1

Тетяна Мороз

МАЛОВІДОМІ СТОРІНКИ ІСТОРІЇ ПЕРЕКЛАДІВ

УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ КНИГ СВЯТОГО ПИСЬМА

ВІД СЕРЕДИНИ XIX – ДО СЕРЕДИНИ XX СТОЛІТЬ

Переклади книг Святого Письма, здійснені видатними представниками

українського письменства від середини XIX ст., були надзвичайно важливим

чинником становлення нової української літературної мови й вироблення її

високого стилю.

Так, дослідження лексико-стилістичних особливостей перекладів

українською мовою книг Святого Письма, здійснених Пантелеймоном

Кулішем та Іваном Пулюєм, переконує, що в них відтворено й збережено

зв’язки з традиціями розвитку літературної мови, з узвичаєними нормами

слововжитку в українському освіченому середовищі кінця XIX – початку XX

століть. У текстах перекладів використано й збагачено стильовий потенціал

церковнослов’янізмів, які засвоїлися в староукраїнській книжній мові, а

також в народнорозмовному мовленні. Перекладачі відновили функціональні

властивості цих засобів створення урочистого, поетичного, піднесеного

колориту мовлення, типового для високого стилю [10, с. 131].

Серед помітних українських перекладачів біблійних книг, які працювали

в XIX ст., називають Маркіяна Шашкевича Євангелія від Матвія та Марка

(1811-1834 рр.), Володимира Александрова „Книга Іова, на малоруську мову

переложена” (1877 р.) та автора повного перекладу Нового Завіту Пилипа

Морачевського (1860 р.). Більш як 30 років тривала перекладацька праця

П. Куліша (її початок припадає на 1871 р.), що увінчалася виходом першого

повного перекладу Біблії живою українською мовою вже після смерті

письменника. П’ять років по тому, 1903 р., у Відні вийшов друком цей

переклад, на титулі якого було зазначено імена П. Куліша, І. Пулюя та

І. Нечуя-Левицького. У цьому ж таки столітті (1962 р.) побачив світ Огієнків

2

переклад: „Біблія або книги Святого Письма Старого й Нового Заповіту. Із

мови давньоєврейської й грецької на українську дослівно наново

перекладена”.

Таким чином, від середини XIX – до середини XX ст. українські

письменники долучилися до великої справи – створення довершеного

перекладу Святого Письма рідною мовою, потреба якого була гостро

відчутною в тогочасному українському суспільстві. Проте, як свідчить один

із дослідників новітніх перекладів Святого Письма на українську мову

Олекса Горбач, цей процес не проходив гладко: адже ще в кінці XVI – на

початку XVII ст. представник слов’янського „всеправославного” напрямку

Іван Вишенський виступав проти „виворочання слов’янської мови на

просту”. Отож, із виробленням засобів високого стилю власної мови

українці, на відміну від чехів та поляків, спізнилися аж на три сторіччя. Тому

переклади, які з’явилися наприкінці XIX ст., стали, на думку О. Горбача,

відображенням даноетапного розвитку літературної мови в різних її

варіантах [3, с. 46].

Основними джерелами фактів, викладених у статті, стали маловідома

для сучасних дослідників монографія М. Комарова „П. Морачевський та його

переклад Св. Євангелія на українську мову”, видана в Одеській друкарні

„Южно-русскаго Общества Печатнаго Дhла” 1913 року [7]; а також

публікація М. Малюка „Євангеліє у перекладі Пилипа Морачевського” [9], в

якій автор наводить цікаві історичні факти про П. Морачевського та його

переклад (праця цілком присвячена одному із перекладачів Біблії та його

перекладу Нового Завіту; подано історію видання цього перекладу із

особливою увагою на політичні обставини оголошення „Секретного

отношения по цензурному ведомству” 8 липня 1863 р. за № 394). Авторка

посібника „Біблія і українська література” В. Сулима [16] детально описує

рецензування рукопису П. Морачевського і проводить паралель між

анонімним доносом на ім’я князя Долгорукова та оголошенням секретного

циркуляра графа Валуєва. До речі, цієї ж думки дотримується й визначний

3

науковець В. В. Німчук, який припускає, що переклад Св. Письма

українською мовою П. Морачевським „був одною із причин появи циркуляра

міністра внутрішніх справ Росії Валуєва”, який обмежував українське

друковане слово рамками художньої літератури [11, с. 19]. Чимало

відомостей про інші біблійні переклади та їх перекладачів знаходимо в

О. Рокіцького – автора дослідження „Перший повний український переклад

Біблії” [14]; М. Тимошика – автора статті „Книга серед книг (історія

перекладу й видання Святого Письма українською мовою)” [18].

Мета статті полягає в тому, щоб подати цілісну історію видання

перекладів книг Святого Письма в другій половині XIX – на початку XX

століть, висвітливши діяльність П. Морачевського, П. Куліша та І. Пулюя,

І. Огієнка за поданими джерелами, доповнивши їх фактами з власного

дослідження.

1. 1. Пилип Морачевський – перекладач Нового Завіту. Першу

серйозну спробу перекладу українською мовою Святого Письма здійснив

Пилип (Федір) Морачевський – інспектор Ніжинської гімназії вищих наук

князя В. Безбородька, палкий прихильник української старовини.

На превеликий жаль, у сучасному енциклопедичному виданні

„Українська мова” не знаходимо жодних відомостей про цього визначного

культурно-освітнього діяча, натомість „Енциклопедія українознавства”

містить, хоч і невелику за розміром, довідку про перекладача Святого

Письма на українську мову. У словниковій статті про П. Морачеського

зазначається, що його переклад Нового Завіту довгий час не був дозволений

до друку церковною владою й з’явився лише в 1906-1911 роках. Звернімо

увагу на той факт, що Всеукраїнська Православна Церковна Рада у Києві

„схвалила переклад Морачевського для вжитку в церковних відправах” [4,

с. 1648].

Так, у 1906 році побачив світ український переклад Євангелія

українською мовою, що стало визначною подією для християн. Спершу було

видано Святе Євангеліє від Матвія, а в 1911 р. було завершено переклад

4

тогочасною літературною мовою усіх чотирьох Євангелій Нового Завіту.

Книги ці друкувались у Московській Синодальній друкарні українською та

слов’янською мовами, проте автора-перекладача згадано не було. За

свідченнями дослідників (М. Комарова, М. Малюка), коли Синод

нагороджував усіх тих, хто хоч якимось чином був причетний до видання

українських Євангелій – відзначили редакторів і коректорів, друкарів і

консультантів, – Пилипа Морачевсього чомусь не згадали. М. Комаров

робить припущення і намагається пояснити таке некоректне (а, можливо, й

навмисне) забуття автора перекладу тим, що на той час „його вже не було на

цім світі”. М. Малюк же наводить об’єктивні причини того, що

подвижницька діяльність Морачевського не знайшла у свій час належного

поцінування. Серед них називає такі: Новий Завіт було надруковано в розрух

революції 1905 року, коли урядовий терор захитав основи релігії; потім був

рік 1914 – світова війна й нові утиски українства; і, нарешті, переворот 1917

року, і, як наслідок, – більшовицький терор… Михайло Малюк ставить

риторичне питання: „Хто тоді міг говорити про українську Біблію?” [9,

с. 180].

На будь-який переклад і на переклад Святого Письма зокрема мають

свій вплив світоглядні позиції та мовознавчі погляди перекладача. Щодо

світоглядних позицій П. Морачевського, то слід зауважити, що родом він був

із чернігівських дворян (с. Шестовиці), і таке походження, на нашу думку,

мало неабиякий вплив на формування життєвих поглядів майбутнього

перекладача (однак немає жодних відомостей про його дитячі роки).

Історичні факти про П. Морачевського відомі вже як про студента історико-

філологічного факультету Харківського університету, що на той час був

осередком української просвіти і культури. Саме тут, в період навчання, як

вважає М. Тимошик, Морачевський зацікавився красним письменством і

зробив перші спроби у написанні віршів. Його перша збірка мала досить

промовисту назву „Мова з України” й була видана в Полтаві 1864 р. [16, с. 7].

Закінчивши університет, П. Морачевський став учителем математики в

5

Сумському училищі. Проте, на думку М. Комарова, математика була йому не

до вподоби, оскільки вже 1832 р. письменник складає учительський екзамен

зі словесності та одразу ж стає вчителем руської мови спочатку в Луцькій,

пізніше в Кам’янець-Подільській гімназії, де його було призначено

інспектором. Упродовж 1849-1859 рр. Морачевський служив інспектором

Ніжинської гімназії князя Безбородька.

В 1850-их роках, невдовзі після переїзду Морачевського до Ніжина,

відбувається певна зміна в його мовознавчих поглядах: він зовсім відмовився

від російської і почав писати українською мовою. Можливо, такий сильний

вплив справило на нього Шевченкове слово, а, можливо, така зміна відбулася

саме після переїзду до Ніжина, де дух українства був досить міцний. Свої

мовознавчі погляди письменник намагався зреалізувати при укладанні

„Словаря української мови”. Так, як свідчить М. Комаров, у „Звіті”

Імператорської Академії наук за 1853 р. знаходимо свідчення академіка

І. Срезневського, що інспектор Ніжинського ліцею князя Безбородька

П. С. Морачевський надіслав до Академії на розгляд початок „Словаря

української мови”, в якому ним зафіксовано слова з народних уст, а також з

творів Котляревського, Квітки-Основ’яненка, Гулака-Артемовського та

інших [7, с. 10].

Сучасні українські мовознавці, на жаль, не мають відомостей про

подальшу долю цього „Словаря…”. Проте словникарська праця

Морачевського не виявилась марною, оскільки саме під час цієї роботи

народився задум перекласти Святе Письмо українською мовою. Добре

знаючи грецьку, він за відносно короткий проміжок часу виконав величезний

обсяг роботи – переклав чотирикнижжя Євангелія Нового Завіту тогочасною

українською літературною мовою.

Розпочав П. Морачевський свою перекладацьку діяльність 14 березня

1860 р. і вже до кінця цього року були готові переклади Євангелій від Матвія

та Іоанна і не до кінця завершений переклад Євангелія від Луки. У вересні

цього ж року Морачевський надсилає петербурзькому митрополитові Ісидору

6

(він був єпископом Чернігівським, і Морачевський добре знав його) листа

разом з двома перекладеними Святими Євангеліями. Мотивуючи свій намір

дати українцям Біблію рідною мовою, письменник-перекладач звертається до

митрополита з проханням удостоїти увагою його переклад двох Євангелій, а

самого перекладача – порадою і благословенням на продовження справи

(оскільки, як уже зазначалося, Морачевський був добре знайомий з

митрополитом), до якої перекладач прикипів усією душею.

14 листопада того ж року Морачевський одержав байдужого листа-

відповідь одного з ієрархів Російської Православної Церкви (можна

припускати, що сам митрополит надіслані йому переклади не читав) з

категоричною відмовою: „По частномъ совhщаніи съ Святhйшимъ

Синодомъ, увhдомляю Васъ, что переводъ Евангелій, сдhланный Вами или

другимъ кемъ-либо, не можетъ быть допущенъ къ напечатанію” [7, с. 12].

Сам рукопис митрополит повернув Морачевському разом з листом 4 квітня

1861 р. Та все ж П. Морачевський не втрачав надії, оскільки був людиною

твердої вдачі і, навпаки, ще енергійніше взявся за незавершений переклад,

адже його улюбленою українською приказкою була – „Все минеться, одна

правда зостанеться”.

16 листопада 1861 р. письменник завершує розпочату над перекладами

роботу й наступного року він надсилає переклад всіх чотирьох Євангелій та

Діяній Святих Апостолів до Імператорської Академії наук, сподіваючись

якщо не підтримки, то хоча б кваліфікованого аналізу своєї багаторічної

праці. Академія наук передала працю Морачевського на розгляд трьох

спеціалістів академіків: Ізмаїла Срезневського, Олександра Востокова,

Олександра Никитенка. Вчені дали високу оцінку перекладам Морачевсь-

кого, наголошуючи, що якість і характер слів, а також якість словосполучень

в жодному з випадків не зменшують „учено-филологической и религиозно-

нравственной” сторін біблійного перекладу. Академіки акцентували увагу на

тому, що „перевод Евангелия Морачевского должен сделать эпоху в

литературном образовании малороссийского наречия…” [9, с. 179].

7

Вислухавши таку високу оцінку й цілком поділяючи її, Академія наук

надіслала переклад Морачевського на богословське узгодження в Синод. За

дорученням Синоду роботу Морачевського рецензував Калузький

архієпископ Григорій – як добрий знавець Святого Письма та української

мови. Архієпископ Григорій (в миру – Микола Миткевич) був родом з

Чернігівщини і, живучи в Московщині, не забував рідної мови. Почавши

читати Святе Євангеліє рідною мовою, він розплакався від радості й, звісно

ж, дав найвищу оцінку перекладові Морачевського [7, с. 15-16].

Таким чином, бачимо, що й учені-філологи, й богослов ухвалили

переклад П. Морачевського як такий, що заслуговує негайного

опублікування. Проте Синод, за свідченням М. Малюка, не дуже довіряв

академікам і передав рукопис на „додаткове рецензування” шефові

жандармів Долгорукову та київському генерал-губернаторові Анненкову.

Тому Святійший Синод ще цілих два роки вагався і гальмував справу.

Причиною цього, як вважає В. Сулима, послужив анонімний донос, який

надійшов на ім’я князя Долгорукова.

У таємному листі йшлося про „шайку” запеклих сепаратистів і

ненависників Росії, які виродились із Шевченкового праху й перекладають

Святе Письмо „полупольскимъ наречиемъ Малоруссовъ”. Далі читаємо: „Мы

также считаемъ излишнимъ доказывать и то, что допустивъ нелогичный и

затейливый переводъ Святого Писанія на то наречіе Русскаго, которое по

своему складу менее всего заслуживаетъ этого предпочтения, Святейший

Синодъ допуститъ историческую ошибку и … малая ошибка будетъ

причиной великой беды” [16, с. 223].

Підтвердженням наших припущень може служити той факт, що князь

Долгоруков після переписки з Синодом та кількома посадовими особами

(київським генерал-губернатором Анненковим і міністром внутрішніх справ

Валуєвим) „благословив” таємний наказ, складений Святійшим Синодом. Як

наслідок – 8 липня 1863 р. цензура отримала секретний циркуляр міністра

внутрішніх справ графа Валуєва, яким заборонялося українське слово.

8

Незважаючи на позитивну й благородну оборону українського слова

міністром Народної Просвіти Головіним, який вважав, що „український

переклад Євангелія, полагожений духовною цензурою, має бути одним з

найкращих діл” [7, с. 20], справа видання українського перекладу Святого

Євангелія була призупинена, а сам рукопис – загублений (чи то в Синоді, чи

то в Академії наук?). І коли знову постало питання про друк українського

перекладу чотирикнижжя Євангелія, то, на щастя, в сім’і Морачевського

зберігались усі його роботи, в тому числі й українські переклади Святих

Євангелій, Діяній Апостольських, Апокаліпсиса і Псалтиря. За свідченням

М. Комарова, в 1901 р., вже після смерті перекладача, його син надіслав до

Академії наук два примірники (чорновий і чистовий) чотирьох Євангелій (з

пізнішими замітками і поправками, які зробив автор).

Проте український переклад Морачевського не міг цілковито загубитися

і пропасти, оскільки чимало з його земляків мали переписаний варіант цього

перекладу. М. Комаров наводить власні спогади з цього приводу. Він згадує

час, коли жив в селі Гаврилівці на Харківщині і почув там, що на хуторі

Криничках (недалеко від села), у вдови поміщика Д. Ф. Запари (помер

6. XII 1865 р.) є переклад чотирикнижжя Євангелія, власноручно підписаний

і подарований Запарі самим Морачевським (як приятелем, разом зі своєю

фотографією). Таким чином, бачимо, що переклади П. Морачевського, навіть

в рукописному варіанті, завоювали прихильність у колі його сучасників.

Відомим є той факт, що після Валуєвського циркуляру 1863 р.

припинилося видання будь-яких українських книжок. Однак у 1900 роках

ситуація дещо змінилася: 1904 р. Комітет міністрів, переглядаючи новий

проект цензури, виступив за скасування тих заборон, що перешкоджали

українському письменству. Так, за свідченням відомого мовознавця

Ю. Шевельова, у жовтні 1904 р. новий міністр внутрішніх справ

П. Святополк-Мірський відповів на лист президента Академії наук, що „к

допущению издания перевода Четвероевангелия на малороссийском наречии

с моей стороны не встречается препятствий”. Причому, того ж таки року,

9

попередній міністр В. Плеве відмовився дати дозвіл на видання українського

перекладу Євангелія, обґрунтовуючи це тим, що „крайняя бедность

малорусского языка, совершенно непригодна для выражений отвлеченных

понятий вообще и в часности высоких истин Откровения” [20, с. 39].

В 1905 році цар дарував народові право „петицій” (як наслідок – петиція

від одеського громадянства, в якій згадувалось про заборону видання

Святого Євангелія). Приблизно в цей самий час було дозволено навчання

українською мовою у двокласних приходських школах на Поділлі, що стало

приводом для впровадження української мови як предмета у Вінницькій

учительській семінарії. Підхопивши хвилю національного відродження, Його

імператорська Великість Великий князь Костянтин Костянтинович взяв під

власну опіку видання чотирикнижжя Святого Євангелія Нового Завіту. З

його ініціативи 15 лютого 1905 р. відбулась рада Комітету міністрів, де

прийнято постанову про відміну обмежень видань Святого Письма

українською мовою [7, с. 28].

На той час з’явилося вже декілька перекладів Святого Письма й постало

інше завдання – проблема вибору найкращого з них для видання. Академія

наук доручила таку важливу справу відомому київському вченому Павлові

Житецькому, що мав визначити, який з трьох відомих на той час перекладів –

П. Морачевського, П. Куліша, що його надіслав професор І. Пулюй, та

М. Лободовського – вартий надрукування. В цій справі П. Житецькому

допомагав київський вчений історик О. Левицький, і вони, зіставивши й

перевіривши всі три переклади, прийшли до висновку, що найкращим,

найлегшим для сприйняття і найдослівнішим є переклад Пилипа

Морачевського. Хоч О. Горбач важає, що П. Житецький „свідомо збув

мовчанкою” галицькі переклади, а про рукопис М. Лободовського відомо

лише з його вкрай негативної оцінки. Таким чином, Синод ухвалив видання

українською мовою Святого Євангелія в перекладі П. Морачевського, який,

на думку Житецького, був „найближчим духові української мови” [3, с. 49].

Друкували в Московській Синодальній друкарні під опікою Кам’янець-

10

Подільського (пізніше Тульського) єпископа Парфенія Левицького –

українця за походженням і доброго знавця української мови.

Однак така важлива і відповідальна справа була не під силу одній

людині, тому єпископ Парфеній запросив помічників – богословів, істориків,

мовознавців. Серед них були: протоієреї Ю. Сіцинський та К. Стиранкевич з

Кам’янця, П. Стебницький і О. Лотоцький з Петербурга та багато інших. Всі

вони робили коректу, звіряли український переклад з грецьким чи

єврейським оригіналом і таке інше.

Врешті-решт, на початку 1906 р. з’явилася друком невеличка за

розміром, але вистраждана й довгождана книжечка „Євангеліє від Матвія”.

Спершу було видано лише 5 тисяч примірників, а згодом, за свідченням

Ю. Шевельова, видання розійшлося в кількості ста тисяч примірників [20,

с. 40]. Таким способом здійснювали й наступні видання Святих Євангелій:

від Марка (1907 р.), від Луки (1909 р.) та від Іоанна (1911 р.).

Цікавим і вартим уваги, є, на наш погляд, факт, що його наводить

Микола Комаров – у 1906 р. в Кам’янці-Подільському на Великдень єпископ

у соборі читав Євангеліє українською мовою; люди були приємно здивовані

та раділи з цього приводу [7, с. 33].

Хоча православна церква на Україні, як пише Ю. Шевельов, залишалася

російською згори донизу, все ж таки видання Євангелія українською мовою

„було першою пробоїною в глухому мурі” [20, с. 40].

Український переклад Святого Євангелія Пилипа Морачевського таки

побачив світ: аж через 46 років від часу написання і через 27 років після

смерті самого перекладача. Прикро, що прізвище перекладача не вказується,

проте слід знати й пам’ятати, ким виконаний цей переклад – один із перших

перекладів тогочасною українською літературною мовою.

О. Рокіцький називає П. Морачевського „глибоким знавцем живої

української мови”, тому можемо припускати, що його переклад відіграв

визначну роль в історії розвитку літературної мови та її високого стилю,

послуживши добрим зразком для подальших перекладів. Олекса Горбач

11

припускає, що П. Куліш був знайомий з перекладом Морачевського й

„нерідко на ньому спирався”, перекладаючи Новий Завіт.

1. 2. Пантелеймон Куліш та Іван Пулюй – перекладачі Святого

Письма. Давню мрію українців про власний переклад Біблії найповніше

вдалося зреалізувати Пантелеймонові Кулішу в XIX ст. Його ретельна праця

з біблійними текстами, що в цілому тривала тридцять років, була сповнена

багатьма драматичними колізіями. Починався цей великий труд у 1871 році

співпрацею Пантелеймона Куліша та Івана Пулюя, а завершився при участі

Івана Нечуя-Левицького вже після смерті Куліша.

Задум перекладати Святе Письмо визрів у Куліша в роки його державної

служби у Варшаві чиновником з особливих доручень царського уряду (1864 –

1867 рр). Маючи безпосередню причетність до заснування у Львові

літературного журналу „Правда”, Куліш спочатку публікує там переклади

двох „Давидових Псалмів” та двох „Мойсеєвих пісень”(числа 39 і 45 за 1868

рік), а потім – „Книгу Іова”. 1869 року як додаток до цього журналу виходить

п’ятикнижжя Мойсея, що мало назву: „Святе Письмо, або вся Біблія Старого

і Нового Завіту русько-українською мовою переложена. Частина I. П’ять

книг Мусієвих” [18, с. 9], „Давидові Псальми” увійшли до „Псалтиря”,

виданого 1871 року під псевдонімом Павло Ратай. Зі свого боку, І. Пулюй

переклав і видав у Відні двома виданнями „Молитвослов”(1869 р. і 1872 р.).

Кулішеві переклади Біблії, як пізніше Пулюїв „Молитвослов”,

викликали шалений спротив у частини духовенства москвофільської

орієнтації, що категорично виступала проти введення української народної

мови в церковну літературу та обряд. Лише завдяки прихильному ставленню

до цієї справи митрополита Спиридона Литвиновича Кулішеві вдалося

уникнути великих неприємностей. Проте не обминула ця доля Івана Пулюя.

Святоюрський отець М. Малиновський, якому був переданий на рецензію

рукопис переробленого для другого видання „Молитовника”, прирік його на

знищення, „яко отрую, загубу для руського народу”. Причинами такої

заборони , на думку М. Малиновського, було те, що: 1) Пулюй вважав

кулішівку і т. зв. українщину якимось тайним ключем, за допомогою якого

12

можна було б „відкрити” розуміння церковних служб і молитв

церковнослов’янською мовою; 2) українські переклади слов’янських текстів

є навмисною агітацією молитися по-українськи; 3) українщина і кулішівка ще

„не допровадили” нашої літератури до такої досконалості, щоб вона могла

служити взірцем для перекладів; 4) слово „насущний” ложно перекладається

як „щоденний”, наше „вірую” називається „апостольським”, п’ята заповідь

Божа перекладається словом „не вбивай”, а головна чеснота „мужество”

передається словом „муженність”, слово „дариносима” перекладається як

„яку в дарах носять”. М. Малиновський сподівався, що І. Пулюй

упокориться, але вже тоді Пулюй виявив немалу сміливість і тверду волю,

давши аргументовану й розвінчувальну відповідь своїм „Листом без

коверти”. Він писав, що право знищення без об’єктивних на те причин було

правосильним у XV столітті, коли знищували не лише рукописи, але й живих

людей, в XIX ст. – все не так. Свій переклад молитовника Пулюй обороняв

сміливо і відверто: „Одягнувшись плащиком „малоруським”, воюєте проти

„українщини”, вбачаючи в українському народові не рідного брата, а якогось

чуженицю, ворога”. Перекладач звертався до крилошанина М. Малинов-

ського за порадою та мудрим словом, натомість отримав приниження і

образи. Однак І. Пулюй був настільки порядною і освіченою людиною, що не

став „відкидуватись болотом”, а лише виставив проти М. Малиновського

„зеркало правди”. В листі-відповіді його автор стверджував, що „кожна

бесіда, що жиє в народі, є для нього тайним ключем, котрим може відтворити

розуміння церковної, як і кожної чужої мови та розуміння всякої науки.

Забороняти народові молитовник в його власній мові, а давати незрозумілий,

значить, що годитись: нехай нарід розуміє молитву, як хоче” [15, с. 15-17].

Уміння І. Пулюя обстоювати права української мови високо оцінив

І. Франко, зауваживши, що „Пулюй 1871 р. дав себе знати в руськім

письменстві як дуже талановитий полеміст у дуже делікатній справі –

вживання народного язика в церковних книжках” [19, с. 369].

Отже, шляхи цих двох великих українців не могли – не перетнутися, а

13

перетнувшись, вже не могли розійтися. Ще до особистого знайомства з

Пантелеймоном Кулішем Іван Пулюй у 1868 році надіслав йому, відомому

вже на той час письменникові і громадському діячеві, листа з метою

з’ясувати, чи відповідає дійсності поширена через газети іншим відомим

діячем Яковом Головацьким звістка про те, що Куліш в ім’я „русского

единства” зрікся ідеї літературної і національної самостійності України. Лист

був перехоплений царськими властями, які пильно слідкували за П. Кулішем.

Як вважають Р. Гайда і Р. Пляцко, насправді Головацький перекрутив зміст

одного приватного листа П. Куліша, оскільки наміри Куліша полягали в

активній праці для розвитку українського письменства і мови, що й зблизило

з ним І. Пулюя [2, с. 18].

Перша зустріч двадцятичотирирічного студента-богослова і відомого

письменника відбулася з ініціативи П. Куліша весною 1869 року у Відні.

Пізніше Пулюй згадував про неї так: „Перша зустріч наша... була не

конвенціональна, а вельми сердечна. Куліш очарував мене своїм незвичайно

широким світоглядом і великою щирістю до літературного діла в Галичині і

своєю ніжністю в розмові. Пішла між нами розмова про національні

відносини в Галичині, про те, як нам вести дальше видавницьке діло, а потім

про академічну громаду віденську і львівську. Була розмова і про переклад

Святого Письма, над котрим Куліш вже працював, і про потребу народного

молитовника” [15, с. 251].

Їхня безпосередня співпраця над перекладом розпочалась у лютому 1871

року, коли Пантелеймон Куліш приїхав до Відня. За основу було взято

грецьке видання лондонського Біблійного Товариства 1866 року. Іван Пулюй

залишив такі спогади про спільну працю: „Поділили ми роботу між себе так,

що я перекладав із грецької мови, дбаючи більш про докладність, як про

красу слова”. Пізніше порівнювали ми цей переклад із церковно-

слов’янським, російським, польським, арабським, німецьким, латинським,

англійським і французьким [13, с. 28]. Як результат важкої і виснажливої

праці ще в тому ж таки 1871 році у Відні, в друкарні Соммера, вийшли

14

друком окремі книжечки – Євангеліє від Матея, Марка, Луки та Іоанна.

Перша з них вийшла без зазначення прізвищ перекладачів. Для навченого

гірким досвідом Куліша було важливо виявити реакцію на переклад як

духовенства, так і громадськості.

Попри різні напади москвофілів та певну стриманість галицької

інтелігенції в оцінці визначного факту появи церковної літератури народною

мовою, крига скресла. Та через брак коштів і людей, які б зайнялися цією

важливою справою, повне видання Нового Завіту відкладалося з року на рік.

П. Куліш продовжував працювати над перекладом Старого Завіту, а

І. Пулюй, завершивши у 1872 році навчання, зайнявся науковою роботою у

фізичних лабораторіях Віденського університету. В 1874 році його

запрошують до викладацької праці у Військово-морській академії міста

Фіюме (тепер Рієка у Хорватії). Вже наступного року він одержує стипендію

Міністерства освіти Австро-Угорщини для навчання і наукової праці у

Страсбурзькому університеті.

Від 1874 року до 1877 року за дорученням П. Куліша справою видання

Нового Завіту займався Михайло Драгоманов. За свідченням О. Лотоцького,

особисте знайомство Куліша з Драгомановим почалося ще до їх сталого

листування, очевидно, у зв’язку з працею Драгоманова над українськими

піснями та з працею Куліша над перекладом Святого Письма на українську

мову. В листах Куліша знаходимо вказівки на їх спільні інтереси в студіях

над піснями. Проте частіше мова йшла про український переклад книг

Святого Письма та про його поширення. Серед листів Куліша до

Драгоманова знаходимо так званий „отвертий лист”, написаний у формі

довіреності, в якому мовиться: „Пану професору Драгоманову довіряю всі

мої справи щодо Псалтиря й щодо Святого Письма. Як він, побачивши по

ділу, схоче, так нехай воно й станеться. П. Куліш. 1875, іюля 5. Київ” [8,

с. 46].

За перший період листування Куліша з Драгомановим простежується

діловий та сухуватий тон, а мова листів була російською. З листів Куліша до

15

Пулюя можна побачити, що він ставився неприхильно як до Драгоманова

особисто, так і до його політичної діяльності. Як відомо, М. Драгоманов

займався виданням Кулішевого перекладу Нового Завіту, але не знайшовши

необхідних коштів, справи не завершив. Куліш навіть шкодував, що довірив

таку важливу справу Драгоманову, тому в листі суто офіційного тону

читаємо: „...Года два тому назадъ передалъ я Вамъ мою рукопись перевода на

украинскую рhчь апостольскихъ дhеяній и посланій, съ предоставленіемъ

Вамъ права издать ее на пользу галицкаго простонародья. Теперь я нахожу

возможнымъ заняться этимъ дhломъ лично во время моего пребыванія

заграницею, почему покорнhйше прошу Васъ возвратить мнh означенную

рукопись через доктора Ивана Пулюя…1877, апрhля 10” [8, с. 47].

Відновлюється їхнє листування лише через два роки. П. Куліш

повідомляє М. Драгоманова про свої літературні плани, зокрема про

переклад Святого Письма: „А про устихотворену Біблію дбатимемо

спокволя, яко люде обачні, посьлідувателі „великих докторів”(лист Куліша

від 2. I. 1894 р.) [8, с. 53]. Можна зробити висновок, що переклад

українською мовою книг Святого Письма був найбільш сталою темою

листування П. Куліша наприкінці його життя.

Дослідник О. Лотоцький стверджує, що загально поширена версія, ніби

Кулішів переклад Біблії згорів під час пожежі на хуторі Мотронівка, –

неправдива. „Гарячий Куліш” в одному зі своїх листів до М. Драгоманова

написав, що, розлючений і подразнений відношенням земляків до нього,

спалив свою довголітню працю: „не в пожарі згорів мій давній переклад

Біблії: я спалив ѐго в камині, – зізнається він в березні 1895 року в листі до

Пулюя, – гнівлючись на земляцтво, а воно сѐго й не стоїть – ні по сім, ні по

тім боці політишнѐї прірви [8, с. 54]. Немає причин не вірити цим словам

Куліша, адже він працював над новим перекладом до останніх днів свого

життя, так і не завершивши його.

Щодо видання Нового Завіту, то, здобувши у 1876 році ступінь доктора,

І. Пулюй повертається до Відня і вже наступного року укладає угоду з

16

Науковим товариством імені Т. Шевченка у Львові про друк Нового Завіту,

який через фінансові труднощі побачив світ лише у 1880 році. У 1885 році

лондонське Біблійне Товариство викупило всі примірники, що залишились

нерозповсюдженими від 1880 року, а також право на повсякчасне видання

перекладу.

Не зупиняючись на аналізі оцінок якості перекладу, зауважимо лише, що

були вони різні й не завжди об’єктивні. Так, зокрема, І. Франко вважав, що

„по языку перевод г.г. Кулиша и Пулюя один из самых „простонародных”…и

гораздо ближе к народной украинской речи…” [19, с. 79]. Проте найкращим

підтвердженням того, що переклад знайшов відгук у серцях українського

громадянства по обидва боки Збруча, було багаторазове його перевидання

(1887, 1893, 1901, 1903, 1906, 1909, 1912, 1913 рр.) у Відні та видання

Всеукраїнської Спілки християн-баптистів у Харкові (1928).

На підросійську Україну Святе Письмо йшло нелегально, оскільки

неодноразові спроби І. Пулюя через російське посольство у Відні домогтися

дозволу на його поширення в Російській імперії завершувалися

категоричною відмовою.

Виданням Нового Завіту було довершено лише частину праці. І. Пулюй

неодноразово закликав П. Куліша видавати Старий Завіт, однак виходу у світ

свого „дітища” той так і не дочекався (помер у 1897 році). Після смерті

Куліша І. Пулюй доклав усіх зусиль, щоб їх спільна титанічна праця не

пропала марно.

Рукописи перекладу Святого Письма, як і інші твори, після смерті

П. Куліша були передані його дружиною на зберігання до музею Василя

Тарновського, який доручив Нечуєві-Левицькому закінчити переклад

Старого Завіту. Ця праця забрала у письменника півтора року часу. Він

переклав першу і другу книги Хронік, книги Ездри, Рути, Неемії, „Іудиф”,

„Товія”, „Есфір”, послання Єремії, Варуха, книгу пророка Даниїла, перші три

книги Маккавеїв та ін. На нашу думку, факт участі І. Левицького у перекладі

цих біблійних книг не є випадковим, адже редагування Кулішем його повісті

17

мала надзвичайно важливе значення для формування мовостилю Івана

Левицького; та й історія їхнього знайомства є досить цікавою. А М. Возняк

навіть припускає: „Як то дивно в’яжеться одно з одним там, де судила доля

бути будущині словесній” [1, с. 2].

Отже, коли Куліш-студент їздив і ходив пішки Київщиною з метою

зібрати й записати народні перекази та пісні, познайомився з одним

сільським попом. Той погодився допомогти Кулішеві в цій справі й,

збираючи серед парафіян народні пісні, приказки, перекази і т. ін., давав їх

переписувати своєму синові, а згодом надсилав Кулішеві. Пізніше виявилось,

що отой хлопчик, попівський син, „набравшись у народу смаку словесного”,

виріс у талановитого письменника – Івана Нечуя-Левицького.

На прохання Ганни Барвінок останню редакцію перекладу взяли на себе

Марія та Борис Грінченки, однак через життєві обставини не змогли

виконати цієї праці.

У 1900 році за дорученням української інтеліґенції в Києві композитор

Микола Лисенко розпочав переговори з Іваном Пулюєм щодо видання Біблій

у перекладі П. Куліша та І. Нечуя-Левицького. Коли ж у жовтні 1901 року

І. Пулюй отримав копію перекладу, то Британське Товариство купило вічне

право на видання Старого Завіту, не бачивши самих перекладів, а

покладаючись лише на слово Пулюя. Надіслані рукописи він передав

Товариству 24 січня 1902 року, але з’ясувалося, що переклад зовсім не

зредагований і таким чином не готовий до друку, а „Псальми” ще й зовсім не

перекладені, хоча за умовами контракту це входило в обов’язки П. Куліша та

І. Левицького. Тому, щоб врятувати справу, І. Пулюй почав доповнювати й

виправляти рукописи: переклав „Псальмів”, зредагував п’ять книг Мойсея і

поставив умови, за якими мало б робитись подальше редагування

перекладеного тексту.

За дорученням Пулюя редакцією Старого Завіту займався священик

Слюсарчук – його приятель. Майже четверту частину Старого Завіту

переклав Нечуй-Левицький. Під час редагування в його перекладах було

18

змінено лише правопис, задля одностайності. Взагалі друк Старого Завіту

було закінчено наприкінці 1903 року, а переклад Святого Письма вийшов

друком в січні 1904 року. Повне видання Біблії вийшло під назвою „Сьвяте

Письмо Старого і Нового Завіту. Мовою русько-українською. У Відні Виданє

Британського і заграничнього Біблійного Товариства 1903 р.”

Перший примірник перекладу Пулюй надіслав старенькій удові Куліша

– Ганні Барвінок, яка із вдячністю писала йому: „І не знаю, що Вам сказати!

Бо нема слова, щоб виразно було тому чуттю, що моє серце почувало,

побачивши в руках Старий і Новий Завіт ... да ще у Кулішівці, у його власній

хаті... Тяжко було б подумати, що чоловік бився 50 літ і так і слід його почез

без Вашої підмоги великої. Казав один дуже осьвічений чоловік науковий:

„Не було б Куліша, не було б і Біблії”. А я тепер скажу: „не було б Пулюя, не

було б Біблії. Так у нас рідкі блюстителі добра і честі другого. Тисячу раз

Вам спасибі” [13, с. 62].

Усвідомлюючи велику вагу Божого Слова українською мовою для

духовного і національного відродження українців, професор Іван Пулюй 20

січня 1904 року звернувся до Головного управління в справах друку в

Петербурзі за дозволом на розповсюдження Біблії на території Російської

імперії, однак, як і 23 роки тому, відповідь була негативною. Тоді 30 червня

1904 року Пулюй звернувся до Академії Наук у Петербурзі з листом, в якому

підкреслював, що лише український народ позбавлений царським указом

1876 року права „мати в себе дома Слово Боже на рідній мові”. Додаючи до

листа меморіал та переклад Біблії, автор мав надію, що його голос знайде

підтримку серед широких кіл інтеліґенції.

І. Пулюй вислав переклади Святого Письма також і до університетських

бібліотек Петербурга, Києва, Харкова, проте відповіді не отримав.

Довідавшись, що з початком 1905 року президентом спеціальної комісії, яка

мала переглядати цензурні закони, призначено Кобеко, Пулюй висилає на

його ім’я лист з метою оборони українського слова і просить дозволу

розповсюджувати між пораненими солдатами-українцями в Манжурії

19

„Псальми” українською мовою. З таким самим проханням звернувся

І. Пулюй і до японського генерала Ногі. Від нього Пулюй отримав прихиль-

ного листа , а звернення до Кобеко залишилося без відповіді. Варто додати,

що й звернення Ганни Барвінок до імператриці з клопотанням про дозвіл на

розповсюдження повного перекладу Святого Письма в Російській імперії

також залишилось без позитивної відповіді.

Таким чином, в умовах дії ще жорсткішого від Валуєвського Емського

антиукраїнського цензурного указу, фактично до революції 1905 року, жоден

примірник українського перекладу Біблії не можна було офіційно ввезти до

Росії. При такому обмеженні духовного життя українського народу поява

Біблії українською мовою була визначною подією для всієї України, однак

туди книга надходила нелегальним шляхом.

1. 3. Участь Івана Огієнка в перекладі Біблії українською мовою. На

початку XX ст. Іван Огієнко виніс на суд громадськості свою давню ідею

нового перекладу Святого Письма „сучасною літературною всеукраїнською

мовою”. Відомо, що над потребою перекласти Біблію рідною (українською)

мовою І. Огієнко замислювався ще студентом. Він досліджував

Пересопницьке Євангеліє (1556-1561), Житомирське (1571), Тяпинське

(1570-1580), Негалевське (1581) та інші. За свідченням сучасних дослідників,

праця в галузі історії церкви, богослов’я, мови, історії української культури,

давньої літератури відкривала перед молодим ученим реальну можливість

зайнятися перекладами різних біблійних книг. Адже І. Огієнко вивчав

грецьку, латинську і старогебрейську мови під керівництвом знаних й

відомих професорів. У сучасних лінгвістичних студіях знаходимо чимало

відомостей про перекладацьку діядьність І. Огієнка, оскільки саме його

переклад, з-поміж інших українських біблійних перекладів, – є найбільш

дослідженим. Так, М. Тимошик – автор публікації „Книга серед книг. Історія

перекладу й видання Святого Письма українською мовою” подає детальну

характеристику Огієнкового перекладу [див. 17, 18]. Інший дослідник –

В. Качкан – акцентує свою увагу на проблемі етнокультурного пласту

20

перекладача Біблії [див. 5].

Так, вже з 1921 р., як вважає В. Качкан, І. Огієнко береться за переклад

богослужбових книг, зокрема „Літургії Івана Золотоустого” (за що і був

заарештований львівською поліцією). Саме в цей час вчений опановує

методологію перекладу. Проживаючи протягом 1922-1926 рр. у Винниках і

Львові, він працював щонайбільше над перекладом Нового Завіту, видавши

1923 р. окремою книгою „Святу Відправу Вечірню й Ранню”.

1924 року Священний собор Православної церкви у Польщі відзначив

перекладацьку працю І. Огієнка Благословенною Грамотою. За свідченням

дослідника, 1923 року пастор В. Фетлер зі Стокгольма звернувся до

професора І. Огієнка з пропозицією дати у перекладі на українську мову

повний текст Біблії, починаючи з Нового Завіту. З 1926 р. І. Огієнко обіймає

посаду професора богословського православного факультету у Варшаві, де

викладає церковнослов’янську мову та палеографію, організовує Комісію для

перекладу богослужбових книг. На сторінках започаткованих ним часописів

(„Рідна мова” (1932) та „Наша культура” (1935) Іван Огієнко пише про

необхідність україномовної Святої Книги [5, с. 144].

Беручись до такої надзвичайно відповідальної праці, письменник, перш

за все, вирішив шукати матеріальної допомоги якоїсь впливової організації.

На думку М. Тимошика, Огієнко знав історію взаємин П. Куліша та І. Пулюя

з Британським Біблійним товариством, тому, як міністр ісповідань уряду

УНР, вирішив без зволікань увійти від імені уряду в офіційні стосунки з цією

організацією. Проте відповідь надійшла не одразу й була не конкретною:

йшлося про перенесення розв’язання цього питання на деякий час, поки

політичні обставини у Східній Європі стануть сприятливими [18, с. 12].

Перші переговори з представником Британського Біблійного товариства

А. Келлером щодо умов і термінів перекладу Біблії відбулися у Варшаві

наприкінці 1935 року. Після узгодження усіх формальностей першого квітня

1936 року І. Огієнко підписує нотаріально засвідчену угоду на спів-

робітництво з Британським Біблійним товариством. За цією угодою робота з

21

перекладу Біблії мала бути завершена за п’ять років. На розгляд комісії

перекладач зобов’язувався подавати рукописи частинами. Порядок перекладу

визначався таким: 1) Новий Завіт; 2) Псалтир; 3) Старий завіт.

Новий Завіт – Чотири Євангелії (від Матвія, Марка, Луки, Іоанна), які, за

свідченням дослідника, І. Огієнко почав перекладати ще в двадцятих роках,

на момент підписання угоди були вже закінченими, і через місяць їх було

передано до Лондона. А вже наступного 1937 року почалося друкування.

Частину замовлення – п’ять тисяч примірників – розмістили в друкарні

Наукового товариства імені Т. Шевченка у Львові [18, с. 13].

Новий Завіт і Псалтир накладом в двадцять п’ять тисяч примірників

вийшов 1939 року у Варшаві. Через три роки, вже в розпалі другої світової

війни, керівництво Біблійного товариства розміщує замовлення на десять

тисяч примірників Нового Завіту і Псалтиря в перекладі Івана Огієнка у

Стокгольмі, Лондоні, Гуммерсбасі.

Робота над перекладом Старого Завіту тривала з третього листопада

1936 року до першого липня 1940 року. Просувалася вона відносно швидко,

оскільки перекладач мав багато напрацьованого раніше матеріалу, проте, як

свідчить сам І. Огієнко, при перекладі було чимало труднощів. Обрано було

методологічну систему перекладу із староєврейської мови, де чимало слів

мають одночасно декілька значень. „…По кожному гебрейському слові, –

підтверджує вчений, – я писав його український переклад. І вже з цього

цілком дослівного перекладу я робив переклад на живу українську живу

літературну мову. У трудних місцях я звертався до різних сучасних

європейських перекладачів і їхній переклад записував до своїх зшитків…” [5,

с. 144].

Таким чином, потрібна була значна підготовча робота, тому механічне

переписування І. Огієнко доручив одному студентові єврейської семінарії у

Варшаві. Внаслідок чого – таких зошитів по 400 сторінок було 37.

Перекладач дотримав обумовленого в договорі з Британським Біблійним

товариством терміну закінчення перекладу всієї Біблії. 1 липня 1940 року

22

увесь текст Біблії було перекладено, а через 18 днів передано до Біблійного

товариства. Проте ще у вересні 1939 р. фашисти окупували Варшаву, закрили

часопис „Рідна мова”, тому (через непевну політичну ситуацію) невдовзі з

Лондона надійшло повідомлення про касацію договору щодо перекладу

Біблії. Тим часом Українська православна церква (Іван Огієнко був головою

Української церковної ради у Варшаві) робила все для того, щоб саме у

Варшаві 1941 р. побачила світ Огієнкова Біблія. Але війна відсунула реальні

справи на двадцять один рік.

За свідченням М. Тимошика, лише наприкінці сорокових років

відновилися переговори І. Огієнка із лондонським замовником щодо

подальшої долі рукопису. Уже переїхавши 1947 року до Канади й

удосконалюючи свій переклад за першим примірником, перекладач іще раз

звернувся до Лондона з проханням друку своєї праці. Для оперативного

перегляду перекладу одночасно кількома членами Ревізійної комісії

Біблійного товариства виникла потреба ще в одному машинописному

варіанті з кількома копіями. Цю роботу виконувала протягом 1952-1953 років

донька митрополита Іларіона Леся Огієнко-Біда [18, с. 16].

Потім ще кільканадцять місяців тривалої праці пішло на остаточне

редагування й виправлення кількох тисяч сторінок рукопису. Нарешті 14

березня 1955 року члени ревізійної комісії пастори В. Кузів та Л. Жабко-

Потапович остаточно ухвалили ретельно перевірений переклад українською

мовою Біблії І. Огієнком і дали згоду на друк. З 28 березня по 10 червня

рукопис частинами пересилався до Лондона. Потім ще цілий рік тривала

підготовка, нарешті 9 листопада 1956 р. Біблійне товариство приступило до

друкарського набору тексту, потім ще два роки пішло на читання першої,

другої та третьої корект. 12 червня 1962 року І. Огієнко одержав авіапоштою

примірник Біблії – великоформатний том обсягом 1524 сторінки, на твердій

синій оправі, оформленій позолоченим орнаментом з православним хрестом

у верхній центральній частині витиснено слова: „Біблія або книга Святого

Письма. На українську мову переклав митрополит Іларіон”. Але титул цього

23

видання дещо відмінний від напису на оправі: „Біблія або Книги Святого

Письма Старого і Нового Заповіту. Із мови давньоєврейської й грецької на

українську дослівно наново перекладена”. Внизу сторінки – „Британське й

Закордонне Біблійне товариство. 1962” [5, с. 145].

Відтоді цей переклад перевидавався в Москві 1988 року, коли

Московський патріархат прийняв рішення про видання Біблії українською

мовою на відзнаку тисячоліття Хрещення Русі. Після неодноразового

перевидання у Канаді, США, країнах Західної Європи прийшов, нарешті,

1995 року, ця праця була видана в Україні.

Про своїх попередників митрополит Іларіон писав: „І Морачевський, і

Куліш і Нечуй-Левицький були великі знавці української літературної мови

свого часу; їхні переклади місцями – плід великого мовного натхнення, що

ще довго не стратить своєї краси” [12, с. 131]. На його переконання, ці

переклади для свого часу могли бути високоцінні, якби виходили своєчасно,

а не тоді, коли жива літературна мова значно переростала мову перекладу.

Іван Огієнко визначив такі мовні недоліки перекладу Куліша: „Куліш

силкувався писати „народною мовою”.., а далі кинувся в протилежний бік і

переповнив свій переклад церковнослов’янізмами... і новоствореними

словами, які вживав і знав тільки він сам. Багато в нього маловідомих і

місцевих слів, якими не можна зловживати при перекладі Біблії, – бо ж

переклад Біблії призначається для всеукраїнського читання і розуміння” [6,

с. 20]. І. Огієнко вважав, що Кулішів переклад дуже часто не дослівний,

оскільки автор „для більшої ясності перекладу” надто багато додавав від

себе.

Однак Літературна комісія в Римі під керівництвом патріарха Йосипа

Сліпого саме Біблію П. Куліша, І. Левицького та І. Пулюя визнала

найґрунтовнішою і найкращою. Про це стверджується в одній із публікацій

журналу „Prager Nachrichten” за 1977рік [цитуємо за: 14, с. 67]. Цей переклад

витримав низку перевидань у Відні (1906, 1908, 1909, 1912, 1920 рр.) та

Берліні (1910 р.) і мав значний вплив на подальші переклади Біблій, зокрема

24

й І. Огієнком.

Та попри значні зміни, які відбулися в самій літературній мові, її

стилістичних та правописних нормах, попри появу нових перекладів,

ювілейні видання 1944 року (Нью-Йорк), 1947 року (Лондон) та перевидання

2000 року (Київ), здійснене заходами Володимира Козирського та Василя

Шендеровського, стали раритетними. Блискавично розійшлися життєписно-

бібліографічні нариси про великих подвижників нації – П. Куліша та

І. Пулюя, збірники праць самого І. Пулюя, а також його „Молитовник” і

„Псалтир”.

Переклади українською мовою книг Святого Письма забезпечують

П. Морачевcькому, П. Кулішеві та І. Пулюєві, І. Огієнкові визначне місце й

виняткове значення в історії української літературної мови від середини ХІХ

– до середини XIX століття.

Література

1. Возняк М. Куліш як редактор „Причепи” Левицького // Записки Наукового

товариства імени Шевченка. – Т. CXLVIII. Праці історично-філологічної секції / Під ред.

Кирила Студинського. – Львів, 1928. С. 1-54.

2. Гайда Р., Пляцко Р. Іван Пулюй. – Львів: Видання НТШ, 1998. – 286 с.

3. Горбач О. Мовостиль новітніх перекладів Св. Письма на українську народню

мову 19-20 вв. // Наукові записки Українського Вільного Університету. – Ч. 13. –

Філософічний факультет: Збірник Мовознавчої Комісії Наукового Конґресу в 1000-ліття

Хрищення Руси-України. – Мюнхен, 1988. – С. 29-98.

4. Енциклопедія українознавства / Гол. редактор проф. д-р. В. Кубійович. – Т. 5.

– Перевидання в Україні. – Львів, 1996. – С. 1648.

5. Качкан В. „Я все життя орав та сіяв…”(Про етнокультурний пласт Івана

Огієнка) // Вітчизна. – 1993. – № 2. – С. 140-145.

6. Коковський Т. Переклади Біблії на українську мову // Стяг: Часопис

Української Лютеранської Церкви. – 1999. – 11-12 (листопад-грудень).

7. Комаров М. П. Морачевський та його переклад Св. Євангелія на українську

мову. – Одеса: Друкарня Южно-Русскаго Общества Печатнаго Дhла, 1913. – 35 с.

8. Лотоцький О. П. О. Куліш та М. П. Драгоманов у їх листуванні // Праці

Українського Історично-Філологічного Товариства в Празі. Том 2, виданий на пошану

Голови Товариства Професора Дмитра Антоновича. – Прага, 1939. – С. 46-57.

9. Малюк М. Євангеліє у перекладі Пилипа Морачевського // Неопалима

купина: Літературно-художній та історичний щомісячний журнал. – К.: Вид-во „Генеза”,

1995. – № 1-2 (січень-лютий). – С. 177-219.

10. Мороз Т., Ткач Л. Актуальність мовного досвіду Пантелеймона Куліша та

Івана Пулюя у творенні лексики високого стилю української мови // „Наукові записки”

Вінницького державного педагогічного університету ім.Михайла Коцюбинського: Збірник

наукових праць. Серія: Філологія. 2003. – Випуск 6. Відп. Ред Н.Л.Іваницька. – Вінниця:

Вид-во Вінницького держ.пед.ун-ту, 2003. – С.122-133.

11. Німчук В. Християнство й українська мова // Українська мова. – 2001. – № 1.

25

– С. 11-31.

12. Огієнко І. Не маємо каменя наріжного // Рідна мова. Науково-популярний

місячник. – Варшава. – Ч. 4. – 1934. – С. 131-138.

13. Пулюй І. – Куліш П. Подвижники нації / За загальною редакцією проф. В.

Шендеровського. – К.: Рада, 1997. – 287 с.

14. Рокіцький О. Перший повний український переклад Біблії // Пам’ять століть.

– 2002. – №4. – С. 59-67.

15. Студинський К. Листування і зв’язки Пантелеймона Куліша з Іваном Пулюєм

// Збірник Філологічної секції НТШ. – Львів, 1930. – Т. 22. – Ч. 2. – LXXXVI с.

16. Сулима В. Біблія і українська література: Навч. посібник. – К.: Освіта, 1998. –

400 с.

17. Тимошик М. Книга книг: Історія перекладу й видання Святого Письма

українською мовою // Освіта. – 2000. – № 25. – С. 4-5.

18. Тимошик М. Книга серед книг: Історія перекладів Святого Письма

українською мовою // Берегиня. – 2000. – № 4. – С. 6-18.

19. Франко І. План викладів історії літератури руської. Спеціальні курси.

Мотиви. // Франко І. Зібрання творів: У 50 т. – Т. 41. – К.: Наукова думка, 1984. – С. 369.

20. Шевельов Ю. В. Українська мова в першій половині двадцятого століття

(1900-1941): Стан і статус. – Чернівці: Рута, 1998 (передрук видання 1987 р.). – 208 с.

Tetyana Moroz

The little known pages of the Ukrainian translations history of Scripture books

of the middle of XIX – middle of XX centuries

The article is a systematic study of the little known Ukrainian translations of Scripture

books made by the prominent Ukrainian men-of-letters representatives. The translators’ input –

P. Morachevski, P. Kulish, I. Pulyui, I. Ohiyenko – into the new Ukrainian literary language

development, elaboration of its high-flown style pattern is examined.

Special attention is paid to the political circumstances enlightenment of the secret Valuyev

law announcement (1863).

The translators’ input into translating art of the great world cultural monuments is

estimated. Thus these translators have got the outstanding place and their work is of the

exceptional significance in the Ukrainian literary language history of the second half of the XIX

century.