Освітні та етичні засади збалансованого розвитку

ЗМІСТ

Національні проблеми освіти і наукового забезпечення у сфері зба-

лансованого розвитку Білявський Г. О., Тимочко Т. В., Пащенко О. В. . . . . . . . . . . . . . . . . . .

2

Етика збалансованого розвитку

Марушевський Г. Б. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

8

О ходе реализации в Украине Стратегии образования для устойчи-

вого развития ЕЭК ООН

Степаненко С. Н. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

20

Реалізація освіти сталого розвитку в позашкільних навчальних за-

кладах України

Вербицький В. В. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

24

Екологія, екоосвіта та екопросвіта як чинники переходу до екологі-

чно збалансованого розвитку

Гардашук Т. В., Ісаєнко В. М., Мовчан Я. І. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

27

Роль освіти в інтересах збалансованого розвитку у формуванні еко-

логічної компетентності дівчат і жінок: міжнародні та національні

пріоритети

Денисюк Н. В. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

32

Досвід роботи з формування екологічної свідомості учнів у сфері

збалансованого розвитку

Павлович В. П. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

35

Біоетика і сталий екологічний розвиток: освітній аспект

Білик Н. І., Гриньова М. В., Кращенко Ю. П. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

37

2

НАЦІОНАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ОСВІТИ І НАУКОВОГО

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ У СФЕРІ ЗБАЛАНСОВАНОГО РОЗВИТКУ

Білявський Г. О.,

д. г.-м. наук, професор, міжнародний екс-

перт з екології, безпеки гідросфери,

завідувач кафедри екологічного аудиту,

Національний авіаційний університет,

Тимочко Т. В.,

перший заступник голови

Всеукраїнської екологічної ліги,

Пащенко О. В.,

координатор Всеукраїнської

дитячої спілки «Екологічна варта»

Сьогодні питання моралі та етики не втратили своєї актуальності й

хвилюють світову громадськість.

Історія свідчить, що людське суспільство не може існувати без мораль-

них засад. Людина перестає бути людиною, коли втрачає такі якості, як чес-

ність, доброзичливість, гордість, співчуття, совість, скромність і порядність.

Совість –природжене почуття моральної відповідальності, у совісних людей

всі норми і правила моралі написані в їхніх серцях. Для справжнього щастя

людям, крім матеріальних благ в першу чергу потрібні духовні цінності. І се-

ред останніх – ставлення людини до Природи. Рівень цього ставлення визна-

чається рівнем екологічної культури. А рівень її залежить від якості екологі-

чної освіти та виховання.

Якщо протягом останнього десятиріччя ХХ ст. в Україні спостеріга-

лась активізація розвитку екологічної освіти і процесу розроблення концеп-

цій еколого-збалансованого розвитку, то на початку ХХІ ст. відбувається

значний спад як у галузі розвитку екологічної науки й освіти, так і державно-

го інтересу до розв’язання проблеми.

У розвитку освіти в інтересах збалансованого розвитку (ОЗР) можна

умовно виділити 3 етапи:

І – 1970–1985 рр. (період загального занепокоєння екологічним

станом довкілля) – накопичення і оприлюднення фактів щодо забруднення

довкілля, широке висвітлення екологічних проблем в засобах масової інфор-

мації, зокрема причин та обсягів забруднень і деградації екосистем, прогно-

зування змін в біосфері, підготовка і видання перших підручників і посібни-

ків з екології.

ІІ – 1985–2002 рр. (період теоретичних напрацювань у галузі еколо-

гічних проблем) – початок підготовки фахівців-екологів як широкого профі-

лю, так і галузевого спрямування, відкриття численних екологічних кафедр і

факультетів у ВНЗ, прийняття спеціальних постанов Уряду про екологічну

освіту, підготовка і видання посібників і підручників з різних екологічних

дисциплін, розроблення Концепції екологічної освіти і плану її реалізації, а

3

також стандартів з екологічної освіти, активізація діяльності громадських

природоохоронних організацій.

III – 2003–2010 рр. (період початку практичного розв’язання еко-

логічних проблем) – розроблення проекту Закону про екологічну освіту, ро-

звиток важливих прикладних екологічних дисциплін – екологічного аудиту,

екологічного менеджменту, екологічного управління, економіки природоко-

ристування та екологічної політики, початок розвитку ОЗР, загальний спад

інтересу владних структур, МОНУ та Мінприроди України до вирішення

національних і регіональних екологічних проблем.

Ще на початку III етапу екологічні проблеми України турбували не

лише науковців, освітян, громадськість, а й державних службовців. Перша

Концепція екологічної освіти (2001) і програма її реалізації (2002), а також

підготовлений проект Закону України про екологічну освіту (2002) давали

надію на те, що нарешті в державі почалися позитивні зрушення як у галузі

розвитку екологічної культури, підвищення екологічної свідомості, так і у

розв’язанні багатьох гострих екологічних проблем.

Після згаданих активних дій в Україні знову запанували політична не-

стабільність, деградаційні процеси, економічні негаразди, що відразу ж поз-

начилось на стані екологічної освіти та всій системі підготовки кадрів взага-

лі. Не виконується програма реалізації Концепції екологічної освіти, повніс-

тю припинилося викладання екології в середніх школах, ліцеях, коледжах.

Створена раніше при Кабінеті Міністрів України Комісія зі сталого розвитку

не функціонує з 2001 р. Зведено нанівець співпрацю МОН України і Мінпри-

роди. Нинішня система освіти України, на жаль, є жорстко централізованою

з обмеженим самоврядуванням у ВНЗ, а сама екологічна освіта як основа і

базис ОЗР не є системною, безперервною, досконалою. Через відсутність до-

свідчених і кваліфікованих викладацьких кадрів, достатньої кількості якісної

навчально-методичної літератури, сучасної літературної і комп’ютерної бази

(як цього вимагають європейські стандарти і положення Стратегії ЄЕК ООН)

рівень підготовки українських фахівців-екологів залишається досить низь-

ким. В останніх документах МОН України стосовно розвитку освіти у дер-

жаві на 2006-2010 рр. навіть не згадується про значення, важливість і необ-

хідність активної роботи у напрямі розвитку ОЗР, відновлення повноважень

Концепції екологічної освіти та необхідність виконання Програми її реаліза-

ції.

У той час, як всі розвинуті країни світу сьогодні активно впроваджу-

ють Стратегію ЄЕК ООН з освіти в інтересах збалансованого розвитку, в

Україні не зроблено навіть перших кроків. Вважаємо за необхідне викласти

наше розуміння поняття ОЗР.

Освіта в інтересах збалансованого розвитку націлена на набуття знань і

навичок, що сприяють формуванню екологічно свідомого суспільства, нових

світогляду, позицій, цінностей, тобто розвитку, який є соціально бажаним,

економічно життєздатним і екологічно збалансованим. Еколого-збалансований розвиток передбачає переорієнтацію освіти на

відмову від нестійких моделей виробництва і споживання, бережливе став-

4

лення до довкілля, досягнення взаєморозуміння і соціальної стабільності, га-

рмонізацію розвитку соціальних, економічних і екологічних процесів.

ОЗР формується на принципах загальності і безперервності освіти, мі-

ждисциплінарному підході, активній взаємодії викладача і учня, навчання за

допомогою досвіду і творчості.

Згідно з документами ЮНЕСКО та документами, що ухвалювались на

міжнародних зустрічах різних рівнів, до основних компонентів ОЗР нале-

жать:

– освіта (навчання);

– підготовка і перепідготовка кадрів;

– вироблення навичок; формування системи цінностей і виховання;

– інформування просвіта населення.

На всіх етапах особливу увагу приділяють розумінню збалансованості,

поліпшенню якості життя, зниженню (зменшенню) еколого-економічних ри-

зиків. Найважливішими серед основоположних принципів ОЗР є: єдність за-

гальної професійної, екологічної, економічної та соціальної освіти; насліду-

вання програм різних рівнів, взаємозв’язок з іншими програмами і програ-

мами одного рівня; адаптивність, врахування місцевих особливостей; різно-

маніття форм і методів; зв’язок з практичною діяльністю.

ОЗР базується на екологічній освіті, яка є її фундаментом. У той же

час ОЗР потребує відповідного розвитку соціальної та економічної компо-

нент, вона є новим етапом формування комплексної системи освіти, коли її

складові (екологія, соціологія, економіка) стають рівнозначними. Основні напрями розвитку ОЗР:

розвиток і вдосконалення базової освіти; переорієнтація системи освіти

на всіх рівнях, її «екологізація»,

адаптація до розв’язання проблем еколого-збалансованого розвитку;

розширення розуміння і усвідомлення важливості збалансованості

громадськістю;

підготовка кадрів.

Величезний крок вперед у міжнародному співробітництві з питань ОЗР

був зроблений у травні 2003 р. у Києві на 5-й Конференції «Довкілля для Єв-

ропи», де 55 міністрів охорони навколишнього середовища країн регіону Єв-

ропейської економічної Комісії прийняли спеціальну Заяву щодо освіти в ін-

тересах збалансованого розвитку. У Заяві було сказано про те, що учасники

Конференції вирішили розробити регіональну Стратегію в галузі ОЗР і за-

кликати всі країни «...інтегрувати збалансований розвиток в системах освіти

всіх рівнів, від шкільного до вищого, включаючи неформальну освіту, освіту

у неурядовому секторі, щоб освіта стала ключовим фактором змін...». Комі-

тет з екологічної політики ЄЕК ООН і міністерства освіти спільно розробили

проект Стратегії ЄЕК ООН з ОЗР (2003–2004).

У березні 2005 р. у столиці Литви Вільнюсі на спеціальній нараді

представників країн регіону ЄЕК Стратегія ЄЕК ООН для ОЗР була прийнята

всіма країнами-учасницями процесу, за винятком США. У Вільнюсі була та-

кож затверджена спеціальна програма для виконання Стратегії – «Вільнюські

5

рамки здійснення». Тут був створений спеціальний міжсекторальний орган –

Керівний комітет з ОЗР (КК) регіону ЄЕК ООН, у якому беруть участь мініс-

терства навколишнього середовища, міністерства освіти, неурядові та міжна-

родні організації. КК буде щорічно на своїх сесіях заслуховувати звіт про

прогрес у галузі ОЗР в регіоні. Нарада у Вільнюсі стала офіційним відкрит-

тям Десятиріччя ОЗР в регіоні ЄЕК ООН.

Під час 6-ї Конференції міністрів «Довкілля для Європи» було прове-

дено засідання з освіти в інтересах збалансованого розвитку та ухвалено Зая-

ву міністрів освіти та навколишнього середовища регіону ЄЕК ООН.

У заяві стверджується важливість принципу збалансованого розвитку

як інструмента для вирішення завдань глобалізації, який забезпечить охоро-

ну навколишнього природного середовища та раціональне управління при-

родними ресурсами, викорінення бідності, збалансоване виробництво й спо-

живання, а також сприятиме встановленню справедливості, додержанню

громадянських прав, рівності та прав дітей.

Міністри закликали владу брати участь у подальшій роботі, спрямова-

ній на розвиток національних процесів ОЗР, та забезпечувати необхідні ре-

сурси.

Неформальна екологічна освіта має свої специфічні особливості. Гро-

мадський рух, зокрема молодіжний та дитячий, є вдалою системою для фор-

мування самоорганізованої особистості, людини з високим рівнем громадсь-

кої активності та громадянської відповідальності у суспільстві XXI століття.

Саме в позашкільній роботі дитина виявляє якнайбільше якостей особистос-

ті. На їх основі за допомогою дорослих і однолітків вона формує нові вміння

та навички, будує власний світогляд, ставлення до людей і природи.

Виховання у громадських організаціях має здійснюватися таким чи-

ном, щоб дати можливість кожній дитині, молодій людині взяти участь у ці-

кавих (обов’язково практичних) природоохоронних заходах. За допомогою

спеціальних програм діти у кожній акції мають здійснювати взаємонавчання,

щоб не тільки підвищити рівень обізнаності в сфері екології, не тільки фор-

мувати власний екологічний світогляд, а й стати лідерами в колективі.

Громадські організації використовують системний підхід – поєднують

екологічне виховання з практичною роботою, новими освітніми розвиваю-

чими заходами, науково-практичною роботою дітей, впровадженням системи

самоврядування та розвитку лідерських якостей.

Представники природоохоронних НУО в Україні не один рік працю-

ють над розробленням і впровадженням позашкільних еколого-освітніх та

виховних програм, популяризують екологічні знання, розробляють спеціальні

екологічні тренінги, заняття, вправи, екоігри. Але цінний досвід позашкіль-

ної природоохоронної освітньо-виховної роботи, набутий екологічними

НУО, наші державні органи використовують недостатньо або ігнорують.

Важливим є досвід дитячих громадських організацій – екологічних,

туристичних, краєзнавчих.

Всеукраїнська дитяча спілка «Екологічна варта» проводить постійну

роботу зі створення та впровадження нових програм у галузі екологічної

6

освіти, зокрема «Екологічна варта власного майбутнього», «Вартівські вмін-

ня», «Прибери планету», «Школа лідера-еколога». Організація та проведення

екологічних конкурсів і вікторин, семінарів-тренінгів, екологічних екскурсій,

створення екологічних клубів, центрів, творчих майстерень – невід’ємна час-

тина діяльності «Екологічної варти».

Дитяча екологічна асоціація «Зелена країна», що працює у Донецькій

області, має свій друкований орган – газету «Бджілка». Юні екологи обсте-

жують річки, проводять екологічні експедиції.

Регіональне молодіжне екологічне об’єднання «Екосфера» (м. Ужго-

род) працює за власною методикою «Програма екологічної освіти та вихо-

вання учнівської молоді «Школа у природі».

Дитяче об’єднання «Паросток» проводить заняття з дітьми та молод-

дю з екології та біології, велику увагу приділяючи практичному та науково-

дослідному аспектам.

В Україні функціонують НУО, які працюють у сфері інформування і

здійснюють певні заходи, спрямовані на підвищення обізнаності громадсько-

сті щодо екологічних питань.

Всеукраїнська екологічна ліга створює власні освітні та видавничі

програми. Серії книжок «Екологічна освіта і виховання», «Природоохоронні

акції» стають у нагоді і вчителю, і молодому лідеру-екологу, книжки містять

пропозиції та рекомендації щодо уроків, позакласних заходів екологічної те-

матики, а також природоохоронних акцій. Організація видає науково-

популярний журнал «Екологічний вісник» та реферативний журнал «Еколо-

гія». Всеукраїнська екологічна ліга ініціювала підготовку та видання Еколо-

гічної енциклопедії – широкопланового науково-довідкового видання, в яко-

му на основі досягнень національної та світової екологічної науки подано

сучасну інформацію про всі її галузі.

Функціонує Центр екологічної освіти та інформації, що має власні те-

матичні й періодичні видання.

Українське товариство охорони природи силами секції екологічної по-

літики і освіти розробляє освітні екологічні програми, зокрема, програму

екологічної підготовки державних службовців і керівників; створено для ви-

користання на лекціях, семінарах, зібраннях громадськості і молоді фільмо-

теку з більш як 100 відеофільмів на екологічну тематику (альтернативна ене-

ргетика, ліси України, вода і біосфера, заповідні території України, техно-

генна небезпека та ін). ЕкоНУО випускають і періодичні видання: «Рідна природа» (Українсь-

ке товариство охорони природи разом з Мінприроди), «Зелений світ» (УЕА

«Зелений світ»), тематичні екологічні видання (Національний екологічний

центр України), «Жива Україна» (УкрЮНЕПКОМ), «Паросток» (Всеукраїн-

ський благодійний фонд «Паросток») та ін.

В Україні через ряд серйозних причин (нестача відповідних методич-

них матеріалів з ОЗР, низький рівень технічного забезпечення ВНЗ, недоста-

тня, кількість висококваліфікованих викладачів у галузі ОЗР, відсутність мі-

7

жвідомчої співпраці у галузі ОЗР, брак коштів у національному бюджеті для

фінансування ОЗР, відсутність належної уваги до проблеми з боку МОНУ та

Мінприроди України та ін.) Стратегія ЄЕК ООН поки не реалізується.

Основними причинами невиконання в Україні положень Стратегії ЄЕК

ООН є:

– відсутність затверджених Верховною Радою Стратегії збалансовано-

го розвитку України та Закону про екологічну освіту;

– відверта незацікавленість депутатів у збалансованому розвиткові

України і відповідно у ОЗР;

– бездіяльність Комісії сталого розвитку при Кабінеті Міністрів Украї-

ни через зміни прем’єрів, оскільки вони повинні очолювати роботу цього ор-

гану:

– часті кадрові зміни у Міністерстві освіти і науки України та Мініс-

терстві охорони навколишнього природного середовища України; низький

рівень екологічної освіченості керівників цих відомств; відсутність у їхніх

структурах підрозділів чи уповноважених осіб, відповідальних за ОЗР згідно

з положеннями Стратегії;

– повна безконтрольність з боку держави щодо змісту програм і мате-

ріалів ЗМІ, які не тільки не сприяють підвищенню рівня неформальної еко-

логічної освіти та ОЗР, їх пропаганді, а відверто працюють на зниження мо-

ралі у суспільстві, падіння духовності й загального культурного рівня грома-

дян, формують у молоді агресію, жорстокість, пропагують насильство, роз-

пусту, споживацький спосіб життя, зневіру у майбутнє.

Враховуючи необхідність виконання міжнародних угод та Стратегії

ЄЕК ООН з освіти в інтересах збалансованого розвитку, уряд України має

терміново почати практичну роботу у цьому напрямі.

Для цього слід:

- поновити склад і розпочати роботу Комісії зі сталого (збалансовано-

го) розвитку при Кабінеті Міністрів України, яка має розробити національ-

ний План дій і ухвалити рішення про державну підтримку наукового забез-

печення реалізації Стратегії ОЗР;

- винести на повторне слухання проект Стратегії сталого (збалансо-

ваного) розвитку України та затвердити його; прийняти Закон про екологічну

освіту;

- скоординувати роботу МОН та Мінприроди України з виконання

Концепції екологічної освіти, Стратегії ЄЕК ООН з ОЗР, розпочати активну

роботу у цих напрямах, зокрема, ухвалити основоположні документи з ОЗР,

створивши робочу групу з представників провідних ВНЗ, обох міністерств,

громадських організацій; відкрити регіональні центри ОЗР на базі місцевих

ВНЗ, сприяти залученню широкої громадськості до підвищення рівня екоос-

віти, екокультури та розвитку ОЗР;

- активізувати і підвищити ефективність роботи науково-методичної

комісії з екології МОН України.

ЕТИКА ЗБАЛАНСОВАНОГО РОЗВИТКУ

8

Марушевський Г. Б.,

к. ф. н., заступник голови

Національного екологічного центру

України

Загалом для живих систем характерні два шляхи адаптації до довкілля:

змінювати довкілля під свої потреби або змінювати себе чи свою поведінку,

пристосовуючись до довкілля. У природних умовах існує баланс між цими

шляхами адаптації: різні види рослин і тварин впливають на довкілля і пев-

ним чином змінюють його, але разом з тим відбувається еволюція видів. Лю-

дина ж зробила наголос на зміні довкілля. Цей шлях адаптації призвів до ек-

спансії виду Homo sapiens і водночас обернувся численними проблемами, в

тому числі й екологічними. Тепер настав час змінювати суспільство, щоб

адаптувати його до довкілля і таким чином уникнути екологічних проблем.

Однак зміна суспільства неможлива без зміни суспільної моралі. Суспільні

закони орієнтуються на моральні зразки минулих епох і тому мало придатні

до управління складним, численним, та постійно змінюваним суспільством.

Необхідна етика, яка відповідає вимогам часу, ґрунтується на аналізі про-

блем що виникають, і пропонує шляхи їх розв’язання.

Існування у суспільстві моральних звичаїв і моральних норм зумовлене

соціокультурною традицією, яка постає як механізм соціальної та культурної

спадковості. Разом з тим, розвиток будь-якого суспільства спричинює його

зміни. Тоді традиційна діяльність, автоматичний підхід до вибору конкрет-

них дій призводять до проблем. Це зумовлює необхідність переглянути мо-

ральні норми, на яких ґрунтується традиційна діяльність, і перейти до нових,

які дадуть змогу більш адекватно реагувати на виклики часу.

Етика виникає як теорія моралі, теорія поведінки, коли відбувається

рефлексія моралі і з’являється потреба аналізувати та осмислювати моральні

звичаї і норми, які регулюють поведінку людини, а також пропонувати нові

норми з огляду на те, що суспільство розвивається й ускладнюється. Щоб ві-

дповідати рівню розвитку суспільства, традиційні норми регуляції поведінки

людини теж повинні змінюватися й удосконалюватися.

Кардинальна відмінність етики від інших наук полягає в тому, що ети-

ка –активна наука. Вона має справу не тільки з минулим і сучасним, а й з

майбутнім. Формування образу майбутнього є однією з визначальних її рис.

Наукове знання описує буття, а етика творить це буття.

Сучасна філософія розглядає розвиток як особливий тип змін, характе-

рними рисами якого є незворотність, спрямованість і закономірність1. Вна-

слідок розвитку виникає новий якісний стан системи, пов’язаний зі змінами

її структури.

1 Философский энциклопедический словарь /Гл. редакция: Л. Ф. Ильичев, П. Н. Федосеев, С. М. Ковалев,

В. Г. Панов. — М.: Сов. энциклопедия, 1983. — С. 561.

9

Коли про розвиток суспільства говорять з політичних позицій, то

йдеться про процес, спрямований у майбутнє. Закономірності розвитку сус-

пільства у минулому вивчають такі науки, як історія, антропологія, філосо-

фія, соціологія тощо. Але якщо мова йде про майбутній розвиток суспільст-

ва, то це вже справа політики, економіки, державного управління, футуроло-

гії й етики. Це ті сфери людської діяльності, де люди виступають і як дослід-

ники певних суспільних процесів, і як їхні активні учасники. Оскільки люди

постійно вибирають між тим чи іншим варіантом розвитку подій, вони до-

сить часто опиняються в ситуації морального вибору, коли перевагу треба

віддати тим чи іншим цінностям, коли від їх вибору часто залежить не тільки

їхнє власне життя, а й життя інших людей. В цьому сенсі проблеми розвитку

є водночас і етичними проблемами, тому потребують етичного аналізу.

Визначальним чинником будь-якої парадигми розвитку є мета. В домі-

нуючій парадигмі розвитку такою метою є підвищення добробуту населення.

Як правило, не розглядаються будь-які обмеження, що можуть перешкодити

досягненню цієї мети. Однак є природні межі Землі, врахування яких неми-

нуче до перегляду мети суспільного розвитку.

У 50–60-х рр. 20 століття розвиток пов’язували тільки з економічним

прогресом та зростанням економічної ефективності. Проте на початку

70-х рр. у зв’язку з несправедливим розподілом прибутків та із зростанням

кількості бідних у країнах, що розвиваються, парадигма розвитку змінилася.

Питання соціальної справедливості були визнані такими ж важливими, як і

питання зростання економічної ефективності. Але і цей підхід до реалізації

проектів розвитку не дав бажаних результатів. Зростаюче споживання при-

родних ресурсів призвело до деградації довкілля і негативно вплинуло на

здоров’я людей. Реальною загрозою стала проблема «меж зростання», на яку

у 1972 р. звернув увагу світової громадськості Римський клуб2. Щоб уникну-

ти екологічної кризи, до концепції розвитку слід було включити третю мету

– збереження довкілля. Вперше на цьому наголосила Конференція ООН з до-

вкілля людини у 1972 р., яка визнала актуальність екологічної проблематики

та необхідність створення дієвих міжнародних механізмів для її вирішення.

Відповідно до мети розрізняють таки типи розвитку: економічний, со-

ціальний, людський, міжнародний, збалансований тощо.

Економічний розвиток пов’язують з підвищенням добробуту людей.

Це нарощування економічного багатства країн або регіонів з метою збіль-

шення добробуту їх мешканців. На постійне зростання та експансію націона-

льної економіки спрямована державна політика. При цьому правові та інсти-

туційні зміни спрямовують на інновації та інвестиції таким чином, щоб роз-

вивати ефективну систему виробництва і розподілу товарів та послуг. Еко-

номічна наука повністю зосереджена на економічному зростанні, що на

практиці означає збільшення валового національного продукту (ВНП). Віра в

те, що ВНП є барометром здоров’я національної економіки і добробуту, на-

2 Медоуз Д. Х., Медоуз Д. Л., Рандерс Й., Беренс III У. Пределы роста: Пер с англ. – М.: Изд-во МГУ,

1991. – 208 с.

10

була великого поширення. Втім, економісти визнали, що ВНП не вимірює

добробут, а тільки забезпечує облік всього, що виробляється і споживається

(а це можуть бути як хороші, так і погані речі).

Соціальний розвиток – це такий тип соціального процесу, при якому

постійно змінюються певні параметри суспільства. Якщо ці зміни вигідні для

суспільства, то соціальний розвиток називають соціальним прогресом, якщо

ні – соціальним регресом. М. Кастельс зазначає: «Протягом тисячоліть соціа-

льний розвиток прирівнювали до соціального виживання. З настанням індус-

тріальної епохи як мету соціального розвитку почали розглядати поліпшення

якості життя»3.

Людський розвиток (розвиток людини) спрямований на формування

потенціалу людини робити те, що вона може, і ставати тим, ким вона може

стати. Головні умови для розвитку потенціалу людини полягають в тому,

щоб прожити довге і здорове життя, одержати освіту та мати відповідні ре-

сурси для забезпечення гідного життєвого рівня4. Для оцінки прогресу люд-

ського розвитку Програма розвитку ООН, починаючи з 1990 р., щороку ви-

дає «Доповідь про людський розвиток». У ній, зокрема, наводяться рейтинги

країн світу відповідно до індексу людського розвитку.

Міжнародний розвиток спрямований на викорінення злиднів, поліп-

шення управління, медичної допомоги, освіти, запобігання кризам, а також

на економічну реструктуризацію країн, що розвиваються.

Власне, можна назвати дату, починаючи з якої проблеми розвитку ста-

ли предметом міжнародної політики. 20 січня 1949 р. американський прези-

дент Гаррі Трумен у своїй інаугураційній промові назвав бідні країни краї-

нами, що розвиваються. Зі світоглядних позицій це означало, що народи в рі-

зних країнах рухаються в одному напрямі, тільки при цьому одні країни

швидше, інші повільніше. Рівень цивілізованості країни має визначатися рів-

нем її виробництва, що знаходить своє вираження у зростанні ВНП (валового

національного продукту). Наслідком такого погляду на розвиток стало втягу-

вання всіх країн світу в економічне змагання, що потребувало не лише капі-

таловкладень і передачі технологій, а й відповідної культурної трансформа-

ції, зокрема переходу багатьох країн світу від традиційних способів ведення

господарства до етосу економічного суспільства5.

У 1945–1970 рр. увесь світ додержувався однієї політики, яка отримала

назву «девелопменталізм», або політика розвитку. Після другої світової вій-

ни майже весь евразійській континент перебував у стані розрухи, і ідея роз-

витку, що пов’язувалася в першу чергу з економічним зростанням, набула

великої популярності, оскільки вселяла оптимізм і надію. Єдиною потужною

індустріальною країною, яка уникла великих руйнувань, були США, що

сприяло початку періоду їх гегемонії. Саме тому США запропонували ідео-

3 Кастельс М. Информационные технологии, глобализация и социальное развитие // Ойкумена. Вып. 2. –

Харьков: Константа, 2004. – С. 29. 4 Доклад о развитии человека 2005: Пер. с англ. – М.: Весь Мир, 2005. – С. 23.

5 Sachs W. Global Ecology and the Shadow of «Development» // Global Ecology: A new Arena of Political Con-

flict / Ed. by W. Sachs. – London & New Jersey: Zed Books, 1995. — P. 3–21.

11

логію девелопменталізму, згідно з якою, якщо будь-яка держава бажає досяг-

ти більшого рівня економічного розвитку, її уряду необхідно обрати «прави-

льну» стратегію.

Можливість економічного розвитку всіх країн стала загальним переко-

нанням. І хоча усі бачили серйозний розрив між «промисловими» і «аграр-

ними» («розвинутими» і «слабо розвинутими») країнами, була надія, що зли-

денність периферійних зон можна подолати. В цьому сенсі концепція розви-

тку стала офіційною всесвітньою ідеологією. ООН навіть проголосила

70-ті роки «десятиліттям розвитку». Основу цієї ідеології, або «геокультури

розвитку», склали три переконання6:

1) держави – члени ООН є політично суверенними і економічно (в

крайньому разі потенційно) автономними;

2) кожна з таких держав має фактично тільки одну (або тільки одну пе-

реважаючу та споконвічну) національну культуру;

3) кожна з таких держав з часом може окремо розвиватися (що на прак-

тиці означає досягнення рівня життя теперішніх членів Організації економі-

чної співпраці і розвитку).

Втім І. Валерстайн зазначає, що у 70-х рр. настала фаза «Б» економіч-

ного циклу Кондратьєва – фаза стагнації. Почалася нафтова криза. У тих кра-

їнах, де не видобували нафту, зменшилися обсяги виробництва, зросли ціни

на товари через підвищення цін на нафту. Економічна ситуація в багатьох

країнах погіршилася. З цього моменту для багатьох людей розвиток перетво-

рився з провідної зірки на ілюзію. Це було пов’язано з тим, що геокультура

розвитку виступала як «історична форма культурного тиску в усіх державах з

метою забезпечення програми «модернізації», або «розвитку», програми, яка

виявилася марною для цих країн»7.

Політика розвитку виявилася марною для країн, що розвиваються, але

не для розвинутих країн. Є підстави розглядати політику розвитку як політи-

ку контролю розвинутих країн за природними ресурсами країн, що розвива-

ються. О. Тоффлер аргументовано довів, що розвинутим країнам для індуст-

ріалізації були необхідні приховані субсидії у вигляді дешевих природних

ресурсів: «Коли англійці, французи, німці та інші поширилися по світу, для

них відкрилася сувора реальність. Цивілізація Другої хвилі не могла існувати

ізольовано. Вона відчайдушно потребувала прихованих субсидій у формі

дешевих ресурсів, що надходять ззовні. А головне – для неї був необхідним

єдиний інтегрований ринок, через який вливаються ці субсидії… Маючи по-

требу в ресурсах решти світу, вона втягнула суспільства Першої хвилі та пе-

рвісні народи, що залишилися, в грошову систему, створила глобально інтег-

рований ринковий простір»8. Нагадаємо, що Е. Тоффлер цивілізацією Першої

хвилі вважає аграрне суспільство, а цивілізацією Другої хвилі – індустріаль-

не суспільство. Індустріальна цивілізація не могла існувати ізольовано, без

інтегрованого світового ринку. Щоб мати дешеві ресурси, Західна Європа і

6 Валлерстайн И. После либерализма: Пер с англ. – М.: Едиториал УРСС, 2003. – С. 160.

7 Валлерстайн И. После либерализма: Пер с англ. – М.: Едиториал УРСС, 2003. – С. 161.

8 Тоффлер Э. Третья волна: Пер с англ. — М.: ООО «Фирма “Издательство АСТ”», 1999. – С. 156, 173.

12

США залучили аграрні суспільства до грошової системи і світового ринку.

У книзі «Третя хвиля» Е. Тоффлер наводить приклади конкурентної бороть-

би за дешеву сировину між США та СРСР. Тому дуже слушним є питання:

чи змогли б індустріалізуватися США, Західна Європа, Японія чи СРСР, якби

вони не мали змоги отримувати дешеві ресурси ззовні?

О. С. Панарін зазначає, що західна технічна цивілізація стоїть перед

дилемою: або переорієнтуватись на «нульове» зростання через численні еко-

логічні, енергетичні і сировинні обмеження, або здійснити перерозподіл сві-

тових територій і таких чином отримати нові ресурси9. Перший варіант влас-

не і є збалансованим розвитком, але до нього не готові ні правлячі еліти, ні

пересічні споживачі. Другий варіант пов’язаний зі створенням глобального

ринку, який не має ніяких протекціоністських бар’єрів. Внаслідок цього зем-

ля і ресурси мають перейти з рук менш вмілих і пристосованих в руки більш

гідних, які вже продемонстрували свою високу економічну та екологічну

ефективність. Отже, йдеться про геополітичну експансію Заходу.

В. Гьосле звертає увагу на парадоксальність того факту, що «саме захі-

дні ідеї свободи та соціальної справедливості призвели до підкорення коло-

ній. Аби в межах індустріальної держави гарантувати економічне зростання,

треба було (дедалі більше) залучати ресурси третього світу»10

. Цей парадокс

пояснюється тим, що у кожної держави є два шляхи задоволення стихійно

зростаючих потреб жителів: або за рахунок власних природних ресурсів, або

за рахунок ресурсів інших країн, як правило, тих країн, які не збудували пра-

вову державу і живуть у напівфеодальному суспільстві11

. У підсумку приро-

да країн «третього світу» перебуває під подвійним тиском як з боку власного

уряду, так і з боку іноземних держав. Виникає ситуація, коли, за словами

М. М. Мойсеєва12

, починає працювати «диявольський» насос, який перекачує

у розвинуті країни природні й людські («витік мозків») ресурси, а натомість

повертає у країни, що розвиваються, видобувні й брудні виробництва, а та-

кож відходи.

Відповідним чином вибудовуються державні пріоритети багатих країн,

які орієнтовані переважно не на допомогу країнам, що розвиваються, а на

посилення своєї військової потужності (яку, зокрема США, періодично за-

стосовують проти бідних країн). На кожен долар, що багаті країни витрача-

ють на допомогу, припадає 10 доларів на військові витрати. Наприклад, сві-

тові витрати на боротьбу з ВІЛ/СНІДом (від якого щороку вмирає 3 млн осіб)

відповідають світовим витратам на оборону протягом трьох днів13

.

Загроза природі йде від зазначеної політики «розвитку», по суті, псев-

дорозвитку. Велика кількість національних урядів та міжнародних фінансо-

вих агенцій все ще визначають розвиток як максимальне економічне зрос-

9 Панарин А. С. Агенты глобализма. – http://www.moskvam.ru/2000/01/panarin.htm.

10 Гьосле В. Практична філософія в сучасному світі: Пер. з нім. – К.: Лібра, 2003. – С. 162.

11 Хесле В. Философия и экология: Пер. с нем. – М.: АО Ками, 1994. – С. 26.

12 Моисеев Н. Н. С мыслями о будущем России. Сборник докладов. –

http://www.leadnet.ru/moiseev/index.htm. 13

Доклад о развитии человека 2005: Пер. с англ. – М.: Весь Мир, 2005. – С. 10.

13

тання та узгоджений рух у напрямі індустріалізації та масового споживання.

Світовий Банк, Організація економічної співпраці та розвитку, Міжнародний

валютний фонд та більшість національних агенцій планування все ще спри-

яють розробленню стратегій, які розглядають максимальне сумарне зростан-

ня як синонім істинного, справжнього розвитку. Модель економічного зрос-

тання залишається ключовою на політичній арені. Внаслідок цього всі зусил-

ля концентруються на реформуванні засобів зростання (технології, форми

організації, структури стимулів), тоді як метою зростання беззастережно ви-

значено рівень життя і споживання населення розвинутих країн.

Важливо в етичний дискурс щодо розвитку включити екологічні пи-

тання. Зараз два етичні напрями – захист природи і сприяння економічній

справедливості – виступають як опозиційні. Поширеним є уявлення про те,

що представники екологічного руху виступають проти економічного розвит-

ку і тягнуть суспільство назад у кам’яний вік, де природа буде збережена за-

вдяки відмові від науково-технічного поступу, з яким пов’язують загострен-

ня екологічних проблем. Насправді ж екологісти виступають за збалансова-

ність розвитку і проти хижацького ставлення як до природи, так і до людей,

що призводить до деградації навколишнього середовища та зростання еко-

номічної нерівності.

На думку американського економіста Германа Дейлі суть ідеї збалан-

сованого розвитку є простою і зрозумілою. Вона полягає в тому, щоб «утри-

мувати економічну підсистему в межах певного масштабу, який дає можли-

вість екосистемі постійно її живити та підтримувати»14

. У цій роботі «збала-

нсований розвиток» розглядається як такий розвиток країн і регіонів, коли

економічне зростання, матеріальне виробництво і споживання, а також інші

види діяльності суспільства здійснюють у межах, які визначаються здатністю

екосистем відновлюватися, поглинати забруднення і підтримувати життєдія-

льність теперішніх і майбутніх поколінь.

Концепція збалансованого розвитку постала як відповідь на виклик ча-

су. Вона виступає як альтернатива панівній моделі сучасного розвитку. За-

безпечення збалансованого розвитку – це не технічна проблема, для

розв’язання якої необхідні нові технічні засоби чи технології. Це проблема

зміни суспільних відносин і формування такого суспільства, яке не руйнува-

тиме середовище свого існування. Образ такого суспільства «допомагає сфо-

кусувати увагу на наборі цінностей та етичних і моральних принципів, якими

має скеровуватися наша діяльність як індивідуальна, так і на рівні інститу-

ційних структур (державних, неурядових, бізнесових і т. д.)»15

.

Збалансований розвиток – це також не суто наукова проблема. Звичай-

но, без наукових знань неможливо сформувати образ майбутнього демокра-

тичного і екобезпечного суспільства. Але проблема збалансованого розвитку

– це не проблема відсутності знань. Наука може описати з різними ступеня-

14 Дейлі Г. Поза зростанням. Економічна теорія сталого розвитку. – К.: Інтелсфера, 2002. – С. 32. 15

Viederman S. Knowledge for Sustainable Development: What Do We Need to Know? // A Sustainable World:

Defining and Measuring Sustainable Development / Ed. by Trzyna T. C. – Sacramento and Claremont: IUCN/ICEP,

1995. – P. 36–43.

14

ми точності те, що є, і меншою мірою може допомогти оцінити те, що може

бути. Але наука не може сказати, що повинно бути, а це ключове питання

збалансованого розвитку. До того ж і наука, і техніка нині спрямовані на те,

щоб підкорити природу, використати природні ресурси для задоволення зро-

стаючих потреб людини. Наука і техніка виступають як інструмент влади

людини над природою.

Перехід до збалансованого розвитку – це етичний перехід, це зсув у

ціннісних орієнтаціях багатьох людей. Збалансований розвиток є етичним

ідеалом, і як будь-який суспільний ідеал концепція збалансованого розвитку

виступає дороговказом для створення суспільства, яке буде перебувати в га-

рмонії з природою.

Оскільки потреба у збалансованому розвитку виникла у зв’язку з поя-

вою і загостренням екологічних проблем, важливим завданням етики збалан-

сованого розвитку є пошук можливостей поєднати традиційну антропоцент-

ричну етику з екологічною етикою, яка розглядає етичний аспект взаємодії

суспільства з природою. Наголос на екологічній етиці є істотним для етики

збалансованого розвитку, оскільки мова йде про новий тип розвитку, який

дасть можливість уникнути екологічних проблем, або, принаймні,

пом’якшити антропогенний вплив на природу. Завдання полягає в тому, щоб

поєднати екологічні питання і питання розвитку. Як зазначає Деніс Гуле, не-

обхідно забезпечити, щоб «етика розвитку увійшла в екологічну політику, а з

іншого боку, щоб екологічна етика була предметом головного розгляду при

формулюванні політики розвитку»16

. Актуальним є пошук такої етичної кон-

цепції, яка зможе поєднати вимоги трьох головних етичних цінностей –

справедливості, свободи і поваги до природи.

Етичний ідеал збалансованого розвитку має знайти своє відображення

у політиці збалансованого розвитку, яка у свою чергу сприятиме створенню

інституцій збалансованого розвитку. З часом ці інституції стануть звичними і

зрозумілими для всіх людей. Тоді можна буде говорити про втілення ідеалу

збалансованого розвитку.

Якщо розглядати збалансованість як мету розвитку, то зразу ж виникає

проблема визначення того, наближається суспільство до збалансованого роз-

витку чи віддаляється від нього. Щоб уникнути розгляду збалансованого ро-

звитку як однієї з чергових утопій людства, що не має критеріїв для оцінки,

необхідно розробити показники збалансованого розвитку.

Традиційні макроекономічні показники (ВВП, ВНП) не відображають

багатьох соціальних та екологічних моментів. Для їх урахування застосову-

ють два підходи:

– створення інтегрального індикатора збалансованого розвитку, на ос-

нові якого можна оцінити ступінь збалансованості соціально-економічного

розвитку;

16

Goulet D. Development ethics and ecological wisdom // Ethics of Environment and Development: Global Chal-

lenge, International Response / Ed. by J. R. Engel, J. G. Engel. – Tucson: University of Arizona Press, 1990. –

P. 36.

15

– створення системи індикаторів, кожен з яких відображає певні аспек-

ти збалансованого розвитку. Найчастіше виділяють такі підсистеми показни-

ків: економічні, екологічні, соціальні, інституційні.

Одним з інтегральних показників розвитку є «екологічний слід»

(Ecological Footprint), який розглядають як індикатор антропогенного тиску

на природу. Цей показник, запропонований у 1996 р. канадськими екологами

В. Рісом та М. Вакернейгелом17, вимірює споживання людьми природних

ресурсів у «глобальних гектарах». Ці одиниці вимірювання є еквівалентом

площі біологічно продуктивної землі і площі моря, що необхідні для: вироб-

ництва продуктів харчування і деревини, які споживають люди; створення

інфраструктури, яку використовують люди; поглинання вуглекислого газу,

що утворюється внаслідок спалювання викопного палива. Глобальний гектар

– це умовний гектар, біологічна продуктивність якого дорівнює середній біо-

продуктивності на Землі.

Екологічний слід, що припадає на одну людину, складається з: площі

ріллі, необхідної для вирощування зернових культур; площі пасовищ, необ-

хідних для виробництва продукції тваринництва; площі лісів, необхідних для

виробництва деревини і паперу; площі моря, необхідного для продукування

риби і морепродуктів; територій, зайнятих під житло та інфраструктуру;

площі лісів, необхідних для поглинання вуглекислого газу, що утворюється

внаслідок споживання викопних енергоресурсів (вугілля, нафта, газ).

Глобальний екологічний слід становив у 2001 р. 13,5 млрд глобальних

гектарів (гга), або 2,2 гга на душу населення. Важливою особливістю індексу

є те, що його можна порівняти з біологічною ємністю Землі («потенціалом

біосфери»). Біологічна ємність – це загальна кількість біологічної продукції,

яку можна одержати з біопродуктивної території за певний рік; біопродукти-

вна територія – це ділянка землі або моря із значною фотосинтетичною акти-

вністю та продукуванням біомаси. Якщо екологічний слід є функцією від чи-

сельності населення, середнього споживання ресурсів на душу населення та

енергоємності технологій, які використовують, то біологічна ємність Землі

залежить від кількості біологічно продуктивних територій та їх середньої

продуктивності. У 2001 р. налічувалось 11,3 млрд глобальних гектарів біоло-

гічно продуктивних територій, або чверть поверхні Землі (інші три чверті

поверхні Землі займають пустелі, льодовики та глибокі океани, які мають ві-

дносно низькі рівні біопродуктивності, непридатні для використання), тобто,

біологічна ємність Землі становила 1,8 гга на душу населення.

У 2001 р. екологічний слід людства зріс у 2,5 раза порівняно з 1961 р. і

перевищив біологічну ємність планети на 0,4 гга на душу населення, або на 21 %

(рис. 1)18

. Таке перевищення виснажує природний капітал і може відбуватися

тільки в обмежений проміжок часу, оскільки тривале перевищення природ-

них меж Землі неминуче призведе до екологічної катастрофи.

17

Wackernagel M., Rees W. Our Ecological Footprint: Reducing Human Impact on the Earth. – Gabriola Island,

Canada: New Society Publishers, 1996. – 320 р. 18

Europe 2005 The Ecological Footprint. – Brussels, Belgium: WWF European Policy Office, 2005. – 24 p.

16

Рис. 1. Екологічний слід людства і біологічна ємність планети у

1961–2001 рр.

Екологічний слід американця в 2 рази перевищує слід європейця і в

7 разів – жителя Азії чи Африки. На території ЄС проживає всього 7 % насе-

лення Землі, але його жителі використовують 17 % світових природних ресу-

рсів. Їх екологічний слід є у 2,2 раза більшим, ніж біологічні можливості

планети. З 1961 р. цей показник зріс на 70 %. Країни ЄС – Швеція, Фінлян-

дія, Естонія, Данія, Ірландія і Франція мають найбільший рівень споживання

на душу населення, який у 3-4 рази перевищує біологічні можливості плане-

ти. Серед країн ЄС найменший рівень споживання – в Угорщині, Словаччині

та Польщі, але й він удвічі перевищує кількість наявних на Землі ресурсів.

Екологічний слід України становив у 2001 р. 3,3 гга на душу населен-

ня, тоді як біологічна ємність земель України – 2 гга на душу населення. Це

свідчить про те, що споживання природних ресурсів перевищує природний

потенціал території України. Тривале продовження цієї ситуації може приз-

вести до трансформації екологічної кризи, яка спостерігається в Україні, на

екологічну катастрофу.

Якщо екологічний слід уявити у вигляді кількості планет, необхідних

людству для підтримання нинішнього рівня споживання природних ресурсів,

то можна побачити (рис. 2)19

, що вже зараз людство споживає ресурси 1,2

планети. Як видно з рис. 2, людство в цілому перейшло межу збалансованого

розвитку ще у 80-х рр. (хоч раніше цю межу перейшли тільки окремі північ-

ноамериканські та західноєвропейські країни).

19

Living Planet Report 2004. – Gland, Switzerland: WWF, 2004. – P. 1.

17

Рис. 2. Екологічний слід людства у 1961–2001 рр.

Різниця у рівні доходів у різних країнах відображається на нерівному

споживанні ресурсів. Так, на 20 % найбагатшого населення світу припадає

86 % загальної суми особистих витрат, споживання 58 % світової енергії,

45 % м’яса і риби, 84 % паперу, а також 87 % персональних автомобілів і 74

% телефонів. З іншого боку, 20 % найбідніших жителів планети споживають

5 % або й менше товарів і послуг кожної із зазначених категорій20

. При цьо-

му рівень споживання країн з високим доходом постійно зростає, тоді як рі-

вень споживання країн з середнім і низьким доходом залишається приблизно

одним і тим самим (рис. 3)21

.

Рис. 3. Екологічний слід груп країн з різним доходом у 1961–2001 рр.

20

Глобальная экологическая перспектива 3 (ГЕО-3): Прошлое, настоящее и перспективы на будущее: Пер. с

англ. – М.: ЗАО «Интердиалект+», 2002. – С.35–36. 21

Living Planet Report 2004. – Gland, Switzerland: WWF, 2004. – P. 23.

18

Економічна нерівність дедалі зростає – «багаті багатіють, бідні бідні-

ють». Так, співвідношення доходів найбагатших і найбідніших 20 % насе-

лення світу у 1960 р. було 30:1, в 1989 р. воно зросло до 59:122

, а у 2005 р. –

становило 103:123

. Спільні доходи 500 найбагатших людей у світі з переліку

журналу «Форбс» (а ці доходи еквівалентні не більше ніж 5 % їхніх активів)

перевищують спільний доход 416 млн найбідніших людей24

. При цьому на-

віть незначний перерозподіл доходів багатих на користь бідних може приз-

вести до значного зростання доходів бідняків. Для ліквідації крайніх злиднів

– для того, щоб підняти рівень життя 1 млрд людей над планкою злиднів в

1 долар доходів на день – необхідно витратити 300 млрд доларів. Ця сума є

значною в абсолютних цифрах, але вона еквівалентна 1,6 % доходів 10 %

найбагатших у світі людей25

.

Нерівність у стандартах споживання стає одним з критеріїв соціальної

диференціації. Сучасний етап розвитку людства характеризується тим, що

внаслідок науково-технічного прогресу створено нові технології, які істотно

впливають на спосіб життя людей. При цьому для одних людей нові соціаль-

ні блага стають все доступнішими, а для інших неможливість скористатися

новими благами стає ознакою їхнього соціального відставання. Тривожні те-

нденції зростання соціального розмежування і групової замкненості в пост-

індустріальному суспільстві дають підстави говорити про повернення до

станового суспільства, характерного для феодальної системи.

Є. І. Головаха вважає, що ми живемо у неостановому суспільстві, в

якому сформовано три неостанові спільноти26

. До «першого стану» належать

люди, які можуть задовольняти усі свої потреби і мають необмежений доступ

до соціальних благ сучасної цивілізації. Сюди входить верхівка західного бі-

знесу, шоу-бізнесу, професійного спорту, а також частина традиційного ви-

щого класу. У нової спільноти є свій стиль життя і специфічні норми поведі-

нки, а також особлива інфраструктура, яка обслуговує цю спільноту, – від

традиційної мережі магазинів з «космічними» цінами до екзотичного косміч-

ного туризму. Замкненість цієї спільноти підтримується «неофеодальним»

оточенням, що складається з охорони, персональних лікарів, тренерів, віза-

жистів тощо. «Другий стан» також переважно сконцентрований у західному

суспільстві, яке забезпечує більшості населення якісне харчування, комфорт-

не житло з сучасною побутовою технікою, доступ до сучасних засобів

зв’язку та пересування, можливість одержувати якісну медичну допомогу,

освіту, пенсійне забезпечення. До цієї спільноти належить «середній клас» у

західному суспільстві та політична, економічна і духовна еліта у посткомуні-

стичному і «третьому» світі. До «третього стану» належить меншість насе-

лення у розвинутих країнах і більшість населення світу, що живе в умовах,

22

Программа действий: Повестка дня на 21 век и другие документы конференции в Рио-де-Жанейро в попу-

лярном изложении. — Женева: Центр «За наше общее будущее», 1993. – С. 1, 4. 23

Доклад о развитии человека 2005: Пер. с англ. – М.: Весь Мир, 2005. – С. 44. 24

Доклад о развитии человека 2005: Пер. с англ. – М.: Весь Мир, 2005. – С. 44. 25

Доклад о развитии человека 2005: Пер. с англ. – М.: Весь Мир, 2005. – С. 5. 26

Головаха Е. И. Неосословное общество XXI столетия. – http://www.sau.kiev.ua/konf4_r.htm.

19

коли є проблематичним задоволення життєво важливих потреб, а доступ до

багатьох благ цивілізації є обмеженим.

Високі стандарти споживання пропагуються засобами масової інфор-

мації як бажаний взірець споживання. Досягнення необмеженого споживан-

ня є привабливим як для багатих, так і для бідних, які прагнуть досягти рівня

споживання багатих. Таке всезагальне прагнення живить і підтримує неоста-

нову піраміду, утворюючи порочне коло прагнень до зростання споживання і

розкручуючи маховик споживацтва. Для ліквідації неостанового суспільства

необхідно обмежити рівень споживання багатих людей. Разом з тим, досягти

обмеження споживання людей, які належать до «першого стану», якраз най-

важче. Це пов’язано з тим, що представники «першого стану» входять до

правлячої еліти, в руках якої сконцентровано як ресурси, так і засоби впливу

на маси. Крім того, саме вони значною мірою визначають напрям розвитку

суспільства. Прагнення кожної людини досягти задоволення усіх своїх спо-

живацьких бажань є однією з головних психологічних перешкод на шляху

переходу до збалансованого розвитку, який неможливий без обмеження над-

мірного споживання.

У 2006 р. журнал «Кореспондент» оцінив статки 30 найбагатших укра-

їнців у більш ніж 38 млрд доларів США. Щоб потрапити до рейтингу Топ-30,

необхідно було володіти активами вартістю як мінімум 177 млн доларів

США27

. Важливо зазначити, що більшість грошовитих українців заробили

свої мільйони на виробництві сталі та чавуну. Металургійне виробництво

має значний негативний вплив на довкілля, однак його масштабність дає мо-

жливість власникам великих підприємств і корпорацій заробити значні кош-

ти. В свою чергу, можливість одержати величезні кошти є головним стиму-

лом для розвитку металургії. Питання збереження довкілля при цьому зали-

шаються неважливими або навіть такими, що заважають ще більшому розви-

ткові металургійної галузі (і пов’язаних з нею гірничодобувної та вугільної

галузей).

Україна має природні умови і ресурси, які, безумовно, можуть скласти

фундамент забезпечення збалансованого розвитку. Проте, як успадкована

модель природокористування, так і практика господарювання останніх років

зумовили збільшення антропогенного і техногенного навантаження на при-

родно-ресурсний потенціал, що призвело до деградації багатьох його складо-

вих. Нинішня екологічна ситуація є наслідком нагромаджених за багато ро-

ків структурних деформацій господарства, домінування природоємних галу-

зей промисловості, ресурсо- і енергоємних технологій, сировинної орієнтації

експорту і водночас надмірної концентрації виробництва у промислових

центрах і регіонах країни.

В Україні склалася вкрай нераціональна структура природокористу-

вання і управління соціально-економічним розвитком держави, яка є в ціло-

му неефективною і екологічно небезпечною. Деформована структура еконо-

міки посилює свої негативні прояви. Статистичні дані свідчать, що у струк-

27

30 самых богатых украинцев // Корреспондент. – 1 июля 2006. – № 25. – С. 28–29.

20

турі промислового виробництва України значно зросла частка сировинно- та

енергоємних і водночас найбільш забруднюючих довкілля галузей промис-

ловості – гірничо-металургійної і паливно-енергетичної, а також хімічної та

нафтохімічної (з 23,2 % у 1991 р.28 до 62,1 % у 2005 р.29) паралельно зі ско-

роченням частки галузей, які виробляють продукцію кінцевого споживання,

насамперед машинобудування, легкої і харчової промисловості. Тенденція

перетворення України на сировинний придаток розвинутих країн стає дедалі

загрозливішою. Втім відомо, що держави, які спеціалізуються на розвиткові

сировинно-ресурсних галузей, не лише приречені на економічну залежність

від споживаючих їхню продукцію країн, а й завдають подвійної шкоди до-

вкіллю, оскільки більше половини природних ресурсів витрачається на підт-

римку ресурсовидобувних та енергоємних виробництв.

Загалом стратегія переходу до збалансованого розвитку має ґрунтува-

тися на аналізі дисбалансів в економічній, соціальній та екологічній сферах і

на подальшому визначенні шляхів подолання цих дисбалансів у напрямі до-

сягнення збалансованого розвитку. Тільки усунення цих дисбалансів може

закласти підґрунтя для збалансованого розвитку України.

О ХОДЕ РЕАЛИЗАЦИИ В УКРАИНЕ СТРАТЕГИИ

ОБРАЗОВАНИЯ ДЛЯ УСТОЙЧИВОГО РАЗВИТИЯ ЕЭК ООН

Степаненко С. Н.,

д. ф.-м. н., профессор, ректор

Одесского государственного

экологического университета

В Стратегии образования в интересах устойчивого развития Европей-

ской Экономической комиссии ООН (Вильнюс, 2005) не приведено опреде-

ление самого понятия образования для устойчивого развития (ОУР). Осно-

вываясь на Заявлении Министров окружающей среды стран ЕЭК ООН про

ОУР на 5-й Конференции «Окружающая среда для Европы» (Киев, 2003), в

Стратегии лишь подчеркнуто, что ОУР является междисциплинарным и

охватывает экономические, экологические и социальные вопросы. Вероятно,

это связано с отсутствием единого устойчивого определения ОУР, его целей,

задач и методов в различных странах (например, Европейский Союз и стра-

ны Восточной Европы). Однако в практической деятельности по реализации

Стратегии без таких определений, четко позиционирующих ОУР в общей си-

стеме образования, не обойтись, особенно это касается нашей страны, где

28 Базилюк Я. Б. Конкурентоспроможність національної економіки. – К.: НІСД, 2002. – С. 52. 29 Статистичний щорічник України за 2005 рік. – К.: Консультант, 2006. – С. 105.

21

образование для устойчивого развития должно «отвоевывать» свое место в

системе формального образования на всех уровнях.

В связи с этим попытаемся охарактеризовать то видение ОУР, которое

формируется в Украине в ходе реализации Стратегии ОУР. Будем опреде-

лять ОУР как «образование, обеспечивающее возможность участия каждого

человека в решении и предупреждении социальных, экономических, эколо-

гических проблем, которые сформулированы в «Повестке дня на 21 век».

При этом можно также сформулировать и цель ОУР как содействие

становлению независимо и критически мыслящих, духовно состоятельных,

социально активных граждан, основывающихся в своих социальных, поли-

тических и экономических действиях на принципах экологической этики и

культуры, стремящихся к получению знаний об окружающей среде, прояв-

ляющих заботу о ее состоянии, лично и в сотрудничестве содействующих

решению существующих и предупреждению новых экономических, экологи-

ческих и социальных проблем.

Можно также сжато сформулировать применительно к системе образо-

вания в целом принципы ОУР, к которым, по нашему мнению, можно отне-

сти:

- приоритетность ОУР как системообразующего фактора системы об-

разования в целом. Это не совсем принцип «зонтика», т. к. подразумевает,

с нашей точки зрения, пересмотр содержания образования на всех уровнях

на соответствие идеям УР;

- междисциплинарный, комплексный подход;

- непрерывность ОУР;

- всеобщность и доступность ОУР;

- приоритетная роль университетов в формулировке и обеспечении ре-

ализации целей Стратегии ОУР.

Содержание и методы ОУР должны базироваться на принципах:

- принцип устойчивости развития во всех его проявлениях в экономи-

ческой, социальной и иных сферах деятельности (использование природных

ресурсов без снижения биоразнообразия и подрыва регенеративных способ-

ностей природы как в локальном, так и в глобальном масштабах);

- принцип упреждения, предосторожности (отсутствие достоверных

знаний о последствиях действий в отношении окружающей природной среды

учитывается на всех уровнях планирования и не допускается действий, ве-

дущих к деградации окружающей среды).

Образование для устойчивого развития должно приводить к становле-

нию нового склада мышления, при котором все социально-экономические и

социально-экологические процессы и явления рассматриваются с учетом

принципов устойчивости и предосторожности. Оценка действительности под

таким углом зрения должна находить воплощение в поступках, социальных

стратегиях и проектах их реализации.

В силу исторических обстоятельств (авария на Чернобыльской АЭС)

Украина уже на протяжении почти 20 лет уделяет большое внимание дости-

жению сформулированных выше целей в рамках становления экологическо-

22

го образования и воспитания. Так как это образование в Стратегии ОУР вос-

принимается как основа ОУР, то имеющиеся в Украине наработки совер-

шенно естественно используются и будут использоваться при реализации

Стратегии ОУР.

В ходе осмысления и формулирования задач экологического образова-

ния и воспитания украинские специалисты в области образования выделили

такие уровни целей экологического образования и воспитания:

1 уровень: Экологические основы... Знание ключевых концепций и

родственных экологических принципов.

2 уровень: Осведомленность о социально-экономических проблемах и

человеческих ценностях... Знание того, как человеческая деятельность может

повлиять на связь между качеством жизни и качеством окружающей среды.

Экологическая этика.

3 уровень: Исследование и оценка экологических проблем и решений...

Формирование необходимых для этого умений и компетенций.

4 уровень: Гражданские действия... Формирование умений (и мотива-

ций), необходимых гражданам для того, чтобы предпринять действия в за-

щиту окружающей среды и обеспечить возможность их осуществления. Эко-

логическая культура.

Достижения Украины в реализации поставленных целей на уровнях

формального, неформального и неофициального экологического образования

достаточно весомы. К качестве примера следует отметить принятие на госу-

дарственном уровне Концепции экологического образования в Украине (де-

кабрь 2001 г.), в соответствии с которой:

- в Украине создается система непрерывного экологического образова-

ния на всех ступенях формального образования, – от дошкольного до высше-

го, где поступательно реализуются сформулированные выше уровни целей

экологического воспитания и образования. При этом эти цели реализуются

не только с помощью специальных занятий или курсов по экологии, но и по-

средством воспитания и формирования общей культуры гражданина;

- в Украине действует разветвленная сеть неформального и неофици-

ального экологического образования и ОУР через негосударственные обще-

ственные экологические организации (Всеукраинская экологическая лига,

Британский Совет, Мама-86 и др.);

- формируется система общественно-государственного управления и

координации экологическим образованием на региональном и общеукраин-

ском уровнях. В качестве примера можно привести многолетнюю работу

научно-методической комиссии Министерства образования и науки по эко-

логическому образованию по координации учебных программ, подготовке и

изданию учебной и методической литературы.

Как можно видеть из вышеперечисленного, данный подход полностью

соответствует целям, сформулированным в Стратегии образования для

устойчивого развития.

23

В соответствии с задачами первого этапа Вильнюсских рамок выпол-

нения Стратегии за истекшие два года в Украине выполнены следующие це-

ли:

- переведена на государственный язык и издана как сама Стратегия, так

и все приложения к ней;

- рабочая группа Министерства образования и науки Украины подгото-

вила Национальный отчет о состоянии образования в интересах устойчивого

развития;

- в системе формального образования:

- раздел «Основы устойчивого развития» введен в программу учеб-

ной дисциплины «Основы экологии», которая является обяза-

тельной во всех программах подготовки на уровнях начального и

базового высшего образования;

- разработана программа повышения квалификации преподавателей

средней и высшей школы по проблемам обучения в области

устойчивого развития;

- курс «Основы теории устойчивого развития» введен в качестве

обязательной учебной дисциплины в программы магистерской

подготовки по направлению высшего образования «Экология»;

- выпущены несколько учебных пособий по устойчивому развитию

для студентов, а также по методике преподавания вопросов УР –

для учителей средних школ;

- в системе неформального образования:

- работа Национального эколого-натуралистического центра уча-

щейся молодежи Министерства образования и науки Украины –

проведение ежемесячных семинаров и конференций по экологи-

ческому образованию;

- широкая пропагандистская работа по разъяснению целей УР об-

щественными неправительственными организациями, прежде все-

го Всеукраинской экологической лигой; – Всеукраинская конфе-

ренция «Образование в интересах устойчивого развития: нацио-

нальные приоритеты» (сентябрь, 2006).

К нерешенным вопросам реализации Стратегии на первом этапе

можно отнести:

- слабое межсекторальное взаимодействие между структурами Мини-

стерства образования и науки и Министерства охраны окружающей природ-

ной среды как на центральном, так и региональном уровнях;

- отсутствие национального межведомственного координационного

Совета по вопросам развития ОУР;

- отсутствие национальной программы в области образования в инте-

ресах устойчивого развития;

- невключение проблем ОУР в число приоритетных задач реформиро-

вания системы образования;

- отсутствие на государственном уровне финансирования:

24

повышения квалификации преподавателей средней и высшей

школы в области УР и ОУР;

издания учебно-методической литературы в области ОУР;

научных исследований в области ОУР;

- отсутствие системы ликвидации экологической «неграмотности»

населения, широкого привлечения граждан к решению экологических про-

блем на локальном и региональном уровнях. В том числе:

незначительное участие средств массовой информации в эко-

логическом воспитании и обеспечении информированности

населения;

низкий уровень обеспеченности доступа населения к системе

Интернет, особенно в сельских районах, что не дает возмож-

ности использовать Интернет как средство массового элек-

тронного обучения и информирования населения;

практическое отсутствие доступной научно-популярной лите-

ратуры по проблемам экологии, охраны окружающей среды

на региональном уровне.

РЕАЛІЗАЦІЯ ОСВІТИ СТАЛОГО РОЗВИТКУ В ПОЗАШКІЛЬНИХ

НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДАХ УКРАЇНИ

Вербицький В. В.,

д. п. н, директор, Національний еколого-

натуралістичний центр МОН України

Освіта з питань навколишнього середовища, яка протягом багатьох ро-

ків послідовно розвивається в позашкільних навчальних закладах, дедалі бі-

льше торкається всього комплексу глобальних проблем, розглянутих у По-

рядку денному на ХХІ століття, і є, таким чином, одним з ключових елемен-

тів освіти в інтересах сталого розвитку.

Теоретико-методологічні основи позашкільної еколого-

натуралістичної освіти сталого розвитку розробив доктор педагогічних наук

В. В. Вербицький. Соціально-педагогічну концепцію освіти сталого розвитку

«Сім’я – дошкільна установа – школа – позашкільний навчальний заклад»

апробовано в навчальних закладах України. Вона спирається на ряд моделей,

основна ідея яких спрямована на неперервну освіту людини впродовж життя.

Напрацьована модель (школа майбутніх батьків, малі екскурсії в природу на-

вколо місць проживання, творчі учнівські об’єднання зі збереженням і відт-

воренням зелених зон міст та модель нової спеціальності «Учитель біології –

організатор позакласної, позашкільної еколого-натуралістичної роботи») до-

повнює і збагачує традиційні моделі освіти.

25

Цілі освіти сталого розвитку дітей дошкільного віку реалізують відпо-

відно до навчально-виховних програм, рекомендованих Міністерством осві-

ти і науки України. Згідно з віковими особливостями навчання і виховання

малят здійснюють у процесі ігрової, зображувальної, пошуково-

дослідницької діяльності. На допомогу вихователям і батькам на конкурсній

основі видано посібник «Екологічне виховання дошкільників», тематичний

випуск журналу «Дошкільне виховання», проводяться семінари та семінари-

практикуми у співпраці з науковими та вищими навчальними закладами,

державними й громадськими екологічними організаціями. Заслуговує уваги

позитивний досвід, напрацьований педагогічними колективами дитячих до-

шкільних закладів Києва, Чернівців, Донецька.

Діяльність творчих об’єднань початкового рівня спрямована на розу-

міння взаємозв’язків та взаємовпливу природних явищ, засвоєння основ фе-

нології, оволодіння методами фенологічних спостережень, критичного став-

лення до одержаної інформації, обробки і узагальнення даних, виховання

екологічно доцільної поведінки у довкіллі. Ці творчі об’єднання (юні друзі

природи, юні овочівники, юні квітникарі тощо) працюють за типовими та

робочими навчальними програмами. Методичне забезпечення спрямоване

тут на інтеграцію понятійних та іконічних моделей пізнання, що досягається

проведенням передач екологічного змісту на теле- і радіоканалах, виданням

дитячої літератури (зокрема, Зоя Берест «Казка про допитливе Жабеня: Еко-

логія для найменшеньких». К.: Аверс – 2006. – 31 с.). Широкому залученню

цієї вікової категорії дітей сприяють такі масові заходи, як «Джміль і бджіл-

ка», «Птах року», «Біощит», конкурс науково-дослідних проектів для моло-

дших школярів «Юний дослідник» та ін.

Мета творчих учнівських об’єднань основного рівня – забезпечення

єдності формування природничо-наукової та особистісної картини світу на

матеріалі наук (ботаніки, фітофізіології, агрохімії, ентомології, лісового гос-

подарства тощо).

Критеріями відбору змісту навчального матеріалу є:

розгляд досягнень і перспектив певної науки з огляду на вирішення

глобальних, регіональних і місцевих екологічних проблем;

використання принципу міждисциплінарності;

розгляд завдань «відкритого» типу, тобто таких, що не мають єдино-

го й остаточного вирішення;

розв’язування творчих задач з екології.

Допрофесійну підготовку кадрів у галузі лісового господарства, раціо-

нального використання, збереження і сталого освоєння всіх видів лісів здійс-

нюють гуртки юних лісівників та учнівські лісництва, які працюють при за-

гальноосвітніх та позашкільних навчальних закладах за підтримки Держав-

ного комітету лісового господарства України та його структур.

Допрофесійну підготовку майбутніх фахівців у галузі аграрного секто-

ра економіки проводять у творчих учнівських об’єднаннях агрохіміків, ово-

чівників, рослинників, садівників, виноградарів, вона спрямована на забезпе-

26

чення охорони і сталого використання природних ресурсів та виробництва

продовольства.

Ці завдання забезпечуються функціонуванням навчально-дослідних

земельних ділянок як центрів навчання і оволодіння науково обґрунтованими

методами сучасного землеробства, зорієнтованого на збільшення ефективно-

сті використання землі, екологічні засади господарювання.

Науковий супровід педагогічної діяльності з реалізації завдань освіти

сталого розвитку здійснює Всеукраїнська науково-методична рада з екологі-

чної освіти і виховання дітей та учнівської молоді з регіональними відділен-

нями. До складу ради входять представники державних і недержавних орга-

нізацій, що діють у цій галузі, що дає можливість реалізовувати стратегію

екологічного партнерства. Так, НЕНЦ співпрацює з Українською аграрною

академією, відділенням Загальної біології НАН України (на підставі Мемо-

рандуму про співпрацю, 2006 р.) та їхніми структурними підрозділами: Ін-

ститутом ботаніки НАН України, Інститутом зоології НАН України, Інститу-

том гідробіології НАН України, Національним ботанічним садом

ім. М. М. Гришка НАН України, Академією педагогічних наук України: Ін-

ститутом педагогіки АПН України, Інститутом психології ім. Г. С. Костюка

АПН України, Інститутом педагогіки і психології професійної освіти АПН

України, Інститутом проблем виховання АПН України, вищими навчальними

закладами, зокрема Київським національним університетом ім. Т. Г. Шевче-

нка, Національним університетом «Києво-Могилянська академія», Націона-

льним університетом «Київський політехнічний інститут», Національним аг-

рарним університетом.

Важливим завданням позашкільної освіти є формування громадянсь-

ких цінностей та переконань. Тому побудова життєдіяльності еколого-

натуралістичного центру здійснюється на основі співпраці дітей та дорослих

як моделі громадянського суспільства. Однією з таких моделей є Дитячий

екологічний парламент (ДЕП). ДЕП – недержавна, неприбуткова спілка дітей

– представників дитячих громадських екологічних організацій, мета якого –

консолідація зусиль дитячих громадських і державних екологічних організа-

цій для реалізації міжнародних і національних екологічних програм, спрямо-

ваних на збереження, охорону і відтворення природи, здійснення інформа-

ційної підтримки та виконання координаційної ролі в роботі всіх дитячих

громадських екологічних організацій.

ДЕП – своєрідна школа формування громадської свідомості, для його

членів постійно проводять тренінги-навчання, зустрічі з депутатами Верхов-

ної Ради, урядом, активістами громадського екологічного руху. Члени ДЕП –

учасники ІІІ та ІV Всеукраїнський конференцій екологічної громадськості.

Для поширення екологічних знань не тільки серед дітей та молоді, а й

серед усіх верств населення обласні еколого-натуралістичні центри, районні

й міські СЮН/ЕНЦ апробують, ініціюють і активно впроваджують різнома-

нітні форми екологічної просвіти: екологічні агітбригади, екотеатри, лекто-

рії, відеолекторії, екологічні служби, екологічні веломарафони тощо.

27

Педагогічні працівники центру широко залучають засоби масової ін-

формації до популяризації положень освіти сталого розвитку та поширення

набутого досвіду, зокрема газети: «Освіта», «Освіта України», «Сільська

школа», «Хімія і біологія в школі», «Хрещатик», «Зірка», «Перемена», «По-

радниця», бюлетені екологічних відеотек; журнали: «Біологія і хімія», «Па-

росток», «Огородник», «Зообіржа», «Дім, сад, город», «Рідна природа», «Рі-

дна школа», «Початкова школа», «Шкільна бібліотека», «Пізнайко», «Інфор-

матика», «Сучасне птахівництво», вісник ISAR та ін.; виступають на україн-

ському радіо у передачах: «Обрії», «Новини», «Голос Києва», «Школяда»,

«Ноєв ковчег», «Старшокласник», «Від вуха до слона», студії «Майдан»,

«Наше радіо»; такі сюжети транслюють на телевізійних каналах: УТ – 3 («За

Київським часом»), УТ – 1 («Новини», «Сільський час», «Хто в домі госпо-

дар», «Торбинка порад», «Для тих, хто вдома»), Інтер, Новий канал, «1+1»,

ТРК «Київ», СТБ, ТЕТ.

Формами популяризації є підготовка прес-релізів і запрошення пред-

ставників ЗМІ, висвітлення масових та методичних заходів, публікації мето-

дистів Центру, тематичні програми тощо.

Література:

1. Філософія освіти XXI століття: проблеми і перспективи // Зб. наук.

праць. – Вип. 3. – К.: Знання, 2000. – 519 с.

2. Вербицький В. В. Формування практичного розуму цілеспрямовано-

го учня (з досвіду сталого розвитку позашкільної еколого-натуралістичної осві-

ти). – К.: Деміур, 2002. – 230 с.

3. Основи еколого-натуралістичної освіти: Науково-методичний посібник

/ В. В. Вербицький, Г. І. Воронова, О. А. Драган, І. В. Чаус та ін. – К.:

ВПЦ «Київський університет», 2005. – 490 с.

4. Журавський В. С., Згуровський М. З. Болонський процес: головні

принципи входження в Європейський простір вищої освіти. – К.: «Політехні-

ка», 2003. – 200 с.

УДК (1:504)+(577+581):634

ЕКОЛОГІЯ, ЕКООСВІТА ТА ЕКОПРОСВІТА ЯК ЧИННИКИ

ПЕРЕХОДУ ДО ЕКОЛОГІЧНО ЗБАЛАНСОВАНОГО РОЗВИТКУ

Гардашук Т. В., Ісаєнко В. М., Мовчан Я. І.,

Інститут філософії імені Г. С. Сковороди

НАНУ, Національний авіаційний університет

Початок третього тисячоліття характеризується наростанням

негативних явищ, зумовлених станом довкілля. Приклади антропогенних

змін різного рівня в біосфері можна наводити довго: це розорані степи,

28

вирубані ліси, забруднена гідросфера, зникнення сотень видів тварин і

рослин та інвазії видів-вселенців тощо. Такі зміни формують і нову якість

довкілля та життя, до якої людина як вид, не готова. Кардинально

змінюються якісні показники води, повітря, продуктів харчування, до яких

людський організм був адаптований в процесі антропосоціо- та

культурогенезу. Типовим прикладом дезадаптації людини є стрімке

зростання алергічних захворювань, дисбактеріози, вади розвитку тощо.

Істотним чинником зміни якості життя людини є й різкі зміни ландшафтів,

їхнє збіднення. Українські дослідники встановили позитивну кореляцію між

показниками деградації довкілля («розораність») та смертності (тривалість

життя менша в областях з високими рівнями розораності землі) (Коржнєв,

Шеляг-Сосонко, Міщенко та ін., 2001). Не є таємницею, що в містах із

забрудненим повітрям люди хворіють більше і живуть менше. Такі ж самі

тенденції (включно з захворюваннями травної, кровоносної, видільної

систем) спостерігається у тих громадах, що проживають у місцях з

недостатнім водозабезпеченням і змушені вживати воду, яка не відповідає

стандартам питної води.

Запобігання деградації довкілля та поліпшення його якості, а відтак –

і якості життя людей, є пріоритетним завданням на шляху переходу України

на засади збалансованого (сталого) розвитку.

Розв’язання цієї проблеми потребує системного врахування як

екологічних (екосистемних), так і соціокультурних і економічних аспектів

розвитку і передбачає, по-перше, визначення меж стійкості екосистем; по-

друге, – готовність жити в цих межах. Останнє потребує розроблення заходів

та інструментів їх впровадження з метою підтримки сталості соціо-природної

системи. До них, зокрема, належить оцінка монетарної і немонетарної

вартості природних ресурсів та розбудова на їх основі програм соціо-

економічного розвитку. Іншими словами, мова йде про визначення реальної

вартості природних ресурсів (які тривалий час сприймалися людиною як

безоплатні необмежені дари природи) та готовність суспільства сплачувати

за природні ресурси та послуги природних систем життєзабезпечення.

Катастрофічні економічні наслідки виснажливого (екологічно

незбалансованого) використання природних ресурсів і систем відомі здавна,

зокрема, це історія занепаду багатьох давніх цивілізацій Вавілону, Середньої

Азії, Північної Африки і та ін. (Гумилев, 1994). Проте відмінність сучасної

ситуації полягає в тому, що розбалансованість між природними та соціо-

економічними системами набуває вже не локального чи регіонального

характеру, а охоплює всю біосферу, має планетарний масштаб. Так,

упродовж останніх 25 років обсяг продукції, виробленої людством, дорівнює

обсягу продукції, виробленої за 125 попередніх років, тобто йдеться про

стрімке експоненціальне зростання обсягів переробки первинних природних

ресурсів та «продукцію», що супроводжується зростанням обсягів відходів у

розмірах, які значно перевищують можливості біосфери щодо їх утилізації.

Йдеться про вичерпання ресурсів планети, про яке йшлося в оптимістичній

моделі «Світ-3» Дж. Форестера, розробленій на замовлення Римського клубу.

29

Водночас, відсутні ознаки змін людської свідомості чи діяльності в цих

умовах і триває вичерпання невідновлюваних ресурсів та руйнування

біосфери. Світова спільнота демонструє нездатність адекватно реагувати на

загрозливу (катастрофічну) ситуацію, а запроваджені техніко-технологічні

заходи є недостатніми, оскільки не призводять до кардинальних змін. Наявні

симптоми системної кризи сучасного суспільства. Тому не втрачають

актуальності питання зміни суспільної ідеології та політики, переорієнтація її

на «екологічно-збалансований («сталий») розвиток»; підвищення рівня

стійкості екосистем і ландшафтів чи їх відновлення на базі екологічних знань

та соціо-економічних програм; практичне їх впровадження на всіх рівнях –

від глобального співтовариства до конкретного домогосподарства.

Принципово важливими є подальший розвиток і популяризація еколо-

гічних знань, їх донесення до широкого загалу, розвиток екоосвіти та екоп-

росвіти. Системність розгляду проблем довкілля передбачає врахування со-

ціального контексту; в цьому зв’язку важливими є аспекти, пов’язані з моти-

ваціями та рушійними силами суспільного розвитку для розроблення сцена-

ріїв поведінки в умовах екокризи та кризи сучасного суспільства (Вебер,

1990; Гардашук, Мовчан, 1997). Можливий напрям дослідження – соціо-

економічна та особистісна обумовленість людської діяльності; варіант такого

підходу був запропонований Маслоу («піраміда Маслоу»)30

:

Історично базовими є мотивації суспільної діяльності щодо задово-

лення потреб в їжі (речовині та енергії), одязі (особисте енергозбереження),

житлі (фактор безпеки та енергозбереження), інформації про довкілля та йо-

го компоненти, з часом – у розвагах (емоціях), тобто, мова зрештою йде про

речовину, енергію, інформацію у певному просторі. В термінології піраміди

Маслоу – йдеться про виживання, розмноження, безпеку, експансію, з яко-

гось часу – соціальні пакети. Фундаментальним завданням суспільства (нау-

ки, лідерів, структур громадянського суспільства, вождів, церкви) є форму-

вання розуміння того, серйозності загроз і викликів, тому має змінитися

стратегія людства. Стартовим моментом є екологічна освіта, яка має започа-

ткувати такі зміни – шляхом надання та поглиблення фахових і повсякден-

них знань про закономірності функціонування живої природи та залежність

людини й суспільства від природних систем життєзабезпечення (Гардашук,

2006). Освіту розглядають як засіб підвищення екологічної свідомості різних

верств населення, зміни індивідуальних і суспільних цінностей, світоглядних

орієнтирів і формування на їх основі відповідних стереотипів поведінки то-

що.

Упродовж останніх десятиліть поняття «екоосвіта» набуло популярно-

сті в науковій, освітньо-педагогічній, інформаційній, просвітницькій, гро-

мадській, політичній сферах, наповнюючись при цьому найрізноманітнішим

30

Нагадаємо, що рівні піраміди (і розвитку особистості) структуруються мотиваціями, умовно, рівнів

забезпечення: 1) виживання (задоволення базових потреб), 2) безпеки, 3) розмноження

(спадкоємності), 4) експансії (отримання додаткових ресурсів), 5) соціального пакету (творчості).

30

змістом. Серед численних підходів до визначення критеріїв формування па-

радигми екоосвіти умовно можна виділити такі: а) екоосвіта як складова за-

гальноосвітнього процесу, завданням якої є розроблення базової (цілісної)

концепції екоосвіти та моделей її практичної реалізації (що розглядається в

контексті реформування всієї освітньої галузі та на базі нової філософії осві-

ти); б) екоосвіта як самостійна галузь освіти з власною методологічною пла-

тформою, що дає можливість формулювати специфічні цілі й завдання, роз-

робляти понятійно-категоріальний апарат, методичний і дидактичний ін-

струментарій, визначати цільові групи тощо, а також експансія принципів

екоосвіти в інші освітні галузі з метою їх екологізації; в) екоосвіта як сукуп-

ність відносно автономних освітніх парадигм, що спираються на різноманітні

філософські, культурні та освітні традиції та орієнтовані на конкретні цільові

групи (дошкільна, шкільна екоосвіта, екоосвіта для інженерних кадрів, пра-

цівників аграрного сектора, муніципалітетів тощо) чи на розв’язання конкре-

тних питань охорони природи і поліпшення cтану довкілля (освіта заради

збереження біорізноманіття, освіта заради збалансованого розвитку, освіта в

національних природних парках; освіта для енергозбереження тощо); г) еко-

освіта як невід’ємний аспект екофілософських концепцій (напр., глибинна

екологія, соціоекологія, біорегіоналізм, екофемінізм тощо), які претендують

на опрацювання світоглядних настанов і практичних рекомендацій для подо-

лання проблем і гуманітарної кризи, що є наслідком втраченої гармонії між

людиною та довкіллям (Orr, 1992; Д’юї, 2003; Кисельов, 2005). Ці підходи

мають відповідати критеріям неперервної й випереджаючої, проблемно-

орієнтованої, життєцентричної освіти, що спрямована на синтез раціонально-

го та емоційного, чуттєво-образного в наданні, засвоєнні та застосуванні

знань, умінь, навичок.

В Україні екологічна освіта є елементом впровадження Національної

стратегії розвитку освіти «Освіта в ХХІ столітті» та Основних напрямів дер-

жавної політики України в галузі охорони довкілля, використання природних

ресурсів та забезпечення екологічної безпеки (1999). З метою здійснення не-

перервної екоосвіти відповідні програми запроваджують у дошкільну та шкі-

льну освіту, в навчальні плани і програми вищої школи, післявузівської під-

готовки тощо (формальна екоосвіта). Значний внесок у здійснення екоосвіти

роблять заклади позашкільної освіти (наприклад, еколого-натуралістичні

центри, будинки та центри дитячої та юнацької творчості, шкільні лісництва,

МАН тощо), а також неурядові екологічні, дитячі, жіночі та ін. організації.

Поширеними формами неформальної екоосвіти є олімпіади, інші творчі кон-

курси, акції з впорядкування територій, джерел і малих річкок, «мікро запо-

відання», насадження дерев, екотабори тощо (неформальна екоосвіта, екоп-

росвіта). Найгостріше питання сьогодення – зміцнення і розвиток цієї скла-

дової освіти і суспільної діяльності із застосуванням знань екології як науки

з для забезпечення виживання суспільства.

В цьому контексті надзвичайно важливою є також екологічна просвіта

– діяльність, що має на меті насамперед доведення до свідомості громадян

необхідності розуміння загальних зв’язків в системах людина – природа та

31

суспільство – довкілля, наслідків людської діяльності, правил екологічно

безпечної поведінки та дотримання їх у повсякденному житті. Екопросвіта

охоплює всі верстви населення і використовує найрізноманітніші форми й

методи. Найефективнішими з них є ті, що спрямовані на залучення громадян

до безпосередньої діяльності з поліпшення стану довкілля. Екопросвіта тісно

пов’язана з освітою та вихованням, здійснюється не лише освітніми устано-

вами, а й засобами масової інформації (преса, радіо, телебачення), неурядо-

вими й доброчинними організаціями.

Екопросвіта та екоосвіта невід’ємні від громадянської освіти (Саймон,

1989; Hodgson,1998; Рябов, 2000), яка передбачає формування у свідомості

громадян сенсу свободи, права й обов’язку, поширення конституційної осві-

ченості, набуття людьми навичок у правовий спосіб домагатися задоволення

своїх законних інтересів. Відповідно, екоосвіта передбачає усвідомлення

громадянської свободи як убезпечення від екологічних ризиків, право на чи-

сте й безпечне довкілля, на достовірну й своєчасну інформацію про стан до-

вкілля, на участь в ухваленні рішень, обов’язкове дотримання екологічного

законодавства та норм поведінки у повсякденному житті, вміння обстоювати

свої екологічні права тощо. Громадянська освіта та екопросвіта мають стано-

вити противагу політичним рішенням без урахування екологічних інтересів

громадян, культивуванню стереотипів споживацької поведінки, діям на шко-

ду природі й довкіллю, натискові комерційної реклами.

Розвиток екології як науки, екоосвіти та просвіти, зміцнення їх соціа-

льного статусу потребують термінових державних організаційних заходів,

змін до законодавства в частині форм і змісту освіти, залучення засобів ма-

сової інформації та широкої громадськості, насамперед наукової та освітян-

ської, активного просування ідеології екологізму.

Література:

1. Вебер М. Избранные произведения. – М.: Прогрес, 1990. – 808 с.

2. Гардашук Т. В., Мовчан Я. І. Переднє слово / В кн. Конвенція про

біологічне розмаїття: громадська обізнаність і участь. – К.: «Стилос»,1997. –

С. 5–10.

3. Гардашук Т. В. Феномен екоосвіти на межі тисячоліть // Екологічні

виміри глобалізації. – К.: ПАРАПАН, 2006. – С. 227–249.

4. Д’юї Дж. Досвід і освіта. – Львів: Кальварія, 2003. – 84 с.

5. Кисельов М. М. Екологічна свідомість як феномен освітянського

процесу // Філософська думка. – 2005. – № 2. – С. 3–12.

6. Коржнєв М. М., Шеляг-Сосонко Ю. Р., Міщенко В. С. та ін. Конце-

птуальні основи природно-ресурсної моделі сталого розвитку України. – Ки-

їв: РВПС України, 2001. – 63 с.

7. Основні напрями державної політики України в галузі охорони до-

вкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпе-

ки. – К.: Мінекобезпеки, 1999. – 90 с.

8. Deakin N. In Search of Civil Society. – New York: Palgrave, 2001. –

233 p.

32

9. Hodgson D. The Human Right to Education. – Vermont: Ashgate, 1998.

– 233 p.

УДК [504: 37] – 055.2

РОЛЬ ОСВІТИ В ІНТЕРЕСАХ ЗБАЛАНСОВАНОГО РОЗВИТКУ

У ФОРМУВАННІ ЕКОЛОГІЧНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ

ДІВЧАТ І ЖІНОК: МІЖНАРОДНІ ТА НАЦІОНАЛЬНІ ПРІОРИТЕТИ

Денисюк Н. В.,

Рівненський державний

гуманітарний університет

Нині проблема відносин людей з природою стала особливо актуальною

для педагогічної науки, оскільки в найближчому майбутньому відповідальність

за збереження довкілля буде покладено на сьогоднішніх школярів. Адже су-

часній молоді належить визначальне місце у реалізації ідей сталого розвитку

суспільства.

На державному та міжнародному рівнях це знайшло відображення у

ряді документів: Концепції екологічної освіти в Україні, Національній про-

грамі виховання дітей та учнівської молоді в Україні, Порядку денному на

ХХІ століття, Стратегії ЄЕК ООН з освіти в інтересах збалансованого розви-

тку та ін. В них наголошується, що екологічна освіта є необхідною складо-

вою екологічно безпечного розвитку, і основне завдання її – сформувати у

молодого покоління фундаментальні екологічні знання і навички, екологічне

мислення й свідомість, що ґрунтуються на ставленні до природи як до уні-

версальної, унікальної цінності [1]. Ціннісне ставлення до природи, як зазна-

чено у Національній програмі виховання дітей та учнівської молоді в Украї-

ні, виявляється в усвідомленні цінності природи в житті людини, самоцінно-

сті природи; почутті особистої причетності до збереження природних ба-

гатств, відповідальності за них; здатності гармонійно співіснувати з приро-

дою, компетентній, екологічно безпечній поведінці; активній участі у прак-

тичних природоохоронних заходах та ін. [2].

Екологічна освіта і виховання стали передумовою виникнення освіти

для сталого розвитку, її підґрунтям. Зараз освіта в інтересах збалансованого

розвитку розширює концепцію екологічної освіти. Її основна мета полягає в

озброєнні громадян знаннями і спеціальними навичками у сфері збалансова-

ного розвитку, які дають змогу ухвалювати та впроваджувати рішення на-

самперед на місцевому рівні, підвищенні компетентності та впевненості в

собі, а також розширенні можливостей членів суспільства вести здоровий і

повноцінний спосіб життя в гармонії з природою, не загрожуючи можливос-

тям наступних поколінь задовольняти свої потреби [3].

33

У Порядку денному на ХХІ століття, зокрема у главі 4 «Зміна структур

споживання», підкреслено необхідність зміцнення системи цінностей суспі-

льства, що сприяло б раціональному споживанню, і відзначено провідну роль

освітніх закладів у сприянні позитивнішого сприймання громадськістю кон-

цепції раціонального споживання.

З нераціональною структурою споживання поєднуються інші чинники,

що негативно впливають на життєзабезпечувальний потенціал нашої плане-

ти. Насамперед, це людський чинник – зростання чисельності населення сві-

ту і масштабів виробництва. Тому демографічна політика має враховувати

роль, яку відіграє людина у розв’язанні екологічних проблем і проблем роз-

витку. Особлива роль надається жінкам, які є головними у веденні домаш-

нього господарства [4].

У главі 5 «Динаміка і сталість народонаселення» визнано важливість

регіонального і національного підходів у виявленні взаємозв’язку між демо-

графічними процесами, природними ресурсами і системами, що забезпечу-

ють підтримання життя. Одним із засобів реалізації цієї програмної галузі є

«підвищення поінформованості населення про наявність тісного взає-

мозв’язку між поліпшенням становища жінок і динамікою народонаселення,

особливо шляхом забезпечення доступу жінок до програм у галузі освіти, ...

їхньої ефективної і рівноправної участі в процесах прийняття рішень на всіх

рівнях» [4]. Крім того, підкреслюється необхідність приділяти більшу увагу

ключовій ролі жінок у програмах у галузі народонаселення і навколишнього

середовища в досягненні сталого розвитку, щоб сприяти їх мобілізації на ді-

яльність і розширити їхні можливості у соціально-економічному розвитку

суспільства [4].

У концепції сталого розвитку суспільства освіту розглядають як ін-

струмент позитивних змін у ставленні до довкілля, змін у свідомості та пове-

дінці кожної конкретної людини [5].

Рекомендація Парламентської асамблеї Ради Європи 1281 (1995) «Про

гендерну рівність у галузі освіти» схвалює заходи, ініційовані Радою Європи

з питань гендерної рівності у галузі освіти, закликаючи активно сприяти рів-

ним правам, рівним можливостям, рівному гендерному поводженню з дівча-

тами і хлопцями. Останнє є дуже важливим, оскільки «традиційні гендерні

ролі в галузі освіти все ще міцно тримаються і звужують вибір обох статей в

царині освіти, професії й стилю життя, зміцнюючи таким чином позиції чо-

ловіків у розподілі сімейних обов’язків і на ринку праці, так само, як і їхню

домінуючу роль під час ухвалення рішень» [6].

З метою забезпечення сталого і справедливого розвитку у Порядку

денному на ХХІ століття в галузі поліпшення становища жінок пропонують-

ся цілі, на які слід звернути першочергову увагу національним урядам, зок-

рема:

- поліпшити становище жінок, особливо в тому, що стосується їхньої

участі в діяльності із забезпечення раціонального використання екосистем і

запобігання погіршенню стану навколишнього середовища на національному

рівні;

34

- збільшити частку жінок серед керівників і пропагандистів знань у га-

лузі навколишнього середовища і розвитку;

- забезпечити рівноправну активну участь жінок у заходах з охорони

і раціонального використання навколишнього середовища тощо.

Важливим кроком щодо реалізації зазначених цілей є впровадження

програм підвищення поінформованості жінок з проблем споживання і спри-

яння їхній активній участі у них. Адже жінкам відведено визначальну роль у

забезпеченні змін у поведінці в галузі споживання, необхідних для скорочен-

ня або ліквідації нераціональних структур споживання і виробництва [4]. До-

сить влучно з цього приводу зауважив Кофі А. Аннан: «Немає ефективнішо-

го засобу сприяння розвитку, ніж освіта для дівчаток» [7].

Рекомендації щодо освіти дітей та молоді з питань споживачів також

наведено в резолюції (71) 29 «Про освіту споживача у школах», ухваленій

Комітетом міністрів Ради Європи 15 жовтня 1971 р. В ній наголос ставиться

на потребу обов’язкового введення навчальних програм з питань споживачів

для учнів шкіл, щоб розвинути в них вміння розв’язувати актуальні пробле-

ми повсякденного життя з відповідальністю за свій вибір і дії. Причому

«освіту споживача слід починати з перших років шкільного життя і давати її

однаковою мірою всім учням, незалежно від статі...» [6].

У рекомендації № R (91) 8 «Про розвиток освіти з питань довкілля в

шкільних системах», ухваленій Комітетом міністрів Ради Європи

17 червня 1991 р., вказується, що «визнання довкілля й повага до нього ма-

ють бути основним принципом викладання всіх предметів», «освіта з питань

довкілля в школах повинна бути невіддільною від тієї, що її здобувають дома

та в позашкільній діяльності» [6].

Для успішного впровадження програм Порядку денного на

ХХІ століття надзвичайно важливе значення у довгостроковому плані відво-

диться сучасній молоді, яку слід залучати до процесу прийняття рішень,

пов’язаних з охороною навколишнього середовища на місцевому, регіональ-

ному і національному рівнях. Причому більший наголос ставиться на забез-

печення врахування конкретних інтересів дітей і молоді обох статей у проце-

сі їх широкої участі у діяльності, спрямованій на практичне розв’язання міс-

цевих проблем та досягнення сталого розвитку. Підкреслюється також необ-

хідність виховання у підростаючого покоління почуття відповідальності за

охорону довкілля, і важливе значення при цьому слід приділяти освіті дівча-

ток. Акцентується увага і на потребі встановлення діяльності навчальних закла-

дів, спрямованої на те, щоб діти та їхні батьки стали активними провідниками

знань про стан довкілля і сприяли глибшому усвідомленню громадами серйоз-

ності екологічних проблем [4, 8].

Таким чином, освіта в інтересах збалансованого розвитку відіграє важ-

ливу роль у формуванні екологічної компетентності дівчат і жінок, вміння

порушувати та практично розв’язувати проблеми навколишнього середови-

ща, що сприятиме сталому та екологічно безпечному споживанню, зміні мо-

делей виробництва для створення кращого майбутнього.

35

Література:

1. Концепція екологічної освіти України // Директор школи. – 2002. –

№ 16 (208). – С. 20–29.

2. Національна програма виховання дітей та учнівської молоді в Україні /

Авт. колектив // Світ виховання. – 2004. – № 4 (5). – С. 7–30.

3. Стратегія ЄЕК ООН для освіти в інтересах збалансованого розвитку /

Т. В. Тимочко, О. В. Пащенко // Бібліотека Всеукраїнської екологічної

ліги. – № 3 (27).

4. Програма дій «Порядок денний на 21 століття»: Ухвалена конфере-

нцією ООН з навколишнього середовища і розвитку в Ріо-де-Жанейро (Саміт

«Планета Земля», 1992.). – К.: Інтелсфера, 2000. – 360 с.

ДОСВІД РОБОТИ З ФОРМУВАННЯ ЕКОЛОГІЧНОЇ СВІДОМОСТІ

УЧНІВ У СФЕРІ ЗБАЛАНСОВАНОГО РОЗВИТКУ

Павлович В. П.,

заступник директора

з науково-виховної роботи,

Донецька загальноосвітня

школа І-ІІІ ступенів № 20

Стратегія ООН з освіти в інтересах сталого розвитку означує освіту як

процес, що триває протягом усього життя і виходить за межі формальної

освіти. Спосіб життя та життєві навички формуються у дитинстві, тому осо-

бливого значення набуває освіта для дітей. Освіта зі сталого розвитку розг-

лядається як процес, який охоплює усі сфери життя. Тому у нашій школі по-

ступово проходять екологізація навчально-виховного процесу, поліпшення

процесу викладання наук на основі втілення педагогами школи активних ме-

тодів навчання та зберігаючи здоров’я технологій, глибоке вивчення психо-

логічних особливостей учнів та розвиток їх природних здібностей.

Деякі педагоги стали вибирати для себе тему формування екологічно

свідомої особистості як методичну. За останні роки у навчальні плани роботи

школи введено такі факультативні курси як «Валеологія», «Основи екології»,

«Радіологія», «Фізика в живій природі та медицині», «Єкодемія», «Ділова ак-

тивність». Вчителі проходять навчання з оволодіння інноваційними техноло-

гіями викладання курсів як на рівні ОблІППО, так і в школі.

У 2002 р. у школі створено дитячу громадську організацію «Екологічна

варта». Головною метою організації є виховання екологічно свідомої особис-

тості через організацію цікавої екологічної роботи з дітьми і молоддю, їхня

участь у дослідницькій діяльності, природоохоронних акціях, допомога під-

ростаючому поколінню в усвідомленні себе частинкою світу, в якому

вони живуть.

36

На початку своєї діяльності «Екологічна варта» проводила заходи, які

не вносили до Річного плану роботи школи та не мали широкої підтримки як

учнів, так і вчителів. Дехто вважав, що члени організації мають тільки збира-

ти сміття на шкільному подвір’ї та випускати стінні газети. Але заходи «Еко-

логічної варти» набагато ширші за суттю та змістом, мають ефективні форми

проведення та конкретні результати, які викликають жвавий інтерес. З кож-

ним роком залучається все більше прихильників організації серед школярів,

вчителів та батьків, у дітей формуються життєві цінності на позитивному

прикладі своїх однолітків.

Діяльність нашої організації дала можливість налагодити багатосто-

роннє співробітництво та партнерство з різними школами, органами місцево-

го самоврядування, державними і недержавними організаціями та підприєм-

ствами. Поступово завдяки членству у громадській організації в учнів фор-

муються навички приймати колективне рішення, соціальні компетенції, ак-

тивна життєва позиція.

Діти, працюючи в «Екологічній варті», залучаються до додаткової

освіти в інтересах сталого розвитку, безпосередньо беруть участь у практич-

ному застосуванні прийнятих рішень щодо зменшення антропогенного тиску

на природу, проводять екологічну просвіту однолітків, реалізують свій твор-

чий потенціал.

Так, наприклад, учні беруть участь у конкурсі «Мій голос я віддаю на

захист природи», фестивалі екологічної творчості молоді «Свіжий вітер», де

здобувають призові місця як обласного, так і всеукраїнського рівня. Члени

екотеатру «Синій птах» самі пишуть сценарії, виготовляють костюми, деко-

рації до спектаклів, організовують вистави для учнів школи та мають неаби-

який успіх. На початку становлення театру в школі важко було знайти та на-

вчити артистів-екологів, а зараз старші учні самі навчають молодшу зміну.

Йде постійний процес залучення учнів до здобуття додаткової освіти

через членство в громадській організації. Так, наприклад, учні вивчали особ-

ливості флори Путилівського урочища у межах Донецька. Це урочище уніка-

льне тим, що там збереглося багато видів рослин, у тому числі й рослини-

первоцвіти, які занесено до Червоної книги України. Але це урочище посту-

пово гине без турботи людини. Учні школи провели науково-дослідну робо-

ту з вивчення флори урочища, їхні роботи було відзначено дипломами на

Міжнародному конкурсі «Мій рідний край», який започаткував Союз украї-

нок України, обласній конференції «Ковиловий степ» та ін. Юні геологи з рі-

зних шкіл турбуються про Путилівське урочище. Навесні пройшла масштаб-

на акція «Зелена діброва» з ініціативи міської організації «Екологічна варта»,

у ході якої очищували урочище від сміття, в учасниками якої були і наші

школярі. Вони також постійно беруть участь і здобувають нагороди у різного

рівня практичних конференціях, тези їхніх доповідей друкують у збірках. На

початку 2007 р. учениця нашої школи стала призером в обласному турі Все-

українського конкурсу-захисту екологічних проектів «Вирішення місцевих

екологічних проблем». Вона досліджувала, як школярі розуміють «Права

тварин дикої природи».

37

Таким чином, постійна наполеглива робота з підростаючим поколінням

щодо втілення програми «Порядок денний на ХХІ століття» підготує моло-

дих людей, які будуть у своїй діяльності втілювати гармонійний зв’язок між

економічною, соціальною та екологічною складовими розвитку

БІОЕТИКА І СТАЛИЙ ЕКОЛОГІЧНИЙ РОЗВИТОК:

ОСВІТНІЙ АСПЕКТ

Білик Н. І.,

Полтавський обласний інститут

післядипломної освіти

педагогічних працівників,

Гриньова М. В., Кращенко Ю. П.,

Полтавський державний педагогічний

університет імені В. Г. Короленка

Актуалізація гуманізму зумовлена загрозливою ситуацією, в якій опи-

нилося людство на початку нового тисячоліття, сукупністю глобальних су-

перечностей, що ставлять під сумнів можливість подальшого існування лю-

дини як виду. Запорукою та необхідною умовою виживання людства є гума-

нізація відносин усередині суспільства та на міжнародному рівні, яка тісно

пов’язана з гуманізацією освіти у сучасній школі. Процеси гуманізації освіти

в Україні є відображенням світових тенденцій щодо переосмислення ролі

людини в природі та суспільстві [1, 2].

Технократичний, споживацький підхід до природи стихійно-ринкової

економіки ХІХ-ХХ ст. призвів до руйнування біосфери, породив глобальну

екологічну кризу, яка загрожує не тільки знищенням цивілізації, загибеллю

усього живого, а, можливо, й руйнуванням Землі як фізичного тіла. Перехід

від антропоцентризму до біоцентризму і геоцентризму є теоретичною осно-

вою створення стратегії загальнолюдського та індивідуального виживання у

XXI ст.

Екогеософська парадигма, розроблена академіком В. І. Вернадським, і

його вчення про ноосферу стали предтечею усіх нових філософських течій,

спрямованих на створення умов для виживання людства в сучасному світі.

На жаль, розроблення теоретичних засад і навіть юридична формалізація

ідей, закладених в біоетиці, валеофілософії, християнській етиці тощо не зда-

тні подолати існуючий світогляд суспільства, що формувався віками.

В умовах швидкого поширення нових технологій, що кардинально змі-

нюють не лише життєдіяльність, а й сутність людської природи (аборту, ев-

таназії, штучного запліднення та вибору статі дитини, клонування тощо), бі-

оетика захищає фундаментальні людські цінності – право на життя, автоно-

мію і свободу вибору, обґрунтовуючи їх етичними принципами благоговіння

перед життям і моральної відповідальності за все живе [3, 4].

38

Необхідність упровадження актуальних біоетичних принципів зумов-

лена тим, що на поняттях моральності як способу духовного буття людини

позначаються національні, історичні, соціальні, економічні, релігійні особли-

вості суспільства. Сучасне українське суспільство ще тільки йде до цього

шляху. А це можливо тільки через залучення до цього процесу молоді, її ви-

ховання на високих принципах моралі та духовності, які у майбутніх учите-

лів інтегруються з високою природничо-науковою культурою [5]. Вочевидь,

що дискурс природознавців і гуманітаріїв фокусується на вирішенні біоетич-

них проблем.

Проблема стійкого екологічного розвитку – це, передусім, проблема

індивідуальної та колективної свідомості. Лише висока культура в її біо- та

екоетичному розумінні уможливить збереження рівноваги особистості у сус-

пільстві й суспільства у природі. У цьому контексті особливої уваги заслуго-

вують освіта й виховання, які разом з наукою становлять блок гуманітарного

забезпечення переходу суспільства до стійкого розвитку шляхом формування

нових моралі та світогляду, психологічного настановлення на сприйняття

екологічного імперативу та цінностей суспільства як особистих цінностей.

Це є визначальний напрям створення не лише необхідних, а й достатніх умов

для реалізації стратегії стійкого розвитку [6].

Стійкий розвиток – розвиток, який забезпечує потреби нинішнього по-

коління без заподіяння шкоди можливості майбутнього покоління забезпечи-

ти власні потреби [за 6]. Нині є багато визначень поняття стійкий розвиток,

проте жодне з них не дістало загального визнання. Ідеї стійкого екологічного

розвитку визначатимуть світоглядний, моральний, екологічний, політичний,

технологічний, гуманітарний профілі ХХІ ст. і багато в чому перекликаються

з біо- та екоетичними принципами й концепціями.

В освітній системі у період переходу до стійкого розвитку чільне місце

повинні зайняти неперервна екологічна освіта та виховання. Екологічна

складова світогляду впорядковує, диференціює систему особистісних цінно-

стей у частині, де йдеться про взаємодію людини та природи.

Вважаючи, що на біоетичних засадах базується комплекс навчальних

дисциплін, що формують моральні цінності та принципи, спрямовані на збе-

реження фізичного, психічного та духовного здоров’я людини, її генофонду,

захист тваринного та рослинного світу, захист довкілля й біосфери в цілому

можна констатувати, що процес упровадження біоетичних ідей в освіту від-

бувається [1, 7]. Здійснюється він завдяки насиченню відповідним змістом

ряду гуманітарних і природничих дисциплін, зокрема екології, психології,

етики, валеології та безпеки життєдіяльності людини.

За останні роки Міністерством освіти і науки України розроблено та

затверджено концепції «Екологічної освіти і виховання», «Безпеки життя

і діяльності людини», розроблено й обговорено концепції «Валеологічної

освіти педагогічних працівників», «Медичної освіти педагогічних працівни-

ків». В інваріантну частину навчальних планів усіх ВНЗ уведено дисципліни

«Основи екології», «Безпека життєдіяльності», які висвітлюють ряд біоетич-

них питань. За вибором ВНЗ у багатьох класичних університетах і вищих пе-

39

дагогічних навчальних закладах студенти вивчають валеологію, гендерні

проблеми сучасності тощо.

У Полтавському державному педагогічному університеті імені

В. Г. Короленка прийнято «Концепцію екологічного виховання», що інтегрує

принципи біоетики, екоетики, досягнення педагогічних наук, інтеріоризуючи

це у комплекс заходів, які мають сформувати у майбутнього вчителя приро-

дничих дисциплін цілісне уявлення про стратегію сталого екологічного без-

печного розвитку.

Література:

1. Животовська Л. А. Місце біоетики в сучасній освіті // Другий наці-

ональний конгрес з білетики: Тези доповідей. – К., 2002. – С. 56-57.

2. Гриньова М. В., Джурка Г. Ф., Кращенко Ю. П. Гуманізація освіти

у вимірах білетики // Глобальна біоетика: сучасні виміри, проблеми, рішення:

Матеріали ІІІ міжнар. симпозіуму з біоетики. – К.: Сфера, 2004. – С. 60-61.

3. Гриньова М. В., Кращенко Ю. П. Проблеми біоетики: історія та су-

часний стан // Біоетика – шлях до світових стандартів: Тези доповід. ІІ Між-

нар. симпозіуму. – Харків, 2005. – С. 61-63.

4. Кращенко Ю. П. Реалізація принципів біоетики в гуманістично

орієнтованому педагогічному процесі//Роль довкілля у валеологічній освіті

і вихованні: Матеріали Всеукр. наук.-практ. конф. – Полтава: АСМІ, 2005. –

С. 107-108.

5. Стійкий екологічно безпечни розвиток і Україна: Навч. посіб./

Ф. В. Вольвач, М. І. Дробноход, В. Г. Дюканов та ін.; За ред. М. І. Дробнохо-

да. – К.: МАУП, 2002. – 104 с.