Пошуково-дослідницький проект

учнів 11 класу

"На Україну повернусь…

"

Мета: ознайомити учнів з життєвим і творчим шляхом

поетів-пражан;

розкрити трагічну долю поетів-емігрантів;

розвивати вміння самостійно опрацьовувати нову інформацію, виділяти найважливіше;

формувати вміння висловлювати власні судження з приводу прочитаного і прослуханого;

розвивати комунікативну, полікультурну, інформаційну компетенції;

виховувати почуття національної гідності, гордості, людяності, патріотизму.

Завдання:1-а група - історичні та літературні передумови створення празької поетичної школи.2-а група – пошук та дослідження матеріалів про О.Ольжича,Є.Маланюка,О.Стефановича, Ю.Клена, Ю.Дарагана.3-я група – дослідження життя і творчості жіночої частини празької поетичної школи О.Лятуринської, Н.Лівицької-Холодної, О.Теліги.

ПРАЗЬКА ШКОЛА

Празька школа — група українських поетів та письменників, які після Громадянської війни 1920-х років

опинилися за кордоном, переважно у Європі, і тривалий час мали своїм культурно-організаційним центром

Прагу.

Під небом

чужої країни, В туманах

осіннього сну, На вимріяну

Україну Молю я

післати весну...

Є.Маланюк

Українська земля породила чимало видатних людей. Але завдяки історичним парадоксам далеко не всі вони мали змогу творити, перебуваючи безпосередньо на території України. Багато хто із геніальних українців через різні обставини змушені були емігрувати. Одними з таких непересічних особистостей в українській літературі були представники празької поетичної школи. Історія української діаспори – разючий приклад виживання людності наперекір обставинам і долі. Одна з найпринциповіших засад готовності боротися з лихою долею - будь-що духовно вижити на чужині, залишившись, усупереч усім життєвим обставинам, українцем. Така доля спіткала і представників празької поетичної школи, які змушені були покидати рідну землю. Але літературно-художня і громадянська діяльність пражан стала помітним явищем в історії української літератури й культури, а також у становленні української державності.

«Празька школа» поетів в українській літературі — феномен, який не має аналогів у світовій літературі XX століття, оскільки безпосередньо пов'язаний з процесами національного становлення і тими катастрофами, що випали на долю української нації.

Назва «Празька школа», яка об'єднала самобутніх і близьких за світоглядом поетів, уперше була вжита професором Володимиром Державиним у роботі «Три роки літературного життя на еміграції (1945—-1947)». Ще одним суттєвим аргументом на користь назви «Празька школа» є географічний чинник. Не слід забувати, що становлення поетів як індивідуальних творчих особистостей відбулося в Празі 20-х років, де більшість із них навчалися, відвідували лекції чи викладали у місцевих вузах та інших навчальних установах.

ДО ПРАЗЬКОЇ ШКОЛИ НАЛЕЖАТЬ

Юрій Дараган, Євген Маланюк, Леонід Мосендз, Олег Ольжич, Наталя Лівицька-Холодна, Юрій Липа, Олекса Стефанович, Оксана Лятуринська, Галя Мазуренко, Олена Теліга, Андрій Гарасевич та інші

Євген Филимонович Маланюк Усією своєю творчістю поет прагнув дати відповідь на запитання: що являє собою українська культура, яке місце вона посідає серед інших культур, що є причинами

тогочасного занепаду країни, як відродити українську державність. У розв'язанні цих проблем важливу роль Є. Маланюк відводив ролі поета, бо вважав, що поет — це своєрідна ланка між Богом і землею, людьми:

Як в нації вождів нема, Тоді вожді її поети. (Посланіє)

• Народився 20 січня 1897р. в Ново-Архангельську на Херсонщині в родині українських інтелігентів.• навчався в реальній школі в Єлисаветграді, а потім у Петербурзькому політехнічному інституті.•У 1914 р. подав документи до Київської військової школи, закінчив, отримавши звання офіцера, і став начальником кулеметної команди 2-го Туркестанського стрілецького полку на Південно-Західному фронті. •У 1920р. разом з Армією УНР (Української Народної Республіки) емігрував, спочатку жив у Каліші в таборі для інтернованих українських частин.• У 1922 р. він разом з Ю. Дараганом заснував журнал «Веселка». •1923 р. він закінчив Подєбрадську академію в Чехо-Словаччині, отримав диплом інженера, працював за фахом у Польщі.•У 1925р. вийшла поетична збірка «Стилет і стилос»

• у 1926р. — у Гамбурзі вийшла книжка «Гербарій».

• 1929р. — очолив у Варшаві літературне угруповання «Танк».

• Протягом" 1930—1939 pp. у Парижі та Львові виходили збірки «Земля й залізо», «Земна мадонна»г «Перстень Полікрата». • У 1945р. Є. Маланюк опинився в Західній Німеччині, увійшов до складу МУРу (Мистецький український рух).• 1949 р. — переїхав до США.•  У 1951 —1966 pp. вийшли його твори: збірки «Влада» (Філадельфія, 1951); «Поезії в одному томі» (Нью-Йорк, 1954); «Остання весна» (Нью-Йорк, 1959); «Серпень» (Нью-Йорк, 1964); поема «П'ята симфонія» (Нью-Йорк, 1953), два томи есеїстики: «Книги спостережень» (Торонто, 1962. Т. 1; Торонто, 1966. Т. 2). • У 1958 р. Є. Маланюк став почесним головою об'єднання українських письменників «Слово». • 16 лютого 1968 р. письменник помер у передмісті Нью-Йорка.

У збірці «Стилет і стилос» він спробував розв'язати давню, якщо не сказати одвічну, проблематику світової літератури: що має бути найголовнішим у художній творчості — краса чи служіння інтересам суспільства. У вірші «Стилет чи стилос?» Є. Маланюк вдається до символічного осмислення проблеми: стилос — так називалась паличка для писання на вощаній дощечці, а стилет — це невеликий кинджал з тонким тригранним клинком. Автор усвідомлює неможливість однобокого розв'язання цієї проблеми ,хоча й схиляється на користь стилосу : Стилет чи стилос? — не збагнув. ДвоякоВагаються трагічні терези.Не кинувши у глиб надійний якор,Пливу й пливу повз береги краси… -

Часто поет вдавався до історії, прагнучи осмислити минуле, сучасне й зазирнути в майбутнє. Наприклад, у вірші «Знаю — медом сонця, ой Ладо» він змальовує Україну в образі Еллади — однієї з найміцніших країн минулого, колиски європейської цивілізації, захоплюючись і милуючись її красою та величчю, а в циклі «Псальми степу» поет звинувачує Україну в надмірній покірності та безвільності: Тебе б конем татарським гнати, І — тільки просвистить аркан — Покірливо підеш сама Ти З лукавим усміхом у бран.

«Псальми степу»

Не забуває автор дорікнути й собі за відсутність справжньої синівської любові до матері-землі. Він усвідомлює, що не може називатись по-справжньому люблячим сином — скоріше варваром, дикуном: Тепер, коли кругом руїни й вітер, Я припадаю знов до Твоїх ніг,— Прости, прости,— молю, невтішний митар. Прости, що я — останній печеніг. Прости, що я не син, не син Тобі ще, Бо й Ти — не мати, бранко степова! З Твоїх степів летять птахи зловіщі, А я творю зневажливі слова. Отже, образ «Степової Еллади» — України пронизаний жіночим началом, персоніфікується в ряді жіночих образів-символів, протилежних один одному: Земна Мадонна й Антимарія, кохана й розпусниця, свята й відьма. Почуття любові змінюється почуттям ненависті, слова слави — словами прокляття. Поет вірить, що вогонь війни може очистити, збудити Україну, а якщо ні, то прирече її на загибель разом з ворогами: Усім огнем твоєї тьми. Всім пеклом зради й самозгуби Ти переможця обійми, Вцілуй свою отруту в губи! (Антимарія)

Стиль поезії Маланюка формувався під тиском панівних у його поколінні емоцій гніву й болю за століття бездержавності та пригноблення української нації, за поразку відновленої в революцію держави УНР і за подальшу трагедію окупації України Москвою

Євген Маланюк — одна з найяскравіших постатей вітчизняної літератури XX ст., її безумовний класик. Усією своєю творчістю він прагнув сприяти відродженню української держави для сильної та самобутньої української нації.

* * * * *Це було чудо. Червень розстелявКилими літа в далечі неспинній.І було мало бачить сонний став,І парк міський, і міста димні стіни.І потяг мчав на північ, до ріки,Там був той замок... І мета. РаптовноВраз степовий ударив суховійЗ очей, постави, рук. О, невимовнаТа повінь полум'я... Вона схопила вмитьСухе, як тріска, майже мертве тіло -Й від тіла стався попіл. І лишиласьЛише душа, що й досі ось горить!1955

Вчора

Німий осінній день над полемСіріє мертвим мовчанням ,А ми похмуре небо молим,Шлемо надії сірим дням.

А ми йдемо самі стернямиВ закутий сумом небосхил,Де небо в захваті нестямиПрипало до землі без сил.

Далеко бідне око бачить -Там села, села між ярів...О мати! Очі знов заплачутьЗ-під мукою зіпнутих брів.

О мити! Серце б'є, як птиця,До тебе зламаним крилом:Куди ж іти? І як молиться?Де той тропар? Де той псалом?1923

Олекса Стефанович ( 1899 – 1970)

Олекса народився 5 жовтня 1899 р. в селі Милитині Острозького повіту на Рівненщині в родині священика. хрещений 8.XI.1899 р. Батько його, Коронат, був священиком; мати, Олександра, походила з родини Літославських.

Освіта:• В 1914 р. закінчив

духовну школу в Клевані, на Рівенщині;

• 1919 р. - Волинську духовну семінарію в Житомирі.

• Від 1922 р. до 1928 р. відвідував філософський факультет Кардового університету (докторська дисертація 1931—32 р. на тему «А. Метлинський, як поет»).

В 1922р. емігрував, навчався на філософському факультеті Карловського університету в Празі, а згодом відвідував літературно –мистецькі курси Українського вільного університету.

У 1944р. Жив Міттенвальді (Німеччина);

Життя й творчість:• Був членом літературного

угруповання „празька школа”. Його лірика

• неоромантично – символічного характеру продовжує традиції раннього

• українського модернізму, започаткованого М. Вороним,

П. Чупринкою• захоплює енергійністю,

вишуканістю ритмомелодикою. Автор поетичних

• збірок „Поезії” (1927), „Зібрані твори”(1975) включають недруковані за

• життя поета його збірки „Кінецьсвітиє” та „Фрагменти”

* * * *Як срібно скрізь! Куди не кинь,

Усе виблискує іскриться...

Як чисто може засвітиться

Земне в небесну голубінь!

Душа окрилена, окріпла:

„Кому славу свою пошлю?!”

Не день в саду моїм, а шлюб

Блакиті ясної і срібла.

• В 1928 – 1930 рр. відвідував також виклади на філософському факультеті Українського Вільного університету.

• Жив з принагідних заробітків, найчастіше з приватних лекцій, з праці у різних видавництвах, як вихованець хворих дітей тощо.

Сонет• Із Подєбрад до Праги і назад,• Щоб завтра знов покинути, як

птиця,• Якій ніде надовго не спуститься,• Якій простір і вітер, а не сад.• Хай вигнання часом у сто крат• Бува темнішим і тяжче, ніж

темниця, -• Іще яснім і різбленіше сняться• На чорнім тлі золотоверхий град.• Давно душа подружена з

піснями,• Але мудріш од співу німота –• Владніше струн уміє вона звати• У висоту, де світиться мета• І віє дух аріри і посвяти.

• Уже перші надруковані на початку 20 х років XX ст. , вірші О.Стефановича. привернули увагу літературних кіл української еміграції у тогочасній Чехословаччині

• Згодом він зажив слави одного із найталановитіших поетів празької школи., але його замкнутість , самоізольованість і очевидно , особлива вимогливість і не дали змоги помножити її , самоутвердитись уже в новій, другій еміграції, де він жив української громади.

• За цими, зовні скупими фактами життя о. Стефановича приховане велике й напружене, інтелектуальне життя поета, яке реалізувалося у його натхненній поетичній спадщині. • Друкуватися о.Стефанович почав 1923 р . в українській емігранській пресі – журналах „Нова Україна”, „Веселка”,

„Український студент”, „студентський вісник”.

Піднявся злотно – зелено, А за тло – густа синьота,

Хай яка влада вагота, Її скине смагле решето, Йшов Батий на нього не

двічі, Та зникав туманом примар,

Він стоїть мов князь – володар,

Йому вічність дивиться в вічі.

„Київ”(1937)

Невелика за обсягом, але вагома за змістом і образно стильовими пошуками поезія О. Стефановича помітно розширює й збагачує новітній поетичний контекст, заповнюючи ще одну прогалину українського поетичного всесвіту.

Помер 1970 р. у пансіоні для людей похилого віку. нського поетичного всесвіту.

Юрій Клен

Життєпис• Народився в родині німецького купця-колоніста. 1911 р. вступив до

Київського університету, де дістав ґрунтовну філологічну освіту (студіював західну та слов'янську філологію, історію літератури). 3 початком першої світової війни його депортовано до Архангельської губернії. Повернувся до Києва у 1918 р., закінчив університет (1920), і його прийнято до аспірантури при дослідному інституті УАН. Викладав разом із М. Зеровим у соціально-економічному технікумі с. Баришівки.

• Вже в 20-ті роки розкрилися ті особливості його манери письма, що зближували Юрія Клена з неокласиками: досконале володіння мистецькою формою, своєрідний панестетизм.

• У Київському інституті народної освіти створив кафедру прикладного мистецтва (1930—1931), брав активну участь у роботі ВУАН.

• З 1931 року живе та працює в Німеччині, тісно співпрацює з поетами, що об'єднувались довкола «Вісника» Д. Донцова. Захистив докторську дисертацію «Головні мотиви творчості Леоніда Андрєєва» (1936).

• У роки Другої світової війни служив за перекладача при штабі 17-ї армії. З 1943 р. працює викладачем в Українському вільному університеті (Прага), згодом — в Інсбруцькому (Австрія).

• О́свальд Бу́рґгардт (*4 жовтня 1891, с. Сербинівка, Волинь — 30 жовтня 1947, Авґсбурґ, Німеччина) — український поет, перекладач, літературний критик. Свої твори публікував під псевдонімом Юрій Клен. Батько українського перекладача та редактора Вольфрама Бургардта.[1]

• 1943 року з'являєть в світ збірка поезій Юрія Клена «Каравели», в якій автор спробував синтезувати творчі принципи київських неокласиків та ідейно-художні шукання поетів «празької школи». Автор поєднує в єдиному естетичному вимірі трагічну античність («Антоній і Клеопатра», «Цезар і Клеопатра», «Шляхами Одіссея»), героїзм середньовічної лицарської доби («Жанна д'Арк», «Вікінги») та князівсько-гетьманську українську традицію («Володимир», «Символ», «Україна»).• Юрій Клен — автор збірки «Каравели» (1943), епопеї «Попіл імперій» (1943—1947), есею «Спогади про неокласиків» (1946), багатьох літературознавчих праць, перекладів з англійської, німецької, французької та інших мов.• Вершинними здобутками Юрія Клена-поета є поеми «Прокляті роки» (1937) та «Попіл імперій» (1943 — 1947). Трагічне знищення української культури в добу сталінізму, нелюдська жорстокість другої світової війни — центральні теми цих творів.

Творчість

Твори:

“Беатріче ““Вікінги”

“Попіл імперій ““Прокляті

роки” “Сковорода ““Терцини ““Шляхами Одіссея”

Найбільшим твором, "твором життя" є "Попіл імперій", який складається з п’яти частин. Перша охоплює час світової війни і революції, друга і третя - пекло московського і німецького поневолення, четверта змальовує повоєнний хаос, а в п’ятій, так до кінця і не доробленій, автор у формі діалогу землі і людини по філософськи осмислює епоху і накреслює схему пошуку шляхів до державного майбутнього:

Предків не маєш? - тож будь тепер сам собі предок. Люди забули легенди? - нову їм створи. Втратили віру? - кресли на скрижалях їм Кредо. Щезли герої? - меча тоді в руки бери.

Високо оцінив Маланюк і прозовий доробок Клена, який, за його словами, "відслонює нам ще один аспект творчої широчини" письменника з "вісниківського грона". Як ілюстрацію до вищесказаного пропоную читачам уривочок з новели - спогаду "Крізь Великодні минулі…":

Юрій Дараган(1894 – 1926)

"І ще один великодній спогад. Не пам’ятаю вже, який рік. З нагоди свята влаштовано антирелігійний виступ. Театральна заля повна народу. Запрошено на диспут і митрополита. Виступають найвидатніші промовці антирелігійної пропаганди, які проречисто й логічно намагаються довести, що Христос ніколи не існував, що віра є забобон. Люди мовчки й уважно слухають. Останнім мав би слово сказати митрополит, але лишається десять хвилин до закриття зборів. Голова йому пропонує:

- Може зрезигнуєте зі свого слова, бо лишається щось із хвилин п’ять - однаково нічого не встигнете сказати. - Ні - відповідає той, мені вистачить пів хвилини. Митрополит сходить на трибуну, обводить очима залю і кидає урочисто й коротко: - Христос воскрес. - Воістину воскрес! - майже одноголосно відповідає натовп. - Більше мені нічого не треба! З цими словами він залишає трибуну."

Слово Юрія Клена сьогодні, після мороку ночі, крізь попіл імперій, звернене до нас, і нехай воно буде почутим.

“ Поезія Дарагана містить у собі всі елементи, які

згодом розвиватиме решта поетів еміграції: яскравий

історизм, варяги, дикий степ, сонячний Дажбог,

настрої вигнанця. Богдан-Ігор Антонич

Народився Юрій Дараган 16 березня 1894 року у Єлисаветграді на Херсонщині в родині інженера. Мати — грузинка. Батько — українець, помер за три місяці до народження сина, тому невдовзі після народження Юрія осиротіла сім'я переїздить у Грузію, до Тифліса, де малюка й хрестили.

Навчався у Тираспільській реальній школі, але закінчити її не довелося — хлопця забрали на першу світову війну. Там він — підпоручник російської армії. Був поранений. Після переїзду до Чехословаччини, в Прагу, у 1923 році вступає до Українського вищого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова. Але йому не судилося його закінчити.

Творче натхненняПісля поразки у

визвольних змаганнях разом з іншими вояками у 1920 році інтернований в таборах Польщі (Ланцут, Вадовиці, Каліш) для військовополонених. Тут і прийшла до нього непереборна жадоба творчості. Але голодне та холодне життя в таборах також спричинило важку хворобу.

Творчий доробок Писав Дараган переважно українською. Перший російський вірш

надрукував у 14 років у часописі «Закавказье». Через два роки дав цикл віршів у альманах «Поросль», а через три — друкувався в альманасі «Іммортелі» і журналі «Хмель».

Юрій Дараган любив пейзаж, умів сприймати його своїм особливим зором. Навіть у передсмертному вірші „Прозорість” бачимо зв’язок яскравої поетичної палітри. Пейзаж його надихає, додає сил, чарує красою: Знову під мереживо розквітлого ясмину, Крізь ажуровість запашних кущів, Веселий молодик серпом блищить, Веселий молодик зійшов на зміну, Ясмину мрії линуть до небес, Тона води, зелені та блакитні, Ви пам’таєте колись у квітні? Ви пам’ятаєте конвалії та боз? Зарожевійте трунки, оживіть – Інакше більшість п’яного ясмину, Що заховавсь без тями у шипшину, Холодним сипом облетить.

Разом зі своїм земляком Євгеном Маланюком у 1922—1923 роках Юрій Дараган видавав часопис «Веселка», де друкував свої твори.Він одним із перших українських поетів в еміграції звернув увагу на призабуті старокиївські сторінки. Вірші «Похід», «Київ», «Милуніа», «Свати», які спочатку поет надрукував у «Веселці», не тільки мали художню цінність, але й стали певним зачином розробки цієї теми іншими авторами.

У 1925 році, ще за життя

Дарагана, виходить єдина його

збірка «Сагайдак», яка, за

словами критиків, тематично та

ідейно постала передвісницею

художньої платформи майбутньої

празької школи української поезії.

Вихід збірки критика привітала, а

у 1965 році книжку перевидали.

ПОЕЗІЯ

«То я та вітер…»То я та вітер в дикім полі, Отруйні стріли, сагайдак, - Таким міцним солодким болем Наповнить їх смертельний знак... Кому однаково цілунки, Удари, рани і вино... В одно – густі червоні трунки, Та кінь на руки, на стегно! Так пишно вмерти, ясно жити!Ось білий Либідь – все вперед...І раптом стрілами промитий Паде в зелений очерет.  

Власне, лише три – чотири останні роки життя Ю. Дарагана були найактивнішою порою творчості, коли писалися вірші збірки „Сагайдак”, які не тільки скрасили празьку школу української поезії, але й стали вагомим надбанням загальнонаціонального літературного доробку:

• Окрему сторінку творчості Ю. Дарагана явила собою поема „Мазепа” (1924), у якій він спробував відтворити величину і трагічну сторінку часів Полтавської битви 1709 року. • Юрій Дараган крізь усе своє життя поряд з українським проніс грузинське слово. Отже згодилося б сказати про тему Кавказу в поетовім доробку. Якими дорогами не водило б його емігрантське життя, Кавказ весь час являвся йому на очі, полонив душу: Де зазирають в прірву скелі, Де, як поема, барвний світ, Над сном, маленької оселі – Мов стрічка, синій оксамит. І тільки гук прудкої річки, Та дикий спів із верховини, То з мінарету тужно кличе, Старий і сивий муедзин. Не знало, десь згорає сонце, Прозорий день вже спопелів... Зникають ніби в ополонці. Намистах молдовських снів.

Через сухоти легень і горла (іншими словами — туберкульоз) Юрій Дараган помер 17 березня 1926 року у туберкульозному санаторії «На Плеше», у м.Плешове поблизу Праги. Похований на Ольшанському цвинтарі в Празі.

Спадщина Юрія Дарагана,котра сутністю своєї художньої

справжності переживає час, пробивається на білий світ більш як із

півстолітніх ув’язнень, щоб прорости на рідному грунті. Що ж, у ній

зерна добірні – вони проростуть.

Як луна загубленого раю –

На дзвіниці відгукнувся дзвін,

І зірвалась біла – біла зграя,

Зграя білих – білих голубів...

  

Захочеш — і будеш. В людині, затям, Лежить не відгадана сила

О.Ольжич

ОЛЕГ ОЛЬЖИЧ

• Ольжич — один із псевдонімів Олега Кандиби

(М. Запоночний, Д. Кардаш, К. Костянтин,

О. Лелека), син Олександра Олеся, народився 8

липня 1907р. у Житомирі.

• Навчався в Пущі-Водиці під Києвом, проте

середню освіту йому довелося здобувати у Празі.

• У 1923p. він, виїхавши разом з матір'ю з

України, в Берліні нарешті зустрівся з батьком.

• Невдовзі родина Кандиб переїхала до Горніх

Черношинець під Прагою.

• Навчався в Карловому університеті в Празі та

Українському вільному університеті, працював у

Гарвардському університеті (США),у 1938 р.

заснував там Український науковий інститут.

• З часу виникнення ОУН стає одним з найактивніших її членів, згодом — заступником голови Проводу ОУН.• Брав активну участь в політичних подіях того часу, зокрема в обороні від угорських фашистів Карпатської України (1939).• Належав до кола поетів-«вісниківців» (Є. Маланюк, Л. Мосендз, Олена Теліга, Юрій Клен).• Збірки поезій Олега Ольжича «Рінь» (1935), «Вежі» (1940), «Підзамчя» (1946) характеризуються досконалістю мистецької форми, посиленим історіософським началом.

• Наприкінці 1941 р. , переїхавши до Львова, він одружився з дочкою літературознавця Л. Білецького Катериною (Калиною). Але сімейне щастя було недовгим.• Заарештований гітлерівцями, Ольжич потрапив до концтабору Заксенгаузен, де 10 червня 1944р. був закатований гестапівською трійкою (Вольф, Вірзінг, Шульц).

* * * * Страшно в горах вночі в самоті хати. Небо чорне, низьке випива вічі. Час біжить, час бринить,час сплива в вічність.Тіло прагне дванадцять синів мати.

А на долах — там вірять у пору яру. Душі — дзвінко-стрункі, і тіла — пружні. І тортури стріва, і стріва кару Гордовита зухвалість, тверда мужність.

* * * *А гострозоре, мужнє покоління Уже росте на молодій землі.П. Филипович

Воно зросло з шукання і розпуки, Безжурно-мужнє, повне буйних сил, Закохане в свої тугії луки І в бронзу власних мускулястих тіл.

Так солодко в передчуванні бою, Не знаючи вагання і квилінь, Покірну землю чути під ногою І пити зором синю далечінь.

Леонід Мосендз (20 вересня 1897 — 13 жовтня 1948)Леонід Мосендз народився у м. Могилеві-

Подільському в родині державного урядовця, з українського роду Мосендзи. 1915 р. закінчив у Вінниці учительську семінарію. У роки Першої світової війни перебував у російській армії, потім вступив до війська УНР. Після поразки УНР емігрував. З польської Ченстохови у 1922 році переїхав до Чехословаччини, де 1923/24 p. закінчив гімназію і вступив на хіміко-технологічний факультет Української господарської академії в Подєбрадах. 1928 р. одержує тут диплом інженера-технолога й залишається в УГА асистентом.

У 1931 р. він захищає докторську дисертацію з проблем переробки нафти, працює в лабораторіях. У час пробудження Закарпаття Мосендз у 1937/38 p. викладає в Державній академії в Сваляві, а після окупації Закарпаття переїжджає до Братислави. У 1945 р. виїздить до Австрії. У м. Інсбруку Мосендз заприятелював з Ю. Кленом (О. Бургардтом), з яким разом 1947 р. видав (під спільним псевдонімом Порфирій Горотак) збірку пародійних віршів «Дияволічні параболи». У 1946 р., тяжко хворий на сухоти, переїжджає до Швейцарії, де в м. Бльоне (Blonay)

Як і належить стоїкові, Леонід Мосендз розлучався з життям мужньо. Те, що недуга невиліковна, для нього не становило таємниці. Прагнув одного: якомога більше встигнути. У вересні 1948 року йому зробили операцію: вирізали ззаду п'ять ребер, щоб якось стиснути зогнилі легені й уповільнити туберкульозний процес. 12 жовтня Мосендзові зробили другу операцію, ще важчу й небезпечнішу. Серце його, змучене надмірними навантаженнями, не втримало. Наступного дня Леонід Мосендз помер. В останню путь провели його двоє земляків, лікарі й санітарки, які полюбили незвичайного хворого. А молитву над могилою прочитав протестантський пастор: від послуг священика Російської православної церкви Леонід Мосендз відмовився ще за життя.

Творчий доробокАвтор есе «Штайн — ідея і характер» (1935), збірки «Зодіак» (1941); поем «Вічний корабель» (1940), «Канітферштан» (1945), «Волинський рік» (1948), збірок новел і оповідань «Засів», «Людина покірна», «Відплата»; роману «Останній пророк» (посмертне видання 1960). Окремі видання:Мосендз Л. Відплата. — Львів, 1939. — 125 с.Мосендз Л. Вічний корабель: Лірична драма. — Прага: Колос, 1940. — 32 с.Мосендз Л. Волинський рік: Поема. — Мюнхен: Українська трибуна, 1948.- 80 с.Мосендз Л. Засів: Повість. — Прага: Колос, 1941. — 96 с.Мосендз Л. Канітферштан. — Інсбрук, 1945. — 31 с.Мосендз Л. Людина покірна: Оповіді / Передм. Л.Нигрицького. — Львів: Вид. І. Тиктора, 1937. — 126 с.Мосендз Л. Останній пророк. — Торонто, 1960. — 456 с.Виявив себе також у публіцистиці, перекладах.

* * * *Осіння ніч... Коротка, як і влітку...Ніщо не вдієш, дівчино, прощай!Я буду ждать. Повернешся ти швидко?Я буду вірною!.. Не забувай!..

Був ясний ранок. Злотом старовинним прозорився напроти сходу ліс. Усе здавалось довіку незмінним, як ти сама в спижевій рямці кіс...

Та я через далеке і прадавнє минув межу твоїх здогадних меж! Чи ж ще ти, Пенельопо-Ярославно, снуєш безплідність килимних мереж?

/Є. Маланюкові/

Мені здається: це когорти, ряди твоїх метальних слів. Здіймаєш тризубий прапор ти над військом предківських степів.

Знова торують легіони шляхи задернілих доріг...О, хто поставить перепони оцій розмірності каліг!

А вождь глядить звитяжним оком на міць не зірваних ще пут,здіймає вгору меч високо і заслухається в салют...

Та тільки ніч над містом шатер почне зміняти черги чат,— зникає вождь і імператор

Галя Мазуренко (1901-2000)

Галина Боголюбова (по матері Мазуренко) народилася 1901 року в Петербурзі в родині студента дворянського роду, що навчався у Петербурзькому університеті, та випускниці Воронезької гімназії – сімнадцятирічної слухачки курсів Лесгафта Єлизавети Мазуренко. Невдовзі після розлучення батьків маленька Галя опиняється разом з матір’ю у Швей царії, де мати бере другий шлюб з інженером Олександром Сергієнком. Новостворена сім’я переїжджає до Катеринослава. Там дівчина навчається у комерційному училищі та у малярській школі імпресіо ніста В’ячеслава Корнєєва (малювання та скульптура).

Там само, одержавши диплом про середню освіту /1919/, Галина Боголюбова склала іспити на історико-філологічний факультет університету, але вчитися на ньому їй не суди лося: у тому ж таки 1919 році вона стала бійцем Третьої Залізної стрі лецької дивізії армії УНР, за що згодом була нагороджена «Хрестом заліізного стрільця». Війна випробувала характер дівчини на міцність: страждання поранених, смерті друзів, тифозний барак, у якому ледь не померла серед інших заслаблих вояків – загартували особистість юної екстремалки, не раз ставлячи її віч-на-віч зі смертю

Недовгий час Галина живе у Варшаві, де удостоюється фінансової підтримки, власне, грошей на навчання, від самого головного отамана Симона Петлюри. «Ви падкова», як твердять дослідники, зустріч у Польщі (Чи ж таки «випадкова»? – адже рідні дядьки по матері були визначними діячами УНР(!), про що далі – С. Й.) дала шанс дівчині вирушити на навчання до Берліна. У Німеччині Боголюбова вивчає філософію в Берлінському університеті та образотворче мистецтво у Художньо-промисловій школі. Проте уже по двох роках довелося покинути Берлін через «погіршення відношень у німецького уряду і професури до студентів-закордонців» (Г. Мазуренко).

1923 року Г. Боголюбова емігрувала до Чехо-Словаччини, де водно час навчається у Празькому Українському педагогічному інституті та в студії пластичного мистецтва. Відвідує також лекції Українського вільного університету.Як і в її матері, перші два шлюби Боголюбової (з Равичем та Бай ковим) виявилися невдалими. Первісток від Євгена Равича помер одразу після народження, донька Маринка з перших літ  життя безперестанно хворіла. 1926 року внучку забрала на виховання Єлизавета Гончарова (Мазуренко), давши їй прізвище свого чоловіка, – мати не сподівалася відтоді уже будь-коли побачити свою Галю.

Втім коли вродливою і талановитою українкою зі слабою донечкою заопікувався («попервах енергійно» – М. Слабошпицький) студент Байков, Галя недовго думаючи, вийшла за нього заміж і одного за одним народила від нього ще двоє діток – сина Олеся та дочку Лялю. Не пощастило молодій матері і вдруге – синок виявився нервовохворим, чоловік 1940 року, залишивши напризволяще молоду дружину з малими дітьми, утік до Англії.Тимчасом уже розпочався творчий шлях поетеси Галі Мазуренко, і це інша, сублімована від Love story, художньо-гармонійна сторінка життя. 1927 року коштами, зібраними з благодійного концерту добрим приятелем Євгеном Вировим, Галя Мазуренко видала першу збірку поезій «Акварелі». Було їй тоді тільки 26 років. А більш як через десяток літ вийшли друком «Стежка», «Вогні» /обидві напередодні Другої світової війни/ та «Снігоцвіти» /1941/.

Майже через 30 років у передмові до її збірки поезій «Ключі» /1969/ В. Шаян напише, що Галя Мазуренко в поезії і вона ж – у малярстві – «це геть інші світлові сигнали з іншого, аніж ми досі знали, світу...».У Празі Г. Мазуренко запізналася з розкішним гроном поетів «празької школи» і хоч стилістично, як і Л. Мосендз, стояла від них осібно, все ж поділяла їхні ідейні уподобання: культ сильного українського характеру, схильність до героїчних сюжетів і заперечення хуторянськості і сентиментальності.

В болючій тузі народилось с л о в о,Безгрішне, змучене до нетривких, до грішних:«Люби ти ворога, немов себе самого...Вони не відають, що чинять».Безутішне, жахливе слово зрадженого друга.А там, в безодні, шепотіння люте:«Чом не примусив їх? Чому терпів наругу?Нащо їм воля, смертним, каламутним?Півтваринам, півдухам, – рабство щастя!»А Божий Дух все віє над землею,І серце пада і не хоче впасти,Придушене свободою своєю.

Світе любий, таємний, далекий,Так, як зоряні ночі Вкраїни,Як лелека в ту світлу країну,Я полeчу туди, як лелека.Є той світ! Є ті зоряні люде,Що душа в них, як казка красива!Люто грудьми розіб’ю я сиві,Сиві хмари зболілими грудьми!Тут так тісно. Так тепло. Так спяче.Рвуся марно, як птиця у клітці,Мряче дощ на прив’язані крильцяІ сміється із мене, і плаче.

1923

ПРОЗОРО-ПРОСТІ Вони живуть, мов діти, коло насІ, власне, їх, не наше, Боже Царство.У школі насміхається з них кляса,А в боротьбі судилось їм пропасти...Ввійдуть, ніби Ісус додому, в храм.Прозоро-прості та крилато-мудрі.Останні з нами, будуть перші там,А в нас на серці жорнов і нам трудно.

Ти плачеш? Плач і забувай.Хай сохнуть потихеньку сльози.По вкритій злиднями дорозі,Мов птах безпечний, заспівай.Надійде лихо – забувай.Хай сохнуть потихеньку сльози,Та не барися, бо вже другеТебе чекає, ніби друга.Не плач, не бійся й не минай.А там, де смерть, де Бог і ти,Там не сховає, не врятуєНіхто... й ніколи не почуєТебе в предсмертній самоті.

Лятуринська Оксана Михайлівна (1902-1970)

Не знаєш гасла – боронись! Освячений держу я спис. Я попіл бороню батьків, Героїв славу, честь борців. 

Вона одна із найвидатніших жіночих постатей в українській поезії. Вагомий творчий доробок, неординарна особистість ставлять її ім’я між іменами Лесі Українки та Ліни Костенко. Працюючи чи то над скульптурою, чи накладаючи фарби на полотно, чи орудуючи словом, авторка завжди вкладалася в ті форми, які диктував задум і мала свій власний стиль… Закинута на чужину, не змогла пристосуватися до англо-саксонського світу і все життя тужила за Україною й творила для неї, але щойно тепер її твори повертаються до життя; і разом із тим починається її життя в Україні. 

Для величних здобутків у царині поезії та національної ідеї

прийшла у світ Оксана Лятуринська 1 лютого 1902 року

на Волині, недалеко від Вишневця, де знаходився хутір

Лятуринських (звідси, очевидно, й один із псевдонімів поете си —

Роксана Вишневецька).Рід Лятуринських сягав корінням у

глибину віків, у поетеси українська кров змішалася з французькою. У сім'ї було

восьмеро дітей, Оксана серед них наймолодша. Вперше віч-на-віч майбутня поетеса зіткнулась 3 жорстокістю життя, коли в 17

років була силоміць видана заміж, за нелюбого їй чоловіка. Після

п'яти років моторошного життя з ненависною їй люди ною Оксана тікає д0 Чехословаччини, зали

шаючи назавжди рідну землю. З 1924 року починаються для неї

поневіряння по чужих краях.

Оксана Лятурикіська оселяється в Празі, завершує освіту а Українській гімназії, а потім вступає на філософський факультет Карлового університету. Пізніше навча ється в Українській студії пластичних мистецтв та Чеській вищій промисловій школі у Празі. Після навчання працює як малярка і скульпторка, організовує кілька персональних виставок. Робота скульптора виснажувала. Але руки Оксани Лятурин ської таїли в собі дивовижну силу і майстер ність: карбували у камені так само, як від дзеркалювали у слові, могутність і щедрість душі. У доробку Лятуринської як скульп торки — пам'ятник полеглим у Пардубіцях, надгробок Євгенові Коновальцю у Роттердамі. Особливою майстерністю позначені виконані нею погруддя Тараса Шевченка, Євгена Коновальця, Симона Петлюри. На жаль, у 1945 році, під час воєнних дій у Празі, фактично всі малярські та скульпторські роботи Оксани Лятуринської загинули, залишилося кілька, але надзвичайно яскравих і промовистих. Про деякі знаємо із тогочасних світлин.

Перша поетична збірка поетеси "Гусла" побачила світ 1938 року в Празі. 1941 року вийшла друком наступна — "Княжа емаль", присвячена Юрієві Дарагану, найстаршому із представників

Празької школи поетів.Перед закінченням другої світової війни Оксана Лятуринська

залишає Чехословаччину і переїздить до США, де й мешкає до кінця свого життя.

У 1955 році об'єднанням українських письменників "Слово" (Нью-Йорк-Торонто) здійснено друге видання збірки "Княжа емаль", до якої увійшла і нова збірка поетеси "Веселка". До творчого доробку

Оксани Лятуринської входять також збірки новел "Материнки" (1946) та віршів для дітей "Бедрик" (1956). Протягом 50—60-х рр.

поетеса працю вала над книгою "Туга", яка, на жаль, так і залишилася в рукописі. Найповніше видання творів поетеси

побачило світ після її смерті, 1983 року, в Торонто. Всебічну оцінку спадщини поетеси подав у вступній статті до цього видання Юрій

Шевельов.Поезія Оксани Лятуринської — її духовний герб. З найдавніших

часів герб є своєрідною біографією його власника. На мистецькому гербі Оксани Лятурин ської можемо зобразити меч, вогонь, ратище, тризуб, яструба, лебедя, сокола, лева, ліру, когута. Кожен із цих

символів розкриває одну із граней світосприйняття поетеси. Джерелом цієї символіки є княжий Київ, наше Раннє та Високе

Середньовіччя.

КНЯГИНЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДУХОВНОСТІ

Відомий літературознавець Юрій Бойко зауважив: "Оксана Лятуринська є поетка Божою милостю, і тільки жалюгідні еміграційні умови винні в тому, що вона досі не стала славною і широко знаною…" скрізь. Коли 1983 року вийшла найповніша книжка "Вибраного" О. Лятуринської (з передмовою Ю. Шевельова), стало очевидним: Лятуринська — одна з найвидатніших оригінальних постатей української поезії (духовної культури в цілому) і її ім'я з достатньою підставою ставиться між іменами Лесі Українки і Ліни Костенко. При цьому береться до уваги як вагомий творчий доробок, так і масштаби неординарної особистості та тернистий життєвий шлях, що, як відомо, є мало не обов'язковою реальністю кожного талановитого українського митця-патріота.

1986 року в Торонто вийшла незвичайна книжка О. Лятуринської — "Великодний передзвін": книжка "писанок і поезій". На особливому місці у ній — дивосвіт українських писанок, що були витвором Лятуринської. У ній авторка зауважувала: "писанка — наш предківський скарб, мов жива, конче мусить промовляти, як із давен-давна, до кожного з нас про весну, про онову, про перемогу добра і світла". Тому на кожній із них — сюжет-символ, що повертає нас то до таємниці народження всього живого, то до символів життя і смерті, добра чи зла і обов'язково — безсмертя, добротворчості людини. У "Великодні І" Лятуринська так розкривала призначення цього типу "творів":

Щедрот своїх не зменшуй ти! Дай всьому, Дажбоже, пуття й дари водою освяти: цей символ вічного життя — яєчко писане, райце, і коровай наш, он який, округлий, мов твоє лице, й такий, такий же золотий

"Не знаю, як це почалось..." Не  знаю,  як  це  почалось.  

Прийшов,  намовив  мені  хтось?  Чи  серце  схаменулось:  —  “Мало!”?  Чи  щастя  весен  заблукало?  

Навкруг  долини  зацвіли,  джерела  срібло  розлили,  і  палац  став  зі  знаком  лева,  на  пальці  —  перстень  королеви.  

Упав  самоцвіт  на  чоло  —  життя  стобарвність  і  тепло.  —  Все,  що  корону  прикрашало,  обрана,  посідай  настало!  —  

Невже?  Невже?  І,  сурмлячи,  це  прогриміли  сурмачі.  Перстами  радости  і  віри  я  боязко  торкаю  ліру

Наталя Левицька-Холодна

Народилася біля 15 червня 1902 р. на хуторі Гельмязєв Золотоноші р-

ну на Черкащині. Навчалася у

Золотоніській та інших гімназіях України. Після

1917—1922 рр. опнаціонально-визвольних

змагань иняється в еміграції, зокрема, в

Чехословаччині. Середню освіту здобула

в Подєбрадах — закінчила матеріальні курси 1923 р. Цього ж

року вступає в празький Карловий університет.

Досить швидко зближається з іншими поетами празької школи, зокрема з Дараганом, Маланюком. У 1927 р. переїздить до Варшави, студіює філологію при Варшавському університеті. Була однією з організаторів літературної групи «Танк». Друкувалась в альманасі «Сонцецвіт». Після Другої світової війни мешкала в західнонімецьких містах Оффербах, Майнцкастель та Етлінген. 1950 р. переїздить до США і проживає в Йонкерсі поблизу Нью-Йорка. Була членом управи Союзу українок Америки.

Померла Наталя Левицька-Холодна 28 квітня в Канаді у місті Торонто

Особливості поезіїУ антології сучасної української поезії «Координати» (упорядкування Б.Бойчука, Б.Рубчака, 1969) підкреслено, що особиста лірика Лівицької-Холодної позначається сильними тематичними впливами французького символізму, з домішками пізнішого декадансу.Крім того, помітні відсвіти поезії Анни Ахматової. Пристрасть у її інтимній ліриці таємнича, приваблива аж до самозгуби. Кохання майже завжди заборонене, приховане; дуже часто жорстоке й буремне. Лірична героїня зваблює сильних чоловіків гіпнотичною силою «фам фаталь». Разом з тим, поетеса часом говорить про спокій, серйозність і тривалість у коханні. У техніці Лівицької-Холодної панує вишукана гармонія, стрункість і легкість.Наталія Лівицька-Холодна — поетеса камерного амплуа в найкращому розумінні цього слова. Музика її поезії заслуговує на увагу.

Небо знов молоде й блакитне…Чорний колір — колір зради…Такий похмурий вечір нині… ІНВЕКТИВА ЖНИВА СПОВІДЬДОЩ ВИЛАЗИТЬ МІСЯЦЬ...БАБИНЕ ЛІТО

Празька школа поетів

Твори Наталії Левицької -Холодної

Такий похмурий вечір ниніТакий похмурий вечір нині,кривавий захід знов мовчить,і западає тінь в долині,і вітер з півночі шумить.А потім прийде ніч-старчиха,простягне руку під вікно,і знов присниться далеч тиха,степів квітчасте полотно.І битий шлях мені приснитьсяі під горою, за селомпохилий хрестик і криницяй Христос з засмученим чолом.

Сім літер, що палають в слові "Україна"

Сім літер, що палають в слові «Україна»,Сім літер, що вогнем лягли на Монпарнас,І сім зрадливих куль на вулиці РасінаПризначення, мементо і святий наказ.Горять палким трьохкутником криваві сімкиНад простором і над часом, в хаосі й тьмі,І серце вгору йде, все вище, стрімко, стрімкоШляхом Твоїх голгот і слав, Народе мій!

ТЕЛІГА ОЛЕНА ІВАНІВНА

Олена Теліга (1907—1942)— поет, публіцист, політичний діяч. Народилася Олена Теліга 21 липня 1906 року в Еллінському під Москвою в родині талановитого інженера-гідротехніка Івана Опанасовича Шовгеніва. Десятирічною дівчинкою жила у родичів батька на Харківщині, виходця із Слобожанщини ( с. Кам’янка Куп’янського повіту Харківської губернії). Пізніше Олена згадувала: “...Батько, як інженер, їздив по різних кінцях Росії і тягав нас за собою. Лише літо, і то не часто, ми проводили на рідній для батька Харківщині...”.1922 року вони змогли переїхати до батька, в невеличке курортне

містечко Подєбради в Чехії, яке стало одним із осередків культурного життя української еміграції, а з 1923 р. — у Чехословаччині. 1924 р. закінчила матеріальні курси, у 1925 р. вступила на історико-філологічний факультет Українського високого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова в Празі. Стає активною учасницею літературно-мистецького життя, знайомиться з Є. Маланюком, Л. Мосендзом та ін. поетами-пражанами. Одружується з кубанським козаком М. Телігом і переїздить до Варшави (1929—1939). Працює учителем, манекенщицею.    

З 1932 р. співпрацює з «Вісником» Д. Донцова. З початком другої світової війни мешкає в Кракові, працює в Культурній Референтурі Проводу ОУН. У вересні 1941 р. разом з похідними групами ОУН перебирається в Рівне, а 22 жовтня — у Київ, де починає редагувати літературний часопис «Літаври».     У лютому 1942 р. її арештовує гестапо і невдовзі разом із її чоловіком, журналістом Іваном Рогачем та поетом Іваном Ірлявським розстрілює в Бабиному Яру.    Посмертно вийшли книги «Душа на сторожі» (1946), «Прапори духа» (1947), «Полум'яні межі» (1977), а також загальне видання «О. Тєліга. Збірник» (1977)

ЛІТО

Топчуть ноги радісно і струнко Сонні трави на вузькій межі. В день такий віддатись поцілункам! В день такий цілим надхненням жить! П'яним сонцем тіло налилося, Тане й гнеться в ньому, мов свіча,— І тремтить схвильоване колосся,

Прихилившись до мого плеча. В сотах мозку золотом прозорим

Мед думок розтоплених лежить, А душа вклоняється просторам І землі за світлу радість — жить!І за те, що стільки уст палилоІ тягло мене вогнем спокус, І за те, що замінить не сила — Ні на що — твоїх єдиних уст!

1933—1939

Д.Д.

Наближається спогадів повінь...В. Сосюра

Незнаний нам початок і кінець, Не розуміємо таємну міру, Коли життя сплітає у вінець В незнаній черзі віру і зневіру.

На світлий день спадає чорна тінь Зловіщих хмар, мов жалобний серпанок, А зимну ніч, безсилу від тремтінь, Бере в обійми полум'яний ранок.

Залізну силу, що не має меж, Дихання Бога в сльози перетопить І скрутить бич безжалісних пожеж З маленьких іскор, схованих у попіл.***Але, буває, крізь вогонь межі Минулі дні вертаються, як спогад. Ми завтра знов не будемо чужі, Цей світлий дар приймаючи від Бога.

Картка-узагальнення "Празька поетична школа“•Чому? (передумови створення літературного угруповання).•Для чого? (мета створення поетичної школи пражан). •Яке значення? (вплив творчості пражан на літературний процес).

Празька поетична школа

Чому?

1.2.3.

Для чого?

1.2.3.

Яке значення?

1.2.3.

Підсумок уроку

• У чому виявився феномен поетів празької школи? Чому їх називають державотворцями?

• Прокоментуйте слова, що стали епіграфом нашого уроку. Чи можна стверджувати, що Є.Маланюк та інші представники празької поетичної школи, лише фізично, але не духовно, покинули свою рідну землю?

ПОЕЗІЯ «ПРАЗЬКОЇ ШКОЛИ» МАЛА ШИРОКИЙ РЕЗОНАНС

НА ЕМІГРАЦІЇ, А З ПОЧАТКОМ ДЕМОКРАТИЧНИХ ВІЯНЬ В

УКРАЇНІ – ОТРИМАЛА ЧИСЛЕННИХ ШАНУВАЛЬНИКІВ

НА БАТЬКІВЩИНІ.

Домашнє завдання

Створити власний конспект з прочитаного і почутого на тему: «Феномен празької поетичної школи». Зробити усний аналіз поезії пражан на вибір.