Ф. Г. Турченко

СПІЛЬНИЙ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКИЙ ПІДРУЧНИК» У КОНТЕКСТІ РОСІЙСЬКОЇ ІНТЕРВЕНЦІЇ В УКРАЇНУ

Сьогодні очевидно, що агресія путінського режиму в Україну готувалася

досить довго і різнопланово. Можна відповідально стверджувати, що, серед іншого, цій агресії передувала широкомасштабна ідеологічна війна. Її складовою була російська «історична політика». Цей термін означає спробу правлячої верхівки Росії нав’язати українцям таку версію їх історії, яка відповідає намірам відновлення Російської імперії.

Власне, політика реставрації імперії велася Росією з першого дня проголошення незалежності України. Особливо посилилася вона з приходом до влади в Росії В. Путіна. Саме тоді в Україні розгорнулися дискусії про доцільність «узгодження» текстів українських і російських підручників з вітчизняної історії для загальноосвітньої школи. Підставою цього була оголошена «спільна історія» України і Росії. Таким терміном російські експерти характеризують період перебування України та інших пострадянських країн у складі Київської Русі – Московського царства – Російської імперії – Радянського Союзу.

За часів Кучми ідея «узгодження» не одержала широкої підтримки професійних істориків України і вчительського загалу, а у політиків – прихильників «узгодження» – не вистачило ні владних, ні інтелектуальних ресурсів для реалізації цього проекту. Після обрання Президентом України В. Ющенка про цю ідею забули, хоча з боку певних політичних груп постійно звучали заклики акцентувати увагу на спільних сторінках минулого України і Росії. З початком президентської каденції В. Януковича ідея «виправлення», «узгодження» і навіть створення «спільного підручника» відродилася. У неї з’явилися могутні прихильники по обидва боки українсько-російського кордону, у тому числі в українських владних кабінетах.

У квітні 2010 р. на першому з моменту утворення СНД з’їзді вчителів і освітянських чиновників колишніх союзних республік, який відбувся у столиці Казахстану м. Астані, заступник міністра освіти Білорусії Казимир Фарино запропонував створити єдині для усіх країн співдружності підручники з вітчизняної історії. Мова йшла лише про один з багатьох предметів, які вивчаються в школі – історію. Не фізики, хімії чи математики, а саме історії. З цього можна зробити висновок, що вивченню цього предмета приділяється особливе, по-суті – політичне значення.

Не в усіх делегатів з’їзду з цього приводу була чітка позиція. Представників від України очолював начальник управління освіти Донецької облдержадміністрації Юрій Соловйов. Схоже, він не був готовий відкрито підтримати ідею єдиного підручника. Як обережний чиновник, у своєму виступі він обмежився загальною фразою, якою солідаризувався з домінуючою тенденцією щодо зближення освітніх систем двох країн, і в той же час боявся сказати остаточне слово: «Это тяжелый, в том числе политический вопрос. У

2

нас общие корни, общая тенденция развития, и когда политические вопросы вмешиваются в вопросы образования, вопросы истории, это не отвечает интересам людей, простого человека и ребенка»1.

Таким чином, представник України не підтримав відкрито ідею спільного підручника. Зате досить чітко вимальовувалася точка зору російських делегатів. Як виявилося, вони приїхали до столиці Казахстану не з «пустими руками». У них була чітка стратегія, яку почали реалізувати в себе дома. В РФ, де при Єльцині з шкільного курсу історії для кожного класу було по декілька підручників (на вибір вчителя), після приходу до влади Путіна на найвищих рівнях стало обговорюватися питання про необхідність уніфікації їх змісту і навіть створення єдиного, обов’язкового для всіх учнів/вчителів тексту.

Поштовхом для цього стала Всеросійська конференція викладачів гуманітарних і суспільних наук у червні 2007 р. З делегатами конференції тодішній Президент РФ Володимир Путін мав спеціальну зустріч у своїй заміській резиденції в Ново-Огарьово. Мова зайшла про підручники з історії. «…Многие учебники, – зазначив В. Путін, – пишут люди, которые работают на иностранные гранты. Так они исполняют польку-бабочку, которую указывают те, кто платят… В обществе каша и в головах преподавателей – каша». І далі: «Нет пособий, которые глубоко и объективно отражали бы события новейшей истории нашего общества»2. Путін попередив російські видавництва про відповідальність за якісне (у тому числі щодо змісту) виготовлення підручників. Ця критика мала продовження і конкретні наслідки: «ліберальні» підручники, написані в 90-ті рр., виявилися небажаними. Їх місце мали зайняти книги, написані з позицій «державної ідеології». З’явилася група авторів, які заповзятливо взялися виконувати нове «соціальне замовлення».

Наступник Володимира Путіна Президент Дмитро Медвєдєв продовжив справу свого попередника. У травні 2009 р. він підписав указ про створення Комісії з протидії спробам фальсифікації історії на шкоду інтересам Росії. Членами цієї комісії, яку очолив тодішній керівник президентської адміністрації РФ Сергій Наришкін, а відповідальним секретарем став начальник управління з ідеологічної роботи правлячої партії «Единая Россия» Іван Демідов, призначені перші/другі особи з МЗС, ФСБ, Cлужби зовнішньої розвідки, Ради безпеки, Мін’юсту, Мінрегіонрозвитку, Мінкультури, Держдуми, Держархіву, Держнауки. Серед представників Держдуми – відомі політики Костянтин Затулін (перший заступник голови Комітету Державної Думи зі справ Співдружності Незалежних Держав і зв’язках із співвітчизниками за кордоном) і Сергій Марков (заступник голови Комітету Державної Думи зі справ громадських об’єднань і релігійних організацій). І Затулін, і Марков неодноразово оголошувалися Україною персонами нон-грата. Професійних істориків в комісії лише три з 28 членів (Андрій Сахаров – директор Інституту російської історії РАН, Олександр Чубарьян – директор Інституту загальної історії РАН, доктор історичних наук Наталья Нарочницька – політолог-міжнародник, президент Фонду вивчення історичної перспективи), і, схоже, не вони визначають напрямки її роботи. Голова комісії обіцяв «не політизувати історію», хоча її негайно звинуватили саме в цих намірах. Зокрема, колишній

3

Президент СРСР Михайло Горбачов висловив побоювання, що комісія буде займатися фальсифікацією минулого3.

28 серпня 2009 р. відбулося перше засідання комісії. Обговорювалися різні питання, у т. ч. «меры по отстаиванию политических интересов с помощью исторической науки». Виявилися певні розбіжності в поглядах учених і чиновників. Заступник декана історичного факультету МДУ Олексій Власов в інтерв’ю GZT.RU Новости підсумував свої враження від засідання таким чином: «Историю используют как инструмент для сведения счетов и ведения политической борьбы. К науке это не имеет никакого отношения»4. Одним з головних на комісії було питання про шкільні і вузівські підручники з історії. Була вказано, що саме вони відіграють ключову роль «в наших попытках противодействовать внедрению фальсифицированных версий истории»5. А 30 серпня 2009 р., напередодні початку нового навчального року, в програмі «Вести недели» Президент РФ висловив незадоволення тим, що в різних підручниках по-різному подаються різні історичні події. «Это плохо, – зазначив Президент, – потому что в голове у школьников в результате этого возникает каша». Спеціально торкнувся Д. Медвєдєв і висвітлення історії нових держав, які виникли на пострадянському просторі. Не можна, – сказав він, – переписувати історію «в угоду тем или иным государствам, которые сейчас находятся в стадии развития, формируют свою национальную идентичность»6. Серед інших держав, без сумніву, малася на увазі й Україна.

Комісія з протидії спробам фальсифікації історії має свої робочі групи на місцях, зокрема в Москві. 6 квітня 2010 р. московська група під головуванням керівника префектури Південно-Східного адміністративного району столиці Володимира Зотова обговорювала питання про створення єдиного підручника з історії. Ще раніше В. Зотов заявляв про необхідність створення в РФ єдиного підручника з історії, «поскольку наличие большого числа учебных пособий создает противоречия»7.

Саме у контексті курсу на утвердження «єдиномислія» в Росії формувалася ідея спільного підручника з історії Але цей процес зустрів досить сильний опір. Нагадаємо, що на квітневому (2010 р.) з’їзді педпрацівників в Астані перспектива «єдиного підручника» не зустріла загального схвалення. Деякі делегати від нових пострадянських держав, що висловилися в обговоренні, говорили про глибокі теоретичні розбіжності між різними національним історичними школами, а представник України, як зазначалося вище, не дав чіткої відповіді. Але це не засмутило російську делегацію. Один з активних учасників з’їзду від РФ Олександр Філіпов – один з авторів «правильних» підручників і заступник начальника Національної лабораторії зовнішньої політики (ця недержавна за своїм статусом організація займається моніторингом підручників з історії в країнах пострадянського простору), оцінюючи перспективи появи єдиного підручника, говорив не стільки про ідеологічні суперечності істориків пострадянського простору, скільки про технічні перепони8 [1]. Вважалося, що ці перепони легко подолати. Але для більшості представників пострадянських держав було цілком зрозуміло, що це не так. Відчуваючи, що про єдиний підручник поки-що говорити рано,

4

заступник міністра освіти і науки Росії Ісаак Калина для початку запронував компромісний варіант: «Учебник пусть останется у каждого свой, у каждой страны свои акценты, а вот книгу для учителя нужно сделать общую, чтобы учителя имели общее представление о истории наших государств»9. Напевне, передбачалося, що через таку «книгу для вчителя» і буде втлумачуватися у свідомість учнів «общее представление» (читай: «общая история»).

В процес створення спільного з Росією підручника з історії, перш за все, втягувалася Україна. 13 травня 2010 р. ЗМІ повідомили про домовленість між російськими і українськими урядовцями про створення спільного навчального посібника для вчителів історії України та Росії. «Ми домовилися про спільне засідання комісії істориків України і Росії, – повідомив міністр освіти і науки України Дмитро Табачник. – І думаю, що зразу ж після візиту Дмитра Медвєдєва в Україну наприкінці травня, чи на початку червня таке засідання комісії відбудеться в Києві. У нас є цікаві напрацювання по створенню спільного навчального посібника для вчителів історії і суспільствознавства». Міністр запевнив, що до кінця 2010 р. посібник буде готовий. «Видамо ми його швидко, – зазначив міністр, – а охоплювати він має період від початку стародавньої історії, утворення людського суспільства на території України та Росії і до ХХІ століття»10. Про персональний склад комісії, за яким принципом йшов підбір до неї, не говориться. Що ж до спільних підручників з історії, то міністр Д. Табачник доктор історичних наук - зауважив, що про це говорити «передчасно», а віце-прем’єр В.П. Семиноженко (до речі, на відміну від В. Табачника, не історик, а вчений-фізик) 14 травня 2010 р. заявив категоричніше: «Коли говорять, що буде україно-російський підручник (з історії), то я хочу сказати, що він не планувався і не планується. У нас будуть українські підручники, у Росії – російські» Україна й Росія розроблять спільні посібники для вчителів історії11. Ця здорова точка зору, схоже не відповідала новим політичним віянням, які йшли з Москви. Через деякий час В.П. Семиноженко, до речі, один з досить авторитетних членів ПР, був усунутий з своєї посади.

Теоретично, зміст навчального посібника для вчителів повинні були визначати обидві сторони. Але в умовах президентства Януковича тон задавала російська сторона, яка представляла російське підручникописання.

Серед російських авторів, так чи інакше причетних до створення російських підручників, багато політологів і навіть політтехнологів. Шкільні підручники з історії виявилися настільки відповідальною з точки зору режиму справою, що від їх створення професійних істориків стали поступово усувати. По-суті, концепції, викладені в підручниках з історії, – це політтехнологічні проекти. Коротко їх зміст оцінила Ірина Карацуба – сучасний російський історик:«…Це комплекс фантомных болей: Советской империи уже нет, а боль за нее есть»12.

Див.: Турченко Ф.Г. Від підручника Росії до інтервенції в Україну //

http://www.slideshare.net/slideshow/embed_code/33459149

5

Коли в жовтні 2010 р. була створена спільна міждержавна комісія, виявилося, що в поглядах на минуле між російськими і українськими істориками існують досить серйозні суперечності. Як їх узгоджувати? У росіян був готовий рецепт. Ксенія Костіна, голова правління громадської організації «Государственный клуб», що спонсорувала проекти відомих в Росії Книг для вчителя О.А. Данилова і О.В. Філіпова, всерйоз говорить про необхідність міждержавної комісії, яка в масштабах СНД буде запобігати «пересмотру исторических событий и фактов»13. Тобто йдеться не про наукові дискусії, не про вивчення нових джерел, наприклад, документів таємних служб радянського часу, не про освоєння нових дослідницьких технологій, а про рішення чиновників, які вкажуть дослідникам, що правильно, а що – неправильно.

Ксенія Костіна йшла по стопам депутатів Держдуми РФ. Ще у квітні 2009 р. депутатська група за активної участі К. Затуліна внесла проект Федерального закону «О противодействии реабилитации в новых независимых государствах на территории бывшего СРСР нацизма, нацистских преступников и их пособников». Поняття «реабілітація нацизму» тлумачиться надзвичайно широко. Під нього цілком можна підвести не лише політиків, але й авторів наукових досліджень в Росії і державах пострадянського простору, незгодних з офіційною точкою зору. Передбачено великий штраф або тюремне ув’язнення від 3 до 5 років14. Проект не став Законом. Але де гарантії, що його взагалі не буде? Причому, сьогодні вони приймуть закон, спрямований на «правильне висвітлення» історії Другої світової війни, завтра справа дійде до інших сторінок «спільної історії». Гарантій немає.

В таких умовах у жовтні 2010 р. почала працювати спільна українсько-російська робоча група з розробки спільного навчального посібника для вчителів історії.

Незважаючи на сприятливі політичні умови і ретельно підібраний склад авторів, робота над проектом спільного підручника/посібника йшла повільно.

Першим продуктом українсько-російської групи стала книга для вчителів під назвою «Україна і Росія на перехрестях історії», надрукована у грудні 2012 р. Книга складається з чотирьох розділів-модулів, кожен з яких виданий окремою брошурою. Теми модулів: «Культура Давньої Русі», «Російське дворянство і українська шляхта в повсякденні й соціально-політичному житті ХV-ХVII ст.», «Повсякдення радянської людини у другій половині XX століття», «Значення Києво-Могилянської Академії у розвитку української та російської освіти». Назвати ці теми «перехрестям історії» можуть лише великі фантазери від політики.

Про події, які справді можуть претендувати на такий статус, автори вирішили взагалі не згадувати. Зокрема, у виданні нічого не розповідається про діяльність Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, існування України у складі Російської імперії, Українську революцію і громадянську війну початку XX ст., Голодомор 1932-1933 рр., Другу світову війну і ОУН-УПА.

Але в грудні 2012 р. вважалося, що «далі буде». Коментуючи підсумки роботи, керівник українського колективу авторів цього спільного посібника заявив, що це тільки початок: «Ми будемо рухатися далі, доки не створимо

6

універсальний учительський посібник, який повністю охоплює всі теми, всі курси історії, які викладають і в Україні, і в РФ». Голова російського колективу авторів цього посібника погодився з цією думкою і заявив, що вважає, що від перебування у складі Російської імперії, а потім СРСР українці отримали не тільки негатив, але й навпаки. Напевне, звести різні думки з цього приводу до однієї «правильної» (російської?), це і є справжня мета проекту.

З іншого боку, один з керівників Інституту історії України НАН України заявив: «Єдиного погляду на історію немає і бути не може! Створення спільного посібника – це спроба знову повернути нас до єдиної держави без урахування національної ідентичності. Те, що співробітники інституту брали участь у написанні посібника, – їхній особистий вибір і особиста відповідальність».

І така точка зору домінує в українському академічному середовищі і поза ним. По суті, російський проект створення спільного підручника/посібники з самого початку його реалізації виявився ізольованим. А крах режиму Януковича в лютому 2014 р. взагалі поставив жирний хрест на цьому проекті.

1 Одна правдивая история. Педагоги и чиновники стран СНГ обсудили возможность написания общего учебника (27.04.2010) // http://vremya.ru/print/252517.html 2 История без права переписки // http://politua.su/humanitarian/735.html?mode=print; Краткий курс ВВП // http://news.babr.ru/?IDE=38584; Идиатуллин Ш. Проверьте себя на соответствие должности учителя истории / Ш. Идиатуллин // http://www.kommersant.ru/test5.aspx 3 Нарышкин: Мы не будем смешивать историю и политику // http://www.rosbalt.ru/2009/06/17/648148.html 4 Фальсифицированную историю исключили из школьной программы (28.08.2009) // http://www.gzt.ru/topnews/politics/257193.html 5 Нарышкин: Мы не будем смешивать историю и политику // http://www.rosbalt.ru/2009/06/17/648148.html 6 Медведев: нельзя перечеркивать историю в угоду странам Балтии и Украине (30.08.2009) // http://www.focus.ua/foreign/60723//?p=22 7 Московское правительство предложило создать единый учебник по истории // http://www.nerungri.edu.ru/muuo/web/vms/doc/new36.doc 8 Одна правдивая история. Педагоги и чиновники стран СНГ обсудили возможность написания общего учебника (27.04.2010) // http://vremya.ru/print/252517.html 9 Учителя СНГ хотят создать единый учебник по истории (27.04.2010) // http://irtafax.com.ua/news/2010/04/2010-04-27-03.html 10 Україна й Росія розроблять спільні посібники для вчителів історії – Табачник // http://www.radiosvoboda.org/articleprintview/2041283.html 11 Україна й Росія розроблять спільні посібники для вчителів історії – Табачник // http://www.radiosvoboda.org/articleprintview/2041283.html 12 «Учебник Филиппова»: продолжение последовало (28.10.2009) // http://urokiistorii.ru/current/view/2009/10/uchebnik-filippova 13 В центре событий с Анной Прохоровой // http://www.tvc.ru/bcastArticle.aspx?vid=785cda63-538f-493d-9062-f7a36906881c 14 Проект: Федеральный закон «О противодействии реабилитации в новых независимых государствах на территории бывшего Союза ССР нацизма, нацистских преступников и их пособников» // http://regnum.ru/news/1153517.html?forprint; Росія встановлює залізну завісу. За перетин – від 3 до 5 років (16.05.2009) // http://www.aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=1328