Використання технологійнаціонально-патріотичного

виховання на уроках української мови та літератури

Беззуб Юрій Віленович, викладач кафедри методики суспільно-гуманітарної освіти та виховання ІППО КУ імені Бориса Грінченка

Структура національного виховання •На сучасному етапі розбудови української держави важливого значення набуває формування почуття

патріотизму, національної самосвідомості учнівської молоді як запоруки її активної участі в соціально-економічній діяльності. Тому навчально-виховний процес у навчальному закладі необхідно вибудовувати таким чином, щоб пробудити в учнів національні почуття, виховувати в них повагу і любов до свого народу, до його віковічних моральних та духовних здобутків, а також самоповагу й гордість за свою Батьківщину, і на цій основі формувати суспільно значущі особистісні риси громадянина України: національну свідомість, духовність, трудову активність, морально-етичну, фізичну, екологічну і правову культуру. Адже національне виховання включає в себе кілька складових.

•Цей складний і тривалий процес передбачає цілий комплекс організаційних, дидактичних, методичних, психологічних, виховних заходів. І рідна мова та література в цьому комплексі (разом з історією України та українознавством (народознавством) – не просто найголовніша складова, а й фундамент цієї ідеологічної системи.

Повага до своєї Вітчизни починається з рідного слова, літератури,історії рідного краю

•У педагогічній системі К. Ушинського важливе місце посідало вчення про мету виховання, що визначалося ним як підготовка людини до життя та праці, як формування у людини почуття обов'язку перед народом та прищеплення людині патріотизму.

•У вихованні дітей він значне місце відводив сім'ї та вважав вкрай необхідним родинне виховання. Найпершим обов'язком громадянина та батька сім'ї є виховання громадян, корисних для суспільства, – вважав учений.

•Окрім того, він приділяв велике значення мові народу, адже, його словами, «якщо вимерла мова в устах народу, вимер і народ». Педагог обстоював думку, що кожний народ має право мати школу рідною мовою, засуджував царизм за заборону вивчення української мови у школах на українських землях.

•Про любов до своєї Батьківщини говорив таке: «Візьміть, наприклад, будь-якого швейцарця: він пише рідною мовою, абсолютно правильно говорить ясно і чітко, порозмовляйте з ним про Швейцарію, і він здивує твердим і надзвичайно детальним знанням своєї Вітчизни. Він не тільки відмінно знає її міста і містечка, її ріки, джерельця, її гори і підгір'я, фауну і флору, а й навіть більш-менш відомі руїни і пов'язані з ними легенди. Те ж саме помітите ви і в маленьких німців, англійців, а ще більше в американців».

•Це написано 135 років назад, але для України актуально і нині.

Костянтин Дмитрович Ушинський1824-1871

•У формуванні національної свідомості не можна оминати проблеми мови та мовлення.•Учнівська молодь має усвідомити, що без оволодіння державною мовою неможливо стати повноцінним громадянином своєї держави, патріотом України та й просто інтелігентною людиною, кваліфікованим спеціалістом будь-якої галузі господарства.•Актуальними сьогодні є думки І.Огієнка та В.Сухомлинського про те, що до найважливіших ознак нації належить рідна мова, а з нею витворена культура, яка стає душею нації, її духом.•Зокрема, В.Сухомлинський зазначав, що в руках педагога слово є могутнім виховним засобом, яке здатне піднести, звеличити людину в її власних очах, утвердити її патріотичну свідомість і громадянську гідність, на все життя відкрити в її серці невичерпні й вічні джерела любові до своїх предків.

Василь Олександрович Сухомлинський1918-1970

Формування національно-мовної особистості

Мовна особистість тлумачиться нами як сукупність пізнавальних, емоційних та мотиваційних властивостей, що забезпечують мовну компетенцію людини як носія певного національно-культурного простору. У цьому розумінні мовною особистістю є суб’єкт, мова якого якнайповніше відтворює культурну спадщину свого народу, що проявляється у вербальних і позалінгвальних елементах комунікації, мовних стереотипах, правилах етикету тощо.

Тож перед викладачем-словесником постає важливе завдання: сформувати національно-мовну особистість, яка має володіти наступними уміннями та навичками:

•виявляти інтерес до вивчення української мови, відчувати потребу у здобутті знань і виробленні комунікативних умінь;

•створювати тексти, використовуючи різні мовні і мовленнєві засоби;•імпровізувати мовлення відповідно до ситуації спілкування;•будувати монологічний виступ, у тому числі дискусійного характеру;•користуватися різними стилями і типами мовлення;•уміти поєднувати репліки у процесі діалогу, розгортати діалог;•дотримуватися основних правил спілкування під час монологічного та діалогічного мовлення.Ці завдання успішно вирішуються на уроках систематизації та узагальнення знань з основного

курсу мови, а також на уроках розвитку мовлення, де учні удосконалюють власні мовленнєві вміння й навички, створюючи діалоги на запропоновану тему, готуючи виступи до дискусій, усні твори, роблять вправи з редагування текстів, виявляючи власну правописну та стилістичну грамотність.

Розвиткові мовної особистості сприяє і позаурочна робота, спрямована на виховання учнівської молоді:

•проведення предметних тижнів з мови та літератури;

•святкування Міжнародного дня рідної мови та Дня української писемності;

•українські вечорниці та літературні вечори ;

•участь у мовних конкурсах імені П. Яцика та Т. Шевченка

•участь в олімпіаді з української мови і літератури;

•робота з організації учнівських поетичних проб пера.

Ці форми роботи допомагають учителеві донести до учнів істину: « Рідна мова – це основа нашого буття, це те, що вирізняє нас у світовому соціумі серед тисяч народів, робить особливими, унікальними у своїй самобутності.»

Таким чином, формування національно-мовної особистості на уроках української мови є необхідною передумовою для виховання національно свідомих українців.

Позаурочна робота як засіб формування національно-мовної особистості

Роль української літератури у національному вихованні

•Літературній освіті також відводиться особлива роль у формуванні соціального й морального обличчя юних громадян нашого суспільства, оскільки література є могутнім джерелом національної духовності, своєрідним генетичним кодом, пам'яттю народу.

•У художній літературі знаходять своє вираження його історія, його моральні цінності, ідеали, традиції, його ментальність, національний характер.

•Оволодіння національною літературою – це шлях до досконалого оволодіння українською мовою. Адже першоелементом літератури є мова в її різноманітних стильових вираженнях.

•Літературу сприймають як першооснову духовного та соціального розвитку суспільства. Цю істину підтверджено всім ходом людської цивілізації. Уроки літератури повинні стати основою патріотичної вихованості учнів, їхнього громадського змужніння, високої моральності та працелюбства, естетичної наснаги. Художня література спонукає учнівську молодь захоплюватися красою і самобутнім багатством рідної землі, національно-визвольною боротьбою українців, їхнім славетним минулим.

•Нині відбувається активний процес дослідження творчості митців, чиї імена були безпідставно забуті , визначається їхнє місце в літературі свого часу і в духовній скарбниці сучасності . У цих дослідженнях й оцінці допомагають нам «Історія українського письменства» Сергія Єфремова, «Історія української літератури» Дмитра Чижевського, літературознавчі праці Михайла Грушевського, Григорія Костюка, Михайла Возняка та інших.

•Вивчення літератури в навчальних закладах відбувається в умовах звільнення суспільної свідомості від ідеологічного диктату, що впродовж десятків років гальмував розвиток методичної науки. За останні роки з'явилось чимало праць з методики викладання літератури, у яких наголошується на тому, що цей предмет має вивчатися як мистецтво слова, бо художня література розкриває естетичну суть життя, дає людині справжню радість, підносить її духовно.

•Національні і загальнолюдські цінності, відтворені в мистецтві, допомагають формуванню духовно багатої особистості, громадянина, що має високі етичні й моральні чесноти, шанує минуле, дбає про майбутнє свого народу, України. Навчальні програми, за якими працюють учителі-словесники, містять ряд змін як у структурному, так і в змістовому планах. У програмі з'явилися нові твори для текстуального вивчення і самостійного читання, нові списки творів для позакласного читання; передбачено також вивчення літератури рідного краю.

•Якщо попросити будь-якого українця назвати письменників і поетів української літератури, то першого, кого називають, – це Т. Шевченка. Усе життя і творчість його – високопатріотичний взірець служіння своєму народові. Вже близько двох століть його твори випромінюють такий потужний магнетизм, що людина негайно підпадає під його чари і переймається патріотичним горінням його душі. Виховання шевченківським словом не обмежується програмою 9 класу, адже згадуємо про поета, про його поетичне слово майже кожного уроку літератури.

•Сучасна літературна освіта зорієнтована на вивчення літератури як мистецтва і як образного вираження духовного життя народу, а шкільна програма з літератури є часткою культури нації. Програма, її змістове наповнення – то віддзеркалення самого змісту літературної освіти учнівства. Тому так важливо, що за останні роки помітно змінилася палітра літературних творів, включених до програми.

•Аналіз засвідчує, що твори української літератури, які вивчаються в старшій школі, є ефективним засобом патріотичного виховання учнів. Вагомих результатів учитель-словесник досягне тільки тоді, коли він має продуману систему роботи над формуванням національно-патріотичної вихованості учнів упродовж вивчення поетичних, прозових і драматичних творів художньої літератури.

•Створена й апробована система роботи з питань патріотичного виховання під час вивчення творів Т.Шевченка, Лесі Українки, В.Барки, У. Самчука, Т. Осьмачки, В. Сосюри, О. Гончара, О.Довженка, П. Загребельного, В. Симоненка, Л. Костенко, В. Стуса та інших письменників передбачає виховання любові до Батьківщини, рідної мови, історії та культури, почуття національної самосвідомості, господаря власної землі, повагу до славних синів і дочок України, шанобливе ставлення до культур усіх народів світу, відповідальність кожного за долю нації.

•Таким чином, зміст Програми з української літератури в старшій школі підпорядковується головній виховній меті - формувати національно свідому, духовно багату особистість, здатну до самовизначення, самореалізації та самовдосконалення.

Роль програмових зразків української літератури в національному вихованні

Але важливу роль відіграє також питанняметодичного інструментарію при реалізації цієї мети

•Методична система літературного навчання передбачає роботу, спрямовану на використання ефективних методів і прийомів, за допомогою яких в учнів виробляються певні судження й оцінки, удосконалюються вміння та навички самостійного аналізу літературного твору, постановки доступних для віку учнів проблем за темою тощо.

•В основу системи патріотичного виховання на уроках української літератури потрібно покласти правдиве слово про свій народ, його споконвічне прагнення розбудовувати Українську державу.

•Творчі зусилля кожного викладача мають бути спрямовані на те, щоб підвищити виховний рівень сучасного уроку та його творчий потенціал, створити оптимальні можливості для розвитку самостійного творчого мислення учнів, активізації їхньої пізнавальної діяльності, формування патріотичних почуттів під час вивчення літератури.

•Тому національно-патріотичне виховання на уроках літератури має здійснюватися на основі проблемного вивчення художніх текстів, де є активна чи пасивна позиція героїв у ставленні до проблем національного відродження; їхньої системності, де домінантою є настанови до національного відродження.

•Якісна зміна у викладанні української літератури сприятиме становленню і розвитку насамперед національно свідомої особистості, бо в почуттях і характерах учнівської молоді домінуватиме не космополітизм, а український патріотизм, бажання жити і працювати задля розквіту Української держави.

Однією із центральних проблем у творчості вітчизняних письменників є збереження національних культурних цінностей

Образи рідного слова, (О.Олесь «О слово рідне…»), собору (О.Гончар «Собор» ), червоної калини ( В.Стус « Ярій, душе» ), які символізують духовні набутки народу, порівняння мови з хлібом (Л.Костенко «Біль єдиної зброї»), що підносить національно-мовну проблему до рівня найвищих життєвих проблем, протиставляється картинам нищення культурних надбань українців, у відтворенні яких головну роль відіграють образи з негативним емоційним зарядом: Мина Мазайло, його дружина і дочка, тьотя Мотя ( М.Куліш «Мина Мазайло»), Володька Лобода (О.Гончар «Собор»), біла стужа, чорні води ( В.Стус «Ярій, душе…»). Ці образи уособлюють тих, хто втілює в життя антинаціональну політику або є прикладом духовної аморфності.

Про таке психологічне явище, як розбрат між різними частинами українського народу, нехтування загальнолюдськими та народними морально-етичними нормами, що значно знижувало шанси національного відродження України, говоримо при вивченні оповідання М.Хвильового «Мати», роману Ю.Яновського «Вершники» (новела «Подвійне коло»), вірша В. Стуса «За літописом Самовидця».

Засобами літератури повинні формуватися складники патріотичної вихованості, які ґрунтуються на життєвих стереотипах українського народу і узгоджуються з народними уявленнями про високі виміри морального, етичного, духовного, гуманістичного, відображають національний менталітет.

Щоб художні твори посіли належне місце у формуванні складників вихованості патріотичних почуттів в учнів, на уроках української літератури необхідно моделювати ситуації, які сприятимуть розумінню учнями суспільно-політичних явищ, змальованих автором у творі, проводити аналогії із сучасністю; через мистецтво слова пробуджувати національну свідомість.

•Говорячи про твори І.Нечуя-Левицького «Князь Єремія Вишневецький», І.Багряного «Тигролови», О.Довженка «Україна в огні» та інші, слід показувати процес формування української національної ментальності під дією історичних факторів. У них відтворено причинно-наслідкові зв’язки між суспільними ситуаціями насильства та утвердження у психіці людини активного чи пасивного ставлення до проблеми національного відродження.

•Характеризуючи період, що вивчається в портретах видатних письменників , варто назвати провідні політичні ідеї тогочасної влади і провідні політичні ідеї, які сповідували українські письменники. Слід відповісти на питання: які ідеї об’єднували літераторів, а які, можливо, їх розділяли на групи, як впливала тодішня політика держави на розвиток українського письменства?

•Висвітлюючи біографію письменника, потрібно з'ясувати, як його політичні погляди вплинули на творчість, визначити провідні ідеї творчості того чи іншого автора в цілому.

•Під час аналізу конкретного художнього тексту необхідно виявити оцінку, виражену автором у творі, аналізуємо політичну позицію героя, якщо він її має.

Так, у поезії В.Стуса «О земле втрачена, явися…» образно виражене патріотичне почуття надзвичайної сили. Розкриваючи історію його написання , учитель має розкрити політичну причину появи твору: поет був політв’язнем радянської тюрми, засудженим як член забороненої правозахисної організації, поборником прав української етнічної нації.

•Чудовий матеріал для національного виховання містить перший варіант початку повісті «Кайдашева сім’я» І.Нечуя – Левицького (Нечуй – Левицький І. Твори: у 10 т. – К., 1965. – Т. 3. – с.442 ). Учитель може провести порівняльний аналіз першого і другого зразків початку твору, разом з учнями визначити ідейно-художню різницю між ними. Робиться акцент на патріотичній спрямованості першого варіанту початку повісті, в центрі зображення якої – національна руйнація України в умовах колоніальної дійсності, духовний занепад народу, втрата ним одвічного прагнення до волі й незалежності, почуття національної гідності , історичного зв’язку з попередніми епохами, зосередження людей на засобах фізичного існування.

•Із цією метою можна провести евристичну бесіду за такими запитаннями:– Прочитайте перший варіант початку повісті. Знайдіть вислови, які, на вашу думку, могли б не

сподобатися царській цензурі.– Яким бачить Нечуй-Левицький минуле свого народу? Прочитайте уривки, де про це говориться.– Знайдіть описи-пейзажі, що підкреслюють героїчність української історії. Яким чином вони виконують

свою художню роль?– Розкрийте зміст речення: «Весь край ніби якесь здорове кладовище, де похований цілий народ, де

похована українська воля…». Що цим хотів сказати автор про суспільне становище українського народу в ХІХ ст. про його духовний рівень?

– Яких рис, на думку письменника, бракує українцям?– Розкрийте значення словосполучень «кладовище української історії» та «тут похована українська воля».

У чому полягає смисловий зв'язок між цими поняттями та психологією героїв твору?– Знайдіть елементи пейзажу, які допомагають розкрити байдужість українців до свого історичного

минулого.– З якою метою Нечуй-Левицький написав такий початок повісті?– Прочитайте другий варіант вступу до слів: «Під однією горою, коло левади…» У чому полягає його

відмінність від першого? Чи змінив він і як ідейно-тематичне звучання повісті?• Аналізу образів-персонажів також треба надавати національно-виховного відтінку, розкриваючи

суспільне та ментально-психологічне підґрунтя поведінки героїв, підводити учнів до розуміння причин духовного занепаду українців, який так яскраво виявився у психології Кайдашів.

•Закінчуючи розгляд повісті, ставимо проблемне запитання, що покликане підвести учнів до належних узагальнень національно-патріотичного характеру: «Що, на вашу думку, можуть символізувати слова «Кайдашева сім’я» за першим і за другим варіантом початку повісті?

НАЦІОНАЛЬНА СВІДОМІСТЬ

Географічне

положення

Історія Родина КультураТрадиції,

побут

У викладанні літератури за останні роки зроблено чимало.Рідна література відкрилася перед учнями новими гранями як могутнє джерело української

духовності, своєрідний генетичний код, пам'ять народу.Вона нерозривно пов'язана з національними і культурними традиціями. Це своєрідний художній

літопис українців.Національний тип особистості виростає на ідеях національної філософії, народних ідеалах,

традиціях, звичаях і обрядах, морально-етичних цінностях, тобто на культурно-історичному досвіді, здобутках народу впродовж багатьох епох.

Схематично це можна зобразити так:

•Таким чином, основними напрямами патріотичного виховання на уроках української мови, літератури є:

•формування думки про суспільну значимість родини, про сім’ю, рід і родовід;

•українознавство/народознавство/краєзнавство;

•ознайомлення з явищами суспільного життя;

•формування знань про історію держави, державні символи;

•ознайомлення з традиціями і культурою свого народу.

Наприклад, на уроках літератури ми розглядається питання сім’ї та роду.

Аналізуючи роман у новелах Ю. Яновського «Вершники», учитель ставить учням завдання: визначити причини трагедії роду Половців.

Подібні навчальні ситуації спонукають учнів замислитися над такими питаннями:

•Що ви знаєте про свій рід ?

•Який духовний мікроклімат панує в моїй родині ?

•Які сімейні звичаї та обряди збереглися в нашій сім "ї?

Аналізуючи художні твори, учні починають розуміти, що рід і народ – складові одного духовного ланцюга. На основі зіставлення фактів історії та створених митцем художніх образів учні стверджують: народ є суб'єктом історії і її безстороннім суддею, а народ складається з багатьох родин. Отже, кожний є членом своєї сім'ї і водночас представником народу, відповідальним за його долю, історію, сьогодення і майбутнє, якого немає без минулого.

«Уроків історії не вчимо», – гірко іронізує мудра сучасниця Ліна Костенко.

Отож варто одуматися й уважно осмислити своє минуле, його славу і безслав'я.

Роман у віршах «Маруся Чурай» розкриває духовний світ наших предків, відтворює забуті сторінки історії.

Учні повинні усвідомити, що образ Марусі органічно зливається з образом України.

Постать реальної дівчини з народу, обдарованої чарівним голосом і поетичним світосприйманням, виростає до символу, ніби фокусуючи в собі духовний потенціал усього українського народу.

Маруся Чурай на українській марці

•Розглядаючи творчість І. Багряного (пригодницький роман «Тигролови»), варто зробити на останньому уроці узагальнюючий елемент «Українознавчий аспект прозового доробку письменника».

•Учні знають, що в основу роману «Тигролови» покладені події, які сталися з самим автором під час заслання його більшовиками на Далекий Схід. Відразу постає проблемне запитання:

– Чому там, на Далекому Сході, за тисячі кілометрів від України, звучить українська пісня, зберігаються народні традиції?

•А тому, доходять висновку учні, що там живуть справжні українці, колишні втікачі й вигнанці. Вони зберегли давні традиції і створили свій, український, світ, наповнений моральною чистотою, гармонією, народними обрядами. Атмосфера в родині Сірків, яка прийняла й порятувала Григорія, тепла, домашня.

•Матері – берегині роду тут удалося відродити та зберегти духовні національні цінності. Узагальнений образ Сіркової родини і роду, підкреслюються на уроці, письменник підносить до символу самої України.

Висвітлення біографій українських письменниківяк «велетів української культури» (на прикладі життя і творчості П.

Куліша)

•Постать П. Куліша в українській культурі другої половини ХІХ ст. – одна з найзначніших.

Це дивовижний талант універсального типу, чия багатогранна діяльність досі належним чином не вивчена і не спопуляризована.

•Коли називаємо ім'я Пантелеймона Куліша, то в контексті зі словами «робота», «творчість» органічно вживаємо поняття «вперше» та «Україна».

•І. Франко називав П. Куліша «корифеєм нашої літератури», а в передмові до львівського видання українською мовою «Гамлета» В.Шекспіра 1899 р. у перекладі П. Куліша висловив промовисту, історичну, знакову оцінку: «Куліш – перворядна звізда в нашому письменстві, великий знавець нашої народної мови, а при тім добрий знавець язиків та літератур європейських народів».

Пантелеймон Олександрович Куліш1819-1897

Учитель має повно презентувати літературно-художню й наукову творчість П. Куліша як подвижницьку та новаторську:

•він першим почав писати українською мовою наукові праці, чим заклав основи української наукової мови;

•став «батьком» українського роману й одним із перших творців російської історичної романістики (знамениту «Чорну раду» видав українською та російською мовами);

•запровадив новий фонетичний правопис («кулішівку»), яким, із незначними змінами, користуємося й нині;

• був першим вимогливим і доброзичливим критиком та побратимом Т. Шевченка (і загалом першим літературним критиком-професіоналом);

•був також першим біографом, упорядником і видавцем повного зібрання творів М. Гоголя;

•першим перекладачем українською мовою творів Шекспіра, Байрона;

•першим, разом з І. Пулюєм та І. Нечуєм-Левицьким, здійснив повний український переклад Біблії.

Т.Г. Шевченко.Портрет Пантелеймона Олександровича Куліша.

Полотно, олія (40,3 х 32,2),травень 1843 – січень 1847

Значення «Чорної ради» в українській літературіЦей твір ознаменував його перехід від романтичного сприймання національного минулого до історико-етнографічного реалізму. Куліш дивиться на козацтво критично, описуючи його не як однорідну людську масу, а як складний конгломерат осіб різного соціального походження і стану з несхожими прагненнями та політичними переконаннями. Однак загалом його оцінка ролі козацтва в історії України залишається позитивною.

•Тарас Шевченко у своєму листі до Куліша писав: «Спасибі тобі, Богу милий друже мій великий, за твої дуже добрі подарунки і, особливо, спасибі тобі за «Чорну раду». Я вже її двічі прочитав, прочитаю і третій раз, і все-таки не скажу більш нічого, як спасибі. Добре, дуже добре ти зробив, що подарував «Чорну раду» по-нашому. Я її прочитав і в «Руській бесіді», і там вона добра, але по-нашому лучче».

•Михайло Максимович про «Чорну раду» писав: «Труду г.Кулиша малороссийская литература обязана первым историческим романом, за что и да будет ему навсегда подобающая честь в истории малороссийской литературы»!

•Найбільшу вартість «Чорної ради» Богдан Лепкий вбачав у тому «смутку-тузі за кращими часами, в тій охоті вискочити з ярма, в тім пориві до героїчних учинків, які будяться в українського читача під впливом «Чорної ради»

Прижиттєве видання 1857 р. «Чорної ради» П. Куліша - першого україномовного історичного роману

Запровадження П. Кулішем нового фонетичного правопису («кулішівки»)

•Кулішівка - український фонетичний правопис, застосований П. Кулішем у «Записках о Южной Руси» (т. 1, 1856) та в «Граматці» (1857), а потім використаний у журналі «Основа», який видавали 1861-1862 рр. у Петербурзі В. Білозерський, М. Костомаров і П. Куліш.

•Згідно з цим правописом, послідовно вживалася літера і на означення звука і з давнього Ђ (літо, сіно, осінь), на місці давніх о, е у новозакритих складах (стілъ, жінка, пічь) і на місці йотованого і (Вкраіна, моіх, тихоі).

•Усувалася з абетки літера ы, а замість неї і на позначення звука и писалася літера и (синь, лисиця), у ролі апострофа в середині та в кінці слів після приголосних виступала ъ (пъять, розвъязав, вітеръ, сміхъ).

•Звук е послідовно передавався літерою е (друже, сестра). Літера є вживалася лише після м’яких приголосних в іменниках с. р. (весіллє, третє, щастє), а після голосних – літера е без відзначення на письмі йотації звука е (гуляє, думаешъ), хоч літера є в попередніх правописах уже була; відновлено літеру ё для сполучень йо, ьо (ёму, слёзою, тёхнув, народнёго), які відомі в давнішій орфографічній практиці.

•У правописі приголосних П. Куліш намагався послідовно запровадити фонетичний принцип, наслідуючи в цьому частково О. Павловського, П. Гулака-Артемовського та ін. Вибуховий ґ передавався лат. літерою g (дзиgа, gуля), дієслівне сполучення -ться - через -тьця і -тця (вертаютьця, всміхнетця), а -шся – через -шся і -сся (одібъешся, вітаєсся).

•Паралельно вживалися префікси рос- і роз- (роскажуть, розчервонітися).

•Кулішівка вживалася до заборони українського друку Емським актом 1876 р., і в дещо зміненому вигляді (грінчевичівка) – після зняття цієї заборони 1905-1914, зокрема в «Словарі української мови» за редакцією Б. Грінченка.

П. Куліш – видатний етнограф •У середині 1850-х рр. у П. Куліша нагромадилося чимало матеріалів (як власних записів, так і записів інших збирачів – тут Куліш, треба сказати, виявляв хист своєрідного Гобсека-етнографа). Відомо, що він нарікав на те, що ніхто не видає фольклорних матеріалів, а тому був готовий передати ці матеріали для друку колегам. Багато власних записів, а також записів інших збирачів П. Куліш передав А.Метлинському для публікації в збірнику «Народные южно-русские песни» (1854). Видання А. Метлинського, безсумнівно, надихнуло «гарячого П. Куліша», вселило надії на можливість підготовки та цензурного дозволу на публікацію власних праць. Готуючи до друку першу книгу «Етнографічних записок про Україну», він накреслював грандіозні плани серійного видання в дванадцяти томах. Це мали бути «цілі збірки з критичними дослідженнями і належною даниною кожному збирачеві». Завзятий, амбітний, патріотично налаштований П.Куліш середини 1850-х мав намір «підняти на ноги все, що було написане про Україну» і що про неї не було надруковане. Так задум першого серійного фольклорного видання переріс, як бачимо, в план публікації різноманітних матеріалів про Україну, що «працювало» на ідеологію народництва, активнішого утвердження самобутності власної нації в колі європейських народів, а особливо в лоні Російської імперії.•Більше того, згодом у П. Куліша з’явилося переконання в необхідності перекладу українських дум, історичних пісень на популярну тоді в Європі французьку мову. У листі з Венеції від 23 березня 1869 р. до М.Білозерського проголошено приховане політичне та освітньо-культурницьке гасло, що згодом своєрідно відгукнеться в ідеології «хвильовизму» («Геть від Москви!»), не втратить своєї актуальності й нині: «Скільки разів говорив я нашим зажиточним людям про необхідність видавати французькою мовою texte en regard наші думи та історичні пісні для Європи! Проте їм жаль грошей лише на такі заняття! А водночас вони бажають, щоб Москва нас поважала. Москва почне нас поважати тільки тоді (аж ніяк не раніше), коли ми досягнемо поваги Європи. Ось завдання, гідне гуманного патріотизму»!

Щасливий той, хто своєю працею сприяє поширенню переконань, які мають виправдатися самим життям і силою речей!

Пантелеймон Куліш

«Записки о Южной Руси» П. Куліша – унікальне явищеукраїнської фольклористики середини XIX ст.

•Щодо власне фольклористичних напрацювань, то й тут П. Куліш відзначився не одним вагомим «уперше».

•Зокрема, вперше в історії української фольклористики він ще 1844 р., на початку своєї діяльності (очевидно, під впливом збірок і праць М.Максимовича, П.Лукашевича, О.Бодянського, М.Костомарова, М.Грабовського), розробив проспект багатотомного серійного видання фольклору за широкою комплексною назвою «Життя українського народу». До восьми запланованих томів мали ввійти різножанрові фольклорні матеріали: пісні, думи, казки, легенди, перекази, прислів'я, загадки тощо. Про це відомо з листів П. Куліша до М.Погодіна та до М.Юзефовича.

•Перше серійне видання українського фольклору, що мало побачити світ за 10-15 років, здійснити П. Кулішеві, на жаль, не вдалося. До певної міри цю блискучу ідею аж через тридцять літ втілив у життя Павло Чубинський.

•Щоправда, П. Куліш таки зумів частково реалізувати ідею антології в двотомнику «Записки о Южной Руси» – «Записки про Україну» (в автографі – «Етнографічні записки…»).

•В історії української етнографії, зазначав І. Франко, «...ім’я Куліша тривко записане його «Записками о Южной Руси».

«Записки о Южной Руси» друкую з насолодою не тому, що в них є моє, а тому, що передаю світові пам'ятки духу народного, яким у моїх очах нема ціни», – так писав П.Куліш в одному з листів до С.Аксакова.

•Видання двох томів (1856 р. – першого, а 1857 – другого) «Записок о Южной Руси» було не лише визначною подією в тогочасній фольклористично-етнографічній думці, а й своєрідним проривом українського питання в панівне великодержавницьке науково-культурницьке середовище, сміливим жестом патріота-романтика, котрий відмовлявся вже від замилування старовиною в ім’я ідеалізації минулого, а прагматично розраховував на те, щоб «внутрішній образ України колишньої» порівняти з сучасним станом, привернути увагу збирачів, дослідників і письменників, загалом освічених і багатих людей до потреби звернутися до невичерпних народних джерел.

•У листі до В. Тарновського від 25 квітня 1856 року П. Куліш прогнозував, що без майбутніх «Записок» не можна буде обійтися, «хто б не задумав довідатися правди про Южну Русь із самого джерела, а не од історіографів».

Зміст «Записок о Южной Руси»

•Книга П. Куліша – доказ того, що «багатство народних пам’яток ще не вичерпане», – заявив М.Костомаров у досить розлогій позитивній рецензії, опублікованій у журналі «Отечественные записки». Коротко оглянувши видання українського фольклору (збірки М. Максимовича, І. Срезневського, П.Лукашевича, Г. Ількевича, К. Сементовського, А. Метлинського та ін.), рецензент відзначив оригінальність «Записок» П. Куліша, не схожих на попередні публікації: «Тут вміщені не тільки думи і пісні, як у колишніх збирачів, а й оповідання в прозі про історичні постаті та події…, записані слово в слово з уст народу. … Минув час ковзати поверхнею народного побуту і схоплювати в ньому загальні риси …; настала потреба знати і зображувати свою народність фундаментально з усіма її звивинами. Ніхто з такою бездоганністю не задовольняє цієї потреби в науковому плані, як п. Куліш у своїх легендах, переказах і повір’ях, що їх він записав із уст народу».

•Оцінка М. Костомарова залишилася надовго дороговказом для наступних оглядачів «Записок». Це стосується не тільки М. Петрова, О. Пипіна, О. Огоновського, але й М. Грушевського, В. Петрова, Ф.Колесси та ін. Зокрема, М. Грушевський також відзначав, що П. Куліш у «Записках о Южной Руси» «окреслює якісно інший підхід – дослідницький, з нахилом до історичних джерел».

•Структура обох томів неоднорідна. Фактично, це два томи різних за принципами підготовки, систематизації та класифікації матеріалів із народу впереміжку з власними статтями – подорожними щоденниковими нотатками, нарисами про виконавців – носіїв усної народнопоетичної традиції, перекладами творів з української на російську мову тощо. Сам П. Куліш не вважав за потрібне здійснювати чіткий розподіл матеріалу, говорив про відсутність будь-яких принципів наукової організації щодо публікації записів фольклору і власних етюдів, у такий спосіб «надаючи кожному бажаючому «ритися» в моєму несортованому скарбі і знаходити поміж багато чого непотрібного щось і корисне». Звичайно, в цих словах можна побачити певну обережність П. Куліша в самооцінці, бо він ішов не традиційним шляхом, водночас усвідомлюючи, що «план», «система» можуть бути застосовані при значно більшому нагромадженні матеріалу. З іншого боку, П. Куліш заявляв, що, мандруючи від села до села, від хутора до хутора декількома українськими губерніями, він рідко мав на увазі власне науку. «Мене, – писав молодий фольклорист, – захоплювала поетична сторона життя народу. Я ганявся за драмою, що її розігрує маленькими уривками все малоруське плем’я. Мені треба було бачити постановку сільського життя на театрі природи».

Зміст Кулішевих «Записок о Южной Руси»

•Проте заяви заявами, а все ж дослідник зберіг у першому томі певну логіку викладу: а) подав записи зразків прози зі збірки “Українські народні перекази” 1847 р. (ця книга у зв’язку з арештом П. Куліша фактично була тиражована і дійшла до читачів майже через півстоліття – аж 1893 р. у першому випуску «Чтений в императорском Обществе истории и древностей российских при Московском университете»); б) опублікував записи дум і пісень (як власні, так і інших збирачів – напр., М. Ніговського, О. Афанасьєва-Чужбинського); в) вмістив авторські розвідки, нотатки про кобзарів і лірників, творців і виконавців дум, пісень, переказів, а також підкреслив велику історичну місію збирачів усної творчості.

•До дев’яти розділів другого тому ввійшли різноманітні матеріали – фольклорні, етнографічні, історичні, мовознавчі, літературно-художні (зокрема, поема Т. Шевченка «Наймичка» – за тодішніх умов без зазначення прізвища; ідилія самого П. Куліша «Орися»). Отже, другий том був своєрідною хрестоматією чи антологією, вміщував надзвичайно цінні матеріали: розділи «Казки і казкарі», «Оповідання сучасника-поляка про походи супроти гайдамаків», «Українські пісні, покладені на ноти для співу і для фортепіано А. М. Маркевичем», «Про давність і самобутність української мови» (стаття І.Могилевського), «Похорон у Харківській губернії…».

Оцінки Кулішевих «Записок о Южной Руси»

•Високо оцінив «Записки» та їхнє значення для України і всього слов’янського світу Т. Шевченко. Із Новопетрівського укріплення 22 квітня 1857 р. він писав М.Лазаревському: «Як побачиш Куліша, поцілуй його за книги, що він мені подарував, а особливо за «Записки о Южной Руси». Такої розумної книги, такого чистого нашого слова я ще не читав. Може, він і розсердиться на мене за те, що я його алмазний подарок «Записки о Южной Руси» послав на Чорноморію Кухаренкові. Так що ж! Скажи, не втерпів. І як він, крий його Мати Господня! не видасть второго тома, то не тільки я, ти, всі земляки наші і вся Слов’янщина проклене його і назове брехуном».

•Оцінку другого тому знаходимо в щоденниковому записові Т. Шевченка від 17 червня 1857 р. «Особливо вдячний я йому (Кулішеві) за «Записки о Южной Руси». Я цю книгу скоро напам’ять буду читати. Вона мені так живо, так чарівно живо нагадала мою прекрасну бідну Україну, що я немовби з живими бесідую з її сліпими лірниками і кобзарями. Прекрасна, благородна праця. Діамант у сучасній історичній літературі. Пошли тобі, Господи, друже мій щирий, силу, любов і терпіння продовжувати цю неоціненну книгу».

•Рецензенти, пізніші дослідники «Записок», історики фольклористики, літератури неодноразово підкреслювали новаторство П. Куліша щодо упорядкування матеріалів, характеру коментарів тощо. Так, М. І. Петров у «Нарисах історії української літератури ХІХ ст.» наголошував, що різноманітність предметів «Записок» надавала їм особливої яскравості та привабливості, яка збільшувалась від нових, своєрідних прийомів етнографічного дослідження. Куліш не переймався тільки тим, щоб зібрати і надрукувати пісні в певному порядку, розподіливши на категорії та розряди, як це робили його попередники, – він намагався привернути увагу читачів і до тих процесів, які забезпечують зародження і збереження впродовж століть творів народної словесності; старався вгадати смисл, що зв’язує народ з цими виявами його поетичних устремлінь, і взагалі уявити повну картину цієї цікавої сторони народного побуту, з непомітними на перший погляд подробицями. Не дивлячись на певну національну замкнутість, однобічність «Записок», але, можливо, і дякуючи цій обставині, зібрання П. Куліша мало освіжаючий вплив на українських письменників і вчених, які тепер стали особливо цінувати усну народну словесність, користуватися нею, як історичним матеріалом або черпати з неї наснагу для себе.

Оцінки Кулішевих «Записок о Южной Руси»

•«В упорядкуванні фольклорних матеріалів Куліш, – писав німецький вчений Фрідріх Шольц, – значно випередив свій час. Він систематизував тексти за оповідачами та співаками. Важливими є також його вказівки про співаків та оповідачів, про їхній побут, спосіб їхнього виконання фольклорних творів».

•Отже, П. Куліш вперше так глибоко, багатоаспектно порушив складні проблеми атрибуції, природи творчого акту, особливостей творчості колективної та індивідуальної, виконавства та методики записування. Фольклорист і письменник зібрав чимало відомостей про носіїв усної традиційної творчості, записав нові варіанти дум, історичних пісень (деякі, щоправда, як виявилось, були підробками). П. Куліш висловив цікаві міркування про природу пісенної, думової імпровізації, змалював колоритний збірний образ співця, окремих кобзарів (зокрема, Андрія Шута), надзвичайно високо підніс роль і суспільне значення збирача фольклору. Зокрема, П. Куліш, оцінюючи збирача дум і пісень М. Ніговського, піднесено писав: «Честь і хвала п.Ніговському за його подвиг!» А далі узагальнено проголосив: «Врятувати від забуття пам’ятку життя свого народу – істинний подвиг, який уже й нині має повну важливість в очах кожної по-справжньому освіченої людини; але коли на світі не залишиться жодного бандуриста – а цей час близький – і коли слідів старосвітського життя почнуть шукати тільки в книгах та рукописах, тоді ім’я кожного збирача творів народної поезії буде мати щось спільне з їх невідомими творцями. Справді, співчувати пісні, яка, мов сирота, мандрує поміж людей, і зберегти її від забуття – чи не те саме, що прихистити живу душу, котра без нашої турботи зникла б із лиця землі? Розширити своїми відкриттями коло історичних відомостей – чи не означає це й самому стати часткою історії? Донести джерело рідного слова до майбутніх письменників – чи не означає це бути рушієм їхніх успіхів? Уже й тепер промовляються з пошаною імена перших збирачів наших народних пісень, котрі записали їх від неіснуючих більше бандуристів; і ледь чи князь Цертелєв і пп. Максимович, Срезневський, Лукашевич і Метлинський будуть так довго жити в літературних переказах за своїми творами, як за записаними і виданими ними народними піснями».

•Ще за життя П. Куліша чи не найповніше розглянув його внесок в українську фольклористику О. Пипін в «Історії російської етнографії. – Т. 3: Етнографія малоруська» (1891). Про «Записки» О. Пипін говорив як про незвичайне явище наукового та культурно-просвітницького життя середини ХІХ ст. За жанром це був не науковий трактат, не «гола» збірка народної поезії, а нова своєрідна форма фольклористично-етнографічного дослідження. «Автор вводив читача, – підкреслював О. Пипін, – в сам процес етнографічного спостереження: він не тільки подавав старовинні думу, казку, пісню, переказ, але й ознайомлював із самою обстановкою, з тими людьми, в середовищі яких вислуховував ці розповіді. Твір народної поезії виходив не анекдотичним фактом, як квітка, відірвана від свого кореня, а, навпаки, відкривався перед читачем з усіма подробицями побуту, індивідуальними народними характерами і поняттями, поміж яких він існує в дійсності».

П. Куліш – учасник першого українського політичного товариства –Кирило-Мефодіївського братства.

•На межі 1845-1846 рр. група молодих слов'яно - й українофільських київських інтелектуалів утворила Кирило-Мефодіївське братство. Разом із друзями Куліш засуджував кріпосницький деспотичний лад Російської імперії, сповідував ідеали волі, громадянських прав, братерства слов'янських народів і майбутньої федерації, ґрунтованої на демократичних принципах.

•Як і М.Костомаров, він загалом дотримувався ліберально-християнських (із дещо містичним відтінком) поглядів, однак мав більш українофільський ухил. При цьому Куліш дуже серйозно цікавився західною філософією та культурою, творчістю західноєвропейських, польських та російських поетів-романтиків. Він непогано знав німецький класичний ідеалізм, зокрема за працями Шеллінґа й Геґеля, проте найбільше симпатизував ученню Спінози. Йому імпонувала ідея пантеїзму, хоча, переборовши властивий йому в юності критицизм, Куліш уже став цілком православною людиною.Характерне для Куліша розмежування людини зовнішньої (несправжньої) і внутрішньої (її «серця»), духовної, істинної, з роками дедалі виразніше розкривалося в його літературній творчості й відображало глибокий вплив київської духовно-філософської школи, особливо ідей Г.Сковороди.

Кирило-Мефодіївське товариство:У 3 т. – К.: Наукова думка, 1990.

Пантелеймон Куліш і «Основа»

•Наприкінці 50-х років у Петербурзі зібралося багато колишніх членів Кирило-Мефодіївського братства, зокрема М.Костомаров, В.Білозерський і Т.Шевченко. Залишаючись прихильниками ідей народної освіти й соціального звільнення, в обстановці суспільних перетворень, ініційованих Олександром II, вони всі разом активно включилися в роботу. У той час на урядовому рівні постало питання про відкриття початкових українських шкіл, для роботи яких Куліш підготував і видав свою «Граматку» (1857).

•Тоді ж у Петербурзі він заснував видавництво, де публікував українських письменників, минулих і сучасних, а також почав випускати альманах «Хата».

•Разом із В.Білозерським, М.Костомаровим і Т.Шевченком він створює петербурзьку українську «Громаду», більшість представників якої стояла на ліберально-демократичних позиціях. Члени цього товариства створили журнал «Основа», що виходив у 1861-1862 рр.; у ньому Куліш умістив кілька своїх літературних та історичних творів, зокрема один розділ «Історії України від найдавніших часів», «Хмельнищину» і «Виговщину».

•Куліш вів бібліографічний відділ, був головним критиком журналу, попри це писав публіцистичні статті. Одним із видатних публіцистичних творів П. Куліша є «Листи з Хутора», що зображували філософію хуторянства.

•У 1862 р. виходить друком його поетична збірка «Досвітки. Думи і поеми». Тоді ж, чи не першим серед інтелектуалів Наддніпрянської України, він установлює і підтримує зв'язки із західноукраїнськими (галицькими) народниками («народовцями»).

•Із кризою українського національного (ширше – ліберально-демократичного) руху в 1863 р., у зв'язку з польським повстанням, у Петербурзі припиняється видання «Основи». Як державний службовець Куліш за призначенням у 1864 р. переїжджає в утихомирену російськими військами Варшаву. Там він уважно знайомиться з польськими джерелами стосовно української історії, зокрема козацьких часів. Це сприяє остаточному відкиненню ним романтичного сприймання минулого рідної країни, зокрема й героїчних сторінок визвольної війни під проводом Б.Хмельницького.

•У середині 60-х років Куліш активно співпрацював із галицькими народниками, друкуючи у львівських періодичних виданнях свої твори, зокрема "Руїну", присвячену страшним наслідкам гетьманських усобиць, а також польсько-російсько-турецьким війнам, що призвели до спустошення України після смерті Б.Хмельницького. Критичне висвітлення минулого, тим більше — співпраця з галицькими демократами, які перебували в підданстві Австрії, спричинили різке невдоволення начальства. Але Куліш відкидає вимогу припинити спілкування із львівськими друзями й 1868 р. йде у відставку.

•Звільнившись від посадових обов'язків, він вирушає за кордон і безпосередньо знайомиться з культурою західних країн, але значну частину часу мешкає у Львові, де співпрацює з місцевими журналами й публікує свої переклади біблійних текстів українською мовою. За прикладом чеських слов'янофілів минулих десятиліть, він прагнув цілком відтворити Біблію народною мовою, що іноді призводило до курйозних зворотів. Однак створення українського перекладу Святого Письма, доступного розумінню простого народу, стало знаменною віхою в історії національної культури.

•Наприкінці 60-х років ставлення Куліша до ролі козацтва в історії стає відверто негативним . Масові народні повстання XVI-XVII ст. він трактує тепер як руйнівну стихію, що протистоїть цивілізаторській місії Польщі на сході. Куліш не ідеалізує колоніальної політики поляків в Україні, бачить скоєні ними жорстокості, утиски народних прав і ганьблення святинь, однак вважає вищим їхній культурний рівень.

•Ці настрої, які багато в чому відтворювали традиції польської історіографії, було відображено в дослідженні "Перший період козацтва від його початку до ворожнечі з поляками", виданому у Львові 1868 р. Перебуваючи в Галичині й підтримуючи дружні стосунки як із місцевими русинськими (українськими), так і з польськими колами, Куліш докладав чимало зусиль для їхнього примирення. Але ворожнеча між цими таборами, на загальному тлі посилення в Європі націоналістичних настроїв, з кожним роком лише розгоралася.

•Від початку 60-х років Куліш, як і багато інших українських та російських демократично настроєних інтелігентів, зі співчуттям і симпатією сприймав польський національно-визвольний рух. Але зневага, неприховане чванство, з якими багато поляків ставилися до всього українського (не тільки православного, а й греко-католицького), формували в нього дедалі критичніший погляд на роль Польщі у Східній Європі.

•Куліш глибше знайомиться із соціально-політичними поглядами європейських мислителів XIX ст. Його релігійні уявлення поступово трансформуються в напрямку визнання спільної для всіх народів «природної релігії». Але центральною темою його роздумів завжди залишається Україна.

«Поворот» ідейно-творчого шляху П. Куліша

•Розчарувавшись у цивілізаторських претензіях польських кіл, які дедалі дужче спиралися на ліберально настроєний щодо них уряд Австро-Угорщини, Куліш 1871 р. повертається в Російську імперію, де продовжує досліджувати історію українського козацтва. На схилі віку він цілком щиро схиляється до позитивної оцінки факту «возз'єднання» України з Московією.

•Він не ідеалізував російське самодержавство та його жорстоке ставлення до українського народу. Однак, дійшовши висновку про нездатність козацтва створити власну державу, гадав, що приєднання до Москви було найменшим із можливих лих (через хаос доби Руїни й цілком реальні для другої половини XVII ст. перспективи відновлення влади Польщі чи підпорядкування Туреччині).

•Із цих позицій написані тритомна «История воссоединения Руси» з додатковим томом «Материалов» (1874-1877), а також «Мальована Гетьманщина» (1876) і «Казаки по отношению к государству и обществу» (1877).

•У цих працях автор рішуче виступає проти ідеалізації козацтва та гайдамаччини, представляє їх як деструктивні сили, позбавлені державницьких ідеалів. Це, по суті, означало визнання панівних в офіційній імперській історіографії поглядів на минуле приєднаних земель та народів і викликало загальне обурення української громадськості.

•Тим часом, гостро критичне ставлення пізнього Куліша до замолоду ідеалізованих явищ не означало його відходу від української культурно-творчої роботи. Обурений Емським указом 1876 р., який забороняв друкування українською мовою в Російській імперії, він у 1881 р. знову переїжджає до Львова, де видає другу збірку віршів «Хуторна поезія», в якій уміщує «Зазивний лист до української інтелігенції» із закликом до культурно-освітньої роботи всупереч усім несприятливим обставинам.

•Як і раніше, він докладає неймовірних зусиль до примирення українських і польських кіл у Галичині, але надаремно. Галицька національно свідома громадськість, як і численні представники Наддніпрянської України та Слобожанщини, не могла пробачити йому помірковано-позитивної оцінки возз'єднання України з Московією і сприймала його однозначно негативно. Радикальна молодь також не поділяла його поглядів. Навіть давній товариш М.Костомаров ставився до переконань Куліша з явним несхваленням.

•Розчарувавшись у громадській діяльності, Пантелеймон Олександрович на схилі літ повертається до рідних країв і оселяється на своєму хуторі Мотронівка на Чернігівщині, цілком віддаючись творчій роботі: пише драму «Байда, князь Вишневенький» і поему «Маруся Богуславка», видає в Женеві третю збірку віршів «Дзвін». Будучи поліглотом, він робить численні переклади українською мовою з Біблії, В.Шекспіра, Дж.Байрона, Й.В.Ґете, Ф.Шіллера, Г.Гейне.

•У ті ж роки Куліш зацікавився історією та культурою мусульманського світу (в цей самий період до Сходу виявляють інтерес І.Франко й молодий український поет та орієнталіст А.Кримський). Ісламській тематиці присвячена пізня поема Куліша «Магомет і Хадиза». На першому плані в його творчості дедалі частіше постає тема жінки як носія добра і краси.

•Водночас у тритомній монографії «Отпадение Малороссии от Польши» (1888-1890), а також у дослідженні «Українські козаки і пани в двадцятиліття перед бунтом Хмельницького» (1895) він і далі поглиблює ставлення до козацтва (зокрема й до визвольної війни під проводом Б.Хмельницького) як до деструктивного явища в українській історії.

•Ці та інші праці вже літнього «хуторянина» (як він сам себе назвав) є важливим, хоч і суперечливим внеском в українську культуру. Цікаво, що й імперська історіографія, й українська національна критика, і радянська, – всі знаходили у творчості Куліша непримиренні стосовно своєї ідеології погляди, через що він був ними всіма якщо не відкинутий чи заборонений, то забутий.

Переклад Біблії українською мовою

•Пантелеймон Куліш разом з та Іваном Нечуй-Левицьким та Іваном Пулюєм зробив перший переклад українською мовою Нового та Старого Завіту, виданих в 1903 році.

•У 1860-х роках перекладати Біблію українською мовою розпочав П.Куліш, що завжди керувався прагненням перетворити українців із етносу в політичну націю. До нього приєднався І. Нечуй-Левицький.

•1869 р. вони залучили до перекладу І.Пулюя, відомого вченого-фізика, що мав глибокі знання богослов'я.

•1881 р. Новий Заповіт у їхньому перекладі Наукове товариство імені Шевченка опублікувало у Львові. Праця над Старим Заповітом тривала. Загадкова листопадова пожежа 1885 р. в Кулішевому хуторі Мотронівка стала трагічною сторінкою в історії української Біблії. Перекладачі почали працювати над перекладом Старого Заповіту знову від самого початку. Уже після смерті П. Куліша завершив переклад І.Пулюй.

•Лише 1903 р. Британське та закордонне біблійне товариство видає першу повну українську Біблію («Святе письмо Старого і Нового Завіту») в перекладі П.Куліша, І.Нечуя-Левицького та І.Пулюя.

Титульна сторінка Біблії в перекладі П. Куліша, І. Пулюя та І. Нечуя-Левицького. 1903 р.

Висновок про роль П. Куліша в українській літературі та культурі

•Протягом усього життя Куліш відзначався надзвичайною працездатністю і щирим ставленням до своїх занять. У ньому повною мірою поєднувалися митець і вчений. Він яскраво, у барвах і постатях, бачив історію рідної країни і чудово знав її, проаналізувавши безліч українських, російських, польських джерел і документів, багато з яких були відкриті ним самим як археографом.

•Куліш однаково щиро й палко захоплювався козацьким минулим України в молоді роки і громив, по суті, свої ж ілюзії в подальші роки життя, нерідко впадаючи в крайнощі.

•На старості він виявився чужим серед своїх і своїм серед чужих. Українське суспільство вважало його ренегатом, але він продовжував завзято трудитися, збагачуючи національну культуру новими перекладами й поемами.

•Офіційна російська історіографія прихильно сприймала його пізні об'ємисті історичні праці, але він не міг пробачити самодержавству заборону українського слова і прирік себе на добровільне сільське самітництво.

•При цьому на кожному повороті власного ідейно-творчого шляху Куліш залишався вірним собі та своїм переконанням.

Включення ранніх літературних творів до української літератури(на прикладі героїчної поеми кінця XII ст. «Слово о полку Ігоревім» – однієї з найвідоміших

пам'яток літератури України-Руси)

•Уже ранні дослідники відкрили зв'язок «Слова…» з українською народною поезією, особливо М. О. Максимович.

•У XIX ст. над «Словом…» працювало багато дослідників: з росіян М.Тихонов, П. Вяземський, В. Міллер, О. Веселовський, Е. Барсов; з українців, крім О. Максимовича , – О. Потебня, О. Огоновський, П.Житецький. Широко поставлене дослідження «Слова…» у XX ст.: існує понад 700 поважних праць про «Слово…» різними мовами, у тому числі праці українських дослідників В. Перетца, М. Грунського, на еміграції Д. Чижевського, О. Пріцака та ін. Із другої половини 1930-их рр. наукове вивчення «Слова…» в УРСР припинено й обмежено тільки російськомовними дослідженнями в АН СРСР.

•Через відомі політичні умови перед у дослідах над «Словом…» вели російські науковці. Зваживши, що мова, якою написано «Слово…», в основі – давньоруська мова, поему зараховують до своєї літератури українці, білоруси й росіяни.

•Проте ніхто з поважних учених не заперечує, що поема постала в Україні і що багато її мовних і поетичних засобів мають яскраво український характер. У 1920 рр. М. Скрипник домагався визнати приналежність «Слова…» лише до української літератури. Така позиція М. Скрипника цілком виправдана: твір присвячено військовим дружинам і землі України.

Обкладинка українського перекладу «Слова о полку Ігоревім», виданого у Києві 1986 р.

Історична основа і зміст поеми

•Як і в Гомеровій «Іліаді», основний задум твору не в описові подій протягом походу, а в тому, що похід змінив світогляд князя Ігоря – «від свавільного гніву до розуміння об'єднавчої ролі держави». В епілозі твору князь Ігор іде до церкви Пирогощої «країни заради» — «страни ради». Твір присвячено «землі Трояні» (назва – образ України) і її військовому оплоту – військовим дружинам – «стадам лебединців», «галицім стадам», «копіям» та «дівицям», які перейшли за Дунай. Князь Ігор йшов до Дону, щоб там «копіє приломити» — «відновити кордон землі на річці Дон» та «пошукати града Тьмуторокані». Цей самовільний вчинок князя Ігоря був невдалий і саме на прикладі цієї невдачі автор закликає князів до солідарності. Історичною основою (не темою) «Слова…» є невдалий похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича на половців навесні 1185 р., а вже у 1187 р. об'єднані дружини князів здійснили успішний похід. Військовий похід князя Ігоря автор відтворив в епічно-ліричному плані, піднісши як найвищий принцип долю Руської землі і засуджуючи князів за їх незгоди, за те що ставили особисте над загальним. До історичної оповіді автор додав мотиви снів, плачів, реакцій природи на долю героїв, монологи князів тощо. Автор згадує свого попередника – співця Бояна, який в XI ст. прославляв князів, і зв'язує Бояна, Велесового внука, з давнім дохристиянським світом божеств та обіцяє співати в його стилі, щоб об'єднати славів (слави – слов'яни). Після описів готування до походу, триденного бою і поразки Ігоря, автор «Слова…» з'ясовує причини, які довели до недолі Руську землю. Закінчується поема, після опису втечі Ігоря з полону, приходом князя до церкви Святої Богородиці Пирогощої – Державної Богоматері. Автор віддає належне походу князя Ігоря. Твір завершується прославою спершу «старим князям» - Ігореві та Всеволодові, а потім «молодим», що їх представником був Володимир Ігоревич.

Мова і поетика «Слова»

•Мова, якою написано «Слово о полку Ігоревім», це тогочасна літературна мова русинів, подібна до мови літописів, але з помітно більшими впливами народної.

•Більшість дослідників припускають, що автор «Слова…» був або киянин або чернігівець, інші (Орлов, Юґов) доводять, що він мусив бути галичанином («карпаторус»). Є припущення, що копію поеми XVI ст., котру відкрив Мусін-Пушкін, вже значно окнижили переписувачі, які підтягали транскрипцію поеми під панівний тоді болгарський правопис. До того ж вона могла бути не зі старого списку, а з інших копій, які й витворили так звані «темні місця» поеми. Мовний скарб поеми порівняно невеликий, десь понад 900 слів. Побіч слів, прикметних тільки українській мові, в «Слові…» є архаїзми, збережені в українських говірках, є також впливи інших мов.

•Порівнявши мову «Слова» з сучасною українською мовою, можна виявити досить багато спільного. У перекладі, зробленому для Катерини II, було вказано, що оригінал містить у собі велику кількість «южнорусских» та польских слів, незрозумілих російському читачеві. Слова мають властиві для сучасної української мови закінчення. Незвичні для сучасної російської мови «и» в багатьох словах звучать по-українському, якщо їх змінити на «ы». У тексті присутня велика кількість характерних українських фраз: «а мої ті Куряни свідомі кмети, под трубами повиті, под шеломи взлеліяні, конець копія вскормлені, путі їм відоми, яруги їм знаєми, луки в них напряжені, тулі отворені, саблі ізострені, самі скачють як сіриї волки в поле…».

Питання про авторство «Слова»

•Існує певна переконаність, що «Слово…» написав учасник чи свідок походу. Хоча хто він, на сьогодні вважають невідомим. Так, наприклад, деякі вчені схильні думати, що твір написав великий київський князь Святослав, бо й «золоте слово» цього героя й ідейна позиція автора збігаються.

•Дехто з науковців приписує авторство поеми Біловодові Просовичу, якого згадано в Київському літописі якраз там, де йдеться про похід князя Ігоря. Інші вважають за автора легендарного Ходина, ім'я якого присутнє в самому тексті. Російський же дослідник Борис Рибаков стоїть на тому, що автором пам'ятки є київський тисяцький Петро Бориславович. Іван Вагилевич та Василь Яременко наполягають, що автором міг бути старець Ян, він же – чернець Вишатич.

•Але найпереконливішою треба вважати гіпотезу Леоніда Махновця та Степана Пушика, які вважають, що автор «Слова… не хто інший, як брат княгині Ярославни, – галицький князь Володимир Ярославович. Але це все лише припущення. Безперечно, автор – спостережлива людина, яка неодноразово бувала в ратних походах. Серед можливих авторів дослідники «Слова…» називали й давньоруського книжника з Галича, Тимофія, співця Митусу, що вцілів після поразки дружини князя Ігоря.

•Не викликає сумнівів те, що автор «Слова…» – людина високоталановита, освічена, чудово знає історію, легко орієнтується в політичних перипетіях як свого часу, так і часу минулого, цінує світову літературу й духовну спадщину власного народу, докладно називає всі подробиці військового побуту, обізнана з тактикою ведення бою, зброєю. Одне слово, фахівець військової справи. Автором «Слова» без сумніву можна вважати Ольстина Олексича, який у 1177 р. був наказним (січовим) гетьманом у Великого Київського князя Святослава, а у 1185-1187 рр. – воєводою князя Ярослава Чернігівського. Це про автора «Слова» говорено у вислові «Рек Боян і ходина Святослава, пестворця старого часу Ярослава». Старожитнє «боян» — наказний гетьман (казанець), «ходина» — посол (дипломат), «пестворця» (латина «pes» — ходя, шлях) — драгоман (воєвода).

Українські переклади і переспіви «Слова»

•Переклади і переспіви «Слова» існують багатьма мовами світу, а найбільше українською і російською. Українські віршовані і прозові переклади «Слова» дали: Іван Вагилевич (близько 1836, друкований 1884), Б. Дідицький (язичіем, 1849), М. Максимович (1857), С. Руданський (1860, друкований 1896), Юрій Федькович (1866, 1902), Іван Франко (1873, 1952), О. Огоновський (1876), Панас Мирний (1883, 1896), О. Партицький (1884), М. Чернявський (1894), Іван Стешенко (1899, 1967), К. Зіньківський (1907, 1967), Василь Щурат (1907, 1912), М. Грушевський (1923), П.Коструба (1928), М. Грунський (1931), Микола Матіїв-Мельник (1936), С. Гординський (1936, друга ред. 1950), Наталя Забіла (1938), Володимир Свідзінський (1938), Максим Рильський (1939), Іван Огієнко (1949), М. Аркас (1951), Леонід Махновець (1953), О. Коваленко (1954), М.Кравчук (1968).

•Переклади і переспіви окремих фраґментів «Слово…», зокрема «Плачу Ярославни», дали М. Шашкевич (1833), Тарас Шевченко (1860), В. Мова (Лиманський, 1893), Б.Лепкий (1915) і багато інших українських поетів.

Текст твору

•http://litopys.org.ua/slovo67/sl01_1.htm - Оригінальний текст «Слова о полку Ігоревім» підготовлено за виданням 1800 p., яке взято за основу, та за Катерининською копією (за фототипічними їх виданнями).•http://litopys.org.ua/slovo/slovo.htm - Текст «Слова», максимально наближений до видання 1800 року, розділено на окремі слова і ритмічні рядки.•Переклад сучасною українською мовою:•http://litopys.org.ua/slovo67/sl02.htm - Ритмічний переклад пам'ятки, зроблений Л. Є. Махновцем, за виданням: «Слово о полку Ігоревім». Вступ: М. К. Гудзій. Упорядкування: В. Л. Микитась, «Радянський письменник», Київ., 1955.•Різні видання, коментарі, переклади•http://litopys.org.ua/links/inslovo.htm - «Слово» та українські коментарі.

Реконструйований список «Слова о полку Ігоревім».