svjati tajnu

№ 1 (99)лютий – квітень 2012

Видається за благословенням ректорату Львівської Духовної Семінарії Святого Духа

Засновник і видавець: Львівська Духовна Семінарія Святого Духа

Виконавчий директор:о. Володимир Крушельницький

Комерційний директор:Роман Моравський

Головний редактор: Руслан Боровий

Заступник головного редактора: Тарас Остафіїв

Редактори:Остап МикитчинІван Костецький

Верстка: Володимир Цайдер

Дизайн обкладинки: Юрій ЦегельськийБогдан Лопишко

Фотограф: Богдан Лопишко

Редакція не завжди погоджується з дум-кою та позицією авторів. За достовірність поданої інформації відповідальність несе автор статті. Редакція залишає за собою право на скорочення та редагування мате-ріалів, зміну назви, додавання чи вилучен-ня зображень без додаткового погоджен-ня з автором. Рукописи не повертаються та не рецензуються.Передрук чи часткове використання ма-теріалів допускається лише за умови по-силання на часопис «Пізнай Правду» (для інтернет-видань – гіперпосилання www.magazine.lds.lviv.ua).

© «Пізнай Правду», 2012.

Тема номеру: Святі ТАЇНСТВА

3. Прийдіть до мене всі втомлені і обтяжені. . .

3. Сповідь і Євхаристія6. Дозволь Мені спасти тебе . . .

7. Літургія — переміна дарів. . і не тільки

8. Святе Таїнство Єлеопомазання10. Померти, щоб народитися для Бога

12. Царське Священство вірних14. Хто вони — пустельники ХХІ

століття?17. Що дає нам Таїнство Подружжя

18. Скільки у світі Київських Церков21. Святість у буденності

22. У пошуках світла та єднання з Богом

24. Листи читачів25. Дитяча сторінка

26. Духовний лік для тіла27. Хто такий алкоголік?

28. Ще раз про питання контрацепції30. Читання книги — читання

людського життя31. Богородиця на іконі

У ЦЬОМУ НОМЕРІ:

4 ПІЗНАЙ ПРАВДУ | лютий – квітень 2012 | www.magazine.lds.lviv.ua

Тема номеру

Таїнство – Христос між нами

Попри груднево-січневі жарти щодо 2012 року,

наша Церква впевнено дивить-ся у майбутнє.

У 2011 році в рамках підго-товки до святкування 1025-літ-тя Хрещення Русі-України, яке відбудеться 28 липня 2013 року, Українська Греко-Католицька Церква проголосила 2012 рік Роком Святих Таїнств. Тож цей номер ми би хотіли, зокрема, присвятити темі Святих Тайн.

Апостол Павло у послан-ні до Колосян пише, що для нас, християн, таїнством є при-сутність Христа між нами (Кл. 1:27). Справді, Христос в кінці Євангелія від Матея каже учням: «Я з вами по всі дні аж до кін-ця віку» (Мт. 28:20). Попри те, що ми не маємо змоги бачити Христа так, як бачили його апос-толи, ми віримо, що Він справ-ді присутній між нами. Христос продовжує своє діло спасіння у світі через Церкву, яка є його містичним тіло. Ця присутність і ця діяльність, і є таїнством, міс-терією.

Слово тайна, таїнство зу-стрічається У Новому Завіті близько тридцяти разів. Однак, у мові Нового Завіту, на відмі-ну від того значення, яке ми на-даємо йому сьогодні, воно не

означає загадку, секрет чи голо-воломку. Навпаки, в тому сен-сі, який передбачається Святим Письмом і богослов’ям, таїн-ство – це щось, що є відкритим для нашого розуміння, але ніко-ли не відкрите повністю, до кін-ця, оскільки воно йде в бездонні глибини Божої Премудрості.

В Новому Завіті і в перших чо-тирьох віках християнства сло-во таїнство не мало того спе-цифічно літургійного значення, яке ми маємо сьогодні. Отці І-ІV століть вживали його для позна-чення всього того, що Христос зробив задля нашого спасіння: Зачаття, Народження, Навчання, Смерть, Воскресіння. Тому нам слід завжди пам’ятати про це більш широке значення слова: ним підкреслюється зв’язок між таїнством та Воплоченням, адже всі таїнства мають своїм дже-релом і основою Воплочення Слова Божого. Це саме мав на увазі святий Лев Великий, Папа Римський (+ 461), коли казав: «Той, хто був видимий як наш Ізбавитель, сьогодні прихова-ний у таїнствах. Все, що Христос діяв упродовж свого земного життя, не перервалося, а пере-йшло до таїнств церковних».

З цього і випливає розумін-ня того, що ми зараз називає-

мо Таїнствами. Таїнства – це спа-сенні дії Христа, Який, у відпо-відь на молитву Церкви, дарує нам благодать Святого Духа на освячення і обоження (ставан-ня богоподібни-ми), через видимі посередники цер-ковних священно-дійств. Вони є спів-дією Бога і люди-ни, що виявляється

у видимих речах, знаках (вода, єлей, рукоположення тощо) і невидимій Божій благодаті. Матеріальний образ Таїнства є важливим з огляду на те, що він є знаком, провісником пре-ображення всього земного, фі-зичного у майбутньому віці. Цей подвійний характер таїнств – видимий і невидимий – осо-бливо чітко підкреслює ту цін-ність, яка притаманна, з христи-янської точки зору, матеріаль-ним речам загалом і людському тілу зокрема.

Калліст (Уер) каже, що люд-ське народження Спасителя було сприйняттям матеріаль-ної плоті (разом з людською душею), так що ця матері-альна плоть стала провідни-ком Духа. Тому, коли ми бла-гословляємо воду в Таїнстві Хрещення, коли ми благослов-ляємо хліб і вино в Євхаристії, і коли ми благословляємо єлей під час Єлеопомазання, ми та-кож робимо ці матеріальні елементи провідниками Духа. Таїнства звернені не тільки в минуле – до події Втілення, а й у майбутнє. Вони є передчут-тям остаточного оновлення ма-терії в Останній день, про що каже апостол Павло у послан-ні до Римлян: «створіння очі-кує нетерпляче виявлення си-нів Божих, […] у надії, що й саме створіння визволиться від раб-ства тління, на свободу сла-ви дітей Божих» (Рим 8:19-23). Мінуцій Фелікс, римський адво-кат ІІІ століття, який був відомий завдяки творам на захист хрис-тиянства у Римській імперії, пи-сав: «нам так само потрібно очі-кувати на весну нашого тіла». Тож пам’ятаймо про цю весну тіла і всієї матерії кожного разу, коли беремо участь у звершен-ні святих Тайн. І не біймося цієї весни, коли б вона не настала.

Руслан БОРОВИЙ, головний редактор

Через Хрещення, Миропомазання і Євхаристію, які називаються Таїнствами хрис-тиянського втаємничення, людина стає чле-ном Христового Тіла й учасником священичо-го, царського та пророчого служіння Христа. Через Покаяння та Єлеопомазання, які нази-ваються Таїнствами зцілення, вірному даруєть-ся духовне і тілесне здоров’я. У Таїнствах служін-ня – Священства і Подружжя – вірних посвячу-ють на служіння церковній спільноті та «домаш-ній Церкві».

(Катехизм Української Греко-Католицької Церкви, 407)

www.magazine.lds.lviv.ua | лютий – квітень 2012 | ПІЗНАЙ ПРАВДУ 5


Живучи тут на землі, Ісус Христос служив всім потре-

буючим людям. Він був лікарем та ці-лителем для хворих. Після хресної смерті, воскресіння та вознесіння на небо, Ісус Христос передав свою місію Церкві, яка здійснює цю лікувальну мі-сію Христа за допомогою Святих Таїн. Серед семи Святих Таїн виділяється дві, які називаються таїнствами зцілен-ня. Це є Святі Тайни Покаяння (Сповіді) та Єлеопомазання.

Частота сповіді

Сповідь – це Свята Тайна, через яку Господь Бог дарує кожній люди-ні, що кається у своїх грі-хах, прощення. Як час-то ми маємо сповіда-тися? Одного разу Папу Римському Бенедикта ХVІ запитали: «Для чого нам часто сповідатися, якщо ми все одно згріши-мо знову?» Папа відпо-вів дуже просто: «А для чого ти витираєш пилю-ку з своїх меблів, якщо все одно вона знову там осяде?». Душа людини є набагато вартісніша від

меблів, тому ми повинні часто стира-ти з неї гріховну пилюку у святій спові-ді. З церковних заповідей ми дізнаємо-ся, що кожен християнин повинен хоча б один раз в році, в часі Великого Посту, приступати до Святих Тайн Покаяння та Євхаристії. Але ж заповідь не забороняє робити це частіше! Якою бідною є лю-дина, яка приймає ці Тайни так рідко! Ми можемо бачити своє тіло, тому миє-мо його кожного разу, коли воно забруд-нилося. Якби людина могла бачити свою душу фізичними очима, то вмивала б її у

сповіді набагато частіше, ніж один раз на рік, бо не хотілося б ходити з такою брудною душею. Ми маємо приступа-ти до сповіді кожного разу, коли вчи-нили важкий гріх. Важкий гріх – це гріх, який вчинений свідомо і добровільно. Тому дуже добре є приступати до спо-віді приблизно щомісяця. Але, якщо хтось вчора помився, а сьогодні впав у болото, то він не чекатиме місяць щоб знову помитися, а піде вмитися одра-зу. Так само ми маємо робити і в нашо-му духовному житті. У Катехизмі УГКЦ

знаходимо пояснення, що коли людина рідко приступає до сповіді, то втрачає здатність роз-різняти добро і зло, і це негативно відбивається на її житті.

Умови Сповіді

Для того, щоб ми добре посповідались, Церква подає 5 умов доброї сповіді:

1. Зробити іспит сум-ління. Ми мусимо при-гадати собі час остан-ньої сповіді і проаналі-зувати своє життя, свої вчинки. Наше сумління

«Прийдіть до мене всі втомлені і обтяжені…»

Михайло НИЧ

Сповідь і ЄвхаристіяРуслан БОРОВИЙ

Таїнства Хрещення і Миропомазання не є цілком різними Таїнствами. Попри те, що вони звершуються послідовно, ми знаємо, що насправді це немовби одна цілість – Хрещення і Дар Духа Святого є невіддільними. На це також вка-

зує чинопослідування цих Таїнств. Натомість Покаяння та Євхаристія є цілком окремими Таїнствами, що ми також можемо по-бачити із їх літургічної незв’язаності.

Скоріш за все, практика абсолютної прив’язаності Таїнства Покаяння до Євхаристії може мати витоки із неправильно-го трактування вимоги щодо Причастя хоча б один раз у році: хоча би перетворилося у тільки. Звісно, малоймовірним є те, щоби людина прожила цілий рік і не припустилася жодного гріха. Тому необхідною виявилася прив’язка Сповіді до Причастя.

Однак, якщо людина нормально приступає щонеділі, чи щоденно до Святого Причастя, то таке прив’язання є нелогічним.В ранній Церкві Причастя всіх вірних, всієї Церкви за кожною Літургією було самоочевидною нормою. Важливо підкрес-

лити, однак, що саме Причастя сприймалося не тільки як акт особистого благочестя і освячення, а, перш за все, саме як акт, що випливає з самої приналежності до Церкви як спільноти, об’єднаної у Христі. Жодної іншого ознаки і критерію приналеж-ності до Церкви, крім Причастя, раніше Церква просто не знала.

Натомість Таїнство Покаяння з перших же століть було в свідомості і вченні Церкви таїнством Возз’єднання з Церквою відлучених. Первісна, дуже сувора дисципліна допускала тільки одне таке возз’єднання. В подальшому розвитку церков-ного життя, особливо після напливу до Церкви всієї народної маси з проголошенням Християнства дежавною релігією в

Проща Львів - Унів 2010 рокуФото: Архів ЛДС



вкаже нам, де ми припустилися хиби. Тому набагато легше є проаналізува-ти минулий місяць, ніж цілий рік з часу останньої сповіді! Святі Отці подавали до користування добру духовну прак-тику – робити собі такий іспит сумлін-ня кожного вечора, аналізувати кожен свій день. Тоді нам буде набагато лег-ше готуватися до сповіді, та загалом зможемо краще розрізняти вчинки у повсякденному житті. Якщо людина буде щодня каятися подібним чином, у неї не виникатиме питання, що сказа-ти на сповіді. Буває ж, що й так кажуть: «Отче, не знаю, що і сказати, живу, як усі, особливих гріхів у мене немає, ні-кого не вбив. Гріхи, звичайно, є – хто ж у наш час без гріха? – але вони по-всякденні, в основному, всякі дрібни-ці». Якщо людина говорить так, зна-чить, вона духовно сліпа. Такій люди-ні треба молитися словами преподо-бного Єфрема Сиріна: «Господи, даруй мені бачити мої гріхи». Насправді в ду-ховному житті немає дрібниць: всякий гріх відділяє нас від Бога, навіть, здава-лося б, незначний.

Через покаяння ми пізнаємо самі себе, починаємо розуміти, чому ми чи-нимо так, чи інакше у певній ситуації. Наприклад, коли я збрехав, то можу сам для себе вияснити, чому я це зро-бив. Якщо зі страху, то значить, що я є боягузом, і тепер я знаю причину

свого гріха. Тут є так само, як в ме-дицині: лікування починають тоді, коли встановлять діагноз. Пізнаючи себе, ми також пізнаємо вели-ку Божу любов до нас.

2. Збудити в собі жаль за грі-хи. Це є дуже важ-

лива умова сповіді. Ми маємо збуди-ти в собі жаль за гріхи, маємо шкоду-вати, що припустилися гріха. Але також і вчитися на цьому, щоб більше не по-трапляти в одну і ту ж яму. Митрополит Антоній Сурозький каже, що людина повинна прийти і виливати свою душу. Не повторювати чужі слова, дивлячись в книжку, а поставити перед собою пи-тання: якби я став тепер перед облич-чям Христа Спасителя і всіх людей, які мене знають, що стало б для мене пред-метом сорому? Що я не готовий відкри-ти перед усіма, тому що було б занад-то страшно, що мене побачили, яким я себе бачу? Якщо соромно – сповідуй. Якщо те чи інше соромно відкрити Богу (Який і без того це знає, але від Якого я намагаюся це заховати) або було б страшно – маємо відкрити це Богові. Тому що в момент, коли ми це відкри-ємо, все те, що ставиться у світло, ро-биться світлом. І тоді зможемо сповіда-тися і вимовляти свою сповідь, а не тра-фаретну, чужу, порожню сповідь.

Цілком очевидно, що перерахувати всі наші гріхи ми все одно не в силах: ми завжди скажемо лише велику частину. Є, крім того, речі, які ми в собі не помі-чаємо. Є й гріхи, які ми забули. Не тре-ба думати, що подібного роду непомі-чені або забуті гріхи, не названі на спо-віді, не прощаються нам Богом. Якщо

людина не приховує гріхи свідомо, якщо сповідь приноситься щиросерд-но, з наміром виправитися, то кожно-му прощаються всі гріхи: і ті, які він на-звав, і ті, про які забув, і ті, які він сам у собі не помічає. Але, як уже було сказа-но, умовою повного прощення є чисто-сердечність і щирість сповіді, рішучість виправитися і почати нове життя.

Приготування до сповіді полягає не в тому, щоб якомога повніше пригада-ти і навіть записати свій гріх, а в тому, щоби досягти того стану зосередже-ності, серйозності і молитви, при яких, як при світлі, гріхи стануть зрозуміли-ми. Інакше кажучи, приносити сповід-никові треба не список гріхів, а почут-тя покаяння, не детально розроблену дисертацію, а скрушене, розбите сер-це. Але знати свої гріхи ще не озна-чає каятися в них. Правда, Господь при-ймає сповідання – щире, сумлінне, коли воно й не супроводжується силь-ним почуттям каяття (якщо ми спо-відуємо мужньо і цей гріх – це наше «скам’яніння», «нечутливість»). Все ж «сокрушення серця», жаль за гріхи свої є найважливішим з усього, що ми мо-жемо принести на сповідь.

Але що ж робити, якщо «висохле гріховним полум’ям» наше серце не зрошується цілющими водами сліз? Що, якщо наша духовна неміч така ве-лика, що ми не здатні на щире пока-яння? Олександр Єльчанінов каже, що це все-таки не причина відклада-ти сповідь – Бог може торкнутися на-шого серця і впродовж самої сповіді: саме сповідання, найменування наших гріхів може пом’якшити наше серце, стоншити духовний зір, загострити по-каянні почуття. Не потрібно чекати пи-тань, треба самому зробити зусилля, адже сповідь є подвигом.

3. Постановити поправитися. Жаль за гріхи веде за собою постанову

З Кодексу Канонів Східних Церков

Канон 718 – У Святій Тайні Покаяння вірні, які, згрі-шивши після хрещення, керовані Святим Духом, навер-таються серцем до Бога і, пройняті болем за гріхи, поста-новляють жити по-новому, через службу священика, піс-ля сповіді перед ним і прийняттям достойного надолужен-ня, одержують від Бога ласку прощення і заодно миряться з Церквою, яку зранили, здійснюючи гріх. Таким чином ця Свята Тайна якнайбільше сприяє плеканню християнсько-го життя і підготовляє до приймання Пресвятої Євхаристії.

ІV ст., дисципліна була частково пом’якшена. Так чи інакше, в основі своїй Таїнство Покаяння, як таїнство Возз’єднання з Церквою, відбувалося лише над тими, хто був відлучений від Церкви за певні гріхи і провини, точно перераховані в каноніч-ному Переданні Церкви.

Це зовсім не означає, однак, що невідлучених вірних Церква вважала безгрішними. По-перше, Церква нікого з людей, окрім Пресвятої Богородиці, ніколи не вважала безгрішними. А по-друге, літургійне сповідання гріхів і благання про їх про-щення входить і в молитву Трисвятого («Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Безсмертний, помилуй нас»), і в молитви ві-рних на літургії. І нарешті, саме причащання Святих Тайн Церква завжди сприймала як таке, що відбувається на відпущення гріхів. Адже і перед самою Чашею, в саму хвилину причащання просимо ми про прощення гріхів добровільних і недобро-вільних.Попри це, сучасна практика тісного зв’язку Сповіді та Причастя є дуже важливою, тому що перед Причастям людина повинна якось очиститися, усвідомити свої гріхи, примиритися з Богом, з ближніми. Згадаймо слова Христа: «Перш помирися з бра-том твоїм, і тоді прийди і принеси дар твій до жертовника» (Мт. 5:24). Сповідь – це момент примирення, а Євхаристія – той момент, коли людина йде принести дар свій до жертовника.

Важливо тільки, щоб сповідь ніколи не проходила формально, щоб вона не зводилася, за словами отця Олександра



поправитися. Покаятися – означає змі-нити своє життя. Каяття наше не буде повним, якщо ми, каючись, не робимо зусиль, щоби не повертатися до виспо-віданих гріхів. Але, кажуть, як це мож-ливо? Як я можу обіцяти собі і своєму духівникові, що я не повторю свого грі-ха?

Проте, на щастя, це не так. Не бу-ває випадку, щоби при наявності до-брого бажання виправитися, Сповідь і Святе Причастя не здійснили би в душі добродійних змін. Але справа в тому, що, перш за все, ми не судді самим собі; людина не може правильно суди-ти про себе, чи стала вона гіршою або кращою.

Часто буває, що гріх-то залишився, але часті Сповідь і причастя Святих Таїн розхитали і послабили його коріння. Та сама боротьба з гріхом, страждання за свої гріхи – хіба не придбання? «Не ля-кайтеся, – говорив Іван Ліствичник, ¬– хоча б ти падав кожен день, стій муж-ньо, і Ангел, який тебе охороняє, вша-нує твоє терпіння». Коли хтось каже, що за мить повністю змінить своє жит-тя, то дуже скоро переконається, що глибоко помиляєть-ся. Бо кардинально змінити своє життя раптово, мабуть, є неможливо. Перед кожною сповіддю потрібно задати собі запитання: «Що я зробив, щоб змінитися?». Добре є ста-ратися викорінювати по одному гріху зі свого серця, і так з Божою допомогою людина змінює своє життя.

4. Визнати гріхи перед священи-ком у сповіді. Ісус Христос промовив до апостолів: «Кому відпустите гріхи – відпустяться їм, кому ж затримаєте – затримаються» (Йо. 20:23). Ісус уста-новив Тайну Покаяння і передав вла-ду відпускати гріхи апостолам, а через апостолів ця влада дійшла і до кожно-го священика. Багато людей вважають,

що достатньо є просто в особис-тій молитві сказа-ти: «Господи, про-сти!», і все. Але це не так! Ісус Христос чітко ска-зав, що гріхи відпускаються або затри-муються тільки апостолами, а пізніше і всіма їхніми наступниками. Покаяння без священика може бути лише у ви-падку небезпеки смерті. Тоді, якщо по-руч немає священика, людина, яка по-трапила в таку небезпеку, має збудити в собі досконалий жаль за гріхи і її гріхи буде відпущено. Не потрібно соромити-ся визнавати свої гріхи перед священи-ком, бо він має обов’язок зберігати та-ємницю сповіді, і священик не є той, хто осуджує, але щиро радіє, коли грішник приходить каятися.

Людина сповідається Богові. Це тре-ба пам’ятати: ми сповідаємося не свя-щеникові і не він є нашим суддею. До певної міри можемо сказати, що на-віть Христос в цей момент не є нашим Суддею, а є нашим Спасителем, який співпереживає із нами.

5. Відбути покуту, надолуження. Покута, яку дає нам священик, не є по-каранням за гріхи, але це є духовний лік для нашої душі. Наприклад, коли хтось вилікувався від певної хвороби, то піз-ніше ще деякий час приймає вітаміни для підтримання імунітету організму. Подібно й покута після сповіді є тими ві-тамінами для підтримання нашого ду-ховного імунітету.

Перші християни могли пока-ятися лише один раз після хрещення. Тому вони дуже старалися вести по-божне життя та уникали найменшої на-годи до гріха. Хоч ми – християни ХХІ

століття – можемо приступати до спові-ді кожного разу, коли згрішили, та все ж маємо брати приклад з християн пер-ших століть. Ми також маємо навчити-ся уникати навіть нагоди до гріха, як на-вчає нас Катехизм: твори добро, уникай зла. Також потрібно пам’ятати слова Господньої молитви: «Прости нам про-вини наші, як і ми прощаємо винуват-цям нашим». Гріх руйнує людину зі се-редини. Здебільшого саме гріх є осно-вною причиною наших бід і нещасть. Якщо прочитати з Євангелії про оздо-ровлення, які чинив Христос, то в біль-шості випадків побачимо, що спершу Ісус відпускає гріхи хворого, а вже по-тім його оздоровлює. Це означає, що саме гріхи зв’язували тих людей пута-ми різноманітних недуг. Тому, щоб по-збавитися тих всіх «пут», що зв’язують нас, – потрібно почати з покаяння.

Преподобний Серафим Саровський говорив, що вся різниця між великим святим і великим грішником полягає в рішучості. Святий – це грішник, який зважився на те, щоб виправити своє життя, і пішов по цьому шляху. Ніколи в житті людини не буває абсолютної святості та абсолютної гріховності: бу-ває лише якась ступінь віддаленості від Бога або наближеності до Бога. У цьому сенсі кожна людина – і святий, і гріш-ник – знаходиться на шляху до Бога, тільки один уже наближається до мети, а інший ще далекий від неї. Але межі у цього шляху немає, так само як немає межі досконалості. «Будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний», - говорить Господь (Мт. 5:48).

Канон 719 – Той, хто сам свідомий тяжкого гріха, по-винен якнайскоріше приступити до Святої Тайни Покаяння. Усім же вірним настійно доручається часто приймати цю Святу Тайну, особливо в часи посту й покаяння, яких треба дотримуватись у власній Церкві свого права.

Коли людина рідко приступає до сповіді, то втрачає здатність розрізняти добро і зло

Шмемана, до отримання «квитка на Причастя». Дехто йде на сповідь лише для того, щоб їх допустили до Причастя. Це є неправильна і, до певної міри, навіть шкідлива практика. Сповідатися потрібно для того, щоб осмислити свої гріхи і покая-тися, щоб об’єктивно поглянути на себе і змінити своє життя, а не для того, щоби зробити певний проміжний крок для отри-мання Причастя.

Таким чином спотворюється, нарешті, саме християнське розуміння Покаяння: воно перетворюється в якусь формальну умову для Причастя, і на ділі все очевидніше замінює собою справжню підготовку до нього, те справжнє внутрішнє розка-яння, яким натхнені всі молитви перед Причастям. Після кількахвилинної сповіді та молитви-покути людина відчуває себе гідною приступити до Чаші, гідною і навіть безгрішною, тобто відчуває, по суті, протилежне до того, до чого веде справжнє приготування до Причастя.

Навіть якщо ми приходимо на Сповідь часто, наприклад, раз на тиждень, ми не повинні ставитися до цього Таїнства як до якоїсь буденної, повсякденної події. Кожна Сповідь – це подія, яка має особливе значення для нашого духовного жит-тя, тому що на сповіді Бог дає нам можливість ще до Страшного суду кілька хвилин побути на Страшному суді і засудити са-мих себе до того, як ми будемо засуджені кимось іншим: людьми, яких ми образили, чи Богом, Якого образили своїми грі-хами.



Саме із цими словами Ісус звер-тається сотню разів на день до грішника, у якого захворів дух, а

він не прагне оздоровитись. А чому ж ми не хочемо каятись, якщо всі хочемо спастись, спитаєш Ти. От саме це й спробуємо вияс-нити у цьому роздумі. Отже, що ж насправ-ді стається тоді, коли людина чинить гріх і яким чином вона потрапляє у тенета дия-вола

Пам’ятаєш, Свята Церква, якої і ми є свя-тою частинкою, зобов’язує хоча б раз на рік, у Великодньому часі, сповідатися і прича-щатися? Але уяви собі, що було б, якби своє тіло Ти вмивав аж так «часто» – це навіть смішно, правда? Подібно й дух потребує більш частого очищення. Адже Церква вста-новила це не як правило, але як крайність. Проте повір, якщо не «митимешся» часті-ше, а ходитимеш із важким гріхом на сер-ці, то дух твій виповниться гидким сморо-дом, який чути аж до Неба і приємним за-пахом влади над Тобою, який чути дияволу аж до пекла. Або ж уяви, що твій дух має ви-гляд тіла, лиш тільки Він увесь в обладунках і тримає зброю, адже Твоє життя на землі – це безперервна війна, а Ти у ній – головний і єдиний трофей, за який воюють Добро і Зло. Ти, напевне, питаєш, чому ж Добро не втрутиться і не переможе оте зло, яке Тебе вбиває. А відповідь дуже проста – тому що

любить і з превеликої любові до Тебе не по-збавляє незалежності, яку дано Тобі раз і назавжди у ту ж мить, коли й Тебе створе-но. Пам’ятай, Добро уже більш, ніж втру-тилось – Воно стало таким, як Ти і перемо-гло Зло замість Тебе. Отже, тепер Ти знову є свобідним і покликаним до життя у любові, а радше станеш, бо у ту ж мить, коли поспо-відаєшся Бог знову відновить Союз Миру з Тобою, це Він – ініціатор, однак, останнє слово є за Тобою і гляди, щоб Ти не казав словами Святого Августина «Надто пізно я полюбив Тебе…». Спасти Тебе без Твоєї зго-ди Бог не може.

Є дві дороги, як каже Писання, якими людина здатна йти – життя і смерті. Із мо-менту створення Творець покликав нас до життя: «Життя і смерть появив я перед то-бою, благословення й прокляття. Вибирай життя…» (Втор. 30:19). Коли наші пра-батьки запросили у своє життя, яке дару-вав їм Бог, диявола, то таким чином обра-ли дорогу смерті… Із моментом гріховного падіння Адама і Єви все людство отримує прокляття – схильність до гріха, бо захоті-ли пізнати зло (добро вже давно було для них відкрите, але пізнати його суті вони не спромоглися), а відтак запросили демона у власне серце, що й тепер чинимо ми, коли грішимо.

Ми з Тобою знаємо, що людське серце – чотирьохкамерне, проте у нашому духовно-му серці «камери-місця» вистачає лиш для когось одного і пустим перебувати йому не властиво. Тому завжди, коли ми запрошує-мо туди когось жити, ми виганяємо того, хто там уже був. Коли ж ми пропонуємо житло для когось, то тим самим даємо йому вла-ду над ним, а тим паче, коли цим житлом є наше серце, бо хто у владі має серце, то за біблійною мовою, той є володарем усьо-го єства людини і вправі надавати її життю якнайрізноманітніших відтінків. Коли по-просився жити до нас Бог (а саме Він є пер-шим ініціатором, бо Він це робить завжди) і ми Його прийняли, то, врешті, русло нашо-го життя впало в океан вічного щастя, для якого ми й сотворені. Проте, у наше серце вдирається диявол (а він завжди вдираєть-ся – ніколи напряму не питає дозволу, бо знає, що в такому разі отримає відмову) і русло нашого життя стає руслом нашої за-гибелі, яке врешті пересохне і втратить вся-ку надію заново відродитись і наповнитись життям, аж до тих пір, допоки не знищимо у серці корінь зла і причину духовного за-непаду. Це можемо зробити лиш воюючи

на стороні Бога, через очищення – Таїнство Сповіді, яку сам Ісус Спаситель встановив із превеликого свого милосердя до нас гріш-них, а зокрема для Тебе, даючи своїм апос-толам (і їх наступникам) владу відпускати гріхи, кажучи: «Кому відпустите гріхи – від-пустяться їм, кому ж затримаєте – затрима-ються» (Йо. 20:23).

І на завершення. Зрозумій, що диявол не має ніякої влади, ні над чим, хіба лиш хтось сам запросить його. Царство сатани – лиш спотворення доброго творіння Божого, тому і над людську волю він не більший, а тим паче ніколи не переможе свого Творця. Проте, якщо людина самостійно обирає зло, то таким чином стає на сторону дияво-ла у боротьбі із люблячим Батьком, здатна навіть «зрадити» Бога у своєму серці. У такі моменти Господь іде із домівки, з якої Його вигнали, проте Отець знає, що без Нього домівка розпадеться, тому Господь Бог не покидає, але завжди стукає і просить при-йняти велику Любов, якою є сам Він. У той же час диявол, який ненавидить Бога, він-чаючись перемогою, насміхається і нищить домівку на очах її Творця, проте лиш до тих пір, до поки людина не попросить допомо-ги. Для Бога це важливо, бо Він не порушує волі людини, тому чекає коли вона розка-ється. А як тільки дитина Божа приймає сво-го Господа і відчиняє Йому двері свого сер-ця, попри усі перешкоди ворога-диявола, тоді Він прощає своїй дитині і Тобі хоче про-стити, бо дуже любить, і дає силу, бажання і можливість відмовитись від зла назавжди. Тому згадай слова Йоана Предтечі: «Гадюче поріддя! Хто вас навчив тікати від наступа-ючого гніву? Принесіть же плід, гідний по-каяння,… Сокира вже при корінні дерев: кожне дерево, що не приносить доброго плоду, зрубають і в вогонь кинуть… Лопата вже в руці у нього, і він очистить тік свій та збере свою пшеницю до засіків, а полову спалить вогнем незгасним» (Мт. 3:7-12).

Господь присутній усюди та підтримує всяке існуюче буття кожного свого творін-ня, зокрема Твоє життя: Ти кожного ранку прокидаєшся і живеш, Ти думаєш, так му-сило бути? – аж ніяк. Ти прокидаєшся і Ти здоровий, що, й це мусило бути? – аж ніяк. Ти йдеш на вулицю і бачиш та чуєш приро-ду: спів птахів, шурхіт листя дерев, пливуть хмари, світить сонце, усміхаються люди, Ти навіть на це не зважаєш, а Бог кожної миті творить це для Тебе. Він завжди знайде час, щоб пробачити Тобі, а Ти знайдеш час-точку часу, щоб посповідатись?

Дозволь Мені спасти тебе…Володимир БИТЮГА



Зараз у нас побутує бачен-ня Євхаристії тільки як жерт-

ви Христа, а Євхаристійної переміни як переміни дарів хліба й вина у Тіло і Кров Господню. Однак, хотілося б по-глянути на писання отців донікейської доби І-ІІІ століття,в яких ідеться про Євхаристію та Євхаристійну переміну, і зрозуміти їхнє вчення щодо цього.

На жертовне значення Євхаристії вказав Сам Ісус Христос, коли на Таємній вечері, роздаючи учням хліб, назвав його Своїм Тілом , яке «лама-ється» (1 Кор. 11:24), а чашу – чашею Його Крові, яка проливається «за вас» (Лк. 22:20), «за багатьох» (Мк. 14:24), «на відпущення гріхів» (Мт. 26:28). На жертовне значення Євхаристії вка-зував і апостол Павло, коли писав: «Всякий раз, коли ви їсте хліб та чашу цю п’єте, смерть Господню звіщаєте» (1 Кор. 11:26).

Жертвою іменується Євхаристія в «Дідахе» (найраніша серед відо-мих (кінець I — початок II століт-тя) пам’ятка християнської писеме-ності катехизного характеру; також пам’ятка церковного права та бого-служіння): «В день Господній, зібрав-шись разом, переломіть хліб і дякуй-те, сповідуючи спершу гріхи свої, щоб чиста була жертва ваша ... Бо це ви-слів Господа: на всякому місці і по-всякчас маєте приносити Мені жерт-ву чисту» (Дідахе, 14.). Жертвою на-зиває Євхаристію св. Юстин Мученик: «Отже, Бог спершу засвідчив, що Йому приємні всі жертви в ім’я Його, що на-казав здійснювати Ісус Христос, тобто ті, які на кожному місці землі прино-сяться християнами в Євхаристії хлі-ба і чаші» (Діалог з Трифоном, 117). Жертвою Євхаристію називає св. Іполит Римський (Апостольське пере-дання 4, 10.).

Однак, основний наголос в творах апостолів та Отців ранньої Церкви був на тому, що переміна під час Євхаристії відбувається не тільки з дарами, але й з учасниками. Яка ж це була переміна? Апостол Павло у першому посланні до Коринтян, визнаючи, що хліб, який ла-маємо, є причастям Христового Тіла,

а чаша благословення є причастям Христової Крові (І Кор. 10:16), пише: «Тому, що один хліб, – нас багато ста-новить одне тіло, бо всі ми беремо участь в одному хлібі» (І Кор. 10:17). Тобто, переміна відбувається також із нами: ми стаємо членами одного тіла, бо беремо участь у Тілі Христа.

Подібне навчання подане в ран-ньохристиянському творі «Дідахе»: «Так як цей хліб, розсіяний по горах і зібраний, став одним, так збираєть-ся Церква Твоя з кінців землі в одне Царство; бо Твоя є слава і сила через Ісуса Христа на віки. Амінь» (Дідахе, 9). Таким чином, бачимо, що основним наголосом євхаристійної вечері було зібрання Церкви, її єдність через спо-живання одного Хліба – Христа.

Певну зміну думки спостерігаємо в творі святого Іринея Ліонського (+ 202 р.), Отця Церкви, головною пра-цею якого був полемічний твір «Проти Єресей», направлений, в основно-му проти гностиків. У цьому творі він пише: «Як земний хліб, що по прикли-

канні над ним Бога, не є вже звичай-ний хліб, але Євхаристія, що складаєть-ся з двох речей, – земного і небесного, так і тіла наші, приймаючи Євхаристію, вже більш не є тлінні, але мають надію

Літургія – переміна дарів… і не тільки

Руслан БОРОВИЙ

воскресіння» (Проти Єресей, Кн. 4. Гл. 18. П. 4,5). Участь у Євхаристії Іриней вважає незаперечним доказом непра-воти гностиків, які негативно ставили-ся до тіла і до всього матеріального за-галом. Вони допускали лише духовне, тож вчинення Євхаристії було для них марною тратою часу. Для Іринея че-рез Євхаристію не тільки людина, але і всі творіння возз’єднуються зі сво-їм Творцем і Спасителем. Так, як пе-ретворюється хліб у Тіло Ісуса, так і ми вже не є тим, чим були до причастя: ми вже не є тлінними, але отримуємо надію життя вічного. Крім того, Іриней Ліонський також виразно навчає, що хліб Євхаристії «не є вже звичайний хліб», але містить в собі небесну реа-лію, є Тілом Христа.

Схоже бачення Євхаристійної пе-реміни знаходимо також і в Юстина Мученика (+ 150 р.) в його творі «Апологія І». В цьому творі є перший відомий нам опис Євхаристійного зі-брання. Що ж до Євхаристійної пе-реміни, то святий Юстин навчає: «Не

приймаємо як звичайний хліб і зви-чайний напиток, але таким чином, як силою Божого слова воплотився Ісус Христос, Спас наш, і тіло, і кров при-йняв ради нашого спасіння, так само і

Великий Вхід

Фот

о: А

рхів

ЛД

С



тепер ми навчилися, що облагодаре-на їжа через слово молитви, яка від Нього [Ісуса] походить, стає Плоттю і Кров’ю воплоченого Христа на те, щоб накормити і перетворити нашу плоть і кров» (Апологія І, 66). Юстин Філософ, таким чином, також гово-рить про зв’язок Євхаристії, перемі-ни дарів у Тіло і Кров Христа, та перетворення лю-дини, яка їх спо-живає, проводя-чи паралель між В о п л о ч е н н я м Слова у наші тіло і кров та євхарис-тійною переміною, в якій дари хліба і вина стають Тілом і Кров’ю Христа за-для переміни наших тіла і крові.

Також Іполит Римський (+ 235 р.). пише: «згадуючи смерть Його [Ісуса]і воскресіння Його, ми приносимо Тобі

[Отцеві] цей хліб і чашу, віддаючи по-дяку Тобі, що Ти удостоїв нас предсто-яти перед Тобою і здійснювати свяще-ницьку службу Тобі. І старанно моли-мо Тебе послати Духа Твого Святого на приношення святої Твоєї Церкви, так само і всім, хто причащається їх, дай святість, щоб вони сповнилися Духа

Святого, і для утвер-д ж е н н я віри їх, щоб вони про-славляли і вихваляли Тебе в Сині Твоєму Ісусі

Христі, в якому Тобі хвала і влада у святій Церкві, і нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь» (Апостольське пе-редання, 4). Бачимо, що ця молитва звернена до Бога-Отця, Якому при-носиться подяка («Євхаристія») за

Кожен із нас, мабуть, був свідком відходу людини у вічність. Часто це ста-

валося з причини важкої хвороби, яка призводила до трагічного кін-ця людського життя. В таких випад-ках, бачачи близьку смерть роди-ча, рідні кликали священика який сповідав та єлеопомазував цю лю-дину. Спостерігається така тенден-ція, що священика кличуть вже тоді, коли людина при смерті, а ро-зуміння таїнства Єлеопомазання зводиться до священнодійства, яке полегшує перехід особи у ві-чність. У цій статті спробуємо зна-йти відповідь на питання: Чи справді саме таким є значення та-їнства Єлеопомазання?

Викривлення у розумінні

Назва таїнства походить від грецької мови і перекладаєть-ся як «молитво-єлей», в інших ви-падках можемо зустріти інші на-зви цього таїнства, як наприклад: Єлеосвячення, Святе помазання, Соборування. В Римо-Католицькій

Церкві Єлеопомазання називають латинською unctio infirmorum тоб-то помазання хворих, а ця назва підводить нас до визначення цьо-го таїнства. Єлеопомазанням нази-вають Таїнство, в котрому, при по-мазанні тіла хворої людини освя-ченим єлеєм, сходить на неї бла-годать Божа, яка зціляє її тілесні й духовні немочі.

Перше джерело, в якому ми знаходимо інформацію про це Таїнство є Святе Письмо. У собор-ному посланні Якова 5:14-15 є до-сить детально описано, що має ро-бити священнослу-житель, коли хтось перебуває в недузі. Також є багато ін-ших місць у Новому Завіті, в яких Христос є Тим, хто зціляє душу і тіло (Мт. 4:23). В Євангелії від Марка Він, переда-ючи владу апостолам, обіцяв їм, що вони «…кластимуть на хворих руки і добре їм стане» (Мр. 16:18). Отже, першим висновком для нас є те, що таїнство Єлеопомазання є

таїнством для хворих, а тому ви-ключає значення «передсмертної благодаті».

Щоб зрозуміти, чому люди стали розуміти це Таїнство як те, що є конечним лише при смер-ті заглянемо в історію його роз-витку. До VIII століття Таїнство Єлеопомазання не мало вибудова-ної структури, однак, все ж є згад-ки про намащування олією хворих (євхологіон (требник) Серапіона IVст., євхологіон Барберіні VIII ст.). З VIII ст. на Заході це Таїнство по-ступово стає «Таїнством для вми-

раючих», з на-голосом на од-норазовому, в с е о х о п л ю -ючому, пе-

редсмертному відпущенні гріхів. Натомість на Сході вибудовується структура таїнства, яка не втрачає розуміння його як «Таїнства для недужих». Від XVII ст. слов’янський Схід починає перебирати захід-не розуміння цього Таїнства і хоча в XX столітті Захід та слов’янський

Святе Таїнство Єлеопомазання

Основний наголос в творах апос-толів та Отців ранньої Церкви

був на тому, що переміна під час Євхаристії відбувається не тільки

з дарами, але й з учасниками.

Нам варто сміливіше віри-ти у фізичне зцілення неду-

жої людини

дарування Сина Спасителя. Потім зга-дуються всі головні етапи Відкуплення (Воплочення, Тайна Вечеря, Хресна смерть і Воскресіння). І закінчується молитва проханням про дарування Св. Духа на Дари, і на тих, хто ними при-чащається. Через причастя цих да-рів Церква наповнюється тим самим Божим Духом. Тож переміна відбува-ється не тільки з приносом Церкви, але і з самою Церквою.

Таким чином, бачимо, що в тво-рах Отців Церкви перших трьох століть ще нема такого сильного наголосу на Євхаристії як жертві. Переміна дарів у Тіло і Кров супроводжується також пе-реміною причасників цього Таїнства, і цей аспект є не менш важливим, тож, думаю, варто нам теж про нього пам’ятати і, можливо, навіть віднови-ти його у нашому сучасному думанні про Євхаристію.

Володимир ПЕНДЗЕЙ



Схід повертаються до первинного розуміння Таїнства, все ж бачимо, що між людьми залишилось старе бачення Таїнства.

Дари Єлеопомазання

Розуміння Єлеопомазання, як Таїнства для вмираючого зовсім не відповідає тому, чим воно є. Кодекс Канонів Східних Церков так гово-рить про нього: «Через Тайну на-мащення хворих, виконану свяще-ником разом з молитвою, вірні, які хворіють тяжкою недугою і кають-ся у серці, одержують ласку, завдя-ки якій, зміцнені надією на вічну нагороду і звільнені від гріхів, на-ставляються на виправлення жит-тя й отримують допомогу подола-ти хворобу або терпеливо її пере-носити» (Кодекс Канонів Східних Церков, 737 §1). Отже, спробуємо детальніше розглянути ці чотири наслідки Єлеопомазання:

1. Єлеопомазання прино-сить звільнення від гріхів. Це таїн-ство не замінює таїнства Сповіді. Єлеопомазаний, каючись, коли не має можливості приступити до та-їнства Сповіді, отримує відпущен-ня гріхів (Катехизм УГКЦ). Однак, варто зазначити, що не всі хво-роби є наслідками гріха, і хворо-ба, у якій перебуває недужий, не завжди випливає з його вчинків. Хвороби бувають нам послані з метою випробування та вдоско-налення нашої віри. Згадаймо ви-пробування Йова, або сліпця, про якого Христос сказав: «Ані він не згрішив, ані батьки його, - відказав Ісус, - але щоб ділам Божим вияви-тись на ньому!» (Йо. 9:3).

2. Виправлення життя. Цей другий пункт є продовженням по-передньої думки, адже звільнен-ня від гріхів – це, насамперед, ду-ховне зцілення, навіть якщо фі-зичне оздоровлення не супро-воджує його. Це зцілення впли-ває на зміну розуміння терпін-ня, через що хворий може ближ-че з’єднатися з Христом, що тер-пів, і з ближніми, що також терп-лять; таке з’єднання допомагає

хворому переорганізувати свої пріоритети від фізичного й матері-ального блага до духовного. Також Єлеопомазання скріплює нашу до-віру до Бога, тому що за спасення хворого, як фізичне, так і духовне, молиться ціла Церква, молиться «молитвою віри», молиться в ім’я Ісуса Христа. Бог в Єлеопомазанні дарує благодать відновлення вну-трішньої цілості людини – її зцілен-ня та подальше духовне зростан-ня. (Катехизм УГКЦ).

3. Єлеопомазання допома-гає подолати хворобу. Ця тайна є зціленням не лише душі – ду-ховної сторони людини, а також і тіла, фізичного одужання. Ми вже згадували про прощення грі-хів, з’єднання з Богом і ближнім, поглиблення довіри до Бога, що в сукупності становлять ідеаль-ні умови для фізичного зцілен-ня, яке Бог може послати недужо-му. Зрештою, нам варто сміливі-ше вірити у фізичне зцілення неду-жої людини, адже часто саме цьо-го нам не вистачає. Можливо, це була одна із причин перетворення Єлеопомазання у «таїнство вмира-ючих».

4. Терпеливо переносити не-дугу. Часто ми бачимо, що і піс-ля уділення тайни Єлеопомазання хворий залишається зі своєю неду-гою і розчаровуємося. Мусимо ро-зуміти, що якщо й фізичне зцілен-ня не приходить, людина все-таки внутрішньо зцілена, і здатна як-найбільш скористати з цієї хворо-би для свого духовного добра.

Отже, бачимо, що таїнство Єлеопомазання дарує благодать від Господа для зцілення людини. Тому вірні повинні радо прийма-ти єлеопомазання не на «кращий відхід у вічність», а коли тяжко хво-ріють. Душпастирі та рідні хворих мають дбати, щоб хворі у відпо-відний час зазнавали полегші від

цієї святої Тайни. (Кодекс Канонів Східних Церков, 738). Цю тайну можна приймати не лише один раз, але при кожній важкій хво-робі, також доречно вділяти єле-опомазання хворим перед важ-ливою операцією (Катехизм Католицької Церкви, 1515). Сам чин Єлеопомазання звершується у храмі або там де перебуває не-дужий. Не треба уважати єлео-помазання за «останнє напуття» – ним має бути Сповідь і Причастя. Інколи трапляється ситуація небез-пеки смерті і недужий є непритом-ним. Це, свого роду, є також відпо-відний час для прийняття Таїнства Єлеопомазання. Головне, щоб така позиція не стала нормою, не мож-на чекати до останньої хвилини, бо значення цього таїнства, як ми побачили, зовсім не пов’язується зі смертю, а радше, навпаки.

Молімося один за одного, щоб нам видужати. Ревна молитва праведника має велику силу. (Як. 5:16). Господь дарує нам ці ласки у святих тайнах, щоби ми не збили-ся з правдивої дороги на шляху до спасіння у будь-яких обставинах життя, а Ісус і є та єдина Дорога, Правда і Життя.

Із Послання апостола Якова (5:13-16).

13. Страждає хтось між вами? Хай молиться. Радіє хтось? Хай псалми співає. 14. Нездужає хтось між вами? Хай прикличе пресві-терів церковних і хай вони помоляться над ним, по-мазавши його олією в ім’я Господнє, 15. і молитва віри спасе не-дужого, та й Господь його підійме; і як він гріхи вчи-нив, вони йому простять-ся. 16. Сповідайте, отже, один одному гріхи ваші й моліться один за одного, щоб вам видужати. Ревна молитва праведника має

велику силу.

Розуміння Єлеопомазання, як таїнства для вмираючо-

го зовсім не відповідає тому, чим воно є насправді



Хрещення – це дар, бо дається тим, що нічого не приносять; бла-

годать, бо дається навіки тим, що борги мають; занурення – бо гріх

похований у воді; помазання, бо воно є священним і царським (бо їх пома-

зувалося); просвітлення, бо воно є світлом блискучим; одяг, бо прикра-

шає сором наш; купіль, бо омиває; печать, бо оберігає нас і є знаком

Божої влади.

(Св.Григорій Богослов)

Першою серед тих Святих Тайн, яка впроваджує нас до всіх

інших, є Свята Тайна Хрещення, про яку засвідчив сам Ісус Христос: «Коли хтось не вродиться з води і Духа, не спроможен увійти у Царство Боже» (Ів. 3:5). Це означає, що Свята Тайна Хрещення є обов’язковою для на-шого спасіння. Тому у цій статті роз-глянемо її у трьох аспектах, а саме: етимологію, біблійне підґрунття, та Розуміння Таїнства Хрещення у Йоана Золотоустого. Для початку вдамося до етимології слова хрещення.

Двері до Бога

Хрещення походить від грець-кого слова baptizein і латинсько-го baptizare, що значить занурювати, змивати, зволожувати. В апостоль-ські часи ці терміни означали обряд релігійного очищення. Апостол Павло називає хрещення «новонароджен-ням, відновою, воскресінням». Ще св. Йоан Золотоустий навчав: «Та ку-піль не тільки легко відпускає нам грі-хи і легко очищує нас від гріхів, а й ро-бить це так, наче б ми наново наро-дилися». Цей дар нового народжен-ня можемо осягти в Христовій Церкві. Отець об’являє і дарує нам вічне жит-тя через Свого Сина у Святому Дусі. Це життя нового творіння стає доступ-ним для нас не тільки по смерті, але

вже тепер. Через Святі Таїнства, пер-шими з яких є таїнство Хрещення й Миропомазання разом із Причастям, ми з’єднуємося з Христом, стаємо в Ньому спадкоємцями Божого життя, носіями Святого Духа, який об’являє нам усю правду Христову, веде шляха-ми заповідей Христових і молиться в нас: «Авва! – Отче!» (Рм. 8:15). Через ці Святі Таїнства ми стаємо членами Тіла Христового й храмом Святого Духа.

Хрещення є Святим Таїнством, в якому ми звільняємось від усіх сво-їх гріхів, народжуємося для духовно-го життя та стаємо членами Христової Церкви. Святі Отці це Таїнство назива-ють «дверима в Церкву», бо, як в храм ми можемо ввійти тільки через двері, так і стати християнином, членом цер-ковної спільноти можемо тільки через хрещення. Саме слово «хрестити» має також значення обмити, очистити. Правду про кожну людину, яка приходить на світ можемо знайти в пророка Давида, який пише: «У гріхах родила мене мати моя» (Пс. 50), однак після вищезгада-ної Святої Тайни наша душа стає чи-стою і святою.

Крім очищення душі від гріхів, Свята Тайна Хрещення також відро-джує нас до Божого життя через ласку Святого Духа. Тому святий Павло нази-ває Хрещення «купіллю відродження та відновленням Святого Духа», щоб, оправдані його благодаттю, ми стали спадкоємцями життя вічного!» (Тит. 3:5-7). Святий Йоан Дамаскин, пояс-нюючи ці слова, каже: «Хрещення на-зиваємо теж купіллю відродження, бо з ним, через благодать Святого Духа, ми починаємо нове життя, життя дітей Божих».

Духовно-«символічне» значення Хрещення

Коли при нашому хрещенні

священик хрестовидно зілляв на нашу голову воду і промовив сло-ва: «Хрещається слуга Божий/слу-гиня Божа (називаючи наше ім’я) в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа», то і над нами, як колись у Йордані над Ісусом Христом, відкрилося небо, на нас зійшов Святий Дух, який своєю благодаттю відроджує нас до нового життя, до життя дітей Божих, а голос Отця Небесного про нас свідчить: «Ти – мій син/моя дочка, тебе я собі впо-добав!» (пор. Мт. 3:16-17). Таким чи-ном кожен християнин у Святій Тайні Хрещення стає улюбленим сином та дочкою Господа.

Хто може виконати тайну хрещення?

Таїнство Хрещення має виконува-ти, як правило, єпископ або свяще-ник, бо тільки апостолам Ісус Христос

сказав: «Ідіть, отже на-вчайте всі народи, хрестя-чи їх в ім’я Отця і Сина, і Святого Духа» (Мт. 28:19).

Апостоли цю свою духовну владу здійснювати Таїнства передали об-раним ними для служіння боговгод-ним чоловікам, висвятивши їх, — од-них на єпископів, інших на священи-ків. У Церкві ця апостольська наступ-ність суворо зберігається і досі. Проте, хоча Таїнства Церкви мають право ви-конувати священики, Хрещення, — це єдине із семи Таїнств, яке, як виня-ток, коли загрожує особі смертельна небезпека, може звершити христия-нин без рукоположеного священства. У такому надзвичайному випадку при зануренні у воду треба промовляти такі слова: «Хрещається раб Божий/раба Божа (ім’я), в ім’я Отця і Сина, і Святого Духа. Амінь».

Чи можна повторювати Тайну Хрещення?

Коли охрещена особа видужала, тоді потрібно звернутися до свяще-ника, який доповнить хрещення, але

ПОМЕРТИ, ЩОБ НАРОДИТИСЯ ДЛЯ БОГА

Іван МИКИТЮК

«Один Господь, одна віра, одне хрещення» (Еф. 4:5).


самого хрещення він у такому випадку не повторює, бо воно не може повто-рюватись. У Святому Письмі говорить-ся: «Один Господь, одна віра, одне хрещення» (Еф. 4:5). Святі Таїнства Хрещення і Миропомазання прийма-ють тільки раз у житті, оскільки, наро-дившись Святим Духом у Христі, ми назавжди залишаємося дітьми Отця.

Охрещена дитина для батьків, як рідних, так і хрещених, стає духо-вною, Божою дитиною. Це в свою чер-гу означає, що вона належить не тіль-ки їм, але Богові, вона стає явним чле-ном Церкви Христової. Тому великим обов’язком батьків є виховання дітей у християнській вірі. Рідні батьки пі-клуються переважно про те, щоб дитя росло здоровим, нагодованим, зодяг-неним. Все це, безперечно, необхід-но, бо ж дитина потребує допомоги старших. Однак, іноді забувають про душу, яка також потребує належної турботи. Адже, якщо не враховувати цей духовний аспект, тоді годі говори-ти про гармонійний розвиток особи.

Для кращого розуміння та усвідом-лення всієї глибини Тайни Хрещення звернемося до духовної спадщини великого вчителя Церкви св. Йоана Золотоустого, який дає влучні та ґрун-товні відповіді на питання, які й в сьо-годенні цікавлять вірних.

Чому саме вода?

Тому, що у воді символічно відо-бражається гріб і смерть, воскресін-ня і життя, і все це відбувається спіль-но. Коли ми занурюємо свої голо-ви у воду, наче у гріб, ра-зом із тим погребається стара людина і, занурив-шись донизу, всеціло зни-кає. Відтак, коли ми підні-маємося, – виходить нова людина. Як легко для нас зануритися і піднятися, так само для Бога легко погребти стару людину і появити нову. Це Таїнство звершуєть-ся тричі, для того, щоби кожен знав, що все це звершується силою Отця і Сина, і Святого Духа.

Перший чоловік, Адам, був створе-ний із землі, а після нього була ство-рена жінка із його ребра, згодом на-родився Авель. Але ми не можемо ні збагнути, ні описати словами цих

творінь, хоч всі вони реальні і мають місце в історії. Як же тоді ми може-мо дати звіт стосовно духовного наро-дження через хрещення – народжен-ня, яке набагато перевищує їх? Ми не можемо цього зробити, бо не знаємо, як діє Святий Дух. Євангелист Йоан го-ворить про це наступне: «Дух дме, де хоче, і чуєш його голос, але не зна-єш, звідки приходить і куди іде. Так є з кожним, що народжений від Духа» (Йо. 3:8). Саме у цьому все і полягає. Якщо нам важко пояснити звідки ви-никає чи дує вітер, який ми відчуває-мо через дотик і слух, то навіщо ж на-магаємося зрозуміти дію Божого Духа, якого не відчуваємо. Як ніхто не може стримати вітру, але він несеться, куди йому заманеться, подібно діє і Святий Дух, дію якого не в змозі затримати ні закони природи, ні умови тілесного народження, ані щось інше.

«Як не можемо бачити вітру, хоч він і створює шум, так і не можемо по-бачити тілесними очима духовне на-родження», – казав Йоан Золотоустий. Народження тут розуміється не по суті, а по достоїнству і по благодаті, яку ми отримали від волоченого Сина Божого і Святого Духа. Головні блага (дари), які ми отримуємо у Таїнстві Хрещення, – це відпущення усіх гріхів, через нього ми стаємо причасниками Святого Духа, стаємо синами і дочками Божими, і отримуємо спадкоємство від Отця – ві-чне життя. Здавалося б, чого ж іще ба-жати? Знаків? Та ж вони скасували-ся. Натомість, маємо віру, надію, лю-бов, які існують; шукаймо же їх, бо

вони набагато більші за різ-ні знаки. Йоан Золотоустий говорить: «Не слід залиша-тися в невір’ї

тому, що ти не бачиш цього. Власної душі ти також не бачиш, однак віриш, що вона у тебе є, і віриш, що вона є чи-мось відмінним від тіла». Отож, з усьо-го вище сказаного, можна добре для себе збагнути, які ж великі ласки нам даруються Господом Богом у Святому Таїнстві Хрещення. Єдине, що від нас потрібно – це лише повірити, а по-віривши, жити згідно з наукою Ісуса Христа. «Хто увірує і охреститься, той

буде спасенний. Хто не увірує, той буде осуджений» (Мк.16:16).

На закінчення хочеться проциту-вати Венедикта XVI «Через Хрещення кожна дитина приймається до грона друзів, які ніколи її не залишать ані в часі життя, ані після смерті (...) Це коло друзів, ця Божа родина, до якої дити-на тепер приймається, буде її супрово-джувати завжди, також у дні терпіння, під час темний ночей життя; буде її вті-шати, додавати сили і освячувати її».

На мою думку, слова понтифіка як ніколи актуальні в наш час релятивіз-му, коли цінності справжньої дружби, та правди стають відносними. А сус-пільство не здатне запропонувати ста-більності та впевненості в завтраш-ньому дні. Особа може повернутися до джерела хрещення і з нього через своє синівство черпати сили для того, щоб гідно вистояти перед трудноща-ми та різноманітними викликами, які приносить нам кожен новий день. Однак, безперечно, одному важко встояти, не маючи вірних друзів та по-радників, тому, як зазначає папа, кож-на дитина приймається до грона дру-зів, які її ніколи не залишать, до Божої родини.

У воді символічно відо-бражається гріб і смерть, воскресіння і життя, і все це відбувається спільно.

Хрещення. Фреска в катакомбах святих Марцеліна і Петра, Рим, Італія

Дж

ерел

о: h

ttp:/

/www

.owl

net.r

ice.e

du



У наш час постає багато питань щодо участі ми-рян у церковному жит-

ті. Напевно, кожен замислювався над цим питанням. Багато хто ста-вив перед собою запитання поді-бного роду: «Яка моя роль у житті парафіяльної спільноти?».

Перед тим, як дати відповідь на таке питання, насамперед, по-трібно спростувати думки, що по-бутують у суспільних сферах, які акцентують увагу на зростанні клерикалізму (панування духо-венства в Церкві і над Церквою). Справді, сьогодні у свідомості ба-гатьох людей церковна спільно-та представлена виключно в іє-рархічний спосіб, лише через ду-ховних осіб. Першою картинкою, яка виникає у свідомості при сло-ві «церква», є картинка священи-ка у ризах. Багато хто дотримуєть-ся міркування, що тільки духовен-ство представляє Церкву. Чимало людей вважає, що миряни є лише тими, хто наповнює її, не звершу-ючи ніякої священичої функції, не маючи ніякого призначення. Але чи справді такі міркування є прав-дивими?

Неповторні частини мозаїки

Найперше, потрібно чітко зро-зуміти, що Церква (з грецької – έκκλησία, тобто, «зібрання ві-рних») – це спільнота, зібрання віруючих, Народ Божий, що його Господь збирає у цілому світі. Саме тому Свята Ц е р к в а як Божий Народ скла-дається зі всіх людей, які до неї належать. Кожен вірний є робіт-ником Христового винограднику, членом Христового Тіла. Таким чи-ном, кожен член цієї спільноти є дорогоцінним скарбом, який обе-рігається Святою Церквою. Коли стається так, що хтось покидає спільноту, то це – велика втрата не тільки для окремої групи людей, а й велика втрата для всієї Церкви.

Тепер потрібно дослідити, як кожен вірний Христової Церкви приєднаний до дару священства. Людина була створена як священ-нослужитель, тобто, той, хто під-носить світ Богові, завдяки сво-їй любові та хвалі. Таким чином,

розуміння священства є закоріне-не в самому бутті людської особи, адже вона була створена із цим да-ром. В Одкровенні знаходимо вка-зівки про те, що Ісус Христос вста-новлює у Церкві таке священство: «І зробив нас царством священи-

ків Богові й Отцеві своєму» (Од. 1:6). Таким чином, уся церковна спільно-та є священичою. Всі вірні сповню-ють своє священ-

ство через Святу Тайну Хрещення, яка вводить їх у спільноту, кожен бере участь у місії Христа, маючи при цьому власне покликання.

Окрім загального священства, яке мають усі вірні, також існує службове або ієрархічне священ-ство, до якого входять єпископи і пресвітери (священики). Свята Церква поставляє священиків зо-крема й для того, щоб вони роз-крили всім іншим людям їх свя-щеничу суть, їх священиче призна-чення, зробили все життя людини Літургією. Тож можемо стверджу-вати, що службове священство установлене для того, щоб допо-магати загальному, священики по-ставлені для того, щоб провадити вірних та допомагати їм впродовж земного життя шукати Бога.

Рівність достоїнства

Іншим фактом життя первісної церкви була різноманітність слу-жінь. Той же Дух, яким всі хрес-тилися в одне тіло і яким всі спо-внені, уділяє дари кожному осібно для служіння всередині Церкви. «І Він поставив одних апостола-ми, інших вчителями, інших єван-гелистами, інших пастирями при-готувати святих на діло служби для збудування тіла Христового» (Еф. 4:11-12). Різноманітність слу-жінь випливає з органічної приро-ди Церкви. У ній кожен її член за-ймає певне, йому одному власти-ве, становище і місце. У живому організмі місце і становище його членів є залежним від тих функцій,

Царське Священство вірнихАндрій МАЛИШ

Людина була створена як свя-щеннослужитель, тобто, той, хто підносить світ Богові, за-вдяки своїй любові та хвалі.

Рукоположення пресвітера о. Юрія Чорнія

Тема номеруФ

ото:

Арх

ів Л

ДС


які ними виконуються, так і в тілі Христовому з місцем та положен-ням його членів пов’язане різне служіння. Дари Духа даються не самі по собі, і не як якась нагоро-да, а для служіння в Церкві.

Різноманітність служінь не по-рушує єдності природи членів Церкви. Їх буттєва єдність між со-бою випливає з їхньої єдності «у Христі». За своєю природою всі члени однакові, оскільки у всіх один і той же Дух. «Дари різні, але Дух – один і той же ...» (I Кор. 12:4). Різниця між особами, які мають особливі служіння, і між тими, хто цих служінь не має, не буттєва, не на рівні природи, а функціональ-на. Проте, ніхто в Церкві не може за своєю природою бути вище за інших, хоча може виконувати вище, ніж всі інші, служіння.

Тертуліан (+ 240 р.) стверджу-вав, що «різниця між кліром і на-родом встановила влада Церкви та частина зібрання клиру [...], тому, де немає зібрання кліру, будь собі самому священиком». Тертуліан спокусився вченням про царське священство членів Церкви, як не раз в історії цим спокушалися, і не побачив, що початкове розрізнен-ня клиру і народу виникало з від-мінності служінь. Відмінність же служінь не встановлено ні церков-ною владою, ані частиною кліру, а витікає з самого поняття Церкви. Якби навіть це літургійне розріз-нення предстоятелів і народу дій-сно встановила церковна влада, то і в цьому випадку Тертуліан був би неправий, тому що такого роду в с т а н о в л е н н я , як засноване на розрізненні слу-жінь, відповіда-ло би волі Божій, бо воля Божа не у змішуванні, а в розрізненні слу-жінь.

Таким чином, бачимо, що всі вірні є священиками, всі мають рівну міру благодаті. Проте, по-при це існують різні види служін-ня, зокрема й пастирське, пресві-терське, яке встановлене самим Богом. Святий Дух уділяє кожно-му християнинові дари, відповідні для його чи її служіння, яке відріз-няється від служіння інших.

Дар-завдання

Кожен вірний, отримавши дар священства під час Святих Тайн Хрещення і Миропомазання, взяв на себе важливу місію. Свята Церква кожному з нас доручає за-вдання: шукати Царство Боже, управляти світськими справами й упорядковувати їх згідно із Божою волею.

Невід’ємним обов’язком кож-ного християнина є проголошува-ти благу вість – Євангеліє. Таке про-голошення Божого Слова може від-буватись поодинці або спільно в групах. Також дуже важливо, щоб християни не боялися поширювати благу вість у різних соціальних се-редовищах, не лише в спільнотах, які є наближені до Церкви, але та-кож тим людям, які ніколи не чули про Ісуса Христа. Важливо, щоб вони свідчили про свою віру, де б вони не були, найперше, прикла-дом свого життя. Добрим взірцем проголошення Христової науки є сама постава християнина, став-лення його до інших людей, вихо-вання власних дітей. Саме завдя-ки вірним багато людей має мож-ливість запізнатися із Христом. Тому кожну людину, яка знаходить-ся у Церкві, можна назвати носієм Христової науки.

Також миряни повинні до-кладати своїх зусиль для зросту Христової Церкви. Бути відкрити-ми до завдань, які Христос доручає їм, а їх сьогодні є чимало. Апостол Павло в посланні до Филип’ян, за-кликає всіх до будування Христової

Церкви та поширен-ня Євангелія: «І тебе, щирий товаришу, теж прошу: допома-гай їм, бо вони пра-цювали для Євангелії

зо мною» (Фил. 4:3). Важливим аспектом мирян-

ського життя є ініціатива. Справді, таке бажання до постійної роботи, до постійної праці є надзвичайно важливим для мирян. Часто так ста-ється, що про багато речей священ-нослужителі можуть і не здогадува-тися, тому миряни повинні завжди допомагати їм, спонукати до пев-них речей, висловлювати свій по-гляд стосовно справ, які торкаються

життя Церкви. Що більш активним буде їхнє життя, тим більше зрос-татиме Христова Церква. Не мож-на бути байдужим до того, що від-бувається навколо нас, не мож-на просто мовчати. В Одкровенні Івана Богослова знаходимо слова про те, що людина має бути гаря-чою щодо своїх діл, але повинна остерігатися того, щоб не стати лі-теплою: «Тому, що літеплий ти, але ні гарячий, ні холодний, то ви-вергну тебе з уст моїх» (Од. 3:16).

Таким чином, можемо без вагань сказати, що місце мирян у житті Церкви є завжди важливим та невід’ємним, адже саме вони є «знаряддям місії самої Церкви», саме через них проголошується Слово Боже. Миряни разом із ду-ховенством повинні спільно тво-рити одну, єдину спільноту і ра-зом працювати на вдосконалення Христової Церкви.

Всі обдаровані одним Духом, але не всі мають

одні і ті ж дари Духа.

Священиче благословення новопоставленого ієрея о. Юрія Чорнія


Фот

о: А

рхів

ЛД

С


Простір спілкування

Хто вони – пустельники ХХІ століття?

Бути поруч з Богом у безпере-станному поклонінні Йому - таке

мовчазне устремління пустельника (Іван Ліствичник)

Антоній Великий, Ніл Синайський, Пахомій Великий, Єфрем

Сирійський і ще багато-багато імен мож-на перечислити, коли говоримо про свя-тих отців, які звершували свій подвиг на самоті у стінах скелястих печер по різ-них куточках світу. Вони своїми молит-вами, мудрістю та досвідом Бога прине-сли у світ велику спадщину, що підтри-мує нашу Християнську віру, і живить нас аж до сьогоднішнього дня. Кожна книга, кожне навчання отця пустельни-ка – це дороговказ до Господа Бога, до Небесного Царства.

Але чи перервалась традиція пус-тельників десь у віках, чи забулись ці давні традиції та подвижники, які ста-вили пустинне життя на вершину мо-нашества?... Звичайно, що ні! На ске-лястих схилах Лівану, та по всьому сході ще й до сьогодні залишаються ті, які по-святили своє життя молитві на самоті з Богом. Пустинні отці були і залишають-ся нашими заступниками, і молільника-ми перед Богом, діляться з нами своїм досвідом, надихають своїм прикладом, витримкою, та твердістю віри у єдино-го Бога. Багато книг та різної літератури можемо знайти про великих подвижни-ків, які вмирали для всього плотського, щоби повністю посвятитись на службу Господеві. Читаючи ці твори, поринаємо

у світ умиротворення, спокою, трепету стояння перед Господом, а самі брати по-стають перед нами як спокійні, врівнова-жені, часом суворі старці з великими бо-родами, у чорній одежі, які, вийшовши з мирського життя, занурились у світ ду-ховний. Також не можемо не згадати і великих жінок подвижниць, які, зрікаю-чись всього земного, залишали свої до-мівки, відмовлялися від свого колиш-нього життя і йшли у пустелю. Яскравим прикладом такої жінки є преподобна Марія Єгипетська, яка, навернувшись до Господа, провела у Йорданській пусте-лі сорок вісім років свого життя, тим са-мим прославляючи Бога. Хтось може сказати, що пустельники – це просто ди-ваки, інші – що вони бояться суспіль-ства, ще інші, що вони егоїсти і їм не хо-четься жити поряд з кимось. Ці всі дум-ки мають місце у сучасному суспільстві, яке часто не розуміє всю велич подвигу і силу духа людини, яка йде за Божим по-кликом, залишаючи всі приємності і ви-годи цього світу, позбавляючи себе на-віть такої дрібниці, як гарячий душ піс-ля тяжкого дня. Тому хочу запропонува-ти вашій увазі коротеньке інтерв’ю з се-строю Альфонсою, ЧНІ, яка мала нагоду зустрітися з одним із сучасних пустельни-ків – отцем Даріусом, який є священиком Маронітської Церкви1, і знайшов собі пристанище в одній з печер Уаді-Кадіша (Долини Святих) у Лівані. Маю надію, що ці відповіді проллють світло на особу іє-ромонаха (монаха, що має сан пресвіте-ра), який живе пустинним, самітнім жит-тям.

Отже, сестро, розкажіть, будь ласка, як ви дізнались про цього монаха-пустельника, і що спонука-ло вас з ним зустрітись?

Перебуваючи у Лівані, я дізна-лась про отця Даріуса – єреміта (тип пустельника, що живе відособле-но) Маронітської Церкви, від монахів Мелхітської Греко-Католицької Церкви2. Останні, за походженням французи, за-снували в Лівані монастир Івана Предтечі (в AinTraz), в якому проживають згідно зі Студійським уставом. Зберігаючи давню монашу традицію, монахи час від часу відвідують інші монастирі та обителі, а тому прекрасно знають, де проживають єреміти й де розташовані їхні скити (чер-нечі обителі). Оскільки це був пасхаль-ний час, монахи-пустельники відвідува-ли отця-самітника Даріуса, таким чином я мала добру нагоду потрапити туди разом з ними. Признаюсь, що перший мій візит до Долини Святих був спри-чинений радше цікавістю, адже ніколи до того я не бачила, як вони живуть, а тим більше не мала досвіду спілкування з пустельниками. Звичайно, знаючи не-мало про єремітське життя з книжок, в уяві сформувався певний образ пустель-ника, але важливо було діткнутися до їх-нього духовного подвигу всучасному 21 столітті. Зрештою, для мене особисто було важливим побути в присутності тих людей, які мають досвід духовного жит-тя в пустелі. Тому, повертаючись до від-повіді на поставлене питання, мій пер-ший візит до скита о. Даріуса був радше

Фот

о: w

ww.q

adish

a.or

g


Простір спілкуваннядоброю нагодою для спостереження… Цей перший досвід глибоко вкарбувався в пам’ять. І сьогодні перед очима ожи-ває ця зустріч старців, спокійні обличчя яких осявав захід сонця. Було важливо спостерігати їхню поведінку, мову, слід-кувати за темами розмови тощо. А гово-рили вони про досвід Бога, про викли-ки й проблеми, які виходять їм щодня на зустріч, молились, обмінювались дарун-ками (це були овочі, які вони самі виро-щували). Вважаю, що бути свідком такої зустрічі було для мене особливою наго-дою.

Згодом у мене було кілька інших ві-зитів до отця Даріуса, як особистих, так і супроводжуючи до нього інших людей. Очевидно, що на особистих зустрічах з пустельником я ставила питання щодо мого власного духовного життя.

Де знаходяться келії сучасних пус-тельників, чи легко туди добира-тися?

Келії (спеціальні кімнати, в яких-мешкають ченці) монахів-єремітів Маронітської Церкви розташовані у так званій Долині Святих, що на Півночі Лівану. Ця долина має довгу монашу іс-торію і традицію. Її розташування відді-ляє її від густо населених пунктів, і таким чином сама долина є наче острівцем монашества. Зрештою, Долину Святих називають колискою Маронітської Церкви. Тут проживали як кеновійні мо-нахи (монахи, що живуть у спільноті), так і єреміти-пустельники, тут похоро-нені маронітські патріархи. Згодом чер-нецтво оселилось в містах, однак тра-диція монашества в Долині ніколи не

переривалась. Очевидно, це лише одне з місць перебування монахів. Наприклад, Мелхітська Церква має свої обителі в ін-ших куточках Лівану, де також практику-ється життя в скитах. Потрапити у Долину Святих, де, власне, і проживає отець Даріус, – неможливо за допомогою тран-спорту. Долина простягається на трид-цять кілометрів поміж скелястих гір, а тому інфраструктура регіону слабо розви-нута. Сьогодні там існує кілька діючих мо-настирів і ряд історичних пам’яток. Келії монахів заховані в долині і розташовані між собою на великій відстані. Тому, щоб до них потрапити, слід йти пішки, або їха-ти верхи на ослі. Звичайно, ані радіо, ані інтернету, ані інших сучасних технологіч-них засобів зв’язку там немає. Світло – ось і весь здобуток сучасного світу, яким користується старець. Тому монахи, зда-валось би, є ізольовані від проблем світу і шуму сучасної цивілізації.

Що ви очікували побачити, ввійшов-ши до келії, і як зустрів вас отець Даріус?

Звичайно, по дорозі до його обите-лі, були певні сподівання, адже я уявля-ла собі пустельників та образ їхнього жит-тя саме з книжок. І, як би дивно це не зву-чало, але мій теоретичний досвід абсо-лютно співпав з реальністю. Єдиний сте-реотип, з яким прийшлося попрощатись, було уявлення про те, що пустельник має бути надто серйозним, суворим, не-говірким. Очевидно, о. Даріус сконцен-трований на духовному житті, однак ви-явився дуже відкритою, життєрадісною, усміхненою і просвітленою особою. Він по-дитячому радів нашому візиту, радо

показав мені свій скит, каплицю, келію, розказав про своє життя, уважно слухав і давав поради. Підсумовуючи, можу ска-зати, що вражала його відкритість і жит-тєрадісність. Гадаю, що треба серйоз-но замислитись над приказкою «сумний монах – сумнівний монах».

Другий раз я потрапила до отця в часі своїх реколекцій, які відбувались в Долині Святих. Цей тиждень часу став особливою нагодою до тиші, молит-ви, застанови. Природа і святість міс-ця сповняли душу особливими почуття-ми. Одного разу, коли прийшла до його обителі, отець перебував у каплиці на молитві. Зауваживши мене, він підвівся і усміхнено запитав: «Дитино, чи ти хо-чеш їсти?». Він не запитав, хто я, звідки я прийшла, якої я національності, конфе-сії, чому порушую його спокій, але відра-зу проявив свою турботу, повагу і гостин-ність. Не маючи великого розмаїття хар-чів, окрім овочів, що їх сам вирощує на городі, пустельник радо ділився тим, що мав: джерельна вода, хліб, овочі – ось і вся вишукана їжа ієромонаха. Лише піс-ля трапези ми почали розмову.

Чим отець Даріус займається на щодень, скільки часу присвячує мо-литві?

Його день розпочинається о 4 ран-ку. В невеличкій каплиці він молиться спочатку утреню, часи а відтак літургію. Цікаво, що богослужіння відбувають-ся різними мовами: грецька, сирійська, сучасна арабська, французька тощо. Загалом в молитві отець перебуває біль-шу частину доби, приблизно тринадцять годин. Впродовж дня він також працює,

Уаді-Кадіша розташована в Лівані у районах Бішірі та Згарта провінції Північний Лівіан. З арамейської мови перекладається як «Священна Долина». У 1998 році долину внесено до списку Світової спадщини ЮНЕСКО через її важливе значення, як місця утво-

рення одних з найбільш ранніх християнських чернечих поселень у світі.

Фот

о: с

естр

а А

льфо

нса,

ЧН

І



Розмовляв: Іван КОСТЕЦЬКИЙ

обробляє город, який знаходиться по-близу обителі. Їжу споживає один раз в день, ввечері. Загалом, його життя справді проходить у безперервній мо-литві.

Чи знаєте Ви, ким був і чим займав-ся отець Даріус до того, як став монахом?

Взагалі-то отець Даріус дуже осві-чена і мудра людина. Знаю, що за по-ходженням він колумбієць. Був профе-сором лінгвістики, викладав латинську та грецьку мови, знає єврейську, араб-ську, французьку та ще декілька мов. Працював в університеті у Вашингтоні. Інша його освіта – психотерапевт. Він має докторську ступінь з психології та є професором богослов’я. Його освіта від-кривала перед ним великі можливос-ті і кар’єрний ріст. Він багато чого осяг-нув завдяки своїй цілеспрямованос-ті та енергійності. В одному з інтерв’ю, яке проводила з ним, він розповів, що в його плани не входило монаше жит-тя, а тим більше життя пустельницьке. Покликання, яке народилось в його сер-ці, було радше несподіванкою для нього самого. Залишивши Америку, свою пра-цю, статки, титули, родину, він вирушив у пошуках автентичного духовного життя до Лівану. Тут він вступив до монастиря

маронітів. Деякий час проживав у спіль-ноті, де навчався духовного життя, а зго-дом, за благословенням архимандрита (управителя великих чоловічих монасти-рів), поселився в обителі і став провади-ти самітницьке життя.

Чи може звичайна людина потрапи-ти до його обителі, поспілкуватись з ним?

Думаю, що так. Знаю, що до отця приходять люди зі своїми проблемами, питають поради, просять благословен-ня, молитви. Останніми роками, тому що «Долина Святих» належить до спадщи-ни ЮНЕСКО, дана територія притягує все більше туристів. Зрештою, мабуть, кож-ному цікаво і незвично у 21 столітті зу-стрітися з пустинним життям, поспілку-ватись з людиною, в якої замість подуш-ки – камінь, а кам’яна підлога – замість ліжка, з людиною, яка ходить в одному чорному габіті (монаший одяг), яку впро-довж дня не турбує мобільний телефон, інтернет, реклама, шум світу… Мабуть, часті відвідини цікавих туристів порушу-ють його ритм життя, однак отець і нада-лі залишає відкритими двері своєї обите-лі, та все ж впродовж дня усамітнюється в келії для розмови з Богом. Очевидно, що особисті зустрічі з ним відбуваються і сьогодні. Переконана, що отець радо

вслухається в співрозмовника, ділиться досвідом, молиться за всіх нас, вірить у нас.

В одній із наших останніх розмов я запитала отця, що він би хотів побажа-ти сучасній людині. Його відповідь до-сить проста і глибока: «Святість сьогодні можлива. Зовсім не обов’язково долати великі відстані у її пошуках. Вона й надалі залишається доступна кожному, бо пода-рована нам Творцем. Зрештою, її насін-ня посіяне в середині нас. Важливим за-вданням життя є вслухатись у власну без-крайню пустелю, полюбити її, обійняти і жити уважно». Нехай ці поучення отця додадуть нам усім відваги до нових по-двигів на шляху до Небесного Царства.

З цієї коротенької розповіді про од-ного з багатьох подвижників Христової Церкви бачимо, що він – зовсім не ди-вак, і не боїться життя у суспільстві. Він багато чого досягнув у житті, мабуть, мав багато друзів, свої проблеми, свої радо-щі, але, відчувши поклик Господа, зали-шив свої амбіції, мрії та плани, і посвя-тив своє життя на прославу Бога. Він пі-шов на самоту, щоби вповні пізнати Бога і нести його у світ, допомагаючи всім, хто приходить, та наставляючи на праведну дорогу.

Беручи приклад з отців пустелі, му-симо і ми старатись слухати голос Божий навіть у сьогоднішньому безкрайому вирі подій, у якому перебуваємо зі сво-їми проблемами, роботою, різними за-няттями та клопотами. Господь Бог кли-че, щоби посвятити йому своє життя, за-бути про більші чи менші проблеми, які ніколи не закінчаться, залишити свої ам-біції та берегти у своєму серці місце для великої любові Живого Бога. Це – не лег-ка дорога, на якій є безліч спокус та при-страстей, але ми не самі, адже за нас без-настанно проливають свої молитви ті, які посвятили своє життя Йому на службу.

1 Маронітська Сирійська Церква – є найбільшою Християнською Східною Католицькою Церквою на близькому Сході. Назва церкви походить від імені її засновника — святого Марона — монаха, пустельни-ка, учителя і чудотворця, котрий жив у другій полови-ні 4 століття і залишив після себе маронітів — велике коло учнів і послідовників, які утворили компактну гру-пу на базі монастиря Бейт-Марун.2 Мелхітська Греко-Католицька Церква – одна з шести східно-католицьких церков, що мають статус патріар-хату. Віряни Мехітської Греко-Католицької Церкви жи-вуть у Сирії, Лівані, Єгипті, Ізраїлі та Йорданії. Через підтримку Церкви у 5 столітті державною владою си-рійці та копти почали називати їх «мелхітами», тоб-то «імператорськими». Сьогодні остаточно невідомо, відколи самі мелхіти почали використовувати це сло-во як самоназву для своєї Церкви та традиції.

Анахорети (з грецької – ті, що віддалилися, відлюдники; синонім слова єреміт). Так на-зиваються люди, які заради християнського подвижництва живуть у відокремлених і пус-тельних місцевостях. На початку IV століття біля таких відлюдників, або «батьків пусте-лі», стали збиратися (спочатку в Єгипті) учні і співтовариші, і вести під їх керівництвом

аскетичний спосіб життя. Коли Атанасій Великий у 356 році віддалився в Лівійську пус-телю, він знайшов її вже заселеною численними пустельниками.

Фот

о: с

естр

а А

льфо

нса,

ЧН

І


В наш час у суспільстві існують не-однозначні погляди на Таїнство

Подружжя. Для одних – це обов’язкова церемонія в храмі, після якої відбува-ється основна частина – гучна весіль-на забава. Інші вважають за недоціль-не брати шлюб в Церкві, пояснюючи це тим, що коли двоє людей люблять один одного, то можуть жити разом як повноцінне подружжя без зайвих це-ремоній. Такі думки закликають і тих, то вважає шлюб чимось ціннісним, і тих, хто відкидає його, до того, щоб за-становитись над тим, що ж насправ-ді дає Таїнство шлюбу для двох лю-дей, які приходять до храму і стають на рушник щастя.

Наслідування Христа

Будучи присутніми в Церкві під час обряду вінчання, чуємо такі слова зі Св. Письма: «Тим то покине чоловік свого батька і свою матір, і пристане до сво-єї жінки, і вони обоє будуть одне тіло. Це велика тайна, а я говорю про Христа і Церкву» (Еф. 5:31-32). Тут бачимо, що внаслідок Таїнства Подружжя двоє осіб стають одним – одним серцем, од-нією душею, одним тілом. Їхня взаєм-на належність один одному є дійсним образом стосунку Христа до Церкви. Подружня любов має віддзеркалюва-ти ту любов, яку Христос виражає до Церкви – Він приносить Себе Самого на хресті для своєї Нареченої. У цьому Таїнстві подружжя отримує Божу бла-годать, яка чинить їх здатними до такої любові. До любові, яка полягає у тур-боті про іншого та служінні іншому. Це вповні дарування себе іншій людині: любов стає зреченням, готова до само-пожертви й навіть її шукає. Дія Божої благодаті в таїнстві чинить союз чоло-віка і жінки священним зв’язком і вво-дить обох до особливої участі в житті Христа. Ця благодать вдосконалює лю-бов подругів і скріплює нерозривну єд-ність. Завдяки благодаті вони допома-гають одне одному осягати святість у подружньому житті, а також прийняти і виховати потомство.

Отримуючи це Таїнство, супру-ги стають одне для одного і для дітей свідками, і виконавцями діла спасіння.

В подружньому житті чоловік і жін-ка спів відповідальні один за одного, а також і за дітей. Вони своїм життям мають про-кладати до-рогу спасін-ня один одно-му. Супруги, таким чином, спільно ідуть до святості, прагнуть ду-ховно зростати. Їхня любов пригадує турбуватись про партнера.

Присутність Іншого

Обітницю про взаємну вірність у шлюбі особи дають не лише одне од-ному, а й Христові. Вони віддають себе Ісусові, який присутній як у чоловіко-ві, так і в дружині. Узи християнсько-го подружжя стають святими. Христос надав подружжю освячувальної сили. Благодать подружжя допомагає ви-тривати у ситуаці-ях болю та страж-дання.

В а ж л и в і с т ь Таїнства Подружжя полягає ще й у тому, що союз між чоловіком і жін-кою набирає ознак єдності та нероз-ривності. Єдність полягає у тому, що наречений стає чо-ловіком однієї жін-ки, а наречена жін-кою одного чоло-віка. Це закладає Бог, коли творить людину, кажучи: «чоловіком і жін-кою сотворив їх» (Бт. 1:27). Нерозривність розуміється як тривалість цього союзу впродовж усьо-го земного життя без можливості розі-рвання шлюбу.

Християнське подружжя, зверше-не у Христі, для Христа і в Святій Церкві радикально відрізняється від будь-якого найбільш вдалого подружжя, яке бачить іншого лише в рамках природ-ного порядку. В подружжі без шлюбу і в тій природній любові існує небезпека

Що дає нам Таїнство Подружжя?

Ігор ХОМІЧАК

перетворити кохану людину в абсо-лютний центр нашого життя (зробити її ідолом). У християнському подруж-

жі центром є Бог. Любов при цьому не стає менш палкою, ні менш звер-неною до коха-

ної людини. Чоловік і жінка відкрива-ються на Бога, довіряючи Йому вповні. Подружнє життя є «таїнственною іко-ною Церкви», місцем присутності і дії Христа. Супруги в шлюбі не належать самі собі, а належать Ісусові Христові, тому що без Нього не існує правдивої любові. Він є тим Джерелом любові на-віть тоді, коли наступають непорозу-міння і конфлікти. Христос залишаєть-ся тим Самим, що і в Кані Галилейській, тим, Хто готовий на наше прохання пе-

ретворити воду відчаю, знеохоти і роз-чарування у найкраще вино відданої любові.

Подружжя як Таїнство дає людям надприродну силу, потрібну для пере-моги в справжній битві. І кожна така перемога, спільно досягнена у бороть-бі зі звичкою, рутиною, нудьгою, зміц-нює узи, які існують між чоловіком і жінкою, і дає можливість їхній любові розквітнути новим цвітом.

Подружжя як Таїнство дає людям надприродну силу, потрібну для

перемоги в справжній битві.


Вінці символізують царську славу молодих, є прообразами Вінців Царства Божого, шлях до якого відкриває благочестиве життя в шлюбі. Про подружній подвиг співаємо у тропарях, які співають перед зніман-

ням вінців


Київська Церква

Останніми роками у міжцер-ковних стосунках в Україні частенько оперують термі-

нами Київська Церква, християнство Володимирового хрещення та поді-бними, при цьому зазвичай звужую-чи обсяг цих понять до чотирьох голо-вних конфесій, котрі діють на терито-рії України: УПЦ (МП), УПЦ КП, УАПЦ та УГКЦ.

Насправді, Київ – потужний центр християнства, від якого свою ґене-зу ведуть не лише згадані вище чоти-ри, а півтора десятка помісних Церков різної юрисдикції та статусу. Власне вони і формують когорту Церков Володимирового хрещення у власти-вому сенсі цього слова. Адже з екле-зіологічної перспективи важливішим критерієм належності до Київської Церкви є не культурно-етнічний (перевага українського етносу се-ред вірних), як і не територіальний (розміщення на території України,

як спадкоємниці древньої Київської Держави), а генетично-ієрархічний критерій, згідно з яким усі Церкви1, ієрархія яких виводить свою ґене-зу із київського церковного осередку (або від інших церков Київської ґене-зи), і належать до Київської когорти Церков.

Отож, скільки із діючих нині в християнській ойкумені помісних Церков можна віднести до Київської еклезіальної сім’ї, беручи до уваги генетично-ієрархічний принцип?

Передусім, це чотири згадані вище традиційні конфесії України. З них ка-нонічними2 є дві:

— Українська Греко-Католицька Церква, котра тягне свою безпосеред-ню історію від Київської Митрополії Константинопольського Патріархату, котра 1596 р. прийняла Унію з Римською Церквою, а у нинішньо-му форматі функціонує після вихо-ду в 1989 р. з підпілля та повернення

у 1991 р. до України її Предстоятеля. УГКЦ налічує 12 єпархіальних струк-тур в Україні та 17 закордоном (всьо-го – 29 одиниць3) на чолі з Верховним Архиєпископом Києво-Галицьким з осідком у Києві.

— Українська Православна Церква, котра від 1990 р. функціонує як самоуправна частина Московського Патріархату з правами широкої авто-номії. Церква налічує 45 єпархій (всі в Україні), а її Предстоятель титулується Митрополит Київський і всієї України та має осідок у Києві.

Неканонічними4 частинами україн-ської вітки Київської Церкви є

— Українська Православна Церква - Київський Патріархат, що поста-ла у 1992 р. внаслідок незгоди із не-гативною відповіддю Московського Патріархату на клопотання про автоке-фалію. До УПЦ КП належать 30 єпархій в Україні і 6 закордоном. Церкву очо-лює Патріарх Київський і всієї Руси-України з осідком у Києві. З усіх нека-нонічних церков Володимирового хре-щення ця – найбільш організована та потужна.

— Українська Автокефальна Православна Церква, котра стихійно виникла у 1989 р. паралельно із відро-дженням УГКЦ як опозиція останній. Від липня 2010 р. в односторонньому порядку УАПЦ згадує на богослужін-нях Константинопольського Патріарха. Налічує 17 єпархій (всі в Україні), а її предстоятелем є Митрополитом Київським і всієї України з осідком у Києві.

— Українська Православна Автокефальна Церква Північної і Південної Америки та діаспори, ко-тра згуртувала українських православ-них емігрантів в Америці, прихильних до ідеї автокефалії, а в 2005 р. увійшла в юрисдикцію вище згаданої УАПЦ на правах автономії, та налічує 5 єпар-хій поза Україною, а її першоієрархом є Митрополит Америки та всієї діа-спори з осідком у Нью-Йорку.

Варто зауважити, що структури

СКІЛЬКИ Є У СВІТІ КИЇВСЬКИХ ЦЕРКОВ,І КОТРІ З НИХ Є УКРАЇНСЬКИМИ?

Ігор РАНЦЯ

Собор св. Миколая у Вашинґтоні – Катедра Предстоятеля Православної Церкви в Америці

Фот

о: w

ww.o

ca.o

rg



трьох автокефальних церков дуже не-стабільні, бо багато єпархій від них від’єднуються та формують, умов-но кажучи, «неканонічні у квадраті» структури5.

В Америці існують дві каноніч-ні структури Київської Церкви, котрі є колишніми частинами згаданої вище УАПЦ Америки, що забажали врегу-лювати свій канонічний статус, тому у 1990-1995 рр. ввійшли до складу Константинопольського Патріархату:

— Українська Православна Церква Канади, котра налічує 3 єпархії. Предстоятелем Церкви є Митрополит всієї Канади, котрий має осідок у Вінніпезі.

— Українська Православна Церква США, котра теж має 3 єпархії. Ця церк-ва не має первосвятительської кате-дри, а офіс її знаходиться у м. Савт-Бавнд-Брук (штат Нью-Джерсі). Церкву очолює один із трьох єпархіальних архієреїв, котрому додається титул Першоієрарх УПЦ у США та діаспорі (крім Канади).

Цікаво, що дві вище вказані укра-їнські православні церкви об’єднали у своїх структурах православних, ко-трі не хотіли перебувати в юрисдик-ції московських закордонних ієрархів Америки, та греко-католиків, котрі не сприйняли заборон Ватикану мати одружене духовенство.

До когорти церков Київського по-ходження належать 3 із 15 поміс-них Церков православного диптиха: Руська, Польська та Американська.

— Руська Православна Церква як найпотужніша дочка Київської Церкви, котра самовільно, передчасно та нека-нонічно народилась у 1448 р. внаслі-док незгоди із Флорентійською Унією, а в 1686 р. поглинула свою Церкву-матір — Київську Митрополію. Очолює Церкву Патріарх Московський і всі-єї Русі з катедрою у Москві. Про по-тугу цієї найбільшої частини Київської Церкви свідчить кількість безпосеред-ніх єпархій на всьому постсовєтсько-му просторі та в кількох інших держав – 1326.

— У 2007 р. до РПЦ увійшла Руська Православна Церква Закордонна, ко-тра сформувалася після 1917 р. ро-сійськими православними ієрарха-ми, які не бажали підпорядковувати-ся контрольованій більшовиками РПЦ. Нині РПЦЗ є самоуправною частиною Московського Патріархату та налічує 9 єпархій. Церкву очолює Митрополит Східно-Американький і Нью-Йоркський з осідком у Нью-Йорку7.

Дочками РПЦ (відповідно, «внуч-ками» Київської Церкви), крім згада-них вище УПЦ (МП) та РПЦЗ, є ще два еклезіальні утворення Московського Патріархату8:

— Білоруська Екзархія у складі 11 єпархій, очолюваних Митрополитом Мінським і Слуцьким, Патріаршим Екзархом Усієї Білорусі з катедрою у Мінську. Церква в такому статусі існує з 1990 р.

— Японська Православна Церква у складі 3 єпархій, очолювана

Митрополитом Токійським і всієї Японії з катедрою в Токіо. Церкву за-снували в кін. XIX ст. російські місіоне-ри, а в 1970 р. Московська Патріархія надала ЯПЦ автономію.

Обрядові реформи Московського Патріарха Нікона у сер XVII ст. спри-чинили в подальшому розкол Московської Церкви. На нинішній час існують три доволі впорядковані ста-рообрядницькі структури, котрі теж є «внучками» Київської Церкви.

— Російська Старообрядницька Православна Церква, котра має 12 єпархій в Росії та найближчих су-сідніх державах. Церву очолює є Митрополит Московський і всієї Русі з осідком у Москві.

— Російська Старообрядницька Церква в Румунії, яка налічує 6 єпар-хій в різних країнах. Церкву очолює Митрополит Білокриницький і всіх Древньоправославних Християн з ка-тедрою у с. Біла Криниця Чернівецької області.

— Російська Древньоправославна Церква у складі 8 єпархій на постра-дянському просторі. Церкву очо-лює Древньоправославний Патріарх Московський і всієї Русі, що перебуває у Москві.

Цікаво, що богослужбові тек-сти цих церков найбільше відобра-жають Київську традицію, бо вико-ристовуються такими, як були до ре-форм патріарха Нікона. Наприклад, ім’я Спасителя старообрядці пишуть «Ісусъ» (а не «Іисусъ», як в сучасних православних та греко-католицьких богослужбових книгах), або «Его же царствію ністъ конца» (а не «Его же царствию не будетъ конца» тощо).

— Польська Автокефальна Православна Церква постала у 1924 р. із українських емігрантів, що не хо-тіли належати до контрольованої біль-шовиками РПЦ, та не могли зреалізу-вати українську автокефалію під біль-шовицькою окупацією. Згодом до неї влилися українські емігранти, що без-успішно пробували творити автоке-фальну Церкву в умовах німецької оку-пації. Нині ПАПЦ налічує 6 єпархій в межах Польщі. Очолює її Митрополит Варшавський і всієї Польщі з катедрою у Варшаві9.

— Православна Церква в Америці налічує 14 єпархіальних структур, біль-шість з яких є московської ґенези10, і та-ким чином ця Церква може теж умов-но бути названою «внучкою» Київської Церкви. ПЦА заснували російські

Собор Святої Софії – історична Катедра предстоятелів Київської Церкви

Фот

о: w

ww.n

zsk.

org.

ua


місіонери на поч. XX. Згодом до них при-єдналися багато місцевих православ-них американців, проросійських укра-їнців, албанців, болгарів, румунів та іс-панців, котрі хотіли мати свою місцеву православну канонічну, але незалеж-ну від Москви Церкву. Контрольована комуністами Московська Патріархія у 1970 р. надала їй автокефалію, яку нині не визнає Константинопольський Патріархат, вважаючи ПЦА частиною Московського Патріархату. ПЦА очо-лює Архиєпископ Вашингтонський, Митрополит всієї Америки і Канади з катедрою у Вашингтоні.

Бачимо, на скільки потужним був Київ як церковний осередок христи-янства, котрий дав початок 16 поміс-ним церквам, у складі яких 350 єпархій та 150 млн. вірних, що становить три чверті світового православ’я, а їх гео-графія вказує на вселенський вимір ки-ївського християнства. А можливо, це насправді вказує на слабкість Києва – нездатність зберегти первинну єдність київського християнства? Тут є багато над чим подискутувати.

Не будемо заперечувати, що дея-кі із перелічених вище Церков лише в генетично-ієрархічному відношен-ні є київськими, бо згодом витвори-ли свою, відмінну від київської, об-рядовість (як, наприклад, Руська Православна Церква), або постали на

чужому етнічному ґрунті (Японська Православна Церква). У всякому разі, сім із них формують українську вітку цього розгалуженого Київського де-рева Церков, налічуючи разом близь-ко 150 єпархій та 35-40 млн. вірних в Україні та по всьому світі. Мабуть, саме вони повинні стати духовною основою для розбудови українського світу на противагу русскому міру, до чого заохочує Блаженніший Святослав (Шевчук), нинішній Предстоятель УГКЦ:

1. Українська Греко-Католицька Церква

2. Українська Православна Церква (Московського Патріархату)

3. Українська Православна Церква - Київський Патріархат

4. Українська Православна Церква Канади (Константинопольського Патріархату)

5. Українська Православна Церква США (Константинопольського Патріархату)

6. Українська Автокефальна Православна Церква

7. Українська Автокефальна Православна Церква Америки і Діаспори

А як же бути із усією великою спіль-нотою Київської Церкви – українською, російською, білоруською, американ-ською, японською тощо, котра загалом

налічує 350 єпархій різної юрисдик-ції? Чи повинні вони якось тримати-ся разом? Природним є те, що окре-мі Церкви, котрі отримали автокефа-лію, або усвідомлено прямують до неї, вже ніколи від автокефалії добро-вільно не відмовляться, тому говори-ти про якесь ефемерне об’єднання Київських Церков – чистої води уто-пізм. Це, до речі, означає неуспіх Патріарха Кирила в його змаганнях підпорядкувати всіх Москві. Однак, все-таки варто говорити не лише про католицько-православний екуменізм, але й про київський екуменізм: церк-вам Володимирового хрещення слід активно шукати способи і засоби, як триматися разом у складних обстави-нах секуляризації та глобалізації та ді-яти відповідно до своїх витоків, щоби більш успішно вести 200-мільйонну паству до Бога.

При підготовці статті використано інформацію з офіцій-них сайтів церков: www.ugcc.org.ua, orthodox.org.ua, www.cerkva.info, uaoc.net, uaoc.org, www.uocc.ca, uocofusa.org, www.patriarchia.ru, www.church.by, www.synod.com, www.orthodoxjapan.jp, rpsc.ru, ancient-orthodoxy.narod.ru, www.orthodox.pl, oca.org1 Під Церквами в даному випадку розуміємо такі еклезіаль-ні утворення, котрі мають три і більше єпархії, формують Синод, самостійно обирають Предстоятеля, хоч і можуть під-порядковуватися іншим Церквам, які благословляють вибір Предстоятеля чи інші найважливіші рішення.2 Тобто, визнаними Православними та Католицькою Церквами.3 Не враховуючи структур Київського походження, які нині юрисдикційно відокремлені від УГКЦ та підпорядковані без-посередньо Ватикану, хоча генетично належать до унійної Київської Церкви.4 Неканонічними не означає неблагодатними, як це представляє Московська Церква.5 Одною із таких є Українська Православна Церква Канонічна (Мойсея), очолювана Патріархом Київським і всієї Руси-України, котра репрезентує себе як альтернатива усьому православ’ю України, як канонічно-му, так і неканонічному, як в Україні, так і діаспорі.6 На базі єпархій, що розміщені на території Казахстану та країн Середньої Азії, Московська Патріархія проголоси-ла створення у 2003 р. Православної Церкви Казахстану, та у 2011 р. Православної Церкви Середньої Азії, які на-справді є лише митрополичими округами чи екзархатами Московського Патріархату.7 Частина ієрархії та мирян не визнала приєднання РПЦЗ до РПЦ в 2007 р., внаслідок чого від РПЦЗ відкололися дві цер-ковні структури: Руська Православна Церква Закордонна (Антонія), котра намагається створити альтернативу москов-ському православ’ю на території Росії, Руська Православна Церква Закордонна (Агатангела), котра намагається створи-ти альтернативу московському православ’ю поза Росією.8 Православна Церква Молдови, яка підпорядко-вується Московському Патріархату як самоуправна, в генетично-ієрархічному відношенні належить до Румунської (а не Київської) сім’ї Церков.9 В складі Польської Автокефальної Православної Церкви перебуває автономна Португальська Православна Церква (охоплює Португалію та Бразилію), яка, однак, не має генетичного стосунку до Польської церкви, як і відповід-но і до Київської.10 Зокрема, перший Предстоятель цієї Церкви – Митрополит Сан-Франциський і всієї Америки та Канади Платон (Рождественський) до обрання не цей пост був митропо-литом Херсонським та Одеським, а архієрейську хіротонію отримав 1902 р. від Митрополита Київського і Галицького Теогноста (Лєбєдєва).


Собор Христа Спасителя – Катедра Предстоятеля Руськї Православної Церкви

Фот

о: w

ww.p

atria

rchi

a.ru


Роздуми

Навіщо ми живемо на цьому світі? Яка мета нашого земно-

го існування? Споконвіку ці питання змушували задуматися більшість лю-дей на світі. Ми забезпечуємо себе статками, працюючи у певній сфері та заробляючи гроші, ми зустрічаємо-ся з іншими людьми, будуючи друж-ні стосунки та сім’ї, ми творимо своє життя, постійно пришвидшуючи його ритм, втікаючи від страждань та пе-решкод. Проте, цього залишається за-мало. Людська душа прагне більшо-го – вдосконалення аж до святості.

Але що ж таке святість і чи мож-ливо її досягнути у наш постмодерний час? Святий апос-тол Павло у своїх посланнях кожного християнина нази-ває святим. Через Тайну Хрещення ми з’єднуємося з Містичним Тілом Христовим і стає-мо співпричасни-ками Божого існу-вання. Тобто, сам Бог живе у нас, а ми – у Ньому. Для нас це звучить дещо дивно та несподіва-но. Адже ми виробили у своєму мис-ленні образ Бога, як тихого, відлюдь-куватого та старого чоловіка, який всіх навчає або ж картає за гріхи. Саме та-ким ми бачимо святого. Не дивно, що такий образ нікого не приваблює. Проте, чи справді таким має бути свя-тий?

Найперше, вартує зазначити, що кожен із нас покликаний стати свя-тим. «Будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий» (Мт. 5:48) – го-ворить Ісус Христос у Нагірній пропо-віді. Покликання до святості є першо-черговим нашим завданням. Ще од-ним закликом до святості можуть по-служити слова Старого Завіту: «Я бо

– Господь, Бог ваш; ви маєте ставати святими й бути святими, бо Я святий» (Левіт 11:44).

Як же можна досягти святості у наш час? Роздумуючи над цим питан-ням, багато людей твердять, що це неможливо. Адже ми живемо не в ті часи: часи переслідувань вже минули, а теперішні не є модними на святість. Все це спричинене помилкою, яка по-лягає у неправильному розумінні свя-тості. Для багатьох людей святість – це лише подвиг або жертва свого жит-

тя заради віри. Проте, справді свя-те життя розпочинається з буденних справ. Звичайна посмішка, подарова-на близькій людині, може повернути їй радість та душевний спокій. Слово розради, сказане для друга, може по-дарувати йому надію та надихнути на подвиг. Маленький подарунок, ство-рений своїми руками, може розказа-ти про любов більше, ніж філософські трактати. Але, ми забуваємо про це або ж, не замислюючись, викидаємо із своєї пам’яті. Сучасність потерпає від замкнутості та егоїзму. Ми бачи-мо себе сильними і прагнемо самі ро-зібратися із своїми проблемами, ігно-руючи світ та ближніх. Ми опускаємо голови, щоб не вітатися із ближніми.

Лише одне слово, але в мене є свої проблеми. Ми затикаємо вуха навуш-никами, роблячи музику голоснішою, тільки щоб не чути інших. Лише кіль-ка хвилин для іншої людини, проте в мене є свої проблеми. Ми втікаємо в соціальні мережі, щоб не показувати своїх справжніх емоцій, адже в нас є свої проблеми, з якими ми можемо справитися самостійно. Ми забуваємо про своє справжнє покликання, про своє покликання до святості.

Святість можна порівняти з квіт-кою. Коли маленьку зерни-ну посадити в землю, то зна-йдеться дуже мало людей, які побачать у цьому щось величне і повірять у краси-вий плід, який може дати ця зернина. Згодом, зернина, обійнята променями сонця, повільним темпом пророс-тає і розпочинає своє жит-тя на поверхні землі. І лише після цього квітка розпускає свої пелюстки, наповнюючи все навколо чарівними па-хощами та милуючи око лю-дей. Сонцем для квітки на-шої святості є закон Божий та Його заповіді. Як маленька

квіточка не може існувати без сонячного проміння, так і ми

не можемо стати святими без Божої підтримки. Тому, святість нашого що-денного життя ми повинні поєднува-ти із розмовою з нашим Небесним Отцем.

«Так нехай світить перед людьми ваше світло, щоб вони, бачивши ваші добрі вчинки, прославляли вашого Отця, що на небі» (Мт. 5:16), – закли-кає Ісус Христос у своїй Нагірній про-повіді. Саме ми, жителі постмодер-ної епохи, маємо стати свідками Бога на землі, святими у наших буденних справах, святими до найменших дріб-ниць. А гаслом нашого земного існу-вання нехай стануть слова святого Августина: «Бажаєш осягнути велике? Тоді починай з малого».

Святість у буденностіабо Незвичайна святість

Іван ВИХОР

Проща Львів-Унів 2010 рокуФото: Архів ЛДС


Сьогодні можемо не раз зауважити, що греко-католики та й зрештою ві-

рні інших традиційних Церков пе-реходять на протестантизм, а в на-шому інтерв’ю пропонуємо увазі читача щось інше. Тут нижче роз-мова з Михайлом Шелудьком, ре-дактором сайту УГКЦ в Одесі. Пан Михайло був 5 років протестантом, а з 2006 року – вірний Української Греко-Католицької Церкви.

Пане Михайле, чому саме ваш вибір зупинився на Греко-Католицькій Церкві?

Це сталося після мого навер-нення до Ісуса Христа. Я відповів Йому «Так» на заклик стати Його учнем. В Одесі, там, де я мешкаю, протестанти виявилися більш ак-тивними, ніж традиційні Церкви. І тому, шукаючи якусь спільноту, в якій я би мав нагоду практикува-ти своє духовне життя, спочатку пі-шов до протестантів. Вже з самого початку відчувалося, що це деякою мірою мій перший крок на дорозі спасіння. Впродовж п’яти років я був у протестантській спільноті. Та дійшовши вже до стану, коли сер-це стало потребувати чогось біль-шого, я почав цікавитися різними церквами, приналежними до апос-тольських традицій, для того, щоб поглибити своє духовне життя. Це був мій наступний крок в служінні Христові.

Що вас до цього підштовхну-ло?

Спочатку я мав намір іти в Православну Церкву, або в Римо-Католицьку, бо в Одесі Греко-Католицька Церква є мало відо-мою для людей. Але так вийшло, що самі римо-католики мені по-радили познайомитися з Греко-Католицькою Церквою, яка на

той час збиралася в підвалі їхньо-го костелу. Саме духовне життя в спільноті, яке я побачив в Греко-Католицькій Церкві мене прива-било більш за все. Тому, що одна справа, коли ти просто шукаєш якусь церкву як віртуальну ідею, про яку ти прочитав в книжках, і зо-всім інше, коли ти приєднуєшся до конкретної спільноти. В спільно-ті, яку я знайшов в Одесі, і яку мені Господь Бог дав можливість зна-йти, я побачив, що духовне життя є непросто слова – це частина гли-бинного внутрішнього переживан-ня. Як для священників, які були там, так і для парафіян. Врешті решт я дуже захотів разом з ними пізнавати Христа.

Скажіть, будь ласка, які вну-трішні переміни відбулися у вашому житті?

Зміни були, тривають і ще, на-певно, їх буде чимало. Тому, що Греко-Католицька Церква має на-стільки глибокий скарб успадко-

ваний від Вселенської Церкви, від Церкви хрещення Володимирової Русі.

Чи змінило Ваше життя те, що Ви є сьогодні греко-католиком, як змінилося ваше бачення світу в сьогоденні?

В 2006 році я приєднався до УГКЦ. Сьогодні тільки починаю багато що для себе відкривати. Найбільш головне, що я хочу сказа-ти те, що Греко-Католицька Церква навчила мене цінити український нарід, шанувати його традиції.

Також УГКЦ запрошує нас думати не тільки про власне спасіння, а й відчувати себе частиною соборно-го народу. Молитися до Бога за те, щоб цей народ глибше пізнав Бога. Щоб громадяни України не відки-нули те коріння, яке вони мають від початків, від хрещення святої Русі, щоб вони і далі в тому дусі розви-валися. Греко-Католицька Церква сама робить цю місію і я дуже ра-дий, що маю можливість якусь не-величку лепту до того докласти.

Чи практика, яку Ви колись ви-користовували, будучи про-тестантом, чи Ви щось від неї перенесли в сьогоднішнє життя, будучи в лоні Греко-Католицької Церкви?

Протестанти мене навчили піз-навати Бога передовсім читаючи Святе Письмо. Ця звичка в мене в принципі і залишилася. Дякувати Богові, сьогодні я маю таку мож-ливість ті знання використовува-ти вже в Греко-Католицькій Церкві. Ми в Одесі, наприклад, зоргані-зували біблійний клуб. Щосуботи збираємося і вивчаємо Святе Письмо, ділимося набутими духо-вними надбаннями і розуміннями. А з таких більш практичних речей, я міг би зазначити молитву своїми словами. В протестантів молитва відбувається тільки в такий спосіб. Хоча, в принципі, і УГКЦ це практи-кує.

Чи важко вам на сьогодніш-ній день, як греко-католику, бути серед своїх друзів-протестантів?

Ключове слово у вашому запи-танні є «друзі». Знаєте, якщо лю-дина є твоїм справжнім другом, то якби не повертався твій розум, вона все одно залишається дру-гом. Він може не розуміти тебе,

У пошуках світла та єднання з Богом

Якщо людина є твоїм справ-жнім другом, то якби не по-

вертався твій розум, вона все одно залишається другом.




критикувати, але якщо він є друг, то він і залишається таким. В мене є кілька приятелів, які були справ-жніми моїми друзями в протес-тантській спільноті. Вони в принци-пі і залишились друзями, хіба що вже не так інтенсивно ми з ними спілкуємося.

Чи відчуваєте ви якийсь вну-трішній тиск тих людей на себе?

Ні, тиску на мене ніякого немає. Навпаки, я, чим можу, в межах екуменічних якихось зустрічей, в яких бере участь Греко-Католицька Церква, про це їм розповідаю, запрошую їх до спілкування з Українською Греко-Католицькою Церквою, і в принципі вони з вдяч-ністю ставляться до такого.

Пане Михайле, чи не виникає у вас бажання бути каталіза-тором примирення чи каталі-затором діалогу між протес-тантами і греко-католиками, щоби протестанти і греко-католики стали друзями, аби не відчувався той поділ, що ми – греко-католики, а вони – про-тестанти?

Власне, я щодня намагаюся щось посильне в цьому напрямку робити. Будучи ще в протестант-ській спільноті, мав нагоду видава-ти журнал «Амен». Це самвидав, який розповсюджувався в елек-тронному вигляді. Та коли я вже приєднався до Греко-Католицької Церкви, мені вдалося випустити декілька номерів журналу, де я до-помагав протестантам більше піз-нати католицьку традицію. А, з ін-шого боку, католикам, пізнати ду-ховне життя протестантів. Хочу сказати, що направду більшість протестантів взагалі не має прав-дивого уявлення, що таке Греко-Католицька Церква. І тому я, на-скільки маю можливість, викорис-товую Інтернет, веб-сайт, особисте спілкування для того, щоб познайо-мити протестантів з Католицькою Церквою. Спочатку, як звичайно у всіх неофітів, в мене було дуже

сильне бажання навер-тати їх, було невтомне бажання зробити їх всіх католиками. А потім я зрозумів, що правиль-не ставлення – це про-сто дати людям самим відчути глибину і скар-би католицької традиції. Традиції, заснованої самим Ісусом Христом. В принципі, ці намаган-ня не були марними. Деякі протес-танти, ближче познайомившися з Греко-Католицькою Церквою, при-єдналися до УГКЦ, а інші принай-мні змінили своє ставлення до неї на краще.

Скажіть, будьте ласкаві, сьо-годнішнє кредо вашого жит-тя?

Мені важко своє складне і бага-товимірне життя окреслювати од-нією фразою. Наразі, незважаючи на те, що мені вже 35 років я ще продовжую шукати «своє місце під сонцем», можливість зреалізувати своє покликання, яке Господь Бог мені дав.

Що би ви побажали нашим чи-тачам?

В принципі, я хотів би попро-сити Бога, щоб тим, хто зараз пе-речитує це інтерв’ю, Бог також

Спочатку, як звичайно у всіх неофі-тів, в мене було дуже сильне бажання навертати їх, було невтомне бажання зробити їх всіх католиками. А потім я зрозумів, що правильне ставлення – це просто дати людям самим відчути глибину і скарби католицької традиції.

дав таку ласку знайти своє місце у цьому житті, знайти гармонію з Богом і зреалізувати те покликан-ня, яке Господь Бог призначив для кожного з нас. Хочу подякувати львів’янам, та іншим галичанам, взагалі греко-католицькій грома-ді за те світло, яке ви принесли на схід та південь України – це просто неоціненний скарб. Можу сказати, що я особисто дуже сильно вдяч-ний тим греко-католикам, які вірні своїй вірі, своїй Церкві, і за молит-вами яких люди зараз приходять до Христа на півдні, сході України. Дуже вдячний особисто, бо я від-чуваю, що ви утримали цю церков-ну традицію і віру, те що ви не від-вернулися навіть в радянські часи, зберегли її і в підпіллі і на Сибіру. Це нас, східняків, вже забувших свою рідну мову, свою історію, – це нас сьогодні рятує як духовно так і культурно. Тому я дякую.

Розмовляв:Сергій РАДЧЕНКО

Михайло Шелудько, редактор сайту УГКЦ в Одесі

Фот

о: u

gcc.

dn.u

a


Листи


Дитяча сторінка

Ну, добре, Господи, мене батькам приніс лелека, а для нього хто робить нас? Олег, 3 кл.

Я зрозумів, що Ти найголовніший на Землі, хоча й живеш на небі. А Тебе не переоберуть? Семен, 1 кл.Господи, а Ти маму слухав у дитинстві? Ніна, 2 кл.А ось свічки в церкві продають, - це Твій бізнес? Толік, 2 кл.Господи, а де зараз Христос, чим він займається? Стелла, 2 кл.Ну, добре, першу пару людей на Землі створив Ти. А як зробили

третю людину? Владик, 4 кл.Адже першими почали народжувати чоловіки — пригадай ребро

Адама і Єву. Чим Тобі не сподобалося це, і ти звалив такий труд на жі-нок? Зоя, 4 кл.

Щоб Ти пробачив мені гріх, треба спочатку згрішити? Петя, 1 кл.Що найперше зробив Христос, коли воскрес? Оля, 3 кл.Чому жебраки просять милостиню біля церкви, щоб Ти відмічав,

хто дає? Іра, 2 кл.Якщо Ти живеш на небі, чому сонце Тебе не спалює? Сергій, 4 кл.Чи правда, що в Греції були справжні міфи? Владик, 3 кл.Чому Ти захотів створити Землю? Андрій, 4 кл.На Землі стільки бід і страждань, щоб людям не жаль було поми-

рати? Ігор, 4 кл.Чому Ти на Землі все допускаєш? Адик, 4 кл. Які б Ти поставив мені оцінки за життя? Аркадій, 2 кл.Як мені жити, щоб усі на світі були щасливими? Ліза, 2 кл.

Існує грецьке передання про те, як один юнак, син афінського царя Егея, на ім’я

Тезей, відправився на острів Кріт, де знаходив-

ся лабіринт. (Лабіринт – це будинок із декіль-кома тисячами кімнат і з одним входом.

Що таке недбалість?Переходи в ці кімнати так заплутані, що в

них легко можна заблудитися). У цьому лабі-ринті жив легендарний Мінотавр – людина з би-чачою головою, що пожирала людей. Крітський цар Мінос послав Тезея вбити це чудовисько. Тезей пішов і убив Мінотавра, а завдяки клубку ниток, який він розмотував, мандруючи по ла-біринті, благополучно вибрався з нього. Клубок ниток дала Тезею дочка Міноса – Аріадна. Після блискучої перемоги над Мінотавром Тезей по-вернувся додому, в Афіни, але забув вистави-ти на кораблі замість чорного білий прапор, що повинен був служити для Егея, батька його, зна-ком перемоги. Побачивши здалеку на кораблі чорний прапор, Егей подумав, що син його за-гинув, і кинувся в море, яке одержало відтоді назву Егейське.

Отже, з одного боку, унаслідок хоробрості і сили – славнозвісна перемога, а, з іншого боку, внаслідок недбалості і безпам’ятності – важка втрата.

Не можна нехтувати обіцянкою або забувати дане кому-небудь слово.

Діти пишуть Богу


Людина

Надаючи постові великого значен-ня, Церква розуміє, що він не може

бути самоціллю, а провадиться, власне, з огляду на його надзвичайно корисний вплив на людину. Церква постійно прига-дує головну мету людського життя, а саме, – уподібнення людини до Бога, шляхом пе-реображення за прикладом Христа. Піст, в свою чергу, служить саме такому стремлін-ню і розположенню життя людини у сто-

сунку до Бога, та разом з тим є помітним значний позитивний вплив посту на фізіо-логічному рівні людини, На такому, більш тілесному рівні посту (який, попри все, є на другому місці), я хотів би зосередити увагу в цій статті. Тому той, хто чекає від неї ду-ховного пояснення посту, може бути дещо розчарованим.

Функціонування людського організму

Люди часто звинувачують у своїх хво-робах і передчасному старінні все, що за-вгодно, тільки не їжу, тому причина усіх страждань залишається для них таємни-цею. Як правило, люди не знають, наскіль-ки забруднений їхній організм через бага-то років переїдання, харчування ненату-ральною їжею, що нагромаджує в організ-мі отруйні речовини, які потрапили в ньо-го разом із їжею. Ця отрута постійно нако-пичується і є джерелом майбутніх хвороб людини.

Споживання та утримання від їжі без-посередньо впливає на людський орга-нізм, адже ми поглинаємо їжу, і в міру того, як вона надходить по організму, вона по-дрібнюється, перетравлюється, асимілю-ється, а все зайве з організму видаляєть-ся. Людина має чотири органи, що відпо-відають за виділення шкідливих речовин: кишечник, нирки, легені і шкіра. Для функ-ціонування цих органів організм повинен мати високий життєвий потенціал, тоб-то енергетичні можливості. Щоб видалити зайве, потрібно затратити енергію, також

Духовний лік для тілаПетро ЧАЙКОВСЬКИЙ

необхідна величезна кількість життєвої енергії, щоб пропустити значну кількість їжі через стравохід шляхом довжиною понад дев’ять метрів. Велика кількість енергії по-трібна для того, щоб пропустити рідину че-рез два мільйони фільтрів в людських нир-ках. Без життєвої енергії не відбудуться і хі-мічні процеси у печінці та жовчному міхурі, які готують їжу для засвоєння мільярдами клітин організму. Багато життєвої енергії

йде на збагачення п’яти-восьми літрів крові киснем при допомо-зі легень і виділення з організ-му вуглекислого газу. Життєва енергія потрібна також шкірі з її 96-ма мільйонами пор, через які виділяються отруйні речови-ни у вигляді поту.

Зазвичай життєву силу по-стійно підтримує їжа, однак, якщо поживи надходить заба-гато, то життєва міць не витри-мує й перестає функціонува-ти. Таким чином, хвороба час-то є наслідком отруєння, тобто накопичення в крові токсичних (шкідливих) речовин, які похо-

дять саме з їжі, або ж зовнішнього серед-овища чи клітинного метаболізму (взаємо-дії), та залишаються в організмі у зв’язку з його недостатньою очисною діяльністю. Токсини ж є так званими вільними ради-калами, кислими субстанціями, які утво-рюються в наслідок метаболізму. Це не є субстанції, які належать організмові, а тому вони діють як отрута або як чужорід-не тіло. Організм же намагається позбути-ся токсинів, але коли не може цього зро-бити, починає накопичувати їх у частинах тіла, які меншою мірою задіяні в біологіч-них процесах, наприклад, у суглобах, зго-дом у важливіших органах, а потім і в жит-тєво важливих органах.

Позитивний вплив посту

Власне, піст дає змогу відпочити пе-ревтомленим органам, які становлять ма-шинне відділення тіла, і самій життєвій силі, звільняючи її від необхідності непо-сильно працювати. Коли життєва сила, організм перестане відчувати, що зале-жить від зовнішніх джерел – їжі, води, – то вона стане самодостатньою, адже за сло-вами доктора Герберта Шелтона, який на-писав про піст понад сорок книжок і який

упродовж шістдесяти п’яти років своєї пра-ці вилікував 20 тисяч хворих та спричинив-ся до зростання популярності лікувально-го посту, постити не означає помирати з го-лоду. Господь заклав у наше тіло здатність до відновлення: наше тіло володіє запаса-ми й тілесною «мудрістю» («соматична му-дрість»), яка знає, що робити, коли бра-кує поживи. Коли не вистачає їжі, тіло чер-пає поживу з різних запасів: жирів, цукрів, протеїну. Відбувається автоліз (самопере-травлювання, розпад клітин), за допомо-гою якого тіло, щоб вижити, «з’їдає себе» в процесі саможивлення, переходячи від зовнішнього живлення до внутрішнього. Спочатку процес саможивлення полягає в споживанні вуглеводневих запасів, нако-пичених у м’язах і печінці у вигляді гліко-гену, згодом починає атакувати жирові за-паси. Чудовою річчю є той факт, що життє-ва сила організму починає черпати енергію з хворих тканин, у яких містяться токсини, котрі слід видалити, й, таким чином, очи-щує отруєні клітини. Після такого очищен-ня органи починають краще працювати. В результаті зникає чимало хвороб, яких, у певних випадках, навіть традиційна меди-цина не може подолати, хвороб небезпеч-них і хронічних.

Впродовж перших днів посту про себе дають знати хвороби, на які страждає лю-дина, – твердить Себастьян Маґнано, пси-хіатр, один з найкращих італійських фахів-ців, які пропагують лікувальний піст. Нове загострення хвороби – обов’язковий етап, який мусить пройти організм, щоб одужа-ти. Нерідко під час посту проявляються не-дуги, на які людина хворіла в минулому та які до кінця не вилікували з простої причи-ни – розвиток хвороби було стримано за допомогою ліків.

Таким чином, піст і температура – це два природні способи, які допомагають організмові одужати, адже хвора людина, як правило, не відчуває голоду, її часто ну-дить, тож вона не їла б, якби нею не керу-вали хибні переконання й звички та якби її не заохочував хтось, хто вважає, що, ді-ючи таким чином, допомагає їй одужати. Часто у випадку хвороби від їжі інстинктив-но відмовляються діти, натомість у дорос-лих така реакція деколи зникає, оскільки вони цілковито втратили вміння «прислу-хатися» до тіла.

Отож, піст спричинює виділення шкід-ливих речовин з організму, руйнує старі клітини, тим самим сприяючи утворенню нових, позбавляє багатьох недуг, і це по-яснює нам, чому кожен піст має такий ве-личезний відновлювальний вплив на орга-нізм.

Господь заклав у наше тіло здатність до відновлення:

наше тіло володіє запасами й тілесною «мудрістю»

www.magazine.lds.lviv.ua | листопад — січень 2012 | ПІЗНАЙ ПРАВДУ 29

Рух за визволення людини

Якщо підсумувати асоціації, які вини-

кають зі словом «алкого-лік», то у підсумку ми ма-тимемо приблизно таку картину: особа з проявами брутальної поведінки під безпосереднім впливом алкогольних напоїв, для котрої втратили ціннісну природу сім’я, її духовний і соціально-матеріальний рівень розвитку, власний стан та ін. Для такої особи першочерговим є знайти чергову «дозу» для «по-кращення життя». Ця мета домінує над потребами сім’ї чи власними потре-бами окрім, звісно, потре-би спиртних напоїв. Такій особі не важливо, на яко-му соціальному рівні зна-ходиться вона та її близькі.

До такої думки схиляється значна частина нашого суспільства. Проте, цей стереотип є частко-во помилковими, оскіль-ки особа, залежна від ал-коголю, у більшості випад-ків, виглядає цілком при-стойно і може займати ви-сокий соціальний щабель та дбати про потреби своєї сім’ї. Але не економічний і

Підкомісія за тверезість життя має за мету протистояти поширенню алкогольної залежності в укра-їнському суспільстві і тим самим допомагати людям жити відповідно до їх власної гідності, дарованої Створителем. Виходячи з цього підкомісія ставить перед собою наступні завдання:

Поширювати в українському суспільстві вчення Церкви щодо відповідального ставлення до власного життя і здоров’я;Налагоджувати співпрацю з державними та громадськими організаціями, установами, а також іншими християнськи-

ми Церквами, які працюють у сфері профілактики алкогольної залежності та допомоги залежним від алкоголю та члена-ми їхніх родин.

Утверджувати в суспільстві християнські моральні цінності, які сприяють популяризації тверезого способу життя;Сприяти вихованню відповідального ставлення до власного здоров’я серед підлітків та молоді.З питань співпраці просимо звертатися: Голова міжєпархіальної Підкомісії «За тверезість життя» УГКЦ о. Андрій Логін,

доктор морального богослов’я. Адреса: м. Львів, 79000, пл. Св. Юра 5, тел.: +38 (032) 2611384 (#266), е-mail: [email protected]

Хто такий алкоголік?Роман ЗІНЕНКО

Рух за визволення людини, Львівська Духовна Семінарія

УГКЦ

не соціальний рівні визна-чають таку людину. Для людини, залежної від ал-коголю, кожний спожитий грам спиртного є важли-вішим за сім’ю, друзів та працю. Ознака алкоголі-ка яскраво проявляється у відмові працювати без «100 грам», також у погір-шенні настрою та ряді ін-ших загальновідомих та подібних до наведених ознак. Залежна особа ви-різняється у суспільстві, немовби яскрава квітка на зеленому фоні трави.

Кожний випитий грам «зеленого змія», кожний ковток спиртного – це черговий удар, адресо-ваний клітинам головно-го мозку, який наближує людину до залежності. Отримавши чергову «по-рцію» оковитої, клітини головного мозку, за сло-вами медиків, атрофують-ся (гинуть) і у подальшому не мають жодних можли-востей регенерувати (від-новитися). Як би дивно це не звучало, але багатьом алкоголікам не подобаєть-ся смак спиртного, та вони змушені вживати його,

тільки для того, щоб при-боркати цей абстинентний синдром (синдром фізич-них та / або психічних роз-ладів, що розвивається у хворих наркоманією і ал-коголізмом через деякий час після припинення при-йому наркотика,).

Якщо, все ж таки, за-лежна від алкоголю осо-ба, починає усвідомлюва-ти власну залежність (що простежується у більшос-ті випадків із залежними від алкоголю впродовж різного періоду життя), то неодмінно потрапляє під вплив відчуття «пересліду-вання» немов примарами, почуття сорому та прови-ни. Відтак це призводить до зриву психологічного захисту свідомості транс-формуючи її у простір ізо-ляції від суспільства, са-моізоляції, втікання у світ примату алкоголю та «дру-зів» по чарці.

На шляху до узалеж-нення організм людини чинить відчайдушні спро-би відкинути спиртне, яке насильницьким чином по-трапляє у нього. Зовнішньо це проявляється у формі

нудоти, втрати свідомос-ті, блювоти, неприємних відчуттів тощо. Але поді-бні відчуття в майбутньо-го алкоголіка з певним ча-сом зникають. Хоча, на жаль, виникає помилко-ва думка (зокрема у моло-дих людей), що організм «загартовується» і з кож-ним разом потрібна все більша «доза» спиртного для сп’яніння. Насправді, це є сигналом, що орга-нізм «програє бій» і в ньо-го залишається все мен-ше і менше сили для за-хисту від алкоголю. І осо-ба впевнено наближаєть-ся до свого титулу – «алко-голік», який змінить її жит-тя радикально, а плоди цього будуть відчуті упро-довж багатьох років. Але вистачить припинити вжи-вання, алкоголю, як орга-нізм поступово відновлю-ватиметься. Хоча цей про-цес обіцяє бути важким та гірким.


Полеміка

Правдивою інформацією про те, як і чому з’явилися контрацептиви та яка справ-

жня мета їхнього розповсюдження, на превеликий жаль, у сучасному сві-ті володіє дуже мало людей. Однак, ще більша кількість з них не знає, що використання більшості гормональ-них контрацептивних засобів шкодить як фізичному, так і психічному здоров’ю люди-ни. Замовчування правди щодо на-слідків вживан-ня контрацепції пов’язане вели-кою мірою з тим, що поширювати ін-формацію про справжню їхню мету зовсім не є вигідно для тих, хто отри-мує мільйонні прибутки завдяки про-цвітанню цього бізнесу. Наприклад, хто би погодився використовувати контрацептивні засоби, якби був сві-домий, що наслідком їхнього вживан-ня може бути його особисте психічне захворювання, яке може виразитися у низці негативних психічних пережи-вань у майбутньому, таких як: страх перед статевим єднанням, негативне ставлення до сексуального партнера, сприйняття плідності близької особи як ворога, якого потрібно уникати, а як результат – до розриву стосунків у подружжі чи між особами, які зустрі-чаються.

Перед тим, як представити більш глибоко дану тему, слід найперше визначити саму суть цього поняття. Отож, контрацепція – це усі дії, ме-тою яких є запобігання зачаттю дити-ни, тобто втручання у фізіологічний природний процес плідності з метою уникнути зачаття.

Спроби зменшення населення планети

Для детальнішого висвітлення да-ної проблеми, важливо зазначити, що у ХVIII ст. окремі науковці, напри-клад, Томас Мальтус, доводили, що кількість населення нашої планети з кожним роком тільки зростає, а тому неминучим наслідком цього явища може стати тотальний голод і загибель цілого людства. Порятунок з такої

небезпечної ситуації у суспільстві, на думку подібних науковців, полягав у запровадженні заходів, які б зменшу-вали численність людської популяції. У ХХ ст. основну ідею Мальтуса вирі-шили замінити більш модними, наба-гато сучаснішими і ефективнішими по-ложеннями: контрацепція, аборт, сте-рилізація, тобто всі заходи, які дають

можливість с п о в і л ь -нити при-ріст насе-лення наба-гато ефек-тивніше та п і дс т у п н і -

ше, ніж війни та різноманітні епідемії. З огляду на це контрацептивна про-дукція почала поширюватися, в пер-шу чергу, через акушерів-гінекологів, які, крім того, що поширювали дану продукцію як фахівці медицини, во-лоділи відповідними знаннями щодо того, які препарати виявляться «ефек-тивнішими» та «кориснішими». Для того, щоб ще більше завоювати ринки збуту, окремі люди навмисне популя-ризували серед молоді переконання про необхідність статевого співжиття із практикою так званого «безпечно-го сексу», тобто сексу заради власно-го задоволення. Однак, з впевненістю можна ствердити, що сьогодні розпо-всюдження гормональних контрацеп-тивів має на меті також і елемент біз-несу, оскільки фактом є те, що ті самі компанії, які ак-тивно поширюють контрацепцію у ба-гатьох країнах сві-ту, вимагають і до-кладають всіх зу-силь для легаліза-ції абортів саме у цих країнах. Постає питання: з якою метою? Можливо, для того, щоб не втратити клієнта? Бо це логічно, що без розповсюдження контрацепції не буде поширюватися також абортив-ний бізнес, і навпаки.

Чи не завелика плата?

Для жінки яка погоджується на ви-користання контрацептивних засобів,

Ще раз про питання контрацепції

Володимир ГРИБ

подібно, як і вчинений аборт, не ми-нає безслідно. Цей синдром є комп-лексом симптомів на різних рівнях, які відбирають справжню радість життя, оскільки призводять до бага-тьох страждань. Слід відзначити, що вживання гормональних контрацеп-тивів до настання першої вагітнос-ті супроводжується збільшенням не-безпеки різноманітних захворювань. Але іншою правдою є й те, що жінка, користуючись контрацептивами, які, на жаль, сьогодні рекламуються як по телебаченню так і на вуличних плака-тах лише позитивно, тільки в кольо-рових тонах і без будь-якого натяку на серйозну загрозу для здоров’я і щас-тя, не розуміє, що це – лише реклама, завданням якої є впіймати свого клі-єнта, а в дійсності у майбутньому ви-користання цих речей може привести її до неплідності. Контрацептиви, які рекламуються, не приносять 100 % га-рантії не зачати дитини, не захворіти СНІДом та не підхопити інші важкі хво-роби, часом і невиліковні. Жінка, не знаючи, що у її лоні відбулося зачат-тя нового життя, погоджується на ри-зик у майбутньому народити немов-ля з певними вадами розвитку. Варто підкреслити, що особи, які починають статеве життя у ранньому віці й часто змінюють партнерів, також, на преве-ликий жаль, не є свідомі того, що че-рез 15-20 років будуть свідками влас-них фізичних та психічних хвороб, які через використання контрацеп-

ції утворю-ються у їх-ньому ор-ганізмі вже с ь о г од н і . Особливо слід зазна-чити, що

у подружніх пар, які застосовують контрацепцію, більший відсоток по-дружніх зрад, ніж у пар, що не вико-ристовують її. Однак, про це, на жаль, не говорять у засобах масової інфор-мації. Причини цього незнання мож-на легко передбачити…

Повага до життя

Стосовно думки Католицької

Жодна влада чи держава не має прямої влади над тілами своїх

громадян і жодне суспільство чи людина не має права вирішувати:

жити комусь, чи ні

Вихід не полягає у пошуку нові-ших, безпечніших та ефективні-

ших засобів контрацепції, а у від-повідальності за сексуальну свобо-ду ще в передподружньому стані


Полеміка

Церкви щодо питання контрацепти-вів та їх використання, то найперше слід сказати, що вчення Церкви щодо цього питання є незмінним і безкомп-ромісним попри різного роду пере-кручування та вигадки світових ЗМІ. Проблема використання людьми контрацептивних засобів була б не та-кою важливою для Церкви та необ-хідною для обговорення, якби мова не йшла про людське життя, яке по-чинається вже від моменту зачаття ще в лоні матері. Саме тому Христова Церква, яка з огляду на своє покли-кання впродовж багатьох століть за-хищає і підтримує гідність життя людини, не може обійти цю проблему мов-чанням. Енцикліка папи Павла VІ «Humanae Vitae» виразно вказує, що будь-яка дія, чи то до подруж-нього акту, чи під час ньо-го, яка була б спрямова-на на запобігання діторо-дженню, є тяжким гріхом проти 5-ї Божої Заповіді.

Людське життя є даром і воно є невимовно доро-гоцінним. Життя є влите Творцем і Ним же самим береться назад, а до цього моменту воно залишаєть-ся під Його опікою. І тому це життя є першорядною цінністю, бо воно не є ні життям матері, ні батька, а життям лише нової люди-ни. Той, хто має стати лю-диною, є нею вже від са-мого початку, від зачаття.

Вживання контрацепції свідчить про неправильне розуміння справжньої лю-бові, бо тіло однієї люди-ни стає предметом задо-волення потреб іншої людини. Крім того, методи контрацепції не відпові-дають самій природі чоловіка і жін-ки та їхнім найінтимнішим відноси-нам. Використовуючи контрацептив-ні засоби або дії з контрацептивною метою, подруги заперечують одне з невід’ємних завдань подружжя – ді-тородження, а також не з’єднуються цілковито у статевому акті. Подружня любов тільки тоді повна і безкорис-лива, коли чоловік і дружина відда-ють себе одне одному повністю, а не лише частково. Плідність є особливим Божим даром та інтегральною части-ною людського буття.

Ще однією важливою небезпекою

регулярного використання контра-цептивів є те, що воно призводить до того, що чоловік і жінка у своїй сві-домості створюють контрацептив-ну ментальність, яка вже від само-го початку негативно налаштована на зачаття нового життя і через дея-кий час, у разі зачаття «небажаної ди-тини», може привести таке подруж-жя до аборту, тобто прямого знищен-ня людського життя, вбивства власної дитини. Для осіб, що використовують контрацептивні засоби, з огляду на те, що їх «надійність» складає близь-ко 75 %, підведуть, а наступним кро-

ком буде аборт. Звучить занадто див-но, однак відомо, що у багатьох краї-нах світу (Америка, Польща, Франція та ін.) люди почали найбільше ви-магати легалізації абортів саме тоді, коли активно застосовували засоби контрацепції. Логіка тут така, що спо-чатку батьки намагаються уникнути зачаття дітей і вони все роблять для того, щоб його уникнути, а якщо їм це не вдається – не соромляться їх вби-вати.

Щодо моральної оцінки засобів контрацепції, важливо виділити й те, що вона зводить людську сексуаль-ність до рангу товару, який може і має

бути доступним тоді, коли тільки є ба-жання його використати, до того ж – використати без «негативних наслід-ків», тобто дітей.

Іншою правдою є те, що викорис-тання гормональних контрацептив-них засобів є прямим вбивством не-винної людини, адже вони не дають закріпитися у шийці матки вже зача-тій дитині! Найбільшим нещастям у цьому є те, що на це вбивство даєть-ся згода рідної матері і батька. Саме тому варто наголосити на тому, що ви-користання контрацепції є заперечен-ням відповідального батьківства і не-

дарма контрацепцію на-зивають «приємним зни-щенням любові» або «по-дарунком з країни смер-ті».

В Енцикліці «Evangelium Vitae» Іван Павло ІІ чітко висловив моральну оцінку аборту, яка підтверджує постійне вчення Церкви на цю тему: «Безпосереднє і намірене вбивство невинної люд-ської істоти є завжди гли-боко неморальним актом. Це вчення базується на не-писаному праві, яке кож-на людина завдяки світлу свого розуму знаходить у власному серці (Рим. 2:14-15), воно підтверджене у Святому Письмі, передане Традицією Церкви та про-голошуване у звичайному й універсальному вчен-ні Вчительського Уряду Церкви».

Завдання для християн сьогодні

Передусім, варто розу-міти, що жодна влада чи

держава не має прямої влади над ті-лами своїх громадян і жодне суспіль-ство не має права вирішувати: жити комусь, чи ні. За кожним із нас збері-гається обов’язок якнайкраще берег-ти своє і чуже життя.

Важко є зрозуміти, чому дар лю-бові, який Господь нам подарував для народження у подружжі нової люди-ни, інколи не приносить користі, не спів творить нового життя, а, навпаки, вбиває його. Відповідаючи на дане питання, важливо підкреслити, що за допомогою контрацептивних за-собів у сучасному суспільстві цілкови-то знецінюється християнське вчення

Христос - Датель ЖиттяФото: orthodox.net


Роздуми

Інколи читання книги мені нагадує людське життя. І ось, чому саме….Початок читання – це немов народження… Дитинство… Школа… Це має бути і є якоюсь цікавинкою. Бо в кож-

ного з нас, людей, дитинство – це немов необхідний винахід, чи здобуток, без якого неможна обійтися чи переступити наступну сходинку життя.

Наступним етапом людського життя є вищі навчальні заклади. Перше кохання…. Нові знайомства… Друзі… Сім’я… Робота… Перші і не останні розчарування, переживання, обдумування, мудрування. В книзі, наприклад, якогось рома-

ну, середина – це знайомство з героями з їх пе-реплетіннями, з іншими людьми – це все є паву-тинням людських доріг.

І от, коли переходиш за середину. І книга є хо-рошою. Намагаєшся читати повільніше. Цінуючи кожне речення, слово, кожнісіньку сторіночку. Така подібність перегукується і з людським жит-тям. Після сорока людина, переосмисливши своє минуле, свої можливості, усвідомлює, що потріб-но цінувати життя. Потрібно ще щось зробити, для тих, хто є поряд. Бо ще є час, можливість.

І ось, коли ти бачиш, що до закінчення читан-ня залишилося кілька митей щастя, пригадуєш все, що до того прочиталося. І думаєш, чи при-думуєш закінчення цієї книги життя. Паралельні відчуття виникають і в людині. На старості люди-на помічає і усвідомлює в собі свою немічність і слабкість. І можна зауважити, що вони не живуть сьогодні, а живуть колишнім часом. Їм зовсім не

хочеться цього сьогодення. «Ні!» - звучить у них у скронях. Вони намагаються перепроситися, вимолити в Бога спасіння і можливість перебувати у вічності. А ще інші мовчать, і чекають з дня на день відходу від цього життя, але також зустрі-чі з вічністю.

Ось останнє речення. Амінь. Смерть.Добре, що це тільки читання книги. Переосмислення цілого прочитаного матеріалу. Або неймовірне задоволення, від-

чуття Божого дотику, яке наповнює людське серце. Це іменується щастям. Читайте та переживайте книжки свого життя і будьте щасливими як і я.

Читання книги – Читання людського життя

століть про шлюб та сім’ю, а також втрачаються віковічні сімейні ціннос-ті. Тому й не дивно, що сьогодні по-дружнє життя багатьох людей пере-буває у кризовому стані. Вихід з цієї проблеми не полягає в пошуку но-віших, безпечніших та ефективніших засобів контрацепції, а у відповідаль-ності за сексуальну свободу ще в пе-редподружньому стані. На жаль, піс-ля кількох років популяризації контр-ацепції з’явилася велика кількість де-пресивних та нещасних жінок, які страждають від самотності, є пригні-ченими, незадоволеними своєю зо-внішністю, із поганим самопочуття та живуть у безнадії.

Саме тому одним із актуальних завдань перед молоддю та христи-янськими подружжями, які справді

бажають бути щасливими, є повер-нення до Божого задуму щодо хрис-тиянського подружжя та намагання жити згідно з ним. Багато є тих, хто цілковито ігнорують або ж безсором-но заперечують велику святість хрис-тиянського подружжя, топчуть шлюб і йдуть за фальшивими принципами «нової», зовсім збоченої моральнос-ті. Постає питання: як повинні пово-дитися сучасні християни, коли в епо-ху сьогодення контрацептивні засо-би з кожним днем все більше популя-ризуються? Відповідь на це питання є дуже чіткою та безкомпромісною: не піддаватися на використання речей, які руйнують, розбивають щасливі по-дружжя та завдають важких травм здоров’ю людини, а найголовніше – роблять нас вбивцями та егоїстами.

Важливо розуміти і говорити вголос, що сенсом і метою статевої близькос-ті є передавання життя. Всі вимоги чи постанови, які нам дав Наймудріший Творець щодо сексуального життя є гідними уваги і ними справді мож-на захоплюватися, якщо про них зна-ти і спробувати згідно з ними жити, оскільки першорядна їхня мета – мир і щастя людини. Найкращим спосо-бом керувати своїм статевим потя-гом є стриманість. Перевагою такого підходу до людської статевості є те, що людина пробуджує взаємопова-гу до того, кого кохає, перестає бути егоїстичною, вчиться терпеливості а також зміцнює почуття відповідаль-ності. Іншою допомогою у статевому співжитті в християнському подружжі є природне плануванні сім’ї.

Сергій РАДЧЕНКО


Таїнство Ікони

Від самих початків християн-ства на Русі важливого зна-чення для нашої віри відігра-

вала любов до Пресвятої Богородиці, котра особливо виражалася в древньо-руському іконописі. Наша іконописна традиція, будучи закоріненою у грець-кі та ранньохристиянські взірці, розви-нула свої власні особливості іконогра-фічного почитання Матері Спасителя. На основі цих зображень можна від-читати глибину віри і догматів, які для

тих, хто шукає, успішно відкриваються через споглядальну молитву перед іко-ною. Знання основних богословських ідей, вкладених у розмаїття ікон Божої Матері, допоможе збагатити нашу мо-литву, а відтак наше християнське жит-тя.

Одяг

Пресвяту Богоматір зазвичай зобра-жають у платті-хітоні, переважно синьо-го кольору, як знак небесної чистоти та людської досконалості. Голова покри-та наміткою – покривалом-мафорієм – символом заміжньої жінки, зазви-чай, червоного кольору, як знак зем-них страждань Марії і її царського по-ходження. Сам мафорій прикрашений трьома зірками – одна на голові і дві

на плечах, які симво-лізують дівицтво Марії до Різдва Христового, у Різдві та після ньо-го. Важливою деталлю вбрання Богородиці є поручі-нарукавники, такі, як у священнос-лужителів, що вка-зує на причетність Богородиці до свяще-ничої місії Її Сина.

Існує велика кіль-кість різноманітних ікон Богородиці: іко-ни Марії з дитиною-Ісусом і без Нього, іко-ни богородичних праз-ників; Богородиця постає на іконах Спасителя та святих. В ході свого розвитку історичний, культур-ний, богословський контекст витворив низку іконографічних сюжетів Богородиці, з яких розглянемо найпоширеніші.

Постава

Одним із найдавніших типів ікон Пресвятої Богородиці, прототипи яко-го відомі вже із II-IVст., вважається Богородиця-Оранта (Та, що молиться). Зразки цієї ікони рання Церква зобра-жала не лише на стінах катакомб, але й на церковному посуді. Особливістю цього зображення, головно у Церквах Володимирового Хрещення, є те, що Марія зображена без дитини Ісуса. На основі цієї іконографічної схеми іс-нують зображення Богоматері із ма-лим Ісусом, яку називаємо Знамення. Урочистий образ Оранти представляє Богородицю у повний ріст із підняти-ми вгору руками, долонні яких повер-нуті до глядача, у поставі заступниць-кої молитви. У Київській традиції цю іко-ну ще називають Нерушимою Стіною, що говорить про постійне і незмін-не молитовне заступництво Пресвятої Богородиці. Мафорій, що спадає, підси-лює відчуття заступництва, яке згодом на Русі буде підкреслено в іконі Покров Пресвятої Богородиці. На поясі висить лентион – рушничок, яким в алегорич-ному значенні Богомати витирає сльози тих, хто страждає. Богородиця стоїть на

підмості, подібно-му до імператор-ського, а на її но-гах червоне взут-тя, оскільки Вона представлена, як Небесна Цариця.

Вже із се-редини V-ст., коли Церква на Ефеському Соборі 431 р. подола-ла єресь Несторія, який хибно навчав про абсолютно-роздільне існу-вання двох при-род у Христі – бо-жественної і люд-ської, а від-так, що Марія є «Христородицею»,

тобто, матір’ю лише «земного» Ісуса,

а не Богородицею, все більше зустрі-чається іконографічний тип Оранти, де Марія зображена із Христом. Ця композиція відома з ІІІ ст., і збереже-на у Римі в катакомбах Чеметеріюм Маюс. Сюжет цієї ікони отримав на-зву Богородиця-Знамення, або Просторіша Небес. У ньому зміщуєть-ся акцент із заступницької молитви Богородиці у найсакраментальніший вимір Богоматеринства Марії – здій-снення старозавітного провіщення,

Богородиця на іконі Андрій СИВАК

Київська Богородиця-Оранта, мозаїка, XI ст.

Унівська чудотворна ікона Пресвятої Богородиці (Одигітрія), XIII ст.

Чудотворна ікона Матері Божої Неустанної Помочі (прострілена), XIII ст.


Таїнство Іконивисловленого пророком Ісаєю: «Оце ж сам Господь дасть вам знак: Ось дівиця зачала, і породить сина і дасть йому ім’я Еммануїл [З нами Бог]» (Іс. 7:14), та но-возавітні слова ангела, який сказав Богородиці: «Дух Святий зійде на тебе й сила Всевишнього тебе отінить; тому й свя-те, що народиться, на-зветься Син Божий» (Лк. 1:35).

Ікона Знамення представляє Марію у поставі із піднятими до неба руками, що сим-волізує молитовний по-рив Марії в момент про-голошення згоди: «Ось я Господня слугиня: не-хай зо мною станеть-ся по твоєму слову!» (Лк.1:38). На цій же іко-ні Христос зображений або як Спас-Емануїл у круглому медальйоні, або як напівпрозорий на рівні грудей Марії, що представляє входжен-ня Другої Особи Божої у світ у Тайні Воплочення. Медальйон символізує несотворений вимір Божого існуван-ня, де Ісус зображений до пояса, а саме зображення доволі часто виходить за межі сфери (медальйону), що представ-ляє прихід Безмежного Бога в обмеже-ний матеріальний світ людського буття. Руки Христа, як і руки Богородиці, під-няті вгору, а пальці рук складенні для благословення. Рідше зустрічається, що Христос тримає сувій – символ вчення, благословляючи при цьому правицею.

На деяких іконах Знамення зобра-жають по обидва боки архангелів, або синього херувима і вогняно-червоного серафима, що символізує прийняття Богородицею благої вістки про Зачаття Сина Божого, як і вищість людей над не-бесними безтілесними силами. Значно рідше Богородиця стоїть на круглому килимку, котрий символізує космічний вимір місії Богоматері, яка молитов-но предстоїть перед Богом за всю все-ленну. Слід відзначити, що існують ще й інші назви цієї ікони – Велика Панагія (Всесвята), або Воплочення. У храмово-му розписі часто Оранту-Знамення зо-бражають в абсиді над вівтарем, яскра-вим прикладом чого є мозаїчне зобра-ження Оранти в храмі Св. Софії в Києві.

Другий і найбільш пошире-ний тип ікони Пресвятої Богоматері

– Богородиця-Провідниця, або Одигітрія (Та, що вказує дорогу). Із VI-го ст. існує легенда, що першим намалював ікону Богородиці з Христом апостол і єванге-

лист Лука. Ключем у про-читанні ікони є жест руки Богородиці, який вказує на Христа як на напрям нашого життя, оскільки Він є «дорога, правда і життя» (Ів. 14:6).

Композиція ікони по-будована таким чином, що обидві зображе-ні фігури зверненні об-личчям до глядача (іно-ді у Богоматері нахиле-на голова). Ісус-Дитя си-дить, як на престолі, на лівій руці Богородиці, а Її права рука вказує на Нього як на Дорогу Спасіння. Ісус благослов-ляє Богородицю, а в Ній і нас. Часто зустрічаєть-ся, що благословення скероване до глядача. У лівій руці Ісус тримає згорнутий сувій як сим-

вол свого вчення, або розгорнутий су-вій, ще рідше – книгу, подібно до ікони Христос-Пантократор (Вседержитель). Можна сказати, що цей сюжет передає фундаментальну ціль всіх маріологіч-них ікон, оскільки Пресвята Богородиця, яка в часі як земного, так і прославлено-го небесного життя, за-вжди приводить і вказує на Бога.

На основі іконогра-фічного типу Одигітрія приблизно у XIII-XIV ст., уперше, найімовір-ніше, у Сербії, зустріча-ється ікона Богородиця Страстей, або Богородиця Неустанної Помочі. Існує думка, що сюжет цієї ікони виник в часі тогочасних війн між мусульманськими народами та христия-нами. В композиції іко-ни зображено двох ан-гелів із знаряддями Христових страстей, які розміщенні по обидва боки Богородиці із дитиною-Ісусом, Який зображений у півоберта, а Його погляд звернений на хрест в руці ангела і передає стриману тривогу. Обидві руки Спасителя, наче від відчуття небезпеки, тримаються

руки Марії. Цікава деталь ікони: сан-далія, яка спадає із ноги Дитяти-Ісуса, Який, як немовля, прибігає до заступни-цтва Пресвятої Богородиці і губить його, для нас показує, щоб ми з довір’ям при-бігали під Її заступництво.

Ще один доволі поширений тип – Богородиця Замилування, або Елеуса (із грецької Милостива). Іконографічний сюжет представляє Богородицю і Дитя Ісуса, які із виявом глибокої любові обі-ймають один одного. Голова Матері нахилена до Дитини, а Ісус в обіймах своєю щокою доторкається до щоки Богоматері. Марія зображена у глибо-кій задумі, наче роздумує над проро-чими словами старця Симеона «та й тобі самій меч прошиє душу, щоб від-крились думки багатьох сердець» (Лк. 2:35). Прообраз цієї ікони із II ст. зберіг-ся у катакомбах Присцилли в Римі, на ній зображена Мати та дитина-Ісус, які обіймають один одного, а перед ними стоїть пророк.

Особливого поширення цей тип на-буває після припинення іконоборчої єресі (842р.) і підкреслює людську при-роду Спасителя. Ця ікона також пере-дає безумовну любов Бога до людини: «Бог бо так полюбив світ, що Сина сво-го Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в нього, не загинув, а жив жит-тям вічним» (Ів. 3:16), і на прикладі Богородиці любов душі праведника до Бога.

Кожна із ікон, як бачимо, є безмір-ним джерелом духо-вності, тож, прибігаючи у молитвах до Пресвятої Богородиці, як це пред-ставлено на іконі Богородиця Неустанної Помочі, будьмо певни-ми, що Її заступництво буде безвідмовне і не-порушне, про що запев-няє ікона Оранта. А бу-дучи в опіці Богоматері зможемо глибше збаг-нути тайну приходу Бога до людини і участь, яку в плані спасіння бере Марія, що вдало пе-редає ікона Знамення. Зустрівши Месію, при-хід Спасителя у наше

життя, слідуймо за Ним, як нам підка-зує жест Богородиці в іконі Одигітрія. Тоді зможемо відчути повноту правди-вої особистісної любові Бога до люди-ни, прообраз якої можемо споглядати в іконі Замилування.

Жидачівська чудотворна іко-на Пресвятої Богородиці

(Знамення), XV ст.

Вишгородська чудотвор-на ікона Пресвятої Богородиці

(Замилування), XIIст.

Documents

svjati tajnu