ЗМІСТ

Еколого-орієнтована зміна моделей виробництва і споживання в

Україні

Мельник Л. Г., Сотник І. М., Мельник О. І. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

2

Інноваційна модель економічного розвитку: екологічна детерміно-

ваність

Шнипко О. С. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

7

Сталому розвиткові – належне природоохоронне фінансування

Міщенко В. С. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

12

Концептуальні основи ресурсозберігаючої політики України

Шапоренко О. І., Кошева Г. О. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

16

Інтегральні екологічні показники та їхній вплив на економічну по-

літику держави

Шостак Л. Б. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

19

Природно-ресурсні проблеми у контексті переходу до збалансова-

ного розвитку

Сабадаш В. В. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

21

Передумови та можливості екологізації економіки

Жарова Л. В. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

26

Екологізація виробництва як стратегічний пріоритет розвитку хар-

чової промисловості

Дейнеко Л. В., Купчак М. П. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

29

2

УДК 338.35:502.15/.17

ЕКОЛОГО-ОРІЄНТОВАНА ЗМІНА МОДЕЛЕЙ ВИРОБНИЦТВА

І СПОЖИВАННЯ В УКРАЇНІ

Мельник Л. Г.,

доктор економічних наук,

професор, завідувач

кафедри економіки,

Сотник І. М., Мельник О. І.,

Сумський державний університет

Кожному етапу суспільного розвитку властиві свої моделі виробництва

і споживання (МВС), які характеризують прогресивність такого розвитку.

МВС відображають домінуючу систему цілей і засобів у реалізації функцій

споживання та виробництва продукції. Модель споживання визначається до-

мінуючою структурою видів товарів (виробів та послуг) у поєднанні зі спо-

собами їх використання (вживання), за допомогою яких люди реалізують

функції своєї життєдіяльності, задовольняючи фізіологічні, соціальні та тру-

дові потреби. Основою подібних товарів є продукти харчування, компоненти

помешкання та інфраструктури, предмети побуту, засоби праці та комуніка-

ції, предмети соціально-культурного розвитку тощо. Модель виробництва

визначається структурою домінуючих засобів виробництва і економічних ві-

дносин, побудованих на відповідних технологіях, ресурсах, технологічних

процесах та видах професійної діяльності. Функція споживання реалізується

через формування суспільного попиту, що зумовлюється потребами (усві-

домленням людьми необхідності споживання певних видів товарів), інте-

ресами (спонукальними мотивами придбання зазначених товарів) та плато-

спроможністю населення (фінансовою можливістю реалізації зазначених

потреб). Функція виробництва реалізується через генерування наукових ідей

створення та забезпечення функціонування товарів (засобів виробництва і

предметів споживання); розроблення конструкторських рішень і технологіч-

ної основи виготовлення товарів, їх експлуатації та утилізації відходів; орга-

нізацію управління процесами постачання, виробництва та реалізацію про-

дукції; підготовку та тренінг персоналу тощо.

Тривалий час українське суспільство використовувало у своїй діяль-

ності МВС, орієнтовані на нераціональне природокористування, що зумови-

ло виникнення значних екологічних проблем та пов’язаних з ними негатив-

них соціально-політичних наслідків. Зокрема, аналіз основних макроеконо-

мічних показників України за 1998–2006 рр. свідчить про те, що, незважаючи

на певні позитивні зрушення, в цілому економіка України дотепер залиша-

ється екологічно збиткоємною. Це підтверджується динамікою збиткоємнос-

ті та ресурсомісткості виробництва ВВП, а також окремих показників, що

характеризують певні складові процесів виробництва і споживання (таб-

лиця 1).

3

Таблиця 1 – Динаміка основних макроекономічних показників,

що характеризують моделі споживання і виробництва в Україні (розраховано за даними [1, 4])

Показник 2000 2001 2002 2003 2004 2005 2006

Фондомісткість ВВП, грн/грн 0,49 0,45 0,43 0,38 0,33 0,30 0,26

Електроємність ВВП1)

,

кВт-год/грн - 0,88 0,80 0,75 0,66 0,59 0,50

Паливоємність ВВП1)

,

т у. п. 2)

/ тис. грн 0,85 0,75 0,68 0,66 0,58 0,57 0,51

Енергоємність ВВП,

кг у. п./грн 1,839 1,811 1,878 1,92 1,92 2,041 2,085

Рівень використання

вторинної сировини в обсязі

знов утвореної, % 41,2 - - 52,2 58,5 65 49

Обсяг використаних золи і

золошлакових відходів

на 1 грн ВВП1)

, т/ млн грн 7,0 6,0 8,0 5,0 5,0 6,0

6,0

Площа порушених земель на

1 грн ВВП1)

, га/ млн грн 0,011 0,011 0,007 0,015 0,007 0,007

0,005

Площа рекультивованих

земель на 1 грн ВВП1)

,

га/ млн грн 0,022 0,014 0,013 0,008 0,006 0,007 0,004

Відходоємність ВВП1)

(відходи І–ІІІ класу

небезпеки), т/млн грн 15,0 13,0 8,0 10,0 9,0 8,0

7,0

Водоємність ВВП1)

,

м3/тис. грн 76,0 63,0 54,0 47,0 37,0 34,0 30,0

Обсяг зворотних вод на

1 грн ВВП1, м

3/тис. грн 64,0 55,0 47,0 40,0 34,0 30,0

26,0

Обсяг оборотної та послідов-

но (повторно) використаної

води на 1 грн ВВП1)

, м3/грн 0,244 0,215 0,193 0,181 0,170 0,157 0,140

Потужність очисних споруд

на 1 грн ВВП1)

, м3/грн 0,047 0,040 0,035 0,033 0,029 0,026 0,024

Викиди шкідливих речовин у

повітря на 1 грн ВВП1)

,

т/тис. грн 0,035 0,031 0,028 0,026 0,023 0,022 0,021

Екологоємність ВВП,

млн дол/млн дол ВВП 0,18 0,16 0,14 0,12 0,10 0,09 0,07

Еколого-економічні

втрати3)

, % від ВВП 18,49 15,61 14,24 11,56 9,51 8,06 6,83 1)

у цінах 2000 р.; 2)

умовного палива; 3)

виражені у вартісній формі втрати в народному гос-

подарстві (збитки, додаткові витрати, упущена вигода) від екодекструктивної діяльності суб’єктів

господарювання.

Протягом 90-х рр. в умовах економічного спаду споживання енерге-

тичних ресурсів в Україні помітно знизилося, однак енергоємність ВВП у на-

туральному вираженні зросла на 40–45 %. Починаючи з 1997 р. намітилася

4

тенденція до її зниження, зумовлена пожвавленням економічної діяльності. У

2006 р. цей показник був на 31,3 % нижче рівня 1991 р. [1, 2]. Водночас, не-

зважаючи на позитивну динаміку, сьогодні енергоємність ВВП України у

4,4 рази вища за аналогічний показник Німеччини та у 5–6 разів – порівняно

з Данією [3]. Надалі вона може бути істотно знижена лише за рахунок завер-

шення структурної перебудови економіки у напрямі зниження питомої част-

ки галузей важкої промисловості, розвитку високотехнологічних вироб-

ництв, активізації інноваційної діяльності тощо.

За останні роки спостерігаються такі позитивні тенденції:

– у 2000–2006 рр. відбулося перевищення темпів зростання окремих

галузей групи Б (машинобудування, ремонт та монтаж машин і устаткування

– 275,2; виробництво інших неметалевих мінеральних виробів – 212,7; легка

промисловість – 132,8; м’ясна промисловість – 213,8) порівняно зі зростан-

ням галузей групи А (добування енергетичних матеріалів – 116,9; виробниц-

тво і розподілення електроенергії, газу та води – 117,9; металургія та оброб-

лення металу – 149,7 %);

– у 2005 р. показник впровадження маловідходних, ресурсозберігаю-

чих і безвідходних технологічних процесів збільшився у 1,6 раза порівняно з

2000 та 2002 рр., проте був у 2,64 раза нижчим за показник 1991 р. У 2006 р.

він знову впав до рівня 1999 р., повернувшись у 2007 р. майже до позначки

2004 р.;

– зменшується кількість потерпілих від виробничого травматизму:

порівняно з 1995 р. у 2006 р. вона зменшилася у 4,1 раза, а порівняно з

1990 р. – у 7 разів, у т. ч. зі смертельним випадком відповідно у 2,1 і 2,6 раза;

– трансформується структура зайнятості населення України: скоро-

чується питома вага найманих працівників у сільськогосподарському (з 32,7

у 1960 р. до 6,2 % у 2006 р.) та промисловому секторах (з 30,6 у 1990 р. до

18,4 % у 2006 р.) на користь сектора послуг;

– зменшуються масштаби забруднення земельних ресурсів, утворення

промислових токсичних відходів з незначними коливаннями по роках, зрос-

тають поточні витрати підприємств на охорону навколишнього природного

середовища (у 2006 р. порівняно з 1997 р. у 2,8 раза);

– зменшуються рівні електро- та паливоємності ВВП, землеємності як

площі порушених земель на 1 грн ВВП (у 2,24 раза за 2000–2006 рр.), во-

доємності (у 2,54 раза), повітроємності як викидів шкідливих речовин у по-

вітря на 1 грн ВВП (у 1,69 раза), відходоємності (у 2,2 раза) [1, 4–5].

Водночас, спостерігаються негативні тенденції розвитку, зокрема:

– висока зношеність основних фондів України (у промисловості –

58,3 %, у т. ч. у виробництві електроенергії, газу та води – 62,0, обробній

промисловості – 59,3, добувній промисловості – 49,6 %);

– зменшення фондомісткості ВВП України переважно за рахунок

зниження вартості основних фондів внаслідок їх несвоєчасного оновлення;

– скорочення у 2000–2006 рр. кількості промислових підприємств,

що впроваджували інновації, у 1,5 раза; зменшення на 20 % за 2003–2005 рр.

кількості підприємств, які впроваджували інноваційні маловідходні, ресурсо-

5

зберігаючі та безвідходні технологічні процеси (у 2006 р. цей показник був

на 6,4 % нижчий за 2000 р.);

– збільшення обсягів забруднення атмосфери паралельно зі зростан-

ням ВВП, починаючи з 1999 р.;

– зменшення за 2000–2006 рр. потужності очисних споруд та обсягів

зворотних вод на 1 грн ВВП відповідно у 1,98 та 2,5 раза;

– зниження рівнів рециркуляції окремих видів ресурсів у народному

господарстві України: обсяги використаних відходів І–ІІІ класу небезпеки у

розрахунку на 1 грн ВВП у 2001–2006 рр. скоротилися у 3,25 раза [1, 4–5].

Отже, на сучасному етапі розвитку для України актуалізуються питан-

ня переходу до нових еколого-орієнтованих моделей виробництва і спожи-

вання.

Стратегічною метою зміни МВС у контексті реалізації екологічної

політики є зменшення інтегральної негативної дії на людину і довкілля про-

цесів виробництва і споживання у розрахунку на сукупність продукції, необ-

хідної для забезпечення життєдіяльності однієї пересічної людини, тобто

екологізація. Основні завдання екологізації МВС: оздоровлення побутового

середовища людини; екологізація виробничих умов трудової діяльності лю-

дини (зменшення факторів екологічного ризику дії виробничих процесів на

організм та нервову систему людини); зменшення негативного впливу на

людину і довкілля процесів виробництва та споживання продукції протягом

усього її життєвого циклу; створення умов для повноцінного інформаційного

контакту людини з цілісними природними системами, необхідного для осо-

бистісного розвитку людини [6].

Управлінські стратегії МВС передбачають застосування мотиваційних

інструментів щодо трьох ключових сфер виробничо-споживчого циклу: про-

позиції, попиту, зв’язків між виробником і споживачем. Стратегія впливу на

пропозицію передбачає формування системи мотиваційного впливу (кредит-

них і податкових пільг, дотацій, інших економічних стимулів, стандартів, ін-

формаційних заходів тощо), яка б підштовхувала виробників до переходу на

екологічнішу продукцію. Суть стратегії впливу на попит полягає в тому,

щоб економічно змусити або психологічно переконати споживача переходи-

ти на екологічно спроможнішу продукцію. Важливими факторами екологіза-

ції попиту, зокрема, є: посилення екологічної грамотності споживачів, під-

вищення їх поінформованості; формування екологічно спрямованих навичок,

свідомості й дисципліни споживання; контроль з боку держави за додержан-

ням екологічних стандартів. Суть стратегії впливу на зв’язки між виробни-

ком і споживачем полягає в екологізації проміжних ланок, що з’єднують

конкретних виробників і споживачів, через вплив на комунікаційні шляхи

(транспортні потоки та процеси зберігання продукції), екологізацію торгових

механізмів, маркетингових операцій тощо.

Реалізація стратегій екологізації МВС передбачає: у середньостроко-

вому періоді (до 2012 р.) – здійснити перехід на маловідхідні ресурсозбері-

гаючі технології, зменшити питому вагу ресурсоємних виробництв у межах

існуючої моделі споживання, змінивши модель виробництва; у довгостроко-

6

вому періоді (до 2020 р.) – перехід до нового стилю життя, нової моделі спо-

живання на базі використання інформаційно-комунікаційних технологій,

споживання інформаційних послуг. Практична реалізація еколого-

орієнтованих структурних економічних трансформацій потребує впрова-

дження ряду заходів, основні з них подано у таблиці 2.

Таблиця 2 – Основні заходи з трансформації МВС Рівень госпо-

дарювання Зміст заходів

Обласний і

місцевий розширення бази оподаткування; перегляд та уточнення лімітів ви-

користання природних ресурсів і розмірів плати за їх використання;

поступове зменшення лімітів забруднення довкілля та зростання

плати за забруднення в межах ліміту протягом 7–10 років;

запровадження податків на екологічно небезпечну продукцію з пос-

туповим підвищенням ставок податку для екологічно небезпечних

товарів та послуг протягом наступних 7–10 років;

активна підтримка державною владою заснування позабюд-жетних

екологічних фондів на кошти підприємств, громадських екологічних

організацій та інших суб’єктів;

впровадження системи екологічного ліцензування, аудиту, акреди-

тації підприємств, екологічної сертифікації продукції, робіт та послуг

тощо

Загально-

державний звільнення від оподаткування прибутку, який використовують для

реалізації природоохоронних та природовідновлювальних заходів;

звільнення від податку на додану вартість робіт, які виконують за

рахунок коштів фондів охорони навколишнього природного середо-

вища різних рівнів, екологічних фондів підприємств, установ та ор-

ганізацій, позабюджетних екологічних фондів;

додаткове оподаткування прибутку підприємств та організацій, що

не відповідають сучасним вимогам екології та ресурсозбереження;

вдосконалення чинного законодавства у сфері ресурсозбереження,

впровадження ефективних механізмів економічного стимулювання

реалізації ресурсозберігаючих заходів, насамперед у бюджетній сфе-

рі;

формування чіткого правового поля для функціонування підпри-

ємств та організацій, що надають послуги з ресурсозбереження, еко-

номічне стимулювання їх діяльності в регіонах України;

державне сприяння розширенню спектра джерел фінансування ре-

сурсозберігаючих заходів та ін.

На нашу думку, основними джерелами фінансування заходів зі зміни

МВС в Україні мають стати: у межах середньострокового періоду (до

2012 р.): 2008–2010 рр. – власні кошти суб’єктів господарювання (60–70 %),

позикові кошти у вигляді кредитів (до 10 %), інвестиції, у тому числі інозем-

ні (20–30 %), кошти державного бюджету (для найефективніших проектів за-

гальнодержавного, регіонального значення) – 5–10 %; 2010–2012 рр. – част-

7

ковий перехід до системи самофінансування заходів зі зміни МВС – зростан-

ня частки самофінансування (револьверний механізм) з 0 до 30 %. Її сутність

полягає у забезпеченні фінансування реалізації кожного наступного заходу за

рахунок одержання економічного ефекту від попереднього. Одержаний у пі-

дсумку економічний ефект від впровадження всіх заходів повинен бути дос-

татнім для компенсації первісних фінансових вкладень; у межах довгостро-

кового періоду (до 2020 р.) – перехід до повного самофінансування заходів зі

зміни МВС – забезпечення фінансування структурних трансформацій еконо-

мічної системи за рахунок внутрішніх ресурсів, залучення іноземних інвес-

тицій для її розбудови і розширення.

Література

1. Статистичний щорічник України за 2006 рік / Держкомстат Украї-

ни; за ред. О. Г. Осауленка. – К.: Консультант, 2007. – 600 с.

2. Мельник Л. Г., Скоков С. А., Сотник И. Н. Эколого-экономические

основы ресурсосбережения: Монографія / Под ред. к. экон. н. И. Н. Сотник. –

Сумы: ИТД «Университетская книга», 2006. – 229 с.

3. Стратегічні виклики ХХІ століття суспільству та економіці України:

В 3 т. / За ред. акад. НАН України В. М. Гейця, акад. НАН України В. П. Се-

миноженка, чл.-кор. НАН України Б. Є. Кваснюка. – Т. 2.– К.: Фенікс, 2007. –

564 с.

4. Статистичний збірник «Довкілля України» за 2006 рік / Державний

комітет статистики України: За ред. Ю. М. Остапчука. – К., 2007. – 243 с.

5. Інноваційна активність промислових підприємств за 2007 рік

(від 09 січня 2008 р.) // http://www.ukrstat.gov.ua.

6. Мельник Л. Г. Екологічна економіка: Підручник. – Сумы:

ВТД «Університетська книга», 2006. – 367 с.

УДК 130.3 [32: 577.4]

ІННОВАЦІЙНА МОДЕЛЬ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ:

ЕКОЛОГІЧНА ДЕТЕРМІНОВАНІСТЬ

Шнипко О. С.,

доктор економічних наук,

професор кафедри економічних

дисциплін Національної академії

управління

Стан природного середовища в Україні є катастрофічним – це аксіома,

яка надійно інтегрована в суспільну свідомість і без виключень сприймається

всіма категоріями українського населення. Ця ж аксіома набула й світового

резонансу. Підготовка іноземців до візиту в Україну включає в себе унікаль-

8

ну, неповторну в інших країнах світу формулу міграційної (туристичної)

ідентифікації місця призначення – «Це там, де Чорнобиль».

Основна причина такого становища полягає у хижацькому ставленні

індустріально організованого суспільства до природних ресурсів, безпреце-

дентному антропогенному тиску на довкілля, який здійснювався у колишній

державі та значною мірою зберігся у пострадянські часи. Практично повніс-

тю розорано ґрунти, країну перевантажено екологічно шкідливими виробни-

цтвами, зведено до мінімуму лісові масиви. Наслідком стало масове погір-

шення стану здоров’я людей, зменшення середньої тривалості життя, пере-

вищення показників смертності над показниками народжуваності, депопуля-

ція населення в цілому.

Після здобуття Україною незалежності антропогенний тиск на довкіл-

ля не зменшився. Залишається високим забруднення поверхневих вод і сухо-

долу сполуками важких металів, азоту. Не зменшується рівень забруднення

як поверхневих, так і морських вод внаслідок техногенних аварій.

У системі забезпечення національної безпеки України з моменту її

створення є напрям «екологічна безпека», яку зумовлюють «екологічні заг-

рози», «екологічні виклики», а також «екологічна небезпека», дія яких у біль-

шості регіонів є синхронною. Останній висновок навіть доцільно посилити

до такого звучання: сфера забезпечення екологічної безпеки стає домінант-

ною стосовно традиційних сфер національної безпеки (політичної, військової

тощо).

В основі перетворення екологічних факторів на головну загрозу вижи-

ванню українського народу – успадкований від радянських часів індустріа-

льний спосіб виробництва, його технократичні стереотипи і підходи, хижа-

цький стиль мислення окремих організаторів виробництва, орієнтований на

максимальну кількість продукції «будь-якою ціною».

За роки незалежності не відбулося принципових змін у структурі на-

ціонального промислового комплексу. В ньому повністю переважає 4-й тех-

нологічний уклад, який визначається великосерійним машинобудуванням,

суднобудуванням, кольоровою металургією, використанням нафти як основ-

ного енергоносія, поширеністю двигуна внутрішнього згоряння та хімії орга-

нічного синтезу.

Значною залишається частка 3-го технологічного укладу, складовими

якого є теплові електростанції, паливна та вугільна промисловість, чорна ме-

талургія, промисловість металевих конструкцій та будівельних матеріалів,

скляна й порцеляново-фаянсова промисловість.

Базові елементи 5-го технологічного укладу (продукція електронної

промисловості, обчислювальна та оптоволоконна техніка, програмне забез-

печення, телекомунікації, інформаційні послуги, добування та переробка га-

зу) в Україні розвинуті недостатньо.

6-й технологічний уклад (мікробіологічна промисловість, промисло-

вість медичної техніки) лише заявив про себе без видимих наслідків для еко-

номіки України.

9

Про екологічні наслідки таких структурних деформацій вже йшлося.

Вони або значні, або катастрофічні. Проблема фізичного виживання багато-

мільйонного народу лише загострюється.

Останні тенденції розвитку національної економіки підстав для «еко-

логічного оптимізму» не додають. Безумовно, є прогрес кількісних показни-

ків. Починаючи з 2000 р. вже майже дев’ять років поспіль (за винятком

2005 р.) зберігаються досить високі темпи зростання. У 2000 р. ВВП України

становив трохи більше 31 млрд. доларів США, у 2007 р. – 140,5 млрд. дола-

рів. Це зростання світового рівня, якого неможливо не помітити.

Але поряд з цим в Україні-2008 зберігаються надмірна концентрація

екологічно небезпечних виробництв, застаріле та неефективне природоохо-

ронне обладнання, ненадійність технічних систем та недостатня кваліфікація

кадрів на підприємствах з підвищеним екологічним ризиком. Останніми ро-

ками у зв’язку зі скороченням озброєнь та військової техніки з’явилась якіс-

но нова проблема – забезпечення екологічної безпеки конверсії. Про розу-

міння того, що динамічне суспільство 21 ст. має бути суспільством високих

технологій, для яких неспотворене довкілля – обов’язкова умова економічно-

го прогресу – в сучасній Україні не йдеться.

Привертає увагу теза, яку останнім часом все активніше оприлюдню-

ють апологети «України індустріальної»: країни Заходу не мають індустріа-

льного потенціалу. Дбаючи про вищі суспільні цінності (серед них і еколо-

гію), вони його фактично ліквідували. Спеціалізація таких країн – постіндус-

тріальна продукція. Але у світі не скорочується, а навпаки, зростає попит на

продукцію індустріальної якості. Україна може добре заробити на цьому по-

питі. Відповідно, принципово нічого змінювати не потрібно. Індустріальні

велетні можуть і повинні залишатися системоутворюючими елементами еко-

номіки України.

Аргументаційний арсенал таких авторів уникає ряду важливих еколо-

гічних застережень. Вони забули про: скиди забруднених стічних вод у при-

родні поверхневі водні об’єкти; викиди шкідливих речовин в атмосферу; заб-

руднення ґрунтів; тверді відходи промислових підприємств як про основні

фактори збереження антропогенного навантаження на природу. Маємо «лю-

дину індустріальну», яка не бажає дослухатись до порад і рекомендацій «лю-

дини екологічної». Їхня взаємна критика, що спостерігається зараз, може пе-

рерости у гострішу форму конфліктної взаємодії. Яким може бути вихід із

ситуації?

Стає очевидним: епоха економічного прогресу, купленого будь-якою

ціною, залишилась в історичному минулому. Індустріальний сектор економі-

ки України слід доповнити високотехнологічним сектором. Національний

економічний комплекс має виглядати як рівнодіюча кількох економічних ук-

ладів – від 3-го до 6-го.

За таких умов з усією гостротою постає питання інноваційного онов-

лення економіки України, яка у своєму генеральному плані поки що не інно-

ваційна, не високотехнологічна. Доведення цієї тези доволі просте. Стандар-

ти міжнародної торговельної класифікації (SITC) до високотехнологічної

10

продукції відносять: наукоємні продукти органічної хімії й пластики; фарма-

цевтичну продукцію; хімікати для сільського господарства; радіоактивні ма-

теріали, турбіни й устаткування реакторів; генератори для ядерних, гідро- та

вітрових електростанцій; устаткування для автоматизованої обробки інфор-

мації; телекомунікаційне устаткування; електронні прилади й устаткування

для медицини; напівпровідникові пристрої; авіаційну і космічну техніку; оп-

тичні прилади і вимірювальне устаткування; зброю і системи озброєнь. При-

сутність України у зазначеному інноваційному середовищі є епізодичною.

Винятком є авіакосмічна галузь: з 22 базових технологій ракетно-космічної

галузі Україна має 17.

Водночас, рух вперед цілком можливий. Науковий потенціал України в

усіх його розрізах – фундаментальному, галузевому та прикладному – здат-

ний виконати роль загальновідомої основної ланки, яка «дозволяє витягти

увесь ланцюг».

Офіційна позиція НАН України полягає в тому, що, попри всі трудно-

щі об’єктивного та суб’єктивного походження, вітчизняна наука не втратила

здатності одержувати результати світового рівня в реальних інноваційних

сферах. Приємним додатком до аерокосмічних технологій є: дослідження

наноструктур та розробка нанотехнологій; радіофізика міліметрового та суб-

міліметрового діапазону; імунобіотехнологія, біосенсорика та молекулярна

діагностика; біотехнологія рослин та біофізика; біодеградація; кріобіологія та

кріомедицина; нейронаука, зокрема, нейрофізіологія; інформатика; мікро- та

оптоелектроніка.

Україна зберегла потужний, практично безпрецедентний, принаймні

для Європи, потенціал матеріалознавчої науки в таких напрямах світового

значення:

управління процесами структуроутворення і формування властивостей

конструкційних та інструментальних матеріалів і їх зварювання, в тому

числі з використанням висококонцентрованих джерел енергії та елект-

ромагнітного впливу;

розроблення технологій виробництва функціональних матеріалів для

електроніки, лазерної та діагностичної техніки;

створення новітніх композитних матеріалів та вивчення механічних

властивостей побудованих на їх основі складних конструкцій і систем;

розроблення технологій виробництва синтетичних алмазів та інших

надтвердих матеріалів, а також інструментів на їх основі.

Експерти звертають увагу на те, що цілий ряд конкурентоспроможних

вітчизняних розробок вже сьогодні могли б потужно вийти на світовий ри-

нок. Серед них: технологія і комплекс апаратури для зварювання живих тка-

нин при хірургічних операціях; поліорганосилоксинові адсорбенти; вітчиз-

няні антибіотики – циклоспорини; титанові сплави, одержані на основі вітчи-

зняних технологій; надтверді матеріали та інструменти на їх основі.

У розвинутих країнах світу (насамперед, в державах «Великої Сімки»)

одержала визнання концепція технологічного динамізму, або постійної тех-

нологічної революції. Відповідно до неї науково-технічне лідерство розвину-

11

тої країни визначається не лише могутнім розвитком новітніх галузей про-

мисловості, а й її здатністю до динамічної та безперервної перебудови всіх

сфер економіки для створення і дифузії новітніх технологій.

Вітчизняні фахівці, причетні до інноваційної проблематики, наполя-

гають на необхідності переведення технологічних можливостей України у

практичну площину. Конче потрібним документом, що має забезпечити по-

дальші економічні перетворення, має стати загальнодержавна концепція

(програма, доктрина, стратегія) науково-технічного та економічного прори-

ву.

Основна мета такого документу може звучати так: зменшити негатив-

ний антропогенний вплив на природне середовище шляхом поєднання висо-

ких технологій та загальнолюдських пріоритетів. Його невід’ємною складо-

вою має стати комплекс різнопланових заходів, спрямованих на екологізацію

науки і техніки, всебічне поширення екологічно сприятливих технологій.

Тільки при такому підході можна досягти сталого розвитку України як час-

тини європейської і світової цивілізації, здійснити безкризовий перехід від

біосфери до передбаченої В. Вернадським сфери Розуму – ноосфери.

Література:

1. Геєць В. М., Семиноженко В. П. Інноваційні перспективи України. –

Харків: Константа, 2006.

2. Глобальний конкурентний простір / За ред. О. Г. Білоруса. – К.: КНЕУ,

2007.

3. Інвестиційно-інноваційна стратегія розвитку національної економіки /

За ред. А. І. Сухорукова. – К.: НАН України, Об’єднаний інститут еко-

номіки, 2004.

4. Інноваційна парадигма соціально-економічного розвитку України / За

ред. В. В. Онікієнка. – К.: НАН України, РВПС, 2006.

5. Інноваційний розвиток економіки: модель, система управління, дер-

жавна політика / За ред. Л. І. Федулової. – К.: Основа, 2005.

6. Проблеми становлення інноваційної політики в Україні. – К., 2004.

7. Прогноз науково-технологічного та інноваційного розвитку України

(попередній варіант) / За ред. А. П. Шпака, А. М. Гуржія. – К.: НАН

України, Центр досліджень науково-технічного потенціалу та історії

науки ім. Г. М. Доброва, 2006.

8. Полунєєв Ю. Технологія економічного прориву // Дзеркало тижня. –

2006. – № 41; Прорив помер. Хай живе прорив! // Дзеркало тижня. –

2008. – № 5.

9. Утвердження інноваційної моделі розвитку економіки України // Мате-

ріали науково-практичної конференції. – К.: НТТУ «КПІ», 2003.

12

УДК 330.15

СТАЛОМУ РОЗВИТКОВІ –

НАЛЕЖНЕ ПРИРОДООХОРОННЕ ФІНАНСУВАННЯ

Міщенко В. С.,

доктор економічних наук,

професор, завідувач відділу Ради по

вивченню продуктивних сил

України НАН України

Розроблення стратегії національної екологічної політики, яку закінчує

Мінприроди України, посилює роль планування у сфері фінансування при-

родоохоронної діяльності та щодо формування джерел надходження відпо-

відних коштів. Саме це має стати гарантією чи пересторогою того, що така

стратегія не перетвориться у звичайну декларацію про добрі наміри.

Базовим критерієм щодо оцінки рівня природоохоронних витрат є пе-

редусім їх частка у видатках державного бюджету України. У 2006–2007 рр.

вона була у межах 0,91–0,98 %. Не виходить ця частка із зазначених меж і

згідно з прогнозом на 2008 р. та згідно з проектом бюджету на 2009 р. (в

останньому випадку це 2832,2 млн грн). Можна сказати, таким чином, що

видатки здійснюють стабільно відповідно до зростання доходів бюджету.

Однак, якщо взяти до уваги показники 2002–2004 рр., коли частка таких ви-

датків становила 1,2–1,3 %, то точніше буде говорити про регрес фінансу-

вання.

Якщо звернутися до висновків міжнародних експертів, то вони фік-

сують щодо України скорочення сукупних природоохоронних витрат як у ві-

дсотках до ВВП, так і стосовно загальних державних витрат (мова йде про

період 2000–2005 рр.). При цьому зазначається, що в абсолютному вимірі су-

купні природоохоронні витрати демонструють певне збільшення.

Таким чином, наша і зарубіжних фахівців оцінки стану фінансування

природоохоронної діяльності є, по суті, тотожними, однак з поправкою на те,

що ми пролонгували аналіз на 2006–2008 рр.

Зазначену вище стабілізацію частки фінансування за останні роки зага-

лом можна оцінювати як певний позитив, але лише в тому разі, якщо абстра-

гуватись від абсолютного рівня витрат та від масштабів екологічних проб-

лем, що накопичилися в країні. Якщо ж врахувати останнє, то мову треба ве-

сти про стагнацію видатків, яка не дає можливості працювати на перспекти-

ву. Саме про стагнацію має йти мова, оскільки вони (видатки) знаходяться в

простій кореляції з темпами економічного зростання.

До системи державного (суспільного) фінансування додається корпо-

ративне. Його частка в загальних витратах на природоохоронну діяльність є

домінуючою, але витрати ці є переважно експлуатаційними. Протягом 2000–

2007 рр. природоохоронні витрати підприємств, установ і організацій демон-

струють у цілому позитивну динаміку. Однак ця динаміка помітно відстає від

13

темпів розвитку промисловості, що об’єктивно має розцінюватись як погір-

шення фінансування.

Державне фінансування природоохоронних витрат за європейською

практикою займає особливе місце. В Україні на державний сектор припадає

зараз 13–14 % загальних витрат1, що різко дисонує з показниками розвину-

тих країн. Так, у країнах ОЕСР це в середньому становить – 55 %, а у Польщі

– 35–40 %. Відносно невеликою є в Україні також інвестиційна складова фі-

нансування. Хоч вона характеризується тенденцією до зростання, але є най-

нижчою серед країн східноєвропейського регіону. В той же час відповідні

порівняння не можна вважати повністю коректними, оскільки система кла-

сифікації щодо фінансування природоохоронних витрат в Україні на цей час

ще не відповідає міжнародній практиці і стандартам, а збір економічних да-

них щодо довкілля не набув системного характеру.

Деталізуючи викладене зазначимо таке. Динаміка видатків державного

бюджету України на охорону навколишнього природного середовища свід-

чить про систематичне (щорічне) недовиконання планових показників фінан-

сування, а також про нерівномірність останнього. Темпи зростання видатків,

якщо знівелювати вплив інфляційного чинника, виявляються незначними.

Так, зокрема, показники видатків 2006 р. за умови зведення до єдиних цін

лише на 10 % перевищують такі показники за 2003 рік. З огляду на темпи

промислового зростання у 2002–2006 рр. зазначене є ознакою стагнації ви-

датків на природоохоронні цілі. Останнє особливо стосується витрат із за-

гального фонду бюджету, які протягом 2004–2006 рр. не зросли навіть номі-

нально.

Досить значну частку доходів державного і місцевих бюджетів формує

в Україні система справляння зборів (платежів) за спеціальне використання

природних ресурсів.

Частка природно-ресурсних платежів (зборів) у доходах зведеного бю-

джету України у 2006–2007 рр. становила близько 2,4 % (без урахування збо-

рів за геологорозвідувальні роботи, що є окремою категорією платежів). По-

рівняно з 2005 р. (2,65 %) вона зменшилась. Слід зазначити, що зменшення

частки природно-ресурсних платежів у доходах зведеного бюджету України

є загальною тенденцією, що фіксується починаючи з 2000 р.

Це можна пояснити передусім інфляційною девальвацією нормативної

бази зазначених платежів (зборів). Відсутність належного і систематичного

коригування призводила до звуження фінансової бази охорони і раціональ-

ного використання природних ресурсів.

Одним з найважливіших еколого-економічних інструментів природоо-

хоронної діяльності в Україні є збір за забруднення навколишнього природ-

ного середовища і система відповідних фондів, що формуються на його ос-

нові.

1 В зазначеному контексті ми не вважаємо можливим враховувати в загальній сумі витрат державне фінан-

сування програм з протипаводкового і протизсувного захисту, боротьби з підтопленням, а також чорно-

бильських, які часто хоч і називаються екологічними, є скоріше соціальними чи спрямованими на подолан-

ня стихійного лиха тощо.

14

Якщо у 2005 р. сума екологічних зборів, пред’явлених підприємствам,

установам, організаціям, становила 379,8 млн грн при фактично сплачених

367,4 млн грн (тобто 96,7 %), то у 2006 р. 871,4 та 738,2 млн грн (84,7 %) від-

повідно. Таким чином, завдяки запровадженій у 2006 р. індексації нормати-

вів обсяг пред’явлених зборів зріс на 491,6 млн грн. Відповідно до збільшен-

ня обсягів екологічних зборів відбувалося зростання надходжень коштів до

фондів охорони навколишнього природного середовища (ФОНПС) усіх бюд-

жетних рівнів. Фактичні надходження коштів від збору у 2006 р., за даними

Державного казначейства, становили 795 029,4 тис. грн (або 103 % до плану),

в тому числі до державного бюджету – 516 768,8 тис. і до місцевих бюджетів

– 278 260,6 тис. грн. Подальше зростання – до 1050,4 млн грн – спостерігало-

ся у 2007 р.

Законом України «Про Державний бюджет України на 2006 рік» було

передбачено на (до 65 %) збільшення частки Державного ФОНПС у загаль-

ному обсязі надходжень коштів від збору за забруднення навколишнього

природного середовища. Відповідно до цього відбулося більш ніж чотирик-

ратне зростання Державного ФОНПС – з 124,5 млн грн у 2005 р. до

516,8 млн грн у 2006 р.

Істотною, навіть переломною, зміною у фінансуванні екологічної сфе-

ри починаючи з 2006 р. стало різке зростання у видатках державного бюдже-

ту на відповідні цілі частки спеціального фонду бюджету. Так, якщо у

2004 р. ця частка становила за фактом 16,7 %, то у 2006 р. – 42,5 %. Загалом

це має розцінюватися як позитивна тенденція, що наближає Україну до євро-

пейських підходів.

До слабких сторін вітчизняної фінансово-економічної системи в при-

родоохоронній сфері загалом слід віднести:

декларативність багатьох норм щодо застосування економіко-

екологічного регулювання та його інтеграції в практику господарювання;

низький рівень платежів за забруднення і недостатній абсолютний

обсяг фінансування природоохоронної діяльності; систематичне недовико-

нання планових показників фінансування;

тенденцію до зниження частки природоохоронних видатків у доходах

державного і місцевих бюджетів;

вузькість бази платників збору за забруднення навколишнього при-

родного середовища;

невизначеність механізмів акумуляції і цільового спрямування коштів

від зборів (платежів) за спеціальне використання природних ресурсів;

несформованість розділів «Охорона навколишнього природного се-

редовища» у більшості місцевих бюджетів.

Система еколого-економічного регулювання та фінансування природо-

охоронної діяльності в Україні поки що перебуває в процесі становлення і в

ряді сегментів залишається нерозвиненою. Передусім потребує розширення

база екологічного оподаткування, недостатніми за європейськими мірками є

фінансові можливості природоохоронної діяльності. Не повною мірою задія-

15

ні ринково-економічні інструменти впливу та важелі стимулювання еколого-

орієнтованої поведінки суб’єктів господарювання. Незначний розвиток одер-

жав механізм здешевлення кредитів комерційних банків і система податко-

вих пільг, практично не працює механізм коротко- і довгострокового креди-

тування природоохоронних заходів, не набуло поширення екологічне стра-

хування тощо.

Реалізація стратегії національної екологічної політики має базуватися

на системному розширенні фінансової бази охорони навколишнього природ-

ного середовища, збалансованому зі зростанням ВВП і доходів державного

бюджету. На шляху прогресивного збільшення фінансових ресурсів приро-

доохоронної сфери планові позиції мають включати:

збільшення частки видатків державного бюджету за напрямом «Охо-

рона навколишнього природного середовища» зі стартових показників 0,93–

0,98 % до 1,3–1,4 % на першому етапі (через 4–5 років) до 1,7–1,8 % на дру-

гому (у 2020 р.);

збільшення частки спеціального фонду державного бюджету у при-

родоохоронних видатках – до 50–55 % і надалі до 70 %;

збільшення частки природно-ресурсних платежів у доходах зведеного

бюджету зі стартових 2,8–3,0 % до 4,0–4,1 % через 4–5 років і до 4,5–4,6 % у

2020 р. (без урахування рентної плати за нафту і природний газ);

збільшення обсягу надходжень коштів до фондів охорони навколиш-

нього природного середовища зі стартових 795–1050 млн грн до 1600–

1800 млн грн на першому етапі до 3400–3800 млн грн – на другому у 2020 р.

(в поточних цінах).

До передумов досягнення зазначених показників належать:

реформування системи платежів (зборів) за спеціальне використання

природних ресурсів з визначенням механізмів акумуляції та цільового при-

родоохоронного спрямування відповідних коштів;

розширення і зміцнення бази екологічного оподаткування та сфери

відповідного регулювання на шляху, зокрема, впровадження «продуктових»

та інших екологічних податків, диверсифікації економіко-екологічних ін-

струментів;

поступове підвищення рівня платежів за забруднення з поетапним

переходом на систему комплексних природоохоронних дозволів.

Окремо стоять завдання з реалізації тих напрацювань щодо природно-

ресурсних і рентних платежів та екологічного податку, які передбачені Стра-

тегією реформування податкової системи (схваленої Урядом у 2008 р.) і сто-

суються як розширення бази екологічного оподаткування, так і значних змін

у нормативній базі платежів.

16

УДК 330.15

КОНЦЕПТУАЛЬНІ ОСНОВИ РЕСУРСОЗБЕРІГАЮЧОЇ

ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

Шапоренко О. І.,

доктор наук з державного

управління, професор, завідувач

кафедри екологічного

менеджменту,

Кошева Г. О.,

Донецький державний

університет управління

У нових економічних умовах, коли роль природно-ресурсного потенці-

алу не лише зростає, а й визначає національні інтереси України, потрібен но-

вий підхід до збалансованого розвитку економіки країни та її регіонів. Од-

нією з базових складових нового підходу має бути реформування механізму

управління ресурсозбереженням.

Аналіз процесів ресурсозбереження свідчать, що в нашій економіці ор-

ганізація ресурсозбереження зазнала істотних змін, пов’язаних з переходом

до ринкових відносин, зміною форм власності, руйнуванням традиційних

сформованих господарських зв’язків, погіршенням економічного становища

країни. Вплив цих та інших факторів істотно позначився на стані й тенденції

процесу ресурсозбереження і в цілому носить негативний характер.

Проблема підвищення ефективності ресурсозбереження полягає в не-

відповідності прийнятої концепції та моделі управління ресурсозбереженням

необхідному рівню його організації.

Концептуальні основи формування ресурсозберігаючої політики (РП) в

умовах ринкової економіки базуються на принципово іншій ідеї, порівнено з

традиційними вимогами ресурсозбереження. Якщо при традиційному підході

до ефективної реалізації РП за критерій брали зниження питомого споживан-

ня матеріальних ресурсів, то сучасна концепція РП переносить центр ваги на

вирішення завдання формування вищого рівня ресурсозбереження – відтво-

рення ресурсного потенціалу [1].

Традиційний методологічний підхід до дослідження проблеми був

орієнтований на статику розвитку процесу ресурсозбереження, стабільність

ресурсозабезпечення і базувався на стабільності соціально-економічного ро-

звитку суспільства. В кардинально змінених умовах методи дослідження

проблеми ресурсозбереження, основані на цих орієнтирах, в принципі вже не

можуть бути достатнім інструментарієм. Більше того, як свідчить практика

проведення досліджень, розв’язання нових проблем формування РП визначає

необхідність розроблення принципово нової методології дослідження.

Ресурсозберігаюча політика спрямована не на процес ресурсозбере-

ження, як такий, а на управління ним, на вироблення ідеології такого управ-

17

ління, на перетворення сформованих виробничих відносин у сфері ресурсо-

збереження і створення умов для розвитку процесу ресурсозбереження.

Цільовим системотвірним завданням є: досягнення світового рівня ре-

сурсозбереження; стабілізація ресурсозабезпечення; підвищення ефективно-

сті національної економіки, забезпечене діями ресурсозберігаючої політики.

Цим визначаються і функції ресурсозберігаючої політики. Крім того, нині в

умовах розвитку ринкових відносин, підприємці самі регулюють економію

ресурсів у своєму виробництві, й усі намічені дії у сфері ресурсозбереження

мають бути погоджені з ними [2].

Ресурсозберігаюча діяльність виступає як категорія, яка виходить да-

леко за межі власне економії матеріальних ресурсів і поєднує систему понять

і категорій інших наук. Ресурсозберігаюча політика – це не система заходів, а

система управлінських рішень. У цьому і є принципова відмінність такого

підходу.

У господарській практиці можна виділити кілька моделей концепцій

ресурсозберігаючої політики: ті, що базуються на традиційній основі: зни-

ження питомої матеріа-лоємності; зниження утворення відходів; посилення

використання вторинних ресурсів; ті, що базуються на новій основі: скоро-

чення споживання і саморе-сурсозабезпечення на основі переходу до про-

мислового відтворення сировини.

У найближчій перспективі має відбутися оптимізація всього процесу та

всіх форм ресурсозабезпечення, результатом якої стане створення єдиної

системи ресурсозбереження – ресурсозабезпечення, націленої на перехід до

промислового відтворення сировини [3].

На основі проведеного дослідження можна зробити такі висновки:

всі моделі концепцій ресурсозберігаючої політики мають одну основу

– організацію ресурсоспоживання; їх відмінність полягає в тому, що

приймають як генеральну ідею її реалізації;

офіційно заявленої, загальновизнаної концепції ресурсозберігаючої по-

літики, орієнтованої на перспективу, яка задовольняє інтереси суспіль-

ства, у цей час немає;

альтернативою створення перспективної моделі ресурсозберігаючої

політики може стати концепція, коли за генеральну тенденцію прий-

мають ідею саморесурсозабезпечення на основі переходу до промисло-

вого відтворення сировини.

До основних методологічних положень концептуальних основ форму-

вання ресурсозберігаючої політики за результатами проведеного аналізу вар-

то віднести такі:

необхідно відмовитись від пріоритету ізольованих фактів і фіксування

окремих відносин у сфері ресурсозбереження. Напрям ресурсозбері-

гаючої політики – зробити ресурсозбереження системою;

ресурсозберігаюча політика – елемент соціально-економічної політики.

Ресурсозберігаюча політика не може бути поза середовищем. Підви-

щення цін на виробництво сировини і збільшення його дефіциту бу-

18

дуть зумовлювати зростання інфляції, безробіття, скорочення вироб-

ництва товарів і послуг;

концептуальна модель ресурсозберігаючої політики потребує на кон-

цептуальному рівні здійснення досліджень суті самого процесу ресур-

созбереження для того, щоб глибше зрозуміти еволюцію його розвит-

ку. В сучасних умовах слід обрати концептуальний підхід, в основу

якого покладено єдність двох систем – ресурсозабезпечення – ресурсо-

збереження, де процесу ресурсозбереження належить самостійна, в

перспективі провідна роль;

прийняти еволюційну концепцію формування ресурсозберігаючої по-

літики, орієнтовану на стійкий розвиток ресурсозабезпечення на основі

ресурсозбереження, погоджену із законами природи й суспільства;

відмовитися від моделі розвитку ресурсоспоживання, орієнтованої на

побудову ринку сировини через «дикий ринок». Прийняти оптимальну

модель державної ресурсозберігаючої політики, орієнтовану на зрос-

тання запасу стійкості ресурсозабезпечення в умовах ринку. Прийняти

новий пріоритет у ресурсовиробництві – ресурсозбереження, а не зрос-

тання виробництва первинної сировини, змінивши траєкторію руху ін-

вестиційних потоків, структурної перебудови і т. д.;

відмовитися від традиційного погляду на резерви ресурсозбереження.

Основні інтереси формування і реалізації ресурсозберігаючої політики

України мають спиратися, на нашу думку, на базові принципи, які станов-

лять доктрину ресурсозберігаючої політики: випереджальне цільове поло-

ження; саморесурсозабезпечення; оптимальна структура управління ресурсо-

збереженням; оптимальне узгодження інтересів держави з суб’єктами всіх

форм власності; забезпечення конкурентоспроможної ресурсозберігаючої

політики; державна відповідальність за негативні соціально-еколого-

економічні наслідки ресурсозберігаючої політики; створення нової галузі

промислового відтворення сировини; інвестиційне забезпечення.

Література:

1. Покарев Г. М. Ресурсосбережение. Проблемы и решения: – М.: Эко-

номика, 1990 – 143 с.

2. Атаманчук Г. В. Управление – фактор развития: Размышления об

управленческой деятельности. – М.: Экономика, 2002. – 567 с.

3. Мельник Л. Г. Экономика развития. – Сумы: Университетская книга,

2000. – 450 с.

19

ІНТЕГРАЛЬНІ ЕКОЛОГІЧНІ ПОКАЗНИКИ ТА

ЇХНІЙ ВПЛИВ НА ЕКОНОМІЧНУ ПОЛІТИКУ ДЕРЖАВИ

Шостак Л. Б.,

доктор економічних наук,

директор Українсько-арабського

інституту міжнародних відносин

та лінгвістики МАУП

У сучасній практиці систему інтегральних екологічних показників ви-

користовують як комплексний інструментарій для оцінки соціально-

екологічного, еколого-економічного станів та загальних тенденцій розвитку

країни. Ця система відображає поточний екологічний стан, ступінь антропо-

генного впливу на природні ресурси, його адміністративне та економічне ре-

гулювання. Порівняння за рівнем природоохоронних витрат застосованих

екологічних показників в Україні з міжнародною системою показників світо-

вих ресурсів (World Resources database index) висвітлило більшу значущість

оцінок антропогенного впливу на навколишнє середовище і реагування еко-

номічної політики у міжнародній, ніж в українській системі оцінок.

Уряди країн європейського регіону, у тому числі України, самостійно

вирішують, які завдання є найактуальнішими для їхніх країн, а також пріори-

тетні напрями природоохоронної діяльності та джерела їх фінансування.

Складені Національні плани дій щодо охорони навколишнього природного

середовища є програмними документами стосовно захисту навколишнього

природного середовища і покращання умов життя населення. Ці плани міс-

тять стратегічні напрями еколого-економічної політики, яка спирається на

такі структурні компоненти: критерії щодо вибору основних проблем і галу-

зей; ранжування проблем за ступенем їх значущості; аналіз проблем та їх

розв’язання; джерела фінансування; цільові показники; план практичної реа-

лізації стратегії; календарний план заходів; інформаційне забезпечення заці-

кавлених осіб.

План дій щодо охорони навколишнього природного середовища Украї-

ни передбачав реалізацію заходів у сфері вдосконалення управління на осно-

ві посилення державної системи контролю, розвитку природоохоронного за-

конодавства, охорони земель, вод, повітря, лісів, формування системи при-

родоохоронних територій, виконання міжнародних обов’язків по ратифіко-

ваних конвенціях і угодах у сфері охорони навколишнього середовища. Про-

те стан політичних та економічних реформ, ціноутворення у сфері ресурсо-

користування, приватизація природних ресурсів вкрай негативно впливають

на можливість державного регулювання й стабілізації екологічної ситуації,

прикладом чого є поточні події з підтопленням у Карпатському регіоні,

пов’язані з неконтрольованим вирубуванням лісів.

Актуальною проблемою виявляється зниження енергоємності економі-

ки України, яка становить понад 3 т нафтового еквівалента на 1 тис. грн

ВВП, і може бути знижена наполовину в найближчі 3–5 років за рахунок

20

економії і структурних змін споживання енергії шляхом поетапної реструк-

туризації та збільшення споживчих цін на енергоносії до європейського рів-

ня. Необґрунтовано занижені ціни на природні ресурси зумовлюють їх ви-

снаження, а використання низькоякісних видів ресурсів зводить нанівець зу-

силля щодо вторинного використання мінеральних відходів та супутніх руд.

Невизначеність законодавства у сфері відповідальності за попереднє

забруднення довкілля стримує приватні, в тому числі іноземні, інвестиції у

розвиток перспективних галузей економіки України. Серед невирішених

еколого-економічних завдань залишається забезпечення ефективного еконо-

мічного механізму зниження відходів виробництва та втрат, що пов’язані із

заб-рудненням та вичерпанням природних ресурсів.

В інформаційному забезпеченні еколого-економічної політики, зорієн-

тованої на сталий (збалансований) розвиток, провідну роль відіграє система

інтегральних екологічних показників, основним призначенням яких є:

– оцінка значущості екологічних проблем;

– визначення стратегічних пріоритетів у коротко- і довгострокових прог-

рамах соціально-економічного розвитку;

– виявлення можливих джерел фінансування і політичних пріоритетів

природоохоронної стратегії;

– формування інституціональних механізмів швидкого реагування у

форсмажорних обставинах;

– виявлення проблем, що потребують першочергового розв’язання на

основі реалістичних, ефективних та економічно обґрунтованих дій.

Дизайн політичних реформ, яки б повною мірою включали екологічні

проблеми розвитку в економічній політиці, виявляється комплексним і не-

простим завданням. Тут мають бути розглянуті реформи, спрямовані не лише

на вилучення субсидування екологічно небезпечних видів господарської дія-

льності, а й комплекс заходів фіскального впливу, тобто збільшення подат-

кового навантаження, кошти з якого можна було б спрямовувати на реабілі-

таційні заходи. Зменшення екологічно небезпечних субсидій чи обмеження

такої господарської діяльності виявляється економічною реформою подвій-

ного ефекту, оскільки в результаті зростає ефективність природокористуван-

ня та зменшуються негативні зовнішні ефекти на навколишнє природне се-

редовище.

Вичерпання та деградація природних ресурсів країни часто зумовлені

рівнем технологічного розвитку, типом економіки та експортно-імпортною

політикою держави. Низький технологічний рівень, екстенсивний техноген-

ний тип економіки України призводять до перевищення експорту сировини,

руд, металів, хімічних продуктів та іншої ресурсоємної продукції. В той же

час, на частку наукоємних електронних та високотехнологічних галузей об-

робної промисловості України припадає лише 7–13 % загального експорту.

Розміщення промислових, у т. ч. радіоактивних, відходів інших держав вна-

слідок невибагливості чи недотримання екологічного законодавства несе не-

безпеку глобального характеру. Невиконання екологічних стандартів, з одно-

го боку, сприяє залученню іноземних інвестицій у розвиток ресурсоємних

21

галузей і, як наслідок, зростанню зайнятості та випуску, з другого – розмі-

щення таких виробництв та відчуження більшої частки випуску (у вартісно-

му чи фізичному еквіваленті) дає можливість розвинутим країнам одержува-

ти величезні прибутки за рахунок експлуатації природного та людського по-

тенціалів менш розвинутих країн. Такий тип світового інвестування зумов-

лює виникнення світових звалищ на територіях країн, що їх використовують.

Слід зазначити, що країни пострадянського простору, маючи значний при-

родний та людський капітал, вартість якого оцінюється значно нижче світо-

вих цін, знаходячись у стані хронічних економічних і політичних криз, часто

зваблюються інвестиціями такого типу, віддаючи пріоритети поточним пот-

ребам.

Коректування політики інвестування, а також заборона розміщення

екологічно небезпечних виробництв іноземного походження дає можливість:

знизити ресурсоємність економіки, підвищити ефективність використання

матеріальних ресурсів, зменшити тиск екологічних проблем, що пов’язані з

промисловими відходами та забрудненням навколишнього середовища, реін-

вестувати частку вилучених коштів на природоохоронні цілі – розроблення,

виробництво та установку очисного устаткування, моніторинг якості навко-

лишнього середовища, екологічну освіту, покліпшення стандартів якості

природного середовища та ін. Чинні на сьогодні нормативи екологічної без-

пеки людини відображають рівень розвитку СРСР на початку 90-х років, во-

ни в основному відповідають екологічним стандартам розвинутих країн.

Проте хронічна політична криза і відповідна нестабільність економічної си-

туації, що зумовлюють невиконання діючих нормативів, відсутність їх адек-

ватного контролю, низькі рівні інвестування природоохоронних програм,

практика лобіювання субсидування екологічноємного ресурсокористування

призводять до таких трагічних наслідків, як підтоплення цілих регіонів чи

масове отруєння населення невідомими речовинами.

УДК 316.485.6

ПРИРОДНО-РЕСУРСНІ ПРОБЛЕМИ У КОНТЕКСТІ ПЕРЕХОДУ

ДО ЗБАЛАНСОВАНОГО РОЗВИТКУ

Сабадаш В. В.,

кандидат економічних наук,

доцент кафедри економіки

Сумського державного

університету

Процеси регулювання процедур ефективного ресурсовикористання бу-

ли інтегровані й відігравали ключову роль при прийнятті еколого-

економічних рішень, метою яких є істотне скорочення втрат ресурсів, перш

22

за все екологічних – води, лісів, мінеральних ресурсів. Саме вони є основою

ресурсного забезпечення процесів виробництва і споживання продукції. Та-

ким чином, актуальним і невідкладним завданням формування економіко-

соціальних стратегій розвитку національного господарства відповідно до

принципів збалансованого розвитку є вдосконалення через економічні й пра-

вові механізми політики раціонального природокористування, особливо уз-

годження її регіональних, національних і міжнародних аспектів.

Екологічні конфлікти (ЕК) є результатом провадження державами (те-

риторіями, суб’єктами) неефективних ресурсних режимів [1] і конфліктної

політики у сфері ресурсокористування [2], особливо тих природних ресурсів,

які є невідновлюваними (нафта, газ, поклади мінеральних ресурсів) або важ-

ковідновлюваними (земельні, водні, лісові ресурси). Такі дії (навмисні чи не-

навмисні) економічних суб’єктів можуть мати наслідком ситуацію, коли

природні ресурси чи екологічна цінність, що через певні обставини знахо-

дяться на перетині інтересів різних соціальних груп або економічних

суб’єктів, які прагнуть до володіння або контролю над ними, стає об’єктом

ЕК [3]. Дієвим інструментом запобігання ЕК є превентивна оцінка меж втру-

чання у природне середовище і процеси відтворення довкілля, оскільки такі

дії призводять до зміни рівня надійності екосистеми, тобто її здатності збері-

гати свої властивості протягом усього циклу існування в умовах допустимих

рівнів впливу [4, 5]. Чинники виникнення ЕК також тісно пов’язані з актуа-

льними проблемами оцінки і процесами розподілу відновлюваних і невіднов-

люваних природних ресурсів [6]. Проблеми запобігання і врегулювання ЕК

зачіпають інтереси широкого кола суб’єктів – від індивідуумів до країн [7].

Багатогранність проблеми зумовлює складність її розв’яння незалежно від

рівня ЕК – від локального до глобального. ЕК характеризується потенціалом

врегулювання, тобто здатністю бути розв’язаним (врегульованим) незалежно

від прийнятності результатів для сторін конфлікту в перспективі.

Рис. 1. Потенціал врегулювання ЕК

Основні види ресурсних конфліктів, виникнення і перебіг яких

пов’язані з ефективним використанням природних ресурсів, наведено нижче.

Розв’язання (врегу-

лювання)

ЕК (екологічної

проблеми)

Нерозв’язність

ЕК

(екологічної про-

блеми)

Узгодження пози-

цій сторін у ЕК,

пошук компромісу

Спільні домовленості;

рішення, яке задоволь-

няє конфліктуючі сторо-

ни

Інтеграційний потенціал;

можливості для вироблен-

ня спільного рішення

Неможливість комп-

ромісних рішень; взає-

мовиключаючі інте-

реси сторін у ЕК

23

Водний конфлікт тісно пов’язаний з такими конфліктогенними харак-

теристиками води:

вода є базовим ресурсом усіх форм життя (має вирішальне значення

для здоров’я людей і навколишнього середовища, необхідний ресурс для

економічного розвитку);

вода, на відміну від інших ресурсів (наприклад, нафти) не має прямого

(еквівалентного за властивостями і цінністю) замінника;

вичерпаність і, як наслідок, дефіцит прісної води (внаслідок нераціо-

нального водокористування, зростання народонаселення, розвитку еконо-

міки і забруднення водних джерел);

вода – культурно-історична цінність (традиції, релігія).

Основними ризиками виникнення водних ЕК є: рівень дефіциту водних

ресурсів (ВР); допустимий рівень запасів ВР, що не викликає суперечностей

в його використанні двома або більше соціальними групами (територіями,

країнами); характер взаємостосунків між сторонами, які спільно використо-

вують ВР; наявність і можливість використання альтернативних джерел ВР;

еколого-економічна, соціальна, культурна цінність ВР для споживачів; здат-

ність і готовність сторін, що спільно використовують ВР, сприймати пробле-

му їх обмеженості (дефіциту); здатність і готовність сторін здійснювати кор-

поративне управління ВР; можливість залучення в процеси управління ВР

усіх зацікавлених структур. Слід зазначити, що досить часто водний ЕК є на-

слідком не дефіциту ВР, а використання неефективних механізмів і інстру-

ментів їх управління і розподілу. Причинами цього можуть бути: обмежені

інституційні та суспільні можливості; проблеми доступу до баз даних стосов-

но ВР, їх недостатність, невірогідність; суперечність розподілу функцій у

формуванні та використанні баз даних; недостатня прозорість процедур

управління ВР, обмеження участі у процесах управління усіх зацікавлених

сторін; недосконалість процедур розподілу як самих ВР, так і еколого-

економічних ефектів (як позитивних, так і негативних) від їх використання.

Лісовий конфлікт. Конфлікти, пов’язані з лісом, зароджуються під

впливом історичних і етно-соціальних чинників, посилених дією соціо-

економічних процесів. Саме лісові ресурси (ЛР) майже ніколи не були єди-

ною причиною конфлікту; вони є складовою глобальніших економічних, по-

літичних і соціальних перетворень. Володіння (можливість доступу, пере-

розподілу, торгівлі) таким прибутковим економічним ресурсом, як ліс, може

бути вагомою причиною лісового ЕК. Такі основні чинники, як рівень соціа-

льно-економічного розвитку, законодавча врегульованість майнових прав і

прозорість процедур управління і експлуатації ЛР прямо впливають на ймо-

вірність виникнення лісового конфлікту, динаміку, тривалість та інтенсив-

ність його перебігу, успішність врегулювання. Лісовий конфлікт має наслід-

ками погіршення стану довкілля, техногенні й гуманітарні катастрофи,

збройні сутички, зачіпає права корінного населення.

1. Деревина як товар. Вирубування лісів для одержання деревини як

джерела прибутку є найпоширенішою причиною лісових конфліктів. Торгів-

24

ля деревиною має сталий попит на світовому ринку і в умовах скорочення

лісових площ її цінність буде тільки зростати.

2. Незаконне вирубування лісів. Рушійними чинниками незаконних лі-

созаготівель є:

відсутність на державному (регіональному) рівні чітко врегульованих

майнових прав на ЛР;

неефективна система обліку ЛР і контролю за їх експлуатацією;

низький рівень соціально-економічного розвитку держави (регіону) і,

як наслідок, високий рівень безробіття і низький життєвий рівень;

високий рівень корупції;

відсутність альтернативних джерел доходів.

Конфліктогенність ЛР пояснюється відносною легкістю їх залучення

до конфлікту порівняно з іншими «конфліктними ресурсами» і такими харак-

теристиками: доступність: ЛР доступніші, ніж мінеральні та енергетичні, які

знаходяться у вигляді підземних покладів. Транспортувати деревину водним

і наземним транспортом, які мають розгалужену інфраструктуру, досить лег-

ко (на противагу, вода практично поки що не є об’єктом міжнародних торго-

вих відносин [8]); відносно низька капіталоємність: торгівля деревиною не

потребує значних інвестицій; поліфункціональність: у соціально-

економічних системах ЛР є базовим елементом еколого-економічної безпеки

держави (регіону) [9]; цінність для життєдіяльності: ліси є джерелом існу-

вання і засобом життя для багатьох людей, що може сприяти конкуренції і

виникненню конфліктів серед власників, користувачів і посередників у лісо-

вій сфері; продуктивність: ліс є джерелом багатьох кінцевих продук-

тів/послуг: сировинних, продовольчих, рекреаційних, екологічних, соціаль-

них, що робить його конкурентоспроможним і економічно привабливим ре-

сурсом; динаміка відтворення: темпи лісокористування незіставні з ресурсо-

відновлюваними можливостями ЛР. Нераціональне використання ЛР і нее-

фективні методи управління у сфері лісокористування, недостатня увага

проблемам лісовідновлення і лісорозведення призводять до дефіциту ЛР,

який, у свою, чергу, провокує конфлікт.

Ризик виникнення мінерального конфлікту пов’язаний з такими ха-

рактеристиками мінеральних ресурсів: вони мають матеріальну цінність,

можуть бути легко видобуті й транспортовані, їх видобуток і продаж важко

контролювати. Взаємозв’язок мінеральних ресурсів з ЕК визначається таки-

ми основними напрямами: експлуатація родовищ мінералів може спричиня-

ти соціально-економічні конфлікти через потенційні вигоди у сферах дер-

жавних доходів, інвестиційних вкладень в інфраструктуру, зайнятості насе-

лення тощо; мінеральні ресурси можуть бути причиною корупції через не-

прозорі механізми їх використання, посилювати ресурсну залежність націо-

нальної економіки і уповільнювати соціально-економічний розвиток; міне-

ральні ресурси можуть бути джерелом фінансування збройних конфліктів.

Збереження біологічного і ландшафтного різноманіття. Основними

групами чинників, дія яких призводить до зменшення біорізноманіття і, від-

25

повідно, посилює ризик виникнення ЕК, є: недосконалість механізмів та ін-

струментів ресурсовикористання у ринкових умовах (проблеми ціноутворен-

ня на природні ресурси; формування ефективної рентної політики, неефекти-

вна ресурсна [10] і секторальна політика, ресурсоємність експортного потен-

ціалу тощо); неефективність інституційних підходів до розв’язання проблем

збереження біорізноманіття: незбалансована інвестиційна політика, відсут-

ність чіткої стратегічно орієнтованої екополітики, недостатня участь органі-

зацій у процесах розроблення і прийняття екологічно важливих рішень тощо;

низька ефективність державної політики, у т. ч. міжнародної: проблеми інте-

грації національної екополітики до міжнародної, гостра необхідність розроб-

лення й впровадження ефективних механізмів запобігання ЕК [2, 11], труд-

нощі з розбудовою мережі екологічних фондів тощо.

Література:

1. Сабадаш В. В. Соціально-економічні виміри екологічного конфлікту

/ В. В. Сабадаш // Механізм регулювання економіки. – 2006. – № 2. –

С. 190–201.

2. Сабадаш В. В. Социально-экономическое измерение экологических

конфликтов в достижении устойчивого развития / В. В. Сабадаш // Социаль-

но-экономический потенциал устойчивого развития / Под ред. проф. Л. Г.

Мельника (Украина) и проф. Л. Хенса (Бельгия). – Сумы: ИТД «Университе-

тская книга», 2007. – С. 963 – 982.

3. Сабадаш В. В. Екологічні конфлікти у сучасній системі природоко-

ристування / В. В. Сабадаш // Механізм регулювання економіки. – 2004. –

№ 4. – С. 73–79.

4. Данилишин Б. М. Эколого-экономическое обоснование хозяйствен-

ных решений / Б. М. Данилишин, М. А. Хвесик, Е. В. Хлобыстов, Л. Б. Шос-

так // Социально-экономический потенциал устойчивого развития: Учебник /

Под ред. проф. Л. Г. Мельника (Украина) и проф. Л. Хенса (Бельгия). – Су-

мы: ИТД «Университетская книга», 2007. – С. 709–732.

5. Тильцер М. М. Экологические пределы как фактор социально-

экономического развития / М. М. Тильцер // Социально-экономический по-

тенциал устойчивого развития: Ученик / Под ред. проф. Л. Г. Мельника (Ук-

раина) и проф. Л. Хенса (Бельгия). – Сумы: ИТД «Университетская книга»,

2007. – С. 400–403.

6. Лон Ф. Эффективное и устойчивое использование природных ресур-

сов / Ф. Лон // Социально-экономический потенциал устойчивого развития /

Под ред. проф. Л. Г. Мельника (Украина) и проф. Л. Хенса (Бельгия). – Су-

мы: ИТД «Университетская книга», 2007. – С. 519–594.

7. Understanding Environment, Conflict, and Cooperation: United Nations

Environment Programme and Woodrow Wilson International Center for Scholars,

2004.

8. Сабадаш В. В. Конфліктогенність водних ресурсів як загроза виник-

нення екологічних конфліктів / В. В. Сабадаш // Механізм регулювання еко-

номіки. – 2008. – № 2. – С. 43–50.

26

9. Коваль Я. В. Еколого-економічні проблеми лісоресурсного розвитку

України / Я. В. Коваль // Продуктивні сили України. – 2006. – № 1 (001). –

С. 121–134.

10. Сабадаш В. В. Тенденції сучасної ресурсної політики у забезпечен-

ні еколого-економічної безпеки / В. В. Сабадаш // Механізм регулювання

економіки. – 2007. – № 2. – С. 50–59.

11. Сабадаш В. В. Інституційні аспекти врегулювання екологічних

конфліктів (регіональний і міжнародний рівні) / В. В. Сабадаш // Механізм

регулювання економіки. – 2008. – № 1. – С. 68–77.

УДК 330.15, 504.06

ПЕРЕДУМОВИ ТА МОЖЛИВОСТІ ЕКОЛОГІЗАЦІЇ ЕКОНОМІКИ

Жарова Л. В.,

кандидат економічних наук, прові-

дний науковий співробітник Ради

по вивченню продуктивних сил

України НАНУ

Біолог і філософ Анрі Лаборі (Henri Laborit2) стверджує, що у людини є

три альтернативи для розв’язання проблем протистояння зовнішнім викли-

кам та загрозам: боротьба, бездіяльність, втеча. Перед загрозою екологічної

катастрофи, що виникла майже століття тому, людство діяло за цією ж схе-

мою: спершу ігнорувало екологічні проблеми, потім намагалося втекти (че-

рез міграцію, переключення та зосередження на боротьбі з іншими пробле-

мами, наприклад наркоманією, СНІДом, створенням нової культури тощо).

Втім найбільш адекватною реакцією на зовнішні виклики для людини є бо-

ротьба, отже, зараз людство не ігнорує екологічні проблеми, не зосереджує

штучно увагу на розв’язанні інших проблем, а намагається протистояти су-

часним екологічним викликам. Нині не має спільної думки про успішність

розв’язання екологічних проблем, проте не викликає сумнівів щодо певного

поступу у цьому напрямі. Одним з напрямів боротьби з екологічними проб-

лемами є екологізація діяльності.

Наразі сталий розвиток стає повсякденним словосполученням, необ-

хідним атрибутом сучасних стратегій, програм, наукових і суспільних диспу-

тів, громадських і політичних виступів тощо. Проблематика сталого розвит-

ку з різних позицій та точок зору розкривається у працях зарубіжних

(Дж. Гелбрейт, Х. і Д. Л. Медоузи, А. Ніза, Г. Одум, У. Ростоу,

Дж. Форрестер та ін.) і вітчизняних (зокрема, О. Балацький, Б. Букринський,

В. Степанов, С. Харічков,, І. Бистряков, В. Волошин, З. Герасимчук,

2 Henri Laborit L’Éloge de la fuite (1976).

27

Л. Гринів, С. Злупка, Б. Данилишин, М. Долішнійо, С. Дорогунцов ,

В. Поповкін, В. Трегобчук, М. Чумаченко, О. Шаблій) науковців, проте

відкритим залишається питання щодо можливостей України на сучасному

етапі втілити принципи сталості на практиці та перспектив досягнення нею

сталого розвитку у майбутньому.

Зазначимо, що у сучасних умовах будь-яка країна мусить у тому чи

іншому вигляді наслідувати принципам сталого розвитку, інакше вона пот-

рапить у добровільну ізоляцію. Нині існують об’єктивні, тобто не нав’язані

якоюсь конкретною країною, передумови впровадження постулатів сталого

розвитку (зазначимо, що ми говоримо про принципи сталого розвитку, адже,

сформульовані у докладі Брундтланд «Наше спільне майбутнє», вони є рам-

ковими умовами, дороговказом для подальшого розвитку, а не конкретними

орієнтирами розвитку):

По-перше, на політичному рівні впровадження постулатів сталого роз-

витку, принаймні їх декларування на вищому рівні, створює позитивний

імідж державі, дає можливість з деяких питань на рівних виступати на світо-

вій політичній арені, займати активну позицію для підтримання уваги до

країни.

По-друге, на громадському рівні активізація процесів глобалізації, зок-

рема завдяки інформатизації простору, відкритості кордонів, у тому числі

для діяльності громадських організацій, сприяє підвищенню інтересу з боку

громадськості до наслідків, перш за все для власного здоров’я, економічної

діяльності, стурбованості екологічними наслідками політичних та економіч-

них рішень.

По-третє, на фінансово-економічному рівні все більшого значення на-

буває конкуренція за «екологічними» показниками.

По-четверте, на інвестиційно-інституційному рівні включення показ-

ників екологічної відповідальності в рейтинги інвестиційної привабливості,

підвищення ролі екологічного фактора у політиці публічних закупівель країн

Європейського союзу та інвестиційній політиці приватних пенсійних фондів,

втілення проекту «Фінансова ініціатива» Програми з навколишнього середо-

вища ООН та активна участь у цьому проекті Європейського банку реконст-

рукції й розвитку потребує перегляду ставлення до екологічних стандартів не

лише на рівні окремого підприємства, але й держави в цілому.

Наразі екологізація підприємництва та підприємницької діяльності стає

не лише «даниною моді» у проголошені принципів сталості, а й вагомим

чинником підвищення конкурентоспроможності країни. Впровадження Ук-

раїною стандартів ІSО 900 та ІSО 14000, процедур сертифікації з екологічно-

го менеджменту та аудиту (EMAS) та ін. не лише дає можливість українсь-

ким товаровиробникам втриматися на ринках, а й завойовувати нові ринки

чи освоювати нові ринкові ніші.

Приватні екологічні ініціативи є прерогативою конкретних підприєм-

ницьких структур, які під тиском зовнішніх обставин змушені екологізувати

свою діяльність (для залучення інвестицій, завоювання нових сегментів рин-

ку, підвищення конкурентоспроможності тощо). Екологізацію можна розгля-

28

дати, як «екологізацію знизу», до позитивних сторін можна віднести найко-

ротший строк впровадження, а значить і найшвидші результати (у нашому

випадку – оптимізація ресурсоспоживання, зменшення навантаження на при-

родне середовище, ретельніше очищення, зменшення кількості викидів, ски-

дів).

У найпоширенішому випадку, ми розглядаємо можливість екологізації

господарської діяльності в цілому, тобто за ініціативою держави. На рівні

держави створення умов для екологізації господарської діяльності може реа-

лізовуватись через механізми безпосереднього впливу на суб’єкти господа-

рювання, створення відповідного зовнішнього середовища для підприємств,

делегування повноважень місцевим органам влади. У загальному вигляді

екологізація може бути представлена як складний процес взаємовпливу та

взаємозв’язку «гравців» на державному ринку, а однією з її ефективних

складових – впровадження інноваційної політики розвитку держави.

Ще одним фактором, який впливає на можливість та ефективність еко-

логізації господарювання як процес інноваційний, що потребує інвестицій,

тобто додаткових фінансових вкладень, є стабільність держави як впевне-

ність у майбутньому. Ми навмисно не обмежували стабільність політичною,

економічною, соціальною або іншою складовою, саме їх поєднання забезпе-

чує стабільність, тобто передбачуваність та впевненість у завтрашньому дні.

Є обернена залежність між терміном інвестування та стабільністю ринків,

тобто якщо інвестор не впевнений у можливості повернути свої гроші або

передбачити сценарії розвитку підприємства, галузі, держави, він або взагалі

відмовиться від інвестування, або буде вкладати у галузі з коротким строком

обороту активів (прикладом є обсяги інвестування в торгівлю, харчову та

легку промисловість в Україні порівняно з галузями добувної промисловості,

наукоємними галузями та ін.). Тривала практика нестабільності та зміни вла-

ди призвела до поширення в управлінський практиці «архаїчної часової мо-

делі планування» (термін академіка Ю. М. Пахомова). Основною характери-

стикою такої моделі є її короткі періоди планування, орієнтація на циклічне

або короткострокове, а не сценарне або середньо- та довгострокове плану-

вання.

Таким чином, якщо розглядати екологізацію під кутом інноваційності

цього процесу, то стає зрозумілим неефективність попередніх спроб перевес-

ти господарство країни на ресурсозберігаючі, безвідходні та більш екологіч-

но чисті технології – основним фактором цього стала неспроможність ринку

скористатись інноваціями. Подолання розбіжності між очікуваним та реаль-

ним ефектом від інновації та готовністю ринку до нововведень, які спрямо-

вані на екологізацію, можливе за умов поєднання державних та приватних

зусиль. Підприємства не здатні роз’язати проблеми самотужки – створення

системи підтримки інноваційного розвитку має ініціювати держава.

Як висновки зазначимо, що наразі державне стимулювання підприєм-

ницької діяльності у напрямі її екологізації є одним з важливих факторів ін-

вестиційної привабливості країни, а отже, і її економічного добробуту. Ігно-

рування Україною екологічного фактора вже в найближчі роки може нега-

29

тивно позначитися на її інвестиційній привабливості, особливо з урахуван-

ням масштабів залучення інвестицій у розвиток видобутку й транспортуван-

ня вуглеводнів та інших природних ресурсів, і стати одним з найістотніших

бар’єрів на шляху диверсифікації вітчизняної економіки.

Водночас екологізація діяльності має відбуватися за умови поєднання

зусиль, інтересів і вигод держави та приватних ініціатив. Саме неготовність

сприймати інновації та хронічна нестабільність є гальмом екологізації госпо-

дарства країни в цілому.

Одним із засобів розв’язання цієї проблеми може стати, зокрема, прий-

няття Стратегії екологічної політики до 2020 р. та Планів дій в її межах.

Стратегія не є документом, який віддзеркалює суто екологічні наміри, цілі,

завдання та показники. Вона має намітити генеральну лінію розвитку всієї

промисловості, житлово-комунального комплексу, суспільства (освіта, про-

світа, формування національної свідомості), ресурсокористування тощо.

Екологічна стратегія може поєднати програми та плани економічного, галу-

зевого, регіонального розвитку, вимоги європейських програм та директив із

заходами щодо пом’якшення (в ідеалі – подолання) наслідків антропогенної

діяльності людини, виснажливого ресурсокористування тощо.

Безумовно, розроблення і прийняття Екологічної стратегії не стане па-

нацеєю для розв’язання існуючих проблем, сама по собі вона не здатна еко-

логізувати господарство, втім її прийняття і, що важливіше розроблення

Планів дій може створити підґрунтя для сприйняття інновацій.

УДК: 338.439:142.6

ЕКОЛОГІЗАЦІЯ ВИРОБНИЦТВА ЯК СТРАТЕГІЧНИЙ ПРІОРИТЕТ

РОЗВИТКУ ХАРЧОВОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ

Дейнеко Л. В.,

доктор економічних наук,

професор, завідувач відділом,

Купчак М. П.,

Рада по вивченню продуктивних

сил України НАНУ

У сучасних світових дослідженнях проблем охорони навколишнього

середовища спостерігається тенденція до посилення уваги на усунення еко-

логічного ризику на етапі вибору технологій. При цьому наголошується, що

основою створення біосферосумісних технологій є питання «ціни здоров’я»,

яку сплачує людина в умовах нових технологій та інших виробничо-

екологічних факторів.

Пошук відповіді на це питання виносить проблему екологізації розвит-

ку харчової промисловості в ряд найактуальніших і стратегічно значущих.

30

Це зумовлено цілим рядом чинників. По-перше, як і інші галузі національної

економіки, харчова промисловість можна здійснювати шкідливий вплив на

навколишнє середовище, забруднюючи атмосферне повітря, водні й земельні

ресурси шкідливими викидами; по-друге, будучи важливою ланкою продо-

вольчого ланцюжка, вона може опосередковувати потрапляння в організм

людини небезпечних для здоров’я речовин, що накопичились в рослинниць-

кій та тваринницькій сировині; по-третє, продукція галузі може становити

загрозу здоров’ю людини через застосування барвників, консервантів, емуль-

гаторів та інших домішок в технологічних процесах. Разом з тим, використо-

вуючи технології, які дають можливість зменшувати концентрацію або пов-

ністю запобігати потраплянню шкідливих речовин із забруднених сировин-

них ресурсів під час їх переробки, харчова промисловість може зменшити

«ціну здоров’я», яку доводиться сплачувати за посилення антропогенного і

техногенного тиску на навколишнє середовище. Крім того, цю «ціну» можна

зменшити завдяки розробленню й виробництву харчових продуктів, які по-

силюють адаптивну здатність людини до впливу негативних чинників зовні-

шнього середовища.

Стрімкі темпи розвитку науки і техніки, необхідність пошуку нових

харчових ресурсів, широке застосування всезростаючого асортименту харчо-

вих домішок висувають нові проблеми в царині гігієнічного нормування,

екологічної оцінки різних факторів навколишнього середовища, що є небез-

печними для здоров’я. Швидкий розвиток хімічної промисловості призво-

дить до того, що з’являється дедалі більше речовин, що входять до виробни-

чого ланцюга харчових продуктів безконтрольно, що в свою чергу зумовлює

небезпеку для здоров’я людини і загальне екологічне неблагополуччя. Тому,

не зважаючи на багаторічні зусилля світової й вітчизняної науки та досягнуті

результати з розроблення відповідної нормативної бази, наявні методи фар-

макології, фізіології, гігієни, санітарії не забезпечують необхідного контролю

і не виправдовують себе економічно, а підходи до оцінки рівня небезпеки хі-

мічних речовин в різних середовищах свідчать про недостатнє врахування

всього різноманіття взаємодій цих сполук у такій великій динамічній багато-

параметричній системі, як хімічна речовина–навколишнє середовище–

людина.

Так, наприклад, ще нещодавно вміст металів-мікроелементів розгляда-

ли переважно з погляду їх біологічної необхідності. Сьогодні в зв’язку з на-

ростанням рівня забруднення все більше йде мова про токсичність цих мета-

лів-домішок. Інтенсивний розвиток промисловості, транспорту, енергетики,

сільського господарства призвів до того, що рівень концентрації металів-

мікроелементів у біосфері помітно зріс. Зокрема, металургійні підприємства,

котельні на органічному паливі викидають в атмосферу значну кількість ае-

розолів, що містять окисли, розчинні і нерозчинні солі металів, частинки мі-

нерального пилу і попелу, а робота транспорту, поліграфічне виробництво та

деякі інші види виробництв є джерелом потрапляння в навколишнє середо-

вище кадмію і свинцю. Ці речовини, потрапляючи в повітря, ґрунти, воду,

здатні вибірково накопичуватись багатьма рослинницькими культурами, а

31

рівень їх вмісту може бути показником забруднення навколишнього середо-

вища. І якщо певна кількість нікелю, міді, кобальту, цинку, марганцю, хрому

є необхідною для організму, оскільки вони беруть участь в іммуногенезі, є

складовими гормонів та ферментів, то надмірна їх концентрація в продуктах

харчування може завдати значної шкоди здоров’ю.

Крім цього, сьогодні стає дедалі очевиднішим, що нинішній підхід до

охорони навколишнього середовища, який реалізується у вигляді системи

контролю концентрації забруднень і відповідності їх встановленим гранично

допустимим нормам, не здатний гарантувати безпеку для здоров’я людини.

Тому одним з дієвих шляхів екологізації виробництва харчової промисловос-

ті, орієнтованих на підтримання здоров’я населення в екологічно несприят-

ливих умовах, є створення і виробництво функціональних продуктів. Ці про-

дукти, з одного боку є джерелом надходження необхідних споживних речо-

вин до організму людини, а з другого – вони можуть виступати як фактор,

що регулює концентрацію шкідливих речовин в організмі й виконує захисні

функції.

Але про виробництво яких би продуктів не йшла мова, чи традиційних,

чи функціональних, безпечність їх для здоров’я населення в першу чергу за-

лежить від організації контролю якості та безпеки продовольства. При цьому

вивчення досвіду економічно розвинутих країн світу в сфері забезпечення

населення безпечним і повноцінним продовольством, зокрема США і країн

ЄС, свідчить, що найбільший акцент у роботі з контролю за якістю і гаранту-

вання безпечності продовольства роблять на регулятивні заходи саме в хар-

човій промисловості та в галузях з розподілу продуктів харчування (оптова

та роздрібна торгівля, громадське харчування та ін).

З огляду на зазначене, сьогодні найактуальнішими завданнями з еколо-

гізації розвитку харчової промисловості є: приведення вітчизняної норматив-

но-правової бази, що визначає вимоги до якості та безпечності харчових

продуктів, у відповідність до стандартів СОТ та ЄС; упорядкування структу-

ри та функцій органів державної влади, відповідальних за контроль якості й

безпечності продовольчих товарів; впровадження системи інформування на-

селення і сприяння його обізнаності з питань якості й безпечності харчових

продуктів; впровадження системи швидкого реагування по харчових продук-

тах і кормах (RASFF), впровадження на підприємствах харчової промислово-

сті систем управління якістю на основі принципів ISO 90000, системи управ-

ління безпекою харчових продуктів (НАССР) та системи охорони довкілля

на основі принципів ISO 14000.