УДК : 821 - СумДУlib.sumdu.edu.ua/library/docs/vestnik/fil_1_14_1.pdf · народної демонології ± відьмами, чортами, перелесниками,

«Філологічні трактати» Том 6, № 1 ' 2014 3

ЗМІСТ

ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО

Голод Р. Б., Гросевич І. В. «Петрії і Довбущуки» І. Франка в парадигмі

української літературної ґотики .................................................................................. 5

Калантаєвська Г. П., Обельчак Ю. С. Фобії як частина внутрішнього

світу жінки у малій прозі Євгенії Кононенко ........................................................... 12

Максимчук-Макаренко С. О. Дискурс жіночого характеротворення

у кіноповісті О. Довженка «Зачарована Десна» ....................................................... 19

Маслій І. А. Образ скнари у романі Г. Ф. Квітки-Основ’яненка «Жизнь

и похождения Петра Столбикова. Рукопись ХVІІІ века» та в поемі

М. В. Гоголя «Мертвые души»: типологічний аспект ............................................ 25

Троша Н. Драматургічна творчість Олександра Довженка: ідейне

спрямування................................................................................................................. 32

Черкашина Т. Ю. Українська автобіографічна повість ХХ століття:

становлення основних жанрових ознак .................................................................... 39

Ніколова О. О. Типологія мотивацій крос-гендерної травестії

у російській та східноєвропейській літературах (від античності до

романтизму) ................................................................................................................ 46

Кушнєрьова М. О. Особливості інтерпретації «гоголівського тексту»

у кіносценаріях І. Драча ............................................................................................ 55

МОВОЗНАВСТВО

Баранова С. В., Коробко А. О. Співвідношення маркерів увічливості в

англомовному та україномовному дискурсах .......................................................... 61

Бессонова О. Л., Гайдаш А. А. Фразеологические единицы с

национально-культурным компонентом в британском и американском

вариантах английского языка: семантика и структура ............................................ 67

Дудченко М. М. Засоби вираження концепту «правосуддя» у творчості

Джона Грішема ............................................................................................................ 74

Копилова О. М. Британська англійська як мова-еталон для регіональних

варіантів англійської мови ......................................................................................... 81

Кириченко О. А., Сибірцева Ю. С. , Плохута С. О. Особливості науково-

технічних текстів, типові труднощі перекладу та шляхи їх подолання ................. 85

Кумеда О. П. Форми давального та місцевого відмінків іменників

II відміни однини в мові першодруків П. О. Куліша ............................................... 91

«Філологічні трактати» Том 6, № 1’ 2014 4

Лещенко О. И. Этнические аспекты реализации антропоцентрического

принципа в англоязычном дискурсе .......................................................................... 95

Лобачова І. М. Синекдоха як один із засобів творення тропеїчної

образності в українських текстах Біблії .................................................................. 103

Медвідь К. М., Швачко С. О. Категорія негації як фундаментальний

лінгвістичний феномен ............................................................................................. 109

Назаренко О. В., Ракітіна А. А. Поліаспектність власних імен в

англомовному казковому дискурсі та їх комунікативна спрямованість .............. 114

Пальчун Т. О., Медвідь О. М. Лексичні інновації у медіадискурсі............................ 118

Филатенко И. А. Фокусное vs фоновое речевое событие в массмедийном

политическом дискурсе Украины ............................................................................ 124

Чернюк Н. І., Ванганен Д. Е. Реалізація іронічного значення в

англомовному дискурсі ............................................................................................ 130

Чернюк Н. І., Трофимець Д. П. Стратегії перекладу синтаксичних

емотивних конструкцій з англійської мови на українську (на матеріалі

текстів-регулятивів) .................................................................................................. 139

Швачко С. О., Наливайко І. І. Стилістичні засоби омовлення негації на

матеріалі англомовного художнього дискурсу ...................................................... 145

Швачко С. О., Кравець Л. С. Лексичні засоби вираження категорії негації

в англомовному художньому дискурсі ................................................................... 149

Суима И. П. Роль наличия реальных предпосылок существования

сложных прилагательных со значением национально-

территориальной принадлежности при их лексикографическом отборе ............. 154

ПЕРСОНАЛІЇ

Зорівчак Р. П. Україністика в інтелектуальному життєписі професора

Юрія Олексійовича Жлуктенка ............................................................................... 160


ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО

УДК 821.161.2:82-31

«ПЕТРІЇ І ДОВБУЩУКИ» І. ФРАНКА В ПАРАДИГМІ

УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ ГОТИКИ

Р. Б. Голод,

І. В. Гросевич, Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника,

вул. Шевченка, 57, м. Івано-Франківськ, 76018, Україна,

E-mail: [email protected]

У статті висвітлено особливості еволюції готичної поетики і її трансформацію в

українській літературі на матеріалі роману Івана Франка «Петрії і Довбущуки».

Ключові слова: роман, готичний роман, жанр, загадковий образ,жах, оніричні мотиви,

Іван Франко.

Літературна готика досі залишається малодослідженою галуззю в українському

літературознавстві. Тим не менше деякі твори, включно з «химерною прозою», дають

підстави говорити про так звану українську готичну прозу, особливість якої полягає в

поєднанні європейської готичної поетики з національною фольклорно-фантастичною

традицією.

Риси готичної прози в українській літературі простежуються в працях таких

літературознавців, як І. Лімборський («Західноєвропейський готичний роман і

українська література»), С. Решетуха («Готика як принцип самоорганізації тексту в

оповіданні «Примари Несвізького замку» Олекси Стороженка»), І. Терехова

(«Елементи готичної прози у творчості М. Костомарова (на прикладі повісті

«Кудеяр»)). Що ж до роману І. Франка «Петрії і Довбущуки», то частково його аналіз

поданий у дослідженнях І. Денисюка («Історична белетристика та Франкова проза»),

Р. Голода («Мікропоетика інтер’єрного опису у прозі Івана Франка», «Поетика

натуралізму в художній прозі І. Франка»), Т. Пастуха («Романи Івана Франка»). Тим

не менше риси готики в романі І. Франка «Петрії і Довбущуки» не ставали

предметом спеціального дослідження в українському літературознавстві. Це й

зумовлює актуальність нашої роботи.

Об’єкт статті – роман Івана Франка «Петрії і Довбущуки».

Предметом дослідження є риси готики і їх модифікації в романі Івана Франка

«Петрії і Довбущуки».

Мета статті –висвітлити особливості готичної поетики і її трансформацію в

українській літературі на матеріалі роману І. Франка «Петрії і Довбущуки».

Завдання нашого дослідження:

– проаналізувавши роман Івана Франка «Петрії і Довбущуки», виокремити

готичні елементи;

– розглянути роман Івана Франка «Петрії і Довбущуки» в парадигмі

української літературної готики.

На українських теренах готичні мотиви вперше з’являються ще в барокових

творах, де гостроти набула тема смерті, страхів перед потойбічним світом, де людина

опиняється під владою темних диявольських сил [6, 157]. За І. Денисюком,


характерною рисою української літературної готики є яскравий фольклоризм, а

точніше – міфологізм, побудова сюжетів на зіткненні людини з представниками

народної демонології – відьмами, чортами, перелесниками, русалками [4].

На тлі тогочасної української літератури в Галичині роман Івана Франка «Петрії і

Довбущуки» (1875-1876) вирізнявся своєю поліпроблемністю, сконденсованою

готичною образністю й суспільною тенденційністю.

Характерними рисами, що означують твір «Петрії і Довбущуки» як готичний

(а використання елементів багатьох напрямів у їх синтагматичній цілісності

зумовило поліваріантність думок літературознавців щодо жанрової дефініції

згаданого твору Івана Франка: авантюрно-пригодницький роман (Т. Пастух),

химерний/готичний роман (І. Денисюк), повість (Т. Гундорова), соціально-

фантастична повість (М. Левченко)), на нашу думку, є передусім наявність

містичного бачення світу: таємничість пейзажів («…черва, яка не раз, мов зараза,

спадає на гірські бори, позбавила й Чорну гору її зеленої прикраси. Смереки

повсихали, галуззя їх пообкришував вітер, а кора лупалася і відставала сама від голих

стовбурів дерев. Сумний вид мертвоти і знищення представляв той лісок» [8, 339],

«…і знов надворі загудів вітер, зашумів, засвистав, і знов гори розревлися страшними

голосами і відгуками громів, і знов задзеленькотіли шиби у вікнах, і знов таємно

захиталося і немов прижмурилося світло» [8, 271], «…але щось тужного й сумного

чути в шелесті тих буків, у журкоті зимної скальної криниці нижче: якийсь дух

таємний, незнаний, а сильний віє в тій самітній та так чудовій околиці…» [8, 251]),

деякий містицизм у сюжетотворенні («…на самім вершку Чорної гори (…) стояв

непорушно, як камінь, із зложеними навхрест руками, чоловік у гуцульській одежі.

Його велетенська стать рисувалася виразно на криваво озаренім небі. Видно було

його голову, схилену вниз, а малому Андрієві бачилося, що він поглядає з гори на

нього і киває до нього, аби не йшов до лісу» [8, 259], «…як медведі надбігли (…) той

сам чоловік летів із гори, але зараз сховався в гущавині. Уже медведі всіх покусали,

вже бігли до мене, аж нараз він явився переді мною, підніс руки догори (…) медведі

зачали йому леститися коло ніг, як пси» [8, 261].

Важливою рисою поетики готичного роману є т. зв. «загадковий образ». Так, у

романі І. Франка «Петрії і Довбущуки» виписано образ таємничого чоловіка, котрий

експлікується одному з головних героїв твору – Андрієві Петрію – і завжди є

віщуном нещастя: «…кілько разів у житті показувався йому той таємний чоловік, що

стояв на кривавім тлі вечірнього неба на вершині Чорної гори, стільки разів якесь

нещастя навідувало Петрієву хату» [8, 268].

Сюжет твору розгортається на тлі міфеми про пошук скарбів Олекси Довбуша –

легендарного народного месника, перші згадки про виступи якого знайдено в

документах за 1738 р. Ось яким постає відомий розбійник на сторінках роману

І. Франка «Петрії і Довбущуки»: «лице його заплоске, губи, з котрих долішню зубами

прикусував, трохи віддуті, чоло широке, як дошка, а на обох його кінцях кості, дивно

якось вистаючії, творили понад його очима дві продовжні поперечні могилки, мов би

насади двох рогів на голові вола» [8, 272]. Як бачимо, навіть портрет Довбуша

І. Франко змальовує у виразній готичній тональності.

У більшості готичних романів місце дії – древній, занедбаний, напівзруйнований

замок. У розділі роману, названому англійською приповідкою «Мій дім – моя

фортеця», є опис замку запізнілого феодала-самодура, проте істотної ролі у

структурі романного готизму він не виконує [4]. Значно важливіша роль гошівського

монастиря з найстарішою його будовою – приміщенням бібліотеки з

найпотаємнішими дверцятами, що ведуть у глибинні підземні ходи, де довгі роки

переховується уподібнений до духа Довбуш. Через ці двері він підкидає таємничий

рукопис і сам з’являється перед пройнятими жахом монахами – настоятелем

монастиря і бібліотекарем: «Черці обернулися в німім здивуванні в той бік, звідки

доходив тон, і в тій самій хвилі отворилися тайні двері, докладно вправлені в стіну, а

яких при поверховім огляданні ніхто не встиг би відкрити. Темнота дихнула холодом


із того отвору, і на її тлі зарисувалася велетенська, висока постать чоловіка в

старому, та все ще доброму гірському убранні. Біле, як сніг, волосся покривало його

голову, яку старець мимо дуже старого віку, носив просто вгору. Лиця його в темноті

не можна було добре розпізнати» [8, 273]. Не епізодичну роль виконує стара хата-

пустка на хуторі Довбушівка: колись у ній народився Довбуш, а тепер вона служить

схованкою для таємних нарад бандитів і навіть місцем тортур. Саме у цьому

осередку жорстокості терпить неймовірні муки скатований і підвішений до стелі

Андрій Петрій: «Він [Довбущук] витягнув свою жертву на лаву і повісив на грубий

дерев’яний гак у темному куті. Андрій висів омлілий… Шнури вгризалися йому

щораз глибше в тіло і проїдалися аж до кості…» [8, 304]. У пожежі в хаті згоріла

жінка. У підземній норі, що сполучає печеруіз захованими у ній скарбами, з

пивницею під хатою, Петрія, охоронця скарбів, один із Довбущуків убиває: «Не

сподіваючись ніякого лиха, він [Петрій] при помочі жорнівки підняв ті двері і,

приперши їх до стіни, пішов по сходах до темниці, держачи свічку перед собою. Та

ще не дійшов до кінця сходів, коли з пивниці наглим скоком кинувся на нього

Ленько, пхнув його ножем у самі груди, а сам кількома скоками, відчинивши сінешні

двері, дмухнув надвір. Залопотіли його кроки по подвір’ю, загавкали пси і кинулися

йому навздогін, а з пивниці добувалося важке стогнання Петрія, що, одержавши

смертельну рану в груди, покотився вниз і випустив із рук свічку, яка тут же погасла.

Разом із нею згасло й його життя» [8, 363]. Образ «хати-пустки» як стійкий

лейтмотивний символ в естетичній свідомості Івана Франка, «часто матеріалізується

на сторінках художніх творів письменника, зокрема у «Петріях і Довбущуках»

[1, 16]: «Уже пізня пора, в Довбущуківці всі, здається, полягали спати, тільки в

одинокій престарій пустині мигтить блідий каганець і непевним блиском обливає

предмети в тій безлюдній і мертвій оселі» [8, 286], «Коли ввійшли до сіней, Андрієві

первий раз стало чогось страшно, як побачив тую пустку, тії відлюднії, самотнії

стіни, як побачив тую колоду серед хати, а на ній шнур, грубе поліно, на обох кінцях

затесане і закарбоване, і сокиру» [8, 304].

Жахає шукача скарбів – пройдисвіта Невеличкого – кістяками жінки (Довбушевої

дружини) та її дитини одна із печер, в котрій той думав знайти Довбушеві скарби:

«Невеличкий ледве-ледве втиснувся тісним отвором до печери. Та, на своє велике

розчарування, замість купи золота, побачив серед печери два людські кістяки,

покриті перегнилими шматами. Він знов затремтів, мовби голою рукою діткнувся

холодної гадюки. Ноги його дилькотали і не могли рушитися з місця, а лице, мов

окаменіле, німо дивилося на кістяки. Більший кістяк – се була жінка, як можна було

пізнати по шматах одежі і по довгім волоссі, що, хоч протрухлявіле, все ще

трималося купи. Жовті кості лиця виглядали страшно, і Невеличкому здавалося, що

по тім кістянім обличчі перебігає від часу до часу демонічний усміх наруги і

зневаги» [8, 335]. Єврейські корчми на краю села чи в лісі – теж таємничі.

Моторошну картину Довбущуківки (частини села, котра була населена родичами

легендарного ватажка опришків), її гнітючої енергетики, автор змальовує крізь

призму асоціативно-образного поля онука Довбуша: «Хати Довбущуківки видалися

йому живими почварами, що рушалися і грозили йому. Навіть здавалося йому, що

бачить під власною хатою якусь чорну мару в людськім виді, що повзає на руках

попід стіни, що в пустині і довкола неї снуються такі самі чорні мари, що десь у

пустині замиготіло блідаве світло, мов блудний огник… Дрож пройшла йому поза

спиною. Він обернувся поза себе: під Демковою хатою стоять дві мари, тулячися до

стіни…Олекса затрясся, мовби хотів отрясти з себе всі погані думки та тривожні

привиди …» [8, 320]. Зловісно-криваві заходи сонця, нічна темрява підсилюють

настрій тривоги.

Сприяє розгортанню готичного ефекту й кольористика. Так, у творі переважають

похмурі кольори – чорний (чорний темний отвір у землі, «страшний чорний чоловік»

[8, 277], «глибока пропасть дихнула холодом і чорною темнотою» [8, 289], «темними

рисами вирізувалась Чорна гора» [8, 327]), сірий, червоний («…сонце червоним


світлом облило гору…», «…на криваво озаренім небі…» [8, 259], «…кров, що

бризкала високо догори» [8, 352], «немов червона блискавиця» злітає таємний

старець [8, 392].

Однією з жанровизначальних рис готичного роману є жах як екзистенційна

домінанта-філософема. Її підсилює часте вживання епітетів «дикий», «страшний», що

увиразнює атмосферу жаху та містицизму. Так, при зустрічі з Кирилом Петрієм

Олекса Довбущук має страшний, дикий вигляд: «…страшні, пронизливі до кості,

стогнання…» [8, 265], «…лице його було страшно худе…» [8, 266], «…очі були

страшно витріщені та поражали скляним, мертвецьким блиском» [8, 266].

Зазвичай у готичних романах поява духів викликає жах. В арсеналі готичної

поетики аналізованого твору їх майже немає. Таємниці в романі, які тримають в

напрузі і героїв, і читача, згодом пояснюються раціоналістично. Прочитавши у

таємничому рукописі про зустріч з якоюсь невідомою силою, ченці вжахнулися, коли

вона з’явилася опівночі у вигляді дідуся, бо сприйняли його за привида [4]. Але це

був 119-річний Довбуш, який прибув із підземель монастиря сповідатися. На грані

містики – трикратне врятування Андрія Петрія від смерті.

Варто наголосити на сюрреалістично-оніричній площині твору. Приміром,

Довбушеві неодноразово сниться один і той же сон, який символічно пророкує його

майбутню смерть. Сон Довбуша не є окремим, детально змальованим сновидінням,

а лише згадкою про сни, спогадом сну, який становить фрагмент сповіді старого

опришка. Якслушно помітив І. Денисюк, життя Довбуша, за Франком, охоплює

майже фантастичний хронотоп (йому 119 років) [3, т.2, 27]. Кожних тридцять років

йому сниться один і той самий сон: «Мені сниться, що я десь лежу на кам’яній

підлозі. Не знаю, чи довго я так спав, коли нараз підо мною тріскає підлога, а з-поміж

каміння добувається велетенська, чорна, як вугіль, рука, котра подає мені велике

письмо. Я десь устаю, йду до світла і читаю: «Житимеш, поки твій рід не буде

числити сім членів. Твоя смерть буде знаком, що надходить час роботи. До сповіді

приступиш аж перед смертю. А тепер іди й покутуй!» [8, 342]. Привертає увагу

також втрата відчуття часу і простору в героя у сновидінні, гротескність,

кольористичний контраст, числова символіка. Якщо зважити на трикратну

повторюваність цього сновидіння та акцент у ньому саме на семи членах родини, то

віщий сон Довбуша можна вважати містичним знаменням, адже «сімка», за

біблійними канонами, найбільшого значення набуває в Об’явленні Івана Богослова

(сім общин, сім рогів страшного дракона, сім чаш гніву в «Книзі за сімома

печатями», потрібно зняти сім печаток, сім урожайних і сім неврожайних років; крім

того, сім дарів Святого Духа, які можна знайти в Катехизисі – Премудрість, Розум,

Рада, Кріпость, Знання, Побожність, Боязнь Божа, та сім тайн Святого Духа –

Хрещення, Миропомазання, Євхаристія, Сповідь, Оливопомазання, Священство,

Подружжя [9], за сім днів Господь створив світ), і означає повноту. Таким чином,

експлікуючи імплікатури, стає зрозуміло, що тільки об’єднавшись, Довбуш та його

нащадки зможуть повною мірою спокутувати скоєні вчинки.

Сон Олесі Батланівни заслуговує на детальний текстуальний аналіз, оскільки

автор задіяв у його моделюванні різні способи творення художнього простору. Сон

починається з репродукування спогадів. Олеся пригадує давню розповідь Андрія про

те, як його колись врятував загадковий старець. Розповідаючи сон, вона спочатку

звертається саме до Андрія, проте згодом, немов забувши про слухачів, дівчина ніби

знову переживає жахливий сон, знову повертається в оніричну дійсність.

Біографічні таємниці Довбуша та Ісаака Бляйберга, особливо останнього,

поступове пізнання їх становлять окремі сюжетні лінії у заплутаному

композиційному плетиві [4]. Спочатку незрозуміло, чому стільки уваги у романі

присвячено, здавалось би, паралельній сюжетній лінії, нічим не поєднаній з

магістральною, – змаганням двох родів за Довбушеві скарби, авантюрному сюжетові

про конокрадів. І лише згодом стає ясно, що «зв’язковим» тут є Ісаак Бляйберг —

проводир «чесних жидів», відтак вихрест, він виявився сином Довбуша й графині


Емілії й після смерті матері виховувався в родині єврея-корчмаря. Фатальний зміст

Долі цього героя закладений вже у семантиці його прізвища, адже з німецької

«bleiben» – «залишинець».

Важливим композиційним елементом готичного твору є подорожі та блукання,

що у творі Франка трансформуються в архетип дороги. У світовій культурі архетип

дороги являє собою пошуки правди, краси, любові; символізує, з одного боку,

духовну та соціальну свободу, а з іншого – стан занепокоєння, хвилювання, вічного

пошуку. Дорога – це пристрасть до руху, здобуття життєвого досвіду, пошук

натхнення, що уособлює складність і мінливість життя [5, 408]. Крім того, дорога є

невід’ємним атрибутом поетики готичного роману, який реалізується в мотиві

пошуку й блукання головних персонажів.

Небезпеки, що загрожують життю героїв, підстерігають їх саме на дорозі. На

дорозі Олекса та Демко Довбущуки намагалися вбити Кирила та Андрія Петріїв; на

дорозі Петрії врятували загадкового чоловіка, який згодом виявився сином Довбуша;

з дорогою пов’язане життя славного ватажка опришків Олекси Довбуша (за

легендою, Олекса був настільки сильним, що перемогти його не могло навіть

восьмеро ворогів. А загинув він через кохання. Його наречена Марічка Дзвінчукова

зрадила хлопцеві, а її новий чоловік вистрелив опришкові в спину. Поранений

Довбуш попросив товаришів віднести його помирати в гори. Та пани по його сліду

пустили собак, і ті розтерзали опришка на дванадцять шматків. Як бачимо, І. Франко

подає у романі власну інтерпретацію образу легендарного опришка, яка, відповідає

поетиці готичного роману).

Один із найбільш знакових типів у системі персонажів готичного роману –

патологічний тип, або ж тип людини із зруйнованою психікою. Є божевільні й у

романі І. Франка «Петрії і Довбущуки». Т. Пастух, зараховуючи до цього типу Демка

Довбущука і його дружину, слушно зауважує: «Помітно, що портрети представників

патологічного типу у романі І. Франка мають дещо загальний, позбавлений реальних

рис характер. Але досить реалістично відобразив автор внутрішній світ

психічнохворих, їхні думки, бажання, емоції» [7, 73].

Стиль роману характеризується вживанням поетики натуралізму та

експресіонізму, що проявляється в описах зовнішності героїв, у картинах людських

страждань та катувань, депресивних станів. Слід підкреслити натуралістичне

змалювання тортур, яких зазнали від опришків єврей та його дружина, а також

процес і засоби катування Довбущуком Андрія Петрія [2, 36]. Ось як це змальовано у

тексті твору: «Нещасливий задрижав на цілім тілі і прокинувся. Кров плила йому з

уст, носа і чола і капала на груди, котрії зарівно були сині, збиті і криваві. Він висів

на поліні, котре вгризалося йому до кості в ноги під колінами, плічми опертий був о

стіну. Страшний вид був того перед кількома хвилями так хорошого, цвітучого

молодця! Око його стратило свій погідний блиск, окровавлене лице було бліде, як у

трупа, шнури, которими був зв’язаний, тамували круження крові, а жили видні були

на тілі, як синії грубії змії, обкручуючії члени, і здавалося, що готові кожної хвилі

пукнути і отворити новії випливи крові» [8, 314]. Риси натуралізму відбилися й у

описі мертвих дітей, вбитих ведмедями: «Мов снопи на тоці, валялися по цілій поляні

нещасливі, пошарпані діти, плаваючи в калюжах власної крові. Глибокі рани, з

котрих капала ще кров, вказували, що життя покинуло вже давно їх тіла і що для них

немає вже рятунку» [8, 260], а також у змалюванні образу нещасного старця, котрого

врятували Петрії, витягнувши із покинутого колодязя, і котрий згодом виявився

сином самого Довбуша: «Старець літ, може, 65. Лице його було страшно худе, запале

і мало барву щойно зораної іловатої ріллі або, як кажуть, зайшло цілком муравицею.

Сиве волосся позлипалося від крові, а руки стирчали, як поламані граблі, на яких,

мов довгі зубці, видніли сухі і покручені ревматизмом пальці. Очі заплили кров’ю;

вони були страшно витріщені та поражали скляним, мертвецьким блиском. Уста були

сині, як гнилі сливи, а напереді стирчали всього-на-всього два чорні зуби. Сухі, як


дошка, груди ледве-ледве підіймалися, – знак, що нещасний ще дихав. Ціле тіло

судорожно корчилося, так, як корчиться жаба, котрій відрубали голову» [8, 266].

Надзвичайно важливу функцію у структурі «Петріїв і Довбущуків» відіграє

дискурс сповіді. Сповідь може мати елементи і хронологічної ретроспекції (як це

маємо у аналізованому романі І. Франка), й асоціативної, а назагал є формою

проникнення у внутрішній світ людини – у її внутрішнє буття, буття душі.

Прикладом тут може слугувати розділ «Сповідь опівночі» із роману, де 119-річний

Довбуш сповідається отцю Методію: «І старець [Довбуш] упав на коліна й молився

голосно, довго, горячо, молився за прощення своїх гріхів, за добро своєї родини, за

добро свого народу, а гарячі сльози, що скочувалися густим градом із очей, були

вимовним свідком, що не застило ще серце в старечих грудях і що билося живо,

молодечим жаром» [8, 276].

Кожен гріх, як вчить Святе Письмо, своїм наслідком має смерть. Численні гріхи

Олекси Довбуша й призвели до багатьох смертей: помер його син Олекса Довбущук,

через Довбушеві скарби вбили старого Петрія, ватага опришків на чолі з його онуком

замордували ні в чому не винну Рухлю, загинула й Емілія – кохана славного ватажка,

зрештою, помер і сам Довбуш, залишивши такий заповіт своїм нащадкам: «Внуки і

правнуки мої! Мої терпіння нині кінчаться, а може, й ваші також скінчаться. А все те

через ненависть і незгоду. А ви, що лишаєтеся живі і бачите наші муки, терпіть і

зносіть те, що бог на вас зішле, та не побільшуйте свого горя ще власними

провинами!» [8, 322]. Як бачимо, мотив смерті, що є провідним у поетиці готичного

роману, наявний також у романі І. Франка «Петрії і Довбущуки».

Характерно, що сюжетні лінії часто перериваються у пуантних моментах нарації,

а потім несподівано зв’язуються – за законами mysteryisuspense (лінія Ісаака

Бляйберга, лінія воєводи Шепетинського). Цілком у стилі готики й тісне

переплетіння сну й реальності в романі: «І від того часу кожної ночі ставав перед

Андрієм незнаний, таємний його спаситель. Не раз бачив його наяві при заході сонця

на верху Чорної гори на червонім тлі сонячного зарева, і Андрій ніяк не міг собі

вияснити, коли бачив його у сні, а коли наяві» [8, 262], «О. Методій щораз ширше

витріщував очі і відкривав уста. Його здивування запирало йому віддих. Йому

здавалося, що грубі чорні мури бібліотечної келії забажали, на кінець, по довгім часі

тяжкого стояння, трохи відпочити і звалитися на нього, мов на подушку, гнетучи

його страшно своїм тягарем. Черцеві здавалося навіть часом, що се все сон. Він

ущипнув себе навіть у худу ногу і вкусив себе за язик, аби нібито пробудитися, але

все те переконувало його ще більше, що се все справді діється, що він не спить, а

бачить направду все те, що бачить» [8, 274].

Отже, роман І. Франка «Петрії і Довбущуки» займає належне місце в парадигмі

української літературної готики. Про це свідчать такі наявні в аналізованому творі І.

Франка ознаки готичного жанру: таємничий сюжет, загадкові персонажі, містичне

бачення світу, опис хати та монастиря як альтернатива середньовічному замку в

європейській готиці, мотиви переслідування, смерті, пошуку й блукань, а також

mysteryisuspense як невід’ємні атрибути поетики готичного роману.

SUMMARY

I. FRANKO’S STORY «PETRII I DOVBUSHCHUKY» IN PARADIGM

OF UKRAINIAN LITERARY GOTHIC

R. B. Holod, I. V. Grosevych, Carpathian National University named after Vasyl Stefanik,

57, Shevchenko, St., 76018, Ivano-Frankivsk, Ukraine,


In the article the authors described the features of the evolution of the Gothic poetics and its transformation in

Ukrainian literature by the exampleof the story «Petriji i Dovbushchuky». Keywords: novel, gothic novel, genre, mysterious figure, horror, motif of dreams, Ivan Franko.


РЕЗЮМЕ

«ПЕТРИИ И ДОВБУЩУКИ» И. ФРАНКО В ПАРАДИГМЕ

УКРАИНСКОЙ ЛИТЕРАТУРНОЙ ГОТИКИ

Р. Б. Голод,

И. В. Гросевич,

Прикарпатский национальный университет имени Василия Стефаника, ул. Шевченко, 57, г. Ивано-Франковск, 76018, Украина,


В статье описаны особенности эволюции готической поэтики и ее трансформации в украинской

литературе на материале романа Ивана Франко «Петрии и Довбущуки».

Ключевые слова: роман, готический роман, жанр, загадочный образ, ужас, мотив сновидений, Иван Франко.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 1. Голод Р. Інтер’єр у прозі І. Франка (мікропоетика опису) / Роман Голод // Вісник Львівського

університету. Серія філологічна. – 2003. – Вип. 32. – С. 15-24.

2. Голод Р. Поетика натуралізму в художній прозі І. Франка / Роман Голод // Молода нація. – 2000. –

№ 4. – С. 35-43. 3. Денисюк І. Історична белетристика Івана Франка // Денисюк І.О. Літературознавчі та фольклористичні

праці: У 3 томах, 4 книгах. – Львів, 2005. – Т. 1. Франкові дослідження. – 21-47 с.

4. Денисюк І. Літературна ґотика і Франкова проза. – Режим доступу : http://www.lnu.edu.ua/faculty/Philol/www/ukr_literaturoznavstvo/68/68_2006_denysiuk.pdf

5. Коркішко В. О. Архетип дороги в житті і творчості М. В. Гоголя (на матеріалі епістолярію

письменника) / В. О. Коркішко // Актуальні проблеми іноземної філології : міжвуз. зб. наук. ст / [Відп. ред. В. А. Зарва]. – Донецьк : Юго-Восток, 2009. – Вип. ІІІ : Лінгвістика і літературознавство. – С. 408-

415.

6. Лімборський І. Західноєвропейський готичний роман і українська література / І. Лімборський // Всесвіт. – 1998. – № 5-6. – С. 157-162.

7. Пастух Т. Романи Івана Франка. – Львів: Каменяр, 1998. – 135 с.

8. Франко І. Я. Петрії і Довбущуки: повість // Франко І. Я. Повісті. – Львів: Каменяр, 1990. – С. 249-367. 9. Яровенко А. В. 24 години Івана Величковського: функція числа у бароковій традиції /

А. В. Яровенко // Наук. зап. НаУКМА. Сер. Філол. науки. – 2005. – Т. 48. – С. 62-68.

Надійшла до редакції 15 січня 2014 р.

mailto:[email protected]

http://www.lnu.edu.ua/faculty/Philol/www/ukr_literaturoznavstvo/68/68_2006_denysiuk.pdf


УДК 821.161.2 – 32:159.942.5 – 055.2

ФОБІЇ ЯК ЧАСТИНА ВНУТРІШНЬОГО СВІТУ ЖІНКИ

У МАЛІЙ ПРОЗІ ЄВГЕНІЇ КОНОНЕНКО

Г. П. Калантаєвська,

Ю. С. Обельчак,

Сумський державний університет,

вул. Римського-Корсакова, 2, м. Суми, 40007, Україна

У статті йдеться про фобії як частину внутрішнього світу, у контексті яких живе й

самостверджується українка із постколоніальною свідомістю – героїня оповідань

Є. Кононенко. Звертається увага на зумовленість поведінки і ціннісних переваг жінки

середнього віку атмосферою тривог і страхів та на її психоемоційний стан як показник

індивідуальних рис особистості.

Ключові слова: внутрішній світ, страх самотності, самооцінка особистості, почуття

гідності, психоемоційний стан.

Дослідження феномену страхів у бутті людини як соціальної істоти є привілеєм

не тільки психіатрії, філософії, соціології тощо, а й міфології та художньої літератури

від прадавніх часів. Про страх як рушійну і руйнівну силу в процесі існування будь-

якої біологічної форми життя на землі висловлювали міркування Цицерон і Тацит,

Леонардо да Вінчі й Ф. Бекон, Шекспір і Стендаль, Г. Сковорода й І. Франко, світові

й українські науковці, філософи, письменники. Вони наголошували, що страх, не

маючи чітко окреслених меж, проникає в усі клітини людського єства, паралізує чи

притуплює враження і відчуття, убиває любов, штовхає на підлі чи високі вчинки,

заперечує навіть найменшу ймовірність щастя і взагалі перетворюється на танталові

муки щоденних випробувань. Наприклад, у романі В. Шевчука «Три листки за

вікном» страх, переслідуючи героя, постає перед ним в образі дивного чоловіка з

каламутними очима і глумливо-поблажливою «гадючкою усміху» [ 5, с. 37] в кутику

рота, покликаного до всього ще й стримувати людей від гріхопадіння та злочинів:

«Страх же мусить жити в людях, страх – її керманич і водій. Без страху людина стала

б удвічі більшим хижаком, ніж є. Страх унатурює звичаї і мораль. Унатурює, а, може,

й творить її» [5, с. 36 – 37]. Зокрема автор розмірковує також і про страх Божий,

який би мав дружити зі справедливістю.

Певна історична епоха породжує в людині особливі фобії, пов’язані з політичним

життям країни, особистими статками, душевними протиріччями, родинними

конфліктами тощо. Українська жінка другої половини ХХ – початку ХХІ століття,

народжена в 50-ті чи 60-ті роки, як і сама Євгенія Кононенко, є для письменниці

напрочуд вдалим із психологічного погляду об’єктом художнього відтворення, бо в її

світогляді, умовах життя, мріях і страхах відбилось кілька поколінь її попередниць –

жінок доби репресій, які на генетичному рівні запрограмували нашу сучасницю в

побутових і суспільних аспектах її поведінки, здійснюваної на інтуїтивно-

емоційному рівні у контексті відчуття власної беззахисності навіть у родині чи

колективі.

Творчість Є. Кононенко є на сьогодні об’єктом досліджень науковців

Н. Зборовської, М. Стріхи, О. Брайка та інших, які звертають увагу на романний

доробок письменниці, з’ясовують його місце в сучасному літературному процесі,

відзначають художню майстерність авторки «Імітації» і «Зради» у порушенні

екзистенційних проблем тощо. Літературознавець Н. Зборовська зокрема простежує

«неповторність закономірності феміністичної ідеї в прозі Євгенії Кононенко, що

тісно пов’язана з неповторністю її самотності, відрази до пересічного жіночого

щастя, з її секретом перетворення особистого жіночого нещастя на мистецтво»

[1, с. 58] і наголошує, що «у творчості Є. Кононенко йдеться про психологічну


жіночу ситуацію в час великих суспільних перемін, коли відбувається злам

колоніальних структур, з яких на свободу виходять колоніально виховані чоловіки і

жінки у невідомий простір, де ще не склалися духовні цінності» [1, с. 59]. Тому

дослідження внутрішнього світу постколоніальної жіночої особистості і численних

фобій у ньому є актуальним, бо воно допомагає глибше зрозуміти феміністичний

аспект малої прози Є. Кононенко, скласти уявлення про специфіку ментальності

українки початку ХХІ століття у хронічно кризовому соціальному контексті.

Метою нашої статті є з’ясувати особливості вияву страхів у поведінці героїнь

письменниці, простежити їх вплив на систему жіночих пріоритетів і цінностей. Для

реалізації мети слід визначити походження цих фобій, їх залежність від місця

особистості в суспільстві, охарактеризувати психоемоційний стан жінки, приреченої

постійно жити в атмосфері страху.

Вікові, фахові, освітні, творчо-інтелектуальні, психічні, етико-моральні та інші

якості більшості героїнь Є. Кононенко збігаються із характеристиками сучасної

українки, яка щоденно випробовується шлюбом, роботою, дружбою, коханням,

потребами і реальними можливостями самореалізації тощо. Персонажі оповідань

Є. Кононенко – здебільшого жінки середнього віку, які ще вважають себе молодими і

привабливими, хоча усвідомлюють фатальні для себе ознаки старіння. Вони, як

правило, мають подруг-ровесниць, дочок-школярок чи студенток, мам або свекрух,

уподібнитись до яких у майбутньому страшенно бояться. Затурканим рутинними

проблемами й тривогами, їм важко порозумітись із дітьми-дівчатками, задерикувато

налаштованими бути успішнішими за мам, принаймні в особистому житті, і майже

неможливо зберегти добрі стосунки із власними матерями, примхливими та

нестерпно жорстокими у старечому егоїзмі. Ці умовні три «бабські» покоління часом

приречені на спільне життя в умовах тривожних 90-х років. Вони намагаються

раціонально розподіляти ролі в сім’ї, і зазвичай жінці, котрій випало бути між

матір’ю і дочкою, середній ланці, доводиться заробляти на хліб під нескінченне

бурчання й дорікання, з одного боку, та безкомпромісну іронію – з іншого.

Зрозуміло, що й страхи, й тривоги кожного покоління обумовлені віком, станом

здоров’я, освітою, перспективами чи безперспективністю тощо.

Ровесницю авторки переслідує страх чогось не встигнути в життєвій гонитві, де

майже не залишається часу на себе. У ній глибоко закорінений страх перед

безгрошів’ям, голодом і злиднями, накладеними на хронічну фізичну втому і

моральне виснаження, які, в свою чергу, є породженням тривоги за перспективу

побачити власних батьків у клінічному маразмі, а дітей – у поганому товаристві, а то

й просто на суспільному дні. А понад усіма цими страхами – страх, що хтось із

родичів чи знайомих, перед якими годиться одягати маску успішності, дізнається

правду про відчуття загнаності й животіння в депресії, які відбирають сон і спокій.

Твори Є. Кононенко представляють широку галерею героїнь нашого часу. Це

жінка з вищою освітою і науковим ступенем, але без грошей, яка утримує матір,

дітей і хворого чоловіка, боячись, що хтось довідається про його лікування у

психіатричному закладі («Різними мовами»). Це сучасна ділова пані, яка панічно

боїться бідності і зовсім не боїться стати чужою власному синові, тому й віддає його

на виховання колишньому чоловікові-письменнику, бо хлопець заважав «заробляти»

(«Убивчий сюжет»). Це стара вчителька, до страхів якої ще радянської доби

(прослуховування телефону, виклики до КДБ тощо) долучаються фобії нового часу –

квартирних шахраїв, зустрічі із колишніми учнями, власного відображення у дзеркалі

та інше («Відгоріли свічки»). Це колишня сексотка, яка боїться за долю сина-

націоналіста («Зустріч у Сан-Франциско»).

Жінка у Є. Кононенко може жити у полоні страху глобального і тривалого чи

дрібного ситуативного, який виникає протягом дня від незначного випадку, зустрічі,

враження, навіть від пустої фрази. Наприклад, інтелектуалка Віра з оповідання

«Різними мовами», яка загалом страждає від недоступності гарних книг і бібліотек,

живе в тривожному передчутті того, що ще не сталося, але може статися у


найближчу мить: не зайняти місця в трамваї, а якщо пощастить сісти, то щоб не

зігнала якась бабуся; що мама розбудить посеред ночі саме тоді, як нарешті заснеш, і

то лише на те, «щоб їй нагадали, як, власне, звали їхню сусідку двома поверхами

нижче, коли ще мешкали на Тургенєвській…» [ 3, с. 6 ]; навіть втратити пошарпану

торбу з обідом для чоловіка, забуту під сидінням у трамваї. Інша героїня твору –

активна цинічна Ельвіра – на противагу подрузі боїться зовсім іншого – не отримати

красивого життя, почуватися «вошею на бомжі» у світі багатих і сексуальних.

Троє подруг із оповідання «Три вершини любові» - кандидат наук, касирка і

безпритульна – навчались колись на курсах іноземних мов і в площині жіночого

нещастя так і зостались на одному рівні попри різні соціальні статуси. Жінок

об’єднують спільні страхи і туга за великим коханням, яке не судилось нікому з них,

а стосунки з чоловіками залишили в них по собі психологічні травми. Спостерігаючи

за героїнями у хвилини найбільшої відвертості, письменниця звертає увагу на те, що

більшість їхніх фобій породжені негативним досвідом у коханні, є наслідком

відкритості, щирості, а, отже, й незахищеності перед брутальністю чоловічого

самолюбства. На противагу вершинам любові, запропонованим однією із

співрозмовниць, жінки мають «три безодні кохання», які по суті втілюють найбільші

фобії кожної з них: «Перша – це коли обсядуть жіночі хвороби. Друга – це коли він

вештається поруч, а ти думаєш, навіщо воно тобі потрібне? А третю пізнаєш, коли

продаєш мамині подарунки, щоб повернути його борги…» [3, с. 74]. Інший варіант –

«це коли тебе водять за ніс, один день кажуть одне, другий день – інше, і так щодня,

а роки минають» [3, с. 74]. Кожна із подруг понад усе боїться бути непривабливою,

обдуреною, використаною, відчувати відразу до власного чоловіка.

Історія феміномана-іноземця, який через агентства «виписує» коханок, шукаючи

в них слов’янські риси жертовності, сором’язливості та хазяйновитості («The very

woman»), з’ясовує ще один аспект фобій нашої сучасниці – розповідає не тільки про

легкодоступність жінки, готової заради забезпеченого життя віддатися без зайвих

вагань, а й про її страх програти в таких стосунках, не отримати винагороди за свої

послуги. Комерціалізація життя, переконує авторка, поглинає навіть інтимну сферу,

тому жінка, залишаючись жертвою, продаючи себе, дбає про «матеріальну

компенсацію своїх майбутніх мук, якщо він раптом вирішить залишити її відразу по

тому, як отримає те, чого прагне зараз» [3, с. 101].

Суперечливі почуття викликає героїня оповідання «Відгоріли свічки» стара

вчителька Ніна Павлівна, страхи якої і реальні, і уявні, до того ж рясні й

багатопланові. Вона не йде на ювілей школи, бо боїться, що колишні учні побачать її

бідною, старою і беззубою. Вона не хоче поміняти житло на дешевше (щоб за

різницю в ціні полікуватися і щось купити), бо панічно боїться, «що її обдурять, що

вона втратить і квартиру, і гроші… І навіть якщо купівля-продаж пройдуть успішно,

то тримати готівку вдома, весь час тремтіти, що прийдуть грабіжники, які періодично

вдираються до самотніх, катують їх, якщо ті не віддають грошей добровільно, -

навіщо їй такий кінець?» [3, с. 108]. Вчителька не вмикає увечері в кімнаті світло, бо

боїться, «щоб ніхто з колишніх учнів не прийшов на вогник» [3, с. 108], тому й до

телефону не підходить. Як людина, яка все життя прожила в нестатках, вона боїться

використати для себе щось цінне, відкладене на чорний або особливий день, який усе

ніяк не приходить і навряд чи прийде. Символом такого животіння стають давні,

привезені колись із Литви, свічки: «Раніше вона запалювала ці свічки на кілька

секунд. А потім гасила – боялася пошкодити орнамент на циліндричній поверхні…»

[3, с. 109]. Раптовий дзвінок у двері викликає у героїні переляк, короткотривале

заціпеніння, паніку, бо він є брутальним втручанням у її усамітненість: «…Ніна

Павлівна перелякано дмухнула на свічки. Затамувала подих. Дзвонять ще раз,

відчуття страху розростається до неймовірних судом, до цокотіння зубів. А ну ж бо

довідаються, що вона вдома й не хоче відчиняти?..» [3, с. 109]. Змушена спілкуватись

із нахабною випускницею «сімдесят третього року», вчителька сідає подалі від

світла, бо боїться показати спотворене роками обличчя.


Психологічно бездоганно описуються у творі спогади Ніни Павлівни про давні

страхи – страхи іншого історичного часу. З дитинства вона боялась спати просто

неба – відтоді, як німці виганяли їх із Києва; потім боялась виявляти ніжні почуття до

улюбленого учня Славка, бо остерігалась шкільних пліток; потім злякалась за його

майбутнє, коли він у випускному творі процитував Василя Симоненка; а згодом

побоялась пустити Славка на одну ніч переночувати, коли його вигнали з

університету і виселили з Києва. У далекому 73-му вона побоювалась, що телефон

прослуховується, і ізолювалась від спілкування з тими, хто їй довіряв. В очах Оксани

Полуян – нахабної випускниці, а нині журналістки – Ніна Павлівна є жалюгідною

істотою, доброта і справедливість якої нічого не значать за відсутності цивільної

відваги: «… ви завжди були боягузкою! І такою боягузкою, що аж накладали в

штани! Мені одного разу в моїй газеті замовили матеріал про моральних авторитетів,

і я згадала про вас. І довго думала, чому ви не дотягуєте до справжнього морального

авторитету, Ніно Павлівно! Ви ніби така співчутлива, така справедлива, і вчили

добре, і по-справжньому допомогли багатьом! Чого ж бракує? Сміливості, Ніно

Павлівно! Моральний авторитет передбачає безстрашність!» [3, с. 121].

Випадково побачивши загибель Оксани під колесами автомобіля, вчителька, не

зрадивши своєму ставленню до життя, «наступний тиждень … прожила в атмосфері

нестерпного страху» [3, с. 123] перед міліцією, цікавими сусідами, викликом

до слідчого: «судоми страху, так само як і голоду, зробились для неї звичним

явищем» [3, с. 124]. Згадує жінка й інші страхи молодості, які натепер стали гіркою

реальністю – стати огрядною. У таких же побоюваннях признається їй і колишня

учениця, яка зневажає всі інші страхи, окрім головного – «стати такою жирною, як

ви, Ніно Павлівно!» [3, с. 113].

Фобії жінок – героїнь оповідань Є. Кононенко стосуються зазвичай тих побутових

і психологічних сфер, від яких безпосередньо залежать самооцінка, самоствердження

і самоповага особистості. Якщо дівчата бояться залишитись незапотребуваними,

незаміжніми, то шлюбні жінки бояться бути покинутими заради вродливішої чи

молодшої коханки. Дівчатка-підлітки і юнки бояться психологічного терору батьків і

невизнання ровесників («Груди і стегна»), а їхніх бабусь лякає «пофігізм» власних

дітей і внуків, уперта звичка робити все наперекір, жити як заманеться, а не як

годиться, яка зрештою і виробилась від агресивного насаджування правильних, на

думку батьків, норм поведінки («Останній розділ перед епілогом»). Страхи старших

жінок, які ніколи не були мамами, - егоїстичні, окреслені переважно власною

персоною, - пошкодитись, підірвати здоров’я, порушити чи змінити звичне життя,

його послідовність, викликати в когось осуд власними діями: що подумають люди!

(«Убивчий сюжет»). У матерів середнього віку фобії перехресні, подвоєні власним

досвідом: за свій шлюб, навіть якщо він уже давно формальний, і за долю дочки, яка

зненацька стала вживати косметику, носити бікіні і відверто поглядати на дорослих

чоловіків («Груди і стегна», «Рубець на обличчі»).

Жінка будь-якого віку зазвичай переживає гостру тривогу перед тим, як

наважитись розповісти родичам чи близьким (молода дівчина – матері, бабусі; літня

жінка – дітям; сорокарічна пані – подрузі-ровесниці) про обранця, особливо якщо він

безнадійно одружений («П’ять хвилин ніжності») чи якщо до його національності у

них є серйозні претензії («Жовта зірка в снігах»). Вона боїться непорядності

(елементарного людського егоїзму) свого коханця, якого сама ж і використовує

(«The very woman»). У неї холоне в грудях від одної думки про те, що коли-небудь

хтось може силоміць переселити її зі старого будиночка в нову багатоповерхівку

(«Зупинка за вимогою»): «Бабуся завжди дуже боялася, що знесуть їхній острівець

посеред заваленого жорствою пустирища. Казала, що, як, не дай, Боже, доживатиме в

бетонній багатоповерхівці, то доведеться довго лежати перед смертю. Тоді нізащо не

пощастить умерти за один день, як умирали всі в їхньому закутку, коли тут ще було

багато будиночків із садочками» [3, с. 248]. У серці жінки, яка без чоловіка виростила

сина і мимоволі ревнує його до всіх дівчат, постійно жевріє страх, що хлопець рано


чи пізно знайде заміну материнській любові в обіймах «якоїсь дівки», хоча багато

років тому її вигнала власна свекруха, також не бажаючи ділити сина з невісткою

(«На своїй землі»).

Неоднозначне відчуття викликають страхи шістдесятилітньої вчительки-киянки,

вихованої на старосвітських цінностях свого покоління, про які вона розповідає в

листі до подруги («Дорога Альоно!»). Літня пані багато років живе у моральному й

психологічному конфлікті з родиною та епохою, що настала після проголошення

незалежності України («Яка жахлива ця доба в усіх детальках!») [4, с. 94]. За

голосними гаслами нового часу вона помічає агресивний незавуальований цинізм

юних ерудитів, таких, як її власний внук-підліток і навіть його батьки, які відверто

зневажають подружню вірність і виправдовують зраду глибоким розумінням

проблем одне одного. Життя в «новому» суспільстві авторка листа вважає скаженим,

божевільним, підступним, бо люди не стали іншими, а елементарно пристосувались

до нових умов і лицемірять так само, як і раніше: « І мені доводилося по-дурному –

так, я визнаю це, абсолютно по-дурному цитувати матеріали партійних з’їздів, коли

я писала плани з класного керівництва, а тепер їм доводиться цитувати теперішню

ідеологію, аби заробляти собі на хліб. Я це розумію, тільки не треба казати,

що теперішній лад чимось кращий за попередній. Тоді було одне – тепер інше»

[4, с. 93–94].

Жінка щиро признається, що жахається не знаних нею раніше таких явищ, як

нетрадиційний секс, якого захотів від неї власний чоловік, щоб «пожвавити наш

шлюб» («У моїй уяві такого від жінки може хотіти тільки ґвалтівник, а не муж,

коханий» [4, с. 98]), як домашній бордель з переглядом порнофільмів, як

нестандартна сексуальна орієнтація чи відвідування п’ятнадцятилітнім онуком

квартири, де відбувається «колективна розпуста» тощо. Всі ці речі незбагненним для

неї чином уживаються в суспільстві і частково в її родині із сучасним патріотизмом,

схожим швидше на моду, декорації, данину часові, а не на глибокі внутрішні

переконання. У чомусь ця героїня може здаватись несучасною і наївною, але вона

досвідчена і спостережлива, а тому й боїться появи в суспільстві новітніх хижаків,

які «моляться іншим богам» [4, с. 99], ніж їх попередники, які зомбували людей

«радянською громадянською релігією» [4, с. 99].

Про страхи сильної, самодостатньої жінки, закоханої в чужого чоловіка, який

дозволяє любити себе і приїздити до нього на побачення, йдеться в оповіданні «П’ять

хвилин ніжності». Страх не отримати суворо дозовану порцію ласки («Він подзвонив

і сказав, що до дев’ятої буде вдома сам, і якби в неї раптом були вільні п’ять хвилин і

вона раптом опинилася в його районі, він радо почастував би її білим мартіні й

чорними оливками, але він не може запрошувати її так далеко, це тільки в тому разі,

якщо вона раптом випадково опиниться десь поблизу»[4, с. 37]) переборює інші

ситуативні побоювання героїні, яка одна іде надвечір вздовж безлюдної траси, надає

їй відчайдушної, спонтанної хоробрості вирватись із рук п’яних ґвалтівників.

У ситуації пастки і насилля страх стає потужним рушієм опору, самозахисту героїні.

Відбираючи у нападника власну сумочку, вона не помічає, що її сумочка – в неї на

плечі, а висмикнена з-під ґвалтівника – чоловіча, з купою «баксів».

Інший страх цієї жінки – необачно показати коханому свою вразливість,

незахищеність, бо це може віддалити його, утримати від коротких побачень, шлях до

яких такий небезпечний у вечірньому віддаленому масиві великого міста: «Навіщо

вона скаржилася йому на цих покидьків? Чому не виїхала звідси самотужки? Врешті-

решт усе закінчилося добре. Звичайно, кінець міг бути не таким щасливим. Але все

сталось саме так. Вона ще й наварила грошей в результаті цієї пригоди. Навіщо було

демонструвати йому свою бабську слабкість? Вона звикла сама вирішувати свої

справи. Завжди любила повторювати, що від чоловіка їй потрібні п’ять хвилин

ніжності. І найстрашніше – залишитися без них» [4, с. 42].

Особливо зворушливим і відвертим з позиції п’ятдесятилітньої жінки є

оповідання Є. Кононенко «Голий ювілей», яке до дрібниць передає психо-емоційний


стан жінки напередодні фатальної дати: «Жах ювілею прийшов і став перед дверима

її оселі, як міліціянт з кайданками»[4, с. 18]. У її спогадах залишився страх дитини,

яка опинилась на «нечестивому святі» з нагоди ювілею далекої родички, «де лисі

череваті дядьки піднімали чарки за те, аби перестиглій іменинниці й надалі було з

ким скакати і в гречку, і в кукурудзу…»[4, с. 18]. Тоді вона злякалась власної тітки

Марії – п’яної, з величезним декольте – і того, «як вона весь час легко вимовляла

погані слова, ті, за які вчительки викликали до школи мам маленьких лихословів і

погрожували виключенням із піонерів, тодішнім аналогом вічних пекельних мук»

[4, с. 18].

Перед власним ювілеєм той страх воскрес і поглибився, адже повернувся разом із

усвідомленням «стиглого жіночого полудня», відчуттям «болючої деформації

тіла»[4, с. 24], коли обвисає живіт, з’являються «зони зайвої ваги», «сальні

нерівномірності»[4, с. 22]. А найбільший жах у тому, що зміни є незворотніми, що

«ювілей жінки – то кумедне бажання схопити за хвіст те життя, якого вже ніколи не

буде»[ 4, с. 23]. Героїня оповідання – інтелігентна, розумна жінка, яка з огидою

боїться того, що на святкуванні вона постане в центрі уваги «кількох десятків

жадібних до гульні й наїдків перестарків»[4, с. 19], які говоритимуть «їй за її гроші з

чаркою її горілки про її полудень віку, хмільний, плодовитий, спекотний… про те,

яка вона прекрасна жінка у свої зрілі літа… ревно відробляючи шинки, салати,

можливість добре випити, «добрий розслабончик» [4, с. 24].

Глибоко інтимним для завідувачки кафедри Валерії Миронівни є щоденний страх

спілкування з власним чоловіком, до якого «прийшли інсульт, інфаркт, простатит і

хвороба Паркінсона»[ 4, с. 23], а разом з ними – ненависть до молодшої на двадцять

років дружини, насолода від констатації найменших її вікових змін: «Ти стара

корова, а не жінка! А я в твоєму віці був молодий!»[4, с. 24]. Разом зі страхом

в’янення тіла, тривогою почути зловтішне бурчання колись до нестями закоханого, а

сьогодні «старого, … скарлюченого, засцяного, лютого на весь світ»[4, с. 24]

чоловіка, приходить «болюче клекотання у грудях: статевого життя не буде,

духовного також не буде. Буде животіння»[4, с. 24].

Тему страху перед втратою довіри, духовної близькості, доброти у стосунках із

коханим продовжує твір «Загублений шифр», лірична героїня якого готова змиритися

з «відставкою свого тіла», зрештою, і українська класика закликає: «Не журися за

тіло». Але я категорично не приймаю відставки своєї душі»[4, с. 77]. Жінка боїться

прірви, яку створює її коханий чоловік постійним «я зайнятий, зайнятий, зайнятий,

поговоримо колись іншим разом…»[4, с. 76], боїться дійти до того стану, коли сама

«безпорадно захоче помститися за роки бездарного чекання, відкине запізнілі добрі

слова і скаже у відповідь злі. І не просто злі, а фатально недобрі. Я благаю долю

вберегти мене від такого. Але потвора чорної некерованої агресії ходить цим світом,

жорстоко вражаючи тих, кого покинули друзі»[4, с. 78].

Останнім страхом жінки, в якої за плечима все прожите життя, може бути страх

втратити телефонний зв’язок зі спорідненою душею – ровесником далекого

дитинства і перших світлих почуттів семирічної дівчинки («Телефонна елегія»). Не

почути в слухавці голосу, за який би віддала усе на світі, – означає обірвати останню

нитку із життям, колись таким радісним і безкінечним, залишитись у нестерпній

самотності серед дітей і внуків, відмежованих назавжди глухою стіною власних

потреб та інтересів.

Всі жіночі страхи, немов струмочки, збігаються до центрального страху –

залишитись наодинці з долею («Кругом нас – якась безодня, що її вирила доля…»

[2, с. 6]): «Страх самотності, з погляду психоаналізу, найбільший страх, що

переслідує жінку протягом її життя»[1, с. 57].

Отже, зовнішні і внутрішні причини жіночих фобій, як переконуємось, читаючи

оповідання Є. Кононенко, – це невпевненість у майбутньому чи в собі, агресивне

вороже середовище, продиктовані жорстокими стосунками закони виживання,

усвідомлення власних обмежених фізичних і моральних сил, відчуття беззахисності і


підсвідоме очікування якщо не серйозної небезпеки, то досадних неприємностей.

Живучи у постійних страхах і тривогах, жінка-героїня малої прози письменниці, має

загострене почуття власної гідності, відповідальності, переживає емоційне

збудження, викликане тривогою, чи стрес, який посилює активність її мозку. Тому

вона наділена, як правило, гострим аналітико-скептичним розумом,

спостережливістю, інтуїтивною здатністю відчувати ще не сказане і ще не

усвідомлене чоловіком, якого вона кохає, особливо коли втрачає його.

Письменниця психологічно правдиво відтворила внутрішній світ українки із

постколоніальною свідомістю, яка, керована у власному житті фобіями своєї доби, не

втратила здатності поважати себе і понад усе цінувати безкорисливу любов.

SUMMARY

PHOBIAS AS PART OF THE INNER WORLD OF A WOMAN IN

PROSE OF YEVHENIIA KONONENKO

H. P. Kalantaievska,

Y. S. Obelchak,

Sumy State University,

2, Rimskogo-Korsakova St., 40007, Sumy, Ukraine

The article deals with phobias as part of the inner world where the heroine of short stories of

Y.Kononenko – a Ukrainian woman with post-colonial conscience lives and asserts herself. It considers the influence of atmosphere of fear and anxiety on behavior and value preferences of middle-aged woman; attention is

also paid to her psycho-emotional state as an indicator of the individual traits of the personality.

Keywords: inner world, fear of loneliness, self-evaluation of personality, self-respect, psycho-emotional state.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Зборовська Н. Феміністичний триптих Євгенії Кононенко в контексті загальноукраїнської

проблематики / Н. Зборовська // Слово і час. – 2005. – № 6. – С. 57–68. 2. Кобилянська О. Земля / О. Кобилянська // Твори: В 2 т. – К. : Дніпро, 1988. – 598 с.

3. Кононенко Є. Зустріч у Сан-Франциско : збірка оповідань / Є. Кононенко. – К. : ПП «Дуліби», 2006. –

264 с. 4. Кононенко Є. Книгарня «Шок». Новели, есеї / Є. Кононенко. – Львів: Кальварія, 2010. – 128 с.

5. Шевчук В. Три листки за вікном : роман-триптих / В. Шевчук. – К. : Рад. письменник, 1986. – 587 с.

Надійшла до редакції 27 лютого 2014 р.


УДК 821.161.2.09 Довженко

ДИСКУРС ЖІНОЧОГО ХАРАКТЕРОТВОРЕННЯ

У КІНОПОВІСТІ О.ДОВЖЕНКА «ЗАЧАРОВАНА ДЕСНА»

(До 120-річчя від дня народження Олександра Довженка)

С. О. Максимчук-Макаренко,

Глухівський національний педагогічний університет імені О. Довженка,

вул. Києво-Московська, 24, м. Глухів, 41400, Сумська обл., Україна,


У статті розглядаються жіночі образи, створені О. Довженком у його автобіографічній

кіноповісті «Зачарована Десна». Акцентується увага на неабиякій майстерності митця при

змалюванні художніх портретів його матері й прабаби. Автором розвідки пропонується

власна типологія жіночих характерів даного твору.

Ключові слова: образ, жіночий архетип, добро і зло, мати, прабаба, Матір Божа.

Постановка проблеми. Пріоритетним завданням нашого суспільства є розбудова

незалежної української держави, що немислимо без пробудження національної

самосвідомості українців. Важливим чинником цього процесу є ретельне вивчення

духовної спадщини нашого народу, творчості таких класиків, як І. Котляревський,

Т. Шевченко, М. Кропивницький, Леся Українка, В. Винниченко, М. Хвильовий та

ін. Варто звернути увагу на те, що вповні стало можливим це зробити лише в наші

часи, з оприлюдненням раніше невідомих матеріалів та документів, які багато

десятиліть зберігались у закритих для широкого загалу спеціальних архівах.

Найбільше потерпіли від комуністичної цензури, як відомо, митці, що

творили в радянську добу. До першої когорти таких художників належить

Олександр Довженко – кінорежисер і письменник зі світовим ім’ям.

Творчість Довженка в українській літературі – явище унікальне. Його феномен

виявився в умінні філософсько-аналітичного проникнення у внутрішню сутність

людини, а ліричне переживання піднесене до рівня світорозуміння.

Як справедливо наголошував С. Плачинда, «на всі події і явища – великі і малі,

епохальні і буденні – О. Довженко дивився очима народу. Він перейняв усі кращі

риси народу: працьовитість, мудрість, невмирущий оптимізм, безпосередність вдачі,

гумор» [4, с.7]. Відтак цілком логічно, що віковічні народні традиції, фольклор на

повну силу відбилися в кінематографічній творчості і літературному доробку митця.

Яскравим свідченням цього є кіноповість «Зачарована Десна», в якій дивовижний

світ фантастики своїм корінням сягає глибин народної уяви, перегукується з

гоголівськими «Вечорами на хуторі біля Диканьки» (отим левом на березі Десни –

образом могутньої фантазії майбутнього митця, мовчазною бесідою коней, що її

підслухав малий Сашко, «фамільною вороною», яка вже років з півтораста завідувала

погодою на сінокосі).

Проявилося це і в змалюванні характерів Довженкових героїв – діда Семена, який

був схожий на Бога, батька – невтомного хлібороба, великого косаря дядька Самійла.

З особливим трепетом і любов'ю виписані Довженком жіночі образи. Напевно, це

зумовлено тим, що жінка в Україні завжди була берегинею сімейного вогнища,

національних, духовних і морально-етичних цінностей. У цьому контексті доречно

згадати І. Франка, який наголошував, що мірою культурності будь-якого народу

може служити те, як той народ обходиться з жінками [5, с. 244].

Аналіз досліджень і публікацій. Про необхідність вивчення образів героїнь

О. Довженка наголошувалося у працях Ю. Барабаша, О. Килимника, О. Плачинди,

О. Поляруша. Неабияку цінність у розвитку дослідницької Довженкіади мають праці

Р. Корогодського, С. Тримбача, В. Марочка, О. Безручка та інших.


Незважаючи на незгасаючий інтерес до постаті О.Довженка систематичне

дослідження жіночих образів у літературній спадщині митця наразі відсутнє. До

цього часу це питання за великим рахунком залишається відкритим. Саме

необхідність залучення до наукового обігу такого матеріалу й зумовлює

актуальність нашої наукової розвідки.

Метою дослідження є цілісне і системне вивчення жіночих образів в

автобіографічній кіноповісті О. Довженка «Зачарована Десна».

Реалізація мети передбачає розв’язання таких завдань:

– з’ясувати ступінь вивчення досліджуваної проблеми;

– простежити вплив народнопоетичної творчості, на жіночі образи в

кіноповісті О. Довженка «Зачарована Десна»;

– дослідити особливості Довженкових жіночих характерів;

– простежити напрями пошуків Довженком ідеалу жінки.

Об’єктом вивчення є кіноповість О. Довженка «Зачарована Десна».

Предмет дослідження – типологія жіночих характерів у кіноповісті О.Довженка

«Зачарована Десна».

У своєму автобіографічному творі кіноповісті «Зачарована Десна» Довженко

вивів два центральні й один опосередкований жіночі типи. Центральні це, звичайно

ж, мати і прабаба Марусина, а опосередкованим є, на нашу думку, образ Матері

Божої, до якої так часто звертаються обидві героїні: мати – у своїх молитвах, а

прабаба Марусина – зі своїми численними проханнями когось покарати.

Звичайно, О.Довженко не ставив собі за мету подати образи матері і прабаби як

ідеальні. Адже як зауважував І.Франко «ідеал єсть поняття якогось предмета, із

котрого виключені всякії темнії, злії, неінтереснії і підлії свойства. Понятіє ідеалу

вимагає, щоби предмет, могучий назватися ідеалом, був зовсім досконалий, без змазі

і хиби…» [5, с. 399]. Ні мати, ні тим більше прабаба цим вимогам, ясна річ, не

відповідали. Разом із тим саме ці постаті з усього твору запам'ятовуються чи не

найкраще.

Перша жінка, з якою зустрічаємось у «Зачарованій Десні», – мати малого Сашка.

У кіноповісті лише один раз прозвучить її ім'я – Одарочка. Саме так, ласкаво назвав

її письменник, для якого мати була найголовнішою і найвеличнішою людиною в його

житті. «Образ матері, – наголошував митець, – у нечисленному ряді жіночих образів

заступив собою всі інші» [2, с. 567]. І це не дивно. Адже саме мати вимолила у Бога

життя своєму останньому синові, можливо, інтуїтивно вгадуючи в ньому визначну

особистість у майбутньому.

В образі матері письменник подає щось на кшталт національного жіночого

архетипу – жінки, зануреної у побутові, часом не вирішувані проблеми (згадаймо

хоча б те, як Одарці Єрмолаївні не подобалася власна хата з вікнами, що повростали

в землю, і де не було замків) [1, с.11]), стійкої (неможливо навіть уявити, як вона

взагалі змогла пережити смерть дванадцяти дітей), дещо самотньої (не дивлячись на

наявність численних родичів), але все-таки «невгамовної», як скаже сам автор, у

повсякденних турботах.

Уже з перших рядків твору постає образ матері-трудівниці, матері-годувальниці,

яка «чого тільки не насадить в городі – і огірки, і гарбузи, і картоплю, і малину,

смородину, тютюн, квасолю, соняшник, мак, буряк, лободу, укроп, моркву – бо

нічого в світі так не любить, як саджати що-небудь у землю, щоб проізростало…»

[1, с.5]. Так же безкорисливо вона своєю широкою українською душею любить

людей, прагне їм допомогти, лікуючи молитвою «від зубів, пристріту й переляку»

[1, с.13]. Посеред «каруселі» повсякденних турбот про хліб насущний, втомлена

працею, мати знаходить час, аби допомогти тим, хто потребує її любові і захисту. Їй

хотілося відчути себе потрібною. Адже людина, яка допомагає іншим – уже не

самотня у цьому світі. Жінка відчуває себе щасливою, творячи добро, позаяк щиро

вірить, що за це їй уготоване райське життя на небі поміж святими.


З усією повагою і любов'ю до найдорожчої в світі людини, але й з деяким сумом,

Довженко все-таки подає у творі епізоди, що демонструють неписьменність,

«темноту» його матері. Доброю ілюстрацією до цього є сцена зі знищенням

Псалтиря «діда-чорнокнижника»: «ту чорну книгу вона часто рвала нишком на

шматки і розкидала у хліві, в кошарі, в гарбузах, у малині, а вони ніби самі зліталися

самі до шкіряної палітурки» [1, с 12]. І далі: «…зрештою, мати крадькома таки

знищила Псалтир. Вона спалила його в печі по одному листочку, боячись палити

зразу весь, щоб він часом не вибухнув і не розніс печі» [1, с. 6].

Не менш комічно змальовано прагнення матері потрапити до раю. «Ось де я

гляньте, – було показувала на якусь святу душу коло Божої Матері угорі картини

Страшного суду. – Бачите? Мати так часто тикала пучкою в цю праведну душу, що у

душі вже замість лиця стала коричнева пляма, як столиця на географічній карті»

[1, с. 13].

Це, по суті, приклад демонстрації письменником певної інтелектуальної

обмеженості пересічної української селянки кінця ХІХ – початку ХХ століття.

Інтуїтивно героїня, ймовірно, відчуває це й сама, а відтак не виключено, що на рівні

підсвідомості в неї спрацьовує своєрідний захисний механізм, який знаходить у свою

чергу специфічний компенсатор – оте саме знахарство. У цьому контексті варто

нагадати, що це була доба, коли в темному українському селі знахарок, повитух,

ворожок дійсно поважали і боялися. Більше того, до порад цих «месій» дослухалися

і зазвичай неухильно слідували їхнім настановам, якими б абсурдними вони не були.

Подібні приклади можна віднайти і в українській класичній літературі. Так, у драмі

М. Кропивницького «Замулені джерела», аби вилікувати дружину від нервового

розладу, чоловік за присудом старої бабки-ворожки взяв її на ланцюг, заборонивши

при цьому давати їй їсти й пити.

Мабуть, саме тому певну надію на свою «надприродну» силу має й Одарка

Єрмолаївна. Та тільки сила її насправді в іншому – безмежній, здобутій із глибин

серця, із закутків душі силі Матері, Матері, котра, як ніхто інший, захистить,

благословить, приголубить, порадіє, Матері, яка дарує життя і весь безмежний світ.

Місцями, змалювання ліричного образу матері подано під впливом народної пісні:

«Коло хати мати-зозуля кує мені розлуку…», «Довго-довго, не один десяток років

буде проводжати мене мати, дивлячись крізь сльози на дорогу, довго хреститиме

мені слід і стоятиме з молитвами на зорях вечірніх і ранішніх, щоб не взяла мене ні

куля, ні шабля, ні наклеп лихий» [1, с.32].

Ліричності твору додає й епізод народження єдиної донечки в сім’ї Довженків –

сестрички малого Сашка. З якою теплотою й непідробною синівською любов’ю

описує письменник почуття матері: «Ти вже проснувся синочку? А я тобі ляльку

принесла, дівчинку! Ось бачиш яка! ... Яка красива. Ну, лялечка! – ніжно і

зворушливо промовила мати. – І позіхає глянь. Голубонько ж ти моя сизенька,

квіточка… На щасливому материному лиці, що сяяло і мовби світилося від радості, я

побачив сльози…» [1, с.22]. Ніжність і проникливість цієї сцени зворушує й

зачаровує, адже немає нічого в світі більш таємничого і сокровенного, ніж

народження нового життя. А для матері, яка втратила чотирьох дітей, чотирьох

«синів-соловейків», народження доньки – справжній подарунок небес!

На противагу матері подається в кіноповісті ще один неперевершений,

досконалий у своєму змалюванні образ – образ прабаби малого Сашка. Портретні

характеристики прабаби Марусини у творі дещо знижені. «Вона була малесенька і

така прудка, і очі мала такі видющі й гострі, що сховатись од неї не могло ніщо в

світі, – описує її автор «Зачарованої Десни». І додає: «Їй можна було по три дні не

давати їсти. Але без прокльонів вона не могла прожити й дня. Вони були її духовною

їжею»[1, с.10]. Вона не виконує традиційну жіночу функцію по збереженню

духовних і культурних людських цінностей. Як видно зі змісту кіноповісті, прабаба

не є зразком жіночності в традиційній манері української класичної літератури, яка

згідно з християнською мораллю завше наділяє дійових осіб жіночої статі життєвою


мудрістю, умінням вибачати, любити, співчувати. Однак саме в цьому криється одне

з протиріч твору: не дивлячись на відштовхуючу, на перший погляд, характеристику,

прабабка Марусина викликає непідробну симпатію у читачів, оскільки постає в

образі однієї з тих міфологічних грецьких фурій, маленьких відьмочок, які не

обов’язково на шабаш літають, але життя отруюють. По суті, це яскравий

гумористичний персонаж. Жіночка, яка найбільше в світі любила прокльони, що

«лилися з її вуст невпинним потоком, як вірші з натхненного поета» вражає своєю

здатністю автоматично проклинати все, що попадається їй на очі: «свиней, курей,

поросят, щоб не скугикали, Пірата, щоб не гавкав і не гидив, дітей, сусідів. Кота вона

проклинала щодня по 2 – 3 рази так, що він трохи згодом був якось захворів і здох

десь у тютюні» [1, с.10].

Для цього, поза сумнівом, теж треба мати хист. Недаремно, автор напише рядки

про те, що «це була творчість (курсив наш – С. М.-М.) її палкої, темної престарілої

душі» [1, с.10]. Яскравим прикладом тут може бути одна з кращих сцен повісті –

перетворення бабиних прокльонів у пісню, яку вона виспівує, мов колядку:

Та не орача в полі-і-і, ні косарика в лузі,

Не дай бо-о-же,

Та ні косарика в лузі, ні купця в дорозі,

Ой, ні купця в дорозі, ні рибалочки в морі [1, с.15].

Щоб змалювати це, необхідне не лише письменницьке вміння індивідуалізувати

образ, виділити в ньому точну деталь, а передусім – глибоке відчуття народної мови,

відчуття, що очевидно, народжується і зростає з людиною, всмоктується з

материнським молоком.

Така характеристика прабаби Марусини дає підстави стверджувати, що малий

Сашко не надто любив її. Швидше за все він її боявся, йому було неприємно і

страшно, «коли баба клене». Він був ображений, що остання потопила кошенят у

копанці. Прикметно, що прабабка Марусина завжди з’являється під «зловісний

скрип дверей» і, за словами матері, саме вона на картині Страшного суду, що висіла

на стіні «лизала гарячу сковороду за свій довгий язик і за те, що була велика

чаклунка» [1, с.12].

Вельми символічним у кіноповісті є епізод, коли помирає прабаба і водночас

народжується дитинка – дівчинка. Життя не зупиняється, воно йде далі, воно

продовжується й оновлюється. Сашко прокидається і бачить діда, голосіння якого

були сповнені стражданням від утрати матері. Проте подія, яка принесла багато

страждань дідові, викликала зовсім протилежну реакцію у хлопчика: «Ой, коли б хто

знав, яка то радість, коли вмирають прабаби, особливо зимою, в стареньких хатах!

Яка то втіха! Хата враз стає великою, повітря чисте, і світло, як у раю!» [1, с.23].

Це були враження малого Сашка. Разом із тим нема жодного сумніву (це

читається поміж рядками кіноповісті), що дорослий Олександр Довженко описував

цей образ з любов’ю, усмішкою, гумором, які є властивими більшості українців.

Прикметно, що прабаба Марусина з'явиться ще раз у літературній творчості

О. Довженка – в авторському спогаді про сценарій і фільм «Земля» в образі жінки

небалакучого чумака Григорія Харитини. Остання так само «любила голосно клясти

геть чисто все, що потрапляло їй на очі» і так само «без прокльонів не могла прожити

навіть годину. Вони ринули з її вуст безупинним потоком, як вірші в поета, з

найменшого приводу. Прокльони були немовби творчістю її пристрасної й темної

престарілої душі»[1, с.60]. Цей повтор, дубляж героїні-фурії ще раз доводить нам

незабутність цього образу в душі автора.

Протиставляючи образи матері й прабабки, автор ставить питання про

неможливість подолання жіночої суті, дуальність жіночої душі – її потягу до любові,

співчуття і водночас підступність і жорстокість, які не йдуть у жодне порівняння з

чоловічими. Гарною ілюстрацією до цього є рядки в кіноповісті, де «мати годує своїх


ворогів – діда й бабу – та догоджає їм» з однією лише мрією потрапити у рай як

«боляща великомучениця», а прабабка, аби помститися матері, яка довго її не

годувала «накупила в церкві свічок проти матері й поставила їх перед Богом сторч

догори. А од цього вже ніяка людина не могла потрапити в рай» [1, с. 13]. А як

зраділа мати смерті прабаби, плачучи, тільки для того, «аби дід не обижався»!

Довженко, звичайно ж, дещо іронізує над своїми героїнями, реалізує в них

гендерний стереотип протилежних жіночих типажів, порушуючи питання про

природу жіночого щастя і розуміння жіночих обов’язків у житті. Але є й те, що

об'єднує цих жінок. У створених Довженком жіночих типах занадто багато гіркого

присмаку, безпорадності, незахищеності перед жорстокими обставинами

повсякденного життя. Вони страждають від втраченої за тяжкою роботою молодості,

любові, дружби, щасливого і безтурботного материнства, що за великим рахунком у

цілому відображає кризу тогочасного суспільства.

Питання, порушені Довженком у кіноповісті «Зачарована Десна», багато в чому

відображують загальнолюдські проблеми. Трагічна, але разом із тим і комічна

картина світу, мотиви життя і смерті, що в творі межують, ідуть рука об руку,

ставлять знак рівності між позитивними й негативними, добрими і злими, красивими

й непривабливими зовні героїнями О. Довженка. Межа між добром і злом у творі не

надто чітка. Так, прокльони прабаби Марусини, що з погляду християнського вчення

є гріхом, визивають ніщо інше, як усмішку, а народження нового життя і радість

матері подається в один день зі смертю прабаби і стражданням діда. Героїнь

кіноповісті важко поціновувати користуючись лише критеріями доброчинності чи

порочності.

Над усіма перипетіями, що мають місце у кіноповісті, возвеличується постать

Божої Матері – єдиний жіночий образ, який не викликає жодних сумнівів чи

суперечностей. У творі він відіграє вельми важливу функцію. Автор звертає на нього

особливу увагу, свідченням чого є наступні рядки: «Не вдаючись глибоко в

історичний аналіз деяких культурних пережитків, слід сказати, що у нас на Вкраїні

прості люди в Бога не дуже вірили. Персонально вірили більш у Матір Божу і

святих – Миколая-угодника, Петра, Іллю, Пантелеймона. Вірили також в нечисту

силу. Самого ж Бога не те щоб не визнавали, а просто з делікатності не наважувались

утруждати безпосередньо. У жінок була своя стежка: вони довіряли свої скарги

Матері Божій, а та вже передавала Сину чи Святому Духу-голубу» [1, с. 9].

Цілком природно, що обидві героїні «Зачарованої Десни» – і мати, і прабабка –

теж постійно апелюють до Божої Матері. Майже всі монологи (прокльони-молитви)

прабаби звернені до «Цариці Небесної, святої великомучениці, заступниці

милостивої, Матері Божої» [1, с.10, 14]. Саме поруч з Матір’ю Божою все життя мріє

знайти собі місце у Раю мати малого Сашка. І саме від Її гнівного погляду ховався в

малині «маленький ангел».

Таке ґречне ставлення до образу Божої Матері обумовлено тим, що він завжди

був і залишається символом християнської жертовності, святої материнської любові.

Висновки. Зображуючи жіночі персонажі в кіноповісті «Зачарована Десна»,

автор виявив неабиякий хист письменника-психолога. На прикладі постаті своєї

матері він створив образ пересічної української жінки – жінки-матері, жінки-

трудівниці, жінки-берегині домашнього вогнища, без особливих високих устремлінь

та інтересів, як найбільш поширений реальний тип дійсності кінця ХІХ – початку

ХХ століття. Так само майстерно поданий комічний портрет прабаби Марусини –

жінки-фурії. Гармонійно вписується в загальну канву кіноповісті й образ Матері

Божої – жінки-символу. Він, поза сумнівом, є справжньою окрасою Довженкового

твору.

Подальші перспективи роботи вбачаємо у дослідженні типології жіночих

характерів в інших літературних творах О. Довженка.


SUMMARY

DISCOURSE OF THE FEMALE CHARACTERS IN OLEKSANDR DOVZHENKO

FILM-STORY “CHARMED DESNA”

S.O. Maksymchuk – Makarenko,

Hlukhiv National Pedagogical University named after Oleksandr Dovzhenko, 24, Kievo-Moskovska St., Hlukhiv, Sumska Obl., 41400, Ukraine,

E-mail:[email protected]

The article deals with female characters created by Oleksandr Dovzhenko in his autobiographical film-story

“Charmed Desna”. The exceptional skill of the artist in the depiction of artistic portraits of his mother and great-

grandmother is stressed. The author’s own typology of female characters of this work is proposed. Keywords: character, female archetype, good and evil, mother, great-grandmother, God’s Mother.

РЕЗЮМЕ

ДИСКУРС СОЗДАНИЯ ЖЕНСКИХ ХАРАКТЕРОВ В КИНОПОВЕСТИ А. ДОВЖЕНКО

«ЗАЧАРОВАННАЯ ДЕСНА»

С.А. Максимчук-Макаренко, Глуховский национальный педагогический университет им. А. Довженко,

ул. Киево-Московская, 24, г. Глухов, 41400, Сумская обл, 41400, Украина,


В статье рассматриваются женские образы, созданные А. Довженко в его автобиографической

киноповести «Зачарованная Десна». Акцентируется внимание на невероятном мастерстве писателя при изображении портретов его матери и прабабки. Автором статьи предлагается собственная типология

женских характеров данного произведения.

Ключевые слова: образ, женский архетип, добро и зло, мать, прабабка, Матерь Божья.


1. Довженко О. Вибране: для старшого шкільного віку / Олександр Петрович Довженко; упорядкув.

текстів та передмова О. Таранченко. – Вид. 2-ге, без змін. – К. : Національний книжковий проект, 2011. – 320 с.

2. Довженко О. Зачарована Десна. Кіноповісті. Оповідання / Олександр Петрович Довженко. – К. :

Дніпро, 1969. – 590 с. 3. Кропивницький М. Твори в 6-ти т. / Марко Кропивницький. – К. : Держлітвидав УРСР, 1958. – Т. 2. –

539 с.

4. Плачинда С. Олександр Довженко: життя і творчість/ Сергій Плачинда. – К. : Рад. письменник, 1964. – 318 с.

5. Франко І. Поезія і її становисько в наших временах / Іван Франко // Франко І. Я. Зібр. творів: у 50-ти

томах. – К. : Наукова думка, 1980. – Т. 26. – 463 с.



УДК821.161.2-3+821.161.1-3.091

ОБРАЗ СКНАРИ У РОМАНІ Г. Ф. КВІТКИ-ОСНОВ’ЯНЕНКА

«ЖИЗНЬ И ПОХОЖДЕНИЯ ПЕТРА СТОЛБИКОВА. РУКОПИСЬ

ХVІІІ ВЕКА» ТА В ПОЕМІ М. В. ГОГОЛЯ «МЕРТВЫЕ ДУШИ»:

ТИПОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ

І. А. Маслій,

Полтавський національний педагогічний університет імені В. Г. Короленка,

вул. Остроградського, 2, м. Полтава, Україна,


У статті типологічно аналізуються образи скнар у романі Г. Ф. Квітки-Основ’яненка

«Жизнь и похождения Петра Столбикова. Рукопись ХVІІІ века» та в поемі М. В. Гоголя

«Мертвые души». Досліджуються спільні та відмінні риси у портретних характеристиках

героїв, визначаються художні засоби вираження авторського ставлення до зображуваного.

Ключові слова: автор, герой, поема, образ, роман, сюжет.

Порівняльний аналіз творів Г. Ф. Квітки-Основ’яненка та М. В. Гоголя –

благодатний матеріал для наукових розвідок. Ця проблема неодноразово привертала

увагу літературознавців. До сьогодні дискусійним залишається питання про зв’язок

між комедіями Г. Ф. Квітки «Приезжий из столицы» та М. В. Гоголя «Ревизор». Не

з’ясованим остаточно є також і питання про те, який зв’язок існує між романом

Г. Ф. Квітки-Основ’яненка «Жизнь и похождения Столбикова» та поемою

М. В. Гоголя «Мертвые души», зокрема, в чому полягає подібність і відмінність між

створеним письменниками типом скнари.

Метою наукової розвідки є типологічний аналіз образу скнари у романі

Г. Ф. Квітки-Основ’яненка «Жизнь и похождения Петра Столбикова. Рукопись ХVІІІ

века» та в поемі М. В. Гоголя «Мертвые души». Поставлена мета передбачає

виконання наступних завдань: дослідити спільні та відмінні риси у портретних

характеристиках героїв, визначити художні засоби вираження авторського ставлення

до зображуваного.

Цікавим дослідженням, у якому зроблено спробу провести «літературну

паралель» між образом Плюшкіна, яскраво змальованим Гоголем у шостій главі

першого тому поеми «Мертвые души», та образом Жиломотова з двадцять п’ятої

глави другої частини «Столбикова» є наукова розвідка Н. І. Баженова «Г. Ф. Квитка

как вдохновитель Гоголя. К вопросу о литературном заимствовании» (1916 р.). Автор

цієї роботи висловив оригінальне припущення стосовного того, що М. В. Гоголь

запозичив образ скнари у Г. Ф. Квітки. На підтвердження цієї думки дослідник

наводить такий аргумент: роман «Жизнь и похождения Столбикова» хронологічно

завершений раніше, ніж поема «Мертвые души», оскільки «він вийшов друком у

1841 році, а двома роками раніше в збірнику Кукольника “Новогодник” був

надрукований епізод з цього роману (на той час уже завершеного), під назвою

“Скупец”» [2, c. 3]. Опублікований уривок отримав позитивний відгук

В. Г. Белінського, який видався йому «досить цікавий». У свій час Н. І. Баженов

висловив гіпотезу, що М. В. Гоголь, ознайомившись із частиною роману

Г. Ф. Квітки, використав її «в якості матеріалу для знаменитої шостої глави

“Мертвых душ”» [2, с. 4].

І. Я. Айзеншток не погодився з висновками Н. І. Баженова і аргументував свою

позицію в статті «К вопросу о литературных влияниях (Г. Ф. Квитка и Н. В. Гоголь)»,

яка була надрукована на сторінках журналу «Известия отделения русского языка и

словесности Российской Академии наук» у 1923 році. Літературознавець доводив, що

прототипом Плюшкіна могли стати і пан Тарах, герой роману В. Т. Нарєжного

«Аристион или перевоспитание» (1822 р.), і Груздєв, багатій з роману


І. Т. Калашникова «Дочь купца Жолобова» (1832 р.), чи скнара Мельмот з твору

«Мельмот Скиталець» англійського письменника Ч. Р. Метьюрина. Тобто, коло

ймовірних джерел, які надихнули Гоголя на створення образу скнари, є досить

широким. «Майже скрізь ми знайдемо таку визначальну рису, як худорлявість,

старий, порваний одяг і ковпак», – пише дослідник. І. А. Айзеншток відкидає будь-

які сумніви щодо літературного впливу Г. Ф. Квітки на М. В. Гоголя: «питання про

вплив<...>вирішується негативно, в крайньому випадку залишається відкритим:

позитивних, неспростовних доказів такого впливу ми не маємо, факти, наведені

апологетами запозичення, досить непереконливі і руйнуються лише при одному

зіткненні з критикою» [1, с. 42]. Така думка, на наш погляд, є досить слушною,

оскільки обидва письменники є творцями з яскраво вираженими індивідуальними

особистостями, об’єднуючими факторами між їхніми художніми доробками є епоха

та обставини, в яких вони жили і працювали. Саме обставини відіграли суттєву роль

у створенні типологічно схожих персонажів.

Матеріали архіву Г. Ф. Квітки-Основ’яненка свідчать про те, що скупість

поміщиків давно привертала до себе увагу письменника. С. Д. Зубков зазначає, що

митець почав працювати над комедією «Скупой» ще задовго до виникнення першої

редакції роману про Пустолобова. Автограф незакінченої п’єси залишався у Квітки,

він нікуди його не посилав, тому міг переписувати у новий твір цілі речення та

репліки [5, с. 81]. Перша згадка про початок роботи над новим епічним твором

«Жизнь и похождения Столбикова» датується 31 грудня 1833 року. Г. Ф. Квітка

просив М. П. Погодіна «взглянуть строгим оком на рукопись» і порадити чи варто її

«пускать в белый свет» [7, с. 202].

Задум створення поеми «Мертвые души» виник у М. В. Гоголя в 1835 році під

безпосереднім творчим впливом О. С. Пушкіна, який запропонував взятися за

серйозний твір і підказав цікавий сюжет. Він розповів про одного спритного шахрая,

котрий спробував розбагатіти, закладаючи в опікунську раду куплені мертві душі, що

значилися в ревізійних списках як живі. У той час було відомо чимало історій про

реальних покупців такого «товару». Отже, сюжет поеми свою основу черпає з

повсякденного життя.

Уривок із роману «Жизнь и похождения Столбикова» під назвою «Скупец»

уперше був опублікований у альманасі «Новогодник» у 1839 році. Ймовірно, журнал

вийшов у березні, оскільки у газеті «Северная пчела» № 75 від 7 квітня 1839 року на

четвертій сторінці у колонці «Бібліографічні та різні відомості» було вміщено

оголошення щодо надходження у продаж «збірника творів в прозі й віршах сучасних

російських письменників, виданого Н. Кукольником» [11, с. 4]. Г. Ф. Квітка у листі

до П. О. Плетньова від 26 квітня цього ж року писав, що ще не бачив власної

публікації, «а только из “Северной пчелы” узнал, что помещен “Скупец”, все

спрашивают меня: на кого я метил? Не на того ли, не на другого ли?» [7, c. 220].

Над образом Плюшкіна М. В. Гоголь працював протягом березня–квітня 1840

року, перебуваючи у Римі. Образи скнар у творах обох письменників є типологічно

близькими, хоча вони створювалися окремо один від одного. Н. І. Баженов

висловлює припущення, що Гоголь міг бути знайомий із твором Квітки і героєм його

роману, оскільки знав, що Н. В. Кукольник готує до друку альманах «Новогодник», і

у вересні–жовтні 1839 року примірник цього журналу «очевидно, потрапив до рук

Гоголя, який приїхав до Москви із Відня» [2, с. 4]. І. Я. Айзеншток погоджується з

такою гіпотезою, допускаючи з певною долею вірогідності, що автор «Метрвых душ»

познайомився з уривком Квітки до фінальної обробки образу Плюшкіна і використав

його як сирий матеріал [1, с. 34].

У другій половині ХХ століття до проблеми літературного впливу Г. Ф. Квітки на

створення М. В. Гоголем образу Плюшкіна зверталися С. Д. Зубков, Н. Є. Крутікова

та Д. В. Чалий. Дослідники вислови різні припущення щодо походження образу

скнари у творчості обох письменників. Н. Є. Крутікова, апелюючи до думки

А. А. Дуніна, висловлює припущення, що прототипом Плюшкіна був реальний


поміщик В. – один з найбагатших дворян Полтавської губернії, можливо, сусід

родинного маєтку Гоголя, який характеризувався знайомими як надзвичайний

скнара. Д. В. Чалий, спростовуючи твердження про творчий вплив чи запозичення,

вважає, що «в полі зору обох письменників були однакові факти тогочасного життя

поміщиків, обидва письменники можливо й по-різному, але критично ставилися до

цього життя» [12, с. 184]. Підсумовуючи погляди попередників, С. Д. Зубков

підкреслює, що образ скнари був досить поширений у художній літературі

ХІХ століття, він присутній у творчості як попередників Г. Ф. Квітки та М. В. Гоголя,

так і в творах їхніх послідовників [5, с. 86].

Герой роману «Жизнь и похождения Столбикова» Лук’ян Кіндратович

Жиломотов є втіленням жадібності, невігластва та жорстокості по відношенню до

рідних дітей та простих робітників. Активно використовуючи епітети негативної

семантики, автор дає таку характеристику цьому персонажу: «железный старик»,

«холодный, как лягушка», «старикашка сухой, бледный, в весьма длинном, широком

и изношенном сюртуке, при двух-трех пуговицах; на голове колпак, к коему

прицеплен кожаный козырек» [6, с. 227].

У поемі М. В. Гоголя головний герой Чичиков, приїхавши до чергового поміщика

з метою придбати «мертві душі», також зустрів «худощавого старикашку»,

одягненого у «платье <…> похожее очень на женский капот, на голове колпак, какой

носят деревенские дворовые бабы» [4, с. 359]. І у Гоголя, і у Квітки фігурує така

деталь, як «колпак» на голові, оскільки у першій половині ХІХ століття він був

практично невід’ємним атрибутом одягу. Обидва персонажі носять старе, широке,

довге пальто, що вказує на байдужість до власного зовнішнього вигляду, на

поступове відмирання людських почуттів у їхніх душах.

Надмірна економія на власному харчуванні зробила також і з героя роману

В. Т. Нарєжного «Аристион или перевоспитание» пана Тараха, який, на думку

І. Я. Айзенштока, міг бути прототипом для створення образів Плюшкіна та

Жиломотова, «бледного, иссохшегося, с тусклыми взорами старика» [10, с. 21].

Розкриваючи перед читачами образ цього поміщика, автор використовує прийом

узагальнення, підкреслюючи типовість художнього характеру: «Если бы можно было

из десяти скряг слепить одного, то вышел бы пан Тарах» чи «благодарю тебя,

Господи, что не все паны – Тарахи» [10, с. 31, 40]. В. Т. Нарєжний жив і творив в ті ж

часи, що й Г. Ф. Квітка та М. В. Гоголь, тому і героя-скнару для власного твору міг

взяти з реального життя. Н. О. Бєлозьорська зазначала, що у романі «Аристион или

перевоспитание» перед читачем, як і в «Мертвых душах» Гоголя, хоча ще у

шорсткому необробленому вигляді, постають самобутні образи або, швидше, сміливо

окреслені нариси типів тогочасних поміщиків з їх характерами і звичками [3, с. 106 ].

Будинки поміщиків, схильних до надмірної безглуздої економії, нагадують

пустку. У Жиломотова двір «заросший высокой травой, дорожка едва протоптана,

дом с высокой полуразвалившеюся крышей, крыльцо развалившееся и без некоторых

уже ступенек» [6, с. 226]. Усі вікна закриті ставнями, швидше їхніми шматками, які

залишилися до того часу. Господар не пускає до власних кімнат навіть сонячне

проміння, він, як равлик живе у мушлі, створивши власний світ, чим відгородився від

зовнішнього буття. Дім Степана Плюшкіна теж де в чому схожий на будинок

Жиломотова. Він нагадує «дряхлого инвалида», який «странный» та«длинный,

длинный непомерно», стіни обдерті, місцями було видно штукатурну решітку, вікна

забиті дошками та закриті ставнями, лише «два окна были открыты», але і на одному

з них «темнел наклеенный треугольник из синей сахарной бумаги» [4, c. 358]. Це

помешкання також захищене від сторонніх очей, цікавих поглядів ззовні та

непроханих гостей. Зазвичай, віконниці – одна з декоративних деталей, які багато

століть прикрашають фасади будинків, надаючи їм краси, і підкреслюють

індивідуальність смаку власника. Вони, як правило, відображають статус господаря і

повинні відповідати архітектурі всього приміщення. У даному випадку віконниці


підкреслюють моральну вбогість та цілковиту байдужість господаря як до власного

зовнішнього вигляду, так і до загального екстер’єру маєтку.

Садиба Плюшкіна схожа на старий, занедбаний готичний замок з властивою йому

асиметрією, переважно темними кольорами та похмурим зовнішнім виглядом,

«местами он был в один этаж, местами в два». В домі Жиломотова привертає увагу

така деталь, як «высокая полуразвалившаяся крыша». Панські оселі нагадують

величезні могильні склепи, де власники самі себе заживо поховали. Тяжіння до

готичного стилю у архітектурі будинків, яке поєднує містичну символіку та алегорії,

химерність, викликає у читачів негативне візуальне сприйняття.

Фасад маєтку Петра Степановича в романі Г. Ф. Квітки-Основ’яненка відлякує

погляд відвідувача, він заздалегідь «не предвещает ничего доброго» [6, с. 226].

З таким «дизайном» відмінно гармоніює ландшафтний «благоустрій» помістя.

Схожий вигляд має і в’їзд до володінь гоголівського героя: напівзруйнований, колоди

на дорозі нагадують фортепіанні клавіші; всюди особлива старість, дахи як решето,

балкончики «покосились и почернели даже не живописно», розбиті вікна заткнуті

ганчір’ям [4, c. 357].

Г. Ф. Квітка-Основ’яненко не вдається до такого реалістично-детального опису,

до якого вдіється М. В. Гоголь, його описи мають завуальований саркастичний

характер. Столбіков, щоб влаштуватися на посаду управляючого помістям, перш за

все має намір зустрітися з господарем маєтку. Служник проводжає його до

«беседки», де повинен знаходитися хазяїн помістя. Прямуючи через садок, Петро

Степанович «пришел к шалашу, сделанному из камыша; подле шалаша стояла

полусгнившая скамейка» [6, с. 227]. Саме цей шалаш мав гучну назву «беседка» і

слугував «окрасою» ландшафтного дизайну садиби Жиломотова. Автор

неодноразово у своїх творах глузує з провінційних дворян, які прагнуть

продемонструвати свою вихованість, великі статки, але все це не завжди відповідає

дійсності.

На типологічну схожість між образами скнар вказують і майстерні художні описи

їх володінь. Простір Плюшкіна неможливо охопити єдиним поглядом. У поемі

Гоголя він ніби поділений на деталі і фрагменти. Перед Чичиковим, який приїхав до

Плюшкіна, поступово відкриється то одна частина, то інша. Перебуваючи в маєтку

Жиломотова, Столбіков практично весь час спостерігає за тим, як поміщик

спілкується зі слугою Фількою, з донькою та сином, а також з сестрою.

Відштовхуючись від окремих деталей, читач сам повинен домислити розмір володінь

Лук’яна Кіндратовича. Автор натякає на недбалість та байдужість господаря. Він

пише про те, що хазяйновита рука провінційних дворян оминула не лише власні

помешкання, а й садки навколо них.

М. В.Гоголь особливу увагу приділяє саду Плюшкіна, він змальовує його досить

детально: «старый, обширный, тянувшийся позади дома, заросший и заглохлый».

Цей сад, на думку автора, був єдиною окрасою всього помістя, оскільки «вполне

живописен в своем картинном опустении» [4, c. 358]. Основні події двадцять п’ятої

глави роману Г. Ф. Квітки-Основ’яненка також розгортаються у дикому, зарослому

травою садку, у якому яблуні та інші фруктові дерева були унизані плодами

(«обремененные плодами» [6, с. 227]). Обидва письменники звертають увагу читача

насад як єдиний живий острівець середлюдської байдужості та жорстокості, який, не

зважаючи на брак уваги та піклування, продовжує існувати та плодоносити. Описи

маєтків провінційних дворян в зазначених творах є уособленням зачерствіння та

«захаращення» людської душі, майже цілковите знищення сильної та яскравої

особистості, яку цілком поглинула жадоба накопичення і скупості. У читача

залишається сподівання на відродження та перевтілення душ головних героїв, на їх

цілковите переродження.

У Плюшкіна та Жиломотова по двоє дітей, зокрема кожен із них має доньку та

сина, але вони відчувають брак тепла та любові батьків. Обидва поміщика – вдівці,

саме після смерті дружин їхній світогляд змінився кардинально. І Г. Ф. Квітка, і


М. В. Гоголь наголошують на важливій ролі родини в житті кожного. Втрачаючи

сім’ю, людина втрачає частину себе, її душа черствіє. Досліджуючи прийоми

деталізації і аналізуючи шосту главу поеми М. В. Гоголя «Мертвые души»,

В. І. Мацапура звертає увагу на роль і функції деталей у творі. Вона намагається

з'ясувати причини переродження процвітаючого поміщика в поступово збіднілого

скнару, звертає увагу на те, що, створюючи тип дивного жадібного багатія, у якого

більше тисячі кріпосних душ, Гоголь підкреслює патологічну прихильність героя до

старих речей і пояснює її трагедіями в його житті, поступовим черствінням душі

внаслідок втрати близьких та процесу старіння [9, с. 277].

До моменту смерті дружини Плюшкін був ретельним, досвідченим поміщиком,

його господарство процвітало, сусіди заїжджали послухати мудрої поради щодо

дбайливого хазяйнування. Для навчання дітей наймали двох учителів-французів, які

проживали в панському будинку. Однак, «когда добрая хозяйка умерла, часть

ключей, а с ними мелких забот, перешла к вдовцу» [4, c. 364]. Після такої фатальної

події, Плюшкін став підозріливішим та скупішим. Неабияк на подальшу долю

поміщика вплинули таємнича втеча його старшої доньки Олександри Степанівни зі

штабс-ротмістром, а також те, що власний син добровільно пішов на військову

службу. Смерть молодшої доньки Степана Плюшкіна остаточно змінила характер та

світогляд поміщика. Автор підкреслює, що після таких подій душа героя стала

жорстокішою, «волчий голод скупости» оволодів ним. З усіх персонажів поеми

«Метвые души» лише цей герой має детально описану передісторію, він зображений

динамічно, на відміну від інших статичних персонажів.

Серед галереї дійових осіб роману В. Т. Нарєжного «Аристион или

перевоспитание» пан Тарах також займає особливе місце. Він єдиний поміщик, який

характеризується автором з позиції не лише теперішніх подій, а й згадується його

минуле життя. Оповідач помічає, що пан Тарах колись був добрим господарем, але

«достоинство это простер до того, что сделался гнусным скрягою» [10, с. 33].

Багатогранності цьому образу додають контрастні характеристики з уст інших

персонажів. Перед читачем постає то «примерный муж в скромности и хозяйстве», то

«скаред», «несчастный человек» і в той же час «гнустный скряга», у якого «годовая

корка храниться под замком». Автор намагався бути неупередженим, прагнув

зрозуміти психологію такої особистості, а разом із цим зобразити її об’єктивно.

М. В. Гоголь змальовує образ Плюшкіна як унікальне та виняткове явище

російського життя. У той же час цей персонаж є втіленням бездуховності,

дріб’язковості інтересів, відсутності глибоких почуттів і високих думок. Самого

автора вражає таке різке контрастне падіння людської душі, але схоже, що подібне

явище було типовим для сучасної йому дійсності: «И до такой ничтожности,

мелочности, гадости мог снизойти человек! Мог так измениться! Все похоже на

правду, все может статься с человеком!» [4, с. 373]. Підтвердженням цього

припущення є майстерно змальований герой-скнара у романі В. Т. Нарєжного

«Аристион или перевоспитание». Попередник М. В. Гоголя, описуючи матеріальний

світ речей, які оточують його героя, намагався передати і особливості характеру,

створеного образу. Пан Тарах вперше постає перед читачами як блідий, худий

поміщик на схилі літ, але під час приїзду лікаря, який в черговий раз нагадав

господарю про те, що йому необхідно заплатити за візит, поміщик «вскричал голосом

здорового рассерженного дворянина» [10, с. 24]. Автор підкреслює, що скнара-Тарах

лише одягає маску знедоленої людини. Насправді – це жорстока, меркантильна та

жадібна людина, яка здатна на будь-що заради збагачення.

Лук’ян Кіндратович Жиломотов, на відміну від типологічного схожих образів у

творчості інших письменників – статичний персонаж. Про його долю до моменту

зустрічі з Петром Столбіковим Г. Ф. Квітка розповідає лише кількома реченнями

устами сусіда. Читачі дізнаються про смерть дружини поміщика та тяжке становище

його дітей, які залишилися обділені увагою та матеріальним піклуванням з боку

батька. Син Мітя, так само як і син гоголівського героя, самовільно влаштувався на


військову службу, чим дуже розгнівив «батюшку». Донька, «девушка лет 17-ти,

довольно миловидная, но худая и бледная» живе в родинному маєтку, одягнена в

плаття, пошите з віконних гардин, разом із «дворовыми людьми» страждає від нужди

та голоду [6, с. 229]. Жиломотов, як і Плюшкін, втратив людську подобу,

перетворився на бездушного скнари, для якого немає нічого святого. Він виганяє

рідну сестру Марфу Кіндратівну з дітьми, яких не бачив сім років, лише через те, що

вони своїм візитом нанесуть значні збитки господарству, оскільки можуть зірвати

яблуко з дерева чи замовлять обід. Поміщик навіть чаю не дозволяє гостям випити з

дороги. Алегоричні образи, створені письменником, спроектовані на сучасність.

Використовуючи сатиру, автор вказує на обмеженість, неуцтво більшості

представників провінційного дворянства, різко засуджує їхнє бездуховне життя,

сповнене прагненням до наживи.

Спираючись на висловлені думки авторитетних дослідників, можна зробити

висновок, що реальні прототипи Плюшкіна та Жиломотова дійсно могли існувати,

художні образи, які створили Г. Ф. Квітка та М. В. Гоголь, є уособленням загальних

негативних вад суспільства першої половини ХІХ століття. Характеризуючи

узагальнений портрет героїв-скнар у творах письменників першої половини

ХІХ століття доходимо висновку, що всім властива худорлявість, бліде обличчя та

тьмяний погляд. Герой-скнара в романі Г. Ф. Квітки «Жизнь и похождения

Столбикова» та герой-скнара в поемі М. В. Гоголя «Мертвые души» типологічно

дуже схожі, але в той же час кожен з цих героїв має чимало самобутнього. Близькість

сюжетних деталей та особливостей портретних характеристик вказаних персонажів

не можуть слугувати доказом творчого впливу одного письменника на іншого.

Швидше за все, схожі життєві ситуації, обставини, за яких формувалися їхні

характери, та історичні події стали поштовхом до створення подібних персонажів.

Таким чином, саме вони і могли послугувати причиною подібностей між героями.

Детальна типологічна характеристика таких персонажів, як Жиломотова з роману

Г. Ф. Квітки-Основ’яненка і Плюшкіна з поеми М. В. Гоголя «Мертвые души»

свідчать про те, що кожен з митців незалежно один від одного, по-своєму змалював

образ фанатичного скнари, який міг мати прототипів у реальному житті.

SUMMARY

IMAGES OF A MISER IN THE NOVEL BY G. F. KVITKA-OSNOVYANENKO

«STOLBIKOV’S LIFE AND ADVENTURES. MANUSCRIPT OF THE XVIIIth CENT.»

AND IN THE NIKOLAI GOGOL’S POEM «DEAD SOULS»:

THE TYPOLOGICAL ANALYSIS

I. A. Masliy, Poltava National Pedagogical University тфьув фаеук V.G. Korolenko,

2, Ostrogradskogo St., Poltava, Ukraine,


The article deals with the typological analysis of the images of a miser in the G. F. Kvitka-Osnovyanenko’s novel «Stolbikov’s life and adventures. Manuscript of the XVIIIth cent.» and in the N. V. Gogol’s poem «Dead

Souls». We investigate differences and similarities in the characteristic portraits of the heroes, the artistic means

in the ways of expressing author's attitude to the depicted characters.

Keywords: author, hero, image, novel, plot.


РЕЗЮМЕ

ОБРАЗ СКРЯГИ В РОМАНЕ Г. Ф. КВИТКИ-ОСНОВЬЯНЕНКО

«ЖИЗНЬ И ПОХОЖДЕНИЯ ПЕТРА СТОЛБИКОВА. РУКОПИСЬ ХVІІІ ВЕКА»

И В ПОЭМЕ Н. В. ГОГОЛЯ «МЕРТВЫЕ ДУШИ»: ТИПОЛОГИЧЕСКИЙ АСПЕКТ

И. А. Маслий,

Полтавский национальный педагогический университет им. В. Г. Короленко, ул. Остроградского, 2, г. Полтава, Украина,


В статье типологически анализируются образы скряг в романе Г. Ф. Квитки-Основьяненко «Жизнь

и похождения Петра Столбикова. Рукопись ХVІІІ века»и в поэме Н. В. Гоголя«Мертвые души».

Исследуются общие и отличительные черты в портретных характеристиках героев, определяются методы выражения авторского отношения к изображаемому.

Ключевые слова: автор, герой, поэма, образ, роман, сюжет.


1. Айзеншток И. Я. К вопросу о литературных влияниях (Г. Ф. Квитка и Н. В. Гоголь) / И. Я. Айзеншток

// Известия отделения русского языка и словесности Рос. АН. – Т. ХХIV, кн. 1–2. – Петроград, 1923. – С. 23–42.

2. Баженов Н. И. Г. Ф. Квитка как вдохновитель Гоголя. К вопросу о литературном заимствовании /

Н. И. Баженов. – Харьков: тип. т/д А. М. Суханов и А. М. Иванов, 1916. – 25 с. 3. Белозерская Н. А. Василий Трофимович Нарежный. Историко-литературный очерк : в 2-х ч. /

Н. А. Белозерская. – СПб. : Изд. Л. Ф. Пантелеева, 1896. – Ч. ІІ. – 295 с.

4. Гоголь Н. В. Мертвые души / Н. В. Гоголь // Гоголь Н. В. Сочинения: в 2 т. – М. : Гос. изд-во худ. лит., 1962. – Т. 2. – С. 257–624.

5. Зубков С. Д. Русская проза Г. Ф. Квитки и Е. П. Гребенки в контексте русско-украинских

литературных связей / С. Д. Зубков. – К. : Наук. думка, 1979. – 272 с. 6. Квітка-Основ’яненко Г. Ф. Жизнь и похождения Петра Степанова сына Столбикова // Квітка-

Основ’яненко Г. Ф. Зібр. творів : у 7 т. – К. : Наук. думка, 1980. – Т. 5. – С. 7–387.

7. Квітка-Основ’яненко Г. Ф. Листи / Г. Ф. Квітка-Основ’яненко // Квітка-Основ’яненко Г. Ф. Зібр. творів: у 7 т. – К. : Наук. думка, 1981. – Т. 7. – С. 163–357.

8. Крутікова Н. Є. Гоголь та українська література (30–80 рр. ХІХ ст.) / Н. Є. Крутікова. – К. : Держ.

вид-во худ. літ., 1957. – 552 с. 9. Мацапура В. И. Н. В. Гоголь: художественный мир сквозь призму поэтики / В. И. Мацапура. –

Полтава : Полтавський літератор, 2009. – 304 с.

10. Нарежный В. Т. Аристион или перевоспитание. Справедливая повесть / В. Т. Нарежный. – СПб. : типография В. Плавильщикова, 1822. – 190 с.

11. Северная пчела. – 1839. – № 75 (7 апреля). – С. 4.

12. Чалий Д. В. Г. Ф. Квітка-Основ’яненко / Д. В. Чалий. – К.: Держ. вид-во худ. літ., 1962. – 208 с.

Надійшла до редакції 12 грудня 2013 р.


УДК 821.161.2

ДРАМАТУРГІЧНА ТВОРЧІСТЬ ОЛЕКСАНДРА ДОВЖЕНКА:

ІДЕЙНЕ СПРЯМУВАННЯ

Н. Троша,

Глухівський національний педагогічний університет імені О. Довженка,

вул. Києво-Московська, 24, м. Глухів, 41400, Сумська обл., Україна,


У статті акцентується на ідейному спрямуванні драматургічного доробку

О. Довженка. Йдеться про порушення митцем таких загальнолюдських проблем, як гармонія

людини і природи, трансформація національної ментальності українського селянства у

тридцятих роках ХХ ст., обумовленої тотальною колективізацією.

Ключові слова: природа, сад, вчений-селекціонер, земля, колективізація.

На початку 40-х років ХХ століття у творчому доробку Олександра Довженка

було вже чимало кіноповістей, сценаріїв, публіцистичних статей. Однак митець

шукає нові форми, нові жанри. А відтак звертається до написання драматичних

творів.

Життєва й мистецька доля майстра складалася нерівно, незрідка тяжко (особливо

в перші повоєнні роки). Однак навіть у дні моральних і фізичних скрут він ніколи не

втрачав ні мужності, ні віри у справу, якій служив. Досить сказати, що саме в

останні десять – дванадцять років життя він створив фільм і п’єсу «Життя в цвіту»,

присвячену Мічуріну, драматичну поему «Потомки запорожців», написав кіноповісті

«Поема про море», «Повість полум'яних літ», завершив роботу, яку розпочав ще в

часи війни – свій останній шедевр кіноповість «Зачарована Десна» [10, с. 9]. У

повоєнний період митець все більше схилявся до письменницької роботи, про що

свідчать записи у його «Щоденнику» та листи до друзів і колег.

До аналізу драматичних творів Довженка у тій чи іншій мірі зверталися

О. Бабишкін, С. Коба, М. Коваленко, І. Корнієнко, О. Марко, Є. Сверстюк,

С. Плачинда, О. Поляруш, Б. Тарасенко, А. Шаргородська. Проте вивчення

драматичного доробку, як і всієї творчої спадщини митця, і надалі набуває все

більшої актуальності. Це пов’язано з оприлюдненням у 2013 році його щоденників,

які дотепер не були доступними для читача. Мова йде про публікацію видання

«Олександр Довженко. Щоденникові записи. 1939-1956».

Мета нашої розвідки – дослідити ідейне спрямування драматичного доробку

О. Довженка, з’ясувати місце і значення п’єс митця у його творчій спадщині,

визначити їх роль у процесі формування національної самосвідомості.

Об’єктом дослідження є драматичні твори Довженка «Життя в цвіту» й

«Потомки запорожців», предметом слугує ідейне спрямування творів.

П'єсу«Життя в цвіту» Довженко закінчив 1948 року. Спочатку ним був написаний

літературний сценарій «Мічурін» про російського селекціонера-садівника,

підготовлений на замовлення Кремля. Ясна річ, що такому великому патріоту, як

Довженко, і легше, і приємніше було б створити фільм з української дійсності,

рідною мовою, однак, будучи справжнім художником, він на повну силу працював і

над темою, котру запропонувала влада. Більше того, Довженко по-справжньому

захоплюється роботою. Свідченням цього є нотатка в його «Щоденнику» від 19 січня

1944 року: «З великою приємністю працюю над літературним сценарієм «Мічурін».

Я розпочав сю роботу перед війною і зараз повернувся до неї, як до теплої рідної

хати. Се ніби не в'яжеться трохи з моїм «націоналізмом». Адже се тема руська, про

руський народ, проте я думаю, що мені не заборонять писати про його добре,

люблячи палко і свій народ…» [2, с. 200].



Цій темі митець присвятив чотири роки. За цей час він написав не лише

кіносценарій, присвячений видатному російському вченому, а, як уже йшлося, і п’єсу

(притому українською мовою) «Життя в цвіту». Ця робота була виснажливою,

позаяк, відстоюючи своє художнє бачення, Довженку постійно доводилося долати

бюрократичні перепони. У тому ж таки «Щоденнику» (від 5 квітня 1948 року)

зазначається, що радянська цензура приймає сценарій, проте вимагає його скоротити

і вилучити з тексту епізод про царя[3, с. 344].

Все це вельми негативно позначилося на здоров’ї письменника (приступи

стенокардії і таке інше). «Я втомився і виснажився вщент, – жаліється він в одному зі

своїх листів, – написати півсторінки для мене вже канальський труд. Я втомлююсь

часом від одного рядка» [9, с. 76].

Не зігнувся, не розгубився, не занепав духом Довженко навіть тоді, коли його

позбавили права керувати Київською кіностудією. Єдиною втіхою, розрадою, щастям

була літературна діяльність. Незрідка по 16 годин на день віддавав він творчості.

Фільм про Мічуріна («Життя в цвіту») був зроблений у кольорі. Після перегляду

вищим керівництвом країни авторові було запропоновано внести правки, змінити

структуру. На екранах картина з’явилася1948 року під назвою «Мічурін».

«У першому варіанті, – як зазначає Б. Тарасенко, – драма вченого показана з

глибоким реалізмом, без згладжування гострих кутів» [12, с. 90]. Кінознавець

Р. Юренєв свідчить, що другий варіант фільму звучав актуальніше, ідейна концепція

стала чіткішою, проте «переробки дуже знизили емоційну силу фільму, привнесли в

нього відтінок раціоналізму, навіть сухості» [14, с. 132].

Епізодичні вставки, що мали місце в остаточному варіанті, не вписалися в образ

Мічуріна. Для прикладу можна взяти сцену, коли до селекціонера приїжджають

колеги-науковці з Далекого Сходу. Цей факт дійсно біографічний. Проте

«драматургічно <…> його вплетення в канву твору – позбавлене будь-якого

обґрунтування» [6, с. 89].

Режисер В. Пудовкін відгукнувся схвальною рецензією: «Новий фільм

О. П. Довженка «Мічурін» робить сильне враження. Зі сміливістю, що властива

кожній людині такого величезного таланту, як у Довженка, сказано в цьому фільмі,

що наукове пізнання світу повинно мати місце в кожному творі мистецтва. Не треба

боятися вести за собою глядача, приховуючи великі думки почуттям. Навпаки:

обов'язково слід висувати наперед думку, щоб вона вела за собою почуття,

створюючи, таким чином, хвилювання» [11, с. 252].

Це останній повнометражний художній фільм, закінчений Довженком за життя.

Вперше його було показано глядачам у Будинку кіно в Москві. За цю роботу

режисерові була присуджена Державна премія СРСР. Крім того, його нагородили

орденом Трудового Червоного Прапора. Як відзначають фахівці у галузі кіно,

«Мічурін» став новим етапом у формуванні біографічного жанру в радянському

кінематографі.

Варто зауважити, що неабияку художню цінність має не тільки фільм про

Мічуріна, а, власне, і сам сценарій, свідченням чого є те, що автора запрошують

читати твір у кінематографічних і письменницьких колах. Більше того,відразу шість

театрів роблять Довженкові пропозицію переробити його для постановки на сцені.

Все це, зрештою, і стало поштовхом для створення п’єси на цю тему.

У листопаді 1947 року російські газети сповістили про прем'єру вистави «Життя в

цвіту» відразу в кількох містах – Саратові, Ростові, Ленінграді. Ленінградський

спектакль користувався особливим успіхом. Головну роль у постановці виконував

видатний актор М. Черкасов. У газеті «Вечірній Ленінград» (№ 265) з'являється

рецензія на прем'єру в Ленінградському театрі драми імені О. Пушкіна. У ній,

зокрема, була схвально поцінована вистава, проте увага акцентувалася на складності

п'єси для постановки. Зокрема зазначалося таке: «Незвичайне в п'єсі Олександра

Довженка – це відсутність єдності дії, єдиного драматичного вузла, єдності часу, –


легше передусім пояснити тим, що п'єса є переробкою кіносценарію для театральної

сцени» [7, с. 231].

П'єса, як і фільм, накреслювала перспективи розвитку біографічного жанру у

драматургії [4, с. 157]. Автор не лише подавав хронологію подій з життя відомого

селекціонера, а й художньо його осмислював. «Життя Мічуріна, – писав Довженко, –

мене завжди хвилювало. Я теж колись розводив сад у Києві, навколо кіностудії.

Життя Мічуріна – це велика віра в перемогу» [2, с. 94].

Письменник відтворює життєпис Мічуріна, до якого включає зашифровані

моменти власного життя. Справді, після втрати дружини вчений залишився самотнім,

невизнаним, ізольованим. Цю життєву ситуацію автор інтерпретує так: з яскравих

кольорів саду трагічна постать садовода переходить у вітряну осінню ніч, вихор

сухого листя, самотність. Чи не схожа ця ситуація з долею самого автора твору після

заборони «Землі» і вигнання його з України? На підтвердження цієї нашої гіпотези

знаходимо відповідну нотатку у «Щоденнику» від 22 лютого1944 року (тобто

йдеться про період, коли режисер приступав до роботи над сценарієм фільму про

Мічуріна), у якій, високо поціновуючи людські якості вченого, Довженко дещо

несподівано зауважує: «Я почуваю в ньому себе, прости мені світе, за порівняння»

[2, т. 5, с. 180].

Подібні паралелі постійно присутні в художній уяві драматурга. Характерним

прикладом є епізод у п’єсі, де йдеться про те, що Мічурін дуже любив природу, і

природа відповідала йому взаємністю, навіть пташки в саду не боялися цієї людини

й сідали йому на плечі й голову, а також відповідна нотатка в записній книжці

Довженка від 5 жовтня 1952: «Стою я такий добрий, що вже пташки можуть сідати

на мою білу голову» [5, с. 129]. Подібне зустрічаємо й у листі до сестри Поліни, який

датується жовтнем 1952 року: «І пройнявшися любов’ю до молодого народу, багатію

душевно й розумово і добрим роблюся таким, що скоро, здається, птиці сідатимуть

мені на голову» [2, т. 5, с. 336].

П’єса «Життя в цвіту» – це гімн природі, спільне бачення вченого і драматурга на

перетворення землі на величезний сад. Драматичний твір і кіносценарій дещо

різняться, але образ селекціонера Мічуріна змальований одними й тими ж штрихами.

Ідейне спрямування твору автор пояснює у «Щоденнику» (запис від 19 січня

1944 року): «Пишу про воїна-мученика і борця великої і рідної мені ідеї:

облагородження нашого народу радянського через сади. <…> Про людину, про

життя, про труд і благородство високої мети» [2, т. 5, с. 180].

У творі описані події в місті Козлові Тамбовської губернії протягом шістдесяти

років, починаючи з тисяча вісімсот дев'яносто другого року. Головний герой, як уже

йшлося, біолог-селекціонер, шукач вічних істин Іван Володимирович Мічурін. Він,

учений-самоучка, за походженням дворянин,усе своє довге, непросте життя

присвятив здійсненню найзаповітнішої мрії – засадити землю садами, просунути їх

на північ, де за географічними особливостями не можуть рости й плодоносити

фруктові дерева, виноград. У цьому своєму прагненні дослідник дуже схожий на

Довженка.

«Під час нашої бесіди, – розповідає Микола Черкасов, актор, який зіграв головну

роль у фільмі «Мічурін», – Довженко пояснив мені, що для детального вивчення

особи Мічуріна він опитав старожилів міста Козлова про подробиці життя

селекціонера. Довженка вразило те, що дехто із земляків називав замолоду

майбутнього великого перетворювача природи «Іваном Шаленим». Це прізвисько

«шалений» – у розумінні «одержимий», «палкий», «наполегливий» – стало для митця

найважливішим під час роботи над образом Мічуріна» [5, с. 161].

Особистість Мічуріна досить неоднозначна. Жив він усамітнено, лише дружина

його Олександра Василівна була його справжнім другом і однодумцем. Та ще –

вірний робітник Терентій. Утрьох працювали вони на землі, виконували важку

фізичну працю, декілька разів переносили свій сад з експериментальною метою в

інше місце. Гості-американці дуже здивувалися, коли побачили, що в науковця


такого масштабу немає дослідницьких лабораторій, штату працівників, і він

самотужки має виконувати не лише дослідницьку, а й фізичну роботу.

Змальовуючи образ головного персонажа свого твору, Довженко акцентує увагу

на його патріотизмі, який для вченого є цілком природним. Мічуріна не можна

відірвати від рідної землі, як не можна вивезти за кордон його сад. «Я руська

людина», – з гордістю заявляє він американським гостям на пропозицію переїхати

працювати до Сполучених Штатів, де йому обіцяють створити майже фантастичні

умови для наукової й практичної діяльності. І далі додає: «…Нема таких ні грошей

на світі, панове, ні пароплавів, які могли б підняти мене. Як же я вивезу сад? Адже

це батьківщина моя, це справа мого народу» [1, с. 408].

Неважко здогадатись, що, вкладаючи в уста свого героя ці слова, автор мав на

увазі скоріше за все не стільки Мічуріна, скільки власну нелегку долю. Адже це його,

українця з прадіда й діда, кремлівська влада настирливо намагалась вирвати з

корінням з рідного українського ґрунту, прищепити неприродні для його творчості

комуністичні ідеологеми.

Слід звернути увагу на семантику назви п'єси. Для Довженка важливими є

передусім справжні життєві цінності: любов до ближнього, до природи, чесність,

правдивість, відвертість у стосунках. Автор вчить цінувати життя, бачити красу, не

бути байдужим до неї. Він говорить, що життя прекрасне, треба лише навчитися

бачити його цвіт. Головний герой твору Мічурін у прощальній розмові з дружиною

зауважує: «То була любов, цвіт життя, його великий проблиск» [1, с. 438].

Автор намагається розкрити внутрішній світ своїх героїв, показати важливі риси

характеру дійових осіб через їхні вчинки й мову. П'єса містить низку висловів, що

звучать із вуст вченого і претендують на те, аби стати афоризмами. Наприклад:

«Природа, так само, як і суспільство, перебуває поки що, на жаль, в стані

чернетки» [1, с. 484]; «Серед квітучих дерев людина не може бути грубою і злою,

людина не може вбити людину» [1, с. 491]; «Пам'ятайте, хто не йде вперед, той

неминуче залишається попереду» [1, с. 499]; «Відсутність чемності – теж

пережиток варварства» [1, с. 492]; «Талант, як гроші: в кого вони є, то є, а в кого

нема, то нема!» [1, с. 442] та ін.

С. Коба так визначає роль Довженкового твору: «Своєю п’єсою «Життя в цвіту»

ще наприкінці 40-х років Довженко чи не вперше у вітчизняній літературі робить

спробу розв'язати проблему «людина-природа», тобто, по суті, порушує екологічне

питання, яке стане таким актуальним і для суспільства, і для радянської літератури

70-х років» [4, с. 155].Щоправда,з іншого боку, виконуючи настанову вищого

керівництва країни, митець, ймовірно, сам того не усвідомлюючи, і свій фільм про

Мічуріна, і п’єсу зробив до певної міри ідеологічно спрямованими. Адже

прославляючи геніального селекціонера, він ти самим дав додаткову зброю в руки

тим, хто категорично заперечував генетику. Все це зрештою призвело до того, що

вітчизняні вчені-генетики були репресовані, а розвиток у Радянському Союзі такої

важливої для сільського господарства науки безнадійно відстав від передових країн

світу набагато десятиліть.

В іншій своїй п’єсі, «Потомки запорожців», Довженко розкриває проблему

трансформації національної ментальності українського селянства у ХХ столітті.

Авторові була близькою ця тема. Відома була йому й постколективізаційна доля

українського хлібороба. Відтак цілком природно, що картина трагічного зламу

ментальності селянства відбилась у драматургії письменника, а саме у згаданій

драматичній поемі.

Для кращого розуміння п'єси слід ознайомитися з записами у «Щоденнику», де

вміщені відверті, сповнені страждань роздуми Довженка над причинами втрати

значною частиною його сучасників національної самосвідомості. Саме «Щоденник»,

відтворюючи його думки й переживання, допомагає зрозуміти драму, трагедію

митця. Розмірковуючи над тим, чому так сталося, він доходить висновку, що головна

провина в цьому лежить на керманичах країни. У записній книжці від 2 квітня


1942 року режисер, зокрема, занотовує: «Непошана до старовини, до свого минулого,

до історії народу є ознакою нікчемності правителів» [8, с. 22]. Ясна річ, що

Довженко мав на увазі не якихось там абстрактних «правителів», а цілком конкретну

комуністичну верхівку Радянського Союзу. Адже саме у цій так званій країні

робітників і селян історія опинилася поза законом. «Єдина країна в світі, де не

викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимось

забороненим, ворожим і контрреволюційним, – це Україна», – напише митець у

своєму “Щоденнику” 14 квітня того ж 1942 року. – <…> «Ніхто не хотів вчитися на

історичному факультеті. <…> Професорів заарештовували майже щороку, і

студенти знали, що таке історія, що історія – це паспорт на загибель» [3, с. 45].

Першу згадку про п’єсу «Потомки запорожців» знаходимо в листі Довженка

від18 жовтня 1953 року до Юлії Солнцевої. Митець сповіщає дружину про те, що

його перебування у Києві сприяло появі багатьох нових матеріалів для твору. Разом

із тим драматург скаржиться на труднощі в роботі над п’єсою, оскільки, за його

словами, ця річ досить таки непроста [10, с. 289].

Втім, хоч якби там було, упродовж наступних трьох місяців Довженко завершує

«Потомків запорожців» (свідченням цього є відповідна нотатка в «Литературной

газете» за 18 січня 1954 року) [10, с. 291] і розсилає текст п’єси до театрів, добре

усвідомлюючи при цьому, що поставити її зможе тільки непересічний режисер, зі

значним досвідом, оскільки його драматична поема є незвичайною за своєю

архітектонікою і змістом, а актори не звикли до таких текстів і такого способу

мислення. Саме на цьому письменник акцентує увагу в листі до директора

Київського драматичного театру імені Лесі Українки В. Гонтаря [10, с. 291].

І це дійсно так. А. Шаргородська, займаючись дослідженням художньої

своєрідності п’єс Довженка, дійшла до наступних висновків: «реалізація концепції

театралізованого життя, розігрування героями драми власного життя служить

поєднанню в п’єсі О. Довженка народних основ (вертепу), “театру в театрі” та

модерного мистецтва. Допомагає осягнути події 1920-30-х рр. “текст у тексті”, який

виявляє декілька функцій: подвійна закодованість, контрастна функція, поєднання

гри і реальності, сакралізація історії і відчуження, ідентифікація світу, вираження

абсурдності, що приводить до розпачу й безнадії. Тут і дворольова функція героїв:

вони і коментатори подій, і самоаналітики, котрі з допомогою відчуження й

самоспостереження за власною грою намагаються осягнути події. Природа

кіносценарію зумовила використання О. Довженком аудіовізуального слова,

розосередженого діалогу, а також незриму присутність автора серед героїв. Серед

типів діалогу в “Потомках” переважають: діалог з домінантою висловлення одного із

співрозмовників, діалог-переконання, діалог-двобій, а також діалог взаємодоповнень

із використанням експресіоністичної форми, дискусивний, “сократичний діалог”

[13, с. 7].

І. Рачук звертає увагу на те, що майже у кожному творі Довженка звучить «мотив

перегуку з майбутнім, іноді з дуже далекими нащадками», що надає їм особливої

поетичності, філософського настрою [11, с. 91]. Не є винятком у цьому плані й п’єса

«Потомки запорожців». Уже сама назва твору свідчить про зв'язок поколінь. Всі

персонажі – і прихильники, і противники колективізації, і комсомольці, і так звані

куркулі та підкуркульники – є нащадками запорожців, які у ХVІІ–ХVІІІ ст. оселилися

в районі дніпровських порогів і боронили Україну від ворогів. Дійові особи постійно

у своїх розмовах згадують про ті незабутні часи. Так, агроном Трохим необхідність

колективізації обґрунтовує тим, що запорозькі козаки теж, мовляв, до певної

міри«були колективісти»[2, с. 107],а куркуль Паливода зауважує, що вони живуть на

тому місці, де ще за Богдана Хмельницького була Запорозька Січ і що всі вони

«нащадки славних запорожців»[2, с. 106].

Дія в творі відбувається, як уже йшлося, під час колективізації, тобто у тридцяті

роки ХХ ст., напередодні Голодомору. Ясна річ, що Довженко, який зростав у

сільській місцевості і згодом був свідком тих жахливих подій, в умовах тоталітарного


комуністичного режиму не міг відкрито засудити «нову» сталінську політику щодо

селянства. Виразником його позиції до певної міри можна вважати одного з героїв

п’єси – пересічного селянина Левка на прізвище Цар. Левко –одноосібник, противник

колективізації. Мова його сповнена життєвої мудрості, досвіду. Він щиро впевнений

у тому, що саме на таких середняцьких господарствах, як у нього, за великим

рахунком і тримається держава, або, як він говорить, «хитається судьба століть»

[2, с. 129]. Своє небажання вступати до колгоспу Левко пояснює тим, що сенс свого

життя бачить у тому, аби мати змогу працювати на власній землі. «Ви хочете

зробитись робочими на всій землі, – говорить він своїм опонентам, – а ми –

властителями клаптиків земельних» [2, с. 130].

У такий спосіб автор намагається донести до широкого загалу думку про те, що

під час колективізації земля втратила свого справжнього господаря, який дбав про неї

упродовж століть, що відтепер на землі-годувальниці залишились лише наймані

робітники. У цьому контексті таке дещо незвичайне прізвище нашого героя теж

можна розшифрувати як власник або господар на своїй землі.

Драматичні твори Олександра Довженка багато в чому не втратили своєї

актуальності і в наші дні, оскільки в них порушуються проблеми, що є

загальнолюдськими. Прикметно і те, що в планах письменника було створити ще

кілька п’єс, свідченням чого є відповідні нотатки у «Щоденнику».

Перспективи досліджень у контексті окресленої проблеми у подальшому

дослідженні ідейного спрямування літературних творів О. Довженка.

SUMMARY

DRAMATIC WORK OF ALEXANDER DOVZHENKO:

IDEOLOGICAL TREND

N. Trosha, Hlukhiv National Pedagogikal University named after Oleksander Dovzhenko,

24, Kievo-Moscovska St., Hlukhiv, Sumy region, 41400, Ukraine,


This article focuses on the ideological course of dramatic heritage of O. Dovzhenko. The artist raises such

global problems as the harmony of a man and nature, the transformation of the national mentality of the Ukrainian peasantry in the thirties of the XXth century due to total collectivization.

Keywords: nature, garden, scientist-breeder, the earth, the collectivization.

РЕЗЮМЕ

ДРАМАТУРГИЧЕСКОЕ ТВОРЧЕСТВО АЛЕКСАНДРА ДОВЖЕНКО:

ИДЕЙНОЕ НАПРАВЛЕНИЕ

Н. Троша,

Глуховский национальный педагогический университет им. Александра Довженко,

ул. Киево-Московская, 24, г. Глухов, 41400, Сумская обл., Украина, E-mail: [email protected]

В статье акцентируется внимание на идейном направлении драматургического наследия А. Довженко. Художник поднимает такие проблемы, как гармония человека и природы, трансформация

национальной ментальности украинского крестьянства в тридцатые годы ХХ ст., обусловленная

тотальной коллективизацией.

Ключевые слова: природа, сад, ученый-селекционер, земля, коллективизация.


1. Довженко О. П. Твори в 3-х т. Т. 1/ О. П. Довженко. – К.: Держ. видав. художньої літератури, 1958. – 501 с.

2. Довженко О. П. Твори в 5-ти т. Т. 3 / упоряд. Ю. Солнцева, приміт. К. Волинського. – К.: Дніпро,

1984, – 362 с. 3. Довженко О. П. Україна в огні: Кіноповість, щоденник/ упоряд. і автор передм. О. М. Підсуха; ред.

Я. В. Гончарук. – К.: Радянський письменник, 1990. – 416 с.




4. Коба С. Л. Олександр Довженко. Життя і творчість / С. Л. Коба; ред. С. А. Захарова; худ. ред.

С. П. Савицький та ін. – К.: Дніпро, 1979. – 195 с.

5. Коваленко М. М. Син зачарованої Десни: спогади і статті / М. М. Коваленко, О. О. Мішурін. – К.:

Радянський письменник, 1984. – 271 с. 6. Корнієнко І. С. Олександр Довженко / І. С. Корнієнко; ред. В. П. Плачинда; худ. ред. В. П. Кузь. – К.:

Наукова думка, 1978. – 107 с.

7. Куценко М. В. Сторінки життя і творчості О. П. Довженка / М. В. Куценко; ред. С. Л. Коба. – К.: Дніпро, 1975 – 341 с.

8. Плачинда С. П. Довженкові думи / С. П. Плачинда. – К.: Молодь, 1968. – 84 с.

9. Плачинда С. П. Олександр Довженко. Біографічний роман / С. П. Плачинда; під заг. ред. Ю. І. Солнцевої. – К.: Молодь, 1980. – 344 с., іл.

10. Полум'яне життя. Спогади про Олександра Довженка / упоряд. Ю. І. Солнцева;

ред. Л. М. Новиченко. – К.: Дніпро, 1973. – 719 с. 11. Рачук І. А. Правда і краса / Рачук І.А. –К.: Мистецтво, 1980. – 124 с.

12. Тарасенко Б. М. О.П. Довженко. До 90-річчя від дня народження / Б. М. Тарасенко. – К.: Знання,

1984 – 32 с. 13. Шаргородська А. Ф. Художня своєрідність п'єс О. Довженка, М. Куліша та Ю. Яновського про

деформацію ментальності українського селянства: автореф. дис. канд. філол. наук: спец. 10.01.01

Українська література / А. Ф. Шаргородська. – Одеса, 2004. –19 с. 14. Юренев Р.Н. Книга фильмов. Статьи и рецензии разных лет / Р. Н. Юренев; ред. Л. А. Ильина. – М.:

Искусство, 1981. – 336 с.

Надійшла до редакції 30 січня 2013 р.


УДК 821.161.2–94.09”19”

УКРАЇНСЬКА АВТОБІОГРАФІЧНА ПОВІСТЬ ХХ СТОЛІТТЯ:

СТАНОВЛЕННЯ ОСНОВНИХ ЖАНРОВИХ ОЗНАК

Т. Ю. Черкашина, канд. філол. наук, доцент;

Луганський національний університет імені Тараса Шевченка,

вул. Оборонна, 2, м. Луганськ, 91011, Україна,


Статтю присвячено розглядові поетапного становлення основних жанрових

характеристик української автобіографічної повісті. З цього приводу аналізуються повісті

«Дитинство» Юрія Смолича, «Без коріння» Наталени Королеви і «Зачарована Десна»

Олександра Довженка як найбільш репрезентативні зразки жанру. Серед основних жанрових

рис автобіографічної повісті називаються документальна автобіографічна основа твору,

белетризація оповіді, наявність одного головного і невеликої кількості другорядних

персонажів, переважання статичних складників (описів, роздумів, монологів, діалогів,

полілогів) над динамічними, тотожність образів головного героя і реального автору твору.

Ключові слова: автобіографічна повість, структура, наратор, хронотоп, маркер

ідентичності, белетризація.

Актуальність теми. Українське письмо про себе і своє життя має давню історію

розвитку, однак найбільшого поширення воно отримало з останньої третини ХІХ

століття, з часу появи автобіографічних творів Пантелеймона Куліша («Моє життя»),

Миколи Костомарова («Автобіографія»), Івана Нечуя-Левицького («Життєпис

І. Левицького (Нечуя), написаний ним самим») та ін. Протягом ХХ століття вітчизняна

автобіографіка пройшла складний еволюційний шлях, позначений зміною ідейно-

художніх домінант, переходом від художньої документальності до автофікціональності

й поступовим ускладненням структури автобіографічних творів.

Одним з провідних жанрів українського автобіографічного письма стає

автобіографічна повість, що дала змогу тогочасним авторам розповісти про своє

минуле очима себе тодішніх. Ці твори уже привертали увагу українських науковців,

зокрема К. Волинського [1], В. Саєнко [2], О. Галича [3], Г. Маслюченко [4],

М. Ткачука [5] та ін., різнопланові розвідки яких були присвячені історико-

літературному вивченню вітчизняної автобіографічної повісті середини – кінця ХХ ст.,

частково торкалися їх поетикальних характеристик і наративних особливостей. Проте

ми і сьогодні не маємо ґрунтовних робіт, які б всебічно висвітлювали історію й теорію

української автобіографічної повісті як складової вітчизняного художньо-

документального письма. Ми і досі маємо численні розбіжності у визначенні основних

жанрових ознак автобіографічної повісті, не маємо загальноприйнятих критеріїв

диференціації художньої автобіографії і автобіографічної повісті.

Об’єктом нашої статті стали автобіографічні повісті «Дитинство» Юрія Смолича,

«Без коріння» Наталени Королеви, «Зачарована Десна» Олександра Довженка,

оскільки вони є найбільш репрезентативними зразками цього жанру.

Предметом дослідження стала жанрово-структурна еволюція української

автобіографічної повісті ХХ століття.

Мета роботи полягає у виокремленні жанрово-структурних характеристик

української автобіографічної повісті, рис, які поступово були вироблені вітчизняними

автобіографічними повістярами протягом ХХ століття.

Як слушно відмічають дослідники мемуарного і автобіографічного письма, увага до

автодокументальних і автохудожніх текстів зростає в переломні етапи життя

суспільства. Початок ХХ століття, маркований для українців двома революціями,

першою світовою війною, встановленням спочатку української, а згодом радянської

влади, громадянською війною і т. ін., дала потужний поштовх до розвитку

автобіографічної мемуаристики видатних державних і громадських діячів, твори яких,



за влучним висловом М. Федунь, виконували роль «повноцінного “слова-зброї”»

[6, с. 18], бо їх першочерговим завданням була «боротьба за людину, за націю, за

державу…» [6, с. 18]. Розквіт літературно-мистецького життя в 1920-х роках викликав

появу численних невеликих за обсягом автобіографічних замальовок власного

індивідуального і творчого життя знаних у той час митців слова. Остаточний розподіл

української літератури на радянську і еміграційну з середини 1930-х років активізував

розвиток автобіографічної белетристики, яка дала змогу тогочасним авторам

якнайповніше виразити власні душевно-емоційні стани і бодай на сторінках

автобіографічних творів повернутися до років свого безжурного і безтурботного

дитинства і ранньої юності. Автобіографічні повісті радянських і еміграційних авторів

мали різні ідеологічні настанови й ідейно-художні пріоритети, однак вони мали схожий

шлях жанрової і структурної еволюції, позначений орієнтацією, перш за все, на кращі

традиції української художньої і художньо-документальної літератури ХІХ – початку

ХХ століть. І завдяки органічному поєднанню традицій і новаторства автобіографічні

повісті 1930–1970-х років стали своєрідним явищем тогочасного спогадового письма.

Історія української автобіографічної повісті ХХ століття – це, перш за все, історія

становлення і розвитку авторських особистостей, витоків їх світоглядних орієнтирів і

життєвих цінностей, історія внутрішньо-психологічних змін тогочасних людей.

Можливо тому переважна більшість автобіографічних повістей 1930–1970-х років була

автобіографічною повістю про дитинство і ранню юність повістярів. Для своїх творів

автори обирали різні техніки написання повістей, різні наративні і стилістичні

прийоми, однак незмінною для всіх автобіографічних повістей цього періоду була

орієнтація на нестатичну правдоподібну белетристичну оповідь з одним головним і

кількома другорядними персонажами, однією основною сюжетною лінією; і звернення

основної авторської уваги не стільки на зовнішньо-подієвий бік оповіді, скільки на її

емоційну атмосферу, на внутрішньо-психологічні переживання її героїв.

Типовим зразком української автобіографічної повісті 1930-х років стала повість

Юрія Смолича «Дитинство», написана 1937 року. Структурно твір було поділено на

п’ять логічно взаємопов’язаних розділів, виписаних за хронологією розвитку подій.

Кожний розділ мав асоціативну спогадову назву, яка ставала лейтмотивом подальшої

оповіді і тягнула за собою певні авторські згадки і внутрішньо-психологічні рефлексії.

В автобіографічній повісті Юрія Смолича було оприявлено органічний синтез

документальності і художності.

В основу сюжету було покладено дійсні події і факти з дитячих літ автора, зокрема

часів його дошкільного і ранньошкільного життя. У творі відсутні чіткі часові й

просторові характеристики, однак реальний історичний час і географічний простір

можна визначити опосередковано за наявним соціально-історичним контекстом.

Допоміжним засобом ідентифікації художнього історичного часу ставали назви і

заголовки газет і журналів, які щодня читали батьки головного героя. Так, згадками про

«остаточне приборкання бурських повстанців, підписання миру в Преторії та зречення

бурами незалежності» [7, с. 6], про «невдалу спробу повстання в Брестському полку в

Севастополі» [7, с. 49], про загибель лейтенанта Шмідта і т. ін. автор зорієнтовував

читачів на те, що події автобіографічної повісті мали місце на початку ХХ століття. У

той же час згадки про реально існуючі газети і журнали, про вміщену в них суспільно-

політичну інформацію, ставали одним із маркерів документальності автобіографічної

оповіді.

Більш складним є питання визначення реального географічного простору, на тлі

якого відбувалися зображені у творі події. За опосередкованими характеристиками

можна визначити, що мова йшла про типове українське невелике провінційне містечко,

«вже третє в Юриному ще короткому житті» [7, с. 32], яке жило своїм неспішним

життям у передчутті великих суспільно-історичних зрушень.

Незважаючи на белетристичність, високу художність оповіді, відсутність прямих

авторських вказівок на її автобіографічність і на реалістичність відображених у творі

подій, у тексті наявні опосередковані маркери ідентичності автора і головного героя


повісті. Так, головний герой оповіді має тотожні з авторськими ім’я (Юра), соціальне

походження (син гімназійних вчителів), певні факти біографії (як-от, місце народження

– Софіївка; постійні переїзди в дитинстві з місця на місце через те, що його батько –

вчитель математики – часто міняв місця роботи; навчання в гімназії і таке інше).

Ідентичним авторському (у дитячі роки) є й автопортрет головного героя.

Невигаданими були імена другорядних дійових осіб – батька майбутнього

письменника Корнелія Івановича, матері – Олени Адамівни, старшого брата Олега,

сестри Марусі та ін. Тим самим, йшла опосередкована вказівка на реалістичність

оповіді і її безпосередній автобіографічний характер.

Якщо образ головного героя оповіді був співвіднесений із образом реального автора

в дитячі роки, то образ наратора був співвіднесеним із образом реального автора в зрілі

роки і водночас дистанційованим від образу головного героя – маленького хлопчика

Юри. Наратор повісті і її головні і другорядні дійові особи розташувалися на різних

наративних рівнях. Гетеродієгетичний наратор обрав для себе місце поза фабульним

простором твору, він став лише розповідачем з обмеженою перспективою бачення,

який прямо не впливає на хід автобіографічної оповіді і розповідає лише про те, що є

відомим головному герою на момент розповіді. І незважаючи на те, що, за слушним

спостереженням М. Ткачука, «оповідач завжди знає більше, ніж герой» [5, с. 429],

наратор повісті є всезнаючим тільки відносно думок і почуттів головного героя, у той

час як внутрішній простір інших персонажів залишається для нього закритим.

Головний герой повісті, – маленький допитливий хлопчик Юра, – ще не дуже

розбирається в тому, що відбувається навколо нього, через свій малий вік він ще не

може робити адекватних висновків, але він жваво спостерігає за навколишнім життям,

дивується раптовим змінам їх емоційно-психологічного стану після прочитання в пресі

останніх новин і намагається пояснити сам собі причини зміни їх настрою. Непрямою

вказівкою на автобіографічність повісті були і мрії головного героя про письменство.

Ще малим хлопчиком він знав, що обов’язково «зробиться письменником. І напише

багато-багато книжок» [7, с. 38]. І на доказ цього наратор наводить зразки перших

поезій майбутнього літератора, написані ще в молодшому шкільному віці.

Прикметною рисою українських автобіографічних повістей ХХ століття була

відкрита кінцівка і принципова незавершеність творів. «Дитинство кінчилось.

Починалося життя» [7, с. 94], – завершував свою розповідь гетеродієгетичний наратор

повісті Юрія Смолича. Життя реальних авторів тривало далі. І за темою дитинства й

ранньої юності логічно йшли інші життєві етапи, які з часом могли теж стати сюжетом

для вже наступних автобіографічних белетристичних творів. У випадку з Юрієм

Смоличем, ми маємо цілу низку автобіографічних, мемуарно-автобіографічних і суто

мемуарних творів, які з різним ступенем співвіднесення документального і художнього

поетапно розкрили довгий і часом доволі складний життєвий шлях автора.

Гетеродієгетичну нарацію з обмеженою перспективою бачення відносно

другорядних персонажів і всезнанням відносно головної героїні оповіді обрала для

своєї повісті «Без коріння» й інша тогочасна автобіографічна повістярка Наталена

Королева. Її твір було написано 1936 року вже на еміграції у Чехословаччині. Твір

структурований за дев’ятьма розділами, кожен з яких, окрім числової нумерації, має

тематичну назву і дескриптивний підзаголовок, що коротко розкриває основний зміст

розділу.

В основу сюжету повісті було покладено події одного року з життя авторки, а саме:

переїзд до батька на Україну після тривалого часу проведеного за кордоном, що стало

своєрідною експозицією, перебування на навчанні в Київському інституті шляхетних

дівчат (зав’язка, кульмінація, розв’язка) і твердий намір мачухи видати Наталену заміж

після закінчення навчання (постпозиція).

Так само як і в автобіографічній повісті Юрія Смолича, у повісті Наталени

Королеви відсутнє чітке датування подій. Йдеться лише про календарні зміни пір року.

Головна героїня приїздить до Києва пізньої осені, взимку поступає на навчання, у час,

коли «зимові ж вулиці здебільше наповняв мокрий сніг» [8, с. 83]. Вона з нетерпінням


чекає весни, коли, за словами її батька, «рясно зацвітуть акації й каштани, і тоді стане

дуже гарно» [8, с. 48], і саме тоді, ближче до літа, відбудеться «випуск» з інституту, і

вона зможе «скинути остогидлу зелену камлотову сукню, тверду, як бляха, та

переодягтись у свою, очевидно, білу чи ніжно-рожеву, м’яку, ароматичну,

напарфумовану “своїми” парфумами й запахом рідного “дому”, милим і приємним» [8,

с. 84]. А вже восени вона мріяла «почати поважні студії» [8, с. 196] з єгиптології і

малярства, а ще різьбярства, співу і медицини [8, с. 196]. Додатковим маркером

ідентифікації календарного часу в повісті ставали згадки про великі релігійні свята,

передусім Різдво і Великдень, яких з великим нетерпінням чекала головна героїня

повісті Ноель. Встановити приблизні межі реального історичного хронотопу допомагав

культурно-історичний контекст, але передусім маркерами соціально-історичного й

культурно-історичного часу виступали відомі постаті, виведені в якості епізодичних

персонажів, як-от: російська імператриця Марія Федорівна, що відвідала Київський

інститут шляхетних дівчат; великий князь Романов, який супроводжував її у цій

поїздці; генерал Драгомиров, генерал-губернатор «Юго-Западнаво Края» [8, с. 81], що

був у Києві «за царського намісника» [8, с. 81]; директриса інституту графиня

Муравйова; граф Протасов-Бехметьєв, «начальний інспектор усіх установ “імператриці

Марії”, до яких належали й дівочі інститути» [8, с. 138]; Микола Васильович Лисенко,

в якого головна героїня брала уроки музики та ін.

Значно більшою конкретикою відзначалися просторові характеристики. Головна

героїня твору Ноель, юна аристократка, після 12-річного перебування на чужині

приїздить до свого батька, що мешкав у той час у Києві: «Локомотива відсапнула ще

раз, а довгий потяг здригнувся своїм торохкітливим тілом і став. Зупинка – “Київ”»

[8, с. 46]. І надалі Київ стає єдиним географічним місцем дії протягом усієї повісті. На

відміну від повісті Юрія Смолича, у творі якого переважали відкриті простори,

Наталена Королева розміщує своїх героїв переважно в закритих просторах – будинку

батька, пансіоні шляхетних дівчат. Лише зрідка герої повісті опиняються за межами

цих локусів. І кожний вихід назовні стає предметом якнайретельнішого опису, бо це

була справжня подія в повному обмежень інститутському житті юних шляхтянок. У

повісті Наталени Королевої важливого значення надавалося якнайменшим дрібницям

опису – пейзажного, інтер’єрного, портретного, етнографічного, лінгвістичного. Усе це

було підпорядковано основному задуму авторки – показати інакшість себе тодішньої

відносно свого оточення. Ця чужість проявлялася на всіх рівнях її життя. Вона мала

французьке, зменшене від Наталена, домашнє ім’я Ноель; довге і дуже дивне для її

київських знайомих повне ім’я Ноель-Марія-Стелла де Лячерда і Медина Челі; мала

екзотичну для українців смугляву зовнішність; розмовляла відмінною від інших мовою

(переважно французькою); мала зовсім інші, більш розкуті, манери; співала

чудернацькі іспанські і французькі пісеньки; танцювала незвичні для київських дівчат

іспанські народні танці і т. ін.

Так само як і в повісті Юрія Смолича, у повісті Наталени Королевої немає прямих

посилань на автобіографічність оповіді. Документальну основу твору можна

встановити лише опосередковано, завдяки розміщеним у тексті загально відомим

автобіографемам (як, наприклад,іспанське походження; дитячі роки, проведені в бабусі

на Волині; перебування тривалий час за кордоном по смерті бабусі; навчання в

закритому католицькому пансіоні на півдні Франції; річне перебування в Київському

інституті шляхетних дівчат; спроби мачухи видати її заміж по закінченню інституту та

ін.); та при зіставленні тексту повісті з його епітекстом (автобіографічним нарисом

авторки, її епістолярним спадком, біографічними і літературно-критичними студіями

науковців і т. ін.). Але ця непряма документальність була майстерно оброблена

засобами художності. Уже авторський підзаголовок твору – «життєпис сучасниці» –

зорієнтовував читачів на художньо-документальну оповідь про типове життя

тогочасної юної шляхтянки.

Розповідь у творі ведеться від третьої особи імперсональним наратором, який добре

знає найменші подробиці зовнішнього і внутрішнього життя головної героїні не лише


на час розповіді, а й у майбутньому, але має обмежену перспективу бачення відносно

інших персонажів. Не тільки головна героїня, а і значна частина другорядних

персонажів отримує дещо видозмінені у порівнянні з дійсними іменами їх реальних

прототипів прізвища. Так, головна героїня має ім’я співвідносне з повним ім’ям

авторки повісті, її знайома по київському інституту Катря Вітковська стає Катрею

Вітовською, Ольга Базилевська – Ольгою Василевською і т п. Художній обробці

піддається й основний автобіографічний матеріал, зважаючи на що автобіографічна

повість стає не стільки правдивою, скільки правдоподібною. Через перевагу статичних

елементів (здебільшого описів внутрішньо-психологічного стану головної героїні) над

динамічними доволі складно визначити, що з описаного було насправді, а що з’явилося

в повісті завдяки бурхливій уяві авторки.

Як і автобіографічна повість Юрія Смолича, повість Наталени Королевої має

відкриту кінцівку, що передбачає своє подальше логічне продовження: «Так, способом,

який собі Ноель найменш уявляла, відчинялася для неї брама життя» [8, с. 200], і

дійсно, майже двадцятьма роками по тому, з’явиться наступний великий

белетризований автобіографічний твір авторки «Шляхами і стежками життя», який

зберігається в машинописному варіанті в архіві Інституту літератури імені Тараса

Шевченка НАН України і досі, на жаль, є неопублікованим.

«Дитинство, скільки б не писали про нього, – невичерпне» [9, с. 37], – відзначав у

своїй автобіографічній повісті «Музей живого письменника, або Моя довга дорога в

ринок» Володимир Дрозд. І повною мірою це твердження стосується автобіографічної

повісті «Зачарована Десна» Олександра Довженка, твору, що став канонічним зразком

української художньо-документальної белетристики середини ХХ століття.

В сюжетну основу повісті було покладено епізоди з раннього дитинства автора,

проведеного в мальовничому селі на березі Десни. Як і в інших автобіографічних

повістях про дитинство ми маємо переважання статики над динамікою. Для своєї

повісті автор обрав неспішний хід оповіді, який би давав змогу читачам насолодитися

перевагами повільного читання. Апелювання до всіх органів чуття завдяки

уповільненим деталізованим описам; яскраві зорові й пластичні образи; типажні

персонажі, – усе це мало навіювати власні спогади, викликати певні асоціації,

призводити до саморефлексій.

Головний герой повісті – маленький хлопчик Сашко – тільки-но починає своє

життєве пізнання світу. І в цьому йому допомагають найближчі люди, передусім

дідусь, бабуся і батьки.

У повісті ми маємо лише прямі й опосередковані вказівки на ту чи іншу пору року,

котрі у творі є співвідносними з релігійними святами й основними етапами

сільськогосподарських робіт, до яких з малих літ долучався головний герой. Натомість

конкретні соціально-історичні часові орієнтири відсутні. Лише час од часу автор

згадує, що події, описані у творі, відбувалися півстоліття тому.

Не має у творі і чітких географічних позначень. Місце дії окреслено автором як

рідне село на березі Десни, а отже можна зробити припущення, що йдеться про хутір

В’юнище на Чернігівщині, в якому народився письменник.

Головний герой водночас виступає і основним наратором оповіді. Його нарація є

внутрішньо фокалізованою, усі події, враження й емоції подано крізь призму його

особистісного сприйняття, зважаючи на що він має обмежену перспективу бачення й

оповідає лише про те, що бачив, чув або відчував особисто, тому внутрішній простір

інших персонажів є для нього закритим.

Структурною особливістю даного твору є те, що паралельно з основним наратором-

дитиною, який є співвідносним з образом реального автора на час описаних подій

(початок ХХ ст.), у текстовій канві присутній й інший наратор, тотожний образові

автора на момент створення повісті (середина ХХ ст.). Зважаючи на те, що в повісті

майже немає маркерів ідентичності, які б прямо чи опосередковано вказували на

тотожність образів автора і головного героя (йдеться лише про схожість імені, статі і

окремих автобіографем, як наприклад, дитинство проведено в мальовничому селі на


березі Десни), дорослому нараторові відведено першочергову роль в акцентуванні

уваги на нефікційності й автобіографічному характері даної оповіді. Дорослий наратор

розташувався поза фабульним простором повісті, він мав більшу перспективу бачення

за наратора-дитину, оскільки він знав те, що відбуватиметься з героями повісті вже

після часу описуваних подій. Проте так само, як і наратор-дитина, він міг описувати

лише власний внутрішній простір і внутрішній простір головного персонажа.

Олександр Довженко визначив свій твір як автобіографічну кіноповість. І роль

режисера, що скеровує дії персонажів, внутрішньо організує оповідь і т. ін., було

відведено саме дорослому нараторові, який з’являється в тексті уже з перших рядків.

Як справжній творець дорослий наратор розташовував епізоди за власним бажанням,

розривав органічний хід оповіді уведенням асоціативних згадок про інші події, нерідко

конструюючи текстову площину на очах у читачів: «Ото ж лізе таке в голову. Не

спогади, а казна-що. Може, перейти до коней? Да, так от коні…» [10, с. 207]. Основною

метою вторгнення головного наратора в текстовий простір повісті було надання

текстових пояснень, коментування оповіді наратора-дитини, висловлення власної

думки щодо описаних подій, розповідь про те, що було надалі, але в той же час і

вираження власного життєвого кредо, рефлексування з приводу швидкоплинного

життя тощо. Тим самим, образ дорослого наратора ставав однією з провідних фігур

тексту і мав в оповідуваній історії власний голос.

Прийом подвійної нарації був властивий багатьом українським автобіографічним

повістям про дитинство, що постали вже після повісті Олександра Довженка. Так, два

типи наратора – наратора-дорослого і наратора-дитину – ми маємо в автобіографічних

повістях «Гусі-лебеді летять» і «Щедрий вечір» Михайла Стельмаха, докладно

проаналізованих М. Ткачуком (дивись зокрема [5]), в автобіографічній повісті «Стежка

до дому» Лесі Лисак-Тивонюк та ін.

Таким чином, автобіографічні повісті Юрія Смолича, Наталени Королевої і

Олександра Довженко не лише стали своєрідним явищем вітчизняного спогадового

письма в художньо-естетичному плані, а й визначили межі жанрового канону,

виробивши низку типових жанрових ознак автобіографічної повісті, як-от:

документальна автобіографічна основа, белетризація оповіді, тотожність образа

головного героя з образом реального автора на час описаних подій, наявність у тексті

невеликої кількості маркерів ідентичності головного героя і автора, невелика кількість

дійових осіб, внутрішньо фокалізована нарація з обмеженою перспективою бачення

відносно внутрішнього простору другорядних та епізодичних персонажів, переважання

статичних складників (описів, роздумів, монологів, діалогів, полілогів) над

динамічними, підсилена увага до опису внутрішньо-емоційних станів, невеликий

часовий проміжок дії, нечітка визначеність соціально-історичного хронотопу,

обмеження простору дії одним географічним пунктом та інші. Дане дослідження не є

вичерпним, а отже подальша розробка окресленої проблематики дасть змогу

рельєфніше виокремити жанрові ознаки автобіографічної повісті, як одного з

провідних жанрів художньо-документального белетристичного письма.

SUMMARY

THE UKRAINIAN AUTOBIOGRAPHICAL NOVEL OF THE XXth CENTURY:

FORMATION OF THE BASIC GENRE SIGNS

T. Y. Cherkashyna,

Luhansk National University named afterTaras Shevchenko, 2, Oboronna St., Luhansk, 91011, Ukraine,


The article is devoted to the study of the phased formation of the Ukrainian autobiographical novel’s main genre

features. The author of the article analyses novels «Childhood» by Yurii Smolych, «Without Roots» by Natalena

Koroleva and «Charmed Desna» by Olexandre Dovzhenko as the most representative patterns of this genre. Documentary autobiographical basis, fictionalization of narration, presence of one principal and some supporting

characters, predominance of static components such as description, reflection, monologue, dialogue, polylogue,



identity of author and principal character and others were principal genre signs in the Ukrainian autobiographical novel of the XXth century.

Keywords: autobiographical novel, structure, narrator, chronotop, marker of identity, fictionalization.

РЕЗЮМЕ УКРАИНСКАЯ АВТОБИОГРАФИЧЕСКАЯ ПОВЕСТЬ ХХ ВЕКА:

СТАНОВЛЕНИЕ ОСНОВНЫХ ЖАНРОВЫХ ПРИЗНАКОВ

Т. Ю. Черкашина, канд. филол. наук, доцент,

Луганский национальный университет имени Тараса Шевченко, ул. Оборонная, 2, г. Луганск, 91011, Украина,


Статья посвящена рассмотрению поэтапного становления основных жанровых характеристик

украинской автобиографической повести. В связи с этим анализируются повести «Детство» Юрия

Смолича, «Без корня» Наталены Королевой и «Зачарованная Десна» Александра Довженко, как наиболее репрезентативные образцы жанра. Среди основных черт автобиографической повести называются

документальная автобиографическая основа произведений, беллетризация повествования, наличие одного

главного и небольшого количества второстепенных персонажей, преобладание статичных компонентов (описаний, размышлений, монологов, диалогов, полилогов) над динамичными, идентичность образов автора и

главного персонажа и другие.

Ключевые слова: автобиографическая повесть, структура, нарратор, хронотоп, маркер идентичности, беллетризация.


1. Волинський К. П. Тенденції розвитку сучасної автобіографічної повісті (роману) / К. П. Волинський // Розвиток і оновлення видів і жанрів та мовностилістичних засобів художнього зображення в радянській

літературі: матеріали міжвузівської республіканської наукової конференції / відп. ред. проф. С. П. Бевзенко.–

Одеса: Одеський державний університет, 1968. – С. 59-60. 2. Саєнко В. П. Риси автобіографічної повісті / В. П. Саєнко // Розвиток і оновлення видів і жанрів та

мовностилістичних засобів художнього зображення в радянській літературі: матеріали міжвузівської

республіканської наукової конференції / редкол.: проф. С. П. Бевзенко (відп. ред.) та ін. – Одеса: Одеський державний університет, 1968. – С. 60-63.

3. Галич О. А. Українська документалістика на зламі тисячоліть: специфіка, ґенеза, перспективи: монографія /

О. А. Галич. – Луганськ: Знання, 2001. – 246 с. 4. Маслюченко Г. О. Художні мемуари та автобіографічна повість в українській літературі 90-х років XX

століття : дис. … канд. філол. наук: 10.01.01 / Галина Олександрівна Маслюченко. – Дніпропетровськ, 2003.

– 212 арк.

5. Ткачук М. П. Наративні моделі українського письменства / М. П. Ткачук. – Тернопіль: Медобори, 2007. –

464 с.

6. Федунь М. Р. Вітчизняна мемуаристика в Західній Україні першої половини ХХ століття : історичні тенденції, жанрова специфіка, поетика : монографія / М. Р. Федунь. – Івано-Франківськ : Прикарпатський

національний університет імені В. Стефаника, 2010. – 452 с. 7. Смолич Ю. Дитинство / Ю. Смолич // Смолич Ю. Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні : [трилогія] /

Ю. Смолич. – К. : Радянська школа, 1986. – С. 3-94.

8. Королева Н. Без коріння : життєпис сучасниці / Н. Королева // Королева Н. Без коріння. Во дні они. Quid est Veritas? : [повість, роман, новели, оповідання, спогади] / Н. Королева. – Дрогобич : Відродження, 2007. –

С. 45-200.

9. Дрозд В. Музей живого письменника, або Моя довга дорога в ринок : [повість-шоу] / В. Дрозд. – К. : Український письменник, 1994. – 203 с.

10. Довженко О. П. Зачарована Десна / О. П. Довженко // Довженко О. П. Зачарована Десна : [кіноповісті,

оповідання] / О. П. Довженко. – Харків : Фоліо, 2013. – С. 167-213.




УДК 821.161.1:821.111:82-1

ТИПОЛОГІЯ МОТИВАЦІЙ КРОС-ГЕНДЕРНОЇ ТРАВЕСТІЇ У

РОСІЙСЬКІЙ ТА СХІДНОЄВРОПЕЙСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРАХ

(ВІД АНТИЧНОСТІ ДО РОМАНТИЗМУ)

О. О. Ніколова, канд. філол. наук, доцент,

Запорізький державний університет,

вул. Жуковського, 66, м. Запоріжжя, 69600, Украхна,


Стаття присвячена розгляду основних варіантів мотивацій жіночої та чоловічої крос-

гендерної травестії у західноєвропейській і російській літературах (від античності до

романтизму). Зроблено висновок, що для дівчини візуальної зміни статі часто пов’язана із

самопожертвою, коханням, прагненням самореалізації (художні твори) та бажанням

послужити Богу (агіографія). А для чоловіка – із прагненням любовних пригод та порятунку

власного життя.

Ключові слова: крос-гендерна травестія, мотив, мотивація, сюжетна ситуація,

літературна традиція.

Невідповідність видимого та істинного є не лише поширеним явищем сучасної

дійсності: різноманітні сюжетні ситуації, пов’язані із підмінами й удаваннями, часто

зустрічаються у міфах, фольклорі та літературі багатьох народів.

Особливою популярністю серед науковців користується традиційний мотив

перевдягання у вбрання протилежної статі(коли чоловік удає жінку або навпаки) –

крос-гендерна травестія [12].

Дослідження, присвячені розгляду специфіки його функціонування, можна

умовно розділити на кілька груп. Перша об’єднує праці, у яких головна увага

приділяється компаративному аналізу використання відповідного матеріалу в

народній творчості. Серед найдавніших– монографія О. Міллера «Ілля Муромець і

богатирство Київське» [8, с. 635-647] (об’єкт дослідження – російська билина «Ставр

Годинович», сербські та хорватські пісні), праця В. Стасова «Про походження

російських билин» [19] (розглядаються російський, грецький, німецький епос),

захищена у 1887 р. дисертація І. Созоновича «Пісні про дівчину-воїна та билини про

Ставра Годиновича» [18].

«И.П. Созонович пишет, что из европейских ученых первым обратился к песням о

девушке-воинеитальянец Константин Нигра, он отметил их следы на всем

пространстве южной Европы, от Португалии до России. Найдя эти песни в Италии,

Испании, Сербии, Греции и других странах, К. Нигра предположил, что родиной

сюжета был юг Франции, Прованс, потому что истории известно около десяти

француженок, которые, как Жанна Д'Арк, надев мужскую одежду, стали воинами. Из

Прованса сюжет перешел на Пиренеи, затем на Аппенины, далее – в Грецию, в

славянские страны. И. П. Созонович называет других ученых, которые записывали

или комментировали сюжет о девушке-воине – это В. Вольф, Р. Кёлер, Н. Беллерман,

Г. Видтеп, О. Миллер, В. Миллер, В. Антонович, М. Драгоманов и другие. Отмечено

бытование сюжета во всех странах Европы, включая Прибалтику, Белоруссию,

Украину, Россию, а также в Индии, Китае. И. П. Созонович скептически пишет о

романских истоках сюжета и ставит задачу поискать эти истоки в славянских

землях» [15, с.9].

Також до розгляду фольклорного мотиву «дівчина удає чоловіка» звертається

польський дослідник Ю. Кржижановський [6], який аналізує його на матеріалі

народних пісень (тип «дівчина-воїн»), легенд («дівчина-чернець»), казок («дівчина-

наречений»), билин («Ставр Годинович») різних народів тощо.

Є. Мелетинський, досліджуючи фольклорно-казковий сюжет «активная героиня,

спасающая мужа из беды, большей частью в мужицком наряде» (АТ 880, 881, 881А,


882, 883 В, 887, 888, 888А), висловлює припущення, що тип такої «рятівниці» є

трансформацією «чудесной жены (первоначально имеющей звериную оболочку)

волшебных сказок. Переодевание в принципе заменяет чудесное превращение»

[7, с.13]. Вчений вважає також, що образи «активних жен, совершающих

восхождение по социальной лестнице в мужиком наряде и затем спасающих своих

мужей» [7, с.13] – значуща ознака трансформації чарівної казки у новелістичну: для

останньої характерним є герой не сильний, а розумний та кмітливий. «Итак, в

процессе трансформации волшебной сказки в новеллистическую чудесные силы

уступают место уму и судьбе, испытания становятся превратностями судьбы или

проверкой моральных качеств, демонические противники превращаются в лесных

разбойников, а чудесные (в генезисе тотемические) жены становятся переодетыми в

мужской костюм верными подругами, активно вызволяющими из беды своих мужей»

[7, с.18].

Детальне висвітлення специфіки функціонування мотиву крос-гендерної травестії

на матеріалі запозичених давньоруською культурою творів візантійської агіографії

представлене в дисертації Н. В. Пуртової [15]. «Восточные славяне были достаточно

последовательны в исполнении церковных норм, уставов, регламентаций,

зафиксированных в Священном писании, что сказалось на характере изображения

человека в произведениях древнерусской литературы и в первую очередь в житиях.

Блуд, грехопадение и другие «слабости» человеческого духа не стали предметом

изображения в древнерусской житийной литературе. Поэтому ситуации, характерные

для византийских житий (переодевание женщины в мужскую одежду, рождение

ребенка у блудницы или монашки и пр.), не интересуют древнерусских книжников»

[15, с. 28].

Окрема група ґрунтовних праць присвячена розгляду мотиву перевдягання в одяг

протилежної статі в світській художній літературі:дослідження Г. Улюри [20, 21],

О. Осіновської [11, 12] , У. Ландфестер [23] та ін.

Щодо питання генезису крос-гендерної травестії, то, з одного боку, очевидним є

її зв'язок із давніми міфами та обрядами, а з іншого – серед науковців немає згоди у

визнані джерел походження даного феномену. «Он трудно объясним, и полной

ясности в его значении и смысле нет до сих пор» [14, с. 137].

Так, зокрема, О. Фрейденберг стверджує, що чоловічо-жіноча травестія

«представляет собой метафору полового слияния: женщина становится мужчиной,

мужчина женщиной» [22, с. 95]. А В. Пропп пов’язує її із ритуалом ініціації. «При

существовании обряда инициации этот процесс должен был уже закончиться: обряд

есть условие приема в мужской союз. Из этой коллизии выходят различно:

руководитель обряда переодевается женщиной. Он мужчина-женщина. Отсюда

прямая линия ведет к переодетым в женщин богам и героям (Геракл, Ахилл)»

[14, с. 94].

Однак, незважаючи на значну кількість праць, присвячених розгляду мотиву крос-

гендерної травестії в різних аспектах, системне висвітлення питань його походження,

класифікації варіантів трансформацій, загальних тенденцій, специфіки та

детермінант функціонування у різних національних, жанрових контекстах відсутнє.

Актуальність статі обумовлена потребою заповнення даної лакуни в цілому та

диференціації основних мотивацій крос-гендерної травестії у російській і

західноєвропейській літературах вказаного періоду(як одного з етапних завдань

досягнення відповідної цілі) зокрема.

Мета роботи – визначення типових мотивацій чоловічо-жіночої травестії у

російській і західноєвропейській літературних традиціях (від античності до

романтизму включно).

Об’єкт дослідження – художні тексти російської та західноєвропейської

літератури, у яких функціонують мотиви крос-гендерної травестії.


Предмет дослідження – основні варіанти трансформацій типових сюжетних

ситуацій, пов’язаних із крос-гендерною травестією, провідні мотиви чоловічо-

жіночої травестії в російській і західноєвропейській літературах вказаного періоду.

Ситуаційні кліше, пов’язані із перевдяганням жінки (дівчини) у чоловіче

вбрання,часто зустрічаються у фольклорі (билинах, баладах, казках) різних народів.

Так, зокрема, у покажчику Аарне-Томсона сюжети із цими мотивами об’єднані в

межах групи «Вірність і невинність» (880-899) [24, 298-309]: «Чоловік вихваляється

дружиною» (880), «Покинута наречена у чоловічій подобі» (881А), «Невинно

обмовлена дівчина» (883А), «Покинута наречена прислужує як лакей» (884),

«Дівчина-солдат» (884В) тощо. Аналіз відповідного матеріалу дозволяє виділити у

якості основних мотивації такої травестії наступні:

– «порятунок власного чоловіка» (880);

– «втеча через безпідставні звинувачення у невірності або загрозу для

честі» (883А, 884В);

– «бажання бути поруч із невірним коханим» (8881А, 884).

Надалі, із успадкуванням вказаних сюжетів, всі вони закріплюються в

літературній традиції.

Наприклад, мотив «перевдягнена жінка рятує свого чоловіка» має кілька

різновидів. Перший – дружина допомагає втекти коханому з в’язниці,

помінявшись із ним вбранням. Випадок такої шляхетної поведінки згадується ще у

Плутарха (розповідь про подвиг тірренянок, які звільнили своїх чоловіків). Подібний

фабульний епізод зустрічається у народному іспанському романсі «Граф Фернан

Гонсалес отримує свободу завдяки своїй дружині», «Софонісбі» Дж. Дж. Тріссіно та

генетично пов’язаній із нею трагедії німецького барочного поета Д.-К. Лоенштейна

тощо.

Другий варіант вище згадуваного мотиву передбачає демонстрацію «травесті-

рятівницею» неабияких кмітливості, розуму і сміливості, завдяки яким стає

можливим звільнення її чоловіка. Розглядаючи казкові сюжети такого типу,

Є. Мелетинський зазначає: «Выход из беды для героя, как мы знаем, большей частью

осуществляется благодаря помощи его верной жены, переодетой в мужское платье и

сделавшей в мужиком виде «карьеру» при дворе, иногда ставшей царем или

«посватавшейся» к царевне (даже выполнившей «трудне задачи» - инверсия сказок о

сватовстве). Она спасает мужа благодаря полученной власти и отыгрывает его

потерянное имущество» [7, с. 18].

Тут доцільно ще раз згадати популярну серед дослідників «мандрівних сюжетів»

російську билину «Ставр Годинович». «В русской науке принимается здесь во

внимание сказочный сюжет о жене, спасающей своего мужа из плена (AT 890)…

Сюжет же AT 890 вырос на почве старой песенной традиции, восходящей к XV в.,

а с XVII в. встречается в новелле и драме… Среди самих разнообразных вариантов

этого известного сюжета, встречающегося в неметких песнях о графе Александре из

Майнца («Meisterlied von Grafen Alexander von Meinz»), или о римском графе

(«Liedven Grafen von Rom»), имеются обращающие на себя внимание совпадения с

рассматриваемой былиной: так, например, в песне о римском графе султан заявляет

переодетой монахом графине, что выпустит узника, если его жена сумеет освободить

его из плена» [6].

Історія про перевдягнену в чоловіче вбрання дівчину, яка в суді рятує свого

коханого, представлена в популярній середньовічній збірці «Римські діяння» (новела

82). В іспанській ренесансній новелі «Пачеко та Паломеке» з «Дивних і незвичайних

історій» Г. де Сеспедес-і-Менесеса донна Хуана вдягається в рицарські лати для того,

щоб взяти участь у турнірі пліч о пліч із чоловіком і захистити його від власних

братів. У казці французького письменника Е. Лабуле «Бац-бац» дружина герцога, яка

удає його пажа, підставляє груди під шпагу, рятуючи життя своєму «панові».

Інший популярний варіант мотивації візуальної зміни статі для дівчини теж

пов'язаний із любов’ю та самопожертвою – бажання бути поруч із коханим.


У переважній більшості випадків героїня вдається до травестії, щоб вирушити

наздогін за милим її серцю юнаком, найнятися до нього слугою, супроводжувати

у військових походах.

Наприклад, ще у «Метаморфозах» Овідія розповідається історія про віддану

дружину, яка, змінивши свій одяг на чоловічий, розділила із коханимтягар

несправедливого вигнання: «среди военной стражи и мечей обнаженных, разделяя

все опасности, в неусыпной заботе о спасении супруга, непрерывные бедствия как

мужчина выносила» [1, с. 211].

Особливої популярності цей мотив набуває у іспанській фольклорно-літературній

традиції. Наприклад, в народному романсі «Граф Соль» дона Соль, яка розшукує

свого зрадливого чоловіка, міняється одягом із хлопчиком-пастушком. У ренесансній

новелістиці така травестія свідчіть про особливу «активність» героїні, «ибо женщина

в испанской новелле вообще, а в «галантной» особенно, не менее активна, нежели

мужчина. Как правило, она переодевается в мужской костюм и отправляется на

поиски по тем или иным причинам скрывшегося возлюбленного» [9, с. 17].

Так, наприклад, у збірці «Зимові вечори» («Новела про те, як було відкрито

Джерело Одкровення») А. де Еслава до перевдягання вдається Лібія, у ХІХ новелі

Х. де Тімонеди («Небилиці») за чоловіка видає себе красуня Розіна, у «Пригодах

Діани» Лопе де Вега («Новели для сеньйори Марсії Леонарди») – нещасна Діана.

Активно використовують цей мотив також іспанські та італійські драматурги.

Особливо часто до нього звертається Лопе де Вега: у комедії «Молодик із

Каструччо» Брісена в образі юнака, слуги Каструччо, слідує за невірним коханцем

доном Альваро, у чоловічому вбранні шукає зрадливого дона Хосе Лукреція, у

«Витівках Фенніси» таким же чином діє Дінарда. Вирушаючи в погоню за своїм

милим, перевдягаються у чоловічий одяг Лісандра («Ляпас від жінки – не образа»

П. Кальдерона) та Росаура («Життя це сон» П. Кальдерона), до такої ж травестії

вдаються героїні комедій Т. де Моліна («Дон Хіль Зелені Штани») та К. Гольдоні

(«Слуга двох панів»).

Ця сюжетна ситуація продовжує використовуватися й письменниками ХVІІІ –

ХІХ ст. Показовими тут є, зокрема,комедія «Офіцер-вербувальник» Дж. Фаркера

(Сільвія стає солдатом), повість «Наталя, боярська дочка» М. Карамзіна (Наталя

видає себе за молодшого брата Олексія), поема «Марміон» В. Скотта (збезчещена

черниця в образі пажа мандрує слідом за своїм спокусником), «Клодіна»

Ж.-П. К. де Флоріана (одягнена як чоловік Клодіна шукає зрадливого Бенжамена),

«Лара» та «Гяур» Дж. Байрона. «Пажа приводят в чувство, расстегнуть / Спешат

колет, и – женская там грудь!/ Очнувшись, паж, не покраснев, глядит:/ Что для нее

теперь и Честь, и Стыд?» [3, с. 86]. Леїла «в ту ночь пошла купаться, / Чтобы домой

не возвращаться, / Переодетая пажом, / За мусульманским рубежом / Она от грозной

мести скрылась / И стать подругой огласилась / Она гяура своего» [2, с. 45].

Однак, не завжди перевдягання у чоловіче вбрання передбачає жертовну

поведінку для дівчини та викликане коханням: іноді такий маскарад потрібен для

порятунку від небажаного шлюбу (історія про англійську принцесу, яка видає себе

за абата з «Декамерона» Дж. Боккаччо, «Чорна стріла» Р. Л. Стівенсона), покарання

наклепника (дев'ята новела третього дня «Декамерона» Дж. Боккаччо) або

самореалізації героїні («Консуело» Жорж Санд). У цих випадках травестія дає

можливість дівчині безпечно пересуватися країною, адже довгий час як на Сході,

так і на Заході, подорож була заняттям ризикованим навіть для чоловіка. Що ж

стосується жінок, то вони взагалі не мали змоги самостійно мандрувати й на недалекі

відстані.

Детально розглядаючи мотив «дівчина перевдягається у чоловічий костюм» на

матеріалі комедій В. Шекспіра («Венеціанський купець», «Двоє веронців»,

«Дванадцята ніч», «Як вам це сподобається»), О. Осіновська зазначає, що численні

науковці « (Шапиро, Биннс, Бейкер, Ховард) отмечают, что Англия времен

Елизаветы Первой, это четко стратифицированное общество, и, что особо важно для


нас, за каждым слоем четко закреплены не только права и обязанности, но и одежда,

украшения, нормы поведения [Shapiro 1996; Binns 1974; Baker 1992; Howard 1988].

Поэтому использование «чужой» одежды влечет за собой либо повышение, либо

понижение статуса… Мужчина, надевая женское платье, значительно теряет ту

власть, права и полномочия, которые имеет как «сильный» пол… Женщины же,

наоборот, приобретают гораздо большую мобильность в мужском одеянии. Они

приобретают также значительное влияние в своем новом окружении» [12], у них

з'являється набагато більше прав та можливостей. Дослідниця характеризує

перевдягання як засіб критики самої категорії гендеру і, водночас, робить висновок,

що псевдочоловіки у комедіях В. Шекспіра досягають позитивного результату:

жіноче перевдягання як таке, що спрямоване вверх за соціальною ієрархією

єлизаветинського суспільства, виправдовується і винагороджується, а чоловіче,

пов’язане із зниженням статуту, карається, як щось протиприродне [12].

Окрему групу у російські літературі формують твори, які мають за основу цілком

реальний факт крос-гендерної травестії, спрямованої на досягнення мети

самореалізації: у 1806 р. Надія Андріївна Дурова, дочка гусарського ротмістра,

переодяглась у чоловічий костюм, назвалась Олександром та втекла до Кінно-

Польського уланського полку з тим, щоб надалі брати участь у військових діях,

уславитися завдяки власній хоробрості і зробити блискучу військову кар’єру. Її

історія стала ґрунтом для появи цілої низки творів з сюжетом про пригоди «дівиці-

кавалериста»: роман Д. Мордовцева «Дванадцятий рік» (1885 р.), повість Я. Рикачєва

«Надія Дурова» (1842 р.), п’єса О. Гладкова «Давним-давно» (1942 р.), за мотивами

якої знято широковідомий фільм «Гусарська балада» (1962 р.).

Ще один мотив перевдягання дівчини у чоловіче вбрання – бажання послужити

Богу (наприклад, для перебування у чоловічому монастирі): він функціонує

переважно у клерикальній літературі або пов'язаний із впливом її традицій

(фольклорні легенди, фабліо «Брат Деніза», «Небилиці» Х. де Тімонеда).

Звичайно, з одного боку, для християнства із його чіткою та непорушною

статусною ієрархією очікуваним є негативне ставлення до візуальних змін статі. «На

женщине не должно быть мужской одежды, и мужчина не должен одеваться в

женское платье, ибо мерзок перед Господом Богом твоим всякий делающий сие» [17,

с. 214]. Однак, відповідний феномен все ж зустрічається у пам’ятках християнської

культури («Житіє преподобної Аполлінарії», «Житіє преподобної матері нашої

Ксенії», «Житіє та подвиги преподобної матері нашої Феодори», «Житіє та подвиги

преподобної матері нашої Матрони», «Житіє преподобної Марії», «Пам'яті

преподобної Анни, перейменованої Євфіміаном», «Пам'яті преподобної матері нашої

Анастасії, перейменованої Анемопцом», «Житіє преподобної матери нашої Пелагії»

тощо). Травестія у агіографічній літературі має інше, ніж у світській, функціональне

спрямування та аксіологічне забарвлення: тут дівчина, яка вдається до видимої зміни

статі, ніколи не переслідує «земних» цілей, її дії продиктовані любов’ю до Бога, а

не до чоловіка, турботою про душу, а не тіло.

Один із варіантів пояснення генезису відповідного мотиву пропонує

Ю. Кржижанівський. «Зато внимание обращает трансвестизм, как явление,

выступающее часто, в какой-то степени патологическое, хотя – по мнению врачей ‒

не обязательно долженствующее быть причисленным к сексуальным извращениям.

Если помнить об этом, можно предположить, что трансвеститы могли выступать в

ситуациях, в которых разоблачение пола становилось сенсацией, особенно когда дело

происходило в среде монастырской или воинской. И именно повторяемость таких

случаев могла способствовать как возникновению рассказов о женщинах-монахах,

женщинах-студентах, женщинах-солдатах, так, прежде всего, – живучести этих

рассказов, когда они оказывались на волне устной, а тем более письменной

литературной передачи. В обработках обеих этих передач редкие и единичные

случаи превращались в обычные и общие, всюду, однако, сопутствовал им фактор


сенсации, и здесь можно бы найти объяснение живучести и прочности мотива

«Девушка-юноша» [6].

Однак, на нашу думку, така гіпотеза є непереконливою, позбавленою ґрунтовної

аргументації. Перевдягання у агіографічній літературі – це зречення власного Я,

добровільна символічна загибель у статусі звичайної жінки заради нового,

духовного народження; воно пов’язане із затвердженням цінності самопожертви

як однієї з вищих християнських чеснот і аж ніяк не може бути зведене до

банального травестизму, поодинокі випадки якого нібито мали місце у монастирях.

Радикально протилежні агіографічній традиції характер і оцінку має крос-

гендерна травестія у театральних виставах за мотивами католицьких легенд,

прототипом яких є німецька містерія про «папесу Іоанну»: історія захоплення

«папской власти молодою женщиной, приобретшей (благодаря широкому

богословскому образованию, полученному ею под личиной мужчины) видное место

в высшей католической иерархии и на краткое время папский престол, с которого она

свержена рассвирепевшим народом» [4, с. 59]. Тут підміна сприймається вкрай

негативно: обманщиця представлена як жертва диявольської спокуси, її дії

обумовлені не прагненням до спасіння власної душі, а бажанням влади. Сюжет про

папесу Іоанну був поширений як у західноєвропейській, так і російській літературах.

Тепер звернемося до розгляду найбільш типових причин чоловічого

перевдягання у жіноче вбрання. Тут у більшості випадків обман має іншу,

суттєво відмінну від жіночої, егоїстичну мотивацію. Якщо дівчата перевдягаються

переважно під впливом сильного почуття, то юнаки – заради задоволення власної

хіті. Наприклад, доволі поширеним є ситуаційне кліше «хлопець удає дівчину задля

можливості любовних утіх». Значущим у цьому плані є, зокрема, дослідження

З. Кузелі «Слов’янські балади на тему: хлопець перебирається в жіночу одіж або

каже занести себе в мішку до кімнати дівчини, щоб її звести». «Мотив перевдягання

хлопця у жіночий одяг з метою зведення дівчини йде із середніх віків на Заході став

предметом різних народних поем, балад та переказів, згодом примандрував до

Східної Європи. Слов’янські ж балади на цю тему нічого оригінального не

витворили, вони, по суті, варіюють, видозмінюють відомі сюжети, будуючись,

зрозуміло, на конкретних етнічних особливостях» [5].

Зі зрозумілих причин складно дати цілком однозначну відповідь на питання

генезису відповідного мотиву, однак погодитися із тим, що він «зароджується» за

часів Середньовіччя, значить повністю проігнорувати античну спадщину. Однак, із

образом юнака, який перевдягається у жіноче плаття, щоб оволодіти коханою,

зустрічаємося ще в збірці «Про любовні страждання» поета Парфенія (I ст. до н. е.) та

у книзі VIII, розділу ХХ «Опису Еллади» Павсанія (II ст. н. е.).

Даний мотив активно функціонує також у середньовічній літературі: удає з себе

дівчину спокусник Альди («Альда» Вільгельма Блуаського), завдяки візуальній зміні

статі Трюберу вдається збезчестити дочку герцога (фабліо «Трюбер»). «Как полагает

Э. Фараль, «Альда» Вильгельма Блуаского манерой повествования и отбором

персонажей очень напоминает фаблио «Трюбер», автор которого (если учесть

широкую популярность «Альды» на всем протяжении Средних веков) мог творчески

использовать это латинское произведение» [10, с. 72].

Представлений цей мотив також у новелістиці, літературних казках, комедіях

наступних епох. Наприклад, у «Нових забавках і веселих розмовах» Б. Депер'є юнак,

удаючи з себе дівчину, вступає до жіночого монастиря, щоб розважатися із

черницями. У казці Л. де Віллодон «Кмітлива принцеса» принц Хитра Голова у

вигляді жебрачки потрапляє до палацу, де король переховує своїх дочок, та спокушає

двох із них. У новелі Сеґре (збірка «Французькі новели») граф пробирається

до коханої під виглядом її вірної Ежені. У «Графині, або Жінці-сільфіді»

Р. де Ла Бретонна шанувальник, перевдягнувшись служницю, спокушає даму. Крос-

гендерна травестія допомагає здолати перешкоди охопленим пристрастю героям

А.-Ф. Прево д'Екзіля – офіцеру («Історія донни Марії та юного князя Джустініані») та


Вердініцу («Пригоди прекрасної мусульманки»). Фальстаф В Шекспіра («Віндзорські

пустунки») «наряжается старой дамой, чтобы обмануть мужа соблазняемой им

женщины. Как результат, он надеется получить вознаграждение не только в

сексуальном плане, но и поправить свое финансовое положение» [12]. Аби зробити

Дон Жуана своїм коханцем, султанша наказує вбрати його дівчиною та привести до

гарему («Дон Жуан» Дж. Байрона).

У російській літературі тип «травесті-розпусника» з’являється, найбільш

ймовірно, як наслідок впливу західноєвропейської традиції. Показовими у цьому

плані є твори ХVІІІ ст. – «Повість про Фрола Скобєєва» (Фрол у жіночому платті

спокушає дочку багатія) та подібна за змістом та композицією до пікарески повість

«Приваблива кухарка, або походеньки розпусної жінки» М. Чулкова (заради

любовних побачень Ахаль перевдягається у жінку). Натяк на реальний або

потенційний любовний зв'язок між Парасею та «бородатою кухаркою», яка не вміє

готувати і працює безкоштовно, присутній в комічній поемі О. Пушкіна «Будиночок

у Коломні». «Параша закраснелась или нет, /Сказать вам не умею; но Маврушки /

С тех пор как не было, — простыл и след! /…Вот вам мораль: по мненью моему, /

Кухарку даром нанимать опасно; / Кто ж родился мужчиною, тому /Рядиться в юбку

странно и напрасно: / Когда-нибудь придется же ему / Брить бороду себе, что

несогласно / С природой дамской... Больше ничего / Не выжмешь из рассказа моего»

[16, с. 146].

Наступний мотив, який спонукає чоловіка до візуальної зміни статі,– потреба

вберегти власне життя. Так, наприклад, у романі «Левкіппа і Клітофонт» Ахілла

Татіяв плаття Меліти задля втечі із ув’язнення перевдягається Клітофонт. У

«Метаморфозах» Овідія розбійник повідомляє, що, прагнучи уникнути смерті,

змушений був удавати жінку, яка поганяє мулів. Трюбер із однойменного фабліо без

перешкод залишає оточений слугами герцога будинок у вбранні своєї сестри. Крос-

гендерна травестія дозволяє врятуватися також Кріспіну («Севільська куниця»

А. де Кастільо-і-Солороано) та Сімпліцисімусу («Сімпліціо Сімпліцисімус»

Г. Я. Гріммельсхаузена).

Звичайно, вище виділені мотивації є основними, проте не вичерпними щодо

характеристики можливих варіантів літературних трансформацій даного фабульного

кліше. Наприклад, у творчості А.-Ф. Прево д'Екзіля представлена нетипова ситуація,

коли у чоловічому одязі з в’язниці тікають дівчата («Манон Леско» та «Пригоди

прекрасної мусульманки»). Своєрідним винятком є також казка В. Гауфа «Холодне

серце», де юнак Фелікс, змінюючи свою зовнішність на жіночу, прагне лише

одного – врятувати гарненьку графиню від розбійників.

Чоловіча та жіноча крос-гендерні травестії різняться не лише мотивацією,

але й за характером емоційного сприйняття: дівоче перевдягання у більшості

випадків пов’язане із трагічним або навіть героїчним пафосом, а чоловік у жіночій

подобі, навпаки,часто є персонажем комічним («ряженый в женские одежды

мужчина воспринимается ... как проявление комического» [21]).

Ще одна значуща відмінність псевдочоловіків та псевдожінок – термін

перебування в образі іншої статі. Перевдягнений чоловік грає свою роль недовго:

задовольнивши свої потреби, позбавившись небезпеки, він за першої можливості

скидає маску. Для дівчини ж зовнішня зміна статі часто передбачає певну програму

дій і може визначити навіть увесь подальший спосіб її життя.

Отже,аналіз основних мотивацій візуальної зміни статі у світській літературній

традиції обраного для розгляду періоду дозволяє зробити наступні висновки. У

переважній більшості як західноєвропейських, так і російських творів чоловіки

вдаються до травестії, керуючись егоїстичними бажаннями: прагненням любовних

пригод (такий обман дозволяє безперешкодно спілкуватися із жінкою і уникнути

покарання), необхідністю втечі із ув’язнення, порятунку свого життя. Дівчата ж,

навпаки, переслідують шляхетну мету – врятувати чи повернути коханого, покарати

зрадливого коханця або наклепника, встановити справедливість, захистити власні


інтереси. Також відповідний обман може бути зумовлений потребою самореалізації у

патріархальному суспільстві з його жорсткою ієрархією гендерних ролей.

Звичайно, неможливо дати однозначну, вичерпну відповідь на питання про

причини загальних тенденцій настільки радикальних мотивацій. Можна лише

висловити деякі припущення, породжені традиційними асоціаціями, пов’язаними із

феноменами чоловічо-жіночої та жіночо-чоловічої травестій.

Оскільки, маска чоловіка вимагає від дівчини позбутися довгого волосся, яке

традиційно у багатьох народів символізує тілесну та духовну чистоту й цноту

(відрізана коса – втрачена незайманість), то, відповідно, така рольова інверсія

пов’язана із неабиякою жертвою. Отже, можна погодитися із О. Фрейденберг, що

традиційний мотив крос-гендерної травестії є «метафорою полового слияния»

[22, с. 95], через нього певною мірою відображаються архетипові уявлення про

значення статевого акту для дівчини і чоловіка: жертва – для першої, задоволення

сексуальних потреб, засіб порятунку життя (продовження себе в іншому) – для

другого. Окрім того, перший статевий контакт для дівчини є головним етапом

ініціації: віддаючи себе чоловікові, вона пориває із дитинством, залишає

батьківський дім, родину. Тож не дивно, що перевдягання у чоловічий одяг часто

пов’язане із мотивом мандрів, темою кохання, а також соціальної самопрезентації.

Що ж до жіночої травестії у агіографічній традиції, то, з одного боку, вона теж є

самопожертвою та символізує перехід із одного статусу в інший (дівчина «помирає»

для світу, щоб стати черницею, нареченою Господа), а з іншого – має суттєво

відмінну від художньо-літературної природу та мотивацію (її дії продиктовані

любов’ю до Бога, спрямовані на спасіння душі).

Перспективним, на наш погляд, є також визначенням специфіки мотивацій крос-

гендерної травестії на наступних етапах розвитку літературного процесу з метою

виділення загальних тенденцій осмислення природи відповідного феномену в

західноєвропейській та російській культурах.

SUMMARY

TYPOLOGY OF CROSS-GENDER TRAVESTY'S MOTIVATIONS IN THE LITERATURE

OF WESTERN EUROPE AND RUSSIA (FROM ANTIQUITY TO ROMANTICISM)

O. O. Nikolova,

Zaporizhzhya National University,

66 Zhukovskogo St., Zaporizhzhya, 69600, Ukraine, E-mail: [email protected]

The article deals with the types of cross-gender travesty's motivation in the literature of western Europe and Russia (from antiquity to romanticism). We came to the conclusion that visual change of gender for girl is

determined by self-sacrifice, love, desire of self-realization or service to God (in the hagiography). But for men it

is determined by desire of love adventures or to save his life. Keywords: cross-gender travesty, motive, motivation, plot situation, literary tradition.

РЕЗЮМЕ

ТИПОЛОГИЯ МОТИВАЦИЙ КРОСС-ГЕНДЕРНОЙ ТРАВЕСТИИ В РУССКОЙ

И ЗАПАДНОЕВРОПЕЙСКОЙ ЛИТЕРАТУРАХ (ОТ АНТИЧНОСТИ ДО РОМАНТИЗМА)

А. А. Николова,

Запорожский государственный университет,

ул. Жуковского, 66, Запорожье, 69600,Украина, E-mail: [email protected]

Статья посвящена рассмотрению основных вариантов мотиваций женской и мужской кросс-гендерной травестии в западноевропейской и русской литературах (от античности до романтизма).

Сделан вывод, что для девушки визуальная смена пола чаще всего связана с самопожертвованием,

любовью, желанием самореализации (художественные произведения) и желанием послужить Богу (агиография). А для мужчины – с желанием любовных приключений и спасением собственной жизни.


Ключевые слова: кросс-гендерная травестия, мотив, мотивация, сюжетная ситуация, литературная традиция.


1. Апулей. Метаморфозы. Флориды / пер. М. Кузмина. – М.: Изд. АН СССР, 1959. – 434 с.

2. Байрон Дж. Гяур / пер. с англ. С. Ильина // Собрание сочинений в четырех томах. Т. 3. – М. : Правда, 1981. – С. 30-60.

3. Байрон Дж. Лара / пер. с англ. С. Ильина // Собрание сочинений в четырех томах. Т. 3. – М. : Правда,

1981. – С. 61-89. 4. Веселовский А. Старинный театр в Европе. Исторические очерки / Алексей Веселовский. – М. :

Типография П. Бахметова, 1870. – 410 с.

5. Качкан В. Культурологічні візії Зенона Кузелі в епістолах: панорама проблеми / В. Качкан // Проблеми поетики. Збірка наукових праць [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.info-

library.com.ua/books-text-10736.html.

6. Кржижановский Ю. Девушка-юноша (к истории мотива «перемена пола») / Ю. Кржижановский // Русский фольклор. - 1963. - Вып. 8. - Режим доступу:http://annales.info/slav/small/girlboy.htm

7. Мелетинский Е. Историческая поэтика новеллы / Елиазар Мелетинский. – М. : Наука, 1990. – 278 с.

8. Миллеръ О. Ф. Илья Муромецъ и богатырство Кiевское / Орест Миллеръ. – Санкт-Петербург: типография Н. Н. Михайлова, 1869. – 830 c.

9. Миролюбова А. Испанская новелла: рождение и расцвет / А. Миролюбова // Испанская новелла

Злотого века. Сборник / пер. с исп., сост. З. Плавскин. – Ленинград: Художественная литература, 1989. – С. 5-20.

10. Михайлов А. Д. Старофранцузская городская повесть «фаблио» и вопросы средневековой пародии и

сатиры / Андрей Михайлов. – М. : Ком Книга, 2006. – 352 с. 11. Осиновская О. С. Семиолингвистические аспекты карнавализации в пьесах У. Шекспира и водевиле

А. К. Гладкова: автореф. дис. канд. филол. наук: 10.02.20 / О. С. Осиновская; Тюменский гос.

университет. - Тюмень, 2010. - 232 с. 12. Осиновская О. С. Кросс-гендерное переодевание в пьесах У. Шекспира / О. С. Осиновская //

Languages & Literatures. – Выпуск № 21. [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http: //

frgf.utmn.ru/mag/21/37. 13. Пропп В. Я. Русские аграрные праздники. Опыт историко-этнографического исследования / сост.,

комм. И. В. Пешкова. – М.: Лабиринт, 2000. – 192 с.

14. Пропп В. Я. Исторические корни волшебной сказки / Владимир Пропп. – Ленинград: Издательство Ленинградкого государственного ордена Ленина Университета, 1946. – 337 с.

15. Прутова Н. В. Травестия в русской житийной литературе и эпосе: автореф. дис. канд. филол. наук:

10.01.01 / Н. В. Прутова; Урал. гос. ун-т им. А. М. Горького. – Екатеринбург, 2002. – 16 с. 16. Пушкин А. Домик в Коломне // Собрание сочинений в трех томах. – Т. 2. – М. : Художественная

литература, 1986. – С. 136-147.

17. Пятая книга Моисеева. Второзаконие. Глава 22 // Библия. – М.: Российское библейское общество, 1994. – С.188-229.

18. Сазонович И. Пѣсни о дѣвушкѣ-воинѣ и былины о Ставрѣ одиновичѣ. Изслѣдованіе по исторіи

развитія славяно-русскаго эпоса / Иван Сазонович. – Варшава: Въ типографіи Михаила Земкевича,

1886. – VIII. – 173 с.

19. Стасов В. Происхождение русских былин. Собрание сочинений / Владимир Стасов. – Собрание сочинений в четырех томах. – Т.ІІІ. – СПб. : Искусство, 1894. – 949 с.

20. Улюра Г. “Маскулинный маскарад” в русской культуре XVIII века // “Мужское” в традиционном и

современном обществе. Материалы научной конференции. 16–18 апреля 2003 года. – М.: Институт этнологии и антропологии РАН, 2003. – С. 74–75.

21. Улюра Г. Гендерномаркированное переодевание как комическое (на материале русской классической

литературы) // Докса (Δόξα). Збiрник наукових праць з фiлософiї та фiлологiї.– Одеса: ОНУ iм. I. I. Мечникова, 2004. – Вип. 5. – С. 335–342.

22. Фрейденберг О. М. Поэтика сюжета и жанра / Ольга Фрейденберг. – М. : Лабиринт, 1997. – 448 с. 23. Landfester U. «Sie und kain an derer war Romeo» // Codierungen von Liebeinder Kunstperiode / hrsg.

Von Walter Hinderer unter Mitwirkung von Alexander von Bormann. – Wurzburg: Konigs hausen und

Neumann,1997. – S 85-113. 24. The types of the folktale. A classification and bibliography Antti Aarne's translated and Enlarged by

Stith Thomson . – Helsinki: Academia Scientiarum Fennica, 1961. – 588 р.


http://www.info-library.com.ua/books-text-10736.html

http://www.info-library.com.ua/books-text-10736.html


УДК 821.161.1 Гоголь : 821.161.2 Драч

ОСОБЛИВОСТІ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ «ГОГОЛІВСЬКОГО ТЕКСТУ»

У КІНОСЦЕНАРІЯХ І. ДРАЧА

М. О. Кушнєрьова,

Глухівський національний педагогічний університет iмені О. Довженка,

вул. Києво-Московська, 24, м. Глухів, Сумська Обл., 41400, Україна

У статті проаналізовано кіносценарні роботи І. Драча як інтерпретовані версії

«гоголівського тексту». Визначено особливості творчого осмислення письменником постаті

М. Гоголя і художнього світу створених ним текстів.

Ключові слова: «гоголівський текст», гоголівська оповідь, інтерпретація, кіносценарій,.

Постановка проблеми. «Гоголівський текст» в українській літературі –

багатокомпонентне поняття, в основу якого покладене творче переосмислення

досвіду і художнього світу М. Гоголя. Знаковість постаті письменника сприяла

популяризації його біографічного міфу, підвищила інтерес до створеного ним тексту.

Зразки численних спроб перекодування «гоголівського тексту» представлені в

українській літературі другої половини ХХ століття. До них відносимо кіносценарні

роботи І. Драча, які, проте, до певної міри затиснуті в лещата стереотипів

радянського гоголезнавства.

Завдання статті полягає у дослідженні специфіки інтерпретації «гоголівського

тексту» І. Драчем, у встановленні домінантних рис його осмислення з акцентом на

індивідуальну поетику і природу художнього мислення письменника-шістдесятника.

Аналіз досліджень і публікацій. Незважаючи на незгасаючий інтерес до постаті

М. Гоголя та його творчої спадщини, систематичне дослідження проблеми

«гоголівського тексту» в українській літературі відсутнє. Наукові ж розвідки

радянського періоду (праці О. Білецького, Н. Крутікової та ін.) несуть на собі

виразний відбиток комуністичної ідеології. Питання постколоніального прочитання

Гоголя як тексту порушують у своїх розвідках Ю. Барабаш, Т. Гундорова,

О. Ільницький, І. Колесник.

Актуальність дослідження. Звернення до гоголівської рецепції уже стало

традиційним і у часі відповідає періодам найбільшого загострення суспільних

відносин на ґрунті національної ідентифікації. Відтак життя і творчість М. Гоголя як

пряме свідчення розірваності між двома типами культур у своєму інтерпретованому

варіанті становить суттєву цінність для характеристики рівня сформованості

національних і літературних пріоритетів.

Об’єктом дослідження були обрані кіносценарні роботи І. Драча «Пропала

грамота» і «Вечори на хуторі поблизу Диканьки».

Мета дослідження полягає у визначенні особливостей створення інтерпретованої

моделі «гоголівського тексту» у кіносценаріях І. Драча.

Виклад основного матеріалу. Українська література 70–80-х років ХХ століття,

що складає вагому площину для сучасних літературознавчих досліджень, свого часу

була позначена суттєвим впливом радянської офіційної ідеології. Її сучасне,

постколоніальне прочитання дозволяє звільнитися від політично і соціально

заангажованих підходів до аналізу літературного твору, сформувати адекватне

уявлення про текст і контекст, у якому він створювався.

До постатей, життя і творчість яких зазнали найбільших ідеологічних викривлень

за часів існування радянського літературознавства, можна поза сумнівом віднести

М. Гоголя. Як зауважує І. Колесник, «у радянській “гоголеані“ постійно варіювалися

мотиви “Гоголя-борця”, “реаліста”, носія “дружби братніх народів”» [1, с. 137].

Українські письменники того періоду творили власний гоголівський міф,


наважувалися на сміливу інтерпретацію «гоголівського тексту». Показовою у цьому

плані можна вважати кіносценарну творчість І. Драча.

На початку 1970-х рр. у рамках грандіозного проекту з екранізації творів до

чергового ювілею Гоголя керівництво студії ім. О. Довженка доручило І. Драчу, який

на той час працював сценаристом Київської студії художніх фільмів, роботу над

сценарієм до фільму «Пропала грамота». Захопившись ідеєю відтворити «дух і запах

Гоголя», І. Драч водночас зустрів гостре неприйняття власної позиції з боку

керівництва.

Роботу над фільмом було завершено у 1972 році. Кінострічка витримала лише

декілька прем’єрних показів у північних районах Росії, після чого за нібито виражені

ознаки націоналізму і антирадянське спрямування була заборонена. На телеекрани

«Пропала грамота» потрапила тільки наприкінці 80-х років.

Синтез «м’якого доброго гумору і всепрощальної сльози, народної демонології,

козацького минулого і глибоко сучасного підтексту, критичного осмислення причин

національного лиха і оптимістичного “биття” тим лихом об землю» – таку

характеристику отримав фільм, знятий за сценарієм І. Драча, у фундаментальній праці

«Історія української літератури ХХ століття» (1995) за редакцією В. Дончика.

Сценарій «Пропалої грамоти» не увійшов до жодного з видань творів письменника.

Лише у 2010 році автор власним коштом видав збірку кіноповістей і сценаріїв, до

складу якої включив інтерпретовані варіанти «гоголівського тексту».

Незважаючи на збереження основних епізодів літературного першоджерела,

кіносценарну роботу І. Драча, на думку С. Тримбача, можна сміливо назвати

«вільною» інтерпретацією гоголівського тексту, «складним карнавальним дійством»,

що «перевернуло» канонічний гоголівський текст «догори його малоросійським

дриґом» [2, с. 233].

До основної частини оповіді, а також до історії зустрічі козака з нечистою силою,

що відбувається на шляху до Петербурга, сценарист вносить чимало художніх

коректив. Сюжет твору в якості передісторії доповнює картину бою козаків із

татарами. Однак її результат, як не дивно, підтверджує, проте не гарантує в

подальшому гідної честі і слави козацької долі. Одержавши перемогу над ворогом,

головний герой твору козак Василь чує на власну адресу від смертельно пораненого

ним «ватажка татарського» застережливі і багато в чому пророчі слова: «Затям, козаче,

добре затям! Нічого на світі не бійся – бійся грамоти гетьманської! В тій грамоті –

твоя погибель!» [2, с. 217]. Ці слова на рівні підтексту увиразнюють сповнену

відвертих алегорій та алюзій гоголівську оповідь, свідомо викривлену російською

критикою крізь призму «малоросійської» барви на «загальноросійському» тлі

[3, с. 18].

Американська дослідниця Едита М. Бояновська, пропонуючи «свіжий погляд на

М. Гоголя з перспективи його епохи», зауважує: «“Пропала грамота” і “Ніч проти

Різдва” пропонують <…> напрям, який був більш характерним для російсько-

українських взаємин – коли українці здійснюють прощу до центру російської влади»

[1, с. 101]. У своїй сценарній роботі І. Драч теж не залишає поза увагою сферу

українсько-російських відносин.

Співзвучною до попередньої можна вважати порушену у творі проблему

української меншовартості, яку історики справедливо вважають типовою для

представника поневоленої нації. У інтерпретованому варіанті гоголівської «Пропалої

грамоти» знаходимо чимало епізодів, які це підтверджують. Так, вирушаючи до

Петербурга, Василь зустрічає жінку-вдову, дяка і «молоду, але й не стару» жінку, які

звертаються до нього кожен зі своїм проханням. Обіцяє козак передати цариці тільки

одне – про повернення солдата-рекрута, якого двадцять п’ять років тому забрали у

військо прямо із власного весілля. Цілком зрозуміло, з яких міркувань прохання жінки-

вдови і дяка Василь залишає поза увагою: «хитнув головою, далі поїхав», мовчанням

виявивши особистий протест проти їхнього ставлення до «властей придержащих»

[2, с. 219].


Намагаючись подолати стереотипні формули радянської літератури щодо

художнього відтворення української теми загалом і теми українського козацтва

зокрема, І. Драч поділяє і поглиблює гоголівське захоплення ідеєю козаччини. Йому

вдається поєднати в образі головного героя риси воїна-героя, завзятого шибайголови і

химерного чоловіка. Це уже не гоголівський безіменний «дід», шанований за свою

грамотність, який з ностальгією згадує про запорозьких козаків. Козак Василь Драча –

вправний і хоробрий воїн, якого вабить «чисте поле» та козацька звитяга. Він навіть

про гетьманську грамоту забуває, коли випадає нагода проявити силу і військову

вправність. Присутність потойбічних сил не бентежить Василя, він свідомо протистоїть

їм силою своєї православної віри і народних знань.

«Загинеш… загинеш-ш-ш…– пролетіла луна, а ватажок зник. Отак, тільки що

лежав – і раптом нема. І навіть трава неприм’ята.

Аж сплюнув від несподіванки бравий козак Василь:

– Тьху ти, нечиста сило!

Перехрестився та й оглянувся назад» [2, с. 217].

«Отетеріло дивилися козаки на те місце, де тільки що стояв козарлюга-диявол.

Потім мовчки перехрестилися і задумалися» [2, с. 221].

Батько Василя благословляє його і, застерігаючи від нечистої сили в людській

подобі, дає йому «старовинне козацьке закляття» – «зачарований тютюн», який він

відразу ж випробовує.

«Понюхав козак тютюн, у пальцях розім’яв.

– Спасибі, тату, гарний тютюнець…

Діти маленькими рученятами махають, а на жінку таке чихання напало – і слова

сказати не може» [2, с. 219].

Формуючи етнокультурний стереотип України, І. Драч суттєво доповнює

гоголівську оповідь. У потрактуванні української теми через міф автор «Пропалої

грамоти» висловлює власне ставлення до України, що дозволяє сприймати ранні

гоголівські повісті виключно «у ностальгійному забарвленні» [3, с. 45]. Гоголівську

ностальгію І. Драч розвіює надією на відродження колишньої слави козацької держави,

в якій козаки виступають також і як захисники знедолених. Доброю ілюстрацією до

цього є сповнені глибокої рішучості слова Василя, адресовані козакам, які влаштували

на вдовиному полі перепелині лови: «Слухайте, якщо ви не забули ще честі козацької,

то станете на смертельний бій зі мною! Я один вас всіх викликаю, бо вас не бити, вас

вбивати треба, щоб і сліду вашого не лишилося!» [2, с. 223].

Хронологічно робота над сценарієм співпала з періодом становлення та

інтенсивного розвитку «химерної» прози, в українському варіанті якої переважав

сміховий план зображення. Цілком закономірно, що ця тенденція знайшла свій вияв у

творчості І. Драча. Сміх постає смисловим центром подій. За силою свого впливу,

здатністю пробудити уяву і спонукати до розмислів він подібний до гоголівського. Так,

на початку сценарію «вибух» козацького реготу, який нічим не заглушити, «лякає» і

«стривожує» ворогів, а вже наприкінці твору, коли у порожній хаті застигає

«зрегочений» Василь, сміх допомагає увиразнити гротескову картину відчаю і

безвиході [2, с. 232]. Крім того, прояви сміху кардинально різняться залежно від

контексту: «сміхом», зданим запалювати очі, побратими Василя називають своє

вправляння на шаблях під час бою із ворогами.

І в гоголівському тексті, і в «Пропалій грамоті» І. Драча мотиви страху і смерті

відіграють вагому роль. Драч демонструє виразно метафоричний підхід до їхнього

розкриття: «Скочив Василь з коня, озирнувся довкола – мертве поле перед ним

людськими тілами вимощене» [2, с. 217].

У Гоголя страх незмінно асоціювався із нечистою силою. У створених ним текстах

її витвором часто виступали вороги, гнобителі, поневолювачі українців. Таку традицію

зберігає І. Драч: «гримить» до козака «дужий, диявольський» голос татарського ватажка

[2, с. 217]. Сучасні дослідники творчості Гоголя помічають у «Пропалій грамоті» натяк

на зв’язок «між інфернальними силами та російською традицією» [4, с. 104]. У своїй


кіносценарній роботі І. Драч цій думці не суперечить, а промовисто озвучує її

епізодом на роздоріжжі, в якому «дивний чоловік», який спав чи вдавав, що спить,

роз’яснює Василю та його супутниками напрям трьох прокладених перед ними

шляхів. Спираючись на фольклорну традицію, письменник відтворює цю сцену у

власному, метафоричному ключі: тільки один зі шляхів веде до Петербурга і, як не

дивно, слідування ним гарантує продаж душі дияволу.

Антиномію до нечистої сили утворюють «християнські душі, та ще й чисті».

«– Хто ж нас розіб’є? – спитала Одарка. – Треба ж, щоб була християнська душа,

та ще й чиста.

– Є кому розбити, – сказав диявол, мотнувши головою у той бік, де ховавсь

Андрій. – Там запорожець сховався.

– Хіба у запорожців чисті душі? – питає відьма. – Вони ж самі п’яниці та

розбійники.

– Говори, – каже диявол, – нема душі чистішої, ніж у цих гаспидських синів!

Вони живуть по писанію, не водяться з бабами, б’ються з бусурманами і охороняють

віру православну» [2, с. 225].

У часи послаблення ідеологічного тиску на українську культуру вектор сприймання

і презентації постаті М. Гоголя змінився. Підтвердженням тому став літературний

сценарій І. Драча «Вечори на хуторі поблизу Диканьки».

Власну, штучно стереотипізовану версію художнього портрету М.В. Гоголя у жанрі

кіносценарію ще у 1951 році представив Ю. Яновський. Його творча робота «Гоголь»,

за якою наступного, 1952 року, було знято однойменний документальний фільм, була

підготовлена з нагоди 100-річчя з дня народження письменника. Художній досвід

Ю. Яновського-сценариста у створенні «хвалебної пісні» на честь «завзятого і щирого

російського патріота» став свідченням нестримного прагнення фундаторів радянської

ідеології стилізувати письменника під тогочасну дійсність, більше того

«монументалізувати Гоголя в ролі національного пророка» [4, с. 7].

Збереження основних епізодів, мотивів і навіть символічних образів у поєднанні із

творчим переосмисленням художніх прийомів, використаних Ю. Яновським,

дозволило І. Драчу максимально об’єктивно створити художній портрет Гоголя у

контексті вже не радянської, а української і російської культур. Відтак цю творчу

роботу можна вважати знаковою віхою на шляху до формування адекватної

літературознавчої оцінки постаті М. Гоголя.

Сценарій до телевізійного фільму «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» (1983) –

вільна композиція за ранніми повістями Гоголя. У центрі уваги – «літературознавча

реконструкція» життя молодого Гоголя, «пізнання молодого генія» письменника.

Композиційно це досягається за рахунок почергового звернення до документальних

(«Мале коло») та художніх («Велике коло») джерел. Вони репрезентують відповідно

«Час Гоголя» і «Геній Гоголя».

Беручи до уваги виключно роки становлення таланту Гоголя, які співпадають із

періодом написання творів української тематики, І. Драч віддає данину основним

традиціям радянського гоголезнавства. Він зображує Гоголя, закоханого у красу

українських пісень, захопленого мальовничою природою рідного краю, натхненного

химерністю і оригінальністю народнопоетичної творчості і байдужого до гострих

питань минулого і теперішнього своєї Батьківщини.

У сценарії послідовно використані основні образи і мотиви гоголівської творчості.

Так, у «Малому колі “Вечорів”» час від часу з’являється на сцені колесо від великого

поштового екіпажу, на символічну сутність якого звернув увагу у своєму

фундаментальному дослідженні «Майстерність Гоголя» ще А Бєлий. Символ дороги у

сценарії – наскрізь гоголівський. Петербурзьким шляхом, «з Василівки повз

Диканьку», Гоголь у дев’ятнадцять років вирушив до північної російської столиці. Цей

же шлях, «з Василівки повз Диканьку», став основою для першої частини його

українських повістей.


Основу «Малого кола» сценарію склали спогади рідних, друзів і сучасників,

біографів Гоголя: О.В. Гоголь-Головні, О.С. Данилевського, П. Куліша, В.І. Шенрока.

До сюжету «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки» уведений оповідач – «іронічний,

вдумливий, інтелігентний» [5, с. 267]. Він запрошує глядачів до міркувань вголос про

суперечливе життя «найтаємничішого з усіх великих письменників Русі». Він цитує

листи і зачитує спогади про Гоголя, прагне бути максимально об’єктивним, припускає

можливість неправильного витлумачення частини наведених відомостей: «Повідомимо

чітко встановлені факти і сумніватимемося в інших, зіставимо уривки зі спогадів,

одним повіримо, іншим не повіримо, поміркуємо вголос» [2, с. 401].

Образ молодого Гоголя відтворено у декількох художніх вимірах: Гоголь і Україна

(батьківська хата, спогади матері, сестри тощо), Гоголь і Петербург (рутинна праця у

департаменті), Гоголь і література (Пушкін, перші спроби пера). «Плоть життя»

письменника, його «власна логіка» поставали незалежно від суб’єктивної оцінки

оповідача через намагання зрозуміти її, долучитися до неї, розшифрувати, «висвітлити

одне і не втаємничувати» інше. І. Драч-сценарист, ніби навмисне зупиняючись на

ключових епізодах сценарію Ю. Яновського, уникає зайвого пафосу і витлумачує

співзвучні події уже відповідно до логіки вдумливого і об’єктивного дослідника.

Прикладів таких відвертих антиномій у сценаріях Ю. Яновського й І. Драча чимало.

Вони зайвий раз підтверджують, наскільки викривленим на радянський бік був

феномен сприймання постаті Гоголя і створеного ним тексту.

Сценарій І. Драча до фільму «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» можна вважати

повноцінною літературознавчою розвідкою, що стала результатом виваженої роботи

над текстами, створеними М. Гоголем, їх вмілого поєднання у складне плетиво з

епізодів, образів, мотивів. Вдалим прикладом цього можна назвати момент

«несвоєчасної появи Акакія Акакійовича» (персонажа повісті «Шинель») у розпал

купальських ігрищ молоді або «німу сцену», учасниками якої цього разу в уяві

сценариста стали десятські і писарі.

Висновки. Незважаючи на послідовно сформований радянською

літературознавчою наукою образ Гоголя-класика та чітко регламентоване

витлумачення художньої спадщини письменника, кіносценарні роботи І. Драча стали

важливою віхою на шляху до формування амбівалентного підходу до гоголівського

питання. Драчу вдалося зосередити увагу на присутності українського впливу у

тематиці, мові творів Гоголя і особливо наголосити на абсолютно українському

світосприйнятті письменника. У осмисленні сценариста творчість автора «Пропалої

грамоти» була глибоко вкоріненою в українську літературну традицію. Підкреслюючи

особливу цінність кіносценарних робіт І. Драча як самостійних літературних творів,

зазначимо, що за відсутності на момент їх створення адекватних критичних досліджень

«Гоголевої історії життя» і творчості їх можна справедливо вважати змістовними і

спонукальними до роздумів потрактуваннями «гоголівського тексту».

SUMMARY

PECULIARITIES OF "GOGOL’S TEXT" INTERPRITATION

IN IVAN DRACH’S FILM SCRIPTS

M. O. Kushnerova

Glukhov National State Pedagogical University named after O. Dovzhenko,

24, Kievo-Moskovska St., Glukhov, Sumy Oblast, 41400, Ukraine

Ivan Drach’s film scripts as the interpretation of "Gogol’s text" are analyzed in the article. Peculiarities of

writer’s creative understanding of M. V. Gogol and the artistic world of his works are defined.

Keywords: "Gogol’s text", Gogol’s story, interpretation, film script.


РЕЗЮМЕ

ОСОБЕННОСТИ ИНТЕРПРЕТАЦИИ «ГОГОЛЕВСКОГО ТЕКСТА»

В КИНОСЦЕНАРИЯХ И. ДРАЧА

М. А. Кушнерёва Глуховский национальный государственный педагогический университет им. А. Довженко,

ул. Киево-Московская, 24, г. Глухов, Сумская обл., 41400, Украина

В статье проанализированы киносценарные работы И. Драча как интерпретированные версии

«гоголевского текста». Определены особенности осмысления писателем личности Н. Гоголя и

художественного мира созданных им текстов.

Ключевые слова: «гоголевский текст», гоголевское повествование, интерпретация, киносценарий.


1. Колесник І. І. Гоголь у культурно-інтелектуальній історії України: міфи та стереотипи (до 200-річчя

Миколи Гоголя) / Ірина Колесник // Український історичний журнал. – 2009. – Вип. 2 (№ 485). –

С. 135-160. 2. Драч І.Ф. Криниця для спраглих / Іван Драч; передмова Ю. Іллєнка; упоряд., прим., комент., фільмогр.

та післямова С. Тримбача. – К.: Мистецтво, 2010. – 480 с.

3. Барабаш Ю. «Коли забуду тебе, Єрусалиме…». Гоголь і Шевченко. Порівняльно-типологічні студії / Юрій Барабаш. – Харків: Акта, 2001. – 373 с.

4. Едита М. Бояновська. Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом / пер. з англ.

А. Бондар. – К.: Темпора, 2013. – 616 с. 5. Ткаченко А.О. Гоголь і українське кіно: проблеми перекодування тексту / Анатолій Ткаченко //

Літературознавчі студії. – 2009. – Вип. 25. – С. 265-271.

Надійшла до редакції 10 грудня 2013 р.


МОВОЗНАВСТВО

УДК 811.111 '37

СПІВВІДНОШЕННЯ МАРКЕРІВ УВІЧЛИВОСТІ В

АНГЛОМОВНОМУ ТА УКРАЇНОМОВНОМУ ДИСКУРСАХ

С. В. Баранова, канд. філол. наук,доцент;

А. О. Коробко, студентка,



У статті досліджуються шляхи вербалізації ввічливості в англійській та українській

мовах. Аналізуються основні стратегії та маркери ввічливості в художньому дискурсі

порівнюваних мов.

Ключові слова: категорія ввічливості, позитивна / негативна ввічливість, художній

дискурс, лексичні, граматичні компоненти.

Останнім часом у лінгвістиці все більша увага приділяється мовному етикету.

Адже саме вміння використовувати ввічливі формули при веденні бесіди є чинником

успішної комунікації, за якої співрозмовники досягають консенсусу.

Об’єктом статті виступає категорія ввічливості. Предметом дослідження є

особливості даної категорії, способи та маркери її реалізації в англійській та

українській мовах.

Актуальність теми пов’язана зі зростанням інтересу лінгвістів до етикетно-

мовного спілкування та маркерів його вербалізації. Крім того, англійська та

українська етнокультури характеризуються певними розбіжностями, дослідження

яких є релевантним у сучасній комунікативній лінгвістиці.

Мета статті полягає у з’ясуванні основних засобів та стратегій вербалізації

ввічливості в порівнюваних мовах.

Категорія ввічливості викликає великий інтерес у сфері прагматики. Вона

розглядається як набір стратегій або мовленнєвих моделей, які встановлюються

одними комунікантами як норми для себе, або іншими – як норми для них, і водночас

як соціально зумовлені поведінкові норми, вербальні і невербальні, у визначеній

суспільній групі [1, c. 77].

Для успішної ввічливої комунікації застосовують певні закони, стратегії ведення

розмови. Р. Лакофф формує узагальнені принципи ввічливості. Вони зводяться до 3-х

найголовніших:

– “Не нав’язуй свою думку” (“Do not impose”);

– “Давай співрозмовнику можливість вибору” (“Give options”);

– “Будь доброзичливим” (“Make the listener feel good. Be friendly”) [2, c. 45].

Дійсно, ці правила можна вважати запорукою успішної комунікації . Але знати їх

лише в теорії недостатньо. Потрібно вміти правильно оперувати ними на практиці.

Значення ввічливості в українській мові семантизують такі слова-синоніми, як

ввічливий, делікатний, тактовний, коректний, люб’язний. Проте головним у цій

низці є слово ввічливий –“який дотримується правил пристойності, виявляє


уважність; чемний” [3, c. 304]. Інші ж синоніми передають різні відтінки

ввічливості. Так, наприклад, люб’язний – “уважний, привітний до кого-небудь”

[3, c. 565].

Основні положення теорії ввічливості представлені у роботах англійських

дослідників П. Брауна та С. Левінсона. Ключовим концептом у їхній теорії є “FTA”

(Face Threatening Act). Згідно з цією теорією, в основу ввічливості покладено поняття

суспільного обличчя як самоповаги індивідів, з яким пов’язані бажання уникнути

перешкод у своїх діях та бажання отримати схвалення своїх дій [4, c. 46]. Відповідно,

ввічливість виявляється у взаємному бажанні захистити, зберегти “обличчя” обох

партнерів мовленнєвої взаємодії.

На основі цього виокремлюють стратегії позитивної та негативної ввічливості в

англійській та українській мовах. Вони передбачають демонстрування уваги,

розуміння, симпатії, співчуття до співрозмовника. Пор.: англ. Lady Hunstanton: (...)

And how is your beautiful embroidery going on? (O. Wilde).

Укр. Михайле! – вирвалося нараз з невимовним горем із уст батька. — Скажи,

чому тобі так тяжко? Що я тобі поможу, синку? (І. Роздобудько).

Останнє речення є прикладом того, що батьку не байдужі переживання сина; він

хоче йому допомогти.

Стратегії позитивної ввічливості пов'язані з демонстрацією єдності та

солідарності мовця з тим, хто слухає. Вони проявляються у демонструванні уваги та

інтересу до співрозмовника, прагненні до взаєморозуміння і злагоди з ним,

врахування його бажань і схильностей.

Під негативною ввічливістю в обох мовах криється побоювання здатися

нав’язливим, завдати шкоди адресату, відсутність емоцій, стриманість [7, c. 220].

Наприклад: I was wondering if you could help me to find him (R. Muir).

У цьому реченні безпосередньо вказується на те, що мовець боїться зайвий раз

потурбувати адресата. Порівняймо з українським висловлюванням: А не міг би мені

пан капітан сказати, чи не живе тут яка пані капітанова?(І. Франко).

Наведений приклад ще раз доводить, що для негативної ввічливості характерними

ознаками є мінімізація вторгнення, вираз ввічливого песимізму та ін.

Однією з головних стратегій негативної ввічливості є “говори непрямо”

(be indirect). Наприклад, якщо ми хочемо щось запитати, то краще використовувати

не пряме запитання, а більш увічливу форму – непрямого питання із супровідною

іллокуцією прохання [8, c. 92], що поміж іншим відтворюється в перекладі.

Наприклад: англ. Would you tell me, please, where the post office is? (R. Muir); укр.

Чи не могли б ви мені сказати, будь-ласка, де знаходиться поштове відділення?

Головним чином, комуніканти вдаються до стратегій негативної ввічливості у

випадках вираження таких мовленнєвих дій, як незгода, негативна оцінка,

звинувачення, відмова, вихваляння, заперечення.

Найбільш поширеними стратегіями позитивної ввічливості, як для англійської,

так і для української мов, є прояв інтересу до потреб адресата, маркування групової

належності шляхом використання жаргону, сленгу, використання жартівливих

висловів, вираз компліментів. Пор.:You won’t go looking for another woman? – I’ll look

at other women to compare them to you, and know that you’re the most beautiful woman in

the world (R. Muir).

– Я люблю тебе, Анно, вже віддавна! Ти така гарна й добра! (О. Кобилянська).

Ще однією не менш важливою стратегією є комунікативна емотивність. Саме

використання емоцій характерно для англійської ввічливості. Наприклад: Oh, my

Lord! You are safe! (J. Stirling). Цей приклад є проявом демонстрації позитивних

емоцій, що є притаманними для англійської комунікативної поведінки. Українські

еквіваленти вигуку Oh, my Lord! (Слава Богу!, О, Боже!) вживаються в різних

комунікативних ситуаціях, наприклад: Слава Богу, ти прийшов! (О. Ірванець).

Серед лексичних маркерів увічливості варто зазначити наступні: please, thank you,

very much. Вони є найбільш фреквентивними способами її демонстрування в


англомовному дискурсі. Пор.: Please, take ase at by the fire, Mirrin (J. Stirling).

В українській мові – це слова будь-ласка, дякую, щиро дякую тощо. Наприклад: Ой,

дякую, тьотю Хоно, ще раз і дуже-дуже-дуже!. Ну, ви ж приходьте сюди пополудні,

може яка торгівля хоч надвечір буде (О. Ірванець).

Для вираження мовленнєвої категорії ввічливості характерними є

метакомунікативні одиниці перебільшення, що притаманні різним ситуаціям

розмикання мовленнєвого контакту, при цьому використовуються такі

інтенсифікатори, маркери, як such as, so, very, terribly, awfully та інші [9, c. 46].

Наприклад: I am dreadfully sorry I did not introduce myself (R. Muir). У цьому випадку,

мовець перебільшує свою провину, використовуючи інтенсифікатор dreadfully.

Для українського художнього дискурсу адгерентні лексичні маркери:

надзвичайно, страшенно, неймовірно, безмежно тощо. Вони надають

висловлюванню певного емоційного навантаження. Пор.: …Ви дуже хороший, і я вам

страшенно вдячна. От і все (В. Винниченко).

Вираження солідарності з мовцем є однією зі стратегій ввічливості, при цьому

використовуються емоційно-експресні мовні засоби,як-от of course, in fact, in some

cases. Пор.: Yes, of course, but this is a highly unusual request (H. Coben).

З одного боку, мовець ніби демонструє згоду зі своїм співрозмовником, а

з іншого – виражає невпевненість: Так, звичайно, але це досить таки незвичайне

прохання. Інтенція мовця передається в перекладі варіантними відповідниками.

Для художнього дискурсу, так само як і для інших видів дискурсу притаманним є

використання засобів пом’якшення категоричності висловлювання. І. В. Григоренко

до них відносить модальні фрази, розділові запитання, прислівники міри, модальні

дієслова, модальні частки, мовні звороти [10]. Як правило, дієслова, модальні фрази

виконують роль головного або вставного члена речення. Наприклад: I suppose, it

caused a sensation, when Godfroy announced that you and he were kin? (R. Muir).

У цьому прикладі ми маємо модальне дієслово розумової діяльності suppose. Воно

визначає суб’єктивну модальну оцінку ставлення мовця до ситуації, тим самим

пом’якшуючи категоричність.

Модальні частки (англ. scarcely, barely, hardly; укр. мовби, немов, наче, ледве,

майже) надають висловлювання відтінок невпевненості. Це певною мірою також є

ізоморфним засобом пом’якшення категоричності у двох мовах. Пор.: англ. I scarcely

know him; I think I have seen him three times in my life (A. Dumas). Укр. Ну, добре,

добре, нехай буде по-твоєму, – відмахнувся він (І. Роздобудько).

Конструкції типу Can / Could you tell me, Would you mind telling me…?

розглядаються як увічливі способи одержання інформації порівняно з питальними

висловлюваннями типу: Tell me, I want you to tell me. Наприклад: Would you mind

telling me what college you were? (S. Maugham).

Аналогічні конструкції існують і в українській мові: Чи не могли б Ви..?, Чи не

були б Ви такі ласкаві..? Пор.: Чи не були б ви ласкаві пограти? За цей час я зовсім не

чув музики. –Залюбки (В. Підмогильний).

Використання таких конструкцій особливо характерне при спілкуванні

незнайомих або малознайомих людей. Крім того, ці ввічливі форми часто

зустрічаються і в епістолярному стилі.

Для українського народу звертання – досить звичне явище, адже в українській

мові навіть існує кличний відмінок. А в сучасній англійській мові це явище

омовлюється інакше. Будова і значення звертань як маркерів увічливості різняться в

залежності від форми і ступеня мови. Так, в українській мові існує розподіл на ти/Ви,

в англійській же для двох цих слів відповідником є слово you. Звертання на «Ви» стає

віддзеркаленням поваги до тієї позиції, яку займають головні особи в ієрархії

родинних взаємин: батько – глава сім’ї, оборонець, заступник, годувальник,а мати –

берегиня роду, хранителька сімейного добробуту й злагоди [11, c. 59].

Наприклад: Мамо, а звідки Ви про хлопчика знаєте? (М. Стельмах).


До знайомої особи в неформальній ситуації звертаються зазвичай на ім’я. Якщо ж

це більш офіційне звертання використовують слова sir, Mr., Madam, Mrs. Наприклад,

форма Mr. + прізвище використовується при звертанні до чоловіка, незалежно від

його сімейного стану: Mr. O’Shea, do you wish to put this court to the bother of calling

five witnesses who saw your squad of labourers running along the Blacklaw road?

(J. Stirling).

Форма Miss + ім’я / прізвище вживається при звертанні до дівчини або

незаміжньої жінки:Now, Miss Dunbar, I beg you to tell us exactly what occurred that

evening (H. Coben).

В українському художньому дискурсі широко розповсюджені форми звертань

типу добродію / добродійко, пане / пані, товаришу / товаришко. Вони є аналогами

вищезазначених англійських увічливих формул. Пор.: Сідаючи напроти Криленка,

він поправив ремінь свого саквояжа й сказав: - Я вам не заважаю, шановний

добродію? (М. Хвильовий).

Такі види звертань належать до загальних та застосовуються в будь-якій сфері

мовленнєвої взаємодії – офіційній і неофіційній. До винятково українського

мовлення належить звертання на ім’я та по батькові у сполученні з оцінними

прикметниками високошановний, вельмишановний високоталановиті.

Зазвичай люди старшого віку звертаються до незнайомих молодих людей ласкаво

для вираження ввічливості словами dear, love, ducky, miss, son, boyта ін. Серед

молодих людей при звертанні до ровесників поширені просторіччя, як-от: buddy,

mate, chap, old girl, sister, sis. В українській мові це слова друже, брате, сестро та їх

деривативи. Часто зустрічаються супровідні слова-епітети: любий, щирий, дорогий.

Пор.: Давно, мій щирий друже, не озивався до тебе… (М. Старицький).

Звертаючись до родичів використовують: grandpa, mum, daddy; матусю, татусю,

бабусю, дядечку та інші. Пор.: англ. New Year: New Year: happy New Year, Papa

(J. Stirling).

Укр. – Добридень, дядечку! до всіх озивався Михайлик, бо ще й голосу хотілося

почути в кожного.

– Чолом, матусю! - одвічали їй чумаки, простуючи далі…(О. Ільченко).

Український художній дискурс багатий на лексеми димензіонального, пестливого

характеру: зірочко, голубонько, дівчинко, зозуленько, ангеле. Вони виражають любов,

прихильність, несуть емоційний заряд і часто вживаються в українській усній і

писемній комунікації. Наприклад: Поцілуй мене тут ще раз, зозулько! — просив

ніжно (О. Кобилянська).

При офіційному звертанні до людей високого соціального рівня для вираження

поваги в англійській мові вживають наступні одиниці: Ladies and Gentlemen, Your

Excellency та інші. Наприклад: Gentlemen,– the clerk of the Court intoned, – what is your

verdict? (J. Stirling).

При зверненні до широкого загалу для української літератури характерні такі

слова-синоніми: панство, товариство, добродії. Пор.: Він вискочив на підвалину і

обернувся до всього товариства:

– Мої панове, сусіди і добродії!(І. Франко).

У ввічливому спілкуванні не обійтися без подяки: вираження вдячності за

допомогу, послугу або за яку-небудь дію. Нейтральними способами вираження

подяки в порівнюваних мовах є одиниці типу :англ. Thank you, thanks, thanks a lot,

I am grateful to; укр. спасибі, дуже дякую, дуже вдячний.

Пор.: May I wish you a prosperous New Year – when it comes – Mr. Mc Tavish. (…)

Aye, thank you, lass (…) An’ thank ye, sir (J. Stirling). Спасибі, Мар’янко, велике

спасибі, – беру книгу, не знаючи, як і де її заховати (М. Стельмах).

Невід’ємними складовими мовного етикету є поняття прохання та відмови. Для

того, щоб досягти бажаного результату, мовець, безумовно, має користуватися

максимами ввічливості. Основними запитальними формулами ввічливості є: Could

you, may I trouble you, would, would you mind if etc. Відповідниками в українській мові


є такі: Чи не могли б Ви?, можна Вас потурбувати?, Ви не проти якщо...? тощо.

Пор.: Would it bother you, if I asked you a question, Mama? (B. Lewis). Зазвичай в

перекладі ця ввічлива конотація зберігається: Мамо, тебе не потурбує, якщо я задам

тобі питання?

Таким чином, увічливість в англомовному та україномовному художньому

дискурсах, реалізуючись за допомогою набору лексичних, граматичних і

мовленнєвих маркерів, спрямована на досягнення позитивного комунікативного

ефекту між співрозмовниками. Розбіжності між англійськими та українськими

репрезентантами ввічливості криються в культурних відмінностях двох етносів.

Перспективою подальшого дослідження може стати вивчення впливу культурно-

національного фактора на вибір стратегій позитивної та негативної ввічливості в

різноманітних ситуаціях спілкування

SUMMARY

CORRELATION OF POLITENESS MARKERS

IN THE ENGLISH AND UKRAINIAN DISCOURSES

S. Baranova,

A. Korobko, Sumy State University,

2, Rimsky-Korsakov St., 40007, Sumy, Ukraine

The article deals with the ways of verbalization of politeness in the English and Ukrainian languages. It

analyzes the main markers of politeness in the literary discourses of the contrasted languages.

Keywords: category of politeness, positive / negative politeness, literary discourse, lexical, grammatical components.

РЕЗЮМЕ

СООТНОШЕНИЕ МАРКЕРОВ ВЕЖЛИВОСТИ

В АНГЛОЯЗЫЧНОМ И УКРАИНОЯЗЫЧНОМ ДИСКУРСЕ

С. В. Баранова,

А. О. Коробко,

Сумский государственный университет, ул. Римского-Корсакова, 2, г. Сумы, 40007, Украина

В статье исследуются способы вербализации вежливости в английском и украинском языках. Анализируются основные маркеры вежливости в художественном дискурсе сопоставляемых языков.

Ключевые слова: категория вежливости, позитивная / негативная вежливость, художественный

дискурс, лексические, грамматические компоненты.


1. Формановская Н. И. Культура общения и речевой этикет / Н. И. Формановская // Русский язык в школе. –1993. – №5. – С. 75-89.

2. Lakoff R. Language and Women’s Place / R. Lakoff. – New York: Harper & Row, 1975. – P. 45.

3. Словник української мови / І. К. Білодід – К.: Наук. думка, 1970 - 1980. – Т. І–ХІ. 4. Brown P., Levinson S. Politeness: Some Universals in Language Usage. – Cambridge: Cambridge University

Press, 1987. – P. 46.

7. Вжещ Я. Л. Принцип ввічливості в теорії і практиці міжкультурної комунікації. Теорія збереження обличчя П. Брауна та С. Левінсона / Я. Л. Вжещ // Вісник ЛНУ імені Тараса Шевченка. Ч. ІІ. – 2011. –

№ 9. – С. 251–255.

8. Рогатюк А. Є., Рабійчук І. Л. Непрямі мовленнєві акти як форма реалізації негативної ввічливостіу сучасній англійській мові / А. Є. Рогатюк, І. Л. Рабійчук // Науковий вісник Волинського

національного університету імені Лесі Українки. Серія Комунікативна лінгвістика. – 2011. – № 4. –

С. 92 9. Косенко Ю. В. Реалізація позитивної ввічливості в метакомунікативному блоці прощання (на матеріалі

англомовного художнього дискурсу) / Ю. В. Косенко // Вісник Сумського державного університету.

Серія Філологія. – 2008. – №1. – С. 46–50.


10. Григоренко І. В. Принцип ввічливості у сучасному англомовному дискурсі. Позитивна та негативна

ввічливість. [Електронний ресурс] / Режим доступу : www.weblancer.net/download/portfolio/

521113/521113.doc

11. Телеки М. М., Шинкарук В. Д. Соціальні категорії модусу в текстах епістолярного жанру : монографія. – Київ-Миколаїв : Вид-во МДГУ ім. Петра Могили, 2007. – 176 с.

СПИСОК ІЛЮСТРАТИВНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Wilde O. A Woman of No Importance. [Електронний ресурс] / Режим доступу :

http://www.literaturepage.com/read/woman-of-no-importance.html.

2. Роздобудько Ірен. Дві хвилини правди [Електронний ресурс] // Режим доступу : http://www.ukrcenter.com/Література/Ірен-Роздобудько/53828-4/Дві-хвилини-правди.

3. Muir Rae. Twice a bride / Rae Muir. – USA: Harleguin Books. – 299 p.

4. Франко І. Повісті та оповідання // Зібрання творів у 50-ти томах / І. Франко. – К.: Наукова думка, 1979. – Т. 19. – 503 с.

5. Кобилянська Ольга. Людина [Електронний ресурс] // Режим доступу :

http://ukrlit.org/Kobylianska_Olha_Yulianivna/zemlia/41/. 6. Stirling Jessica. The Dark Pasture / Jessica Stirling. – UK : Hodder and Stoughton. – 1998. – 398 p.

7. Ірванець О. Маленька п’єса про зраду для однієї актриси [Електронний ресурс] // Режим доступу:

http://ukrlit.blog.net.ua/knyhy-oleksandra-irvantsya/malenka-pjesa-pro-zradu-dlya-odnijeji-aktrysy/ 8. Винниченко В. К. Таємна пригода. Твори. Т. 4: Оповідання / Володимир Кирилович Винниченко. –

Київ : Рух, 1927. – С. 37.

9. Dumas Alexandre. The Count of Monte Cristo. [Електронний ресурс] / Режим доступу : http://www.literature.org/authors/dumas-alexandre/the-count-of-monte-cristo/chapter-66.html.

10. Maugham S. The Magician. [Електронний ресурс] / Режим доступу :

http://fb2.booksgid.com/content/D3/somerset-maugham-the-magician/7.html. 11. Підмогильний В. Невеличка драма. Оповідання, повість, романи / Валеріан Підмогильний. – Київ :

Наукова думка, 1991 – С. 126.

12. Стельмах М. Твори: в 6-ти т. – Т. 4 / М. Стельмах. – К.: Дніпро, 1973. – 726 с. 13. Coben Harlan. Tell no one. – L.: Orion Books Ltd, 2001. – 346 p.

14. Хвильовий М. Сині етюди [Електронний ресурс] // Режим доступу :

http://www.ukrlib.com.ua/books/printzip.php?id=43&bookid=3. 15. Старицький М. Твори: у 8-ми томах / М. Старицький. – К.: Дніпро, 1965. – Т. 8. –723 с.

16. Ільченко О. Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця [Електронний ресурс] //

Режим доступу: http://читать-онлайн.рф/index.php?id=2576. 17. Кобилянська Ольга. Людина [Електронний ресурс] // Режим доступу :

http://ukrlit.org/Kobylianska_Olha_Yulianivna/zemlia/41/.

18. Франко І. Борислав сміється [Електронний ресурс] // Режим доступу : http://uk.wikisource.org/wiki/Сторінка:Іван_Франко._Борислав_сміється._Перше_книжкове_видання._1

922.djvu/11. 19. Lewis Beverly. The Betrayal / Lewis Beverly. – USA: Bethany House. – 359 p.


http://www.weblancer.net/download/portfolio/521113/521113.doc

http://www.weblancer.net/download/portfolio/521113/521113.doc

http://www.literaturepage.com/read/woman-of-no-importance.html

http://www.ukrcenter.com/Література/Ірен-Роздобудько/53828-4/Дві-хвилини-правди

http://ukrlit.org/Kobylianska_Olha_Yulianivna/zemlia/41/

http://ukrlit.blog.net.ua/knyhy-oleksandra-irvantsya/malenka-pjesa-pro-zradu-dlya-odnijeji-aktrysy/

http://www.literature.org/authors/dumas-alexandre/the-count-of-monte-cristo/chapter-66.html

http://fb2.booksgid.com/content/D3/somerset-maugham-the-magician/7.html

http://www.ukrlib.com.ua/books/printzip.php?id=43&bookid=3

http://читать-онлайн.рф/index.php?id=2576

http://ukrlit.org/Kobylianska_Olha_Yulianivna/zemlia/41/

http://uk.wikisource.org/wiki/Сторінка:Іван_Франко._Борислав_сміється._Перше_книжкове_видання._1922.djvu/11

http://uk.wikisource.org/wiki/Сторінка:Іван_Франко._Борислав_сміється._Перше_книжкове_видання._1922.djvu/11


УДК 81’37+81’373.72:811.111

ФРАЗЕОЛОГИЧЕСКИЕ ЕДИНИЦЫ С НАЦИОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНЫМ

КОМПОНЕНТОМ В БРИТАНСКОМ И АМЕРИКАНСКОМ ВАРИАНТАХ

АНГЛИЙСКОГО ЯЗЫКА: СЕМАНТИКА И СТРУКТУРА

О. Л. Бессонова, д-р филол. наук, профессор;

А. А. Гайдаш, студентка;

Донецкий национальный университет,

пр. Гурова, 14, г. Донецк, 83001, Украина,


В статье описаны семантические и структурные особенности фразеологических единиц с

национально-культурным компонентом значения в британском и американском вариантах

английского языка. При помощи методов семантического, лингвокультурологического,

компонентного и количественного анализа были установлены наиболее продуктивные группы

фразеологических единиц с национально-культурным компонентом в обоих вариантах

английского языка.

Ключевые слова: фразеологическая единица, национально-культурный компонент,

британский вариант английского языка, американский вариант английского языка.

Статья посвящена рассмотрению семантики и структуры фразеологических

единиц (далее ФЕ) с национально-культурным компонентом значения. Исследуемые

ФЕ составляют значительный пласт языковых единиц и отражают культурные

особенности и менталитет британского и американского языковых сообществ. Это

такие единицы, как: Donnybrook Fair ‘громкое сборище, базар’ (по названию

ежегодной ярмарки, которая проходила до сер. ХІХ в. в окрестностях Дублина), а

wooden Indian ‘неподвижный, неживой’ (перед табачными лавками для рекламы

выставлялась деревянная фигура индианца с трубкой во рту).

Проблематика национально-культурного отражения ментальности во фразеологии

языка рассматривается в различных срезах отечественными и зарубежными

лингвистами. Исследования ведутся на материале разных языков в рамках описания

различных аспектов языковой картины мира (В. Гумбольдт, Н. Г. Комлев и др.) [1, 2],

речевой и языковой ментальности (О. Л. Бессонова, Е. С. Сысоева, I. V. Arnold,

I. Melchuk и др.) [3-7], в плане восприятия реальности понятийными структурами (А.

В. Кунин, Е. В. Трофимова, В. А. Маслова, О. А. Корнилов и др.) [8-11].

Актуальность исследования определяется важностью рассмотрения

идиоматической этничности языка и изучением связи между языком, мышлением и

культурой. Несмотря на обширное количество накопленных теоретических данных в

сфере фразеологии существует ощутимый недостаток исследовательских работ,

посвященных лингвистическому анализу ФЕ с национально-культурным

компонентом значения. Эти единицы отражают менталитет языкового сообщества,

восприятие им событий истории и современной действительности. Актуальность

рассмотрения ФЕ с национально-культурным компонентом значения возрастает в

связи с меняющимся статусом английского языка в эпоху глобализации и

установления политических, экономических и др. взаимоотношений между странами

всего мира. Английский язык становится основным и универсальным инструментом

делового общения во всем мире.

Объект исследования – фразеологические единицы английского языка с

национально-культурным компонентом значения.

Предмет исследования – семантические и структурные особенности этих

языковых единиц в британском и американском вариантах английского языка.

Цель исследования – установление и описание структурно-семантических

особенностей фразеологических единиц с национально-культурным компонентом

значения в британском и американском вариантах английского языка.



Поставленная цель предполагает необходимость решения таких задач:

– определить статус национально-культурного компонента в семантике и

структуре ФЕ;

– осуществить семантическую классификацию ФЕ с национально-культурным

компонентом значения;

– выявить и описать структурные типы английских ФЕ с национально-

культурным компонентом, определить степень их продуктивности;

– уточнить компонентный состав исследуемых ФЕ;

– описать лингвокультурологические особенности ФЕ с национально-

культурным компонентом.

Материал исследования составили 343 ФЕ с национально-культурным

компонентом значения в британском и американском вариантах английского языка,

полученные методом сплошной выборки из фразеологических словарей [14-16].

Решение поставленных задач обусловило выбор следующих исследовательских

методов: методы фразеологической идентификации и фразеологического описания

позволили осуществить системное исследование исследуемых ФЕ; семантический

анализ использовался для исследования содержательных характеристик ФЕ; с

помощью лингвокультурологического анализа исследовано влияние национально-

культурных факторов на возникновение ФЕ; метод количественного анализа

использовался для определения степени продуктивности семантических и

структурных особенностей исследуемых ФЕ.

Интерес к проблеме «Язык и картина мира» обнаруживается еще в работах

В. Гумбольдта, который писал, что «различные языки являются для нации органами

их оригинального мышления и восприятия» [1, с. 120]. В. Гумбольдт считал язык

связующим звеном между человеком и окружающим его миром [1, с. 122].

В. А. Маслова считает, что языковая картина мира является первоочередной, потому

что человек способен понимать мир и самого себя благодаря языку, в котором

закрепляется как общечеловеческий, так и национальный опыт [10, с. 63].

Своеобразным посредником в связи ФЕ с культурной действительностью выступает

внутренняя форма фразеологизмов, фактуальный план которой фиксирует реальный

фрагмент культуры. Внутренняя форма ФЕ – это «застывший» результат действия

сознания народа. ФЕ с национально-культурной спецификой представляют особую

трудность при изучении языка. Это связано с идиоматичностью ФЕ, значения

которых невыводимо из значения их компонентов. Кроме того, в каждом языке есть

набор самобытных фразеологизмов, возникших в своеобразных культурно-

исторических условиях. Таким образом коммуникативная значимость ФЕ очень

велика в силу их национально-культурной специфики и является весьма сложной для

освоения, требуя овладения фоновыми знаниями. Исторически сложившиеся и

постоянно меняющиеся реалии жизни определенного народа формируют

концептуальную картину мира (ККМ), которая находит свое отражение в языковой

картине мира (ЯКМ). Наиболее ярким представителем и хранителем всех изменений,

происходивших в языке и истории народа, является фразеология.

Вслед за А. В. Куниным и О. А. Корниловым мы считаем, что семантическая

структура ФЕ шире ее значения, потому что не исчерпывается только денотативным

и коннотативным значением, а еще и определяется внутренней формой, построением

всего образования в целом, типом грамматического значения и системными

языковыми и речевыми связями [8, 11]. Вслед за В. Г. Гаком в данном исследовании

в значении ФЕ различаются архисема и дифференциальные семы [12]. Если архисема

отражает признаки, свойственные всем ФЕ определенной семантической группы, то

наличие дифференциальных сем позволяет конкретизировать общую архисему,

показывая, чем ФЕ отличаются друг от друга внутри данной семантической группы

(архисемы).


Таблица 1 – Семантическая классификация ФЕ

с национально-культурным значением

Наименование группы Кол-во

единиц

% от

общего

числа

Примеры

1. ФЕ, обозначающие

«эмоции»

136 39,8 % to lose one’s heart to smb ‘букв.

потерять сердце, сильно влюбиться’


«характер»

94 27,4 % a hard nut to crack ‘крепкий орешек,

сильный волевой человек’

3.ФЕ, обозначающие

«внешность»

73 21,3 % as pretty as a picture ‘красивый, как

картинка’


«пространство»

24 6,8 % St. Marry Mead ‘название сельской

местности, где происходит действие

романов А. Кристи’


«время»

16 4,7 % till the cows come home ‘очень долго’

Всего: 343 100 %

Как показал анализ, в английском языке наиболее продуктивными являются ФЕ,

обозначающие «эмоции» (136 ФЕ, 39,8 %). На втором месте ФЕ, обозначающие

«характер» (94 ФЕ, 27,4 %), затем ФЕ, обозначающие «внешность» (73 ФЕ, 21,3 %).

ФЕ, обозначающие «пространство» (24 ФЕ, 6,8 %) и «время» (16 ФЕ, 4,7 %),

составили наименее продуктивные группы. В ходе сравнения британского и

американского вариантов английского языка, становится понятным, что американцы

более раскованные при выражении своих чувств, к тому же, в большей мере,

негативных, чем британцы, а также они уделяют больше внимания характеру

человека. Однако в британском варианте языка количественно больше ФЕ, которые

обозначают пространство и время. Семантическая классификация

проанализированных ФЕ показала, что наиболее продуктивными являются ФЕ,

которые обозначают «эмоции человека» как наиболее разнообразное и изменчивое

явление в жизни человека. ФЕ данной группы можно разделить на такие подгруппы:

«Любовь» lose one's heart to smb ‘букв. потерять сердце’, «Гордость» with one's nose

in the air ‘задирать нос’, «Гнев» to be on the rampage ‘дойти до бешенства’, «Горе» cry

like a baby ‘плакать как ребенок’, «Страх» one's tongue failed on ‘зуб на зуб не

попадает’, «Радость» be on the seventh heaven ‘быть на седьмом небе’. Следует

отметить, что ФЕ, обозначающих негативные эмоции, значительно больше, чем тех,

что обозначают положительные. На втором месте по продуктивности находятся ФЕ,

которые обозначают «характер». Эти ФЕ являются оценочно окрашенными. Оценка

может быть как негативная («Бессердечность»: hard heart; stony heart – ‘каменное

сердце’), так и положительная («Решительность»: a hard nut to crack; a tough nut –

‘крепкий орешек’). Менее продуктивными являются ФЕ, обозначающие

«внешность», которые отражают базовое стремление человека изучить и в

мельчайших подробностях знать о себе все, начиная с того, как он сам выглядит.

Кроме того ФЕ, номинирующих женскую внешность, в обоих вариантах больше, чем

тех, что обозначают мужскую. Например, привлекательная внешность описывается

так: as pretty as a picture – ‘как картинка’, а непривлекательная внешность

номинируется так: a missing link ‘чучело гороховое’. Менее продуктивна группа ФЕ,

обозначающих «пространство» как рефлексию человеком окружающего мира,

например, The Pink Arabian Sea ‘Аравийское море’ (в море в большом количестве

размножаются микроскопические обитатели верхних слоев воды, окрашивая ее в

красный цвет). Стоить отметить, что в этой группе большую роль играют


национально-географические особенности каждого варианта английского языка, т. к.

в британском преобладают названия графств, герцогств и городов, например,

Scarborough warning ‘расправа без суда, без предупреждения (предполагается, что

выражение возникло в связи с частыми случаями расправы без суда над

разбойниками в Скарборо в XVI в.)’, а в американском – названия штатов, их столиц

и основных рек, например, Arkansas toothpick ‘арканзасская зубочистка’, (длинный

охотничий нож). Наименьшую группу представляют ФЕ, обозначающие «время»

(например, концептуальная метафора time is money ‘время – деньги’). Важно

отметить, что именно в американском варианте языка есть более расширенная

классификация периода времени, например, от мгновения, минуты to turn a hair

‘миг’, до неопределенного периода времени: till the cows come home ‘очень долго’.

Таким образом, картина мира характеризуется антропоцентричностью,

ориентированностью на самого человека, его чувства, мироощущения и оценку

окружающей действительности.

Анализируя структурный состав ФЕ, можно с легкостью отметить его

неоднородность и многоплановость. Структурно ФЕ английского языка с

национально-культурным компонентом делятся на номинативные, номинативно-

коммуникативные и коммуникативные, и, несмотря на наличие целостного

единичного значения каждая ФЕ по своей структуре может состоять из различного

количества компонентов. В ходе исследования было выявлено, что наиболее

продуктивными являются номинативные ФЕ (193 ФЕ, 56,2 %), например, California

blanket- газета, в которую заворачиваются бездовные, собирающиеся ночевать на

улице, букв. ‘Калифорнийское одеяло’. На втором месте - номинативно-

коммуникативные (глагольные) ФЕ (123 ФЕ, 35,9 %), например, to talk a blue streak

‘говорить много, без остановки’, наименьшую группу представляют

коммуникативные ФЕ (27 ФЕ, 7,9 %), например, better late than never ‘лучше поздно,

чем никогда’. Стоит отметить, что в британском варианте английского языка более

продуктивными являются коммуникативные ФЕ, например, a penny saved is a penny

gained – ‘не истратил пенни – значит, заработал’, а в американском – номинативно-

коммуникативные, например, to fall on one’sfeet – ‘счастливо отделаться, вывернуться

(подобно кошке, которая падает всегда на ноги)’ как характерная черта американца-

предпринимателя, склонного к активным передвижениям и быстрому темпу жизни, в

то время как количество номинативных ФЕ в обоих вариантах почти одинаково.

Таким образом, наиболее продуктивными являются номинативные ФЕ, которые

отражают стремление человека назвать все окружающие его предметы,

идентифицируя окружающий мир и себя в нём и по продуктивности являются

практически одинаково распространенными в обоих вариантах английского языка.

Однако группа номинативно-коммуникативных (глагольных) ФЕ, отражающая

стремление британского и американского народа к действию, передвижению,

освоению новых земель и развитию, что является неотъемлемой составляющей

менталитета этих народов, в современной действительности более многочисленна

именно в американском варианте языка, поскольку в наши дни эти черты более

свойственны американской нации, чем британской, хотя еще около полувека назад

положение вещей было диаметрально противоположным.

Анализ языкового материала показывает, что в процессе фразеологизации

активное участие принимают лексемы, которые принадлежат к различным сферам

жизни человека. Таким образом, мы выделили группы ФЕ с такими компонентами,

как: «цвет», «топоним», «имя собственное», «части тела». В английском языке

наиболее продуктивными являются ФЕ с компонентом «цвет» (130 ФЕ, 37,9 %). На

втором месте ФЕ с компонентом «части тела» (96 ФЕ, 28 %), затем ФЕ с

компонентом «имя собственное» (93 ФЕ, 27,1 %). Наименьшую группу представляют

ФЕ с компонентом «топоним» (24 ФЕ, 7 %).

Значение и продуктивность ФЕ с компонентом «цвет» не выявили существенной

разницы в британском и американском вариантах английского языка, т.к.


преобладающее большинство ФЕ включает в себя цвета государственных флагов,

которые у обоих стран совпадают: красный, синий, белый и доминирующие цвета в

природе окружающей среды как британского, так и американского народа, например,

white lie ‘ложь во благо’. На втором месте по продуктивности ФЕ с компонентом

«части тела», показывающие антропоцентричный характер ЯКМ, преобладающие в

британском варианте языка: one's fingers itch ‘руки чешутся что-то сделать’. Менее

продуктивные ФЕ с компонентом«имя собственное», отражающие историю

становления страны и её религиозные убеждения, широко представлены в обоих

вариантах английского языка, однако отличаются содержанием, поскольку включают

в себя имена собственные значимые в истории каждой страны. Например, когда

англичане употребляют выражение Hobson`s choice- «отсутствие какого-либо

выбора», то подразумевается Hobson - фамилия реально существовавшего владельца

конюшни, который не давал своим клиентам права выбора лошади, в американском

же варианте - as loud as Tom of Lincoln – ‘громкоголосый, как Том Линкольна’

(большой колокол собора). Наименее продуктивную группу составляют ФЕ с

компонентом «топоним», которые отображают окружающую человека

действительность в топографическом контексте -to talk billingsgate ‘ругаться как

торговка на базаре’ (по названию большого рыбного рынка в Лондоне, на котором

торговцы не стесняют себя в выражениях).

Исследование семантики и структуры ФЕ с национально-культурным

компонентом в британском и американском вариантах английского языка позволяет

сделать следующие выводы:

1) структурные, семантические и компонентно-концептуальные особенности

ФЕ в полной мере отражают национально-культурную специфику английской

фразеологии и являются яркой репрезентацией ККМ, самосознания и мироощущения

обоих народов: как британского, так и американского, в контексте

антропоцентричности ЯКМ;

2) семантическая классификация анализируемых ФЕ показала, что наиболее

продуктивными и многочисленными являются ФЕ, обозначающие «эмоции» как

наиболее разнообразное и переменчивое явление в ежедневной жизни человека

(136 ФЕ, 39,8 %). На втором месте по продуктивности находятся ФЕ, обозначающие

«характер» (94 ФЕ, 27,4 %). Эти ФЕ являются оценочно окрашенными. Оценка

может быть как негативная, так и позитивная. Затем следуют ФЕ, обозначающие

«внешность», как стремление человека изучить и в мельчайших подробностях знать

все о себе, начиная с того, как он выглядит (73 ФЕ, 21,3 %). Затем следует группа

ФЕ, обозначающих «пространство», как рефлексию человеком окружающего мира

(24 ФЕ, 6,8 %). Наименьшую группу представляют ФЕ, обозначающие «время»

(16 ФЕ, 4,7 %). Таким образом ЯКМ и ККМ являются в наибольшей степени

антропоцентричными, т.е. ориентированными на самого человека, его чувства,

мироощущение и оценку окружающей его действительности;

3) структурно ФЕ с национально-культурным компонентом делятся на:

номинативные, номинативно-коммуникативные и коммуникативные. Наиболее

многочисленной стала группа номинативных ФЕ (193 ФЕ, 56,2 %), например,

California blanket «газета, в которую заворачиваются бездомные, устраивающиеся на

ночлег на улице», букв. ‘калифорнийское одеяло’. К группе номинативно-

коммуникативных ФЕ относятся глагольные ФЕ, составляющие 123 ФЕ, 35,9 %, к

группе коммуникативных ФЕ относятся пословицы и поговорки, составляющие

27 ФЕ, 7,9 %. Таким образом наиболее многочисленными и продуктивными

являются номинативные ФЕ, отражающие стремление человека назвать все

окружающие его предметы, идентифицируя окружающий мир и себя в нем. Затем

следует группа номинативно-коммуникативных (глагольных) ФЕ, которая отражает

стремление британского и американского народа к действию, передвижению,

освоению новых земель и развитию, что является неотъемлемой составляющей

менталитета этих народов;


4) анализ компонентного состава ФЕ с национально-культурным компонентом

показывает, что специфика человеческого восприятия действительности, характерная

для определенного этнообусловленного мировосприятия, фиксируется в кодах

культуры: соматическом, зооморфном, растительном, предметном,

пространственном, временном и т. д. [13]. Наиболее продуктивными являются ФЕ с

компонентом «цвет», включающие в себя цвет флага и доминирующие цвета в

природе окружающей среды (130 ФЕ, 37,9 %). На втором месте находятся ФЕ с

компонентом «части тела» (96 ФЕ, 28 %), показывающие антропоцентрических

характер ЯКМ. Затем следуют ФЕ с компонентом «имя собственное»

(93 ФЕ, 27,1 %), отражающие историю становления страны и ее религиозные

убеждения. Наименьшую группу представляют ФЕ с компонентом «топоним»

(24 ФЕ, 7 %), отражающие окружающую человека действительность в

топографическом контексте.

ФЕ с национально-культурным компонентом в британском и американском

вариантах английского языка в полной мере отражают различия и сходства этих двух

народов в их мироощущения и являются в большей степени антропоцентричными,

поскольку они созданы человеком, о человеке, для человека и о восприятии и

отношении к окружающей действительности именно человека.

SUMMARY

PHRASEOLOGICAL UNITS WITH CULTURAL SEMANTICS IN BRITISH AND AMERICAN

VARIANTS OF THE ENGLISH LANGUAGE: MEANING AND STRUCTURE

O. L. Bessonova,

G. O. Gaydash, Donetsk State University,

24, Universitetskaya St., Donetsk, 83001, Ukraine,


The semantic and structural peculiarities of the phraseological units with cultural semantics in British and

American variants of the English language are described in this article. The most productive groups of phraseological units with national-cultural component in both variants of the English language are singled out in

the course of analysis. Linguistic and cultural interpretations of their meaning and structure are suggested.

Keywords: phraseological unit, national cultural component, British English, American English.

РЕЗЮМЕ

ФРАЗЕОЛОГІЧНІ ОДИНИЦІ З НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНИМ КОМПОНЕНТОМ У

БРИТАНСЬКОМУ ТА АМЕРИКАНСЬКОМУ ВАРІАНТАХ АНГЛІЙСЬКОЇ МОВИ:

СЕМАНТИКА ТА СТРУКТУРА

О. Л. Бєссонова,

Г. О. Гайдаш, Донецький національний університет, пр. Гурова, 14, м. Донецьк, 83001, Україна,


У статті описані семантичні та структурні особливості фразеологічних одиниць з національно-

культурним компонентом значення у британському та американському варіантах англійської мови. За

допомогою методів семантичного, лінгвокультурологічного, компонентного та кількісного аналізу були встановлені найпродуктивніші групи фразеологічних одиниць з національно-культурним компонентом в

обох варіантах англійської мови.

Ключові слова: фразеологічна одиниця, національно-культурний компонент, британський варіант англійської мови, американський варіант англійської мови.




СПИСОК ИСПОЛЬЗОВАННОЙ ЛИТЕРАТУРЫ

1. Гумбольдт В. фон. Избранные труды по языкознанию / Вильгельм фон Гумбольдт ; пер. с нем. под

ред. и с предисл. Г. В. Рамишвили. – 2-е изд. – М. : Прогресс, 2000. – 398 с.

2. Комлев Н. Г. Слово в речи : Денотатив. аспекты / Н. Г. Комлев. – 2-е изд. – М. : Едиториал УРСС, 2003. – 214,[2] с.

3. Процедури концептуального аналізу в різноструктурних мовах / Бєссонова О. Л., Сарбаш О. С.,

Трофімова О. В., Олійник С. В., Стоянова І. Д./ за заг. ред О. Л.. Бєссонової (Типологічні, зіставні діахронічні дослідження. – Т.7). – Донецьк: ДонНУ, 2012. – 360 с.

4. Сисоєва Є. С. Оцінні антропоніми в англійській мові: [монографія]. – Донецьк: ДонНУ, 2013. – 231 с.

5. Сисоєва Є. С. Семантика, структура і функціонування оцінної антропонімічної лексики в англійській мові / Є. С. Сисоєва ; Донец. нац. ун-т. – Донецьк, 2011. – 228 арк.

6. Arnold I. V. The English Word [текст] / I. V.Arnold - M.: Vyssaja sk, 1986. – 295 р.

7. Melchuk I. Phrasemes in Language and Phraseology in Linguistics [текст] / I. Melchuk//Idioms: Structural and Psychological Perspectives. – Hillsdale, New Jersey: Lawrence Eribaum Associates, 1995. – P. 152–167

8. Кунин А.В. Курс фразеологии современного английского языка : [учеб. для ин-тов и фак. иностр. яз.] /

А. В. Кунин. – М. : Высш. шк., 1986. – 336 с. 9. Трофімова О. В. Фразеологічна репрезентація негативних емоцій в англійській та українській

національних картинах світу[Текст] : дис…. канд. фiлол. наук : 10.02.17 / Трофімова Олена

Володимирівна ; Донецький нац. ун-т. – Донецьк, 2011. – 245 c. 10. Маслова В. А. Лингвокультурология : учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений / В. А. Маслова –

М., 2001.

11. Корнилов О. А. Доминанты национальной ментальности в зеркале фразеологии // Вестник МГУ. Сер.19. Лингвистика и межкультурная коммуникация. – 2007. – №2.– С.53-65.

12. Гак В. Г. Сопоставительная лексикология : на материале фр. и рус. яз. / В. Г. Гак. - М. : Междунар.

отношения, 1977. - 264 с. 13. Человек. Язык. Культура: сб. науч. статей, посвященных 60-летнему юбилею проф. В. И. Карасика: в

2-х ч.; отв. соред. В. В. Колесов, М. Влад. Пименова, В. И. Теркулов. – К.: Изд.дом Д. Бураго, 2013. –

Изд. 2-е, испр., Ч. 1. – 800 с.

СПИСОК ЛЕКСИКОГРАФИЧЕСКИХ ИСТОЧНИКОВ

14. Англо-русский словарь устойчивых словосочетаний = CollinsCOBUILDDictionaryofIdioms. [текст] – М.: Астрель,2004. – 751 с.

15. Кунин А. В. Англо-русский фразеологический словарь [текст] / А.В. Кунин. – 3-е изд., стереотип.–

М.: Русский язык, 2001. – 401 с. 16. Oxford Dictionary of Idioms / [ed. by J. Siefring]. – Oxford: Oxford University Press, 2004. – 340 p.

Поступила в редакцию 22 февраля 2014 г.


УДК 82’06 (7/8)

ЗАСОБИ ВИРАЖЕННЯ КОНЦЕПТУ «ПРАВОСУДДЯ»

У ТВОРЧОСТІ ДЖОНА ГРІШЕМА

М. М. Дудченко,

Сумський державний педагогічний університет імені А. С. Макаренка,

вул. Роменська, 87, м. Суми, 40002, Україна

Стаття присвячена аналізові мовних і стилістичних засобів художнього вираження теми

правосуддя у творчості одного із провідних новелістів сучасної американської прози.

Ключові слова: концепт, правосуддя, Джон Грішем, американська література.

Постановка проблеми. Джон Грішем відомий як творець юридичного роману у

сучасній англомовній літературі. Твори письменника, юриста за освітою, з багатим

досвідом роботи в американській судовій системі, заслуговують на вивчення їх з точки

зору втілення концепту Правосуддя.

Мета статті. Аналіз перших романів Джона Грішема «Час вбивати» та «Клієнт» з

точки зору мовностилістичних засобів розкриття визначеної теми.

Виклад основного матеріалу. Перший роман “Час вбивати” (A Time to Kill) про

зґвалтування неповнолітньої темношкірої дівчинки не наважувалося друкувати жодне

видавництво. Тільки після появи роману “Фірма” (The Firm) кожен наступний роман

Джона Грішема ставав бестселлером і користувався надзвичайним успіхом. Багато з

них успішно екранізовані за участю відомих голлівудських акторів і користуються

великою популярністю у глядачів.

Після десяти років юридичної практики, здобувши славу популярного письменника

і фінансову стабільність, Джон Грішем цілком присвятив себе літературній праці і став

одним із найпопулярніших авторів в американській і світовій літературі [1, c. 428-432].

Одним чи двома словами, які автор виносить у заголовок своїх романів, він дає

читачеві відчуття піднятої соціальної проблеми: “Клієнт” (The Client; 1993); “Газова

Камера” (The Chamber; 1994); “Золотий дощ” (The Rainmaker; 1995); “Вердикт на

гроші” (The Runaway Jury; 1996); “Партнер” (The Partner; 1997); “Вуличний адвокат”

(The Street Lawyer; 1998); “Заповіт’ (The Testament; 1999); “Шантаж” (The Brethren;

2000); “Різдво з невдахами” (Skipping Christmas; 2001); “Повістка” (The Summons; 2002);

“Король угоди” (The King of Torts; 2003); “Останній присяжний” (The Last Juror; 2004);

“Брокер” (The Broker; 2005); “Невинний” (The Innocent Man, 2006). Основною темою

його романів є проблема особистості і її відчуженості, проблема індивідуума і

суспільства, індивідуума і «системи». Джон Грішем є творцем нового типу роману –

юридичного роману (legal novel), основою якого є проблема американської системи

правосуддя, проблема злочину, його розслідування, розкриття і вердикту. Для цього

типу романів характерним є захоплюючий сюжет, інтрига, висока динаміка розвитку

подій, яскраві образи, мальовничі описи. Жанр юридичного роману (legal novel) має

багато спільного з детективним романом (detective novel). Для інтриги обох жанрів

характерним є наявність жертви, проведення експертизи, до певної міри і до певного

часу загадкова постать злочинця, логічність роздумів, психологічних спостережень і

розв’язки конфлікту.

Важливим для розуміння роману є аналіз його лексичних та стилістичних

особливостей, які автор використовує для створення сюжету та образів. З одного боку,

мова Джона Грішема характеризується певною простотою, але з іншого боку, ця мова є

специфічною, виразною та насичена спеціальними термінами та сленгізмами

найвищого рівня, які можна ледве відрізнити від розмовної мови, а їх нижчий

прошарок часом межує з вульгаризмами.

Характерною особливістю юридичного роману у плані вираження концепції

правосуддя є широке використання юридичної професійної термінології. Професійні


терміни Джон Грішем використовує з метою створення професійного колориту,

відтворення життєдіяльності юридичного професійного середовища. За структурою їх

можна поділити на:

а) іменникові односкладові:

witness, trail, suicide, sheriff, judge, informant, attorney, disbarment, jury, ploy, plaintiff,

bailiff, jurors, arraignment, suspect, prosecutor, trusties, motions, adversary, affidavits,

summon,investigator, warrant, disbarment, deposition, rebuttal, punishment, Mafia, jury,

case, murder, jail, evidence;

б) іменникові двоскладові:

State penitentiary, parole officer, court dockets, arrest warrants, life sentence, murder trial,

trial jury, jury box, jury room, jury’s decision, defense lawyer, witness stand, bail hearing,

insanity defense, death penalty, defense attorney, plaintiff’s attorney, vigilance justice;

в) складені слова:

courtroom, handcuffs, manslaughter, wife-beaters, husband-beaters, courthouse,

fingerprints, cross-examination.

Синтаксичні структури складеного терміна можна вважати вільними (бо його

компоненти зберігають своє пряме значення) і одночасно закритими (бо при

довільному включенні до їх складу інших слів, вони втрачають свою

термінологічність). За кожним складеним терміном (терміном-словосполученням)

стоїть стійка, стандартно відтворювана структура складного (розчленованого)

професійного поняття.

Різноманітними є терміни правосуддя за своєю морфологічною будовою.

Поширеними є такі структурні композити:

N+N

adult charge, drug traffickers, drug dealer

N+prep+N

A deputy for prosecution, attorney for defence, obstruction of justice, violation of laws,

contempt of court

N+prep+adj+ N

Case of intended killing, case of nasty divorce

V

to litigate, to bond out, to indict, to interrogate, to overrule, to sue

V+N

to survive prison, to have a suspect, to face litigation, to uphold disbarment, to waive

the hearing, to have evidence, to cross-examine, to win an acquittal, to make a bail, to set

bonds, to retain the lawyer, to waive the preliminary, to create an alibi, to avoid litigation, to

subpoena witnesses, to plead guilty, to call the docket, to escalate accusation, commit suicide

V+prep+N

to put on probation, put on trial, to ask for a continuance, to testify before the jury, to

be convicted on the charges, to be charged for murder, to be set for trial, to be convicted of

assault, to provide with a defense, to be on death row

V+N+prep+N

to indict smb. for smth. to place smb. under arrest

Adv+Adj+N

Rarely in disputable evidence

Adj+N

Capital murder, capital punishment, criminal lawyer, grand jury, preliminary hearing,

aggravating assault, a defensive tackle, a holding room, statutory authority, law-abiding

constituents, appellate process, sufficient evidence, premeditated murder, physical evidence,

speedy trial, law charge, auto accident, federal offence, Juvenile Court, cold-blooded killer,

petty crimes, zealous advocate, criminal prosecution

Adj+N+N

run-of-the-mill divorce case


За тематичним принципом терміни судочинства романів Джона Грішема можна

класифікувати наступним чином:

судові органи: The Complaint Tribunal and Disciplinary Committee, Judicial District, Mississippi

Highway Patrol, Mississippi Legislative Sheriff, County Court, Ford County Courthouse,

Supreme Court, FBI, Circuit Court judge, Black Panthers;

учасники процесу:

plaintiff, foreman, defendant, bailiff, jury, witness;

правопорушники:

wife-beaters, husband-beaters, thugs, shop lifters, drunks, manslaughter;

правопорушення, вчинені підсудними:

forgery, blackmail, assault, gambling, whores larceny, botchery, bribery;

злочини, вчинені підсудними:

arson, burglary, graft, armed robbery, murders, rape, manslaughter, racketeering,

child abuse, capital murder, regular murder;

предмети злочину:

drugs, illegal whiskey, dope, cocaine, guns, credit cards, stolen goods;

судова медицина:

autopsy, print experts, fingerprints, codeine, trace of blood, spot of blood, type of

blood, bruise.

Таке розмаїття юридичної термінології у творах пояснюється, перш за все, тим, що

Джон Грішем за освітою і професійною діяльністю адвокат і для нього є природним

використовувати у творах термінологію, яка стосується сфери його діяльності. Автор

деталізує усі вирішальні моменти судової справи, включаючи і ті події, які

відбуваються на закритих судових засіданнях лише за участі прямих учасників.

Усвідомлюючи можливість труднощів у розумінні юридичної і судової термінології

читачами, з метою уникнення такої ситуації Джон Грішем часто вдається до пояснення

термінів, які цього потребують:

“big clients, like insurance companies, banks, and farmers” (A Time to Kill), “The most

effective defense lawyers are those who keep the fighting away from the issues.”(The Client)

або “ It didn`t want the run-of-the-mill divorce cases in which one spouse was sleeping

around and the other wanted photos.” (The Client).

Із стилістичної точки зору для термінів юриспруденції у романах «Клієнт» та «Час

вбивати» характерними є стилістичні прийоми:

антитеза:

A black sheriff in a white county; plaintiff’s attorney – defense attorney; county

prosecutor – a deputy for protection, defender; State versus Carl Lee Hailey; guilt versus

innocence; freedom versus prison; life versus death; criminal lawyer – a civil rights lawyer;

big shot lawyers – “street lawyers”; to ask for the death penalty, to evict smb., to be

convicted on the charges, to get a conviction, a death penalty verdict, life sentence – to plead

not guilty; to sue smb. – to defend smb.; defender – defendant; to indict smb. for smth. – to

return a bill of indictment; to sue – to defend, pleading;

синоніми:

Capital punishment – a death penalty verdict; to produce an affidavit – to sworn; to

cross-examine – to interrogate;

антоніми:

to have evidence against the defendant – to create an alibi; to litigate – to avoid

litigation.

Одним із найуживаніших стилістичних прийомів, які використовуються для

упорядкування членів речення є повтор, тобто вживання одного і того ж слова,

словосполучення, фрази два або більше разів. У романі «Клієнт» Джон Грішем

використовує різні види повторення, серед яких є :

а) анафора – повторення початкових слів, словосполучень та фраз у послідовних

реченнях:


“He was cracking up before my eyes. He hadn`t slept or bathed. He got drunk over lunch,

and started accusing me of trickery” (The Client).

б) епіфора – повторення останніх слів, словосполучень фраз у послідовних

реченнях. Основною її функцією є виділення, наголошення останніх слів речень.

в) підхват – повторення останнього слова одного речення на початку наступного

речення:

“It was not a mistake. The mistake had been to tell Clifford.” (The Client).

Декілька підхватів утворюють ланцюжкове повторення:

“I told him I had to tell Roy, and that Roy had to tell the FBI, and that the FBI was now

trailing him around the clock.” (The Client).

Функцією повторів є надання образності мові твору, виділення певних подій, на які

читач має звернути увагу та для надання емоційності.

Джон Грішем значно відрізняється від інших сучасних американських

письменників стислістю та сардонічністю стиля письма і жвавою, перехресною

технікою викладу фактів. Роман «Клієнт» завдяки виразній прозі, яка збагачена

експресивністю, неперевершеними описами, можна, справді, вважати витвором

мистецтва з яскравими, глибокими образами та переконливою інформацією, яка цікава

та відповідає дійсності. Завдяки таким стилістичним прийомам як метафора, метонімія,

перелік, тощо роман автора набуває таких ознак. Розглянемо ряд стилістичних

прийомів.

Перелік - це стилістичний прийом, за допомогою якого окремі об`єкти, предмети

та явища послідовно називаються, утворюючи ланцюг, і займають одну і ту ж

синтаксичну позицію ( тобто є однорідними членами даного речення).

Як зазначає професор Левашова В. А. [2], інваріативна функція, яка властива усім

видам переліку, тобто це функція детального та яскравого опису, відображує здатність

цього стилістичного прийому імітувати процес сприйняття реальності живою істотою.

Ця функція може бути поділена на декілька підвидів.

1) Функція іронічного опису, здатність переліку описувати безпосередньо

відображену реальність. Опис цієї реальності може мати статичний або динамічний

характер, який передбачає подальший поділ цієї функції на статичний та динамічний

іронічний опис.

“ The hair was black and full, colored to hide a bit of gray, slicked down, laden with gel,

pulled back fiercely and gathered into a perfect little ponytail that arched downward and

touched precisely at the top of the dark green polyester jacket ” (The Client).

2) Функція психологічного опису, тобто здатність переліку розкривати

емоційний стан персонажів через опис деталей та ознак ситуації, або способу їх життя.

“ She swallowed hard, caught her breath, thanked heaven he was on the phone and not in

the office standing before her desk cracking his knuckles, and informed Mr. Muldanno that

Mr. Clifford had left the office at around 9 A.M. and had not been heard from since” (The

Client).

З цього прикладу стає зрозумілим, що дівчина боїться того, хто їй телефонує, вона

хвилюється при розмові з ним і кращим для неї є не стикатися з цією особою у

реальному житті; тобто, перелік надає достатньо додаткової інформації, щоб читач міг

уявити реальні почуття героя у певній ситуації.

3) Функція уявного перегляду, тобто здатність переліку бути засобом декодування

певних абстрактних термінів.

“ No work, no money, no place to live, but her two beloved sons.” (The Client).

4) Оцінно-описова функція, тобто здатність переліку зображувати ситуацію та

персонажів, додаючи оцінювального забарвлення.

“ He was acting strange- disappearing like this, staying away from the office, not

returning calls, always late for court, always mumbling under his breath and drinking too

much” (The Client).

Стилістична функція переліку, який широко використовує Джон Грішем, полягає у

створенні яскравих образів, іронічних статичних та динамічних описів, чіткій передачі


духовного стану героїв та їх реакції на ту чи іншу ситуацію. Перелік, завдяки якому

читач розкриває емоційний, психічний та психологічний стан персонажів, надає

додаткову інформацію про ситуацію, героя, роблячи опис детальним, яскравим, чітким

та зрозумілим. Різні види повторення допомагають створити логічні, ритмічні, виразні,

емоційно-забарвлені синтаксичні структури, що є незамінними та необхідними при

описі та характеристиці персонажа. Що стосується називних речень, то вони відіграють

роль у наданні оцінки, розпізнавання, додаткової інформації та для узагальнення того,

про що йде мова. Саме це робить твори цього автора неповторними, особливими та

популярними.

Серед лексикологічних засобів виразності мови Джона Грішема чільне місце

займають:

Сленг. Ледве існує будь-яка інша група слів словника англійської мови така ж

невизначена і нечітка, як сленгізми. Новий Міжнародний Словник Вебстера

[3, c. 815-820] дає наступні визначення терміну «сленг» :

1) мова, характерна для певної групи осіб: а) специфічний, особливий словник,

зрозумілий лише представниками окремого класу ( шахраї, вбивці, торговці

наркотиками, злодії та ін.); б) жаргон, який використовується або асоціюється з певним

видом людської активності професії, галузі;

2) мова з нестандартним словником, який складається зі слів та значень з

первинними конотаціями найвищої інформативності; слова, вживані і характерні для

певного регіону та складаються з новоутворених висловів або змінених існуючих слів,

скорочених форм, незвичайних мовних зворотів, які дуже швидко поширюються.

Використання сленгу Джоном Грішемом відіграє роль у вираженні емоційного та

інтелектуального планів характеристики героїв, а також наданні нових назв тим речам,

які уже зустрічались у творі, та для привертання уваги читача: bread- basket (stomach),

barber`scat (chatterbox). Також сленг у романі використовується для пом`якшення

контакту, ставлячи мовця у те ж мовне середовище, що і його співрозмовники та

додаючи почуття інтимності та відкритості:

“– It looks as though he left New Orleans shortly after nine, drove to Memphis in five or

six hours, stopped once for gas, stopped to buy the gun, and drove off and shot himself.

– Ma be he stopped for lunch, maybe to buy whiskey, maybe a lot of things. We`re

digging!” (The Client).

Для творів Грішема характерні спеціальний сленг та загальний сленг.

Загальний сленг – це слова, які відомі усім членам суспільства і здебільшого

характеризують його недоліки (торгівля наркотиками, наркоманія, алкоголізм, пияцтво

та ін.): pusher,gut, boozed.

Спеціальний сленг Грішем широко використовує у сфері юриспруденції та

криміналістики:

Cop, to fiddle, snitch,screw-ball,bump off.

Саме така характеристика сленгізмів як квінтесенція (передача найсуттєвішої

ознаки) робить мову твору яскравою, гнучкою та виразною:

“For the meantime, J. Roy Foltrigg had purchased this fancy van with his own money and

loaded it down with appliances and gadgets, two phones, a television, even a fax machine”

(The Client).

Сленг у романі Джона Грішема надає яскравості та виразності мові героїв і слугує

новій інформативності уже існуючих слів.

Вульгаризми. Термін «вульгаризм» вживається для визначення окремої групи слів,

яка стосується нестандартного словника англійської мови. Неоднозначність терміну

зумовлена його етимологією. «Вульгарний», за малим Оксфордським словником

[4, 506] , означає:слова або назви, які використовуються у повсякденній мові;

– загальновідомі висловлювання;

– слова або вирази, які швидко поширюються, мають непристойне значення та

не використовуються у літературній мові.


Вульгаризми, як зазначає професор І. Р. Гальперін [5], мають різні відтінки

непристойного значення та лайки. Він поділяє вульгаризми на лайливі висловлювання

або лайливі слова та непристойні, образливі вислови: as damn, to hell, son of a bitch та

інші.

Лайливі слова та висловлювання знаходяться на найнижчому рівні соціального

престижу та не сприймаються членами суспільства з моральних міркувань. Образливі

слова не вживаються у мові, словниках, пресі, тощо.

Джон Грішем наділяє мову деяких персонажів вульгаризмами, завдяки чому читач

може зробити висновок про соціальний статус героя, рівень його освіченості, певні

моральні якості та навіть спрогнозувати майбутні вчинки. Наприклад:

– “You! You little bastard!- hе screamed as he grabbed Mark`s hair and flung him

onto the trunk of the car” (The Client).

– “Don`t lie to me, kid, because if you do, I`ll kill you. I`m crazy as hell, okay, and I`ll

kill you” (The Client).

– “You have a choice, kid, or I`ll blow your brains out, and it`s over now, or the gas`ll

get you.- he said inhaling the invisible fumes” (The Client).

– “ None of your damned business, okay, kid. I`m nuts, okay” (The Client).

– “ Shut up! I feel the gas now, don`t you? Quit sniffing, dammit! It`s odorless, you

little dumbas!” (The Client).

– “ He needed a new lawyer, and he needed a continuance or a postponement or a

delay, hell, anything to slow this thing down so he could think” (The Client).

Отже, функцією вульгаризмів, використаних у романах Джона Грішема є

вираження сильних емоцій, здебільшого роздратування, гніву, прикрості, тощо.

Серед стилістичних засобів творів письменника можна зазначити і метафоричність

мови. Метафора належить до одних з найважливіших стилістичних прийомів

створення літературних образів. Її експресивність зумовлена одночасною присутністю

образів обох предметів, що розкриває, щось приховане, неочікуване. Її експресивність

полягає у цілковитій, одночасній присутності образів обох предметів. У художньому

творі серед домінуючих стилістичних функцій метафори є образно-художня, образно-

емоційна, естетична, та портретно-характеризуюча [6, c. 36-48]. Автор використовує

цей стилістичний засіб, характеризуючи адвокатів, їх амбіції та особистісні цінності і

якості. У творі метафори можна класифікувати за об`єктами, до яких вони відносяться,

а саме:

– адвокати: які вони, хто вони;

– судова справа, якою вони займаються;

– головні цінності, якість їх роботи.

“ Reggie was not such a kind and always wondered how greedy sharks deceive people

and split their money” (The Client).

“ Give up, Foltrigg, and call off the dogs” (The Client).

Звідси стає зрозуміло, що негативна оцінка особистості адвокатів домінує. З одного

боку, Джон Грішем порівнює їх з хижими акулами, які відомі своєю жадністю,

жорстокістю та здатністю перетнути будь-яку межу, щоб отримати те, що їм потрібно,

не зважаючи на інтереси та бажання інших. З іншого боку, вони порівнюються з

собаками, які служать їх господарю, людині, яка забезпечує їх потреби та бажання;

вони сліпо слугують своєму «власнику» та готові на все, аби йому догодити та

отримати омріяну кісточку.

Що стосується судових справ, до яких причетні такі адвокати, то їх необхідність та

важливість є очевидною і не потребує особливих роздумів. Одним словом, це

величезні можливості дістати будь-яку суму грошей, яка їм потрібна.

Висновки. Джон Грішем – справжній майстер динамічного, логічно-побудованого

сюжету. Кожен епізод ретельно та старанно змальований, але водночас дуже

лаконічно, що допомагає читачеві відчути автентичну атмосферу, уявити сцени з

реального життя героїв роману. Автор навмисне уникає надмірних пояснень, довгих та

нудних описів, подаючи тільки необхідну інформацію про розвиток подій у романі. Як


результат, Джон Грішем тримає увагу читача від початку до останньої сторінки твору,

додаючи напруги, гострих емоцій та хвилювань. Особливий підхід до вибору лексики,

стилістичних засобів і прийомів роблять його твори напруженими, яскравими та

чіткими, в яких на перший план виходять логічні, ритмічні, емоційні та виразні аспекти

висловлювання.

SUMMARY

MEANS OF IMPLEMENTATION OF THE CONCEPT “JUSTICE”

IN THE WORKS OF JOHN GRISHAM

M. N. Dudchenko,

Sumy State Pedagogical University named after A. S. Makarenko,

87, Romenska St., 40002, Sumy, Ukraine

The article deals with the analyses of verbal means of implementation of the theme of justice and judicial system in the novels of John Grisham – one of the leading novelists in modern American literature, the creator of

modern legal novel. Language means are analyzed from structural, morphological and thematic approaches.

Keywords: Concept, justice, John Grisham, American modern literature.

РЕЗЮМЕ

СРЕДСТВА ВЫРАЖЕНИЯ КОНЦЕПТА «ПРАВОСУДИЕ»

В ТВОРЧЕСТВЕ ДЖОНА ГРИШЕМА

М.Н. Дудченко,

Сумской государственный педагогический университет им. А. С. Макаренко, ул. Роменская, 87, г. Сумы, 40002, Украина

Статья посвящена анализу вербальных средств художественного воплощения темы правосудия в творчестве Джона Гришема – одного из ведущих новеллистов в современной американской литературе,

создателя современного юридического романа. Языковые средства анализируются по структурному,

морфологическому и тематическому принципах. Ключевые слова: концепт, правосудие, Джон Гришем, американская литература.


1. Dudchenko M. Highlights of English and American Literature / M. Dudchenko. – Суми: ВТД

«Університетська книга», 2006. – 445 с.

2. Левашова В. А. Лингвистическая природа и функционирование стилистического приема перечислення

/ В. А. Левашова: дис…. канд. филол. наук. - М., 1976. - 191 с. 3. The New Lexicon Webster`s Encyclopedic Dictionary of the English Language.– USA: Deluxe Lexicon

Publication, 1993. – 1149 p. 4. Hornby A. S. Oxford Advanced Leaner`s Dictionary of Current English. Special Edition for the USSR.–

O., 1983. – 769 p.

5. Гальперин И. Р. Очерки по стилистике английского языка / И. Р. Гальперин. – М.: Высшая школа, 1958. – 340 с.

6. Дудченко М. М. Поетична метафора і шляхи її відтворення в українських віршових перекладах

(на матеріалі українських перекладів англомовної поезії / М.М. Дудченко. – дис…. канд. філол. наук. – Київ, 1974. – 211 с.

7. John Grisham. A Time To Kill. – N.Y.: Island Books. Bantam Doubleday Dell Publishing Group, Inc.,

1989. – 516 h. 8. John Grisham. The Client. – N.Y.: Island Books Bantam Doubleday Dell Publishing Group, Inc., 1993. –

566 p.

Надійшла до редакції 3 березня 2014 р.


УДК 811. 111

БРИТАНСЬКА АНГЛІЙСЬКА ЯК МОВА-ЕТАЛОН ДЛЯ РЕГІОНАЛЬНИХ

ВАРІАНТІВ АНГЛІЙСЬКОЇ МОВИ

О. М. Копилова, канд. пед. наук,

Криворізький педагогічний інститут

ДВНЗ «Криворізький національний університет»,

вул. ХХІІ Партз’їзду, 11, м. Кривий Ріг, 50027, Україна,


У статті розкривається сутність та особливості британської англійської мови як мови-

еталону, її роль у формуванні регіональних варіантів англійської мови. Досліджується

суспільна значущість британського варіанта англійської мови.

Ключові слова: британський варіант англійської мови, мовна норма, мова-еталон, мовні

типи.

Англійська мова найбагатша у світі ( близько 1,5 млн. слів).Виникла вона ще

наприкінці Великого переселення народів (5 ст.), коли група західногерманських

племен (англи, сакси, фризи та юти) розпочали своє вторгнення на британські

острови. Спочатку англійською (english – британський варіант англійської мови,

британська англійська) [1, с. 663] мовою говорило населення безпосередньо Англії –

англійці (british – англійці, британці) [1, с. 663], а протягом 13-17 ст. нею почали

говорити інші частини Британських островів та інші континенти.

Розвиток мореплавства, захоплення нових територій та підкорення народів

сприяли розповсюдженню британської англійської мови, включенню в її лексику,

фонетику, граматику елементів місцевих мов. В таких регіонах вона закріплювалась

та починала виконувати функції або першої, державної, або другої чи третьої мови.

В науковій літературі вважається окремим випадком варіантності такий стан

системи літературної мови, коли вона використовується кількома національно-

державними спільнотами і в результаті дістає назву національної негомогенності

мови. З метою виокремлення явищ, пов’язаних з негомогенністю національної мови

існують терміни, що розкривають сутність різновидів мови, зокрема це

«регіональний варіант», «територіальний варіант».

Дослідженням національно негомогенної англійської мови, як системи її

національних варіантів ми знаходимо в роботах Т. І. Беляєвої, І. Р. Гальперіна,

Г. Д. Звіададзе, О. В. Куніна, І. А. Потапової, Л. Н. Ступіна, В. Н. Ярцевої.

Питання територіальної й регіональної варіативності мовних систем розробляли

такі вчені: Л. Блумфілд, О. Бронштейн, У. Вольфрам, Б. Качру, Б. Лабова,

Б. Макдевід, Р. Менкен, Г. Степанова, О. Швейцер.

Актуальність дослідження сучасного стану англійської мови, як мови спілкування

українського суспільства на міжнародному рівні в усіх галузях життя, вимагає нових

підходів до неї як до особливої форми пристосування єдиної літературної мови до

сучасних потреб нації та вирішення питання про мову-еталон для регіональних

варіантів англійської мови.

Мета роботи: розкрити сутність та особливості британської англійської мови, як

мови-еталону для регіональних варіантів англійської мови.

Завдання: зробити огляд сучасного стану англійської мови; розкрити сутність

британської англійської мови, як мови-еталону для регіональних варіантів

англійської мови.

Об’єкт дослідження: сучасний стан англійської мови.

Предмет: британська англійська мова, як мова-еталон для регіональних варіантів

англійської мови.

Великий тлумачний словник сучасної української мови визначає, що «англійці –



народ, який становить основне населення Англії» [2, с. 18]. Відповідно Великій

Російській енциклопедії «англійці (самоназва English), народ, основне населення

Великобританії. Чисельність 49, 14 млн. чоловік. Живуть також в Канаді (1 млн.

чол.), Австралії (1 млн. чол.), США (1 млн. чол.), Новій Зеландії (270 тис. чол.), Індії

(100 тис. чол.). Говорять британським варіантом англійської мови [3, с. 691.]. З

даного твердження випливає, що британський варіант англійської мови виступає в

якості національної мови для англійців. Це дає підстави стверджувати, що

британська англійська використовується як еталон (мірило), відповідно до якого

можна говорити про наявність чи відсутність певних параметрів в інших варіантах

англійської. «Мова – еталон – ідеальна мовна система, спеціально сконструйована

лінгвістами, у якій представлені універсальні властивості всіх мов, як основа (тло)

для зіставних досліджень мов [4, с. 429].

За допомогою мови – еталону виявляється своєрідність мови чи варіанту мови в

результаті їх порівняння. Оскільки в роботах лінгвістів найчастіше особливості

англійської мови порівнюються з британським варіантом, то, на нашу думку,

британський варіант – це англійська мова-еталон.

Більшість дослідників причинами, що викликали появу варіантів англійської

мови, вважають як людський фактор, так і британський варіант як еталон

національної англійської мови.

Значний внесок у вивчення мовної варіантності зробив О. Швейцер. Він увів до

наукового вжитку поняття «національно – територіального варіанту англійської

мови», вперше виявив і описав відмінності британського та американського варіантів

англійської мови, визначив характер їх взаємодії.

Крім того предметом дослідження вченого стали нормовані та письмово

закріплені варіанти англійської мови, які протиставлялись відповідним

територіальним різновидам (діалектам, говорам).

О. Швейцер вважає, що «під варіантом літературної мови розуміється

регіональний різновид єдиної нормованої літературної мови [5, c. 19]. Сукупність

даного варіанта літературної мови і розповсюджених в межах його ареалу

територіальних діалектів ми будемо називати національним варіантом мови подібно

тому, як сукупність «літературна мова + діалекти» в умовах національно гомогенної

мови називається національною мовою [5, с. 20]. В структурному відношенні як

«варіант літературної мови», так і «діалект» являють собою часткові системи, що

входять в складну систему національної мови [5, с. 18].

Розрізняють три основних типи різновидів варіантів англійської мови:

національно – територіальні варіанти, регіональні варіанти, міжнародна англійська

глобального спілкування.

Регіональне варіювання мови – процес, в ході якого з’являються такі різновиди

мови, що використовуються як універсальний засіб мовного спілкування в тих чи

інших країнах чи регіонах світу (East Asian English, North European English, East

European English). Регіональні варіанти функціонують в обмеженому числі сфер

спілкування і можуть характеризуватись деякими допустимими для даного регіону

відхиленнями від стандартних норм вживання мовних одиниць. На національні

варіанти впливають національні мови і культури, що, в свою чергу знаходить своє

відображення в наборі, змісті й використанні одиниць різних мовних рівнів. З метою

теоретичного обґрунтування взаємодії британського варіанта англійської мови з тими

різновидами, які функціонують поза англомовним середовищем, але якою говорять у

всьому світі ті, для кого вона не являється рідною (New Englіshes), Брадж Б. Качру

(Braj B. Kachru) (1986) створив модель. В ній англійська мова розглядається як

практичний інструмент міжнародного спілкування (під час ведення переговорів,

підписання угод і т. п.). Запропонована модель складається з трьох концентричних

кіл:

1. Внутрішнє коло (the Inner Outer Circle) представлене в першу чергу

Великобританією та країнами, населення яких вважається носіями англійської мови


(США, Канада, Ірландія).

2. Зовнішнє коло (the Outer Circle) складають ті держави, в яких англійська

мова має той чи інший статус. Це наприклад Індія, Сінгапур, Малайзія і ще біля 50

територій.

3. Коло, що розширюється (the Expanding Circle) складається з усіх інших країн

(наприклад Японія, Китай, Греція та ін.), де англійська мова є основною іноземною

мовою, яка вивчається в навчальних закладах [6, с.10-25]. Найбільш динамічно

розвивається саме «зона розширення», до якої віднесено і країни Євросоюзу, і

більшість країн СНГ.

За основу такого розподілу Б. Качру бере відношення до мовної норми і набір

комунікативних функцій, які виконуються. Мовна норма – сукупність мовних

засобів, що відповідають системі мови й сприймаються її носіями як зразок

суспільного спілкування [4, с.430]. Таким чином, внутрішнє коло утворюють ті

варіанти англійської мови, які споконвічно являються рідною мовою для даних

«нормотворчих» держав (norm – providing cоuntries). Англійська мова тут відіграє

роль засобу спілкування у всіх сферах, а кодифіковане мовне вживання на різних

рівнях мовної системи приймається англомовним товариством як норма, якої слід

дотримуватись.

По відношенню до «мовної норми» варіанти англійської мови зовнішнього кола

моделі розглядаються як «норморозвиваючі» (norm – developing countries).

B зоні розширення, яка представлена «нормозалежними країнами» (norm –

countries of the expanding circle), англійська мова має статус допоміжного засобу

спілкування і виконує обмежений набір комунікативних функцій.

Дана модель дає змогу уявити, наскільки поширена англійська мова у світі,

наскільки різноманітні її варіанти і різниться статус в тій чи іншій країні та культурі.

Відповідно до моделі можна передбачити, що «зона розширення» та «зовнішня зона»

можуть взаємно впливати одна на одну. Єдина, закрита для кількісних змін – це

внутрішня зона, представлена британським варіантом англійської мови.

Британський варіант англійської мови включає в себе три мовні типи:

1. Консервативна англійська (conservative) – мова королівської сім’ї і

парламенту.

2. Прийнятий стандарт (received pronunciation), RP – мова засобів масової

інформації.

3. Просунута англійська (Advanced English) – мова молоді, сленг. Саме в цьому

мовному типі відбуваються часті зміни і помічається тенденція до спрощення.

Висновки:

– англійська (english) – британський варіант англійської мови;

– окремим випадком варіантності є такий стан системи літературної мови,

коли вона використовується кількома національно-державними спільнотами і в

результаті дістає назву національної негомогенності мови;

– визначення своєрідності мови чи її варіанту відбувається в результаті

порівняння з мовою-еталоном;

– мова-еталон – ідеальна мовна система, спеціально сконструйована

лінгвістами, у якій представлені універсальні властивості всіх мов, як основа (тло)

для зіставних досліджень мов;

– однією з причин виникнення варіантів англійської мови є британський

варіант як еталон національної англійської мови;

– під варіантом літературної мови розуміється регіональний різновид єдиної

нормованої літературної мови;

– розрізняють три основних типи різновидів варіантів англійської мови:

національно-територіальні варіанти, регіональні варіанти, міжнародна англійська

глобального спілкування;


– регіональне варіювання мови – процес, в ході якого з’являються такі

різновиди мови, що використовуються як універсальний засіб мовного спілкування в

тих чи інших країнах чи регіонах світу;

– відповідно до мовних норм стосовно англійської мови Україна перебуває в

зоні нормозалежних країн (за Б. Качру);

– єдина, закрита для кількісних змін – це внутрішня зона, представлена

британським варіантом англійської мови,

– британський варіант англійської мови включає в себе три мовні типи:

консервативна англійська(conservative) – мова королівської сім’ї і парламенту;

прийнятий стандарт (received pronunciation), RP – мова засобів масової інформації;

просунута англійська (Advanced English) – мова молоді, сленг..

– статусу національного стандарту набула мова освіченого населення Лондону

та південного сходу Англії. Мова йде про «правильну англійську мову» кращих

приватних шкіл та університетів (Oxford, Cambridge).

Таким чином можна зробити узагальнення про те, що британська англійська мова

є мовою-еталоном для регіональних варіантів англійської мови.

SUMMARY

BRITISH ENGLISH AS A LANGUAGE STANDARD FOR REGIONAL VARIANTS OF

THE ENGLISH LANGUAGE

O. N. Kopylova,

Krivoy Rog Pedagogical Institute SHEE" Krivoy Rog National University",

1, XXth Party Congress St., Krivoy Rog, 50027, Ukraine, E-mail: [email protected]

The article investigates the essence and peculiarity of the British English language as the standard language

and its role in forming the regional English language. The article investigates public significance of British

variant of the English language.

Keywords: British variant of the English language, linguistic standard, language standard, linguistic types.

РЕЗЮМЕ

БРИТАНСКИЙ АНГЛИЙСКИЙ КАК ЯЗЫК-ЭТАЛОН ДЛЯ РЕГИОНАЛЬНЫХ ВАРИАНТОВ

АНГЛИЙСКОГО ЯЗЫКА

О. Н. Копылова, Криворожский педагогический институт ГВУЗ «Криворожский национальный университет»,

ул. XX-го Партсъезда, 1, г. Кривой Рог, 50027, Украина,


В статье раскрывается сущность и особенности британского английского языка как языка-эталона, его роль в формировании региональных вариантов английского языка. Исследуется общественная

значимость британского варианта английского языка.

Ключевые слова: британский вариант английского языка, языковая норма, язык-эталон, языковые типы.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 1. Oxford Russian Dictionary / edited by Paul Falla; revised and updated by Della Thompson. – Oxford

University Press, 2007. –1322 p.

2. Великий тлумачний словник сучасної української мови / укладач і головн. ред. В. Т. Бусел. – К. :

Ірпінь.: ВФ «Перун», 2002. – 1440 с. ()

3. Большая Российская энциклопедия / отв. ред. Кравец С. Л. – В 30-ти т., Т. І – М. : Большая Российская

энциклопедия. – 766 с.

4. Кочерган М. П. Загальне мовознавство : підручник / М. П. Кочерган. – К. : Видавничий центр «Академія», 2003. – 464 с.

5. Швейцер А. Д. Литературный английский язык в США и Англии / Александр Давидович Швейцер. –

М. : Изд-во Едиториал, 2003.– 200 с. 6. Kachru, Braj B. Asian Englishes: Beyond the Canon / Kachru, Braj B. – Hong Kong : University Press,

2005. – 333 p.





УДК 81’255.2:001

ОСОБЛИВОСТІ НАУКОВО-ТЕХНІЧНИХ ТЕКСТІВ, ТИПОВІ ТРУДНОЩІ

ПЕРЕКЛАДУ ТА ШЛЯХИ ЇХ ПОДОЛАННЯ

О. А. Кириченко, Ю. С. Сибірцева, С. О. Плохута, Сумський державний університет,


У статті розглядаються основні особливості,способи та види перекладу науково-

технічних текстів. Увага фокусується навідмінностях структур англійської й української

мов, особливостях їх передачі у корелюючих системах.

Ключові слова: переклад, науково-технічний текст, термін,перекладацькі труднощі.

Переклад науково-технічної літератури займає окреме місце в царині перекладу,

кардинально відрізняється від перекладів текстів інших галузей певними

лексичними, граматичними та стилістичними особливостями. Це зумовлює

необхідність специфічних способів і правил перекладу, їх систематизацію.

Метою роботи є виявлення об'єктивних закономірностей перекладу наукової і

технічної літератури як самостійної дисципліни на основі аналізу фактичного

матеріалу англійської та української мов, визначення вибору лексичних і

граматичних засобів для перекладу текстів у домені точних наук.

У відповідності з метою роботи були сформульовані завдання, вирішення яких

направлене на всебічне розкриття теми і досягнення поставленої мети:проаналізувати

стилістичні особливості науково-технічних текстів; розглянути лексичні та

граматичні особливості науково-технічних текстів;визначити основні труднощі при

перекладі науково-технічних текстів; вивчити вимоги необхідні для досягнення

адекватності перекладу науково-технічних текстів. Об'єктом дослідження даної

роботи є науково-технічні тексти, особливості їх перекладу.

Мета будь-якого перекладу – донести до читача, який не володіє мовою

оригіналу, певну інформацію, ближче ознайомити його з відповідним текстом.

Перекласти означає адекватно висловити засобами однієї мови те, що вже

зафіксовано засобами іншої мови. Виявлення об'єктивних закономірностей перекладу

наукової і технічної літератури, як самостійної дисципліни, проводиться шляхом

аналізу фактичного матеріалу окремих мов, виходячи з основних положень:

– збереження сфери природничих і точних наук;

– виявлення спільних мовних закономірностей, наявних для цих галузей науки

і техніки; вибір конгруентних лексичних і граматичних засобів перекладу;

– використання досягнень у створенні наукової картини світу, моделювання

непатерних процесів словотворення;

– систематизація епідигматичних процесів на міждисциплінарному рівні.

Оскільки переклад в основному має текстоцентричний підхід, увага перекладача

фокусується на адекватній подачі думки, змісту оригіналу. Немає неперекладних

матеріалів, є труднощі перекладу. Труднощі під час перекладання пов’язані з

недостатнім знанням мови оригіналу, мови транслятора, або з відсутністю в цій мові

готових відповідників.

Технічний переклад виник на стику лінгвістики і науки та техніки. Переклад

наукової та технічної літератури розглядається як з точки зору перекладознавства,

так і з наукової і технічної позиції [6, с. 9].

Аналіз релевантної літератури з цієї теми ілюструє, що "більшість лінгвістів цей

вид перекладу вважають особливим видом діяльності, який визначається, в першу

чергу, своїми функціональними, а не стилістичними чи жанровими особливостями"

[1; 56]. У перекладознавстві розглядаються не лише загальні питання перекладу, а й

окремі прийоми, що застосовуються при перекладі науково-технічної літератури, і, "в


залежності від статусу перекладу виникають різноманітні перекладацькі стратегії"

[2б с. 341]. Відомий на Заході автор в області перекладознавства M. Snell Hornby

відмічає: "Між різними видами перекладу (технічний / літературний переклад)

спільного не так вже й багато" [3, с. 28]. При перекладі науково-технічного тексту

доводиться вирішувати одночасно цілий комплекс різноманітних завдань. Цей труд

вимагає не лише бездоганного володіння мовою, певних галузевих знань, але й

максимум зусиль з боку перекладача. Оскільки "при перекладі наукової та технічної

літератури, як правило, немає необхідності шукати в тексті будь-який прихований

зміст, то тут необхідно прагнути до особливої термінологічної точності. При цьому

необхідно мати на увазі, що далеко не завжди технічні терміни співпадають за своїм

обсягом в різних мовах" [4, с. 29]. Основна вимога до науково-технічного перекладу

– це адекватна передача інформації. Труднощі при перекладі викликає, в першу

чергу, передача правильного змісту кожного речення, що дуже часто не відповідає

дослівному перекладу. Критерії адекватного науково-технічного перекладу чітко

сформульовані: "… він повинен точно передавати зміст оригіналу, містити

загальноприйняту в мові перекладу термінологію й відповідати нормам науково-

технічної літератури, переклад якої здійснюється" [1, с. 56].

Розглянемо детальніше, що ж забезпечує досягнення адекватного перекладу,

тобто найкращих результатів у даному виді діяльності. Якість перекладу науково-

технічної літератури в значній мірі залежить, по-перше, від особливостей даного

виду літератури, по-друге, від рівня мовної та загальної технічної та наукової

підготовки особи, яка займається перекладом. Досить частими є випадки, коли

переклад зазнає редагування спеціалістом відповідної області. Характерною

особливістю науково-технічної літератури є точність та стислість вираження думки, з

одного боку, та сувора логічна послідовність та повнота викладу, з іншого. Саме цим

обумовлено певний характер мовних засобів, типових для даного виду літератури.

"Найголовнішою визначальною рисою науково-технічного типу тексту є його

когнітивність, інформаційна насиченість" [5, с. 281].

Мова науково-технічної літератури має свої особливості: граматичні, лексичні,

фразеологічні, скорочення.

Граматична структура речення науково-технічних текстів має ряд особливостей.

1. Наявність довгих речень, які включають велику кількість другорядних і

однорядних членів. При цьому залежні від підмета і присудка слова часто стоять на

відстані від того слова, яке вони визначають.

This approach possesses the advantage over the experimental method of greater

flexibility.

2. Вживання багатокомпонентних атрибутивних словосполучень.

Pulse microwave radar station; airfield surface movement indicator; etc.

3. Вживання означень, утворених шляхом стяжки цілих синтаксичних груп.

Temperature dependent замість dependent on temperature. Circulation induced effects

замість effects induced by circulation.

4. Вживання синтаксичних конструкцій, пасивних конструкцій, зворотів

(об’єктний відмінок з інфінітивом, називний відмінок з інфінітивом).

The application of electronics was changed our life.

5. Наявність пропусків деяких службових слів (артиклів, допоміжних дієслів)

особливо в таблицях, графіках, специфікаціях [2, с. 15].

Найбільш типовим лексичною ознакою науково-технічної літератури є

насиченість тексту спеціальними термінами, термінологічними словосполученнями.

Терміни – слова або словосполучення мають лінгвістичні властивості як і інші

одиниці словникового складу. Відмінність терміна від звичайного слова залежить,

перш за все, від...його значення. Терміни виражають поняття науково оброблені і

властиві лише конкретній галузі науки і техніки. В лінгвістичному аспекті терміни,

як і інші слова мови, мають явище багатозначності. У деяких випадках один і той же

термін має різні значення в межах різних наук. Наприклад, в машинобудуванні


valve – клапан, а в радіотехніці valve – електронна лампа. Особливі труднощі для

перекладу викликають випадки, коли один и той же термін має різне значення в

залежності від приладу чи обладнання. Наприклад, термін key – ключ, шпилька,

кнопка, перемикач та інші. Вирішальним при перекладі багатозначного терміна є

контекст.

Найбільшу складність для перекладу являють собою терміни-неологізми. Ці

терміни не відображені, як правило, в словниках. Особливо багато неологізмів серед

фірмових назв, тобто назви тих чи інших виробів, які випускає фірма. Крім термінів у

технічних текстах особливе місце займають стереотипні слова і фрази (кліше). Кліше

включають ідіоми, усталені вирази, набір готових фраз.

Окрім термінів, технічні тексти характеризуються вживанням спеціальної

технічної фразеології. Сюди також відносяться випадки, коли загальновживане слово

в певних словосполученнях набуває термінологічного значення. Наприклад, electric

eye – фотоелемент, atmospheric disturbance – атмосферні перешкоди.

Характерною рисою сучасної науково-технічної літератури є широке

використання різних скорочень и абревіатур. Слід пам’ятати, що прийняті

скорочення є офіційними, загальноприйнятими і їх не можна довільно змінювати та

замінювати. Наприклад, А.С. – alternating current, H.P – horse power.

Патентна література відрізняється значною своєрідністю серед інших жанрів

науково-технічної літератури. її своєрідність полягає в канонічної формі опису

патентів. Мова опису винаходів вміщує особливості двох стилів: науково-технічного

і офіційного, тому переклад патентів викликає певні труднощі.

Відомо, що основною функцією технічної літератури є повідомлення. Цим і

визначається інформативна функція мови науково-технічної літератури [3, с. 20–22].

Для словникового складу наукової і технічної літератури характерне застосування

великої кількості наукових і технічних термінів, тобто слів або словосполучень, що

позначають наукові або технічні поняття. Провести чітку межу між термінами і

словами повсякденної мови неможливо внаслідок багатозначності багатьох слів [3].

Терміни – це слова (або сталі словосполучення (еквіваленти слів)), тобто вони

мають ті ж лінгвістичні властивості, що й будь-які інші одиниці словникового

складу, Відмінність терміна від звичайного слова полягає, насамперед, у його змісті –

терміни виражають поняття науково відпрацьовані (найчастіше мають точне

визначення) і властиві певній конкретній галузі людського знання. Наукове

опрацювання поняття, що виражається терміном, його стандартність висувають

особливі вимоги до перекладу терміна, він повинен перекладатися саме відповідним

терміном, прийнятим у термінологічній системі тієї мови, на яку здійснюється

переклад [2]. У плані перекладу української наукової і технічної літератури істотну

роль повинні зіграти словники.

Проте відомо, що основний недолік словників – те, що вони не встигають за

розвитком науки і техніки. Як і завжди, вирішальною умовою у виборі правильного

значення багатозначного терміна під час перекладу є контекст. Однак у процесі

перекладу технічної літератури виникають деякі специфічні труднощі, що полягають

у тому, що технічну термінологію нерідко доводиться перекладати поза всяким

мовним контекстом [2]. Ми маємо на увазі такі характерні види технічної

документації, як, наприклад, специфікації на ті або інші вироби, списки запасних

частин, усякого роду таблиці й ін., де спеціальна термінологія дасться у формі

простого переліку або списку, без якого-небудь контекстуального оточення.

Природно, переклад такого роду текстів має особливі труднощі. У цьому випадку

рекомендується попередньо ознайомитися з літературою, у якій відповідна

термінологія представлена в більш-менш розширеному контексті. Наприклад, якщо

доводиться перекладати список комплектувальних запасних частин якого-небудь

виробу, варто спочатку ознайомитися з розгорнутим описом даного виробу, щоб

одержати уяву про комплект деталей, які входять до нього та ін. [3].


До інших особливостей науково-технічної літератури відносять широке вживання

різних скорочень, як і тих, що зафіксовані у словниках, так і авторських,

оказіональних, що створені тільки на конкретний випадок і зафіксовані лише в

одному тексті. Іншу особливість науково-технічної літератури являють

інтернаціональні слова, які незважаючи на схожість звучання у різних мовах,

відрізняються в кожній мові своєю семантикою і стилістичним забарвленням, а в

теорії перекладу відомі як “фальшиві друзі перекладача” [3, с. 2].

Науково-технічні тексти характеризуються особливим стилем, який відрізняє їх

від інших типів текстів. При перекладі таких текстів ця особливість створює

додаткові труднощі та проблеми. Серед лексичних труднощів науково-технічного

перекладу В. І. Карабан виокремлює «багатозначність слів (термінів) та вибір

адекватного словникового відповідника або варіанту перекладу слова (терміна),

особливості вживання загальнонародних слів в науково-технічних текстах, правильне

застосування того чи іншого способу перекладу лексики, визначення межі

припустимості перекладацьких лексичних трансформацій, переклад термінів-

неологізмів, абревіатур, такі як «фальшиві друзі» перекладача,

псевдоінтернаціоналізми, лексикалізовані форми множини іменників та терміни-

омоніми, етноспецифічна лексика і етнонаціональна варіантність термінів, іншомовні

слова і терміни в англійських науково-технічних текстах, різного роду власні імена і

назви (фірм, установ і організацій) тощо» [1, с. 12–13]. До граматичних відмінностей

автор відносить особливості граматичної будови мови, форми і традиції письмового

наукового мовлення. «Так, в англійських фахових текстах значно частіше, ніж в

українських, вживаються форми пасивного стану та неособові форми дієслова,

дієприкметникові звороти й специфічні синтаксичні конструкції, особові займенники

першої особи однини та одночленні інфінітивні й номінативні речення тощо»

[1, c. 11–13].

Якщо лексичні відмінності помітні навіть для нефахівця (а це передусім значна

наявність спеціальної лексики, термінів), то у граматичному плані вони значно менш

виразні, однак не менш різноманітні. Необхідно підкреслити, що тут йдеться не про

інвентарні відмінності, тобто відмінності у складі синтаксичних конструкцій або

морфологічних форм (що майже відсутні між текстами різних письмових стилів), а

про відмінності у функціонуванні граматичних елементів. Однією з найпомітніших

граматичних особливостей науково-технічних текстів є велика кількість різного роду

поширених складних (у першу чергу – складнопідрядних) речень, що вживаються

для передачі типових для наукового викладу логічних відношень між об’єктами,

діями, подіями та фактами.

Між науково-технічними текстами, написаними різними мовами, також існують

значні граматичні відмінності, зумовлені особливостями граматичної будови мови,

нормами і традиціями письмового наукового мовлення. Так, в англійських фахових

текстах значно частіше, ніж в українських, вживаються форми пасивного стану та

неособові форми дієслів, дієприкметникові звороти й специфічні синтаксичні

конструкції, особові займенники першої особи однини та одночленні інфінітивні й

номінативні речення тощо. Та все ж найбільше між англійськими та українськими

науково-технічними текстами граматичних розбіжностей інвентарного характеру,

зумовлених особливостями побудови цих мов. Так, в українській мові відсутні

неозначений та означений артиклі, що вживаються в англійській мові не тільки як

певні означення, а й сигналізують про особливості розподілу інформації у

англійському реченні.

Обов'язковою умовою адекватного перекладу є вміння правильно аналізувати

граматичну будову іншомовних речень, правильно визначати граматичні труднощі

перекладу й конструювати речення у перекладі відповідно до норм мови і жанру

перекладу. Зрозуміло, що перекладач повинен бути добре обізнаним з граматичними

особливостями вихідної та цільової мов, основами теорії перекладу взагалі та

науково-технічного перекладу зокрема, а також із перекладними відповідниками у


галузі граматики та лексики, перекладацькими трансформаціями, способами

перекладу різних мовних та мовленнєвих явищ. Все це становить частину загальної

компетенції перекладача, яка, звичайно, значно ширша від означеної нами.

[6, c. 59–63].

Дуже частим явищем є граматичний буквалізм, що призводить не тільки до

порушення норм мови перекладу, а й до різних викривлень у передачі смислу

оригіналу. Часто допускають деякі погрішності стилістичного плану при перекладі:

використовують достатньо важкі конструкції, часто повторюються, проте не треба

забувати про деякі неприпустимі помилки, через які текст перекладу втрачає ідею та

смисл: неясність, перекладацький буквалізм, перекручення, вольність тексту Ще

одним дефектом в перекладі є неясність. Неясність при перекладі нерідко виникає

через громіздкість синтаксичних конструкцій оригіналу. Проблема буквалізму

полягає в тому, що при перекладі з оригіналу здійснюють переклад кожного слова

послідовно, через що текст перекладу стає незрозумілим та складним для читання.

Загальні знання і уявлення про переклад не забезпечують вміння адекватно

сформулювати мету перекладу. По-перше перекладач повинен знати мову перекладу

в ступені, достатньому для грамотного викладу інформації, яку він отримує, по-

друге, глибокі знання спеціальної термінології як мовою оригіналу, так і мовою

перекладу, в чому і полягає знання галузі техніки, до якої відноситься сам текст

перекладу, і особливо володіння різними видами перекладу.

Для подолання жанрово-стилістичних труднощів перекладачеві слід, перш за все,

навчитись ідентифікувати дані проблеми в науково-технічному тексті. Крім того

необхідно формувати навички для подолання різноманітних стилістичних труднощів

перекладу з врахуванням норм мови перекладу та жанрових норм культури мови

оригіналу. Перекладачеві потрібно не тільки знати, але й вміти застосовувати

адекватні способи перекладу найбільш складних з стилістичної точки зору елементів

науково-технічного тексту, а також не слід забувати про прагматичну адаптацію

оригінального тексту під час перекладу [3, с. 3].

Окрім уже зазначених лексичних, граматичних, стилістичних особливостей

технічної літератури, існують також характерні особливості, які надзвичайно важливі

при перекладі. Г. К. Жустрін відзначає кілька характерних особливостей науково-

технічних текстів. По-перше дані матеріали призначені для конкретних спеціалістів.

Загалом, будь-який науково-технічний текст – це зв’язаний в одне ціле матеріал з

якого не можна виключить яку-небудь частину, прийнявши її за незначну, так як при

цьому може змінитись зміст цілого тексту. По-друге, в більшості випадків в процесі

перекладу науково-технічного тексту приходиться міняти порядок слів в реченні. У

випадку, якщо перекладач недостатньо орієнтується в певній темі, він здійснюватиме

дослівний переклад, тобто зберігатиме порядок слів у реченні відповідно до

оригіналу, або ж додаватиме власні слова чи фрази, відсутні в тексті оригіналу, що

також може змінити його значення [2, с. 95].

Основні вимоги, яким повинен відповідати переклад:

1. точна передача тексту оригіналу.

2. чітке вираження думки при максимально стислій та лаконічній формі, яка

характерна стилю української науково-технічної літератури. Під час перекладу не

слід переносити в українську мову специфічні особливості англійської мови,

необхідно так сформулювати свою думку рідною мовою, щоб це відповідало

сучасній практиці. Переклад повинен повністю відповідати загальноприйнятим

нормам української мови. Це слід враховувати під час перекладу відсутніх в

українській мові та характерних для англійської мови синтаксичних конструкцій.

Крім того, слід пам’ятати про те, що смислова насиченість в англійській мові

послаблюється у кінці речення, тоді як в українській мові, навпаки, смислове

нарощення відбувається від початку речення до його кінця. Таким чином, те, на чому

концентрується увага в англійському реченні посідає перше місце, а в українському –

останнє.


Проблематика перекладу науково-технічної літератури займає одне з провідних

місць у сучасному перекладознавстві. Проаналізувавши праці вчених в цій галузі,

доходимо висновку, що переклад науково-технічної літератури займає окреме місце в

царині перекладу, кардинально відрізняється від перекладів текстів інших галузей

певними лексичними, граматичними та стилістичними особливостями, а тому і

вимагає специфічних способів і правил перекладу, нагальна необхідність

систематизації яких випливає з вищезазначеного. Загальні знання і уявлення про

переклад не забезпечують вміння адекватно сформулювати мету перекладу. По-

перше перекладач повинен знати мову перекладу в ступені, достатньому для

грамотного викладу інформації, яку він отримує, по-друге, глибокі знання

спеціальної термінології як мовою оригіналу, так і мовою перекладу, в чому і

полягає знання галузі техніки, до якої відноситься сам текст перекладу, і особливо

володіння різними видами перекладу.

SUMMARY

PECULIARITIES OF SCIENTIFIC AND TECHNICAL TEXTS:

MAIN TRANSLATION PROBLEMS

O. Kirichenko, J. Sybirtseva, S. Plohuta,

Sumy State University, 2, Rimskogo-Korsakova St., 40007, Sumy, Ukraine

This article discusses the peculiarities of translation of scientific and technical texts, the difficulties of

translation, methods and types. The main issues are related to the difference in structures of the English and the

Ukrainian languages and ways of rendering in correlating systems. Keywords: translation, scientific and technical text, peculiarities.

РЕЗЮМЕ

ОСОБЕННОСТИ НАУЧНО-ТЕХНИЧЕСКИХ ТЕКСТОВ:

ТРУДНОСТИ ПЕРЕВОДА

Кириченко Е. А., Сибирцева Ю.С., Плохута С. А., Сумский государственный университет,

ул. Римского-Корсакова, 2, г. Сумы, 40007, Украина

В статье рассматриваются основные особенности, способы и виды перевода научно-технических

текстов. Внимание фокусируется на различиях структур английского и украинского языков, особенностях их передачи в коррелирующих системах.

Ключевые слова: перевод, научно-технический текст, трудности перевода.


1. Бабченко О. М. Навчання технічного перекладу та реферування у школі / О. М. Бабченко // Іноземні

мови. – 1999. –№2. – С. 11-13 2. Бархударов Л. С. Язык и перевод. Вопросы общей и частной теории переводов. – М.:

Международные отношения, 1975.

3. Зимомря М. Переклад: теорія та практика : навчально-методичний посібник / Микола Зимомря, Олександр Білоус. –Кіровоград : Редакційно-видавничий центр КДПУ ім. В. Винниченка, 2001. – 114 с.

4. Коптілов В. В. Теорія і практика перекладу. – К.: Вища школа, 1982.

5. Методическая почта // Иностранные языки в школе. –2003. – №2. – С. 70–74. 6. Кияк Т. Р. Форма і зміст мовного знака / Т. Р. Кияк // Вісник Харківського університету

ім. В. Н. Каразіна. –Харків : Константа, 2004.– С.75-79.



УДК 81’28

ФОРМИ ДАВАЛЬНОГО ТА МІСЦЕВОГО ВІДМІНКІВ ІМЕННИКІВ

II ВІДМІНИ ОДНИНИ В МОВІ ПЕРШОДРУКІВ П. О. КУЛІША

О. П. Кумеда,

Сумський державний педагогічний університет імені А. С. Макаренка,

вул. Роменська, 87, м. Суми, 40002, Україна,

Е-mail: [email protected]

У статті розглянуто окремі граматичні форми іменників ІІ відміни на матеріалі

прижиттєвих першодруків П. О. Куліша з урахуванням мовного довкілля, яке могло впливати

на досліджуване індивідуальне мовлення та формування рис тексту.

Ключові слова: східнополіський говір, мовне довкілля, першодрук, відмінок, флексія.

Вивчення мови письменників, зокрема, тих, які стояли біля витоків становлення

нової української літературної мови й долучилися до процесу її становлення,

“необхідне як у практичному, так і в теоретичному відношеннях” [15, с. 133].

В україністиці досі не було спеціальних робіт, які б висвітлювали зв’язок ідіолекту

П. О. Куліша – “одного з найкращих творців літературної мови” [13, с. 383, 398] –

з його локальним говірковим оточенням в оперті на докладний аналіз першодруків.

Ареалогічного прочитання мови творів П. О. Куліша раніше не здійснювано,

однак спостереження Ю. В. Шевельова [16], І. Г. Матвіяса [12], Т. І. Должикової [7]

засвідчують виразний вплив на мову письменника рідного йому східнополіського

говору північного наріччя.

У своєму спостереженні над мовою П. О. Куліша ставимо за мету розглянути

форми давального та місцевого відмінків іменників ІІ відміни однини з урахуванням

двох основних інформаційних складових – тексту, у якому реалізована мовна

діяльність носія ідіолекту, та мовного довкілля, яке могло впливати на досліджуване

індивідуальне мовлення та формування рис тексту [6, с. 16, 20]. Зокрема, об’єктом

нашого прочитання є першодруки: роман “Чорна рада” (1857), історичний

“Хмельнищина” (1861) та автобіографічний “Жизнь Куліша” (1868) нариси,

оповідання “Орися” (1882); форми іменників аналізуємо у зв’язку зі свідченням

діалектних джерел з території східнополіських говірок, в ареалі яких народився та

зростав П. О. Куліш1. У джерельній базі інформації про східнополіський говір чільне

місце посідає АУМ2 [1], тексти діалектного мовлення

3; ці джерела доповнено новою

1Як відомо, П. Куліш народився на хуторі поблизу містечка Вороніж колишнього Глухівського

повіту на Чернігівщині (тепер Шосткинський р-н Сумської обл.). Дитячі та юнацькі роки

провів на східному Поліссі: спочатку на батьківському хуторі, далі, навчаючись у повітовому

училищі, а потім у гімназії Новгорода-Сіверського. 2 До уваги взято інформацію карт АУМ [1] з території говірок найближчого мовного

оточення П. О. Куліша, зокрема, таких сучасних населених пунктів Шосткинського р-ну, як

с. Макове (хутір П. О. Куліша розташовувався приблизно за 6 км від Воронежа – на півдорозі

до с. Макове), с. Клишки (відстань від Воронежа – 12 км), с. Собич; с. Смяч Новгород-

Сіверського р-ну, найближчого населеного пункту до Новгорода-Сіверського (як свідчив сам

письменник: “30 верстъ від містечка Вороніжа” до Новгорода-Сіверського [Ж.К. 33] – тут

П. О. Куліш у підлітковому віці до 1834 р. навчався в повітовому училищі та гімназії);

с. Хомви, с. Смоляж, с. Шаповалівка, с. Мала Загорівка Борзнянського р-ну, найближчих до

хут. Мотронівка, де письменник подовгу проживав у батьків дружини (Ганни Барвінок), а

згодом майже безвиїзно провів останні чотирнадцять років свого життя. 3Обстеженню підлягали, зокрема, тексти, записані у 1970 р. Т. В. Назаровою (говірки с. Вовна

Шосткинського р-ну, с. Береза Глухівського р-ну та с. Блистова Новгород-Сіверського р-ну)

[4]. Інформативними є також етнографічні записи П. О. Куліша з території Чернігівської

губ. (1856-1857 рр.) [9] та Б. Д. Грінченка (90-ті рр. ХIХ ст.) [5].


інформацією – нашими спостереженнями 2009 р.4 На уважне прочитання

заслуговують описи окремих східнополіських говірок, здійснені в 20-х рр. ХХ ст.

П. Д. Гладким (с. Блиставиця, Гостомельський р-н) [3] та О. Б. Курило (с. Хоробичі,

Городнянський р-н) [11].

У сучасній українській мові в дав. відм. одн. в іменниках чоловічого роду всіх

основ – -ŏ- (-jŏ-), -ŭ-, -ĭ- та -n- – дуже поширилася флексія -ові (-еві), тобто флексія

іменників колишньої -ŭ- основи. Цю флексію здебільшого мають іменники – назви

живих істот, але в багатьох говорах (у південно-західних діалектах та в більшості

південно-східних говорів) вона широко вживана також в іменниках –назвах неживих

предметів, і, навпаки, у низці говорів (у північних діалектах та в північній частині

середньонаддніпрянських говорів) флексія давального однини -у (-ю) вживається і в

іменах власних, у назвах істот взагалі [2, с. 37, 40]. Форми місц. відм. одн. на -ові, -еві

широко представлено в літературній мові і в південно-східних діалектах від назв

істот; південно-західні діалекти часто мають такі форми і від іменників назв неживих

предметів [2, с. 46-47].

У більшості північних діалектів української мови, зокрема східно- та

середньополіських, дав. та місц. відмінки одн. колишніх -ŏ- (-jŏ-) основ не набули

закінчень -ові, -еві: б׀ат′ку, кон′

׀у, вол

׀у, др

׀угу; нал′од

׀у, надуб

׀у, након′

׀у [8, с. 79; 14,

с. 117, 124, 126-127]. За даними карт АУМ [1], у східнополіських говірках іменники

чол. роду переважно колишніх -ŏ- та -jŏ- основ у дав. відм. одн. та іменники в місц.

відм. одн. (дуб, ліс) мають тільки закінчення -у; записи діалектного мовлення

підтверджують поширеність -у в дав. та місц. відм., однак сучасні спостереження

(2009 р.), записи П. Д. Гладкого [3] та Б. Д. Грінченка [5] засвідчують також флексію -ові;

зокрема, П. Д. Гладкий відзначає, що в говірці с. Блиставиця для дав. відм. звичайне

закінчення -у, “проте раз чув і з закінченням -ові” : дат′ прима׀к[ові] [3, с. 125].

У прозових текстах П. О. Куліша у формах дав. відмінка іменниківII відміни

однини значно переважає над давнішою -у (82)5 нова флексія -ові, -еві (229),

маловідома у східнополіських говірках; зафіксовано 18 пар альтернативних

словоформ, напр.: батькові – батьку; ханові – хану. З -ові, -еві відбито власні назви

людей (імена та прізвища), напр.: Зосимові, Иродові, Шевченкові; загальні назви

(титули, посади, соціальні верстви тощо) – аристократові, війтенкові, шинкареві;

назви тварин – пацюкові, хижакові; значно вужче – назви неістот та абстрактні

поняття: куріневі, ридванові і мирові. З -у, -ю ширше відбито назви істот, ніж неістот,

напр.: Гулаку, Петру, Спасителю, пану, звірю і війську, лиху. Загалом у мові

прижиттєвих першодруків П. О. Куліша флексію -ові, -еві відбито тільки в 3-х назвах

неістот (10 словоформ): куріневі, мирові, ридванові; у загальній назві пану –

винятково -у.

Варіювання флексій іменника Бог, імовірно, зумовлено впливом конструкцій,

близьких до фразеологічних, що проникли в живу мову, на зразок молитися Богу,

слава Богу, єй (же) Богу, оддати душу Богу [15, с. 144]. Зауважимо, що в мові різних

першодруків П. О. Куліша, зокрема, і в зразках фольклору, широко цитованому

(й співаному) персонажами “Чорної ради”, можливі варіанти з ові, -еві та -у6.

4Записи діалектного мовлення – зберігаються в автора та в Українському діалектному

фонофонді (Інститут української мови НАН України, м. Київ) – з території говірок,

найближчих до місця народження П. О. Куліша (с. Макове, с. Клишки, с. Чапліївка

Шосткинського р-ну, с. Слоут Глухівського р-ну), а також говíрки хут. Мотронівка

Борзнянського р-ну (див. виноску 2). 5 Цифра в дужках показує кількість словоформ. 6 “Наше діло Богові молитись, Спасителю христитись…” (із нар. пісні) (Ч.р. 32); “Спасибі

Богу та мині, а господару ні…” (Ч.р. 129); “Чи вже жъ дармо тая безщасна Украіна Богові

молила /…/ Чи вже жъ дармо вона Богові молила?” (з нар. пісні) (Ч.р. 190); “Скажи на

милость Богу…” (Ч.р. 362); “Дякувавъ Богові, що рідна ёго мати лежала вже въ домовині”

(Ж.К. 299); “Да й за те слава Богу, що хочъ на кручу выбрався” (Ор. 13). – Правопис

цитованих джерел збережено.


Важливо відзначити, що в мові прозових текстів, виданих за життя автора, виявлено

15 прикладів евфонії – чергування флексій -ові, -еві та -у, -ю, напр.:Кирилові Туру і

Кирилу Турові, цареві Петру. З іншого боку, зафіксовано 7 конструкцій (одна з них

тричленна), у яких відбито або тільки іменники з -ові, -еві, або тільки з -у, -ю, напр.:

батькові Пу гачові і пану гетьману.

Епістолярій П. О. Куліша 40-50-х рр. підтверджує обидві флексії, однак нову

флексію -ові, -еві значно ширше репрезентують листи 50-х рр.7 За спостереженнями

П. Д. Тимошенка, у мові поезій Т. Г. Шевченка назви неживих предметів фіксуються

рідко, а назви людей, здавна вживані в українській народній мові, незалежно від умов

віршування, за невеликими винятками, мають закінчення -ові, -еві, як і в основних

південних говірках [15, с. 144-145]. Припускаємо, що в 50-х рр. П. О. Куліш, уважаючи

питоме діалектне оточення Т. Г. Шевченка взірцевим, міг свідомо зазнати впливу мови

поета, віддавши перевагу закінченню -ові, -еві в епістолярії й поширивши його у

художніх текстах.

Одна з флексій місц. відмінка – -ові, -еві, перенесена з давального, найбільш

поширена в південно-західному наріччі, менше – у південно-східному і найменше – у

північному. У мові прижиттєвих першодруків П. О. Куліша флексію -ові, -еві на тлі

словоформ з -і, -у відбито тільки в 21-му іменникові в текстах 1857 та 1868 рр., напр.: на

гетьманові, у порядкові, по світові. Листи П. О. Куліша 40-50-х рр. підтверджують -ові

в 3-х формах місц. відм. – у мізкові, на тротуарові, по шляхові [10, II, с. 78]. На підставі

поетичної мови неприжиттєвого видання 1909 р. не здійснювався підрахунок словоформ

з -ові, -еві та -у, оскільки їхній ужиток тут значною мірою підпорядкований ритмічним

законам віршування. Відзначимо тільки, що і в цьому тексті відбито іменники з -ові: у

дав. відм. – Богові (М.Б. 24, 53, 173), козакові (М.Б. 111), ляхові (М.Б. 121), манастиреві

(М.Б. 141), султанові (М.Б. 61), Юрові (М.Б. 31); у місц. відм. – на учинкові (М.Б. 61).

П. Д. Тимошенко спостеріг, що зак. -ові, -еві в місц. відм. є досить поширеним у

поезії та прозі Т. Шевченка [15, с. 151]. В опорі на свідчення діалектних джерел

припускаємо, що за часів П. О. Куліша у східнополіських говірках у формах дав. та місц.

відмінків флексія -ові, -еві була маловідомою, однак її пріоритетність у дав. відм. у

прижиттєвих прозових першодруках, імовірно, відповідає спеціальній мовній настанові

письменника. Щодо форм місц. відмінка, то хоча П. О. Куліш не оминав нової флексії,

однак надавав перевагу одній із рис локального мовного довкілля.

Подальше спостереження над мовою першодруків П. О. Куліша дозволить створити

цілісну працю про ідіолект письменника та визначити його роль в розвиткові нової

української літературної мови.

SUMMARY

FORMS OF DATIVE AND PREPOSITIONAL CASES OF NOUNS OF ІІ DECLINATION

OF A SINGULAR IN THE LANGUAGE OF THE KULISH’S FIRST PRINTING

H. P. Kumeda,

State Pedagogical University named after A. S. Makarenko, 87, Romenskaja St., Sumy,40002, Ukraine, Е-mail: [email protected]

The separate case forms of nouns ІІ declinations are examined in the article based on the material of Kulish’s

first printing in view of a language environment from which the writer has grown. Keywords: eastern Polissiadialect, dialect source, language environment, the primary source, case, іnflection.

7У листах 40-х рр. на 5 словоформ з -ові, -еві (Господеві, добродієві, Ханенкові, чоловікові,

Юзефовичові) припадає 11 з -у, -ю (братчику, грішнику, пану, Судденку), а вже листи 50-х рр.,

за винятком одиничного брату й конструкцій на зразок слава Богу, відбивають іменники на -

ові, -еві, серед яких зафіксовано 2 назви неістот – журналові, кожухові [10]. Крім того, лист

1848 р. засвідчує накладання флексії -у – нашому брату, чоловічку простому[10, I, с. 226], а

пізніший лист 1853 р., навпаки, – один приклад евфонії: паничеві Оксаку[10, II, с. 78].


РЕЗЮМЕ

ФОРМЫ ДАТЕЛЬНОГО И ПРЕДЛОЖНОГО ПАДЕЖЕЙ ИМЕН СУЩЕСТВИТЕЛЬНЫХ

ІІ СКЛОНЕНИЯ ЕДИНСТВЕННОГО ЧИСЛА В ЯЗЫКЕ ПРОИЗВЕДЕНИЙ П. А. КУЛИША

Е. П. Кумеда,

Сумской государственный педагогический университет им. А. С. Макаренко, ул. Роменская, 87, г. Сумы 40002, Украина,

Е-mail: [email protected]

В статье рассмотрены отдельные падежные формы имен существительных ІІ склонения на

материале первоисточников с учётом языкового окружения, из которого вырос писатель. Ключевые слова: восточнополесский говор, языковое окружение, первоисточник, падеж, флексия.


1. Атлас української мови : у 3 т. – К. : Наук. думка, 1984-2001. – Т. I : Полісся, Середня

Наддніпрянщина і суміжні землі. – 1984. – 498 с.

2. Бевзенко С. П. Історична морфологія української мови. Нариси із словозміни та словотвору / С. П. Бевзенко. – Ужгород : Закарпатське обласне видавництво, 1960. – 416 с.

3. Гладкий П. Д. Говірка села Блиставиці Гостомельського району на Київщині / П. Д. Гладкий //

Український діалектологічний збірник. – Кн. 1. – К., 1928. – С. 93-141. 4. Говори української мови : збірник текстів / [уклад. С. Ф. Довгопол, А. М. Залеський,

Н. П. Прилипко]. – К. : Наук. думка, 1977. – 590 с.

5. Гринченко Б. Д. Этнографические материалы, собранные въ Черниговской и сосѣднихъ съ ней

губернияхъ / Б. Д. Гринченко. – Вып. 1. – Черниговъ, 1895. – С. 80-296.

6. Гриценко П. Ю. Ідіолект і текст / П. Ю. Гриценко // Лінгвостилістика: об’єкт – стиль, мета – оцінка : збірник наукових праць. – К. : Наук. думка, 2007. – С. 16-43.

7. Должикова Т. І. Мовна особистість Пантелеймона Куліша : дис. … канд. філол. наук : 10.02.01

“Українська мова” / Т. І. Должикова. – К., 2003. – 187 с. 8. Жилко Ф. Т. Нариси з діалектології української мови / Ф. Т. Жилко. – [2-ге вид., перероблене]. – К. :

Рад. школа, 1966. – 308 с.

9. Кулиш П. А. Записки о Южной Руси : у 2 т. / П. А. Кулиш. – К., 1994. – Т. 1. – С. 43-63. 10. Куліш П. Повне зібрання творів. Листи / Пантелеймон Куліш; [упор., комент. Олесь Федорук]. – К. :

Критика, 2005. – Т. I: 1841-1850. – 648 с. ; Т. II: 1850-1856. – 672 с.

11. Курило О. Б. Фонетичні та деякі морфологічні особливості села Хоробричів / О. Б. Курило // Збірник історико-філологічного відділу Всеукраїнської академії наук : праці етнографічної комісії. – К.,

1924. – № 21. – 111 с. 12. Матвіяс І. Г. Діалектна основа мови в творах Пантелеймона Куліша / І. Г. Матвіяс // Українська

мова. – 2008. – № 1. – С. 95-99.

13. Нахлік Є. К. Пантелемон Куліш : Особистість, письменник, мислитель : наукова монографія : у 2 т. / Є. К. Нахлік ; НАН України. Львівське відділення Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка. Вип. 11 /

12 ; Міжнародний фонд Пантелеймона Куліша. – К. : Український письменник, 2007. – (Серія

“Літературознавчі студії”). – Т. 2 : Світогляд і творчість Пантелеймона Куліша. – Вип. 12. – 462 с. 14. Самійленко С. П. Нариси з історичної морфології української мови / С. П. Самійленко. – К. : Рад.

школа, 1964, 1970. – Ч. I. – 1964. – 234 с.

15. Тимошенко П. Д. Морфологічні риси мови творів Шевченка (Іменник) / П. Д. Тимошенко // Збірник праць ХV наукової шевченківської конференції. – К. : Наук. думка, 1968. – С. 133-162.

16. Шевельов Ю. Внесок Галичини у формування української літературної мови / Ю. Шевельов. – Львів -

Нью-Йорк : Наук. т-во ім. Шевченка, Українознавча бібліотека НТШ, 1996. – 192 с.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ CКОРОЧЕНЬ

Ж.К. – Жизнь Куліша // Правда. – 1868.– № 2. – С. 19-21; № 3. – С. 32-34; № 4. – С. 45-46; № 24. – С. 283-286; № 25. – С. 296-300; № 26. – С. 311-312; № 27. – С. 322-324; № 28. – С. 335-336.

М.Б. – Куліш П. Маруся Богуславка / Твори Пантелеймона Куліша : у 6 т. / П. Куліш ; [вступ. ст.

Юл. Романчука]. – Львів : Просвіта, 1908-1911. – (Руска письменність). – Т. 2. – 1909. – С. 5-192. Ор. – Куліш П. Орыся. – К., 1882.

Хм. – Куліш П. Хмельнищина. – СПб., 1861.

Ч.р. – П. Куліш. Чорна рада. – СПб., 1857.



УДК 801.3:82

ЭТНИЧЕСКИЕ АСПЕКТЫ РЕАЛИЗАЦИИ АНТРОПОЦЕНТРИЧЕСКОГО

ПРИНЦИПА В АНГЛОЯЗЫЧНОМ ДИСКУРСЕ

О. И. Лещенко,

ГВУЗ “Украинская академия банковского дела Национального банка Украины”,

ул. Петропавловская, 57, г. Сумы, 40030, Украина,


В статье исследуются этнические особенности оязыковления антропоценричности в

анлоязычном фольклорном дискурсе. Фокусируется внимание на пространственно –

временных параметрах вербализации авторского присутствия в условиях специфики

ФОЛЬКЛОРНОГО дискурса. Проводится системный анализ территориальных аспектов

проявления сказителя как маркеров авторской представленности, зафиксированных в

текстах англоязычных сказок.

Ключевые слова: антропоцентричность, нарратор, маркеры традиционного сказителя,

территориальные аспекты, англоязычная сказка.

Проблема субъективного фактора и антропоцентричности в познании разных

аспектов действительности является одной из центральных методологических и

теоретических проблем во всех науках – в меньшей степени в естественных науках,

где она имеет выраженный методологический характер – обозначение степени

субъективности полученных данных, в гораздо большей степени в общественных и

гуманитарных науках, где ее исследование имеет большое не только

методологическое, но и теоретическое значение, поскольку здесь человек выступает

и как объект исследования. Однако в языкознании, особенно в отечественном,

глубокие исследования этой проблемы начались относительно недавно, хотя

некоторые ее аспекты в не достаточно целенаправленном плане изучались в

психолингвистике и преимущественно в стилистике – относительно

индивидуального (авторского) стиля, то есть особенностей выбора коммуникантом

языковых, прежде всего стилистических, средств – и позднее в прагмалингвистике и

когнитивной лингвистике. В последнее время среди широкого круга языковедов

наблюдается решительный поворот к этой актуальной, теоретически важной и

безусловно перспективной теме “ человек и его язык, речь и продуцированные им

тексты ”.

Современная лингвистика связывает речевую деятельность со всеми видами

человеческой деятельности, что объективирует ее антропоцентрический характер.

Изучение прагматических интенций адресанта на материале текстов,

экстериоризации авторских замыслов в фольклорном дискурсе помогает глубже

распознать природу категории антропоцентричности, ее реализацию в

поверхностных и глубинных структурах текстов, что и обусловливает актуальность

данного исследования.

Объектом анализа в статье выступают тексты англоязычных сказок; предметом –

описание и анализ этнических особенностей реализации человеческого фактора в

условиях специфики исследуемых текстов.

Антропоцентричность является универсальной чертой когнитивного процесса,

отношения человека к познанию окружающего мира. Антропоцентричность восходит

к автоцентричности живых существ, их естественного стремления к выживанию,

самосохранению и расширению используемых средств для обеспечения

жизнедеятельности.

Антропоцентричность как универсальная категория включает в себя связи типа

«человек 1 – человек 2», «человек - микросреда», «человек - социум», «человек - его

знания о мире», «человек - созданные им образы».


В ходе развития общества антропоцентричность реализуется во всех формах

духовной культуры и фиксируется в специальных знаковых системах: в мифологии,

религии, искусстве, языке. Анализ средств выражения антропоцентричности

помогает осмыслить проблемы человеческого фактора и языковых картин мира.

Сказка - специфическое, увлекательное и по-своему загадочное явление духовной

культуры. Рождаясь на обыденном уровне, как отражение жизненного опыта народа

и продукт его неиссякаемой фантазии, сказка изначально антропоцентрична. Одна из

многих функций сказки - моделирование человеческих жизненных ситуаций. Сказка

как бы дает возможность человеку примериться к каким-то жизненным ситуациям,

при этом сказочные, но кое в чем реалистические сюжеты содержат нужные

подсказки для решения создавшихся проблем.

В сказках отражается жизнь общества, отношения между людьми, мораль и этика

народа, его мечты и надежды.

Как форма художественного творчества сказка полифункциональна. Ее

назначение - развлечь, развеселить, помочь нескучно провести свободное время,

утешить ребенка, а иногда и припугнуть, научить полезному, предостеречь. Каждый

народ вкладывает в сказку свою специфическую жизненную философию,

определяемую бытом и историей народа. Антропоцентричность сказки этнически

ориентирована.

Так, национальная специфика отражается в сюжете русских сказок, в которых

изначально ничем особым не отличающийся герой оказывается носителем скрытых,

неразворачивающихся до поры черт и способностей - ума, красоты, силы, ловкости,

хитрости, везучести. Ср. сказки об Илье Муромце, Иванушке-дурачке, Марье

Моревне, Василисе Прекрасной, Елене Премудрой, Царевне-лягушке, Финисте

Ясном соколе и т.д.

Английские сказки по-своему социально обусловлены, этнически ориентированы.

В английской сказке отражаются условия жизни, верования, самосознание носителей

языка. В Юго-Восточной и Средней Англии обособляются бытовые комические

сказки, в кельтском Уэльсе преобладают волшебные легенды, сказки об эльфах и

русалках. В Восточной Англии предпочтение отдается призракам. В Шотландии

бытуют более архаичные сказки о волшебных метаморфозах животных. В

Ирландской сказке сильно чувствуется влияние христианства.

Анализ сказочных текстов показывает, что среди семантических универсалий

сказки особое место занимают категории хронотопа и антропоса. Сказка отличается

обязательной трехмерностью – категориями Времени, Пространства и Человека,

которые, приобретая специфическую реализацию, прямо или косвенно

эксплицируются в любом сказочном тексте.

В современном международном сказковедении не вызывает сомнений тот факт,

что природа, характер сказки предполагают наличие особых традиционных формул

повествования и своеобразие сказочного стиля. На проблемы, связанные с

когнитивными аспектами формул указывает В. Я. Пропп при описании

художественных средств русской волшебной сказки [1, с. 177, 197-198].

Систематическое исследование стиля сказочного повествования и формул сказки

проведено румынским фольклористом Николае Рошияну, который на материале

романских (преимущественно румынских), а также славянских и некоторых

восточных сказок делает довольно интересные выводы о статусе традиционных

формул в структуре этих текстов [2].

Традиционные формулы (ТФ) сказки - это универсальные модели,

предоставляемые в распоряжение сказочника традицией, это схемы, в которые

рассказчик вкладывает материал, модифицирует сюжеты, сохраняя при этом форму.

Сущность традиционных сказочных формул заключается в их функциях,

непосредственно связанных со спецификой сказки как сложного жанра, это не

«приемы», а показатели известного отношения к действительности. ТФ сказки

представлены тремя группами - инициальные, медиальные и финальные.


Всякий сказочник, как правило, начинает свою сказку «датированием» действия,

т. е. фиксацией его во времени и/или «локализацией» этого действия, указанием

места, где происходит то, о чем будет рассказано. Соответственно принято выделять

два типа инициальных формул: формулы времени (хронологические) и формулы

пространства (топографические) [2, с. 18].

Сказочник помещает свою сказку в специальный хронотоп – во время [T] или в

пространство [S], или и во время и в пространство [TS].В этом и состоят первые

функции инициальных формул сказки. Например:

[T]: Once upon a time there was a shoemaker who made very good shoes [3, p. 34];

[S]: A little red hen lived all alone in a house in the forest [3, p. 156];

[TS]:There was once a gentleman who lived in a fine house with his kind and gentle

wife and their pretty daughters [3, p. 18].

Типологический анализ инициальных формул свидетельствует о том, что у

восточнославянских народов, в частности, в русской и украинской сказке,

определения времени [T], как правило, отсутствуют в инициальной формуле,

функцию «датирования» действия выполняет, в основном, время грамматическое

(«жили-были»). Элемент [S] занимает приоритетное место, выступая в различных

вариантах.

Ср. русск.: «В некотором царстве, в некотором государстве жил-был царь с

царицею» [4, с. 225].

«За тридевять земель, в тридесятом государстве жил-был царь с царицею;

детей у них не было» [5, с. 149].

укр. «Де-не-десь, у якімсь царстві, жив собі цар та цариця...» [6, с. 197].

«Було це в сімдесятсьомійдержаві, за Скляною горою, де вітер не довіває, де

сонце не догріває, де птахи не долітають. Жив собі один газда. Мав трьох синів.

Двох розумних, а третього – дурнякуватого» [6, с. 189].

В английских же сказках наблюдается противоположная тенденция. Для

англоязычных сказок, наоборот, характерны именно хронологические инициальные

формулы с различными вариантами определения времени [T].

Пространственной неопределенности места действия, актуализируемой

характерной для русских и украинских сказок топографической формулой типа «в

некотором царстве, в некотором государстве», в английских сказках противостоит

«оязыковление» неопределенного времени. Характерным началом англоязычной

сказки является фраза (хронологическая формула): «Once upon time (there)...»,

которая выступает как первый и основной маркер традиционного сказителя.

Ср. «Once upon a time a little old man and a little old woman lived in a neat little

house in a wood» [7,p. 3].

«Once upon a time there was a king who had an extraordinary garden» [8, p. 25].

«Once upon a time, in a small cottage near to a forest, there lived a woodcutter with his

wife and son whose name was Hansel» [9, p. 19].

Такое начало сказки предоставлено в распоряжение нарратора традицией, оно

создано его предшественниками и отшлифовывалось в ходе длительного живого

бытования сказки. Нарратор действует в данном случае как знаток и последователь

традиций. Однако, несмотря на традицию, здесь срабатывает и определенная

избирательность. Сохраняя общую схему (форму) хронологической инициальной

формулы, призванной актуализировать неопределенность сказочного времени,

нарраторы англоязычных сказок модифицируют лексический материал, создавая при

этом различные варианты.

Рассмотрение разнообразных случаев инициальных формул позволяет

утверждать, что события англоязычной народной сказки, как правило, из реального

времени исключены, они носят вневременной неопределенный характер. Только в

полусказках-полулегендах или сказках, приближенных к быличкам, т.е. смешанных

жанрах, может встречаться более или менее определенное указание времени.


Ср. «There lies in the parish of Merthyr Tydfil a hollow that some call Pant yr Aros,

Hollow of the Staying; some call Pant yr Hanes, Hollow of the Legend. In a century gone

by there was a farm thereabouts called Pantannas; and at that time the fairies used to pay

frequent visits to several of the fields belonging to the farmer [10, p. 91].

В отдельных случаях нарратор англоязычной народной сказки пытается в какой-

то мере соотнести время действия сказки с реальным историческим временем,

намекнуть читателю хотя бы приблизительно, когда же это происходило:

«In the days of the great Prince Arthur, there lived a mighty magician, called Merlin,

the most learned and skilful enchanter the world has ever seen» [11, p. 173].

«In the reign of the famous King Edward III there was a little boy called Dick

Whittington, whose father and mother died when he was very young, so that he remembered

nothing at all about them...» [11,p. 179].

Однако, время при этом идентифицируется лишь описательно, косвенно. Кроме

того, такие случаи не типичны для англоязычной сказки, в которой, как и в сказке

восточнославянской, следует констатировать полную замкнутость художественного

времени. Употребление лексики прямой темпоральной референции в текстах сказки

обычно исключается, временные отрезки «прошлости» обозначаются посредством

единиц неопределенной квантитативности, что вытекает непосредственно из

особенностей жанра, с одной стороны, и детерминируется человеческим фактором,

возрастными особенностями восприятия времени читателями-детьми, с другой

стороны.

Основные пространственные параметры описываемых сказочных событий, как и

временные, так же получают первичную экспликацию в инициальных формулах,

восходящих к одному из эпицентров текста - нарратору (сказителю, адресанту).

В современном сказковедении принято считать, что место действия в сказках

либо вообще не упоминается, либо имеет ирреальный, географически

неопределенный характер. Неопределенность места действия сказки, также как и

неопределенность временных параметров, вытекает непосредственно из

особенностей жанра и традиционно считается характерной неотъемлемой чертой

сказки. В большинстве проанализированных нами англоязычных сказок

пространственные показатели действительно носят неопределенный характер или

фактически не представлены. Так, в 32,17 % всех проанализированных текстов

нарратор вообще не упоминает место действия, т.е. пространственные указатели не

вербализируются, например:

Ср. 1) «Once upon a time there was a boy whose name was Jack, and lived with his

mother on a common. They were very poor, and the old woman got her living by spinning,

but Jack was so lazy that he would do nothing but bask in the sun in the hot weather, and

sit by the corner of the hearth in the winter-time. So they called him Lazy Jack»

[11, p. 171].

2) «There was a liddle small dunk foal and he wanted to go look - see at life, so when

his old mammy weren’t a - looking he trit - trotted off on his wankly liddle legs»

[ 10, p. 280].

В других сказках (36,52 % всех текстов) локальные (ирреальные) параметры

идентифицируются посредством иллюзорных единиц типа lived in the forest; lived in a

lonely cottage; lived in a country far away in the north; at the World’s end. География

места обозначается сказителем завуалированно, неопределенно. Например:

«Once upon a time there were three bears who lived in a house in the forest» [ 3, p. 9 ];

«Dere was once a poor ould widder-woman as lived in a little cottage...» [10, p. 272];

«There was once a pretty little girl who lived in a cottage on the edge of some woods»

[3, p. 96];

«Three little girls once lived in a house far away over the sea » [12, p. 28].

Однако, во всем массиве проанализированных англоязычных сказок выделяются

тексты с достоверной географической или исторической ориентацией. Этот блок

текстов составляет 31,3 % всего фактического материала. Таким образом, почти


третья часть английских сказок отличается топографической конкретикой,

ирреальное в этих сказках помещается в реальный локус.

Посредством размещения сказки в реально существующем пространстве, т.е.

указания географически достоверного места ирреального события сказитель-

британец не только отличается от сказочников других народов, но и идентифицирует

себя как этнического представителя. Реальные параметры событий при этом могут

выражаться при помощи упоминания страны («There was a man in Ireland once who

was called Malcolm Harper» [13, p. 41]), а также при помощи названий графств,

городов, деревень, описаний особенностей ландшафта.

Ср. «There was once a grown-up lad in the County Leitrim, and he was strong and

lively, and the son of a rich farmer» [10, p. 245].

«At a farmhouse called Berth Gron, in the parish of Llanfabon, there once lived a young

widow. She had a little boy whom she loved more than her own eyes» [ 13, p. 61].

«There was once a farmer called Jack o’Kent who had a small piece of land near

Kentchurch in Herefordshire; he grew enough to support himself and his family, though he

did but poorly at the best of times» [ 10, p. 110].

«Once upon a time there lived in the village of Netherwitton a cottager and his wife

whose greatest unhappiness was that they had no children» [10, p. 196].

«There was once a poor man who lived in the fertile glen of Aherlow, at the foot of the

gloomy Galtee mountains, and he had a great hump on his back...» [10, p. 262].

«High in a hollow in the Black Mountains of South Wales is a lonely sheet of water

known as Llyn y Fan Fach. In a farm across the hills from this lake there lived at

Blaensawde near Llandeusant, Carmarthenshire, a widow with her only son Gronw...»

[ 10, p. 81].

Введением в сказку точных географических указаний места события сказочник-

британец проявляет себя как знаток топонимики, который с первых строк текста

заявляет о себе, о своем этническом происхождении и, соответственно, о

принадлежности сказки определенному народу. Стремление рассказчика уточнить

место описываемых событий, и тем самым с самого начала идентифицировать сказку

именно как английскую, кроме фактора адресата, которому предоставляется

возможность получить более определенную пространственную ориентацию, могло

быть объективировано (обусловлено) желанием сказочников-британцев отграничить

свой фольклор от фольклора других соседних народов, всегда оказывавшего на

английский фольклор большое влияние и зачастую вытеснявшего в Англии

собственно английские сказки.

Следует подчеркнуть, что конкретное указание на реальное место сказочных

событий бывает в англоязычных сказках как релевантным, так и относительным,

например:

«Down in the West, somewhere by the borders of the Tavy, there once lived a kind old

woman» [10, p.34].

Географическая конкретность в данном случае, с одной стороны, контрастирует с

маркером сказочного неопределенного времени «once», а, с другой стороны,

размывается посредством «somewhere», маркера традиционного сказителя.

Этот сказочный маркер места встречается и в полусказках-полулегендах:

«More than a hundred years since, there lived somewhere near Lizard Point a man

called Lutey, who farmed a few acres of ground in the parish of Cury, or Corantyn, as it

was then called» [10, p. 37].

Показательно, что маркер локальной неопределенности «somewhere» в

совокупности с другим маркером «there lived» совместно размывают конкретность

параметров места и времени, превращая данный текст в смешанный жанр рассказа и

сказки.

Тенденцию к помещению сказки в географически определенное пространство

следует, на наш взгляд, рассматривать как один из элементов, порождаемый

характерной для англоязычной народной сказки близостью к жанру рассказа.


Идентификация определенного географического и исторического места может,

однако, быть поводом для возражения относительно принципиального отнесения

данных текстов к сказкам, так как рассказы, относящиеся к историческим местам или

историческим личностям, обычно определяют в фольклористике как сказания,

предания, отграничивают от сказки и выделяют в особый, отличный от нее жанр

[1, с. 52–53].

В. Я. Пропп совершенно справедливо относит к преданиям (сказаниям) рассказы,

которые выдаются за историческую истину и непосредственно связаны с каким-

нибудь городом, деревней, урочищем, озером, курганом или историческими

именами. Но при этом В. Я. Пропп замечает, что в отнесении фольклорного

материала к сказаниям необходимо быть очень осторожным. Выделение данного

жанра произведено по признаку наличия в нем известной категории действующих

лиц или по историческим названиям или событиям. Однако этот признак не всегда

является решающим. Решающим все-таки является поэтика каждого жанра. Так,

В. Я. Пропп настаивает, к примеру, на том, что наличие в рассказе имени Грозного

еще не дает нам права принимать этот рассказ за действительно историческое

предание [1].

Именно по признаку своеобразной сказочной поэтики, по признаку

вымышленности событий и следует относить рассматриваемые англоязычные тексты

к сказкам, несмотря на наличие указаний в них маркеров исторической и

географической определенности. Упоминание исторического места, а иногда и

исторических личностей в данных текстах носит, как правило, единичный характер,

место упоминается лишь один раз – в зачине сказки, весь же дальнейший ход

событий целиком построен на вымышленности, на сказочной необычайности,

которая и составляет содержание именно сказки. Признак необычайности, в свою

очередь, стоит в неразрывной связи с другим существенным параметром сказки – ее

развлекательностью. Прерогативой развлекательной функции данные тексты и

отличаются от собственно преданий, основная цель которых – сообщить какие-то

сведения.

Основные категории сказки (Время, Пространство, Человек) получают особое

антропоцентрическое представление в инициальных блоках анализируемых текстов.

Здесь оязыковляются исходящие от автора указания на хронотоп ирреальных

событий, на выбор героев как одного из эпицентров сказки, на характер предыдущего

социального опыта и модификацию последнего в русле вербальной

представленности. Лингвокреативная функция автора [14] пронизывает все блоки

текста и специфически представлена в аспекте речетворчества, в авторской

экспликации референтов сказки. Ср. диалектальные аспекты авторского

представления.

Следует отметить, что диалектальные модификации наиболее характерны для

народных сказок различных регионов Британских островов. (см. сборник «Folk-tales

of the British Isles», 1987). Данный сборник, составленный английским писателем и

переводчиком Джеймсом Риорданом, занимает промежуточное место между

научным изданием и обычным популярным и, скорее, предназначен взрослым, чем

маленьким любителям сказок. Кроме диалектальных модификаций сборник

изобилует описаниями поверий, а также включает образцы устных поэтических

жанров, что свидетельствует о предназначении сборника для взрослого адресата.

Часть сказок дается целиком на диалекте.

Диалектные (территориальные) аспекты (как в авторской речи, так и в речи

персонажей) несут дополнительную смысловую информацию. Адресату становится

понятной этническая представленность сказителя и его героев. Этому, в частности,

способствуют рекуррентные графоны [15, с. 21], фонографические единицы самого

нижнего уровня речевой структуры текста.

Диалектальная принадлежность сказки эксплицируется также посредством

региональных слов и собственных имен. Так, уэльская сказка колоритна единицами


типа Tylwyth Teg; Gwr Cyfarwydd (собственные имена); Twty Cwmrws (название

места); Llyn Ebyr (название озера) [10, p.89-90]; Tylwyth Teg; Taffyap Sion; Sion Evany

Cryddo Glanrhyd (собственные имена) [10, p. 97-101].

Ирландская сказка изобилует диалектными словами типа rann (вместо «rhyme»);

ceilidhe (вместо «party, evening visit»); boreen (вместо «bane»); bodach (вместо

«clown») [10, p. 246-252], а также целыми диалектными изречениями и рифмовками

типа ‘gradh gach cailini mprollach a leine‘ (‘the love of every girl in the breast of his

shirt’);

‘Feuch an rogaire ‘y iarraidh poige,

Nih-iongan tas mor e abheith ma rata

Ag leanamhaint a geomhnuidhe d’arnan na graineoige

Anuas ’sanios ‘s nna chodladh ‘sa ‘la. [10, p. 246];

Da Luan, Da Mort,

Da Luan, Da Mort,

Da Luan, Da Mort,

August Da Darden [10, p. 266].

Диалектальные модификации находятся в прямой зависимости от степени

литературной обработки народной сказки. Важным является то, что как реальный

локус, так и диалектные аспекты речетворчества сообщают адресату о

территориальной принадлежности сказки и одновременно идентифицируют

этническую представленность ее автора (сказителя).

Таким образом, реализация антропоцентрического принципа в англоязычном

дискурсе отличается универсальным характером. Исследование локальных

параметров англоязычной сказки, роли автора в актуализации последних

свидетельствует об облигаторной действенности антропоцентрического фактора,

проявляющегося в композиционных блоках англоязычного фольклорного дискурса

по дихотомическому принципу: автор –место события (реальное и ирреальное);

автор – этническая общность, к которой он принадлежит; автор –его страна; автор –

его социальный и лингвистический опыт.

SUMMARY

ETHNICAL ASPECTS OF ANTHROPOCENTRIC PRINCIPLE REALIZATION

IN ENGLISH DISCOURSE

O. I. Leshchenko,

Ukrainian Akademy of Bankіng of the Natіonal Bank of Ukraine;

57,Petropavlіvska St., Sumy, 40030, Ukraine, E-mail: [email protected]

The article deals with ethnical peculiarities in linguistic expression of anthropocentrism in the English folklore discourse. Local and temporal parameters of verbalization of the author`s presence in folklore discourse

are identified. The territorial aspects of author`s representation within the texts of the English fairy-tales have

been analyzed. Keywords: anthropocentrism, narrator, traditional narrator`s markers, territorial aspects, English fairy-

tales.

РЕЗЮМЕ

ЕТНІЧНІ АСПЕКТИ РЕАЛІЗАЦІЇ АНТРОПОЦЕНТРИЧНОГО ПРИНЦИПУ

В АНГЛОМОВНОМУ ДИСКУРСІ

О. І. Лещенко, ДВНЗ “Українська академія банківської справи Національного банку України”,

вул. Петропавлівська, 57, м. Суми, 40030;Україна,


У статті досліджуються етнічні особливості омовлення антропоцентричності в англомовному фольклорному дискурсі. Фокусується увага на локально-часових параметрах вербалізації авторської

присутності в умовах специфіки фольклорного дискурсу. Здійснюється ґрунтовний аналіз територіальних


аспектів прояву казкаря як маркерів авторської представленості, зафіксованих в текстах англомовних казок.

Ключові слова: антропоцентричність, наратор, маркери традиційного казкаря, територіальні

аспекти, англомовна казка.

СПИСОК ИСПОЛЬЗОВАНЫХ ИСТОЧНИКОВ

1. Пропп В. Я. Русская сказка / В. Я. Пропп.–Л.: Изд-во Ленинград. ун-та, 1984. – 335 с.

2. Традиционные формулы сказки / Н. Рошияну. – М. : Наука, 1974. –215 с. 3. Treasury of Literature for Children. A Collection of the Best-Loved Classic Stories and Rhymes. – New

York : Barnes and Noble Books, 1993. – 319 p.

4. Народные русские сказки А. Н. Афанасьева в 3-х томах. Т. I.– М. : Наука, 1984.– 512 с. 5. Народные русские сказки А. Н. Афанасьева в 3-хтомах. Т. II. – М. : Наука, 1985. – 464 с.

6. Золота книга казок: українські народні казки / упоряд. Л. Ф. Дунаєвської. – К. : Веселка, 1990. – 431 с. 7. The Gingerbread Man.–London, 1962.–24 p.

8. The Golden Bird.– Donetsk, 1993.–32 p.

9. Snow White and other Stories. – Moscow, 1992. –64 p. 10. Folk-Tales of the British Isles. – Moscow: Raduga Publishers, 1987.- 368 p.

11. An Anthology of Children’s Literature. Sel. by Demurova. – Moscow: Prosvechenie, 1965. – 367 p.

12. Reading Aright. Book 1. Sel. by J. H. Steel. – London: Berners Street, 1992.– 140 p.

13. Favourite Celtic Fairy Tales. Sel. by J. Jacobs.–New York: Dover Publications, 1994. – 84 p.

14. Кобякова И.К. Особенности реализации языкотворческой функции в английских текстах малого

жанра: дис.... канд. филол. наук. – К., 1996.– 179 с. 15. Кухаренко В. А. Интерпретация текста / В. А. Кухаренко.– М.: Просвещение, 1988.– 192 с.



УДК 811.161.2’255.4“19”: 22

СИНЕКДОХА ЯК ОДИН ІЗ ЗАСОБІВ ТВОРЕННЯ ТРОПЕЇЧНОЇ

ОБРАЗНОСТІ В УКРАЇНСЬКИХ ТЕКСТАХ БІБЛІЇ

І. М. Лобачова, канд. філол. наук, ст. викладач,

ДВНЗ «Донбаський державний педагогічний університет»,

вул. Г. Батюка, 19, м. Слов'янськ, Донецька область, 84116, Україна,


У статті досліджено функціонування синекдохи в українськомовних текстах Біблії ХХ

ст. Виокремлено лексичні групи іменників, що найчастіше вступають у кількісно-замінні

відношення в українських перекладах Святого Письма І. Огієнка та І. Хоменка. З’ясовано

тотожність і відмінність у вживанні синекдохи в співвідносних біблійних контекстах

зазначених авторів.

Ключові слова: Біблія, синекдоха, тропеїчна образність, кількісно-замінні відношення.

На сьогодні мова Святого Письма перебуває в колі пріоритетних об’єктів уваги

мовознавців. Наукову зацікавленість викликає порівняльний аналіз мови перекладів

Біблії, бо кожен із авторів підходив до цієї справи індивідуально, формував власні

критерії добору мовних засобів. Отже, проблемним є виявлення, аналіз та порівняння

стилетвірних ознак поетичної мови Нового Завіту в інтерпретації І. Огієнка та

І. Хоменка. Вагомість окресленої проблематики посилюється ще й тим, що переклади

Книги книг мають давню традицію в українській культурі. Від того, яку мету ставили

перед собою перекладачі – зберегти зв’язки із писемно-книжною мовою чи, навпаки,

відійти від неї, – залежав і вибір тих стилістичних засобів, до яких вони вдавалися.

Проблема функціонування лексичних засобів творення тропеїчної образності в

текстах Святого Письма спорадично розглядалася в загальних дискурсах,

колективних студіях й авторських монографічних дослідженнях. У мовознавстві

заслуговують на увагу наукові розвідки таких дослідників, як Н. Бабич, С. Бібла,

С. Богдан (проблема церковної термінології), І. Грималовський, Н. Дзюбишина-

Мельник (мова української духовної поезії та релігійної преси), С. Лук’янчук

(функціонування епітета в конфесійному стилі), Т. Мороз (текстова варіантність на

синтаксичному рівні в українських перекладах Біблії), Г. Наконечна, Н. Пуряєва

(богословська та церковно-обрядова термінологія), І. Сбітнєва (риторичні засоби

вираження тропеїчної образності в українських перекладах Біблії ХХ ст.) тощо. Так,

актуальність наукової розвідки детерміновано відсутністю спеціальних

лінгвостилістичних досліджень проблеми функціонування такого виду тропа, як

синекдоха в українських перекладах Біблії ХХ ст. Мета статті: дослідити

функціонування синекдохи в біблійних текстах Нового Завіту в перекладах І. Огієнка

та І. Хоменка. Поставлена мета зумовлює розв’язання таких завдань: 1) виокремити

лексичні групи іменників, що найчастіше вступають у кількісно-замінні відношення

в українських текстах Біблії ХХ ст.; 2) з’ясувати тотожність і відмінність у вживанні

синекдохи в співвідносних контекстах Святого Письма в перекладі І. Огієнка та

І. Хоменка.

В українськомовних текстах Біблії простежуємо заміну однієї назви іншою на

основі взаємовідношення частини до цілого. У поетичній мові такий вид тропа

названо синекдохою (гр. synekdoche). Він побудований на кількісній заміні: однина

вживається замість множини, частина замість цілого, видова назва замість родової

[4, с. 45]. Така заміна ґрунтується на тому психічному явищі, що при чуттєвому

спостереженні часто якась одна подробиця або частина діє сильніше на нашу уяву

або почуття. У поетичній мові виокремлено такі різновиди синекдохи:

1) назва частини замість цілого;

2) назва виду замість роду, сім’ї, класу, громади – і навпаки;


3) однина замість множини;

4) величини означеної замість неозначеної;

5) прикметника замість належного до нього іменника [3, с. 91].

У дослідженні нами було виокремлено лексичні групи іменників, що найчастіше

вступають у кількісно-замінні відношення в українських перекладах Біблії ХХ ст.

Найуживанішими в біблійних текстах є лексеми на позначення частин тіла та

людської постаті. У контексті Євангелії від Матвія (20: 1-16) у притчі про

робітників у винограднику простежуємо поєднання метафори та синекдохи,

побудованої на вживанні частини замість цілого. Домінувальною лексемою є

людський орган зору – око: “...Хіба око твоє заздре від того, що я добрий?” (Мт. 20:

15) (Ог.) та “...Чи око ж твоє лукаве з того, що я добрий?!” (Мт. 20: 15) (Хом.).

Певну гіперболізацію контексту з використанням синекдохи з тотожною лексемою

око фіксуємо в Об’явленні св. Івана Богослова (1: 4-8), у якому йдеться про те, що

Ісуса побачить кожний: “Ото Він із хмарами йде”, і побачить Його кожне око, і ті,

що Його “прокололи були, і всі племена землі будуть плакати за Ним...” (Об. 1: 7)

(Ог.) та “От, приходить із хмарами і побачить його кожне око, і ті, що його

прокололи, і возплачуть за ним усі племена землі...” (Од. 1: 7) (Хом.). У порівнюваних

контекстах наявна тотожна система тропів, що, консолідуючись, сприяють

виникненню єдиного смислового образу.

Лексема на позначення верхньої кінцівки людини – рука – широко використана в

біблійних текстах. Так, у контексті Євангелії від Луки (1: 67-80), у якому йдеться про

пророцтва Захарія, спостерігаємо наявність лексеми рука у поєднанні з іменником

ворог: “Щоб ми, визволившись із руки ворогів, служили безстрашно Йому у святості

й праведності перед Ним по всі дні життя нашого” (Лк. 1: 74-75) (Ог.).

У співвідносному контексті І. Хоменка простежуємо вживання іменника рука в

множині, що дещо зменшує стилістичну властивість синекдохи: “Що дасть нам,

звільненим з рук ворогів, служити йому безстрашно у святості та справедливості,

перед ним увесь вік наш” (Лк. 1: 74-75). Тотожне сполучення слів наявне і в перекладі

П. Куліша: “Та що дасть нам без страху, з рук ворогів наших визволившись” [5].

У контексті Дій святих апостолів (11: 19-30), у якому розповідається про перших

християн в Антіохії, лексема руки виступає як знаряддя праці, результат діяльності

учнів Господа, яких постановили послати на допомогу братам, що жили в Юдеї: “Що

й зробили, через руки Варнави та Савла, пославши до старших” (Дії 11: 30) (Ог.) та

“Що й зробили, пославши її старшим через руки Варнави і Савла” (Хом.). Завдяки

лексемі рука в біблійному контексті передано могутній образ Господа і його

благословення: “І Господня рука була з ними; і велике число їх увірувало, і

навернулось до Господа” (Дії 11: 21) (Ог.) та “Рука Господня була з ними, і велике

число було тих, що увірували й навернулись до Господа” (Хом.). У порівнюваних

контекстах у всіх випадках простежуємо тотожність аналізованої лексеми, що вказує

на існування певної традиції перекладу Біблії українською мовою.

Слова тіло, душа, серце, обличчя, язик, кров, коліно тощо спостерігаємо в

контекстах, у яких передано образ релігійної людини. У Діях святих апостолів (2: 14-

41), де подано Петрову проповідь та її наслідки, наявна синекдоха, побудована на

вживанні однини замість множини, що надає контексту виразності та точності:

“І буде останніми днями, говорить Господь: Я виллю від Духа Свого на всяке тіло, –

і будуть пророкувати сини ваші та ваші доньки, юнаки ж ваші бачити будуть

видіння, а старим вашим сни будуть снитися” (Дії 2: 17) (Ог.) та “І буде останніми

днями, – каже Бог, – я виллю мого Духа на всяке тіло. Ваші сини й ваші дочки

будуть пророкувати, і ваші юнаки будуть бачити видіння, і старшим вашим будуть

сни снитись” (Хом.). У контексті Послання св. апостола Павла до римлян (12: 1-8)

щодо розумної служби Богові фіксуємо тотожну кількісну заміну, пор.: “Так багато

нас є одне тіло в Христі, а зосібна ми один одному члени” (Рим. 12: 5) (Ог.) та

“Отак і ми: численні – одне в Христі тіло, кожен один одному член” (Хом.).

В аналізованих контекстах наявна відмінність синекдохи з лексемою член. Так, у


перекладі І. Огієнка зазначена лексема вжита в множині, а в контексті І. Хоменка – в

однині, що, на нашу думку, найбільше увиразнює біблійний текст. Тотожність слів

тіло й кров, що вживані замість лексеми земна людина, зафіксовано в контексті

Першого послання св. ап. Павла до коринтян (15: 50) щодо воскресіння мертвих:

“І це скажу, браття, що тіло й кров посісти Божого Царства не можуть, ані

тління нетління не посяде” (Ог.) та “Ось що говорю, брати: Тіло й кров царства

небесного успадкувати не можуть, ані тлінні – успадкувати нетління” (Хом.).

Зазначимо, що в перекладі І. Огієнка подано уточнення сполученню слів тіло й кров,

що сприяє безперешкодному розумінню біблійного тексту.

У контексті Дій святих апостолів (2: 41), у якому подано Петрову проповідь та її

наслідки, зафіксовано подвійну синекдоху, одна з яких базується на заміні цілого

назвою частини (душа), а інша – на основі вживання величини означеної замість

неозначеної (три тисячі), пор.: “Отож ті, хто прийняв його слово, охристилися. І

пристало до них того дня душ тисяч зо три” (Ог.) та “Ті ж, що прийняли його

слово, охристились, і того дня до них пристало яких три тисячі душ” (Хом.). В

Об’явленні св. Івана Богослова (11: 13), у якому йдеться про скатування двох

пророків і їхнє воскресіння, простежуємо тотожну стилістичну структуру строфи, але

з іншою домінувальною лексемою – людське ім’я: “...І в цім трусі загинуло сім

тисяч людських імен, а решта обгорнена жахом була, – і вони віддали славу Богу

Небесному!..” (Об. 11: 13) (Ог.) та “...І згинуло в землетрусі імен людських сім

тисяч, а решта страхом пройнялася і віддала славу Богові небесному” (Хом.) тощо.

Завдяки словам серце та душа, які в строфі вжито в однині та уточнено

числівником один, виразнішою стає думка про те, що перші християни жили

спільним життям (Дії 4: 32–37): “А люди, що ввірували, мали серце одне й одну душу,

і жоден із них не вважав що з маєтку свого за своє, але в них усе спільним було”

(Дії 4: 32) (Ог.) та “Громада вірних мала одне серце й одну душу, і ні один не називав

своїм щось з того, що кому належало, але все в них було спільне” (Хом.). У контексті

Соборного послання св. апостола Якова (5: 4-6) щодо належної та своєчасної плати

робітникові зафіксовано відмінність у стилістичній побудові строфи. У перекладі

І. Огієнка простежуємо синекдоху, що ґрунтується на основі вживання назви частини

внутрішнього органу людини замість людської особи: “Ви розкошували на землі й

насолоджувались, серця свої вигодували, немовби на день заколення” (Як. 5: 5).

У тексті Біблії І. Огієнко подає уточнення сполученню слів “серця свої”, тобто самих

себе, що сприяє правильному розумінню біблійного тексту. Подібну побудову

речення маємо в перекладі П. Куліша, пор.: “Розкошували ви на землї та буяли;

повгодовували серця ваші, мов на день заколення” [5]. У контексті І. Хоменка

спостерігаємо іншу структуру строфи – пропущення прямого додатка серця, замість

якого вжито зворотне дієслово наситилися: “Ви на землі розкошували та жили у

розпусті, наситилися досхочу за дня різанини”. Загалом така граматична побудова

речення не порушує загальної семантики біблійного контексту, а лише впливає на

його стилістичне забарвлення.

У Діях святих апостолів (10: 34–43) щодо Петрової науки в Корнилія в перекладі

І. Огієнка простежуємо заміну цілого поняття особа назвою передньої частини

голови людини – обличчям: “А Петро відкрив уста свої та й промовив: “Пізнаю я по

правді, що “не дивиться Бог на обличчя” (Дії 10: 34). Зазначимо, що в біблійному

тексті І. Огієнко подає пояснення лексемі “на обличчя” – на особу. У перекладі

П. Куліша спостерігаємо слово лице тотожне лексемі обличчя, що свідчить про

дотримання певної перекладацької традиції: “Відкривши ж Петр уста, рече:

Поправдї постерегаю, що не на лице дивиться Бог” [5]. Натомість у співвідносному

контексті І. Хоменка синекдоха відсутня, перекладач одразу використовує лексему

особа, що не потребує додаткового тлумачення, пор.: “Тоді Петро почав говорити,

мовивши: “Я справді розумію, що Господь не дивиться на особу”.

У контексті Другого послання св. апостола Івана (1–13) щодо перебування

людини в науці Христовій у перекладі І. Огієнка простежуємо вживання сполучення


слів устами до уст: “Багато я мав написати до вас, але не схотів на папері й

чорнилом. Та маю надію прибути до вас, і говорити устами до уст, щоб повна була

ваша радість!” (2 Ів. 12). Такий вислів, з одного боку, указує на передачу певної

інформації в усній формі, а з іншого – безпосередньо від людини до людини, у чому і

наявні кількісні взаємовідношення. І. Хоменко у своєму перекладі вдається до

відмінної синтаксичної конструкції, пор.: “Чимало мав я до вас писати, та не хотів

на папері й чорнилом, але надіюсь прийти до вас і усно з вами поговорити, щоб

радість ваша була повна”. Така лексична побудова строфи змінює стилістичне

забарвлення контексту: з піднесено-урочистого до нейтрального.

Тотожність лексем коліно та язик, що вступають у квантитативні

взаємовідношення, зафіксовано в контексті Послання св. апостола Павла до римлян

(14: 1–13), у якому йдеться про те, що не слід осуджувати ближнього свого: “...Я

живу, каже Господь, і схилиться кожне коліно передо Мною, і визнає Бога кожен

язик!” (Рим. 14: 11) (Ог.) та “...Як живу я, – каже Господь, – кожне коліно

схилиться передо мною, і кожний язик визнає Бога” (Хом.). В аналізованих

контекстах спостерігаємо інверсивний порядок слів для виділення, з погляду

перекладача, змістової значущості тих чи тих компонентів речення або для надання

строфі особливого стилістичного забарвлення. У контексті Об’явлення св. Івана

Богослова (2: 11), у якому подано послання до Смірнської Церкви, простежуємо

тотожність лексеми вухо, що вжито замість множини: “Хто має вухо, хай чує, що Дух

промовляє Церквам...” (Об. 2: 11) (Ог.) та “Хто має ухо, нехай слухає, що Дух

говорить Церквам...” (Хом.). У перекладі І. Хоменка лексема ухо належить до

розмовної лексики, що надає біблійній строфі ознак розмовного стилю.

У біблійних текстах у кількісні відношення вступають й інші групи слів: назви

одягу, частини рослин тощо. Так, заміну однієї назви іншою на основі

взаємовідношення частини до цілого простежуємо в контексті Євангелії від

св. Матвія (5: 38–42), у якому подано настанову на те, що не слід противитися злому:

“А хто хоче тебе позивати й забрати сорочку твою, – віддай і плаща йому” (Мт. 5:

40) (Ог.). У перекладі П. Куліша спостерігаємо лексичний набір одиниць подібний за

своєю семантикою до Огієнкового: “І хто схоче судитись із тобою і зняти з тебе

свиту, віддай йому й жупанок” [5]. Тоді як у перекладі І. Хоменка замість лексем

сорочка та свита вжито іменник одежа: “Хто хоче позиватися з тобою і взяти з

тебе одежу, лиши йому і плащ” (Мт. 5: 40). Такий лексичний склад строфи, на нашу

думку, є дещо незрозумілим для пересічного читача, бо лексема одежа у своєму

лексичному значенні охоплює “сукупність предметів, виробів (із тканини, хутра,

шкіри), якими покривають тіло” [2, с. 827].

У співвідносних контекстах Євангелії від св. Марка (4: 26-29), у притчі про зріст

насіння, простежуємо тотожну заміну, що ґрунтується на вживанні однини замість

множини та знаряддя праці замість виконавця дії: “А коли плід доспіє, зараз він

“посилає серпа, бо настали жнива” (Мр. 4: 29) (Ог.) та “А коли плід доспіє, він зараз

же з серпом посилає, бо жнива настали” (Мр. 4: 29) (Хом.). Порівняємо також

контекст із Соборного послання св. Апостола Якова (5: 12–18) щодо могутності

гарячої молитви праведного, у якому лексема плід вступає у квантитативні

взаємовідношення і лишається незмінною: “І він знов помолився, – і дощу дало небо,

а земля вродила свій плід!” (5: 18) (Ог.) та “Потім він знову помолився, і небо дало

дощ, а земля вродила плід свій” (Хом.) тощо.

У перекладах Біблії ХХ ст. зафіксовано також заміну, що базується на вживанні

прикметника замість належного до нього іменника. Так, у контексті Дій святих

апостолів (8: 9–25) щодо ворожбита Симона спостерігаємо прикметники найменший

та найбільший замість іменників діти та дорослі: “Його слухали всі, – від найменшого

аж до найбільшого, кажучи: “Він – сила Божа, що зветься велика!” (Дії 8: 10) (Ог.)

та “За ним усі від найменшого до найбільшого слідом ходили, кажу жи: “Цей

чоловік – сила Божа, що її звуть великою” (Хом.). Подібне простежуємо і в Посланні

до євреїв (8: 1–13), у якому йдеться про Первосвященика, що засів на небесах, по


правиці престолу величності: “...Усі-бо вони будуть знати Мене від малого та аж

до великого з них” (Євр. 8: 11) (Ог.) та “...Усі бо вони, від найменшого й до

найбільшого, будуть мене знати” (Хом.) тощо. Переклади Біблії І. Огієнка лексично

багатші, ніж тексти І. Хоменка.

Отже, переклади Біблії українською мовою сповнені таким видом тропа, як

синекдоха, що надає лексемам ширшого значення, ніж звичайно. У текстах Святого

Письма зафіксовано всі різновиди синекдохи, що сприяє більшій художній

образності біблійних строф. З’ясовано, що у квантитативні взаємовідношення

частіше вступають лексеми на позначення частин тіла, людської постаті, назви

одягу, частин рослини тощо. Групи слів на позначення частин тіла переважно не

зазнали змін. Відмінності, що спостерігалися, проявлялися в невідповідності числа:

рука ворогів (Ог.) та руки ворогів (Хом.), що зменшувало стилістичні властивості

синекдохи в біблійній строфі. Загалом переклад І. Огієнка відзначається більшою

образністю й урізноманітненим лексичним складом (прикладом цього стають

випадки, коли в перекладі І. Огієнка була наявна синекдоха, а в контексті І. Хоменка

замість неї вживано лексеми, що не несли на собі особливого стилістичного

навантаження (обличчя (Ог.) та особа (Хом.), устами до уст (Ог.) та усно поговорити

(Хом.) тощо), ніж переклад І. Хоменка.

У подальших розвідках заплановано дослідити функціонування гіперболи в

українських перекладах Біблії ХХ ст.

SUMMARY

SYNECDOCHE AS ONE OF THE MEANS OF THETROPE IMAGERY FORMATION

IN THE UKRAINIAN TEXTS OF THE HOLY BIBLE

І. М. Lobachova,

SHEE "Donbass State Pedagogical University",

19, G. Batiuk St., Slavyansk, Donetsk region,84116, Ukraine, E-mail: sbitneva.irina @ ukr.net

The functioning of synecdoche in the Ukrainian texts of the Holy Bible of the ХХth century is investigated in the article. The lexical groups of nouns that more frequent come into quantitative replacement ratio in the

Ukrainian translations of the Bible by I. Ohiyenko and I. Khomenko are determined. The identity and difference in

the use of synecdoche in the correlative biblical contexts of the indicated authors are found out. Keywords: the Holy Bible, synecdoche, tropeimagery, quantitative replacement ratio.

РЕЗЮМЕ

СИНЕКДОХА КАК ОДНО ИЗ СРЕДСТВ СОЗДАНИЯ ТРОПЕИЧЕСКОЙ ОБРАЗНОСТИ

В УКРАИНСКИХ ТЕКСТАХ БИБЛИИ

И.Н. Лобачёва,

ГВУЗ “Донбасский государственный педагогический университет”,

ул. Г. Батюка, 19, г. Славянск, Донецкая область, 84116, Украина, E-mail: [email protected]

В статье исследовано функционирование синекдохи в украиноязычных текстах Библии ХХ ст.

Выделены лексические группы существительных, которые чаще всего вступают в количественно-

заменяемые отношения в украинских переводах Святого Писания И. Огиенко и И. Хоменко. Выяснены тождественность и отличие в употреблении синекдохи в соотносительных библейских контекстах

указанных авторов.

Ключевые слова: Библия, синекдоха, тропеическая образность, количественно-заменяемые отношения.


1. Біблія або книги Святого Письма Старого й Нового Заповіту із мови давньоєврейської й грецької на українську дослівно наново перекладена / переклад проф. Івана Огієнка. – К. : Українське Біблійне

Товариство, 2003. – 1375 с.

2. Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод., допов. та CD) / уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел. – К. ; Ірпінь : ВТФ “Перун”, 2009. – 1736 с.


3. Домбровський В. Українська стилістика і ритміка. Українська поетика / Володимир Домбровський. –

Дрогобич : Видавнича фірма “Відродження”, 2008. – 488 с.

4. Пономарів О. Д. Стилістика сучасної української мови : підручник / О. Д. Пономарів. – 3-тє вид.,

перероб. і доповн. – Тернопіль : навчальна книга. – Богдан, 2000. – 248 с. 5. Святе Письмо Старого і Нового Завіту мовою русько-українською / переклад П. О. Куліша,

І. С. Левицького. – К. : Українське Біблійне Товариство, 2003. – 255 с.

6. Святе Письмо Старого та Нового Завіту (повний переклад, здійснений за оригінальними єврейськими, арамійськими та грецькими текстами) / переклад Івана Хоменка. – К. : Українське

Біблійне Товариство, 1994.



УДК 811.111’38’42

КАТЕГОРІЯ НЕГАЦІЇ ЯК ФУНДАМЕНТАЛЬНИЙ

ЛІНГВІСТИЧНИЙ ФЕНОМЕН

К. М. Медвідь,

С. О. Швачко, д-р филол. наук, професор,


вул. Римського-Корсакова 2, м. Суми, 40007, Україна

Cтаття аналізує понятійно-філософські та лінгво-когнітивні засади мовної категорії

негації. Як ментальна категорія категорія негації відображує існуючі норми свідомості в мові

через різні лінгвальні засоби на різних мовних рівнях. Негація вивчається як специфічна форма

предикації, яка може змінювати хід комунікації, а також встановлювати нові відносини і

"новий порядок" в логіко-граматичному членуванні пропозиції.

Ключові слова: універсальна категорія негоції (заперечення), лінгвістичний феномен,

функціонально-семантичне поле заперечення.

Вивчення мовного заперечення містить в собі настільки широке коло питань, що,

незважаючи на велику кількість робіт, так чи інакше пов'язаних з цією темою, до цих

пір багато питань щодо цього явища залишилися за межами лінгвістичних досліджень.

Так як заперечення є складною багатоаспектною універсальною категорією, воно

викликає і лінгвістичний, і загальнонаукових інтерес. Проблема заперечення

відноситься до числа ключових проблем теорії граматики, і тому, природно, вона давно

привертала увагу дослідників. Їй присвячено значну кількість робіт у загальному і

слов'янському мовознавстві. Ряд дослідників займалися вивченням різних аспектів

категорії заперечення: А. І. Бахарeв, І. М. Богуславський, В. Н. Бондаренко,

В. З. Панфілов, А. Т. Крівоносов та багато ін. Актуальність цієї студії обумовлюється

недостатньою вивченістю категорії заперечення як у семантичному, так і

функціональному плані, суперечливістю напрямків і існуючих точок зору на природу

даного явища у мові та мовленні.

Метою статті є комплексний аналіз лінгво-когнітивних аспектів категорії негації.

Предметом вивчення є визначення сутності лінгвістичної категорії заперечення та її

кореляція з логіко-філософською категорією.

Методологія дослідження базується на принципах діалектики наукового пізнання,

на загальних принципах системного аналізу та синтезу мовних явищ. В роботі

використано комплексну методику вивчення мовної категорії негації, в основу якої

покладено індуктивно-дедуктивний метод, спрямований від накопичення мовного

матеріалу до встановлення закономірностей функціонування досліджуваного

феномену.

Негація є одним з ключових понять в різних областях науки: філософії, логіці та

лінгвістиці. Шукаючи свій власний підхід до вивчення негації, кожна наука трактує цей

феномен з точки зору характерних саме для неї позицій. Визнаючи багатоплановість

проблеми негації, дана категорія розглядається в сукупності всіх її аспектів.

У природі і суспільстві всі предмети і явища постійно змінюються, набуваючи або

втрачаючи ті чи інші властивості, вступають в одні відносини і виключаються з інших,

виникають заново і перестають існувати. Існування негативних суджень обумовлено

діалектикою пізнання навколишнього світу, що постійно розвивається.

Саме закон заперечення розкриває сутність негації. Заперечення є суттєвим,

необхідним моментом розвитку, перетворення однієї речі в іншу, супроводжуване не

тільки знищенням першої речі, але і утриманням всіх її позитивних якостей.

Заперечення приводить до нового підйому на більш високий рівень розвитку. Негація –

це логічна операція , в результаті якої замість виразу «А» виходить вислів «Не А» або


замість виразу «Не А» утворюється вислів «А». Отримане таким чином нове

висловлювання також називається негацією первісного вираження [1,c. 46].

Основою для явища негації виступає філософська категорія небуття. Хоча небуття

переслідує нас по п'ятах, загрожує нам руйнуванням і смертю, про небуття ми майже

нічого не знаємо. Існує думка, що небуття приховано від чуттєвого та інтелектуального

погляду. Європейська філософська традиція, що йде від Парменіда, заперечує небуття

в онтологічному статусі, в кращому випадку – визнає гносеологічну значущість

категорій "небуття" і "ніщо". Сам Парменід стверджував, що шлях, спрямований на

пізнання небуття, знання не дає: "Не допускай свою думку до такого шляху

вишуканості. Небуття ні пізнати ... не зможеш, ні в слові висловити" [2 , c. 295]. Але

така "філософія буття " не дає відповіді на питання, звідки все є, звідки саме буття, з

чого виникає реальне існування.

"Філософія небуття" намагається дати свою відповідь на це питання: світ буття

розуміється як гігантська флуктуація в онтологічно невизначеному океані небуття.

Інша версія: буття виникає як результат власного заперечення або анігіляції небуття.

Буття є самознищення "ніщо". Але і навпаки: самознищення, анігіляція буття

призводить до небуття, до"ніщо" [2].

Буття або небуття, з чого бере свій початок світ? Це питання визнано вихідним

філософським питанням. Буття в узагальненому вигляді, за визначенням, є існування як

таке. Небуття – неіснування взагалі. Ці вкрай абстрактні визначення буття і небуття

повинні бути доповнені: буття – існування чого-небудь, небуття відсутність

конкретного існування.

Так все ж, небуття є або його немає? Якщо небуття немає, то його немає зовсім.

Якщо воно є, то слід з'ясувати його реальність, межі існування і можливості розуміння.

Визнаючи, що небуття є, тим самим визнається, що небуття існує. (Як існує – це вже

інше питання). Отже, буття (існування) іманентно присутнє в небутті, яке є. У такому

випадку буття – момент небуття. У небутті є зародок буття. В іншому випадку слід

відмовитися від розгляду проблеми існування абсолютного небуття, так як без буття до

нього не залишається підходу.

Г. Гегель, аналізуючи проблему єдності буття і "ніщо" (проблему становлення),

визнає існування "ніщо" (а через "ніщо" і– небуття ); він каже: "Ніщо, взяте у своїй

безпосередності, виявляється сущим, бо за своєю природою воно те ж саме, що і буття.

Ми мислимо "ніщо", представляємо його собі , говоримо про нього, отож, воно є "

[3, c. 162]. І тут Гегель уточнює, про яке існуванні йде мова: "ніщо" має своє буття в

мисленні, поданні і т.д.", тобто воно існує суб'єктивно [3, c. 162]. "Ніщо", за

Г. Гегелем, пов'язано з деяким буттям, невіддільне від нього, знаходиться в деякому

бутті.

Все може починатися з найпростішого і нерозвиненого – з нічого. Таким є чисте

небуття. Це абсолютний початок усього сущого. Буття, як негативність, є неіснування

небуття. Отже, буття включає в себе неіснування як момент відношення до своєї

протилежності – небуття. У небутті закладений заряд мільярдів можливостей, з яких

реалізується в бутті завжди лише одна. Минуле і майбутнє – в небутті, справжнє –

буттєве. Якщо простір і час належать буттю, то нескінченність і вічність – надбання

небуття [4, c. 67].

Таким чином, конкретні форми буття мають тимчасовий характер: все, що має свій

початок (а початок має все), має і своє закінчення. Все з небуття приходить і в небуття

йде. Небуття є відсутність. Абсолютне небуття позамежне, потойбічне, трансцендентне

(по відношенню до буття), відносне небуття є у формі відсутності у феноменологічно

спостережуваному бутті, а отже має свою реалізацію через лінгвістичну категорію

негації.

Негація – одна з притаманних усім мовам світу вихідних смислових категорій, яка

проявляється на всіх рівнях мовної структури . У зв'язку з цим питання про

заперечення як необхідний елемент характеристики навколишнього світу є важливим

для науки і викликає величезний інтерес до цієї понятійно-мовної категорії.


Негація – одна з фундаментальних категорій мови . Категорія негації присутня у

всіх мовах, заперечення є одним з найдавніших явищ у мові, причому виражається в

них найрізноманітнішими засобами. Заперечення в мові може бути виражено двояко: 1)

за допомогою спеціальних засобів вираження заперечення і 2) без вживання

спеціальних мовних одиниць – у такому випадку заперечення носить імпліцитний

характер і міститься в самій семантиці слова. Відповідно до цього виділяють 2 способи

вираження заперечення в мові: експліцитний (формальний) і імпліцитний (приховане

заперечення) [5, c. 44]. Лінгвістичне заперечення розглядають як мовну універсалію.

Лінгвістична категорія заперечення займає особливе місце серед численних мовних

категорій, так як найбільш яскраво і безпосередньо виражає відповідну категорію

логіки, вказуючи на взаємозв'язок між мовою і мисленням, мовою і об'єктивною

дійсністю. Висловлювання, що містять інформацію негативної семантики, досить часто

зустрічаються у всіх функціональних стилях мови. Реалізація категорії заперечення є

комплексною і включає в себе два блоки інформації: семантичний і прагматичний.

Семантичний блок інформації, або семантичний аспект значення заперечення,

співвідноситься з об'єктивною дійсністю, його прояв спостерігається при фіксації за

допомогою мовних засобів заперечення відсутності явища, події в часі і просторі,

невідповідності того чи іншого факту, предметів або їх властивостей і якостей

насправді. У семантичний обсяг заперечення входять такі значення, як: відсутність,

відмінність, опір, відмова, незгода, заборона, протиставлення тощо.

Другим аспектом значення категорії заперечення є прагматичний блок інформації,

що включає в себе суб'єктивне ставлення, оцінку, переживання певного факту, явища,

їх властивостей і якостей, суб'єктивну установку користувача мови на цей факт, явище,

їх властивості та якості через використання засобів вираження заперечення,

представлених експліцитно та / або імпліцитно [5, c. 52].

Заперечення є тією категорією, де єдність мислення і мови виявляється найбільшою

виразністю, ясністю. З цього приводу А.І.Бахарев зауважує, що "чим більш

універсальна понятійна категорія, тим більше вона відповідає одночасно мисленню й

мові. Таким чином, лінгвістичне заперечення відноситься до тих мовних категорій, які

найбільш повно відповідають логічним категоріям" [6, с. 8].

Явище «подвійного заперечення» є характерним для мовної негації. У формальній

логіці твердження є частим результатом подвійного заперечення. Так, модифікуючи

стверджувальне судження «Машина рухається », отримуємо негативне судження

«Невірно, що машина рухається». Заперечуючи нове судження «Невірно, що (невірно,

що машина рухається)», отримуємо стверджувальне судження «Машина рухається»

[7, с. 68]. У мові заперечення займає особливе місце в через свою багатовимірність:

негація, на відміну від інших граматичних категорій, в тій чи іншій мірі пронизує всі

рівні мовної системи. Основним змістом граматичної категорії заперечення є логічне

заперечення. Є. І. Шендельс зауважує: "Логічна категорія ствердження і заперечення

становить основний зміст мовної категорії , але не заповнює її цілком. Мовна категорія

ствердження і заперечення виконує ще й інші функції, має відносну самостійність і має

свій обсяг значень, що не адекватні логічній категорії" [8, с. 130].

Прихильники концепції заперечення як особливого виду предикативності

розглядають значення ствердження і предикативності (О. І. Смирницький,

Т. П. Ломтєв, Г. М. Головін). Вони розуміють предикативність як синтаксичну

категорію, проявом якої є ствердження і заперечення. Але предикативність як

віднесеність змісту пропозиції до дійсності не залежить від позитивної або негативної

форми пропозиції. Деякі типи пропозицій (номінативні) не можуть бути негативними,

але вони завжди предикативні [9, с. 81].

Заперечення як маркований член опозиції має в мові відносно більш сильний

стилістичний потенціал, ніж твердження. З лінгвістичної точки зору тут немає нічого

незвичайного. Справа в тому, що заперечення має в розпорядженні певні граматичні

маркери (частки, сполучники, прийменники, постпозитивні слова: not / no, but, un-, out

та ін.). Наявність у запереченні цілої серії підсилюючих властивостей свідчить про те,


що воно має більш велику мовну базу і функціональні перспективи в порівнянні з

твердженням – немаркованим членом опозиції. З цього можна встановити загальну

закономірність мови: маркований член опозиції в порівнянні з немаркованим

сприймається як більш активна, тим самим і психологічно маркована і помітна форма

вираження, а це створює в реальній комунікації можливість для відносної емоційно-

експресивної варіації, формуючи певну стилістичну надбудову [6, c. 19]. Інакше

кажучи, наявність особливих, спеціалізованих мовних фігур створює належні

можливості для посилення мовленнєвих засобів і тим самим – для акцентуації думки у

відповідному комунікативному аспекті.

Специфіка лінгвістичного заперечення полягає в здатності актуалізувати одне

логічне заперечення різними засобами мови (маркованими і немаркованими) : Він був

безжалісний. Він не знав жалості. Він не був жалісливий. Він був жорстокий. Хіба він

знає, що таке жалість?! Хіба він не жорстокий?! .

Однією з експліцитно виражених різновидів категорії негації є спеціальна негація

(special negation), як називає її О. Есперсен. Формальний показник спеціальної негації є

НЕ в двох його формах: префікс не- і частка не [10, c. 34]. Основним виявляється

семантико-прагматичне значення спеціального негатора – висловлювати

протиставлення, контраст, протилежність, і лише як про вторинне можна говорити про

заперечність НЕ.

Вживання спеціального негатора в обох його формах – префікса не- і частки не –в

спеціальному значенні може набувати й інші синтаксично і контекстуально обумовлені

відтінки: незгоду, небажання, невпевненість, неповноту якості, властивості, ознаки,

сумнів тощо. Спеціальна негація – особливий, але досить фреквентивний прояв

заперечення.

У негації синтагматичного рівня велику роль грає місце розташування частки «не»,

що може значною мірою вплинути на зміст усього судження. Наприклад, судження

«Питання не зовсім коректне» має таке значення: питання некоректне, але не повністю,

тому цілком правильним (коректним) вважатися не може. Судження «Питання зовсім

не коректне» означає, що ніякої коректності в питанні немає, тому воно повністю є

некоректним. З даних прикладів видно ту можливу різницю у значенні, яка може

виникати в результаті зміни місця розташування негативної частки «не» в мові.

З точки зору граматичної семантики, функціонально-семантичне поле заперечення

включається лінгвістами в угрупування полів з предикативним ядром, до числа яких

відносять комплекс полів аспектуально - темпоральних відносин [11, c. 3]. Так,

О. В. Бондарко розглядає поле заперечення в комплексі модально-буттєвих відносин, у

складі угрупування модальних полів, куди входять об'єктивна і суб'єктивна

модальність, негативність, оповідальність [11, c. 40]. Місце, яке відводить

О. В. Бондарко ФСП заперечення в системі полів, відповідає граматичної традиції в

трактуванні заперечення як семантичної категорії, що характеризує предикативні

відносини пропозиції [11, c. 28]. Фундаментальність категорії заперечення

визначається тим, що вона може змінювати хід комунікації, а також встановлювати

нові відносини і "новий порядок" в логіко-граматичному членуванні пропозиції.

Висновок. Понятійна категорія заперечення являє собою своєрідний феномен.

З одного боку, вона має двоїсту природу, тобто це і мовна категорія, так як вона

виявляється в морфологічному оформленні слова, у семантичному навантаженні

лексики і в синтаксичній структурі судження; і розумова категорія, так як є

відображенням у мові діючих норм свідомості. З іншого боку, мовна категорія негації,

в основі якої лежить понятійна категорія, реалізується також за рахунок невід'ємних

лінгвальних засобів; і навпаки, формальні показники можуть брати участь у реалізації

значень інших категорій, зокрема модальності.

Мовленнєві засоби реалізації заперечення, що об'єктивуються логічним

запереченням, виражають й інші денотативні значення: спростування, заборону,

протест, незгоду і деякі інші, які можуть ускладнюватися різними модальними


значеннями, смисловими нюансами або бути стилістично модифіковані, до актуалізації

значення ствердження – все це складає перспективу дослідження.

SUMMARY

THE CATEGORY OF NEGATION AS A FUNDAMENTAL

LINGUISTIC PHENOMENON

K. Medvid,

S. Shvachko, Sumy State University,

2, Rіmskogo-Korsakova St., Sumy, 40007, Ukraine

The article touches upon the problems of logic-philosophical and linguo-cognitive basics of linguistic

negation category. Being mental category negation reflects the existing norms of consciousness through different

linguistic units at different linguistic levels. Negation is being studied as a specific predication that can change the discourse and create a new logic-grammatical order within proposition.

Keywords: universal category of negation, linguistic phenomenon, functional-semantic field of negation

РЕЗЮМЕ КАТЕГОРИЯ НЕГАЦИИ КАК ФУНДАМЕНТАЛЬНЫЙ

ЛИНГВИСТИЧЕСКИЙ ФЕНОМЕН

Е. Н. Медведь,

С. А. Швачко, Сумский государственный университет,

ул. Римского-Корсакова 2, г.Сумы, 40007, Украина

В статье анализируются логико-философские и лингво-когнитивные основы языковой категории

отрицания. Будучи ментальной категорией, категория отрицания отражает существующие нормы

сознания в языке с помощью разных лингвистических средств на разных языковых уровнях. Негация изучается как специфическая форма предикации, которая может менять ход коммуникации и создавать

новые отношения в логико-грамматическом членении пропозиции.

Ключевые слова: универсальная категория негации (отрицания), лингвистический феномен, функционально-семантическое поле отрицания.


1. Сызранцева Л. М. Отрицание в семантической структуре предложения : дисс…канд. филол. наук.:

10.02.04.– М., 1995.– 196с

2. Гетманова А. Д. Отрицание в системах формальной логики / А. Д. Гетманова. – М. : Наука, 1972. –

298 с.

3. Гегель Г. В. Ф. Энциклопедия Философских наук / Г. В. Ф. Гегель. – М. : Мысль, 1977 ( 1817 ) –471 с. 4. Орлова М. Н. Функции отрицания в речемыслительных и коммуникативных процессах /

М. Н. Орлова // Синтаксис и интонация. –Уфа, 1976. – Вып. 3. – С. 80–87.

5. Николаева М. Н. О соотношении семантического и прагматического аспектов отрицания : дисс.... канд. филол. наук : 10.02.04. – Москва, 1995.– 182с.

6. Владимирская Л. М. Статус категории утверждение/отрицание в современном немецком языке:

автореф.: дисс. д-ра филол. наук: 10.02.04. – СПб., 1999. – 29 с. 7. Торопова Н. А. Положительный противочлен отрицания nicht в современном немецком языке

(пресуппозиция отрицания) / Н. А. Торопова // Филологические науки. – М.,1978. – № 2. – С.68–77.

8. Трунова Н. В. Асимметрия в парадигматике английских отрицательных конструкций: автореф. дисс. канд. филол. наук : 10.02.04. –М., 2001. – 18с.

9. Свекрова О. Ю. Особенности функционирования оппозиции «утверждение-отрицание» на уровне

текста: дисс…. канд. филол. наук: 10.02.04. –М., 1988. –184с. 10. Есперсен О. Философия грамматики [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://w.w.w.bookfi.org/g/О.Есперсен

11. Бондарко А. В. Полевые структуры в системе функциональной грамматики / А. В. Бондарко // Проблемы функциональной грамматики. – СПб. : Наука, 2005. – 480 с.



УДК 811.111

ПОЛІАСПЕКТНІСТЬ ВЛАСНИХ ІМЕН В АНГЛОМОВНОМУ

КАЗКОВОМУ ДИСКУРСІ ТА ЇХ КОМУНІКАТИВНА СПРЯМОВАНІСТЬ

О. В. Назаренко, викладач;

А. А. Ракітіна, студентка,



У статті розглядається питання семантичної девіації власних імен та залежність

вибору власного імені від соціуму, суспільного становища й особистих якостей літературного

персонажа. Увага фокусується на асиміляції запозичених власних імен в умовах обраного

казкового дискурсу.

Ключові слові: власні імена, комунікативний аспект, семантика, казковий дискурс,

прагматична спрямованість, алюзія.

Стаття присвячена поліфункціональності власних імен (ВІ), зокрема їх

комунікативній спрямованості в англомовному казковому дискурсі. Дослідженням ВІ

та їх комунікативно-когнітивного модусу присвячували праці такі лінгвісти як

С. М. Співак [2], А. В. Суперанська [1], С. А. Ярова [3] та інші. Але при цьому

питання комунікативної спрямованості ВІ у казковому дискурсі мало досліджені та

потребують особливої уваги сучасних науковців.

Об’єктом статті виступають власні імена. Предметом дослідження є

декодування комунікативної інформації, імплікованої у ВІ, що дає змогу повністю

зрозуміти посилання передане читачеві наратором.

Актуальність теми пов’язана зі зростанням інтересу лінгвістів до семантичного,

комунікативного та прагматичного значення ВІ у казковому дискурсі.

Мета статті полягає у дослідженні комунікативного впливу ВІ на адресата та

з’ясуванні основних засобів утворення онімів, специфіки їх вживання в

англомовному казковому дискурсі.

У сучасній лінгвістиці значна увага приділяється комунікативній та прагматичній

спрямованості казкового дискурсу та його складовим. Власні імена є облігаторним

елементом казкового дискурсу та несуть семантичне, комунікативне та прагматичне

навантаження. За визначенням New Webster’s Dictionary, власні імена – це іменники

або прикметники, які називають конкретну людину та пишуться з великої літери [4].

ВІ стали кодами фонових знань, специфічними згорнутими національно-

культурними текстами, що зберігають у своїй семантичній пам’яті культурно-

історичні сюжети, вписані в сучасну суспільну свідомість [2, с. 1]. За допомогою ВІ

автор намагається не лише назвати конкретний предмет, а й повідомити про цей

предмет або взагалі пов’язати із назвою якусь додаткову інформацію, а також

виразити почуття, які пов’язані з об’єктом, оцінити його [3, с. 233]. Імена не лише

характеризують своїх носіїв, а вказують з допомогою своєї внутрішньої форми

мотивації на психологічні та фізичні ознаки носія, на його звички і захоплення, на

його діяльність. Наприклад, у творі Дж. Р. Р. Толкієна “Володар перстнів” автор

асоціює хоббітів, милих та доброзичливих створінь, невисоких на зріст, з рослинами і

тваринами та дає їм відповідні імена. Пор.: Peony (“піон”), Daisy(“маргаритка”),

Gilly (з англійської “gillyflower” – “левкой сивий”), Brockhouse (brock – застаріле

“барсук”), Brandybuck (давньоанглійське “bucc” – “самець оленя”) [5].

Засоби номінації та образи, які покладені в основу імені, є етнічно обумовленими,

незважаючи на те, що в образності імен наявними є типовість та антропологічні

універсалії. Імена та прізвиська в розмовній мові пов’язані з реаліями, традиціями,

релігією. У ВІ відбивається культура і соціальне життя суспільства [1, с. 22]. У

казковому дискурсі автор через характеристику своїх персонажів має інтенцію


виразити ідею свого твору. Називаючи героя, ВІ стає тематичним словом. Завдяки

своїй біфункціональності ім’я сприймається в асоціативному комплексі з

літературним героєм, набуває права не лише вказувати на позначуваний об’єкт, але й

бути його характерологічним представником. Етнічно та антропологічно обумовлені

ВІ висвітлюють яскраві характерні риси даного персонажа,створюючи різноманітну

кваліфікацію головних, а частіше другорядних героїв та емоційний фон

комунікативної ситуації в цілому. Дієвим є традиційний літературний прийом

введення в художній твір героїв, власні імена яких несуть додаткове тематичне

навантаження. Такі імена є факультативними для головних героїв, характери яких в

казковому просторі загалом прозорі та зрозумілі [1, с. 287]. Об’єднуючись, вони

створюють різноманітну кваліфікацію персонажа, яка включається у формування

змістовної структури імені.

Комунікативний аспект казкового дискурсу представлений тріадою наратор –

персонаж – читач. Характерною особливістю цього спілкування є те, що автор може

звертатись до адресата через своїх героїв або безпосередньо сам. Світ оповідача у

цьому зв’язку набуває особливої значущості. Він, з одного боку, розкриваючи окремі

аспекти тексту, полегшує сприйняття текстового матеріалу, а з іншого, зливаючись зі

світом персонажів, – ускладнює рецепцію у діалозі автора і читача. Головна

комунікативна інтенція авторських інтродукцій в англомовних казках – привертання

уваги читача до сприймання казки, його налаштування на відповідний лад. Якщо

текст казки був сприйнятий та зрозумілий, наратор справився зі своїм

комунікативним призначенням [6, с. 114]. Доречно зазначити, що наратор може

здійснювати вплив на читача відкрито та сугестивно.

У художній літературі апелятивність ВІ → ЗІ (загальне ім'я) представлена в так

званих промовистих іменах. Ці імена, ставши власними на базі загальних,знов

наближаються до загальних імен, що позначають риси, найбільш властиві

персонажеві. Що можемо продемонструвати схемою ЗІ →ВІ → ЗІ. Ім’я персонажа є

вагомим фактором у створенні твору. Воно актуалізує авторську прагматичну

скерованість тексту на читацьку співучасть. Додаткове характерологічне

навантаження промовистих ВІ казкових персонажів позначено семантичною

строкатістю та облігаторною спрямованістю на читача, його вікову орієнтацію та

психологічні особливості. Так, наприклад, у казках англійського письменника

Роджера Гаргревза імена головних персонажів імплікують позитивні або негативні

людські риси. Пор.: Little Miss Helpful, Little Miss Shy, Little Miss Fun, Little Miss

Trouble, Little Miss Chatterbox, Little Miss Late, Little Miss Lucky, Little Miss Busy, Little

Miss Quick, Little Miss Wise, Little Miss Greedy [7, с. 10].

Конотативне значення антропоніма сприяє трансферуванню авторського

ставлення до його персонажів, надання реальності ситуації, створення атмосфери

невимушеності та характеризує носія імені. Екстралінгвістична конотація походить

від властивостей самого об’єкта. В цьому випадку додаткове оцінне навантаження ВІ

полягає у його денотативному значенні, а почуття та асоціації пов’язуються не з

самим онімом, а з його носієм [8, с. 15].

В нижче наведених прикладах навмисне трансформування за допомогою афіксів

чи додаткових слів іншомовного антропоніма говорить про соціальний статус та

рівень освіти мовця або про зверхнє, негативне відношення автора до персонажа,

якого він так називає.

Пор.: She had rounded the corner and vanished from view before Uncle Vernon’s voice

floated out of the window again.”Dudders out for tea? [9]. – Она уже завернула за угол и

скрылась из виду, когда из окна опять поплыл голос дяди Вернона. – Значит, Дудлика

пригласили в гости на чай. – Щойно вона завернула за ріг і зникла з його поля зору, як

з вікна знову долинув голос дядька Вернона: – Дадік пішов до когось на чай?

“You don’t tell her to shut her face. What about “Popkin” and “Dinky Diddydums”,

can I use them then?” [9]. – А ей ты не говоришь “заткни свой поганый рот”… Так

как насчет “Попкин” или “Динки Дуддидум”? Мне можно тебя так называть? –


А їй ти не радиш заткнути пельку. Ну, може, тоді “Попульчик” або “Гарнюній

Дадасик”? Так можна називати?

З наведених вище прикладів бачимо, що за допомогою англійських суфіксів -kins,

-dum, -er, авторка повідомляє про презирливе відношення Гаррі до свого кузена,

характеризує останнього не з кращого боку. В українському та російському варіантах

для досягнення аналогічного ефекту також використовуються стилістично марковані

суфікси -ік, -ічк, -асик, -ик, -икин, -дум.

Добір прізвища й імені для свого персонажа у багатьох письменників є

стилістичним засобом для глибшого розкриття змісту твору. Коли ВІ номінує героя,

воно одразу ж отримує призначення не лише вказувати на позначуваний об’єкт, а й

надавати йому той зміст і ті характеристики, які імплікує в нього наратор, і таким

чином онім визначає якості персонажа. Прикладами таких процесів перекидання

апелятивного вектору можуть слугувати ВІ творів письменниці Дж. Роулінг про

Гаррі Поттера. Так, зустрічаємо такі ВІ, як Albus Dumbledore та Voldemort. Якщо

проаналізувати ці імена, то можна дійти висновку, що вони дуже влучно визначають

увесь зміст позначуваних ними об’єктів. За текстом казки “Harry Potter” Albus

Dambledore – це добрий чарівник, який викладає білу магію, і тут доречним буде

зазначити, що з латини albus – це білий колір, тобто колір, який завжди асоціюють з

добром, чистотою, мудрістю. Voldemort – це негативний персонаж, який править

силами зла, несе за собою смерть і руйнацію, і в даній ситуації власне з самого оніма

можна зрозуміти значення цієї назви, адже основа mort означає “смерть” [10, с. 57].

Семантика цього оніма має настільки негативне й недобре підґрунтя, що всі герої

оповідання навіть мають страх перед самим ім’ям цього персонажа, використовуючи

при цьому замінники, а того, хто ненароком скаже його ім’я, уривають на півслові.

Пор.: англ. You-Know-Who, укр. Сам-Знаєш-Хто; англ. He-Who-Must-Not-Be-Named,

укр. Той-Кого-Не-Можна-Називати; англ. You-Know-Who’s-Name, укр. Ім’я-Сам-

Знаєш-Кого.

Антропоніми можна класифікувати на оказіональні, що викликають лінгвістичні

асоціації, та алюзивні, що викликають екстралінгвістичні асоціації. Реалізація алюзій

пред’являє завищені вимоги до поінформованості, ерудиції та культури читача.

Алюзії підсилюють естетичний вплив художнього твору на читача [1, с. 237]. Цей

вплив заснований на інтенсивних асоціативних зв’язках, що поєднують текст із

позамовною реальністю. За допомогою метафоричних ВІ текст певним чином

прив’язується до людей і подій різних епох, культур, а також до інших літературних

текстів. Причина цього полягає у великій різноманітності метафоричних ВІ. Вони

складаються з імен історичних осіб, міфологічних персонажів, літературних героїв,

посилання на історичні події.

Одним з прикладів героя з алюзивним іменем у казках “Harry Potter” можна

вважати головного позитивного персонажа – директора Гоґвортсу Альбуса

Дамблдора (Albus Dumbledore). Перша інформація, що її отримав Гаррі про Альбуса

Дамблдора, була про те, що він переміг злого чаклуна на ім’я Grindelwald

(Ґріндельвальд). З цього виникає дві алюзії. По-перше, Grindelwald схоже на ім’я

монстра Гренделя (Grendel) в норвезькій сазі восьмого сторіччя “Беовульф і

Грендель” (Beowulf and Grendel). З цього виникає наступне цікаве спостереження

щодо зв’язку між Ґріндельвальдом і Дамблдором. Друге ім’я Дамблдора – Вульфрік

(Wulfric). Можна розбити імена наступним чином: Беовульф на beo – “бджола” та

wulf – “вовк”. Дамблдорове друге ім’я на wulf – “вовк” та ric – “влада, правління”

[10, с. 60]. Якщо брати до уваги, що Дамблдор переміг Ґріндельвальда, можна

напевно вважати, що друге ім’я Дамблдора – це алюзія до Беовульфа, а ім’я

Ґріндельвальда – алюзія до Гренделя.

Інший релевантний приклад – Granger Germione (Ґрейнджер Герміона).

Germione – королева в “The Winter Tale” Шекспіра, яка є “прикладом гідності без

пихи, любові без пристрасті, ніжності без слабкості”. Такими ж самими якостями

наділила Дж. К. Роулінг подругу головного героя. Цей образ цікавий ще й тому, що


прізвище Granger означає “фермер”, тобто героїня низького походження, але може

стати королевою [10, с. 63]. В оповіданнях Герміона родом не з магічної сім’ї, тому

деякі чарівники вважають її низького походження, але завдяки своїм здібностям стає

найкращою студенткою школи – “королевою”.

Отже, доходимо висновку, що комунікативна спрямованість ВІ у казковому

англомовному дискурсі проявляється у семантичній наповненості варіативності ВІ та

їх структурних особливостях. Основна функція ВІ у казковому дискурсі – не лише

номінувати героя, а й викликати у читача певні емоції та донести імпліковане в

іменах посилання наратора до наступних поколінь. Саме через власне ім’я автор

передає закодовану інформацію про персонажа, його роль та місце у казковому

дискурсі соціумі. ВІ можуть розглядатися як носії предметно-логічної, естетичної,

образної, емоційної та оцінної інформації.

SUMMARY

POLYASPECTS OF PROPER NAMES IN ENGLISH FAIRY TALE DISCOURSE

AND THEIR COMMUNICATIVE DIRECTIVITY

Y. Nazarenko,

A. Rakitina,


2, Rіmskogo-Korsakova St., Sumy, 40007, Ukraine

The article is devoted to the question of proper names, deviation and dependence of proper names chosing on society, social position and personal qualities of characters. The main attention is paid on assimilation of

borrowed proper names in the chosen fairy tale discourse.

Keywords: proper names, communicative aspects, semantics, fabulous discourse, pragmatic orientation, allusion.

РЕЗЮМЕ

ПОЛИАСПЕКТНОСТЬ СОБСТВЕННЫХ ИМЕН В АНГЛОЯЗЫЧНОМ СКАЗОЧНОМ ДИСКУРСЕ

И ИХ КОММУНИКАТИВНАЯ НАПРАВЛЕННОСТЬ

Е. В. Назаренко,

А. А. Ракитина, Сумский государственный университет,

ул. Римского-Корсакова 2, г. Сумы, 40007, Украина

В статье рассматривается вопрос семантической девиации имен собственных и зависимость

выбора имени от социума, общественного положения и личных качеств литературного персонажа.

Внимание фокусируется на ассимиляции заимствованных имен собственных в условиях сказочного дискурса.

Ключевые слова: имена собственные, коммуникативный аспект, семантика, сказочный дискурс,

прагматическая направленность, аллюзия.


1. Суперанская А. В. Общая теория имени собственного / А. В. Суперанская. – М. : УРСС, 2007. – 368 с. 2. Співак С. М. Власна назва в композиційно-смисловій структурі віршованих текстів американської

поезії: комунікативно-когнітивний підхід: Автореферат. – Київ, 2004. – 19 с.

3. Ярова С. А. Функціонування власних назв у художньому тексті та проблема їх перекладу // Філологічні студії. – Луцьк, 2004. – №1. – С. 230–235.

4. http://www.merriam-webster.com/dictionary/proper%20noun

5. http://ae-lib.org.ua/texts-c/tolkien__the_lord_of_the_rings_1__en.htm

6. Бехта І. А. Дискурс наратора в англомовній прозі. – Київ : Грамота, 2004. – 304 с.

7. Hargreaves R. Mr. Tickle’s Tickly Day. – Handforth, Cheshire : Egmont World Ltd., 1999. – 11 p.

8. Нефьодова О. Д. Особливості лінгвостилістичної організації тексту британської літературної казки: автореферат дис. … канд. філол. наук: 10.02.04 / Харків. нац. ун-т ім. В. Н. Каразіна. – Х., 2001. –

18 с.

9. http://www.ereading.co.uk/chapter.php/71079/0/Rowling_1_Harry_Potter_and_the_Philosophers_Stone.html 10. Бережна М. В. Антропонімія дитячої літератури жанру фентезі // Нова філологія : Збірник наукових

праць. – Запоріжжя : ЗНУ, 2007. – № 27. – 333 с.


http://www.merriam-webster.com/dictionary/proper%20noun

http://ae-lib.org.ua/texts-c/tolkien__the_lord_of_the_rings_1__en.htm

http://www.ereading.co.uk/chapter.php/71079/0/Rowling_1_Harry_Potter_and_the_Philosophers_Stone.html


УДК 81 ’276.3.4:004(100)

ЛЕКСИЧНІ ІННОВАЦІЇ У МЕДІАДИСКУРСІ

Т. О. Пальчун,

О. М. Медвідь,



У статті розглядається поняття «неологізму» як лінгвальної інновації у медійному

оточенні, визначається антропоцентрична сутність цього явища та його обумовленість

реаліями сучасності. Автори аналізують найбільш поширені способи утворення лексичних

інновацій та їх стилістично-функціональні характеристики в межах англомовного

медіадискурсу.

Ключові слова: лінгвальна інновація, неологізм, медіадискурс, антропоцентризм.

Значною мірою розвиток мови обумовлений її лексичними інноваціями, системою

словотвору, зміною існуючих мовних одиниць, збільшенням та зменшенням їхньої

продуктивності. Розвиток мови продукується завдяки віддзеркаленню у ній потреб

суспільства, а саме вираженню нових понять, які невпинно з’являються на шляху

розвитку науки, техніки, культури, суспільних відносин. Встановлення інноваційних

тенденцій у словотворі, у розвитку мови в цілому, вдосконалення мовної системи є

важливими проблемами у лексикології.

Велика кількість нових слів та необхідність їхньої фіксації у мовному вжитку

зумовили створення особливої галузі лексикології – неології – науки, яка вивчає

неологізми. Теоретичною основою даного дослідження слугують роботи в області

неології та стилістики англійської мови вітчизняних і зарубіжних лінгвістів:

Воронцова Т. А., Гальперіна І. Р., Гуральник Т. А., Єніксеєвої С. М., Зацного Ю. А,

Заботкіної В. І. та інших. Вивчення неологізмів безпосередньо пов’язане з аналізом

людського мислення, бо еволюція словарного запасу та активного вокабуляру мови

відображає суспільно-соціальну дійсність. Людина, яка реагує на зміну зовнішніх

факторів, постійно варіює мову, вона удосконалює її, що приводить в рух мовний

матеріал.

Актуальність дослідження зумовлена безперервним розвитком мовної системи,

зокрема в галузі неології наявна велика кількість дискусійних питань стосовно

теоретичного та практичного аспектів. На сьогоднішній день мовознавці не дійшли

спільної думки стосовно часового проміжку існування неологізму, визначення

похідної структури, її обумовленості, типологізації новостворених слів та впливу

екстралінгвістичних факторів щодо цих питань в цілому. Відкритим залишається

питання стилістичної маркованості неологізмів. Нестійкий характер новоутворень

зумовлює розбіжності у думках стосовно їх відношення до сленгових одиниць,

професіоналізмів, термінів та інших лексичних розшарувань. У статті досліджуються

неологізми як результат мовних інноваційних процесів, який має безпосередній

вплив на формування соціолінгвального шару. У роботі розглядається типологізація,

способи утворення та функціональний аспект новостворених слів у медіадискурсі,

адже саме такі сфери відтвореного в ньому соціального життя, як реклама, бізнес,

наука, техніка, політика, мода та інше, є основними продуцентами нової лексики.

Мета статті полягає у виявленні найбільш поширених способів утворення

лексичних інновацій та їх стилістично-функціональних характеристик в межах

англомовного медіадискурсу.

На сьогоднішній день одним з найпоширеніших типів дискурсу можна вважати

саме медіадискурс. Він постає у якості актуального тексту, який породжений

конкретною ситуацією та конкретним явищем сьогодення, пов’язаний з подіями

навколишнього світу, що існує в певному часовому континуумі.


Сучасні дослідження публіцистичного дискурсу умовно розділені на систему двох

груп [1]. Перша система його вивчення пов’язана з власне лінгвістичним

(формальним) підходом до контекстної реалізації публіцистичного стилю мови у

відповідних текстах. В свою чергу друга система тлумачить медіадискурс як

екстралінгвальний феномен, фокусуючи свою увагу саме на його дискурсній

організації, тобто на семіотико-мовному та прагматичному аспектах дослідження.

У лінгвістичних студіях сьогодення приділяється велика увага значенню

людського чинника у процесі пізнання світу. Для сучасної лінгвістики принцип

антропоцентризму став одним із пріоритетних підходів у дослідженні наукових

феноменів і розглядається як методологічний базис для уніфікування лінгвістики з

комплексом суміжних наук, суть якого полягає у вивченні наукових об’єктів

відповідно до їхньої ролі для людини, відповідно до призначення у життєдіяльності,

розвитку людської особистості та її вдосконалення. Відповідно до вище зазначеного,

людина здатна присвоїти собі мову в процесі її використання, оскільки мова не має

іншої об’єктивності, ніж та, яка встановлюється в глибинах суб’єктивного [2, с. 3].

Суть лінгвальних інновацій полягає в адаптуванні мови під її носія. Лексика є

найрухомішим прошарком мови, який найбільш чутливо реагує на всі зміни в

соціальній, культурній та інших сферах людського життя. Цей мовний абстракт існує

в кожній національній мові, що в свою чергу створює власну картину світу,

відповідно до існуючої реальності. Кожна мовна картина відображає ментальний

світ, який функціонує в просторово-часовому континуумі живої мови. Результатом

подібної мовленнєвої діяльності можуть слугувати неологізми. Саме вони

трактуються як потужний владний ресурс, за допомогою якого соціальні інститути та

індивіди здійснюють свою саморепрезентацію, легітимацію, конструювання й

просування тих або інших образів реальності, позиціонуються в соціокультурному й

політичному просторі.

Лексична система мови засобів масової інформації – найдинамічніша система

сучасної мови. У сфері ЗМІ найрізноманітніше та найсильніше виявляються процеси,

які характеризують саме життя мовного організму, бо саме у медіадискурсі

зосереджений основний прошарок мовних інновацій. Медійний стиль

характеризується своєю функціональністю та великою аудиторією реципієнтів, що

сприймають даний тип дискурсу. Головною ціллю такого стилю можна вважати

здійснювану ним інформативну функцію, яка в свою чергу містить приховану

функцію впливу. Інформативна функція формує нейтральний прошарок мови,

необхідний для абсорбування інформації, та який, в свою чергу, затверджує мовні

стандарти. Функція впливу апелює наявною оціночною лексикою, стилістично

маркованою. Саме вона обумовлює наявність авторських новоутворень, оскільки

специфіка медійної мови більшою мірою визначається характером медіа-суб’єкта –

автора.

Основною функцією неологізмів у медіастилі є розкриття змісту нового поняття.

Вона проявляється під впливом пульсації суспільного життя. Медіадискурс по собі

не є основним інноваційним постачальником. Він узагальнює новотвори, які своєю

природою походять з інформаційної сфери.

Неологізми політичного спрямування легко встановлюють зв’язки з окремими

подіями та фактами політичного життя суспільства в певному періоді його розвитку.

Прикладом може слугувати період правління президента Ф. Рузвельта, упродовж

якого у політичній термінології США з’явився новий термін – New Deal – нові заходи

політичного та економічного характеру, направлені на оздоровлення американської

економіки.

Some have argued that Jackson was a critic of capitalism and that the Democratic party

he helped create had proto-New Dealish goals a century before Franklin D. Roosevelt was

elected president (1).

Події та явища, які пов’язані з міжнародним тероризмом та оголошеною йому

війною, знайшли глибокий відбиток у словниковому складі сучасної англійської


мови [2, c.23]. Трагічна подія 11 вересня 2001 першого року сформувала ряд лексико-

фразеологічних інновацій: September 11 American, ground zero, generation 9-11.

Growing Up with bin Lade: Perspectives from the 9/11 Generation.Young Americans

reflect on 9/11 and what Osama bin Laden's death means to them(3).

Під впливом глобалізації економічного життя в умовах інформаційної революції

формуються нові поняття для номінації та характеристики нових феноменів мови.

Одним з ключових слів для появи неологізмів стала основа global: glocalization,

globophobe, globophobic, globality and globophobia.

Створення нових економічних практик вимагає появи слів, які відповідно будуть

відображати суть поняття. Теорія спростування циклічності економіки отримала

назву new paradigm.

But a new paradigm, I believe, is within our grasp: the intellectual building blocks are

there and the Institute for New Economic Thinking is providing a framework for bringing

the diverse group of scholars striving to create this new paradigm together (4).

Низький темп розвитку, який супроводжується зростаючими темпами

інфляційних процесів у сучасній пресі позначається як slugflation.

The UK economy is heading for "slugflation" - a combination of sluggish growth and

rising inflation - the Centre for Economic and Business Research (CEBR) believes (5).

Домінування комерційних цілей обумовили створення нових практик не тільки у

сфері економіки, а й у рекламі. На шпальтах газет як у друкованому, так і в

електронному вигляді ми можемо помітити вертикальну рекламу, що отримала назву

skyscraper ad у якості номінанта цього явища.

Інновації англійської мови свідчать, що дуже часто їхня інтеграція в лексико-

семантичну систему залежить від безпосереднього зв’язку з інноваціями суспільного

життя. Саме медіадискурс слугує полем масового освоєння англійською мовою

нових слів та закріплення них у мовній системі.

В кожній мовній системі закладений потенціал для її удосконалення та

збагачення. Поняття макрополя походить від визначення мови як системи, яка

представляє собою складний механізм. У лінгвістиці поле визначається як сукупність

змістовних одиниць (понять, слів), які огортають певну віху людського досвіду.

Лексичне макрополе необхідно розглядати як складне рухоме системно-структурне

утворення, складовими частинами якого є неологізми. Саме воно є базисом для

утворення нових слів.

Постійні зміни в лексичному макрополі англійської мови, інтенсивне поповнення

його неологізмами слугує об’єктивним посиланням для ретельного лінгвістичного

осмислення процесів, які приймають участь у словотворі лексичних одиниць.

Словотвір пов’язаний не тільки з постійною появою необхідної соціуму кількості

номінацій, але також підтримання достатньої кількості похідних одиниць в системі

мови та забезпечення їхнього нормального функціонування з формальної та

семантичної точки зору.

Існування різних класифікацій та типологій неологізмів обумовлене

різноманітними підходами до визначення самого поняття цього терміну. Спираючись

на саме визначення, неологізми виділяють [3]:

1) за формою та змістом мовні знаки поділяються на:

а) неоверби – слова, які характеризують одночасну новизну форми та змісту:

sheeple, metrosexual, supercentenarian, fashionista;

b) неофрази – неологічні фразеологізми і нові сталі сполуки: thumbtribe, club-

sandwichgeneration, hockeymom, generationZ;

2) за формою: неоморфи – лексеми, які трансформувались у новій формі,

зберігаючи своє значення: Baby Boom Generation – Baby Boomers; Jewish American

Princes – JAP; 9/11 – nine eleven;

3) за змістом мовні знаки поділяються на: неосеми – нові лексико-семантичні

варіанти існуючих слів: black hole – black hole (v), tsar – grugtsar, eyeball – eyeballs;


4) неофікси – повнозначні слова чи їхні частини, що перейшли в розряд афіксів:

near-, cyber-, mom-, dot- .

Неологізм включає в себе поняття узуалізації. Спираючись на праці

Е. В. Марінової [4] неологізми можна класифікувати як узуальні інновації та

оказіональні. Узуальні одиниці починають вільно відтворюватися поза межами

первинного контексту, оказіональні, в свою чергу, разові у своєму використанні та

відтворюються лише у первинному дискурсному оточені.

Відповідно до визначення неологізму, узуалізація розглядається у якості

важливого критерію, який визначає соціалізацію інновації. Одиниця повинна

рекурентно відтворюватись поза межами первинного контексту, вона повинна

органічно функціонувати у різному дискурсивному оточені.

Головним чином нова лексика утворюється з власного матеріалу мови шляхом

словотворчих операцій та переосмислення значення вже існуючих одиниць.

Словотвір слугує найголовнішим способом поповнення словникового запасу

англійської мови. Словоскладання як тип словотворчих процесів становить собою

злиття декількох основ для утворення нового слова.

1) one-downmanship – прагнення перевершити когось в чомусь поганому,

недостойному;

2) one-upwomanship – прагнення жінки довести свою перевагу над іншими

жінками (2, с.247).

Компонент one визначає таке імпліцитне значення неологізму як «винятковість»,

«домінування» , у той час як компонент net позначає приналежність слова до

віртуального світу, а саме до мережі Інтернет:

1) netwar – війна, яку ведуть невеликі групи, не об’єднанні загальним

командуванням (вони, проте, спілкуються між собою, координують свої дії на манер

Інтернету);

2) netroots – активні у політичному відношенні громадяни, які об’єднуються

через Інтернет [2, с.239].

Але слід приймати до уваги, що не рідко неможливо спрогнозувати поведінку

усієї групи. В свою чергу це може лише ускладнити розуміння неологізму. Так,

компонент cookie позначає неологізми, які за правило не мають приналежності до

пекарських виробів:

1) cookie-cutter – притаманний масовому виробництву, одноманітний і безликий;

2) cookie-pusher – зніжена, слабка людина, яка має на меті отримання певного

соціального статусу[2, с.121].

Складні слова часто використовуються на позначення реалій, приналежних

окремій країні, і для їхнього розуміння необхідно враховувати екстралінгвістичні

фактори:

1) sit-down – сидячий протест: London 2012 had its first sit-down protest by an athlete

last night after one of the biggest sporting controversies of the Games so far (6);

2) shut-down – закриття, ліквідація підприємств: Speaking for a first time since the

shutdown was ended, President Obama says the debt crisis has dented the US reputation

and called for a change to the way Washington does business (7).

Подібні слова виникають у великій кількості та доволі часто, тому більша частина

з них ще не має чітко встановленого правопису (разом, окремо або через дефіс),

наприклад: shutdown, shut-down, shut down.

Серед газетних неологізмів поширення набули новотвори, які походять з

синтаксичних конструкцій: has-been, know-how.

Might-Have-Beens in Evita Include Banderas, Iglesias, Esparza (8).

Афіксація – утворення нових слів за допомогою суфіксів та префіксів. У сучасній

англійській мові виділяються своєю продуктивністю словотворчі моделі іменників з

суфіксами: -ie, -er, -ing, -ist, -ism: ableism, bufferism, huffer, genniker, moshing, buncing,

chaologist, ephemerist, expatriatism, electoralism. В утворенні нових слів активно себе


проявляють напівсуфікси -aholic, -ati, -nomics: clothesaholics, creamaholic, jazzerati,

numerati, bimbonomics, Lawsonomics.

Конверсія – перехід слова з однієї частини мови в іншу, утворення нового слова

без зміни його початкової форми. Велика кількість слів, утворених за рахунок

конверсії – одна з особливих рис медіастилю. Найчастіше це дієслова, які утворені

від іменників або навпаки: ablackhole – чорна діра; toblackhole – змушувати зникнути.

Але також можуть бути прикметники, які внаслідок появи певного явища, стають

іменниками: annoynymous – надокучливий, анонімний; an annoynymous – надоїдлива

анонімна особа, яка не називає свого імені, але надокучає безперервними вчинками.

У медіадискурсі, особливо у статтях політичного спрямування, рекламі,

зустрічаються частково субстантивовані слова. Це тип конверсії, коли слово набуває

лише деякі ознаки іменника, наприклад, артикль або множину: casuals – зручні туфлі

на кожен день; bariatrics – хірургічна операція зменшення шлунка людей із зайвою

вагою; bionomic – поєднання економічної теорії з біологічною; home beautifuls –

домашні речі (халат, капці та інше).

Якщо брати до уваги стилістичні функції неологізмів, то вони найкраще

прослідковуються саме в тих формах ЗМІ, які розраховані на основну масу

населення. Стилістичні неологізми виконуються дві основні функції: прояв

суб’єктивного ставлення до фактів об’єктивної дійсності; виявлення додаткової

характеристики предмета, явища, людини. Перша функція у більшості випадів

реалізується в ЗМІ, у той час як друга знаходить своє відображення у художніх

творах. Неологізми виконують функцію розкриття додаткової характеристики

предмета, явища чи людини, наявна оцінка автора відносно зображувальних подій,

явищ.

Висновок: неологізми створюються відповідно до різних цілей, серед яких можна

виокремити наступні: висвітлення нової характеристики у явища; позначити нове

явище; звернути увагу на проблему, яка пов’язана з конкретним новотвором.

Наявність у медіаджерелі нового, незвичайного за формою та значенню слова

привертає увагу читача. Поява нового слова обумовлюється також прагматичними

потребами. Відправник повідомлення обирає з наявного лексичного запасу те, що

якнайкраще відображає його думки та почуття. Якщо у лексиконі відправника

відсутнє таке слово, він видозмінює стару та створює нову лексичну одиницю. Нові

лексичні одиниці створюються в процесі мови як втілення в життя мовцем певного

комунікативного наміру, а не як одиниці, попередньо сплановані для розширення и

поповнення словникового запасу мови.

Складним є процес закріплення неологізму у мові: він повинен пройти стадії

соціалізації, а саме закріплення у суспільному вжитку мовцями, та лексикалізації,

тобто закріплення безпосередньо в мові та її словниковому складі, а медіадискурс є

саме той дискурс, який активно сприяє цьому процесу.

SUMMARY

LINGUAL INNOVATIONS IN ENGLISH

MEDIADISCOURSE

T. Palchun, O. Medvid,

Sumy State University, 2, Rіmskogo-Korsakova St., Sumy, 40007, Ukraine

The article studies the notion of “neologism” as lingual innovation in media discourse, an anthropocentric essence of this phenomenon. The authors analyze the most popular ways of lingual innovations’ creation and their

stylistic-functioning characteristics in English media discourse.

Keywords: lingual innovation, neologism, media discourse, anthropocentrism.


РЕЗЮМЕ

ЛИНГВИСТИЧЕСКИЕ ИННОВАЦИИ В АНГЛОЯЗЫЧНОМ

МЕДИАДИСКУРСЕ

Т.А. Пальчун,

Е.Н. Медведь,

Сумский государственный университет, ул. Римского-Корсакова 2, г.Cумы, 40007, Украина

В статье рассматривается понятие «неологизма» как лингвистической инновации в медиаокружении, определятся антропоцентрическая сущность этого явления и его обусловленность

реалиями современности. Авторы анализируют наиболее часто встречаемые способы образования

лексических инноваций и их стилистико-функциональные характеристики в пределах англоязычного медиадискурса.

Ключевые слова: лингвистическая инновация, неологизм, медиадискурс, антропоцентризм.

СПИСОК ВИКОРСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Рибачок С. М. Економічний дискурс як об’єкт дискурс аналізу / Рибачок С. М. // Мовні та

концептуальні картини світу: зб. наук. пр. – К., 2013. – Вип. 43, Ч. 3. – С. 311-317.

2. Багаутдинова Г. А. Человек во фразеологии: антропоцентрический и аксиологический аспекты: автореф. дис. д-ра филол. наук: спец. 10.02.20 «Сравнительно-историческое, типологическое и

сопоставительное языкознание» / Г. А. Багаутдинова. – Казань: Казан. гос. ун-т, 2007. – 35 с.

3. Головко О. М. Типологічна характеристика англомовних неологізмів / Головко О. М. // Науковий вісник Волинського національного університету ім. Лесі Українки. Системні та функціональні

характеристики мовних одиниць різних рівнів. – 2009. – Розділ V. – С. 235-238.

4. Маринова Е. В. Термин и понятие «актуальная сочетаемость слова» в терминологической системе неологии / Маринова Е. В. // Вестник Челябинского государственного университета. Филология.

Искусствоведение. – 2013. – № 31 (322), Вып. 84. – С.106-107.

5. Зацний Ю. А., Пахомова Т. О. Мова і суспільство: збагачення словникового складу сучасної англійської мови. – Запоріжжя: ЗДУ, 2001. – 243 с.

ДЖЕРЕЛА ІЛЮСТРАТИВНОГО МАТЕРІАЛУ

1. Capitalism, Politics, and Railroads in Jacksonian New England [Електронний ресурс]. –

Режим доступу : http://www.h-net.org/reviews/showrev.php?id=10036. 2. Зацний Ю. А., Янков А. В. Інновації у словниковому складі англійської мови початку ХХІ століття:

англо-український словник. Словник. – Вінниця: Нова Книга, 2008. – 360с.

3. Growing Up With bin Laden: Perspectives from the 9/11 Generation [Електронний ресурс]. –Режим доступу :

http://content.time.com/time/specials/packages/article/0,28804,2070004_2070003_2070018,00.html.

4. Needed: A New Economic Paradigm [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ineteconomics.org/stiglitz-new-paradigm.

5. British economy could be creeping to 'slugflation' [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://www.telegraph.co.uk/finance/4466391/British-economy-could-be-creeping-to-slugflation.html. 6. London 2012 Olympics: Tearful fencer Shin Lam in sit-down protest [Електронний ресурс]. –

Режим доступу : http: //www.telegraph.co.uk/sport/olympics/fencing/9439763/London-2012-Olympics-

Tearful-fencer-Shin-Lam-in-sit-down-protest.html. 7. US debt: Barack Obama says shutdown has damaged America's credibility [Електронний ресурс]. –

Режим доступу : http: //www.telegraph.co.uk/news/worldnews/us-politics/10386489/US-debt-Barack-

Obama-says-shutdown-has-damaged-Americas-credibility.html 8. Might-Have-Beens in ‘Evita’ Include Banderas, Iglesias, Esparza [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://artsbeat.blogs.nytimes.com/2012/12/14/might-have-beens-in-evita-include-banderas-iglesias-

esparza/?_r=0.


http://www.amazon.com/exec/obidos/ASIN/0826214991

http://www.h-net.org/reviews/showrev.php?id=10036

http://content.time.com/time/specials/packages/article/0,28804,2070004_2070003_2070018,00.html

http://content.time.com/time/specials/packages/article/0,28804,2070004_2070003_2070018,00.html

http://ineteconomics.org/stiglitz-new-paradigm

http://www.telegraph.co.uk/sport/olympics/fencing/9439763/London-2012-Olympics-Tearful-fencer-Shin-Lam-in-sit-down-protest.html

http://www.telegraph.co.uk/sport/olympics/fencing/9439763/London-2012-Olympics-Tearful-fencer-Shin-Lam-in-sit-down-protest.html

http://www.telegraph.co.uk/news/worldnews/us-politics/10386489/US-debt-Barack-Obama-says-shutdown-has-damaged-Americas-credibility.html

http://www.telegraph.co.uk/news/worldnews/us-politics/10386489/US-debt-Barack-Obama-says-shutdown-has-damaged-Americas-credibility.html

http://artsbeat.blogs.nytimes.com/2012/12/14/might-have-beens-in-evita-include-banderas-iglesias-esparza/?_r=0

http://artsbeat.blogs.nytimes.com/2012/12/14/might-have-beens-in-evita-include-banderas-iglesias-esparza/?_r=0


УДК 811.161.1’42

ФОКУСНОЕ VS ФОНОВОЕ РЕЧЕВОЕ СОБЫТИЕ В МАССМЕДИЙНОМ

ПОЛИТИЧЕСКОМ ДИСКУРСЕ УКРАИНЫ

И. А. Филатенко,

Институт филологии Киевского национального университета имени Т. Шевченко,

б-р Тараса Шевченко, 14, Киев, Украина,


В статье рассматривается понятие речевого события в политическом дискурсе масс-

медиа Украины. Проводится классификация данного феномена по содержательному

параметру: выявляются и описываются фокусные и фоновые речевые события.

Ключевые слова: событие, фокусное речевое событие, фоновое речевое событие,

массмедийный политический дискурс.

Описание категории «событие» (далее также – С.) в философско-исторической

системе координат, в пределах которой мир рассматривается не как совокупность

предметов, а как то, что происходит, стало толчком для её осмысления

в языкознании. На современном этапе оно представлено в лингвистических

работах, выполненных в русле различных парадигм: лингвофилософской

(Н. Д. Арутюнова [1]; З. Вендлер [2]), лингвопрагматической (В. З. Демьянков [3]),

психолингвистической (А. А. Леонтьев [4], В. Я. Шабес [5]), коммуникативной

(Т. Дейк [6]) и др. (подробный обзор см. [7]), что свидетельствует о несомненной

актуальности изучения этого феномена. Описание данного понятия многопланово.

Однако несмотря на разнообразие исследовательских подходов, в наблюдениях

лингвистов можно отыскать общую мысль об особой природе С., явленного в тексте,

которая всё же не получила многоаспектного развития. Представляется, что событие

реального мира, преломленное сквозь призму дискурса (в частности – средств

массовой информации), нашедшее вербальную репрезентацию в его

коммуникативном пространстве, предстаёт в другой ипостаси, приобретает новые

характеристики. Такое событие называем событием речевым (далее также – РС),

оно и выступает предметом рассмотрения. (Подчеркнём, что употребляем данный

термин не в том значении, которое сформулировал Т. А. ван Дейк [6].) Описание РС

в политическом дискурсе масс-медиа есть не только экспликация признаков,

определяющих его специфику. Исследование некоего феномена не исчерпывается

выявлением его конститутивных и консекутивных свойств [8]. Оно предполагает

проведение классификации, которая существенно обогатит представления о речевом

событии, что и является целью данной статьи.

Содержательный параметр классификации РС массмедийного политического

дискурса зиждется на обращении к смысловым свойствам и связям, характеристике

значения данного понятия. Смысловое поле речевых событий чрезвычайно

разнообразно. Дихотомическая классификация исследуемых единиц в этом ключе

представлена фокусными и фоновыми РС. Понятия фокусного и фонового событий

как феноменов действительности упоминаются в лингвистической литературе. В

частности, Т. Ванн Дейк описывает структуру дискурса новостей как

конвенциональную последовательность категориальных компонентов, где в корпусе

основного текста представлены такие различные категории, как Главное Событие,

Фон, Контекст, История и пр. [6, с. 131]. В работе В. З. Демьянкова отмечается, что в

текстах фокусные события противопоставлены фоновым. Первыми из них наиболее

часто являются драматическими изменениями в жизни людей, а «фоновые события

придают тексту внутренний ритм и подготавливают почву для восприятия главных

событий» [9, с. 78].


Под фокусными С. социально-политической действительности понимаем

события, посредством медиатизации ставшие центром, средоточием внимания

общества в определенный период времени. Такими С., попавшими в поле зрения

СМИ, по справедливому замечанию исследователей [10;11; и др.], являются те,

которые обладают новостной ценностью – комплексом различных факторов,

превращающих какое-либо событие в информационный повод и делающих

возможным его включение в масс-медийный дискурс [11, с. 16]. Перечень критериев

отбора событий адресантами среди множества других не является каноничным, но в

целом обнаруживает общие принципы их медиатизации. Большинство

исследователей сходятся в том, что факторами «фильтрации» С. являются

следующие: актуальность, новизна, пространственная или психологическая близость

к адресату, значимость, возможные последствия для массовой аудитории,

конфликтность, негативность, человеческий интерес.

Сфокусированность адресанта на С., обладающем некоторыми из перечисленных

критериев, влечет за собой его введение в масс-медийную «повестку дня», или

«agenda setting» (термин М. Е. МакКомбса и Д. Л. Шоу): оказавшись в центре

внимания отправителя сообщения, С. находит рельефное вербальное представление в

СМИ, получает наилучшую четкость, резкость в его освещении (ср. дефиницию

фокус в толковых словарях [12]), в результате чего продуцируется соответствующее

речевое событие. Вербальную репрезентацию такого центрального С. в пределах

одного сообщения представляется возможным назвать фокусным РС.

К числу значимых общественно-политических событий, имеющих максимально

высокие шансы получить освещение в СМИ, политологи и социологи относят

выборы, съезды партий, встречи на высшем уровне, заседания правительства,

депутатов, митинги, демонстрации и пр. То есть такие: 1) в их силовое поле

вовлечено большое количество субъектов либо главные действующие субъекты

занимают высокое общественно-политическое положение; 2) их влияние на

политико-социальный и экономический процессы объективно высокое.

Соответственно, вербальное представление таких событий в масс-медиа вне

сомнений суть фокусное РС.

1) «Сегодня глава государства находится с официальным визитом в Литве. Одна

из основных тем переговоров – европейская интеграция Украины. Виктор Янукович

встретился с главами литовского сейма и правительства, а так же с

представителями бизнеса. У Вильнюса и Киева множество общих проблем.

Например, завышенные цены на российский газ» («Подробности», телеканал

«Интер», далее – П., 06.02.2013).2) «Звільнити Олександра Попова та його

заступників вимагають сьогодні зранку кияни. Акцію під стінами мерії вони назвали

Загальним віче. Крім головної вимоги позбавити чинного градоначальника посади,

люди хочуть самі обирати міського голову та інших чиновників. Більшість учасників

– це постраждалі від махінацій із землею та забудовою. Тож друге, по що прийшли,

– відстоювати право киян на земельні паї» (П., 17.04.2013).

Однако, как уже отмечалось, в современном мире не только подобные С.

попадают в фокус внимания адресантов и получают медиальную инсценировку.

Сегодня фокусное событие далеко не всегда является «ударом судьбы»

(в терминологии В. З. Демьянкова), истинно значимым, критическим, поворотным в

жизнедеятельности общества. Это обусловлено как объективными, так и

субъективными причинами. К числу первых относится глобальная задача СМИ,

состоящая в ежедневной и / или ежечасной подаче информационных сообщений,

представлении актуальных событий. В силу этого в современном масс-медийном

дискурсе находят отражение текущие С., среди которых есть и подлинно важные, и

малозначительные. Вместе с тем объективная социальная и политическая значимость

С. как фактор его отбора для адресанта может отступать на второй план [13, с. 90],

что связано с его субъективными целями (следование редакционной политике,

стремление привлечь внимание адресата и пр.). Таким образом на первом месте при


выборе событий, вербализуемых в масс-медийном политическом дискурсе,

оказываются иные параметры. В частности, к ним относятся следующие.

Негативность. «Мэр Харькова Геннадий Кернес обещает переломать руки и

ноги тому, кто приедет в Харьков сносить памятник Владимиру Ленину. "Я

приглашаю вас в город Харьков на площадь Свободы, вы же партия "Свободы", где

стоит памятник Владимиру Ильичу Ленину, и если вы только попробуете его

сломать, я вам как харьковский городской голова говорю: я вам сломаю две руки и

две ноги", - сказал он. Сделает он это для того, что чтобы больше «Свобода»

никогда этим не занималась» (П., 23.02.2013). Угроза градоначальника в адрес

одного лица стала фокусным событием и получила широкое распространение в СМИ

Украины: её вербальная репрезентация представлена в более 40 масс-медийных

источниках. Такое повышенное внимание масс-медиа к данному высказыванию,

превратившее последнее в событие, обусловлено его отрицательным характером, а

значит, потенциальной возможностью привлечь внимание адресата. Максимально

негативным С. в современном обществе является смерть человека, особенно

насильственная. Соответственно, убийство субъекта политического процесса

неизбежно оказывается в центре внимания, в результате чего продуцируется

фокусное РС. «Сегодня утром был застрелен мэр Симеиза. Убийцы поджидали

Кирилла Костенко возле здания поселкового совета. Он приехал на работу, но из

своего "джипа" выйти не успел, его буквально изрешетили автоматной очередью.

Глава Симеиза скончался на месте» (П., 26.02.2013).

Скандальность. «Депутат-регионал Вадим Колесниченко снова попал под

обстрел представителя коалиции участников Оранжевой революции. Девушка

запустила в него розовую смирительную рубашку. Произошло это во время

сегодняшней пресс-конференции на тему ущемления прав русскоговорящих детей в

школах. Студентка Екатерина Кобко в словесную перепалку не вступала, просто

предложила примерить Колесниченко обновку. Депутат отреагировал спокойно. Но

после этого девушку задержала милиция за мелкое хулиганство»(П., 14.05.2013).

Такого рода происшествия, позорящие, ставящие в неловкое положение их

участников, становятся С. в масс-медийной коммуникации. В её пространство

попадают как мелкие хулиганские выходки политиков и их оппонентов: в

В. Жириновского бросили квашеной капустой (на пресс-конференции в Украине);

женщин-депутатов Партии регионов забросали снегом и льдом; бросание яиц в

советника президента А. Герман; депутатов облили зеленкой, сторонников

Ю. Тимошенко забросали фекалиями и др., – так и более серьезные проступки. К

числу последних относятся плагиат (речь Р. Богатыревой в Киево-Могилянской

академии; диссертация мэра г. Славянска), драки, пьяные дебоши политических

деятелей, членов их семей, совращение малолетних чиновниками, политиками («дело

педофилов» в «Артеке») и пр. Как показывают наблюдения, и негативность, и

скандальность как факторы отбора С. для представления в СМИ тесно

переплетаются. Последнему из них всегда сопутствует негативность.

Курьезность. «Президент Виктор Янукович во время общения с прессой после

визита в США оговорился. Президент Обама поинтересовался, как идут поставки

оборудования для лабораторий, которые мы строим в Харькове, которые будут

работать на низкообогащенном Иране", - сказал Янукович. Очевидно, президент

имел в виду "уран", а не "Иран". В этом контексте следует вспомнить и прочие

оговорки, курьезные случаи с президентом страны, ставшие событиями, которые

последовательно получают вербальное представление в СМИ: венок упал на голову

В. Януковичу (возложение цветов на Могиле неизвестного солдата); В. Янукович

перепутал Буковину и Буковель (выездное заседание Совета регионов); В. Янукович

переименовал поэта Павла Беспощадного в Павла Бессмертного (открытии стадиона

Донбасс Арена в Донецке); В. Янукович назвал Анну Ахматову Ахметовой (митинг в

Одессе) и пр. Забавные, нелепые, смешные случаи, произошедшие и с политиками не

такого высокого ранга, также получают в СМИ статус события, достойного внимания

http://podrobnosti.ua/power/2010/05/27/689181.html

http://podrobnosti.ua/power/2010/05/27/689181.html


адресата: О. Тягнибок забыл паспорт в день голосования, депутат В. Новинский

(Партия регионов) после присяги обнимается с фракцией «Удар», дипломат случайно

прочитал на саммите ООН чужую речь и пр.

Следует отметить, что и политические деятели охотно «продуцируют» курьёзные

«события» с собственным участием, чтобы оказаться в поле зрения масс-медиа: «Не

хотели пускать в самолет сегодня и Олега Ляшко. Он хотел пройти в салон с

вилами. Сотрудники аэропорта Жуляны объясняли – это запрещено. Нардеп

парировал – без вил он никуда, ведь это непременный атрибут его политической

деятельности. После небольшого конфликта, он все-таки пошел на уступки и

улетел в Донецк. Улетели и вилы, но в багажном отделе. Впрочем, возмущенный

инцидентом Ляшко разместил фотографии в интернете» (П., 13.03.2013). (Слоган

предвыборной кампании народного депутата О. Ляшко «Власть – на вилы!»)

Такие «события», попадая в центр внимания адресантов, становятся отдельным

объектом вербального представления в масс-медиа, а значит, соответствующие РС в

масс-медийном политическом дискурсе Украины также являются фокусными.

Примечательно, что, как видно из некоторых приведенных фрагментов, средоточием

внимания стали не С., потенциально значимые для жизни страны, имеющие

возможность повлиять на общественно-политические процессы (пресс-конференции

президента страны, народного депутата и пр.), о них упоминается вскользь, но

события, по сути, не влекущие за собой сколь-нибудь важных последствий для

государства. Именно они получили вербальную репрезентацию и предстали в

ипостаси фокусных РС, поскольку обладают перечисленными выше

характеристиками. Значимостью же наделил их адресант, введя в масс-медийное

коммуникативное пространство. В целом, как отмечают исследователи, в условиях

современного мира значение того или иного события определяется не столько его

реальными последствиями, сколько господствующими в социальной группе и медиа-

пространстве оценками и мнениями [14]. Но в конечном счёте тем, что оно попало в

средства массовой информации, получило медиальную инсценировку.

Фокусное событие может подаваться адресату в палитре других, на их фоне.

Адресант, вербализуя в рамках одного контекста С., имеющие, по его мнению,

отношение к описываемому центральному событию, создает своеобразный задний

план, на котором размещается главное – фокусное РС. Речевые события,

обрамляющие фокусные РС в пределах одного сообщения, представляется

возможным назвать фоновыми. С точки зрения удаленности от «призмы», сквозь

которую они рассматриваются, соответствующие события общественно-

политической жизни, естественно, находятся на большем расстоянии (как правило,

временном, пространственном или их контаминации), чем фокусные. В ряде случаев

основанием их вербализации становится то, что они представляют собой

своеобразную «историю вопроса».

«Акция "Вставай, Украина!" своим названием напоминает всеукраинскую

акцию, которая проходила 11 лет назад. Она называлась "Восстань, Украина!".

Кстати, в отличие от предшествовавшей ей "Украины без Кучмы", эта акция

практически закончилась ничем. Она, как и нынешняя акция, начиналась с акций в

регионах. И конечным митингом, как и в нынешнем случае, был митинг в столице

Украины. Но результата эта акция в целом не принесла. Не исключено, что и 11 лет

спустя все может повториться» (П., 18.03.2013).

Следует отметить, что фоновое РС сопредельно понятию т. н. бэкграунда,

используемому в теории журналистики наряду с лидом, вводкой и др. Оно

определяется как информационный фон С., в качестве которого обычно «приводятся

сообщения об аналогичных событиях и статистические данные» [15, с. 18].

Вербальными маркерами, указывающими на наличие фонового РС, могут служить

следующие ремарки адресанта: «напомню, что…», «это происходит на фоне…», «и

это после того, как», «нельзя не вспомнить прошлогодние события …», «на фоне

этих событий…», «об истории мы уже рассказывали…», «на фоне последних


событий…» и пр. Например, РС «блокирование работы Верховной Рады»

представлено следующим образом.

«Новая сессия Верховной Рады так и не открылась в запланированный срок — 5

февраля. С самого утра вторника трибуна была надежно заблокирована

представителями оппозиции. На переговорах со спикером лидеры трех

оппозиционных фракций выдвинули условие допуска председателя ВР к рабочему

месту: введение в действие системы "Рада-3"… Контраргументом регионалов

стало обвинение лидера оппозиции Арсения Яценюка в злоупотреблениях,

допущенных при введении этой самой кнопки пять лет назад. Напомним, система

"Рада-3" была установлена в помещении Верховной Рады в бытность Арсения

Яценюка спикером в 2008 году. При установке системы были нецелевым образом, в

обход бюджетного комитета, растрачены несколько миллионов гривен. По

утверждениям представителей большинства, общая сумма растрат

государственных средств с подачи Яценюка составила более 8 млн грн.» (Зеркало

недели, 08.02.2013).

Фоновые и фокусные речевые события есть таковыми относительно друг друга,

здесь и сейчас. С, являющееся фокусным для адресанта в пределах одной

дискурсивной практики, может быть фоновым в коммуникативном пространстве

другой. Тот или иной статус события и, соответственно, РС задаётся отправителем

сообщения, предлагающим своё видение произошедшего.

Таким образом, классификация речевых событий по содержательному критерию в

масс-медийном политическом дискурсе Украины представлена дихотомической

парой: фокусное РС и фоновое РС. Под фокусным речевым событием понимается

вербальная репрезентация С., ставшего средоточием внимания адресанта СМИ в

пределах одного сообщения. Фоновое РС есть результатом представления события,

имеющего отношение к фокусному и помогающему в его интерпретации.

Перспективы дальнейшего исследования связаны с необходимостью проведения

классификации речевых событий в политическом дискурсе масс-медиа по

структурному параметру.

SUMMARY

FOCAL SPEECH EVENT VS BACKGROUND SPEECH EVENT

IN THE POLITICAL DISCOURSE OF MASS MEDIA OF UKRAINE

I. Filatenko,

Institute of Philology of Taras Shevchenko National University of Kyiv, 14, Taras Shevchenko Blvd., Kyiv, Ukraine

The article is devoted to description category of «speech event» in the political discourse of mass media of Ukraine. The author proposes classification for this phenomenon. Attention focuses on meaningful classification

parameter. During the analysis the author comes to the conclusion that speech events are represented by focal

speech event and background speech event in the political discourse of mass media of Ukraine. Keywords: event, focus speech event, background speech event, political discourse of mass media.

РЕЗЮМЕ

ФОКУСНА VS ФОНОВА МОВЛЕННЄВА ПОДІЯ

В МАСМЕДІЙНОМУ ПОЛІТИЧНОМУ ДИСКУРСІ УКРАЇНИ

І. О. Філатенко,

Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка,

б-р Т. Шевченка, 14, м. Київ, Україна

У статті розглядається поняття мовленнєвої події в політичному дискурсі мас-медіа України.

Пропонується класифікація цього феномену за змістовим параметром: експлікуються та описуються фокусні та фонові мовленнєві події.

Ключові слова: подія, фокусна мовленнєва подія, фонова мовленнєва подія, масмедійний політичний

дискурс.


СПИСОК ИСПОЛЬЗОВАННЫХ ИСТОЧНИКОВ

1. Арутюнова Н. Д. Предложение и производные от него значения / Н. Д. Арутюнова // Язык и мир

человека. – М. : Языки русской культуры, 1999. – 896 с.

2. Vendler Z. Linguisticsin Philosophy / Z. Vendler – Ithaca, NY : Cornell University Press, 1967.

3. Демьянков В. З. «Событие» в семантике, прагматике и в координатах интерпретации текста / В. З. Демьянков // Изв. АН СССР. Серия лит. и языка. – 1983. – Т. 42, № 4. – С.320–329.

4. Леонтьев А. А. Психолингвистические особенности языка СМИ / А. А. Леонтьев // Язык СМИ как

объект междисциплинарного исследования: учебн. пособие / отв. ред. М. Н. Володина. – М. : Изд-во МГУ, 2003. – 460 с. – С. 66–88.

5. Шабес В. Я. Событие и текст [Текст] / В. Я. Шабес. – М.: Высшая школа, 1989. – 175 с.

6. Дейк Т. А. ван. Анализ новостей как дискурса / Т. А. ван Дейк // Язык. Познание. Коммуникация. – Б. : БГК им. И. А. Бодуэна де Куртенэ, 2000. – 308 с.

7. Филатенко И. А. Категории «событие» и «речевое событие» в современной лингвистической

парадигме / И. А. Филатенко // Мовні і концептуальні картини світу / КНУ імен Тараса Шевченка; за ред. А. Д. Бєлової [збірник статей] – К. : ВПЦ «Київський університет», 2012. – Вип. 42, Ч. 2. –

С. 353-360.

8. Филатенко И. А. Конститутивные признаки речевого события в политическом дискурсе масс-медиа / И. А. Филатенко // Мовні і концептуальні картини світу / КНУ імен Тараса Шевченка; за ред.

А. Д. Бєлової [збірник статей]. – К. : ВПЦ «Київський університет», 2012. – Вип. 43, Ч. 4. – С. 192-199.

9. Демьянков В. З. Семиотика событийности в СМИ / В. З. Демьянков // Язык средств массовой информации: Учебное пособие для вузов / под ред. М. Н. Володиной. – М. : Академический проект,

2008. – С.71–85.

10. Добросклонская Т. Г. Медиалингвистика: системный подход к изучению языка СМИ: современная английская медиаречь / Т. Г. Добросклонская. – М. : Флинта, 2008. – 304 с.

11. Чичерина Н. В. Концепция формирования медиаграмотности у студентов языковых факультетов на

основе иноязычных медиатекстов: автореф. дис. д-ра. пед. наук: спец. : 13.00.02 «Теория и методика обучения и воспитания» / Н. В. Чичерина / Российский государственный педагогический университет

им. А. И. Герцена. – СПб., 2008. – 50 с.

12. Ефремова Т. Ф. Современный толковый словарь русского языка: в 3 т. / Т. Ф. Ефремова. – М. : АСТ, Астрель, Харвест, 2006.

13. Пономарев Н. Ф. Информационная политика органа власти: пропаганда, антипропаганда,

контрпропаганда: учеб. пособие / Н. Ф. Пономарев. – Пермь : Изд-во Перм. гос. техн. ун-та, 2007. – 185 с. 14. Поликарпова Е. В. Аксиологические функции масс-медиа в современном обществе /

Е. В. Поликарпова. – Ростов-на-Дону : ИППК при РГУ, 2002. – 178 c.

15. Колесниченко А. В. Практическая журналистика : учеб. пособие / А. В. Колесниченко. – М. : Изд-во Моск. ун-та, 2008. –192 с.


http://gendocs.ru/v26551/добросклонская_т.г._медиалингвистика_системный_подход_к_изучению_языка_сми


УДК 811.111'42

РЕАЛІЗАЦІЯ ІРОНІЧНОГО ЗНАЧЕННЯ

В АНГЛОМОВНОМУ ДИСКУРСІ

Н. І. Чернюк, канд. філол. наук, доцент;

Д. Е. Ванганен, студентка,



Стаття присвячена дослідженню іронії в контексті історії та мови, різних підходів

науковців до визначення сенсу іронії. Аналізуються особливості створення іронічного ефекту в

англомовному дискурсі за допомогою різноманітних мовних засобів.

Ключові слова: іронія, адресат, адресант, мікроконтекст, макроконтекст,

мегаконтекст.

Іронія завжди була і буде невід’ємною частиною людського існування. Іронічне

ставлення до себе і до оточуючого світу, особливо у ХХ столітті, стало чи не єдиним

можливим засобом, здатним відкрити завісу безглуздості та завуальованості, яка

нависла над людським світосприйняттям.

Об'єктом дослідження є мовні засоби вираження іронії в англійських художніх

текстах.

Предмет дослідження передбачає визначення шляхів реалізації іронічного

значення в англомовних текстах.

Актуальність обраної теми дослідження зумовлена зростаючим інтересом

дослідників іронічних висловлювань до трактування ролі контексту, який є маркером

іронії.

Мета статті – дати характеристику класифікацій іронії та засобів створення

іронічного ефекту на різних мовних рівнях.

Більшість науковців схиляються до думки, що іронія історично вперше

формується в Давній Греції.

Іронію можна знайти і в давньому Китаї. Наприклад, фраза китайського філософа

Лао Цзи: «Ерудиція – це ще не знання, знання – не ерудиція» вказує на те, що тут

іронія присутня в парадоксі [1, с. 1]. Сам парадокс – це виражена суперечність. Він

складається з двох суджень, які заперечують одне одного. Але коли уважно

спостерігати за парадоксом, то стане зрозумілим той факт, що він у своєму

запереченні заперечення приводить до іронії.

В епоху «Просвітництва» Вольтер використовував іронію як спосіб боротьби

проти догматичної науки, релігії і різного марновірства. Тогочасні просвітники у

своїх творах також надавали значної уваги цьому методу пізнання дійсності. Серед

них згадаємо Дідро, Гольбаха, Ламетрі та ін.

Іронія була одним з методів ведення діалогу, способом пізнання дійсності чи

методом мислення. Тому вона корисна не тільки для філософів, мислителів, але і для

будь-яких людей. Іронія не є чимось занадто розумним чи химерним. Вона навчить

людину вести суперечку правильно, безпристрасно оцінювати інших і судити саму

себе. Крім того, це приведе до розширення мислення, ясного сприйняття, простішого

ставлення до життя.

Перед тим, як перейти до аналізу застосування іронії в сучасному житті,

пригадаємо її місце в постмодерністичній культурі. Тут іронія постає як

переосмислення досвіду і на основі нього створення нової реальності, яка замінює

собою іншу реальність. Особливо в постмодерністичних літературних творах іронія

застосовується як спосіб знищення існуючих реальностей і створення нових.

Для прикладу згадаймо твір Умберто Еко «Ім’я троянди». В ньому головні

персонажі шукають другу частину книги Арістотеля «Поетика». Один із героїв –

http://tureligious.com.ua/


Борхес (алюзія на письменника Хорхе Луїса Борхеса) намагається спалити раритет.

Тут автор показує, що таке ставлення до світу є хибним, адже він тим самим хотів

знищити минуле. А якщо минуле не можна знищити, його можна переосмислити

[2, с. 24]. Іронія, прихована у цьому вислові, є запереченням проти нищення будь-

яких шедеврів мистецтва, науки, філософії.

Е. Третьякова пише про роль вивчення іронії в XX ст.: «З появою семіотики було

детально вивчено, як «кодується» та «розшифровується» іронізування в тексті»

[3, с. 7]. Теорія комунікації встановила діалогічну природу іронії.

Підсумки більше ніж півстолітньої полеміки відносно іронії довели, що для

пояснення сенсу іронії найважливіше звернути увагу на її знакову природу та

парадоксальність. Значення іронічної образності нестійке і в кожному конкретному

випадку індивідуальне. Незмінна лише функція іронії — поєднувати непоєднуване,

створювати образ шляхом пов’язування двох і більше знакових систем.

Під час розгляду терміну «іронія» в різних наукових працях, статтях дослідників

зустрічаємо різні погляди на його трактування.

Тлумачний словник російської мови С. Ожегова пропонує наступне визначення:

«тонка, прихована насмішка» [4, с. 124].

Вітчизняні літературознавці вважають, що іронія є художнім тропом, який

виражає глузливо-критичне ставлення митця до предмета зображення, коли

висловлення набуває у контексті протилежного значення; іронія – це таке вираження

насмішки, коли зовнішня форма її протилежна внутрішньому значенню; це

іносказання, що виражає насмішку чи лукавість, коли слово чи твердження набуває в

контексті мовлення значення протилежного буквальному змісту. Причому особиста

оцінка автора обов’язково присутня, хоч і не завжди відкрито [5, с. 511].

Багато сучасних дослідників усвідомлюють, що іронію не можна обмежувати

лише відносинами протилежності: необхідне більш глибоке вивчення цього

складного явища.

Невизначеність, двоїстість сприйняття притаманні природі іронії, адже вона саме

для того й вживається, щоб завуалювати справжній намір мовця, зробити його

нечітким, відкритим для різних інтерпретацій, що дає змогу комунікантові висловити

свою оцінку щодо того чи іншого явища дійсності, не кажучи цього вголос.

В своїх дослідженнях Л. Гнатюк звернула увагу на прагматичні й функційно-

комунікативні особливості різних типів іронії-ефекту, беручи до уваги такі аспекти,

як усвідомлення адресантом перлокутивного ефекту – ефекту іронічного висловлення

та вплив іронії на подальший розвиток діалогу [6, с. 117].

Відповідно до цих аспектів виділяється:

1) стратегічна іронія, у якій:

а) перлокутивний намір адресанта чіткий у його свідомості і закритий для

обговорення; адресант керує діалогом за допомогою іронії;

б) перлокутивний намір адресанта чіткий у його свідомості, але відкритий для

змін; комунікативна поведінка адресата, до якого скероване іронічне висловлення,

визначає напрямок діалогу;

2) істинна іронія, у якій перлокутивний намір нечіткий у свідомості адресанта; ні

адресант, ні адресат не мають наміру керувати іронічною ситуацією.

Ілюстрацією стратегічної іронії типу а) слугує такий приклад:

(1) “Mrs. Allonby: Men always want to be a woman’s first love. That is there is clumsy

vanity. We women have a more subtle instinct about things. What we like is to be a man’s

last romance.

Lady Hunstanton: My dear child, you don’t mean to tell me that you won’t forgive your

husband because he never loved any one else? Did you ever hear such a thing, Caroline?I

am quite surprised.

Lady Caroline: Oh, women have become so highly educated, Jane, that nothing should

surprise us nowadays, except happy marriages. They apparently are getting remarkably

rare.


Mrs. Allonby: Oh, they’re quite out of date” [7].

Висловлюючи «Oh, women have become so highly educated, Jane, that nothing should

surprise us nowadays, except happy marriages» (Сучасні жінки настільки освічені, що

вже немає нічого, що могло б їх здивувати в теперішні часи, хіба що щасливі сімейні

стосунки), леді Керолайн підкреслено дає зрозуміти співрозмовницям, що її позиція

незмінна, додаючи “They apparently are getting remarkably rare” (Рідко зустрінеш

щасливих чоловіка та дружину).

Співрозмовниці правильно інтерпретують незмінний перлокутивний намір

адресанта (леді Керолайн), підтримуючи іронічний тон розмови: “Oh, they’re quite out

of date” (Так, щасливі подружжя зовсім застарілі).

Яскравим прикладом другого типу стратегічної іронії типу б), коли

перлокутивний намір адресанта чіткий у його свідомості, але може змінитись під

впливом комунікативної поведінки співрозмовника, є діалог:

(2) “Algernon: The very essence of romancе is uncertainty. If ever I get married, I’ll

certainly try to forget the fact.

Jack: I have no doubt about that, dear Algy. The Divorce Court was specially invented

for people whose memories are so curiously constituted.

Algernon: Oh! there is no use speculating on that subject. Divorces are made in

Heaven…” [8].

Інші ситуації слугують ілюстраціями, коли адресант іронічного висловлення

залишає право вибору адресатові, як сприйняти висловлене:

(3) “Oh, it's no use talking to Chastity. She's toо high and mighty to be an angel now”

[9].

У цій ситуації говориться про дівчину, яка так високо «злетіла», що вже не хоче

грати роль простого ангела у пантомімі. Це висловлення можна сприйняти двояко.

Якщо адресантом вважати автора твору, то перлокутивний намір чіткий у його

свідомості, але він залишає читачеві можливість вибору, як сприйняти сказане.

Автор пропонує свою іронічну оцінку поведінки дівчини: злетівши так високо, вона

не могла залишатись ангелом (чистим і безгрішним). Трактовка висловленого

автором визначає подальше сприйняття цього персонажа адресатом.

З іншого боку, якщо адресантом вважати людину, що висловлюється, цей намір

може не бути чіткий у її свідомості. В такому разі адресант не намагається

спрямовувати діалог у певне русло, і навіть, якщо мовець і має на увазі іронічну

оцінку поведінки дівчини, схожу на манери Івлінa Во, все ж не до кінця її

усвідомлює. Тому з боку персонажа твору це є випадок істинної іронії.

Наступний приклад також можна трактувати по-різному. З одного боку, якщо

адресантом висловлення вважати автора твору, іронія вживається стратегічно для

висловлення авторського оцінювання ситуації – ситуація не романтична, а банальна.

(4) Ginger and Nina have just got married and were going on the plane for their

honeymoon. Ginger recited a poem and then he said: «Well, I mean to say, don't you feel

somehow, up in the air like this and looking down and seeing everything underneath. I

mean, don't you have a sort of feeling rather like that, if you see what I mean?»

Nina looked down and saw inclined at an odd angle a horizon of straggling red suburb;

arterial roads dotted with little cars; factories; a disused canal; some distant hills.

“I think I'm going to be sick”, said Nina [10].

Письменник Івлін Во чітко висловлює свою оцінку і залишає читачеві тільки один

варіант її сприйняття. Одним лише реченням – I think I'm going to be sick (Я думаю,

мене зараз знудить) – автор міняє настрій читача, керуючи його адекватним

сприйняттям висловленого.

З іншого боку, якщо адресантом висловленого у цій ситуації вважати Ніну, то це

випадок істинної іронії. Перлокутивний намір нечіткий у свідомості адресанта

(Ніни). Вона ненавмисне руйнує романтичну атмосферу. Просто їй справді стало

погано, про що вона й сказала вголос. Ні вона, ні її співрозмовник Джинджер не

намагаються керувати подальшим розвитком розмови; не намагаються спрямовувати


діалог у якесь певне русло. А це засвідчує відсутність стратегічного спрямування

іронічно висловленого.

Ще один приклад бачимо у В. С. Моема:

(5) “Oh, Miss Lambert, I think I used to know your father in Jersey. He was a doctor,

wasn’t he? He used to come to our house quite often.

‘Not at all’, she answered. ‘He was a vet. He used to go to your house to deliver the

bitches. The house was full of them” [11].

Отже, адресант стратегічної іронії керується чітко визначеним у його свідомості

наміром і чинить все можливе, аби його досягти і сам керує розвитком подальшого

діалогу, або в контексті ситуації комунікативна поведінка адресата, до якого

скероване іронічне висловлення, визначає напрямок діалогу.

Істинна іронія породжується прагматичною імплікатурою з істинною

амбівалентністю і виникає тоді, коли адресант іронічного висловлення й сам до кінця

не усвідомлює, чого саме прагне досягти. Перлокутивний ефект нечіткий у його

свідомості, і ні адресант, ні адресат не керують діалогом за допомогою іронії.

Ілюстрацією цього слугують такі приклади:

(6) “Which was the reason enough for Jem to spend the following Saturday aloft in the

tree house. Jam sat there from after breakfast until sunset and would have remained

overnight had not Atticus severed his supply lines. I had spent most of the day climbing up

and down, running errands for him, providing him with literature, nourishment and water,

and was carrying him blankets for the night when Atticus said if I paid no attention to him,

Jem would come down. Atticus was right” [12].

Скаут (прізвисько дівчинки) описує, як вона догоджала своєму брату, що

вирішив не злізати з дерева, не розуміючи, що якщо цього не робити, він і сам злізе.

Коли їй підказав це батько, так і сталося. Згадуючи це, дівчинка іронізує над собою,

однак в її іронії відсутній будь-який стратегічний намір. Тому це приклад істинної

іронії.

Наступні ситуації є також ілюстраціями істинної іронії. Дівчинка Скаут

висловлюється щодо своєї знайомої:

(7) “Miss Maudie: I said what did you do, Stephanie, move over in the bed and make

room for him? That shut her up a while.

Scout: I was sure it did. Miss Maudie's voice was enough to shut anybody up” [9].

Знову ж таки, кажучи: «Сам голос пані Моді міг би змусити замовчати будь-

кого», Скаут не має на увазі якогось стратегічного іронічного підтексту щодо

знайомої. Дівчинка, безперечно, іронізує, але перлокутивний намір не чіткий у її

свідомості – вона не намагається сформувати іронічного ставлення в адресата щодо

предмета іронічної оцінки. Тому в цьому випадку ми зустрічаємо приклад істинної

іронії.

Ось ще один приклад, коли хлопчик іронізує, не маючи якогось чітко

усвідомленого наміру.

(8) “Why don't you come over, Charles Baker Harris?» he said. Lord, what a name!”

“It's not any funnier than yours. Aunt Rachel says your name's Jeremy Atticus Finch”.

Jem scowled. «I'm big enough to fit mine”, he said. “Your name's longer than you are.

Bet it's a foot longer” [12].

Адресант (Джем) не усвідомлює до кінця, навіщо він іронізує. Адресант не

намагається за допомогою іронії скерувати діалог в якомусь чітко визначеному

напрямку. Тому його іронія істинна.

Істинна іронія з’являється в міжособистісному спілкуванні тоді, коли

перлокутивний намір нечіткий у свідомості мовця, і ні адресант, ні адресат, не мають

наміру керувати діалогом за допомогою висловлюваної іронічної оцінки. Однак,

істинна іронія, за якої адресант не має чіткого наміру і не намагається вплинути на

подальший розвиток діалогу, зустрічається в міжособистісній комунікації значно

рідше, ніж іронія стратегічна.


Проаналізований ілюстративний матеріал засвідчує, що іронія вживається

переважно з певною чітко усвідомленою комунікативною метою, тобто є

стратегічною для досягнення запланованого перлокутивного ефекту.

Стратегічна іронія як особливий спосіб втілення прихованої негативної оцінки

слугує певною мірою піднесенню ефективності у спілкуванні.

Існує багато типів класифікацій іронії. Виділяються типи іронії за різними

ознаками: явна чи прихована, цитатна чи нецитатна, вербальна чи текстова,

ситуативна чи асоціативна. Окрім того, виділяють іронію сократівську, романтичну

та інші. Оскільки іронія як явище є багатофункціональною та багатогранною, жодна з

класифікацій не може бути накладена на весь мовний матеріал.

Що стосується стилістичних засобів створення іронічного ефекту в англійській

мові, то найбільш поширеними є такі: порівняння, зевгма, оксиморон. Серед інших

стилістичних засобів, за допомогою яких створюється текст з іронічним ефектом,

філологи виділяють гру слів, метафору, гіперболу, персоніфікацію та інші. За

формою вираження іронія може виражати значення, котре реалізується у антифразі

чи у астеїзмі. Перший являє собою вживання слів та виразів у протилежному

значенні, другий проявляється у вигляді осуду, що передається через похвалу.

Традиційно іронію у англійській літературі поділяють на три основні типи:

1) вербальна іронія, 2) драматична іронія та 3) іронія долі. Вербальна іронія виникає

тоді, коли людина каже або робить щось одне, а справжнє значення мовлення або дії

є протилежним. Наприклад, героїня твору Оскара Уайльда «A Woman Of No

Importance» леді Керолайн говорить:

(9) “I saw the governess, Jane. Lady Pagden sent her to me. It was before Eleanor

came out. She was far too good-looking to be in any respectable household. I don’t wonder

Lady Pagden was so anxious to get rid of her” [7]. Висловлюючись нібито позитивно

про гувернантку, в дійсності ж леді Керолайн не бажала б бачити її у своєму домі.

Драматична іронія з’являється тоді, коли читач знає щось таке, чого не знають

герої розповіді. Саме така невідповідність інформації породжує драматичну іронію.

Яскравий приклад такої іронії знаходимо у «Ромео та Джульєтті». Читач знає, що

Джульєтта не мертва, а Ромео не знає. Таким чином читач залучається до трагічної

смерті двох закоханих. Іронія долі передає думку, що якась надприродна сила

контролює життя людини, а тому те, що відбувається, не підлягає свідомому

контролю і не залежить від людини, тобто події розвиваються не так, як очікувалося.

Наприклад, іронією долі можна назвати ситуацію, в якій посланець просить

вибачення у смертника тоді,коли вже пізно це робити або коли чоловік довший час

намагається бути з коханою, а отримавши згоду, зустрічає дівчину, в яку закохується

з першого погляду і розуміє, що та перша йому не просто не потрібна, вона йому

заважає. Іронія долі підкреслює безглуздість та марність боротьби, яка все одно

закінчиться поразкою. Те, що трапляється в житті – це заздалегідь написаний

сценарій, і чим більше людина намагається розібратися в ньому, тим частіше

стикається з власною безпорадністю і непорозумінням.

В. А. Кухаренко виділяє такі типи іронії [13, с. 32]:

1) вербальну іронію: протиставлення сказаного й того, що малося на увазі:

(10) “Cecil: …Tuppy, I want to talk to you.

Dumby: It’s no use talking to Tuppy. You might just as well talk to a brick wall.

Cecil: But I like talking to a brick wall – it’s the only thing in the world that never

contradicts me!” [14];

2) стерту іронію, яка формується за допомогою протиріччя, що виникає між

розмірковуваннями мовця та взагалі залученими для порівняння моральними й

естетичними кодами:

(11) “My father would talk morality after dinner. I told him he was old enough to know

better. But my experience is that as soon as people are old enough to know better, they

don’t know anything at all“ [14].


3) ситуаційну іронію, що створюється через неочікуване й несподіване

розпізнавання комічності ситуації; вона заснована на суперечливому усвідомленні

життєвої невідповідності й ірраціональності: невідповідність того, що очікується, і

того, що трапляється насправді:

(12) “And Lady Windermere, who goes in for being so proper, invites her! How

extremely amusing! It takes a thoroughly good woman to do a thoroughly stupid thing”

[14].

Автор, вживаючи такий тип іронії, хоче показати нерозумність вчинку леді

Уіндермір, яка вирішила запросити на бал жінку, відому в суспільстві своєю

аморальною поведінкою, чим неприємно здивувала гостей.

Залежно від контекстуальної близькості чи віддаленості протилежних оцінних

суджень і, як наслідок, декодування одного з них, як хибного, виділяють два типи

іронії – мікроконтекстуальну і макроконтекстуальну [15, с. 37].

Мікроконтекстуальна іронія базується на протиставленні оцінних значень в межах

мікроконтексту. Слова типу awesome, brilliant, charming, fantastic, fine, gorgeous,

great, lovely, marvelous, nice, outstanding, pretty, wonderful, splendid, superb є

характерними для повсякденного мовлення і найчастіше виступають носіями

іронічного смислу:

(13) “Charming ball it has been! Quite reminds me of old days. And I see there are just

as many fools in society as there used to be. So pleased to find that nothing has altered!”

[14].

(14) “A fine football team we’ll have” [9].

Макроконтекстуальна іронія потребує для своєї реалізації контекст, який

перевищує мінімальну одиницю тексту й охоплює увесь текстовий масив від

композиційно автономного відрізка (оповідання в оповіданні, ретроспективний

розділ тощо) до цілого завершеного тексту:

(15) “And whereas there is now hardly a town of France or Italy in which you shall not

see some noble countryman of our own, with that happy swagger and insolence of

demeanor which we carry everywhere, swindling inn landlords, passing fictitious checks

upon credulous bankers, robbing coach-makers of their carriages, gold smiths of their

trinkets, easy travelers of their money at cards, even public libraries of their books” [12].

С. І. Походня за засобами і умовами реалізації розрізняє асоціативну та

ситуативну іронію. Ситуативна іронія виникає внаслідок контрасту між ситуативним

контекстом і прямим значенням слова, словосполучення і речення, та реалізується у

мікро- та макроконтекстах (у межах речення чи абзацу). Це такий тип іронії, який

відчувається у тексті одразу. Ситуативна іронія створюється за рахунок використання

великої кількості стилістичних прийомів на різних рівнях:

– на лексичному рівні – мовні одиниці, що відносяться до розмовного стилю

мови, в тому числі метафори, метонімії, гіперболи;

– на синтаксичному рівні – різноманітні типи повторів, а також зевгма,

оксюморон, каламбур, риторичні питання, вставні та видільні конструкції;

– на лексико-семантичному рівні – епітети, образні порівняння, антитеза, гра

слів тощо.

За допомогою цих засобів створюється подвійна структура контексту: з одного

боку, змальовування ситуації, а з іншого – її коментування та оцінка автором чи

персонажем. Як правило, цей тип іронії залежить від контексту, що рідко виходить за

межі абзацу.

Асоціативна іронія є більш складною та значимою. Вона реалізується в

мегаконтексті (у межах усього тексту). Асоціативна іронія створюється на

текстовому рівні внаслідок використання ситуативного повторювання (ретроспекції)

в поєднанні з іронічною алюзією, а також гротеску, абсурду [16, с. 84].

У романі Ч. Діккенса «Посмертні записки Піквікського клубу» зустрічаються

випадки як ситуативної, так і асоціативної іронії. Іронічними є імена головних героїв,


яких Ч. Діккенс наділив «красномовними» прізвищами, що натякають на їхні

особистісні якості:

(16) Mr. Tupman – англ. tup – баран; Mr. Snodgrass – англ. nod – дрімота, або –

зазіватися, проґавити щось; grass – трава; Mr. Winkle – англ. winkle – равлик [17].

Ситуативна іронія реалізується за рахунок стилістичних прийомів переважно

синтаксичного та лексико-семантичного рівня.

Серед них можна виділити наступні:

– зевгма:

(17) “It is truly delightful to a philanthropic mind to see these gallant men staggering

along under the influence of an overflow both of animal and ardent spirits” [17];

(18) “'Shiny Villiam' so called, probably, from his sleek hair and oily countenance”

[17];

– гіпербола:

(19) “It has been conjectured that Mr. Pickwick was on the point of delivering some

remarks which would have enlightened the world, if not the Thames” [17];

– гіперболічне порівняння:

(20) “Everybody was excited, except the fat boy, and he slept as soundly as if the

roaring of cannon were his ordinary lullaby” [17].

(21) “Mr. Winkle, thus instructed, climbed into his saddle, with about as much difficulty

as he would have experienced in getting up the side of a first-rate man-of-war” [17];

– порівняння:

(22) “…said one very stout gentleman, whose body and legs looked like half a gigantic

roll of flannel, elevated on a couple of inflated pillow-cases” [17].

(23) “…the voice of Mrs. Pott was heard to chirp faintly forth, something which

courtesy interpreted into a song” [17].

Асоціативна іронія реалізується в романі засобами текстового рівня. Наприклад,

протягом усього роману автор використовує велику кількість епітетів для

характеристики головного героя – Містера Піквіка, що мають однакове смислове

забарвлення – возвеличення героя, яке на фоні загального контексту оповідання має

зовсім протилежне значення, таким чином створюється іронічний зміст: “immortal

Pickwick”, “the great man”, “that illustrious man”, “the illustrious subject of these

memoirs”.

Продуктивним засобом створення іронії у романі слугує лексико-семантичний

алогізм. Наприклад:

(24) “'The principal productions of these towns,' says Mr. Pickwick, 'appear to be

soldiers, sailors, Jews, chalk, shrimps, officers, and dockyard men'” [17];

(25) “Mr. Pickwick was elected an honorary member of seventeen native and foreign

societies, for making the discovery: that none of the seventeen could make anything of it;

but that all the seventeen agreed it was very extraordinary” [17];

(26) “'Do they seem devoted to their party, Sam?' 'Never see such devotion in my life,

Sir.' 'Energetic, eh?' said Mr. Pickwick.'Uncommon,' replied Sam; 'I never see men eat and

drink so much afore. I wonder they ain't afeer'd o' bustin” [17];

(27) “'Then you are not dead!' ejaculated the hysterical lady. 'Oh,say you are not

dead!” [17].

Таким чином, наведені приклади підтверджують, що найбільш продуктивним

засобом створення ситуативної іронії в романі є засіб лексико-семантичного алогізму

та створення іронічного ефекту за допомогою стилістичних засобів зевгми,

гіперболи, порівняння. Асоціативна іронія в творі представлена застосуванням

епітетів, що характеризують головного героя твору.

У створенні іронічності важливе місце посідають особливі стилістичні прийоми,

мета яких полягає у створенні певних звукових ефектів, тобто поєднання ряду

фонетичних засобів. На письмі звукова організація мови отримує іноді особливі

форми, які лише підказують характер бажаної звукової інтерпретації [18, с. 271].


Як відомо, одним з найефективніших засобів емоційного впливу на слухача,

засобом надання окремим словам та словосполучення особливої емфази, є інтонація.

Інтонація традиційно визначається як складне поєднання висоти тону, сили звучання,

темпу вимовляння, ритмічної організації, дистрибуції пауз, особливе поєднання яких

і є засобом вираження іронії висловлювання [15, с. 134].

Іншим прийомом, що пов’язаний зі звуковою орієнтацією мови та слугує для

створення іронічного ефекту висловлювання, є звуконаслідування (ономатопея).

Сутність цього прийому полягає в тому, що звуки підбираються таким чином, що їх

комбінація відтворює будь-який звук, що асоціюється з виконавцем цього звуку

[18, с. 272].

Фонетичні засоби у порівнянні з стилістичними та лексико-граматичними є менш

частотними у створенні іронічного ефекту.

Для вираження певних функціональних значень використовуються різні групи

слів, які, в свою чергу, є виражальними засобами. До них належать варваризми,

неологізми, фразеологізми, використання слів із різною асоціацією [6, с. 408].

Окрім того, підсилення емоційного забарвлення висловлювання забезпечується

лексико-граматичними засобами створення гумористичного ефекту. Так, ми можемо

виокремити лексико-граматичні особливості гумористичного тексту, запропоновані у

працях [1, с. 15]: використання синонімів та антонімів; складні прикметники.

Серед інших стилістичних засобів створення тексту з іронічним ефектом філологи

наводять гру слів, використання метафор, гіперболу, персоніфікацію та ін. Найбільш

використовуваним стилістичним засобом вираження іронії є порівняння.

Крім того, розуміння іронічного висловлювання ускладнюється ще і тим, що

ключі до його інтерпретації завжди знаходяться поза самим висловлюванням –

важливу роль у цьому випадку відіграє контекст, який є маркером іронії. Реалізація

іронічного змісту в художньому творі нерозривно пов’язана зі здатністю мовних

одиниць набувати конотативного та асоціативного значення в контексті. Таким

чином, іронічний зміст залежить від способу організації тексту.

SUMMARY

THE REALIZATION OF THE IRONIC MEANING

IN THE ENGLISH-SPEAKING DISCOURSE

N. Cherniuk,

D. Vanganen,

Sumy State University, 2, Rimskogo-Korsakova St., 40007, Sumy, Ukraine

The article is dedicated to the study of irony in the context of history and language, the study of different scientific approaches concerning the definition of the sense of irony. The author analyses the peculiarities of

creating the ironic effect in the English-speaking discourse by means of various linguistic means.

Keywords: irony, addressee, addresser, microcontext, macrocontext, megacontext.

РЕЗЮМЕ

РЕАЛИЗАЦИЯ ИРОНИЧНОГО ЗНАЧЕНИЯ

В АНГЛОЯЗЫЧНОМ ДИСКУРСЕ

Н. И. Чернюк,

Д. Э. Ванганен,

Сумский государственный университет,


Статья посвящена исследованию иронии в контексте истории и языка, различных научных подходов

к определению смысла иронии. Автор анализирует особенности создания ироничного эффекта в англоязычном дискурсе при помощи разнообразных языковых средств.

Ключевые слова: ирония, адресат, адресант, микроконтекст, макроконтекст, мегаконтекст.



1. Козинцев А. Антропология смеха: на пути к синтезу [Електронний ресурс] – Режим доступу:

http://www.philosophy.ua/lib/11kozintsev-doxa-13-2008.pdf

2. Эко У. Заметки на полях «Имени розы» // Имя розы. – М : Книжная палата, 1989. – С. 461. 3. Третьякова Е. Ю. Ирония в структуре художественного текста // RELGA [Электронный ресурс] /

Е. Ю. Третьякова. – 15.10.2001. – № 19 [73]. – Режим доступа к журналу :

http://www.relga.ru/Environ/WebObjects/tgu-www.woa/wa/Main?textid=443&level1=main&level2=articles 4. Ожегов С. И., Шведова Н. Ю. Толковый словарь русского языка. 2-е изд. – М. : АЗЪ, 1992.

[Електронний ресурс] – Режим доступу : http://www.ozhegov.org/.

5. Українська мова: Енциклопедія / редкол.: Русанівський В. М., Тараненко О. О. (співголови), Зяблюк та ін. – 2-е вид. випр. і доп.– К. : «Українська енциклопедія» ім. М.П.Бажана, 2004. – 824 с.: іл.

6. Гнатюк Л. Комунікативно-прагматична типологія іронії – ефекту (на матеріалі споріднених і

неспоріднених мов: української, польської, англійської) [Електронний ресурс] – Режим доступу : http://www.nbuv.gov.ua/Portal/Soc_Gum/flin/2011_1/pnatiuk.pdf

7. Wilde O. A Woman Of No Importance // Wilde O. Complete works. – Glasgow : Harper Collins Publishers,

1994. 8. Wilde O. How Important Is To Be Earnest. – London : Penguin Books, 2002.

9. Johnson O. The Great Pancake Record // Н. В. Конон. Взрослым о детях. – М. : Просвещение, 1983.

10. Waugh E. Vile Bodies. – UK: Chapman & Hall, 1930. 11. Maugham W. S. Theatre. – Санкт-Петербург: Изд-во Каро, 2009. – 338 с.

12. Lee H. To Kill A Mockingbird. – New York : Harper Perennial, 1961.

13. Кухаренко В. А. Интерпретация текста / В. А. Кухаренко. – М. : Просвещение, 1988. – 192 с. 14. Wilde O. Lady Windermere’s Fan. – UK : Dover Publications, 1998. – 64 p.

15. Волощук І. І. Про контекстну зумовленість іронії // Наукові записки НДУ ім. М. Гоголя. – 2011. –

Філологічні науки. – С. 36–39. 16. Походня С. И. Языковые виды и средства реализации иронии / С. И. Походня. – К. : Наукова думка,

1989. – 126 с.

17. Dickens C. The Posthumous Papers of the Pickwick Club. – New York: Colonial Press Inc., 1837. – 802 p. 18. Андрієнко Т. П. Мовленнєвий акт іронії в англійській мові [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

disser.com.ua/contents/4527.html.

19. Гальперин И. Р. Стилистика английского языка (на английском языке). – Москва : Высшая школа, 1981. – 335 с.


http://www.philosophy.ua/lib/11kozintsev-doxa-13-2008.pdf

http://www.relga.ru/Environ/WebObjects/tgu-www.woa/wa/Main?textid=443&level1=main&level2=articles

http://www.ozhegov.org/

http://www.nbuv.gov.ua/Portal/Soc_


УДК [811.11:811.161.2]’367’253:659.1

СТРАТЕГІЇ ПЕРЕКЛАДУ СИНТАКСИЧНИХ ЕМОТИВНИХ КОНСТРУКЦІЙ

З АНГЛІЙСЬКОЇ МОВИ НА УКРАЇНСЬКУ

(НА МАТЕРІАЛІ ТЕКСТІВ - РЕГУЛЯТИВІВ)

Н. І. Чернюк, канд. філол. наук, доцент;

Д. П. Трофимець, магістрант,


вул. Римського-Корсакова, 2, м. Суми, 40007, Україна,


У статті досліджується роль різноманітних синтаксичних фігур у створенні

емотивності рекламного повідомлення. Аналізуються конкретні приклади вживання

найпоширеніших синтаксичних засобів у рекламному дискурсі. Визначаються основні способи

перекладу таких засобів українською мовою.

Ключові слова: рекламний текст, текст - регулятив, емотивність, синтаксичні фігури,

переклад.

Текст-регулятив (ТР), який, будучи рекламним текстом, завжди звернений до

психологічної та лінгвістичної реальності, має чітку мету – спонукати покупця

придбати той чи інший товар (у нашому випадку – книгу). Присутність у ТР

емоційно-експресивного фактора тісно пов’язана з психікою людини. Мова ТР

покликана активно впливати на читачів, навіювати їм певні ідеї. Досягати такого

ефекту допомагає використання образних емотивних засобів на всіх рівнях мовної

системи, зокрема і синтаксичному.

Об’єктом цього дослідження виступають синтаксичні засоби вираження емоцій у

англійських ТР, а предметом – особливості їх передачі українською мовою. Мета

дослідження полягає у комплексному дослідженні функціонування синтаксичних

емотивних засобів у ТР та варіанти їх перекладу з урахуванням комунікативно –

прагматичного призначення.

Актуальність роботи визначається тенденціями сучасної лінгвістики. Останнім

часом спостерігається підвищений інтерес до малих текстів, зокрема і рекламних.

Емотивність як одна з базових категорій текстів – регулятивів потребує ретельного

дослідження та опису на кожному з мовних рівнів. У час глобалізації особливо

актуальним постає питання перекладу не тільки самого художнього твору, а й

текстів-регулятивів, що його супроводжують.

Дослідженням категорії емотивності, зокрема і у рекламних текстах займалися

такі лінгвісти як І. В. Арнольд, А. А. Мецлер, В. Л. Наер, І. В. Рогозіна,

Г. В. Чуланова, В. І. Шаховський.

Синтаксичний рівень являє собою вагомий потенціал для вираження

найрізноманітніших емоційних відтінків мови. “Під емоційним синтаксисом

потрібно розуміти особливі структурні утворення, метою яких є передача не стільки

основного змісту повідомлення, скільки суб’єктивно-оцінного, емоційно

забарвленого ставлення того, хто говорить, до предмета думки” [1, c. 13].

Синтаксичні або стилістичні фігури збільшують емоційність висловлювання за

рахунок незвичайної синтаксичної будови: різні типи повторів, інверсія, еліпсис,

зіставлення протилежностей, риторичні питання тощо [2, c. 20].

У рекламному дискурсі широко використовуються неповні речення, особливістю

яких є пропуск головних чи другорядних членів речення.

Еліпсис – це навмисний пропуск несуттєвих слів у реченні без викривлення його

змісту, що використовується для надання висловлюванню динамічності, художньої

виразності [3, c. 275]. Аналіз емпіричного матеріалу виявив такі приклади

використання еліпсису:


a)еліпсис підмета:

“Ø Will satisfy all of Bingham’s fans.” – Sunday Mirror (13) – “Принесе задоволення

всім прихильникам Бінгхем.” – Sunday Mirror

“Ø Will leave your heart pounding...” – The Kansas City Star (21) –“Змусить ваше

серце калатати...” – The Kansas City Star...;

б) еліпсис підмета та дієслова-зв’язки іменного складного присудка:

“Ø Ø Brilliant... stunningly rendered.” – John Updike, New Yorker (19) –

“Блискуче…вражаюче написано.” – John Updike, New Yorker ;

“Ø Ø An explosive new thriller... a strikingly good story.” – Publishing News (22) –

“Це новий трилер - вибух… невимовно захоплююча історія.” – Publishing News ;

в) еліпсис допоміжного дієслова:

“Julie Garwood’s stories Ø happening in a different world, and she makes that world

palpable.” – The Kansas City Star. (21) –“Історії Джулії Гарвуд відбуваються в

іншому світі, і завдяки їй ми можемо відчути цей світ.” – The Kansas City Star.;

г) еліпсис підмета та допоміжного дієслова:

Ø Ø Tilled with delusions ironies and insights... one of those rare thrillers where

characterization is as important as the action.” – Miami Herold (23) – “ Повно ілюзій,

іронії та передбачень… один з небагатьох трилерів, в яких опис героя такий же

важливий, як і власне опис подій.” – Miami Herold

“...Ø Ø Very well written, racy and witty.” – Tangled Web (21) – “Чудово написано,

колоритно та дотепно.” – Tangled Web

д) еліпсис простого присудка, вираженого зворотом there is/are:

“Ø Ø Enough plot twists to satisfy the most jaded John Сave fans.” – Fort Worth Star

Telegram (28) – “В сюжеті достатньо поворотів, що порадують найвибагливіших

фанів Джона Кейва.” – Fort Worth Star Telegram

У ТР найпоширенішим є еліпсис підмета та дієслова-зв’язки складеного іменного

присудка. Під час декодування цих речень не виникає труднощів, оскільки вони

вживаються в конкретній прагматичній ситуації.

“Pure pleasure.” – San Jose Mercury News (26).

Тут мається на увазі “Читання цієї книги приносить справжнє задоволення”.

Використання еліптичних речень у ТР обумовлене комунікативними потребами, а

саме: необхідністю швидко донести рекламну інформацію, актуалізувати ті частини

висловлювання, які вимагають більшої уваги адресата [4, c. 325].

Як видно з вищевказаних прикладів, найчастіше еліптичні речення передаються

українською мовою з допомогою односкладних речень різних типів (називних,

неозначено-особових, узагальнено-особових та ін.).

Повтор відображає емоційно-оцінне ставлення адресанта до того, що

повідомляється, передає різні емоції: схвалення, задоволення, розчарування,

здивування, тривогу, занепокоєння, жаль, захоплення та ін., виконуючи тим самим

емотивно-експресивну функцію [5, c. 76]. Повтор на лексико-синтаксичному рівні

розуміється зазвичай як експліцитне / імпліцитне повторення елементів лексичного

значення та семантико-структурних компонентів синтаксичних конструкцій. У ТР

були виявлені та досліджені такі види повторів: 1) лексичний повтор; 2) лексико-

синтаксичний паралелізм; 3) синонімічний повтор; 4) антонімічний повтор.

Під лексичним повтором розуміють повторення слова, словосполучення або

речення без зміни їх структури та компонентного складу в одному висловлюванні та

в більших одиницях комунікації, що охоплюють ряд висловлювань [6, c. 406].

Наприклад:

“Best of the best of the current writers in this field.” – The Sunday Age (27) - “Кращий

з кращих сучасних письменників цього жанру”– The Sunday Age;;

Серед лексичних повторів у ТР ми відзначили такі: анафору, або єдинопочаток –

стилістичну фігуру, що є повторенням споріднених слів або групи слів на початку

кожного паралельного ряду:


“One of the most thrilling, heart-stopping openings to a novel that I can remember...

One of the best reads I’ve had since Gone with the Wind.” – The Sunday Age (Melbourne)

(18) - “Один з найбільш захоплюючих та хвилюючих романів з тих, що я пам’ятаю ...

Одна з найкращих прочитаних мною книжок після “Віднесених вітром.”– The Sunday

Age;

“It’s all about the rebirth of a soul. It’s all about creating the family we wish to belong

to. It’s all about love and understanding of women...” – New Orleans Times-Picayune (16)-

“Роман про відродження душі. Роман про створення сім’ї, яку нам хотілось би

мати. Роман про кохання та розуміння жінок…” – New Orleans Times-Picayune.

Мета анафори – максимально сфокусувати увагу адресата на повторюваному

елементі, актуалізувати його.

Епіфора, або єдино закінчення – це стилістична фігура, що є повторенням

кінцевих елементів [7, c. 125]:

“Mitchell’s storytelling in CLOUD ATLAS is of the best. I was, appropriately,

captivated. It is of the best.” – Lawrence Norfolk, Independent (30) - “Те, як Мітчел веде

розповідь в “ CLOUD ATLAS” просто неймовірно. Я була у повному захваті. Просто

неймовірно. ” – Lawrence Norfolk, Independent.

Епіфора більшою мірою, ніж анафора, сприяє створенню ритму в прозі завдяки

ідентичності завершальних частин.

Послідовний повтор – це послідовне повторення певної лексеми у реченні.

Послідовний повтор підсилює значення повторюваного компоненту, а також

підбиває підсумок як у логічному, так і в емоційному плані :

“It’s definitely entertaining, entertaining, entertaining...” – Cosmopolitan (23) - “Це

абсолютно захоплююче, захоплююче, захоплююче...” – Cosmopolitan ;

Повтор може бути оформлений і наступним чином: повторювана одиниця

знаходиться і на початку, і в кінці уривка, утворюючи своєрідну рамку. Такий повтор

носить назву кільцевого повтору :

“MYSTERY! Is a series of classic thrillers presented on PBS by WGBH-TV, Boston.

MYSTERY!” – Luk Piterson (29)- “ЗАГАДКА! Це серія класичних трилерів, які на

бостонському PBS презентували WGBH-TV. ЗАГАДКА!” – Luk Piterson;;

У парадигмі текстів-регулятивів також використовується так званий

композиційний стик (підхват), що являє собою повторення на початку нового

речення слів, якими закінчилося попереднє речення:

“It’s a warm human saga of a family. A family with great traditions, love stories...” –

Sunday Telegraph (12) – “Тепла й повна любові до людини сага про сім’ю. Сім’ю з

давніми традиціями та любовними історіями…” – Sunday Telegraph..

Одним з видів повтору є так званий лексико – синтаксичний паралелізм, який ми

мислимо як семантико-структурну єдність, що характеризується синтаксичною

тотожністю та логіко-смисловою спільністю [8, c. 93]. Розрізняють повний та

частковий лексико-синтаксичний паралелізм. Повний паралелізм подається у формі

ряду повністю тотожних синтаксичних структур та окремих лексичних одиниць:

“Perhaps he suffered, perhaps he hated, perhaps he loved by cruelty alone...” –

Unknown (28) – “Можливо, він страждав, можливо, він ненавидів, можливо, його

любов була самою жорстокістю ...” – Unknown;;

“Grabs you, and shakes you.” – Kirkus Reviews (20)– “Захоплює і потрясає.” –

Kirkus Reviews;

Під частковим лексико - синтаксичним паралелізмом ми розуміємо лексичний

повтор у поєднанні з неповним структурним паралелізмом компонентів. Так, нами

був зафіксований лексичний повтор у поєднанні з розширенням синтаксичної

структури:

“You’ll like Freddie. She flies. She drives a motorcycle. She takes no flak from

anybody.” – Barbara D’Amato, author of the Cat Marsala series (17) – “Вам

сподобається Фредді. Вона літає. Вона водить мотоцикл. Вона не сприймає нічиєї

критики.” – Barbara D’Amato, автор сеhs] Cat Marsala;


“This book, this great book is among the finest that I have ever read.” – George Garret,

Los Angeles Times Book Review (19) -“Ця книга, ця видатна книга є однією з кращих,

що я коли – небудь прочитав.” – George Garret, Los Angeles Times Book Review;

Використання часткового лексико-синтаксичного паралелізму в ТР

супроводжується повтором однієї частини мови. Перелік є повтором однорідних

синтаксичних одиниць – окремих членів речення і словосполучень [9, c. 185].

Перелік є стереотипним мовним засобом у парадигмі ТР:

“A polished gem of a novel... Lovingly crafted, beautifully written.” – The Miami

Herald (25)-“Роман – перлина… Написаний з любов’ю, написаний красиво.” – The

Miami Herald;;

“Six of One is a brilliant novel, eloquent in its tough prose, compassionate in its

committed realism. It is Brown’s most ambitious novel so far and establishes her as an

artist of the first rank.” – New Women’s Times (15) - “Six of One” – чудовий роман,

красномовний у своїй жорсткій прозаїчності, співчутливий у своїй реалістичності.

Це найамбіційніший роман Браун на даний момент, що свідчить про її високу

майстерність.” – New Women’s Times. .

Елементи переліку, з одного боку, є морфологічним повтором (повтором однієї

частини мови), з іншого боку, вони є імпліцитно поданим семантичним повтором, а

отже належать до одного семантичного поля. Безперечно, у перекладі всі види

лексичних та лексико - синтаксичних повторів та переліку необхідно зберігати.

Лексичні повтори, як вже було відмічено вище, належать до експліцитного типу

повторів. Імпліцитний повтор передбачає використання слів з тотожним змістом, але

різною формою [10, c. 131]. До імпліцитних повторів ми відносимо синонімію та

антонімію.

Однак вживання синонімів та антонімів видається достатньо нетиповим для ТР.

Використання синонімів обмежується рамками ідеографічних синонімів, які мають

незначні семантичні відмінності:

“What a book! Complex, captivating and fascinating in every word of its charming

character... a verysensual novel”. – John Boyne, author of The Boy in the Striped Pajamas

(32)– “Що за книга! Складна, захоплююча і приваблива у кожному слові свого

чарівного героя... дуже чуттєвий роман”. – John Boyne, автор роману The Boy in the

Striped Pajamas.

Синоніми надають можливість виразити найтонші відтінки думки,

урізноманітнити та індивідуалізувати мову. У наступних ТР синоніми допомагають

передати емоційні переживання автора, сприяють нагнітанню страху у майбутніх

читачів:

“Although renowned for his mystery of suspence, terror and dread... ” – Publishers

Weekly; “Welcome to the new wave of fear. If you were scared before, you’ll be terrified

now...” – Gameface (31) – “Хоча він відомий своїм детективним романом сповненим

таємниць, жахіття й кошмару... ” – Publishers Weekly;“Ласкаво просимо до нового

рівня жаху. Якщо відчували страх раніше, то тепер будете налякані до смерті...” –

Gameface;

“A TRULY SCARY BOOK... Harris writes with authority and a knack for detail,

creating some memorably creepy scenes.”– People (24) – “СПРАВДІ СТРАШНА

КНИГА... Гаріс пише зі знанням справи і майстерно змальовує деталі, створюючи

багато неймовірних сцен, від яких просто мороз по шкірі”– People.

У ТР нами було також відмічено вживання синонімів-замінників та синонімів-

уточнювачів. Синоніми-замінники – це слова, що вживаються для найменування вже

згадуваного предмета, явища, дії та доповнюють характеристику цього предмета у

якому-небудь новому аспекті [11, c. 176]. Метою вживання варіативних найменувань

є прагнення уникнути монотонності повтору:

“It is a realistic writing of the best kind, a true picture, not loaded in favour of anything

much expect humanity.” – Chicago Sun-Times (15) – “Реалістичний твір відмінної


якості, правдива картина, необтяжена нічим окрім гуманності” – Chicago Sun-

Times.

Що ж стосується синонімів – уточнювачів, то суть цього стилістичного прийому

полягає у вживанні двох і більше синонімів (як правило, у контактній позиції) для

вираження одного й того ж або близького значення з метою підсилення виразності

висловлювання:

“What is the best in Miss Calthorper’s novel is the solid industrial people... the

individual people, not stereotypes.” – Booklist (15) -“Що є найкращим романі міс

Калторпер так це сильні люди –трудівники… самобутні, непересічні люди.”; ;

“It is controlled and wild, deep and tough, perspective and shrewd” – San Francisco

Chronicle (29).– “Найкращий його трилер на цей момент…дія розгортається з

карколомною швидкістю…шедевр чоловічого трилеру”.

Особливе місце у ТР займають антоніми – слова, протилежні за значенням.

Існування антонімів зумовлюється характером нашого сприйняття реальності в усій

її суперечливій складності. Тому контрастні слова, як і позначувані ними поняття, не

лише протиставлені, але й тісно пов’язані між собою. Антонімам властиве переважно

контактне вживання у ТР:

A splendid memoir, both funny and little sad” – People (28).– “Розкішні мемуари, і

забавні, і трохи сумні” – People.

Перекладачеві варто докласти всю свою майстерність та увесь свій талант, аби

якомога точніше передати синоніми та антоніми у тексті перекладу, вловивши

найтонші відтінки значень.

Таким чином, емотивність ТР має категоріальний статус і реалізується на різних

рівнях мови, включаючи фонетико-морфологічний, лексичний і синтаксичний. На

синтаксичному рівні найчастіше вживаються такі емотивні засоби як еліпсиси різних

членів речення, різні види повторів (анафора, епіфора та інші), паралелізм,

композиційний стик, перелік і т. д. Всі ці стилістичні фігури допомагають

реалізувати прагматичний ефект дії на адресата та його поведінку, зробити

рекламований об’єкт більш привабливим та бажаним. Влучне відтворення

синтаксичних емотивних фігур у тексті перекладу – ключ до точної передачі

прагматичних інтенцій автора, а отже в перспективі – і до успіху твору серед читачів.

SUMMARY

STRATEGIES OF TRANSLATION OF SYNTACTIC EMOTIVE CONSTRUCTIONS

FROM ENGLISH INTO UKRAINIAN

N. Chernyuk,

D. Trofimets,


2, Rimskogo-Korsakova St., 40007, Sumy, Ukraine; E-mail:[email protected]

The article deals with the role of different syntactic devices in making advertisements emotive. Examples of usage of the most common syntactic figures in the advertising discourse are being analyzed. Main ways of

translating of such figures are outlined.

Keywords: text-regulative, emotiveness, syntactic figures, translation.


1. Арнольд И. В. Интерпретация художественного текста: типы выдвижения и проблемы экспрессивности / И. В. Арнольд // Экспрессивные средства английского языка. – Л. : Слово,

1975. – С. 11–20.

2. Наер В. Л. Прагматика научных текстов (вербальный и невербальный аспекты) / В. Л. Наер// Функциональные стили. Лингвометодические аспекты. – М.: Наука, 1985. – С. 14–25.

3. Літературознавчий словник-довідник / [за ред. Р. Т. Гром’як, Ю. І. Ковалів та ін.]. – К. :

ВЦ «Академія», 1997. – 725 с. 4. Чуланова Г. В. Синтаксические средства выражения эмоций в текстах-регулятивах / Г. В. Чуланова //

Функциональная лингвистика : сб. науч. работ (Крымский республиканский институт


последипломного педагогического образования) / науч. ред. А. Н. Рудяков. – Симферополь, 2010. – Том 2,

№ 1. – С. 325–327.

5. Мецлер А. А. Прагматика коммуникативных единиц / А. А. Мецлер. – Кишинев : Штиинца, 1990. –

104 с. 6. Лингвистический энциклопедический словарь / [под общ. ред. В. Н. Ярцевой]. – М.: Советская

энциклопедия, 1990. – 686 с.

7. Лесин В. М. Короткий словник літературознавчих термінів / В. М. Лесин, О. С. Пулинець.– К. : Радянська школа, 1961. –370 с.

8. Рогозина И. В. О параметрах интеллектуального рекламного текста / И. В. Рогозина,

А. А. Стриженко // Семантика и прагматика текста. – Барнаул: Изд-во АлтГТУ, 1998. – С. 87–95. 9. Сорокин Ю. А. Креолизованные тексты и их коммуникативная функция / Ю. А. Сорокин,

Е. Ф. Тарасов // Оптимизация речевого воздействия. – М.: Наука, 1990. – С. 180–186.

10. Чуланова Г. В. О композиционно-семантической природе текстов-регулятивов (на материале английских рекламных текстов) / Г. В. Чуланова // Мова і культура. – К. : Видавничий дім Дмитра

Бураго, 2009. – Вип. 12, Т. VII (132). – C. 129–133.

11. Шаховский В. И. Лингвистическая теория эмоций : [монография] / В. И. Шаховский. – М.: Гнозис, 2008. – 416с.

СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТЕКСТОВОГО МАТЕРІАЛУ

12. Binchy Maeve. This Year It Will Be Different / Maeve Binchy. – London : Orion, 2007. – 415 p.

13. Bingham Charlotte. The Blue Note / Charlotte Bingham. – GB : Transworld Publishers, 2001. – 520p.

14. Brown Rita Mae. Six of One / Rita Mae Brown. – NY : A Bantam Book, 1984. – 248p. 15. Calthorper M. The Due House / M. Calthorper. – New York : Iremorge Pty., 1982. – 285p.

16. Carey M. V. The Mystery of the Blazing Cliffs / M. V. Carey. – New York : The Random House, 1987. –

180 p. 17. Dain Catherine. Bet against the House / Catherine Dain. – New York, 1995. – 217p.

18. Evans Nicolas. The Horse Whisperer / Nicolas Evans. – NY : Bantam Douhkday Dell Publishing Group, Inc.,

1996. – 230p. 19. Faulks Sebastian. Birdsong / Sebastian Faulks. – NY : W.W. Norton & Co., 1996. – 482 p.

20. Fraser C. M. King’s Close / C. M. Fraser. – London : Fontana, 1992. – 294 p.

21. Garwood Julie. Mercy / Julie Garwood. – Pocket Books, USA, 2001. –234 p. 22. Garwood Julie. Heartbreaker / Julie Garwood. – NY : Doubley Book Club, 1991. – 432p.

23. Hansen Joseph. The Boy who was buried this morning / Joseph Hansen. – New York : A Plume Book, 1991. –

192p. 24. Harris Thomas. Hannibal / Thomas Harris. – New York: Random House, 2000. – 546 p.

25. Henry Veronica. Love on the Rocks / Veronica Henry. – USA, NY : Penguin Group, 2006. – 515 p.

26. Krentz Jayne Ann. Smoke in Mirrors / Jayne Ann Krentz. – NY: Jove Books, 2002. – 371 p. 27. Lewis Michael. It Can’t Happen Here / Michael Lewis. – NY : Prometheus Books, 1970. – 331 p.

28. Maas Peter. Father and Son / Peter Maas. – NY : Harper Collins Publishers, 2002. – 404 p. 29. Mulisch Harry. The Assault / Harry Mulisch. – New York: Pantheon Books, 1986. – 392 p.

30. Naughton Jim. My Brother Stealing Second / Jim Naughton. – London, Candola, 1999. – 176 p.

31. Peters Elizabeth. Lion in the Valley / Peters Elizabeth.– NY: Harper Collins Publishers, 2008. – 600 р. 32. Richards Emily. The Parting Glass / Richards Emily. – New Zealand, 1999. – 576 p.



УДК 811.111’38’42

СТИЛІСТИЧНІ ЗАСОБИ ОМОВЛЕННЯ НЕГАЦІЇ

НА МАТЕРІАЛІ АНГЛОМОВНОГО ХУДОЖНЬОГО ДИСКУРСУ

С. О. Швачко,д-р філол. наук, професор;

І. І. Наливайко, магістр,


вул. Римського-Корсакова, 2, м. Суми, 40007, Україна;

Стаття присвячена дослідженню негації у стилістично забарвлених текстах,

осмисленню її комунікативної інтенції. Здійснюється комплексний аналіз структурно-

семантичних складових досліджуваного об’єкту.

Ключові слова: категорія негації, експлікація, імплікація, оксиморон, літота, мейозис,

гіпербола, антитеза, фразеологізм.

Мовне заперечення широко використовується в стилістиці англійської мови для

позначення контрасту, відсутності елемента, що описується, актуалізації єдності

протилежностей та дескриптивізації іронічного чи навіть саркастичного трактування

референта. До головних стилістичних прийомів, які побудовані на негації, належать:

антитеза, оксиморон, літота, мейозис, іронія, риторичні запитання, фразеологізми та

гіпербола.

Об’єктом статті є негація у англомовному дискурсі, предметом – стилістичне

заперечення для вираження чи підкреслення окремих характеристик, про які йде

мова в реченні.

Механізм заперечення несе актомовленнєве навантаження комунікативної

інтеракції, у багатьох випадках призводячи до модифікації характеру мовленнєвих

дій, звідки і випливає актуальність роботи. На сучасному етапі розвитку

стилістичне заперечення знаходить своє втілення у художньому дискурсі для

створення інтенційного ефекту. Крім того, категорія негації є малодослідженою і

потребує значної уваги науковців.

Метою дослідження є моделювання досліджуваної категорії на матеріалі

стилістичних засобів, їх структурних та підструктурних паттернів.

Впродовж багатьох століть заперечення є актуальним об’єктом

міждисциплінарного дослідження у річищі логіки, філософії, соціології, психології

тощо. У лінгвістиці заперечення також є однією з основних когнітивно-

комунікативних напрямків наукового пошуку. Попри значну кількість наукових

розвідок, присвячених проблемі заперечення, вона стоїть у центрі наукової

парадигми мовознавчих студій. У вітчизняній та зарубіжній лінгвістиці існує значна

кількість наукових праць, які висвітлюють ті чи інші аспекти проблеми заперечення.

Негація реалізується різними способами: експліцитно – за допомогою

спеціалізованих морфологічних маркерів вираження заперечення, імпліцитно –у

глибинних структурах лексичних одиниць, а також невербально – через відповідну

жестикуляцію, міміку, візуальний контакт, моторику тіла, паралінгвальні засоби

[1, c. 31].

Заперечення – елемент значення речення, який вказує, що зв’язок, який

встановлюється між компонентами речення, на думку мовця, реально не існує

[2, с. 249] або що відповідне стверджувальне речення відкидається мовцем як

помилкове.

Найчастіше негативне висловлювання спостерігається в такій ситуації, коли

відповідне йому стверджувальне було зроблено раніше або входить у загальну

презумпцію мовців. Заперечення – одна із властивих всім мовам світу вихідних,

семантично не розкладених значеннєвих категорій, яка не піддається визначенню

через простіші семантичні елементи [3, с. 223].


Стилістично-синтаксичні засоби створюють ефект живого мовлення, його

експресивності, що, звісно, і привертає нашу увагу, як читачів. Заперечення часто

використовуються у різних стилістичних засобах для передачі певного

комунікативного впливу.

Стилістичне протиставне заперечення має яскраве відображення в оксимороні. Це

троп складається з двох контрастних по значенню лексичних одиниць, які зазвичай

містять антонімічні семи [4, c. 56]. Наприклад: And faith unfaithful kept him falsely true

[1, p. 62]. Оксиморон є одним із основних стилістичних засобів англійської мови,

який містить імпліцитне заперечення. Такий стилістичний прийом широко

використовується в характерологічній функції: I can resist anything, except temptation

[5, p. 44]. Слова resist і temptation є протилежними і категоризують ендозону поняття

негації. Завдяки цьому створюються відповідні конструкції – стилістичні фігури. Так,

у назві заголовку роману британського письменника В. Ґолдінґа «Темрява видима»

використано оксиморон (англійська назва твору – «Darkness Visible») [6]. Поєднання

в оксиморонах номінацій, протилежних за модальністю емоцій, обумовлює

семантичний зсув. У таких випадках спостерігається розходження між негативною

системною та мовленнєвою оцінками. В оксиморонах, індивідуально оцінних за

своєю суттю, порушуються канонізовані закони логіки: алогічна валентність

породжує астандартне вживання.

Антитеза (грец. antithesis – протиставлення) – стилістичний прийом, що полягає у

зіставленні протилежних думок або образів для посилення враження [7, c. 21]. Це

стилістична фігура, побудована на підкресленому протиставленні протилежних

явищ, понять, думок, почуттів, образів. Наприклад: «It is scary, but Lord, it is

wonderful!» – Cathie Pelletier, author of A Marriage Made at Woodstock [8]; «Excellent

characterization, a plot that is involved; but not too complicated and a pleasing writing

style are combined in this latest mystery novel» – The Chattanooga Times [8]. В основі

антитези лежить антонімічна пара, але при цьому в антитезі використання антонімів

не завжди обов’язкове. Протиставлення понять дає можливість авторові створити

надзвичайно виразний, об’ємний образ, в якому зіставляються прямі і переносні

значення слів, а також – різке і непослідовне порівняння. Зазвичай протиставляються

факти та явища об’єктивної дійсності за головними та другорядними ознаками.

Наприклад: «Stephanie Plum is a bunty hunter, but with a great sense of humor that

balances out her attitude and worse luck» – Time [9]; «Consistently, inventively mad…

wild,but wonderful!» – Isaac Asimov’s Science Fiction Magazine [8]. Віддаленість ознак,

що зіставляються, зумовлена тим, що значення одного з елементів контрастного

протиставлення представлено в формі образного перифраза, в результаті чого зв’язок

між членами протиставлення послаблюється та зростає роль комунікативної ситуації.

Негація спрацьовує практично на всіх рівнях мови, зокрема яскраве вираження цієї

категорії спостерігається у модусі мовленнєвої діяльності, наприклад у риторичному

питанні.

Риторичне питання – одна із стилістичних фігур поетичної мови, яка полягає у

використанні запитання, що імплікує ствердну відповідь. Вони позбавлені експлікації

референта, стимулюють реципієнта до роздуму та декодування думки. Наприклад:

You love me? After all that I’ve done? [10, p. 255]; How could you think it? [10, p. 235].

Використання стилістичних експресивних засобів синтаксису мотивоване

спрямованістю на створення ефекту безпосереднього запису мислення та мовлення.

Вони надають висловлюванням динамічності, експресивності, емотивності, що

створюють інтонації живого, схвильованого, невимушеного усного мовлення.

Серед лексичних засобів стилістичного впливу виокремлюються фразеологізми,

які виконують номінативну функцію – позначають предмети, ознаки, явища

навколишнього світу. Фразеологічні одиниці сучасної англійської мови досить

численні. Вони характеризуються значною гетерогенністю поверхневих і

семантичних структур. Але, не зважаючи на цю різноманітність, фразеологічним

одиницям притаманні чинники антропоцентричного фігурального наповнення з


вираженим підтекстом та імпліцитним запереченням [11, c. 173]. Яскравим

прикладом цього є фразеологізми на позначення скрутних ситуацій:in/into hot water –

in or into trouble: I’m afraid this is not the first time that she’s been in hot water with

the committee [12, p. 259]; in a fix – having problems: I’m in a bit of a fix – can you pick

the girls up from school? [12, p. 91]. З вищенаведених прикладів випливає, що негація

семантично закодована у стилістично нейтральних словах hot water та a fix, які за

межами описаного контексту не несуть ніякого побічного значення.

Негація знаходить своє відображення у такій стилістичній фігурі як гіпербола.

Гіпербола – це художній прийом перебільшення, яке з точки зору реальних

можливостей втілення думки є сумнівним чи просто неможливим. Цей стилістичний

прийом не можна співставити з простим перебільшенням ознак емоційного стану

мовця [13, c. 252]. Гіпербола має експліцитне вираження у реченні: An endless orgy of

torture and rope [10, p. 264] – Безкінечні тортури та побиття. Прикметник містить

заперечний суфікс -less, що виражає негацію, але в українській мові він замінюється

заперечним префіксом без-. Заперечувальний суфікс -less формує прикметники від

іменників і має значення позбавлення того, на що вказує корінь [3, c. 320 ].

Мейозис (літота являє собою психологічну протилежність гіперболі, його

сутність полягає у применшенні справжніх властивостей об’єкта [14, c. 122], що

підвищує експресивність та емоційність висловлювання: She's not little enough

anymore to go stark staring mad in the toy department [9, р. 222]. Найпоширенішою

формою мейозиса в англійській мові є подвійна негація типу not un-, not in-, яка

носить назву літота. Наприклад: The general theme of our messages usually ran to

excessively strong admonitions and, not infrequently, undisguised threats [15, р. 45].

Перспективним вважаємо подальше дослідження функціонально-семантичного

поля категорії негації та десемантизації мовних одиниць у комунікативних

конструюваннях.

SUMMARY

STYLISTIC DEVICES OF NEGATION MANIFESTATION IN THE LANGUAGE

BASED ON THE ENGLISH LITERARY MATERIAL

S. Shwachko,

I. Nalyvaiko,


2, Rimskogo-Korsakova St., 40007, Sumy, Ukraine;

The article deals with the notion of negation in the stylistically charged texts, dealing with the communicative

intentions. Complex analysis is applied in reference to structural and semantic surfaces.

Keywords: category of negation, explication, implication, oxymoron, litotes, meiosis, hyperbole, antithesis,

phraseologies.

РЕЗЮМЕ

СТИЛИСТИЧЕСКИЕ СРЕДСТВА ОЯЗЫКОВЛЕНИЯ НЕГАЦИИ

НА МАТЕРИАЛЕ АНГЛОЯЗЫЧНОГО ХУДОЖЕСТВЕННОГО ДИСКУРСА

С. А. Швачко,

И. И. Наливайко,



Статья посвящается исследованию негации в стилистически окрашенных текстах, осмыслению ее

коммуникативной интенции. Осуществляется комплексный анализ структурно-семантических модусов исследуемого объекта.

Ключевые слова: категория негации, экспликация, импликация, оксюморон, литота, мейозис,

гипербола, антитеза, фразеологизм.



1. Golding W. Darkness Visible / W. Golding. – N. Y. : 1981. – 265 p.

2. Баткин Л. Автор, оказывается, не умер / Л. Баткин // Иностранная литература – 2002. – № 1.– С. 268–

271. 3. Каращук П. М. Закономерности аффиксации в современном английском языке / П. М. Каращук. – М. :

Лоск, 1995. – 500 с.

4. Арнольд И. В. Стилистика английского языка. Общие вопросы. Стилистика современного английского языка / И. В. Арнольд. – М. : Просвещение, 1990. – 301 с.

5. McPhee M. The Wicked Earl / M. McPhee. – UK. : Mills & Boon, Eton House, 2007. – 297 p.

6. Oxford Advanced Learner’s Dictionary of Current English. – Oxford : Oxford University Press, 2005. – 1780 p. 7. Бусел. В. Т. Великий тлумачний словник української мови / В. Т. Бусел. – Ірпінь : ВТФ «Перун», 2004.

– 1440 с.

8. Gibbs R.W. Products and processes in making sense of tropes // Metaphor and Thought / R. W. Gibbs. – Cambridge: Cambridge Univ. Press, 1993. – P. 252–276.

9. Jacobs A. Freedom’s Land / A. Jacobs. – G. B. : Hodder, 2008. – 405 p.

10. Byron G. G. Manfred / G. G. Byron. – London : Boon & Mills, 2001. – 271 p. 11. Дорошенко С. І. Загальне мовознавство : навч. посіб. / С. І. Дорошенко. – К. : Центр навч. л-ри, 2006. –

288 с.

12. Селиванова Е. А. Основы лингвистической теории текста и коммуникации : [монограф. учеб. пособие] / Е. А. Селиванова. – К. : ЦУЛ «Фитосоциоцентр», 2002. – 716 с.

13. Падучева Е. В. Отрицание // Лингвистический энциклопедический словарь / Е. В. Падучева. – М. :

Сов. энцикл., 1990. – С. 354−355. 14. Паславська А. Й. Заперечення та сфери його дії: семантика, синтактика, прагматика, просодика :

[автореф. дис. на здобуття наук. ступеня д-ра філолог. наук: спец. 10.02.15] / А. Й. Паславська. – К.,

2006. –35 с. 15. Engel H. Dead and Buried / H. Engel. – Canada. : Penguin Books, 1991. – 426 p.

16. Ахманова О. С. Словарь лингвистических терминов. – 2-е изд. / О. С. Ахманова. – М. : Советская

энциклопедия, 1969 – 607 c. 17. Кобякова І. К. Поверхнева та глибинна структура текстів: типологічні аспекти. [Електронний ресурс] /

Режим доступу: http://visnyk.sumdu.edu.ua/arhiv/2008/1(112)/7_Kobiak.pdf


http://visnyk.sumdu.edu.ua/arhiv/2008/1(112)/7_Kobiak.pdf


УДК 811.111’38’42

ЛЕКСИЧНІ ЗАСОБИ ВИРАЖЕННЯ КАТЕГОРІЇ НЕГАЦІЇ

В АНГЛОМОВНОМУ ХУДОЖНЬОМУ ДИСКУРСІ

С. О. Швачко, д-р філол. наук, професор;

Л. С. Кравець, студентка,



В статті аналізуються особливості вживання лексичних маркерів негації в англійській

мові. Увага фокусується на моно- та полінегації, експліцитному та імпліцитному способах

омовлення негації. Розглядається частиномовна приналежність негативних маркерів.

Ключові слова: категорія негації, імпліцитна/експліцитна негація, художній дискурс,

мононегація, полінегація.

Актуальність теми дослідження об’єктивується інтересом науковців до питань

системного функціонування лексичних засобів омовлення негації, а також

відсутністю аналізу найбільш фреквентивних лексичних маркерів категорії негації в

модусі англійської мови.

Метою статті є систематизація найбільш поширених лексичних засобів

вербалізації категорії негації в англійській мові.

Для досягнення поставленої мети сформульовані такі завдання: осмислити

природу негації, опрацювати основні лексичні засоби омовлення негації,

проаналізувати імпліцитність та експліцитність вираження заперечення, дослідити

феномен мононегативності та полінегативності, розглянути специфіку вживання

лексичних маркерів заперечення в англомовному художньому дискурсі.

Об’єктом статті виступає категорія негації.

Предмет дослідження – лексичні маркери негації в англомовному художньому

дискурсі.

Негація – це особлива мовна категорія, яка входить до числа мовних універсалій і

відрізняється винятковим положенням в різних галузях суспільних знань: філософії,

логіці, психології, математиці, мовознавстві. Вона відіграє вагому роль у процесі

комунікації, належить до числа основних ментальних операцій. Це – один з

абстрактних концептів, який екстеріоризується у модусі всіх мов.

Лінгвістичним енциклопедичним словником негація визначається як одна з

властивих усім мовам світу вихідних, семантично нерозкладних смислових

категорій, що не піддаються визначенню через більш прості семантичні елементи

[1, c. 354].

О. М. Пешковський виділяє типові риси заперечення, характеризуючи цю

категорію як елемент значення речення, який вказує, що зв’язок, який

встановлюється між компонентами речення, на думку мовця, реально не існує або,

що вихідне стверджувальне речення відкидається мовцем як помилкове [2, c. 421].

У більшості випадків заперечене висловлювання формулюється за умови, що

відповідна стверджувальна одиниця була вербалізована раніше або входить в спільну

презумпцію мовців. Негація розглядається як один із способів заперечення, заборони,

небажання, однією з функцій негації може бути відхилення думки учасника

комунікації, корекція або табу на виконання якоїсь дії.

За способом вираження негативного значення в мовленні розрізняють

експліцитну та імпліцитну негацію. За визначенням Є. Й. Шендельс, під

експліцитністю слід розуміти безпосереднє, відкрите вираження якого-небудь

значення, а імпліцитність передбачає опосередковану, приховану вербалізацію

[3, c. 109].


Експліцитним, або явним, є те, що має своє власне, повне безпосереднє словесне

вираження. Як писав К. А. Долінін: «значення або експліцитний зміст висловлювання

(тексту) – це зміст, який безпосередньо виражений сукупністю мовних знаків, з яких

складається цей вислів. Експліцитний зміст – це те, що сказано відкритим текстом»

[4, c. 6].

І. В. Арнольд під невираженим вмістом (тобто імпліцитністю) у вербальній

комунікації розуміє додатковий сенс, що виникає в мікротексті і не виражений

безпосереднім значенням співвідносних одиниць мови [5, c. 4].

В. А. Кухаренко визначає імпліцитність як «додатковий смисловий чи емоційний

зміст» тексту, який являє собою сукупність імпліцитного сенсу всього

висловлювання і імплікацій окремих слів цього тексту. Імпліцитне значення

створюється за рахунок художніх і стилістичних прийомів, використання певних

мовних одиниць, що порушують логічні зв'язки в тексті і способів побудови мовного

висловлювання в цілому [6, c. 63].

Імпліцитність як лінгвістичне явище характеризується невираженістю елементів

значення формальними засобами, проявляється на всіх рівнях мови і додає мовним

одиницям додаткову глибину і багатошаровість. Особливістю імпліцитного

заперечення є асиметрія (невідповідність) плану змісту і плану вираження.

Імпліцитне заперечення визначається при семантичному аналізі мовних одиниць,

оскільки не має власних маркерів в поверхневій структурі висловлювання, і його

значення можна визначити за допомогою мовних і немовних засобів [7, c. 12]

Лінгвістичними маркерами імпліцитного заперечення є лексико-семантичні засоби та

їх індикатори. До нелінгвістичних маркерів належать мовленнєва ситуація, контекст,

фонові знання (наївна картина світу) та невербаліка (міміка, рухи тіла, жести, тощо).

Лексичні засоби негації включають в себе як повнозначні частини мови, так і

синтаксичні форманти. Серед них фреквентивними маркерами негації є дієслова,

частки, прикметники, оскільки в мовленні найчастіше заперечується якість, стан і дія

референтів . Набагато рідше несуть в собі негацію числівники та службові частини

мови.

Заперечне та негативне значення експліцитно вербалізують займенники none,

nothing, nobody, no та інші.

Займенник no поєднується з усіма класами іменників, з якими виступають

стверджувальний невизначений займенник some і запитально-невизначений

займенник any. У такому випадку він виступає у ролі означення або підмета:

There was no color in her face now except for her eyes (8, р. 726).

Her daughter was no trouble at all in the mornings, getting herself washed and dressed

before having her breakfast (9, р. 9).

Yet Leah felt no animosity, what with Sadie seemingly miserable all the time (10, р. 18).

I know it’s not nice to have someone banging hell out of yer, but there’s no need to

moan (9, р. 21).

He willed her to live with a quiet cold will which no hunger, no destitution, no pain, nor

chill, nor hatred could break (8, р. 12).

Складні негативні займенники вживаються у функції субстантивного члена

речення. Форма родового відмінка займенника nobody (no one) виступаючи у функції

означення, одночасно може служити детермінантом іменника. Займенник nothing

зазвичай виступає в роді додатка:

All I want is a fair chance in life, nothing more (11, р. 119).

…which had nothing to do with being too shy to live and work in a strange town

(10, р. 19).

I had to leave him there so nobody could see him (11, р. 113).

Оскільки займенник none – еквівалент субстантивного словосполучення, воно

поєднується з дієсловом як у формі однини, так і множини, залежно від змісту

словосполучення:


None of them standing around that morning had cared about the mountain sunrise

(11, р. 96).

Have yer forgotten that none of the pubs is open on Christmas Day? (9, р. 9).

None of the usual squealing tyres, gunfire or explosions (11, р. 61).

Прислівник never також виступає в ролі експліцитного маркеру категорії негації.

They never spoke in ambiguities (8, р. 760).

He’s nineteen, and according to what his mother told Betty, he’s never had a proper

girlfriend (9, р. 13).

Частками в англійській мові називаються службові слова, які використовуються

для посилення, уточнення, обмеження або заперечення інших слів та словосполучень

у реченні. Це – незмінні слова, які уточнюють сенс інших слів, додають модальні або

експресивних відтінків словам чи групам слів. Найчастотнішим засобом експлікації

заперечення в англійській мові слугує частка not, яка може заперечувати предикат,

суб’єкт та інші блоки речення.

Наприклад, у таких реченнях негативна частка заперечує присудок:

‘You’ll not be wanting extra for yourself then?’ one demanded (8, р. 33).

I don’t go every night, so don’t be giving me a bad name (9, р. 9).

I have to admit I don’t know which I like better – feeding chickens and threshing grain,

or playing with my sweet baby sister (10, р. 10).

Частка not є основним засобом оформлення негативного речення, але може

надавати заперечне значення слову і в тих випадках, коли виступає при іменнику в

однині з неозначеним артиклем, і підкреслює повну відсутність предмета, що

позначається іменником:

Not a penny recovered (12, p. 19).

Not a single bloody word, now I think of it (13, р. 89).

Імпліцитне заперечення виражається семантично дієсловами, іменниками,

прикметниками і прислівниками. До дієслів з негативним значенням належать: refuse,

deny, refrain, reject, abandon, antagonize, end, banish.Наприклад,

Why is it that you reject love and tenderness? (8, р. 508).

Betty went around to see his parents as soon as she knew, but the lad denied everything

(9, р. 13)

You have only to refrain from asking questions. (8, р. 219).

She hated the things and only wore them on high days and holidays (9, р. 27).

She abandoned the pose to glare at him (14, p. 9).

I have only to abandon my principles, desert my convictions, give up all that makes life

endurable to a man (8, р. 449).

It would be fatal to antagonize Joseph Armagh, to whom he greatly owed his past

election (8, р. 416).

Lucien banished such thoughts (14, p. 191).

And you refused, Joe you keep me off my feet (8, р. 311).

And all was ended and he was emptied and there was nothing else (8, р. 18).

Іменники dejection, objection, denial, refusal, reluctance, hatred, darkness, silence.

також вербалізують категорію заперечення:

He shook his head in denial (14, p. 216).

We will go back for a moment, if you please, to your daughter’s refusal to let her

wardrobe be examined (13, р. 157)

There was silence (14, p. 12).

The look of dejection on their dirty faces made her smile (9, р. 2).

Hatred is a very stupid thing, unless you can make it work for you (8, р. 514).

And it’ll give me the strength to stand the sight of me son in his nakedness without

fainting with shock (9, р. 6).

“Please stay”, she whispered into the darkness (14, p. 125).

Mr. Betteredge’, he said ‘have you any objections to oblige me by shaking hands?’

(13, р. 110).


She could understand Dad’s reluctance to talk about Phoebe in Lois’s hearing

(15, р. 24).

Фреквентивними засобами омовлення категорії негації виступають прикметники

та утворені від них прислівники. У такому разі заперечується не все висловлювання

(речення), а тільки окремі блоки. Наприклад:

Meadowlarks scowled at the parched earth void of worms (10, р. 15).

If she found living in the house with them too oppressive, she could find a small flat for

herself (15, р. 14).

Black tree roots and thick shrubbery caused her bare feet to stumble (10, р. 20).

At long last, he fell silent (11, р. 106).

Are yer all deaf or something? (9, р. 3).

He found himself enjoying life, reluctantly, and finding pleasure where he had never

known it lived (8, р. 489).

Maybe it was wrong (11, р. 92).

The housekeeper eyed the empty gig behind Madeline (14, p. 172).

The kitchen of the two-up-two-down was so small Kate barely needed to move her feet

(9, р. 15).

Таким чином, лексичні засоби експлікації заперечення являють собою такі

маркери, в семантиці яких криється однойменна сема. При цьому негативна

характеристика слова однієї частини мови вільно переходить на іншу частину мови в

процесі словотворення. Поряд з іншими засобами, лексичні засоби надають мовцеві

багатий вибір відтінків заперечення, дозволяють максимально точно оперувати

мовними засобами, формувати ту чи іншу мовну ситуацію, добиватися інтендованих

ідей. Перспектива подальшого дослідження полягає у вивченні типології імпліцитних

засобів позначення негації в англійській та українській мовах.

SUMMARY

LEXICAL MEANS OF NEGATION IN THE ENGLISH

ARTISTIC DISCOURSE

S. Shvachko,

L. Kravets, Sumy State University,

2, Rimskogo-Korsakova St., 40007, Sumy, Ukraine

This article deals with the lexical means of negation in the English artistic discourse. A special attention is

paid to mono- and polynegation, to explicit and implicit ways of exteriorization of the mentioned category.

Keywords: category of negation, mononegation, polynegation, lexical means of negation.

РЕЗЮМЕ

ЛЕКСИЧЕСКИЕ СРЕДСТВА ВЫРАЖЕНИЯ КАТЕГОРИИ НЕГАЦИИ

В АНГЛОЯЗЫЧНОМ ХУДОЖЕСТВЕННОМ ДИСКУРСЕ

С. А. Швачко,

Л. С. Кравец,



В статье анализируются особенности употребления лексических маркеров негации в английском

языке. Внимание фокусируется на моно- и полинегации, эксплицитном и имплицитном способах оязыковления негации. Рассматриваются части речи, которые чаще всего выражают негацию.

Ключевые слова: категория негации, имплицитная/эксплицитная негация, мононегация, полинегация.


1. Лингвистический энциклопедический словарь / гл. ред. В. Н. Ярцева. – М. : Сов. энциклопедия, 1990. –

685 с.

2. Пешковский А. М. Русский синтаксис в научном освещении / А. М. Пешковский. – 8-е изд., доп. – М. : Языки славянской культуры, 2001. – 544 с.


3. Шендельс Е. И. Имплицитность в грамматике / Е. И. Шендельс // Вопросы романо-германской

филологии: сб. науч. тр. МГПИИЯ им. М. Тореза. – 1977. – 112 с.

4. Долинин К. А. Интерпретация текста: французский язык / К. А. Долинин. – М.: КомКнига, 2005. – 304 с.

5. Арнольд И. В. Статус импликации в системе текста / И. В. Арнольд // Интерпретация художественного текста в языковом вузе: (Методика исследования): межвуз. сб. науч. тр. – JI. : Ленингр. гос. пед. ин-т.

им. А. И. Герцена, 1983. – С. 3-14.

6. Кухаренко В. А. Интерпретация текста [Текст] / В. А. Кухаренко. – М.: Просвещение, 1988. – 191 с. 7. Агачева С. В. Функционирование отрицания в устойчивых сочетаниях на материале русского,

английского и немецкого языков [Текст]: автореф. дис. канд. филол. наук / С. В. Агачева. – Тверь,

1992. – С. 12. 8. Caldwell Taylor. Captains and the Kings / T. Cadwell. – NY, Fawcett Books, 1993. – 814 p.

9. Jonker Joan. Strolling with the one I love / J. Jonker. – London: Headline book publishing. 2002. – 467 p.

10. Lewis Beverly. The Betrayal, Bethany / B. Lewis. – House Publishers, Minnesota, 2003. – 358 p. 11. Hayden Torey. Innocent foxes / T. Hayden. – London: Clays Ltd., 2011. – 347p.

12. Pearson Ridley. The Body of David Hayes / R. Pearson. – New York: Hyperion, 2004. – 367 p.

13. Collins Wilkie. The Moonstone / W. Collins. – Wordsworth Classics, 1993. – 434 p. 14. McPhee Margaret. The Wicked Earl / M. McPhee. – UK. : Mills & Boon, Eton House, 2007. – 297 p.

15. Baker Anne. Moonlight on the Mersey / A. Baker. – Headline Book Publishing, 1996. – 503 p.



УДК 811.161.1’374:367.623

РОЛЬ НАЛИЧИЯ РЕАЛЬНЫХ ПРЕДПОСЫЛОК СУЩЕСТВОВАНИЯ

СЛОЖНЫХ ПРИЛАГАТЕЛЬНЫХ СО ЗНАЧЕНИЕМ НАЦИОНАЛЬНО-

ТЕРРИТОРИАЛЬНОЙ ПРИНАДЛЕЖНОСТИ ПРИ ИХ

ЛЕКСИКОГРАФИЧЕСКОМ ОТБОРЕ

И. П. Суима, канд. филол. наук, преподаватель,

Днепропетровский национальный университет имени Олеся Гончара,

пр. Гагарина, 72, г. Днепропетровск, 49010, Украина,


У статті розглядається один із найважливіших факторів, що впливають на

лексикографічне маркування складних прикметників зі значенням національно-територіальної

належності – наявність реальних передумов їх існування. Описано специфіку ад’єктивів, що

зазвичай включаються до словників. Проаналізовано політичні та економічні фактори, що

здійснюють вплив на лексикографічне маркування досліджуваних прикметників.

Ключові слова: складні прикметники, національно-територіальна належність,

екстралінгвістичний фактор, лексикографічне маркування, структурні особливості.

Актуальность проблемы. Как известно, сложные прилагательные со значением

национально-территориальной принадлежности (ПНТ) обозначают характер как

минимум двухсторонних межгосударственных и межнациональных отношений,

указывая на важные общественно-политические, экономические, культурные

события. Следует отметить, что, скорее всего, в связи с этим в словарях

фиксируются ПНТ, для образования которых существуют реальные предпосылки,

например, подписание соответствующего договора или соглашения (англо-

ирландский договор, англо-русское соглашение, советско-индийский договор),

установления сотрудничества между странами (советско-малийские отношения,

англо-франко-израильская агрессия), объединение государств в союзы (франко-

советский комитет, англо-японский союз), войны (австро-итальянская война, буро-

зулусская война), наличие соответствующих топонимов (Ханты-Мансийский

автономный округ, Кабардино-Балкарская автономная республика) и т. д. Так, в

лексикографических изданиях фиксируются ПНТ, которые связаны с каким-то

произошедшим событием, и не представлены прилагательные, которые не указывают

на определенный договор, соглашение, войну и т. д., т. е. ПНТ, компоненты которых

обозначают государства и\или нации, которые никогда не взаимодействовали.

Проблемой лексикографической маркировки сложных слов интересовались

многие лингвисты. Указанная проблема рассматривалась в общетеоретическом плане

(В. Ю. Апресян, Ю. Д. Апресян, Е. Э. Бабаева [1], М. А. Бобунова [2], Г. Ф. Богачева

[3], Л. А. Введенская [4], Е. М. Демская [5], Л. П. Крысин [6], Н. В. Леденева [7],

В. В. Морковкин [8], Л. В. Щерба [9]), в плане сложных слов конкретной части речи,

и, в частности, существительные (А. С. Герд [10], Д. М. Поцепня [11],

Г. Н. Скляревская [12], Ф. И. Тагирова [13]). Обращалось также внимание на

особенности словосложения слов с иноязычными компонентами (О. Н. Крылова,

С. А. Мызников [14], Е. П. Снегова [15]), а также на словосложение прилагательных,

в том числе и тех, орфографическое оформление которых связано с определенными

трудностями (Э. А. Балалыкина [16], Е. В. Бешенкова [17], Э. Г. Шимчук [18],

В. А. Широков [19] и др.) и т. д. Однако особенности лексикографической

маркировки сложных прилагательных, и в частности со значением национально-

территориальной принадлежности, специально не изучались. В связи с этим, целью

данной статьи является анализ влияния различных политических и экономических

факторов на включение тех или иных адъективов в словари русского языка.



Поставленная цель определила характер следующих решаемых в предложенной

статье задач:

– рассмотреть основные экстралингвистические факторы, влияющие на

лексикографическую маркировку сложных прилагательных со значением

национально-территориальной принадлежности;

– проанализировать специфику представления ПНТ в справочных и

лексикографических изданиях.

Объектом исследования являются структурные и функциональные особенности

сложных прилагательных со значением национально-территориальной

принадлежности. Предмет исследования – реальные предпосылки существования

ПНТ, в частности политического и экономического характера.

Основная часть. На образование в русском языке сложных прилагательных со

значением национально-территориальной принадлежности довольно часто

оказывают влияние различные экономические и политические факторы: Американо-

филиппинская война, Американо-французский договор, Англо-американская война,

Англо-франко-китайская война, Русско-датский союз, Русско-китайская декларация,

Советско-американские соглашения, Советско-ангольский договор, франко-русский

союз, Франко-прусская война и т. д. В основном страны, названия которых входят в

состав данных сложных прилагательных со значением национально-территориальной

принадлежности играли (или играют) важную роль в истории, в общественно-

политической и экономической жизни многих стран, имели (или имеют) развитые

международные отношения. Например, БСЭ фиксирует также сложные

прилагательные данного типа, обозначающие характер международных отношений

Великобритании с другими странами: Англо-американская война, Англо-германская

декларация, Англо-германское морское соглашение, Англо-египетский договор,

англо-иракские договоры и соглашения, Англо-франко-израильская агрессия, Англо-

японский союз.

Такая же ситуация и с прилагательными с компонентами австро-, американо-,

русско-, советско-, франко-, в энциклопедических и лингвистических словарях

фиксировались сложные адъективы, описывающие международные отношения этих

стран. Например, австро-германо-болгарский, австро-голландский, австро-

итальянский, американо-испанский, американо-китайский, американо-советский,

американо-филиппинский, русско-карачаево-балкарский, русско-прусско-

французский, советско-англо-иранский, советско-афганский, советско-

бирманский,советско-бразильский, советско-венгерский, франко-итало-

австрийский, и т.д.

Трудности в лексикографической маркировке сложных прилагательных со

значением национально-территориальной принадлежности в частности, связаны и их

неустойчивостью и подвижностью в коммуникативном пространстве. Многие из

анализируемых прилагательных, ещё не успев перейти из различных текстов в

словари, так и сохраняют статус окказиональных элементов. Другие лексемы, хотя и

фиксируются в лексикографических источниках, тем не менее быстро устаревают,

уступая место новым сложным прилагательным, которые употребляются в

различных источниках в связи с новыми, актуальными событиями в общественно-

политической, экономической и т.д. сферах человеческой деятельности.

Лексикографы часто не успевают регистрировать новые сложные прилагательные

данного типа и вносить соответствующие изменения при их лексикографической

маркировке.

Так как объем словаря обычно ограниченный и фиксированный, лексика, которая

вносится в то или иное лексикографическое издание имеет определенные

хронологические рамки. Например, если речь идет о Современном орфографическом

словаре, изданном в 2003 году, то, соответственно, он будет содержать лексические

единицы, которые являются актуальными на момент сбора материала для создания

словаря. Не стали исключением и сложные прилагательные со значением


национально-территориальной принадлежности: в лингвистических словарях в

основном фиксируются некоторые из тех прилагательных, которые употребляются в

связи с особо важными историческими событиями или общественно-политическими,

экономическими и культурными событиями, произошедшими незадолго до

составления словаря. Например, известен ряд заключенных американо-японских

договоров, следовательно, прилагательное американо-японский вошло в

энциклопедические и некоторые лингвистические словари, изданные после

подписания данных договоров.

Или, например, в СМИ постоянно обсуждалась тема взаимоотношений России и

Украины, как следствие, в орфографических словарях стали фиксировать

прилагательное украино-российский и т.д. Но, в некоторых случаях не все

соответствующие адъективы, которые указывают на события новейшей истории,

фиксируются в словарях. Например, нередко обсуждается тема сотрудничества

между Украиной и Америкой, но прилагательного украино-американский или

американо-украинский нет ни в одном словаре. Или многие СМИ уже длительное

время расследуют роль англо-ирландского банка в падении британского рынка

недвижимости, но прилагательное англо-ирландский не занесено ни в один

орфографический словарь. Возможно, это связано с тем, что лексикографы не

успевают фиксировать все прилагательные данного типа, так как их объем

чрезвычайно велик, или со стандартностью модели этих лексических единиц

(в словаре приводится несколько примеров таких прилагательных, а все остальное –

образуется по аналогии).

Не только актуальность лексики, но и частота употребления лексической единицы

является одним из важных факторов, которые учитываются при создании словаря.

Как известно, словари основываются на определенном исходном материале,

следовательно, в данном лексикографическом издании будут зафиксированы только

те слова, которые чаще всего в этом материале используются. Например,

большинство общих словарей русского языка в основном основываются на

известных толковых словарях и, следовательно, основная масса слов, которая

содержится в этих словарях, отобрана из толковых. Возможно, это можно связать с

тем фактом, что сложные прилагательные со значением национально-

территориальной принадлежности не фиксируются как в толковых, так и в общих

словарях.

Например, если говорить о сложных прилагательных со значением национально-

территориальной принадлежности, которые употребляются со словами язык, словарь,

разговорник и т.д. в лексикографических изданиях, скорее всего, фиксируются

сложные адъективы, компоненты которые обозначают названия языков, на которых

говорит большое количество населения. Например, англо-французский, болгарско-

турецкий, испанско-русский, итальянско-французский, китайско-японский, немецко-

итальянский и т.д.

Специфика лексикографической маркировки ПНТ связана также с особенностями

их структуры, в частности с тем, что большинство сложных прилагательных со

значением национально-территориальной принадлежности образуются согласно

стандартным моделям: с редуцированной формой обозначения компонента: русско-

болгарский, русско-турецкий, австро-венгерский, абхазо-черкесский; или полной:

абхазско-адыгский, австралийско-советский, российско-американский и т.д. Обычно

в словарях фиксируются только несколько сложных прилагательных данного типа, и,

скорее всего, считается, что все остальное – по аналогии. Например, в

орфографическом словаре представлено только одно трехкомпонентное

прилагательное с первым компонентом англо – англо-немецко-русский, хотя в

действительности в разных сферах общественной жизни используется большое

количество таких прилагательных: англо-итало-французский, англо-норвежско-

шведский, англо-советско-иранский и т.д. В словообразовательном словаре

А. Н. Тихонова, например, указано только одно прилагательное с первым


компонентом японо- : японо-китайский, хотя в различных источниках встречаются

еще и прилагательные японо-корейский, японо-малайский, японо-таиландский и т. д.

Прилагательное такого типа, как было указано выше, может включать в себя

разное количество неодинаковых по своему характеру компонентов. Среди

прилагательных со значением национально-территориальной принадлежности,

которые зафиксированы в проанализированных нами справочно-лексикографических

изданиях, представлены ПНТ с типами сочетания компонентов:

1. Редуцированный первый компонент + второй компонент простое

прилагательное, компонентам не характерна субституция (абхазо-адыгский, австро-

турецкий, австро-немецкий, англо-персидский, англо-саксонский, англо-русский и

т.д.)

2. Редуцированный первый компонент + второй компонент простое

прилагательное, для одного или обоих компонентов характерна субституция

(австро-советский, британо-американский, венгеро-советский, европейско-

сибирский, советско-болгарский, советско-бразильский и т.д.)

3. Нередуцированный первый компонент + второй компонент простое

прилагательное, для обоих компонентов не характерна субституция (австралийско-

английский, абхазско-русский, вавилонско-византийский, итальянско-французский,

российско-американский и т.д.)

4. Многокомпонентные прилагательные, в составе которых несколько

редуцированных компонентов + последний компонент простое прилагательное, для

одного или нескольких компонентов характерна субституция (германо-австро-

турецкий)


нередуцированных компонентов + последний компонент простое прилагательное,

для одного или нескольких компонентов характерна субституция (британско-

австралийско-новозеландский, британско-норвежско-шведский и т. д.)

6. Многокомпонентные прилагательные, в составе которых один или несколько

редуцированных компонентов + один или несколько нередуцированных + последний

компонент простое прилагательное, для одного или нескольких компонентов

характерна субституция (норвежско-американо-итальянский, англо-голландско-

американско-французский, англо-голландско-ганноверский и т. д.)


редуцированных компонентов + последний компонент простое прилагательное, для

компонентов не характерна субституция (русско-прусско-австрийский, австро-

франко-итальянский, англо-итало-французский, немецко-русско-англо-французско-

испанский и т.д.)

И в энциклопедических и в лингвистических словарях наиболее широко

представлены сложные прилагательные 1-й и 7-й групп: австро-прусский, англо-

японский, англо-франко-китайский, аваро-андо-цезский, австро-итало-французский

(БСЭ); славяно-русский, тюрко-татарский, испано-португальский, русско-немецкий,

испано-русский (РОС); австро-итальянский, армяно-греческий, русско-арабский,

славяно-греко-латинский, австро-франко-итальянский (Слов Сл.) и т. п.

Выводы

1. Нормативным вариантом ПНТ, которое обычно включается в словари,

является двух- реже трехкомпонентное прилагательное с усеченным первым

компонентом. Чаще всего в рассмотренных нами словарях находим ПНТ с основами:

американо-: американо-боннский, американо-сайгонский,; англо-: англо-ирландский,

англо-майсурский; индо-: индо-бангладешский, индо-гангский, русско-: русско-

арабский, русско-европейский; советско-: советско-австралийский, советско-

ангольский; франко-: франко-сирийский, франко-тунисский.

2. Включение тех или иных ПНТ в справочно-лексикографические издания

зависит не только от специфики самого ПНТ (структурные особенности, частота


употребления и актуальность, их неустойчивость и подвижность в коммуникативном

пространстве, стандартность структурной модели и т. д.), но и от характера

стержневого слова соответствующего словосочетания, а также от характера издания,

наличия реальных предпосылок существования ПНТ.

3. Особенности лексикографической маркировки рассматриваемых

прилагательных могут зависеть от целого ряда как лингвистических, так и

экстралингвистических явлений, связанных с характером стержневого слова,

частотой употребления, сферой функционирования, и т. д. Надо полагать, что

особенности лексикографической маркировки данных прилагательных также связаны

и с характером словарей, в которых представлены эти прилагательные. Существенны

при этом различные экономические и политические факторы, номинация титульного

языка и название страны, в которой он функционирует. Особую роль при отборе этих

лексических единиц в словарь играет частота, которая позволяет определить степень

их употребительности и актуальности.

SUMMARY

ROLE OF THE EXISTENCE OF REAL PRECONDITIONS OF THE COMPOUND ADJECTIVES WITH THE NATIONAL-TERRITORIAL MEANING

IN THEIR LEXICOGRAPHICAL SELECTION

I. P. Suima,

Dnipropetrovsk National University named after O. Honchar;

72, Gagarin Ave., 49010, Dnipropetrovsk, Ukraine

The article deals with one of the most important factors, that influence the lexicographical marking of the

compound adjectives with the national-territorial meaning – the presence of real preconditions of their existence. The special features of adjectives that are usually included into dictionaries are described. Political and economic

factors, that influence the lexicographical marking of the adjectives under research are analyzed.

Keywords: compound adjectives, national and territorial meaning, extralinguistic factor, lexicographical marking, structure peculiarities.

СПИСОК ИСПОЛЬЗОВАННОЙ ЛИТЕРАТУРЫ 1. Русская языковая картина мира и системная лексикография / В. Ю. Апресян, Ю. Д. Апресян,

Е.Э. Бабаева, и др. – М. : Языки славянских культур, 2006. – 912 с.

2. Бобунова М. А. Русская лексикография XXI века : учеб. пособие / М. А. Бобунова. – М. : Флинта;

Наука, 2009. – 196 с. 3. Богачева Г. Ф. О всеохватном лексикографическом представлении лексического ядра русского языка

/ Г. Ф. Богачева, В. В. Морковкин // Вестник Томского государственного университета. 2011. –

№3(15), – С. 7-11 4. Демська О. М. Вступ до лексикографії: навч. посіб. / О. М. Демська. – К.: Видавничий дім «Києво-

Могилянська академія», 2010. – 132 с.

5. Введенская Л. А. Русская лексикография : учеб. пособие / Л. А. Введенская. – М. – Ростов-на-Дону : МарТ, 2007. – 347 с.

6. Кубрякова Е.С. Типы языковых значений. Семантика производного слова: монография /

Е.С. Кубрякова. – М., 2009. – 208 с. 7. Леденева Н. В. Лексикография современного русского языка : учеб. пособие / Н. В. Леденева. – М. :

Высшая школа, 2008. – 648 с.

8. Морковкин В. В. О словарной лексикологии / В. В. Морковкин // Русский язык за рубежом. – 2001. – № 2. – С. 32-38

9. Щерба Л. В. Опыт общей теории лексикографии / Щерба Л. В. // Языковая система и речевая

деятельность. – М. : КомКнига, 2007. – С. 265-304

10. Очерки научно-технической лексикографии / под ред. А. С. Герда. – СПб., 2002. – 217 с.

11. Современный русский язык: Лексикология. Фразеология. Лексикография / отв. ред. Д.М. Поцепня. –

2-е изд., перераб. и доп. – СПб. : Филологический факультет СПбГУ, 2002. – 496 с. 12. Скляревская Г. Н. Русский язык конца XX века: версия лексикографического описания /

Г.Н. Скляревская // Словарь. Грамматика. Текст: сб. статей. – М. : ИРЯ, 1996. – С. 463-472

13. Тагирова Ф. И. К вопросу отбора сложных конструкций для лексикографического описания / Ф. И. Тагирова // Казанская лингвистическая школа: традиции и современность (Казань, 11-13

декабря 2003 г.) : II Международные Бодуэновские чтения : труды и материалы: В 2 т. / под общ. ред.

К. Р. Галиуллина, Г. А. Николаева.– Казань : Изд-во Казан. ун-та, 2003.– Том 1.– С.183-186

http://www.kcn.ru/tat_ru/universitet/persons/10408.ru.html

http://www.kcn.ru/tat_ru/universitet/persons/10101.ru.html


14. Современная русская лексикография : сб. статей / отв. ред. С. А. Мызников, О. Н. Крылова; Ин-т

лингв. исслед. РАН. – СПб. : Наука, 2010. – 286 с.

15. Снегова Е. П. О лексикографическом представлении сложносоставных слов с иноязычным

компонентом / Е. П. Снегова // Вестник Нижегородского университета им. Н. И. Лобачевского. – 2011. – № 6 (2). – С. 643-646

16. Балалыкина Э. А. Русское словообразование : учеб. пособие / Э. А. Балалыкина, Г. А. Николаев. –

Казань : Изд. Казанского ун-та, 1985. – 184 с. 17. Бешенкова Е. В. Вариативность в русской орфографии / Е. В. Бешенкова // Вестник Тамбовского

университета. Серия: Гуманитарные науки. – 2008. – № 2. – С. 194-202

18. Шимчук Э.Г. Русская лексикография : учеб. пособие / Э.Г. Шимчук. – М. : Изд-во МГУ, 2003. – 463 с.

19. Широков В. А. Елементи лексикографії / В. А. Широков. – Київ, 2005. – 328 с.



ПЕРСОНАЛІЇ

УДК 81’25-051=161.2=111.Ю.Жлуктенко:81’27

Р. П. Зорівчак,

Львівський національний університет імені Івана Франка,

вул. Університетська 1, Львів, 79000, Україна

УКРАЇНІСТИКА В ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОМУ ЖИТТЄПИСІ

ПРОФЕСОРА ЮРІЯ ОЛЕКСІЙОВИЧА ЖЛУКТЕНКА

Все, що мав у житті, він віддав

Для одної ідеї,

І горів, і яснів, і страждав,

І трудився для неї.

Іван Франко

Статтю присвячено внеску проф. Ю. О. Жлуктенка в розвиток української філологічної

науки в широкому розумінні цього терміна. Досить стисло охарактеризовано здобутки

науковця в перекладознавстві, методиці викладання української мови як іноземної,

контрастивній лінгвістиці, словникарстві, теорії міжмовних контактів, соціолінгвістиці.

Проф. Ю. О. Жлуктенко, найвидатніший український германіст другої половини

ХХ віку, мислив категоріями української науки. Надзвичайно широке коло його

творчих інтересів і масштабність пошукового доробку сприяли активізації

української філології в контексті світової науки, поглибленню заходо- та

сходознавчих студій, значному розвитку іноземної філології в Україні.


Багатоаспектні й різнобічні його праці, сповнені лінгвістичної спостережливості та

творчих роздумів, – зразок наукової довершеності для багатьох поколінь філологів.

У численних галузях української філології, зокрема в загальному мовознавстві,

германістиці, соціолінгвістиці, контрастивній лінгвістиці, методиці викладання

іноземних мов, методиці викладання української мови як іноземної, психолінгвістиці,

перекладознавстві, лексикографії, фразеології, учений часто був першопрохідцем,

“піонером з сокирою важкою” (П. Куліш). Він намагався підняти до найвищого рівня

рідну філологію і докладав неймовірних зусиль заради ідеї національного

відродження у науці.

Юрій Олексійович був людиною глибокого філологічного хисту,

енциклопедичних знань, небуденно багатої духовності, надзвичайної

доброзичливості, принциповості й вимогливості, невсипущої енергії. Він завідував

кафедрою іноземних мов у Київському інституті кіноінженерів (1946-54), Київському

інституті народного господарства (1954–69), чимало років був деканом факультету

романо-германської філології (1969–1978) Київського державного університету

ім. Тараса Шевченка, завідувачем та професором кафедри англійської філології,

головою Спеціалізованої ради для захисту докторських та кандидатських дисертацій.

В Інституті мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР учений у 1975-1980 рр.

очолював створений ним відділ романо-германського мовознавства. Був також

багаторічним головою редколегії серійних філологічних видань Київського

державного університету, членом редколегій журналу “Мовознавство” і збірника

“Іноземна філологія” при Львівському державному університеті ім. Івана Франка

[9–12].

Завдяки йому факультет романо-германської філології Київського університету

перетворився в провідний центр філологічної науки не тільки в Україні, а й загалом в

СРСР (тоді це важило дуже багато). Він зумів багатьох обпалити невситимою жагою

творчого пошуку та терпеливо допомагав не одному початківцю зіп'ятися на ноги й

підійматися крутойдучими стежинами науки. Учив правдивості, самовідданості,

самовимогливості, невибагливості і скромності.

Великі заслуги Професора на педагогічній ниві: він виплекав та загартував

чималий загін висококваліфікованих учителів, зокрема германістів та романістів.

Намагаючись відновити традиції орієнталістики в Україні, так фатально знищені в

1930-і роки, Професор домігся впровадження китайської, японської та арабської мов

до навчальних програм Київського університету.

Юрій Олексійович був науковим керівником 46 кандидатських дисертацій.

Допомагав у виборі теми та в праці над докторськими дисертаціями майже всім

теперішнім докторам наук України, германістам та романістам. А скільки разів

Юрій Олексійович виступав опонентом на захистах дисертацій, кандидатських та

докторських, скільки симпозіумів та конференцій організував – того й не злічити.

Перша друкована праця Ю. О. Жлуктенка–рецензія на самовчитель латвійської

мови Н. Паегле –датується 1947 р. Журнал “Мовознавство” за 1990 рік засвідчує

плідну працю в останні місяці його життя. Так, у ч. 1 за 1990 р. уміщено статтю

І. Огієнка “Про українські приголосні”, що її підготував до друку Ю. О. Жлуктенко; у

другому числі – рецензію Професора на тритомний довідник “Современные

зарубежные лингвисты”, що його видав Інститут наукової інформації АН СРСР

(М., 1981–1989); у четвертому– розвідку “Сучасні проблеми теорії і практики

мовного планування”. Опубліковано окремим виданням (1991рік) працю

Ю. О. Жлуктенка про акад. М. Я. Калиновича за редакцією проф. Л. С. Паламарчука

(теж, на жаль, уже покійного). Загалом Ю. О. Жлуктенко опублікував біля 250

наукових праць, був редактором та рецензентом багатьох вартісних видань.

Ю. О. Жлуктенко систематично видавав підручники, науково-методичні

посібники, довідники з граматики англійської, французької, німецької мов. У 1965 р.

Юрій Олексійович стажувався у Джорджтаунському університеті у Вашингтоні, де

прослухав курс лекцій з методики викладання англійської мови відомих


американських лінгвістів, структуралістів та методистів Ч. Фріза й Р. Ладо, публікує

вартісний посібник “Навчання іноземних мов за методичною системою Ч. Фріза–

Р. Ладо” (1969). У книзі докладно висвітлено суть аудіо-лінгвальної методичної

системи, проблеми навчання вимови й прищеплення розмовних навичок,

використання звукотехнічних засобів у навчальному процесі, а також систему

перевірки знань і контролю засвоєння учнями іноземної мови. Український

дослідник підкреслює, що, попри окремі недоліки методичної системи Ч. Фріза й

Р. Ладо (заперечення необхідності вивчати правила, граматичні терміни й парадигми;

великий розрив між навчанням усної мови й письма тощо), у ній є чимало

позитивного, зокрема основна концепція, згідно з якою в основі навчання іноземної

мови повинен лежати науковий аналіз її структури у зіставленні із структурою рідної

мови. Уже сама публікація українською мовою праці про вчення Ч. Фріза та Р. Ладо

була позитивним явищем.

1974 року виходить україномовний підручник “Вступ до германського

мовознавства” (друге доповнене видання – 1978 р., третє – 1986) пера

Ю. О. Жлуктенка та Т. А. Яворської [7–8]. У ньому подано матеріал, необхідний для

вивчення таких фахових дисциплін, як історія мови, теоретична й практична

граматика, теоретична фонетика, лексикологія і стилістика англійської та німецької

мов.

Ю. О. Жлуктенко започаткував в українській науці контрастивну лінгвістику,

дослідження мовних контактів та взаємодії мов з українською мовою як складовою.

Найглибше досліджував учений англо-українські та німецько-українські зв'язки. Для

опрацювання методології контрастивних досліджень широко використовував

здобутки польської, чеської, американської, угорської шкіл.

У 1960 р. Ю. О. Жлуктенко публікує першу в історії мовознавства “Порівняльну

граматику англійської та української мов”, присвячену контрастивному аналізові

англійської та української мов на граматичному рівні. У передмові Ю. О. Жлуктенко

наголошує на тому, що “в процесі викладання вчитель має постійно й систематично

проводити порівняння явищ і фактів іноземної мови як з вивченими раніше явищами

і фактами тієї мови, так і з відповідними явищами й фактами мови рідної“ [5, с. 3].

Автор звертає велику увагу на типологію розходжень, що важливо для практики

перекладу.

У 1977 р. за редакцією проф. Ю. О. Жлуктенка побачив світ навчальний посібник

“Німецько-українські мовні паралелі (Порівняльно-типологічна граматика)”. У

першому його розділі під заголовком “Синхронно-порівняльна, або конфронтативна,

лінгвістика” учений викладає концепцію зіставних досліджень. Чимале значення для

розвитку контрастивних студій в Україні (зокрема в ужитковому аспекті– щодо

методики викладання іноземних мов) мав збірник “Нариси з контрастивної

лінгвістики” (1979), відповідальним редактором та одним з авторів

(розділ “Контрастивний аналіз як прийом мовного дослідження”) якого був

Ю. О. Жлуктенко. Теоретичним засадам контрастивістики присвятив учений чимало

статей, зокрема: “Контрастивна лінгвістика. Проблеми і перспективи” (1976, у

співавторстві з В. Н. Бубликом), “Контрастивна лінгвістика і типологія” (1977), “Про

деякі питання контрастивного аналізу мов” (1978), “Контрастивний аналіз текстів”

(1979), “Інтернаціоналізми в процесах зіткнення мов” (1980), “Аспекти контрастивної

лексикології” (1989). Вперше в історії зіставних досліджень в Україні

Ю. О. Жлуктенко розробив концепцію контрастивної лексикології, обґрунтував її

принципи й методи. У 1981 р. з ініціативи та за редакцією вченого побачила світ

колективна монографія “Порівняльні дослідження з граматики англійської,

української та російської мов”. Ю. О. Жлуктенко написав до неї розділи: “Основи

контрастивного аналізу мов”, “Числівник”, “Складне речення”. У книзі проблеми

перекладу постійно перебувають у полі зору дослідників. Так, на прикладі зіставного

вивчення займенників підтверджується необхідність компенсації лексичних

елементів граматичними і навпаки, оскільки при міжмовному перетворенні можливе


лише певне збереження глибинної структури.

Ю. О. Жлуктенко – перший науковець України, що наважився (у тодішніх

надскладних обставинах) досліджувати канадський та американський територіальні

варіанти української мови з погляду контрастивної лінгвістики та соціолінгвістики.

Ці діалекти української мови дуже цікаві для дослідника, і – водночас – найменше

вивчені.

Перебування у США дозволило Юрію Олексійовичу познайомитися ближче з

мовною ситуацією серед етнічних українців, докторську дисертацію він присвятив

українсько-англійським відносинам у США і Канаді.

Монографія “Українсько-англійські міжмовні відносини. Українська мова у США

і Канаді” (1964) – перше дослідження (у повному розумінні цього слова) взаємин між

українською та англійською мовами в англомовному світі [6]. В ній обґрунтовано

теоретичні проблеми, пов'язані з контактами мов та двомовністю, висвітлено

соціально-історичні умови, у яких мова вихідців з України взаємодіє з панівною

англійською, досліджено явища граматичної та лексичної інтерференції, взаємодію

фонетичних систем двох мов, вміщено словник англіцизмів у мовленні українських

іммігрантів, що налічує 800 слів та словосполук. У 1966 р. дослідник публікує

монографію “Мовні контакти. Проблеми інтерлінгвістики”, присвячену ключовим

питанням взаємодії мов.

Статусу української мови в лінгвальній ситуації США та Канади, синтаксичним

та лексичним впливам англійської мови на українську іммігрантську мову, топоніміці

Канади присвятив науковець, опріч своєї докторської дисертації, низку статей

(“Становище мов іммігрантських національних груп у Сполучених Штатах

Америки”, 1971; “Українізми в топоніміці Канади”, 1971; “Англійські синтаксичні

впливи в мовленні українців США і Канади”, 1973; “Канадський національний

варіант англійської мови й поняття канадизму”, 1975 та ін.) і монографію

“Українська мова на лінгвістичній карті Канади” (1990, опубліковано посмертно). У

ній учений обґрунтовує найважливіші демографічні та мовно-культурні

характеристики сучасної української етнічної групи в Канаді: її кількісний склад,

територіальне розміщення, соціальний та культурно-освітній рівень, ступінь

збереження етнічних ознак. Показано відмінності в писемній і розмовній формах

канадсько-українського мовлення, значний вплив панівної англійської мови.

Наведено численні факти вжитку в англомовних текстах українських слів і

словосполучень. У цій праці, як і в попередніх студіях про українсько-англійські

зв'язки, автор на багатому фактажі доводив, що двомовність вихідців з України не

обов'язково веде до вторинної одномовності, тобто до повного переходу на

англійську мову, оскільки двомовці, як правило, розподіляють функції двох мов,

закріпляючи за ними певні сфери вжитку. Монографія цікава також з погляду

дослідження канадського варіанту англійської мови, деякою мірою відмінного від

американського [18].

Велика заслуга проф. Ю. О. Жлуктенка в галузі методики викладання української

мови як іноземної. Започатковуючи методику викладання української мови для

англомовлян, Ю. О. Жлуктенко написав (у співавторстві з Н. І. Тоцькою та

Т. К. Молодід) підручник української мови для англомовних студентів вищих

навчальних закладів– “Ukrainian” (два видання: 1973, 1978). Відрадно те, що над

підручниками української мови працюють тепер в англомовному світі мовознавці

неукраїнського походження. Так, у престижному видавництві Routledge1994 р.

водночас в Лондоні і в Нью-Йорку вийшов підручник “СоllоquialUkrаіnian”

(“Українська мова: розмовний курс”) пера Я. Преса та С. Пуга. Безперечно, для цього

потрібно було, щоб Україна зайняла своє місце як самостійна держава на політичній

карті світу.

У 1989 р. разом з Н. І. Тоцькою проф. Жлуктенко опублікував посібник

“Початковий курс української мови” – “Elementary Ukrainian”. Згадані видання

відзначаються послідовною методикою викладу з урахуванням контрастивного


аналізу української та англійської мов на всіх лінгвальних рівнях, глибинним

знанням української мови та українського побуту, орієнтацією на кодифіковані

норми української мови.

Разом з російськими дослідниками Г. В. Степановим, О. Д. Швейцером,

А. І. Домашнєвим, О. О. Леонтьєвим, плідно працював Професор зі своїми учнями в

соціолінгвістиці, розробляючи теорію варіативності літературних мов та інші

ключові проблеми. Створена ним українська соціолінгвістична школа заслужила

міжнародне визнання, передусім завдяки глибокій розробці проблем функціонування

та розвитку різних типів мовлення у конкретному соціальному контексті.

Випрацювані у ній методологічні підходи та методику аналізу можна застосовувати

при вивченні маловідомих мовних ареалів та у подальшій розбудові типології мовних

ситуацій та станів. 1979 р. за редакцією Ю. О. Жлуктенка та О. О. Леонтьєва у

видавництві Київського університету виходить колективна монографія

“Психолингвистическая й лингвистическая природа текста и особенности его

восприятия” (1979). У 1981 р. за редакцією Ю. О. Жлуктенка опубліковано колективну

монографію “Варианты полинациональных литературных языков” [1]. У своїх працях

науковець аргументовано відстоював право етномовних меншин на культурну

самобутність і збереження власної мови.

Дуже велику увагу проф. Жлуктенко звертав на перекладну літературу. Вплив

перекладної літератури на світовідчуття людства – загальновизнаний. Яку важливу

роль відіграє художній і науково-технічний переклад в утворенні і виробленні норм

літературної мови – основної прикмети повноцінної нації, доводити нема потреби.

Досить послатися на історію хоча б літературної латинської мови, що її започаткував

датований 250 р. до н. е. переклад Гомерової “Одіссеї" у виконанні Лівія Андроніка.

Або ж згадати “Одвертий лист до галицької української молодежі” (1905) І. Франка,

де він найчіткіше узагальнив свої погляди на націєтворчу функцію перекладу: “Перед

українською інтелігенцією відкривається тепер, при свобідніших формах життя в

Росії, величезна дійова задача – витворити з величезної етнічної маси українського

народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного

культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй,

відки б вона не йшла, та при тім податний на присвоювання собі в якнайширшій мірі

і в якнайшвидшому темпі загальнолюдських культурних здобутків, без яких сьогодні

жодна нація і жодна хоч і як сильна держава не може остоятися” [16, c. 404].

Правда, невідрадні наші обставини були причиною того, що ми значно

запізнилися з багатьма перекладами. Якщо перший англомовний переклад Гомерової

"Іліади" (Дж. Чепмена) датується 1611 р., "Одіссеї" (також Дж. Чепмена) – 1614–

1615 рр., а досконаліший переклад "Іліади" Е. Поупа – 1715–1716 рр., "Одіссеї" –

1725–1726 рр., то перший український переклад (за жанром – переспів) "Іліади"

С. Руданського датується 1872, 1875-1877 рр., а "Одіссеї" П. Ніщинського – 1890 р.

Досконалий (очевидно, для свого часу) російський переклад Шекспірової трагедії

“King Lear” (під заголовком "Король Леар") опубліковано 1809 р., – його, до речі,

зробив українець М. Гнідич (Гнєдич), а український переклад цієї трагедії, що його

здійснив П. Куліш, побачив світ аж у 1902 році.

Внесок проф. Ю. О. Жлуктенка в становлення українського перекладознавства як

окремої філологічної дисципліни, зокрема навчальної – дуже вагомий. Він був

першим нашим перекладознавцем-лінгвістом, до того ж, германістом. Науковець

посприяв тому, що в 80-х роках теорія перекладу як лінгвістична дисципліна ввійшла

до числа спеціальностей, затверджених ВАК СРСР як предмет дисертаційних

досліджень. Ю. О. Жлуктенко та О. І. Чередниченко були ініціаторами заснованого

1979 р. постійного друкованого органу з перекладознавства в Україні —“Теорія і

практика перекладу". Цікаву інформацію подали Г. Кочур (Теорія і практика

перекладу. – 1992. – Вип. 18) та А. Содомора (Теорія і практика перекладу. – 1994. –

Вип. 20). У 60–80-х рр. ХХ ст. професор був причетний до кожного

перекладознавчого дослідження в Україні – якщо офіційно не керував роботою, то


був або неофіційним порадником або ж опонентом.

Під орудою Ю. О. Жлуктенка захистили перекладознавчі дисертації та дисертації

зіставного плану: Р. П. Зорівчак – 1976 р. кандидатську дисертацію “Фразеологія

письменника як проблема перекладу (на матеріалі перекладів поетичних творів

Т. Г. Шевченка англійською мовою)”, а 1987 р. докторську “Лінгвостилістичні

характеристики художнього тексту і переклад (на матеріалі перекладів української

прози англійською мовою)”; В. П. Скнар “Дієслівні соматичні фразеологізми

сучасної англійської мови (у зіставленні з однотипними одиницями української

мови)”, 1978 р.; В. В. Мірошниченко “Лексико-семантична актуалізація компонентів

змісту в перекладі художнього тексту”, 1982 р. та ін. Чимало праць рецензував

Ю. О. Жлуктенко, редагував, зокрема навчальний посібник “Практичний курс

перекладу” О. Є. Семенця і О. М. Панасьєва 1982 р.

Професор постійно виступав опонентом на захистах кандидатських дисертацій,

зокрема, О. В. Жомніра “Питання поетики і стилю Шевченка в перекладах

англійською мовою” (1971); В. П. Березинського “Українсько-англійські семантико-

стилістичні паралелі на морфологічному рівні (на матеріалі англійських художніх

перекладів з української мови)” (1972), М. М. Дудченка “Поетична метафора і

способи її відтворення в українських віршованих перекладах” (1974); С. І. Ткаченка

“Мовні засоби індивідуальної авторської образності і їхнє відтворення в поетичному

перекладі (на матеріалі сонетів Шекспіра і їхніх східнослов’янських перекладів”

(1984) та ін.

Перекладознавчі розвідки Професора – “Проблеми адекватності перекладу“ (1981,

у співавторстві з О. В. Двухжиловим), “Серійні аналогічні неологізми як проблема

перекладу“ (1984), “Мов промінь сонця: Твори Шевченка в Нідерландах (фризькою

мовою)”(1988), “Проблеми іншомовної інтерпретації Шевченкового слова” (1989) та

ін. – відзначаються багатством фактажу, глибокими й вивіреними теоретичними

узагальненнями, утвердженням сутності художнього перекладу не лише як

міжмовного, а й міжкультурного зв’язку виняткової іоносфери, яку людство творить

заради свого ж таки повноцінного життя, великою увагою до особистості

перекладача.

У стаття і рецензіях проведено детальний лінгвостилістичний і перекладознавчий

аналіз, обґрунтовано чимало цінних теоретичних міркувань щодо зіставного аналізу

української та англомовної поетики. Зокрема, наголошує автор на вагомості

відтворення своєрідностей української поетики засобами англійської мови.

У 1988 р. “Мовознавство” публікує дуже вагому статтю Професора “Контрастивні

аспекти терміносистем і науковий переклад” (1988, № 6).

Ю. О. Жлуктенко задумував провести глибоке дослідження сприйняття

найвеличнішої пам’ятки старокиївської доби – “Слова о полку Ігоревім “ в

англомовному світі. Мріяв опублікувати всі англомовні переклади “Слова...” з

відповідними коментарями. Лише в ХХ ст. “Слово... “ перекладали англійською

мовою сімнадцять разів, отже, матеріал для перекладознавчого аналізу – надзвичайно

багатий, зокрема з погляду множинності перекладів. До 800-річчя “Слова...“

Ю. О. Жлуктенко опублікував у збірнику “Теорія і практика перекладу“ (1985,

вип. 12) першу в українському перекладознавстві статтю про англомовну Словіану.

Чимало зробив учений для примноження здобутків українського перекладного

словникарства – після розгрому Інституту української наукової мови (1930) дуже

запущеної ділянки нашої лексикографії. Він був співукладачем (разом з

М. Подвезьком) першого післявоєнного українсько-англійського словника (1952).

У 1974 р. вийшов за його редакцією (укладачі– М. Подвезько, М. Балла) англо-

український словник на 65 тис. слів. У 1988 р. цей словник без будь-яких змін щодо

правопису чи доповнень перевидав в Едмонтоні Канадський інститут українських

студій. На його ж основі укладено шкільний англо-український словник на 20 тис.

слів (1978, 1984, 1991, 1994). У 1982 р. вийшло перше, а в 1987– друге видання

українсько-англійського словника на 20 тис. слів, одним з укладачів і редактором


якого був Ю. О. Жлуктенко. Нове видання редагованого Юрієм Олексійовичем

“Англо-українського та українського англійського словника” (близько 40 тис.

найуживаніших англійських та українських слів та словосполучень) побачило світ

лише 1995 р.

Вивчати мови інших народів Ю. О. Жлуктенко ніколи не припиняв. Намагаючись

збагатити українську перекладну літературу творами маловідомих в Україні

літератур, він опанував фризьку й фламандську мови. У 1984 р. у співавторстві з

О. В. Двухжиловим написав монографію, присвячену фризькій мові [3], її фонетиці,

системі правопису, граматиці й словотвору. Рідна для півмільйона осіб,що

проживають в провінції Фрісландія в Нідерландах і в двох невеличких анклавах на

території Німеччини, вона не лише найменш розповсюджена германська мова, а й

найменш відома серед мовознавців. У 1988 р. у журналі “Вопросы языкознания”

науковець опублікував рецензію на перший том академічного “ Wurdboek fan de

Fryske taal” (“Словника фризької мови”), в ній дослідник виклав стислу історію

фризької лексикографії та загалом подав чимало своїх роздумів про вагомість

словникарства та його специфіку [2].

У липні 1983 р. “Всесвіт” опублікував роман “Верша” видатного сучасного

фризького прозаїка Рінка ван дер Вельде (уперше у тодішньому СРСР), що його

переклав Ю. О. Жлуктенко, а також студію про фризьку літературу “Світ героїв Рінка

Ван дер Вільде”, до речі, знову ж таки першу в радянському літературознавстві, що її

написав учений у співавторстві з донькою – проф. Н. Ю. Жлуктенко.

Адекватно відтворено українською мовою ідейні та художні своєрідності роману,

читач усвідомлює фризький національний контекст, відчуває, що читає твір про

фризьку дійсність.

У 1987 р. Ю. О. Жлуктенка обрано почесним членом Фризької Академії у

Нідерландах (заснованої 1938 р.). Національна Академія Наук України цього, на

жаль, не зробила...

1997 р. у Києві опубліковано унікальне видання – першу україномовну антологію

фризької поезії “Над озерами білі вітрила“, яку готував професор Ю. О. Жлуктенко у

співпраці з А. П. Грузином. В антології представлено творчість сорока п’яти поетів

Фрисландії, від Г. Япікса, поета перехідної доби від ренесансу до бароко, до

М. Сіккеми (нар. 1918), що – під впливом Юрія Олексійовича – зацікавився

українською поезією та переклав рідною мовою поезії Лесі Українки та

В. Симоненка. Передмова та примітки належать берегині науково-творчої спадщини

Юрія Олексійовича – проф. Н. Ю. Жлуктенко.

У 1987 р. читачів «Всесвіту» (жовтневий випуск) захопила повість “Небезпека”

чільного бельгійського письменника Й. Ванделоо, що пише фламандською мовою.

Переклад повісті (знову ж, перший у колишньому СРСР) був можливий лише

завдяки тому, що Ю. О. Жлуктенко вивчив маловідому фламандську мову —

самостійний південний варіант нідерландської мови, поширений у північних

провінціях сучасної Бельгії.

Серед наукових перекладів Ю. О. Жлуктенка слід виділити монографію відомого

американського мовознавця У. Вайнрайха “Languages in contact” (1979, рос. мовою,

перший переклад у колишньому СРСР – “Языковые контакты“). Ця монографія

(1953) – енциклопедія теорії мовних контактів – давно здобула всесвітнє визнання.

Постійно подавав Юрій Олексійович статті до українських енциклопедичних

видань. Так, у другому виданні УРЕ вміщено його статті про прамову, англійську,

данську, нідерландську мови, германські мови, германістику, мовні контакти, рівні

мови, мовну систему; в Українській Літературній Енциклопедії – про англійську

мову та ін.

До 80-річчя від дня народження Професора Київський державний університет

ім. Т. Г. Шевченка, Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України та

Академія наук вищої школи України провели 21–23 вересня 1995 р. Першу

Міжнародну конференцію пам’яті Ю. О. Жлуктенка “Мови європейського


культурного ареалу: проблеми розвитку і взаємодії”. Проблематика конференції була

пов’язана з науковим доробком Професора: історія і теорія мови; контрастивна

лінгвістика й перекладознавство; соціолінгвістика; лінгвістика тексту; теоретичні й

прикладні аспекти двомовної лексикографії. Цього ж 1995 р. вийшов з друку том

наукових праць “Мови європейського ареалу: розвиток і взаємодія”, присвячений

світлій пам'яті видатного українського філолога, що об'єднав авторів з України,

Нідерландів, Росії та Казахстану. 21 вересня 2000 р. Факультет іноземної філології

Київського національного університету ім. Тараса Шевченка провів наукову

конференцію “Наукова спадщина професора Ю. О. Жлуктенка та сучасне

мовознавство”.

У Львівському державному (національному від жовтня 1999 р.) університеті імені

І. Франка з 1 листопада 1994 р. чинний Методологічний семінар з проблем

перекладознавства й контрастивної лінгвістики імені проф. Ю. О. Жлуктенка.

Праці науковця посідають належне їм місце у Храмі української філологічної

думки. Науково-творча спадщина професора Юрія Олексійовича Жлуктенка –

національне багатство, її треба берегти, вивчати й впроваджувати в обіг.

SUMMARY

UKRAINIAN STUDIES IN THE SCHOLARLY AND CREATIVE ACTIVITIES

OF PROFESSOR YURIY OLEKSIYOVYCH ZHLUKTENKO

R. P. Zorivchak, Ivan Franko National University of Lviv,

1, Universytetska St., Lviv, 79000, Ukraine

The article offers a concise description of the research activities of Prof. Yu. O. Zhluktenko (1915 – 1990), the

most brilliant scholar in Germanic Studies in Ukraine in the second half of the 20th сent. He pioneered in

researching the American and Canadian territorial dialects of the Ukrainian language. Professor was the first to contrast the Ukrainian, German and English languages on lexical, grammatical and stylistic levels in the light of

current scholarly paradigms. The researcher elaborated the methods of teaching Ukrainian to students of the

English-language linguistic background. He has also made a substantial contribution to Ukrainian lexicography. He essentially developed the theory, methods and linguostylistics of translation studies analysis, elaborated the

principles of researching the history of Ukrainian literary translation. To enrich the Ukrainian translated

literature he learned rarely known languages of limited diffusion – Frisian and Flemish. Keywords: linguist, translation studies, contrastive linguistics, lexicography, literary translation.

РЕЗЮМЕ

УКРАИНИСТИКА В ИНТЕЛЛЕКТУАЛЬНОЙ БИОГРАФИИ

ПРОФЕССОРА ЮРИЯ АЛЕКСЕЕВИЧА ЖЛУКТЕНКО

Р. П. Зоривчак, Львовский национальный университет им.Ивана Франко,

ул. Университетская 1, г. Львов, 79000, Украина

Профессор Ю. А. Жлуктенко (1915-1990) был самым видающимся украинским германистом во

второй половине ХХ века, cделал существенный вклад в украинистику. Он был исследователем

американского и канадского территориальных диалектов украинского языка, первым сопоставлял украинский, немецкий и английский языки на лексическом, грамматическом и стилистическом уровнях в

свете научных парадигм. Ученый разработал методику обучения украинскому языку англоязычных

студентов. Его вклад в украинскую и двуязычную лексикографию значителен. Профессор существенно

развил теорию, методику и лингвостилистику переводоведческого анализа, разработал принципы

исследования истории украинского художественного перевода. Для обогащения украинской переводной

литературы Ю.А. Жлуктенко изучил редкостные языки ограниченного использования – фризский и фламандский – чтобы переводами их литературных шедевров обогащать нашу переводную литературу.

Ключевые слова: лингвист, переводоведение, контрастивная лингвистика, лексикогфафия,

художественный перевод.



1. Варианты полинациональных литературных языков / АН УССР. Ин-т языковедения

им. А. А. Потебни; редкол.: Ю. А. Жлуктенко (отв. ред.) и др. – К. : Наук. думка, 1981. – 280 с.

2. Жлуктенко Ю. А. Рецензия: Wurdboek fan de Fryske taal. Diel 1: a – behekst. Ljouwert – Leeuwarden: Fryske Akademy en de Tille, 1984. LXVIII+332 p. / Ю. А.Жлуктенко // Вопросы языкознания. – 1988. –

№ 6. – С. 135–137.

3. Жлуктенко Ю. А. Фризский язык / Ю. А. Жлуктенко, А. В. Двухжилов. – К. : Наук. думка, 1984. – 167 с.

4. Жлуктенко Ю. О. Діяльність академіка М. Я. Калиновича в галузі художнього перекладу /

Ю. О. Жлуктенко // Теория и практика перевода. Респ. межвед. научн. сб. Киев. гос. ун-та им. Т. Г. Шевченко. –1987. – Вып. 14. – С. 43-51.

5. Жлуктенко Ю. О. Порівняльна граматика англійської та української мов: посіб. для вчителів /

Ю. О. Жлуктенко. – К.: Рад. шк., 1960. – 160 с. 6. Жлуктенко Ю. О. Українсько-англійські міжмовні відносини: Українська мова у США і Канаді /

Ю. О. Жлуктенко; Київ. ін-т нар. господарства. – К. : Вид-во Київ. ун-ту, 1964. – 168 с.

7. Жлуктенко Ю. О. Вступ до германського мовознавства / Ю. О.Жлуктенко , Т. А. Яворська. – Вид. 2-е, доп. – К. : Вища шк., 1978. – 167 с.

8. Жлуктенко Ю. О. Вступ до германського мовознавства / Ю. О. Жлуктенко. Т. А. Яворська. – Вид. 3-є,

доп. – К. : Вища шк., 1986. – 231 с. 9. Зорівчак Р. П. Закоханий у вроду слова: До вісімдесятиріччя від дня народження Юрія Олексійовича

Жлуктенка) / Р. П. Зорівчак, О. І.Чередниченко // Народна воля. – 1996. – 18 квіт. (Ч. 16); 25 квіт. (Ч. 17);

2 трав. (Ч. 18); 9 трав. (Ч. 19). 10. Зорівчак Р. П. Видатний український мовознавець / Р. П. Зорівчак, О. І. Чередниченко // Мови

європейського ареалу: розвиток і взаємодія / відп. ред. О. І. Чередниченко. – К., 1995. – С. 7-12.

11. Зорівчак Р. П. Учений, що мислив категоріями української науки (до 85-річчя від дня народження професора Юрія Олексійовича Жлуктенка) / Р. П. Зорівчак, О. І. Чередниченко // Мовознавство. –

2000. – № 4/5. – С. 7-15.

12. Зорівчак Р. П. Юрій Олексійович Жлуктенко (31. 08. 1915 – 4. 02. 1990) / Р. П. Зорівчак , О. І. Чередниченко // Теорія і практика перекладу = Теория и практика перевода. 1990 / Респ. міжвід.

наук. зб. Київ. держ. ун-ту ім. Т. Г. Шевченка. – К., 1991. – Вип. 17. – С. 172-179.

13. Качмар М. Семестр у Львові: Пригоди і враження канадської студентки / М. Качмар ; Альбертський ун-т. Канад. Ін-т укр. студій. Метод. кабінет укр. мови. – Едмонтон, 2003. – VIII. – 55 с.

14. Левицький А. Е. Порівняльна граматика англійської та української мов: підручник / А. Е. Левицький. –

К.: Вид.-поліграф. центр “Київський університет “, 2008. – 264 с. 15. Резолюції Пленуму Спілки письменників України // Літ. Україна. – 1973. – 27 березня.

16. Франко І. Я. Зібрання творів: у 50 т. / І. Я. Франко, редкол.: Є. П. Кирилюк (голова) та ін. – К. : Наук.

думка, 1976. – Т. 45. Філософські праці. – 570 с. 17. Gerus O. W. Foreword / O. W. Gerus // Dutka J. The Grace of passing. Constantine H. Andrusyshen.

The Odyssey of a Slavist. – Edmonton; Toronto, 2000. – P. XIII- XVII. 18. Telfer G. Dictionary of Canadianisms: How to speak Canadian, eh! / G. Telfer. – S.l.: Folklore, 2009. –

352 p.

19. Zhluktenko Yu. Ukrainian poetry in the Netherlands / Yu. Zhluktenko // Ukraine. – 1988. – Sept. – P. 34-35.


Documents

УДК : 821 - СумДУlib.sumdu.edu.ua/library/docs/vestnik/fil_1_14_1.pdf · народної демонології ± відьмами, чортами, перелесниками,