ЗМІСТ

Проблеми формування інституційної бази збалансованого розвитку

в Україні

Марушевський Г. Б. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

2

Кодифікація законодавства про довкілля: теорія та методологія

Гетьман А. П. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

7

Концепцію переходу країни до сталого розвитку

Шапар А. Г. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

10

Передбачення поступу до сталого розвитку України

Хлобистов Є. В. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

15

Законодавчі рамки співробітництва для сталого розвитку Чорно-

морського регіону

Карамушка В. І. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

18

Пріоритети стратегії сталого розвитку безпечного для людини ви-

робничого середовища

Душанова Т. В. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

21

Аналіз сучасного стану еколого-правової бази використання ГМО в

Україні

Міронова Н. Г., Лядецька Г. М. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

24

2

ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ ІНСТИТУЦІЙНОЇ БАЗИ

ЗБАЛАНСОВАНОГО РОЗВИТКУ В УКРАЇНІ

Марушевський Г. Б.,

кандидат філософських наук,

Національний екологічний центр

України

Перехід до збалансованого розвитку є новою політичною метою не

лише для України, а й для усіх країн світу. Передумовами для реалізації по-

літики збалансованого розвитку є ефективне управління та здорові державні

органи управління. Але для того, щоб була можливість реалізувати нову по-

літику, тобто політику збалансованого розвитку, потрібні інституції, орієнто-

вані на неї. Перехід до збалансованого розвитку – це нове завдання. Принци-

пи збалансованого розвитку мають увійти в практику щоденного прийняття

рішень. Щоб це сталося, необхідно створювати нові інституції.

Слід зазначити, що термін «інституція» (від лат. institutum – устрій,

установа) в соціології вживають у двох значеннях. По-перше, соціальною

інституцією називають будь-яку стійку форму організації та регулювання

суспільних відносин. Розрізняють економічні, політичні, правові, моральні,

культурні та інші соціальні інституції, які забезпечують історичне успадку-

вання культури, її засвоєння, соціалізацію індивідів, регулювання, координа-

цію та інші види впорядкування суспільних відносин. У цьому розумінні со-

ціальна інституція є сукупністю груп, установ і організацій. По-друге, інсти-

туція постає як «установа», створена для поєднання індивідів і регуляції їх-

ніх дій у межах чітко визначених функцій.

Як зазначає Пітер Друкер, ми живемо в часи функціонування великої

кількості організацій. Кожна з них має своє спеціальне призначення. Всі во-

ни виконують важливу суспільну функцію. «Лікарня 1914 року була місцем

смерті для бідняків. Тоді в США (і в будь-якій іншій країні) лише троє не-

мовлят із сотні народжувалися у лікарні. Сьогодні у лікарні не народжуються

одна-дві дитини із сотні, та й ті найчастіше народжуються в машині швидкої

допомоги».

Якщо розглядати збалансований розвиток в інституційному аспекті, то

сьогодні він не є пріоритетом державної політики України. Можна навіть

стверджувати, що політики збалансованого розвитку в Україні не існує. В

нашій країні є економічна політика, за впровадження якої відповідає Мініс-

терство економіки України; соціальна політика, відповідальність за яку несе

Міністерство праці та соціальної політики України, та екологічна політика,

якою опікується Міністерство охорони навколишнього природного середо-

вища України. Проте на інституційному рівні не має міністерства чи відом-

ства, відповідального за політику збалансованого розвитку. У грудні 1997 р.

була створена Національна комісія сталого розвитку при Кабінеті Міністрів

України як консультативно-дорадчий орган з питань визначення національ-

ної стратегії сталого розвитку. На жаль, ця комісія виявилася недієздатною,

3

оскільки не спромоглася підготувати ні Національну стратегію збалансова-

ного розвитку, ні Національну доповідь України про стан виконання поло-

жень «Порядку денного на XXI століття» за десятирічний період (1992–

2001 рр.). В Україні було утворено Національну комісію сталого розвитку

України при Кабінеті Міністрів України (постанова КМУ від 8 жовтня

1997 р. № 1123). З метою поліпшення формування державної політики у

сфері збалансованого розвитку Указом Президента України від 4 лютого

2003 р. № 76 Національна комісія зі сталого розвитку була утворена при Пре-

зидентові України як консультативно-дорадчий орган. Однак і ця комісія є

формальною, оскільки фактично не працює.

Інституційне забезпечення збалансованого розвитку в Україні:

1. Політичні інституції: деякі екологічні партії.

2. Громадянське суспільство: лише громадські природоохоронні орга-

нізації.

3. Законодавчі установи: не звертають уваги.

4. Управлінські структури: частково Мінприроди.

5. Аналітичні інституції: у зародковому стані.

6. Стратегічне планування: немає.

7. Планування розвитку: лише плани соціально-економічного розвитку,

а не збалансованого.

8. Наукові установи: деякі інститути.

9. Освітні установи: курси зі збалансованого розвитку викладають у

деяких вузах.

10. Інформаційні агенції: немає.

11. ЗМІ та Інтернет: маргінальна тема.

12. Господарські інституції: орієнтовані на одержання прибутку.

Отже, з інституційного погляду впроваджувати в Україні принципи

збалансованого розвитку майже нікому, тому й очікувати на прогрес не до-

водиться.

Якщо говорити про функціонуючі організації, то вони мають тенден-

цію бути незалежними і працювати відповідно до закритих процедур прий-

няття рішень. Кожна організація також має власні пріоритети. Відповідно до

закону Паркінсона («робота заповнює весь час, відведений на неї») бюрокра-

тичні організації мають тенденцію до постійного зростання. За оцінками Па-

ркінсона, кількість службовців зростає на 5–6 % щороку.

Ю. Габермас звернув увагу на те, що сучасні економіка та державний

апарат можуть розвивати системну автономію1. В такому разі вони відокрем-

люються від оточуючого середовища і підпорядковуються лише власним ім-

перативам грошей і влади. Автономність організацій виявляється у намаганні

кожної автономної структури дбати про свої інтереси. Питання спільних ін-

тересів і загального блага, зокрема належного стану довкілля, залишаються

поза їхньою увагою.

1 Габермас Ю. Громадянство і національна ідентичність // Умови громадянства: Пер з англ. – К.: Укр. центр

духов. культури, 2005. – С. 65.

4

Є ще так звані «провали ринку» (нездатність ринкових цін відбивати

повну цінність товарів): негативні екстерналії (зовнішні ефекти), проблема

«безбілетника» і трагедія спільних володінь. Екстернальні, або зовнішні, ви-

трати – це такі витрати господарської діяльності, які не враховують у собіва-

ртості продукції чи послуг суб’єкта господарювання. Їх перекладають на ін-

ших людей, які відчувають на собі наслідки цієї господарської діяльності, се-

ред яких, зокрема, – забруднення довкілля або погіршення здоров’я населен-

ня. Прикладом негативних екстерналій є забруднення річки скидами підпри-

ємства. Витрати на зменшення негативних наслідків такої діяльності має

сплачувати все суспільство, тоді як для підприємства забруднення води буде

зовнішнім наслідком його діяльності, за який не потрібно платити. Те саме

стосується й забруднення повітря, вирубування дерев на схилах гір і т. д.

Проблема «безбілетника» пов’язана з такими ситуаціями, коли індивідуальні

витрати на охорону довкілля можуть перевищувати індивідуальну вигоду.

Наприклад, встановлення на автомобіль пристроїв, що зменшують рівень ви-

кидів, може дорого коштувати, але не дуже значно зменшувати загальний рі-

вень забруднення повітря. Тому раціональним буде рішення автомобіліста не

купувати подібний пристрій і очікувати, що проблема забруднення буде

розв’язана іншими людьми. Втім, сукупність індивідуальних раціональних

рішень може призвести до колективної ірраціональності. Трагедія спільних

володінь пов’язана з тим, що коли, наприклад, пасовище перебуває у спіль-

ній власності, кожен індивід буде прагнути одержати максимальну вигоду

від цього пасовища і експлуатувати його настільки, наскільки це можливо.

Без встановлення органами державного управління чи місцевого самовряду-

вання обмежень та певних правил користування це пасовище буде викорис-

товуватися надмірно, що призведе до його деградації.

Утім, усі організації турбує проблема взаємодії. Всі вони взаємозалеж-

ні і кожна з них не може функціонувати окремо. Оскільки збалансований ро-

звиток потребує взаємоузгодження трьох складових розвитку, то це також

має відбуватися на рівні діяльності різних організацій економічного, соціа-

льного чи екологічного спрямування. Важливою є проблема інтеграції полі-

тики різних господарських галузей та діяльності відповідних організацій і

установ. Необхідними є цілісне управління та інтеграція політики, рішень і

коштів поза вузькогалузевими інтересами та на різних рівнях управління:

національному, регіональному та місцевому.

Потрібно до порядку денного суспільного дискурсу внести політику

інтеграції. Для цього перш за все слід від конфронтаційної риторики, яка

властива політичній боротьбі за владу, перейти до консолідуючої, інтегра-

ційної, яка дасть можливість досягти збалансованості інтересів усіх зацікав-

лених сторін.

Слід зазначити, що внаслідок наявності великої кількості достатньою

мірою автономних організацій роль центрального уряду постійно змен-

шується. Часи потужних централізованих держав та імперій вже пройшли.

Тепер, щоб стати ефективним і сильним органом, уряд повинен навчитися

децентралізувати свої функції. Його завдання має полягати у створенні пра-

5

вильних стимулів для поліпшення інтеграції, в тому числі через економічні

та бюджетні фінансові механізми. Потрібно впроваджувати інноваційні ме-

ханізми прийняття рішень, які б поєднували приватний та державний секто-

ри.

Інституційна реструктуризація, зміна норм і правил потребує затрат,

інвестицій. Для цього, по-перше, на найвищому управлінському рівні має бу-

ти усвідомлена необхідність збалансованого розвитку. По-друге, до цього

усвідомлення слід додати політичну волю, яка має призвести до того, що

збалансований розвиток буде визнано головним державним пріоритетом.

Лише тоді на інституційну реструктуризацію будуть виділені необхідні ресу-

рси і кошти.

Говорячи про визначальну роль держави у створенні політико-

економічних умов та інституцій, які не призводитимуть до руйнування дов-

кілля, слід пам’ятати, що інституційна фаза реформ, пов’язана зі створенням

нових інституцій, триває, за оцінками фахівців, 5–6 років. Інша ж фаза (куль-

турно-ментальна) може тривати впродовж життя не одного покоління2. І це

за тієї умови, що нові інституційні правила і норми (політичні, правові, еко-

номічні тощо) будуть вже тривалий час укорінені в суспільній діяльності.

На жаль, в органах державного управління в сучасній Україні часто

працюють корумповані чиновники, які значною мірою використовують свої

повноваження для перерозподілу суспільних ресурсів в інтересах особистого

і корпоративного збагачення. Тому, на відміну від західноєвропейських дер-

жав, сучасна українська держава продукує не суспільні блага, а в кращому

разі суспільні проблеми.

Досягти певної мети можна трьома принциповими способами: 1) купів-

лею-продажем, 2) примусом або 3) багатосторонньою домовленістю.

Метод досягнення

мети Рушійна сила Горизонт планування

Купівля-продаж Бізнес 8–10 років

Примус Держава Політичні цикли (4–5 років)

Багатосторонні

домовленості

Громадянське

суспільство

25–50 років

(«Межі зростання»: сценарії

розвитку на 100 років)

Функція громадянського суспільства – знаходити і виявляти зовнішні

ефекти (екстерналії), вносити їх у суспільну свідомість і пропонувати рішен-

ня через встановлення певних норм і правил, загальнообов’язкових для ви-

конання. Діяльність громадських рухів має ґрунтуватися не на ідеї «необхід-

но ділитися», а на ідеї «необхідно домовлятися». Домовлятися про норми і

правила, які регулюватимуть конфліктні відносини таким чином, щоб мак-

симально враховувати інтереси усіх сторін.

2 Ручка А. Динаміка ціннісних пріоритетів громадян України // Українське суспільство 1994–2004.

Моніторинг соціальних змін / За ред. В. Ворони, М. Шульги. – К.: Ін-т соціології НАН України, 2004. –

С. 417.

6

Нині абсолютний пріоритет мають короткотермінові економічні зав-

дання щодо рівнів доходу та повної зайнятості. Екологічні проблеми цікав-

лять громадськість менше, ніж стабільність доходів та соціальних послуг.

Якщо уряди вправджуватимуть політику збалансованого розвитку, то

вони мають бути підтримані ефективними системами широкого інформуван-

ня та участі громадськості в усіх процесах цієї політики (наприклад, забезпе-

чення гласності, справедливості, процесів зворотного зв’язку в управлінні

тощо). Важливою є проблема недостатності знань. Йдеться не про технічні

знання, а про те, як реалізовані технічні можливості впливатимуть на різні

соціальні групи, а також на екосистеми. Тому необхідно сприяти проведенню

дискусій, які даватимуть можливість висловити дати узгодження альтернат-

тивних цінностей, уявлень і поглядів. Мета таких дискусій – сприяти тому,

щоб рішення, які приймають, були найбільшою мірою універсальними та

прийнятними для широкого загалу.

Пропозиції щодо здійснення інституційної та функціональної модерні-

зації системи державного управління у напрямі збалансованого розвитку:

1. Введення посади віце-прем’єра зі збалансованого розвитку з функці-

ональними обов’язками:

здійснення координації діяльності різних міністерств і відомств у нап-

рямі збалансованого розвитку;

сприяння інтеграції екополітики в галузеві політики;

проведення реформування економічної системи природокористування і

природовідтворення;

забезпечення адаптації екополітики України до екополітики ЄС;

зміцнення системи державного управління в галузі охорони довкілля.

2. Створення Національної агенції зі збалансованого розвитку з повно-

важеннями щодо координації економічної, соціальної та екологічної політи-

ки.

3. Створення в усіх міністерствах управлінь збалансованого розвитку,

відповідальних за інтеграцію екологічної та соціальної складових у галузеву

політику.

4. Створення в облдержадміністраціях управлінь збалансованого роз-

витку регіонів.

5. Створення інституту кваліфікованих експертів для регулярного про-

ведення аналізу державної політики щодо її відповідності політиці збалансо-

ваного розвитку.

6. Організація системи моніторингу за ключовими показниками стану

довкілля, населення і господарства.

7. Поліпшення інституційного середовища для впровадження муніци-

пальних програм збалансованого розвитку.

Стосовно збалансованого розвитку Європейський Союз взяв на себе

рішучі зобов’язання. Принцип збалансованого розвитку було закріплено в

установчих договорах ЄС. Зокрема, Амстердамський договір (Договір про

ЄС, 1997 р.) у ст. 2 проголошує серед цілей ЄС досягнення «гармонійного,

7

збалансованого і сталого розвитку економічної діяльності». У червні 2001 р.

Європейська Рада схвалила в Гетеборзі «Стратегію збалансованого розвитку

ЄС». Збалансований розвиток визначено ключовим принципом усіх політик

ЄС.

Відповідно до сучасних вимог, у тому числі ЄС, стратегічні дії щодо

розвитку держави мають включати охорону довкілля. Інтеграція екологічної

політики в усі галузі економіки є необхідною умовою переходу України до

збалансованого розвитку, а також важливою умовою для європейської інтег-

рації України (Кардіфський процес). Тому численні розмови політиків про

євроінтеграцію на фоні повного ігнорування питань і проблем збалансовано-

го розвитку є ні чим іншим, як їхніми PR-акціями. Справжня розмова про ев-

роінтеграцію можлива лише в контексті політики збалансованого розвитку.

УДК 349.6:340.134

КОДИФІКАЦІЯ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ДОВКІЛЛЯ:

ТЕОРІЯ ТА МЕТОДОЛОГІЯ

Гетьман А. П.,

доктор юридичних наук, професор,

проректор з наукової роботи

Національної юридичної академії

України ім. Я. Мудрого

Тернистий шлях розвитку екологічного законодавства на теренах ко-

лишнього СРСР та суверенної і незалежної України можна охарактеризувати

як період бурхливого накопичення законодавчого масиву у відповідній сфе-

рі. Сьогодні ця галузь права являє собою розгалужену ієрархічну систему

нормативно-правових актів різного регулюючого рівня, юридичної сили та

сфер застосування.

На думку вчених-правознавців, за періодом змістовного розвитку еко-

логічного права України має період його кодифікації. Необхідність кодифі-

кації зумовлена потребою усунення множинності актів, що регулюють еко-

логічні суспільні відносини, звільнення від застарілих еколого-правових

норм, ліквідації прогалин у законодавчому регулюванні охорони довкілля,

забезпечення взаємоузгодженості правових засад екологічної безпеки, при-

ведення національного екологічного законодавства у відповідність з міжна-

родно-правовими стандартами та стандартами ЄС. Цій проблемі присвячено

низку наукових досліджень, публікацій, проведених наукових та науково-

8

практичних конференцій, симпозіумів, семінарів та «круглих столів» як в

Україні, так і за її межами3.

В юридичній літературі пропонуються дві різні системи (типи) квалі-

фікації та пов’язані з цим сфери правового регулювання екологічних відно-

син зазначеного законодавчого акта.

Перша з них – створення кодифікованого акта, який узагальнить най-

принциповіше та характерні для всього законодавства екологічної спрямова-

ності питання охорони довкілля та використання природних ресурсів. Але

він не повинен своїм змістом підмінити земельне, водне, лісове, гірниче, фа-

уністичне, флористичне, атмосфероповітряне та природно-заповідне право.

Його функціонування здійснюватиметься паралельно до відповідних підга-

лузей права. Сфера правового регулювання такого законодавчого акта обме-

жена колом найпринциповіших і загальних положень охорони довкілля та

окремих природних ресурсів і принципів державної та інших форм власності

на природні ресурси, управління у сфері природокористування та охорони

довкілля, юридичної відповідальності за порушення цього законодавства.

Друга система (тип) кодифікації, що пропонується вченими-

правознавцями, – це уніфікація всіх підгалузей екологічного законодавства в

кодифікований законодавчий акт, який об’єднує своїм змістом чинні приро-

доресурсні та природоохоронні нормативні акти. Мова йде про створення

єдиного кодифікованого законодавчого акта, який замінить Земельний, Вод-

ний, Лісовий кодекси, Кодекс про надра, закони України «Про рослинний

світ», «Про тваринний світ», «Про охорону атмосферного повітря», «Про

виключну (морську) екологічну зону», «Про екологічну мережу».

Таким чином, в науці екологічного права напрацьовані досить вагомі

теоретичні чинники кодифікації екологічного законодавства України. Вони є

достатніми для остаточного прийняття рішення стосовно розроблення відпо-

відного законопроекту.

На нашу думку, найдоцільнішою формою кодифікації є розроблення та

прийняття Кодексу законів України про довкілля. Це обумовлено такими об-

ставинами. Нині у сфері екологічного законодавства, як у жодній з інших га-

лузей (цивільній, адміністративній, господарській тощо), діє розгалужена

система кодифікованих законодавчих актів у формі кодексів і законів. Пред-

метом правового регулювання великої частини з них є однорідні групи еко-

3 Див.: Гетьман А. П. Проблеми реформування екологічного законодавства: до питання про створення Еко-

логічного кодексу України // Вісник Академії правових наук України. – 2006. – № 3(46). – С. 172–181; Геть-

ман А. П., Размєтаєв С. В. До питання розвитку проекту Екологічного кодексу України // Екологічний віс-

ник. – 2003. – № 4. – С. 20; Попов В. К. Наукові основи екологічного законодавства України // Вісник Ака-

демії правових наук України. – 1995. – № 4. – С. 35–36; Голиченков А. К. Юридические критерии возмож-

ностей кодификации земельного законодательства в форме кодекса. Варианты решения проблемы // Сбор-

ник материалов научно-практических конференций 1995–1998 гг. – М., 1999. – С. 140–146; Новикова Е. В.

Теоретические проблемы развития экологического законодательства в республике Казахстан. – М., 1999. –

С. 66–67; Анісімов Г. В. Екологічне законодавство України: проблеми кодифікації // Проблеми законності:

Республіканський міжвід. наук. зб. / Відп. ред. В. Я. Тацій. – Харків, 2008. – Вип. 97. – С. 108–117; Респуб-

ліканська науково-практична конференція «Екологічне законодавство України: стан та перспективи розвит-

ку» // Проблеми законності: Республіканський міжвід. наук. зб. / Відп. ред. В. Я. Тацій. Харків, 2008. – Вип.

95. – С. 103–216; Материалы международного «Круглого стола» на тему «Экологический кодекс Украины:

мифы и реальность». – К., 12–13 мая 2005 г.

9

логічних суспільних відносин, об’єднаних сферою відповідних природних

ресурсів або їх комплексів (Земельний кодекс, Водний кодекс, Лісовий ко-

декс, Кодекс про надра, закони України «Про рослинний світ», «Про тварин-

ний світ», «Про природно-заповідний фонд», «Про охорону атмосферного

повітря», «Про виключну (морську) економічну зону»). Крім того, багато ко-

дифікованих законодавчих актів у галузі екологічного законодавства мають

комплексний характер, зокрема: закони України «Про охорону навколиш-

нього природного середовища», «Про екологічну експертизу», «Про відхо-

ди», «Про екологічну мережу», «Про зону надзвичайної екологічної ситуа-

ції», «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населен-

ня» та ін.

Прийняття при такій палітрі законодавчих актів Екологічного кодексу

як форми кодифікованого акта є недоцільним, оскільки він не зможе

об’єднати чинні кодекси і закони з причини своєї спорідненості за формою з

останніми. Таке об’єднання можливе лише у формі Кодексу законів України

про довкілля. Безумовно, воно не буде механічним, а матиме змістовне на-

повнення принциповими положеннями чинних кодексів і законів екологічно-

го спрямування і дасть можливість створити єдине законодавче підґрунтя для

подальшої законотворчої та правозастосовної практики.

Кодекс законів України про довкілля має складатися із Загальної та

Особливої частин і може включати в себе такі розділи. Загальна частина – за-

гальні положення; законодавство про довкілля; об’єкти регулювання; право

власності на природні ресурси; право загального та спеціального викорис-

тання природних ресурсів; організаційна система державного управління у

сфері природокористування та охорони довкілля; функції управління; заходи

щодо забезпечення екологічної безпеки; економічний механізм регулювання

в галузі природокористування та охорони довкілля; вирішення екологічних

спорів; юридична відповідальність за порушення законодавства про довкіл-

ля. Особлива частина – використання та охорона земельних ресурсів; вико-

ристання та охорона водних ресурсів; використання та охорона надр; вико-

ристання та охорона рослинного світу; використання та охорона лісових ре-

сурсів; використання та охорона тваринного світу; охорона атмосферного

повітря; використання та охорона природно-заповідного фонду; використан-

ня та охорона природних ресурсів континентального шельфу та виключної

(морської) економічної зони; охорона біологічного різноманіття; національна

екологічна мережа. Запропонована структура є приблизною і може містити

відповідні уточнення, доповнення та зміни.

Отже, прийняття Кодексу законів України про довкілля має завершити

кодифікаційний процес у сфері регулювання суспільних відносин,

пов’язаних з використанням природних ресурсів та охороною довкілля, ство-

рити екологічну законодавчу базу, адаптовану до норм і принципів права Єв-

ропейського Союзу та в цілому міжнародного права.

10

УДК 504.06:001.8

ПРО КОНЦЕПЦІЮ ПЕРЕХОДУ КРАЇНИ ДО СТАЛОГО РОЗВИТКУ

Шапар А. Г.,

доктор технічних наук, професор,

член-кор. НАНУ, директор

Інституту проблем

природокористування

та екології НАНУ

Програма дій «Порядок денний на ХХІ століття», прийнята конферен-

цією ООН з навколишнього середовища і розвитку в Ріо-де-Жанейро (саміт

«Планета Земля», 1992 р.), визначила для всіх держав планети головну мету

екологічного розвитку – задоволення потреб у природних ресурсах теперіш-

ніх поколінь без загрози можливості майбутніх поколінь задовольняти в них

свої потреби.

Значно раніше Національна академія наук України почала дослідження

у цьому напрямі. Зокрема, ще у 1988 р. Президія НАН України доручила

створеному при Інституті технічної механіки НАН України Відділенню

проблем природокористування і регіональної економіки виконувати дослі-

дження з економіко-екологічних проблем раціонального і комплексного ви-

користання природних ресурсів, комплексної оцінки екологічних наслідків

господарської діяльності Придніпровського регіону, де зосереджено потуж-

ний гірничо-металургійний комплекс України.

Організований у 1991 р. на базі цього Відділення, Інститут проблем

природокористування та екології НАН України одержав такі напрями науко-

вих досліджень:

– розроблення та обґрунтування методології вибору стратегії сталого ро-

звитку техногенно навантажених регіонів України;

– розроблення наукових основ регіональної системи екологічного моні-

торингу;

– оцінка та прогноз екологічних наслідків застосування технологій при-

родокористування та схем розміщення гірничопромислового виробни-

цтва.

Результати цих досліджень опубліковано у ряді монографій, зокрема:

1. Методические подходы к выбору стратегии устойчивого развития терри-

тории / А. Г. Шапарь, С. З. Полищук, В. В. Антонов и др. – Днепропет-

ровск: ИППЭ НАНУ, 1996. – 232 с.

2. Методичні підходи до вибору та обґрунтування критеріїв і показників

сталого розвитку різних ландшафтних регіонів України / А. Г. Шапар,

В. Б. Хазан, М. В. Мажаров та ін. – Дніпропетровськ: ІППЕ НАНУ, 1999.

– 98 с.

11

3. Методичні вказівки з розробки регіональних стратегій сталого розвитку /

А. Г. Шапар, М. А. Ємець, П. І. Копач та ін. – Дніпропетровськ: Моноліт,

2003. – 131 с.

4. Стратегія і тактика сталого розвитку / А. Г. Шапар, М. А. Ємець,

П. І. Копач та ін. – Дніпропетровськ: Моноліт, 2004. – 313 с.

5. Збірник методичних рекомендацій щодо впровадження еколого-

орієнтованих технологій / За ред. А. Г. Шапара. – Дніпропетровськ: Мо-

ноліт, 2005. – 239 с.

Ще у 1993 р. інститут розробив і випробував модель сталого еколого-

економічного розвитку регіону з високим техногенним навантаженням, її ос-

новні блоки та функціональні співвідношення між ними, структурував еко-

лого-економічні показники і нормативи оцінки промислового регіону, запро-

понував концепцію вироблення рішень господарської діяльності та раціона-

льного природокористування.

У подальшому була розроблена методологія вибору і обґрунтування

показників сталого розвитку різних ландшафтних регіонів країни. Серед них

вперше визначено інтегральні показники, які характеризують рівень доско-

налості технологічних систем, природної і техногенної безпеки життєдіяль-

ності, сталість економічного розвитку, якість життя людини і якість довкілля,

біологічні зміни середовища та ін. Так, передбачено чотири показники, що

характеризують процеси соціального розвитку (якість життя): життєвий рі-

вень населення, забезпеченість людськими і інтелектуальними ресурсами,

захищеність життєдіяльності населення. Показники, що характеризують які-

сний стан навколишнього природного середовища, стосуються атмосфери,

поверхневих і підземних вод, ґрунтового покриву. Основна складність тут

полягала у визначенні такого рівня техногенного навантаження на територію,

який би не перевищував спроможність території як екосистеми до самовід-

новлення і самозахищеності з урахуванням природно-кліматичних факторів і

здатності біологічної складової підтримувати обмінні процеси у стійкому

стані як без участі людини, так і з її участю.

Узагальнююча (агрегована) оцінка соціального розвитку території (ін-

декс соціального розвитку) та її екологічного стану (індекс якості навколиш-

нього середовища) здійснюється з використанням системи базових (окремих)

індикаторів, поєднаних в однорідні групи, що характеризують різні аспекти

життєдіяльності у межах території, яку досліджують.

Кількісна інтегральна оцінка «індексу соціального розвитку» або «ін-

дексу якості навколишнього середовища» одержує якісну інтерпретацію

шляхом порівняння її величини з граничними значеннями інтервалів інтегра-

льної оцінки розвитку території, які визначають методом експертних оцінок

та використовуються для побудови уніфікованої шкали показників (таб-

лиця 1).

Слід зазначити, що зазначені показники сталого розвитку, уніфікована

вимірювальна шкала майже без змін увійшли до проекту Концепції переходу

України до сталого розвитку, запропонованого НАН України [Вісник НАН

України, 2007 р. № 2].

12

Таблиця 1 – Уніфікована вимірювальна шкала для оцінок

показників соціального розвитку території та якості

навколишнього природного середовища

Стан Діапазон

оцінок

Ознаки прийняття управлінських рішень

терміновість

ухвалення

рішення

радикальність

змін

види управлін-

ських рішень

Еталонний 1,0–0,8 Обмежень у

часі прийняття

рішень немає

Незначні

зміни

Інформаційний

періодичний

контроль

ситуації

Сприятливий 0,8–0,6 Час прийняття

рішень

контролюється

Помірні

зміни

Нормуючі

рішення

Задовільний 0,6–0,4 Обмеження у

часі прийняття

рішень

незначні

Значні

зміни

Тактичні

регулюючі

рішення

Загрозливий 0,4–0,2 Критичні

обмеження у

часі прийняття

рішень

Істотні

зміни

Планові зміни

тактики і стра-

тегічні регу-

люючі рішення

Критичний 0,2–0,0 Невідкладні

дії з мобіліза-

цією усіх

ресурсів

Принципові

(тотальні)

зміни

Планові зміни

стратегії

На основі розробленої в інституті методології виконано оцінку еколо-

гічної ситуації та ступеня ураженості території Дніпропетровської області; на

цій основі створено екологічні карти області та м. Дніпропетровська, які не

мають аналогів в Україні. Визначення рівня техногенного навантаження на

територію і узгодження з ним масштабів господарської діяльності здій-

нюються за допомогою системи екологічного моніторингу. Інститут, як го-

ловний виконавець, взяв безпосередню участь у створенні регіональної сис-

теми екологічного моніторингу (СЕМ «Придніпров’я»), міської у м. Дніпро-

петровську, а також проекту системи для м. Жовті Води, включаючи радіа-

ційну складову.

Аналіз основних проблем місцевого й регіонального розвитку в Украї-

ні та порівняння їх з подібними тенденціями в європейських державах свід-

чить про відсутність поки що сучасної державної регіональної політики в

країні, у т. ч. відносно складання стратегій розвитку територій. Враховуючи

набутий досвід з дослідження проблем сталого розвитку на регіональному

рівні, інститут підготував і видав Методичні вказівки з розробки регіональ-

них стратегій сталого розвитку. В них зазначається, що першочергові зав-

13

дання регіональної політики сталого розвитку мають базуватися на регіона-

льних структурних особливостях, природно-ресурсному потенціалі, госпо-

дарсько-екологічній ємності території. При цьому основною метою сталого

розвитку виступає збалансований розвиток території в межах екологічного

простору даного регіону і узгодження цих процесів з розвитком інших регіо-

нів країни.

Вінцем роботи можна вважати розділ, присвячений розроблено та

впровадженню системи регіонального комплексного моніторингу навколиш-

нього природного середовища, а також соціально-економічного моніторингу

території, оцінці змін індикаторів (показників) сталого розвитку при реаліза-

ції регіональних пріоритетів, встановлення ступеня відповідності значень

цих індикаторів критеріям сталого розвитку.

У фундаментальній праці інституту «Стратегія і тактика сталого роз-

витку» підсумовуються і розвиваються попередні розробки інституту з ура-

хуванням як світового досвіду, так і можливостей нашої країни з цього нап-

ряму.

За результатами своїх досліджень інститут разом з Дніпропетровською

і Кіровоградською облдержадміністраціями розробив проект Державної

програми забезпечення сталого розвитку регіону видобування та первинної

переробки уранової сировини, який Кабінет Міністрів України затвердив як

Програму (Постанова № 1691 від 16 грудня 2004 р.). Підготовлено пропози-

ції з впровадження принципів сталого розвитку в Східному та Південно-

Східному регіонах країни для представництва ООН в Україні, а також керів-

них органів Дніпропетровської області, її міст.

Згідно з розпорядженням Президії НАН України (№ 355 від 2 червня

2006 р.) науковці інституту разом з Інститутами проблем ринку і економіко-

екологічних досліджень, екології Карпат, географії, ботаніки ім. М. Г. Холод-

ного, Радою по вивченню продуктивних сил України НАН України підготу-

вали проект Концепції переходу України до сталого розвитку. Цей документ

визначає цілісну систему поглядів на збалансованість гуманістичного, соціа-

льного, економічного і екологічного розвитку держави; правові основи,

принципи, завдання й організаційні заходи щодо переходу країни до сталого

розвитку та має стати базисом для розроблення такої стратегії, а також дер-

жавних, регіональних, інших програм і проектів соціально-економічного ро-

звитку на найближчу та віддалену перспективи.

У доопрацюванні проекту Концепції взяли участь відомі академічні

установи, після чого він був розглянутий і схвалений на спільному засіданні

Наукової ради НАН України з проблем навколишнього середовища і сталого

розвитку та Національного комітету України з програми ЮНЕСКО «Людина

і біосфера». У роботі засідання взяли участь провідні вчені НАН України,

представники відповідних міністерств і відомств, громадських організацій.

Проект Концепції переходу України до сталого розвитку подано до

Верховної Ради і Кабінету Міністрів України для подальшого розгляду і за-

твердження. Він також опублікований у Віснику НАН України № 2 за 2007 р.

14

Документ містить конкретні пропозиції і заходи щодо мети та принци-

пів сталого розвитку в Україні, показників та етапів переходу до такого роз-

витку. Окремі розділи присвячені важливим складовим цього процесу. Перш

за все, це стосується еколого-ресурсної складової переходу до сталого розви-

тку, де йдеться про збалансоване використання природно-ресурсного потен-

ціалу і забезпечення екологічної стійкості природних систем. Значну увагу

приділено розбудові економічної та соціальної складових переходу до стало-

го розвитку, регіональній і муніципальній політиці з цього питання.

Не залишилось поза увагою розробників Концепції міжнародне спів-

робітництво у забезпеченні переходу до сталого розвитку з гарантуванням

національних інтересів України.

Наприкінці документу подано ще три розділи. Перший з них стосуєть-

ся інституційного забезпечення, що передбачає формування скоординованих

дій в усіх сферах суспільного життя, відповідну переорієнтацію соціальних,

екологічних та економічних інститутів держави, державне регулювання для

посилення зацікавленості громадян, юридичних осіб і соціальних груп у ви-

рішенні завдань сталого розвитку.

Далі наводяться основні механізми, що забезпечують сталий розвиток

держави, моніторинг сталого розвитку та управління, який здійснюється з

метою дослідження реальних змін у соціально-економічній сфері, навколиш-

ньому природному середовищі для корегування управлінських рішень щодо

забезпечення переходу до сталого розвитку.

Але, на жаль, поки все це існує лише на папері. І за нинішніх обставин

годі сподіватись навіть на декларативне підтвердження згоди урядовців підт-

римати цю Концепцію.

Однак таке становище не заважає інституту у рамках Національної

академії наук України продовжити дослідження з цієї проблематики. Зараз

інститут працює над науковим обґрунтуванням напрямів зниження відход-

ності господарських комплексів гірничо-металургійних регіонів з метою пое-

тапного досягнення показників сталого розвитку. Ще одна тема стосується

обґрунтування сфери застосування відкритого, відкрито-підземного, інших

способів розробки родовищ рудних корисних копалин за критеріями сталого

розвитку, тобто, і в подальшому від теоретичних пошуків інститут завжди

переходить до практичного використання одержаного наукового результату,

не забуваючи при цьому щиро ділитися своїм досвідом. Про що свідчить під-

готовлена до видання монографія «Перехід гірничодобувних регіонів на

принципи сталого розвитку», щорічна демонстрація досягнень інституту з

проблем сталого розвитку на виставковій акції «Барвиста Україна» у Києві,

проведення кожного року міжнародних наукових конференцій «Проблеми

природокористування, сталого розвитку та техногенної безпеки регіонів» і

молодіжної «Довкілля-ХХІ», інші заходи.

Але без дієвої підтримки владних структур перехід на засади сталого

розвитку як держави, так і регіонів може затриматись надовго. Тому гро-

мадська ініціатива в цьому питанні може мати вирішальне значення.

15

УДК330.15, 504.06

ПЕРЕДБАЧЕННЯ ПОСТУПУ ДО СТАЛОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ

Хлобистов Є. В.,

доктор економічних наук,

професор, завідувач відділу

сталого розвитку та екологічної

безпеки Ради по вивченню

продуктивних сил України НАНУ

Держава починає розробляти стратегічні документи на найближчі

10–12 років – це і створення Стратегії національної екологічної політики

України на період до 2020 року, і Стратегія соціально-економічного розвитку

держави на цей період, і вже розроблена Енергетична стратегія України, яка

охоплює 2030 рік, а трохи раніше певні стратегічні документи готували і на

подальшу перспективу (так, Концепція розвитку метрополітену України у

найвіддаленішій перспективі сягала у 2050 рік). Це ознака того, що держава

починає оговтуватись від розв’язання поточних проблем і намагається за до-

помогою науковців поглянути у майбутнє.

Аналізуючи тенденції розвитку світу до 2020 р., експерти розглядають

як базові основні геополітичні сценарії розвитку, що були розроблені дослід-

никами США. Саме ці сценарії, які аналізують можливості подальшого роз-

витку від панування Америки до диктату ісламістів, є основою більшості су-

часних геополітичних, економічних, соціальних та інших прогнозних дослі-

джень в інших країнах. Згідно з викладеними сценаріями основними тенден-

ціями подальшого розвитку світу є:

– значне збільшення впливу Китаю та Індії, хоч США і Європа найі-

мовірніше збережуть світове лідерство;

– високі темпи економічного зростання Росії зі збільшенням її полі-

тичної агресії;

– продовження економічного зростання світової економіки – у 2020 р.

рівень зростання перевищить рівень 2000 р. на 80 %, а доход на душу насе-

лення зросте на 50 %. Наслідком стане подальше розшарування населення

світу за рівнем добробуту та доходів;

– стрімке зростання потреб в енергоносіях та мінеральних ресурсах як

наслідок активного розвитку Китаю та Індії з населенням близько 2,7 млрд

чоловік;

– поглиблення демографічної кризи у Європейському Союзі, Росії,

Україні та ін., і як наслідок – старіння населення і зменшення кількості робо-

чої сили.

Серед глобальних економічних, екологічних, геополітичних, соціаль-

них і технологічних ризиків, визначених у доповіді Світового економічного

форуму в Давосі у 2007 р., найбільшим викликом для 21 ст. вважають зміни

клімату, які стануть фактором міжнародних і громадянських воєн у найбли-

16

жчі 50 років. Основні наслідки змін клімату можна визначити такі: підви-

щення рівня морів, затоплення великих територій, зростання потреби в енер-

гоносіях, зростання цін на традиційні енергоносії та нетрадиційні й віднов-

лювані джерела енергії, опустелення і деградація земель, скорочення посів-

них площ, проблеми з забезпеченням продовольством, зміна екосистем,

часткове зникнення видів та ареалів їх перебування, збільшення кількості по-

веней, засух, штормів.

Сучасні тенденції щодо консолідації зусиль подолання наслідків, безу-

пинне споживання вуглеводнів та природного газу, загострення енергетичної

кризи (не стільки обмеженням запасів природних копалин, скільки стрімким

зростанням обсягів енергоспоживання) призведуть до активного розвитку

науки та техніки.

Основні тенденції та виклики майбутнього розвитку можна сформулю-

вати таким чином:

за будь яким сценарієм світовий розвиток буде супроводжуватись

подальшим розшаруванням країн на багаті та бідні, а також країни, що мо-

жуть впливати та ті, що мають підкорятись. За таких умов триватиме експан-

сія «брудних», екологічно небезпечних виробництв у бідні або політично-

слабкі країни. Тому загальний рівень забруднення не зміниться, зміниться

лише його територіальний розподіл;

розвиток нових технологій, зокрема нових видів палива та енергії,

призведе до появи принципово інших джерел, форм та видів забруднення.

Наразі не достатньо вивченно наслідки для людини цих нових видів забруд-

нення, не проведено досліджень, які саме види та джерела забруднення є

найістотнішими та небезпечними, як саме вони впливають на довкілля та

людину, не розроблено систему моніторингу та контролю;

нові технології, нові продукти, нові методи господарювання призве-

дуть до появи нових видів відходів, які будуть накопичуватись паралельно з

уже існуючими. Проте наразі увагу сконцентровано на винаході нових мате-

ріалів, сполук, видів палива та ін., що призводить до відставання розвитку

технологій з утилізації та переробки відходів;

подальше зростання кількості населення Землі зумовлює збільшен-

ня споживання й виробництва енергії та освоєння нових територій, що разом

спричинює зміну або знищення навколишнього середовища.

Таким чином, політичний, техніко-технологічний та демографічний

розвиток світу призведе до зміни структури забруднення, подальшого зрос-

тання споживання ресурсів, накопичення відходів. Загалом, можна констату-

вати, що навіть за умови значного збільшення фінансування природоохорон-

них заходів і програм та системних досліджень з проблем використання ре-

сурсів і утилізації відходів екологічна ситуація істотно не зміниться.

Наразі актуальними є системні техніко-технологічні розробки, що

охоплюють повний життєвий цикл винаходу – від його створення до викори-

стання й подальшої утилізації; дослідження впливу нових видів палива, ра-

діочастотних технологій, генетично модифікованих продуктів та ін. на до-

вкілля; відмова від фінансування природоохоронних заходів за залишковим

17

принципом та системне проведення превентивних заходів для подолання

наслідків змін клімату тощо. Все це дасть змогу поступово мінімізувати не-

гативний вплив людства на довкілля за умов подальшого соціально-

економічного розвитку суспільства.

Серед факторів, що визначатимуть тенденції та виклики розвитку

України, слід виділити:

на геополітичній арені Україна зазнаватиме впливу Європейського

Союзу, США, Російської Федерації;

прискорений розвиток технологій буде тривати. Він буде носите дедалі

більше «міждисциплінарний» характері спиратись на біо-, нано-, мате-

ріальні та інформаційні технології;

розвиток технологій потребуватиме системної політики та фінансової

підтримки з боку держави;

основним фактором, що гальмуватиме поступ, буде створення інфра-

структурної бази для розвитку технологій;

ряд технологій викликатиме серйозні суспільні дебати й проблеми,

пов’язані з етикою, захистом інформації тощо. При цьому будуть акти-

вно розвиватися громадські організації, підвищуватись стурбованість

суспільства.

На основі аналізу сучасних сценаріїв розвитку Світу, соціально-

економічних тенденцій розвитку України та результатів досліджень фахівців

ми узагальнили кілька основних сценаріїв геополітичного розвитку України:

1. Поліпшення сучасного стану справ без кардинальних змін. Його ме-

та – збереження наявного потенціалу, концентрування на власному шляху

розвитку.

2. Орієнтація на вже опановані на Заході моделі розвитку. Основною

метою такого сценарію розвитку є прискорена інтеграція до світової спільно-

ти та подолання відставання від розвинутих країн, зокрема завдяки наявності

та розвиткові пріоритетних науково-технологічних напрямків.

3. Розвиток за пріоритетами модернізації. Входження асоційованим, а

в перспективі – повним членом до Європейських економічних структур і

структур безпеки.

4. Комплексна багатовимірна програма трансформації, яка передбачає

послідовне адміністративне стимулювання реформ при одночасній перебу-

дові й скороченні бюрократичних і бюджетних структур, формування внут-

рішнього консенсусу і консолідацію суспільства навколо системи загальноп-

рийнятих інтересів і пріоритетів, таких як «виживання», «добробут», «со-

ціальна справедливість», «розвиток». Стійке економічне зростання. Такий

сценарій є найсприятливішим та збалансованим, проте найменш ймовірним.

18

УДК 504.009(100): 349.086

ЗАКОНОДАВЧІ РАМКИ СПІВРОБІТНИЦТВА ДЛЯ

СТАЛОГО РОЗВИТКУ ЧОРНОМОРСЬКОГО РЕГІОНУ

Карамушка В. І.,

кандидат біологічних наук, доцент,

завідувач кафедри Університету

менеджменту освіти АПН України

У середині 80-х рр. 20 ст. став очевидним той факт, що безсистемне

використання природних ресурсів морської й прибережної екосистеми Чор-

ного моря і неефективна система запобігання забрудненням підірвали ресур-

сний потенціал екосистеми та її здатність асимілювати відходи. У 90-х рр.

відбувається виснаження морської екосистеми. Індикаторами негативних

процесів стали деструктивні явища евтрофікації та пов’язаної з нею гіпоксії

значних ділянок шельфової північно-західної частини Чорного моря, неконт-

рольований розвиток інтродукованих видів, деградація середовищ існування,

значне скорочення рибних запасів і поголів’я морських ссавців. Деякі види

(зокрема, тюлень-монах) для екосистеми були втрачені.

Бухарестська Конвенція про захист Чорного моря від забруднення

1992 р. стала матеріальним свідченням усвідомлення того факту, що без

співробітництва, координації дій та певних обмежень діяльності в регіоні

втрати для прибережних держав будуть значно більшими. Проте час укла-

дання першого вагомого регіонального екологічного договору збігся з періо-

дом економічної депресії, що розпочався в пост радянських державах з мо-

менту колапсу Радянського Союзу. Відносне благополуччя Туреччини на си-

туацію істотного впливу не мало. І хоч Болгарія, Грузія, Російська Федерація,

Румунія, Туреччина та Україна підписалися під своїми політичними зо-

бов’язаннями реалізувати положення Конвенції (Одеська Декларація

1993 р.), проте не змогли забезпечити для цього належну ресурсну підтрим-

ку. Позитивним кроком стало залучення технічної допомоги від ГЕФ,

ПРООН, ЄС та урядів окремих держав, що сприяло значному просуванню в

галузі визначення проблем, формулювання пріоритетів та стратегічного ба-

чення їх розв’язання. Так з’явився Стратегічний план дій для відновлення та

захисту Чорного моря (СПД, 1996).

Незважаючи на те, що СПД є документом «м’якого» права і не носить

обов’язкового характеру, його ухвалення мало фундаментальне значення для

природоохоронного співробітництва в регіоні. Якщо об’єктом правового ре-

гулювання Бухарестської конвенції є джерела забруднення морського сере-

довища, які локалізовані на територіях держав–Сторін Конвенції, то СПД

націлений на сталий розвиток регіону. Середовищем і ресурсною базою та-

кого розвитку спільнот регіону є екосистема Чорного моря. Тому СПД пе-

редбачає координацію дій на національному та регіональному рівнях, що

спрямовані на запобігання забрудненню морського середовища, збереження

19

та невиснажливе використання біотичних ресурсів і ландшафтів, реагування

на надзвичайні ситуації, запровадження екологічно збалансованих практик

природокористування, інтегроване управління прибережною смугою та ін.

Крім того, виходячи з басейнового підходу, СПД заохочує співробітництво з

державами, які не є прибережними, але розташовані в басейні Чорного моря

й тому мають певний вплив на якість морського середовища. Нині можна го-

ворити про певний прогрес, досягнутий у рамках такого співробітництва. Зо-

крема, шляхом координації зусиль істотно знижено надходження біогенних

речовин до чорноморської екосистеми з територій країн Дунайського водоз-

бірного басейну.

В цілому країни одностайні у своєму баченні регіону як такого, що

може бути моделлю сталого розвитку, й докладають певних зусиль щодо

зміцнення необхідної законодавчої бази та інституційних рамок. Ці зусилля

привели до певних позитивних результатів, але їх аналіз супроводжується ві-

дчуттям того, що такі результати не є цілком завершеними. Практично по

кожному напряму є певний поступ, але є й перепони, які іноді подолати не

вдалося. Розглянемо деякі з напрямів співробітництва детальніше.

СПД перш за все стимулював розвиток відповідного національного за-

конодавства. Для прикладу можна нагадати, що фактично СПД дав поштовх

розробленню й затвердженню в Україні Загальнодержавної програми охоро-

ни та відтворення довкілля Азовського і Чорного морів (2001). Але відповід-

ні національні плани і програми були ухвалені не в усіх прибережних держа-

вах.

Багаторічний переговорний процес щодо врегулювання питань біоло-

гічного різноманіття завершився підписанням Протоколу про збереження бі-

ологічного і ландшафтного різноманіття Чорного моря до Бухарестської кон-

венції (2002). Нині три країни (в тому числі й Україна) ратифікували цей до-

кумент. Але деякі Сторони Конвенції зволікають з ратифікацією, оскільки

вбачають суперечності між Конвенцією, яка поширюється лише на Чорне

море, і Протоколом, географічний охват якого логічно включає й Азовське

море, що необхідно з огляду на збереження середовищ існування чорно-

морських видів. Ще більш невизначена ситуація склалася з документом

обов’язкової юридичної сили, що має регулювати правила рибальства в Чор-

ному морі. Понад 10 років переговорів виявилося недостатнім, щоб подолати

розбіжності країн у баченні необхідних процедур. План дій при надзвичай-

них ситуаціях на Чорному морі був також розроблений на виконання СПД.

План посилює легітимну основу співробітництва країн і є практичним

інструментом координації зусиль у разі кризових ситуацій на морі. З огляду

на регулярний характер таких ситуацій, що неодноразово закінчувалися зна-

чними матеріальними втратами і людськими жертвами, практична цінність

цього документа не викликає сумнівів, проте до цього часу він не став дієвим

інструментом, оскільки не всі країни його підписали.

Окремої уваги заслуговують питання інтегрованого управління прибе-

режною смугою (ІУПС). І хоч розроблену країнами регіональну Стратегію

запровадження методології ІУПС поки що не ухвалено, відповідні закони

20

вже прийнято в Румунії та Болгарії, розробляються в Грузії та Україні, а в

Російській Федерації і Туреччині успішно реалізовано пілотні проекти з

ІУПС. Комплексний і спрямований у майбутнє характер предмету регулю-

вання на фоні внутрішніх суперечностей у пострадянських країнах, де відбу-

вається формування ринкових відносин, ускладнює ухвалення відповідних

правових актів. Для цього потрібен час і переконливі демонстраційні проек-

ти, бажано спільно з країнами, що мають відповідний досвід.

Наведені приклади свідчать, що визнання країнами необхідності впро-

вадження принципів сталого розвитку в регіоні не тотожне з рішучими прак-

тичними діями. Не всі країни можуть погодитися на необхідні витрати й об-

меження, навіть у разі усвідомлення того, що при такому підході

розв’язувати накопичені проблеми завтра буде складніше й дорожче. Причи-

ни такої ситуації криються у національних пріоритетах, внутрішніх супереч-

ностях і нестабільності, а також обмеженості чи повній відсутності бачення

стратегічного розвитку.

Цілеспрямовані зусилля держав, а також затяжна економічна криза, що

тривала в регіоні впродовж 90-х рр. 20 ст., сприяли ослабленню антропоген-

ного впливу на морську екосистему та поліпшенню її екологічного стану. І

коли економіки країн регіону почали оживати на початку 21 ст., можна було

сподіватися, що економічна реабілітація буде базуватися на екологічно

орієнтованих технологіях і кращих практиках. Певною мірою так і було, але,

по-перше, це не стало нормою, по-друге, відбувалося на фоні приватизацій-

них процесів в пострадянських країнах і значного ослаблення дієвості націо-

нальних законів. Зрозуміло, що цей період матиме своє завершення, але на це

можна реально сподіватися лише у разі досягнення країнами регіону певної

політичної та економічної стабільності.

Водночас країни демонструють готовність зміцнювати законодавчу ба-

зу та забезпечувати реалізацію практичних заходів щодо сталого управління

та захисту Чорного моря. В галузі законодавства наразі можна говорити при-

наймні про три напрями такої роботи. По-перше, майже всі прибережні чор-

номорські держави є сторонами важливих глобальних і регіональних конве-

нцій у галузі охорони довкілля і сталого розвитку, тому застосування поло-

жень таких конвенцій безумовно сприятиме посиленню позитивних тенден-

цій. По-друге, безумовне додержання чинного національного та регіонально-

го законодавства значною мірою забезпечить регулювання проблемних ситу-

ацій. По-третє, держави продовжують удосконалювати й оновлювати зако-

нодавчу базу. Кілька років переговорів закінчилися підготовкою змін до Бу-

харестської конвенції, Протоколу про захист морського середовища від дже-

рел і діяльності на суші та оновленого Стратегічного плану дій для Чорного

моря. Очікується, що ці та деякі інші законодавчі акти будуть ухвалені й під-

писані найближчим часом, найімовірніше – у 2009 р. Таким чином, країни

одержать нові, досконаліші інструменти регіонального співробітництва у га-

лузі охорони довкілля та сталого розвитку.

21

УДК 330.3: 628.5: 614

ПРІОРИТЕТИ СТРАТЕГІЇ СТАЛОГО РОЗВИТКУ БЕЗПЕЧНОГО ДЛЯ

ЛЮДИНИ ВИРОБНИЧОГО СЕРЕДОВИЩА

Душанова Т. В.,

старший викладач

Кам’янець-Подільського

національного університету

Розвиток є успішним, якщо новітнє пронизують суспільство. Це сучас-

не розуміння включає розвиток в цілому як інтенсивний, демократичний,

справедливий і стійкий, пов’язаний з управлінням станом трьох взаємо-

пов’язаних систем – людини, біосфери і соціально-економічної системи. При

цьому людський фактор є ключовою компонентою цих перетворень, у яких

людина виступає як суб’єктом так і об’єктом. На жаль, такі, здавалось би,

зрозумілі підходи повною мірою не торкнулись в Україні людини праці.

У відповідь на те, що кожні три з половиною хвилини громадянин ЄС

гине з причин, пов’язаних з його роботою, Європа розпочала кампанію здо-

рового робочого місця. Згідно з нею більшості проблем можна уникнути зав-

дяки вчасній оцінці ризиків, властивих робочому місцю. Завдяки такій стра-

тегії за період 2002–2006 рр. ситуація у галузі здоров’я і безпеки умов праці

поліпшилась. Але це поліпшення не стало гомогенним, тому деякі категорії

робітників (ті, що працюють у шкідливих умовах виробничого середовища) і

далі продовжують перебувати під загрозою більших ризиків, ніж інші. Їхня

кількість варіює залежно від країни, виду виробництва, віку працівників.

Прагнучи виправити таку ситуацію, Європейський Союз прийняв нову стра-

тегію щодо зменшення на 20 % професійних захворювань та нещасних випа-

дків на виробництві до 2012 р. Метою нового плану стало вдосконалення

чинного законодавства, яке покликане поставити акценти на профілактику та

інформативність.

В Україні протягом кількох десятиліть також діє дещо співзвучна з

Міжнародним стандартом OHSAS 18001 система оцінки умов праці, введена

за часів існування Радянського Союзу, що ґрунтується на ідентифікації та

оцінці шкідливих і небезпечних факторів впливу на людину праці. Вона, як і

європейська, пропагує першочерговість профілактики і так само неспромож-

на досягти бажаного результату. Однією з причин є те, що робочі місця

розглядаються відокремлено від виробничого середовища, складовою якого

являються. Друга полягає у тому, що виробниче середовище, як середовище

перебування людини праці, з властивими йому умовами є предметом розгля-

ду медицини праці і, по суті, виведене з комплексу наук про природу, тоді як

воно потребує суто екологічних поглядів і підходів. Модель прогнозування

професійних ризиків, яку нині застосовують, далека від фактичного стану і

існує чисто теоретично, оскільки при її реалізації не враховується весь

22

спектр впливу внутрішніх та зовнішніх стосовно до виробничого середовища

факторів.

Так, при проведенні порівняльної оцінки Проектів ГДВ та результатів

атестації робочих місць за умовами праці на підприємствах м. Кам’янця-

Подільського були виявлені значні якісні та кількісні розходження, що свід-

чить про відмінності у підходах до оцінки характеристик повітря виробничо-

го середовища та джерел викидів в атмосферне повітря з боку підрозділів як

Міністерста охорони здоров’я, так і Міністерства навколишнього природного

середовища. Медики виробниче середовище сприймають як закриту систему,

без урахування того, що його якість залежить від якості зовнішнього стосов-

но нього атмосферного повітря, яке постійно подають вентиляційні системи.

Екологи ж газопилові потоки джерел викидів не прив’язують до повітря

промислових приміщень.

При розгляді умов праці людини, ризиків, що її очікують у ході реалі-

зації трудової діяльності, не враховується той факт, що сама людина почасти

їх створює та провокує своєю необізнаністю.

Головним завданням стратегії сталого розвитку у сфері пріоритетів пе-

ретворення виробничого середовища на безпечніше для людини має стати

розроблення найважливіших напрямів, за якими слід спрямовувати увагу

держави, науковців, приватного сектора та суспільства для створення умов

його інтенсивної трансформації на користь людини праці.

Найважливіший з них, безумовно, – здоров’я працюючих людей. Га-

рантоване конституцією право за останні десять-п’ятнадцять років повною

мірою не було реалізовуване, що призвело до збільшення кількості профе-

сійно хворих та фізично ослаблених. Такий трудовий потенціал не можна

назвати високопродуктивним. З огляду на перспективу, через кілька років, за

умови невтручання держави, у наступному поколінні слід очікувати ще

більших проблем. Тому держава повинна розробити спеціальну стратегію

розвитку системи медико-екологічної безпеки виробничого середовища та

конкретні ресурсозабезпечені програми для її виконання.

Виключно важливою є освіта. Вона – стрижень розвитку, який може

стати важливим і невичерпним ресурсом майбутнього прогресу суспільства.

Максимальної безпечної реалізації людини праці можна досягти інтеграцією

в єдину матеріальну та інформаційну систему. Без надання сучасної освіти

своїм громадянам, а тим більше екологічної, Україна не зможе йти по шляху

успішного розвитку, не зможе створювати безпечні умови праці, обладнання

та технології, залучати іноземні інвестиції. Молоде покоління, одержавши

якісну освіту, буде трансформуватись, зближатись з ідеями сталого розвитку,

прагнути долучитись до процесів перетворень, зменшиться кількість бажаю-

чих покинути Україну, мігрувати до економічно розвинутіших країн, щоб

працювати в сприятливих умовах. Тут потрібно підкреслити, що реалізація

завдань екологічної освіти потребує перегляду не лише змісту екологічної

освіти, а й також форм і методів навчання. Основи екологічних знань як уч-

бовий предмет до цього часу не введено до переліку обов’язкових дисциплін.

Полишаючи учнівську лаву, молодь не бере з собою у трудове життя знань з

23

екологічно безпечного поводження у виробничому середовищі, не знає своїх

прав на одержання пільг та компенсацій за перебування під впливом шкідли-

вих факторів різної природи виникнення.

Потребують допомоги й ті, які вже працюють на виробництві, не за-

лежно від віку та стажу роботи. Часто, не усвідомлюючи загроз своєму здо-

ров’ю та життю, вони поводять себе безпечно. Опитування, проведене на од-

ному з промислових підприємств м. Кам’янця-Подільського свідчить, що

третина опитаних не ідентифікує виробниче середовище як оточуюче люди-

ну середовище у процесі трудової діяльності. Умови праці на виробництві

вважають такими, що: погіршились за останні роки – 71 %, поліпшились –

24, не змінились – 5 %. Проте, на їхню думку, людина наражається на най-

більшу хімічну небезпеку лише перебуваючи в лабораторіях (41 %), на спе-

ціалізованих хімічних комбінатах (59 %), контактуючи з хімічними речови-

нами (18 %), купаючись у відкритих водоймах (18 %), на вулицях міста

(6 %). І тільки 29 % працюючих очікують небезпеку для свого здоров’я з бо-

ку виробничого середовища. Разом з тим, вони вважають нормальним стан,

коли умови праці не відповідають медико-екологічним нормам, адже чим

вони гірші, тим більшу зарплатню вони отримають. Над віддаленими наслід-

ками впливу негативних факторів на здоров’я практично ніхто з опитуваних

не замислювався, про можливу дію на прийдешні покоління не здогадувався.

Працівники потребують інформування, консультування та збалансова-

ної участі в соціальному діалозі робітники – роботодавці. Державі слід зро-

бити все, щоб донести до робітників різних рангів необхідний обсяг знань,

пояснити права, попередити про небезпеки. Виробниче середовище зазнає

постійних перетвореннь з появою нових факторів впливу, тому екологічна

освіта для них не повинна перериватись. Навчання потрібно проводити як на

підприємствах, так і поза ними із здійсненням контролю з боку держави.

Значну роль можуть відіграти і засоби масової інформації.

Обов’язковим має стати підвищення кваліфікації керівників та фахів-

ців, відповідальних за прийняття рішень у сфері природокористування, охо-

рони навколишнього середовища і забезпечення екологічної безпеки працю-

ючих. Крім програм навчання, слід ввести обов’язкову перевірку одержаних

знань усіх контингентів працюючих, яку проводитимуть сторонні структури.

Підтримка наукових досліджень з актуальних проблем збалансованого

розвитку вкрай необхідна у цій галузі. Це ще один важливий напрям, адже в

жодній країні світу не розроблено універсальної стратегії управління якістю

виробничого середовища. Необхідно проаналізувати причини поразок, взяти

за зразок успішні результати з практики інших держав.

Ще одним пріоритетом є охорона та поліпшення стану навколишнього

позавиробничого середовища. Його значення зросло в останні десятиліття у

зв’язку з посиленням негативних процесів, спричинених непродуманою

людською поведінкою. Нормальне навколишнє середовище набуває все

більшого значення для ефективного функціонування економіки, все значні-

шою мірою перетворюється на дефіцитний чинник здоров’я.

24

Без створення сучасних державних та недержавних інституцій, ефек-

тивної державної адміністрації та розвитку громадських організацій навряд

чи можлива інтенсивна трансформація суспільства в екологічно безпечне за-

галом та на виробництві зокрема.

На всіх рівнях і структурах виконавчої і законодавчої влади слід роз-

почати роботу з вироблення економічного механізму і нормативно-правової

бази у сфері природокористування, охорони навколишнього середовища і за-

безпечення екологічної безпеки людини, що перебуває в умовах виробничого

середовища.

Без чого не може бути розроблена добра стратегія трансформації і, що

важливо, – не буде реалізована, так це без співучасті самих працюючих. Ос-

новні концептуальні ідеї, покладені в основу стратегії, повинні брати початок

в українському суспільстві, бути відображенням його проблем та бажань.

Методи й засоби реалізації також можуть бути підказані суспільством. Якщо

ж доведеться йти по шляху впровадження запозичених стратегій, то їх, після

переосмислення фахівцями, слід у доступних формах донести до українців та

отримати їхнє погодження.

Така співпраця на спільну користь буде активною та тривалою тоді,

коли, знову ж таки, українці володітимуть необхідними знаннями та до їх-

ньої думки прислухатимуться. Лише за таких умов стратегія перетворення

виробничого середовища та людини праці у ньому сприйматиметься як своя,

важлива та одержить всебічну підтримку. Світовий досвід підказує, що

проекти, розроблені за таким принципом, є успішними.

УДК 504

АНАЛІЗ СУЧАСНОГО СТАНУ ЕКОЛОГО-ПРАВОВОЇ БАЗИ

ВИКОРИСТАННЯ ГМО В УКРАЇНІ

Міронова Н. Г.,

кандидат технічних наук, доцент,

завідувач кафедри екології,

Лядецька Г. М.,

Хмельницький національний

університет

Забезпечення сталого розвитку, що базується на збалансованому і гар-

монійному співвідношенні між соціальними потребами, економічною діяль-

ністю та станом довкілля, є пріоритетним напрямом розвитку світової спіль-

ноти в цілому та української держави зокрема. У вказаному контексті впро-

вадження й використання новітніх технологій має забезпечувати не лише ви-

сокі економічні показники, а й бути дружнім стосовно до навколишнього се-

редовища.

25

До сучасних технологій групи ризику сьогодні додалась генна інжене-

рія, яка за останні роки досягла високого технічного рівня розвитку і стала

реальною продуктивною силою. Проте комерційне використання результатів

генно-інженерної діяльності розпочалося до того, як було визначено їх поте-

нційні ризики для довкілля та здоров’я людей. І нині, останні дослідження,

всупереч твердженням, що споживання генетично модифікованих продуктів

(ГМП) не заподіює шкоди здоров’ю людей, доводять їх небезпеку. На пере-

конання вчених, віддалені наслідки споживання ГМП ще не були ґрунтовно і

системно вивчені авторитетними незалежними дослідниками. Тому перед

суспільством постають непрості питання, пов’язані з прогнозуванням мож-

ливих, поки що недостатньо досліджених, наслідків поширення генетично

модифікованих організмів (ГМО).

На жаль, досвід розвитку людства свідчить, що наукові тенденції не

зупинити, навіть якщо є велика ймовірність їх негативного впливу. Однак

представники законодавчих і державних органів, громадських організацій

повинні подбати про безпеку населення України, адже останніми роками на

нашу територію почали надходити ГМО з метою випробування та продажу.

Зрозуміло, що така ситуація потребує негайних заходів з вироблення правил

безпеки та інших регуляторних механізмів щодо генетично модифікованих

продуктів. Адже Картахенським протоколом з біобезпеки, підписаним і

Україною, передбачено «принцип обережності» щодо використання транс-

генних культур.

Ситуація, яка склалася на сьогодні в країні, на нашу думку, є загрозли-

вою через те, що захист навколишнього середовища і здоров’я української

нації унеможливлюються відсутністю гармонійного і дієвого законодавства у

сфері поводження з генетично модифікованими організмами у той час, коли,

за неофіційними даними (повідомлення громадських організацій), до 80 %

сої, що є на нашому ринку, є генетично модифікованою.

Досліджуючи законодавчу базу з даної теми, ми виявили, що перелік

документів, які регулюють ці питання, є досить значним. Беручи до уваги те,

що напрацьовані документи є розрізненими, а частина з них або так і не була

прийнята, або їх дія призупинена, з метою упорядкування та визначення

пріоритетних напрямів подальшого розвитку законодавства ми провели ана-

ліз накопичених нормативно-правових актів за запропонованою класифіка-

цією (рисунок 1), згідно з якою документи поділено за ознаками дієвості та

компетенції.

За ознакою дієвості виділено активні (діючі) та пасивні документи. До

останніх належать законопроекти та нормативно-правові акти, дію яких при-

пинено. В свою чергу, за компетентністю вони були поділені на спеціальні

(цільові) або документи загального значення.

26

Рис. 1. Класифікація нормативно-правових актів

у галузі поводження з ГМО за ознаками дієвості та компетенції

На основі проведеного нами аналізу виявлено, що до групи діючих до-

кументів загального призначення належать: закони України – «Про основи

національної безпеки України» [1], «Про якість та безпеку харчових продук-

тів та сільськогосподарської сировини» [2], «Про захист прав споживачів»

[3], «Про дитяче харчування» [4], «Про забезпечення санітарного та епідемі-

чного благополуччя населення» [5], «Про захист населення від інфекційних

хвороб» [6], «Про тваринний світ» [7]; підзаконні нормативно-правові акти –

Концепція збалансованого (сталого) розвитку агроекосистем в Україні на пе-

ріод до 2025 р. [8], Концепція поліпшення продовольчого забезпечення та

якості харчування населення [9], методичні вказівки «Медико-біологічна

оцінка нетрадиційної продовольчої сировини і нових харчових продуктів»

[10], Правила роздрібної торгівлі продовольчими товарами [11].

До групи активних цільових документів належать Закон України «Про

державну систему біобезпеки при створенні, випробуванні, транспортуванні

та використанні генетично модифікованих організмів» [12] та Постанова

КМУ «Тимчасовий порядок ввезення, державного випробування, реєстрації

та використання трансгенних сортів рослин в Україні» [13].

Пасивне цільове законодавство з питань регулювання поводження з

ГМО включає законопроект «Про державну систему біобезпеки при ство-

ренні, випробуванні та практичному використанні генетично модифікованих

організмів» [14] та Постанову КМУ «Питання обігу харчових продуктів, що

містять генетично модифіковані організми та/або мікроорганізми» [15], дія

якої була припинена. Ці документи, на нашу думку, є важливими, оскільки

містять перелік питань, що не регулюються чинним законодавством, але пот-

ребують негайного вирішення.

Отже, сьогодні маємо і довгоочікуваний, але поспіхом прийнятий

закон про біобезпеку, інші підзаконні акти, однак не одержано ані систе-

ми біобезпеки, яка, власне, мала б бути запропонована в законі, виходячи

навіть з його назви, ані права на інформацію, затвердженого головним

документом нашої держави – Конституцією України.

27

Таким чином, в результаті аналізу нормативно-правової бази щодо

поводження з ГМО за запропонованими класифікаційними ознаками

встановлено переважання законодавчих актів загальної компетенції через

їх численність, що на фоні недосконалості діючих спеціальних докумен-

тів або їх пасивного стану не може забезпечити об’єктивного розв’язання

даної проблеми цивілізованим шляхом та забезпечити біологічну безпеку

держави.

Література:

1. Закон України «Про основи національної безпеки України» (зі змінами,

внесеними згідно з Законом № 3200-IV (3200-15) від 15 грудня 2005 р. //

Відомості ВРУ. – 2006. – № 14. – С. 113) // Відомості ВРУ. – 2003. – № 39.

2. Закон України «Про внесення змін до Закону України „Про якість та

безпеку харчових продуктів та продовольчої сировини”» // Відомості

ВРУ. – 2005. – № 50.

3. Закон України «Про внесення змін до Закону України „Про захист прав

споживачів”» від 1 грудня 2005 р. // Відомості ВРУ. – 2006. – № 7.

4. Закон України «Про дитяче харчування» від 14 вересня 2006 р. //

Відомості ВРУ. – 2006. – № 44.

5. Закон України «Про внесення змін до Закону України „Про забезпечення

санітарного та епідемічного благополуччя населення”» від 7 лютого

2002 р. // Відомості ВРУ. – 2002. – № 29.

6. Наказ Міністерства аграрної політики України від 20 серпня 2003 р.

№ 280 «Про затвердження Концепції збалансованого розвитку

агроекосистем в Україні на період до 2025 року» //

http://uazakon.com/document/fpart88/idx88535.htm.

7. Розпорядження КМУ від 26 травня 2004 р. № 332-р «Про затвердження

Концепції поліпшення продовольчого забезпечення та якості харчування

населення» // http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.

8. Закон України «Про державну систему біобезпеки при створенні,

випробуванні, транспортуванні та використанні генетично модифікованих

організмів» // Відомості ВРУ. – 2007. – № 35.

9. Постанова КМУ № 1304 від 17 серпня 1998 р. «Про затвердження

Тимчасового порядку ввезення, державного випробування, реєстрації та

використання трансгенних сортів рослин в Україні» //

http://zakon.rada.gov.ua.

10. Проект Закону України «Про державну систему біобезпеки при

створенні, випробуванні та практичному використанні генетично

модифікованих організмів» від 25 травня 2006 р. № 0922 //

http://gska2.rada.gov.ua/pls/zweb_n.

11. Постанова КМУ від 01 серпня 2007 р. № 985 «Питання обігу харчових

продуктів, що містять генетично модифіковані організми та/або

мікроорганізми» // http://www.leonorm.lviv.ua.