Постколоніальний синдром

Mikola Rjabtschuk, einer der brillantesten Publizisten der Ukraine. Eduard Steiner,

Die Presse, Wien, 27.11.2009

Микола Рябчук конструює свої тексти дуже вправно й цікаво. В певному сенсі його есеї нагадують гру в шахи, де кожен наступ-ний крок (поворот думки, аргумент, приклад) є не випадковістю чи такою собі поетичною прикрасою, а радше елементом продума-ної стратегії захоплення уваги. Роксоляна Свято,

Літакцент, №2, 2008

Микола Рябчук пішов із літературної критики, за чим можна щиро шкодувати. Але водночас він створив нову якість політичної есеїс-тики, де енциклопедична обізнаність у спеціальній політологічній літературі сусідить із розмаїттям критичних технік... Власне, він створив новий жанр — науково-популярну політологію, науковість якої потверджено солідним індексом цитування у західних публі-каціях, а популярність — швидко спродуваними накладами його книжок. Костянтин Родик,

Україна молода, 27.06.2009

Хотелось бы, конечно, посмотреть, куда все пойдет, чем закон-чится. Научный взгляд на прошлое, настоящее и будущее Украи-ны известен. Лучше всех, с моей точки зрения, его представляет Микола Рябчук, наиболее зрелый наблюдатель и участник собы-тий (украинский публицист, исследователь национальной иден-тичности). Креольское государство, судьба которого решится в борьбе… Анатолий Стреляный,

Комсомольская правда в Украине, 19.08.2010

Микола Рябчук

Пoстколоніальний синдром. Спостереження — К.: «К.І.С.», 2011. — 240 с.

ISBN 978-966-2141-66-5

Книжку присвячено процесові емансипації новочасної україн-ської нації із домодерної «уявленої спільноти» — так званого «русь-кого міра». Політичні проблеми, пов’язані з колоніалізмом та його спадщиною, розглядаються у тісному зв’язку з проблемами куль-турними та психологічними. Компетентний, проникливий погляд на непрості явища у поєднанні з легкістю, ба навіть захопливістю публіцистичного викладу роблять книжку привабливою як для фахівців, так і для всіх, хто цікавиться пост- чи неоколоніальними проблемами сучасної України.

Вежа московського Кремля із курантами, котрі відраховують останні окупаційні години на тлі-тілі герба нової України – таким був задум першоквітневого жарту, виконаного технікою ліногравю-ри у далекому 1989 році. Кількасот естампів розійшлися Львовом, Києвом, Харковом та іншими містами тодішньої УРСР...

Юрій Кох

© Микола Рябчук, 2011© Обкладинка, дизайн, Юрій Кох, 2011

© Макет «К.І.С.», 2011ISBN 978-966-2141-66-5

Видавництво «К.І.С» входить до «Книгоспілки»www.libra.in.ua

3

Ця книжка задумувалася як збірка культурологічних на-рисів, присвячених складному процесові емансипації ново-часної української нації із домодерної «уявленої спільно-ти», котру дехто окреслює як «руський мір» і котру можна за аналогією з мусульманським світом називати такою собі православно-схід нослов’янською «уммою». Власне, подібна ду ховна спільнота — Pax Christiana — iснувала в середньо-віччі й на Заході, проте там вона, внаслідок секуляризації та постання новочасних націй-держав, перестала бути визна-чальною для ідентичнoсті індивідів, поступившися місцем ідентичностям національним, громадянським і перетворив-шись на явище радше культурно-історичне, ніж актуально політичне (як, скажімо, в часи хрестових походів).

У Росії тим часом східнохристиянська духовна спільно-та — Pax Orthodoxa — була одержавлена у XVIII столітті й політизована, сплавлена в одне ціле з російським імпер-ським організмом. Це допровадило, з одного боку, до своє-рідної сакралізації та міфічної трансценденталізації імпер-ського організму, а з іншого — перетворило суто духовну «руську» (православну) спільноту на державно-політичну «російську». Прийняття Московією самоназви «Росія» за аналогією до «Русі» спричинило не просто термінологіч-ну плутанину, а й забезпечило сплавлювання в одне ціл-ком різних явищ. Трагедія українців як потенційної нації полягала не в тому, що Росія беззастережно привласнила собі «Русь», а отже й Україну, як частину своєї історичної спадщини, а в тому, що вона привласнила собі також Pax Orthodoxa, причому не просто привласнила, а беззастереж-но себе з ним ототожнила. Для домодерного народу, яким у XVII–XVIII ст. були українці, з характерним для того часу переважанням церковно-релігійної ідентичності над націо-нальною, така підміна мала далекосяжні і досить фатальні наслідки.

4 Пoстколоніальний синдром

Втім, підміна була не менш фатальною і для самих росіян-московитів, оскільки інституціалізувала домодерне, середньовічне, по суті, явище, ускладнюючи тим процеси секуляризації, демократизації, формування новочасної на-ціональної ідентичності та громадянської самосвідомості і, відповідно, громадянських чеснот. «Умма» й досі гальмує не тільки національну емансипацію, а й емансипацію полі-тичну — перетворення покірних підданих на свідомих сво-їх прав та обов’язків громадян. Без подолання «умми» ні українцям, ні росіянам не вдасться здійснити повноцінної модернізації, себто створити у себе розвинене громадян-ське суспільство і правову демократичну державу.

Оскільки виокремлення з «умми» для українців є про-блемою не лише зовнішньою, а й внутрішньою, до книжки увійшли нариси, що стосуються не тільки українсько-російських, а й українсько-українських (ук раїнсь ко-«креольських») відносин; статті присвячено не так політич-ним проблемам, пов’язаним із колоніалізмом та його спадщиною, як — насамперед — проблемам культурним (у най ширшому значенні того слова) та психологічним. Про-поновані тексти писалися впродовж майже двох десяти-літь — як реакція, здебільшого полемічна, чи, принаймні, діа-логічна, на цілком конкретні події, тексти та явища. Це, зрозуміло, робить книжку дещо мозаїчною, позбавляє її на-лежної монографічної цілісності, але, припускаю, компенсує ці вади конкретикою, наочністю та жвавістю есеїстичного викладу, яких часто бракує суто теоретичним працям.

Пропонована книжка — це, звісно, лише вступ, чи, як ка-зали колись, «причинки» до подальших постколоніальних досліджень, зокрема і в суворіших «монографічних» фор-мах, до яких нова — неоколоніальна — ситуація в Украї-ні, на мій погляд, виразно спонукає. Принагідно хочу по-дякувати всім виданням, згаданим у кінці цієї книжки, які дозволили передрук уміщених тут, здебільшого малодос-тупних уже, нарисів. А також — Упсальському центру ро-сійських та євразійських студій (UCRS), завдяки якому мені вдалося знайти місце й час завершити цю роботу.

5

ДискуРси1. «У ліжку зі слоном» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .82. Імперія як дискурс . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .153. Петлюра і «петлюрівщина»: між героїзацією

та демонізацією . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .414. Степан Бандерa як культурний герой . . . . . . . . . . . . .515. Спадщина, від якої варто відмовитись . . . . . . . . . . . .696. Література обложеної фортеці . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .78

коМплекси7. У пошуках «українського Маркеса» . . . . . . . . . . . . . .968. Про грішне й праведне . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 1039. Постколоніальний синдром . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 121

10. Критика за п’ятою графою . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 12911. Українська піч у Провансі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 13712. Парад правописних суверенітетів . . . . . . . . . . . . . . 146

ІДентичностІ13. Гоголь і війна ідентичностей . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 17414. На захист «ясиру»: денаціоналізація як

психологічна проблема . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 19115. То хто ж ці люди? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 20216. «Двомовність»: a la Russe чи a l’Europeenne? . . . . 20917. Спокуса «третього шляху» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 21818. Патріарші візити як дзеркало креолізації . . . . . . . 22319. Від спільноти підданих до суспільства громадян . 228

покажчик пеРшопублІкацІй . . . . . . . . . . . . .233

пеРсональний покажчик . . . . . . . . . . . . . . . .235

8 Пoстколоніальний синдром. Дискурси

1«У ліжку зі слоном»

Канадський прем’єр-міністр П’єр Трюдо прирівняв сво-го часу континентальне сусідство своєї країни зі Сполу-ченими Штатами Америки до нелегкого спання в одному ліжку зі слоном. «Хоч би якою лагідною та приязною була тварина, — сказав він 1969 року у Вашинґтонському прес-клубі, — ви не зможете не відчути кожного її поруху».

Українцям випало ще складніше сусідство, оскільки той «слон», із яким вони ділять континентальне ложе, ніколи не був ані надто лагідним, ані, зрештою, приязним до них як до окремої нації. Самі росіяни, щоправда, досить час-то й охоче говорять про свою любов до України та україн-ців, згадують свої різноманітні українські зв’язки та коре-ні, і навіть заводять яку-небудь українську народну пісню на підтвердження своєї симпатії та компетентності. В цьо-му сенсі вони начебто кардинально відрізняються від по-ляків, котрі ставляться до українців найчастіше з пересто-рогою, вираховують їм усі історичні кривди й конфлікти і ставлять їх досить низько в усіх соціологічних опитуван-нях, покликаних з’ясувати ставлення різних народів одне до одного.

А проте для багатьох українців польська неприязнь па-радоксальним чином набагато прийнятніша, чи, принай-мні, стерпніша, за російську «любов». Річ у тім, що поляки, навіть не «люблячи» українців, визнають їх рівними собі — принаймні у тому сенсі, що вважають їх іншим, окремим на-

«У ліжку зі слоном» 9

родом, хай навіть із тих або тих причин малосимпатичним. Росіяни натомість вважають українців, як правило, підви-дом росіян і, в цьому сенсі, «люблять» самих себе — такий собі імперський міф, із яким українці насправді не бажа-ють мати нічого спільного. Польська «неприязнь», умовно кажучи, закорінена у реальності і таким чином може бути змінена — через нелегкий, а все ж конструктивний діалог. Російська «любов» закорінена у віртуальності і ніякого діа-логу не передбачає — лише сліпий послух.

Із постколоніального погляду, російсько-українські сто сунки можна порівняти до взаємин Робінзона Крузо із П’ятницею: кожен Робінзон «любить» свого П’ятницю — але лише доти, доки П’ятниця приймає накинуті йому пра-вила гри й визнає колоніальну субординацію та загальну зверхність Робінзона й Робінзонової культури. Як тільки П’ятниця надумує збунтуватися — оголосити себе суверен-ним і рівним Робінзонові, а свою культуру — самоцінною й самодостатньою, — він стає найбільш зненавидженим Ро-бінзоновим ворогом. Такий П’ятниця апріорно оголошу-ється «ненормальним» — «буржуазно-націоналістичним» запроданцем, якому місце в тюрмі, або «национально озабоченным» девіантом, якому місце у божевільні. «Нор-мальний» П’ятниця — це той, котрий покірно приймає Ро-бінзонові обійми, «ненормальний» — котрий вважає їх над-мірними/збоченськими/принизливими і намагається з них вирватися.

Хоч як це сумно, але росіяни, як правило, попри гучні декларації, не люблять реальної України й намагаються її всіляко марґіналізувати у своїй свідомості, оскільки вона заперечує ту віртуальну Україну, яку вони собі вигадали і яку справді люблять як самих себе, як частку своєї імпер-ської ідентичності, — таку собі вічно «поющую и пляшу-щую Малороссию», позбавлену надмірної інтелектуаль-ності і власного політичного хребта.

Кілька років тому мені випало бути свідком забавно-го і, на свій лад, повчального епізоду на зустрічі редакто-


рів східноєвропейських культурних часописів. Кожен із нас мав можливість представити там своє видання, тож моя кирилична «Критика», природно, привернула увагу колеґ-москвичів. Вони довго її гортали із суперечливими, як мені здалося, почуттями. З одного боку, часопис їм як професіо-налам явно подобався; з іншого боку, їм як росіянам нелег-ко було погодитися, що українці можуть зробити інтелек-туальний продукт не гірший, якщо не кращий від їхнього. Нарешті їм пощастило знайти пояснення виявленій анома-лії, натрапивши у редакційних реквізитах на згадку про те, що «Критика» співпрацює з Українським дослідним інсти-тутом Гарвардського університету.

«Я так и знал, что это американское!» — радісно вигук-нув мій московський колеґа. Його міфічний світ, який тро-хи був захитився під натиском дійсності, знов повернувся на тверді підвалини. П’ятниця у цьому міфічному світі не може зрівнятися з Робінзоном. Хіба що йому допоможе ін-ший Робінзон — наприклад, американський. Я ще не знав тоді, що за кілька років ця сама логіка повною мірою про-явиться під час та після Помаранчевої Революції. Її, як ми тепер знаємо, український П’ятниця, на думку більшості росіян, зробив не для власної свободи та гідності, а лише за намовою західних Робінзонів — на шкоду Робінзонові ро-сійському.

Віртуальність російських уявлень про Україну — на жаль, не єдиний наслідок тривалих колоніальних вза-ємин між двома народами та інтенсивної імперської мі-фотворчості. Дослідники постколоніалізму стверджують, що колонізований етнос поступово засвоює, інтерналі-зує неґативний образ самого себе (self-image), який йому нав’язують колонізатори. Аборигени вимушено прийма-ють цілу систему чужих і принизливих уявлень про себе як про «варварів», «недолюдей», «примітивів», носіїв «ха-осу». Їхній «космос» руйнується і деґрадує під тиском не-ґативних (авто)стереотипів і вони справді стають носіями нав'язаного їм «хаосу», з якого мають лише один вихід — асиміляцію й інтеґрацію в «космос» колонізаторів, у чужу


і, по суті, ворожу, неприхильну до них цивілізацію, або ж — мусять і далі сповняти накинуту їм «хтонічну», «деструк-тивну», «недолюдську» роль («быки», «кугуты», «рогули», «колхоз» тощо).

Україна, однак, принципово відрізняється від колоні-зованих країн Азії, Африки та Америки тим, що відмін-ність між панівною й підлеглою групою мала тут мовно-культурний, а не расовий характер. Чорною шкірою для українців завжди була їхня «рабська», «колгоспна» мова; змінивши цю мову на «білу», російську, українці могли зробити яку-завгодно кар'єру в Російській, а згодом Со-вєтській імперії. За етнічною ознакою вони практично не дискримінувалися, оскільки традиційно вважалися різно-видом того самого російського народу — якщо тільки не на-полягали на своїй принциповій відмінності від росіян.

Мова якраз і була головним, коли не єдиним виявом такої відмінності; зрозуміло, що підозрілими вважали-ся лише ті українці, котрі свідомо намагалися зберегти цю відмінність, попри тиск довколишнього російськомов-ного середовища і здобутої ними переважно російсько-мовної освіти. Сільські, малоосвічені українці небез-печними не вважалися; навпаки, їхня вбога, засмічена русизмами мова слугувала яскравим підтвердженням за-гальної нікчемності й безперспективності україномовного світу. На цьому тлі нечисленні україномовні інтеліґенти в містах виглядали справді «национально озабоченными», себто акцентуйованими особами, гідними в кращому разі поблажливо-співчутливої усмішки, а в гіршому — приму-сового лікування або ув'язнення. Мало хто наважувався розмовляти «чорною» мовою, всі хотіли бути «білими» — як Майкл Джексон.

Хрестоматійною стала репліка одного із свідків на про-цесі Василя Стуса — видатного поета, перекладача Рільке і Гельдерліна, що отримав 8, а потім 15 років ув'язнення та заслання за свою творчість і правозахисну діяльність, і вре-шті загинув 1985 року в концтаборі. Свідок стверджувала,


що Стус — справжнісінький «націоналіст», бо розмовляв із нею виключно українською мовою. Прямолінійний зв'язок між розмовлянням по-українськи та політичною неблаго-надійністю («буржуазний націоналіст», як і «сіоніст», за совєтських часів був не лише небезпечним ідеологічним ярликом, а й важким кримінальним звинуваченням) сфор-мувався на підсвідомому рівні практично в усіх громадян. Пригадую й сам щирий подив моєї сусідки («хохлушки», за її власним визначенням) десь року 1986-го, коли вона рап-том почула, що ми з дружиною розмовляємо не лише між собою, а й із дитиною по-українськи: «Зачем же вы ребен-ку жизнь калечите?!..» — вигукнула вона не так осудливо, як співчутливо.

Вона мала по-своєму рацію; навіть не знаючи долі Сту-са та інших «націоналістів», можна легко було передбачити всі життєві випробування, які випадуть на долю нерозваж-ливо україномовної дитини в аґресивно російськомовному середовищі. Я й досі не певен, чи не чинили з дружиною безвідповідально, ба навіть еґоїстично, вплутуючи безневи-нне дитя у наш безнадійний український проект. На своє виправдання можу лише сказати, що й тоді, як і тепер, я не був прімордіалістом і не ставив під сумнів права кожного вільно собі вибирати мову, ідентичність, місце проживан-ня чи громадянство. Але ж ішлося тоді зовсім не про ви-бір, а про капітуляцію — перед імперським хамством, ґвал-том і намаганням усім нав’язати єдино «правильну» мову, культуру, ідентичність, ідеологію. Ми, як могли, опирали-ся тому ґвалтові. Ми мстились Імперії як могли — вивча-ючи інші мови й читаючи інші, не санкціоновані Імперією, книжки.

«Ребенок» наш, зрештою, виріс, закінчив соціологію, ви-вчив десяток мов, якими спілкується зі своїми незліченни-ми друзями по цілому світі і, схоже, не нарікає поки що на своє «покалічене» україномовністю життя. Але я знаю та-кож, що її доля є радше винятком, аніж правилом. Я знаю, що для більшості українців, народжених на селі чи в малих містечках, добра освіта є здебільшого неприступною, як і


добрі книжки, музеї, театри, добрі заробітки і канали ко-мунікації, широкі — формальні і неформальні — суспільні зв’язки. Я знаю, що для більшості українців, починаючи з ХІХ століття, урбанізація означала, як правило, русифіка-цію, себто політично безпечнішу й психологічно комфорт-нішу асиміляцію у панівну — імперську — мову й культуру.

Я знаю, зрештою, що драматичний розрив між якіс-тю міського та сільського життя фатально поглибився в СССР системою колгоспного покріпачення, себто фактич-ною ґеттоїзацією україномовного населення в рамках своє-рідної «внутрішньої колонії», такого собі «третього світу», одна з функцій якого — забезпечувати урбанізований «пер-ший» (російськомовний у нашому випадку) світ дешевою робочою силою на всілякі непрестижні, з погляду міського населення, роботи. Саме сільські українці (вчорашні раби-колгоспники) виконують у великих містах приблизно ту саму функцію, що вихідці з «третього світу» в містах Захід-ної Європи й Америки: вивозять сміття, підмітають вулиці, працюють чорноробами на будівництві тощо.

Тому я не маю ні слова докору щодо цих людей, як і до своєї сусідки, котра далекого 1986-го робила нам із дру-жиною зауваження й відчайдушно намагалася вберегти принаймні власних дітей від небезпечної україномовнос-ті. Колоніальна спадщина в Україні є досить важкою — ще важчою навіть, ніж комуністично-тоталітарна. Неґатив-ний self-image і комплекс неповноцінності — це лише один бік медалі. Другий бік, пов’язаний із тим-таки комплексом неповноцінності, — це гіпер-позитивний self-image, меґа-ломанське поширення географічних меж свого етносу, гі-перболізація його культурної унікальності та вигадування щонайглибших історичних коренів. Якщо неґативний авто-стереотип українців відбиває суто імперське уявлення про них як про «хохлів», «малоросів», провінційний «різно-вид» росіян, то гіпертрофовано-позитивний автостереотип проголошує росіян «зіпсутим», «татаризованим» різнови-дом русичів-українців, натомість самих українців робить нащадками архидревніх скіфів, що жили на теперішніх


українських землях задовго до появи на них слов’ян, або й нащадками доісторичних трипільців, цивілізація яких над берегами Дніпра зникла понад 30 тисяч років тому.

Травмована колоніалізмом свідомість схильна всіля-ко перебільшувати не лише колоніальні травми, а й сього-денні загрози. Українцям нелегко буває вибратися з чорно-білого світу, жорстко поділеного на «своїх» і «чужих»; відчуття «обложеної фортеці» часом істотно обмежує їхню здатність до саморефлексії, самокритики й самоіронії; стан загроженості й підвищеної мобілізації ускладнює можли-вості вільного і відвертого діалогу. Постколоніальне сус-пільство потребує певної психотерапії — як потребують її всі жертви зґвалтування, тривалого приниження чи іншого травматичного досвіду.

Стереотипи не можна цілковито знищити, оскіль-ки вони є неодмінною складовою процесу пізнання, його, сказати б, початковим, найпростішим, найпримітивнішим етапом. Їх, однак, можна деконструювати і таким чином знешкодити їхній потенційно руйнівний ідеологічний за-ряд. Українська культура двох останніх десятиліть, схоже, ефективно виконує цю деконструктивістську функцію, ви-криваючи обмеженість як колоніальної, так і антиколоні-альної точок зору, і протиставляючи їй відкритіший і віль-ніший підхід, що його професор Марко Павлишин називає «постколоніальним». Ця зухвала понадпартійність досить часто наражає молодих українських інтелектуалів на го-стрі атаки з обох боків — українсько-націоналістичного та російсько-імперського. А проте саме вона відкриває мож-ливості ігрового, в дусі Помаранчевої Революції, зняття конфронтації і навіть віднайдення певних переваг у безна-дійно незручних, здавалося б, ситуаціях — на зразок описа-ної кілька десятиліть тому П’єром Трюдо.

Покажчик першопублікацій 233

Покажчик першопублікацій

Дискурси

1. «У ліжку зі слоном». — «Дзеркало тижня», №21, 2005; http://www.dt.ua/3000/3680/50185/

2. Імперія як дискурс. — «Критика», №9, 2002.

3. Петлюра і «петлюрівщина»: між героїзацією та демо-нізацією. — В основу статті покладено доповідь, виго-лошену 25 листопада 2004 р. в Парижі на конференції, присвяченій 125-літтю з дня народження С.Петлюри. Опубліковано в збірці конференційних матеріалів.

4. Степан Бандерa як культурний герой. — Переро-блений варіант англомовного нарису «Bandera’s Controversy and Ukraine’s Future», «Russkii vopros», №2, 2010; http://www.russkiivopros.com/?pag=one&id=315&kat=9&csl=46

5. Спадщина, від якої варто відмовитись. — «Столичные новости», №30, 1999.

6. Література обложеної фортеці. — «Dekada literacka», №10, 1998; http://www.dekadaliteracka.pl/index.php?id=1842


комплекси

7. У пошуках «українського Маркеса». — «Критика», №1, 1998.

8. Про грішне й праведне. — «Сучасність», №7, 1993.

9. Постколоніальний синдром. — «День», №12, 1996.

10. Критика за п’ятою графою. — «День», №165, 1998; http://www.day.kiev.ua/112992/ Повніша версія — «Березіль», №11–12, 1999.

11. Українська піч у Провансі. — «Літературна Україна», №42, 1996.

12. Парад правописних суверенітетів. — «Kритика», №12, 2002.

Ідентичності

13. Гоголь і війна ідентичностей. — «Українська культу-ра», №7, 2007.

14. На захист «ясиру»: денаціоналізація як психологічна проблема. — «День», №4, 1997; http://exlibris.org.ua/riabczuk/r14.html

15. То хто ж ці люди? — «Критика», №7–8, 2009.

16. «Двомовність»: a la Russe чи a l'Europeenne? — В основу статті покладено доповідь, виголошену на V культурологічних читаннях пам’яті Володимира Подкопаєва в Українському центрі культурних дослі-джень 1 червня 2007 р. Опубліковано у збірці конфе-ренційних матеріалів.

17. Спокуса «третього шляху». — «Українська культура», №7, 2008.

18. Патріарші візити як дзеркало креолізації. — «Kраїна», №30, 2010.

19. Від спільноти підданих до суспільства громадян. — «Zaxid.net», 30.08.2010.

Персональний покажчик 235

Абуладзе, Тенґіз 99Авербах, Еріх 127Аделаджа, Сандей 224Азаров, Микола 156Айхман, Адольф 196Алєксандр II 58Аміреджібі, Чабуа 99Андрухович, Юрій 20, 35, 37,

82, 83, 96, 97, 108, 111, 116, 120, 128 164, 165, 169, 198, 230

Аненков, Павєл 33Антоновичі, Тетяна та Омелян

164Арендт, Гана 196Арістотель 229Ахматова, Анна 143Ахмедінеджад, Махмуд 228Бабель, Ісаак 70Багрій, Романа 143Бажан, Микола 74, 140Базилевський, Володимир

138-141, 144Бандера, Володимира 55Бандера, Степан 43, 51-65,

67-68

Барт, Ролан 159Бахтін, Міхаїл 105, 135Бекет, Семюел 116Бен-Ґуріон, Давид 67, 68Бен-Зогар, Майкл 68Бестужев-Марлінський, Алєк-

сандр 17, 26Бєлінський, Вісаріон 26, 28,

32, 33, 38, 84, 85, 106, 130, 135, 176, 186, 192

Бєляєв, Володимир 56Бондар, Андрій 229Брежнєв, Лєонід 43, 44, 50Бродський, Іосіф 33, 39, 193Бузина, Олесь 39Булґаков, Міхаїл 33, 34, 36-38,

48, 82Бунін, Іван 33Бухарін, Ніколай 72Буш, Джордж 220Ваннер, Кетрін 41, 50Вашингтон, Джордж 67Вебер, Юджин 177Верґілій (Публій Вергілій

Марон) 180

Персональний покажчик


Вернадський, Володимир 20, 119, 121, 122

Винниченко, Володимир 36, 43, 47, 113

Висоцький, Владімір 123Віктюк, Роман 99Вінграновський, Микола 108,

118Владислав I (Локєтек) 57Вознесенський, Андрєй 123Волерстайн, Імануїл 221Вольтер, Марі Франсуа Аруе

127Воробйов, Микола 108Ворхол, Енді (Андрій Вархо-

ла) 99Габрусевич, Іван 58Геґель, Ґеорґ Вільгельм Фрі-

дріх 170Гельдерлін, Фрідріх 11Гантінґтон, Семюел 219Гемінґвей (Хемінґуей), Ернест

123Герасим’юк, Василь 108, 128Гехтер, Майкл 19Гирич, Ігор 50Гоголь, Микола (Ніколай Ґо-

ґоль) 26, 28, 30, 31, 37, 48, 79, 106, 122, 174-190, 206, 208, 234

Голобородько, Василь 108Голоскевич, Григорій 149, 166Гончар, Олесь 37, 93Гончаренко, Надія 50Гордасевич, Галинa 53, 56, 57,

59, 60

Грабович, Григорій (Джордж) 31, 116, 131, 141-143, 148, 150, 153, 165, 184, 188

Грабович, Оксана 22Грицак, Ярослав 66, 68, 157Гриценко, Олександр 15, 38,

50, 68, 108, 116, 196Грох, Мирослав 182Грушевський, Михайло 43, 44,

47, 50, 220Гуцало, Євген 193, 196, 197Ґомбрович, Вітольд 142Ґорький, Максім 57, 70, 71, 119Дацюк, Сергій 131Деріда, Жак 142, 143, 145Деркач, Андрій 156Деркач, Леонід 156Дєржавін, Ґавріїл 110Джексон, Майкл 11, 83Джонс, Річард 141Джонґ, Еріка 82, 131Дзєржинський, Фєлікс 66Дзира, Ярослав 143Дзюба, Іван 104, 196Дивнич, Вадим 146-150, 153,

157, 165, 166, 168, 171 Діброва, Володимир 70, 116,

142Довженко, Олександр 99Долґорукий, Іван (князь) 29, 30Долженкова, Інна 131Домонтович (Петров), Віктор

37, 113Достоєвський, Фьодор 119Драч, Іван 108, 126Дубас, Олексій 50Дусова, Жанна 131


Еліот, Томас Стернз 116Єкатєріна ІІ (Вєлікая) 66Єрофеєв, Вєнєдікт 82Єсєнін, Сєрґєй 119Єфремов, Сергій 174, 175, 177-

181, 185Жаботинський, Володимир

136, 146Жданов, Aндрєй 70, 71, 77Желябов, Андрій 58Жиріновський, Владімір 223Жолдак, Андрій 128Жулинський, Микола 152,

155, 156Забужко, Оксана 39, 80, 82,

108, 116, 129-132, 134, 196Затулін, Константін 223Зеров, Микола 37, 113Зємляной, Сєрґєй 39, 80, 129-

135Івченко, Валерій 99Ільницький, Олег 185, 187Ільф, Ілья 71Ірванець, Олександр 39, 40,

78, 79, 83, 92Калинець, Iгор 108Камінґс, Едвард Естлін 116Капелер, Андреас 18Карманський, Петро 36Каролінґи, династія 57Карцев, Роман 159Квітка-Основ’яненко, Григорій

26, 31, 37Кемпбел, Джозеф 45, 50, 53, 68Кибальчич, Микола 58Кириленко, Іван 71Кім Чен Ір 228

Кінґ, Стівен 87Кіплінґ, Редьярд 136Кіріл (Ґундяєв), патріарх 223,

226, 227Кіров, Сєрґєй 66, 72Кісь, Роман 193Клен, Юрій (Освальд Бурґ-

гардт) 113Климишин, Микола 58Коен, Ганс 183Колесніченко, Вадим 229Колумб, Христофор 67Конвіцький, Тадеуш 82Коновалець, Євген 57, 59Корнілов, Володимир 229Косаренко, Василь 196Косинка, Григорій 72Костенко, Ліна 141Котляревський, Іван 31, 37,

108-110, 115, 116Кочерга, Ольга 165Кравченко, Юрій 156Кравчук, Леонід 43, 78, 161,

171Крісті, Аґата 96, 99Крот, Юрій 103-106, 108, 109,

111-115, 117, 118, 120Кулик, Володимир 147, 149,

151-153, 155, 157-160, 162-166, 169, 170, 196

Кулик, Іван 71, 72, 74, 75Куліш, Микола 37, 72, 98, 113Куліш, Пантелеймон 108Куняєв, Станіслав 25Курас, Іван 147, 153, 154, 156Курков, Андрій 38Кучинський, Володимир 128


Кучма, Леонід 39, 43, 150, 152-156, 161, 163

Кушнарьова, Марія 50Кюстен, Адольф де 27Лазаревський, Михайло 116Ле (Мойся), Іван 73, 74Леві-Строс, Клод 142, 143Левченко, Mикола 189-190Лєонтьєв, Міхаїл 39Лєрмонтов, Міхаїл 17, 26Лєнін, Владімір 57, 58, 66, 134,

147, 169, 195, 220, 222Лисенко, Тимофій 144Литвин, Сергій 50Лишега, Олег 108, 116, 128Лімонов, Едуард 191Ліндгайм, Ралф 15Ломоносов, Міхаїл 110Лоуренс, Дейвід Герберт 116Лук’яненко, Левко 126Луцький, Джордж (Юрій) 15,

182Любченко, Аркадій 72Лякан, Жак 143Мазепа, Іван 28, 30, 48, 91Малінковіч, Володимир 38Малкович, Iван 108Мао Цзедун 222Маркевич, Микола 186Маркес, Ґабріел Ґарсія 96, 99Маркс, Карл 144, 147, 222Марплз, Дейвід 68Масол, Віталій 154Махно, Нестор 43Маяковський, Владімір 39,

119, 143Медвєдєв, Дмітрій 223

Мельник, Андрій 60Микитенко, Іван 72Мілош, Чеслав 120Міхновський, Микола 56Молотов, Вячеслав 204Мороз, Олександр 161Москалець, Костянтин 83,

108, 120Мостова, Юлія 217Мотиль, Олександр 63, 68Набоков, Владімір 33, 119,

186, 187Наполеон Бонапарт 57Неборак, Віктор 108, 112Одайник, Володимир 22, 134Орвел, Джордж 114Охримович, Степан 56Павличко, Дмитро 126Павличко, Соломія 141, 142Павлишин, Марко 14, 20, 31,

35, 39, 196Павнд, Езра 116Панч, Петро 71Параджанов, Сергій 99Пастернак, Боріс 70, 143Патон, Борис 152Пахльовська, Оксана 116Пашковський, Євген 128Перацький, Броніслав 58Петлюра, Симон 41, 43, 46-48,

50Петренко, Галина 61Петров, Євґеній 71Пипін ІІІ (Короткий) 57Підмогильний, Валер’ян 72,

113Плужник, Євген 72


Плющ, Леонід 113, 196Поліщук, Валер’ян 72Пол Пот (Салот Сар) 222Попович, Мирослав 180Потебенько, Михайло 156Потебня, Олександр 104Почепцов, Георгій 121, 123,

125-127Прокопович, Феофан 25Пуґачова, Алла 83Путін, Владімір 67, 220, 221Пушкін, Алєксандр 26, 28, 105,

109, 110Пьотр І (Вєлікій) 25, 28, 33,

66, 220Распутін, Ґрішка 224Рилєєв, Кіндрат 30Рильов, Костянтин 160Рильський, Максим 74, 113Римарук, Iгор 108, 111, 119Рільке, Райнер-Марія 11, 116Річ, Віра 61Рубцов, Ніколай 143Рубчак, Богдан 140Русанівський, Віталій 149, 151Рутковський, Олександр 80Рябчук, Микола 148Савченкo, Олександр 148Саїд, Едвард 21, 24, 120, 134,

197Сверстюк, Євген 166Свидницький, Анатолій 22Свіньїн, Павло 28Семенко, Михайль 113Семиноженко, Володимир 152Сен-Сімон, Анрі 57Сенченко, Іван 75

Сердючка, Вєрка (Андрій Данилко) 150, 162

Симоненко, Василь 121, 141Симоненко, Петро 121, 126Сковорода, Григорій 110Скоропадський, Павло 48Скуратівський, Вадим 128,

196Скрябін, Алєксандр 114Смірнова-Россет, Алєксандра

178Снайдер, Тімоті 68Солaнa, Хав’єр 230Солженіцин, Aлєксандр 34Сольчаник, Роман 202-205,

208Сондерс, Дейвід 181Сосюра, Володимир 92Співак, Ґаятрі Чакраворті 134Сталін, Іосіф 63, 66, 70, 76,

170, 222Стефаник, Василь 107Струве, Пьотр 176Стус, Василь 11, 12, 36, 37, 76,

116Субтельний, Орест 182Табачник, Дмитро 143, 226Телус, Mаґда 50Тихонович, Всеволод 41Тичина, Павло 74, 108, 113-

115, 118, 140Толочко, Олексій 147, 192-

196, 200Толочко, Петро 156Толстой, Алєксєй 119Толстой, Лєв 33, 119Трюдо, П’єр 8, 14Турґенєв, Іван 98, 135


Турченко, Федір 50Тютчев, Фьодор 136Тютюнник, Григір 107Українка, Леся 36, 113, 116Фанон, Франц 22, 134Федоровська, Лада 39, 78-80,

83, 92Фішбейн, Мойсей 108, 139, 141Франко, Іван 43, 113, 116Фуко, Мішель 23, 158, 159Хвиля (Олінтер), Андрій 121Хвильовий, Микола 35, 37,

113, 121Химка, Джон-Пол 65, 68Хом’яков, Алєксєй 17Хрущов, НікітаЦінцінат, Тит Квінтій 56, 57Че Ґевара, Ернест 67Черновецький, Леонід 224Чехов, Антон 33, 119Чіладзе, Отар 96, 97, 99Чорновіл, В’ячеслав 43Чубай, Григорій 108, 112, 114,

116, 118

Шаповал, Юрій 50, 147Шварценеґер, Арнольд 99Шевченко, Тарас 26, 31, 33, 38,

39, 43, 44, 50, 93, 105, 108-110, 115, 116, 118, 121, 141, 142, 144, 182-186, 189, 220

Шевельов (Шерех), Юрій 37, 73, 119, 141, 151, 196

Шевчук, Валерій 107Шекспір, Вільям 105Ширак, Жак 67Шкандрій, Мирослав 16-20,

22-27, 30-37, 39, 50Штепа, Павло 196Шульґін, Васілій 38, 121Щербицький, Володимир 43,

44, 50Юнґ, Карл Ґустав 134Юрченко, Віталій 74Ющенко, Віктор 43, 50, 63, 68,

156, 208, 223Яворівський, Володимир 203Яковенко, Наталя 128Янукович, Віктор 223, 224

Mikola Rjabtschuk, einer der brillantesten Publizisten der Ukraine. Eduard Steiner,

Die Presse, Wien, 27.11.2009

Микола Рябчук конструює свої тексти дуже вправно й цікаво. В певному сенсі його есеї нагадують гру в шахи, де кожен наступ-ний крок (поворот думки, аргумент, приклад) є не випадковістю чи такою собі поетичною прикрасою, а радше елементом продума-ної стратегії захоплення уваги. Роксоляна Свято,

Літакцент, №2, 2008

Микола Рябчук пішов із літературної критики, за чим можна щиро шкодувати. Але водночас він створив нову якість політичної есеїс-тики, де енциклопедична обізнаність у спеціальній політологічній літературі сусідить із розмаїттям критичних технік... Власне, він створив новий жанр — науково-популярну політологію, науковість якої потверджено солідним індексом цитування у західних публі-каціях, а популярність — швидко спродуваними накладами його книжок. Костянтин Родик,

Україна молода, 27.06.2009

Хотелось бы, конечно, посмотреть, куда все пойдет, чем закон-чится. Научный взгляд на прошлое, настоящее и будущее Украи-ны известен. Лучше всех, с моей точки зрения, его представляет Микола Рябчук, наиболее зрелый наблюдатель и участник собы-тий (украинский публицист, исследователь национальной иден-тичности). Креольское государство, судьба которого решится в борьбе… Анатолий Стреляный,

Комсомольская правда в Украине, 19.08.2010

Documents

Постколоніальний синдром