-
1
Науково-ідеологічний центр ім. Дмитра Донцова
Святоіванівський Мазепинський Гетьманський Полк
-
2
ДМИТРО ДОНЦОВ
Дрогобич–Львів Видавнича фірма
«ВІДРОДЖЕННЯ» 2012
-
3
ДМИТРО ДОНЦОВ
Культурологічна та історіософська есеїстика
(1911–1939 рр.)
Дрогобич–Львів Видавнича фірма
«ВІДРОДЖЕННЯ» 2012
-
4
УДК 32-027.21(081) ББК 66.0я44 Д 67
Редакційна колегія:
Олег Баган (к.ф.н., Дрогобицький державний педагогічний
університет імені Івана Франка)
Ярослав Дашкевич (д.і.н., Інститут української археографії та
джерелознавства імені Михайла Грушевського НАН України)
Сергій Квіт (д.ф.н., Національний університет «Києво-Могилянська
Академія») Олександр Музичко (к.і.н., Одеський національний
університет імені Іллі Мечникова) Ярослав Радевич-Винницький
(к.ф.н., Національний науково-дослідний інститут
українознавства МОН України) Федір Турченко (д.і.н., Запорізький
національний університет)
Другий том вибраних творів Д. Донцова становлять статті й есеї
на культу-рологічні та історіософські теми за 1911–1939 рр. Цей
період охоплює три ета-пи світоглядної еволюції автора від
соціял-демократизму через консерватизм до вольового націоналізму,
тому у творах відбиті різні його зацікавлення, вар-тощі і способи
трактування історії, політики й культури.
Окрім етапних брошур – «Модерне москвофільство» (1913), «Історія
роз-витку української державної ідеї» (1917), «Похід Карла ХІІ на
Україну» (1918), «Мазепа і мазепинство» (1918), «Культура
примітивізму» (1919), – до книги ввійшли твори, що друкувалися у
журналах «Наш голос» (Львів), «Дзвін» (Ки-їв), «Шляхи» (Львів),
«Червона калина» (Львів), «Літературно-науковий віс-ник»» і
«Вісник» (обидва – Львів). Усі праці, крім студії «Історія розвитку
ук-раїнської державної ідеї», передруковуються вперше. Переважна
частина з них належить до пікового, «вісниківського» – 1922–1939
рр., періоду творчости Д. Донцова.
Особливості мови і стилю автора узгоджені з нормами сучасного
українсь-кого мовлення й орфографії, водночас збережено окремі –
питомо національні, ідіоетнічні – риси незросійщеного українського
правопису.
Видання рекомендується культурологам і філософам, історикам та
етноло-гам, політикам і політологам, дослідникам і прихильникам
української націо-нальної ідеї.
Відповідальний редактор і упорядник
Олег Баган
Літературний редактор Ярослав Радевич-Винницький
Видавці дякують за співпрацю: М. Бачинському, М. Горді, І.
Гринді, Я. Книшу, І. Мельник, І. Червінці, А. Цибку, родинам Булів,
Бумбарів, Кіщаків, Кушнірів, Матківських, Лехнюків, Парут,
Петриків © О. Баган, упоряд., передм., коментарі, 2012 р. ISBN
978-966-538-238-6 (Т. 2) © Я. Радевич-Винницький, словник, 2012 р.
ISBN 978-966-538-236-2 © Видавнича фірма «Відродження», 2012 р.
-
5
В ОБОРОНІ УКРАЇНСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ
Початок ХХ ст. – один із ключових, переломних періодів в історії
української нації.
Копітка праця українських культурників, потоки модернізації,
революція в Російській імперії 1905 р., нарешті, розвинули
суспільні процеси до зміцнення національної само-свідомости, до
засвоєння західних політико-ідеологічних парадигм, розбурхали хвилі
радикальних рухів і домагань. Український національний організм
набував вітальної енергії, вищих ідеалів, громадянської дисципліни
і поволі починав заглядати «поза ме-жі можливого» (І. Франко) – за
обрії неволі, у простір державної самостійности. За-пізніле
українське націотворення починало ставати фактом і реальністю,
неприємними для багатьох. Наче з-під води, невидимий і деформований
«материковий пласт» україн-ського етносу почав поволі підноситись
до рівня історичного буття й міжнародної ува-ги. Не випадково саме
у цей час щораз більше звертають свої погляди на Україну,
укра-їнську минувшину і культуру европейські вчені, щораз частіше
з’являються українські часописи і видання чужими мовами, а сама
українська інтелігенція сміливо входить у кола міжнародних
контактів.
За загального успішного процесу національного розвитку – якісні
академічні видан-ня, розгалужена преса (насамперед, у Галичині),
модерна високохудожня література – відчувається, проте, одна велика
вада українства – у ньому відсутній бойовий і на-ступальний,
революційний і радикальний політичний рух; у ментальному плані воно
схильне до соціяльної мімікрії і компромісів, до вичікувань та
асиміляцій у чужі (насамперед, по-імперському розвинуті російську і
польську) культури. Тому, як і в 1862 р., на зорі народницького
руху, коли з’явився знаменитий «Отзыв из Киева», підписаний
провідними культурними діячами – В. Антоновичем, П. Чубинським, П.
Житецьким, Т. Рильським і А. Стефановичем, так і тепер, у 1914 р.,
з’являється вір-нопідданська відозва провідних громадських діячів
України – М. Грушевського, Є. Чи-каленка, С. Єфремова, С. Петлюри,
А. Ніковського та ин. – про підтримку українським рухом російської
царської влади у Першій світовій війні. Пів століття змагань і
наполе-гливої праці мало чого навчили наше чільне громадянство:
воно сподівалося лише на тихе вичікування, випрошування, на дрібні
торги і маленькі кроки вперед.
Ось у таку пору, за таких ідейно-ціннісних орієнтацій довелося
формуватися як по-літичному діячеві і публіцистові молодому
вихідцеві із периферійного зросійщеного Мелітополя, неофітові
українства, Дмитрові Донцову. Жвавий інтелектуал, пристрас-ний
адепт революційного руху, натурою впертий і завзятий, він широко
«вдихнув» но-вих настроїв та культурних віянь із Заходу; молодий
випускник Петербурзького уні-верситету, він швидко зрозумів головні
тенденції часу, бо мав змогу в столиці імперії відчути її
гігантські ритми, оцінити поведінку імперської еліти, збагнути
закономірнос-ті її менталітету. Вже у віці 23–25-и років Д. Донцов
утвердився як журналіст: був од-ним із редакторів української
газети «Наша дума» (1906 р.), яка стала своєрідним пре-совим
органом української фракції у першому парламенті Російської імперії
– в Думі. Очевидно, вже тоді динамічний таврієць відчув силу слова,
збагнув можливості впливу через систематичні видання на ідейні
тенденції в суспільстві.
За участь в українському революційно-соціялістичному русі Д.
Донцова двічі ув’язнюють. У 1908 р. він від’їздить до Галичини, щоб
уникнути переслідувань. Влас-не, тут йому вдається незабаром, у
1910-і роки, здійснити значний вплив на молодь
-
Д. Донцов. Культурологічна та історіософська есеїстика
(1911–1939 рр.)
6
як ідеологові нової генерації, як послідовному проповідникові
самостійництва в умовах панування настроїв автономізму. Постійно
стрімко еволюціонуючи, Д. Донцов за пері-од від 1906-го до 1914-го
року зумів вирізнитися як вправний журналіст і пропагатор
радикальних дій та ідей. Він активно друкувався у соціялістичній
пресі – газети «Добра новина», «Земля і воля», «Наш голос»,
«Слово», «Праця» (усі – Львів), «Слово», «Український студент»,
«Рада», «Дзвін» (Київ). Важливим і стратегічно правильним аспектом
його публікацій була наполеглива критика народницьких
суспільно-політичних стереотипів та ідеологем, соціялістичного
космополітизму та російського культурного й імперського
гегемонізму. Д. Донцов тоді визначив дві основні вади українського
національного руху – наївне культурництво і просвітянщина та
світогляд-на залученість українських соціялістів до всеросійського
революційного руху, в якому об’єктивно відбувалася масштабна
асиміляція українських елементів. Як ніхто инший у його добу, він
зрозумів смертельну небезпеку російського імперського фактора щодо
України.
Можна твердити, що саме Д. Донцов перший в Україні почав
аналізувати російське суспільство, імперію та культуру у глобальних
цивілізаційному та геополітичному кон-текстах. Відтак Російська
імперія постала перед українським передовим громадянством як
традиційна східна деспотія, евразійська потуга, яка акумулює в собі
геостратегічні інтенції агресивного рівнинно-степового простору від
Байкалу до Фінської затоки. Аналізуючи твори російських
слов’янофілів, він зрозумів, що російський московський експансивний
державницький і культурний імперіялізм закорінений у ментальності
людей цього простору.
Майже у той самий час знаменитий британський геополітик Гелфорд
Маккіндер об-ґрунтував теорію про Гартленд – серцевинну землю,
тобто рівнинний простір Сибіру, володіння яким зумовлює і сприяє
глобальним тенденціям до розбудови паназійської мегаімперії, на
зразок тієї, що була створена Чинґізханом та його нащадками. Г.
Мак-кіндер вивів свою знамениту формулу: «Хто володіє Східною
Европою, той керує Сер-цем світу (Гартлендом); хто володіє Серцем
світу, той керує Світовим островом (Евра-зією), хто володіє
Світовим островом, той керує світом». Тож Д. Донцов оцінив
націо-нальні змагання українців як вирішальний фактор звільнення
цілої Східної Европи від російського домінування. Натомість
будь-яке посилення Російської імперії в цьому просторі буде
призводити до дестабілізацій та деструкцій у всій Европі.
Історіософсь-ки він це узагальнював так: «Час, у якім живемо, дуже
нагадує нам XIV та XVIII сто-ліття нашої історії. Тоді одним з
найважливіших політичних завдань Східної Европи було створення
одного великого політичного комплексу між Балтикою і Чорним морем.
Нині йдеться про створення одного колосального охоронного валу
проти Росії від Північного до Середземного моря».1 Ця стаття
написана у 1916 році, однак подібні думки про загрози російського
наступу на Европу, його особливості і можливі наслідки Д. Донцов
послідовно висловлював від 1910 р. Власне, ця чітка антиросійська
позиція проглядає і в статтях, що ввійшли до 2-го тому нашого
видання, – «Шевченко і патріо-ти», «Національні гермафродити»
(обидві – 1911 р.), «Модерне москвофільство» (1913), а також у
статтях «Російська революція і українська національна проблема»,
«Українське питання і російська соціял-демократія» (обидві – 1911
р.), «Російські впливи на українську психіку» (1913 р.) та ин. При
цьому Д. Донцов використовував окремі положення із праць відомих
дослідників Росії XIX ст. Макензі Воллеса і Сетон Вотсона. Якщо
візьмемо до уваги те, що основні твори Г. Маккіндера з’явилися у
про-міжку між 1904-им і 1919-им роками, то стане очевидним, що
український публіцист
____________ 1 Донцов Д. Дещо про орієнтації // Донцов Д.
Вибрані твори у 10 т.: Т. 1. Політична аналітика (1912–1918 рр.). –
Дрогобич–Львів: ВФ «Відродження», 2011. – С. 206.
-
О. Баган. В обороні української цивілізації
7
здійснював успішний політологічний і культурологічний аналіз
Російської імперії як явища майже одночасно з лідером світової
геополітичної думки і робив самостійні та влучні висновки.
Д. Донцов першим в Україні поставив проблему масової свідомости,
ролі культури і культурних інформаційних потоків у формуванні
національних ідентичностей різних народів. Саме цій проблемі були
присвячені дві його етапні культурологічні студії: «Модерне
москвофільство» і «Культура примітивізму» (1919).
В історіософському плані Д. Донцов зрозумів, що цивілізаційна
межа між Европою й Евразією проходить приблизно по лінії розселення
українців і білорусів у східному напрямку, тобто охоплює увесь
комплекс країв і народів, які колись були у складі Великого
князівства Литовського (XIV–ХVІ ст.) і зазнали потужного
культурно-цивілізаційного, а відтак і ментального впливу з боку
католицизму і Заходу, з боку Середньої Европи. Ці впливи сумарно
кардинально змінили українське історичне і культурне буття, і тому
саме проти цих впливів та їхніх наслідків завжди так завзято
воювала Москва. У статті «Сепаратистичний рух на Україні» (1917 р.)
він писав: «Про-тягом XVIII століття російським царям вдалося
перемінити Литву на «Западную Рос-сию», Україну – на «Малоросію» і
Польщу на «Привіслянський край» та викувати з великого московського
князівства страшну европейсько-азійську могучість, якої да-леко
чутний голос одночасно грізно лунав у Відні, Берліні,
Константинополі та Пекіні й деколи рішав про війну та мир
Европи».2
Географічна структура простору від Балтики до Чорного моря
давала всі підстави для експансії Москви в зону Центральної і
Західної Европи, перетворювала Росію на супердержаву. Тому всі
російські влади в усі століття з особливою нетерпимістю ставилися
до національних рухів у цьому просторі, а до українського й
білоруського рухів насамперед, оскільки це народи численні і їхнє
розселення було надто широким, до того ж вони були об’єктивними
«конкурентами» Москви у праві на культурну та ідеологічну спадщину
Київської Руси.
Яскравою спробою вирвати з рук Москви українську територію стало
повстання гетьмана Івана Мазепи. Д. Донцов як історіософ відчув, що
у цьому сенсі ім’я Мазепи набуло символічного значення, зазвучало
своєрідною історичною містичністю. Його увага до великого гетьмана
простежується протягом кількох десятиліть творчости. У нашому томі
вміщено лише деякі студії – «Похід Карла XII на Україну», «Мазепа і
мазепинство», «Його милість Іван Мазепа, гетьман», «1709–1939», – в
яких осмислю-ється роль І. Мазепи в українській історії. Варто
відзначити, що Д. Донцову належить велика заслуга в піднесенні цієї
постаті до рівня знакових в українській історичній сві-домості.
На початковому етапі своєї діяльности Д. Донцов сформувався як
соціяліст, тобто в засаді космополіт-інтернаціоналіст, проте
загострене мислення в системі пояснення історичних та національних
закономірностей привело його спочатку до принципів кон-сервативної
ідеології, а згодом – до ідей вольового націоналізму. Сталося це
передусім завдяки аналізові національних історій народів Европи
(численні приклади з них роз-кидані у публіцистиці автора). Таке
мислення зробило Д. Донцова концептуальним державником, на відміну
від світогляду багатьох инших провідних українських діячів того
часу, що так і залишилися на засадах автономізму, федералізму та
народницького культурництва (дріб’язкової просвітянщини), і саме це
призвело до його численних особистісних та політичних конфліктів із
різними середовищами українських патріо-тів – від соціялістів до
монархістів. Цю «зону конфліктности» треба було перейти в
українській суспільно-культурній ситуації, оскільки національний
рух виявився тоді
___________ 2 Донцов Д. Сепаратистичний рух на Україні // Донцов
Д. Вибрані твори у 10 т.: Т. 1. – С. 255.
-
Д. Донцов. Культурологічна та історіософська есеїстика
(1911–1939 рр.)
8
надто заскорузлим, інертним, безвольно-наївним. Досить порівняти
успіхи й неуспіхи українського національного відродження за XIX ст.
з аналогічними досягненнями ин-ших недержавних народів Европи,
насамперед слов’янських, щоб зрозуміти логіку кри-тики Д. Донцова.
Він не тому був такий гострий, нетолерантний до профанаторів і
де-магогів, такий «тиранічний» (на цьому часто спекулюють сучасні
ліберальні науковці – дослідники історії і культури 1-ої половини
XX ст.) у своїх вимогах як публіцист, полі-тик, редактор та
видавець, що «мав поганий характер» (постійна теза-перебільшення
його опонентів), а тому, що розумів до глибини слабкість і
плиткість українського ру-ху, оцінюючи його за об’єктивними
критеріями правдивої націології та історіософії. Однак саме ця
завзята критика Д. Донцова допомогла нації сформувати цілком нове і
якісно відмінне, наступальне і принципове покоління, яке з’явилося
у 1920–1930-і роки. Без морального та інтелектуально-критичного
гарту таке бойове покоління націо-налістів підготувати було б
неможливо.
Власне, цей критицизм, спробу виявити глибинні причини слабкости
і роздвоєности національної вдачі ми зустрічаємо у статті
«Нарід-бастард» (1917 р.), за яку пізніше так часто чіплялися
різноманітні критикани Д. Донцова, нібито знаходячи в ній «докази»
його «зверхности» та «руїнництва» щодо українства. Натомість ця
публікація є чудо-вим зразком майстерности автора в
етнопсихологічних та етнологічних студіях.
Д. Донцов одним із перших в Україні початку XX ст. збагнув
головну проблему на-ціонального резистансу: український етнос, не
маючи особливих союзників у геополі-тичному та цивілізаційному
вимірах, не маючи державницької традиції, будучи ослаб-леним
культурно через столітні утиски, міг розраховувати лише на одне для
історично-го успіху – на кардинальну перебудову національної
психіки, на виплекання нового активізму і волюнтаризму. Він
поставив перед собою й однодумцями стратегічне завдання:
переорієнтувати вітальні устремління українців, цих «вічних
землеробів» і слуг чужих імперій, вирвати їх зі стану екстенсивного
руху наосліп і надихнути філо-софією романтичного пориву. Цій
проблематиці присвячені його есеї «До міст», «За землю і море»,
«Сансара», «Дух американізму», які переповнені настроями
екзи-стенційного оптимізму, спрямовані на формування експансивного
світогляду нації.
Друга лінія ідеологічних устремлінь Д. Донцова, а згодом – і
всього українського націоналізму міжвоєнної доби, – це
переосмислення ролі Церкви і релігії в бутті укра-їнців. Статтю
«Справа унії» («Шляхи», 1916 р.) можна вважати його першою так
фун-даментально продуманою й аргументованою спробою пояснити місце
релігійних почу-вань у сучасній історії. Яко православний, Д.
Донцов узявся відважно оцінити позиції та місце саме
Греко-Католицької Церкви, католицизму загалом в український
історії. Він виділив і пізніше концептуально доосмислив у статтях
«Церква і націоналізм» (1924) і «Патрія чи Еклезія» (1927) такі
характеристики католицьких почувань та інтенцій, як соціяльний
активізм, дух неспокою, універсалізм, теологічна вправність. Саме
унійна, синтезувальна свідомість могла допомогти, за автором,
провести чітку межу між Се-редньою Европою й Евразією, ця
свідомість ніби видобувала приховані середньоевро-пейські культурні
інтенції українства і міцніше утверджувала його у своїй
національній ідентичності. Унія – це символ геостратегічного
маневру, здійсненого діячами ХVІ ст. в ім’я виведення України з
глухого кута візантійщини, порожнього релігійно-церковного
формалізму та догматизму, провінційної вгрузлости та
закостенілости.
У своїй історіософії Д. Донцов виходив із засади ідеалістичного
тлумачення істори-чного процесу як поступу визначних особистостей і
великих почувань. Як ідеолог, він хотів пояснити землякам, що таке
понадчасові устремління, які мають високу мету. Адже, щоб здійснити
велике в історії, треба відірватися від приземлених та дрібних
почувань і прагматичних інтересів. На прикладі Петра І і Жанни
д’Арк він доводив, що
-
О. Баган. В обороні української цивілізації
9
лише героїчний світогляд та пристрасна закоханість в Ідеал
здатні породити епохальні звершення.
Загалом, і в культурологічних, і в історіософських есеях Д.
Донцова вражає велика кількість історичних прикладів утвердження
національного, визвольної боротьби, зма-гань за культурну
самобутність. У цьому сенсі спадщина нашого теоретика націоналіз-му
є своєрідною великою енциклопедією з міжнародної націології.
Власне, в цьому аспекті ми можемо оцінити широту його світогляду,
суспільствознавчих, філософсь-ких, культурних зацікавлень, що часто
виходили далеко за ті межі, в яких перебували як політичні
теоретики більшість його українських сучасників.
Головні концепти донцовського мислення тієї пори, тобто 1920-х
рр., відповідали фундаментальним вітальним устремлінням тодішнього
українства – його найпередові-шої частини. Скажімо, вражаючі
подібності між теоретико-ідеологічними положення-ми Д. Донцова,
викладеними на сторінках «Літературно-наукового вісника», і
погляда-ми революційного письменника Миколи Хвильового зауважили ще
сучасники. В образній формі М. Хвильовий інтерпретував ті ж
проблеми, ставив ті ж завдання, які визначав за кордонами УРСР Д.
Донцов: як остаточно подолати національну,
«етног-рафічно-просвітянську», хирлявість українства, його
безвольність та агероїчність, як розбудувати вітальний оптимізм,
органічно засвоїти духовно-культурні основи Окци-денту, замінити
національну сентиментальність на національну пристрасть?
Подібні настрої та устремління висловлювали й инші письменники.
Як і Д. Донцов, заклик «Завоювати місто!» кидає у своєму романі
«Місто» (1928) блискучий інтелекту-ал із Катеринослава Валер’ян
Підмогильний. Його герой, Степан Радченко, типовий освічений селюк
з амбіціями, подібно до Бальзакового Растиньяка чи славолюбного
Люсьєна де Любампре, приходить, щоб «завоювати» Київ, продертися
крізь нетрі соці-яльного бруду і снування мас, утвердити своє
сильне «Я» як заповіт нового індивідуа-лізму. Про таку ж філософію
життя писав і Д, Донцов в есеях «До міст!», «Дух амери-канізму»,
«Сансара», «Згода в сімействі», «Шевченкові роковини» та ин.
У новелі Михайла Івченка «Березневі вітри» (1928) начебто
другорядний персонаж Хикавка (насправді це художній прийом
маніпуляції другим планом, коли головні ідеї твору висловлюють
якраз неголовні герої) пристрасно промовляє про потребу засвоєн-ня
українцями «духу американізму», засвоєння американського типу
соціяльного акти-візму. Цей мотив прозоро перегукується з чудовою
концептуалістикою есею Д. Дон-цова «Дух американізму». Ось як
формує свої думки герой М. Івченка: «Ми нарікали на американців,
маючи їх за тупих, обмежених міщан. Розуміється, це зовсім не так.
І я сам в цім переконався, коли познайомився багато з ким з їхньої
інтелігенції. То пре-красні культурні люди з неабиякими й духовними
інтересами. Але як вони різняться від нас! Сьогодні він десь
спочиває й читає найкращого філософа-ідеаліста або якого там
вишуканого поета. А завтра вже знявся й поїхав, і для нього нема
меж і перешкод. Куди хочете! В західні провінції, в Бразилію, на
Аляску. І всюди він сильний, відваж-ний, завзятий. [...] …вже й нам
пора пуститись в мандри по світу. Годі пічкуритись у млинках,
ставках, вишневих молодицях і доморощених віршах! Треба опанувати
світ! Ось наше завдання!»3
Брати приклад з инших – це був той шлях до можливого
національно-ментального «переформатування» українства, яким воно
могло скористатися так, як у свій час ско-ристалися французи
ренесансним досвідом італійців і створили у ХVІ–ХVІІ ст. особли-во
яскравий і динамічний період своєї історії, як скористалися росіяни
німецькою куль-турою у ХVІІІ ст., як згодом на німецькій «основі»
створили свої моделі національної мобілізації чехи і словенці, що
відчувається й до нині.
___________ 3 Івченко М. Робітні сили: Новели, оповідання,
повісті, роман. – К.: Дніпро, 1990. – С. 465.
-
Д. Донцов. Культурологічна та історіософська есеїстика
(1911–1939 рр.)
10
У Д. Донцова ми зустрічаємо оригінальне й проникливе поєднання
націологічної та етнопсихологічної аналітики. Влучні спостереження,
широкі узагальнення переме-жовуються у нього з численними
історіософськими висновками, з актуалізованими критичними оцінками,
що заразом перетворює його публіцистику на надзвичайно ко-рисний та
привабливий матеріял національного самовиховання. Залучивши до
своєї системи аналізу головні концепти та теоретико-методологічні
принципи правої філо-софської і політичної думки від Карлайла до
Ортеґи-і-Ґассета, від Фіхте до Шпенґлера, він створив цілісну
картину історіософських законів і тенденцій. Хоч би про яку націю
йшлося, хоч би який історичний період брався до уваги, всюди
український мислитель виявляв ті ж закономірності історичного й
національного поступу, які діяли ще в біб-лійні часи чи в давньому
Римі, закономірності плекання героїчного світогляду і мілі-тарної
свідомости в суспільстві, потреби якісних еліт і розуміння загроз з
боку хаоти-зованих мас і масової свідомости, геокультурних
параметрів розвитку етносу і неуник-ненности його геополітичних
інтенцій, закономірності національної злютованости й культурної
повноти, без яких суспільний організм слабне і розпадається,
усвідомлен-ня потреб емоційно-вольової наснажености доленосного
політичного чину та ірраціо-нально-містичних глибин, що наявні у
кожній сфері людської діяльности.
Усією цією концептуалістикою Д. Донцов стрімко розбив теоретичні
утопії україн-ських соціялістів своєї доби і добродушно-наївні,
гуманістичні ілюзії українських лібе-ралів, які всі разом ганебно
програли битву за національну державність у 1917–1920 рр. Своєю
експансивною і гостро критичною стилістикою він захопив молоде
покоління, дав йому відчуття романтичного пориву до Величного і
переможного наступу з візією Героїчного, які єдині здатні проламати
мури історичних заблокувань, зродити жертов-ність і запалити
незгасаючу пристрать до боротьби і свободи. Це покоління довелося
формувати вже після 1918 р. в Західній Україні і на еміграції. І це
покоління потверди-ло теоретичні й ідеологічні настанови Д.
Донцова, створивши небачений перед тим в Україні визвольний рух,
який характеризувався неймовірною самопосвятою і жертов-ністю,
впертістю і динамічністю, стратегічною виваженістю й ідейною
переконаністю. Український націоналізм (діяльність ОУН і УПА) став
у 1920–1940-і роки справжньою національною силою, яка пробивала всі
зовнішньо-об’єктивні перешкоди, яка сама собі формувала історичний
поступ. Ця сила вирвалася вулканом із надр народу, спону-кана лише
одним – великим почуттям національної гідности і пристрасти, які
розбуди-ла гостра публіцистика невтомного Дмитра Донцова.
В українській науці існує доволі численна література на одну
химерну тему (розви-нулася особливо після 1945 р. в діяспорі): про
нібито ідейний і теоретичний плагіят Д. Донцова з праць
В.Липинського. Цю критиканську тенденцію варто розглядати в
загальному контексті 2-ої пол. ХХ ст., коли захоплення правими
ідеями стали «немо-дними» і з усіх боків полетіли критичні стріли в
бік ідеології Д. Донцова як надто «то-талітаристської»,
«фашистської», «непрогресивної» і т.ін. Виник цілий науковий міф
про стосунки між Д. Донцовим і В.Липинським, як про взаємини між
«глибоким нау-ковцем» і «титаном думки» (В. Липинський) і таким
собі «поверховим публіцистом» та «еклектиком ідей» (Д. Донцов). Цей
міф був потрібний, щоб підважити моральний авторитет провідного
ідеолога націоналізму. Великою мірою він ґрунтувався на тому, що
більшість творів Д. Донцова 1910–1930-го рр. не перевидавалася, і,
таким чином, виникала об’єктивна прогалина в розумінні і сприйнятті
його світоглядної еволюції. Відтак зміни у світогляді мислителя
подавалися як жалюгідні «крадійства» у В. Липин-ського. Що це було
зовсім не так, засвідчують матеріяли 1-го і 2-го томів нашого
ви-дання, з яких видно, що Д. Донцов ішов самостійним шляхом, його
ерудованість (воло-дів основними европейськими мовами) й аналітика
були надто широкими, його гостро-та і стратегічність мислення були
цілком самобутніми, його конкретні політичні кроки
-
О. Баган. В обороні української цивілізації
11
і проєкти (СВУ, інформаційні бюлетені для світу у 1914–1917 рр.,
УТА, концепція бо-напартизму під час Революції 1917–1920 рр.,
редагування ЛНВ і «Вісника», створення Партії національної роботи у
1923–1924 рр. і т. ин.) та його оригінальні ідеологічні візії були
надто дієвими і перевіреними історією, щоб уважати їх за «невиразні
калькуван-ня». Загалом у темі протиставлення «В.Липинський – Д.
Донцов» варто зауважити та-ке: теоретично обидва мислителі
вміщаються у просторові рамки традиціоналістської і консервативної
політичної філософії, і їх протиставлення є недоречним; практично
стратегія Д. Донцова на плекання нового бойового покоління
українських революціо-нерів-націоналістів виявилася набагато
ефективнішою за стратегію В. Липинського з його утопійною вірою у
відродження української монархії і шляхти; Д. Донцов дав Україні
своєю ідеологією сотні тисяч героїв, які мужньо боролися і жертовно
гинули в нерівній боротьбі за національну свободу, В.Липинський
залишив після себе жменьку салонних сперечальників, які тихо
виїхали з батьківщини на еміграцію, не зміцнивши націю жодним
героїчним вчинком чи бодай емоційним спалахом. «За плодами їхніми
судіть про них» – ця біблійна мудрість найбільш придатна для
підбиття підсумків у довгій і непотрібній псевдонауковій та
псевдоідеологічній дискусії про історичні вза-ємини між В.
Липинським і Д. Донцовим.
Започаткувавши в Україні ґрунтовну і всебічну критику Росії як
цивілізації, Д. Дон-цов згодом став одним із найпроникливіших
аналітиків специфіки російського соціялі-стичного руху загалом і
большевизму зокрема. Протягом 1909–1911 рр., публікуючись на
сторінках львівських соціялістичних часописів «Праця» і «Наш
голос», він осмис-лював такі особливості російського
соціялістичного революціонізму, як імперська зверхність і шовінізм
у ставленні до инших, особливо бездержавних, народів, ідейна
нетерпимість, елементи тоталітарности, схильність до політичного
насильства і грома-дянської брутальности, догматизм. Ці
спостереження ми подибуємо як у статтях, напи-саних ще з позицій
власного світоглядного соціялізму («На черзі», «Політичний мо-мент
в Росії і завдання соціял-демократії», «Новий революційний фактор і
соціял-демократія», «1906 рік у Києві», «Українське питання і
російська соціял-демократія» та ин.), так і в статтях пізнішого
періоду, в журналі «Шляхи»: «Петербурзький прево-рот» і «Російський
Торквемада (В. Лєнін)», що увійшли до Т. 1 нашого видання. Після
встановлення диктатури большевиків у Росії Д. Донцов розгорнув
активну аналітику цього явища, цілком точно прочуваючи і доводячи,
що цей тоталітаристський феномен логічно перетворюється на загрозу
для демократії і свободи у просторі всієї Евразії, що він призведе
до нового наджорстокого наступу на українство і до небачених
злочинів та вбивств. Цю аналітику як редактор
«Літературно-наукового вісника» і «Вісника» він вів упродовж усього
періоду існування журналів, до вересня 1939 р., опублікувавши в них
десятки блискучих власних статей і відгуків та статей инших
авторів. Сумарно усі ці публікації становлять неоціненний
аналітико-історичний матеріял для сучасної української совєтології,
яка чомусь майже не використовує його.
У 2-му томі «Вибраних творів» вміщено лише дві статті, в яких
широко подана совєтська тема: «Жовтень і май» та «Що таке
українізація України? (Трохи соціоло-гії)», однак навіть цих
прикладів досить, щоб зрозуміти, наскільки глибоко умів роз-тинати
Д. Донцов специфічний російський світ з усім його цинізмом,
брутальністю, брехливістю та шовінізмом.
Великою мірою культурологічні ідеї Д. Донцова формувалися під
впливом концеп-цій Ґ. Лебона, М. Барре, Ш. Морра, Х.
Ортеґи-і-Ґассета і О. Шпенґлера. Тож визнача-льним у бутті народів
він бачив вікові традиції, які виявляються як у побутових
дріб-ницях, так і в глобальних, цивілізаційних устремліннях
народів. Часто духовні пережи-вання, глибинні ментальні інтенції
стають сильнішими, виразнішими, аніж прийняті певним народом
політичні інституції і теорії, пишні культурні форми. Так
сталося
-
Д. Донцов. Культурологічна та історіософська есеїстика
(1911–1939 рр.)
12
із росіянами (есей «Культура примітивізму»), які перейняли від
европейців політичні форми самоорганізації, високу культуру, але у
своїй сутності залишилися азійцями, спадкоємцями ординських,
татаро-монгольських традицій. Думки і теоретичні заснов-ки із цієї
праці будуть використовуватися Д. Донцовим упродовж усієї
творчости, оскільки він аналізуватиме Росію-імперію постійно,
особливо у книжках «Підстави нашої політики» (1921), «Московська
отрута» (1955), «Дух Росії» (1961), в есеях «В. Лєнін» (1924), «Той
Перший» (Пам’яті Петра Великого)» (1925), «Росія чи Евро-па?»
(1929), «Федор Достоєвський» (1931) та ин.
Виявляючи такі властивості російської душі і російської
національно-імперської ідеології, як охлократизм, грубий і
приземлений матеріялізм, історичний деструкти-візм, хаотичність,
контргромадянство, Д. Донцов закономірно розглядав усі форми і фази
проникнення російських ментальних і культурних впливів на Україну
як цивілі-заційну деструкцію, задумувався над проблемою фатального
українського малоросій-ства. У цьому плані його студія «Модерне
москвофільство» (1913) є класичною.
У контексті цієї теми вартує відзначити як проникливе
застереження рецензію Д. Донцова на книжку такого собі Володимира
Коряка «До брами» (1913), в якій він виявив, власне, патологічні
рецидиви українського москвофільства. Пізніше, у совєт-ські 1920-і
роки, той же В.Коряк стане завзятим теоретиком «комуністичної
культури» як «найпередовішої» у світі і буде нещадно громити
найменші вияви національного в тогочасній українській літературі,
стане теоретиком «соціялістичного реалізму» як літературного
методу, який насправді буде лише програмою вимивання всього
на-ціонального, правдивого і мистецького з літератури і
перетворення української літера-тури на служку російського
імперіялізму. Таким чином, ще до 1914 р., тобто в добі, коли ще
зберігалася в українському громадянстві ілюзія на демократичне
порозуміння з росіянами в трансформованій імперії, Д. Донцов вивів
абсолютну формулу: будь-яке москвофільство на Україні провадить
спочатку до національного роздвоєння куль-тури й особистости, далі
– до поступової деформації й асиміляції їх, а наостанок – до
цілковитої і підступної зради.
Аналізуючи російський світ, Д. Донцов не полишав поза увагою і
европейський культурний простір. Найперше – польську національність
і культуру, які він добре вивчив. Есей «Міщанин-шляхтич» у цьому
сенсі теж є класичним за глибиною й оригі-нальністю проникнення в
польську етнічну ментальність. Зауважимо, що він був напи-саний у
1922 р. і надрукований у «Літературно-науковому віснику» як
своєрідна програма для журналу. Цим редактор-ідеолог ніби поставив
стратегічне завдання для поколіня: подолати в собі застарілі
стереотипи потурання сусіднім імперсько-цивілізаційним впливам
росіян і поляків та здійснити ментальний прорив до основ ге-роїчної
культури і психології Окциденту, до «Духу американізму» – як
виквіту і згуще-ної сутности европейської готичної динамічности і
героїзму.
Есеї та статті цього тому, зібрані за 28 років творчости автора,
дають змогу просте-жити його ідеологічну й ціннісну еволюцію.
Еволюцію від прихильника раціоналізму й соціяльного поступу до
позиції традиціоналіста й містика вольового типу. З одного боку,
така еволюція була логічною, оскільки автор жив в епоху, коли
сподівання на соціяльно-правовий та економічний прогрес були дуже
великими (до Першої світо-вої війни), особливо великі надії на
революційні зміни були в просторах Російської імперії, тому кожен
небайдужий романтик мав стати соціялістом-революціонером. Водночас
катаклізми світової війни і фундаментальні зміни в бутті
европейських наро-дів, такі, як світоглядний переворот у добу
модернізму, ментальні зміни, новий спалах націоналізму в Европі,
загальна індустріялізація в господарстві, витворення масових
суспільств і т.ин., не могли не схитнути погляди допитливої людини
в бік пізнання ірраціоналізму. З иншого боку, ця еволюція, коли
приглянутися уважніше до мислення
-
О. Баган. В обороні української цивілізації
13
і симпатій Д. Донцова, не була такою рвучкою і раптовою, такою
невмотивованою. У способі трактування історії, політичних подій і
явищ культури він залишався все-таки дивовижно цілісним. Чи в
соціялістичний, чи в націоналістичний період твор-чости і
діяльности Д. Донцов утверджував такі вартощі і принципи, що їх
можна визначити як громадянський героїзм; в усьому – в оцінках
спільноти і політичної дії, у формулюванні мети і засадах моралі –
він сповнений високого ідеалізму і логічного максималізму,
романтичної світлости і шляхетної наступальности, він завзятий і
кате-горичний, свідомий великої відповідальности за минуле і
майбутнє, за світове і націо-нальне.
Найхарактернішою рисою мислення й оцінюваннння Д. Донцова завжди
є глибинне відчуття потреби сили і динаміки, лицарства і
благородства в історії. Незалежно від конкретики ситуації й
матеріялу аналізу він усвідомлює і відчуває, що світом руха-ють
велика Любов і Жертовність, велика Твердість і Рішучість людського
характеру. Завжди, в будь-якій темі його історіософії, архетипом
світової історії для українського ідеолога був і міцнів Римський
Легіонер: цей вічний воїн і спокійний герой, що висто-яв у пущах
Галлії і Германії, в пустелях Африки й Арабії, на плоскогір’ях
Еспанії і Вірменії – дисциплінований, суворий, завжди націлений на
здобування і випробуван-ня. Це той римський легіонер, який з’явився
в цивілізації Середземномор’я як виквіт її суворих закономірностей
поступу і самоорганізації, той, якого дух так чудово передав у
своїх віршах улюблений поет Д. Донцова Євген Маланюк:
Не хліб і мед слов’янства: Криця! Кріс! Не лагода Еллади й
миломовність: Міцним металом наллята безмовність, Короткий меч і
смертоносний спис. Щоб не пісні – струмок музичних сліз, Не шал
хвилевий – чину недокровність, – Напруженість, суцільність,
важкість, повність Та бронза й сталь – на тиск і переріз. Бо вороги
не згинуть, як роса. Раби не можуть вздріти сонця волі, – Хай
зникне ж скитсько-еллінська краса На припонтійськім тучнім
суходолі, Щоб власний Рим кордоном вперезав І поруч Лаври – станув
Капітолій.
(1925 р.) Римський легіонер – це символічний рівень
історіософського й націософського
виміру: якщо нація у своїй ідеології і самоорганізації
наближається до нього, то це означає, що вона міцніє, якщо
віддаляється (як українці протягом ХVІІІ ст.), то значить занепадає
і розкладається. Відтак – гетьман Мазепа для Д. Донцова – це
останній рим-лянин у проводі українства, «Риму козацького сивий
Марс» (Є. Маланюк). У цьому – вся суть донцовського мак’явеллізму,
серцевина захоплення італійським мислителем, цим учителем людства.
Ось із яким пієтетом він пише про нього: «Коли по крутійській
публіцистиці наших часів візьмеш у руки маленький томик Мак’явеллі,
маєш враження моряка, що з вузької і крученої затоки виплив на
повне море. Ні смороду пристані, ні бруду набережних, лише гострий
вітер і безмежна даль. Нічого, що б затримувало очі, що шукають
простору; нічого, що б заважало повним легеням черпати свіже
повітря.
Перед нами відразу відкривається широкий світ, такий складний,
та, в суті речі, такий простий і такий однаковий – тепер і тисячу
літ назад. Ті самі сили, що й тоді,
-
Д. Донцов. Культурологічна та історіософська есеїстика
(1911–1939 рр.)
14
діють у нім і тепер, помимо нашої «цивілізації» і «культури».
Все тут просто і – до жахливости – ясно. Ні «поступу справедливости
і гуманности», від якого самочинно розпадаються наші кайдани. Ні
«об’єктивного бігу подій», перед яким (береженого Бог береже!)
ліпше, як перед автом, скочити в рівчак. Єдина пружина всього, що є
і встає, – се творча людська воля, і ніщо більше».
Слідом за висновками Й. Ґ. Фіхте про «мак’явеллівську політику»
Д. Донцов твер-див, що треба «приглядатися до тенденцій розвою
суспільних явищ, а не до їх даної форми… Як приклад людей, що вміли
передбачати майбутні небезпеки і заздалегідь ставити їм чоло,
наводить Мак’явеллі римлян, які часто провадили «превентивні»
вій-ни. Вони знали, що «відкласти війну – не значить її уникнути»,
лише приймати в гір-ших умовах. Вони її (війну) провадили проти
Філіпа та Антиоха в Греції, щоб не вести її проти них же в Італії.
І хоч вони могли тоді уникнути і одної, і другої, не хотіли сьо-го,
ніколи не похваляючи думки новочасних мудреців, що треба скористати
з добро-дійств часу; воліли покластися на власний розмисл і
відвагу, час-бо може принести добро так само, як і лихо».
Навіть з цього вступного есею видно, наскільки історіософські та
націософські по-гляди Д. Донцова формувалися не під впливом якихось
доктрин (тоталітаризму і фа-шизму, що йому часто приписують), а
були реакцією на конкретну проблематику буття української нації і
розвивалися в перегуку з найвагомішими осягненнями европейської
класичної ідеалістичної філософської і культурологічної думки. Його
улюбленими авторами були античні мудреці – Платон і Полібій,
Демостен і Плутарх, середньовічні християнські теологи, революційні
романтики на зразок Ж.-П. Марата і А. Мадзіні, Л. Берне і Й.
Ґерреса, класичні мислителі-ірраціоналісти – Й. Ґ. Фіхте і А.
Шопенгавер, Ґ. Геґель і В. Дильтей, Ф. Ніцше і В. Зомбарт, А.
Берґсон і Ґ. Лебон, О. Шпенґлер і Й. Гейзинґа, достеменні історики
К. Клавзевіц і Г. Фереро, Г. Трайчке і А. Дж. Тойнбі. У наслідок
цих синтезуючих інтелектуальних пошуків Д. Донцову вдалося створити
свою оригінальну ідеологічну концепцію чинного націоналізму як
української моделі в системі европейської консервативної
революції.
У 1920-і роки, отримавши як редактор головний український
культурний журнал «Літературно-науковий вісник», Д. Донцов дуже
скоро сформував коло однодумців, авторів різного плану –
письменників і філософів, істориків та літературних критиків,
публіцистів-політологів і мистецтвознавців. Так виникло те явище в
українській куль-турі, яке вже у 1930-і роки було заведено називати
«вісниківством», його учасників – «вісниківцями». Найяскравіші
автори цього середовища – це письменники й есеїсти Євген Маланюк і
Юрій Липа, Леонід Мосендз і Олег Ольжич, Олена Теліга і Дарія
Віконська (Федорович-Малицька), Юрій Клен і Улас Самчук, критики
Остап Грицай і Лука Луців, Михайло Мухин і Мирослав Гоца,
публіцисти Олесь Бабій і Богдан Крав-ців, Іван Гончаренко і Михайло
Островерха, історик Роман Бжеський (Р. Млиновець-кий) та етнолог
Ростислав Єндик, мистецтвознавці Володимир Залозецький і Наталя
Ґеркен-Русова, філософ і культуролог Микола Шемкевич. Значною мірою
до журналу були близькі такі знані постаті, як В. Дорошенко і С.
Смаль-Стоцький, М. Кордуба і В. Бірчак. Сумарно це середовище
найбільше впливало на потоки художньої літерату-ри й інтелектуальне
життя міжвоєнної доби в Західній Україні та еміграції. Своїми
філософськими ідеями та вольовим націоналізмом, естетичними візіями
і культуроло-гічними та історіософськими концепціями Д. Донцов і
вісниківці визначально вплину-ли на формування ідеології і
стратегії, політичні практики революційної боротьби УВО і ОУН
великою мірою визначили характер таких їхніх видань, як «Сурма» чи
«Розбу-дова нації». Окрім того націоналісти, часто таємно, як
редактори, видавали у 1920–1930-і рр. впливові журнали
«Смолоскипи», «Студентський шлях», «Шлях нації», «Обрії»,
«Напередодні» (усі – Львів), «Студентський вісник», «Пробоєм»
(Прага),
-
О. Баган. В обороні української цивілізації
15
«Самостійна думка» (Чернівці), низку гострих і наступальних
газет, що з’являлися, окрім Галичини, в Закарпатті і на Буковині,
на Волині і в еміграції. Автори цих видань щедро наслідували
донцовські ідеї і стилістику словесної боротьби. У такий спосіб
віс-никівство перетворилося на масштабне явище
морально-ідеологічної дії із захисту ду-ховно-культурних,
цивілізаційних основ українства. Воно захопило своєю енергетикою
насамперед молодих і рішучих людей, людей з характером і
романтичними візіями в душі. Відтак ті культурологічні та
історіософські ідеї й інтенції, які розвивав Д. Дон-цов на
сторінках свого, хоч і невеликого за накладом, журналу «Вісник»,
стали ядро-вими імпульсами утвердження в українській національній
свідомості та ідеології волюнтаризму і традиціоналізму,
громадянського героїзму та культурного окцидента-лізму,
національного динамізму і антималоросійства, середньоевропейської
ідентично-сти й антиімперства.
Разом з літературною есеїстикою культурологічна есеїстика Д.
Донцова творить широку теорію естетичного неоромантизму вольового
типу. Цей спосіб мислення пояснює, що в основі людської творчости
лежить містичне переживання світу, що мис-тецтво є лише образним
вивершенням буттєвої енергії, а мистець, якщо він прив’я-заний до
глибин нації і духовної традиції, не може уникнути прагероїчного
світопере-живання. Головні ідеї Д. Донцова були відрухом до
художніх та моральних архетипів европейської готики – цього
довершено героїчного мистецтва Середньовіччя. Його підсумковий
трактат «Дух нашої давнини» (1944) був концептуальною апеляцією у
культурологічному та історіософському сенсах до основ лицарських
Середніх віків. І до нині цей твір залишається найціліснішим
маніфестом українського традиціоналіз-му, таким розумінням
традиції, що завжди кличе до революції як екзистенційно
зако-номірного оновлення нації.
Олег Баган
керівник Науково-ідеологічного центру ім. Дмитра Донцова
-
16
-
17
МОДЕРНЕ МОСКВОФІЛЬСТВО
Je n’ignore pas que ces hommes apatique, qu’on appelle des
hommes raisonnables, désapprouvent la chaleur, avec laquelle j’ai
plaidé la cause de la nation; mais est-ce ma faute, s’ils n’ont
point d’âme?
Jean Paul Marat. Offrande a la patrie* Ніхто не заперечить, що
наш край переживає переломову добу своєї історії.
Положена між Заходом і Сходом, Україна завше була об'єктом спору
між двома культурами: західноевропейською (спадкоємницею Риму) і
московською (спадко-ємницею Візантії). Тріюмф сеї останньої на
наших землях, здавалося б, такий бли-скучий, осліпив навіть
колишніх її найбільш упертих ворогів – поляків. У розпач-ливих
шуканнях за новим modus'oм vivendi для своєї нації майже ціла
громадська думка польська з респектом затримується над Німаном і
Бугом: простір земель, що лежить за сими межами – то є признана
сфера культурних впливів Росії.
Не инакше думають і в Европі. Не инакше і в Росії. В останні
роки, роки повільного, але невпинного відродження української
нації,
навіть люди, які ніколи ні в чім не сумнівалися, мусили
поставити собі питання: якою буде та культура, що її, очевидно,
творить собі новий нарід, що виступає на арену історії? Де шукатиме
він собі взірців?
Старий спір двох цивілізацій лишив богато слідів у життю
української нації: в її мові, психиці, мистецтві, літературі,
релігії – на цілій його культурі. Великі історич-ні бурі заносили
на нашу землю насіння як зі сходу, так і з заходу, і тепер, коли се
насіння зачинає проростати, мимоволі насувається поставлене мною
вгорі питання.
У сю критичну для цілої будучини нашої нації хвилину в нашій
суспільності бере, здається, гору течія, варта того, аби їй
присвятити пильну увагу.
Не галицьке москвофільство маю на увазі, не про нього
говоритиму, лише про одно дуже характерне явище в самім українстві,
для якого иншої назви, на жаль, дібрати не вмію.
Розуміється, підкреслюю се, з тим, що звичайно звуть у нас
москвофільством, се явище нічого спільного не має.
Ми, що ще напровесні виступили на сцену українського політичного
життя, не можемо з байдужим оком перейти попри ідеї і течії, що
прокладають собі доро-гу в українськім міщанськім1 суспільстві.
Ціла наша культура, що постає під впли-вом сих ідей, буде, прецінь,
довший час і культурою широких українських мас, а зосібна тої
верстви, ідеологами якої ми були і бути хочемо. Опріч того, в
націо-
___________ * Я знаю, чому ці байдужі люди, що їх називають
розумними, не приймають щирість, з якою я боронив справу нації; та
чи це моя провина, що вони немудрі? (Марат Жан-Поль. Дар для
нації). 1 Вживаю се слово не в його російськім, трохи погордливім
значенню, а замість французь-кого «bourgeois».
-
Д. Донцов. Культурологічна та історіософська есеїстика
(1911–1939 рр.)
18
нальнім русі українського народу певна координація всіх його
груп не є виключе-на. Тому з подвійним зацікавленням маємо
приглядатися до всього, що робиться в таборі наших можливих
союзників.
Під модерним москвофільством я розумію поширену в певних колах
нашої інтелігенції безмежну пошану до російської культури і якусь
дивну духову залеж-ність від поглядів, що панують у поступових
російських колах.
Ся залежність і досі тяжіє як над нашою літературою, так і над
громадською думкою і публічним життям. Ся залежність не дає
українству й досі вийти з пелю-шок і стати на власні ноги,
ослаблюючи його відпорну силу в боротьбі зі сторонні-ми
впливами.
Майже ціле життя українське до того ступеня пересякнуто
російськістью, що кожному, хто має свій одмінний погляд на
російську культуру, доводиться души-тися в нім, як у густім, важкім
тумані.
Инколи се ідейне розпущення українства в «російськім морі» межує
просто з затратою власного національного обличчя. Читаючи
українську пресу, не раз зда-ється, що богато з так званих свідомих
українців ще й досі не розв’язали собі ста-рого питання: яка в них
душа – «хохлацкая или русская»?
Ось, наприклад, перша-ліпша цитата з одної української газети:
«Українська інтелігенція працюватиме для добра свого народу, не
забуваючи про відданість і любов до спільної вітчизни і
братерського союзу з усіма вітками руского наро-ду»2 (одне з
липневих чисел «Ради», 1911 р.).
І се не є ляпсус. Подібних фраз можна навести не один десяток.
Більше! Деякі українці з обуренням відкидають усяку спробу
зачислити їх до категорії самостій-них націй! Така трагікомедія
сталася, як відомо, зі знаним циркуляром Столипіна про «інородців».
Чого б, здавалося, зичити собі ще нам, «мазепинцям»,
«сепарати-стам», «партикуляристам» etc?! В офіційнім документі
визнано нас нарешті за осіб-ну націю!
Однак українці образилися. Образився один українець у минулому
році на земському з'їзді на п. Гурка за те,
що сей, очевидно, пам'ятаючи про циркуляр прем'єра, назвав
українців «інородця-ми». Протестант компетентно пояснив зборам, що
«малороссы также русскаго племени» («Рада», 1911. – Ч. 195). Другий
українець, і досить знаний, вважає «не-чуваним фактом, що по 1905
р. уряд в офіційнім акті проголосив українців, себто одну третю
часть російського племени, інородцями» (цитую з «Діла», 1912. –
9/II).
Цікавий факт, який свідчить про той самий низький рівень
національної свідо-мости серед українських інтелігентів, наводить
проф. Здзєховський у своїй знаній, видрукованій в 1911 році в
«Gazet-i Narodow-ій» статті під заголовком «Trójjedyna Ruś». Проф.
Здзєховський оповідає про московський з'їзд відпоручників зем�
