Ірина Потаніна

БІЛЯВКИМОГО

ЧОЛОВІКА

Роман

УДК821.161.2 – 312.4ББК 84.4 УКР6 – 44П 64

П64 Потаніна, ІринаБілявки мого чоловіка: Роман. – ТОВ «Гамазин», «Зелений пес», Київ – 384 с. ISBN 966-365-111-3

Уявіть собі, що однієї ночі ви прокидаєтеся, підходите до вікна й бачите свого коханого чоловіка в обіймах нахабної білявки! Звісно, це тільки лихий сон. Але чому ж тоді чоловіка все-таки немає поряд?! Чому в чудового хлопця, котрий і думати не сміє про інших жінок, крім своєї неперевершеної дружини, раптом виникає потяг до сторонніх білявок? Усе це слід якнайдетальніше розслідувати. І ми це зробимо разом із героїнею твору. Хоча б для того, щоб переконати чоловіків, котрі вважають, що від білявок усе лихо, наскільки вони не праві. Бо білявкам насправді теж не позаздриш. І на життя їхнє зазіхають, і батьківських статків прагнуть позбавити... Одним словом, неприємності на кожному кроці. От і доводиться нещасним шукати непохитного колишнього «опера», щоб попросити в нього захисту. І горе тій дружині, котра вчасно цього не зрозуміє! Але не турбуйтеся, врешті-решт нещасна білявка виявиться під надійним захистом, і ще невідомо, кому їй варто дякувати: «оперові», чи його дружині?

ББК 84.4 УКР6 – 44

© І. Потаніна © ТОВ «Гамазин»художнє оформлення,оригінал-макет, виключна

ISBN 966-365-111-3 ліцензія на видання.

2

Пролог

Спітнілі руки пожадливо вчепилися в Маріїні плечі. До чого огидно іноді бути шістнадцятирічною красу-нею! Доводиться терпіти ці пристрасті... У такі хвилини Марійці страшенно хотілося записатися в Бабусі Ягусі й таким чином навіки врятуватися від ненависних домагань.

– Кохана! – перегар, яким тхнуло з вискаленої пащі лжекузена, додав наступним Маріїним словам належної природності.

– Забери руки, ти мені бридкий, – презирливо скривилася юна аристократка. Вона не боялася. Цей тип надто тремтів перед її батьком, щоб посміти заподіяти дівчині будь-яку шкоду. – Ну подумай, що робиш – самому стане соромно.

– Я кохаю тебе, – він ще не розтискав обіймів. Марія відхилилася від роззявленого рота, що жадібно хапав її губи. Між верхніми передніми зубами лжекузена красувалася огидна пломба, вкрита жовто-коричневим на-льотом.

«Боже, про що я думаю? Терміново в Бабусі Ягусі», – вирішила Марія, а вголос сказала зовсім інше.– Ні, – з гідністю відчеканила вона, дивлячись кривдникові просто у вічі, – ти кохаєш не мене, а своє кохан-

ня до мене. Це зовсім інше. Крім того, я все одно ніколи не зможу відповісти тобі взаємністю.Як і годиться, словам шістнадцятирічної спокусниці ніхто не надав особливого значення. Ненависні обійми

лише поміцнішали. Марійка рвонулася щосили, струснула з себе бридкі дотики, гордо розвернулась і кинулася геть. Вийшло гарно й водночас без жодного кокетування. Правильно вийшло. Дуже добре.

– Кохана! – тоном умираючого канючив відштовхнутий. – Я люблю тебе...Марійка, не обертаючись, зникла за рогом батьківського особняка, що самотньо стирчав серед зелені.– Я кохаю тебе, – п'яний лжекузен раптом заплакав, жадібно вдихаючи запах Марійчиного поту, що лишив-

ся на кінчиках пальців. – Люблю тебе... Уб'ю тебе! Марусько, я вб'ю тебе!!! Маріє, я люблю тебе! Гадюка ти така...

– Припинити маразм! – лжекузена, звичайно ж, зупинили. – Та ви п'яні, молодий чоловіче?! Не соромно?Маріїні щоки палали вогнем, вона важко дихала, зумисне високо здіймаючи декольте. Втислася спиною в

тонку стіну й переосмислювала останній монолог лжекузена.«Ах, он як?! Уже й похороном репутації не гребуємо, – обурювалася вона. – У нас, бачся, любов! Ніякої

відповідальності, суцільні почуття. А я повинна все це терпіти… Тьху! Втім, – Марія раптом посміхнулася чо-мусь потаємному, й у глибині її зеленавих очей блиснули лукаві смарагдики, – не варто засмучуватися. В усьо-му можна знайти щось гарне… Зрештою, не так часто доля дарує бідолашній дівчині чоловіка, ладного через власні почуття здаватися цілковитим ідіотом. Просто потрібно вміти з ним поводитися. Почитати хелпи, вивчи-ти правила користування...»

З наступного ж дня Марія вирішила бути з лжекузеном привітнішою. Як і всі жінки її віку, вона, звичайно, ще не могла зрозуміти, що фальшива люб'язність ранить часом куди гостріше за відверту відмову.

Розділ перший, про шкоду сторонніх білявок і надмірної уяви

Недобре передчуття наздогнало мене уві сні.Зазвичай на дачі в батьків я спала дуже добре. Особливо, коли цих самих батьків і сестриці-підлітка там не

було. Зараз обставини складалися особливо сприятливо. Ось уже три дні, як ми з Георгієм закинули всі справи та подалися на дачу, щоб присвятити бодай тиждень одне одному й красотам осінньої природи. Навіть несподі-ваний приїзд Артема, двадцятип'ятилітнього сусіда по колишній міській квартирі, не затьмарив принад гармо-нійного відпочинку. Завше химерний Тимко поводився покірливо та лагідно. Залюбки дозволяв себе експлуату-вати, вчити життя. Зізнатися, ми з Георгієм, майже на десятиліття старші, частенько діставали хлопця нотація-ми. Але йому попри це чомусь було цікаво з нами, й він частенько навідувався в гості.

Загалом, приводів для занепокоєння тієї ночі в мене жодних не було. І треба ж було з'явитися цьому жахли-вому передчуттю.

Не цілком розуміючи, що роблю, я клацнула вимикачем, підійшла до вікна, відсунула штору й остовпіла. Мій третій чоловік (а до цього часу я мала дурість скріпити свої стосунки з Георгієм Собаневським печатками в паспортах) стояв на найкраще освітленому місці подвір'я та стискав у обіймах обурливо витончену майже го-лу білявку. Коли Жорик вгледів мене, сонну, у вікні спальні, нітрохи не зніяковів, а, навпаки, очевидячки зра-дів. Він заклично замахав вільною рукою. Таке могло наснитися тільки в найідіотичнішому кошмарі. Я впевни-лася, що ще сплю, й повернулась у ліжко.

«Стривай! – швидко заговорив у мене всередині Здоровий Глузд, – коли те, що у вікні – сон, то де ж тоді, питається, справжній Жорик?»

Не розплющуючи очей, я ще раз помацала рукою по другій половині ліжка. Це вже занадто! З такими ви-кривленнями реальності я була категорично не згодна. Вдруге підходила до вікна вже цілком свідомо. Зреш-тою, краще знати жахливу правду, аніж втішатися бридкою брехнею... За вікном практично нічого не змінило-ся. Вільною рукою Жорик набирав чийсь номер на мобільному телефоні. Я автоматично відреагувала на дзво-ник, схопила свого мобільника.

– Ну? Катерино? – обурено промовив мені у вухо Георгій. – Ти вийдеш, щоб мені допомогти, чи я так стоя-тиму до світанку?

– А тобі ще й допомога потрібна?! – навіть не знаючи, з чого саме почати скандал і чи починати його взага-лі, нерозумно поцікавилась я. – Сам уже не в змозі впоратися?

3

– Звичайно, потрібна допомога, – незворушно погодився чоловік, який був, зважаючи на красномовність, у доволі піднесеному настрої. – На те ми й родина, щоб усі труднощі ділити навпіл. Взаємодопомога, так би мо-вити...

– Я б воліла ділити навпіл щось приємніше, – остаточно прокидаючись, пробурчала я. – Знаєш, якщо ти не-гайно не поясниш мені, що відбувається… Що там ти збираєшся робити й таке інше… Загалом, ризикуєш, що я зрозумію тебе неправильно...

Усе це я говорила вже на ходу, похапцем застрибуючи в джинси й накидаючи куртку. Бурчання бурчанням, але тут навіть найдурнішому з усіх моїх внутрішніх «Я» зрозуміло – сталося щось серйозне, слід зібратися та включитись у роботу з усунення неприємностей.

Ось! Оце якраз найбільше й обурювало. Ми ж у відпустці! Ми ж домовлялися ні в що не втручатися і не до-зволяти ніякій роботі навалюватися на нас! Георгій, як завжди, не всидів на місці. Думка про те, що гармоній-ний дачний спокій відтепер буде тільки в спогадах, мені зовсім не припала до смаку.

Перед тим, як вийти, я навіщось глянула в дзеркало та ретельно зачесалася. М-да, в порівнянні з білявкою, що красувалася за вікном, я, сонна, вочевидь програвала...

Я вилаяла себе за дурнуваті думки, взяла з вішака свій осінній плащ, щоб прикрити сором білявки, й скоти-лася сходами.

У цілковитому мовчанні ми затягли гостю, що була в стані глибокої непритомності, в дім, а за нею – і вели-чезну валізу, котра стояла досі в Георгія біля ніг. Важили обидві – й панянка, і валіза – приблизно однаково. Я, звичайно, завважила за краще вдати, що для мене обидві непідйомні. Бракувало ще, щоб я підкреслювала тен-дітність сторонніх білявок!

Жорик дбайливо вклав обидві знахідки на диван у вітальні. Я ще й досі не могла дібрати слів.– Здорово, що ти прокинулася і так вчасно виглянула у вікно. Дуже мене виручила, – ніби нічого й не стало-

ся, повідомив чоловік. – Я б і сам, звичайно, впорався. Але зі значно більшою втратою часу. Я її вже годину тягну.

Чомусь жалібний Жориків тон не викликав у мене анінайменшого жалю.– Де й навіщо ти її вкрав?! Хто дав тобі право тягати по нічному селищу сторонніх жінок?! – сформулювала

я нарешті свій праведний гнів.Жорик пирхнув, відповів презирливим поглядом, очевидячки звинувачуючи мене в тугодумстві.– Скажи, будь ласка, а що б ти робила на моєму місці?! – багатозначно поцікавився він.Цього разу в розумових здібностях своєї половини засумнівалась я.– Застрелилася б! – була моя відповідь.Огризнулася й відразу відчула болючий укол Сумління. Зрештою, наскільки б підозріло гарненькою не була

білявка, вона поза сумнівом потребувала допомоги… Скільки разів я обіцяла сама собі навчитися нарешті лагі-дності та сумирності. Скільки збиралася спокійно ставитися до Жорикового невміння по-людськи пояснювати, що відбувається, і до його вражаючої здатності перетворюватися на співучасника будь-яких неприємностей у радіусі десятка кілометрів від нас.

– Ти того… Вибач, що я лаюся, – почала кволо, – ніяк не можу звикнути до твоєї манери ні з ким, крім себе, не рахуватися...

– Та ні, – Жорик, який зібрався був уже образитись на мій брутальний тон, видно, теж згадав, що обіцяв ви-правитися та спокійно ставитись до моєї запальності, – це ти вибач. Я сам винен. Ніколи нічого не поясню до пуття… Все чекаю, поки ти порозумнішаєш і сама щось тямити почнеш...

Я глухо загарчала у відповідь на таку низьку оцінку моєї кмітливості. Білявка раптом застогнала.– Зараз, зараз! – хором відмахнулися від неї ми з Жориком, і далі розпливаючись одне перед одним у в'їд-

ливих вибаченнях.Білявка неввічливо стогнала, не зважаючи на наше прохання кілька хвилин почекати.І тут я прокинулася остаточно.– Швидку! Вона ж може вмерти! На матусиному дивані! Швидку мерщій!– Швидку не можна. Дівчину хочуть убити, її сховати потрібно, – радісно повідомив Жорик таким тоном,

начебто я мушу радіти з можливої появи в нашому домі переслідувачів білявки.«Спокійно, зараз не до оплакування власного комфорту, – наказала я власній паніці, – не будь я Катерина

Кроль, якщо не зумію негайно себе опанувати».– Тоді нашатир. І негайно клич Артема.– Це вірно, – погодився нарешті Жорик і подався будити сусіда, котрий ось уже рік як був дипломованим

медиком.Крім того, Артем був багато чим зобов'язаний нам із Жориком, тому ми могли розраховувати на його розу-

міння та мовчання.Я залишилася зі знахідкою наодинці; не без ворожості заходилася її розглядати. За кілька хвилин ворожість

змінили жалощі. Білявка виявилася зовсім юною. Дівчині таки добряче перепало. Розірвана блузка оголювала страшні садна на лівому плечі. Вилиця спухла, схоже, від удару. Господи, що ж могло статися? Я відколупнула від стінки морозильника грудочку льоду та притулила до забитого місця. Дівчина знову застогнала й раптом розплющила очі. Зеленавий погляд вистрілив у мене проханням про допомогу. Це відбулося так зненацька, що я з диким вереском відскочила до дверей.

– Не рухайся, не ворушися, не розмовляй! – автоматично закричала я. – Тобі зараз приведуть лікаря...

4

Схоже, мій лемент налякав потерпілу значно більше за все, що сталося раніше. Вона затулила обличчя ру-ками й знову знепритомніла. Я сама не зомліла тільки через цікавість. Не могла ж я пропустити подальшого розвитку подій.

– Братці, ви що, з глузду з'їхали, – бурмотів піднятий серед ночі Артем, – я ж, типу, ветеринар...– Ось, – Жорик завів сусіда в кімнату й кивнув у бік гості.Зовнішність юної білявки, якої не могла зіпсувати навіть розпухла вилиця, миттєво змінила Артемів на-

стрій.– Нічого собі! – захоплено пробубонів він.– Це ти про що? – жваво поцікавилась я.Артем опанував себе й незворушно узявся до огляду.– Госпіталізуватимемо? – запитав буденно.– Ні, – хором відповіли ми.– Насправді нічого страшного. Просто забиті місця... Однак раз вона знепритомніла, виходить, можливо,

струс мозку...– Що потрібно робити?– Може, приспимо? – посміхнувся Артем. Професійний гумор сусіда був мені, м'яко кажучи, далекий. – Не-

хай відлежиться. Гадаю, типу, сама прочумається. Якщо струс не сильний, то все, типу, буде нормально...Артем пішов до себе в кімнату, притяг якісь мазі з огидним запахом. Розпакував бинти. «Як добре, що він

постійно тягає з собою робочу валізку», – швидко подумала я, забуваючи, як зовсім недавно висміювала цю сусідову звичку. Артем мовчки простяг мені пляшечку з якоюсь рідиною.

– Скільки разів і по скільки їй це давати? – запитала я.– Це, типу, тобі. Від нервів. Дядько Жорик просив захопити, – посміхнувся Артем.Я уявила, як зараз розіб'ю пляшечку об сусідову голову… Ні, краще об Жорикову. А краще об ту й іншу. На

жаль, пляшечка була тільки одна. Це врятувало обох від неминучої розправи. Я мовчки взяла ліки.– Жартую, – незворушно провадив сусід. – Там, на етикетці написано, як вживати. Це додасть їй, типу, жит-

тєвих сил.Нахабство росло в нашому сусідові значно швидше за інтелект.– Ех, Тимчику, – крізь зуби процідила я, – що довше тебе знаю, то більше вражаюся, як можна бути таким

свинтусом...– Сам страждаю, – чесно зізнався сусід, примирливо посміхаючись. З ранньої юності спостерігалося в на-

шого Тимка таке дивне вміння посміхатися всім обличчям. Кожною ластовинкою, кожною вією, навіть вуха-ми... Начебто лампочку в нього всередині вмикали. Не припиняти гніватися на нього після такої посмішки я не вміла. – Тобі, типу, добре, ти мене рідко бачиш.… – викаблучувався Тимко. – А я з собою постійно в контакті змушений перебувати.

– Тяжко тобі, – поспівчувала я, посміхаючись.Жорик, що давно звик до наших із Тимком суперечок та раптових перемир'їв, подався ставити чайник.– Усе, тепер нехай спить, – Артем скінчив чаклувати над компресом, який мав цілковито реанімувати біляв-

чину зовнішність. – Дихання, начебто, рівне… Сподіваюся, вранці почуватиметься краще.Я здивувалася, коли виявила в собі щиру радість за несподівану гостю. І раптом заспокоїлася. Чи не байду-

же, коли й де наздогнали б нас ці чергові неприємності, – за тиждень у місті, чи тут і зараз... Коли вже така в нас робота – куди подітися? Ні, ви не подумайте, працювали ми зовсім не викрадачами чужих панянок, а саме навпаки – сищиками. Наша з Георгієм детективна агенція «Order» давно вже вважалося однією з найкращих у місті. Власне, варто зауважити, що таких агенцій у місті було тільки дві. Наша й ворожа. Про ворожу, природ-но, я й говорити не хочу... Втім, здається, я відволікаюся.

Сусід тим часом розслаблюватися не поспішав. Хитрим завертом нижньої губи він видмухав із ока свій довгий білявий чубчик і відкашлявся.

– Ну, дядьку Жорику, – сусід називав Жорика так, як звик з дитинства, – типу, розповідай.Жорик пильно оглянув присутніх, ще раз прикидаючи, чи можна довіряти такому товариству.– Не тягни, – підтримала я сусіда, дивлячись чоловікові у вічі.– Значить, так, – Жорик набрав повні легені повітря, – дівчина потрапила в автокатастрофу.Я, підозріливо примружилася, запитливо киваючи Артемові.– Підтверджую, – заспокоїв сусід, – принаймні, дуже, типу, на те схоже.– Отож, – провадив Жорик, – я виявився мимовільним свідком. Більше того, я чув розмову двох недобрих

хлопців, один із яких, схоже, двоюрідний брат жертви. Ці хлопці зовсім не бажали, щоб дівчина вціціліла після катастрофи. Подумалося, що не варто залишати її в їхньому товаристві...

– Що ти зробив з тими хлопцями? – не на жарт захвилювалась я.– Та ні, – замахав руками чоловік, – я їх не чіпав. Просто дівчину забрав. Вони, власне, подумали, що спра-

ви в неї зовсім кепські, й не приховуючи радості, поїхали собі. Я саме там неподалік у кущах ховався. Загалом, нікого з них і пальцем не торкнув, присягаюся...

– Любий, – я відчувала, що починаю закипати одночасно з нашим чайником, – скажи, будь ласка, тебе що, вдома так страшенно кривдять, що ти, бідолашний, ночами по кущах ховатися мусиш?

Жорик стражденно закотив очі до стелі.– Це все в сусідньому дворі почалося. Я там стежив за ними...– Навіщо? – хором поцікавилися ми з Артемом.

5

– Стежив, та й годі, – було вже зрозуміло, що більше ми не витягнемо з Георгія ні слова. – Може, в мене хобі таке – стежити за кимось... Може, я тренуюся... Професійні навички відпрацьовую... Може, в мене такий різновид лунатизму...

– Ще скажи, що по гриби ходив, – посміхнулась я, а потім пояснила для Артема, – з деякого часу наш Геор-гій дивитися на гриби не може. Палає до них лютою ненавистю.

– З деякого часу! – передражнив Георгій. – Розповідати – то вже всю правду. Від одного вигляду грибів ме-ні тепер зле. А все тому, що закушували ми недавно з двома клієнтами чудовими грибочками. Один я живий лишився.

– Отруїлися? – в Тимка покруглішали очі. – На смерть?– Майже. Але їх хоч від отруєння рятували. А мене за що? Просто за компанію. У мене до того, як лікарі в

організм вчепилися, анінайменших ознак отруєння не спостерігалось… Тепер і духу не зношу ні грибів, ані ме-диків. Ветеринари складають виняток, певна річ...

– Ой, братці, – захоплено розвів руками сусід, – ви, я бачу, як цю свою агенцію відкрили, так, типу, дах у обох і поїхав...

В'їдливі Артемові зауваження зараз мене хвилювали найменше.– Гаразд, – Жорик вирішив знову прийняти командування на себе, – допит скінчено. Цікавість вдоволено.

По табору оголошується відбій. Завтра вранці мені потрібно буде в таких-сяких справах у місто змотатися. Ка-терино, залишишся чергувати біля потерпілої. Тимку, якщо можеш, не їдь поки нікуди. Побудь із ними.

– Буде, типу, виконано, – повідомив сусід, завжди готовий до пригод.Коли Жорик говорив таким тоном, заперечувати було безглуздо.– Навіщо ти вплутуєшся? – спробувала я м'яко завести, коли Артем пішов. – Чи не краще розшукати яких-

небудь ніжно налаштованих родичів і передати це чадо під їхній догляд?– У мене є варіанти? – невдоволено гмикнув Жорик та заходився грати жовнами на вилицях, і без того різко

окреслених. Це була найперша ознака того, що Георгій зволить нервуватися. – Одного родича я вже побачив. Де гарантії, що інші не виявляться ще гіршими за цього двоюрідного братика? Крім того, не на те ми з тобою чотири роки тому відкривали детективну агенцію, щоб від розслідування справи, котра звалилася нам просто в руки, ось так взяти й відмовитися. Чує моє серце – воно того варте. І в сенсі заробітку теж. І крім того, хто ж, як не ми?

– Жорочко, може, не треба? Порятував дівчинку, й добре. А далі хай хтось інший розбирається… Відпуст-ка в нас начебто...

– Завтра обговоримо. Мені ще деякі факти перевірити потрібно...Я тяжко зітхнула. Залишалося тільки сподіватись, що Георгієва запопадливість ніяк не пов'язана з зовнішні-

ми даними потерпілої білявки.

Вранці я відчула себе зовсім скривдженою. Жорик поїхав у справах, навіть не збудив мене. Оце його най-краще характеризувало. Щойно з'являлася якась хоч відносно цікава справа, він віддавався їй цілковито. Я пе-реставала існувати якраз до завершення чергового розслідування. Звісно, якщо було потрібно для справи, Жо-рик згадував про мене й навіть частенько не гребував моїми порадами чи іншою допомогою. Я намагалася всі-ляко спростовувати усталену думку, що, мовляв, не жіноча справа – ловити злочинців. Іноді навіть ловила, що-правда, кожного разу ненавмисно й несподівано. Замість подяки отримувала стримано-схвальний кивок і знову випадала з кола Жарикових інтересів аж до закінчення. Тобто до кращих часів. Таке мене зовсім не влаштову-вало.

Я нашвидкуруч начепила щось дачне, спустилася в кухню, що слугувала одночасно й за вітальню, а по суті була верандою. Артем із самого рання сидів у головах гарненької гості. Та, здається, ще спала.

– Як справи? – поцікавилась я.– Начебто нічого. Вона, типу, ще заслабка, щоб довго розмовляти. Але дещо мені вдалося довідатись до то-

го, як знову заснула. Її звуть Марія.Те, яким піднесеним тоном сусід вимовив останнє слово, не залишало сумнівів, що він уже начепив на на-

шу гостю такий собі небесно-романтичний образ.«Ось і добре, – вирішила я, – отже, стежитиме за здоров'ям дівчини належним чином. Хоча шкода хлопця.

Напевно виявиться, що в такої панянки давно вже власний штат розкішних наречених».– Моя допомога потрібна?– Та, типу, ні. Все нормально. Марії просто треба відлежатися. Вона, схоже, пережила сильне потрясіння.Власна непотрібність чомусь ще більше мене засмутила. І навіть стороннім білявкам я ні до чого… Приго-

тувала сніданок і вирішила трохи погуляти околицями.«Ну який же все-таки черствий народ мужики, – сумно міркувала я, розуміючи, що Жорикові дійсно просто

не спадає на думку подзвонити й довідатися, як у мене тут справи. Справи, за його уявленням, можуть бути тільки в нього. «От цікаво, – мстиво примружилась я, – а якби зі мною сталося зараз що-небудь? Він, як і рані-ше, займався б власними справами?» Моя уява отримала благодатний ґрунт і почала розлючено змальовуювати неймовірні пригоди, що діються зі мною. Приміром, гуляючи, я наткнуся на лігвисько бандитів. Звичайно, ві-дразу подзвоню Жорикові. Зашепчу в трубку, мовляв, він мені тут негайно потрібен… А він, звичайно ж, сухо відповість, що зайнятий і передзвонить пізніше. І тоді я залишуся без жодної підтримки й буду змушена сама вивести банду на чисту воду.

«Жорикові потім буде до болю соромно! – радісно думала я, прокручуючи в мозку картини моєї перемож-ної появи і його, Жорикового, каяття. Або ні, краще не так... Уява вже перемкнулася на нову модель ситуації.

6

Мене викрадуть! Так, так... Причому, через його, Жорикові, дурощі. Бандити, які полюють на Марію, нападуть на мене де-небудь отут. У лісі. Відвезуть до страшного підвалу, що кишить мишами. Візьмуться випитувати, де Жорик ховає знайдену дівчину. Я, звичайно, героїчно мовчатиму. Все, що я встигну зробити до того, як страш-ні лаписька тих здорованів скрутять мене, це послати Жорикові умовний сигнал».

Колись, жартома прокручуючи в розмовах можливі ситуації такого штибу, ми з Георгієм умовилися про ко-довий дзвінок, що означав: «Небезпека!» Один гудок. Потім відімкнутися. Потім знову набрати номер. Якщо можеш, говори, що сталося. Не можеш – і так зрозуміло: діється щось недобре.

Я не зможу. Здоровані спробують відібрати телефон. Перш ніж здатися, я встигну зітерти з дисплея набра-ний номер (хоча краще було б, звичайно, з'їсти телефон), щоб не дати бандитам ніяких ключів до Георгія. Я на-віть посміхнулася, уявляючи, як кусатиме лікті Жорик, розуміючи, що сам винен у моєму викраденні. Як пере-верне догори дном усю область, щоб врятувати мене. Як захлинеться від напливу почуттів у мить зустрічі… Як уважно зазирне в очі своїм глибоким карим поглядом, що стане раптом таким теплим, таким ніжним… Як пальці мої звично пробіжаться по його твердому коротко підстриженому волоссю на знак того, що пробачаю… Як він заприсягнеться більше ніколи не полишати мене саму...

Я вже збиралася вичитати власній уяві за надмір романтичності, як раптом почувся телефонний дзвінок. Пі-сля одного гудка трубка підозріло замовкла. У мене похололо всередині. Дисплей повідомляв, що дзвінок був від Георгія. Телефон задзвонив знову, я вчепилася обома руками в кнопку «Yes». Важке дихання по той бік су-проводилося чиїмось віддаленим криком:

– Ану клади мобілу, дзвонити заборонено! – кричав хтось зовсім не Жорчиним голосом.Зв'язок обірвався. Я відчула, як підгинаються ноги. О ні! Невже уява знову витворяє зі мною свої жорстокі

штуки? Невже вигадане знову збувається? Таке траплялося й раніше, але, варто зізнатися, то були дрібниці й уже ніяк не в настільки перекрученій формі...

– Жорику, Жорику, візьми ж трубку!!! – репетувала я телефонові, хоча була вже твердо впевнена, що зв'язок більше не поновиться.

Розділ другий, який викладає сумну історію веселої Марії

Я вдерлася в дім з твердим наміром вчинити переполох, але відразу притихла. У вітальні красувалася дбай-ливо вкрита пледом білявка, що напівлежала на дивані. Артем жваво розповідав щось, виписуючи по кімнаті радісні па. Якби в Тимка був хвіст – поза сумнівом, його зараз було б розпушено.

– Що, невже всі? – захоплено запитувала білявка, по-мальвінячому спліскуючи руками.– Усі! – трагічним шепотом заявляв Артем. – Усі, типу, дівчата рано чи пізно полишають мене. Я жахлива

особистість… Це, типу, карма. Іронія долі.Ну звичайно, чим ще Тимко міг намагатися звабити юну леді, як не розповіддю про свої комічні любовні

невдачі. Щодо заморочування осіб протилежної статі в нашого невгамовного сусіда давно була перевірена ме-тодика. Він грав на почутті протиріччя (мовляв, а я ось не така, як усі) та споконвічних жіночих інстинктивних жалощах до скривдженого, які й штовхнули у вдавано невпевнені Артемові обійми вже не одну самовіддану жертву.

– Ось наприклад, – Тимко вже був у запалі й перебивати його зараз видавалося блюзнірством, – проводжаю це я, типу, одну дівчину додому. Юлькою її звали. Втім, і досі звуть, напевне. Типу, тиждень уже додому про-воджаю, а вона на чай так ні разу й не запросила! Дивимося, а прямо біля Юльчиних дверей хулігани з під'їзду, типу, гидоту видряпали. Ну там «Юля дурепа», і все таке… Правдиві хулігани трапилися, як потім з'ясувалось.

Тимко на мить затнувся, міркуючи, що ж брехати далі.– Типу, – сміючись, підказала оповідачеві білявка. Зважаючи на все, їй було вже значно краще. Ніяких оз-

нак кволості в її голосі не було.– Що? – не зрозумів Артем, далі допетрав, що гостя не з дурненьких, і відразу перемкнувся на іронічний

лад. – А, ну так. Типу, з'ясувалося. Не в тім сіль! Отож, Юлька мені візьми та й заяви: «Зафарбуй, Артеме, цей напис. Раз ти за мною ходиш, то репутацію мою підтримувати повинен». Це я за нею ходжу? Це я, типу, пови-нен? Та ще тоном таким сказонула... Наказовим, типу. А сама дверима ляснула і вся така з себе невдоволена додому плакати втекла.

– Ну а ти?– Я? Виконав усе як годиться. Не полінувався. Пішов, типу, додому, взяв фарбу й замазав. Напис, як і про-

сили. Саме напис. Пройшовся пензликом безпосередньо по обрису літер. А Юлька образилася. Кажу: «Що на-казували, те й виконав». А вона в сльози. Бачити, каже, тебе більше не хочу.

– Жорстоко, – білявка намагалася приховати посмішку, – бідолашна дівчина. Ти хоча б вибачився?– А навіщо? – Артем лукаво підморгнув, посміхаючись. – Вона мені за тиждень, знаєш як набридла? Що я

їй – маляр, типу, стіни в під'їзді перефарбовувати… Знайшлася, типу, командирша...Ніколи, я впевнена, такого не відбувалося в Тимковому житті. Але вигадував він цілком упевнено й навіть,

здається, щиро ображався на Юльку, якої ніколи не існувало в природі. З дитинства Тимкові притаманна була невгамовна пристрасть до фантазій та акторський дар.

– Заради справжньої любові можна й малярем побути. Кожній дівчині хочеться, щоб заради неї робили по-двиги... – замислено й дуже серйозно промовила білявка.

Я відчула себе старою вихователькою, що підслуховує зізнання у взаємній любові дітлахів старшої групи. Стало якось ніяково від усіх цих дурниць.

7

– Кожній? І тобі? – хоробро включився Артем. – Коли що, ти тільки скажи. Я з вікна викинутися можу. Хвалити Бога, поверх перший...

– Не треба. Ти клумби помнеш. Там квіти дуже гарні...Я набрала була повітря в легені, щоб натяк-нути на свою наявність, але Тимко не дав вставити й звуку.– Тобі сподобалися? Це я вирощував. Ну, типу, разом із Катериною і дядьком Жориком, звичайно… Але

майже сам. Загалом, я тобі їх, типу, дарую. Хочеш?– І часто ти чужі квіти дівчатам даруєш? – глузливо поцікавилася білявка. – Тому тебе й кидають?– Ні. Не тому, – насупився Тимко, – з різних причин. Ось одна, наприклад...Білявка заздалегідь лунко розреготалася. Артем знову почав молоти язиком.Нема в мене звички ламати людям ідилію. Нема звички перебивати оповідача на півслові. Не звикла я вта-

ємничувати в сімейні неприємності сторонніх. Але, з іншого боку, все, що вже сталося останнім часом, теж не входило до моїх звичок. Нітрохи не звертаючи уваги на цей факт, воно все-таки сталося. Виходить, настав час змінювати правила.

Я твердо вирішила закликати гостей у свідки й помічники, щойно Артем скінчить розповідь, тому пішла в спальню перевдягатися для виїзду в місто. Вже в чому я була впевнена, то це в тому, що не сидітиму тут склав-ши руки, поки Георгій там не знати чим займається.

«Що ж таке могло статися? Кому могло спасти на думку нападати на Жорика? І що мені, питається, надяга-ти для спілкування з цими особистостями?» – думки в моїй голові нещадно плуталися і перескакували з теми на тему.

«Заспокойся! – владно наказував Здоровий Глузд, який давно вже страждав на нервові розлади через трива-ле перебування в моїй голові. – Не нервуватися – ось головне. Самі напали, хай самі й відбиваються. Якщо во-ни вирішили його викрасти – незабаром пожалкують. Спробуй-но прогодувати такого бранця!»

Ці настирливі дурощі в свідомості жахливо дратували й ніяк не давали зосередитися. Я сіла на ліжко та за-ходилася масажувати скроні. Кажуть, це стимулює роботу мозку.

«Не уявляю, кому він міг знадобитися? – полізла в голову чергова порція маячні. – Може, це просто жарт? А може, моя ненька здійснила свій давній вирок викрасти худющого Жорика собі на відгодівлю?»

Схоже, стимулювати в моїй голові абсолютно не було чого.Я відчула себе жахливо нещасною. Ну чому в нас усе не як у людей? Хотіла відпочити від таємних справ, –

нарвалася на якусь засекречену білявку. Хотіла спровокувати власного чоловіка на подвиг, – і ось тепер зму-шена сама виказувати чудеса героїзму. Тільки знати б, де на ці чудеса попит. І чи варто здіймати галас, дзвони-ти в міліцію, до військових і жіночої збірної з кік-боксингу; може потрібно навпаки – сидіти тихо, боятися нашкодити, змусити себе заспокоїтися та чекати на чергові звістки від Георгія?

Прийняти рішення сама я була не в змозі. Тимкова порада виявилася просто необхідною. Аж ніяк не тому, що його думка могла виявитися мудрою (тут я саме була впевнена в протилежному), а тому, що повинен же бо-дай хтось розділити зі мною тягар відповідальності за прийнятий до виконання план дій.

«Ет, Жорочко, Жорочко! Ну чому ти вічно все робиш невчасно? Надумався ж зникати саме тоді, коли в ме-не не лишилося жодних сил для боротьби з неприємностями...»

Я вийшла в коридор.– А Ольга мене покинула через дитину, – долинав із вітальні Артемів голос.«Господи, його послухати, то він просто Дон Жуан якийсь!»– Ти відмовився визнати батьківство? – глузливо цікавилася білявка, котра, здається, вірила Тимковим ба-

лачкам приблизно настільки ж, наскільки і я.– Я? – Артем очевидячки на ходу змінював складену подумки розповідь. – Атож. Відмовився. Але це мені,

типу, не допомогло.– Тобто?– Непорозуміння. Усе моє життя – суцільне непорозуміння.– Не труї душу. Розповідай. Цікаво ж.Цього разу я прогнала рештки коректності: припинила німо стовбичити на порозі та увійшла все-таки до

кімнати.– Здрастуйте, – білявка знічено спіткнулася на півслові й опустила вії.При денному освітленні, загорнута в плед, вона мала значно менш ефектний вигляд, аніж учора вночі. Це

істотно поліпшило моє до неї ставлення. Тому я привітно кивнула у відповідь.– Це Катерина. Та сама, про яку я тобі говорив, – відразу заторохтів Артем. Мені на мить стало зле. Уяв-

ляю, що міг наторочити про мене Тимко з його знудьгованою за вдячним слухачем уявою. – А ми тут життє-вим досвідом ділимося, – всміхнувся він.

– Не слухай його, він тебе поганого навчить, – мовила я білявці, яка в моїй присутності зробилася раптом жахливо тихою і скромною.

– Чого це «поганого»? – обурився Артем. – Тільки гарного! На моєму кепському прикладі Марія навчиться уникати помилок… Ось, приміром, зараз я розповідав історію, як розстався з однією дівчиною через дитину.

– Знаю, знаю, – я не могла принагідно не познущатися з сусіда. – Ви прожили разом п'ять років. Потім ти довідався, що в неї двоє дітей, яких вона від тебе ховала. Ти жахливо образився й покинув її. Вчинив негідно...

Артем на мить занімів, і очі його обурено покруглішали. Як це я можу раптом так паплюжити його перед гостею?!

8

– Неправда! – кинувся він пояснювати білявці. – Не було такого. Це Катерина жартує так… Ні з ким я не жив разом п'ять років. І нікого не кидав. Це мене всі кидали... Катю, ну поясни ж, що ти пожартувала!

– А я тобі повірила! – пафосно примружилася білявка, та відразу й не витримала, пирснула сміхом.– Ну що тут смішного? – ображався Тимко. – От вічно, типу, тільки вирішу щось розповісти,як з'являються

всякі, з пуття збивають. «П'ять років разом прожили!» Навигадують же такого... Нормальна людина стільки ча-су разом із однією жінкою прожити, типу, не зможе. Тут більше трьох діб важко витримати, з нудь-ги виєш...

– Не відволікайся від історії про дитину, – перебила білявка.– А… Ну звісно. Загалом, типу, було так. Пішли ми з однією панянкою в Макдональдс. Ну, треба ж її було

десь вигулювати. А тут… Підходить якийсь карапуз років, типу, п'яти, смикає мене за руку і радісно кричить: «Татку, татку! Бігмак хочу! Ти мені вже рік бігмака не купував...» Ну що на таке можна відповісти? Я, типу, мовчу, очі викочені до нормального стану привести намагаюся. А панянка моя раптом як завелася. «Завжди пі-дозрювала, що ти негідник і ошуканець! – кричить. – Якби не зустріли зараз твоєї дитини, я могла б так нічого і не довідатися!» Одним словом, образилася вона, типу, і втекла. Істеричка.

– А ти що?– Хотів бігмак купити дитині, але потім грошей стало шкода, – нібито чесно зізнався Артем.– А дитина що?– Зволила нарешті підвести до мене голову, налякалася. Потім, типу, кудись у бік поглянула й запосміха-

лась, ухопила за руку мужика, що за мною в черзі стояв, та заходилася його так само настирливо смикати і «татку, татку!» кричати. Переплутав малий, типу. А я через цей випадок до панянки тієї більше підійти не мо-жу. Як згадаю, яка вона істеричка, так відразу ноги самі геть несуть. Така ось сумна історія.

– Справжньому коханню ніякі непорозуміння не страшні, – повчально промовила білявка.Я раптом зрозуміла, що допомоги мені від цих діточок чекати не варто. Вони мене ще більше переживати

змусять. Їхня романтична маячня моїм нервам тільки нашкодить. Тому я вирішила поки не розповідати про дивний сигнал від Жорика.

«Просто розпитаю білявку, та й по всьому. Адже якщо з Георгієм справді щось сталося, то це цілком може бути викликане подіями, пов'язаними з нічною гостею. Принаймні, ніяких інших приводів для нападу на Жо-рика я не бачу. Усі вороги – винуватці попередніх розслідуваних нашою агенцією злочинів – разом із усіма своїми вболівальниками давно засаджені Георгієм за ґрати. Нові вороги можуть з'являтися тільки з новими справами. А нова справа нашої агенції, я так розумію, прямо пов'язана з появою в нас білявки. Жорик поїхав до міста дізнаватися щось про неї, його вистежили і… На цьому місці серце моє на мить завмирало, а потім починало скажено битися.

– Стривай! – уголос вигукнула я. – Не дозволяй мені знов ухилитися від важливої теми.– Від якої, типу, теми? – поцікавився Тимко підозріливо.Я тяжко зітхнула та заходилася чіплятись до гості з нахабними розпитуваннями.– Марійко, ти, зважаючи на все, вже отямилася. То поясни ж нам, що з тобою сталось...По обличчю білявки промайнула тінь.– Я не знаю... – скорчила страдницьке обличчя гостя.– Як це не знаєш? – жорстко напосілась я. Напосілася, хоча й ненавиділа сама себе за ці прискіпування.«Ет, Жорочко, Жорочко! Знайшов час потрапляти в халепу. Саме тоді, коли мені найнеприємніше розпиту-

вати когось та копирсатися в чиїйсь душі».– Вона справді нічого не знає, – заступився Тимко. – Пам'ятає тільки, що збиралася їхати з дачі. Виїхала за

ворота, розігналася, а там – трах-бах-бум – чи то в машині щось зламалося, чи на вулиці когось підірвали. А потім темінь і ваші з Жориком приглушені голоси. Це не вона мені, а я їй у результаті ситуацію пояснював.

Я рвучко підвняла брови. Невже Тимкові мізки настільки загрузли в романтичному болоті, що він вибовкав білявці про Жорчині підозри?

– Так, – він ніби прочитав мої думки, – я давав клятву Гіппократа і повинен піклуватися про дітей і жінок. Я вважаю, що будь-яку істоту потрібно заздалегідь попереджати про небезпеку. Марію хотіли вбити, тому-то дя-дько Жорик і сховав її тут. Нечесно було б приховувати від Марії ці факти! Типу!

Ну точно. Білявка запаморочила нашому Тимкові голову, й він тепер ні на що не годен. Втім, як, цікаво, без цих пояснень можна було переконати Марію залишитися в нас? Можливо, Артем і вірно вчинив...

– Я дуже вдячна, що ви врятували мене та прихистили. Артем ось навіть розвеселив трохи... – хрипким від хвилювання голосом заговорила білявка. – Розумієте... Схоже, мені зовсім нема куди йти. Про міську квартиру кузен знає… Втім, що це я… Розклеїлася зовсім, – гостя спробувала зобразити на обличчі цілковите самовла-дання. – Поїду до себе. В інше місто. Там у мене є робота, квартиру я там наймаю... Машина ось навіть була до вчорашньої аварії... Може, ще ремонту підлягає? Треба подивитися… Але це все не так важливо. Важливо, що в цьому місті мені, схоже, дійсно нема чого ловити...Програші теж слід приймати з гідністю, – на очі дівчині навернулися сльози. – Раз не вийшло по справедливості, нехай уже буде, як є. Нічого, виживемо...

– Які програші? – я взагалі нічого не розуміла. – Який кузен?– Мені вона ні про що таке не розповіда-

ла, – скулився Тимко під моїм суворим поглядом. – Ні про якого кузена нічого не знаю...– Вибачте, у мене ж тепер взагалі нема речей... Валіза лишилася в машині. Чи не знайдеться у вас носович-

ка? Бо, знаєте, щось потрапило в око і болить...Від цих зворушливих спроб зберегти цілковите самовладання та видимість внутрішньої сили, віяло чимось

надто гарним. Я спіймала себе на тому, що тепер мені справді подобається наша гостя.

9

– І носовичок у нас знайдеться і... – я посміхнулася з виглядом штукаря, що обіцяє диво, – твоя валіза. Геор-гій же не дурень, щоб жінку кудись без речей переносити. Він задовго живе зі мною, щоб не знати, що є речі, без яких жінка обійтися просто не в змозі.

– Справді? – білявка навіть посміхнулася. – А я вже непокоїлася. Все одно не без втрат. Піджака шкода, що в машині лишився, і блузка вся подерлася... Крім того, саме авто! Господи, тут радіти треба, що жива, а я за ре-чі хвилююся. Ото дуре-па, так?

– Усе нормально. Кожна б на твоєму місці хвилювалася. Добре ще, що Жорик украв тебе разом із валізою. Тимку, дістань-но з-під крісла.

Нітрохи не соромлячись наших зацікавлених поглядів, Марія полізла шукати свого носовика. Вміст її валізи навів мене на певні думки.

«Дивне спорядження для звичайної поїздки до міста… Навіщо книги? А статуетка до чого? Наявність ліхта-рика ще можна якось виправдати, але ось навіщо ця покорчена настільна лампа? Слід негайно все з'ясувати. Ось тільки як би при цьому не травмувати психіку дівчини...»

– Маріє, тобі можна...– Марійка. Кличте мене просто Марійкою. Бо якось офіційно виходить...– Тобі можна ставити запитання, чи тебе це зараз травмуватиме? Втім, це теж запитання... Відверто кажучи,

не знаю, як підступитися до теми, але підступитися до неї необхідно...– Усе гаразд. Я вже заспокоїлася.– Розкажи нам усе. Це дуже важливо. Ми хочемо тобі допомогти, але не зможемо цього зробити, не знаючи

твоєї історії в усіх подробицях.«Крім того, не знаючи їх, ми не зможемо з'ясувати, чи причетна твоя історія до того, що відбувається з Ге-

оргієм», – подумки додала я, навмисно в такий спосіб перетворюючи себе з альтруїстки на ошуканку.– Навіть не знаю, з чого почати... – гостя затнулася. Тут її погляд упав на складений учетверо аркуш із аль-

бома, що визирав із внутрішньої кишеньки валізи. – Ось! – Марійка простягла його мені. – Так буде наочніше. У мене проти нього теж дещо є!

Ми з Тимком вирішили не витрачати часу на розпитування та двома парами очей жадібно втупилися в ар-куш. Там було надруковано ось що:

«Після того, як я вбив її, ночами мені почали снитися кошмари. Ні, не труп коханої з'являвся уві сні. Не її бліда, неприродно відкинута назад голова, що безвольно звисала зі зламаної шиї. Не закочені, як і раніше, фіалкові очі, що колись світилися іноді заворожливим, бездонним щастям. Не вивалений розпухлий язик, нині потворний, який подарував мені колись стільки приємних хвилин. І навіть не страшний, завалений сміттям яр, куди я врешті-решт укинув трупа... Мені снилася лава. Нещасна дерев'яна лава своєю бездушністю взялася ви-мотати всю душу і в мене. Звичайно, наступного ранку після вбивства я намагався знайти цю лаву. Але її не було. Уявляєте? Ще вчора була, а тепер зникла. Випарувалася, розтанула, згинула… Дуже обережно я намагав-ся з'ясувати в працівників парку, куди подівся цей дерев'яний монстр. Усе марно. Облаштування парку. Нік-чемну лаву відвезли на смітник. Смітників у місті безліч. Я перерив зо два, поки цілковито впав у відчай.

Мушу віддати собі належне. Вбивство було вчинено в стані афекту. А як могло статися інакше? Адже я справді кохав убиту. Кохав до божевілля. Саме це й штовхнуло мене на злочин, коли кохана заявила, що хоче піти від мене.

Ви б, може, і не знайшли мене ніколи, пане Слідчий, якби я не писав цього листа. Та я б і не писав, якби не ця огидна лава. Ах, якби її не було! Якби її взагалі ніколи не існувало! Все ж складалося так вдало. Офіційно в момент, коли мою дівчину було вбито, я взагалі перебував у відрядженні. Чудове алібі. Та лава була. Вона, за-грожуючи неминучим викриттям, постає в нічних кошмарах і доводить мене до крайнощів. Не бажаючи жити у вічному страху перед викриттям, розуміючи, що клята лава не дасть мені спокою і що Ви рано чи пізно добере-теся до неї, я пишу це зізнання.

Це я вбив Ганнусю Аленову. Я – убивця. За свідчення цього може слугувати видряпаний мною на спинці нещасної лави напис: «Ганнуся Аленова + Льоня Песов = Любов до Могили». Як свідчать дата й підпис під цим текстом, видряпував я його за півгодини до того, як убив Ганнусю. За двадцять сім хвилин до того, як вона повідомила, що йде від мене.

З повагою, Песов Леонід».– Це що? – я ще кілька разів пробіглася очима по тексту й зрозуміла, що заплуталася остаточно.– Його зізнання, я так думаю, – серйозно промовила Марійка. – Чомусь не відправлене. Може, злякався і не

зміг здатися властям? У будь-якому разі, можливо, мені вдасться цим скористатися… Пригрожу, що коли не віддасть заповіту, покажу це зізнання міліції.

«Нічого собі! Справа тут, виявляється, неабияка. Вбивство! Крий Боже, щоб зникнення Георгія не мало до цього Песова Леоніда ніякого відношення… А може це все якийсь жарт?» – думки нарешті вийшли зі ступору та почали формулюватися в слова.

– Який заповіт? Убита Ганна Аленова щось заповідала тобі? – я дістала записника й приготувалася писати.– Ні. До чого тут Аленова? Мені батько заповідав, – Марійка насупилася, скривджена моєю нетямущістю. –

Якщо відверто, навіть не знаю, чи існувала ця Аленова насправді. Може, це все плоди уяви Кузена. Просто знайшла такого ось листа й вирішила собі про всяк випадок забрати. Щоб коли знадобиться, яскравіше вдачу мого кузена проілюструвати. Адже нормальна людина такого ніколи не напише, правда? Цей лист свідчить про всю його гидотність і може придатися, коли я схочу влаштувати Кузенові якісь неприємності... Нехай міліція

10

розбирається, чого це Леонід Песов таке написав. Навіть якщо він нікого не вбивав, по інстанціях усе одно тя-гатимуть.

– Чого б то? – Тимко втрутився в розмову так, наче розумів, про що йдеться. Втім, швидше за все, просто вдавав компетентність, щоб не здатися гості дурнем. – Такого листа хто завгодно може на комп'ютері надруку-вати. Це не доказ. І навіть не матеріал для міркувань. Якщо про вбивство Аленової справи не порушено, зви-чайно...

– Не знаю я нічого про цю Аленову! Але... – тут Марійка стисла кулаки й очі в неї знову блиснули вологою, – Кузен така людина, що міг і справді вбити когось. Погана людина, я б сказала. Та ви з написаного й самі су-дити можете. Треба ж таке написати... Хоча, Бог свідок, раніш я була переконана, що поганих людей не буває. А тепер ось... Ви просто уявити собі не можете, яка мій кузен погана людина!

– Особисто я поки взагалі нічого собі уявити не можу. Просто не розумію, про що ти говориш. Чи не можна по порядку? Отже, батько щось тобі заповів...

– Ні, – Марійка тяжко зітхнула, – якщо по порядку, то починати треба з іншого боку. Не з того, як він умер, а з того, як він народився...

– Пробач, а ти впевнена, що така розповідь займе прийнятну кількість часу? Твій батько ж, напевне, довго жив...

– Довго, – знову зітхнула Марійка, – довго й не дуже щасливо. Шкода його, – дівчина знову припала до но-совика по тому випросталася й опанувала себе. – Втім, зараз я все поясню. Батько мій походить із родини со-лідного партійного працівника. Розкіш оточувала таточка з дитячих літ. Коли він підріс, то зумів правильно скористатися зв'язками своєї родини та стати що називається Людиною. Батько правильно зорієнтувався в ко-мерційній постперебудовній країні та перетворився навіть на Дуже Забезпечену Людину. Ось такий винятковий талант був у мого татуся щодо правильного орієнтування. А в його рідного брата такого таланту не було. За-мість цього в дядька були пристрасть до алкоголю, істерична дружина й син, який нехтував батьківськими скандалами, тобто мій кузен. Точніше, насправді він ніякий не кузен, а звичайний двоюрідний брат. Але таточ-ко мій змушував іменувати братика Кузеном для аристократичного звучання. Про себе я завжди говорила: «лжекузен»– надто вже не схожі на родинні наші стосунки. Мій лжекузен – ще той подаруночок! Років йому тридцять, вигляд має на двадцять, розуму – на десять. Чіплятися почав, ще коли мені шістнадцяти не було. Я його по можливості м'яко відшивала… Навіть дружити з ним намагалася. Але дружба була йому не потрібна. В результаті він мене ненавидить тихою ненавистю. Зовні, звичайно, він – сама галантність. Через те, що на п'ять років старший, намагається нібито піклуватися про мене... Сволота!

– Влучно сказано! Але, ти, типу, не відволікайся від сюжету, – сухо перебив Тимко. Схоже, сусід відкинув геть усі свої викаблучування й був тепер гранично зосереджений. Що ж, такий Тимко подобався мені куди більше.

– Авжеж, вибачте, – Марійка спробувала відповідати атмосфері загальної зібраності й почала говорити тіль-ки по суті. – У сімнадцять, назавжди стомлена надокучливим батьківським піклуванням, я втекла з дому. Мама вмерла, коли я була мала, тому не було кому захистити мене від суворого батькового виховання. Він ростив із мене аристократку. Не дозволяв виходити нікуди до простих смертних, забрав зі школи, приставив репетито-рів… Загалом, нав'язане ним життя поступово ставало нестерпним, і я втекла. Знаючи, що мене шукатимуть, змінила ім'я, місто, навіть волосся перефарбувала… Подзвонила батькові, кажу: «Не шукай, все одно не знай-деш, не лишила я від тебе собі нічого. Ні роду, ні імені...»

– То насправді ти не Марія? – розчаровано поцікавився Артем.– Та Маруська я, – посміхнулася дівчина. – А до цього довго Сашком іменувалася. Для конспірації. Зага-

лом, увесь цей час лжекузен біля батька пасся, спадщину собі висиджував. А я візьми та й перед самою смертю батька з'явися. Бідолашний братик.Треба було бачити вираз його обличчя, коли я ввійшла до кімнати батька, який уже вмирав. Просто мені наснилося, що таточко хворий. Ось я не витримала й приїхала. Виявилося, вча-сно. Батько зі мною поговорив і вмер відразу, – цього разу Марійка щосили намагалася не розридатись, і їй це майже вдавалося. – Розповів про заповіт. Виявляється, частина спадщини Кузенові дійсно перепала, але основ-не все – мені. Я кажу: «Ти, тату, не вигадуй, видужуй краще. Мені гроші ці не потрібні зовсім. Мені ти потрі-бен». А він так розхвилювався від такої моєї заяви, що відразу й умер від хвилювання. Уявляєте?

– Мої співчуття, – вставила я.– Дякую, і вам того ж, – автоматично відповіла Марійка й відразу спохопилася. – Ох, пробачте, це я через

нерви таку нісенітницю кажу… Отож приїхала я сюди на дачу, щоб у міській квартирі не жити. Там на той час давно лжекузен угніздився. А братик візьми та й приїдь за мною на дачу. Поговорити, мовляв, треба. Так, мов, і так, каже, перед смертю в таточка, видно, дах поїхав, ось він і наговорив усякого. Насправді в заповіті сказа-но, що все майно твого батька в мою власність переходить – ось бачиш, написано заповіт. Я кажу: «Неправда це. У заповіті зовсім інше написано. Це, я впевнена, підробка». Кузен раптом розлютився. Почав кричати, гро-зитися й проговорився тоді:

«Та я сім років за твоїм бридким старим слідом ходив, щоб цю спадщину отримати! Я своїм потом усе до останньої копійки заробив! Спробуй-но стільки часу з таким огидним принциповим буркотуном поспілкуйся! Оце заповіт. Усе мені дістається. Оце підпис!»

Я дивлюся і згадую, як ми з братиком у дитинстві, бавлячись, підпис татусів підробляли.«Не батьківський це підпис!»

11

«Слухай-но, ти! Ти в житті ще нічого не розумієш, ти в місті цьому, вважай, і не жила, порядків тутешних не знаєш. Їдь здорова. Зовсім без засобів до існування не залишишся, я тобі якусь ренту виділю… Але в справи зі спадщиною – не лізь. У мене в цьому місті все давно схоплено. Розумієш?»

«Ні вже. Не в грошах справа – у справедливості. Волю покійного виконати потрібно. Я тобі теж ренту приз-начити можу. Якщо загрожувати перестанеш, звичайно...» – і тут відчуваю, мені так його пристрахати хочеть-ся… От і сказала на свою голову: «У мене є справжній заповіт, і я нізащо тобі його не віддам!»

«Це справжній! – стверджує Кузен і очима брехливо так блискає, а в самого аж губи від паніки побіліли. – Це справжній! І за півроку, як і годиться за законом, я вступлю в права спадщини та стану повноправним влас-ником і фірми, й будинку, і...»

«Ти розвалиш фірму! Я такого не дозволю...»«Якщо поткнешся до суду, тільки дарма час і гроші витратиш. По-перше, тут усе чисто. А по-друге, моя на-

речена, між іншим, прокурорська дочка. Січеш?»Я жахливо розлютилася. Навіть не в грошах річ, а в цій його кузенячій самовпевненості… І потім, батько не

пережив би такого нахабного порушення його волі. Власне, він і не повинен переживати, бо все одно вмер, але...

– Ну чого ти виправдовуєшся? – перебила я. – Це цілком природно, що тебе не влаштовує нахабна підробка зі спадщиною. Звичайно, треба позиватися...

– Я так і збиралась. Але тепер... Розумієте, після цієї розмови я подумала, якого дідька тут на дачі сиджу. Думаю, переїду зараз до міської квартири – вона ж моя, а не його. А завтра піду в суд і до журналістів і... Ось така дурна ідеалістка я була ще вчора, – Марійка розсміялася, по можливості, весело.

– Як здорово, що ти ще знаходиш у собі сили сміятися – похвалила я гостю.– Один відомий класик писав: «Люди сміються хоча б для того, щоб не плакати», – відповіла Марія і про-

довжила розповідь: – До речі, на цій дачі лжекузен раніше жодного разу не з'являвся. Він завжди відпочивав у іншому батьківському заміському будинку. Відбудованому й сучасному. А мені завжди тут було гарно. Тут я, ще зовсім дитина, з матір'ю відпочивала. По її смерті батько сюди приїздити не любив. Тут для нього надто просто. Змінювати обстановку не став задля пам'яті про смаки моєї мами. Він маму, здається, по-справжньо-му, любив. Загалом, настільки я розлютилася на Кузена, що вирішила всупереч усім своїм смакам переїжджати в квартиру. Щоб бути на очах і вести справжню відкриту війну. Зібрала про всяк випадок особливо пам'ятні ре-чі й зібралася їхати. А тут щось із машиною...

– Не стільки з машиною, скільки з намірами твого Кузена, – констатувала я. – Георгій же чув розмову, з якої зробив висновок, що аварію підлаштовано зумисне… З ким міг розмовляти твій брат?

– Він приїжджав зі своїм водієм… У тім-то й річ, розумієте? Тепер я не знаю навіть, чи варто йти до суду… Якщо в людини найжорстокіші наміри... Може, плюнути на все? З голоду не помру. Я зараз не так уже й пога-но заробляю. Жила завжди без батьківських грошей і далі проживу...

– А цей тип нахабно користуватиметься твоїм майном? – недобре примружився Тимко.– Усе це слід буде обговорити ретельніше, – застерегла я від поквапних висновків. – З одного боку, з таки-

ми психами, як твій лжекузен, краще не зв'язуватися, з іншого – хто ж їх тоді покарає, якщо не ми...І раптом зрозуміла, що для мене означає Маріїна розповідь. Виходить, жарти скінчилися вже давно. Вихо-

дить, Георгію дійсно загрожує серйозна небезпека. Якщо цей кузено-брат не боявся спроб убити власну сестру, об якогось детектива руки забруднити точно не посоромиться. Адже Жорика зараз, можливо, навіть катують. Вимагають виказати нинішнє місцезнаходження Марії... Я глянула на годинник. З моменту Жорикового сигна-лу тривоги минуло вже неймовірно багато часу. Такими темпами в місті я виявлюся лише над вечір...

«А допомога потрібна зараз! Ну чого ж я, дурепа, барюся?!» – титанічними зусиллями я змусила себе не впадати в паніку та самобичування.

– Марійко, негайно скажи мені міську адресу твого Кузена. Мені дещо треба перевірити… Ніяких запере-чень. Мені видніше, як чинити, – намагаючись триматись якомога впевненіше, взялась я роздавати команди. – Артеме, залишайся з Марією, їй зараз потрібен захист. Коли що – викликайте міліцію. Тимку, стільниковий ввімкнено?

«Тільки б на Жорика напали через яку-небудь іншу справу! Тільки б!» – подумки голосила я, поки мчала до зупинки електрички. Від переживань навіть забула про себе вилаяти Георгія, що забрав «Форда», не передба-чив, що мені, може, складно буде кидатися на героїчні пошуки викраденого чоловіка пішки.

Розділ третій, котрий стверджує: хто не заховався – я не винна

І хто б міг подумати, що в нашій країні мешкає так багато люду? Якби чиновники користувалися суспіль-ним транспортом, то, напевне, давно оголосили б загальнодержавну боротьбу з жахливим перенаселенням дер-жави.

«А може, всі кинулися шукати Георгія синхронно зі мною? Цілком реально, зважаючи на моє патологічне невезіння. У громадсьому транспорті, гадаю, панує благодать і роздолля лише тоді, коли я їжджу на «Форді»... Пригадую, Тимко розповідав навіть, що їхав до нас електричкою сидячи. Сидячи, а не в наполовину завішено-му стані, як я зараз», – мовчки посміювалась я сама з себе, щоб не впадати в граничне роздратування. А драту-ватися було через що: втиснута носом у могутню спину якогось обмотаного полотняною курткою дідугана, я ось уже хвилин з десять як намагалася вивинутися та прийняти зручнішу позу. Ледве це вдалося, як вагон хи-

12

тнувся й трохи струсив свій вміст праворуч. Величезний візок, навантажений підозріло підмоклими знизу кар-тонними ящиками, діловито гойднувся і наїхав просто мені на ногу. Власник візка, сухорлявий сутулий юнак у окулярах, що примудрявся навіть у такій штовханині читати якусь книжку, не дивлячись, схопився за ручку візка. Зрушувати це важкелецьке нагромадження з нового місця він не квапився. Я з натугою витягла руку звід-кілясь із надр юрби, потягнулася та трішки поплескала юнака по плечі. Публіку, ще здатну читати, я завжди поважала, тому грубіянити не хотіла.

– Ваш візок стоїть на моїй нозі, – чемно звернулась я до юнака, – нічого, не заважає?– Ні, ні, – неуважно відповів він, не відриваючись від книги, – все гаразд. Зовсім не заважає...Я розгубилася настільки, що навіть забула про свою повагу до читача.– Молодий чоловіче! Ви вже визначтеся: або з книжкою, або з візком... Ви ж тут не сам, зрештою!Юнак відірвався нарешті від чтива й невдоволено роззирнувся навсібіч.– На жаль, не сам. Не погодитися з вами не можна.– Будьте люб'язні, заберіть візок із моєї ноги.– Так, будь ласка, – юнак, що за ближчого розгляду виявився не настільки вже юним, глянув на мене, як на

сварливу бабу, знизав плечима й відвернувся. Візок він при цьому зрушив, але, на жаль, не в той бік… Коли замочене перед цим у всьому околишньому бруді друге колесо візка наїхало на мою вже хвору ногу, я не ви-тримала.

– Ну, знаєте! – з цими словами я сперлася всім тілом на ящики та рвучко висмикнула ногу. Треба ж було статися, що саме цієї миті електричка зупинилася. Причому, не просто зупинилася, а на особливо рейтинговій зупинці. На тій, з якої можна було пересісти на іншу електричку, потрібнішу. Добрих три чверті вагона, вия-вляється, їхали саме на ту потрібну станцію. Вони рвонули до виходу та звільнили візкові місце для маневрів. Від мого поштовху він трохи нахилилася, не втримав рівноваги й розсипався по тамбурі ящиками, які розкри-валися на льоту й вивергали морожені курячі стегенця. На щастя, за кілька хвилин майже всі вже вийшли з тамбура.

Юнак начисто забув про своє чтиво.– Як завжди! – заголосив господар курячих ніг, кидаючись збирати свою власність. – Варто гарненькій бі-

лявці з'явитися на обрії, як відразу на голову сипеться купа неприємностей.– Ваша голова на підлозі тамбура? – я наївно закліпала. – Неприємності, як бачу, висипалися на підлогу...Улещена «гарненькою білявкою», як назвав мене юнак, звичайно ж, виключно через свою короткозорсть, я

все-таки вирішила допомогти нещасному й тепер теж збирала курячі останки в ящики.– Прошу не кривдити товар! – грізно поправив окуляри юнак. – Курячі ноги – це приємності, а ніяк не нав-

паки, – після цього він із відчаєм зазирнув у ящик і сумно додав: – Були. Це третя моя робота за останній мі-сяць! – юнак тяжко зітхнув. Далі витяг із кишені вітрівки білосніжного носовика, швидко дихнув на обгорнуту в пил курячу ногу та заходився дбайливо протирати особливо забруднені місця. Нога не відчищалася. Юнак чортихнувся і з силою пожбурив її в дальній кут тамбура. Потім опанував себе, вибачився (здається, перед но-гою) і знову підняв її з підлоги.

Я мимоволі захихотіла.– Пробачте, просто це має такий безглуздий вигляд, – по тому я все-таки зважилася на запитання. – А ви на

кожній роботі щось на підлогу кидаєте?– Ні, – насупився юнак – На двох попередніх мене кидали. Тому й звільнився. А звід-

си, – хлопець кивнув на стегенця, – звідси, схоже, звільнять хазяї. І де ви тільки взялися на мою голову?– У Чернишисі, – люб'язно відповіла я, – у нас із чоловіком там мамина дача.– Справді? – юнак на мить якось пожвавився, та відразу й знітився. – Є в мене одні знайомі в Чернишисі,

тільки ті в електричці не роз'їжджатимуть… Отже, це не ви...– Що ж це за знайомі такі, що ви навіть не знаєте, який у них вигляд?– Такі ось незнайомі знайомі. Ви б, так як я, з гарненькими білявками поспілкувалися, то й не таких би

знайомих отримали. Це добре, до речі, що ви заміжня. Бо я вже чергових страшних неприємностей злякався.– Та я ж їх, начебто, вже принесла! – образилася я за власну значимість. – Стегенця вам зіпсувала...На хвилину раніше перекурити в тамбур вийшов літній чоловік; він почув мою останню фразу та раптом за-

дихнувся димом і почав підозріливо косувати на ноги мого співрозмовника.– Подумаєш, стегенця, – відмахнувся студент, – серед білявок бувають такі, котрі, разом зі стегенцями й

життя теж псують. Спочатку змушують купу дурниць робити, а потім уже й зупинитися не дають... Білявки – бич усього мого химерного життя! Добре все-таки, що ви заміжня.

– Мій чоловік теж так думає, – про всяк випадок холодно відповіла я.Юнак замовк, знов увіткнувся в книжку. Можливо, я передала куті меду з сухістю останньої фрази.– Що читаєте? – я скосила око на обгорнуту газетою книжку. Їхати було ще досить довго, тому я вирішила

відкинути забобони та продовжувати бесіду. Треба ж якось відволікатися від тривожних думок. Тим більше, не так часто жовторотикам здаєшся «гарненькою білявкою». Втім, чому б і ні? Солом'яні кучерики назвати тем-ними неможливо, а кирпата фізіономія з належної відстані та за належної короткозорості цілком «гарненька».

«Частіше громадським транспортом їздь, – подумалося мені раптом. – Найкращий спосіб підвищити сам-ооцінку… А так – цілий день у машині, як Гюльчатай у паранджі... Звичайно, жодного втішного відгуку за день. «Відкрити личко» тільки даішники просять, та й ті аж ніяк не лагідним тоном. Ось і страждаю від ком-плексу неповноцінності. Ось і ввижається мені власний солідний вік там, де ще й не ступала нога старіння. «Ах, на мене вже ніхто не звертає увагу! Це старість!» – страждаю я періодично. Брехня! Це тому, що нових

13

облич не бачу, а старі чи настільки вже до мене звикли, що компліментів не казатимуть, чи настільки осточор-тіли, що компліменти їхні гірше за будь-яку лайку сприймаються. Велика річ – вихід у народ. Відразу особисті-стю себе відчуваєш. Ну... Не відразу, а щойно юрба спаде...»

Юрба в електричках, як я зрозуміла, чимось нагадувала денну спеку: спадала до строго визначеного часу.– Читаю методичку з предмету «сценарна майстерність». Мій наукрук написав. «Він нас читать себе приму-

сив, і краще вигадать не міг...»

Я миттю згадала про свою Сестрицю Настусю. Напередодні закінчення школи Сестриця запалилася раптом талантом і пристрастю до різного типу постановок. Навіть на підготовчі курси сценаристів пішла з цього при-воду. Звичайно ж, глибоко травмуючи при цьому батьків і викладачів. Батьків – ефемерністю обраної спеціаль-ності. Викладачів – химерним характером підлітка, який підкоряє світ, і неймовірної довжини яскраво-синіми нігтями з портретами Масяні на кожному другому пальці. Лише мене Сестрицине рішення готуватися до всту-пу в Академію культури нітрохи не засмучувало. Головне, щоб дитина чимось захопилася й не тинялась без ді-ла чужими життями.

Тепер же, дивлячись на свого попутника, я уявила Сестрицю з оберемком курячих ніг і поморщилася, яко-юсь частиною мозку приєднуючись до думки батьків.

– І давно це студенти-сценаристи розвозять ящики зі стегенцями? – трохи глузливіше, ніж варто було б, по-цікавилась я.

– Давно, – незворушно відповів студент, – оце звідколи перебудова почалася, так і розвозять... Дітям на мо-розиво, бабам на квіти! Ну й собі на закуску, щоб не переплутати.

Виникнення потреб щодо дітей, закуски, а вже тим більше, бабів у Сестриці найближчим часом не наміча-лося, тому я посміхнулась. Люблю дотепних людей.

– Ходімо, може, присядемо, – студент зазирнув крізь розбите скло розсувних дверей до напівпорожнього вагона. – Правда, стегенця з собою волокти доведеться...

– Нічого, вони у вас уже волочені, – в тон відповіла я і перша ступнула у вагон. Сидіти на жовтому вигнуто-му ослоні чомусь виявилося дуже зручно. Я вирішила будь-що-будь поцупити з якогось списаного вагона таку лавку для батьківської дачі й уже подумки прокручувала план майбутнього викрадення. У кожному задумі ле-вова частка дій належала Георгію. Я знову згадала про своє лихо і впала в песимізм.

«Ах, Жорочко, Жорочко... І на кого ж ти мене залишив? Тепер навіть злочину скоїти нема з ким. Ну спра-вді, як ти міг мене покинути в такій дурнуватій ситуації? Та зажди: знайду – неодмінно на тебе за це зникнення ображуся!»

Цієї миті до вагона увійшов високий блідий джентльмен у відпрасованому костюмі. В одній руці в нього красувався пластиковий стаканчик, в іншій – милиця. «Подайте інвалідові!» – волала табличка, замість крават-ки повішена на мотузці, обмотаній навколо відпрасованого коміра сорочки. Охайний вигляд жебрака позитивно вплинув на пасажирів. Йому обережно кидали дріб'язок. Я б теж, напевне, вкинула, але тут задзво-нив стільниковий. Я та ще зо двоє пасажирів потяглися до сумок. Дзвінок повторився. На четвертому дзвінку чоловік із табличкою на шиї невдоволено поморщився, переклав милицю та стаканчик у одну руку й витяг з-за пазухи стільниковий.

– Так? Я ж просив не дзвонити на роботу! – гаркнув він у трубку, після чого натиснув відбій, повернув теле-фон у кишеню та знову простяг стаканчик жінці, яка за мить до дзвінка збиралася ощасливити його копійчи-ною.

Усі здивовано завмерли.– Знаєте, – ошелешено пробурмотіла жінка, – це якось навіть смішно виходить... Я от вам збиралася мило-

стиню подавати, хоча, знаєте, сама працюю-працюю, а на стільниковий телефон собі ще не заробила...Жебрак, здається, образився. Рвучко розвернувся, доволі спритно як на інваліда подався до тамбура, озир-

нувся біля виходу і з вражаючою для будь-чиєї уяви запальністю прокричав:– Це тому, що ви жерете багато! Жерти треба менше, тоді на що завгодно заробите! Жерти треба менше,

зрозуміло?Зі злістю зачинені розсувні двері ще кілька секунд їздили туди-сюди по своїх засмальцьованих рейках. У

вагоні стояла тиша. Потім хтось не витримав, несміливо гмикнув. Хтось приєднався. Незабаром пасажири дружно реготали.

– Ні, бачили? Жерти, каже, треба менше... Хам! Дотепний все-таки хам! Тільки мій новий знайомий сидів насуплений.– Вам це не здається смішним? – поцікавилась я.– Ні, – різко відповів хлопець. – Звідкіля ми знаємо, що штовхнуло цього нещасного просити милостиню?

Звідкіля знаємо, що він відчував, коли ця мегера йому вичитувала? Я ось теж, може, якби був сміливіший, пі-шов би милостині просити. «Я б у жебраки пішов, хай мене научать...» Гріх глузувати з того, чого не розуміє-мо...

«Господи, і звідки в нашої молоді стільки гіркоти у світосприйманні? – я згадала раптом сумні очі Марії, котра розповідала про свого негідника-кузена. – Ми в їхньому віці сприймали все значно простіше...» Потім я знову згадала про Настусю і з зачаєною гордістю за сестру додала: «Щоправда є й серед нинішньої молоді осо-би, які швидше цілий світ заженуть у депресію, аніж дозволять хоча б на краплю зіпсувати собі настрій». Останнім часом сестриця славилася невичерпним оптимізмом, який моя підозрілива ненька потай приймала за безмежну дурість і жахливо переживала.

14

– Молодий чоловіче, – ловлячи себе на повчальних нотках, згадала я нарешті про співрозмовника, – Сміяти-ся – це в будь-якому випадку добре. Сміятися без злості, певна річ. Тому ніякий це не гріх. Це захисна реакція суспільства. Сміх допомагає не впасти в депресію. Один відомий класик писав: «Люди сміються хоча б для то-го, щоб не плакати».

Студент якось дивно глянув на мене. Так, начебто остання фраза набула над ним якусь дивну владу. Потім коротко мотнув головою, нічого не відповів і знову ввіткнувся в свою книжку.

«Який же вразливий молодик, – сумно подумала я, помічаючи, що не можу більше контролювати власне за-непокоєння, а відволікати свідомість уже нема на що. – Ет, Жорочко, пам'ятаєш, я завжди казала, що ти вред-нючий і жахливо вразливий... Отож, я помилялася. У порівнянні з деякими індивідуумами ти зовсім не вразли-вий. І взагалі... Найкращий, найпотрібніший, найвродливіший і все таке... І треба ж було зникнути саме в той момент, коли я відчула все це. От негідник!»

На наступній зупинці студент сухо попрощався й поволік свої стегенця до виходу. Розвертаючи візок, він звично проїхався по моїх модних черевиках. Може, мстився за нотацію про користь сміху?

Студент пішов, а тривога залишилася. Варто було їй виявитися в гордій самоті, як вона миттю стала цен-тром уваги мого мозку й почала розростатися.

«Перш за все потрібно заїхати додому. Жорик напевно заходив туди.Мусив же він перевдягтися після пор-пання на городі...» На дачу Георгій принципово їздив у якомусь страшному лахмітті, що, на його думку, мало слугувати за робочий одяг городника. Жодні мої запевнення в тому, що перевдягатися можна вже на дачі й що міські сусіди можуть випадково отримати інфаркт, коли побачать його в дачному вигляді, Георгія не перекону-вали. Втім, його робочий одяг доброчинно впливав на даішников. У деяких, коли вони зупиняли Жорика і той у всій красі виходив із машини, був немислимий для працівника ДАІ вираз обличчя: начебто вони хочуть не взя-ти, а дати щось зупиненому водієві...

«Можна ще заїхати до Жоркового батька... Може, Георгій там з'являвся. Ні, тільки змушу батька нервувати. Паніку поки здіймати зарано. От якщо до завтрашнього ранку не знайдеться – то почну дзвонити всім і вся... А поки, на жаль, доведеться пошукати самостійно».

Легко сказати, «пошукати самостійно». З цим у мене завжди були проблеми. Не з самостійністю, зрозуміло, а з пошуками. Ось щодо втрат – я фахівець. Чого тільки не втрачала я за своє життя! Від не надто коштовних речей на кшталт голови чи совісті, до стратегічно важливих предметів на зразок молодості, номера телефону найкращого перукаря чи двометрової різьбленої підставки для взуття, котру в метушні переїзду я примудрила-ся забути біля під'їзду колишнього помешкання. Шукати я не вміла, а ось губила речі зі справжньою майстерні-стю. Приміром, усе дитинство я регулярно губила рукавиці. Мама не витримала й пришила їх на гумці до комі-ра моєї шуби. Наступного дня я знову повернулася зі школи без рукавиць.

– Мам, я їх знову згубила, – діловито повідомила матері про свої подвиги, надзвонюючи їй на роботу.– Як?! Це ж неможливо! Ти що, відпорола їх від гумки?!– Ні. Вішала пальто в роздягальні – вони були, – виправдовувалась я, – а прийшла додому, відчуваю, чогось

не вистачає… І в кишенях дивилася, і скрізь...Виявилося, я надягла чужу шубу. Не свою, стару кролячу, а нову, мутонову, однієї своєї однокласниці. За-

галом, якби завдання стояло що-небудь загубити, то я впоралася б надзвичайно легко. Але знайти… Усі мої по-передні спроби чогось пошукати закінчувалися завжди несподівано й не завжди безпечно. Знаходила я обов'яз-ково що-небудь не те. Приміром, шукала, ще живучи з батьками, сестрициного светра – знайшла власного батька, який сховався в шафу від матусиних вимог допомогти з прибиранням. Або шукала якось у квартирі в кращої подруги щось їстівне, – ненавмисно знайшла схованку її чоловіка з надзвичайно секретними докумен-тами...

«Схоже, час уже скористатися попередніми помилками, – я спробувала якось упорядкувати думки й вичави-ти з них хоч кілька грамів користі. – Аби я щось знайшла, потрібно шукати зовсім інше. Що ж, спробую обду-рити долю. Вдаватиму, що шукаю зовсім не Георгія...»

Варто все-таки віддати належне моєму психічному здоров'ю; така маячня в думках була не основним занят-тям, а розвагою, поки я добиралася додому. Звідтоді, як ми з Георгієм відкрили свою детективну агенцію, жили в квартирі, що слугувала за офіс у робочий час і за дім – у інший.

Дзвінок телефону відволік мене від роздумів і змусив зупинитися. У сумочці стільниковий виявився похо-ваний під такою кількістю всіляких речей, що розкопати його швидко не вдалося. Блискавично визволила апа-рат з-під маленької хрестової викрутки та переклала далі щасливий квиток, який трапився мені рік тому в трам-ваї, і сторопіла. Той, хто дзвонив, уже давно втратив надію зі мною поговорити й поклав трубку. Дисплей вис-вічував номер телефону моїх батьків. Уява миттєво включилася в роботу.

Георгій з моєю ненькою вирішили пожартувати зі мною! Скажімо, щоб перевірити глибину моїх подружніх почуттів. Сидять зараз спокійнісінько, попивають каву та сміються. Вирішили, що час зізнаватися: мовляв, ні-чого не сталося... Ні. Обоє вони, звичайно, великі оригінали, але на такий жорсткий жарт не здатні.

Значить... Виходить, із Жориком сталося щось жахливе... Міліція хотіла повідомити особисто мені, але не застала нікого вдома й була змушена подзвонити моїм батькам. Точно! Чого б іще батьки вирішили мені теле-фонувати?

Не в змозі й далі терпіти невідомість, я кинулася до телефону-автомата. Дзвонити зі стільникового на місь-кий, маючи під рукою автомат, навіть у найкритичній ситуації, – ознака кепського тону.

Залишалося тільки мріяти, щоб трубку взяла Сестриця. Та ледь чула мій голос, миттєво розпливалася в по-смішці й відразу повідомляла всі околишні та прилеглі новини, не чекаючи розпитувань. Звичайно це трохи

15

дратувало (я терпіти не можу марного витрачання часу), але в деяких випадках було дуже до речі. Ненька б від прямих розпитувапнь на тему місцезнаходження Георгія впала в істерику. Уяву я успадкувала від матері, тому на особистому досвіді переконалася, як легко можна довести себе до жахливого занепокоєння.

– Слухаю і виконую! – одночасно порадувала й засмутила мене Сестриця. Порадувала – самим фактом своєї, а не мамусиної присутності по той бік дроту. Засмутила – дивацтвом у тому, що вимовила.

«Може, вона не зовсім осудна, і її краще не чіпати? – уява відразу підключилася до ходу думок. – Точно! Сестриця збожеволіла, виплекала в собі манію величності й вирішила підкорити світ. Почала вона з Жорика, і, видно, тримає його зараз у заручниках... Мабуть, таким способом хоче випросити собі дозвіл довго сидіти в ін-тернеті. Звичайно, ми з Жоркою їй це забороняли...»

Картинка виходила вкрай дурнувата, нереальна, але бажана. Адже це автоматично означало б, що ніякі ли-ходії на Георгія не нападали.

– Чого мовчите, як риба об лід? – грізно поцікавилася Сестриця.– Думка проречена є неправда, – Настусині дивацтва в розмовах виявилися заразливими.– Ка-тру-у-сю-ю!!! – весь наліт терористичної екзальтованості з Сестриці як водою змило. – А коли ти в го-

сті прийдеш?– Ну, я ж сама не ходжу, потрібно вибрати час, коли Георгій вільний буде, – замислено промовила я, споді-

ваючись, що зараз Сестриця радісно повідомить: Жорик, мовляв, саме в них, а ось де я, нікому не відомо...– Одружений чоловік завжди невільний. Щоб він став вільний, йому потрібно з тобою розлучитися, – ней-

мовірно серйозно повідомила Сестриця, після чого знову переключилася на прийнятий у неї для спілкування зі мною дитячий тон. – То що ж, ви тепер взагалі ніколи не прийдете? – вдавано по-дитячо-му заканючила вона. – Приходьте, тільки купіть дорогою...

Цієї миті нерви в автомата не витримали, зв'язок обірвався. Усе необхідне я, власне, вже дізналася, але не передзвонювати було якось незручно.

– Ча-ча-ча! – сказала Сестриця, у відповідь на мій повторний дзвінок і поклала трубку.Я трохи сторопіла.«Невже шифр? Так вона хоче сказати, що розмовляти не може? Невже Георгій все-таки в них? Чи їм відомо

про те, де він?»Наступний дзвінок не приніс нічого втішного.– Ча-ча-ча! – вперто проговорила Настуся, перш ніж із трубки почулися короткі гудки.Я протерла очі, потрусила головою, обійшла один раз навколо телефону і про всяк випадок тричі сплюнула

через плече. Потім згадала, що весь час плутаю, через яке плече плювати, сплюнула через інше. Після цього знову набрала батьківський номер.

– Тільки не мороч мені голову своїм «ча-ча-ча»! – прокричала я, ледь хтось узяв трубку.

– Ти не занедужала? – стурбовано поцікавилася мама.– Я – ні, – чесно відповіла я, – а ось Настуся – не знаю. Що це за «ча-ча-ча» вона мені тут влаштувала? Я

дзвоню щоб довідатися, чи не з'являвся у вас Жорик, а зовсім не для того, щоб з'ясувати, що рідна сестра вирі-шила довести мене до божевілля.

Через деякий час, протягом якого обидва зіпсовані телефони – ненька та автомат – висотали мені всі нерви, з'ясувалося, що Сестриця лише намагалася скінчити свою попередню думку й відключитися, перш ніж я встиг-ну відмовитися прийти. Говорила вона: «Чай, чай, чай!» Мовляв, приходьте, тільки купіть дорогою чаю, бо в нас заварка скінчилася, а мені ліньки йти в магазин, куди батьки мене завзято женуть». Усе це я, кмітлива, на думку Сестриці, повинна була зрозуміти з загадкового «ча-ча-ча» і негайно з'явитися в гості. А викликати в ме-не панічний жах Настуся зовсім не збиралася. Час, який залишився на телефонній картці, я витратила, щоб по-яснити неньці, котра теж нічого про місцезнаходження Георгія не знала, що я в неї теж не збиралася викликати паніки. На слова: «Як же так? Жорочка зник! Ох, чує моє серце...» – довелося поквапливо заявити, що Георгій уже знайшовся. Для переконливості я навіть прокри-чала в простір: «Агов, Жорику, привіт!» І цим заспокоїла маму, зате приголомшила випадкових перехожих.

Загалом, у моїх батьків Георгія не виявилося. Саме час було пошукати на його власній жилплощі.Я переступила поріг і вже вкотре за сьогодні сторопіла. Першої хвилини подумалося навіть, що я просто не

туди потрапила. За деякими певними прикметами (відклеєний кутик шпалери під стелею, синяво-чорна подря-пина на полірованій поверхні гардеробу) я таки впізнала власний дім, та про всяк випадок замкнула обидва замки вхідних дверей і навіть ланцюжок повісила. Головне, вчасно! А раптом зловмисники ще не пішли? Я га-рячково вчепилася в стільниковий телефон, зібралася вже дзвонити Жорикові, щоб поскаржитися на жах, який тут навкруги діється, але вчасно спохопилася: згадала, що Георгій зараз зайнятий.

– Агов, є тут хто? Відгукніться! – я усвідомила, що злочинці навряд чи чесно мені озвуться, та вирішила трохи змінити тактику – Ну, глядіть же! Нарікайте на себе! Я йду! Хто не заховався – я не винна!

Я роззулася, озброїлася совком, який мешкав у коридорі за шафою і, старанно переступаючи безладно роз-кидані по підлозі речі, заходилася досліджувати квартиру.

Усе догори дном! Шухляди столу вивернуті, папери валяються по всій кімнаті, одяг викинуто з гардероба, ліжко, що складається в шафу, – наполовину розкладене та звисає, ніби язик із собачої пащі. І як, питається, я можу шукати чоловіка в такому безладі?

Я ретельно обстежила руїни домашнього затишку і не знайшла жодної живої істоти, зате знайшла безліч значно корисніших речей. Свої стоптані, але ніжно улюблені босоніжки, трагічно загублені влітку. Прощально-

16

го листа від одній близької мені в молоді літа людини, котрого я так ретельно ховала від можливих ревнощів Георгія, що сама забула, де він. Нові шкіряні рукавички, що зникли в Сестриці минулої зими...

– Ось бачиш! Шукала одне – знайшла інше! Якщо хочеш знайти Жорика, шукай що-небудь протилежне! – наполегливо нагадала я собі вголос. Розмовляючи сама з собою, я завжди почувалася значно впевненіше. Кміт-ливий співрозмовник надзвичайно зменшував напруження в критичних ситуаціях.

Ще кілька хвилин я безглуздо тупцювала на місці, розриваючись між бажаннями негайно кинутися давати цьому лад і терміново знепритомніти, щоб усе це більше мене не обходило.

– Ні. Мушу залишатися дієздатною. І при цьому краще нічого не чіпати. Раптом доведеться викликати мілі-цію.

Подумки я миттєво змалювала картину завтрашнього ранку. Я, пряма і горда, дивлячись вологими очима кудись за шибку, ворушу самими губами, викладаючи мужньому з вигляду представнику органів, що тут ста-лося.

– Учора вдень був цей дивний дзвінок. Я стривожилася і поїхала в місто. У квартирі Георгія не виявилося, зате виявився цей жахливий безлад.Я не турбувала вас, поки не перечекала стільки, скільки потрібно в, подіб-них ситуаціях...

– Для жінки вашої зовнішності ви вчинили на подив розумно. Тепер ми знімемо відбитки пальців зловмис-ників.

Тьху ти! І чого я раптом перетворилася на таку дурепу? Невже поява в домі пречудової Марії породила в мені стільки комплексів? Тільки й думок тепер, що про власну зовнішність! – останню фразу, зрозуміло, я го-ворила не представникові органів і навіть не в уяві. Обурення налякало вигаданого міліціонера, й він відразу випарувався. Вчасно! Ще тільки й бракувало, щоб побачена картинка збулася. Так і накаркати недовго. Раптом Жорик дійсно не з'явиться до наступного ранку?

Я оцінила можливі збитки, яких це завдасть моїм нервам, і зрозуміла, що таки доведеться терміново шука-ти. Я продефілювала в кухню з таким виглядом, начебто нинішній стан офісу цілком мене влаштовує. Клацну-ла кнопкою на чайнику, – єдиному представнику електронної техніки, який беззастережно мене слухався, доче-калася кави, зробила кілька ковтків і спробувала надумати все-таки бодай щось ділове.

– А може, й не було ніяких зловмисників? Може, це сам Георгій таке в поспіху накоїв? – з надією запитала я себе.

– Ні! – безжально відповіла я собі ж таки. – Усе життя залишався вдома сам без особливих втрат для поряд-ку, а тут раптом різко зіпсувався? Сумнівно. Крім того, Жорик із його патологічною пристрастю доводити все до логічного завершення, на такому безладі не зупинився б. Якби вже він задумав чинити безлад, то, напевне, й подушки крісел порозпорював, і стіл би на трісочки розібрав...

Цієї миті в двері подзвонили. Тільки цього мені й не вистачало! Ми ж усіх попередили, що їдемо у відпуст-ку!

– Хто там? – я наткнулася поглядом на ланцюжок і згадала про те, що мушу діяти обережно.– Відчиняйте, міліція!Тремтячими руками я вчепилася в замок.«Хай їй грець, тій моїй уяві! Тепер міліцію напророкувала! Господи, які ж новини привели представників

органів до нашого офісу?»До того моменту, коли двері нарешті відчинилися, я була зовсім не в змозі міркувати. Думки заполонив об-

раз коханого. Невже все настільки погано?– Що ви тут робите? – мужній з вигляду представник органів сховав посвідчення та спідлоба втупився в ме-

не.– Що з ним? – у свою чергу заговорила я, наказуючи сама собі заспокоїтися.– З ким? Почекайте, відповісте спочатку на моє запитання. Що ви тут робите?– Шукаю, звичайно. Що ще я можу тут робити!– Що шукаєте? – працівник органів невдоволено насупився і навіщось поставив ногу в отвір дверей. – По-

ясніть негайно.І тут я згадала про те, що трапляється, коли я прямо показую долі, що саме шукаю.– Шукаю... – я раптом взялася описувати особу, прямо протилежну Георгію за зовнішніми даними, – моло-

дого чоловіка, довжелезного такого блондина. Сутулого, зі світлими очима та янгольською вдачею...– Та що ви мені голову морочите! Ану до стіни швидко! Різких рухів не робити! Потім розберемося, у кого

тут яка вдача.От уже чого я ніяк не очікувала, то це такої поведінки від міліції.– У вас ордер є? – слухняно відвертаючись до стіни, промовила я.– Оце нахабство! – вирвалося в мого гостя. – Ордера з мене тільки господар вимагати може!Що це за незрозуміла така дискримінація? Тут мимохіть феміністкою станеш. Тобто госпо-дар, виходить,

може ордера вимагати, а господи-ня – ні?!– Щось я такого закону не пригадаю! – повідомила я стіні.Мене ніхто не слухав. Представник органів уже заглядав у кімнати. Я несміливо озирнулася.– Що вам там треба? – грізно поцікавилась я. – Це тепер мода така, по моїх речах нишпорити, так?– Ви їх що, з собою принесли? – з сумнівом оглядаючи безлад, що панував навколо, поцікавився гість. Зда-

ється, він розгубився не на жарт. Ще б пак, не щодня випадає нагода такий розгром спостерігати.Втім, навіть це не привід, щоб ставити такі дурнуваті запитання.

17

– А ви думаєте, речі в квартирах самі виростають? – дозволила я собі трішки підвищити тон.Зважаючи на обличчя гостя, остання моя фраза підштовхнула його до ухвали важливого рішення.– Не хочете по-людськи – не треба! – повідомив він, після чого дістав з кишені наручники, боляче смикнув

мою руку та причепив мене до себе. – Головне, щоб не втекла. Подробиці потім з'ясуємо, – швидше собі, аніж мені, повідомив нахаба. У цьому домі, схоже, на всіх нападало дурнувате бажання розмовляти з самими со-бою.

– Відстібніть мене негайно! – ситуація здавалася настільки комічною, що на обурення якось не лишалося сили. Мене, ні в чому не винну, в моєму власному домі, в такий момент, коли слід терміново шукати мого чо-ловіка й моїх зловмисників, раптом заарештовують. Маячня, нісенітниця, маразм! – Маячня, нісенітниця, ма-разм! – уголос прокоментувала я і не змогла стримати нападу нервового сміху.

– Припиніть дратувати мене! – цитькнув гість. – Дідько забирай, скільки можна його чекати, – пробурмотів він раптом собі під ніс.

– А на кого ви чекаєте? – відразу зацікавилась я.– На наряд для затримання особливо небезпечних… Таких, як ви, – огризнувся скутий зі мною металевим

ланцюжком міліціонер.Його роздратування миттєво передалося мені (не дарма кажуть, що метал – гарний провідник! Метал наруч-

ників вочевидь найкращий). Я набрала повні груди повітря, щоб вчинити належний грандіозний скандал. Але на сходовому марші раптом з'явилася моя сусідка згори. Дуже жвава пані доволі поважного віку, що цілими днями просиджувала біля під'їзду та займалася тим, що не схвалювала сусідів. Ну не могла ж я підкинути стільки поживи для сусідських пліток!

– Що це у вас відбувається? – зацікавлена відчиненими дверима бабця й не думала рухатися в колишньому напрямку. Вона полишила благі наміри розміститися на своїй улюбленій лаві біля під'їзду і завмерла. Помітила наручники й рішуче увійшла до мене в передпокій.

– Усе під контролем! – заспокоїв її мій гість, одночасно змахуючи рукою з наручниками та виймаючи по-свідчення з внутрішньої кишені піджака. Сусідка уважно втупилася в посвідчення. Іти вона вочевидь не збира-лася, чим дуже заважала мені разродитися нарешті скандалом. – А ви, громадяночко, хто будете?

Поки сусідка довго пережовувала свої імена, прізвища й заслуги, я розпікалася дедалі більше.– Раз уже зайшли, то дайте відповіді на кілька запитань, – це гість строго повідомив сусідці. – Хоча це й не

я розпитувати повинен. Гаразд, нічого, все одно ж чекаю, – останнє він стомлено пробубонів для себе.– Слухаю! – пожвавилася сусідка.Гість замислився. Намагався лоба почухати, але я гнівно відсмикала свою руку, й він був змушений теж

опустити свою.– Ось! – нарешті сформулював гість запитання. – Чи бачили ви тут блондина з ясними очима, високого й су-

тулого? – це він суворо запитав у бабусі. – Правильно ж я формулюю? – він в'їдливо посміхнувся мені.Стримати реготу я вже не могла.– Аякже! – сплеснула руками сусідка, – Бачила, бачила... Я й не таке бачила… Недавнечко заходив просто в

оцю квартиру. Я ще здивувалася, що за новий поселенець тут...Я спіткнулася на півсмішку. Отакої!– Докладніше його опишіть! – зажадала я, щиро жалкуючи, що під рукою нема записника, де можна було б

зафіксувати свідчення.– А громадянка сама не знає? – якось навіть кокетливо посміхнулася сусідка. – В окулярах такий, білявень-

кий. Вбраний гарно. Я біля під'їзду сиділа. Дивлюся, новенький хтось до нас заходить. Потім чую, на першому поверсі ключами шарудить. Мабуть, думаю, брат до сусідки приїхав… Але тепер-то зрозуміло, який він їй брат...

Мені, на відміну від бабусі, нічогісінько було не зрозуміло.– А що, чи надовго нині за таке садовлять? – поцікавилася в міліціонера осміліла сусідка. – Чи це так, для

остраху, щоб призналася? – бабуся знов кинула лукавий погляд на наручники.Цієї миті двері в парадному голосно ляснули й за якусь мить на порозі мого офісу з'явився схвильований

Георгій. Найсправжнісінький. Живий і неушкоджений.– Кгм! – ошелешено застиг у дверях мій чоловік.– Ой! Як у французькому кіні! – сплеснула руками сусідка. – Цю на коханці спіймали, а тут чоловік наго-

дився. Ой лихо! Я жінка пристойна... Я, мабуть, піду до себе, бо зараз ще битися почнуть...Сусідка радісно забубоніла щось собі під ніс і задріботіла нагору шукати захисту за своїми надійними две-

рима. Жорик причинив за нею.– Ну нарешті! – з докором глянув на Георгія мій наглядач. – Я тут уже не знаю, що з нею робити...– Кгм! – знову повторив Георгій, розширеними очима дивлячись на мої наручники.– Ти? Ти?! Ти! – до мене, нарешті, дійшло, що відбувається. Незважаючи ні на які перешкоди, я кинулася

до Жорика й волоком потягла за собою бідолашного міліціонера.

Розділ четвертий, що оголошує про нову справу детектива Собаневського

Перш за все мене відчепили від наручників. Далі – принесли купу вибачень. Нарешті – мало не завдали Ге-оргію тяжких тілесних ушкоджень за неправильно поставлене завдання.

18

– Ну, ти даєш! – журився мужній з вигляду міліціонер. – Не можна було попередити, що тут дружина може бути? Сказав: затримай того, хто там порпається. Так перед дамою підставити! Та тобі за таке по шиї треба на-давати! Молодший був би – надавав, а зараз уже гонору не стільки.

– Ну вибач, – знизав плечима Георгій, – хто ж міг припустити, що Катерина сюди приїде?– Знову я в усьому винна?! – обурювалась я, наливаючи всім кави.Виявилося, що мій тюремник прийшов до нас за дорученням Георгія і затримав мене цілком помилково.

Причому Жорик вважав, що сталося це з його, тюремникової помилки, а тюремник – що помилка була Жорчи-ною. Помирилися на тім, що винна в усьому я, і обоє накинулися з докорами.

– І ви, між іншим, теж, – заявив колишній тюремник. – Хіба не можна було по-людськи сказати, що ви – господиня? До чого було придумувати якихось блондинів...

– Кого вона придумувала? – миттєво насупився Георгій.– Я тобі потім поясню, – чарівно посміхнулась я, намагаючись швидше змінити тему. Звітувати перед сто-

роннім міліціонером про особисті методи пошуку не хотілося. – Ви мені краще докладно поясніть, що значить оцей безлад і навіщо заслано до нас у квартиру міліцію?

З'ясувалося, що Георгій знав про безлад заздалегідь, бо почув, як зловмисники домовлялися влаштувати об-шук у нашому офісі. Знаючи, що випередити їх не встигне, Георгій, не довго думаючи, подзвонив своєму дав-ньому приятелю, славному представнику правоохоронних органів, який, до того ж, працював за два кроки від нашого дому. Приятелеві Георгій нічого до пуття не пояснив, повідомив тільки, що отримав інформацію про напад, який планується на наш офіс. Мовляв, на детективну агенцію «Oreder» готується напад, терміново мобі-лізуйся і дій! І попросив знешкодити злочинців та дочекатися його, Георгієвого, прибуття.

– То он чому ви цікавилися, що я тут роблю! – раділа я з власної кмітливості.Приятель Георгія виявився людиною на подив коректною. Разів зо два зажадав від Жорика пояснень і отри-

мав категоричну відмову, тому лише мовчки розвів руками й промовив загадково:– Ну то тепер нарікай на себе! Непрошено й робити права не маю...Мені знадобився якийсь час, щоб зрозуміти, що він мав на увазі. Фраза, очевидно, означала щось на зразок:

«Не маю права надавати допомогу, якщо не просять».Як не дивно, Георгій зрозумів товариша з півслова. Певне, у них давно виробився цей своєрідний недоріку-

ватий сленг.– І не роби, – відповів Георгій.– Сподіваюся, ти глухаря не вішатимеш? – стурбувався раптом долею якогось птаха міліціонер. – Якщо бу-

деш вішати – то не на мене, please. Я офіційно цей напад оформляти не буду.– Ні, – занепокоївся й Георгій, – ні на кого не вішатиму. Не треба оформляти. Нічого ж не пропало важли-

вого? – звернувся він уже до мене.Георгіїв приятель отримав від мене позитивну відповідь і здивовано попрощався.– Спасибі тобі величезне, – на подив привітно кричав услід товаришеві Жорик. – І за спробу надання допо-

моги, й за відсутність зайвих запитань, і за спіймання дружини на гарячому. Ти заходь коли-небудь іще. Не в справах, просто в гості... – ледь за приятелем зачинилися двері, Георгій терміново посерйознішав. – А якого це блондина ти шукала?

– Ой, ну до чого тут це? – обурилась я. – Не на часі зараз! Розповідай краще, що з тобою було, хто влашту-вав на нас наліт і що цьому комусь тут було потрібно...

– Міняюся на блондина! – категорично заявив Жорик.Схоже, мій блондин і справді цікавив Георгія. Невже ревнощі? Отакої, по стількох роках спільного життя...

Мені стало до непристойності приємно...У будь-якому разі я відчула в себе в руках чудові ниточки для спекуляцій.– Віддам тобі блондина, тільки з умовою, що ти до обіцяного ще додаси точний і правдивий виклад походе-

ньок Маруськи.– Якої такої Маруськи? – сторопів Георгій. – Ти часом не збожеволіла? Про які походеньки торочиш?– Про те, звідкіля вона взялася в нашому домі. Ти замало вчора розповів. І все якесь непереконливе...– Хто вона? – Георгій почав дико озиратися. – Тут ще хтось є?– Та ні. Не в цьому домі, а на дачі. Вона – це Марійка, Марія, – білявка, яку ти вчора до нас приволік...– А, – Жорик полегшено зітхнув, – налякала ти мене. Думаю, кого ще сюди чорти занесли... Гаразд, усе од-

но, відчуваю, доведеться за цю справу по-серйозному братися, так що рано чи пізно муситиму втаємничити те-бе в усі подробиці. І рано – нітрохи не гірше, ніж пізно.

– Ні! – я раптом зрозуміла, чим скінчаться для мене його балачки. – Яка справа? Яке «взятися серйозно»?! Ми ж у відпустці! Ну врятував дівчинку, й годі... Тепер треба допомогти їй сховатися від кровожерливого бра-туся, і справі кінець... У неї в іншому місті й житло, й робота... Навіщо лізти далі?

– Розумієш, – Георгій багатозначно звів брови, підкреслюючи серйозність того, що казав, – є в мене підоз-ри, що це ті люди, з якими я зовсім не проти побитися... Крім того, вони завдали мені особистої образи! Я му-шу прийняти виклик. Я просто зобов'язаний передати їх до міліції... Найращий спосіб зв'язати їм руки...

– На дуель викликати не пробував? – скипіла я. – Жорику, в твоєму віці вже давно час спокійно реагувати на людей. Не можна все життя залишатися запальним хлопчиськом! – з надією заходилась я провадити вихов-ний процес, забуваючи, що саме за це зворушливе хлоп'яцтво й люблю Георгія найбільше. – Ну яка така «осо-биста образа» варта загубленої відпустки!? Ну що значить «давно хотів із ними побитися»!

19

– Гаразд, я розповім! – Георгій зі скривдженим виглядом випнув підборіддя. – Хоча, знаєш, трохи приниз-ливо вдаватися до таких подробиць... Ти повинна просто вірити мені на слово. Раз я кажу про «особисту обра-зу», значить, вона була...

– Ти зупинився на «гаразд, я розповім», – чарівно посміхнулась я.Жорик гнівно блиснув очима, але впокорився.– Вранці я поїхав у місто. Надто вже хотілося з'ясувати дещо про сімейство нашої знахідки. Кому саме на-

лежить сусідська дача? Що там за темні справи зі спадщиною? Потрібно ж було перевірити. Чи воно того вар-те. Ще цікаво було, куди «автосос» поволік авто нашої гості. Я вже встиг з'ясувати в сусідів по дачі, що по роз-биту «Таврію» приїздили вранці.

– Звідкіля ти знаєш про спадщину? – здивувалась я. – Марія розповіла нам історію лише сьогодні...– Почув розмову. Я ж розповідав. Діалог двоюрідного братика нашої знахідки і його приятеля. Братик бур-

хливо висловлював захват з приводу катастрофи та повідомляв, що тепер-то спадщина точно в нього в кишені. «Я – його племінник! Офіційний і єдиний спадкоємець. А вона нічого почати тепер не зможе. Січеш?» – гаряче шепотів він напарнику. При цьому ще наполягав на тому, що лікарів викликати не слід. «Залишимо все, як є. Ми ж цілком могли поїхати раніше... Чудовий щасливий нещасний випадок!» А напарник йому у відповідь бе-кає: «Ой, треба б перевірити… Раптом Марія легко відбулася? Ой, нам її добивати, чи що, доведеться? Жах який!»

– От сволота! – вирвалося в мене. По мірі того, як надходила інформація, Марійчин лжекузен викликав де-далі більшу ворожість.

– Ти ще не все знаєш! – перебив Георгій. – Потім вони виявилися медиками й намагалися нагодувати мене грибами – найненависніше для мене сполучення! Тому-то я й заговорив про особисту образу. Втім, про це тро-хи пізніше.

«Господи, ну чому?!» – з голосним стогоном усі мої надії на те, що все, можливо, ще владнається, полягли смертю хоробрих. У даному випадку відговорити Георгія від помсти було неможливо. І відмовитися від влас-ної участі в майбутньому бедламі я теж не могла. Спокійно дозволити Жорику наробити масу небезпечних дур-ниць? Ні. Таке не в моїх правилах. Не дозволити – не зможу. Спокійно дозволити – теж. Залишається тільки істерично робити дурниці разом із ним. «Ну чому цей Георгій усе життя змушує мене нервуватися?!»

«Цей Георгій» тим часом, не помічаючи моїх страдницьких гримас, провадив.– Біля станції, я, як звичайно, вирішив зазирнути в кіоск. Просто як у пісні: «А я тільки вийшов на п'ять хви-

лин купити сигарет». Повернувся у «Форд», а тут хтось накинувся на мене з заднього сидіння.– Тебе били?! – я відчула, як стискуються кулаки. Зараз уже я й сама жадала відшукати негідників...– На жаль, ні, – зітхнув Георгій, – бив я. Точніше, намагався бити. Безуспішно. Вони просто накинули мені

на голову ганчірку, просочену ефіром, і я вирубався… Отямився у гаражі. Смердить бензином, посередині «Фольксваген Пасат» стоїть із заляпаними болотом номерами, по підлозі якесь залізо та ганчір'я розкидано. Ру-ки-ноги зв'язані, голова гуде. «О! Прочухався!» – радісно вигукує кволий з вигляду мужичок, який сидить у кутку цього гаража за письмовим столом. Мене вже тоді зло взяло. Хоч би мордоворота якого підіслали! Це ж як принизливо! Розуміти, що дозволив викрасти себе якомусь здохлякові… А тут ще дивлюся – обличчя знай-оме. І нарешті розумію: переді мною сидить не хто-небудь, а напарник нашого двоюрідного братика. О діла!

– Він живий? – стривожилась я.– Якщо ні, то я тут абсолютно ні при чому, – завірив Георгій, втім, не надто впевнено. – Якщо він не помер

від нервового потрясіння, коли виявив, що я втік, звісно…– Стривай. Поясни до пуття, чого він від тебе хотів?– «Куди, каже, – нашу Маруську подів? Якщо скажеш, де дівчисько, відпустимо. Ні, – будеш тут у нас віч-

ність жити». Я коли в суть того, що відбувається, в'їхав, ледь на радощах мотузку не розірвав. Поганенька така мотузочка. Трішки смикнувся – відчуваю, вона тріщить. Зв'язали, називається! Але подумав, що рано поки звільнятися. Вперше в житті пощастило, можна сказати...»

– Тобто як це «пощастило»?! З якого це дива?! – обурення моє не мало меж. – Тобі що, так погано зі мною живеться? Чого це ти радієш, коли тебе збираються залишити навічно в якомусь гаражі?!

– Ось вона! – театральним жестом вказав на мене Георгій.– Хто «вона»? – я злякано оглянула свій одяг.– Твоя жіноча логіка, – зі знущальною серйозністю пояснив Георгій. – Висновки не мають нічого спільного

з передумовами. Якщо сонце жовте, виходить, крокодили південної Африки вміють говорити«гав».– Неправда! – я зайняла оборону. – Мої крокодили вміють говорити «гав» тільки в тому випадку, якщо вони

– собаки!Кілька секунд Георгій переварював почуте, потім невдоволено постукав себе по чолу, але повернувся все-

таки до теми розмови без зайвих коментарів.– Я зрадів, що злочинці й не думали ховатися. Самі потрапили до мене в руки... Добровільно...– До тебе в зв'язані руки, – нагадала я, – це все змінює. Ти як той хробак, що просився з мужиками на рибо-

ловлю... Але не будемо відволікатися. Отже, тебе запитали: «Де Марія?» А ти?– Певна річ, кажу, що про місцезнаходження їхньої Марусі уявлення не маю. «Передав,– кажу, – знайомим

на збереження, а сам поїхав у справах. Хочете, можу цим знайомим подзвонити. Довідаюся, куди вони її далі поділи». Здохляк погодився. Обережно так підійшов до мене, розв'язав мотузку. Я, звичайно, зібрався тобі дзвонити, про небезпеку попереджати. Натискаю з'єднання, чекаю один гудок, вішаю трубку, знову тисну з'єд-нання, аж тут із протилежного кута гаража на мене якась гора мускулів летить. І репетує своєму здохляку щось

20

на кшталт: «Ви що, здуріли!? Ти навіщо йому дзвонити дозволяєш, він же ментів викликає! Дзвонити заборо-нено!» Я так розгубився, що дозволив у себе з рук телефон вибити. Потім знову нічого не пам'ятаю. Схоже, знову ганчірку на мене накинули.

Забувши про недавню конфронтацію, я обурилася й цілком перейшла на його бік.– Ганчірку накинули – ти заснув, а як зняли – прокинувся… Знайшли собі папугу! Треба на них у суд пода-

ти!Мою репліку Георгій начисто проігнорував і продовжив свою розповідь.– Цього разу я показувати, що прийшов до тями, не квапився. Лежу собі, вдаю, що нічого не чую.– А насправді?– Ну не оглушили ж вони мене! Чую, звичайно. Причому, чую наступне:«Не признається він. Тільки час марнуємо. Давай, може, відпустимо та простежимо, куди побіжить?» – це

Здохляк сказав.«Не такий він дурень, щоб хвоста не обрубати. Ще чого – відпустити! Признається. Куди йому подітися? Є

в мене для цього свої методи. Як-не-як, я все-таки медик. Нас у медичному ще на перших курсах навчили, як із людей правду витягати», – сперечається зі Здохляком Гора М'язів.

«Тільки не при мені! – голос у Здохляка так тремтить, що в гаражі аж стіни трусяться, – не зношу вигляду крові, розжарених щипців і стогонів катованих...»

«Та я його просто горілкою напоїти хотів, – гмикає Гора. – Мозок відключиться, язик розв'яжеться...»«Шкода, – зітхає Здохляк, – горілки шкода на такого… Слухай… Є ж інший варіант. Раз вона його найняла,

виходить, у нього який-небудь договір мусить бути, ну, чи ще якийсь папірець… Розумієш? Перерити б папери в цій його агенції... По-перше, можемо знайти свідчення їхньої угоди. І тоді він уже не викрутиться, мовляв, не знаю я хто вона така... По-друге... – це Здохляк говорив із побожним придиханням, – може, нам пощастить? Може, там у нього справжній заповіт зберігатися?»

– А й справді, – раптом Гора страшенно пожвавився, – дівчисько в місті нікого не знає. Де їй ще важливі папери зберігати, як не в найнятого детектива? Якщо вона його наймала, звичайно... Терміново потрібно в де-тективових паперах пошукати. Ключі всі – у наших руках. Ти – геній, хоч і ідіот! Значить так: іди до Леоніда, доповідай про нашу ідею. Зрештою, він – спадкоємець, нехай він і виконує. Своєму босу по факту вже доповім. Боюся, він нам на такий ризик не дозволить піти. Якщо Леонід схвалить – сьогодні ж ближче до вечора їдьте в цей офіс. Навіть просто о п'ятій. У такий час народ не настільки пильний. Усі думають, що зловмисникам о цій порі біля будинків нема чого робити... Втім, не може Леонід не схвалити. Ділова ж думка… Тільки без хуліган-ства. До чого зайві трупи? У Льончика з моменту приїзду цієї його Кузини з нервами, ти сам знаєш, негаразд… Спробуй його стримати, коли що. Перевірте, що нікого там нема в офісі, й лише потім суньтеся. Нам галасу не потрібно… Бос мені потім влаштує, коли що не так! У таких справах обережно треба... Він ще коли за роботу брався, попереджав: «Візьмуся тільки якщо ваш друг Леонід обіцяє поводитися розумно. Тоді нехай не турбу-ється. Відшукаю я йому справжній заповіт».

«Нам галасу не потрібно!» – ніби заклинання, повторив Здохляк, нахабно підскочив до мене, витяг із кишені куртки ключі… І відразу відлетів у дальній кут гаража.

– Ти ж казав, що не чіпав нікого? – захвилювалась я.– Він сам відскочив! Я просто очі розплющив, а він злякався. «Ой, – каже, – цей твій уже отямився. Ну, я

піду...» І, не спускаючи з мене очей, задкує до дверей. Ото здохляк! Я лежу по руках і ногах зв'язаний, а він все одно боїться...

– А другий що?– Другий – не боїться. А мене лякати намагається. Каже:«Ех, братику, зізнався б чесно, мовляв, працюю на вашу Маруську. В даний момент можете знайти дівчись-

ко там-то й там-то... Собі б життя врятував, нам – нерви».«А навіщо вам ця дівчина?» – починаю допит я й тут раптом розумію, де я бачив обличчя цього типа рані-

ше. Він мене, здається, не впізнав, і це нам на руку. Але про це далі.«Ну, вже потрібніша, ніж тобі! – огризається Гора. – І взагалі, багато знатимеш, постарітися не встигнеш! І

годі на номери мого «Запорожця» так витріщатися. Усе одно не прочитаєш нічого, я їх півгодини болотом за-мазував!» – «Фольц» від того почав здаватися ще нещаснішим, аніж здавався мені раніше.

І тут я відчув себе скривдженим. Я з ним, виходить, як із людиною, а він мені грубіянить?! Безумовно, від самого цього хамства можна було вже зарахувати Гору в свої кревні вороги й відвето оголосити йому війну, але я все ще намагався залишитися об'єктивним. Зрештою, моя справа зібрати про цю зграю якнайбільше ін-формації, чому якраз сприяло моє перебування в гаражі. Але те, що відбулося далі, кардинально змінило мої плани. У Гори задзвонила мобілка.

«Так, слухаю, – побачивши номер, Гора весь відразу якось підтягся та зобразив на своїй величезній фізіоно-мії якусь подобу службової запопадливості, – обідати? Та він же тільки попався… Ну гаразд. Що? А, знайду. Тобто, точно пам'ятаю – було. Зроблю. Так. Працюємо».

По тому Гора на кілька хвилин вислизнув із гаража й повернувся з пачкою мівіни і... коробочкою китайсь-ких сушених грибів.

«Наказано тебе погодувати. Видно, важливою птицею вважаєшся», – кинув Гора мені та клацнув кнопкою на електричному чайнику.

«Я таке не їм», – категорично замотав я головою.

21

«Твоя справа – вищирився лиховісною посмішкою Гора, – іншого нічого нема. Й не буде. Захочеш жерти – і мівіну їстимеш. Тим більше з грибами. Повір мені, я – медик. Відповідально заявляю – людина може бути ви-багливою до їжі, тільки коли не голодна».

Від такого сполучення – медик і гриби – мені зробилося нудно. Схоже, доля просто знущалася з мене.– Так, не поталанило...– «З іншого боку, – подумав я, – можливо, хтось згори подає мені сигнал, щоб тут не залишався».«Не їстимеш сьогодні – твоя справа. Завтра, виходить, будеш учорашнє їсти», – заявив Гора й подався до

виходу. Ну, після такої обіцянки, ти ж розумієш, я там довго не просидів би. Утік із полону, тому що погано годували.

– Як же ти втік?– Загалом без труднощів, аж кривдно. Гора дурнем виявився рідкісним. Виходячи, гаража не замкнув. Під-

напружився я, розірвав їхні кволі мотузки. Стільниковий свій забрав. Підкрадаюся до дверей – глянув, а вони відчинені. Я спочатку думав причаїтися за дверима та надавати йому гарненько. Чекав, чекав... Не йде ніхто. Півдня чекав, як дурень. Втім, що за користь від того, що наб'ю комусь пику? Подумаєш, зайшли хлопці в га-раж, а тут я. Інша річ, спіймати злочинців на гарячому... І тут мене осяяло. Глянув я на годинник і зрозумів... Адже саме зараз нещасний Леонід разом із паном Здохляком роблять наліт на мій офіс! А виходить, можна притягти їх до відповідальності просто негайно. Не шукати доказів їхньої причетності до автокатастрофи. Не порпатися в справах спадщини, нічого до пуття не розуміючи. Затримати за наліт на офіс! Спіймати на місці злочину! Це істотно спрощує справу! Схопити злочинців під час несанкціонованого проникнення в чуже помешкання! Подальше їхнє невтручання в долю нашої Марії тоді гарантовано. Тим більше, що сам я їх лови-ти не збирався. Зробити це повинен був справжній діючий мент. Загалом, подзвонив я приятелю, заслав його ловити моїх грабіжників, і сам теж у офіс кинувся. Стомився сторожів своїх чекати в темниці. Вирвався на во-лю, пішов їх сам розшукувати.

Незважаючи на хепі-енд Жорчиної історії, мої думки були вкрай трагічні. Це все, звичайно, здорово, але...– Де «Форд»?! Ця сволота забрала мою машину?– Ні. Тобто, так. Але спочатку вони забрали «Форда» в мене і біля свого гаража покинули, а потім я в них

його назад забрав.Я кинулася до вікна, переконалась, що улюблене авто мирно пасеться біля під'їзду, й дозволила собі заспо-

коїтися. «Здається, всі кохані на місці. Слава Богу!»– Добре все, що добре кінчається, – посміхнулася я і навіть цьомкнула чоловіка в колючу щоку.Поцілунок Георгій прийняв із задоволенням, а ось із твердженнями моїми був не згоден.– Нічого не добре й нічого не кінчається! У домі бардак, злочинців не спіймано… До речі, – Георгій рап-

том підозріливо примружився, – слухай, але ж цього не може бути!– Чого?– Тебе тут! Тут повинен бути Здохляк разом із цим їхнім Леонідом... Вони не змогли б так швидко впорати-

ся. Коли ти зайшла в квартиру, тут нікого не було? Стривай... Вікно ж відчинене. Це ти його відчиняла? А крізь ці ґрати здохляк міг пролізти.

Я пошукала в голові й зрозуміла, що зовсім не пам'ятаю, чи зачиняла вікно перед від'їздом на дачу. І потім, дивно все це...

– Серед білого дня вилазити у вікно? Фе... Тобто, я й не думаю, що ці джентльмени можуть мати гарні ма-нери, але, керуючись елементарним здоровим глуздом, вони не повинні були лізти у вікно...

– А які були варіанти? У дверях стирчала ти. Скандалу вони не хотіли. Послухай, тобі не соромно?! Ти зля-кала мою здобич!

– А ти ледь не зробив здобиччю мене! Замість того, щоб переживати, що дружина ледве ніс до носа не зіш-товхнулася з підступними злочинцями, він кидається з обвинуваченнями!

– Вибач, – Георгій замислився, – може, з сусідів хто бачив їх?– Бачив, – охоче відгукнулась я. – Твій приятель запитав Верхню Бабуленцію, чи не бачила вона сутулого

блондина в окулярах. А бабуленція візьми та й заяви – бачила, мовляв.– Звідкіля ти взяла прикмети брата нашої Марії?– З голови, – чесно зізналась я, трохи ошелешена черговим пророцтвом. – Розумієш, мені потрібно було

шукати тебе… І я переживала, що як буду показувати, що шукаю тебе, то мені обов'язково підкинуть що-не-будь зовсім інше… Ну, ти ж знаєш, як я звичайно щось шукаю...

– Так, – Георгій слухав уважно, і, здається, на відміну від будь-якої розсудливої людини, розумів моє ма-рення правильно. – Ти в нас геніальний сищик, який не вміє нічого шукати... Точніше, який категорично нена-видить це заняття.

– Я вмію! Тільки не зумисне… Тому я й придумала блондина. А він виявився реальністю.Жоден нормальний чоловік не повірив би мені, але Георгій знав свою дружину досить давно, щоб спокійно

прийняти викладені факти.– Що ж, на тебе це схоже… Всіх заплутати, все зіпсувати, навигадувати якихось пророчих дурниць. Опануй

себе, будь ласка, і негайно почни приносити користь.Я старанно зосередилася.– Є! – здається, вийшло. – Нам терміново потрібно їхати до гаражів. Разом із твоїм приятелем. Ти підійдеш

до Людини-Гори, той, зрозуміло, нападе на тебе, щоб знову забрати в полон, а ми його затримаємо. Згода?Жорик невпевнено знизав плечима.

22

– Не надто мені хочеться туди повертатися, але, здається, й справді доведеться. Здамся в полон, а тим часом ти приведеш міліцію. Нехай забирають злочинців на гарячому.

– Головне, щоб не випустили… У злочинців, по ідеї, зв'язки.– Можуть, – зітхнув Георгій, – але спробувати все одно варто. Лігвисько, в якому так погано годують, пот-

рібно знищувати в зародку. Ось, дивися, я коробку з цими грибами в них викрав. Спеціально, щоб тобі показа-ти.

Я, улещена такою турботою, відразу взялася розглядати невеличку коробочку з приголомшливим написом: «Китайський гриб. Фабрика дикоростучих продуктів переробки провінції Хейлунцзян на основі підприємства пасерувального типу». Скільки бачила некоректних перекладів на етикетках, але таке читала вперше! Я надов-го випала з ділових міркувань, нестримно регочучи.

– Останні слова, я так розумію, – щира правда. Саме такого типу підприємства можуть випускати гриби з такими етикетками, – підливав олії у вогонь Георгій, паралельно з цим виштовхуючи мене з квартири і сад-жаючи в «Форд», – поїхали!

Коробочку цю я зберігаю донині й попри цілковиту її непричетність до будь-яких детективних історій все-таки демонструю етикетку всім, хто цікавиться нашою з Георгієм діяльністю. Для свого виправдання звичайно кажу: «Ні, я демонструю вам це не просто як кумедну штуку. Цим знаряддям катувань намагалися нагодувати мого чоловіка. Уявляєте?! Тепер розумієте, наскільки ризикованою справою займаються приватні детективи?»

– До речі, – Жорик, який зазвичай їздить дуже обережно, нині порушував усі дорожні правила, – не розпо-вів я тобі найголовнішого. Знаєш, чому пика Гори здалася мені знайомою? Знаєш, хто цей самий «бос», про якого згадував Гора? Я бачив Гору раніше... Ти нізащо не здогадаєшся, де.

– Ну?! – за ці театральні паузи я ладна була придушити Георгія. Вигляд усе мало такий, що Жорик довго сумнівався, чи розповідати мені це «найголовніше», а тепер прийняв рішення поділитися, але хоче, як компен-сацію за вимушену відвертість, отримати задоволення від того, як я мучитимусь...

– У Лихогона! Цей Гора працює з нашим найлютішим конкурентом. Лихогон Гору то в якості медексперта, то в ролі звичайного опера, то ще навіщось наймає. Я їх якось разом бачив і зробив довідки. Що, мовляв, цей громило з моїм Лихогоном спільного має? От і з'ясувалося. А тепер взагалі виходить, що руками Гори Лихогон моє викрадення вчинив.

Від подиву я кілька секунд не могла вимовити й слова. Лихогон... Петро Степанович Лихогон. Чорногривий кошлатий велетень з величезним рухливим носом і очицями, що постійно кліпають. Звички цього чоловіка жахливо нагадували Геніального Сищика з радянського мультфільму про Бременських Музикантів. І, незва-жаючи на це, він чомусь був мені симпатичний. Колишній однокласник Георгія, він постійно стояв у Жорика на шляху. Лихогон був однією з головних тем для переживань мого чоловіка. Усі шкільні роки інтереси Лихо-гона перетиналися з Жорчиними. Якщо хлопчиська закохувалися, то обов'язково в одну й ту саму дівчинку. Якщо хотіли купити в їдальні останній пиріжок з картоплею, то обов'язково одночасно. Якщо вже вчителі по-силали кого з класу на міський турнір з шахів, то обов'язково цих двох. І, звичайно ж, обігравши вже всіх пред-ставників інших шкіл, Георгій повинен був грати вирішальну партію з Лихогоном. Причому, зіграв він її вні-чию, тобто розділив жадане перше місце з обридлим до смерті однокласником. Доля в подальшому періодично зіштовхувала цих двох і після школи. Прикладів було безліч. Наведу лише один: у дорослому вже віці Георгій вирішив купити батькові-автолюбителю просторий гараж. Жорик жахливо пишався таким подарунком. І що ви думаєте? Сусідній гараж виявився гаражем Лихогона. Георгій вирішив будь-що-будь переплюнути кривдника і, не довго думаючи, прибудував до свого гаража другий поверх. «Наш гараж буде кращий за Лихогонівський!» – твердо вирішив Георгій. За тиждень на даху Лихогонівського гаража вже красувалася надбудова, а над нею розміщався ще один бокс – менший. У Лихогона виходило три поверхи… Незабаром усі засоби масової інфор-мації почали б писати про страхітливі гаражні хмарочоси, що виростають у нашому місті, якби якісь представ-ники міської влади не з'явилися до горе-будівельників із вимогою негайно привести гаражі у відповідність до встановлених за правилами розмірів. Трохи згодом доля заспокоїлася і однокласники надовго втратили один одного з поля зору. Коли через не знати скільки часу ми відкрили власну детективну агенцію, Георгій уже й за-був про свого Лихогона. Зіштовхуючись ніс до носа в чергах до чиновників, які видають дозволи на діяльність, колишні однокласники не впізнавали один одного. Не з шкідливості чи зарозумілості. Просто, по-перше, час дуже змінив зовнішність обох, а по-друге, кожен перебував у такому щільному ореолі ілюзій щодо успіхів своєї майбутньої діяльності, що зовсім не помічав нічого навколо. Ні, безумовно, крім нашої і Лихогонівської, в місті відкрилася ще безліч фірм, котрі займалися подібною діяльністю. Але найвідомішими з них стали тільки дві. Причому, обидві заслужили славу чесною працею і грандіозністю розкритих справ. Звичайно, це бу-ли фірми Собаневського і Лихогона. Незмінне протистояння новою хвилею впало на них. Не знаю вже, чи здо-гадувався про це сам Петро Степанович, але в розмовах нашої родини йому завжди приділялася особлива ува-га. Георгій лякав мене Лихогоном, як маленьких дітей лякають Бабаєм. «Ось не візьмемо цю справу, заграба-стає її Лихогон, і пустить нас із тобою з торбами». Втім, так Жорик говорив лише про вигідні справи. Якщо замовник здавався нам безнадійним, ми з чарівними усмішечками радили йому звернутися до «всемогутнього пана Лихогона». Бідолашний Петро Степанович, імовірно, щиро дивувався, чому всі безнадійні клієнти зверта-ються саме до нього. Жорик усе не міг заспокоїтися. Якщо в пресі хвалили агенцію конкурента, не заспокою-вався доти, поки розкриття якої-небудь нової гучної справи нашою агенцією не витісняло Лихогона з гребеня успіху. На жаль, набір гучних справ у нашому місті завжди був строго обмежений. Перш ніж справу розкрити, спочатку потрібно її знайти. Загалом, більшу частину часу Жорик перебував у стані крайнього занепокоєння.

23

Іноді я побоювалася навіть, що він сам почне робити злочини, аби, розкриваючи їх, переплюнути Лихогона. І ось тепер наші агенції вперше відкрито виявилися по різні боки барикад.

– Тобто... Тобто, ти гадаєш, Лихогон найнявся допомагати цьому мерзотнику Леонідові заволодіти чужою спадщиною? Ну, знаєш... Лихогон, звичайно, наш головний конкурент і навіть ворог, можна сказати, але... Не може ж він виявитися такою сволотою?

– Він – професіонал, – скорчив презирливу гримасу на адресу моєї ідеалізації світу Жорик, – а професіонал не розділяє роботу на паскудну й гарну. Він просто робить свою справу.

– Виходить, ми вплуталися у війну з однією з найкращих детективних агенцій міста? Не надто весело...– Навпаки, – палкий погляд Жорика свідчив про граничну стадію збудження, – це здорово! Одним ударом

ми розкрутимо красиву справу, допоможемо безневинно скривдженій дівчині й знищимо свого головного кон-курента. Це просто чудово! Крім того, ставши спадкоємицею, Марія зможе щедро нас винагородити! Такої справи втрачати не можна. Її послано нам самою долею!

Самовпевненість Георгія завжди здавалася мені зайвою. На жаль, оптимістичні настрої чоловіка нітрохи не вселяли мені віри в успіх. Боротьба з Лихогоном – це надто серйозно! До гаражів я під'їжджала з важким сер-цем.

Розділ п'ятий, з-під паркану витягнутий

– Для перестрахування чекаєш десять хвилин і лише потім зчиняєш галас. Гараж третій від кінця ряду. За-питання?

Запитань у мене було безліч – від плаксивого: «З тобою ж нічого не станеться?» – до незмінного: «Якого ді-дька ми в це ліземо?» Але я їх не озвучила. До чого збивати Георгія з ділового настрою? Весело підморгнув-ши мені на прощання, Жорик рішуче вийшов із «Форда».

Щоб не збожеволіти від картин, підкинутих уявою, котрі демонстрували катаклізми, що відбувалися цієї миті з Георгієм, мені потрібно було терміново відволікти свідомість.

– Замість того, щоб марно нервувати, краще щось корисне зроби! – скомандувала я сама собі та вирішила відтворити в мозку всі причетні до справи факти.

Стрункої логічної лінії, хоч ти трісни, не виходило. Мексиканський серіал якийсь, причому, з купою нести-кувань. Я дістала записника та взялася систематизувати відомості. Отже, «Марія, змучена батьківською деспо-тією, залишає рідні пенати й кидається в обійми самостійного життя. Лжекузен тим часом всіляко догоджає по-кинутому татусеві зі своїм жаданням наживи. І ось коли дядько нарешті «не на жарт занедужав» і племінничок уже зібрався натиснути на вмираючого та підготував потрібний заповіт і нікчемні свої співчуття, з'являється непрохана Марійка. Повернення заблуканої дочки руйнує всі лжекузенові плани. Тим більше, вмираючий пові-домляє, мовляв, давно вже склав заповіт, де левова частка віддається, природно, доньці. Не довго думаючи, лжекузен підкуповує нотаріуса і підробляє підпис на своєму варіанті заповіту, паралельно намагаючись заляка-ти Марію та змусити її поїхати ні з чим. Попередньо лжекузен звертається по допомогу до Людини-Гори, що підключає до справи свого шефа – детектива Лихогона, знаменитого тим, що вміє залагодити будь-яку справу. Лжекузенові необхідно знайти справжній заповіт і знищити його, Лихогон береться допомогти. Марійка, загро-жуючи судом та іншими малоприємними речами, ще й намагається блефувати, заявляючи, мовляв, справжній заповіт батько їй давно вже передав. Цим і не такого негідника, як лжекузен, до гріха довести можна. Загалом, не знаю вже, причетний до цього Леонід, чи ні, але потрапляє наша Марія в автокатастрофу, чим привертає увагу Георгія, який, почувши щасливий монолог лжекузена, не мудрує лукаво, а забирає дівчину з-під носа в злочинців. Леонідові це ох як не подобається. Він наказує захопити Георгія і змусити його виказати місцезна-ходження дівчини. Подільники лжекузена виявляють дива логічного мислення і вирушають на пошуки справ-жнього заповіту до нас у офіс, по-свинському перекидаючи там усе догори дном. Георгій, побоюючись грибів і медиків, залишає свою в'язницю, але не встигає застати злочинців на гарячому».

– Десь так, – я перечитала написане, – здається цілковитою нісенітницею.Не задовольнившись одним абзацом маячні, я взялася строчити наступний:«А раптом у старого перед смертю і справді затьмарення сталося? Раптом у Кузена справжній заповіт?»Ні, тоді б йому не було чого вчиняти замах на Марійку. Не боявся б він її тоді зовсім.«Причетний Леонід до організації автокатастрофи, чи винний лише в тому, що не хотів викликати швидку і

надати допомогу сестрі?»«Чи дійсно Лихогон замішаний у справі? З таким самим успіхом Гора міг говорити про якого завгодно ін-

шого боса».«Чи справді Марійчин брат – високий блондин?!»Останнє я запитувала вже не стільки в справі, скільки зі своєї персональної цікавості. Цікаво ж, кого я нави-

гадувала. Втім, якщо вірити деяким філософським теоріям, то взагалі все навколо – плід моєї уяви. Причому, я дедалі ближча до того, щоб у це повірити. Такий навколишній світ міг бути породженням тільки моєї збудже-ної свідомості.

І тут мене осяяло: ось що так насторожувало з самого початку!«Стривай!!! Звідкіля подільники лжекузена знали про те, що Марію забрав саме Георгій?!»Не телепати ж вони… Та й Жорик, начебто, теж паранормальними здібностями ніколи не відзначався, але

чомусь виявився в потрібний час у потрібному місці... Щось тут не те...– Ти навіщо сидів у кущах?! – накинулась я на Жорика, що відчинив у цей момент дверцята.– Хто сидів у кущах? Хтось сидів у кущах? За мною стежили, так? Я так і знав!

24

Знадобився певний час, аби я здогадалася, що Георгій зовсім неправильно мене розуміє. Дивно все-таки влаштовано людину – чує не те, що їй кажуть, а те, що очікує почути.

– Я не про те, що зараз! – кинулась пояснювати. – Я про те, що тоді! Ну, коли Марійка в аварію потрапила. Що ти там у кущах робив? – і тут раптом усвідомила, що Георгій, живий, неушкоджений і вільний, сидить за-раз за кермом мого «Форда». – Зажди-но, а ти чого не в полоні? Тебе що, назад не беруть?

– Нема кому брати, – тяжко зітхнув Георгій. – Злиняли вони з того гаража. Гадаю, злякалися моєї втечі й терміново ретирувались... Усе замкнуто, нікого там немає. А дідок із сусіднього сараю взагалі розповідає, що гараж цей, вважай, нічийний. Каже, мовляв, хазяї вже років зо два як на ПМЖ «за бугор» виїхали, а гараж про-дати не встигли. Я запитую: «Але ж буває тут хтось?» Він упевнено так відповідає: «Ні! Точно. Якби бував хто, я б відразу зачув. Ні, я не винюхую, просто тут у гаражі весь час сиджу. Удома баби, а тут – благодать».

– Може, ти гаражі переплутав?– Ні! Запитую діда про сьогоднішній ранок, той чесно зізнається: «Ні, сьогодні вранці був відсутній. У

центр треба було їхати. У мене, як у ветерана, телебачення інтерв'ю брало. Безкоштовне, правда, але все одно приємно». Та й свіжий слід машини, що від'їжджала від гаража, багато про що свідчить.

– Назву телекомпанії записав? – жваво включилась я.– Дзуськи! – чемно відповів Георгій. – Дід меле щось незрозуміле. Він і сам до пуття не знає, хто в нього

інтерв'ю брав. Імена знає, та й годі... Імена перевірю потім. Сумніваюся, що такі взагалі в нас десь на ТВ прац-юють. Виманили діда зумисне...

– Цікаво, як вони надалі діяти збиралися? – зовсім заплуталась я. – Щодня б діда цього на телебачення тяга-ли? І звідкіля в них ключі від чужого гаража?

– Чи чужого? – засумнівався Жорик. – Потрібно буде зв'язки хазяїв гаража, котрі виїхали, перевірити. Мо-же, вийдемо на когось… Втім, це нам навіть ні до чого. Де шукати Людину-Гору, ми знаємо. Хто цей загадко-вий бос – теж знаємо. А інше – справа техніки… Будемо спостерігати, очікувати слідів, провалів, промашок… Зрештою все з'ясується. Для початку потрібно побільше зрозуміти про справу. Що там за спадщина? Який за-повіт шукають? Якщо наша гостя вже отямилася, мені хотілося б розпитати її...

– Я вже розпитала, – підсвідомо я припиняла всілякі спроби Георгія встановити контакт із Марією. Незва-жаючи на, без сумніву, приємні душевні якості, гостя все-таки була гарненька, чого їй не можна було пробачи-ти... – Дорогою перекажу все тобі. Тільки в обмін на кущі!

– От причепилася до тих кущів! – Жорик із серцем втиснув глибше педаль газу. – Тільки час марнувати на всі ці пояснення!

– Гаразд. Тоді не будемо витрачати часу обопільно! – я з гідністю відвернулася до вікна.– Добре, розповім... – зітхнув Георгій. – Тільки ти перша. Дожилися! Із власної дружини ні слова просто

так не можу витягти. Змушений угоди про інформаційний бартер укладати. Гаразд, починай виконувати свої зобов'язання. Розповідай історію нашої гості.

– Зобов'язань навішав, а прав не надав! – я трохи пожурилася, та все-таки почала розповідь.Георгій слухав і корчив презирливу пику, періодично вставляючи своє неодмінне: «Теж мені відкриття, я це

й без тебе знав». Або: «Так я й думав. Велика все-таки річ – моя дедукція». У будь-якій іншій ситуації така ре-акція Жорика жахливо розлютила б мене. Але не зараз. Я впевнивлась, що згадки про флірт нашої гості з Арте-мом не викликають у Георгія жодних негативних емоцій, і остаточно переконалася у відсутності в чоловіка особистого інтересу до Марії. Настрій у мене на цьому ґрунті різко покращав. І тепер ніщо, навіть Жорикова вреднючість, не могло збити мене з пантелику.

– Тепер, «Ваше слово, товаришу маузер», – цитатою звернулась я до чоловіка й розсміялася у відповідь на нерозуміння в його здивованих очах. – У тому сенсі, що тепер розповідати повинен ти. Звідкіля ти знав, коли й у яких кущах сидіти?

Жорик, потішений тим, що мій стан покращав, без зайвого бурчання взявся пояснювати.– Якщо говорити відверто, то я заздалегідь знав: на сусідній дачі повинне відбутися щось значиме, – з ви-

глядом колишнього супермена промовив він.– Звідки?– Вітром навіяло, – нітрохи не лякаючись мого гніву, посміхнувся Георгій.Я подумала, що потрібно буде закотити йому зо дві профілактичні істерики, щоб не зважувався так бруталь-

но жартувати.– Справді вітром! Не дивися на мене так. Спопелюся. Я працював у саду. І тут здійнявся страшенний вітер.

Разом із сухим листям на нашу ділянку з сусідської принесло кілька аркушів...– Пробач, що ти робив? – не повірила своїм вухам я. Заява «я працював у саду», якось відразу підірвала в

мені всіляку довіру до подальших слів Георгія. Небилицею почате – й скінчиться так само...– Працював! Я, між іншим, працюю на розумовому фронті. Щоб працювати, не обов'язково граблями копа-

ти.– Копають лопатою.– Не має значення! Мені думати потрібно. Ось у чому моя робота полягає. От я й думав. Про те, як агенцію

міцніше на ноги поставити, як Лихогона прищучити... Загалом, лежав у гамаці, працював. І тут вітер приніс сусідські записи. Кілька жовтавих аркушів А-четвертого формату разом із купою осіннього сміття перелетіли через паркан і спікирували під мій гамак. Як порядна людина, я дуже намагався не читати написаного. Але приватний детектив у мені виявився сильнішим. «Щоденник» – свідчив напис на одному з аркушів, два інших виявилися порожніми. – «Запис вісімнадцятий. Якщо зі мною щось станеться, прошу звинувачувати в цьому

25

мого двоюрідного братика, іменованого в родині Кузином, а в народі Леонідом Песовим. Якщо зі мною нічого не станеться, все одно прошу його звинувачувати. Надто вже підозріло він ввічливий. І взагалі, бридкий тип. До речі, дзвонив. Сказав, що приїде сьогодні о десятій поговорити. Озброюся-но газовим балончиком». Прочи-тане жахливо мене зацікавило. Я люб'язно повернув знайдені аркуші нашій юній сусідці. На той момент вона саме повернулася в свою альтанку й кинулася збирати папери, що розлетілися зі столу. Щоб і підозри не заро-дилося, що я читав записи, довелося заявити, мовляв, щойно помітив аркуші. Сусідка подякувала. Я повернув-ся до своїх занять. До них тепер додалося ще одне: крім іншого, доводилося боротись із собою. Адже, з одного боку, я обіцяв тобі відпустку й клявся, мовляв, не буду ні в що втручатися... З іншого... Цей запис у щоденнику міг значити дуже багато... «Зважаючи на дату, запис свіженький. Виходить, сьогодні ввечері... Вирішено. Про-сто подивлюся, що там відбуватиметься. Якщо наткнуся на щось цікаве, Катерина й сама захопиться, забуде образитися». Так я міркував.

– Непогано, – я гмикнула з награним невдоволенням, бо насправді була улещена: навіть наткнувшись на щось інтригуюче, Георгій не перестає думати про мене. – Доміркувався! Ще жодне твоє «просто подивлюся, що там відбуватиметься» спокійно не закінчувалось.

– Ну чого ти гарячкуєш? Невже краще було б, якби Марія загинула?Від таких думок стало якось не по собі.– Звичайно, ні, – поквапилась я виправитися. – Як говорила Раневська на похороні однієї своєї подруги-ак-

торки: «Ет, у неї були такі гарні ноги. Шкода, тепер пропадуть». Звичайно, здорово, що ти витяг Марію з кузе-нових лап. Тільки ось незрозуміло, що з цим робити далі...

– Оголошувати війну Лихогонові! Скільки можна тобі повторювати? Відкриту війну! Вогонь на враження проти репутації конкурента, і ми – монополісти! Уявляєш?

– По-перше, зовсім невідомо, чи замішаний у цій справі наш вельмишановний опонент, – вирішила я тріш-ки охолодити Георгіїв запал. – По-друге, любий, із ким же ти конкуруватимеш, якщо позбудешся Лихогона? Бути монополістом нудно. Твоє існування відразу ж втратить сенс.

Георгій насупився і нічого не відповів. Чи то думки про життя без Лихогона, чи моя недовіра щодо підступ-ності конкурента змусили Георгія замкнутися в собі. Я терпіти не могла таких його станів.

– Негайно повернися! Я зовсім не хотіла тебе скривдити.– Повернутися до чого? А ще важливіше, навіщо? – с пафосним трагізмом поцікавився Георгій. – Усе, що я

кажу, ти критикуєш і піддаєш сумнівам. Власне, я тобі вже все розповів.«Ну чому він вічно ображається? Як дитя мале, – цього разу я не зважилася критикувати Георгія вголос, –

потрібно терміново налагодити контакт».– Ні, не все! – коли я дуже силкуюся бути сумирною, завжди виходять якісь брутальні репліки непокірної

бунтівниці.– Що тобі ще незрозуміло?– Про кущі, – бовкнула я перше, що спало на думку, й відразу взялася запевняти, що сказане обдумано

мною заздалегідь. – Атож, ти пояснив не все. Як примудрився зачаїтися так, що тебе не знайшли? Звідкіля сте-жив за тим, що відбувалося? Що бачив? Мені все важливо. Як каже один мій улюблений приватний детектив: «Будь-яка муха може виявитися слоном у цій історії». Тому негайно припини гратися в мовчанку та починай спілкуватися по-людськи...

Георгій не відреагував на «улюбленого приватного детектива», скорчив страдницьку пику й різко вдарив по гальмах. Бачте, дуже на-бридла я йому зі своїм невситимим інтересом до кущів.

– Виходь із машини, – категорично зажадав чоловік.– Назовсім? – щиро здивувалась я. – Тобі настільки неприємне моє товариство?Нині ми вже перебували на території дачного селища. «Форд» стояв зараз буквально за сто метрів від нашо-

го дому, і я зовсім не розуміла, чому не можна було вийти з машини трохи пізніше.– Просто мені жахливо набридли твої запитання. Хочу раз і назавжди прояснити ситуацію.Зневажаючи всі правила громадського порядку, Георгій скочив на повалене дерево, підтягся на руках і за

мить уже сидів на сусідському паркані.– Залазь, собак у дворі нема, – простяг він мені руку.– Невже не можна було просто попросити ключі в Марії – обурилась я, все-таки дозволяючи затягти себе на

добротний дощаний паркан.– Але я ж збираюся якнайточніше відтворити тобі всі мої дії тієї ночі, – незворушно повідомив Георгій, –

інакше, вже знаю, ти не відчепишся. Отже, перш за все я переліз паркан. Тільки не тут, а з боку нашого будин-ку. В даному випадку це не принципово.

Ми з Георгієм сиділи обличчям одне до одного, перекинувши ноги по різні боки паркану. По одній половині кожного з нас, таким чином, досі залишалося на громадській території вулиці.

– Може, зупинимося, поки цілком ще не перетворилися на злочинців? – поцікавилась я.

– На злочинців не перетворюються, а народжуються ними, – урочисто сповістив Георгій і зістрибнув униз, топчучи чужу приватну власність. – Повинен же я хоч у такій необразливій формі догоджати своїй бандитській натурі та твоїй жахливій цікавості.

Що ж, чинити злочини, так разом. Я стрибнула в люб'язно розкриті назустріч мені чоловікові обійми.

26

З вулиці чи від нашого будинку, сусідня дача не здавалася такою занедбаною, якою була насправді. Заросла ділянка легко могла приховати в собі зо два танки. Нічого дивного не було в тому, що Георгій снував туди-сю-ди цією територією і залишався непоміченим.

– Лжекузен залишив машину, пройшов у дім. Сусідка чекала його на веранді. Читала і неспокійно погляда-ла на годинник.

– Звідки ти знаєш? – у спробах бути допитливою я завжди трохи перегравала.– Бачив крізь вікно.Георгій потяг мене за ріг. Двері будинку було зачинено на великий комірний замок. Засклена веранда, види-

мо, ніколи не зашторювалася, що дозволяло зазирнути всередину.– Коли в домі горіло світло, мені звідси було чудово видно все, що відбувалося всередині. Лжекузен із дів-

чиною говорили надто тихо, але вирази облич свідчили, що нічого гарного жоден із них про іншого не думав. Отут я почув якесь рипіння. Виявилося, це відчинялися двері сараю. Сарай тут слугує і за гараж. Принаймні там стояв автомобіль. Блакитна «Таврія».

– Це вона рипіла дверима? – не зрозуміла я.– Не збивай мене з пантелику! – гаркнув він. – Ні, дверима рипів той самий Здохляк. Зважаючи на все, він

приїхав із лжекузеном, перечекав якийсь час у машині та навіщось пробирався тепер до сараю. Тоді я ще не знав, що Марійчина машина там. Якби знав, запобіг би, напевне, катастрофі.

– Розповідай, що було, а не що могло б бути.– Довідатися, що Здохляк там робив, мені так і не вдалося. Вікон у сараї нема, а двері риплять нестерпно. Я

їх і торкати не зважився. За якийсь час Здохляк полишив сарай. Потім розлючений лжекузен вискочив на ву-лицю і, зважаючи на звуки, поїхав геть. Я вже зібрався повертатися додому, як раптом Марія, вже навантажена валізою, кинулася до своєї машини та помчала слідом за братиком. Передчуття не дозволило мені залишитися на місці. Уже підбігаючи до перехрестя, я почув звук зіткнення. Схоже, Марія не впоралася з керуванням. За-мість того, щоб повернути на перехресті ліворуч, «Таврія» поїхала прямо й на повній швидкості врізалася в бе-тонну огорожу, а перед цим ще зачепила ліхтарний стовп. Стовп цей, між іншим, врятував Марії життя. Від зіткнення з ним машину трішки розвернуло, і в огорожу врізалося крило «Таврії», а не морда. Біля місця аварії стояв «Фольксваген», поруч із ним перемовлялися лжекузен і Здохляк. Зміст розмови я тобі вже переказував.

– А чому ніхто з місцевих не бачив аварії? Чому ДАІ не приїжджала?– Щоб побачити, потрібно дивитися. А нині народ полохливий став. Чули всі, але ніхто не вийшов, щоб

глянути. Нині вранці в мене продавщиця з кіоску запитувала чи не відомо, що за гуркіт був уночі. А ДАІ… Не знаю я ні-чого про ДАІ. Може, в лжекузена й справді все куплено?

– А на якій підставі «автосос» забрав Маріїну «Таврію»? Може, її ще відновити можна?У відповідь Георгій повівся якось дивно. Ніколи не думала, що розпитування про «Таврію» можуть доводи-

ти його до такого сказу. Може, він не любить радянських автомобілів? Не знаю...– Не рухайся і мовчи! – зашепотів Георгій, однією рукою затискаючи мені рота, іншою пригинаючи до зе-

млі. – Там хтось є!– Де? – муканням і витріщеними очима запи-тала я.– Там. У кущах. А ти не вірила, що тут можна сховатися… Дивись!І тут перед моїми очима постав очевидний доказ Жорчиної правоти. Пан Лихогон власною персоною! Чор-

тихаючись собі під ніс, очищаючи не за сезоном пухнастого светра від налиплих реп'яхів, конкурент виліз із чагарника, випростався на повен зріст і перетнув подвір’я, недоладно метляючи кінцівками й зовсім не ховаю-чись. Після цього Лихогон легенько штовхнув хвіртку та вийшов назовні. За якийсь час звіддаля почувся звук заведеного мотора. Усе зрозуміло. Навіть укриття для стеження Георгій і Лихогон вибирали в тих самих ку-щах.

– Навіщо, питається, ми лізли через паркан, якщо там було відчинено?! – ось перше, що вимовила я, коли Георгій забрав руку від мого рота. Донині дивуюся, чому Жорик відразу не поклав її назад. Ну що вдієш, такий ось дивний день у мене видався. День шкідливості й дурнуватих висловлювань.

– Питання в іншому, – Георгій уже пірнув у покинуті Лихогоном зарості, – навіщо він дерся через паркан? Зважаючи на сліди, прибув сюди пан Лихогон з території нашої дачі. Тобто цією ділянкою він скористався ви-ключно, щоб ретируватися непоміченим. А ось що робив у нас? Безумовно, стежив…Ох, не подобається мені все це…

До мене раптом дійшло.– Але якщо він був у нас, виходить, усе знає! Виходить, він міг бачити, що ми ховаємо в себе найголовні-

ше!Ошелешені, ми з Георгієм миттево подерлися на паркан, що відділяв нас від рідної дачі. – Добрий день! – голосно привітало нас Найголовніше, що статечно, сиділо за пластиковим столиком на те-

риторії дачі моїх батьків. Мерзлякувато кутаючись у плед, Марія писала щось на жовтавих аркушах. Схоже, їй і на думку не спадало, що хтось міг стежити за нею. На нас вона звернула увагу тільки через мій вигук. Поруч із Марійкою, у старому попелищі, веселилося полум'я невеликого багаття, – Артем сказав, що мені корисне свіже повітря й перемістив мене сюди. Тут добре. Не хвилюйтеся, з вулиці мене не видно, тож якщо хто й приї-де, про мою присутність тут не дізнаються. – Марійка наївно посміхнулася, і на нас повіяло щемливо-світлою гармонією. – Він пішов по хліб. Ми хотіли спекти картоплі й присмажити грінки на багатті. Уявляєте? Я вже й забула, що таке посидіти біля багаття.

27

Ще вчора вдень я намагалася змусити Георгія чи Артема розпалити мені багаття. Обоє вони синхронно мо-тали головами, голосили, мовляв, нерозумно вовтузитися з багаттям, коли є плита, скаржилися на втому й мало не алергію на попіл. А тут на тобі, Тимко миттєво вилікувався від усього й перетворився на аматора романтич-них вечорів.

– Тільки не говоріть Артемові, що я пишу, добре? – Марія поквапливо забрала аркуші кудись у складки пле-да. – Він стверджує, що для зору сутінки – найзгубніший час. А коли ж мені ще писати, якщо цілий день ми з ним розмовляли? Не хочу його засмучувати, ось і пишу, поки його нема...

«Усе зрозуміло. Тимко перетворився на містера Дбайливість. З урахуванням зовнішніх даних Марії це не дивно. Незрозуміло тілько, чого це Марійка потурає йому, а не пробує розставити крапки над «i» правдивою розповіддю про нареченого-мільйонера, наприклад… Напевне, в її колекції такий знайдеться, і з її боку просто свинство не сповістити про це Тимкові, щоб не купався в ілюзіях. Втім, звідки мені знати, може, всі наречені-мільйонери вже набридли Марії. І все одно навряд чи наш двірський Тимко може серйозно цікавити цю елітну дівчинку. І навіщо вона морочить йому голову? Самостверджується, перевіряє силу чарів, намагаючись зваби-ти кожного на своєму шляху? Не надто це добре...» – замиготіло в моїх думках.

– Даруйте, а що ви робите на паркані моєї дачі? – здається, зараз Марія мене теж не схвалювала. Добре, ко-ли між людьми існує взаємність.

– Проводимо слідчий експеримент. Встановлюємо, чи могла тебе бачити людина, котра хвилину тому хова-лася ось у цих кущах, – випалила я. – Експеримент підтверджує найгірше. Могла.

– Тоді не заважатиму... Експериментуйте на здоров'я, – Марія незворушно кивнула нам і взялася за книжку з таким виглядом, начебто всі її знайомі тільки й займалися в житті тим, що лазили на чужі паркани.

– Ось що значить аристократка, – прошепотіла я Жорику, знову переймаючись симпатією до неї – Сама ціл-ковито розгублена, а на обличчі жодної емоції. Начебто все в нормі. Молодець дівчисько.

– Ось що значить жіноча логіка! – загарчав у відповідь Георгій. – Мізки дали, а користуватися ними не нав-чили. Як можна бути такими дурепами? Знає, що їй потрібно ховатися, але при цьому кричить на весь квартал і сидить у найвідкритішому місці подвір'я! Ото зрадіє братик, як дізнається, де Марія... І ти теж молодець! Нема того, щоб попросити втікачку помовчати, – лізеш діалог підтримувати... Артем, бачся, випустив її на свіже по-вітря!!! Оцей найкращий! Просто слів нема. З вас, жінок, і питати нема чого. Але Артем?!

– А чого ж ти нас не зупинив, коли ми говори-ли? – як справжня жінка, я реагувала в першу чергу на ті ви-слови, що стосувалися безпосередньо моєї персони.

– З вами сперечатися – собі дорожче. Ще більший галас здійняли б...Георгій мовчки зіскочив із паркану й зняв мене звідти. Ховатися було вже марно, тому вечеряти можна бу-

ло на свіжому повітрі. Біля багаття.«Здорово все-таки, що Лихогон нас помітив, бо довелося б у кухонній задусі ховатися», – подумала я і ві-

дразу вилаяла себе за блюзнірські думки.– Ху-ух, – залізна хвіртка з грюкотом зачинилася. Захеканий Тимко, блискаючи очима, заходився виклада-

ти: – Ледве втік!– Від кого? – миттєво напружилися ми.– Не знаю точно. Але переконаний – за мною, типу, стежили. Якийсь габаритний тип бульдогової породи. Я

в продуктовий – і він, типу, туди. Я в господарський – і він, типу. Я ж не дурень, за ріг звернув і чекаю. Точно, з'явився як миленький. Певна річ, додому я його вести не збирався. Пішов навкруги, типу, взагалі в сусіднє се-ло. А що? Може, я там живу, типу? У лісі відбився від хвоста й повернувся. Дядьку Жорику, я правильно ро--зумію – це означає, що бандити знають, де може ховатися Марія? Я їх із цим сусіднім селом не обдурив, так?

– Так, – чесно відповів набурмошений Жорик.Якщо стежать уже за кожним із нас, то справа зовсім серйозна. Вважаючи, що заповіт десь у Марії, банди-

ти можуть зважитися на що завгодно, включаючи відкритий напад. Але ж це бандити?! Бандити, а не приват-ний сищик Лихогон, колишній Жориків однокласник.

– Знаєш, кого описує Артем? – і досі ще суплячись, поцікавився в мене Жорик. – Мого приятеля Гору. Схо-же, Лихогон вирішив узятися до нас серйозно. Маріє, тримайтеся та очікуйте великих неприємностей!

Цю оптимістичну заяву Георгій супроводив таким лиховісним виразом обличчя, що всім нам на мить стало зле. Губи в Марії побіліли й по-зрадницьки затремтіли. Мені стало жахливо шкода дівчинки.

– Ну навіщо ти лякаєш дитину, – дорікнула я Георгію, – може, все ще обійдеться.– Ні, – Георгій був непохитний, – віддасться вам по дурості вашій! Марія повідомила лжекузену, що справ-

жній заповіт у неї, тож тепер не викрутиться. Лихогон не дасть їй спокою, поки не отримає цього папірця, а нам – поки не віддамо Марію.

– Але ми не віддамо! – зважаючи на палаючий погляд, Артем сприймав усе, що відбувалося, надто гаряче.– Стривайте, – Марія була на межі істерики, – але ж я сказала неправду. Адже нема в мене ніякого запові-

ту...– Брехати – негарно, – підняв палець Жорик, – і з цього можуть бути всілякі наслідки.– О Боже! – тяжко зітхнула наша гостя й смиренно приплющила очі, помітно зволожені, густими заростями

вій. – Як усе це... неможливо. Такі несподівані пригоди. Може, мені просто поїхати?– Дістануть, – стояв на своєму Георгій. – Поки заповіт їм не віддаси, не бачити тобі спокою...Марія розгублено пробіглася по присутніх очима, шукаючи підтримки. Але тут гордо звів підборіддя Ар-

тем. Він видмухнув із очей білясте пасмо й відважно кинувся в розмову.

28

– Не переживай, Марійко. Дядько Жо-рик... – тут Тимко затнувся, густо почервонів і затято вимовив: – Та що там дядько Жорик – я! Я сам що-небудь придумаю. Не потрібно тобі нікуди їхати. Що ж цьому типові, ти-пу, підробка з рук зійде? Дзуськи. Будемо відновлювати справедливість. Я тебе зобидити не дам нікому.

– Приєднуюся! – подала голос я, сама дивуючись пориву, що накотився зненацька.Марія вдячно посміхнулася, й біля нашого багаттячка відразу зробилося якось затишніше. Запала пітьма й

цілком огорнула сад. Наш острівець, освітлений язичками полум'я, що жваво витанцьовували, чомусь здавався зараз захищеним.

– Ну, – намагаючись приховати посмішку, пробурчав Георгій, – раз у тебе, Маріє, такі захисники, то моя допомога, гадаю, і не знадобиться... А я вже був збирався її запропонувати...

Ще хвилин з десять ми розпиналися перед Георгієм у компліментах. Тому, звісно, й на думку не спадало кидати гостю в складній ситуації. Просто хотілося, щоб його перепросили. Не без в'їдливості я з задоволенням узялася до справи.

– Любий, ну прошу тебе, ну допоможи нам… Без тебе справу можна відразу вважати пропащою. Хто ще так якісно зуміє замаскуватися в кущах, або настільки героїчно втекти з відімкнутого гаража? Хто ще влаштує спостереження за сусідським парканом, зможе видобути з цього стільки інформації…Ну Жорчику…

Розділ шостий, котрий висвітлюєбудні моєї сучасниці

Ось уже третій ранок поспіль я розплющувала очі за хвилину до дзвінка будильника. Така поведінка була для мене рідкісною і свідчила про граничну напругу всіх внутрішніх сил. Ще б пак. Сьогодні ж останній етап співбесіди. Ох, тільки б узяли! Тільки б узяли мене на роботу в цю агенцію...

Будильник вимкнула. Улюблену радіохвилю врубала. Каву зварила. Ось вони – переваги самотнього життя. Цілий ранок можна займатися тільки собою. Ніяких сніданків для когось, ніякої товкотнечі у ванні, ніяких су-перечок про плани на день... Нудьга!

Відображення в дзеркалі підморгнуло рішуче, але не надто привітно. Як і годиться відображенню ділової жінки. Доглянута, в міру стримана, над міру розумна та енергійна. Ходжу в піджаках і штанях. Тому що зруч-но, а не з феміністичних спонукань. Макіяж наношу так, що здається, начебто нема ніякого макіяжу. Ще при-ваблива, але вже не вважаю, що за цю якість мені повинно багато чого пробачатися. Шкідливі звички відсутні. Захоплення – інтелектуальні ігри. Загалом, усе саме так, як подобається моєму майбутньому шефові, інформа-цію про смаки та погляди якого мені люб'язно надали ще п'ять днів тому.

Тепер про життєві обставини. Удова, маю двох малолітніх діточок-хлопчиків, довірених зараз опікуванню моєї старої матері, що мешкає в області. Нудьгую без синів страшенно… Але що вдієш? Коли турботи про за-безпечення родини раптово лягають на плечі того, хто цього зовсім не очікує, доводиться викручуватися. Зали-шати дітей на бабусю, їхати у велике місто шукати нормально оплачувану роботу, наймати малесеньку квар-тирку та чекати результатів співбесіди.

Ледь я почула, що приватній розшуковій агенції Лихогона потрібен працівник, відразу зрозуміла, що такого шансу втрачати не можна. Зізнаюся, гадала, все буде простіше. Ну зайду, ну поговорю, ну влаштуюся…Те, що співбесіда може складатися з трьох турів, мені й на думку не спадало. Ну що ж, хазяїн – пан. Хочете – буду ваші дурнуваті тури проходити. Хоча є в мене така підозра, що на цю вакансію я одна претендую. По-перше, не бачила ніяких конкурентів у приймальні, по-друге, я ж про оголошення щодо цієї роботи довідалася ще до виходу газети у світ (хвалити Бога, в редакції збереглися зв'язки ще з часів моєї бурхливої молодості). Дові-далася, нанесла дружній візит у редакцію, непомітно змінила телефон роботодавця в цьому оголошенні. Пові-домлення Лихогона, як і досі, стояло в ряду з усілякими маразматичними оголошеннями на кшталт: «Куплю гі-льйотину для себе», або «У магазин потрібен бухгалетр-матеріаліст»... Але тепер уже з неправильними коорди-натами. Бажаючі нехай дзвонять, скільки влізе. Усе одно, на жаль, не туди потраплять. І ось, незважаючи на цілковиту мою монополію, все одно мушу проходити якісь тури. Перший – заочний. Було потрібно здати всіля-кі папери й документи та чекати, чи передзвонять тобі. Звичайно, мені передзвонили. Про те, які папери мо-жуть зацікавити пана Лихогона, я довідалася заздалегідь. Другий тур – тест. Навіть смішно робиться! Стільки галасу навколо звичайного влаштування на звичайну роботу. У нього була тиха секретарка, котра щомиті зіт-хала через щось особисте, акуратистка середніх літ і зовнішніх даних. Її перелякали всі ці тести не менше за мене. Втім, учора вранці вона видала мені завдання. «Бос сказав, що здати їх потрібно не пізніше сьогодніш-нього вечора. Тобто, можливо, він і сам про це забуде, але краще все-таки вкластися в термін», – зашепотіла вона мені, щиро співпереживаючи. Ще б не співпереживати. Адже якщо Лихогон не візьме на роботу мене, то, можливо, претендентів більше й не з'явиться. А вона, тиха секретарка, більше не в змозі впоратися з такою кількістю обов'язків. У разі вдалого результату тестування, я, напевне, мала розділити з секретаркою тягар па-перової тяганини та розбирань із нервовими клієнтами. Тест я здала вже о пів на шосту вечора. Поставила по-передньо на вуха половину міста, не без того. Ні, на класичні перевірки логіки, на кшталт: «Карлик живе на п'ятому поверсі. Чому щодня він доїжджає на ліфті лише до третього, а два поверхи, що залишаються, йде піш-ки?» – я відповідала сама. Причому, подумала та грамотно відсіяла безліч придатних відповідей типу «для роз-минки ніг» чи «між третім і четвертим поверхом у нього живе коханка». І зупинилася саме на тому єдиному, найімовірнішому. Тобто, звичайно ж, через свій зріст карлик дістає лише до кнопки третього поверху. З такими запитаннячками я, хвалити Бога, здатна впоратися поки що самостійно (щоправда, жахливо з цього дивуюся та на повен голос пишаюся своєю інтелектуальною перемогою). А ось із усім іншим... Безліч турбот коштувала дурнувата загадка: «Якщо Він хоче подивитися на зірки, то виходить вночі в сад і копає яму. Чому?» Обдзво-

29

нила половину міста і вже самій собі, а не тільки тим, кому дзвонила, здавалася божевільною. Нарешті ризик-нула подзвонити своєму колишньому чоловікові, котрий за ті тисячу років, що минули з часу розлучення, на-стільки захопився своєю програмістською роботою, що просив турбувати його тільки в крайніх випадках.

– Привіт. Вибач, що турбую, але мій випадок дійсно крайній, – я почула знайомий голос і миттю забула про свою стриманість.

– Твій випадок – медичний, – з істинно програмістською ввічливістю повідомив мені колишній чоловік. – Мені вже дзвонили троє з наших спільних знайомих. Ти, кажуть, терміново потребуєш допомоги. Хочеш дові-датися, чому хтось там у відповідь на твоє запрошення прогулятися і подивитися на зірки, кричить, що краще викопає собі могилу. Ти впевнена, що цей не надто галантний «хтось» заслуговує на таку увагу?

– Упевнена! – твердо відповіла я. – Тільки річ тут зовсім у іншому. Розумієш, я ось написала в одній стра-шенно важливій анкеті, що захоплююся інтелектуальними іграми. І тепер мене завалили дивними загадками. А я, ти ж знаєш, не надто вмію їх розв'язувати...

– Ет, – осудливо зітхнув колишній чоловік, – ти, як завжди, мучишся безвідповідальністю. Горбатого моги-ла виправить.

І тут мене осяяло.– Що ти зараз сказав? Повтори!– Не хвилюйся так. Я не хотів тебе скривдити...– Ти – геній! – замість того, щоб заспокоїтися, заволала я. – Справді – горбатий! Цей тип – горбатий, тому,

щоб подивитися на зірки, йому потрібно копати яму й лягати горбом у неї. Ура!!! Я завжди знала, що ти вирі-шиш усі мої проблеми.

– Особливо ті, про суть яких не здогадуватимусь.Часу на пояснення я не мала.– Коли-небудь потім розповім. У будь-якому разі дякую і бувай.– Бувай, – здається, ця людина не дивувалася вже з жодних моїх вибриків.Таким чином, я записала відповіді на всі запропоновані в тесті запитання. Тиха Секретарка засяяла й відра-

зу несміливо постукала в двері кабінету шефа. Співбесіду пан Лихогон призначив мені на сьогодні. На десяту ранку.

З квартири я вийшла в повній бойовій готовності. На жаль, добиратися мусила громадським транспортом. Я, звичайно, вміла водити машину, але особистого авто не мала. Цей факт розлючував неймовірно, але нічого не можна було вдіяти. Якби я мала авто, довелося б відразу продавати його, щоб пустити вилучені кошти на ді-тей.

Усоте я прокручувала в голові факти власної біографії, намагалася цілком вжитися в образ. Так, ледь не за-була повідомити, звали мене, як і раніше, Катериною. Для запобі-гання зайвій плутанині ім'я вирішили зали--шити справжнє. Ні з яким Георгієм Собаневським, зрозуміло, я знайома не була. Про те, що саме він послав мене найматися на роботу до свого конкурента – пана Лихогона – воліла не згадувати. Оновлена Я ішла робити чергові кроки свого нового життя.

Настільки серйозно працювати шпигуном раніше мені не доводилося.

***Як завжди, коли я зі шкіри лізла, щоб не спізнитися, час капризував і пролітав повз мене з абсолютно не-

пристойною швидкістю. З помірною відразою втислась я в переповнений тролейбус, зусиллям волі допомагаю-чи прискоренню його руху. «Ну, давай же, ну швидше, швидше», – подумки я підштовхувала цей неповороткий транспорт. Упиралася всіма думками в заляпаний болотом бампер і штовхала щосили. Від моїх зусиль у тро-лейбуса, звичайно, впали роги. Я починала нервувати.

«Усе гаразд. Заспокойся. Думай про що-небудь інше, й усе відразу владнається. Водій розбереться з рога-ми, тролейбус приїде вчасно... Головне, щоб доля не відчула твоєї зацікавленості».

Для відвертання очей долі я вирішила подумати над канібальською інформацією на борту нашого тролейбу-са. «Найкращі м'ясні консерви!» – волав рекламний напис. Написано це було якраз під вікном, крізь яке добре було видно пасажирів, нагромаджених одне на одному, тож реклама сприймалася однозначно. Якби я мала ви-бір, у такий тролейбус не сіла б.

Втім, до подібних курйозів усі вже давно звикли, наше місто завжди відзначалося деякою людожерською спрямованістю. Чого варта лише табличка: «Годівлю тварин відвідувачами заборонено!» – на вольєрах у зооп-арку. Це що ж за відвідувачі такі повинні бути, щоб комусь спало на думку годувати ними тварин?

Завдяки різкому спаду моєї уваги до власної персони тролейбус досить швидко полагодився й підкотився до потрібної зупинки.

– Хвалити Бога, ви нарешті прийшли, – засмучено косуючи на годинник, зашепотіла Тиха Секретарка, ледь я переступила поріг приймальні. – Ви спізнилися на чотири з половиною хвилини. Не знаю навіть, чи зможе шеф прийняти вас тепер… У нього такий жорсткий характер. Ой, я хотіла сказати – жорсткий графік...

Проводити зі мною співбесіду негайно потенційний шеф відмовився. Спізнилася – значить, повинна чекати, поки його величність пан Лихогон впорається з поточними справами. Це було вже зовсім неввічливо. Я ж бо вже знала, що в жодного детектива на світі не існує ніяких термінових справ о такій ранній порі. Принаймні, ніяких справ, які не можна було б трохи відкласти. Якщо ці справи тобі не нав'язує Георгій, звісно. Але пан Лихогон – сам собі Георгій. А виходить, цілком міг влаштувати заради мене невеличку перерву.

Я, розгнівана, очікувала в приймальні.

30

Щоразу, коли лунав дзвінок, Тиха Секретарка спочатку злякано здригалася, осудливо косувала на телефон, шепотіла: «Боже, що знову могло статися!» І лише по тому знімала трубку та з погано прихованим смутком повідомляла:

– Розшукова агенція пана Лихогона до ваших послуг.Перемовившись кількома словами з тим, хто дзвонив, Тиха Секретарка глибоко зітхала, заклопотано попра-

вляла окуляри на переніссі, переводила погляд на мене й починала виправдовуватися.– Таке вже місце роботи, – з інтонаціями ревної фаталістки повідомляла вона. – Від кожного телефонного

дзвінка очікуєш чергових неприємностей. Щоб поділитися радістю, дзвонять не сюди. До того, як прийшла на цю роботу, я й не уявляла, скільки всього дорогого та важливого щодня втрачають люди. Зникають автомобілі, коштовні речі, улюблені собаки… Знали б ви, скільки всіляких трагедій відбувається навколо.

Я знала. Причому, знала досить добре. Щоправда, чомусь усі ці численні пропажі не сприймалися мною так серйозно. Співрозмовниця ніби прочитала мої думки:

– Можна, звичайно, зачерствіти душею і скам'яніти серцем, як деякі наші конкуренти. У працівників детек-тивної агенції «Order», наприклад, повідомлення про те, що в однієї десятирічної дівчинки вже місяць тому зникло улюблене кошеня, не викликало ніякого співчуття. Холоднокровно відкинули вони всіляку можливість пошуку.

«О, виходить не тільки вони в нас, але й ми в них «постійно на вустах». Варто врахувати», – зафіксувала я в своєму уявному записнику. Працювати зовсім без записника я не вміла, тому користувалася послугами власної уяви.

Я зробила страшні очі й дрібно затрусила головою. Чомусь мені здавалося, що така поведінка повинна ви-ражати щось середнє між співчуттям хазяям кошеняти й обуренням із приводу моєї жорстокосердості (а брати на себе пошуки зниклого кошеняти відмовилась саме я).

– Інша справа, мій шеф, – гордо зашепотіла секретарка, й благоговіння, що лунало в її інтонаціях, відразу ж навело мене на певні підозри. Усіма щупальцями своєї жіночої інтуїції я зачула глибоко драматичне кохання до боса, що роздирало серце бідолашної тихоні. – Він не відмовився від справи. Він вірний своїм принципам і нікому не відмовляє в допомозі! Завжди впорається з поставленим завданням.

– Знайшов кошеня? – не повірила я власним вухам. На мій погляд, знайти тварину, котру вже цілий місяць шукає дружний кагал родичів (господарки, а не тварини, звичайно), можна було тільки в тому разі, якщо ти сам цього звіра й украв. Або якби звіром цим був, скажімо, Бегемот.

– Купив дівчинці нове кошеня, – відповіла секретарка, – і всі відразу заспокоїлися. Дитина миттю зробилася щасливою.

Подумки я зауважила, що для справжнього щастя тієї дівчинки потрібно було б купити їй нових батьків, та-ких, що зуміли б і самі здогадатися про настільки простий спосіб заспокоїти власне чадо. Вголос же обмежила-ся співчутливим: «Ну це ж треба!»

– Петро Степанович дуже тонка людина, – скінчила свою розповідь Тиха Секретарка.Від приємних спогадів обличчя в неї посвітлішало й раптом виявилося навіть доволі гарненьким. Свої вис-

новки я відразу трішки скоригувала: цілком можливо, що почуття Секретарки взаємні, а виходить, причина трагічності її вигляду лежить десь за межами особистого життя. Це могло бути пов'язане з роботою, а вихо-дить, становило інтерес для моєї шпигунської цікавості.

«Тонка людина» тим часом ще десять хвилин по-блюзнірськи протримала мене в приймальні, після чого та-ки запросила ввійти. З кабінету перед цим ніхто не виходив, а значить, ніякого важливого відвідувача весь цей час там не був. Тобто мене змусили стільки чекати виключно з педагогічною метою! Ідучи до кабінету, я до-кладала неймовірних зусиль, щоб приховати своє роздратування. Коли увійшла – не могла впоратися з емоція-ми, які буквально обвалилися на мене.

– І не совісно вам! – накинулась я на потенційного роботодавця за мить до того, як увімкнулися мізки і зму-сили мене заспокоїтися. Фраза ця була викликана, насамперед, гострим нападом заздрощів, що поглинули мою схильну до всіляких вад психіку через вигляд кабінету Лихогона. Це була моя мрія, а не кабінет. Невеличка кімната здавалася просторою, бо там не було громіздких меблів. Заставлені найціннішою літературою книжко-ві полиці по периметру; акуратний комп'ютерний столик у кутку, обладнаний усіма необхідними підставками для документації, як паперової, так і електронної; два віденські стільці – досить вишукані й зручні, але місця займають дуже мало, – та й усе. Основною прикрасою цього приміщення був бездоганний порядок. Кожна річ – і це впадало в око відразу – мала тут своє ідеально зручне місце й ніколи не виявлялася в якому-небудь іншо-му. Книги були розкладені по тематичних розділах і розташовувалися за абеткою, усі комп'ютерні диски сиді-ли в коробочках і зберігалися в спеціально підписаних стільниках, письмове приладдя гордовито стирчало з вмонтованих у стіл підставок. Загалом, це був той самий порядок, якого ось уже кілька років я марно силкува-лася домогтися в нашому домі-офісі. На додачу в кабінету був інший вихід. Той самий особливий вихід, необхідний кожній організації, до якого, на жаль, так і не дійшли руки в нас із Георгієм. А в Лихогона дійшли! І тепер, таємно від тих, хто чекає на нього в приймальні, він міг проводити в своєму кабінеті будь-які зустрічі та переговори. Міг організовувати потік відвідувачів таким чином, щоб ті не зіштовхувалися один із одним. За-галом, міг оминути з допомогою цього запасного виходу безліч неприємних моментів.

– А чого мені соромитися? Якщо ви про сигарети, то це єдиний мій нездоланний потяг. Кидаю звідтоді, як почав курити. Іноді ненадовго вдається. Але загалом, цілковита відсутність результату. Гадаєте, усе-таки варто покинути? – неуважно пробурмотів Лихогон, глузливо підіймаючи при цьому кошлаті брови й кінчик рухливо-го носа. Стоячи на порозі свого особистого виходу, Лихогон зацікавлено вивчав мене, при цьому рвучко курив,

31

струшуючи попіл по той бік дверей. До цього Петро Степанович бачив мене лише один-єдиний раз, та й то мигцем. Коли позавчора я брала анкету в Тихої Секретарки, шеф вискочив у приймальню, щоб шльопнути на секретарський стіл важку пачку пописаних паперів. «На розбір!» – суворо кинув він тоді й знову сховався в глибині своїх апартаментів. На мою присутність того разу ніяк не зреагував.

«Розглядай, розглядай… Це інструкцією передбачено. Дивися й дивуйся: і костюм брючний, і макіяж непо-мітний... Загалом, усе на твій смак».

У відповідному вивченні зовнішності співрозмовника потреби не було. Ще задовго до вступу в справу Ма-рії, я кілька разів мала можливість докладно вивчити пана Лихогона. Вгледівши конкурента десь у місті, Геор-гій різко зупиняв авто, мружився та повчально повторював мені:

– Ось він, наш головний стимул до роботи. Якби не було його, давно можна було б розслабитися. Діючи на-віть на третину сили, ми б усе одно були найкращою детективною агенцією в цьому місті. Але Лихогон існує. А раз існує, виходить, мислить, і незабаром придумає щось таке, щоб залишити нашу агенцію далеко позаду. Повір, тільки про це він і думає! Мусимо постійно розвиватися.

Я не надто вірила Жорчиній маячні, вважаючи її нав'язливою ідеєю. Бідолашний Лихогон, на мою думку, й не здогадувався про гострі відчуття Георгія і навряд чи відчував у відповідь бодай щось подібне. Ну, хіба що звичайний інтерес до колишнього однокласника й конкурента, і той не виявлений. Жодного разу Лихогон і Со-баневський не розмовляли про справи. Сухі вітання, стримані кивки на офіційних зустрічах. І все. Вірити Жо-ричиним нав'язливим ідеям – не вірила, але слухняно розглядала конкурента. Таким чином, виходило, що я Ли-хогона бачила, а він мене – ні. Саме це й наштовхнуло Георгія, коли той довідався, що Лихогон шукає співро-бітника, на думку зробити з мене шпигунку. Підготували легенду, визначилися з варіантами таємних зустрічей одне з одним, найняли квартиру... Ще на самому початку діяльності ми з Георгієм вирішили не афішувати для преси і колег, що детектив Собаневський працює в парі з дружиною. Тож я отримувала необхідну волю дій, а Жорик – важливого агента.

– То чого ж мені все-таки соромитися? – трохи голосніше повторив своє запитання Лихогон, який уже вирі-шив, мабуть, що в мене проблеми зі слухом.

Очевидні переваги кабінету Лихогона в порівнянні з нашим офісом засмутили мене настільки, що я далеко не відразу зміркувала відповідь. Збилася з самого початку і, звичайно, так і не ввійшла в потрібну колію до са-мого кінця розмови.

– Того, що так нераціонально розпоряджаєтеся собою, – пригадала я нарешті про необхідну ясність мислен-ня. – На вулиці вже не літо, а ви в самій сорочці. Застудитеся. Що стосовно мене буде зовсім негуманно. Адже тоді ви не набиратимете співробітників… А чим я годуватиму своїх двох синів, залишених під доглядом бабусі на час мого ставання на ноги? Умираючи, чоловік не залишив нам нічого, крім великої бібліотеки, продавати яку я не маю наміру за жодних обставин.

Кілька секунд знадобилося Лихогону, щоб переварити всю почуту інформацію.«Не ліпи все в купу! – гнівався мій внутрішній голос. – Факти повинні викладатися тобою не зумисне, а в

тему. Забудь ти про цей запасний вихід, врешті-решт!»Лихогон, не дивлячись, викинув недопалок, примудрився при цьому поцілити в урну, що стояла біля узбіч-

чя. По тому зачинив двері, й у кабінеті відразу стало не так затишно, а в мене на душі – веселіше, надяг піджак і сів на своє робоче місце. Усе це він робив мовчки. Очі сміялися та невідривно стежили за мною. Я, намагаю-чись не надто нагадувати боязку студентку на іспиті, стояла біля стільця з невдоволеним виразом обличчя, на-очно очікуючи запрошення сісти.

– Не стійте, як статеве питання. Сідайте, – запропонував нарешті власник кабінету. Він обплів одну ногу ін-шою, вмостив обидва лікті на стіл і, без кінця постукуючи довгими пальцями по своєму підборіддю, дивився на мене. – Знаєте, я зовсім вас не розумію, – повідомив він нарешті. Дивлюся на результати тестування, розгля-даю анкетні дані й тільки дивуюся... Що привело вас до мене?

– Виробнича необхідність, – чесно відповіла я, статечно всідаючись на краєчок стільця. – Мені дуже потріб-на ця робота. Розумієте?

– Дуже цікаво, дуже, – бурмотів тим часом собі під ніс Лихогон, розглядаючи крізь лупу рукописні аркуші, в яких я впізнала свої відповіді на вчорашній тест.

– У вас поганий зір? – я вказала очима на лупу. – Тоді не варто сидіти в півмороку; вимкніть лампу, роз-суньте штори.

Я діяла строго за інструкцією. З якихось невідомих мені джерел Георгій роздобув докладний опис Лихого-на. Там говорилося, що Петро Степанович приділяє серйозну увагу своєму здоров'ю і любить, коли навколишні піклуються про нього.

– Ні. Гарний. Перевіряю на ваших відповідях одну цікаву гіпотезу. Стверджують, що за манерою написання (не за почерком, а саме за манерою листа – де писав різкіше, де повільніше, де надавлював сильно, де майже відривав ручку від паперу) можна доволі точно визначити стан автора в момент написання цих рядків.

У момент написання тих рядків я одночасно лаялася з Жориком, проклинала Лихогона, розповідала Марії, як уникнути передчасного старіння шкіри, теревенила по телефону з безліччю знайомих і попи-вала каву.

– І що було з моїм станом? – передчуваючи найгірше, поцікавилась я.– Схоже, вам дійсно було цікаво.Ще б пак! Де б мені ще випала така нагода перевірити власну кмітливість.– Тобто вас цікавлять логічні задачі. Похвально для дами. Звичайно жінка захоплюється чимось інтелекту-

альним тільки в тому випадку, якщо цим захоплюється захоплений нею чоловік. А як у нас із ерудицією?

32

За моїми увленнями, з ерудицією в мене було цілком прийнятно. У бочці сидів Діоген, сума квадратів кате-тів дорівнює квадрату гіпотенузи, Муму втопив Герасим, а написав Тургенєв...

– Приміром, фізика. Відповісте на двійко запитань?З фізикою в мене був давній антагонізм, але загальні уявлення про неї, я, безумовно, мала. Я лукаво при-

мружилася, трохи вигнула спину для додання атмосфері легкого нальоту еротики й посміхнулася. Мовляв, «знайшли, чим лякати, впораюся!»

– Скажіть, що таке закон всесвітнього тяжіння?– Це коли тіла одне до одного притягаються, – не замислюючись, відповіла я і лише коли Лихого раптово

почервонів, відчула, що відповідь моя в поєднанні з обраною раніше позою й томливими інтонаціями, пролуна-ла над міру грайливо.

– Ну... – Лихогон кілька разів мотнув гривою, струшуючи мару, – загалом, вірно. А конкретніше?І тут я згадала фразу з одного спектаклю.– Ньютона торохнуло по кумполу, – я хвацько наслідувала хуліганські інтонації запеклого двієчника. – Він

думав – яблуко, а виявилося – закон всесвітнього тяжіння.– Т-а-а-к, – зацікавлено протягнув Петро Степанович. – А про закон Архімеда що скажете?– Непоганий закон, – серйозно закивала

я. – Звичайно, на аматора, але дуже навіть нічого.Судячи з ошелешеного погляду, моєю відповіддю Лихогон не вдовольнився. Він що собі фізика-теоретика

на роботу шукає?! Мені про це нічого не говорили… І взагалі, знайшов кого давити інтелектом! Образитися, чи що? Ні, краще розповім йому про цей нещасний закон.

– Ну, слухайте. От забираюсь я в гарячу ванну...Лихогон на мить закотив очі до стелі, рвучко зітхнув і ледь чутно поцікавився:– Чому в гарячу?– У холодну нізащо не полізу, – пояснила я. – Отож, залажу це я в гарячу ванну, і на голови сусідів вили-

вається рівно стільки води, скільки ваги в моєму тілі.Ще кілька хвилин ми сперечалися на тему різниці між вагою, обсягом і всіма іншими вимірами… Незаба-

ром я була твердо впевнена, що на роботу мене ця людина не візьме. Зізнатися, десь у глибині душі я щиро ра-діла з цього факту. Те, з якою запопадливістю Лихогон відстоював необхідність правильного викладу закону Архімеда, цілком переконувало, що переді мною людина не цілком нормальна. А з психами я як щирий поціну-вач власної індивідуальності, воліла не зв'язуватися. Подібно до того, як не може бути двох господинь на одній кухні, так само на-явність двох ненормальних у одній компанії призводить зазвичай до моторошних катастроф. Тому я завжди намагалася триматися подалі від подібних до себе.

– Ну добре, хоч фізика у вас кульгає, – всупереч моїм очікуванням, Лихогон раптом зрадів, – бо просто нез-ручно якось було вас на роботу приймати… З такою кваліфікацією, – Лихогон глузливо кивнув на мій тест.

– Перепрошую, ви зараз намагаєтеся скривдити мене, чи себе? – я дійсно не зрозуміла, що він мав на увазі.– Я намагаюся знайти привід, щоб узяти вас на роботу. Зізнатися, ви мені симпатичні...– Сподіваюся, на характері моєї роботи це не відіб'ється, – холодно зреагувала я, пам’ятаючи, що Лихогон

не терпить вільнодумства. – Я – людина серйозна. І сюди прийшла зовсім не для того, щоб вислуховувати ком-плементи.

– Ну, як хочете, – Лихогон знизав плечима, й мені раптом здалося, що його ключиці торкнулися вух.«Може, він йог? Чи в мене проблеми з уявою ...» Цікавість на кілька секунд витиснула з моєї голови здоро-

вий глузд. Я забулася й спробувала повторити щойно побачений рух та остаточно переконалася, що торкнутися вух одночасно обома плічми неможливо. Я здивовано витріщилася на Лихогона.

– Що? А! Не хвилюйтеся. Накладні плечі. Помилився з розміром, а відпорювати ліньки. З такою любов'ю пришивав...

– Ви ще й шиєте? – я була зовсім збита з пантелику.– Так. Але замовлень не приймаю. Попереджаю відразу, бо всі зазвичай намагаються попросити що-небудь

пошити...– Думала, ви займаєтеся розшуком, – в'їдливо зауважила я. Мій Георгій шити не вмів. Це зачепило мене

сильніше, ніж запасний вихід із кабінету Лихогона.– Я займаюся всім, щоправда, деякими речами зовсім невміло, – широко посміхаючись, протяг Лихогон. Ці-

єї миті телефон, що висів на стіні біля столу, тихенько запищав. Не даючи собі праці зняти трубку, Лихогон на-тис кнопку голосового зв'язку. Трохи здивувала мене подібна відвертість, тому я відчула себе ніяково. І навіть відвернулася, демонструючи, що не звикла виявляти особливу увагу до чужих розмов. Відразу прийшла впев-неність, що Петро Степанович навмисно перевіряв мене, бо надто пильно він спостерігав за моєю реакцією.

– Так!– гукнув Лихогон у апарат, хоча такі телефони вловлюють і шепіт.– Петре Степановичу, – з телефону почулися сльозливі інтонації Тихої Секретарки, – на цьому комп'ютері,

здається, злетіла система... Що ж робити?– А що він пише? – насупився Лихогон.– Прес ену кеу, – схлипнула секретарка після тривалої боротьби з англійськими літерами. – Точніше, ось,

згадала, як це читається: Пресс ені кей.«Дивно, секретарка не володіє мовами й боїться комп'ютера? Це з Лихогонівськими запитами?!» – швидко

промайнуло в моєму мозку.

33

У цей момент Лихогон набрав у груди повітря, маючи намір відповідати, але раптом передумав і запитливо кивнув мені та показав очима на телефон. Чергова перевірка, виходить. Ну, цим мене не візьмеш. Із комп'юте-рами я зблизилася відносно недавно, тому чудово розуміла переживання Тихої Секретарки. Надто свіжі ще бу-ли в моїй пам'яті власні дурнуваті помилки. Надто добре ще я пам'ятала, звідкіля вони виростають.

– Якщо пише «пресс ені кей», значить по-трібно вийняти дискету, – діловим тоном порекоментувала я.– Вийшло! – тихенько зраділа секретарка, – «Кей» – це дискета по-англійському, так?Я не знайшла, що відповісти. Висновок напрошувався сам собою. Тиха Секретарка з паном Лихогоном зіз-

налися в міцному ганебному зв'язку. Інакше він би ніколи житті не взяв її на роботу.– Ні, Лізо, – дуже чемно відповів Лихогон телефону. – Я тобі пізніше поясню.– Дякую. І ще, – телефон зашелестів паперами. – Ледь не забула повідомити. Вам дзвонила людина... Про-

консультуватися. Каже, після вчинення вбивства не знає, куди подітися... Я сказала, що ви зайняті, просила пе-редзвонити пізніше.

«Ого! – я мимоволі округлила очі. – Ніколи не думала, що бесіда зі мною може виявитися настільки значи-мою. Відстрочити таку важливу розмову...»

Цього разу ввічливість Лихогона дала тріщину.– Що?! А, чорт! – закричав він.– Щось не так? – с янгольським обожнюванням поцікавилася секретарка– Усе гаразд, – Лихогон опанував себе. – Просто потрібно було відразу перемкнути дзвінок на мене. Такі

справи на дорозі не валяються... Визначник зафіксував номер?– Так, – у тоні секретарки промайнуло сум'яття. Вона продиктувала номер і разів триста вибачилася перед

тим, як покласти трубку.– Та-ак, та-ак, та-ак, – пальці Лихогона дуже швидко зашаруділи по клавіатурі. – Дзвонили з Академії куль-

тури! Дуже цікаво...Я згадала про Сестрицю й насторожилася. Дитина збиралася вступати вчитися в лігвисько вбивць?! Втім, у

випадку з цією дитиною залишалося тільки сподіватися, що дзвонила не вона.«Будемо вважати, що до такого свинства Сестриця ще не доросла», – подумала я, припускаючи не стільки

вбивство, скільки сам факт звертання по допомогу до моїх головних конкурентів.Останню фразу Лихогон очевидячки говорив сам собі. Відірвав погляд від монітора, наткнувся на мою

сповнену уваги посмішку й на мить сторопів.– Що?! А, це ви... Даруйте, забувся. Загалом, добре, я беру вас на роботу.«Єс! – зараділо все в мені. Три доби напруженої боротьби принесли бажану перемогу. Нарешті я в сам-

ісінькому ворожому лігвиську...– Прибирати будете двічі на день. До восьмої та після вісімнадцятої. Інвентар покаже Лизавета. Особливі

умови – не торкатися до моїх паперів. Сподіваюся, ми з вами спрацюємося. Я – непоганий начальник. Плачу гарний оклад. Попередня прибиральниця пішла не на вулицю, а на підвищення. Так що не хвилюйтеся. Ви влаштувалися на пристойне місце. Починайте з завтрашнього дня.

З цими словами Лихогон увіткнулся носом у монітор, даючи зрозуміти, що аудієнцію скінчено.На ватяних ногах я пройшла в приймальню. Просто не було слів!«Втім, чого дивуватися? Оголошення повідомляло – потрібен працівник у офіс. Ти ж сама, дурепа, не запи-

тала про обов'язки. Головне – ти тепер працівник офісу конкурента. Чи не байдуже, що, власне, робитимеш?» – я намагалася заспокоїти лють, що скипала в душі.

«Стільки ідіотських перевірок і завдань! Три дні постійної напруги! І все заради чого – заради посади при-биральниці?! Це при тому, що секретарка його двох англійських слів з комп'ютером зв'язати не може!!! Та що цей Лихогон собі дозволяє?! Та він просто схиблений!» – лють і не думала вгамовуватися.

Розділ сьомий, що занурює в нескінченні амури

Тиха Секретарка ретельно заважала працювати. Ні, зрозуміло, мила підлогу, витирала пил і поливала квіти я зовсім безперешкодно. Тільки ось виконувати свої основні обов'язки – дізнаватися, яких заходів пан Лихогон і його клієнт Песов мають намір вживати проти Марії – я ніяк не могла. Для цього необхідно було хоча б на п'ять хвилин залишитися самій. На жаль, приходила Тиха Секретарка на роботу дуже рано, відмикала своїми ключами двері й ходили за мною назирці доти, поки в офісі просто не лишалося більше приводів для наявності прибиральниці. Тоді я посилалася на небажання йти додому, а потім приїжджати знову для вечірнього приби-рання, тому всідалася в м'яке крісло й діставала своє плетіння – потрібно ж було якось згаяти час. Крім того, це заняття завжди заспокоювало мені нерви. А заспокоювати їх було від чого. Тиха Секретарка не зводила з мене очей. Здавалося, відтепер основним її секретарським обов'язком став супровід мене. На телефонні дзвінки во-на відповідала перелякано й неохоче, здебільшого перемикала їх на шефа. Документації не вела. Зате вела жа-лісливі бесіди, причому зі мною. З них з'ясувалося, що з Лихогоном Ліза знайома вже дуже давно й дуже драматично.

– Усе дитинство мама тягала мене до Петра на заняття, – Ліза мрійливо посміхалася й дивилася кудись крізь мене. – Ще старшокласником Петро давав приватні уроки околишнім дітям. Причому, з будь-яких пред-метів...

Зображаючи на обличчі крайній ступінь зацікавленості, я мріяла лише про те, щоб, захопившись спогадами, Ліза забула про моє існування та взагалі перестала звертати увагу на все навколо. Тоді б я спокійно могла взя-тися до своєї справи: перепорпати в цьому офісі всю документацію, зробити копії з комп'ютерних файлів Лихо-

34

гона, встановити пристрій для підслуховування на телефон... Можна було, звичайно, спробувати зробити все це під невсипущим наглядом секретарки, яка під час прибирання вперто ходила за мною. Мало там що, може, в мене така дивна манера прибирати! «Аби щось упорядкувати, треба спочатку в цьому «чомусь» розібратися, – могла б спробувати пояснити я Лізі. – Ось і порпаюся! Для підвищення своєї прибиральницької кваліфікації». На жаль, на такі висловлювання в мене поки просто не вистачало совісті. Дорогоцінний час марнувався. У гли-бині душі я вже починала побоюватися, що мені доведеться все життя працювати прибиральницею, жити в най-нятому помешканні й не бачитися з близькими. Щиро бажаючи прикрасити моє перебування в офісі, Тиха Се-кретарка постійно підтримувала зі мною бесіду, що перетворилася згодом на нескінченний монолог про Лихо-гона.

– Зі мною, веснянкуватою семиклашкою з двома кісками, він репетиторствував у галузі математики… Звід-тоді в цій науці я майже нічого не розумію. Слухаючи його чудовий голос, я забувала про все на світі й просто не в змозі була думати. Тремтіла, заворожено дивлячись на його довгі породисті пальці, що перебували в без-перервному русі, почувалася нестримно закоханою і нарешті настільки набридла своєю нездатністю сприймати предмет, що Петро відмовився від занять зі мною. Уявляєш, який удар по моїй психіці, не загартованій ще роз-чаруваннями і руйнацією ілюзій?

– Уявляю, – зітхала я.Загартованість моєї психіки в даному випадку нітрохи не пом'якшувала удару, якого завдавало вимушене

неробство. Щиро кажучи, я навіть подумувала, чи не дочекатися моменту, коли Лихогон відлучиться, та від-воювати собі волю шляхом підсипання в Лізин улюблений зелений чай якого-небудь снодійного. Краще – сильного, але нешкідливого проносного. Такого, що гарантовано відверне Лізу хоча б на півгодини й при цьо-му, на відміну від снодійного, не викличе жодних підозр щодо чаю.

Нічого не підозрюючи й тепер, Тиха Секретарка здобула в моїй особі вдячного слухача, тому без престанку ділилася потаємним.

– Математиці це нічого не дало. Будь-яка згадка про синуси навівала на мене тільки солодкі спогади про ко-ханий голос. Я просто не могла вчитися з такою душевною раною. Цілу добу стирчала біля вікна, виглядаючи Петра.

Уява моя пожвавилася. І ось я вже очима юної Лизавети визирала з вікна, відслідковуючи пересування Ли-хогона. Ось він одним кроком долає половину двору, квапиться в університет. На наступному кроці, звичайно ж, потрапляє черевиком у єдину на всю околицю калюжу. Усе тому, що не дивиться під ноги. А дивиться… У книгу!

– Ти уявляєш? Читає на ходу! – підкидала щораз нових подробиць Ліза. – Я була закохана в генія.– А зараз? – несподівано для самої себе я зацікавилася цією історією – Він перестав бути генієм, чи почуття

згасло?У відповідь Ліза тільки закочувала очі, солодко зітхаючи. Потім лякалася, що відповідь її я можу витлума-

чити хибно, і все-таки роз'яснювала.– Перше кохання не згасає. Так пишуть у всіх журналах. Правильно пишуть. А генієм він бути не перестав.

Просто раніше мене це захоплювало.– А зараз?Секретарка вважала за потрібне розповісти мені всю історію цілком.– Перед іспитами в десятому класі я нарешті зважилася. Просто раніше не випадало слушної нагоди. Розу-

мієш? Сама не ризикнула, послала маму домовлятися: «У Лізоньки іспит. Потрібно рятувати. Попросіть Петри-ка, нехай підготує. Вона старатиметься, запевняю вас. О, це ж коли було... Три роки тому вона була ще зовсім дитина. А тепер розуміє, що потрібно здавати іспит. Сама попросила домо-витися з Петриком. Та ви не бійте-ся. Пояснити доведеться тільки один білет. Наш татко натис через своє керівництво, вчителька зглянулася,й ми домовились. Який буде білет у нашої Лізоньки – відомо заздалегідь. Але ж його теж треба якось відповідати...» – моя мама здавна товаришувала з Петровими батьками. Інтелігентна Петрикова матуся не змогла відмовити. Петрові довелося підкоритися. Ма-ти – єдина людина, якій Петрик ніколи не вмів відмовляти.

– Іспиту, звичайно, ти не здала... – я багатозначно звела брови, мовляв, чудово розумію, чим скінчилася іс-торія. – Несміливе освідчення, бурхливі почуття... Яка вже тут математика.

– Освідчення? – на мить очі в Тихої Секретарки зробилися більші за окуляри. – Ні, ти що? Я ніколи б не зважилася. А математику я здала. Пам'ятаєш, я казала, що не знаю майже нічого? Значить, щось усе-таки знаю. Це щось – той нещасний білет. Петро бився зі мною, як звір. Пояснював і так, і так... Я жахливо хотіла зрозумі-ти, про що він, але тільки безпорадно посміхалася у відповідь. Так багато мріяла про Петрика, що саме по собі перебування в одній кімнаті з цією людиною доводило мене до божевілля. Ні, Петро не випхав мене за двері, не відмовив у допомозі. Як і у всій своїй наступній діяльності, він пішов до кінця і знайшов розв'язок задачі.

– Купив тобі цуценятко? – не надто шанобливо поставилась я до сентиментальних спогадів.– Не варто так жартувати, – Ліза насупилася, зробилася серйозною, потім вирішила, видно, не ображатися,

приклала ліву долоню до грудей, глянула просто мені у вічі. – Розумієш, у мене це все дуже щиро...Мені стало незручно. Людина, можна сказати, душу відкриває, а я туди замурзаними сарказмом руками лі-

зу. Негарно. Ліза ж не свідомо мені життя псує. Їй, бідолашній, напевне, й на думку не спадає, що я – мерзенна шпигунка, яка над усе зараз потребує самотності. Лізі саме здається навпаки, начебто я, нещасна, змушена ці-лий день сидіти тут, у приймальні, бо відчуваю потребу в спілкуванні.

35

– Вибач, – я перейнялася Лізиною відвертістю й тепер би, напевне, не змогла підсипати їй проносного, – у мене завжди було надто різке почуття гумору. Як він змусив тебе вивчити білет?

– Він пішов. Замкнув мене в своїй кімнаті й пішов. Умови були прості: поки не запишу все пояснене само-стійно й не покладу зошита під двері, буду під арештом. Спочатку роль бранки мене тішила. Потім я жаліла се-бе, плакала. Як він може так зі мною поводитися? По-справжньому скандалити було соромно – сама ж попро-сила будь-якими методами змусити мене вивчити білет. На другу добу я взяла в руки списані Ним аркуші та спробувала пригадати, що він при цьому говорив. Із п'ятої спроби в підсунутому під двері зошиті виявилося правильне розв'язання. Після години розмов крізь двері Петро визнав мої знання з цього білета достатніми для іспиту. Я пішла додому засмучена. Незважаючи на своє «добре» з математики, твердо вирішила вважати Петра негідником. Як смів він зазіхати на мою волю?

– А потім? – я уявила собі Лихогона, який незворушно переглядає залитий слізьми та списаний благаннями про волю зошит, який підсовується Лізою під двері. Тепер мені було вже справді цікаво.

– Потім? – Ліза підперла долонею підборіддя і втупилася у вікно. – Потім потекли роки. Дуже багато років ми з Петром не бачилися. Я побувала й замужем і знову стала незаміжня, встигла й позаробляти, й поголодува-ти, пошукати й роботу, й можливості не працювати зовсім… Моя інтелігентна мама була на межі нервового зриву через безперервні зміни в моєму житті. Я так переживала за неї. І головне, я раптом зрозуміла, що втра-тила час. Розумієш, адже я нічого насправді не вмію робити. Змінюючи роботу за роботою, я хапала все повер-хово, так і не освоїла жодної справи досконало... Здавалося, життя моє котиться під укіс. Та півроку тому я ви-падково зустріла Петра. Точніше, це він мене зустрів. Дивуюся навіть, як упізнав. Коси ж я ще десять років то-му зрізала. Йду якось додому. Укотре прийшла влаштовуватися на роботу й наткнулася на мережевий марке-тинг. Уявляєш?

Я співчутливо закивала.– Справді, знайти пристойну роботу зараз просто неможливо. Або пропонують щось непристойне, або твер-

дять, що потрібна робітниця не старша двадцяти п'яти років зі стажем роботи не менше десяти років і вищою освітою...

– І не кажи. З цією освітою в мене особливі були труднощі. Нема її в мене зовсім, а вони вимагають... – під-тримала мене секретарка, а потім продовжила. – Іду, ледь не плачу від прикрості й тут... Бачу, гальмує біля ме-не шикарна така іномарка. Чорна, блискуча, під'їжджає м'яко, зупиняється безшумно… І говорить вона мені людським голосом: «Сідай, підвезу. Бо ноги промочиш». Глянула аж то сам Петро. Дивиться на мене й регоче: «Отакої – бідна Ліза! З рідного двору з'їхала, серед знайомих дитинства не з'являєшся… А проклятий садист і тут тебе знайшов. Сідай, не бійся, не буду я тебе більше математики вчити». Підвіз, значиться, додому. А я, ти не повіриш, як його побачила, так відразу й зрозуміла, чого мені від життя цього потрібно. Ну, подзвонила на-ступного дня, попросилася, загалом, до нього на роботу. Не могла я іншого гідного приводу знайти, щоб по-спілкуватися... Він спочатку категорично так: «Боже борони! Сам працюю, тільки на себе покладаюся і нічого змінювати не маю наміру. Усі, з ким співпрацюю, – найманці. Люди під конкретну справу. На ставку нікого зроду не брав, не беру й не братиму...» Я від такої заяви сторопіла: «Та я ж просто спитала, – кажу, – нема, то й не треба... Бо ще математику вчити доведеться...» А наступного дня він сам мені подзвонив і... запропонував роботу. Передумав, значиться...

– І що?– Та нічого, – Ліза зітхнула особливо тяжко, й мені відразу все стало зрозуміло, – працюємо. Натяків не ро-

зуміє, на спроби зближення не реагує...– От гад! – щиро обурилась я. Тут людина заради нього, можна сказати, півроку життя на ніщо перевела, а

він не розуміє. – І скільки ти його ще плануєш висиджувати?– Ох, не знаю… Розумієш, не гад він зовсім. Не через те, що вреднючий, а через неуважність. У нього дум-

ки, ніби в інопланетянина. Зовсім неземні. Усе про роботу і про роботу. Поза роботою я йому не цікава. Підоз-рюю навіть, він думає, що поза цим офісом мене просто не існує. Розумієш? Ет, ну чому б йому не позбутися цієї своєї геніальності? Чому б не зробитися звичайною людиною... Простою, зрозумілою... Я йому тоді печиво пекла б.

– Так, – я теж узялася зітхати, – шлях до серця через шлунок лежить тільки в нормального чоловіка. А в цих – через мізки, – я кивнула в бік кабінету Лихогона. – А там, у мізках, такі звивини, що просто так не пролі-зеш... Якщо не заблукаєш, то застрягнеш десь серед особливо закручених мізочків...

Теорія моя чомусь жахливо розсмішила Лізу.– Що за галас? – Лихогон рвучко розчинив двері та став на порозі свого кабінету.– Ой, Петре Степановичу, – Лизавета залилася фарбою, – та вас же немає...– Як немає? – Лихогон був вражений. – А я тоді хто?– Ви ж із самого ранку пішли й ключі від обох входів мені залишили. Не приснилося ж мені таке?Для доказу Ліза полізла в свою сумочку та витягла з невеликого джинсового гаманчика в'язку ключів.– Ось! – Ліза показала наймогутніший ключ. – Це від вашого особистого виходу. Ви ж замкнули двері й ме-

ні ключа залишили. Я думала, вас ще нема, раз ви ключів не забирали...– Умова й не необхідна, й не достатня... – глузливо повідомив Лихогон. – Просто в мене є ще одні ключі,

Лізо. І чому в жінок настільки яскраво виражене порушення причинно-наслідкових зв'язків? – я мстиво стисла губи, відзначаючи про себе рідкісну схожість поглядів Лихогона з Георгієвими. Ну нічого, я ще доведу їм, на що здатні жінки… Намагаючись не надто витріщатися на Лізину сумочку, я, проте, не втрачала її з поля зору. Тепер у мене є можливість роздобути ключа...

36

– Я працюю. Тихіше, коли ваша ласка, – з цими словами Лихогон зник у своєму кабінеті.– Взагалі, жінки значно мудріші за чоловіків, – я вирішила підбадьорити Лізу, яка зовсім розгубилася. –

Знаєш, був один такий вчений – усе життя кричав, що мозок у чоловіка більший, ніж мозок у жінки. А потім, коли цей тип умер і колеги зважили його мозок – виявилося, він на скількись там грамів менший, ніж найлег-ший жіночий мозок із усіх зважених. Ось так!

Ліза посміхнулася. Витягла з шухляди грубу пачку жіночих журналів та заходилася скаржитись на недіє-вість наведених там порад.

– Уже все перепробувала. І міні-спідницю, й погляди… І появу суперника грала. Одна знайома погодилася позичити свого чоловіка на кілька хвилин, щоб зайшов по мене на роботу. Дотепер їм боргу за квіти не відда-ла. Домовлялися – прийде з букетом, гроші потім поверну. То чоловік цей так хвилювався, що спочатку мало поховального вінка не купив, а потім таки отямився, але здуру придбав найдорожчого букета на ринку. Стільки в мене з собою готівкою просто не було. А тепер усе ніяк часу не виберу до них у гості зайти. Ти ж сама ба-чиш, вечорами тут сиджу. Чекаю, може, генія цього просвітління на мою тему навідає.

– Просвітління під лежачий камінь не потече, – замислено мовила я, починаючи відчувати перші ознаки по-яви в моєму мозку ідеї, – просвітління такого типу викликати треба. Як духа.

– Як? – Ліза відразу перетворилася на слух.– Не знаю поки що… Але можу в знавців попитати. Їм для цього тільки потрібно твій об'єкт ретельно вив-

чити. Знаєш що? Потрібен будь-який документ, над котрим не раніше, ніж за три години до того, як я звернуся до однієї ворожки, працював би твій обранець. Тільки такий документ, щоб не менш двох годин він над ним просидів. І щоб позначки хоч якісь на ньому залишив… Зможеш дістати?

– Ой, – Ліза сплеснула руками, – та найбільше за все на світі Петрик не любить, коли хтось порпається в йо-го паперах... Що ж робити?

– Не знаю, – підливала я оливи у вогонь, – але випадок вочевидь безнадійний. Без особ-ливих методів тут не обійтися. А ворожка ця – людина досвідчена. Думаєш, чого в мене так щасливо в родині все складається? Че-рез неї, – тут я спохопилася, згадала, що недавно овдовіла. – Ну, тобто, раніше складалося, – я додала голосові якомога більше болю. – Ніяк не можу звикнути до вдовиного статусу. Вічно помиляюся... Документ, до речі, зобов'язуюся повернути завт-ра, щойно прийду на роботу. У цілості та схоронності...

– У принципі, якщо сьогодні я піду пізніше за Петрика, то він же може навіть і не помітити, – заговорювала себе Ліза.

Очі її при цьому спалахнули небезпечним вогником відчаю. Здається, байдужість Лихогона-працеголіка до-вела Лізу до стадії готовності на будь-які авантюри. Можна було не сумніватися, що необхідний документ вона мені дістане. Ні, я не розраховувала на те, що це виявиться щось сенсаційне. Який-небудь звіт перед клієнтом за кошенятно-пошукові роботи чи доповідь про переміщення чиєїсь блудливої дружини. Користі від самого до-кумента я не чекала. Інша річ – вчинок Лизавети. Палко бажаючи поставати перед своїм коханим лише в най-кращому вигляді, Ліза пішла б на що завгодно, аби приховати факт свого правопорушення. Якщо по правді, то я збиралася вдатись до мерзенного та огидного шантажу. Розіграти бридку комедію та роздобути необхідну ін-формацію.

«Значить так, – холоднокровно планувала я, – повертаю завтра документ, а ввечері Георгій перехоплює Лізу дорогою додому і розповідає, що знає про її жахливий злочин. Ворожка, мовляв, проговорилася, хоча та пані, що принесла документ, і просила тримати справу в таємниці». Далі Георгій грозиться розповісти все Лихогону, розмахує як доказом ксерокопією викраденого Лізою в шефа документа. Ліза, звичайно, благає не виказувати її. Георгій погоджується в обмін на деякі послуги та деяку інформацію. Ліза обіцяє подумати. Цілий день бідна Ліза страждає і мучиться. Вона, звичайно, ні за яких умов не зрадить коханого, і розраховувати на це не мож-на. Я інакше вчиню. Буду всіляко намагатися змусити її до відвертості: «Що сталося? Ти така бліда... Може, допомога потрібна? Поділися ти лишеньком своїм – і воно до тебе ще не раз вернеться. Тобто, піде світ за очі». Загалом, Ліза розповідає мені про домагання Георгія. Я впадаю у відчай. «Це я в усьому винна! За ворожку по-ручилася саме я! Хто б міг подумати, що вона вибовкає... Зобов'язана тобі допомогти, Лізонько. Є! Придумала! Ми повинні набрати на шантажиста відповідного компромату. Пригрозимо, що коли не відчепиться, ми йому зіпсуємо життя у відповідь». «Але ми ж нічого про нього не знаємо, як здобути компромат?» На нижній части-ні оправи Лізиних окулярів раптом заблищать крапельки сліз. «Не знаю, мабуть, потрібно подивитися, чим ці-кавиться цей тип, – скажу я. – Може, це щось прояснить...» І тут наївна Ліза, як на сповіді, викладе мені всю інформацію, котра цікавить Жорика, та покаже потрібні папери... Вона ж знає, де шеф зберігає документи про хід війни з Собаневським. Кінець дії. Після цього я спокійно випаровуюся з Лихогонівського обрію та скеро-вую всі сили на боротьбу за справедливість стосовно Марії. Знаючи плани ворога, робити це буде набагато лег-ше».

У задумі була безліч мінусів, головним із яких видавалася необхідність нечесно поводитися стосовно такої чарівної секретарки. Але не залишатися ж мені прибиральницею довіку? Щоправда, був іще шанс, що мені все-таки вдасться викрасти з Лізиної сумочки ключі від Лихогонового кабінету... Але, по-перше, вчинок цей був нітрохи не менш нечесним за попередні плани, а, по-друге, на ніч офіс ставився на сигналізацію, боротися з якою я зовсім не вміла...

«Стривай! Сигналізація! Адже я знаю, як її відімкнути...»Річ у тім, що мій другий колишній чоловік, крім усіх інших чеснот, володів ще й талантом винахідника. Ко-

лись він зумів винайти штуку, здатну начисто відключити електроенергію в радіусі декількох метрів від себе. Штука ця свого часу завдала колишньому чоловікові стільки клопоту й лиха, що якби я додала ще одну непри-

37

ємність, нічого особливо не змінилося б. Я ледве стрималася від бажання негайно дзвонити на роботу колиш-ньому чоловікові.

«Спокійно, – подумки наказала я собі, – берися до плетіння та заспокой свої нерви. Увечері подзвониш і все владнаєш. Зараз потрібно просто плести».

Незабаром у мене склалося відчуття, що скоро я зможу відкрити магазин із продажу плетенх речей. Робо-чий вечір ніяк не кінчався. Лихогон, від якого ми ретельно очікували, щоб він вийшов у приймальню сказати нам «до побачення», все працював. Кілька разів Ліза несміливо стукала в двері та цікавилася, чи надовго він ще збирається залишатися. З приймальні я спостерігала, як Петро Степанович неуважно дивився крізь секре-тарку й бурмотів щось на кшталт: «Це ж треба, як цікаво...» – і знову втикався в зошит, що лежав на столі, всі-єю своєю мімікою підтверджуючи промовлені слова. Руки його при цьому були схрещені на грудях і нервово постукували пальцями по плечах. Через цю зайнятість рук мені здавалося, що Лихогон перегортає сторінки зо-шита кінчиком носа.

– Здається, тепер він житиме на роботі, – тяжко зітхнула Ліза по черговій годині чекання. – В принципі, ме-не він відпустив ще три години тому. Я сказала, що комп'ютер освоювати намагаюся, тому затримаюсь… Але усьому ж є межа! Може, дійсно піти додому?

Я опинилася в досить делікатній ситуації. Якби наполягала на вилученні в Лихогона документа для ворож-ки, Ліза могла б запідозрити недобре. Не наполягаючи, я затягувала свою прибиральницьку діяльність на цілий робочий день. Потрібно було термінове щось почати.

– Ви вже вибачте, Петре Степановичу, – я рішуче штовхнула двері кабінету начальника, – але мені додому хочеться. Дозвольте, я здійсню ритуал вечірнього прибирання, не чекаючи, коли ви звільнитеся.

– Що? А! – Лихогон відвернувся від зошита, якого так досліджував. – Звичайно, звичайно... Я й забув про вас, ви вже пробачте...

І як же, цікаво, він міг про мене забути, коли щоразу, як двері в його кабінет відчинялися, очі його обов'яз-ково пробігались по приймальні, в якій зосереджено плела я, просто не в змозі залишатися непоміченою. На-певне, я здаюся йому вже частиною офісного інтер'єру.

– Знаєте, – Лихогон посміхнувся, – взагалі, я, здається, погарячкував. Можете вдруге не прибирати… До чо-го вам цілий день чекати цього вечірнього прибирання... Ранкового цілком вистачить для підтримання чистоти.

– Ну, цього вже не буде! – щиро розлютилась я. – Цілий день чекати марно? Раз я тут сиділа, то дозвольте вже виконати свої обов'язки. Тим більше, платите ви мені за два прибирання на день. Виходить, буду прибира-ти двічі.

Не чекаючи відповіді, я взялася агресивно терти шваброю абсолютно чисту підлогу. Спочатку Лихогону до-велося забрати ноги, черевики яких стирчали з зовнішнього боку комп'ютерного столика. Та ба! Я рішуче зай-шла з тилу і почала мити підлогу в Лихогона за спиною. Відверто кажучи, я очікувала, що він мене вижене. Побоюючись цього, я ще більше напружила ситуацію своїм невиразним бубонінням.

– Я звикла все робити якісно. Платите за два прибирання – буде вам два. До пізньої ночі тут сидітиму, але обіцяне виконаю. Я звикла все робити якісно. Весь бруд по порошиночці винищу, ось побачите.

Лихогон весь напружився, але промовчав. Здається, він був на межі. Мені здавалось, що, якби доторкнутися до начальника вологою ганчіркою, то почулось би шипіння й повалила пара, як від праски. Ситуація загостри-лася до краю. У цьому кабінеті повинен був залишитися тільки один із нас.

Лихогон, видимо, не зміг дозволити собі зневажити мої добрі наміри. Як я знала з наданих Георгієм даних, над усе в людях Петро Степанович цінував сумлінність. Але й моєї присутності він теж не міг більше зносити.

– Знаєте, мабуть, я засидівся. Піду вже... Добре, що Ліза ще тут, попрошу її замкнути кабінет після вашого прибирання. Лизавето! – гаркнув Лихогон у приймальню. – Простеж, ой, точніше, допоможи нашій новій спі-вробітниці...

Схоже, Лихогон не довіряв мені. Можливо, він навіть просив Лізу ходити за мною. Що це? Звичайна підоз-ріливість стосовно нової людини, чи претензії особисто до мене? Ні. В іншому випадку він просто не взяв би мене на роботу. Втім, чи ж мені не байдуже? Я ж знайшла спосіб, як нейтралізувати Лізу.

Лихогон акуратно зібрав папери зі столу. Кинув прощальний погляд на зошит, який так ретельно вивчав. Потім кілька разів делікатно гмикнув і попросив мене вийти на дві хвилини. Я, намагаючись нічим не виказати своєї досади, скорилася. Коли ми з Лізою розпрощалися з шефом і ввійшли до кабінету знов, зошита й інших паперів уже ніде не було видно.

– Він забрав усе з собою! – запанікувала я.– Ні, – заспокоїла Ліза, – лише сховав у сейф. Знаю, де зберігається запасний ключ. Петро діставав його

якось при мені, коли забув свої ключі вдома. Він такий неуважний.Я заходилася оглядатись, але, як не силкувалася, не могла знайти нічого схожого

на сейф. Ліза ніяково тупцювала посеред кабінету.– Вибач, – нарешті, вичавила вона з сбе, – ти не могла б почекати в приймальні? Розумієш, усі ці схованки

так ретельно охороняються Петриком, що...– Нема питань! – насилу приховуючи щастя, що звучало в інтонаціях, я кулею вилетіла з кабінету.Завбачлива Ліза клацнула замком зсередини.«Тільки б устигнути, тільки б устигнути! Ура! Тепер не доведеться так підло чинити з секретаркою. Усе-та-

ки, зняти зліпок з ключів менш підло, аніж насилати на Лізу шантажиста...»Ви будете сміятися, але попри солідний стаж роботи з Георгієм, мені жодного разу не доводилося знімати

зліпки з ключів. Це тільки здається, що там і робити нема чого… Я кинулась до Лізиної сумочки, тремтячими

38

руками вчепилася в джинсовий гаманець. Поворот замка в дверях кабінету почувся саме в той момент, коли я вже клала ключі на місце. Блискавичним рухом, я повернула гаманець на місце й відкинула сумочку. Здається, Ліза нічого не помітила.

– Ось, – Лизавета простягала мені того самого зошита, що його так ретельно досліджував Лихогон цілий ве-чір.

З урахуванням наявності в мене зліпка (я щиро розраховувала, що запам'ятала правильний ключ і правиль-но зняла з нього зліпок), зошита взагалі вже не потрібно було. Але не відмовлятися ж?

Набагато сильніше мені б зараз придалися відомості про місцезнаходження цього таємного сейфа і запас-них ключів від нього.

«Не все відразу. Ще випаде нагода дізнатися. Не жадай від долі забагато...» – розважливо підказували мені зсередини.

– Як гадаєш, можна мені зараз не прибирати? Бо вранці, витираючи підлогу, я просто протру в ній дірку. Не можна мити підлогу так часто.

Лизавета без зайвих слів погодилася, і ми подалися ловити таксі. Після роботи Лихогон або розвозив нас по домівках на своєму авто, або видавав гроші на таксі.

– Слухай-но, – мені потрібно було про щось розмовляти з Лізою, – але як же так? Стільки вечорів він заво-зив тебе додому. Вечірнє авто, ви – наодинці. Романтика! Невже за весь цей час ви так і не змогли порозуміти-ся...

– Після роботи Петро дуже заклопотаний, – криво посміхнулася секретарка й на мить перестала бути ти-хою. – Він заклопотаний тим, що аналізує минулий робочий день і планує наступний. Я, звичайно ж, намагаю-ся йому не заважати. Будь-яка ініціатива зближення з мого боку, боюся, тільки розлютить його. Не тому, що я не на його смак, ні… Просто його дратує все, що відволікає від роботи. Розумієш?

Я не розуміла, але вирішила, що це не надто важливо. Головне тепер – передати Георгію ключа. Я вийшла з таксі, полізла в кишеню по телефонну картку та запхнула її в надра вуличного автомата. Можна було дзвонити і з квартири, яку я наймала, та Георгій жахливо побоювався, щоб Лихогон з метою перевірки нової співробіт-ниці, не прослуховував мого телефона. Мобільного я з собою на роботу не носила, щоб, не доведи Боже, не ви-казати, що він у мене є. На думку Георгія, скромній удові з двома голодуючими дітьми стільниковий телефон не підходить з матеріальних міркувань. Бачив би він того жебрака в електричці!

– Алло! – Георгій узяв нарешті свого стільникового.– Ой, здається, я не туди потрапила... – розгублено схлипнула я.За домовленістю це означало, що в мене є новини. Після такого дзвінка я мусила чекати раннього ранку і

вирушати на базар, нібито за продуктами. Там, через одного знайомого продавця, повинна була непомітно пе-редати Георгію листа зі звітом. Уся ця конспірація здавалася мені сущою маячнею, але сперечатися з Жориком не стала.

«Зрештою, чого б Лихогону не встановити за мною стеження? Може, йому бракує клопоту? Тоді, звичайно, просто необхідно взяти мене на роботу, дати мені можливість стати небезпечною, а потім виявляти, що я зі своєю новою якістю робитиму. Якщо в Георгія манія з приводу Лихогона, чому б Лихогону не відповісти вза-ємністю?» – саркастично міркувала я, заходячи в своє тимчасове помешкання.

Приготувала каву, переодяглася, повечеряла й відчула, що все-таки й досі не хочу спати. Тоді згадала про зошит і вирішила приділити йому кілька хвилин. Добре, що я не знала змісту раніше, бо кинулася б читати, ледь переступила поріг квартири, й залишилася б без вечері. Як з'ясувалося, пізнання множить не стільки скор-боту, скільки кількість безсонних ночей.

«Сценарна майстерність. Завдання № 3», – свідчив акуратний напис у центрі першої сторінки.«Складається враження, що цілий світ – самі лише сценаристи... Сестриці важко буде знайти роботу. Людей

з такою спеціальністю, схоже, значно більше, ніж підприємств, які потребують сценаріїв. Не дивно, що Насту-ся фарбує нігті в такий колір. Потрібно всіма силами прагнути виділитися з цієї юрби. Втім, вона спочатку ста-ла дивною, а потім уже визначилася, ким хоче стати».

Я протерла очі, переконалася, що побачене не приснилося мені й жадібно взялася до читання.«Завдання 1. Режисерський етюд.1. «Ви впевнені, що з вами все гаразд? – обурено блискаючи очима, запитує неохайна з вигляду жінка се-

редніх літ, що дивиться на глядачів крізь щілину в зачинених на ланцюжок дверях. – Розумієте, це ж було дуже давно...» – додає вона. Двері з грюкотом зачиняються.

2. Старовинний під'їзд із вибагливим декором та обшарпаними стінами. Біля деяких дверей безладно ту-ляться дзвінки комунальних квартир, освітлені тьмяною лампочкою. Гучна луна розносить по заплетених паву-тинням кутах важкі приречені кроки. З'являється той, кому належать кроки, – Молодик із опущеною головою, в довгому чорному плащі. У безвольно звислій руці він волочить розкішний букет троянд, з кожним кроком губ-лячи по одній квіточці.

3. Від під'їзду до телефону-автомата викладено доріжку з троянд. Вони лежать на снігу і тремтять від холо-ду. Молодик набирає номер у будці автомата і каже: «Пробачте, а ви впевнені, що вона вмерла?» Почувши від-повідь, приречено кладе трубку.

4. Молодик повільно бреде до метро, підносячись над юрбою метушливих співгромадян. Нічого й нікого не помічає навколо, дивиться кудись вдалину. Очі його сяють дивним світлом. Він раптом починає тихо посмію-ватися.

39

Голос за кадром: «Іноді люди сміються хоча б для того, щоб не плакати. Я закохався в неї з першого ж сло-ва. Цей голос доводив до божевілля. Заворожував. Дарував сенс. Жінкою з таким голосом хотілося володіти. Любов сильніша за всі перешкоди. Я слухав, слухав, слухав... Потім кинувся шукати».

У цей момент чоловік наближається до каси, купує один жетон. Тільки один. Їде на ескалаторі, знову відім-кнутий від реальності.

Голос за кадром: «Я знав, що повинен знайти її. Знайти у величезному місті жінку, в яку закохався через го-лос, майже нічого не знаючи про неї, може тільки той, хто дійсно любить. Я любив. Знайшов. Тому що не міг не знайти».

На платформі зупиняється потяг. Наш герой кидає погляд на годинник, морщиться, відходить на два кроки назад, пропускаючи цей потяг.

Голос за кадром: «Знайшов, але пізно. Вона вмерла ще до того, як я з'явився на світ. Разминулись. Як неро-зумно разминулись... Як безнадійно. Умерла, залишила мені тільки голос. Коханий, хвилюючий, такий, що йо-го хочеться слухати, слухати, слухати...»

До платформи під'їжджає потяг. Молодик заходить у вагон. Обличчя його миттєво освітлює дурнувата бла-женна посмішка. Він приплющує очі.

Голос дикторки: «Обережно, двері зачиняються, наступна станція...»Звук мікшується. Прискорена зйомка. Люди заходять і виходять, а наш герой усе стоїть, прихиляється спи-

ною до поруччя, безтямно посміхається з приплющеними повіками. Вагон порожніє. Нормальна зйомка.Голос диктора: «Кінцева. Шановні пасажири, будьте уважні. При виході з вагона не забувайте свої речі».Наш Герой дослухує до кінця. Ніжно шепотить у бік репродуктора: «До зустрічі, кохана!» Виходить із ваго-

на, перетинає платформу і починає чекати, коли електричка розвернеться.

Завдання № 2. Короткометражна картинаЛаваПісля того, як я вбив її, ночами мені почали снитися кошмари. Ні, не труп коханої з'влявся мені в снах...»«Стривай! – і без того хаотичні, думки мої зовсім переплуталися. – Але ж це я вже читала! Адже це показу-

вала нам Марія... Лжекузен навчається на сценариста?! Що за марення! Хтось, хто навчається, навмисно підпи-сується в розповіді ім'ям Леоніда Песова, а потім урочисто вручає цей твір справжньому Песову? Нічого не ро-зумію...»

Поруч із сусіднім аркушем у зошит було вкладено записку. Хтось звертався до Лихогона.«Це роботи того типа. Чернетки сценаріїв. Більше нічого не вдалося дістати. Проводячи зйомки першого,

заслав актора до реальних осіб. Той ні про що не підозрює. У них дійсно була бабуся з таким ім'ям. Коли ак-тор, упевнений, що перед ним теж підставні особи, тобто колеги-актори, поцікавився, чи тут живе така-то, й розповів про свої палкі почуття до неї, йому з невдаваним подивом повідомили, що, мовляв, «така давно вже не живе» й закотили жахливий скандал. Режисер підлаштував усе для правдоподібності реакції. Робіть виснов-ки самі.

Коли цей актор розповів мені історію зйомки, я відразу ж зрозумів, що зі мною вчинили так само. Звідси неправдоподібна природність у грі мого бранця та щирість його непритомності. Гадаю, наркоз був справжнім, а бранця заздалегідь ніхто не попереджав. Ось чому знадоби-лося маскування камери й світла. Ось чому нам наказано було імпровізувати, а не йти за чітким сценарієм...

Інше голосом. Бачить Бог, недарма я не хотів спочатку зніматися в етюдах цього типа.Дуже сподіваюся на вашу допомогу, Едик Томкін».У голові моїй щось запульсувало особливо тривожно. Словосполучення «Едик Томкін» чітко асоціювалося

в мені з Сестрицею.– Що б усе це значило? – вголос поцікавилась я сама в себе. – Як би розібратися? Хто та-кий цей Томкін,

врешті-решт... Ясно, хто! Один із численних дивних друзів моєї любої Настусі. Але як цей Томкін пов'язаний із Песовим? І що сталося далі з цим непопередженим бранцем? Зіграв природність реакцій і звільнився, чи доте-пер нудиться в полоні? А може... Може, це не бранця не попереджали для природності реакцій на зйомках, а Томкіна не попереджали про те, що події справжні… Використовували акторів, котрі думали, що грають, а насправді робили справжнє викрадення… Тоді зрозуміле сум'яття Томкіна.

Мені стало зле. Кошмар! Розслідувала одне, а вийшло зовсім інше… Викрадач, який прагне зробити все чу-жими руками. Та ще й руками, знайомими з моєю Настусею… Ну й навіщо мені це? І чому цей викрадач під-писався лжекузеном у «Лаві»?

– Тільки воювати з новими викрадачами мені ще й бракувало, – забурчала я. – Ет, краще б і не знала я нічо-го про цю справу, адже не заспокоюся тепер, поки не з'ясую. Або поки не з'ясують зі мною. Щось забагато справ, у які я стромляю свого носа.

І тут на люб'язне підтвердження моїх слів, до мене у вікно постукали. Я миттєво пригадала, що поверх п'ятий, і списала все на слухові галюцинації. Стукіт повторився. Першою моєю реакцією було кинутися до вхідних дверей і втекти. Власне, це я й намагалася зробити. Добігла до дверей і зупинилася.

«Дідько забирай! Якщо всього боятися, то можна збожеволіти. Зрештою, я тут живу цілком законно, вихо-дить, маю право спустити зі сходів нежданого гостя. Навіть якщо ці сходи виявляться пожежною драбиною...»

З рішучим виглядом і тремтячими колінь-ми я підкралася до вікна, відсмикнула штору, вдивляючись у піть-му за шибкою. Вечір за нею виявився зовсім непрониклим. Раптом із темряви з'явилася чиясь рука, розмаши-сто наблизилась до мого вікна, знову делікатно постукала. Чомусь ця акуратність трохи заспокоїла мене.

40

– Хто там? – ніби нічого не сталося, запитала я, трішки прочиняючи кватирку. Вперше в житті жалкувала, що кватирки в нас не здогадуються зачиняти на ланцюжки.

Здається, я навіть очікувала, що почую у відповідь щось на кшталт: «Із ЖЕКу. Мушу перевірити ваш лі-чильник».

– Це я! – з придихом промовив знайомий голос. – Та відчини ж ти нарешті!Ось уже кого не очікувала...– Не зміг дочекатися ранку? – щиро дивуючись, я розчахнула віконну раму. – Заразився від мене цікавістю?

Хочеш особисто почути всі новини?Жорик зістрибнув з підвіконня, діловито озирнувся, примружився й запитав найбезглуздіше, що тільки

можна було запитати в даній ситуації.– Ти сама?Мружився так він лише в рідкісні моменти нападів ревнивої підозріливості. Знайшов час!– Ні, – я не змогла стримати посмішки, – вже не сама. З тобою. А ти зі мною?– Я завжди з тобою, ти ж знаєш, – він провів пальцем по моїй щоці й тепло посміхнувся, – просто не звик

не бачитися так довго. А в під'їзді могли стежити… Ось і довелося... Коротше!Георгій сів за стіл, нахабно надпив мою каву, потім перетяг мене до себе на коліна і, на превеликий мій по-

див, не поставив жодного запитання про роботу. Тільки зараз я відчула, як страшенно нудьгувала без нього ці дні. Добре все-таки, коли поруч рідна людина. І Марія, і Лихогон, і навіть нещасний Едик Томкін залишилися за межами мого світосприймання.

Розділ восьмий, який збільшує кількість необхідних злочинів

Георгій збудив мене на світанку. Я навіть не мала можливості досхочу пообурюватися через необхідність вставати о такій порі. Сьогодні мої примхи нікого не хвилювали. Потрібно було переходити до виробничої на-ради. Я передала Георгію зліпок ключа й розповіла, що збираюся попросити в колишнього чоловіка прилад для відключення сигналізації.

– Що ж, – Георгій схвально закивав, – дзвони. Якщо буде потрібно, я підключуся до прохань. Мені він, зрештою, багато чим зобов'язаний… Хоча б тим, що позбувся твоїх ніжних почуттів, – Георгій не втримався від в'їдливої посмішки. – Загалом, дзвони.

– Ти на годинник дивився?! Яка нормальна людина не спить у цей час? – обурилась я й відразу згадала, що йдеться зовсім не про нормальну людину.

– Можу посперечатися, що він ще не лягав. Сидить на роботі, ліпить своє програмістське мистецтво та мріє, щоб ранок ніколи не настав. Ти ж пам'ятаєш, дружина його зараз саме поїхала у відпустку... Значить, він на ро-боті. Уночі добре – ніхто не дістає...

Взагалі Жорик завжди підтримував із моїм колишнім чоловіком досить теплі дружні стосунки, а виходить, знав, про що говорив.

– Гаразд, спробую подзвонити. Позбавлю людину ілюзій щодо нічного спокою.Я набрала потрібний номер і приготувалася кинути трубку на важіль, якщо почую голос когось сторонньо-

го. Пояснювати щось малознайомим людям у такий час було над силу.– Алло? – колишній чоловік зняв трубку після першого ж гудка.– Доброго ранку, маю до тебе прохання.На тому кінці дроту надовго замовкли.– Ти чуєш? – не витримала я.– Зачекай, – рішуче перебив він мене, – щось я сумніваюся... Це дійсно ти?– Гадаю, так, – я настільки звикла вірити авторитету всезнаючого колишнього чоловіка, що теж почала сум-

ніватися. – Якщо не я, то нічого про це не знаю. І Жорик теж думає, що я.– Це він тебе збудив?Нарешті я зрозуміла, в чому справа. Колишній чоловік знав мене досить добре, щоб вважати нереальним те,

що я не сплю такої ранньої пори.– Атож. Він збудив. І може ідентифікувати мене, якщо потрібно. Послухай, мені потрібна від тебе та штука,

що відмикає електрику. На одну ніч. Поверну в цілості й схоронності...– Яка штука? – колишній чоловік запитав це таким тоном, що відразу стало зрозуміло – він знає, про що

йдеться. – Не знаю ніякої штуки.Я подумки вилаяла колишнього й зашепотіла нинішньому, затуляючи трубку рукою.– Впирається! Каже, не знає ніякої штуки.Георгій мовчки забрав у мене трубку.– Шурику, привіт, – заговорив він, – вибачай, що турбую, але прилад твій дійсно потрібен. За схоронність

поручуся особисто. Використовуватимемо виключно з благою метою. Із якою? Та так, дрібниці. Просто треба вкрасти деякі цінні документи в одного типа. А там офіс на сигналізації... Якби там хтось живий охороняв, я б його й сам вирубав. А на відключенні техніки в нас тільки ти знаєшся... Агов! Алло!

Жорик здивовано глянув на телефон.– Кинув трубку, – розгублено мовив він. – Оце вже ніяк не сподівав. Теж мені, друг називається...

41

– Гадаю, після всіх неприємностей, пов'язаних із цим апаратом, Шурик вирішив його тепер нікому не дава-ти. Одного разу напоровся на зрадництво й тепер уже нікому не вірить. Раз хтось міг скористатися приладом для недоброї справи, значить, і ми зможемо... – я кинулася виправдовувати колишнього перед нинішнім.

– Слухай, а ти знаєш, де цей прилад у них зберігається?Кількість необхідних злочинів дедалі зростала. Виходило, що потрібно спочатку потай проникнути в квар-

тиру до Шурика (запасні ключі Шурикова дружина, вона ж моя близька подруга, давно віддала нам на збе-рігання) й викрасти звідтіля ключі від гаража. Про те, щоб проникнути в гараж без ключів і мови не могло бу-ти, захист від зламувачів там надто серйозний. Далі потрібно було викрасти необхідний прилад із гаража, по-тім влаштувати наліт на офіс Лихогона. Попередньо у якийсь жахливо облудний і підступний спосіб треба було виманити в Лізи відомості про місце розташування сейфа. Тепер я остаточно заплуталася в нетрях власного сумління. Виходило, начебто ми зовсім не справедливі месники, а мерзенні злочинці.

– Знаєш, – я вирішила поділитися думками з Жориком, – зло, навіть якщо воно робиться для блага, все одно залишається злом. Мета виправдовує засоби не так часто, як хотілося б...

Георгій подивився на мене, як на розумово відсталу.– Катерино! Це сущий егоїзм. Через па-нічний страх перед власним сумлінням ти збираєшся завалити весь

захід. Зрозумій же ти, я знаю Лихогона досить давно, щоб стверд-жувати, що нічний візит у його офіс миттю прояснить ситуацію. Цей педант розписує в найдокладніші трактати кожну свою думку. Напевно, навіть графік відвідування вбиральні веде. Вивчивши його записи, ми відразу проникнемо в сутнісь злочинних задумів лжекузена. Як перепинити шлях злу, не знаючи, де, власне, цей шлях пролягає?

– Але може, є якісь інші, законніші способи дізнатися про плани наших зловмисників?– Способи не можуть бути більш чи менш законними, – сухо відрубав Георгій. – Відірвавшись від бюрокра-

тії та оцінюючи все, що відбувається, за змістом, а не за відповідністю загальноприйнятим стандартам, можна легко усвідомити суть. Правила прості: все, що робимо ми – законно, а все, що вони – протизаконно. Можеш вважати це новим законом.

«І ця людина називає мене егоїсткою!» – я насупилася й навіть сперечатися не стала. Марно.– Гаразд, – суворо перебила я Георгія, – повернімося до справи. Що ти розкопав за цей час? Невже знайдені

тобою факти не можуть прояснити ситуації без вторгнення в офіс Лихогона?«І як я могла забути, що для Георгія боротьба з Лихогоном є основним змістом нашої справи. Можу запри-

сягтися, що якби Лихогон не грав за Леоніда, Георгій і не подумав би заступатися за Марію...»– Загалом ситуація й так зрозуміла. Нічого нового я не з'ясував. Просто перевіряв ще раз уже відомі факти.

Побував у домі покійного батька Марії. Поговорив з деякими працівниками його офісу. Ніхто нічого не знає. Не хвилюйся. Ми з Марійкою домовилися, що я не розкриватиму, на кого працюю. Нехай лжекузен буде поз-бавлений будь-якої можливості збору інформації про сестру. Самого Леоніда, до речі, ніде не видно. Офіційна версія свідчить, мовляв, по смерті дядька цей тип впав у депресію і поїхав у село, відкіля виїжджати поки не збирається... Леонід постарався забезпечити собі алібі. Якби що сталося з Марією – він знати нічого не знає, провів у селі весь цей час... Але ми ж бо знаємо, що насправді він уже кілька разів з'являвся в місті. У селі я теж побував. Там такий домисько й така охорона, що потикатися поки не варто. Головне, я ніяк не можу зрозу-міти, що саме він задумав... Напевно, триста разів перестрахувався і готовий до звертання Марії в суд. Почина-ти будь-що, не знаючи, що в супротивника на думці, в даній ситуації дуже небезпечно. Лихогон, я думаю, вва-жає так само. Тому він поки теж зачаївся. Тимко незмінно чергує біля Марії. Вони постійно на зв'язку зі мною. Стеження у особі мого знайомого Гори Лихогон навіть не надто приховує, але ніяких відвертих інцидентів не влаштовує. Мені необхідно зрозуміти, що думає супротивник, і якомога швидше. Записи Лихогона зберігають дорогоцінну інформацію. А ти кажеш, шукати інші методи... Не соромно?

Я знизала плечима. Що ж, зрештою, у кожної роботи свої недоліки. Комусь доводиться підлещуватися до начальства, комусь – порпатися у відходах, а нам – робити мерзенні речі, яких ми собі самим не пробачимо. Я зітхнула й випадково глянула на годинник.

– А-а-а! – тільки й змогла я сказати.

Розділ дев'ятий, що ратує за суцільну комп'ютеризацію

Спізнитися до педантичного Лихогона дорівнювало добровільному звільненню. Я забула й про необхідність гарного вигляду, й про наявність Георгія в квартирі, почала хапати речі, накидати на себе одяг, а далі кинулася полювати на таксі. Георгій пообіцяв з'явитися сьогодні ввечері для продовження розмови, а поки що лишився в квартирі. Міркував він досить логічно: якщо Лихогон і приставив стеження, то за мною особисто, а не за всім будинком у цілому. Отже, виходячи з під'їзду, скажімо, за годину по моєму від'їзді на роботу, Георгій нічим не ризикував. Заздрячи можливості виспатися, котру отримав Георгій, і переживаючи з приводу запланованих злочинів, я так перенервувала, що навіть забула розповісти Георгію про зошит і Едика Томкіна. Вже в таксі, розшукуючи в сумочці помаду й гребінець, наткнулася на зім'ятий зошит, якого захопила цілком автоматично, разом із купою непотрібного мотлоху.

«Хух! – настрій мій відразу покращав. – Яке щастя, що я не забула цього зошита! Заради цього можна було ще три купи всілякого непотребу прихопити... Який же я молодець! Ліза б збожеволіла, а їй, бідолашній, і так випадають тяжкі випробування».

Я попросила таксиста зупинитися за півкварталу до офісу Лихогона, налаштувалася на робочий лад і по-мчала назустріч злочинам проти власного сумління. На душі було настільки бридко, що я навіть не розсміяла-

42

ся, коли побачила величезного щита з погрозою від пожежної інспекції: «Пам'ятайте! Попіл від непогашеної сигарети може стати вашим!»

Ліза спритно орудувала пилочкою для нігтів. Коли побачила мене, впустила інструмент і притисла обидві руки до грудей.

– Ну що, була? – хрипко запитала вона.Мені знадобилося лише кілька секунд, аби здогадатися, про що мене запитують. Ліза не відривала від мого

обличчя зляканого погляду. Блакит-нуваті кола під очима, що повторювали обриси нижнього контуру оправи окулярів, свідчили про безсонну ніч.

– Була, – поквапилась я заспокоїти Лізу, – і простягла зошита, – Петро Степанович ще не прийшов?– Ні, – Ліза безтямно крутила зошита в руках, – ти встигла вчасно... Я повинна покласти це на місце...– Ото ж бо й воно, – я скинула піджак і подалася по інвентар. Невдоволеність моєї цікавості мала скінчити-

ся для кабінету Лихогона облисінням. Килимове покриття могло й не витримати настільки частих контактів із пилососом, а підлога – зі щіткою.

– А результат? Що сказала твоя ворожка? – Ліза з невдаваним подивом стежила за моїми переміщеннями. Здається, вона справді не розуміла, як я можу думати про роботу в такий момент. Тут, можна сказати, доля ви-рішується, а я спокійнісінько беруся прибирати.

– Пізніше розповім, – якомога байдужіше заявила я і змусила Лізу раптово сполотніти. – Результат досить цікавий. Якщо не лінуватимешся й докладеш певних зусиль, цього кавалера можу тобі гарантувати.

– Що треба робити? – Ліза не відривала погляду від мого обличчя.– Пізніше, – я поводилася, як справжня садистка. – Для початку відчини мені нарешті ці двері. Якщо шеф

прийде й застане кабінет неприбраним, це може несприятливо позначитися на моїй кар'єрі.– На чому? – Ліза наморщила носа й презирливо глянула на пилосос. Як і в кожної нормальної людини, сло-

во «кар'єра» викликало в неї асоціації з діяльністю, супроводжуваною трохи іншими підручними засобами. – Втім, вибач. Звичайно, зараз відчиню... – секретарка опанувала себе і взяла в руки ключі.

Я втягла пилосос у кабінет.– Щось погано дме, – заклопотано поводила рукою навколо робочого інструмента. – Зараз розберу, гляну.

Пилюки, щоправда, буде...Я підсунула ближче кошик для сміття, зняла персні та годинник. Виклала їх на стіл начальника, захасала

рукави й клацнула засувкою на корпусі пилососа. Схвильована Ліза так само безтямно супроводила мої дії три-вожним поглядом. Довелося трішки підштовхнути її розумові процеси.

– Ну чого ти стоїш? Адже зараз шеф приїде. Проблем буде! Поклади зошита на місце...– І справді, – Ліза ожила, – потрібно терміново повернути це в схованку… Пробач, ти не могла б на секун-

дочку вийти?– Тільки недовго, – буркотливо зауважила я, – бо теж повинна встигнути.Про себе я, звичайно, додала, що встигнути повинна не стільки я, скільки цифрова камера, вмонтована од-

ним умільцем у мій наручний годинник. Майстер цей славився своїми чудовими винаходами і покладливою вдачею. Звали його Меля – похідне одночасно від прізвища Мірошник і виду діяльності, тобто Умілець на всі руки. Георгій з Мелею розрахувався за годинник-камеру бартером – рекомендаціями перед солідними клієнта-ми міста. А я роздобула диво-техніку, коли нахабно відібрала її в чоловіка. Акумулятор у камері останнім ча-сом ледве дихав, тому тривала зйомка могла й не відбутися. Втім, тривала й не була потрібна. Заздалегідь за-програмувавши апарат на кадр щосекунди, я припускала, що його роботи протягом наступних п'яти хвилин ціл-ком вистачить. Досить зняти, як секретарка дістає ключа та відмикає сейф, а зробити це вона повинна була не-гайно. Годинник я спеціально залишила на столі, в кутку кімнати, тобто таким чином, що ширококутовий об'єктив мого апарата охоплював увесь кабінет. Якщо, звичайно, сейф не в столі чи за столом у Лихогона. У цьому разі я, принаймні, знатиму приблизне його місцезнаходження...

За кілька хвилин Ліза й Лихогон синхронно розчинили двері в приймальню. Вона – ті, що вели з кабінету, він – із вулиці.

– Нічого собі! – непомітно шепнула я Лізі, протягуючи повз неї пилосос. – Лише на одну секунду пізніше – і...

– Лізонько, мені чаю, будь ласка... – ранками Лихогон не починав роботи, поки не випивав залпом склянку охолодженого зеленого чаю. – Катю, прошу вас, не вмикайте цю штуку зараз, – здається в Лихогона прокида-лася якась дивна пилосософобія. У будь-якому випадку при шефові я намагалася вичищати підлогу щіткою. – Мені потрібно зосередитися.

Я слухняно відтарабанила знаряддя праці назад у приймальню і взялася за щітку. Ліза клопоталася навколо Лихогона.

– Господи Боже мій! – почувся нервовий вигук начальника з кабінету за кілька хвилин. – Хто ж знав, що ви це тут залишите!

Передчуваючи найгірше, я помчала до Петра Степановича. Так і є! Інакше й бути не могло! Спіткнувшись об залишений мною посеред кабінету кошик для сміття, пан Лихогон заточився й рясно полив чаєм свій стіл. Скільки разів говорила я Георгію, що камеру краще помістити в протиударний і водонепроникний корпус! Ко-ли ж нарешті цей Георгій почне мене слухатися!

– Чай був із цукром? – мене саму вразила безглуздість такого запитання.– На жаль, – заголосила Ліза, – зазвичай Петро Степанович п'є зелений чай без цукру, але цього разу йому

захотілося...

43

Дослухувати я не стала. Схопила зі столу свої речі й кинулася до умивальника. Просто божевілля якесь най-шло. Здавалося, що диво техніки терміново потрібно відмити від липких чаїнок. Цим миттям, як згодом з'яс-увалось, я нашу камеру й доконала. Від звичайного чайного душу вона могла ще й одужати, хоча й втратила б, звичайно, при цьому, знятий матеріал... Але ось від наслідків мого ретельного очищення врятувати диво техні-ки вже не вдалося.

– Давайте я подивлюся годинник, – люб'язно запропонував Лихогон, намагаючись залагодити власну прови-ну. Для цього він спеціально пожертвував кількома робочими хвилинами і вийшов у приймальню.

Я здригнулася. І що тепер, питається, відповідати?– Не варто турбуватися, Петре Степановичу, – безглуздо заголосила я. – Віднесу годинникареві...– Ні вже, покажіть, – наполягав начальник, здається навіть запідозрюючи щось. – Не люблю завдавати шко-

ди...Я вирішила атакувати. Кращий захист у фехтуванні взаємними люб'язностями – це напад.– Це я не люблю завдавати шкоди! – перебила Лихогона я. – Спіткнулися ви через залишеного мною коши-

ка… Ах, а якщо від чаю постраждали якісь важливі папери… Пробачте мені. Я можу, якщо потрібно, всі їх пе-ренабрати. Надрукувати наново.

– Дякую, не потрібно. Усе гаразд, – Лихогону ідея мого допуску до документів сподобалася майже так са-мо, як мені думка про його взаємодію з моїм годинником.

– Ні. Моя провина, значить...І тут я застигла з роззявленим ротом – наздогнала важлива думка. Раптова чіткість спогадів не залишала ін-

ших варіантів трактування ситуації. Справа в тому, що я не ставила кошика посеред кабінету. Забрала пилосос, недбало відіпхнула кошик у кут. Я ж точно пам'ятаю!

«Стривай-стривай! Меля казав, що при-лад цей він збирає не вперше. Причому, саме в цьому варіанті – в такому годиннику. Кому ще в нашому місті могла знадобитися така специфічна штука? Якість зйомки ж оги-дна. Головний акцент – на розмірі апарата й можливості його програмування. Специфічно шпигунська штука».

Далі працювали вже не думки, а моя уява.

Лихогон, звичайно ж, знайомий із Мелею. Звичайно ж, знає про весь асортимент диво-винаходів. Та що там! Сам Лихогон, напевно, й придумав цей чудовий варіант: вмонтувати камеру в годинник. Придумав, замо-вив, використовує… І тут раптом бачить такий самий годинник у себе на столі. Лихогон відразу вирішує пере-страхуватися. Чого йому варто було підсунути кошик зі сміттям собі під ноги й зобразити раптовий приступ короткозорості. Ні, зіпсувати прилад він і не сподівався – тут уже я сама постаралася зі своїм миттям. Лихогон просто хотів отримати право досліджувати годинник. Нібито в надії полагодити, а насправді бажаючи встано-вити істину щодо його вмісту. Раз я так затято не віддавала годинника, значить, щось тут нечисто.

«Пора зав'язувати з цим завданням. У темпі знаходити все необхідне і вшиватися. Лихогон вочевидь про щось здогадується...»

На підтвердження моєї гіпотези Петро Степанович підозріливо примружився та втупився в мене. Руки його при цьому тарабанили пальцями одна об одну, а губи ворушилися. Здавалося, Лихогон – шаман якогось пра-давнього племені, який ненароком перемістився в часі. Мені стало зовсім незатишно.

– Петре Степановичу, не дивіться на мене так, я вас боюся. Не хочете – не буду перенабирати документи,– я спробувала розрядити обстановку.

– Боїтеся? – Лихогон глянув на Лізу. – От уже не думав, що можу справляти на людей таке враження. На-віть Лизавета не боїться. А ви, Катю, начебто сміливіша будете...

– Ах, ви мені лестите. Побоююся іноді, зрозуміло, – навіщось втрутилася в розмову Ліза, і я остаточно сформулювала для себе головну її проблему: Лихогон справляв на бідолашну секретарку настільки сильне вра-ження, що побачивши його, вона губилася й поводилась як цілковита дурепа.

Лихогон хотів щось відповісти, але передумав. Коротко кивнув і пішов у свій кабінет зосереджуватися. Я відразу гепнулася в крісло й дістала плетіння.

– Ой, – Ліза розглядала в дзеркало свої розпашілі щоки, – слухай-но, я ж навіть зачесатися не встигла. Як гадаєш, він помітив, яка я нечупара?

– Ні, – чесно відповіла я, – гадаю, він твоєї голови взагалі не помітив. Гадаю, він вважає, що в тебе взагалі нема голови.

– Це ще чому?! – Ліза розгублено витріщилася на мене.– Бо голова дається в його розумінні, щоб думати. А ти в присутності Петра Степановича поводишся зовсім

бездумно.– Чому? – Ліза ладна була розридатися.– Не знаю, – я демонструвала надмірну жорстокосердність, – від любові, напевно. Тому що взагалі ти не

дурна. Я ж із тобою вже досить поспілкувалася. І він би, якби поспілкувався, теж зрозумів. Але ти ж робиш це неможливим. Ти ж першими своїми фразами відбиваєш усіляке бажання й близько до тебе підходити...

– А я все думаю, навіщо йому прорубувати другий вхід у свій кабінет знадобилося, – пробубоніла собі під ніс Ліза, намагаючись у жартах втопити власний розпач. – Тепер ясно. Щоб уникнути необхідності щоразу повз мене проходити... Може, мені стати під тим запасним виходом і почекати, поки Петрик куди-небудь збе-реться вийти? Уявляєш, як весело? Він відчиняє двері – а там я. Він зачиняє їх, біжить у приймальню. А тут знову я. Він, бідолашний, непритомний впаде від такої навали неінтелектуалок.

– Роздвоїшся ти, чи що? – не зрозуміла я.

44

– Ні, просто через вікно в приймальню влізу. Це швидше, ніж через кабінет. Перевірено досвідом. Якось від вуличних дверей зачула, що мене зараз проситимуть каву зробити, плигнула до себе в приймальню крізь вік-но… І встигла до того, як Петрик до мене вийшов.

– Ти підслуховувала, чи що? – с неприхованим замилуванням поцікавилась я.– Ну… Майже... – Ліза вирішила все-таки пояснити, – до Петрика якось клієнт приходив. Пан Песов.Я ледь не впустила клубок. Виходить, усе-таки вірно. Виходить, лжекузена обслуговує Лихогон...– Хто?!– Песов. Це клієнт наш один. Він із такою молодою і вродливою дівчиною зайшов… Отож я, соромно зізна-

тися, від думки, що ця дівчина і мій Петрик зараз спілкуватимуться, щось таке погане відчула, що збожеволіла миттєво. Крізь ці двері, – Ліза кивнула на двері кабінету, – нічого не чути й не видно. А крізь вуличні, котрі влітку в Петра завжди трішки відчинені, можна й підгледіти...

– І що?– Здалося, – Ліза й не підозрювала, які важливі для мене її відповіді, – говорили тільки про справи. О ні! Те-

пер вона нічого мені не розповість...– Може, зашифровані любовні послання. Може, ти навіть не зрозуміла, а вони про весілля домовлялися, – я

молола вже цілковиту нісенітницю. – Не може ж такий гарний мужик без дружини все життя… Про що гово-рили, пам'ятаєш?

– З дівчиськом взагалі ні про що. Вона просто Песова супроводила. Мовчки.– А з самим клієнтом?– Та не хвилюйся ти, – посміхнулася Ліза. – Я й сама переживала, а потім чую: «Заповіт... Спадкоємець...

Хаос… І де його, власне, шукати...» Це точно не про почуття...

– А про що тоді? Дуже схоже на якийсь шифр...– Ну, не знаю, – Ліза знизала плечима, – переказую тобі те, що почула. Дослухатися до ділових переговорів

Петра не звикла.– Даремно! – щиро зітхнула я.– Чого це даремно?! – насторожилася Ліза.Я зрозуміла, що ледь не попалася, й вирішила опанувати себе. Як не хотілося розпитати, з розмовами про

візити Песова не варто було квапитися, щоб не викликати підозри. Я не мала права на ризик.– А того, любонько, – почала я повчальний монолог, – що Петро Степанович твій любить жінок ділових, ос-

вічених, енергійних. Жінок типу «партнер». Усікла?Звичайно, особливої уваги влаштуванню Лізиного особистого життя я приділяти не збиралася. Але хоч тро-

хи допомогти варто було. Ліза уважно кивала, а я поступово виклала їй усе, що знала про смаки й погляди пана Лихогона.

– Усе вірно, – Ліза все зітхала, – майже про все це я знала й сама, без усяких ворожок. Але я не можу при ньому бути такою...

Після цього Ліза критично оглянула мене:– Ось ти – інша справа. Ти – цілком відповідаєш ідеалу.Я не пояснювала, яких це коштувало зусиль.– Я й раніше така була, – про всяк випадок я вирішила перестрахуватися, – і до того ж, як довідалася, що

нашому шефу подобаються ділові пані... Ти на мене зла не тримай...– Ні, – легко відмахнулась Ліза, – про злість і мови бути не може. За тебе я зовсім спокійна.Тривожний дзвіночок задзеленчав у мене всередині.«Чого це раптом? Ліза настільки ревнива, що через один погляд Лихогона зважилася на ризикований захід

щодо стеження… Чому ж до мене вона не ревнує? Не стара ще вдова, що цілком відповідає запитам Петра Степановича… Чи то Лихогон на мене взагалі не дивиться, чи Ліза здогадується про мій справжній сімейний стан. Але звідки? Ох, це все мої нерви. Придумую незрозуміло що… Ні, треба швидше зав'язувати з цією спра-вою».

– Невже в мене такий бридкий вигляд? – вирішила все-таки уточнити я.– Ой, – зніяковіла Ліза, – я не те зовсім хотіла сказати, – на мить вона замислилася. – Ти не небезпечна для

Петрика, бо справляєш враження дуже порядної людини... Дуже порядної людини...– А Петро Степанович віддає перевагу непорядним?– Та ні! Просто ти здаєшся мені чесною. Крім того, ми потоваришували з тобою. Мені завжди бракувало

подруг. Не вмію сходитися з людьми. А з тобою, ось, зійшлася... Раз ти на моєму боці, виходить, не перешко-джатимеш моєму щастю. Як порядна людина, не чинитимеш підступів за моєю спиною...

Пазурясті лапи мого сумління почали безжально шкребтися в кволі стінки душевної рівноваги. Ну що за дурнувата робота в мене? Обманювати довірливих співгромадян, які, до того ж, самі розкривають перед тобою душу, виявилося непосильною працею.

– Перейдімо до суті, – я поквапилася змінити тему. – Отже, як стати цією самою жінкою типу «Партнер»? Існує кілька шляхів. Найбільш безпрограшний, на жаль, відпадає.

– Який саме?– Нею потрібно народитися… На жаль, ця можливість втрачена безповоротно...– Ні, – Ліза затято помотала головою, – ти зовсім не розумієш мене. Навіщо б мені потрібен був чоловік,

відповідаючи вимогам якого, я була б змушена все життя ламати себе?

45

Очі мої миттєво розширилися. Настільки складної побудови думок я від Лізи не очікувала. Довелося напру-жувати мізки, щоб зрозуміти її. Думка здалася мені досить цікавою.

– Раз я обрала його, – провадила Ліза, – значить, його вимоги підходять мені. Ламати нічого не доведеться. Я насправді відповідаю запитам. Я і є ця сама жінка-напарник. Принаймні, завжди була саме такою. Народила-ся саме такою. Просто… Розумієш, бачу його – і миттєво впадаю в паніку. Роблю дурниці, мелю нісенітниці, а в голові – порожнеча... Звичайно, йому й на думку не спаде шукати в мені свій ідеал.

– Цілком можливо, ти маєш рацію. Виходить, тобі потрібно навчитися володіти собою. Крім того, жінка-партнер не може дозволити собі бути профаном у тому, на чому її чоловік знається досконало. Хоча б загальне уявлення мати потрібно...

Я говорила, а сама намагалася оцінити власну відповідність описаній вище жінці. Ну, оце вже ні! Якби я на-мірилася отримати уявлення про все, що цікавить Георгія, то часу й сили на власні інтереси в мене просто не лишилося б.

«А може, я егоїстка?! – ця думка похмурим вантажем лягла на свідомість, придушила на мить решту поми-слів. Чомусь мені завжди патологічно важливо було прагнути до самовдосконалення. – Точно. Жахлива егої-стка. Докотилася, – накручувала я себе, згадуючи всі недавні вчинки та приміряючи їх до придуманого образу. Образові егоїстки мої вчинки до непристойності пасували. Жити з цим далі здавалося неможливим. Необхідно було терміново виправитися.

– Знаєш, – я відразу взялася до справи, – здається, я зможу допомогти тобі.Ретельно міркуючи про можливості Лізи, я змушувала себе зовсім не думати про Песова. Тренувала відсут-

ність егоїзму: жертвувала своїми потребами заради чужих. Давалося мені це, слід визнати, з дуже великою працею.

– Проси натомість що хочеш, – гаряче зашепотіла Ліза.– Нічого не хочу, – над силу вичавила я з себе. Попросити інформацію про Песова було надто ризиковано.

У будь-якій іншій ситуації, заради власного комфорту я б пішла на такий ризик. Або викличу якусь поверхне-ву, невиразну підозру, або в триста разів спрощу собі завдання... Егоїстична я, безумовно, вибрала б другий ва-ріант. Але я мужньо стрималася. Нехай завдання моє залишається складним, зате інтереси Георгія гарантиро-вано не постраждають. – Головне, щоб у тебе все вийшло, як треба, – я вирішила не на жарт узятися до влаш-тування Лізиного щастя. – Принаймні, поясню, як працювати з комп'ютером і як оформляти документи. Після цього придумаємо, чим ти можеш розвантажити Петра Степановича. Якусь частину роботи забереш під свою відповідальність, чим відразу заслужиш повагу коханого. Тут уже він не викрутиться – зверне на тебе увагу й усвідомить, яий скарб сидів у нього перед носом усе життя...

– Навіть якщо стану найрозумнішою, я нізащо не зможу продемонструвати це при Петрикові. Розгублюся і по-дурному мовчатиму під звуки його голосу... Розумієш, це практично фізіологічний процес, із яким я нічого не можу вдіяти. Коли я бачу Петра, у мене в грудях відбувається щось дивне. Подих перехоплює. Накочує щось таке... Лоскітне...

Я спробувала уявити описані відчуття.– Я таке відчуваю, коли нудить, – чесно заявила після експерименту. – Може, це в тебе не любов зовсім?

Може навпаки? Може, він – чудовисько? Може, він тобі бридкий?– Скажеш теж... – Ліза нервово розсміялася. – Що ж я, по-твоєму, всі сили й нерви на бридке чудовисько

розтратила?– Гаразд. Тобі видніше, на що витрачати нерви. Значить так, будемо тренуватися, і все вийде, – впевнено за-

явила я. – Ось що! Ти уяви, начебто це не він зовсім, а якась абсолютно інша людина.– Яка? – зацікавилася секретарка.– Ох, ну звідкіля ж я знаю! Хто-небудь такий, що не справляє на тебе жодого враження. Сусід із першого

поверху, скажімо… Йде?– Ой, тоді я злитися весь час буду… Той сусід – колишній начальник ЖЕКу. Рідкісно огидний тип. Трид-

цять років усіх тероризував. Жодного прохання мешканців до пуття не розглянув, а ледь що, відразу санкціями грозитися починав. Слава Богу, рік тому на пенсію пішов.

– Господи! – я вже втрачала терпіння. – Ну то думай про когось іншого. Вважай, що Петро Степанович – це не Петро Степанович і не сусід з першого поверху зовсім, а... Ну, скажімо, новий начальник ЖЕКу.

– Ой, ні, – знову завередувала Ліза, – тоді я весь час сміятися буду. З новим начальником у мене тільки ку-медне асоціюється. Він, знаєш, дрібний такий, в'юнкий, але жахливо поважний. Такий діловий і енергійний, що сам від цього вічно страждає. Хоча людина гарна. Дуже гарна, я б сказала. Двадцять п'ять років ми з батьками страждали від того, що холодна вода до нашого п'ятого поверху не доходила. Ще п'ять років, після переїзду батьків, з тієї самої причини я страждала на самоті. На скарги ЖЕК уже давно ніяк не реагував. «Нічим не мо-жу допомогти!» – по-сусідськи доброзичливо заявляв тодішній начальник. І ось начальство змінилося. Новий начальник зібрав мешканців і запитує, у кого, мовляв, які побажання? Я відразу зі своєю водою влізла. Началь-ник серйозно так на мене подивився, насупився і відразу пішов у підвал. Без сантехників, але в супроводі щіль-ного кола зацікавлених. Підійшов він до наших труб, грізно окинув їх поглядом, повернув якийсь вентиль і... вода пішла на мій п'ятий, як миленька. Тридцять років ні в кого руки не дійшли вентиль покрутити! Ото сміхо-та! Але це ще не найсмішніше. Побачивши таке диво, сусіди з нового дому, які щойно в'їхали, вирішили теж на своє лихо поскаржитися. Неможливо, мовляв, користатися унітазом. Засмічений. Сантехників уже викликали, але щось вони запізнюються з візитом.… У запалі недавньої перемоги новий начальник ЖЕКу подався в підвал того дому. Вигляд він мав при цьому, як у одержимого. Думаю, захват спостерігачів запаморочив йому голову.

46

Заходить це наш начальник у підвал. Дивиться, а одна з труб щільно забита якимось ганчір'ям. Будівельники заглушку поставили чи забули ще щось таке... Розпалений жагою добрих справ начальник підійшов під трубу та взявся витягати з неї ганчірки. Відійти він не встиг. Каналізаційними відходами облило з голови до ніг. Тиж-день потім відмитися не міг! Усі від нього сахалися… Уявляєш?!

Нареготатися нам жахливо заважала необхідність дотримуватися тиші. Той факт, що в сусідній кімнаті зо-середжувався пан Лихогон, змушував говорити півголосом і сміятися пошепки.

– Перейдемо ми, нарешті, до справи, чи ні?! – вдавано обурилась я. – Уявляй замість Лихогона кого хочеш, аби цей хтось не гіпнотизував тебе, як удав кролика...

– Нехай буде мій перший чоловік. Уже чого-чого, а не боятися перед ним я давно навчилася...– Ось і чудово. Будеш думати, що перед тобою не Петро Степанович, а перший чоловік, і зумієш не впасти

в паніку. А тепер давай усе-таки займемося комп'ютером. Набирати тексти вмієш?Ліза поморщилася.– Загалом, так. Але насправді – ні. Боюся я цього комп'ютера страшенно. Але все-таки знайшла в книжці, як

його ввімкнути, і вмикаю тепер щодня спокійно. Там же прочитала, на який малюночок клацнути, щоб доку-мент створити. Учора намагалася подрукувати… Не виходить...

– Просто практики ще нема. Швидкість набору прийде з досвідом.– Та ні. В мене навіть не в швидкості справа. Набирати не виходить, – нігті ламаються. Бачиш, – Ліза витя-

гла переді мною обманікюрені пальці. Один ніготь був на голову коротший за інші, – досі відростає… А Пе-трик любить жінок із доглянутими руками.

Я не вважала це бойове розфарбовування ознакою доглянутості, але вирішила промовчати. Хто сказав, що моя думка збігається з думкою Лихогона?

– Щоб відзначити доглянутість рук, чоловік повинен помітити спочатку наявність їхньої власниці, – знову почала я свої нотації, – а ознакою існування людини для Лихогона, є інформація про наявність у цієї людини голови. Навряд чи тебе влаштує, якщо Петро Степанович закохається виключно в руки, а решту тебе й далі іг-норуватиме?

– Ох, не влаштує, – зітхнула Ліза. – Та й взагалі, я б із задоволенням друкувала. Навіть нігтями пожертвува-ла б, якщо потрібно… Але в цьому нема необхідності. Петро не довірить мені свої документи. Він такий само-стійний...

– Це ознака не самостійності, а дурості, – мені стало кривдно за ідею. – Якщо кожен зневажатиме елемен-тарні закони про поділ праці, то жодної справи ніколи не буде доведено до кінця. Якщо виробники автомобілів починатимуть нові розробки зі спроб винаходу колеса, то користувачі надовго залишаться без нових машин. А якщо виробники ще й вирішать зайнятися власноруч обробкою сидінь і навчатимуться кравецтва, то жодного людського життя на випуск автомобіля не вистачить. Професійний начальник повинен уміти все, але займатися при цьому лише тим, із чим не можуть упоратися інші учасники процесу. А твій Петро Степанович своєю впертістю тільки шкодить справі! Розумієш?

Взагалі я говорила про Георгія. Раніше він мене просто до божевілля доводив своєю неймовірною вперті-стю і спробами схопитися одночасно за все, що скінчалося кепсько: жодну справу йому не вдавалося довести до кінця. Якби свого часу ми не прийняли внутрішньосімейного закону про строгий поділ відповідальності, агенція наша, напевне, давно стала б загальноміським посміховиськом, щоразу дивом рятуючись від поразки та не знати як залагоджуючи власні справи. Втім, набір дивацтв для будь-якої організації обмежений, а виходить, агенція наша рано чи пізно просто збанкрутіла б. І настали б блаженні часи спокою та неробства! Із якою насо-лодою я уявляла їх собі зараз...

«Може, скерувати свої сили на розвал власної фірми? Це вийде в мене значно краще... Тоді вже точно ніхто не зможе перешкодити мірному плину моєї відпустки», – я вчасно згадала про рішення рятуватися від егоїзму та прогнала геть думки про жаданий спокій.

– Я розумію, – перервала нарешті мій внутрішній монолог Ліза, повертаючись до діалогу, – а Петро ні.– Ну то поясни йому! Натренуйся щось робити й у категоричній формі зажадай собі частину роботи. Скіль-

ки можна працювати меблями! Зрештою, це дискредитує тебе як особистість!У душі я, звичайно, сумнівалася в Лізиних можливостях. Але спробувати варто було. Для мене будь-який

варіант виходив безпрограшним. Щиро намагаючись допомогти обом сторонам, я в будь-якому випадку, отри-мувала своє.

«Якщо не налагоджу їй особисте життя, то, принаймні, гарантовано зіпсую бізнес конкуренту. Головне – змусити Лізу все-таки втрутитися... Або підкорить Лихогона або просто розвалить йому весь офіс».

Щось жахливо підле привиділося мені в подібному вчинкові. Я дедалі менше була задоволена собою і де-далі більше впадала в депресію.

«Займаюся казна-чим! Пудрю мізки ні в чому не винним людям, замість того, щоб ловити злочинців... Нас-кільки простіше для моїх нервів було б відмовитися від усіх цих інтриг і діяти відкрито».

«Ось! – хапався за улюблений підступ внутрішній голос. – Знову дбаєш тільки про себе! З погляду вічності твої нерви не велика цінність. Дій у інтересах спільної справи».

«Можна подумати, Маріїні нерви з погляду вічності більша цінність за мої», – подумки огризнулась я.Лаялася про себе, але діяла цілком пристойно. Наступні кілька годин пішли на спроби подружити Лизавету

з комп'ютером і з секретарськими обов'язками в цілому. Хвалити Бога, досвід роботи при Жорику дарував мені деякі знання. Працювати з Лізою виходило на подив легко. Думки про можливий розвал Лихогонівського офісу більше не спадали мені. Упевнена, що тільки близьке знайомство з офісною технікою зможе прокласти їй шлях

47

до серця Лихогона, Ліза спочатку діяла винятково з корисливих спонукань. Але потім захопилася й зацікави-лась програмами цілком щиро.

– Тепер ти сміливо можеш вимагати собі в набір документи, – сказала я нарешті.Ліза була в рідкісно піднесеному настрої. Ящик, котрий навівав на неї містичний жах, виявився цілком неш-

кідливим і навіть корисним. Ліза почувалася приборкувачкою дикого звіра.– Лизавето! – цієї миті переговорний пристрій на столі секретарки озвався людським голосом. – Мені пот-

рібно піти ненадовго, – голос виявився на додачу ще й лихогонівським. – Усіх впускати, нікого не випускати. Якщо будуть відвідувачі, попроси, щоб зачекали. Нехай Катря розважить їх чим-небудь...

Я обурено взялася руками в боки. Лихогону я, напевно, нагадую клоуна...– По-моєму, це входить не в Катрині, а в мої обов'язки, – крижаним тоном заговорила раптом Ліза. – Ви хо-

тіли попросити мене розважити клієнтів на час вашої відсутності. Можу скласти бланк-анкету для прийому за-яв від потерпілих. Ті, що виявляться гідними уваги, передаватиму вам.

Я завмерла з роззявленим ротом. Чого завгодно очікувала я від Лізи, але не такого вбивчого тону. Можли-во, ми трішки погарячкували, коли вирішили асоціювати Лихогона з першим Лізиним чоловіком. Не дивно, що вона розлучена. Жоден нормальний мужик не витримає звертань до себе в такому тоні.

Я запекло затарабанила кісточками пальців по лобі й зумисне розтягла губи в дурнуватій посмішці, нама-гаючись показати Лізі, що інтонацію негайно слід змінити.

– Природно, буду їм дурнувато посміхатися й виконувати інші обов'язки секретарки.– Хто говорить? – зреагував нарешті переговорний пристрій, і мені стало смішно.– Ожилі меблі! – Ліза й не думала зупинятися, здається, її понесло в бік істерики. – Та, котру ви прирекли

на вічне неробство! Та, що не може більше мовчати й нудьгувати в бездіяльності! Та, що гідна більшої поваги, ніж предмет інтер'єру! Та...

Ліза спіткнулася на півслові, бо двері кабінету шефа відчинилася і в щілину, яка утворилась, обережно про-стромилася Лихогонова голова. У очах керівництва, які неймовірно покруглішали, вгадувався невдаваний інте-рес.

– Лизавето, ти не в собі?Кілька разів різко вдихнувши повітря, Ліза раптом залилася фарбою і потупилася.– Ви не повинні складати документи самі, – пробурчала вона собі під ніс, вочевидь збиваючись із думки. –

Якщо кожен кравець здумає раптом винаходити автомобілі, то користувачі надовго залишаться без машин. Ви повинні віддати роботу професіоналам... А самі зосереджуйтеся на своїй вузькій спеціалізації, скільки влізе...

– Це я – кравець?! – подиву в голосі Лихогона було куди більше, ніж образи. – Ну, знаєте... Не очікував від тебе, Лизавето. Ніяк не очікував.

У Лізиних очах промайнув жах. Здається, вона тільки зараз усвідомила, що саме сказала.– Не очікував і тепер приємно здивований, – скінчив свою думку Лихогон, і я ледь стримала полегшене зіт-

хання. – Дуже радий твоєму небажанню нічого не робити. Тільки навіщо ж висловлювати емоції в такій фор-мі...

– Пробачте, – Ліза вже отямилася й заговорила тепер дуже невпевнено. – Пробачте, заради Бога, Петре Сте-пановичу. Я не хотіла. Я взагалі не хочу нічого друкувати, це просто випадково вийшло. Через мого чоловіка...

– Що?! Ти заміжня?! – Лихогон сполотнів і, я ладна була заприсягтися, що по обличчю його промайнула тінь, викликана уколом ревнощів. Видимо, в глибині душі він давно вже цікавився Лізою як жінкою, але, зва-жаючи на цілковиту бездіяльність, не признавався в цьому навіть сам собі. Заява про чоловіка пролунала дуже вчасно. Відчувши укол, Лихогон, можливо, пізнає сам себе й гідно поцінує власні почуття до Лізи...

– Ні, незаміжня, – згубна Лізина чесність затоптала корисні починання. – Через це й перекірлива така...Цієї миті в Лихогона задзвонив стільниковий. Провидіння врятувало Лізу від остаточного отупіння.– Так, так, – прокричав Лихогон провидінню. – Уже їду. Зараз буду. Виїжджаю, – не відриваючи слухавки

від вуха, він помчав до виходу з офісу, дорогою кидаючи Лізі розпорядження, – анкету складіть. Відвідувачів затримуйте. Від обов'язку дурнувато посміхатися я вас звільняю... Незабаром буду, не сумуйте.

Ще кілька хвилин панувала напружена тиша.– На голос я вже нормально реагую, – дивлячись прямо перед собою, заговорила Ліза. – А ось до особистих

контактів поки не готова. Бачу його і впадаю в ступор...– Може, тобі заплющувати очі? – серйозно запропонувала я. – Після твоєї сьогоднішньої маячні Петра Сте-

пановича не здивує жодна витівка...– Слухай, як він говорив про посмішку? – Ліза, здавалося, не сприймала моїх слів, купаючись лише в своїх

думках, – «Вас звільняю»... Ти була зобов'язана посміхатися? Начебто ні. Виходить, – на обличчі в Лізи раптом завис вираз блаженства, – виходить, це він зі мною на «ви»... Гадаю, від поваги,– раптом вона ожила, схопила мене за руку і заходилася її трусити. – Ура! Катю, ура! Ох, спасибі тобі, Катю... Ох, спасибі...

– Пробачте, можна? – від вхідних дверей раптом почувся чийсь голос і стукіт.Ліза сполотніла і вчепилася нігтями мені в долоню.– Усе пропало! – зашепотіла вона. – Це клієнти!Після цього Ліза рвучко підхопилася та кинулась до вікна, здається, наміряючись крізь нього втекти з офісу.– Стій! Ти куди? – я навіть не знала, як реагувати.– Одна справа звалити на себе обов'язки, інша – виконати їх. Я не впораюся. Наплутаю що-небудь... Петро

зненавидить мене на все життя... Ні, краще втеча, ніж така ганьба.Все-таки мої уроки, здається, були марні.

48

– Втеча в даному випадку і є ганьба! – зашепотіла я у відповідь. – Опануй себе! Я підказуватиму тобі, що робити... Обіцяю.

Із тим самим мертвотно блідим обличчям Ліза сіла за своє робоче місце. Я з безтурботним виглядом гепну-лася в крісло і вчепилась у плетіння. Мало там що, може, я теж клієнтка. Теж чекаю на Лихогона й вирішила ось поплести трішки. Чому б і ні?

– Заходьте! – трагічним шепотом промовила Ліза, а потім повторила це ще кілька разів, голосніше.Двері розчинилися, і я впустила клубок. Мертвотно-блідий колір обличчя, здається, зробився тепер у мене.«З почуттям гумору в моєї долі, схоже, перебір…Своїми сюрпризами вона мене в могилу зведе…» – подум-

ки поскаржилась я сама собі, силкуючись більше нічим не виказати подиву.

Розділ десятий, котрий представляє симпатичного лиходія

На порозі Лихогонового офісу, переступаючи з ноги на ногу, супився мій знайомий із електрички. Той са-мий студент, чиї стегенця я порозкидала по всьому тамбурі.

«Ну ось. Зараз він викаже мене. Як є, викаже. Повідомить, у якій електричці ми бачилися, й у Лізиній голо-ві я відтепер асоціюватимуся з Георгієм, за яким її шеф ретельно стежить останнім часом. Якщо Ліза, звичай-но, знає про географію переміщень свого шефа», – закрутилося в мене в голові.

– Не можу виконати всі ваші побажання, – студент галантно поклонився секретарці. – Один раз я вже ввій-шов, а ви попросили мене зробити це тричі... Я, бачте...

Цієї миті наші очі зустрілися.«Точно. Зараз викаже! От же ж невдача! Спочатку чай на годинник. Тепер небажаний свідок. І що я з ним

повинна робити?!» – десь майнула й відразу згасла думка про те, що небажаних свідків звичайно вбивають.– Ви?! – студент сторопів, потім отямився, спіймав клубок, який покотився йому під ноги, повернув його

мені та перейшов на спокійний тон. – Оце зустріч... З якого питання ви тут?– З питань очищення навколишнього середовища, – по-світському всміхнулась я. Ну не зізнаватися ж, що

працюю тут прибиральницею...– У якій галузі плануємо очищення? – студент багатозначно підморгнув мені. Здається, він зрозумів мене

зовсім неправильно. – Зізнайтеся. Попередьте по блату... Не хочу виявитися раптом серед тих, кого слід вичи-стити...

– Пробачте, ви до кого? – до Лізи раптом повернулися дар мови та впевненість у собі.– До детектива.– Розкажіть суть вашої справи, – Ліза залізно запам'ятала те, що я говорила. Я навіть запишалася успіхами

своєї учениці. – Детектив не приймає без попередньої співбесіди клієнта зі мною. Можете заповнити бланк-ан-кету. Тільки доведеться почекати, – тут Ліза опустила очі й тяжко зітхнула. – Доведеться довго чекати...

– Та не потрібна мені ваша анкета! – образився студент, – Петро Степанович мене знає. Я в нього вже був. Без усяких співбесід... А зараз дивлюся, інші двері замкнені. Дай, думаю, через центральний вхід спробую пройти...

Щось у поведінці студента здавалося мені зовсім неприродним. Минулого разу він був ніби глибшим. Ви-тонченішим, іронічнішим, яскравішим. Зараз же тримався надто простакувато. Чомусь була впевнена: робить він це, щоб приспати пильність.

– А тут ви, – це студент говорив уже мені. – Знову будете капості чинити? – він залишив мене наодинці з таким дурнуватим запитанням і знову переключився на Лізу. – Білявка, вона, знаєте, гірша за чорну кішку. Де з'являється, там чекай на лихо.

– Юнак зволить жартувати, – перебила я цього ідіота. Бракувало ще, щоб Ліза почала підозріливо до мене ставитися. – Я б сказала, зволить брутально жартувати.

– Ви що, знайомі? – Ліза вирішила нарешті прояснити ситуацію...– Ще як! – гмикнув студент і відійшов до вікна.– Зовсім ні! – одночасно з цим нахабою вигукнула я. – Бачилися один раз. У громадському транспорті. Він

наступив мені на ногу, отримав справедливе покарання, а тепер твердить, що я приношу неприємності. Нахаб-ство – друге щастя...

Скориставшись тим, що відвідувач відвернувся, Ліза почала корчити пики, косувати на спину студента і знизувати плечима. Здається, в такий спосіб секретарка намагалася запитати, що їй робити далі. Я багатознач-но глянула на студента і зробила такий жест, начебто скручую комусь шию. Ліза з розумінням закивала.

– Петра Степановича зараз нема, – не надто доброзичливо заговорила вона. – Викладіть суть справи мені, я внесу вас у комп'ютер. Як годиться, за правилами.

Я вирішила, що ми трішки передали куті меду. Лихогон не схвалив би настільки жорсткого поводження з клієнтами.

– Хоча б у загальному розкажіть, навіщо завітали. Секретареві ж треба якось вас записати, – спробувала я виправити Лізину промашку.

– Загалом, – замислено протяг студент, дивлячись за вікно, – що ж, я розповім! – він рвучко розвернувся. За скельцями його окулярів чітко читалося щось, схоже на запал. Щось вочевидь розхвилювало нашого відвідува-ча. Причому, щойно.

Такий вигляд у мене тоді, коли є гарна ідея.

49

– Розповідайте, – з урочистим виразом обличчя Ліза відкрила файл зі створеною нами раніше формою запи-су відвідувачів. – Ім'я, прізвище, по батькові...

– Та заждіть, – відмахнувся студент, – я ж про справу свою розповісти хотів. Відрекомендуватися завжди встигну... Отож, я, – студент перейшов на таємничий шепіт, – збираюся позивати!

Вказівним пальцем правиці Ліза зосереджено тицяла в клавіші. Здається, вона заповнювала розділ «Мета візиту». Різко відсмикуючи руку щоразу після натискання, на мить прилипала окулярами до монітора, оцінюва-ла зроблене, після чого підводила на мене очі, сповнені захвату й жаху одночасно. Схоже, друкувати їй подо-балося.

Студент не зважав на дивацтва нашої секретарки, поглинутий своєю розповіддю.– Я збираюся позивати, тому що мене звільнили.– Через стегенця? – захвилювалась я.– Ні, – знову відмахнувся студент, – стегенця були помилкою. З ними скінчено назавжди. Навіть приробіток

повинен приносити задоволення, а вони не приносять. Мене звільнили ще раніше. Ще з попередньої роботи.– І ви хочете подати в суд на роботодавців, які незаконно звільнили вас? – строго поцікавилася Ліза, що вже

набрала «Збирається позивати».– Ні! Я хочу позиватися з американцями. З тими, хто винен у загибелі «Шаттла»! Мене звільнили через них!За кілька днів до описуваних подій усі засоби масової інформації розривалися від грандіозної, неймовірної,

трагічної новини – американський космічний корабель потерпів аварію. «Сімнадцять років людство не зіштов-хувалося з подібними катастрофами. Освоєння космосу, здавалося, перетворилось уже на стабільно безпечне заняття. І ось, на тобі. Вибухнув американський шаттл «Коламбія»!»

Я підозріливо скосила око на студента. Трагедія, звичайно, була грандіозна, але навряд чи варто настільки цим перейматися.

– Атож, через їхні американські помилки я вилетів з дуже гарної роботи! – провадив Студент.– Змалку боюся божевільних, – шепнула Ліза.– Вони виявилися компетентнішими в продажу стегенець, і їх узяли на ваше місце? – якомога більш чемно

поцікавилась я.– Не смішно! – грізно запевнив нас студент. – Хочете дізнатися про суть справи, то слухайте без своїх в'їд-

ливих припущень.– Слухаємо, слухаємо, – моя цікавість взяла гору над бажанням вправлятися в дотепності.– Я був начальником рекламного відділу. Робота зі спеціальності, – я згадала, що юнак цей навчався на сце-

нариста. – Цікава робота, та ще й не де-небудь там, а в банку! У справжньому банку, що міцно стоїть на но-гах... Уявляєте, як добре мені платили?

Чомусь я не вірила жодному його слову. Здавалося, начебто свою історію Студент вигадував на ходу. І по-тім, який же працівник може бути задоволений своєю зарплатою? Тільки той, хто насправді тільки мріє про цю зарплату...

– Напевне, не надто добре, – Ліза презирливо оглянула потерту джинсову курточку Студента.Відвідувач простежив за її поглядом, зсутулився ще більше, гордо поправив окуляри і заявив:– Усю зарплату я витрачав на книжки!Ліза відразу провела аналогії зі своїм Лихогоном і перейнялася до Студента несподіваною повагою.– Може, бажаєте кави? – відразу продемонструвала вона зміну свого ставлення.– Я їм про велике, а вони про каву! – знову образився студент. – Міцну і з цукром, будь ласка. Я напружено чекала продовження.– Отож. Останній мій проект був просто геніальний. Я придумав ідею бігбордів із рекламою нашого банку.

Могутній асоціативний вплив на мозок споживача. На картинці – злітає «Шаттл». Поруч – назва банку. Слоган – «Десять років бездоганної репутації». Усе стильно, солідно, витримано. Погодьтеся, шикарна ідея?

Я вже зрозуміла суть трагедії Студента і ледве стримувала сміх.– Коли ти придумав цей рекламний хід? – непомітно для самої себе я перейшла на «ти».– Не тільки придумав, але й втілив. Цей ідіотський американський «Шаттл» згорів наступного дня після то-

го, як рекламні щити мого банку були розставлені по місту.– Це ж треба! – я вже відверто сміялася. – Чудовий збіг! Оце не пощастило! Про вас анекдоти потрібно роз-

повідати...– І що, – Лізу більше хвилювали реалії буття, – начальство посміло звільнити вас? Але ж ви ні в чому не

винні...– Ні, – Студенту, здається, була жахливо приємна наша реакція. Він із задоволенням купався в променях

моєї уваги й Лізиних жалощів, – я звільнився сам. Вирішив, що не маю анінайменшого права залишатися на своїй роботі після такої похибки… Банк оплатив, між іншим, рекламні місця під цей макет на півроку наперед. Тепер уже нічого не можна змінити. Реклама перетворилася на антирекламу…

– Ви хочете сказати, що ці щити дотепер стоять по місту?! Браво! Таке можливо тільки в нашій країні. Ре-клама-антиреклама... Не має значення! Якщо оплачено, стоятиме!

– Пробачте, але ви казали, що вас звільнили, а тепер з'ясовується, що ви звільнилися самі, – Лізине запитан-ня повернуло мене з небес на землю.

Фішки фішками, кумедні історії – кумед-ними історіями... Але потрібно ж розібратися. Я ненавмисне кину-ла погляд за вікно й тепер уже точно була впевнена, що Студент складав свою історію на ходу. «Шаттл» на

50

зльоті з підписом про бездоганну репутацію – та сама описана Студентом реклама – просто напроти вікна приймальні.

– Ви придумали цю історію, коли глянули на рекламний щит? – прямо запитала я.– Так, – безглуздо розвів руками Студент, – але ж вийшло кумедно. Так? Красиво ж вийшло... Справжній

сюжет для режисерського етюду... Я молодець, правда?Від знайомого словосполучення я вся напружилася.«Режисерський етюд»... Безглузда, але цікава родзинка, зайвий відеоакцент на текстовій частині... Людина

подає в суд на творців «Шаттла», заявляючи, що через них втратила роботу... Той самий стиль, що й у «Лави», та сама абсурдність, що й у розповіді про любов до диктора з метро...» Подумки я зазначила: зроблю що зав-годно, аби не дозволити Сестриці вступити до цієї жахливої Академії культури. На щастя, запис цей потрапив у самий кінець уявної низки термінових справ і швидко загубився.

– Ви нас обдурили? – Ліза по-дитячому закліпала. Здається, вона щиро засмутилася. – Не купували ви нія-ких книжок, так?

Ліза, напевно, гнівно відняла б у відвідувача чашку з кавою, якби цієї миті не задзвонив телефон.– Слухаю, – Ліза схопила трубку, – Катю, це тебе. Голос приємний, але жіночий.Ось уже чого я ніяк не очікувала, то це чиїхось дзвінків...– Алло, Катерино, це твоя сестра Марія.Я дивом не заволала, що це якась помилка і що сестру мою звуть зовсім інакше, але змусила себе замисли-

тися. Сумнівів не залишалося, зі мною говорила Марійка!– Чому моя? – включилась я в гру, звертаючись нібито до Лізи, але щоб на тому кінці було чути, – це сестра

мого покійного чоловіка.Я палко сподівалася, що Марійка зрозуміє, про що я намагаюся запитати. Співрозмовниця виправдала мої

надії. Зрозуміла, що я з'ясовую, дзвонить вона з власної ініціативи, чи за дорученням Георгія.– Авжеж. Саме твого чоловіка. Він тут поряд стоїть... – Марійка відразу спохопилася. – Точніше, світла

пам'ять про нього завжди витає праворуч від мого серця. А хто витає біля тебе?Я підозріливо озирнулася.– Авжеж, авжеж, – безтурботно защебетала я, – загалом, справи нічого. Ту сукню мені ще не пошили. Але й

грошей наперед не брали.– Можуть узяти! – застерегла Марійка. – Тому й дзвоню. Щоб попередити. Я цього кравця давно знаю. По

суті, він мій родич. Двоюрідний брат. Я бачила, як він до тебе зайти намагався.– Додому?! – переполохалась я. Усе зрозуміло. Георгій не схотів дзвонити сам, щоб не викликати підозр.

Лихогон міг почути розмову й упізнати голос колишнього однокласника. Тому дзвонила Марійка. Георгій, як я знала, збирався організувати стеження за лжекузеном. Саме Леоніда Марійка називала зараз кравцем.

– Ні. На роботу. Просто зараз. Він, звичайно, не в курсі, що ти – це ти. Але мало там що... Будь уважніша. Гаразд, бувай, у мене ще купа справ.

Короткі гудки в слухавці застали мене зненацька. Так багато всього ще хотіла б дізнатися... Добре, довідаю-ся самостійно. Зрештою, навіть якщо цей чарівний юнак і є негідником-лжекузеном, він все одно не знає, що я знайома з Марією... А виходить, боятися нема чого. Виходить, можна діяти.

– Знаєте що, – рішуче заявила я відвідувачу, – не морочте нам голову, будь ласка.– Вона у вас одна на двох? – Студент теж перейшов у наступ. Це було вже хамством. Що ж, ця риса повин-

на бути властива лжекузену...– Ваші документи!? – я схопилася за щітку.Студент позадкував. За єдину мить Лизавета виявилася в нього за спиною.– Петро Степанович просив, щоб ви його дочекалися, – зривистим від хвилювання голосом вимовила секре-

тарка.– Документи?! – знову прокричала я.Студент гмикнув, покрутив пальцем біля скроні, дістав із внутрішньої кишені куртки паспорт у потертій

червоній обкладинці, відкрив його на сторінці з фотографією і тицьнув документ мені під ніс.– Ось. Надивилися? У руки не дам, а дивитися можете. На останній сторінці паспорта правила читали? Там

написано, що цей документ нікому в руки віддавати не можна. Я його навіть міліції не віддаю...– Та не будемо ми його у вас забирати, – поквапилася заспокоїти відвідувача Ліза. – Дайте тільки ваше ім'я

переписати й номер документа. Надто вже підозріло ви поводитеся. Ліза повернулася до свого столу по ручку та аркуш.

Цієї миті в студента задзвонив стільниковий. Дивно так задзвонив. Дзенькнув і відразу замовк. Начебто хтось передумав дзвонити. Студент швидко запхав паспорт назад у кишеню, побіг до дверей і вискочив на ву-лицю. Переслідувати його ні я, ані Ліза не кинулися. Лихогон просив затримувати відвідувачів у приймальні, а не ганятися за ними.

– Ну ось. Навіть його прізвища не записала, – зітхнула Ліза.– Пиши, – беземоційно заявила я, намагаючись зібратися з думками й усвідомити, чим це скінчиться для

мене, – Песов Леонід Маркович. Номер паспорта я не розгледіла. Чомусь мені було щиро шкода, що такий чарівний юнак-студент насправді виявився злісним злочинцем.

Краще б і не відбувалася ніколита зустріч у електричці. Я б не встигла перей-нятися до цього лиходія симпаті-єю. Тепер світ здавався мені разюче несправедливим і обурливо тісним.

Розділ одинадцятий, ознаменований появою оригіналу в конверті

51

– Хто-небудь дзвонив? – Лихогон з'явився на порозі свого кабінету тої ж миті, як зачинилися вхідні двері за Студентом. Із замисленим виглядом він гойдався з носків на п'яти, псував своє взуття і Лізин настрій.

– Дзвонили, – понуро зітхнула секретарка, передбачаючи черговий спалах зневажливого презирства до сво-їх професійних навичок.

– Хто? – терпляче поцікавився Лихогон.– Сестра Катриного покійного чоловіка – раз, – Лизавета спробувала відповісти на запитання максимально

точно, – і якийсь невідомий тип – два. Але цей тип нас хвилювати не повинен... Він взагалі не нам дзвонив... Катю, підтверди!

Я ствердно закивала.– А кому?У глибині душі я вражалася Лихогоновому терпінню. На обличчі Петра Степановича не було й тіні роздра-

тування. Всім своїм виглядом поблажливо кидаючи: «Ну чого можна чекати від жінки?» – він уважно вислухо-вував плутане белькотіння Лизавети. Якби вона жадала від начальника не яскравих почуттів, а звичайних жа-лощів, то кращої моделі поведінки обрати не могла б.

Отут Ліза зробила над собою неймовірне зусилля та зібралася з думками.– Песову Леонідові Марковичу, – рішуче промовила вона, попередньо глянувши на монітор. – Йому дзво-

нили на мобілку. Номер паспорта ми не запам'ятали. Приходив з невідомою метою. Спочатку говорив, що хоче позиватися з «Шаттлом». Але ми вивели його на чисту воду й він утік. Не «Шаттл», звичайно, втік, а Песов.

– Не дивно, – не стримався Лихогон, натякаючи, мовляв, що ми з Лізою кого завгодно з офісу втекти змус-имо.

– Навпаки, – Ліза вирішила обстоювати свою думку, – досить дивно. Говорив-говорив, потім почув дзвінок свого стільникового і я-а-а-ак побіжить... До цього Катя в нього документи намагалася попросити. Та він таїв-ся. Довелося щіткою пригрозити...

Лихогон кілька секунд зосереджено розглядав бездоганно білу стелю й бурмотів собі під ніс щось не надто добре. Потім підійшов до столу секретарки.

– Тобто, ви прогнали відвідувача? – нарешті начальник зробив висновки.– Навпаки, – образилася Ліза, – ми його у файл занести хотіли, а він відбріхуватися почав. Я б його й сило-

міць втримала, та тільки він спритніший виявився...– Господи! – тяжко зітхнув начальник. – Чому силоміць? Для чого силоміць? Навіщо було вимагати доку-

менти? Леонід Песов мені добре знайомий. Це мій клієнт. Зараз я веду справу про його спадщину. Для чого бу-ло лякати людину?

Вуха в мене мимоволі витяглися в його бік. Вдаючи, що цілком зосереджена на плетінні, я жадібно ловила кожне слово Лихогона.

– Хто ж знав, що він такий полохливий! – не вгавала Ліза.Лихогон перегнувся через стіл, по-жираф'ячому зігнув шию, зазирнув у монітор. Вираз його обличчя миттє-

во змінився.– Лизавето, це ти створила таку таблицю? – ошелешено запитав він.Я відчайдушо жестикулювала за спиною в Лихогона, підказуючи Лізі правильну відповідь.– Майже, – на додачу до всіх вад ця секретарка виявилася ще й катастрофічно чесною.– Сам бачу, що майже, – діловим тоном заявив Лихогон, який уже отямився від першого шоку, – то доро-

бляй її. «Майже створила», – це не відповідь. Потрібно опрацювати таблицю до кінця. Я передам тобі список наших клієнтів, внесеш їх сюди. Давно слід було це зробити...

Лихогон з гідністю розвернувся і пройшов у свій кабінет.– Я ще хотіла б обговорити з вами спектр службових обов'язків, – осміліла Ліза, коли вгледіла спину супро-

тивника.– Моїх?! – Лихогон різко озирнувся і безпорадно закліпав.– Ну що ви, – не витримала я, намагаючись говорити якомога більш медяним тоном, – звичайно ж, Ліза го-

ворить про свої обов'язки.– Ви даремно мене недовантажуєте! – твердо заявила Ліза, по-бичачому виставляючи лоба вперед і похмуро

дивлячись на кривдника з-під суворо зведених брів. Очі в Лихогона на мить зробилися більшими за Лизаветині окуляри.

– Пізніше, – відрізав начальник буркотливо, але в тоні його звучало вже схвалення, – трохи згодом ми все обговоримо...

За час їхнього діалогу я примудрилася пропустити три петлі в середині ряду й тепер змушена була розпу-скати готове. Незворушність давалася мені на превелику силу.

– Ну? – Ліза не витримала перша.– Здається, ти його вразила, – щиро привітала я секретарку, – у саме серце…– У саме серце, – пошепки повторила Лизавета, з дурнуватою посмішкою втупившись у вікно.Я ще деякий час спостерігала за особливою взаємодією Лізи й офісної техніки, поки остаточно переконала-

ся, що особисте життя секретарки незабаром буде налагоджено. Людина, котра з такою самовідданістю без жодної допомоги роздруковує на струменевому принтері текст, котрий читається з програмою Corel Draw 9, не могла не справити враження.

– Дуже вигідне заняття, – відповідала на мої здивовані погляди Ліза, терпляче вичікуючи, поки роздруку-ється десятий аркуш. – Остаточно освоюся з принтером. А заодно й дізнаюся, як малювати на комп'ютері.

52

Про всяк випадок я теж переглянула надруковані аркуші. Перекладач «хелпів» очевидячки не надто старав-ся бути зрозумілим. Багатоповерхове нашарування складних для читання термінів, пов'язаних між собою якось аж надто мудро, справляло гнітюче враження. Схоже, перекладач чудово розумів, що «хелпи» зазвичай ніхто не читає, і страшенно лютував через безглуздість своєї роботи. Про це яскраво свідчила фраза: «Усі дурні, і я теж», вставлена нещасним трудягою просто в середину технічного тексту.

– Дивися, – ми з Лізою досхочу посміялися над жартом перекладача.– Що за гамір? – зацікавлений Лихогон відразу виріс у дверях приймальні.Ми показали текст і йому. Здивовано розглядаючи аркуші, Петро Степанович переводив захоплені погляди

з Лизавети на комп'ютер і назад. Я злякалася, що він зробить вибір на користь комп'ютера.– Ліза вирішила навчатися комп'ютерного дизайну, – зміцнила я позиції секретарки.– Навіщо? – Лихогон примружився. – Схоже, я дійсно мало вас завантажую, Лизавето.Петро Степанович про щось задумався, потім рішуче віддалився. Коли повернувся, справляв враження лю-

дини, котра прийняли відповідальне рішення.– Ось, – він простяг Лізі кілька рукописних аркушів, – це опис паперів, що зберігаються в моєму сейфі. З

датами появи і номерами справ, до яких ці документи чи речі додаються. Починав вести я цей перелік дуже давно, а потім, коли вже комп'ютеризувався, так і не знайшов часу перебити текст у файл. Можу я попросити зробити це вас?

Я ледве втрималася від радісного вигуку.«Це ж треба... Яке везіння... Тепер я буду точно знати, чи потрібен мені Лихогонів сейф! – захоплено дума-

ла я, відразу вимагаючи від долі ще більше подарунків. – Раптом поталанить і виявиться, що в сейфі взагалі не-ма цікавиих для мене паперів... Тоді й крадіжку робити не доведеться».

– Можете, – Лізин голос затремтів, але секретарка все-таки знайшла в собі сили не впасти в паніку й не від-мовитися від запропонованої роботи. – Ви можете все, що завгодно, – трагічним тоном додала вона й тяжко зітхнула.

Лихогон коректно не помітив суму співрозмовниці й знову віддалився.– О Боже! – притискаючи руки до грудей, заголосила Ліза й глянула на мене так, начебто вигук цей був

звертанням, – Катю, ти повинна мені допомогти. Ти повинна мене врятувати... Врятуй мене негайно!– Від чого? – жваво зацікавилась я.– Він сказав... Він сказав: «Перебити текст у файл». Ти чула? Ти знаєш, що це означає? Я такого робити не

вмію. Набирати текст – можу. А перебивати? Це не надто складно?– Відставити паніку! – скомандувала я, намагаючись стримати напад сміху. – Зараз я тобі все поясню...Незабаром я вже знала вміст сейфу Лихогона напам'ять. На жаль, доля й не думала мене милувати. Всі пі-

дозри Георгія виправдовувалися. І договір про співробітництво Лихогона з Песовим, і план заходів щодо спра-ви Песова в Петра Степановича були. Крім того...

«Стій! – я дійшла до кінця документа, який диктувала, і сторопіла, – цього не може бути! Виходить, він ви-передив нас. Виходить, знайшов справжній заповіт і тепер нізащо нікому не віддасть. Дивно, що відразу не знищив... Та ще встигне. Якщо тільки сьогодні знайшов, виходить, не зміркував досі, що з ним робити... За будь-яку ціну потрібно дістати цей папір! Це єдиний шлях, щоб відновити справедливість, єдина Марійчина надія на підтвердження своєї правоти. Заповіт у лжекузена підроблений!!!»

– Чого ти зупинилася? – Ліза, вже захоплена набором текту, примхливо вимагала продовження.– Дата сьогоднішня, – зловісно чеканячи слова, диктувала я. – Заповіт Песова. Оригінал у конверті.

Розділ дванадцятий, котрий виноситьвирок заповітові

Не знаю вже, яким дивом вдалося мені досидіти в офісі Лихогона до вечора й не лопнути від новин, котрі буквально мене розпирали. Кілька разів я навіть думала поділитися ними з Лізою, але розсудливість все-таки вчасно поверталася до мене. Найстрашніші новини – це ті, котрими нема з ким поділитися. На щастя, сьогодні був останній робочий день на тижні, а виходить, увечері я повинна була симулювати від'їзд до своїх дітей. Нас-правді ж я забиралася з міста з єдиною метою – побачитися з Георгієм і обговорити нарешті ситуацію в нор-мальній обстановці.

– Ах, – наприкінці робочого дня змучену незично завантаженим графіком Лізу здолав напад сентименталь-ності, – я така вдячна тобі, Катю. Ти – чудовий друг. Знаєш, навіть засмучуюся, коли настають вихідні. Не по-бачу тебе тепер аж до понеділка... На ось, запиши мій телефон. Може, буде нудно – подзвониш...

– Я до мами їду, – я зраділа з можливості зайвий раз підтвердити свою легенду.– Ох, і ти теж мене кидаєш... Як же я без тебе?– Не вигадуй, – трохи знітилась я, – насправді ти переживаєш, що не побачишся до понеділка з Петром. Так

же?– До тягаря цієї трагедії я вже звикла.– Даремно. До трагедій не можна звикати, їх викорінювати потрібно. Ось візьми й побачся з ним на вихідні.

Ви ж старі знайомі, чого б тобі ні з'явитися до нього в гості в суботу? Побалакати про життя, про комп'ютери-зацію роботи й можливості струменевого принтера...

53

– У вихідні Петрик зайнятий, – зітхнула секретарка. – У вихідні він займається самоосвітою. Іноді тут-таки, в офісі, іноді в бібліотеці… Це розповіла його мама.

– Лихо за лихом, – зітхнула я і на прощання прихильно дозволила Лізі впадати у відчай.

***Місце, в якому жила моя уявна мама, було настільки глибокою глушиною, що я не побоювалася, мовляв,

знайдуться свідки, котрі стверджуватимуть, що мене там не було. Для більшої досади тих, хто, можливо, сте-жив за мною, і заспокоєння нервів Георгія навіть сіла в автобус, що їхав у потрібну глушину.

«Ет, забагато останнім часом роблю для цих моїх «хвостів». Начебто працюю не заради Марії, а заради запудрення мізків Лихогонові. Казна-що!» – ображено гарчала я, вистоюючи чергу за квитками. Міський авто-вокзал було влаштовано якимось загадковим чином: незважаючи на те, що автобуси їхали порожні, біля кас завжди юрмилася агресивна з вигляду черга.

Я виїхала за місто, дочекалася свого перехрестя й попросила водія зупинити автобус. Рідний «Форд» тер-пляче очікував мене в заздалегідь обумовленому місці. Відкривши дверцята, Георгій увімкнув світло в салоні. Було видно, як він нервово поглядав на годинник. Авто, й те мало значно кращий вигляд.

– Ми кудись квапимося? – я розчинила дверцята з боку водійського місця, всім своїм виглядом демон-струючи бажання негайно пересісти за кермо. Георгій слухняно переліз на сусіднє сидіння.

– Я його роздобув! – багатозначно повідомив Жорик, начебто ці слова щось пояснювали.– Вітаю, – про всяк випадок я не виказала, наскільки не розумію, про що йдеться, – а далі що?– Тепер усе, – зітхнув Жорик, – варіантів не лишається. Перший крок зроблено. Тепер потрібно проникнути

в офіс. Дізнаємося про план дій Лихогона й тоді вже вирішимо, що починати...Негарне передчуття охопило мене.– Тобто ти хочеш сказати, що... Що забрав у Шурика цей його апарат для відмикання чужих сигнализацій?– Так. Проник у квартиру, взяв ключі від гаража... Загалом, вчинив крадіжку, скористався довірою власного

друга. Потрібно швидше навідатися до офісу Лихогона й повернути прилад, поки Шурик нічого не помітив. У мене душа не на місці, поки цей прилад у нас. Крім того, лжекузен, здається, пожвавився. Ще й тому потрібно форсувати події... Зовнішнє спостереження за Песовим встановило неабияку активність об'єкта.

– Чому ви взагалі вирішили встановлювати за ним стеження? Жах якийсь. Вони стежать за нами. Ми – за ними. Власне кажучи, при цьому ніхто нічого не робить...

– На жаль, робить. Лжекузен сьогодні обійшов половину нотаріусів міста. Плюс ще двічі побував у офісі Лихогона. Не знаю вже, чого він від них усіх хотів...

– Я знаю, – похмуро зітхнула я. Інформація про те, що Песов обходив нотаріусів, ще більше прояснила си-туацію. – Сьогодні лжекузен віддав Лихогону на збереження оригінал заповіту Марійчиного батька. Після яко-го нотаріуса він подався до Лихогона? Той, напевно, й зберігав оригінал заповіту. Жах! Ми на межі повного провалу. Справжній заповіт знайдено тими, хто категорично проти його існування. Підозрюю, тепер він навряд чи побачить світ.

Георгій мовчки переварював почуті новини.– Крім того, – і далі травмувала я психіку свого чоловіка, – я так і не довідалася, де знаходиться сейф Лихо-

гона. Тільки камеру даремно поламала... Зате довідалася інше: довідалася, що й пізнього вечора, й у вихідні нема гарантії, що Лихогону раптом не спаде на думку відвідати свій офіс. Самоосвіта – штука непередбачува-на.

– Що? – Георгій, здається, почув тільки про один-єдиний факт. – Що сталося з моєю камерою?– По-перше, вона не твоя, а наша, а по-друге, слухати потрібно уважно. Я ж казала, що вона поламалася.Георгій зажадав зупинити машину і негайно видати йому рештки улюбленої техніки на розгляд.– Розгляд там не поможе, – безжально констатувала я, – а для поховання тут місце невідповідне. Уже ж

майже приїхали. Почекай хоча б до дачі.За всіма цими трагедіями ледь не забули сховати мене при в'їзді на небезпечну територію. Георгій вчасно

спохопився.– Стривай! Вивідачі Лихогона постійно сновигають навколо нашої дачі. Побачать тебе – все пропало. Йди

лягай на заднє сидіння.Я слухняно вляглася й заснула б, якби Георгій водив машину хоч трішки м'якше. Кожна ямка під колесами

«Форда» залишала тріщинки на моєму серці. Я дуже любила своє авто.– Накинь це й біжи в дім, – зашепотів Георгій мені на вухо, заводячи «Форда» в садок.Я з голови до ніг обгорнулася старим пледом і, немов східна Гюльчатай, дрібними кроками задріботіла в

дім, намагаючись не потрапляти при цьому в смуги світла від вікон. У вітальні моя поява викликала невелич-кий переполох.

– Стояти на місці, не рухатися! – грізно закричав Тимко, направляючи на мене табуретку, виставлену ніжка-ми вперед. – Хто ви і як сюди потрапили?

Марія при цьому з ногами видерлася на спинку крісла й заверещала. Так, начебто побачила не мене, а ми-шу. Очі її при цьому виражали щире зацікавлення. Я боязко оглянула підлогу. Усе було чисто.

– Ви чого? – я нарешті скинула з голови цей колючий плед.– Ху-у-х, Катерино, – Артем опустив табурет, – не можна ж так лякати людей... Відкіля ми знали, що це ти?– Якби це була не я, табурет навряд чи врятував би вас, – в'їдливо зауважила я.– Не факт, – парирував Тимко, – за бажання на зброю можна перетворити що завгодно. Навіть пояс від туні-

ки.

54

Я зрозуміла, що Артем, намагаючись справити враження на Марію, цитує якісь вихоплені з книжок сентен-ції, тому не нагадала гостям, що ніякої туніки в них нема. Нехай почуваються захищеними.

– Ой, чого ж це я сиджу, – раптом заголосила Марія, спускаючись зі спинки крісла, – люди з дороги, люди стомилися, люди голодні... Не дивно після такої нервової роботи... А я сиджу. Вибачте, задумалася просто. Борщику скуштуєте? Чи відразу друге?

– І перше, й друге, й третє, – за нас обох відповів Георгій, – Катерина ж іще не знає, як ти смачно готуєш. Потрібно її побавити.

Я віддалася турботам Марії. Дивна річ, ця дівчинка й не думала вимагати до себе підвищеної уваги й турбо-ти, а навпаки, всіляко намагалася полегшити нам життя. Звичайно клієнти так не поводилися, вважаючи, що єдина клієнтська справа – платити. А інше вже, мовляв, хай вирішується без них. Щоправда, жоден із поперед-ніх клієнтів не залишався в нас жити й не сумнівався, чи зможе оплатити наші послуги. Марія сумнівалася. За-те чесно попередила про свої сумніви. Зійшлися на тому, що ми беремося за цю справу на свій страх і ризик. У випадку отримання Марійкою спадщини – наша праця, безумовно, буде гідно оплачена. У випадку провалу – несхибно це перенесемо.

За вечерею я виклала всі новини.– І чому нам самим, типу, не спала на думку ця ідея?! – журився Тимко. – Адже можна було обійти нотаріу-

сів, поцікавитися, хто знає щось про справжній заповіт Песова. Зараз би вже впоралися з цією мерзенною спра-вою.

– Ну як же ти не розумієш? – розсудлива Марія здивовано ляпала віями. – Леонід же сказав, що в нього всі нотаріуси підкуплені. Ось ми й вважали безглуздим звертатися до них.

– Могли б і здогадатися, – не вгавав Тимко. – Якщо лжекузен повірив, типу, що справжній заповіт може бу-ти в Марії, виходить, він тоді ще не знав, де він є насправді. Логічно? Потрібно було випередити його, типу, з пошуками... Ми, типу, не вороги, а суцільне задоволення... Стільки часу дали супротивнику на роздуми!!! Він постежив, типу, за Марійкою. Зрозумів, що нема в неї ніякого заповіту, раз вона про нього не поспішає публіч-но оголошувати... Зрозумів, вирішив сам справжній документ знайти і знайшов. А ми його проґавили!

– Звідки він знав, що Марія не вигадала цього справжнього заповіту? – втрутилась я. – Може, покійний Пе-сов його взагалі не писав?

– Так, Марійка могла й придумати, – Тимко почухав потилицю. – А могла, й не придумати. Хто заважав, ти-пу, просто перевірити? Песов здогадався, а ми ні...

– З якого дива взагалі нотаріус віддав йому заповіт? – не вгавала я.– Тому що він заплатив! Підкупив нотаріуса! – за Тимка відповіла Марія. – Ох, чує моє серце, не на добре

це все. Знаючи братика, даю сто відсотків, що до завтрашнього ж дня заповіт буде знищено. Він тільки з вигля-ду інтелігент, а в душі – свиня, яких світ не бачив...

– До речі, – раптом згадала я, – з вигляду Леонід справді схожий на пристойну людину. Він, як я зрозуміла, вчиться в Академії культури?

По обличчю в Марії пробігла нервова тінь. Кілька секунд дівчина збиралася з думками.– Вчиться?! – зрештою вона мало не задихнулася від обурення. – Навіщо йому вчитися? З його грішми та

зв'язками... Просто купує собі вищу освіту. Там, де легше...Я згадала обидві прочитані мною роботи Леоніда Песова. На виконані формально вони, звичайно, були зов-

сім не схожі. Автор їх робив із душею.«Може, Песов найняв талановитого хлопчика, що пише всі роботи? – і тут я згадала Песівську вигадку з

«Шаттлом». – Ні. Не схоже. Песов очевидячки живе цими своїми абсурдними вигадками».Я вирішила, що Марія через негативне ставлення до братика навмисно не хоче бачити в ньому жодних чес-

нот, і не сперечалася на цю тему.– А навіщо йому з його грішми раптом торгувати стегенцями? – все-таки не змогла не поцікавитись.– Що?! – очі в Марії абсолютно щиро вилізли на лоба. – Чим торгувати?!Я до подробиць описала свою зустріч із лжекузеном у електричці. Усі від душі реготали, коли почули про

жебрака зі стільниковим телефоном.– Ой, – надривалася Марійка, – я його теж бачила в тамбурі. Йде собі жебрак, а в нього раптом мобілка

дзвонить... Але мені й на думку не спадало, що він може людям вичитувати. Про те, що «треба менше жерти», мені він не казав. А Леонід, га?! Бачили? Одне слово – недоумок... Нічого іншого від нього очікувати й не до-водиться.

– Може, поясниш усе-таки, чого, по-твоєму, його до стегенець потягло?Марійка закотила очі, відмахуючись.– Ясно, чого... Одногрупниця його кинула. Та, що зазвичай усі завдання за нього робила. Вона саме на цей

семестр кудись там поїхала. Про це мені випадково вдалося дізнатись, братик по телефону на неї горлав. А я підслухала. Репетував: «Ти що?! Мені ж тепер самому писати доведеться... А як? Теми ж зовсім не знаю... «Студент на підробітках!» Для мене це не назва мініатюри, а пустий звук. Що?! Піти спробувати на практиці?! Ти знущаєшся?! А ось піду, тобі на зло, знатимеш потім, як жартувати зі мною. Реально піду!» Загалом, схо-же, він таки пішов пробувати на власній шкірі. А як інакше мініатюру писати? От ідіот! Докотився! Стегенця-ми торгує...

– Я, між іншим, так минулого літа підробляв. Що тут, типу, смішного? – втрутився аматор справедливості – Тимко.

55

– А те, що ти це від бажання попрацювати робив. А він – від шкідливості й дурості. У нього для заробітку інша справа є, – поквапилася пояснити Марійка.

– Ще й когось можливості заробити позбавив! – розлютилась я на ошуканця Студента. – Комусь це робоче місце, може, було життєво необхідне...

– Отож, – Марійка повернулася до теми, – запевняю вас, якщо сьогодні ж щось не почати, на справжньому заповіті можна буде поставити хрест.

– Точно, – підтримав Тимко, – дивно, типу, як лжекузен відразу його не розірвав, ледь, типу, побачив?Мені цей факт теж видався доволі дивним.– Чому Песов відразу не знищив справжнього заповіту? Цей документ здатен завдати краху всім лжекузе-

новим починанням...– Тому що він повинен був показати його Лихогону! – авторитетно заявила Марія. – лжекузен – боягузли-

вий і дурний. Він страшенно боїться відповідальності. Чекає думки мудрого Лихогона.– Це швидше добре, ніж погано, – резонно зауважив Георгій.– Ні! – з янгольського Маріїного личка просто сочився розпач. – Напевно, Лихогон теж вирішить, що запо-

віт потрібно знищити... А він – єдина моя надія на можливість довести право успадкування... Ет, і навіщо я зва-лила на себе й на вас це непосильне завдання...

– Ну, нам, типу, воно до снаги, – Тимко закотив рукав тільника й напружив свої жалюгідні м'язи. Вийшло дуже кумедно, але прикре мовчання Георгія не спонукало присутніх до посмішок.

– Потрібно подати на них у суд, – нарешті повідомив наш головний детектив і відразу висміяв сам себе. – Точно! Влаштуємо офіційний обшук у Лихогона і, якщо нас не заберуть за наклеп, то ми заберемо документ.

– Поки справа розглядатиметься, лжекузен тричі знищить заповіт, – не здавалася Марія, – крім того, ви що, забули хто в нього наречена? Без вагомих аргументів справа до суду не дійде...

Щось нелогічне привиділося мені в усьому, що відбувалося. Я ніяк не могла зрозуміти, що саме. Схопити думку за хвіст і сформулювати її в слова чомусь не вдавалося.

– Пропонуєте відмовитися від ведення вашої справи, дівчино? – Георгій пильно глянув на Марію. Та спо-лотніла ще більше.

– Якщо нічого неможливо почати... – прошепотіла вона зів'ялим голосом.Серце закоханого Артема цього знести не могло.– Стривайте! – закричав він. – Та що ж ви таке кажете? Безвихідних ситуацій не буває! І потім, стільки, ти-

пу, роботи вже зроблено... Невже все марно?– Маріє, – несподівано для самої себе я почала міркувати тверезо, – а де твій автомобіль? Чому ти його не

шукаєш?Такого запитання дівчина, здається, не очікувала.– Не знаю. Ви ж звеліли мені не виходити на вулицю без нагляду...– До чого тут автомобіль! – розлютився Жорик.– Ідеться про великі гроші. Годі думати про дрібниці!«Ну звичайно, коли обстановка напружується, для Георгія завжди найкращим виходом є накричати на ме-

не!» – я відверто образилася й облишила свої розпитування.Артем вважав заяву Георгія свідченням того, що детектив не має наміру залишати справу, й зрадів.– Не будемо вдаватися до дрібниць! Отже, що, типу, почнемо?– Може, будемо діяти за раніше наміченим планом? – боязко підказала Марія. – Не просто так же його пан

Георгій придумав. Напевно, передбачив будь-які збіги обставин... Із його досвідом роботи похибка неможли-ва...

Це були вже відверті лестощі. На жаль, Жорик ніколи не вмів залишатися байдужим до розхвалювання власних здібностей.

– Нема тут ніякої похибки, – він згадав про свій професіоналізм і відразу зробився соліднішим. – Ми майже готові до проникнення в тил ворога. Раз справжній заповіт уже знайдено, то завдання тільки спрощується. Те-пер нам не потрібні їхні плани. Просто заберемо заповіт, і край.

– Точно! – Артем потер долоні.– Ах, як це мудро! – у величезних зелених очах Марії спалахнуло світло надії.– Ви що, з глузду з'їхали? – втрутилась нарешті я. – Спустіться з небес! Ви плануєте злочин! Одне – пере-

фотографувати папери, що зберігаються в сейфі, та ознайомитися з їхнім планом. Крадіжка – це інше.Жорик скривився.– Спочатку мене це теж хвилювало... Тому я й рекомендував спробувати вирішити справу законним шля-

хом. Але, раз такого шляху немає, то нічого іншого не лишається...– Будемо боротися зі злодіями їх же зброєю! – натхненно вигукнула Марія. – Вони вкрали заповіт у мене, а

я викраду його у відповідь...– Так і будете красти цей папірець одне в одного довіку? – в'їдливо поцікавилась я. Мені категорично не по-

добалася вся ця історія.– Ні, – твердо запевнив Георгій, і я зрозуміла, що це його остаточне рішення, – ми розголосимо заповіт

перш, ніж Лихогон устигне виявити його зникнення.Господи, та що він каже?!– Це все несусвітня нісенітниця! – спробувала я зупинити загальну одержимість. – Отямтеся! Не робота, а

марення якесь... Схоже на одне з абсурдних оповіданнячок лжекузена...Фраза, що вирвалася з мене, раптом навела приціл мозку на ту саму думку, що постійно вислизала...

56

– Люба, – Георгій знову збив мене з правильного шляху, – ти кричиш... Ти перевтомлена. Ще б пак, цілий тиждень жити в чужій шкірі... Катерино, тобі потрібно відпочити. Давайте оголосимо відбій. Викрадення запо-віту орієнтовно заплануємо на завтрашній вечір. Подробиці обговоримо вранці...

Раптовий сплеск дбайливості чоловіка викликав у мені новий приплив роздратування...– Та послухай же, про що я тобі кажу! Ми не знаємо, де сейф... Ми не знаємо, коли Лихогон буде на робо-

ті... Ми не можемо бути впевнені, що він не знищить заповіту завтра вранці... Забагато невідомого...– Ось побачиш, ти поспиш, і світ постане перед тобою не в таких похмурих барвах. Зрозумій, іншого варі-

анту дій у нас зараз нема... Можна, звичайно, поїхати до Лихогона сьогодні, але це безглуздо. Я точно знаю, що суботнього ранку він зазвичай відвідує бібліотеку. А ближче до вечора ми знайдемо, як його забавити...

З таким самим успіхом я могла намагатися переконати в чомусь залізобетонну стіну. Георгій просто не слухав моїх аргументів. Я відчула себе німою в товаристві глухих, і мене раптом опанувала нездоланна втома. Мабуть, і справді варто було прилягти. Може, назавтра ці божевільні візьмуться за розум…

Розділ тринадцятий, котрий приборкує непокірного детектива

Те саме завтра, про яке я так прихильно міркувала вчора, вже настало. На жаль, воно не тільки не приборка-ло божевілля навколишніх, але і заразило ним мене. Ні, я зовсім не спалахнула раптом пристрастю до злочинів і ниці плани Георгія, як і раніше, здавалися мені цілковитим ідіотизмом. Просто один із пунктів цих планів виявився навіть привабливим. Як мінімум, спрямованим на благо. Крім того, мене в ньому вабила можливість випробувати на практиці дію деяких своїх вигадок. Я завжди була небайдужа до краси сюжету й тепер із насо-лодою прокручувла задуману аферу, намагаючись не думати, що, крім доброчинної мети, вона спрямована ще й на те, щоб після бібліотеки не пустити Лихогона в його власний офіс.

– Слухай мене уважно, – повчально торохтіла я в слухавку, – я все придумала. Головне, не втрачати голови, коли побачиш його. Поводься гідно і дій за наміченим мною планом.

Ліза на тім кінці слухала так зацікавлено, що увага її, здавалось, просочувалася крізь трубку. Після розмови з Лизаветою я відчула себе просто чудово. «Хай ці ненормальні яку завгодно гидоту витворяють, – на диво спокійно думала я. – Це на їхньому сумлінні. А я ось під цю справу корисну аферу прокручу. Не мені вирішу-вати, де тут «зло на благо», а де «добро на зло». Не мені засуджувати їх. Головне, самій робити тільки те, що вважаєш правильним».

Цілий день ми з мешканцями дачі провели в розмовах про заплановані дії. Я намагалася не втручатись у плани інших і трималася доволі сухо.

Ледве сутінки натякнули дню на своє існування, я вляглася на заднє сидіння «Форда» й скомандувала Геор-гію, щоб рушав. Підлий Жорик знущався з мене, поки не приїхали.

– І не мрій! – різко відмикався благовірний у відповідь на мої прохання. – Не дозволю я тобі пересаджува-тися за кермо. Тебе можуть побачити небажані особи...

Я стоїчно перенесла образу, вискочила з авто біля улюбленого кафе, помахала Георгію ручкою і подалася замовляти каву. Трохи згодом сховала на настійливу вимогу Георгія обличчя за темними окулярами, ввійшла в кабіну телефону-автомата й заходилася накручувати домашній номер однієї з небажаних осіб. Чемно відреко-мендувалася матері Лихогона й цілком перемкнулася на задуману роль.

– Здрастуйте, Петре Степановичу, – медяним голоском щебетала я, намагаючись перекричати тріск, який не знати звідки раптом з'явився в трубці. – Дико перепрошую, що турбую вас у вихідний.. Але, розумієте, не маю іншої ради. Ви повинні мені допомогти!

– Га? Що?! Що сталося? – насторожився Лихогон.– Розумієте, ми з Лізою збиралися сьогодні піти в кіно. Саме по собі це не є нічим надзвичайним, але, розу-

мієте, один із моїх синів трішки занедужав... Нічого особливого, зовсім трішки... Але його не можна залишити зараз самого. Я вийшла тільки подзвонити...

– Ви хочете, щоб я посидів із вашим сином? – здається, Лихогон очікував від мене чого завгодно.– Ох, ні, ну що ви... Просто я тільки зараз зрозуміла, що не зможу піти з Лізою. А вдома її вже нема. Вона

чекає на мене біля кінотеатру. З квитками. А я не прийду. Уявляєте? На вулиці такий бридкий вітер, Ліза може застудитися...

– Хочете, щоб я викликав їй лікаря?Нетямущість Лихогона почала мене дратувати.– Та ні ж бо! Як можна бути таким недотепою?! Розумієте, кінотеатр не де-небудь, а за два кроки від вашо-

го дому!– Справді?! – зацікавився Петро Степанович, – а я й не знав. Який кінотеатр?Я кілька разів повторила назву відомого на все місто кінотеатру й знову повернулася до свого прохання:– Чи не могли б ви прогулятися до кінотеатру й попередити Лізу, що я не прийду?На тім кінці запанувала мовчанка, чулося тільки сопіння.– Ну, знаєте, – вичавив нарешті Лихогон, – це якось не надто зручно... Ліза очікує побачити подругу, а зу-

стріне начальника. Знаєте, у Лизавети з дитинства до мене якась загадкова антипатія. Я вселяю в неї страх. Не знаю, чи варто так засмучувати Лізу вихідного дня. Може, я попрошу свою маму? Тим більше, я збирався зараз на роботу, мені потрібно дещо там поробити...

– Яка антипатія? Про що ви говорите? – я була вражена. – Ліза щиро прихильна до вас. Подумайте самі, чи пішла б вона працювати до того, кого боїться?

Лихогон замислився, потім усе-таки відповів:

57

– Пішла б. Щоб здолати свою слабкість. Вона дуже вперта в досягненні мети. У неї завжди була пристрасть до самовдосконалення. Упевнений, вона пішла до мене на роботу, щоб позбутися нарешті своєї дитячої фобії. Ну, і з матеріальних міркувань теж, звісно. Інакше навіщо б вона так довго приховувала свої професійні нави-чки? Виключно для того, щоб скоротити хвилини нашого спілкування до мінімуму...

Просто дивно, наскільки недовірливими бувають чоловіки-генії. Знаю по Георгію. Манія величності на про-фесійних теренах непомітно перетікає в них у комплекс неповноцінності, коли йдеться про особисте життя.

«І як тепер, питається, переконати Лихогона?»– Раз Ліза перестала приховувати від вас свої вміння, виходить, уже впоралася з ворожістю до вас. Якщо

така була, в чому я особисто дуже сумніваюся. У будь-якому разі, ви, як порядна людина, не можете не допо-могти мені. А підсилати до Лизавети свою маму – це просто непристойно. Ліза вирішить, що ви її цураєтеся.

– Я?! – Лихогон аж захлинувся від обурення. – Нащо б я тоді запропонував їй роботу?– Зараз не про це йдеться. Сеанс починається за тридцять хвилин. Ви повинні допомогти мені.Як звичайно й буває в інтелігентних родинах, ситуацію врятувала Лихогонова мама. Під час нашого діало-

гу, виявляється, вона не відходила від сина й чула, про що мова. Інтуїтивно здогадалася, в чому тут справжня проблема й рішуче відкинула всілякі спроби залучати її до з’ясувань стосунків із Лізою.

– І мови бути не може! – вдавано буркотливо заявила мати Лихогона десь за межами слухавки. – Поки я дійду, Лізонька вже вмре. Петрику, ти повинен погодитися.

Такого натиску Лихогон уже не витримав. Я з ним чемно попрощалась і повісила трубку. Кулею вискочила з будки та побігла займати пункт спостереження. Відсунула фіранку на вікні біля столика в кафе та заходилася зацікавлено спостерігати за Лізою, котра притупувала від холоду й нетерплячки. Яке щастя, що в деяких кафе почали робити затемнені вікна. Такі, що відвідувачам перехожих видно, а перехожим того, що діється в кафе, – ні. За декілька метрів від Лизавети я чудово бачила все, що з нею відбувалося. І тут доля знову вирішила підсо-бити мені. Замрячів дрібний, бридкий дощик. Ліза зіщулилася, скривдженим цуценям глянула в небо, потім тяжко зітхнула й перемістилася під накриття. Тобто стала просто біля мого вікна. Крізь відчинену кватирку, за яку я вже збиралася лаятися з офіціантами, мовляв, як можна залишати відчиненим вікно в таку погоду, мені виразно було чути, як Ліза повторювала собі під ніс придуманий мною текст аутотренінгу.

– Я сильна. Я спокійна. Я найпрекрасніша. Він не гідний мого страху. Він не зможе змусити мене зніякові-ти. Я сильна. Я спокійна...

Коли Ліза пішла на третє коло тексту, я ладна була себе придушити.«Треба ж було придумати такий жахливий монолог, та ще й змусити людину повторювати його, поки не

з'явиться Лихогон! Що говорити – для неї цей текст, може, й на користь, але ось для слухача – суще катування. Збожеволіти можна...»

Ліза не замовкала, але ніяких істотних змін у моїй голові не виявилося.Нарешті з'явився Лихогон. Як і було заду-мано за сценарієм, Ліза відвернулася і вдала, що не помічає його.

Але... Видно, аутотренінг користі не приніс і Ліза миттю втратила здат-ність міркувати. Висновок цей я зроби-ла з того, що вона, прагнучи відвернутися від Лихогона, просто розвернулася на сто вісімдесят граду-сів, тобто застигла в неприродній позі обличчям до будинку. Крізь скло я бачила, який у неї напружений вираз обличчя і як нервово здригаються кутики губів.

– Лізо, це ти? – звернувся до секретарчиної спини Лихогон після делікатних покахикувань та інших спроб звернути на себе увагу.

– Я, – кам'яним голосом промовила Лизавета, чомусь не обертаючись. Потім згадала наш сценарій і додала, – а ви що тут робите?

Ситуація перетворювалася на цілковитий абсурд.– Звідки ти знаєш, що це я? – поцікавився начальник.Ліза зрозуміла, що майже попалася, й спробувала викрутитись.– У склі видно ваше відображення.– Чому ж ти стоїш до мене спиною? – зважаючи на тон, Лихогон серйозно побоювався за психічне здоров'я

співрозмовниці.Лізі знову довелося викручуватись.– Я стою спиною до вітру, а не до вас. До вас – просто за сумісництвом.– Можеш обернутися, я заслонив вітер.Ліза різко обернулася й безсило сперлася спиною об скло. Здається, близькість Лихогона справляла на неї

дедалі згубніший вплив. Втім, і він теж був гарний. Нема того, щоб завести розмову. Стояв бовдуром і дивився в одну точку.

– Ти ж на нашу прибиральницю чекаєш, чи не так? – нарешті зволив поцікавитися Лихогон.– Як я можу чекати сама на себе? – насупилася Ліза– Я мав на увазі Катрю... Ти в нас тепер секретар.– Вашою милістю... Нормальну людину підлогу мити змусили, а мене, недоучку, до розумної техніки поса-

дили. Оце логіка!У мене просто відвисла щелепа. Нічого собі, новини! Згадалося Лихогонове: «Колишня прибиральниця піш-

ла на підвищення». Тепер зрозуміло, про кого йшлося... Що ж, це багато чого пояснює. Ось чому Ліза мала та-кий безглуздий вигляд на займаній посаді...

– Нічого, – Лихогон коротко посміхнув-ся, – їй корисно. Там, у Собаневського, вона підлоги, мабуть, не миє.

58

Я аж захлинулася.– Собаневський – це той ваш друг? Ну, той, що попросив узяти Катрю на роботу? – наївно поцікавилася за-

будькувата Ліза.– Атож. Я тобі казав. Собаневський до Катрі глибоко небайдужий, ось і попросив її працевлаштувати. Сам

він тимчасово прикрив справу й роботою її забезпечити не може.А... Зрозуміло, чому Ліза не ревнувала Лихогона до мене. Вона знала, що я вже прилаштована й до чужих

мужиків не чіплятимуся...– Але не можу ж я сторонню людину взяти відразу на гарну посаду й залишити в офісі без догляду, – в'їдли-

во провадив Лихогон, вискаляючись кудись у простір, – ось і віддав під твоє піклування... Між іншим, не жал-кую. Не знаю, як у спостереженні за Катрею чи в навчанні прибирання кабінету, а ось у секретарських обов'яз-ках, ти, Лизавето, робиш неабиякі успіхи...

– Ой, дякую! – зважаючи на тон, Ліза справді розквітла.Розширеними від обурення очима я дивилася на брехливе обличчя Лихогона й ледь стримувалася, щоб не

розбити скло, яке нас розділяло. Не від бажання кинутися йому на шию, певна річ, а від бажання вчепитися в горлянку. Він знав!!! Із самого початку він знав, що я підіслана Жориком! Знав, але прийняв мене на роботу. Знущався. Не висловив усе в обличчя, не випхав мене за двері, а тримав при собі як чергову іграшку. Звичай-но, цікаво ж спостерігати, як людина зі шкіри пнеться, щоб довідатися про що-небудь важливе, коли сам ти давно перестрахувався й точно впевнений, що нічого важливого цей шпигун тут не знайде. Якщо й спробує знайти, завжди є змога цьому перешкодити.

Я згадала, як підлий Лихогон облив чаєм мою камеру, і розлютилася ще більше.Втім, Лихогона можна було зрозуміти. Усякому на його місці було б цікаво, заради чого конкурент змушує

шпигувати власну жінку.«Що ж, не встежили! Те, що мені було потрібно, я дізналася... Ну і що з того, коли ти знав, хто я?!» – по-

думки я це кинула в обличчя Лихогонові, користаючись своєю невидимістю.– Отже, ти чекаєш на Катрю? – знову повернувся до потрібної теми Лихогон.– Ваша проникливість не знає меж, – Ліза нарешті остаточно себе опанувала й заговорила відповідно до

сценарію: впевнено й трохи іронічно. – Втім, розумію. Робота така. Усе про всіх знаєте, ось тільки найголовні-шого помічати не хочете.

– Про що ти? – не звиклий до такого Лізиного тону, Петро Степанович мав швидше здивований, аніж скрив-джений вигляд.

Ліза знову різко відвернулася, цього разу правильно. Тобто лише на дев'яносто градусів. Демонструючи співрозмовникові свій сум і вигідний профіль.

– Пробачте, я не повинна була говорити про це. Ви все одно нічого не зрозумієте. Для вас же й не існує ні-чого, крім роботи, – швидко промовила вона, дивлячись вдалину. Варто зауважити, секретарка досить добре грала свою роль.

Незручна мовчанка запала знову.– А Катя не прийде, – опам'ятався нарешті Лихогон.– Ото ще дурниці! – Ліза навіть розсміялася. – Прийде, звичайно. Ми ж домовилися. Ви, Петре Степанови-

чу, звичайно, всезнайко. Але не на-стільки ж...– Кажу тобі, вона не прийде! – розлютився Лихогон. – Який мені сенс брехати тобі? Катя дзвонила мені до-

дому. Попросила попередити тебе...Вигідний профіль Лизавети миттю зобразив гаму трагічних почуттів.– Ах! Ну що ти будеш робити! Навіть у кіно піти не вийшло... А я так мріяла подивитися цей фільм...– Не переживай так. Не в фільмах щастя. І, до речі, ти ще встигаєш. Піди, подивися...– Господи! – сплеснула руками Ліза. – Ну до чого ж ви безграмотні в справах житейських... Яка жінка, як-

що вона себе поважає, піде в кіно сама?! Не можу. Це скомпрометує мене на все життя, що залишилося...Лихогон насупився. Проблема здавалася йому нерозв'язною.– Ну, – Лихогон затнувся, – якщо ти підеш у кіно, скажімо, зі мною, то скомпрометуєш себе ще більше. Це

може тебе втішити…Ліза вибухнула повним гіркоти сміхом.– Казкам я не вірю! – нарешті вичавила вона.– Із вами в кіно піти нереально... Втім, – Ліза знову пригадала,

як мусить поводитися, відповідно до наміченого нами плану, – втім, гаразд. Тут уже нічого не вдієш, умовили. Я згодна, ходімо... Це буде найекзотичніший «похід у кіно» в моєму житті...

– Чому? – здивований такими своїми характеристиками Лихогон зовсім забув, що варто порозумітися. Пові-домити, що взагалі він збирався піти в офіс і трохи попрацювати...

– Тому що йти в кіно з тим, хто тебе зневажає, – це екзотика!– І зовсім я не такий, – якось зовсім по-дитячому надувся Лихогон, – все якось руки не доходили...– У кіно ходять ногами! – авторитетно заявила Ліза й вимогливо сперлася на лікоть начальника. – Причому,

роблять це якнайшвидше. Біжімо, зараз сеанс почнеться! Тільки не всідайтеся на задні ряди, усі вирішать, що ми збираємося цілуватись!

Лизавета весело розсміялася, й Петро Степанович Лихогон, коли глянув у сяючі очиська своєї секретарки, мабуть, несподівано для самого себе зрозумів, що не хоче зараз іти на роботу. Хоробро підстрибнув на місці й не випускаючи Лізиної руки, жваво стартонув у бік кінотеатру. Мені здалося, що ноги Лізи, яка спурхнула за

59

шефом, не торкаються землі. Зважаючи на захоплений вираз обличчя, секретарка все життя мріяла про такий спосіб пересування.

Не кваплячись, я допила свою каву. Здається, ця афера вдалася. Крига скресла, й ніякі сили не змусять те-пер Лізу відпустити Лихогона. Втім, об'єкт здався майже без бою. Очевидно, він і сам давно мріяв про це збли-ження. Навіть досада від того, що Лихогон давно мене розсекретив, не затьмарювала радості від Лізиної пере-моги. Приємно все-таки, коли в людей щось налагоджується. Подвійно приємно, коли відбувається це з твоєю допомогою.

Я трохи почекала, – мало там що, раптом Ліза з Лихогоном вирішать посваритися де-небудь у вестибюлі, – кинула прощальний погляд за вікно. Потім залишила свій спостережний пункт і, намагаючись триматися в за-тінку, побрела в бік свого найнятого помешкання. У рідному домі поки що мені з'являтися було не дозволено. Якщо нормально, то треба було б влаштувати спостереження за кінотеатром. Раптом цій парочці в кіно не спо-добається й вони вирішать їхати в офіс просто посеред фільму? Тоді б довелося залишити кафе й облаштувати-ся просто під відкритим небом з того боку кінотеатру, з якого глядачі повинні виходити... Я відчула кожною клітиною бридку завислу в повітрі вогкість і рішуче відмовилася від цих думок.

«Не великі птиці! – подумки пирхнула я в бік недавніх товаришів по службі, – до домівок і без ескорту до-беруться».

Зрештою, за планом, Жорик підстрахувався з допомогою Тимка, що зображав хулігана, який валандається без діла, а сам ретельно стежив за обома входами в офіс Лихогона. У випадку тривоги Георгій зумів би зали-шити офіс одним із виходів, або ж просто зачаїтися десь усередині. Загалом, не пропадуть і без мене.

– Алло! – не зменшуючи швидкості, я попросила телефон з'єднати мене з Георгієм. – Усе гаразд. Об'єкт нейтралізовано. Мінімум, на дві найближчі години. Я йду до свого чужого дому.

– Усе зрозумів. Починаю діяти. Передзвоню по виконанні, – сухо відповів чоловік, а по тому жалібно до-дав, – приготуй якої-небудь їжі, будь ласка.

Це означало, що благовірний знову збирається проникати до мене пожежною драбиною... Спалах радості в моєму серці загасила прибережена здавна образа.

– Виключено, – холодно повідомила я, – на вулиці дощ, виходить, пожежна драбина слизька. Дверима не можна – засічуть твої гадані бандити. А вони тобі, як я розумію, важливіші за все на світі...

– Ти чого? Не вигадуй, – почуття в Георгія на мить здолали вреднючість. – Гаразд. Як скажеш.Я натисла відбій і засмутилася.«Ну ось, псуєш людині нерви перед відповідальною операцією... Сама ж тепер без нього нудьгуватимеш.

Може, варто подзвонити й вибачитися?» – вичитувала моя позитивна частина.«Нехай спочатку навчиться поводитися! Він цілий вечір учора мене не слухав... А навіть якщо й слухав,

зробив по-своєму. Так йому й треба!» – заперечувала інша я.У квартиру я ввійшла в стані похмурому й апатичному. Навіть думки про зрушення в темних взаєминах Лі-

зи й Лихогона вже не тішили.«До чого налагоджувати чуже особисте життя, коли у власному така плутанина?» – ображено бубоніла я.Ще якийсь час пішов на внутрішні суперечки про те, чи можна вважати останню думку заявою відчайдуш-

ної егоїстки. І лише по тому я вирішила взятися до роботи й зосередилася на думках про власне викриття.

***– Вони знають, хто я. Мені більше на роботу не можна! – замість привітання заявила я, розчиняючи вікно

назустріч упевненому стукотові Георгія.Ну звичайно, я заздалегідь знала, що він пропустить повз вуха мою брутальність і все-таки прийде. Мало

там що бовкне моя образа... Мало там кого вона вирішить обдарувати своїм презирством. Сама ж бо я до Жо-рика ставлюся чудово й завжди бажаю його бачити. І він про це знає. Тому й прийшов.

– Т-с-с-с! – Георгій приклав палець до губів, і я слухняно замовкла.«Схоже, він зовсім схибився. Манія переслідування таких розмірів заслуговує на увагу психіатра. Тут уже

хто його підслухуватиме?»Подальші дії Георгія лише підтвердили мої підозри. Не мовлячи ні звуку, Жорик змусив мене роздягтися й

поволік увесь отриманий одяг у ванну. По тому замкнув його там, ніби одяг збирався ожити і втекти. Робив він це з таким виглядом, що запідозрити його в романтичних примхах було неможливо. Те, що відбувалося, поза сумнівом, нічого спільного з проявом пристрасті не мало.

– Мені холодно, – порушила я заборону, – що відбувається?– Зараз принесу тобі одяг, – незворушно зреагував Георгій і подався до шафи по речі. – Тепліше?– Ну звичайно... А в чому, власне, річ?– Жучок! – Георгій підняв палець. – Упевнений, що до тебе причепили жучка. Лихогон, гадаю, все-таки здо-

гадався, хто ти.– Здогадався! – презирливо пирхнула я. – Вище бери! Він усе знав із самого початку. Якщо поясниш мені, в

чому річ, перекажу тобі підслухану розмову. Лихогон навмисне підвищив прибиральницю до секретарки, щоб місце для мене звільнити... «У Собаневського вона, мабуть, підлоги не мила!» – передражнила я Лихогонову інтонацію.

– Тоді тим більше жучок! – Георгій завжди радів, коли його припущення підтверджувалися. – Де-небудь у одязі...

– Стривай, – я, здається, почала розуміти, про що йдеться, – то ти переодяг мене, щоб розправитися з цим жучком?

60

Георгій кивнув.– Т-с-с! – цього разу палець до губів приклала я та відразу взялася гарячково роздягатися. Здоровий глузд

повернувся до мене відразу ж після зняття штанів. Я тихо розсміялася й сіла на табурет...– Ти чого? – підозри в психічному нездужанні в нас із Георгієм були взаємні.– Просто ти переодяг мене з домашнього у вуличне... Тобто, зараз на мені саме те, в чому я ходжу на робо-

ту... Тільки це дурниці. Не може бути в одязі ніякого жучка. По-перше, в офіс і на дачу я в різному одязі ходи-ла. По-друге, Лихогон не дурень – чудово розуміє, що коли я влаштую прання, кранти його жучкові...

– Ну звичайно! – обурився Георгій, – Лихогон, напевно, просто ясновидець. Так?– Начебто ні, – несміливо озвалась я.– Тоді звідки він знав, що в нас є прилад для відмикання сигналізації? Звідкіля взагалі знав, що саме сьогод-

ні ми плануємо проникнути до нього в офіс?– Звідкіля? – зацікавилась я. – Точніше, з чого ти взяв, що він знає?– Собака! – Георгій знову здійняв вказівний палець до неба.– Це ти його так називаєш? – не зовсім зрозу-міла я.– Тьху! – Жорик не надто вмів стримуватися. – З тобою зовсім неможливо спілкуватись. Вічно ти все не-

правильно розумієш. Собака – це не про Лихогона, а про собаку. У конкурентів сьогодні була відімкнута сиг-налізація, а замість неї Лихогон посадив у офісі сторожового пса. Вівчарку!

– О Господи! – перелякалась я. – Ти цілий? А Артем? А що з собакою?– Усі цілі, – з досадою зітхнув Георгій. – Крім моїх нервів. Уяви: ти довго вовтузишся з приладом, налаш-

тововуєш його нарешті... Після цього обережно так, намагаючись не шуміти й не рипіти дверима – не доведи Боже сусіди почують щось підозріле – відмикаєш ворожий замок. І тут тишу прориває моторошне грудне: «Гав!Гав!Гав!» З темного кабінету, куди світив лише місяць, на тебе кидається величезна тінь... Що б ти зро-била на моєму місці?

– Заплющила б очі й заверещала...– У мене часу на такі складні операції не було. Я вискочив назад на вулицю та швидше зачинив за собою

двері. Пса попередньо довелося трішки відштовхнути, бо він мене загриз би. Але, зважаючи на те, що цей гав-кіт лунав ще дуже довго, гадаю, я його не сильно штовхнув. Не хотів би такому собаці зашкодити. Розумний. Поки я в замку порпався – мовчав, чаївся, а діяти почав, тільки коли точно переконався, що я – злодій. Мені б такого собаку...

– Піди забери, – посміхнулась я. Незважаючи на крайній ступінь занепокоєння, зовні я намагалася зберігати якомога бездоганніший спокій. Нема чого Георгію знати про мої слабкі нерви. Нехай вважає, що в його дружи-ни залізна психіка.

«Подумаєш, рідного чоловіка ледь якесь чудовисько не зжерло... Саме б зжерло, саме б і мучилося потім. Такі, як Георгій – безболісно не переварюються...» – подумки підбадрювала я себе, намагаючись вгамувати нервове тремтіння.

– Загалом, про те, щоб туди сьогодні поткнутися, й мови бути не може... Собаку, приміром, можна буде й вирубати. Але вона вже наробила стільки галасу, що, боюся, сусіди Лихогонові можуть викликати самого Петька, чи міліцію... Тим більше, прилад я вже Шурику назад у гараж підкинув... Негарно вийшло б, якби Шу-рик помітив пропажу.

– А жучок тут до чого? – ступінь власної винуватості в тому, що сталося, почав потроху мною усвідомлю-ватись, і я дедалі похмурнішала.

– Хочеш сказати, собака – це просто збіг?! – глузливо поцікавився Георгій. – Таких збігів не буває. Раніше собаки не було, чи не так?

– Так. Я ж на власні очі бачила. Вечорами Лихогон замикає двері на ключ і ставить офіс на сигналізацію... Ніякого собаки там не бувало.

– Виходить, собаку він привів спеціально для зустрічі зі мною. Ще однокласник нази-вається! Але не в цьо-му річ. Звідки він міг до-відатися про те, що сигналізація нам не страшна? Чи хтось із нас – зрадник... У що я ніколи не повірю. У нас із тобою я впевнений. Марія – найзацікавленіша з усіх сторона. Їй успіх нашої справи життєво необхідний. Артем – закоханий у неї по вуха...

– Може, він від невзаємності? – переполохалась я, бо згадала, що, всіляко підкреслюючи своє доброзичливе ставлення до Тимка, Марія нічим не демонструвала наявності чогось більшого.

– Вічно ти намагаєшся очорнити хлопця! – знову вліз зі своїми докорами Георгій. – Не став би він так підло мститися. Крім того, шкоди він не Марії завдав, а мені. А я йому, ти сама знаєш, як рідний брат...

– Гаразд, на провині Тимка не наполягаю. Просто під руку трапився. Повинна ж я була вказати на сумнів-ність твоїх доведень. Ну, мовляв, раз закоханий у Марійку, значить, за наших...

– А ось Шурик міг би викликати підозри! Він знав, що ти цікавишся приладом. Міг виявити пропажу й роз-лютитися. Розлютився, та й заявив Лихогону про твою жахливу поведінку...

– Зовсім виключено! Терміново викинь це з голови! По-перше, Шурик уявлення не мав, що я збираюся на-падати з цим приладом на Лихогона. А по-друге, це ж Шурик... Якщо навіть припустити, що він розлютився, то швидше він приїхав би до мене та почав серйозну розмову з мордобиттям і метанням предметів... Ніколи б не чинив капості нишком.

– Може, він і їхав, але не застав тебе вдома... Розлютився ще більше, від злості різко помудрішав і здога-дався про Лихогона. Втім, я теж вважаю, що Шурик винним бути не може. А раз так, то єдиним поясненням

61

поінформованості Лихогона є високий рівень його розвідувальних операцій. Згадай, коли ми говорили про від-ключення сигналізації?

– У машині... І на дачі... І все, здається.– Підслуховування шпигунами можна відразу ж виключити, ніхто не зміг би підкрастися до мене так близь-

ко й залишитися непоміченим. Виходить, підслуховуючий пристрій. Машину й дачу я обшукав. Залишаєшся тільки ти. Раз ти кажеш, що в одязі його точно нема, то може, у волоссі?

Георгій по-мавпячому зосереджено взявся смикати мою зачіску.– Зовсім збожеволів?! – не витерпіла я. – Я, щоб ти знав, голову мию ще частіше, ніж одяг перу... Відчепи-

ся! Втім, не відчіпляйся, тільки зміни наміри, – я з дитинства любила, коли хтось вовтузився з моїм волоссям, тому, загалом, не заперечувала, проти пошуків у мене в голові чого завгодно. – Як приємно, – замурчала я, – пошукай он там, на потилиці... Туди цю бомбу цілком могли застромити.

Георгій рвучко встав.– Я їй тут про крах операції тлумачу, а вона жартує! Яка бомба? Що ти вигадуєш?Я тяжко зітхнула, розуміючи, що доведеться повернутися до реальності.– Якби пристрій чіпляли до мого волосся, вживляли під шкіру чи ще там щось таке, я б напевно це відчула.

Як би не була заклопотана. А я нічого такого не пам'ятаю. Виходить, Лихогон не знав заздалегідь про наш на-пад. Розумієш, якби знав, він би ніколи не погодився йти в кіно. Не така він людина, щоб ні в чому не винну тварину так підставляти. Крім того, йому напевно було б цікаво застати тебе на місці злочину...

– Чим же ти тоді поясниш усе це?– Власною дурістю, – нарешті зізналась я. – Дурістю і непристосованістю до шпигунської діяльності. Розу-

мієш, я не врахувала, що сьогодні вихідний.– Тобто?– За час роботи, я чула від Лихогона щось таке, мовляв: «Поставити офіс на сигналізацію – штука гарна, але

дорога. Якби не знайомі хлопці, з якими вдалося домовитися, я б на такі витрати в житті не пішов...» Ось і ду-маю тепер, що, може, ці дружні Лихогону хлопці у вихідні не працюють... І через це на вихідні доводиться со-баку викликати...

– Дуже на те схоже...– Але це я зараз так думаю. А в той момент і не зміркувала навіть... Кошмар, через мене тебе ледве не з'їли!

– я сама собі зробилася бридка.– «Ледь не з'їли» – це дрібниці, – продемонстрував шляхетність Георгій і відразу все зіпсував найбезжальні-

шим чином. – Кошмар у іншому. Через тебе провалилася наша операція!Заперечувати не було чого, я похнюпилася.– Отже, – провадив екзекуцію Георгій, – заповіту не викрали. Лихогона насторожили (сусіди напевно пові-

домлять йому про нічну істерику собаки). Та ще й, виявляється, на тебе як на розвідника розраховувати більше не можна. Нічого не скажеш, чудове становище...

– Невідомо ще, чи справді лежав у сейфі цей заповіт, – не підводячи голови, пробурмотіла я. – Раз Лихогон знав, хто я, міг навмисно підсунути фальшивий опис вмісту сейфа. Для остаточного збивання мене з пантели-ку.

– Або для перевірки... Він міркував так: «Якщо Георгій клюне на цей виверт і спробує викрасти заповіт, ви-ходить, його нема в Марії. Отже, вона обдурила»... Тепер Лихогон точно знає, що Марійка блефувала, і лжеку-зен може нічого не боятися.

– Ет, і все через мене! Невже я не могла відразу розпізнати, що Лихогон грається зі мною?! Невже не могла краще розібратися в системі охорони офісу на вихідні?! Усе через мене...

Георгій і не думав мене переконувати в протилежному. З досвіду попереднього спілкування він чудово знав, що тоді прокинеться мій дух протиріччя, я почну сперечатися, накручу сама себе та побиватимуся ще гір-ше. Крім того, змушу побиватися і всіх навколо.

– Точно, – Георгій вирішив застосувати шокову терапію та скерувати мої страждання в творче річище, – че-рез тебе. Раз ти така винна, то тепер мусиш сама знайти вихід. Годі страждати, краще придумуй, що тепер ро-бити.

– Отакої! – обурилась я з Георгієвого небажання мене жаліти й втішати. – Нікому я нічого не повинна. Мо-жеш мене звільнити. З завданням я не впоралася, до детективної діяльності не придатна...

– Зовсім непридатна. Я тебе з самого початку в цьому підозрював! Казав же: «Не впевнена, що впораєшся, – не берися».

Мізками я розуміла, що Жорик просто спекулює на моїй вдачі. Але зупинитися вже не могла.– Припини мене розохочувати! – спробувала врятуватись я. – І не думай навіть! Доводити власну професій-

ну придатність не буду!– Та що тут доводити, – важко констатував Георгій, – того, чого нема, нічим не доведеш...– Так уже й нема! – я все-таки завелася. – А пригадай-но попередні справи? Якби не я, ти б дотепер ганявся

за викрадачами авто...– Тобі просто поталанило. А удача – річ не вічна.– Ще не вечір! Програний раунд не означає поразки. Подумаєш, заповіт... У нас на руках незабаром можуть

виявитися зовсім інші козирі.– Які? – пожвавився Георгій.

62

– Не знаю поки що... – збрехала я, бо, звичайно, почала вже придумувати план. – Але ти маєш рацію: раз я винна в зриві, значить, мені справу й рятувати.

– Оце вже дзуськи! – Георгій злякався, що взяв над міру. – Тільки під моїм керівництвом. Самостійно ти, звичайно ж, накоїш дурниць...

Я розтулила була рота, щоб обуритися, але мене перебив телефон Георгія.– Терміново приїздіть. Пока ми по офісах тинялися, на Марію було вчинено напад, – крізь стриманий тон

Артема просочувалися тривога й безпорадність.

Розділ чотирнадцятий, котрий чужу душу в пітьмі відшукує

Не змовляючись, за кермо всадовили мене. Георгій для таких поїздок почувався надто напружено. Наш «Форд», немов реактивний, помчав у бік дачі.

– Зовсім нічого не розумію! – необхідно було виговоритися. – Який сенс цим бандитам нападати на Марію? Адже вони точно знають, що заповіту в неї нема. Навіть якщо все обман і Лихогон підсунув мені фальшивий опис документів із сейфа... Все одно з того, як завзято ти кинувся визволяти цей заповіт, відразу стало зрозумі-ло, що в нас його нема... Заради чого чіплятися до Марійки?

– Думай, будь ласка, тільки про дорогу, – схвильовано порекомендував Георгій, – бо ми так нікуди й не дої-демо...

Я ображено замовкла. Дорогу знала настільки добре, що керувати «Фордом» можна було автоматично. Го-лова залишалася вільною і відкритою для всіляких дивних думок:

«Якщо Лихогон знав, хто я така, то навіщо він зумисне підсовував мені на очі лжекузена? Чи поява Леоніда в офісі була випадковою? І чому Ліза не знає Песова в обличчя? Втім, прибиральниці не обов'язково бути знай-омою з усіма відвідувачами... Ні, тут усе-таки щось не так. Стегенця! – мене раптом осяяло. – Можу впокори-тися з тим, що забезпечений від голови до ніг і фінансами, й роботою лжекузен пішов учитися не на престиж-ного економіста, а на простого сценариста. Можу впокоритися навіть із тим, що задля екзотичної розваги він вирішив покататися в електричці... Але щоб цей представник вищого класу вирішив раптом торгувати курячи-ми ногами?! Нізащо не повірю...»

– Стегенця! – вимовила я вголос, бо вирішила все-таки не позбавляти Георгія інформації.– Обійдемося, – відразу поліз сперечатися чоловік, – нема коли зараз у магазин заїжджати. Дієта поліпшує

травлення. І взагалі, думай про дорогу, а не про їжу.Від обурення я забула пригальмувати перед перехрестям, і ми хоробро промчали на червоне світло. Даіш-

ники, що чергували біля світлофора, ніяк не зреагували. Вони зумисне вибрали це місце, щоб відловлювати тих, хто поїхав прямо, коли загоралася стрілка для повороту. Дві проблеми водночас мозок працівника автоін-спекції, здатний до вирішення єдиного завдання, втримувати не міг, тому моє нахабство з червоним світлофо-ром залишилося непоміченим.

– Вони просто запрограмовані, – прокоментував Георгій. – Якщо вже націлені на щось одне, то про інше думати ніколи не будуть. Якось бачив картинку. Стоять двоє даішників біля одного дуже хлібного світлофора. Такого, знаєш, у якого жовтий проскакує за секунду. Тобто, зелений відразу ж червоним змінюється і багато водіїв не встигають пригальмувати. Природно, даішники таких «невстиглих» і підстерігають. І раптом за п'ять метрів за ними Жулька збиває людину. Після чого дико верещить гальмами, здає до узбіччя і врізується в дере-во. З Жульки вискакує якийсь хлопець і втікає.

– Нічого собі! – зойкнула я.– І що ти думаєш? – Георгій посміхнувся. – Даішники стоять і вартують свій світлофор. Я їм кажу: «У вас

тут аварія, людину збили!» – Вони: «Де?! Правда?! Ой! А ти номер записав?!» Я кажу: «Нащо його записувати, он машина з дерева стирчить!» Вони: «Де?! Правда?!» Ну чисті зомбі. Зациклило їх на цьому світлофорі, й ні-чого іншого сприймати не в змозі, бідолахи... Було б це все дуже смішно, коли б не було так сумно...

Остання фраза Георгія відразу сколупнула в мені ціле сімейство спогадів. «Люди сміються, щоб не плака-ти...» – писав Песов у своєму режисерському етюді. Ще так говорила Марійка, а я потім за нею повторила. І Студент сахнувся від мене, як від примари... Ще б пак, я ж його власні слова відтворила. Виходить, Марія чи-тала режисерський етюд? Чи спілкувалася з лжекузеном трохи тісніше, ніж афішувала... Він же щось там таке говорив про гарненьких білявок, які щось змушують робити й ламають життя...

Я різко вдарила по гальмах і схопила записника. Несподівану думку потрібно було негайно пришпилити до реальності буквеним написанням. Інакше вона знову розсипалася б на тисячу швидкоплинних відчуттів.

– З глузду з'їхала? – обережно поцікавився Георгій.– Потім поясню, – відмахнулась я, – ти мене зараз усе одно не слухатимеш. Ось як виведу щось конкретні-

ше...– Поки ти це виводитимеш, нашу клієнтку й Тимка бандити доконають, – м'яко поквапив мене Жорик.Довелося обмежитися половиною рядка і знову рушити.«До речі, сповіді Томкіна теж не можна забувати... Це не просто маячня параноїка, це цілком конкретна

кляуза. Причому, кляуза на нашого ворога. Коли на Песова дійсно вдасться повісити стільки злочинів, то в справах спадщини він миттю стане недієздатний, – мене просто-таки розривало від бажання поділитися думка-ми з Жориком, але незадоволений вигляд чоловіка відбивав усяку охоту заводити розмови. – Адже я йому про Томкіна просто забула розповісти... Ох і влаштує він мені скандал, якщо я в цьому зізнаюся. Краще розповім

63

пізніше. Коли буде вже більше інформації. Нехай мої успіхи затьмарять поразки й забудькуватість. Тоді, ма-буть, можна буде втаємничити Георгія в суть справи. Але не раніше! Бо нервування буде...»

Ми проїхали рідний дорожній покажчик.«А Томкін, звичайно, бідолашний... Не поталанило хлопцеві. Знайшов, у якого детектива захисту від Песова

шукати. У того, котрий усі справи того ж таки Песова курує... Може, цього Томкіна вже давно рятувати треба, а я про нього забула. Настуся мені цього нізащо не пробачить. Сором!!!» – тривав мій внутрішній монолог.

Не зменшуючи швидкості, я скотилася на ґрунтовий шлях, збираючись зрізати кут.– Бачила?! – Жорик пильно дивився на трасу позад нас. – Щойно «Фольксваген» проїхав у бік міста. От що

я тобі скажу: це той самий «Фольксваген», що в гаражі стояв. Той, що в Гори М'язів у «Запорожцях» ходить. Швидше додому... Що там уже цей Гора накоїв...

Я стривожилася не на жарт. «Швидше додому!»– пульсувало в голові.На ґанку нашої дачі ми застали досить дивну картину. Було не зовсім зрозуміло, на кого все-таки вчинили

напад.– Усе через мене! Усе через мене! – Артем театральними жестами хапався за свою веснянкувату голову й

не рвав на ній волосся тільки з любові до оного.– Заспокойся, Тимчику, – Марійка квочкою стрибала довкола нього, – ти не міг цього вгадати...Марія ледь не плакала. В одній руці вона тримала вазочку з льодом, у другій – великий жмут вати. Руки її

дрібно тремтіли. Під оком у Тимка красувався страшенний синець.– Я ж обіцяв тобі безпеку. Пробач мені!– Припини. Нічого не через тебе це все... Господи, хто б міг подумати, що так усе обернеться. Це ти мені

пробач. Чуєш, Тиме? – Марійка чимось змочувала вату й тремтячими руками торкалася нею до Тимкової що-ки, мружила очі та рвучко здригалася в такт лайці, що виривалася крізь стиснуті зуби пацієнта.

– На кого з вас напали? – досхочу надивившись на цю паніку, поцікавився Георгій. З першого ж погляду він зрозумів, що рана в Артема не надто серйозна, й тепер посміювався, дивлячись на страждання Марії.

Марія перелякано здригнулася.– Господи, а я й не помітила, як ви прийшли, – дівчина з палаючими очима відразу взялася пояснювати, що

відбулося. – Це не вони на нас напали, це Тимко на них напав. Не побоявся! – у голосі Марії звучала погано прихована гордість. Незрозуміло тільки, Тимком пишалася красуня, чи силою власних чарів. Ось, мовляв, на що заради неї хлопець став здатний. – Спочатку Артем на Льончика, ну лжекузена мого з кулаками кинувся... Але тут не велике геройство. На такого дмухни, він розсипеться. І розсипався б, якби пістолета не дістав. Справжній пістолет! Я як закричу, не пам'ятаю вже що...

– Ти кричала: «Негайно припини цей цирк! Леоніде, ти що, з глузду з'їхав! Забери зброю!!!» І строго так кричала, типу, безстрашно. Я б на місці цього бандита хоча б через упевненість твого голосу, типу, підкорився б.

Марія невідривно дивилася на Тимка й пояснювала далі. Здається, наш Артем таки зумів справити на гостю потрібне враження. Зелені очі горіли замилуванням, коли Марійка згадувала поведінку свого героя.

– І ось стоїть, виходить, наш Артем під прицілом. Кулаки стиснуті, чуприна скуйовджена. Безстрашно лже-кузену в очі дивиться, начебто й не помічає пістолета, – запально жестикулюючи, розповідала нам Мрійка, – і починає говорити. Не йому – мені. «Чи все з тобою, – каже, – Маріє, гаразд? Чи не завдав цей негідник тобі шкоди? Варто його прибити на місці, чи можна рук не бруднити й просто гнати в три шиї?» Треба було бачити обличчя лжекузена! Той просто сторопів. Дрібний, беззбройний хлопчисько, замість того, щоб благати пощади, ще й погрожувати намагається!!! Я швидше автоматично, аніж розуміючи, що кажу, відповідаю: «Ні, не наш-кодив. Загрожував просто. Вимагав, щоб я додому поїхала. Я відмовилася. Він розлютився, сказав, щоб наріка-ла на себе, й зібрався йти. Отут ти з ним у дверях і зіштовхнувся». І в цей момент раптом якась зовсім сторон-ня людина вискочила з-за сусідського паркана. Льонька розгубився, пістолет сховав і навтьоки... Я стою, вере-щу на всю околицю. На допомогу кличу, значиться... А Артем не розгубився. Сміливо кинувся на цього здоро-ваня з кулаками. А там не людина – гора м'язів... Той йому один раз дав, Тимко й відлетів. Але головне – не ре-зультат. Головне – сміливість. Бачили б ви, як безстрашно він на цього Кінгконга кинувся... Знаєте, – у Марії на очах блиснули сльози, – Мене так ніхто ніколи не захищав... Просто якось не по собі.

– А що з твоїм лжекузеном сталося? А Гора куди подівся? – Георгій перебив усі ці сантименти, повертаючи витончені страждання Марії. – Чого він взагалі на вас напав?

– Гора мене, типу, відкинув і за лжекузеном побіг. Гадаю так. Вони вистежили момент, коли Марійка зали-шилася сама й, типу, вдерлися в будинок.

– Та ні, – Марійка спробувала розрядити обстановку. – Не «типу»... Тобто, вони не вдиралися... Тобто, вди-ралися й загрожували... Тобто, не вони, а він один – лжекузен, але він нічого поганого не робив. Просто в гості зайшов. Тобто кричав, пістолетом розмахував, говорив, щоб я забиралася з міста... Але нічого поганого не зробив... І пішов з доброї волі, – Марія чомусь залилася фарбою і замовкла.

– Ну так, – Артем саркастично скривився, що в сукупності з його підбитим оком було вже просто жахливо, – типу, зайшов у гості, попередньо зламавши замок на чужих воротях. Зайшов, типу, щоб мирно порозмахува-ти пістолетом і привітно позагрожувати... Марійко, ти незаслужено добре ставишся до людей. Твоя ангельська вдача не дозволяє тобі бачити в них зло...

У моїй голові проскочила думка, що Артем плутає характер Марії з її зовнішністю. Остання в нашої гості дійсно була янгольською, а ось із першим, як я підозрювала, можна було сперечатися.

64

– Ніяка в мене не янгольська вдача, – розлючено підтвердила мої думки Марія. – Не вигадуй! – голос у неї раптом затремтів і очі знову наповнилися слізьми. – Ти зовсім мене не знаєш... Не говори мені такого, добре?

– Потім з’ясуємо, – знову перевів розмову в ділове русло Георгій. – То що там було далі?– Далі лжекузен уже йшов, а Артем заходив саме в цей момент... Інше ми вже розповіли...– Чого, цікаво, лжекузен утік від Гори? – озвучив моє здивування Жорик. – Він навпаки повинен був радіти

підкріпленню.– О, це зовсім просте запитання! Між трагічністю попередніх Маріїних інтонацій і безтурботністю цієї фрази був настільки разючий кон-

траст, що ми з Георгієм здивовано перезирнулися.«Напевне, вирішила опанувати себе й нічим не виказувати Тимкові свого занепокоєння. Молодець. Намага-

ється бути сильною», – повідомила я Георгію поглядом.«Хто вас, бабів, розбере», – в такий само спосіб відповів мені чоловік.– Річ у тім, що, взагалі, лжекузен жахливий боягуз, – вдалася до пояснень Марія. – Про це я, здається, вже

говорила... Отож, підозрюю, що й розмова зі мною, і розмахування пістолетом коштували йому чималих зу-силь. Видимо, він перенервував настільки, що плекав одну тільки думку: швидше втекти від нас. Тому щойно Гора його змінив, відразу ж кинувся до машини. Нерви не витримали.

– Логічно, – погодився Георгій.– Дядьку Жорику! – Артем смикнув Георгія за полу піджака. – А як довго такий, типу, фінгал буде гоїтися?

Врахуйте, увесь цей час, типу, муситиму у вас тут жити. Матері на очі в такому, типу, вигляді не покажуся ні за які медяники. Доб'є ж...

Схоже, Тимко вважав несправедливістю відволікання розмови від своєї постраждалої персони. Марія відра-зу стрепенулася та знову взялась незграбно тицяти Тимкові в обличчя льодом. Обоє вони, й Артем, і панянка, при цьому здавалися однаково щасливими.

– Ходімо в будинок. Там лікуватися тепліше, – запросив Георгій.Тимка негайно було вирішено вкласти, тому такий ранній відбій був автоматично застосований до всіх

мешканців дачі. Змучений подіями останніх днів Георгій теж заснув досить швидко. А мені чомусь не спалося. Безліч нестикувань у тому, що відбувалося, не давала мені спокою. Я вирішила будь-що-будь усе з'ясувати й мучилася здогадами та крутилася з боку на бік. Щоб не турбувати цим чоловіка і щоб йому нічого лихого не наснилось, я тихесенько вислизнула з-під ковдри та спустилася вниз. Не вмикаючи світла, прослизнула в пе-редпокій, накинула плащ на нічну сорочку, вийшла на свіже повітря. Зоряні ночі завжди сприяли моєму розу-мовому процесу.

Раптом у кінці центральної алеї я почула дивний тріск. Хтось сторонній вовтузився в районі моєї альтанки. Я зачаїлась, підкралася ближче.

– Алло! – Марія, освітлена місяцем, перешіптувалося зі стільниковим телефоном. – З тобою все гаразд? Не наздогнали? В кущах?! Ну, слава Богу. Так. Цей тип працює на нашого детектива. Ні, на іншого, на Лихогона. Ну вибач... Знав, у що вплутуєшся. Уявлення не маю, чим скінчиться... Ну все, бувай.

Намагаючись не дихати, я причаїлася за стіною смородини.– Ой, зачекай, – Марійка зупинила співрозмовника, – скажи, ти що, справді стегенцями торгувати намагав-

ся? Ой, не можу. Ото сміхота! Тут такі гроші на голову валяться, а ти за дрібниці... Що?! Це не звіря, це Ар-тем. Мій гарний друг. І не смій так про нього. Він же думав, що ти хочеш заподіяти мені шкоду... Ревнощі – кепський порадник. Не говори про нього так! Добраніч.

Марійка поклала трубку і ледь чутно вилаялася на адресу співрозмовника. По тому підперла підборіддя, за-котила очі й опромінила світ мрійливою посмішкою. І я зрозумла: дівчина страшенно закохана.

Розділ п'ятнадцятий, котрий тлумачитьособливості вітчизняного кінематографу

Наступного дня я жахливо жалкувала: чому не розповіла Георгію про те, що чула вночі? Збудила б його, розштовхала сонну свідомість, втовкмачила б йому все це в голову, й тепер би не мучило мене сумління, що вкотре не довела до шефа чергові важливі відомості. Вранці доводити їх просто не було до кого. Георгій ще вдосвіта помчав кудись, залишив записку з розпорядженнями: «Є ідеї. Виїхав їх втілювати. Артемові – стежи-ти за Марією. Марії – доглядати Артема. Тобі, Катю, – вгамувати свою шкідливість і о третій бути в міському парку, в нашому кафе».

– Терпіти не можу, коли побачення призначаються в такому наказовому тоні! – обурено повідомила я влас-ному відображенню в дзеркалі. Моя робота в Лихогона відтепер вважалася непотрібною, і я могла спокійно по-казуватися на людях разом із Георгієм. Цей факт Жорик обіцяв відзначити. Про обіцянку свою, як не дивно, не забув. Але ось на те, щоб зробити запрошення за правилами джентльменського залицяння, благовірного вже не вистачило.

Сидіти склавши руки я не збиралася. У Георгія на ранок намічені якісь плани? Чудово. І в мене теж. Зай-маючись своїми справами і не втаємничуючи мене в них, він, звичайно ж, усвідомлює, що я відплачу такою са-мою потайливістю.

– Доброго ранку. Будемо снідати? – Марія, привітно посміхаючись, господарювала на моїй кухні.– На жаль, поспішаю.– Куди, якщо не секрет? Тобто, куди можна так поспішати, щоб навіть кави не попити?– Ну хіба що кави, – дозволила я себе умовити, намагаючись ігнорувати тему планів на сьогодні.

65

Артем напівлежав у кріслі та підбитим, але побожним поглядом стежив за пересуваннями об'єкта своїх зіт-хань. Обличчя його не виражало анінайменших ознак наявності здорових думок.

«М-да. Якщо з кимось тут і можна порадитися, то не з Тимком», – подумки констатувала я. Марійка, хоч і справляла враження людини осудної, ніяк не підходила для обговорення ситуації, що склалася. Не могла ж я скаржитися їй на її власні дивацтва. Тобто, можна було, звичайно, викласти Марії все, як є, та запропонувати порозумітися. Але мої здогади були поки настільки хисткі, що ніяких конкретних обвинувачень я б висунути не зуміла. А кривдити людину невиразними підозрами не хотілося. Марія, зважаючи на все, і так забагато неспра-ведливості перетерпіла останнім часом.

Як не вдивлялась я в натовп, ані лжекузена, ні яких-небудь інших знайомих знайти в електричці не вдалося. Всоте прокручувала в голові все, пов'язане зі справою про цю нещасну спадщину, згадувала дедалі нові підоз-рілі факти. Ситуація набувала просто-таки маразматичного забарвлення.

Я вийшла з електрички й перш за все подзвонила Сестриці. На щастя, та виявилася вдома. А значить, відмо-вити не могла. Ми домовилися зустрітись за півгодини.

На всі заставки кленучи Жорика, котрий нахабно окупував «Форда», я плюнула на спроби викреслити зруч-ний для громадського транспорту маршрут і взяла таксі. Пояснювати, де знаходиться Академія культури, не довелося. Складалося враження, начебто бідні студенти не шкодують отриманих від продажу стегенець грошей на таксі.

– На який поверх накажете доставити? – пожартував таксист, безпомилково вибираючи оптимальний шлях до старовинного особняка.

– Прогулянки корисні для здоров'я, – у тон йому відповіла я, розраховуючись. – Пройдуся пішки. Довезіть просто до входу.

Якщо серйозно, то я уявлення не мала, на який поверх мені потрібно буде зійти. Сестриція стисло пояснила по телефону, чого від неї потрібно, й вона запевнила, що запросто познайомить мене і з Едиком Томкіним, і з ким завгодно іншим із цієї Академії.

«Я там усіх знаю. Запросто познайомлю. Хоч просто зараз!» – пирхнула Настуся у відповідь на моє прохан-ня.

Не лякав її навіть той факт, що сьогодні вихідний.«Вони ж там живуть, – приголомшила мене Сестриця, – якщо не на парах, значить у кав'ярні. Третього не

дано».Коли я вже заплатила водієві, поруч загальмувало ще одне таксі, з якого вилізла захекана Сестриця. На го-

лові в неї красувалася загадкова ікебана з різнобарвних кучериків, викладених кожен у своєму напрямку. Це диво Настуся, здається, спорудила з власного волосся. Я тяжко зітхнула. Мені було шкода Сестрициного во-лосся й маминих нервів. На носі в Настусі, значно нижче за відведену для окулярів ділянку перенісся, теліпа-лися «лисички» з блакитнуватими скельцями.

– Ти бігала там, чи що, по таксі? – глузливо поцікавилась я.Діловий вигляд на мить полишив Сестрицину пичку.– Тобто? – розгублено перепитала вона. – Ні, сиділа....– А чого ж тоді так засапалася?Настуся тяжко зітхнула, розуміючи, що попалася.– У образ входила. Повинна ж я показати тобі, як поспішала на зустріч. Ну і... Про те, що я їжджу на таксі,

батьки не знають.– Звідкіля гроші? – поквапилась я виявити своє обридливе піклування.Даремно. Сестриця відразу взялась відбиватися дотепами.– З хлібної здачі назбирала, – наївно закліпала синіми віями. У дитинстві Сестриці дозволялося забирати со-

бі на кишенькові витрати здачу з продовольчих покупок, тому походи в сусідній гастроном довго ще лежали на тендітних Настусиних плечах. – Не бійся, – зрештою змилостивилась вона, – нічого протизаконного я не ро-блю. Працюю наочною рекламою, – вона діловито поправила знаряддя праці – свої кучерики. – Пінку для від-тінку рекламую. Ну, і продаю бажаючим. Ти не бажаєш?

Я подумала, що пінка для відтінку краща за стегенця, впокорилася та змінила тему на важливішу.– Зробимо так, – заторохтіла Сестриця, – я спущуся в кав'ярню. Гляну, чи там Едик Томкін, а потім скажу

тобі, хто з них він...– А чому ти не можеш просто відразу познайомити мене з ним? – трохи засмутилась я. Раніше Настуся жах-

ливо пишалося наявністю старшої сестри в моїй особі та намагалася демонстративно вчепитися в мою руку за найменшого натяку на появу знайомих. Тепер відсутність різнобарвних смужок у моєму волоссі робила мене особистістю несучасною і як на сестру невигідною. Я докірливо похитала головою.

Усе виявилося значно простішими.– Розумієш, щоб познайомити тебе з ним, спочатку мені доведеться самій із ним познайомитися...– Ти ж його начебто знала? – Так, – усім, чим можна було, одночасно гаряче закивала й замахала Настуся. – А він мене – ні. Він же в

Академії вже вчиться, – останні слова були вимовлені таким побожним тоном, що мені зробилося смішно. – Вони нас, вступників і вболівальників, не знають. А ми їх усіх уже назубок вивчили.

– Але ти ж казала, що він твій друг?Настуся спочатку почервоніла, по тому роздратовано зауважила.

66

– Ми всі тут друзі. Тому що з одного факультету. Розумієш? Я просто розповідала щось про його пригоди... Ну, те, що мені дівчатка по секрету повідомили... А ти почула й вирішила, що він мій друг.

– Гаразд, пішли, – перебила я. – Покажеш, хто з них Томкін. Не переживай, я не скажу, що це ти показала.Поки ми спускалися крутими сходами до кафешки в цокольному приміщенні прямо напроти Академії, На-

стуся демонструвала свою цілковиту непотрібність. Про Песова Сестриця й не чувала. Ні про які режисерські етюди не здогадувалася. І взагалі, була переконана, що на пари студенти ходять тільки рано вранці, коли кав'ярню ще зачинено.

У клубах тютюнового диму, заглушаючи вибухами реготу надривні голоси співаків по радіо, за кількома столиками грали в корову. Відвідувачі, не причетні до гри, не звертали на це анінайменшої уваги, незворушно розкладаючи карти, витріщалися на екран телевізора чи просто перемовлялися з сусідами. Настуся з виглядом завсідника снувала поміж столиків і наводила довідки про Томкіна в своїх агентів, яких легко можна було впіз-нати по різнобарвних плямах на зачісках. Тричі Сестриця впевнено вказувала мені на когось, що сидів за од-ним із «спокійних» столиків, і захоплено шепотіла: «Це він!» Тричі ні в чому не винний молодик ображено за-певняв мене, що він, на щастя, зовсім не Едик Томкін. Із кав'ярні я вийшла вкрай роздратувана.

– Якщо трохи посидіти, він з'явиться, – торохтіла мені вслід Сестриця. – Раз я про нього стільки чула, зна-чить він точно із завсідників. Значить, напевно з'явиться тут...

На виховні бесіди не було часу. Я пройшла до головного входу. Ображена Сестриця сопла та дріботіла слі-дом.

Я згадала студентську юність і вирішила, що насамперед варто знайти деканат. Чомусь я була впевнена, що в неділю не зустріну в Академії жодної живої душі, крім вахтерів, і спокійно, не привертаючи уваги, зможу вчитатися в списки студентів. Біля кожного гідного поваги деканату мусили висіти такі списки. Інформація про тих, хто навчається разом із Песовим і Томкіним, могла багато чого прояснити.

Звичайно ж, сподіваючись на самоту, я наткнулася на пожвавлену юрбу. Я вирішила ні з чого не дивувати-ся, але на ходу поміняла план дій.

– Пробачте, як знайти деканат сценаристів? – поцікавилась я в імпозантної чорнявки, яка ретельно фарбува-ла губи перед дзеркалом у вестибулі.

– Ої ає! – різко підкинула гостру брову дівчина. Потім скінчила з нижньою губою і повторила вже нормаль-но: – Хто їх знає, кажу. То народ недисциплінований. Де схочуть, там собі деканат і влаштують. І не тільки де-канат.

Дівчина взялася до верхньої губи.– Це Лола! – зашепотіла мені на вухо Настуся. – Вона теж із кав'ярні. Не знаю вже, чого це її в Академію

занесло...– А ви з якого факультету? – не відставала я.– І іаоо! – друга Лолина брова пішла слідом за першою, – тобто, зі сценарного. Який ще ідіот у неділю вчи-

тися припреться? Тільки сценаристи. У нас одних такий пекельний розклад. Ііоое!– Дійсно, рідкісний день для навчання, – погодилась я і додала про себе, що якби коли-небудь почала так

«мило» розмовляти, те це було б першою ознакою божевілля. А панянка-сценаристка ось і нічого... Мукала, за-мість тексту й чудово при цьому почувалася. Найбільш дивувало, що, зважаючи на захоплені погляди сестриці, Настуся цю Лолу цілком розуміла. Може, я зовсім якось відстала від життя?

– Гаразд, ходімо проведу, – панянка намалювала бажану посмішку, що вочевидь поліпшило їй настрій. – Ви обидві з новеньких? – вона була вища за мене на цілу голову й зверталася, як до маленької дитини. – Здається, я вас бачила в кав'ярні. Товклися серед абітури, чи що? – Настуся з гідністю кивнула, а Лола продовжила. – Не сидіть там. Там стирчать самі невдахи. Ну і я. Клієнтуру набираю. Але це окремий випадок. У нас тут одні вча-ться, а інші про це в кав'ярні розмовляють. Так що вибирайте самі....

Я навіть не відразу перейнялася вдячністю до Лоли за вплив на психіку Сестриці. Просто не встигла, бо ме-не вразило зовсім інше. Цього разу догори полетіли мої брови. Приємно, звичайно, коли приймають за сту-дентку, але... Я озирнулася навсібіч. Чим гарні наші творчі вузи, то це розмаїтим віком студентів. Із самого початку люди йшли сюди не просто заради отримання вищої освіти, а від щирого бажання розвиватися. Певна річ, таке бажання навідує звичайно не в сімнадцять років. Якщо не придивлятися з пристрастям, я цілком могла зійти за одну з одержимих жагою творчості. Навіть у присутності власної малолітньої сестриці. Просто при-дивлятися тут до мене не було кому. Ще одна перевага вузів творчого спрямування полягає в тому, що за вели-ким рахунком тут ніхто нікого не обходить. Кожен має право чинити так, як вважає за потрібние. Тут давно звикли до чого завгодно. Крім того, всі настільки заклопотані власними персонами, що просто не встигають пі-дозріливо косувати на решту. Єдиної небезпеки – зустрічі з Песовим – я намагалася уникнути, ретельно ози-раючись. Коли що, вдам, мовляв, виявилася тут випадково.

«Знайшла, коли починати побоюватися, – загарчали на мене зсередини, – ти ж іще в кав'ярні могла його зу-стріти... Знову робиш помилки, яких не пробачиш собі ніколи. Знову сподіваєшся на удачу».

«Але вона ж не підводить», – зупинила я внутрішніх драконів і повернулася до реальності.– З новеньких? – повторила моя супутниця.Настуся оніміла від нової інформації про кав'ярню, тому відповісти не могла.– Майже, – лаконічно повідомила я і невиразно додала, – сьогодні вперше...– Невчасно, – поспівчувала панянка, – сьогодні лекція Берії. Для всіх курсів. Можна відразу застрелитися...

Не хочете? – Лола дістала з внутрішньої кишені досить масивну запальничку у вигляді пістолета й посміхнула-ся.

67

Ми з Настусею активно замотали головами. Лола жестом запросила йти за нею далі.– Хто такий Берія? Ти повинна знати, ти ж чула розмови студентів. У кав'ярні, як сказала нам Лола, саме

сидять ті, хто обговорює все, що діється в навчальному корпусі, – півголосом допитувала я Настусю.Сестриця наморщила лобика і з методичністю автомата заходилася озвучувати.– Замдекана і виклад з операторського... Бридкий тип... За відвідування ганяє. Прикинь?! Крім того, його

завдання виконати неможливо... «Якщо задачу можна розв'язати, значить, її не Берія складав», – так зазвичай жартують студенти.

Видно, не марно все-таки Сестриця просиджувала джинси серед своїх невдах.– Ой, мені до нього не треба, – зупинила я Лолу, котра вочевидь вела нас на лекцію, – мені б для початку в

деканат.– Декан у відпустці, секретарки за його відсутності на роботу не ходять. Тільки Берія залишився... Що ж

вам треба?– Так, – відмахнулась я, – порозпитувати.– Нам сюди.На аудиторії висіла табличка: «Студія Бережного А.І.». Я прочитала її, але особливого значення прочитано-

му не надала. Звідтоді всім настійливо рекомендую уважно читати написане...Настуся ляпала віями та намагалася не дихати. Здається, дитина почувалася в «святая святих». Схоже, тут

їй усе-таки було цікавіше, ніж у кав'ярні. Від цього факту настрій у мене відразу зіпсувався знову.Сухенький дідок із кінським обличчям і піною біля рота кричав щось незрозуміле на адресу студента, що

витягся в струнку. Настуся про всяк випадок теж витяглася й раптом зробилася дуже привабливою панянкою.– Якщо ви мені таке ще раз скажете, то не бачити вам наступної сесії ніколи! Що значить ручку забув? По-

дайте жебракові на мотоцикл! Моя справа диктувати, а ваша – записувати будь-якими засобами! І не канючити при цьому нічого в однополчан, відволікаючи своїми ідіотськими проханнями! З'явився на лекцію! На сесію краще без ручки приходьте...

– Прийшли, – наша проводирка прослизнула до задніх столів.Студент, варто зауважити, був голови на дві вищий за викладача, тому сцена вичитування мала жахливо ко-

мічний вигляд. Ніхто не сміявся. На підданого виховному процесові дивилися з неприхованим співчуттям. Що-разу при слові «сесія», студент нервово здригався і витягувався ще сильніше. Здавалася, незабаром він тім'ям упреться в стелю, а обсяг грудної клітини в нього стиснеться до неможливих розмірів. Хлопця потрібно було рятувати. І робити це мусила я, бо ніякої сесії не боялася. Мені Берія не страшний, отже, можу чемно втрутити-ся в хід екзекуції. Єдиною проблемою було те, як до цього звіра звернутися.

– Як Берію звуть? – пошепки поцікавилась я в кругловидого юнака, котрий незво-рушно креслив щось у конспекті. Через його м'ясисте плече я розгледіла, що хлопець ретельно змальовує ноги дівчинки, яка сидить поруч

– Лаврентій Павлович, – не відриваючись від короткозорого разглядання натури, відповів юнак.Я чемно подякувала й рушила до замдекана. Настуся схвильовано засичала за моєю спиною, але запізно.

Про що я думала, коли вимовляла заповітне: «Пробачте, Лаврентію Павловичу, можна вас на секундочку від-волікти...» – дотепер залишається таємницею. Наступної секунди всі мої думки розлетілися по різних кутках аудиторії.

– Що?! Як ви мене назвали?! – захлинаючись від обурення, кричав Берія – Геть!!! Заліку не мрійте побачити навіть уві сні!!! Прізвище? Група?

На мене вже дуже давно ніхто не кричав, тому я зовсім розгубилася.– Кроль... Четверта група крові... Рідка...– Що? Знущаєтея?! Студквиток на стіл!Отут до мене почав доходити зміст помилки. З агресивного монстра викладач миттєво перетворився для ме-

не на нещасну жертву.– Пробачте, заради Бога, – залепетіла я, – не хотіла вас скривдити. Це все суцільне непорозуміння... Я вза-

галі тут не навчаюся.– Що?! – Берія і не думав заспокоюватися. – Не вчитеся?! Усі ви тут не вчитеся? Що?! Геть!!! Усі геть звід-

си!!!Кілька разів просити не треба було, аудиторія миттєво спорожніла. Турботливі руки Сестриці підхопили ме-

не й понесли до виходу. Розуміючи, що викладач зараз, здається, почне трощити все навколо, і не бажаючи впасти жертвою фізич-них проявів його праведного гніву, я не надто пручалася.

– Хух! – Сестриця, наслідуючи нову знайому – ту саму імпозантну чорнявку – сіла на підвіконня в кінці ко-ридору і звернулася до присутніх: – Не дивіться на неї так. Вона взагалі гарна. Просто накотило. З ким не буває...

Здається, Настуся вирішила, що мою репутацію треба рятувати.– Цирк, та й годі! – знизала плечима чорнявка.– Я ж не думала, що вона так зрозуміє, – провадила Сестриця, а далі накинулася на мене: – Він тільки в ду-

ші – Берія. А в паспорті – Бережний. Берією його прозвали за огидну вдачу... Ні, ну треба ж, щоб таке сталося!Чорнявка розсміялася дуже специфічним сміхом. Замість загальноприйнятих розпливчастих: «Ха-ха!» – во-

на випинала губи і трохи в ніс вимовляла виразне: «Хо-хо-хо!»– Що не робиться, все на краще, – повчально промовив хворобливий з вигляду хлопець, який чомусь волік-

ся за нами. – Зате на цій жахливій лекції сидіти не треба. А неприємностей не буде – леді ж не з факультету.

68

– Не з факультету, – підтвердила я, теж не в змозі стримати сміх.– Лола, – відрекомендувалася нова знайома.– Катя, – відповіла я.– Крона, тобто Кроль Настя. – А чому ти Лола?– Від батьків, – зізналася чорнявка. – Від Лоліти похідне...– Томкін, – сказав хлопець, галантно розкланюючись, – Едуард Томкін.Я миттєво повірила в дива. Отак навмання знайти людину... Оце таланить!– Пощастило! – не втримались і хором вигукнули ми з Сестрицею.– Та що вже там, – потупився Едуард, – так собі ім'я. Спасибі на добрім слові.– Та не вам пощастило, – поквапилась я виправити чергове непорозуміння, – мені пощастило! Я сюди в

Академію ішла спеціально, щоб із вами поговорити. Ще переживала, як же я вас тут знайду... А ви самі взяли та й знайшлися.

Едуард раптом зробився ще меншим, ніж був. Лола підозріливо примружилася та суворо переводила погляд із мене на хлопця.

– Я його, дурня, з цього болота-кав'ярні витягаю, а він тут знову свої невдахівські витівки крутить! Ед, що ти накоїв? – запитала нарешті вона, не приховуючи невдоволення. По тому звернулася до мене: – Він нічого не знає. Інакше зізнався б.

Я вирішила, що настала слушна мить для вирішального обману.– Заспокойтесь, – я по-змовницьки зашепоті, – я не ворог. Я – своя. Від Петра Степановича.– Від кого? – переймаючи мою інтонацію, перепитали слухачі хором.– Від Петра Степановича, – незворушно повторила я, – від Лихогона Петра Степановича.– А хто це? – поцікавилася Лола. – Він теж із цих, із невдах, так?Томкін став ще серйозніший. Він владним жестом зупинив Лолині розпитування, тільки статечно, кинув:– Це до мене.– До тебе, то й до тебе, – невдоволено пробурмотіла Лола і примхливо прогарчала щось загадкове,– витя-

гай їх із кав'ярні після цьо-го. – Вона віддалилася, погойдуючи стегнами для увиразнення своєї образи.– Детектив викликає мене? Щось з'ясувалося? – с надією поцікавився хлопець.– Поки що ні. Лихогон передоручив вашу справу мені...– Не може бути й мови! – надувся раптом Том-кін. – Розмовлятиму тільки з першою особою...І навіть відвернувся для наочності. Відвернувся і мимоволі зіштовхнувся поглядом із Настусею. От уже не

думала, що моя Сестриця вміє так перетворюватися. Замість Настусі перед нами постала сама люб'язність. По-глядом, сповненим щирого обожнювання, Сестриця стежила за кожним рухом Томкіна і вже підсовувала йому під руку якийсь флаєр.

– Можна попросити у вас автограф? – ляпала віями Настуся. – У нас у класі, знаєте, всі мріють вступити в Академію, бо всі бачили вашу роботу на виставці... Ви – приклад для наслідування всього нашого класу. Про групу на підкурсах взагалі мовчу...

У Томкіна відвисла щелепа. Тремтячою рукою він поставив автограф на підсунутому Настусею папірці. На-стрій у нашого співрозмовника вочевидь значно покращав.

– А ви... – голос у Томкіна захрип, – ви теж від Лихогона?– Авжеж, – мовила Сестриця, й щелепа відвисла вже в мене, – але це так, приробіток. Ходжу в особистих

секретарках замдиректора... – Сестриця кивнула на мене. – Простому смертному клієнту до Катерини не добра-тися, тому існую я.

Я нарешті зрозуміла, до чого хилить Сестриця, і подумки аплодувала їй.– А, – Томкін захвилювався, переключаючись на мене, – то ви з керівництва? Вибачте, заради Бога... Не хо-

тів спілкуватися з якимись там некомпетентними... Отже, що розповісте?– На жаль, не знаю, яку ви маєте інформацію, – чесно зізналась я, – не можу сказати, чи з'ясувалося щось у

межах вашої поінформованості.– А в межах вашої поінформованості?– Я не знаю, чи можу довіряти вам, – я тяжко зітхнула, непомітно стискаючи руку Сестриці.– Можеш, можеш! – правильно зреагувала Настуся. – Це така людина! Такий художник! Він зараз миттю

все тобі пояснить...– Ну гаразд, – нібито погодилась я. – Слідство зайшло в глухий кут, – я зважилася блефувати ще ризикова-

ніше. – Розумієте, Марія з Песовим постійно зв'язуються по телефону, але зустрічатися й не думають. Мені незрозумілі їхні стосунки...

Якби виявилося, що Томкін не знає нічого про Марію, я б терміново ретирувалася, тільки повідомила б, що Марійка – це моя колега, який доручено стежити за підозрілим Песовим, а він усе сидить і сидить на своїй да-чі, не виявляючи ніяких характерних для підозрілих типів звичок... Загалом, знайшла б що сказати, заради но-вого витка розмови. Але це не знадобилося. Перша ж моя принада спрацювала. Томкін бальзамом на рани по-лив інформацію на мою згризену загадками й нестикуваннями душу.

– Нічого дивного. Говорив же я Петрові Степановичу: «У Льоньки одна слабкість – Марія. Про це вся Ака-демія знає. Він як напився колись, навіть публічно признався. Замість тексту п'єси на «акторській майстерно-сті». Ставили п'єсу, грали таких аристократів. Песов грав кузена Марії, Марія – юну прекрасну діву на ймення Лінда. А Песов напився і як заволає: «Марійко, я кохаю тебе!» Просто при всіх. Зірвав репетицію. Тому що любить він Марійку! Якщо через неї натиснути – Песов у всьому зізнається. Причому, робити це потрібно за-

69

раз, поки Песовське кохання ще невзаємне. Бо потім, коли овзаємиться, вона відразу будь-яке значення для Ле-оніда втратить. Такий уже це тип. Не дивіться, що я його майже не знаю. Я – людина прониклива. Я Леоніда вже навчився наскрізь бачити. Не зустрічаються вони тому, що Марійка поки носом крутить. Кажу вам, через неї цього гада прищучувати слід. А детектив мені не вірить. І про Песова теж не вірить: «Не надходило, ніякої інформації про зникнення людини такої зовнішності», – каже. Ну, як же не надходило, якщо я сам у цьому ви-краденні участь брав? Це ж тільки ідіот міг повірити, що Песов просто зйомки епізоду проводить і правдопо-дібність потрібна лише для кращої гри головного героя! Зробили з мене ідіота!

– Уточніть ще раз подробиці. Доручаючи мені справу, Петро Степанович не хотів служити зіпсованим теле-фоном. Він тільки листа вашого мені показав, та й годі. «Про інше, – каже, – сама в об'єкта розпитаєш».

Томкін набрав у легені трохи більше повітря, ніж ті в змозі були вмістити, й закашлявся. Потім насупився і впевнено продовжив. Відчувалося, що стукацтво було для хлопця доволі обтяжливим заняттям.

– Ну, виходить, покликав мене Льонька як актора для своїх чергових етюдів. Задуми цікаві були, і я пого-дився. Але тут якісь понти Льончик почав бити. За правдоподібністю погнався. Техніку примудрився замаску-вати, прихована камера там і все таке, – це для вуличних сцен. А для діалогу в гаражі відразу кілька камер схо-вав так, що зовсім не видно було. Я йому кажу: «А світло?! Якість же буде жахлива». А він: «Це буде наш козир. Головне – правдоподібність! Якість у всіх гарна буде, а за душу тільки наша робота візьме. Не бійсь. Усе буде гаразд». Я йому й повірив. Віслюк! Було б відразу відмовлятися... А я повірив.

– Не переживайте так. Продовжуйте про те, як проходили зйомки...– Перший епізод, там де з Марійкою, відзняли нормально. Наступного дня починаємо знімати інші епізоди.

Я вже спокійно до всіх цих маскувань ставився. Думав, що головному героєві – викраденому нашому – й спра-вді легше в образ вживатися, коли обстановка така натуральна. Причому ще здивувався, що Льонька вимагає імпровізувати. Ну, мовляв, основні дії та діалоги заздалегідь прописано, але в розмовах з викраденим потрібно ще й імпровізувати. Так, мовляв, природніше. І як же я відразу не здогадався?!

Томкін скрушно розгойдував своєю великою головою і корчив страдницькі гримаси.– Потім виявилося, що наркоз, яким ми цього викраденого нашого труїмо, справжній, – провадив він. – Я

вже тоді про втечу подумав. Але мені в напарники Льонька такого Кінгконга виділив, що я сперечатися не зва-жився. Кінгконг глянув тільки, й відразу всяке бажання не відповідати плану зйомок у мене пропало. Оце то напарничок! Сам величезний, пика бандитська, в очах – лють... Загалом, привезли ми викраденого в гараж. Мій гараж, між іншим. Точніше, брата мого вітчима. Сам дядько виїхав давно вже, а нам із предками ключі від га-ража залишив. Загалом, Льонька в мене випросив цей гараж на один вечір під знімальний майданчик. А я, ду-рень, погодився... Відіграли текст: і поімпровізували трохи, й відповідно до сценарію. Моя сцена скінчилася, я й пішов від гріха подалі. Із Песовим навіть не прощався, бо той відразу попередив, що до кінця зйомок не си-дітиме, а поїде кудись. «Коли що,– каже,– на стільниковий дзвякну. А ви вдавайте, що все в нормі. Бандити, яких ви граєте, цілком можуть на дзвінки відповідати. Зрозуміло? Грайте добре, мені асистент і оператор потім доповідатимуть, як усе пройшло. А я до кінця тут бути не зможу. У мене там робота накльовується, треба за місто змотатися по товар... Загалом, я в тебя вірю, Ед». Одним словом, дограв я сценарій. Ні з ким ні словом не перемовився. Де мені там ще цих замаскованих оператора з асистентом шукати? І навіщо вони мені? Пішов мерщій. Ключі, думаю, потім заберу, – закінчив розповідь Томкін і якось знітився.

– Але чому ж ви хвилюєтесь? – не зрозуміла я. – Зйомки скінчилися. Усе гаразд...– Ах, ви поводилися, як герой! – спробувала зробити його знову говірким Настуся.– Я тепер ночами спати не можу, – зізнався Томкін. – Ось повірте, я ж бачив! Ні сном, ні духом цей наш ви-

крадений не відав, що ми кіно знімаємо. Він упевнений був, що його по-справжньому викрали... Не попередив його Льонька! Від цього Песова всього можна чекати. Заради успіху своїх робіт він усе місто може викрасти. А тепер уявіть, у який я ситуації? Раптом цей нещасний викрадений у суд подасть? На кого подасть? Звичайно, на мене. Адже мене він у обличчя бачив, а Песова, підозрюю, ні... І гараж моїх родичів... Ось я до детектива Ли-хогона по консультацію і звернувся... Для більшої уваги до себе, коли дзвонив, сказав, мовляв «у вбивстві хочу зізнатися», та й то мене Петро Степанович ваш прийняв лише з другого разу. А коли дізнався, у чому справа, то взагалі відмовилася вести її, а тепер ось, бачите, вам передоручив. А нащо мені ви? Мені його професійна консультація потрібна. Ще трішки попсихую і до самому Собаневського піду! Той щоправда, ще швидше мене пошле. Їм тепер усім тільки грандіозні справи подавай...

Я намагалася мати не надто задоволений вигляд. «Сам Собаневський», коли б зачув такі відгуки, був би на сьомому небі.

– Зачекайте, – розпитувала я суворо, намагаючись викинути з голови всю наявну в мене інформацію і пово-дитися так, начебто вперше чую про цю справу, – але ж викрадений напевно говорив щось. Відповідав на ваші запитання. За сценарієм. Виходить, знав заздалегідь про зйомку...

– Ні!!! Там розмова про Марійку була. Песов усе підлаштував. Марія, видимо, теж думала, що в зйомках бере участь, якусь там сцену перед нашим викраденим зіграла. От про неї він і говорив. Кажу ж, Песов на все здатен! Він до одних людей якось актора підіслав зображати хлопця, котрий у їхню бабцю через голос закоха-вся. Бачили б ви, якою щирою реакцією цього актора хазяї зустрічали... Песов навіть сценарій поміняв, щоб більше цих хазяїв у етюд вставити. Ох, нашуміла в нас тут та історія...

– Послухайте, але ви ж маєте досвід зйомок? Як ви могли не здогадатися, що... – я ледь не сказала, «що нія-кі зйомки не проводилися, що вас використовували для здійснення справжнього викрадення», але вчасно спо-хопилася, – як ви могли не здогадатися, що викрадення справжнє?

70

– Це я маю досвід зйомок?! – обурився Едуард так, начебто я обвинуватила його в чомусь жахливому. – Та я перший тиждень у цій дурнуватій Академії. До цього тільки в кав'ярні тусувався та все потрапити на курс мріяв... А Лолка мене прилаштувати взялася... Рагледіла в мені талант і відправила вчитися... Якби в мене був досвід і запалу трохи менше, цей Песов ніколи б до мене не підійшов! А так знайшов собі матраца...

Хоча б щось, хоча б крихта, хоча б крихта від крихти ставала зрозумілою.– «Цікаво, а Гора й Лихогон, вистежуючи Марію, теж вважають, що грають ролі для кіно?» – відразу нава-

лилося нез'ясоване.Я вирішила остаточно переконатися в правильності своїх підозр.– Ви не могли б описати детально гараж, у якому знімали сцену? І що конкретно говорив ваш викрадений?Переконалася. Гараж було описано той самий. Просто мізки спухли. Я зовсім нічого не розуміла.«Отже, Здохляк, який викрадав Георгія, і стоїть зараз переді мною, – це Едик Томкін. Причому, викрадення

було підлаштовано спеціально для зйомок якогось там етюду. Он чому Георгію так легко вдалося втекти... Го-ра й Томкін були просто акторами... Цікаво, Гора знав, що викрадений не здогадується про свою роль? Але чо-му ж тоді наліт на мою квартиру був справжній? Причому, зробив цей наліт Леонід Песов, який у той момент їхав електричкою зі мною та стегенцями... Слова сусідки проти баченого мною на власні очі. Може, Песов під-купив сусідку? Але навіщо? Стій! Починала я розпитування з Марії. Треба з'ясовувати поступово».

– Одну секундочку, – діловито заговорила я, – ви стверджували, що спочатку знімалися в якомусь етюді ра-зом із Марією...

– Ну так. Тільки це ні при чому. Там усе чисто. Ми з Льонькою нібито лиходіями були. Марія – жертвою. Більше дійових осіб не бу-ло. Льонька розбиту «Таврію» для зйомок атвокатострофи звідкись притяг. Ну ска-жіть, хіба не молоток?

– Молоток, – автоматично задовольнила я прохання оповідача, хоча воно шокувало мене, бо не відразу зміркувала, що малося на увазі не знаряддя праці, а синонім «молодця».

– І я думав, «молоток»! А він потім ось так зі мною в другому етюді повівся... Адже в суд на мене викраде-ний подасть, а не на нього. Що мені робити тепер?

Я мучилася тим самим запитанням. Кількість фактів, що звалилися на мене, була достатньою, аби зрозуміти безглуздість усіх попередніх дій, але надто мізерною, щоб визначитися з майбутніми. Я нічого не розуміла.

– Гаразд, на сьогодні досить, – вичавила я. – Не хвилюйтесь, я поговорю з викраденим, щоб він не подавав на вас до суду.

– А ти його знаєш? – не витримала Настуся, котра досі героїчно не заважала ходу розмови.– А ви його що, знайшли? – в'їдливо поцікавився недовірливий Ед.– Звичайно, – незворушно відповіла я і чесно додала: – У мене з ним зустріч за п'ятнадцять хвилин. Пробач-

те, мушу бігти. Ще раз повторюю, не хвилюйтеся. Суд вам не загрожує.Здохляк розгублено закліпав, ще не вірячи своєму щастю. Я скористалася паузою та, не збираючись чекати

подальших розпитувань, схопила за руку Сестрицю й віддалилася.– Що все це значить?! – Настуся розуміла, що зараз я залишу її посеред невідомості, й щосили вчепилася

синіми нігтями в мою руку. – Я тобі допомогла, розкажи, хоча б, у чому саме!– Поки що сама не знаю. Як тільки все з'ясується, відразу подзвоню, – зітхнула я і відразу перевела розмову

на інше. – Ти дійсно дуже допомогла. Ти цей… цвях і молоток у одній особі. «Цвях» – у сенсі «цвях програ-ми». А молоток – це, я так розумію, «молодець». Як ти його цією виставкою підкупила?

– Ой, – Сестриця легко піддалася на власне ж знаряддя, тобто на лестощі, й розквітла від похвали, забувши про розпитування. – Я просто згадала, звідкіля про Едика Томкіна чула. Річ у тім, що всі, хто в тусовці навколо Академії крутиться, недавно свою альтернативну виставку проводили. Ніби на зло тим, хто насправді вчиться та офіційно роботи виставляє. Виставляли в основному картинки. Здається, навіть зо два відвідувачі на тій ви-ставці було. І найамбіційніший із усіх, хто виставлявся, – Едик Томкін. От я й вирішила його до нас трішки краще налаштувати...

– Розумничка, – я хотіла, як у дитинстві, погладити Сестрицю по голові, але побоялася забруднити руки, – а тепер іди в свою кав'ярню і спілкуйся скільки влізе. А я побіжу в справах.

– Що?! – Настуся глибоко образилась. – Я тобі невдаха, чи що? У житті більше туди не піду. Ти ж бачила, як там накурено. Краще на курси ходитиму та до вступу готуватимусь. Це ж правильно?

Саджаючи Настусю в тролейбус, я відчувала, як мене розпирає справжня сестринська гордість.

Розділ шістнадцятий, що повідомляє про лиховісний укус

Дорогою до Георгія я збагачувала свої нотатки свіжоздобутою інформацією. Потім перечитувала, що вий-шло, й саме по собі це було б нешкідливо, якби не моя згубна звичка усвідомлювати, що читається. Пов'язати всі ці історії між собою я ніяк не могла, від чого засмучувалася надзвичайно. Те, що потрібна зупинка давно вже скінчилася, я зміркувала лише коли потяг знову занурився в тунель. Виходячи на наступній і пересаджую-чись на потяг, який ішов у протилежний бік, я побоювалася, що люди запідозрять у мені шизофреничку, зако-хану в голос. Наткнулася на рекламу, що сповіщала: цілі кури кращі за їхні окремі ноги, відсахнулася й наві-дріз відмовилася сідати в потяг із цією рекламою на борту. Здається, хтось вирішив зовсім позбавити мене ро-зуму. Натяки сипалися звідусіль. У вагоні, де я їхала по тому, приміром, виявилися аж чотири білявки!

– Глухий кут-пастка! – замість привітання повідомила я Георгію, котрий навіть вилаятися з приводу мого запізнення не зміг від подиву.

71

– Що? – схвильовано перепитав чоловік, дбайливо беручи мене за руку та всадовлюючи за столик. – Кате-рино, що сталося? У тебе такий вигляд, начебто нам терміново потрібно у відпустку.

– Оце вже ні! – запротестувала я. – Одного разу ми там уже були. Ось до чого це призвело. Знаєш, на гірсь-ких трасах періодично зустрічаються таблички з написом «Кут для вловлювання»? Ці слова причепилися до мене й не хочуть вивітрюватися з голови.

– Коли ти встигла побувати на гірській трасі?!– Дуже давно. А фраза ця, гадаю, причаїлася в мене в мізках, щоб спливти в найневідповідний момент і до-

бити мене. Вона тепер здається мені відповіддю на всі запитання. Начебто добрі люди запитають: «Катрусю, про що ти думаєш? Що в тебе в голові?» – відповідь проста: «Кут для виловлювання!» Розумієш?

– Ні, – Георгій завжди намагався бути чесним тоді, коли мені цього не було потрібно.– У мене стільки нових фактів, що все валиться... Створюється цей «глухий кут-пастка» і витворяє, що йому

заманеться...– А ти не піддавайся, – Георгій, здається, думав, що я жартую, – тупій, але не вловлюйся. Або вловлюйся,

але не тупій...– Відчепися! – майже закричала я. – Від усього цього в мене вже голова обертом. Негайно слухай, про що я

дізналася.– Зажди, – я й не помітила, коли Георгій устиг зробити замовлення. Замість звичної кави, мені принесли

чай. Виходить, вважають, що я не в собі! – Заспокойся, – підтвердив мої підозри Жорик. – Попий чаю, воно по-пустить...

– До чого тут чай! – я була обурена до глибини душі. Йому тут суперважливі новини приносять! Хід усієї операції перевернуто! А він із якимись дріб'язками чіпляється. – Не попустить мені від твого чаю... Попустити мені може зараз тільки від двох речей: від розумного чоловіка й від амнезії. Або хто-небудь терміново ро-з’яснить усі ці загадки, або я втрачу пам'ять і забуду їх усі, або негайно збожеволію.

Георгій невдоволено поморщився, потім демонстративно затулив долонями вуха й на півкафе прокричав:– Не слухатиму жодиного слова, поки ти не вип'єш чаю і не перестанеш репетувати, як ненормальна!Перспектива так і залишитися наодинці зі своїми відкриттями налякала мене настільки, що я відразу намі-

рилася залпом спорожнити чашку. Та ба, чай виявився гарячим.– Такий гарячий, як мої факти, – багатозначно промовила я.– У тебе нав'язлива ідея, – прокоментував Георгій, хоча вух іще не відкривав.Чай виявився з коньяком і дійсно пішов на користь. Приємне тепло, що розпливалося по всьому тілі, допо-

могло нарешті розслабитися. Я трохи отямилася.– Можеш відкривати вуха, – запропонувала я Георгію пошепки, – я вже не агресивна.– Ну, хвалити Бога, – зрадів Жорик, – я тут стільки всього довідався. Треба б із тобою порадитися, бо в са-

мого вже мізки пухнуть. Ти здатна сприймати бодай щось?Від обурення я ледь не вдавилася. Ну чому в нашій родині постійно присутній фактор якоїсь витонченої

конкуренції? Чому ми стаємо різними чи однаковими залежно від того, якими не треба бути на даний момент? Приміром, якщо я хочу послухати одну радіостанцію, то Георгію неодмінно буде потрібно послухати новини на іншій, але якщо мені знадобиться машина, то Жорик терміново згадає, що мусить кудись на ній їхати?

– Ти все переплутав! Це я збиралася тобі розповідати, – намагаючись не роздувати скандалу, я говорила до-сить м'яко. – Це ти будеш сприймати...

– Знайшла через що сперечатися, – він стомлено потер скроні. – Розповідай ти, якщо тобі так уже хочеться.– Що значить, «якщо так уже хочеться»? – цього разу я не стрималася й підвищила голос. – Я для тебе ва-

жливу інформацію роздобула, а ти таким тоном говориш, начебто мені послугу робиш, вислуховуючи!!! Можу й не розповідати, якщо тобі не цікаво...

– Катерино, ти, здається, ще не отямилася. Припини скандалити, благаю. Давай нарешті поговоримо спокій-но... Хочеш – розповідай, хочеш – ні. Тільки будь другом, заспокойся!

Я доклала всіх зусиль, щоб виконати про-хання. У моїй голові давно вже все переплуталося й тепер було незрозуміло, які мізки за які заходять.

– Їсти хочу! – раптово з надр моєї підсвідомості зринуло цілком конкретне бажання. – Ось попоїм і заспо-коюся.

– Ну не тут же?Кафе, в якому ми були завсідниками через зручне місце його розташування, мало єдиний недолік – готува-

ли тут абсолютно неїстівні як на Жорика речі. На прилавку, замаскованому під шинквас ввічливою посмішкою барменші, громадилися гумові з вигляду піци, хот-доги та пересмажені пиріжки. Кілька діловитих ос намагали-ся пробитись крізь целофан, який усе це прикривав. Відверто кажучи, все життя я відчувала пристрасть до всі-лякої нездорової їжі.

– Від одного хот-дога нічого зі мною не станеть-ся, – вимогливо заявила я, – а йти кудись у інше місце сили нема.

– Ну, якщо це тобі допоможе, – Георгій приречено знизав плечима.– Попоїм, і відразу всю знервованість як водою змиє. Побачиш! Взагалі, я істота на рідкість спокійна і хо-

лоднокровна.– Істото, слухай-но, – посміхнувся Георгій, – а ти знаєш, що Песових насправді двоє?– Атож, – мене здивувало запитання, – один покійний, другий живий. Один заповіт писав, другий його пі-

дробляв. Один батько, другий кузен...

72

– Ні, – посміхнувся Георгій, – ваше інфо застаріло, мадам. Песових двоє. І обоє живі.– Як?! – я вчепилася нігтями собі в до-лоню, щоб змусити мізки не відмикатися, а й далі сприймати інфор-

мацію. Небіжчик ви-явився живий, а я від усього цього була вже при смерті...– А ось так... Той, що вмер, – це третій.– Третій – зайвий, – навіщось сказала я, – тому і вмер...– Не вигадуй. Доможешся того, що зовсім мене заплутаєш. Тоді сама з усім цим розбиратимешся.Аргумент подіяв залізно. Я замовкла і діста-ла записника. Записала: «Песових – троє», потім глянула на

свої попередні записи, знову відчула якусь дивну задуху в ділянці мозку, потрусила головою, постаралася не втратити самовладання, потім приписала лиховісне: «Мінімум!» – і заспокоїлася.

– Що ти там пишеш? – поцікавився чоловік.– Пишу, що Песових, мінімум, троє.– Правильно, – підтримав Георгій, – пиши. Так легше потім розуміти буде. Виходить, поїхав я сьогодні до

Песова в село. Вирішив поговорити прямо. Планував обговорити ситуацію. Скажу, думав,що був я в офісі Ли-хогона. Сфотографував заповіт.

– Умгу, – скептично зауважила я. – Так би він тобі й повірив... Фото заповіту на тлі собаки! Нормальна лю-дина на місці Песова зажадала б фотографії.

– Вимагати б на його місці ніхто нічого не став. Вимагати – це була б моя прерогатива. Не вірить? Ну й не-хай не вірить. Якщо завтра всі газети про справжній заповіт затрублять, тоді повірить. А з собакою я, може, до-мовився б. Звідкіля він знає – може, я кінолог.

– І що б ти став вимагати?– Півцарства і королівську доньку на додачу... Тобто, хабаря зажадав би. Зіграв би роль продажного детек-

тива. Хочете, мовляв, продам вам фотоплівку?– Але навіщо?– А для того, що згоду його я б записав на диктофон. І тоді в мене залишився б живий доказ його злочинної

сутності. Здорово?– Ну... Загалом, так. А чому все це не вийшло?– Поїхав він. Крім того, він – зовсім не він виявився, ось я й сторопів. Розумієш, підходжу до охорони, по-

яснюю, прошу про зустріч. Вони обіцяють доповісти... І тут із будинку виходить такий чепурун із охороною. Кидає розпорядження. Каже, нікого не приймаю, їду на полювання. Я очманів. Запитую: «А хто це був?» Від-повідають: «Як хто? Песов Леонід Маркович. Молодий власник маєтку. Таких людей у обличчя знати треба». Я тобі слово даю – не наш це Песов. Я його настільки добре розгледів, що тепер навіть фоторобота зможу скласти. Не наш це лжекузен! Грубший разів у три, при цьому маленький на зріст, смаглявий і з яскраво-рудим волоссям.

– Хочеш сказати, що наш Песов – не Песов? – думки в моїй голові кволо заворушилися. – Виключено. Я бу-ла в них у Академії. Песова Леоніда Марковича там добре знають. Їхній Песов – точ-но наш.

– Крім того, вже Марія свого брата в обличчя повинна знати. Тієї ночі, ну, коли аварія з Марією сталася, на її дачі орудував наш лжекузен, а не цей чепурун наворочений.

– Значить він – підроблений Песов. А охорона – підкуплена або не знає в обличчя справжнього хазяїна. Ти ж сам казав – нашому Леонідові потрібне алібі. У випадку чого можна сказати, що в селі був. Чи там на полю-вання з почтом їздив. Посадив справжній лжекузен замість себе маріонетку, і тепер цей лжелжекузен порядних людей з пуття збиває.

– Схоже на правду, – не надто впевнено заявив Георгій, – тільки якось дуже дивно. Невже ніхто з місцевих жителів, угледівши лжелжекузена, не розповість потім про це міліції?

– Виходить, не потрапляє лжелже на очі мирним же-же, тобто, жителям... Тільки з охороною своєю контак-тує. Не даремно ж він на полювання без друзів поїхав, а лише з охоронцями. Ті, мабуть, новенькі. Недавно найняті...

– Добре, що я з ним розмовляти не пішов, – Георгій вирішив, що має потребу в похвалах і потішив сам се-бе. – Молодець я. Потрібно буде Марії розповісти, нехай радіє. Їй страх як подобаються історії про перемоги над лжекузеном. А тут я одним ударом – і його розсекретив, і сам пастки уник.

– Знаєш, відвертих розмов із Марією я б на твоєму місці теж уникала. Я була в Академії Культури і розмо-вляла з одногрупниками нашого Песова... – почала я свою відповідь Чемберлену. Мої новини не менше ошеле-шували, тому, враховуючи те, що мені все-таки вдалося трохи заспокоїтись, у цю розповідь я поринула з задо-воленням.

– Що за дурниці? – насупився Жорик. – Із ким же ще говорити відверто, як не з замовником? Ми ж її інте-реси представляємо. Оце вже ні. Плести інтриги всередині команди я не маю наміру. Ніяких таємниць. Усе по-винно робитися за попереднім погодженням. Я сьогодні й так нікого не попередив, коли їхав до лжекузена. Але я ж не зумисно. Просто зарано поїхав. Усі спали ще, ось і не обговорив плани. Надалі так поводитися не зби-раюсь.

– Не роби настільки категоричних заяв. Я ж можу знову рознервуватися й вирішити утриматись від відвер-тих розмов із тобою.

– Ось у це я ніколи не повірю, – він засміявся, – ти не можеш змовчати. Ти – істота людинозалежна. Тобі просто необхідний співрозмовник!

Хто міг подумати, що Георгій примудриться наврочити? Раніше за ним таких умінь не спостерігалося.Поки ще ні про що не здогадуючись, я тяжко зітхнула.

73

«От же ж, проти правди й не попреш», – промайнуло в думках. Загалом, попри різницю в поглядах на сту-пінь відвертості з Марією я все-таки збиралася зачитати свої нові нотатки Георгію. Природно, з коментарями. Без них у записнику не розіберешся.

– Ну? – глузливо поквапив мене Жорик.– Зараз, перекушу тільки.Я вкусила сосиску й сторопіла. Сосиска вкусила мене у відповідь! Боляче й за язика.– Ай! – скрикнула я, швидше від переляку, ніж від болю. Язик миттєво почав розпухати.– Що? – стривожився чоловік.Відповісти я вже не змогла. Ворушіння вкушеним органом завдавало неймовірного болю.– Морозива! Швидше морозива! – закричав Георгій, а потім накинувся на мене зі своїми моралями. – Казав

же я тобі, щоб не їла тут! – далі спохопився. – Вибач, просто переживаю. Дуже боляче? Не бійся. Втішай себе думкою, що за тебе помстилися. Супротивника покарано. Здається, ти перекусила їй життєво важливі органи.

Жорик зацікавлено перевертав сірником виплюнуті мною рештки оси.

***Сидячи у «Форді», я прикладала до вистромленого язика морозиво й істерично реготала. Везіння з невда-

чею настільки швидко мінялися місцями, що залишалося тільки посміхатися у відповідь. Вкушене місце біль-ше не пухло, але жахливо боліло й тим самим позбавляло мене можливості розмовляти. Витлумачуючи моє не-доладне мукання, Георгій теж ледве стримував сміх. Від пропозиції досліджувати мого записника він катего-рично відмовився: заявив, що оса – не гадюка й що укус до вечора перестане боліти. А виходить, від викладу своїх новин я поки цілком можу утриматися.

Впокоритися з необхідністю мовчати я ніяк не могла. Вживаючи вже третє морозиво підряд, я сиділа на своїй рідній кухні та невдоволено мукала до Жорика. Той відмовлявся видавати мені ручку й папір.

– Потім усе розповіси, потім. І не думай. Не буду я нічого читати. Чудовий, між іншим, спосіб годинки на дві відволіктися від роботи. Хочеш, телевізор подивимося? Як стандартні обивателі...

Останні кілька років до телевізора в нас просто не доходили руки. З незвички в мене відразу розболілася го-лова. Про що я відразу вирішила повідомити Георгію знаками:

Відчайдушно замукала, взялася за голову та скорчила жалібну пичку.– Болить? – стурбовано поцікавився чоловік.Я радісно закивала. Потім ще раз вказала на голову, для більшої конкретизації.– Знаю, що ти хвора на голову, – лагідно завірив Георгій.Я обурено затицяла в нього пальцем, що означало: «Сам такий!» Потім вирішила прояснити. Покрутила

пальцем біля скроні й зно-ву увіткнулася вказівним пальцем Жорикові в груди.– Ти божеволієш від мене? Оце зізнання! – весело знущався чоловік.Усе було б нічого, якби мені раптом не схотілося спати. Може, через укус, а може, просто через різке роз-

слаблення після стількох хвилювань. Не очікуючи ніякого підступу, я приплющила очі. Крізь сон чула, як у Ге-оргія задзвонив телефон. Крізь сон відчувала, як Жорик дбайливо перекладав мене на диван.

«Стій! Він, здається, зібрався кудись?!» – неймовірним зусиллям я змусила себе розліпити повіко на одному оці.

– И-у-и?! – суворо поцікавилась я.– Спи-спи-спи. Дзвонила Марійка, їй раптом згадалися якісь нові факти. Ти поспи, а я з'їжджу до них нена-

довго. Ну чого ти знов обурюєшся? Навіщо тобі їхати зі мною? Відлежся. Тобі потрібно отямитися! Та спи ж ти! Що я вже з людьми без тебе не маю права поговорити? От ненормальна! Спи, кажу...

Мені зробилося жахливо кривдно. От не показала б, що засинаю, мабуть, узяв би мене з собою без проблем. Я ще намагалася сперечатись.

– Та спи ж ти! Що я вже з людьми без тебе не маю права поговорити? – повторював Георгій. – От ненор-мальна! Спи, кажу...

Глухий кут-пастка знову розгорнувся в моїй голові. Так і не розплющуючи другого ока, я однобоко поста-вилася до подій. Вхідні двері зачинилися за Георгієм, і їх не спопелив мій погляд виключно через те, що був уже залізним.

«Ненормальна?! – розривалося від страждань моє внутрішнє я. – Ах, он якою він мене вважає! Так мені й треба. Нічого до пуття пояснити не можу. Психую та обурююся тільки... Звичайно, ні на що путнє я для сторон-нього спостерігача зараз не здатна. Хто ж міг подумати, що власний чоловік зрештою виявиться стороннім спостерігачем, – я накрутила себе до крайнощів. – Ненормальна? Що ж, раз така, виходить, і діятиму відповід-но».

Безсловесна голова моя, звичайно, вже плекала божевільні плани. Втім, деякі сумніви ще мучили душу.«Не надто добре відокремлюватися саме в той момент, коли можеш надати допомогу, – докоряло сумління.

– Варто було спочатку попередити Георгія про можливі підступи. Адже якщо твої невиразні здогади виявлять-ся реальністю, Жорику необхідно буде терміново змінювати правила гри».

«Я й намагалася йому все пояснити. Але спочатку доля в особі оси перешкодила, – виправдовувалась я, не замислюючись, як осу можна вважати особою, – а потім Жорик сам не схотів слухати. Більше того, покинув мене тут страждати в самоті. Та ще й психопаткою обізвав», – я досягла вже такої досконалості в технологіях самонакручування, що доводила будь-чиї минулі висловлювання до вкрай категоричної форми.

«Але як ти зумієш здійснити задумане? Згадай, у тебе голова паморочиться від надміру всіх цих фактів», – глухий кут для виловлювання страхополохом завис на обрії.

74

«Не така вже я профнепридатна! – прогнала я його. – Не можу ж я лежати тут склавши руки. Бігти стрімго-лов куди цікавіше. Крім того, це ж я винна в тому, що заповіт дотепер не потрапив до нас. Адже це я проґавила собаку... Виходить, мені й жмуритися. Раз інші такими тупаками виявилися. І потім, ну повинна ж я хоч якось утерти носа Георгію? Знатиме, як мене недооцінювати».

І все-таки потрібно було знайти трохи вагоміші аргументи. Образа на Георгія останнім часом стала відчут-тям звичним, а значить, тільки нею обмежуватися не можна було. Щодо винаходу виправдань своїм божевіль-ним задумам я завжди була великим спецом.

«Якщо він вважає мене ненормальною, то жодному моєму припущенню без вагомих аргументів не пові-рить! – майже радісно констатувала я. – А виходить, втаємничувати його в подробиці до того, як розгадка слу-хняно ляже до моїх ніг, не має анінайменшого сенсу. Вирішено! Розвідаю все сама».

Легко сказати: «Розгадка ляже...» До лежачих каменів, як відомо, розгадки не уподібнюються. Про всяк ви-падок я встала та взялася ходити з кутка в куток. Зображала хоч якусь подобу діяльності. Легше від цього не стало.

«Отже, все що відбувається, підлаштовано лжекузеном, щоб зняти кіно з правдоподібними реакціями акто-рів. Навіть машину побиту спеціально для цієї справи роздобув. Виходить, Марія в курсі зйомок? Виходить, вона брехала нам про те, що Леонід намагався її вбити? Георгій побачив заздалегідь підлаштований і добре зі-граний шматочок із автокатастрофою і повірив у небезпеку, що загрожує Марії. А потім Марійці просто нез-ручно було зізнатися, що насправді ніякої катастрофи не було... Стривай, але ж рани в дівчини були натураль-ні... Навряд чи спеціально для зйомок вона розбивала б собі обличчя... А звідки взагалі я взяла, що Томкін ка-зав правду? А раптом його підіслано Лихогоном, щоб заплутати мене?»

Ця версія здалася мені найправдоподібнішою. Надто вже безглузда виходила картинка, якщо слова Томкіна сприймати, як правду. Я заходилася прокручувати всі ці нестикування в голові.

«Щоб ніхто не запідозрив Леоніда в причетності до випадку з Марійкою, він посадив у селі лжелжекузена. Що ж, запитується, такого злочинного в зйомках фільму? Навіщо лжекузену знадобилося алібі на цей час? Ма-рійка і так у курсі. Інакше не зняли б сцену з побитою машиною. А Георгій? Ну, вибачився б потім Леонід пе-ред ним. Чи взагалі зник з очей. Не потрібно йому для цього ніякого алібі. А Лихогон? Він що, теж знімається у фільмі? Найняв Гору стежити за Марією заради того, що Песов успішно здав режисерський етюд? Це вже точно маячня!»

З іншого боку, факти підтверджували правдоподібність розказаного Томкіним.«Чому б інакше Георгій так легко звільнився з полону? Сам він, звичайно, вважає, що інакше й бути не мо-

гло: такий супермен, як він, жодних труднощів у розриванні мотузок відчувати не може. Але я ж бо знаю, що ніякий він не супермен. Схоже, йому навмисно дозволили втекти. Мовляв, чого сидиш? Кіно скінчилося! І по-тім, Марія... То проганяє лжекузена, то телефонує йому... Надто вже дивно вона поводиться. Навіть ні. З само-го початку дивно поводилася. Звідки вона знає про жебрака зі стільниковим телефоном, якщо приїхала на авто? Жебрак же в електричці ходив... А ось іще один загадковий збіг: Георгія намагалися нагодувати грибами, при-чому, робив це медик. Не інакше, як для більшого обурення викраденого. Для яскравості правдоподібних реак-цій... Марійка могла подзвонити Горі на стільниковий, розпорядитися щодо грибів... Дуже схоже. Що ж це за жах такий виходить?»

«Весь світ – театр, а люди в нім актори...» Шекспір, напевне, й не підозрював, що хтось сприйме його сло-ва, як керівництво до дії. Невже все навколо підлаштовано? Підлаштовано просто заради зйомок?! Останні кілька хвилин пішли на боротьбу з Глухим Кутом для виловлювання. На початку бійки мені здавалося, що й осу, котра мене вкусила, теж було найнято для зйомок. Оса-камікадзе, підіслана підступним лжекузеном. Ближче до середини битви я вже намагалася зрозуміти, чи заради зйомок умер Песов-старший. Потім міркува-ла, навіщо Лихогон пішов із Лізою в кіно. Для краси сюжету, чи з власної волі? Після цього я перемогла. Глу-хий Кут перестав мене виловлювати, і в голову мою відразу прийшла грандіозна думка.

«Заповіт!!! Ось де суть усього. З нього почалося, довкола нього крутиться, на ньому й замкнеться. Якщо за-повіт вигаданий – виходить, ми живемо у фільмі. Якщо справжній – значить, або Томкін бреше, або... Або вже не знаю що. Може, Марія страждає на психічне захворювання? На роздвоєння особистості в закоріненій стадії. А що? Теж варіант розгадки».

Як би там не було, справжній заповіт Песова, безумовно, роз'яснив би мені багато чого. На жаль, нітрохи не менше пояснила б мені собака, якби я вирішила спробувати глянути на заповіт. Крім того, ключі від Лихогоно-вого офісу залишилися в Георгія.

«А навіщо мені, власне, ключі? – провокаційні думки заворушилися в моїй голові. – Майже тиждень ходила в цей офіс без усяких ключів, і нічого... Це ж так просто – зайти на власну роботу» – не надто розумний, але все-таки план, уже зрів у моїх думках.

Насамперед, належало перемовитися з Лізою. Вона могла б дещо прояснити мені. На жаль, настільки про-ста річ, як телефонна розмова, була для мене тимчасово неможливою. Ну не писати ж мені їй листи, слово че-сті...

«Листи!!! Ліза завдячує мені настільки, що повинна терпіти всі мої дивацтва».Я забула й про те, що давно вже розсекречена Лихогоном, і про те, що збиралася годинку подрімати, наш-

видкуруч зібралася та помчала на інший кінець міста. Про те, що негарно вдиратися до людей без запрошення, та ще й вихідного дня, я навіть і не згадувала.

Розділ сімнадцятий, котрий підступні плани підступно викриває

75

Таксист незворушно вперся поглядом у аркуш із зошита, де я написала адресу, й запропонував сідати. Без будь-яких докорів сумління витрачала я гроші на дорогу. Зрештою, Георгій сам винен. Звик брати «Форда» щоразу, коли мені вкрай потрібна машина.

Дорогою я загалом продумала план майбутніх запитань. І навіть старанно записала деякі з них, користую-чись короткочасними зупинками біля світлофорів.

– Хто там? – поцікавився жіночий голос.Ні вічка, ні якихось інших пристосувань для візуальної ідентифікації моєї особистості в Лізиних дверях не

спостеріглося. Цього я, звичайно ж, не передбачила. Промукала у відповідь невиразне привітання, втішаючи себе тим, що луна в під'їзді все одно спотворює будь-які вимовлені тут слова.

– Хто-хто? – перепитали в мене, хоча й узялися відчиняти, не чекаючи відповіді.Переді мною стала акуратна мініатюрна жін-ка похилого віку з привітною посмішкою і доброзичливою ці-

кавістю в погляді. Кухонний фартух веселенької барви свідчив, що я відірвала господиню від справ. Ліза була схожа на неї хіба що наявністю окулярів на переніссі, але я чомусь відразу здогадалася, що переді мною – Ли-заветина мати.

Звичайно ж, я такого не планувала. Відчинити повинна була особисто Лизавета і з ходу наткнутися на мої записки. Події розвивалися, зовсім не запитуючи мого на те дозволу.

– Ви, напевно, до Лізоньки? – господині першій набрид дурнуватий обмін ввічливими посмішками.– Умгу, – мукнула я, замість язика ретельно ворушачи бровами та ствердно киваючи головою.– Донечко, до тебе гостя! – погукала господиня, перекрикуючи впевнений голос телевізора. – Даруйте, Ліза

не попереджала, що ви зайдете... – навіщось повідомила вона, косуючи на своє вбрання.Мені стало жахливо незручно. Порушую людям мирний сімейний відпочинок увечері... А як м'яко мені да-

ли це зрозуміти? Ось що значить інтелігенція! Ні слова докору. Навпаки, якісь невиразні вибачення... Але все відразу зрозуміло. Співрозмовник усвідомлює власну провину, але не почувається при цьому незручно. Тонко, коректно... Мені від цього, щоправда, не легше. Незручність підсилюється ввічливою формою висловлення претензії.

З оббитого деревом передпокою пахло випічкою. Майнула думка, що мене, певне, запросять до чаю... А я не можу їсти...

«Ет, вибачитися б. Пояснити б!!!» – я завжди підозрювала, що язик мій, хоч і ворог, але жахливо корисний.На щастя, Ліза не змусила себя довго чекати.– Ой, як добре! – захоплено заголосила вона, і я навіть запідозрила її в щирості. – Яке щастя, що ти не прий-

шла на хвилину пізніше! Тоді б я вже наклала на обличчя огіркову маску й тобі довелося б спілкуватися з опу-далом.

«І ця туди ж, – цього разу коректне формулювання натяку на те, як тут усі заклопотані, викликала в мені роздратування.

Не мовлячи й звуку, я гнівно блиснула очима й пхнула Лізі під носа аркуш із зошита, заготований ще в так-сі: «Розмовляти не можу: мене за язика оса вкусила. Дуже боляче».

Ліза навіщось прочитала це вголос, по тому нарешті усвідомила, що сама я відрекомендуватися не можу, й повідомила своїй мамі, хто я така. Господиня сплеснула руками та кинулася по аптечку. Курс лікування в мої плани зовсім не вписувався. Я швиденько підсунула Лізі наступне послання: «Я звільняюся. Не могла не попе-редити тебе. Сьогодні останній день, коли можу проконсультувати тебе з відомого питання. Тільки письмово».

Ліза переляканими очима втупилася мені в обличчя. Потім перечитала написане. Потім тяжко зітхнула, рі-шуче відібрала в мене аркуш, схопила ручку з телефонної тумбочки і швидко написала відповідь: «Про Пет-ра – ні слова. Матуся чує скрізь». Я знову закивала.

У рідному домі в мене самої була така ненька, тому проблема викликала в мене найкраще розуміння. Слух батьків, здається, покращується прямо пропорційно вікові дітей. Голосним ревінням вимагаючи чергової цу-керки, я малою ризикувала бути непочутою. Зате в старших класах могла бути впевнена, що навіть якщо шепо-тітимуся з телефоном про запланований завтра прогул, ненька все одно почує.

– Зажди дві хвилини. Я зараз одягнуся, – вголос промовила Ліза. – Мамо, я проведу Катю. Повернуся не ду-же пізно.

– Зачекайте, – засапана господиня побігла в кухню, – ніяк не придумаю, чим би вам допомогти. Втім, знаю. Зараз, зараз... Прикладете до вкушенному місця. Повинно зняти біль.

Звичайно ж, Лизаветина мама принесла порцію морозива. Вдячна посмішка далася мені з величезною нату-гою.

За п'ятнадцять хвилин по тому я поїдала морозиво, сидячи на лаві неподалік від Лізиного дому. Сутінки на-кочувались і розбивалися об світло вуличних ліхтарів.

– Оуієш... – почала я, вирішивши, що вже можу говорити.– Ні! – переполохалась Ліза. – Не напружуйся. Якщо боляче – мовчи. Краще пиши. Очима я сприймаю тек-

сти навіть краще, ніж вухами.Я полізла в сумочку по наступний аркуш. Мусила знайти саме той, на якому містився підготований для Лізи

список запитань.– Давай поки я тобі порозказую, – Ліза безтурботно торохтіла про своє. – Насамперед хочу сказати, що ду-

же тобі вдячна. І фільм, і Петро виявилися на рівні. Твоя ідея просто врятувала мені життя. Якби це не відбуло-ся між нами з Петриком найближчим часом, я б, напевно, засохла на смерть. Від безмовної любові, між іншим,

76

можна навіть умерти! Медицині відомі випадки. Я таке в п'ятницю в журналі прочитала, а в суботу раптом від-чула – про мене це! Точно помру, як бодай щось не переміниться. А тут ти зі своєю ідеєю...

Я давно вже знайшла потрібний аркуш і тепер чемно чекала закінчення Лізиного монологу. З попереднього досвіду знаючи, що, як тільки починаю на щось чекати, воно перестає здійснюватися, я зусиллям волі змусила себе слухати зацікавлено. Ліза, видно, відчула це, і, не бажаючи втрачати настільки чуйного слухача, взялася заглиблюватись у подробиці. Коли сюжет фільму вже постав переді мною у всій красі, оповідачка перейшла до головного.

– І тут парочка, що сиділа перед нами, почала, – Ліза болісно почервоніла, – ну... Скажемо так... Віддавати-ся тваринній пристрасті... Я сиджу, червона, як прапор. Від екрана голови не відвертаю. Намагаюся вдавати, що нічого не помітила. Загалом, зовсім не знаю, куди подітися. Треба ж було мені Петрика саме на ці місця по-садити. І тут Петро глянув на причину моєї ніяковості, насупився і каже: «Докотилися! Молодь, що з них візь-меш. Хто ж так поводиться з дівчиною? Ще й на такому фільмі!» Я з переляку візьми, та й запитай: «А як тре-ба?» А він уважно так на мене глянув, підніс мою руку до своїх губів...

Мимоволі я помітила, що Ліза акцентує кожне слово так, начебто я могла неправильно її зрозуміти. Начеб-то не відразу було ясно, що Лихогон ніяк не міг узяти тоді чиюсь іншу руку. Чи, скажімо, руку взяти Лізину, але піднести її до чиїхось чужих губів.

Може, я здаюся людям дурною? Чим інакше пояснити дурнувату потребу всіх навколо так докладно розжо-вувати мені ситуацію?

– Я подзвонила мамі. Сказала, багато роботи. Цілу ніч ми з Петриком блукали містом. Цілувалися, говори-ли, трималися за руки, потім знову цілувалися.

«Потім знову говорили, потім трималися за руки... Потім вона знову дзвонила мамі й знову цілувалася...» – можливий розвиток розмови.

– Сьогодні Петрик із батьками поїхав копати картоплю. А завтра – повернеться, й ми обов'язково одружи-мося... Про це ми й говорили. Уявляєш? Я виходжу заміж! Десь у серпні...

Мене завжди вражало, як люди можуть серйозно планувати своє життя на такий тривалий термін.– Отже, в тебе були до мене якісь прохання? – все-таки згадала про мету нашої бесіди Ліза, коли я вже й пе-

рестала сподіватися на таку увагу до своєї скромної персони.Ліза уважно вивчила написане й знову переполохалася.– Але чому?! – заголосила вона. – Чому ти йдеш? – позбавивши мене необхідності відповідати, Ліза сама ж

і придумувала відповіді. – Знайшла краще місце? – природно, я ствердно закивала. – Я поговорю з Петриком! – не відставала Ліза. – Він відновить справедливість. Тебе на секретаря, мене на місце... Він же просто як іспит придумав для тебе посаду прибиральниці. Він, знаєш, не любить тих, хто по блату...

Одним із пунктів у написаних мною запитаннях було: «Чи знала ти, що мене прийнято на роботу з рекомен-дацій Собаневського? Чому не казала мені, що знаєш? Вважаєш, погано користуватися зв'язками для прохо-дження співбесіди?» Усе це накопичення літер я настрочила аж ніяк не через пристрасть до псування паперу. Просто потрібно було чимось зачепити Лизавету й роздобути побільше інформації про Лихогонові інтриги проти мене.

– Про те, що за тебе просив якийсь Собаневський, – охоче заговорила Ліза, – Петрик повідомив мені відра-зу, щойно отримав твою анкету. Я так зрозуміла, що цей твій Собаневський – гарний друг Петрика, інакше Пе-тро навіть не взяв би на розгляд твої документи. Взагалі Петро жахливо принципова людина. «Що ж, – каже, – раз друг просить, – відмовити не можу. Тільки от, заради справедливості, влаштую-но я цій кандидатці іспит за всіма правилами. Ну і, природно, спочатку до відповідальної роботи не підпускатиму», – це все Петро мені го-ворив, а я переживала. Переживала, але заперечити не сміла. Ти ж знаєш, як я на нього тоді реагувала. Зараз усе інакше. Кажуть, перший поцілунок забирає три краплі влади чоловіка над жінкою і додає їх до влади жінки над чоловіком. Красиво сказано? А головне, це правда. Але я відволіклася! Загалом, розумієш, є в Петрика та-ка властивість: він, коли про щось думає, то заграється. Починав начебто зі справедливості, щоб не надто в привілейованому становищі ти виявлялася, а скінчив відверто упередженим ставленням до тебе. «Тебе, Лізонь-ко, тимчасово переведемо в секретарки. Ну, доти, поки нормального секретаря не візьмемо. Бо Собаневський Собаневським, а секретар мені дійсно потрібен. Причому, кваліфікований. Але поки ця протеже в нас тут буде, ти, Лізо, повинна секретаря вдавати. Протеже, сподіваюся, досить швидко тут набридне й тоді можна буде нор-мальних працівників пошукати. Поки що, Лізо, стеж за нею уважніше. Хоч би чого не попсувала. Досвідченим працівникам рекомендації не потрібні, їх і так на роботу приймають». Але це було з самого початку. Потім і я, і Петро зрозуміли наскільки ти цінний співробітник. Ось побачиш, я поговорю з ним, тебе переведуть на нор-мальну посаду...

Я заперечно замотала головою. І, щоб позбутися подальших домовленостей, показала на себе, а потім нама-лювала в повітрі серденько.

– Що?! – Ліза, звичайно, розуміла такі натяки з напівпогляду. – Ти теж завела зв'язок? Він так любить тебе, що заперечує проти того, щоб ти працювала? О, вітаю...

Скромною посмішкою я ствердила Лізу в її підозрах. Потім знову підсунула їй аркуш із запитаннями.«Із завтрашнього дня загрузну в турботах, – було написано там, – не можу полишити тебе напризволяще.

Потрібна хоча б година біля твого комп'ютера, щоб я до кінця виконала свій обов'язок. Основне покажу, розпо-вім. А далі – ти сама. Без цих основ тобі складно буде».

77

– Що ж робити?! – сплеснула руками секретарка, так, начебто вперше читала цей пункт. Пізніше з'ясувало-ся, що все Лізине занепокоєння було викликане саме цим пунктом, тому вона охоче переключалася на інші те-ми, уникаючи проблеми, що здавалася нерозв'язною. Та я була непохитна, й Лізі все-таки довелося дати відпо-відь: – Розумієш... Адже в офіс зараз не можна. Петро в місто повернеться пізно. Викопають картоплю, а потім сядуть за стіл зі старими. Потрібно ж бабусю-дідуся пошанувати. І сидітимуть так допізна. Така сімейна тради-ція. Місяців за два Петро відрекомендує мене батькам, уже як наречену, і тоді я теж повинна буду їздити з ним на картоплю...

Я дозволила собі жестом перебити Лізу й знову показати їй на свій аркуш.– Що? А! Так, – Ліза повернулася до потрібної теми, – а без Петра в офіс заходити якось негарно...Я розвела руками, мовляв, не можна, то й не можна.«Нічого страшного, –пояснила я, – зрештою, він же не через комп'ютера в тебе закохався».Ліза напружено замислилася.– Навіть не знаю, – нарешті протягла вона, – любов, справа така... Одного разу помилишся – і все. Пиши

пропало...Я подумала: ніколи раніше не замислювалася, що любов – це справа, але, природно, переконувати Лизавету

не стала. Зараз вона повинна була сама прийти до потрібного мені висновку.– Знаєш, але ж у мене є ключі... І я навіть пам'ятаю, як Петро вчора казав щось таке, мовляв, якщо мені пот-

рібно буде попрацювати у вихідні, я сміливо можу приїздити... Правда, він мав на увазі ті вихідні, коли він сам буде в офісі. Але ж я могла й неправильно його зрозуміти? Чи не так? Але все-таки це якось...

Усім своїм виглядом Ліза виказувала крайній ступінь занепокоєння. Я теж почала нервувати, але зовсім з іншого приводу. Справа в тому, що Ліза словом не згадала про собаку. Я розраховувала, що вона добре знає цього звіра та зможе його вгамувати. Адже саме Ліза приходила на роботу перша. У звичайні дні, принаймні, вона була в офісі задовго до приїзду Лихогона, знімала офіс із сигналізації, відмикала двері. Виходить, вона ж і повинна була вгамовувати собаку. Навряд чи понеділками Лихогон приходив на роботу раніше, ніж зазви-чай...

Я зважилася на дуже ризикований крок.«Собака?» – написала я Лізі.Кілька секунд Лизавета міркувала, про ко-го йдеться, потім розпливлася в добросердній посмішці.«Я проходила повз офіс учора й чула гавкіт. Вирішила, що якийсь пес там охороняє», – випереджаючи дур-

нуваті думки, вривалася я в свідомість Лизавети.– Так, – зважаючи на все, Ліза дуже любила цього пса, – це наш Баскерфіля. Просто Філька. Диво, а не пес.

Розумний, лагідний...Я згадала, як описував цього собаку Георгій, і на мить засумнівалася, чи не переплутав він офіси.– Баскерфілю Петрик замовляє на вихідні. У ці дні поставити офіс на сигналізацію не вдається. Така в нас

специфічна угода з охоронною фірмою. Платимо втричі менше за загальний тариф, але у вихідні розраховува-ти на охорону не можемо. Добре, що в нашому будинку живе Філя. Я б на цілий тиждень Філю до нас сигналі-зацією працювати брала. Надто вже приємний це собачка... Тільки хазяїн його не дозволяє так часто пса ек-сплуатувати. Загалом, Філька – не проблема. Зайдемо до хазяїна, він мене вже добре знає. Попросимо забрати пса. Скажемо, нам попрацювати треба... Ой! – Ліза раптом перелякано затулила рота долонькою, – бачиш, я й сама не помітила, як прийняла рішення. Міркую так, ніби ми вже домовилися йти. Це мене дуже погано харак-теризує?

Я утрималася від відповіді. Гірше, ніж мене, все, що відбувалося, не характеризувало нікого.«Зрештою, я ж не збираюся нічого красти. Тільки подивлюся на цей заповіт, та й годі. Одним очком».– Слухай-но, – Ліза ще намагалася залиши-тися гарною, – а може, це десь у іншому місці зробити? Тобто,

розумієш... Тут така любов, а потім раптом з'ясується... З іншого боку, що тут поганого? Знаєш, я така тобі вдячна. Без комп'ютера ж зараз нікуди... Але може, не обов'язково просто в офісі?

Незважаючи на сповнений сумнівів монолог, Ліза давно вже тримала мене під руку й упевненою ходою на-ближалася до зупинки маршрутного таксі. Здається, перша частина плану вдалася: в офіс, я, вважай, проникла. На жаль, задумуючи ці відвідини, я була настільки не впевнена в успіху, що про подальші частини плану так і не подбала. Тепер терміново мусила шукати раду.

По-перше, не до кінця було зрозуміло, що робити з Лізою. Навряд чи комп'ютер зможе захопити її настіль-ки, щоб вона не помітила, як я, всупереч усім правилам, вломлюся в кабінет до Лихогона та влаштую там об-шук.

«Ет, треба було купити потужні навушники й шолом для віртуальної реальності... І який-небудь фільм клас-ний. Такий, щоб про кохання. Такий, щоб не відірватися. Шкода, що я не мільйонер і не мазохіст, інакше могла б собі дозволити такі невідшкодовні витрати», – коли в свідомості спливало слово «фільм», мене починало тру-сити. Негайно в офіс! Негайно розгадати всі ці таємниці. Порятунок тих, хто втрачає розум, справа рук самого розуму. Я щосили напружувала рештки цього самого розуму, щоб придумати, чим забавити Лізу.

По-друге, потрібно винайти метод пошуку лихогонового сейфу. Про те, щоб перепорпати весь кабінет, не могло бути й мови. З цією операцією я не впоралася б і за кілька днів, не те що за годину, яка, я сподівалася, все-таки буде в моєму розпорядженні після того, як вирішу питання з Лізиною зайнятістю.

Офіс Лихогона невблаганно наближався до нас, а я так нічого й не придумала.«Ну ж бо! Знайди вихід! Ти мусиш! – кричали на мене зсередини. – Тобі вже вдалося те, про що Георгій міг

лише мріяти: ти таки виявишся в цьому офісі у вихідні. Залишилися дрібниці».

78

На жаль, та найменша дрібниця, за якою ховалася моя справа, виявилася істотою, котру не можна було зру-шити з місця. Нічого путнього на думку не спадало.

***«Загалом, це все, – змушена була визнати я по сорока хвилинах стислого курсу вивчення важливих для се-

кретаря програм. – Якщо розповім ще щось, заплутаю тебе остаточно».Зауваження це я видрукувала, вражаючи втуплену в монітор Лизавету швидкістю пересування пальців.– І як ти примудряєшся так швидко друкувати? Невже я теж коли-небудь навчуся...Я підбадьорливо закивала, хоча мій особистий настрій до такого оптимізму нітрохи не спонукав. Ні, час,

проведений у Лихогоновому офісі, не можна було назвати витраченим марно. Зрештою, допомагаючи Лизаве-ті, я дійсно робила добру справу. Але, власне кажучи, в питанні, що цікавило мене, на жаль, так нічого й не з’ясувалося... У глибині душі я готувалась до будь-яких, навіть найдурніших кроків.

Ліза була на смерть перелякана комп'ютерними мудрощами. Гарячково кліпаючи, вона сиділа в мене за спиною і намагалася нічого не забути.

Але ж ти залишиш номер свого телефону? – хвилювалася вона. – Якщо я щось переплутаю, чи раптом вини-кнуть проблеми... Я ж можу дзвонити тобі й консультуватися?

«І дзвони. І пиши», – прихильно відповіла я.– Писати?! – здивувалася секретарка. – Тобто?І тут мене осяяло. Інтернет! Адже я нічого не розповіла Лізі про можливості інтернету! Згадався давній пла-

ский жарт, який Георгій якось намагався вчинити з моєю молодшою сестрою. Сестриця не піддалася, а от Ли-завета цілком могла попастися... Ідея здавалася непоганою. Тим більше, що розподільний щиток у офісі Лихо-гона був у «передбаннику» приймальні. Тобто, стоячи біля нього, Ліза не змогла б спостерігати за моїми пере-міщеннями... Думка була досить безглуздою, але єдиною.

«Писати мені можна на електронну поштову скриньку. Я зовсім забула розповісти тобі про інтернет. Дивись уважно...»

Ліза захоплено стежила за текстом, що з'являвся на екрані. Раніше їй і на думку не спадало, що загадковий інтернет увесь цей час був у неї під боком.

– Я чула, що там рецепти можна знайти які хочеш... І викрійки, – демонструвала свою поінформованість учениця. – А якщо я для мами попрошу, мені дадуть, чи потрібно, щоб вона зайшла в інтеренет особисто?

«Байдуже, – сухо відповідала я, – ось дивися, зараз покажу тобі все це на практиці».Я навмисне ввімкнула звук на повну потужність, щоб у Лізи не виникло сумнівів у спробах комп'ютера

прорватися в мережу. Машина чесно пищала й посвистувала, намагаючись приєднається до інтернету. Непо-мітно я поставила в настроюваннях ключку, яка не дозволяє машині законектитися з сервером.

«Не виходить! – вдала я розчарування. – Спробую розібратися, що й до чого...»З виглядом експерта я покрутила перед носом слухавку, постукала по корпусі комп'ютера, потім підозріли-

во витріщилася на телефонний дріт:«Знаю! Контакт відходить у дротах. Це часто буває у великих офісах. Ти тримай дроти, а я додзвонювати-

муся і скачуватиму інформацію. Потім усе тобі покажу. Тільки тримай міцно, не відпускай».– Якщо відпущу, комп'ютер зависне, так? – пригнічена прийдешньою відпо-

відальністю, поцікавилась Ліза. У голові в бідної секретарки, схоже, все змішалося. Термін «зависне» вона сприймала, як дієслово «повіситься», і, зда-ється, вважала це непоправним виходом комп'ютера з ладу. Тим легше було прокрутити задуману аферу.

Я відвела Лизавету до розподільного щитка, спочатку на око, потім навпомацки, а далі й на нюх вивчила його пристрій.

– Иа ое! – промукала я, вручаючи Лізі дивом знайдені на щитку два дротики. – Иа іо!Фраза моя означала: «Тримай ось це. Тримай міцно». Здається, вона зрозуміла.– А довго тримати? – поцікавилася вона, мерзлякувато щулячись. Слід зауважити, що в цьому передбанни-

ку був жахливий протяг.Я зробила невиразний жест рукою, потім знизала плечима, потім показала десять пальців.– Хвилин із десять? – переклала Ліза. – Ну тоді нічого. Навіть піджака вдягати не буду. Не застуджуся, ні-

чого. Десять хвилин постою. Впораюся. Довше, боюся, не витримала б. І холодно, й нерви в мене зараз ніку-дишні.

Я залишила Лизавету в передбаннику, змусила комп'ютер тріскотіти й пищати, ніби він над силу намагаєть-ся прорватися в інтернет, а сама швидше витягла з сумочки в секретарки ключі й безгучно кинулася в кабінет до Лихогона.

Серце моє стукотіло так, що побоювалася, Лизавета чує.«Сейф! Де ж може бути сейф?!» – я клацнула вимикачем настільної лампи й озирнулася. Кабінет нітрохи не

змінився з моменту останнього мого візиту. Я забула про всяку обережність і заходилася скидати книги з по-лиць. Десь за ними, на мій погляд, мала бути схованка.

79

«Нічого... Боже, який безлад я вчинила! Може, спишуть на собаку? Мало там що, трішки сказився цуцик. Ой, а це що? – я витягла Лихогонове крісло на комп'ютерний столик, видерлася на цю хистку конструкцію і розглядала вміст верхніх полиць. Щось жахливо знайоме змусило погляд зупинитися. – Та це ж металошукач!

Поза сумнівом, я раніше бачила цю шваброподібну штукенцію. Довгий держак із металевою насадкою на кінці. Георгій ще жахливо хотів купити її, мені довелося вчинити нестерпний скандал, щоб уникнути придбан-ня цього непотребу.

– Що ти збираєшся ним шукати? Він все одно не для кольорових, а для чорних металів. Що, тепер на мета-лобрухті зароблятимемо? – дивувалась я тоді.

– Але ж такий прилад чудовий! – зітхав Георгій. Його й самого бентежила ціна вподобаної речі. – Мало там що шукати доведеться... А раптом ти загубиш своє залізне серце?

Загалом, приладу ми, на щастя, не придбали, зате обоє навчилися з ним поводитися. І ось тепер ця шту-кенція підказувала мені рятівний хід. Я повернула ледь помітний важілець біля металевої голівки й налаштува-ла прилад на пошук досить значної маси металу. Усілякі там канцелярські кнопки мене абсолютно не цікавили.

У районі стелі й верхніх полиць прилад поводився дуже спокійно. Довелося злізти.– Е ои! – прокричала я в бік передбанника, побоюючись провалу.– Нічого! Я почекаю! Правда, холоднувато трішки, але нічого! – Ліза правильно розтлумачила моє: «Ще

трохи!» і, перекрикуючи співи комп'ютера, поінформувала мене про свою витримку.Я невдоволено поморщилася і демонстративно заткнула вухо пальцем вільної руки. Комп'ютер пищав якось

аж надто огидно.«Стривай! Комп'ютер? Ні, це не комп'ютер... Та це ж мій прилад!»Опущений до підлоги біля самого виходу з кабінету металошукач жахливо нервувався. Не довго думаючи, я

відсунула килимове покриття. Люк у підлозі вразив цілковитою відсутністю ознак можливого відмикання. Ні кільця, за яке можна потягти ляду, ні клямки, ні замкової шпарки... Акуратно викладений паркетинами квадрат, котрого, якщо не придивлятися, можна навіть і не відрізнити від решти підлоги. Я відклала вбік металошукач, обережно тупнула по ляді ногою й ледве стрималася, щоб не заверещати: звідкілясь збоку почулося різке кла-цання й ляда підстрибнула. Відчинилася сама, демонструючи масивне залізне кільце в себе на боці.

«Може, я вгадала місце? Тупнула саме по тій паркетині, що слугувала за кнопку для замка... Ото поталани-ло! – я стала на коліна, обережно потягла важкелецьку ляду за кільце й простромила голову в отвір. Настільна лампа тьмяно освітлювала яму. Точне повторення кабінету, тільки без столу й комп'ютера: книжкові полиці, книжкові полиці, книжкові полиці... «Отакої! Та тут цілий підвал! Цікаво, як їм вдалося зробити його таким су-хим? Ні, на сейф це місце зовсім не схоже».

Добре пам'ятаючи опис вмісту сейфа, я була впевнена, що там не виявилося й десятої частки всіх паперів, які зберігалися у цій схованці.

«Чому ж тоді пищав мій прилад? Чи, може, він такий кмітливий, що шукає не метал, а схованки...»Я ненавмисне кинула погляд на ляду й не втрималася від радісного мукання. Сейф було вмонтовано в неї,

він виступав усередину підвалу. То ж то ляда була така важкелецька.«Залишилося одне-єдине... Здогадатися, де зберігається ключ від сейфа. Як безглуздо було б не впоратися з

цим завданням...»На думку спадала безліч дурниць. Аж до того, щоб розраховуючи на Лізину неуважність, підійти й у лоб

поставити їй запитання.Діловим таким, строгим тоном запитати: «Скажи, а де Петро цей дурнуватий ключ від сейфа ховає? Ніяк не

можу в інтернет увійти...» Може, Ліза й відповіла б зопалу...Ускладнювали втілення в життя цієї дурниці мої проблеми з язиком. Та й взагалі, таких ризикованих кроків

робити не варто було. Не вбивати ж Лізу, справді, якщо вона відразу здійме переполох і постарається вигнати мене з офісу?

Я розсудила, що ключ від сейфа напевно зберігається десь у підвалі, намацала руками залізні сходи, що ве-ли донизу. Спускатися в незнану пітьму було страшнувато. Я скосила око на настільну лампу, прикидаючи, чи дотягнеться шнур до підвалу.

«Ет, хоч би маленький ліхтарчик сюди...», – тужно подумалось мені.Несподівано моє прохання було виконано. Й навіть перевиконано. У підвалі спалахнуло яскраве світло.– Ну чого стоїш, заходь! Не вбивати ж тебе просто в офіційній частині? – глузливо поцікавився Лихогон,

який стояв посеред підвалу.

Розділ вісімнадцятий, котрий оспівує загибель Виловлювального Кута

«Втікай! – крикнув хтось усередині мене, але тіло не слухалося. – Клич на допомогу! – порадили рештки думок, але ж я не могла ворухнути язиком. – Дай йому в пику!» – провокували інстинкти, але руки намертво вчепилися в залізні сходинки, тому були зайняті.

Питання з тим, що робити, вирішилося саме по собі. В руках у Лихогона виявився спрямований на мене пі-столет. З озброєною публікою, як учив мене Георгій, варто було поводитись гранично спокійно. Від будь-якого мого різкого руху, пальці опонента могли мимоволі стиснутися. Не те щоб я так уже чіплялася за власне життя, але вмирати настільки безглуздо не хотілося.

Голова Лихогона була саме на одному рівні з моєю. Дві пари очей, звернені одні до одних, обмінялися пре-зирливими поглядами.

– Почула, чи повторити запрошення? – Лихогон погрозливо смикнув зброєю. Довелося підкоритися.

80

«Не вб'є ж він мене, справді! Працювали ж разом. Та й Ліза йому цього ніколи не пробачить. Я ж їй друг, як-не-як», – чомусь я зовсім не вірила в кепський настрой колишнього боса. Швидше, припускала можливість убивства через непорозуміння. Тому всіляко намагалася непорозуміння цього уникнути. Зникнути з очей оз-броєного Лихогона без попередження не сподівалась, усім своїм виглядом доводячи, що все спокійно: я не спе-речаюсь, а підкоряюся. Тому спускатися в підвал довелося дуже оригінально. Руками вперед.

– А далі? – захоплено поцікавився Лихогон, коли руки мої вже розійшлися з ногами на довжину тулуба.Я знизала плечима, відповідаючи, й раптом втратила будь-який зв'язок з реальністю. У очах стемніло, у ву-

хах запищало металошукачем... Здається, кров долила до голови, чи голова самостійно вирішила відмовитися від участі в подальших розбираннях...

Отямилася я від того, що боляче вдарилася потилицею об лихогонове коліно. Отямилася і негайно вилая-лась. Таким чином, тимчасове відключення свідомості принесло мені два грандіозні відкриття. По-перше, я вже майже могла розмовляти, а по-друге, пан Лихогон був налаштований не настільки агресивно, як хотів по-казати. Інакше навіщо б він кинувся ловити мене, коли я впала зі стелі?

– Якую, ви в’ятували меі жийя, – чемно подякувала я, заодно розминаючи язика. Виявилося, шепелявити можна абсолютно безболісно. – Вам не важко? – а ось нормальна мова завдавала хоч і незначного, але болю.

– Ви ще й дражнитеся? – обурився Лихогон. Він сидів на підлозі біля підніжжя залізних сходів. Голова моя лежала на колінах у колишнього боса, котрі

той люб'язно підставив під неї, перш ніж я зіштовхнулася з залізобетонною підлогою.– Мее оха укухила, – жалісливо повідомила я, але потім вирішила все-таки не нервувати озброєну людину:

незначний біль у язиці все-таки кращий за кульовий отвір у голові, – але можу й нормально розмовляти, – я обережно підвелася. – Здається, кістки цілі. А у вас?

– І в мене, – Лихогон легко підскочив, знову направив на мене пістолет. – І кістки, й майно. Останнє вашим намірам ніяк не відповідало, пані Кроль, чи не так?

«Ну ось! Тепер нізащо не доведу, що не збиралася красти. Мене посадять у в'язницю, і Георгій нарешті змо-же спати спокійно. Відтіля я точно не зможу вляпатися в якісь неприємності...» – щоразу в критичних ситуа-ціях я згадувала про Георгія й усвідомлювала, яка була не права, коли вирішила діяти без нього.

– Як, до речі, поживає Георгій Собаневський? – Лихогон, видно, вирішив вразити мене ступенем своєї поін-формованості.

– Знайшли чим мене дивувати, – чесно відповіла я. – Про те, що ви в курсі, мені вже відомо. Краще скажіть, звідкіля ви про це довідалися?

– Вона ще й запитання ставить! – Лихогон нервово постукував пальцями вільної руки по книжковій полиці. – Просто суцільне нахабство, а не людина. Прийти до мене в офіс, зажадати роботи, а потім скористатися наїв-ністю й чистотою Лізи, для здійснення своїх злодійських планів... А після цього ще й вимагати відповідей! По-ряд-на людина намагалася б виправдатися...

– Порядна людина на моєму місці не виявилася б, – самокритично зауважила я, чим остаточно шокувала Лихогона.

– То визнаєте свою провину? – сторожко поцікавився він, потім раптом важко зітхнув, зовсім як Ліза в мо-менти нападів суму. – Здивований. Та що там! Зізнаюся відверто, щиро засмучений, – скрушно похитуючи го-ловою, провадив Лихогон. – Сподівався, тепер, коли попалися, ви нарешті вирішите щось пояснити й розвієте мої припущення щодо ваших злочинних задумів. Адже ми з Жориком – однокласники, як-не-як. Я мав надію, що знайдеться якесь людське пояснення вашій поведінки... Не міг, як мені здавалося, Собаневський виявитися просто брудним злочинцем. Я ж досить багато всього про вашого чоловіка знаю. Ми завжди крокували схожи-ми стежками. Просто знущання якесь. Виявлялися запеклими конкурентами, чим би не займались. Звичайно, я чудово знав і чим Георгій займається, і хто його дружина, і навіть – яких фахівців він залучає для найпотаємні-ших доручень... Так що розгадав би й вас, і кого завгодно іншого, кого б Жорка підіслав до мене шпигувати.

– До чого ж у вас все взаємно! – захопилась я. – Просто ідилія якась. Відверто кажучи, завжди вважала вас чоловіковою нав'язливою ідеєю, тому й припустити не могла, що ви теж за нами стежите.

– Теж?! – насторожився Лихогон.Я зрозуміла, що вибовкую сімейні таємниці, але зупинятися було пізно.– Георгій знає про вас нітрохи не менше, ніж ви про нього. Природно, ми відразу ж зрозуміли, чиїх рук

справа те викрадення. Адже Гора працює на вас. Це Жорик давно вже обчислив.

– Яке викрадення? – Лихогон здивувався досить щиро, але сказати з упевненістю, вдає він подив, чи ні, я не могла. – То, виходить, справа все-таки не в звичайному бажанні нашкодити конкуренту? – здається, Петро Сте-панович трішки зрадів.

На відміну від мене. Я глибоко образилася.– Що?! Тобто ви подумали, що цих зу-

силь, – я підняла очі до ляди, вказуючи тим самим, що говорю про своє запаморочливе падіння, – всіх цих мо-торошних зусиль я докладала виключно з пристрасті до шкідництва? Та за кого ви мене маєте?!

– Зробіть ласку, поясніть, що ви тут робите, і я, можливо, перегляну свою думку, – холодно відповів Лихо-гон. – Поки ж вважатиму, що ви намагалися втертися до мене в довіру з метою підірвати репутацію чоловіко-вих конкурентів.

– Навіщо б я тоді вчила Лізу працювати на комп'ютері? – вирвалося в мене.

81

– Щоб задурити дівчинці голову. Ви довідалися, що для мене головне – порядок. І ось тепер проникли в схованку, щоб, скажімо, спалити документацію...

– Я не маю сірників, – безпорадно виправдовувалась я, – і взагалі, невже я справляю враження дрібного шкідника?

– Ні, – чесно зізнався Лихогон, – не справляєте. Та й у Жорику я такої підлості підозрювати не міг. Негайно поясніть, що все це значить... Зрештою, я ж озброєний. Не думаю, що цей аргумент не налаштовує на відвер-тість. Маю повне право прийняти вас за злодія і спробувати захиститися. Ну, говоріть же, – голос у Лихогона став злісним.

Я уявлення не мала, як тут поводитися.«Розповісти все, як є? Але якщо Лихогон зараз нещирий і насправді веде війну проти Марії, то моя відвер-

тість істотно полегшить йому справу. Ні вже, краще придумати якусь вибагливу відповідь, котра не викликає підозр...»

Аби скласти щось правдоподібне, був потрібен час, тому я найнепристойнішим чином впала непритомна. Цього разу цілком свідомо й не всерйоз.

– Ну що ти будеш робити! Уже підсилав би до мене когось міцнішого... – пробурчав Лихогон, підкладаючи мені під голову якусь книгу. Лежати на ній було ще менш зручно, ніж на підлозі, але я утрималася від скарг, гарячково винаходячи собі легенду. – Ну й набридли ж ви мені, пані Кроль! – раптом повідомив Лихогон. – І прогнав би, та цікаво, що шукаєте... З камерою – це я по-дурному зробив... Потрібно було забрати, аби встано-вити, що саме ви знімали. Але відразу не зміркував, а потім вирішив: від гріха подалі.

– Це хто з нас іще шкідник! – від обурення я навіть забула, що досі не отямилась. – Таку річ знівечили!– Я завжди знаю, чим можна вивести жінку з рівноваги, а чим навпаки, – самовдоволено прокоментував за-

кінчення моєї непритомності Лихогон. – Мені й на думку не спадало, що ви здумаєте помити камеру з милом. Здали б на гарантійний ремонт, та й годі... Просто дуже не хотілося мені дозволяти вам у мене тут знімати... Зізнайтеся, що ви знімали?

– Лізу, – тут мені таїтися не було чого, Лихогон уже чудово знав, що я шукаю. Не хотілося підводити секре-тарку. – Вона збиралася протерти сейф від пилу. А мені було важливо довідатися, де він знаходиться...

– Навіщо?Знову зомліти – це було вже не зовсім пристойно. Я тупо розглядала дуло пістолета й мовчала.Жахливо, але визначитися, злочинець Лихогон чи ні, не вдавалося. Якби я, приміром, довідалася, що Петро

Степанович послав Гору стежити за нашою дачею виключно заради контролю над конкурентами, я б відразу заспокоїлася і відкрито зажадала собі для розгляду заповіт Песова. Але якщо Лихогон все-таки негідник, підку-плений лжекузеном, мабуть, те, що я знаю про існування справжнього заповіту, могло стати останньою заявою в моєму житті.

«Злочинець, чи не злочинець? Підкуплений, чи не підкуплений?» – ворожила я, надзвичайно дратуючи сво-їм мовчанням присутніх. У тому сенсі, що й себе також.

– Востаннє запитую! – заявив Лихогон. – Ну не змушуйте ж мене стріляти... Не так-то легко вистрілити в людину. Щоразу потім тиждень переживаю... Втім, – Петро Степанович відразу змінив тон, – обійдемося і без убивства. Я просто замкну вас тут. Сидітимете, поки не розговоритеся...

– Ви ризикуєте, залишаючи мене наодинці з вашими паперами? – глузливо звела я бро-ви. – Нізащо не пові-рю...

– Дійсно, – справедливість мого зауваження остаточно вивела Лихогона з рівноваги, – дешевше тебе вбити! – Лихогон різко переходив з «ви» на «ти» в залежності від свого ставлення до співрозмовника, що коливалося туди-сюди, ніби скажений маятник.

– Ми стежили за вами, щоб помститися, – раптово знайшла я відповідь. – Чому це вам за нами можна, а нам за вами – ні... А сейф я шукала, тому що Жорик вважає, начебто ви в ньому повинні всі справи зберігати. А значить, і справа про стеження за нами та викрадення там теж знайдеться. Повинні ж ми з'ясувати, якого біса ви до нас причепилися, правда? У кожного свої методи. Ви, щоб довідатися про це, на чесних людей із пістоле-тами кидаєтеся, а ми – в чужі сейфи проникнути намагаємося...

– Як так? – Лихогон насупився, і мені здалося, що брови в нього при цьому перетнулися й утворили хрестик над переніссям. – Яке викрадення?

– А у вас їх що, кілька було? – розійшлася моя вражена гідність. – Втім, справді, викрадень тепер два. Одне невдале, це коли ваш Гора Георгія погано зв'язав. Інше, схоже, успішне. Це те, що зараз.

– Яка Гора? – завив Лихогон. – Поясніть, я вас благаю...Здається, так само, як і я, Лихогон не зносив, коли щось не піддавалося його розумінню.– Гора – це ваш працівник. Медексперт, шпигун, викрадач. Прозваний так Георгієм з двох причин: по-пер-

ше, невідоме його справжнє ім'я, а по-друге, через розміри тулубця.– Це ви про Мишка, чи що? Авжеж, про кого ж іще? Слухайте-но, а ви від удару головою часом не того...

Що, дуже вдарилися?– У вас не настільки кощаві ноги, – відважила я комплімент.– Розумієте, – Лихогон відразу взявся ділитися міркуваннями, – Мишко не міг нікого погано зв'язати. Він

може погано подумати, може необачно вчинити, але... якщо уже він зв'язує, те назавжди.– До речі, – я остаточно згадала про свою правоту і вже не звертаючи ніякої уваги на пістолет, кинулася в

атаку, – ваш Мишко посмів напасти на мого гарного друга! У нас навіть є речовий доказ у вигляді синця й

82

один свідок. Точніше, свідків двоє, але той, що на вашому боці, звичайно ж, стверджуватиме, що нічого не ста-лося... Навіщо ваш Мишко напав на мою дачу?!

– Напав? – Лихогон гаж щелепою клацнув. – Так... Розумію, розумію... Коли це було? О! Можливо, багато чого стане незабаром на свої місця...

– Що? – обурилась я через ці недомовки. – Негайно признавайтеся!– Ще не час. Можливо, трохи згодом я все вам поясню. А зараз, дозвольте зажадати від вас вибачень і обіц-

янок не вдиратися більше на мою територію без дозволу. Після цього я відпущу вас. Здається, ви справді могли сприйняти поведінку мого працівника як ворожу й намагатися відповідати аналогічними діями... Радий, що Жорка не виявився негідником... Передайте йому привіт і нехай не ображається на Мишка. Нічого ворожого на думці в нього не було...

– Ви самі хоча б вірите в те, що кажете?! Це я повинна приносити вибачення?! Це Мишко повинен! – тут я зрозуміла, що сама напрошуюся на кулю й відсутність інформації. – Втім, гаразд. Я дійсно не права. Я вибачилася. Тільки, знаєте... Я звідси не піду.

– Що? – такого повороту Лихогон ніяк не очікував. – Віддаєте перевагу ув'язненню в підвалі? – їдко поціка-вився він, закочуючи очі до стелі.

Здається, я й справді жахливо йому набридла.– Усе життя мріяла побути на самоті. Тепло, сухо, є що почитати... – у тон відповіла я, потім усе-таки зво-

лила дещо пояснити. – Не можу я звідси піти, поки у вашому сейфі не побуваю. У мене пунктик на ньому. Ме-ні туди дуже треба.

– Нормальні жінки хочуть у які-небудь більш екзотичні місця, – забурчав Лихогон, – на Канари, чи там у лі-музини... А ви, виходить, за моїм сейфом побиваєтеся...

– Атож. Із моєю цікавістю жарти погані. Якщо не з'ясую, що збиралася, вона мене розірве на шматочки. За-галом, ви як хочете, а я звідси не піду, – я вмостилась на толстелезну книгу, сперлася на полицю, продемон-струвала, що розташувалася надовго.

– Це чорт знає що! – дав нарешті вихід емоціям Лихогон. – Ви на території, що перебуває в приватній влас-ності! Будьте люб'язні, підкоряйтеся волі хазяїв!

– Можете подати на мене в суд. Власної цікавості я боюся більше.– Але ж ви помрете тут із голоду... Це довга, болісна смерть...– А ви пристрельте мене відразу, щоб не мучилась, – порадила я.– Що я робитиму з трупом? Усе це якийсь катастрофічний маразм! Послухайте, не змушуйте мене силоміць

витягати вас звідси.– Спробуйте, – я відсунула своє сидіння подалі від сходів і схопилася за перегородку книжкової полиці з та-

ким одержимим виглядом, що Лихогон навіть розсміявся.– Катерино, припиніть! – миролюбно запропонував він. – Непорозуміння вичерпано. Я повірив у відсутність

ваших підступних задумів, повірте ж і ви мені...– Не повірю! – відрубала я. – Ви отри-

мали від мене всі необхідні пояснення, а я від вас – ні.– Зрозумійте, є такі речі, про які поки не можу розповісти. До кінця я й сам ще не знаю, в чому там справа...– Розповідайте, що знаєте. Не піду звідси, поки не почую пояснень. І не отримаю підтвердження...Лихогон тужно оглянув свій архів, міркуючи, видно, чи й справді не лишити мене тут. Папери виявилися

дорожчими за гордість.– Гаразд. Що вас цікавить?І знову я не знала, як поводитися. Відверте розпитування, що полегшувало розмову з Лихогоном-джентль-

меном, могло коштувати мені життя в розмові з Лихогоном-злочинцем.– Насамперед цікавлюся, звідки ви дізналися, що я буду тут і яким чином підстерегли мене в цьому підвалі?

Адже ви повинні бути на сімейній вечері за багато кілометрів від міс-та? – я зволікала, запитуючи поки що якусь нісенітницю.

– О, це дуже просто, – Лихогона потішив низький рівень важливості моїх запитань, – знаєте, страшенно захотілося побачити Лізоньку сьогодні ввечері, – по цих словах у очах Лихогона з'явилася така теплота, що я раз і назавжди повірила в щирість його почуттів до Лизавети; ні для якого фільму таке зіграти не вдалося б. – Із сімейної вечері я втік. Уперше в житті. Гадаєте, це кепсько мене характеризує?

– Чудово, – запевнила я і попросила продовжувати.– А Лізоньки вдома не виявилося. Матінка сказала, що ви забрали її з собою. Природно, я відразу про все

здогадався.– Що ж тут природного? Я могла забрати її в будь-яке інше місце... До себе в гості, наприклад.– Могли, – Лихогон зловтішно посміхнувся, – але на те я й сищик, щоб відчувати такі моменти. Вам воче-

видь було щось потрібно в мене в офісі... На тижні нічого накоїти не вдалося через мою підвищену пильність. Тоді ви вирішили діяти у вихідні! Звідкіля я міг знати межі вашої підступності? Може, ви збиралися завдати Лізоньці шкоди? З цими думками я помчав у офіс, і, як бачите, не помилився. Втім, якби вас тут не виявилося, я б усе одно не програв. Попрацював би нарешті з тими паперами, що чекали на розгляд ще вчора.

Я не змогла стримати посмішки. І в цьому колишні однокласники були схожі. Насправді Лихогон, може, й припускав, що ми з Лізою подалися в офіс, але їхав

83

сюди виключно з бажання попрацювати. Коли побачив нас тут, швиденько переконав сам себе, що заздалегідь знав, де ми, й ось тепер серйозно пишав-ся своєю проникливістю.

– Загалом, під'їхав я до офісу, дивлюся – світло в приймальні горить. Дай, думаю, зайду непомітно.– А як же ви в підвалі виявилися? Звідки знали, де мене підстерігати?– Е, пані, вам до детектива ще рости й рости. Втім, все одно не доростете. Річ у способі мислення.– Який такий у мене спосіб мислення? – образилась я.– Так хоч який, – приголомшив мене Лихогон, – проблема в тім, що він у вас є. Ось у мене, – Лихогон лю-

бовно погладив себе по лівій частині потилиці правою рукою, – у мене – нема. Нема закоріненого способу ми-слення. Тому я можу мислити по-всякому. Припускати, що завгодно. А вже з чого завгодно, будьте впевнені, бодай щось та виявиться розгадкою...

– Хочете сказати, що я повинна припустити, начебто ви надягли шапку-невидимку й заскочили в підвал, ледь я відчинила ляду?

– Не «повинна припустити», – багатозначно поправив Лихогон, – а «не маю права не припускати й такої розгадки». Розумієте? Справжній детектив із самого початку розглядає всі варіанти, а потім усвідомлено відки-дає ті, що виявляються неможливими. А звичайні люди відразу ж відкидають значну частину варіантів. Причо-му, роблять це неусвідомлено, підсвідомо, автоматично... Виходячи зі свого сформованого способу мислення. Спочатку обмежать вибір, а потім уже вибирають. На жаль, істина найчастіше виявляється саме в тих, відкину-тих підсвідомістю варіантах.

Повчальні бесіди про те, яким повинен бути справжній детектив, страшенно набридли мені. Раніше мені здавалося, що згубною пристрастю до них відзначається тільки мій чоловік. Бідолашна Ліза навіть не уявляє, на що йде, погоджуючись виходити заміж за детектив-активіста. Я подумки поспівчувала бідній Лізоньці й раптово згадала про її існування.

– Ліза! – вигукнула я, забуваючи про все й деручись нагору сходами.– Куди ж ви? – сторопів Лихогон. – То нізащо не погоджуєтеся йти, то кулею мчите до виходу... Типово жі-

ноча непослідовність. Дивно, як Георгій міг на вас оженитися...– Вважаєте, він повинен був оженитися на чоловікові? – холодно кинула я і вилізла з підвалу.Дідько з нею, з роботою. Нехай на мене сиплються хоч усі таємниці світу... Чому від цього мусять стражда-

ти безневинні? Так недобре чинити з гарними людьми – елементарне свинство. Я мала намір негайно звільнити Лизавету.

– А в підвалі я виявився тому, що в мого кабінету три входи. Один із них – через підвал. Я збирався вилізти назовні, коли ви зволили постукати, – Лихогон тримав мене за руку і продовжував катувати своєю нотацією. – І ви як детектив не мали права не здогадатися про це. Де два виходи – там і третій! Не можна не брати до уваги такої можливості...

– Пустіть мене негайно! – пручалась я. – Там Ліза замерзає!Останні слова справили магічну дію. Двома стрибками Лихогон досяг передбанника. Цокаючи зубами від

холоду, скляними очима дивлячись у стіну, Лизавета вперто стискала в руках видані мною дротики.– Невже все? – пошепки поцікавилася секретарка. Я мигцем глянула на годинник. Лизавета самовіддано

простояла на цьому жахливому протязі цілих півгодини.Я мовчки закивала. Якби не присутність злостивого Лихогона, я, звичайно ж, накинулася б на секретарку з

вибаченнями.– Усе вже полагодили, – довелось обмежитися терміновим приготуванням гарячого чаю. – Тепер можна ко-

ристуватися інтернетом скільки завгодно. Давай подивимося, чого ти там хотіла навчитися? А, знайти рецепти. Так?

Ліза неуважно кивала, не підводячи при цьому погляду на Лихогона. Здається, вона всерйоз соромилася свого бажання чогось повчитися.

– Чудова думка! – одним ударом доконав він її ніяковсть. – Раз уже ви, Катерино, в нас у гостях, поясніть, будь ласка, як користуватися цим самим інтернетом. Мені ця інформація теж дуже придасться. Усе мріяв нав-читися, та якось руки не доходили.

Не надто вірячи в можливість такої безграмотності Лихогона, я все-таки з задоволенням взялася до навчан-ня. Атмосфера в офісі істотно розрядилася.

– Якщо ви думаєте, що я все забула й не повернуся у ваш підвал, то серйозно помиляєтеся, – шепнула я Ли-хогону, коли Ліза відлучилася, щоб помити чашки.

– Не морочте мені голову! – незлобливо лайнувся Лихогон. – Хочете щось запитати – запитуйте без цього ідіотського шантажу... Знайшли чим лякати! Ще б акт самоспалення пригрозилися вчинити.

– Чудова ідея, – крізь зуби процідила я, але потім все-таки опанувала себе й зважилася на справжнє запи-тання. Починала я здалека. Так, щоб Лихогон не міг запідозрити в мені якихось надлишкових знань про справу Песова. – Поясніть, навіщо ваш Гора стежить за моєю дачею?

Лихогон скорчив болісну гримасу.– Тобі зле? – дбайливо поцікавилася Лизавета, що саме повернулася. – У мене самої від такої кількості ін-

формації голова заболіла. Може, пігулку дати?– Стане тут зле. Коли вчитель, замість explorer, говорить «ось ця синя фігня», жодна нормальна людина го-

ловного болю не мине, – забурчав Лихогон, а потом, якось зовсім без переходу, заговорив по-діловому: – Усе через заповіт Песова. Мишко повинен відстежувати переміщення спадкоємця, ось і тиняється там, де й ваша

84

дача. Хто ж міг припустити, що ви об'єкт спостереження в себе розмістите? А про викрадення я нічого не знаю. Гадаю, це якесь непорозуміння. Мишко, загалом, аматор перевищення службових повноважень у ім'я благої мети.

Від такої відвертості я навіть розгубилася.– Даруйте, про що ви? – Ліза почувалася ще гірше за мене.– Твій Петро мене викрив, – охоче пояснила я. – Виявилося, що Собаневський підіслав мене до вас зумис-

но. Задля стеження. Усе тому, що Петро Степанович дав привід – попросив Мишка нашкодити Собаневському трішечки...

– Божевільна взаємна маячня, – прокоментувала Лизавета, – але ти хоч пояснила, що все це неправда?– Поки про те, що це неправда, розпинається пан Лихогон. А те, що я за ним стежила – найчистіша правда,

– від щиросердного зізнання мені стало значно легше. – Особисто перед тобою, Лізо, мені хотілося б вибачити-ся за обман... Розумієш, у Собаневського з Лихогоном свої рахунки. А ми з тобою мимоволі виявилися по різні боки барикад...

– Ох уже ці чоловіки! – зітхнула Ліза. – Вічно від них самі неприємності... Нічого, може ще помиряться, і все налагодиться.

Лихогон, очевидно, стомився слухати наш суто жіночий діалог і втрутився, грізно дивлячись на мене.– Тільки прошу вас, утримайтеся від розголошення інформації, – Лихогон дивився дуже серйозно, навіть

пальцями ворушити припинив для підкреслення урочистості моменту. – Я вам про все це повідомив заздалегідь лише для того, щоб розвіяти побоювання з приводу моїх погроз на вашу адресу. Розумієте? Мовчіть про запо-віт пса, як риба. Тьху, себто, про заповіт Песова, як Рибіна. Це у ваших же інтересах. Ще масу речей потрібно перевірити. Тільки після цього можна буде говорити про справу як про факт, що здійснився. До чого передча-сно тривожити громадськість?

Уловлювальний глухий кут повернувся до мене знову. Лихогон відверто зізнавався у своїй причетності до справи Песова. Не приховував, що Гора стежить за Марією.

– Звідки у вас заповіт? – напружено поцікавилась я. Потім спохопилася та взялась виправляти ситуацію, на-магаючись, щоб суть запитання, як і раніше, не виказала в мені ворогуючу з Песовим сторону. Про заповіт Ли-хогон проговорився сам, виходить, тепер я мала повне право цікавитися. – Я бачила перелік документів із сей-фа. Там записано, що заповіт з'явився зовсім недавно. А Гора стежить за моєю дачею вже давно. Не складаєть-ся докупи, пане Лихогон.

– Терпіти не можу виправдовуватися! – пересмикнув плічми Лихогон, усім своїм виглядом демонструючи, як йому огидно щось пояснювати мені.

– Виходить, не робіть цього! – розлютилась я. – Але, знайте: поки не отримаю виразних роз'яснень, вважа-тиму, що ви підло стежили за Георгієм!

Лихогон ображено випнув губи й груди, і, зважаючи на все, збирався повідомити, що його не обходить моя думка про нього. І тут у розмову вступила Лизавета. Дуже м'яко, але наполегливо схиляла вона Петра Степано-вича до задоволення мого прохання.

– Петрику, я не знаю, про що йдеться, – несміливо почала вона, – але мені здається, потрібно піти назустріч Каті. Вона ж дівчина. Не її провина, що вона чогось не розуміє. Ти повинен пояснити. Адже ти чоловік...

Лихогон у подиві завмер. Той факт, що ми з ним належимо до різної статі, цілковито компенсувався й у йо-го, й у моїй свідомості фактом приналежності до однієї й тієї самої професії. Конкуренти не поділяються на жі-нок і чоловіків.

На щастя, Ліза про це нічого не знала.– Слухай-но, адже, зізнаюся тобі відверто, я дуже зблизилася з Катрею за цей час, – провадила секретарка

дедалі впевненіше. – Сподіваюся підтримувати з нею дружбу й надалі. А як же мені робити це, якщо між вами залишилися недомовленості? Чи можу я дружити з тим, кого недолюблює мій чоловік? Точніше, – тут Ліза набрала повні груди повітря, як перед зануренням у воду, замружилася й ледь чутно промовила, – точніше, як я можу вийти заміж за людину, котра недолюблює мою найкращу подругу?! Мені здається, тобі варто допомогти Каті розібратися, а не посилювати її підозри...

І тут я зрозуміла, на який подвиг зважилася заради мене ця жінка. Нехай м'яко, але зовсім виразно вона за-перечила Лихогону. Більше того, вона, можна сказати, ставила його перед вибором. Або він допоможе мені, або вона сумніватиметься в можливості свого з ним шлюбу. І це після стількох безсонних ночей, наповнених мріями про той шлюб, після стількох старань і спроб його домогтися...

– Що? А! – Лихогон завмер, насупився. – Взагалі, ти маєш рацію, – зітхнув він за кілька думок по тому. – Якщо розцінювати цю пані та її кавалера як потенційних супутників нашого майбутнього сімейного життя, то варто налагодити з ними стосунки. А від цих супутничків, як показує досвід, все одно нікуди не подінешся. Насправді заповіт з'явився в мене дуже давно. Власне, за тиждень до смерті Песова.

Мені якось не вірилося в перемогу. Тому ставити запитання було страшнувато.– Чому ж ви вписали його в перелік тільки недавно? – все-таки зважилась я.– Він був без конверта, – знехотя зізнався Лихогон. – Не хочеться мати вигляд якогось ненормального, але...

Загалом, характер у мене такий. Усьому слід давати лад.– Ідеальний порядок, – підказала Лизавета.– Ну так, – прийняв виправлення Лихогон з такою багатозначністю, начебто це пояснювало, чому до запові-

ту необхідний конверт, – загалом, так. Відчувши наближення смерті, мій давній клієнт – Песов Роберт Альбер-тович – викликав мене й дав досить дивне доручення. Потрібно було знайти одну людину... Дитину Роберта

85

Альбертовича. Розумієте, стосунки з цією дитиною в батька трохи... кгм... не склалися, тому, де й кого, в сенсі паспортних даних, шукати – мій клієнт не знав. Але потрібно було знайти, тому що дитина ця мусила стати спадкоємцем основної частини майна Песова.

У мене просто камінь із пліч звалився. Усе що розповідалося, загалом, відповідало викладеним Марією фактам. Заповіт існував. Спадкоємиця була в конфліктних стосунках із батьком. Але перед смертю батько про-бачив їй усе й побажав озолотити. Тобто, історія Марії не була вигадкою, створеною затятим сценаристом. Як-що Лихогон, звичайно, не пригравав лжекузену, зараз усе це мені розповідаючи. В останню версію я вирішила не вірити, щоб не падати в розкриті обійми свого Вловлювального Кута.

Отже, до вже відомої історії додавався ще й той факт, що Песов-старший мав намір відшукати дочку, най-маючи приватного детектива.

«Як шкода, що я не можу почати записувати знову просто зараз», – майнуло в голові. Діставати записника при Лихогоні таки не хотілося. Мало там що, раптом цей дивний тип уміє читати крізь обкладинку...

– Племінник Роберта Альбертовича – Леонід, – продовжував розповідь Лихогон, – теж повинен був успад-кувати частину майна. І, власне, успадкував... Тільки з однією проблемкою. Набрати сили заповіт зможе не просто за півроку по смерті заповідача, як усі нормальні заповіти, а тільки тоді, коли всі спадкоємці зберуться. Тобто, поки ми не знайдемо цієї дитини, нещасний Леонід Песов залишиться висіти в повітрі. Фірма простою-ватиме, тому що Леонід поки не має ніякого права розпоряджатися ні нею, ані її грошима. Навіть у міському будинку дядечка Леонід не може поки що мешкати. Усе це страшенно нервує Леоніда. Він людина заповзятли-ва, тому перерва в справах завдає йому не тільки колосальних збитків, але й катастрофічних душевних травм. Загалом, по смерті дядька Леонід обіцяв подвоїти мій гонорар за доставку другого спадкоємця і не без запо-падливих інтонацій попросив мене поквапитися з пошуками, а сам покинув усе та поїхав у сільський маєток, котрий дядько ще два роки тому переписав на улюбленого племінника. Роберт Альбертович ростив Леоніда майже з самого дитинства. Тому племінник був дуже близький дядькові.

– Висиджував спадщину, – не втрималась я від коментарів.– Що ви! – обурився Лихогон. – Там і близько такого не було. Леонід щиро любив дядька. Мені здається,

що рішення про поділ спадщини дядько прийняв не без поради племінника. Спочатку Роберт збирався взагалі все передати вірному Леонідові.

Усе це мене трохи збентежило. Виходило, що Песов-молодший спочатку сам переконав дядька виписати спадщину на ім'я Марії, потім приховав від Лихогона появу сестри, а потім ще гірше – всіляко перешкоджав вступу сестри в права спадщини й навіть підробив заповіт. Попутно зняв фільм про автокатастрофу з Марією та про викрадення з Георгієм. Та ще й подбав про те, щоб Марія, котра нібито мешкає в іншому місті, значила-ся серед студентів Академії культури, дзвякаючи періодично братикові на трубу. Зате ця версія пояснювала, чому Леонід втікав від Гори. Тому, що Гора спостерігав за Марією з доручення Лихогона й ще не знав, що її вже знайдено й що вона – спадкоємиця, яку шукали. Чому ж Леонід приховав від Лихогона, що Марія знай-шлася? Господи, усе знову плутається...

– Даруйте, що перебила, – я злякалася, що Лихогон припинить розповідь через мою в'їдливість, – продов-жуйте, прошу вас...

– На чому я зупинився? Що? А! Так. Ми говорили про заповіт. Ви мали необережність не повірити в те, що інтерес мого працівника до вашої дачі викликаний виключно перебуванням там потенційного спадкоємця. Ро-зумію. У списку паперів, що зберігаються в сейфі, справжній заповіт з'явився зовсім недавно, а стеження ве-деться вже давно... Кажу ж, усе через конверт. Заповіт мусить бути в конверті. Причому, у випадку з Песови-ми, не простому, а з гербовою печаткою. Він же на старості літ відновив родові титули... Для примірника запо-віту, який нотаріус зберігає в себе, конверт знайшовся, а для Песівського примірника – ні. Леонід, коли мені справу передоручав, віддав цей заповіт і каже: «Ви вже пробачте, конвертика на нього нема». Я насуплююся. Грізно так, але жартома... «Як же, – кажу, – я без конверта візьму? Нотаріусу конверта дали, а мені – не дали. Дискримінація!» Леонід – людина серйозна: пальцями клацнув, секретаря викликав. «Передасте, – каже, – з по-сильним конверта цьому панові». Відмовлятися вже незручно було. Я вирішив теж пикою в салат не падати: «Правильно. Не можу ж я в офіційному переліку документів, що зберігаються в сейфі, написати, що заповіт без конверта. Краще вже поставлю надходження заповіту датою пізніше, але напишу правильно: оригінал у конверті». «Ви записуєте дати надходження документів у сейф?!» – вигукнула секретарка й відразу знітилася під суворим поглядом нового шефа. При покійному Песові співробітникам дозволялося досить багато... Зага-лом, секретарка ця, кажуть, звільнилася, про конвертик у метушні забули й передали тільки на минулому тиж-ні. Я, як і обіцяв, зробив відповідний запис і віддав Лізоньці в набір перелік. Там-то ви його і підгледіли.

– Вона не підглядала! – знову заступилася за мене Ліза. – Вона мені диктувала.– Лізонько, твоє недбальство просто вражає, – цього разу Лихогон вирішив вичитати Лізі. – Як можна наби-

рати таємні документи під диктування сторонніх людей? Добре, ще Катерини. Ти піддалася з її боку такій об-робці, що навряд чи могла встояти... Але ж хто завгодно міг виявитися під вікнами, підслухати текст. Я ж не дарма ставлю на папери гриф «Таємно»!

І тут я згадала, що дехто дійсно ошивався довкола Лихогонівського офісу того дня. Цікаво, підслухав чи не підслухав?

– Між іншим, того дня в нас під вікнами походжав пан Леонід Песов власною персоною. Міг підслухати, що ви зберігаєте заповіт, як і обіцяли, під ім'ям «Оригінал у конверті», і зрадіти.

– Він – підслухати?! – Лихогон запирхав, сміючись, і губи його від цього по-конячому завібрували, забилися одна об одну. – Людина його зросту не може підслухати що-небудь під моїми вікнами!

86

Негарна підозра залоскотала в мене під ложечкою.– А що в нього зі зростом?! – випередила моє запитання Ліза. – Нормальний начебто ріст. І хлопець теж

нормальний. Сутулиться, правда, занадто. Але це, видно, від інтелігентності...– Ти про кого говориш? – насторожився Лихогон. – Це Леонід Песов – нормальний хлопець?! Та він мені й

до грудей не дістане! Куди вже йому до вікон підібратися. Тим більше, своєю рудою чуприною він би давно вже привернув увагу всіх сусідів...

«Що ж це діється! – я стомилась лякатися нових фактів і тільки захоплювалася ними, – лжекузен із лжелже-кузеном зробили рокірування. Виходить, той, що в селі – справжній, а наш, рідний, – фальшивий. І що ж, нев-же за роки юності Леонід так змінився, що Марія не впізнала? Ні. Марійка не могла не знати, що спілкується з фіктивним лжекузеном, який ще й фільми знімає... Знущається з чесних людей... Може, варто вже зараз под-звонити Георгію? Нехай стежить за кожним кроком Марії. Втім, вона ж, по суті, й так під арештом. Тимко, охороняючи її, одночасно є постійним спостерігачем, – незважаючи на почуття Артема до Марійки, я була впевнена, що в разі її спроб вчинити якийсь злочин Тимко буде на боці справедливості. – Можливо тільки че-рез Тимка-наглядача Марія дотепер не накоїла ніякої шкоди. Хоча можливо, бідолашна дівчина обманом втяг-нута лжелжекузеном у всі ці авантюри».

Я згадала трагічне нарікання Студента на згубний вплив гарненьких білявок і засумнівалася в можливості останнього припущення.

«У будь-якому випадку Маріїна поведінка викликає безліч підозр. Уже принаймні те, що не зізналася, де насправді живе й навчається...», – довершила я цю тираду подумки й поквапилась повернутися до реальності.

– Але ж я бачила документи того хлопця, що приходив, – маючи менше інформації, ніж у мене, Лизавета отримувала можливість мислити розумно, не розпорошуючи свідомість на численні запитання. – Той наш гість був блондин. У окулярах, сутулий. Довжелезний, як гусінь... І все це відповідало документам на ім'я Песова Леоніда.

– Більше того, – підключилась я, – документам на ім'я Песова Леоніда Марковича. Тобто, двоюрідного бра-та нашої спадкоєми-ці, – тут я страшенно перелякалася, бо усвідомила, що бовкнула зайве, – ну, тобто, племінника цього вашого Роберта Песова, про якого ви говорили.

– Якої ще спадкоємиці? – чуйно відреагував геніальний сищик у Лихогоні. – У вас із Георгієм є спадкоє-миця? Яке вона має відношення до мого клієнта?

– Ніякого відношення не має, – чесно зізналась я, – тому що її ще нема. А я просто обмовилася... Із ким не буває.

– Зі мною, – Лихогон сприйняв останню фразу, як запитання. – Я ніколи не обмовляюся. Бо думаю, коли го-ворю. Тепер розкажіть-но докладніше про ваш варіант Леоніда Песова. У нього були якісь іще особливі прик-мети? Скажімо, рожеві штани?

Отут ми з Лізою одночасно згадали, що наш Леонід Песов дійсно мав блідо-рожеві джинси. Через надмір інших яскравих прикмет цей факт якось зовсім не впадав в око.

– Так, так, так, саме рожеві, – синхронно закивали ми.– Я знаю цього типа як посильного, – Лихогон узявся чухати голову з обох боків. Природно, протилежними

цим бокам руками. – Він приніс мені конверт для заповіту. Приніс, вибачився, каже, мовляв, Марія звільнила-ся, а потім згадала про невиконане зобов'язання й почала переживати. У результаті передзвонила в офіс, по-просила посильного віднести конверт мені. Ось посильний і поніс.

– Яка Марія?! – я вже загалом здогадалася про відповідь, і голос мій затремтів. – Зеленоока білявка. До не-пристойності вродлива, але поводиться зовсім не зухвало. Волосся трохи довше пліч. Це вона?

– Не знаю, – знизав плечима Лихогон. – Якось не звертав уваги, який там у неї вигляд. Волосся світле, це точно... Очі є. Кольору не пам'ятаю... Зважаючи на розмови, вона дійсно професіонал. На лівій руці впоперек зовнішньої сторони кисті багряний шрам від нерівного порізу. Розумна секретарка. У Песова працювала до-сить давно. Влаштувалася приблизно два роки тому за чиїмись рекомендаціями... Більше нічого про неї не знаю.

– Це вона! – багатозначно повідомила я. Тепер потрібно було терміново зробити якийсь грандіозний висно-вок із усього цього. Я відчувала, інформації вже досить, щоб негайно розібратися у всій історії. Але думки від-мовлялися коритись.

– Хто? – терпляче поцікавився Лихогон. Ліза при цьому подивилася на Петра з відвертою образою. Здаєть-ся, їй зовсім не подобався подібний інтерес нареченого до сторонніх білявок. – Запитую виключно зі службо-вих потреб, – відразу пояснив Лизаветі детектив.

– Ну гаразд, – покладливо погодилась та.Поки свіжоспечена пара переключилася сама на себе, я вирішила негайно діяти. Нічого не пояснюючи, вче-

пилась у свій стільниковий. Георгій повинен дізнатися правду. Може, він зміркує, що до чого.– Телефон! – здивовано повідомила Ліза, прислухаючись. – Дивно, чому в Петрика в кабінеті дзвонить, а в

мене – ні.– Це стільниковий, – пояснив Лихогон, і відразу насупився, – причому, не мій!Я кілька разів ударилась лобом об могутні груди Лихогона, намагаючись вдертися до його кабінету пер-

шою.– Це Георгій! – не впізнати мелодію чоловікового стільникового телефону я не могла.

87

– Що, дідько забирай, він там робить?! – в один голос заволали ми з Лихогоном. Я нарешті зміркувала, що варто було б пропустити його вперед.

Повз розчинені двері кабінету, акуратно розганяючи навколишню пітьму, гордовито проплив білий «Форд». З першого погляду в кабінеті нічого не змінилося. Той самий контраст між бездоганним порядком віддаленої частини і розгромом на передньому плані. Недбало відкинуте килимове покриття, розкритий люк у підлозі... Але... У люку тепер теж красувався отвір. Лихогон упав перед ним на коліна. З таким виглядом, начебто дірка ця була в його власному тілі, Петро Степанович акуратно зазирнув усередину.

– Здається, він украв тільки заповіт Песова, – Лихогон недобре примружився, втупився в мене.– І не думайте навіть! – обурено заявила я. – Про ці плани Георгія нічого не знала, відволікаючим фактором

працювати не збиралася.– Але попрацювала ж! – Лихогон знову повернувся до негативного «ти». – За той час, що я перед тобою тут

виправдовувався, можна було десять разів і в кабінет проникнути, й важіль для відкривання сейфа знайти... Зі схованкою все зрозуміло – я сам винен, не зачинив люк. Але ось яким чином цей безсовісний злодій проник у мій кабінет?!

– У нього були ключі, – згадала я, – точніше, копії ключів. Ви якось віддали Лізі в'язку при мені, – потім я отямилася. – Як ви смієте таким тоном говорити про мого чоловіка?! Природно, він викрав цей заповіт. Не тре-ба було морочити нам голови своїм Горою. Не треба було стежити за нами й викрадати Георгія! Як іще Жорик міг подбати про безпеку своєї родини? Тільки намагаючись розібратися в мотивах ваших підступних вчинків! Він, я впевнена, й не збирався нічого забирати з собою. Подивився б і поклав на місце, якби ми не взялися ло-митись у кабінет.

– Звідки він взагалі знав, що стеження пов'язане з заповітом?– Ви не єдиний детектив у цьому місті, – я гордо звела підборіддя, – і крім вас є люди, здатні дедуктивним

методом розгадати будь-які загадки. Видимо, Жорикові просто необхідно було переконатися в правильності своєї теорії. Він гляне в заповіт, прочитає ім'я спадкоємця й тоді повірить, що ваші переслідування ніяк не пов'язані з війною проти нього особисто, – я молола перше, що спадало на думку, виправдовуючи Георгія та водночас гарячково міркуючи, що робити.

Адже Жорик, напевно, й не глянув у заповіт. Схопив цей оригінал у конверті та кинувся навтьоки. Покаже він зараз Марійці того конверта, вона зрозуміє, що може бути розсекречена (в заповіті ж стоїть не її ім'я), і вте-че тихцем, тільки її й бачили... Ось лише незрозуміло, якщо ім'я в документі не її, чому ж вона так завзято на-полягала, щоб ми їй цей заповіт принесли?

– Не побачить він там імені! – спершу вилаявся, а потім прокричав Лихогон. – Я ж пояснював. Роберт Аль-бертович уявлення не має, як звуть спадкоємця. Знає тільки вік і стать. Він припинив будь-яке спілкування з матір'ю цього самого спадкоємця, задовго до появи дитини на світ. Дівчина з гордості не побажала зізнатися Робертові, що вагітна. «Розсталися, так розсталися, – заявила вона, коли Роберт довідався від спільних знай-омих про народження дитини й примчав у пологовий будинок, – і дай нам із сином спокій, будь ласка. Твоя не-стерпна вдача шкодить дитячій психіці». Роберт Альбертович жахливо образився й на багато років викреслив усе те з пам'яті. Потім покаявся, заходився шукати, але запізно. Відомо тільки, що мати спадкоємця незабаром вийшла заміж за іншого, змінила прізвище й адресу, зникла... у цьому, як його? У вирі життя. Роберт довіряв мені й знав, що я нізащо не порушуватиму волю вмираючого й взагалі не використовуватиму будь-які папери не на благо клієнта. Потрібно було скласти заповіт інакше, але перед смертю Песов став не такий обачний у справах... І категоричніший у рішеннях. Мої поради досягли його вух, але не торкнулися думок. А приватні но-таріуси, як відомо, погоджувалися приймати від багатих клієнтів ще й не такі дива. Ось, подивіться самі, – Лихогон простяг мені примірник своєї угоди з Песовим, у якій небіжчик доручав детективу пошуки свого чада й передання цьому самому знайді заповіту. Причому, особисто в руки. – А особисто в руки, – провадив Лихо-гон, – тому, що заповіт говорить: «Пред'явник цього є спадкоємцем, якому я залишаю...» Далі йде перелік запо-віданого. У сукупності все це складає приблизно половину майна Песова. Нижче перелічується все інше, з вка-зівкою, що воно передається в користування племіннику Роберта Альбертовича. Тобто частина статків запові-дана на пред'явника. Ось чому важливо, щоб цей заповіт не потрапив ні в чиї лихі руки. Бо доведеться подава-ти в суд, морочитися з розглядом...

Миттю все стало на свої місця. Секретарка Марія підслухала чи під час виконання службових обов’язків до-відалася про таке формулювання заповіту й вирішила збагатитися. Воювати з Лихогоном самостійно вона не зважувалася, тому вирішила використовувати для цієї мети Георгія, бо мудро розсудила, що відома на все мі-сто конкуренція детективів підстьобне Собаневського до активних дій. Отже, Марійка свого домоглася. Заповіт уже їде до неї в руки. Чергова порція наївного ляпання віями повинна була відвернути Георгія від підозр щодо незрозумілого формулювання заповіту: «Ах, ну звісно! Таточко ж так до самої смерті й не дізнався, під яким прізвищем я тепер живу... Забув запитати, неборака. Він же не міг подумати, що братик не підпустить мене до паперів покійного й що конверт із написом «Передати в руки моєї дочки», так і не потрапить до мене. Не знав він також, що нотаріус, який зберігає другий примірник заповіту й зобов'язаний простежити за правильним ве-денням цієї справи, виявиться підкупленим...» При цьому Марійка так зворушливо зітхатиме через погіршення розумових здібностей у зв'язку з хворобою батька, так щиро обуриться підлістю й безпринципністю Лихогона, що зачарований Георгій не помітить підступу.

Пальці не слухалися, а номер Георгія, коли я нарешті натисла потрібну кнопку на телефоні, виявився відім-кнутим.

88

«Спересердя відімкнув цього викривача і забув увімкнути, коли небезпека минула. Жах! Невже йому не ці-каво, навіщо я дзвонила! Ось тобі й турботливий чоловік. Може, мені допомога була потрібна, а він тут теле-фони відмикає...»

– Його треба наздогнати! – замість продовження розмови заворушилась я. – Знаю, куди він поїхав!– Накажете таранити ваш «Форд»? – презирливо поморщився Лихогон. – Тобто можна, звичайно, відібрати

заповіт силоміць. Але я все-таки розраховую на порядність колишнього однокласника. Гадаю, варто почекати, поки він виявиться десь у телефонізованому місці й просто все йому пояснити, зажадати вибачень і повернення вкраденого. Наскільки я знаю Собаневського, першого ми не дочекаємося нізащо, а ось на друге можна роз-раховувати.

– Усе не так просто! – часу на пояснення зовсім не було. Я безглуздо підстрибувала, крутилася навколо Ли-хогона намагаючись визначитися: можна його ненав'язливо підштовхнути до виходу, чи він вирішить давати здачі. – Він їде туди, де покаже заповіт іншій людині. А той інший його відбере й нізащо вже не віддасть!

– Відбере? – скривився Лихогон. Він випнув губи, немов скуштувати на смак хотів це незвичне слово. – Відбере в Собаневського? Що це за важкоатлет?

– Це Марія! – безпорадно силкуючись зіпхнути Лихогона з місця, заголосила я. – Секретарка Песова, яка видала себе нам за скривдженого спадкоємця!

– Його треба наздогнати! – миттєво оцінив ситуацію Петро Степанович і кинувся до машини.Якби стривожена Лизавета не підхопила мене, я б, напевне, торохнулась об підлогу – настільки несподівано

опора зрушила з місця.

Розділ дев'ятнадцятий, котрий мовчки ставить запитання без відповідей

У голові крутилося банальне: «Який детектив обходиться без гонитви?» Відразу, як порятунок, народилося: «Цей – обходиться. Повинен обійтися».

– Зменшуйте швидкість, – скомандувала я Лихогону, коли білий «Форд» уже з'явився на обрії. – Тепер точ-но зрозуміло, що він їде на дачу. Я знаю іншу дорогу. Поїдемо навпрошки й виявимося на перехресті задовго до Георгія.

– З чого ви взяли, що Собаневський не знає цієї дороги? – і не думаючи виконувати мої вимоги, поцікавився Лихогон. Майже впираючись головою в стелю авто, він звисока поглядав на дорогу й чіпко стискав кермо кін-чиками пальців.

Ліза з жахом спостерігала за дорогою, що кидалася під колеса. У поспіху вона всілася поруч із водієм. Кон-вульсивно смикаючи мою руку, котру навіщось забрала до себе на переднє сидіння, Ліза верещала щоразу, ко-ли авто підстрибувало на вибоях. Вереск був безперервний.

– Він знає, – роз'яснила я, – саме тому нізащо нею не поїде. Георгій не любить поганих доріг і хвацької їзди.– Куди звертати? – відразу поцікавився Лихогон.Лизавета невиразно простогнала щось, уперлася окулярами мені в долоню й затихла.До потрібного перехрестя ми добралися за лічені хвилини.– Гальмуйте, – скомандувала я.– Це я гальмую?! – обурився Петро Степанович.– Господи! – не витримала я. – Це було прохання, а не докір. Та зупиніться ж нарешті! Приїхали.Лихогон, якому, як я тепер розуміла, зовсім не випадково дали таке прізвище, знехотя зупинив машину. Ми

з Лізою блискавично вискочили на твердий ґрунт.– Усі цілі? – дбайливо поцікавилася секретарка.– Ну й що ми збираємося починати? – зацікавлено втупився Лихогон у моє натхненне й позначене пошуком

ідей обличчя. – Влаштуємо кордон упоперек дороги? Своє авто для такої мети виділяти відмовляюся...Звіддаля вже почулося ревіння рідного мотора. Хоча, напевне, впізнати своє авто з такої відстані, загалом,

навряд чи можна. У будь-якому разі, чи то інтуїтивно, чи дійсно на слух я визначила, що це їде саме моя, а не якась інша машина. За кілька секунд дійсність підтвердила цей факт, коли змалювався силует «Форда».

– Стійте тут. Я зупиню його, – не сказати щоб зовсім безстрашно я стала на шляху власного чоловіка. – Не зачавить же він мене, справді. Головне, щоб розгледів і впізнав...

Мене засліпило мною ж бездоганно відмитими фарами; громаддя авто з гуркотом летіло просто на мене, не виявляючи нінайменших ознак родинних почуттів.

«Може, за кермом уже не Георгій? Може, він не дивиться на дорогу? Може, він ударився головою, занеду-жав і тепер близьких не впізнає?» – металося в мене в голові щось панічне, закликаючи здатися й відійти з до-роги.

Я заплющила очі, приготувалася вже бу-ти зім'ятою на корж. Найбільше засмучувало, що вигляд після такої катастрофи і я, і «Форд» мали б огидний. Ніколи не хотіла такої смерті. Перетворитися на бридку калюжу й скалічити при цьому своє улюблене авто... Що може бути жахливіше?

Зважаючи на звук, щось змінилося. Я розплющила очі.«Форд» уже зупинився й тепер різко дав задній хід. Я побігла за ним, розмахуючи руками та гукаючи щось

незрозуміле: «Сюди! До мене! Швидше!» Суворо дотримуючись швидкості мого переміщення, авто обережно віддалялося. Я ображено зупинилась, взяла руки в боки.

– Знайшов час для ігор! – гукнула я Георгію.

89

– Ти що, після укусу оси занедужала й не відрізняєш своїх від чужих? – поцікавився Георгій у телефон. – Припини за мною гнатися з таким виглядом, начебто збираєшся шибки побити. Якщо заспокоїлася, то сідай у машину. І скажи цьому Лихогонові, щоб забирався. Більше він брудним справам не сприятиме, це я гарантую.

– Це не він! – закричала я так, начебто говорила не з телефоном, а зі справжнім Георгієм, який сидів у ма-шині, – це ми сприяємо злочинцям! Марія – не Марія зовсім. Точніше Марія, та не та. Вона – студентка-заоч-ниця Академії культури, яка працювала раніше в покійного Песова. Нічого спільного зі справжнім спадкоєм-цем не має. Лжекузен – її спільник і одногрупник. А справжній лжекузен, точніше, не кузен ніякий, а просто Песов Леонід Маркович, племінник Песова Роберта Альбертовича – якраз і є той, кого ти прийняв за алібі.

– Це я й без тебе знаю, – приголомшив мене Георгій. – А Лихогон – працює на них. Не здивуюся навіть, як-що все підлаштовано ним самим. Тільки ось у чому суть цього плану? Навіщо їм усе це? Перевірити є тільки один шанс – вдавати, що ми їм віримо. Замовниця просила викрасти заповіт з офісу Лихогона? Ось, будь ласка, викрав. Тепер подивлюся, що вона робитиме далі. Тоді відразу стане зрозуміло, для чого вони затіяли всю істо-рію. Допетрала? Інакше тут не розібратися. Для нас влаштували чудовий спектакль. Давай додивимось його до кінця, гаразд? Заспокойся, будь ласка, і не заважай мені працювати. Усе зрозуміла? Тепер повертайся до них у машину, скажеш, мовляв, я відмовився вести переговори й поїхав, – тепер Георгій уже заспокоївся й просто давав суворі вказівки. – Заведеш їх кудись подалі. Я проберуся на дачу й вручу Марійці конверта. Подивимося, що вона з ним робитиме.

– Та послухай же! – я вже давно намагалася вибрати паузу, щоб увірватися в його промову. – Я знаю, що вона з ним робитиме. Лихогон не працює на лжекузена. Лихогон працює на Леоніда Песова.

– А я тобі про що? – не вгавав Жорик. – Жах! Ти нікого крім себе не чуєш. Лихогон працює на Леоніда, а Песов і наша Марійка – одна зграя. Щоб зрозуміти, чого вони хочуть, я збираюся вдавати, буцімто ні про що не підозрюю. Віддам Марійці заповіт і розгадаю нарешті, до чого було влаштовувати весь цей безглуздий спектакль. Не заради зйомок режисерського етюду, справді! Мо-же, щоб прибрати нашу агенцію з дороги Ли-хогона? Візьмуть зараз і обвинуватять мене в злодійстві. Ну, та на цей випадок у мене є запис Маріїних про-хань викрасти її заповіт. І потім, Лихогон, звичайно, людина негарна, але до таких ницих методів конкурентної боротьби навряд чи опуститься...

– Жорочко, послухай же мене! – благала я. – Марія забере в тебе заповіт і помчить до найближчого нотаріу-са, щоб дати йому хід.

– Тобто? Який хід? Що ти знову навигадувала? Будь ласка, заспокойся...– Р-р-р-р-р!!! – загарчала я на всю околицю, і, здається, домоглася свого: Георгій замовк. – Знаєш що? Про-

читай його! Мені ти все одно не повіриш. Візьми й прочитай його!– Кого?Я подумки порахувала до десяти. – У тебе є викрадений із сейфа в Лихогона конверт. У конверті – оригінал.– Великий?– Хто?– Оригінал? Ну, знаєш, звичайно кажуть: «Великий оригінал цей ваш товариш». Ось я й запитую, у конверті

великий оригінал, чи так собі, пересічний тип, ні риба ні м'ясо, – Жорик говорив так, начебто вже прийняв рі-шення ні в чому мені не відмовляти. Вирішив, мовляв, із божевільною не сперечатися. Погоджувався, спокійно очікуючи моменту, щоб без завдання ще більших травм моїй психіці обірвати зв'язок і викликати по телефону лікарів. Я раптом зрозуміла, що навряд чи варто дивуватися з такого ставлення. Досить згадати, як я поводила-ся в момент останньої нашої зустрічі. Точніше поводилась так не сама я, а Глухий Виловлювальний Кут у моїй голові. Але Георгію цього, здається, не можна було пояснити. Крім того, я уявила, якою зараз він мене бачить. То з диким лементом кидалася під колеса, то гналася за «Фордом», розмахуючи кулаками, тепер гала-сую на все місто, забуваючи про динаміки в слухавці.

Потрібно було негайно переконати чоловіка.– Жорочко, послухай, – я абсолютно здорова. Уловлювальний Кут уже минувся. Тепер усе зрозуміло. Ну

хочеш, я скажу тобі щось таке... Постав запитання для перевірки моєї психіки...– Як звали президента США, що правив під час їхньої громадянської війни?– раптом поцікавився Георгій, –

Авраам...– Теж мені перевірочки, – пирхнула я, – звичайно, Форд! Це запитання на ерудицію, а не на врівноваже-

ність психіки...– Хто?! – Георгій на тому кінці, здається, остаточно впав у паніку. – Слухай, ти головою сьогодні не била-

ся? На звичайні наслідки укусу не схоже...– Билася, – люб'язно відповіла я. – Падала зі стелі Лихогонові на кощаві коліна. Але не в цьому річ, – отут я

усвідомила свою помилку, – ой, ну подумаєш, обмовилася. Лінкольн же теж машина. От я й переплутала. Розу-мієш? Слухай, ти мене так ніколи не зрозумієш. Розкрий, будь ласка, конверта й прочитай нарешті цей заповіт. Відразу ж усе стане зрозуміло. Ти везеш злочинниці в руки знаряддя злочину! А Лихогон працював раніше на небіжчика, а тепер на живого Песова. На справжнього племінника. Я угоду бачила. На власні очі. Тепер, ві-риш?

За якийсь час «Форд» невпевнено загурчав і, остаточно переконаний у правоті господині, покладливо під'їхав до моїх ніг.

90

– Ну що, чортяко, знову накрутив?! – посміхаючись, привітав Георгій Петра Степановича, коли обоє виліз-ли з машин. У порівнянні з незграбним велетнем Лихогоном Жорик здавався на подив добре скроєною, але якоюсь не надто значною істотою.

– Прошу уточнити, чи давно ви почали звертатися самі до себе вголос? – чемно поцікавився Петро Степано-вич у колишнього однокласника. – Адже це ви заварили таку кашу... Втім, я вже давно звик, що будь-яка каша, заварена не з моєї ініціативи, виявляється справою ваших рук. Здається, це доля.

Георгій трохи подумав, мабуть, зважуючи: чи не образлива почута фраза; напевне, визнав її навіть втіш-ною, тому запитливо глянув на мене (чи не помітила я прихованого глузування? Ні?), широко посміхнувся, простяг колишньому однокласникові руку. Ми з Лізою сентиментально аплодували цьому рукостисканню й об-мінювалися багатозначними поглядами. Здається, мав рацію Лихогон, тепер нам із Лізою доведеться дружити родинами.

– Здається, усе добре кінчається, – посміхнулася Ліза.– На жаль, усе тільки починається, – похмуро прокоментувала я, повертаючи присутніх до реальності. – Що

робитимемо, добродії? Зображатимемо караючий меч правосуддя, чи просто запобігатимемо несправедливо-сті?

Відверто кажучи, Марію було просто шкода.– Дуже сподіваюся, що коли Марійка дізналася про твій візит у Академію, Катю, їй стало зрозуміло, що во-

на провалилась, і дівчинка давно втекла, – озвучив мої думки Георгій. – Ще до прослуховування запису я при-мудрився повідомити Тимкові з Марією, що моя дружина розмовляла з одногрупниками лжекузена...

– Якого запису?! – зойкнула я.– Ой, ну звичайного запису, – раптом застогнав Георгій, – знайшла час розпитувати...– Стривай, а звідкіля ти знаєш про те, що Марійка – це не Марайка зовсім? – не вгавала я. – Ти сказав, що я

тебе цією новиною не здивувала...– Ні, ну трохи здивувала, звичайно, – здав назад Жорик. – Про те, що Марія працювала секретарем, я, при-

міром, не знав. А про те, що мене для фільму викрадали, знав...– До речі, що ви там говорили про викрадення? Якщо моя людина когось викрадає і не доводить до мого ві-

дома, це здається вже підозрілим... Розкажіть-но, – втрутився Лихогон.– Спочатку про запис, – запротестувала я, а потім додала тоном сварлива тітка з черги: – Я перша займала!– Хто крайній? – тихо поцікавилася Ліза. – У мене теж є запитання. Зважаючи на розмови, Катя дружина

Георгія. Я щось нічого не розумію... Вона ж удова. Або вона його вдова, або – не його дружина. Поясніть! Я повинна знати, з ким дружити родинами. Зрозуміло, на швидкій відповіді я не наполягаю. Після відповідей на інші запитання, мене цілком влаштує. Я ж остання підійшла.

Звідтоді, як Ліза перестала впадати в маразм у присутності Лихогона, на неї приємно було подивитися. Пе-тро Степанович напружено завмирав щоразу, коли Ліза розтуляла рота, побоюючись якоїсь дурниці, й блажен-но посміхався, коли вона закінчувала говорити. У зверненому до коханої погляді Лихогона були замилування й навіть, здається, гордощі. Хоча б щось гарне було в усій цій історії: допомогли людям визначитися зі стосун-ками.

– Ну гаразд, – під загальним натиском Георгій впокорився, – якщо ти обіцяєш мені всепрощення, я розпо-вім.

Я пообіцяла, та непомітно схрестила при цьому пальці: не люблю бути зобов'язаною суворо дотримуватися чогось по відношенню до Жорика. Проте чоловік повірив і перейшов до самовикриття:

– Розумієш... Я тут отримав нарешті гроші з попередньої справи... Пам'ятаєш, нам ще винні залишалися? Пам'ятаєш, ми планували части-ну отриманого витратити на розвиток фірми... Отож я й витратив, – потім Ге-оргій раптом згадав про своє підозріливе ставлення до Лихогона. – Не запитуй, зараз не час і не місце, – спій-мав він мене на тому, як я набирала повітря для нової серії запитань. У його інтонаціях чітко чулася: «Зараз ми не в такому товаристві, щоб я міг бути відвертий».

– Можете не таїтися, – втрутився Лихогон. – Кодове слово «запис» і розмова про те, куди витратити гроші, останнього місяця в мене асоціюється тільки з одним – із цифровим диктофоном-авторучкою. Є в мене підоз-ри...

– З тим диктофоном, що продавався у відомого нам обом громадянина Мелі? – поцікавився Георгій, не над-то приховуючи радість першого власника.

– Я так і знав! – Лихогон вдав, що збирається рвати на собі волосся. – Ви купили його, так?– Катерино, залізь до себе в кишеню піджака й дістань авторучку, – твердо скомандував Георгій.Я здивовано підкорилася.– Це він! Моя мрія! Ви знову випередили мене, Собаневський... Я ж збирався купити його буквально днями,

– Лихогон заходився пояснювати Лізі. – Лізонько, повір, це дуже важлива річ. У авторучку вмонтовано дикто-фон, який записує інформацію на мікросхеми пам'яті, що є в тілі ручки. Вмикається диктофон тільки тоді, коли його носій починає говорити. Тишу він не записує. Відмикаається, коли голосові шуми стихають. Уловлює чу-дово. Навіть якщо я буду розмовляти з тобою з далекого кутка кабінету, твій диктофон чудово запише мої сло-ва. Потім ти спокійнісінько підімкнеш свою авторучку до комп'ютера й прослухаєш записане. Крім того, авто-ручка може працювати і як передавач. Якщо база не надто віддалена, можна слухати розмови в прямому ефірі.

– Ти підслуховував мене?! – я була не стільки обурена, скільки втішена такою підвищеною увагою Георгія до моєї персони.

91

– Ну а що я тут ще міг зробити? У тебе просто на обличчі було написано: «Збираюся вести розслідування сама». Тоді, після собаки. Пам'ятаєш? Ти спочатку впала в апатію, а потім я передав куті меду з підбадьорен-ням...

– Атож. Я вирішила, що раз сама винна в провалі справи, значить «мені й жмуритися»...– А в мене саме з собою було це придбання – диктофон-авторучка. Хотів спочатку тобі про нього розпові-

сти, а потім вирішив його на тобі й виробувати. Потрібно ж на комусь експериментувати...– І як працює? – діловито поцікавився Лихогон.– Чудово, – безжально відповів Георгій, – і всі твої ранкові розмови вдома, й спілкування з Томкіним, і на-

віть деякі думки вголос – усе це я прослухав, щойно приїхав на дачу.– Але ж на дачі нема комп'ютера? – здиву-валась я.– Ти пам'ятаєш, що обіцяла не ображатися? – про всяк випадок поцікавився Георгій. – Загалом, я вирішив

поки що не говорити тобі про диктофон. Коли ти заснула після укусу оси, я тихенько злив звук на комп'ютер і переписав на звичайну магнітофонну касету. Переписуючи, я, звичайно ж, відімкнув звук. Не хотів тебе буди-ти. І, якщо чесно, не хотів, щоб ти довідалася про моє придбання передчасно.

– Тільки не кажи, що це ти нацькував осу, щоб мати можливість спокійно користатися комп'ютером, – про-стогнала я.

– Ну, тут ти мені надто лестиш, – посміхнувся Георгій. – Природних сил на роботу поки що не наймав. А в тому, що Провидіння трішки допомогло, моєї провини нема. Тобто, я хотів сказати: дуже погано, що оса на те-бя напала й ти не могла розмовляти. Зовсім не вважаю це дарунком небес... Просто, знаєш, ти така прекрасна, коли мовчиш... – Георгій і сам заплутався.

Смертельна образа не опанувала мене тільки через крайній ступінь цікавості.– А як передавач ти його використовувати не пробував? – Лихогон так просто вгамуватися не міг – був ціл-

ком захоплений розгляданням цієї технічної новинки.– Теж нічого, – запевнив Георгій, – тобто перешкоди всілякі йдуть, звичайно. Але в основному все чути.– На кому це ти його як передавач устиг випробувати?! – насупилась я.– Та на тому ж самому, – зізнався Георгій, – я, як тобі відомо, на диво постійний.– Чудово! – вигукнув Лихогон після ретельного огляду авторучки. – Я його куплю! Ви ж знаєте, напевно, –

тут Лихогон підморгнув нам із Лізою з виглядом перемож-ця, – Меля під замовлення може зробити що завгодно...

– Але на це потрібен час, – не втримався Жорик.– Зате мій прилад буде досконаліший. Ви ж поділитеся думками про недоліки, щоб Меля міг усунути їх у

наступних моделях?– Скільки ж коштує цей прилад, якщо через нього стільки галасу? – я вчасно згадала про обіцянку не зчиня-

ти скандали, тому не наполягала на відповіді, а змінила тему. – До речі, чого від тебе Марійка тоді хотіла? На-віщо ти їздив до неї?

Георгій відмахнувся.– Чергові слізні благання забрати заповіт із сейфа Лихогона. Це, мовляв, остання надія відновити справед-

ливість. Вони з Тимком придумали, як нейтралізувати собаку й навіть нешкідливого снодійного для бідолаш-ного звіра купити встигли. Дитячий садок! Я з ними швиденько погодився, забрав магнітофон і пішов у нашу кімнату – твої размови слухати. У машині-бо лише диски тепер слухати можна, – це Георгій бовкнув уже не стільки для мене, скільки для Лихогонових заздрощів, потім знову заговорив по-людськи: – Як почув я про Академію, так за тобою і рвонув. Безліч усього обговорити потрібно було, – останні слова бальзамом розлили-ся по моїй багатостраждальній душі, – Отож, – провадив Георгій, – під'їжджаю це я до будинку, дивлюся й ба-чу твою спину, що віддаляється. Це після того, як я тебе годину тому власноруч спати вклав. Загалом, довелося вистежувати тебе до самого Лізиного дому й випробувати, як наш диктофон виявляє себе в ролі передавача. Твої розмови з Лізою, слід додати, справили на мене жахливе враження... Як би його висловитись... Із почутого можна було зробити висновок, що ти... Загалом, нібито збираєшся зустрітися з кимось у офісі в Лихогона. Удо-ма, мовляв, чоловік, на дачі – гості. Ніде прийняти, крім як у чужому офісі. Я, звичайно, вирішив, що ти просто Лізі мізки пудриш, щоб у офіс по заповіт проникнути. Але про всяк випадок усе-таки вирішив проконтролюва-ти.

– Це з чого ж ти зробив такий висновок? – я згадала розмову, де сама переважно мовчала, а Ліза торочила виключно про любов. Згадала й не змогла не розсміятися. – Так, справді дивно виходить. Добре, що ти не вдер-ся в офіс і не зображав Отелло.

– Він наробив багато інших дурниць, – запевнив Лихогон.– Не таких уже й дурниць, – кинувся виправдовуватися Георгій. – А що б ти робив на моєму місці? Така

плутанина навколо. Суцільні фальшивки. Усі грають якісь незрозумілі ролі. Єдиний шанс зрозуміти, що відбу-вається, – додивитися спектакль до кінця. Для цього потрібно вручити головній винній той нещасливий заповіт, перестрахуватися записами з її ідіотськими історіями, просто поспостерігати, що буде. По-моєму, здорове рі-шення. Загалом, стоїмо це ми з «Фордом» неподалік від вашого офісу. Дослухуємося з допомогою диво-ручки до того, що відбувається, переконуємося в повному твоєму, Катерино, провалі та вирішуємо попрацювати страхуванням. Тим більше, в диво-ручці вже батарейка сіла й слухати мені більше не було чого. От і вирішив: у тебе не вийшло – я продовжу. Пам'ятаєш, як ми колись міркували про грамотну роботу команди? Ну, коли кожен виконує свої власні обов'язки, але при цьому всі одне одного страхують...

92

– О, – радісно втрутився Лихогон, – я теж часто замислювався про парадокс функціонування групи. З одно-го боку, якщо всі компетентні в усьому, відбуваються постійні сутички й результативність роботи знижується через витрати енергії на взаємні прискіпування та суперечки. З іншого боку, якщо кожен знається тільки на певному відтинку діяльності, то кожен член групи стає незамінним. І, в крайньому випадку, взаємне страхуван-ня просто неможливе... Саме через цей парадокс я дотепер працюю сам.

– Але від цього, мій любий, – Георгій із задоволенням заглибився в тему, – ви припускаєтеся безлічі при-крих помилок. Ваше око, висловлюючись ненауково, постійно «замилюється», й ви вже не можете претендува-ти на об'єктивне бачення ситуації.

– Для боротьби з цим варто залучати найманих виконавців і консультантів, – повчально повідомив Лихогон.– Добродії! – втрутилась я. – Не час для повчань. Пустими міркуваннями зможете обмінятися й згодом. Мо-

же, варто все-таки повернутися до справи? Пропоную проїхатися до нас на дачу. Так би мовити, просто для очищення сумління. Сподіватимемось, підозрювана, яка здогадалася про те, що опинилась на межі викриття, полишила свої злочинні плани й зійшла зі сцени.

– А Тимко? – раптом стривожився Геор-гій. – Він же щиро прихильний до нашої аферистки. Як він перене-се таке розчарування? – такого турботливого Георгія я завжди любила й поважала. – До речі, хлопець міг силкуватися відстояти справедливість, міг протидіяти спробам Маріїної втечі...

Уява моя маніакально припускала гірший варіант розвитку сюжету.– І тоді вона закликала на допомогу лжекузена й Гору, котрі, звісно, тинялися десь поблизу, і з потенційної

злочинниці перетворилася на найсправжнісіньку... Що вони зробили з нашим Тимком?! – я налякала себе влас-ним припущенням більше за всіх і тепер, нікого не бажаючи слухати, рвалася до «Форда». Георгій мовчки схо-пив мене за руку, не відпускаючи, виграючи собі дорогоцінні хвилини для ухвали рішення.

– До чого тут Мишко? – не вгавав і Лихогон, міцно тримаючи мене за другу руку.– Про що взагалі йдеться? – підливала олію в загальне сум'яття Лизавета.Ніби лебідь, рак і щука, присутні розривали мене на клапті.– Значить так, – прийняв командування на себе Георгій, – по машинах! У тій самій комплектності, що й

прибули сюди. Таким чином, дорогою Катерина зможе відповісти на ваші запитання, а я – спокійно обмізкува-ти ситуацію. Думка про те, щоб узяти на службу осиний полк, дуже припала мені до смаку, – глузливо підмор-гнув мені чоловік і знову повернувся до серйозного тону: – Зустрінемося біля повороту на нашу вулицю й виз-начимось, як бути далі.

До чималого мого подиву, Лихогон був єдиним, хто беззаперечно підкорився розпорядженням Георгія. Ми з Лізою ще намагалися щось запитувати, проте Георгій не слухав, а Петро Степанович згріб нас обох у оберемок (мене – шанобливо, а Лізу – цілком по-хазяйськи, від чого та вкрилася щасливим рум'янцем) і потяг до свого авто. Дорогою я вдавала із себе Гая Юлія Цезаря, одночасно відповідаючи на всі запитання й на додачу вка-зуючи дорогу.

Розділ двадцятий, той, що заводитьпо інший бік сумління

– Слухай-но, я заплутався, – ображено пробурмотів Георгій, коли ми знову зустрілися. – Якщо лжекузен фальшивий, то й Гора мусить бути такий само. Проте Лихогон начебто не надто переймався через свого Миш-ка. Ніби Гора за нами й стежив, але не зі шкідливих спонукань, а для блага справи про спадщину...

Він згадав про свою диво-ручку та збадьорився. У сучасних чоловіків, мені здається, постулат «Якщо сила є, то розуму не треба» набув такого формулювання: «Є техніка – не треба ні сили, ні розуму», що ще шкідливі-ше. Я зітхнула, осудливо похитуючи головою. Намагаючись не наробити галасу, ми з чоловіком покрадьки пробиралися до хвіртки батьківської дачі. «Форда», Лизавету й Лихогона залишили в кінці вулиці. Домовили-ся зв'язатись телефоном у разі, коли виявиться, що Марійки на дачі нема. Коли Жорик хотів повідомити щось, він зупиняв мене, багатозначно прикладав палець до губів і шепотів свої підозри. Я не відповідала, сприймаю-чи прикладений Жориком до губів палець як прохання мовчати.

– Ну чого ж ти мовчиш?! Поясни мені щось! – заходився суперечити сам собі Геор-гій. – Треба було саджати тебе у «Форд». Скажи, стежить Лихогон за спадкоємцем, чи ні?

– Стежить, – я не зважилася далі випробовувати Жорчину психіку мовчанням.– Виходить, Гора – подвійний агент... Чорт зна що! І на лжекузена працює, інакше б мене не викрадав, і на

Лихогона, тому що від його імені за спадкоємицею стежить...– Гадаєш, Маруська спадкоємиця? – глузливо поцікавилась я. – Ні. Точно відомо, що спадкоємець не дів-

чинка.– А хто? – Виловлювальний Кут, здається, дістався й до Георгія. – Себто, а навіщо тоді Лихогон наслав на

нас Гору?– Не знаю, – роздратовано знизала я плечима, – Петро Степанович каже, що багато чого сам не розуміє.

Обіцяє з’ясувати якомога швидше. Ти краще не про них, а про нас подумай! Чого ми скрадаємося? Що робит-имемо, як Марійка виявиться вдома?

– Головне – поводитися природно. Вдамо, що не здогадуємося ні про що. Скажемо, мовляв, заповіт дістали, але віддавати поки не будемо. Вона, звичайно, обуриться. А ми їй у відповідь: формулювання заповіту таке, що жоден нотаріус його за діючий документ не прийме. Скажемо, що збираємося з юристами на тему цього фор-мулювання консультуватися чи з іншими мракобісами вітчизняного законодавства...

93

– І таку поведінку ти називаєш природною?! Скажи хоча б, навіщо молоти всю цю нісенітницю?– А на те, щоб докопатися до суті планів нашої аферистки. Розсуди сама: якби ми зараз накинулися на неї з

обвинуваченнями, вона ж почала б відмовлятися, так нічого й не пояснила б. Що вона збирається робити з за-повітом далі? Навіть якщо нотаріус погодиться ввести Марійку в права спадщини...

– Що імовірно, бо він у принципі продажний, раз купився за платню Песова й погодився приймати таке без-глузде формулювання заповіту.

– Навіть якщо нотаріус погодиться... Але що Марія планує робити з судовим позовом, який відразу пода-дуть на неї справжній Песов, Лихогон і ще купа всіяких експертів? Не думає ж вона, що племінник покійного залишить її нахабство безкарним? Я не розумію. Нехай розповість, що далі. Надія все-таки роздобути заповіт повинна вплинути на ступінь її відвертості.

– Знову поллє нас чарівними порціями ароматизованої неправди, – скептично зауважила я.– Може, й так, але спробувати варто. Не залякувати ж її жорсткими вимогами щиросердих зізнань? Втім,

напевне, доведеться, якщо обманом нічого не вдасться дізнатися. Краще б її там взагалі не було. Не хочеться мені з дівчиськом воювати.

– То може, нехай іде собі своєю дорогою? Нас хіба обходить її злочинна сутність? Вчасно зорієнтувались, заповіт від лжеспадкоємців уберегли, й добре...

Георгій заперечно помотав головою.– Нехай спершу пояснить, що все це означає. Між іншим, нам із тобою на неї треба б люто визвіритися, а

ми гуманізмом страждаємо. Вона ж нас, як останніх ідіотів, використовувати намагалася.– Не зуміла ж, – чомусь мені раптом схотілося заступитися за Марійку, – виходить, і гніватися нема чого.

Сумно, звичайно, що така чарівна панянка виявилася ворогом. Та й Тимко до неї так серцем прикипів...Від згадки про Тимка ми обоє згадали й про небезпеку, що, можливо, загрожувала хлопцеві, та мовчки ру-

шили до будинку. Перелазити через батьківський паркан із цього боку раніше не доводилося. Для проникнення на свою територію досі користувалися рипучою хвірткою чи громохкими ворітьми.

– Ні, це вже занадто! – прошепотів Георгій, вказуючи на сусідський паркан. Звідти поквапливо ретирувався Гора, тобто ми бачили його рухливий силует. – Наздогнати його, чи що? Гаразд, із ним потім розберемося...

Я підійшла під вікно веранди й обережно спробувала зазирнути всередину. Звідти чулася неголосна музика, супроводжувана приглушеною розмовою. Слів розібрати не можна було, але говорили вочевидь про щось особисте. Крізь тканину я дивитися не вміла. Вікно веранди недавно власноручно зашторила наглухо, щоб не підглядали там усякі... Сама від себе зашторювала, виходить.

– Голос начебто Артемів. Живий, значиться, – більше жестами, ніж словами повідомив Георгій. – Нічого цікавого тут не довідаємося. Будемо заходити.

І ми пішли. Тобто саме навпаки, знову вийшли на вулицю. А потім уже коректно зарипіли хвірткою і, весе-ло перемовляючись, постали на порозі дачі.

– Така чудова погода, а ви в приміщенні! – широко посміхнувся Георгій. – А похмурі чого такі? У нас гарні новини.

Молодь наша справді вигляд мала якийсь прибитий. Заплакана Марійка дивилася просто перед собою, а скуйовджений Тимко ховав очі десь у глибині своєї чашки з чаєм.

– Ми дістали заповіт! – Георгій очевидячки намагався покращити присутнім настрій. – То що з вами?– Дістали заповіт? – в один голос заволали Тимко й Марія і зовсім однаково неприродно витріщили очі. –

Правда?!– Що за дурне запитання? Якщо я беруся до справи, то завжди доводжу її до кінця. Заповіт у мене. Тільки я

його вам не віддам, – Жорик раптом згадав мультик про листоношу Пєчкіна. – Не віддам. Тому що у вас доку-ментів нема.

– Вуса й хвіст – їхні документи, – підтримала я чоловіків жарт.– Стривайте, а навіщо нам документи? – пожвавився Тимко, й мені здалося, що неможливість отримання

Марійкою заповіту збудила в ньому якусь невиразну надію. – Що там таке в цьому заповіті?– Жахливо безграмотне формулювання. І куди тільки нотаріус дивився? – вдавано похмуро промовив Геор-

гій. – Але нічого, ми залучимо найкращих юристів і відвоюємо своє право на спадщину...– Не треба, – дуже спокійно озвалася раптом Марійка, котра весь цей час мовчала, – нема в нас ніяких прав.

– Мертвотна блідість нерухомого обличчя чомусь робила її очі яскравішими. В неї ворушилися тільки губи, на нижній виднілася крапелька крові. – А нотаріус дивився в гаманець до Роберта Альбертовича та на мої ноги, – тут Марійка знову прикусила губу й рвучко відвернулася, сховалася за копицею розсипаного волосся.

Ми з Георгієм стурбовано перезирнулись.– Та не слухайте ви її! – закричав раптом Артем несподівано хрипким голосом. – Вона й не такого про себе

зараз наговорить. Не бачите хіба, що в людини нервовий зрив?– Нема в мене ніякого зриву, – спокійно заперечила Марія, опановуючи себе й знову звертаючись до нас.

Зараз вона зовсім не була схожа на лялькову солоденьку панянку, котру ми знали в ній протягом всього цього часу. Марія підтягла ноги на табурет, зсутулилася, обійняла обома руками коліна, насупилась, докірливо гля-нула на Артема. – Я знаю, що кажу. Заповіт потрібно повернути назад. Здати в руки Михайлові, який постійно десь тут околицями тиняється. А мене теж треба здати. Або в міліцію, або просто в руки Лихогону. Той напев-но вже знає, що зі мною робити, раз так активно підтримує стеження.

94

– Лихогон запевняє, що й не думав за тобою стежити, – раптом заговорила я, несподівано для самої себе по-рушуючи Жорикові вказівки щодо конспірації, – його можна не боятися. Заповіт уже в нас...

– Ні, ні, – Марія посміхнулася, – ви, Катю, як завше, бачите в мені щось краще, ніж насправді. Не хочеться вас розчаровувати, але... Я хочу повернути заповіт зовсім не тому, що злякалася Лихогонових погроз і через це вирішила припинити боротьбу за справедливість... Ні, зовсім ні. Я саме вирішила розпочати цю боротьбу...

– Припини! – втрутився раптом Артем. – Досить того, що ми просто повернемо заповіт...– Для кого досить? – Марійка глузливо підняла брови. – Для заспокоєння мого сумління? Так. Але хіба во-

но заслуговує на спокій? Оце вже ні. Якщо йти, то до кінця. Навіть якщо йдеш назад.– Заради чого? – Артем дивився на неї дивним поглядом. – Ти й дядька Жорика з Катрею поставиш у дур-

нувате становище, й себе. Вони ж зобов'язані будуть із цим знанням щось робити... Втім, – Тимко з надією глянув Жорикові у вічі, – можливо, проблему ще вдасться не випустити за стіни цього будинку. Повернемо за-повіт – і справу скінчено.

– Не знаю, – кволо промовила Марія, – після того, що ти тут наговорив, мені все байдуже.– Ой, – Тимко раптом почервонів, – ну Марусю, ну я ж, типу, зопалу. От уже не очікував, що ти через це

зважишся, типу, на таке...– А як мені тобі, дурневі, ще довести, що я не така?Здається, ми були свідками чергового підступу Амура. Попри сильне бажання віддалитися й залишити мо-

лодь на його піклування, я все-таки вирішила втрутитися.– Кгм! – синхронно зі мною вирішив діяти Георгій. – Йому доводити не треба, – Жорик глузливо глянув на

Марію, – він уже по вуха в ідеалізмі. Ти краще нам доведи. Бо всі ці перевтілення з жертви атвокатастрофи в кіноактрису, потім у секретарку... Від такого, знаєш, про кого завгодно як саме про «таку» й подумаєш.

У всіх присутніх, включаючи мене, відвисли щелепи. За мить заговорили всі хором.– То ви знали?– Це не те, що ти думаєш!– А як же конспірація?Потім ми також синхронно замовкли і втупились у Георгія, кожен у своєму чеканні.– Ну а чого тягти? – Жорик усе-таки зберіг за мною право з'ясування стосунків. – Так би ще півгодини хо-

дили колами, а тут відразу ясно – доведеться відверто зізнаватися. Головне, «а» сказано, тоді в проголошенні «б» можна й підсобити.

Я посміхнулася, розуміючи, що Георгій невиправний. Усе життя він сам ставить найсуворіші заборони, сам їх порушує, а страждає потім через ці порушення не сам, а разом зі мною, бо я, чесна дружина, всі прикрощі зобов'язана з ним ділити.

– Ми справді багато чого знаємо, – суворо звернувся Георгій до Марії, – але хочемо почути добровільне зіз-нання. Бажано докладне. Від ступеню його правдивості залежатиме ваша подальша доля, дівчино.

– Не лякай людину! – заступилась я, розуміючи, що власна доля зараз розбитому серцю Марії абсолютно байдужа й що тиснути потрібно зовсім на інші місця. – Вона й так сама себе вже перелякала до покусаних гу-бів. Марійко, поясни до пуття, що відбувається? Тобто, про все, що стосується твоїх прав на заповіт, ми й самі знаємо. А ось чому ти вирішила зізнатися?

Марія зовсім не по-ляльковому потягла но-сом, що чомусь додало мені симпатії до цієї панянки.– Через мене, – подав свій нетактовний голос Артем, – знову все, типу, через мене. Я мав дурість, типу, на-

кинутися на Кінгконга й справив тим самим на Марію, типу, враження. От вона й не змогла більше обманюва-ти... Знав би, типу – й пальцем би не поворухнув, ще й чаю б цьому Кінгконгу запропонував. Аби Маруська, типу, спокійно почувалася.

– Дурень ти, – незлостиво огризнулася Марія, проте, густо почервоніла, – нічого не через тебе. Взагалі че-рез усіх, – тут Марійка зволила подивитися все-таки на нас із Георгієм. – Ви так добре до мене поставилися. Виявилися такими сердечними людьми... Навіть у будинку в себе оселили. Я ж бо думала, нацькую двох пу-стих корисливих конкурентів одного на одного, а сама, поки вони гризтимуться, облаштовуватиму свої справи. Я ж вас по Лихогону оцінювала. Думала, й ви такі само.

– Чим же тобі так Петро Степанович не догодив?– Що ж це за радник такий, котрий умираючому дозволяє настільки жахливий заповіт залишати?! – відразу

завелася Марійка. – Заради зайвої копійки ладен на що завгодно. Не міг, чи що, відговорити Роберта цій нез-найденій дитині щось залишати? Адже міг би Роберт просто Леонідові Марковичу доручити, щоб розшукав двоюрідного братика та поділився б із ним спадщиною. Невже племінник проти волі вмираючого пішов би? Хоча такий племінничок що завгодно може... У будь-якому разі, все було б краще, ніж такий дурнуватий запо-віт. Добре, нотаріус – приватний і нечесний. Але ж Лихогон?! Стільки років на Роберта пропрацював! Той йо-му довіряв, як самому собі...

– Лихогон говорив, що намагався запобігти...– Чула, як він намагався! – жваво сипала обвинуваченнями Марія. – Заїкнувся, а як Роберт на нього гар-

кнув, так і махнув рукою. І взагалі мені цей Лихогон ніколи не подобався. За кого він себе має? І ще через кон-верт чіплявся! Тут Роберт Альбертович умер, а він про якісь конверти думає... Усі вони там тільки й чекали, коли Роберт віддасть Богу душу. Тому Леонід так і нервувався, що чекав-чекав, а тут, виявляється, не може ві-дразу спадщиною скористатися...

– Через що ти їх так не любиш?

95

– Любила раніше, – пирхнула Марійка, – наївна була. Ідеалістка. А потім подивилася, як вони всі перед вмираючим поводяться, й розлюбила. Ваш Лихогон ще коли Роберт Альбертович тільки зліг, уже в приймальні з Леонідом нові умови роботи обговорював. Мовляв, власник фірми-клієнта змінюється, значить, потрібно де-що обговорити...

– Просто Петро знається на медицині, не страждає сентиментальністю та має здоровий підхід до справ, – раптом заступився за колишнього однокласника Георгій. – Напевне, з вигляду вашого Роберта відразу було зрозуміло, до чого йде. А смертей Петро в житті бачив стільки, що слинити навіть на власному похороні не бу-де.

– Наш Лихогон дійсно ніколи не відзначався коректністю чи чуйністю, але невже це привід, щоб так погано про нього думати? – здивувалась я. – Він же справді допомагав своїм клієнтам.

– Не знаю, – знову насупилася Марійка, – не подобається він мені. Дивиться, як на порожнє місце й через конвертики чіпляється... Я думала, всі детективи такі, – тут Марійчині оченятка потеплішали. Вона звернулася до Георгія, – а ви виявилися іншим. Не пустим. І не корисливим зовсім... А про Катрю я взагалі мовчу. Зага-лом, нестерпно соромно мені було вас обманювати. А тут ще Артем. Спочатку я просто подумала: «Таланови-тий на вигадки хлопчик. От би його до нас у Академію. Або просто мені в порадники для сценаріїв...» А потім, коли краще Артема взнала, то... Розумієте, в мене багато хто закохувався, але ніколи це не було справжнім по-чуттям. Як щось заради мене й робили, то голосили потім півжиття про те, як я дорого обійшлася. От Льонька Песов погодився допомогти мені з заповітом, і хоча півроку вже тягається за мною, як божевільно закоханий, все одно зажадав частку прибутку. Та ще й гарчить щоразу, мовляв, он які труднощі він заради мене терпить...

– Як Льонька Песов? – не витримала я. – Це який?– Той, що мій одногрупник. З нього все й почалося. Він же з племінником Роберта Альбертовича повний те-

зко.– Значить, їх двоє і обоє справжні, –

я швидко дістала записник і взялася записувати.– А Артем, – Марія перебувала в

своїх думках, – Артем так сміливо кинувся в той нерівний бій... До цього я ще сумнівалася. Ну, думаю, хло-пець як хлопець. Приємний, звичайно, цікавий... А після того випадку я відразу все зрозуміла. Загалом, не можна так. Не повинна я була його обманювати... Я не хотіла, от правда, не хотіла...

Перш ніж Уловлювальний Кут знову накинувся на мене, в розмову вступив Тимко.– Я їй про любов, а вона в сльози, – втовкмачував він Георгію. – «Іди геть, – каже, – ти й уявити не можеш,

яка я погана. І наскільки твоєї любові, типу, не варта». Ну, як же не варта, коли я зроду, типу, ні до кого такого серйозу не відчував?

Знаючи Артема, можна було сказати, що ця фраза стала для нього відчайдушним освідченням.– Розповіла мені Марійка, що нам, типу, разом не бути. Типу, зла доля спалила жаб'ячу шкірку й доведеться

тепер красуні Марії, типу, вирушати за тридев'ять земель.Іноді від Тимкових «типу» мене починало відверто тіпати.– Каже, типу, ви її вже майже розсекретили, й вона в душі навіть рада, бо сама вас більше обманювати ну

ніяк не може. А мене, типу, тим більше. Тому що я гарний! – Тимко блаженно посміхнуввся, згадуючи. – Так, типу, й сказала: «Який же ти, Артеме, все-таки гарний!» Уявляєте?

От уже ніколи не очікувала, що наш цинічний Тимко може так сильно нагадувати Лизавету, яка тремтить від будь-якої похвали коханого чоловіка.

– Я нарешті випитав у чому, типу, справа. Марія мені все розказала. Зізналася, типу. Тепер, мовляв, вони про Академію довідаються і відразу ж мене розсекретять. Але це й на краще. Не можу більше почуттями таких добрих людей спекулювати. Іти мені треба. Навіть якби не викрили, все одно пішла б. Від сорому. Назовсім. Ніколи ми з тобою більше не побачимося. А як жити без тебе, не знаю... Так і сказала... Уявляєте? – хвилюю-чись особливо сильно, Тимко забував про своє «типання», і я відпочивала. – А я коли почув, що ніколи більше її не побачу, так... Загалом, щось таке на мене найшло негарне... Знаєте, кричав, кулаком по столі стукав. Не пам'ятаю вже, що саме кричав.

– Кричав ти таке, – люб'язно підказала Марія і заходилася цитувати без особливого виразу: «Та хіба ж так можна? Хто ж так із людьми чинить? Хіба ти можеш такою виявитися? Адже я тобі повірив. Вперше в житті таке. А ти? У душу влізла, а потім утікати? Що ж мені тепер, вішатися, чи що? Ні. Ти не можеш виявитися та-кою. Я ж люблю тебе». Так і сказав. Уявляєте?

– А потім Марійка, типу, довго плакала і розповідала, чому все це, типу, сталося. Ну, не між нами, а між нею і цим світом. Не винна вона. Один раз помилитися кожен право має! А потім прийшли ви. А Марія, за-мість того, щоб утекти, вирішила залишитися... А могла б же вдати, що на хвилиночку хоче вийти, повітрям подихати... А сама втекти могла, та бач, залишилася. Заради мене. Уявляєте?

Це все ми якраз уявляли. Не уявляли ми зовсім іншого, але як запитати про це інше, я ще не придумала.– Ти казала, почалося з твого одногрупника? – перший зорієнтувався Георгій, котрий досі намагався здава-

тися суворим. – Якщо можна, докладніше. Що це за «все»?– Моя ідея, – зітхнула Марія. – Кажу ж, мені здавалося, всі детективи на світі – пройдисвіти й невігласи,

ось я й вирішила вас використовувати. Про вашу конкуренцію з Лихогоновою агенцією давно вже сурмлять усі газети...

96

Від цієї новини ми з Георгієм стурбовано перезирнулись. Я ледь стрималася від бажання негайно запитати, в якій саме газеті Марійка віднайшла таке.

– А тут ще цей закоханий у мене кузен, як на зло. Лжекузен він, тому що ми в одному спектаклі грали па-рочку. Я – юну неприступну аристократку, а він мого кузена. Так звідтоді й почали його лжекузеном звати. Він взагалі хлопець гарний. Талановитий дуже. Тільки занадто себе любить. Правильно в п'єсі написано: «Любиш не мене, а свою любов до мене». На додачу в нього гнилі зуби... Про що це я? А, так, про початок мого боже-вілля. Загалом, коли я довідалася, що лжекузен повний тезко племінника Роберта, вирішила, що просто зо-бов'язана цим скористатися... А потім, коли підслухала, як заповіт складається, так відразу все й придумала. Самі ж напрошувалися з таким формулюванням... Не я, то хто-небудь інший обов'язково здогадався б.

– Хто-небудь інший навряд чи довідався б про формулювання, типу, заповіту, – докинув наш вірний страж справедливості, чим викликав новий сплеск Маріїних емоцій.

– Виходить, доля вибрала саме мене! Не можна ж повз такі подарунки проходити. Крім того, давно хотілося чого-небудь такого. Я не про багатство, я про пригоду...

Мені відразу пригадалися часи, коли й мене теж охопила невситима жага гострих відчуттів. Заради яскравої пригоди юна я ладна була піти на будь-які поступки перед сумлінням. А коли трапилася нагода, виявлялось, що між «бути готовою» і «піти» пролягає величезна прірва. Те, наскільки неприйнятна для тебе особисто та чи ін-ша дія, розумієш до кінця, на жаль, тільки в процесі здійснення. Тоді, коли зворотнього шляху вже нема. На жаль, потрібно безліч гіркого досвіду, щоб навчитися заздалегідь відрізняти, де мета справжня, а де просто скороминуще бажання, котре потім поневолить тебе. У Марії, здається, раніше такого досвіду не було. Тому мені було шкода цієї дівчинки.

– До речі, – Георгій і далі з'ясовував факти, – про яке багатство могло йтися? Невже ти розраховувала, що все це легко зійде тобі з рук? Песов-племінник нізащо не залишив би цієї справи. Подав би в суд...

– На кого? Він би мене чіпати не став. Якщо уважно вчитатися в перелік заповіданого, то все відразу стане зрозуміло. Крім усіляких там цінних паперів і нерухомості, Роберт Альбертович заповідав загубленому спадко-ємцю фамільні коштовності. Зберігаються вони в сейфі банку. Забрати їх можна в будь-який момент, маючи на руках необхідні папери. Отримавши заповіт, я відразу помчала б до нотаріуса, дочекалася введення мене в пра-ва спадщини. Розрахувати потрібно було так, щоб обов'язкові півроку чекання минали наступного ж дня після подання моїх документів. Тоді ніхто нічого не встиг би почати. Поки вони мучилися б із судовими позовами, я забрала б із банку коштовності та виїхала з міста. Назовсім. А може, з'явилася б до Леоніда й запропонувала не тягатися по судах, а вирішити все до обопільного задоволення. Я, мовляв, забираю коштовності й відмовляюся від решти претензій... Гадаю, Леонід Маркович погодився б. Адже він-бо чудово знає, що я теж маю деяке право претендувати на спадщину.

– Це яке ж?– А вас не дивувало, що таку дівчину, як я, без вищої освіти й досвіду роботи, раптом прийнято на посаду?

Особистий секретар самого Роберта Альбертовича!Відверто кажучи, мене в цій справі дивувало стільки всього, що до подиву з приводу щойно почутого якось

мізки не доходили.– Пригадуєте, я розповідала про свою маму? Вона справді померла. Давно вже. До цього вона багато років

була дружиною Роберта Альбертовича. Неофіційною дружиною, але все-таки. Ні, я не його дочка. На щастя, я дочка свого батька, з яким мама розлучилася ще як я була зовсім мала. Тож, Роберт Альбертович був мені віт-чимом. Хай і не офіційним, але все-таки... Саме тому, коли я стала дорослою, звернулась до нього з проханням про працевлаштування й він відразу призначив мене особистим секретарем. Навчив усього. Настановляв, допо-магав. Він ніколи не був доброю людиною. Усі дивацтва й складнощі його вдачі я описувала правдиво. Але до мене він ствився добре. Я багато чим зобов'язана йому...

– І тому вирішила покарати тих, хто посмів цинічно поставитися до його скону? – я спробувала хоч якось виправдати Маріїні спроби.

– І тому теж. А ще тому, що коштовності ці Роберт колись подарував моїй мамі. А потім забрав назад, після її смерті. Не через скнарість чи злість, а з черствості й дурості. Йому й на думку не могло спасти, що хоч я за-лишилася жити з бабусею, проте можу якось претендувати на ці брязкальця. А я – можу. Подарунки, як кажуть, назад не віддаються... Втім, напевно, я не права. Просто мама любила його. Здається, по-справжньому любила. І тому його подарунки були їй дуже дорогі. Як же я повинна була поставитися до того, що тепер мамині улю-блені речі дістануться не знати кому? Ну гаразд, я згодна: хай би Роберт забрав їх собі, але передати якійсь зовсім невідомій людині... Хоча, може, я просто намагаюся виправдати свої гріхи... У будь-якому випадку, дея-кі права на цю спадщину маю, а від усього іншого легко відмовилася б. Гадаю, на таких умовах Леонід Марко-вич, не бажаючи голосних скандалів і судової тяганини, погодився б на компроміс. Він же відзначається рід-кісною ощадливістю.

Мені не надто подобалася думка цієї юної пані про своє оточення, тому вирішила заступитися за Песова:– Не думаю, щоб це була погана риса для бізнесмена.– Як на мене, то це погана риса для будь-якої людини, – заперечила Марійка, але відразу спохопилася. – Ну

ось, знову. Бачите? Таке зі мною постійно відбувається. От як не сподобається мені хтось, нічого з цим не мо-жу вдіяти. Зопалу кидаюся його обвинувачувати у всіх можливих гріхах, хоча він, може, й не винен зовсім. Це в мене комплекс образи на цілий світ. Я в книжці з психології вичитала. Але що ж я можу вдіяти, коли так влаштована? – Марія безневинно закліпала, і я купилася на цю чарівність та відразу відчула полегшення.

97

«Якщо вона сама усвідомлює, що поводиться неправильно, значить, не все ще втрачено», – оптимістично зауважив хтось у мене всередині.

– Будемо лікувати! – сміючись, проголосив Артем.– Ти ж ветеринар, – в’їдливо нагадала я.– Я ж, типу, не весь час на ветеринара вчився, – викручувався Артем, – а тільки в останні роки перейшов.

Коли вже люди осточортіли. І потім, що людей, що тварин... Усіх треба лікувати. Суто, типу, медичними мето-дами. Любов'ю і турботою.

– Знову пішло-поїхало! – обурився Геор-гій. – Із вами просто неможливо працювати, суцільна любов у го-ловах. Хто про справу розповідатиме? Отже, – Георгій втупився в Марійку, певне, силкуючись телепатично пе-редати їй свою зосередженість, – спочатку ти зрозуміла, що шанувальник –повний тезко племінника Роберта Альбертовича, потім підслухала формулювання заповіту...

– А потім Роберт умер, і з досить прозорих натяків Леоніда Марковича я зрозуміла, що мене збираються вигнати на вулицю. Кажу ж, нема в людини душі, суцільні розрахунки. «Розумієте, Маріє, – нібито просто мір-куючи вголос, говорив Песов, – навіть якщо припустити, що за час роботи ви досконало оволоділи професією секретаря, то ніяк не можна не враховувати вікового фактора. Ви ще надто молода. Попереду любов, заміжжя, декретна відпустка. Якій фірмі вигідно тримати співробітника, маючи впевненість, що співробітник цей незаба-ром відійде від справ?» Так і сказав! А його особистий секретар – сорокарічна шкарбунка, з породи тих, що вдягаються, як школярки, а вигляд мають, як у небіжчиць, – зловтішно при цьому вищирялася й записувала кожне шефове слово.

«Треба ж, як кумедно, – подумала я, – людина постійно потрапляає в найнезручніші для неї умови. Лизаве-ту не приймали на роботу через те, що вона давно вже не юна, а Марію хотіли звільнити саме через протилеж-не: замолода виявилася. Причому, ні те, ні інше не можна вважати об'єктивними причинами відмови. Схоже, доля просто виховує нас. Кожному підсовує саме ті труднощі, з якими найскладніше впоратися. Ет, знати б ще, для яких боїв нас так тренують...»

– І ось тоді-то я все й придумала. Пішла до свого Льоньки, так, мовляв, і так, кажу. Справа є. А він тоді са-ме в конкурсі виграв. Причому, не за основним профілем, а по режисурі, що дивно, бо як сценарист Льонька блискучий, а режисер – посередній. Але хто їх там у цій комісії розбере? Загалом, наша місцева кіностудія зо-бов'язалася всіляко сприяти зніманню дипломної роботи переможця. І техніку йому виділяти почали, навіть реквізит зі своїх особистих запасів. Так народилася ідея зйомок підлаштованої бандитами автокатострофи. На той час я вже зібрала досить інформації про ваш «Order», щоб передбачити деякі ваші реакції. Наприклад, під-кинути Георгію на ділянку листа з повідомленням про те, коли бандитський Кузен відвідає мене.

– Але ж цього листа вітром принесло... – ображено пробурчав Георгій.– Звичайно, – посміхнулась Марійка, – знаєте, як я довго тренувалася ці аркуші до вас на ділянку закидати,

та ще й чекаючи на потрібний напрямок вітру. А вже в тому, що ви ці аркуші прочитаєте і з'явитеся в призначе-ний час подивитися, хто там до мене приїде, й сумнівів не виникало. Розмову ми з Льонькою розіграли «від і до». Звідкіля ми могли знати, коли ви підслуховуєте, а коли ні? І Томкін теж свою роль грамотно зіграв. За що йому спасибі величезне. Єдина складність полягала в тому, щоб ви передчасно не помітили, що «Таврія» бита!

– То що? – й досі не розумів Жорик. – Машина з самого початку була розбита? – і додав: – Низкобюджетні фільми знімаєте, панове. Для справжнього кіно варто було б не поскупитися і машину таки розбити. Тоді б я точно в катастрофу повірив.

– До таких витрат наша кіностудія поки не готова. А «Таврія» ця в них у половині всіх сюжетів про аварії знімається. Її вже років п'ять, як принципово не реставрують. Спеціально для кіноаварій тримають. Ззаду і з од-ного боку – нормальна машина. Їздить навіть. Точніше, їздила, поки я її в стовп не засадила. Ось тому Льоньці потім і довелося «Автосос» викликати. Тому ж він на мене й злий... На одне крило й морду цієї «Таврії» диви-тися страшно... У темряві та в поспіху навіть зблизька не розбереш, що аварія відбувлася досить давно. Тим більше, що я, кажу ж, вжилася в роль і трохи все-таки машину об стовп ударила. Для правдоподібності, – тут Марійка по-дитячому посміхнулася й заголосила: – Ну зізнайтеся, дядьку Жорику, ну ви ж повірили!!!

Перейняте в Тимка звертання до Георгія з вуст Марії звучало якось дуже зворушливо.– Повірив, – похмуро кинув Георгій і знову завмер у очікуванні.– Це здорово! – розсміялася Марійка, – Скажіть, я класно все придумала? Звичайно, не без Льоньчиної до-

помоги, але все-таки... Взагалі, якби я не занедужала в переддень конкурсу, ще невідомо, чиї роботи фінансу-валися б нашою кіностудією. Льоньці просто пощастило!

– Ближче до справи, – перебив Георгій, – якщо аварія була підлаштована, то як пояснити твій стан? Забиті місця теж були... того?

Марія напружено завмерла, вирішуючи, говорити, чи ні. По тому її якось болісно пересмикнуло, вона криво посміхнулась і повідомила:

– Мистецтво вимагає жертв. Якщо дуже захотіти, можна зімітувати що завгодно. Ну вдарилася разів зо два щосили головою об кермо. А ще раніше, в будинку, зі сходів зістрибнула – для синців і подряпин. Ну й одяг на собі трішки порозривала. Для внесення в сцену елементів еротики. Тобто це я робила вже не в будинку, а в ма-шині. Будинок цей, до речі, справді моїй матері належав. Вони з Робертом тут проводили раніше майже всі ви-хідні. Офіційного маєтку мама не любила. Тобто, з дачею та сама історія, що й із коштовностями. Роберт і за життя маминого нічого офіційно не переоформляв, а вже по смерті – й поготів із цим будинком не морочився. Загалом, ключі в мене були. Ось я сюди й приїхала. І відразу давай самій собі поверхневих тілесних

98

ушкоджень завдавати. Навіть цікаво було: зможу, не зможу... Виявилося, нічого складного. Тобто, боляче трішки, звичайно, але цього ж і домагалися...

Це вже відгонило відвертим психічним розладом. Подумати тільки: молода, вродлива... Чого їй спокійно не живеться, на біса з такою одержимістю псувати самій собі життя?

– Не слабо, – насупився Тимко, – випадок, типу, очевидячки медичний. Від таких мазохістських нахилів, типу, лікуватися треба. Втім, через цю хворобу за статистикою проходить понад 55 відсотків усього населен-ня...

– А якби ти собі що-небудь зламала? – поцікавилась я. – Чи якби шрами на все життя лишилися?– Та я ж обережно, – безневинно посміхнулася Марійка, – щоб тільки поверхневі ушкодження... Не дивіться

на мене так. Не божевільна я. Зараз мені й самій здається, що все це було... не цілком нормально... Так скаже-мо. Але тоді я понад усе на світі хотіла втілити свій план у реальність. А для цього було необхідно, щоб детек-тив Собаневський повірив у мою автокатастрофу.

– Як же ти могла вгадати, що я тебе рятуватиму, ще й додому понесу?– Ніяк не могла. За планом ви повинні були побачити аварію і почути про задуми лжекузена. Він цілу

годину тільки про це й говорив – не міг же він знати, в яку саме хвилину ви до нас на пот рібну відстань підкрадетеся... А за кілька годин я мусила з'явитися у вас на дачі, влаштувати переполох і, як у добрих сусідів, попросити допомоги.

– Ось бачите, – звернувся Георгій до нас із Тимком, – хоч у чомусь я в їхній план не вписався. Хоч у чо-мусь виявився непередбаченим.

– Так, – Марійка знову посміхнулася. Схоже, в неї справді був талант сценариста. І своїми особистими сце-нарними перемогами, й несподіваним поворотам сюжету, внесеним самою долею, Марійка тішилася настільки щиро, що я мимоволі починала поділяти її захват, – ваші відступи від мого сценарію істотно прикрасили сю-жет. Ви так допомогли мені... Щоправда, з цього моменту й почався тернистий шлях мого прозріння... Я ж не планувала залишатися у вашому домі. Думала, ви, як справжні мисливці на клієнтів, відразу вчепитеся в мене своїми пазурястими лапами, вислухаєте мою історію про заповіт і спадщину, запропонуєте свою допомогу, але жити мене відішлете назад, на мою жилплощу. Візьметеся допомогти в справі лише за солідну винагороду, звісно... Тоді б я залишилася жити поряд і непомітно підвела б вас до думки про викрадення заповіту, – Марія розгублено зітхнула. – А ви зовсім іншими виявилися. Навіть уявити собі не можете, яка це мука – жити в та-ких добрих людей і брехати їм... Але не могла ж я зізнатися Льоньці, що відмовляюся від свого плану. Він у мій успіх, варто зауважити, з самого початку не вірив... Усе під’юджував і посміювався. І, як виявилося, мав рацію. Але я не жалкую. Приємно усвідомлювати, що зуміла вчасно зупинитися.

– Авжеж, писати сценарії до життя – не найкраще заняття. По-перше, воно й саме з цим завданням чудово впорається. А по-друге, це може дорого коштувати учасникам п'єси. На відміну від акторів, вони справжні лю-ди й переживають по-справжньому, – раптом взлася вичитувати я. – Справжні почуття – не іграшки. Вони мо-жуть боляче ранити. З їхньою допомогою можна ненавмисно зробити непоправне. Залишити осад у людській душі, що назавжди закриває шлях до гармонії. І насамперед це покарання загрожувало тобі.

– Знаю, – легко відмахнулась Марія, – раніше думала, що життя – такий величезний знімальний майданчик, на якому все справжнє, але якщо копнути глибше – іграшкове. А тепер, у особі цього ось бельбаса, – Марія кивнула на Артема, – доля підсунула мені справжнє почуття. Щоб я на власній шкірі відчула серйозність її намірів, – Марійка, здається, й сама не до кінця розуміла зміст сказаного. Граючись у красносмовство, мимо-волі вкладала дуже тонкі й складні речі в досить виразну форму. – Втім, якщо знайти в собі сили відірватися і глянути на це почуття трохи збоку, то, напевне, й воно виявиться звичайною роллю...

– Чого ж, типу, не втекла, як планувала? – поцікавився ображений Артем. – Заради звичайної ролі так ризи-кувати? Чи не забагато, типу, честі для карнавальної маски? Скинула б маску й утекла. Ще краще – спочатку забрала б заповіт, відняла коштовності, а потім і здиміла... Давай, дивися на нас збоку, вирішуй, типу, що це чергова роль, і...

– Не хочу! – Марійка глузливо глянула Тимкові у вічі. – Є такі ролі, які дуже приємно грати...– Я, може, коли з Горою, типу, бився, теж, типу, роль грав, – мстиво примружився Артем, – а ти повірила...– Ні, – Марія миттєво перетворилася на злякану дівчинку, – ти не грав. По твоєму обличчю ж видно було...– І залишилося видно, – Георгій зробив те, на що я ніяк не зважувалася: заземлив присутніх, – по його

обличчю все чисто видно. Буквально.Тимко з гордістю потер підбите око.– Пробачте, я відійшла від теми, – Марійка покірно повернулася до сповіді. – Викрадення детектива Соба-

невського ми теж відзнімали для Льоньчиного диплому. Для нього важлива була натуральність реакцій, а для мене – враження викраденого. Ще тут, на дачі, розповідаючи вам про лжекузена, я спробувала викликати у вас до нього жахливу ворожість. А викрадення й напад на ваш офіс підливали оливи у вогонь. Ви неодмінно по-винні були розлютитися на лихогонівців і зважитися на війну з ними. Загалом, мої запити виявилися вдоволе-ними.

– Це ти підказала Горі, щоб годував Жорика грибами? – здогадалась я.– Ну так, – Марійка з задоволенням пригадувала колишні подвиги, – мені ж потрібно було, щоб Георгій зне-

навидів своїх викрадачів лютою ненавистю. Коли почула про ставлення до медиків і грибів, згадала, що Ми-хайло закінчував медучилище. І відразу подзвонила йомуна стільниковий, щоб пригрозився нагодувати бранця грибами. Мені необхідно було, щоб Георгій однозначно вирішив утекти.

– Стривай, а як Гора потрапив у твій почт? – поцікавилась я.

99

– Через Льончика, – охоче повідомила Марія, – Михайло – він, хоч великий, але жахливо дурний. Леонід пі-дібрав актора з оточення Лихогона за двома ознаками – дуже помітного (про його зв'язок із Лихогоном Соба-невський просто не міг не знати. Михайло постійно крутився біля шефа й добре запам'ятовувався громадсько-сті); і дуже довірливий (яка ще людина без жодних підозр сприйме запрошення зніматися в фільмі про викра-дення?). Загалом, Михайло потім переглядав уже змонтовані епізоди зі своєю участю і був дуже задоволений. Виявляється, він усе життя мріяв знятися в кіно… А я лишилася задоволена, бо після цього викрадення мені вдалося втлумачити детективу Собаневському думку про те, що його найлютіший конкурент – пан Лихогон – замішаний у грі проти нещасної Марії. Природньо, цей факт разом із нахабним нальотом бандитів на офіс агенції «Order», повинен був сприяти ухваленню вами рішення про боротьбу против Лихогона.

– А навіщо так складно? – здивувалась я. – Викрадення підлаштовувати, потім ще й у офісі все догори дном перевертати... Чому не можна було просто на словах розписати, який Лихогон нечесний тип, і не покликати Ге-оргія на допомогу?

– Не знаю, – розвела Марійка руками, – дійсно, так було б простіше... Але мені це якось на думку не спало. До того ж, Собаневський, на жаль, не дурень...

– А в мене цей факт чомусь ніяких жалощів не викликає, – посміхнулась я.– Я мала на увазі інше, – спохопилася Марія. – Не маючи очевидних доказів нечесності Лихогона, ви б

спочатку вирішили все перевірити. Звідки я знала, що накопав би детектив Собаневський під час перевірки? Навряд чи він зважився б вести війну незаконними методами, якби не був твердо впевнений, що супротивник уже перейшов межу пристойності...

– Із Лихогоном саме він почав би воювати від одного тільки натяку на присутність того в справі, – посміх-нулась я.

– Неправда, якби я на власні очі не побачив, як Петько стрибає через сусідський паркан, то ніколи не пові-рив би, що він за мною дійсно шпигує... Падлюка! – скинувся Георгій.

– І знову доля мені дуже помогла. Не знаю вже, про що саме здогадався Лихогон і чим я викликала настіль-ки відверту ворожість до себе, але з цим своїм стеженням він жахливо мене виручив.

– До речі, він так і не зізнався, звідкіля довідався про злочинні плани нашої гості й коли здогадався взяти її під спостереження, – мовила я та позначила це собі в записнику. Наткнулася там на попередні записи, почула відгомін Уловлювального кута... Стій! А чому до нас у офіс вдирався Леонід? Теж для зйомок? І як він міг це робити, якщо саме в цей час їхав у електричці? Зі мною і зі стегенцями. Навіщо взагалі йому стегенця?

– Розумом такого не осягнути, – глузливо розвела руками Марія. – У Льоньки вічно якісь завихрення на те-му приробітків. Він, знаєте, постійно хоче почуватися королем... А що ж це за король без почту? Почт розбігся через Льоньчині дивацтва. Тобто всі його як генія поважають, але при цьому, як генія ж, трохи побоюються і воліють триматися осторонь. Мало там що Песову на думку спаде? Після того, як він проводив свій експери-мент із режисерським етюдом... Ну, коли обчислив родину, в якій бабуся дійсно начитувала текст для оголо-шення зупинок у метро, і змусив актора йти в цей дім і зізнаватися онукам у божевільній любові до їхньої баб-ці... Онуки тоді так сторопіли, що навіть заяву написали в міліцію. І актора цього мало з гучним скандалом із Академії не виперли. За те, що чіплявся до ні в чому не винних людей. Звідтоді всі в Академії прагнуть обхо-дити божевільні Льоньчині ідеї десятою дорогою. Загалом, почт зник, а Песов чомусь вирішив, що сталося це через відсутність у нього, Песова, грошей на каву та пиво для себе й компанії. Почасти він правий. Он хоча б і Лолку взяти. Як нагледить собі якого типажа для зйомок, так і починає обробку. По вухах ідеями їздить – для просвітління, а по шлунку – пивцем та горішками – це для задоволення. Так і працює. Її народ слухає, в її проекти охоче йдуть працювати. Хоча задумів там – нуль. Суцільна класика.

Зізнатися, раніше я зовсім інакше уявляла собі стосунки між студентами творчих вузів. Тому слухала зацікавлено.

– Ось Льонька й шукає постійно якогось приробітку.– Його ж кіностудія, типу, фінансує, – Тимко бачив у Песові ворога й суперника й навіть не приховував

своєї ворожості.– Кіностудія фінансує його роботи, а не відпочинок. І не грішми допомагає, а технікою, реквізитом, та

майданчиками для зйомок. Акторами нас ніхто не постачає. Їх ми самі повинні вмовляти. Або й Академія може якихось хмирів із акторського виділити. В обов'язковому порядку. Але нам же хмирі не потрібні. Он Лола на-віть Томкіна до себе переманила. Кажуть, вступити йому допомогла. Як ми з Льонькою тепер працюватиме-мо...

– Що ж це за актори такі, що їх ще й уламувати на творчу роботу треба? – не вгавала я.– Така нині молодь пішла, – осудливо відгукнулася Марійка і демонстративно зітхнула.– Стоп! – знову не витримав Георгій. – Із вашою Академією потім розберемося. Для початку давайте кон-

кретних індивідуумів на чисту воду виведемо. Як Песов міг напасти на мій офіс, якщо їхав у цей момент в електричці? Ви знову нас за носа водите, панянко? Прикриваєте чергового спільника?

– Та не їхав він! – обурилася Марія. – Нікого я не прикриваю. Ми з Льонькою домовилися перевернути все на вашому робочому місці, щоб збільшити ваш гнів проти моїх, нібито, кривдників. Мовляв, вони до вас у офіс вдиралися, значить, і вам до них можна. Заодно Льоньці там епізод з пограбуванням потрібно було відзняти...

– Атож, – не вгавав і Тимко, – цей твій дружок дійсно хлопець, типу, з дивацтвами...Марія демонстративно ігнорувала Артемові наскоки.– Але знімали ми цей епізод раніше за сцену з викраденням. Тобто ще за день до автокатастрофи.

100

– Цитьте! – раптом гаркнув Георгій і всі завмерли. – Алло, друзяко? – привітно звернувся Жорик до свого стільникового. – Зроби послугу, віддзвонися моїй сусідці, що свідком нападу на мій офіс проходила, уточни дату здійснення...

За п'ять хвилин ми вже знали, що Марія говорила правду. Верхня Бабуленція справді бачила Песова під час нападу на офіс. Точніше, за її словами, коли він «на побачення до цієї своєї рвався». Але було це за день до мо-го приїзду в міську квартиру. До цього Марія скористалась моїм недбальством, пробралася до нас на дачу та зняла зліпки з ключів, які валяються вічно де попало.

– Отакецький мінус усім, – заявив Жо-рик. – Як же можна було таке, й не уточнити....

– Це фантастика – що сусідка й дату назвала! – захоплено шепотіла Марійка. – Мені навіть на думку не спадало, що можуть знайтися свідки. Льонька обіцяв працювати чисто... Як мені весь цей час таланило все-та-ки... Якби сусідка сказала це відразу, коли бачила Льончика, то всі мої плани миттю завалила б. Ви б здогада-лися, що все підлаштовано...

– Та-ак, – протяг Жорик, – не вмієте ви чинити злочини, дівчино. Якби саме Провидіння не подбало, вас би відразу схопили на гарячому...

– А так схопили трохи пізніше, – знову знітилася Марія, згадуючи, що наша розмова – насправді не що інше як обговоренням перед винесенням вироку.

– Не схопили! – втрутився Тимко. – Ти сама в усьому зізналася. Це, типу, дві великі різниці...– Ми говоритимемо про справу, чи ні?! – Георгій, здається, ладен був випхати нас

із Тимком на вулицю, щоб не заважали дізнанню.– А що ще розповідати? Так я підвела вас до думки про необхідність викрасти заповіт. Усе спрацювало. Для

надійності Леонід ще й конвертика заніс Лихогону. Тобто, я, звичайно, не була впевнена, що цей детектив дій-сно веде опис вхідної документації. Але якщо й справді веде і якщо це трапиться Катрі на очі, то... Загалом, як-би Катерина сама не дійшла висновку, що заповіт щойно з'явився в Лихогоновому сейфі, я розіграла б сцену про те, як лжекузен повідомляє мені про це. Мовляв, справжній заповіт ми вже знайшли, він у сейфі в мого на-дійного товариша, тож їдь-но Маріє, звідки приїхала... Тоді б ви точно вирішили заповіт викрадати. Якби не со-бака, мій план можна було б назвати блискучим. Але хіба ж їх, собак, усіх передбачиш?

Артем хотів був щось заперечити, але я знайшла йому розуміше застосування. На вухо прошепотіла вказів-ки та м'яко підштовхнула до дверей.

– Куди він? – злякано вигукнула Марія, начебто за час Тимкової відсутності ми з Георгієм можемо розпра-витися з нею. – Втім, навряд чи я маю тепер право ставити запитання...

– Він скоро повернеться, – постаралась я її заспокоїти. – Принесе нам нові роз'яснення. Продовжуй...– Потім Артем так невчасно повернувся з завдання... Ну, загалом, застав Льоньку, коли ми саме обговорю-

вали подальші дії. Не знати звідки взявся цей Кінгконг, і Артем так безстрашно кинувся мене захищати... Ра-ніше мене ніхто ніколи по-справжньому не любив...

Я не переконувала Марійку в протилежному. Нехай вважає безстрашність Тимка свідченням любові... Коли ж так і думати, як не в її віці? Мало яка жінка впокориться з думкою, що найчастіше чоловіки встряють у бійки не заради порятунку коханої, а просто з бажання побитися... Присутність жінки є тільки приводом для вдоволення амбіцій...

– Потім довелося зважитися на ризикований крок, – Марійка знову скисла, й тепер доводилось прислухати-ся, щоб розібрати її слова. – До цього так виходило, начебто ви самі хочете викрасти заповіт. Я лише створю-вала необхідні умови, щоб вам спала ця думка... А тут собака. Тож я подзвонила Георгію і попросила приїхати. Розіграла істерику. Мовляв, усе пропало... Гадала, він кинеться мене втішати та прийде до думки, що ніякий собака – не перешкода. На цей випадок я підготувала план. Собаці можна було дати снодійне. Добре, що Тим-ко ветеринар. Він знає, що не шкідливе для тварин... Але детектив Собаневський ніяк не хотів доходити потріб-ного мені висновку... До того ж, я довідалася, що ви, Катю, робили довідки в нашій Академії... Загалом, запах-ло викриттям і час мені було зникати... Але Артем... Я не змогла так із ним вчинити.

– Дивно, – пробурмотів собі під ніс Георгій.Звісно, він би зміг – хто б і сумнівався!Ми з Марійкою перезирнулися і синхронно розреготались. Я поставила чайник і запропонувала всім пере-

міститися до столу.– І що мені тепер буде? – знову згадала про свої страхи Марія.– Кгм, – театрально насупився Георгій. – Може, звеліти відрубати голову? Втім, це вже не актуально. Ти й

так покарана. Хотіла чужими руками зробити недозволене... І програла.

– Справді? – я з задоволенням накинулася на спечені Марійкою булочки. Людина, котра вміє пекти таку смакоту, в будь-якому випадку заслуговує на добре ставлення. – А як на мене, то вона виграла. Сама в себе. Приручила своїх внутрішніх бісів і відмовилася від лихих задумів. Відмовилась же? – з виховною метою я гля-нула на Марію дуже суворо.

– Назовсім! – заляпала віями Марійка. – Розумієте, я несподівано дізналася, що коли зробиш деякі речі, сам із собою потім не помиришся. Можна було втекти від усіх, а від себе куди подітися?

– Так, – я пригадала схожі власні відчуття, – є речі, після яких не відмиєшся. Не виведеш їх, як чорнильні плями... Незворотні вони в сенсі відсутності зворотного ходу.

101

– Ох, ці вже мені моралісти! – бурчав Георгій, – Значить, так. Я особисто на тебе не ображаюся. Хоча по-винен був би. Тримати мене за такого ідіота! Це ж треба додуматися... Але за своє скривджене самолюбство я помстився – розгадав підступні плани. А ти вчасно зупинилася.

– До речі, – пожвавішала Марія, – тобто не мені, звичайно, ставити такі запитання, але... Цікаво ж. Як ви мене розсекретили? На якому етапі?

– Майже з самого початку, – приголомшив мене Георгій. – Просто я вирішив до певного часу пригравати тобі, щоб докопатися до всіх твоїх маніпуляцій. Тобто про автокатастрофу я повірив. І про викрадення теж... Але ти з самого початку здавалася мені підозрілою. Чому ніхто з оточення Песова словом не обмовився про наявність у нього дочки? Чому законна спадкоємиця погоджується ховатися на чужій дачі замість того, щоб кричати про свої права? Боїться кузена, в якого у цьому місті, нібито, все куплено? Якщо в нього все куплено, то якого ж дідька він змушений ходити колами замість того, щоб відразу піти до нотаріуса й вилучити -справжній заповіт? Крім того, я розмовляв із тим нотаріусом, після візиту до якого ваш Песов помчав до Лихо-гона, нібито щоб допоміг зі знищенням справжнього заповіту... Нотаріус по кількох дзвінках і довідках про мене дуже чітко переказав мені зміст бесіди з Леонідом Песовим. Точніше «з цим ненормальним візитером, який цікавився виключно можливістю нотаріально завірити авторські права на якісь свої надбання, категорич-но відмовляючись говорити, про що конкретно йдеться...» Щирість нотаріуса стала для мене очевидною. А ось Марійчина гіпотеза, мовляв, лжекузен зумисне після свого підкупленого нотаріуса навідав ще зо двоє таких самих для пустих балачок про людське око, щоб замести сліди, – здалася мені підозрілою. З якого б це дива лжекузенові, який усіх на світі підкупив, боятися стеження чи наведення будь-ким довідок про себе? Десь Ма-рія нам пудрить мізки...

– І ти мовчав?! Ні словом не обмовився мені про свої підозри?! Які, мовляв, інтриги можуть бути всередині команди?! – не витримала я.

– Ну... – затнувся Георгій, – розумієш... Мені здалося, що ця дівчинка викликає в тебе певні симпатії, і якби я почав обвинувачувати її, не маючи на руках достатніх аргументів, ти б не повірила. Згадай, ти вічно повторю-єш, що я незаслужено погано ставлюся до людей. Крім того, з усіма цими Марійчиними проблемами я отримав чудовий привід впровадити агента в конкурентові тили. Мене завжди цікавив стиль роботи пана Лихогона. Втім, за цю корисливість мене покарано майже так само, як Марію за її пристрасть до чужих заповітів.

– Тобто в лігвисько до Баскерфілі ти поперся зовсім не захищаючи інтереси клієнтки, а щоб вдовольнити власну нездорову цікавість? – не повірила я своїм вухам. – Кошмар! Мене оточують самі злочинці та маніяки!

– Колишні злочинці та маніяки, – виправив Георгій і... почервонів. Ніколи раніше не помічла я в нього по-дібних проявів. – А потім виявилося, що як я тебе, Катерино, випущу на волю, ти й сама розкопаєш усе, що треба й чого не треба. Робила ти це, напевне, мені на зло. Тому до якогось часу я вирішив не виказувати, що поділяю твої підозри стосовно Марійки. А що, як ти тоді заспокоїлася б і припинила пошуки вагоміших дока-зів?

– Жах! – не вгавала я. – Марійка намагалася наосліп використовувати Георгія, Георгій також намагався ви-користовувати мене... А я?! Я те саме робила з Лизаветою.

– Тільки Артем у всій цій історії поводився, як святий, – замріяно прошепотіла Ма-рія. – Ах, здається, я його не гідна.

– До речі, а де Тимко? – спохопився Георгій, – Куди ти відіслала пацана?– Давно мав би повернутися, – пролепетіла я, холонучи. – Він пішов покликати Лихогона з Лізою... До їх-

ньої машини, за ріг... Давно повинен був би вже повернутися... Невже з ним щось сталося?!Цієї миті надворі голосно ляснула хвіртка.– Вічно ти, Катерино, навигадуєш казна-чого, – забурчав Георгій. – Повернувся ваш Тимко. Цілісінький і

здоровісінький.Усупереч нашим очікуванням у двері раптом постукали.– Он як швидко Лихогонисько перевиховав нашого шалапута, – ще жартував Георгій.– Хто там? – я вже запідозрила недобре.– Ка-тру-у-сю! – протягливою сиреною почулося з-за дверей, а по тому в кімнату влетіла Настуська та ледь

не збиваючи мене з ніг, кинулася вітатись. – А я все чекала-чекала, коли нарешті все з’ясується й ти мені хоча б щось розповіси, – тарохтіла Сестриця, нітрохи не зважаючи на пригнічений вигляд присутніх. Це був той рід-кісний випадок, коли поява Сестриці не викликала в нас із Георгієм бурхливого захвату. – Вирішила сама тебе ловити. Влаштую, думаю, сюрприз. Приїду, як снігом по голові!!! – Настуся здивовано озирнулася. – Агов! Ви що – не раді? Мама не хвилюється. Я її попередила, що до тебе поїду.

– Ми раді, – я всадовила Сестрицю за стіл і забрала в неї сумку, – просто це справді несподіванка. Ми й на Тимка чекаємо...

– А я його бачила! – вигукнула Настуся. – Тільки подумала, що мені здалося... Ось бачите, як листоноша Пєчкін, принесла звістку про вашого хлопчика...

З раннього дитинства в Настусі була чарівна звичка сповіщати грандіозні новини найбуденнішим тоном.– Де ти його бачила?! – в один голос вигукнули ми.– У машині, – Настуся зрозуміла нарешті, що йдеться про серйозні речі й насупилася. – Я з електрички

йшла, а він навпаки.– Що навпаки? Хто навпаки? Йшов навпаки?

102

– Він у бік міста їхав. Коли машина біля кіоска проїздила, мені здалося, що пасажир на нашого Артема схо-жий. Я здаля ще помітила й руками замахала. А вони й не зупинилися, і я вирішила, що помилилась... За кер-мом ще такий дивний тип сидів, страшенно похмурий з вигляду... Ой! Тепер мені вже здається, начебто в Ти-мка обличчя було перелякане... Правда, мені це могло й зараз придуматися...

Сестриця замовкла, бо вступила в нерівний внутрішній бій із власною уявою. Як і мені, їй завжди було складно відрізнити придумане від реального.

– Справжній спадкоємець – Тимків одноліток, – раптом осяяло мене, – а що, як... Що, як ми помилилися? Гора стежив не за Марією, а за Тимком!

– Не може бути! То це я що – у власного Артема щось украсти хотіла?!– Марія скрикнула й відразу затули-ла рота долонькою, щоб не заважати нам думати.

– Нічого собі новини я принесла! – захопилася Настуся. – Що б ви всі без мене робили?Я жестом попросила Сестрицю не втручатися. Настуся, до мого крайнього подиву, скорилася. Здається, дів-

чинка дійсно починала дорослішати.– Між іншим, батько в Артема не рідний. Він одружився з Артемовою матір’ю, коли пацану ще й року не

було, відразу всиновив... Про це ще довго всі сусіди говорили, – згадав Георгій.У тиші, що запала раптом, виразно чулося важке Маріїне дихання й захоплене зітхання Настусі.– Нічого собі пригодочка! – все-таки не витримала Настуся, а по тому підсунула варення ближче до себе,

видно, щоб відволікти рот на корисніше за пусті балачки заняття.Марія в сум’ятті переводила вже зволожені очі з мене на Жорика, сподіваючись бодай на кволий проблиск

надії.– Гора працював на Лихогона, – мов автомат заторохтіла я, випускаючи уяву на волю, – Лихогон – на

справжнього Песова. Справжньому Песову не потрібні конкуренти. Тобто, йому потрібно знайти другого спад-коємця, причому неодмінно, інакше заповіт так і не набуде сили. Знайти, щоб... прибрати! Нещасний випадок, чи як там це ще робиться!

– Не створюй паніки, Катерино! – в Жорчиному голосі вже також почулося очевидне занепокоєн-ня, – Пе-тро ніколи не пішов би на таку брудну справу... Крім того, адже цей Песов сам порадив Песову-небіжчику включити сина в заповіт...

– Звідки ми це знаємо?! – майже кричала я. – Зі слів Лихогона! Він і не таке може наговорити, аби відстояти добре ім’я свого клієнта... І тоді відразу зрозуміло, чому Петро не зволив пояснити нам, яку участь у справі бере його Гора. Лихогон же так і не розповів, чому його працівник постійно стовбичив біля нашої дачі...

– Вичікував зручного моменту, щоб схопити Артема! – простогнала Марія. – Але я постійно була поруч і заважала Кінгконгу вчинити все без свідків. На людях, у магазині такого теж не зробиш... То біжімо ж мерщій!

Так самісінько, як закоханий Артем кидався на Гору М’язів, щоб захистити кохану, Марія зараз безстрашно рвалася в бій. Накинула на плечі дачну кофту моєї мами й вискочила надвір. Ми з Георгієм ледь устигали за -нею. Настуся не надто напружувалася, бігла трішечки попереду всіх і щомиті озиралася, уточнюючи напрямок. Збоку вона була схожа на грайливе цуценя, що вигулює хазяїв.

– Правда ж я вам дуже помогла? – періодично заглядала вона мені в обличчя. – Ні, ну правда?Я кивала на бігу. Мене вражала невичерпна енергія та легкість, із якою пересувалася Сестриця.

Розділ двадцять перший, що дозволяє скидати штани та відкидати вуалі

– Поїхали! – Георгій, підсвічуючи ліхтариком, ніби обнюхував осіннє болото. – Тимко підійшов до них, сів у машину. А вони його повезли! Куди?

– Їдьмо навздогін! – Марія кинулася до нашого «Форда».– Не дурні ж вони, щоб викраденого до себе в офіс везти? – лещата уяви вже трішки послабшали, й тепер я

могла міркувати більш-менш тверезо.Решту, втім, я встигла так завести своїми трагічними міркуваннями, що ніхто вже нічого не слухав.– Катерино, сідай за кермо! – скомандував Георгій, кидаючи мені ключі. – Може, наздоженемо їх дорогою

до міста.– Лихогона ми не доженемо, – спробувала заперечити я, – він хвацько їздить.– Не доженемо, то хоч покатаємося! – огризнувся Жорик. – А заодно й до їхнього офісу, й по домівках, у

тому числі й Тимкових батьків зазирнемо. Усе ж таки краще, ніж сидіти й чекати на лихі звістки.– Авжеж, краще ганятися за ними по всьому місту! – і далі гарчала я, але за кермо все-таки сіла. Про те, що

необхідно залишити когось на дачі (а раптом Артем вирішить повернутися), я не заїкалась. Адже відразу ясно, кого вони залишать. Не малолітню ж Сестрицю. Для моїх нервів будь-яке чекання зараз було б згубне.

«У крайньому разі Тимко перелізе через паркан, витягне ключі зі схованки під ґаночком, почастує гостей, чим знайде, та попросить дочекатися нас», – розсудила я й утопила педаль газу.

Усі світлофори міста, як на зло, зробилися червоними, а даішники, що зупиняли нас, – на подив говіркими.

***У Лихогоновому кабінеті горіло світло. Схоже, ховатися від нас ніхто не збирався. Лизавета офіційно по-

сміхнулась і запропонувала кави, бо шеф саме був зайнятий і просив кілька хвилин зачекати в приймальні.– Уперше потрапила в таку заплутану історію, – неофіційно шепнула вона мені після того, як я статечно

відрекомендувала своїх супутників. Марія щільніше загорталася в стару кофту й із неприхованою цікавістю

103

розглядала приймальню. Ні вона, ні Настуся особливого враження на Лизавету не справили. А горезвісний Ге-оргій Собаневський, якого тепер можна було розгледіти за достатнього освітлення, викликав у Лізи стільки ці-кавості, що вона просто соромилася дивитися в його бік. Через це секретарка поводилася не надто гостинно.

– Чому ви не дочекалися нас, та ще й завезли Тимка? – теж пошепки поцікавилась я.– Петрик сказав, що все буде гаразд, – багатозначно запевнила Лизавета. – Мишко й ваш хлопчик зараз у

нього на прийомі.Чекати моїм супутникам було над силу. Вони залпом спорожнили філіжанки та грізно втупилися в двері.– Може, ти поки поясниш мені бодай щось? – із боязкою надією в голосі поцікавилась Ліза. – Я ж так нічо-

го й не розумію...– Прошу! – саме тієї миті, коли я розтулила рота, щоби вдовольнити Лізине прохання, Лихогон відчинив ка-

бінет. – Тільки не накидайтеся на мене з докорами, – відразу ж попередив він, – особливо ви, мадам, – звернув-ся до Марії. – Знаючи вашу схильність до придумування для порядних людей бозна-яких рис...

– Це не вона! – заступилась я за Марію і справедливість. – Це я напридумувала. Навіщо ви вкрали нашого хлопчика?

Скромно сидячи в куті, Артем аж перестав здаватися безнадійно ошелешеним від такого звертання. Лихо-гон жестом попросив його стримати обурення.

– Хлопчик цей тепер не ваш, а спільний! – суворо проголосив Лихогон. – Я його надто довго шукав, щоб не перевірити на справжність відразу, щойно він попався мені в руки...

– Перевірили? – не вгавала я.– Майже. Мишко вже помчав у лабораторію, щоб винести остаточний вирок. Втім, експертиза – це вже

формальності. Особисто я впевнений, що переді мною не хто інший, як спадкоємець Песова, котрого всі тут шукають.

– А не можна було якось попередити, що ви його завезете? – ображено примружилася Марійка, нітрохи не здивована почутим. Чого ж тут дивуватися, якщо моя уява вже давно проголосила Артема спадкоємцем.

– Я теж людина, – заходився виправдовуватися Лихогон, – мені теж усі ці таємниці набридли до смерті. Потрібно ж було з'ясувати нарешті, в чому справа. Ось я й вирішив зробити це негайно. Георгію, прошу тебе повернути мені конверта з заповітом.

– Нізащо, – не надто впевнено мовив мій чоловік.– У обмін на пояснення, звісно, – примирливо посміхнувся Лихогон, далі перемістився до ґанку свого пер-

сонального входу і з насолодою закурив. – Значиться, так, – почав він, коли скінчив випробовувати наше тер-піння всіма цими передмовами, – як вам уже відомо, Роберт Альбертович доручив мені пошуки сина. Треба зауважити, що розшукати його було практично нереально. Батьки його матері давно померли, а сама вона вий-шла заміж і змінила все, що тільки могла змінити. Єдина наявна в нас інформація – це стать, вік і одна специ-фічна прикмета хлопчика. Родимка на дуже пікантному місці... Про цю прикмету нам повідомила медсестра, яка приймала пологи. За багато років по тому ця жінка примудрилася згадати породіллю, до якої приїздив сва-ритися сам Песов, і прикмети її чада. Ми перевірили практично всі старі зв'язки матері спадкоємця й таки примудрилися вийти на ту подругу, яка познайомила Артемового названого батька з майбутньою дружиною. Лихо тільки в тому, що подруга ця давно виїхала за кордон. Загалом, не вдаватимусь до подробиць... У нас ру-ки довгі, – він оглянув свої ручиська, – і там дістанемо. Навели довідки. Виявилося, зараз у місті мешкає аж три родини з таким прізвищем і синами такого віку. По бесіді з першим потенційним спадкоємцем стало зрозуміло, що діяти відкрито в даному випадку не можна. Хлопець зі шкіри пнувся, щоб підтвердити своє пра-во на спадщину. Навіть татуювання під родимку намагався підробити. Ось і довелося діяти, так би мовити, нишком. Але, знаєте, якщо підійти до людини, нічого їй не пояснюючи, попросити зняти штани й здати кров... Самі розумієте, на яку реакцію можна нарватися. Ось я й доручив Мишкові придивитися до підозрюваних, потоваришувати з ними та з'ясувати все необхідне. До першого ми підіслали одну чарівну кокетуху. До Артема теж підіслали б, якби ваша Марія залишила його хоча б на мить самого. Але потім, коли Михайло доклав, що називається, героїчних зусиль і майже досяг мети, хлопцеве серце міцно посіла якась аферистка...

– Хто?!– А що інше міг подумати про вас мій агент, якщо спершу ви вдаєте з себе помічника режисера на зйомках і

цілком однозначно фліртуєте з самим режисером, а потім прилипаєте до нашого об'єкта?– Що вона робила з режисером? – досить неввічливо перебив Артем.– Я ж тобі розповідала, – благала Марія, – ми з Льончиком зображали закоханих, щоб Томкін не здивував-

ся, чому я допомагаю Леонідові в зйомках і не почав доскіпуватися, який мені зиск із цього... Це ж небачено, щоб конкуренти працювали разом... А ми з Льонькою, як не крути, конкуренти... Кажу ж, невідомо ще, хто отримав би фінансування нашої кіностудії, якби...

Тепер Настуся не зводила захопленого погляду з Марійки. Здається, Сестриця вибрала собі новий приклад для наслідування.

– Якби я не... – почала знов Марія.– Тихше! – хором гаркнули Лихогон і Георгій, і дівчина замовчала.– Отож. Бідолашний Мишко боявся признатись мені, що брав участь у зйомках. Нічого протизаконного він

у цьому не бачив, але втаємничувати мене в подробиці свого марнославного кроку соромився. Тому й не роз-повів нічого про те, що бачив Марію раніше. А вже про те, що знімався в одному фільмі з Собаневським, і за-їкатися боявся. Як тільки зрозумів Мишко, що той хлопець, який викраденого грав, і мій шановний конкурент –

104

одна особа, так і вирішив ні слова мені про це не казати, щоб не гнівати зайвий раз. Про те, що Марія має якесь відношення до Роберта Альбертовича, Мишко, звичайно, й не здогадувався... Загалом, мій працівник запевнив, що самостійно впорається, й подробиці справи не викладав. Сказав, звичайно, що об'єкт мешкає на дачі, власником якої нібито є Собаневський. Я навіть їздив про всяк випадок туди, щоб на власні очі переконатися, чи Жорчина то дача. Переконався. А потім, коли Катерина до мене на роботу прийшла влаштовуватися, це все мені вже зовсім підозрілим здалося. Думаю, хай Мишко своє з'ясовує, а я з іншого боку до цієї справи підійду. Спробую з'ясувати, що дружині Собаневского від мене потрібно. Отож, Мишко зізнався сьогодні, що стежив за Артемом віддаля, вичікуючи слушного моменту, щоб потоваришувати й, приміром, запросити того з дамою в сауну. Між іншим, навіть можливість така виникла, коли наш об'єкт збирався в бійку з цим вашим Песовим влізти. Мишко вискочив, щоб захистити об'єкт і налагодити, так би мовити, дружні контакти... Але об'єкт на контакт не пішов. Навіть битися поліз. Мишкові довелося боронитись, бідоласі, – посміювався Лихогон. – Як компенсацію мій агент хотів привести об'єктові ворога, але той утік, мов заєць... Загалом, заплутали ви мого Мишка – далі нікуди. А зі мною порадитися він не міг – довелося б зізнатись, звідки Марію, Песова та Георгія знає.

– Не надто розумний цей ваш Мишко, – розсміялась я.– Просто він для таких завдань не пристосований. Щось руками зробити – це так. А самому стеженням зай-

матися? Ні, це не з його здібностями. Загалом, він же медексперт. Чого ви хочете від хлопця? Я його, щойно ви пішли розбиратися зі своєю Марійкою, видзвонив і кажу: «Ти навіщо детектива викрадав?!» А той уявлення не має, про що йдеться. Поки з'ясували, в чому річ, я мало власної перевіреної людини в зрадництві не запідоз-рив. Отож, саме коли я з Мишком усе з’ясував, дивлюся... Підходить до мого авто підозрілий такий хлопець. Придивився, бачу – наш потенційний спадкоємець. Розпорядився я, щоб Мишко терміново дув до офісу кров у підозрюваного брати. Він почав був канючити щось, але я не зреагував... Шефе, мовляв, я ж тільки з цього сте-ження повернувся, ще не встиг і до будинку дійти, ну дайте часу, щоб хоч перевдягтися... Це він хай комусь ін-шому розповідає. А в мене – узявся до справи, значить, відповідай. Загалом, я відразу до вашого Артема при-чепився. Тут уже ховатися нема з чим. Хлопцеві кажу: «Зараз, або ніколи! Поїхали!» Треба ж було все про-яснити, зрештою...

Усе стало нарешті на свої місця. Марія, як і всі ми, вигляд мала ошелешений. Ось тобі й написання сцена-рію для життя. Доля, вона, як не крути, все одно хитріша, все одно так сюжет замудрує, що в будь-якого сцена-риста щелепа відпаде.

– Одного тільки не розумію, – Марія почала раптом нервово посміюватися. – А як ви переконали Арте-ма ...ммм... скинути штани? От уже не думала, що його до такого перший зустрічний схилити може... Чи не свою секретарку для цієї мети використали?

Лихогон спалахнув. Артем спалахнув. Георгій непристойно заіржав.– Секретарка – наречена Петра Степановича, – самими губами прошепотіла я до Марійки, а решті присут-

ніх оголосила: – Марія просто перевтомилася й не завжди говорить те, що насправді думає!– Повинна ж я була помститися Артемові за підозри щодо мого флірту з Льонькою... – Марійка справді

дурнувато ляпала віями.– Помститися?! – обурився Тимко. – Що це ще за бажання такі?! Ти ба! Мені ще й мститися!Суперечки, взаємні докори та обіцянки виправитися чулися в цьому офісі майже до самого ранку. Лише

бідолашна Ліза боязкою тінню просочувалася в кабінет шефа, але не брала участі в усіх цих гучних обмінах люб'язностями.

– Хто-небудь пояснить мені нарешті, що відбувається? – пошепки цікавилася вона то в мене, то в Петра Степановича, аж поки зітхала: – Ні, схоже, я знову невчасно, – вкотре заклопотано оглядала всіх, осудливо по-хитувала головою і знову поверталася до себе в приймальню, де завдяки інтернету вже встигла зібрати цілу теку з усілякими викрійками, рецептами й іншими корисними речами.

Розділ двадцять другий, котрий прощається із загадками, читачами та відпусткою

За якийсь час по описаних вище подіях, теплого осіннього вечора ми з Георгієм, розгрібаючи ногами сухе листя, що потріскувало при кожному кроці,та з реготом ухиляючись від чіпких чагарників, пробиралися місь-ким парком. Поверталися додому. Ішли в обхід усіх загальноприйнятих стежин, бо я вирішила будь-що-будь перевірити свою теорію про найкоротший шлях, який, на мій погляд, вів додому, а на думку Георгія – в глухий кут. Пішки йшли, бо завбачливо не брали «Форда», розуміючи, що після грандіозного свята, влаштованого Тимком з нагоди отримання спадщини, сісти за кермо ніхто вже не зможе.

– Навіть якщо цей шлях і виведе нас додому, все одно найкращим його назвати не можна. Я вже стомився борознити ці чагарникові хащі, – за звичкою кусався Жорик.

– Я казала тільки, що він найкоротший! – виправила я, дивом рятуючи очі від чергової підступної галузки. – Найкращий і найкоротший – дві великі різниці... До речі, ти помітив, що було на Марії?

– А що? – жваво зреагував Георгій. – Бракувало чогось важливого? Як на мене, жодного зайвого оголення не спостерігалося...

– Знущаєшся? – з чоловікового тону я миттю зробила висновок: він чудово зрозумів, що я маю на увазі.– Знущаюся, – чесно зізнався Георгій.

105

Звичайно, він не міг не помітити, що на подрузі господаря вечірки мереживне золоте кольє мало фантастичний вигляд. А смарагдики, що вигравали на сережках і в очах, здавалися витворами одного й того са-мого майстра. Звичайно, Георгій не міг не здогадатися, що ті коштовності – частина Тимкової спадщини. Ті са-мі, за якими так невтомно полювала колись Марія. Так подарунок, що його спочатку підніс, а потім забрав назад один джентльмен, повернувся до доньки законної власниці з рук сина того ж таки джентльмена. Правду кажуть, що кожна справжня коштовність знає своє місце й сама обирає собі власників.

– А на лжекузена нашого звернув увагу? – мені стало нудно, і я знову завела своєї.– Що, йому теж щось подарували?– Та ні! Здається, його почуття до Марії нарешті стало по-справжньому дружнім. Він же на вечірці з біляв-

кою був. Атож, від долі не втечеш...Георгій ніяк не зреагував, бо цілком віддався боротьбі з гілками.– Ет, молоде-зелене, – вела я далі, – сама любов у голові. Он і Томкін усе за нашою Настусею увивається.

Ти помітив? Але Сестриця його тримає, схоже, за ніщо. Бідолашна просто нічого не бачить і не чує, крім своїх підготовчих курсів. З найменшого приводу бігає до Маруськи за порадою. Ні, нічого не скажеш, та їй таки до-помагає. Сподіваюся, в Академію Настуся вступить без проблем. Якщо не передумає, звичайно, до початку іспитів.

Жорик глузливо пирхнув, висловлюючи таким чином свою думку й про важливість вступу до Академії, та й про всіх жінок на світі.

– Слухай-но, – не вгавала я, – а ви це з Лихогоном серйозно?– Що? А, про школу? – Георгій пожвавішав. – Цілком. А чому б і ні? Двоє провідних сищиків міста відкри-

вають курси для тих, хто бажає стати детективами. І самі знайдемо що розповісти, ще й фахівців із інших дис-циплін наймемо. Раз уже нас із Петьком вічно в ті самі ворота тягне, то чого б не почати грати в одній коман-ді, га?

Відповісти я не встигла, бо просто переді мною заманячів торець рідного дому.– Я ж казала! Ось він, наш дім! Бачиш, як швидко? Величезний гак ми зробили б, я вам скажу! – радісно

закричала я. – А ти все «глухий кут, глухий кут»... Сам ти глухий!– Але Катерино, – обережно спробував заперечити Жорик, – адже спочатку нам доведеться спуститися в

цей яр...– Ну то й що? Подумаєш, яр. Що, ми вже навіть крізь яр пройти не зможемо?За сорок хвилин ми, по вуха в болоті, але надзвичайно бадьорі, видерлися нарешті з цього жахливого яру.

Сусідка, що була, як завше, на своєму посту біля під'їзду, сахнулася й не здійняла лементу лише тому, що від нас могла очікувати вже чого завгодно.

– Це я знайшла стежину нагору, – всоте хвалилась я Георгію.– Дуже символічно! – проголосив Жорик по тривалому роздумі та настільки ж суворій процедурі відмиван-

ня. – Так і в житті. Вічно ти заводиш нас у якісь жахливі нетрі, але, на щастя, сама старанно шукаєш виходу.– Я?! Це ти ні дня не можеш прожити без пригод, яких шукаєш чомусь не на свою, а на мою голову!– До речі, – Георгій і не думав сперечатися, – зовсім забув сказати. У цій нашій школі, ти вестимеш

комп'ютерні курси. Зважаючи на те, як тепер працює Лизавета, тобі непогано вдається прискорена підготовка користувачів. Щоправда, тобі масу літератури перегорнути доведеться. По суті, освоїти нову спеціальність...

Ну от, знову... Ні хвилини спокою. Так і живемо донині. Ледь встигаємо обробитися з поточними справами, як мого благовірного відразу навідують нові ідеї, а з ними й нові проблеми, нові причини для занепокоєння та біганини. Обоє ми – і я, й Георгій, починаючи чергову справу, палко присягаємося, що ось тільки впораємося з нею, відразу ж зробимо паузу й подамося у відпустку. Але зупинитися чомусь не вдається ні Жорику, ні мені. Наша вже майже доросла донька – та сама особа, завдяки якій ви зараз читаєте цю книжку (адже якраз вона за багато років по описаному вище змусила мене записати частину наших із Жориком пригод) – твердить, що в такий спосіб ми з Георгієм примудряємося і досі залишатись молодими. «Постійно мчите кудись, вас підгоня-ть чергові справи, а старість просто не встигає наздогнати», – сміється донька, така сама ідеалістка, як я, а по-тім трішки мружиться й посміхається широкою Жорчиною посмішкою. У такі хвилини я дивлюся на неї і, от слово честі, здається, начебто все це й справді недарма. Тоді я зупиняюся на мить, посміхаюсь у відповідь і знову мчу робити чергові неймовірно важливі дурниці.

106

Літературно-художнє видання

Ірина Потаніна

Білявки мого чоловіка

Відповідальна за випуск Т. Клюкіна

Верстальник О. Петік

Підписано до друку 26.09.06. Формат 70ґ90/32.Ум.-друк. арк. 15. Обл.-вид. арк. 13,78

Гарнітура SchoolBook.Друк офсетний. Наклад 2000 прим.

Зам. № ____________

ТОВ «Гамазин», 04071, м. Київ а/с 110Телефон для оптових покупців: (044) 467-50-24

107