PRACA ZBIOROWA ZESPOŁU THINK-TANK

„SZLAKU JANA III SOBIESKIEGO”

КОЛЕКТИВНА ПРАЦЯ КОМАНДИ «THINK-TANK»

„ШЛЯХ ЯНА III СОБЕСЬКОГО”

PRACA ZBIOROWA ZESPOŁU THINK-TANK„SZLAKU JANA III SOBIESKIEGO”

КОЛЕКТИВНА ПРАЦЯ КОМАНДИ «THINK-TANK»„ШЛЯХ ЯНА III СОБЕСЬКОГО”

Wydawca: Gmina Rybczewice Rybczewice Drugie 119 21-065 Rybczewice, tel.: (+81) 58 44 460, fax (+81) 58 44 474; e-mail: urzad@rybczewice.pl, www.rybczewice.pl

Opracowanie: Zespół Think-Thank Szlaku Jana III Sobieskiego pod kierownictwem Magdaleny Kuśmierczyk

Redakcja: Jakub Kuśmierczyk, Robert Słowikowski, Monika Świetlicka

Tłumaczenia: Biuro tłumaczeń e-Spero Piotr Majewski

Korekta: Jakub Kuśmierczyk, Robert Słowikowski, Monika Świetlicka

Skład i łamanie: Mariusz Bibik

Druk i oprawa: Marlex Sp. z o.o.

© Copyright by Gmina Rybczewice

Publikacja wydana została w ramach projektu „Szlak dziedzictwa Sobieskiego jako szansa współpracy transgranicznej wschodniej Polski i zachodniej Ukrainy”

Wsparcie udzielone przez Norwegię poprzez dofi nansowanie ze środków Norweskiego Mechanizmu Finansowego

ISBN 978-83-932402-0-3

nakład: 1000 szt. Rybczewice 2010 egzemplarz bezpłatny

SPIS TREŚCI

MYŚLENIE MA PRZYSZŁOŚĆ THINK-TANK SZLAKU JANA III SOBIESKIEGO – KIM I GDZIE JESTEŚMY? DOKĄD ZMIERZAMY? ...................................................7

TORBAN („TEORBAN RUSKI”, „PAŃSKA BANDURA”) I JEGO TRADYCJA JAKO CZYNNIKI UTRAKCYJNIAJĄCE POTENCJAŁ TURYSTYCZNY SZLAKU JANA III SOBIESKIEGO ............................ 11

LEGENDY O KRÓLU JANIE W POLSCE ....................................................................... 15

JAN SOBIESKI W HISTORYCZNYM DZIEDZICTWIE ŻÓŁKWI ............................... 31

JAN SOBIESKI I IWAN SIRKO: WSPÓŁPRACA DWÓCH KRZYŻOWCÓW W KONTEKŚCIE WOJEN TURECKO-POLSKICH ........................................................ 37

HISTORYCZNE PIEŚNI O KRÓLU-KRZYŻOWCU ....................................................... 45

UWARUNKOWANIA KRAJOBRAZOWE TWORZONEGO SZLAKU JANA III SOBIESKIEGO .................................................... 49

WIELKOPRZESTRZENNE OBSZARY CHRONIONE W POLSCE I NA UKRAINIE NA TERENACH, GDZIE ZNAJDUJE SIĘ NAJWIĘCEJ MIEJSC I MIEJSCOWOŚCI ZWIĄZANYCH Z OSOBĄ JANA III SOBIESKIEGO .................................................... 51

PRACE KONSERWATORSKIE W KOLEGIACIE PW. ŚW. WAWRZYŃCA – KRÓLEWSKIEJ ŚWIĄTYNI W ŻÓŁKWI, UKRAINA ............................................... 59

MIĘDZY MARSEM A WENUS, CZYLI RZECZ O JANIE I MARYSIEŃCE SOBIESKICH .............................................. 65

KRÓTKA RZECZ O SYMBIOZIE JANA III SOBIESKIEGO ZE SZLAKIEM ....................................................................... 71

POLITYKA RELIGIJNA JANA SOBIESKIEGO ............................................................. 75

WYKAZ REFERATÓW1. Kuśmierczyk M., МИСЛЕННЯ МАЄ МАЙБУТНЄ. THINK – TANK ШЛЯХУ ЯНА III

СОБЕСЬКОГО – ХТО МИ ТАКІ І ДЕ? КУДИ ПРЯМУЄМО?2. Shumeyko T., ТОРБАН („ТЕОРБАН РУСЬКИЙ”, „ПАНСЬКА БАНДУРА”) I ЙОГО

ТРАДИЦІЯ ЯК ПРИВАБЛИВИЙ ЧИННИК ТУРИСТИЧНОГО ПОТЕНЦІАЛУ ШЛЯХУ ЯНА III СОБЕСЬКОГО.

3. Gębura K.,. 3. ЛЕГЕНДИ ПРО КОРОЛЯ ЯНА В ПОЛЬЩІ.4. Кравець Л. С., ЯН СОБЕСЬКИЙ В ІСТОРИЧНІЙ СПАДЩИНІ ЖОВКВИ.5. Zaslavskyy V., ЯН СОБЕСЬКИЙ ТА ІВАН СІРКО: СПІВПРАЦЯ ДВОХ ХРЕСТО-

НОСЦІВ В КОНТЕКСТІ ТУРЕЦЬКО-ПОЛЬСЬКИХ ВІЙН.6. Benko O., ІСТОРИЧНІ ПІСНІ ПРО КОРОЛЯ-ХРЕСТОНОСЦЯ.7. Soszyński D., КРАЄЗНАВЧА ОБУМОВЛЕНІСТЬ СТВОРЮВАНОГО ШЛЯХУ ЯНА

III СОБЕСЬКОГО.8. Rąkowski G., 9. Smaza J., РЕСТАВРАЦІЙНІ РОБОТИ У ПАРАФІЯЛЬНОМУ КОСТЕЛІ СВ. ЛАВ-

РЕНТІЯ РИМО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ В УКРАЇНІ – КОРОЛІВСЬКІЙ СВЯТИ-НІ, У ЖОВКВІ.

10. Cichosz P., 11. Kuśmierczyk P., Kuśmierczyk K., Sieńko K., Giza M., Słowikowski R., КОРОТКА ІС-

ТОРІЯ ПРО СИМБІОЗ ЯНА III СОБЕСЬКОГО ІЗ ШЛЯХОМ.12. Kubaj M., РЕЛІГІЙНА ПОЛІТИКА ЯНА СОБЕСЬКОГО.

5

ЗMICT

МИСЛЕННЯ МАЄ МАЙБУТНЄ. THINK-TANK ШЛЯХУ ЯНА III СОБЕСЬКОГО – ХТО МИ ТАКІ І ДЕ? КУДИ ПРЯМУЄМО? ...................... 83

ТОРБАН („ТЕОРБАН РУСЬКИЙ”, „ПАНСЬКА БАНДУРА”) I ЙОГО ТРАДИЦІЯ ЯК ПРИВАБЛИВИЙ ЧИННИК ТУРИСТИЧНОГО ПОТЕНЦІАЛУ ШЛЯХУ ЯНА III СОБЕСЬКОГО .........................................................87

ЛЕГЕНДИ ПРО КОРОЛЯ ЯНА В ПОЛЬЩІ .................................................................. 91

ЯН СОБЕСЬКИЙ В ІСТОРИЧНІЙ СПАДЩИНІ ЖОВКВИ ...................................... 107

ЯН СОБЕСЬКИЙ ТА ІВАН СІРКО: СПІВПРАЦЯ ДВОХ ХРЕСТОНОСЦІВ В КОНТЕКСТІ ТУРЕЦЬКО-ПОЛЬСЬКИХ ВІЙН ....................................................... 113

ІСТОРИЧНІ ПІСНІ ПРО КОРОЛЯ-ХРЕСТОНОСЦЯ ................................................. 121

КРАЄЗНАВЧА ОБУМОВЛЕНІСТЬ СТВОРЮВАНОГО ШЛЯХУ ЯНА III СОБЕСЬКОГО ................................................................................................... 125

ВЕЛИКОПРОСТОРОВІ ОХОРОННІ ТЕРИТОРІЇ В ПОЛЬЩІ І УКРАЇНІ НА ТЕРЕНАХ, ДЕ ЗНАХОДИТЬСЯ НАЙБІЛЬШЕ МІСЦЬ ТА МІСЦЕВОСТЕЙ, ПОВ’ЯЗАНИХ С ОСОБОЮ ЯНА III СОБЕСЬКОГО ............ 127

РЕСТАВРАЦІЙНІ РОБОТИ У ПАРАФІЯЛЬНОМУ КОСТЕЛІ СВ. ЛАВРЕНТІЯ РИМО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ В УКРАЇНІ – КОРОЛІВСЬКІЙ СВЯТИНІ, У ЖОВКВІ ........................................................................................................................ 135

МІЖ МАРСОМ І ВЕНЕРОЮ, ТОБТО ОПОВІДАННЯ ПРО ЯНА І МАРИСЕНЬКУ СОБЕСЬКИХ ..................................................................................... 143

КОРОТКА ІСТОРІЯ ПРО СИМБІОЗ ЯНА III СОБЕСЬКОГО ІЗ ШЛЯХОМ ........... 149

РЕЛІГІЙНА ПОЛІТИКА ЯНА СОБЕСЬКОГО ............................................................ 153

6

7

MYŚLENIE MA PRZYSZŁOŚĆ THINK-TANK SZLAKU JANA III SOBIESKIEGO

– KIM I�GDZIE JESTEŚMY? DOKĄD ZMIERZAMY?

Think-tank w dosłownym tłumaczeniu to myślący czołg, ale nie o to chodzi przecież by jak przysłowiowy ruski czołg brnąć przed siebie „gniosta nie łamiotsa” lecz o to, by wzorem strategów wojskowych tworzących plany działania dla amerykańskiej armii móc chronić różnorakie scenariusze, plany i analizy. Słowem myśl strategiczną, przed oddziały-waniem polityki opartej na kategoriach: tu i teraz, a jeszcze bardziej chodzi o to, by poprzez niezależną myśl strategiczną popartą rzeczową wiedzą wpływać na kształt publicznej deba-ty i proponować sposoby rozwiązania problemów społecznych.

Tak się składa, że tych problemów jest sporo i dość często występują one jako naczynia połączone, przy czym tragiczne jest to, że codzienne próby radzenia sobie z nimi nie są na ani kompleksowe, ani długodystansowe i w konsekwencji nie pozwalają przerwać błędnego koła, które można by nazwać jakoś tak: „czemuś biedny – boś głupi…, czemuś głupi – boś biedny…”

Ciągle nie ma polskiego odpowiednika zwrotu think-tank, choć samo zjawisko od kilku lat istnieje na naszym gruncie. Spolszczając nazwę proponowano różne rozwiązania, jak np. fabryka lub zbiornik myśli, ośrodek badawczy, loża ekspertów, grono znawców, centrum koncepcji, generator pomysłów, konwent fachowców, sztab myśli strategicznej, kuźnia idei, i inne. Żadne z nich nie przyjęło się na tyle by zawładnąć wyobraźnią zbiorową Polaków – więc póki co pozostajemy przy think-tanku.

Według w miarę świeżych danych najwięcej think-tanków znajduje się w Stanach Zjed-noczonych Ameryki, natomiast Unia Europejska posiada 1473 takich instytucji. Kolejno za Europą plasują się Azja z 653 „generatorami pomysłów”, Ameryka Łacińska z 538, Afryka z 424. Na tle krajów Unii Europejskiej Polska, która posiada obecnie około 40 „kuźni idei” wygląda jak szaraczek. Dla porównania w Wielkiej Brytanii jest ich 283, w Niemczech 186, we Francji 165.

Zatem nie powinno nikogo dziwić, że 15 grudnia 2009 r. uroczyście podpisano Akt koalicji powołujący zespół typu think-tank dla rozwoju Szlaku Sobieskiego (JIIIS). Jak wy-nika już z samej nazwy cel powołanego przed rokiem think-tanku ściśle wiąże się z ideą, wizją i koncepcją tworzenia Szlaku Jana III Sobieskiego.

Tworzenie Szlaku Jana III Sobieskiego niesie w sobie potencjał, którym należy się dzie-lić z innymi i o którym należy mówić. Z założenia jest to szlak biegnący środkiem konty-nentu, łączący wschód z zachodem, przebiegający przez Europę Centralną, a jednocześnie, i to jest nad wyraz ważne, przez tereny peryferyjne Europy – przez Europę wiejską, biedną,

8

ciągle wyludniającą się, oddaloną od centrów społecznych i kulturowych. Ta idea wpisuje się w całości w aktualną koncepcję rozwoju Europy. Jak wynika z treści obrad, które miały miejsce w Brukseli we wrześniu 2010 r. wraz z przyjęciem w 2009 r. traktatu lizbońskiego Unia Europejska otrzymała nowe zadanie jakim jest wspieranie konkurencyjności unijnego sektora turystyki, jego zrównoważonego rozwoju i jakości oraz promowanie Europy jako atrakcyjnego celu ruchu turystycznego. Podczas obrad wiceprzewodniczący Komisji Eu-ropejskiej Antonio Tajani powiedział między innymi: „Musimy utrzymać wiodącą pozycję europejskiego przemysłu turystycznego pod względem innowacyjności rozwiązań. Idea szlaków kulturowych przyczynia się do zróżnicowania europejskiej oferty turystycznej. Odpowiada ona na rosnące wśród turystów zainteresowanie poznawaniem nowych miejsc i innych kultur. W tym kontekście Komisja – zgodnie z nowym traktatem lizbońskim – może odgrywać ważną rolę w sferze koordynacji polityki poszczególnych krajów i zwiększania jej wpływu.” Komisarz Androulla Vassiliou (odpowiedzialna za edukację, kulturę, wieloję-zyczność i młodzież) powiedziała z kolei „Udając się w podróż po szlakach kulturowych, odkrywamy zasady leżące u podstaw Europy, takie jak prawa człowieka, demokracja w sferze kultury, europejska różnorodność, tożsamość, dialog i wzajemna wymiana1”.

Z drugiej strony tworzenie Szlaku Jana III Sobieskiego odpowiada na pilną potrzebę łączenia kapitałów, w tym zwiększenia kapitału społecznego, którego brak jest jedną z większych bolączek trawiących nasz region i mieszkających w nim ludzi.

Szlak Jana III Sobieskiego jest długoletnią koncepcją pozwalającą łączyć zasoby i potencjały wielu jednostek samorządowych, przedsiębiorców i ludzi trzeciego sektora, co sprawia, że szczególnie w tym przypadku myślenie i działanie strategiczne oparte na rzetelnych badaniach jest nie do przecenienia, dlatego sądzę, że think-tank Szlaku Jana III Sobieskiego powstał w dobrym momencie.

Ponad rok temu, w chwili kiedy powoływano go w ramach projektu „Szlak dziedzictwa Sobieskiego szansą współpracy trans granicznej wschodniej Polski i zachodniej Ukrainy” dofi nansowanego z dotacji Mechanizmu Norweskiego postawiono przed nim serię zadań, a w szczególności:– opracowanie bazy danych think-tanku o dobrych europejskich praktykach, a w szcze-

gólności rozwiązaniach ułatwiających prowadzenie turystyki na szlakach dziedzictwa kulturowego,

– zgromadzenie rzetelnych informacji o dziedzictwie Sobieskiego na terytorium wschod-niej Polski i zachodniej Ukrainy,

– stworzenie koncepcji przebiegu transgranicznego szlaku Jana III Sobieskiego obejmują-cego tereny leżące we wschodniej Polsce i zachodniej Ukrainie,

– przygotowanie treści aktu trans granicznej współpracy, będącego dokumentem kończą-cym realizację projektu.

1 Europa Press Releases IP/10/1177, Bruksela, dnia 27 września 2010 r. w: http://europa.eu/rapid/pressRe-leasesAction

9

Część zgromadzonego materiału znajduje odzwierciedlenie w niniejszej publikacji. Nie znaczy to jednak, że skończyła się rola think-tanku. W najbliższym czasie, miejmy na-dzieję, że dzięki dofi nansowaniu ze strony Szwajcarsko-Polskiego Programu Współpracy, think-tank Szlaku Jana III Sobieskiego prowadzić będzie badania, analizy i symulacje nie-zbędne do rozwoju Szlaku Jana III Sobieskiego. Przygotowany plan rozwoju think-tanka na najbliższe 10 lat zakłada łączenie potencjałów przedsiębiorców i naukowców, tworzenie klastrów, partnerstw, dokumentów strategicznych i planistycznych, pogłębianie wiedzy na temat dziedzictwa Sobieskiego, konstruowanie koncepcji rozwojowych, a także dzielenie się zgromadzonymi informacjami i wpływanie w ten sposób na kształt debaty publicznej.

Oddając do rąk Państwa niniejszą publikację na którą składają się materiały przygotowa-ne przez członków think-tanku Szlaku Jana III Sobieskiego, pragnę, jako przewodnicząca tego międzynarodowego zespołu, podziękować wszystkim założycielom i członkom think--tanku za ich dotychczasowy wkład pracy w rozwój Szlaku Jana III Sobieskiego, a miano-wicie: dr Grzegorzowi Rąkowskiemu, dr Krzysztofowi Gęburze, dr Januszowi Smazie, dr Piotrowi Cichoszowi, dr Tarasowi Shumeyko, dr Dawidowi Soszyńskiemu, Lubomyrowi Krawcowi, Viktrowi Zaslavskyy, Oksanie Benko, Kubajowi, mgr Marcinowi Gizie, mgr Przemysławowi Kuśmierczykowi, Jakubowi Kuśmierczykowi, mgr Katarzynie Sieńko, a także wszystkim tym, którzy przyczynili się do powstania i funkcjonowania zespołu, w tym w szczególności: Mirosławowi Kwiatoszowi – wójtowi gminy Rybczewice, Ryszar-dowi Siczkowi – burmistrzowi miasta i gminy Piaski, Wacławowi Motylowi – wójtowi gmi-ny Mełgiew, Mirosławowi Krzysiakowi – wójtowi gminy Spiczyn, Włodzimierzowi Hoffi e – wójtowi gminy Wólka, mgr inż. Robertowi Słowikowskiemu z ramienia gm. Rybczewice.

10

11

TORBAN („TEORBAN RUSKI”, „PAŃSKA BANDURA”) I�JEGO TRADYCJA

JAKO CZYNNIKI UTRAKCYJNIAJĄCE POTENCJAŁ TURYSTYCZNY SZLAKU

JANA III SOBIESKIEGOTorban (Торбан, torban lub „teorban ruski”) jest kozacką odmianą teorby – instrumen-

tu, który był niezwykle popularny w Polsce w XVII-XIX wieku i często wykorzystywa-ny w muzyce dworskiej. Dopowiedzmy, że torban najprawdopodobniej nie ustępował pod względem popularności swojej starszej siostrze (teorbie). Wyraźnie wskazuje na to liczba instrumentów, które zachowały się w polskich zbiorach muzealnych: z dziesięciu lutni ba-rokowych połowę (pięć) eksponatów stanowią torbany. Wśród nich jest kilka wysokiej klasy instrumentów (w zbiorach Muzeum Instrumentów Muzycznych w Poznaniu oraz w Mu-zeum Narodowym w Krakowie) przeznaczonych dla odbiorców z kręgów dworskich. Przed II Wojną Światową w Muzeum Narodowym w Warszawie był przechowywany torban, zbu-dowany przez wybitnego lutnika Johanna Goldberga w r. 1740.

Niemniej stopień znajomości tego instrumentu jest bardzo niski, zwłaszcza w zestawie-niu z wiedzą o innych instrumentami epoki Jana III Sobieskiego. W języku polskim o tor-banie napisano jeden (!) artykół i, o ile wiadomo, nie podjęto jeszcze żadnej próby jego rekonstrukcji. Dlatego rekonstrukcja tego instrumentu, jego repertuaru i sposobów gry na torbanie jest ważnym zadaniem historyków sztuki i muzyków gdyż służyć może uzyskaniu wiedzy o kulturze muzycznej i obyczajowej Rzeczypospolitej i Ukrainy w czasach Jana III Sobieskiego i w późniejszej dobie.

Torban powstał w końcu XVII wieku na terenach Rzeczypospolitej Polski (w Polsce lub na Rusi – Ukrainie). Jest to instrument, który łączy tradycje Zachodu (teorba) i Wschodu (kobza kozacka). Kształt i konstrukcyjne zasady instrumentu są niemalże identyczne z kon-strukcją teorby lub lutni barokowej: torban ma klejony (nie dłubany jak w kobzie i w bandu-rze) korpus i w odróżnieniu od teorby (lutni barokowej) posiada dodatkowe krótkie nieskra-cane struny burdonowe, rozpięte na lewej stronie płyty wierzchniej i strojone diatonicznie. Najprawdopodobniej torban został skonstruowany przez lutników kozackich, którzy otarli się o muzyczną kulturę dworów europejskich wskutek wojen, w których uczestniczyli wal-cząc pod dowództwem Jana III Sobieskiego, a pierwszym udokumentowanym wykonawcą gry na torbanie był polski szlachcic Jan Kołodyński, znany także jak Hetman Ivan Maze-

12

pa. Instrument, na którym grał znajduje się w Muzeum Tarnawskiego w Czernihowie na Ukrainie.

Ukazanie kulturowego i historycznego tła w jakim funkcjonował torban, to ważny przy-czynek do poznania naszych korzeni i niezmiernie ważny element w programie odtworze-nia muzycznego obrazu epoki Jana III Sobieskiego. Instrument spełniał rolę nośnika trady-cji i integrował szlachtę polską i ukraińską zebraną na dworze magnackim, bądź w obozie na wyprawie wojennej. Repertuar torbanisty miał charakter uniwersalny – wykonywano zarówno rozbudowane fabularnie pieśni, które były zapisem wydarzeń historycznych i le-gend, utwory liryczne, a także grano do tańca.

Wśród instrumentów które zachowały się w Polsce warto wymienić przede wszystkim kobzę ruską teorbanizowaną, która znajduje się w Muzeum Nowy Gmach w Krakowie i jest prezentowana w Galerii Rzemiosła Artystycznego. Instrument pochodzi z terenów Rzeczy-pospolitej z końca XVII w. Poziom wykonawstwa w tym torbanie świadczy, że pochodzi on z kręgów ludowych (rzemieślniczych). Drugi torban, na który szczególnie warto zwró-cić uwagę pod względem możliwych prób rekonstrukcji, znajduje się w zbiorach Muzeum Instrumentów Muzycznych w Poznaniu. Jest to jeden z piękniejszych instrumentów tego typu: spód korpusu rezonansowego złożony z 12 listewek wykonanych z drewna palisan-drowego, z cienkimi żyłkami biegnącymi pomiędzy nimi. Jest również bogato ozdobiony intarsją. Instrument niewątpliwie był przeznaczony dla odbiorcy z kręgów dworskich.

Barwne realia minionych epok przybliży współczesnemu odbiorcy prezentacja sylwetek torbanistów i ich mecenasów.

Rekonstrukcja instrumentu (wg. eksponatów i modeli, które zachowały się w muzeach Polski, Ukrainy i Rosji) oraz wymiana doświadczenia lutników i wykonawców muzyki daw-nej w ramach letniej szkoły, poświęconej historii torbana i rekonstrukcji sposobów gry na tym instrumencie, stanie się pierwszym krokiem na drodze wznowienia tradycji wykonaw-czej, wspólnej dla narodów Polski i Ukrainy, przywróci brzmienie torbana współczesnemu odbiorcy.

Projekt „przywrócenia do życia” torbana wymagałby trzech podstawowych etapów.

1. W celu przygotowania bazy do rekonstrukcji torbana – kwerendy w zbiorach muzeal-nych, wykonanie pomiarów zachowanych tam instrumentów.

W celu ukazania muzycznej i społecznej roli torbanu oraz przywrócenia obecności tego instrumentu we współczesnej przestrzeni muzycznej konieczne jest zbadanie tła historycz-nego, obyczajowego i muzykologicznego poprzez:– zebranie i opracowanie materiału ikonografi cznego (ryciny, rysunki, zdjęcia instrumen-

tów zachowanych w zbiorach państwowych i prywatnych),– zebranie i opracowanie materiału literackiego (wątki literackie i historyczne w tekstach

pieśni wykonywanych z towarzyszeniem torbanu),– zebranie i opracowanie materiału muzycznego (zapisy nutowe, tabulatury i in.),– zebranie i opracowanie opisów ukazujących realia historyczne, tło obyczajowe i sytuacje

wykonawcze (np. kto i dla kogo grał, w jakim składzie instrumentalnym występował

13

torban, jakie reguły obowiązywały w „cechu” torbanistów i jakie były ich stosunki spo-łeczne z przedstawicielami innych „cechów” muzycznych – lirnicy, kobziarze, bandu-rzyści, oraz z muzykami dworskimi, itp.),

– konsultacje muzykologiczne (konsultacje z pracownikami uczelni i instytucji muzycz-nych – muzykologami, historykami muzyki, znawcami muzyki dawnej),

– konsultacje z wykonawcami współczesnymi, którzy zajmują się rekonstrukcją stylów wykonawczych i grą na instrumentach pokrewnych (kobza, bandura) oraz lutnikami zaj-mującymi się restaurowaniem i/lub rekonstrukcją instrumentów dawnych,

– przygotowanie prezentacji sylwetek najsłynniejszych torbanistów i ich mecenasów.

2. Rekonstrukcja instrumentów.Na podstawie zebranych materiałów należałoby zamówić polskim i ukraińskim lutni-

kom kopie 10 instrumentów, uznanych za najbardziej funkcjonalne. Za szczególnie ważną należałoby uznać współpracę z lutnikami, mającymi odpowiednie przygotowanie technicz-ne i specjalizującymi się w budowaniu lutni barokowych (w Polsce m.in. Piotr i Paweł Ko-walcze z Krakowa, w Ukrainie – Stepan Tychonenko z Użgorodu).

3. Organizacja warsztatów i konferencji naukowej w ośrodkach kulturalnych Bractwo Lutni (Polska) i Choreja Kozacka (Ukraina). Możliwa jest współpraca z ośrodkiem „Art – Weles” (Kijów).

W trakcie tych przedsięwzięć powinna odbyć się wymiana doświadczeniami między lutnikami (sposoby i lepsze rozwiązania w budowaniu instrumentów), muzykami i teorety-kami muzyki (jakie utwory warto uznać za autentyczny repertuar torbanistów XVII-XIX wieków, jakie sposoby gry na torbanie są najbardziej bliskie do odtworzenia autentycznego brzmienia instrumentu). Projekt możnaby poszerzyć, dodając warsztaty gry na spokrew-nionych instrumentach ludowych (kobza, bandura) i „szlachetnych” (lutnia, teorba), oraz na lirze.

Organizację warsztatów i szkół letnich można połączyć z projektami budowy infrastruk-tury turystycznej i kulturowej na terenie gmin, uczestniczących w projekcie „Sobieski”.

14

15

LEGENDY O�KRÓLU JANIE W�POLSCE

Zebrałem i opracowałem te kilkadziesiąt anegdot z życia wielkiego króla idąc za dawny-mi autorami, mając nadzieję, że dzisiejszy czas, mało łaskawy dla takich małych form, nie zniszczy tego dziedzictwa, ale je zachowa.

1. Herb Sobieskich – JaninaW czasie rozbicia dzielnicowego, za panowania księcia – seniora krakowsko-sandomier-

skiego Leszka Czarnego, praprawnuka Bolesława Krzywoustego, a więc w latach siedem-dziesiątych lub osiemdziesiątych XIII wieku (ok. 1270-1280), w miejscowości Sobieszyn nad Wieprzem, opodal drogi Dęblin-Kock, w dawnym księstwie sandomierskim, prawdo-podobnie w tym samym miejscu gdzie stoi dziś pałac rodziny Kickich, a w nim istnieje zespół szkół rolniczych, przy drodze prowadzącej dziś z Kocka do Dęblina – stał gródek rodziny rycerskiej Sobków. Jeden z nich Jan czyli po miejscowemu Janik, bronił gródka przed jednym z licznych najazdów pogańskiego plemienia Jadźwingów, pokrewnemu Pru-som, Litwinom, Łotyszom. Większość wojów poszła pod Lublin na wezwanie księcia. Janik został sam z młodzieżą, kobietami, starcami. Wróg podchodził już pod częstokoły i wały. Janik zarządził by ubrać wszystkich w zbroje i oręż, który został na miejscu, a nawet usta-wić tarcze na kijach obwiązanych słomą. W nocy najeźdźcy słysząc gwar wojskowy i wi-dząc zastępy wojów, zwiedzeni podstępem Janika, odeszli, tym bardziej, że z południa ciągnął już książę Leszek Czarny, by ich pokonać pod Mordami. Książę obdarzył Janika godnością wojewody sandomierskiego i herbem o nazwie Janina, a przedstawiającym złotą tarczę na właściwej tarczy herbowej koloru niebieskiego. Janik uważany jest za protoplastę rodu Sobieskich. Dewizą lub zawołaniem herbu było łacińskie – vel cum hoc vel super hoc – z tarczą lub na tarczy. Ród ten swoją główną siedzibę miał w Sobieszynie, aż do XVI wie-ku, gdy zamieszkali w Pilaszkowicach, a następnie w Złoczowie, Żółkwi, Olesku, Jaworo-wie i Wilanowie. Jeszcze w początkach XVIII stulecia w Sobieszynie mieszkali królewscy krewni tego nazwiska2.

2. Przodkowie. Procreati fortes ex fortibus„Jego przodkowie, za jedyną radość uważali pracę, trud, niebezpieczeństwa, ofi ary

i bezsenne noce dla Ojczyzny, przyjmowali jak cenną pamiątkę swego bohaterstwa. O nic-zym innym nie mówili niczego innego nie pragnęli, jak śmierci pełnej chwały i taka tez

2 K. Szajnocha, O królach i bohaterach. Opowiadania z dzieł K. Szajnochy, Kraków 1892 s. 303 i n.

16

śmiercią pomarli”3. Takie słowa o protoplastach rodu napisał cytowany już K. Szajnocha. Wśród nich byli dziadek po mieczu Marek, s. Jana, pierwszy senator w rodzinie, przyjaciel kanclerza Jana Zamoyskiego, rezydujący jeszcze w Pilaszkowicach, przez kupno właści-ciel Złoczowa, kasztelan krakowski, osobiście odznaczył się odwagą w czasie wojny w Inf-lantach, historyk pierwszej bitwy chocimskiej 1621 roku. Za zwłoki poległego hetmana Żółkiewskiego i syna, wdowa i matka zapłaciła 3 mln zł p. .Hetman pod Cecorą odmówił ucieczki na kolejno darowanych trzech koniach. Kazał Stanisławowi Koniecpolskiemu sa-memu się ratować. Chciał by miejsce jego śmierci było granicą Rzeczypospolitej. Sam po-wiedzieć miał – dulce et decori est pro Patria Mori.

Do jego przodków z obu stron należeli Herburtowie, Fredrowie, Tęczyńscy Tarłowie, Daniłowiczowie, Żółkiewscy, a także wymarli wcześniej Snopkowscy, Pszonkowie, Gde-szyńscy, Giełczewscy i inni ziemianie ziemi lubelskiej. Być może jakaś Piastówna była w rodzie… Pierwszą żoną Jana Daniłowicza była Krasicka. Urodziła ona córkę Maryanę. Kochali się w niej namiętnie synowiec Żółkiewskich, ale nie mógł jej poślubić, ze względu na pokrewieństwo. Podobno z miłości zabił się nożem na zamku w Olesku! Takie to były miłości. Maryannę poślubił Stanisław Koniecpolski – niezwykle zdolny hetman.4

3. Urodziny przyszłego królaByło to na zamku w Olesku 27 sierpnia 1629 roku. Akurat forteczkę próbował zdobyć

podjazd tatarski. Rozszalała się burza, burza z piorunami. Może w wyniku tych wyda-rzeń, a może i czas był już odpowiedni, brzemienna Zofi a Teofi la z Daniłowiczów, córka Jana i Zofi i z Żółkiewskich-Sobieska, ukochana Tosieńka żona Jakuba, kasztelana krakow-skiego, pierwszego godnością senatora Rzeczypospolitej, wnuczka bohaterskiego hetmana Stanisława Żółkiewskiego, poległego pod Cecorą, urodziła dziecię płci męskiej. Podobno po porodzie położono go na marmurowym stole. Podobnie w marmurach, czerwonawo porfi rowych rodzili się cesarze bizantyjscy – Porfi rogeneci. Kamienny blat pękł na dwoje. Obecny w zamku bazylianin, a więc zakonnik obrządku wschodniego, ojciec Siemianko lub Siemiaszko przepowiedział chłopcu wielką chwałę. Chwała ta po jego śmierci rozpadnie się i narodowi będzie na zgubę. Stół na którym położono przyszłego pogromcę półksiężyca jeszcze w XIX wieku był na zamku w Podhorcach. Obok niego chrzczono małego staro-zakonnego o nazwisku Pietruszka z Wieniawy koło Lublina – muzyka Henryka Wieniaw-skiego5.

4. DzieciństwoJako pięcioletni chłopiec przenosi się doŻółkwi. Jaś wychowywany był najczęściej przez

matkę Teofi lę i babkę Reginę, w tradycji bohaterskich czynów hetmana Stanisława Żół-kiewskiego, w Żółkwi. Z tego czasu przechowała się opowieść o kontaktach z miejscowy-mi Żydami. Mały Jaś, ciągle cierpiący na katar (może uczulenie ?) wędrował po ulicach

3 K. Szajnocha, dzieło cyt. ,s.20.4 O. Forst de Battaglia, Jan III Sobieski, król Polski, przełożyła K. Szyszkowska. Oprac. i wstępem poprze-

dził Z. Wójcik, Warszawa 1983 s. 20 i n.5 K. Szajnocha, dzieło cyt. ,s.1 i n.

17

miasteczka. Tak trafi ł do domu zamożnego Żyda Josifa Beceła. Poznał podstawy języka hebrajskiego i jidysz. Podobno tutaj, jak mówią starozakonni, uczył się Tory i Talmudu i tu pobłogosławił mu rabin przepowiadając wielką przeszłość. Jaś spał w sadzie bez czapki. Słońce świeciło mocno – jakiś ptak osłonił mu głowę. Król znany był z niezwykłej tolerancji religijnej. J. Beceł po latach zostanie bankierem na dworze króla Jana, będzie też dzierżaw-cą ceł i plenipotentem dóbr królewskich. 6

5. SzkołaW 1634 roku ojciec wysłał Jasia i jego brata Marka do niedawno otworzonego gimna-

zjum św. Anny mieszczącego się w gmachu Nowodworskiego w Krakowie. Szkoła ta była fi lią Akademii Krakowskiej (istnieje zresztą do dziś). Bracia mieli 200 złotych na naukę. Codziennie byli na mszy – 7 pacierzy z Ojcze nasz, zdrowaś, litania loretańska, akty strze-liste. W czasie każdego pobytu o dominikanów obowiązkowa modlitwa za Sieniawskich, de profundis i requiem. Każdy gość musiał być wprowadzony i odprowadzony z ich 4 pokojo-wego mieszkania osobiście przez Sobieskich. Uczył się tu retoryki, historii ojczystej i staro-żytnej, podstaw liczenia, dialektyki, gramatyki i literatury łacińskiej i ojczystej, elementów prawa. Być może także innych języków. Retoryki uczył go ksiądz Dąbrowski. Pewnego razu idąc na katedrę profesor ks. Dąbrowski, upuścił biret. Grzeczny Jaś podbiegł i podał mu nakrycie głowy. Nauczyciel powiedział – obym dożył, aż ujrzę koronę na twej głowie. Jan III odwiedził starego księdza przed odsieczą wiedeńską. Ten przepowiedział mu zwy-cięstwo i swoją własną śmierć. Po dwu latach szkoły razem z bratem wstąpili na Akademię Krakowską na wydział prawa. Z nauk korzystali przez dwa lata. Z dzieciństwa i lat póź-niejszych – także z podróży – Jan posiadł mniejszą lub większą znajomość języków obcych. Były to: znakomita łacina, niemiecki, znakomity francuski, angielski, grecki, rumuński, tatarski, turecki, włoski, ruski prawie domowy, moskiewski, trochę hebrajskiego, jidysz, hiszpańskiego. Jak na króla uważanego za gnuśnego umysłowo chyba sporo. 7

6. PodróżeWyruszając w podróż na Zachód bracia zostali wyposażeni w instrukcje ojca Jakuba,

studenta Sorbony, co mają robić, co oglądać i jakich autorów czytać. Byli to autorzy sta-rożytni – Herodot, Tukidydes, Tacyt, Liwiusz i znawcy wojskowości. Obaj bracia podró-żowali przez Wielkopolskę, Berlin, Lipsk, Hamburg, Holandię, Belgię do Paryża. Granicę francuską przekroczyli pod Cambrai. Po pobycie w Paryżu udali się Orleanu, Blois, Tours, Chartres, Angers, Nantes, La Rochelle, Poitiers, Lusignan, Bordeaux, Montauban, Tuluzy, Narbonne, Carcassone, Perpignan, Montpellier, Nimes,Aix, Tulonu, Avignion, Orange, Va-lence, Grenoble, Chamberry, Lyonu, ,Nevers, Paryża – tutaj pojedynek z magnackim synem z Litwy z Pacem o dziewczynę. Inni mówią, że ten pojedynek odbył się w 1652 na Podolu – chodziło o córke szlachcica Orchowskiego, w której obaj byli zadurzeni! Podobno ten incydent był przyczyną ciągłej wzajemnej niechęci. Fascynacja kulturą francuską, znajo-

6 S. Barącz ,Biedny Jaś w :Bajki, fraszki, podania i pisma Lwów 1865.7 S. Barącz, dzieło cyt .m. cyt.

18

mość z Kondeuszem, z kręgiem politycznym Chantilly i Frondą. Następnie Rouen, Dieppe, Havr, Amiens, Calais i Anglia – bez głębszego wrażenia. Haga – krótkie studia nad forty-fi kacjami. Wezwani przez matkę do domu z powodu niepokojów na Ukrainie i oblężeniem Zamościa przez wojska Chmielnickiego bracia wracają do kraju. Podróż ta uformowała ich charaktery i dała światową ogładę .W latach 1653 i w roku następnym razem z posłem Bie-ganowskim jedzie Jan Sobieski na Krym, a następnie do Porty do Konstantynopola – przez Mołdawię, Bułgarię. Osobiście rozmawia z sułtanem na audiencji. W drodze powrotnej przejeżdża przez Serbię, Bośnię, Węgry. Już jako dowódca znany był z szybkiego prze-mieszczania oddziałów – w 1667 r. 14 tysięcy ludzi w 6 dni przemieścił pod Bar ze Lwowa – prawie 300 km; z Jaworowa kilkanaście tysięcy, jesienią w 4 doby pod Chocim jeszcze dłuższą drogę przebyły.

7. Pogrzeb matki27 listopada 1661 zmarła Teofi la Sobieska, matka Jana i Marka, dziedziczka sarmac-

kich cnót i pobożności ascetycznej, zwłaszcza po tragicznej śmierci po bitwie pod Batohem bardziej przez nią kochanego syna Marka. Chciała niezwykle skromnego pogrzebu. Syn przychylił się do jej woli i wyprawił skromny pochówek. Skomentowali – Sic mater voluit. Jednakże następnego dnia urządził uroczystość z niezwykłym przepychem. Dodał słowa: Sic fi lium decuit – tak przez syna uczczona została.

8. Pierwsze bojeMarek walczył w Zbarażu pod wodzą przesławnego księcia Jeremiego. Jan był w polu

przy królu Janie Kazimierzu w Toporowie. W 1651 roku walczy pod Beresteczkiem. Od niechybnej śmierci uratował go osobiście Jerzy Lubomirski, późniejszy przeciwnik kró-la Jana Kazimierza. Jan Sobieski przegrał z nim bratobójczą bitwę pod Mątwami – może odpłacił się za uratowanie życia? Nie był młody starosta jaworowski zbyt subordynowany. Wyrok sądu grodzkiego we Lwowie właśnie za takie zachowanie skazuje go na wygnanie. Nic sobie z tego nie robiąc już w jesieni 1653 roku Jan dowodzi chorągwią kozackiej barwy pod Żwańcem nad Dniestrem, naprzeciw Chocimia. W następnym roku zdobywa szlify wojenne u Stefana Czarneckiego na Ukrainie. W roku 1655 jako poseł na Sejm poznaje w Warszawie 14 letnią wychowaną w Polsce na dworze Marii Ludwiki Francuzkę – Marię Kazimierę –Marysieńkę i 26 letni młodzieniec zakochuje się w niej. Wolą królowej Pani jest by dziewczę poszło za ordynata Jana Zamoyskiego. Tak stało się 17 marca 1658 roku. W przerwach między wyprawami pociesza się w haremie złożonym z miejscowych mło-dych w Jaworowie. Od 1660 r. od pobytu w Gdańsku Jaś fl irtuje ze wzajemnością z młoda mężatką Marysieńką Zamoyską. W roku 1655 r., w czasie szwedzkiego potopu Jan Sobie-ski zdradził, jak duża część polskiej szlachty i cztery miesiące walczył ze swym dawnym dowódcą, Stefanem Czarnieckim – jako stronnik króla szwedzkiego. Od marca następnego roku przechodzi na stronę prawowitego władcy Jana Kazimierza. Dowodzi posiłkami tatar-skimi Subchana Gasi Agi w elektorskich Prusach. To właśnie Jan Sobieski jest prototypem

19

Jędrka Kmicica w roli polskiego dowódcy danego przez króla niesfornym, muzułmańskim posiłkom.

Na trzydzieste urodziny z gestem daje szpitalowi bonifratrów na Łyczakowie we Lwowie 30 tysięcy guldenów. Budynki stoją do dziś – na frontonie napis: Miser res sacra. W 1661 roku walczy z Moskalami pod Słobodyszczem przeciw moskiewskiemu dowódcy Szeremie-towowi. 4 X 1667 r. Sobieski wygrał bitwę z Tatarami i Kozakami pod Podhajcami. Kozacki hetman Doroszeńko poddał się wtedy Rzeczypospolitej. Do dziś w szczerym polu stoi pod Podhajcami kolumna poświęcona temu zwycięstwu – na niej fi gura – według mnie Maryi – w miejscowej legendzie świętej Anny – ale z półksiężycem pod stopami!

9. Goście w ŻółkwiDwa razy w Żółkwi gościł młody Jan Sobieski w zamku królewską parę – Jana Kazimie-

rza i jego małżonkę Marię Ludwikę. Dnia 2 II 1673 był tu król Michał Korybut Wiśniowiec-ki, syn Gryzeldy Zamoyskiej i Jeremiego Wiśniowieckiego, ulubieńca szlachty, bohatera wojny z Chmielnickim.

10. Romans Jachniczka i MarysieńkiPoznali się gdy on miał 26, ona 14 lat. On był potomkiem rycerskiego rodu, ona była

zubożałą Francuzką wychowaną w Polsce na dworze królowej Marii Ludwiki. Ona po raz pierwszy wyszła za mąż za Zamoyskiego mając niespełna 18 lat. Zaczęła fl irtować z Janem Sobieskim gdy miała 20 lat. Marysieńka i Jachniczek 24 czerwca 1661r. w kościele karme-litów w Warszawie przysięgli sobie dozgonną miłość i wierność. 21 IV 1662 r. Marysieńka zostawia swą chorą córeczkę i ucieka od męża Zamoyskiego. Zabrała pieniądze i klejnoty rodzinne.7 IV 1665 roku mąż Marysieńki umiera. 14 V 1665 potajemny ślub Marysieńki i Jana Sobieskiego w Warszawie w królewskiej kaplicy zamkowej. W tydzień później Ma-rysieńka, pewna, że nikt niczego nie wie jedzie do Zamościa upomnieć się jako wdowa po Zamoyskim o spadek po nim. Zastaje bramy miasta zamknięte. Natarczywie stuka do bram – wie kto ja jestem? Tak odpowiada Gryzelda Wiśniowiecka, siostra zmarłego, matka Michała Korybuta, wdowa po Jeremim Wiśniowieckim – tak, wiem – Pani Sobieska !!! Już jako pani Janowa Sobieska 2 VI 1667 r. po kłótni będąca w ciąży Marysieńka ucieka (?) z Jaworowa przez Warszawę, Gdańsk, północne Niemcy, Holandię , Belgię do Paryża. Tu rodzi Jakuba Ludwika. Do chrztu trzymał go król francuski. Jaś i Marysieńka zobaczyli się ponownie w Gdańsku 20 IX 1668 roku, gdy on był już hetmanem wielkim koronnym, po Stanisławie Potockim, w cztery dni po abdykacji Jana Kazimierza. 19 VI 1669 królem zo-staje Michał Korybut Wiśniowiecki, le signe, małpa, jak nazywają go stronnicy francuscy. W sierpniu 1670 Marysieńka znowu wyjeżdża do Francji by tam urodzić dziecko.

11. Mowa w SejmieW 1672 w obliczu osmańskiej nawały hetman Jan Sobieski demonstruje w Sejmie żąda-

jąc wojska przeciw Turkom – nie wolno dopuścić by Polska na wschodzie miała granicę na Bugu lub na Wiśle – przestrzegał !

20

12. Utrata Kamieńca Podolskiego !!!W lipcu 1672 sułtan turecki Mehmed był na Podolu. Zdobyty zostaje Kamieniec. Het-

man Sobieski ma jedynie kilka tysięcy żołnierzy. 2 X 1672 r. pod wielka lipą w Buczaczu podpisano hańbiący traktat z Turcją oddający jej Kamieniec Podolski, Podole, Ukrainę. Rzeczpospolita stała się lennikiem Porty. W tym samym miejscu do dziś stoi lipa odrosła z korzeni starej. Po traktacie szlachta winiąc Sobieskiego, zwolennika walki zbrojnej z Tur-kami, splądrowała jego rodzinne Pielaszkowice na Lubelszczyźnie. Odzyskanie Kamieńca będzie dominantą polityki Jana Sobieskiego aż do jego śmierci. Stanie się to jednak możli-we dopiero w 1699 roku, na mocy traktatu zawartego w Karłowicach, po jego śmierci.

13. Drugi ChocimChocim, przedziwna forteca na Bukowinie, schowana w dochodzącym do Dniestru ja-

rze, po bukowińskiej czyli mołdawskiej stronie, broniąca przeprawy przez tę rzekę, wiele razy był świadkiem walk. Najsłynniejsze były dwa boje. Pierwszy Chocim w roku 1621 to obrona hetmana litewskiego Jana Chodkiewicza, po klęsce Stanisława Żółkiewskiego pod Cecorą. 26 I 1673 r. księdzu Józefowi Kirowskiemu proboszczowi Żółkwi ukazała się Mat-ka Boska Sokalska. Jej ikona była pod Chocimiem. Papież Klemens podarował Sobieskiemu miecz na tę wojnę. Drugi słynny bój 11 X 1673 r to Chocim broniony przez Hussejna, baszę tureckiego w 20 tysięcy ludzi, atakowany przez hetmana wielkiego koronnego Jana Sobie-skiego, po sławetnym szybkim pochodzie z Jaworowa, gdzie król wsadził na koń każdemu dragonowi po jednym piechurze. Padał śnieg z deszczem i zamarzał, był mróz. Hetman trzy razy osobiście na piechotę porywał husarię do ataku po oblodzonej ziemi. Wreszcie w dół poszedł atak. Husaria skruszyła kopie w dole na murach zamku. Zwycięstwo komentowa-no – w ewangeliczny sposób: Dextra Domini fecit virtutem – prawica Pańska moc okazała oraz-Fuit homo missus a Deo cui nomen erat Johannes (Ewangelia wg Św. Jana I, 6)

14. PielaszkowiceW tym dworze Sobieskich na terenie obecnej gminy Rybczewice bywała Marysieńka

oraz sam hetman i król Jan Sobieski. Jego gościem był też Miron Kostryn, bojar i kronikarz mołdawski, piszący także po polsku polonofi l.

15. Historia o Janaszu Korczaku i pięknej miecznikównieJan Sobieski nie godzi się z warunkami traktatu w Buczaczu. Próbuje odbić poszczegól-

ne zameczki. Taka historia przekazana została przez J. I. Kraszewskiego w powieści pod ww. tytułem. Chodziło tam o Gródek Bracławski. Imię spodobało się pewnemu romantycz-nemu działaczowi polsko – żydowskiemu, który lekko je zmieniwszy na Janusz przybrał je za własne i tak jako Janusz Korczak poszedł jak królewski anioł tuląc małe aniołki w drodze do Edenu.

21

16. Bohaterskie obrony21 V 1674 r. Jan zostaje wreszcie królem Rzeczypospolitej. Najazdy tatarsko- tureckie

są w latach 1672, 1674, 1675, 1676. 23 VIII 1675 roku niekoronowany jeszcze król musi już bronić Lwowa przed tatarsko-tureckim najazdem. Tatarów prowadzi Selim – Gerej na-stępca tronu i jego stryj Safa Gerej Nurredin. Turków wiedzie Ibrahim Szyszman, jest 15 bejów, dwu hospodarów – razem około 200 tysięcy ludzi. Król miał złe zdanie o tureckim dowódcy – do jesieni – nim jesień przyjdzie ubędzie jego ogromnej armii. Marysieńka biegnie z dziećmi by schronić się do swego Jachniczka. Mieszka w ich kamienicy na rynku we Lwowie, odkupionej przez Sobieskich, dawniej należącej do kreteńskich kupców, do Korniaktów. Król ma jedynie 5 tysięcy pod bezpośrednią komendą pod Lwowem. Razem dysponuje 25 tysiącami żołnierzy. Garnizony są: w Brodach – hetman polny Dymitr Wi-śniowiecki, w Złoczowie – wojewoda. ruski S. Jabłonowski, Brzeżany – chorąży w. kor. Sieniawski, Podhajce – Makowiecki, Zbaraż – Desanteuils, Trembowla – S. Chrzanowski. Przewidując że husaria na nic mu się nie przyda, ubiera ich po dragońsku, a ciurów ubiera w zbroje husarskie by zmylić przeciwnika, tak jak jego herbowy przodek w Sobieszynie. Pułkownik Atanazy Miączyński wziął pod Uniowem tarskiego języka. Król osobiście ich badał. Królowa z dziećmi modliła się w katedrze. Król swym zwyczajem wydał okrzyk – Jezus żyje i błogosławił wojsko znakiem krzyża. Główna część bitwy rozgrywa się pod Lwowem. Dziś jest tam miejsce zwane Zniesienie ( Lesienice). K..Szajnocha uważał, że to największe zwycięstwo Sobieskiego. Tatarzy uciekli tego dnia sto kilometrów. Nad Lwo-wem wzeszło słońce – na wrogów posypał się grad. Niektórzy mówią, że na cześć tej batalii nadano okolicy nazwę Zniesienie, że zniesiono tu potęgę wroga. W tej kampanii bronią się jeszcze zamki w miejscowościach: Pomorzany, Jazłowiec, Trembowla ze słynną panią Anną Zofi ą Chrzanowską i jej mężem Samuelem – która zagroziła mężowi, że jeśli się podda zabije go nożem, drugim zabije siebie. Jej pomniki stały przed wojną w Trembowli – jeden na rynku, drugi przed zamkiem.8

17. Wiedeńska VictoriaPrzez Częstochowę, Tarnowskie Góry, Gliwice, Racibórz, Opawę, Ołomuniec, Brno,

Mikulov wojska polskie w kilku kolumnach podchodzą pod Wiedeń. 13 IX 1683 r. wojska polskie pod wodzą króla, przepasane słomianym powrósłem na lewym ramieniu, tak jak pod Grunwaldem, po wysłuchaniu dwu mszy ruszają do ataku. Wieść gminna mówi, że wezyr mówi do Sobieskiego – nasze wojska są jak ziarna maku! Król daje Turkowi garść pieprzu – nie ilość jest ważna lecz jakość. Na początku wyprawy wiedeńskiej nad polskim wojskiem krążyły orły. Przed samą bitwą białe gołębie. Husaria rozstrzyga bitwę. Od pa-pieża dostał przed bitwą miecz. Król przemawia do cesarza Leopolda znakomitą łaciną. Po bitwie król wysłał wiadomość, będącą parafrazą słów Cezara – veni, vidi, Deus vicit. Chorągiew proroka została podarowana papieżowi. Jego przeciwnik – Kara Mustafa dostał od sułtana zieloną szarfę czyli nakaz popełnienia samobójstwa. Pierwsza miejscowość po

8 K. Szajnocha , Zwycięstwo z r. 1675 pode Lwowem, Warszawa 1925.

22

polskiej stronie, która go witała to Muszyna. Dnia 23 XII w Katedrze na Wawelu odśpiewa-no uroczyste Te Deum.

18. Chłopskie wesele w JaworowiePo odsieczy wiedeńskiej król Jan III odwiedził Jaworów. Do zamku wysadzonego wła-

snoręcznie drzewami przez króla przybyli chłopi z pobliskiego Podzamcza. Wójt w imieniu gromady powitał go chlebem i solą. Gromada dala królowi w darze – boście zbiednieli na wojnie Miłościwy Panie-pług, bronę, wóz, sześć siwych wołów. Król darował wszystkie powinności. Para królewska dostała zaproszenie na wesele. W pierwszej parze szła królowa Marysieńka z wójtem. W drugiej król ze starościną wesela. Jan spytał się starościny

– a czyja żeś ty moja rybko? – Kowalowa,Panie nasz. Król kazał kapeli grać raźnego ( chyba oberka) i podparłszy

się pod boki zaśpiewał:,,A skądżeś ty –z JaworowaA czyjażeś –KowalowaKowalowa z PodzamczaChodźże ze mną do tańcaKowalowa ,Bóg daj zdrowieBóg daj zdrowie ,Kowalowej

Polacy, i nie tylko bo i Ukraińcy, z tamtych okolic do dziś znają te przyśpiewki królew-skie i wiedzą o tańcach Jana III Sobieskiego na chłopskim weselu.9

19. Polskie Termopile pod HodowemDziś droga do Hodowa jest kiepska. Trzysta lat pewnie była jeszcze gorsza. W roku 1694

Tatarzy, jak zwykle prowadzili żywność od Dniestru do Kamieńca dla tureckiej załogi. Pod Uścieczkiem zagroził im drogę oddział polskiej dragonii w liczbie 600 lub jak mówią inne przekazy 300 pod dowództwem Stanisława Zahorowskiego i Tyszkowskiego. Napotkali duże siły i wycofywali się do Pomorzan k. Złoczowa. Doszło do bitwy pod miejscowością Hodów (Godów) ok. 5 km od Pomorzan. Wezwani do poddania się odpowiedzieli-myśmy po śmierć tu przyszli a nie po niewolę .Bitwa w wąwozach wsi, między płotami, trwała sześć godzin, do wieczora. Według tradycji Tatarów było 70 tysięcy, co jest dużą przesadą, ale niechby ich było i siedem tysięcy. Policzono poległych – 13 Polaków i 4 tysiące Tatarów. Wszyscy Polacy ranni. Z upływu krwi zmarł w Pomorzanach pułkownik Zachorowski, po-chowany na cmentarzu przy miejscowym kościele. Dziś w Hodowie pośrodku wsi – kiedyś obok cerkwi – wznosi się, o dziwo, ocalony z różnych wojen granitowy obelisk wysokości około osiem metrów. Na nim napis. Obelisk fundował sam król Jan Sobieski w następnym roku. W cerkwi jeszcze w XIX wieku była ewangelia drukowana w Kijowie w 1665 z na-pisem na brzegach kart: Praesens inscriptio exarata repetitur In colone In medio Hodów

9 I.A. Tomie, Ślady Jana III w kraju naszym106 miejscowości w Galicji ,zostających w związku z żywotem dziejowym i domowym Jana Sobieskiego, zebrał i zestawił we Lwowie 1883 s. 2.

23

stante, haud procula a nemore Hodowczyk vocitato unde et Villa Hodow suam denomi-nationem ducit In memoriam et infra:DOM ad gloriam posteritati ad majorem, Polonia heroribus ad ad exemplum, hostibus ad ignominiam, erexit me serenissimus Joannes III Sobieski ,Rex Poloniae, In loco hoc, In quo soli Poloni , duce Zachoroscio, septuaginta milia Tartarorum, infra septa occlusi, represerunt cum ingenti clade hostium suorum Nullo die 5 juni 1694. In hac pugna dux paefatus Zahorowski sagitta vulneratus a Tartaro, In spatio 3 dierum fatis consessit et In coemetariam Piomorzanensi ad S. Trinitatem rit. Lat. Sepultus est, ad cujus memoriama tam praeclarorum gestorum, temerata mater, tunc temporis pos-sessor Pomorzanensis, propris sumptibus curavit a serenissime rege Joanne III Sobieski hanc columnam erigi.

Tekst na kolumnie, już słabo czytelny, przetłumaczyłem z odpisu drukowanego w SGKP loco cito:

Bogu Najwyższemu Najlepszemu na chwałę. Potomności ku pamięci, bohaterom polskim na przykład, wrogom ojczyzny dla hańby, wzniósł mnie Jan III Sobieski, król Polski, na tym miejsce, na którym Polacy, pod wodzą Zahorowskiego 70000 Tatarów, między płotem zamknięci, obronili się z niezmierną klęską wrogów a z żadną własną dnia 5 czerwca 1694 roku – W tej walce wspomniany Zahorowski, strzałą raniony od Tatara, w czasie trzech dni losowi się poddał i na cmentarzu pomorzańskim u Św. Trójcy został pochowany. Dla pamięci jego tak przesławnych czynów matka stroskana, w owym czasie dzierżawczyni pomorzańska, wystarała się ażeby ta kolumna została wzniesiona kosztem własnym przez Najjaśniejszego króla Jana III Sobieskiego.10

.20. Jednonocny król PolskiPo śmierci nieszczęsnego króla Michała Korybuta, syna Gryzeldy i Jeremiego, sejm nie

mógł się pogodzić kogo zaprosić na tron Rzeczypospolitej. Był obecny obok Żyd , emigrant z Hiszpanii, Samuel Wahl, znany też z Lublina jako fundator zburzonej przez faszystów synagogi Mareszwahl w Lublinie. Był bankierem wielu dygnitarzy. Poprosili go by roz-strzygnął spór. I tak wspólnie pojawił się kandydat na tron, bohater z wielu bitew-król Piast – Jan Sobieski. Inna wersja legendy mówi, że było to sto lat wcześniej. Legenda nie musi być ścisła11

21. PodkamieńZakon dominikanów miał tu przybyć ze św. Jackiem przed nawała mongolską. Z miej-

scem tym wiąże się wiele opowieści. Jedno z przysłów brzmi: Użyć jak pies w studni. Wdzięczyć się jak suczka w dominikańskiej studni. Cud w klasztorze w Podkamieniu k. Brodów. Tak brzmią używane jeszcze dzisiaj przysłowia. Nawiązują one do pielgrzymko-wego miejsca. Sobiescy byli dobroczyńcami klasztoru. Oni odbudowali sklepienie w ko-

10 Słownik Geografi czny Królestwa Polskiego i innych ziem słowiańskich. Warszawa 1883 s. 87 i n ,(SGK-P).;Baliński , Starożytna Polska, t. II s.585;Kronika zamku w Pomorzanach s. 126;B.R.Słowa t. III; Przyjaciel Ludu 1836 s. 127, jest tu także rycina obelisku.

11 S. Berszadskij ,Jewrej Korol polskij, Petersburg 1890;B.Zmorski,Pisma oryginalne i tłumaczone, War-szawa 1900 s. 854-858.

24

ściele. Król umocnił system obronny. Zrobię Wam tutaj drugą Częstochowę – miał wypo-wiedzieć Jan III do miejscowych dominikanów. Istniała tu za czasów Sobieskiego studnia w grocie podziemnej. Nie jest wiadomo do jakiego wydarzenia nawiązują te idiomy.

Z pod tego miasta pochodzi polski pisarz Leopold Buczkowki, autor Czarnego Potoku powieści o tragicznej historii ostatniej wojny w tamtych okolicach. Dziś są tam ukraińscy zakonnicy studyci. Przytoczę jeszcze pieśń religijną z tego miejsca:

Najświętsza niebios i ziemi królowaNajświętsza Panno, Matko Jezusowa.Ruskiego Pani wszechwładna krajuOrędowniczko ludzkiego rodzaju…Tyś sobie miejsce ku łask swych świadczeniuObrała górę w mieście Podkamieniu12

22. KrasnopuszczaW 1655 Jan korzystając z czasu wolnego od wojen udał się na polowanie w okolice Po-

morzan, można dziś określić, w odległości kilku kilometrów. Strzelił do odyńca. Ten jednak uszedł w knieję. Jan zeskoczył z konia, zostawił towarzyszy, a sam kordelasem pobiegł po śniegu by dobić dzika. Odszedł spory szmat lasu i zgubił się. Wtem zobaczył przed sobą jelenia, który nie uciekał ale wyraźnie go prowadził. Już po zmierzchu dotarli na pola-nę – zwaną Bracką Pasieką. Stała tam chatynka ze światełkiem wewnątrz. Jeleń został na zewnątrz. Jan wszedł do środka – Niech będzie pochwalony Jezus Chrystus. Sława Bohu i Wam na Wiki wikiw, odparł starzec Gedeon. Nazywał się Bujnicki. Był wschodnim popem, raczej prawosławnym niż unitą. Był u Chmielnickiego w powstaniu. Po ugodzie w Zboro-wie opuścił Kozaków i zamieszkał w dobrach Sobieskich, bo stąd się wywodził. Jeleń był udomowiony przez duchownego, a wabił się Król. Gedeon przepowiedział, że Jan Sobieski zostanie królem. Opowiedział sen o dziecku w królewskiej koronie. Gedeon miał ten sen w dniu urodzin Jana Sobieskiego. Dziesięć lat później Jan Sobieski ,7 III 1665 roku nada-je Gedeonowi, wtedy już igumenowi, przełożonemu drewnianego monastyru bazylianów, duży obszar puszczy – Krasnopuszcza dla potrzeb zakonu. Legenda mówi , że jego obwód to dzienny bieg człowieka. Ufundował też ikonostas dla miejscowej cerkwi, drugi dla świą-tyni w Złoczowie. Malował je mistrz Bazyli ze Lwowa. Wart był 100 tys. guldenów. W 1679 król Jan III potwierdza swą wcześniejszą donację. Na kamieniach granicznych bazylianie wykuli:

Dlatego to jest tablica wyrytaNiechaj świat cały podziały wyczyta,Że w Krasnopuszczy gmachu konferowałJan Najjaśniejszy kiedy replikowałOjciec Gedeon hegemon z braćmiZnaki uczynił granic kamieniem.

12 S. Barącz, Dzieje klasztoru w Podkamieniu, Tarnopol 1870,s. 159 ;Słownik folkloru polskiego ,red. J. Krzyżanowki, Warszawa 1965, s. 417.

25

Syn króla Jakub, dał w 1726 roku 250 złotych w darze dla miejscowych bazylianów.13

23. Obiad u sołtysa w Wiszenkach.Król był na polowaniu lub na objeździe swych dóbr (1682 rok ?). Rodzina królewska

daremnie czekała z obiadem bo król zjadł skromny posiłek u sołtysa pod lasem, we wsi Wiszenki koło Gródka Jagielońskiego.14

24. NarolDnia 6. X 1672 hetman Jan Sobieski odbił tu 2 tysiące ludzi z tatarskiego jasyru! Następ-

nego dnia modlił się w drewnianej cerkwi w Radrużu. Zespół cerkiewny – nie wiadomo czy ten z epoki króla Jana, ale miejsce na pewno stoi do dziś.

25. Błogosławieństwo Króla JanaPrzed bitwą król , jak kapłan swego narodu, błogosławił wojsko – relikwiarzem krzyża

świętego – Boże Abrahamów, Boże Izaaków, Boże Jakubów, zmiłuj się nad ludem twoim. Na słowa – Jezus żyje, wojsko rozpoczynało bitwę 15

26. Nawrócenie RabinaBardzo zdolny rabin Serafi nowicz syn rabina Jakuba ze Słucka woj. nowogródzkie, ab-

solwent znanej szkoły rabinów z Grodna, najwyższy rabin W. Ks. Litewskiego w 24 roku życia chciał przejść na katolicyzm. Krewni zakuli go w kajdany i wieźli do uczonego rabi-na Nozona, byłego faktora króla Jana, mieszkającego w Żółkwi. Tutaj Serafi nowicz uciekł do kolegiaty. Ochrzcił się 25 IV 1710 roku. Do chrztu trzymali go królewicz Konstanty i Elżbieta Siemiaszko, wojewodzina bracławska. Z tej rodziny prawdopodobnie pochodził znany międzywojenny poeta o tym samym nazwisku – Leszek, skamandryta. Znany jako Jan Lechoń16

27. PożarMaciej Chodak woźnica z zawodu zaprószył ogień z fajki. Spaliło się całe przedmieście

Żółkwi – Glinki. Było to dnia 22 III 1692 r. Ponieważ był to przypadek, sprawcę pożaru wygnano tylko na wieczność z miasta.17

28. Śmierć królaSterany wojnami, bohaterski król umarł w Wilanowie 17 VI 1692 roku. Oględziny kró-

lewskich zwłok, jakie zwyczajnie czyniono po śmierci władcy wykazały, że ,,w miejsce

13 A.I.Tomie, dzieło cyt.,s.33.Tu Stąd pochodzi żydowsko-polski poeta Arnold Słucki.14 Jw. S.63. 15 Grzegorz z pod Racławic, Wieczory pod lipą czyli historia Polaka opowiadana przez G.R., Wilno 1846,.s.

140.16 Jw. S.144.17 Jw. S.129.

26

jajec dwie rdzawe plamy”… Pamiątka po Marysieńce, która otrzymała tę chorobę od pierw-szego męża i przekazała ją Jachniczkowi… 18

29. Cenne BrodyKrólowa Marysieńka znana była ze swej zachłanności. Od Koniecpolskiego zapragnęła

dostać miejscowość i fortecę Brody za Oleskiem. Podeszła do magnata mówiąc – Daj Brody. Ten uśmiechając się podstawił swą brodę do pogłaskania. Daj Brody wyraźnie powtórzyła królowa – zostaniesz Panem krakowskim. Koniecpolski przepisał miasto na nią. Sam został kasztelanem na Wawelu więc – pierwszym senatorem w Rzeczypospolitej.

30. Cerkiew w Pleśniewsku – PodhorcachNa wzgórzu Woroniaków 403 m, wysokości, z miejsca o nazwie Pleśniewsko – być może

jeden z grodów Bolesława Chrobrego,miejsce z którego widzi się Olesko – miejsce urodzin króla Jana II stał stary monaster fundowany jeszcze przez Helenę c. Wsiewołoda księcia bełskiego ,żonę Kazimierza Sprawiedliwego!5 X 1687 król Jan III odwiedził ją z synami. Cerkiew św. Mikołaja w 1706 roku runęła, królewicz Konstanty fundoewal murowana w 6. VI 1706 roku. Na cerkwi była inskrypcja-Celsissima Prnceps Helena Wschewolodii fi lia t Anno 1180 hoc monasterium prius fundavit quo post modus Ill. St. Koniecpolski Palat. Sand. Resuscitavit Ac tandem Seren. Joannem LLL Regii Poloniarum rex amplissimus ben-efi ciis dotavit, confi rmavit, privilegiis instaret, idem fecerunt Regni Principes Constantinus et Jackobus unde monachi hujus monasterii memores tantorum benefi ciorum hoc monu-mentum posuere19

31. Biały KamieńNa lewym brzeg granicznej rzeki Bug, blisko jego źródeł leży miejscowość Biały Ka-

mień prawdopodobnie urodził się król Michał Korybut Wiśniowiecki. Syn sławnego Jaremy i Gryzeldy z Zamoyskich.20

32. Janów k. GródkaLeży nad rzeczkami Lelechówka i Warenycia. W 1673 roku obozował tu Jan Sobieski.

W kościele pochowana jest matka ostatniego Rzeczypospolitej Obojga Narodów króla, Sta-nisława Augusta Poniatowskiego – Konstancja z Czartoryskich.

33. Oswojone zwierzętaW czasach króla Jana III przez sto lat żył na wieży zamku w Żółkwi czarny orzeł.

W czasie bitwy pod Kłuszynem za hetmanem Żółkiewskim cały czas siedział na drzewie biały orzeł. Znany pamiętnikarz Jan Chryzostom Pasek miał wydrę, która zachowywała się jak wierny pies, z tą różnicą, że przynosiła szlachcicowi ryby ze stawu. Król Sobieski do-

18 Jw. 139.19 SGKP t. VIII s.312 i n.20 SGKP t. III s. 423-426.

27

wiedział się o tym zwierzęciu od Straszewskiego i chciał je koniecznie mieć. Pasek oddał ją w darze Janowi III. Król niedługo cieszył się wydrą, ta bowiem, na pół dzika będąc, wyszła w okolice Wilanowa. Tam spotkał ją jakiś Żyd handlujący skórami i tak niezwykłe zwierzę skończyło jako zwykły kołnierz na szyi.21

34. ZiemniakiNie tylko początek picia kawy związany jest z ze zwycięzcą z pod Wiednia. Także ziem-

niaki dotarły na dwór królewski do Wilanowa. Król kazał je sadzić ale zabronił pilnować upraw. Co więcej chciał by chłopi w rzeczywistości kradli je i wysadzali na własne pólka. W ten sposób roślina z południowej Ameryki, z Peru czyli pyra stała się rośliną żywiącą Polaków.

35. Kobyłka u płotaSzlachcic – szarak chciał uzyskać audiencję u króla Jana. Wyjechał na chudej szkapinie

do Wilanowa. Nie wiedział jak się do władcy dostać. Spotkał przy wjeździe do pałacu ja-kiegoś grubego jegomościa i pożalił mu się na swój los. Otyły mężczyzna chciał pocieszyć szlachciurę, że na pewno zobaczy króla na audiencji i pozytywnie załatwi swą sprawę. Jeśli Waść mnie zwodzisz to pocałujesz pod ogon moją kobyłkę. Następnego dnia na audiencji szlachetka zobaczył na tronie spotkanego w ogrodzie jegomościa – króla Jana III Sobieskie-go. Zmartwiał ze strachu, że obraził swego władcę. Król spytał zachęcająco –no i co Waść powiesz? No cóż, Najjaśniejszy Panie mój – słowo się rzekło, kobyłka u płota, rezolutnie odparł szlachcic !

36. Żebracza służbaPrzed kościołem król Jan zobaczył żebraka obdartego. Król spytał go – Komu służysz?

Ten odrzekł – Bogu Najjaśniejszy Panie. Sługa tak bogatego Pana ma marne wynagrodze-nie skomentował król. Jaka służba taka zapłata samokrytycznie odpowiedział żebrak.

37. Wróć do syna!Król polował w Puszczy Niepołomickiej. Marysieńka była jeszcze brzemienna. W pusz-

czy nagle ozwał się głos – wróć do syna! Władca wnet zrozumiał, że urodził mu się poto-mek, Królewicz Konstanty.

38. PodziękowanieJan III Sobieski odmówił szlachcicowi starającemu się o intratne starostwo. Ten nie dał

się skonfundować. Ukłonił się i głośno podziękował królowi za to, że uchronił go od trosk związanych z zarządzaniem starostwem.

21 J. Ch. Pasek, Pamiętniki, opr. A. Brueckner, Ossolineum 1968, s. 480-484.

28

39. Ser i GomułaSzlachcic pewien o nazwisku Gomuła (owalny wyciśnięty ser) był w sali audiencyjnej

w czasie przybycia angielskiego lub francuskiego poselstwa. Poseł widocznie nie rozpoznał króla Jana III bo pokłon złożył Gomule i rozpoczął przemowę zwyczajowym … ser lub sire – to znaczy Panie! Przytomny szlachcic Gomuła natychmiast odpowiedział wskazując na majestat – To jest ser, ja ino Gomuła !

40. Królewskie wąsyPodobno po pogrzebie króla na Wawelu, razem z Marią Kazimierą co nastąpiło 19 XI

1713 r. trumna nie była długi czas przykryta. Zwiedzający wyrywali władcy po włosie z wą-sów na pamiątkę. Podobno trup króla mocno pociągnięty za wąsy podniósł się i krzyknął – oddaj mi moje wąsy!

41. Błazen polski i francuskiDwór króla i francuski orszak Marysieńki rywalizowały ze sobą. Błazen króla, niejaki

Winnicki, udaje chorego. Królowa Marysieńka przysłała do niego swego dworzanina Fran-cuza z rozkazem – przyjdź. Nie mogę odrzekł błazen do dworzanina, bo kokosz zostawiła jajka i ja je wysiaduję. Popilnuj je trochę – poprosił błazen, pójdę do królowej! Winnicki szybko odszukał króla i pokazał mu głupiego, naiwnego dworzanina Francuza siedzącego na kwoczym gnieździe. Rubaszny, królewski śmiech rozbrzmiewał po pałacu w Wilanowie.

42. Król Sobek i BuczaczHaniebny traktat w Buczaczu pod wielką lipą podpisany oddawał Turkom Kamieniec

Podolski i Podole, a Tatarom zezwalał na wybór jasyru. Lud prosty obwiniał o ten fakt króla Sobka-miał on jakoby obawiać się przeludnienia. W ludowym przekazie król Sobek słysząc jęki cierpiącego, gnanego w jasyr ludu, popełnił samobójstwo topiąc się . W księżycową noc jego duch błąka się konno w okolicach Buczacza.

43. U południowych SłowianIstniały jugosłowiańskie i bułgarskie pieśni ludowe tzw. Bugarsztice. Bohaterem ich jest

król Polski Jan III Sobieski lub jego syn Jakub, eksponowany w czasie walk na Bałkanach. Z czasem Jan III zostaje w pieśniach królem Moskwy, a Kraków nazywa się Grajev. Matka Boska Częstochowska zastąpiona zostaje przez ikonę z cerkwi Osovije.

44. Turecki jasyrW przekazie ludowym tureckim Lew Lechistanu dostał się do niewoli tureckiej do Kon-

stantynopola i obracał żarna. W rzeczywistości robił to brat króla starosta krasnostawski – Marek .22

22 Słownik Folkloru Polskiego, Warszawa 1965 s.145-147 red. J. Krzyżanowki.

29

45. Sobieski w dziadowskiej pieśniSam słyszałem w rodzinnych Górach świętokrzyskich pieśń dziadowską, której refren

sprowadzał się od słów: Oj płynęły, tureckie okręty,Przyjechały pod Częstochowę , gdzie był obraz święty 23

46. Kolembrody k. Ostrowia LubelskiegoZaginął tu w 1679 roku król Jan III Sobieski na polowaniu, drogę pomogła mu zna-

leźć Matka Boska. Na pamiątkę tego wydarzenia król ufundował kościół funkcjonujący do 1875 roku jako unicki potem do 1918 r. jako prawosławny. Pierwotny kościół rozebrano po 1918 roku. W 1935 r. zbudowano nowy, drewniany. Jest tam dar króla – palisandrowy obraz Matki Bożej, tempera z XVI-XVII w. 24.Są tu liczne pielgrzymki.

23 Pieśń śpiewana przez ciotkę autora tekstu, żyjącą jeszcze Władysławę Aksan z d. Gębura z Krynek nad Kamienną zam. w Starachowicach 29.O6.2009.

24 EK KUL t.9, s.343 i n.

30

31

JAN SOBIESKI W�HISTORYCZNYM DZIEDZICTWIE ŻÓŁKWI

Jan Sobieski, który panował w Żółkwi w drugiej połowie ХVII stulecia darzył Żółkiew gorącą miłością, dlatego uczynił to miasto jedną ze swoich ulubionych rezydencji. Mia-sto, które pełni funkcję królewskiej rezydencji zawsze korzysta ze swego statusu. Gdzie król – tam również orszak królewski i liczne goście, posłowie. Wszyscy oni potrzebują wyżywienia, ubrania, transportu i innych środków. To znaczy, że w mieście kwitnie handel i rzemiosło, miasto się rozrasta i rozwija się. Ponadto Jan Sobieski osobiście i celowo zadbał o rozwój i piękno miasta. Wiadomo jednak, że większość ze swoich działań mecenackich Sobieski dokonał pod koniec swego życia – kiedy miał możliwość odpocząć od nieustają-cych wojen z Turkami. Wtedy sława wybawiciela Europy i obrońcy wiary chrześcijańskiej stanowiła dla starego króla inspirację do pomnożenia swoich dokonań. Niezależnie od tego liczne przywileje i zapomogi pieniężne były przez niego przekazywane miastu również wcześniej – kiedy o to prosili żółkiewscy mieszczanie lub gdy zmuszały do tego okolicz-ności.

Ponadto nie można zapominać, że w kodeksie rycerskim (a właśnie z godnie z takim kodeksem wychowano Jana Sobieskiego) nie ostatnie miejsce posiadała sława. Prawdzi-wy rycerz musiał pozostawić po sobie sławę zarówno godnego wojownika i zwierzchnika wojsk, jak i szczodrego mecenatu, patrona Kościoła i sztuki. Przodkowie Sobieskiego – Żółkiewscy, Daniłowiczowie, Herburtowie – pozostawili po sobie godną sławę. Stanisław Żółkiewski był znany jako wielki dowódca i obrońca Rusi przed Turkami i Tatarami. Jan Herburt wsławił się jako mecenat i bojownik o prawa narodu ruskiego. Daniłowiczowie – jako humaniści i rycerzy. Jan Sobieski, oczywiście, bardzo się starał nie zhańbić sławy rodu. Dlatego nie dziwi, że za czasów jego rządów Żółkiew była w rozkwicie, a rozkwit ten dotyczył wszystkich wspólnot narodowych tego miasta – zarówno ruskiej, jak polskie i żydowskiej.

Zamek praojca Otrzymawszy Żółkiew w spadku po rodzicach, Jan Sobieski wprowadza się do zamku

żółkiewskiego, uczyniwszy go jedną ze swych rezydencji. W 1676 roku, po wyborze Jana Sobieskiego w Sejmie królem Polski, Żółkiew staje się królewskim miastem. Ze względu na niespokojne czasy, Sobieski trzymał tu stałą liczną drużynę wojskową. Zrozumiałe, że licz-ba jego przysługi również zwiększyła się. Dlatego w zamku, jak również w całym mieście są prowadzone znaczne prace budowlane. Przede wszystkim udoskonalono i przebudowa-no zamek z udziałem architektów Piotra Bebera oraz Augustyna Locci. Gmach pałacowy

32

otrzymuje od strony dziedzińca otwarte dwukondygnacyjne krużganki z dwubiegowymi schodami na drugą kondygnację, udekorowane rzeźbionymi statuami. Okna pałacu powięk-szono, a w obramieniach frontonów umieszczono napisy po łacinie – sentencje, traktujące o przymiotach wojskowych i politycznych. Wnętrza pałacu zostały ozdobione sztukaterią i malowidłami, stały tam bogate meble, a w pokojach i salach urządzono kominki i piece kafl owe. Dachy namiotowe wież, pokryte dachówką, zamieniono na kopułkowate, pokryte złocona blacha miedzianą. W zamku zwiększono rozmiary większości okien, dobudowano nowe budynki mieszkalne.

Stary zamek, wybudowany przez Żółkiewskiego, miał wygląd fortyfi kowanego zamku renesansowego (chociaż dość konserwatywnego dla swoich czasów), bez żadnych elemen-tów ozdobnych. Sobieski uczynił zamek rezydencją godną króla, wzbogacając zespół zam-kowy licznymi elementami dekoracyjnymi. Ale zamek przekształcony w pałac nie stracił swojej nieprzystępności – chronił go wał fortyfi kacyjny wraz z fosą oraz ganki bojowe między budynkami pałacowymi i w wieżach.

Zamek stał się swego rodzaju muzeum – tu były przechowywane trofea wojskowe So-bieskiego, np. zbroja turecka i broń, dekoracje z namiotu Wielkiego Wezyra. Był tu również pokój-muzeum Stanisława Żółkiewskiego. Pokój ten (który wcześniej służył za sypialnię Hetmanowi) był urządzony dosyć skromnie – twarde łóżko, szabla, obraz Matki Bożej Czę-stochowskiej i znicz przed obrazem. Ponadto Sobieski zebrał w zamku wielką kolekcję ob-razów i rzeźb.

Teofan Prokopowicz, który był w Żółkwi razem z Piotrem І w 1707 roku, wspominał:„Żółkiew – miasto, chociaż trochę małe, ale stało się sławne. .. Pałac przeogromny, mur-

owany, kilkaset izb mieści, i zarówno architektonicznymi ozdobami, jak i różnymi obrazami malarskimi, i gobelinami, i innym przedziwnym wyposażeniem sprawny wielce"…

Panteon chwały rycerskiej W żółkiewskim kościele sw. Laurentego zostali pochowani przodkowie Jana Sobieskie-

go – Stanisław i Regina Żółkiewscy, Zofi a Daniłowiczowa, Jakub Sobieski. Najbardziej znany był pradziad Stanisław Żółkiewski, który całe życie spędził na walkach przeciw Tur-kom i Tatarom, i nawet zginął w boju z Turkami w wieku 73 lat.

Na cześć swego sławnego pradziada i innych członków rodziny król ozdabia kościół płaskorzeźbami z rycerzami, husarzami, kozakami i symboliką wojskową. Wewnątrz świą-tyni król ozdobił nagrobki ojca Jakuba Sobieskiego i wujka Stanisława Daniłowicza (który zginął podczas bitwy z Tatarami w 1637 roku) rzeźbami barokowymi – z symbolicznymi urnami i alegorycznymi postaciami, obrazującymi zalety spoczywających w nich osób. Na-grobki wykonał niemiecki artysta rzeźbiarz Andreas Schlüter.

Oprócz uszanowania pamięci przodków, król chciał pokazać, że jest godnym potomkiem Żółkiewskiego. Obok nagrobku renesansowego Stanisława Żółkiewskiego zawisł obraz „bi-twa pod Kłuszynem”, wykonany na zamówienie Żółkiewskiego. Sobieski zdecydował uzu-pełnić ten rycerski temat obrazami, które uwieczniają jago zwycięstwa – pod Chocimiem, Wiedniem i Parkanami. Obrazy te, o wymiarach odpowiednio 6 х 7, 8 х 8,5 oraz 8 х 10

33

metrów stały się jednymi z największych w Europie. Dla stworzenia jednego z obrazów król urządził swego rodzaju wystawę na żółkiewskim Rynku – przebrał kilkaset wojskowych w ubrania tureckie, i jeszcze kilkaset – w zwyczajną zbroję bojową. Obraz „Bitwa pod Chocimiem” został wykonany przez malarzy A. Stecha i W. van Kessla, a obrazy „Wiedeń” i „Parkany” – przez М. Altamonte’a.

Krzyże maltańskie, które ozdabiają ściany głównej nawy, prawdopodobnie odzwiercie-dlają związek Sobieskiego ze szpitalnicami, należącymi do Świętej Ligi, założonej przez króla.

Klasztor DominikańskiZałożycielką klasztoru dominikańskiego w Żółkwie była Teofi lia Sobieska, wnuczka

Stanisława Żółkiewskiego i matka naszego króla. Świątynię i klasztor ufundowała ona na cześć swego syna Marka, który zginął w bitwie pod Batogiem. W kościele klasztornym zo-stała pochowana również sama Teofi lia. Później, czcząc pamięć matki i brata Jan Sobieski dba o ozdobienie świątyni – nagrobki matki i brata dekoruje statuami barokowymi (które wykonał tenże Andreas Schlüter). Nagrobek Marka Sobieskiego przyozdabiają alegorycz-ne postacie, symbolizujące męstwo i szlachetność oraz symbolika wojskowa, przez co Jan Sobieski zaakcentował to, że jego brat był rycerzem i zginął w bitwie. Na nagrobku Teofi lii Sobieskiej nie ma symboliki wojskowej, a postaci alegoryczne na nim – [brak zakończenia zdania – uw. tłumacza]

Należy zauważyć, ze Andreas Schlüter był jednym z najwybitniejszych rzeźbiarzy swo-ich czasów. Ozdabiał pałac Sobieskiego w Wilanowie, przez pewien czas stał na czele Ber-lińskiej Akademii Sztuk Pięknych, był na służbie u książąt pruskich. Tak więc król przy-ozdabiał świątynie żółkiewskie działami rzeźbiarzy i architektów światowej sławy.

Cerkiew p.w. Narodzenia Pańskiego Żółkiewska cerkiew p.w. Narodzenia Pańskiego ufundowana jeszcze przez Żółkiewskie-

go w roku 1612 ucierpiała od pożarów i wojen XVII wieku. Ponadto mieszczanie żółkiew-scy nie zawsze mieli pieniądze na budowę wielkiej świątyni. Przez to prawie do końca XVII stulecia cerkiew nie była ukończona – dopóki do ukończenia budowy świątyni nie przyczy-nił się Jan Sobieski. Król na prośbę mieszczan Żółkwi nadał im przywilej z dnia 20 kwiet-nia 1684 roku, pozwalający na zbiórkę środków w Królestwie Polskim, Księstwie Litew-skim i dobrach własnych. Bractwo Żółkiewskie, korzystając z przywileju, zebrało środki na budowę cerkwi i ukończyło go. Zbiórce środków sprzyjało umieszczenie w cerkwi relikwii św. Jana Suczawskiego. To, że w tej cerkwi znalazły się te relikwie św. Jana Suczawskiego również zawdzięczano królowi – przyniósł je tam mołdawski metropolita Dosyteusz.

Również nie bez pomocy Sobieskiego został wykonany wielki ikonostas dla cerkwi, au-torstwa mistrza Iwana Rutkowicza. Portal z herbem Sobieskiego, który ozdabia południową ścianę cerkwi, prawdopodobnie został wzniesiony na cześć króla lub został przeniesiony do cerkwi z kolegiaty św. Laurencjusza po tym, jak w północnej części cerkwi zostali po-chowani dwoje synów Sobieskiego – Jakub i Konstanty. Lecz również całkiem możliwe, że

34

portal został zbudowany specjalnie dla tej cerkwi – na zamówienie samego króla lub jego dzieci.

Ponadto przy bractwie kościoła pw. Narodzenia Pańskiego działała szkoła pisania ikon. Koniec XVII wieku – to okres największego rozkwitu sztuki ukraińskiej, m.in. ikonogra-fi i. Najbardziej jaskrawym przejawem malarstwa renesansu ukraińskiego była żółkiew-ska szkoła ikonografi czna na czele z I. Rutkowiczem. Właśnie do pędzla Rutowicza i jego uczniów należy ikonostas w cerkwi pw. Św. Trójcy i pw. Narodzenia Bogurodzicy w Żół-kwie, wsi Krzechowie i w Wole Wysockiej. Ikonostasy ze Skariawy Starej i żółkiewskie-go cerkwi pw. Narodzenia Pańskiego znajdują się teraz we lwowskich muzeach. Początek i rozwój tej szkoły miały miejsce akurat podczas panowania w Żółkwi Jana Sobieskiego. O pewnym związku między królem a ikonografi ami żółkiewskimi świadczy również wi-zerunek herbów rodu Sobieskich, które ozdabiają carskie bramy w licznych ikonostasach szkoły żółkiewskiej.

Dwie cerkwie, które nie zachowały się Jedną ze starych cerkwi Żółkwi, która nie zachował się do dnia dzisiejszego, była cer-

kiew pw. Narodzenia Jana Chrzciciela na Przedmieściu Glińskim (Krakowskim). Na proś-bę mieszkańców żółkiewskiego przedmieścia Jana i Andrzeja Magerowskich, Grigorija Lewickiego, Aleksandra Bonczara, Stefana Keca, Wasylego Kciuka, Teodora Piwowara, Jacentego Tkacza, Iwana Rudego, Iwana Pateńca, Iwana Smoleńca, Jarenka Truszewicza, Józefa Biełzkiego dziedzic miasta i król Polski Jan III Sobieski nadał dnia 8 grudnia 1680 roku przywilej na założenie nowej cerkwi i grunty zwane Baranowska, z pozwoleniem na wybudowanie na własny koszt cerkwi i utworzenia bractwa przy niej. Pozwolenie od lwow-skiego Biskupa Józefa Szumlańskiego na budowę cerkwi wspólnota uzyskała dnia 2 grud-nia 1680 roku.

Jeszcze jedna świątynia, która nie zachowała się do obecnych czasów – to cerkiew pw. Podwyższenia Krzyża Świętego, należąca do żółkiewskiego klasztoru żeńskiego. Klasztor ten założyła dziedziczka miasta Zofi a Daniłowiczowa gdzieś około 1625 roku. W żółkiew-skich księgach rady miejskiej za 1627 rok jest kilka wpisów, związanych z klasztorem. Jan Sobieski niejednokrotnie potwierdzał. [brak końca zdania – uw. tłum.]

Synagoga królewskaDbając o chrześcijan wszystkich konfesji, Sobieski nie zapominał również o innych

swych poddanych: żółkiewscy Żydzi otrzymali od niego przywilej na budownictwo syna-gogi. Oprócz tego król pomagał im materialnie – pieniędzmi i kamieniem z królewskich kamieniołomów. Możliwe, że we wzniesieniu bożnicy brał udział królewski architekt Piotr Beber. Z powodu takiej aktywnej pomocy króla synagoga w Żółkwi otrzymała nazwę „sy-nagoga Jana Sobieskiego”. Należy zauważyć, że synagoga ta była jedną z największych i najładniejszych synagog w Europie. To była masywna budowla obronna o potężnych mu-rach, z attyką, dwoma altankami, przyporami, strzelnicami, przybudowami, miedzianym dachem, oknami i renesansowym portalem. Pierwotnie została zbudowana bryła podstawo-

35

wa (jedna wielka sala modlitewna) na podstawie kwadratu w stylu renesansowym. Cztery potężne kolumny, podtrzymujące wysokie sklepienia krzyżowe dzielą przestrzeń sali mo-dlitewnej (20 x 20 m) na dziewięć równych części. Wnętrze sali zdobi fryz arkadowy і 12 niewielki łuków na każdej ścianie, z oryginalnymi polichromowymi malowidłami i cytata-mi z Pisma Świętego (częściowo zachowanymi). Na wschodniej ścianie zachował się bogaty dekor sztukaterii wnęki ołtarzowej.

Podczas okupacji niemieckiej budynek był podpalony, po pożarze zostały tylko ściany.W 1999 r. synagoga żółkiewska została wpisana na Listę 100 Pomników Światowych,

którym grozi całkowite zniszczenie. Od roku 2000 świątynia jest restaurowana.

Dzieci Jana SobieskiegoDwóch synów Jana Sobieskiego – Jakub i Konstanty – mieszkali w Żółkwi i tam zostali

pochowani. Idąc za przykładem swego ojca, kontynuowali oni w miarę możliwości tradycje mecenatów kultury, wspierali żółkiewskiego ukraińskiego malarza Wasyla Petranowicza (aktywnego członka bractwa przy kościele pw. Narodzenia Pańskiego i wójta miejskiego), pomagali budować kościoły pw. Trójcy Przenajświętszej i Narodzenia Bogurodzicy. Lecz nie posiadali oni ani autorytetu, ani zdolności swego ojca, dlatego podczas ich panowania miasto zaczyna stopniowo podupadać.

Generalnie można stwierdzić, że Żółkiew jako unikatowe miasto renesansowe, miasto trzech kultur i narodów, przede wszystkim Janowi Sobieskiemu zawdzięcza zachowanie i pomnożenie swego dziedzictwa historycznego.

36

37

JAN SOBIESKI I�IWAN SIRKO:WSPÓŁPRACA DWÓCH KRZYŻOWCÓW

W�KONTEKŚCIE WOJEN TURECKO-POLSKICH

Rzeczpospolita i jej sąsiedzi Jan Sobieski jeszcze na długo przed koronacją znalazł się w wirze wojen i intryg, które

oplotły jego ziemię. Rzeczpospolita historycznie była tzw. „bastionem chrześcijaństwa”, tarczą chroniącą Europę przed atakami Imperium Osmańskiego. Rzecz w tym, że Turcy wskutek skutecznego podboju stali się gospodarzami wybrzeża Morza Czarnego i najbliż-szym sąsiadem Litwy i Polski (a dokładniej – Rusi, która wchodziła do składu Litwy i Pol-ski) jeszcze w końcu XV wieku. W tamtych czasach Turcy mieli tolerancyjny stosunek do chrześcijan i stosunki międzyreligijne były względnie spokojne. Lecz wasale Turcji – Ta-tarzy Krymscy – którzy byli zmuszeni do dostarczania Turkom niewolników, dokonywali stałych najazdów na przygraniczne ziemie, a czasem docierali nawet do ziem środkowej Galicji. Tragiczny los ludności w niewoli bisurmańskiej stał się tematem licznych pieśni i dumek ludowych, a Kozacy, którzy walczyli z Tatarami w stepie, uważali się za obrońców wiary – i nie bez podstaw. Oprócz Tatarów również Turcy często wypróbowywali moc Rusi i Rzeczpospolitej – można tu wspomnieć chociażby wielką wojnę lat 1614-1621, znaną Bitwę Chocimską lub wyprawę armii tureckiej w latach 1633-35. Za każdym razem polsko--kozackie wojska razem stawali w obronie wiary chrześcijańskiej i ziem chrześcijańskich. Obrona wiary – te słowa nie były wtedy hasłem bez treści, ponieważ wszyscy rozumie-li, jakie prześladowania czekają na chrześcijan w razie zwycięstwa Turcji. W XIV wieku Osmanowie rzeczywiście mieli tolerancyjny stosunek do podległych im chrześcijan, lecz w ciągu trzech stuleci wiele się zmieniło. Minaret nad katedrą w Kamieńcu Podolskim jest dosyć wymownym świadkiem tego, jakimi byli Turcy w czasach swego rozkwitu. Otóż ta-kie pojęcia jak wojna za wiarę, obrona kościołów i ziem chrześcijańskich nie były dla Jana Sobieskiego pustym słowem ani formalnością.

Nie mniejszy problem dla Rzeczpospolitej stanowiły stosunki z sąsiadami-chrześcijana-mi: poprzednicy Sobieskiego przez długie stulecia prowadzili wyczerpujące wojny z Mo-skwą i Szwedami. Wojny toczyły się o tereny przygraniczne – Białoruś, ziemie Smoleń-skie, Czernihowskie, Siewierskie, Wołyń, Litwę, Kurlandię. I każdy z uczestników tych wielowiekowych wojen miał zamiar całkowicie zawładnąć sąsiadem – wystarczy wspo-mnieć chociażby wyprawy na Moskwę w 1610-1612 latach, kiedy pradziad Sobieskiego, Stanisław Żółkiewski wkroczył do samej Moskwy. Tak czy owak, zawsze Rzeczpospolita w tych wojnach zwyciężała, dopóki wewnętrzne waśnie nie przeszkadzały Rusinom, Litow-com i Polakom razem stawać przeciwko wspólnym wrogom. Lecz powodów do niezgody

38

w Rzeczpospolitej było sporo, a jednym z nich było Kozactwo, niezadowolone stałym ogra-niczeniem swoich praw. W 1648 roku zaczęło się wielkie powstanie kozackie, które stop-niowo przekształciło się w wojnę domową, do której zostały wciągnięte zarówno Carstwo Moskiewskie, jak i Chaństwo Krymskie i Imperium Osmańskie. Zdusić powstanie już nie było możliwości: powstańców w ten czy inny sposób potrzymali wszyscy prawosławni Ru-sini – chłopstwo, mieszczanie, szlachta i duchowieństwo prawosławne. To już nie Kozacy żądali większych przywilejów – to już świadomy naród domagał się państwowości.

W wirze Ruiny Jan Sobieski z pochodzenia był Rusinem. Jego przodkowie – Sobiescy, Daniłowiczowie,

Żółkiewscy, Herburtowie byli spolonizowanymi Rusińskimi rodami, które przeszły na ka-tolicyzm na przełomie XVI i XVII wieków. Do tegoż ani ojcowie jego, ani praojcowie nie wyrzekali się swoich Rusińskich prawosławnych korzeni. Jan Sobieski również nie mógł nie rozumieć dążenia Ukraińców do wolności. Jednak ugoda z Tatarami i Turkami, którą za-warł Chmielnicki i jego sojusznicy w jego oczach oznaczała zdradę – zdradę wiary i sprawy obrony ziem chrześcijańskich. Ponadto, nie mógł on nie uważać Rzeczpospolitej za swoje Państwo, za swoją Ojczyznę. Widząc politykę sąsiednich państw wierzył, że najlepszym wyjściem dla kozackiej Ukrainy byłoby pozostawanie w składzie Rzeczpospolitej jako feu-dalnego tworu autonomicznego, który zachowałby wszystkie prawa ukraińskiej szlachty, mieszczan, Cerkwi. Dlatego występując po stronie króla w wojnach z Chmielnickim Jan Sobieski nie uważał tego za zdradę swych ruskich korzeni.

Ogólnie nie jest łatwo ocenić sytuację, która zaistniała na ziemiach ukraińskich wskutek tzw. powstania Chmielnickiego. Sam Bogdan w czasach największego swego tryumfu nie wierzył, że Ukraińcy będą mogli samodzielnie sięgnąć po wymarzoną wolność i ją zacho-wać. Zrozumiałe, że jego następcy, dążąc do zachowania wolności młodej Ukrainy przynaj-mniej w niewielkiej części, szukali sojuszników wśród wszystkich państw, które w taki czy inny sposób mogłyby być zainteresowane zachowaniem autonomii ukraińskiej. To są Rosja, Turcja, Chaństwo Krymskie, Szwecja (choć i nie najbliższy sąsiad, ale przecież – wróg Polaków i Rosjan). Niektórzy zastanawiali się nad autonomią w składzie Rzeczypospolitej. Cały tragizm tych lat później opisze Mazepa w swej znanej dumie:

Zlituj się Matko-Ukraino, Że nie razem są Twe synowie.Jeden żyje z pogaństwa,Woła: „tutaj, Atamani!Idziem Matkę wybawiać,Nie damy jej zginąć”.Drugi Lachom służy za złote ,Choć i ten tęskni za Ukrainą...Trzeci Moskwie też hołduje I jej wiernie usługuje ..

39

Polityczny trójkąt – Sobieski-Doroszenko-SirkoNajbardziej tragiczne wydarzenia rozpoczęły się, gdy w 1667 roku Rzeczpospoli-

ta i Moskwa podzieliły między sobą Ukrainę na Dnieprze. Prawobrzeżny Hetman Petro Doroszenko, marząc o połączeniu ziem ukraińskich, zawiera z Turcją ugodę sojuszniczą na dogodnych (jak mu zdawało się) warunkach. Kozacy z Turkami razem walczą przeciw Rzeczpospolitej, Ukraina uznaje zwierzchnictwo Sułtana, a w miastach ukraińskich stacjo-nują załogi tureckie. Ale jednak – Ukraińcy nie płacą podatków, a załogi tureckie nie plą-drują ukraińskich wiosek i nie zabierają do niewoli mieszkańców, nie niszczą cerkwi i nie przekształcają je w meczety. Bez zgody hetmana Turcy nie zawierają z Polską czy Moskwą ugody pokojowej.

Jednak daleko nie wszystkim taka sytuacja odpowiada. Kozakom, przyzwyczajonym do nazywania siebie obrońcami wiary ciężko było pójść na taki kompromis – i występo-wać wraz niewiernymi przeciwko chrześcijanom. Część Kozaków porzuciła Doroszenkę i wybrała hetmanem humańskiego półkownika М. Chanenkę, który uznał zwierzchnictwo Rzeczpospolitej. Jan Sobieski, sam będąc Rusinem z pochodzenia, wyruszył na Prawo-brzeżna Ukrainę i zajął kilka miast, wyznających zwierzchnictwo Doroszenki. Jednocze-śnie tatarskim sojusznikom Doroszenki związał ręce zaporoski ataman koszowy Iwan Sirko, ideowy przeciwnik jakiegokolwiek bratania się z bisurmanami. On nie przestawał walczyć z Turkami i Tatarami nad Morzem Czarnym, nie rozumiejąc i nawet nie próbując zrozumieć wielkiej polityki, lecz kierując się zwykłymi przekonaniami krzyżowca:

„Bóg jest świadkiem mojej duszy, że nigdy nie chodziłem na Ukrainę po to, aby rujnować moją Ojczyznę; nie chwaląc się powiem prawdę, że wszystkie moje działania i wysiłki są skierowane na to, aby wyrządzać szkodę wrogom naszym, bisurmanom”.

Sobieski i Sirko bardzo się różnili. Sobieski był rodowitym magnatem – Sirko pochodził z niebogatej szlachty kozackiej. Sobieski był rzymskim katolikiem w czwartym pokole-niu – Sirko trzymał się starożytnej pobożności. Sobieski walczył z Chmielnickim – Sirko pierwszy raz w dokumentach występuje pod Żwańcem, gdzie w składzie wojska kozacko--tatarskiego uczestniczy w oblężeniu armii królewskiej. Przyszły król i przyszły ataman ko-szowy znajdują się po różnych stronach barykady. Ale gdy Tatarzy próbują wziąć do niewoli i sprzedać mieszkańców, Sirko szybkim natarciem uderza na obóz tatarski i wyzwala wzię-tych w niewolę. I tu między Sobieskim a Sirkiem można zauważyć coś wspólnego. A mia-nowicie – niezdolność do zawierania ugod z niewiernymi, do tegoż niewiernymi, którzy nie ukrywali swych bezlitosnych zamiarów w stosunku do chrześcijan. Własne te przekonania sprawiły, że z byłych wrogów stali się wiernymi sojusznikami i nawet przyjaciółmi. Sobie-ski nazywał Sirkę: „cichy, łagodny, rycerski i bardzo życzliwy”. Również kozacki wataha okazywał przyszłemu królowi szacunek. To zaważyło na wydarzeniach następnych lat.

Niewierni sojusznicy: Kozacy, Tatarzy i PolacyJesienią 1667 roku rozległy się pierwsze odgłosy nadchodzącej wielkiej burzy. Prawie

natychmiast po przymierzu Andrusowskim Doroszenko z Tatarami i Turkami (łącznie po-nad 50 tysięcy osób i 52 armaty) wyrusza na Rzeczpospolitą. Jego celem było wyzwolenie

40

Prawobrzeżnej Ukrainy od Polaków, splądrowanie Galicji i dołączenie jej ziem. Po tym można byłoby zaczynać wyzwolenie od władzy moskiewskiej lewobrzeżnych terenów. Lecz ceną takiego wyzwolenia miała być ugoda z niewiernymi, pozwolenie Tatarom i Turkom na wkroczenie na ziemie Ukrainy (w tym również Galicję), grabieże i wzięcie zwykłej ludno-ści do niewoli (jasyr). Dlatego przez wielu poddanych Rzeczpospolitej – zarówno Ukraiń-ców, jak i Polaków ”wyzwolicielska” wyprawa Doroszenki była uważana za zwykły napad, który nie mógł przynieść niczego dobrego. Dlatego sympatie znacznej części mieszkańców Galicji, Podola i Wołynia zwróciły się ku Sobieskiemu, który w tym czasie był polnym Het-manem Koronnym i odpowiadał za obronę granic. Jan Sobieski miał przy sobie jedynie 15 tysięcy wojska, ale mimo wszystko przygotowywał się do walki i rozłożył się obozem obok galicyjskiego miasteczka Podhajce (obecnie – obwód tarnopolski). Na początku październi-ka Doroszenko zaczął oblężenie obozu Sobieskiego. Natarcie Kozaków, Turków i Tatarów na pozycje Hetmana zostało odparte, i Doroszenko rozpoczął oblężenie. Sobieski po raz kolejny dał się poznać jako utalentowany dowódca, dobrze wzmocnił pozycje obozu, lecz utrzymania obrony przez dłuższy czas nie było możliwości. І tu do obozu Doroszenki dotar-ła wiadomość – Iwan Sirko, wierny sojusznik Sobieskiego, wdarł się na Krym i swobodnie plądruje ziemie tatarskie. Tatarzy (którzy stanowili znaczną część wojska) byli zmuszeni pośpiesznie powracać na Krym, aby zatrzymać Sirkę. Doroszenko pozostał bez najsilniej-szego sojusznika i był zmuszony zawrzeć z Sobieskim pokój, uznawszy zwierzchnictwo Rzeczpospolitej. Sobieski, dbając o interesy Rzeczpospolitej nie zapominał również o Do-roszenku – zostały wyznaczone wyraźne granice między terenami polskimi a ukraińskimi, wojsko koronne było zobowiązane do nie wchodzenia na ziemie ukraińskie, garnizon polski w Białej Cerkwi (jedyny ośrodek władzy królewskiej na prawym brzegu) powinien był zmniejszony.

Warunki, uzgodnione między Doroszenkiem a Sobieskim, były dla Ukrainy korzyst-ne. Doroszenko był faktycznie niezależnym hetmanem wolnych ziem, pozostawało jedynie wcielić w życie główne marzenie hetmana – połączenie Ukrainy. W tym celu należało w ten sam sposób, w drodze działań zbrojnych wymóc korzystne umowy również dla lewobrzeż-nych ziem – lub jeżeliby poszczęściło, całkowicie zrzucić moskiewskie jarzmo. Po roku po Podhajcach na Lewobrzeżnej Ukrainie zaczyna się powstanie narodowe przeciwko mo-skiewskim wojewodom, do którego dołącza się Sirko, а później również Doroszenko, który chociaż nie na długo, ale jednak ogłasza się hetmanem całej Ukrainy.

Sobieski, który po zwycięstwie pod Podhajcami stał się Wielkim Hetmanem, aktywnie korespondował z Doroszenkiem, usiłując pojednać go z Rzeczpospolitą. Polscy magnaci mieli zamiar mocno osiąść na swoich ziemiach i ustanowić swoją władzę i swoje prawo, nie licząc się przy tym ani z ugodą podhajecką, ani z Kozakami, ani z własnymi rządzący-mi. Sobieski i nawet król w żaden sposób nie mogli powstrzymać magnacką swawolę. Jak tylko Doroszenko przechodził na lewy brzeg, magnaci ze swymi wojskami wkraczali na Ukrainę. Doroszenko spiesznie wracał na prawy brzeg Dniepru – a jego namiestnik Demko Mnogogrisznyj w tym czasie przyjmował poddaństwo moskiewskie. W sejmach i senatach nawet słuchać nie chcieli o warunkach Doroszenki o pozycji ziem Hetmańszczyzny. Ukra-

41

iński hetman nie widział wyjścia z tej sytuacji i był zmuszony do zrobienia ryzykownego kroku, aby zachować Ukrainę. Wiosną 1669 roku postanawia przyjąć poddaństwo tureckie. Jesienią tegoż roku z Otomańską Portą zawiera ugodę o przymierzu wojskowym – Kozacy z Turkami mieli razem walczyć z Rzeczpospolitą, Ukraina uznaje zwierzchnictwo Sułtana, a w miastach ukraińskich stacjonują załogi tureckie. W zamian za to Ukraińcy nie płacą po-datków, a załogi tureckie nie plądrują ukraińskich wiosek i nie zabierają do niewoli miesz-kańców, nie niszczą cerkwi i nie przekształcają je w meczety. Zaczynając wojnę z Moskwą lub Polską, Turcy nie zawierają z nimi ugody pokojowej bez zgody hetmana.

Tego kroku obawiał się zarówno Sobieski, jak i Sirko. Teraz Turcy mieli swobodny do-stęp do całej Ukrainy i silnych sprzymierzeńców. Rzeczpospolita osłabiona wojnami i kon-fl iktami była skazana na porażkę w przyszłej wojnie. Sobieski nie miał wystarczającej liczby wojska, aby spotkać wroga w polu. Natomiast magnaci nie mieli chęci odrywać się od wła-snych spraw dla obrony państwa. Jedyną nadzieją Sobieskiego pozostawał Sirko – dopóki najeżdżał on ziemie tatarskie i tureckie, ani Chan, ani Sułtan nie mogli spokojnie wyruszyć z wielkimi siłami na Rzeczpospolitą. Lecz król i senat tworzyli problemy: w 1671 roku król powołał na hetmana prawobrzeżnej Ukrainy Michajła Chanenkę i rozkazał Sobieskiemu ustalić władzę Chanenki, obaliwszy Doroszenkę. W odpowiedzi Doroszenko z Tatarami (20 tysiąc Tatar Krymskich i Nogajskich oraz tysiąc konnicy tureckiej) wyruszył przeciw Chanence i Polakom. Jemu był zmuszony stawiać opór Sobieski z 12 tysiącami najemni-ków i Kozakami Chanenki. Do Sobieskiego dołączył się Iwan Sirko wraz z Zaporożcami. Podczas tej wyprawy między atamanem zaporoskim a Wielkim Hetmanem nawiązała się szczególnie silna więź. Sobieski, będąc pod wrażeniem cnot Zaporożca, nawet chciał zrobić Sirkę hetmanem prawobrzeżnej Ukrainy. Ale tego nie chciał ani król, ani sam Sirko. Ale w jednym zarówno Sobieski jak i Sirko zgadzali się: nie wolno pozwolić, aby polscy żoł-nierze wyrządzali szkodę ludności. W relacji do króla Sobieski, wychwalając zalety Sirki i Zaporożców, pisał:

„Sirko to mąż bardzo cichy, łagodny, rycerski: wydaje się, że jest bardzo życzliwy i jest darzony wielkim zaufaniem u Wojska Zaporoskiego. Kozacy niżowi przy najmniejszej krzy-wdzie miejscowej ludności od razu jej bronią i raz za razem, przy najmniejszej okazji mówią: pójdziemy z powrotem do Siczi”.

Jednak przyszły król stał się zakładnikiem niedołężnej polityki polskich rządów i swa-woli własnych podległych – mimo wszystkich jego przestróg polscy żołnierze często ra-bowali miasta i wsie, znęcali się nad mieszkańcami. Wskutek tego wydarzenia rozwijały się następująco: Doroszenko odszedł z powrotem do Czehrynia i zaczął przygotowania do wspólnej z Turkami wojny przeciw Rzeczpospolitej i Moskwy.

Dwudziestoletnia wyprawa krzyżowa Latem 1672 roku sułtan turecki wyruszył na Rzeczpospolitą na czele 200-tysięcznego

wojska. Do niego dołączył Doroszenko z Tatarami. Wielka ukraińsko-turecko-tatarska ar-mia wkroczyła na Podole i zajęła Kamieniec Podolski. Sobieski ze swymi drużynami nie mógł stawiać opór siłom sułtańskim, inne wojska pozostawały w miastach i zamkach. Sirko

42

został podstępnie schwytany przez zdrajców i wydany Rosjanom, którzy zesłali go na Sy-berię. Bez atamana Zaporożcy nie ryzykowali (a może, nie chcieli) podejmować skutecznej walki z Tatarami i Turkami. Najeźdźcy dotarli do samego Lwowa i nareszcie w Buczaczu zawarli z królem ugodę pokojową, zgodnie z którym Turkom oddano całe Podole i prawo-brzeżna Ukraina. Potem Turcy wyruszyli na Kijów, zdobyli go i splądrowali. Doroszenko wzywał mieszkańców Ukrainy nie stawiać oporu wojskom sułtana i zabezpieczać ich w pro-wiant, spodziewając się w ten sposób uniknąć masowych morderstw. Jednak Turcy z Tata-rami siali na zagarniętych ziemiach straszne spustoszenia, zabijali mieszkańców i brali ich do niewoli. Tak więc Doroszenko, dążąc do wyzwolenia ojczystej ziemi, sam przyczynił się do jej splądrowania. Teraz główną sprawą wszystkich, którzy dbali o ojczyznę stała się walka z Turkami, i głównym bohaterem tej wojny stał Wielki Hetman Jan Sobieski.

Po pierwsze, stał on na czele opozycji przeciwko królowi. Haniebny pokój z Turkami nie został uznany przez Senat і Sobieski otrzymał wsparcie w postaci patriotycznie nastawionej polskiej i ruskiej szlachty. Jednocześnie Sobieski domagał się uwolnienia Jana Sirki przez Rosjan i to mu się udało. Rosjanom Sirko w tej sytuacji również stał się potrzebny – po wkroczeniu do Kijowa Turcy zagrażali już samej Moskwie. Mając już należne wsparcie, Sobieski zaczyna formować wojsko ze zdolnej do walki szlachty i Kozactwa prawobrzeż-nego. Również z pomocą Sobieskiemu przyszło wojsko litewskie. Teraz, gdy Sobieski miał do dyspozycji ponad 30 tysięcy wojska, mógł on zacząć swoją wyprawę krzyżową, której celem było wyzwolenie ziem chrześcijańskich i chrześcijan z niewoli muzułmańskiej.

Tymczasem Sirko, jak tylko powrócił z Syberii, zaczął wyprawy na Oczaków i Asłan--Kermen, osłabiając w ten sposób armię turecką i Tatar, którzy mając obok siebie Sirkę nie mogli spokojnie wyjść z Krymu. Do Doroszenki skierował on list, którym wygarnął hetma-nowi wszystko, co o nim myślał:

Rozejrzyj się dokoła i uważaj, wichrowato głowo Doroszenku! Czy szczera jest przyjaźń bisurmańska, która kupujesz za głowy i dusze chrześcijańskie, co pozostają pod twoją władzą? Czy ojczystą jest dla ciebie łaska bisurmańska, za którą płacisz drogocennymi duszami chrześcijańskimi? Lecz zarozumialstwo twoje i niezgoda z nami jest początkiem i znakiem zaniedbania własnej ojczyzny ...

Listem tym Sirko ofi cjalnie rozpoczął wojnę przeciwko Doroszenki i Turków. Również w znacznej mierze dzięki Sirkowi Sobieski mógł zgromadzić należną liczbę wojska, prze-ciwko któremu turecki dowódca Husajn-Pasza mógł wystawić jedynie 35 tysięcy Turków. W listopadzie 1673 roku odbyła się bitwa pod Chocimiem, gdzie Sobieski rozbił Turków i zawładnął zamkiem chocimskim. Nie ostatnia rolę w zwycięstwie Sobieskiego odegrali Kozacy Chanelki. Kronikarz Wieliczko tak to opisuje:

Przy porażce Turków, zadanej Sobieskim pod Chocimiem, choć i niewiele było wojska kozackiego – ludzi Chanenki, ale z opowieści starych Kozaków, którzy tam byli wynika, że przez wierną służbę Polakom i serce rycerskie okazali oni Koronie Polskiej znaczną przysługę i podczas bitwy z Turkami byli dla nich głównymi przeciwnikami. Od tej pory Turcy wściekli się nie tyle na Polaków, ile na Kozaków.

43

Zwycięstwo pod Chocimiem pomogło Sobieskiemu zdobyć tron królewski. Od tej pory Po tym, jak został królem, miał on więcej możliwości dla prowadzenia wojny – i z tych możliwości skorzystał. Prawobrzeżni Kozacy, którzy nie chcieli poddać się Turkom, stano-wili jedną z najbardziej skutecznych sił wojska królewskiego, a od czasu do czasu do nich dołączali również Zaporożcy, działający zazwyczaj na południu, robiąc wypady na ziemie tureckie i tatarskie.

Tak rozpoczęła się dwudziestoletnia wojna Jana Sobieskiego z Turkami o wyzwolenie od panowania tureckiego – napady na karawany, oblężenia i obrona miast oraz fortec. Sobieski w tej wojnie działał przeważnie za pomocą niewielkich mobilnych drużyn, które składały się głównie z konnicy – husarzy, Kozaków, rajtarów. Udziału w tych wojnach Kozaków prawobrzeżnych nie można przecenić – nabiegi Sirki na ziemie nadczarnomorskie unie-możliwiały Sułtanowi i Hanowi wyprawienie na Podole i prawobrzeżną Ukrainę wielkich sił, a Kozacy prawobrzeżni stali się nieodłączną częścią wszystkich formacji wojskowych Sobieskiego.

44

45

HISTORYCZNE PIEŚNI O�KRÓLU-KRZYŻOWCU

Pieśni historyczne są najlepszym zwierciadłem czasów, w których je układano. Pieśni i dumki poświęcone Janowi ІІІ Sobieskiemu nie stanowią wyjątku. Do naszych dni zacho-wało się kilka pieśni o zwycięstwie pod Wiedniem Jana Sobieskiego. Dwie z nich („Pieśń o obrazie Kłokoczewskim” oraz „Pieśń o Wiedniu wojenna”) ułożono na Zakarpaciu (które w tamtych czasach znajdowało się pod władzą Węgrów i wchodziło w skład Imperium Au-striackiego i miało bezpośredni stosunek do wydarzeń oblężenia wiedeńskiego). Ludność Zakarpacka brała udział w kampanii wiedeńskiej – m.in. niektórzy z nich byli zmuszeni do walki po stronie Turków. Oto fragment „Pieśni o Wiedniu”:

Radosna nowinaPrzyszła z Budynu:Radujcie się ludzie,W gore ręce podnoście,I chwalcie Pana:Niech na wieki tak będzie!

Lecz najbardziej znana i ciekawa zarówno w aspekcie historycznym jak i literackim jest „Dumka z 1683 roku”. Utwór ten napisano z okazji wyprawy Jana Sobieskiego na Wie-deń. Król rozesłał swoje uniwersały z wezwaniem do Kozaków, zachęcając ich do udziału w akcji wojskowej. Hetman Ukrainy Lewobrzeżnej Iwan Samojłowicz zabronił Kozakom lewobrzeżnym uczestniczyć w tej wyprawie, z tego powodu Kozacy oraz „poszukiwacze przygód” Lewobrzeża „zasmucili się wielce” – szczególnie gdy usłyszeli o zwycięstwie So-bieskiego i chwalę, która spotkała uczestników tej prawdziwej wyprawy krzyżowej.

Kampania Wiedeńska odbiła się gromkim echem w całej Europie. Wyzwolenie Wiednia przez Sobieskiego i nieudana próba rewanżu pod Parkanami położyły kres marzeniom Tur-ków o nowym dżihadzie i ostatecznie wyznaczyły perspektywy wojno polsko-tureckiej na Prawobrzeżnej Ukrainie: Imperium Osmańskie słabło w oczach. Niewiele lat pozostało do traktatu karłowieckiego i wyzwolenia Podola. Ukraińcy na Lewobrzeżnej Ukrainie nie mo-gli nie słyszeć o udziale w tych sławnych bitwach Kozaków z Ukrainy Prawobrzeżnej (tych, którzy pozostawali wiernymi Rzeczpospolitej) oraz Zaporożców. Właśnie fakt, że Ukraiń-cy z Ukrainy Prawobrzeżnej mogli uczestniczyć w znamiennych wydarzeniach 1683 roku wywoływał wielki smutek u mieszkańców lewego brzegu Dniepru.

Ukraina Lewobrzeżna w tym czasie znajdowała się pod władzą Moskwy, która zawarła z Janem Sobieskim wieczysty pokój, lecz w wojnach Sobieskiego udziału nie brała – car

46

moskiewski miał inne problemy i priorytety – Rosja przygotowywała wyprawy na wybrze-że azowskie, walczyła o wyjście do morza. Ponadto Kozactwo w tym czasie już nie było tym niezależnym wojskiem, które samo decydowało z kim walczyć będzie, a z kim nie. Kozak lewobrzeżny znajdował się pod władzą swego hetmana, który z kolei podlegał Mo-skwie. Otóż dla nich czas wolności i wypraw „na własne życzenie” już minął. Lecz Kozacy lewobrzeżni jeszcze nie zdążyli przyzwyczaić się do takiego nowego porządku i z żalem wspominali „stare dobrze czasy”.

Dumka została poświęcona wydarzeniom oblężenia wiedeńskiego i rezonansu, który wywołała ta bitwa na Lewobrzeżu – m.in. żal z powodu tego, że lewobrzeżni Kozacy ni mogli wziąć udziału w tej bitwie. Kończy się dumka wezwaniem o dołączenie do następnej wyprawy Sobieskiego.

Samuel Wieliczko przypisuje autorstwo tej pieśni Józefowi Szumlańskiemu – biskupowi lwowskiemu, który przywrócił Ukrainę Prawobrzeżną Unii. Wieliczko pisze:

Na tej wojnie wiedeńskiej był przy królu Sobieskim nowy unita i pochlebca Lachów Józef Szumlanski, biskup lwowski. On wtedy dobrze przypatrzył się wydarzeniom tamtejszych dni i w dosadę hetmanowi Samojłowiczowi ułożył następującą swoją dumkę lub pieśń:

Posłuchajcie, posłuchajcie, wszyscy żywi,Posłuchajcie, posłuchajcie, wszyscy żywi,Jako że żniwo wojenne Nas, młodzieńców, pominęłoI niesławę na nas ściągnęło.Skarż się, Boże, skarż się, Boże, na hetmana,Skarż się, Boże, skarż się, Boże, na hetmanaSamojłowicza Iwana!Który zabronił chrześcijanom Wystąpić przeciw bisurmanom!Otóż widzisz, otóż widzisz, co się stało,Otóż widzisz, otóż widzisz, co się stało,Bez ciebie wszystko pryzpadło,Królowi i Polakom,Kawalerom i junakom...itd. długa jest ta pieśń czy dumka”.

Szumlański przed wyświęceniem go na biskupa był rotmistrzem chorągwi pancernej i bliskim przyjacielem Jana Sobieskiego. Uczestniczył w wyprawie wiedeńskiej, prowadził do boju oddział ciężkiej jazdy, został ranny. Taki rycerz-biskup na pewno mógł napisać bohaterską dumkę-pieśń. Jednak w tej dumce sama bitwa pod Wiedniem stanowi jedynie drugoplanowy wątkek. Natomiast refl eksje o nieszczęsnym Lewobrzeżu, które zostało po-zbawione tej sławy, zajmują ponad połowę całej pieśni. Dlatego autorstwo Szumlańskiego jest wątpliwe – tym bardziej, że kronikarz, choć i zachwycał się zwycięstwami wojska pol-sko-kozackiego pod przewodnictwem Sobieskiego, również mocno sympatyzuje Samojło-

47

wiczowi, i akceptuje decyzję hetmana Ukrainy Lewobrzeżnej dotyczącą nie uczestniczenia w wyprawie Sobieskiego. Na przykład o reakcji Samojłowicza na zaproszenie o dołączenie do wyprawy wiedeńskiej Wieliczko pisze:

„Samojłowicz ...nakazał starszyznom obowiązkowo i pilnie przypatrywać się brzegowi dnieprowskiemu, aby z tej strony Dniepru na przeciwną nikt w żaden sposób nie przepływał, ani do osad tamtejszych gospodarzyć, ani do oddziałów Lachów. Starszyzna dotrzymywała w tym pilności, jednak niemała liczba ludzi przeszła z tej strony Dniepru na drugą stronę nie tyle aby gospodarzyć, ile żeby zaciągnąć się do zagonów Lachów pod Wiedeń przeciw Turczynowi”.

Całkiem możliwe, że dlatego kronikarz pieśń o bitwie wiedeńskiej przypisał intrygom pochlebcy Lachów.

Z drugiej strony, Jan Sobieski 10 sierpnia 1686 roku wysłał list do Zaporożców z prośbą o wysłanie mu części wojska zaporoskiego na pomoc przeciwko Turkom i Tatarom. Zapo-rożcy wysłali oddział liczący 2700 osób. Możliwe, Szumlański chciał pomóc swemu ukoro-nowanemu przyjacielowi i wzmocnił posłanie do Lewobrzeża poniższym utworem. W każ-dym przypadku dumka ta na pewno odzwierciedla nastrój zarówno Zaporożców, wielu Kozaków jak i poszukiwaczy przygód na Lewobrzeżu. Do tegoż pokazuje jedność Ukrainy w swej solidarności z królem polsko-ukraińskim i jego wyprawie krzyżowej.

Tekst jest cytowany na podstawie wydania: Ukrajinska poezija 17 st. Kyjiw: Naukowa dumka, 1997.

Hej, posłuchajcie, kto jest żywy, Jak wojskowe sławne żniwoNas, młodzieńców, pominęło, I niesławę na nas ściągnęło.Skarż się Boże, na hetmana, Samojłowicza Iwana,Który bronił chrześcijanomDać chłosty bisurmanom.Turkom przyjaźń on okazał,Kozakowi cześć pomniejszył,Którą w polu ojcowie nasi Zdobywali, bijąc baszy.Otóż widzisz, jak to się stało, —I bez ciebie tam zebrano Przez króla i Polaków,Kawalerzy i Kozaków.Turcy ruszyli z całą mocą,Cesarza mało nie zdobyli.Lecz król tu posiłkuje,Bitwę Turczynom szykuje.W niedzielę z samego ranaGłośno trąbki zatrąbiły,Armaty ogniem trysnęły,Wszędzie okrzyk zawołano:„Hej że Lachy, wszyscy za mną,Mknijcie szybko i sprawnie,

Będą Turcy uciekać,Będziemy ich ścinać!”I od rana aż do nocyNie jeden zamknął oczy,Na krwawym polu padł,Świat na wieki pożegnał.A wezyra z Tatarzynem i Turkiem bił aż do końca,Niemców obronił,Wiedeń ich uwolnił.Zdobycz tam, i to niemałą,Wzięli Lachy – złotem!Tyle namiotów tam zostało,Wszystko mieszkańcom Wiednia oddano.I gdy tak szczęśliwie bitoTurków i skwapliwiePrzegnano ich z naszych rzędów,Ze sto tysięcy zabito innowierców.Sprawy Niemcy przejmowali,Królowi podziękowania składali:„Nas, królu, odkupiłeś,Jakby znów na świat zrodziłeś,Niechaj twoja chwała wszędzie się rozejdzie,A turecka niech zaginie,Niech po śmierci twoje kości

48

Będą oświecone w wysokości!”Króla to cieszy,Z Wiednia wojsko się spieszy,Każdemu szczęście sprzyja,Czas szybko mija.Turcy znowu bój gotują,Przy Parkanach wojska szykują I znienacka atakują,W czwartek Lachów zapędzają.Tu król jako wstępną mowęNiewesołe rzekł słowo:„Mli Lachy, nie dziwcie się,Na sobotę bój szykujcie!»Jak te słowa im powiedział,wojacy się ucieszyli:„dopomóż nam, Boże, prosimy,Ręce nasze ku Tobie wznosimy!”W sobotę pod ParkanemDali chłosty Turkom-panom,Ich na polu położyli,Do Dunaju zewsząd gonili.Baszy, Turcy jak bydlęta – Do Dunaju niebożęta!Tam bezlitośnie ich ścinali,Rzekę w krew pomalowali.Tak więc, Turcy, wasza pychaWam wyrządziła krzywdę,Chcieliście bogatsi żyć,A zostaliście zabici.Waszych basz pojmaliśmyI do Polski ich zabraliśmyUkraina teraz skacze,Car turecki rzewnie płaczeMiast niemało Turek oddałInny sobie ich zdobył —Król nimi zawładnął,Niemcom wszystkie pooddawał,

Wina Lachom ponalewał.Jeżeliby za Dnieprem siedzieliToby tylko wodę pili,Lecz po sławnej tej wojnieIdzie król na swoje ziemieUkrainę odbieraćI Wołochów tam osiedlać.Na wiosnę wszystkich zbiera,Chrześcijan zawiadamia:„Pomóżcie Turków bić,Pan Bóg wam pobłogosławi”.Młodzieńcy-niebożęta,Szczęśliwi Kozaczęta,Te zmagania pominęli,Zdobyczy znacznych się pozbyli.„Królu ty nasz opiekuńczy,bądź, – mówili, – litościwy,Zabierz nas z niewoli,Będziemy zawsze ku twej woli!”„Panie sławny, dodaj sławy,Nie broń tej przeprawyNam, Kozakom-nieborakom,Aby pójść z pomocą Lachom.Już, hetmanie, pola nasze Dojrzewają, będą żniwa,Już wiosna idzie zielona,Służba Kozaka woła!Chodźcie z Niżów, Zaporożcy,Do króla, jego mości,Chodzicie z nami Naddnieprzanie,Pocieszyć chrześcijan,Wszyscy weźmiemy się za ręce,Aby więcej nie trwać w męce.Zaporożcy, stańcie z nami,Czyjże będzie Bóg za nami!”

49

UWARUNKOWANIA KRAJOBRAZOWE TWORZONEGO SZLAKU JANA III SOBIESKIEGO

Nie ma chyba województwa w Polsce w którym nie pozostały ślady lub pamiątki zwią-zane z działalnością Jana III Sobieskiego, który jeździł, co tu dużo ukrywać od Pomorza, poprzez Kaszuby, aż po Karpaty. Wśród wielości tych miejsc większość znajduje się w wo-jewództwach lubelskim, podkarpackim i małopolskim, choć także województwa święto-krzyskie, śląskie, mazowieckie i podlaskie mogą pochwalić się znaczną ilością pamiątek i legend związanych z Sobieskim. Prawdziwa mnogość miejscowości mających związek z Sobieskim położona jest na Ukrainie – przede wszystkim w obłasti lwowskiej, iwano-frankowskiej i tarnopolskiej, choć także miejsca takie znaleźć można w granicach obłasti chmielnickiej, czerniowieckiej, czy wołyńskiej.

W trakcie prac przygotowawczych służących wyznaczeniu Szlaku Jana III Sobieskiego skoncentrowano się na przebadaniu przede wszystkim tych obszarów gdzie dziedzictwa związanego z postacią Jana Sobieskiego jest najwięcej, tj. na obszarze województwa lubel-skiego, małopolskiego i podkarpackiego w Polsce oraz obłasti lwowskiej, iwanofrankow-skiej i tarnopolskiej na Ukrainie, pozostawiając tym samym na przyszłość szczegółowe przebadanie innych, sąsiednich województw, w tym w szczególności śląskiego, mazowiec-kiego, świętokrzyskiego w Polsce, pozostałych obłasti na Ukrainie, terenów położonych na Słowacji, na Węgrzech, w Republice Czeskiej, Austrii, a także, biorąc pod uwagę europejski format postaci Jana III Sobieskiego i jego burzliwą historię, także obszary Rumunii, Mołda-wii, Niemiec, Francji, Niderlandów, Włoch i Hiszpanii.

Na podstawie zgromadzonych przez zespół think-tank informacji należy stwierdzić, że pod względem geografi cznym większość miejscowości związanych z Janem III Sobieskim położona jest w obrębie pasa wyżyn polskich i ukraińskich, o charakterystycznej rzeźbie lessowej. Są to podążając od zachodu: Wyżyna Małopolska, Wyżyna Lubelska, Roztocze, Wyżyna Wołyńska, Wyżyna Podolska i Wyżyna Besarabska. W krajobrazie tego rozległe-go pasa wyżyn, ze względu na sprzyjające warunki glebowe, dominują obszary rolnicze, z gęstą siecią osadniczą. Istotnym urozmaiceniem krajobrazu, zwłaszcza we wschodniej części opisywanego obszaru, są doliny wielkich rzek, Dniestru, Prutu i Seretu, głęboko wcinające się w lessowe podłoże. Rozległe wyżyny lessowe, użytkowane rolniczo, stanowią więc najbardziej charakterystyczny typ krajobrazu na obszarze planowanego Szlaku Jana III Sobieskiego.

Niewielka część miejscowości położona jest w obrębie obniżenie Kotliny Sandomier-skiej. Tu kluczową rolę w krajobrazie odgrywają doliny dużych rzek – głównie Wisły

50

i Sanu, wzdłuż których zlokalizowana jest większość opisywanych miejscowości. Mimo iż sama kotlina pokryta jest w dużej części przez rozległe kompleksy lasów iglastych, w są-siedztwie opisywanych miejscowości dominuje krajobraz rolniczy. Wynika to z faktu, iż są one położone w dolinach dużych rzek, bądź też na pograniczu Kotliny i otaczających ją wyżyn i pogórzy.

Nie należy także zapominać, że część z przebadanych miejsc znajduje się na jurze kra-kowsko-częstochowskiej z charakterystycznymi dla niej formacjami wapiennymi, ruinami zamków położonych na skałkach, wzniesieniach i przepięknymi krajobrazami co prawdo-podobnie, biorąc pod uwagę związki Jana III Sobieskiego ze Śląskiem oraz województwem świętokrzyskim, stanowić będzie kolejny ważny element świadczący o wartościach krajo-brazowych przygotowywanego Szlaku.

Cały obszar wyżyn i kotlin, na którym koncentrują się miejscowości związane z Janem III Sobieskim, opiera się od południa o pasmo Karpat. Część miejscowości znajduje się na pograniczu obszarów górskich i wyżynnych (np. Stary Sącz, Bolechów, Dolina), a niektóre nawet sięgają głębi karpackich dolin (np. Muszyna, Piwniczna, Krynica). Tu środowisko zdecydowanie różni się od terenów opisanych powyżej. Dominującą rolę w krajobrazie od-grywa silnie urozmaicona rzeźba górska z dużymi powierzchniami zalesionymi. Mimo, iż stosunkowo niewiele miejscowości związanych z Sobieskim znajduje się w Karpatach wysokie masywy górskie stanowią ważne tło krajobrazowe dla dużej części opisywanego obszaru, będąc jednocześnie ważną atrakcją turystyczną tego obszaru.

Podsumowując należy pamiętać, że Szlak Jana III Sobieskiego będzie miał sens godny króla Jana III Sobieskiego jeśli obejmie większość krain z którymi swoje losy związał Jan III Sobieski. W tej układance wciąż brakuje szczegółowych danych dotyczących terenów Słowacji, Czech, Węgier, Austrii, (nie mówiąc już o Rumunii, Mołdawii, Francji czy Hisz-panii) a w Polsce co najmniej województwa śląskiego, mazowieckiego i świętokrzyskiego. Dopiero szczegółowe badania tych, i miejmy nadzieję także innych obszarów w których pozostały ślady króla i jego rodu, przyniesie odpowiedź na pytanie jaka jest krajobrazowa wartość przygotowywanego Szlaku Jana III Sobieskiego.

51

WIELKOPRZESTRZENNE OBSZARY CHRONIONE W�POLSCE I�NA UKRAINIE

NA TERENACH, GDZIE ZNAJDUJE SIĘ NAJWIĘCEJ MIEJSC I�MIEJSCOWOŚCI

ZWIĄZANYCH Z�OSOBĄ JANA III SOBIESKIEGO

POLSKA

ROZTOCZAŃSKI PARK NARODOWY województwo lubelskie

Roztoczański Park Narodowy, utworzony w 1974 r. i zajmujący powierzchnię 8482,83 ha leży na pograniczu Roztocza Zachodniego i Środkowego i obejmuje fragment zalesione-go wału roztoczańskich wzniesień, z głęboko wciętą przełomową doliną rzeki Wieprz pod Zwierzyńcem.

Największe atrakcje przyrodnicze Parku to rozległe kompleksy leśne porastające roz-toczańskie wzgórza, z mającymi charakter naturalny zespołami leśnymi buczyny karpac-kiej i środkowopolskiego mieszanego boru jodłowego oraz starodrzewami o charakterze puszczańskim. Dużą wartość przyrodniczą mają także zajmujące stosunkowo niewielkie powierzchnie zespoły leśne grądu subkontynentanego, dąbrowy świetlistej i boru bagienne-go, a także nieleśne zespoły torfowisk i łąk na polanach. Wysokie walory krajobrazowe ma obrzeżona lasami przecinająca Park przełomowa dolina Wieprza. W szacie roślinnej Parku są liczne rzadkie rośliny górskie, ciepłolubne i torfowiskowe, a także wiele gatunków stor-czyków. Lasy Parku są jedną z najważniejszych ostoi zwierzyny na Lubelszczyźnie. Wystę-pują tu m.in. tak rzadkie gatunki jak wilk, ryś, orlik krzykliwy, puszczyk uralski i dzięcioł białogrzbiety. W Parku prowadzi się hodowlę zachowawczą konika polskiego – potomka dawnego tarpana, hodowanego niegdyś w zwierzyńcu ordynacji zamojskiej.

Park ten jest jednym z najczęściej odwiedzanych przez turystów obiektów na Lubel sz-czyźnie.

52

WRZELOWIECKI PARK KRAJOBRAZOWYwojewództwo lubelskie

Park, utworzony w 1990 r. i zajmujący powierzchnie 4990 ha, obejmuje zachodni skraj Wyżyny Lubelskiej wraz z fragmentem przełomowego odcinka doliny Wisły. Wyżyna opada ku rzece wysoką na kilkadziesiąt metrów krawędzią, głęboko rozciętą przez dolinę Potoku Wrzelowieckiego. Potok zasila silne źródło bijące we Wrzelowcu. Poza tym na terenie Parku brak większych cieków – gęstość sieci wodnej należy tu do najniższych w kraju. Krajobraz Parku urozmaicają liczne rozgałęzione wąwozy lessowe, z których największe mają po kilka kilometrów długości i ponad 20 m głębokości. Największe systemy wąwozów znajdują się w uroczysku Wandalin na południe od wsi o tej nazwie, na południe od Kluczkowic oraz w rejonie wsi Zadole. Ciekawe elementy rzeźby terenu stanowią także zagłębienia krasowe oraz pola wydmowe występujące w dolinie Wisły i przy ujściu Potoku Wrzelowieckiego. Lasy, zajmujące niespełna 40% powierzchni Parku mają charakter zbliżony do naturalnego, ze znacznym udziałem starodrzewu. Największe kompleksy leśne występują wzdłuż doliny Potoku Wrzelowieckiego w rejonie Kluczkowic, w okolicach Franciszkowa i w południowej części Parku. Dominują wielogatunkowe bory mieszane z przewaga sosny i dębu oraz grądy z udziałem głównie grabu i dębu. Nasłonecznione zbocza wąwozów oraz wiślanej skarpy są miejscem występowania ciekawych zbiorowisk roślinności stepowej i ciepłolubnej.

SKIERBIESZOWSKI PARK KRAJOBRAZOWYwojewództwo lubelskie

Skierbieszowski Park Krajobrazowy, utworzony w 1995 r. i zajmujący powierzchnię 35 488 ha, obejmuje region Działów Grabowieckich, jeden z najsilniej urzeźbionych frag-mentów Wyżyny Lubelskiej. Głównym walorem jest tu interesująca falisto-pagórkowata rzeźba terenu z systemem głębokich wąwozów erozyjnych wyciętych w grubej miejscami na kilkanaście metrów warstwie lessu, pokrywającej niemal cały teren Parku. Najwyższe wzniesienia osiągają 311 metrów nad poziom morza i około 100 metrów wysokości względ-nej. Pasma wzgórz na terenie parku rozdzielone są dwiema szerokimi dolinami dopływów Wieprza: Wolicy i Wojsławki. W okolicy Stryjowa, w dolinie Wolicy, znajduje się zespół stawów rybnych. Park wyróżnia się interesującą szatą roślinną. Lasy zajmują jedynie nie-wiele ponad 20% powierzchni Parku, ale są bogate w gatunki i zróżnicowane. Porastają one głównie wierzchowiny wzgórz. Dominują lasy grądowe z charakterystycznym dużym udziałem buka, występującego tu w pobliżu północnej i wschodniej granicy zasięgu tego gatunku. Inne gatunki tworzące drzewostan tych lasów to grab, lipa, wiąz, jawor i sosna. Na zboczach wzgórz występują fragmenty dąbrów świetlistych, a w wąwozach – grądy wilgotne i łęgi z udziałem jesionu, olchy, klonu i jawora. Odsłonięte, nasłonecznione zbocza wzgórz i wąwozów oraz miedze i pobocza dróg porastają zespoły roślinności ciepłolubnej, dobrze rozwijające się na żyznym lessowym podłożu i bogate w rzadkie gatunki stepowe.

53

SZCZEBRZESZYŃSKI PARK KRAJOBRAZOWYwojewództwo lubelskie

Park, utworzony w 1991 r. i zajmujący powierzchnię 20 209 ha, leży we wschodniej części Roztocza Zachodniego i obejmuje dwa garby wysoczyznowe rozdzielone szeroką, zatorfi oną doliną Gorajca. Od wschodu granicę Parku stanowi mająca podobny charakter dolina Wieprza; Park graniczy tu z otuliną Roztoczańskiego Parku Narodowego. Wzniesie-nia na obszarze Parku w kilku miejscach przekraczają 320 m n.p.m., a deniwelacje sięgają ponad 100 m. Najwyższym wzniesieniem jest wzgórze Dąbrowa na północny zachód od Zwierzyńca (344 m n.p.m.). Wzgórza pokrywa gruba warstwa lessu. Dominującym typem krajobrazu jest klasyczny krajobraz wąwozów lessowych tworzących na zboczach wzgórz gęstą sieć i plątaninę bocznych rozgałęzień. Niektóre z wąwozów mają po kilka kilometrów długości i kilkadziesiąt metrów głębokości. Największy system wąwozów znajduje się na południowy zachód od Szczebrzeszyna i zwany jest Piekiełkiem. Południowa część Par-ku obejmuje skrawek Puszczy Solskiej z torfowiskiem Bagno Tałandy. Roślinność Szcze-brzeszyńskiego Parku Krajobrazowego należy do geobotanicznej krainy Roztocza. Naj-cenniejszymi zbiorowiskami leśnymi są buczyna karpacka, porastająca zbocza wzniesień i głębokich jarów oraz bór jodłowy, występujący w dolnych partiach zboczy i obniżeniach pomiędzy wzniesieniami. Nasłonecznione zbocza wzgórz i wąwozów pokrywają zbioro-wiska roślinności kserotermicznej, szczególnie w okolicach Zakłodzia, Kawęczynka oraz na południowy zachód od Szczebrzeszyna. Interesujące jest także torfowisko wysokie na Bagnie Tałandy, porośnięte karłowatą sosną i brzozą omszoną.

Krasnobrodzki Park Krajobrazowy województwo lubelskie

Park, utworzony w 1988 r. i zajmujący powierzchnię 9390 ha, obejmuje partię najwyż-szych wzniesień Roztocza Środkowego, przekraczających 350 m n.p.m., oraz fragment do-liny górnego Wieprza. Na północnym zachodzie graniczy z otuliną Roztoczańskiego Par-ku Narodowego. Na szczytach wzniesień znajdują się wychodnie skał kredowych mające charakter ostańców. Dwa największe i najbardziej malownicze skupiska skałek znajdują się na wzgórzach Wapielnia (387 m n.p.m.) – najwyższe wzniesienie Roztocza Środkowego – i Kamień (348 m n.p.m.). Zbocza i dna dolin najczęściej pokrywają piaski, przyjmujące w dolinach Wieprza formy wydm piaszczystych, między którymi często występują bezod-pływowe zagłębienia defl acyjne. Najbardziej powszechną formą rzeźby powierzchni par-ku są suche doliny tworzące dwa systemy. Jeden, występujący w okolicach Krasnobrodu, związany jest z doliną Wieprza, drugi związany z jest doliną górnego Sopotu w południo-wo-zachodniej części Parku. Najmłodszą formę rzeźby parku stanowią wąwozy. Występo-wanie ich związane jest z płatami lessowymi. Zgrupowane są one w trzech rejonach: na południowy zachód od Krasnobrodu, na zboczach tzw. Garbów Grabowieckich i w oko-licach wsi Zielone (parowy o długości do 3 kilometrów). Największą rzeką w Parku jest

54

Wieprz, który w pobliżu miejscowości Turzyniec wytworzył wąską dolinę, wciętą około 50 m w utwory wierzchowiny. Ponad 60% powierzchni Parku zajmują lasy. Najpospolitszym zbiorowiskiem jest bór świeży. Cennym zbiorowiskiem występującym w Parku jest jodłowy bór mieszany, z rzadkimi roślinami górskimi w runie.

POŁUDNIOWOROZTOCZAŃSKI PARK KRAJOBRAZOWY województwa lubelskie i podkarpackie

Południoworoztoczański Park Krajobrazowy, utworzony w 1989 r. i zajmujący po-wierzchnię 20 376 ha, leży w najdalej wysuniętej na południowy wschód i najwyżej wznie-sionej części polskiego Roztocza. Są to obszary o silnie pofałdowanej rzeźbie, w większości zalesione i wyludnione w związku z wysiedleniami ludności ukraińskiej po II wojnie świa-towej. Główne wzniesienia to: Długi Goraj (395,0 m n.p.m.), Krągły Goraj (390 m) i Wielki Dział (389,5 m). Ponadto na szczególne urozmaicenie rzeźby wpływają: głęboko wcięte doliny rzeczne, formy wydmowe, wąwozy i suche doliny oraz mozaikowatość krajobrazu. Osobliwością geologiczną są fragmenty skamieniałych drzew spotykane w okolicach Sie-dlisk oraz wychodnie skałek wapiennych, z których najbardziej okazałe są Diabelskie Ka-mienie pod Dahanami i w rejonie Monasterza oraz grupa głazów koło Niwek Horynieckich, zwana Świątnią Słońca. Na terenie Parku znajduje się rejon źródliskowy Tanwi. Lasy, zaj-mujące 67% powierzchni Parku, składają się głównie z drzewostanów sosnowych. Charak-terystyczną cechą roślinności Roztocza Południowego jest znaczny udział żyznej buczyny karpackiej. Porasta ona zbocza głębokich jarów i wzniesień. Na płaskich wierzchowinach garbu Roztocza występuje grąd typowy z najbogatszym w kraju, naturalnym stanowiskiem barwinka. Najcenniejszym zbiorowiskiem borowym w parku jest bór jodłowy, występujący poza granicą zwartego zasięgu jodły. Wzdłuż koryt rzecznych, a także w obrębie rozlewisk i zastoisk występują głównie zbiorowiska z grupy olsów, z panującą olchą czarną i wierzbą. Na uwagę zasługuje występowanie w Parku kilku gatunków rzadkich owadów, takich jak modliszka, nadobnica alpejska oraz ciepłolubne gatunki mrówek.

55

UKRAINAZAPOWIEDNIK „ROZTOCZE” (Природний заповідник „Розточчя”)obwód lwowski

Zapowiednik, utworzony w 1984 r. i zajmujący obszar 2084,5 ha jest położony na północ-ny zachód od Lwowa i chroni fragment południowej strefy krawędziowej Roztocza Lwow-skiego. Obejmuje dwie odrębne enklawy rozdzielone doliną rzeki Wereszycy. Wschodnia enklawa obejmuje dwa kompleksy zalesionych wzgórz Roztoczańskich, z kulminacjami Ostry Garb (351 m n.p.m.) i Taborowa Góra (362 m n.p.m.), rozdzielonych bagnistą kotliną z częściowo osuszonym torfowiskiem Szerokie Błoto. Zachodnia enklawa obejmuje lokalną kulminację wydłużonego Wielkiego Garbu (362 m n.p.m.). Rzeźba terenu jest tu bardzo urozmaicona, zbocza wzgórz są miejscami strome i porozcinane licznymi dolinami ero-zyjnymi. Deniwelacje w obrębie zapowiednika sięgają 75 m. Niemal cały obszar rezerwatu pokrywają lasy, z wyjątkiem niewielkiego fragmentu torfowisk i zarastających łąk w uro-czysku Zaliwki, przy północnym i wschodnim brzegu Stawu Janowskiego, stanowiących część Szerokiego Błota.

Lasy zapowiednika należą do najcenniejszych na całym Roztoczu Lwowskim, ze wzglę-du na to, iż zachowały się tu typowe dla Roztocza, cenne zbiorowiska buczyny karpackiej i grądu, gdzie indziej wycięte lub przekształcone i wielogatunkowy drzewostan, w dużej części mający charakter starodrzewu. Flora zapowiednika liczy blisko 900 gatunków roślin naczyniowych, z których 28 to gatunki zagrożone, umieszczone w czerwonej księdze roślin Ukrainy.

JAWOROWSKI PARK NARODOWY (Національний природний парк „Яворівський”)

obwód lwowski

Park został utworzony w 1998 r. i zajmuje powierzchnię 7078,6 ha. Obejmuje fragment środkowej części Roztocza Lwowskiego, pomiędzy Janowem a Krechowem i jest przecięty przez biegnący grzbietem Roztocza główny europejski dział wodny. W granicach Parku znalazło się kilka lokalnych kulminacji Roztocza Lwowskiego, z najwyższym wzniesie-niem Buława (397 m n.p.m.). Rzeźba terenu jest tu wyjątkowo urozmaicona, bowiem Park obejmuje fragmenty krawędziowych stref Roztocza, od spłaszczonej wierzchowiny z ostań-cowymi kulminacjami, poprzez strome, pocięte licznymi dolinami i wąwozami stoki, po doliny płynących u podnóża wzniesień rzek i potoków. Deniwelacje w obrębie Parku prze-kraczają 100 m. Atrakcją Parku są skałki o ciekawych kształtach, występujące pośród lasu w szczytowych partiach wzniesień. Wśród lasów, zajmujących niemal cala powierzchnię

56

Parku dominują drzewostany z dominacją sztucznie wprowadzonej sosny, mające charakter borów świeżych i borów mieszanych, z udziałem dębu i niewielką domieszką innych gatun-ków. Zachowały się także fragmenty lasów pochodzenia naturalnego: grądów, z dominacją graba i dębu oraz występujących w dolinach cieków łęgów, z dominacją olchy. Największą cenność przyrodniczą mają reliktowe płaty zubożonej formy buczyny karpackiej, z udzia-łem buka, jodły, jawora i świerka. Flora Parku liczy ponad 700 gatunków roślin naczynio-wych, spośród których ok. 40 umieszczono w Czerwonej Księdze roślin zagrożonych na Ukrainie.

HALICKI PARK NARODOWY(Національний природний парк „Галицький”)obwód iwanofrankowski

Park, utworzony w 2004 r. i zajmujący powierzchnię 14 684,8 ha jest położony w ca-łości w granicach rejonu halickiego, po obu stronach Dniestru. Park obejmuje odcinek do-liny Dniestru oraz fragmenty dwu przyległych do niej krain geografi cznych: położonego na północ od niej Opola, stanowiącego część Wyżyny Podolskiej oraz położonego na po-łudnie od rzeki Przedkarpacia. Park składa się z kilkudziesięciu odrębnych enklaw, obej-mujących wyłącznie kompleksy leśne, koryta większych rzek, większe zbiorniki wodne i stawy oraz płaty roślinności kserotermicznej, z wyłączeniem pól uprawnych, łąk oraz osiedli ludzkich. Lasy łącznie zajmują blisko 11 tys. ha, czyli zdecydowanie większą część powierzchni Parku. Ponadto w jego granicach znalazł się blisko 50-kilometrowy odcinek koryta Dniestru (ze starorzeczami) i ok. 15-kilometrowy ujściowy odcinek koryta Łomnicy. Położenie Parku na pograniczu dwóch dużych krain geografi cznych powoduje, że spotyka się tu zarówno stepowe gatunki podolskie, jak i górskie oraz podgórskie gatunki karpackie. W Parku stwierdzono występowanie blisko 500 gatunków roślin naczyniowych, blisko 370 gatunków zwierząt kręgowych i kilkuset gatunków owadów. Jest wśród nich 45 gatunków roślin i 64 gatunki zwierząt umieszczonych w ukraińskiej Czerwonej księdze. W lasach Parku przeważają buczyny i wielogatunkowe grądy z udziałem m.in. buka, dębu grabu, lipy i jesionu. W Parku znajdują się niewielkie, lecz bogate w rzadkie gatunki płaty roślinności stepowej z wychodniami skał gdzie spotyka się rzadkie rośliny kserotermiczne i naskalne.

REGIONALNY PARK KRAJOBRAZOWY „ZNIESIENIE” (Регіональний ландшафтний парк „Зиесіння”).

miasto Lwów

Park, położony w centrum Lwowa, w niewielkiej odległości od Starego Miasta, powstał w 1993 r., zajmuje powierzchnię 312,10 ha i jest otoczony otuliną o powierzchni 473,61 ha. Park „Zniesienie” obejmuje kilka wysokich wzniesień roztoczańskich, które znalazły się w centrum Lwowa. Porastający je niegdyś las, zwany Kajzerwaldem, został w większości wycięty, po ostatniej wojnie założono na jego miejscu nowy park miejski „Szewczenkowski Gaj”. Jedynie najwyższe wzniesienie na terenie Parku – Góra Piaskowa (389 m n.p.m.),

57

zwana też Górą Lwa, jest nagie, o zboczach pokrytych ciepłolubną roślinnością stepową. W granicach otuliny parku znalazła się najwyższa we Lwowie góra Wysoki Zamek (413 m n.p.m.) z ruinami zamku i założony na niej park miejski, oraz graniczący z ze Lwowem od pd.-wschodu Las Lesienicki ze wzniesieniem Czartowska Skała (401 m n.p.m.). W obrę-bie Parku „Zniesienie” znajduje się wiele ciekawych obiektów, jednak szczególne miejsce wśród nich zajmuje położony we wschodniej części omawianego obszaru, duży skansen, czyli Muzeum Architektury Ludowej i Kultury Materialnej Wsi.

REGIONALNY PARK KRAJOBRAZOWY „KANION DNIESTRU” (Регіональний ландшафтний парк „Дністовський каньйон”)obwód tarnopolski

Park, utworzony w 1990 r. i zajmujący powierzchnię 42 084 ha, ciągnie się pasem długo-ści ponad 100 km wzdłuż lewego brzegu Dniestru od Koropca do ujścia Zbrucza. Ochroną objęto tu dolinę Dniestru, płynącego przez większą część tego obszaru w głębokim jarze, którego urwiste miejscami zbocza wznoszą się do 200 m ponad poziom rzeki, a także mają-ce również formę krętych kanionów fragmenty dolin ujściowych odcinków lewobrzeżnych dopływów Dniestru: Koropca, Barysza, Złotej, Strypy, Dżurynu, Seretu Niczławy i Zbru-cza. Jedyny w swoim rodzaju jest głęboki jar Dniestru, zataczającego w obrębie Parku kilka ogromnych pętli i wijącego się pomiędzy stromymi zboczami wysoczyzny, silnie kontrastu-jącymi z niemal zupełnie płaską wierzchowiną. Na skraju kanionu znajduje się wiele zna-komitych punktów widokowych, pozwalających podziwiać wspaniałe panoramy. Ujściowe odcinki dolin Koropca, Strypy i Dżurynu, a także kilku mniejszych rzek, porastają wieloga-tunkowe lasy liściaste, które łącznie zajmują jednak niewielki procent powierzchni Parku. W licznych miejscach na zboczach jaru i w dolinach dopływów Dniestru występują skały wapienne i piaskowcowe, płytkie jaskinie i groty, odsłaniają się także ciekawe, wielobarw-ne przekroje skalne, pozwalające oglądać warstwy osadów skalnych, często z niezwykle interesującymi skamieniałościami. W obrębie Parku znalazł się także największy na Podolu wodospad w Czerwongradzie na rzece Dżuryn, mający wysokość 16 m. Jedną z najwięk-szych atrakcji przyrodniczych Parku są liczne płaty roślinności stepowej i ciepłolubnej, występujące głównie na zboczach jarów oraz na powierzchni i w najbliższych okolicach skał, a także czasami na wierzchowinie, gdzie tworzą fragmenty prawdziwego kwietnego stepu. Występują tu także rzadkie gatunki zwierząt, m.in. motyl niepylak apollo, oraz wąż Eskulapa i zaskroniec czarnomorski.

Dopełnieniem Parku „Kanion Dniestru” jest posiadający podobne walory położony w obwodzie iwanofrankowskim po przeciwnej stronie Dniestru Dniestrowski Regionalny Park Krajobrazowy (Дністовський регіональний ландшафтний парк), o powierzchni 19 656 ha utworzony w 1993 r.

58

LITERATURA:Parki krajobrazowe województwa lubelskiego. Nakładem Zarządu Zespołu Lubelskich

Parków Krajobrazowych. PAG, Warszawa b.r.w.Rąkowski G.: Lwów. Przewodnik krajoznawczo-historyczny po Ukrainie Zachodniej, cz.

IV. „Rewasz”, Pruszków 2009.Rąkowski G.: Parki narodowe w Polsce. Instytut Ochrony Środowiska, Warszawa 2009.Rąkowski G.: Podole. Przewodnik krajoznawczo-historyczny po Ukrainie Zachodniej,

cz. II. „Rewasz”, Pruszków 2006.Rąkowski G.: Transgraniczne Obszary Chronione na wschodnim pograniczu Polski.

Zarys koncepcji. Instytut Ochrony Środowiska, Warszawa 2000Rąkowski G.: Ziemia Lwowska. Przewodnik krajoznawczo-historyczny po Ukrainie

Zachodniej, cz. III. „Rewasz”, Pruszków 2007.Rąkowski G., Smogorzewska M., Janczewska A., Wójcik J., Walczak M., Pisarski Z.:

Parki krajobrazowe w Polsce. Instytut Ochrony Środowiska, Warszawa 2002.Środowisko przyrodnicze województwa zamojskiego. Red. R. Reszel. Zamość 1992.

59

PRACE KONSERWATORSKIE W�KOLEGIACIE

PW. ŚW. WAWRZYŃCA – KRÓLEWSKIEJ ŚWIĄTYNI

W�ŻÓŁKWI, UKRAINA

Miasteczko królewskie – Żółkiew (w latach 1951-1991 – Nesterow, a od 1991 – Żowkwa) położone jest niedaleko Lwowa. Obecnie zamieszkałe przez kilkanaście tysięcy mieszkań-ców, stolica rejonu (powiatu).

To miejsce, w którym na każdym kroku spotykamy dzieła architektury minionych epok i ocieramy się o historię ściśle związaną z historią Rzeczypospolitej – i nie tylko.

Założone w roku 1597 na gruntach wsi Winniki przez hetmana wielkiego i kanclerza Stanisława Żółkiewskiego (1547-1620). Miało być miastem idealnym i doskonałym przez zastosowanie najnowszych osiągnięć myśli urbanistycznej Europy, a także przez wspólnotę fundatora i jego poddanych: Polaków, Rusinów, Żydów, Ormian. Jednak szybko gniazdo ro-dowe założycieli i spadkobierców przekształciło się w pomnik sławy i chwały zwycięskich bitew Rzeczypospolitej wieków XVI i XVII, a następnie było świadkiem jej upadku.

Żółkiew, zbudowana przez Żółkiewskich, a właściwie przez żonę Reginę z Herbur-tów (zm. 1624) gdyż hetman był ciągle nieobecny biorąc udział w wyprawach wojennych, w drodze spadku przeszła do rodziny Daniłowiczów. Córka hetmana – Zofi a Żółkiewska (zm. 1634), wyszła za mąż za Jana Daniłowicza (zm. 1628), wojewodę ruskiego i pana na zamku w Olesku.

Następnie właścicielami zostali Sobiescy. Tu również córka – Teofi la (zm. 1661), poślubi-ła Jakuba Sobieskiego, kasztelana krakowskiego (zm. 1646). Ich starszy syn –przyszły król Polski – Jan III Sobieski (1629-1696) został spadkobiercą wszystkich dóbr.

Żółkiew była ulubionym miejscem króla. Ale już kolejni następcy, synowie – Jakub Lu-dwik (zm. 1737) i Konstanty (zm. 1726), mimo licznych prób podtrzymywania Żółkwi na poziomie dworu królewskiego, żyli w cieniu minionej historii.

Kolejni właściciele – Radziwiłłowie (dalecy krewni rodziny królewskiej), próbowa-li jeszcze odbudować splendor siedziby króla, głównie zamku, ale udało się to na bardzo krótki okres. Ostatni właściciel z Radziwiłłów – Dominik doprowadził do licytacji dóbr żółkiewskich (w roku 1787).

60

Już wcześniej (w roku 1772) I rozbiór Polski przydzielił miejscowe ziemie Austrii, co spowodowało utratę przez miasto wszystkich przywilejów, w wyniku czego zaczęło chylić się ku upadkowi.

Często zmieniający się użytkownicy, a jeszcze częściej właściciele – jak to było w przy-padku zamku królewskiego spowodowały (poprzez rozbiórki i pożary) niemal jego ruinę.

W okresie międzywojennym młode państwo polskie rozpoczęło, na miarę swych skrom-nych środków, prace ratownicze i zabezpieczające na zamku i prace remontowe w kolegia-cie żółkiewskiej. Ale kolejny burzliwy okres II wojny światowej przerwał (zdawało się, że na zawsze) ciągłość kulturową tego miejsca jak i kontakt z tymi ziemiami.

Ogólne „uśpienie” w ostatnich kilkudziesięciu latach (po roku 1945) spowodowało, że w miasteczku historia się zatrzymała, w wyniku czego jest tu nadal, niezwykle mocno odczuwalny duch wspaniałej przeszłości, którą podkreśla (czytelny do dziś) układ renesan-sowego założenia, unikalnego na terenach obecnej Ukrainy.

Wydarzenia ostatnich kilkunastu lat, tj. odzyskanie niepodległości przez Ukrainę (w roku 1991), powstanie nowego przejścia granicznego w niedalekiej Rawie Ruskiej i Hre-bennem – doprowadziły do tego, że miasteczku przywrócono historyczny szlak handlowy: Lwów – Zamość i dalej, spowodowały nowy okres w dziejach Żółkwi.

Wzrost świadomości młodego społeczeństwa ukraińskiego, poszukiwanie korzeni swo-jej, narodowej, tożsamości, rozwijający się ruch turystyczny doprowadziły do zbudowania fundamentów pozwalających na podjęcie wyzwań obecnego czasu przez miejscowe środo-wiska.

Powstałe (w roku 1997 – po przekształceniach organizacyjnych) Żółkiewskie Centrum Rozwoju Miasta „Światło Kultury” za główne zadania przyjęło: regenerację i rewitalizację historycznej zabudowy „starówki” żółkiewskiej, konserwację i adaptację jej pomników ar-chitektury, a także rozwój turystycznej infrastruktury i socjalnej.

Sprzyja tym celom utworzenie z zabytkowej części miasteczka Państwowego Historycz-no-Architektonicznego Rezerwatu Miasta Żółkwi (decyzją Gabinetu Ministrów Ukrainy w Kijowie 10.VIII.1994 r.). Instytucja ta dokonała wiele: nadrobiła wieloletnie zaległości, ujrzała (zgodnie z przyjętymi w krajach europejskich zasadami) złożoność problematyki ochrony dziedzictwa kulturowego, złożoność wynikającą z właściwego odczytania historii, tj. – w tym przypadku – związaną z mecenatem ( nie tylko królewskim), a także człowieka i społeczeństwa wielokulturowego, co w przypadku żółkiewskim (i nie tylko) – jest bardzo istotne.

Ale wcześniej kolegiatę spotkał los typowy dla świątyń (w minionym okresie) na tych terenach: pełniła rolę magazynu na różne produkty i towary, co powodowało wjazd do wnę-trza pojazdów transportowych. W tym czasie świątynia pozbawiona została znacznej części wyposażenia: przy opuszczaniu jej przez wiernych i proboszcza (VII.1946 r.) zabrano nie-wiele drobnych sprzętów, część ukryto na miejscu, a pod koniec lat 60-tych zdemontowano i zabrano do magazynów Lwowskiej Galerii Obrazów ogromne, unikalne obrazy batali-styczne przedstawiające zwycięskie bitwy: Bitwa pod Kłuszynem (autor Sz. Boguszowicz, 1610), Bitwa pod Chocimiem (autor: M. Altomonte, 1683), Bitwa pod Parkanami (autor: M.

61

Altomonte, 1693), Bitwa pod Wiedniem (autor: M. Altomonte, 1683). Obecnie dwa ostatnie obrazy konserwowane są przez międzynarodowy zespół konserwatorów w Warszawie.

Niewłaściwe użytkowanie, kradzieże i wandalizm doprowadziły wnętrze kolegiaty do bardzo złego stanu: dziurawy dach nad nawą spowodował zniszczenie części więźby drew-nianej i część dekoracji sztukatorskiej na sklepieniu.

Brak odprowadzania wód opadowych (dachy świątyni nie posiadały nigdy rynien) i brak szyb w oknach spowodowały bardzo duże zawilgocenie jej ścian oraz wnętrza. Było to kolejną przyczyną niszczenia istniejącego tam jeszcze wyposażenia, zarówno drewnianego jak i kamiennego.

Obecny stan świątyni przedstawia się następująco: – częściowo zdemontowana (w związku z przygotowywaniem centralnego ogrzewania dla

przyszłego muzeum), bardzo porozbijana i brudna marmurowa posadzka (XVII-XIX w.), mocno zabrudzona, poobijana i odspojona od podłoża marmoryzacja ścian (XIX w.);

– istniejące ołtarze: (XVIII w.) główny i boczne – w transepcie świątyni – zdemolowane i pozbawione obrazów i rzeźb. Te ostatnie w większości zachowane ale bardzo ponisz-czone. Chrystus Ukrzyżowany z głównego ołtarza połamany z brakującymi rękami, stopami i głową;

– prospekt organowy (XVIII w.) w złym stanie;– brak bocznych ołtarzyków, ławek, konfesjonałów; – polichromia na chórze (XIX w.) podtrzymującym prospekt w stanie katastrofalnym.

Dużym zniszczeniom uległy bezcenne dla historii Rzeczpospolitej nagrobki: Żółkiew-skich – hetmana wielkiego i kanclerza Stanisława i syna Jana oraz żony Reginy i córki – Zofi i (z pocz. XVII w.). Przykładem bezlitosnego wandalizmu były kolejne nagrobki, autorstwa A. Schlütera poświęcone Stanisławowi Daniłowiczowi (wujowi Jana III) i Jaku-bowi Sobieskiemu (ojcu Jana III) z 1693 r. Ich dekoracje fi guralne porozbijano wielokrotnie. Również w złym stanie jest epitafi um królewiczów: Jakuba Ludwika i Konstantego oraz siostry Marii Karoliny księżnej de Bouillon (z 1862 r. autorstwa P. Filippiego). Tu również rzeźbiarskie dekoracje zostały porozbijane i zaginęły, a po „marmurowej” płycie spływała przez kilkadziesiąt lat woda przez dziurawe okna.

Pozostałe epitafi a i płyty pamiątkowe (z XVII – XIX w.) również w stanie podobnym. „Marmurowa” balustrada kaplicy pw. Matki Boskiej i kropielnica (XVIII w.) porozbijane. Brązowa płyta komemoratywna (XX w.) zamykająca centralną kryptę popękana z ubytka-mi detalu rzeźbiarskiego.

W kryptach dokonano profanacji pochówków, a w centralnej krypcie marmurowe sarko-fagi (XX w.) hetmana i pozostałych członków rodzin uszkodzono.

Świątynię wraz z dzwonnicą oddano wspólnocie parafi alnej obrządku łacińskiego (je-sienią 1989 roku). Miejscowa ludność od razu przystąpiła do prac porządkowych i remon-towych.

Już w kilka miesięcy po otwarciu świątyni przybyli z Polski specjaliści, którzy przepro-wadzili rozpoznanie stanu zachowania wnętrza i określili potrzeby, a Fundacja Ochrony

62

Zabytków z Warszawy rozpoczęła remont dachu pokrywając go blachą miedzianą. Określe-nie zakresu odnowienia świątyni, zwłaszcza jej wnętrza było jednoznaczne – przywrócenie jej (w miarę możliwości) pierwotnego stanu, tj. sprzed II wojny światowej, a ponadto (co wynikło z czasem) przejęcie funkcji miejsca kultu Matki Boskiej Różańcowej z Żółkwi, spowodowane niemożnością jego odtworzenia w po blis kim kościele pw. Wniebowzięcia Najświętszej Marii Panny (podominikańskim).

Ustalenie tak daleko zakrojonych działań w świątyni wymagało pozyskania materiałów archiwalnych i ikonografi cznych, umożliwiających opracowanie programów prac specja-listycznych: konserwatorskich, restauratorskich, renowatorskich, rekonstrukcyjnych i in-nych.

Tak skomplikowane problemy wymagały tylko najwyższej klasy specjalistów z doświad-czeniem oraz znacznych środków fi nansowych. W tej sytuacji (od roku 1991) rozpoczęto w kolegiacie, przy wystroju artystycznym wnętrza, regularne prace restauratorskie i inne w ramach studenckich praktyk zawodowych polskich uczelni konserwatorskich: Akademii Sztuk Pięknych z Krakowa i Warszawy i Uniwersytetu M. Kopernika z Torunia.

Złożoność problemów konserwatorskich – przy całkowitym braku zawodowego zaple-cza: pracowni, sprzętów, narzędzi, materiałów i bardzo skromnym, ale wystarczającym wówczas zapleczu socjalnym, wymagała ogromnej determinacji w skuteczności działań. W celu osiągnięcia właściwych wyników krótkotrwałe, bo 4-tygodniowe, praktyki należało tak zorganizować i prowadzić, aby wykorzystać każdą chwilę. W tej sytuacji niezbędne było wcześniejsze organizowanie zaplecza, np. rusztowań (czasami na koszt prowadzącego praktyki) i zaplecza socjalnego, które z czasem, mimo niewygórowanych potrzeb młodzie-ży, było coraz gorsze i niewystarczające (co było przyczyną skrócenia praktyk do 2 tygodni, ale po kilkanaście godzin pracy dziennie).

Pomoc gospodarzy, tj. w początkowym okresie przedstawicieli władz miejscowych była ogromna (włącznie z organizacją objazdów naukowych po okolicznych zabytkach). Choć państwo ukraińskie było u progu tworzenia i dotychczasowe struktury ulegały transforma-cji nadal – w terenie – funkcjonowały stare układy. Po roku 1996 – kiedy wygasło już poro-zumienie dotyczące wymiany młodzieży, a okres transformacji państwa okazał się bardzo kosztowny (i w tym czasie w Polsce trwające również przekształcenia systemowe ograni-czały m. in. decyzyjność), pojawiło się widmo braku kontynuacji prowadzonych w Żółkwi praktyk. Dopiero przejęcie funkcji „opiekuna” w 1998 r. przez Biuro Pełnomocnika Rządu ds. Polskiego Dziedzictwa Kulturalnego za Granicą powstałego w Ministerstwie Kultury spowodowało, że po raz pierwszy (ze strony polskiej) właściwie zajęto się organizowaniem i fi nansowaniem praktyk w Żółkwi. Niestety, wraz z likwidacją Biura (w 2001 r. ) pojawiły się ponownie kłopoty na skalę dotychczas niespotykaną.

Mimo tych trudności praktyki trwały dalej, a dodatkowo (w r. 1997) rozpoczęto realiza-cję nowej formy ratowania zabytkowego wnętrza kolegiaty, tj. prac magisterskich, prowa-dzonych na uczelni stołecznej, pod kierunkiem organizatora i kierownika praktyk (autora niniejszego opracowania). Dotyczą one zabytków, często o skomplikowanej problematyce konserwatorskiej, o ogromnym zakresie zniszczenia, wymagających dużego czasu na ich

63

realizację (czasami przez lata), a także – co niestety bardzo istotne – wymagających dużo więcej środków fi nansowych w stosunku do rzeczywistych kosztów tych prac realizowa-nych np. w formie zleceń. Często w ich ramach następuje wykonanie części badawczej, umożliwiającej opracowywanie właściwych programów prac i częściowa realizacja pracy praktycznej przy wybranych fragmentach (ze względu na ogrom ratowanego zabytku). Ta forma ratowania zabytków – najczęściej dzieł sztuki, m. in. ze względu na interdyscypli-narne podejście i zakresy badań podstawowych i specjalistycznych, stosowane materiały konserwatorskie, udziały zespołów specjalistów – konsultantów umożliwia realizację na najwyższym poziomie wykonawstwa (toteż większość prac magisterskich otrzymała szereg wyróżnień i nagród).

Obecnie prace magisterskie realizowane są nie tylko w kolegiacie żółkiewskiej, ale i w innych zabytkach na terenie miasteczka i poza nim.

Dzięki właściwemu zrozumieniu potrzeb kontynuacji prac w kolegiacie, a także w celu ich zintensyfi kowania rozpoczęto realizować fi nansowe zlecenia indywidualne. Wykony-wane przez dyplomowanych konserwatorów dzieł sztuki – bardzo często będące kontynu-acją prac rozpoczętych w magisteriach, które (czy to ze względu na skomplikowane zakresy czy ogromne rozmiary) nie były możliwe do pełnej realizacji.

W ostatnim okresie, poszukując nowych form przyśpieszenia prac przy ratowaniu dzie-dzictwa kulturowego oraz wykorzystując nowe możliwości, rozpoczęto działania w formie wolontariatu tzw. ograniczonego. Polega to na podejmowaniu różnych, często bardzo niety-powych działań (które nie mieszczą się w regulaminach praktyk studenckich czy prac ma-gisterskich) przez zorganizowane, niewielkie grupy. Składają się tylko ze studentów uczelni konserwatorskich i to głównie starszych lat lub absolwentów tych uczelni. Sporadycznie mogą to być przedstawiciele innych uczelni, ale kierunkowo spokrewnionych z kształce-niem konserwatorskim np. z architektury, czy historii sztuki.

W minionym okresie prace konserwatorskie, restauratorskie, rekonstrukcyjne i inne wy-konano m. in. przy następnych zabytkach:

Zabytki kamienne:– nagrobki (2 szt.) hetmana wielkiego i kanclerza Stanisława Żółkiewskiego, syna Jana

oraz żony Reginy z Herburtów i córki Zofi i Daniłowicz (z pocz. XVII w., wykonany z czerwonych „marmurów” królewskich z Węgier),

– nagrobek Stanisława Daniłowicza (wuja króla Jana III Sobieskiego), autor A. Schlüter, 1693 r., z czarnego „marmuru” z Dębnika k. Krakowa, białe i szare alabastry z Żurawna (?),

– nagrobek Jakuba Sobieskiego (ojciec króla Jana III Sobieskiego), autor A. Schlüter, 1693 r., z czarnego „marmuru” z Dębnika k. Krakowa, białe i szare alabastry z Żurawna (?),

– epitafi um Wojciecha Głogowskiego (z 1626 r.) z czerwonego „marmuru” królewskiego z Węgier,

– epitafi um Pawła Wojenkowskiego, sekretarza królewskiego (z 1636 r.) z czarnego „marmuru”.

64

Inne realizacje:– sarkofagi w krypcie centralnej, 2 szt. z ciemnych marmurów – na zlecenie i z funduszy

Rady Miasta Krakowa,– fi gura Michała Archanioła na szczycie fasady kolegiaty, – epitafi um królewiczów: Jakuba Ludwika i Konstantego oraz siostry Marii Karoliny

księżnej de Bouillon (z 1862 roku, autor P. Filippi, z czarnego „marmuru” z Dębnika k. Krakowa.

Dekoracje sztukatorskie:– sklepienia całej świątyni, narzut wapienno-piaskowy, warstwy barwne, złocenia z XVII

i XIX w.,– zacheuszki, narzut wapienno-piaskowy, stiuk kolorowy, odlewy gipsowe (złocenia, war-

stwy barwne) z XIX i XX w.,– obramienia okienne – narzut wapienno-piaskowy, odlewy gipsowe, warstwy barwne,

złocenia z XIX, XX w.

Malarstwo ścienne:– baldachim z rozchylonym paludamentem z pocz. XVII w. w kaplicy św. Trójcy,– kotara podtrzymywana przez anioła z pocz. XVII w. w kaplicy Matki Boskiej,– zacheuszek w formie krzyża w wieńcu z pocz. XVII w.

Marmoryzacje z XIX w.:– trzony kolumn podtrzymujących balkony chóru oraz pilastry w kolorze szarym,– ściany świątyni od posadzki do sklepień w kolorze jasnoróżowym.

Podsumowując wieloletnie działania należy stwierdzić, że efekty nie byłyby tak kon-kretne gdyby nie przygotowanie młodzieży – studentów do pracy w każdych warunkach. Pracy wykonywanej z sercem, poświęceniem i zapałem. Identyfi kujących się z wykonywa-nym dziełem. Pełnych dyscypliny i podporządkowania się pracy zespołowej i funkcjono-waniu w grupie.

Nie bez znaczenia było również zaufanie ze strony miejscowych władz konserwator-skich nie mających wiedzy o możliwościach działań studentów – wprawdzie przyszłych specjalistów, ale jeszcze na etapie kształtowania i kształcenia. Z czasem nastąpiła pełna współpraca w formie licznych konsultacji i wspólnych komisji powoływanych do rozwią-zywania najtrudniejszych problemów.

65

MIĘDZY MARSEM A�WENUS, CZYLI RZECZ O�

JANIE I�MARYSIEŃCE SOBIESKICHW świadomości potocznej Polaków pozostał Jan III Sobieski jako wielki wódz, po-

gromca Turków pod Wiedniem, ostatni wybitny król Rzeczypospolitej Obojga Narodów. W narodowym panteonie postać króla zajmuje miejsce szczególne, tym bardziej, że obok niepodważalnego dorobku militarnego i bardziej dyskusyjnych, często kwestionowanych osiągnięć politycznych, zostawił po sobie bogatą spuściznę literacką w postaci listów miło-snych do Marysieńki; swej kochanki, wreszcie żony, zaufanego doradcy politycznego, czy jak chcieliby widzieć niektórzy współcześni i potomni francuskiego agenta w spódnicy. Pisane w latach 1665-1683 listy łączą w sobie cechy użytkowe, nastawione na przekaz in-formacji z wysokim kunsztem artystycznym, co sprawia, że epistolografi a ta jest wybitnym przykładem i jednocześnie jednym z największych osiągnięć kultury polskiego baroku. Dla współczesnych czytelników stanowi bogate źródło informacji o ówczesnym życiu codzien-nym, wyprawach wojennych, obyczajach, sarmackiej mentalności, czy kulisach polityki. W głównej mierze daje poznać autentyczny świat uczuć kochającej pary: Jana i Marysieńki Sobieskich, a wszystko dzieje się na tle burzliwych wydarzeń epoki: rokoszu Lubomirskie-go, prób elekcji vivente rege, tatarskich najazdów, wojen z Turkami, polityki bałtyckiej, wreszcie odsieczy wiedeńskiej.

Omawiana miłość i związek małżeński to przede wszystkim osobliwe połączenie dwóch światów, odmiennych kultur i sposobów myślenia.

Jan Sobieski urodził się w 1629 roku w Olesku na Rusi Czerwonej, w rodowych po-siadłościach matki Zofi i Teofi li z Daniłowiczów. Wyrastał w atmosferze walk z Turkami i Tatarami, w uwielbieniu do osoby wielkiego przodka: hetmana Stanisława Żółkiewskiego. W latach 1640-1646 wspólnie z bratem Markiem kształcił się w Krakowie, w Kolegium Nowodworskim, a później Akademii Krakowskiej. Ojciec Jakub, senator Rzeczypospolitej, dbał o wysokie i wszechstronne wykształcenie synów, naukę traktował jako zapewnienie przyszłości, przysposobienie do pełnienia ważnych funkcji publicznych. Wyprawił synów w podróż po krajach Europy Zachodniej. W latach 1646 – 1648 Sobiescy zwiedzili Niemcy, Niderlandy, Francję i Anglię. Na powrót do kraju zdecydowali się na wiadomość o wy-buchu powstania Chmielnickiego. Kolejne dziesięć lat w życiu Jana Sobieskiego to okres udziału w walkach z Kozakami, Tatarami, Szwedami i Moskwą. Nie ominęły go tragiczne i bolesne doświadczenia. Ciężkie rany odniósł pod Beresteczkiem, w roku 1651 brat Marek zginął pod Batohem, zamordowany przez Kozaków Chmielnickiego. W 1654 r. wziął So-bieski jakże cenny w doświadczenia udział w polskim poselstwie do Stambułu. W czasie

66

potopu szwedzkiego walczył pod komendą Stefana Czarneckiego, a w roku 1663, również pod Czarneckim wyprawił się na Moskwę. Mimo otwartości umysłu i znajomości świata, obcych kultur i języków Jan Sobieski zarówno jako starosta jaworowski, hetman, a później król zawsze ubierał się w stroje polskie, lubił dodatki orientu i wschodni przepych, ujmował sarmackim, prostolinijnym stylem bycia. Kochał swojskość i spokojne życie na prowincji, zwłaszcza rodzinną Ruś Czerwoną: Olesko, Żółkiew, Jaworów, Pielaszkowice. Zawsze sta-rał się uciekać od zgiełku miasta i polityki. Przyroda, pożytki natury i rzewne dumki na bandurach zawsze były bliskie sercu króla.

Z dala od pola bitew, za to w atmosferze dworskiej etykiety i politycznych intryg kształ-towała się osobowość Marii Kazimiery de La Grange d'Arquien. Urodziła się 28 czerwca 1641 r. w Nevers, w starym, podupadłym rodzie arystokratycznym. Jako mała dziewczynka trafi ła na dwór Ludwiki Marii Gonzaga, która wkrótce została żoną Władysława IV Wazy i w 1645 roku przybyła do Warszawy. Pojawiły się nawet spekulacje, że była nieślubną córką polskiej królowej i markiza de Cinq-Mars, ściętego w 1642 r. za spisek przeciwko kardynałowi Richelieu. W roku 1654 trzynastoletnia Maria Kazimiera tańczyła w Balecie królewskim w stroju żniwiarki. Andrzej Morsztyn docenił zarówno jej urodę, jak również inteligencję.

„W kupę zeszły się w tym anielskim cieleDowcip i rozum nie mniej pewnie święty”

Marysieńka mówiła po polsku płynnie, ubierała się po francusku, spożywała francuskie potrawy, pokojówki również pochodziły z królestwa Ludwika XIV. Była osobą energiczną bez kompleksów; jej francuska kultura objawiała się w sferze obyczajowości, stawała się kobietą wyzwoloną, zwłaszcza na tle uległych i prowincjonalnych polskich szlachcianek. Wzór postępowania z mężczyznami stanowiła dla niej zresztą Maria Ludwika, o której mó-wiono, że: wodzi Jana Kazimierza, „niczym mały Etiopczyk słonia”.

Fakt, że te dwie zupełnie odmienne postaci połączył romans, który przekształcił się w trwałe uczucie i autentyczną, dozgonną miłość jest fenomenem stale intrygującym i wiel-ce popularnym.

Pierwsze spotkanie i poznanie Jana Sobieskiego o panny d'Arquien nastąpiło podczas sejmu w 1655 r., a więc w roku potopu szwedzkiego. Przy okazji sejmu odbywały się bale, festyny, tańce, a więc doskonały czas na miłosne konkury. Jak później pisał Sobieski, za-kochał się w Marysieńce od pierwszego wejrzenia. Niezaprzeczalnym faktem jest, że jako chorąży koronny i starosta jaworowski, na dodatek splamiony służbą po Karolem X Gusta-wem w początkowym okresie wojny ze Szwedami, nie był poważnym kandydatem do ręki pięknej panny z fraucymeru Marii Ludwiki, tym bardziej, że dwór snuł plany reformy pań-stwa: wzmocnienia władzy króla i wprowadzenia na tron Wielkiego Kondeusza. Regaliści w walce z republikańską szlachtą potrzebowali sojuszników wśród potężnej magnaterii. Z tej przyczyny w roku 1658 Maria Kazimiera d’Arquien została wydana za wojewodę kijowskiego Jana „Sobiepana” Zamoyskiego. Stała się narzędziem w realizacji celów poli-tycznych. Przybyła zresztą nad Wisłę, aby przywrócić świetność własnego rodu.

67

Mariaż z grubianinem i nałogowym pijakiem, ale bajecznie bogatym i z gruntu poczci-wym polskim magnatem stało się kanwą rozwoju uczuć między przyszłą królewską parą. Ton regularnej, wzajemnej korespondencji stał się coraz bardziej frywolny, często melan-cholijny. Przyszły król okazał się świetnym stylistą, celnie i zajmująco, z dużym poczuciem humoru potrafi ł opisywać wydarzenia. Zamoyska umiejętnie inspirowała kochanka. Podsu-nęła Sobieskiemu słynny wówczas romans pasterski Honoré d’Urfé „Astrée” opowiadający o czystej i nieszczęśliwej miłości pasterza Celadona do pięknej Astrem. Dzieło wywarło duży wpływ na Jana Sobieskiego, oboje zaczęli odgrywać role zakochanych z literackiego romansu. Listy obfi towały w czułe słowa i wymowne wyrazy. Dużo było szyfrów warto-ściujących określeń, zanurzonych w poezji i mitologii. Jan Sobieski występował jako wspo-mniany Celadon, Feniks, La Poudre, Sylwander, Ordonat, Maria Kazimiera była Bukietem, Różą, Astrem, Dianą, Kasandrą. W tak przyjętej konwencji Jan Zamoyski występował jako: Dosia, Fontanna, Fujara, Koń, Makrela, a Gryzelda Wiśniowiecka (siostra Zamoyskiego) stawała się Basetlą bądź Brytfanną.

Wzrosło również znaczenie Pielaszkowic, posiadłości Sobieskich, gdzie Jan chętnie i długo przebywał z uwagi na bliskość Zamościa i Zwierzyńca. Właśnie z tego miejsca wyszło wiele czułych listów do Marysieńki. Jesienią 1661 roku oboje spotkali się w ko-ściele Karmelitów w Warszawie i złożyli śluby wierności. Zejście miała zainicjować Maria Ludwika. Lokalna tradycja podaje, że tajemne śluby miały odbyć się właśnie w Pielasz-kowicach, rodowych dobrach Sobieskiego. W dużym uproszczeniu można przyjąć, że od tego momentu Jan Sobieski znalazł się wśród zwolenników stronnictwa profrancuskiego. Małżeństwo Marii Kazimiery z Janem Zamoyskim trwało siedem lat. Obrońca Zamościa przed Kozakami i Szwedami zmarł bezpotomnie w 1665 r.

Kochankowie nie czekali zbyt długo, zawarli małżeństwo w czasie trwania żałoby, co stało się głośnym, szeroko komentowanym skandalem obyczajowym. Nawet słynny z po-jedynków i zdrad Bogusław Radziwiłł uznał zdarzenie za naruszenie norm obowiązują-cych moralnych. Sobieski wydawał się nie przejmować opinią publiczną. Pisał z Pielasz-kowic 9 czerwca 1665 r.: „Tak mi się twoja śliczność, moja złota panno, wbiła w głowę, że zawrzeć oczu całej nie mogłem nocy. P. Bóg widzi, że sam nie wiem, jeśli tę absence znieść będzie można; bo ażem sobie uprosił M. Koniecpolski, że ze mną całą przegadał noc tę przeszłą. Dziś ani o jedzeniu, ani o spaniu i pomyśleć niepodobna. Owo widzę, że mię twoje wdzięczne tak oczarowały oczy, że bez nich i momentu wytrwać będzie niepodobna, i tak tuszę, że notre amour ne changera jamais en amitie, ni en la plus tendre qui fut jamais. To jest pewna, że już od dawnego czasu zdało mi się, żem bardziej i więcej kochać nie mógł; ale teraz przyznawana, że lubo nie bardziej, bo niepodobna kochać bardziej, ale je vous admire coraz więcej, widząc perfekcję a tak dobrą i w tak pięknym ciele duszę. Owo zgoła, serca mego królewno, chciej tego być pewna, że wprzód wszystko wspak się odmieni przyrodze-nie, niżeli najmniejszą odmianę śliczna Astree w swym uzna Celadonie”.

Drugi, ofi cjalny ślub odbył się 5 VII 1665 roku, uświetniły go trzydniowe uroczystości weselne Błogosławieństwa udzielił nuncjusz papieski Pignatelli, czyli późniejszy papież Innocenty XII. Wraz ze zdecydowanym zaangażowaniem politycznym Jan Sobieski otrzy-

68

mał dostęp do wysokich godności państwowych. W roku 1665 przyjął buławę marszałka koronnego, rok później został hetmanem polnym koronnym. Przylgnęła do niego nawet nazwa „hetman Derkin” (od nazwiska Marysieńki d’Arquien). Kariera mogła zakończyć się gwałtownym załamaniem podczas bitwy pod Mątwami. Regaliści ponieśli klęskę w starciu z rokoszanami Jerzego Lubomirskiego, a Sobieski musiał uznać wyższość swego niedawne-go wodza i mentora. W obiegu publicznym zaistniał satyryczny wiersz rokoszowy.

„Jeśli co kiedy w Polszcze było słuszniejszego,Jako gdy stary strzepał marszałka młodszego I rzekł: "Moja rzecz władać buława i laską,A twoja w fraucymerze kręcić się z kiełbaską".

Pojawił się wówczas plan wyjazdu Sobieskich nad Sekwanę. Ludwik XIV obiecywał Ja-nowi buławę marszałka Francji, posiadłości ziemskie, Order Ducha Świętego, tytuł księcia i para Francji. Do wyjazdu nie doszło, a Sobieski w pełni zrehabilitował się jako wódz gro-miąc rok później Tatarów pod Podhajcami. Sprawie przeprowadzona kampania utorowała mu drogę do buławy hetmana wielkiego koronnego, którą otrzymał od Jana Kazimierza na początku 1668 r. Po raz drugi koncepcję przeprowadzki do Francji rozważano po wybra-niu na króla Michała Korybuta Wiśniowieckiego. W Mogilnicy zawiązał się spisek tzw. malkontentów, na czele którego stanęli: prymas Mikołaj Prażmowski, hetman Jan Sobieski i Andrzej Morsztyn. Apogeum konfl iktu politycznego przypadło na rok 1672, mimo zagro-żenia tureckiego zerwano dwa sejmy, padł Kamieniec Podolski i podpisano haniebny traktat w Buczaczu, który sprowadzał Rzeczypospolitą niemal do roli wasala Porty Ottomańskiej.

Następny rok przyniósł Sobieskiemu zwycięstwo pod Chocimiem oraz śmierć naturalną nieudolnego Michała Korybuta Wiśniowieckiego. Wszystko to utorowało hetmanowi drogę do korony. Maria Kazimiera została królową i tylko pozornie otrzymała status równy ko-ronowanym głowom Europy. Wiadomo, że tron elekcyjny w Rzeczypospolitej, pochodzący z woli narodu szlacheckiego był traktowany w sposób drugorzędny przez koronowanych monarchów z Bożej łaski. Między innymi stąd brały się zabiegi kolejnych królów, również Sobieskiego o wprowadzenie dynastii, czy umocnienie wątpliwego prestiżu władzy mo-narszej. Maria Kazimiera była w ciąży z Sobieskim siedemnaście razy – wieku dorosłego dożyła tylko czwórka: Jakub Ludwik urodzony w 1667 roku, Teresa Kunegunda urodzona w 1676, Aleksander w 1677 i Konstanty 1680 roku. Po śmierci Jana III Sobieskiego natural-nym, kandydatem do tronu Rzeczypospolitej stał się pierworodny Jakub, ale ostatecznie na polskie berło jako August II przejął elektor saski Fryderyk August I. Na ogół rola polityczna Marysieńki przy boku króla Jana III Sobieskiego jest przeceniana. Król potrafi ł skutecznie oddzielać sprawy małżeńskie od polityki. Niewątpliwie był żołnierzem i słabo poruszał się w świecie dyplomacji, kwestie w których nie czuł się pewnie, zostawiał żonie, bardziej zaprawionej kulisach dworskich intryg. Niestety Sobieskim nie powiodły się plany polityki bałtyckiej, ani zamiary wewnętrznej naprawy państwa. Końcowy bilans tych działań wy-padł ujemnie, pomimo zwycięstwa pod Wiedniem w 1683 r. Również sprowadzanie genezy odsieczy wiedeńskiej do osobistej urazy Marii Kazimiery wobec Ludwika XIV, który nie

69

chciał obdarzyć ojca królowej tytułem para Francji jest dużym uproszczeniem w wyjaśnia-niu faktów historycznych.

O panowaniu Sobieskiego historyk Władysław Czapliński napisał: „Jan III bowiem wówczas, gdy wypaliły się już częściowo pierwsze ognie miłości do żony, znalazłszy się na królewskim tronie czynił poważne wysiłki, by wyprowadzić nawę państwową na ko-rzystniejsze wody. (…) Inna rzecz, że i wówczas, zwłaszcza w drugiej połowie swych rzą-dów, wykazał charakterystyczny dla polskiego magnata brak energii, lęk przed decyzją, w coraz większym stopniu wypuszczał ster państwa ze swych rąk i schodził do roli feuda-ła gospodarującego w swych majątkach, budującego pałac wilanowski, sadzącego drzewa w ogrodach”. U schyłku panowania Sobieskiego Korona była słaby, a Litwa rozdarta woj-ną domową: Paców z Sapiehami. Na tle upadającej Rzeczypospolitej wciąż trwała jedna z najsłynniejszych i chyba najbardziej autentycznych miłości pary królewskiej. Niewątpliwe związek Jana i Marysieńki Sobieskich zasługuje na obszerne, monografi czne opracowanie w nowym ujęciu metodologicznym.

Zainteresowanego czytelnika, by wyrobił sobie własne zdanie, wypada odesłać do kilku ważnych pozycji z obszernej bibliografi i. Wśród kluczowych prac należy wymienić: nieco przestarzałe choć ważne dzieło T. Korzona, Dola i niedola Jana Sobieskiego, Kraków 1898, t. 1-3, subiektywne o zacięciu paszkwilanckim, ale niezwykle popularne i wartościowe li-teracko wydawnictwo T. Żeleńskiego (Boya), Marysieńka Sobieska, oprac. W. Czapliński, H. Markiewicz, Warszawa 1956. Z nowszych opartych na szerokiej bazie źródłowej, pole-micznych w stosunku do wyżej wymienionych należą: Frost de Battaglia, Jan Sobieski król Polski, Warszawa 1983, Z. Wójcik, Jan Sobieski 1629 – 1696, Warszawa 1994; M. Koma-szyński, Piękna królowa Maria Kazimiera d’Arquien-Sobieska 1641 – 1716, Kraków 1996. Nie można także pominąć literatury źródłowej, zwłaszcza: Maria Kazimiera d’Arquien de la Grande, Listy do Jana Sobieskiego, oprac. L. Kukulski, Warszawa 1966, oraz: J. Sobieski, Listy do Marysieńki, oprac. L. Kukulski, t. 1-2, Warszawa 1973.

70

71

KRÓTKA RZECZ O�SYMBIOZIE JANA III SOBIESKIEGO

ZE SZLAKIEMZacznijmy od tego, że nie ma dowodów bezpośrednich i skazani jesteśmy na dowody

poszlakowe, które mimo ich ewidentnych słabości wynikających z samej istoty dowodu poszlakowego mają swój, tak nam się przynajmniej wydaje, kaliber i wagę. Dowody te nie mogą niestety świadczyć ale z pewnością mogą coś sugerować. Wszystkich czytelników zachęcamy do poddania się na próbę tym sugestiom.

Poszlaka nr 1 czyli słów kilka o tym, jak to Sobieski trafi ał na szlak, a (na) Sobie-skiego szlag nie trafi ał

W XVII wieku żył pewien król który, jak się potem okazało, całe niemal swoje życie spędził podróżując. Bywał we Francji, Niderlandach, Niemczech, Anglii, Turcji, Rumu-nii, Mołdawii, Słowacji, Czech, Węgrzech, Austrii itd., a po terenach Rzeczypospolitej podróżował tak szybko, że w kilka dni, razem z grupą kilku tysięcy żołnierzy w pełnym rynsztunku, pokonywał kilkusetkilometrowe odległości. Najciekawsze jest jednak to, że w tym całym zgiełku i zabieganiu potrafi ł znaleźć czas na podróże do swoich posiadłości usytuowanych na obszarze obecnej gminy Rybczewice i na pobyt u przyjaciół mieszka-jących w sąsiednich gminach. Tym królem był Jan III Sobieski. Nawet pobieżna analiza zachowanych listów autorstwa Sobieskiego wskazuje, że bywał tu bardzo często (pokaźna ilość listów Sobieskiego podpisana jest Pieleskovice tj. dzisiejsze Pilaszkowice w dzisiejszej gminie Rybczewice w województwie lubelskim), a inne przekazy źródłowe pokazują, że w okolicach odwiedzał przyjaciół.

Z perspektywy współczesnego człowieka można by o nim powiedzieć, że ciągle szu-kał swojej drogi, swojego własnego szlaku. Czy był tego świadomy? Czy go znalazł? Nie wiemy. Wiemy natomiast, że potrafi ł w podróży odpoczywać i wiemy, że podróże go nie męczyły, mało tego – że je uwielbiał – a w konsekwencji wiemy, że na szlaku szlag go nie trafi ł (to raczej rozterki miłosne, a mówiąc precyzyjniej cielesne efekty tych rozterek, trafi ły w niego w końcu jak grom z jasnego nieba).

Poszlaka nr 2 czyli krótka rzecz o tym, że skoro szlak nie przychodził do Sobieskie-go, to Sobieski postanowił przyjść do szlaku ( choć także odwrotna wersja jest bardzo prawdopodobna)

72

Na potrzebę tworzenia Szlaku Jana III Sobieskiego można patrzeć z różnych perspektyw. Zasadniczo rzecz ujmując nacisk może być położony albo na ideę szlaku albo też na postać (markę) Jana III Sobieskiego. Zgodnie z pierwszą perspektywą szlak Jana III Sobieskiego okazuje się dość rozbudowanym pomysłem, w którym najważniejsza jest nie tyle treść, co zasady według których Szlak Jana III Sobieskiego jest konstruowany i budowany, słowem najważniejsze jest to, co można-by nazwać ogólną ideą tworzenia europejskich szlaków dziedzictwa kulturowego (w konsekwencji nie trudno wyobrazić sobie, że możliwe jest zna-lezienie innych potencjałów i na ich podstawie zbudowanie innego/innych szlaków). Zgod-nie natomiast z drugą perspektywą Szlak Sobieskiego okazuje się pomysłem, który wcale nie musi być konstruowany w oparciu o metody i zasady budowania europejskich szlaków dziedzictwa kulturowego, bowiem najważniejsze okazuje się coś, co można nazwać szcze-gółową treścią, czyli dziedzictwo/ marka Jana III Sobieskiego (w konsekwencji nie trudno wyobrazić sobie, że Szlak Jana III Sobieskiego przyjmuje inne formy niż europejski szlak dziedzictwa kulturowego, a nawet, nie trudno przecież zrozumieć, że idea i forma szlaku nie musi być najefektywniejszą formą dla zachowywania/adaptacji tego dziedzictwa).

Niezależnie od tego który sposób uznamy za ważniejszy, nie da się niezauważyć sym-biozy tych dwu podejść zapośredniczonej przez życie i dziedzictwo Jana III Sobieskiego. Najprawdopodobniej nie był on świadomy, że swoim sposobem życia wyznacza jakiś szlak, niesamowite jest jednak to, że zachowywał się tak właśnie, jakby tworzył taki szlak: do wielu miejsc wracał, wielokrotnie podróżował tymi samymi drogami, i co również ważne, to właśnie jego sposób życia uzmysłowił nam czym w istocie jest szlak turystyczny: rów-nowagą między podróżą i odpoczynkiem. Mało tego: sądzimy, że to co przynależne zacho-waniom Jana III Sobieskiego (a więc znajdowanie równowagi i minimalizowanie napięcia między potrzebą podróży i potrzebą odpoczynku) jest na tyle ważne, że stanowić może rdzeń marki Szlaku Jana III Sobieskiego. Być może tym właśnie co do zasady powinien być Szlak Sobieskiego w jego wymiarze turystycznym – równowagą między podróżą i odpo-czynkiem w miejscach zawierających ślady bytności króla.

Z drugiej strony fantastyczne jest to, że król pozostawił po sobie znaczne dziedzictwo rozsypane po całej Europie, z zagęszczeniem we wschodniej Polsce i na zachodniej Ukra-inie. Gdy naniesie się te miejsca na mapę niemal każdy zauważy że same w sobie układają się one w szlak – wystarczy te tylko połączyć kreskami. W ramach kilkunastomiesięcz-nej pracy razem z kolegami z zespołu think-tank naliczyliśmy blisko 200 miejscowości ze wschodniej Polski i zachodniej Ukrainy mających w miarę udokumentowany związek z Janem III Sobieskim, a to dopiero początek, bo nie jest przebadane choćby śląskie, święto-krzyskie i podlaskie, nie mówiąc już o terenach Słowacji, Węgier czy Austrii.

Jedno jest pewne: miejscowości związanych z Sobieskim jest na tyle dużo, że łącznie z otaczającymi je obszarami gmin mogą tworzyć duży paneuropejski szlak i to z kilkoma prawdopodobnie odnogami.

Ostatecznie nie jest rozstrzygnięte czy Szlak Jana III Sobieskiego będzie szlakiem pa-sującym do schematów europejskich szlaków dziedzictwa kulturowego. Czy tak właśnie jak europejskie szlaki dziedzictwa kulturowego będzie budowany? Byłoby to rozsądne, jest

73

to prawdopodobne…. ale być może ważniejszy niż aspekt turystyczny okaże się jakiś inny i szlak stanie się nazwą dla marki terytoriów które łączy dziedzictwo Sobieskiego?

Poszlaka nr 3 czyli opowieść o królikach, które z czasem mogą stać się królami, a chcielibyśmy

także i o szlaczkach, które mogą zmienić się w prawdziwe szlaki

Dawno temu w krainie zwanej Sobieszyn żył pewien szlachcic niezbyt majętny i pra-wie zupełnie poza Sobieszynem nieznany, za to z walecznym sercem i pamiętający swego protoplastę Janika, tak samo jak on walecznego, dzięki któremu ród mógł się posługiwać herbem Janina z dewizą z tarczą lub na tarczy. Bez naciągania moglibyśmy powiedzieć o nim szlachcic szaraczek, ale że o pra, pra, pra dziadku króla nie wypada tak mówić, więc (również z pewną dozą nieśmiałości), mówimy o nim królik.

Trochę wody w Wiśle upłynęło, kilka dobrych pokoleń przeminęło nim, poprzez ożenek, jedna gałąź tego rodu przeniosła się nad Giełczew, do posiadłości Barbary Giełczewskiej, a więc w tereny gdzie przed kilku laty pojawił się pomysł wskrzeszenia szlaku Jana III Sobieskiego. Wśród dzieci z tego związku najważniejszy jest dla nas Jan (1518-1564) pra-dziadek króla, ojciec między innymi Marka(1550-1605), który z kolei szybko awansował i był już postacią rozpoznawalną w Rzeczypospolitej (doszedł do funkcji wojewody lubel-skiego) i podróżował często poza województwo biorąc udział w znaczących bitwach, które przyniosły mu dużą sławę. Wśród siedmiorga jego dzieci najbardziej w tej akurat opowieści interesuje nas Jakub (1580-1646) – ojciec króla, postać ceniona przez najważniejsze osoby w państwie, wielokrotny poseł i marszałek sejmu, bogato ożeniony z wnuczką hetmana Stefana Żółkiewskiego – Zofi ą Teofi lą Daniłowicz. Nie ma zbyt wiele miejsca żeby wy-mieniać wszystkie miejsca które odwiedził Jakub Sobieski ojciec króla, dość wspomnieć o 7 letniej wyprawie na szlak Santiago de Compostella i dość powiedzieć, ze podróżował więcej i rozleglej od swego ojca Marka. Niczym była jednak jego sława wobec sławy syna – Jana Sobieskiego, który w 1656 r. został chorążym wielkim koronnym, w 1665 r. marszałkiem wielkim koronnym, w 1666 r. hetmanem polnym koronnym, w 1668 r. hetma-nem wielkim koronnym, a w 1674 r. królem Polski i wielkim księciem Litwy. (Część zin-wentaryzowanych przez nas miejsc związanych z jego podróżami umieszczamy w kolejnej publikacji).

Całkiem niedawno, jakieś 3 lata temu, wyznaczyliśmy w grupie autorów tego artykułu, na podstawie nie tyle gruntownej wiedzy co silnej intuicji, jakieś szlaczki na mapie Europy i powiedzieliśmy sobie: to na dobry początek Szlaku Jana III Sobieskiego. Bardzo nas cieka-wi za kiedy będziemy mogli powiedzieć, że te szlaczki zmieniły się w szlak – urozmaicony, udoskonalony, przemyślany i najważniejsze – trafi ający w potrzeby ludzi i zaspokajający ich pragnienia.

74

75

POLITYKA RELIGIJNA JANA SOBIESKIEGO

Do obowiązków króla oprócz wypraw wojennych należy również podejmowanie decyzji w sprawach, nie związanych z wojną. Między innymi – rozwiązywanie konfl iktów mię-dzy różnymi grupami społecznymi i etnicznymi w państwie, umiejętność niedopuszczenia do wojny domowej w kraju, pełnym rozłamów i podziałów. Podobnych problemów u Jana Sobieskiego nie brakowało. Dlatego oprócz wojennych zwycięstw Jan Sobieski odznaczył się w historii ukraińskiej również jako mądry król-rozjemca, m.in. w sprawach stosunków między katolikami a prawosławnymi.

Niniejszy artykuł jest poświęcony działaniom, które podejmował Jan Sobieski w celu rozwiązania konfl iktów religijnych, zagrażających Rzeczpospolitej. Głównym problemem religijnym w tamtych czasach były zatargi między katolikami, unitami i prawosławnymi – m. in. umniejszenie praw duchowieństwa prawosławnego, mieszczan i szlachty oraz kon-fl ikty dotyczące Unii Brzeskiej.

Sytuacja religijna na Ukrainie w czasach ruiny Koniec XVII w. na Ukrainie był czasem wielkiej ruiny. Wszystkie konfl ikty, które zro-

dziły się na początku stulecia, rozwijały się przez cały wiek, w końcu objawiły swoje skutki. Ukraina została podzielona między Polską a Moskwą, a Kościół Prawosławny na Ukra-

inie podporządkowany Moskwie. Konfl ikt między prawosławnymi a unitami przeszedł w inny wymiar: jeżeli wcześniej ludność ukraińska w swojej większości stawiała opór Unii, upatrując w niej próbę „Lachów” zniszczyć wiarę ruską i narodowość, to teraz, gdy Kościół Prawosławny został pozbawiony woli i przechodził intensywną rusyfi kację, stosunek do Kościoła Unickiego również zmienił się – przynajmniej wśród wyższego duchowieństwa.

Jednakże od polskiej władzy i szlachty ludność prawosławna cierpiała nie mniej niż przed Chmielnicczyzną. Ale teraz prawosławna Rosja opanowała Lewobrzeże i Kijów i dążyła do ustalenia kontroli nad Prawobrzeżem. Skrajny nietolerancyjny stosunek do wszystkiego, co nie stanowiło rosyjskiej tradycji prawosławnej poowdował liczne przypadki nadużyć nie tylko w stosunku do unitów, lecz również do duchowieństwa prawosławnygo i wiernych ze strony rosyjskich władz i żołnierzy. Ponadto złożone stosunki ukraińsko-polsko-rosyj-skie skomplikowała jeszcze bardziej wojna turecka, wskutek czego Rzeczpospolita straciła Ukrainę Prawobrzeżną, а Moskwa – zamek Czehryński, swoją główną placówkę wojskową na prawym brzegu Dniepru.

Jan Sobieski rozumiał, że jedynym wyjściem, aby zostać zwycięzcą w wyczerpującej wojnie przeciwko Turkom jest zawarcie tymczasowego pokoju z tradycyjnymi wrogami

76

Rzeczpospolitej, przede wszystkim z Moskwą. Miał to być pokój trwały i stabilny, który przynajmniej w części zadowalał obie strony i służył gwarancją tego, że ani Polska, ani Moskwa nie zada cios w plecy drugiej stronie w przypadku rozpoczęcia wojny z Turkami. Właśnie taki pokój zawiera Sobieski z Moskwą w 1686 roku – tak zwany Pokój Wieczysty.

Zgodnie z Pokojem Wieczystym Rzeczpospolita zrezygnowała z roszczeń co do Smo-leńska, Ukrainy Lewobrzeżnej i Kijowa. Rosja również ustalała swoją opiekę nad ludnością prawosławną Prawożbrzeża. Dawało to prawosławnym Ukraińcom pewne gwarancje wol-ności wyznania i zachowanie wszystkich praw – Moskwa z każdym rokiem wzmacniała się i z nią byli zmuszeni liczyć się nawet swawolni magnaci.

Z innej strony, polityka Moskwy wobec Cerkwi ukraińskiej w wielu aspektach nie podo-bała się prawosławnym Ukraińcom. Szlachta i inteligencja ukraińska od końca XVI wieku walczyła o prawosławie, aby uniknąć polonizacji, zachować swoistość swojego Kościoła i narodowości. Lecz teraz w wielu dziedzinach przynależność do prawosławia stała się główną przyczyną i głównym katalizatorem rusyfi kacji. Przez to na ziemiach zachodniej Ukrainy, gdzie wpływ moskiewski nie miał takiej siły jak na Lewobrzeżu i gdzie z nim można było walczyć w sposób pokojowy, stopniowo poprawiał się stosunek do Unii. Jan Sobieski nie mógł tego nie zauważyć – on jeszcze w marcu 1681 roku wyznaczył komisję, aby wypracować godne warunki do „przejścia na Unię".

Komisja 1681 rokuKomisję powołano przez króla, gdy do Sobieskiego dotarła informacja o życzeniu nie-

których hierarchów prawosławnych przejść do Kościoła Greckokatolickiego i skłonić ku temu swoje parafi e. Król rozumiał problemy, które wynikły w 1596 roku z powodu bra-ku mądrości i wzajemnego szacunku u prawosławnych i unitów. Lecz teraz rzeczywistość uległa zmianie – wcześniej patriarcha carogrodzki nie ingerował w sprawy wewnętrzne Kościoła Ukraińskiego, natomiast obecnie patriarcha moskiewski takiej wolności nie po-zostawiał – Moskwa coraz bardziej ograniczała autonomię Kijowa, czasem dochodziło do bezpośrednich zakazów lub ograniczeń działalności wydawniczej. Dlatego prawosławni na Prawobrzeżu patrzyli teraz na przejście pod jurysdykcję Rzymu zupełnie innymi oczyma.

Komisja królewska miała ustalić warunki, które zadowalałyby zarówno unitów, jak i prawosławnych. Generalnie to jej się udało. Kościół Greckokatolicki miał zachować wszystkie przymioty obrządku greckiego, na wszystkie stanowiska kościelnie byli wyzna-czani tylko Ukraińcy, a do tegoż spośród miejscowego duchowieństwa. We wszystkich die-cezjach miały być otwarte seminaria. Duchowieństwo greckokatolickie, rzymskokatolickie i prawosławne oraz ich wierni mieli równe prawa, mogli zasiadywać w sejmie i senacie.

Zatem z jednej strony widzimy korzystne warunki dla tych, którzy chcą przejść do Ko-ścioła Greckokatolickiego nie zradzając przy tym ani wiary ojcowskiej, ani obrządku, ani tradycji, ani narodowości. Przejście do Kościoła Greckokatolickiego już nie oznaczało polo-nizacji, natomiast pozostawanie w prawosławiu oznaczało powolną rusyfi kację – ponieważ Moskwa, wzmacniając się z każdym rokiem, pretendowała na prawo do opieki nad prawo-

77

sławną ludnością Rzeczpospolitej i potwierdzała swoje roszczenia zarówno pieniędzmi jak i bronią.

Stosunek Jana Sobieskiego do Kościoła Prawosławnego Liczne przywileje, nadawane przez Jana Sobieskiego swoim prawosławnym poddanym

świadczą o jego przyjaznym stosunku do tego Kościoła – a dokładniej, o pełnej tolerancji w stosunku do wszystkich swoich poddanych i gotowości nieść im pomoc.

Na przykład, Sobieski wniósł wkład do budowy cerkwi Narodzenia Pańskiego w Żół-kwi – „w celu przymnożenia chwały Bożej i ozdobienia miasta”. Król na prośbę mieszczan Żółkwi nadał przywilej królewski dnia 20 kwietnia 1684 roku z pozwoleniem przepro-wadzenia zbiórki środków w królestwie Polskim, Księstwie Litewskim i we własnych do-brach. Bractwo Żółkiewskie korzystając z przywileju, zebrało środki na wzniesienie cerkwi i dokończyło budowę. Zbiórce środków sprzyjało umieszczenie w cerkwi relikwii św. Jana Suczawskiego. To, że w tej cerkwi znalazły się te relikwie św. Jana Suczawskiego również zawdzięczano królowi – przyniósł je tam mołdawski metropolita Dosyteusz, przywieziony z Mołdawii do Żółkwi przez Sobieskiego.

Również nie bez pomocy Sobieskiego został wykonany wielki ikonostas dla cerkwi, autorstwa mistrza Iwana Rutkowicza. Właśnie do pędzla Rutowicza i jego uczniów należy ikonostas w cerkwi pw. Św. Trójcy i pw. Narodzenia Bogurodzicy w Żółkwie, wsi Krze-chowie i w Wole Wysockiej. Ikonostasy ze Skariawy Starej i żółkiewskiej cerkwi pw. Na-rodzenia Pańskiego znajdują się teraz we lwowskich muzeach. Początek i rozwój tej szkoły miały miejsce akurat podczas panowania w Żółkwi Jana Sobieskiego. O pewnym związku między królem a ikonografi ami żółkiewskimi świadczy również wizerunek herbów rodu Sobieskich, które ozdabiają carskie bramy w licznych ikonostasach szkoły żółkiewskiej.

Niejednokrotnie potwierdzał król również przywileje, które nadawał innym ruskim cer-kwiom w Żółkwi – pw. Jana Chrzciciela i pw. Podwyższenia Krzyża Świętego. Otóż widzi-my, że Jan Sobieski choć nie mógł osobiście obserwować wszystkich magnatów Rzeczpo-spolitej, to jednak osobiście dbał o prawa i przywileje prawosławnych – przez co, oczywi-ście, zmniejszał istniejące prześladowania ze strony katolików.

Król-rycerz i biskup-rycerz Jest zrozumiałe, że polityka króla nie byłaby możliwa bez wiernych zwolenników. Jed-

nym, z bliskich przyjaciół Jana Sobieskiego był Józef Szumlański, rotmistrz Kozaków pan-cernych, który został wyświęcony na biskupa mając 24 lata i który nawet po święceniach (po sześciu latach – z powody walki z konkurentem o katedrę) nadal towarzyszył królowi w jego wojnach i wyprawach, a nawet w nich uczestniczył. Również Szumlański wyko-nywał obowiązki dyplomatyczne oraz sprzyjał poprawieniu stosunków dyplomatycznych między Sobieskim, Rosją a Hetmańszczyzną. Według słów samego Sobieskiego, Szumlań-ski „był godny uwiecznienia w trwałej pamięci potomków za jego bohaterstwo i zasługi, którymi nie raz odznaczył się (również obecnie pragnie odznaczać się) i znacznie przy-

78

służył się nam i państwu naszemu zarówno w sprawach wojskowych, jak i w cywilnych sprawach i obowiązkach”.

Szumlański w młodości był unitą – jednym z niewielu na Ukrainie zachodniej, który postawił sobie za cel przeprowadzić wspólnoty prawosławne diecezji lwowskiej do „Unii” – aby w ten sposób zwolnić je od moskiewskiego wpływu. Na odmianę od Hipacjusza Pocieja oraz Cyryla Terleckiego, którzy domagali się od duchownych natychmiastowego przejścia na greko-katolicyzm, nie wyjaśniając przy tym przyczyn takiej gwałtowności, Szumlański nie śpieszył się. On czas od czasu podrzucał kapłanom i biskupom ideę Unii, spokojnie wyjaśniał wszystkie korzyści, płynące z niej – ale nie nalegał na niezwłocznym przyjęciu Unii. Jednocześnie bronił praw duchowieństwa prawosławnego, aby w żadnym przypadku ono nie było zmuszane do przejścia do Unii. Dopiero w 1700 roku diecezja lwowska uznała Unię – dobrowolnie, bez sporów i konfl iktów, na warunkach ustalonych jeszcze przez komi-sję, wyznaczona przez Sobieskiego. Przed tym Szumlański osobiście wizytował całą diece-zję, rozmawiał prawie z każdym kapłanem, co stało się gwarancją stabilności ogłoszonego przez Szumańskiego połączenia.

Pewną niezależność od biskupa zachowały niektóre klasztory – np. Orzechowski czy Maniawski. Klasztor w Maniawie Unii jednak nie przyjął, а Krzechów „nawrócił się” do-piero w 1721 roku – po wielkim podarunku-łapówce z Rzymu. Ciekawe, że Szumlański w swoim testamencie zapisał mnichom Krzeszowskim (którzy w tym czasie nawet nie my-śleli o dołączeniu do Unii) 1000 złotych.

Oprócz nauczania o Unii, Szumlański występował jako reformator życia kościelnego – m.in. jako gorliwy zwolennik odnowienia prestiżu moralnego duchowieństwa. W 1687 roku została wydana książka jego nauk i instrukcji dla duchowieństwa “Metryka albo rejestr dla porządku kościoła”. W książce tej biskup pisze o dyscyplinie kościelnej, o kodeksie moralnym, który powinni przestrzegać kapłani. Ten kodeks moralny omawia odpowied-nie zachowanie w społeczeństwa, skromność w ubieraniu się, trzeźwość. Między innymi ponad 10 stron „Metryki” poświęcono negatywnym skutkom pijaństwa. “Pijaństwo – mat-ka i korzeń wszelkiego zła” – nauczał biskup. Wymagając trzeźwości życia od kapłanów, zalecał on również im walkę z pijaństwem wśród chłopów. "…Żeby nie upijali się, pilnie tego nakazujcie, ojcowie, swoim parafi anom..., а niepokornych piętnujcie przy wszystkich, a i innych strach weźmie". Otóż koniecznym zadaniem służby kapłańskiej według biskupa było pilnowanie stanu moralnego parafi an.

Również Józef Szumlańki założył drukarnię przy swojej katedrze, gdzie właśnie wydał Metrykę”. Następnego roku drukarnia Szumlańkiego wydaje Psałterz, na którym widnieje imię drukarza – Wasyla Stawnyckiego. Szumlańki również uczestniczył w otwarciu dru-karni przy lwowskim klasztorze sw. Jura. W nim Józef Horodecki, znany drukarz i po-dróżnik, podróżujący w krajach Bliskiego Wschodu, wydał 9 października 1700 r. nutowy Irmologion – pierwszy druk nutowy Wschodnich Słowian. Jednakże, pod naciskiem brac-twa Szumlański był zmuszony do sprzedania braciom drukarni za 5 tys. złotych (połowę tej sumy bractwo oddało mu w książkach). Ale za to warunkiem sprzedaży drukarni było po-

79

słuszeństwo bractwa wobec biskupa. W 1708 roku bractwo przyjęło Unię pod warunkiem zachowania autonomii.

W taki oto sposób diecezja lwowska, z jednego z głównych ośrodków ruchu antyunijne-go przekształciła się w centrum greko-katolicyzmu.

To w znacznej mierze wpłynęło na sytuację religijną na ziemiach ukraińskich, przynaj-mniej na zachodnio-ukraińskich. Tu Kościół Greckokatolicki ostatecznie stał się kościołem narodowym, a wpływ rosyjski przez to został sprowadzony do minimum. Wskutek tego zachodnia Ukraina w większej mierze zachowała swoją tożsamość narodową i odrębność – dzięki temu, ze Kościół tu nie był narzędziem rusyfi kacji. Dlatego Ukraina wiele za-wdzięcza mądrej polityce Jana Sobieskiego – Pół Rusina, który nigdy nie ukrywał swego pochodzenia.

80

81

КОЛЕКТИВНА ПРАЦЯ КОМАНДИ «THINK-TANK»

„ШЛЯХ ЯНА III СОБЕСЬКОГО”

82

83

МИСЛЕННЯ МАЄ МАЙБУТНЄ. THINK-TANK ШЛЯХУ

ЯНА III СОБЕСЬКОГО – ХТО МИ ТАКІ І ДЕ? КУДИ ПРЯМУЄМО?

Think-tank у дослівному перекладі означає думаючий танк, але йдеться зовсім не про те, щоб, як відомий з польського прислів’я російський танк, який не зважаю-чи ні на що, просувається уперед, а про те, щоб за прикладом військових стратегів, що створюють плани дій для американської армії, мати можливість оберігати всі-лякі сценарії, плани й дослідження. Інакше кажучи, стратегічну думку – від впливу політики, основаної на категоріях: тут i тепер, a ще більше йдеться про те, щоб за посередництвом незалежної стратегічної думки, підтриманої солідними знаннями, впливати на форму громадських дебатів i пропонувати способи вирішення суспіль-них проблем.

Так складається, що цих проблем є немало i досить часто вони представляються як сполучені посудини, при чому трагічним є те, що постійні спроби їх вирішення не являються ні комплексними, ні довгодистанційними i в результаті не дозволяють перервати порочного кола, яке можна було б назвати якось так: „чому бідний – бо дурний…, чому дурний – бо бідний…”

Ніяк не знайдеться польського аналогу звороту think-tank, хоч саме явище вже кілька років існує на нашому ґрунті. Полонізуючи назву, було запропоновано різні ва-ріанти, такі, як, наприклад, фабрика чи контейнер думок, дослідницький центр, ложа експертів, коло знавців, центр концепцій, генератор ідей, конвент фахівців, штаб стратегічної думки, ковальня ідей та інші. Жодна з них не прийнялася на стільки, щоб заволодіти колективною уявою поляків – і так, поки що залишаємось із think-tank.

Згідно із досить свіжими показниками найбільше think-tank знаходиться у Спо-лучених Штатах Америки, а Європейський Союз посідає 1473 таких організацій. Слі-дом за Європою займають місце Азія – 653 „генераторів ідей”, Латинська Америка – 538, Африка – 424. На фоні країн Європейського Союзу Польща, яка має 40 „ковалень ідей” виглядає сиротою. Для порівняння – у Великій Британії їх нараховується 283, у Німеччині – 186, у Франції – 165.

Тому нікого не мусить дивувати, що 15 грудня 2009 р., було урочисто підписано Акт коаліції, що спричинив утворення команди типу think-tank для розвитку Шля-ху Собеського (JIIIS). Як виникає вже з самої назви, мета організованого рік тому

84

think-tank тісно пов’язана з ідеєю, баченням i концепцією створення Шляху Яна III Собеського.

Утворення Шляху Янa III Собеського несе у собі потенціал, яким потрібно діли-тися з іншими i про який потрібно говорити. Згідно із задумом це шлях, який про-ходить серединою континенту, який з’єднує Схід із Заходом, який проходить через Центральну Європу та одночасно, i це є надзвичайно важливо, через периферію Єв-ропи – через Європу сільську, бідну, яка постійно обезлюднюється, віддалену від суспільних і культурних центрів. Ця ідея цілком вписується у дійсну концепцію роз-витку Європи. Як виникає із змісту розмов, які відбулися в Брюсселі у вересні 2010 р., разом із підписанням у 2009 р. Лісабонського Трактату Європейський Союз отримав нове завдання підтримки конкурентноздатності сектора туризму Євросоюзу, його зрівноваженого розвитку і якості, а також популяризації Європи як привабної мети туристичного руху. Підчас обговорень заступник голови Європейської Комісії Ан-тоніо Таяні, між іншим, сказав: „Ми мусимо утримати ведучу позицію європейської туристичної промисловості з огляду на інноваційність рішень. Ідея культурних шляхів сприяє диференціації європейської туристичної пропозиції. Вона відповідає зростаючому серед туристів зацікавленню пізнанням нових місць та інших культур. У цьому контексті Комісія – згідно з новим лісабонським трактатом – може відігравати важливу роль у сфері координації політики окремих країн і збільшення її впливу.” Комісар Андрулла Васіліу (з питань освіти, культури і молоді), у свою чергу, сказала: „Вирушаючи в подорож культурними маршрутами, ми відкриваємо правила, які лежать в основі Європи, такі як права людини, демократія у сфері культури, європейська різноманітність, ідентичність, діалог і взаємний обмін1”.

З іншого боку, утворення Шляху Яна III Собеського відповідає на негайну потре-бу сполучення капіталу, у тому збільшення суспільного капіталу, відсутність якого є однією з найбільших болячок, які дошкуляють нашому регіону i його мешканцям.

Шлях Яна III Собеського є довголітньою концепцією, яка дозволяє поєднувати ресурси і потенціал багатьох самоурядових органів, підприємців і осіб третього сек-тора, у результаті чого, особливо у цьому випадку, мислення і стратегічна діяльність, основані на докладних дослідженнях, є неоціненними, тому, на мою думку, think – tank Шляху Яна III Собеського утворився у потрібний момент.

Більше року назад, коли він утворювався в рамках проекту „Шлях спадщини Со-беського – шанс транскордонної співпраці Східної Польщі і Західної України”, до-фінансованого з дотацій Норвезького фінансового механізму, перед ним було постав-лено ряд завдань, a саме:

– опрацювання бази даних think-tank в області добрих європейських практик, особливо рішень, які спрощують проведення туристичної діяльності на шля-хах культурної спадщини,

1 Europa Press Releases IP/10/1177, Bruksela, від 27 вересня 2010 р. на: http://europa.eu/rapid/pressReleasesAction

85

– збір докладної інформації про спадщину Собеського на території східної Поль-щі і західної України,

– утворення концепції проходження транскордонного Шляху Яна III Собеського, який охоплює терени Східної Польщі i Західної України,

– підготовка змісту акту транскордонної співпраці, документу, який закінчує ре-алізацію проекту.

Частина зібраного матеріалу знаходить своє відображення у цій публікації. Проте це не означає, що роль think-tank закінчилась. Найближчим часом, маємо надію, за-вдяки дофінансуванню зі сторони Швейцарсько-польскої програми співпраці, think-tank Шляху Яна III Собеського буде проводити дослідження, аналіз i моделювання, необхідні для розвитку Шляху Яна III Собеського. Підготовлений план розвитку think-tank на найближчі 10 років передбачає поєднання потенціалу підприємців і науковців, створення кластерів, партнерства, стратегічних і планових документів, поглиблення знань на тему спадщини Собеського, конструювання розвиваючих кон-цепцій, a також обмін зібраною інформацією i вплив, таким чином, на форму громад-ських дебатів.

Пропонуючи Читачам цю публікацію, яка складається з матеріалів, підготовле-них членами think-tank Шляху Яна III Собеського, бажаю, як головуюча цієї міжна-родної команди, подякувати усім засновникам i членам think-tank за їх внесок у роз-виток Шляху Яна III Собеського, a саме: д-р Гжегожу Ронковському, д-р Кшиштофу Гембурі, д-р Янушу Смазі, д-р Пьотру Ціхошу, д-р Тарасу Шумейкові, д-р Давиду Со-шинському, Любомиру Кравцеві, Віктору Заславському, Оксані Бенко, Кубаю, магі-стру Марціну Гізі, магістру Пшемиславу Кусьмєрчику, Якубу Кусьмєрчику, магістру Катажині Сєнько, a також усім тим, хто спричинився до утворення i функціонуван-ня групи, у тому, особливо: Мірославу Квятошу – вуйту гміни Рибчевіце, Ришарду Січко – бургомістру міста i гміни Пяскі, Вацлаву Мотилю – вуйту гміни Мелгєв, Мірославу Кшисяку – вуйту гміни Спічин, Влодзімєжу Гоффі – вуйту гміни Вулька, магістру інж. Роберту Словіковському, уповноваженому представнику гм. Рибчевіце.

86

87

ТОРБАН („ТЕОРБАН РУСЬКИЙ”, „ПАНСЬКА БАНДУРА”) I ЙОГО ТРАДИЦІЯ ЯК ПРИВАБЛИВИЙ

ЧИННИК ТУРИСТИЧНОГО ПОТЕНЦІАЛУ ШЛЯХУ ЯНА III СОБЕСЬКОГО

Торбан (або „теорбан руський”) є різновидом козацької теорби – інструменту, який був надзвичайно популярним у Польщі в XVII–XIX столітті i часто використовував-ся у придворній музиці. До речі, з огляду на свою популярність, торбан напевно не поступався своїй старшій сестрі (теорбі). Про це виразно свідчить кількість інстру-ментів, які збереглися у польських музейних зібраннях: з десяти барокових лютень половину (п’ять) експонатів складають торбани. Серед них є декілька інструментів високого класу (в зібраннях Музею музичних інструментів у Познані та у Національ-ному музеї в Кракові), призначених для слухачів двірського оточення. Перед II сві-товою війною в Національному музеї у Варшаві, зберігався торбан, виготовлений відомим лютнистом Іоганном Гольдбергом, у 1740 році.

Попри все, ступінь знайомства з цим інструментом дуже низький, особливо у по-рівнянні з відомостями про інші інструменти епохи Яна III Собеського. На польській мові про торбан написано одну (!) статтю i, на скільки відомо, не було ще жодних спроб його реконструкції. Реконструкція цього інструменту, відтворення його репер-туару i способів гри на торбанi є важливим завданням істориків мистецтва i музикан-тів, адже це може спричинитися у здобутті знань про музичну і традиційну культуру Речі Посполитої i України у часи Яна III Собеського i в пізнішу добу.

Торбан з’явився наприкінці XVII століття на теренах Речі Посполитої Польщі (в Польщі або Малоросії – Україні). Це інструмент, який поєднує традиції Заходу (те-орба) i Сходу (козацька кобза). Форма і конструкція інструменту майже однакові з конструкцією теорби чи барокової лютні: торбан має клеєний (не видовбаний, як в кобзі і бандурі) корпус i, на відміну від теорби, (барокової лютні) має додаткові, не вкорочені бурдони, натягнені на лівій стороні верхньої деки та струни діатонічної на-стройки. Найбільш ймовірно, що торбан був виготовлений козацькими майстерами, які мали контакт з музичною культурою європейського двору внаслідок воєн, у яких приймали участь у битвах під проводом Яна III Собеського, a першим задокументо-ваним нгравцем на торбанi був польський шляхтич Ян Колодинський, відомий також

88

як гетьман Іван Мазепа. Інструмент, на якому він грав, знаходиться в Музеї Тарнав-ського, у Чернігові на Україні.

Представлення культурного та історичного фону, у якому своє місце займає тор-бан – важливий привід до пізнання наших коренів i надзвичайно важливий елемент у програмі музичного відтворення образу епохи Яна III Собеського. Інструмент ви-конував роль носія традицій та об’єднував польську і українську шляхту магнатсько-го двору чи табору у воєнному поході. Репертуар торбаніста носив універсальний характер – виконувались як розбудовані сюжетні пісні, які були записом історичних подій i легенд, ліричні твори, a також як супровід до танцю.

Серед інструментів, які збереглися у Польщі, потрібно згадати, передусім, руську теорбанізовану кобзу, яка знаходиться в Новому будинку Національного музею Кра-кова, представлена в Галереї художнього промислу. Інструмент походить з території Речі Посполитої, з кінця XVII ст. Рівень виконання цього торбану свідчить про його народне походження (ремісниче). Другий торбан, на який особливо варто звернути увагу, з огляду на можливі спроби реконструкції, знаходиться у зібраннях Музею музичних інструментів у Познані. Це один з найгарніших інструментів цього типу: нижня частина резонансного корпусу складається з 12 клепок, виконаних з палісан-дрового дерева, з тонкими прожилками між ними. Він також оздоблений багатою інкрустацією. Інструмент, без сумніву, призначався для слухачів придворного ото-чення.

Представлення постатей торбаністів i їх покровителів чіткіше змалює сучасній людині барвисте буття минулих епох.

Реконструкція інструменту (згідно з експонатами і моделями, які збереглися в му-зеях Польщі, України i Росії) та обмін досвідом майстрів i виконавців старовинної музики у межах літньої школи, присвяченої торбану i відтворенню способів гри на цьому інструменті, буде першим кроком на шляху відновлення виконавської тради-ції, спільної для народів Польщі i України, поверне звучання торбанa сучасним слу-хачам.

Проект „повернення до життя” торбанa вимагає здійснення трьох основних етапів.1. З метою приготування підстав для реконструкції торбанa – запиту до музеїв із

зібраннями, виконання вимірів інструментів, які там знаходяться.Для представлення музичної і суспільної ролі торбана та повернення існування

цього інструменту у сучасному музичному просторі, необхідно дослідити історичні, побутові і музикологічні чинники минулого, шляхом:

– збору i опрацювання іконографічного матеріалу (гравюри, малюнки, фотогра-фії інструментів, які перебувають у державних і приватних зібраннях),

– збору i опрацювання літературного матеріалу (літературні та історичні теми в текстах пісень, які виконують товариства торбанистів),

– збору i опрацювання музичного матеріалу (нотні записи, табулятори та ін.),– збору i опрацювання описів, які представляють історичну правду, моральні

устої i виконавські ситуації (напр., хто і для кого грав, в якому інструменталь-

89

ному складі використовувався торбан, які правила зобов’язували у «цехах» торбанистів i які були їх суспільні стосунки з представниками інших музич-них «цехів» – лірниками, кобзарями, бандуристами та придворними музиками і т.п.),

– музикологічних консультацій (консультації з працівниками учбових закладів і музичних організацій – музикологами, істориками музики, знавцями старо-винної музики),

– консультацій з сучасними виконавцями, які з відтворюють виконавські стилі i грають на споріднених інструментах (кобза, бандура) та майстрами, які за-ймаються реставрацією і/або реконструкцією старовинних інструментів,

– підготовки представлення образів найбільш відомих торбаністів i їх покровителів.

2. Реконструкція інструментів.На підставі зібраних матеріалів потрібно було б замовити у польських та україн-

ських музичних майстрів копії 10 інструментів, визнаних найбільш функціональни-ми. Особливо важливою необхідно було б визнати співпрацю з музичними майстра-ми, які мають відповідну технічну підготовку i які спеціалізуються у виготовленні барокової лютні (у Польщі, між іншим, Петро i Павло Ковальч з Кракова, в Україні – Степан Тихоненко з Ужгорода).

3. Організація семінарів i наукових конференцій в культурних осередках Братство Лютні (Польща) i Козацька Хорея (Україна). Можлива також співпраця з осередком „Арт-Велес” (Київ).

У ході цих заходів повинен відбутися обмін досвідом між майстрами (способи і кращі рішення у виготовленні інструментів), музикантами і теоретиками музики (які твори варто визнати за автентичний репертуар торбаністів XVII – XIX століть, які способи гри на торбанi найбільш близькі до автентичного відтворення звучання ін-струменту). Проект можна було б розширити, додаючи семінари гри на споріднених народних інструментах (кобза, бандура) i „благородних” (лютня, теорба), а також на лірі.

Організацію семінарів і літньої школи можна поєднати з проектами створення туристичної та культурної інфраструктури на терені ґмін, які беруть участь у проекті „Собеський”.

90

91

ЛЕГЕНДИ ПРО КОРОЛЯ ЯНА В ПОЛЬЩІ

Я зібрав і опрацював цих декілька легенд з життя великого короля, йдучи слідом давніх авторів і маючи надію, що сучасність, яка не дуже приязно ставиться до таких малих форм, не знищить цієї спадщини, а збереже її.

1. Герб Собеських – «Яніна»У часи розпаду, за панування князя-сеньйора краківсько-сандомирського Лєшка

Чорного, праправнука Болеслава Кривоустого, a відтак у роках сімдесятих або вісім-десятих XIII століття (бл. 1270-1280), у селищі Собешин, над річкою Вепш, поодаль шляху Демблін-Koцк, у давньому сандомирському князівстві, ймовірно, у тому само-му місці, де тепер стоїть палац Kіцких, a в ньому знаходиться сільськогосподарська школа, при дорозі, яка сьогодні веде з Коцка до Дембліна, – стояло містечко лицар-ського роду Собків. Один з них – Ян, тобто по-місцевому Янік, ставав в обороні міс-цини підчас одного з численних наїздів поганського плем’я Ядвінгів, спорідненого з прусами, литвинами, латишами. Більшість воїнів пішла під Люблін на заклик князя. Янік залишився сам, з молоддю, жінками, старими людьми. Ворог вже підходив під частоколи та вали. Янік розпорядився роздати усім, хто лишився, зброю і постави-ти щити на палицях, обв’язаних соломою. Уночі нападники, чуючи гомін війська і побачивши його численність, хитро обдурені Яніком, розвернули свої війська, тим паче, що з півдня вже був на підході князь Лєшек Чорний, з наміром розбити їх під Мордами. Князь обдарував Яніка званням воєводи сандомирського i гербом з назвою Яніна, який представляв золотий щит на голубому полі. Янік вважається протоплас-том роду Собеських. Девізом або ж закликом гербу було латинське – «vel cum hoc vel super hoc» – із щитом або на щиті. Головне місцезнаходження цього роду було у Со-бешині до XVI століття, відколи він перемістився у Піляшковіце, а згодом у Золочів, Жовкву, Олеськ, Яворів і Вілянів. Ще на початку XVIII століття у Собешині під цим прізвищем жили королівські родичі2.

2. Попередники. Procreati fortes ex fortibus«Його предки однією радістю вважали працю, а зусилля, небезпеку, пожертву-

вання і безсонні ночі для Вітчизни приймали як цінну пам’ятку відваги. Про ніщо інше не говорили і нічого іншого не прагнули, як тільки славної смерті i так власне помер-

2 K. Szajnocha, O królach i bohaterach. Opowiadania z dzieł K. Szajnochy, Kraków 1892 s. 303 i n.

92

ли» 3. Такі слова про протопласти роду написав вже цитований K. Шайноха. Серед них був дідусь по мечу Марко, син Яна, перший сенатор у родині, приятель канцлера Яна Замойського, який мав свою резиденцію ще у Піляшковіце, власник купленого Золочева, краківський каштелян, який особисто відзначився хоробрістю під час ві-йни в Лівонії, історик першої Хотинської війни 1621 року. За тіло загиблого гетьмана Жолкевського i сина, вдова і мати заплатила 3 млн. польських злотих. Під Цецорою гетьман відмовився від втечі на почергово дарованих конях, наказавши Станіславу Конецпольському рятуватися самому. Жолкєвський хотів, щоб місцем його смерті був кордон Речі Посполитої, а його словами були – «dulce et decori est pro Patria Mori».

До його попередників з обох ліній належали Гербурти, Фредро, Тенчинські, Тарло, Даниловичі, Жолкевські, a також і ті, хто помер раніше – Снопковські, Пшонко, Где-шинські, Гелчевські i інша земельна аристократія люблінщини. Можливо, що якась Пястова також була у цьому роді… Першою дружиною Яна Даниловича була Кра-сіцка. Вона народила дочку Маріанну. В ній був пристрасно закоханий син Жолкев-ських, проте не міг з нею побратися з причини кровного споріднення. Легенди гово-рять, що він забив себе ножем у замку в Олеську! Таке це було кохання. З Маріанною побрався Станіслав Конецпольський – надзвичайно здібний гетьман. 4

3. Народження майбутнього короляБуло це в замку, в Олеську, 27 серпня 1629 року. Якраз намагався здобути цю фор-

тецю татарський загон. Розбушувалася буря, буря з блискавицями. Можливо, у ре-зультаті цих подій, а може й на це прийшов час, вагітна Софія Теофілія з роду Дани-ловичів, дочка Яна і Софії з роду Жолкевських – Собеська, кохана Тосєнька, дружина Якуба, каштеляна краківського, першого сенатора Речі Посполитої, внучка героїчно-го гетьмана Станіслава Жолкевського, загиблого під Цецорою, народила дитя – хлоп-чика. Згідно з легендою, відразу після народження його поклали на мармуровий стіл. Кажуть, що у порфірово-пурпурному мармурі народжувались візантійські імпера-тори – Порфірогенети. Кам’яна плита розкололася на дві частини. Присутній у зам-ку василянин, тобто монах східного обряду, отець Семянко або Семяшко, провістив хлопчику велику славу. Ця слава після його смерті розпадеться і стане згубою для народу. Стіл, на якому поклали майбутнього переможця над півмісяцем, ще у XIX столітті стояв у замку в Підгірцях. Біля нього був хрещений малий старообрядець на прізвище Петрушка з Веняви біля Любліна – музикант Генрик Венявський 5.

4. ДитинствоБудучи п’ятирічним хлопчиком, він переїхав до Жовкви. Найчастіше Ясь вихо-

вувався матір’ю Теофілією і бабцею Регіною у традиції героїчних вчинків гетьмана Станіслава Жолкевського, у Жовкві. З тамтих часів збереглася історія про контакти з

3 . K. Szajnocha, dzieło cyt. ,s.20.4 O. Forst de Battaglia, Jan III Sobieski, król Polski, przełożyła K. Szyszkowska. Oprac. i wstępem

poprzedził Z. Wójcik, Warszawa 1983 s. 20 i n.5 K. Szajnocha, dzieło cyt. ,s.1 i n.

93

місцевими євреями. Малий Ясь, якого постійно мучила нежить, (можливо алергія?) мандрував вуличками містечка. Таким чином він потрапив до дому заміжнього єврея Йосифа Бецела. Вивчив основи гебрайської мови та їдиш. Ймовірно тут, як кажуть старообрядці, він вчив Тору і Талмуд і тут його поблагословив равін, провіщаючи ве-лике майбутнє. Ясь спав у саду без шапки. Сонце світило міцно – якийсь птах накрив його голову. Король славився своєю надзвичайною релігійною толерантністю. Й. Бе-цел згодом буде займати посаду банкіра при дворі короля Яна, буде також розпоряд-ником королівської митниці та повноважним представником королівського маєтку.6

5. ШколаУ 1634 році батько послав Яся і його брата Марка до недавно відкритої гімна-

зії св. Анни, яка знаходилась у будинку Новодворського у Кракові. Ця школа була філією Краківської академії (існує, зрештою, і тепер). Брати мали 200 злотих на на-вчання. Щодня були присутні на службі божій – 7 молитов з Отче наш, Радуйся, Маріє, Літанія Лорето, прагнення. Під час кожного перебування отців-домінікан-ців була обов’язковою молитва за Сенявських, de profundis i requiem. Кожен гість супроводжувався під час виходу зі свого чотирикімнатного помешкання особисто Собеськими. Ян вчився тут риторики, вітчизняної i стародавньої історії, основ ариф-метики, діалектики, граматики, а також латинської і вітчизняної літератури, частко-во права. Можливо й інших мов. Риторики його вчив ксьондз Домбровський. Одно-го разу, йдучи на кафедру, професор кс. Домбровський упустив берет. Слухняний Ясь підбіг і підніс його. Вчитель сказав – «…хтів би я дожити часів, коли побачу на твоїй голові корону». Ян III відвідав старого священика перед віденською відсіччю. Той провістив йому перемогу і свою власну смерть. Після двох років навчання разом із братом він вступив до Краківської академії на юридичний факультет. Навчалися там протягом двох років. З дитинства і пізніше, а також під час подорожей, більшою чи меншою мірою, Ян оволодів знаннями іноземних мов. Це були мови: відмінна латинська, німецька, чудова французька, англійська, грецька, румунська, татарська, турецька, італійська, руська майже рідна, московська, трохи гебрайської, їдиш та іс-панської. Як для короля, якого вважали розумово млявим, напевно не мало.7

6. ПодорожіВирушаючи у подорож на Захід, брати були поінструктовані батьком Якубом,

студентом Сорбони, що мають робити, з чим повинні ознайомитись і яких авторів читати. Це були автори древності – Геродот, Тукідид, Тацит, Лівій i знавці військової справи. Обидва брати подорожували Великопольщею, через Берлін, Ліпск, Гамбург, Голландію, Бельгію до Парижу. Французький кордон перетнули під Камбре. Після перебування в Парижі вони відправились в Орлеан, Блуа, Тур, Шартр, Анжер, Нант, Ла-Рошель, Пуатьє, Лузіньян, Бордо, Монтобан, Тулузу, Нарбон, Каркассон, Перпі-

6 S. Barącz, Biedny Jaś w :Bajki, fraszki, podania i pisma Lwów 1865.7 S. Barącz, dzieło cyt .m. cyt.

94

ньян, Монпельє, Нім, Екс, Тулон, Авіньйон, Оранж, Валенсію, Гренобль, Чемберрі, Ліон, Неверс, до Парижу – ту мав місце поєдинок з сином литовського магната Паца через дівчину. Інші кажуть, що цей поєдинок відбувся у 1652 на Подолі – мова йшла про дочку шляхтича Орховського, у якій обидва молодики були без пам’яті закоха-ні! Можливо цей інцидент спричинився до тривалої взаємної неприязні. Захоплення французькою культурою, знайомство з Конде, з політичним колом Шантільї i Фрон-дою. Згодом Руан, Дьєпп, Гавр, Ам'єн, Кале i Англія – без глибшого враження. Гаага – коротке вивчення оборонного будівництва. На прохання матері, з причини хвилю-вань в Україні і облоги Замостя військами Хмельницького, брати повертаються на батьківщину. Ця подорож сформувала їх характери й надала витонченості. У 1653 році i наступних роках, разом із послом Бегановським, Ян Собеський їде на Крим, a потім до Порти, до Константинополя – через Молдавію і Болгарію. Особисто розмов-ляє з султаном на аудієнції. У зворотній подорожі проїжджає через Сербію, Боснію, Угорщину. Вже як полководець він був відомий своїм вмінням швидкого маневру-вання військовими загонами – у 1667 р. 14 тисяч чоловік на протязі 6 днів перемістив під Бар зі Львова – це майже 300 км; восени з Яворова під Хотин, до якого ще довший шлях, перемістив військо у складі більше десятка тисяч чоловік – за чотири доби.

7. Похорон матері27 листопада 1661 померла Теофілія Собеська, мати Яна i Марка, спадкоємиця сар-

матських чеснот i аскетичного благочестя, особливо після трагічної смерті коханого сина Марка у битві під Батогом. Вона бажала дуже скромного похорону. Син при-хильно поставився до її прохання і відправив скромне поховання, яке було прокомен-товане – «Sic mater voluit». Одначе наступного дня організував надзвичайно розкішну церемонію і додав: «Sic fi lium decuit» – так була вшанована сином.

8. Перші битвиМарко воював у Збаражі під проводом славетного князя Єремії. Ян був на полі

битви біля короля Яна Казимира у Топорові. У 1651 році воює під Берестечком. Від неминучої смерті його врятував особисто Єжи Любомирський, згодом – противник короля Яна Казимира. Ян Собеський програв з ним братовбивчу битву під Монтвами – може таким чином відплатився за врятування життя? Молодий яворівський старо-ста не дуже дотримувався субординації. Рішенням гродського суду у Львові, власне за таку поведінку, його було засуджено на вигнання. Зовсім на це не зважаючи, вже восени 1653 року Ян командує козацькою хоругвою під Жванцем над Дністром, на-впроти Хотиму. У наступному році він здобуває військові еполети у Стефана Чар-нецького на Україні. У 1655 році, перебуваючи у Варшаві в якості посла на сейм, пізнає 14-річну француженку, яка виховувалась у Польщі при дворі Марії-Людвіки, Марію Казиміру – Марисеньку i 26-річний молодик у ній закохується. Волею короле-ви було, щоб дівча вийшло за ордината Яна Замойського. І так сталося 17 березня 1658 року. В перервах між походами він втішається у яворівському гаремі з місцевими

95

молодичками. З 1660 р., від часу перебування у Гданську, Ясь із взаємністю фліртує з молодою заміжньою Марисенькою Замойською. В 1655 році, під час «шведського по-топу», Ян Собеський виказав ворогові кількість польської шляхти i чотири місяці во-ював із своїм колишнім командиром, Стефаном Чарнецьким – на стороні шведського короля. Від березня наступного року він переходить на сторону законного володаря – Янa Казимира. Командує татарськими підкріпленнями Субхана ага Гаси в електо-ральних Прусах. Це саме Ян Собеський є прототипом Анджея Кмітіца у ролі поль-ського командуючого, наділеного королем, свавільного, мусульманського гарнізону.

На свій тридцятий день народження широким жестом дає шпиталю ордену бо-ніфратрів на Личакові у Львові 30 тисяч гульденів. Ці будинки стоять і тепер – на фронтоні є напис: «Miser res sacra». У 1661 році Собеський воює з москалями під Сло-бодищем проти московського воєначальника Шереметєва. 4 X 1667 р. Собеський ви-грав битву з татарами і козаками під Підгайцями. Тоді козацький гетьман Дорошенко піддався Речі Посполитій. До тепер у щирому полі під Підгайцями стоїть обеліск на честь цієї перемоги, на ній фігура, на мій розсуд – Марії, за місцевою легендою – свя-тої Анни, але з півмісяцем під ногами!

9. Гості в ЖовквіДва рази молодий Ян Собеський приймав гостей у Жовкві в замку – королівську

пару – Янa Казимира i його дружину – Марію-Людвіку. 2 II 1673 тут перебував ко-роль Міхал Корибут Вишневецький, син Гризельди Замойської i Єремії Вишневець-кого, улюбленця шляхти, героя війни з Хмельницьким.

10. Романс Янічка i МарисенькиВони познайомились, коли йому було 26, а їй 14 років. Він був потомком лицар-

ського роду, вона – француженкою з зубожілого роду, вихованою в Польщі при дворі королеви Марії-Людвіки. Перший раз вона вийшла заміж за Замойського у неповні 18 років. Почала фліртувати з Яном Собеським, коли мала 20 років. 24 червня 1661р. в костелі кармелітів, у Варшаві, Марисенька i Янічек присягнули на взаємну любов і вірність до смерті. 21 IV 1662 р. Марисенька залишає свою хвору донечку і тікає від чоловіка Замойського. Забрала гроші і родинні коштовності. 7 IV 1665 року чоло-вік Марисеньки помирає. 14 V 1665 – таємний шлюб Марисеньки i Янa Собеськогоу Варшаві, в каплиці королівського замку. Через тиждень впевнена, що ніхто нічого не знає, Марисенька їде до Замостя нагадати про свої права вдови Замойського до спадку. Брами міста застає замкненими. Завзято стукає до брами – «…чи знають ким вона є?» Гризельда Вишневецька, сестра померлого, мати Міхала Корибута, вдова Єремії Вишневецького, відповіла: «Так, знаю, Пані Собеська!!!» Вже у якості пані Собеської, 2 VI 1667 р., після суперечки, будучи вагітною, Марисенька тікає (?) з Яворова через Варшаву, Гданськ, північну Німеччину, Голландію, Бельгію до Пари-жа. Там народжує Якуба Людвіка. До хресту його тримав французький король. Ясь i Марисенька побачилися знову у Гданську 20 IX 1668 року, коли він вже був великим

96

коронним гетьманом, після Станіслава Потоцького, через чотири дні після зречення Яна Казимира. 19 VI 1669 королем стає Міхал Корибут Вишневецький, le signe, «мав-па», як називають його французькі прихильники. У серпні 1670 Марисенька знову виїжджає до Франції, щоб там народити дитину.

11. Промова у СейміУ 1672 р., перед обличчям османської навали, гетьман Ян Собеський проголошує

промову у Сеймі, вимагаючи військ проти турків – не можна дозволити, щоб Польща на сході мала кордон на Бугу чи на Віслі, – остерігав!

12. Втрата Камінця-Подольського !!!У липні 1672 року турецький султан Мехмед був на Подолі. Кам’янець захопле-

ний. Гетьман Собеський має лише кілька тисяч воїнів. 2 X 1672 р., під великою ли-пою в Бучачі, був підписаний ганебний трактат з Турцією, згідно якого були віддані Кам’янец-Подольський, Подол, Україна. Річ Посполита стала васалом Порти. У тому самому місці й сьогодні стоїть липа, яка відросла від старих коренів. Після тракта-ту шляхта, звинувачуючи Собеського, прихильника збройної боротьби з Турками, зруйнувала його родинні Піляшковіце на Люблінщині. Повернення Камінця буде до-мінантою політики Янa Собеського – аж до його смерті. Це буде можливе, одначе, лише у 1699 році, згідно з трактатом, укладеним в Карловіцах, після його смерті.

13. Другий ХотинХотин, дивовижна фортеця на Буковині, схована у прилеглому до Дністра яру, по

буковинській, тобто молдавській стороні, що охороняє переправи через цю ріку, бага-то разів була свідком боїв. Найславнішими були дві битви. Перший Хотин 1621 року – це оборона литовського Гетьмана Яна Ходкевича, після поразки Станіслава Жол-кевського під Цецорою. 26 I 1673 р. Юзефу Кіровському, парафіяльному священику Жовкви, об’явилася Матір Божа Сокальська. Її ікона була під Хотином. Папа Клеменс подарував Собеському на цю війну меч. Друга славнозвісна битва – 11 X 1673 р., – це Хотин, який захищався Хусейном, турецьким пашою з 20 тисячами людей, атакова-ний великим коронним гетьманом Яном Собеським після славного швидкого походу з Яворова, коли король до кожного драгуна посадив одного піхотинця. Падав сніг із дощем і замерзав, був мороз. Гетьман три рази, без коня, зривав гусарію до атаку по зльодянілій землі. Врешті атак пішов вниз. Гусарія зламала списи внизу на стінах замку. Перемога була прокоментована – у євангельському стилі: «Dextra Domini fecit virtutem – правиця Господня могутність проявила», а також – «Fuit homo missus a Deo cui nomen erat Johannes» (Євангеліє від Св. Іоанa I, 6)

97

14. ПіляшковіцеНа цьому дворі Собеських, на території сьогоднішньої ґміни Рибчевіце, бувала

Марисенька і сам гетьман i король – Ян Собеський. Його гостем був також Мірон Кострин, молдавський боярин i літописець, також пишучий по-польськи полонофіл.

15. Історія про Янaша Корчака i прекрасну дочку мечникаЯн Собеський не погоджується з умовами трактату в Бучачі. Намагається відби-

ти окремі невеличкі замки. Таку історію переказав Ю. I. Крашевський у повісті з вище згаданою назвою. Мова там йшлася про брацлавський Городок. Ім’я сподоба-лося одному романтичному польсько-єврейському діячеві, який дещо змінивши його на Януш, узяв його за власне i так, у якості Януша Корчака, пішов як королівський янгол, обіймаючи малих янголяток в дорозі до Едему.

16. Героїчні оборони21 V 1674 р., Ян стає, врешті, королем Речі Посполитої. Турецько-татарські наїзди

відбуваються у роках – 1672, 1674, 1675, 1676. 23 VIII 1675 року ще некоронований король вже мусить захищати Львів від турецько-татарського наїзду. Татарів веде Се-лім-гірей, наступник трону i його дядько – Сафа-гірей Нурредін. Турків веде Ібрагім Шишман, має 15 беєв, двох господарів – разом близько 200 тисяч людей. Король мав невірну думку про турецького воєначальника: «…до осені – поки прийде осінь, його величезна армія зменшиться». Марисенька поспішає з дітьми до свого Янічка, знайти там укриття. Мешкає в його кам’яниці на ринку у Львові, купленій Собеськими, яка раніше була власністю критських купців, Корніактів. Король має лише 5 тисяч вій-ська під своїм безпосереднім командуванням під Львовом. Разом – 25 тисяч жовнірів. Гарнізони стоять: у Бродах – польовий гетьман Димитр Вишневецький, в Золочеві – воєвода руський С. Яблоновський, Бережани – хорунжий в. корони Сенявський, Підгайці – Маковецький, Збараж – Десантеуілс, Трембовля – С. Хшановський. Пе-редбачаючи, що гусарія зовсім не знадобиться, одягає її по-драгонськи, a джури – в гусарську броню, щоб змилити противника, як і його гербовий предок у Собешині. Полковник Атаназій Мьончинський узяв під Уневом татарського язика. Король осо-бисто його розпитував. Королева з дітьми молилася у кафедральному соборі. Король, за своїм звичаєм, голосно заволав: «Ісус живе!» – i благословив військо знаком хрес-та. Основна битва розгравалася під Львовом. Сьогодні там є місце з назвою Знісення (Лисеничі). K. Шайноха вважав, що це була найбільша перемога Собеського. Татари того дня втікали за сто кілометрів. Над Львовом зійшло сонце – на ворогів посипав град. Дехто каже, що на честь баталії це місце назвали Знісення, начебто знесена тут могутність ворога. У цій кампанії бороняться ще замки у місцевостях: Поморяни, Язловець, Трембовля із славетною пані Анною Софією Хшановською i її чоловіком Самуїлом, – яка погрожувала чоловікові, що якщо він піддасться, заб’є його ножем,

98

а потім себе. Пам’ятники на її честь стояли ще перед війною – один на ринку, другий перед замком.8

17. Віденська VictoriaЧерез Ченстохову, Тарновські Гори, Глівіце, Рацібож, Опаву, Оломунець, Брно,

Мікулов – польські війська колонами підходять під Відень. 13 IX 1683 р., польські війська, під командуванням короля, оперезані солом’яним перевеслом на лівому пле-чі, як під Грунвальдом, вислухавши дві служби божі, рушають до атаки. Місцеві ле-генди кажуть, що візир говорив Собеському – «Наші війська як зерна маку!» Король дав турку жменю перцю – «Не кількість важлива, а якість». На початку віденського походу над польським військом кружляли орли. Перед самою битвою – білі голу-би. Гусарія вирішує результат битви. Перед битвою Собеський дістав від папи меч. Король промовив до імператора Леопольда чудовою латиною. Після битви король вислав звістку, яка була перефразуванням слів імператора – «veni, vidi, Deus vicit». Хоругва Пророка була подарована папі. Королівський супротивник – Кара Мустафа дістав від султана зелений шарф, тобто наказ здійснити самогубство. Перша місце-вість по польській стороні, яка його вітала – це Мушина. 23 XII, в Кафедральному соборі на Вавелі відспівалося урочисте «Te Deum».

18. Селянське весілля в ЯворовіПісля віденської відсічі король Ян III відвідав Яворів. До замку, який король влас-

норуч обсадив деревами, прибули селяни з недалеко розташованого Підзамча. Війт від імені громади привітав його хлібом і сіллю. Громада піднесла королю дари – «…збіднілись ми на війні, Милостивий Пане!» – плуг, борону, віз і шість сивих волів. Король дарував усі повинності. Королівська пара дістала запрошення на весілля. У першій парі йшла королева Марисенька з війтом. У другій – король із весільною ста-ростиною. Ян запитав старостину:

– А чия же ти, моя рибко?– Ковальова, наш Пане. Король наказав капелі грати щось бадьоре (напевно, обе-

рек) i підпершись під боки, заспівав:«A звідки ж ти – з ЯвороваA чия же – КовальоваКовальова з ПідзамчуХоди ж зі мною до танцюКовальова, Бог дай здоров’яБог дай здоров’я, Ковальовій!»Поляки, та й не тільки, бо i українці з тих околиць, до сьогодні знають ці королів-

ські приспівки i переказують про танці Яна III Собеського на селянському весіллі.9

8 K. Szajnocha , Zwycięstwo z r. 1675 pode Lwowem, Warszawa 1925.9 I.A. Tomie, Ślady Jana III w kraju naszym106 miejscowości w Galicji ,zostających w związku z żywotem

dziejowym i domowym Jana Sobieskiego, zebrał i zestawił we Lwowie 1883 s. 2.

99

19. Польські Термопіли під ГодовимСьогодні дорога до Годова є лихою. Триста років тому напевно була ще гіршою.

У 1694 році татари, як завжди, вели худобу – від Дністра до Камінця, для турецьких гарнізонів. Під Устечком перетнув їм дорогу підрозділ польських драгунів у складі 600 або, як переказують інші джерела, 300 чоловік, під командуванням Станісла-ва Загоровського i Тишковського. Побачивши велике військо, завернули до Поморян біля Золочева. До битви дійшло під селом Годове, бл. 5 км від Поморян. На заклики піддатися, відповіли – «…прийшли ми сюди по смерть, а не неволю.» Битва проходила у ярах села, між парканами, тривала шість годин, до вечора. За традицією переказів – татарів було 70 тисяч, що мало ймовірно, але нехай їх було i сім тисяч. Підраховано загиблих – 13 поляків i 4 тисячі татар. Усі поляки поранені. Від знекровлення помер у Поморянах полковник Загоровський, поховали його на цвинтарі біля місцевої церкви. Сьогодні у Годові, посеред села – колись біля церкви – стоїть, на диво, вцілілий піс-ля різних воєн, гранітний обеліск висотою близько восьми метрів. На ньому напис. Обеліск подарував сам король Ян Собеський у наступному році після битви. У церкві ще в XIX столітті знаходилось Євангеліє, друковане в Києві у 1665 році, з написом по краях сторінок: «Praesens inscriptio exarata repetitur In colone In medio Hodów stante, haud procula a nemore Hodowczyk vocitato unde et Villa Hodow suam denominationem ducit In memoriam et infra:DOM ad gloriam posteritati ad majorem, Polonia heroribus ad ad exemplum, hostibus ad ignominiam, erexit me serenissimus Joannes III Sobieski, Rex Poloniae, In loco hoc, In quo soli Poloni, duce Zachoroscio, septuaginta milia Tartarorum, infra septa occlusi, represerunt cum ingenti clade hostium suorum Nullo die 5 juni 1694. In hac pugna dux paefatus Zahorowski sagitta vulneratus a Tartaro, In spatio 3 dierum fatis consessit et In coemetariam Piomorzanensi ad S. Trinitatem rit. Lat. Sepultus est, ad cujus memoriama tam praeclarorum gestorum, temerata mater, tunc temporis possessor Pomorzanensis, propris sumptibus curavit a serenissime rege Joanne III Sobieski hanc columnam erigi».

Текст на колонні, вже ледь видний, я переклав з друкованої копії SGKP (Геогра-фічний словник Королівства Польського) loco cito:

«Богу Всевишньому Найкращому у славу. Потомству на пам’ятку, героям поль-ським до прикладу, ворогам вітчизни для ганьби, возніс мене Ян III Собеський, король Польщі, на тому місці, на котрому поляки, під командуванням Загоровського 70000 татар, між парканами замкнені, оборонилися з непомірним лихом ворогів, а з жод-ним власним 5 червня 1694 року – У тій битві згаданий Загоровський, стрілою пора-нений від татарина, протягом трьох днів долі підкорився і на цвинтарі поморянсько-му при Св. Троїці похований. Для пам’яті його таких славетних вчинків, мати скор-ботна, на той час держателька поморянська, домоглася, щоб ця колона була знесена власним коштом при посередництві Найяснішого короля Янa III Собеського.»10

10 Słownik Geografi czny Królestwa Polskiego i innych ziem słowiańskich. Warszawa 1883 s. 87 i n , (SGKP).; Baliński , Starożytna Polska, t. II s.585; Kronika zamku w Pomorzanach s. 126; B.R.Słowa t. III; Przyjaciel Ludu 1836 s. 127, тут є також гравюра обеліску.

100

20. «Однонічний» король ПольщіПісля смерті нещасного короля Міхала Корибута, сина Гризельди і Єремії, сейм не

міг дійти до згоди – кого запросити на трон Речі Посполитої. На сеймі був присутнім єврей, емігрант з Іспанії, Самуель Вахль, відомий також як фундатор зруйнованої фашистами синагоги Марешваль у Любліні. Він був банкіром багатьох сановників. Його попросили, що вирішив спір. Таким чином, спільними зусиллями з’явився кан-дидат на трон, герой багатьох битв, король з династії Пястів – Ян Собеський. Інший варіант легенди віщає, що це було сто років тому. Легенда не повинна бути доклад-ною.11

21. ПодкаміньОрден домініканців мав сюди прибути із св. Яцком перед монгольською навалою.

З цим місцем пов’язано багато оповідань. Одне з прислів’їв звучить так: Застосувати як пес у колодязі. Скористатися як сучка в домініканському колодязі. Чудо в кля-шторі у Подкамені біля Бродів. Так звучать вживані ще й до сьогодні прислів’я. Вони відносяться до паломницького місця. Собеські були доброчинцями монастиря. Вони відбудували аркове склепіння в костелі. Король зміцнив оборонну систему. Зроблю Вам тут другу Ченстохову – говорив начебто Ян III місцевим домініканцям. За часів Собеського тут існував колодязь у підземному гроті. Не відомо до яких подій від-носяться ці ідіоми.

З-під цього містечка походить польський письменник Леопольд Бучковський, ав-тор «Чорного потоку», повісті про трагічну історію останньої війни в цих околицях. Сьогодні там знаходяться українські монахи студити. Процитую ще релігійну пісню цієї місцевості:

«Найсвятіша небес і землі королеваНайсвятіша Пані, Мати Ісуса.Руського Пані всевладна краюЗаступниця людського роду…Ти собі місце для милостей своїх даруванняВибрала гору у місті Подкамінь».12

22. КраснопущаУ 1655 Ян, користаючись вільним від воєн часом, відправився на полювання в око-

лиці Поморян, якщо можна сьогодні визначити – на відлеглість у декілька кілометрів. Вистрілив у вепра. Той, однак, зник у хащах. Ян зіскочив з коня, залишив товаришів, a сам з мисливським ножем побіг по снігу, щоб наздогнати кабана. Обійшов значну ділянку лісу і заблукав. Раптом побачив перед собою оленя, який не тікав, а без сум-ніву вів його за собою. Коли вже потемнішало, прийшли на поляну з назвою Брацька

11 S. Berszadskij, Jewrej Korol polskij, Petersburg 1890; B. Zmorski, Pisma oryginalne i tłumaczone, Warszawa 1900 s. 854-858.

12 S. Barącz, Dzieje klasztoru w Podkamieniu, Tarnopol 1870, s. 159; Słownik folkloru polskiego, red. J. Krzyżanowki, Warszawa 1965, s. 417.

101

Пасіка. Там стояла хатинка з вогником усередині. Олень залишився назовні. Ян увій-шов усередину – «Слава Ісусу Христу! – Слава Богу і Вам на Вікі віків.», – відповів старець Гедеон. Називався Буйницький. Був східним попом, скоріше православним, ніж уніатом. Був у Хмельницького під час повстання. Після угоди в Зборові покинув козаків i подався у вотчину Собеських, бо звідси походив. Олень був освоєний отцем, a кликали його Король. Гедеон провістив, що Ян Собеський буде королем. Розповів сон про дитину в королівській короні. Гедеон побачив цей сон в день народження Янa Собеського. Через десять років Ян Собеський, 7 III 1665 року, приділив Гедео-ну, тоді вже ігумену, настоятелю дерев’яного монастиря о. Василян, велику ділянку лісу – Краснопуща, на потреби ордену. Легенда каже, що його територія – один день бігу людини. Виділив кошти також на іконостас для місцевої церкви, а на другий для святині у Золочеві. Малював їх художник Василь зі Львова. Його вартість була – 100 тис. гульденів. У 1679 р. король Ян III підтверджує своє попереднє пожертвування. На каменях, що знаходились при границях володінь, отці-василяни викували:

«Для того цей напис повстаєНехай світ цілий ці строфи читає,Що в Краснопущі будівлі засідавЯн Найясніший коли виступавОтець Гедеон гегемон з братамиЗнаки зазначив кордонів каменями».Син короля Якуб, у 1726 році, дав 250 злотих у дар для місцевих отців-василян.13

23. Обід у солтиса в Вишеньці.Король був на полюванні або на об’їзді своєї вотчини (1682 рік ?). Королівська ро-

дина дарма чекала з обідом, бо король скромно перекусив у солтиса під лісом, в селі Вишенька, біля Городка Ягелонського.14

24. Нароль6. X 1672 року, гетьман Ян Собеський тут відбив 2 тисячі людей з татарського

ясиру! Наступного дня молився в дерев’яній церкві у Радружі. Комплекс церковних споруд у цьому ж місці, – не відомо, чи з епохи короля Янa, але стоїть і до сьогодніш-нього дня.

13 A.I.Tomie, dzieło cyt.,s.33. Тут. Звідси походить польсько-єврейський поет Арнольд Слуцький.14 Jw. S.63.

102

25. Благословення Короля ЯнаПеред битвою король, як отець свого народу, благословив військо – ковчегом свя-

того хреста: «Господи Авраама, Господи Ісака, Господи Іакова, помилуй народ свій!». Із словами: «Ісус живе!», – військо розпочинало битву.15

26. Навернення равінаДуже здібний равін Серафінович, син равіна Якуба, зі Слуцка, Новгородського во-

єводства, випускник відомої школи равінів з Гродна, найвищий равін Великого кня-зівства Литовського, на 24 році життя хотів перейти на католицизм. Родичі закували його в кайдани і везли до вченого равіна Нозона, бувшого фактора короля Яна, який жив у Жовкві. Тут Серафінович втік до капітулу колегіати. Охрестився 25 IV 1710 року. До хресту його тримали королевич Костянтин i Ельжбета Сємашко, дружина воєводи брацлавського. З цієї родини ймовірно походив відомий міжвоєнний поет з таким самим прізвищем – Лєшек, скамандрит. Відомий як Ян Лехонь.16

27. ПожежаМацєй Ходак, за фахом візниця, здійняв вогонь з люльки. Спалилося ціле перед-

містя Жовкви – Глінки. Було це 22 III 1692 р.. З тої причини, що це був випадок, ви-нуватця пожежі лише вигнали на завжди з міста.17

28. Смерть короляЗмучений війнами, героїчний король помер у Вілянові, 17 VI 1692 року. Оглядини

королівського тіла, які робилися, зазвичай, лікарями після смерті самодержця, ви-казали, що «у місці яєць дві іржаві плями»… Пам’ятка від Марисеньки, яка отримала цю хворобу від першого чоловіка і переказала її Янічку… 18

29. Цінні БродиКоролева Марисенька відома була своєю жадібністю. Від Конецпольського зажа-

дала місцевості і фортеці Броди за Олеськом. Підійшла до магната зі словами: «Дай Броди». Той, усміхаючись, підставив їй свою бороду, щоб її погладити [борода поль-скою – «брода». прим. перекл.]. «Дай Броди, – виразно повторила королева. – Будеш Паном краківським». Конецпольський переписав місто на неї. Сам зайняв посаду ка-штеляна на Вавелі, а значить – першого сенатора у Річ Посполитій.

15 Grzegorz z pod Racławic, Wieczory pod lipą czyli historia Polaka opowiadana przez G. R., Wilno 1846, s.140

16 Jw. S.144.17 Jw. S.129.18 Jw. 139

103

30. Церква у Плесневську – ПідгірцяхНа пагорбі Вороняків, висотою у 403 м, з місцевістю Плесневськ – можливо, це

було одне з міст Болеслава Хороброго, у місці, звідки видніється Олесько – де наро-дився Ян ІII, стояв старий монастир, фундатором якого була ще Олена, дочка Всево-лода, белзького князя, дружина Казимира Справедливого! 5 X 1687 р., король Ян III відвідав її з синами. Церква Св. Миколи в 1706 році розвалилася, королевич Костян-тин поставив муровану – 6 VI 1706 року. На церкві був напис – «Celsissima Prnceps Helena Wschewolodii fi lia еt Anno 1180 hoc monasterium prius fundavit quo post modus Ill. St. Koniecpolski Palat. Sand. Resuscitavit Ac tandem Seren. Joannem LLL Regii Poloniarum rex amplissimus benefi ciis dotavit, confi rmavit, privilegiis instaret, idem fecerunt Regni Principes Constantinus et Jackobus unde monachi hujus monasterii memores tantorum benefi ciorum hoc monumentum posuere».19

31. Білий КаміньНа лівому березі граничної ріки Буг, біля його початків, лежить місцевість Білий

Камінь, ймовірно, тут народився король Міхал Корибут Вишневецький. Син славет-ного Єремії i Гризельди з роду Замойських.20

32. Янів біля ГородкаЛежить над річками Лелехівка i Варениця. В 1673 році тут затримувався Ян Со-

беський. В костелі похована мати останнього короля Речі Посполитої Обох Народів, Станіслава Августа Понятовського – Констанція з роду Чарторийських.

33. Освоєні твариниУ часи короля Яна III на протязі ста років на вежі замку в Жовкві жив чорний орел.

Під час битви під Клушином, на дереві, за спиною гетьмана Жолкевського сидів бі-лий орел. Відомий автор мемуарів, Ян Хризостом Пасек мав видру, яка вела себе як вірний пес, з тою різницею, що приносила шляхтичу рибу зі ставу. Король Собеський дізнався про цю тварину від Страшевського і запрагнув обов’язково її мати. Пасек подарував її Яну III. Король недовго тішився видрою. Будучи напівдикою твариною, вона вийшла в околиці Вілянова. Там її побачив єврей, який торгував шкірами. Так незвичайна тварина закінчила своє життя як звичайний комір на шиї.21

34. КартопляНе тільки початок пиття кави пов’язаний з переможцем з-під Відня. Таким же чи-

ном і картопля потрапила на королівський двір у Вілянові. Король наказав її садити, але заборонив охороняти поле. До того ж, у дійсності бажав, щоб селяни викрадали її

19 SGKP t. VIII s.312 i n.20 SGKP t. III s. 423-426.21 J. Ch. Pasek, Pamiętniki, opr. A. Brueckner, Ossolineum 1968, s. 480-484

104

і садили на власні городи. Таким чином, рослина з південної Америки, з Перу, тобто «пира», стала рослиною, яка кормить поляків.

35. Кобилка біля плотуБідний шляхтич старався домогтися аудієнції у короля Янa. Виїхав на худій шка-

пині до Вілянова. Не знав, як попасти до володаря. При в’їзді у палац зустрів якогось дорідного пана i пожалівся йому на свою долю. Огрядний мужчина хотів потішити шляхтича-неборака, що напевно побачить короля на аудієнції i успішно вирішить цю справу. «Якщо Вацьпан мене обдурюєш, поцілуєш під хвіст мою кобилку!» Наступ-ного дня на аудієнції бідний шляхтич побачив на троні огрядного чоловіка, якого вчора зустрів у саду – короля Янa III Собеського. Зблід зі страху, що образив свого пана. Король, заохочуючи, спитав:

– Ну і що Вацьпан скажеш? – Ну що ж, Найясніший мій Пане – слово сказане, кобилка під плотом… – рішуче

відповів шляхтич!

36. Жебрацька службаПеред костелом король Ян побачив обдертого жебрака. Король його спитав:– Кому служиш?Той у відповідь:– Богу, Найясніший Пане. – Слуга так багатого Пана має лиху винагороду, – зауважив король.– Яка служба, така заплата, – самокритично відповів жебрак.

37. Повернись до сина!Король полював у Пущі Неполоміцькій. Марисенька була ще вагітна. Раптом у лісі

пролунав голос: «Повернись до сина!» Володар відразу зрозумів, що у нього народив-ся потомок, Королевич Костянтин.

38. ПодякаЯн III Собеський відмовив шляхтичу, який домагався прибуткового староства.

Той не зніяковів. Вклонився і голосно подякував королю за те, що вберіг його від турбот, пов’язаних із управлінням староством.

39. Сер i ГомулаШляхтич на прізвище Гомула (овальний вижатий сир, польскою – «сер» – прим.

перекл.) був у залі аудієнцій під час перебування англійського чи французького по-сольства. Посол, ймовірно, не розпізнав короля Янa III, бо вклонився до Гомули i розпочав промову звичайним «ser» або «sire» – тобто «Пане!» Кмітливий шляхтич Гомула відразу відповів, вказуючи на Його Величність – «Це – сер, я лише Гомула!»

105

40. Королівські вусаКажуть, що після похорону короля на Вавелі, разом з Марією Казімірою, що мало

місце 19 XI 1713 р., гріб довгий час не був закритий. Відвідувачі виривали володарю по волосині з вусів на згадку. Легенди говорять, що труп короля, міцно потягнений за волосся, піднявся і прокричав: «Віддай мені мої вуса!»

41. Польський i французький блазеньДвір короля i французька свита Марисеньки суперничали між собою. Блазень ко-

роля, такий собі Винницький, прикинувся хворим. Королева Марисенька вислала до нього свого придворного француза з розказом – прийти. «Не можу, – відповів блазень придворному. – Курка залишила яйця і я їх висиджую. Подивись трохи за ними, – по-просив блазень, – піду до королеви!» Винницький швидко відшукав короля i показав йому дурного, наївного придворного француза, що сидів на курячому гнізді. Безце-ремонний королівський сміх лунав по палаці у Вілянові.

42. Король Собек i БучачГанебний Бучацький трактат, підписаний під великою липою, віддавав туркам

Кам’янець-Подільський i Поділля, a татарам дозволяв брати ясир. Простий народ звинувачував у цьому короля Собека, який, начебто, побоювався перенаселення. За народними переказами, король Собек, чуючи страждальний стогін гнаних у рабство людей, втопився. У місячні ночі його дух, верхи на коні, блукає околицями Бучачі.

43. У південних слов’янКолись співалися угорські і болгарські народні пісні, так звані Бугарштице. Їх ге-

рой – король Польщі Ян III Собеський або його син Якуб, представлені під час битв на Балканах. З часом Ян III у піснях перетворився на московського короля, a Кра-ків називається Граєв. Прототипом Матері Божої Ченстоховської стає ікона з церкви Осóвіє.

44. Турецький ясирВ турецьких народних переказах – Лев Лехістану потрапив до турецької неволі,

до Константинополя, де обертав жорна. У дійсності – це робив брат короля, краснос-тавський староста – Марко.22

45. Собеський у жебрацькій пісніЯ сам чув у родинних Горах Свєнтокшиських жебрацьку пісню, приспів якої зву-

чав так: «Ой, пливли турецькі човни,Приїхали під Ченстохову, де був образ святий».23

22 Słownik Folkloru Polskiego, Warszawa 1965 s.145-147 red. J. Krzyżanowski.23 Пісню співала тітка автора тексту 29.06.2009, Владислава Аксан з роду Гембура, з Кринок над

Камінною, яка живе в с. Стараховіце.

106

46. Колемброди біля Острова ЛюблінськогоТут заблукав у 1679 році король Ян III Собеський на полюванні, дорогу йому до-

помогла знайти Діва Марія. На пам’ятку цієї події король заснував греко-католицьку церкву, яка діяла до 1875 року, пізніше – до 1918 р., це була православна церква. Пер-шу церкву розібрано після 1918 року. У 1935 р. було збудовано нову, дерев’яну. Там знаходиться дар короля – палісандровий образ Діви Марії, темпера з XVI-XVII ст.24. Це місце численних паломництв.

24 EK KUL t.9 s.343 i n.

107

ЯН СОБЕСЬКИЙ В ІСТОРИЧНІЙ СПАДЩИНІ ЖОВКВИ

Ян Собеський, який володарював в Жовкві протягом другої половини ХVII століття, мав в серці найніжніші почуття до Жовкви, тому зробив це місто од-нією зі своїх улюблених резиденцій. Місто, яке служить королівською ре-зиденцією, завжди користає з такого статусу. Де король – там і свита, тамі численні гості, делегати. Їм усім потрібна їжа, одяг, транспорт та інший крам. Зна-чить – в місті розквітає торгівля та ремесла, місто зростає та розвивається. Але крім того, Ян Собеський особисто та цілеспрямовано подбав про розвиток та оздоблення міста. Щоправда, більшість з меценатських справ Собеський зробив вже наприкінці життя – коли мав можливість спочити від постійних війн з турками. Тоді слава ря-тівника Європи та оборонця християнської віри давала старому королеві натхнення для звеличення власних подвигів. Проте численні привілеї та грошові допомоги він надавав і раніше – коли про це його просили Жовківські міщани, чи коли змушували обставини.

Крім того, не можна забувати що в лицарському світогляді (а саме в цьому сві-тогляді був вихований Ян Собеський) не останнє місце посідала слава. Справжній лицар мав залишити по собі славу як гідного вояка та полководця, так і щедрого ме-цената, покровителя церкви та мистецтв. Предки Собеськоого – Жолкевські, Данило-вичі, Гербурти – залишили по собі гідну славу. Станіслав Жолкевський прославився як великий полководець та захисник Русі від турків і татар. Іван Гербурт прославився як меценат та борець за права руського народу. Даниловичі – як гуманісти і як лицарі. Ян Собеський, звісно, мав велике бажання не посрамити славу роду. Тому не дивує, що за часи його правління Жовква пережила значний розквіт – в тому числі усі на-ціональні спільноти цього міста – і руська, і польська, і єврейська.

Прабатьківський замокОтримавши Жовкву у спадок від батьків, Ян Собеський вселяється в жовківський

замок, зробивши його однією зі своїх резиденцій. У 1676 році після того як Яна Со-бєського обирають на сеймі королем Польщі, Жовква стає королівським містом. З огляду на неспокійні часи, Собеський тримав тут постійну численну військову зало-гу. Звісно, збільшилась і кількість його прислуги. Тому в замку і в самому місті про-водяться значні будівельні роботи. В першу чергу було покращено та перебудовано замок за участю архітекторів Петра Бебера та Августина Лоцці. Палацовий корпус дістає від подвір’я відкриту двоярусну галерею з пишними вхідними сходами на дру-

108

гий ярус, декорованими скульптурами. Вікна палацу збільшено, а в обрамленнях під сандриками уміщено написи латинською мовою – афоризми, які прославляли вій-ськові та політичні чесноти. Інтер’єри палацу були оздоблені ліпниною та розписа-ми, обставлені дорогими меблями, в кімнатах та залах влаштовано каміни та кахлеві печі. Шатрові дахи башт, які були покриті дахівкою, замінено на банеподібні, покриті позолоченою мідною бляхою. У замку збільшено габарити більшості віконних про-різів, добудовано нові житлові корпуси.

Старий замок, побудований Жолкевським, мав вигляд ренесансної (хоча і досить консервативної для того часу) фортеці без жодних декоративних рис. Собеський зро-бив замок гідною королівською резиденцією, збагативши замковий ансамбль числен-ними декоративними рисами. Щоправда, перетворившись на палац, замок не втратив своє неприступності – його захищали вал з ровом, а також бойові галереї між палацо-вими корпусами та в баштах.

Замок став своєрідним музеєм – тут зберігались бойові трофеї Собеського, зо-крема, турецькі обладунки та зброя, прикраси з намету великого візиря. Була тут кімната-музей Станіслава Жолкевського. Ця кімната (яка раніше служила спальнею гетьмана) була прикрашена досить скромно – жорстке ліжко, шабля, образ матері Божої Ченстоховської та лампада перед образом. Крім того, Собеський зібрав в замку велику колекцію картин та статуй.

Феофан Прокопович, що був у Жовкві разом із Петром І у 1707 році, згадував:«Жолква — місто, хоч і трошки мале, однак славетним стале… Палати превеликі,

муровані, кількасот хат в собі мають, і як виправами архітекторськими, так і різними картинами малярськими, і шпалерами, і іншими дивними уборами справні дуже»…

Пантеон лицарської славиВ Жовківському костелі св. Лаврентія були поховані предки Яна Собеського –

Станіслав та Реґіна Жолкевські, Софія Даниловичівна, Якуб Собеський. Найбільш відомим був прадід Станіслав Жолкевський, який все життя провів в битвах проти турків і татар, і навіть загинув в битві з турками у віці 73 років.

На честь свого славетного прадіда та інших родичів король прикрашає костел ре-льєфними зображеннями лицарів, гусар, козаків, військовою символікою. Всередині храму король прикрасив нагробки батька Якуба Собеського та вуйка Станіслава Да-ниловича (який загинув в битві з татарами у 1637 році) бароковими скульптурами – з символічними урнами та алегоричними фігурами, що втілювали чесноти спочилих. Нагробки виконав німецький скульптор Андреас Шлюттер.

Крім вшанування пам'яті предків, король хотів показати що він є гідним нащадком Жолкевського. Біля ренесансного нагробку Станіслава Жолкевського висіла картина „битва під Клушино”, виконана на замовлення Жолкевського. Собеський вирішив до-повнити цю лицарську тему картинами, що увіковічили його перемоги – під Хоти-ном, Віднем та Парканами. Ці картини, розміром відповідно 6х7, 8х8,5 та 8х10 метрів

109

стали одними з найбільших картин в Європі. Для написання однієї з картин король влаштував своєрідну виставу на жовківський площі Ринок – перевдягнув кількасот воїнів у турецьке вбрання, а ще кількасот – в звичайні бойові обладунки. Картину «Битва під Хотином» виконали художники А. Стех та В. ван Кессель, а «Відень» та «Паркани» – М. Альтамонте.

Мальтійські хрести, що прикрашають стіни головної нави можливо, відобража-ють зв’язок Собеського з госпітал’єрами, які входили до заснованої королем Священ-ної Ліги.

Домініканський монастирЗасновницею домініканський монастиря в Жовкві була Теофілія Собеська, онучка

Станіслава Жолкевського та мати нашого короля. Храм і монастир вона заклала на честь свого сина Марка, який загинув в битві під Батогом. В монастирському храмі була похована і сама Теофілія. Пізніше, на честь матері й брата Ян Собеський піклу-ється про оздоблення храму – нагробки матері й брата він прикрашає бароковими скульптурами (їх виконав той самий Андреас Шлюттер). Нагробок Марка Собесько-го прикрашений алегоричними фігурами, що символізують мужність та благочестя та військовою символікою, роблячи наголос на те, що його брат був лицарем та за-гинув у бою. Нагробок Теофілії Собеської військової символіки не має, і алегоричні фігури на ньому –

До речі, Андреас Шлюттер був одним з найвидатніших скульпторів своєї доби. Він прикрашав палац Собеського в Віланові, певний час очолював Берлінську ака-демію мистецтв, був на службі в прусських курфюрстів. Отже, король прикрашав жовківські храми творами скульпторів та архітекторів світового рівня.

Церква Різдва ХристоваЖовківська церква Різдва Христового, закладена ще Жолкевським у 1612 році, по-

страждала від війн та пожеж 17 століття. Крім того, жовківські міщани не завжди мали достатньо грошей щоб оплачувати побудову великого храму. Через це майже до кінця 17 століття церква не була закінчена – аж поки до закінчення храму не до-клався Ян Собеський. Король, на прохання міщан Жовкви надав королівський приві-лей 20 квітня 1684 року з дозволом проводити збір коштів в Польському королівстві, Литовському князівстві і в своїх добрах. Жовківське братство зуміло, користуючись привілеєм, зібрати кошти на побудову церкви і звело її. Зібранню коштів посприяло потрапляння до церкви мощів святого Івана Сучавського. В церкві мощі св. Івана Су-чавського з'явились також завдяки королю – їх приніс сюди молдавський митрополит Досифей, привезений з Жовкви до Молдавії Собеським.

Не без допомоги Собеських був виконаний і великий іконостас для церкви, який виконав місцевий майстер Іван Руткович. Портал з гербом Собеського, який при-крашає південну стіну церкви, міг бути зведений на честь короля або перенесений до церкви з колегіати св. Лаврентія після того, як в північному приділі костелу були

110

поховані двоє синів Собеського – Яків та Костянтин. Але цілком можливо, що портал був збудований суто для цієї церкви – на замовлення самого короля або його дітей.

Крім того, при братстві церкви Різдва Христова діяла іконописна школа. Кінець 17 століття – це період найбільшого розквіту українського мистецтва, зокрема, іконо-пису. Найбільш яскравим проявом живопису українського ренесансу була жовківська іконописна школа на чолі з І. Рутковичем. Саме пензлю Рутковича та його учнів на-лежать іконостас в церквах св. Трійці та Різдва Богородиці в Жовкві, с Крехові та Во-лі-Висоцькій. Іконостаси зі Старої Скваряви та жовківської церкви Різдва Христова прикрашають зараз львівські музеї. Виходець з Жовківської школи Йов Кондзелевич Початок та розвиток цієї школи відбулись якраз за часів панування в Жовкві Яна Со-беського. Про певний зв’язок між королем та жовківськими іконописцями свідчить також зображення гербів роду Собеський, які прикрашають царські брами в числен-них іконостасах жовківської школи.

Дві церкві, що не збереглисяОднією давньою церквою Жовкви, яка не збереглася до наших днів, була церква

Різдва Св. Івана Хрестителя на Глинському (Краківському) передмісті.. На просьбу жовківських передміщан Івана і Андрія Маґеровських, Григорія Левицького, Олек-сандра Гончара, Стефана Кеца, Василя Куцюка, Теодора Пивовара, Яцентія Ткача, Івана Рудого, Івана Патеньця, Івана Смоленця, Яремка Трушевича, Йосифа Белзького дідич міста і польський король Ян III Собєський надав 8 грудня 1680 року привілей на заснування нової церкви і ґрунт званий Барановська, з дозволом власним коштом збудувати церкву та з дозволом на створення братства при ній. Дозвіл від львівського єпископа Йосифа Шумлянського на будову церкви громада отримала 2 грудня 1680 року.

Ще одна церква, що не збереглася до наших днів, це храм Воздвиження Чесного Хреста, жовківського жіночого василиянського монастиря. Цей монастир заснувала дідичка міста Софія Даниловичева десь коло 1625 року. У міських жовківських кни-гах радних за 1627 рік є декілька записів, пов’язаних з монастирем. Ян Собеський неодноразово підтверджував.

Королівська синагогаПіклуючись про християн усіх конфесій, Собеський не забував і про інших сво-

їх підданих: жовківським євреям він надав привілей на будівництво синагоги. Крім того, король допомагав їм матеріально – грошима та камінням з королівських ка-меноломень. Можливо, в зведенні божниці брав участь королівський архітектор Пе-тро Бебер. Через цю активну допомогу короля, Жовківська синагога отримала назву «синагога Яна Собеського». До речі, ця синагога була однією з найбільших та най-красивіших в Європі. Це масивна оборонна споруда з потужними мурами, аттиком, двома альтанками, контрфорсами, бійницями, ригачами, мідним дахом, вікнами і ренесансним порталом. Первинно був побудований основний об’єм (один великий

111

молитовний зал) на основі квадратного плану в ренесансному стилі. Чотири потужні колони, які підтримують високі хрещаті склепіння, ділять простір молитовного залу (20x20 м) на дев’ять рівних ділянок. Інтер’єр залу прикрашає аркатурний фриз і 12 невеликих арок на кожній стіні, з оригінальними поліхромними розписами та на-писами із Святого письма (частково збереженими). На східній стіні зберігся багатий ліпний декор вівтарної ніші.

Під час німецької окупації споруда горіла, після чого залишилися лише стіни.В 1999 р. Жовківська синагога включена в Перелік 100 світових пам’яток, які зна-

ходяться під загрозою руйнування. З 2000 року святиня реставрується.

Діти Яна СобеськогоДвоє синів Яна Собеського – Яків та Костянтин – мешкали в Жовкві і були там

поховані. Як і їхній батько, вони продовжували по можливості продовжувати меце-натські традиції роду, підтримували жовківського українського художника Василя Петрановича (активного члена братства при церкві Різдва Христового та міського війта), допомагали будувати церкви пресв. Трійці та Різдва Богородиці. Але вони не мали ані авторитету, ані хисту свого батька, тому за часів їхнього панування місто починає поступово занепадати.

Загалом, можна стверджувати, що Жовква як унікальне ренесансне місто, як місто трьох культур та націй, не може не завдячити перш за все Янові Собеському за збере-ження а примноження своєї історичної спадщини.

112

113

ЯН СОБЕСЬКИЙ ТА ІВАН СІРКО: СПІВПРАЦЯ ДВОХ ХРЕСТОНОСЦІВ

В КОНТЕКСТІ ТУРЕЦЬКО-ПОЛЬСЬКИХ ВІЙН

Річ Посполита та її сусідиЯн Собеський ще задовго до коронації опинився у вирі війн та інтриг, які оплели

його землю. Річ Посполита історично була так званим „бастіоном християнства” щи-том, що захищав Європу від зазіхань Османської Імперії. Справа в тому, що турки внаслідок успішних завоювань опинилися господарями на Причорномор’ї та тісними сусідами Литви й Польщі (а точніше – Русі, яка входила до складу Литви та Польщі) ще наприкінці 15 століття. В ті часи турки були терпимими до християн, і міжрелі-гіні відносини були відносно мирними. Але васали Туреччини, – кримські татари, – змушені поставляти туркам рабів, не припиняли набіги на прикордонні землі, інколи заходячи навіть вглиб Галичини. Гірка доля рабів в бусурменському полону стала темою численних пісень та дум, а козаки, що билися з татарами в степу, вважали себе оборонцями віри – і не без підстав. Крім татар, і турки часто перевіряли на міцність Русь та Річ Посполиту – згадати хоча б велику війну 1614-1621 років, відому Хотин-ську битву чи похід турецької армії у 1633-35 роках. Кожного разу польсько-козацькі війська разом ставали на захист християнської віри та християнських земель. Захист віри – ці слова тоді не були порожнім слоганом, бо усі розуміли, які переслідування чекають на християн в разі перемоги Туреччини. У 14 столітті османи дійсно толе-рантно ставились до підлеглих-християн, але за три століття багато чого змінилося. Мінарет над катедрою у Кам’янці Подільському є досить красномовними свідками того, якими були турки у часи свого розквіту. Отже, такі поняття як війна за віру, оборона християнських церков та християнських земель, не були для Яна Собеського порожнім звуком ані чистою формальністю.

Не меншою проблемою для Речі Посполитої були відносини з сусідами-христия-нами: попередники Собеського багато століть вели виснажливі війни з Московщи-ною та шведами. Війни велися за прикордонні території – Білоруссію, Смоленщину, Чернігівщину, Сіверщину, Волинь, Лівонію, Курляндію. Проте жоден з учасників цих багатовікових війн не був проти того, щоб повністю підкорити сусіда – згадати хоча б війну з московитами 1610-1612 років, коли прадід Собеського – Станіслав Жол-кевський – захопив саму Москву. Так чи інакше, завжди Річ Посполита в цих війнах перемагала – поки внутрішні незгоди не заважали русинам, литовцям та полякам

114

разом ставати проти спільних ворогів. А незгоди в Речі Посполитій були серйозні, і головна з них – козацтво, невдоволене постійним обмеженням своїх прав. У 1648 році почалося велике козацьке повстання, яке поступово перетворилося на громадян-ську війну, в яку були втягнені і Московське царство, і Кримське ханство, і Осман-ська Імперія. Приборкати повстання було вже неможливо: повстанців так чи інакше підтримали майже всі православні русини – селяни, міщани, шляхта, православне духовенство. Вже не козаки вимагали більших привілеїв – вже освідомлений нарід вимагав державності.

У вирі РуїниЯн Собеський за походженням був русином. Його предки – Собеські, Даниловичі,

Жолкевські, Гербурти – були полонізованими русинськими родами, що прийняли ка-толицтво на межі 16 та 17 століть. До того ж, ані батьки його, ані діди чи прадіди не цурались свого русинського православного коріння. Він не міг не розуміти прагнень українців до свободи. Проте угода з татарами та турками, яку уклав Хмельницький та його союзники, дорівнювала для нього зраді – зраді вірі та справі оборони хрис-тиянських земель. Крім того, він не міг не вважати Річ Посполиту своєю державою, своєю батьківщиною. Також, розуміючи політику сусідніх держав, він вірив, що най-кращим виходом для козацької України було залишатись в складі Речі Посполитої – як феодальне автономне утворення, в якому зберігалися б усі права української шляхти, міщан, церкви. Тому виступаючи на боці короля у війнах з Хмельницьким, Ян Собеський не вважав це за зраду своїх руських витоків.

Взагалі, в ситуації, яка виникла на українських землях внаслідок Хмельниччини, розібратись нелегко. Сам Богдан в часи найбільшого свого тріумфу не вірив, що укра-їнці спроможні сягнути омріяної волі та зберегти її лише самотужки. Зрозуміло, що нащадки його, бажаючи зберігти волю щойно створеної України хоч в невеликій мірі, шукали союзників серед усіх держав, які так чи інакше могли бути зацікавлені в збе-реженні української автономії. Це була Московщина, Туреччина, Кримське Ханство, Швеція (хоч і не близький сусід, але все одно ворог поляків та росіян). Дехто думав і про автономію в складі Речі Посполитої. Усю трагічність тих років пізніше опише Мазепа в свїй відомій думі:

Сжалься, Матко-Україно,Що не вкупі маєш сини.Єден живе із погани,Кличе: „сюди, Атамани!Ідем Матки рятувати,Не дамо їм погибати”.Другий ляхам за гріш служить,По Вкраїні і той тужить...Третій Москві тож голдуєІ їй вірно услугує..

115

Політичний трикутник – Собеський-Дорошенко-СіркоНайбільш трагічні події почалися коли у 1667 році Річ Посполита та Москва по-

ділили між собою Україну по Дніпру. Правобережний гетьман Петро Дорошенко, мріючи про єднання українських земель, укладає з Туреччиною союзну угоду на ви-гідних (як йому здавалось) умовах. Козаки з турками разом борються проти Речі По-сполитої, Україна визнає зверхність султана, а в українських містах розміщуються турецькі залоги. Проте українці не платять податків, а турецькі залоги не грабують та не уводять у полон населелння України, не руйнують церков та не перетворюють їх на мечеті. Без згоди гетьмана турки не укладають з Польщею чи Москвою мирної угоди.

Проте далеко не всім така позиція приходилася по душі. Козакам, звиклим вели-чати себе захисниками віри важко було піти на такий компроміс – християнам йти разом з невірними проти християн. Частина козаків покинула Дорошенка та обрала гетьманом Уманського полковника М. Ханенка, який визнав зверхність Речі Поспо-литої. Ян Собеський, сам русин за походженням, рушив на Правобережну Україну та захопив кілька міст, які визнавали зверхність Дорошенка. Водночас зв’язував руки татарським союзникам Дорошенка, запорізький кошовий отаман Іван Сірко, ідейний супротивник будь-якого союзу з бусурманами. Він не припиняв боротьбу проти ту-рок і татар у Причорномор’ї, не розуміючи і навіть не намагаючись розуміти великої політики, але керуючись простими переконаннями хрестоносця:

«Бог свідок моєї душі, що я ніколи не ходив в Україну з тим, щоб руйнувати мою Батьківщину; не хвалячись, правду говорю, що всі мої заходи й намагання спрямовані на те, щоб робити шкоду нашим ворогам, бусерменам».

Собеський та Сірко були дуже незхожі один на одного. Собеський був родовитим магнатом – Сірко походив з небагатої покозаченої шляхти. Собеський був римо-ка-толик в четвертому поколінні – Сірко тримався старожитного благочестя. Собеський бився проти Хмельницького – Сірко вперше з’являється в документах під Жванцем, де в складі козацько-татарського війська бере в облогу королівську армію. Майбутній король та майбутній кошовий отаман стоять по різні боки фронту. Але коли татари намагаються взяти в полон та продати в рабство місцевих жителів, Сірко швидким наскоком вдаряє на татарський обоз та визволяє полонених. І тут між Собеським та Сірком можна побачити дещо спільне. А саме – неспроможність піти на угоду з іно-вірцями, до того ж, іновірцями, які не приховували своїх жорстоких намірів по від-ношенню до християн. Саме ці переконання і зробили колишніх ворогів вірними со-юзниками і навіть друзями. Собеський називав Сірка „тихим, лагідним, лицарським та дуже зичливим. З повагою ставився до майбутнього короля і козацький ватажок. а також зумовили події наступних років.

Невірні союзники: козаки, татари і полякиВосени 1667 року пролунав перший грім майбутньої велкої бурі. Майже одразу

після Андрусівської угоди, Дорошенко з татарами та турками (загалом, більш ніж

116

50 тисяч людей та 52 гармати) вирушає в похід на Річ Посполиту. Його метою було визволити Правобережну Україну від поляків, пограбувати та приєднати Галичину. Після цього можна було починати визволення з-під московської влади Лівобережжя. Але ціною цього визволення була угода з невірними, дозвіл татарам вільно пройтись землями України (в тому числі і Галичини) грабуючи та забираючи мирних жителів в ясир. Тому для багатьох підданих Речі Посполитої – як українців, так і поляків – „ви-звольний” похід Дорошенка був звичайним набігом, який не міг принести нічого до-брого. Тому симпатії неабиякої частини населення Галичини, Поділля, Волині була все ж таки на боці Яна Собеського, який на той час був польним коронним гетьманом та відповідав за оборону кордонів. Собеський мав при собі лише 15 тисяч війська, але все одно готувався дати бій та отаборився біля галицького містечка Підгайці (зараз – Тернопільська область). На початку жовтня Дорошенко почав облогу табору Собеського. Наступ козаків, турок і татар на позиції гетьмана був відбитий, і До-рошенко почав облогу. Собеський, вкотре проявивши себе як талановитий полково-дець, добре укріпив свій табір, проте вічно тримати оборону він не міг. І тут до табору Дорошенка дійшла звістка – Іван Сірко, вірний союзник Собеського, вдерся до Криму та вільно плюндрує татарські землі. Татари (які складали чималу частину війська) змушені були спішно вертатись до Криму аби зупинити Сірка. Дорошенко опинився без найсильнішого союзника і змушений був укласти з Собеським мир, визнавши підданство Речі Посполитої. Собеський, дбаючи про інтереси Ресі Посполитої, не за-бував і про Дорошенка – визначалися чіткі кордони між польськими та українськими землями, коронне військо зобов’язувалося не входити на українські землі, польський гарнізон в Білій Церкві (єдиному осередку королівської влади на Правобережжі) мав зменшитись.

Умови, що їх узгодили Дорошенко з Собеським, були для України вигідні. До-рошенко фактично був незалежним гетьманом вільних земель, і залишалося втілити головну мрію гетьмана – об’єднання України. Для цього треба було так само шляхом збройного виступу домогтись вигідних умов і для Лівобережжя – або в разі щастя повністю скинути московське ярмо. Через рік після Підгайців на Лівобережжі почи-нається народне повстання проти московських воєвод, до якого приєднується Сірко, а згодом – і Дорошенко, який хоч і ненадовго, але проголошує себе гетьманом цілої України.

Собеський, який після Підгаєцької перемоги став великим гетьманом, активно листувався з Дорошенком, намагаючись примирити його з Річчю Посполитою. Поль-ські магнати мали наміри міцно сісти в своїх землях та запровадити свою владу та свої закони, не рахуючись при тому ані з Підгаєцькою угодою, ані з козаками, ані з власними правителями. Собеський та навіть король не могли ніяк зупинити магнат-ське свавілля. Тільки-но Дорошенко перейшов на Лівобережжя –магнати вводили на Україну війська. Дорошенко спішно вертався на правий берег Дніпра – а його на-місник Демко Многогрішний приймав московське підданство. На сеймах та в сенаті не хотіли чути нічого про умови Дорошенка щодо положення земель Гетьманщини.

117

Український гетьман не бачив виходу з цієї ситуації, і змушений був зробити ризи-ковий крок аби зберегти Україну. Навесні 1669 року він вирішує прийняти турецьке підданство. Восени того ж року з Оттоманською Портою укладається угода про вій-ськовий союз – козаки з турками разом борються проти Речі Посполитої, Україна ви-знає зверхність султана, а в українських містах розміщуються турецькі залоги. Зате українці не платять податків, а турецькі залоги не грабують та не уводять у полон на-селелння України, не руйнують церков та не перетворюють їх на мечеті. Починаючи війну з Москвою чи Польщею, турки не укладають мирної угоди без згоди гетьмана.

Цього кроку боялися і Собеський, і Сірко. Тепер турки мали вільних прохід по українським землям, а також сильних союзників. Річ Посполита, і без того слабка після війн та негараздів, приречена була на поразку в майбутній війні. Собеський не мав достатньо війська щоб зустріти ворога в полі. Магнати ж не мали ніякого бажан-ня відвлікатись від власних справ для захисту держави. Єдиною надією Собеського залишався Сірко – поки він робив набіги на турецькі і татарські землі, ані хан, ані султан не могли спокійно йти з великими силами походом на Річ Посполиту. Що-правда, король та сенат додавали проблем: у 1671 році король призначив гетьманом Правобережжя Михайла Ханенка та доручив Собеському встановити владу Ханенка, скинувши Дорошенка. У відповідь Дорошенко з татарами (20 тисяч кримців та но-гайців та тисяча турецької кінноти) рушив проти Ханенка та поляків. Протистояти йому змушений був Собеський з 12 тисячами найманців та козаками Ханенка. До Собеського приєднався Іван Сірко з запорожцями. Під час цього походу запорізький отаман та великий гетьман особливо тісно здружилися. Собеський, вражений чесно-тами запорожця, навіть хотів зробити Сірка гетьманом Правобережної України. Але того не хотів ані король, ані сам Сірко. Зате в одному Собеський та Сірко біли єдині: не дозволити польським жовнірам заподіювати шкоду мирним жителям. В реляції до короля Собеський, вихваляючи чесноти Сірка та запорожців, писав:

«Сірко людина дуже тиха, лагідна, лицарська; здається, — дуже жичлива й має велике довір'я у Війська Запорозького. Низові козаки заступаються за найменшу кривду тутешнім людям і раз у раз, при найменшій оказії, кажуть: підемо назад до Січі”.

Проте майбутній король став заручником недолугої політики польського уряду та сваволі власних підлеглих – попре всі його загрози польські жовніри часто грабува-ли міста та села, знущались над жителями. Це зумовило подальший розвиток подій: Дорошенко відійшов назад до Чигирину та почав готуватись до спільної з турками війни проти Речі Посполитої та Москви.

Двадцятирічний хрестовий похідВлітку 1672 року турецький султан відправився на Річ Посполиту на чолі 200-ти-

сячного війська. До нього приєднався Дорошенко з татарами. Велика українсько-ту-рецько-татарська армія вирушила на Поділля та захопила Кам’янець Подільський. Собеський зі своїми загонами не міг протистояти султанським силам, інші війська

118

сиділи на залогах по містах та фортецях. Сірко був підступно захоплений зрадни-ками та виданий росіянам, які відправили його до Сибіру. Без отамана запорожці не ризикували (а може, і не хотіли) ефективно діяти проти татар та турок. Загарбники дійшли до самого Львова та нарешті уклали в Бучачі з королем мирний договір, за яким до Туреччини відходить усе Поділля та Правобережжя. Потім турки рушили на Київ, захопили його та зруйнували. Дорошенко закликав населення України не чинити опору військам султана та забеспечувати їх провіантом – так він сподівався уникнути масових вбивств. Проте турки з татарами вчинили на підкорених землях страшні грабунки, вбивали мирних жителів, уводили їх в ясир. Так Дорошенко, ба-жаючи визволення рідної землі, сам став винуватцем її пляндрування. Тепер голов-ною справою усіх, хто дбав про батьківщину, стала боротьба проти турок. І головним героєм цієї війни став великий гетьман Ян Собеський.

По-перше, він очолив опозицію королеві. Ганебний мирний договір з турками не був визнаний сенатом, і Собеський отримав підтримку в лиці патріотично налашто-ваної польської та руської шляхти. Водночас, він домігся того, що росіяни звільнили з Сибіру Івана Сірка. Росіянам Сірко тепер був теж потрібний – захопивши Київ, турки загрожували самій Московщині. Маючи тепер належну підтримку, Собеський починає збирати військо з боєздатної шляхти та правобережного козацтва. Також на підтримку гетьманові прийшло литовське військо. Тепер, коли в розпорядження Со-беського було більш ніж 30 тисяч війська, він міг починати свій хрестовий похід, метою якого було визволення християнської землі та християн з іноверної неволі.

В цей час Сірко, щойно повернувшись з полону, почав походи на Очаків та Аслан-кермен, послабляючи тим самим турецьку армію і татар, які, маючи під боком Сірка, не могли спокійно вийти з Криму. Дорошенкові він відправив листа, де висказав геть-манові усе, що про нього думав:

Роздивися й уваж, вихрувата голово Дорошенку! Чи щира до тебе приязнь бусурманська, яку купуєш у них за християнські голови й душі, що лишаються під твоїм рейментом? Чи батьківською є бусурманська до тебе ласка, за яку платиш дорогоцінними християнськими душами? Тільки ж високоум’я твоє і незгода з нами є початком і знаменням не чого іншого, лише запустінням власної вітчизни...

Цим листом Сірко офіційно почав війну проти Дорошенка та турків. Не в останню чергу завдяки Сіркові Собеський і зміг організувати належну кількість війська, яко-му турецький полководець Гусейн-паша зміг протиставити тільки 35 тисяч турків. В листопаді 1673 року відбулася відома битва під Хотином, де Собеський розбив турків та оволодів Хотинською фортецею. Не останню роль в перемозі Собеського відіграли козаки Ханенка. Літопис Величка згадує:

При поразці турків від Собеського під Хотином хоч і небагато було козацького, Ханенкового, війська, як явилося з розповіді старих козаків, що там були, однак вірною своєю службою полякам та лицарським серцем виявили вони Короні Польській значну вислугу і при перемозі турків були їм найголовнішими супротивниками. Від того турчин роз’ятрився не так на поляків, як на козаків.

119

Перемога під Хотином допомогла Собеському здобути королівський престол. Від-тепер король, він мав більше можливості для ведення війни – і ці можливості він використав. Правобережні козаки, що не хотіли підкоритсь туркам, були чи не най-ефективнішою частиною королівського війська, а час від часу до них приєднувались і запорожці, які зазвичай діяли на півдні, роблячи набіги на турецькі і татарські землі.

Так почалася двадцятирічна війна Яна Собеського з турками за визволення від ту-рецького панування – набіги на каравани, облога та оборона міст і фортець. Собесь-кий в цій війні діяв переважно невеличкими мобільними загонами, які складались переважно з кінноти – гусар, козаків, рейтарів. Участь в цих війнах правобережних козаків та запорожців важко недооцінити – набіги Сірка на причорноморські землі не давали султанові та ханові відправити на Поділля і Правобережжя великі сили, а правобережні козаки залишалися невід’ємною складовою усіх військових формувань Собеського.

120

121

ІСТОРИЧНІ ПІСНІ ПРО КОРОЛЯ-ХРЕСТОНОСЦЯ

Історичні пісні завжди служили найкращим дзеркалом доби, в яку складались. І пісні та думи, присвячені Янову ІІІ Собеському не є виключенням. До наших днів збереглося кілька пісень про віденську перемогу Яна Собеського. Дві з них („Піснь об образі Клокочевськом” та „Піснь о Відні воєнська”) були складені на Закарпатті (яке на той час знаходилось під владою Угорщини, а отже, у складі Австрійської Імперії та мало безпосереднє відношення до подій Віденської облоги). Закарпатці брали участь в Віденьскій кампанії – доречІ, деякі з них змушені були битись і на боці турків. Ось уривок з «Пісні про Відень»:

Весела новинаПрийшла від Будина:Веселіться, люди.Руки возносіть,А Бога хваліть:Хай навіки так буде!

Але найбільш відома та цікава як з історичного, так і з художнього боку є „Дума з 1683 року”. Цей твір написано з приводу походу Яна Собеського під Відень. Король розіслав свої універсали із закликом до козаків узяти участь у воєнній акції. Гетьман Лівобережної України Іван Самойлович заборонив лівобережним козакам долучи-тись до цього походу, з приводу чого козаки та „шукачі пригод” Лівобережжя були засмучені – особливо коли почули про перемогу Собеського та славу, яка спіткала учасників цього справжнього хрестового походу.

Віденська кампанія мала величезний резонанс по всій Європі. Порятунок Собесь-ким Відня та невдала спроба реваншу під Парканами поклали край мріям турків про новий джихад, а також остаточно визначили перспективи польсько-турецької війни на Правобережжі: Туреччина слабшала на очах. Небагато років лишилось до Кар-ловицької угоди та визволення Поділля. Українці на Лівобережжі не могли не чути про участь в цих славетних битвах козаків Правобережжя (з тих, що залишалися вірним Речі Посполитій) та запорожців. Саме той факт, що правобережні українці та запорожці змогли взяти участь в славетних подіях 1683 року, викликає такий сум в мешканців Лівобережжя.

122

Лівобережжя в той час знаходилось під владою Москви, яка уклала з Яном Со-беським Вічний Мир, але у війнах Собеського участі не приймала – у московського царя були інші проблеми та інші пріоритети – Росія готувала походи на береги Азов-ського моря, боролася за вихід. Крім того, козацтво в той час вже не було тим неза-лежним військом, яке само вирішувало з ким і де піде воювати – лівобережні козак знаходилися під владою свого гетьмана, який в свою чергу корився Москві. Отже, для них час воля та походів «за власним бажанням» давно минув. Проте лівобережні козаки ще не встигли звикнути до такого нового ладу і з зітханням згадували «старі добрі часи».

Дума присвячена подіям віденської облоги та резонансу яка ця битва мала на Лі-вобережжі – зокрема, жаль за тим, що лівобережні козаки не змогли взяти участь в цій битві. Закінчується дума закликом до козаків приєднатись до наступного походу Собеського.

Самійло Величко приписує авторство цієї думи Йосипу Шумлянському – львів-ському єпископу, який привернув Правобережну Україну до унії. Величко пише:

На тій Віденській війні був при королі Собеському новий уніат і підхлібник лядський Йосиф Шум’янський, львівський єпископ. Він добре приглянувся до тодішніх подій і на досаду гетьманові Самойловичу склав отаку свою думу, або пісню:

Послухайте, послухайте, що єсть живо,Послухайте, послухайте, що єсть живо,Яко войсковоє жнивоНас, молодців, омилилоІ в неславу впровадило.Жалься, Боже, жалься, Боже, на гетьмана,Жалься, Боже, жалься, Боже, на гетьманаСамойловича Івана!Що заказав християнамПойти против бусурманам!Отож бачиш, отож бачиш, що ся стало,Отож бачиш, отож бачиш, що ся стало,І без тебе ся надáло,Королеві і полякам,Кавалерам і юнакам...і т. д. довга ця пісня, чи дума.

Шумлянський до висвячення на єпископа був ротмістром панцерної корогви та близьким другом Яна Собеського. Він брав участь у Віденському поході, вів у бій панцерників, був поранений. Такий лицар-єпископ був цілком спроможний написати героїчну пісню-думу. Проте в цій думі сама битва під Віднем дається поверхнево.

123

Зате роздуми про нещасне Лівобережжя, позбавлене цієї слави, займають більш ніж половину думи. Тому авторство Шумлянського викликає сумнів – тим більше, що літописець, хоч і захоплювався перемогами польсько-козацького війська під прово-дом Собеського, але з симпатією ставиться і до Самойловича, і до рішення гетьмана Лівобережної України не брати участі в поході Собеського. Наприклад, про реакцію Самойловича на запрошення приєднатись до віденського походу Величко пише:

„Самойлович ...наказав старшинам неодмінно й пильно доглядатися по дніпровому березі, щоб з цього боку на той бік Дніпра ніхто аж ніяк не переходив ні на господареві слободи, ні на лядські затяги. Старшина дотримувалася в цьому пильності, однак немале число легковажних людей перекинулося з цього боку за Дніпро не так на життя, як на лядські затяги під Відень супроти турчина”.

Можливо, тому літописець пісню про Віденську битву, дуже швидко поширену в народі, міг приписати інтригам „лядського підхлібника”.

З іншого боку, Ян Собеський 10 серпня 1686 року послав листа на Запорожжя із закликом прислати частину війська йому в допомогу проти турок і татар. Запорожці вислали загін у 2700 чоловік. Можливо, Шумлянський вирішив допомогти своєму коронованому другові і підкріпив звернення до Лівобережжя поданим нижче твором. В будь-якому випадку, ця дума точно відображає настрій і запорожців, і багатьох козаків та шукачів пригод на Лівобережжі. А також показує єдність України в своїй солідарності з польсько-українським королем ита його хрестовому походу.

Текст дається за виданням: Українська поезія 17 ст.. Київ: Наукова думка, 1997

Гей, почуйте, хто з вас живо,Як військове славне жнивоМолодців, нас, омилилоІ в неславу утрутило.Жалься, Боже, на гетьманаСамойловича Івана,Заказав він християнамДати хльости бісурманам.Туркам приязнь показав,Козакові честь уйняв,Котру в полі батьки нашіЗдобували, б’ючи баші.Отож бачиш, як це сталось, —І без тебе там пожалосьКоролеві і полякам,Кавалерам і козакам.Турки рушили всі сили,Ледве цісаря не збили.Та король тут посилкує,Битву турчину готує.У неділю дуже раноГолосно в трубу заграно,Із гармат вогню подано,Всюди кличем заволано:«Нуте, ляхи, всі за мною,Мчіте щиро зі снагою,Будуть турки утікати,

А ми будемо рубати!»І од рана аж до ночіНе один заплющив очі,На кривавім полі впав,Світ навіки попрощав.А візира із турчиномІ татар бив до загину,Німців він оборонив,Їхній Відень увільнив.Здобич там, і немалую,Брали ляхи — золотую!Що наметів там осталось,Те віднянам все досталось.А коли це так щасливоБито турчина, сквапливоПрогнано із їхніх шанців?Тисяч сто лягло поганців.Діла німці забирали,Королю подяку слали:«Нас, королю, одкупив ти,Ніби знов у світ родив ти,Нехай слава твоя лине,А турецька хай загине,Хай по смерті твої костіОсвятяться в високості!»Короля це утішає,З Відня військо поспішає,

124

Мило кожному сприяє,Ніде часу не збавляє.Турки знову бій готують,При Парканах стрій шикуютьІ зненацька наступають,У четвер ляхів збивають.Тут король в передумовуНевеселе каже слово:«Милі ляхи, не дивуйте,На суботу бій готуйте!»І як теє промовлялось,То військові утішались:«Поможи нам, Боже, просим,Руки наші к тобі зносим!»У суботу під ПарканомДано хльости туркам-панам,їх на полі повкладали,У Дунай зусібіч гнали.Баші, турки, як бидлята, —У Дунаї небожата!Там нещадно їх рубали,Кров’ю річку фарбували.Отак, турки, ваша пихаВам же наробила лиха,Ліпшими хотіли жити,А лишилися побиті.Башів ваших іспіймалиІ до Польщі їх погнали,Україна тепер скаче,Цар турецький ревно плачеМіст немало турчин збув,Інший їх собі здобув —їх король поодбирав,Німцям всі пооддавав,Вина ляхам наливав.Були вина по чотири.

Їх кружляли і костиріЗа Дніпром коли б сиділи,То б простуху й воду пили.А по славній тій війніЙде король к своїй земліУкраїну одбиратиІ волохів осаджати.На весну усіх збирає,Християн повідомляє:«Поможіте турків бити,Буде Господь нам щастити».Молодецтво-небожата,Ті щасливі козачата,Це змагання відступили,Здобич добру упустили.«Наш королю предбайливий,Будь, — казали, — милостивий,Забери нас із неволі,Будем завше к твоїй волі!»«Пане славний, додай слави,Не боронь же переправиНам, козакам-неборакам,Щоб піти на поміч ляхам.Вже, гетьмане, наша ниваДостигає, будуть жнива,Вже весна зелена йде,Служба козаку гряде!Йдіть із Низу, запорожці,К королеві, його мосці,Йдіть із нами, задніпряни,Утішати християни,Всі візьмімося за руки,Щоб зуміти вийти з муки.Запорожці, станьте з нами,Чей же буде Бог за нами!»

125

КРАЄЗНАВЧА ОБУМОВЛЕНІСТЬ СТВОРЮВАНОГО ШЛЯХУ

ЯНА III СОБЕСЬКОГОНапевно немає у Польщі воєводства, у якому не залишилися б сліди чи пам’ятки,

пов’язані з діяльністю Яна III Собеського, який їздив, що тут приховувати – від По-меранії, через Кашубію аж до Карпат. Більшість з цих місць знаходиться у Люблін-ському, Підкарпатському і Малопольському воєводствах, хоча також і воєводства Свєнтокшиське, Сілезьке, Мазовецьке та Підляшське можуть похвалитися значною кількістю пам’яток і легенд, пов’язаних із Собеським. Велике число місцевостей, які мають зв’язок із Собеським, знаходиться на Україні – передусім у Львівській області, Івано-франківській i Тернопільській, проте такі місця можна знайти і в межах Хмель-ницької, Чернівецької чи Волинської областей.

У ході підготовчих робіт, пов’язаних з визначенням Шляху Яна III Собеського, увага була зосереджена передусім на територіях, де є найбільше культурної спад-щини, пов’язаної з постаттю Яна Собеського, тобто на Люблінщині, Малопольщі і Підкарпатті у Польщі, а також на території Львівської, Івано-Франківської і Терно-пільської областей на Україні, цим самим залишаючи докладне дослідження інших, сусідніх воєводств на майбутнє, зокрема, Сілезького, Мазовецького, Свєнтокшисько-го воєводств – у Польщі і решти областей на Україні, а також теренів, розташованих у Словаччині, Угорщині, Чеській Республіці, Австрії та неодмінно, беручи до уваги європейський характер образу Яна III Собеського та його бурхливу історію, – земель Румунії, Молдавії, Німеччини, Франції, Нідерландів, Італії та Іспанії.

На підставі зібраної командою think-tank інформації потрібно ствердити, що з гео-графічного пункту бачення більшість місцевостей, пов’язаних з Яном III Собеським, розташована у межах смуги польської і української височини з характерним підви-щеним рельєфом, вкритим лесовими породами. Це – з західного боку: Малополь-ська Височина, Люблінська Височина, Розточе, Волинська Височина, Подільська і Бесарабська. У краєвиді цієї розлогої смуги височин, з огляду на сприятливі умови формування ґрунтів, переважають сільськогосподарські угіддя з густою заселеністю території. Суттєвим урізноманітненням ландшафту, особливо у східній частині цих територій, являються глибоко врізані долини великих річок – Дністра, Пруту і Сере-та, з лесовим ґрунтом. Відтак просторі лесові височини сільськогосподарського при-значення складають найбільш характерний тип пейзажу на території планованого Шляху Яна III Собеського.

126

Невелика частина місцевостей розташована у районі схилу Сандомирської улого-вини. Тут основну роль для краєвиду відіграють долини великих річок – в основному – Вісли і Сану, вздовж яких знаходиться більшість описуваних вище місцевостей. По-при те, що сама котловина переважно вкрита розложистим комплексом хвойних лі-сів, поряд переважають сільськогосподарські угіддя. На таке сусідство теренів впли-ває їх розташування в долинах великих річок або ж на межі котловини і оточуючих її височин і пагорбів.

Не можна також забувати, що частина досліджених місць знаходиться на Краків-сько-ченстоховській височині юрського періоду з характерними для неї вапняними утвореннями, руїнами замків, розташованими на невеликих скелях і горбовинах з мальовничими пейзажами, що, зважаючи на зв’язок Яна III Собеського з Сілезією і Свєнтокшиським воєводством, ймовірно буде черговим важливим елементом, під-тверджуючим цінність краєвиду створюваного Шляху.

Уся площа височин і котловин, де концентруються місцевості, пов’язані з Яном III Собеським, від півдня межує із смугою Карпат. Частина теренів знаходиться на по-граниччі гірських районів і понижених передгірських рівнин (напр. Старий Сонч, Бо-лехів, Долина), а деякі розташовані у заглибленнях карпатських долин (напр. Муши-на, Північна, Криниця). Середовище цих місць помітно відрізняється від територій, описаних вище. Переважаючу роль у цьому ландшафті відіграє дуже різноманітний гірський рельєф з великими, вкритими лісом площами. Хоча в Карпатах знаходить-ся порівняно небагато місцевостей, пов’язаних із Собеським, високі гірські масиви є важливим фоном краєвидів згаданих місцевостей, являючись одночасно захоплюю-чим туристичним видовищем цього району.

Підсумовуючи сказане, потрібно пам’ятати, що Шлях Яна III Собеського буде мати зміст гідний короля Яна III Собеського, якщо буде охоплювати значну частину країн, з якими пов’язав свою долю Ян III Собеський. У цій мозаїці ще бракує доклад-ної інформації щодо територій Словаччини, Чеської Республіки, Угорщини, Австрії (не кажучи вже про Румунію, Молдавію, Францію чи Іспанію), a в Польщі, що най-менш територій Сілезького, Мазовецького і Свєнтокшиського воєводств. Лише до-кладні дослідження цих і, маємо надію, також інших регіонів, де залишилися сліди короля і його роду, дадуть відповідь на питання – якою являється цінність краєвиду створюваного Шляху Яна III Собеського.

127

ВЕЛИКОПРОСТОРОВІ ОХОРОННІ ТЕРИТОРІЇ В ПОЛЬЩІ

І УКРАЇНІ НА ТЕРЕНАХ, ДЕ ЗНАХОДИТЬСЯ НАЙБІЛЬШЕ

МІСЦЬ ТА МІСЦЕВОСТЕЙ, ПОВ’ЯЗАНИХ С ОСОБОЮ

ЯНА III СОБЕСЬКОГО

ПОЛЬЩАНАЦІОНАЛЬНИЙ РОЗТОЧАНСЬКИЙ ПАРК Люблінське воєводство

Розточанський національний парк, створений у 1974 р. займає площу 8482,83 га і лежить на кордоні Західного і Середнього Розточчя, охоплюючи фрагмент залісеного валу розточанських височин, з долиною ріки Вепр під Звіринцем, що глибоко втина-ється у парк.

Найцікавіші місця парку – це великі лісові комплекси карпатської бучини на-турального характеру, якими поростають розточанські горби, середньо-польський мішаний ялівцевий бор і старі лісонасадження, що мають характер пущі. Велику природну цінність мають також лісні комплекси, які займають відносно невелику площу – субконтинентальні широколистяні (грабово-дубові) ліси, діброва світлі та болотний бір, а також нелісові комплекси торфовищ і луків на полянах. Велику ланд-шафтну цінність має долина р. Вепр, що перетинає парк, береги якої поросли лісом. Серед рослинності парку є рідкі гірські рослини, теплолюбні та торфові, а також ба-гато видів орхідей. Ліси парку це один з найбільш важливих притулків диких тварин на Люблінщині. Тут живуть, зокрема, такі рідкі види як вовк, рись, малий підорлик, уральська сова та короткохвостий дятел. В парку ведеться охоронне вирощування польського коника – нащадка давнього тарпана, якого колись вирощували в звіринцю в Замойській ординації.

Цей парк найчастіше відвідують туристи на Люблінщині.

128

ВЖЕЛОВЕЦЬКИЙ ЛАНДШАФТНИЙ ПАРК Люблінське воєводство

Парк, створений у 1990 р. займає площу 4990 гa, охоплює західний бік Люблін-ської височини з фрагментом переломного відрізку долини Вісли. Височина пони-жується у напрямку ріки, з високим краєм з висотою кількадесят метрів, глибоко прорізаною долиною Вжеловецього потоку. Потік живить сильне джерело, яке б’є у Вжеловцю. Крім цього на території парку не має більших річок – тут найменша густота мережі річок в країні. Ландшафт парку – різноманітний завдяки багатьом розгалуженим лесовим ярам, з яких найбільші мають по кілька кілометрів довжини та більш як 20 м глибини. Найбільші системи ярів знаходяться в урочищі Вандалін на південь від села з цією назвою, на південь від с. Ключковіце та в районі с. Задоле. Цікаві елементи рельєфу місцевості – це також карстові заглиблення та дюнні поля, які виступають в долині Вісли і при гирлі Вжеловецького потоку. Ліси, які займають майже 40% площі парку мають характер, наближений до натурального, із значною долею старих дерев. Найбільші лісові комплекси розташовані вдовж долини Вжело-вецького потоку в районі с. Ключковіце біля с. Францішкова та в південній частині парку. Переважають мішані бори багатьох порід дерев з більшістю сосни і дубу та широколистяні комплекси за участю, головним чином, грабу і дубу. Сонячні схили ярів і круті береги Вісли є місцем поширення цікавих комплексів степових і тепло-любних рослин.

СКЕРБЕШОВСЬКИЙ ЛАНДШАФТНИЙ ПАРК Люблінське воєводство

Скербешовський ландшафтний парк створено в 1995 р., він займає площу i 35 488 га, охоплює регіон Дзялів Ґрабовецьких, один з найбільш рельєфних фрагментів Лю-блінської височини. Головною перевагою цього місця є цікавий хвилясто-пагорбовий рельєф місцевості з системою глибоких ерозійних ярів, які прорізають товстий, міс-цями більш як десять метрів товщиною лесовий шар, що покриває майже всю тери-торію парку. Найвищі пагорби досягають 311 метрів над рівнем моря та приблизно 100 метрів відносної висоти. Горбисті пасма на території парку розділяються дво-ма широкими долинами припливів Вепра: Волиці та Войславкі. В районі Стройова, в долині Волиці знаходиться комплекс рибних ставів. Парк відрізняється цікавою рослинністю. Ліси займають тільки трохи понад 20% площі парку, але вони багаті різними видами дерев і чагарників. Вони поростають, головним чином, верхівки па-горбів. Переважають широколистяні ліси з характерною великою долею бука, який тут росте поблизу північної та східної меж ареалу цього виду. Інші види дерев, які утворюють ці ліси – граб, липа, в’яз, явір і сосна. На схилах горбів ростуть фрагменти світлих дібров, а у ярах – вологі широколистяні ліси, тугаї, які складаються з ясеню,

129

вільхи, клену і явору. Відкриті сонячні схили пагорбів і ярів та межі і узбіччя доріг поростають теплолюбними рослинами, які гарно розвиваються на родючому лесово-му ґрунті, багаті степовими видами.

ЩЕБЖЕШИНСЬКИЙ ЛАНДШАФТНИЙ ПАРК Люблінське воєводство

Парк був утворений в 1991 р., він займає площу 20 209 гa, лежить у східній части-ні Західного Розточчя, охоплює два горби височини, розділені широкою, торф’яною долиною Горайця. Від сходу межу парку становить долина річки Вепр, яка має по-дібний характер; в цьому місці парк доходить до охоронної смуги Розточанського національного парку. На території парку найвищі пагорби перевищують 320 м н.р.м., а денівеляції сягають понад 100 м. Найвищою точкою є пагорб Дуброва на північний захід від Звіринцю (344 м н.р.м.). Височини покриває товстий шар лесу. Домінуючим типом ландшафту є класичний ландшафт лесових ярів, які створюють на схилах па-горбів густу мережу і плутанину бокових відгалужень. Деякі з ярів мають по кілька кілометрів довжини і кілька десятків метрів глибини. Найбільша система ярів зна-ходиться на південний захід від м. Щебжешин і зветься «Пекло». Південна частина парку охоплює крайню частину Сольської пущі з торфовиськом Болото Таланди. Рос-линність Щебжешинського ландшафтного парку належить до геоботанічної країни Розточчя. Найціннішими лісовими комплексами є карпатська бучина, що поростає схили височин та глибоких ярів та смерековий бор, який росте в нижніх партіях схи-лів і заглибленнях між височинами. Сонячні схили пагорбів і ярів покривають ареа-ли ксеротермічної рослинності, зокрема біля с. Заклодзе, Кавенчинек та на південний захід від Щебжешину. Цікавим є також високе торфовисько на болоті Таланди, яке поростає карликова сосна і пухнаста береза.

КРАСНОБРОДСЬКИЙ ЛАНДШАФТНИЙ ПАРК Люблінське воєводство

Парк створений у 1988 р, він займає площу 9390 гa, охоплює партію найвищих ви-сочин Середнього Розточчя, які перевищують 350 м н.р.м. та фрагмент долини верх-нього Вепру. На північному заході граничить з охоронною смугою Розточанського національного парку. На верхівках пагорбів виходять крейдові скали, які мають ха-рактер останців. Два найбільші і найкрупніші скопища цих скал знаходяться на горах Вапельня (387 м н. р. м.) – це найбільший пагорб середнього Розточчя та Камінь (348 м н. р.м.). Схили і дно долин найчастіше покриті пісками, які приймають в долині Вепру форму піщаних дюн, між якими часто знаходяться дефляційні заглиблення без відпливу. Найбільш розповсюдженою формою рельєфу парку є сухі долини, які утворюють дві системи. Одна, яка знаходиться біля м. Красноброду, пов’язана з доли-ною Вепру, друга пов’язана з долиною верхнього Сопоту в південно-західній частині

130

парку. Наймолодшою формою рельєфу парку є яри. Їх утворення пов’язане з лесови-ми відкладами. Вони скупчені у трьох ареалах: на південний захід від Красноброду, на схилах т. зв. Грабовецьких Горбів та в околиці села Зелене (паровий довжиною до 3 кілометрів). Найбільшою річкою парку є Вепр, яка поблизу населеного пункту Ту-жинець створила вузьку долину, яка втинається на прибл. 50 м в утворення височини. Більш як 60% площі парку займають ліси. Найбільш розповсюдженим скупченням дерев є свіжий бор. Цінним лісним комплексом парку є смерековий мішаний бор, з рідкими гірськими рослинами трав’яного покриву.

ПІВДЕННО-РОЗТОЧАНСЬКИЙ ЛАНДШАФТНИЙ ПАРК Люблінське і Підкарпатське воєводство

Південно-розточанський ландшафтний парк створено у 1989 р., він займає площу 20 376 гa, знаходиться на крайньому південному сході Польщі, на найвище розта-шованій частині польського Розточчя. Це території з сильно вираженим рельєфом, в більшості залісені і з малою густотою заселення у зв’язку з виселеннями україн-ського населення після II світової війни. Головні височини це: Довгий Горай (395,0 м н. р.м.), Круглий Горай (390 м) i Великий Дзял (389,5 м). Крім цього, на велике різноманіття рельєфу впливають: глибоко врізані річні долини, дюнові форми, яри і сухі долини, а також мозаїчність ландшафту. Геологічною особливістю є фрагменти скаменілих дерев, які можна зустріти недалеко від Седлиск та вихід вапняних скель з яких найбільшими є Диявольські камені під Даганами та в районі Монастиря, а також група каменів біля Нівок Горинецьких, звана Святинею Сонця. На території парку знаходиться джерело ріки Танві. Ліси, які займають 67% поверхні парку, складають-ся головним чином з соснових лісових насаджень. Характерною рисою рослинності Південного Розточчя є значна доля багатої карпатської бучини. Вона поростає схили глибоких ярів та пагорбів. На плоских верховинах височини Розточчя росте типо-вий широколистяний ліс з найбагатшим в країні, натуральним становищем барвінку. Найціннішим боровим комплексом в парку є смерековий бор, який знаходиться поза межами ареалу щільного проростання смереки. Вздовж річищ, а також в районі за-плавів і застоїв рік ростуть головним чином комплекси з групи вільхових лісів, де панують чорна вільха і верба. На увагу заслуговує факт, що у парку водяться декілька сидів рідких комах, таких як богомоли, Вусач-Розалія альпійська та теплолюбні види мурах.

131

УКРАЇНА

Природний заповідник „Розточчя”Львівська область

Заповідник, створений в 1984 р. займає територію площею 2084,5 га. Розташова-ний на північний захід від Львова і захищає фрагмент південної крайньої зони Львів-ського Розточчя. Він охоплює окремі ареали, розділені долиною річки Верещиці. Східній ареал включає два комплекси залісених розточанських пагорбів, з кульміна-ціями Гострий Горб (351 м н. р.м.) i Таборова гора (362 м н. р.м.), розділених багнис-тою котловиною з частково осушеним торфовиськом Широке Болото. Західний ареал охоплює місцеву кульмінацію видовженого Великого Горбу (362 м н. р.м.). Рельєф місцевості тут дуже різноманітний, схили пагорбів місцями дуже круті і перетнуті чисельними ерозійними долинами. Денівеляції в межах заповідника сягають 75 м. Майже всю територію парку покривають ліси, за винятком невеликого фрагменту торфовиськ і зарощених луків в урочищі Заливки, при північному і східному берегах Яновського Ставу, які є частиною Широкого Болота.

Ліси заповідника належать до найцінніших на всьому Львівському Розточчі з огляду на те, що тут збереглися типові для Розточчя, цінні комплекси карпатської бучини и грабово-дубові ліси, деінде вирубані або перетворені на багатовидовий деревостан, що в великій частині має характер старих насаджень. Флора заповідника нараховує близько 900 видів судинних рослин з яких 28 – це види під охороною, які внесені до Червоної книги України.

Національний природний парк „Яворівський”Львівська область

Парк створений в 1998 р. і займає територію площею 7078,6 гa. Охоплює фрагмент центральної частини Львівського Розточчя, між селами Янове та Крехів і перети-нається Головним Європейським вододілом, який проходить горбогірним пасмом. В межах парку знаходиться кілька місцевих кульмінацій Львівського Розточчя, з най-вищою горою Булава (397 м н. р.м.). Рельєф місцевості тут винятково різноманітний, тому що парк охоплює фрагменти крайніх зон Розточчя, від платоподібних піднять з крутосхилими горбами-останцями, крутими, з прорізаними багатьма долинами і яра-ми схилами, до рік і потоків, які пливуть у підніжжя верховин. Денівеляції в межах парку перевищують 100 м. Численні мальовничі вапняні скали з цікавими формами, що виходять посеред лісу у найвищих партіях верховин. Серед лісів, які займають

132

майже всю площу парку, переважають дерево стани з домінацією штучно введеної сосни, які мають характери свіжих та змішаних борів, з участю дубу і невеликою до-мішкою інших видів. Збереглися також фрагменти лісів натурального походження: широколистяних лісів, з домінацією грабів і дубів та вільхових лісів у низинах річок. Найбільшу цінність представляють реліктові осередки зубожілої форми карпатської бучини з участю буку, смереки, явору і ялиці. Флора парку нараховує 700 видів су-динних рослин, серед яких прибл. 40 знаходяться під охороною і занесено у Червону книгу України.

Національний природний парк „Галицький”Івано-Франківська область

Парк, створений в 2004 р., який займає площу 14 684,8 га і повністю розташований в межах галицького району, по обох сторонах Дністра. Парк охоплює відрізок долини Дністра та фрагменти двох суміжних з нею географічних країн: розташованого на північ від неї Опілля, яке становить частину Подільської височини та розташованого на південь від річки Передкарпаття. Парк складається з кількадесяти окремих ареа-лів, які охоплюють виключно лісні комплекси, русла більших рік, більші водойми і стави та осередки ксеротермічної рослинності, за винятком сільськогосподарських угідь, луків та населених пунктів. Ліси разом займають близько 11 тис. га, тобто переважну частину парку. Крім цього, в його межах знаходиться 50-метровий відрі-зок русла Дністра (разом з старицями) i прибл. 15-кілометровий відрізок гирла річки Ломниці. Розташування парку на пограниччі двох великих географічних країн спри-чинилося до того, що тут зустрічаються як степові подільські види рослинності, так і карпатські гірські і напівгірські види рослинності. У парку росте близько 500 видів судинних рослин, водиться приблизно 370 видів хребетних тварин та кількасот ви-дів комах. Серед них є 45 видів рослин i 64 видів тварин, занесених в Червону книгу України. В лісах парку переважають бучини та багатовидові широколистяні ліси, в яких росте бук, дуб, граб, ліпи і ясень. В парку знаходяться невеликі, але багаті рід-кими видами осередки степової рослинності з виходами скал, де зустрічаються рідкі ксеротермічні та скельні рослини.

Регіональний ландшафтний парк „Знесіння”Місто Лвів

Парк розташований недалеко від центру Львова, в невеликій відстані від старого міста, створений у 1993 г., займає площу 312,10 гa i оточений охоронною територією площею 473,61 гa. Парк „Знесіння” охоплює кілька високих розточанських пагорбів, які знаходяться в центрі Львова. Ліс, який колись на них ріс, званий Кайзервальдом, в своїй більшості був зрублений, після останньої війни на його місці закладено новий міський парк «Шевченків гай». Єдине найвище знесення на території парку – Піскова

133

гора (389 м н. р.м.), яка зветься також Горою Льва – є голою, із схилами, покритими теплолюбною степовою рослинністю. В охоронній смузі парку знайшлася найвища у Львові гора Високий Замок (413 м н. р.м.) з руїнами замку, на якій засновано міській парк, а також Лесеницький ліс із пагорбом Чортова скеля (401 м н. р.м.). На терито-рії парку «Знесіння» знаходиться багато цікавих об’єктів, проте серед них особливе місце займає розташований у східній частини цієї території великий музей під від-критим небом – Музей народної архітектури та побуту.

Регіональний ландшафтний парк „Дністровський каньйон”Тернопільська область

Парк, створений в 1990 р., який займає площу 42 084 гa, тягнеться пасмом до-вжиною більш як 100 км вздовж лівого берега Дністра від Коропця до гирла Збруча. Охороною обхвачена долина Дністра, який пливе через більшу частину цієї території в глибокому ярі, в якому місцями уривисті схили зносяться до 200 м понад рівень ріки, а також через фрагменти гирлових долин лівобережних протоків Дністру, що мають форму крутих каньйонів: Коропця, Бариша, Золотої, Стрипи, Джурини, Се-рету Нічлави і Збручу. Єдиним у своєму роді є глибокий яр Дністра, який в’ється території парку, створюючи кілька великих петель між крутими схилами височини, які сильно контрастують з майже повністю плоскою поверхнею верховини. На краю каньйону знаходиться багато гарних оглядових пунктів, які дозволяють любуватися чудовою панорамою. Гирлові відрізки долин Коропця, Стрипи і Джурину, а також кілька менших річок поростають багатовидові листяні ліси, які разом займають, од-нак, невеликий відсоток площі парку. В багатьох місцях на схилах яру і долинах притоків Дністра знаходяться вапняки і піщаники, неглибокі печери і понори, а та-кож відслоняються цікаві, багатобарвні скельні перерізи, що дозволяють побачити шари скельних відкладів, які часто містять дуже цікаві викопні організми. В межах парку знаходиться також найбільший на Поділлю водоспад у Червонограду на річці Джурин, висотою 16 м. Одним з найбільш цікавих природничих місць парку є чи-сельні осередки степової і теплолюбної рослинності, які ростуть, головним чином, на схилах ярів і на поверхні і поблизу скель, а також, часом, на верховині, де утворюють фрагменти справжнього квітучого степу. Тут водяться також рідкі види тварин, напр. метелик аполлон, полоз ескулапів, вуж звичайний чорноморський.

Доповненням парку „дністровський каньйон” парк, що має подібні риси, розташо-ваний в Івано-франківській області, на протилежному березі Дністра Дністровський регіональний ландшафтний парк, площею 19 656 гa створений в 1993 р.

ЛІТЕРАТУРА:Parki krajobrazowe województwa lubelskiego. Nakładem Zarządu Zespołu Lubelskich

Parków Krajobrazowych. PAG, Warszawa b.r.w.

134

Rąkowski G.: Lwów. Przewodnik krajoznawczo-historyczny po Ukrainie Zachodniej, cz. IV. „Rewasz”, Pruszków 2009.

Rąkowski G.: Parki narodowe w Polsce. Instytut Ochrony Środowiska, Warszawa 2009.Rąkowski G.: Podole. Przewodnik krajoznawczo-historyczny po Ukrainie Zachodniej,

cz. II. „Rewasz”, Pruszków 2006.Rąkowski G.: Transgraniczne Obszary Chronione na wschodnim pograniczu Polski.

Zarys koncepcji. Instytut Ochrony Środowiska, Warszawa 2000Rąkowski G.: Ziemia Lwowska. Przewodnik krajoznawczo-historyczny po Ukrainie

Zachodniej, cz. III. „Rewasz”, Pruszków 2007.Rąkowski G., Smogorzewska M., Janczewska A., Wójcik J., Walczak M., Pisarski Z.:

Parki krajobrazowe w Polsce. Instytut Ochrony Środowiska, Warszawa 2002.Środowisko przyrodnicze województwa zamojskiego. Red. R. Reszel. Zamość 1992

135

РЕСТАВРАЦІЙНІ РОБОТИ У ПАРАФІЯЛЬНОМУ КОСТЕЛІ

СВ. ЛАВРЕНТІЯ РИМО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ В УКРАЇНІ

– КОРОЛІВСЬКІЙ СВЯТИНІ, У ЖОВКВІ

Королівське містечко – Жовква (у роках 1951-1991 – м. Нестеров, a з 1991 – м. Жовк-ва) знаходиться недалеко від Львова. Це районний центр, населення якого становить більше десятка тисяч мешканців.

Це місце, де на кожному кроці можна зустріти пам’ятки архітектури минулих сто-літь та торкнутися історії, міцно пов’язаної з історією Речі Посполитої, та й не тільки її.

Місто було засновано в 1597 році на землях селища Винники великим гетьманом і канцлером – Станіславом Жолкевським (1547-1620). Це мало бути ідеальне та до-сконале місто з пункту бачення найновіших досягнень урбаністичної Європи, а та-кож завдяки спільноті фундатора та його підданих: поляків, русинів, євреїв, вірменів. Однак, родове гніздо засновників i спадкоємців швидко перетворилося на пам’ятку слави i гідності переможних битв Речі Посполитої XVI i XVII століть, a згодом стало свідком її занепаду.

Жовква була збудована Жолкевскими, a саме його дружиною, Регіною з Гербуртів (пом. 1624), так як гетьман був постійно відсутнім, перебуваючи у воєнних походах. Згодом місто перейшло у спадку до родини Даниловичів. Дочка гетьмана – Софія Жолкевська (пом. 1634), вийшла заміж за Яна Даниловича (пом. 1628), руського воє-воду i володаря замку в Олеську.

Наступними власниками міста стали Собеські. Їх дочка – Теофілія (пом. 1661), вийшла заміж за Якуба Собеського, краківського кастеляна (пом. 1646). Їх старший син – майбутній король Польщі – Ян III Собеський (1629 – 1696) став спадкоємцем усього маєтку.

Жовква була улюбленим місцем короля. Але вже його наступники, сини – Якуб Людвік (пом. 1737) i Костянтин (пом. 1726), незважаючи на численні спроби підтрим-ки Жовкви на рівні королівського двору, жили в тіні минулої історії.

Наступні власники – Радзивіли (далекі родичі королівської сім’ї), ще намагались відбудувати величність міста короля, в основному – замку, але це їм вдалося зробити

136

лише на короткий час. Останній власник з роду Радзивілів – Домінік, спричинився до аукційного розпродажу маєтку Жолкевських (у 1787 році).

Вже раніше (у 1772 році), після I розділу Польщі, місцеві землі були приділені Ав-стрії, що спричинило втрату містом усіх привілеїв, що у свою чергу, було причиною початку його занепаду.

Часті переміщення мешканців, a ще частіша зміна власників, як це було у випадку королівського замку, практично призвело (через руйнування i пожежі) до його роз-орення.

У міжвоєнний період молода польська держава розпочала, у міру своїх скромних можливостей, рятувальну та охоронну діяльність у замку, а також ремонтні роботи у жовківському парафіяльному костелі – колегіаті. Та черговий бурхливий період II світової війни перервав (здавалося, що назавжди) культурний розвиток цього місця і контакт із цими землями.

Загальний „застій” в останні декілька десятків років (після 1945 року) став при-чиною «затримання» історії у містечку, у результаті чого тут і надалі надзвичайно міцно відчувається дух чудового минулого, який підкреслює (виразно й до тепер) композицію ренесансного задуму, неповторного на землях сучасної України.

Події останніх двох десятків років, тобто здобуття Україною незалежності (у 1991 році), утворення нового прикордонного переходу у Гребенному біля Рави-Руської, стало приводом до повернення місту історичного торгового шляху: Львів – Замість і далі та початку нового періоду в історії Жовкви.

Зростання свідомості молодого українського суспільства, пошуки коренів сво-єї національної ідентичності та розвиток туристичного руху призвели до побудови фундаменту, який дозволяє місцевому оточенню прийняти виклик сучасності.

Утворений (в 1997 році – після організаційних перетворень) Жовківський центр міського розвитку „Світло культури” головним своїм завданням вважає: здійснення регенерації і ревіталізації історичних будівель „старого міста”, реставрації та адап-тації його пам’ятників архітектури, a також розвиток туристичної і соціальної інфра-структури.

Цьому сприяє утворення з історичної частини містечка Державного історико-ар-хітектурного заповідника у місті Жовкві (постанова Кабінету Міністрів України в Києві 10.VIII.1994 р.). Ця організація має вже багато досягнень: вивела місто із стану багаторічного занедбання, побачила (згідно з прийнятими в європейських країнах нормами) комплексність проблематики охорони культурної спадщини, комплек-сність, яка є результатом відповідного розуміння історії, тобто – у цьому випадку – пов’язаною з меценатом (не лише королівським), a також людини та багатокультур-ного суспільства, що у випадку Жовкви (i не тільки) – є дуже суттєвим.

Ще раніше парафіяльний костел спіткала типова доля для святинь (у минулий період) на цих землях: він виконував роль складу різних продуктів і товарів, що було наслідком в’їзду у середину приміщення транспортних засобів. У ці часи храм позбувся значної частини облаштування: коли його залишали парафіяни і пастор

137

(VII.1946 р.), були винесені деякі предмети церковного майна – частину було сховано на місці, a під кінець 60-х років було демонтовано i вивезено до складів Львівської картинної галереї великі, унікальні баталістичні картини, які представляли звитяжні битви: Битва під Клушином (автор Ш. Богушович, 1610), Битва під Хотином (автор: M. Альтомонте, 1683), Битва під Парканами (автор: M. Альтомонте, 1693), Битва під Віднем (автор: M. Альтомонте, 1683). На сьогоднішній день дві останні картини рес-тавруються міжнародною групою реставраторів у Варшаві.

Невідповідне використання, крадіжки i вандалізм призвели до руйнації інтер’єру колегіати: дах з проріхами над нефом спричинив знищення частини дерев’яної крокви i частини штукатурної декорації на арковому склепінні.

Відсутність відтоку дощової води і снігу (дахи храму ніколи не були обладнані водостічними трубами) i відсутність шиб у вікнах стали наслідком значного зволо-ження його стін та інтер’єру. Це було черговою причиною знищення ще існуючого там обладнання, як дерев’яного, так і кам’яного.

Дійсний стан храму виглядає наступним чином:– частково демонтована (у зв’язку з підготовчими роботами, пов’язаними із вста-

новленням опалення для майбутнього музею), дуже розбита i брудна марму-рова підлога (XVII – XIX ст.), значно забруднена, пооббивана i відлущена від основи мармуризація стін (XIX ст.);

– існуючі вівтарі: (XVIII ст.) головний i бічні – у трансепті храму – зруйновані і позбавлені картин і скульптур. Останні у своїй більшості збереглись, але дуже пошкоджені. Розп’яття Христа з головного вівтаря поламане, немає рук, стоп i голови;

- органний проспект (XVIII ст.) у незадовільному стані;- відсутність бічних вівтарів, лав, сповідалень; - поліхромія на хорах (XIX ст.), що підтримують проспект, у катастрофічному

стані.

Дуже серйозно пошкоджені безцінні для історії Речі Посполитої нагробні плити: Жолкевських – великого гетьмана i канцлера Станіслава i сина Янa, а також його дружини Регіни i дочки – Софії (з поч. XVII ст.). Прикладом безжалісного вандалізму є й інші нагробні плити авторства A. Шлютера, які належали Станіславу Даниловичу (дядькові Янa III) i Якубу Собеському (батьку Янa III) з 1693 р. Їх фігурні декорації не один раз були розбиті. В поганому стані також знаходиться епітафія королевичів: Якуба Людвіка i Костянтина та сестри Марії Кароліни, княгині де Буйон (з 1862 р. авторства П. Філіппі). Тут також скульптурні декорації розбиті i загубились, a по „мармуровій” плиті впродовж кілька десятків років текла вода через розбиті вікна.

Решта епітафій i пам’ятні плити (з XVII – XIX ст.) також у подібному стані. „Мар-мурова” балюстрада каплиці Діви Марії i кропильниця (XVIII ст.) розбиті. Бронзова пам’ятна плита (XX ст.), яка закриває центральний склеп, потріскана, з недостаючи-ми викуваними фігурними елементами.

138

У склепах могили осквернено, а у центральному склепі мармурові саркофаги (XX ст.) гетьмана i решти членів родин пошкоджено.

Святиню разом із дзвіницею передано парафіяльній спільноті римо-католицького обряду (восени 1989 року). Місцеве населення відразу приступило до прибиральних і ремонтних робіт.

Вже за декілька місяців після відкриття святині з Польщі прибули фахівці, які провели аналіз стану збереження інтер’єру i визначили обсяг потреб, a Фонд охорони пам’яток у Варшаві розпочав ремонт даху, покриваючи його мідним листом. Визна-чення об’єму відновлення храму, особливо інтер’єру, було однозначне – відновлення його (у міру можливості) первісного стану, тобто стану перед II світовою війною, a крім того (що виникло з часом), перейняття функцій місця культу Богоматері Роза-рію з Жовкви, що викликано неможливістю його відтворення в поблизькому костелі Успіня Пресвятої Діви Марії (подомініканському).

Визначення так далекосяжних дій у храмі вимагало здобуття архівних та іконо-графічних матеріалів, які б дали можливість опрацювати проекти виконання спе-ціальних видів робіт: реставраційних, відновлювальних, забезпечувальних, рекон-струкційних та інших.

Так складні проблеми вимагали спеціалістів з досвідченням лише найвищого кла-су, а також значних коштів. У такій ситуації (від 1991 року), в парафіяльному костелі розпочалися роботи над художньою декорацією інтер’єру, систематичні відновлю-вальні та інші роботи у межах студентської практики польських професійних рестав-раційних учбових закладів: Краківської i Варшавської Академії Мистецтв та Універ-ситету ім. M. Коперника в Торуні.

Складність реставраційних проблем – за цілковитої відсутності професійної бази: майстерні, обладнання, інструменту, матеріалів i дуже скромної, зведеної до необ-хідності соціальної бази, вимагали рішучої цілеспрямованості для ефективності дій. З ціллю досягнення відповідних результатів, коротку, 4-тижневу практику потрібно було організувати і проводити таким чином, щоб використати кожну хвилину. У цих умовах необхідна була попередня організація технічної бази, наприклад, наявність будівельних лісів (часом коштом ведучого практику) i соціальної бази, яка з часом, незважаючи на скромні потреби молоді, була щоразу гіршою i недостатньою (що було причиною скорочення практики до 2 тижнів, проте робочий день тривав більше де-сяти годин).

Допомога господарів, тобто представників місцевої влади, на початку реставра-ційного періоду, була величезною (включаючи науковий огляд прилеглих історичних пам’яток). Хоча українська держава знаходилась ще на порозі утворення і попередні структури трансформувались – місцями ще діяли старі політичні схеми. Після 1996 року – коли вже закінчилася дія порозуміння щодо обміну молоддю, а період держав-ної реорганізації виявився дуже коштовним (у цей час і в Польщі триваючі систем-ні перетворення обмежували, між іншим, прийняття постанов), з’явились натяки на припинення діючої у Жовкві практики. Лише після перейняття функції „опікуна”,

139

у 1998 р., Управлінням уповноваженого уряду з питань польської культурної спад-щини за кордоном, яке утворилось при Міністерстві культури, вперше (з польської сторони) було розпочато відповідну організацію і фінансування практики в Жовкві. Нажаль, разом із ліквідацією Управління (в 2001 р.) з’явилися нові турботи у небаче-ному досі масштабі.

Незважаючи на ці труднощі, практика тривала й надалі, а крім того (у 1997 р.), роз-почалося впровадження нової форми рятування пам’яток інтер’єру костелу, тобто ма-гістерських робіт, які проводились у столичному учбовому закладі під керівництвом організатора i керівника практики (автора цього опрацювання). Ці роботи відносять-ся до пам’яток часто складної реставраційної проблематики, з величезним об’ємом знищення і які поглинають багато часу на проведення відновлювальних робіт (часом упродовж років), a також – що, нажаль, дуже суттєво – пам’яток, які вимагають на-багато більше коштів у порівнянні до дійсних коштів цих робіт, реалізованих, на-приклад, у формі доручення. Часто в їх межах здійснюється виконання тієї частини роботи, яка стосується досліджень, – це дає можливість опрацювати відповідні про-грами робіт, а також частково виконати практичні роботи з вибраними фрагментами (з пункту зору на величезний об’єм реставрованої пам’ятки). Така форма рятування пам’яток – найчастіше творів мистецтва, між іншим, з огляду на міждисциплінарний підхід і масштаби основних і спеціальних досліджень, використання реставраційних матеріалів, участь груп фахівців-консультантів, – дає можливість проведення рестав-раційних робіт на найвищому рівні виконання (так, більшість дипломних робіт була відзначена і нагороджена).

На сьогоднішній день дипломні роботи проводяться не лише в жовківському па-рафіяльному костелі, але й інших пам’ятках на території містечка та прилеглих до нього теренах.

Завдячуючи відповідному розумінню потреби продовження робіт у парафіяль-ному храмі, a також з метою осягнення динамічного їх характеру, була розпочата реалізація фінансованих індивідуальних доручень. Роботи, що виконувалися дипло-мованими реставраторами творів мистецтв та які часто є продовженням наукових, магістерських праць, (з огляду на складну сферу робіт чи величезний їх об’єм) не-можливо було реалізувати у повній мірі.

Останнім часом, у ході пошуку нових форм прискорення рятівних робіт культур-ної спадщини, та використовуючи нові можливості, розпочалася діяльність у формі так званої «обмеженої» волонтерської практики. Вона полягає у виконанні різної, часто дуже нетипової діяльності (яка виходить за межі правил студентської практики чи магістерських праць) організованих, невеликих груп. Групи складаються лише із студентів учбових закладів реставраційного напрямку, в основному старших курсів або випускників цих шкіл. Часом це бувають представники інших учбових закладів, але спорідненого напрямку, з навчанням в області реставрації, наприклад, архітек-турного факультету чи факультету історії мистецтва.

140

За минулий період реставраційні, відновлювальні, реконструкційні та інші робо-ти були виконані з наступними пам’ятками:

Кам’яні пам’ятки:− нагробні плити (2 шт.) великого гетьмана і канцлера Станіслава Жовкевського,

сина Янa і дружини Регіни з роду Гербуртів та дочки Софії Данилович (з поч. XVII ст., виконаний з червоного королівського „мармуру” з Венгрії),

− нагробна плита Станіслава Даниловича (дядька короля Янa III Собеського), автор A. Шлютер, 1693 р., з чорного „мармуру” з Дембнік біля Кракова, білий і сірий алебастр з Журавна (?),

− нагробна плита Якуба Собеського (батька короля Янa III Собеського), автор A. Шлютер, 1693 р., з чорного „мармуру” з Дембнік біля Кракова, білий і сірий але-бастр з Журавна (?),

− епітафія Войцеха Ґлоґовскоґо (з 1626 р.) з червоного королівського „мармуру” з Венгрії,

− епітафія Павла Воєнковского, королівського секретаря (з 1636 р.) з чорного „мармуру”.

Інші роботи:− саркофаги у центральному склепі, 2 шт. з темного мармуру – на доручення, з фон-

ду Ради міста Кракова,− фігура Архангела Михайла над фасадом костелу,− епітафія королевичів: Якуба Людвіка i Костянтина та сестри Марії Кароліни, кня-

гині де Буйон (з 1862 року, автор P. Філіппі, з чорного „мармуру” з Дембнік біля Кракова.

Штукатурна декорація:− арочне склепіння цілого костелу, штукатурний пісково-вапняний накид, верстви

фарб, позолота з XVII i XIX ст.,− пам'ятний знак освячення храму [знак Закхея, польск. – «zacheuszki» – прим.

перекл.], штукатурний пісково-вапняний накид, кольоровий штучний мармур, гіпсове лиття (позолота, верстви фарб) з XIX i XX ст.,

− обрамування вікон – штукатурний пісково-вапняний накид, гіпсове лиття, вер-стви фарб, позолота з XIX, XX ст.

Настінний живопис:− балдахін з відкритим палудаментом з поч. XVII ст. в каплиці св. Троїці,− завіса, підтримувана янголом з поч. XVII ст. в каплиці Діви Марії,− пам'ятний знак освячення храму у формі хреста у вінку з поч. XVII ст.

Мармуризація з XIX ст.:− стовбури колон, які підтримують балкони хорів та пілястри сірого кольору,

141

− стіни храму від підлоги до арочних склепінь світло-рожевого кольору.

Підсумовуючи багаторічну діяльність, потрібно зазначити, що результати не були б такими конкретними, якщо б не приготування молоді – студентів до роботи у кожних умовах і яка виконуються від усього серця, з пожертвуванням і натхненням. Молоді, яка ототожнює себе з виконуваною працею, яка є дисциплінованою і підпо-рядкованою роботі у групі та функціонування у ній.

Немале значення мала також довіра зі сторони місцевої влади з питань реставра-ції, яка не була обізнана з можливостями дій студентів – що правда, майбутніх спе-ціалістів, але ще на етапі розвитку і навчання. З часом утворилася повна співпраця у формі численних консультацій i спільних комісій, покликаних вирішувати найсклад-ніші проблеми.

142

143

МІЖ МАРСОМ І ВЕНЕРОЮ, ТОБТО ОПОВІДАННЯ ПРО ЯНА

І МАРИСЕНЬКУ СОБЕСЬКИХУ пересічній свідомості поляків залишився Ян III Собеський як великий началь-

ник, приборкувач турків під Віднем, останній видатний король Речі Посполитої. У національному пантеоні особа короля займає особливе місце, тим більш, що поряд із безсумнівними військовими досягненнями і більш спірними, часто дискусійними по-літичними досягненнями, залишив по собі літературну спадщину у формі любовних листів до Марисеньки, своєї коханки, потім дружини, довіреного політичного радни-ка, або, як хотіли би то бачити деякі сучасні і потомні – французького агента у спід-ниці. Написані у 1665-1683 роках листи поєднують в собі прикладні риси, наставлені на переказ інформації, з високою художньою майстерністю, завдяки чому ця епіс-толографія становить видатний приклад та водночас одне з найбільших досягнень культури польського бароко. Для сучасних читачів є багатим джерелом інформації про тодішні звичаї щоденного життя, військові походи, сарматську ментальність або куліси політики. В головній мірі дає пізнати автентичний світ почуттів закоханої пари: Янa i Марисеньки Собеських, a все це діється на фоні бурхливих подій епохи: рокоша Любомирського, спроб вибору vivente rege, татарських наїздів, воєн з турка-ми, балтійської політики, та, нарешті, віденської відсічі.

Описувана любов та подружній зв’язок – це, перед усім, особливе поєднання двох світів, відмінних культур і способів мислення.

Ян Собеський народився в 1629 році в Олесько в Червоній Русі, в родових помістях матері Софії Теофілії з дому Даниловічів. Виростав у атмосфері боротьби с турками і татарами, в обожнюванні особи великого предка, гетьмана Станіслава Жолкевського. У 1640 – 1646 роках спільно із братом Марком здобував знання в Кракові, у Новодвор-ській колегії, а пізніш в Краківській академії. Отець Якуб, сенатор Речі Посполитої, дбав про високу і всебічну освіту синів, навчання вважав забезпеченням майбутньо-го, пристосування до виконання важливих публічних функцій. Він відправив синів у подорож по країнах Західної Європи. В 1646 – 1648 роках брати відвідали Німеччину, Нідерланди, Францію і Англію. Повернутися до країни вирішили, коли отримали по-відомлення про початок повстання Хмельницького. Наступні десять років життя Янa Собеського – це період участі у битвах з козаками, татарами, шведами і Москвою. Не оминули його трагічні та болісні події. Тяжкі рани він отримав під Берестечком, в 1651 року брат Марк загинув під Батогом, забитий козаками Хмельницького. В 1654 р. Собеський приймав участь у дуже цінному для свого досвіду посольстві до Стам-

144

булу. Під час шведського потопу бився під командуванням Стефана Чернецького, а в 1663, році, також із Чернецьким брав участь у поході на Москву. Незважаючи на від-критість розуму і знання світу, іноземних культур і мов, Ян Собеський – на початку яворівський староста, гетьман, а пізніш король, завжди одягався в польське вбран-ня, любив східні аксесуари і східну розкіш, сповідував сурмацький, простолінійний стиль життя. Він любив звичність та спокійне життя на провінції, зокрема родиму Червону Русь: Олесько, Жовкву, Яворів, Пеляшковіце. Він завжди старався втікати від гомону і метушні міста і політики. Природа, дари натури і сентиментальні думки на бандурах завжди були близькі серцю короля.

Здалека від поля битв, зате в атмосфері двірської етикети і політичних інтриг фор-мувалася особа Марії Казимири де Ла Гранж Д’арк’єн. Вона народилася 28 червня 1641 р. в м. Неверс, в старому, підупалому аристократичному роді. Малою дівчинкою вона потрапила на двір Людовики Марії Гонзаго, яка невдовзі стала дружиною поль-ського короля Владислава IV Вази і в 1645 році приїхала у Варшаву. Навіть появилися чутки, що вона була нешлюбною донькою польської королеви і маркіза де Сінк-Марс, якому зрубано голову в 1642 р. за змову проти кардинала Ришельє. В 1654 р. тринад-цятирічна Марія Казимира танцювала в Королівському балеті у вбранні жниварки. Анджей Морштин оцінив як її вроду, так і розум.

„До купи зійшлися в цьому ангельському тіліДотепність і розум, напевно, не менш святий”

Марисенька вільно говорила польською, вбиралася по-французьки, їла французь-кі потрави, її покоївки також походили з країна Людовика XIV. Була енергійною особою, без комплексів; її французька культура проявлялася в сфері звичаїв, вона ставалася «вільною» жінкою, особливо на фоні покірних і провінційних польських шляхтянок. Взірцем поведінки з чоловіками для неї була, зокрема, Марія Людовика, про яку говорилося, що вона: водить Янa Казимира, „як малий ефіоп слона”.

Факт, що ці дві зовсім відмінні постаті поєднав романс, який переродився в трива-ле почуття і автентичне кохання до кінця життя, є феноменом, який постійно інтри-гує і збуджує цікавість до сьогоднішнього дня.

Перша зустріч і пізнання Янa Собеського і панни Д’арк’єн мало місце під час сей-му в 1655 р., тобто в року шведського потопу. З нагоди сейму відбувалися бали, свята, танці, тому це був чудовий час на любовні конкури. Як писав пізніш Собеський, він закохався в Марисенці з першого погляду. Незаперечним фактом є те, що він – ко-ронний хорунжий і яворівський староста, на додаток заплямлений службою у Карла X Густава в початковому періоді війни із шведами, не був серйозним кандидатом на руку вродливої панни із оточення Марії Людовики, тим більш, що двір мав плани на реформи держави: зміцнення влади короля і впровадження на трон Конде Великого. Роялісти у боротьбі з республіканською шляхтою потребували союзників посеред потужних магнатів. З цього приводу в 1658 р. Марія Казимира Д’арк’єн була видана заміж за київського воєводу Янa „Собіпана” Замойського. Вона сталася знаряддям в

145

реалізації політичних цілей. Вона зрештою приїхала в країну Вісли, щоб повернути знатність свого роду.

Шлюб з грубіяном і закоренілим пияком, але байково багатим і, в ґрунті речі, до-брочесним польським магнатом сталося канвою розвитку почуттів між майбутньою королівською парою. Тон регулярної взаємної кореспонденції ставав все більш грай-ливим, часто меланхолійним. Майбутній король оказався досконалим стилістом, він влучно і цікаво, з великим гумором вмів описувати події. Замойська вміло надихала коханця. Вона підсунула Собеському відомий тоді пастирський роман Оноре д’Упфе „Астре”, що оповідав про чисту і нещасну любов пастиря Целадона до гарної Астрем. Цей твір мав великий вплив на Янa Собеського, обоє почали грати ролі закоханих з літературного роману. Листи переповнювали ніжні слова i багатозначні вирази. Багато було шифрів і оцінюючих окреслень, занурених в поезії і міфології. Ян Со-беський виступав як згаданий Целадон, Фенікс, Ла Пудр, Сильвандер, Ордонат, а Ма-рія Казимира була Букетом, Рожею, Астрем, Діаною. Касандрою. В так прийнятій конвенції Ян Замойський виступав як: Дося, Фонтанна, Сопілка, Кінь, Макрель, a Гризельда Вишневецька (сестра Замойського) ставалася Басетлею чи Бритфанною.

Зросло також значення Пелашковіце, маєтку Собеських, де Ян охоче і довго пе-ребував з уваги на близькість до Замостя і Звіринцю. Власне з цього місця вийшло багато ніжних листів до Марисеньки. Восени 1661 року обоє спіткалися в костьолі Кармелітів в Варшаві і дали клятву вірності. Сходження зініціювала Марія Людо-вика. Місцева традиція передає, що таємна клятва мала місце власне у Пеляшкові-це, родовому помістю Собеського. З великим спрощенням можна би прийняти, що відтепер Ян Собеський перейшов до прихильників профранцузської партії. Шлюб Марії Казимири з Яном Заморським тривав сім років. Захисник Замостю від козаків і шведів помер, не залишаючи нащадків, в 1665 р.

Коханці не чекали занадто довго, уклали шлюб в часі тривання трауру, що ста-лося голосним, широко коментованим світським скандалом. Навіть відомий своїми дуелями і зрадами Богуслав Радзівілл признав цю подію порушенням діючих мо-ральних норм. Собеський, здавалося, не переймався громадською думкою. Він писав з Пелашковіце 9 червня 1665 р.: „Так мені твоя краса, моя злота панно, вбилася у голову, що очей не міг я зімкнути всю ніч. Господь Бог бачить, що я сам не знав, як цю розлуку знести; бо навіть впросив M. Koнецпольського, щоб зі мною пробалакав всю попередню ніч. Сьогодні а ні про їжу, а ні про сон навіть подумати не можу. Одне бачу, що твої прегарні очі мене зачарували так, що без них і хвилини не можу витримати, і так тужу, що notre amour ne changera jamais en amitie, ni en la plus tendre qui fut jamais. Це правда, що з давніх часів мені здавалося, що ще більше кохати тебе – це неможливо, але тепер признаю, що хоча не більше, бо вже не можна кохати сильніше і більше, але je vous admire все більше, бо бачу так велику досконалість душі твоєї в так гарному тілі. Одного зовсім, о серця мого королівна, можеш бути певна, що швидше весь світ земний повернеться назад, ніж найменшу зміну моя прегарна Астре зауважить в своєму Целадоні”.

146

Другий, офіційний шлюб відбувся 5 VII 1665 року, його супроводжували трьох-денні весільні урочистості. Благословив цей шлюб нунцій папи римського Пігна-теллі, тобто пізніший папа римський Інокентій XII. Активна участь в політичному житті відкривала для Яна Собеського доступ до високих державних посад. В 1665 році він прийняв булаву коронного маршала, рік пізніш стався польовим коронним гетьманом. До нього приклеїлося навіть прізвисько „гетьман Деркін” (від прізвища Марисеньки Д’арк’єн). Кар’єра могла різко закінчитися під час битви під Монтвами. Роялісті понесли поразку при сутичках з рокошанами Єжи Любомирського, a Собесь-кий мусив признати вищість свого недавнього вождя і ментора. В публічному обігу кружляв сатиричний рокошовий вірш:

„Якщо у Польщі було колись щось слушне,То коли старий стріпав молодшого маршала, сказавши: "Моя справа – володіти булавою і жезлом,а твоя - у фрауцимері крутитися з ковбаскою".

Тоді появився план виїзду Собеських до Франції. Людовик XIV обіцяв Яну булаву маршала Франції, земельні маєтки, Орден святого Духа, звання князя і пера Франції. Проте виїзд не відбувся, a Собеський повністю реабілітувався як військовий началь-ник, розгромлюючи рік пізніш татар під Підгайцями. Чітко проведена кампанія від-крила йому шлях до булави великого коронного гетьмана, яку він отримав від Янa Казимира на початку 1668 р. Другий раз концепція переїзду до Франції розглядалася після вибору на короля Міхала Корбута Вишневецького. В Могильниці організовано т. зв. Змову незадоволених, яку очолювали: примас Миколай Пражмовський, гетьман Ян Собеський i Анджей Морштин. Апогей політичного конфлікту мав місце в 1672 р., коли, незважаючи на турецьку загрозу, зірвано два сейми, був взятий Камінець-Подільський і підписано ганебний мирний трактат у Бучачі, що передбачав для Речі Посполитої роль васала Оттоманської Порти.

Наступний рік приніс Собеському перемогу під Хотином та натуральну смерть невдачливого Міхала Корбута Вишневецького. Це все відкрило шлях Собеському до корони. Марія Казимира стала королевою і тільки на перший погляд отримала ста-тус рівний коронованим головам Європи. Відомо, що виборний трон в Речі Посполи-тій, який походив з волі шляхетського народу, визнавався монархами, коронованими Божою милістю, другорозрядним. Зокрема звідси бралися спроби наступних коро-лів, у тому числі Собеського, впровадити династію, або зміцнити сумнівний престиж монаршої влади. Марія Казимира була вагітна з Собеським сімнадцять разів – до-рослого віку дожило тільки четверо дітей: Якуб Людовик, народжений в 1667 році, Тереза Кунегунда, народжена в 1676 році, Олександр, нар. в 1677 р,. та Костянтин – народжений в 1680 році. Після смерті Янa III Собеського натуральним кандидатом на трон Речі Посполитої був первородний син Якуб, але польське берло як Август II прийняв саський король з вибору шляхти Фрідріх Август I. Взагалі політична роль Марисеньки біля короля Янa III Собеського переоцінюється. Король вмів ефективно

147

відділяти справи подружнього життя від політики. Він, без сумнівів, був воякою і слабо почував себе в світі дипломатії, і питання, в яких не був впевнений, залишав дружині, яка мала більший досвід в кулісах придворних інтриг. Нажаль, плани бал-тійської політики Собеського не мали успіху, як і заміри внутрішнього відновлення держави. Кінцевий баланс цих дій вийшов негативний, незважаючи на перемогу під Віднем в 1683 р. Також зведення генезису віденської відсічі до особистої образи Марії Казимири на Людовика XIV, який не хотів надати отцю королеви звання пера Фран-ції, є великим спрощенням при виясненні історичних фактів.

Про панування Собеського історик Владислав Чапліньскі написав: „Ян III вже тоді, коли випалилися перші вогні любові до дружини, коли сидів на королівсько-му троні, робив серйозні зусилля, щоб вивести державне судно на більш сприятливі моря. (…) Інша справа, що і тоді, і, зокрема, в другій половині свого панування, він проявив характерну для польського магната відсутність енергії, страх перед при-йняттям рішень, і все більше випускав штурвал держави із своїх рук і зводився до ролі феодала, що господарить в своїх маєтках, будує віляновський палац, садить де-рева в садах”. Наприкінці панування Собеського Польське Королівство було слабке, а Литву пожирала внутрішня війна між Пацами і Сапєхами. На тлі підупалої Речі Посполитої міцно тривало одне з найбільш відомих і хиба найбільш автентичних ко-хань королівської пари. Без сумніву, зв’язок Янa i Марисеньки Собеських заслуговує на широке монографічне опрацювання в новому методологічному підході.

Зацікавленому читачеві, з метою вироблення власної думки, я рекомендую кілька важливих позицій з широкої бібліографії. Серед ключових праць варто згадати: дещо застарілий, але важливий твір T. Корзона, Dola i niedola Jana Sobieskiego, Kraków 1898, t. 1- 3, суб’єктивна праця з пасквілянською затятістю, але незвичайно популяр-на і цінна в літературному аспекті – видавництво T. Желеньского (Боя), Marysieńka Sobieska, oprac. W. Czapliński, H. Markiewicz, Warszawa 1956. До новіших, основаних на широкій джерельній базі, полемічних в стосунку до вищезгаданих, належать: Frost de Battaglia, Jan Sobieski król Polski, Warszawa 1983, Z. Wójcik, Jan Sobieski 1629 – 1696, Warszawa 1994; M. Komaszyński, Piękna królowa Maria Kazimiera d’Arquien-Sobieska 1641 – 1716, Kraków 1996. Не можна також поминути джерельної літератури, зокрема: Maria Kazimiera d’Arquien de la Grande, Listy do Jana Sobieskiego, oprac. L. Kukulski, Warszawa 1966, та: J. Sobieski, Listy do Marysieńki, oprac. L. Kukulski, t. 1- 2, Warszawa 1973.

148

149

КОРОТКА ІСТОРІЯ ПРО СИМБІОЗ ЯНА III СОБЕСЬКОГО ІЗ ШЛЯХОМ

Почнемо з того, що немає безпосередніх доказів i ми приречені на докази непрямі, які окрім їх очевидних слабкостей, що виникають із самої сутності непрямого доказу, мають свій, так нам принаймні здається, калібр i вагу. Ці докази не можуть, нажаль, свідчити, але без сумніву можуть щось підказати. Усіх читачів запрошуємо спробу-вати піддатися цьому навіюванню.

Доказ № 1, тобто слів кілька про те, як то Собеський потрапляв на шлях, a (на) Собеського шляг не трафив

В XVII столітті жив один король, який, як потім виявилося, майже усе своє життя провів у подорожах. Він бував у Франції, Нідерландах, Німеччині, Англії, Туреччині, Румунії, Молдавії, Словаччині, Чехії, Угорщині, Австрії і т.д., a теренами Речі По-сполитої подорожував так швидко, що у кілька днів, разом із групою у кілька тисяч солдат у повному спорядженні, проходив відстань у кілька сотень кілометрів. Проте найцікавішим є те, що попри усю цю метушню i поспіх, він міг знайти час на подо-рожі до свого помістя, розташованого на території сучасної ґміни Рибчевіце та на від-відування приятелів, які жили у сусідніх ґмінах. Цим королем був Ян III Собеський. Навіть поверхневе дослідження існуючих листів авторства Собеського свідчить, що бував він тут дуже часто (значна кількість листів Собеського була адресована до с. Пелясковіце, тобто с. Піляшковіце у сучасній ґміні Рибчевіце Люблінського воєвод-ства), інші джерела вказують, що він відвідував також приятелів з околиць.

З перспективи сучасної людини про нього можна було б сказати, що він постійно шукав свою дорогу, свій власний шлях. Чи він це усвідомлював? Чи його знайшов? Не знаємо. Відомо, однак, що вмів у дорозі відпочивати і знаємо, що дороги його не втомлювали, мало цього – він їх обожнював – a відтак, знаємо, що на шляху, у дорозі, «шляг» його не «трафив», тобто не влучив (скоріше амурні переживання, a доклад-ніше – тілесні результати цих переживань, все-таки влучили в нього як грім з ясного неба).

Доказ № 2 тобто коротка історія про те, що – якщо шлях не приходив до Со-беського, то Собеський сам вирішив прийти на шлях (хоча також і зворотній варіант є дуже ймовірним)

На потребу створення Шляху Янa III Собеського можна дивитися з різних пунктів зору. Коротше кажучи, акцент може бути поставлений або на ідею шляху, або на об-

150

раз (знак) Янa III Собеського. Згідно з першим пунктом – Шлях Янa III Собеського виявляється досить розбудованим задумом, де найважливішим є не так зміст, як пра-вила, за якими Шлях Янa III Собеського сконструйований і побудований, тобто, най-важливішим є те, що можна було б назвати загальною ідеєю створення європейських шляхів культурної спадщини (у результаті неважко собі уявити, що можна також знайти інший потенціал і на його основі збудувати інший /інші шляхи). Проте згідно з другим пунктом – Шлях Собеського виявляється замислом, який зовсім не повинен бути конструйований на основі метод і правил будування європейських шляхів куль-турної спадщини, бо відтак найважливішим виявляється щось, що можна назвати докладним змістом, тобто спадщина/ знак Яна III Собеського (у результаті неважко собі уявити, що Шлях Яна III Собеського набирає інших форм, у порівнянні з євро-пейськими шляхами культурної спадщини, a навіть неважко вочевидь зрозуміти, що ідея і форма Шляху не мусить бути найрезультативнішою формою для збереження/пристосування цієї спадщини).

Незалежно від того, який зі способів ми визнаємо за важливіший, неможливо не помітити симбіоз цих двох підходів, який являється посередником між життям і спадщиною Яна III Собеського. Скоріше за все він не усвідомлював, що своїм спосо-бом життя визначає якийсь шлях, однак, дивовижне те, що вів такий спосіб життя, ніби такий шлях створював: до багатьох місць повертався, неодноразово подорожу-вав тими самим дорогами i, що також важливо, саме його спосіб життя нам усвідо-мив, чим за своєю суттю є туристичний шлях: рівновагою між подорожами і відпо-чинком. Крім цього, ми вважаємо – те, що характеризує поведінку Яна III Собеського (a відтак, знаходження рівноваги і зменшення до мінімуму напруги між потребою подорожі і потребою відпочинку) є настільки важливе, що може становити сутність знаку Шляху Яна III Собеського. Можливо, саме цим, у своїй основі, повинен бути Шлях Собеського в його туристичному вимірі – рівновагою між подорожами i відпо-чинком у місцях із слідами буття короля.

З другого боку – чудово, що король залишив по собі значну спадщину, розсіяну по всій Європі, з перевагою у Східній Польщі i в Західній Україні. Якщо зазначити усі ці місця на мапі, кожен помітить, що вони самі по собі вкладаються у шлях – до-статньо лише з’єднати їх лініями. У межах праці впродовж кількох місяців, разом із колегами з команди think-tank, ми нарахували близько 200 місцевостей Східної Поль-щі і Західної України, які посідають більш менш документований зв’язок із Яном III Собеським, a проте це лише початок, бо не досліджені хоча б сілезькі, свентокшиські і подляські терени, не кажучи вже про Словаччину, Угорщину чи Австрію.

Одне безсумнівно: місцевостей, пов’язаних із Собеським є на стільки багато, що разом з оточуючими їх територіями ґмін можуть створювати великий панєвропей-ський шлях i, вочевидь, не з одним розгалуженням.

Остаточно не вирішено, чи Шлях Яна III Собеського буде шляхом, що вписується у схеми європейських шляхів культурної спадщини. Чи буде будуватись так, як єв-ропейські шляхи культурної спадщини? Це було б розумним, це є й вірогідним… але

151

якщо якийсь інший аспект виявиться важливішим, ніж туристичний, а шлях стане назвою для знаку територій, які поєднують спадщину Собеського?

Доказ № 3 тобто оповідання про кроликів, які з часом можуть стати королями, a ми б

хотіли сказати також і про стежки, які можуть з часом перетворитися на справ-жні шляхи

Колись у країні з назвою Собешин, жив один шляхтич, не дуже маєтний i майже зовсім за межами Собешина не відомий, проте з благородним серцем, який пишався своїм протопластом Яніком, таким самим благородним, завдяки якому рід посідав герб «Яніна» з гаслом «із щитом або на щиті». Без перебільшення ми могли б сказа-ти про нього «сіренький (збіднілий) шляхтич», але про пра-пра-прадіда короля негоже так казати, відтак (також трохи несміливо), говоримо про нього кролик (маленький король).

Трохи води у Віслі уплило, кілька добрих поколінь промайнуло, доки через шлюб одна з галузей цього роду перемістилася над р. Гєлчев, до маєтку Барбари Гєлчев-ської, тобто на терени, де кілька років тому з’явилася задумка воскресіння шляху Янa III Собеського. Серед дітей з цього союзу для нас найважливішим є Ян (1518-1564), прадід короля, батько, зокрема, Марка (1550-1605), який, у свою чергу, швидко під-нявся по щаблях ієрархії i був уже відомою особистістю в Речі Посполитій (дійшов до посади люблінського воєводи) i часто подорожував за межі воєводства, прийма-ючи участь у визначних битвах, які принесли йому велику славу. Серед семи його дітей нас найбільше цікавить Якуб (1580-1646) – батько короля, особистість якого цінили найвизначніші особи держави, він багатократно був обраний послом i мар-шалом сейму, статечно одружений з внучкою гетьмана Стефана Жолкеського – Со-фією Теофілією Данилович. Не має такої можливості, щоб перерахувати усі місця, де бував батько короля, досдатньо лише згадати про семирічну мандрівку по шляху Сантьяго-де-Компостела i згадати, що подорожував більше і далі від свого батька Марка. Але його славі було далеко до слави сина – Янa Собеського, який у 1656 р. вже був великим коронним хорунжим, у 1665 р. – великим коронним маршалом, у 1666 р. – польовим коронним гетьманом, у 1668 р. великим коронним гетьманом, a в 1674 р. – королем Польщі i великим князем Литви. (Частину інвентаризованих нами місць, пов’язаних з його подорожами, ми розміщуємо у черговій публікації).

Цілком недавно, якихось 3 роки тому, наша група авторів цієї статті, на підставі не стільки обґрунтованих знань, скільки у силу своєї інтуїції, зазначила деякі стежки на мапі Європи і сказала: це на добрий початок Шляху Яна III Собеського. Нас дуже цікавить, коли ми будемо у змозі сказати, що ці стежки перетворилися у шлях – різ-номанітний, удосконалений, продуманий i найважливіше – що відповідає потребам людей і задовольняє їх прагнення.

152

153

РЕЛІГІЙНА ПОЛІТИКА ЯНА СОБЕСЬКОГО

Робота короля крім військових походів включає в себе також і вирішення суто цивільних питань. Зокрема це вирішення та угамування конфліктів між різними со-ціальними та етнічними групами в державі, вміння не допустити в країні громадян-ської війни та розколу. Подібних проблем в Яна Собеського вистачало. Тому крім військових звитяг, Ян Собеський визначився в українській історії і як мудрий король-миротворець, зокрема, в питаннях відносин католиків та православних.

Дана стаття присвячена заходам, які запроваджував Ян Собеський для вирішення релігійних конфліктів, які загрожували Речі Посполитій. Головною релігійною про-блемою на той час було непорозуміння між католиками, уніатами та православними – зокрема, приниження в правах православного духовенства, міщан та шляхти, а та-кож конфлікти навколо унії.

Релігійне становище в Україні в часи руїниКінець 17 століття на українських землях був часом великої руїни. Усі конфлікти,

які започатковувались на початку століття,а розгортались в його середині, тепер дали свої наслідки.

Україна була розділена між Польщею та Москвою, православна церква в Україні – підкорена Москві. Конфлікт між православними та уніатами перейшов в інший ви-мір: якщо раніше українське населення в більшості своїй чинило опір унії, вбачаючи в ній спробу «ляхів» знищити руську віру і народність, то тепер, коли православна церква була позбавлена волі та зазнавала інтенсивного зросійщення, не могло не змі-нитись відношення до уніатської церкви – принаймні, серед церковної верхівки.

Щоправда, від польської влади та шляхти православні потерпали не менше ніж до початку Хмельниччини. Але тепер православна Росія оволоділа Лівобережжям та Києвом і не залишала спроб встановити контроль над Правобережжям. Нетер-пимість до усього крім російської православної традиції призводили до численних випадків наруги не тільки над уніатами, а і над православними церквами та вірую-чими з боку російської влади та солдат. Крім того, свій внесок в складні українсько-польсько-російські стосунки вносила турецька війна, внаслідок якої Річ Посполита втратила Правобережну Україну, а Москва – Чигиринську фортецю, свій головний форпост на правому березі Дніпра.

Ян Собеський розумів що єдиний шлях вийти переможцем з виснажливої війни проти турок – це укласти тимчасовий мир з традиційними ворогами Речі Посполи-

154

тої – в першу чергу, з Москвою. Це мав би бути постійний та стабільний мир який би вдовольняв хоч в чомусь обидві сторони та служив би гарантією того, що ані Польща, ані Москва не вдарять в спину один одному якщо хтось з них почне війну з турками. Саме такий мир укладає Собеський з Москвою у 1686 році – так званий Вічний мир.

Згідно з Вічним миром, Річ Посполита відмовлялась від претензій на Смоленськ, Лівобережну Україну та Київ. Росія також встановлювала свою опіку над православ-ним населенням Правобережжя. Це давало православним українцям певні гарантії свободи віросповідання та збереження усіх прав – Московія щороку сильнішала і з нею змушені були рахуватись навіть свавільні магнати.

З іншого боку, політика Москви щодо української церкви багато в чому не подо-балася самим православним українцям. Українська шляхта та інтелігенція з кінця 16 століття боролася за православ’я щоб уникнути полонізації, щоб зберегти само-бутність своєї церкви та народності. Але тепер в багатьох аспектах приналежність до православ’я стала головною причиною та головним каталізатором зросійщення. Через це на західноукраїнських землях, де московський вплив не мав такої сили як на Лівобережжі і де з ним можливо було боротись мирним шляхом, поступово по-кращувалось ставлення до унії. Ян Собеський не міг не помічати цього – він ще в березні 1681 року призначив комісію щоб виробити гідні умови для переходу в унію.

Комісія 1681 рокуКомісію він призначив коли побачив бажання деяких православних ієрархів пере-

йти в унію та схилити до цього свої парафії. Король розумів проблеми, які виникли у 1596 році через брак мудрості та взаємної поваги в православних та уніатів. Але тепер змінилися умови – якщо царгородський патріарх не вмішувався до внутрішніх справ української церкви, то московський патріарх такої свободи не давав – Москва раз за разом обмежувала автономію Києва, часом доходило до прямих заборон чи об-межень в видавничій діяльності . Тому православні на Правобережжі дивились тепер на перехід під юрисдикцію Риму іншими очима.

Королівська комісія мала скласти умови, які вдовольняли б і уніатів, і православ-них. Загалом, їй це вдалося. Уніатська церква мала зберігати усі риси грецького об-ряду, на усі церковні посади призначались тільки українці, до того ж, з місцевих. В усіх єпархіях мали бути засновані семінарії. Уніатське, православне та католицьке духовенство та парафіяни мали рівні права, могли засідати в сеймах та в сенаті.

Тобто, з одного боку бачимо вигідні умови для тих, хто хоче перейти в унію, не зраджуючи при цьому ані батьківської віри, ані обряду, ані традицій, ані народності. Перехід в унію тепер не значив спольщення, зате залишатись в православ’ї значило повільне зросійщення – адже Москва сильнішала з кожним роком, претендувала на право опіки над православним населенням Речі Посполитої та підтверджувала свої претензії і грошима, і зброєю.

155

Ставлення Яна Собеського до православної церквиЧисленні привілеї, що давав Ян Собеський своїм православним підданим свідчать

про його приязне ставлення до цієї церкви – точніше, про повну толерантність до усіх своїх підданих і готовність допомагати їм.

Так, Собеський доклався до зведення церкви Різдва Христового у Жовкві – «для примноження слави Божої й оздоби міста». Король, на прохання міщан Жовкви надав королівський привілей 20 квітня 1684 року з дозволом проводити збір коштів в Поль-ському королівстві, Литовському князівстві і в своїх добрах. Жовківське братство зуміло, користуючись привілеєм, зібрати кошти на побудову церкви і звело її. Зібран-ню коштів посприяло потрапляння до церкви мощів святого Івана Сучавського. В церкві мощі св. Івана Сучавського з'явились також завдяки королю – їх приніс сюди молдавський православний митрополит Досифей, привезений з Жовкви до Молдавії Собеським.

Не без допомоги Собеських був виконаний і великий іконостас для церкви, який виконав місцевий майстер Іван Руткович. До речі, пензлю Рутковича та його учнів з Жовківської іконописної школи належать іконостас в церквах св. Трійці та Різдва Богородиці в Жовкві, с Крехові та Волі-Висоцькій. Іконостаси зі Старої Скваряви та жовківської церкви Різдва Христова прикрашають зараз львівські музеї. Виходець з Жовківської школи Йов Кондзелевич Початок та розвиток цієї школи відбулись якраз за часів панування в Жовкві Яна Собеського. Про певний зв’язок між королем та жов-ківськими іконописцями свідчить також зображення гербів роду Собеський, які при-крашають царські брами в численних іконостасах жовківської школи.

Неодноразово підтверджував король і привілеї, які давав іншим руським церквам Жовкви – Івана Хрестителя та воздвиження Чесного Хреста. Отже, ми бачимо що Ян Собеський хоча і не мг простежити за усіма магнатами Речі Посполитої, але особисто дбав про права та привілеї православних – чим, звісно, зменшував існуючі переслі-дування з боку католиків

Король-лицар та єпископ-лицарАле звісно політика короля не була б можливою без надійних прихильників. Од-

ним з близьких друзів Яна Собеського був Йосип Шумлянський, ротмістр панцерних козаків, якого обрали єпископом в 24 роки та який навіть після висвячення (через шість років після обрання – через боротьбу з конкурентом на кафедру) продовжував супроводжувати короля в його в війнах та походах – і навіть брав участь в битвах. Також Шумлянський виконував і дипломатичні обов'язки та сприяв покращенню ди-пломатичних стосунків між Собеським, Росією та Гетьманщиною. За словами самого Собеського, Шумлянський «гідний увічнення у тривкій пам'яті нащадків за подви-ги і заслуги, якими не раз визначився (і досі прагне визначитись) і значно прислу-жився нам і державі нашій як у військових справах, так і у громадських справах і обов’язках».

156

Шумлянський змолоду був уніатом – одним з небагатьох на Західній Україні, але щоб поставив собі за мету перевести православні церкви львівської єпархії на унію – щоб таким чином звільнити їх від московського впливу. На відміну від Іпатія Потія та Кирила Терлецького, які вимагали священиків прийняти унію негайно, не поясню-ючи при цьому причин такої негайності, Шумлянський не поспішав. Він час від часу закидав священикам та єпископам ідею унії, повільно пояснював усі вигоди від неї – але не настоював на негайнім прийнятті унії. Водночас він відстоював права пра-вославного духовенства – щоб ніяким чином не примушувати навертатись на унію силоміць. Тільки у 1700 році львівська єпархія визнала унію – добровільно, без сварок і конфліктів, на умовах, вказаних ще комісією, що її призначав Собеський. Перед цим Шумлянський особисто об’їхав усю єпархію, переговоривши ледь не з кожним свя-щеником – що стало запорукою надійності проголошеного Шумлянським з’єднання.

Певну незалежність від єпископа зберігали деякі монастирі – зокрема, Крехів-ський чи Манявський. Скит в Маняві унію так і не прийняв, а Крехів навернувся на з’єднання лише у 1721 році – після великого дарунку-хабара з Риму. Цікаво, що Шумлянський в своєму заповіті відписав в своєму заповіті Крехівським ченцям (яку на той час і не думали про унію) 1000 золотих.

Крім проповіді унії, Шумлянський виступав як реформатор церковного життя – зокрема, як ревнитель відновлення морального престижу священства. У 1687 році була видана книга його повчань та інструкцій для священиків “Метрика альбо ре-єстр для порядку церкви”. В цій книзі єпископ пише про церковну дисципліну, про „моральний кодекс”, якого мають дотримуватись священики. Цей моральний кодекс включає в себе і поведінку на людях, і охайність в одягу, і тверезість. Зокрема, понад 10 сторінок в „Метриці” відведено для висвітлення шкідливості пияцтва. “Піянство – мати й корень всему злу” – повчав єпископ. Вимагаючи тверезого життя насамперед від священиків, він наказував їм всіляко боротися з пияцтвом серед селян. "..Жеби ся не упивали, пильно того наказуйте, честні отці, своїх парохіянів.., а упорствуючих обличайте перед всіми, да й прочії страх імуть". Отже, необхідною рисою священиць-кого служіння було піклування про моральний стан парафіян.

Також Йосип Шумлянський заснував друкарню при своїй кафедрі – де і видавав „Метрику”. Наступного року в друкарні Шумлянського виходить Псалтир із зазна-ченням імені друкаря — Василя Ставницького. Шумлянський також брав участь у заснуванні друкарні при Львівському монастирі св. Юра. В ній Йосип Городецький, відомий як друкар і мандрівник до країн Близького Сходу, випустив 9 жовтня 1700 р. нотний Ірмологіон — перший у східних слов'ян нотний друк. Щоправда, під тиском львівського братства Шумлянський був змушений продати йому друкарню за 5 тис. золотих (половину з якого братчики відділи книгами). Проте умовою продажу була слухняність братчиків по відношенню до єпископа. У 1708 році братство прийняло унію – за умовою збереження автономії.

Так львівська єпархія – один з головних осередків антиунійного руху – стала од-ним з центрів греко-католицтва.

157

Це багато в чому вплинуло на релігійне становище на українських землях. При-наймні – на західноукраїнських. Тут греко-католицька церква остаточно затверди-лась в якості національної, а російський вплив був зведений до мінімуму. Як наслі-док, західна Україна зуміла в більшій мірі зберегти національний колорит та ідентич-ність – через те, що церква тут не служила знаряддям русифікації. Тому багато в чому Україна має завдячити мудрій політиці Яна Собеського – напіврусина, який ніколи не переховував свого походження.

158