Відділ культури і туризму Черкаської райдержадміністрації

КЗ «Районний організаційно-методичний центр бібліотечної та краєзнавчої роботи»

Черкаської районної ради

(ЧИТАЦЬКА КОНФЕРЕНЦІЯ)

Черкаси – 2014

2

Павло Полуботок: міфи та реалії історичної правди: сценарій читацької конференції за книгою Юрія Мушкетика «Гетьманський скарб» / КЗ «РОМЦ БКР»; автор – уклад. Л. В. Гріщенко; ред. О. В.

Шульга – Черкаси: б. в., 2014. – 20 с.

Представляємо розробку сценарію читацької конференції за книгою Юрія Мушкетика «Гетьманський скарб». Мета даного заходу – збереження історичної пам’яті про драматичні реалії державотворчого процесу, в якому наказний гетьман Павло Полуботок відіграв чималу роль.

А також, з трагічно-романтичним життям наших земляків у XVIII столітті, з героями, які боролися за самостійність держави, і з такими людьми, що зраджували Україні, знайомить широкий читацький загал відомий український письменник Юрій Мушкетик.

Цей сценарій радимо використати при проведенні циклу заходів, присвячених відзначенню незалежності України, з категорією читачів юнацького віку та молоддю. Укладач: Л.В. Гріщенко Редактор: О.В. Шульга Відповідальний за випуск: В.М. Канюка Комп’ютерний набір: Л.В. Гріщенко

© Комунальний заклад «Черкаський районний організаційно-

методичний центр бібліотечної та краєзнавчої роботи».

© Гріщенко Л.В., 2014

3

Сценарій читацької конференції за книгою Юрія Мушкетика «Гетьманський скарб» на тему

«Павло Полуботок: міфи та реалії історичної правди» Назва заходу: проведення читацької конференції за книгою Юрія

Мушкетика «Гетьманський скарб». Місце проведення: сільська бібліотека. Дата та час:____________ Запрошені: працівники закладів культури та освіти,

громадськість, читачі бібліотеки, представники ЗМІ.

План підготовки проведення читацької конференції 1. Реклама, розповсюдження книги, щоб прочитали її якомога

більше читачів. 2. Збір відгуків про книгу (випуск бюлетеня з цими відгуками). 3. Виявлення читачів, які бажають виступити на конференції. 4. Організація виставки (тематичної полички) по творчості

письменника. 5. Видача літератури. 6. Інформація про майбутню конференцію.

План проведення читацької конференції

7. Виступ бібліотекаря та розповідь про автора книги. 8. Демонстрація книг Юрія Мушкетика, які представлені на

виставці (тематичній поличці). 9. Вступне слово про книжку «Гетьманський скарб». 10. Ведучі – 2 особи. 11. Читець 1 – Іван. 12. Читець 2 – Уляся. 13. Читець 3 – Пилип. 14. Читець 4 – гетьман Полуботок. 15. Перегляд фільму «Примарні скарби гетьмана Полуботка» й

обговорення його. 16. Виступи читачів, які підготувалися до читацької конференції.

4

Ведучий Коли крізь розпач випнуться надії І загудуть на вітрі степовім, Я тоді твоїм ім'ям радію І сумую іменем твоїм.

Коли грозує далеч неокрая У передгроззі дикім і німім, Я твоїм ім'ям благословляю, Проклинаю іменем твоїм.

Коли мечами злоба небо крає І крушить твою вроду вікову, Я тоді з твоїм ім'ям вмираю І в твоєму імені живу!

В.Симоненко. «Україні» Вступне слово бібліотекаря У передмові до роману «Гетьманський скарб» Олекса Мишанич

розглянув особливості втілення складної суспільно-історичної доби, що дала Юрію Мушкетику матеріал для художніх узагальнень. Три складові – мову, національну традицію поетичного реалізму, гуманізм – виділяв у цьому творі І. Кравченко (стаття «Де шукати скарби?»).

Наталя Черченко у рецензії «Хто допоможе вибратися з Руїни..» акцентувала спроектованість роману «Гетьманський скарб» у сучасність, вважаючи, що поява твору, присвяченого Павлу Полуботку, вже сама по собі є чималою подією. Звернула увагу дослідниця і на проблеми добору та інтерпретації історичного матеріалу, його підпорядкування ідейно-тематичному задумові письменника.

Легендарною стала історія про зниклий скарб наказного гетьмана Павла Полуботка. У своєму романі письменник намагається висвітлити історію його зникнення. Багато складено легенд, розповідей про скарби Павла Полуботка, а саме про те, як Павло Полуботок відправив гетьманські скарби до Лондона, заповівши повернути їх незалежній Україні чи своїм нащадкам. «За легендою, 1720 року син гетьмана Яків за батьковим розпорядженням поклав на рахунок лондонського «Банку Ост-Індійської компанії» барильце золота. До Росії це золото спробували повернути кілька царів, починаючи від Петра I, а від середини XIX сторіччя претензії на скарб гетьмана стали заявляти його нащадки.

5

У 1908 році 350 його нащадків провели з’їзд у місті Стародубі (батьківщина Полуботка), відправивши до лондонського банку 25 представників з вимогами повернути відсотки, які набігли за 200 років у розмірі 213 млн. карбованців. У середині 1950-х рр. розшуком скарбу Полуботка зайнялась Ін’юрколегія СРСР, а від 1991 р. — влада незалежної України. Нині мова йде вже про суму на внеску Полуботка в 16 млрд. фунтів стерлінгів. Однак службовці банку, спадкоємця «Банку Ост-Індійської компанії», донині ігнорують усі запити, посилаючись на таємницю вкладу та відсутність у претендентів необхідних паперів, що підтвердили б їхні права».

Юрій Мушкетик — відомий майстер сучасної української прози, лауреат Державної премії ім. Т.Шевченка, автор багатьох повістей та романів.

У романі «Гетьманський скарб» письменник досліджує проблему пошуку легендарного скарбу наказного гетьмана Полуботка. Події роману показані очима молодого козака Івана Сулими, закоханого в Улясю — дочку гетьмана Івана Скоропадського. Палке кохання, насильницька розлука закоханих, таємні та випадкові зустрічі, страждання, сльози — і все це на тлі тяжкої політичної боротьби українського народу в XVIII столітті, підступів, зрад, смертей і пошуку головного скарбу — духовного.

Як правило, дія роману Ю. Мушкетика відбувається у чітких хронологічних та просторових – хронотопних – межах із дотриманням лінеарного руху сюжетного часу. Художнє моделювання історичних подій письменник здійснює крізь призму індивідуальної свідомості одного з головних героїв твору, або крізь призму колективної свідомості, носіями якої виступають другорядні персонажі.

Але основний зміст твору становить пошук скарбу іншого – духовного і політичного.

Роман «Гетьманський скарб» складається з 5-ти частин. Тематичний зміст роману: Частина І. ГЕТЬМАНІВНА Частина ІІ. КРИВАВІ ЗАРУЧИНИ Частина ІІІ. ОЙ НЕ ПУГАЙ, ПУГАЧЕНЬКУ Частина ІV. ПРИ ЧОРНІЙ СВІЧІ Частина V.СМЕРТЬ І БЕЗСМЕРТЯ

6

Читець 1. Я – це Іван Сулима, син генерального хорунжого Івана Сулими (котрий скопирснув у Дніпро неймовірно міцно вгрунтований ляхами чорно славетний Кодак), сестринець полковника Полуботка. Одначе мене ніколи не вабила ані слава діда, ані, значно менша, батькова. Я був хлопцем книжним, богобоязливим, плохим, наді мною збиткувалися майже всі мої товариші, спудеї Київської Академії, я не здобував та не обороняв у вимріях фортець і не викрадав красунь, цурався судейських кабешів та бешкетів… От такий він, Іван Сулима.

Ведуча. Батько був проти його навчання в Академії і віддав Івана до Чернігівського полковника, до Полуботка, щоб навчив його справи бойової. Став Іван Сулима генеральним осавулом Полуботка.

Пан полковник Полуботок був статечним, повновидним, міцної високої статури чоловік п’ятдесяти семи літ, зодягнений у білу полотняну, підшиту на плечах шовком сорочку та голубі шаровари.

Читець 1. Деякий час я вважав, що пан полковник вичитує з паперів свій родовід або ж веде записи майнових справ, і був вельми здивований, коли випадково довідався, що то зшитки з віршами, власними і чужими, з тих, які йому сподобалися, а також «Кроничка» – хроніка подій, яку вів власноручно. Про власні вірші нікому не говорив нікому, нікому їх не читав.

Ведучий. Полуботка призначили на місце померлого чернігівського полковника Юхима Лизогуба.

Ведуча. За велінням царя на гетьмана було обрано-призначено Івана Скоропадського, чоловіка невисоких помислів, сумирного, серцем доброго, незлобивого. Гомоніли люди, що Анастасія Марківна, його жона, носить штани, а Скоропадський спідницю.

Ведучий. Іван з Полуботком поїхав у справах до Скоропадського і там побачив дочку його. Її краса, аж обпікала його, до неї було страшно доторкнутися.

Читець 1.

О, як мені хотілося доторкнутися до Улясі! Та як вона може відповісти? Потютькові, поповичу?...А те ще: вона – гетьманівна! Вийде заміж за кого захоче. Я розумів: краще мені не ходити в гостину до Скоропадських, краще оминати той двір, там оселилася любов, оселилося лихо!

7

Ведуча. Але серце Улясі тягнулося до Івана. Вона побачила в ньому щось

таке, що нема цього ні в кого. А Іван завжди зажадав правди, хоч і засмучував цим його.

Читець 1. Перша прикрість була для полковника, коли я перебив купівлю землі Полуботком у старого Терешка.

Пане полковнику, не можна зараз купляти в нього ниву, він п’яний. Та й просто не можна, не по правді це.

Уляся заступалася за нього і сказала:

Іван знає, де правда, а де ошуканство… Душа в нього така, правдива.

Ведуча. А друга прикрість йшла від гетьмана. Прийшла царська грамота і всі полковники повинні були розписатися, що чули її й виконають усі царські веління. В грамоті йшлося про постій нових гусарських полків на Україні, про збирання на них запасів та коней та заборонялося мати будь – які стосунки з запорожцями і не давати їм ні порохового, ні хлібного, ні хлібного перевозів… Полуботок під царською грамотою свій підпис поставити відмовився, а й не підписалися всі інші полковники, окрім гадяцького, прилуцького, полтавського та лубенського.

Ведучий. Через той поспіх Іван не зміг як слід попрощатися з Улясею. Вона збиралася йому подарувати освяченого хрестика на дорогу, який би оберігав його від усіляких напастей. Віддала його домашньому священику, аби окропив водою з Афона, а той не встиг хрестика повернути. І тоді вона вхопила шматочок червоної весільної стрічки, котрий подарувала їй Оленка, й дала йому. Обпекла його вуста поцілунком. Улянин подарунок Іван пришив до натільної сторони сорочки, навпроти серця, й пройшов з ним до далекого Валдаю та назад.

Ведучий. У цьому поході помер старий Сулима, який нічого не залишив Івану.

Іван своє візьме. Нехай допинається шаблею… А не зуміє – хрестом.

Ведучий. Привіз домовину з батьком додому весняною порою, але і сам не вберігся та захворів, й підвівся з ліжка аж восени, марний та виснажений.

Уляся відвідувала його і нашіптувала йому слова:

8

Читець 2.

Я прийшла, Іване, щоб ти не вмер. Ти одужаєш, і ми одружимося з тобою. Я заприсягаюся в цьому. Ти мужній і сильний. Ти мужній серцем… І добрий, і справедливий та ніжний. І я люблю тебе такого і нікому тебе не віддам, навіть Богові.

Ведуча. Була зустріч з гетьманшею, Анастасією Марківною, яка згодилася на заручини Івана з Уляною.

Читець 1. По першому снігу я, Іван Сулима, з Полуботком від’їхали до Москви. Окрім нашого полковника, їхало ще троє полковників – лубенський Андрій Маркович, гадяцький Михайло Милорадович, полтавський Іван Черняк, генеральний писар Семен Савич, генеральний бунчужний Яків Лисогуб, кілька бунчукових товаришів, а також канцеляристи – писарі та підписарі, осавули, челядь.

В Москві нас добре приймали… Гостини та іменини, банкети та гулянки, веселі віншування та співи, вино рікою, і довгий час ніхто, принаді з нас, малих чинами, не підозрював, що за всім тим, невидиме сторонньому окові, пливе зовсім інше життя, що десь близько скипають гнів, страх, ярість і вже течуть притамовані сльози, а скоро і потече кров.

Ведучий. Відречення від престолу і спадку Олексія, сина Петра та страта його. Не забув цар і Єлени-черниці, а з нею Абрама Лопухіна…

Ще тиждень цар запивав кривавицю угорськими та румейськими винами , веселився й дурів неймовірно. Потім цар відбув до Пітера, наказавши й усім їхати туди.

Читець 1. Я й сьогодні не знаю, для чого нас усіх було прикликано в той Пітер. Для того, щоб ми побачили, де гниють козацькі кості, для постраху, для розваг? Мертві козаки лежали в болотяній землі, а живі мусили веселитися.

Ведуча. Цар відмінив заручини Івана з Уляною, а посватав її за Ніжинського полковника Петра Петровича Толстого. Який не наївний був гетьман, але одразу втямив, що цар заплатив його дочкою Петру Андрійовичу Толстому за те, що той приволік на смертне ложе царевого сина Олексія.

Читець 1. Мабуть, з усіх українців, які жили в Пітері, я один не знав про ті страшні заручини, ніхто мені про те не сказав, оберігаючи мене від якогось необачного вчинку.

9

У німецькій крамниці купив для Улясі барометрум за карбованець десять копійок. Я сповнив її прохання – такого подарунка, окрім мене, не привезе ніхто.

Ведучий. Верталися додому козаки і неначе привезли з собою лихо. Від Чернігова залишилося чорне згарище А ще ж був оскуд на хліб і на овочі, й зима накочувалася на місто, як білий саван. Дім і обійстя Полуботка над Стрижнем заціліли.

У Севську Рубець оповів мені про те, що сталося 26 червня в домі Меншикова – про веління царя звінчати Петра з Уляною. Порадив не їхати до Глухова. Не послухав і поїхав до Улясі в Глухів.

Ведуча. Анастасія Марківна не дозволила зустрічатися з Улясею і її відповідь була така:

Ти або несповна розуму, або божевільний. Ти розумієш, що таке царська воля! Не накликай на себе лиха.

Ведучий. Іван попросив передати подарунок Улясі. А сам повернувся в батькове обійстя, а мачуха не пустила. І став цей день, стали ці дні першою ниточкою з пасемця, з якого потяглися всі інші, й забрали в нього надію та віру в світ людей, із чого потім зіткалося чорне полотно його життя.

Читець 1. Взяв я з батьківської хати тільки свій псалтир та ще якусь книгу разом з бандурою та вклав до шкіряної торби, яка висіла в сінях. Закинувши за спину торбу, рушив з двору. Почувався одиноким і самотнім, як обгорілий дуб серед поля, як фігура-хрест при дорозі, що похилився на яр.

Мені нічого було лишати на моїй батьківщині, переді мною лежала дорога, вона напливала на мене, втягувала мене, дорога – вона не замкнена й символізує свободу, й, поки ми молоді, не боїмося її. Опріч усього, я сам не знав, що моє серце, згорьоване й сплакане, жадає лишень одного – волі. І навіть те, що в моїй кишені лежало всього чотири мідні шаги, а в торбині, окрім бандури, псалтиря та книги без палітурок якогось Антонія Алевенгока про тіло людське, писаної по – німецькому, не страхало мене, й ніщо не було мені потрібно.

Ведучий. Важко ступати перший крок по дорозі. Втомився. Зустрів козаків, які насміялись над ним, давши прокислу квашу. І від якої трохи не помер. Знайшли його вівчарі і дали попити якогось настою. Він них Іван довідався про царський указ – усі вівці в державі винищити та завести шльонські. Де їх брати, за які гроші купувати, в указі не писалося.

10

Читець 1. Я прожив з вівчарями два дні, а потім пішов шукати роботу. Зустрів Пилипа Милю і він допоміг продати книгу Авеленгок за 40 копійок. В моїх очах нині то були гроші немалі. На них ми добре погуляли. З Пилипом попадали у всілякі обставини, завжди виручав він. Пилип Миля п’ять років був на турецькій галері, був на війні із шведами, ходив на французькому судні аж до Африки.

Де б ми не були, одначе нам було погано скрізь, куди нас приносили наші ноги, ніде нас ніхто не чекав, нікому ми не були потрібні.

Ведучий. Пилип Миля вкрав відро меду і за це його та Івана трохи не вбили. Бортних злодіїв не судять по праву, а самі вотчинники призначають кару – вішають. За нього заступився Іван і спасло минуле Пилипа. Дали їм обом по тридцять київ і відпустили. Але якби після цього вони залишили Носачівку, то уникнули би ще одного великого сум’ятівня. В селі піднявся бунт проти царського універсалу про призначення хорунжого Хоменка, а не козака Солонця. Іван писав супліку, за що його і ув’язнили. Справу про бунт розглядав Петро Толстой, проводив допит Івану Сулиму. Іван говорив з ним на російській мові. Московської мови навчився в колегіумі. Шість днів просиділи у секвестрі, а на сьомий випустили.

Читець 1. Скоро осінь і ми вирішили повертатися у краї південніші. В дорозі я захворів і Пилип мене виходжував. Після другої Покрови прибилися в село Комишня. Стали сторожувати обійстя генерального судді Милорадовича, зятя Скоропадського, яке відібрали колись у Черниша.

Пізніше найнялися гайдаями – погоничами волів і стали чумакувати. Трохи почумакувавши Пилип Миля погнався на чужину.

Читець 2.

Я не вернуся на Україну, сказав Пилип. Не ведеться мені на ній. Лихо ходить за мною по п’ятах. Може, воно відстане в чужих краях, втомиться й відстане.

Ведучий. Іван пішов на службу до управителя Семена. З ним поїхали у Бутівка в справах, по дорозі заїхали в Ніжин. Завжди знав, що Уляна ходить у жіночий монастир і там її побачив.

У Бутівкі Івану не було чого робити і він подався в Городню. Був при церкві у отця Єлисея. Стався бунт, шукали якусь грамоту у церкві отця. Спасаючи себе і отця вказав, що грамота у Скафарія, сотника їхнього.

11

Ведучий. Сотника Скафарія добре побили і він пожалівся на Івана, що той підбурив людей і вказав на нього. Заарештували і повезли у Чернігів, посадили до цюпи при полковій канцелярії. Визволив Полуботок.

На той час вийшов повторний монарший указ, за яким заборонялося друкувати малоросійським наріччям церковні книги. Лаврська друкарня підпадала під наглядом присланих з Москви ченців.

Ведучий. Журилися козаки, а одного разу Яків, зять Полуботка, сказав:

Вип’ємо, братці, щоб воля не захиріла, були ми господарями у власній хаті й щоб спини ваші не гнулися.

Ведуча. Коли Полуботок заміщав Скоропадського, на час його від’їзду до Москви, всі апеляції були витягнуті і розглядалися заново. Івана вразила скарга жителів Котельви. Слуги Милорадовича принизували козацьке містечко, а ті хилитися не хотіли, вчинили відчайдушний опір. Відчайдушний опір вчинив Милорадовичу козак Балясний із Веприка, котрий мав селітровий заводик і варив селітру. Милорадовича Уляна забажа його придбати, але Балясний не скорився. Полуботок складав звіти про Милорадовича правдиві, але нічого не допомагало. Указ прийшов на гетьманську канцелярію, а сам Милорадович одержав отримав орден на стрічці.

Ведучий. Не встигли отямитись від тих про меморій, як надійшов царський указ – відправити десять тисяч козаків на Ладогу та десять тисяч на Терек. Та ще й один указ: скласти по всій Україні присягу про престонаслідування – престол наслідує особа, на яку вкаже імператор в своєму тестаменті. Такого не було ніколи в жодній країні.

Ведуча. Скоропадський написав царю промеморію з шести пунктів. Говорилося про те, що Україна оскуділа й виснажилася до краю, козаків лишилося мало, але й з них третину щорічно забирають у походи, отож козаки йдуть на Ладогу, під Царицин та в Кримські степи, а їхні жінки мусять годувати драгунів, котрі стоять по їхніх хатах постоями,і мусять ті жінки забезпечувати російське військо та форпости підводами, і навіть прогонів їм не платять, чого немає ніде в царстві Московському. В кінці листа такі слова:

І нині від усього малоросійського народу мого, з дітьми й нащадками, просимо попередні наші права і порядки нам лишити.

12

Ведучий. Царем Петром був присланий останній пошанівок, остання милість – указ, у якому писалося, що віднині на Україні всі справи вершитиме не він, гетьман, а Малоросійська колегія: «Колегія при вас, замінить того, як постановлено з Хмельницьким, щоб верхній апеляції бути у воєвод великоросійських».

Це був смертний присуд Україні, кінець усіх її вольностей, свобод, чим жила й квітувала стільки літ. Петро сповнив свій давній ниций замір.

Старий гетьман прочитавши указ, і йому потемніло в очах. Він похитнувся, вхопився за серце й повалився на руки старшин.

Ведуча. Скоропадський вже не очуняв. Хтозна, про що думав гетьман, либонь, одне було вочевидь: життя йому стало осоружним, воно втратило для нього смисл, прогіркло й проржавіло – адже саме за його гетьманування Україна перестала бути Україною. Він знав: коли б його не повалила на ліжко недуга, він також нічого не зробив би, сприйняв би Малоросійську колегію в покорі, сливе, це було його останнє каяття.

Ведучий. Гетьман відійшов о шостій годині. Ховали його з пишнотою і скорботою, бо ж розуміли, що ховають

Україну. Не був гетьман їй справжнім захисником та оборонцем, але любив її щирою любов’ю.

Гетьмана поховали в церкві жіночого монастиря. Ведучий. Старшина написав цареві листа, в якому просила

обрати нового гетьмана – Полуботка. Ведуча. Вісті були вкрай невтішні. Префект колегії генерал

Вельямінов уже виїхав на Україну, їде він з повноважними інструкціями царя.

Вельямінов за указом царя сам велів вершити суди, але Полуботок прагнув справедливості і видавав універсали, а ще задля того щоб запобігти лихові, яке вже насувалося на Україну. Аби люди на московські під’юдливі поклики не піддавалися, сиділи тихо, працювали, землі один в одного не одбирали, самовольств не чинили. На всі незгоди є закон, потрібно звертатися до суду, до Генеральної канцелярії, а не до колегії.

Ведучий. Полуботок здогадувався, що цар відтягує вибори з певною метою, має якийсь потаємний замисел, відав і те, що його цар до булави не допустить,й мав те за марницю, волів аби обрали будь-кого, але таки обрали.

13

Ведуча. Поки писали листи до Москви, надійшов указ про настановлення ще трьох московських комендантів в українських містах. Вражений тим указом, Полуботок написав цареві, що це небачена порання наших вольностей, законів і пунктів Хмельницького, адже за пунктами комендант мав бути тільки в Києві, вже потім, по Полтавській битві, цар домігся, щоб такий комендант сидів у Полтаві, тепер понаставляли комендантів скрізь, і всім їм ставилося в обов’язок не тільки займатися гарнізонними справами, а й втручатися в справи полкові.

Ведучий. Одного разу канцелярські запитали у Полуботка, чи немає вістей із Москви, й зненацька в гетьмана мовби щось зсунулося з душі, й він сказав:

Яких вістей чекаєте? Добрих? А хто їх подасть? Не потрібні ми нікому ні нині, ні прісно, ні вовіки віків. Ми порізнені й не можемо взятися за руки. Нас купляють, нас продають… Наші прапори порвані в ганчір’я над ними чужі руки зводять чужі прапори. Ми завжди перед кимось винуваті. Чужинці їдять наш хліб і дорікають нам, що він не такий смачний, як їм би хотілося. Ми боїмося подати один одному руку, боїмося щиро поговорити один з одним.

Багато залежить від нас і ми повинні боротися… з припадками долі. Ми пливемо по річці бурхливій і каламутній…, але весла в наших руках. Їх не можна випускати до самого кінця.

Ведучий. І не гасне вогник у Полуботка. Гетьман сидить підперши голову руками, думає, як захиститися від тієї напасті, як не дати, щоб понищили останні вольності та права народу, врятувати від кріпацького хомута український люд.

Ведуча. Незабаром вийшов новий царський указ, та такий страшний, немилосердний, що його й надсилали частинами, боялися, аби козаки не взялися за шаблі, аби не почалася нова Хмельниччина.

Ведучий. Генеральна канцелярія втрачала будь-яку владу, указ забороняв їй писати універсали. Стосовно обрання нового гетьмана, Петро написав, що від часу гетьмана Богдана Хмельницького й аж до Скоропадського всі гетьмани були зрадниками і які біди терпіли від того наша держава, а найбільше сама Мала Росія…, велено для відповіді бути тут полковнику Полуботку та з старшин Савичу і Чарушину.

14

Ведуча. Петро, не дозволивши тисяча сімсот восьмого року обрати Полуботка гетьманом, намагався задобрити чернігівського полковника ланами й маєтками, та й сам полковник побільшив свої маєтності… Скільки потім було розмов про гетьманські скарби, буцімто вивезені за границю в далекі Англію або Бельгію, стільки вигадано небилиць, а достеменної правди не знає ніхто.

Ведучий. Гетьманською скарбницею завжди володів Скоропадський, тільки він не знав, скільки там грошей, тільки він давав одвід, куди їх витрачає. Після смерті Скоропадського вона перейшла до Полуботка. Тільки генеральний казначей знав про скарби, але таємницю поніс в могилу.

Ведуча. Востаннє вірні гетьманові старшини зібралися в нього дванадцятого червня. Виділи його роз’ятреного тільки раз, коли втік Лизогуб.

Читець 4.

Пси смердючі. Вони думають, що та булава потрібна мені, грюкнув кулаком по столу – вона потрібна Україні. Та й те ще: нині вона така гаряча, що тому, хто її візьме, обпалить і серце й душу. Якщо та душа жива. Її мені не дадуть. Не собі й прошу. Це – останнє, що ще є в Україні.

Ведучий. Він уже про щось здогадувався, про що ми всі й гадки не мали. Я вже тоді побачив: покорися, примирися Полуботок з неправдою, й був би гетьманом і розкошував у палатах, помер у пуховиках. Що його зупиняло?

Совість! Правда народу свого, у який вірив і задля якого став на ту роковану путь. А з ним став і я.

Ведуча. На початку осені Полуботка, Черниша та Савича покликали до Таємної канцелярії. Питали, чому заборонив вивозити хліб до їхнього государства, про універсали? А далі запитання були недобрі, підступні, і хоч вимовляли їх різні люди, здавалося, що прошемряні одними губами.

Два довгі осінні вечори старшини радилися, що робити далі. І тоді Полуботок сказав:

Читець 4.

А з чим вернемося на Україну? В якому образі? Рабів? Ні, вже краще вже смерть, аніж така ганьба! Хто боїться, в чиїй душі страх більший, ніж відвага, нехай від’їжджає на Україну. Навіть якщо поїдете всі, залишуся й подам ці листи цареві.

15

Ведучий. Козаки похилили голови, сором випікав очі. Залишилися в Пітері всі й почали шукати способу та нагоди, щоб

вручити цареві ті листи. Іван Романович віддав листи цареві, а той мав віддати комусь

чолобитну й прочитати в своєму кабінеті. Але цар сам їх прочитав у кофейному будиночку.

Ведуча. З грюкотом розчахнулися двері кофейного будиночка, й на ганок вилетів цар. По натовпу мовби прокотився смертоносний вихор. Всі боялися підійти до біснуватого царя.

І враз перед царем став Полуботок , уклонився з достоїнством, мовив:

Читець 4.

Знаю і бачу, государю, що ти хочеш згубити мою батьківщину без будь-якої причини. Поневолювати народи й володіти рабами та невільниками є справа азіатського тирана, а не християнського монарха, який мусить славитися й направду бути верховим батьком народів. Я знаю, що на мене чекають кайдани, що в мене кинуть в похмуру темницю на голодну смерть, за московським звичаєм, мені однаково: я промовляю за свою вітчизну й ліпше загину катівницькою смертю, аніж маю бачити далі доконечне розорення мого краю.

Ведучий. Тиша стояла над майданом, неначе ангел пролетів над ним.

Цар не волів тямити. Він лише злякався. Відступав задки, неначе настраханий вовк, задом прочинив двері кофейного будиночка, зник у ньому, а потім з вікна з’явилася роз’ятріла котяча пика, яка заверещала:

Взяти їх! Усіх! В тюрму… В фортецю. Ушаков! Під караул! Одібрати зброю!

Читець 1. Всіх заарештували і повели в бік Неви. А я ще стояв, і страх полишив мене, але я не знав, що чинити, що діяти. І враз я зірвався з місця й кинувся навздогін команді з ув’язненими та охорони, я боявся що не наздожену їх і вони назавжди зникнуть з моїх очей.

З розбігу влетів, вдерся в те коло. Ведуча. Полуботок умовив Івана піти на хитрість щоб вийти з

фортеці і довести справи його до кінця та все повідати народу, що тут діється. Привести у порядок справи канцелярські, які знищити, а які приховати.

Прикинувся челядником, щоб випустили, а слуг не брав.

16

В Пітері, на купецькому дворі, не встиг забрати папери. Всі вони були забрані і погружено на вози.

Читець 1. Що робити, а треба вертати на Україну. І знову, як колись, я став Мартином Рибкою. Миля десь роздобув подорожню, яка була видана Камер-колегією, під нею стояли підписи обер – секретаря та регістратора, й висіла велика синя печатка.

Ведучий. Їхня путь від Пітера на Україну через дикі нетрища, через Литву страхітлива не менше, ніж дорога через пекло. І попадали в полон, і хворіли, і думали тяжко про те, що помирають, не сповнивши волі гетьмана.

Читець 1. Я думав про те, ми – справжні русичі, це в нас справдешня Русь, у нас про кричить кожен горбик, кожна травинка, кожен потічок: і Рось, і Росава, і Росавка й Роставиця.

Ведуча. Видужавши, Іван повернувся на Україну, але його ждали там розчарування: всі зрадили Полуботка. Миля помер від рани, яку йому наніс Ілько зрадник і донощик. Йому тут було нічого робити і вирішив знову повернутися в Пітер.

Читець 1. Минув тиждень, як я прибув до Пітера, одначе тільки довідався, що Полуботок та інші старшини знаходяться в підземеллях Петропавловської фортеці. Я шукав хідників до тієї фортеці, продав гетьманський перстень, який він мені вручив, але вже либонь знав, що не побачу гетьмана скоро.

Ведучий. Цар бенкетував, веселився, а в темних, похмурих підземеллях конали безневинні люди, і їхні стогони не сягали його вух.

Ведуча. … Скатований гетьман лежав на вологих дошках похмурого підземелля. Догоряв останній великий світильник української свободи.

Цар все допитувався у Полуботка про скарб, обіцяв, якщо йому його віддасть, то все простить…, й побачить він Неву та сонце.

Де твоє золото? Де твій скарб?

Він тут.

Де? – мимохіть вигукнув цар. Читець 4.

Тут, (довга суха рука показала на серце) тут він, зі мною, найбільший мій скарб – Україна. За неї приймаю муки, за неї прийму й смерть. Сього скарбу ні ти, ні твої посіпаки нинішні та прийдешні не заберуть ніколи.

17

Ведучий. Гетьман Павло Полуботок загинув вісімнадцятого грудня 1724 року й був похований в лютий мороз за Малою Невою при церкві Святого Самсона Странноприїмця.

Читець 1. Нікого з наших на тих похоронах не було, нікого туди не пустили, аж через два тижні мені вдалося постояти в жалобі біля його могили під стіною монастиря та взяти з неї жменю землі, аби привезти її на Україну. За ту жменю землі, себто за те, що ченці пустили мене в монастир і показали могилу, я віддав їм всі, які заробив за літо, гроші.

Ведуча. Гетьман не помилився, коли сказав цареві, що незабаром вони обоє стануть перед престолом Господнім на останній ралець. Цар сконав двадцять восьмого січня 1725 року. Помирав він тяжко, страшно, либонь, ті муки були послані йому у відплату за смерть Полуботка. Випустив на волю розбійників, але не велів випускати українських невільників. Хоч віку розбійники йому і не добавили.

Читець 1. Мені нічого було робити в Пітері і чекати нічого, і я повернувся на Україну. Подався у Мгарський монастир, але чернецтва не прийняв, чому – то моя й Богова вічна таємниця.

ВИСНОВОК Бібліотекар. Роман “Гетьманський скарб”, завдяки майстерному

поєднанню історичного матеріалу стає художньою версією свідомо викресленої сторінки нашої історії – політичної діяльності наказного гетьмана Павла Полуботка. Драматизм подій відтвореної у романі національної історії сприяє тому, що деякі образи-характери стали своєрідними метафорами, втілили у собі понадчасовий і понаднаціональний зміст.

Створені Ю.Мушкетиком образи історичних осіб у художньо-історичному романі, є свідченням майстерного поєднання правди минулого з реаліями сьогоднішнього буття, створення цілісної концепції людини і світу.

Із багатьох деталей скомпоновано характер Павла Полуботка у романі як заможного, але милосердного і справедливого землевласника, як розумного і далекоглядного державного діяча, котрий «виважував власну долю й долю України», переймався тим, як не дати, щоб понищили останні вольності та права народу.

18

Росія Мала – це споконвічна руська земля, як малий Рим, як Мала Греція, а все інше – Росія Велика – землі, прилучені до неї. Я живу в Краї, в Вкраїні, а всі інші – за тим краєм. Моя земля Україна названа так ще в написаному Нестором «Літописі минулих літ», коли про Москву й згадки не було. Мономахова мудрість у серці моєму, в руках меч Святославів, Володимирова віра – моя віра, яку позичили в нас, а тепер віддають у чужій одежі. Всі вчать нас жити по-своєму, не бажаючи бачити, що маємо свій триб, свій закон, не гірший за їхній. І мусимо боронити цей закон навіть ціною життя свого.

Найбільш інтригуючою інформацією, яку повідомив Володимир Надворний стала розповідь про скарби Павла Полуботка, а саме про те, як Павло Полуботок відправив гетьманські скарби до Лондона, заповівши повернути їх незалежній Україні чи своїм нащадкам. «За легендою, 1720 року син гетьмана Яків за батьковим розпорядженням поклав на рахунок лондонського «Банку Ост-Індійської компанії» барильце золота. До Росії це золото спробували повернути кілька царів, починаючи від Петра I, а від середини XIX сторіччя претензії на скарб гетьмана стали заявляти його нащадки. У 1908 р. 350 його нащадків провели з’їзд у місті Стародубі (батьківщина Полуботка), відправивши до лондонського банку 25 представників з вимогами повернути відсотки, які набігли за 200 років розмірі 213 млн. карбованців. У середині 1950-х рр. розшуком скарбу Полуботка зайнялась Ін’юрколегія СРСР, а від 1991 р. — влада незалежної України. Нині мова йде вже про суму на внеску Полуботка в 16 млрд. фунтів стерлінгів. Однак службовці банку, спадкоємця «Банку Ост-Індійської компанії», донині ігнорують усі запити, посилаючись на таємницю вкладу та відсутність у претендентів необхідних паперів, що підтвердили б їхні права».

19

Перелік джерел та Інтернет – сайтів де можна отримати розширене коло інформації з даного питання:

1. Где спрятаны сокровища гетьмана Полуботка? Електронний

ресурс // Сайт НЛО, инопланетяне, непознанное, пришельцы, привидения – universetime.ru – Електр. текст. дані. – Режим доступу: http://universetime.ru/gde-spryatany-sokrovischa-getmana-polubotka/, вільний (дата звернення 02.07.2014). – Мова рос. – Назва з екрана.

2. Горбач Н. Історична проза Юрія Мушкетика / Наталія

Вікторівна Горбач Електронний ресурс // Сайт «dissertation.com.ua» – Електр. текст. дані. – Режим доступу: http://www.dissertation.com.ua/node/646077, вільний (дата звернення 02.07.2014). – Мова укр. – Назва з екрана.

3. Золото Хмельницького або 7 найбільш легендарних

незнайдених скарбів України Електронний ресурс // Сайт «Рідна

Черкащина» Електр. текст. дані. – Режим доступу: http://ck.ridna.ua/blog/2014/06/21/zoloto-hmelnytskoho-abo-7-najbilsh-lehendarnyh-neznajdenyh-skarbiv-ukrajiny/, вільний (дата звернення 02.07.2014). – Мова укр. – Назва з екрана.

4. Коваленко О. Павло Полуботок / Олександр Коваленко

Електронний ресурс // Сайт «Премодерируемый клуб Украина» – Електр. текст. дані. – Режим доступу: http://clubs.ya.ru/ukraine/replies.xml?item_no=71060, вільний (дата звернення 02.07.2014). – Мова укр. – Назва з екрана.

5. Мушкетик Ю. Гетьманський скарб: Роман / Юрій Мушкетик; Авт. передм. Олекси Мишанича; Художнє оформлення П. А. Крисаченка. – К.: Спалах, 1993. – 434 с. – (Сер. «Укр. іст. роман»).

6. Ромас Л. Сакральні топоси в історичній прозі Ю. Мушкетика (на матеріалі романів «Яса», «На брата брат», «Гетьманський скарб», «Погоня») / Л. Ромас // Актуальні проблеми української літератури і фольклору: Науковий зб. – Донецьк, 2010. – Вип. 15. – С. 273-279.

7. Павленко С. Скарби Павла Полуботка / Сергій Павленко

Електронний ресурс // Сайт Форум «Сіверщина» – Електр. текст. дані. – Режим доступу: http://siver.com.ua/forum/58-329-1, вільний. (дата звернення 02.07.2014). – Мова укр. – Назва з екрана.

20

8. Примарні скарби гетьмана Полуботка // Сайт онлайн кинозала. – відеофільм. – Режим доступу: http:// yandex. ua/video/search?text=, (дата звернення 02.07.2014). – Мова рос. – Назва з екрана.

9. Симоненко В. Україні // Василь Симоненко. У твоєму імені живу. – К:. Веселка. – 1994. – 293.

10. Скарби гетьмана Полуботка Електронний ресурс // Сайт Форум – клуб «Кладоискатель» – Електр. текст. дані. – Режим доступу: http://garrett.org.ua/index.php?topic=131.0, вільний (дата звернення 02.07.2014). – Мова укр. – Назва з екрана.

11. Сядро В. Загадка сокровищ гетмана Полуботка / Владимир

Сядро Електронний ресурс // Сайт Историческая библиотека – Електр. текст. дані. – Режим доступу: http://historylib.org/historybooks/Vladimir-Syadro_50-znamenitykh-zagadok-istorii-Ukrainy/30, вільний (дата звернення 02.07.2014). – Мова укр. – Назва з екрана.

12. Тригуб В. Пошуки скарбів Полуботка / Віктор Тригуб

Електронний ресурс // Сайт Пригодницький журнал «Скарби України» – Електр. текст. дані. – Режим доступу: http://scarb-ukraine.do.am/publ/1-1-0-41, вільний (дата звернення 02.07.2014). – Мова укр. – Назва з екрана.

13. Черченко Н. Хто допоможе вибратись з руїни... // Вітчизна. – 1994. – №5-6. – С.124-130.

14. Шевчук В. Скарб гетьмана Полуботка / Валерій Шевчук

Електронний ресурс // Сайт «Весела абетка» – Електр. текст. дані. – Режим доступу: http://abetka.ukrlife.org/polub.html, вільний (дата звернення 02.07.2014). – Мова укр. – Назва з екрана.

Підписано до друку 31.07.2014. Тираж 35.

Видавець: КЗ «РОМЦ БКР»

18009 м. Черкаси

вул. Дахнівська, 52

Електронна адреса: biblioteka@ogo.in.ua