Сергій Жадан http://vk.com/with_booksМесопотамія

Сергій ЖаданМесопотамія

Щемка залежність від очікувань і розставань

Дев'ять прозових історій/біографій і тридцять віршованих уточнень/узагальнень – цезмістове наповнення «Месопотамії». Оповідання названо іменами персонажів, вірші немають назв, деякі персонажі оповідань згадуються у віршах. Імена – чоловічі, окремі(наприклад, Боб) сприймаються все ще екзотично. Три з них – Іван, Матвій, Лука – належалиєвангелістам. Уловивши це, мимоволі шукаєш за Марком, та наштовхуєшся на Марата, якийдо того ж був з мусульманської родини. Отже, не все так просто. Ясно, що в кожного читачаці імена викличуть власні асоціації. Серед моїх знайомих немає Маріо, хоч Мар’янів –доволі. З Іванами мені більше пощастило. І навіть Сергіїв я знаю кількох. Та найзірковішийсеред них – Сергій Жадан.

До речі, серед персонажів «Месопотамії» мені жодного разу не трапився Сергій. Часомоповідь ведеться від першої особи, та навряд чи оповідач – саме письменник Сергій Жадан.Персонажі «Месопотамії» охоче спілкуються на теми, ніяким чином не пов'язані із сучаснимстаном української літератури. Мистецтво, елітарне і масове, їх теж не цікавить. Жодноїзгадки про Славка Вакарчука чи Вєрку Сердючку, не кажучи вже про Іво Бобула. Та ще й

один з героїв книги – рок-музикант, хай і без пальця на лівій руці, а інший – студент, який,напевно ж, слухає якісь записи й читає просунутих авторів. Хоч, може, я помиляюсь і щось уїхніх розмовах пропустив. Про політиків у цій книжці теж не говорять. Термін«посттоталітарний», вжитий в оповіданні «Боб», натякає на безліч проблем, що обсілиукраїнську людність після розвалу і т. д. Та Боб стурбований своєю чоловічою потенцією, ане спроможністю посттоталітарної спільноти побудувати демократичне суспільство.Відбувши психотерапевтичний сеанс з повією з Бронкса, Боб від'їздить з Америки до рідноїМесопотамії, країни мертвих.

Чи справді батьківщина – це країна мертвих? Та в Жадана й ті, хто помер, – живі. Їхнєжиття відтворюється в багатьох версіях, часом взаємозаперечливих (оповідання «Марат»).Усі тексти цієї книги – про одне середовище, персонажі переходять з історії в історію, а потім– у вірші. За мотивами цієї книги Емір Кустуріца міг би зробити пристойний фільм, вірші мігби покласти на музику Ґоран Бреґович. Шкода, що засобами кіно важко буде передатирозкішні порівняння Жадана, та бодай ця частина розмови Боба з нью-йоркською повієюмала б потрапити до фільму: «А ваші жінки, – запитала вона в Боба, – вони які? Нашіжінки, – відповів їй на це Боб, – мають одну дивну властивість: вони вагітніють поза сексом.Як це? – не зрозуміла вона. Так, – підтвердив Боб, – вони запліднюються, мов квіти: вітром ісонячним промінням. Вони використовують для цього бджіл і метеликів, вонипідставляються навесні сонцю та місячному сяйву й несуть свій тяж легко й радісно, нібинове знання, отримане у вищій школі. Ну а секс? – не зрозуміла вона. А секс, – пояснивБоб, – вони сприймають як найвищий вияв своєї любові, як найтоншу межу своєїприв'язаності, за яку так страшно заступити, але від якої так важко відмовитись. Вони йвиростають заради того, аби любити, виховуються заради того, готуються до великої порикохання й відданості, до щемкої залежності від очікувань та розставань. Чоловіки знають проце й теж готуються до того, що їм доведеться в їхньому житті мати справу з жінками,ніжність яких є невичерпною, а пристрасть – некерованою. Там, де я живу, – сказав він, –стільки любові, що чоловікам немає сенсу кидати своїх жінок: усе одно рано чи пізно вонизакохаються в них знову. Кому потрібні зайві рухи?»

Жадан пише про все, що хоче. І пишеться Сергієві добре. Йому все підвладне. Вінзамішує правду і вигадку, прозу і поезію, він любить тих, про кого пише, він любить писати. Ібайдуже, що персонажі «Месопотамії» не обговорюють його творів. Це право належить йогочитачам.

Віктор Неборак, літературознавець

Сергій Жадан. Месопотамія

Ніхто не знає, звідки вони з'явились і чому осіли на цих ріках. Алеїхній потяг до рибальства й знання лоції вказують на те, що прибуливони водою, піднявшись руслами вгору. Мова їхня, судячи з усього,добре надавалася до співів і прокльонів. Жінки їхні були ніжними йнепокірними. Від таких жінок народжувались хоробрі діти йвиникали серйозні проблеми.

Справжня історія шумерів, т. 1

Частина першаІсторії та біографії

Марат

За ті сорок днів, відколи помер Марат, до міста прийшла весна. І майже встигла минути.Ховали його в поминальний вівторок, на початку квітня, а нині пагорби заросли травою,зеленою й пекучою: надходило літо. За сорок днів ми встигли все забути й заспокоїтись. Алеось Маратові батьки зателефонували й нагадали. І я подумав: так, справді, лише сорок днів.Померлі не мають до нас претензій, живі вміють нас напружити.

Ховали його кілька друзів і сусіди. Більшість знайомих – а знайомих Марат мав у містіцілі натовпи – так і не повірили, що їх справді запрошують на його похорон. Потім, звісно,вибачалися, приїжджали на цвинтар, шукали надгробок. Квітень був дощовий, за автобусоміз домовиною бігли вуличні пси, ніби почесна сторожа, час від часу кидаючись на чорніколеса похоронного фольксваґена, не бажаючи відпускати Марата до царства мертвих.

Цвинтарем ходили урочисті натовпи, вибиралися на пагорби, де над ними висли низькіхмари, спускалися в долину, залиту зливою, святкували як могли, мішаючи алкоголь іздощовою водою. Ми чи не єдині приїхали на цвинтар із небіжчиком і виглядали доволінеприродно – так, наче прийшли в музичний магазин зі своїм піаніно. Великдень усе змішав,роблячи нашу скорботу дещо недоречною. На Великдень ніхто не помирає. Нормальні людив цей час, навпаки, встають із могил.

Смерть Марата виявилася подібною до його життя – нелогічною й сповненоютаємниць. Була ніч із суботи на неділю. До церкви Марат не пішов, оскільки вважав себемусульманином, до того ж невіруючим, натомість посеред ночі вибрався в кіоск засигаретами. У домашніх капцях і з купюрою, затиснутою в кулаку. Там його й підстрелили.Ніхто нічого не бачив, усі були по церквах. Нічна продавчиня з кіоску сказала, що нічого нечула, хоча їй здалося, ніби хтось співав і лунав рев моторів, проте вона не впевнена, але в разічого могла б упізнати голоси; втім, точно сказати, були вони чоловічі чи жіночі, не може, авсе ж устигла записати номери на жигулях, однак виявилося, що жигулі ці стоять на узбіччіпід студентською поліклінікою вже другий рік і в них двірники складають порожні пляшки тазнайдений на смітниках картон. Ну ось, говорили ми один одному, дев'яності повертаються,хто наступний?

Незрозуміло було також, за що його розстріляли. Бізнес Марат не вів, із владою неперетинався, ворогів у нього не було, щоправда, деяких друзів він не впізнавав в обличчя, алехіба це привід влаштовувати стрілянину? На вулицях не стріляли вже років десять, хіба що вінкасаторів, та це за великим рахунком до уваги не береться: багато серед ваших знайомихінкасаторів? Ми лише гадали, що сталося насправді.

Минуло сорок днів, час рухався вперед, ріки встигли вийти з берегів і повернутисяназад. Починалися теплі дні. Я не хотів іти, навіть вирішив передзвонити, вибачитися,відмовитися. Потім подумав: яка різниця? Все одно буду цілий вечір про це думати, кращевже в компанії друзів, близьких та родичів. Втрачати голову розумніше в перевірених місцях.Вийшов із дому, оминув свою школу, зупинився коло кіосків, довго вибирав сигарети, так і невибрав, подумав, може, все-таки повернутися, і рушив далі. Збіг крутим спуском уздовжкорпусів інституту, пригальмував уже на Маратовій вулиці. Стояла тиша. Під будинком, упообідній тіні, прогрівалися сонні псячі тіла. Відчувши мою появу, головний підняв голову,ковзнув по мені темним уважним поглядом, опустив голову на асфальт, втомлено заплющивочі. Нічого не сталося. Нічого не змінилось.

Марат жив лише за кілька кварталів від мене, ближче до ріки. Три хвилини пішки. Тутузагалі все було під боком: пологовий будинок, дитячий садок, музична школа, військкомат,магазини, аптеки, лікарні, цвинтарі. Можна було прожити життя, не виходячи до найближчоїстанції метро. Ми так і чинили. Жили в старих кварталах, що зависли над рікою, виростали вперебудованих і переділених помешканнях, вибігали зранку з вогких під'їздів, поверталисяввечері під ненадійні діряві дахи, які годі було до кінця залатати. Згори нам бачилося цілемісто, на подвір'ях ми відчували, що під нами лежать камені, на яких усе й будувалося.Влітку вони нагрівалися – і нам ставало тепло, взимку вони промерзали – й у нас починаласязастуда.

Подвір'я їхнє виходило на тубдиспансер, поруч тяглася дорога, збігаючи до старихскладських приміщень. З одного боку, внизу, за дахами – набережна й міст, чорні заводськікорпуси, новобудови, непролазний харківський приватний сектор. З іншого, вгорі –центральні вулиці, церкви й торгівля. Я пройшов брамою, відчуваючи все, з чим жив стількироків: пил, глина й піски, крізь які навіть трава не могла пробитися. Подвір'я вимощене булобитою цеглою та камінням – Марат в останні роки погрожував залити все асфальтом, протещось йому заважало, тож усе лишалось, як раніше: два древні, ще дореволюційної забудовидвоповерхові будинки, напівпорожні й давно не ремонтовані, посеред двору – клумби йпалісадники, за ними яблуні й чорна цегляна стіна будівлі, що виходила вже на сусіднєподвір'я. Родина винесла столи, повитягала з квартири стільці, сусіди приходили зі своїми

табуретами, про всяк випадок, аби не лишитись без місця. Над столами світилися яблуні,білий цвіт падав у салати, додаючи їм смаку та гіркоти.

Я привітався. У відповідь мені закивали, одна із сусідок дістала з-під себе зайвийтабурет, я втиснувся поміж двох теплих травневих жіночих тіл. Хтось почав одразу ж щедронакладати щось до тарілки, хтось наливав, я роззирнувся, розглядаючи й упізнаючи. Наші всібули тут: навпроти мене сидів Беня, сивий і коротко стрижений, підбадьорливо кивнув мені йповернувся до загальної розмови. Говорили, наскільки я міг зрозуміти, про погоду.Нейтральна тема, чому б ні. Принаймні голосити ніхто не буде. Костик сидів з іншого краю,здалеку махнув мені рукою, не відриваючись від їжі. Яблуневі пелюстки падали на його білусорочку, розчиняючись у ній, як сніг у зимовій ріці. Збоку до нього притулилася сухенькасусідка, котра жила якраз над Маратом і котру тепер Костик просто витискав зі стільцясвоїми крутими боками. Сем стояв віддалік, під деревами. Разом із Рустамом – Маратовимбратом. Той нервово ходив битою цеглою в гумових капцях і новому тренувальному костюмій говорив із кимось по телефону, іноді щось у Сема перепитуючи. Сем теж був утренувальному костюмі, під яблунями вони схожі були на двох марафонців, що збилися змаршруту й тепер видзвонювали організаторів змагань, аби розпитати, куди бігти далі.Сусідки підтримували розмову, і виглядало все так, ніби незабаром мали ввімкнути музику йпочати дискотеку. Час від часу всі кликали Рустама до столу, але той суворо махав рукою,мовляв, від'їбіться, православні, і далі щось говорив пристрасно й незадоволено, а Сем кивавголовою, в усьому його, схоже, підтримуючи.

Я розглядав наших. За сорок днів, що минули, з ними мало що сталося. Втім, із нимимало що сталося за останні десять років. Хіба що зморшки щоразу гостріше прорізалиБенину фізію, роблячи його чимдалі подібнішим до Міка Джаґґера. Чорний светр, дорогічеревики – Беня з останніх сил намагався виглядати пристойно, хоча я знав краще за інших,що фірму його відтиснули й живе він за рахунок банківських вкладень, які зумів зберегти.Зрозуміло було, що надовго їх не вистачить, від чого Беня, здається, ще більше сивів.Печальні часи для чесного бізнесу, що тут скажеш. Костик натомість усе гладшав, хоча нахарактері його це мало позначалося: характер у нього був паскудніше нікуди, про які змінимогла йти мова? Костик був залізничником, себто сидів в управлінні південної й за щосьвідповідав. За що саме – підозрюю, він і сам не знав. Набирав вагу, втрачав почуття гумору.Тримався лише нас – друзів дитинства. Найбільше змінився, мабуть, Сем. Я маю на увазійого новий тренувальний костюм. Ну і все. В усьому іншому – та ж таки бойова стійкастарого досвідченого бомбили, ключі від тачки, які він ніколи не випускав із рук, недовірливеставлення до пасажирів, принципова ненависть до патрулів. Щодо мене, то я відчував, щодесь там, усередині мого тіла, поміж серцем і селезінкою, зароджується й підіймаєтьсятеплим згустком утома, захоплюючи все більше місця й примушуючи печальноприслухатися: що ж там робиться в моїй душі, під моїм одягом, під моєю шкірою. І жодніробочі будні, жоден кар'єрний поступ нічого не важили проти цього згустку, який простороз'їдав ізсередини всі внутрішні органи, мов запущена кимось під шкіру піранья. Свого часуя вирішив не відходити далеко від насиджених місць і влаштувався на завод, зовсім поруч, задва квартали звідси. За п'ятнадцять років навіть дослужився до власного кабінету. Втім, заводроків десять як не працював, і робити кар'єру на ньому було те саме, що робити кар'єру накораблі, який іде на дно: можна, звісно, але можливості від початку дещо обмежені. Миздавали під офіси колишні лабораторії, здавали під склади колишні цехи, я нормальноотримував, ходив у костюмі, який на мені не сидів. Як і в моїх друзів, у мене з'явилисяпроблеми зі сном і пробилася перша сивина. На проблеми я не скаржився, почав короткостригтись. Вахтеркам на прохідній це навіть подобалося – вони почали мене поважати. Абожаліти. Для всіх нас, Маратових друзів, починався той вік, коли життя уповільнюється,даючи тобі значно більше часу на страх і невпевненість. Марат дотягнув до тридцяти п'яти,ми натомість мали всі шанси прожити довго й померти власною смертю. Скажімо, відмаразму.

Дядя Алік і Рая Давидівна – батьки Марата – сиділи по різні боки столу, ніби не зналиодне одного. Дядя Алік мовчав, а Рая Давидівна говорила переважно про салати, і всімдумалося, що краще б вона теж мовчала. Я сидів і додавав щось від себе, згадував лишехороше, робив скорботне лице, звертаючись до мами небіжчика, відчував, як від рікипідіймається вогкість, вловима навіть тут, на старих подвір'ях, засаджених деревами йзабудованих брамами, вежами та комуналками. Дядь Саша, рідний брат Маратового тата,разом із Семом протягнули від гаражів дроти з двома потужними лампами, розвісили їх наяблуневому гіллі, і жовта електрика, змішавшись із білим цвітом, накрила нас тінями. Усутінках усі зазбиралися, почали прощатися, домовлялися про наступні зустрічі, обіцялипідтримувати й не забувати, пропонували свою допомогу, просили звертатися в разі чого,зітхали, цілувалися з усіма й виходили крізь браму, повертаючись до життя.

Першими пішли сусідки. Дві повні, поміж яких я вмостився, і третя, сухенька,притиснута Костею. Пішли, несучи в руках табурети, наче отримані на Новий рік подарунки.За ними пішов сліпий Зураб, який займався ремонтом взуття і якого сюди ніхто незапрошував. Хоча саме йому напевне поспішати не було куди: жив просто на робочому місці,у заваленій підошвами та халявами металевій будці на Революції, де зовсім не було світла,хоч він його не надто й потребував – усе одно нічого не бачив, а зі взуттям виробляв страшніречі. Отже, зазбирався й пішов. Пішла Марина, невідомо чия далека родичка з глибокимголосом і якоюсь прив'ялою зачіскою. Вона торгувала овочами в кіоску нагорі, ближче доподаткової, з родичами була в добрих стосунках і за Маратом чи не єдина плакала щиро й нестримуючись. З нею пішов Марік, її син, у білому комбінезоні, перемащеному жовтоюфарбою, пішов, оскільки мусив на ніч повертатися до майстерні на Дарвіна, де реставрувавмеблі й до ранку мав перефарбувати «під Польщу» фанерну етажерку, принесену вчора двомавірменами. Пішов Жора – аптекар-практикант, гроза цілодобових магазинів, який,закінчивши нічну зміну, щоразу рушав у рейд пивними кіосками Пушкінської, виводячипродавців із мутного ранкового сну й вимагаючи від них уваги та розуміння. Пішов,побажавши всім доброї ночі, яка на нього, поза всяким сумнівом, очікувала. За ним пішлаТамара, наша класна керівниця – виснажена, проте непереможена, взявши із собоюзагорнутий у бульварну пресу шматок пирога. Вона би й не йшла, проте всі вже втомилисяпідтримувати з нею розмову, тож просто слухали її марення, погоджуючись і не перебиваючи.Втративши інтерес до такої розмови, вона всім сухо подякувала й зникла в брамі, як примара.За нею посунули Паша Чингачгук зі своєю Маргаритою. Марат називав їх кумами, хоча дітейу них, наскільки знаю, не було. У Марата їх не було тим більше. Паша накульгував, мавтравму після занять мотоспортом. У сенсі розбився колись на краденому скутері. Іноді меніздавалося, що Маргарита теж накульгує, можливо, тому, що завжди тримала Пашу попід рукуй намагалася підлаштуватися під його розбовтану ходу. Так вони й пішли, як два веселіматроси, списані із суховантажа за нестійкість. Після них важко підвелися й рушили втемряву два друзяки, які росли разом із нами, хоча й були за нас молодшими, – Кошкін таСаша Цой. Кошкін плакав і наливав сам собі, оскільки днями відлітав до Філадельфіїпровідати татових родичів, котрі застрягли там ще в 90-ті, не відгукуючись і не відповідаючина листи, тож тато, який регулярно ходив до синагоги, вирішив, що так не годиться, що слідвідправити їхніми слідами єдиного сина й з'ясувати, що вони там, у Філадельфії, думають.Кошкін навіть купив собі ковбойського капелюха з гуцульським орнаментом, аби не сильновідрізнятися від місцевих, як він їх уявляв. Для нього це була взагалі чи не перша в життівиправа з батьківського дому, якщо не рахувати піонерських таборів, але їх справді можнабуло не рахувати, оскільки тато Кошкін сам працював у цих таборах, тож під час черговоїзміни Кошкін-молодший почувався, як рецидивіст, що повертався на зону, де на нього чекавздавна знайомий дружній колектив наглядачів. А Саша поривався йти вже давно, оскількимав якесь засідання поетичного гуртка в якійсь літературній кав'ярні, але признаватися нехотів, лише сидів і нервував. Був він сином корейського студента, якого занесло сюди напочатку 80-х, проте з батьком не надто ладнав, жив окремо, писав духовні вірші. Мав

складний характер, часто заводився з незнайомими поетами на студії, регулярно вигрібав, алене здавався. За друзяками Кошкіним та Цоєм пішла Алка-Акула, яку ми довго не відпускали,яка й сама не хотіла йти, однак мусила, оскільки робота, графік, пацієнти. Вона чи ненайбільше нами всіма тішилася, згадувала те, що могла згадати, фантазувала там, де вженіхто нічого не пам'ятав, ділилася життєвими планами, запевнила, що зав'язала з колишнімбезтурботним життям, що працює нині у сфері медицини, що Марина допомогла їйулаштуватися в тубдиспансер сестрою, тож у неї тепер нове цікаве життя, єдине що –пацієнти часто мруть, а так усе гаразд. Електричне світло робило ніжними й тремкимизморшки під її очима, фарбоване в жовте волосся займалося іскрами, і коли вона схиляласянад столом, аби прошепотіти комусь із нас теплі слова вдячності, її волосся потрапляло досклянок із вином, стаючи рожевим і вологим. Вона довго не знаходила собі місця, не даваланікому слова й поводилась, як на власному дні народження, вимагаючи добрих слів, радості йнапоїв. Але зрештою пішла й вона. Чим ближче підходила до брами, чим глибше вступала впітьму, тим похмурішим ставало повітря над її головою, ніби там, де закінчувалося світло,куди не добивали жовті лампи, їй доводилося дихати попелом і глиною і розмовляти зпомерлими, які в цій глині ховалися. Я дивився їй услід і згадав раптом, що вона насправдібула першою жінкою Марата, якось так сталося. І Бениною, між іншим, теж. Ну, іКостиковою, ясна річ. Та й Семовою, якщо вже бути відвертим. А якщо вже бути зовсімвідвертим – моєю також.

Чи не останніми пішли ще дві подружки Рустама. Пішли, тримаючись за руки – старша,Kipa, ображалася на молодшу, Олю, за те, що та знову забагато пила, а Оля ніжнопоплескувала Kipy по спині, від чого шкірою Кіри бігли мурашки, лопатки аж подзенькуваливід холоду, а на очах виступали сльози. У нас у всіх виступали сльози, і сміх ламався назубах, і ми раптом помітили, що всі розійшлися, лишилися тільки ми й родина, як устарі-добрі часи, коли ми збиралися в Марата на чий-небудь день народження чи іншесімейне свято, і я подумав, що всі разом ми сходилися переважно саме на свята, можливо,саме тому й тепер було дивне та незрозуміле відчуття свята, відчуття салюту, що ось-осьпочнеться за сусідніми дахами, які ставали бузковими й золотими від вечірнього травневогосонця, яке вгорі ще світилося, хоча тут, над нами, повітря зовсім згасло й захололо. Ми тежпочали збиратися, проте нас зупинив дядь Саша. Він спеціально припхався на сороковинизвідкись із передмість, ночувати збирався в родичів, спати йому не хотілося, відпускати нас –тим більше. Так не годиться, – сказав серйозно, – так ніхто не робить. Ми не можемо, –сказав він, – просто розійтися. Треба сидіти і згадувати покійного, а то не буде йому спокою.Ці слова якось відразу повернули нас до тями, і ми навперебій заговорили, мовляв, дядь Саш,ну що за питання, ясна річ, ми нікуди не підемо, куди нам іти, хто на нас чекає? Маратовібатьки лише тяжко зітхнули, проте не заперечували. Сказали тільки, що самі вже підуть,оскільки в дяді Аліка зранку нили нирки, а Рая Давидівна мала подивитися новини, так,мовби на щось очікувала, тож вони залишили нас самих, попросивши Аліну, Маратовудружину, принести нам щось із кухні. Аліна мовчки взялася до справи. Лише тепер, коли всірозійшлися, коли стало тихо й порожньо, ми згадали про неї, помітили її присутність. Лишетепер ми побачили її, хоча вона весь час була поруч – щось приносила з дому, щось відносиланазад, вислуховувала плачі сусідок, записувала рецепти печеного карпа, викликала таксі дляСаші з Маргаритою, цілувалася з усіма на прощання. Разом із тим була ніби сама по собі,ніби стояла осторонь, по той бік розмови, з того боку темряви. Я лише тепер помітив, що внеї інша зачіска, вона мала тепер коротке волосся, яке за звичкою намагалася прибрати зочей, одягнена була в коротку чорну сукню, чорні колготи й домашні капці. Вони всі тутходили, як пляжники на море, у домашньому. Сукня робила її стрункою, капці робили їїкроки нечутними. Обручку вона так і не зняла, інших прикрас ніколи й не носила. Волоссямала теж чорне, шкіру тьмяну, і здавалося, що ось-ось розчиниться серед ночі. Мені сталонезручно за нас: ми до неї добре ставилися, попри всі історії з Маратом, ніхто з нас ніколи їїне ображав, і вона, слід сказати, теж ставилася до нас із терпінням і витримкою, на які ми незавжди заслуговували. Свого часу Марат, знайомлячи нас із нею, попередив її, що ми його

друзі і що ставитись до нас потрібно добре. Вона запам'ятала. Вона узагалі пам'ятала все, щоговорив їй Марат. А ось ми, виходить, про неї забули. Я помітив, що решта наших тежнарешті звернули на Аліну увагу, можливо, навіть надмірну: Беня побіг із нею на кухню,несучи в руках якісь тарілки й гублячи їх дорогою, Костик кинувся прибирати зі столупорожній посуд, нещадно його згрібаючи на землю, навіть Сем потягнув Рустама під світло,доки той докрикував у слухавку щось погрозливе, щось про іпотеку. І коли всі зібралися,дядь Саша спробував узяти ситуацію під контроль.

Він сказав нам дивну річ. Сказав, що Марат сьогодні останній вечір із нами, тому мизобов'язані говорити про нього різні хороші речі. Інакше він так просто не піде. Ми були й непроти. І навіть кинулися навперебій згадувати якісь історії, проте нічого розумного згадатине могли, лише перебивали один одного, перекрикуючи і сварячись. Тоді дядь Саша попросивнас усіх замовкнути. Запала тиша, і я раптом побачив, як із брами до подвір'я заповзаєхолодний липкий туман. Він піднімався знизу, від чорного річища, яке ще не встиглопо-літньому пересохнути. Мені враз стало моторошно, і моторош ця передалася іншим. Усіпочали розуміти, про що нас тут попереджає дядь Саша, горбатячись за столом і присвічуючисобі мобільним, аби налити: він попереджає, що Марат десь поруч, стоїть у нас за спинами йне піде звідси, доки не почує необхідні йому слова. Не надто приємне відчуття –прислухатись, чи не дихає тобі з-за спини померлий приятель, який щось не договорив зажиття і про якого ти знаєш стільки історій, що йому простіше тебе придушити, аніжсподіватися, що ти будеш тримати їх при собі. І тут хтось обережно й коротко торкнувся могоплеча. Я здригнувся й різко озирнувся назад – за спиною стояла Аліна, вибачливоусміхаючись і простягаючи мені серветки. Я теж заусміхався, схопив ці чортові серветки,вони тут-таки посипалися в мене з рук, я вилаявся й нахилився, аби зібрати їх, підіймаючись,стукнувся головою об стіл, виводячи всіх із трансу. І всі знову навперебій заговорили, анайголосніше заговорив Беня, то й слухати почали його. Аліна так і завмерла позад мене,стояла й слухала. Беню це помітно напружувало, зрозуміло було, як старанно й дбайливо віндобирає слова, аби не образити вдову. Говорив, зазираючи нам в очі, ніби просячи пропідтримку та розуміння, мовби пояснюючи: ну, ви ж усе розумієте, підтримайте мене,потвердіть мої слова, нагадайте, як там усе було насправді. Ми нагадували й потверджували.Аліна постояла якийсь час, нахилилася до столу, зібрала порожні келихи зі слідами помади йхотіла було рушити в дім, проте щось її затримало, щось змусило далі слухати цю розповідь,яка весь час обривалася й починалася з іншого місця. Туман підступав усе ближче, тихо йневблаганно наближаючись до її теплого тьмяного тіла.

– Скажу так, – якось здалеку почав Беня. Він стояв під лампою й тримав у руках стопар,ніби виголошуючи тост. Причому виголошував його, звертаючись перш за все до дядь Саші,котрий у сутінках став зовсім темний, гостроносий і непроглядний. – Що мені найбільшеподобалося в Мараті, – вів далі Беня, – це його чоловічі якості.

Він роззирнувся по нас, чекаючи на підтримку, проте ми не зовсім розуміли, що самевін має на увазі, тож Беня знову звернувся до дядь Саші.

– Я хочу сказати, – пояснив він, – що Марат завжди був таким, яким має бути справжнійчоловік – дорослим і відповідальним.

Усі погодились, а Беня продовжив:– Ми ж разом ходили до школи, правда? Ми одного віку. Коли Марат записувався на

бокс, я ходив записуватися з ним.– Я теж, – додав Костик.– І я, – додали в один голос ми із Семом.– Так, – продовжив Беня, – але нас не взяли. Я знаю, – знову звернувся він до дядь

Саші, – у вас там, на Кавказі, кожен другий боксер. Або самбіст.– Або альпініст, – додав дещо не в тему Костик.– Але Марат був справжнім бійцем, – не дав перебити себе Беня. – Він навіть режим не

порушував. Навіть коли почав зустрічатися з Аліною, – звернувся Беня вже до Аліни, – непропускав тренування.

– Так-так! – підхопили ми в один голос.Аліна напружилась, порожні келихи озвалися в її руках. Усі затихли.– І тут, – сказав Беня, перевівши подих, – я можу розповісти вам таку історію. Можливо,

ви її не знаєте.І почав розповідати. З його слів виходило так, що перші рукавички Маратові подарував

тато. Ще коли Марат не стояв як слід на ногах. Себто спочатку Марат навчився шануватибатьків, потім боксувати, а лише потім – ходити. Боксував він натхненно й наполегливо,всюди і весь час. Удари його, за словами Бені, несли супротивнику поразку й забуття, а йогоспорттовариству – славу й звитягу. Тренери відразу це помітили, його й узяли з ходу, неспитавши, скільки йому років, де він навчається й хто він за віросповіданням. А даремно,наголосив Беня. Оскільки справа віри була для Марата справою честі. Він завжди мав присобі священні мощі, привезені йому Бенею із Синаю, а що ніхто з нас ніколи в очі їх не бачив,то лише з тієї причини, що мощі виносити в ринг суворо заборонено олімпійським комітетом.Крім того, Марат чинив усі намази, шанував вечір п'ятниці, не їв м'яса й віддавав на церквудесятину. На яку саме церкву, Беня з'ясовувати не став, обмежившись сухими цифрами.Тренери, поза сумнівом, розуміли, кого саме виховують у себе на базі, з ким їм пощастилоперетнутися в їхньому нікчемному житті. То й ухопилися за Марата, мов за останній шанс.Що цілком зрозуміло: кому ж не хочеться виховати олімпійського чемпіона? Всім хочеться.Його й виховували на чемпіона – так і не інакше! Він це відчував, тож коли його вчерговенамагалися перетягнути на історичну батьківщину, на Кавказ, уточнив Беня, він завждиговорив, що тут його виховали, тут він і реалізується як професіонал. Амбіції завждисповнюють нас сили й витривалості. Клопітка щоденна праця, виснажливі тренування,цілеспрямований шлях до мети – усе це не могло не дати результату. З простого чеченськогохлопчика Марат перетворювався на спортивну надію Харківщини. Не було такого суперника,дещо патетично заявив Беня, звісно, у його ваговій категорії, виправився він, який вистояв бипроти нашого Марата бодай п'ять раундів! Я хочу згадати, почав згадувати Беня, як вінготувався до бою. Утримання й піст, молитви та медитації, покора й упевненість! – Беняостаточно збився з теми. – Шкіра його з віком ставала міцною, а кості – твердими йхолодними. І коли він бився за звання чемпіона області, батьки міста завмирали на трибунах,слідкуючи за його граційними рухами та переможним криком!

– Так усе й було, – погодився дядь Саша, і синя сльоза скотилася йому в коньяк.– Жодного бою! – далі виголошував Беня. – Жодного бою без перемоги! Жодних зборів

без звитяги й успіху! Кров ворогів запікалася на його волоссі, їхнє голосіння супроводжувалойого поступ! До його взуття намагалися доторкнутися найкрасивіші жінки! – тут Беня згадавпро Аліну й затнувся. – Ну, мається на увазі, від федерації, – пояснив він, – профспілковаробота, трудові резерви.

Але всім якось ураз стало незатишно, тож Беня не вигадав нічого кращого, як говоритидалі:

– А ось історія, яку я вам хочу розповісти, сталася саме на зборах. У Ялті. Я чому такдетально розповідаю, – пояснив Беня, – сам там був. Ніхто не міг змагатися з Маратом успритності й витривалості. Ніхто не міг вистояти проти нього, не втративши здоров'я. Ніхтоне сумнівався в його великому майбутньому. Крім Чорного. Як його звали, я тепер і незгадаю. Хоча, – замислено замовк Беня, – чому ж не згадаю, Чорним його всі й звали. Був вінне місцевий, батьки його приїхали звідкись зі Сходу або із Заходу – не пам'ятаю. Чорного якбійця ніхто сьогодні й не згадає. Його й тоді мало хто помічав, усі говорили лише проМарата. І ось Чорний на зборах зірвався. Жили вони на базі, до міста їх не випускали, режим,розпорядок, ранкова гімнастика. І ось тренерський штаб викликали на якусь нараду. Причомувесь. Тут-то Чорного й понесло. Спочатку він пив сам. Потім споїв масажистів. Потім узявсяза юніорів. Єдиний, хто з ним не пив, – Марат! Два дні ламав його Чорний, два дні спокушав.Що лише не пропонував. І масажистів підсилав до нього, і юніорів підмовляв. Але так ілишився ні з чим! І тому я пропоную випити, – спробував якось завершити всю цю історіюБеня, – за нашого приятеля, за Марата, за його чоловічі якості, – я помітив, що Аліна не

дослухала й рушила до будинку, і туман холодив її литки, доки вона проходила подвір'ям, – зайого витримку, – не міг зупинитися Беня, – за його відданість спорту й справжній чоловічійдружбі!

Ніхто не був проти випити, ніхто не мав нічого проти справжньої чоловічої дружби.Дядь Саша, худий, з голеною головою, з акуратною смужечкою вусів, у своєму чорномупіджаку схожий був на сажотруса, який упав із даху просто до святкового столу й тішився,адже все могло скластися куди гірше. Що темнішим ставало небо, то тривожніше горілилампи над нами. Темрява стояла довкола них, ніби вода довкола нерухомих сомів, ненаважуючись сколихнути їхній спокій.

Ми всі знали цю історію. Доки поруч була Аліна, ніхто не перебивав і не заперечував, атут, щойно вона відійшла, я згадав, як усе було насправді. Та й інші згадали, помітним булозагальне сум'яття. Навіть Рустам відвів очі, дістав мобільник і почав гнівно набивати комусьповідомлення. Чорного звали Валера. Їх із Маратом виганяли із секції разом. Тричі. Алещоразу брали назад. Не те, щоби Марат справді був такий непереможний – він навіть наобласті ніколи не брав перше місце, просто в Чорного тато був в органах і завжди за малихдомовлявся. У Крим вони звалили теж разом. Просто зі зборів, які відбувалися тут, на місці.Марат уже зустрічався з Аліною, вони навіть говорили всім про весілля, але тут йогоперемкнуло, був березень, на площах і в скверах лежав чорний сніг, небо спалахувало йгоріло, Марата підривало з місця, тож він і вигадав цю історію зі зборами в Ялті. Із собоювони взяли двох подру-жок-гімнасток. Ті, здається, ще й паспортів не мали, Марат із Чорним,яким було по сімнадцять, видавалися їм дорослими та відповідальними – одне слово,справжні чоловіки з чоловічими якостями. Поселилися вони у знайомих Чорного, у тіснійквартирі в панельнику, з вікон навіть моря не було видно. Та й не мали вони особливогоінтересу до моря, яке штормило й заливало набережну кригою та мерзлими водоростями.Десь на п'ятий день відпочинку, коли гроші, шампанське та хліб закінчувалися, Чорний зісвоєю гімнасткою почали тягти Марата додому. Але з тим щось трапилося, якась переміна,він нам розповідав потім. Говорив, що сам не розуміє, як так сталося і коли це почалося, алейого напарниця, ще зовсім юна, тиха й тонка, в якої не було нічого, крім спортивнихперспектив, утратила від нього голову, і він теж утратив свою, причому задовго до цього, тожніхто з них особливо ні про що не думав. Вони зачинилися в одній із кімнат і днями невилазили з ліжка, цілуючись і виснажуючи одне одного. Марат розповідав, що вона зовсімнічого не вміла і він пояснював їй усе від початку, показував, що і як потрібно робити, абивсе тривало й надалі. Помешкання зовсім не обігрівалося, вони ховалися під товстимиковдрами, тож він її майже й не бачив роздягненою, вивчаючи її радше на дотик. Потім довгозгадував, які в неї ніжні долоні, які тонкі вени, яка пересушена шкіра. Вона легко в ньоговсього навчалася, забувши, як їй було незручно й боляче першого дня, плакала вночі,сміялася зранку й хапала його за шию, коли він намагався вибратися з-під ковдр і сходити накухню за черговою пляшкою шампанського. Він повертався, ліз разом із шампанським підковдри, й усе починалося спочатку. Від алкоголю вона ставала невтомною та неуважною,кусала його тіло, потім довго зализувала рани, ніжно шепотіла йому щось, доки він думав, якби вибратися й відлити, потім засинала й говорила вві сні з мамою, після чого він будив її йповертав до тями, і так усі ці дні.

Першим запанікував Чорний. Він розумів, що дівчатка не мають паспортів. Добре, Богіз ними – з паспортами, але він розумів, що дівчатка теж повідомили вдома, нібито їдуть назбори. Виходило так, що потрібно було якось вибиратися додому, тому що збори зборами, алеякщо історія випливе, не допоможе навіть тато-правоохоронець. Подружка Чорного тежпанікувала, плакала й просила взяти їй квиток до Харкова. Чорний спробував поговорити зМаратом. Вони сиділи на кухні, добивали рештки сигарет, і з Маратових ран виступала кров,перемішана із солодкою слиною. Марат говорив, що нікуди не поїде, що не хоче нічого чути,що боїться повертатися додому, що вона всім усе розповість, що йому нічого сказати Аліні,яка ні про що не здогадується, а здогадається – просто помре від горя, тому найкраще –

залишатися тут, наскільки вистачить сил і сигарет. Чорний терпляче переконував його, що цене вихід, що рано чи пізно їх почнуть шукати й рано чи пізно знайдуть, і тоді від горяпомруть вони – Чорний із Маратом, а може, навіть і не від горя, а від побиття камінням тагромадської обструкції. – Ні-ні, – не погоджувався Марат, – ти не розумієш: коли щось нескладається, коли тебе заганяють у глухий кут, краще просто не рухатися, краще стояти йчекати, доки все минеться. І він повертався в ліжко, і зігрівав її холодні лопатки, грів її долоній живіт, намагаючись ні про що не думати, не думати взагалі. Чорний умовляв його кількаднів. Ходив на поштамт, телефонував Аліні, передавав вітання від Марата, говорив, що той узалі, займається. Аліна все розуміла, проте виду не подавала, лише переказувала не надтопорушувати спортивний режим. Якогось ранку подружка Чорного зібрала речі, непомітновислизнула з квартири, дісталася траси, піймала машину, доїхала до Сімферополя йнаступного ранку була вдома. Поява міліції стала питанням часу. Чорний вибив двері, діставіз ліжка Маратову подружку, мовчки допоміг їй одягнутися, плутаючись у колготках ішкарпетках, і потягнув її на вокзал. Марат лишився. За пару днів прийшли господаріквартири, так чи інакше довелося повертатися додому. Аліна його кинула. Потімповернулася. Подружка-гімнастка труїлася якимись таблетками. Але якось невдало. Ну,мається на увазі, вижила.

Доки ми все це згадували, над подвір'ям завис тонкий, мідного відтінку місяць. Туманховав його, проте він усе одно проступав крізь вогке повітря, тихо рухаючись над бляшанимидахами й чорними горлами коминів. З будинку вийшла Аліна, цілковито потонувши в сутіні –темрява щільно огортала її чорну сукню, лише лікті й зап'ястки час від часу вихоплювалися зповітря, ніби з чорного молока. Усі враз споважніли, Беня знову кинувся їй допомагати, взявіз рук хліб і вино, дядь Саша почав припрошувати її до столу, Аліна врешті погодилася.Ставало все прохолодніше, так, мовби десь поруч пройшов дощ, лишивши по собі рівнепромерзле дихання. Аліна здебільшого мовчала, лише іноді перепитувала когось із гостей,що кому подати, потому відкидалася на тверду спинку стільця й задумливо розглядала синєвино в зелених пляшках.

Тоді заговорив Костик. Важкий і неповороткий, наче весь розмоклий від туману тавина, він розв'язав краватку, кинувши її на якусь запечену рибу, і говорив уже не надто чітко,проте переконливо й голосно. Коли людина так говорить, їй немає чим заперечити, навітьякщо говорить вона дурниці. Костик це розумів, тому намагався говорити ще голосніше.Іноді здавалося, що він когось звинувачує, іноді – що захищає, іноді він просто зривався накрик, і тоді Сем клав йому на плече свою суху руку, а дядь Саша застережливо кивав Семові,мовляв, не чіпай, хай говорить, все одно на ранок не згадає нічого з того, що наговорив.

– Так-так, – хвилювався Костик, – я теж хочу сказати. Що ви не даєте мені сказати?! Недивіться так на мене, – заводився він, перекидаючи склянки з вином. Біле полотно набрякалотемною вагою алкоголю, але Костик не зважав і просив його не перебивати. – Я хочу сказатипро добре серце. Коли в людини добре серце, багато речей вона сприймає зовсім інакше, ніжми з вами. Очі такої людини осяяні внутрішнім світлом, і люди тягнуться до неї. І чоловіки, іжінки, – уточнив Костик.

– Ну, почалося, – незадоволено відреагував Беня, – казав: не наливайте йому. Зараз віннаговорить.

Всі розуміли, про що йдеться. Всі знали, чого чекати. Спочатку він голоситиме провнутрішнє світло, потім затягне про порятунок душі, можливо, плакатиме, скоріш за всеполізе в бійку. З Костиком це почалося після реабілітації. Наркотики нікого не роблятьспокійнішими. Радше навпаки. Костик підсів уже в зрілому віці, маючи що втрачати. А коливтратив, зумів зупинитися. Довго тягався реабілітаційними центрами, школами просвітленнята курсами духовного розвитку. Після цього повернувся до життя, але почав набирати вагу.Очевидно, проблеми з цукром, так я собі думав. І з нирками. І з головою. З іншого боку, дочого тут наркотики – у дитинстві він поводився за столом так само жахливо.

Нам не дуже подобалося те, що він говорив, проте всіх підкуповувала його емоційність.

Ну так, внутрішньо погоджувалися ми, все правильно: відкрите серце, тягнуться чоловіки. Іжінки. Аліна, схоже, зовсім змерзла, знайшла на стільцях забуту кимось хустку, загорнулась унеї, час від часу ледь здригаючись, ніби реагуючи на чийсь шепіт, який чула лише вона.

– Добре серце допомагає нам у тяжкі хвилини й тішить у години радості, – далі говоривКостик, глибоко вдихаючи нічне повітря, від чого біла сорочка його надималася, як вітрило вчорному морі. – Добре серце, друзі, – почав він плакати, – добре серце!

А далі говорив про щось зовсім далеке, що, втім, вилилося в доволі-таки приємну йусім зрозумілу історію. Говорив про серця, наповнені добром і надією, серця милосердні тане обділені щедрістю, через які у світ приходить совість і які ніколи не піддаються спокусам імарнославству. Після довгого й дещо плутаного вступу нагадав усім, який теплий і погіднийбув вересень кілька років тому, коли стався той дивовижний випадок.

– Ось ви говорите, – хлипав Костик, – про чоловічі якості. А чи не найбільшоючеснотою справжнього чоловіка є все-таки співпереживання та готовність надати першумедичну допомогу. Візьмімо Марата. На той час він – знаний атлет, авторитетний середмолоді боксер, чуйний син, вірний чоловік, людина залізної волі й суворих переконань,аскетичний, нестримний і витривалий, – перебував у тому віці, коли нічого не видаєтьсянеможливим, коли трапляються дива й небеса відкриваються над нами, аби святі могликраще розгледіти колір наших щасливих очей. Він і на Кавказ через це не поїхав, хоча йогокликали туди в збірну. Ну, самі подумайте, як можна кинути всі свої обов'язки? Почуттяобов'язку – ось що тримало його тут!

Одного разу, повертаючись зі спарингів, він натрапив посеред осіннього парку наневідомого, що лежав просто на землі головою на схід. Поруч товклася випадкова перехожа,яка потім і переповіла цю історію ширшому загалу. Що робить більшість із нас, зіткнувшисяз чужою смертю? Зазвичай ми намагаємося не реагувати, аби не привернути її уваги. Мипросто робимо вигляд, що смерті не існує, не помічаючи померлих і не думаючи про живих.Натомість Марат зупинився, якийсь внутрішній голос, як потім розповідала з його слівперехожа, примусив його схилитися над мертвим тілом. Щось підказало йому, що втраченоще далеко не все, що можна спробувати відігнати темну тінь, яка вже підступала з-забагряних дерев. Невідомий був інтелігентного вигляду, у дещо старомодному пальті, поручлежав портфель. Марат швидко зорієнтувався в ситуації, змусив перехожу викликати міліціюта швидку, і доки та набирала холодними пальцями потрібні номери, зробив невідомомумасаж серця, повернувши сердегу фактично з того світу. Після чого дочекався медиків таміліцію й навіть проїхав до відділку, аби все пояснити. Разом із випадковою перехожою.

Тут Аліна зовсім розплакалася й зірвалася йти до будинку, проте дядь Саша встигперехопити її й міцно обійняв за плечі. Вона припала до нього, задихаючись плачем, а мисиділи й мовчали, відчуваючи, як незворотньо минає та мить, коли потрібно було щосьсказати, підхопити розмову, не дати запанувати тиші, яка ставала дедалі нестерпнішою,загрожуючи розірвати повітря, мов паперовий пакет. Усе майже так і було – і спаринги, йосінній парк. Чорні дерева, бузкові небеса з червоними відблисками на заході. Марат усезбирався піти з клубу, сварився з керівництвом, тижнями десь пропадав, з Аліною в них всебуло так погано, що він сам дивувався, як вони досі не розійшлися. Того дня ми з обіду засілив парку, у розбитому барі, фактично в якомусь наметі з пивом, де, крім нас, нікого й не було,сиділи, нікуди не поспішаючи, – я, Марат, ще хтось із його одноклубників, – чекали ночі йслухали Маратові байки про те, що навесні він усе кине й звалить на Кавказ, куди його давнокличуть тренером. Десь під вечір до бару прибилася пара – він виглядав значно старшим,схожий був на викладача університету, ні на кого не звертав уваги, дивився лише передсобою. Був в осінньому пальті, носив окуляри, майже не пив. Вона була юною, хоча настудентку не скидалася – поводилася впевнено, сама замовляла, пропонувала щось йому.Марат замовк і почав до неї придивлятися, щось його в ній зачепило, щось у ньому озвалося.Мала жорстке світле волосся й довгі пальці з гострими нігтями, і ще яскраві білі зуби, а щовесь час сміялася й говорила, то Марат лише й розглядав її посмішку, навіть не особливоховаючись. А десь за годину, коли викладач кинув-таки на нас двозначний погляд, Марат

узагалі влаштував сварку й намірився битися. Бармени всіх розтягли й порадили розходитися,викладач намагався поводитися спокійно, проте дещо зашвидко подав своїй подружці плащ,дещо забагато лишив чайових, дещо демонстративно простягнув їй руку, щоби вивести навулицю. І саме тоді Марат вирвався з наших обіймів і перехопив її, піймавши за лікоть,потягнув до себе – різко й не стримуючись, аж вона скрикнула. І не зрозуміло було, чого в їїкрику містилося більше – обурення чи здивування. Мені здалося, що здивування. Причомуприємного. Хоча вона й спробувала вирватися й гнівно щось кричала, зблискуючи зубами йкрутячи головою, а проте подалася вперед, налетіла на Марата й далі заскочено розглядалавпритул його гостре неголене обличчя зі шрамами й порізами, сірі запалені очі, чорневолосся й тверду шкіру. І чим довше дивилася, тим уважнішим ставав її погляд. А коливикладач кинувся виривати її назад, Марат себе вже й зовсім не стримував і завалив із правої,як його вчили ще в дитячо-юнацькій школі, себто старанно й від душі. Викладач покотивсяпідлогою, а на Марата ззаду наскочили бармени, і вже всі троє полетіли на землю. Ми зМаратовим приятелем взялися викидати всіх на вулицю, у синьо-червону паркову пітьму, щотривожно поглинала вогні барної вивіски. І там, посеред золотого листя, Марат товквикладача, бармени пробували відтягнути його від жертви, а ми, своєю чергою, намагалисявідтягнути їх.

Міліція забрала всіх, крім барменів. Викладач нив і просив зробити йому масаж серця.Його подружка прикладала Маратові хустинку до розбитої брови. У відділку викладач ізподружкою сиділи в одному кутку, ми – в іншому. Ніхто нічого не говорив, лише вонадивилася на Марата прискіпливим і нервовим поглядом, ніби вивчаючи. Чи принаймнізапам'ятовуючи. Потім їх відпустили, а ми залишилися. Марат просив мене скористатисяправом одного дзвінка, зателефонувати Аліні й пояснити, що його викликали на зустріч ізпрезидентом федерації.

– Яким президентом? – говорив я йому. – Друга ночі. Давай я подзвоню, скажу, що ми вміліції, хай щось робить!

– У міліції? – сумнівався Марат. – Занадто правдоподібно, вона не повірить.І навіщо розповідати те, що всім і так відомо, думав я. Навіщо задобрювати померлих

історіями, у яких так багато крові та болю. Але всім, схоже, подобалося згадувати Маратасаме таким – у червоних боксерських трусах, з архангельськими крилами за плечима, зГосподнім благословенням у доброму серці. Я зважився йти, повернувся до дядь Саші, абивсе пояснити, вибачитися й розчинитися в тумані, проте Аліна перехилилася до мене івтомлено торкнулася руки.

– Вань, – сказала, – допоможеш?– Так-так, – відповів я, – що за питання.Треба було просто не приходити, – подумав.Аліна почала вибирати з трави порожні пляшки, передавала мені, сама взяла зі столу

тарілки та виделки, пішла в дім. Я пішов за нею, відчуваючи погляди й голоси за спиною,ішов, ступаючи битою цеглою й дивлячись, як вона легко рухається, як заглиблюється в ніч,як несподівано віконне світло падає на її шкіру й темне волосся. Відчинила двері, пройшладосередини. Я ступив слідом. Тут вона озирнулася, тихо попросила лишити пляшки вкоридорі, після чого передала мені виделки. Я не втримав, виделки посипалися на підлогу,гостро й холодно, ніби шматки криги. У будинку, десь глибоко, скрипнули дверима. Алінаприклала пальця до вуст, попросила поводитися тихіше, сказала, що всі вже сплять. Говорилапошепки, від чого голос її звучав по-особливому довірливо. Прочинила двері до вітальні,обережно рушила вперед. Світло було вимкнене, я її не так бачив, як відчував, ловив їїдихання, ледь загострий запах її волосся, що пахло волоськими горіхами, ледь зарізкепоскрипування старої підлоги під її ногами. Що станеться, думав, коли тут, у темряві, я, непомітивши, випадково натраплю на неї, коли торкнуся її в пітьмі, коли пораню її гостриминожами й виделками, які тримаю в руках? Вона пройшла вітальнею, завернула в довгийкоридор, ішла навпомацки, торкаючись пальцями предметів. Я добре знав їхнє помешканняще з дитинства. Дивно сплановане й кілька разів переділене, захаращене старими меблями й

високими шафами, воно нагадувало мені про Марата, про трохи кращі обставини, про веселічаси. Мені завжди подобалось, як тут пахло: зручним теплим одягом, деревом і чаєм. Жодноїкниги на полицях, жодних картин на стінах. Тісні кімнати, вузькі коридори, нерухомі тіні,невидимі мешканці. Ми рухалися в темряві, обережно обходячи стільці й торби, важкі вазониз квітами й розкидані підлогою черевики. Я раптом усвідомив, що не пам'ятаю цьогокоридору, раніше його тут не було, я це напевне знав, оскільки сотні разів бував тут у різномувіці, у різному стані, але ось саме цього коридору, який витягувався й щодалі звужувався,коридору, переповненого пилом і темрявою, не пам'ятав. Можливо, подумав я, вони тутукотре щось перебудовували, ну так, звісно, Марат планував пробити стіну, аби сполучитибатьківську спальню з маленькою кімнатою, в якій ніхто не жив, але не пам'ятаю, аби вінперед смертю щось говорив про ремонтні роботи. Зрештою, ми з ним останнім часом майжене спілкувалися. Не вистачало часу, не вистачало бажання, не вистачало терпіннявитримувати весь той дим, в якому він жив. Може, й справді він устиг вибудувати вбатьківському помешканні цей коридор і вийшов ним зі свого життя, прорубав собіприватний канал зв'язку з ніччю, знайшов те місце, де обшивка світу була тонкою йненадійною, і скористався зручною нагодою виправити нарешті все на свою користь. Язупинився й прислухався. У суцільній темряві, що обступала й тиснула, не чути було нічого,навіть дихання Аліни урвалося, мовби вона затримала повітря й розчинилася в чорному чаїнічного приміщення, граючи зі мною в хованки. Мені згадалося, як Марат любив розповідатипро свого старого, про те, як старий навчав його плавати. Брав за шию й опускав під воду,примушуючи виборсуватись, задихаючись і відпльовуючись. Марат говорив про це згордістю: ось, мовляв, бачите – не задихнувся, не здох, випірнув, вижив і далі буду жити, іжодна смерть мене тепер не візьме. Але говорив про це так злісно, що мені самому кожногоразу перехоплювало подих і не вистачало кисню, і я пожадливо хапав його ротом, абипересвідчитись, що не задихнувся. І потрібно було потрапити до цієї пастки, аби розбудитинайстрашніші розповіді з дитинства. Я відчув страх. Як звідси вибратися, подумав, куди ведецей чортів коридор? Кинувся шукати стіну, наткнувся рукою на щось тверде, на якісьметалеві виступи й штирі, взявся бити рукою по чорній порожнечі, другою рукоюнамагаючись утримати виделки й ножі. Намацав рвані шпалери, з-під яких виступалапрохолодна цегла, намацав вішак для одягу, намацав штори й капелюхи, хустки й целофан.Враз пальці зупинилися на чомусь пругкому й теплому. Я спробував зрозуміти, що це. Пір'я,це було пір’я, ніжне й невагоме на дотик. Щось, схоже на щойно забитого птаха, щось,наповнене кров'ю й пам'яттю. Я торкався обережно й уважно, пробуючи відгадати, що ж цевсе-таки є. Раптом темрява під моїми пальцями здригнулася, легко озвалася, ніби хтосьзітхнув. Я відчув, як щось ворухнулося. Жах пройняв мене. Жах і відчай. Я кинувся просто втемряву, викинувши перед собою розчепірену долоню. Завалив вішак, зачепив стілець,перевернув якісь каструлі. Рука вдарилася об тверду поверхню, темрява розчахнулася, в очівдарило різке світло. Я вивалився на стару кухню, на якій був тисячі разів, де знав коженкуток і кожен закамарок, де все було знайомим і не викликало жодних страхів чи недовіри.Посеред кухні стояла Аліна, помішуючи щось ложкою у великому баняку. Вона здивованодивилася на мене. Очевидно, вигляд у мене був неспокійний.

– Ти де був? – запитала.– Заблукав, – відповів я.– Усе гаразд? – засумнівалась.– Так, – збрехав я.Скоріш за все, вона не повірила. Але промовчала.– Ось, – сказала, помовчавши, – віднеси на стіл.Я взяв з її рук глибоку тарілку з овочами, рушив назад.

Вони саме заспокоювали Костика й згадували, на чому спинилися, де було перерванорозмову, з якого моменту все пішло не так. Костик гірко плакав, поклавши голову на руки, аруки, своєю чергою, поклавши на запечену рибу. Можна було подумати, що він її оплакує, цю

рибу. Дядь Саша пересів до нього й заспокійливо поплескував по загривку. – Тихо, хлопче, –говорив він, – не годиться так побиватися за мертвими. Костик ображено шморгав носом,витираючи сльози й шмарклі рукавами сорочки. Дядь Саша нависав над ним своїм гостримпрофілем, мов крук, Беня нервово курив, струшуючи попіл в мариновані гриби, а Рустам ізСемом сиділи віддалік, далі про щось сперечаючись. Я підсів до них, поставив овочі на стіл.

Тоді Сем розповів найцікавішу історію. Була вона настільки дивовижною тазаплутаною, що навіть Рустам, молодший брат, на очах якого все це відбувалося, сплескувавчас від часу руками, широко розплющував очі й заперечливо мотав головою, непогоджуючись і виправляючи оповідача. Було що виправляти! Ніхто з нас не знає, говоривСем, припалюючи так, що рубці на поламаному кілька разів носі рожево спалахували вгасовому сяйві, як близько знаходиться його смерть. Ніхто з нас уявити не може, як далеко наїї територію ми заходимо. Говорив він, можливо, не так розважливо, як я переказую, нервовозатягувався, дещо затинався, проте оповідь його була саме про це. Смерть, говорив він,ніколи не ступає нам назустріч, вона має час і можливість вичікувати, вона стоїть посередсвіжої смарагдової трави, невидима та неминуча, й спостерігає, як легковажно та необачноми забігаємо в її тінь. Іноді нам вдається з цієї тіні вискочити. Хоча в більшості випадків віднас тут мало що залежить. Ми беззахисні перед нею, нас паралізують страх і приреченість. Імало хто цю приреченість здатен у собі перемогти. З Маратом усе склалося особливо дивно.Він не боявся смерті й любив жінок. Одного разу його запрошували за кордон, тренером, ну,усім це відомо. То знаєте, що він сказав? Він сказав: я помру тут, поруч зі своєю мамою. Всімвідома була та ґречність і шляхетність, з якою він ставився до жінок. Можливо, це передалосяйому від мами. Можливо, причина тут у спортивному вихованні. Хай там як, а до жінок вінставився ледь не побожно. Одного разу, минулої весни, та фактично рік тому, Маратавтягнули в бійку. Сталося це так: він уже повертався додому після бою й спускався поРеволюції, коли раптом побачив, як якийсь мудило чіпляється до дівчини. Причому доволібрутально. Посеред вулиці. Ясна річ, Марат поліз битися. Здавалося б, що професійномубоксеру було завалити якогось лівака. Проте мудило виявився не так тренованим, яквитривалим. Мав просто залізну голову, об яку можна було гнути велосипедні рами. Билисьвони години дві. То сходилися, то переводили подих. Потім знову кидалися один на одного.Навіть дівчина не витримала, вибачилась і пішла собі. Та її ніхто й не тримав. Ну, але горувзяла майстерність – Марат таки завалив цього кабана. Той лежав на теплому вечірньомуасфальті й стікав кров'ю. Марату б розвернутися й піти додому, але щось його зупинило,щось примусило залишитись. Він нахилився, потягнув мужика на себе, закинув собі на плечій поніс на світла, що горіли коло метро, думаючи там кинути під дверима якої-небудь аптеки.Мужик виявився важким і незручним, ноги йому волочилися по землі, джинси сповзали, вінтяжко хрипів, кров його затікала Маратові за комір. Проте Марат ішов, оскільки знав: неможна лишати по собі трупи, боротьба має бути чесною. А вже коли дотягнув-таки цьогомудила до аптеки, обережно поклав його під дверима й зібрався натиснути кнопку викликучергового, але вирішив наостанок витерти тому кров з обличчя. І коли нахилився, мужикнесподівано розплющив очі й засадив Маратові в бочину довгими блискучими ножицями, якітримав у задній кишені джинсів. Після чого просто втік. Марат спробував його наздогнати,але з ножицями бігти було незручно, тож він просто повернув додому й півночі добиравсясюди з ножицями в тілі, тримаючись рукою за стіни й дерева. А дівчина виявиласяперукаркою.

І вони заговорили всі водночас, перебиваючи й висміюючи один одного. – Він уже небився, – кричав Рустам, – він уже з малими працював! – Куди там, – мотав головою Сем, – ясам ходив на його бої, ясно, це вже був не той Марат, ну але що. – Та де? – наполягавРустам, – які бої? Він на дивані валявся днями, з двору не виходив! – Правильно, –погоджувався Сем, – а коли виходив, то бився. – Та з ким там він бився? – зривався на ногиРустам, проте Сем тягнув його вниз за рукав спортивної куртки, – в нього серце хворе було! –Так-так, – підтримував його Костик, – хворе добре серце.

Я попрощався, потиснув руки Рустамові із Семом, поплескав по плечу Костика, записав

телефон дядь Саші, махнув Бені рукою. Мене ніхто не зупиняв. Усі втомилися й засинали застолом, проте не розходилися, ніби боялися залишитися сам на сам з усіма цими історіями.Туман підіймався вгору, у травневі небеса, оголюючи предмети, роблячи темноту ще більшпорожньою. На другому поверсі Маратового будинку жовто роз'їдали ніч три вікна. Усі трисусідки – дві повні, одна сухенька – пильно вдивлялися мені в спину, щось віщуючи йпередбачаючи.

Я знав цю перукарку. Марат познайомився з нею минулого березня. Випадково середвечора проходив повз, зреагував на блискуче світло вітрини з красивими, мовби відрубанимижіночими головами, вирішив зайти. Був кінець холодного робочого дня, крім неї, у перукарнінікого не було. Вона теж збиралася йти – що сидіти в порожній перукарні, коли за чорнимвікном починається солодке життя? І вже скинула свій блискучий фартух із багатьмакишенями, куди напхано було ножиці, гребені та механічні машинки для підстригання. І тутзайшов Марат. Вона відразу звернула увагу на темні кола під його очима, що нагадували провсі безсонні ночі та випалені тютюном легені, звернула увагу на його щетину, що дивнимчином робила його молодшим і злішим, аніж він був у житті. Помітила його перебинтовануправицю, розуміючи, що цей пасажир у разі чого буде стояти до останнього. Ковзнулапоглядом по чорній куртці з капюшоном, по спортивній торбі з найківським лейблом, почорних, пропалених у кількох місцях сигаретами джинсах, по легких кросівках. Подумала,що так у кіно виглядають наймані вбивці. Потім їх і знаходять за відбитками їхніх кросівок.Одягла фартух, кивнула Маратові на крісло. Той мовчки сів. Підійшла, довго розглядала йогов дзеркало, провела рукою по його колючому чорному волоссю. З Марата посипалися іскри.Вона взялася за ножиці.

Марат розповідав, що на ній було забагато рожевого й кривавого. Рожеве волосся,кривава помада, рожева майка, криваві нігті, рожеві пухнасті капці, кривавого кольорубілизна. Коли вона торкнулася його, він відчув, які в неї нетерплячі руки, як вона навченоторкається чоловіків, як відчуває їхній жар, стримує їхній трепет. Або не стримує, додававМарат. Він крутнувся на кріслі й притягнув її до себе, але цей її рожевий фартух із різнимиперукарськими штуками – він заважав, Марат спробував його стягнути, проте він міцноохоплював її тіло, захищаючи від чужих доторків. Тоді вона сама розв'язала кінці й кинулайого на підлогу, і дзвінкий метал ножиць та гребінців полетів під крісло, а вона стояла передним, і він дивився на її оголений живіт, який жодним чином не могла приховати короткамайка, і різко посадив її собі на коліна, знімаючи з неї все, боячись не встигнути, ненаважуючись зупинитись. Вона навіть дверей не зачинила, розповідав Марат, хтось навітьзазирав із вулиці, доки він рвав усі її червоні бретельки й рожеві панчохи, доки притискав їїдо себе, відчуваючи, як її шкіра то нагрівається від його дотиків, то охолоджується відберезневого протягу. А коли вона скрикнула й завмерла, він ще якийсь час повертав їїобличчя до світла, намагаючись зрозуміти, що сталося, чому вона не рухається, але потім ісам завмер, лише стискав її далі, розглядав зблизька її волосся, її вії, дивувався, яке все цеяскраве й кольорове, уявляв собі, як вона ретельно все це вимальовує щоранку, скільки часупроводить коло дзеркала, як старанно натягує на себе всі ці кольорові речі, як легко потім їхскидає. Ще здивувався, як швидко й просто вона заспокоїлась. Дивилась на нього уважно йвідсторонено, аж йому враз стало ніяково, він мовчки підвівся, тримаючи її в руках,впевнено, хоча й не надто обережно кинув її на шкіряну канапу й пішов додому. Так нічого їйі не сказавши.

Наступного вечора знову прийшов. Вона знову була сама. Марат мовчки зачинив засобою двері, стояв і чекав. Вона все зрозуміла й вимкнула світло. Вулиця за вікном буланаповнена вогнями й тінями, вони змішувалися й розтікалися, пливли в очах і розмивалиобриси будинків. Вона хапливо говорила йому щось дивне й несподіване, говорила, щочекала на нього, знала, що він прийде, розповідала про себе, згадувала історії про своїхчоловіків, тихо пояснювала, що їй подобається, а що ні, що вона любить і чого боїться, і такдо глибокої ночі, не втомлюючись і ні про що не запитуючи, роблячи все, що він хотів, не

заперечуючи й не зупиняючи його, доки він сам не зупинився й не заснув.Марату вона чомусь подобалася, він говорив, що відчуває, як прискорюється її серце,

коли вона цілується, і як потому воно заспокоюється й уповільнюється. Вона, розповідав,іноді поводиться так, ніби мене зовсім немає. При цьому лежить поруч зі мною. Або на мені.Вона просто дивиться крізь мене, бачить щось своє, можливо, чує моє дихання, можливо,відчуває мій запах, не більше. Йому це, схоже, теж подобалося. Він навіть не приховувавудома, що йде до перукарні. Коли став ходити частіше, говорив, що ходить туди голитися, щосправжній чоловік завжди має бути поголений. Щоправда, ідучи голитися до перукарні, інодіголився вдома. У нього все руйнувалося й розвалювалося в руках, всі стосунки й взаємини: зАліною, з батьками, з братом. Навіть із перукаркою своєю він усе частіше сварився. Зізнавсяодного разу, що вже боїться в неї стригтися. – Вона мені голову колись відріже, – припускаввін. Десь так воно й сталося. Вся ця історія з ножицями – він її вигадав, сидячи в мене накухні й затискаючи рану рукою. Скаржився, що вона зовсім збожеволіла, що хоче його вбити,що вимагає неможливого й трахається, ніби востаннє. Що він спробував їй щось пояснити,спробував поговорити з нею, ти розумієш? – кричав, – я хотів просто з нею поговорити! Алевсе завершилося скандалом, вона не хотіла нічого чути, плакала й звинувачувала його вбозна-чому, він завівся, накричав на неї, розгромив її робоче крісло, розтрощив дзеркало, биводеколони й розламував навпіл фени. Ось вона й всадила йому ножиці по саме руків'я. – Аленікому нічого не кажи, – просив він, – ніхто ні про що не повинен знати. Я й не говорив. Вінсам усім розповів.

Я питав його, чому він не поїде звідси. Його ж постійно запрошували якісь татовіродичі, додому, на Кавказ. – Ну, як я поїду, – відповідав він, – як я їх кину? – говорив він провсіх своїх жінок, про всіх рідних, про друзів та суперників. – Не можу, ніяк. Але я знав, щовін говорить неправду. Знав, що вся справа в Аліні. Що вона навідріз відмовилася з нимїхати. Сказала, що помре тут – з його батьками, в його домі, невтішною вдовою. Але нікудизвідси не поїде. Марат міг робити все, що йому спадало на думку. Він жив, із ким хотів, спав,із ким хотів, бився, коли хотів, він утрачав приятелів і наживав ворогів, відмовлявся відважливих знайомств і нехтував дружніми обов'язками, під кінець пересварився з усіма, навітьзі мною. Я не спілкувався з ним цілу зиму. Костику він був винен багато грошей. Віддавати,наскільки я розумів, не збирався. Та Костик і не взяв би. Здавалося, він готувався до чогосьважливого, до якогось рішення, до особливих подій. І відмовитися міг від будь-чого. КрімАліни. Це я знав напевне. Скільки б у нього не було жінок, як би глибоко не прокушувалайому шкіру ця його рожева перукарка, я знав, що без Аліни він не поїде. І я знав чому. Ніхтоне знав, крім мене. Чомусь мені Марат свого часу про все розповів. Як вони познайомилисядесь на вулиці, як він зупинив її, як не хотів відпускати, вже напевне знаючи, що спробуєжити з нею разом. Як вона довго його уникала, як увесь час щось приховувала. Як він упершепотрапив до неї додому і чим усе це закінчилося. Як вона погодилася зрештою жити з ним.Але перед тим розповіла про свою маму, щоби все було чесно. Розповіла, що мама її час відчасу мусить лягати до лікарні, ось така біда, нічого страшного, хоча й приємного теж нічого –просто вона іноді нікого не впізнає. – Це ж не страшно, правда? – питала Аліна. – Я теж незавжди всіх упізнаю. Одне слово, оскільки це її мама, вона має завжди бути десь поруч, десьнедалеко. Марат легко з нею погодився. І знав краще за інших, що вона нікуди з ним не поїде.А отже, і він нікуди не поїде. Тому що одна річ – спати в чужому будинку з чужою жінкою, ізовсім інша – кинути того, кого кидати не можна. Ніяк не можна. За жодних обставин.Принаймні так я все це зрозумів.

Що з нею буде далі, думав я, як вона дасть собі раду? Що взагалі робити далі? Минувподвір'я інституту, піднявся вгору, зупинився коло нашої школи. Мій будинок стояв навпроти,зовсім поруч, старий, чотириповерховий, неремонтований. Під'їзд не зачинявся. Іноді зранкуя прокидався від підліткових голосів на сходовому майданчику: школярі прибігали наперекур. Я жив на горішньому поверсі, наді мною був лише дах. Там жили сотні голубів,інколи я чув крізь сон їхнє туркотання. Одного разу, вже в старших класах, Марат потягнувмене на них полювати. Не знаю, навіщо йому було це потрібно. Не пам'ятаю, чому я на це

погодився. – Там сотні голубів, – збуджено говорив він, – вночі вони сонні, їх можна простонабирати в мішок. Ми зустрілися ввечері коло мого будинку. Він мав із собою тренувальнуторбу. Ми піднялися нагору. Марат заліз перший. Я за ним. На горищі було задушливо й тихо.Тишу порушувало хіба що невидиме й моторошне шарудіння пташиних крил. Я діставліхтарик, проте Марат вчасно мене зупинив: ти що, сказав, налякаєш. Він пішов уперед.Голуби сиділи на бантинах, сонні й безборонні. Марат легко хапав їх і кидав до торби. Вонидавались йому до рук із якоюсь неприємною приреченістю, не встигнувши нічого зрозуміти,не встигнувши як слід розгледіти свою смерть в обличчя. Незабаром торба була повна. Вонався шаруділа зсередини, ніби там хтось із кимось сварився. Марат підійшов до вікна, вилізназовні. Покликав мене. Я виліз слідом. Ми обережно примостилися коло вікна, розглядаючибудинки внизу. Прямо під нами світилися темним сріблом квартали, в яких ми виросли, важкінагромадження домів, розгалуження крони. Світилися порожні подвір'я, у яких стоялатемрява, ніби вода в затонулих танкерах. Світилися вікна й балкони, антени й драбини.Світилися арки й під'їзди, стовпи та афішні тумби. Світилися цегла й жерсть, трава й каміння,глина й нічна земля. Світилася павутина, тонкими прожилками наповнюючи повітря. Далібудинки обривалися вниз, до ріки, і вже там, ближче до річища, світилися дахи складів таавтомайстерень, світилася холодна ртуть течії, примарна труба старого млина на тому березі,вогні приватного сектора, білі дими котелень і фабрик. Далі срібло заливало собою землю танебеса. І можна було лише здогадуватися, хто там живе й що там відбувається. Маратзачаровано дивився перед собою.

– Ось що, – сказав він, – добре було б усе тут купити.– Для чого? – не зрозумів я.– Як для чого? – здивувався він. – Для престижу. Уявляєш, мати такий будинок, –

показав він на сусідні вікна. – Я коли виросту, обов'язково все куплю. Все і всіх. Тут усе будемоїм. Тут і так усе моє, – додав, подумавши.

– Точно, – погодився я.– Ти що, – образився Марат, – не віриш, що я зможу? Побачиш. Я зможу все. Усе, що

завгодно. Як ти можеш мені не вірити? Ти ж мій друг, мій учень.– Як це?– Я тебе вчив боксу!– Та ладно, – не погодився я. – Ти просто двічі мене побив.– Неважливо, – відповів Марат. – Ти, можна сказати, мій улюблений учень.– Послухай, – сказав я, – давай їх випустимо, – показав на торбу. – А то противно якось.Марат замовк. Видно, вагався. Потім мовчки розкрив торбу, витрусив птахів просто на

шифер. Вони покотилися, змахуючи крильми й злітаючи в повітря. Марат відкинув торбувбік. Сидів і мовчав. Я теж не надто розумів, про що тепер говорити. Враз він озирнувся. Занами, у тріснутому вікні, різко відбивався тонкий місячний серп. Це від нього було стількисвітла. Він сліпив очі й позбавляв спокою. Марат обережно простягнув руку й відламавшматок скла. Ніби розламав місяць навпіл. Залишилася половина. Стало темніше.

Ромео

Два роки тому я відчував, як серце щоранку будить мене зі сну, говорячи: давай,прокидайся, ми втрачаємо час. Скільки можна спати, підштовхувало воно, підстрибуючи намісці, давай, ми пропустимо все цікаве. Я прокидався й вибігав на вулицю, і жодне з див немогло б мене тоді оминути. Два роки тому я рвав повітря легенями й був певен, що занайближчим рогом на мене чекає щось неймовірне – вогні, салюти й святкові оркестри. І хочатам насправді на мене не очікувало нічого, крім весняних протягів, це аж ніяк не бентежило.Двадцять років – той вік, коли диявол приходить до тебе, аби поскаржитися на життя. Усезав'язано на тобі, від тебе вимагається лише поменше спати. І користуватися презервативами.Все інше обов'язково з тобою станеться. І станеться саме так, як ти цього хочеш. Хочеш тицього чи не хочеш.

Я приїхав сюди наприкінці травня. Від вокзалу пішов пішки. Речей мав мало: шкірянийрюкзак із парою футболок та старим ноутом, термос із коньяком, який не встиг допити вдорозі. Джинси, кеди, ядучо-зелена сорочка – я приїхав надовго. Щоденні пробіжки робилимій крок легким і невагомим, зачіска робила мене схожим на вокаліста боні ем у кращі їхнічаси, сонце щедро відбивалося від темних окулярів на півобличчя. Я був зіркою, і на мене неможна було не звернути увагу. Принаймні так я собі все це бачив. Місто мені сподобалося:тихі привокзальні двори, зарослі травою й засаджені абрикосами, гаражі, флігелі та аварійнібудинки, з яких виходили повільні, мов хамелеони, пенсіонери – мене все влаштовувало.Запах цукру й шоколаду у кварталах довкола кондитерської фабрики, суворі цехи порожніхпідприємств довкола ринку, брами, крамниці та лікувальні заклади – усе було за мене. Явийшов до набережної. Виявляється, тут були мости. Це добре, подумав я, місто, яке лежитьна ріці, більш захищене й спокійне, життя в такому місті тримається своїх меж і має свійпорядок. Потім я дізнався, що ріка тут не одна. Місто лежало між ними, на пагорбах, ніби наострові, світячись усіма своїми білими й червоними будівлями, що були оточені зусібічгарячою травневою зеленню. Що ж, сказав я, ступаючи на міст, можете мене зустрічати.

Будинок мав чотири поверхи. Виглядав занедбано, себто затишно. Загалом тиха вулиця,лише з протилежного боку, зі шкільного подвір'я, лунав відчайдушний школярський лемент.Я потягнув двері. Жодного коду – заходь і вбивай їх у їхніх теплих ліжках. Гарний настрій,піднесений стан, початок сонячного безкінечного дня. Третій поверх був мій. Чорні металевідвері, синій гумовий килимок, червоний симпатичний ґудзик дзвінка. Іноді життя забуває пронашу присутність і починає нам подобатися.

Я тиснув і тиснув, витискаючи з червоної кнопки рештки противного писку. Ніхто, яснаріч, не відчиняв. Бив у двері ногою, наспівував веселі куплети. Думав навіть зайти до сусідів,тиснув на таку само червону кнопку, але там теж ніхто не відчиняв. Що робити? – подумав.Інших адрес я не мав, у цьому місті на мене просто не чекали. Кинув рюкзак під стіну, сів накилимок, відкрив термос. Коли-небудь вони повернуться, подумав я, і так чи інакшепошкодують.

За якийсь час зауважив, що за дверима хтось ходить доволі безтурботно і теж щось собінаспівує. Сусіди знизу, подумав я. Проте ні – ходили саме за дверима, до яких я приваливсяспиною. Я зірвався на ноги й потягнувся до дзвінка. Кроки стихли, потім ледь чутнонаблизились. Хтось розглядав мене у вічко. Я ступив назад, аби можна було розгледітиокуляри. Головне – справити враження, подумав. Двері відчинилися.

У неї була радісна зачіска. Не просто фарбоване в біле волосся, а фарбоване різнимивідтінками білого. Приємне й радісне. Погляд мала допитливий, хоча й сонний. Загаломвиглядала заспано. Одягнена була в червону піжаму, поверх якої абияк був накинутийбілосніжний халат із готельною емблемою. Час від часу він сповзав, тоді вона нагадувалабоксера, що готувався виходити в ринг, скидаючи командний халат на плечі масажистів. Малазелені очі, бліду від куріння шкіру, ніжну шию, стояла босоніж, переступаючи з ноги на ногу.

– Ти хто? – спитала, зазираючи мені за плечі.– Рома, – відповів я, і собі озираючись. – Вам мама моя дзвонила.– Мама? – не зрозуміла вона. – Для чого дзвонила?– Я у вас жити буду, – пояснив я.– З мамою?– Сам. Мама вдома.– Вдома? – перепитала вона, поправивши халат, що все сповзав. – І що вона там робить,

удома?– У неї процес, – відповів я.– Що?– Процес. Вона юрист.

– Все, – раптом згадала вона, – згадала. Ти Рома, так?– Рома.– Мама – юрист.– Точно.– А що в тебе на голові?

Звали її Даша. З мамою моєю вони познайомилися на семінарі місяць тому. Уденьсиділи поруч, нотували за доповідачами, заливалися кавою на брейках. Увечері, під часкорпоративного боулінґу, набралися, мама знала, як це робиться, під кінець вечора вонависіла в нової подружки на плечі й розповіла, що я ось-ось маю залишити батьківський дім,оскільки перевівся до них на навчання. Рік не довчився, – плакала мама, – ясно, що йому зімною сидіти, який інтерес? Ось він і перевівся. А де він там жити буде? На вокзалі? Мамавитирала сльози й замовляла ще, а від цього ще більше плакала. Аж урешті Даша сказала: ну,що за біда, хай поживе в мене, в мене є вільна квартира, бабуся дуже доречно померла. Я всеодно збиралася її здавати, краще здавати знайомим – хоч меблі не винесуть. А захочутьвинести, все одно не зможуть – їх там просто немає. Мама вхопилася за такий варіант: якщовже відпускати малого, ну, мене себто, в доросле життя, то краще знати, де потім шукатитіло. Я на все погоджувався. Навіть якби не було цієї Даші, я б усе одно знайшов, де жити.Головне – вибратися з кімнати, яка смерділа дитячим одягом і шкільними підручниками. Ядавно збирався куди-небудь з'їхати, у двадцять років жити з мамою – задоволення сумнівне.Вона забагато пила як для юриста, я забагато часу проводив у ванній кімнаті. Найкраще длявсіх у такій ситуації – роз'їхатись і писати один одному листи.

Схоже, враження я на неї не справив. Звісно, мені це не подобалося. Я думав, потрібноїй щось розповісти про маму, про те, що мене цікавить у житті, чим я займаюсь, на щорозраховую, але вона мене випередила.

– Пішли, – сказала, – я тобі все покажу.Вона підійшла до сусідніх дверей, відчинила їх, зайшла досередини. Мене не

запрошувала, я постояв на порозі, потім зайшов. Дві кімнати. Схоже, не так давноремонтували. Схоже також, що ремонтом займалася вона сама: шпалери відклеювались, удушовій стояли теплі калюжі, стеля була не те, щоби побілена, радше помальована. Дашапройшла до кімнати, відчинила вікно, перехилилася назовні. Мала красиві литки. Добре, щоя поселився саме в неї, подумав я. Тут вона повернулася.

– Ти без спальника? – запитала. – Добре, дам тобі матрац. Значить, тут кухня, – вонапотягла мене до сусідньої кімнати. Там стояла плита. Ну, і все, більш нічого. – В принципі нетак важливо, – сказала на це вона. – Поруч піцерія, якщо що. Душ, – промовила, обережнопереступаючи через калюжі. – Рушник дам, – додала. – Що ще? Ага, Інтернет, світло, газ. Тимене розбудив, – сказала, – я щось ніяк не зосереджусь.

Ми перенесли з її квартири великий матрац, залитий акварельними фарбами йперемащений пластиліном та губною помадою. Даша мала тонке тіло й приємний голос. Яподумав, добре було би спати з нею на цьому матраці. Зрештою, чому б і ні, подумав.Головне, подумав, справити враження. Живе вона, схоже, одна. Спить до обіду. Ходитьпід'їздом у піжамі. Мені підходить, подумав я, дивлячись, як вона легко схиляється надматрацом, намагаючись його відчистити. Просто потрібно брати все у свої руки, подумав я іпішов у душ.

По обіді вона знову забігла. Сказала, що їде у справах, принесла постіль, залишилаключі від своєї квартири, пояснила, що коли зголоднію, можу йти на кухню й вибирати зхолодильника все, що знайду. А знайдеш ти там, додала, хіба що капусту. Свіжу, уточнила.Була в діловому костюмі пісочного кольору. Він її дещо повнив, проте черевики на високихпідборах все ставили на свої місця – не зовсім молодий, проте цілком упевнений у собіюрист, із бойовою зачіскою, з-під білосніжної сорочки просвічувала білизна. Фарбована булапохапцем, пахло від неї кавою, і говорила вона так багато й голосно, що я навіть не зрозумів,

коли вона пішла.

Ну, добре-добре, злився я, не назавжди ж вона пішла, незабаром повернеться. Які в неїможуть бути справи? Ну, судове засідання, ну, очна ставка, розпізнавання трупів. Вихопитьіще одного невдаху з кігтистих лап смерті, розпишеться, де треба, і додому, до мене. Головне– не втратити момент, не пропустити нагоду, піймати своє щастя, коли воно пробігатимекоридором. Вечір повільно міняв повітря, як готельну білизну, роблячи зелень темною, ашибки рожевими. Світло м'яко торкалося підлоги й порожніх стін, за деревами на вулицічутно було голоси й дитячий сміх. Хотілося йти на ці голоси, ходити між деревами, торкатисьу темряві жіночих рук, ловити зелені місяці, що обриваються з гілок, не витримуючи власноїваги.

Як усе влаштувати, думав я, як усе влаштувати? Можна, скажімо, прийти до неї накухню. Нібито за харчами. Стримано поскаржитись на голод, суворо попередити, щоприготую все сам, але попросити її допомогти. Бути впевненим і небагатослівним. Можнаприйти без футболки, хай бачить, який я засмаглий. Можна прийти босоніж. Ні, відразу жпередумав я, босоніж не годиться, вона все зрозуміє, скаже: ти б ще голий прийшов. Добре,тоді пляжні капці. Щоби в разі чого не возитися зі шнурівками. Так, задоволено похвалив ясебе, саме так. Попросити її дістати прянощі: корицю, кардамон, чорний перець. Прянощі внеї, очевидно, на якійсь полиці. І коли вона за ними полізе, спокійно, головне – спокійно! –підійти й торкнутися її ніг. Нібито підтримуючи її. А далі вона сама все зрозуміє. Відчуєтепло моїх долонь. І тоді я зніму її зі стільця, посаджу на стіл і почну роздягати. Головне –щоби вона не встигла до того скинути свій костюм. ЇЙ у ньому буде, напевно, незручно, вонасама захоче позбутись його, допоможе стягнути піджак, нервово потягне вгору спідницю, щотак тісно облягає її гарячі стегна. І ось тоді можна буде скинути капці.

Або, не міг заспокоїтись я, можна прийти й попросити в неї яку-небудь дрібничку.Скажімо, мило. Ні, заперечив я сам собі, тоді вона точно все зрозуміє. Краще не мило. Кращезубну щітку. Прийти до неї в капцях, з оголеним торсом, можна в окулярах, і суворо танебагатослівно попросити запасну щітку. Мовляв, свою забув у потязі – швидко збирався,допомагав жінкам, виносив на перон дітей, евакуював пенсіонерів. Щітка в неї, напевно, будеу ванній. І коли вона пройде туди у своєму діловому костюмі, можна прослизнути за нею,стати в неї за спиною, близько-близько, так щоби вона відчула запах мого дезодоранту йзавмерла стривожено, усе розуміючи й передчуваючи. І тоді можна торкнутися її одягу,чуючи, як під ним здригається її чутливе тіло, і мовчки стягнути з неї піджак, і допомогти їйскинути спідницю так, щоби вона залишилася тільки в білій, як у школярки, сорочці йбарвистій білизні, схилити її над рукомийником – блискучим, як рафінад, аби вона могларозгледіти в дзеркалі, як від радості та нетерпіння розгладжуються всі її зморшки, якрозширюються зіниці й не вистачає повітря. І навіть капці можна при цьому не скидати.

Але й це ще не все, заводився я, це ще далеко не все! Можна прийти до неї з ноутом,мовляв, не можу налаштувати нет, який пароль, мовляв? Вона в цей час може валятися насвоєму ліжку в діловому костюмі, змучена довгим робочим днем, очними ставками.Лежатиме на животі (вона, очевидно, любить спати на животі) і дивитиметься телевізор,бажано без звуку, щоби не відволікатись. Можна стати між нею та екраном і стримано-суворозапитати пароль. А вона може сказати: ти знаєш, я вже й сама його не пам'ятаю, давай сюдиноут, зараз налаштуємо. І поплескає долонею поруч із собою, мовляв, стрибай давай, заразусе зробимо. І тоді потрібно спокійно (спокійно!) впасти поруч із нею. Головне – не забутискинути капці! А коли вона почне копатися в машині, можна взятися їй підказувати й нібиненароком накрити її долоню своєю, і торкнутися її волосся, і подивитися – уважно йупевнено – в її широко розплющені очі. І ось коли вона все зрозуміє й відкладе набік мійнедолугий ноут, мені й робити нічого не доведеться – вона сама стрибне на мене й почнескидати із себе піджак, і рвати блискавку на спідниці, і кусати моє загартоване тіло (якщо ябуду без футболки) чи гризти від нетерпіння футболку (якщо я буду в ній). І все, що потрібнобуде від мене, – лишатися мужнім і небагатослівним, суворим, але справедливим,

витривалим, сильним і вдячним.З цим я й заснув. Уві сні наді мною літали ластівки. Загрозливо робили наді мною кола.

Але я не боявся.

Я й прокинувся цілком випадково, не так почувши, як відчувши її кроки. Спочаткувнизу скрипнули двері, потім вона затупотіла витертими сходами, б'ючи долонею по перилах,завмираючи на поверхах, зазираючи вниз, перечікуючи й рушаючи далі. Вона підіймаласябезкінечно довго, аж я встиг розігнати всіх ластівок, рвонув до ванної, намочив волосся, абивсе було як слід, кинувся на сходи. Зіткнувся з нею лицем до лиця. Її помітно хитало. Вонатримала по пляшці шампанського в кожній руці. Піджак волочила за собою сходами, недбалопідчепивши його правим мізинцем. Черевики її перемащені були піском і травою. Усмішка внеї була п'яна, виглядала вона чарівно.

– О, – здивувалась, – ти без капців?– Неважливо, – заговорив я стримано й суворо. – Почув, що ти йдеш.– Чекав на мене? – засміялась вона.– Ключі хотів віддати, – говорив я далі, так само стримано й суворо.– Вип'єш? – запропонувала Даша.– Шампанське? – я вклав у питання максимум суворості. – Хіба за компанію.Вона кинула на підлогу піджак, сіла на нього, запросивши й мене. На спідницю її не

можна було дивитися без болю, так це було відверто. Я сів поруч, відчуваючи босими ногамихолод нічної долівки. Потрібно було все-таки не одягати футболку, подумав, хай бирозгледіла, хай би вона все розгледіла. Даша сама взялася відкорковувати шампанське, довгоз ним боролась, бовтала пляшку, зубами гризла фольгу. Врешті пляшка вибухнула, Дашазапищала, втім, швидко заспокоїлась, за знайомство, сказала й приклалася до вина.Шампанське залило її всю з головою, потекло з уст, кудись за комір білосніжної сорочки,Даша різко передала пляшку мені, почала розстібати ґудзики, витирати шкіру, я зовсімрозгубився, дивлячись, як вона ніжно й старанно торкається свого тіла.

– Давай, – сказала, – пий.– Як робота? – запитав я поважно.– Робота нормально, – пояснила вона. – Нервова робота. У клієнтів завжди проблеми.

Як працювати з людьми, в яких проблеми? Їх лікувати треба. А ти чим збираєшсязайматись? – запитала.

– Обживусь поки що, – відповів я, вирішивши не відкривати всіх козирів. – Можна тебепоцілувати?

– Ще чого! Заведи собі друзів – з ними й цілуйся. Все, давай.Підвелась, підхопила піджак, сунула мені невідкорковану пляшку й пішла спати.

Що я зробив не так? Де помилка? Футболка? Капці? Окуляри? Усе мало закінчитисязовсім інакше. Я нині мав лежати в її ліжку, вона мала б лежати поруч, ніжно й утомленодивлячись у мої незворушні очі. Натомість я стою серед кухні з пляханом шампанського вруках і не знаю куди подіти руки. А вона в цей час, що вона робить? Ага, ось вона тежвиходить на кухню – за стіною почулися кроки, я поставив шампанське на підлогу й припаввухом до стіни. Ось вона підходить до вікна, відчиняє, на неї відразу ж кидається всясутінкова живність, усі ці нетлі та жуки, тож вона швидко причиняє вікно, підходить дошафки на стіні, дзвенить посудом, дістає банку з чаєм, цукор, чашку, ложечки, блюдця.Мелодійно всім цим подзвонює, ставить усе це на стіл прямо за моєю стіною, на відстаніруки, на відстані видиху. Запалює газ, ставить чайник, сідає. Встає, підходить до вікна, зновувідчиняє, дістає запальничку. Чорт, вона курить. Нервово добиває сигарету, видихає дим ізлегень, причиняє вікно, дістає з кишені піджака мобільний, перевіряє вхідні, різко ховаєтелефон назад. Закипає чайник, вона довго не звертає на нього уваги, стоїть і напруженодивиться перед собою, саме туди, де стою я. Різко повертається, зі злістю перекриває газ.Сідає за стіл, важким рухом згрібає в куток усі горнята, ложки та блюдця. Далі я ніяк не можу

розчути. Що вона робить? Що вона там робить? Плаче! – раптом доходить до мене, вонаплаче! Вона там сидить і плаче! Так-так, сидить сама в порожній квартирі й ниє. Заливаєтьсягіркими слізьми, безутішно побивається, наковтавшись проти ночі гіркого тютюну, і немаєнікого, зовсім-зовсім нікого, хто б почув її плач, хто міг би її втішити! Нікого, крім мене. Я ажпідстрибую від такого прозріння, збиваю пляшку, та глухо завалюється набік і повільно, яквантажений нафтою товарняк, котиться вимитою холодною плиткою, поскрипуючи йпорушуючи навколишню тишу. Вона по той бік насторожується. Усе розуміє й затихає,прислухаючись. Пляшка докочується до стіни й зупиняється. Я теж затихаю. Стою й слухаю,як вона мовчить. Мовчить, знаючи, що я тут, що я все чую, усе знаю, про все здогадуюсь.

Вона розбудила мене перед восьмою, відчинивши двері своїми ключами, і закричала зпорогу:

– Так і знала, що ти спиш!Пробіглася коридором, зазирнула до ванної, кинула прискіпливий погляд на кухню й

завалила прямо до кімнати, де я спав. Спав я без одягу, і ось тут вона нарешті розгледіла все.– Ой, – сказала, сідаючи поруч і торкаючись мого плеча, – що це в тебе зі шкірою? –

запитала вона, розглядаючи мою татуху. – Це пес?– Дракон, – відповів я, – просто недомальований.– Ну, – не погодилась Даша, – який же це дракон? Це пес. Дивись, який у нього хвіст.

Такса, – вона ще раз торкнулась мого дракона. Шкірою мені потік вогонь. Проте не встиг язнайти відповідь, як вона зіскочила з ліжка. – Давай, – наказала, – одягайся, щось тобіпокажу.

Я поспішив одягнутись. Чомусь мені не вистачало впевненості, до того ж після таксивзагалі не було бажання в чомусь її переконувати. Даша відчинила двері на балкон, вийшла,стояла й махала рукою: давай, говорила, де ти там є. Вона стояла в білому готельному халаті.Волосся прихоплене було сіточкою, у ній вона, схоже, й спала, від чого зачіска її нагадуваларетельно й уміло підібраний овочевий набір для супу. Я понуро підійшов.

– Так, – промовила, озирнувшись, – зараз я тобі все покажу. Потім відіспишся.Дивись, – почала, звільняючи мені місце. – Бачиш?

Я подивився вниз. Було багато сонячного світла, що сліпило очі й позбавляло предметичіткості. За мить зір повернувся, речі окреслились, фарби набули повноти. Травеньзавершувався зеленню й теплом, свіже повітря лежало на дахах і стояло в подвір'ях. Вулицеюбігли школярі, снували нечисленні перехожі, на розі стояв двірник, світячись здалекупомаранчевим вогнем жилетки. Так починається свято, подумав я.

– Значить, – почала Даша, – це ось школа, – тицьнула вона пальцем у подвір'янавпроти, – я там не навчалась, я роки три як переїхала. Але, щоб ти знав, там відбуваютьсястрашні речі. Директорка часто спить у своєму кабінеті. Не сама. До неї приїздять. Машина здипломатичними номерами. До ранку крутять італійську естраду й курять, висунувшись увікно. У неї червона нічна сорочка, якщо це тобі цікаво. Поруч – салон краси, – тицьнулавона знову. – Вони там усі нарощують одна одній нігті. Подивись як-небудь, вони виходять навулицю, аби перекурити, сідають на лавку, бачиш, там є лавка під стіною, і дістають однаодній із кишень сигарети, оскільки самі собі дістати не можуть – нігті заважають. Потімсидять, як сови, вчепившись нігтями за край лавки. За рогом підозрілий ресторан – власникщоранку ходить вулицею в рожевому кімоно й говорить із кимось по дамському мобільнику.За ними – спортивний паб, там араби дивляться європейські ліги. За ними в'єтнамці відкрилиригалівку, але самі там не їдять. Поруч із в'єтнамцями, у підворітні, якщо надумаєш,зроблений під сауну бордель. Поруч із борделем – порожній будинок, влітку там живебомжота, теж цікаво. Поруч із бомжами – майстерні художників, дивись не переплутай.Навпроти – тубдиспансер. Так, що далі? – Вона подивилась ліворуч. – Ліворуч. Ліворучвидавництво, підозрюю, там підпільно переховують невраховану документацію, заносятьвечорами паперові пакунки, виносять на світанку трупи, загорнуті в китайські килими. Далістара садиба, мені здається, там доживають віку коханки батьків міста. Я їх іноді бачу на

веранді, ну, не батьків міста, ясна річ, їхніх коханок. Вони там п'ють чай із ромом.Наймолодшій із них років сімдесят.

– Правда? – засумнівався я.– Свята правда, – підтвердила Даша. – У неї теж, до речі, червона нічна сорочка. Вона

прямо в ній і п'є свій чай. Із ромом, – додала. – Далі новий будинок. Його довго не моглизаселити – дорого. Тому там якийсь час жили будівельники: ночували в спальниках, смажилим'ясо на вогні, знаходили щось смачне на складах. Як партизани, чесне слово. Там далі, якщоповернути, є кілька продуктових, вони завжди зачинені. Чим насправді торгують – не знаєніхто, але особисто я бачила кілька разів, як туди заходять молоді жінки й не виходять звідтивже ніколи. Вниз пішли приватні будинки з палісадниками, там майже ніхто не живе. Аленіхто й не помирає. Багато дерев. Зараз усе квітне. На горішніх поверхах уночі горить світло,на нижніх, як правило, якийсь бізнес – ксерокс, нотаріус, виготовлення пам'ятників. Далізаправка, майстерні, а там і ріка. А ось тут, прямо під нами, – подивилася вона вниз, –військкомат. Я знаю пару секретарок звідти – важка робота, скажу тобі, шкідлива. Ти служив?

– Ні, – відповів я знехотя.– Ясно, – зрозуміла вона. – Ну, і нарешті – наш будинок. Значить, дивись, – вона

перехилилась через огорожу, я ледве встиг її схопити за відліг халата, – на першому поверсіживуть вірмени, запах одеколону чуєш? Це від них. Їх там двоє, всім говорять, що брати. Я невірю. Сусідні вікна, антена, бачиш? Анфіса, журналістка, веде погоду. Буде запрошувати вгості – не ходи. У неї там мама – відразу одружить. Хіба що хочеш більше знати про погоду.На другому поверсі стоїть порожня квартира. Чоловік-мисливець влаштував стрілянину.Вендета! – весело закричала Даша. – Я саме в'їжджала, коли він відстрілювався від міліції.Колишній військовий, артилерист. Останні роки ремонтував одяг. Але рушницю тримавзарядженою. Квартиру так ніхто й не купив. Там пахне смертю. А ось навпротиартилерійської квартири живе Гуталін – комуніст і гандон.

– Гандон? – перепитав я.– Гандон, – підтвердила Даша. – Гнида рідкісна, постійно заливає сусідів. Думаю, він це

спеціально робить. Ну, з нашим поверхом зрозуміло.– Нічого не зрозуміло, – не погодився я. – Звідки в тебе дві квартири?– Хоч це й не твоя справа, – відповіла Даша, – але я тобі розповім. Ту, у якій я живу,

мені залишив колишній чоловік. А в цій жила його бабуся. Онука вона не любила, квартирузалишила мені.

– А де він, – запитав я з недовірою, – цей твій чоловік?– По-моєму, в Еміратах, – відповіла Даша. – Або в Саудах. Коротше, вивів кудись

активи. Тут для нього надто холодно.– А бабуся?– А бабуся померла. Вона й так довго трималася. Вона листоношею була. Працювала до

останнього клієнта. Себто доки не звільнили. Да, а нагорі, – сказала вона пошепки, – чуєш,ходить, це Іван Іванович. Він продає завод. Років десять. Але без мази. Вань, – крикнула внебеса, – ей!

Згори визирнув чоловік. Ще до сорока, трохи захудий, з утомою в очах, із сигаретою взубах, у темному костюмі, у несвіжій сорочці. Виглядав так, ніби щойно повернувся зпоминок. Тепло кивнув Даші, уважно подивився на мене.

– Твій? – запитав.– Мій, – підтвердила вона.– Підріс.– Хто? – не зрозуміла Даша.– Ладно, – кивнув він рукою й пішов, причинивши за собою балконні двері.– Якщо вночі голосно кричатимеш, – попередила Даша, – він усе почує. Коротше, –

Даша загорнулася в халат, мов генерал розбитої армії в шинель, – насолоджуйся життям.

Але яке могло бути після цього життя? Яка могла бути насолода? Я втратив спокій.

Невже нічого не буде? – думав я, стоячи коло вікна й спостерігаючи за сонцем, щопідіймалося. Що вона собі вигадала? Простояв на балконі до обіду, провалявся в ліжку довечора, вийшов її зустрічати. Напустив на обличчя рештки стриманості, ховаючи заокулярами розпач і лють, пройшовся вулицею – від військкомату до тубдиспансеру, відсалону краси до будинку колишніх коханок. Туди, потім назад, потім ще раз, потім знову, ітак до безкінечності. Вкотре повернувшись, завважив її в кінці вулиці. Ішла повільно,розглядаючи світла за жовтими вечірніми вікнами. Я небагатослівно рушив назустріч.Привітався, поцікавився справами, поділився враженнями, наплів про справи, про діловізустрічі, мовляв, цілий день бігав (так-так, у капцях), зустрічався з партнерами (в окулярах,аякже), добре, що зустрілись, давай проведу, допоможу нести речі. З речей у неї був якийськомерційний глянець, який вона мені, втім, не віддала.

Підіймаючись сходами, мовчала, була задумлива й неуважна, одного разу навітьспробувала припалити від фільтра. Я подумав, що це добрий знак. Вона готова, подумав, вонавсе зрозуміла, усе побачила й на все згодна. Ще помітив, наскільки інакше вона виглядає впрофіль, стає схожою на лисицю, у її погляді з'являється щось недовірливе, як дивно,подумав я, коли дивишся їй в очі, цього всього немає. Так, ніби вона приховує своє справжнєобличчя, видаючи себе за когось іншого. Це все губи, вони в неї мають дивний малюнок, алещоби це зрозуміти, потрібно дивитися на неї збоку. Так іноді буває, подумав я, так навітькраще.

Але на порозі, щойно я спробував перепинити її, заступити шлях, торкнутися, десь укишенях її робочого костюма загарчав телефон, і вона впевнено відсторонила мене,відіпхнула вбік коротким залізним рухом, як і належиться справжньому адвокату, а діставшимобло, враз напружилася, скинула дзвінок і зникла за дверима, навіть не побажавши менісолодких снів.

Але мені вони все одно снились.

Принцесо, співав я наступного ранку, прокинувшись у пом'ятих джинсах і несвіжійфутболці й печально розглядаючи стелю, навіщо розбиваєш мені серце? Навіщо віддаєш йогоголубам на площі? Вони бавляться ним, сидячи на антенах, і я плачу, принцесо, доки тималюєш яскравими фарбами своє обличчя. Навіщо ти тримаєш мене в цих срібних ланцюгах,навіщо чіпляєш мені чорний нашийник, який душить мене, не даючи сказати всього того, щоя думаю про любов і жорстокість? Де ти зникаєш щоранку, принцесо, у яких норах ховаєшсявід мене, ніби лисиця? Чому не прийдеш і не відпустиш мене, чому тримаєш мене наланцюгу, чому ніколи не називаєш мене на ім'я?

Я співав собі, доки за вікном прокидалася вулиця, співав, доки оживав будинок, співав,навіть не намагаючись підвестись. Виявляється, думав я з розпачем, любов може бутинещасливою. Від неї може бути боляче, від неї може псуватися настрій. Хто б міг подумати,думав, хто міг передбачити. Втім, сонця ставало все більше, голоси лунали дедалі нахабніше,будинок наповнювався ними, на страждання зовсім не лишалося часу. Мені подобався цейбудинок. Він був схожий на електроорган. Я слухав зранку, як робітники брали кабель,тягнули його вологим холодним асфальтом і під'єднували до синіх потоків електричногоструму. Двері під'їзду були відчинені, і протяги стояли в них, як водорості, легкоздіймаючись, щойно хтось вбігав із вулиці. Ще поночі, доки всі спали, прислухавшись,можна було піймати скрапування води на кухнях, тарганяче шарудіння механічнихбудильників, сонне перешіптування голубів на даху, тихе жіноче зітхання уві сні, мовби хтосьлише налаштовував дроти й антени, готуючись до святкового концерту. Ближче до ранкупочинався рух, з'являлися перші звуки – вітер протягувався підвіконнями й кімнатами, начедуховими інструментами, скрипіли долівки, озивалися радіоголоси, починали звучати ножі йпательні, бритви й фени, можна було розрізнити праски й тостери, дзвінко сигналилиринґтони, солодко передавались останні новини, чутно було посуд, чутно було воду,поцілунки й перешіптування, наспівування маршів і наговорювання молитов, веселе збіганнясходами, що остаточно будило коридори й балкони, які звучали тепер, ніби зрушене з місця

піаніно, і ти знаходився в ньому всередині, десь посеред найбільш глибоких звуків, поміжнайбільш тривожних нот, знаходився, слухаючи, як починають звучати дерево й жерсть,метал і цемент, скло й шкіра, якими кріпилися поверхи та перекриття. І коли під обід допід'їзду забігали діти, від їхніх високих голосів починали фонити невидимі мікрофони, ібудинок голосно вистрілював лунами та рикошетами, і музика ця тривала, не замовкаючи –меланхолійно по обіді, запекло під вечірню пору, нестримно опівночі, але все не стихаючи,не обриваючись, лунаючи далі.

Від цієї музики хотілося померти. Цим я й зайнявся.

Вже до вечора алкоголь стояв у моїй крові, як вода у повінь, готова будь-якої митізалити порожні вулиці беззахисного міста. Все, що я випив, все, на що я зважився й до чогоприклався – а були це дивні суміші та несподівані комбінації з шампанського, хересу і рому –всього, на що стало моєї гарячої фантазії, вся ця волога охолоджувала моє серце зсередини,уповільнюючи непоправне, ніби графіт у ядерному реакторі, не даючи, втім, жодних приводівзасумніватися, що воно, це непоправне, терпляче чекає на мене попереду. Я надто любивсебе, аби знатися на алкоголі, я був надто самовпевненим, аби вчасно зупинитися. Я ходиврізними підозрілими місцями, заглядав до всіх тих нір та підвалів, які вона згадувала, був уарабів, зазирав до в'єтнамців, братався з працівниками Макдональдса, пив на брудершафт ізтуберкульозниками, замовляв шампанське в сауні «Здоров'я», втратив пам'ять у підвалінавпроти синагоги, прийшов до тями в дитячому кафе, запиваючи молочні коктейлігірськими бальзамами, питав адреси в продавців піци, помер від коньячних випарів у барі,який тримали грузини, воскрес від запаху мадери в порожньому супермаркеті. Тримався,уперто п'ючи за її здоров'я, наполегливо пропонуючи зустрічним славити її химернийпрофіль, пити за її голос і шкіру, за її перукарку, яка чаклує над нею, створюючи з її міцноговолосся космічні ландшафти. Стояв на ногах, легко погойдуючись, наче юнга. Встрявав удискусії, доводячи всім, що жодна жінка в цих кварталах не має таких зелених очей, жодна зних не вміє так переконливо сипати прокляттями й просити вибачення, у жодної з них немаєтаких високих підборів, таких тонких зап'ясть, такої біографії. Дивно, що мене не побилитуберкульозники. Прикметно, що мене не пограбували в'єтнамці. Приємно, що меневикинули з Макдональдса. Жити мені залишалося кілька годин. Я вирішив провести їх ізкористю. Але не зміг.

Вона знайшла мене на сходах коло під'їзду. Я сидів, притулившись до дверей і не даючинікому вийти з будинку. Спочатку вона розгнівалась. Потім злякалась. Підхопила мене, якзмогла, потягла нагору, до себе. Доки тягла, я прокинувся, намагався присвічувати їймобільником, набирав при цьому випадкові номери, вдало, як мені здавалося, жартував ізприводу її імені, доречно, у чому був переконаний, пропонував вийти за мене заміж, ніжно,за власним визначенням, висів на ній, обіймаючи однією рукою її, другою – перила. Вонапосадила мене на кухні й попросила заткатись. Ходила й вирішувала, що зі мною робити.Спочатку надумала телефонувати моїй мамі. Потім вирішила зробити мені міцного чаю.Потім зовсім уже нервово запропонувала промити мені шлунок, поставити крапельницю,випити снодійне, випити вітаміни, випити морсу, випити марганцівки, випити морсу змарганцівкою, випити марганцівку без морсу, але зі снодійним, випити все разом і запитичаєм – так чи інакше, вона опікувалася мною, і від цього серце моє переганяло кров, і кровмоя втікала в серце ніжно-червоною, а витікала з нього темно-кривавою.

Доки вона ходила довкола, доки порпалась у шафах і шухлядах, вишукувала в ґуґлірецепти й телефонувала знайомим аптекарям та анестезіологам, мені ставало все самотнішей гірше. Кухня в неї була дбайливо заповнена різними травами й спеціями, овочами таморепродуктами. Я легко пізнавав запахи кориці та гвоздики, гострий аромат каррі, щемкіпахощі чорного перцю, різку присутність часнику та цитрин, темний дух рубаного м'яса,світлий сік різаної городини, свіжість криги й невагомість борошна, гіркоту, приреченість іневідворотність стейків, примарність оцту, замріяність сої, безтямність томатного соусу.Запахів ставало все більше, вони стояли наді мною, мов біси, залазячи в легені й стискаючи

горло, вони обступили мене, як військо фортечні мури, вони складалися наді мною в дивніконструкції, набирали несподіваних обрисів, бентежили й пригнічували. Життя моє пахлосвіжомороженою рибою, смерть моя буде відгонити китайськими грибами. Кількість запахівубивала мене, їхня насиченість робила цю смерть болючою. Лише не тут, наказував я самсобі, лише не в неї вдома. Іди додому, не зволікай, нашіптував я сам собі, вали звідси. Лишене тут. Тоді вона відчинила холодильник. І я помер.

Потім вона довго стояла наді мною, соваючи мою голову під холодний струмінь. Явідвертався й намагався підвестись, відводив її руку, проте вона наполегливо вимивала з менебіль і чорноту цього світу, примовляючи щось життєствердне й не даючи мені підвестись.Одяг її давно намок, я розумів, що їй холодно, що їй усе це сто років не потрібно і щоповоджу я себе, мов останній мудак. І від цього розуміння сльози текли моїм обличчям,перемішуючись із холодною водою, що ж я так, думав я у відчаї, що ж я так усе зіпсував? Щож тепер робити? Я просив у неї вибачення й вимагав відпустити мене, пояснював, що зімною все гаразд, і прибріхував, скільки ж я насправді сьогодні випив, просив налити мені щей важко відпльовувався шампанським та кока-колою, стримано говорив щось про її волосся йнебагатослівно пропонував іти зі мною в ліжко. Вона терпляче все це вислуховувала, легкодавала мені запотиличники, коли я заговорював про секс до весілля, ледь чутно здригаласявід холодної води, ледь стримано посміхалася на всі мої пропозиції.

Коли я вичовгував від неї, залишаючи в коридорі щедрі мокрі сліди, мені захотілосясказати щось важливе.

– Знаєш, – сказав, – я б тебе охоче поцілував. Але сама розумієш, я тут тобі все обригав,уявляю, як від мене тепер тхне.

– Іди-іди, – відповіла вона, чи то погоджуючись, чи то заперечуючи.

І зранку я все пам'ятав, нічого не забув, жодного її слова, жодного її дотику. Пам'ятав, якстривожено вона на мене дивилась, як обережно тримала за руку, як дбайливо витирала всімої соплі. Нічого не забув, хоча краще було б нічого не пам'ятати. У пам'яті зграями літалисполохані ластівки, на серце мені тиснули мішки з кригою, хотілося позбутися цьогоболючого тіла. Проте я знав: не можна втрачати часу. Тепер або ніколи. Я підвівся, так-сякодягнувся, з третьої спроби почистив зуби, ошпарив руку, заварюючи чай, розлив молоко,розсипав цукор, перевернув відро зі сміттям. Ось тепер усе й станеться, сказав я собі йрішуче вийшов за двері.

Знову ніхто не відчиняв. Знову довелося стояти й прислуховуватися до голосів і звуків.Що за чорт? – думав я, – вона що, не хоче мене пускати? Рішуче загупав у чорний металдверей, будячи голубів на даху. Зрештою задзвеніли ключі, потрапляючи в замок, двері важковідчинились. Я рвонув уперед і наштовхнувся на хлопчика. Було йому років сім. Була наньому біла майка й футбольні шорти, коліна мав збиті, лікті подряпані, волосся чорне й густе,дивився з-під лоба, довіри не викликав. У руках тримав кулькові ручки й олівці. Критичнооглянув мене з ніг до голови. Тут із кухні вибігла Даша. Знітилась, вдавано недбало поклаларуки малому на плечі.

– О, – сказала, – Ромео, це ти? А це Амін, – кивнула на малого.– Як? – здивовано перепитав я.Малий подивився на мене з ненавистю.– Гарні в тебе ручки, – сказав я йому миролюбиво. – Це що, справжній паркер? У мене

колись такий був.– Ти вмієш писати? – процідив малий і пішов на кухню.– У нього канікули почались, – швидко зашепотіла Даша, – його бабуся зранку

привезла. Хоча що він тут улітку робитиме? Його б на море куди-небудь…Точно, подумав я, на море, за буйки.Я сидів на кухні, Даша бігала й щось готувала, демонструючи гостинність, малий

дивився на все це скептично. На маму він схожий не був. Але маму, схоже, любив. Я йому,очевидно, заважав. Він мені теж. Даша все більше нервувала, щось спалила, щось

пересолила, щось просто викинула в смітник. Я хотів розговоритися з Аміном, але той менівідверто хамив. Мама робила йому зауваження, але він хамив і їй теж, від чого вонанервувала ще більше. Зрештою не витримала, схопила телефон, вибігла до сусідньої кімнати,з кимось довго говорила, доки малий злісно вимальовував паркером у шкільному зошитімонстрів і серійних убивць. Я підвівся й пішов додому. Малий навіть не підійняв голову.

Так минуло два тижні. Я прокидався рано-вранці від її кроків за стіною, чув, як вонабігає квартирою, як будить малого, як готує йому сніданок, як запізнюється, як збирає одяг,марно намагається навести порядок на голові, панічно шукає взуття, відчайдушно пробуєкомусь додзвонитися, безнадійно доливає молоко в холодну каву, приречено вибігає в під'їзд,кидаючи до торби телефони, таблетки та сонцезахисні окуляри. Я знав, що повернеться вонапізно, десь під вечір, можна нікуди не поспішати. Малим займались. Приходили якісь їїподруги, тітки, сусідки, вихователі. Одного разу вона попросила за ним приглянути мене. Алемалий навмисно (так-так, навмисно, я бачив, що він це навмисно) поперевертав каструлі,зателефонував мамі (у нього був дорожчий телефон, аніж у мене!), поскаржився,розплакався. Вона мусила ловити таксі, летіти додому. Я пояснив, вона ніби й повірила,проте разом нас більше не лишала. Я злостився й посилав прокляття на голову малого. Звідкивін тут узявся, думав, чому вона справді не відправить його куди-небудь на море, на озера, наболота, поближче до природи, до диких тварин? Малий мене ігнорував – не розмовляв, невідчиняв мені двері (зневажливо дивлячись на мене крізь вічко, підставивши під дверістілець), демонстративно відмовлявся від їжі, коли я сидів у них на кухні, вмикав на повнуколонки, коли вона говорила зі мною по телефону. Я навіть заповажав його, якийпринциповий, подумав. Насправді він безпечний, переконував я сам себе, нічого страшного.Але всі мої спроби потоваришувати з ним нічого не дали. Він загалом не виглядав на людинудовірливу й беззахисну, мав тяжкий характер і серйозні іграшки. Тягав у кишенях хімічніолівці та канцелярські прилади (я сам бачив, як він намагався степлером прищепитишнурівки моїх кедів до підлоги, вона, звісно, не повірила), мав подарований татомвикористаний газовий балончик (ну, це вона думала, що використаний), подарований дідусемпортсигар (від нього пахло тютюном, я говорив їй, але вона відмахувалась і не зважала),знайдений десь стетоскоп (для чого він йому? – запитував я знервовано), позичені в когосьгільзи з мисливської рушниці, вкрадений у мене швейцарський ніж (не віддавав, упертопереконуючи, що це його, вона знову ж таки ніби й вірила мені, проте ніж так і не забрала).Найгірше, що зі мною вона тепер майже не спілкувалась, хоча й далі забігала час від часу,дверей при цьому не зачиняючи й сторожко увесь час озираючись, на всі мої спробиперепинити її на сходах, заговорити з нею на вулиці, затягнути її до якої-небудь темноїзатишної брами щоразу напружувалась, ставала вдавано легковажною, нав'язливо привітною,нарочито щирою. Він весь час був десь поруч – чекав на неї, стоячи на балконі, видзвонювавїї, щойно я торкався її руки, прокидався, щойно я серед ночі легко стукав до її дверей, ранивсобі пальці й обпікав язик, дер одяг об цвяхи й встрявав у бійку на вулиці, совав до ротапрострочені харчі й тягнув додому вуличних псів – і все це, аби відвернути від мене її увагу,перетягнути її на свій бік, викликати її співчуття чи бодай роздратування, сльози, сміх ілюбов. Вона натомість злилася на нього все частіше, сварилася з ним усе відвертіше, разом ізтим усвідомлюючи: ну, що ж із ним сваритися, він розумний хлопчик, він усе розуміє, усеробить правильно, чужий тут я і злитися треба на мене. Але все одно злилася на нього.Поступово в нас із нею склалися дивні стосунки, які трималися на тому, аби лишити малогоні з чим. Вона намагалася по дорозі з роботи видзвонити мене й повернутися додому разом.Уночі надсилала мені повідомлення, у яких питала про погоду та останні новини в країні.Зранку встигала заскочити до мене на якусь мить просто привітатися й відразу зникала,лишаючи по собі запах гарячого хліба. Малий розумів, що відбувається, тому відразу зайнявоборону, хитро й розумно розставляючи повсюди пастки. Спав із її телефоном, гуляв підсвоїми вікнами, замастив замок моїх дверей пластиліном (добре, що хоч пластиліном, думавя), писав мені записки з чорними мітками та вудистськими закляттями. Мене все це

виснажувало, я втратив сон, втратив спокій, навіть захотілося якоїсь миті повернутисядодому. Мені було шкода малого, якого я відверто діставав, шкода її, що не могла знайти собіпоміж нами місця, а вже як шкода було самого себе – про це краще взагалі не говорити. Такпочалося літо, так померли всі мої мрії.

Вона зайшла у п'ятницю надвечір, забігла з вулиці відразу до мене. Кинула торбу, звідтипосипались візитки, блокноти, контейнер для лінз. Ходила квартирою, старанно оминаючимене поглядом. Говорила про спеку, що впала на місто, про птахів, що не давали спати, пропроблеми з водою, я спробував її перепинити, але вона якось рішуче виставила долоню,мовляв, стій, де стоїш, і сказала:

– Ромео, – сказала, розглядаючи шпалери, ніби шукаючи помилки в малюнках, – в менеподружка завтра заміж виходить. Запросила на весілля. Мені немає з ким піти. Пішли разом.

– На весілля? – насторожився я.– Це поруч, – швидко заговорила Даша, – подарунок я вже купила.– А малий?– Посидить удома, – суворо сказала вона.– Як скажеш, – погодився я.– Лише одягнись нормально, – порадила Даша, підхопила торбу й зникла в коридорі.

На ранок вона стояла перед моїми дверима. З малим, звісно, куди ж без нього. Сказала,що няня захворіла, що до сусідки серед ночі приїжджала швидка, що в знайомих у конторіперевірка, одне слово, немає з ким його залишити. Мала дещо припухле від сліз лице, томуодягла великі сонцезахисні окуляри. Малий дивився на мене переможцем. На руці в ньогобовтався ролекс – палений, але красивий.

Краще, звичайно, було б нікуди не йти. Ясно, що краще було б не йти. Хто мене тудитягнув? Ну, як хто? Вона мене тягнула, вона. Вона йшла попереду в чорній сукні, з чорноюторбинкою, тягнучи малого, кидаючи на мене розпачливі погляди. Я йшов позаду, тягнувподарунок (щось скляне, максимум – порцелянове) і не міг відвести очей від її ходи, від того,як вона ступала теплим битим асфальтом, як рухалася в цій своїй сукні, ніби весілля вжепочалося, ніби почалося свято й слід було святкувати прямо тепер – під акаціями та липами,під синіми небесами червня, у місті, про яке вона так багато мені розповідала, на вулицях, дез нею всі віталися. Я знав її менше місяця, але встиг звикнути до її хапливих рухів, до їїсварливих розмов, до тепла її рук, до холоду її очей. Літо буде довгим, сонце буде пекучим,мої радощі будуть сумнівними, мої муки будуть пекельними. Завершиться все щасливо, докінця не доживе ніхто.

Весілля святкували в лазнях. Я навіть не здивувався, різне буває. У мене знайомі колисьодружувалися в спортзалі, під баскетбольними кошиками, також по-своєму романтично. І осьтут теж було таке таємне, законспіроване місце: ліворуч автосервіс, праворуч – аптека, міжними – святкові столи. Металеву браму з навареними на неї олімпійськими кільцямирозчинили настіж, гості з вулиці потрапляли на велике подвір'я, у центрі декоративнийфонтан розбризкував воду, заливаючи все навколо, ніби зламаний пожежний кран. Вивіски яне помітив. Можливо, вони просто не змогли придумати назву для такого романтичногозакладу. Довкола паркувалися весільні автомобілі: ближче до лазень – іномарки, далі, зааптекою – пара бойових жигулів. Гості під ранковим сонцем поміж аптекою та чорнимипокришками автосервісу виглядали особливо урочисто. Заходили з вулиці на подвір'я,роззиралися навсібіч, віталися зі знайомими. Бігали офіціанти, сварилися родичі, кричалидіти, було багато сонця. Даша проштовхувалась поміж гостей, їй раділи, перепиняли,нахилялися до малого, кидали на мене допитливі погляди. Я прикривався порцеляною.Наречена мені сподобалась – Дашиного віку, невисокого зросту, з коротким, фарбованим уруде волоссям, з утомленими очима, з постійною сигаретою, з легкою посмішкою, нібиговорила: нічого, почекаєте, без мене все одно не почнеться. Під весільною сукнею мала

кросівки. Даша довго з нею про щось шепотілась, підтягла малого (той, не вітаючись,вирвався й звалив до фонтана), підвела мене, назвала родичем. Наречена кинулась менеобіймати, ніжно дихаючи нікотином. А ось наречений підгуляв: хоча й був старший за мене,але стояв у костюмі, схожий на випускника, себто видно було, що костюм шилинашвидкуруч. Риси обличчя мав різкі, волосся мав змащене гелем, дивився важко, з коханоюмайже не розмовляв, навіть на ім'я до неї не звертався, наче боявся помилитись. Ховався засвоїми друзями, котрі щільно його обступили, загороджуючи від небажаних контактів. Багатохто з друзів прийшов у тренувальних костюмах із командним лейблом, більшість малисонцезахисні окуляри. Я, побачивши це, свої демонстративно зняв. Даша, втім, від молодихмене швидко відтягнула, наказала знайти Аміна. Я знайшов, давай, кажу, друже, пішлисвяткувати. Малий промовчав, але пішов. А побачивши маму, почав нити, мовляв, хочудодому, не хочу тут лишатись, хочу води, не хочу ні з ким знайомитись, хочу любові й не хочуні з ким нею ділитися. Я пробував його чимось зайняти, проте Амін демонстративно від меневідвертався й голосив усе впевненіше, добиваючи маму контрольними в голову. Дашадовший час робила вигляд, що все гаразд, однак нарешті не витримала, розвернулася йпірнула в натовп. Малий теж розвернувся й так само кудись пірнув. Найбільше заважала,звісно, порцеляна.

Гості товклися подвір'ям, заходили до бару, виходили з коридорів, на щось очікуючи,про щось перемовляючись. Я пізнав Івана, сусіда згори. Поруч із ним стояв якийсь йогоопасистий, діабетичного вигляду приятель, уже накачаний, від того ще більш хворобливий.Окрім спортсменів, ходили туди-назад старші чоловіки в старанно випраних сорочках іповажні жінки з яскраво фарбованими обличчями. Проштовхались двоє, схожі на таксистів:один у шкірянці, другий із наколками. Дивні гості, подумав я, вони ніби не на весілляприйшли, а потяг зустрічати. Раптом побачив Дашу. Стояла при стіні, тримала в руках вино,схоже, не перше, сміялась, виснучи на якомусь низенькому мужику. Той мав оливковогокольору заплиле обличчя, вузькі очі, пухкі губи, білу, але несвіжу сорочку, дорогі, протенечищені черевики. Все намагався торкнутися Даші, все пробував поплескати її дружньо поспині, все хапав за руку, щось радісно викрикуючи й підсміюючись. Даша знову робилавигляд, що все гаразд. Або все справді було гаразд. У мій бік не дивилась. Теж весело щоськричала вузькоокому, теж плескала його по загривку, хоча помітно було, що час від часуробить ледь помітний крок убік, назад, у тінь, так, наче в чувака погано пахло з рота. І коливін, ніби жартуючи, ніби ненавмисно (насправді впевнено й важко) торкнувся її ноги трішкивище коліна, я не витримав і пішов до них.

– О, Ромео, – вдавано втішилась вона. – Познайомся, це Коля.Коля простягнув долоню, навіть не глянувши в мій бік.– Потримай, – сказав я, передаючи Даші порцеляну. Вона не чекала, ледь не випустила

подарунок із рук, дещо незграбно перехопила його, піддавши знизу коліном. Коля врештізвернув на мене увагу. Тут я і стиснув його долоню. Була вона велика й волога, руку мою вінпотискав мляво й неохоче. – Роман, – сказав я, – приємно познайомитись. Даша про васбагато розповідала.

– Що розповідала? – не зрозумів він.– Різне, – не став я уточнювати.Коля враз якось знітився, закрутився на місці, поплескав мене по плечу волого й

неохоче і зник у ближчому коридорі. А вона подивилася на мене злісно й розчаровано, кинуласвою порцеляну кудись під святковий стіл і різко заговорила. Говорила про те, що ми всі їїдістали – і малий, і я, що ми поводимось, як два недоумки, а вона має нас розводити, маєдавати з нами раду, а вона теж не залізна (тут вона почала плакати, ніби демонструючи, щоось, мовляв, недоумку, бачиш, справді не залізна), що вона бачити нас не хоче, а коли захоче –сама скаже, тож щоби ми не лізли до неї, щоби відчепилися (від'їбалися), щоби дали їйспокій. – Вань, – закричала вона кудись мені за спину, – маєш курити? І рішуче меневідштовхнувши, схопила за руку нашого сусіда, що саме кудись активно пробирався, і повелаза собою. Діабетик посунув слідом. Я психонув і пішов у зворотному напрямку. Добре, що

святкувалося тут усюди.Де твоя впевненість? – говорив я собі, – де твоя радість, де все те, чого ти так шукав у

цьому сонячному світі? І доки на подвір'ї тривали урочистості, доки пил підіймався йторкався ніжної салатової трави, я сидів у барі й дивився серіали. Вийти мені не випадало,довелося б із кимось спілкуватися, щось комусь пояснювати, якось виплутуватись з усьогоцього, довелося б відводити від неї погляд, принципово на неї не дивитись, вдавати, що непомічаю її. І ось тут, у теплих ранніх сутінках, звідкись нізвідки просто на мене вийшовковбой – пасажир у ковбойському капелюсі, легкому піджаку, барвистих шортах і розбитихв'єтнамках. Побачивши мене, зауважив також і всю печаль у моїх очах. А тому наполегливопорадив іти за ним, кажучи: давай, Вася, що ти тут виснеш, все найцікавіше заразвідбувається в районі басейнів із холодною водою, в секторі водяних атракціонів, у квадратічорних гарячих кабін і пекельних випарів, і потягнув мене саме туди, оскільки, говорив, негодиться так нехтувати святковим настроєм. Говорячи, страшенно поспішав, жадібноковтаючи приголосні й стрибаючи поміж реченнями. Капелюх сповзав йому на очі, пітзаливав йому чоло, баки його були мокрими від нетерплячки, але щойно він провів менетаємними кімнатами й вивів до масажного залу, як я відразу зрозумів, що все це булонедаремно. Найцікавіше відбувалося саме тут, і вогняна оголена компанія, побачивши нас,кинулась на ковбоя, славлячи його, і всі терлися об нього з вдячністю, і об мене теж терлися, іколи це були жінки – було мені радісно, а коли чоловіки – ставало мені тривожно й хотілосякому-небудь зарядити. І чим далі – тим більше. А ковбой дістав із кишені пухкий запашнийзгорток, щось коштовне, щось загорнуте в жовту газету, і всіх загалом порвало, йогопідхопили на руки й потягли за двері, кудись до самого пекла. Тоді я ліг на масажний стіл ідивився на холодний басейн, в якому спалахували електричні вогні, відбиваючись від зеленоїповерхні. І довкола снували оголені красуні, солодко усміхаючись, і поважно проходилизамотані в кошлаті рушники чоловіки, кидаючи на мене стурбований погляд: чи свій, чи незальотний? І час спливав, оминаючи мене й роблячи присутність мою тут випадковою, аподальше перебування – позбавленим сенсу. І аж тоді, коли всі пройшли повз мене, вийшлигеть і повернулися назад, звідкись знову з'явився ковбой, і мав при собі тацю з коньяком іцитринами, і змусив мене випити стільки, скільки я зможу, а коли я сказав, що більше неможу, змусив випити ще. Оскільки, – кричав, – коли ми ще з тобою вип'ємо, Вася! Я валюзвідси, к єбєням, Вася, к єбєням! Міжнародними авіалініями України! Без пересадок! Простозавтра! З невидимих терміналів! Потаємними повітряними коридорами! В обхід усіх митнихслужб! Пройшовши хрестовим походом через усі д'ютіфрі! Не декларуючи нічого з прикраста банківських активів! Уже післязавтра, Вася, – п'яно й захоплено кричав він, – я буду сидітив нормальній компанії де-небудь у районі Філадельфії (Філадельфії, Вася!), у компаніїмаклерів та брокерів (ага, брокерів!),! і пити нормальний кошерний коньяк! А не це гівно,Вася! – голосив він і щедро прикладався до пляшки, – не це, зовсім не це! А коли до басейнупосипалася оголена публіка, знову підхопивши його на руки, я вирішив, що з мене досить іщо час нарешті йти.

Вийшов із кімнати, пройшов до бару. За вікнами стояла ніч, на подвір'ї дзвенів посуд,сварились жінки, обривався спів. За моєю спиною скрипнули двері. Я озирнувся. Встигпомітити сукню нареченої. Двері причинились.

Я вийшов через бічний вихід на вулицю. Рушив було додому, коли раптом завваживАміна. Він стояв, притиснувшись до стіни, і гірко ридав. Біля нього тяжів Коля. В рукахтримав ролекс малого. Малий нив і тягнувся за годинником.

– Що тут у вас? – запитав я, підходячи.Коля наполохано озирнувся. Втім, побачивши саме мене, заспокоївся.– Та все нормально, синок, – сказав, ще сильніше звужуючи очі. – Купив у мальчіка

ролекс, а він шото ниє.– Нічого не купив, – занив Амін, намагаючись відібрати годинник.– Так купив чи не купив? – перепитав я.– Купив-купив, – холодно підтвердив Коля. – Давай, синок, іди.

– Слухай ти, – заговорив я. – Підар, – уточнив. – Віддай малому його ролекс.– Не поняв, – не зрозумів мене Коля.– Кажу, ролекс віддай, – повторив я.– Ти шо, синок? – Коля нарешті розплющив очі й подивився на мене, ніби вперше

побачивши.Я не дав йому договорити й заїхав кудись під дих. Коля зігнувся, проте на ногах

утримався й спробував відступити. Я кинувся на нього. Раптом двері за моєю спиноюрозчахнулися, і на вулицю посипалися радісні від злості та збудження голоси. Я не встигнавіть роззирнутися, як мене завалили на асфальт. Пару разів дістав по хребту, пару разів понирках, добре, що встиг прикрити голову руками. Враз усі зупинилися. Я спробувавпідвестись, проте хтось упевнено притис мене черевиком до асфальту. Наді мною нависавКоля, поруч із ним темніли ще троє чи четверо, я їх не знав, а ось він знав їх напевно, та йвони його, схоже, добре знали. Коля вагався, добити мене чи лишити тут, на асфальті. Врештіпопустився.

– Мудак, – сказав примирливо, сплюнув убік і пішов до бару святкувати. Рештапотяглася за ним.

Я підвівся. Нога нила, футболку можна було викидати. Малий перелякано стояв поруч.Ролекс валявся на асфальті. Я підняв його, віддав малому. Привалився спиною до стіни. Дверізнову відчинилися, звідти вибігла Даша. Побачила нас, підійшла. Її трохи занесло, втім, воназгрупувалась і втримала рівновагу. Подивилася на заплаканого малого, побачила моюроздерту футболку. Почала кричати.

– Що ти тут робиш?! – кричала вона малому. – Якого чорта?! Скільки можна?!Малий привалився до стіни поруч зі мною. Так ми й стояли з ним, ніби чекаючи на

спільний розстріл.– Я з ким розмовляю? – кричала Даша. – Ти мене чуєш?– Не кричи на нього, – сказав я.– А ти не лізь! – не погодилась вона й знову закричала. – Я тебе питаю, якого чорта?!– Я сказав, не кричи на нього, – перебив її я.– Та хто ти такий? – Повернулась вона до мене. – Що ти мені вказуєш?– Послухай, – відповів я, – іди бухай, із ким бухала. Можеш із ними навіть трахатись.

На малого не кричи, ясно?– Що? – перепитала вона. – Що ти сказав?Вона витримала паузу й зарядила мені своєю крижаною розчепіреною п'ятірнею.

Підхопила малого, поволочила до бару. Я кинувся слідом. Проте двері були причинені. Япотягнув їх на себе, потім навалився плечем, потім довго валив по них розбитими кулаками.Можна було, звісно, зайти з подвір'я, але якого чорта, як говорила Даша, якого чорта. Япобрів додому, піднявся до себе, викинув брудний одяг, зібрав речі. Окуляри залишив настолі. Спустився вниз. Переночую на вокзалі, подумав.

Усе, що я знав про це місто, я знав від неї. Це вона розповідала мені всі своїнеправдоподібні історії. Говорила завжди голосно й переконливо, називала імена й адреси,згадувала дати, малювала носаком черевика на піску, показуючи напрямок, у якомурухаються ріки, і місця, де вони пересихають. Розповідала мені про системи фортифікацій тапідземних ходів, описувала металевих драконів, що дихають вогнем у трамвайних депо, ізгадувала непробивний панцир бойових тварин, котрі переховуються в піщаних норахдовкола водосховища. Розповідала також про макети повітряних фабрик і машини масовогознищення, виготовлені дітьми в будинках піонерів, згадувала щось про родючі полястадіонів, на яких ростуть дивні рослини, від яких добре спиться й покращується пам'ять,скоромовкою нашіптувала інформацію про таємні лабораторії політехнічного, щонеприступно темніють на обрії, про наукові школи, що вже добру сотню років намагаютьсявиготовити еліксир безсмертя, і найкоротші трамвайні шляхи, які проходять подвір'ями.Згадувала щось про холодну зброю, яка виготовляється на старих заводах, про те, що влітку

дерева затуляють собою небо, вночі не видно ні місяця, ні зірок, тому дехто думає, що в містіживуть відьми, і вони тут справді живуть, стверджувала, і доволі добре себе почувають, томущо це взагалі зручне для проживання місто, ось сюди й сповзаються потопельники таповішеники, припливають ріками, проникають крізь вокзали, покращуючи загальнудемографічну ситуацію. Зате взимку, уточнювала вона, місяць просто висить тобі за вікном,хоч бери його до рук, схожий на сир, хоча насправді зліплений із глини й трави. У місті,говорила, легко зимувати, оскільки фабрики постійно прогрівають ранкове повітря.Розповідала, що навесні в передмістях вода розмиває фундаменти старих санаторіїв, рікистають червоними й пахнуть медикаментами, тому справжній запах весни – це запахнашатирю. А ще говорила, що на вулицях знову почали стріляти, що війна продовжується йніхто не збирається здаватись. Усе буде тривати, доки ми будемо любити, – пояснювала, нібина щось натякаючи. Любові стане на всіх, – додавала. Цього останнього я не зрозумів.

Іван

Уже прокидаючись, Соня встигла побачити сон. Був він короткий і неспокійний.Снилась їй ріка, якою піднімалися кораблі. Старі, іржаві, з жовтими від води бортами йчорними від сажі трубами. Ставали посеред ріки й відчайдушно сигналили. З бортів у водустрибали моряки – втомлені, неголені, від цього злі й рішучі. Добиралися вплав до берега,вибрідали на пісок у важкому одязі, розбитих черевиках, ішли причалом, гнівно озираючисьна кораблі, що далі сурмили так голосно, аж вона остаточно прокинулась. Ну що ж,подумала, сьогодні буде багато гостей.

У домі ще спали. Вона тихо вислизнула з-під простирадла. Ночі були теплими, вониспали зовсім без одягу, їй це подобалось, подобалось прокидатись і знаходити все таким,яким воно має бути – неприхованим і легким. Він спав лицем на схід усю ніч – глибоко й

застигло. Суніт якийсь, подумала Соня, натягла футболку й вийшла з кімнати. У вітальніспали родичі. Учора вона намагалася запам'ятати, хто є ким, у кого яке ім'я, проте безнадійно:усі вони трималися гуртом, спали покотом, як прочани, строго дотримуючись родиннихприписів та ієрархічних настанов. Чоловіки втрьох тіснились на канапі, між ними розпачливозастряг чийсь небіж – пухкий і сором'язливий, затиснутий із боків старшими, мов бобслеїст.Жінки лежали на розстелених підлогою верблюдячих ковдрах. Чоловіки одягу не скидали,спали у святкових штанях і сорочках, один навіть краватку звечора не скинув, аби зранку немучитись. Жінки спали в теплих халатах, поставивши в головах привезені з дому капці.Лягли рано, спали міцно, уві сні не кричали. Соня раптом згадала, що, крім футболки, на нійнічого немає, нечутно причинила двері. У дитячій на розкладачці спав дядя Гриша. Спав так,як сплять герої – розкидавши постіль і застигнувши в якійсь шаленій позі: головою закопавсяпід подушку, ліву руку затис сухими стегнами, правою застряг десь під розкладачкою. Ковдралежала на підлозі, мов забутий десантником парашут, простирадло звисало з ноги, якзірваний із ворожої адміністрації прапор, щелепа плавала в склянці з водою, на стільці. Уночі– вона чула із сусідньої кімнати – дядя Гриша тяжко крутився на розкладачці, мов грішник напекельному вогні, стогнав, плакав, зривався на ноги, час від часу хапаючи склянку з щелепоюй жадібно п'ючи, а потому довго відпльовуючись. На ранок заспокоївся й високо висвистувавсиніми устами якусь темну примарну мелодію для сновид. Соня пройшла до ванної,зачинилась. Скинула футболку. Влізла до ванної, пустила гарячу воду. Доки вони спатимуть,подумала, у мене є час. У мене є час, поправилась, доки вони спатимуть.

Вода торкалася шкіри, роблячи її теплою й чутливою. Хочеться ніжності, подумалаСоня, хочеться сексу, хочеться кави з молоком. Коли виходила, наткнулась на нього. Він,виявляється, відчув, що її немає, прокинувся й рушив на пошуки. Стояв під дверима ванної,чекаючи, коли вона закінчить. Щойно відчинила, заштовхав її назад і взявся стягувати з неїфутболку. До речі, подумала Соня й допомогла йому. А щойно він зручно примостив її наванні, притримуючи однією рукою, намагаючись стягнути із себе майку другою, хтось легкой невпевнено постукав у двері. Притому, що двері не зачиняли. Вони зупинилися, Соняприслухалась, він заскрипів зубами. Знову постукали. Чорт, прошипів він, відпустив її, кинувїй її футболку й відчинив. На порозі стояв небіж. Зі сну ще пухкіший і розгубленіший. Стояву жіночій нічній сорочці й синіх спортивних штанях, переступав невпевнено з ноги на ногу.Соня встигла кинути на коліна футболку, аби приховати від малого бодай щось. А ось вінприкривався лише рукою, але скільки там тих рук, тож небіж дивився на нього пильно йперелякано, усе нервовіше тупцяючи й переступаючи. Якийсь час усі мовчали, першим невитримав він.

– Сусідні двері, – сказав із притиском, висунувся в коридор, клацнув потрібнимвимикачем, повернувся назад, причинивши за собою двері.

Спробував забрати в неї футболку, проте Соня твердо відвела його руку, одяглася йпішла на кухню. Він лишився. Соня подумала, що й відпустив він її загрубо, коли малийпочав ломитись, і футболку кинув зарізко, ніби виганяючи, і що все це насправді такнедоречно, хоча за великим рахунком яка різниця? Жодної. На кухні, підчеплена до люстри,висіла її весільна сукня. Соня взялася за каву. День буде довгий, подумала. І радісний, додала.

Родичі прокинулись якось відразу всі. Можливо, малий прийшов і повідомив радіснуновину, що молодята вже на ногах, а тому слід підійматися й починати з божою поміччюновий день, а може, дядя Гриша взяв зависоку ноту, але вона ледь устигла прослизнути зісвоєю кавою назад до кімнати, як коридорами посипався тупіт і голоси: чоловіки голилися –усі троє одночасно в тісній ванній, притиснувши небожа спинами до пральної машини. Аякби й відпустили, той би нікуди не пішов: чоловіча поведінка потребує згуртованості, тожвін лише дивився, як дорослі хапливо шкребуть шкіру одноразовими станками, пускаючипершу цього ранку кров, суворо морщачись, але не скаржачись. Жінки голосили на кухні,ходили довкола сукні, розпачливо сплескуючи руками, мовляв, і сукня закоротка, і часузамало, і нічого не встигнемо, а те, що встигнемо, все одно нам не вийде. Щось почали

смажити, щось різати, запахло м'ясом і сонцем. З дитячої вибрів дядя Гриша в довгихбоксерських трусах, щедро всіяних білими квітами, тримаючи під пахвою дошку дляпрасування, схожий на серфера, що вибрався на ранковий пляж в очікуванні хвиль і подвигу.Соня сиділа у своїй кімнаті, дивилась у вікно й пила каву, що безнадійно остигала. Коли вінповернувся, вона ще навіть не одяглася.

– Хвилюєшся? – запитав.– А то, – відповіла Соня. – Як уперше.Він незадоволено скривився, хоча все було чесно – він у свої тридцять два одружувався

вперше, вона в її тридцять чотири мала підозру, що востаннє.– Сєнь, – обернулася до нього, – може, ну його? Давай я приготую омлет, нагодуємо

твоїх і відпустимо з богом.– Та ну, ти що, – перелякався Сєня, – вони ж від мене відмовляться. Ти думаєш, це ми з

тобою одружуємось? Це вони одружуються.– Ладно, – сказала вона, помовчавши, – тоді будемо одружуватись.

Швидко зібрались, узяли все необхідне, витягнули з ванни небожа, що несподіванонадумав купатись, висипали в коридор. Сєня був у чорному костюмі, волосся змастив гелем,зуби почистити родичі йому не дали, тому злісно жував жуйки. Вона була у святковій сукні, уруках тримала босоніжки на тонких високих підборах, озута була в білі кросівки. Ти так іпоїдеш? – здивувався Сєня. Не пхатися ж мені в шпильках, – відповіла Соня. Випустившивсіх, вимкнула світло, зачинила двері. Квартира, в якій вони жили, належала їй. За світлоплатила вона. Спустилися вниз, почали запихатися в таксі. Решта сіла в жовтий форд. Соняпоклала шпильки в багажник, сіла за кермо. Форд належав також їй.

Вона не хотіла одружуватись – жили як жили, жили б і Далі. Але за Сєню взялася рідня.Були вони єговістами, щотижня приїжджали до міста на службу у свіжовипраному одязі, здітьми й онуками. Виглядали на погорільців, що встигли врятувати одяг, проте повертатисьусе одно не мали куди. Служба відбувалась у кіноконцертному залі. Кіно не показували.Концертів теж не було. По службі Сєня, як місцевий, вів рідню на обід. Чоловіки дивились нанього з повагою, жінки з любов'ю. Всі бажали йому щастя. Всі говорили про Соню.Вимагали, аби одружився. Сєня жив у її квартирі, Соня підвозила його зранку до метро (хоча,що там підвозити – два квартали вгору), купувала йому сигарети. Але він усе одно почавговорити жорстко. Соню це зачепило. Послухай, казала вона, ми живемо разом. Майже рік.Що тобі ще треба? Що це змінить у наших стосунках? – У наших нічого, чесно відповідавСєня, але в мене є родина, вони хвилюються. – Скажи, хай не хвилюються, передавала Соня.Але Сєня далі наполягав, і вона врешті-решт погодилась. Несподівано для себе. І для Сєні. –Добре, сказала, буде тобі весілля. Лише не зловживай моєю любов'ю: вона має ліміти.Домовилася з татарами, які тримали коло ріки узбецьку кухню. Вичепила однокласника, щопрацював тамадою. Однокласник її не впізнав. Тим краще, подумала Соня. Замовила сукню,попередила друзів – сказала, що весілля буде в італійському стилі. Себто приходити потрібнов костюмах сицилійської мафії. Хай тепер паряться, подумала задоволено.

Дивні люди приходили до них на свято. Найгірше, що після цього залишались. Сонястояла посеред натовпу, так і не перевзувшись, – у білих кросівках під такого ж кольорусукнею, – і намагалася зрозуміти, кого вона знає. Чи принаймні хто знає її. Прийшов весь їїофіс, включно з юридичним відділом: Даша, змучена й заплакана, тягла за собою двох дітей –старшого й молодшого. Під дрес-код із них трьох підпадав хіба що менший: був у строгомушкільному костюмі, дивився на всіх із ненавистю, так що можна було сприйняти його замафіозного сина полку, відлученого від основних фінансових потоків. На руці мав важкиймеханічний годинник, напевне, знятий із закатованого сім'єю боржника. Прийшов Іван, якзавжди спокійний, хоч і постарілий, побажав щастя. Критично оглянув зачіску Сєні, алевтримався, промовчав. Прибіг якийсь дивний чоловік у ковбойському костюмі, здалеку,

щоправда, схожий на Челентано, але, скоріше, темпераментом. Соня його не знала, однакгостей при вході зустрічати почав саме він. Потім посипалися сусіди, шкільні приятелі, діловіпартнери. Більшість уже орієнтувались, що саме любить наречена, що їй дарувати, що непотрібно: усе-таки не вперше заміж виходила, всі вже якось звикли. Ходили похмурі родичіСєні, гуртом, не знаючи за що взятись. Найбільш неадекватно поводився небіж: перевернувзакуски, курив із татарами, передбачувано завалився у фонтан. І це у свої десять років,захоплено думала Соня, це ще доки нічого не почалось. Зі своєї рідні вона запросила лишедядю Гришу, який чомусь вважав себе її хрещеним батьком, уже цим надаючись доіталійського стилю. Хрещений, то й хрещений, думала Соня, головне, аби після весілляповернувся додому, сил немає слухати його нічні крики. Інші її родичі або померли, абозникли з ефіру. З іншого боку, хрещений легко це компенсував: терся коло представницьюридичного відділу, кладучи свої жовті сухі руки на ніжні дівочі коліна, глушив шампанськефужерами, час від часу дістаючи щелепу й протираючи її вологими серветками. Сєня, крімродичів, запросив команду. Цілу футбольну команду. Основний склад, із яким останні трироки захищав честь мережі будівельних гіпермаркетів. Причому захищав доволі успішно,команда трималась у лідерах, і гравці натякали власнику, мовляв, давай, Іван Абрамович,вкладись нормально – виграємо для тебе яку-небудь спартакіаду. Все в наших руках. Себтоногах. Проте Іван Абрамович мав свої плани на майбутнє, тож на початку другого кола, щевзимку, оголосив, що команду розпущено. Зачепився з міськрадою, не розійшовся зкиївськими, продав мережу, викупив у Єгипті готель і перебрався на африканськийконтинент. Сидів над басейном, рахував верблюдів. Для команди це було справжнім ударом –поза футболом вони мало чим цікавились, тож і мало що вміли. Що тепер робити – ніхто незнав. Хтось устиг влаштуватись на роботу, хтось повернувся до навчання, хтось простопереживав. Сєня просто переживав. Але на весілля прийшли всі. Дрес-коду, ясна річ, недотримались (яка мафія, говорили нервово, Сєнь, не виябуйся), втім, до спортивних костюміводягли на всяк випадок сонцезахисні окуляри. Говорили один одному, що на Сицилії саме такі ходять, Саня, їхній правий край, був минулого Різдва на Сицилії, усі наші там саме так іходять – в адідасах, капцях і чорних окулярах. Як справжня мафія. До весілля ставилисьнасторожено, проте Соня їм подобалась. Тьмяно-червоне волосся, теплі губи, крижані пальці,засмагла шкіра. Невисока, спортивна, стрункі ноги, дорогі кросівки. Якби могли, зґвалтувалиб її прямо тут, коло фонтана. А якби вона могла, то не заперечувала б.

Вони прийшли останніми. Уже по обіді. Стояли під гарячим сонцем, курили, думали.Данило пропонував повертатись додому: пішли, говорив, несолідно якось. Але Олег глибоко,до запаморочення, затягувався й витирав бурштиновий піт рукавом шкірянки. Олегу булотридцять шість. Данило був старшим на чотири роки. Але виглядав на всі п'ятдесят. Олегремонтував будинки, наймав бригади чорноробів, водив їх за собою містом, освоювавоб'єкти. При собі завжди носив невеликий панасонік – фотографував башточки й оздобленняаварійних будинків, потім за допомогою зуму розглядав деталі, котрих не міг побачитинеозброєним оком. Одягнений був у гірські черевики, випалені джинси й коричневуавіаторську шкірянку. Мав темне нечесане волосся. Давно не голився. Давно не спав. Данилобув у спортивному. Череп мав голений і побитий. Враження справляв суворе, проте очі мавсірі й мудрі. Інша річ, що в очі йому ніхто не зазирав, усі зазвичай звертали увагу на сині віднаколок кулаки, розписані ним ще під час служби на Кавказі. Працював таксистом, вписавсяз власним мерсом до якоїсь бюджетної контори, возив студентів та іншу п'яну публіку.Мерседес його стояв під вікнами дому, навпроти Макдональдса, зранку Данило прокидався,брав із собою термос і йшов досипати в машину. Ей, питав він тепер в Олега, нас точнозапрошували? Олег думав, нервово спльовував, незадоволено відмахувався. Ясно, щозапрошували, говорив Данилові, ми ж друзі. Просто нагадати забули. Як це, забули? –дивувався Данило. Забули-забули, переконано мотав головою Олег, ясно, що забули. Зараз яїм скажу. Данило скептично гмикав, але лишався стояти з братом.

Прострелили повітря недопалками, побили долонями по кишенях – чи нічого зайвого,

рушили вперед. На вході наїхали на обсоса в ковбойському капелюсі, дали запотиличникаякомусь малому, мокрому й противному, пильно, хоч і коротко, оглянули незнайомого пацана,кучерявого й нарваного, що дивився на всіх із відразою. Протиснулись до молодої, за лікотьвідтягли від неї ветерана з червоними від безсоння очима, дали ще одного запотиличникамокрому малому, що йшов тепер за ними слідом. Привіталися. Данило простягнув долоню,Олег ні.

Соня здивувалась. Проте швидко взяла себе в руки, усміхнулась Данилові, простягладолоню Олегові, а коли той демонстративно не відповів, притягла його до себе й вологопоцілувала в щоку, колючись об його чотириденну щетину. Олег збентежено вибачився, щовони запізнились. І що не в парадному. І без подарунка. Бентежився все більше, але тутДанило перебив його, дістав із кишені в'язанку ключів і простягнув Соні: на, мала, сказав,сьогодні мій мерседес у твоїй власності. А я піду бухну. Соня розсміялася, розганяючизагальну напругу, але ключі несподівано для себе взяла. Давай, сказала, святкуйте. Ключі хайу мене будуть, а то влаштуєте тут американські гірки. Данилові вже хтось наливав, Олег хотівщось додати, але лише махнув рукою й теж потягнувся до столів.

Чому кораблі? – думала вона. – Звідки кораблі? Останні роки вона вела щоденник. Нафірму приходив психоаналітик, веселий шарлатан, що підкочувався під час сеансів досекретарок і бухгалтерів, за що його любили й не виганяли. У вас усе добре, сказав він Соні:робота, кар'єра, здоров'я. Навіть те, що у вас немає чоловіка – добре. У вас узагалі все гаразд.Саме час занепокоїтись, попередив він. І запропонував вести щоденник. Мовляв, це для себесамої, тому можна не стримуватися – пишіть, що хочете: все одно ніхто не прочитає. Соняпогодилась. Вона взагалі легко погоджувалась на все нове й несподіване. Лише, подумала,про що писати? Відразу ж вирішила, що жодних виробничих моментів. Навіщо полегшуватироботу податковій, подумала. І жодної любові, додала подумки. З любов’ю насправді теж усебуло гаразд. Соня сама кидала своїх чоловіків – вони її кинути просто не наважувались. Двічівона була в шлюбі, двічі її чоловіки безслідно зникали з її життя. Соня жартувала з цьогоприводу, говорила, що повідкушувала їм голови. І не лише голови, додавала. У неї булобагато сексу, вона обирала собі цікавих чоловіків, вона, коли хотіла, обирала собі жінок,жінкам вона подобалась, була невтомною й спокійною, такою, якими вони хотіли бачитисвоїх чоловіків. Чоловікам вона, ясна річ, теж подобалась, була з ними ніжною й відвертою,до того ж завжди платила за свою випивку.

Тому вона почала фіксувати власні сни. Уважно й детально. Описувала кімнати йбудівлі, які бачила, обличчя, які виникали, записувала розмови. Малювала дерева, квіти йдивних тварин, імен у яких не було. Вимальовувала й робила коментарі під малюнкамиметеоритів, що падали на старі квартали, під схемами мін, закопаних у піщані дюни, підпрофілями серійних убивць, пійманих і засуджених до страти через повішання. Вбивці на їїмалюнках були схожі на корабельні команди: виснажені, проте незламні, вони були міжсобою чимось подібні, як і належиться чоловікам, що проводять разом в обмеженомупросторі довший час. Одного разу не втрималась і показала все це мамі, тоді ще живій. Мамапочитала й порадила щоденник спалити, щоби спокійно спати надалі. Соня послухалась,щоденник спалила, натомість відразу ж завела новий, швидко наповнюючи його профілямичоловіків.

З Олегом вони познайомились три роки тому. Їй потрібно було робити щось із фасадом,який будь-якого дня міг завалитися, хтось зі знайомих (Іван? Здається, Іван) порекомендувавОлега. Олег з'явився, ще без панасоніка, вийшов на балкон, переліз через перила, пішовуздовж стіни. Вона навіть не встигла злякатись, як він повернувся. Сказав, що треба булопобачити все зблизька. За кілька днів привів галасливу піратську компанію. Якийсьштрафбат. Тиждень вони жили в офісі, спали на столах, їли мівіну з її ікеївського посуду,милися в рукомийнику. Відремонтували фасад, випили ящик кримського коньяку, з усімаперезнайомились, усім сподобались. У такому віці нових друзів зазвичай не заводять, думалаСоня. Втім, бувають і винятки. Винятки зазвичай цікавіші.

Вони багато кого знали, хоча все одно почувалися чужими. Родинні свята – дивнаштука: чим більше в тебе тут знайомих, тим менше тебе хочуть тут бачити. Данило обережнопив, вичепив з-за столу пару сектантів, друзів молодого, справжніх безстрашних місіонерів,що тягалися чужим для них містом, рятуючи душі, ніби рятувальники на пляжі. Завів із нимирозмову. Сектанти взялися за Данила дещо недбало, мов перукарі за нового клієнта. Даниловіце сподобалось. Він любив дискутувати. Розповів сектантам історію свого знайомого, якийтеж зв'язався із сектантами. І навіть переписав на них будинок за рікою, у приватномусекторі. А сам загримів на рік, за хуліганку. А коли повернувся, в його будинку жило троєслуг Божих. На поріг його, ясна річ, не пустили. І тоді, задумливо завершив Данило, він їхзадушив. Усіх трьох. А будинок переписав дітям. Не своїм, ясна річ, звідки в нього діти?Дослухавши, сектанти пригнічено заспішили у справах. Данило не тримав. Брат його сидівпри ньому, заливався потом, проте куртку не скидав, не розслаблявся, на щось очікував, дочогось дослухався. Що ти? – питав його Данило, що не заспокоїшся? Заспокоюсь, веселовідповідав йому Олег, надійде час – заспокоюсь. Аякже, сміявся Данило, заспокоїшся ти.Якісь старші сусідки підходили до них і питали про здоров'я, діти, нетямлячись від хаосу тавседозволеності, попід столами підповзали до них і доливали їм у черевики теплого вина.Данилові це навіть подобалось, а ось Олег рішуче садив малим носаком по ребрах, і тівідчайдушно відповзали в темінь і куряву. Данило майже нічого не їв. Олег не їв узагалінічого. Пару разів підходила наречена з вином, яке все не остигало в її холодних пальцях.Говорила про погоду, заговорювала зуби. За нею стояли жінки й чоловіки, жінки тримали вруках квіти й кригу, до якої прикладалися розпашілими обличчями, чоловіки ховали вкишенях залізо й пачки грошей, не відводили очей від сонця, не заходили в тінь, нібиостерігаючись чогось не побачити, щось пропустити. Кричали діти, пахло водою й пилом,починалося найцікавіше.

Дивно, говорила Соня мамі, я веду здоровий спосіб життя, правильно харчуюсь, давнопідв'язала з наркотиками, до церкви не ходжу, навіть йогою не цікавлюсь. Але сниться менітаке, що я починаю сумніватись, чи вірно я все роблю. Скажімо, невільники. Що я можузнати про невільників? Де я їх бачила? У мене жодного знайомого невільника, ти жрозумієш? А ось мені сняться невільники, сняться їхні тюремні співи, сняться їхні плачі.Сниться, як вони тяжко працюють, як ранять пальці, як виконують накази, як відпочиваютьпо праці, як помирають. Потім лежать у тісних могилах, присипані вапном, і тяжко скриплятьзубами – від люті й безсилля. Всі наші сни, відповідала на це мама, яка все життяпропрацювала в дитячій бібліотеці й найбільше у світі не любила художню літературу, відпрочитаних у дитинстві книжок. Чим кращі книги ти читав, тим гірше спиш. Ти б заміжвийшла чи що, радила вона. Я вже виходила, нагадувала Соня. Двічі. Мені не сподобалось.

Олег її дивував. Одного разу вона спостерігала, як він примусив якихось жирнихзамовників виплатити борг його бригадам. Замовники спочатку зробили замовлення, потімдовго й ретельно контролювали хід робіт, потім уміло переховувались, врешті запропонувалиОлегові вирішити це питання з київськими. Олег домовився про зустріч у грузинськомуресторані. Запросив Соню. Замовники спізнились, прийшли задихані й спітнілі, невибачаючись, поскаржились, що ледь потрапили досередини, там, внизу, сказали, якісьхороводи, купа народу, може, роздають що. Це мої, пояснив Олег, чекають, до чого мидомовимось. Так що виходити буде ще важче. Замовники пом'ялись, відмовились від обіду,попросили воду без газу, підписали папери. Не хотіла б я з ним жити, ще тоді подумала Соня.

Коли з коридорів потягли дими й запахло медом, цукром та корицею, і сонце зайшло завежі та антени горішніх кварталів, а тут, унизу, на схилах пагорбів, повернутих на південь,по-вечірньому остигали рослини, вони таки надумали вибиратись. Устигли побачити, щомолоді пересварилися, що вся футбольна команда повалила на вихід, стояла при дверях інервово в чомусь одне одного переконувала. Це був знак, потрібно було йти. Данило

неквапно підвівся, скинув на підлогу хрещеного молодої, що спав, сидячи на стільці, головоюу виделках, осадив одного з футболістів, що ліз битися до офіціантів, провів важкою долонеюпо спині блідій начальниці юридичного відділу, від чого та запалала, вигораючи зсередини,пішов, не озираючись, відчуваючи за плечима запах паленого цукру й мокрого тютюну. Олегвибирався слідом, дав своїм гірським черевиком хрещеному по ребрах, аби не псував свята,підняв за комір заваленого футболістом офіціанта, різко притягнув до себе Дашу, відчуваючи,як у ній усе палає від гіркоти, ішов, бачачи перед собою лише братову надійну спину,орієнтуючись лише на його побитий череп, лише братові довіряючи, лише його слухаючи.Підійшли до Соні за ключами.

– Вже йдете? – перепитала вона розчаровано.Данило віджартувався, Олег нервово поліз по кишенях за цигарками. Тоді Соня схопила

Данила за руку, вклала туди ключі, але не відпустила й потягла за собою. Я ж не можу вас таквідпустити, говорила, сміючись, самі подумайте. Данило виважено ступав за нею, останнімсторожко брів Олег. Перед дверима, що вели на кухню, зупинився, схопив малого, якого нинідіставали з басейну, але який устиг переодягнутись і йшов за ними слід у слід, розвернувйого, засадив коліном під зад. Іди, сказав похмуро, святкуй. І зачинив за собою двері.

За що їй подобався Сєня: коли платила за нього, він навіть не дякував. Говорив, щочоловік не мусить принижуватись, і якщо в нього випадково немає бабла, це ще не причинавибачатись і дякувати. По-своєму це було принципово. Принципи примушують нас діяти,вони дають нам силу, думала Соня, або слабкість. Або й те, й інше. Коли він переїхав жити донеї разом зі своїми речами (футболки, бутси, щитки, залита потом клавіатура), життя її майжене змінилося. Навіть сни не змінилися, снились так, ніби в житті її нічого не відбувалося,мовби її просто під'єднали до якогось каналу з повчальними й вигадливими сновидіннями,які вона не завжди розуміла, тому не завжди дивилась до кінця. Сєня ставився до неї зістриманою ввічливістю, багато уваги не вимагав, багато не говорив, іноді загалом мовчав, ажвона починала нервувати. Він любив спати з нею, любив дивитися на неї зранку, доки вонаще не прокинулась і не могла ні про що його запитати. Після ночей із нею тіло йоговиглядало так, наче він у темряві продирався крізь шипшину. Укуси, синці й подряпини наплечах та спині робили його схожим на великомученика, якому дісталося за переконання.Сєня зупинявся перед дзеркалом, дивився на кров, що проступала шкірою, і йому ставалоневимовно солодко. А коли після тренувань він стояв у душі, кров проступала з ран ізмішувалась із прохолодною водою, як вітер із дощовими струменями. Друзі підсміювалисьнад ним, він злився й швидко одягався. Проте вдома, перш ніж завалитися спати, все однопідходив до дзеркала й уважно розглядав подряпини, котрі все ніяк не гоїлися.

Незрозуміло було, куди всі поділись, чому так рано пішли. Вечір, щоправда, був пізній,можна сказати, що й не вечір уже, а рання ніч, проте хто б зважав на час такої пори, за такогонастрою? А однак на кухні нікого не було, лише освітлення рівно лягало на блискучі, залитісоусами та кремами газові плити, на металеві поверхні столів та жерстяні нутрощі мийок, наважкі холодильники й гострі ножі, вбиті в криваві дерев'яні дошки для нарубування м’яса тагородини. Усюди стояли напівпорожні баняки з рештками частування, підлогою розсипанобуло яскраво-зелену капусту й ніжні пелюстки салату, у мийці коштовними згусткамитемніла яловичина, на столі залишились пляшки, банки з медом і шоколадом, тарілки зчимось гострим і перченим, в'язким і невагомим.

– Давайте, лісоруби, – засміялася Соня, – заходьте, тут нікого немає. Я цілий деньнічого не їла. І це на власному весіллі, уявляєте? Зараз щось знайду, сідайте.

Олег застрибнув на стіл, підхопив капустину, що лежала поруч, прицілився й запустивнею в мийку. Триочковий, стримано потішився він. Данило притулився плечем дохолодильника, насмішкувато дивився на брата, прислухаючись разом із тим до тиші вкоридорі. Соня почала зазирати до баняків, щось там винюхуючи, виловлюючи звідти щосьсмачне – рештки середземноморських страв, східні прянощі та південних риб, гриміла

посудом, переливала підливу, запалила зрештою чотири вогні на плиті, які розпустились, мовокеанські квіти, пускаючи стелею бузкові тіні. Видобула звідкись сир, знайшла цитрини,витягла початий коньяк. Передавала все це Олегові з рук у руки, і він щоразу завмирав,торкаючись її пальців. Сіла поруч із ним, дістала з-за спини яблуко, кинула Данилові. Тойлегко піймав. Соня щедро надпила, передала пляшку Олегові, брала їжу, рубала її великимножем, ділячись порівну всім, що в неї було. Олег більше пив, слідкуючи за нею. Соня гостронадкусила цитрину, і золотий сік почав стікати їй підборіддям, і жоден м'яз на обличчі її нездригнувся, лише сльози виступили, проте вона легко змахнула їх, беручись за сир і зелень.Рвала зубами чорний хліб, обережно запиваючи його вишневим соком, ламала пальцямишоколад, злизувала з долоні полуничний джем, весь час сміялася, так що зуби її різкозаймалися білим вогнем, і посмішка була широкою й щедрою, як це буває лише в дітей. Та йто не в усіх. Вишні лишали на її вустах кривавий слід, алкоголь робив її дихання теплим, їлавона так легко й радісно, аж Олег відчув, що зовсім сп'янів, що його розібрало й підкинуловгору. Зауважив, що навколо холодно, навіть вогні газової плити не могли прогріти вологогоповітря над мийками та морозильними камерами. Вона ж замерзла, мабуть, подумав, стягнувшкірянку й накинув її Соні на плечі. Соня загорнулась, глибоко вдихаючи його запах,повернулася й почала його цілувати. Цілувала довго, і поцілунки її пахли цитринами тамедом. Олег чекав-чекав, що ж буде далі, а не дочекавшись, стягнув назад свою куртку, кинувна холодну поверхню столу, і Соня зовсім не заперечувала, опустилась на куртку, тягнучийого за собою. Цілувала далі, доки він скидав сорочку. Цитрини падали на підлогу й твердобились об замащену джемами плитку, фініки потрапляли йому під руку, від чого шкіра йогоставала солодкою, алкоголь розливався поверхнею столу, безнадійно заливаючи решткисалату. В мене під сукнею нічого немає, – раптом сказала Соня. Як це – нічого немає? –здивувався він. – А кросівки? Але вона засміялася, й узяла його руку, показуючи, що справдінічого немає, хто б міг подумати. І доки вони сміялись одне з одного, Данило тихо відійшовдо дверей і вимкнув світло. Дістав сигарети, добре, подумав, що в мене лишились і не требатурбувати брата, курив, дивлячись у темне вікно й ледь помітно усміхаючись. Намагався їмне заважати. Намагався на них не дивитись. Шкіра в неї була золотиста, волосся мідне, п'яткив неї були жовті, наче цитрини.

Двері ламали довго й упевнено. Залізо глухо озивалось під важким натиском чоловічихплечей. Але замки були надійними, а метал – непробивним. Тож там, за дверима, у чорнихкоридорах, чулися лише різкі прокльони й вигуки розчарування. Данило курив, добиваючиодну, сигарету за іншою, Олег зістрибнув на підлогу, поспішно одягаючись, намагавсяпотрапити в рукав куртки, стрибав на одній нозі, іншу соваючи в черевик, роззирався довколав пошуках чогось важкого. Розслабся, спокійно сказала йому Соня. Вона сиділа на залізномустолі й, не поспішаючи, шнурувала кросівки. Зі складок її сукні висипався фундук і монети.Волосся на голові нагадувало червону заграву, що роздувається вітром. Але голос бувспокійний, а погляд – ніжний. Спочатку, коли загриміли у двері, Олег зупинився й різкообернувся на стукіт, кинув насторожений погляд на брата, але Данило навіть неповорухнувся, ховаючись у темені, а Соня обхопила його голову руками, потяглась до нього йзашепотіла йому – швидко, тихо, але розбірливо – просто у вухо щось таке, від чого Олегобірвався в неї, і вона обірвалась слідом за ним, далі щось йому нашіптуючи – із вдячністю,втіхою та нічною втомою.

– Соню, – він мав дивний голос, різкість у ньому поснувалася з невпевненістю, ароздратованість – із ваганням, – ти там?

– Во дає, – розсміялася Соня, а потому крикнула: – так, я тут. Що ти хотів?Сєня розгубився.– Відчиняй, – сказав він сухо.– Ну добре, – сказала Соня Данилові, – вилазьте через вікно, я їм відчиню. Чуєте?Данило мовчав, Олег теж не відповів. За дверима прислуховувались.– Дань, – покликала Соня, – ти мене чуєш?

Олег підійшов до Данила.– Що робимо? – спитав тихо.– Що скажеш, – так само тихо відповів той.– Я не можу її кинути, – пояснив Олег, – він же її вб'є.Олег дивився й чекав. Данило на якусь мить завагався.– Дань, – покликала вже дещо нервово Соня. – Ви мене чуєте? Давайте, йдіть!– Ну от іще, – сказав раптом Данило, – буду я через вікна тікати від босоти різної.– Правильно, – підтримав його Олег, – ще чого.Данило поплескав його по плечу, ввімкнув світло й відчинив двері, наче брами

обложеного міста.

Нагадували вони справжню футбольну команду, що з темних тунелів стадіону рушалана світло – до бою й перемоги. Щойно двері перед ними розчахнулися, як усім натовпомподалися вперед, відтискаючи Олега й Данила до залізних столів. Оточили їх тіснимпівколом.

З-поза їхніх спин зловтішно визирав небіж, тішачись, що встиг усіх повідомити, зумівпопередити й привести всіх сюди – на місце злочину. Родичі Сені відразу ж кинулися доСоні, яка непомітно поправила сукню, дістала звідкись Олегові сигарети, припалила і теперхолодно випускала дим в обличчя жінок, які кричали їй щось, не приховуючи стурбованості йвідчаю. А футболісти стояли й гнівно дивилися на братів, не знаючи, з чого почати, лишеСєня переводив погляд з Олега на Данила, а потім знову на Олега, аж зрозумів якоїсь миті,що в нього просто бігають очі. Тоді обернувся знову до Олега.

– Ти, – сказав похмуро, – пішли поговоримо. А ти, – кивнув Данилові, – лишайся тут: зтобою поговоримо пізніше.

– А ти, – сказав йому в тон Данило, – пішов на хуй.Сєня хотів відповісти, але захлинувся від злості й кинувся на Данила. Данило відступив

убік, перехопив Сєню за шию й різко кинув на стіл. Сєня врізався грудьми в залізну блискучуповерхню, хрипко видихнув і сповз на підлогу. Футболісти рушили на братів. Олег устигзавалити одного, Данило – двох. Після цього їх збили з ніг і почали добивати. Данило ховавголову й намагався рівно дихати. Олег викручувався й відбивався, нічого не говорячи й ніпро що не думаючи. Хоча думати йому насправді було про що.

Скажімо, можна було подумати про свою самовпевненість, про переконаність у тому,що все буде так, як він собі вигадав. Вона йому від початку сподобалась. Подобалось, щовона нічого не боїться. Що не боїться бути сама. Що в гаманці поруч із візиткамидемонстративно носить презервативи. Подобалось, що в потенційних партнерів. яким вона напершій зустрічі лишала візитку, від цього зводило серце.

Тоді, у грузинів, коли ті двоє наклали повні штани й усе підписали, він відвіз її додому,довго не випускаючи з машини, знаючи, що вона від нього тепер не піде. Тримав і весь часговорив, хоча й помічав, що вона напружується, що їй це не подобається, але був настількивпевненим у собі, що тримав її за руку й розповідав анекдоти, примушуючи її щоразу більшесміятися й напружуватись. Але коли поліз до неї, навіть не вимикаючи двигуна, ніби міжіншим, вона накрила його уста холодною долонею і сказала: все, Вась, стоп-машина.Гримнула дверима, пішла до під'їзду, гнівно погойдуючись, аж він не міг відвести погляду.Як? – думав, – як можна так ходити й не падати? Відчинила двері під'їзду, пірнула всередину.Він сидів, не маючи сил відірвати погляд від чорної ночі, що обступила його звідусіль. Заякусь мить випірнула на світло. Так само погойдуючись, підійшла до машини. Відчиниладверцята. Ну ти, Рембо, – сказала, – ти йдеш? Він наздогнав її на сходах. Схопивши,спробував обережно покласти на підлогу, проте вона вправно вивернулась – і сама лежала наньому, притискаючи до холодного каменю. Він відчував, як повітрям гуляє протяг, яклунають співи в чужих помешканнях, як тварини й птахи збираються коло будинку, реагуючина світло й тепло, реагуючи на її голосні зойки, які вона навіть не стримувала. Тихо, говорив

він їй, тобі ж тут жити, ага, відповідала вона, не спиняючись, мені, а кому ж, і даліскрикувала від кожного руху. Лише раз завмерла, коли внизу скрипнули двері, здається, хтосьзайшов і швидко збігав угору, він спробував підвестись, проте Соня знову накрила йому вустадолонею, яка вже не була такою холодною й пахла тепер її теплом, а кроки, полунавшиякийсь час, обірвалися поверхом нижче, відчинились двері, хтось привітався, когосьвпустили, все затихло, і далі не було чути взагалі нічого, крім її стогонів. Потім вона побігладо себе, а він до ранку сидів на сходах, не наважуючись піднятись і піти геть.

Спочатку їх тягли коридором, б'ючи зусібіч і рвучи одяг, потім виштовхали до басейнів.Тут Данило вирвався й завалив когось одного у воду. На нього відразу ж накинулись усієюкупою й потягли далі, намагаючись дістати й помститись. Коли весь натовп вивалив до бару,їх зупинив Іван. За ним стояло кілька місцевих. Чи то дізнались від когось, чи просторозуміли, що чимось подібним усе й закінчиться. Шо тут у вас? – запитав Іван. Та от, –закричали всі переможно, – заловили двох ліваків. Двох? – перепитав Іван. – І шо, ви всі надвох? Ну да, – дещо невпевнено відповіли футболісти, – ми ж їх заловили. Ну й хулі? – непогодився Іван. – Заловили – тепер відпустіть. Знайшли ліваків. Да хуй там! – викрикнувхтось із молодих. Іди сюди, – попросив його Іван, і коли той, нічого не чекаючи, підійшов,схопив його за комір і, різко розвернувшись, запустив у причинені двері. Двері розчахнулисьназовні разом із молодим, а ті, що стояли за Іваном, рушили вперед. Проте молоді не відразувідчули всю небезпеку, бо кинулись відбиватись, і нічим добрим для них це не скінчилось,полягли всі, лише Іван, б'ючи навмання по стрижених головах, кричав своїм: молодого, –кричав, – не бити, у нього свято. Молодого ніхто й не бив, він так і сидів на кухні, сидів іплакав, увіткнувшись носом у Сонині холодні коліна.

Міг він також думати про втому, яка огортала його щоразу, коли він зранку спускавсясходами й відчував, що до його кроків прислуховуються тепер мешканці її під'їзду. Соняніколи не відпускала його серед ночі. Не йди, – починала хитрувати, – терпіти не можу спатисама. Підеш – покличу кого-небудь. Він злився й лишався. Іноді засинав під її крики, неперестаючи рухатись, і вона навіть не помічала, що він спав. Він сам хвилю по тому не мігповірити, що заснув, адже вона була поруч, і хоча в темряві не можна було розгледіти їїобличчя, він напевне знав, коли саме вона сміється, коли нервує, коли кінчає, коли починаєвсе знову. Усе можна було пізнати за її диханням, за тим, що вона йому говорила, а говорилавона весь час, попереджуючи його, щось пояснюючи, до чогось закликаючи. Він так звик доїї голосу, що зупинявся й заспокоювався щойно, як вона замовкала. Тоді він лежав поруч ізнею й торкався її шкіри.

Молодих виводили на вулицю, ставили під стіну, хтось спробував вирватися, йоговідразу ж поклали на асфальт. Стояло їх із півкоманди – решта полягла всередині, витягуватиїх на повітря не було сенсу. Місцеві стояли перед ними, дивлячись, аби ніхто не втік, Іванхолодно оглядав шеренгу, Данило, тримаючись рукою за бік, стояв поруч, Олег лишався колонього. До Івана підійшов дядя Гриша, він погано тримався на ногах, але тримався й невідступав від свого, намагався Івана в чомусь переконати, киваючи в бік молодих, можна булолише почути, ну шо ти, да на хуя ти, да цих долбойобів. Дядь Гриш, – відповів йому на цеІван, – ідіть у бар: вам там наллють. І дядя Гриша печально побрів, не підіймаючи на молодихочей. Ну шо, пістони, – почав Іван, – я вам казав? І шо було не послухати? Молоді мовчали.Данило розминав кулаки, Олег спльовував кров із прокушеної губи. Решта стояли за Іваном,думаючи: так, усе справедливо, він же їм казав, шо правда було не послухати? Доб'ємо? –повернувся Іван до своїх. Але не встигли вони відповісти, як небо прорізав сухий спалах,оглушивши й примусивши втягнути голови в плечі, і святковий салют залив собою півнеба,тонко висвічуючи в темряві гілля дерев і дахи будинків, відбиваючись в очах і гаснучи вчорному озоні. Десь поруч радісно загорлали, крик підтримали по кварталу. Із-за дерев тапагорбів усі вітали святкові небесні вогні, що опалювали комах і засліплювали перехожих,

роблячи ніч нестерпно красивою, а життя – невимовно прекрасним. Ладно, – поклав Данилоруку Іванові на плече, – хуй з ними, не зв'язуватись же з цими щенятами. Правда, – додавОлег, торкаючи язиком надламаний зуб, – хуй з ними. Іван подумав, задер голову вгору,розглядаючи жовті й зелені заграви над ними, повернувся до молодих. Ладно, – сказав, – хуйз вами, живіть. Хтось запропонував завернути за ріг – звідти краще було видно. Всі так ізробили.

(Одного разу Данила душив пасажир. Він тоді ще не працював на фірму, мав нормальнуроботу, просто повертався додому в сильний дощ, побачив, що голосує якийсь пацан,зупинився, запитав. Виявилось по дорозі. Пацан сів позаду, Данило не звернув на це уваги.Коли переїжджали через міст і машина пригальмувала, пацан раптом перехилився вперед,затис Данилові шию ліктем, перехопив одну руку другою і що було сили потягнув на себе.Данило від несподіванки вдарив по гальмах. Пацана кинуло вперед, головою в бортове скло.Данило завалив йому по хребту, витягнув під дощ. Пацан дивився на нього скляними очима.Видно було, що страху не відчував. Видно було, що не відчував узагалі нічого. Сидів у воді,дивився вгору на Данила і з ненавистю в голосі шипів: підар, підар, ну ти й підар. Данилараптом повело – можливо, був просто втомлений, можливо, це була злість, можливо, навітьобраза, що ось, мовляв, я його підібрав, а він мене тепер підаром називає, але він несподіванодля самого себе зарядив малому з носака по голові. Потім ще раз, потім ще, вже не маючисили зупинитись. Пацан втиснув голову в плечі. Прикривався руками, якоїсь миті заваливсянабік. Голова його впала у воду, очі були закривавлені, з рота лізла піна. Данило перелякався,думав навіть кинути його, проте щось примусило знову затягнути пацана – брудного ймокрого – до машини, посадити коло себе й відвезти до невідкладної. Сказав, що підібрав надорозі. Поговорив із лікарем. Лікар дивився на нього й усе розумів. Я все розумію, так ісказав Данилові. Що він, бив тебе? – спитав, побачивши синці на шиї. Душив, – зізнавсяДанило. А ти його? Я його ні, – відповів Данило, – але пару разів заїхав. Наркотики, –пояснив лікар. – Здається, ти йому око вибив. Жити буде, але для чого? І що робити? –запитав Данило. Нічого, – відповів лікар. – Нічого не робити. Контролювати себе. Іноді нашіуявлення про кривду, завдану нам, зовсім не співмірні з тими докорами сумління, які будутьгризти нас ціле життя. Але щоби зрозуміти це, потрібно й прожити щонайменше ціле життя.Давай, – попрощався лікар, – я тебе не бачив.)

Думати можна було також про образу та ревність, про потребу помсти, про злість, ізякою він їй щось виговорював, про її зневажливе мовчання, про розчарування, яке вонанавіть не намагалася приховати. Він не міг зрозуміти, звідки взявся цей футболіст, якийнавіть шнурівки зав'язувати не вміє, навіщо він їй. Вона гнівно кричала, що це не йогосправа, що він пхає свого носа куди не треба, що не треба її вчити, що йому взагалі кращезабратися звідси. Він забирався, але потім дзвонив, і вони далі сварилися по телефону, аждоки в нього не закінчувалися гроші, а в неї – терпіння. Він збирався перехопити десь цьогофутболіста й пояснити йому, що він тут зайвий, збирався (збирався ж!), але так чомусь і незібрався: можливо, вона відговорила (заспокойся, переконувала, це ж несерйозно, ти жбачиш), можливо, сам зрозумів, що футболіст тут ні до чого, що вся справа в ній, а з неюговорити неможливо – вона звикла робити все так, як їй хотілося, вона звикла все вирішуватисама, і ніхто не міг на неї вплинути – тата в неї не було, мама її пару років тому померла,психоаналітик, з яким вона щотижня бачилась і до якого Олег її теж ревнував, здається,просто не розумів її, тож хто міг на неї вплинути, хто міг її переконати? Нічого, – говоривОлег сам собі, – вона зрештою серйозна ділова жінка, вона сама все зрозуміє рано чи пізно,вона не буде сама собі псувати життя, все буде як раніше, вона буде терзати моє серце,посилаючи мені вдень любовні листи, посилаючи мені ввечері прокляття, розповідаючи меніна ранок свої сни, які все одно неможливо зрозуміти – такі вони прості й такі прекрасні.

Пройшли вулицею, повернули вгору. Минули інститут, темні будинки, порожнє шкільне

подвір'я. Зупинилися коло кіосків. Данило взяв воду з газом. Обмивав рани, газ шипів так,ніби шкіра починала закипати.

– Ну шо? – запитав Олега.– Да нормально, – відповів той.– Точно?– Да.– Ну ладно. – Данило дістав сигарети, простягнув братові.Покурили, поплескали один одного по плечах, розійшлися.

Можна було думати зрештою про ранок позавчорашнього дня, про низький туман, щотеплим воском зліплював сосни, роблячи ліс невидимим і небезпечним. Темний остов будівлістояв на узліссі, посеред поля, ніби недобудований лінкор, бригада спала в будівельнихвагончиках, Олег лежав разом з усіма, як справжній капітан піратів, що ділить із веселимзлодійським колективом консерви, хліб і алкоголь. Алкоголь тієї ночі вони ділили майже доранку, після чого Олег розігнав усіх спати: вихідних, сказав, у нас немає, замовниксерйозний, гроші теж, тому три години на сон – і за роботу, будемо далі освоювати об'єкт.Але щойно заснув, як його підняв дзвінок. Телефонував Данило. А ти знав, – почав здалеку, –що твоя знайома завтра заміж виходить? Знайома? – не зрозумів спросоння Олег. Знайома,Соня, – уточнив Данило, – у неї завтра весілля. Я тут із вокзалу її родичів підвозив. З нимище хлопчик – товстий, мудакуватий такий. Знав? Ясно, що знав, – запевнив його Олег.

Він підвівся, швидко зібрався, натягнувши на себе робочий одяг. З лісу тягло холодом,тому вирішив накинути куртку. Розбудив бригадира, попередив, що повернеться лишепіслязавтра. Чистив зуби крижаною водою, розуміючи, що перегар усе одно не переб'єш, атому доведеться їхати потягом. Ну, що за біда, подумав, п'ять, годин – і я вдома. Пішов доселян, попросив підкинути до станції. Хтось погодився. У тумані й мороці дістались вокзалу.Нічний він пропустив, наступного лишалось чекати дві години. Олег сів на лавку й заснув.Розбудив його сержант. Довго розпитував про документи, довго звіряв із фото в паспорті,кудись телефонував, чимось цікавився, врешті повідомив, що потяга сьогодні не буде,оскільки ходить він лише по непарних. Домовились, що сержант підкине його до траси. Натрасі стояв години три. Ніхто не хотів брати чувака, застиглого серед туману у важкихчеревиках і підозрілій куртці, неголеного й злого. Ліг у траву, поспав. ЗателефонувавДанилові, попросив приїхати забрати його. Той був не проти, але Олег так і не зміг пояснити,де стоїть. Точніше, лежить. По обіді його таки підібрала фура, водій погодився довезти донайближчого автовокзалу. Навіть грошей не взяв, такий напружений Олег мав вигляд. Навокзалі виявилось, що вечірній автобус, можливо, узагалі не поїде – не було пасажирів. Олегзапропонував водієві заплатити за трьох. Водій відмовився. Олег пішов до таксистів. Тіподивились на його щетину, на сліди крові й цементу, які він так і не відмив від черевиків, ітак само почали відмовлятись. Але один погодився. Сказав лише, що виїхати зможе одесятій: має дочекатись постійного клієнта, що приїде ростовським нічним і привезе йомущось смачне. Він так і сказав – смачне, ніби мова йшла про шоколадний торт. Олегпогодився, сказав, що почекає. Пішов у буфет. Таксисти пішли за ним, стояли за сусіднімстоликом, уважно прислухались до його мовчання. О десятій виїхали. Їхали повільно, час відчасу глохли. Водій нервував. Олег теж. Минули першу сотню кілометрів. Залишалося зовсімнічого. Не доїжджаючи до міста, випхавшись на черговий пагорб, машина задиміла. Водійполіз під капот із таким відчаєм, що Олег заплатив йому, скільки обіцяв. Далі пішов пішки.Нічого, говорив сам собі, пару годин швидким кроком, а там метро. Вранці буду на місці.Спустився в долину, вибрався нагору.

Ішов і відчував, як місто стає щоразу ближче, дедалі відчутнішим стає його дихання,дедалі осяйнішими – вогні. Фури виїздили з ночі, доставляючи на ринки та склади свіжугородину, морожені свинячі туші, зерно, бавовну й заборонені ліки. У нутрощах молоковозівпогойдувалося свіже молоко й злита на складах нафта, ховалися невільники, яких перевозилиз ринку на ринок, тихо наспівували печальних пісень і думали про те, хто їх зрештою

викупить, кому вони дістануться. Залізничними коліями котилися безкінечні валки вагонів,вантажені рибою та лісом, і сонні пасажири визирали у вікна, спостерігаючи, як сонцезаливає вогнем траву передмість. Річищами піднімались баржі з вугіллям і човни зозброєними командами, що намагалися нечутно прослизнути крізь світанковий туман прямодо міських причалів. Сонце пробивало туман, і місто наповнювалося світлом, голосами йзвуками, будячись зі сну й відпускаючи сновидіння. Місто стояло на пагорбах, в межиріччі,омиваючись із двох боків руслами. У долині, що відкривалася внизу, уже стояли першібудинки робітників та школи для їхніх дітей, темніли стіни лікарень, де лікувалисяпрокажені, і сяяли білим вапном стіни в'язниць, у яких тримали грабіжників та божевільних.За ними тяглися корпуси тракторного й танкового заводів, неканонічні церкви, котрізаборонялося будувати в горішньому місті, чорні площини злітних смуг аеродрому й засіянімаком поля, що належали жіночим монастирям. За аеродромом починалися парканихлібозаводів і м'ясокомбінатів, що прокидалися поночі, забезпечуючи їжею мешканців міста,далі стояли шибениці, на яких вішали відьом, за ними видно було будівельний гіпермаркет, ів одному з його ангарів непомітно для вахтерів спали на бетонній підлозі, підмостивши підспини шматки картону, прочани, що брели з Півдня, з Донбасу та Криму, аби прикластися доікон у старих соборах міста. Далі йшли будинки з червоної цегли, обвішані супутниковимиантенами й таємними оберегами, що відганяли з району шахраїв і циганів. Жили в цихбудинках переважно працівники ринків та вокзалів, зранку вибиралися на роботу, за нимивибігали галасливі діти зі збірниками псалмів та підручниками з алгебри в шкільних ранцях,вдома лишалися жінки, займалися господарством, прали одяг, шили, варили настоянки протихвороб і чоловічої зради, діставали з комор і холодильників харч – червоні перці, зеленісонця капусти, жовтий сир, схожий на стиглі місяці. За дахами їхніх будинків підіймалисядими з фабрик та заводів, палали вогні, на яких гріли асфальт і виварювали одяг сухотників, ітрамваї, напхані робітниками, селянами та кур'єрами, котилися під липами й тополями,розганяючи тополиний пух, що цього року все ніяк не осідав, літаючи над площами.

Старі квартали виходили просто на ріку, на пологий берег, зарослий очеретом, у якомуховалися рибалки, виловлюючи коштовну рибу, що необачно заривалася в прибережний мул ісвітилася звідти, мов крадений срібний посуд. Довкола мостів селилися переважно жебраки,займаючи приміщення колишніх типографій та фармацевтичних складів, проститутки, щовинаймали дешеві кімнати в гуртожитках інституту залізничників, ювеліри та переписувачітори, котрі остерігалися жити в приватному секторі, тому поселялись великими родинами всталінських будинках уздовж проспекту. З берега на місто щоранку видивлялися хворі йбездітні жінки, чоловіки без місця проживання та безробітні підлітки. Діти кидали у водузнайдених на вулиці мертвих птахів, і ті спливали течією, вселяючи своєю появою жах умешканців дачних кооперативів, що тяглися вздовж лівого берега, відразу за промзоною тацвинтарями для військовополонених.

Уздовж правого берега стояли фортечні мури – важкі й неприступні для ворогів, вонипідпирали собою горби, стримуючи міську забудову. За мостом відразу ж стояла митниця,міська варта в золотих обладунках і даішники зі смугастими жезлами зупиняли фури йлегковики, що намагалися проникнути крізь браму, переривали крам, ретельно оглядалибагажники й валізи подорожніх у пошуках контрабанди та забороненої літератури. Самихподорожніх перевіряли на предмет чуми та сифілісу, особливо підозрілих відразу завертали йспрямовували до карантину, у сірі бараки червоного хреста, побудовані коло автовокзалу.Зранку охорона мала особливо багато роботи – виловлювала торговців, що пробувалипроникнути до старого міста підземними ходами та вагонами метрополітену, завертала зпричалів цілі ватаги і матросів, що, не заплативши мита й не задекларувавши холодну зброю,вибиралися нагору таємними стежками крізь сади й пустирі за політехнічним. Торгівельнийлюд і подорожні, які законно сплачували податки й потрапляли-таки за браму, піднімалисяламаною бруківкою чи прокладеним новою владою асфальтовим покриттям до горішніхкварталів. Тут було більше сонця, проте менше зелені. На тісних вуличках, наповненихрекламою та автівками, розташовані були банки й крамниці, цілодобові кіоски з тютюном і

цілодобові аптеки з мікстурами. У вітринах зеленими та рожевими кольорами горіли сукні йприкраси, з магазинів служки виносили важкі пляшки з питною водою, поспішаючипринести їх на кухні, де кухарі саме розпалювали вогонь, готуючи для господарів вишуканііталійські та арабські страви. У ресторанах і кав'ярнях з'являлися перші відвідувачі – ті, щоприбули з інших міст чи не мали можливості після нічних пригод забігти додому наперекуску, або ті, що тижнями жили в готелях та нічних клубах і хотіли просто побути поміжлюдей, ідучи на ранковий запах коньяку. У дешевих їдальнях збиралися студенти, заливалипивом конспекти, діставали з-за пазух мисливські ножі й погрожували випустити тельбухивикладачам і деканам, розповідали один одному останні новини та читали вголоснеблагонадійні вірші. У дорогих рестораціях сиділи бізнесмени й укладали угоди, пускаючисобі лезами для гоління кров і ставлячи нею підписи. Жінки на вулицях пахли сном ілюбов'ю, діти, біжучи до школи, повторювали ті дивовижні історії, що наснилися їм цієї ночі.Крики їхні здіймалися в небо й тривожили повітряні потоки, що сколихувалися, завмирали йміняли напрямок свого руху.

А вже там, куди підіймалося ранкове свіже повітря, у сонячному вогні й тополиниххмарах, стояли церкви, мечеті й синагоги, що здатні були в разі небезпеки вмістити всіхмешканців міста, стояли пам'ятники поетам і засновникам університету, лежали парки, якимигуляли привезені з Азії та Південної Америки птахи й тварини, громадились театри, палаци,ратуша, міськрада й центральний універмаг. Зранку двірники мили сходи, що вели допам'ятників і концертних залів, регулювальники відчайдушно завертали велосипедистів, щовилітали на площу й розганяли зграї голубів та червоних крикливих папуг, професори йрадники добиралися до робочих місць, аби дбати про це місто, аби захистити його відфінансових ризиків і цивілізаційних небезпек. Батьки міста виходили на вежі, оглядали згоринаповнені сонячним пилом квартали, ловили ледь відчутний запах ріки, що прилітав ізпівдня, дивились, як крилом літака зблискує річкова поверхня на півночі, слухали птахів, щокружляли над ними, здіймали погляди догори й просили святих про милість і заступництво.Святі стояли в синьому невидимому просторі, за потоками вітру й повітряними ямами,годували з рук птаство, прислухалися до голосів знизу, відповідали батькам міста десь так:

– Ми робимо все, що від нас залежить. А що залежить від нас далеко не все, то йпокладатись потрібно не лише на нас. Більшість життєвих негараздів та душевних сумнівівпоходять від нашого небажання щоденно поділяти наші вчинки на добрі й погані. Ми маємонашу любов, проте не завжди нею користаємось. Ми маємо страх і покладаємось на ньогобільше, аніж потрібно. Життя має лише два шляхи: один веде до раю, інший – до пекла.Щоправда, у багатьох місцях вони перетинаються.

Маріо

Майстерню облаштували в підвалі ЖЕКу. Жодної вивіски, але кому потрібно, той знав:звертаєш від метро, знаходиш потрібний будинок, пірнаєш у цегляну браму й бачиш у стінічорні залізні двері. Далі або стукаєш, або телефонуєш. До майстерні занесли продавленуканапу, на якій спали робітники, коли не траплялося замовлень. Посеред кімнати темніливерстати, уздовж стін тулилися столи, захаращені банками, щітками, сухими ганчірками,пензлями й олівцями, а ще витертим наждаком і тупими складаними ножами з надламанимилезами. Під стелею розгойдувалася потужна лампа, на стінах висіли вижовклі заводськіплакати й кілька почесних грамот, отриманих за успіхи в греко-римській боротьбі. Умайстерні пахло фарбою, лаком і старим деревом, а ще чужими помешканнями, з якихпритягувалися сюди для ремонту й реставрації крісла, стільці, шафи та книжкові полиці.

Зранку в майстерні відчинялися вікна, що виходили на подвір'я, заросле травою та

диким часником. Приміщення наповнювалося повітрям і глухими звуками вулиці. На подвір'їросли також покручені яблуні, під ними робітники спорудили дві лавки, на яких теж можнабуло спати. Ще далі, за деревами, стояли покинуті прибудови, втім, продертися туди заплющем і травою було не так просто. А вже за ними громадилась цегляна стіна, частинадавніших будівель, свого часу зруйнованих і забутих. Стіна обривалася на широку вулицю,що тяглася вгору, повз політехнічний, у бік центру. Улітку квартал зовсім порожнів, і подвір'ястояли тихі, як церкви в понеділок. Роботи ставало менше, працівники слухали радіо намобільних телефонах.

Маріо працював тут від зими. У березні приміщення було вогке, сніг лежав під вікнамидо середини квітня, і вони з напарником закушували ним – темним і твердим – вино зпаперових пакетів. Напарник, Яша, працював у майстерні від самого початку, шефа пам'ятавіз вісімдесятих – разом працювали на велосипедному, разом пішли у вільне плавання, потімшеф сів, Яша його вірно чекав, як морячка на пірсі, років десять тому, на початкудвотисячних, шеф відбив підвал і влаштував у ньому реставраційну майстерню. Самзнаходив замовників, сам щось перекуповував, завозив уночі виловлені речі, приходив зранкуз підозрілими клієнтами, легковажно піднімав ціну на старі комоди, з кимось зідзвонювався,когось уникав, мало з ким товаришував, мало кому подобався, мало цим усім переймався.Усю роботу робив Яша, який мав золоті руки й залізну печінку. Роки, втім, не робили йогомолодшим, і Яша замовив собі помічника. Шеф чужих не брав, хоча й своїм не довіряв. І тодійого близький приятель, Коля, порадив їм свого племінника, Маріо. Сказав, що на роботукраще брати знайомих: вони принаймні не вступатимуть до профспілок. Шеф погодився,часто говорив потім, що зробив добре діло, але говорив так, ніби шкодував за вдіяним.«Марік, – звертався він до нового підмайстра, – потрібно завжди шанувати батьків. Навітьякщо їх у тебе немає». Маріо справді ріс без тата, котрий свого часу виїхав із заготівельноюбригадою на Північ і не повернувся, тож виховувала його мама, як уміла і могла, себто ніяк.У найбільш відповідальні моменти допомагав дядя Коля: він відмазав племінника від війська,він допоміг йому влаштуватися на заочне відділення, він час від часу підкидав роботу. Алеставився до малого з підозрою, тримаючи на відстані. Маріо це розумів, тож у свої тридцятьдовіряв лише провидінню. Хоча довіри воно відверто не заслуговувало.

Робота не була цікавою, проте й особливих зусиль від підмайстра не вимагала: Маріотягав меблі, лакував деталі, зачищав дерево. Коли шеф вибігав у справах, Яша йшов завином, а Маріо валявся на канапі й гортав старі газети, дивуючись прочитаному. Магазин ізвином знаходився навпроти майстерні, вмурований у заводську прохідну. Яшу там знали й нелюбили. До учня свого Яша ставився з педагогічною ніжністю, навіть за вином бігав сам.Випивши, майстер багато розповідав про життя, Маріо слухав неуважно, а почутому не надтовірив, бо коли вірити Яші, виходило так, що у світі не лишилося жінок, з якими він не спав, ічоловіків, з якими він не пив. На роботу Маріо приходив у кедах, перемащених лаком,широких білих джинсах, так само залитих кольоровою хімією, і волонтерськихшвейцарських футболках, яких його мама тримала вдома цілий набір. Мав спокійний, дещозамкнутий характер і добру натуру, роботою не переймався, давно б звільнився, якби не Коля.Колю він боявся, Коля пригнічував його своєю нав'язливою байдужістю. З усім іншим уМаріо проблем не було: друзів не мав, з мамою жив разом, але і розмовляв рідко, оскількинічого нового мама йому не розповідала, а зі старого й давно відомого йому мало щоподобалось. Любив спати вдень, під час сієсти йому зазвичай снилося щось екзотичне тазагрозливе – змії з головами жінок, лисиці, що співали оперними голосами, будинки у вогні йріки, над якими літали дракони. Прокинувшись по обіді, він вилізав через вікно на подвір'я йсидів на лаві. Його обступали пси, втім, без особливого завзяття – що можна взяти з такогодивного пасажира, який пахне лаком і деревом, що в нього може бути в кишенях, окрімцвяхів, мотузок, схожих на кулеметні набої металевих прямовисів і гострих циркулів? ІнодіМаріо лишався працювати вночі. Вмикав настільні лампи, і до кімнати відразу ж тяглисякомахи та жуки, обпікаючись і падаючи на підлогу. Маріо блукав кімнатою, і жуки веселохрускотіли під його ногами, мов горіхи.

Тієї ночі він теж не спав, тримаючи в собі цей стан довгого безсоння, втому, щоприходила на ранок, відчуття неприв'язаності до руху планет у небесах. До тридцяти роківвін навчився радіти часові, який минає, і не шкодувати, що він минає так швидко. Звичкийого давно виробились, неспокій розсмоктався, залежності набули чіткості. Улітку особливогостро хотілося не засинати, зберігаючи в собі примарність і минучість усієї темряви світу.Десь о шостій ранку Маріо остаточно втратив орієнтацію в часі: сонце вже стояло наддеревами, але й місяць так само висів угорі, відчуття було таке, що місто давно прокинулосяй усі займаються важливими справами, від чого Маріо охопив незрозумілий неспокій, якесьпередчуття, ніби планети вишикувались над ним, натякаючи на початок чогось важливого вйого житті, чогось, що має початися саме цими дивними днями, наприкінці червня, колисонця й місяці множаться й ховаються в повітрі, мов лисиці в теплій траві. Він зачинив вікна,вийшов на вулицю, дістав телефон, аби подивитись, котра година. Саме тоді йомузателефонував Коля.

Коля торгував овочами, мав два кіоски на Кінному, два в центрі. В одному з нихпрацювала мама Маріо. На початку літа спробував відкрити ще один, п'ятий, і прогорів. Віднервів сіла підшлункова. До лікарів Коля вирішив не звертатись, традиційно лікуючисьалкоголем. Учора зранку попхався на весілля до доньки однієї своєї однокласниці, що паруроків тому померла, лишивши по собі добру пам'ять і дорослу спадкоємицю. Вітав молодих,говорив про сімейні обов'язки, чіплявся до жінок, сварився з чоловіками. Поночі йогоскрутило. Опинився в лікарні. Гнівався. Сварився з лікаркою. Щойно та пішла, набравплемінника.

– Марічек, – обережно й сухо добирав слова він, аби не видатися надто безпомічним, –говорити не можу, тут сплять. Зроби так: сходи до мене, ключі в тебе є, візьми зубну щітку,візьми бритву, візьми фен, візьми домашнє взуття, візьми рушники, білизну, журнали, грілку,карти (я зараз про гральні говорю, ти розумієш), миску, ложку, набір ножів, кілька свіжихсорочок, краватки, носові хустинки, чайник, термос, тостер…

– Ви що, переїжджаєте? – перебив його Маріо.– Я в палаті, – жорстко відповів Коля.Маріо злякався. А Коля продовжив:– Мене прямо з весілля забрали. Уночі. Навіть переодягнутись не маю в що. Давай,

Марічек, давай, – тиснув на племінника холодно, – рухайся, рухайся.Нервовість його передалася Маріо. Коля вмів напружити, любив тримати все під

контролем, плів систему родинних стосунків, наче липку павутину, і страшенно ображався,якщо комусь траплялося вирватись із його ніжних чіпких обіймів. Багато говорив про рідних,говорив загалом добре, але ставився до них при цьому, як до боржників.

Мешкав Коля у двоповерховому будинку неподалік, йому належав цілий першийповерх. Будинок стояв у глибині двору, з вулиці його навіть не було видно. Стіни пропускаливологу, балкони провисали, стеля могла давно обвалитись, проте трималась на якихосьневидимих кріпленнях та опорах. Кімнатами Коля вміло розставляв відра та баняки, мовбихитромудрі пастки, до яких намагався піймати коштовні дощові краплі. За радянської влади вбудинку жили чотири родини. Колина родина займала дві кімнати на першому поверсі, поручіз ними жили Павлови: Павлов-тато, інженер, Павлова-мама, теж інженер, і їхня донька –істеричка й інтриганка. Нагорі, прямо над ними, жив Шалва Шотович – грузинського роду,начальник цеху на Шевченка, самотній джиґіт із купою зв'язків. В іншому кутку на тому жповерсі жили старі більшовики, Коля їх розрізняти так і не навчився. Можливо, вони простодобре конспірувалися. На початку дев'яностих Павлови виявились євреями й виїхали.Квартиру за копійки продали Колі. Більшовиків ставало все менше. Врешті лишилась якасьстаренька. Почувалась не найкращим чином. Іноді, побачивши себе в дзеркалі, лякалась.Коля її підгодовував. Шалва теж виїхав. Але квартиру не продав. Час від часу, раз на двароки, прилітав звідкись із Гамбурга, де працював у порту. Провітрював кімнати, сидіввечорами з Колею, розповідав про новий побут, не скаржився, хоча Коля все одно йоговтішав. Квартиру Шалва продавати відмовлявся, незрозуміло чому, мовби тримав у запасі

варіант відступу, ілюзію того, що все можна повернути, що все знову може бути добре. Натой час Коля лишився сам: батьки померли, сестри – Зіна й Марина – вийшли заміж,народили, розлучились, але повертатись до родинного гнізда не поспішали. Маринавиховувала Маріо й працювала на брата. Зіна жила коло моря, приїжджала рідко. Маріо бачиву цьому сімейне прокляття: мама його вийшла заміж, але невдало. І тьотя Зіна вийшла заміж,але теж невдало. Коля ховав у холодильнику великі суми грошей, тримав у коридорахпривезені гуртовиками овочі, спав на двомісному дивані, розкинувшись і забувшись. Зжінками йому не щастило, їм із ним – так само. Мав оливкового кольору шкіру, вузькі очі,недовірливий важкий погляд, невиразну усмішку, жовті зуби старого вуличного пса, слабкілегені й заплиле жиром серце. Сніданки Коля готував собі сам. Усе так чи інакше малозакінчитись підшлунковою.

Він знайшов ключі, відчинив двері, пройшов коридором, потрапив до обжитих Колеюкімнат. У помешканні горою лежала зелень і стояв пил, дещо зарізко відгонило ліками, дещоприглушено – горілою їжею. У першій кімнаті над столом звисала нова модна люстра зкількома світильниками. Світив, утім, лише один. У кутку стояли дві пральні машини. Обидвіне працювали. У наступній кімнаті стояли шафи з новим фірмовим одягом і старимидитячими книгами. На підлозі лежали килими, густо посипані чіпсами. Далі Маріо наткнувсяна непід'єднаний дріт кабельного й невимкнений подовжувач із тостером на кінці. Колялюбив хай-тек, але мав проблеми з проводкою. Кімнати огортав присмерк від зачиненихжалюзі, і повітря тримало в собі стільки запахів та встояного тепла, що Маріо не витримав івідчинив вікно. Дістав пакет, почав збирати речі. Покопавшись, знайшов термос, рушники,білизну. Згадав про зубну щітку. Ванна знаходилася в іншому кінці будинку. Він минувкімнату з диваном та двома телевізорами (один показував, на іншому був звук), минувзагашник, де Коля тримав швабри й мисливську рушницю, рушив прохідною кімнатою, щовиводила безпосередньо на простору занедбану кухню, у кутку якої, відгородженакитайською кольоровою ширмою, стояла велика модна ванна, встановлена на чотирицеглини. Колину кухню він любив, тут завжди можна було знайти щось цікаве – як не вхолодильнику, що час від часу вимикався сам по собі, то в старому бабусиному столі, де Колятримав солодощі та снодійне. А ще тут стояли валізи з журналами, паперові коробки зКолиними шкарпетками та пакети із супермаркетів. Вікно було завішане важким оксамитом,схожим на прапор, це робило довколишній безлад таємничим, тож Маріо й зайшов сюди впередчутті таємниць і загадок. А зайшовши, тут-таки їх і побачив: у ванні, повернувшись доМаріо спиною, стояла юна незнайомка й марно намагалася розібратися з гарячою водою.Ширму було ледь відсунуто, незнайомка, схоже, на гостей не очікувала. Маріо завмер, зробивпівкроку назад, відступаючи за двері, і знову визирнув. Світло пробивалося крізь діри воксамиті, вихоплюючи із сутінків кольори й відтінки. На холодильнику співало радіо,крутили щось надривне, два хрипкі жіночі голоси оповідали про тяжку долю дівчини зневеликого портового містечка, яка рано зазнала журби й розчарувань. Незнайомка у ваннінавіть не почула, що хтось увійшов, стояла навшпиньках, тягнучись до нікельованоїіталійської насадки, що її Коля перемотав угорі синьою ізоляційною стрічкою, іпогойдувалася, слухаючи сумних жінок, мовби в пісні йшлося саме про її життя. В містечку,де я жила, – заводила перша жінка, – не було жодних розваг, лише щоденне бухалово йвечірній трах у парку культури, білі дими заводів, чорні очі робітників і злодійські малини занічним лиманом. Так-так, – підспівувала їй інша жінка, – жодних атракціонів, лише сухепівденне вино й любов під випаленим накипом зелені. І чорні очі молотобойців, і свіжамалина недільних базарів. Маріо визирав, намагаючись краще розгледіти незнайомку. Булавона невисокою й тонкою, мала довге темне волосся, важке від води, спиналася на пальцях,напруживши м’язи, але все одно нічого не могла дістати, тож і похитувалась так гірко,роблячи й без того не надто веселу пісню зовсім безнадійною. Всі в містечку вважали менекурвою, – плакала перша жінка в радіо, – всі зневажали мене за фарбовані кучері, за золотийланцюжок на беззахисній шиї. І кожен фраєр намагався зазирнути мені під сукню,торкнутись мого стегна в темряві кінозалу. Справді-справді, – підтягувала друга, – чорні

нитки в її волоссі тонко світилися в темряві кінозалу, й засмучені чоловіки проводжали їїпізньої пори, оливковими вечорами, мрійно задивляючись, як теплою бронзою відсвічує їїшкіра. Але вони любили її, – додавала друга жінка, ніби щось важливе, – за її легковажністьта безтурботність. Маріо слухав і дивився. Литки вона мала стрункі й невагомі, стегна – м'які,шкіру – темну, так, наче багато працювала на виноградниках, багато ходила під сонцем, неховаючись від вітру й дощу. А перша жінка продовжувала: якось, – говорила, – я зустрілайого на святковій площі нашого містечка. Був він справжнім гангстером, чистив лохів потрамваях, ніколи не розлучався зі своєю фінкою, перестрілки, схованки, всі діла, і саме йомуя віддала своє серце, така ось любов. Але він кинув і мене, одного дня рушивши по етапу,лишаючи мене сам на сам із жорстокою реальністю. Любов-любов, – підхоплювала друга, –робила святковими її дні, коли зранку вона вибігала на площу, й чоловіки билися на ножах заправо купити їй букет польових квітів. Але лише один із них відкрив її серце – радісне, яквелосипедний замок, і забрав звідти таємну пружину, позбавивши її голосу, забравши їїрадість.

І де він тепер, якими трамваями добирається нині додому, і чому не прийде й не забереїї? Вона перекинула волосся собі на груди, і Маріо розгледів кілька ледь помітних родимок наїї спині, розгледів її ніжні хребці, що гостро виступали з-під шкіри, як озерне каміння,підіймаючись угору, тримаючи її нечутну вагу, розгледів її зовсім дитячі лопатки, не мігвідвести від них очей, заворожено спостерігаючи, як вони рухаються, як вони завмирають,розгледів її ключиці, її шию. І відтоді, – нагадала про себе перша, сумніша жінка, – яприходжу щовечора до цього бару, що кришується мусарнею, й продаю свою любоввантажникам і листоношам – всім, хто погоджується заплатити за неї бодай щось. Адженічого в цьому житті не дається просто так, і за все потрібно платити. І оплачуючи солодкулюбов, ми зазвичай отримуємо лише сліди на воді, лише блакитну фарбу, розмазану пообличчю. І оплакуючи любов, – тут-таки підтримала її інша, – ми платимо вдячністю всімлистоношам, які не приносять нам поганих новин. За все потрібно платити, щовечора йщоночі, й наші сльози – лише синя фарба повітря, блакитні сліди на воді, золото нашоїрадості, срібло нашого мовчання. Пісня враз обірвалась, холодильник колихнувся й завмер,незнайомка різко повернулась і подивилася йому в очі.

Спочатку його кинуло в жар, потім крига скувала його рухи, потім він зрозумів, щовзагалі не відчуває свого тіла. А незнайомка вже усміхалась йому, як давньому знайомому і,знайшовши теплий білий рушник, недбало прикрилась ним, нічого насправді не ховаючи,ступила на розмоклий скрипучий паркет, підійшла до Маріо й легко подала руку.

– Привіт, – сказала, відкидаючи за спину волосся. – Ти Марік?– Марік, – згадав він власне ім'я.– А я Настя, – пояснила вона, – донька тьоті Зіни.

У лікарняному коридорі Маріо мусив зачекати: у палаті лікарка саме пояснювала Колі,що ліки потрібно пити. Коля незадоволено опирався, навіть пробував відкупитись,пропонував лікарці гроші, аби та його відпустила. Лікарка ображалась, пояснювала Колі, щойого тут ніхто не тримає, що лікування – справа добровільна, якщо ти, звісно, не шизофренік.Тоді ображався Коля, кричав, що за ті півдня, поки вони торгуються, він устиг би продатипів-фури бананів. Лікарка починала плакати, Коля просив пробачення й намагався запхати їйкупюри до кишені халату, лікарка вимагала, аби він ліг і не бігав за нею з крапельницею вруках. Врешті вона пішла, кинувши в коридорі на Маріо заплаканий погляд. Маріо зайшов допалати. Коля лежав коло вікна в білих м'ятих брюках і несвіжій сорочці. Під ліжком валялисьдорогі брудні черевики. Вигляд він мав утомлений, обличчя його, і без того підпухле, післявчорашнього святкування взагалі набрякло й набуло лимонних відтінків. Мав Коля тугечерево й короткуваті ноги, загалом племіннику він нагадував негативного персонажаякого-небудь індійського фільму. В індійському кіно такі герої зазвичай зловживають владою.І терпінням глядачів. Коля й тепер, із голкою у вені, викликав не так співчуття, як острах: що,як виживе й почне мститись? У палаті з ним лежали ще троє: один інтелігентний, в окулярах,

лежав якраз навпроти Колі, читав газети, гриз печиво; коло нього роботяга, явно із заводу –руки в мазуті, під очима мішки, на столику при ліжку кип'ятильник, ніби він саме ним ілікувався; а поруч із роботягою пацан у помаранчевих шортах, довгих білих шкарпетках,схожих на гольфи, у смугастій футболці, з навушниками на голові – лежав, слухав музику, ніз ким не заговорював, на провокативні питання не відповідав. Можна було подумати, що вінпросто зайшов полежати, відпочити, послухати улюблену музику. Маріо відразу помітив, щоКоля себе вміло поставив: усі троє кидали на нього час від часу насторожені погляди,чекаючи, що ж він вигадає наступної миті, на кого наїде, звідки чекати небезпеки. Маріо заце й побоювався дядька: ніколи не можна було зрозуміти, який у того настрій, коли вінжартує, коли збирається в'їхати тобі в коліно. Коля пильно вивчав співрозмовника крізь вузькіщілинки очей, говорив так, наче робив замовлення в ресторані – і слухати не хотілось, іперервати було не можна. Розмовляв тихо, ти завжди мусив прислуховуватись до його слів,бути уважним, аби чогось не пропустити. Побачивши Маріо, підвівся, виштрикнув голку звени, приліпив її пластиром до крапельниці.

– Приніс? – запитав спокійно, ніби це не він щойно тут брав на понт лікарку.– Приніс, – відповів Маріо.– Що там? – знову запитав Коля, маючи на увазі, очевидно, якісь домашні новини.– Зіни донька приїхала, – відповів Маріо, не знаючи, як про це говорити: з радістю чи

навпаки – з докором і відразою.Коля взяв один із пакетів, вивалив із нього все на ліжко. Повільно, не поспішаючи,

стягнув із себе сорочку, потім брюки. Кинув усе це до порожнього пакета, передав назадМаріо. Почав одягатися в чисте. Маріо відзначив, що Коля був засмаглий до пояса, проте мавбліді синюшні ноги, мовби хтось узяв різні частини й склав докупи такого ось Колю, і теперлишилося хіба що закачати в нього трішки крові, і можна буде відпускати на вулицю. Колянарешті заговорив.

– Настя, – сказав, – точно: вона ж мала вчора приїхати. Як я забув. – Він замовк,дивився у вікно, заклавши руки до кишень. Потім обернувся. – Ось що, Марік. Приглянь занею, доки мене не буде. Добре?

– Добре, – відповів Марік. – Що за нею приглядати? Не маленька.Маріо помітив, що Коля стискає в кишенях кулаки.– Не маленька, – відповів племіннику, стримавшись, – а все одно приглянь. Добре?– Добре, – заспокоїв його Маріо.– Я тобі довіряю, – сказав Коля, і Маріо відчув, скільки злості було в цих словах. – Купи

їй щось на вечерю.Він дістав із-під подушки пачку грошей, перехоплену гумкою для волосся, відрахував

кілька купюр, передав Маріо. Встромив голку у вену, ліг і незадоволено сказав:– Ми всі – одна родина. У родині головне що? Довіра. Запам'ятав?Було незрозуміло, іронізує він чи говорить серйозно, але Маріо про всяк випадок

кивнув. Коли виходив, помітив, що пацан із навушниками дивиться на нього зі співчуттям.На вулиці зупинився й довго все обмірковував. Зайшов до цілодобового через дорогу,

купив мороженої риби. Вийшов на вулицю. Потім повернувся й купив пакет вина. Зновувийшов. Знову повернувся – узяв ще пакет. Подумав, згадав жовте Колине обличчя, віддавпакет назад. Приготую їй рибу, подумав, і піду. Коли прийшов до Колі, сестра бігалаквартирою й пробувала прибратись. Була в легкій короткій сукні. Маріо помітив, яка вонасхожа на свою маму: чорне волосся, яскравий одяг. Братові зраділа, довго й веселообіймалась. Від неї пахло дитячим шампунем. Рибу кинула в мийку на кухні, сказала Маріозачекати: вона, мовляв, зараз щось приготує, головне – розібратись, що тут у дяді Коліїстівне, а чого краще не чіпати. Довго копалася в холодильнику, вивуджуючи звідти застиглі,мов холодний цемент, пакети з молоком, шматки м'яса, що кольором нагадували нечищенічеревики, підозрілі банки з домашніми соліннями, схожі на відьомські приправи. Викидалавсе це до відра зі сміттям, зазирала до шухляд столу, ставала на стілець і вибирала щось ізгорішніх полиць, просила Маріо підійти і взяти в неї з рук цукор, мед і морську сіль. Маріо

підходив, сторожко задивлявся на неї знизу, світло йому повнилося морською сіллю, і сльозивиступали на очах від того, що він бачив. Настя навантажувала його соусами й консервами,нишпорила кухнею, зрештою скинула все це на стіл і спробувала дати раду зі знайденимизапасами. Тут Маріо вийшов із забуття й почав відбирати в неї кухонні ножі. Сказав, давай,мала, йди читати комікси, я сам усе приготую. І піду. Мені, сказав, сьогодні ще на роботу.

– Ти хоч готувати вмієш? – спитала Настя.– Погано, – відповів Маріо, згадуючи, як нещодавно варив у майстерні для напарника

клей і ледь не спалив будинок.– Я тебе навчу, – запропонувала Настя, знову беручи все до своїх рук. – Тут усе просто.

Головне – спеції.Вона діставала рибу й овочі, траву, темно-червоні порошки й товчені корені, усе це

змішувала й перетирала, ретельно нарізала й дрібно провіювала, скидаючи до великогобаняка, що незабаром почав закипати й набувати небачених кольорів. Маріо стояв у неї заспиною й думав про Колю. Згадував, що той говорив про довіру, намагався здогадатись, щосаме він мав на увазі. Не зовсім розумів, як поводити себе із сестрою, сумнівався, чи не пітийому вже тепер. Але знову згадував про Колю й залишався на місці. Щоби відволіктись,запитав Настю, де та навчилась готувати. І почув цілу історію. Виростала Настя вприморському місті, між заводом і портом. Жили вони з мамою в заводському гуртожитку.Тата в них не було, тож коли мама бігла на роботу, Настею опікувалися сусідки. А сусідкинаші, розповідала вона, були справжні відьми. Вони й навчили Настю куховарити, навчилизастосовувати різні підозрілі приправи, від чого їжа ставала поживною, хоча й не завждистравною. З дитинства вона запам'ятала безліч смаків і запахів, мертвих птахів на кухні йхолодний підвал, обжитий слимаками й наповнений осінньою городиною. Одного разусусідки випадково її в цьому підвалі зачинили. Вона сиділа там до вечора, доки не прийшламама. З тих пір, сказала Настя, я зовсім не боюсь темряви.

Я теж не боюсь темряви, відповів Маріо й тут-таки згадав, як йому трапилось ночуватив цій квартирі. Коля поклав його в коридорі на розкладачці, сам довго засинав на канапі,важко повертався уві сні, розмовляв і прокидався, канапа рипіла під ним, мов акордеон.Маріо дослуховувався до Колиного галасу, вираховував інтервали між його скрикуваннями, апотім несподівано заснув. Прокинувся, підвів голову й відразу побачив Колю. Той стояв накухні, коло вікна, зовсім без одягу, й пильно вдивлявся у чорно-лимонну ніч. Місячне світлоробило його шкіру зеленою, а череп блискучим. Дихання його було важким і хижим. Вінстояв нерухомо. Потім розвернувся й рушив назад до кімнати, у темряві не звертаючи жодноїуваги на Маріо. Ступав насторожено й важко. Паркет похрускував, як перший сніг під лапамизомбі, що вийшов на полювання.

Настя розклала в глибокі тарілки те, що зварилось. Пішла до сусідньої кімнати. Сіла накилим, поставила посуд перед собою. Маріо з вином посунув слідом, розірвав пакет, виновибухнуло в його руках, заливаючи килим, всотувалось у товсту поверхню, торкалося ліній іруйнувало симетрію візерунків. Маріо прибіг із серветками й заходився вилизувати цейчортів килим, але Настя зупинила його, сказала: заспокойся, я потім відчищу, я знаю одинтаємний спосіб, ще давньоіндійський, як чистити китайські синтетичні килими.Давньоіндійський? – засумнівався Маріо. – А звідки знаєш? У нас, – пояснила Настя, – частозупинялись іноземці. Переважно моряки й торговці бурштином. Вони мене й читати навчили.Я взагалі спочатку вивчила есперанто, лише потім російську. Ти знаєш есперанто? – спитала,поправляючи волосся й осмикуючи сукню.

– Погано, – відповів Маріо.А сам згадав, як Коля взявся «рішати справи» з якимись поляками, а він, Маріо, мусив

вести з ними телефонні бесіди. Говорили англійською, Коля його й викликав як носіяанглійської. Проте говорив Маріо погано, поляки говорили ще гірше, Маріо їх майже нерозумів, а те, що розумів, Колі відверто не подобалось. Він стояв поруч із племінником,дивився на нього холодно й відсторонено, постійно перепитував, злився, від чого Маріопанікував і розумів ще менше. Зрештою Коля відібрав У нього слухавку, злісно пояснив усе,

що про нього думає, й узявся вести перемовини сам. Потім показував Маріо рахунки зателефонні розмови, ніби список його, Маріо, дитячих гріхів. Довіра, думав Маріо, аякже.

Про їжу якось забули, Маріо сидів і згадував усі життєві прикрощі, думав про довіру йлегковажність, думав про те, що йому взагалі нечасто довіряли, і ставало йому від цього щеприкріше й незатишніше. Вона справді схожа на свою маму, подумав. І на мою теж. Усі жінкив нашій родині чимось подібні – вони так багато говорять, що ти просто не встигаєш їмвідповідати. Тому вони думають, що їх усі ігнорують. Як і його мама, Настя мала допитливіочі й ніжне обличчя. Вона так само легко одягалась, не боячись протягів і не відчуваючихолоду. Так само швидко добирала потрібні слова, так само голосно їх вимовляла. Яким,цікаво, був її тато?

Настя натомість засумувала: брат сидів на кривавому килимі й думав про щось своє. Нанеї уваги не звертав. Чи принаймні робив вигляд, що не звертає. І тоді вона розповіла щеодну історію.

– Я рано закохалася, – сказала вона. – У нас у місті всі рано закохуються, особливожінки. Він був старшим за мене років на десять. Ось як ти, – вона торкнулася Маріо. Тойнеуважно повів плечем. – І тому в нас нічого не вийшло. Я переживала, думала, що це меніпокара за ранню любов. Тоді взяла й поставила собі брекети.

– Для чого? – не зрозумів Маріо. Довіра, далі думав він, ну-ну.– Для покути, – пояснила Настя. – Щоби ні з ким не цілуватись. Два роки я ні з ким не

цілувалась. Два роки. Аж доки не зняла ці штуки. А вже коли зняла… – закотила вона очі.– Що? – перепитав її Маріо.– Тепер я цілуюся з усіма, – відповіла Настя.– З усіма?– З усіма.Аж тут Маріо нарешті зрозумів, про що вона говорить, довіра, подумав він. І лише після

цього поцілував сестру. І діяв наполегливо. Сам не розумів, що примушує його займатисьтакими дивними речами. Адже він ні на мить не забував про те, у чиєму помешканнізнаходиться, чиї килими тут щойно залив. Ні на хвилину не забував важкого Колиногопогляду, сухого голосу. Пам'ятав, де той ховає ножі й заточки, пам'ятав, як він погрожує потелефону, як набрякає від злості його сіро-коричневе обличчя, як надимаються вени на шиї,як, сварячись, він хрипко дихає, видмухуючи крізь широкі ніздрі дим і вогонь. Пам'ятав,боявся, проте зупинитися не міг. Настя тим часом не зовсім розуміла, що з ним сталося. їйподобалось, як він невміло цілується, подобався його запах, однак щойно він брався за їїсукню, щойно заходив надто далеко, тепло била його долонею по руці, ніжно відштовхувала,коротко й застережливо озивалась, і Маріо відкочувався назад. Але тут-таки згадував, скількикрові й вина пролито в цьому домі, скільки пороху й золотого піску спущено в каналізацію,скільки смертей та образ пам'ятають ці стіни, і знову торкався її обличчя, ловив її долоні,позбавляв її одягу. Настя сміялася й опиралась, щось йому говорила, він навіть щосьвідповідав, не завжди дослуховуючись до її запитань. Якоїсь миті вона навіть пошкодувала,що зняла свої брекети, такий він був нестримний, цей її старший брат з усіма своїмистрахами та довірою. Вона хапалася за його коротко стрижене світле волосся, відводила йогоголову, дивилась йому в очі. Тоді він знову прибирав її руку й щось їй наговорював, абивідволікти увагу й підібратись поближче. І вона знову дозоляла йому майже все, незупиняючи його, ніби чекала на якийсь сигнал. А коли цей чутний лише для неї сигнал лунав,тут-таки упиралася ліктями в килим, вигиналася всім своїм тілом, вислизала з його обіймів,зісковзуючи в темряву. Маріо віддихувався, заспокоювався і знову брався за справу. Тривалотак кілька годин. Доки в неї не скінчилось терпіння. Після цього він хапливо поклав її накилим, китайський і синтетичний, а вона й не опиралась.

Що я йому скажу і як я подивлюся йому в очі? Він зрозуміє все, щойно мене побачить.Мені навіть не доведеться ні в чому зізнаватись. Він вирве мені горлянку, думав Маріо. Абопереламає мені ноги. Спочатку одну, потім другу. Буде топтатись мені по ребрах, зніме з мене

скальп, осліпить мене й відпустить на вулицю жебракувати. Я буду сидіти на тепломуасфальті з паперовим стаканом із Макдональдса, збиратиму копійки, але навіть їх він буде вмене відбирати, зсипаючи собі до глибоких кишень. Але перед тим розповість усе сестрам –Зіні й мамі. І вони довершать те, чого не посміє зробити він: позбавлять мене чоловічоїгідності. У прямому сенсі. Відріжуть мені гідність садовими ножицями. Що загалом на цеможе сказати мама? Що вона говорить у таких випадках? Маріо думав, але в голову нічого неприходило. Та й випадків таких він не пригадував. Мама, очевидно, стане на бік племінниці,буде її заспокоювати, буде втішати. Сидітимуть разом на Колиних килимах і вигадуватимуть,що з ним, Маріо, зробити в першу чергу – повісити в коридорі чи все ж четвертувати накухні. Що ж, погоджувався Маріо, я сам у всьому винен, я сам усе це затіяв, ніхто незмушував мене пити з нею на килимах, ніхто не змушував мене слухати її історії, ніхто незмушував мене зрештою в неї кінчати. У руках Маріо тримав торбинку зі сніданком, поглядмав змучений, на шиї – кілька свіжих подряпин.

Коля зустрів його похмуро. Кивнув головою, мовчки забрав сніданок. Підозріло оглянувприготовану Настею рибу, недовірливо принюхався до зелені.

– Риба? – здивувався. – Вона ж знає, що мені не можна.У палаті щось сталося, сусідів Коля, схоже, запресував: інтелігент відразу приніс їм із

Маріо два пакетики чаю, роботяга передав кип'ятильник, пацан із навушниками приниженовідвернувся до стіни. Коля сидів на ліжку й дивився кудись за спину Маріо – так що й поглядперехопити було не можна, й очей відвести несила.

– Діти, Марічек, – сказав Коля з притиском, – не завжди народжуються в любові. Інодівони народжуються випадково й незаплановано. Тоді життя їхнє наповнюється пригодами йвипробуваннями. Переважно випробуваннями.

Про що він говорить? – запанікував Маріо. Невже про все здогадався? Чому досі нетопчеться мені по ребрах?

– Що ти якийсь сонний? – подивився на нього Коля.– Не спав, – пояснив Маріо.– Ну, ясно, що не спав, якщо сонний, – погодився Коля. – А чого не спав?– Робота.– Робота, – повторив Коля. – Робота. Добре, коли робота є. Погано, коли її немає.Про що він? – Маріо відчув, що пітніє. – На що натякає? – Щойно Коля нахилився до

пакета з їжею, Маріо швидким рухом витер піт, який зрадницьки стікав обличчям. Втім, Коляблискавично підняв голову. Усе побачив. Маріо відчув, як кров приступила йому до горла,потім ще вище. Сидів перед темним і важким Колею, стікаючи потом і заливаючись барвою,сидів і не знав, куди подіти руки, як приховати подряпини на шиї. Коля, не відриваючи віднього погляду, мовчки шарив рукою в пакеті. Дістав звідти смажену рибину. Не дивлячись нанеї, почав гризти. Соус застиг йому в куточках губ, зелень налипла на підборіддя, очі зовсімзапливли, обличчя набрякло. Йому ж не можна, подумав Маріо. І мені, мабуть, теж не можна.

– Що там мама? – запитав Коля, жуючи. Жував повільно й старанно, як підпільникижують записники з шифрами, аби не дати ворогу жодного шансу.

– Нормально, – неохоче відповів Маріо, уже переконаний, що його викрито йзасуджено.

– Нормально? – не повірив Коля, продовжуючи терзати рибу жовтими різцями. – Скажи,хай набере мене.

Маріо кивнув.– У нашій родині жінки завжди добре готували рибу, – сказав Коля, прискіпливо

дивлячись племіннику в очі. Говорив тихо, проте Маріо не сумнівався, що в палаті йогочують усі. Навіть пацан із навушниками. – Риба вимагає часу. У нашій родині жінки завждимали час. На них ніхто не тиснув. Я не тиснув. І тобі не раджу.

– Я теж не тиснув, – сказав Маріо про щось своє.– Не тиснув?– Ні.

– Це добре, – Коля кинув рештки риби назад до торбини, дав потримати її Маріо, діставіз-під подушки рушника, старанно обтер обличчя. Забрав у Маріо торбину, закинув її підковдру. – Тиснути не треба, – продовжив. – І неправду казати теж не треба.

– Я піду, – відповів Маріо, – у мене робота.Настя чекала його, сидячи босоніж на сходах. Коли він підійшов, підвелася,

розвернулась і зникла за дверима. Маріо поспішив слідом.

Уночі вона прокинулась, легко, аби не розбудити, прибрала його руку, піднялась, неодягаючись, відчинила свою валізу, що стояла тут-таки, на підлозі в Колиній спальні.Знайшла якісь таблетки, запила їх вином. Маріо прокинувся, торкнувся її шкіри. Настяздригнулась, швидко заспокоїлась, повернулась до нього. Він ліг підборіддям їй на коліна,лежав на животі, розглядав її валізу, торкався різних її речей. Усе залежить від нас, думав, усезалежить від нашого бажання. Тепер нічого не зміниш, далі буде лише так. Він дістававкниги, гортав їх. Були це підручники з хімії та детективи. У детективах зазвичайвикористовувались отрути, по-своєму це теж були підручники з хімії. Діставав її одяг,відчував, який він жорсткий на дотик. Настя мовчала й не заперечувала. Потім дістав іконку.На ній була зображена свята. З темним обличчям і в яскравому одязі.

– Хто це? – запитав Маріо.– Свята Capa, – пояснила Настя.– Шо за ім'я таке? – здивувався він. – Єврейка?– Єгиптянка, – відповіла йому Настя з темряви. – Була така свята. Врятувала човен із

важливими особами.– Ну, і для чого вона тобі?– Мені її в таборі подарували. Колись давно, у дитинстві, мама відправила мене в

католицький табір.– Для чого? – не зрозумів Маріо.– Ну, треба ж було мене кудись на літо відправляти? Лишати мене на літо в порту вона

не наважилась – боялася, що втечу. Грошей на нормальний табір у нас не було, ось мама йвідправила мене до католиків. А Capy мені подарували на згадку. Там ще напис є, бачиш?

– І що там написано?– Ну, якщо опустити всі згадки про Ісуса й церковне керівництво, там написано, що

найбільша небезпека ховається в ріках. Але й найнадійніший захист також. Тому що рікивідділяють своїх від чужих, відмежовують світло від темряви й захищають нас від загроз танесподіванок. Потрібно всього лише триматися берега й уміти надати першу допомогу наводі. Ти вмієш плавати?

– Погано. – Маріо навіть не захотів згадувати, як вони з Колею вночі витягали сітямирибу з водосховища і як він, Маріо, звалився в чорну пройму води, і Коля мусив виловлюватийого, а потому відпоювати спиртом, проклинаючи, на чому світ стоїть.

– А я підпрацьовувала на рятувальній станції, – підтримала його Настя. – Надавалапершу медичну допомогу.

– Кому? – не зрозумів Маріо.– Тим, кого рятувала, – пояснила Настя.

Зранку вона залатала йому передерті на колінах джинси, нагодувала сніданком,змастила якимось розчином подряпини – старі й зовсім свіжі, отримані цієї ночі. Боляче? –запитала. Нормально, – відповів Маріо, відчуваючи, як у шкіру входить вогонь.Ладно-ладно, – не повірила Настя, – не треба казати неправду.

Коля помітив його ще з вікна. Визирав зі свого третього поверху, мовби спеціально нанього очікуючи. Маріо зібрався з думками, зайшов до лікарні. У коридорі зіткнувся з цікавимпацієнтом – той стояв при дверях, щось напружено й нервово обмірковуючи, так, наче відкогось утік, проте забув, від кого саме. Об нього чіплялись студенти-практиканти, на ньогонаштовхувались літні відвідувачки, його недовірливо оминали хворі в потріпаних халатах. В

одній руці тримав білий піджак, в другій – великий паперовий пакет. Побачив Маріо, зупинивйого.

– Курити є? – спитав. Голос у нього був утомлений, але твердий.– Немає, – відповів Маріо.Постояли якийсь час, дивлячись один на одного.– Ладно, – сказав нарешті пацієнт, – не сси, усе буде добре.Маріо подякував.У палаті знову щось сталося: пацан із навушниками зник, лише ліжко по ньому стояло

неприбране, а інтелігент похапцем кидав свої речі до чорних пакетів, нікого не слухаючи й ніз ким не заговорюючи. Коля озирав його зі зневагою, роботяга поглядав на Колю з острахом.Маріо викладав перед Колею йогурти й молоко, але той навіть не дивився на них, відразу жпочав розпитувати, що там у місті, які новини, як мама, як робота. Питав, чи не тисне шеф,чи не хоче Маріо звільнитись, а якщо хоче, то чим думає зайнятись. А якщо не хоче, то чому?Бо думати про такі речі, говорив Коля, потрібно завжди: життя – штука виснажлива, потрібнопідтримувати один одного, особливо якщо ми одна сім'я. У нашій сім'ї, цідив Коля, чоловікизавжди були в одному бізнесі. Ніхто б навіть подумати не міг кидати один одного, тирозумієш, Марічек? Про Настю не питав, але Маріо відчував, що саме про неї він запитати йхоче. Ну, хоче, і добре, – так собі подумав Маріо й вирішив не боятись. Нічого він мені незробить, вирішив, побоїться. Коля розпитував, дивлячись племіннику просто в очі, і Маріо невитримав: піймав його погляд і вже не відводив очей, оглядаючи Колю з усією своєюненавистю й злістю. Коля теж перехопив цей погляд і намагався його якийсь час погасити,тиснув на малого темною вагою, проте Маріо не піддавався, опирався й витримував, і Коляякоїсь миті поплив і почав дивитись кудись йому за плечі. І прикрикнув щось на роботягу, іперевів мову на антибіотики. Маріо сидів перед ним, упершись долонями в коліна, і бачивКолю таким, яким не бачив ніколи раніше – постарілим, із вижовклою, ніби старі фото,шкірою, з вигаслим поглядом, зігнутим, лихим і поламаним, несвіжим і невпевненим, хворимі голодним. Маріо думав спочатку його пожаліти. Та на хуй нада, подумав зрештою. Чимвони тебе тут лікують? – запитав. Коля подумав, зважив ситуацію, заговорив примирливо.

– Мене нормально лікують, Марічек, – відповів спокійно. – Просто лікувати мене – цете саме, що лікувати повішеного: проблеми зі здоров'ям очевидні, а терапія мало що дає. Тисам-то як почуваєш себе? – спитав, прискаливши око.

– Нормально я себе почуваю, – відповів Маріо, не надто замислюючись.– А що за сліди на шиї? – запитав його Коля, ніби між іншим.– Порізався, – відповів Маріо. – Коли голився.– Ага, – з розумінням кивнув Коля. – Ти тепер щодня голишся? Дивись, горло

переріжеш. Добре, якщо хтось зможе надати першу медичну допомогу. А якщо ні?Коля знову дивився на нього холодними вовчими очима. Маріо підвівся, сухо

попрощався, пообіцяв передати всім привіт. Стоячи на перехресті, відчував на собі Колинпогляд.

– Що він може знати про бізнес? – скаржився Маріо ввечері, сидячи в Колиній ванні. –Він навіть кіоск новий відкрити не може.

Настя сиділа на краю ванни в тренувальних шортах і тісному топі, тримала в руках сухірушники, посміхалась, слухаючи брата.

– Все він може, – не погоджувалась. – Просто його кинули.– Просто він нічого не вміє, – не погоджувався своєю чергою Маріо. – Він навіть у

карти грати не вміє.– В карти всі вміють грати, – заперечила Настя. – Навіть я.– Та ладно, – скептично відгукнувся Маріо.– Хочеш спробувати? – Настя підвелася. Кинула йому рушники й вийшла в коридор.Маріо обмотався рушником, пішов, лишаючи мокрі сліди. Настя сиділа з картами на

килимі. Ну, тут уже я знаю, що робити, подумав Маріо, згадуючи, як недоладно поводився в

грі Коля. Ну, давай, сказав Насті з усмішкою.Тричі програв. Розлютився. Програв ще раз. Порвав колоду, вийшов на кухню. Настя

перечекала й вийшла слідом.– Ну, Марік, – сказала заспокійливо, – не злись. Все одно в тебе не було шансів. Просто

я знаю всі ці фокуси. Я в циркову студію ходила.– Серйозно? – повернувся до неї Маріо. Подумав, що циркова студія – достатня

підстава, аби прийняти поразку.– Так, – запевнила його Настя. – Морські карти я, до речі, теж умію читати. Як свята

Capa.Лежачи поруч із нею і в темряві пізнаючи її рухи, Маріо думав, що мама його спить так

само – розкидавши одяг довкола ліжка, накрутивши будильник до холодного дзвону, забувшипро все на світі, ні за чим не шкодуючи, ні про що не печалячись, лишаючи нічні гризотивсім неспокійним і невротичним. Ось таким, як Маріо. Маріо перебирав у голові всі слова,що почув за ці три ночі від Насті, усі її розповіді та обіцянки. Прораховував варіанти,намагався вибудувати схему захисту, знаходив несподівані аргументи на власну користь,підшуковував виважені відповіді. На ранок планети стали на свої місця – усе залежить віднас, усе контролюється нашим серцем, жодного розпачу, жодного страху, жодноговиправдання.

Крізь сонні відлуння та ранкові повітряні потоки він відчув, що світла раптом сталобільше, що неподалік з'явилося ще чиєсь дихання – глухе й вороже, і дихання цього ставалощоразу більше, аж урешті ним переповнилась і прорвалася ранкова пустка.

– Марік! – Маріо підстрибнув, перевернувся в повітрі мов кіт, приземлився на коліна,різко скочив на ноги, боляче вдарився об будильник, що так і не спрацював, вступив дотарілки з рештками пасти, перевернув на простирадла келих із вином, зачепив Настинувалізу, з якої полетіли гігієнічні прокладки, підхопив подушку, аби чимось прикритись. –Марік, сука! – Коля стояв у проймі дверей, чорно-оливковий, грізний, накачанийантибіотиками й отрутами, у зіжмаканих білих брюках, у жовтій велосипедній майці.

Від його крику Настя також прокинулась і висунулась із-під ковдри. Пізнавши її, Колязавмер, впадаючи в шал, і кинувся вперед, лишивши на підлозі пакети з лікарняними речами.Маріо перехопив цей його рух, секунди виявилося достатньо, аби перегрупуватись,розвернутись і рвонути вперед – чорними коридорами, запиленими кімнатами в напрямкукухні, подалі від смерті. Коля перестрибнув через валізу, послизнувся на пасті, різко в'їхав убічну стіну. Його тут-таки відкинуло в інший бік. Маріо вже босоного гупотів кухоннимпаркетом. Коля підвівся й побіг до загашника. За рушницею, аякже. Маріо натомість зірвавоксамитову завісу й марно намагався відчинити вікно. Коля відстав, але зрозуміло було, щоце ненадовго, що зараз він його настигне й почне топтатись йому по ребрах. Маріо зробивкілька кроків назад. Позаду почулись важкі поквапливі кроки. Озирнувшись, Маріо встигпомітити, з яким спортивним завзяттям Коля дістає зі жмаканих кишень набої, нервовозапихаючи їх до своєї іжевської двостволки. Маріо вистрибнув на підвіконня, ввалив коліном.Скло хруснуло, як березнева крига. Згрупувався й стрибнув уперед, лишаючи по собі кривавісліди. Нічого він мені не зробить, – біг і заспокоював сам себе, – побоїться.

День Маріо просидів у майстерні. Лікував коліно, лежав на канапі, прислуховуючись доголосів із вулиці. Дивився на меблі, розкидані навколо, торкався старого дерева, відчувавзапах старості. Більшість людей, думав, яким належали ці речі, давно виїхали. Щось гнало їхіз цього міста, примушувало лишати домівку, виходити за фортечні мури, перебиратися натой бік ріки й розчинятися в просторі. Що їх насправді вело? Можливо, злигодні й невдачі.Можливо, потреба розуміння. Або неспроможність жити за таких кліматичних умов, колипівроку небо обкладене хмарами й дощами, а решта півроку палить тебе чорним вогнем.Хтось зривався, аби знайти спокій. Хтось хотів спокою позбутись. Когось кликав голос віри.Хтось ішов, відчуваючи небезпеку. Чому вони не лишились, думав Маріо, чого їм насправдібракувало? Спокою? Упевненості? Любові? Маріо уявляв, як вони довго мусили до цього

йти, скільки різних прикростей мало статись у їхньому житті, скільки зневіри мали всотатиїхні душі. Хтось із них зважувався повільно й болісно, але хтось – легко й невимушено, хтосьтривалий час не міг зізнатися самому собі, що вже готовий – готовий відмовитись від усього,що надбав, і рушити вперед – за ріку, між чужих, у темряву. Вони мали вирішити купупитань, залагодити безліч справ, знайти перекупників, зв'язатися з перевізниками,попрощатися з близькими, взяти все необхідне, скинути все зайве. Меблі були зайвими. Напошуки кращого життя зі своїми меблями не рушають. Їх лишають тут – тліти й помирати.Можливо, думав Маріо, я б теж міг зірватися й рушити вперед, можливо, мені б вдалосяпочати все спочатку, знайти своє місце, відшукати свою територію. Я б міг зупинятися увеликих містах, жити поміж таких само біженців, ловити свій шанс, випробовувати долю, незатримуватись ніде надовго, рухатись далі, до того благословенного місця, де сонце над моєюголовою не буде ніколи заходити, де дощі оминатимуть моє житло, де земля для мене будем'якою, а хліб – солодким. Звісно, що міг би, думав Маріо. Але як бути з тим, від чогодоведеться в такому разі відмовитись? Як бути з мамою? Як бути з Колею? Лишатися з нимине надто хотілось, брати із собою – тим більше. Що важливіше, думав Маріо, усе віднайти чивсе залишити? Добре, що завжди є вибір, думав він, добре, що все залежить від нас.

Надвечір прийшла Настя. Була в довгій, до п’ят, барвистій сукні й прозорій сорочці.Намагалася поводитися серйозно, проте їй це не надто вдавалося. Побачила набрякле кривавеколіно, взялася лікувати. Маріо мужньо терпів, аж якоїсь миті не витримав і закричав. Тодівона лягла на нього, ніби прикриваючи від вечірньої спеки, лежала й мовчала, заспокоюючи.Лежала, збираючи його докупи, не даючи йому розвалитись на гарячі шматки глини. Маріопоступово затих і навіть почав засинати, аж вона заговорила.

– Поїхали зі мною, – сказала. – Кидай усе – і почали.– Що я там робитиму? – поцікавився Маріо.– Та що завгодно, – заспокоїла його Настя. – Хочеш – навчу тебе готувати. Хочеш –

влаштую працювати в порт. Можу народити тобі дитину.– Серйозно?– Так. А можу не народити. Я вмію переривати вагітність. Можу її відновлювати. Можу

заговорювати павуків і скорпіонів. Можу підробляти підписи.– Ну, це мені точно не потрібно.– Будемо жити в нас. Допоможеш мені доглядати за дідусем.– Звідки в тебе дідусь?– Довга історія, – пояснила Настя. – Він зовсім старий. Мама хотіла вписати його в

хоспіс, проте мені стало його шкода. Я сама за ним і доглядаю. Він, коли говорить, пускаєслину. Але говорить при цьому мудрі речі, є що послухати. То як?

– Та ні, – подумав Маріо. – Краще ти сюди. Разом із дідусем.– Як знаєш, – спокійно відповіла Настя. – Вирішуй сам.

Зранку вона пішла. Намагалася його не розбудити. Але все одно розбудила. Серед дняз'явився Коля. Приніс апельсинів. Довго сидів, мовчав, хотів про щось запитати, алестримався. Запропонував працювати разом. Маріо подумав, погодився.

Юра

Мрець виглядав ще гірше, ніж за життя. Сиве волосся, запалі очниці, гострий ніс, різкізморшки на незадоволеному обличчі. Стримів угору борлак, видовжились пальці, посинілинігті. Він мовчав останні дві доби, лише кашель час від часу рвав ізсередини груди. Потімнавіть кашлю не стало. Лежав і повільно дихав, як риба – уже виловлена з водойми, проте щене залита олією. По обіді серце спинилось. Молодий підходив, схилявся над ним, зацікавленорозглядав. Можна було подумати, що вивчає малюнки на лікарняному халаті.

– Ти ще дзеркало приклади, – порадив Юра.– Сам приклади, – образився молодий. – Що робити? – запитав. – Він же зараз

розкладатися почне.– Чому там розкладатися, – відповів Юра. – Шкіра та кістки. Лиши його.Юра припускав, що той, хто повідомить лікаря, сам і буде цього мерця виносити. Тому

розгорнув принесений йому минулорічний випуск «Національної географії» й несподіванодля самого себе зачепився за матеріал про тваринний світ Месопотамії. Месопотамія, думав,Месопотамія – щось пов'язане з водою. Щось із каміння та піску. З тваринним світом уМесопотамії складалося не найгіршим чином – стверджували в журналі. Худоба здебільшогоналежала монастирям, тварин приносили богам у жертву, у подяку за щедроти, повертаючитаким чином борги. Прочитавши про борги, Юра занервував і відклав журнал убік.Засинаючи, слухав човгання малого. Навіть не повертаючись, знав, що той кружляє довколамерця. Смерть притягує, особливо чужа.

Надвечір прокинувся, визирнув за вікно. Темні дерева, ранні сутінки, початок липня.Молодий сидів на сусідньому ліжку, не відводячи очей від трупа.

– Ми що, – спитав, побачивши, що Юра прокинувся, – будемо спати з ним в однійкімнаті?

– Спи в коридорі, – порадив Юра.Але той лише налякано пересмикнув плечима. Молодого звали Саша. Саня, – сказав він

під час знайомства. Був насправді не такий і молодий – років двадцять, просто виглядавнедосвідчено. Особливо коли порівнювати з тими, хто вже помер. Худий, тренований, грав уфутбол. Постійно гриз нігті, від чого мав рожеві пальці. Мав також нестрижене чорневолосся й тріщину в нозі. Через неї сюди й потрапив. Після травми в лікарні порадилиобстежитись, як це й буває зазвичай. Зробив знімок, лікарі щось знайшли. Саня стверджував,що це в нього від стресу. Лікувався близько місяця, а все ніяк не міг звикнути. Провідувалайого мама, передавала привіти від команди. У стаціонар, схоже, потрапив уперше. Боявсямертвих. Тепер сидів у футбольних шортах і червоній майці, на чолі від напруженняпроступили вени, мабуть, уявляв, що йому сьогодні буде снитись. Юра не витримав, накинувсорочку, вийшов у коридор, знайшов лікаря. З лікарем вони підтримували один одного –лікарю хворі теж не подобались. Кому будуть подобатись доходяги, що постійно намагаютьсявиплюнути таблетки й пронести в палату алкоголь? Юра кивнув, лікар важко підвівся,вийшов за ним. Був заповільний, як на свій вік, проте інтелігентний і доволі привітний. Звикперебувати серед хворих, скидався поміж них на свого, вирізнявся хіба що білосніжнимхалатом та окулярами в тонкій золотій оправі на повному обличчі.

– Ну, і куди я його? – зайшовши й сховавши пухкі долоні до кишень халата, кивнув намерця. – Хай уже лежить до завтра.

– Може, у коридор винести? – невпевнено запропонував молодий.– Ще наступить хто вночі, – не погодився лікар. – Усе, – сказав, – відбій.– Відбій так відбій, – погодився Юра, стрельнув у коридорі в якогось доходяги сигарету,

вибрався чорним ходом надвір. Сів на бортик фонтана, знайшов заникану для таких випадківзапальничку. Ночі в липні короткі, навіть не накуришся.

Фонтан стояв посеред великого прохідного двору, навпроти головних дверейдиспансеру. Був засипаний торішнім листям і недопалками. Води в ньому не було. Причомуніколи. Жовта будівля виступала з-поза дерев, вікна на першому поверсі стояли темні, здругого, де знаходились палати, падали жовті плями світла, вихоплюючи у темряви з рукметеликів. Доходяги готувались до сну. У темряві хотілося лишатись. Загасив недопалок,зібрався йти до палати. Молодий чекав на нього, не лягаючи. Спробував розговорити, алеЮра відмахнувся й завалився прямо на «Національну географію». Молодий ображеносховався під ковдру, кидаючи в бік мерця розпачливі погляди. Юра подумав, що поруч ізмерцем, мабуть, лежить його душа. Лежать собі, тісняться, мов родинна пара, що так і ненадбала двомісного ліжка.

Юра ховався тут третю добу. Як чоловік навчений, він відразу завів необхіднізнайомства – телефонував від лікаря, брав, не повертаючи, посуд у сестричок, мінявся зхворими тютюном. Нагадувало трішки дембель. Або першу його відсидку, коли сиділосялегко й ненав'язливо.

Рік узагалі не задався. Студію, яку він щойно відремонтував і запустив, уклавши в неї

все, що мав, обібрали. Юра не вигадав нічого кращого, як влізти в борги. Позичив у Чорногодвадцятку. Чорний сказав: не хвилюйся, працюй, потім віддаси. Запустив усе по новій.Минуло кілька місяців. Потрібно було віддавати борг. Але віддавати не було з чого. Чорнийдовго про себе нагадував. Жартував по телефону. Потім пару разів прийшов на студію. Питавпро страхування, протипожежний захист. Цікавився справами сім'ї. Сім'ї в Юри не було: здружиною розлучився, донька виросла й жила в Канаді. Зі старим не спілкувався роківдесять. До того років десять хотів його прирізати. Про що тут говорити. Життя в рок-н-роліпередбачає ненависть і прокляття. А Юра в рок-н-ролі був років сто. Одне слово, колиЧорний почав надсилати порожні есемеси, Юра запив. А коли його виводили, тоді й дізнався,як говорять на телебаченні, про страшний діагноз. Ну, як страшний, думав він, стоячи напорозі поліклініки, з білим парадним піджаком в одній руці й конвертом з іще вологимиплівками в іншій, як страшний – буває гірше. Іноді людина народжується без голосу. А іноді зтаким голосом, що краще б його ніхто не чув. Іноді людям відрізають зайві частини тіла,іноді ці зайві частини в них виростають. Не зрозуміло, що краще. Принаймні, я не ходжу підсебе. Ладно, – сказав сам собі, – не сси, все буде добре. Перехопив у когось сигарету, пішовздаватися в диспансер просто в білому піджаку. Пройшов санпропускник, познайомився зперсоналом, вибив місце в хорошій палаті – усього на три ліжка. У палаті лежав молодий.Поруч із ним валялись футбольні газети. На сусідньому ліжку хтось тихо, проте впевненодоходив. Чисто, прибрано, може бути, – подумав Юра й вирішив залишитись. Відразузаприятелював із лікарем, підкотився до сестрички, перекурив із контингентом колопорожнього фонтана. Вимкнув мобільний. Від лікаря зателефонував кільком друзям.Пояснив, де він, що принести, про що мовчати. Друзі потім приходили й стояли під вікнами.Усередину заходити боялись.

– Ну да, стрес, – говорив він першого вечора молодому, якому в сутінках ставалоособливо печально, і він починав скаржитись Юрі на долю. – Стрес – це коли ти граєш наелектрогітарі, а в залі немає електрики. Звикли ми на все скаржитись, розслабились, почализдавати. Навіть не знаємо, з чого насправді складаються наші внутрішні органи. Адістанешся до них – там таке зло, що й не знаєш, чи справді треба його лікувати. Щевилікуєш, чого доброго.

Уночі за ним зайшла сестричка, Алла. Викликала в коридор, довго шепотіла примісячному світлі. Лишила номер свого телефону, побігла додому. Юра повернувся до палати,дістав мобільник. Згадав про Чорного, заховав. Лежав, замріяно дивлячись за вікно.Нормально, думав, пересиджу місяць, далі буде видно. Лікарні він любив – у лікарнях булочисто. Удома в нього так чисто ніколи не бувало. За останні років двадцять він лежав із двоманожовими пораненнями, з опіком, з нирками, з різними запаленнями. Уже не говорячи пронаркологію. Тому жодної паніки не відчував: ще одна цеглина в стіну, думав, ще один труп уріку. Трішки давив вік, дещо трясло після останніх ранкових крапельниць, легко накочувавсясон, змішуючи запахи листя й казенних простирадл. На сусідньому ліжку лежав доходяга.Дихання його уповільнювалось, ніби ріка в низині. Мав ще два дні життя, купу часу, купусмутку.

Це було першої ночі, а за три дні, щойно мерця винесли й постіль за ним перестелили,до палати підселили новенького. Шо за фізрук? – подумав Юра, розглядаючи щойноприбулого. Був це чоловік у літах, і одяг теж мав давній, хоч і акуратно ношений таремонтований. Носив бавовняний запрано-блакитного кольору спортивний костюм із білимитонкими лампасами. Святково зблискували гостроносі лаковані черевики. А проте справлявприємне враження. Можливо, доброю губатою посмішкою, можливо, великим клоунськимносом, а можливо, що й рештками волосся, хвацько перечесаними через вижовклий череп. Уруках тримав два роздуті пакети Г'юґоБосс. Пакети запхав під ліжко, розгледівся, з ходувизначив, хто тут за головного. Кивнув молодому, підсів на ліжко до Юри, змовницькикивнув у бік Санька, мовляв, що, заябує напарник? Юра дипломатично відклав «Національнугеографію», показуючи: давай, говори, як маєш що. Новенький назвався Валерою й говорив,

зазираючи Юрі просто в обличчя, аби нічого з того, що він говорить, не лишилось позаувагою. Очі в нього були під колір костюма – такі ж запрані, такі ж блакитні. Постійносльозились, ніби він на щось скаржився.

– Як тут? – запитав. – Жити можна?– Можна, – відповів Юра. – Якщо недовго.– Довго й не треба, – погодився з ним Валера. – Довго лікують лише психів – їм на

роботу не треба. Я все життя з психами, – раптом признався Валера. – Я в цирку працюю, –пояснив.

– Клоуном? – чомусь одразу запитав Юра.– Ні, – не образився той, – завгоспом.І, повернувшись на своє ліжко, тут-таки взявся переповідати історію життя. А було воно

в нього, ясна річ, сповнене пригод і небезпек. Юра ще подумав, що люди з такими широкимита беззахисними посмішками зазвичай і потрапляють до найбільш глибоких кар'єрних ям.Вони дивляться на світ настільки широко розплющеними очима, що просто не бачать, кудийдуть. Валера оповідав про солодкий і таємничий світ циркового ремесла, про строгі порядкий суворі звичаї, древні ритуали та внутрішньоцехову ієрархію. Кидався датами, цитувавпоетів, згадував імена артистів і дресированих тигрів, ділився способами страховки. Говоривбільше до Юри, проте молодий слухав уважніше. Можливо, любив цирк, можливо, простотішився, що на сусідньому з ним ліжку лежить не труп. Юра неуважно кивав у відповідь,підтакував чи заперечливо хитав головою, коли завгосп закликав його у свідки, але незабаромзакрився географічним журналом, намагаючись зосередитись на тваринах і птахахМесопотамії. Доки він говоритиме? – думав. – Розповідає вже годину, а мова все ще йде пройого вступні іспити. Скільки ж у нього історій? – нервував. Валера натомість згадувавсонячні дні й фіолетові ночі, яскраві програми й гарячих жінок 60-х, котрі любили цирк так,як жоден християнин не любить свою церкву. Відповідно його теж любили, бо як можна булообійти його увагою? Як? – вигукнув Валера, дістаючи з пакета пачку старих кольоровихфотокарток, дбайливо складених у конверт з-під фотопаперу. На конверті було написано«Унібром», Юра відразу ж згадав ці конверти, що продавалися за часів його дитинства, іподумав, скільки ж йому, Юрі себто, років, як багато непотребу він бачив, як безнадійновідстав від життя. Подумав, коли востаннє був у цирку. Років десять тому. Чи більше?Мабуть, десять.

Машка була вже цілком дорослою дівчинкою, у цирк іти не хотіла, проте її традиційноне питали, Юра, повернувшись додому після чергового запливу, намагався наново будуватиродинні стосунки. Цирк нагадував Рейхстаг після штурму: обличчя в усіх були радісні, протеприміщення явно потребувало ремонту. Холодні коридори, жінки в шубах, коньяк у буфеті йтварини Месопотамії на печальній арені. Машка плакала, їй було шкода левів, жінкисміялись. Додому добирались пішки – не хотілося їхати з цими людьми в одному трамваї.Тепер він дивився на конверт у руках старого й розглядав його пальці – темні від тютюну,покручені часом та алкоголем, побиті й пошрамовані, мовби хтось ставив йому на пальцяхмітки після кожного прожитого року. А Валера, побачивши, який ефект справляє наприсутніх його оповідь, пожвавився, дістав із конверта одне фото, очевидно, улюблене,ніжно-недбало кинув на нього оком і передав молодому. Дивись, пацан, – сказав, ледьстримуючи хвилювання, – це я в сімдесят першому. Бачиш, який я був? І скажи, як післяцього не любити цирк? Молодий, захоплено гмикнувши, передав фото Юрі. Юра приклавйого до розгорнутого журналу. На сусідній сторінці був зображений дикий пустельний мул.На фото Валера мав незалежний вигляд, горду поставу, пронизливі очі, а головне – густеволосся на голові, піратські баки й кавалерійські вуса. Юра мимоволі порівняв два фото –Валери й мула. Щось є, подумав, щось, безперечно, є. Віддав фото молодому, ще якийсь часпослухав. Коли оповідь дійшла до приймання пологів у левиць, непомітно закрився від усіхжурналом, почав ловити знайомі літери, складати їх у слова, вибудовувати з цього всьогоречення, відсіювати почуте, відокремлювати наговорене циркачем від написаного в журналі,розплутувати кольорові шовкові нитки історій, розв'язувати вузли, терпляче брести в

сонячному промінні, тримаючи в руках рятівну нитку. Зважаючи при цьому на те, що кіньмив Месопотамії не їздили верхи й не використовували їх для перевезення вантажів. Їхвпрягали хіба що в бойові та мисливські колісниці, полювали з ними на диких птахів іхижаків, що підходили під міські вежі. Ставлення до коней загалом було ніжним і уважним,їх цінували й ними опікувались. Зворушують і змушують замислитись настанови тодішніхконюхів, які давали поради щодо догляду за кіньми, наполегливо радячи власникам цихпрекрасних тварин дбати про їхню гігієну та дієту, не перевантажувати їх довгимиперегонами, а за першої потреби пускати тварин до помешкань, вкладати їх на долівку поручіз собою, спати з ними в одній кімнаті, відчуваючи їхнє дихання, накривати їх теплимитканинами в зимну погоду, розуміти їхній настрій, вислуховувати їхні скорботи. Сон робитьнас сильними, говорили конюхи. І безпорадними, додавали. Бо інша річ – зебри. Зебри втрупу потрапляли часто не надто законними шляхами. Їх ввозили через азійські республікипід вигаданими іменами, дописуючи їм роки й міняючи їм у супровідних документах стать таісторії хвороби. У циркових загонах їх тримали разом, вони швидко звикали до великоїгаласливої аудиторії, трималися купи, а коли хтось із них помирав, обступали померлогоколом, не підпускаючи працівників. Так, ніби приносили жертву справедливим богам.Виринувши з цього липкого потоку, Юра важко підвівся й побрів на перекур. Що за зебри? –думав незадоволено. – Звідки взялися зебри?

Уночі він дочекався, доки всі заснуть, знайшов сестричку, що спала на розкладачці вординаторській, залишився з нею. Та від хвилювання навіть не знала, що говорити, лишезаборонила з нею цілуватись. А більше не забороняла нічого, просто намагалася робити всетрішки тихіше, аби не побудити доходяг корабельним скрипом розкладачки. Волосся її, жовтей сонячне, було таким довгим, що в різних місцях пахло по-різному – то гарячим вітром, тотемною річковою водою. Горло її здавалося ніжним і постійно застудженим. Була вонастриманою і втомленою. Сон робить нас сильними, думав Юра, засинаючи, і безпорадними,додавав, слухаючи її дихання.

Вікна виходили в затінок дерев, гілки торкались підвіконь, ловлячи й надламуючисонячне проміння. Час від часу залітали оси, проте, відчувши запах хлорки й смерті, щостояв у коридорах, не затримувались і вилітали надвір, утрапляючи в густу липневу павутину.Десь о десятій на подвір'я вкочувалася міліцейська автівка. З неї патруль виводив Артема –веселого дезертира, пійманого зо два місяці тому. Тепер його щоранку привозили із СІЗО напроцедури, й Артем неабияк радів щоденній можливості вирушати в сповнену пригодподорож в оточенні лінивих ментів. Вітався з Юрою, кричав щось запальне сестричкам,огризався до патрульних, загалом поводився так, ніби все життя мріяв полежати вдиспансері, а тут несподівано його мрію здійснили.

Зранку до Юри прийшли друзі, чекали при фонтані, з місцевими не говорили. КолиЮра вийшов, почали розповідати. Один із них, Жора, що працював у цілодобовій аптеці,поводився більш упевнено, як людина зі світу медицини, хапався за Юрину сорочку довгимичіпкими пальцями, схилявся йому прямо до вуха, нашіптував, мовляв, Чорний тебе шукає,пробиває по знайомих, приходив до старого. І що старий? – зацікавився Юра. Вигнав його, –відповів Жора. Правильно зробив, – потішився Юра. Ладно, – сказав, – ідіть, не тріпайтесьлише. В палаті Валера все випитував його про Аллу, вимагав подробиць, висловлювавпідтримку, пропонував допомогу. Молодий зрештою не витримав і, грюкнувши дверима,зник у коридорі. Все, не заводься, – строго сказав Юра циркачеві, а сам подумав, що змолодим діються прикрі речі. Схоже, сестричка йому подобалась. Вона тут, схоже, усімподобалась. Але в молодого від неї просто відбирало мову, Юра це добре бачив. Колизаходила до палати, молодий червонів і мовчав. Дивився на її волосся, на підстрижені нігті,помічав, безперечно, шрам на зап’ясті, звертав увагу, поза всяким сумнівом, на втомленеобличчя, на золотий медальйон і відсутність обручки, на високі підбори й голосний сміх.Вона взагалі весь час сміялася, ніби тішачись перебігом лікувального процесу. Мала гострізуби, під такими зубами хотілося загинути. І видихав молодий лише тоді, коли вона виходила.

Юра подумав, що молодий мав би його ненавидіти. Мабуть, так. Згадав, як ненавидів удитинстві свого старого, коли в того з'являлися нові подружки, як дратувався, приходячипізно додому й знаходячи на підлозі їхні речі, панчохи й светри, витерті джинси, яскравісукні. Вони пахли дорослим жіночим тілом, Юра підхоплював цю теплу тканину, відчуваючиїї легкість, і мовчки закидав старому до кімнати. Той злостився й сварився, але зробити вженічого не міг – рано чи пізно настає той час, коли кожен хлопчик має приставити ножа добатьківського горла. Питання лише в тому, що робити далі.

Валера тим часом знову взявся за своє. Дочекавшись молодого, що мовчки заліз наліжко й відвернувся до стіни, продовжив оповідати байки. Цирк, говорив він, дав мені все.Роботу, освіту, любов. Цирк навчив мене ніжного ставлення до дітей і шанобливого – достарших. Ти, як Мауглі, говориш, – перебив його Юра, але старого циркача було не збити, вінлише всміхнувся всіма своїми складками й почав розповідати про циркові династії, прославні традиції й родинні рецепти накладання клоунського гриму, що передавалися від батькадо старшого сина, змальовував пристрасті, що вирували в гримерках, розкривав кривавітаємниці й ділився секретами таємних змов, говорив і говорив, навіть під час обходу невмовкав, розповідав Аллі про свою першу дружину, показував лікарю фото своїх доньок,пропонував з однією з них одружитись, а коли всі разом з'ясували, що вона вже давнозаміжня, натякнув, що все можна владнати – була б добра воля!

Династія, думав Юра, тримаючи в руках жменю кольорових таблеток. Старий завждихотів, аби вони працювали разом. Справжні чоловіки не займаються музикою, – говорив вінЮрі. Справжнім чоловікам і без того є чим зайнятись. Одного разу старий узяв його із собоюна якісь сезонні заробітки. Було це так само посеред літа, стояли спекотні дні, старий сидів ізтакими ж роботягами, як сам, десь на запасних коліях, просто на шпалах, чекаючи набригадира, аби йти й вивантажувати з вагонів ящики з консервами, Юра сидів поруч, у білійсорочці й темних робочих джинсах, чи не востаннє вони сиділи так близько один до одного,під відкритим гарячим небом, передаючи один одному сигарети. Старий ділився з ним своїмисигаретами, ніби кажучи: тепер ти з нами, тепер ти такий, як ми всі. Вони всі ділилисясигаретами й водою під пекучим сонцем, у простому одязі, розбитих черевиках, справжнічоловіки зі справжніми проблемами. Ага, підтягував Валера, мовби почувши його думки,розбиті черевики, важкі від поту тренувальні костюми – працювати доводилося зранку й довечора, усе життя вміщалося в цих стінах, пропахлих запахом чоловіків і жіночимипарфумами, скільки щасливих ночей, скільки кривавих ранків! За кожною біографією стоялисвої образи й освідчення, за кожними дверима народжувалась любов і помирала надія,чоловіки зранку годували диких тварин, ламаючи їм характери й роблячи м'якими їхні рухи.А жінки стояли в холодних коридорах, виношуючи у своїх серцях плани зради й утечі з цьогобалагана. Але не можна втекти від себе, не можна втекти від своєї печалі, і тому погляди їхнібули сумні, а рухи на манежі – точні й невблаганні.

Уночі Алла ніяк не могла заснути, будила його, витягала зі сну. Прокидаючись, він нерозумів, де знаходиться, відразу ж думав про Чорного, потім на дотик упізнавав її,заспокоювався, просив принести води. Ще просив розповісти про батьків, цікаво, думав, що внеї з династією, чого від неї хотіли.

– Тата я не пам'ятаю, – розповіла вона. – Коли він загинув, я ще не ходила до школи.– Пілот? – запитав дипломатично Юра.– Угу, – підтвердила Алла. – Випробувач. Двічі лікувався в ЛТП.– Ясно, – з повагою відповів Юра.– Я з вітчимом завжди товаришувала, – продовжила вона. – Але з ним теж щось

зробилося. Працює садівником за містом. Розмовляє з деревами.– Може, йому просто поговорити хочеться, – припустив Юра.– Ясно, що хочеться, – погодилась вона. – Він у в'єтнамців працює. Не з в'єтнамцями ж

йому розмовляти. Краще вже з грушами.

На ранок, повернувшись до палати, Юра спробував розговорити молодого. Тойвідповідав коротко й жорстко, на контакт не йшов. Схоже, злився. Навіть Валера замовк,сидів і спостерігав зі свого ліжка, що відбувається. Юра не став тиснути. Добре, подумав,розберемось. Накинув сорочку, пішов на перекур. Коло фонтана Валера його наздогнав.

– Що з молодим? – запитав.– Біситься, – пояснив Юра.– Через сестру?– Ну.– Я так і подумав, – зрозумів Валера. – Що робити будеш?– Доведеться одружитися, – сказав Юра.– Ти що? – жахнувся старий. – Ти що, Юр? Ти бачив? Ти бачив її? – перепитав із жахом.– Темно було, – віджартувався Юра.– У неї точно хтось є, – відчайдушно шепотів Валера. – у такої жінки не може нікого не

бути. Вам усім голови повідбивають – і тобі, і молодому.– Молодому за що? – не зрозумів Юра.– За компанію. Я тобі кажу, – не міг заспокоїтись Валера. – Точно хтось є. Ти подивись,

яка вона обережна.– Ну, вона на роботі.– Чорта з два, – не погодився Валера. – Я на роботі знаєш що робив? І хто мені що

казав? Ось побачиш, – шепотів він, боязко озираючись навколо. – Є тільки один спосіб, –сказав змовницьки.

– Ну? – Юра викинув недопалок.– Втечи з нею.– Куди?– Куди-небудь. Подалі. Ми з моєю першою дружиною так і зробили. Я тобі фото

показував?– Своє?– Її.– Показував.– Ну ось. Я її вкрав. Просто з репетиції. Тигрів потім пожежники ловили.– Ну?– Втекли. У Крим. Але через місяць повернулись.– Тигри?– Ми.– Для чого?– Для чого? – перепитав Валера. – Сам не знаю. Злякались, запанікували. Вирішили,

хай усе буде, як раніше. І все стало, як раніше. Себто погано. А ось ти не повернешся. Тизможеш.

– Не хочу я нікуди тікати, – занервував Юра. – Мені й тут добре.– Тут? – Валера кивнув головою на диспансер. – Тут тобі добре?

– З ким ти взагалі живеш? – запитав її Юра за кілька днів. Вона знову була начергуванні, вони сиділи в темній кімнаті, він курив, навіть не виходячи надвір. Візьму, думав,і спалю тут усе разом із контингентом.

– У мене вдома є тварини, – пояснила Алла.– Ясно. Як тебе називали в дитинстві?– О, – засміялась вона. – У мене було фантастичне ім'я. Мене всі називали Акулою.– Це через домашніх тварин?– Через посмішку, – пояснила Алла. – У мене була особлива посмішка. І купа друзів. У

школі я ледь не вийшла заміж. У нас усі рано закохуються. Особливо жінки. Він був на паруроків за мене старшим. Ось як ти, – вона торкнулася в темряві його волосся. Юраздригнувся. – Тому в нас нічого не вийшло. Я переживала, думала, що це мені кара за погану

поведінку. Ще він був боксером. Тоді я взяла й переспала з усіма його друзями.– З усіма відразу? – не зрозумів Юра.– З усіма по черзі.– Любиш бокс? – поцікавився Юра.– Ладно тобі, – образилась Алла.Юра докурив, повернувся в палату. Сказав, що сусіди нервують, коли він не ночує

вдома.

Кілька днів її не було. Юра пішов до лікаря – той пояснив, що відпросилася, щось ізбатьком. Юра уявив, як вони на пару з вітчимом стоять і розмовляють із фруктовимидеревами. Добре було б справді її забрати звідси, подумав. А то як студенти – спимо нарозкладачці. З іншого боку, востаннє жінка затрималась у нього на довший час років п'ятьтому. Забрали її санітари. Юра не був певен, чи готовий до аж настільки серйозних стосунків.

Молодий заспокоївся, тримав свої образи та підозри при собі. Юри уникав, більшеспілкувався з циркачем. Циркач, своєю чергою, молодого оминав, чіплявся до Юри, а колитой брався за «Національну географію», волів просто походити коридорами, заважаючиперсоналу.

Десь ближче до середини липня знову заявився Жора. Прийшов просто з аптеки, знічної зміни, ще до обходу. Викликав Юру свистом, ховався за деревами. Тіні зранку падалигусто й холодно, Юра звично знайшов сорочку, обережно, щоби не розбудити сусідів, вийшовнадвір. Жора привітався, потягнув Юру в тінь. Розповів, що Чорний нервує, знову приходивдо його старого, погрожував. Старий, ясна річ, не злякався, але з Чорним були ще двоє.Обіцяли наступного разу спалити будинок. Вони ж спалять, переконано говорив Жора, їмможна, вони ж пожежники.

– Ти б віддзвонився Чорному, поговорив би, – наполягав він.– Шо ти так напружуєшся? – не зрозумів Юра. – Тебе Чорний просив?– Іди ти на хуй, – образився Жора. – Про старого подумай.– Ладно, – відповів Юра, прощаючись, – подумаю.

Ну, а що тут думати? – думав він. Потрібно вибиратись. Потрібно домовитись ізлікарем. Потрібно заспокоїти молодого. Потрібно вирішити щось з Аллою-Акулою. Потрібнопоговорити з Чорним. З іншого боку, ну що він зробить, Чорний? Ну, спалить старого. Юрасам бензину на розтопку принесе. Звикли ми всі скаржитись, думав він про себе,розслабились. Усе через родинні проблеми. Що за батьки? Один бичує, інший із деревамирозмовляє.

Сусіди мовби чекали, коли він повернеться. Щойно зайшов до палати, Валеравистромив голову з-під ковдри, а молодий, навпаки, під ковдру заховався. Юра сів поруч ізциркачем.

– Так що ти там про першу дружину розповідав? – запитав, поплескавши старого поколіну.

Валера пожвавився, остаточно прокинувся, прокашлявся, сів поруч із Юрою.– Моя дружина, – почав, – була, до речі, місцевою знаменитістю. Повечеряти з нею в

ресторані було за честь.– А тигрів вона із собою на вечерю брала? – не повірив Юра.– Ну що ти, – образився старий, – я ж серйозно. Я коли поступив у трупу, вона на мене

навіть не дивилась. У неї був такий вибір! Я її з першого погляду полюбив. А потім мивтекли, ну, я розповідав. Мене, правда, ненадовго вистачило. Молодий був, розгубився.Слабак.

– А потім? – запитав Юра.– А потім я її втратив. Сам винен, все розумію. Просто не втримав її.– У сенсі страховки? – не зрозумів Юра.

– У сенсі пішла вона від мене. На гастролях.– Що за гастролі?– У соціалістичній Румунії. Ми там місяць терлися серед румунів. Я був молодий,

самовпевнений, зовсім не розумів, що мені треба, чого хочу. Забував про неї, займався собою.Вона це відчувала, якийсь час намагалася все виправити, але я нічого не хотів чути. Думаю,усе змінилось після того, як ми повернулися з Криму. Вона побачила, що я слабак, що легковідступаюсь, що не буду за неї гризти землю. Не сказала нічого, але зрозуміла. А потім нагастролях у них раптом почалося з одним із наших, з адміністрації. Я навіть не встиг нічогозробити. Повертались вони разом. Я хотів звільнитись. Але знову ж таки не наважився.

– Да, Валер, – поплескав його по плечу Юра. – Хто ж так робить?Валері, схоже, подобалось, що весь час говорили саме про нього. Навіть молодий

вистромився з-під ковдри й печально слухав любовні історії старого.– Так і є, – погодився Валера. – Думаєш, я сам не знаю? Навіть згадати соромно. Живеш

із нею, думаєш, що це надовго, що все гаразд. Перестаєш її помічати, забуваєш про те, що всеможе легко й швидко змінитись. А одного разу саме так і стається. І ти не розумієш, а що жзмінилося. Де я помилився? І починаєш звинувачувати всіх навколо. Хоча ніхто, крім тебе, нів чому не винен. Починаєш робити дурниці. Намагаєшся все виправити, намагаєшся всезабути. А як можна виправити те, чого вже немає? І як можна про все забути? Ніяк. Не можнавтекти від себе. Не можна втекти від своєї печалі.

Старий щось зовсім розклеївся, Юра подумав, що не варто було з нього все це витягати.Краще вже говорити про зебр. Хотів підвестись, але Валера легко притримав його за лікоть.

– Узагалі ці гастролі… Це ж зовсім інший час, інші порядки. Про нас там простозабули. Відпрацювали місяць, почалась зима, треба повертатись. Адміністрація собі зникла, анас лишили. Навіть бензину не було – наші його місцевим увесь продали.

– Так ви б на зебрах назад, через перевали, – пожартував Юра. Але, поглянувши нарозпачливе губате обличчя циркача, виправився: – Ну, себто на конях.

– Куди там, – гірко відповів той. – Вони ж у нас не тяглові.– Як у Месопотамії, – сказав Юра.Розмова обірвалась, бо й додати було нічого, і наговореного виявилося забагато. І всі

сиділи, чекаючи обходу й не знаючи, чим зайнятись. А коли до палати разом із лікаремзайшла Алла, котячи перед собою возика з ліками, все стало зовсім погано – так це булоневчасно й недоречно. А найгірше, що за ними пхалась мама Сані, не відстаючи від лікаря ніна крок, щось у нього випитуючи й чогось від нього вимагаючи. Обличчям лікаря гулявнервовий рум'янець, він постійно, хоч і занадто м’яко, повторював мамі, що сюди заходити неможна, що це заборонено, що це небезпечно врешті-решт. Але мама натягла на лице пов'язкуй не зважала на жодні заборони, а лікар був надто делікатною та інтелігентною особою, абивигнати її на очах сина-футболіста. У палаті мама зовсім осміліла й почала хазяйнувати.Відразу ж підсіла до молодого, потріпала його по загривку, почала діставати цукерки тапечиво й питати про самопочуття. Була вона вчителькою, і подібна була на вчительку, іповодилась, як типова вчителька: навіть коли питала про здоров'я, виникало відчуття, що занеправильної відповіді отримаєш погану оцінку. Молодий нервував, спочатку відмовчувався,потім пошепки просив маму не заважати лікарям, кидав принизливі й пронизливі погляди вбік Валери, аби той заступився, упівока спостерігав за реакцією Юри, боявся подивитися насестричку й страшенно знічувався, відповідаючи лікарю. А мама лікаря ніби й не помічала,поводилась, як на контрольній, лише й чекала, коли лікар з Аллою вийдуть, залишивши їїнаодинці із сином. Тож коли Алла приступила до молодого й висипала йому в простягнутудолоню (вона помітила, як дрижать у нього руки, помітила краплі нервового поту, встиглапобачити синці під очима, зрозуміла, що він погано спить, що йому тут узагалі недобре, щовін би з радістю звідси втік, але куди втечеш – удома мама, і не зрозуміло, де краще: тут,поміж трупів, чи там, з її любов'ю; встигла помітити все це за якусь мить, встиглаздивуватись і запам'ятати) з десяток таблеток, мама, не звернувши на неї жодної уваги,почала діставати з-під ліжка синові шкарпетки, сварячи того за неорганізованість і

неохайність. Алла спробувала перевести все це на жарт і навіть усміхнулась їм так, як вонамогла, своєю неймовірною посмішкою, й аж тут малого порвало: надто довго сиділа в ньомуця пружина, надто сильно підтискала вона серце, виштовхуючи його з грудей, надто довго вінстримувався, надто багато від нього вимагали. Місяць на цій койці, з цими мудаками, один ізяких давно впав у маразм, вигадуючи різну хуйню про зебр і антилоп, а другий, блядь,узагалі ставився до нього, як до урода, так, ніби він, блядь, тут крайній і має за всевідповідати, так, ніби до нього, сука, можна ставитись, як до пацана, не помічаючи, блядь,упритул, на хуй! Молодий вибив мамі з рук ці йобані шкарпетки, запустив печивом об стіну(лікар устиг відхилитись, Юра здивовано підвівся) і зайшовся криком, пояснюючи цій ідіотці,щоби його, блядь, не чіпали, щоби залишили його, блядь, у спокої, що він, блядь, сам, на хуй,розбереться зі своїми шкарпетками, і щоби вона, стара ідіотка, валила звідси й більше неприходила.

Усі завмерли, не знаючи, що сказати. Лікар притримував за плече Аллу, мамарозгублено стояла посеред кімнати й хотіла заплакати, проте не вміла – розучилася за сорокроків педагогічної діяльності. А молодий дивився на них усіх із ненавистю й розпачем і вжепідбирав слова для нових проклять, коли раптом Юра його перебив.

– Ну ти, – сказав, – клоун. Що на матір кричиш?– А тобі що? – ошкірився на нього молодий, побачивши нарешті перед собою

супротивника.– Рот закрий, – порадив Юра.– Сам закрий, – молодий вирішив не відступати.Юра різко й сильно заліпив йому долонею. Молодий від несподіванки не втримався,

упав на ліжко, прямо на цукерки з таблетками, тут-таки оскаженіло підстрибнув угору,кинувся було до Юри, проте побачив його погляд і зупинився, не наважився. Лише обернувсяй традиційно вискочив у коридор. Мама побігла за ним. Лікар почекав, вийшов слідом. Аллаподивилась на Юру суворим поглядом і теж покотила свого возика. Валера побачив колосебе, на ковдрі, шматок печива. Підняв. «Ювілейне», – сказав, прожувавши.

Вона спробувала його не пустити. Сказала, давай завтра поговоримо. Уже пізно, сказаласхвильовано, притримуючи двері ординаторської, розбудиш усіх, іди. Чорта з два, непогоджувався Юра, ніжно, проте наполегливо ламаючи двері. Врешті-решт вона відступила.

– Ну, все, – сказав він, – ти показала характер, я побачив. Для чого двері тримала?– Ти ж не знаєш, – відповіла вона, – коли звідси вийдеш. І чи взагалі вийдеш. Правда ж?

Для чого тоді все це починати?– Як це не знаю? – не погодився Юра. – Ще б мені не знати. Ясно, що вийду. Завтра й

вийду. Теж мені проблема. Ось коли мені апендицит вирізали й лікарі забули мене на столі,бо це якраз на Великдень було – ось тоді я справді сумнівався, чи вийду.

– Ладно, – перебила вона, – не заливай, забули. Ти для чого малому завалив?– Щоб школу не пропускав, – відповів Юра. – Що там твій вітчим? – запитав.– Нормально, – відказала вона. – Скоро будуть збирати врожай. Переживає.– Ну, правильно, – погодився Юра. – За що ще й переживати.

Коли я так востаннє розмовляв із жінкою? – думав він уже після того, як вона заснула, авін сидів, обережно поклавши її ноги собі на коліна. – Особливо вночі, коли? Уночі хіба здиспетчерками таксі. А так, щоби сидіти поруч, торкатись її стіп, зігрівати долонями її литки– навіть не згадаю. Сидів, притулившись головою до стіни. Вона швидко заснула: трималаякийсь час його за руку, потім відпустила, він підвівся й підійшов до вікна, дивився на темнеподвір'я, освітлене ліхтарями, тихе й порожнє. А коли повернувся, вона вже спала. Обережносів, притулившись до стіни, вона крізь сон знову схопила його руку і знову відпустила. Юрачомусь згадав ту зиму, особливо довгу й важку, коли на кухні лишився тільки чорний чай іпро щось інше можна було навіть не думати. Вони й не думали: життя видавалось легким табезкінечним, він був зовсім молодий, мав не такі ламані кості, не таке зношене серце. Альона

ставилась просто до їхньої бідності, нічого, говорила, будеш збирати повні стадіони –обов'язково заробиш. Можна почекати. Вони тижнями тягались квартирами знайомих,ночували на підлозі, пили на зимових дахах. Золоті часи, думав Юра тепер. Усе щойнопочиналось, усе давалось їм до рук, і лише їхня легковажність і неуважність не дозволяли їмпрямо тоді витрусити зі світу те, що їм належало за правом. А потрібно було витрусити,жалкував Юра, потрібно було вибити з життя все до останньої копійки. Хто ж знав, що всетак безнадійно зміниться, що все так швидко минеться. На початку березня Альона такипідхопила запалення легень і надовго злягла. Гроші швидко закінчились. Узяти їх не було де.Ліків у домі не було. Харчі так само скінчились. Усі друзі й знайомі, з якими вони до цьоговодили безкінечні святкові хороводи, раптом кудись зникли. Розсмоктались у крижанихбузкових сутінках. Альоні ставало все гірше, вона вже кілька днів майже не вставала з ліжка,лежала, накинувши на себе всі ковдри й куртки, що були вдома. Він сидів поруч із нею йтримав її за руку, прямо як тепер, ось тут, тримав і відчував, як закипає її тіло, як жар блукаєпід шкірою, як вогонь випалює її зсередини. Вона не скаржилась, лише просила невідпускати, тримати її. Він і тримав, аж доки їй не стало краще. Куди все це потім зникло? Якпро все це можна було забути, як можна було все це втратити? Він згадав, коли востаннє знею бачився – пару років тому, коли передавав щось для Машки, потім шкодував, що взагалівсе це придумав – і чорний, виснажений погляд, втома й відчай, беззахисна оголена шия,крижані пальці. У вухах не було сережок, на руці не було годинника. Не було про щоговорити, не було про що запитувати. Нас убиває слабкість, яку ми тримаємо в собі,позбутись якої нам так шкода. Вона вижирає нас ізсередини, наче вірус, вона не дає намприймати правильні рішення, триматись за близьких нам людей, вона робить насприреченими, хоча насправді ми такими не є. Юра відчув, що засинає. Добре, що не довелосяламати дверей, подумав насамкінець.

Двері доводилося на ніч зачиняти. Аби не було протягів і до складів, де вони спали, незабігали дикі пси. Псячі зграї вартували під дверима, ховалися в морозяному привокзальномутумані, снували запасними коліями, задираючи писки й виючи в промерзле небо Бухареста.Зима видалася ранньою, паморозь лежала на дротах і яблуневих гілках. Склади швидкопрогріли багаттями. Палили принесений із вокзалу картон або знайдену в товарняках солому.Тварини стояли сумирно, чекаючи щоденної їжі, уночі коні сахались від псячого виття, нібиостерігаючись смерті, що мала за ними прийти. Місцева влада присилала щоранку церковніделегації та парламентерів, до них виходили акробати й гіпнотизери й довго торгувались.Але команди відправляти їх не було, тож вони далі стерегли реквізит і випасали дресированузвірину, час від часу здійснюючи зухвалі рейди на передмістя та продуктові склади.Оббирали селянські угіддя, повертаючись на склади з провізією для себе й тварин. Спали,вклавшись поміж левами та лисицями, пили курячу кров, аби втамувати спрагу. Приносилитварин у жертву, просячи в небес благословення та доброї погоди. Місцеве населеннячинило, як могло, спротив, захищаючи магазинний крам і домашнє добро. Врешті-решт,зваживши на кількість письмових скарг, – анонімних і надісланих цілими трудовимиколективами, – керівництво вокзалу на власний ризик виділило трупі кілька плацкартнихвагонів. Перед Різдвом, завантаживши тварин і реквізовані трофеї, потяг рушив на Схід.Вагони були обтяжені жіночими шубами й турецькими килимами, ящиками з апельсинами йендеерівськими болоньєвими куртками. Найгірше було, що увесь цей час тварининароджували, кількість їх за накладними не збігалась, прикордонники нервували,залізничники розбігались по домівках, придорожні містечка зачиняли перед ними свої брами,мов перед приходом чуми. Зрештою їх випустили. Вони довго їхали, перебиралисьКарпатами, тижнями простоювали на маленьких станціях Східної Галичини, міняючиболоньєві куртки на овечий сир, і вперто рухались уперед – додому, туди, де на них уже й нечекали.

І лежачи на своїй другій полиці, накрившись килимом, відчуваючи над собою шерехпташиних крил і мудре зміїне сичання, вибираючи час від часу з пташиних гнізд яйця й

гладячи вовчі загривки, граючи в карти з повітряними гімнастами й виловлюючи в тамбурівеселих макак, Валера думав лише одне: потрібно повертатися, потрібно вертатись до міста,яке на тебе чекає, яке лежить поміж рік, на пагорбах, відкрите небу, засипане синім снігом.Потрібно повертатись, оскільки немає щастя в дорозі, немає порозуміння поміж чужинцями.Вдома все стоїть на своїх місцях, вдома все діється вчасно й доречно. Потрібно завждиповертатися, інакше для чого було кудись узагалі рушати? Все знаходиться поміж рік і всезвідти починається – і всі історії, і вся любов. Мандрівний вогонь алкоголю перекидавсяйому з легені на легеню, лишаючи по собі сліди, спалахував і зникав, обіцяючи одного разуобов'язково повернутись і про все нагадати.

Уранці Юра повернувся до палати, зібрав речі. Кивнув молодому, мовляв, пішли,поговоримо. Той неохоче вийшов. Стали коло вікна.

– Послухай, – почав Юра. – Я виписуюсь. Не хочу, щоб ти злився.– Як виписуєшся? – не зрозумів молодий. – Ти ж не долікувався.– Долікуюсь, – заспокоїв його Юра. – Ти не психуй, ладно?– Та ладно, – заспокоїв його молодий, – сам винен, зірвався.– Коли назад у команду? – запитав Юра.– Та немає команди, – відповів молодий, – розформували. Спонсор бабки в готель

вклав.– Ясно, – розгубився Юра. – І куди ти тепер?– Не знаю, – сказав молодий. – Довчусь, мабуть.– Правильно, – погодився Юра. – Мене мій старий до сьогодні дістає, що я не довчився.

І правильно робить. Запиши номер. Треба буде студію – звертайся.– Обов’язково, – запевнив його молодий.Юра швидко домовився з лікарем. Той пом'явся, сказав, що так не роблять, що це не за

правилами, що це небезпечно й шкідливо, але добре, погодився, під твою відповідальність.Тільки за таблетками приходь.

У коридорі піймав Аллу. Вийшли надвір, на вулиці, відразу за рогом, знайшли якийсьспортивний бар. За столом кілька арабів дивились повтор матчу. Бармен із кимось розмовляв.Підійшла офіціантка – хлопчача зачіска, уважний погляд. Юра попросив прибрати звук.Араби запротестували, проте офіціантка холодно попросила їх заспокоїтись. Юра подякувавїй у спину, вона обернулась, легко кивнула головою, ніби висловлюючи підтримку.

– Запиши номер, – сказав Юра.– Добре, – Алла швидко погодилась.Про всяк випадок він відібрав у неї мобільний, набив туди свій номер.– Подзвониш?– Подзвоню.– Не забудеш?– Не забуду.– Давай, буду чекати.

За час його відсутності вдома зіпсувались консерви й висохли квіти. Ні того, ні іншогошкода не було. Юра покрутився квартирою, поставив чайник, сходив у душ. Ходивкімнатами, обмотавшись рушником і лишаючи на лінолеумі мокрі сліди. Проходячи повздзеркало, кинув погляд: жилаве, бите й шрамоване тіло, поріділий хаєр, ламаний ніс, міцнебоксерське підборіддя. Дещо схуд, але не страшно. Відірваний палець на лівій руці, черезякий кинув грати. Обпечена права нога. Суха, вивітрена шкіра. Злий, упевнений погляд. Усеяк завжди. За останні двадцять років майже нічого не змінилося. Згадав про Аллу. Діставтелефон. Увімкнув. Почав чекати. За п'ять хвилин зателефонували. Висвітлився номерЧорного. Юра на якусь мить завмер, потім різко підхопив слухавку-

– Алло, – сказав.

Фома

Усім потрібна хороша робота, ніхто не любить роботодавців. Усі ухиляються від сплатиподатків, проте саджають зазвичай того, хто перший запропонував не платити. І що в такомуразі може нас вивільнити? Нас може вивільнити хіба що віра. Усіх атеїстів найчастішеоб'єднує саме релігія. Релігія, як правило, обслуговує спекулянтів та соціалістів, тож намзалишається хіба що молитись. І дбати про бухгалтерію. Щось подібне Фіма – для друзів –Фома – думав щоразу, коли траплялося спочатку довго домовлятися із замовниками про

зустріч, а потому так само довго на них чекати. Навіщо взагалі домовлятися? – думав віннезадоволено, – навіщо уточнювати адреси, звіряти годинники, нервувати? Ніхто неприходить вчасно, ніхто нікуди не поспішає, ніхто не дотримує слова. Справи ведуться абияк,гроші працюють самі на себе, усі ми в цьому світі – покинуті й самотні, усім потрібна любов,всім потрібна увага, усім потрібна хороша робота.

Фіма тримав невелику мережу пересувних кав'ярень (яскраво розмальовані душогубки,що стояли під брамами університетів), погано підготовлений персонал (студенти тих-такиуніверситетів, що стояли коло душогубок і продавали брунатного кольору отруту), багатопрацював, терпіти не міг безробітних. У світі стільки роботи, – говорив підлеглим, – як прицьому можна бути безробітним? Підлеглі натомість часто звільнялись. Він навіть не встигавзапам'ятати їхні імена. Зникали безіменними.

Цього разу місце зустрічі запропонували замовники. Хороший ресторан, сказали потелефону, затишний, приємний, зранку там буде порожньо. Фіма знав, про що мова, жив задва квартали звідти. Час від часу проїжджав повз цей підозрілий заклад, бачив власника, щоходив вулицею в рожевому кімоно, говорячи при цьому по дамському мобільнику. Але добре,вирішив, хай буде. Приїхав заздалегідь, припаркувався. Ресторан виявився зачиненим,відчинявся лише за дві години. Фіма передзвонив замовникам. Ох, справді? – здивувалися ті.Ну, почекайте нас де-небудь. Запізнюємось. Але скоро будемо. Фіма озирнувся. Сонячнийлипень, порожня вулиця. Поруч спортивний бар. Те, що треба, – подумав Фіма. Він знавгосподарів, знав бармена, був там кілька разів. Господар тепер сидів за навмисне вбивство(переїхав брата дружини, стверджував, що випадково: спочатку збив його на власномуподвір'ї, потім нібито повернувся, аби надати першу допомогу, і переїхав іще раз), дружиназасудженого тягла бізнес й оплачувала послуги адвокатів. Бар знаходився в холодномупідвалі. Центр, поруч із метро, на підходах до інститутських корпусів, завжди купа студентів.Фарбовані стіни, на стінах дві плазми. На вулиці, під вивіскою, – піратський прапор. Публікастроката: студенти старших курсів, котрі навчалися в другу зміну, тож першу моглипросиджувати в барі, араби, котрих до інших закладів не завжди пускали з огляду назовнішній вигляд, кілька місцевих алкоголіків, що забрідали ввечері, на другий тайм,оскільки пити два тайми поспіль було для них фінансово сутужно. Бармена звали Антон, вінвиконував роботу власне бармена та офіціанта. Ну, і міліцію викликав у разі чого. Фіма з нимвітався, той завжди мовчки кивав у відповідь. Був неговіркий, ніколи нікуди не поспішав, алевсе тримав у пам'яті, був акуратний у розрахунках і коректний у поводженні з алкоголіками.Щоправда, дивно одягався: у помаранчеві футболки й зелені джинси, чи в білі сорочки йкороткі шорти, чи у рвані светри й смугасті брюки. Ага, ну й носив кульчики в обох вухах.При цьому рідко голився й майже не усміхався. Відвідувачі вважали бармена підаром. Барменбув про них такої самої думки.

Фіма зайшов, привітався з Антоном. Той звично кивнув у відповідь. Чорт, – подумавФіма, – він щоразу так вітається, ніби хотів побачити когось іншого. У барі, незважаючи наранній час, було весело. У кутку під плазмою сиділи араби. Схоже, не вистачило грошей наавіаквитки, тож літні канікули вирішили пересидіти тут, у підвалі. Дивились повторвчорашнього футболу. На Фіму глянули вороже – високий, сутулий, костюм недорогий, хочай акуратний. Не надто вміло, хоча й старанно зав'язана краватка. Новий телефон, стариймеханічний годинник. Обдивившись, повернулись до футболу. Фіма навіть залип в екранразом із ними, потім згадав, що вчора все це вже дивився, знає, чим усе закінчиться, тожпідійшов до Антона, розговорився. Несподівано з кухні вийшла дівчина. Довгі ноги, темніджинси, біла блузка, хлопчача стрижка. Фарбовані в чорне нігті. Привіталась із Фімою, як іздавнім приятелем, забрала в Антона склянки із соком, понесла парі, що сиділа при виході.

Фіма подивився їй услід, зупинився на парі. Чоловік нервував, схоже, хотів курити, алекурити не можна, забрав у жінки мобільний, почав щось записувати. Писав повільно – не мавна руці одного пальця. Жінка напроти теж нервувала. З пальцями в неї було все гаразд.Дівчина лишила їм сік, уже збиралась іти, коли чоловік за столом легко її притримав, кинувпару слів. Вона кивнула у відповідь, узяла на сусідньому столику пульт, стишила звук на

плазмі. Араби нервово заґелґотали, проте вона повернулась і тихо щось їм відповіла. Арабивраз замовкли. Як вона з ними! – подумав Фіма.

– Звідки вона? – запитав.– Офіціантка, – неохоче пояснив Антон. – Оля звати. Тиждень як узяли. Сам не встигаю.Передзвонили замовники. Спитали, де він. У барі, пояснив Фіма, дивлюсь футбол. Який

рахунок? – запитали замовники. Фінальний чи на цей момент? – перепитав він. Послухайте,сказали замовники, ми тут застрягли перед мостом. Як до вас добиратись? Фіма почавпояснювати, але тут підійшла Оля. Ти що? – сказала Фімі. – Там же ремонт, їм потрібновліво, до проспекту, там угору, потім праворуч. Дай сюди, – сказала, забираючи у Фімителефон. Швидко все пояснила, згадала кілька вулиць, назвала кілька магазинів, які потрібнопроїхати, школу, військкомат. Віддала телефон, пішла до арабів, довго з ними про щосьговорила. Араби дивились на неї стривожено, але поводили себе тихо. Фіму дивував її спокій,він звик, що робота офіціантки, як правило, пов'язана з істериками. Араби, схоже, щось їйзакидали, проте вона ледь помітно торкнулася долонею плеча одного – і той відразу примовк.До другого нахилилась, про щось перепитуючи, і він почав заперечувати й виправдовуватись.Інші, не помічаючи, що за ними спостерігають, пропікали поглядами повітря, викрешували зозону іскри, дивлячись їй в обличчя, ловлячи її рухи, слухаючи її образи.

Хвилин за п'ятнадцять знову передзвонили замовники. Усе, сказали, все відміняється.Виявилось, на мості в когось в'їхали, тепер стоять, чекають на ДАІ. Попросили вибачення,ще раз поцікавились рахунком. Фіма попрощався з Антоном, почекав, доки підійде Оля, хотівщось їй сказати, але розгубився, не знайшов потрібних слів, лише простягнув їй руку, мов наділовій зустрічі. Вона засміялась, стиснула йому долоню, і він, не стримавшись, дещонезграбно, проте виключно дружньо, не виходячи за межі дозволеного, обійняв її, легкопровівши рукою по спині. А вже коли виявилось, що білизни під блузкою вона не носить,Фіма й зовсім розгубився і якось поквапом вискочив надвір. Знайшов свій фіат. Сів. Почекав.Набрав Антона.

– Ця офіціантка, – сказав, – Оля – хто вона?– Ти далеко? – перепитав його Антон по паузі.За хвилину вийшов, сів поруч, обережно причинивши дверцята.– Курити є? – запитав Фіму.– Кинув, – виправдовуючись, відповів той. – Жуйку жую. Не допомагає. Будеш?Антон із відразою подивився на жуйку, махнув рукою, мовляв, давай.– Ну, значить, Оля, – почав, зосереджено розжовуючи свій стіморол. Зовні виглядало,

ніби він пережовує кожне слово. – Коротше, вона проституткою працювала. Було таке.– А ти звідки знаєш? – зажував у відповідь Фіма.– Так вона в сусідньому під'їзді живе, – пояснив Антон. – Я її сто років знаю. Я її сюди

й привів. Думаєш, багато охочих тут сидіти?– Ну, а що ж вона пішла з проституток?– Звідки я знаю? – незадоволено відповів Антон. – Проститутки – вони як боксери,

кар'єра в них яскрава, але коротка.– Я зрозумів, – відповів Фіма.Він відчинив вікно. Вистрілив стіморолом у повітря. Антон теж відчинив, теж

вистрілив. Мовчки потисли один одному руки, розійшлися.

Чи так уже погано бути проституткою? Чи така вже це життєва поразка? – думав Фіма,повертаючись до себе. Що нас відштовхує від цих жінок? Суспільна зневага? Працівниківпрокуратури суспільство зневажає куди більше. Якщо подумати, – говорив він собі, – хтовзагалі йде в проститутки? Люди тяжкої долі, суперечливого життєвого шляху. Покинутікоханки, зраджені наречені, нелюблені діти. Студентки, позбавлені родинної підтримки.Робітниці, викинуті зі швейних цехів. Матері-одиначки, жінки-алкоголічки, сироти, зайди тавдови. Стають удови проститутками? Певно, що стають – чим їм іще займатись? І хто ятакий, аби їх засуджувати? – думав Фіма. Які в мене підстави думати про них недобре?

Більше того, маю підозру, що більшість із них живуть життям куди цікавішим за моє, більшнасиченим, сповненим пригод і небезпеки. Очевидно, у проститутки йдуть жінки, щопотребують любові. Безперечно. Лише так. Жінки, здатні ділитись ніжністю, здатнівикликати ревнощі й зупиняти депресію. Певен, що серед проституток часто трапляютьсянатури освічені й начитані, які в такий дивний спосіб виявляють свій захват перед світом,вдаються до більш глибокого та повного його пізнання. Ясно, що більшість із них знаютьсяна психології та медицині, здатні знімати втому й повертати пам'ять, більшість із них носитьшовкову білизну чи пірсинґ у найбільш несподіваних місцях. Усі вони залюблені в музику тасвою роботу, усі вони навчені ці заняття поєднувати. Вечорами вони прибігають до своїхкімнат, легко й весело накладають коштовний макіяж, одягають маски й прикраси, стелятьчервоні простирадла в очікуванні сміливих і щедрих чоловіків. Відчиняють вікна йвпускають до приміщення зелені круглі місяці, що сріблять їм шкіру й роблять зуби їхнібілими, як колота порцеляна. Вони палять у кімнаті трави, аби чоловікам потому снилисьліси й чорні ріки з невідомими містами, вони не сплять уночі й засинають удень, як вампіри.На ранок збираються на терасах, обвитих виноградом, і говорять про співи та астрономію,знаходять на чорних полотнищах передсвітанкового неба сузір'я, спостерігають за птахами,вгадують погоду на найближчі дні, п’ючи солодкий ром. Потому розходяться домівками,набирають повні ванни прохолодної води, лежать там годинами, і коліна їхні світяться втемній воді, як місяці.

Наступного ранку він знову приїхав. Довго зав'язував святкову краватку, ледь при цьомуне задушився. Припаркувався під піратським прапором, набрав Антона. Той вибігзаклопотаний і похмурий, мовчки потис руку, взяв запропонований стіморол.

– На місці? – запитав Фіма.– На місці, – відповів Антон.– Я зайду?Антон зосереджено зажував.– Слухай, – сказав, помовчавши, – воно тобі треба?– А що таке? – не зрозумів Фіма.– Для чого тобі?– Для рівноваги, – пояснив Фіма.Антон мовчки виліз, хряснувши дверцятами. Фіма посидів, почекав, виліз слідом. У

барі було порожньо. Він кивнув Антону, той роздратовано відвернувся. Вибрав місце напротибарної стійки. Показували той же футбол, що і вчора. Фіма подумав, що за ці три дні встигвивчити склади команд. Але дивився на екран із непідробним інтересом. Оля вибігла хвилинза десять. Про щось пошепотілась із барменом, знову зникла, навіть не подивившись у зал.Фіма занервував. Дивився матч, із відразою чекаючи на нульову нічию.

За якийсь час вона підійшла. Запитала, що він буде пити. Фіма розгубився. Що ж їйсказати? – подумав. Щось запитав, чимось поцікавився, мимоволі поліз по кишенях.

– Що там? – запитала вона.– Трубу посіяв, – незадоволено відповів Фіма.– Давай тебе наберу.Оля дістала розбиту й перемотану скотчем нокію. Фіма продиктував, вона набрала.

Почекали. На барі Антон скрипуче протирав посуд. Фіма знічено сказав щось на прощання,виходячи, махнув Антонові, навіть не став чекати на відповідь. Та й не було жодної відповіді.Труба лежала у фіаті, на підлозі, під кермом. Фіма підняв, подивився вхідні, набрав її номер.

– Ти сьогодні коли закінчуєш? – запитав.– А що? – вона навіть не здивувалась.– Давай заїду за тобою?– Ну, заїдь, – легко погодилась Оля.Він хотів щось додати. Але що тут можна додати?

У липні ці порожні будинки видаються особливо занедбаними. Трава на підвіконняхвтрачає свіжість, сухо вказуючи напрямок ранкових протягів. Деревам у під'їздах не стаєвологи. Гіркота битого каміння, сонячна липка павутина, вуличні пси – чутливі й повільні,наче вагітні жінки: липень видовжує тіні й випалює кольори, довгі вечори настають раптовой несподівано, старі чоловіки сидять у тихих дворах, залитих вечірнім світлом, шкіра їхнястає теплою, зморшки робляться глибокими, літо перевалюється на той бік міста й опалює напротилежному березі червону цегляну кладку старих складів та заводських прохідних. Сонцеспливає за течією, наче скинутий із моста квартирний злодій, обрій до ночі проймаєтьсяспалахами. Наприкінці липня помирають старі безробітні у своїх захаращених кімнатах,позбавлені уваги й любові, оскільки вся любов цих днів дістається молодим. Дівчатазнемагають від спеки, спускаються до води, тримаються її свіжості, остерігаютьсяприбережної зелені. Вулиці особливо лункі, тому кожен необережний крок і раптовий вигуксполохують голубів на дахах і розімлілих від сонця безпритульних, що селяться на літо впокинутих, розбомблених помешканнях. Хочеться говорити тихо, щоби тебе ніхто не почув, апочувши – не зрозумів.

Він ще не встиг припаркуватись, а Оля вже піднялася сходами нагору. Побачила йогофіат, сіла на переднє сидіння. Фіма потягнувся цілуватись, вона сухо торкнулась йоговиголеної щоки. Усе як поміж старими друзями. Або поміж чоловіком і дружиною, щодомовились розлучитися. На ній була коротка сукня. Ноги її від цього здавалися ще довшими.Вона весь час поправляла зачіску, мружачись проти вечірнього сонця.

– Курити можна? – спитала.– Я кинув, – відповів Фіма.– Молодець, – відповіла на це Оля, дістала сигарети й закурила. Подивилась на його

розгублене обличчя, скептично гмикнула, опустила зі свого боку скло.– Куди поїдемо? – Фіма впорався-таки зі своїм хвилюванням і взявся до справи.– Та нікуди, – відповіла Оля. – Давай тут постоїмо.– Тут? – не зрозумів її Фіма. – Ну давай.– Ти щось хотів? – запитала Оля, навіть не подивившись у його бік.– Просто поговорити хотів, – відповів Фіма.– Добре, – погодилась вона, – говори.І відвернулася до вікна.Вона ображається, зрозумів Фіма. Можливо, Антон їй усе розповів. Можливо, вона

здогадується, що я про все знаю. Можливо, думає, що я ставлюсь до неї, як до колишньоїпроститутки. Можливо, саме це її й пригнічує. Справді, свинство з мого боку – грати на їїминулому, користатись із її помилок. Вона давно почала нове життя, а тут я. Ясно, що її цеображає. У жодному разі не можна їй говорити, що я про все знаю. Навіть натяками, навітьжартома. Потрібно, аби вона заспокоїлась, аби зрозуміла, що я не збираюсь її шантажувати.Краще говорити про щось нейтральне.

– Розкажи про себе, – попросив Фіма. – Чим ти цікавилася в дитинстві? Хлопцями?Чорт, – подумав, – зараз вона мене пошле. – Хімією, – відповіла Оля.– Хімією? – здивувався Фіма. – Розумію: формули, колби, кислоти. Багато в тебе друзів

було?Чорт! – знову похопився. – Так, – відповіла на це Оля, – в нас цілий гурток був.– І чим ви там займались? – поцікавився Фіма. – Справді хімією?Чорт! Чорт! – Ми ставили досліди.– Експериментували разом?!!!!!!!!!!!! – Ми всі, – сказала раптом Оля, – були закохані в хіміка. Він був старий і красивий. Тобі

подобаються старі чоловіки?

– Старі? Що ти! – якось недоладно відповів Фіма, гарячково думаючи, про що говоритидалі.

– У нього були красиві пальці, – не дала йому продовжити Оля. – Коли він торкавсямене, мені ставало холодно. А потім я вся починала горіти.

– Він торкався тебе? – не зрозумів Фіма.– Так, – підтвердила вона. – Мені було п'ятнадцять. Мені хотілося дізнатися про всі

таємниці життя. Відчути всю насолоду цього світу. Тому я вибрала саме його – дорослого йдосвідченого, з красивими пальцями. Він був моїм першим чоловіком.

– Як це? – не відразу зрозумів Фіма.– У плані сексу, – повернулась до нього Оля. – У нас із ним це сталося просто в класі

після уроків. На мені була зовсім коротка форма, йому навіть не довелося мене роздягати.Оля дістала нову сигарету.– А потім? – Фіма важко ковтнув слину й послабив вузол краватки.– А потім він помер, – охоче пояснила Оля. – Не відразу, звісно, не після нашого з ним

сексу. Десь через рік. Серце. Ми класом ходили на похорон. Після нього лишилась красивавдова. Трішки заповна, але взагалі нічого, як на її вік. Підкинеш мене додому? – спиталанесподівано.

Дорогою вони мовчали. Але й дорога була короткою.

Вдóви, думав Фіма, вдóви – ті напевне. Вдовам туди пряма дорога. Їх там чекають ізрозпростертими обіймами. Вдови – найкращі коханки. Найвитриваліші. Найнеспокійніші.Його першою жінкою була вдова. Це була чи не єдина її перевага. Знайома батьків. Кандидатнаук. Більшість знайомих його батьків були кандидатами наук. У дитинстві Фіма бувпереконаний, що кандидати наук становлять більшість населення цього міста. А доцентистановлять його меншість. Доцентів серед їхніх знайомих теж вистачало. У них була соліднародина, Фіма виростав у порядному середовищі. У принципі, маючи таку кількість знайомихкандидатів, важко було переспати вперше з кимось іншим. Вдова сама виявила ініціативу,запропонувала дружбу, обіцяла протекцію під час вступу, давала консультації. Одна зконсультацій у неї вдома завершилась дещо зашвидким сексом. Фіма не опирався. Хай будекандидат, – подумав. Потім вона справді допомогла під час вступу, хоча між ними більшенічого не було. Сподіваюсь, їй не сподобалось, – думав Фіма. Але з вдовами після цього бувобережний. З вдовами ніколи не знаєш, як вийде, – гадав він тепер, курячи на балконі йрозглядаючи золоті вогні в старих будинках над рікою. З вдовами він був обережнийнастільки, що, навіть почавши власну справу, намагався брати на роботу лише заміжніх.Бажано середнього віку. Бажано із золотими зубами. Це дисциплінувало.

Уночі він написав їй повідомлення. Щось про те, що цієї пізньої пори, коли надвулицями в липкому повітрі проносяться демони й дим на кухнях гусне, пахнучи маком ішоколадом, він, як старий потяганий пірат, видивляється серед бузкової ночі вогні їїпомешкання й відчуває своїм гострим щурячим нюхом, як ніжно пахне її шкіра, відчуває, яквона легко провалюється у свої сновидіння, ніби в крихкий і невагомий різдвяний сніг, і докикристали морозу запікаються їй на вустах, він несе свою вахту, охороняючи її спокій ірозганяючи демонів своїми кубинськими сигаретами. Перечитав, подумав, що про мак – цезайве. Вирішив повідомлення знищити. Натиснув щось не те, есемес таки надіслалося їй.Стояв і з острахом чекав: відпише чи ні. Десь о четвертій ранку, коли останні демонирозтанули в ранкових сутінках, телефон сів.

Вона передзвонила сама, по обіді.– А що ти про шоколад писав? – поцікавилась.Фіма почав виправдовуватись, вигадувати плутану таємничу історію про події минулої

ночі, про підозрілих знайомих та їхні родинні проблеми, про пізні дзвінки й нічні істерики,про марні спроби всіх заспокоїти й помирити, про виклики таксі й поїздки крізь нічне місто,

про відверті погрози й урочисті присягання. Шоколаду в цій історії місця відверто не було,він геть заплутався й просто запропонував зустрітись.

У грузинів, куди вони прийшли, вона привіталася з офіціантом, той упізнав її, веселовідгукнувся, поважно кивнув Фімі. Відразу почав щось радити, від чогось відговорювати.Фіма спеціально одягнувся неофіційно, себто в літню сорочку й світлі брюки, і без краваткипочувався невпевнено – наче пес, якого вперше на ніч спустили з ланцюга. Найбільше йомухотілося назад – на ланцюг. Звідки він її знає? – думав, підозріло дивлячись на офіціанта. Цеякось пов'язано з її минулим? Скільки чоловіків лишилось у цьому її минулому? Вона що, зусіма ними буде вітатись? Фіма нервував і якось несподівано для самого себе напився. Олюце тішило, молодець, говорила, пий, тобі так краще. Він пив, але пильності не втрачав,головне, нагадував собі, не проговоритись, не дати їй зрозуміти, головне – без натяків.Спочатку заговорив про роботу, назвав замовників продажними суками, прикусив язика,перейшов на політику, розповів історію про депутатів від партії влади, які користуютьсяпослугами хлопчиків за викликом, знову обірвався на півслові, згадав кримінальну хроніку,випадок із закритою сауною, у якій накрили священиків, але тут навіть вона попросила йогозамовкнути. Зрештою перейшов до новин спорту. Подивився на офіціанта, сказав, що той,очевидно, колишній боксер – такий у нього м'ятий ніс. Так і є, підтвердила Оля, він боксер. Азвідки ти його знаєш? – не витримав-таки Фіма. Буде що буде, плавав він алкогольнимтуманом, але я маю це знати. Ну як звідки? – відповіла Оля. – Він до нас у бар ходить. ЗаМанчестер уболіває. Дивно, правда? Він приходить до мене, я приходжу до нього. Такевраження, що вся публіка ресторанів – це офіціанти з інших закладів. Тобі подобаютьсяофіціанти? – спитала.

– Офіціантки, – відповів Фіма хапливо. – Офіціантки подобаються.– О, – підхопила Оля. – Мені теж офіціантки подобаються. У мене була колись одна

офіціантка. Звали її Кірою, вона жила на Тракторному, займалася йогою, могла довго недихати. Довго-довго. Ти вже думаєш: усе, треба викликати швидку, вставати, одягатись, бігтиза міліцією. І тут вона видихає. Я почувалася сумно й порожньо, мені було вісімнадцять, іжиття здавалося мені нестерпним. Саме тоді я з нею й познайомилась. Хочеш, тебепознайомлю?

– Хочу, – п'яно закивав головою Фіма, – дуже хочу.– Познайомлю, – пообіцяла Оля. – Прямо тепер, хочеш?– Хочу, – знову погодився він і допив рештки грузинського червоного просто з пляшки.Він хотів познайомитись з усіма її подружками, побачити всіх її чоловіків, подивитися в

очі всім її знайомим, хотів обійматися з боксерами й мірятися силами з борцями, битися наножах із барменами й грати в кості з паркувальниками. Хотів дізнатися в її подружок, щовони говорили їй, перш ніж вона йшла з ними в ліжко, як вони переконували її, що обіцяли.Хотів дізнатися в її чоловіків, як вона виглядала раніше, без цієї хлопчачої зачіски, якогонасправді кольору її волосся, як вона виглядає зранку, без усієї цієї чорної фарби, що вонаговорить зі сну, після всього того, що було вночі, як вона заговорює після виснаження ймовчанки. Хотів переговорити з її шкільними вчителями, хотів, щоби вони розповіли йомупро її успішність, про її поведінку, про її захоплення хімією та спортом, про колір і крій їїшкільної форми. Хотів випити з учителем праці й порозумітися з учителем історії, хотівподивитись в очі завучу й розцілувати класну керівничку, хотів опинитися в її житті,опинитися там поруч із нею, так близько, щоби відчувати, як кров перетікає під її шкірою.Хотів долучитись до всіх її таємниць, до всіх загадок, які вона ховала в пам'яті, хотів знатинапам'ять всі її численні історії, хотів виправляти її помилки, розвіювати її сумніви, статичасткою того, що з нею відбувалося, відкрити для себе її життя, ніби знайдену в чужомупомешканні валізу, сидіти й перебирати коштовні свідчення чужих переживань і чужогосміху. Хотів усім керувати, хотів мати до всього стосунок.

На вулиці вона довго відмовляла його від автомобільної прогулянки за місто.Врешті-решт він погодився. Добре, сказав, де твої офіціантки? Спочатку вони зупинилися втурків навпроти. Там він підтягував безкінечну любовну пісню за якоюсь тлустою, вусатою,

блискучою дівою на екрані й намагався лишити чайові комусь із відвідувачів. Відвідувачібули виключно турками, розібратись, хто з них працівник, а хто – клієнт, було не так просто.Потім Оля потягла його різними підозрілими місцями. Вони зазирали до всіх тих нір тапідвалів, які вона могла згадати, були, ясна річ, в арабів, зазирнули, звісно ж, до в'єтнамців,браталися з працівниками Макдональдса, які давно до такого звикли, пили на брудершафт ізпрацівниками тубдиспансеру, марно намагалися замовити шампанське в сауні «Здоров'я»,згадували дитинство в підвалі проти синагоги, намагалися знайти дівчат за викликом удитячому кафе. Саме там він перевернув собі на коліна молочний коктейль і довго замочувавплями гірським бальзамом. Просив записати продавців піци йому свої адреси, ловив коньячнівипари в грузинів, до яких вони знову повернулись, оскільки на той час усе було зачинено.Уже там з'явилася жива музика, і він танцював ірландські народні танці, заважаючиофіціантам і викликаючи її захват.

А десь опівночі опинились коло його будинку, і він твердо, як йому здавалося, сказав: тинікуди не підеш, ти маєш лишитися зі мною. Лише так. Сказав це так твердо й переконливо,що вона не стала заперечувати, добре, відповіла, так і буде, іди вперед і показуй дорогу, бовже сил моїх немає тебе тягнути. Він розвернувся й пішов, важко орієнтуючись у липневійтемряві й слухаючи шепоти у власній голові. А щоби вона не згубила його й не відсталапосеред ночі, весь час говорив, говорив, аби вона йшла на його голос, аби рухалася за ним іне лишилася сама. Говорив, що хоче побачити подружок її чоловіків, битися з боксерами йламати кості паркувальникам. Говорив, що обов'язково переконається, з ким її подружкийдуть у ліжко, та дізнається, що їм для цього пообіцяли. Говорив, що знає все про чорнуфарбу хлопчачих зачісок і виснаження шкільних учителів, натякав, що від нього неприховаєш манеру та поведінку, стверджував, що обов'язково має поцілуватися з учителемпраці й випити з класною керівничкою. Загрозливо натякав про кров, що тече надто близько,скептично відгукувався про свої численні історії. Насамкінець завів мову про коштовні валізив чужих помешканнях, вимагав принести їх йому прямо тепер, не міг заспокоїтись із цимивалізами, говорив про них зі сміхом та переживанням. Говорив і думав так: головне – неозиратись, головне – не замовкати, доки я йтиму й говоритиму, вона буде йти за моїм сміхом,доки я матиму що сказати, вона змушена буде слухати, вона дійде до кінця, і дослухає докінця, і залишиться зі мною цієї ночі. Адже має вона дізнатись, чим це все закінчиться, має ждочекатися розв'язки. Головне – говорити й не зупинятись. Він більш-менш твердо підійшовдо під'їзду, надміру широко прочинив двері, достатньо безтурботно ступив у темряву. Важкопідіймався сходами, повільно підбирав ключі, завбачливо не вмикав світла. Говорячи й неозираючись, пройшов коридором, скинув черевики, пройшов до кімнати, стягнув із себесорочку, завалився в ліжко.

Вона постояла внизу, на вулиці, почекала. Почувши, як скрипнули двері йогопомешкання, заспокоїлась, пішла.

Він прокинувся рано. У власному ліжку. Знайшов у кишені рекламу з Макдональдса.Здивувався. Шкіра його відгонила гірським бальзамом, футболка була перемащена соєвимсоусом. Передзвонили з роботи, сказали, що замовники хочуть зустрітися. Він подумав,вирішив зустріч перенести. Потім подумав і вирішив нічого не переносити. Але поглянув нафутболку й усе-таки переніс.

Оля почала писати десь під обід, коли йому стало краще. Про які валізи ти говорив? –питала. З тобою все гаразд? Ти нікого не пограбував? Здається, ні, – відповів він, – хоча всеможе бути. Ти налякав мене цими валізами, – написала вона знову, – я сиділа на терасі,обвитій виноградом, говорила з подружками про співи та астрономію, спостерігала заптахами і все не могла заснути. Навіть ром не допоміг.

Яке цікаве й таємниче в неї життя, думав він, повільно приходячи до тями, скількивсього несподіваного й загадкового відбувається з нею щоночі. Як вона живе? Хто її друзі?Скільки в неї знайомих? Їй, напевно, легко з ними, вони люблять її, їм завжди є про щопоговорити. Зібравшись, вони згадують подорожі й пригоди, безтямні вечірки й ночі кохання,

морські узбережжя та вогкі міські підземелля. Вони говорять про любов і зраду, показуютьнові прикраси й розповідають про останні подвиги, їхні кишені набиті банкнотами йзалізничними квитками, вони завжди готові зірватися з місця й розчинитись у просторі,рвучись назустріч сонцю, тікаючи від утоми й зневіри. Як би мені хотілося теж усе це мати,гірко думав він, як би мені хотілося жити так, як вона: легко, невимушено й вигадливо. Ні відкого не залежати. Ні в чому собі не відмовляти. Мати справу з коханням, мати справу зпристрастю. Що я бачив у своєму житті? Хіба мені доводилось коли-небудь переживатисмертельну небезпеку? Хіба мені траплялося хоча б колись пережити шалену закоханість? Янавіть не спав із жодною офіціанткою! З донькою директора ресторану спав, а з офіціантками– жодного разу!

Донька директора ресторану була його першою дружиною. Сталося це якось самособою: познайомились у когось на весіллі, потім сходили разом до когось на поминки, були вкогось на дні народження, зустрічали з кимось Новий рік. Десь переспали, якось звикли однедо одного. Вона запропонувала одружитись, він не заперечував. Її тато подарував йомуфольксваген. Чесно кажучи, якби була така можливість, він узяв би лише фольксваген.Шкода, але після розлучення довелось його повернути.

Наступного дня, по обіді, він витягнув її за місто. Розповідав про роботу, згадувавсмішні випадки з минулого, сам і сміявся. Коло восьмої вона попросила відвезти її додому.На вихідних він запросив її до себе. Вона відмовилась, запропонувала просто десь посидіти.Він знову щось розповідав, намагався її розговорити. Вона неуважно відповідала, іноді незовсім його розуміла, проте чемно слухала. Наступного тижня було багато роботи – вінзвільнявся десь по дев'ятій, набирав її, вона відповідала, що сьогодні не може, зустрічається здрузями, їде до подружки, чекає на знайомих. Домовились зустрітися в п'ятницю. Зустрілися.Він довго їй щось плів, плутано пояснював якісь прості, як йому здавалося, речі, пристраснов чомусь запевняв, уперто щось повторював. Ну, добре, – погодилась вона, – пішли до тебе.Покажеш свої валізи.

Пити вона відмовилась, і що було в такому разі робити, він не знав. Вона запитала пророботу, він почав розповідати, але й сам зрозумів, наскільки печально все це звучить.Даремно я її сюди притягнув, думав, усе більше нервуючи, виглядаю тепер ідіотом. Іповоджуся, як ідіот.

І вже гарячково думав, що б таке вигадати, що б запропонувати, аби вона погодиласязвідси піти, куди її повести, чим заповнити час. Оля підійшла до полиці з книгами, дісталащось пригодницьке.

– У тебе є діти? – запитала.– Діти? – здивувався він. – Ні, дітей немає.– Чому? – поцікавилась вона.– Не знаю, – розгубився Фіма. – Ніхто не хотів, я сам не подумав. Якось так. Ти про

книги питаєш? – зрозумів він. – Це мої, дитячі. Давно хотів викинути, мама попросилазалишити. Свого часу їх не так просто було дістати.

– Я знаю, – відповіла Оля, – наші старші читали ці книжки. Так має бути, правильно?Чоловіки з дитинства повинні звикати до поганої літератури, оскільки саме вона вчить їхбути справжніми чоловіками.

Узяла книгу, сіла з нею на підлогу. Він сів поруч. У дитинстві, сказала Оля, мене цехвилювало. Я думала: треба ж, вони всі читають ті самі книги. Мабуть, це не просто так,мабуть, я багато чого просто не можу зрозуміти, доки теж не прочитаю їх. Хоча, прочитавши,усе одно нічого не зрозуміла. Зате потім, спілкуючись із ними всіма, спостерігаючи за їхнімдорослішанням, маючи з ними справу, закохуючись у них, я завжди знаходила щось із цихкниг – у розмовах, у поведінці, у дурницях, які вони робили. Не так багато речей насоб'єднує. Точно, погоджувався він, не так багато. Навіть книги, які ми читали, об'єднують незавжди. Ось у мене, почав розповідати він, ніколи не було друзів. Я товаришував із тими, зким радили батьки. Коли ми з ними залишалися самі, нам не було про що говорити. Сиділи,

розглядали рибок в акваріумі. І жодні книги нас не об'єднували. А ось у мене, підхопила вонай теж почала розповідати про рибок. І про інших тварин, яких вони знаходили на вулицях ітягли додому. І про батьків, що викидали на вулицю всіх цих псів, їжачків та очеретянихкотів, доводячи дітей до сліз і зневіри. І про своїх старших, що першими йшли з дому йпочинали жити дорослим життям. І про те, як їй хотілося бути до них подібною, як їїзачаровували ритми та механізми їхньої життєдіяльності, їхня незалежність, їхнясамостійність. І про особисті проблеми подружок, і про чоловічі проблеми друзів, і проскладну систему родинних стосунків, і про заплутані принципи любовних трикутників. Буловже десь по третій ночі, Фіма тримався як міг, але після того, як вона заговорила протрикутники, мовчки забрав у неї з рук книгу і так само мовчки почав стягувати з неїфутболку. Вона здивувалась і спробувала підвестись, але він тримав її за руки й тягнув досебе. Ну, що ти? – попросила вона. – Не треба. Але його це лише підштовхнуло вперед.Головне – не зупинятись, укотре подумав він і знову рішуче взявся за футболку. Вона щеспробувала щось заперечувати, м'яко його відштовхувала, але коли тканина тріснула під йогорукою, не стрималась і засадила йому коліном просто між ніг. Фіма розпачливо скрикнув ізавалився на підлогу. Вона відповзла назад, важко дихаючи й поправляючи свою хлопчачузачіску. Поступово заспокоїлась. Він теж затих, лежав, не наважуючись підвестись.

– Ти як? – спитала вона хрипко.– Нормально, – відповів Фіма, не підводячись.– Вибач, не хотіла так сильно, – запевнила вона.– Нічого, – відповів він, тримаючись за травмоване місце, – буває.– Я піду? – запитала вона.– Давай відвезу тебе, – запропонував Фіма.– Дійду, – запевнила вона. – Ти точно в порядку?Він бадьоро підняв руку, мовляв, усе нормально, буває гірше. Коли вона вже виходила,

повернувся й запитав:– Пам'ятаєш, ти писала мені про співи та астрономію?– Про яку астрономію? – не зрозуміла Оля.– Не знаю. Просто про астрономію. Про ром, про птахів.– Що ти вигадуєш? – розсміялась вона. – Давай, одужуй. Завтра подзвоню.

Він чекав зранку, прокинувшись. Чекав, приїхавши в офіс. Не витримав, набрав її. Вонане відповіла. За півгодини набрав ще раз. Потім почав писати. Потім знову телефонував.Занервував, не витримав, вирішив з'їздити поговорити. Не наважився вийти, набрав Антона.

– Зараз вийду, – коротко відповів той.Вийшов за п’ять хвилин, сів на переднє сидіння, дверцят не причиняв, дивився на

піратський прапор, ніби остерігався, що звідти хтось вийде непоміченим.– Коротше, її сьогодні не було, – заговорив Антон, навіть не дивлячись на нього. –

Думаю, у неї з братом знову проблеми.– Що за проблеми? – не зрозумів Фіма.– Коротше, – сказав Антон, помовчавши. – Є в неї брат. Рідкісний мудак. Мами в них

різні, вони брат і сестра за батьком. Жив десь на Півночі, повернувся років п'ять тому, коли їїстарі померли. Типу старший брат, рідна кров. Пресує її по-страшному. Йому наговорили пронеї різного, він її тепер із дому не випускає. Вона вчора в тебе була?

– Ну, – не наважився заперечити Фіма.– Ну, от він її, мабуть, і не пускає тепер нікуди.– Вона ж не мала дитина, – здивувався Фіма.– Ти б його бачив, – відповів на це Антон. – У нього на шкірі живого місця немає – все в

рубцях. І волосся зовсім немає – ні на голові, ні на тілі.– Ти спав з ним чи що? – роздратовано випалив Фіма.– Я з нею спав, – пояснив Антон.– Як це? – не зрозумів Фіма.

– Ну, ти що, не розумієш? – пояснив йому Антон. – Я з нею спав. Вона мені взагаліподобалась. Проститутка? Хуй з ним. У мене половина однокласниць проститутками стали.Причому інша половина їм заздрить. Я за нею вже в старших класах бігав. Я спортомзаймався, щоби вона звернула на мене увагу.

– Знаю, вона боксерів любить.– Яких боксерів? – образився Антон. – Це брат її любить боксерів. Та ладно, що я тобі

розповідаю. Одне слово, вона мені завжди подобалась. А коли в нас із нею все нарештівийшло, повернувся її брат.

– І що?– І що? І зламав мені носа. Дивись, – Антон повернувся в профіль. – У мене навіть

перетинка ушкоджена.Антон зранку, очевидно, поголився. Але, мабуть, поспішав. Або просто звик робити це

не надто уважно: на шиї були порізи, щелепою темніли волоски. Комір сорочки був несвіжий,кульчик у вусі потемнів від часу. Найбільше йому, мабуть, хотілося заховатись за барноюстійкою й нікого до себе не підпускати. Почекає, – злісно подумав Фіма.

– У тебе є його номер? – запитав.– Звідки?– Знаєш, де він може бути?– Ну де, – неохоче відповів Антон. – У себе, у гаражах. Тут, за рікою, – показав він

униз, – є гаражі, знаєш?– Ну.– У нього там СТО. Побачиш прибитий до стіни собачий череп – це його місце. Тільки

для чого це тобі?Фіма не відповів. Антон почекав. Із бару хтось визирнув – наляканий погляд, нечесане

волосся, темна шкіра. Антон зірвався, кивнув на прощання, зник за дверима. Фіма лишивмашину, спустився вулицею, перейшов міст, минув заводську огорожу, вийшов на гаражі.

Глина, було багато глини, ніби тут щось мали випалювати на вогні. Ніби тут ніколинічого не росло й ночами сюди приходили померлі, тамуючи голод сухим глиняним груддям.Чорні скати, вкопані вздовж дороги, безкінечна біла цегляна стіна, рясно списана біблійнимицитатами – під ногами розсипалася глина, над головою палало сонце, у траві лежали газети ймертві коти, пахло пеклом і річковою водою. В’їзд було перекрито іржавим шлагбаумом,поруч стояла будка вахтера – тріснуте скло, календарики, листівки, перемотаний ізоляційноюстрічкою шматок шланга, прочинені двері, чорна кров, що в'їлася в цементну долівку.Вахтера не було. Фіма покрутився, зазирнув досередини. Вахтер багато курив, ясна річ,погані сигарети, ясна річ, не виходячи на вулицю. Одяг його, мабуть, не відпирався відтютюну. Розбита дорога вела вперед, ліворуч і праворуч тяглися ряди білих цегляних гаражів.Фіма подумав і рушив ліворуч. Ішов уздовж металевих дверей, розглядав важкі навісні замки.Де-не-де під стіною лежав металобрухт, іноді вгорі пролітали наполохані птахи. Не булонікого видно, усюди стояла тиша, і робилося від цього моторошно. Фіма пройшов до кінця,вперся в цегляну огорожу, завернув праворуч, вийшов на наступний ряд, побачив бічнувуличку, завернув туди. Знову пройшов до кінця, знову завернув праворуч. Гаражі тяглисьбезкінечно й безнадійно. Де вони всі? – подумав він. – Має ж тут хтось бути. Зупинився,прислухався. Вигорілою травою перебігали ящірки, під шиферними дахами шурхотілиластівки, вітер протяжно сурмив в отвори та порожнини металевих деталей, мовбисповіщаючи сонне місто про наближення невидимого ворога. Раптом далеко попередумайнув кольоровий спалах. Фіма рвонув на рух. Встиг помітити, як за ріг поквапливозавернув хтось у строкатій сорочці. Фіма пробіг до рогу, вивалився в сусідній ряд, зновувстиг помітити спину незнайомця. Той швидко йшов уздовж гаражів в яскравій пляжнійсорочці, сірих брюках і капцях на босу ногу. У руках тримав щось важке й металеве. Фімабуло заспокоївся й думав швидко наздогнати незнайомця, проте чоловік несподівано пірнув убічний прохід, тож Фіма знову панічно кинувся вперед. Добіг, теж повернув, помчав вузьким

проходом, поміж високими стінами, давлячи начищеними черевиками биту цеглу йнаступаючи на порожні пачки з-під цигарок та використані презервативи. Чоловік попередувсе не ставав ближчим, якимось чином виходило йому весь час лишатися десь попереду,майоріти своєю сорочкою, збивати каміння під ногами. І хоч як Фіма прискорював ходу,дистанція між ними не зменшувалася. І тоді Фіма зважився.

– Ей! – крикнув він.Голос посеред тиші тріснув і розколовся. Незнайомець, утім, його почув. Зупинився,

повернувся. Фіма подумав і рішуче рушив уперед. І тоді незнайомець кинувся тікати. Фімакинувся слідом. Тиша наповнилась важким гупотінням. Чоловік попереду добіг до стіни, наперехресті заметушився, не знаючи, куди йому далі, однак стрибнув ліворуч і зник за рогом.Фіма почув, як віддаляються його кроки. Теж добіг до рогу. Незнайомця не було. Фіма бігуперед, пробігаючи ряди гаражів і щоразу сподіваючись побачити строкатого чоловіка. Алетой просто зник, ніби й не він тут щойно налякано зупинявся, ніби не він метушився нароздоріжжі. Фіма важко дихав, проте вперто біг уперед, прагнучи будь-що дістатинезнайомця, зупинити його, розпитати зрештою, що в них тут відбувається. У якийсь моментвідчув, що прохід між гаражів ледь помітно забирає ліворуч і що він ось уже якийсь часбіжить по колу. Уже думав зупинитись і повернути назад, як раптом побачив в одному згаражів напівпрочинені двері. Зупинився, перевів подих, підійшов, зазирнув усередину.

У темряві пахло мастилом і паленою шерстю, сонячне проміння, пробиваючись з-позайого спини, розсипалося червоною лакованою поверхнею легковика. Була це копійка, щочесно відпрацювала свій довгий вік, але не заслужила на спокійну старість, щось було в їїминулому такого, за що вона спокутувала навіть тепер, по своїй смерті. Що смерть булажорстокою, Фіма зрозумів відразу, щойно побачив цей металевий фарш посеред гаража.Демони схопили свого часу цю автівку й довго грали нею в регбі, перекидали її з рук у руки,запускали нею в гаряче небо. Жований метал, внутрішнє дрантя, чорна палена гума, дрібнопомелене скло – легковик схожий був на тіло християнського святого, замученого римськимилегіонерами. Фіма пригледівся. Позаду автівки висіло повстяне покривало. Невидимийпротяг час від час легко погойдував його важке темне вітрило, був там, очевидно, ще якийсьневидимий вихід, варто було спробувати. Фіма обійшов розламану копійку, обережно відвіврукою повстяну завісу. І не помилився: була там ще одна кімната, завалена банками з-підфарби й пляшками з-під лаку. Обережно пройшов, помітив наступні двері, прочинив їх.Увійшов до наступного, значно меншого приміщення. У кутку стояв канцелярський стіл, наньому лежали старі вижовклі газети. Пройшов досередини, уважно обдивився навсібіч.Наступні двері були майже не помітні, лише пройма в стіні темніла, мов шрам. Фімапідійшов, підважив двері плечем. Ті важко піддалися, заскрипіли, відчинилися. В очі вдарилогаряче насичене сонячне світло. Фіма ступив на вулицю й затулився рукою від болючихпроменів. Але відразу ж відчув чиєсь дихання. Відвів руку, проте засліплені очі відмовлялисябодай щось розрізняти. Присів, затуляючись від сонця й застережливо викинувши рукувперед. Перечекав, усе так само відчуваючи поруч чиюсь присутність. Поступово зірповертався, в очах застрибали жовті кола й чорні планети, виступили сльози, сфокусуваласьрізкість. Фіма підвівся. Просто перед ним, на відстані двох кроків, важко дихаючи йвисолоплюючи сухі язики, чатували темні вуличні пси, принюхуючись і постогнуючи віднапруження та спеки. Двері за плечима, важко вдарившись іржавим металом, причинились.Відступати не було куди. Пси дивились на нього порожньо й запекло. Ближче не підходили,хоча й поглядів не відводили, готуючись будь-якої миті кинутись і перегризти йому горлянку.Старший, найбільш рваний і м'язистий, був сірого кольору, мав пошрамоване чоло йпоцяткований чорним важкий язик. Відразу за ним стояли двоє молодих – подібних міжсобою кривуватими ногами й жовтою жорсткою шерстю. Ці виглядали ще більш загрозливо, ізрозуміло було, що кинулися б на нього просто тепер, просто чекали на команду старшого.Трішки далі, за їхніми спинами, хижо пригинала хребет молода сука з холодними іклами, звисоким загривком. Поруч із нею гарчало зовсім молоде щеня з міцними, як на свій вік,лапами, з червоними плямами на животі. А збоку прикульгував старий волоцюга з перебитою

передньою правою, з відчаєм і люттю в очах, зі слиною, запеченою на пащеці, з колючками,що в'їлися в розірваний ніс. А зовсім позаду стояв ще один молодий, лискучий і чорний,дещо наполоханий, проте рішучий і заведений, ще не надто потяганий і побитий, проте вжетепер готовий довести старшим усю свою рішучість, довести їй, тій, що стояла поруч, силусвоїх м'язів, гостроту своїх різців, серйозність своїх намірів. Вона теж це відчувала, проте неподавала виду, повернулась спиною до нього й гарчала, нервово реагуючи на кожен Фіминпорух.

Старший повільно повів шиєю, завмер і почав хрипко видихувати всю свою чорнуагресію, Фіма зрозумів, що це кінець, що ось тепер усе напевне й почнеться, що старшийповідомив своїх про те, що далі тягнути немає сенсу – потрібно просто порвати цьогочужого, що забрів на їхню територію. І потягнувся вже до Фіми, ледь помітно загріб лапамимертву глину, це кінець, зрозумів Фіма, це справжній кінець, і відвести його неможливо,потрібно просто сприймати все таким, яким воно є, себто жорстоким і несправедливим. Вінподивився вожаку в очі, аби смерть не настигла його зненацька. І вожак теж піймав цей йогопогляд із повагою, проте без жодних послаблень: усе має бути так, як має бути, коженотримає те, на що заслуговує, прощення не буде нікому, винятки принижують, і коли Фіма,стиснувши зуби й кулаки і зробивши півкроку вперед, приготувався відчути на горлянцісолоний віддих собачої пащеки, звідкись збоку з'явилася жінка. Була вона високого зросту,темна лицем, старшого віку, одягнена в синій чоловічий плащ, на ногах мала важкі черевики.У руках тримала безліч торб і пакунків, якісь навіть волочила за собою по гарячій глині.Набиті ці пакунки були древнім одягом і порожніми пляшками, виловленою по смітникахїжею й стародавнім кухонним начинням – горщиками, ножами, тарілками й ложками. Усе цеторохтіло й перекочувалось, і сама вона, здавалось, теж торохтіла всіма своїми суглобами, іпил стояв там, де вона проходила, і пахло від неї старим помешканням, у якому померланемолода людина. Вона ковзнула по Фімі порожнім поглядом, ніби й не бачила його, нібийого тут і не було зовсім. Пси нашорошились і завмерли. Далі гарчали й скалили пащеки,проте вже скоріше за інерцією, не бажаючи відступатись від жертви, що так легковажнотрапилась їм до лап.

– Бальтазар! – покликала жінка старшого, з пошрамованим чолом.Той незадоволено сіпнувся було в бік Фіми, проте голос її подіяв на нього дивним

чином: ніби паралізував його впевненість, перепинив його лють. Відвернувшись від Фіми,Бальтазар потягнувся мордою до жінки, та простягла йому свою висохлу темну руку, гладячипобиту голову. Потому рушила вперед. Зграя поспішила слідом, зникаючи за рогом ілишаючи по собі запах сухої шерсті.

Надвечір вона передзвонила йому. Вибачилась, домовилась про зустріч. Вінзапропонував приїхати, забрати її прямо тепер. Не треба, – відповіла Оля, – завтра все однопобачимось. Подумала, що чоловіки ніколи надовго не затримувалися в її житті. Траплялосьтак, що вона сама звертала на них увагу, вирізняла їх із-поміж інших. Торкалася вперше їхніхдолонь, зазирала вперше в їхні очі, запам'ятовувала їхні зморшки, вимовляла їхні імена.Дозволяла їм залишитись поруч із собою. Пізнавала їхні звички, їхню поведінку,прислухалася до їхньої мови, вислуховувала їхні оповіді про пригоди, перемоги та нещастя,коротко, проте чітко переривала всі їхні спроби дізнатись про неї більше, ніж вона хотіларозповісти. Легко насміхалася з їхньої хоробрості, ніжно бентежилась від їхньоїдовірливості, жорстко відповідала на їхню агресію. Підлаштовувалась під їхнє дихання,підштовхувала їх до рішучих дій, втрачала з ними відчуття часу, лишала їх зрештою сам насам з їхніми бідами та викривленими уявленнями про любов і вірність. Сумувала за нимипотому, згадувала їх, забувала, знову відновлювала в пам'яті все, що вони говорили їй, у чомувони їй присягались, що вони з нею робили. Їй вистачало сили, аби не повертатися до них, іставало розуму, аби не забувати про них назавжди, ховати глибоко під шкірою згадку прокожного з них, про їхню впевненість і рвучкість, слабкість і необов'язковість, уважність ізакоханість, непостійність і святенництво. Чоловіки в цьому місті, – думала вона, –

народжуються для оборони та завойовницьких походів. Їх виховують у покорі тастриманості, їх із дитинства вчать зносити холод та спеку, біль та голод. Вони виростають,аби боронити фортечні мури міста, аби будувати церкви й торговельні склади, примножуючиміські статки й славлячи всіх святих, що дбають про наше місто. До обов'язків їхніхналежить підтримувати в робочому стані газову мережу та водогін, дбати про жінок та дітей,годувати вуличних тварин і відганяти диких птахів від фруктових дерев. Призначенням їхнімє любов, боги відкривають серце кожного з них для закоханості й запеклості, налаштовуючиїх на безкінечні радощі та страждання. Тому їм залишається кохати й сподіватись, вірити йрозчаровуватись, чекати й не відступатись, дякувати й переконувати, втрачати все, щонадбали, і починати щоразу все спочатку. Сподіваючись, що цього разу любов їх не зрадить, асмерть відступиться.

Матвій

Десять років тому час для мене зупинився, рішуче відмовляючись рухатися далі.Механізми завмерли, серце билося так, ніби робило послугу: без претензій, проте й безгарантій. Дратувало все, навіть запах власного одягу. Тридцять років виявилися пасткою –жодної втіхи від занурення в невідоме, жодної радості від продовження початого. Лишеранковий вогонь у голові, пообідня порожнеча в горлі, різке вечірнє світло. І жорстока, нарівні віри ненависть до тих, хто намагається зробити тобі добре, жорстока помста всім, хтонамагається тобі допомогти. До тридцяти я встиг двічі розлучитись. Устиг би й утретє, але замене більше ніхто не йшов. Жінок лякали мої звички, напружувало те, що я майже ніколи неспав, а коли спав – довго не прокидався. Вони сиділи наді мною в холодних сутінках настарих простирадлах, налякано ловили моє дихання, пробували пульс, хапливо телефонували

знайомим, питались поради, обережно торкали мене за плече, перевертали на бік, аби я незахлинувся власною жовчю. Мені в цей час снились піщані дюни, вони перетікали моїмжиттям, не лишаючи по собі нічого, крім спеки й задухи. Снились мені змії й земляні птахи,снились написи, зроблені на темній глині, снились мовчазні діти, що збирали між сухих гілокотруйні ягоди й простягали їх мені, мовби просячи: давай, спробуй, ти не знаєш, від чоговідмовляєшся, ніколи в житті ти не відчував цього дивного смаку, так смакує лише смерть, цекраще за будь-які прянощі, це солодше за будь-які мікстури, ти лише спробуй, прокинься йспробуй. Прокидатись після цього, ясна річ, не хотілося.

Іноді жінки не витримували і йшли у своїх справах, іноді сиділи, чемно чекаючи. Алепотім усе одно йшли. Іноді поверталися й далі сиділи на солоних, як вітрила, простирадлах.Насичене особисте життя, одне слово. По обіді я збирався із силами і йшов на ефір. Запускаврозбитий, наповнений вірусами комп'ютер, перебирав диски, намагався прибрати наробочому столі, безсило кидав усе це й виходив у коридор, скажімо, з чаєм, скажімо,перекурити. Свічка політехнічного, де знаходилася студія, височіла над деревами,відсвічуючи поодинокими вогнями аудиторій. Темрява стояла в провулках, пахло вогкістю йранньою весною, хотілося ніколи не залишати це місто й ніколи в житті, ніколи й нізащо неповертатися в студію.

Десять років тому вона закінчила університет і спробувала дивитись на світ дорослимиочима. Світ погано фокусувався. Батьки її ще довший час думали, що вона далі навчається.Вперто будили її на першу пару. Тато її був професійним безробітним. Здається, непогано прицьому почувався. Мама працювала на пошті. Тому про пошту з маминих слів вона знала все,могла розповідати про неї годинами. Якби це когось цікавило, ясна річ.

Узимку вона влаштувалась на роботу в якийсь благодійний фонд, проте фонд виявивсянедостатньо благодійним, навіть працівникам своїм нічого не платив, тож і роботою назватице було важко. На студію її привів Вадик Сальмонела, вони зустрічалися вже близько місяця,хоча навіть після всього того, що між ними було, Вадик дозволяв собі її не впізнавати,особливо після концертів: оглушений і прибитий, накачаний поганим бухлом, із зірванимгорлом, він, як справжній рок-стар, міг пройти й демонстративно її не помітити. Вонанервувала, плакала. Йому це, схоже, подобалось. Їй, схоже, теж. Можна отримувати радістьвід усього, навіть від спілкування з мудаками.

Вона ввійшла слідом за ним, навіть не привіталась, мовчки сіла коло дверей, зліснодістала мобільник, упевнено почала набивати повідомлення. Вадик кинув їй до ніг свійшкіряний рюкзак і демонстративно про неї забув. Світле волосся, білий плащ, який вонакинула на підлогу, рожеві обвітрені пальці, родимки на шиї, шкільний светр, з-під якогогостро пробивались ключиці, недовірливий погляд, напружені рухи, дитячий вираз обличчя,нечищене взуття, красиві коліна.

– Дочка? – кивнув я Вадику замість привітатись.– Хуй там, – відповів він незадоволено, й ефір таким чином почався.Рівно двадцять хвилин, не рахуючи музичних пауз, Вадик говорив про рок-н-рол, дух

бунтарства, естетику свободи, пісні протесту й розширення свідомості. Вона сиділа в кутку йлише незадоволено хитала головою. На правій руці в неї був пластмасовий браслет. Загаломсхоже було, що вона прийшла в маминому одязі. Після ефіру ми стояли з Вадиком у коридорі,розглядали вогні, він дістав коньяк, я відмовився – пити після нього з однієї пляшки булопросто страшно. Бідна дівчинка, – подумав я.

– Скільки їй років? – запитав.– Чорт її знає, – відповів Вадик, – я в паспорт не дивився.– Як вона взагалі? – запитав я далі.– Та ніяк, – відповів він. – Нічого не вміє, нічого не хоче.– Розійдетесь – скажи, – попросив я. – Я її навчу.– Аякже, – розсміявся Вадик.Я помітив, як він швидко старіє. Рвані капіляри, запалені ясна, чорні зуби. Риба гниє з

голови, – подумав.Чого я насправді міг її навчити? Що я вмів? Уникати відповідальності, оминати

небезпеки, говорити про речі, які мені нецікаві, спілкуватися з людьми, від яких нічого вцьому житті не залежить. Чого її міг навчити він? Теж нічого доброго. Ми просто говорилиодин одному необов'язкові речі, намагалися триматись упевнено й нахабно, нікому насправдіне вірячи, нікого насправді не вибачаючи. За пару місяців Вадик спробував повіситись.Застряг у зашморгу, провисів якийсь час, доки прийшли знайомі й опустили його з небес наземлю.

Дев'ять років тому вона прийшла на відкриття виставки з Густавом, терплячепроштовхуючись слідом за ним крізь густий натовп друзів та знайомих. У Густава на шиїбовталась нова камера, час від часу він фотографував якусь із давніх подруг, котрих тут унього було зо два десятки. Ми довго з ним обіймались, розпитували про новини, хоча й такусе один про одного знали: світ тісний, життя коротке, люди схильні до пліткування. Вонапідстриглась, їй це пасувало. Раптом виявилось, що в неї цікаве обличчя. Коли вона відводилаочі, риси її загострювались, ніби під шкірою в неї скресала крига й перетікала вода. Мала насобі шкірянку і яскраві помаранчеві панчохи. Зі стоптаними балетками все це виглядалотрішки дико. Мабуть, вона багато ходить, подумав я, розглядаючи її взуття. Вона перехопилацей мій погляд, напружилась. Мене, ясна річ, не впізнала, розмову, звісно, не підтримала,проте погодилась вийти перекурити.

– Ти з усіма моїми друзями зустрічатися будеш? – запитав я.Вона помовчала, певно, гадаючи, ображатись чи ні. Вирішила не ображатись.– У тебе хороші друзі, – сказала. – Ти б у них повчився манер.Треба ж, – подумав я, – мене вчить манер людина, яка спала з Вадиком Сальмонелою.– Не ображайся, – сказав.– Не буду, – відповіла вона й пішла всередину, грітись.

За якийсь час Густава взяли в прес-службу мера. Потім звільнили. Камеру він продав.Квартиру теж. Життя позбавляє не лише ілюзій.

Вісім років тому вона поступила на заочне відділення. Знайомі викладачі скаржились,говорили, що вона зовсім не розуміється на фінансах, хоча ми й самі, говорили вони, на нихне надто розуміємось. Ніхто нічого не знає, скаржились, ніхто ні в чому не розбирається, мивсі імітуємо знання, імітуємо почуття, живемо ілюзіями. Хоча платити за все це доводитьсяживими грошима.

Кілька разів ми перетиналися з нею на концертах, одного разу зіткнулися в підземці,якось я бачив її в компанії хасидів. Здається, вона робила для них екскурсію. Хасиди схожібули на велику родину, що купує помешкання в центрі й не розуміє, чому тут до сьогодні невивели тарганів. У неї тепер знову було довге волосся, від чого вона виглядала дорослішою йдосвідченішою. Хоча говорила так само недовірливо й виклично, ніби доводячи щосьдорослим, наче намагаючись переконати всіх хасидів цього світу в доречності й необхідностізапропонованої нею фінансової операції.

Сім років тому я змінив станцію. Для мене це був серйозний крок, я довго зважувався.Нове радіо цілком могло закритися вже за кілька місяців після відкриття. Проте це буласправжня серйозна робота. Потрібно було вирішувати. Пару років тому я б навіть не став проце думати. А тут раптом запитав сам себе: скільки можна сидіти й робити те, що тобі неподобається, скільки можна гнути на когось спину, залежати від когось, під когосьпідлаштовуватись? Давай, говорив я собі, зважуйся, тобі не двадцять років. Вік Христа, часробити дива й підіймати з могил прокажених.

Я наткнувся на неї випадково травневого ранку в центрі. Вона сиділа на сходах, підвідділенням банку, ще зачиненим такої ранньої пори. Виглядала загубленою. Проте не

плакала. Сиділа, підперши голову кулаком, дивилася в нікуди. На зап'ястку в неї бовтавсяневеличкий годинник, хоча запитай її, котра година, впевнений, вона б не відповіла. Простоне зрозуміла б запитання. Побачила мене, змучено кивнула. Щось примусило менезупинитися. Мабуть, те, що вона кивнула першою. Я не чекав. Сів поруч із нею. Почавпитати про справи, про навчання, про спільних знайомих. Вона кивала у відповідь, щосьговорила, проте не надто охоче. Зрештою замовкла.

– Щось сталося? – запитав я.– Та ні, – відповідала вона. – Просто мене цілу ніч трахали.– Цілу ніч? – не повірив я.– Цілу ніч, – підтвердила вона.Я не знав, що їй сказати. Почекав. Але вона теж мовчала. Поліз до торби, дістав

тетрапакет із молоком. Простягнув їй. Вона зубами розірвала папір, пила довго й жадібно.Виснажливе це, мабуть, заняття, – подумав я, – цілу ніч трахатись. Помітив, як тремтять їїпальці, ніби після активного заняття в спортивному залі. Помітив, як напружуються жилки наїї шиї, коли вона закидає голову, п'ючи з пакета. Помітив темні кола під її очима, такі буваютьлише в жінок, що народжують або просто недосипають, так чи інакше – такі глибокі прозорікола бувають лише в жінок, які переймаються тим, що роблять, які бояться зробити щось нетак. З утомленого й відстороненого виразу її обличчя можна було зрозуміти, як добре й важкоїй сьогодні велося, як вона переживає через те, що сталося, як анітрохи не шкодує за тим, щовідбулося. Від неї пахло теплою водою душової кабіни, чужим милом, ранковимисигаретами. Кров, здавалося, залишила її пальці, витікши з них на безпечну відстань.Натомість губи її – покусані й припухлі – темно горіли під ранковим сонцем, вона їх і даліпостійно прикушувала, мовби згадуючи весь час, що з нею було цієї ночі, мовби ця ніч длянеї все не закінчувалася. Мені навіть здалося, що вона найбільше й хотіла, аби ця ніч незакінчувалася, здалося, що разом із темрявою від неї відступило щось дуже важливе, щось, зачим вона негайно почала шкодувати – сиділа тут невідомо скільки, незрозуміло для чого йшкодувала за втраченим, сумувала з приводу щойно набутого. Я, мабуть, надто відверторозглядав її губи, аж вона захлинулася молоком, воно потекло їй підборіддям, вона швидковитерлась і далі прикривала губи долонею, говорила ніби не до мене, приглушено й рвано,торкалася рукою ран на тонкій вразливій шкірі, спиняла кров, що проступала після кожногонеобережного вигуку чи запитання, нервувала, розуміла, що я бачу, як вона нервує.Спробувала заговорити про щось інше, я відразу ж підтримав розмову, намагався не дивитисьна неї, намагався демонструвати легкість та безтурботність, а сам лише й думав: «Її трахалицілу ніч! Цілу ніч! Цілу ніч вона була готова кохати й розуміти, цілу ніч вона не спала ймучилась, цілу ніч вона говорила якісь слова, вислуховувала чиїсь освідчення,запам'ятовувала обіцянки, не стримувалась і викрикувала слова радості. Цілу ніч їй булодобре, цілу ніч їй не давали спати, цілу ніч її позбавляли спокою. Вона впадала в сон івихоплювалася звідти назад – у чорне повітря, вона ловила чиєсь дихання, відчувала чиїсьдотики, намагалась підлаштуватись під чиїсь рухи, дослуховувалась до чужого серцебиття,звикала до чужого запаху, до чужого голосу, до чужої любові!»

Я забрав у неї молоко, приклався до пакета.– У тебе немає якої-небудь роботи? – раптом запитала вона.– Запитаю в начальства, – пообіцяв я їй.Простягнув їй пакет. Вона заперечливо хитнула головою, мовляв, досить із мене на

сьогодні. Я підвівся, попрощався, пішов додому. Молоко дорогою викинув.

Начальство чомусь відразу погодилось її взяти. Тепер ми працювали разом. Вона сиділав сусідній кімнаті й викачувала з мережі новини. Легко з усіма перезнайомилась, швидкообжилася, завела собі подружок. Мала добрий характер і погану пам'ять. Майже ніколи незлилась, майже ніколи не скаржилась. Не певен, що робота їй подобалась. Не певен, що вонавзагалі вважала це роботою – безкінечне сидіння в мережі, постійні перекури й телефоннірозмови, яскраве сонце за розчиненими настіж вікнами, голоси на сходах, автомобільна

сигналізація, що раптово заводилась у свіжому ранковому повітрі. До мене вона ставилась ізвдячністю, що мене неабияк дратувало, оскільки позбавляло наші стосунки будь-якоїперспективи. Ми віталися зранку, пили палений коньяк під час чиїхось днів народження,потім вона десь зникала, а я робив вигляд, що так і має бути. Спробував було її кудисьзапросити, запропонував кудись разом піти, поговорити про щось, крім роботи, проте вонапогоджувалась настільки неуважно й знуджено, що бажання йти зникало саме собою.Ладно, – думав я, – що за інтим у творчому колективі? Хай працює. Ти ж, – говорив я собі, –розмовляючи про неї з начальством, насправді не думав, що теж будеш трахати її цілиминочами? Чи думав? – допитувався я в себе. Давай, зізнавайся. Ну, думав, думав, – визнавав язрештою, – ясна річ, що думав. Побачивши її тоді, виснажену й безкровну, про що іще можнабуло думати? І роки три тому обов'язково б довів почате до кінця, поза всяким сумнівомпідловив би її на робочому місці й запустив би свої холодні долоні їй під помаранчевуфутболку, натикаючись пальцями на тверді камінці її родимок. Хай би опиралась, хай бискаржилась начальству, хай би написала заяву про звільнення. Що мені з цього? Дивно, –погоджувався я із собою, – саме так би все й було. Навіть не знаю, що мене стримує тепер.

Але щось і справді стримувало. Настільки, що одного разу, уже поночі, покидаючистудію й проходячи повз її робоче місце, я з подивом виявив, що вона залишила відкритоюсвою пошту. Спробував переконати себе не читати побачене, просто розвернутися й піти. Непереконав. Сів за її місце. Спробував переконати себе ще раз. Що з тобою? – звернувся самдо себе. – Ти ж не будеш із нею потім вітатись. Врешті підвівся, вимкнув її комп'ютер,зачинив за собою двері.

А потім, під кінець літа, сталася така історія. Була це якась вечірня виробнича нарада,що непомітно переросла в пиятику. А я вже від самого ранку був у доброму настрої і тепер зоптимізмом дивився за вікна, де в сутінках, мов радіатори, охолоджувались важкі дерева,виснажені за день білим серпневим сонцем. Щось у мене ще зранку сталося радісного –зустріч із давніми друзями десь посеред вулиці, несподіване зависання в розпал робочогодня, п'яні обійми й солодкі спогади про всіх, кого давно не бачили, хто безнадійно зник уневідомому напрямку, обіцянки більше не губитися й підтримувати зв'язки, присягання йнапучування, сльози й стриманий чоловічий спів. Одне слово, на нараду я прийшов, даючивсім неабияку фору. А вже під час неофіційної частини, у дружній невимушеній обстановці,мене годі було від чогось застерегти й бодай до чогось закликати. Так сталося, що вона, яснаріч, весь час сиділа поруч, просто біля мене, на чиємусь робочому столі, заваленому звітамий газетними вирізками, і я цілий вечір відчував, ясна річ, її тепло й м'якість, і в мені, ясна річ,зривало останні запобіжники, бо коли ж іще, думав я, як не тепер, ніколи більше,погоджувався я, лише сьогодні. Я говорив лише з нею й слухав лише її, лише їй розповідавгероїчні історії й лише її думкою з приводу почутого цікавився. Якоїсь миті все це, ясна річ,стало виглядати аж надто відверто, і вона, як особа, що дбає про свою репутацію, але й, яснаріч, не хоче образити доброго приятеля, виявила ініціативу й запропонувала йти. Сказала, щоми можемо сидіти тут хоч до ранку, слухаючи важке дихання дерев за вікном, ніхто, ясна річ,не буде нас за це засуджувати, а проте вже пізня година, і якщо їй особисто все одно, бо живевона тут поруч і від громадського транспорту не залежить, то ось моєю долею відвертопереймається. Оскільки ще зовсім трішки – і метрополітен зачинить свої світлі брами длягромадян пасажирів, і як я буду вирішувати проблему транспортування, вона навіть не знає,ясна річ, якщо я просто не додумаюсь викликати таксі. Але ж я не додумаюсь, правда ж? –запитала вона мене довірливо. Не додумаюсь? – перепитав я сам себе. Не додумаюсь, –відповів я чітко – їй і собі. Тож вона схопила мене за руку й потягла редакційнимикоридорами, вивела старими комунальними сходами, пройшла зі мною занедбаним темнимподвір'ям, під низькими, як зимові хмари, деревами, під несподіваним нічним дощем.Перебігла зі мною вулицю, опинилася зі мною в парку. І саме там я спробував її зупинити йсказати все, що потрібно було в цій ситуації сказати. Ну й зробити все, що треба булозробити. І саме тоді з-за дерев вийшли дві печальні патрульно-постові тіні.

І саме так усе це завершилось. Вона показувала журналістське посвідчення, ядемонстрував прийоми самооборони, вона телефонувала в редакцію й передавала телефонпатрульним, я намагався забрати в них гумовий кийок і передавав прокляття із самого пекла.Вона намагалася дати їм гроші, я обзивав їх при цьому проститутками. Забрали нас, ясна річ,обох. Утім, її відразу ж погодилися відпустити. А ось мені запропонували залишитися доранку з ними, в опорному пункті. У неї сталася істерика, вона розплакалась, почала їхпросити. Мене це ще більше наснажувало стояти до кінця. Коли один із патрульнихвідвернувся, аби взяти якийсь бланк, я зірвав у нього з паска газовий балончик і пустив підстелю веселий струмінь. Усі змушені були вийти в коридор, патрульні дали мені пару разів поребрах, вона, схоже, добавила б, якби могла. Якось у них із патрулем несподівано почалискладатися добрі стосунки – усі вони дивились на мене з неприхованим роздратуванням, усізасуджували мою поведінку. Мені це подобалось: нарешті я побачив в її очах хоча б якийсьінтерес. Хай цей інтерес полягав у бажанні якомога болючіше дати мені по шиї – вонадивилась на мене, вона не відводила погляду, усі дивились на мене, мене ненавидів увесьопорний пункт, я був героєм, заради цього варто було жити. Провітрили приміщення,повернулись усередину. Наказали вийняти все з кишень. Я неохоче погодився. Вона стоялапоруч і уважно слідкувала за моїми рухами, наче боялася щось пропустити й не зрозуміти. Їйбуло доволі холодно в її футболці й мокрих після нічного дощу кедах, вона охопила себеруками за плечі й застигло дивилась, як я дістаю велику в'язку ключів з причепленими вякості талісманів кількома автоматними гільзами. Ключів у мене було багато. Мусивдоглядати за двома квартирами в центрі: власник однієї, мій шкільний приятель, сидів,власник іншої, колишній напарник, переховувався, щоб не сісти. Я мав відмички від кількохпоштових скриньок, оскільки доглядав за старенькими сусідами, що жили поверхом вище йна вулицю майже не виходили, проте вперто передплачували якісь наукові видання. Діти їх невідвідували, я був чи не єдиним, хто пам'ятав їхні імена. За ключами на стіл полетівзаписник. Патрульний знічев'я погортав його, натрапив на кілька знайомих прізвищ, боязковідклав набік. У записнику були номери телефонів, мабуть, усіх депутатів міськради.Принаймні достатня їхня кількість, аби створити в сесійному залі працездатну більшість.Можна було комусь із них зателефонувати, попросити про допомогу. Але права одногодзвінка мене позбавили, а всі мої три телефони вже лежали перед патрульними. Один буврозтоптаний під час першотравневої демонстрації й перемотаний скотчем. На іншомустерлись літери, і я міг хіба що приймати вхідні. Третій був рожевого кольору зі стразами –мені його залишила сестра, коли приїжджала в гості. Хотів його викинути, а ось не встиг.Патрулі дивились на все це з дедалі більшою недовірою. Дістав візитки дитячих лікарів, якимнещодавно намагався допомогти, запросивши! їх на ефір, візитку якогось правозахисника,який приходив час від часу й скаржився на жорстоке поводження з вуличними тваринами,візитку молодої юристки, що захищала права працівників трамвайного депо, візиткувласника грузинського ресторану, який усе запрошував на шашлики, проте я вперто не йшов,знаючи, які гроші за ним стоять, чий це бізнес і чия на ньому кров. Далі витяг кілька флешок,з десяток батарейок, жуйки, ментолові льодяники й чомусь металевий суддівський свисток.Свисток їх зацікавив. Вони крутили його в руках, передавали один одному, зрештою один ізних, мабуть, молодший, відповідно прибитіший, не витримав, засвистів. Інший йогоосмикнув. Найбільше мене хвилювали презервативи. Вони лежали в задній кишені. Спочаткуя сподівався, що їх не помітять, проте патрульні йшли до кінця, вимагаючи витягти все доостаннього цента. Вона мовчала, запам'ятовуючи моє мокре, давно не стрижене волосся,чорну футболку з антиурядовим гаслом, темну кофту, залиту кавою, джинси, кросівки. Нібиніколи цього всього не помічала, не звертала на все це уваги, не бачила слідів крові на рукаві,не зауважувала крапель гарячого асфальту на взутті, не знала, чим я займаюся в цьому житті,що мене цікавить, кого я ненавиджу, з ким воюю. Лишалися презервативи. І ось тут булаголовна проблема. З одного боку, заспокоював я себе, це добре, що вона побачить у менепрезервативи. Вона відразу зрозуміє, що я серйозний і відповідальний чоловік, не пацан,тримаю все під контролем, налаштований на серйозні стосунки. Власне, яке там

налаштований, заперечував я собі, стурбований, я б сказав – постійно тягаю із собоюгандони, навіть на роботу їх беру. Зрозуміло, що в мене в голові, зрозуміло, чого мені від неїтреба. Хоча, аргументував я собі далі, присутність у кишені презервативів свідчить пропостійну бойову готовність, про ненав'язливу мужність і неприховану суворість. Я справжнійчоловік, і соромитись цього смішно. Хоча, нагадував я собі, презервативи ці я тягаю вжемісяці зо два. Вони настільки затягані й потерті, що говорити слід не так про мужність, якпро безпорадність. Тому я демонстративно взявся за пасок, зняв його, передав патрульному.Удавися на ньому, – побажав наостанок. Вона вже не слухала – гнівно вискочила в коридор,люто гримнувши дверима. Можна було діставати презервативи.

На ранок мене відпустили. Звісно, намагалися присоромити, певно, що пробувалипояснити свої дії, само собою, виправдовувались, поза всяким сумнівом, дещо нервували.Повернули візитки, повернули флешки, повернули свисток. З ним я й прийшов на робочемісце. Вона сиділа за своїм компом. Я попросив її вийти поговорити. Вона мовчкипогодилась. Узяла свою каву, вийшла в коридор, сіла на широке підвіконня. Я прилаштувавсяпоруч.

– Вибач, – сказав, – щось я зірвався вчора.– Буває, – відповіла вона, зробила ковток, обпекла піднебіння, закашлялась,

занервувала. – Я просто хвилювалася.– Та ладно, – сказав я, забрав у неї каву, обпікаючи пальці, відставив чашку.Спробував її поцілувати. Вона демонстративно дістала жуйку, почала жувати,

дивлячись кудись убік. Ладно, – подумав я, – не надто й хотілося. Хоча насправді хотілося.Звісно, що хотілося.

Восени вона звільнилась. На її місце взяли сина директора. За місяць нас накривОМОН. Увірвалися до директорського кабінету, забрали документацію. Директорзапропонував колективу розпочати голодування. Я погодився. Зрештою я один і погодився.Директор подумав і поїхав до мера, домовлятись. Починалися веселі часи.

Шість років тому, узимку, я зустрів її коло ювелірного. Біг на зустріч, дивився під ноги,раптом боковим зором побачив її. Відразу впізнав. Вона пофарбувалась. Їй це не личило.Зрештою їй усе це не личило – довга шуба, певно, з чужого плеча, якісь гренадерські чоботи,мужик у шкірянці, що дивився на неї важко, проте тримав за руку, не відпускав. Я кивнув,вона зробила вигляд, що не помітила, різко обернулась до свого мужика, сказала йому щосьвеселе. Я пішов далі, тим-таки бічним зором помітивши, як очі його звузились, ніби віндивився в бойовий бінокль, як він міцно стис її руку, як від досади заскрипіла його шкірянка.

П'ять років тому я бачив її виступ на місцевому телебаченні. У титрах її називалигромадською активісткою. Вона виступала за звільнення із СІЗО якогось бізнесмена, якийзробив, виявляється, для міста дуже багато, а ось тут нещодавно, виявляється, бувприхоплений правоохоронними органами за, виявляється, підозрами в несплаті тапереховуванні, у чому особисто вона, виявляється, вбачає помсту з боку конкурентів і спробудискредитувати його благодійну діяльність на користь харків'ян. Вона вже, виявляється,подала апеляцію і звернулася, виявляється, до батьків міста. Саме на них, на батьків, вона йрозраховує, хоча поводяться вони, як мудаки. Цього останнього вона не сказала, проте впогляді її читалося саме це. Загалом про ув'язненого говорила з такою теплотою в голосі, щонавіть ведучий не витримав і пустив рекламу.

Чотири роки тому я поїхав із міста й не згадував про неї взагалі. Але потім такиповернувся, згадав.

Три роки тому мені розповіли про неї історію. Виявляється, закінчивши заочне й

знайшовши якусь пристойну роботу, вона набрала кредитів. Під шалені відсотки. Купилаквартиру в новому будинку, збиралася туди переїжджати. І ось несподівано влітку всепродала, зібрала заощадження, позичила якусь суму в рідної тітки й швидко розрахувалася зкредиторами. Після цього почалась фінансова криза.

Два роки тому я зустрів її в грузинів. Сиділа сама, дивилась фільм на лептопі, пилачервоне сухе. Побачила мене, напружилась, але помахала рукою, запрошуючи до себе. Япідсів, вона якийсь час розпитувала про здоров'я, сказала, що звільнилась, що займаєтьсядуховними практиками. Карате? – перепитав я. Вона почала пояснювати. Я вже збиравсясказати щось приємне й відвалити, коли вона раптом притримала мене за лікоть і сказала,щоб я на неї не ображався, що вона завжди відчувала до мене тепло і вдячність, що ясправжній друг, а ось вона невдячна свинота, яка ніколи не цінувала мого дружнього до неїставлення, а тепер ось потерпає від цього, мучиться, оскільки це неправильно, і так не маєбути, і друзі мають підтримувати один одного, виявляти своє дружнє ставлення, оскількисаме на дружності й дружніх почуттях тримається справжня дружба поміж друзями. Меніздалось, що вона прямо тут, переді мною, займається своїми духовними практиками, я дещонезграбно її перебив, сказав, що теж завжди ставився до неї з теплом і вдячністю і що тішусяз нашої багатолітньої дружби. Під кінець навіть приобійняв її, ледь не розливши її червонесухе. Ми обмінялись номерами, діставши телефони: вона – срібний і лакований, я – чорний іперемотаний скотчем.

За рік вона передзвонила. Я довго не брав слухавку, записана вона в мене не була,дзвінки з невідомих номерів я намагався ігнорувати. Щось підказало відповісти. Вона булатерплячою, дочекалася. Голос у неї був заплаканий. Привіталась, вибачилась, так і сказала:вибач, сказала, що турбую, мені просто немає до кого звернутись, батьки зовсім старі, роботив мене немає, друзів, як виявилося, теж. У мене з тіткою біда – впала, зламала ногу. У її віціце початок смерті. Чому ти мені телефонуєш? – не зрозумів я. В тебе ж є знайомі лікарі, –пояснила вона, – я ж пам'ятаю, ти постійно спілкувався з якимись лікарями. Це були дитячілікарі, – пояснив я. Яка різниця? – гаряче заперечила вона. – Може, вони порадять якогосьспеціаліста, що спеціалізується на таких операціях? Я боюсь, що у звичайній лікарні їїпросто вгроблять. Пробий, ти ж можеш. Ну, тут вона, звісно, розплакалась, я спробував булоїї втішати, але вона від'єдналась. Я пробив, мені справді порадили лікаря, попросилизачекати, зв'язались із ним, передзвонили, сказали, що він у курсі. Головне, попередили, хайстаренька скаже, що вона від тебе. Я передзвонив їй, мовляв, такі справи, ось номер,набереш, скажеш, що ти від Матвія, усе буде добре. І давай я під'їду, допоможу.

Вона стояла під лікарнею. Плакала, витирала сльози вологими серветками, пальцідрібно тремтіли, нервово копалась у торбинці, шукала телефон, щось перебирала, змахувалаз обличчя волосся, що знову відросло й навіть устигло вигоріти під літнім сонцем. Кинуласьмені на шию, проте якось сухо й відсторонено, аж я сам відійшов назад. Не знаю, – сказала, –що робити: з операцією ніби все гаразд, але лікарі не дозволяють із нею лишатись. Щоробити? – питала. – Чекати тут? Давай я тебе додому відвезу, – запропонував я. Вонабезпорадно озирнулась на вікна лікарні. Пізній літній вечір. На всю лікарню світло горілохіба у двох вікнах. Несподівано одне з них згасло. Вона погодилась їхати додому.

Була це, наскільки я зрозумів, тітчина кімната. Жила вона, як можна було здогадатися,саме тут. Захаращене й заповнене книгами трикімнатне помешкання в будинку наТеатральному. Четвертий поверх. Перед під'їздом вона на якусь мить завагалась, потімзапропонувала зайти. Унизу з-поміж дерев світилися апельсинові ліхтарі. Повітря пахлодощем. Хоча дощу не було.

Цілу ніч вона пила чай і розповідала жахи. Переважно про пошту. А потім про тітку.Про те, що тітка рано втратила чоловіка, який був жокеєм і розбився під час змагань. Для

тітки це був удар, після якого вона так і не прийшла до тями. Ходила потім ціле життя наіподром. Брала із собою малу. Разом вони сідали на трамвай, тоді вони ще їздили до парку,сідали поруч, тітка весь час мовчала, мала не наважувалась її про щось питати, виходиликоло іподрому, ішли на трибуни, тітка мовчала й дивилась на далекі неприкаяні фігуркижокеїв, мала читала програмки, вибирала, за кого вболівати, переживала, нервувала, ішлапотім додому невтішна й знесилена. Тітка так і не вийшла заміж, хоча в неї, виявляється,були чоловіки. Мала, виявляється, завжди про це здогадувалась, тітка, виявляється, не надтоїх і приховувала. З дитинства малій запам'ятались ці юні обличчя курсантів, по-підлітковомузсутулені постаті студентів і практикантів, по-дитячому розбите взуття петеушників укоридорі, по-молодечому різані дешевими бритвами підборіддя старшокласників і зліснихдезертирів. Мала зовсім нічого про них не знала, вони виринали час від часу в темнихкоридорах, натрапляли на неї, виходячи з туалету, лякались її, стоячи в непричиненому душі,посміхались їй, заходячи з холодного балкону в теплу прокурену кухню. Тітка про них нічогоне розповідала. А мала ні про що не розпитувала. Тільки коли залишалась у тітки ночувати,та кудись телефонувала й про щось передомовлялась або виходила в передпокій і довго йпереконливо там із кимось говорила, повертаючись потім до малої й читаючи їй на нічщо-небудь пригодницьке.

Так тривало до ранку: вона пригадувала й розповідала, говорила й уточнювала, і кожнащасливо завершена історія тягла за собою наступну, а кожен уміло закручений сюжетвимагав продовження й поглиблення. І всі мої спроби перервати її закінчувались нічим, а всімої намагання попрощатись і вирватись назовні приречені були на невдачу – вона трималасьза мене міцно й упевнено, розповідала безліч інтимних деталей, як близькому родичу,хворому на рак: усе одно він і так усе про всіх знає, усе одно він нікому нічого не встигнепереповісти. Але щойно я намагався ненав'язливо торкнутись її руки, як вона підхоплюваласвою теплу чашку, щойно я хотів поправити пасмо її волосся, що спадало їй на очі, як воналегко відхилялась назад і визирала у вікно, слухаючи нічний спів сирен, що лунав від ріки.На ранок попросила поїхати разом із нею. І як я міг їй відмовити?

У лікарні я спробував заснути в загальній черзі. Пахло йодом. Мені здавалося, що я наморі у квітні. Кілька годин вона провела з тіткою, потім побігла аптеками шукати якісьпрепарати. Я погодився її почекати. Надвечір лікарі повідомили, що стара втратиласвідомість. Хто б подумав, – дивувався лікар, – ніби все йшло як треба. Сподіваюсь, –сказав, – усе буде добре. Але ви про всяк випадок готуйтесь до найгіршого. Відкликав меневбік, попросив забрати її додому. Я так і зробив.

Ніч вона просиділа на балконі. Я приносив їй чай, приносив заспокійливе, приносиввино, приносив сигарети. Вона дякувала, намертво вхопившись пальцями в огорожу балкона.Я хотів розчепити їх і покласти її спати, проте спробуй розчепити пальці жінки, яка ризикуєвтратити все. Приніс плед, накинув їй на плечі, сів поруч, рахував до ранку метеорити.Нарахував два.

Наступного ранку, о восьмій, зателефонував лікар. Заспокоїв, сказав, що ситуаціянормалізувалася, попросив докупити ліків. Я запропонував їй лишитись удома, пообіцяв самусе зробити. Вона, звісно, відмовилась.

Третій день на ногах давався важко. Але чим далі, тим менше шансів у мене було відусього цього відмовитись. Півдня ми ганяли аптечними складами й кіосками, інші півднявона простояла під дверима відділення. Додому ми потрапили десь опівночі. У неї знову булиніжні глибокі кола під очима від сліз та недосипання. У мене починались галюцинації.

– Давай спати, – сказав я їй.– Ти йди, – сказала вона, – спи. Я все одно не зможу. Стільки всього сталося останнім

часом.– Ну, тоді я з тобою посиджу, – найбільше мені не хотілося лишати її саму на балконі. –

Розкажи що-небудь. Що там у тебе із заочним?– Усе добре, – відповіла вона тихо.– Хто ти тепер за освітою? – запитав я.

– Податківець, – відповіла вона автоматично.– З тебе вийде добрий податківець, – запевнив я її. – А чим узагалі займаються

податківці?– Збирають податки, – відповіла вона й простягла мені руку.

І потім з'являється це відчуття втраченого часу. Виростає в тобі, як риф, стає поперекгорла, мучить, виснажує. Я познайомився з нею десять років тому, – думав я, коли вонавостаннє скрикнула й затихла, дивлячись на мене в темряві, мовби перепитуючи, чи нікому я,бува, не розповім тепер про справжній колір її волосся, Про його крихкість і посіченість, чине почну я хвалитись перед друзями та знайомими, що бачив її відвертою, чи не буду я потімнагадувати їй усі її вигуки й стогони, усю її грубість та ніжність, усі вигини й гострі виступипід її шкірою. Десять років тому їй було двадцять, вона ще нічого не вміла, але вона легковчилась і ретельно повторювала домашні завдання. Де був я увесь цей час? Чим такимважливим я займався? Чому я не дізнався нічого про її звички та поведінку ще тоді – десятьроків тому? Чому я лише тепер побачив, як вона рвучко прибирає волосся, відвертаючись довікна, як вона ранить нігтями власні долоні, коли хоче стриматись і не видати себе, чомулише тепер я довідався, що вона любить розмовляти в темряві, говорити, реагуючи на голосий теплий рух у сутінках, чому я стільки часу не знаходив у собі сили піймати її, примусити їїлишитись, примусити її робити те, що їй подобається? Десять років – час, достатній, аби всезабути й вигадати знову, аби розкласти небо на частини й спробувати зібрати його ще раз, аніна мить не сумніваючись в успіху власної затії. Що сталося з усім тим часом, що минув, нащо його було використано? Що сталося з нами за весь цей час? Я розглядав зблизька тонкізморшки під її очима. Такі зморшки обов'язково з'являються в людей, які багато сміються. Якісміються багато й довго, – додав я від себе. Її обличчя набуло певної гостроти й дорослості,вона майже припинила користуватись косметикою, хоча все одно здавалося, ніби вонапостійно фарбується. Можливо, через виразні очі, можливо, через тьмяність шкіри, що неставала молодшою. Її ключиці були так само гострі, нігті були так само пощерблені вщоденних сутичках, коліна були в подряпинах, литки були в синцях, нагадувала вона цирковугімнастку, що останні десять років літала в повітрі, б'ючись і хапаючись за згустки й розламинаелектризованої порожнечі. Коли втомлювалась, просила принести води. Голос її пересихав,шепотіла вона хрипко, проте ледь чутно, ніби боячись розбудити ще когось, хто спав о ційпорі. Змочувала губи, втішено переводила дихання й знову шукала мене серед перемотанихмокрих простирадл. О четвертій ранку, виговорившись і заспокоївшись, почала засинати.Говорила крізь сон, згадувала якісь імена, вказувала на тонкі шрами на шиї, дістала цигарку,попросила вогню, так і заснула. Я обережно вийняв у неї з пальців сигарету, поклав поруч ізліжком, на стілець, де бовтався її дитячий бюстгальтер і лежали мої невикористаніпрезервативи. Подумав, поклав поруч запальничку. Розбереться зранку, – подумав. Третя нічбез сну робила речі прозорими, а сутінь – живою. Серце поспішало так, наче боялосяспізнитись на потяг. Воно рвалось уперед, мов пес, якого довго тримали на ланцюгу. Тілом,від лівої легені до правої, прокочувалися солоні хвилі, глухо б’ючи по обшивці йнезадоволено відкочуючись назад. Іноді в темряві спалахували іскри, іноді пролітали вогняніжуки. Потрібно було йти відсипатись. Я зібрав свої речі, у коридорі, як зумів, одягнувся,знайшов кросівки, вийшов на сходи. У під'їзді було світло й лунко, ніби в шахті, з якоївибрали вугілля, а наповнили натомість склом і сонячним пилом. За вікнами починався сухийсерпневий ранок. Я рушив униз, рахуючи сходинки, збиваючись із ліку й рахуючи знову.Унизу, за дверима, на вулиці, почув якийсь рух. Пси, – подумав, – це вуличні пси чекають намене, аби перегризти мені горлянку за всіх, кого я в цьому житті образив. Зупинився,зважився, штовхнув двері ногою. Вони зі скрипом розчахнулися. Світло вдарило мені в очі.Так, наче я вийшов із лабіринту, яким блукав останні десять років.

Було їх багато. Я навіть не бачив тих, що стояли позаду. Але відчував їхнє тепло, відякого ніздрі й горлянка бралися кригою. З півсотні їх було напевне, а то й більше – очі ще незвикли до яскравого ранкового світла, обриси їхні чорно застигали, ніби вирізані зі старого

заліза. Одягнені були по-вуличному, всім років по двадцять-тридцять, коротке волосся,зручне спортивне взуття, легкі куртки з капюшонами, темні широкі тренувальні штани.Стояли нерухомо, чекаючи, очевидно, на мою появу. Піймали, – подумав я й притуливсяспиною до цегляної стіни.

Усі пильно розглядали мене, дивилися мені в очі, ловили мої панічні рухи. Нарештіодин із них, старший, заговорив.

– Звідси? – кивнув він головою на вікна вгорі.– Ну, – погодився я.– Давно тут живеш?– Недавно, – чесно відповів я.– Чорного знаєш?Я завагався. Хто вони? – подумав. – Що їм говорити? Чорного я знав. І він мене теж

знав. Але я не знав, добре це чи погано. Вирішив говорити як є.– Знаю, – сказав.– Знаєш, де він? – старший підійшов до мене зовсім близько й притишив голос.– Та звідки? – здивувався я.– Точно? – перепитав старший, упритул наблизивши до мене своє обличчя. Пахло від

нього бензином.– Точно, – я намагався не відводити погляду.– Ну ладно, – так само тихо сказав старший, – дізнаєшся – скажи.– А ви хто? – не втримався я.Старший на мить відсахнувся й подивився на мене, не приховуючи здивування. Потім

знову нахилився й тихо заговорив. Майже зашепотів. Я ловив якісь його слова, іншінатомість безнадійно пролітали повз мене. Перепитувати я не наважувався, слухав те, що мігпочути, дивуючись і запам'ятовуючи. Бо говорив він речі важливі. Настільки важливі, щомені й чути їх було не обов'язково – я й так усе це знав.

– Ми митарі, – сказав старший. – Митарі й сторожа. Ми збираємо данину з тих, хтовинен, збираємо її для того, аби в усьому була рівновага. Ми забираємо зайве й повертаємоте, чого не стає. Ми полюємо на винних і підтримуємо боязких. Ми отримуємо мито зощадливих і щедрих, з легковірних і підступних, ми збираємо його в горішньому місті йбідних кварталах за рікою. Ми беремо з підприємців та банкірів поважні щомісячні суми, алене гребуємо й мідяками робітників, чоботарів і перекупників. Ми складаємо монету домонети, банкноту до банкноти, ми фіксуємо кожен грошовий переказ і зберігаємо кожнуфінансову розписку. Оскільки знаємо: ніщо не може залишатись несплаченим, не можналишати по собі в цьому житті жодних боргів, не можна йти з цього життя боржником. Маєшповернути все, що тобі не належить, маєш розрахуватися за все, що отримав. Але мизбираємо не лише гроші й коштовності. Щомісяця ми збираємо несплачену злість, збираємолють і запеклість, збираємо сміливість і застигле почуття помсти. А головне – ми збираємовсю несплачену любов цього міста, всю до крихти, всю до останнього подиху. Ми всі тут, уцьому місті, і є за великим рахунком митарями любові. Ми збираємо її щоранку, мивідшукуємо її щовечора, ми знаходимо її щоночі. Тому що не може бути любові несплаченої,любові, залишеної при собі, тому що вся любов належить цьому місту, тому що містотримається цією любов'ю, наповнюється нею, ніби дощем восени, гріється нею, мовкам'яним вугіллям узимку. Без неї, без цієї любові, місто просто помре від холоду й спраги,його покинуть останні мешканці, вони вийдуть із нього, наче з лабіринту, не в змозі даліблукати цими вулицями й закутками без жодної мети. Тому – що б не сталося, що би з намивсіма не відбулося, які б скрутні часи нам не випало переживати, які б негоди не спали нанаші дахи – ми вперто й наполегливо збираємо це велике невидиме мито, добираємо йогоатом до атома, подих до подиху, смерть до смерті. Знаходячи спільну мову з тими, хто нічогоне приховує. Переконуючи тих, хто нам не довіряє. Знищуючи тих, хто стоїть нам на заваді.Так і передай Чорному, – старший повільно відвів голову, відступив убік, повернувся досвоїх, щось їм сказав, повернувся, рушив до ріки. Решта рушила за ним. Залишились

бензинові плями, у яких відбивалося вигоріле небо серпня.

За тиждень вона переїхала до мене. Речей не брала, сказала, що взагалі не певна, чи внас щось вийде. У нас вийшло. Але за пару місяців вона влаштувала грандіозну сварку. Усеяк завжди – вогонь виник нізвідки, але зжер усе, випалюючи наші спогади, мов кораблі впорту. Вона довго кричала та ображалась. Я теж ображався, але радше на себе самого. Ідучи,вона сказала, що змінить номер телефону, аби я не дзвонив. Я просив не робити цього,пообіцяв не дзвонити. Але надвечір зателефонував, перевірив. Вона справді змінила номер.Ну й добре, думав я, далі злостячись на самого себе, добре, що я для неї помер, добре, що всеце сталося так швидко, добре, що не було всієї цієї тяганини зі з'ясовуванням стосунків. Дужедобре, думав я, дуже добре. Хоча що доброго, коли подумати?

За місяць вона повернулась. А взимку знову пішла. Цього разу попросила дати їй час нароздуми. Під час роздумів несподівано вийшла заміж. Зі мною, ясна річ, стосунків непереривала. Я почав ревнувати її до її ж чоловіка. Навіщо він тобі? – питав. – Для чого тийого тримаєш? Ти ж просто мучиш його. Вона погоджувалась, але, ясна річ, розлучитись ізним не могла. Та він би й сам не пішов. Я хотів із ним поговорити. Вона забороняла,влаштовувала істерики, говорила, що покінчить із собою, якщо він про мене дізнається. Яснаріч, обіцяла, що все владнає, обіцяла, що все буде добре. Навесні з чоловіком розлучилась.Навіщо ти взагалі з ним одружувалась? – питав я. Вона пояснювала, говорила щось проборги, які потрібно повертати тим, хто нас любить, про любов, яка рухає нами всіма, просплату й розрахунки, чесність і справедливість. Я розумів, що вона й далі з ним бачиться,мені про це, ясна річ, не говорячи. Так почалося літо. У червні вона сказала, що завагітніла.Ясна річ, не від мене. Ясна річ, не від нього.

Боб

«Америка видається мені країною дійсно рівних можливостей, – повідомляв БобКошкін, пишучи короткі, проте місткі електронні листи рідним та близьким. – Основу цієїрівності я вбачаю в надійності конституційних норм і сталості демократичних засад. Я вірю вжиттєвість та гнучкість американської ліберальної системи, бачу майбутнє за вироблениминею принципами взаємодії великого капіталу з державними механізмами фінансовогорегулювання. Єдине, що викликає в мене певні застереження, та навіть не застереження:єдине, що мене по-справжньому вбиває, – це кількість тут негрів».

Два місяці тому, на початку літа, він висадився на летовищі Джона Кеннеді й рушивуперед, почуваючись так, як, мабуть, почувався свого часу Колумб: хитавиця ще невідпустила, думка про океан викликала спазми, проте під ногами лежала Америка й час було

братися до її підкорення та окультурення. Діставшись міста, Боб видзвонив колишньогооднокласника, що вже з добрий десяток років топтав ряст на Іст-Віллідж. Однокласникприбув на зустріч за півгодини просто в банному халаті. Боб мав на собі ковбойськогокапелюха із зображеними по колу карпатськими оленями, легкий піджак та яскраві строкатішорти. За шортами однокласник його й упізнав. Обійнялись, навіть розцілувались. Зовнібули схожі на пару трансвеститів, що зустрілись після тривалої розлуки. Причомутрансвестит у шортах зустрічі тішився, а трансвестит у банному халаті волів би їїмаксимально відтермінувати. Додому Боба однокласник не повів. Сіли в китайців, замовиличай. Боб розраховував, що за нього заплатять, однокласник розумів, що таки доведеться. Бобдістав із татової шкіряної валізи, обліпленої ендеерівськими наклейками з ніжними жіночимиголовами, сувенірну тарілку, чомусь із видами Криму. Це тобі, – сказав. Однокласникподякував, побачив вид Ай-Петрі. О, – сказав, – я в Ялті вперше на трипер захворів. Натренувальних зборах. Бобу стало незручно. Забрати? – кивнув він на тарілку. Ні-ні, –заопирався однокласник, – по-своєму це приємні спогади.

«Пам'ять, – зауважував потім Боб у своїх повідомленнях, – здатна примиряти в нашійуяві речі, на перший погляд несумісні й протилежні за своїм логічним наповненням. Іноді ядумаю: з яких печальних епізодів складається наша свідомість, з яких невтішних випадків!Мабуть, саме всеохопність пам'яті й невідворотність спогадів і змусили людство вигадатиспорт, мистецтво та анестезію».

Однокласник провів його до метро й пішов собі, тримаючи під пахвою подарованутарілку, ніби згаслий німб. Того ж вечора потягом Боб дістався благословенної Філадельфії.Знайти родичів виявилося зовсім нескладно: Кошкіних у телефонній книзі було лише двоє –тьотя Амалія й дядя Саша. Дядя Саша, щоправда, записаний був як Алекс, але Боба це вже немогло спинити – він відразу ж набрав родичів і натрапив на дещо сварливий дівочий голос.Це виявилась його кузина Ліліт. Боб довго пояснював їй мету свого приїзду та ступінь їхньоїспорідненості, ковтаючи приголосні, не тримаючись думки, тиснучи передусім на дитячіспогади й притаманну їхній родині гостинність… Так, – кричав, – саме так: міжнароднимиавіалініями України! Хрестовим походом крізь усі д'юті-фрі! Не їв дві доби! Не мав жоднихсумнівів, що знайду вас і зможу стиснути в братерських обіймах. Ліліт пояснила, як їхати.Порадила не їхати зайцем – вони ні за що платити не будуть.

Кошкіни осіли у Філадельфії давно й надовго. З одного боку, швидко вивчили мову, зіншого – не забували про власне коріння. А оскільки коріння було щедро переплетене, веливони доволі дивний спосіб життя. Дядя Алекс працював на велику фірму, що займаласяпродуктами харчування, тьотя Амалія була педагогом. Чи була вона при цьому безробітною,Боб не зрозумів. Радість родини, шістнадцятилітня Ліліт, навчалась і мріяла стати зубнимлікарем. «Усе вірно, – писав із цього приводу Боб, – рівень наших життєвих потреб маєвизначатись рівнем наших можливостей. Саме тому я все життя мріяв стати королевоюкарнавалу де-небудь у Бразилії». Кошкіни доволі вибірково приймали американськудійсність. Попри роки, проведені на чужині, далі святкували всі радянські свята. Але й усіправославні також. І єврейські, поза сумнівом. Тому великодні вечори для них непомітноперетікали в день солідарності трудящих. Дядя Алекс одного разу навіть вийшов цього дняна демонстрацію, піддавшись на вмовляння друзів із якогось дивного хасидськогоанархічного гуртка. Четверте липня, день незалежності, вони теж святкували, оскількивважали чомусь це свято єврейським. Колеги дяді Алекса по роботі не заперечували,говорили, що мотивація в цьому випадку – не головне, головне – святковий настрій.

Несподівана поява Боба викликала в родині Кошкіних сум'яття. Прибулець зі Сходулякав своїми баками й барвистими шортами. Хотілось відразу попросити його показатизворотній квиток. Кошкіни давно перервали стосунки із заокеанською родиною, сам дядяАлекс згадував рідного брата, себто Бобового батька, виключно в негативному контексті,себто виключно як мудака. Було для того кілька причин: по-перше, тато Боба був партійним,по-друге, був нестерпним, по-третє, продавши родинну дачу, з молодшим братом ділитись незахотів. Тож лихі спомини про колишнє життя залишились, здавалося б, у далекому

минулому. І ось це минуле знову ступило на їхній поріг, і як на нього реагувати – було покищо не зрозуміло. Дядя Алекс першого вечора про всяк випадок приготував святкову пасту,потому вся родина сиділа за великим столом і переглядала привезені Бобом сімейніфотокартки. На фотокартках молоді Кошкіни – Бобів папа Сєва та його молодший брат Шурік– білозубо дивились життю в недовірливі очі, зухвало кидаючи виклик непевномумайбутньому. Папа Сєва був підтягнутий і самовпевнений, Шурік – пухкий і жіночний. ДядяАлекс на фотокартки дивився з відразою, всі ми жертви тоталітарної системи, – говорив він,тикаючи жовтим нігтем в чорно-біле зображення, – ви лише подивіться на мій живіт.Жіноцтво з цікавістю розглядало його округле черевце, говорячи, що як на жертву він доволівідгодовано виглядав. Яке відгодовано, – відбивався дядя Алекс, – я з дитинства боксомзаймався, у мене ось ніс у двох місцях зламаний, – демонстрував він усім свого великогодоброго носа, – перетинка пошкоджена. До Боба жіноцтво відразу ж почало виявлятисимпатію й гаряче підтримувало розмову. Тьотя Амалія – пишна й лагідна після сухогокаліфорнійського – захоплено розглядала фото з кінця 70-х, всі ці пляжні сцени й пікніковізамальовки, злісно коментуючи зачіски та купальні костюми головних дійових осіб.Найбільше перепадало, звісно, дяді Алексу. Як у будь-якій родині, що проґавила свій шанс наспокійне розлучення, стосунки між ними трималися на взаємному пресингу, тож тьотяАмалія нараз увімкнула всі берегові вогні й узялася добивати нещасного дядю Алекса,вказуючи тому на невідповідність життєвих запитів та соціального статусу. Алекса вистачилоненадовго: десь поміж пастою та кокосовим печивом він з усіма розпрощався, побажавнебожеві солодких снів, висловивши тверде переконання в тому, що Америка, як колискадемократії, зробить із нього людину, себто що він не повторить помилок його прибабаханогобрата Сєви, а стане гідним членом відкритого суспільства. Тьотя Амалія запропонувалавважати це тостом. Ліліт присунулася до Боба з лівого боку.

Опинившись поміж двох жінок, Боб ураз розслабився й заспокоївся. Зрештою вінздійснив те, про що просив його батько, – знайшов рештки розкиданого світом сімейства,зібрав докупи всіх Кошкіних, відновив рівновагу, почув голос крові. Адже що таке сімейністосунки? Пам'ять про померлих, турбота про продовження роду. До речі, про продовженняроду, – подумав Боб і обережно кинув оком на Ліліт. Та нагадувала свою маму – мала такі жширокі стегна, таку ж високу зачіску й яскраві уста. Мама й дотепер виглядала доволіпристойно, особливо як на свій спосіб життя. Дивлячись на неї, можна було передбачити, щочекає на Ліліт за якихось двадцять років. Себто можна було передбачити, що нічого доброгоїї не чекає. «Відсутність достатньо прозорих механізмів, – міркував із цього приводу Боб улисті до папи Сєви, – що забезпечують наше просування соціальними ліфтами, частонавертає нас до справ засадничо інтимніших, як от родинне життя, церковна заангажованістьчи просто щоденні медитації. Хоча в більшості випадків усе закінчується наркологією». Лілітцілий час сиділа поруч, потім і зовсім притислась до нього своїм гарячим стегном, відпускалакритичні репліки щодо місцевих філадельфійських порядків, хвалила Боба за його чіткіжиттєві переконання, жувала гумку й пахла якимись убивчими ароматичними маслами.Добре було б її завалити, – думав Боб, розповідаючи жінкам про проблеми посттоталітаризмута ксенофобії в рідному місті. – Щоправда, вона моя кузина. Як це буде потрактовано? Тут, україні перманентної демократії, такі речі, мабуть, і не вітаються. Якось це зовсім ужепо-східному – спати з живою кузиною, є в цьому щось таке безнадійно наше,пост-тоталітарне. Тож він повернувся до тьоті Амалії, відчуваючи пекучий вогонь дівочоготіла й жадібно ловлячи ніздрями ароматизоване повітря. Тьотя Амалія тим часом тежрозпалилась, курила ментолові цигарки, копалася ножем в охололій, наче небіжчик по довгійі невдалій операції, пасті, і розповідала про поневіряння їхньої родини, про довгі рокивигнання, про подорож у товарних вагонах і корабельних трюмах, про буферні зони й хімічнуобробку одягу, про запах свободи й рівні можливості, про вичавлювання із себе раба, проперманентну демократію як передумову життєвої рівноваги та мультикультуралізм як основумирного співжиття навіть із неграми. Найближчі нам за духом та моральними настановами, –говорила вона Бобу дещо зарізким нетверезим голосом, – безперечно, українці. Вони всі

націоналісти. Це нас поєднує. Боб не бачив у її словах особливої логіки, проте сама темарозмови йому подобалась. На питання, що там, на батьківщині, які новини, яка ситуація,розповідав таке: безперечно, ми всі є свідками історичних катаклізмів, що невблаганно йбезповоротно змінюють життя міста й характер його мешканців. Після довгих років боротьбидо влади в мегаполісі прийшли жерці, фокусники та черевомовці. Скориставшисьзалишеними без нагляду соціальними ліфтами й опинившись на верхівці політичноїпіраміди, вони взялися за вирішення найнагальніших проблем міського самоврядування. Так,насамперед було поправлено та укріплено міські мури, особливо зі східного боку, звідкизазвичай очікується небезпека у вигляді кочових прикордонних племен, відразу потомувідбулися глобальні зміни в міській забудові, зокрема, через головні вулиці в центральнійчастині міста було пробито два нові проспекти, один із яких простягнуто від східної брами дозахідної, а інший – від північних мостів до південних улоговин. У місці, де вониперетиналися, споруджено було піраміду, що символізувала архітектурну адекватність тафінансову прозорість нової влади. Звичним стало проведення масових акцій поклоніннякульту предків та щонедільне освячення річкової води з метою подальшого її використання вкомунальному господарстві. Збільшилась кількість знамен. На знаменах, – стверджувавБоб, – зображено передусім левів, шакалів та бойових півнів, що мало би свідчити про твердунастанову нової влади на подальшу соціальну ломку. Попри всі очевидні й незаперечніреформи, проведені останнім часом, проблема посттоталітаризму та ксенофобії, за рванимисвідченнями Боба, нікуди не щезла. Тому, скажімо, я, – сухо констатував він, – позбавленийщонайменшого шансу на просування вгору бодай якимись, бодай вантажними соціальнимиліфтами. І все, що випадає на мій життєвий жереб, – це печальне скніння в тісних провулкахприміського ґетто, тяжкий тягар неадаптованості, невтішне споглядання суспільноїдиференціації та релігійної нетерпимості. Ці суки, – плакався Боб, хапаючи тьотю Амалію тоза руку, то за коліно, – ніколи, ви чуєте, ніколи не дозволять мені твердо стати на ноги!

Тьотя Амалія слухала, знервовано стиснувши губи. Ліліт гладила його по плечу, від чогоБоб плакався ще завзятіше. І лише коли десь поночі, після чергової пляшки каліфорнійського,він завів мову про двоголових працівників муніципалітету, у чиї обов'язки входить куруваннясектору освіти й спалювання відьом на центральному ринку, тьотя Амалія таки зібралася здухом і запропонувала всім іти спати, бажано вдома, бажано окремо. Наостанок висловилачітку впевненість, що Боб зробив правильний вибір і що Америка, ця колискамультикультуралізму, таки зробить із нього людину. Якщо він, звісно, буде по-людськиповодитись.

На пасту зранку було боляче дивитись.

Так почались його філадельфійські будні. Займатись особливо не було чим, до роботийого поки що ніхто не заохочував, зворотний літак, квиток на який Боб про всяк випадокузяв, був лише за два місяці, можна було пізнавати дійсність і заглиблюватись у невідоме. Уперші дні по приїзді Боб сфотографувався з пам'ятником Сталлоне й відвідав українськийклуб. У клубі мав дискусію про націоналізм із народженими в екзилі українськимимолодиками. Боба з огляду на його щедрі руді баки та важку вимову сприйняли за ірландця.Ще дивувалися, звідки цей траханий ірландець знає прізвища всіх українських депутатів.Мірялися силою на кулаках, співали бандерівських пісень. Боб намагався при цьому голоснопротестувати, але всім здавалося, що він підспівує, стільки в його голосі було запалу й сутоірландської любові до України. Під кінець Боб заснув. Сидячи. Йому викликали таксівку.Постало питання, куди його везти. Знайшли його мобільний, побачили на заставці фото зпам'ятником Сталлоне. Туди й відвезли.

Зазвичай пізньої ночі, коли вся родина Кошкіних розбрідалась помешканням, Боб читавлисти з батьківщини. «Дорогий Боба, – писав йому папа Сєва, – ніколи й за жодних обставинне повертайся до цього Богом забутого міста! Спробуй зробити все, щоби залишитися там – україні щоденної демократії, коло мого замудоханого брата Шуріка. Це місто не варте твоєї

любові й пам'яті. Досить того, що воно вчинило зі мною, позбавивши віри, надії тапартійного стажу. Нізащо сюди не повертайся! А якщо все-таки повернешся, дуже тебепрошу пошукати в яких-небудь китайців запасні диски для моєї газонокосарки». Мамаписала менш патетично, проте не менш тривожно. Повідомляла, що в місті перешіптуютьсяпро дефолт і нове відключення світла. Нібито банківські автомати видають лише крупнікупюри, та й ті мічені. І в питній воді начебто знайдено якийсь мутований різновидінфекційної палички, і це незважаючи на щонедільне освячення річок та озер, Бобочко, ценезважаючи на всю їхню соціальну ломку! Подейкували також, що батьки міста отрималикитайські паспорти, тож передача ключів від міських брам представникам китайськоїкомпартії була питанням часу. Натякали також, що ось-ось мають початись перебої з цукромта борошном. Одно слово, – завершувала мама, – життя сповнене оман і таємниць, і требамати залізні нерви та холодне серце, аби дослуховувати ранкові новини хоча б до прогнозупогоди. Тож із нетерпінням чекаємо тебе на нашій гостинній землі!

Куди цікавіше й безпосередніше писав Жорік – інший його кузен, дипломований медик,працівник однієї з цілодобових аптек. Жорік писав довгі повчальні листи, вдавався доморалізаторства, не гребував ліричними відступами. Писав, що Фома, їхній сусід по під'їзду,почав зустрічатись із колишньою проституткою. Весь під'їзд переживає. А Марік, їхнійдалекий родич через тьотю Марину, по ходу спить зі своєю двоюрідною сестрою. Ніколи незнаєш, – коментував ці випадки Жорік, – які сюрпризи готує тобі доля. Головне при цьому –не дивуватись. Не забудь принагідно передати вітання Лілічці, нашій милій кузині.

Але про кузину Бобові нагадувати не було потреби. Ліліт оселилася в його серці,розвівши там цілковитий безлад. З думкою про неї він засинав, з думкою про неї прокидався.Зранку довго лежав на надувному матраці, де його розмістили родичі, і слухав, як за стіноювона прокидається й починає гарячково збиратися на навчання, як шукає одяг, як фарбується,як хапається за мобільний. Увечері, лягаючи спати, із завмиранням розбитого серця слухав,як вона триндить із кимось по скайпу, як готується до сну, як легко шурхотить її одяг, як вонасолодко засинає, як до неї вві сні приходять кіногерої та професійні футболісти. Кілька разіввін бачив, як вона виходила зі своєї кімнати напівроздягненою, одного разу вона попросилайого защіпнути їй бюстгальтер, але він не впорався, ще й Амалія проходила повз, тожнезручно було всім трьом. Час від часу він знаходив на кухні її трусики й сприймав це якпідтвердження існування всіх святих. Іноді вона приходила лише над ранок, і тоді Амаліявлаштовувала сварку, а Боб лежав на матраці й божеволів від ревнощів та співпереживання.День незалежності святкували тихо й по-сімейному. Ліліт була неуважна, з Бобом майже неговорила, батьків ігнорувала. Боб прикладався до сухого каліфорнійського й вів дискусії здядею Алексом щодо впливу американської демократії на стабільність нафтового ринку.Амалія піддала вже зранку й тепер була цілком на боці Боба. На тому й розійшлись. Із Лілітнічого не складалось. Боб безнадійно захандрив. Ще раз відвідав український клуб. Там йогознову визнали за ірландця, але цього разу чомусь набили. Сонце над Філадельфією світиловідсторонено. Повітря було просякнуте безнадією. Хотілося повіситись, краще за все в їїкімнаті, краще за все ненадовго. Він пробував писати їй листи. Пробував підстерегти вночіколо її дверей. Проте все було намарне, і літо минало, відносячи за собою всі його надії тасподівання. Ліліт на вакаціях узагалі втратила совість і додому приходила хіба що за свіжимодягом.

І ось десь на початку серпня, коли до літака залишалось якихось чотири дні, тьотяАмалія запропонувала влаштувати паті. На паті прийшла власне Амалія і Боб. Ліліт їхнюкомпанію рішуче зігнорувала, а дядя Алекс завіявся десь по роботі, проте передзвонив іпорадив починати без нього. Амалія пила й скаржилась на родинне життя, на чоловічучерствість і дитячу невдячність, Боб як міг її підтримував, так-так, говорив: черствість,невдячність, чорт знає що. Ближче до дванадцятої Амалія вирішила передзвонити доньці.Відразу ж почала сваритись, кричала, плакала, погрожувала. Несподівано передала слухавкуБобу. Що там у вас відбувається? – почув він спокійний і дещо холодний голос Ліліт. Боб

озирнувся довкола. Амалія плакала в кутку, не випускаючи з рук свою ментолову. Стілзаставлений був порожньою тарою. У нас паті, – пояснив він кузині. Добре, – відповіла та, –тоді робимо так: поклади її спати. І сам лягай. Я незабаром буду. Голос її вже не звучав такметалево, більше того – Боб зрозумів, до чого вона вела. Звісно, подумав, ось воно, вона всеспланувала, вона все продумала, саме так – лягай, проте не засинай, дочекайся мене, янезабаром буду, я вже поспішаю. Говорила вона, що вже поспішає? Ясно, що говорила, вінчув це на власні вуха. І тоді Боб допоміг Амалії піднятись на другий поверх, а коли та впалана ліжко, не скидаючи вечірнього домашнього халату, кинувся до себе й почав готуватись доприходу Ліліт. Прибрав брудний одяг, відніс на кухню немитий посуд, запалив свічку, від неїзагорілись якісь журнали, залив усе це водою, потім хапливо провітрював кімнату, довгозачиняв вікно, не зміг, лишився спати на протягах. Чекав десять хвилин, потім двадцять,потім сорок. Поступово його охоплював розпач. Очі втомилися розглядати темряву. Раптом укоридорі щось скрипнуло. Двері, відразу ж зрозумів він, вхідні двері. Це вона. Коридоромзалунали невпевнені кроки, хтось пару разів наштовхнувся на стіну, двері до його кімнатитеж скрипнули, тепла жіноча постать прослизнула крізь морок і опустилася поруч із ним. Іперш ніж почати заготовлену промову про непереборність жаги й невідворотність спокуси,він завважив над собою дещо вибляклі кучері тьоті Амалії, і з жахом помітив ментоловусигарету в її правій руці, і з відчаєм відчув її ліву руку на своєму животі, а перш ніж тьотяАмалія встигла зробити для нього бодай щось як не приємне, то принаймні корисне, нервийого не витримали, рвучись, мов капронові струни, і накопичена ним за ці два місяці туга йпокута вирвались назовні, обриваючи всі сподівання тьоті Амалії на довгу безсонну ніч,обриваючи всі розрахунки Боба на любов і взаємність. Амалія, до її честі, нічого не сказала.Лише сіла зручніше поруч із ним, дістала з кишені халата наступну сигарету й почала чекати.Боб у цей час говорив. Намагався говорити впевнено й сухо, так, щоби й не виправдовуватисьі разом із тим все їй пояснити, так, щоби не виглядати смішно, але бажано все-таки перевестивсе на жарт. Довге утримання, пояснював він, схима й медитації, ми – воїни-монахи, маємодо діла не так із жінками, як із холодною зброєю, тож і не дивно, що сталась така оказія. Алене треба себе картати, – радив він Амалії, – не треба себе ні в чому звинувачувати: ти всезробила правильно, зробила, як зуміла, зробила, як звикла робити у своєму нещасливомужіночому житті. Просто він звик дещо до інших стосунків і до іншого градусу пристрасті, ащо він має на увазі, він їй продемонструє прямо тепер – Боб говорив усе впевненіше,оскільки десь глибоко у своєму розбитому й нашвидкуруч склеєному серці відчувавготовність продовжити це змагання. Тому перехопив її ліву руку й приклав до свого живота.Амалія було пожвавилась і навіть відклала набік сигарету, але варто було їй намацати втемряві те, про що розводився Боб останні сорок п'ять хвилин, як усе повторилось так, як іпершого разу, і Амалія лише скрушно витирала руку об вилогу халату, а Боб відчайдушнозабився під подушку від сорому та безнадії. Раптом вхідні двері справді скрипнули. Цьогоразу це була-таки Ліліт. Боб почув під горлом холодний кришталевий передзвін. Цеосипалися рештки його серця. Амалія підвелась і, не ховаючись, вийшла в коридор. Щосьзапитала в доньки, щось їй розповіла. Ліліт легко засміялась, потому зайшла до своєїкімнати. У тиші лунко клацнув внутрішній замок у її спальні.

На ранок Боб повідомив усіх, що має їхати просто сьогодні, оскільки до відльотуумовився про кілька важливих зустрічей у НЙ, тож не може марнувати й хвилинидорогоцінного часу. Подякував за гостинність, пропонував заплатити за зіпсований кран удушовій, обіцяв писати. Нічого, – думав гарячково, – пересиджу три дні в однокласника.Головне – подалі від цієї ганьби. Як не дивно, рідня проводжала його ніжно й тужливо,закликала поїхати хоча б наступного дня, відмовляла, спокушала, напучувала. Найбільшечерез його від'їзд побивався чомусь дядя Алекс. Найменше – Ліліт. Амалія провела його допорога й ніжно поцілувала в губи.

Уся справа в жінках, – думав він, спостерігаючи, як потяг виривається з невеселихпередмість на широкі обрії, – усе в нашому серці змінюється від нашого з ними спілкування,

від нашого ними зацікавлення. Життя ніколи не дає гарантій, – думав Боб, – у більшостівипадків воно просить повірити на слово. І коли ти довіряєш йому, коли стаєш відкритим табеззахисним, воно трощить усі твої сподівання, як велика вода трощить прибережнірибальські поселення. Усе моє завоювання дикої й непокірливої Америки обірвалося черезнадміру ніжні й рішучі жіночі руки, через надмірно глибоке й прокурене дихання однієїжінки та недостатньо дорослу, ба, навіть зовсім по-дитячому безтямну легковажність іншої. Іхто зарадить мені в цій печальній ситуації? На кого можна покластись? Близькі недопоможуть мені нічим, оскільки не справа близьких займатися проблемами твоєї ерекції.Друзі не вирішать моїх проблем, хіба поділяться своїми власними. Що вони можуть менірозповісти, що порадити? Один із них спить із власною сестрою, інший – зустрічається зколишньою проституткою. А що мені до проституток? – міркував Боб, усе більшезапалюючись. – Що таке проституція, якщо подумати? Безперечно, це життєва поразка,досвід падіння та смирення. Тоді що нас притягує до цих жінок? Що нас змушує подавати їмруку допомоги, що спонукає нас до порозуміння з ними? Суспільна зневага? Безперечно –суспільна зневага. Мужні й відважні чоловіки в останню чергу зважають на суспільнесвятенництво та подвійні стандарти. Радше навпаки – вони діють усупереч релігійним таморальним догмам. Вони тримаються цих не менш мужніх і відважних жінок, оскільки самепоруч із ними почувають повноту проживання та глибину відчуття. Адже хто взагалі йде впроститутки? Улюбленці долі, сильні, цілісні натури. Нестримні коханки, щасливі наречені,люблені діти. Студентки-відмінниці, робітниці-ударниці. Багатодітні матері з невичерпнимизапасами ніжності, вдови, що всиновлюють сиріт і люблять сухе дихання шампанського. Топро кого ж мені й думати, – думав Боб, бовтаючись у тамбурі на під'їздах до НЙ, – як не проних, кого ж мені й славити у своїх щоденних духовних практиках? Адже більшість із нихживуть життям значно сенсовнішим за моє, життям, сповненим суспільної доречності тагромадської активності. Певен, що серед них якнайчастіше трапляються екологічніактивістки й політичні діячки, культуртрегерки та церковні хористки. Безперечно, більшістьіз них знаються на політекономії та зв'язках із громадськістю, безперечно, для більшості зних близькими є неоліберальна модель економічного розвитку та болонська система освіти.Усі вони залюблені в хоровий спів та командні види спорту, усі вони поєднують захопленнясерфінгом, великим тенісом та здоровим ранковим бігом. Зранку вони збираються в басейнахта спортивних залах і славлять провидіння за можливість бути дотичними до часу й простору,за шаленство бути зануреними в темне річище епохи, за мед на губах і троянди під ногами, зарадість спілкування з найбільшими винахідниками та ентузіастами нашої героїчної доби. Бобраптом відчув, що марить. Можливо, навіть уголос. Добре, що навколо одні чорні: ніхтонічого не зрозуміє. Його й білі зазвичай погано розуміли, а що вже говорити про цих. Так чиінакше, починалася застуда, починалася прогнозовано, як жовтневі дощі. Потрібно булолікуватись. Потрібно було вертати додому.

Ще на вокзалі він зауважив кількох стриманих, проте радісних китаянок, що сиділи уфастфуді над своєю локшиною. Їхні порцелянові шиї навчено згинались над їжею, нібизасвідчуючи жіночу покору та непоквапливість. У підземці йому трапилась компаніяіталійок, що запекло розглядали карту міста й сперечались так гаряче, ніби читали вголосранні футуристичні маніфести. Від них пахло теплом і ніжним, ледь відчутним потом, щонагадував Бобу річкові заплави й штучні озера його рідного міста, кабінки для переодяганнята серпневі пляжі з їхнім сонцем та антисанітарією.

Однокласник слухавку не брав. І на листи теж не відповідав. І вдома його теж невиявилось, хоча Боб на це й розраховував, швидко в неті знайшовши необхідну йому адресу.Нічого, – намагався він не гарячкувати, – пересиджу до завтра, має ж він озватися. У кишенійого шортів лежав паспорт, зворотний квиток і остання сотня. Витрачати гроші на гостел нехотілось. Боб поволікся гарячими вулицями, вірячи в знаки й не втрачаючи віри в людськепризначення. На перехресті його необережно черкнула своїм чорним розвіяним волоссямшалена пуерториканка. У маленькому грецькому магазині, куди він забрів по воду, до ньогопритислась, виходячи, світловолоса й легко одягнена німкеня з ніжним світлим пушком на

тренованих стегнах, з підкачаним животом, з пірсинґом, що бовтався в неї на носі, нібикільце з інформацією на лапці домашнього голуба. Він тягнув у руках валізу, що ставалачимдалі важчою, і мріяв про перепочинок, мріяв про гарячий чай і холодну жіночу шкіру.Надвечір набрів на український клуб. Там його напоїли поляки. Випивши, він пробувавзаплатити сам і за себе, і за своїх друзів, проте поляки навідріз відмовились, запевнивши, щодля них честь споїти такого пекельного ірландця, що Ірландія взагалі країна-посестраПольщі. Бо у вас такі жінки! – захоплено кричали вони, заздрісно позираючи на його баки, –у вас такі жінки! Руді й гарячі, мов білки! Блідошкірі, як медузи! Високі, наче корабельнісосни. Всіяні ластовинням, ніби сузір'ями, за якими капітани ведуть свої кораблі!

Ночувати, втім, Боба із собою не забрали, обмежились словами подяки та черговимзахватом із приводу ірландських жінок. Навіщо вони мені про це говорять, – плакав Боб,лежачи на прогрітій за день лавці під гостроверхою протестантською церквою, – навіщо вонивикручують із мене душу? Що мені до ірландських жінок? У мене жодного разу не булоірландської жінки. Навіть північноірландської жодного разу не було! У мене не було жодноїпуерториканки, жодної бразилійки, жодної перуанки. Я не знаю, яка на смак їхня любов, якавона на дотик, як вона вимовляється їхніми устами. Я просто хочу додому – до міста сонця,яке я залишив так легковажно, від якого я так необачно відійшов на небезпечну відстань, ажутратив будь-яке його відчуття. І всі інші відчуття я теж давно утратив, – додавав подумкиБоб, бо саме так воно й було: він не відчував власного горла, не відчував язика, не відчувавболю, не відчував життя. З тим і заснув. Снилась йому королева Англії.

Ранок приніс полегшення та надію. Температура спала, тілом клекотала застояна за нічкров, голуби сиділи на валізі й видзьобували очі жінкам на наклейках. Проте в паркунавпроти робила якісь свої неймовірні вправи юна темношкіра дівчина. І ноги її при цьомузаплітались у такі небачені вузли, що Бобу враз пропав увесь ранковий настрій і повернуласьучорашня туга й невпевненість. Ідучи до однокласника, він старанно оминав сонячнихофіціанток, що виносили стільці й застилали столи білосніжними скатертинами, оминавлітніх поштарок, що дивились на перехожих уважно й трепетно, як на потенційних власниківпоштових скриньок. Оминав зовсім стареньких монашок, що зблискували керамічнимищелепами, оминав тілистих жінок-поліцейських, у чиї руки хотілося віддатись і чиїмикайданками хотілось навіки бути скованим. Однокласника далі не було вдома. Розпитування всусідів не дало нічого доброго, радше навпаки – із сусідньої квартири вискочила японка,вистрибнула, недбало прикриваючись ковдрою, та що там прикриваючись – розмахуючи нею,ніби прапором. Око Боба мимоволі, проте чіпко ковзнуло й темними голеними литками, йзолотими від світла стегнами, й усім, що було в неї ще, і хай було в неї всього не так багато, зогляду, скажімо, на вік, проте й цього виявилось достатньо, аби він увійшов у стан тяжкоїмеланхолії, подякував незрозуміло за що, попрощався невідомо навіщо й побрів донайближчого парку, де просидів до вечора. Увечері надибав церковну їдальню, повечеряв,розповів жінкам, що розливали суп, про свої поневіряння. Жінки слухали уважно, проте супубільше не пропонували. Проститутки, – злився про себе Боб, – справжні проститутки. Хібацього вчить їх їхня віра? Хіба до цього закликають їх їхні пастирі? Чому б не лишити мене вцій чортовій їдальні до ранку? Проститутки, – лише й повторював він, – ага, проститутки.Єдині, хто зрозуміє мене в цьому місті, – це саме вони. Єдині, на кого можна покластися.Єдині, хто мені справді допоможе. У мене лишилась ця чортова сотня, не везти ж мені їїдодому? – намагався логічно міркувати він. Сувеніри? У нас їхні сувеніри коштуютьдешевше. Гостел? Для слабаків. Я просто маю тут знайти собі жінку. Я маю все виправити,маю все відновити, маю пустити свіжу воду старими річищами. Я просто мушу виловитияку-небудь суринамку. Або ефіопку. Ефіопка вдихне мені в горло радість і спокій. Саме так істанеться. Або, – розмірковував він далі, лежачи на тій-таки лавці й підклавши під головувалізу, – японка. Японки вміють язиком воскрешати померлих. Вони піднімуть мене, якЛазаря, відчистять мене від глини й темних водоростей, зрушать із місця мої внутрішніоргани, що застигли тепер, ніби замерзлі паровози. Або, – вже зовсім уві сні продовжуваввін, – бразилійка. Королева карнавалу. Зі стопами гарячими, як перегоріле вугілля. З

долонями вологими, мов прибережне каміння зранку. Гнучка й витривала, вона доведе менедо брам аеропорту, посадить на необхідний рейс і стане потому писати жартівливі короткілисти ні про що. Вночі пішов дощ. Прокинувся Боб із температурою й закладеним носом. Долітака залишалась доба.

Але навіть закладеним носом він усе одно відчував запахи й дими цього міста, йогосерпневу шкіру – випалену сонцем, вибілену океаном. Дивився на вуличних птахів –навдивовижу спокійних, як на такі галасливі умови, дивився на йогів та монахів, спостерігавза драконами на дахах і гієнами при сміттєвих баках, прикривався рукою від кривавогоранкового проміння, кутався в обвислий від дощу піджак, а проте не ставало йому нізатишніше, ні тепліше. І коли вже виникла думка їхати на летовище й чекати там добу дозавантаження, покликав його гурт життєрадісних пияків, які завважили його ще раніше,проте з притаманною справжнім пиякам делікатністю не наважувалися відірвати відсамокопания та печальних світанкових рефлексій. Аж ось, коли побачили, що справи зовсімпогані і що вигризають чоловіка сього зсередини біси ранкової невтіхи, тоді гукнули вонийого, і покликали, запрошуючи до загальної учти, і пригостили дивним напоєм. Якназивається напій, не знали й самі аборигени, сказали лише, що отрутою цією торгуютьполяки у своєму магазині, назву ж її не можуть вимовити навіть вони – польські продавці. Упольській мові стільки шиплячих, – захоплено кричали вони Бобу, все підливаючи йпідливаючи, – що ми навіть боїмося собі уявити їхню службу Божу! Бог, мабуть,прокидається щоразу від псалмів із такою кількістю шиплячих! – казали вони Бобу, і той їмнавіть щось на це відповідав, проте його ніхто не слухав, усі лише говорили й говорили, ігієни перебігали в затінок, а жовті змії звивали собі гнізда в металевих смітниках. Сонцепалало над дзвіницями й рекламними щитами, відбивалося у високих вікнах, де стояло теплеповітря, де кімнати наповнювалися життям і на пожежних драбинах гуляли серпневі протяги.Жінки, ідучи вулицею, всміхалися до нього, привітно махали йому хустками й капелюшками,вигукували щось радісне й ніжне, щось, настільки щільно зліплене з шиплячих та йотованих,що Боб не наважувався торкнутись цих золотих щільників їхньої мови, наповнених радістю йнасолодою. Саме з потребою радості й насолоди він і прокинувся, саме їх він потребувавякнайбільше, саме за ними він, підвівшись і знайшовши поруч неторкану ніким стару татовувалізу, рушив крізь пізні вечорові сутінки вперед – у пошуках громадського транспорту, упошуках братерської любові.

Знайшов він їх у Бронксі, куди дістався, перетнувши ріку. Стояли вони під будівлямибанків та зачинених магазинів з одягом. Можна було навіть подумати, що саме в цихмагазинах вони й одягаються. Боб завмер, насторожено повів носом, як бувалий вуличнийпес, подумав розвернутися й рушити назад, однак розумів: якщо не тепер, то вже ніколи, будупотім картати себе за слабкодухість, буду шукати виправдання своїм страхам і комплексам.Давай, Колумбе, воруши ластами, – підштовхнув він себе назустріч усім пуерториканкам тасуринамкам Бронкса. Перехопила його, втім, якась невисока на зріст, фарбована в чорне,гостроноса й худюща риба-тріска з неправдоподібно великим і, відповідно, принаднимбюстом і таким оксамитовим голосом, що серце його знову озвалося з небуття. Хочешвідпочити? – запитала тріска довірливо. А що ти робиш? – запитав її у відповідь Боб, іззавмиранням серця прислухаючись до западання її голосу. За півсотні зроблю тобі добре, –пообіцяла вона, роблячи рукою такі рухи, ніби чистила зуби. – За двісті – все інше. Не бійся,усе чесно, усе легально, тут поруч. Тебе як звати? Боб відповів, вона не запам'ятала. Своєючергою повідомила, що її звати Мел. Мем? – перепитав він. Забудь, – сказала вона, –неважливо. Зійшлися на півсотні. Мел-Мем упевнено взяла його під руку. Повела вулицею.Подружки її відводили від них очі. Далеко ще? – запитав Боб. Триста метрів, – заспокоїлавона. – Але мені важко йти. Боб нарешті звернув увагу на її високі підбори. Іти їй, мабуть,справді було нелегко. А йти було потрібно. Я викличу таксі, – запропонувала вона. Бобнапружився, проте не заперечував. Вона махнула рукою. Таксі ніби на це й чекало. Сіли,проїхали два будинки, зупинились. Заплати йому, – тихо попросила вона. Боб тицьнув

таксистові десятку. Той весело подякував. Таксист його чомусь заспокоїв. Міг же завезти замісто, – подумав Боб, – і там розчленувати. Я би принаймні так і зробив. За китайськимрестораном пірнули в браму, пройшли подвір'ям, оминули блискучі металеві баки зі сміттям.Піднялися сходами, відчинили темні непримітні двері. При вході на стільцях сиділи двоєохоронців. Ковзнули недобрими неуважними поглядами, повернулись до своєї розмови. Вонавихопила в одного з них ключ, потягла Боба крутими сходами нагору. Стінами висіли червоніліхтарі, підлогу застелено було білим кудлатим килимом. Нагадувало фотолабораторію.Особливо запахами. Пройшли в кінець коридору, вона відчинила двері, зайшла першою, вінзазирнув слідом. У кімнаті було вогко й напівтемно. Ліворуч стояв невеликий порожнійстолик, праворуч темніло величезне ліжко з якимись дивними дерев'яними закрутами,шовковими покривалами та іншою хрінню. Подібне ліжко стояло в спальні дяді Алекса, –раптом згадав Боб, і стало йому від цього спогаду ще сумніше. Збоку прочинені двері вели доневеликої душової кімнати. Там горіло світло, висіли чисті рушники. Вона відразу ж узяласяпорядкувати, як гостинна господиня. Значить так, – сказала, – ти хочеш у душ? Третю добу, –відповів Боб. Добре, – погодилась вона, – дай мені трішки грошей, я куплю алкоголю. Тутпотрібно купувати алкоголь, – пояснила. Який алкоголь ти будеш? Є що-небудь польське? –поцікавився Боб. Дізнаюсь, – пообіцяла вона, узявши гроші. – А що в тебе з носом? –зреагувала на застуджене Бобове шмаркання. – Наркотики? Бокс, – пояснив Боб, –пошкоджена перетинка. Вона мовчки розвернулась і вийшла.

Звісно, що вона не повернеться, – думав він, лежачи на ліжку й розглядаючи тіні настелі, – ясно, що вона давно залишила цей будинок і розчинилась у невідомому напрямку.Певно, що я ніколи більше її не побачу. Звісно, що при зустрічі я її просто не згадаю. Мем,мем, де ти тепер? Нащо ти затягла мене на ці пекучі простирадла? Нащо ти кинула менепосеред цієї задушливої ночі – без любові, без співучасті, навіть без алкоголю?

Двері тихо відчинились, і вона прослизнула всередину. Як ти тут? – запитала. – Щодуш? Працює, – коротко відповів Боб. Вона не зрозуміла й простягла йому його склянку,повну золотої отрути. Якщо не помру – здобуду безсмертя, – подумав Боб і випив. А далівона взялась до справи. Взялась завзято, проте було в цьому завзятті щось механічне, щосьдекоративно-оздоблювальне, невтішне й цілком безперспективне. По-перше, вона примусилаБоба лягти й не рухатись, загалом, складалося враження, що вона боялась його активності,боялась його здатності самостійно пересуватись, насторожено слідкувала за його гримасами,прислуховувалась до клекотання в його горлянці, обережно промацувала – ніби між іншим,ніби задля його ж задоволення – кишені його безумних шортів: чи немає там, бува,яких-небудь психотропних засобів або, на крайняк, такої-сякої холодної зброї. По-друге, вонавідразу ж узялася стогнати. І це – не перериваючи процесу! Стогнала заведено й затято. Бобякоїсь миті відчув себе немовлям, яке заколисують. Навіть підвів голову, аби подивитись, чи знею все гаразд. З нею все було гаразд, на відміну від нього: вона старанно трудилась над ним,допомагаючи собі у дві руки, ніби добувала вогонь із відсирілого дерева. Зрештою тежпідвела голову, перехопила його погляд. Важко зупинилася, закинула назад пасмо волосся,що спало на обличчя. Що, – запитала, – забагато алкоголю? Так, – відповів розчарованоБоб, – і його теж. Ну, послухай, – вона поставилась до справи відповідально, чимось цейковбой з ірландськими оленями на капелюсі її таки зачепив, не хотілося відпускати його ні зчим, – давай так: докинь ще півсотні, дозволю взятися за груди. Що дозволиш? – не зрозумівБоб. Але вона вже вивільнила свій дивовижний космічно-синтетичний бюст. І вже гойдаланим у синьо-рожевих сутінках цієї фотолабораторії, і що йому лишалось робити. Доберуся долітака зайцем, – подумав Боб. Мем, – сказав тихо, проте впевнено, – ось усе, що лишилось.Тут немає півсотні, але ж і я нічого вже не хочу, погодься. І вона погодилась. Узяла йогоостанні м'яті купюри й знову стала до праці, ніби востаннє, з твердим наміром не відступатидо переможного кінця. А коли й це не допомогло, знову відірвалась на мить і сухим (алетаким оксамитовим, таким глибоким!) голосом працівника нотаріальної контори повідомила,що коли він протягом ближчого часу не кінчить – доведеться платити ще, а оскільки платитийому немає чим (і вона прекрасно це розуміє!), то вона навіть не знає, чим усе це закінчиться.

Ну, самі знаєте, як це зазвичай буває. І тут можна було б сказати, що він почав пригадуватиякісь потаємні, якісь приховані й недомовлені видива й переживання, що сталися з ним уцьому житті, що він розгледів у прозорій незворушній темряві, скажімо, найкрасивіші жіночіобличчя, що вийняв із закамарків минулого свої найбільші мрії та сподівання, але ні, нічогоподібного: механіка жіночої ніжності, тяглість інтимної праці роблять зазвичай своє солодкеділо, тож не минуло й кількох хвилин, як усе щасливо для всіх присутніх завершилось, безжодних фінансових ускладнень, без жодних несплачених боргів і невиконаних обов'язків.Вона витирала його паперовими рушниками, він дивився на її темний обрис і згадував, якпальці його натрапили на тонкий, ледь відчутний шрам під її грудьми, очевидно, після того,як вона закачала собі під шкіру весь цей пластилін, від чого груди її стали ніжними йпружними, ось тільки шрами нікуди не зникли. І не зникнуть уже ніколи.

Потім вона якийсь час сиділа з ним у напівосвітленій кімнаті, всіляко вдаючи, що ніхтонікуди не поспішає, що до клієнта тут ставляться з повагою, що її цікавить не лише те, як вінце робить (тим більше, кого це могло зацікавити?), а й чим він живе, тож вона спробувала зним поговорити і розповіла про себе, сказала, що сама вона стовідсоткова американка (великарадість, подумав він), із порядної родини (воно й видно, спало йому на думку), закінчиланормальний коледж (років тридцять тому), була в шлюбі (з підаром якимось, очевидно), алетак сталося, що доля закинула її сюди (не найгірший для тебе варіант), і ось тепер вонамусить займатись цією не надто шляхетною справою (так займайся ж, хулі), але вона вірить,що все стане на свої місця (ну, це навряд) і вона отримає-таки вищу освіту (хіба в Україні,мем). А ваші жінки, – запитала вона в Боба, – вони які? Наші жінки, – відповів їй на це Боб, –мають одну дивну властивість: вони вагітніють поза сексом. Як це? – не зрозуміла вона.Так, – підтвердив Боб, – вони запліднюються, мов квіти: вітром і сонячним промінням. Вонивикористовують для цього бджіл і метеликів, вони підставляються навесні сонцю тамісячному сяйву й несуть свій тяж легко й радісно, ніби нове знання, отримане у вищійшколі. Ну а секс? – не зрозуміла вона. А секс, – пояснив Боб, – вони сприймають якнайвищий вияв своєї любові, як найтоншу межу своєї прив'язаності, за яку так страшнозаступити, але від якої так важко відмовитись. Вони й виростають заради того, аби любити,виховуються заради того, готуються до великої пори кохання й відданості, до щемкоїзалежності від очікувань та розставань. Чоловіки знають про це й теж готуються до того, щоїм доведеться в їхньому житті мати справу з жінками, ніжність яких є невичерпною, апристрасть – некерованою. Там, де я живу, – сказав він, – стільки любові, що чоловікам немаєсенсу кидати своїх жінок: усе одно рано чи пізно вони закохаються в них знову. Комупотрібні зайві рухи?

– Послухай, – перепитала вона, – а ти точно не на наркотиках?

У брамі, при виході на освітлену вулицю, на нього вже чекали. Був це великийсуринамець чи, можливо, навіть ефіоп – було темно й загрозливо, Боб вийшов, і той простоперепинив йому шлях. Ну що, малюк, – сказав, щойно Боб спробував його обійти – ти жзнаєш, що я по твою душу, не обійдеш, не оминеш. Боб зупинився. У темряві чорного майжене було видно, так, мовби порожнеча зливалася з порожнечею і з порожнечі промовлялапорожнеча. Давай, – сказав він Бобу, – вивертай, що там у тебе в кишенях. Знаю, що тибоксер, але і я не такий простий, як тобі здається. Бобу він простим саме й не здавався. Бобйого взагалі не бачив, лише чув. Але вже з упевненості цього голосу розумів, що відступатипросто немає куди. І сподіватися тут, у цій частині світу, серед цієї темряви й порожнечі, тежнемає на кого. Розумів, що оманлива доля закинула його так далеко, що далі вже нічого немає– світ обривається й закінчується, і починається лише його відсутність. І що звідси можналише повертатися назад. Але для цього потрібно якось порозумітися із суринамцем. У сенсіефіопом. У мене нічого немає, – сказав він змучено, – ти ж сам знаєш. Нічого я не знаю, –заперечив йому чорний, – давай, вивертай кишені. Інакше тут і залишишся. І тоді Боб сказавйому так: добре, – сказав, – чорт із тобою, у мене для тебе таки щось є. І дістав звідкись ізпотаємної внутрішньої кишені шортів дещо затасканий, проте ще доволі запашний згорток,

щось, поза сумнівом, коштовне, щось дбайливо й уміло загорнуте в жовту газету, друкованупотойбічною мовою, себто такою, якої тут ніхто не розумів, якою тут ні з ким не можна булопорозумітись і нікому не можна було освідчитись.

«Смерть, – писав Боб безпосередньо перед відльотом, сидячи в терміналі й очікуючи напосадку, – часто вводить нас в оману своєю присутністю. Іноді ми сприймаємо її появу насвій рахунок, хоча поява її не обов'язково стосується саме нас. Смерть присутня в нашомужитті як любов, як довіра або ностальгія. Вона виникає нізвідки, вона рухається своїминапрямками, і годі навіть мріяти якось на ці напрямки впливати. Залишається хіба що віритий сподіватись. Залишається любити й приймати життя таким, яким воно є. Себто нестерпнонеймовірним. Себто неймовірно нестерпним».

Лука

Наприкінці серпня вона знову зателефонувала.– Чув, що з Лукою? – запитала. – Рак горла. А він зовсім не хоче лікуватись.– Чув-чув, – відповів я. – Ти для цього телефонуєш?– Так. У нього день народження післязавтра. Він просив, щоб усі були. Думаю, хоче

попрощатись. Ти поїдеш?– Якщо просив – ясно, що поїду. А ти?– Я тому й дзвоню. Поїхали разом.– Поїхали, – відразу погодився я. – Ти машиною будеш?– Та ні, я електричкою збиралась. Тому й прошу тебе поїхати разом.– Правильно, – підтримав я її, – хто на день народження їздить машиною. Жодного тобі

алкоголю.– Який алкоголь, Матвію? – образилась вона. – Я на четвертому місяці.

Вона чекала на мене коло кас. Довге волосся, зав'язане в міцний вузол – для надійності,для безпеки, для зручності. Кросівки, джинсовий комбінезон, теплий светр. Зовсім непомітна вагітність, серйозне обличчя. Стояло сонце, проте вона була одягнена, ніби длядовгої нічної виправи. Я у своїй заношеній футболці почувався поруч із нею як пляжник наготельній рецепції. Вона першою простягла руку, потім не втрималась, охопила мене рукамиза шию – досить стримано, аби я собі чогось не надумав, проте й доволі щиро, аби незабував, куди ми їдемо.

– Подарунок якийсь потрібен? – запитав я, не відпускаючи її.– Який подарунок? – відповіла вона здивовано.– Ну, квіти, наприклад.– Ти ще вінок купи, – незадоволено сказала вона. – Візьмемо вина, – додала

примирливо, відштовхуючись від мене, наче від бортика в басейні, – там на станції будемагазин.

У напівпорожньому вагоні вона сама вибрала місце – із сонячного боку, за рухомпотяга. Сиділа, дивилась, як вагони викочуються за станційні межі, як лишаються позадуостанні, здавалося, безкінечні цистерни з хімікатами, як цеглу заступає зелень, як з-позафабричних огорож раптом виривається обрій – зелений і лісистий, як починаютьсяпередмістя, як виринають чергові зупинки, на яких товчуться під пообіднім сонцем випадковіпасажири – рибалки, перекупки й дачники. Потяг рушав далі, повз між соснами, повільно,наче боявся привернути чиюсь увагу, завмирав на перегонах, стояв на піщаних насипах. Вонамовчала. Я теж не надто пам'ятав, на чому ми зупинились останнього разу і з чого вартопродовжувати розмову. Проїхали озера, втяглися поміж дачних кооперативів. За вікномпочинались ліси, над ними стояли щедрі хмари. Раптом стало багато неба. Серпень, –подумав я, – коли він устиг минути?

Потяг зупинився, ми зійшли на платформу. Було тихо, широкі навскісні променізолотили повітря, заважаючи бачити речі такими, якими вони були. Третя по обіді. Жодноїживої душі. Найкращий час для урочистих відвідин померлих. Взяли в привокзальному торбувина, рушили вздовж колій, піщаною стежкою. Вона йшла попереду, хоча дороги не знала.Хода її змінилась: дивилася вона переважно під ноги, мовби боялася збитись зі шляху.Тривало все це доволі довго. Кілька разів вона зупинялась, аби перепочити. Ще раз їй докросівка потрапив камінь, вона оперлась на моє плече, стрибала на одній нозі, сміялась,витрушуючи його. Дістались селища, я спитався дороги, пішли шукати потрібну адресу.Вулиця виходила безпосередньо на річковий берег, трішки нижче від того місця, де дві рікизливалися в одну й течія ставала подібною до мармуру: світлі прожилки перепліталися зтемними, тьмяний струмінь – із прозорим. Тут вона остаточно загубилась, дістала телефон,передзвонила комусь, перепитала, ну ось, – сказала, показуючи на будинок, навпроти якогоми й стояли, – це він і є. Будинок стояв за старими деревами, з вулиці його й не помітиш. Бувпаркан, було багато квітів, стояла тиша. Відчинили хвіртку, пройшли подвір'ям. Схоже,старий користувався газонокосаркою. Подвір'я нагадувало футбольне поле, на якому,щоправда, було заборонено грати. Сам будинок був невеликий, ніби зібраний із різнихдеталей: цілком пристойні віконні рами й притягнуті звідкись двері, червона цегла в кладцістіни із вкрапленням білої, дерев'яні балки, залізні скоби – так, ніби хтось розвалив кількабудівель і зібрав із них одну. Можливо, не найкращу. Вона підійшла до дверей, потягла їх насебе. Двері не відчинялись. Вона постукала. Я зазирнув у вікно. Усередині під стіною стоялоліжко, коло вікна – порожній стіл, застелений обгортковим папером. З дерева впало яблуко –важко й розмірено. Ми озирнулись. Він стояв і мовчки дивився на нас. На обличчі додалосьзморшок, бороду, схоже, підстригав сам. Темно-зелена сорочка із закоченими до ліктярукавами, бойові, витерті на колінах джинси, розтріскані від невтомного ходіння кросівки.Запалені очі, покусані губи. Чорні руки, довгі пальці, вижовклі нігті. Шкіра кольору сухої

глини. Шістдесят років за спиною. Смерть і зникнення попереду. Четверта дня. Сонця длянас на сьогодні майже не залишалося.

Двадцять років тому він не носив цієї бороди. І зморшок у нього було куди менше. Хочаруки були такі ж – темні від праці, з фарбою під нігтями, з порізаними долонями, знабряклими від напруження венами. Так, наче він малював пальцями. Та й у всьому іншомувін мало змінився – завжди джинси, навіть на відкриттях та офіційних зустрічах, завждикросівки, завжди стояв у тебе за спиною, ніби кажучи: можеш оступитися, я підстрахую.Двадцять років тому він був молодим і агресивним, нікого не боявся, нікого ні про що непросив. Він і тепер, схоже, нікого не боявся. Але і його тепер теж ніхто не боявся. А тоді,двадцять років тому, він примушував із собою рахуватись, не можна було просто так йогооминути. Від вісімдесятих він викладав у дитячій студії, у підвалі, у центрі. Учив дітеймалювати. У дев'яностих почались фінансові проблеми, проте діти так само хотіли малювати,тож він і далі їх навчав. Наприкінці дев'яностих студію таки прикрили. З того часу, вжебільше десяти років, він був безробітним і почувався, здається, прекрасно. З ним булизнайомі всі. У нього була купа друзів. З ним товаришували навіть міліціонери. У нього булобагато коханок. Я особисто знав кількох із них. Вони приносили йому до майстерні їжу тасвіжий одяг, вони чистили його кросівки, вони плакались одна одній, коли він, непопередивши нікого, зникав із міста. У нього був син від першого шлюбу, займався бізнесом,нормально виглядав, тата любив. Виставок він не проводив, але вдома в усіх були йогороботи. Останніми роками будував собі цей будинок. Викупив у когось сад і поміж деревпочав мурувати гніздо. Син допомагав, пропонував збудувати нормальний дім, готовий був завсе заплатити, але він відмовлявся, говорив, що зробить усе сам. Хтось йому все-такидопомагав, іноді син приїздив на вихідні й тягав цеглу, відімкнувши мобільний, аби нетурбували. Він не поспішав, схоже, йому подобалось саме будування, сам процес. Минулогороку син таки привіз бригаду робітників, і ті за місяць усе завершили. Навесні він переїхавсюди жити. Вірніше, помирати.

– Луко! – крикнула вона й кинулась до нього.Він засміявся у відповідь, вона повисла в нього на шиї, я підійшов слідом. Він опустив

її на землю, обійняв мене.– Ви перші, – сказав, далі сміючись. – Сподіваюсь, не останні.Ми справді були не останніми. Вулицею підкотив на своєму джипі син. Із цілим

багажником харчів. Привіз Луці маленький, якийсь дитячий магнітофон, досипав до ньогокупу батарейок, аби старий слухав улюблену музику там, куди його закинуть обставини.Скажімо, у лікарні. Привіз із собою також давніх приятелів Луки – підсліпуватого Зураба, зяким Лука якийсь час жив в одній комуналці на Революції, і високого худого дядь Сашу, щоробив Луці свого часу, у далеких вісімдесятих, замовлення на оформлювальні роботи взакладах громадського харчування. Зураб, здається, не зовсім розумів, куди його привезли,але з Лукою вітався чемно, довго й міцно тиснув йому руку, плескав по плечу, навітьвипустив зі свого напівсліпого ока сувору сльозу. Натомість дядь Саша, висохлий,по-армійськи вистрижений, зі своєю незмінною посивілою смужечкою вусів, у своємутрадиційному чорному піджаку сажотруса, все чудово розумів, приховував як міг своєрозчулення й співчуття, обіймав Луку, обіймав Зураба, голосно говорив, не замовкав ні нахвилину, аж син Луки не витримав, добре, сказав, ви спілкуйтесь, я буду на стіл накривати. Іпочав тягати пакунки з їжею під яблуні, де вже стояв, застелений тим-таки сірим обгортковимпапером, великий порожній стіл.

– Я допоможу, – сказала вона й узялась за роботу.– Хай готують, – погодився Лука, – не треба їм заважати. Покажу вам яблуні.Зураб із дядь Сашею пішли вперед, я рушив за ними, Лука ледь чутно притримав мене

за лікоть.– Що у вас? – запитав тихо, кивнувши головою в бік столу, де вона саме розставляла

посуд.

– Не знаю поки що, – відповів я.– Вона вагітна?– А ти звідки знаєш? – здивувався я.– Помітно, – пояснив Лука. – Вагітні жінки спокійні й зосереджені на собі. Вона такою

ніколи не була. І що ти думаєш?– Нічого не думаю, – зізнався я.– Це що – не твоя дитина?– Скоріше за все.– А чия?– Не знаю.– А вона знає?– Не впевнений, – припустив я.– Не кидай її, – порадив Лука. – Кинеш – будеш потім шкодувати. Спробуй її втримати.

Воно того варте. Ну, пішли.Серед трави лежали теплі яблука. Деякі з них Лука підбирав, тримав у руках, клав назад

у траву.Поступово всі збирались. Приїхала Марина, спільна знайома, втомлена після роботи, з

великим букетом квітів. Припхався Жора. Я його не бачив від весни, востаннє, колизустрічались, він скаржився, що проходить практику в цілодобовій аптеці коло метро, але непевен, чи візьмуть його туди на постійну працю, але ось узяли, все склалося добре, Жоравиглядав упевнено, тішився, роздавав усім медичні поради, що з огляду на ситуаціювиглядало дещо недоречно, але хто зважав на ситуацію, всі зважали на свіжий серпневийвечір, на ріку, що протікала за кілька десятків метрів, на стиглі яблука й вечірнє небо. Разоміз Жоріком з'явився його кузен Боб в офіційному костюмі, з акуратною зачіскою, схожий намолодого протестанта. Боб щойно повернувся з подорожі Америкою, але поводився так, нібиповернувся щонайменше з пекла. Ділився враженнями, що його, вочевидь, переповнювали.Подарував Луці пляшку каліфорнійського сухого. За Бобом прийшов і його найкращийдрузяка Саша Цой – молодий поет-бунтар, син корейських вигнанців, активний учасникпоетичної студії при єврейському центрі. Вручив Луці рукопис. Лука обіцяв прочитати, колив нього з'явиться час. Прийшов, накульгуючи, Паша Чингачгук із дружиною Маргаритою.Маргарита мала повен кошик риби, відразу ж побігла до будинку, на кухню, готувати. Пашалишився накульгувати поміж дерев. Загальне пожвавлення викликала поява Алки-Акули –загальної улюблениці, музи всіх бідних та упосліджених. Вона принесла шоколадний торт,довго обіймалась із Лукою. Той дивився на неї з ніжністю й печаллю. Я згадав, як колисьдавно, сто років тому, під час якоїсь пиятики, Лука розповідав мені довірливо, що саме вінбув першим чоловіком Акули, саме він навчив її всього того, чим вона потому щедроділилася з друзями та знайомими. Віриш, – говорив, – вона прийшла до мене в маминійсукні. У неї не було нормального дорослого одягу. А звідки ти знаєш, що сукня буламамина? – запитав я його. Так я і з мамою теж спав, – пояснив мені тоді Лука. З Алкоюприйшов Юра, мій давній знайомий, колишній гітарист із відірваним пальцем на лівій руці, зізлим відкритим поглядом. Пити відмовився. Сказав, що лікується. Не сказав, від чого саме.Хоча всі й так знали: туберкульоз. Прийшла Kipa, подружка Луки. Була печальна й самотня,на ланцюжку мала срібний перстень. Теж принесла Луці квіти. Той запитав, чому вона сама.Kipa пояснила, що розійшлась із подружкою, але все гаразд і не треба про це. Останнімприїхав Іван, який довгий час здавав Луці під майстерню одну з лабораторій на заводі, де він,Іван, офіційно значився ледь не заступником директора. Сухо привітався з усіма, довго тисруку Луці. Почав ще більше сутулитися, здається, ще більше схуд. З ним приїхало ще кількагостей. Одного з них я бачив колись під час вуличних пікетів, щоправда, не міг згадати, закого він тоді стояв. З ним ще якась знайома Луки, з попереднього життя, з давньої пам'яті.Останньою з вулиці зайшла молода ще дівчина. З довгим, фарбованим у чорне волоссям, усвітлій сукні, легких босоніжках. Привіталася лише з Лукою. Більше тут, схоже, нікого незнала. Її теж ніхто не знав. Усі спочатку звернули на неї увагу, почали перешіптуватись,

багатозначно перезиратись. Лука помітив це, схоже, йому стало неприємно, тож він голоснозапросив усіх до столу. Дівчина ступила крок убік, під яблуневе віття, й ураз про неї всізабули. Потім сіла з усіма до столу. Сиділа, мовчала, пила вино.

За столом відразу загаласували й засперечались. Особливо голосно кричав Боб. Йомубуло що розповісти співвітчизникам, він на власній шкірі відчув потойбічний подих вогню,тож тепер, усіх перебиваючи і до всіх довірливо тягнучись, захлинався, переповідаючидивовижні подробиці своєї нещодавньої виправи за океан, у холодне серце Америки. Усіпоступово стихли, оскільки розуміли: краще його вислухати й підтримати, аніж перебивати йперекрикувати. Лука сидів і посміхався, переводячи погляд від Боба до незнайомки, щосиділа при іншому боці столу.

Америка, стверджував Боб, омивається двома гарячими океанськими потоками. Цевизначає її клімат та складність характеру її мешканців. Це впливає на флору, але також і нафауну. Дикі тварини Америки цілком мирні та переважно приручені. Лисиці вбігають напередмістя й сплять на автобусних зупинках. Уночі виють на місяць, заважають спати. Птахизвивають собі гнізда на балконах і в дитячих возиках. Черепахи дістаються системиканалізації, там і доживають свого довгого віку. Гарячі океанські потоки пробиваються крізьґрунт у глибину материка. Скажімо, той-таки Нью-Йорк стоїть на розпечених водах і вологійглині. На вулицях там пахне сіркою, а сонце ховається в теплому тумані. Над містом стоїтьпостійна сутінь, і в сутіні цій ростуть чорні водорості й висока помаранчева трава. І є лишеодне місто, що може позмагатися з Нью-Йорком у сутінковості – це, звісно, Сан-Франциско:місто, засноване безпосередньо Святим Франциском, що прибув сюди свого часу з офіційнимвізитом і залишився на цих піщаних берегах, аби укріплювати аборигенів у вірі йрозпалювати серед ночі вогні, на які рухались крізь океанську спекоту російські та китайськіторговельні кораблі.

– Ну добре, – сказали йому на це вражені слухачі, – а що з жінками? Як в Америці зжінками?

А Боб ніби чекав на це запитання. Тому відразу ж і відповів. З жінками, сказав, тамособлива історія. Найбільше там, звісно, суринамок. Та ефіопок. Суринамки за звичкоюносять воду від ріки у великих глиняних глечиках. Живуть великими родинами, без чоловіків.Чоловіків підпускають до себе, хіба щоби завагітніти. Працюють переважно у сферіобслуговування. Харчуються фруктами та зеленню. Рано старіють, але все одно лишаютьсяпривабливими. Інша річ– ефіопки, – продовжував Боб. – Ті, навпаки, поміж собою тримаютьдистанцію, а гуртуються довкола церков, яких – у самому лише Нью-Йорку! – набудованоефіопськими християнами щось понад сотню. З чужинцями не кохаються, – печальнозазначив Боб, – я пробував. Живуть довго. Зустріти ефіопку, якій уже за дев'яносто – доволіпросто й нескладно. Одні говорять, що це від води, яку вони п'ють. Інші запевняють, що відмолитов. Але найбільш дивно, – перебивав Боб сам себе, – поводяться все ж таки японки.Кажуть, що вони здатні лікувати власною слиною. Подейкують, що вони не хворіють узагалі.Припускають, що в них немає на це часу. У всіх них мармурова шкіра, над усіма ними стоїтьледь видиме сяйво, а декотрі з них, – завершив Боб, – узагалі мають по дві голови.

Усі на якусь мить принишкли, не знаючи, як реагувати на почуте. Аж тут із домувийшла Маргарита, несучи дві великі тарілки з приготованою рибою, і це повернуло всіх удобрий гумор, і всі знову заговорили, коментуючи, заперечуючи або, навпаки, підтримуючивсе те, про що тут щойно розводився Боб. І дядь Саша кричав, що так і є, що всюди люди, щонемає за великим рахунком жодної різниці, з ким ділити надію та вино – із суринамкою чи зефіопкою. Хоча з ефіопкою все-таки краще. А Марина тихим голосом заперечувала йому йговорила, що головне – це родина, а все, що робиться поза родиною, може робитися й безнашої участі. Паша Чингачгук із нею погоджувався, а Kipa заперечливо хитала головою йрозповідала про зради, які ми схильні чинити, і забуття, яке нас часто охоплює. І Алка тежпідхопила про забуття, але сказала, що жодне забуття нічого не важить проти справжньоїзакоханості.

– Правильно, – відповів на це раптом Лука, що весь цей час мовчав, прислуховуючись

до інших.Усі враз замовкли, згадавши, що їх тут, власне, зібрало. Було затишно й урочисто.

Світло з веранди губилося серед листя, вихоплювало важкі чоловічі руки й тихі жіночіобличчя. Лука сидів у кінці столу, тіні робили риси його обличчя гострими, а зморшкиглибокими. У бороді криваво темніли краплі вина. Ліворуч від нього сидів Іван, праворуч –Зураб. Слухали, не дивлячись на нього. А Лука дочекався загальної тиші й продовжив:

– Це дуже вірно – те, що ти сказала. Забуття взагалі нічого не важить. І смерть нічого неважить.

– Смерті немає! – упевнено викрикнув Саша Цой.– Смерть є, – не погодився з ним Лука. – І ви навіть не уявляєте, як близько вона від нас.

Річ не в цьому. Ні наша смерть, ні наше зникнення, ні наш перехід до царства мертвих немають жодного значення з огляду на їхню неминучість. Ну справді, смішно не прийматимісячні цикли. Смішно не погоджуватися з напрямком руху річок. Їх слід сприймати якданість і сприймати спокійно, як усе невідворотне. Єдине, що по-справжньому має вагу, – ценаша закоханість, любов, яку ми в собі тримаємо, яку ми носимо при собі, з якою ми живемо.Адже ти ніколи не знаєш, скільки тобі її відпущено, скільки її в тебе є, скільки її на тебечекає. Знаходити її – радість, втрачати її – прикрість і нещастя. Ми всі живемо в цьомудивному місті, ми всі тут лишились, ми всі рано чи пізно до нього повертаємось. І живемо,носячи в собі цю любов, ніби провину, ніби пам'ять, що вміщує в собі весь наш досвід, усінаші знання. І ця присутність її в нашому диханні, на наших піднебіннях є чи не найбільшоюінтригою в нашому житті. Щоранку я прокидаюсь і згадую всіх тих жінок, з якими менітрапилося перетинатись і мати справу. Веселих і занепокоєних, безтурботних і безпорадних,незайманих і вагітних. Мені здається, що найважливішим для мене завжди було самеспілкування з ними, можливість чи неможливість ділитися з ними своєю закоханістю, усієюсвоєю любов'ю. Все інше так чи інакше виникало внаслідок цієї закоханості, а отже, не малоза великим рахунком жодної ваги, жодного сенсу. Тому й говорити про все інше немаєжодного сенсу. І ось тепер, – завершив Лука, – після всього того, що я вам сказав, ви всімусите йти купатися!

Усі так і зробили. І галасливою юрбою почали вибиратися між дерев, дякуючигосподареві за такі мудрі, хоча й дещо патетичні слова. І хтось ніс із собою вино, а хтосьвмикав ліхтарики на мобільних, аби знайти стежку й спуститися до берега. Вона тежпідвелась із-за столу й почала збирати порожні тарілки.

– Ходімо? – покликав я її.– Іди з усіма, – легко відмахнулась вона. – Я допоможу тут і підійду пізніше.Я почекав, розвернувся й пішов у темряву. Перейшов вулицю, пройшов під деревами,

вийшов до ріки. Берегом розкидано було одяг і порожні пляшки, а з глибини вечірньогоповітря, звідкись із чорного вогкого простору, чулися сміх і вереск, і веселий плескіт води, івпевнені змахи рук, що вигрібали посеред течії. Жіночі тіла срібно відсвічували під місячнимпромінням, і від п'яних вигуків ставало тепло й радісно. Я пізнавав їх, стоячи на березі,озивався до них, кричав їм просто в чорноту. Вони відповідали звідти, то наближаючись, тознову відпливаючи до протилежного берега. Так, ніби ріка приносила сюди з міста всізнайомі мені голоси, весь сміх, всі співи. Від цього виникало почуття спокою та впевненості,адже все було тут, поруч, на відстані кількох кроків. І жодним чином це не могло зникнути,ніколи це не могло завершитись, скільки б я тут не стояв, скільки б часу не минуло.

Але поволі вони вибирались на берег, хтось швидко підхоплював одяг і натягував йогона мокре тіло, хтось обтирався завбачливо принесеними рушниками, а хтось простоприкладався до пляшок, у яких іще щось лишалося, хапав одяг – добре, якщо свій, – і брівназад на подвір'я, на світло. Вечір був пізній. Я чув, що хтось прощається з господарем, хтосьпочинає співати, у жіночих голосах з'явилась гіркота, у чоловічих – вогонь. Автівкивід'їздили, голоси замовкали. Ставало тихо. Ставало все більше місяця, все більшепрохолоди.

Я зовсім не почув, як вона підійшла. Просто з'явилася мені з-за спини, легко торкнулась

плеча, ну що, – спитала, – що ти тут стоїш? Я не відразу знайшов, що відповісти, а вонаскинула із себе позичену в когось куртку, стягнула светр, стягнула кросівки, якийсь часвозилася з комбінезоном, але зрештою скинула його теж. Скинула футболку, на якусь митьзавагалась, але білизну теж кинула зверху на теплий ще одяг. Боязко намацуючи дно, ступилау воду. Потім весело зойкнула, пірнула, попливла.

– Ей, – крикнула з темряви, – що ж ти не йдеш?– Пливи-пливи, – відповів я їй. – Я твої речі постережу.– Як хочеш, – відповіла вона.

Я подумав, як це добре, що я зрештою тут опинився – на цьому березі, при цій воді.Стояти й спостерігати, як вона роздягається й заходить у ріку, знати, що до будь-якої рікиможна насправді входити безкінечно. Можна безкінечно довго триматися вологи, що тебеохоплює, можна безкінечно довго очікувати на повернення всіх, кого ти знав і кого любив.Ріка принесе всі чуті тобою інтонації, ріка збереже все залишене при берегах тепло, рікивміють чекати, вміють починати все від початку. Тому що існує тяглість річища, тяглістьпотоку, і ніхто не може зупинити всю цю масу вологого світла, весь цей огром тепла й холоду.Мені залишається тільки дочекатись її тут, на березі, і повертатись разом із нею назад, доміста, як повертаються до нього щодня тисячі біженців і заробітчан, мандрівників іприбульців, усі ці бригади найманих чорноробів, котрі тягаються світом, споруджують вежіта в'язниці, але рано чи пізно все одно приходять сюди – на ці береги, під це місячнепроміння.

Я подумав, що довго буду тримати в пам’яті запах цієї води, запах глини й трави, запахдиму й осені, запах життя, яке ще не скінчилось, і смерті, яка ще не настала. А ось що вонабуде згадувати про це все? Чи згадає вона тишу, яка стоїть над нами? Чи згадає вона своєдихання, яке виростає тепер посеред цієї тиші? Адже все залежить від нас. Перш за все –наше бажання бодай щось пам'ятати. І наше бажання не пам’ятати нічого.

Уже коли вона вийшла, коли я підхопив її при березі й допоміг знайти одяг, коли миповертались назад, до будинку, вона сказала:

– Остання електричка, мабуть, поїхала. У Луки є місце. Залишишся зі мною?– Ясно, що залишусь, – відповів я.Підходячи до дому, ми почули музику. Різкі переможні звуки лунали звідкись з-поза

яблунь. На подвір'ї було порожньо, усі роз'їхались. Ми пішли на музику. Не доходячи,зупинились під деревами. Коло столу, у траві, стояли стільці. На одному з них сиділанезнайомка, яка чомусь залишилась. Сиділа, відкинувши назад волосся й спокійно поклавшируки на коліна. А перед нею радісно й злісно танцював Лука. Ну, як танцював? Було це щосьна зразок поґо – веселі відчайдушні стрибки в небо, відривання від поверхні, спробизастрибнути в темряву. Стрибав Лука високо, хоча давалося йому це тяжко – сорочка йогопросякла потом, жили на шиї напружились, проте він стрибав і викидав угору руки, стрибав іопускався в мокру траву, скакав під хрипкі звуки з подарованого магнітофона. Була це йогоулюблена Патті Сміт, яку він слухав завжди, коли мав добрий настрій. Але коли мав поганийнастрій, то слухав також її, там де вона говорила, що Ісус помер за чиїсь гріхи, але напевне неза мої. І Лука стрибав, ніби тішачись від усього цього – напевне не за мої, і напевне не за твої,дівчинко, бо які в тебе гріхи, яка в тебе спокута, ми сплатимо всі наші борги, ми домовимосяз усіма митарями цього світу, ми розрахуємося за все, до останнього слова, до останньоговидиху.

А вона сиділа й уважно на нього дивилася. Слухала його, не відводячи погляду, кивалаголовою, з усім погоджуючись. Не озиваючись до нього, не спиняючи. Чекаючи, скількитреба.

Частина друга

Уточнення та узагальнення

+ + +

Ще нічого немає. Зелена ніч,і в кожної тиші міра своя.І знаючи, скільки потрібно сторіч,щоби з'явилась найперша річ,він вимовляє її ім'я.

Немов відчиняє нічне вікноі ловить напружено кожен рух,сподіваючись на щось все одно,і небуття важке полотнопокірно дається йому до рук.

І все, що буде з ними тепер –гольфстріми, айсберги мертвих морів,щоденний рух повітряних сфер,спів кашалотів і крик химер,поява запахів і кольорів,

коріння трав і листя дерев,озерні льоди і пташиний свист,руди і вугілля натруджений трем,слухняних тварин шепіт і рев,жага лунких торговельних міст,

вогонь, що спалює кораблі,смерть на темних шовках знамен,згаслі зірки на високому тлі,тихі мерці в літній землі,кров, ніби лава в покладах вен:

прийде все, що мало прийти,і зникне все, що колись було,як мито за явлені їм світи,за голос із домішками темноти,за видих у вивільнене тепло.

І знаючи все, що чекає на них,він все ж вимовляє її ім'я,зіткане з приголосних і гірких голосних,доки йому підступає до нігніжності сутінковий сніг,любові смарагдова течія.

+ + +

Марат помер уві сні.На початку березня, навесні.Коли тануть снігиі ріки лишають свої береги,як діти лишають батьківські домипісля тяжкої зими.

Марат тренувався на «Спартаку».Мав техніку – вивірену і тривку,мав треноване тіло, ходив із серйозним лицем,був, мабуть, справді найкращим бійцему напівсередній вазі,носив наколку з Фіделем на лівій нозі.

Імам говорив, стоячи над ним:«Пророк, – говорив, – ніколи не був сумним.Пророк знав: зло зжирає зло.Буде так, як буде. Завжди так і було.Ось і Марат матиме що сказати про кожну з власних провин.Пророк і вигадав пневмоніюдля таких, як він».

Маратова мама мовчала в кутку.Маратів брат слухав молитву гірку.А коли імам поклав долонюйому на плече худеі сказав:«Усе, що зникає, знову колись зійде», –«Ніщо не зникає, – відповів йому брат. –Я заберу собі капу, з якою бився Марат.

Я знаю, чому він помер.Щоранку він бився проти своїх химер.Щодня він збивав у кров кулаки.Щовечора він відчував, як згасають над ним зірки.Лише найхоробріші з нас заступають за цю межу.Хто бачив його в рингу, знає, про що я кажу.

Як може зникнути те, що є?Що з ним робитиме той, хто все нам дає?Зникнути може хіба що страх.Решта лишається в нас – молодших братах,які розбивають собі серця,стоячи до кінця».

Брат відійшов убік.Він був молодший на рік.Марата вважав головним.Всюди ходив за ним.Тепер ось мовчав, відійшовши нараз,і стримував сльози, певно, соромлячись нас.

Коли виносили тіло, почався сніг.Падав із темних небес до ніг.Імам ішов попереду, ніби мара.Рання весна на цвинтарі – не найкраща пора.Жінки починали плакати, а чоловікивідчували, як тихо згасають над ними зірки.

+ + +

Бої без правил – заробіток святих,коли суддя щось кричить і натовп затих.І молоді апостоли б'ютьсяпроти місцевих,себто проти чужих.

І Ісусу теж намотують бинти на кулаки,і виштовхують в коло, ніби у води ріки,і проти нього стоїть юний вантажник,і, вітаючись, не подає руки.

І коли Ісус падає на циркове сукно,коли зісковзує в пекло, кудись на дно,тіло його стає ламке, мов хліб,а кров – суха, як вино.

Але хтось кричить йому в спину: «Давай, зберись!Згадай усе, що ти говорив нам колись!Якщо ти не встанеш, про це дізнаються всі,відразу й скрізь!

Підіймайся й бийся, як умієш лиш ти!Вали цю наволоч! Не давай йому звідси піти!Кожна твоя перемога –ще один крок до мети!

Жодного прощення тим, хто боявся між рік і трав!Жодної ласки Господньої, жодних прав!Давай, ти ж стільки разівпадав і помирав!

Вони всі тут – зрадники й слабаки!В них замість совісті – зябра,замість крил на спині – плавники!Вали їх, Спасителю, рань об нихкулаки!

Вали їх за їхню слабкість і їхні плачі!Вали за те, що вони про все забувають вночі!За те, що вони дивляться на власну смерть,мов глядачі!

Вони все одно не слухають ні нас, ні тебе,їх ніщо не врятує, їх ніщо не гребе,знищуй їх. Господи, доки вони саміне винищили себе!

Знищуй їх за їхню продажність і їхню лінь,за їхню зсученість, що залягла в кожному з поколінь,за хитрість, яку вони вплітаютьдо своїх молінь!»

…І він підіймається, і спльовує чорну кров,підіймається, потім падає, потім підіймається знов,і вантажники шепочуться, ну ось, зновусмертю смерть поборов.

І валить правим прямим просто під дих!За кожне із заподіяних ними лих!Оскільки бокс – справді справа завзятихі молодих.

І юний вантажник, вилітаючи із життя,встигає йому подякувати, тішачись, як дитя,мовляв, блажен, хто віритьу спасіння і забуття.

І апостоли прикладають йому рушник до лиця,і говорять, що вірили йому до кінця.І той, хто ставив на нього,ставить далітак само – на досвідченого бійця.

+ + +

Дядь Саша працював на Фрунзе в кабаку,й знався на справі, пухом йому земля.Любив говорити: «Справжньому морякуважливіша честь флоту, аніж репутація корабля.

Тому де б ти не кинув якір, де б не зійшов у порт,тримай своє серце відкритим для всіх вітрів.Навіть коли на ранок будеш блювати за борт,тримайся лише за те, за що триматись хотів.

Навіть коли будеш висіти між рей,навіть коли тебе волочитиме океанським дном,завжди пам'ятай, що за кожними із дверейхтось на тебе чекає з надією та вином!»

Нам дається не так багато знань.

Та й ті, що даються, не надто потрібні в житті.Але я готовий був без жодних ваганьбачити правду в його маренні й каятті.

Тому що всі його вигадки, байок п'яний сувій,всі його темні прокляття й чорнильна лютьбули про те, що не можна здавати своїх, які встрягли в бій,і не можна вибачати чужих, які тебе б'ють.

Я пам'ятаю всіх, хто там сидів,кого виводили нарвані патрулідо березневих відлиг і листопадових холодіввід утіхи та справедливості при кожнім столі.

Темні обличчя професорів і робітників,які слухали його розповіді про Чорноморський флот –частина з них тепер харчується зі смітників,частина померла від голоду та сухот,

частина залишила ці пропащі місцяй поїхала вартувати втрачений Єрусалим.Але я не пам’ятаю жодного серця й лиця,яке б не готове було померти разом із ним.

«Давай, дядь Саша, – кричав кожен із них, –нам воздається з Господніх щедрот.Ця країна не заслуговує на власний флот.Це місто з його ріками й золотим піскомще пом’яне нас паленим коньяком.Це світло ще відіб’ється в далеких зірках,ще будуть тліти чорні троянди в дівочих руках.Серце згасає в кожному з нас без вороття.Смерть приходить лише по тому,як закінчується життя».

Вони заступали за рігі збивалися з ніг.І я, мабуть, єдиний берігте, що лишалось по них.

Срібло, зашите в пасках.Тварини, діти, жінки.Дерева в літніх пісках.Джерела на дні ріки.

+ + +

Команду розформували ще до початку сезону –власник вивів активи й купив готель у Єгипті.Чорні ворони ходили сторожко по газону.

І пахли поразкою в роздягальні м'ячі розбиті.

Саня, наш правий край, надія команди,навіть заплакав, забираючи речі на базі.Тримав свої бутси, ніби не мав чого більше тримати,склавши руки, наче суніт при намазі.

Та ладно, не вірив я, він же це робить навмисно,мовби, крім нього, до нас немає нікому діла.Брат Сані був правим, сидів, мріяв спалити це містоза те, що вибрали мером такого дебіла.

І тато теж, здається, сидів, і теж був правим.Я навіть не знаю, як йому з ними жилося.В нього й було з хорошого в цьому житті хіба що травми,старі щитки й довге чорне волосся.

І тоді я йому говорю: все, Сань, досить нити,досить оплакувати трудові резерви,що ми тут стоїмо, наче справді якісь суніти,давай, Сань, пішли лікувати нерви.

Підемо на завод, влаштуємося на роботу,вступимо до аспірантури чи запишемось в охорону.Маючи вибір, завжди обирай свободу,граючи в меншості, тримай глуху оборону.

І тоді він відповідає: яка робота?Яка охорона, що ти таке говориш?Все, що я бачив в житті, – це чужі ворота.Єдиний, хто мене поважав, – це місцевий сторож.

Все, що в мене було, – номер на спИніі місце в основі, за яке я рвав свої жили.І чим мені тепер займатися в цій країні?Як мені розібратися поміж своїми й чужими?

З ким мені взагалі тут битися і лишатись?Кину все на хуй, переберуся в Росію,гратиму, де поставлять, ловитиму свої шанси,тікатиму від маразму, чекатиму на амнезію.

…Я знав, що він не поїде, що все триватиме далі,що насправді всі наші втрати доречні й невипадкові,що не можна втекти від себе і від своєї печалі,від своєї ненависті і своєї любові,

що ніхто нічого не зробить зі споминами і снами,ніхто ніколи не спинить сутінки і комети,що нічого не зміниться, що все залишиться з нами,скільки б ми не жили і як би ми не померли.

Наші нічні небеса, наші пташині зграї,наші ріки, наші міста, наші споруди:ніхто й ніколи нічого про нас не згадає,ніхто й ніколи нічого нам не забуде.

+ + +

Ось знову я пишу про неї,розповідаю про балконита її домашні розмови.

Ось я згадую, що вонаховала від мене,що зберігала між сторінокантологій усіх тих проклятих поетів,котрі старанно псувалинам життя.

«Минулого літа, – говорила вона, –сталося щось із моїм серцем.Воно почало дрейфувати, мов корабель,команда якого померлавід лихоманки.

Рухалось углибині мого дихання,підхоплене течією,атаковане акулами.

Я йому говорила:серце, серце, жодні вітрила й канатине допоможуть тобі.Сузір’я висять надто високо,аби можна було знайти дорогу.Серце, серце,забагато чоловіківнаймалось у твої команди,забагато їх сходило в британських портах,гублячи душізеленими слізьми алкоголю».

Так і я –згадую її литки, за які готовийбув битись до крові,і повторюю за нею:серце, серце,хворе на лихоманку,одужуй скоріше,йди на поправку,ще стільки пекучої любові чекає на нас,ще стільки прекрасних трагедій

приховано від нас у відкритому морі.Серце, серце,мені так радісно слухати,як ти б'єшся,схоже на лисицю – пійману,але не приручену.

+ + +

Принцеса носитьпомаранчеві кліпсиі темний мішок,в якому тримає свої скарби.Іноді розповідає:

– Це косметика, яку менікупив тато. Це сигарети,які я беру в старшої сестри.Це срібло, що лишилосьвід мами, вона носила його,доки не померла.– А це, – питаю, – хто це на фото?– Мої подружки, – відповідає, –вони ненавидять мене за моєзолоте волосся і чорну білизну,якої немає в жодної з них.Мої приятелі, вони ладнірозірвати мене на шматкиза всю ту літню вологу,що нагрівається в моємусерці.

В чому сутність поезії?Писати про те, що всім давно відомо.Говорити про речі, яких ми позбавлені,озвучувати наші розчарування.Говорити так, щоби викликатизлість і любов, заздрість, ненавистьі співчуття. Говоритипід місяцем, що виситьнад нами, тиснучи всім своїмжовтим відлунням.

Кожна доросла жінка маєв собі цей механізм,цю солодку мелодію,яку можна почути, лишерозламавши серце,яку, лише розламавши серце,можна спинити.

+ + +

Ця лисицяплаче вночі на місяць,і оминає всі мої пастки,так, нібито нічого не сталось,так, нібито її це не стосується.

Колись вона носила на шиїприкраси, від чого їхня вартістьлише зростала.Плед, в який вона загорталась,був ніби соняшникове поле,і ним ходили птахи,визбируючи пізні зернаніжності.

І коли вона гнівалась,лють підіймалась її венами,наче волога стеблом троянди.

В любові найголовніше –не вірити тому, що говориться.Вона кричала: «Лиши мене в спокої»,намагаючись сказати:«Розірви моє серце».Вона відмовляласяговорити зі мною,насправді відмовляючисьвидихати повітря.

Так, ніби хотіла зробитимені ще гірше, ніж є.

Так, ніби найбільша наша проблемабула в повітрі,яким ми дихали.

+ + +

Я їй говорю:– Що ти малюєш увесь час?– Це чоловіки, – відповідає вона, – а це жінки.– Чому жінки в тебе завжди плачуть?– Вони, – відповідає, – плачуть за вітром,який ховався в їхньому волоссі,плачуть за зібраним виноградом,

від якого терпкими були їхні язики.І ніхто – ні чоловіки в прокуреному одязі,ні діти з сірниковими коробками,де лежать золоті скорпіони непослуху –ніхто не зуміє їх втішити.

Любов чоловіків і жінок –це отримані нами ніжність та безпорадність,довгий перелік дарунків і втрат,занурення вітру в травневе волосся.

Ах, як гірко покладатись на того,кому довіряєш, як солодко розчаровуватисьу тому, хто торкався вночі твоїх вуст.

Бо є речі примхливі й небачені,і як би не розфарбовував їх,виходить завжди те саме:

зірка висить над тобою,повітря перекипає теплом.Скільки світла ховає в собікожне жіноче горло.Скільки ховає мороку.

+ + +

Найкраще, що було цієї зими, –її сліди на першому снігу.Найтяжче було канатохідцям:як їм тримати рівновагуз цими серцями, що тягнуть убік?Добре було б мати два серця,можна було б зависати в повітрі,можна було б тамувати подих,впритул розглядаючизелених медуз снігу.

Найкраще, що було цієї зими, –дерева з птахами.Ворони були схожі на телефонніапарати, якими користуютьсябіси радості.Сиділи на деревах, а дерева взимкуяк жінки після розлучення –тепле коріння переплітаєтьсяз холодним корінням,тягнеться в темряву,потребує світла.

Добре було бнавчати цих ворон співіві молитов, щоби зайняти їхбодай чимось мокримиберезневими ранками.

Найкраще, що могло трапитись,трапилось саме з нами.«Це все березень, – говорилавона розчаровано, – це всетому, що березень:увечері довго шукаєшпо кишенях рекламні листівки,на ранок смарагдова траваросте під ліжком,гірко й жагучепахнучим'ячами для гольфа».

+ + +

Вліткувона ходить кімнатами,ловить вітер у кватирках,мов невправний рибалка,що ніяк не налаштуєвітрила.

Підстерігає протяги,ставить на них пастки.

Але протяги говорять їй:надто ніжні твої рухи,надто гаряча кров,з такою витримкоющо ти можеш пійматив житті!

Надто високо тиздіймаєш долоні,ловлячи пустоту.Все, що вилетіло наміз рук, – лише порожнеча.І все, на щоне стає терпіння, –лише вітер, який літаєнад містом.

Сонце в ранковому небі,схоже на апельсин

у шкільному ранці:єдине, що має справжню вагу,єдине, про що думаєш,коли стає особливосамотньо.

+ + +

Якби я був листоношеюв її кварталі,якби я знав, звідкиїй надходять рекомендованілисти,можливо, я кращерозумів би життя,знав би, як воно запускається в рух,хто його наповнює співом,хто наповнює слізьми.

Люди, що читають газети,люди з теплимисерцями, добрими душами,старіють, нікого про цене сповіщаючи.Якби я був листоношеюв цьому кварталі,я би навіть по їхній смертіполивав квітина сухих балконах,годував диких котівна зелених кухнях.

Щоби, збігаючи сходами,чути, як вона скаже:

листоноше, листоноше,все моє щастявміщається в твоїй торбі,не віддавай йогомолочникам і залізним вдовам,

листоноше, листоноше,смерті немаєі поза смертю нічого немає.

Є надія,що все буде так,як ми захочемо,і впевненість,що все сталося так,

як ми хотіли.

Ах, який у неїгіркий, невагомий голос.Ах, який у неїнеможливий,нерозбірливий почерк.Таким почерком добрепідписувати смертні вироки:ніхто нічого не виконає,ніхто ні про що не здогадається.

+ + +

Вона любить ходити босоніж і спати на животі,щоби краще чути, як нафта рухається під землею,як народжуються дерева в темряві й пустотіі вода, підіймаючись, перетікає просто під нею.

Вона знає в цьому місті адреси всіх прохідних дворіві маршрути квартирних злодіїв між підвалами та дахами,вона вміє ловити повітряних зміїв і дирижаблі без якорівз вуличними вартовими й повітряними пастухами.

І кожен підліток хотів би впіймати її за плече,знаючи, що вона все одно втече,ловлячи лише рештки її тепла,не вірячи, що вона справді тут щойно була.

І кожен убивця проводжає її крізь пітьму,з надією, що вона буде снитись йому,з певністю, що вона забуде його ім'я,не розуміючи,ким їй насправдідоводжусь я.

Тому що вона любить гріти долоні в сховах чужих кишень,і знає кожного контролера в нічних трамваях,і вітається з ними щоразу для того лишень,аби порушити їхню самотність, що до ранку триває.

Адже кожен загублений контролер,прикутий до власних страхів, мов до галер,роздає безнадійно квитки, дивиться у вікно –де вона, ця пасажирка, якій все одно,

на якій зупинці сходити у пітьму,за яку нещасну любов жаліти себе саму,за якими втратами шкодувати, за якими ні,якими саме словами розповідати все це мені.

+ + +

Її вітчим був ще тим диваком –працював у в'єтнамців садівником,доглядав дерева, які й без нього рослина передмісті, за фабрикою, серед імли,рахував гілки, як зека рахують роки,полював на лисиць,псів годував із руки.

Всі вважали його божевільним, навіть вонаговорила: адже я вважаю так не одна,адже я люблю його, адже він потрібен мені,то чому ж він постійно ховається між дерев, у тіні,чому, коли виходить на сонце, в нього така хода,ніби він знає,звідки прийде біда.

Господарі не пам'ятали, як його справжнє ім'я,його не впізнавали знайомі, від нього відмовилася сім'я,ним лякали дітей, які не боялися все одно,вибігали за ним на залізничне старе полотноі витягали яйця з пташиних гнізд, коли він хворів,ніби викручували лампочки з вуличних ліхтарів.

Я бачив його лише раз, восени,Помітив, як він ішов, здалеку, зі спини,брів собі в сутінках, розлякуючи зірки,тягнув на плечах драбину, аби обрізати гілки.Постава його була покірна, а втома проста.Я думаю, так Ісус ніс на собі хреста.

Я тоді ще подумав – добре йому іти,Знаючи, що робити, не помічаючи пустоти,пам'ятаючи все, що було, приймаючи все, що є,чітко собі уявляючи майбутнє своє,вірячи, що нічого не зміниться,здогадуючись, що ніхто не втече,підставляючи під драбину щоразу інше плече.

Я сказав йому вслід:

роби те, що маєш робити, роби,робота – лише частина нашої боротьби,віра – лише пісок у підмурівку років,дерева насправді ніколи не виростуть без садівників.

+ + +

– Як добре, – думає він, – що я для неї помер,добре, що вона забула моє ім'я,добре, що все це сталося саме тепер,добре, що при цьому всьому не був присутній я.

Добре, що вона вирішила все за нас,що я не мусив переконувати її не робити дурниць,не мусив спостерігати, як вона вагається раз у раз,не мусив при цьому бачити її темних зіниць.

Тепер головне – зникнути, вибравши вірний маршрут,головне – не повертатись туди, де раніше жив,головне – не підходити близько до знайомих споруд,не лякати знайомих, не розчаровувати чужих,

не забрідати до їхніх снів, не торкатись їхніх речей,не гортати їхніх книг, не пити їхнє вино,не чути їхнього дихання, не бачити їхніх очей,не відчувати того, що вони самі не відчувають давно,

Добре, що можна тепер вилітати крізь комини,проходити крізь вогонь, падати у траву,відчувати плавку матерію, яка наповнює її сни,помічати в повітрі линви, що тримають її на плаву.

Добре, що смерть не належить ні до надбань, ні до втрат,добре, що нас не зраджують наші сліди,що нічого не можна повернути назад,і нічого не можна втратити назавжди.

Що було? –зелене тепло,вечірнього небапомаранчеве тло.

Золоті місяці,блакитні риби в ріці,чорні тініна її лиці.

+ + +

Що робити зі священиками?Вони, мов худобу, випасають свої церкви,пускають їх у смарагдову траву, дивляться,як церкви важко лягають у річковий мул,ховаючись від червневого сонця.Ходять за церквами, виганяючи їх із чужої

пшениці, завертають додому, туди, дезапалюється вогонь вечірніх обійсть.Сплять на мішках і книгах, слухаючи сонне дихання тварин,уві сні згадуючи обличчя жінок, що приходилий розповідали про найпотаємніші гріхи,питались поради, чекали на прощення.

Що він може тобі порадити?Все його життя – випасання луни,пошук пасовищ і ночівля під чорним небом.Можеш співати з ним разом, можешспати поруч із ним, накрившись піхотинським плащем,можеш гріти на вогнищі мокрий одяг,прати в ріці свої сорочки,які він готовий вивішувати в церкві, як плащаниці.

Що робити з атеїстами?Вони говорять – насправді я вірю, вірю в усе, щобуло сказано, але ніколи й нізащо, за жодних обставин,в жодному разі в цьому не признаюся, тому що це моя справа,і стосується вона лише мене. І хай він сто разів при цьомуображається й погрожує, гнівається й відвертається насвоєму розп'ятті,все одно – куди він без мене? Що він робитиме сам?Він мусить боротися за мою присутність,приречений битися за моє спасіння,не може не рахуватися з моїми сумнівами, з моєюнепослідовністю, з моєю щирістю.

Що робити з тобою? Можеш співати разом із нами,ставати з нами в коло, класти руки нам на плечі:ми єдині в нашому співі,єдині в нашій любові,в нашій самотності,в нашому розчаруванні.

То що робити з нами всіма?Якби він не мусив стерегти свою домашню церкву,якби не мав іти за нею, виганяючи з жовтих полів,мав би куди більше часу на нашіприкрості й знамення.

Любов нищитьусі наші уявлення про рівновагу.Можемо забуватись і відступати вбік,можемо відмовлятися від того, що говорили,можемо цілувати ніч у чорні губи –ми єдині, кого торкався нічний вогонь,ми єдині, хто вірить,ми єдині, хто ніколив цьому не зізнається.

Можеш говорити про все, що тобі сниться,можеш говорити, можеш не боятися темряви:

все одно хто-небудь тебе почує,все одно ніхто тобі не повірить.

+ + +

Місто, в якому вона заховалася,горить прапорами, лежить під засніженими перевалами.Мисливці виганяють дичину з протестантських соборів,блакитні зорі падають в озеро,убиваючи непоквапливу рибу.Ах, ці вулиці, над якими зависають канатохідці,ах, як вони балансують за шкільнимивікнами, викликаючи захват,як ухиляються від озерних чайок,що вихоплюють їй із рукзолоті невагомі чіпси.

Там, де ми з нею колись жили,ми не мали часу на спокій і споглядання.Ми бились об гострий очерет ночі,скидали одяг, немов баласт, до чорної шахти ліфту,аби протриматись у повітрі ще одну ніч,ненавидячи й не пробачаючи,не приймаючи й не вірячи,гнівно переживаючи найкращі днісвого життя.

А ось місто, в якому вона врешті сховалась,торкає її ніжно за рукуі відчиняє перед нею свої склади та сховища.Ах, ці порти, куди сходять вивезенів трюмах сенегальці,чорне м'ясо сердець,слонова кість очей,ах, ці підвали, паковані сиром,гостинні протестантські міста,в яких можна пересидіти Страшний Суд,такі тут навчені адвокати,такі неприступні мури.

Бо там, де ми з неюколись грілися на кухняхбіля синіх джерел вогню, по нас не лишилосяжодного сліду. Час, старий канатоходець,сто разів падав, сто разів підіймався,з ламаними ключицями й залізними зубами,йому без різниці, в якому напрямку рухатись –

залиже рани й знову танцює між чайками.

Але місто, в якому вона змогла заховатись –які тут барвисті сукні та сорочки,яка оксамитова шкіра в пілотіві китайських студенток.Ах, це свіже гірське повітря,це відчуття крові післявиснажливих поцілунків.

Вона нічого не забула там, звідки поїхала.Жодного голосу, жодного прокляття.Життя – це веселе перетягання линви.З одного боку її тягнуть янголи.З іншого – адвокати.Адвокатів більше.Але і послуги їхні коштують дорожче.

+ + +

Святий Франциск збудував це місто для серферів і героїв.Він приводив сюди кораблі королівських флотів і зупиняв їху тихих бухтах, над якими стояли тумани.Іспанці зістрибували на берег,і російські моряки в рятувальних човнах, і золотошукачіз Китаю прошивали ніч ліхтарями, дивуючись тіням на

пагорбах.І кожна закладена церква була як натруджений голос –свободи стане всім, якщо ви не будете тримати її для себе,діліться хлібом і вугіллям на зиму,дивіться на сонце крізь пляшкове скло океану,золота вистачить на всіх,але любов дістанеться лише найсміливішим!

Тисячі років потрібно для того,аби вибрати з землі всі щедроти,тисячі ночей необхідно, аби вивчити звички місцевої скумбрії,тисячі слів потребує той, хто говорить із вічністю.Чума сходить у святковий порт,і за нею висипають із костелів дівчата й підлітки,зухвалі й золотошкірі, з першими таємницямий католицькими гімнами –діліться книгами та яскравим одягом,діліться ним, діліться кавою та овочами,в цьому місті ми всі захищені молами та фортечними стінами,стільки втіхи привезено сюди з цілого світу,що нам робити з нею,що нам робити з нею?

Я знаю, що святий Франциск охороняє її,

коли вона з'являється тут на конференціях чи в бібліотеках,охороняє її щоразу, коли вона ходить крамницями,рахуючи копійки, на які має прожити до від'їзду,охороняє від ворогів, охороняє від друзів.І нервує, коли я йому підказую:ділися з нею своїм терпінням,ділися втомою, ділися радістю,в цьому місті на кого їй ще покластися, як не на тебе,в цьому житті про кого нам із тобою ще говорити, як не про

неї,кого нам іще охороняти,кого ревнувати,Франциску?

+ + +

Які твої гріхи, жінко?Хто стане рахувати шви на тьмяному тлі,там, де вени повільно впадають в долоню?Кому спаде на думку питати шляхув тих невідомих, чиїми голосами ти говориш уві сні?Кому стане відваги стояти при твоєму узголів'ї,розглядаючи, як під горлом тобівивертаються розлючені змії?

Які твої біди, які твої таємниці?Не можна нічого сховати,не можна повернути втрачене.То навіщо просити прощення в кістяків,які лежать у садупід трояндовими кущами?

Але вона одказує: завждизнайдеться хтось, хто нагадає про кожну з наших утрат.Завжди знайдеться хтось, хто не дасть нам спокою,видобуваючи з нашого тіла страх, мов коріння.

Вже близько осінь. І по церквахстоїть мед співів і голосів.Всіх християн поєднують зображення святих на іконах,подібні на портрети в родинному фотоальбомі –близьке й зрозуміле нам із дитинства світло супроводжуєнас протягом життя, найближчі великомученики – ті, щовиймали тобі скалки з дитячої долоні.

Які твої клопоти, жінко? Де твої чоловіки?Зраджені й упокорені, гнівні та навісні,вони промовляють твоє ім'я, ніби назву мікстури,яка не полегшила їхніх страждань.Місяці, що зростали та помирали за твоїм вікном –

хтось визбирував їх і складав докупи,ніби осінню цибулю.

Але вона заперечує: місяці, що померли,не можуть нічого навчити,і згаслі зірки, мов очі філологів,марно намагаються пробитиськрізь темряву світу.

Ні світла, ні пустки, ні вогнів на ріці,жодного імені, яке би згадалося цієї ночі.Любов – це вміння перебирати каміння в нічній воді.Любов – це вміння дивитися, як усе народжується.Як помирає.Як народжується знову.

+ + +

Жінки, що живуть за рікою,де мулистий ґрунті червоною цеглою мощені вулиці,прокинувшись, ідуть на берег,чекають, що вода принесе їм цього ранку –випущене кимось із рук прання,пущені за течією кошики з городиноюта немовлятами.

Вода складається з таємниць, потрібновважати, аби тебе не затягло до глибоких колодязів,туди, де чекають примари з риб'ячими головами,з ніжними хвостами – закохані й зраджені.

Якби існували мости,якби можна було перебратися на той бік,я б давно був уже там.Як можна забути про тебе,знаходячи сліди твоїх нігтів на передпліччі,і як можна згадати твоє лице,якщо ти завжди просила вимкнути світло?

На цих берегах, за цехами й котельнями, горять небеса,і померлі дівчата в строкатих циганських спідницяхстоять у повітрі над дахами, зазираючи у комини,співаючи в них, мов у старі лампові мікрофони.

Жінки, що живуть на іншому березі –їм ніхто не розповідає про молодих приблуд,котрі щовечора ховаються в розлитомуяблуневому золоті, підглядаючи,як вони скидають свої невагомі сукні й витягають

з волосся шпильки та отруєні гребені.

Хто потрапив сюди, буде щоденнорибалити, закидаючи сіті серед туману,аби класти їм до ніг червоні серця,вириваючи їх із рибин,мов тюльпани.

Якби лише можна було потрапити на той берег,пройти повз холодну тінь електричної станції,побачити птахів, які тягають із підвіконьсережки й натільні хрестики.Відчути, як уночі з ріки виходить морок.Знати, що на ранок він відступить назад.

+ + +

Зими зовсім не схожі на зими,зими живуть із чужими іменами,і такі прикрі випадки пов'язані з ними,такі дивні історії ставалися з нами,

такі печальні прощання, такі втрати,такі очікування, такі повертання,такі обрáзи, які хочеться перебирати,не знаючи – яка з них перша, яка остання,

така впевненість у тому, що все робиш вірно,таке небажання приймати очевидні речі,такі сніги лежать, холодні, як війни,такі облоги лаштуються, такі трапляються втечі,

такі сині дерева, такі зелені планети,такі світлі пагорби й присмеркові долини,що навіть коли тебе немає, я знаю, де тиі чим ти займаєшся цієї години,

знаю, чого боїшся зимовими вечорами,про що згадуєш із утіхою, про що – зі смутком,що бачиш, ідучи нічними дворами,що чуєш за кожним голосом, сплеском і звуком,

що відчуваєш, підходячи до цього дому,що знаходиш у глухих коридорах,чим переймаєшся, перед дверима потомуловлячи напружено найменший порух,

як шкодуєш, що він чекає на тебе досі,як тішишся, що не треба нічого йому говорити.Птахи в небесах схожі на гребені у волоссі.

А сніги під ногами схожі на дереворити.

+ + +

Сніги собі минають, і щоразв зеленій млі травневої порижінки на кухнях зупиняють часі варять місяці, немов сири.

І теплий дим нічних приготуваньздіймається, і жовті місяцітривають, і найтяжче із триваньлишає лише кола на ріці.

Бо кожен місяць має свій кутокпоміж ножів, шухляд і терезів,і назви їхні – довгі, мов ковток,вологий від жіночих голосів.

Іще непевні їхньої ваги,іще легкі від співів і плачівжінки виносять їх на берегидля біженців, убивць і втікачів.

СонцЯ рибалок, зорі пастухів,переливають світло, наче співна темну мідь берегових птахіві обважніле срібло коропів.

Бо всі жінки тримаються імли,втрачають вдень і згадують вночісекрети, котрі їм передалигравери, антиквари і ткачі,

щоби стояти довго при вогні,настоюючи тисячі отрут,допоки мул лежить на глибині,й холоне тиша на дахах споруд.

І доки стане їхніх місяців,і стане світла кожному із них,росте трава, проймаючи мерців,росте трава, тримаючи живих.

+ + +

Я говорю: що з того, що нічого не зрозуміло?Що з того, що знову доводиться все починати?

Кожна душа обживає собі якесь тілоі кожні двері ведуть до якоїсь кімнати.

Кожен простір повен своїми радіопередачами.З кожного серця ростуть водорості й квіти.І що з того, що вже тепер можна все передбачити?Що з того, що ніколи не знаєш, як про це говорити?

Я ж проходив колись ці сутінки цілодобові,я знаю, як боротися з нападами й травмами.Але й після цього в мене лишилось ще стільки любові,що я міг би спинити чуму під міськими брамами.

Я ж знаю, як вигасає вогонь у жіночому голосі.Я сам носив усю цю отруту в своїх кишенях.Але навіть тепер в мене є ще стільки ніжності й злості,що я міг би підіймати з могил повішених і прокажених.

Щоби вони йшли за мною золотими ночами –втомлені клоуни, безборонні сновиди.Тому що з того, що не знаєш із чого почати?І що з того, що в нас із тобою нічого не вийде?

А вона слухає мене, легко погойдуючись.Виходить кудись, потім повертається знову.Мовчить, у всьому зі мною погоджуючись.Усміхається, не вірячи жодному моєму слову.

+ + +

Хай ніколи не застудиться твоє ніжне горло,й ніколи не обірвуться твої нічні співи.Диявол стоятиме над тобою з мідним солдатським горном,зупиняючи тобі в узголів'ї грізні припливи.

Хай ніколи не зникне запах вітру з твоїх футболок,хай він назавжди залишиться в твоєму волоссі.Я буду заходити в шепіт сирен, ніби в морок,пізнаючи твоє дихання в їхньому багатоголоссі.

Я буду їсти хліб пересильних пунктів,спатиму з чорними біженками в спортивних залах,в сухому повітрі й перестиглому ґрунтізнаходячи, наче свідчення, твій опівнічний запах.

Буду відспівувати цю пропащу країну,яка розпадається від отрути у власній крові,буду нагадувати перехожим про їхню провину,буду гризти зубами сутінки кольорові.

Сонце встає щоранку на сході, за ринком,на кожну втрату є окрема причина.Але ніде не буде такої тиші, як над твоїм будинком,ніде не буде такого місяця, як за твоїми плечима.

Тому хай тебе гріє чиєїсь турботи вино почате,хай наповнює ніжність твою неуважну мову:діти навчатимуться любові, коли будуть її вивчати –зрозумілу, неперекладну, серпневу, зимову.

+ + +

Що ти будеш згадувати про ці часи?Адже пам'ять змиває всі голоси,адже пам'ять не пам'ятає жодних імен, жодних назв,але ти все одно собі згадуй, згадуй про кожного з нас.

Згадуй про нашу закоханість у твоє лице,навіть якщо тобі це не подобалось – згадуй про це,навіть якщо ти не вірила в серйозність наших хвороб,навіть якщо не сумнівалась у марності наших спроб,

навіть якщо не зможеш згадати наших імені якщо тебе завжди дратував колір наших знамен,мова наших освідчень,біографії наших святих,кількість у наших будинках зброї, вина і книг.

Згадуй усе, що ми писали тобі в листах,згадуй, скільки нас полягло в чужих містах,згадуй, скільки з нас зламалося й продалось,згадуй хоча б між іншим, хоча б когось.

Згадуй, як ми ловили твої слова,згадуй наші поразки й наші дива,нашу вірність, нашу відвагу, наші страхи,носи при собі нашу любов, ніби старі гріхи.

Без тебе нічого не буде, хочеш чи ні.Наші серця, як підводні міни, стоять в глибині.Згадуй кожну з утеч, згадуй кожну з атак –скільки зможеш, хоча б до смерті, хоча би так.

+ + +

І тоді вона каже:я знаю, чим це завершиться,все завершиться тим, що все нарешті завершиться.

Я буду страждати, ти будеш ловити щоразу нових мерців,відпускаючи тих, що піймалися першими.

Але я їй кажу:ніхто не буде страждати.Ніхто й ніколи більше не буде страждати.Навіщо тоді існує вся ця поезія,навіщо в повітрі відкриваються шлюзи й шахти?

Для чого тоді ми заповнюємо порожнечувіршáми й колядками, для чого лаштуємо втечу?Адже кожен нормальний поет може спинити своїми словамибудь-яку кровотечу.

І тоді вона питає:чому ж ці нормальні поети поводяться, ніби діти?Чому живуть, як прибульці, й помирають, наче бандити?Чому не спиняють хоча би те,що можуть спинити?

А я їй кажу: тому що важко жити з чужими тілами,тому що в святих щодо мови свої, незрозумілі плани,тому що нормальних уже не лишилось, а ті, що є, –злодії та шарлатани.

Заговорюють біль тваринам і дітям,ловлять пташине пір'я, що застрягло між віттям,живуть собі, вибираючиміж смертю й безробіттям.

Тому все завершиться тим, що все почнеться спочатку,западаючи в горло й лягаючи на сітчатку,наповнюючи нас любов'ю і забуттям,відразу,в зачатку.

+ + +

Адже все залежить від нас.

Торкаєшся повітряної оболонки, зрушуєш рівновагу.Все, втрачене нами, все віднайдене,все повітря, прокачане через волинки легень –який це все має сенс без нашого болю й розчарування?Яку це має вагу без нашої втіхи?

Адже все стосується твоїх пальців.Торкаєшся її одягу й знаєш: нічогоне можна буде повернути назад, назване одногоразу ім'я переінакшує голоси, переплітає корені слів,

щоби тобі відтепер битися над мертвими мовами,намагаючись за їхньою допомогоюпорозумітись із живими.

Торкаєшся її речей і розумієш: за кожним словом,за кожним вчинком стоїть неможливість повернення.Відвага й смуток рухають нами –незворотність любові, невідчитаність більшостіз темних пророцтв і передбачень.З нами стається лише те, чого ми хотіли,або те, чого ми боялись. Питання лише,що переважить – бажання чи страх.

Ніч буде дзвеніти від музики в перетинкахнаших пальців, кімната буде наповнюватися світломіз принесених словників.Адже все полягає на вмінніговорити мертвою мовою ніжності.

Світло складається з темряви,і залежить лише від нас.

+ + +

І тому, що цю дорогу нам доведеться кластидо кінця, і тому, що дорога ця – не остання,ми оспівуємо роботу, яка розділила нас на верстви і класи,ми оспівуємо померлих, після яких залишається їхнє

мовчання.

Ми будуємо цю дорогу між роз'єднаними містами,ми її прокладаємо в спеку, вимощуємо в заметах,перегукуємося в тумані впевненими голосамиі ніколи не заощаджуємо на ненависті й сигаретах.

Тому що кожна дорога – це наші радість і втома,тому що кожна зупинка – це наші тиша й самотність,тому що ми завжди знаємо, хто нас чекає вдома,знаємо, що таке відданість і що таке незворотність.

Кожному з нас буде що розповісти по смерті,хоча жоден із нас не вірить в її можливість.Небо нам нагріває наші куртки подерті.Я маю серце – і саме тому розумію його важливість.

Я маю голос – і саме тому вмію порозумітись,і ця дорога насправді може бути легкою,бо над нею завжди висить теплий місяць,і його завжди можна торкнутись рукою.

І тому ми будуємо цю дорогу з тиші та глею,протягуємо її, ніби нитку, лишаємо за собою,між голосом і мовчанням, між небесами й землею,між темрявою і світлом, між забуттям і любов'ю.

+ + +

П'ять років вахти, п'ять років роботи,Чорна згоріла шкіра, гарячі вени.Коли я повернусь, я говоритиму доти,доки останній роззява не відійде від мене.

Я говоритиму йому про міста, країни,про сезонні бригади найманих чорноробів,з якими всі ці роки ми підіймали вежі та стіни,як підіймають на ноги бійців по тяжкій хворобі.

Я розповідатиму, як нас будили до праці сирени,як ми спали в костелах під архангельською трубою,і хрести на дахах костелів чутливі були, мов антени,тож ми і слухали, про що там говорять святі між собою.

І хто з нас звідки прийшов, для нас не мало різниці.Різниця була в небесах, які нависали.Ми будували на Сході церкви та в'язниці,ми будували на Заході госпіталі та вокзали.

Я знаю, скільки насправді коштує праця.Я знаю, що серце має колір і смак апельсина.І доки триває робота, кожен із нас опирається,тягнучись у літнє повітря, мов тепла рослина.

Я говоритиму, що Господь став поміж нами,взяв і пересварив наші цехи та бригади,розділивши нас за мовою, за шкірою та іменами,змушуючи нас відтепер будувати вуличні барикади.

Тож вода в його дароносицях відтепер завжди солона,і по його золотих церквах стоять ірландці з лемками.І моя любов, забута мною в сквотах нічних Вавилона,плаче за мною всіма своїми мовами та діалектами.

Але коли-небудь, скажу я йому, ми станемо знову до праці,витягуючи на руках будівельне каміння,чорнороби всіх країн, найманці та повстанці.Нас роз'єднує лише наш страх і наші роботодавці.Нас єднає лишенаша ненависть і наше терпіння.

+ + +

Завжди повертатись на ці пагорби й ріки,де при брамах стоять митарі й охоронці.Євангелісти в церквах тут мають такі темні лики,ніби цілими днями збирають виноград на сонці.

Чоловіки тут носять на собі стільки золота,що смерті незручно забирати їх із собою.А жінок уночі торкає чорна гризота,і вони малюють очі фарбою голубою.

Діти тут змалку вивчають такі небезпечні ремесла,що, виростаючи, так і лишаються безробітними.Кожна війна для них як манна небесна,і загиблих героїв завжди прикрашають квітами.

Фури з Півдня ввозять до міста заразу.Опівночі жебраки підраховують втрати.І все, що мені випадає кожного разу, –всіх пам'ятати й завжди сюди повертатись.

Говорити собі:ось осінь – ще не помітна.Ось вечірні дерева, мов полкові знамена.Ось її темний будинок, ось її вікна.Можливо, вона чекає.Можливо, навіть на мене.