Центр економічного розвитку_____________________________________________________________________________

Україна: шляхивідродження економічної свободи

Київ 2010

CED

ЗМІСТ

1. ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ ЕКОНОМІКИ: РЕГУЛЯТОРНИЙ МАЯТНИК. 4

1.1. Початок ХХ століття – фактори зростання ролі держави............41.2. 1970-1990-ті роки: початок активної лібералізації світової

економіки................................................................................................71.3. Глобальна криза – новий етап експансії держави в економіку. 101.4. Процес лібералізації світової економіки у міжнародних

стандартах і рейтингах.......................................................................161.5. Методологія оцінки індексу економічної свободи........................22

2. ПОСТСОЦІАЛІСТИЧНІ КРАЇНИ – ОСНОВНИЙ АРЕАЛ ПОШИРЕННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ СВОБОДИ В СВІТІ У КІНЦІ 1980-Х – 1 ПІВРІЧЧІ 2004 РОКІВ....................................................35

2.1. Формування економічної свободи на постсоціалістичному просторі.................................................................................................35

2.2. Основні фактори диференціації в динаміці індексів економічної свободи постсоціалістичних країн...................................................38

3. ФОРМУВАННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ СВОБОДИ В ПОСТСОЦІАЛІСТИЧНІЙ УКРАЇНІ: СПЕЦИФІКА ВИСХІДНОГО ТРЕНДУ (1992 РІК – 1 ПІВРІЧЧЯ 2004 РОКУ)41

3.1. Несприятливі стартові умови...........................................................413.2. Специфіка та результати постсоціалістичної трансформації....443.3. Відображення процесу постсоціалістичної трансформації у

динаміці індикаторів, що характеризують економічну свободу в Україні...................................................................................................47

4. УКРАЇНА: ПРИЧИНИ ЗНИЖЕННЯ РІВНЯ ЕКОНОМІЧНОЇ СВОБОДИ (2 ПІВРІЧЧЯ 2004 РОКУ – 1 ПІВРІЧЧЯ 2009 РОКУ)62

4.1. Фактори зниження рівня економічної свободи.............................624.2. Тенденції формування економічної свободи у колишніх

соціалістичних країнах.......................................................................864.3. Відображення розвитку України у динаміці індикаторів, що

характеризують економічну свободу...............................................90

5. ЗМІНА ПОЛІТИЧНОЇ КОНФІГУРАЦІЇ ВЛАДИ ТА ЕКОНОМІЧНА СВОБОДА.............................................................113

2

5.1. Політична конфігурація нової влади: склад та ідеологія.........1135.2. Орієнтація на ринкові реформи: плани та реальність..............1155.3. Досвід реформ у Грузії......................................................................1185.4. Україна: причини затягування підготовки економічних реформ1205.5. Україна: можливі ризики в реалізації економічних реформ....121

6. УКРАЇНА: ПОДАЛЬШЕ ЗНИЖЕННЯ РІВНЯ ЕКОНОМІЧНОЇ СВОБОДИ...........................................................................................126

6.1. Індикатор: Свобода бізнесу.............................................................1286.2. Індикатор: Свобода торгівлі...........................................................1306.3. Індикатор: Фіскальна свобода........................................................1316.4. Індикатор: Державні витрати.........................................................1336.5. Індикатор: Монетарна свобода.......................................................1346.6. Індикатор: Свобода інвестицій.......................................................1356.7. Індикатор: Фінансова свобода........................................................1386.8. Індикатор: Захист прав власності..................................................1396.9. Індикатор: Свобода від корупції....................................................1406.10.Індикатор: Свобода праці................................................................141

Аналітична доповідь підготовлена групою фахівців Центру економічного розвитку (Київ) у складі О.Пасхавер (керівник проекту), Л.Верховодова, К.Агеєва та Д.Згортюк за фінансової підтримки Міжнародного фонду «Відродження».

3

1. ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ ЕКОНОМІКИ: РЕГУЛЯТОРНИЙ МАЯТНИК

Останні два десятиріччя ХХ століття і перші роки ХХІ століття відмічені пануванням глобальної тенденції – у світі невпинно поширювалися ідеали економічної свободи. Ступінь економічної свободи став визнаною ознакою ефективної моделі конкурентоспроможної економіки. Це підтвердили своєю історією успішні економіки розвинутих країн. Їх визнали у світі. До ліберальних стандартів стали підтягуватися країни, що прагнули сформувати у себе стійкі та динамічні економіки.

Але глобальна фінансова криза, яка розпочалася у 2007 р., завдала відчутний удар по ліберальних ідеалах. Під впливом кризи висхідний тренд економік розвинутих країн був перерваний. Уряди країн, які були провідниками ліберальних стандартів, виявилися неспроможними протистояти розповсюдженню кризи. Криза стрімко вийшла за межі США, і стала втягувати у свою орбіту одна за одною інші країни світу.

Криза, яка супроводжувалася негативними наслідками такого масштабу, похитнула віру у ліберальні стандарти. Досить настійливо залунала теза про неадекватність ринкових механізмів характеру постіндустріальної економіки. З’явилися пророцтва про «нову архітектуру», яку набуде світова економіка після кризи. Посткризова система економічного регулювання пов’язувалася з необхідністю збільшення економічної ролі держави і впровадження обмежень для розвитку бізнесу.

Шок від кризи минув, і тепер світ більш помірковано починає оцінювати причини та наслідки кризи, а також перспективи розвитку світової економіки. Історія її розвитку, включаючи і період глобальної кризи, ще раз підтвердили, що флуктуації, пов’язані з піковим зростанням регулюючої ролі держави, не змінюють загальний вектор. Фундаментом функціонування сучасної економіки є дія ринкових механізмів. І після чергового поширення, викликаного наступом глобальної кризи, неминуче почнеться стадія стискання економічних функцій держави, як умова відновлення економічного росту.

1.1. Початок ХХ століття – фактори зростання ролі держави

Процес «розростання» держави визначився у розвинених країнах на початку ХХ століття. Цей процес посів досить тривалий історичний період й протікав у певному сенсі циклічно. Аналітики визначають три цикли, протягом яких виникали фактори, що змушували країни поширювати економічні функції держави. І в підсумку у 1960-х роках класичний капіталізм переріс у новий формат – так званий, «регульований капіталізм».

До головних факторів, з якими був пов’язаний перший стрибок у зростанні економічних функцій держави, відносять:

4

По-перше, появу в результаті соціалістичних революцій нового типу соціально-економічної та політичної системи, яка стала у світі альтернативою класичному капіталізму. Виник політичний тиск, під впливом якого уряди розвинутих країн змушені були поширити зобов’язання держави перед суспільством (соціального характеру).

По-друге, необхідність протидії Великій депресії, яка охопила економіки капіталістичних країн у 1930-х роках. Уряди країн стали реалізовувати економічні програми протидії депресії та створення умов для її подолання, де визначальна роль відводилася посиленню державного регулювання.

Наступний найбільш глибокий якісний зсув у функціях держави спостерігався в розвинутих країнах тоді, коли виникла потреба у мілітаризації економіки в період Другої світової війни та організації відбудови зруйнованого війною господарського комплексу. В цей період під впливом загроз для нації різко зросли витрати бюджету на військові цілі, та почалася активна націоналізація в базових галузях. У світі визначилася нова чітка тенденція – мілітаризація і післявоєнне відродження економіки мали наслідком різкий стрибок в масштабі функцій держави як економічного суб’єкта і розповсюдженні державної власності у реальному секторі економіки.

Але масштаб функцій держави і розміри державного сектору значно диференціювалися в залежності від конкретної країни. Найбільш високий рівень «одержавлення» економіки відмічався у Франції та Великобританії, найменший – у США.

Франція: в 1930-х роках у власність держави перейшли Французький банк, військова промисловість, залізниці; в 1940-х роках – вугільні шахти, заводи «Рено», підприємства з виробництва газу та електроенергії, великі страхові компанії, всі підприємства з добування мінеральних добрив.

Великобританія: активна націоналізація почалася з 1946 року, під контроль держави перейшли національний банк, вугільні шахти, підприємства з виробництва газу і електроенергії, транспортна галузь, цивільна авіація, чорна металургія.

В окремі роки в цих двох країнах частка державного промислового виробництва досягала 50% загальнонаціонального виробництва.

США: частка державного сектору складала лише 12% національного промислового виробництва. «Розростання» держави в США у меншому ступені здійснювалося за рахунок поширення функцій власника. Тут економічні функції держави збільшувалися переважно за рахунок інших форм – держава відігравала роль фінансового донора (дотації, субсидії, державні програми тощо) і патрона для приватних виробників (митне регулювання тощо).

5

Внаслідок цих масових процесів «одержавлення» у світі почали кардинально змінюватися суспільні уявлення, що знайшло прояв у виникненні нових економічних теорій. Їх зараз об’єднують під єдиною назвою «кейнсіанство». В основу вчення лягла робота знаного економіста Джона Мейнарда Кейнса «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей». В ній на відміну від класичних уявлень держава вперше розглядалася як важливий компенсатор недостатності ринкових механізмів. Необхідною умовою ефективного функціонування економіки проголошувалося поєднання механізмів державного впливу і ринкових механізмів.

Черговий пік збільшення масштабів державних секторів в економіках розвинутих країн історично був пов’язаний з якісними змінами у факторах економічного росту, що було викликано переходом від індустріальної до постіндустріальної економіки, і потребами забезпечення стабільності у розвитку суспільства. Стратегічним моментом для країн став розвиток сфери соціальних послуг, існування якої забезпечувало:

підготовку людського фактору, відповідного новим вимогам виробництва;

рівень якості життя населення, який нейтралізував ризики соціальних катаклізмів в суспільстві.

Ефективність національних економік і соціальна стабільність в країнах напряму стали залежати від темпів і масштабів розвитку таких галузей як освіта, охорона здоров’я і культура.

Потреба в розвитку соціальних послуг спочатку була сприйнята суспільством як політична ідея. Капітал на перших стадіях не сприймав сферу послуг як область свого комерційного інтересу. В розвинутих країнах держава, роль якої у вирішенні економічних проблем значно зросла після Другої світовій війни, перебрала на себе і ці завдання. Сфера послуг була виведена за рамки дії ринкових механізмів, і надання соціальних послуг перетворилося на невід’ємну функцію держави.

В результаті попередньої націоналізації базових виробничих галузей та формування сфери соціальних послуг в структурі економік розвинутих країн виникають масштабні економічні сектори, які функціонують на основі державної власності. Вони доповнюються системами державного фінансування галузей реального сектору економіки та соціальної сфери.

В якості прикладу крайності нової моделі економіки, яка виникла на цьому історичному етапі, зажди приводять Швецію. Влада і громадськість цієї країни реалізували національну ідею побудови «шведського соціалізму», яка базується на масштабному державному секторі (32% зайнятих громадян в країні) і величезних державних витратах (64% від ВВП).

На ідеологічному та концептуальному рівні це стало знаходити прояв в економічних теоріях, в яких констатується факт структурної трансформації

6

капіталізму класичного типу в новий формат – «регульованого капіталізму». Це стало періодом найбільшого розквіту теорій кейнсіанського типу.

Найбільш концентрований вигляд тенденція до «розширення» ролі держави в цей період знайшла у виникненні світової соціалістичної системи, в якій державна власність посіла монопольні позиції, а держава виступила основним регулятором розвитку національних економік.

1.2. 1970-1990-ті роки: початок активної лібералізації світової економіки

Активний процес «одержавлення» досить швидко призвів навіть у розвинутих країнах до помітного зниження ефективності національних економік. Держава виявилася перевантаженою економічними функціями: уряди змушені були виконувати функції власника виробничих активів, інвестора і соціального гаранта. Процес управління державними об’єктами почав поглинати значні адміністративні та фінансові ресурси країн. Їхні бюджети фактично перетворилися на фінансових донорів економіки. За їх рахунок здійснювалося також покриття зростаючих невиробничих витрат, пов’язаних з утриманням об’єктів сфери соціальних послуг.

З іншого боку, механізм державної власності об’єктивно знизив ефективність дії ринкових стимулів, й країни стикнулися з необхідністю надання немалої фінансової підтримки націоналізованим компаніям в базових виробничих галузях.

Той факт, що масштабний державний сектор є головною причиною помітного зниження ефективності національних економік, став загальновизнаним. Це змусило уряди розвинутих країн, починаючи з 1970-х років, різко змінити цільові установки економічної політики. Саме у 1970-1980-х роках в них були реалізовані програми масштабної приватизації. Це стало основним фактором, за рахунок якого досягалося зниження впливу держави на економіку.

Як видно з табл. 1.1, у більшості розвинутих країн державний сектор у 1990-х роках перестав грати значну роль в економіці. В економіках країн Європейського Союзу інтегральний показник частки державного сектору коливався в залежності від країни в межах 8,1% (Нідерланди) – 24,0% (Франція). Держава опікувалася в основному компаніями у військово-промисловому комплексі і галузях природних монополій.

7

Таблиця 1.1Питома вага державного сектору в економіках деяких країн ЄС у 1990 р.

(у відсотках)1

Країна У кількості зайнятих У ВВП У капітало-

вкладеннях

У середньому

по країніНімеччина 10,1 11,1 16,8 12,6Італія 15 20 26 20,3Великобританія 9 12 17 12,7Франція 17,6 19,5 34,9 24,0Іспанія 6 14 21 13,6Нідерланди 6,3 11 7 8,1Португалія 12,1 21 35 22,7Греція 10 19 40,6 23,2Данія 8,2 6 20 11,4

У другій половині 1980-х років світ зіткнувся з новим глобальним явищем – колишні соціалістичні країни Східної Європи, а згодом і нові держави, що утворилися на теренах СРСР, в тому числі і Україна, вступили в стадію масштабної історичної трансформації – розпочали здійснювати інтенсивні постсоціалістичні перетворення. В рамках цих перетворень руйнувалася монополія державної власності та адміністративно-командний тип втручання держави в процес функціонування економіки. У світі виник новий регіон, де інтенсивно проходив процес формування економічної свободи.

Найбільша активність у формуванні економічної свободи спостерігалася з боку постсоціалістичних країн Східної Європи та колишніх радянських республік Прибалтики. Наочно це демонструє швидкість і масштабність проведення в них основної ринкової реформи – приватизації. Приватизація в цих країнах в основному була завершена наприкінці 1990-х років. Цьому сприяло залучення до трансформації власності на стратегічні об’єкти і об’єкти природних монополій іноземних інвесторів. Вже в 1996 р. внесок приватного сектору у виробництво ВВП колишніх соціалістичних країн Східної Європи став визначальним:

Чехія, Угорщина, Словаччина – 70-75%, Польща – 60%,Румунія – 52%, Болгарія, Хорватія та Словенія – 45-50%2.

1 http:// www.webknow.ru/economicheskaja_01225_6.html 2 С.П.Глинкина. Итоги приватизации в странах Центрально-Восточной Европы: журнал «Управление собственностью», 2004, №2

8

Дещо відставали від колишніх соціалістичних країн Східної Європи країни, які утворилися на базі прибалтійських республік СРСР. Але постсоціалістична трансформація економіки і в них була проведена системно та динамічно.

В результаті на початку 2000-х років економіки колишніх соціалістичних країн цих двох регіонів були визнані ринковими за характером, і вони поетапно увійшли до складу Європейського Союзу:

2004 р.Естонія, Латвія, Литва, Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина та

Словенія2005 р. Болгарія та Румунія. Факт вступу цих країн до Європейського Союзу став чітким

підтвердженням успішного завершення ними постсоціалістичного трансформаційного процесу, стрижнем якого було максимальне зменшення обсягів державної власності та економічних функцій держави.

Україна як і решта країн, що утворилися на базі колишніх радянських республік, значно відстали у проведенні ринкових реформ. В цих країнах постсоціалістичні перетворення йшли повільно. Але, незважаючи на затримку, економічні функції держави і масштаби державного сектору в них також суттєво зменшилися. В економіках країн виник масштабний приватний сектор, і почали діяти ринкові механізми. У грудні 2005 р. ЄС надав Україні статус країни з ринковою економікою. Хоча при цьому збереглися значні бар’єри і обмеження для бізнесу.

В ідеологічному та концептуальному плані всі ці процеси супроводжувалися відродженням у світі ліберальних поглядів.

Змінилася спрямованість економічної політики та практики. Уряди розвинутих країн і колишніх соціалістичних країн послідовно приступили до скорочення невластивих для держави функції (власника і соціального донора) і, відповідно, бюджетних спрямувань в економіку і соціальну сферу. Збільшилася відповідальність бізнесу за результати діяльності та окремої людини за формування власних доходів і забезпечення особистого розвитку.

В економічній теорії приватний сектор знову набув роль головного фактора, який забезпечує динамізм та ефективність економічного розвитку будь-якої країни. В якості раціональної моделі став визнаватися тип національної економіки, в якій забезпечуються максимальний простір для розвитку приватного капіталу і максимальна лібералізація умов його функціонування. Втручання держави в економіку мінімізувалося. Свобода ведення підприємницької діяльності була визнана одним із головних факторів, від яких залежить ефективність економічного розвитку країн. У світі стала розповсюджуватися, так звана, неоліберальна модель економіки.

9

1.3. Глобальна криза – новий етап експансії держави в економіку

Ринкова за характером економіка розвивається циклічно, внутрішнім двигуном кожного циклу виступає структурна криза. Саме на цій стадії циклу здійснюється оздоровлення економіки – вона вивільняється від неефективних і надлишкових виробництв, тим самим розчищаючи простір для нових перспективних видів бізнесу. В результаті економіка через спади та руйнації переходіть на наступну, більш високу ступінь розвитку.

Історія розвитку світової економіки демонструє, що структурна криза, яка супроводжується руйнівними наслідками для бізнесу та населення, є одним із критичних факторів, які викликають сплеск інтервенцій держави в економіку. Так було у період Великої депресії, коли уряди змушені були взяти на себе певні економічні і соціальні функції. Подолання депресії природно супроводжувалося зниженням державного впливу на економіку. Але страх перед руйнівними наслідками кризи був настільки сильним, що це породило інерцію у суспільних поглядах. Навіть у розвинутих країнах повного повернення на стартові позиції не відбулося. Історично – це був перший крок у довгому процесі переродження класичного капіталізму у тип «державного капіталізму».

Так сталося й у період сучасної структурної кризи, яка розпочалася у 2007 р. і набула глобального характеру. Вона збурила світ своєю несподіваністю, глибокою рецесією економіки та масштабними негативними наслідками для населення.

Глобальна криза перервала довгий період сталого економічного зростання. Її навіть теоретично не передвіщали. У 2005 р., тобто за два роки, 64 найбільші банки світу прорахували 963 кризові сценарії і відкинули саму можливість наступу структурної кризи у принципі.

Її розгортанню не могли протидіяти уряди найпотужніших країн світу, які мали величезні фінансові ресурси і досвід подолання локальних криз. Почалися масові банкрутства у фінансовій сфері. Глобальна криза супроводжувалася масштабною рецесією виробництва. Максимальне падіння обсягів промислового виробництва склало (по відношенню до відповідного місяця минулого року): США – на 13,6%, Країни ЄС – на 19,0%, Росія – на 17,1%, Україна, де падіння виявилося одним із найбільших у світі – на 34,1%. Глибока рецесія виробництва, несподіваність і незрозумілі ризики викликали шокову реакцію з боку влади, бізнесу і населення.

В перших оцінках глобальної кризи пролунали апокаліптичні мотиви – її розглядали як ознаку кінця існуючої ліберальної моделі економіки. В світі заговорили про формування після кризи нової «економічної архітектури», де головним регулятором повинна стати держава. Ринковим механізмам відводилася другорядна роль. Реакцією у відповідь на нові загрози став ренесанс «кейнсіанства» – макроекономічного вчення, яке зійшло зі сцени разом з переходом розвинутих країн до лібералізації своїх економік.

10

Посилились позиції навіть крайнього крила – прихильників теорії «лівого повороту». В якості переконливого прикладу стала наводитися історія економічного стрибка і ефективна протидія наступу глобальної кризи з боку Китаю, де ліберальні принципи застосовувалися в економіці поряд з сильними адміністративними обмеженнями.

Стрімка рецесія виробництва, розлад фінансової системи та загрози соціальної дестабілізації змусили всі країни вдатися до втручання в економіку. Навіть у розвинутих країнах, які раніше були прихильниками неоліберальних принципів, почали лунати заклики до відмови від «ліберального фундаменталізму» і посилення впливу держави на розвиток економіки.

Таблиця 1.2Витрати на проведення антикризових програм у банківському

секторі окремих регіонів, млрд. євро3

Антикризові заходи

Європа ЄС Єврозона Росія

Докапіталізація 103,4 99,4 59,1 34,5Гарантії по пасивам 543,7 543,7 396,8 12,7

Управління проблемними активами

585,4 544,2 23,7 4,8

Обсяг підтримки, % ВВП

27,3 27,9 23,7 5,5

Оскільки глобальна криза розпочалася у фінансовому секторі, то в першу чергу кардинальні зміни відбулися у фінансовій політиці країн. Саме сюди для запобігання банкрутству банків й іпотечних структур були спрямовані величезні бюджетні ресурси. Тут найбільш масштабно впроваджувалися додаткові форми державного регулювання. У багатьох країнах уряди вдалися навіть до націоналізації банків. В цьому знайшов прояв перший шок від наступу кризи та віра у регуляторні можливості держави. Надмірна лібералізація, тобто вивільнення ринкових механізмів від існуючих обмежень, стала визнаватися в якості головної причини наступу глобальної кризи.

Урядам країн, незважаючи на масштабні зусилля, не вдалося запобігти розповсюдженню кризи на реальну економіку. Найбільш глибока рецесія охопила галузі, напряму пов’язані з фінансовим сектором – будівництво (іпотека), автомобілебудування (масові кредити населенню на купівлю автомобілів), а також зі світовими ринками – металургія, паливні ресурси 3 http :// slon . ru / blogs / moiseev / post /87499/? PRINT = y , розрахунки автора публікації

11

(падіння попиту). Однак при виборі антикризової політики для реального сектору уряди країн вже могли спиратися на попередній досвід проведення антикризових заходів у фінансовій сфері. Величезні бюджетні вливання не змогли запобігти розповсюдженню кризи у фінансовій сфери, до того ж через таку політику країни одержали у спадок нові не менш критичні проблеми – значно зросли обсяги державного боргу, уряди стали власниками проблемних фінансових активів. Саме тому уряди країн обмежили масштаби бюджетної допомоги і відмовилися від спроб націоналізації проблемних компаній у реальному секторі економіки.

Глобальна криза негативно позначилася на населенні. Виникли ризики, які створили серйозні загрози для стабільності суспільства. Тому уряди всіх країн змушені були вдатися до реалізації спеціальних невідкладних програм для населення. До таких обов’язкових програм відносяться: гарантії вкладів населення у банках та іпотечних структурах; запобігання безробіттю; підтримка вразливих верств населення.

Таким чином, з сучасною глобальною кризою пов’язаний різкий ріст інтервенцій держави в економіку. Світова практика показала, що найбільшим ступенем державного інтервенціонізму відзначилася антикризова політика розвинутих країн – США, а серед колишніх соціалістичних країн – Росії. Але частина розвинутих країн протидію кризі бачили у використанні резервів подальшої лібералізації економіки, тобто в них антикризова політика фактично не призвела до обмежень економічної свободи.

СШАОскільки фінансова криза за часом почалася саме з США, то ця країна

стала й піонером у проведенні антикризових програм для банківського сектору. Намагаючись заблокувати кризу і не дати їй вийти у реальний сектор, уряд США приступив до реалізації масштабної антикризової програми, яка включала встановлення державної опіки над проблемними фінансовими установами, а також заходи з їх рефінансування та докапіталізації за участю держави.

В період найбільш гострої кризи уряд США вдався до радикальних заходів – проведення націоналізації банків. Держава почала викуповувати контрольні пакети акцій проблемних банків (пакети розміром більше 25%). Найбільшим реципієнтом держави став Citigroup, де у державну власність перейшов пакет акцій у 34%. Крім того, об’єктами державної підтримки виступили Bank of America, JPMorgan Chase, Bank of New York, Wells Fargo, M&T Bank, BankAtlantic, Comerica, PNC Financial Services.

Антикризова політика у фінансовому секторі супроводжувалася безпрецедентним зростанням державного фінансування. Прикладом можуть слугувати витрати на спасіння від банкрутства тільки двох компаній – Freddie Mac і Fannie Mae. Станом на 31.03.2009 р. це обійшлося бюджету США в 78,8 млрд. дол.

12

Новий етап підтримки фінансового сектору у США пов’язаний з прийняттям на початку жовтня 2009 р., так званого, «плану Полсона». Основний компонент Плану – право на емісію казначейських боргових зобов’язань на суму 700 млрд. дол. для викупу у банків, пенсійних фондів і місцевих адміністрацій проблемних активів, головним чином, цінних паперів, прив’язаних до іпотечних кредитів. Ідея Плану полягала в тому, що казначейство США – довгостроковий інвестор, який може тримати цінні папери до тих пір, поки не поліпшиться попит на них на фондовому ринку. Для контролю над реалізацією плану передбачалося створення незалежної спостережної ради.

В обмін на підтримку банки та інші фінансові компанії змушені були погодитися на посилення контролю з боку держави над своєю діяльністю. Так, вони взяли на себе зобов’язання ввести обмеження на винагороду для власних топ-менеджерів.

Уряду США не вдалося навіть при безпрецедентних фінансових вливаннях запобігти розповсюдженню кризи на реальний сектор економіки. Тут також стали реалізовуватися антикризові програми, але за масштабами вони значно поступалися антикризовим діям у фінансовому секторі. Уряд відмовився від застосування у цій сфері способів оздоровлення у формі націоналізації.

В якості об’єкта державної підтримки була обрана одна галузь – автомобілебудівна промисловість. Фінансові вливання одержали три гіганти – General Motors Corp., Ford і Chrysler LLC. Найбільша антикризова програма була запропонована для компанії General Motors Corp. В 2009 р. був підготовлений проект, в якому передбачалося проведення процедури оздоровлення компанії шляхом банкрутства з наступною реструктуризацією. Місце топ-менеджерів компанії посів пул зовнішніх керуючих, який і повинен був реалізувати проект реструктуризації. Проте проект не був повністю реалізований, оскільки не знайшов необхідної підтримки у парламенті.

Росія Серед російських експертів поширена думка, що вихід економіки

країни з кризи є результатом масованої державної підтримки банків і великих компаній реального сектору економіки, які віднесені до стратегічних, системоутворюючих, містоутворюючих підприємств. Плата за це для країни була чималою – «схуд» резервний фонд, виникли проблеми з бюджетом.

В Росії з наступом кризи підтримка банківському сектору стала надаватися шляхом поширення практики рефінансування. Влітку 2009 р. розпочалася реалізація програми докапіталізації банків. Для того, щоб запобігти «ефекту доміно» банкрутств в банківському секторі буди націоналізовані п’ять великих приватних банків.

13

На відміну від інших країн, в Росії пріоритет під час реалізації антикризових програм був наданий підтримці підприємств реального сектору економіки. Тут застосовувалися різноманітні форми державної підтримки – державні кредити, гарантії за приватними позиками, державні закупівлі. Причому у програми підтримки стратегічних об’єктів включалися підприємства незалежно від форми власності.

Російський уряд у перших ознаках «margin calls» (примусовий продаж заставного майна) побачив загрозу переходу стратегічних підприємств країни у власність іноземних інвесторів. І відреагував на неї швидко і масштабно. Було прийнято рішення приступити до масового кредитування проблемних стратегічних підприємств з боку державних банків, що дозволило взяти під контроль держави майно, що передавалося у заставу. Першою акцією в цьому плані стала підтримка з боку державного Зовнішньоекономбанку (ЗЕБ) двох крупних приватних компаній, що мали найбільші зовнішні борги. «Базовий елемент» одержав позику в 4,3 млрд. дол. США, «Альфа-групп» – більше 2 млрд. дол. Компанії негайно розрахувалися з іноземними кредиторами, а застави за цими кредитами – 25% акцій ГМК «Норильський нікель» та біля 40% акцій «Вимпелкому» – перейшли у заставу ЗЕБ.

В подальшому в процес перекредитування іноземних боргів великих російських компаній були включені ще три надвеликі державні банки – Внєшторгбанк (ВТБ), Сбєрбанк і Газпромбанк. За оцінками, станом на травень 2009 р. на це було витрачено від 10 до 20 млрд. дол. США.

При неспроможності колишніх власників розрахуватися за кредитами державних банків майно підприємств підлягало націоналізації. В результаті саме державні банки стали в Росії головними агентами перерозподілу об’єктів приватної власності у власність держави.

Сила впливу держави на бізнес під час кризи в Росії помітно зросла. У березні 2009 р. журналіст Е.Крамер у своїй статті, розміщеній в газеті The New York Times під симптоматичною назвою «Криза може викинути російських олігархів на смітник»4, підкреслив: «Російським олігархам вдалося уникнути тюрми та націоналізації, їм не довелося їхати у добровільне заслання за кордон, тем не менш всього за декілька місяців їхні імперії опинилися на межі зникнення».

В цій ризикованій ситуації представники великого капіталу почали шукати варіанти одержавлення, які би завдали їхній власності найменший збиток. Як наочний приклад російські ЗМІ згадують відвідання уряду групою представників великого капіталу у металургійній галузі, які запропонували об’єднати їх активи в одну металургійну корпорацію, яка буде контролюватися державою. При цьому власники погодилися на контроль з боку держави при збереженні свого основного права – права власності.

4 http :// news 2. ru / story /157723/ 14

Починаючи з лютого 2009 р. у світі з’являються перші ознаки подолання глобальної кризи – окремі країни починають виходити із рецесії та відроджувати виробництво. Спочатку це було сприйнято як ефект випадкової пульсації, який не має під собою стійкої об’єктивної бази. Але в середині 2009 р. цей факт стає загальновизнаним.

Підсумовуючи світову практику, можна констатувати, що з другої половини 2009 р. у всіх країнах розпочався зворотній процес – стали ліквідовуватися окремі елементи системи впливу держави на економіку, які виникли за роки кризи. Цей процес відбувається під тиском з двох боків. З одного боку, уряди свідомо почали вивільнятися від набутих функцій, які обтяжують бюджети і створюють значне навантаження на органи державного управління. З іншого боку, зниження ризиків відновлює прагнення бізнесу позбутися опіки держави. Втручання держави у підприємницьку діяльність надприродне для бізнесу, оскільки обмежує його активність і дохідність.

Поступово у світі відновилося розуміння фундаментальності ліберальних принципів, закладених у сучасній моделі світової економіки. Глобальна за характером економіка не може існувати без свободи для пересування капіталу, праці та товарів (робіт, послуг). Жодний вид державного регулювання за об’єктивністю не може порівнюватися з дією ринкового механізму. Тільки ринок може надати достовірну інформацію про величину попиту і реальну ціну товарів (робіт, послуг). Ринковий механізм у черговий раз ефективно спрацював. За допомогою свого головного інструменту – структурної кризи – ринок поклав край негативним тенденціям, які набули сили та деструктивно впливали на розвиток глобальної економіки. Нехай і хворобливо для бізнесу та населення, але в ході кризи були відрегульовані порушені економічні пропорції.

Як демонструє історія, у світовій економіці постійно змінюється співвідношення між ринковими та державними інструментами, за допомогою яких відбувається регулювання бізнесу. Інтервенція держави в економіку – це, свого роду інструмент, який суспільство використовує для протидії негативним моментам функціонування бізнесу, або вирішення суспільно важливих проблем, які не можуть бути подолані ринком. Скорочення масштабів державного регулювання завжди виникає під тиском бізнесу, який, захищаючи свою незалежність, створює політичний тиск на владу.

Таким чином, «розростання» функцій держави у період глобальної кризи є лише епізодом у житті країн, тимчасовою реакцією на виклики, що мають надзвичайний характер. З відсутністю потреби в антикризових діях повинні зникнути й ці функції держави.

Але при цьому необхідно враховувати ефект інерції. Реалізація антикризової політики породила ряд проблем, вирішення яких припаде на посткризовий період і буде вимагати часткового збереження нових функцій держави на певний час. До цих проблем відносяться: а) завершення програм оздоровлення банків і компаній реального сектору, розпочатих під час кризи

15

(повернення державних кредитів, управління «поганими активами» до їх продажу, денаціоналізація, боротьба з безробіттям тощо); б) підтримка процесів посткризової реструктуризації економіки (ліквідація застарілого і надлишкового виробництва, проведення модернізації існуючих виробництв і створення нових); в) реформування соціальної сфери, необхідність в якому визначила сучасна криза (ненадійність соціально важливих гарантій для населення).

Слід відмітити ще один аспект проблеми визначення ролі держави в сучасній економіці. В окремих країнах збільшення ролі держави в розвитку економіки пов’язано з факторами, відмінними від проведення антикризової політики та пристосування до нових викликів структурної перебудови економіки. Ці фактори не лежать в економічній площині, вони пов’язані з пануючими в суспільстві політичними доктринами. Наприклад, в Росії на характер антикризової політики наклала відбиток політична доктрина, яка була прийнята ще до наступу кризи – посилення втручання держави в розвиток економіки та одержавлення стратегічних галузей. Глобальна криза надала лише додаткові стимули для прискорення цього процесу.

Політичні фактори мають і, скоріше за все, надалі будуть мати суттєвий вплив на розвиток економіки в Україні. Існує досить сильна залежність процесу посткризової трансформації функцій держави від того, яку стратегічну програму подальшого розвитку економіки та соціальної сфери обере політична команда, яка зараз знаходиться при владі.

1.4. Процес лібералізації світової економіки у міжнародних стандартах і рейтингах

Глобалізація світової економіки, яка набула масштабного вигляду до наступу сучасної кризи, супроводжувалася, з одного боку, посиленням міграції капіталу, з іншого боку, зростанням значення міжнародної конкуренції. Це підштовхнуло процес появи у системі взаємовідносин країн практики встановлення міжнародних економічних стандартів ліберальної економіки та розповсюдження їх у світі. Такі міжнародні організації та регіональні об’єднання країн як ОЕСР, СОТ, МБРР і ЄС перетворилися в активних провідників цих стандартів у світі.

Міжнародні стандарти стали використовуватися в якості бази для двох і багатосторонніх домовленостей, які виникали між країнами. Це гарантувало рівну економічну свободу для капіталу, тобто створювало основу для недискримінаційної конкуренції на світових ринках. Поява міжнародних стандартів фактично відображала процес глобалізації світової економіки. Вони стали виконувати роль орієнтирів у виборі раціональної моделі національної економіки для країн, що розвиваються.

Утвердження міжнародних ліберальних стандартів, які являли собою якісні індикатори розвитку, породило політичну та економічну потребу в

16

кількісному вимірі позицій конкретних країн на шляху лібералізації національних економік:

з одного боку, для політичних режимів неабияке значення набувало порівняння показників власної країни зі зрозумілими кількісними критеріями, які можна протиставити суб’єктивним політичних оцінкам;

з іншого боку (і це має величезне значення), такі кількісні критерії слугували потребам інвесторів, оскільки за ними можна було судити про ступінь привабливості інвестиційного клімату, який існує в конкретній країні.

Сьогодні на практиці використовуються чисельні міжнародні системи рейтингів та індексів економічного розвитку. Вони характеризують той або інший показник розвитку національних економік. Найбільш авторитетними є:

Рейтинг кредитоспроможності країн (агенція Fitch Ratings);Індекс Економічної свободи в світі (The Fraser Institute); Всесвітній індекс конкурентоспроможності (World Economic Forum);Індекс всесвітньої чесності (неприбуткова організація Global Integrite);Індекс реформування інвестиційної політики (ОЕСР);Рейтинг країн проекту «Doing Business» (World Bank Group);Індекс конкурентоспроможності (Institute for Management Development Lausanne);Індекс людського розвитку (програма ООН «United Nations Development Program»);Індекс сприйняття корупції (Transparency International).Особливе місце серед них займає Індекс економічної свободи (Index of

Economic Freedom), який щорічно з 1995 р. розраховує американська організація Heritage Foundation і авторитетна газета The Wall Street Journal.5

Індекс економічної свободи є узагальнюючим, оскільки є комплексним, тобто базується на оцінці головних параметрів економічної системи та економічної політики конкретної країни, зокрема: бізнесу, торгівлі, фіскальної, монетарної та фінансової системи, інвестицій, державних витрат, прав власності, корупції, праці.

До того ж він розраховується з використанням частини перелічених вище індексів, які характеризують той або інший аспект економічного розвитку країни.

Індекс простежує динаміку за багато років, і це надає йому об’єктивність.

5 http :// www . heritage . org / Index 17

Сильна сторона Індексу – академічна і доступна для незалежного аналізу методологія.

Економічна свобода, яка являє собою, по-суті, деяку абстрактну концепцію, ніколи не може бути виміряна точно. Однак при використанні стандартного набору критеріїв, які і складають ядро методології Індексу, очевидно виникає можливість дослідити динаміку явища. Якщо вдається досягти однакової величини похибки під час вимірювання абсолютної величини показника протягом тривалого проміжку часу, то стає можливим проводити успішні співставлення динаміки результатів економічної діяльності. Розрахунок індексу здійснюється на основі обраного пакету конкретних даних, що надає об’єктивний характер оцінок рівня економічної свободи тієї або іншої країни. Але помітний вплив на визначення індексу має суб’єктивний фактор, оскільки включає експертну оцінку ситуації. Як відмічають окремі експерти, це зрідка знаходило прояв в необґрунтованій різниці в кількісній оцінці ідентичних факторів для різних країн6.

Вставка 1.1. Зміст Індексу економічної свободи

(Index of Economic Freedom)Експерти Heritage Foundation наводять

наступне визначення економічної свободи: «Найвища форма економічної свободи забезпечує абсолютне право володіння власністю, повністю реалізовані свободи переміщення праці, капіталу і товарів а також абсолютну відсутність примусу або тиску на економічну свободу крім ступеня, необхідного громадянам для захисту і підтримки самої свободи і створення товарів»7.

Проте, незважаючи на це, динаміка індексу і зміна позицій в рейтингу за тривалий період надає достатньо об’єктивну картину розвитку тенденцій у формуванні економічної свободи у цілому в світі і в окремих країнах. Тому індекс, розрахований таким способом, може бути прийнятий в якості надійного орієнтиру при виборі економічної політики країни. Орієнтація на кількісний показник, визначений незалежними міжнародними експертами, величезну роль може зіграти для України, де поки що панують політичні оцінки, що мають кон’юнктурний характер.

За підсумками розрахунків індексу визначається місце країни в рейтингу економічної свободи. При характеристиці стану економічної свободи має значення не тільки позиція країни в рейтингу, але і належність

6

7 2007 Index of Economic Freedom/Ed.by T.Kane, K.R.Holmes, M.A.O`Grady. Heritage Foundation. 2007. P. 318

до певної групи. В залежності від величини індексу (від 0 до 100 у бік збільшення) країни розподіляються на п’ять умовних груп:

«вільні» – з індексом від 80 до 100; «в основному вільні» – від 70 до 80; «відносно вільні» – від 60 до 70; «в основному невільні» – від 50 до 60, «невільні» («депресивні») – від 0 до 50.

Об’єктивність індексу економічної свободи підтверджує певна кореляція величини індексу і рівня процвітання країни, що особливо чітко знайшло прояв в останні роки. На рис. 1.1 видно, що групи за рівнем економічної свободи значно різняться за величинами ВВП на душу населення. Високий рівень економічної свободи надає довготривалий позитивний вплив на різні аспекти людського розвитку: поліпшує загальну якість життя, забезпечує політичний і соціальний прогрес, підтримує захист навколишнього середовища. Країни з подавленою економічною свободою мають помітно низький рівень ВВП на душу населення.

Рисунок 1.1. Ступінь економічної свободи та стандарти життя(ВВП на душу населення, дол. США)

20 січня 2010 р. в Гонконгу пройшла презентація чергового видання «Індекс економічної свободи 2010» – 16-го за рахунком. Кількісна оцінка зроблена за період 2-ге півріччя 2008 р. – 1-ше півріччя 2009 р. і охоплює 179 країн8.

За часом – це період активного розвитку сучасної глобальної кризи, який характеризується максимальним втручанням держави в економіку. Автори рейтингу назвали 2009 р. «мінливим і часом кошмарним періодом для економічних свобод».

Автори Індексу дійшли висновку, що реакція країн на кризу різко різниться, навіть у групі розвинутих країн. Окремі країни вдалися до 8 В рейтинг були включені 183 країни, але дані одержані тільки за 179 країнами

19

масштабних інтервенціоністських заходів. Навіть США, які традиційно дотримувалися найбільш ліберальних стандартів в розвитку національної економіці. Але більшість продовжила тенденцію підтримки економічної свободи. І це визначило головну тенденцію у розвитку світової економіки. Звуження економічної свободи у світі навіть під впливом катастрофічного розвитку глобальної кризи виявилося незначним. У порівнянні з попереднім рейтингом загальний індекс склав 59,3, тобто він знизився лише на 0,1 пункт.

Проте автори убачають в зупинці, а потім і стагнації індексу економічної свободи основні загрози, які породила глобальна криза і містить в собі практика посткризового відродження економіки. За висновками експертів, оскільки рівень економічної свободи прямопропорційний добробуту громадян, то його падіння являє собою загрозу світовому відновленню від кризи, оскільки збільшення втручання держави в економіку створює бар’єри для розвитку бізнесу. А це, як підсумок, може погіршити якість життя населення. У прес-релізі директор Heritage Foundation Т.Мілер висловився з цього приводу досить однозначно: «Якщо регуляторна політика Сполучених Штатів не покращиться в найближчі роки, я думаю, що ми побачимо тривалий економічний спад в США, який дуже негативно вплине на світову економіку у цілому».

Рейтинг 2010 р. показав певні зміни у групуванні країн за рівнем економічної свободи. Є виразні приклади погіршення ситуації в окремих країнах, водночас є приклади активізації процесів лібералізації економіки і, як наслідок, зростання індексу економічної свободи. Окремі країни перемістилися в більш високу рейтингову групу.

Група «вільних країн» (7 країн)В цій групі постійними лідерами є 6 країн – Гонконг (у всіх рейтингах

займає 1-ше місце), Сінгапур, Австралія, Нова Зеландія, Ірландія і Канада. За цей період активна політика інтервенцій призвела до помітного

обмеження економічної свободи у США. За оцінками, індекс у порівнянні з попереднім роком знизився з 80,7 до 78,0, або на 2,7 пункти. Більш глибокого падіння досягли тільки такі країни як Східний Тимор (-4,7), Болівія (-4,2), Лівія (-3,3), Сейшельські острови (-3,1) і Багамські острови (-3,0). США перемістилися у рейтингу з першої до другої групи – «в основному вільних країн».

Місце США посіла Швейцарія, уряд якої в якості антикризових заходів вдався до поширення економічної свободи. Індекс країни зріс з 79,4 до 81,1, або на 1,7 пункти.

Група «в основному вільних країн» (23 країни)Серед розвинутих країн стійкі позиції у цій групі займають Данія

(місце у рейтингу – 9), Великобританія (11), Люксембург (14), Нідерланди (15), Фінляндія (17), Ісландія (18), Японія (19), Швеція (21), Австрія (22), Німеччина (23), Бельгія (30).

20

Із колишніх соціалістичних країн тверді позиції в цій групі з самого початку включення у рейтинг займають Естонія (16) і Литва (29 місце).

Після 2005 р. динамічно стала поширювати економічну свободу Грузія. У рейтингу 2006 р. вона різко перейшла із групи «економічно невільних країн» до групи «відносно економічно вільних країн», а в рейтингу 2010 р. вона вперше увійшла у групу «переважно вільних країн» (26 місце). У порівнянні з рейтингом 2005 у рейтингу 2010 Грузія піднялася вгору більш ніж на 70 позицій.

Група «відносно вільних країн» (58 країн)З числа розвинутих країн до групи віднесені Іспанія (місце в рейтингу –

36), Норвегія (37), Португалія (62), Франція (64), Греція (73), Італія (74). Основу групу складають країни, що розвиваються.

Із колишніх соціалістичних країн до групи входять Чеська Республіка (34), Словаччина (35), Вірменія (38), Латвія (50), Угорщина (51), Албанія (53), Македонія (56), Словенія (61), Румунія (63), Польща (71), Болгарія (75), Казахстан (82) і Монголія (88 місце). Перелічені країни піднялися у групу «відносно економічно вільних країн» із групи «в основному економічно невільних країн» в рейтингах 2007-2008 рр. За виключенням Болгарії, для якої цей стрибок зафіксований у рейтингу 2005 р.

Група «в основному невільних країн» (55 країн)У цю групу включені в основному країни, які тільки починають свій

шлях до лібералізації економіки. У першу десятку країн групи входять: Ліван, Буркіна-Фасо, Марокко, Хорватія, Руанда, Єгипет, Туніс, Азербайджан, Танзанія, Нікарагуа.

Серед колишніх соціалістичних країн до групи входять вже згаданий Азербайджан (місце в рейтингу – 96), Сербія (104), Боснія і Герцеговина (110), Молдова (125), Таджикистан (128) і Росія (143 місце). Ця група країн оцінена в рейтингах як пасивна в поширенні економічних свобод.

Група «невільних країн» (36 країн)У першу десятку країн групи включені: В’єтнам, Сирія, Болівія,

Еквадор, Мальдіви, Сан-Томі і Прінсіпі, Білорусь, Екваторіальна Гвінея, Центральна Африканська Республіка і Гайана.

Із колишніх соціалістичних країн до групи включені згадана Білорусь (місце в рейтингу – 150), Узбекистан (158), Україна (162) і Туркменістан (171 місце). Україна перебуває в групі «невільних країн» вже два роки.

2010 рік став для України часом зміни політичної конфігурації влади. Нова адміністративна команда на чолі з новим Президентом проголосила кардинальну зміну економічної політики країни. В умовах невизначеності, коли важко прогнозувати наслідки практичних дій державних органів влади, об’єктивним індикатором успішності обраної політики з боку нової

21

адміністративної команди цілком може стати індекс економічної свободи та позиція України в наступних рейтингах.

Центр економічного розвитку з лютого 2010 р. почав здійснювати моніторинг дій нової влади у сфері економіки. В ході моніторингу відстежувалися зміни в законодавстві, реальні дії нової команди та поведінка бізнесу, оцінка яких може надати матеріал для прогнозу їх впливу на індекс економічної свободи. В результаті виникне можливість з певною об’єктивністю оцінити характер економічної політики нової адміністративної команди.

1.5. Методологія оцінки індексу економічної свободи

В даній роботі не ставиться за мету здійснення розрахунку кількісної величини індексу економічної свободи для України. Основна увага буде приділена моніторингу конкретних змін в законодавстві, дій нової влади та поведінки бізнесу, які можуть впливати на величину індексу в бік його збільшення або зменшення. Тобто головним завданням нашого аналізу є визначення тенденцій у формуванні економічної свободи в країні.

Експерти американського Heritage Foundation визначають величину індексу як середнє значення 10 індикаторів, що створюють репрезентативну картину стану економічної свободи в тій або іншій країні. Індикатори розраховуються на базі експертних оцінок і шляхом використання різноманітних даних економічного і фінансового законодавства, а також даних адміністративного характеру у відсотках в діапазоні від 0 до 100. Мінімальне значення відповідає найнижчому ступеню індикатора щодо економічної свободи. Максимально можливе значення 100 означає відсутність адміністративного тиску з боку держави. Індикатори розраховуються за інформацією другої половини попереднього року – першої половини поточного року. А за відсутності даних на кінець періоду – останні дані за період, що оцінюється.

Нижче наводимо методологію розрахунків кожного із 10 індикаторів з метою визначення головних факторів, за якими доцільно вести постійне спостереження.

Свобода бізнесу

Індикатор оцінює свободу ведення бізнесу відповідно до національного законодавства і його правозастосування. Він демонструє загальний тягар державного регулювання, а також ефективність роботи урядів в регуляторному процесі.

Оцінка свободи бізнесу базується на 10 факторах, які мають однакову вагу:

22

відкриття бізнесу – процедури (кількість); відкриття бізнесу – час (днів); відкриття бізнесу – витрати (у % від доходу на душу населення); відкриття бізнесу – мінімальний капітал (у % від доходу на душу

населення); отримання ліцензії – процедури (кількість); отримання ліцензії – час (днів); отримання ліцензії – витрати (у % від доходу на душу населення); закриття бізнесу – час (років); закриття бізнесу – витрати (у % від вартості майна); закриття бізнесу – ставка відшкодування (у центах на один долар).

Оцінка кожного з факторів трансформується у шкалу від 0 до 100 за допомогою наступної формули: Оцінка фактора = 50 х Середнє значення фактора / Значення фактора. Наприклад, у середньому в світі необхідно здійснити 18,1 процедур для отримання необхідних ліцензій для початку господарської діяльності. У Канаді потрібно провести 14 процедур, тобто відношення становить 1,29. Помноживши його на 50, отримаємо кінцеве значення цього фактора для країни – 64,5 бали.

Свобода торгівлі

Індикатор показує міру відсутності тарифних й нетарифних бар'єрів, які позначаються на імпорті та експорті товарів і послуг. Оцінка свободи торгівлі ґрунтується на двох факторах:

торгово-середньозважена ставка тарифу; нетарифні бар'єри (НТБ).Імпорт різних видів товарів в країну може стикатися, а часто реально

стикається з різними тарифами. Для розрахунку середньозваженої ставки використовується вага для кожного тарифу, виходячи з частки відповідного товару у загальному обсязі імпорту. Середньозважена ставка тарифу є чисто кількісною оцінкою та використовується для базових розрахунків балів за такою формулою:

,

де Trade Freedom являє собою індекс свободи торгівлі в країні «i», Tariffmax та Tariffmin – верхню і нижню межі для тарифних ставок (%), а Tariffi – середньозважений тариф (%) в країні «і». Мінімальний тариф складає нуль відсотків, а верхня межа визначається в 50%.

23

Слідом за цим з базової оцінки свободи торгівлі вираховуються штрафи за НТБ. Штрафи у розмірі 5, 10, 15 або 20 балів встановлюються у відповідності з наступною шкалою:

20 – НТБ широко використовуються для багатьох товарів і послуг та (або) значно перешкоджають значному обсягу міжнародної торгівлі.15 – НТБ широко використовуються для багатьох товарів і послуг та (або) перешкоджають великому потенціалу міжнародної торгівлі.10 – НТБ застосовуються для захисту певних товарів та послуг і створюють перешкоди деяким позиціям міжнародної торгівлі.5 – НТБ є нетиповими, захищаючи кілька товарів і послуг, та (або) мають дуже обмежений вплив на міжнародну торгівлю.0 – НТБ не використовуються для обмеження міжнародної торгівлі.

Ступінь НТБ у торгівельній політиці країни визначається з використанням як якісної, так і кількісної інформації. Обмежувальні правила, які перешкоджають торгівлі, досить різні, а їх дублювання і мінливий характер ускладнюють вимірювання. Категорії НТБ, на які накладається штраф:

Кількісні обмеження – встановлення квот на імпорт, експортні обмеження; добровільні обмеження експорту, ембарго і заборони на імпорт, експорт; контрзаходи тощо.Обмеження цін – антидемпінгові мита; компенсаційні мита; прикордонні податкові регулювання; різні збори або тарифні квоти. Нормативні обмеження – ліцензування; місцеві і змішані вимоги; санітарні і фітосанітарні стандарти (СФС); норми безпеки і промислові правила; пакування, маркування, правила товарних знаків, норми реклами та ЗМІ. Інвестиційні обмеження – курс валют та інший фінансовий контроль. Митні обмеження – вимоги авансового депозиту, процедури митної оцінки, процедури митної класифікації, процедури митного очищення. Пряме втручання держави – субсидії та інші види допомоги; державна промислова політика та регіональні заходи розвитку; фінансовані урядом дослідження й інша технологічна політика; національні податки та соціальне страхування; політика у сфері конкуренції; імміграційна політика; політика державних закупівель; державна торгівля, монополії уряду і ексклюзивні франшизи.

Як приклад, Китай в останньому рейтингу отримав оцінку свободи торгівлі 72,2 бали. Середньозважений тариф Китаю у 3,9 міг би трансформуватися в індекс 92,2 бали, але існування значних НТБ скоротило оцінку індикатора на 20 балів.

Фіскальна свобода24

Індикатор служить мірою податкового тягаря, який накладає уряд. Він складається з трьох кількісних показників:

найвища ставка податку на доходи фізичних осіб,найвища ставка податку на прибуток,сукупні податкові надходження у відсотках від ВВП.

Розрахунок індикатора відбувається з використанням цих показників, кожен з яких має однакову вагу. Таке зважування дозволяє країні досягти оцінку вище, ніж 67 балів на основі двох факторів, навіть якщо вона отримує оцінку 0 за третім фактором. Дані для кожного фактора перетворюються в 100-бальну шкалу за допомогою наступного рівняння:

,

де Fiscal Freedomij є показником фіскальної свободи в країні «і» для фактора «j»; Factorij – значенням (за шкалою від 0 до 100) для країни «і» фактору «j», α - коефіцієнтом рівним 0,03. Мінімальна кількість балів для кожного фактора, які не представлені в рівнянні, але були використані для оцінки, дорівнює нулю. Це означає, що жоден високий податковий тягар не буде робити два інші фактори незначущими.

Як приклад, в рейтингу 2010 р. для Болгарії єдина ставка індивідуального і корпоративного податку в 10 відсотків дала оцінку по 97 балів для кожного з цих факторів. Загальний обсяг податкових надходжень у відношенні до ВВП становив 34,2 відсотки, що принесло країні оцінку третього фактора у 64,9 бали. Усереднена оцінка трьох факторів, яка характеризує рівень фіскальної свободи, для Болгарії склала 86,3 бали.

Державні витрати

Цей індикатор характеризує рівень державних витрат у відсотках від ВВП. Остаточну оцінку індикатора складають державні витрати, включаючи споживання і трансферти. Ідеальний рівень державних витрат варіюється по країнах в залежності від різних факторів – від культури та географії до рівня розвитку.

Методологія розглядає відсутність державних витрат як бенчмарк (орієнтир), і слаборозвинені країни, що мають обмежений потенціал уряду, можуть в результаті одержувати штучно завищені оцінки. Разом з тим, такі уряди, які можуть надати мало публічних послуг, отримають більш низькі показники по ряду інших компонентів економічної свободи (наприклад, права власності та фінансова свобода). Шкала для розрахунку державних витрат не є лінійною. Це означає, що державні витрати, які є близьким до нуля, караються незначним штрафом, в той час як рівні державних витрат, які перевищують 30 відсотків від ВВП, отримують набагато гірші бали. Тобто має місце квадратична залежність (наприклад, подвоєння витрат дає в

25

чотири рази менше значення компоненту економічної свободи), так що тільки дійсно дуже великі уряди отримали дуже низькі бали. Для розрахунку використовується рівняння:

,

де GEi представляє собою оцінку рівня державних витрат в країні i; Expendituresi – загальну суму державних витрат на всіх рівнях, як частка від ВВП (між 0 і 100), а α є коефіцієнтом для контролю за відхиленням між балами (встановлений на рівні 0,03). Мінімальна оцінка компонента дорівнює нулю.

У більшості випадків загальні дані про державні витрати включають всі рівні держави – центральний та місцевий. У випадках, коли загальні дані відсутні, замість них використовується інформація про витрати центрального уряду.

Монетарна свобода

Індикатор уособлює ступінь цінової стабільності разом з оцінкою контролю над цінами. Як інфляція, так і контроль над цінами спотворюють ринкову активність. Цінова стабільність без будь-якого мікроекономічного втручання відображає ідеальну державу вільного ринку.

Оцінка в балах монетарної свободи базується на таких двох факторах: середньозважений рівень інфляції за останні три роки; контроль над цінами.

Середньозважений рівень інфляції за останні три роки вносить основний вклад при оцінці індикатора монетарної свободи. Ступінь контролю над цінами оцінюється у розмірі від 0 до 20 балів, які віднімаються від загальної оцінки. Нижче наведені два рівняння, які використовуються для перетворення рівня інфляції в оцінку в балах монетарної свободи:

,

,де О1-О3 – це три числа у сумі до одиниці, експоненціально менші у послідовності (наприклад, 0,665, 0,245, 0,090); інфляціяit – це абсолютне значення річного рівня інфляції у країні «і» в періоді «t», він дорівнює індексу споживчих цін; α – це коефіцієнт, який врівноважує різницю в оцінках; штрафи за контроль над цінами – від 0 до 20 балів, які проставлена відповідно до ступеня контролю над цінами в країні.

Випукла (з квадратним коренем) форма функції обрана, щоб диференціювати країни з низьким рівнем інфляції. При цьому увігнута функція відображає гіперінфляцію однаково погано незалежно від того, чи

26

буде вона на рівні 100% або 100000%, оскільки квадратний корінь надає набагато більше градацій. Коефіцієнт α приймається рівним 6,333, і перетворює показник інфляції в 10% на оцінку монетарної свободи у 80 балів, а рівень інфляції в 2% на оцінку свободи у 91 бал.

Свобода інвестицій

В ідеальній країні, яка є економічно вільною, не було би жодних обмежень на рух інвестиційного капіталу. Фізичним особам та підприємствам дозволялося би вкладати свої кошти у певні види діяльності та повертати їх як всередині, так і за межами країни без обмежень. Така ідеальна країна отримала би 100 балів при оцінці індикатора свободи інвестицій.

На практиці більшість країн мають різноманітні обмеження на здійснення інвестування. Одні країни мають різні правила для іноземних та вітчизняних інвестицій; інші обмежують доступ до іноземної валюти; деякі вводять обмеження на платежі, перекази і операції з капіталом; у певних країнах існують галузі промисловості, закриті для іноземного інвестування. Крім того, трудове законодавство, корупція, бюрократична тяганина, слабка інфраструктура, політичні умови та умови безпеки так само можуть негативно позначитись на свободі інвесторів на ринку.

Індекс враховує різні обмеження, які зазвичай накладаються на інвестиції. Бали, як зазначено нижче, віднімаються від ідеальної оцінки 100 для кожного з обмежень, знайдених в інвестиційному режимі країни. Уряду необов’язково впроваджувати всі перелічені обмеження, щоб мінімізувати оцінку інвестиційної свободи. Ті деякі Уряди, які застосовують багато обмежень, що в сумі складають понад 100 балів, отримують оцінку інвестиційної свободи у 0 балів. Нижче приведений перелік штрафів:

Інвестиційні обмеженняВідсутній національний режим, відбір – 25 балів;Певний національний режим, певний відбір – 15 балів;Певний національний режим або відбір – 5 балів.

Інвестиційний кодексНемає прозорості і обтяжлива бюрократія – 20 балів;Неефективне здійснення політики та бюрократія – 10 балів;Деякі інвестиційні норми та практики є непрозорими або реалізуються неефективно – 5 балів.

Обмеження на володіння землеюКупівля нерухомості цілком обмежена – 15 балів;Не передбачена купівля нерухомості іноземцями – 10 балів;Певні обмеження на купівлю нерухомості – 5 балів.

Обмеження на здійснення галузевих інвестицій27

Обмеження на понад декілька секторів – 20 балів;Обмеження на кілька секторів – 10 балів;Обмеження на один або два сектори – 5 балів.

Експропріація інвестицій без належної компенсаціїВідбувається без будь-яких способів правового захисту – 25 балів;Відбувається з певними способами правового захисту – 15 балів;Рідко, але зустрічається – 5 балів.

Валютний контрольДоступ відсутній для іноземців та резидентів – 25 балів;Доступ наявний, але значною мірою обмежений – 15 балів;Доступ наявний, але з певними обмеженнями – 5 балів.

Контроль над операціями з капіталомВідсутня репатріація прибутків, всі угоди вимагають схвалення Уряду – 25 балів;Внутрішні та зовнішні переміщення капіталу вимагають погодження та натикаються на деякі обмеження – 15 балів;Більшість трансферів відбуваються з певними обмеженнями – 5 балів.

Додатково 20 балів можуть бути відняті за проблеми з гарантіями безпеки, нестачу базової інвестиційної інфраструктури, або політику Уряду, яка обтяжує інвестиційний процес та обмежує інвестиційну свободу.

Фінансова свобода

Індикатор є мірилом безпеки діяльності банків, а також виражає ступінь їхньої незалежності від урядового контролю. Оцінка у балах відбувається на підставі визначення: ступеня державного регулювання ринку фінансових послуг; ступеня державного втручання у діяльність банків та інших фінансових установ; складності ініціювання та оперування фінансовими послугами з боку суб’єктів підприємницької діяльності (як вітчизняних, так й іноземних); а також впливу Уряду на розподіл кредитів. Цей аналіз використовується для складення опису фінансового клімату в країні та визначення її загального балу за шкалою від 0 до 100 через порівняння з наступними стандартами:

100 – незначний вплив уряду. Незалежний центральний банківський нагляд і регулювання діяльності фінансових установ обмежуються забезпеченням виконання договірних зобов’язань і запобіганням шахрайству. Кредити видаються на ринкових умовах. Уряд не має у своїй власності фінансових установ. Останні можуть надавати усі види фінансових послуг. Банки можуть вільно випускати конкурентоспроможні кредитні інструменти, надавати кредити та приймати депозити, а також проводити операції в іноземній валюті. Зарубіжні фінансові установи працюють вільно і оперуються тим самим законодавством, що і їх вітчизняні аналоги.

28

90 – мінімальний вплив Уряду. Те саме, що вказано вище, за наступним виключенням. Незалежний центральний банківський нагляд і регулювання діяльності фінансових установ є мінімальними, але можуть виходити за рамки забезпечення виконання договірних зобов’язань та запобігання шахрайству.

80 – номінальний вплив Уряду. Те саме, що вказано вище, за наступними виключеннями. Незалежний центральний банківський нагляд і регулювання є простими та прозорими, але виходять за рамки забезпечення виконання договірних зобов’язань та запобігання шахрайству. Державна власність у фінансових установах складає незначну частку від загальних активів цього сектору. Фінансові установи майже не стикаються з обмеженнями при наданні фінансових послуг.

70 – обмежений вплив Уряду. Те саме, що вказано вище, за наступними виключеннями. Розподіл кредитів перебуває під незначним впливом Уряду, а виділення кредитів приватним особам проходить майже без обмежень. Зарубіжні фінансові установи працюють з кількома застереженнями.

60 – істотний вплив Уряду. Те саме, що вказано вище, за наступними виключеннями. Центральний банк не є повністю незалежним; його нагляд та регулювання діяльності фінансових установ є дещо обтяжливими; здатність забезпечувати ним виконання договірних зобов’язань і запобігати шахрайству є недостатньою. Уряд здійснює активне володіння та контроль над фінансовими інститутами, які складають істотну частку загальних активів фінансового сектора. Спроможність фінансових установ надавати фінансові послуги піддається певним обмеженням.

50 – значний вплив Уряду. Те саме, що вказано вище, за наступними виключеннями. Розподіл кредитів у значному ступені знаходиться під впливом Уряду, а розподіл кредитів поміж приватними особами стикається з великими бар’єрами. Спроможність фінансових установ надавати фінансові послуги піддається значним обмеженням. Зарубіжні фінансові установи працюють з певними застереженнями.

40 – сильний вплив Уряду. Те саме, що вказано вище, за наступними виключеннями. Центральний банк знаходиться під впливом Уряду; його нагляд та регулювання діяльності фінансових установ є обтяжливими; натомість здатність забезпечувати ним виконання договірних зобов’язань і запобігати шахрайству є слабкою. Уряд здійснює активне володіння та контроль над фінансовими інститутами, які складають велику міноритарну частку загальних активів фінансового сектору.

30 – обширний вплив Уряду. Те саме, що вказано вище, за наступними виключеннями. Розподіл кредитів знаходиться під широким впливом Уряду. Уряд володіє або здійснює контроль над більшістю фінансових установ, або займає домінуюче становище на ринку. Фінансові установи в значній мірі обмежені у своїй діяльності, а заснування банків стикається із серйозними

29

бар’єрами. Зарубіжні фінансові установи працюють з істотними застереженнями.

20 – потужний вплив Уряду. Те саме, що вказано вище, за наступними виключеннями. Центральний банк не є незалежним, його нагляд та регулювання діяльності фінансових установ є репресивними. Діяльності зарубіжних фінансових установ перешкоджають або її сильно обмежують.

10 – вплив Уряду майже репресивний. Те саме, що вказано вище, за наступними виключеннями. Розподіл кредитів контролюється Урядом. Заснування банків обмежено. Діяльність зарубіжних фінансових установ заборонена.

0 – репресивний вплив Уряду. Те саме, що вказано вище, за наступними виключеннями. Нагляд та регулювання спрямовані на недопущення існування приватних фінансових установ. Їхня діяльність заборонена.

Права власності

Індикатор оцінює здатність осіб володіти приватною власністю, що забезпечено чіткими законами, яких повністю дотримується держава. Він вимірює ступінь, за яким законодавство країни захищає приватну власність, та ступінь, за яким Уряд забезпечує виконання цього законодавства. Цей індикатор також оцінює імовірність того, що приватна власність може бути експропрійована, визначає незалежність судової системи, існування корупції у судовій системі, а також можливості індивідів та суб’єктів підприємницької діяльності щодо забезпечення дотримання контрактів. Чим вищий рівень захисту права власності, тим вищий бал країни; аналогічно, чим більші можливості для відбору приватної власності з боку Уряду, тим нижчий бал країни. Країни, що знаходяться між двома крайніми категоріями, отримують проміжний бал.

Бал кожної країни виставляється згідно таких стандартів:100 – приватна власність гарантується урядом. Судова система

забезпечує дотримання договорів ефективно та швидко. Судова система карає тих, хто незаконно конфісковує приватну власність. Корупція чи експропріація приватної власності відсутня.

90 – приватна власність гарантується урядом. Судова система забезпечує дотримання договорів ефективно. Судова система карає тих, хто незаконно конфісковує приватну власність. Корупція практично відсутня, а експропріація приватної власності вкрай малоймовірна.

80 – приватна власність гарантується урядом. Судова система забезпечує дотримання договорів ефективно, проте з деякою тяганиною. Корупція мінімальна, а експропріація приватної власності вкрай малоймовірна.

30

70 – приватна власність гарантується урядом. Судова система функціонує з тяганиною, вона є слабкою ланкою у забезпеченні дотримання договорів. Корупція можлива, проте зрідка, експропріація приватної власності малоймовірна.

60 – захист приватної власності є слабким і пов'язаний з тяганиною. Корупція можлива, але зрідка. На судову систему можуть здійснювати вплив інші гілки влади. Експропріація приватної власності малоймовірна.

50 – судова система неефективна і пов’язана з тяганиною. Корупція може існувати, а на судову систему можуть здійснювати вплив інші гілки влади. Експропріація приватної власності можлива, проте зрідка.

40 – суди є вкрай неефективними, а тяганина настільки тривала, що стримує використання судової системи. Існує корупція, на судову систему здійснюють вплив інші гілки влади. Експропріація приватної власності можлива.

30 – приватна власність слабко захищена. Суди є вкрай неефективними. Існує обширна корупція, а на судову систему здійснюють великий вплив інші гілки влади. Експропріація приватної власності можлива.

20 – приватна власність слабко захищена. Суди є настільки неефективними та корумпованими, що низький рівень врегулювань та арбітражу стає нормою. Права власності забезпечувати важко. Корупція у судовій системі є сильною. Розповсюджена експропріація приватної власності.

10 – приватна власність майже не забезпечена, мало не вся власність в країні належить державі. Країна перебуває у такому розбраті (наприклад, у період тривалої війни), що захист права власності практично неможливо забезпечити. Суди настільки корумповані, що власність не може бути ефективно захищеною. Поширена експропріація приватної власності.

0 – приватна власність заборонена, все в країні належить державі. Люди не мають права подавати скарги на інших, і взагалі не мають доступу до судової системи. Корупція є ендемічною.

Свобода від корупції

Корупція підриває економічну свободу, долучаючи нестабільність та невизначеність в економічні відносини. Чим вищий рівень корупції, тим нижчий рівень загальної економічної свободи і нижча оцінка індикатора для країни.

Оцінка цього індикатора походить головним чином з Індексу сприйняття корупції, який розраховується Transparency International і базується на 10-бальній шкалі. Для розрахунку індикатору свободи від корупції Індекс перетворюється у шкалу від 0 до 100 балів шляхом його множення на 10.

31

Transparency International оцінку індексу сприйняття корупції здійснює за такими факторами: розповсюдженість корупції; конфлікт інтересів (зрощення влади та бізнесу); відвернення коштів (тіньова економіка); антикорупційні зусилля і досягнення влади.

Для країн, які не охоплені дослідженням Transparency International, оцінка свободи від корупції визначається з використанням кількісної інформації з міжнародно-визнаних та надійних джерел.

Свобода праці

Індикатор є кількісним мірилом відображення різних аспектів нормативно-правової бази ринку праці в країні. Він уособлює інформацію щодо регулювання мінімальної заробітної плати; стримування звільнень працівників; вихідних вимог; а також нормативного навантаження за наймом, робочим часом тощо.

Шість кількісних факторів мають однакову вагу і зараховуються в якості однієї шостої частини індикатора свободи трудових відносин:

співвідношення мінімальної заробітної плати до середньої доданої вартості на одного працівника;

перешкоджання найманню додаткових працівників; жорсткість регулювання робочого часу; складність звільнення надлишкових працівників; передбачений законом термін повідомлення про звільнення; обов’язкова вихідна допомога.

Спираючись на дані дослідження Світового банку Doing Business, ці фактори детально досліджують трудові відносини, які впливають на «наймання та звільнення працівників і жорсткість регулювання робочого часу».

При визначенні індикатору кожен з шести факторів перетворюється за шкалою від 0 до 100 балів за допомогою наступного рівняння:

Оцінка фактораi = 50 * Середнє значення фактора / Значення фактораi,де значення для країни «і» розраховуються відносно середньосвітового значення, помноженого на 50. Оцінки шести факторів усереднюються для кожної країни, даючи у підсумку оцінку свободи трудових відносин.

Середнє арифметичне перетворених значень шести факторів розраховується для визначення загальної оцінки свободи трудових відносин. Наприклад, навіть якщо в країні найжорсткіше регулювання робочого часу з оцінкою цього фактора у 0 балів, вона все ще може отримати загальну оцінку у 83,3 бали, покладаючись на інші п’ять факторів – компонентів оцінки свободи трудових відносин.

32

Якщо порівняти тенденції в формуванні економічної свободи за 1995-2010 роки, то для України найбільш критичними є 6 із 10 індикаторів – свобода бізнесу, державні витрати, інвестиційна свобода, фінансова свобода, права власності та свобода від корупції. В подальших розділах дослідження за цими індикаторами будуть: а) виявлені історичні причини їх критично низького рівня, б) проведений аналіз ситуації у другому півріччі 2009 р., який не був охоплений Heritage Foundation у рейтингу 2010; в) здійснений моніторинг ситуації з формуванням економічної свободи в Україні протягом 7 місяців 2010 р. (табл.1.3). 6 індикаторів – це об’єкти обов’язкового постійного спостереження. Але поряд з цим до аналізу включені й решта індикаторів, якщо за період аналізу або моніторингу відносно них спостерігалися суттєві зміни, й це може вплинути на рівень майбутнього індексу економічної свободи у рейтингу 2011.

Таблиця 1.3Вибір індикаторів економічної свободи України для моніторингу

Індикатор 1995 2005 2010 Включені в

моніторинг

Спостереження за змінами в факторах

Загальний 39,9 55,8 46,4 - -

33

індексСвобода бізнесу

55,0 55,0 38,7 Відкриття бізнесу, отримання ліцензії, закриття бізнесу

Свобода торгівлі

55,0 76,2 82,6 - -

Фіскальна свобода

61,8 83,0 77,9 - -

Державні витрати

47,1 78,6 41,1 Обсяг витрат всіх рівнів бюджету, рівень витрат до ВВП

Монетарна свобода

- 76,2 61,2 - -

Інвестиційна свобода

50,0 30,0 20,0 Обмеження на інвестиції, на володіння землею, галузеві обмеження, інвестиційний кодекс, експропріація без належної компенсації, валютний контроль, контроль над операціями з капіталом, обтяження інвестиційної діяльності (гарантії безпеки, інфраструктура тощо)

Фінансова свобода

50,0 50,0 30,0 Мірило безпеки діяльності банків і ступінь їх залежності від контролю уряду

Права власності

30,0 30,0 30,0 Урядові гарантії приватної власності, забезпечення судового захисту, корупція, можливість експропріації

Свобода від корупції

10,0 23,0 25,0 Розповсюдженість корупції; конфлікт інтересів (зрощення влади та бізнесу); відвернення коштів (тіньова економіка); антикорупційні зусилля і досягнення

Свобода праці

- 55,8 57,7 - -

2. ПОСТСОЦІАЛІСТИЧНІ КРАЇНИ – ОСНОВНИЙ АРЕАЛ ПОШИРЕННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ СВОБОДИ В СВІТІ У КІНЦІ 1980-Х – 1 ПІВРІЧЧІ 2004 РОКІВ

Період кінця 1980-х – початку 1990-х років був відзначений бурним глобальним процесом – остаточним розпадом через кризу світової

34

соціалістичної системи. Першими зі складу соціалістичної системи у 1980-х роках вийшли країни Східної Європи. В 1991 р. перестав існувати СРСР, і на територіях його колишніх республік виникли нові самостійні держави. В їх числі була й Україна. Цей глобальний процес надав відчутний поштовх поширенню економічної свободи в рамках світової економіки.

Для України період 1992 р. – 1 півріччя 2004 р. ознаменований порівняно активним процесом економічних реформ. Хоча після 2000 р. темпи реформ дещо знизилися, перший етап надав відчутний позитивний ефект. Потягом цього періоду лібералізація умов ведення бізнесу помітно зросла, що знайшло відбиток у збільшенні оцінок індексу економічної свободи з боку міжнародних експертів. Heritage Foundation зафіксувала в рейтингу 2005 р., який відображав стан України на середину 2004 р., досягнення піку величини індексу економічної свободи.

У подальшому тенденція різко змінилася. Україна – одна із небагатьох колишніх соціалістичних країн, яка почала втрачати економічні свободи. Причому за окремими індикаторами спад набув критичного рівня.

В цьому розділі проведений аналіз позитивного періоду у формуванні економічної свободи в Україні. Він зроблений на фоні висхідної динаміки індексу економічної свободи, притаманної в цей період групі колишніх соціалістичних країн.

2.1. Формування економічної свободи на постсоціалістичномупросторі

Колишні соціалістичні країни майже в один час увійшли в нову фазу свого розвитку – вони активно вдалися до постсоціалістичної трансформації. Трансформаційний процес включав у себе три складові:

політичну – перебудову тоталітарних режимів у демократичні системи; економічну – заміну адміністративно-командної економіки на ринкову економіку; соціальну – ліквідацію монополії держави у формуванні доходів і наданні соціальних послуг населенню.Процес руйнації соціалістичної системи, який розпочався наприкінці

1980-х років, містив реальний ризик для світової спільноти, оскільки міг стати фактором глобальної політичної та економічної дестабілізації величезного регіону світу, який територіально межував з європейськими розвинутими країнами. Непідготовленість до трансформації такого масштабу з боку національної політичної еліти та ослаблена державна система могли створити нові точки напруги у світі. Саме тому міжнародні організації та уряди розвинутих країн вирішили консолідувати свої зусилля для допомоги цим країнам в реалізації трансформаційного процесу.

35

Країни Східної Європи та нові країни, які утворилися на території прибалтійських республік колишнього СРСР, приступили до постсоціалістичної трансформації в рамках програм підготовки до їхньої інтеграції в Європейський Союз. В цих країнах перетворення відбувалися у повній відповідності до стандартів і під безпосереднім контролем Європейського Союзу.

Для решти країн, які виникли після розпаду СРСР, була організована масштабна консультаційна допомога, політична і фінансова підтримка процесів проведення ринкових реформ. Для національної політичної і реформаторської еліти реалізовувалися спеціальні програми з переймання позитивного досвіду розвинутих країн, ознайомлення з першими результатами постсоціалістичної трансформації, яка проходила в колишніх соціалістичних країнах Східної Європи та прибалтійських країнах. Міжнародні консультанти супроводжували процес підготовки нового законодавства і створення системи органів державного управління, адекватних новим умовам постсоціалістичного функціонування країн.

Центральне місце у процесі постсоціалістичної трансформації відводилося ліквідації адміністративно-командної системи управління економікою радянського типу і побудові нових ринкових механізмів. Трансформація проводилася особливими способами, що дозволили за короткий історичний період знищити монополію державної власності та забезпечити стратегічні позиції приватної власності у національних економіках.

Таким специфічним способом була приватизація – масова зміна форми власності на державні об’єкти. Приватизація автоматично виводила виробничі об’єкти з-під адміністративного управління держави, в результаті чого остання позбавлялася своїх функцій власника та інвестора. Перехід до ринкової економіки забезпечив прорив в поширенні у колишніх соціалістичних країнах економічної свободи.

Для аналізу тенденцій та динаміки у формуванні економічної свободи обрані 23 країни – колишні соціалістичні країни Східної Європи та нові країни, які виникли на теренах колишніх республік СРСР (табл. 2.1).

Серед цих 23 країн з 1995 р., тобто з початку дослідження, в рейтинг Heritage Foundation були включені 12 країн Східної Європи, та 4 країни з числа республік колишнього СРСР – Білорусь, Естонія, Росія, Україна.

У наступному 1996 р. до рейтингу були включені ще 6 країн – Азербайджан, Вірменія, Грузія, Латвія, Литва, Словенія.

36

Таблиця 2.1Зміни позицій постсоціалістичних країн за індексами економічної свободи у

рейтингах 1995 р. і 2005 р.

Позиція при включенні у рейтинг Позиція у рейтингу 2005 р. Приріст

Країна Індекс Країна Індекс«відносно вільні країни» (60-70) «в основному вільні країни» (70-80)

Чехія 67,8 Естонія 75,2 10,0Естонія 65,2 Литва 70,5 20,8Словаччина 60,4 «відносно вільні країни» (60-70)«в основному невільні країни» (50-60) Вірменія 69,8 27,6Угорщина 55,2 Словаччина 66,8 6,4Латвія 55,0 Латвія 66,3 11,3Росія 51,1 Чехія 64,6 -3,2Польща 50,7 Угорщина 63,5 8,3Словенія 50,4 Болгарія 62,3 12,3Болгарія 50,0 «в основному невільні країни» (50-60)

«невільні країни» (0-49,9) Словенія 59,6 9,2Литва 49,7 Польща 59,6 8,9Албанія 49,7 Албанія 57,8 8,1Грузія 44.1 Молдова 57,4 24,4Румунія 42.9 Грузія 57,1 13,0Вірменія 42.2 Україна 55,8 15,9Казахстан 41,8 Азербайджан 54,4 24,4Таджикистан 41,1 Казахстан 53,9 12,1Білорусь 40,4 Румунія 52,1 9,2Україна 39,9 Росія 51,3 0,2Туркменістан 35,0 Таджикистан 50,4 9,3Молдова 33.0 «невільні країни» (0-49,9)Узбекистан 31,5 Боснія і

Герцеговина48,8 19,4

Азербайджан 30,0 Туркменістан 47,6 12,6Боснія і Герцеговина

29,4 Білорусь 46,7 6,3

Узбекистан 45,8 14,3

Решта 5 країн потрапили у рейтинг лише у 1998 р. Це Боснія і Герцеговина, Казахстан, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан.

Спурт у поширенні економічної свободи в ході постсоціалістичної трансформації знайшов відображення як у збільшенні загальних індексів в

37

рейтингу Heritage Foundation, так і в зміні розподілу країн за групами в залежності від ступеня економічної свободи.

Якщо середній індекс економічної свободи колишніх соціалістичних країн, розрахований на дату включення у рейтинг (1995-1998 рр.), складав 45,9 балів, то у рейтингу 2005 р. він зріс до 58,1, тобто приріст становив 12,2 пунктів. Темпи поширення рівня економічної свободи у постсоціалістичних країнах помітно перевищували середньосвітові. Загалом у всіх країнах індекс економічної свободи у рейтингу 2005 р. порівняно з 1995 р. зріс з 57,6 до 59,6 балів, або лише на 2,0 пункти.

Найбільш показовим є переміщення країн поміж встановленими рейтинговими групами. На момент включення у рейтинг більшість колишніх соціалістичних країн визначалися як «невільні» (14) і «в основному невільні» (6). Лише 3 країни серед 23 були віднесені до групи «відносно вільних» – це Чехія, Естонія і Словаччина.

Україна у першому рейтингу входила до групи «невільних країн». В рейтингу 2005 р. позиції більшості колишніх соціалістичних країн

покращилися, переважна частина з них перейшли до вищої за статусом рейтингової групи:

одержали статус «в основному вільної країни» – 2; збільшилася група «відносно вільних країн» за рахунок колишніх

«невільних» і «в основному невільних країн» – з 3 до 6; група «в основному невільних країн» поширилася за рахунок

покращення позицій країн, які мали статус «невільних» – з 6 до 11;

кардинально скоротилася чисельність групи «невільних країн» – з 14 до 4.

2.2. Основні фактори диференціації в динаміці індексів економічної свободи постсоціалістичних країн

Саме на стадії постсоціалістичних перетворень визначилася глибока диференціація у траєкторіях розвитку окремих колишніх соціалістичних країн.

Уважне порівняння індексів економічної свободи 23 країн на момент включення в рейтинг Heritage Foundation і в рейтингу 2005 р. демонструють, що на фоні загальної тенденції поширення економічної свободи залишається глибока диференціація в рівні економічної свободи, що сформувалася в різних країнах. Межі абсолютних значень індексу економічної свободи у країнах за роки постсоціалістичної трансформації скоротилися, проте залишилися значимими.

38

При включенні у рейтинг Heritage Foundation величини індексів економічної свободи окремих країн коливалися від 29,4 (Боснія і Герцеговина) до 67,8 балів (Чехія), тобто різниця досягала 38,4 пунктів. У рейтингу 2005 р. розкид величини індексів склав від 45,8 (Узбекистан) до 75,2 балів (Естонія), тобто різниця помітно зменшилася, але залишилася значною – 29,4 пункти. Це свідчить про наявність сталих факторів диференціації між умовами ведення бізнесу в окремих країнах.

На ступінь економічної свободи, який сформувався в колишніх соціалістичних країнах, сильно вплинули два фактори:

o по-перше, різні стартові умови. Абсолютне значення індексу економічної свободи на початку включення у рейтинг від нижньої до верхньої межі різнилося більш ніж в 2,3 рази. Подолати таку глибоку диференціацію в ході короткочасного з історичної точки зору процесу постсоціалістичної трансформації було досить складно, і вдалося тільки декільком країнам;

o по-друге, ключову роль в цей період відіграв такий фактор як активність правлячої політичної еліти в реалізації постсоціалістичних реформ. Приріст індексу економічної свободи за 10 років у різних країн коливався від 0,2 (Росія) до 27,6 (Вірменія) пунктів, тобто різниця в темпах досягала 138 разів.

За означеними факторами можна розділити колишні соціалістичні країни на три групи:

Перша група – це держави, які в результаті постсоціалістичних перетворень раніше за інших одержали статус країн з ринковою економікою і стали повноправними членами Європейського союзу. До них належать Болгарія, Естонія, Латвія, Польща, Румунія, Словаччина, Словенія, Угорщина, Чехія. Історично в цих країнах стартовий рівень економічної свободи був вищим, так як їхні економіки зберегли значний сектор приватної власності та простір, де діяли ринкові механізми. Ці країни одразу були орієнтовані на інтеграцію до Європейського Союзу і проводили постсоціалістичні перетворення за визначеними ним стандартам.

Друга група – це країни, які мали порівняно низький стартовий рівень економічної свободи, але за рахунок активних і послідовних змін забезпечили прорив в побудові ринкової економіки. Подолати низькі початкові умови і кардинально змінити позиції у рейтингу вдалося таким країнам як Азербайджан, Вірменія, Литва і Молдова. Вони зуміли піднятися з групи «невільних країн». Особливо вражаючі темпи трансформації показала в цей період Вірменія. Індекс економічної свободи у країні збільшився на 27,6 пунктів, і вона увійшла до групи «відносно вільних країн».

Третя група – це країни, які також мали низький стартовий рівень економічної свободи, однак через специфічні політичні причини проводили

39

постсоціалістичні перетворення повільно і зі значними деформаціями. До таких країн відносяться Албанія, Білорусь, Боснія і Герцеговина, Грузія, Казахстан, Росія, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан, Україна. І хоча в цій групі країн рівень економічної та політичної свободи порівняно із радянським минулим помітно зріс, але він не відповідав не тільки міжнародним стандартам, але й очікуванням власного суспільства та бізнесу.

Серед країн цієї групи в більшості виникли олігархічні економіки та напівавторитарні політичні режими. Процес постсоціалістичної трансформації в таких країнах завершився політичною кризою, а в деяких із них політична нестабільність переросла у гостру форму – так званих, «кольорових» революцій. В Україні таким підсумком стала помаранчева революція 2004 р.

40

3. ФОРМУВАННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ СВОБОДИ В ПОСТСОЦІАЛІСТИЧНІЙ УКРАЇНІ: СПЕЦИФІКА ВИСХІДНОГО ТРЕНДУ (1992 РІК – 1 ПІВРІЧЧЯ 2004 РОКУ)

Серед 23 колишніх соціалістичних країн, що порівнюються, Україна за темпами зростання індексу економічної свободи у рейтингах Heritage Foundation 1995-2005 років посіла позиції вищі за середні. За десять років експерти збільшили індекс економічної свободи для України на 15,9 пунктів. У середньому за аналізованими країнами приріст індексу склав 12,2 пункти (табл. 3.1).

Україна покращила свої позиції у рейтингу – серед 23 країн, що порівнюються, вона піднялася вгору за величиною індексу з 17 на 14 місце. Це збільшення дозволило Україні переміститися до більш високої рейтингової групи.

Водночас рівень економічної свободи, який Україна зуміла досягти за дванадцять років реформ, залишився порівняно низьким – індекс склав 55,8 балів (у лідера групи Естонії – 75,2 бали). Україна перебувала у дискримінаційній групі – «в основному невільних країн».

3.1. Несприятливі стартові умови

Україна вийшла зі складу СРСР у 1991 р. Тим самим вона поклала край своєму існуванню в соціалістичному просторі радянського типу. Процес постсоціалістичної трансформації в країні фактично розпочався з 1992 р., тобто на декілька років пізніше, ніж в колишніх соціалістичних країнах Східної Європи. Крім того, на відміну від них, а також країн, що утворилися на теренах колишніх прибалтійських республік СРСР, Україна мала несприятливі початкові умови, що суттєво сповільнило процес постсоціалістичних перетворень і обумовило його глибоку деформацію.

До незручних стартових умов, з яких Україна довелося розпочати постсоціалістичну трансформацію, слід віднести.

Перше. Низький базовий рівень розвитку ринкових механізмів в українській економіці. За розрахунками аналітиків, в Україні у 1992 р. в державному секторі було зосереджено 82,9% зайнятих працівників, 81,8% промислової продукції, 73,2% основних засобів. Інтегральний показник частки державного сектору, за оцінками, складав 77,0%9. На момент включення у рейтинг Heritage Foundation (1995 р.) загальний індекс економічної свободи в Україні становив 39,9 балів, і вона входила в групу «невільних країн».

Колишні соціалістичні країни Східної Європи так само як прибалтійські країни розпочали постсоціалістичні зміни на вищих позиціях.

9 http :// www . library . ukma . ua / e - lib / NZV 44_2005_ economy /04_ goncharova _ ng . pdf 41

Індекси лідерів складали: Чехія – 67,8, Естонія – 65,2, Словаччина – 60,4 балів. Ці країни одразу входили до групи «відносно вільних країн».

Рисунок 3.1. Порівняння динаміки індексу економічної свободи Україні та Естонії - лідеру рейтингів Heritage Foundation 1995-2005 років

Друге. Відсутність в Україні реальних рушійних сил, зацікавлених у проведенні ринкових реформ:

Загальним фоном старту ринкових реформ в Україні була інертність населення. За роки радянської влади в уявленнях суспільства вкоренилася психологія перерозподілу та утриманства. Фактично був відсутній великий приватний капітал. Не знайшлося і легального прошарку багатих людей, які могли диктувати владі свої умови пострадянського транзиту країни. В Україні при владі залишилася радянська бюрократія, яка фактично зберегла колишню партійну приналежність. У вищому законодавчому органі країни – парламенті – аж до виборів 2002 р. переважали представники лівих політичних сил. Праві партії тільки почали виникати, тому вони не мали масової підтримки серед населення і не сформували програм постсоціалістичної трансформації економіки.

Як наслідок, в Україні ані влада, ані політичні партії та нечисленна реформаторська еліта не змогли очолити процес реформування економіки та консолідувати населення навколо подібних цілей. Постсоціалістичні зміни в країні у значному ступені відбувалися під зовнішнім тиском з боку міжнародних організацій та урядів розвинутих країн. На цей процес величезний вплив здійснили різні групи інтересів, що зумовило деформацію постсоціалістичних перетворень.

Третє. Вихід зі складу СРСР автоматично зумовив різке ослаблення всіх функцій держави, її регуляторна роль звелася до мінімуму. В умовах

42

слабкості держави значно збільшується роль окремих чиновників. Чиновники стали вирішувати питання одержання дозволу на господарську діяльність, а в умовах монополії державної власності – допуску приватного капіталу до використання виробничих активів і ресурсів. Це створило базу для масового розвитку корупції, безпрецедентного зрощення влади та капіталу.

Четверте. Тривала і глибока структурна криза (1991-1999 рр.), яка стала наслідком одночасного руйнування СРСР з його політичною, економічною та соціальною системами. Україна після виходу із складу СРСР отримала у спадщину недієздатні обломки єдиного народногосподарського комплексу та системи управління економікою. Як наслідок, в країні була ослаблена державність і масово зруйновані коопераційні та технологічні зв’язки. Обсяги виробництва в країні катастрофічно падали, внутрішній ринок виявився паралізованим. Обсяг виробленого у 1995 р. ВВП до рівня 1990 р. склав лише 47,8%10. До колапсу виробництва додалася гіперінфляція – індекс споживчих цін лише у 1995 р. склав 477,0%11. Порушився грошовий обіг, його замістив масовий бартер. При паралічі легальної економіки почала стрімко зростати тіньова діяльність, бізнес набув кримінальних ознак.

П’яте. Слабка держава, відсутність сталого законодавства, тривала структурна криза, високий рівень тіньової діяльності та корупція створили в країні непривабливий інвестиційний клімат. Через високі інвестиційні ризики іноземний капітал проникав в країну обмежено. За офіційними даними, на кінець 1995 р., тобто у рік, коли Україна була включена в рейтинг Heritage Foundation, сукупний капітал нерезидентів складав 750,05 млн. дол. США або лише 14,5 дол. в розрахунку на 1 особу12.

Реальна історична ситуація призвела до того, що процес постсоціалістичної трансформації в Україні розпочався лише під тиском зовнішніх факторів.

Одержання суверенітету. Після одержання суверенітету українське суспільство було поставлено перед необхідністю побудови власної державності та національного народногосподарського комплексу. Необхідно було створювати нову законодавчу базу і систему органів державного управління. Питання про необхідність пострадянських перетворень реально виникло в Україні саме в цьому контексті.

Під впливом негативного відношення до радянського минулого політична еліта, влада і населення змушені були шукати нові орієнтири. Таким орієнтиром для українського суспільства став позитивний приклад розвинутих європейських країн з їхнім високим рівнем життя.

До того ж у цей період важливість для суспільства набуло питання міжнародного іміджу країни, його відповідність існуючим в світі стандартам.

10 Народне господарство України у 1995 році. Статистичний щорічник: К., «Техніка», 1996, с. 3111 Народне господарство України у 1995 році. Статистичний щорічник: К., «Техніка», 1996, с. 6912 Народне господарство України у 1995 році. Статистичний щорічник: К., «Техніка», 1996, с.363

43

Нова суверенна держава була вкрай зацікавлена в тому, щоб її гідно сприймали у світі.

Саме з цих причин українське суспільство, незважаючи на радянський менталітет і пасивність, стало сприймати ідею проведення ринкових реформ.

Імпорт досвіду постсоціалістичних перетворень. Групи міжнародних консультантів і представники колишніх соціалістичних країн, які вже накопичили практичний досвід постсоціалістичної трансформації, запропонували свою допомогу уряду України. Їхні активні контакти з представниками української влади надали динамічності процесу підготовки ринкових реформ. Як правило, офіційний концепт українських ринкових реформ відповідав міжнародним стандартам, які до того часу склалися у практиці постсоціалістичних перетворень.

Саме домінування зовнішніх факторів в якості стимулів постсоціалістичної трансформації історично обумовили сильні та слабкі сторони процесу реформування української економіки.

З одного боку, за відсутності внутрішніх рушійних сил зовнішні фактори надали той відчутний та необхідний поштовх і забезпечили динамізм проведення ринкових реформ одразу після виходу України зі складу СРСР.

З іншого боку, ринкові реформи, які починалися під зовнішнім тиском, неминуче втрачали у системності. Вони здійснювалися непослідовно і фрагментарно. Як тільки тиск зовнішніх факторів згасав, автоматично наступав період спаду реформаторської активності в країні.

3.2. Специфіка та результати постсоціалістичної трансформації

Домінування зовнішнього впливу на фоні слабких внутрішніх рушійних сил історично стало найбільш характерною ознакою реалізації постсоціалістичної трансформації в Україні. Досить чітко простежується зв’язок періодів найбільш активних ринкових реформ з посиленням зовнішнього тиску.

До 2004 р. спостерігалося дві хвилі активності в проведенні ринкових реформ.

Перша хвиля припала на початок 1990-х років і була пов’язана з активним патронатом урядів розвинутих країн і міжнародних організацій над процесом політичної і економічної перебудови країн, що раніше складали світову соціалістичну систему. Для України цей період став плідним і результативним етапом реалізації постсоціалістичної трансформації.

Саме на початку 1990-х років в Україні були закладені основи законодавства і система державних органів, адекватних новим ринковим умовам. Була створена база для реалізації таких важливих економічних

44

реформ як приватизація, демонополізація економіки та створення системи захисту ринкової конкуренції, державне регулювання господарської діяльності, формування банківської системи, фондового ринку, регулювання зовнішньоторговельної та інвестиційної діяльності.

Друга хвиля реформ в Україні спостерігалася наприкінці 1990-х років – початку 2000-х років. До цього часу визначилися основні проблеми у формуванні політичних і економічних систем у частині колишніх соціалістичних країн. На відміну від країн Східної Європи та прибалтійських країн, певна група колишніх радянських республік, в тому числі й Україна, не завершили процес постсоціалістичної трансформації. В результаті в них склалися деформовані політичні та економічні системи.

Наприкінці 1990-х років в Україні остаточно постали:напівавторитарна політична система, яка блокувала розвиток демократичних процесів;економічна система, що поєднувала у собі нові елементи ринкової економіки з залишками соціалістичної системи та новоствореними елементами економіки олігархічного типу13. В цій системі корупція набула інституційний характер.Такі негативні результати перетворень стали пожвавлювати опозиційні

настрої серед населення цих країн. В Україні на той час розпочалися масові акції протесту, політична опозиція стала відкрито вимагати ліквідації існуючого політичного режиму.

Уряди розвинутих країн а також міжнародні організації, усвідомлюючи ризики політичної дестабілізації в регіоні, знову об’єднали зусилля для посилення впливу на владу цих країн. При цьому використовувалися політичні (загроза політичної ізоляції) й економічні (скасування фінансової підтримки) важелі.

На фоні зростаючого тиску внутрішньої опозиції українська влада змушена була відреагувати на вимоги міжнародної спільноти. І навіть піти на політичні поступки.

Під впливом міжнародної спільноти та опозиції у 1999 р. тодішній Президент Л.Кучма призначив прем’єр-міністром тодішнього голову Національного банку В.Ющенка, який був визнаним представником ліберальної еліти країни. На пропозицію В.Ющенка віце-прем’єр-міністром, який курирував паливно-енергетичний сектор, стала Ю.Тимошенко.

У кінці 1990-х – на початку 2000-х років діюче українське законодавство у сфері економіки було доповнено новими важливими законами, значна його частина була адаптована до ліберальних вимог. Позитивні зміни у правовому полі спостерігалися у сферах:

13 Поняття виникло для визначення системи взаємовідносин великого капіталу з владою – безпрецедентного рівня зрощення влади і великого капіталу

45

регулювання господарської діяльності; іноземного інвестування; закупівель товарів (робіт, послуг) за державні кошти; протидії корупції.

Великий український капітал в умовах колапсу внутрішнього ринку поширив свою активність на зовнішніх. Помітно лібералізувалося експортно-імпортне регулювання.

Українські та міжнародні експерти визнають, що діяльність урядової команди В.Ющенка (1999-2001 рр.) завдала відчутного удару по масовому бартеру і тіньовій економіці.

У новий етап вступила приватизація. У 1999 р. був заявлений перехід від сертифікатної (безоплатної) до грошової приватизації. Державна програма приватизації на 2000-2002 роки визначила нове завдання – розповсюдження приватизації на стратегічні та великі державні об’єкти. Приватизація почала орієнтуватися не на трудові колективи, а на реальних інвесторів, які могли забезпечити ефективний розвиток підприємств після приватизації.

Однак незважаючи на це, стартові умови, з яких Україна почала свій шлях після виходу зі складу СРСР, продовжували відбиватися на характері постсоціалістичної трансформації української економіки, яка включала у себе два кардинально різні процеси.

З одного боку, під зовнішнім тиском виникала формальна система (законодавство і органи державного управління), яка відповідала міжнародним ліберальним стандартам.

З іншого боку, під відчутним впливом внутрішніх інтересів в країні почала утворюватися неформальна система, яка являла собою систему тіньових персональних домовленостей.

Вже наприкінці 1990-х років неформальна система зміцніла і перетворилася в інституційну основу розвитку української економіки. При такому співвідношенні сил формальна система почала обслуговувати неформальну систему економічних взаємовідносин в країні. Оскільки чинне законодавство не було системним і мало великі прогалини, то формальна правова система фактично не обмежувала дію неформальних механізмів регулювання.

Система державного регулювання бізнесу, яка склалася в Україні, набула деформованого виду і значно відхилилася від міжнародних ліберальних стандартів. Вона набула ряд специфічних ознак.

Перше. Система державного регулювання бізнесу функціонувала на базі зрощення влади з великим українським капіталом. Економічні реформи

46

здійснювалися в тій частині та в тому форматі, які відповідали інтересам великого капіталу.

Наприклад, основна ринкова реформа – приватизація – перетворилася в «адресний» і «дешевий» розподіл державних об’єктів між потужними бізнес-групами, які користувалися патронатом влади. Великий капітал, пов’язаний з владою, монополізував економіку. Закрилась можливість просування малого і середнього бізнесу вгору – у групу великого капіталу, а також в доходні види діяльності.

Друге. Неформальна система регулювання економічних відносин базувалася на механізмі корупції і наявності своєрідних «арбітрів» на кожному рівні державного управління. Роль верховного «арбітра» в цій системі виконував діючий президент. Саме через «арбітрів» здійснювався допуск бізнесу до сфер діяльності, приватизації, розподілу бюджетних ресурсів, пільг і дотацій.

Третє. При слабкому державному контролі сталася свого роду «приватизація» чиновниками своїх функцій. Система регулювання підприємницької діяльності обростала хабарницькими функціями. Постійно збільшувалися бар’єри, які ускладнювали початок і ведення бізнесу – процедури реєстрації, одержання дозволів, ліцензій на діяльність («корупційний» податок).

Як уже зазначалося, кінець 1990-х років ознаменувався активізацією внутрішньої опозиції, яка стала виступати за ліквідацію існуючого політичного режиму. В цих умовах чергові вибори Президента України стали сприйматися суспільством як момент вибору подальшого шляху розвитку держави. Передвиборча боротьба вилилася у помаранчеву революцію 2004 р.

Основними рушійними силами революції стали середній клас та малий і середній бізнес. Це свідчило про те, що тиск на бізнес в Україні досяг критичного рівня. Основним гаслом революції, який підтримувався суспільством, була ліквідація існуючого політичного режиму, який сприймався як носій деструктивних для бізнесу ознак – масової корупції, зрощення влади з великим капіталом, тіньової економіки, тиску чиновництва.

3.3. Відображення процесу постсоціалістичної трансформації у динаміці індикаторів, що характеризують економічну свободу в Україні

Рейтинги Heritage Foundation 1995-2005 років наочно відображають зміну ситуації в колишніх соціалістичних країнах протягом десяти років: починаючи з першої половини 1994 року до першої половини 2004 року. Якщо накласти ці періоди на історію розвитку колишніх соціалістичних країн, то рейтинг 1995 р. відображає проміжні результати, а рейтинг 2005 р. – свого роду кінцеві результати процесу постсоціалістичних перетворень.

47

Процес трансформації супроводжувався у всіх колишніх соціалістичних країнах збільшеними темпами приросту загального індексу економічної свободи. У середньому за 23 країнами, які аналізуються, приріст індексу між двома крайніми за часом рейтингами склав 12,2 пункти.

Як вже відмічалося, колишні соціалістичні країни починали свій шлях до ринкової економіки з різного стартового рівня і здійснювали його з неоднаковою швидкістю. У порівнянні з країнами Східної Європи та прибалтійськими країнами в Україні соціалізм мав глибші корені. Окрім цього країна вступила у процес постсоціалістичної трансформації пізніше за решту. Як наслідок у рейтингу 1995 р. для України був зафіксований низький початковий індекс економічної свободи – 39,9 балів. На той час лідери рейтингу Heritage Foundation поміж колишніми соціалістичними країнами мали індекси: Чехія – 67,8, Естонія – 65,2 бали.

Проведені перетворення економіки сприяли поширенню економічної свободи в Україні, тобто рівень свободи бізнесу від держави збільшився. Проте затягування і непослідовність реформ обумовили формування в країні економічної системи, де розвиток бізнесу блокувався масовою корупцією, різного роду чиновницькими бар’єрами, монополією великого капіталу, зрощеного з владою. Тому динаміка індексу економічної свободи в Україні фіксує не лише позитивну динаміку, але і періодичні спади.

Міжнародні експерти Heritage Foundation стримано оцінили результати постсоціалістичних перетворень, і в рейтингу 2005 років індекс економічної свободи для України склав 55,8 балів. Це помітно менше, ніж середній бал за 23 аналізованими країнами, який склав 64,2 балів. Україна поступилася лідеру рейтингу Естонії 19,6 пунктами.

Таблиця 3.2Загальний індекс економічної свободи

1995 2000 2001 2002 2003 2004 2005

Естонія 65,2 69,9 76,1 77,6 77,7 77,4 75,2

Україна 39,9 47,8 48,5 48,2 51,1 53,7 55,8

Різниця -25,3 -22,1 -27,5 -29,4 -26,6 -23,7 -19,6

Про непослідовність реформ в Україні свідчить і різке коливання величин індикаторів, які загалом визначають індекс економічної свободи.

В рейтингу 2005 р. експерти Heritage Foundation для України поставили найвищі бали за наступними індикаторами: фіскальна свобода – 83,0, державні витрати – 77,8, монетарна свобода і свобода торгівлі – по 76,2 бали.

48

Незмінна ситуація складалася в Україні зі свободою бізнесу – 55 балів. Незначне покращення відмічено за індикатором фінансової свободи – він склав 50,0 балів.

Критично низько експерти оцінюють ситуацію за трьома показниками: свободою інвестицій та захистом прав власності – по 30, свободою від корупції – лише 23 бали.

Таблиця 3.3Загальний індекс: свобода бізнесу

1995 2000 2001 2002 2003 2004 2005

Естонія 85,0 85,0 85,0 85,0 85,0 85,0 85,0

Україна 55,0 55,0 55,0 55,0 55,0 55,0 55,0

Різниця -30,0 -30,0 -30,0 -30,0 -30,0 -30,0 -30,0

На старті включення у рейтинг Heritage Foundation Україна на фоні низького загального індексу економічної свободи у 39,9 балів мала високий індекс за таким індикатором як свобода бізнесу – 55,0 балів.

В той же час сталість цього індексу у наступних рейтингах можна сприймати негативно. Реформи з їх позитивними змінами не випереджали нарощування негативних тенденцій в умовах ведення бізнесу.

У 1999-2003 рр. в Україні були введені в дію важливі нормативні акти у сфері регулювання підприємницької діяльності. До них відносяться закони щодо системи реєстрації підприємців14, надання ліцензій15 та дозвільних документів16 на ведення господарської діяльності. Узагальнюючим актом став Закон «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності»17. В ньому визначалися принципи реформування регуляторної системи в країні на ліберальних стандартах.

Але на практиці ці наміри не були реалізовані. При зниженні зовнішнього тиску з боку міжнародних організацій і посиленні впливу неформальної системи економічних відносин реформи в цій сфері були призупинені. Не були прийняті необхідні зміни до чинного законодавства, не

14 Закон України від 15.05.2003 р. №755-IV «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців»15 Закон України від 01.06.2000 р. №1775-III «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»;Постанова Кабінету Міністрів України від 14.11.2000 р. №1698 «Про затвердження переліку органів ліцензування»; від 29.11.2000 р. №1755 «Про термін дії ліцензії на провадження певних видів господарської діяльності, розміри і порядок зарахування плати за її видачу»; Наказ Державного комітету з питань регуляторної політики та підприємництва від 25.07.2001 р. №101 «Про затвердження Положення про здійснення державного нагляду за додержанням органами ліцензування вимог законодавства у сфері ліцензування»16 Указ Президента України від 20.05.1999 р. №539/99 «Про запровадження дозвільної системи у сфері підприємницької діяльності».17 Закон України від 11.09.2003 р. №1160-IV «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності»

49

була сформована необхідна нормативна база. Натомість під впливом корупційних інтересів чиновництва стали виникати нові бар’єри для бізнесу, які ускладнювали його початок і ведення, збільшували «корупційний» податок.

Таблиця 3.4Індикатор: Свобода торгівлі

1995 2000 2001 2002 2003 2004 2005

Естонія 77,0 85,0 85,0 85,0 84,2 84,2 84,8

Україна 55,0 70,0 70,0 71,0 74,6 74,4 76,2

Різниця -22,0 -15,0 -15,0 -14,0 -9,6 -9,8 -8,6

Порівняння зміни індексу свободи торгівлі демонструє позитивну тенденцію. При досить високому стартовому рівні у 55,0 балів у рейтингу 2005 р. індикатор свободи торгівлі зріс іще на 21,2 пункти і досяг 76,2 балів. Це досить високий показник для колишніх соціалістичних країн. Україна за індикатором свободи торгівлі у рейтингу 2005 р. відставала від лідера тільки на 8,6 балів.

Для України характерною є тенденція до лібералізації умов зовнішньої торгівлі. Це пов’язано з наявністю сильних інтересів у її розвитку всередині країни:

1) Потужність виробничого комплексу країни набагато перевищує потреби внутрішнього ринку. Саме тому українська економіка має високу ступінь експортної орієнтації. Наприклад, продукція чорної металургії на 80% призначена для експорту. У 2005 р. частка металургійної продукції в українському експорті складала 40,9%.

2) Українська економіка критично залежить від імпорту основних паливних ресурсів – нафти і природного газу. У товарній структурі імпорту на їхню частку припадає майже чверть. Нафта і газ надходили від традиційних політичних і економічних партнерів – Росії, Казахстану, Туркменістану. Ці товарні групи складали основу українського імпорту, а їхні поставки регулювалися міждержавними договорами. Для постійних партнерів Україна завжди створювала максимально привабливі умови.

3) Доходи від експорту складали важливу статтю формування державного бюджету, тому ця сфера знаходилася під постійною державною опікою.

4) Великий український капітал, який зрощений з владою, сформувався і продовжує функціонувати переважно на експортно-імпортних операціях.

Нормативно-правова база, яка забезпечує зовнішньоекономічну діяльність, є досить розвинутою і має певну орієнтацію на міжнародні ліберальні стандарти. Це логічно, оскільки на зовнішньому ринку Україна

50

прагне стати рівноправним партнером розвинутих країн. До основних нормативних актів у цій сфері відносяться: Закони «Про зовнішньоекономічну діяльність»18, «Митний кодекс України»19, «Про Митний тариф України»20, «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті»21, «Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності»22, «Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах»23 тощо.

Експортна орієнтація економіки стимулювала інтерес великого капіталу і влади до вступу України у СОТ. Україна подала заявку на вступ в цю міжнародну організацію ще у 1993 р. Але реально підготовчі роботи почались тільки після 2000 р. Були здійснені певні кроки щодо приведення системи регулювання зовнішньої торгівлі до міжнародних стандартів та лібералізації митної політики. У 2002 р. з метою гармонізації українського законодавства Верховна Рада ухвалила 15 законопроектів. Разом з цим був підготовлений план подальшого перегляду законодавства відповідно до вимог СОТ. У 2004 р. розпочалося офіційне обговорення повномасштабного звіту Робочої групи з приєднання України до СОТ і визначення подальших кроків на цьому шляху. Однак підготовка до вступу йшла повільно. Ця проблема не стала політичним пріоритетом діючої на той час влади.

Водночас Україна продовжувала досить широко застосовувати дискримінаційні заходи. Особливо це стосується встановлення митних бар’єрів, які обмежували доступ на внутрішній ринок країни харчової продукції.

Окрім цього, сфера митного регулювання була публічно визнана як найбільш корумпована, в якій відмічався високий рівень тіньовій діяльності. Для неї були характерними дискримінаційні правила ліцензування, реєстрації та сертифікації, нетранспарентні (непрозорі) правила і норми, складна митна оцінка, неефективне і довільне митне адміністрування, наявність субсидій, слабка правозастосовна практика у сфері захисту інтелектуальної власності. Усе разом це значно збільшувало витрати торгівлі на проведення операцій.

Таблиця 3.5Індикатор: Фіскальна свобода

1995 2000 2001 2002 2003 2004 2005

Естонія 82,0 72,5 79,6 80,0 80,4 83,8 82,9

18 Закон України від 16.04.1991 р. №959-XII19 Закон України від 05.04.2002 р. №92-IV20 Закон України від 05.04.2001 р. №2371-III21 Закон України від 23.09.1994 р. №1108-V 22 Закон України від 23.12.1998 р. №351-XIV23 Закон України від 15.09.1995 р. №327/95ВР

51

Україна 61,8 62,3 63,8 66,1 67,1 67,5 83,0

Різниця -20,2 -10,2 -15,8 -13,9 -13,3 -16,3 0,1

Україна мала найбільш високу початкову оцінку за індикатором фіскальної свободи. У рейтингу 1995 р. вона складала 61,8 балів. За десять років (1995-2005 рр.) величина індексу фіскальної свободи збільшилася іще на 21,2 пункти і досягла 83,0 балів, тобто цей індикатор навіть перевищив рівень, який сформувався у лідера рейтингу серед колишніх соціалістичних країн – Естонії.

Позитивний зсув в експертній оцінці ступеня фіскальної свободи в Україні пов’язаний з важливими змінами у податковій політиці, а саме:

заснуванням у 1992 р. спеціальних економічних зон (СЕЗ) і територій пріоритетного розвитку (ТПР)24, де передбачені податкові пільги для підприємців; впровадженням у 1998 р. спрощеної системи оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва25;зниженням у 2003 р. ставки податку з доходів фізичних осіб до 13%26;зменшенням з 30% до 25% величини податку на прибуток підприємств27. Перша СЕЗ «Сиваш» була заснована у 1996 р. Найбільш активно СЕЗ і

ТПР створювалися у 1999-2000 рр. До 2000 р. в Україні було утворено 14 СЕЗ і ТПР.

Величини ставок податку на доходи фізичних осіб та податку на прибуток підприємств в Україні залишилися порівняно високими. Те саме стосувалося й рівня податку на додану вартість (ПДВ) – 20%. Навантаження на господарюючих суб’єктів створювали високі нормативи відрахувань на заробітну плату працівників до спеціальних позабюджетних фондів. Завищувала податки і законодавчо визначена база оподаткування. На відміну від світової практики значна частина витрат підприємств і фізичних осіб включалася у базу оподаткування.

Але показник фактичного податкового навантаження (сукупність податкових надходжень до ВВП) на бізнес нижчий за рівень, який можна було би очікувати при такій податковій системі. Український бізнес і громадяни винайшли багато способів протистояння високому податковому навантаженню. Для цих цілей масово використовувалися тіньові способи ухилення і мінімізації розміру податків: бартер, штучне звуження бази

24 Закон України від 13.10.1992 р. №2673-12 «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон»25 Указ Президента України від 03.07.1998 р. №727/98 «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва»26 Закон України від 22.05.2003 р. №889-IV «Про податок з доходів фізичних осіб» 27 Закон України від 24.12.2002 р. №349-IV «Про внесення змін до Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»

52

оподаткування, оплата праці в «конвертах», перетворення працівників на підприємців – фізичних осіб, тіньові торгові операції в рамках СЕЗ, завищення розміру ПДВ, що підлягає відшкодуванню з державного бюджету за експортно-імпортними операціями тощо. Широке розповсюдження одержали тіньові операції конвертації безготівкових коштів у готівкові.

Цю тезу можна відкрито проілюструвати на співставленні динаміки податкових надходжень до зведеного державного бюджету і обсягів виробництва ВВП. З 1994 р. до 2004 р. при збільшенні обсягів виробленого ВВП у 2,03 рази надходження до зведеного державного бюджету зросли лише на 23%. При цьому, за розрахунками експертів Світового банку, проведеними у 2010 р., частка тіньової економіки у ВВП України складала: 1999 р. – 51,2%, 2000 р. – 52,2%, 2004 р. – 53,6%. Відповідні показники відносно Естонії становили: 1999 р. – 36,6%, 2000-2004 рр. – 38,4%.

Таблиця 3.6Індикатор: Державні витрати

Рейтинги 1995 2000 2001 2002 2003 2004 2005

Естонія 63,3 25,0 67,3 58,3 58,3 55,5 61,6

Україна 47,1 41,9 49,6 58,9 68,1 77,8 78,6

Різниця -16,2 16,9 -17,7 0,6 9,8 22,3 17,0

На момент включення України у рейтинг Heritage Foundation індикатор державних витрат був порівняно низьким і складав 47,1 бали. Але на відміну від багатьох інших, цей індикатор упродовж десятиріччя стрімко зріс і навіть перевищив аналогічний показник лідера рейтингу Естонії.

Зміна індикатора відображає дві важливі тенденції в економічному розвитку України: динаміку обсягу бюджетних витрат і скорочення масштабів державної власності. Але, на нашу думку, міжнародні експерти сприйняли ці процеси надто оптимістично. Зовнішня позитивна динаміка завуалювала внутрішні негативні тенденції.

Як видно з табл. 3.7, за розрахунками міжнародних експертів, частка державних витрат до ВВП в Україні знизилася з 21,3% до 17,6%. З формальної точки зору це було оцінено експертами як позитивна ознака скорочення впливу держави на перерозподіл ВВП.

Проте реально за цим зниженням стоять негативні процеси.По-перше, оцінка рівня державних витрат здійснюється міжнародними

експертами за певним колом напрямків: витратами на оборону, освіту, охорону здоров’я, утримання державного апарату тощо. Але в Україні значна частка бюджетних коштів надходить в економіку у формі державної підтримки (дотації, субсидії) та державних інвестицій. Тому реальний відсоток централізовано розподіленого ВВП помітно вищий.

53

По-друге, в Україні спостерігається низький показник обсягу ВВП на душу населення. У 1995 р. обсяг ВВП на душу населення в Україні був понад утричі нижчий, ніж в Естонії, та у 47 разів менший, ніж у Швейцарії. У 2004 р. різниця становила, відповідно, 6,5 і 35,8 разів. Обсяг державних витрат не дозволяв Україні підтримувати свої збройні сили, критично низькі доходи склалися у працівників бюджетної сфери, держава була неспроможна виконувати свою функцію підтримки вразливих верств населення (у формі пенсій та допомоги) та фінансувати роботу системи соціально важливих послуг для населення – медицини та освіти.

Таблиця 3.7Державні витрати* до ВВП і обсяг ВВП на душу населення у розрізі

різних країн28

Роки

Державні витрати до ВВП, відсотки

Обсяг ВВП на душу населення, дол. США

Україна Естонія Швейцарія Україна Естонія Швейцарія

1995 21,3 25,1 11,8 952 3086 44890

1996 21,8 23,4 12,0 879 3336 43059

1997 23,9 21,0 11,7 997 3591 37239

1998 21,6 20,8 11,3 841 4011 38256

1999 19,8 22,1 11,2 640 4123 37508

2000 18,6 19,9 11,1 640 4107 34787

2001 19,6 19,0 11,6 785 4543 35275

2002 18,4 18,5 11,7 883 5384 38265

2003 19,0 18,4 11,9 1052 7256 44294

2004 17,6 17,7 11,7 1372 8884 49098

*тут і далі ураховуються прямі державні витрати, а саме витрати на оборону, освіту, охорону здоров’я, утримання державного апарату тощо.

Активний процес реформи державної власності припав на 1992-1998 роки, коли в Україні були завершені мала і масова приватизація. За цей період змінили форму власності 17167 або 60,3% від проданих за весь час приватизації державних об’єктів. За ці роки, дійсно, був здійснений трансформаційний прорив у структурі власності. За оцінками українських фахівців, якщо у 1992 р. інтегральний показник частки приватної власності складав лише 23%, то у 1998 р. він зріс до 63,3%. На частку приватного

28 http :// unstats . un . org / unsd / snaama / dnllist . asp 54

сектору у чисельності зайнятих припадало 51%, в обсязі промислової продукції – 69,5%, у вартості основних засобів – 47,4%29.

Державна програма приватизації на 2000-2002 роки оголосила про перехід до приватизації стратегічних об’єктів. Українська реформаторська еліта і керівництво ФДМУ ставили нагальне питання про завершення за 2003-2008 роки приватизації в Україні як широкоформатного соціально-економічного проекту.

Однак після 2000 р. в Україні почався регрес приватизаційної політики. Приватизація поступово із системної реформи державної власності перетворилася в інструмент розподілу державних об’єктів в інтересах великого капіталу, зрощеного з владою. Вибір стратегічних підприємств на продаж здійснювався хаотично. Спосіб приватизації із залученням промислового інвестора трансформувався у спосіб «адресного» розподілу стратегічних підприємств заздалегідь обраним покупцям.

Приватизація стратегічних підприємств викликала гостру негативну реакцію в українському суспільстві. Під час помаранчевої революції її називали «грабежем українського народу».

В українській економіці залишилися величезні сфери, які не викликали інтерес українського великого капіталу і тому не були охоплені приватизацією.

Таблиця 3.8Індикатор: Монетарна свобода

1995 2000 2001 2002 2003 2004 2005

Естонія - 74,9 80,6 85,7 85,7 82,5 85,5

Україна - 63,0 62,3 58,2 64,0 74,5 76,2

Різниця - -11,9 -18,3 -27,5 21,7 -8,0 -9,3

Експерти Heritage Foundation відмічають для України досить високий показник індикатора монетарної свободи. Оцінка базується на таких формальних атрибутах як інфляція і контроль над цінами.

Аналізовані десять років були позитивними для української економіки. На хвилі висхідної фази циклу розвитку світової економіки Україна почала виходити з глибокої структурної кризи і з 2000 р. вступила у період динамічного економічного росту. У 2004 р. приріст ВВП склав рекордно високий рівень – 12,1%.

Причому вклад держави в забезпечення економічного зростання був мінімальним. В основі росту лежала самостійна господарська діяльність нових приватних бізнес-груп. Україна подолала гіперінфляцію, коливання

29 http :// www . library . ukma . kiev . ua / e - lib / NZ / NZV 44_2005_ economy /04_ goncharjva _ ng . pdf 55

споживчих цін відбувалося в результаті дії ринкових механізмів. Слабка держава була неспроможною встановлювати контроль над цінами. Контролювався лише коридор курсу національної валюти відносно іноземних валют.

Рисунок 3.2. Індекси споживчих цін (рівень інфляції) у 2000-2004 роках

Таблиця 3.9Індикатор: Свобода інвестицій

1995 2000 2001 2002 2003 2004 2005

Естонія 90,0 90,0 90,0 90,0 90,0 90,0 90,0

Україна 50,0 50,0 50,0 50,0 30,0 30,0 30,0

Різниця 40,0 40,0 40,0 40,0 60,0 60,0 60,0

При виході України із складу СРСР відбулося механічне територіальне відокремлення частини єдиного народногосподарського комплексу. Нова країна була поставлена перед невідкладним завданням – сформувати власний народногосподарський комплекс за рахунок додавання відсутніх на той час елементів. Тому в перші роки незалежності Україна була вкрай зацікавлена в залученні іноземного капіталу.

В 1992 р. був прийнятий Закон, а в 1993 р. – Декрет Кабінету Міністрів України, які запровадили систему регулювання для сфери іноземних інвестицій30. Законодавство вводило спеціальну систему гарантій і надавало значні преференції для іноземних інвесторів. Це створило певний інтерес з боку іноземного капіталу.

В рамках другої хвилі реформ в Україні був здійснений перегляд політики у сфері регулювання іноземного капіталу. На початку 2000-х років під тиском міжнародних організацій та урядів розвинутих країн, а також

30 Закон України від 13.03.1992 р. №2198-Х11 «Про іноземні інвестиції», Декрет Кабінету Міністрів України від 20.05.1993 р. №55-93 «Про режим іноземного інвестування»

56

внутрішньої політичної опозиції українська влада була змушена відкоригувати законодавство у бік європейських стандартів.

У 2000 р. в Україні для іноземних інвесторів був запроваджений національний режим валютного, митного і податкового регулювання. Відповідно, скасовувалися всі законодавчі акти, що встановлювали преференції для іноземного капіталу31.

Законодавство формально набуло ліберального характеру. Воно містило незначну кількість конкретних обмежень або заборон за ознакою іноземного капіталу. Іноземний капітал не міг: а) створювати компаній у радіомовленні; б) набувати права власності на земельні ділянки під об’єктами приватизації; в) приймати участь у приватизації об’єктів групи Г (стратегічні підприємства) без узгодження з Верховною Радою України. У повній відповідності до міжнародних стандартів українське законодавство передбачало можливість введення обмежень або заборони для іноземних інвесторів за територіями або окремими галузями винятково в інтересах національної безпеки.32

Незважаючи на це, Україна продовжувала залишатися країною, закритою для іноземного капіталу.

Перше. Україна мала непривабливий для іноземних інвесторів клімат: слабка держава, яка не забезпечувала захист прав власності і бізнесу; недосконале комерційне законодавство; непроста криміногенна ситуація; масова корупція; складність ведення бізнесу.

Друге. Нечітке законодавство, що надавало уряду значні можливості для заборони або обмеження здійснення іноземних інвестицій. Наприклад, під час приватизації стратегічних підприємств – це маніпулювання з визначенням спеціальних кваліфікаційних вимог для попереднього відбору покупців.

Третє. Непослідовне і обтяжливе державне регулювання бізнесу: складність реєстрації компанії, оформлення дозволів і ліцензій на діяльність. Воно доповнювалось масовою корупцією, до якої не звикли іноземні інвестори. «Корупційний податок» помітно збільшував витрати на початок і ведення бізнесу.

Таблиця 3.10Індикатор: Фінансова свобода

1995 2000 2001 2002 2003 2004 2005

Естонія 70,0 70,0 70,0 90,0 90,0 90,0 90,0

31 Закон України від 17.02.2000 р. №1457-111 «Про усунення дискримінації в оподаткуванні суб’єктів підприємницької діяльності, створених з використанням майна та коштів вітчизняного походження»32 Ст.7 Закону України від 19.03.1996 р. №93/96-ВР «Про режим іноземного інвестування»

57

Україна 50,0 50,0 50,0 50,0 30,0 30,0 30,0

Різниця -20,0 -20,0 -20,0 -40,0 -60,0 -60,0 -60,0

На початок включення України у рейтинг Heritage Foundation значення індикатора «фінансова свобода» не свідчило про критичний стан реформ у фінансовій сфері. Але на кінець десятирічного періоду індикатор характеризував збільшення ризиків для банків та ступеню їхньої залежності від урядового контролю.

Україна обрала ліберальну з формальної точки зору модель побудови банківського сектору з наступними атрибутами:

незалежний центральний банківський нагляд. НБУ зберігав самостійність від Уряду;

масова комерціалізація. У державній власності залишилося тільки два банки – Укрексімбанк і Ощадбанк.

Проте свобода ведення банківської діяльності залишалася значно звуженою:

обмежувалася діяльність іноземного банківського капіталу;зберігалися канали впливу центральної виконавчої влади на регулювання банківської сфери;існували бар’єри, які ускладнювали заснування нових банків;мали місце обтяжливі та непрозорі умови нагляду і регулювання банківської діяльності, в тому числі неформального регулювання;як ослаблена характеризувалася здатність забезпечувати виконання договірних зобов’язань і запобігати шахрайству;відчутні конкурентні переваги надавалися державним банкам за рахунок права контролю над важливими сферами фінансової діяльності.

Банківська система була неефективною, оскільки перевантажувалася невеликими банками. Станом на 01.01.2005 р. 105 із 160 банків або 65,6% відносилися до цієї групи.

Фінансовий ринок залишався не розвинутим, а портфель фінансових послуг – надто вузьким.

Таблиця 3.11Індикатор: Захист прав власності

1995 2000 2001 2002 2003 2004 2005

Естонія 70,0 70,0 70,0 70,0 70,0 70,0 70,0

58

Україна 30,0 30,0 30,0 30,0 30,0 30,0 30,0

Різниця -40,0 -40,0 -40,0 -40,0 -40,0 -40,0 -40,0

Міжнародні експерти Heritage Foundation завжди відмічають наявність в Україні такого критичного для розвитку бізнесу фактора як низький рівень забезпечення гарантій прав власності.

Українське суспільство багато в чому зберегло соціалістичний менталітет. Його стереотипом вважається вороже ставлення до приватної власності. До 2002 р. в українському парламенті домінували представники лівих політичних сил.

Як наслідок, законодавство України неналежно захищає права приватної власності. Судова система непрозора, корумпована і не здатна вирішувати технічно складні справи.

Контракти можуть не дотримуватись. Розповсюджена практика укладання тіньових угод.

Для українського суспільства права власності не стали «священними». Вони порушуються не тільки конкурентами, кримінальними структурами, але і самою владою.

Таблиця 3.12Індикатор: Свобода від корупції

1995 2000 2001 2002 2003 2004 2005

Естонія 50,0 57,0 57,0 56,0 56,0 - 47,4

Україна 10,0 28,0 26,0 15,0 21,0 24,0 23,0

Різниця -40,0 -29,0 -31,0 -41,0 -35,0 - -24,4

Історія України так само як і інших колишніх соціалістичних країн наочно демонструє, що процес постсоціалістичної трансформації виявився надзвичайно вразливим до такого соціального явища як корупція. Серед усіх індикаторів у колишніх соціалістичних країнах найгірше на початку характеризувалася саме свобода від корупції. В рейтингу Heritage Foundation 1995 р. серед 23 аналізованих країн, 15 мали показник індикатора нижче 30 балів, в тому числі 13 – лише 10 балів.

На початковому етапі в Україні індикатор свободи від корупції також мав найменше значення – він досягав лише 10 балів. Динаміка зміни величини індикатора у десятирічному періоді засвідчувала критичність корупційної ситуації в країні. На кінець періоду показник досяг 23 балів. Деяке покращення можна пов’язувати із реакцією української влади на вимоги міжнародної спільноти.

59

По-перше, в Україні були прийняті ряд законів, указів Президента України, постанов Уряду і окремих міністерств, спрямованих на боротьбу з корупцією33.

По-друге, з’явилися реальні позитивні результати системної роботи уряду В.Ющенко з ліквідації бартеру і упорядкування системи платежів у бюджет. Бартер як інструмент взаємовідносин між суб’єктами підприємництва зник як масове явище.

Проте, як і в у всіх інших випадках, законодавча активність влади незначно вплинула на ситуацію з корупцією. Заяви влади щодо упорядкування державної служби не були реалізовані на практиці.

Таблиця 3.13Результати оцінки ставлення до корупції та частки тіньової

економіки до ВВП в Україні34

Рік Бал Місце Рівень тіньової економіки у % до

ВВП

1998 2,8 69

1999 2,6 75

2000 2,6 75

2001 2,1 83 26,7

2002 2,4 85 26,6

2003 2,3 106 30,6

2004 2,2 122 30,7

На початку 2000-х років корупція в Україні перетворилася в інституційне явище, вона стала базовим механізмом державного управління. Матеріали Transparency International показували зниження балів, які

33 Закон України від 16.12.1993 р. №3723-ХІІ «Про державну службу», від 05.10.1995 р. №359/95-ВР «Про боротьбу з корупцією», Указ Президента України від 19.11.01 № 1098 «Про обов’язкову спеціальну перевірку відомостей, що подають кандидати на зайняття посад державних службовців», від 06.02.03 № 84 «Про невідкладні додаткові заходи щодо посилення боротьби з організованою злочинністю і корупцією», від 09.02.04 № 175 «Про систему заходів щодо усунення причин та умов, які сприяють злочинним проявам і корупції», Постанова Кабінету міністрів України від 13.06.2000 № 950 «Про затвердження Порядку проведення службового розслідування стосовно осіб, уповноважених на виконання функцій держави або органів місцевого самоврядування»; від 02.06.03 № 828 «Про заходи щодо підвищення кваліфікації працівників органів державної влади та органів місцевого самоврядування з питань боротьби з корупцією», Розпорядження Кабінету Міністрів України від 17.06.04 № 383-р «Про затвердження плану заходів, спрямованих на боротьбу з корупцією, на 2004 рік», Наказ Міністерства фінансів України від 09.04.01 № 175 «Про затвердження Методичних рекомендацій щодо заповнення державними службовцями та особами, уповноваженими на виконання функцій держави, «Декларації про доходи…», Наказ Головдержслужби від 23.10.00 №58 «Про затвердження Загальних правил поведінки державного службовця» тощо34 Дослідження проводилось Transparency International

60

оцінюють сприйняття суспільством корупції та зростання тіньової економіки в Україні.

Експерти Transparency International неодноразово заявляли, що індекс сприйняття корупції нижче трьох балів (який відповідає індексу свободи від корупції у рейтингу Heritage Foundation нижче 30 балів) є «національною ганьбою». Такий індекс свідчить про те, що корупція перетворилася в загрозу національній безпеці країни та особистій безпеці громадян35.

Таблиця 3.14Індикатор: Свобода праці

1995 2000 2001 2002 2003 2004 2005

Естонія - - - - - - 47,4

Україна - - - - - 55,8 53,2

Різниця - - - - - - 5,8

Сфера трудових відносин в Україні системно не реформувалася. У державному секторі, особливо на великих підприємствах, збереглися риси жорсткої системи регулювання, характерні для соціалістичного минулого. Ситуація лібералізувалася під впливом об’єктивних чинників. Довготривала глибока криза (1992-1999 рр.), яка призвела до падіння і навіть зупинення виробництва і, як наслідок, різкого зниження заробітної плати працівників, змусила керівників державних підприємств пом'якшити правила трудових відносин.

В приватному секторі, особливо у фінансовій сфері, почала формуватися принципово нова система трудових відносин на контрактній основі. Вводилася практика надання працівникам соціальних пакетів.

Загалом у регулюванні трудових відносин в українській економіці панують тіньові відносини: а) оплата праці «у конвертах»; б) довільне регулювання тривалості робочого часу; в) неофіційна зайнятість; г) критичне зниження рівня захисту трудових прав.

Високий рівень тінізації трудових відносин, з одного боку, є наслідком домінування тіньових методів ведення бізнесу (зниження витрат шляхом ухилення від сплати податків і обов’язкових соціальних платежів), з іншого боку – збереження невиправдано високого рівня платежів до бюджету, які лягають тягарем на бізнес. При цьому держава не забезпечувала надання відповідних соціальних послуг населенню. Реформи соціального і медичного страхування, пенсійної системи не проводилися.

35 http :// www . transparency . org . ru / 61

4. УКРАЇНА: ПРИЧИНИ ЗНИЖЕННЯ РІВНЯ ЕКОНОМІЧНОЇ СВОБОДИ (2 ПІВРІЧЧЯ 2004 РОКУ – 1 ПІВРІЧЧЯ 2009 РОКУ)

Після рейтингу 2005 р. оцінка Heritage Foundation ступеня економічної свободи в Україні різко змінилася – на місце висхідної динаміки індексу прийшов низхідний тренд. У рейтингах наступних п’яти років величина індексу економічної свободи невпинно знижувалася, опустившись з 55,8 до 46,4 балів. І це в той час, коли більшість інших постсоціалістичних країн покращували свої позиції.

В результаті у рейтингу Heritage Foundation 2010 р. порівняно з 1995 р. Україна втратила 74 позиції, перейшовши з 88 на 162 місце (серед 173 країн). Починаючи з рейтингу 2009 р., Україна виключена з групи «в основному невільних країн» і знову повернулася до дискримінаційної групи «невільних».

Рисунок 4.1. Динаміка індексу економічної свободи Українив рейтингах Heritage Foundation 1995-2010 рр.

Проблема падіння рівня економічної свободи набула в Україні гострого політичного резонансу. Негативні зміни припали на період, коли в результаті перемоги помаранчевої революції був ліквідований старий політичний режим, який обвинувачувався у стримуванні реформування української економіки, і до влади прийшли політики, які ставили за мету проведення демократизації суспільства та поглиблення лібералізації економіки.

4.1. Фактори зниження рівня економічної свободи

Спочатку втрата Україною позицій у рейтингу Heritage Foundation була сприйнята як випадковість, яка обумовлювалась радикальними умовами перших післяреволюційних місяців і характером Прем’єр-міністра Ю.Тимошенко та команди першого післяреволюційного уряду.

62

Але відставка Уряду Ю.Тимошенко не змінила ситуацію. Наступні роки показали, що процес скорочення економічної свободи в Україні перетворився в сталу тенденцію і має не суб’єктивні, а об’єктивні підстави.

Після перемоги революції суспільні та економічні процеси в Україні почали розвиватися у прямо протилежних напрямках. Революція поклала край старому політичному режиму і прискорила процеси формування громадянського суспільства. Україну визнали у світі як нову демократичну державу. Але при цьому процес лібералізації української економіки виявився заблокованим протягом всіх наступних п’яти років.

Як свідчить світова історія, революції – це завжди злам, який стрімко змінює всю систему орієнтирів у суспільстві. Це проявляється одразу, коли нова команда, яка прийшла до влади, змушена вирішувати специфічні завдання подолання опору старого режиму. Значний відбиток накладає характер першої владної команди, яка формується, як правило, із найбільш активного і радикального крила опозиціонерів.

Ця специфіка знаходить відображення у політиці, включаючи економічну, яку проводить політична команда, яка приходить до влади після перемоги революції. Через гостроту політичної ситуації та характер команди основну увагу вони приділяють невідкладним заходам боротьби з представниками старого політичного режиму і завоюванню прихильності населення. В історії обмаль випадків, коли опозиція, яка завоювала владу, одразу розпочинала системні реформи.

Сценарій розвитку подій в Україні після перемоги помаранчевої революції в основному повторює цей історичний алгоритм.

До влади прийшов блок, так званих, помаранчевих політичних сил, які впродовж декількох років вели активну боротьбу за зміну політичного режиму. Природно, що відбір кандидатів у нову владну команду почав здійснюватися за критерієм участі в опозиційній боротьбі. Другою фігурою після нового Президента В.Ющенко стала Прем’єр-міністр Ю.Тимошенко – найбільш активна і популярна персона серед української опозиції.

Уряд Ю.Тимошенко, так само як післяреволюційні уряди в інших країнах, працював в умовах політичної нестабільності і революційної активності населення. Природно, що на перший план для нього вийшли політичні завдання – недопущення реваншу старого режиму і завоювання підтримки населення. Але характер реалізації цих завдань мав свої особливості, пов’язані з персоною нового Прем’єр-міністра, – схильність до радикалізму і «диригування».

В Україні побудова нового післяреволюційного політичного режиму значно затяглася – фактично на п’ять років. Весь цей час в країні не згасала політична боротьба, іноді набуваючи форми глибокої політичної кризи.

63

Це пов’язано з паритетом сил головних політичних конкурентів, їх неспроможністю до пошуку політичних компромісів і відсутністю в українському суспільстві традицій і механізмів реалізації демократії.

Так історично склалося, що два головні кандидати на пост Президента України (від опозиції – В.Ющенко і старого режиму – В.Янукович) на виборах 2004 р. здобули майже однакову електоральну підтримку. Паритет спостерігався у підтримці з боку населення, партійних сил і українського великого капіталу. Різниця у голосах виборців виявилася мінімальною, і лише під тиском революційної активності населення країни переможцем був визнаний лідер опозиції В.Ющенко.

Як наслідок, після президентських виборів сформувалася хитка перевага помаранчевого політичного блоку над Партією регіонів – однією з найбільших політичних сил, яку підтримували потужні бізнес-групи і густонаселені східні регіони країни.

Хиткий паритет постійно провокував головних політичних опонентів до боротьби за владу. Історія післяреволюційного періоду України складається з епізодів боротьби за одержання більшості у Верховній Раді та контролю над Урядом. У 2009 р. боротьба розгорнулася у ході чергових виборів Президента України.

Відсутність домінуючої політичної сили, а також неготовність української політичної еліти до прийняття стратегічних рішень та консолідації навколо важливих національних інтересів призвели до того, що новий політичний режим в Україні почав формуватися ітеративним способом36. За 2005-2010 роки змінили один одного п’ять урядів. Зокрема один із них – Уряд В.Януковича – в основному представляв Партію Регіонів, яка є опонентом помаранчевого блоку.

В Україні після помаранчевої революції виник своєрідний алгоритм функціонування урядів. Кожен із них розпочинав свою діяльність з багатообіцяючих декларацій щодо реформ в економічній сфері і навіть приступав до їхньої реалізації. Однак «мирний» період для владної команди досить швидко закінчувався. Неминуче політичні опоненти вступали у чергову стадію боротьби за владу, і ця боротьба повністю поглинала їхню увагу, відсуваючи на другий план системне реформування економіки.

Заявлені економічні реформи так і залишалися деклараціями. Урядам вдалося реалізувати лише їхні окремі фрагменти. Причому при зміні чергового уряду напрацювання попередників нерідко відмінялися або ігнорувалися. Досить часто поява проектів нормативно-правових актів була наслідком спонтанних і нескоординованих дій окремих міністерств.

Акції в економічній сфері ініціювалися переважно у цілях боротьби за владу, зокрема:36 «Ітеративний» від англійського «iteration» – повтор. Звідси «ітеративний метод» – це знаходження рішення шляхом виконання певної кількості ітерацій, тобто методом підбору

64

o для створення позитивного міжнародного іміджу (для одержання фінансової і політичної підтримки);

o для завоювання прихильності електорату (для реалізації популістських програм);

o в якості інструменту боротьби з політичним опонентом (для погіршення його політичного іміджу).

Владне протистояння навіть відсунуло на другий план інтереси великого національного капіталу, який виступав фінансовим і організаційним донором різних політичних сил. Робота парламентів та урядів блокувалася політичними інтересами, і великий капітал не міг використовувати свої традиційні лобістські можливості.

Помаранчева революція збільшила в українському суспільстві популярність «лівої» ідеології, загострила вороже ставлення до приватної власності та великого капіталу. Українське суспільство не створювало тиск на владу щодо продовження ліберальних реформ в економіці.

Якщо в цілому оцінювати ситуацію з формуванням економічної свободи в Україні у післяреволюційний період, то в цьому процесі переважали негативні тенденції. Перманентна політична конфронтація головним чином призвела до згортання економічної свободи в країні. Кожен уряд так чи інакше зробив свій внесок в цей негативний процес.

Перший післяреволюційний Уряд – радикалізація економічної політики

У Звіті Комісії «Блакитна стрічка» ПРООН відмічено: «Нині Україна перебуває у такому сприятливому становищі, якого не знала за всю свою історію». Тому новій українській владі була запропонована «хвиля реформ». Справді, українське суспільство розглядало перемогу опозиції на президентських виборах 2004 р. як старт для кардинальної перебудови України – політичного режиму, економіки та соціальної сфери.

Відповідаючи очікуванням міжнародної спільноти та українського суспільства, новий Президент В.Ющенко і перший післяреволюційний Прем’єр-міністр Ю.Тимошенко одразу оголосили про необхідність створення в Україні демократичної системи та економіки відкритого типу. Стара система, прихильниками якої були представники поваленого політичного режиму і бізнес-групи, які користувалися його патронатом, підлягала викоріненню.

Нове керівництво країни активно поширило контакти з Європейським Союзом і міжнародними організаціями. Було заявлено про потребу прискореної підготовки для вступу у СОТ і створення єдиного торгового

65

простору з ЄС. Для залучення іноземного капіталу запроваджувалися міжнародні інвестиційні форуми.

В результаті всіх цих дій різко покращився міжнародний імідж України. Збільшилися надходження в економіку іноземного капіталу. Уряди розвинутих країн почали розглядати можливість допуску українських виробників на свої ринки.

Тотальна зміна адміністративних кадрів на центральному і місцевому рівнях спонтанно порушила сталу корупційну вертикаль. В умовах революційної активності населення чиновники певний час змушені були утримувалися від корупції.

Вагомими учасниками помаранчевої революції були представники малого та середнього бізнесу. Тому в післяреволюційний період підтримка цього прошарку українського суспільства використовувалася для формування позитивного іміджу влади. Президент В.Ющенко оголосив про проведення масштабної реформи системи регулювання підприємницької діяльності. У травні 2005 р. Главою держави була запропонована програма заходів щодо сприяння розвитку підприємництва в країні37.

В країні була проведена резонансна акція – масштабний перегляд нормативно-правових актів у сфері регулювання господарської діяльності за методом «гільйотини». У світі термін «Regulatory Guillotine» (RG) означає метод перегляду регуляторних актів, який розроблений та запатентований компанією «Jacobs and Associates»38. Метою RG є швидке скасування великої кількості непотрібних актів.

Протягом червня-серпня 2005 р. спеціально створеними робочими групами осіб було перевірено 9340 регуляторних актів, із них 55,5% були скасовані39. Окрім цього було переглянуто 5323 акти органів місцевого самоврядування, з них більш третини (1829) визнані такими, що потребують скасування.

Але в цілому ця кампанія швидше мала політичний характер і незначно вплинула на характер регуляторної системи. Бюрократична «гільйотина» скасувала найбільш застарілу частину актів. А найголовніше, що без оновлення нормативно-правової бази знищення частини актів призвело лише до поширення масштабів «ручного» регулювання бізнесу, що створило базу для відновлення корупції.

Серед вагомих результатів цієї кампанії можна відмітити тільки прийняття Верховною Радою 6 вересня 2005 р. Закону «Про дозвільну 37 Указ Президента Україні від 12.05.2005 р №779 «Про лібералізацію підприємницької діяльності та державну підтримку підприємництва»; Указ Президента від 01.06.205 р. №901 «Про деякі заходи щодо забезпечення здійснення державної регуляторної політики»38 http :// regulatoryreform . com 39 Літвінов О.В., начальник відділу координації наукових досліджень та інформаційно-аналітичної роботи ДРІДУ НАДУ

66

систему у сфері господарської діяльності». Вперше в Україні законодавством були встановлені європейські принципи організаційної єдності та декларування. Причому принцип організаційної єдності почав впроваджуватися в практику. За інформацією Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва, на 1 жовтня 2005 р. в країні за таким принципом діяли 654 дозвільні центри.

Натомість Прем’єр-міністр Ю.Тимошенко очолила дії влади в іншому напрямку – «боротьби з ворогами». Була проведена тотальна зміна кадрів в органах державного управління. У складі Ради підприємців при Кабінеті Міністрів України представників великого капіталу замінили представники малого і середнього бізнесу.

Основним полем «боротьби з ворогами» стала приватизація, оголошена новою владою «грабежем українського народу». Уряд встановив мораторій на приватизацію стратегічних підприємств. У публічних заявах прем’єр-міністра робився наголос на підтримці розвитку державного сектору.

Слідуючи цим курсом, уряд вдався до політики реприватизації – політичної кампанії з повернення у державну власність стратегічних підприємств, які були розподілені поміж бізнес-групами, пов’язаними з колишньою владою. У першу каденцію Уряду Ю.Тимошенко серед 15 підприємств, проти яких був розпочатий процес реприватизації, у державну власність вдалося повернути лише металургійний комбінат «Криворіжсталь». Підприємство у 2004 р. було продане за заниженою ціною заздалегідь обраному покупцю, який мав патронат з боку вищих осіб держави. Під тиском Уряду суд прийняв рішення про повернення Комбінату в державну власність.

Водночас бурхлива політична атмосфера сприяла переростанню реприватизаційної політики Уряду у масовий процес переділу власності з мотивів конкурентної боротьби або реваншу.

Іншим напрямком урядових дій було формування фінансових ресурсів для реалізації заявлених Президентом В.Ющенком соціальних програм для населення. Уряд ініціював зміни до Державного бюджету на 2005 р., де кардинально перерозподілив витрати на цілі споживання та розвитку.

Для забезпечення виконання соціальних завдань Прем’єр-міністр Ю.Тимошенко вдалася до радикальних методів пошуку додаткових доходів у державний бюджет.

Перше. Під тиском фіскальних проблем Уряд переглянув свою приватизаційну політику. Продаж привабливих для іноземних інвесторів стратегічних підприємств дозволяв швидко і в необхідних обсягах забезпечити необхідні надходження коштів у державний бюджет. Але блокування з боку керівництва ФДМУ затримало і врешті-решт зробило неможливим розпочати розпродаж стратегічних підприємств у 2005 р.

67

Друге. Невдачу з відновленням приватизації Уряд компенсував за рахунок іншого джерела додаткових доходів у державний бюджет – масштабної урядової кампанії «боротьби з тіньовими доходами». В її рамках Уряд:

реалізував дві програми – «Контрабанда – стоп!» і «Чисті руки», що дозволило скоротити потік тіньових доходів через митну систему країни;

приступив до «війни з неплатниками податків», для чого використовувалися різноманітні інструменти тиску – загрози звільнення керівників державних компаній та націоналізації приватних компаній; масові перевірки фінансового стану підприємств; створення спеціальної комісії під головуванням заступника генерального прокурора країни.

Третє. Для вирішення фіскальних проблем Уряд вдався до збільшення податкового тиску на суб’єктів підприємництва. При прийнятті доповнень до Закону України «Про Державний бюджет на 2005 рік» були скасовані всі податкові пільги, в тому числі в рамках вільних економічних зон і територій пріоритетного розвитку. З березня 2005 р. для державних підприємств і державних акціонерних компаній був збільшений норматив обов’язкових відрахувань до державного бюджету – з 15-30% до 50% чистого прибутку. Затримувалася компенсація ПДВ експортерам з державного бюджету, податкові органи вимагали від бізнесу авансових виплат податків. Якщо на початку 2005 р. сума наперед виплачених податків становила 2,9 млрд. грн., то станом на 1 серпня того ж року – вже 8,3 млрд. грн. За результатами 7 місяців 2005 р. прострочена заборгованість з відшкодування ПДВ зросла до 3,4 млрд. грн.40

Була здійснена спроба збільшити податки для малого і середнього бізнесу. І лише масові акції протесту змусили Уряд відмовитися від цієї затії.

За рахунок таких радикальних заходів у першому півріччі 2005 р. Уряду вдалося збільшити обсяг надходжень у державний бюджет в порівнянні з алогічним періодом попереднього року у півтора рази. Водночас з економіки були вилучені всі інвестиційні резерви.

В період перебування на посаді Прем’єр-міністра Ю.Тимошенко посилилося використання адміністративних методів управління економікою. Цьому сприяли брак часу для вирішення проблем і схильність прем’єр-міністра до «диригування». Для подолання криз на окремих товарних ринках (у квітні – м’яса, травні – палива, липні-серпні – цукру, серпні – зерна) урядом завжди вводилося адміністративне регулювання цін і каральні акції проти посередників.

Усе разом це призвело до різкого погіршення умов ведення бізнесу. Були знищені гарантії прав приватної власності, підприємці відчули

40 Деловая столица, №39, 26.09.2005 р. с.568

невпевненість в розвитку свого бізнесу. В українській економіці намітилось поширення тіньових процесів – фіктивного перепродажу ризикованих активів, одержаних в процесі приватизації, переміщення фінансових ресурсів за межі країни; ухилення від сплати податків.

Високі темпи економічного зростання у 2000-2004 рр. змінилися різким спадом. Окрім політичної нестабільності на українську економіку негативно вплинуло погіршення кон’юнктури на світових ринках металу. Якщо у 2004 р. приріст ВВП досяг вершини і склав 12,1%, то у 2005 р. темпи його росту вдалося утримати лише на рівні 2,7%41. Погіршилося співвідношення між експортом та імпортом товарів. У 2004 р. воно складало 1,75, а вже в 2005 р. – знизилося до 1,242.

Радикальна політика Уряду Ю.Тимошенко викликала критику і навіть протести всередині країни, а також була негативно сприйнята міжнародною спільнотою. В Україні відбулися масові вуличні акції трудових колективів підприємств, на яких уряд затіяв процеси перегляду результатів приватизації. Загроза погіршення міжнародного іміджу і ризик активізації опозиції на хвилі невдоволення урядовою політикою з боку населення та бізнесу спонукали Президента В.Ющенка 8 вересня 2005 р. відправити Уряд Ю.Тимошенко у відставку.

Уряд Ю.Єханурова (вересень 2005 р. – серпень 2006 р.)

22 вересня 2005 р. був сформований новий склад уряду на чолі з Ю.Єхануровим. Це одразу знизило рівень напруженості в суспільстві та надало нову парадигму економічної політики влади. Всі політичні сили згодилися на компроміс стосовно цієї політичної фігури, оскільки Ю.Єхануров являв собою помірковану особистість і сприймався як професіонал, який мав досвід державного управління при старій владі.

Президент В.Ющенко спільно з новим прем’єр-міністром виступили за повернення до цілей системної лібералізації української економіки. Вони публічно відмовилися від радикальних методів першого Уряду і заявили про зупинення реприватизації. В тогочасних Указах Президента було поставлене завдання забезпечити правові гарантії прав приватної власності43, ввести процес реприватизації у правові рамки.

Уряд Ю.Єханурова у жовтні 2005 р. лише завершив перепродаж металургійного комбінату «Криворіжсталь». Реприватизація підприємства була позитивно сприйнята українським суспільством і міжнародною спільнотою, оскільки демонструвала повну відмову від олігархічних методів управління і стала першою акцією, яка на практиці реалізовувала принципи

41 Статистичний щорічник України за 2008 рік: К., Державне підприємство «Інформаційно-аналітичне агентство», 2009, стор. 2842 Статистичний щорічних України за 2006 р.: К., Видавництво «Консультант», 2007. – стор. 24943 Указ Президента України від 18.11.2005 р. №1615/2005 «Про першочергові заходи щодо тенізації економіки та протидії корупції», від 24.11.2005 р. №1648/2005 «Про заходи щодо підтвердження гарантій та підвищення ефективності захисту права власності в Україні»

69

відкритої економіки. Новим власником комбінату став один з найбільших у світі металотрейдерів – компанія Mittal Steel Company N.V.

Президент і прем’єр-міністр спрямували свої зусилля на відновлення довіри бізнесу до влади. 10 жовтня 2005 р. на засіданні Уряду Ю.Єхануров повідомив, що Раді підприємців буде надано право делегувати своїх представників в урядові комітети та накладати «вето» на урядові рішення, якщо вони нестимуть шкоду розвитку підприємництва в країні.

Великого резонансу в суспільстві набула зустріч Президента В.Ющенка з представниками великого бізнесу, яка відбулася 20 жовтня 2005 р. На ній був запропонований механізм регулярних публічних взаємин влади з великим капіталом.

Особлива увага приділялася формуванню привабливого інвестиційного клімату для іноземного бізнесу. 5-7 жовтня у м. Львів відбувся V Міжнародний економічний форм «Україна – ЄС», в якому взяли участь представники 11 країн. 20 жовтня за участю Президента В.Ющенка відновила роботу Консультаційна рада з питань іноземних інвестицій, до складу якої увійшли 18 іноземних інвесторів.

Уряд Ю.Єханурова активізував роботу з підготовки вступу України у СОТ. У повній відповідності до взятого курсу скасовувалися окремі експортні мита або знижувався їхній розмір. Були укладені договори із країнами-членами СОТ про взаємний доступ на внутрішні ринки товарів та послуг.

Ю.Єхануров, який раніше очолював ФДМУ, заявив про перехід до відновлення системної політики приватизації. Надавалися пріоритети цілям реформи власності. Фіскальні завдання для приватизації були значно знижені.

При підготовці проекту державного бюджету на 2006 р. Уряд знизив соціальне навантаження – частка витрат на цілі споживання була знижена, а на цілі розвитку – збільшена.

Політична стабілізація і проголошення нового економічного курсу сприяли покращенню умов ведення підприємницької діяльності. У 2006 р. помітно збільшилися показники економічного розвитку. Приріст ВВП склав 7,1% (2005 р. – 2,7%)44. Спад експорту змінив його приріст на 9,4%45.

Змінилася поведінка великого національного капіталу, відновилася його інвестиційна активність. Якщо у 2005 р. індекс інвестицій в основний капітал до попереднього року складав 101,9%, то у 2006 р. він досяг 119,0%46. Серед великих компаній поширилися принципи ведення соціально відповідального бізнесу. 16 грудня 2005 р. відбувся Форум «Соціальна відповідальність бізнесу», на якому було прийнято рішення про приєднання

44 Статистичний щорічник України за 2006 рік: К., Видавництво «Консультант», 2007, стор. 2645 Статистичний щорічник України за 2006 рік: К., Видавництво «Консультант», 2007, стор. 24946 Статистичний щорічник України за 2006 рік: К., Видавництво «Консультант», 2007, стор. 200

70

України до Глобального договору. Його підтримали 22 великі компанії, які функціонували в країні.

Збільшилося надходження іноземного капіталу в країну. У 2006 р. відбувся стрибок в обсягах прямих іноземних інвестицій – вони збільшилися на 186,7% (2005 р. – 133,1%). В умовах, коли приватизація стратегічних підприємств не розпочалася, основним реципієнтом інвестицій став банківський сектор. У 2005-2006 рр. відбулися найбільші продажі: Банку «Аваль» – групі Raiffaisen International (Австрія), «УкрСиббанку» – BNP Paribas (Франція), Банку «Мрія» – «Внєшторгбанку» (Росія), Банку «НРБ-Україна» – «Сбєрбанку Росії», «Укрсоцбанку» – «Banka Intesa» (Італія), окремих пакетів акцій банків «Форум» і «Ва-банк».

Уряд Ю.Єханурова відійшов від політики популізму, яка була притаманною Уряду Ю.Тимошенко. У Державному бюджеті на 2006 р. частка витрат на цілі споживання була знижена з 81,2% до 77,2%. Вдалий продаж комбінату «Криворіжсталь» створив бюджетний резерв на 2006 р., і Уряду не було потреби утримувати високий податковий тиск на бізнес.

Однак поряд з економічними успіхами Уряд Ю.Єханурова досить швидко почав втягуватися в адміністративні та політичні конфлікти. В умовах «мирного часу» Уряд пропрацював не більше трьох місяців, решту часу він переважно вирішував політичні проблеми.

Протягом всієї каденції Уряду довелося вести адміністративну боротьбу з керівництвом ФДМУ, яке свідомо блокувало підготовку приватизації великих підприємств. Керівництво ФДМУ через фракцію Соціалістичної партії України відновило заборону на приватизацію багатьох стратегічних об’єктів.

Одночасно Уряд включився у напружені переговори з Росією щодо визначення ціни на імпортний газ. Різке збільшення ціни у 2006 р. значно ускладнило ситуацію в стратегічних галузях – основних споживачах природного ресурсу. Перед Урядом гостро постало питання перегляду цін на газ для населення.

Цими проблемами скористалася опозиція і публічно виступила з обвинуваченнями у недієздатності Уряду. В січні 2006 р. їй вдалося провести через Верховну Раду перше рішення про відставку Прем’єр-міністра і Уряду. З цього моменту Ю.Єхануров очолював Уряд у статусі виконуючого обов’язків Прем’єр-міністра, що створювало ситуацію невизначеності.

Нормативно-правові акти, які з’явилися у цей період з боку Президента, Уряду та Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва, були підготовлені раніше і не відображали їхню активність у формуванні нової правової бази47.47 Постанова Кабінету Міністрів України від 17.05.2006 р. №685 «Про затвердження Порядку повідомлення адміністратора або дозвільного органу про відповідність матеріально-технічної бази суб’єкта господарювання вимогам законодавства»; Наказ Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва від 05.12.2005 р. №116 «Про затвердження Типового положення про

71

З наближенням у часі чергових парламентських виборів політична нестабільність в країні та боротьба за електорат поширювалися.

Збільшення електоральної підтримки опозиційної Партії регіонів змусило Ю.Єханурова, який входив до складу керівництва НУНС, активно включитися у передвиборчу боротьбу. Як наслідок, оголошені спільно з Президентом В.Ющенком реформи не були завершені. Навіть приватизація – область, де Ю.Єхануров мав значний професійний досвід – не була відновлена. Не була довершена робота зі створення легітимної процедури перегляду результатів приватизації та системи забезпечення надійних державних гарантій прав приватної власності. Зупинили роботу інституції, які були створені для налагодження раціональної системи взаємовідносин бізнесу та влади, а також забезпечення просування іноземного капіталу в українську економіку.

Уряд В.Януковича (серпень 2006 р. – грудень 2007 р.)

Після чергових парламентських виборів у березні 2006 р. політична конфігурація влади в Україні кардинально змінилася. Партії регіонів вдалося створити парламентську «більшість». У серпні 2006 р., коли пік політичного протистояння був позаду, Президент В.Ющенко ініціював підписання політичними силами, які потрапили у парламент, Універсалу національної єдності. Це була спроба досягти політичної консолідації навколо єдиних цілей розвитку України.

Одержавши формальну згоду на проведення узгодженої політики та створення коаліційного Уряду, Президент В.Ющенко погодився на ризикований для помаранчевих сил крок – призначення Прем’єр-міністром лідера Партії регіонів В.Януковича.

Новий прем’єр-міністр критично поставився до діяльності попередніх «помаранчевих» урядів і оголосив про готовність перейти до ефективної економічної політики. Перевагою нового Уряду над попередниками називалася професійність команди і досвід ефективного управління економікою під час першого прем’єрства В.Януковича (2002-2004 рр.). В той час в Україні, справді, спостерігалися найбільш високі темпи економічного зростання. Аналітики, принаймні, не мали сумнівів у спроможності нового Уряду відновити масштабну приватизацію.

Професійність сприяла швидкій адаптації команди В.Януковича, яка була зацікавлена продемонструвати свою спроможність проводити системну державну політику. Зокрема, були заявлені широкомасштабні зміни у сфері економіки. У короткий термін Уряд підготував План невідкладних заходів, в якому відповідно до сформульованих цілей були визначені завдання

адміністратора та порядок його взаємодії з місцевими дозвільними органами, суб’єктами господарювання та територіальним органом спеціально уповноваженого органу з питань дозвільної системи у сфері господарської діяльності»; Наказ Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва від 15.05.2006 р. №45 «Про затвердження Порядку здійснення контролю за додержанням вимог законодавства з питань видачі документів дозвільного характеру».

72

подолання кризових явищ в економіці та соціальній сфері. Серед заходів головне місце було відведено: підвищенню рівня енергетичної безпеки України; подоланню бюджетної розбалансованості; підвищенню рівня продовольчої бази; погашенню заборгованості із заробітної плати. У квітні 2007 р. розпочалася підготовка Плану середньострокових заходів, який був спрямований на активізацію ринкових реформ в країні.

Уряд В.Януковича підготував проект державного бюджету на 2007 р., в якому іще була знижена частка витрат на споживання (75,9%) і збільшена – на цілі розвитку (24,1%). Проект бюджету включав завдання щодо відновлення масштабної приватизації.

Державний бюджет готувався з урахуванням зниження фіскального тиску на бізнес. Уряд запропонував зменшити норматив відрахувань частки прибутку державних об’єктів, який був збільшений при Уряді Ю.Тимошенко. Норматив для державних підприємств знижувався з 50% до 15%, для господарських товариств з державною часткою – з 50% до 30%. Проект бюджету передбачав повторне започаткування вільних економічних зон та територій пріоритетного розвитку, в яких для бізнесу встановлювалися пільгові системи оподаткування.

Резонансною акцією Уряду стала розробка проекту Податкового кодексу. В ньому були закладені норми, спрямовані на зниження фіскального навантаження на бізнес та декриміналізацію податкового законодавства.

Підготовлені були також законопроекти щодо боротьби з рейдерством, змін до Кодексу законів про працю.

Однак незважаючи на професійність та початкову активність, новий Уряд В.Януковича повністю повторив алгоритм функціонування попереднього Уряду Ю.Єханурова. Трохи більше двох стартових місяців в країні був відносно «мирний» період, після чого знову розпочалася політична конфронтація.

З одного боку, у керівництва Партії регіонів гору взяли цілі одержання політичного реваншу. Стартували масовані дії з монополізації влади. Перший і головний їхній напрям – це наполегливі дії з перерозподілу повноважень поміж Президентом і Урядом на користь останнього. Причому, як відмічали політологи, процес перерозподілу повноважень на практиці здійснювався у некоректній формі, що підривало публічний авторитет діючого Президента В.Ющенка.

Переміщення повноважень у бік Уряду було закріплене у прийнятому Верховною Радою Законі «Про Кабінет Міністрів України». Закон позбавив Президента можливості впливати на економічну політику Уряду. Паралельно у Верховній Раді фракція Партії регіонів розпочала активні дії з формування конституційної більшості, що остаточно нейтралізувало би повноваження Президента.

73

Другий напрямок дій – це витискування із органів виконавчої влади представників помаранчевих політичних сил і заміна їх на членів Партії регіонів. Тільки у листопаді 2006 р. були заміщені 4 віце-прем’єр-міністри і 14 з 15 міністрів. Усього було змінено понад 200 керівників на різних посадах і додатково запроваджено 20 нових посад заступників міністрів для представників Партії регіонів. Переміни не обійшли стороною навіть керівництво великих державних компаній.

З іншого боку, Президент та опозиція почали чинити тиск агресивним процесам монополізації влади.

Президент В.Ющенко у 2007 р. сконцентрував свої зусилля на побудові альтернативної системи впливу на Уряд:

альтернативою Уряду стала діяльність Ради національної безпеки і оборони. За Конституцією, її рішення є обов’язковими для виконання Кабінетом Міністрів; Президент активно задіяв управлінську вертикаль – інститут губернаторів, що забезпечувало йому контроль на регіональному рівні; з метою призупинення дії урядових актів Президент широко використовував форму звернення до Конституційного й Адміністративного судів.

У липні 2007 р. відбулася друга зустріч Президента В.Ющенка з представниками великого капіталу. Це була спроба створити противагу Уряду в підтримці з боку капіталу. За підсумками зустрічі сторони ухвалили Меморандум про співпрацю, який був направлений до Кабінету Міністрів. Зобов’язання Президента включали: введення в дію Податкового кодексу; запровадження прозорого механізму встановлення цін на нафтопродукти; посилення системи державного регулювання товарних ринків; надання гарантії правам власності – прийняття закону про акціонерні товариства і боротьба з рейдерством.

Найбільш активна частина опозиції в особі БЮТ почала наполегливо добиватись розпуску Президентом Верховної Ради, що в цих умовах було єдиною можливістю відсторонити В.Януковича і Партію регіонів від влади.

У березні 2007 р. Президент видав Указ про дострокове припинення повноважень Верховної Ради. Це спровокувало подальшу ескалацію політичної кризи в країні. Тільки після жорсткого протистояння, яке супроводжувалася масовими вуличними акціями та виходом 150 народних депутатів із складу Верховної Ради, парламент фактично перестав функціонувати, і сторони погодилися про призначення на вересень 2007 р. позачергових виборів. Після цього всі політичні сили країни включилися в агресивну передвиборчу боротьбу.

74

Така напружена та жорстка політична боротьба паралізувала діяльність уряду і Верховної Ради. Заявлені реформи не були реалізовані. Урядовій команді, незважаючи на її значний адміністративний досвід, не вдалося подолати протидію керівництва ФДМУ і відновити приватизацію стратегічних об’єктів. Прийняті у квітні 2007 р. зміни до Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності», були підготовлені раніше і не були ініціативами Уряду В.Януковича48.

Навіть побоювання окремих експертів і політиків щодо відновлення системи олігархічного патронату капіталу та проросійської орієнтації не справдилися. Всю увагу Уряду В.Януковича спочатку поглинула боротьба за монополізацію влади, а потім – за її утримання.

Другий Уряд Ю.Тимошенко (грудень 2007 р. – вересень 2008 р., передкризовий період)

Після позачергових парламентських виборів блоку «помаранчевих» сил вдалося повернутися у владу. Незважаючи на те, що Партія регіонів в ході виборів одержала найбільшу кількість голосів – 34,37%, 29 листопада 2007 р. «помаранчевий» блок спромігся зареєструвати «більшість» – Коаліцію демократичних сил. Значна заслуга в цьому належала БЮТ та її лідеру – Ю.Тимошенко. БЮТ одержав на виборах 30,71%, а НУНС (інший учасник коаліції) – лише 14,15% голосів. Явна перевага БЮТ на виборах забезпечила Ю.Тимошенко відновлення у грудні 2007 р. на посаді Прем’єр-міністра.

Поновлення у владі помаранчевого політичного блоку спочатку призвело до стабілізації ситуації в країні. Після гострої та тривалої політичної кризи всі політичні сили країни стали проявляти певну обережність і схильність до компромісу.

Але відкрита популістська політика, до якої одразу вдалася Прем’єр-міністр Ю.Тимошенко, передчасно спровокувала політичних суперників на передвиборчу боротьбу за посаду Президента України. Поряд зі звичним напрямом суперництва між помаранчевими політичними силами та Партією регіонів, виникла нова лінія протистояння – між самими лідерами помаранчевого блоку – Президентом В.Ющенко і Прем’єр-міністром Ю.Тимошенко.

Високий рівень підтримки БЮТ під час парламентських виборів у вересні 2007 р. був одержаний за рахунок ефектної популістської програми, яка передбачала значне збільшення соціальних стандартів для населення і повернення знецінених вкладів громадян України у колишньому Ощадбанку СРСР.

48 Закон України від 27.04.2007 р. №994-V «Про внесення змін до статті 10 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності».

75

У грудні 2007 р. Уряд Ю.Тимошенко провів через Верховну Раду проект державного бюджету на 2008 р. Він зокрема передбачав фінансування заявлених популістських програм БЮТ. Вже 17 січня 2008 р. Уряд передав на розгляд Верховної Ради програму своїх дій, яка мала гучну і символічну назву «Український прорив: для людей, а не політиків».

Гарантією реалізації цієї програми повинна була стати приватизація. У Державному бюджеті на 2008 р. був встановлений завищений план надходжень коштів від приватизації державних об’єктів у розмірі 8,6 млрд. грн. та земельних ділянок під об’єктами в обсязі 4,2 млрд. грн. Крім цього, передбачалися понадпланові надходження від продажу державного майна у розмірі 12 млрд. грн.

Реалізація урядової соціальної програми розпочалася з перших днів 2008 р. На збільшення соціальних стандартів у першому кварталі було спрямовано 126 млрд. грн., що на значно перевищило рівень витрат аналогічного періоду попереднього року. Станом на 11 липня 2008 р. на компенсацію втрат населення від знецінення заощаджень було направлено понад 5 млрд. грн.

З метою створення фінансової бази для продовження реалізації популістських програм Уряд Ю.Тимошенко вже у січні 2008 р. в обхід законодавству почав готувати до продажу 19 стратегічних підприємств, які можна назвати «золотим фондом» української приватизації. Паралельно він проводив акції, спрямовані на зміну керівництва ФДМУ, яке визначило себе публічним противником приватизації.

Популістська політика Уряду порушила основні макроекономічні пропорції в українській економіці. Збільшення грошової маси в обігу через підвищені соціальні виплати певним групам населення створило тиск на ринок споживчих товарів, що надало поштовх до зростання інфляції. Виникли реальні ризики стабільності української економіки. Президент, Верховна Рада і Національний банк України виступили за обмеження дій Уряду у цьому напрямку.

Однак ще більш негативно популістські дії Уряду стали сприйматися у політичних колах. В умовах наближення часу проведення чергових виборів Президента України кожен претендент на цю посаду особливо гостро почав сприймати будь-яку перевагу суперників у ступені електоральної підтримки. А реалізація популістських програм створила явну прерогативу Ю.Тимошенко в боротьбі за підтримку населення.

Політична конфронтація між двома головними особами держави знайшла прояв у своєрідній «приватизаційній війні», яка особливо гостроту набула у перші три місяці 2008 р. В ході цієї «війни» сторони вдавалися до некоректних форм публічної критики і обвинувачень. В якості засобу боротьби використовувався Конституційний суд і Окружний адміністративний суд.

76

У цей період Прем’єр-міністр Ю.Тимошенко вживала радикальні заходи, які інколи виходили за правові рамки. Так, для проведення швидкого розпродажу запланованих стратегічних об’єктів, вона спробувала змінити керівництво ФДМУ. Після невдачі вона вдалася навіть до створення паралельного апарату ФДМУ, який діяв на користь Уряду.

Як засіб боротьби, Прем’єр-міністр Ю.Тимошенко використовувала гучні звинувачення у корупції на адресу Президента В.Ющенко і його прибічників.

Перші такі дії припали на березень 2008 р., коли Уряд оголосив про боротьбу за вивільнення ринку нафти і газу від монопольних посередників. Мова йшла про домінування компаній «РосУкрЕнерго» і «Укргаз-Енерго» у сфері розподілу продукції на внутрішньому ринку. Вони у свій час були допущені на ринок Урядом Ю.Єханурова за підтримки Президента В.Ющенка.

Другий приклад – це наполегливі дії Уряду щодо розірвання контракту з компанією «Венко Інтернешнл Лтд» на спільну діяльність з видобутку вуглеводнів з надр континентального шельфу Чорного моря. Контракт був укладений у свій час Урядом В.Януковича за сприяння Президента В.Ющенка.

Ці дії завдали відчутної шкоди міжнародному іміджу країни, оскільки порушили гарантії бізнесу, які повинні неухильно забезпечуватися державою.

Політична боротьба вже у першій половині 2008 р. фактично призвела до паралічу влади.

Президент В.Ющенко зосередив свою увагу на поверненні втрачених раніше повноважень, які перейшли до Уряду. Використовуючи сприятливу політичну ситуацію, у травні 2008 р. він провів через Верховну Раду новий варіант Закону «Про Кабінет Міністрів України».

Паралельно Президент сконцентрував свої зусилля на нейтралізації ініціатив Ю.Тимошенко в якості Прем’єр-міністра. За перше півріччя 2008 р. Президент відмінив до 40 рішень уряду49. Зокрема йому вдалося блокувати всі приватизаційні ініціативи.

В цей період збільшилася активність опозиції. Фракція Партії регіонів у Верховній Раді почала боротися за формування «більшості» і наполегливо вимагала відставки Уряду. Для цього організовувалися вуличні акції протесту.

Політичне протистояння обмежило роботу Верховної Ради. За першу половину 2008 р. було проведено лише 19 пленарних засідань або 40% від їх запланованої кількості. Причому більшість із них не були результативними,

49 http :// www . dt . ua /1000/1550/63633/? printpreyiew 77

оскільки закривалися достроково. В результаті за півріччя серед 432 законопроектів, включених до порядку денного, були прийняті тільки 40.

Під тиском Президента, Верховної Ради, Ради національної безпеки і оборони, Національного банку України діяльність Уряду паралізувалася. В рамках програми боротьби з інфляцією йому довелось відмовитися від реалізації своїх популістських програм.

Другий Уряд Ю.Тимошенко: політика в період глобальної кризи (жовтень 2008 р. – січень 2010 р.)

Восени 2008 р. Україна виявилася втягнутою у глобальну фінансово-економічну кризу. Перші ознаки впливу глобальної кризи на українську економіку з’явилися ще навесні 2008 р., але статистичним фактом початку кризи в Україні став жовтень 2008 р., коли вперше було відмічено падіння ВВП (рис. 4.2).

Рисунок 4.2. Динаміка зміни реального ВВП України у 2008 р. (у % до аналогічного періоду попереднього року)

Україна через свою слабку інтегрованість у глобальну економіку була втягнута у глобальну фінансово-економічну кризу набагато пізніше розвинутих країн, але наслідки падіння були для неї більш катастрофічними. Україна стала вразливою до всіх проявів кризи.

Вразливість України до кризи насамперед стала наслідком недореформованої економіки та нерозвинутого внутрішнього ринку, що підсилювалося старим індустріальним типом виробництва, високою залежністю від імпорту стратегічних паливних ресурсів, слабкою державою і глибокою політичною кризою, яка тривала в країні вже три роки.

На відміну від рецесії економік розвинутих країн, яка відбувалася повільно і продовжувалася біля двох років, в Україні фаза гострої кризи (фаза падіння) виявилася стиснутою до трьох місяців і носила характер обвалу.

78

Фактично через декілька днів після початку кризи з’явилися ознаки тотальної втрати ліквідності банків. Через два тижні наступив параліч банківського сектору.

Глибина падіння виробництва у реальному секторі української економіки виявилася набагато більшою, ніж в економіках розвинутих країн («дно» падіння від відповідного періоду минулого року):

- Україна – 34,1%;

- Країни ЄС – 17,1%;

- США – 13,6%.

Однак Україна спромоглася уникнути катастроф, які їй прогнозували. А саме – ухилитися від суверенного дефолту, оминути гіперінфляцію, не допустити соціальних потрясінь. Більш того, країна зберегла на безпечному рівні обсяги виробництва та необхідні резерви для його відновлення. Фінансовий капітал був евакуйований за межі країни, склад працівників підтримувався за рахунок прихованого безробіття. З лютого 2009 р. стали спостерігатися ознаки відродження галузей реального сектору економіки.

Траєкторію розвитку, на якій Україні вдалося подолати основні загрози, в тому числі сучасної глобальної кризи, забезпечила безпрецедентна спроможність українського бізнесу до самозбереження. Приклад бізнесу наслідувало населення, так як і для нього самовиживання є основним способом подолання критичних ситуацій при слабкій державі.

Українська економіка являє собою комбінацію легальної і тіньової економічної діяльності. Економічні суб’єкти та населення, не чекаючи від влади вирішення тих або інших критичних проблем, які виникають, досягають балансу інтересів за рахунок маніпуляції між легальною і тіньовою діяльністю. Ці способи виживання не можна назвати цивілізованими, але їх слід визнати адекватними конкретним українським реаліям і такими, що мають певну ефективність. Разом з цим, застосування специфічних способів самовиживання під час кризи реанімувало багато негативних моментів у веденні бізнесу: поширилася тіньова діяльність, бартер, відновилася масова корупція, рейдерство.

Циклічні кризи завжди супроводжується поширенням втручання держави в економіку. Така ж тенденція мала місце і під час сучасної глобальної кризи. Але в розвинутих країнах антикризові програми розроблялися з огляду на непорушність ліберальних стандартів, а їхня реалізація не призвела у світових масштабах до помітного обмеження економічної свободи. В той час як в Україні інституційна пам’ять, яка збереглася від соціалістичного минулого, та особистий характер політичних лідерів видозмінили процес «одержавлення» економіки – він задів економіку в більшому ступені, що мало наслідком подальше обмеження економічної свободи.

79

Український фінансовий сектор перед кризою вирізнявся високим рівнем комерціалізації. Серед 182 банків у державній власності збереглися лише два – «Ощадбанк» і «Укрексімбанк». Вони, фігурально кажучи, виконували роль «розрахункових кас Уряду»50.

Антикризова політика посилила вплив держави на функціонування українського банківського сектору за трьома напрямками.

По-перше, завдяки збільшенню вливань державних фінансових ресурсів, які спрямовувалися на надання кредитів рефінансування під заставу майна і корпоративних прав, а також на рекапіталізацію банків за участю держави. За нашими розрахунками, на реалізацію антикризових заходів (рефінансування та рекапіталізація) за 2008-2009 рр. були витрачені фінансові ресурси в обсязі 20% ВВП.

По-друге, за період кризи значно зросли масштаби державної власності у банківському секторі за рахунок викупу акцій додаткової емісії державних банків («Ощадбанку» і «Укрексімбанку») і націоналізації трьох приватних банків – «Родовід Банку», банку «Київ» та «Укргазбанку».

По-третє, під час кризи були збільшені повноваження НБУ щодо адміністрування діяльності банків, в тому числі щодо впровадження тимчасової адміністрації. НБУ одержав право ліквідовувати банки без рішення суду.

За висновками експертів, механізм надання кредитів рефінансування банкам з приватним українським капіталом створив нову тіньову зону. Це спровокувало поширення корупції під час розподілу державних фінансових ресурсів, а за відсутності державного контролю – тіньових напрямків використання одержаних банками величезних обсягів коштів (вивезення за межі країни, валютні спекуляції).

Президент та Прем’єр-міністр вдалися до антикризових дій пізніше, коли криза стала поширюватися на сектори реальної економіки. Вони стали продуцентами паралельних антикризових заходів. Причому їхні дії продовжували мати політизований характер – боротьби за лідерство у передвиборчій боротьбі. Під час кризи не став консолідуючим центром для нації і Парламент, в якому не згасала гостра боротьба між політичними силами.

Саме тому в Україні не відбулося об’єднання нації навколо критичних проблем подолання кризи. Антикризова політика у реальному секторі економіки одразу набула формату «війни ініціатив» з боку Президента і Прем’єр-міністра. Кошти державної підтримки розподілялися за різними каналами, «вручну» і кулуарним шляхом, при відсутності публічного контролю.

50 http :// smi . liga . net / articles / IT 093753. html 80

Президент і Прем’єр-міністр обирали об’єкти своїх ініціатив відповідно до ступеня публічного резонансу. Природно, що їх перші акції були пов’язані з проблемами у галузі будівництва, які в перші дні кризи одержали гучний резонанс у всіх видах ЗМІ.

Президент В.Ющенко посприяв прийняттю Верховною Радою антикризових законів і виступив за функціонування Стабілізаційного фонду. Водночас антикризові закони ігнорувалися політичними опонентами, в тому числі Прем’єр-міністром. А Стабілізаційний фонд так і не почав діяти, оскільки не вдалося відновити приватизацію як основне джерело його наповнення фінансовими ресурсами.

Досить швидко ініціатива в антикризових акціях перейшла до Прем’єр-міністра Ю.Тимошенко. Президент перетворився у спостерігача, який виступав з перманентною критикою урядових намірів.

У відповідь на гучний розголос у ЗМІ, який організувало галузеве лобі, Голова Уряду розпочала переговори з представниками великих компаній, асоціаціями та професійними спілками базових галузей. Але реально система державної підтримки була впроваджена тільки для обмеженого кола великих підприємств трьох галузей – чорної металургії, вугільної та хімічної промисловості, де сконцентрувалися найбільш потужні бізнес-групи країни. Для цих економічних сфер були використані традиційні механізми – пільги (зниження тарифів на газ, електричну енергію, транспортні перевезення тощо) та підтримка попиту на продукцію за рахунок поширення закупівель до державного резерву тощо.

В якості антикризових заходів у державному секторі Уряд застосовував різні форми фінансової підтримки, зокрема: внески до статутного фонду; реструктуризація заборгованості у бюджет і спеціальні фонди; надання державних гарантій за банківськими кредитами; надання кредитів на безповоротній основі; підтримка випуску корпоративних облігацій.

Об’єктами найбільшої державної фінансової підтримки стали НАК «Нафтогаз України», Державне підприємство «Завод ім. В.О.Малишева», Харківське державне авіаційне виробниче підприємство, Державне підприємство «Київський завод «Авіант», ВО «Південмаш» тощо. Щоправда, окремі експерти та політики трактували практику надання фінансової допомоги як свого роду політичний маневр напередодні президентських виборів.

Навіть у такому несистемному варіанті антикризова підтримка галузей і окремих крупних підприємств державного сектору мала позитивний ефект. Знизилася гострота негативних соціальних наслідків. Пільги допомогли втриматися українським експортерам в конкурентній боротьбі на зовнішніх ринках – їм вдалося помітно знизити витрати на виробництво продукції. На

81

внутрішньому ринку стабілізація забезпечувалася через штучну підтримку попиту на продукцію. В результаті з лютого 2009 р. вперше розпочався процес відновлення виробництва. Глибина падіння ВВП і обсягу валової доданої вартості поступово зменшувалася.

Рисунок 4.3. Зміна обсягу валової доданої вартості у постійних цінах 2007 р., відсотків до відповідного кварталу попереднього року51

Але така антикризова політика не супроводжувалася проведенням системних ринкових реформ і, як результат, знизила рівень лібералізації української економіки. Причому влада не приступила до реалізації важливих для України реформ навіть під жорстким тиском з боку МВФ. Умовами одержання кредитів МВФ ставив проведення тарифної, пенсійної, податкової, фінансової реформ тощо.

Зниження рівня лібералізації української економіки знайшло прояв у наступних тенденціях:

обмеженні ринкової конкуренції та поглиблення нерівності суб’єктів підприємництва на ринку;

збільшенні впливу держави на оперативну діяльність суб’єктів підприємництва;

зростанні непрозорості господарської діяльності – збільшився прихований перерозподіл фінансових потоків через систему пільгових цін і тарифів;

посиленні процесів монопольного формування цін – в обмін на введення пільгових тарифів для окремих галузей зросла лояльність держави до процесів формування цін на газ і залізничні перевезення для інших категорій споживачів;

зростанні частки корпоративних прав, яка належать державі в українській економіці;

51 http :// www . ukrstat . gov . ua 82

посиленні відповідальності держави за результати корпоративної діяльності державних компаній, оскільки держава перебрала на себе зобов’язання окремих державних підприємств.

Другий період прем’єрства Ю.Тимошенко не обійшовся без «боротьби з ворогом», яка, як і в 2005 р., велася публічно і наполегливо. Новим ворогом став Д.Фірташ, який контролює одну із найбільших бізнес-груп країни «Group DF». Його компанія цілеспрямовано була позбавлена права торгувати російським газом на території України. НКРЕ не включив хімічні компанії групи в перелік хімічних підприємств, для яких встановлений пільговий тариф на газ. З групою не був пролонгований договір оренди гірничо-збагачувальних комплексів, які постачали сировину на належну їй компанію «Кримський титан». ЗМІ прямо пов’язують ці урядові дії із напруженими особистими стосунками Прем’єр-міністра Ю.Тимошенко і Д.Фірташа52.

Не оцінюючи справедливість звинувачень на адресу групи Д.Фірташа, слід звернути увагу на негативні економічні наслідки цієї «війни». Вона стала фактором погіршення ситуації в важливих для країни експортних секторах. Так, «Рівнеазот», який НКРЕ виключив з галузевої системи державної підтримки, був змушений повністю призупинити виробництво хімічної продукції. З 4 тис. працівників були звільнені 1,5 тис. осіб. Позбавлений сировини «Кримський титан» також опинився перед загрозою зупинення виробництва.

При виникненні дефіциту бюджету Уряд почав шукати способи його збалансування, зокрема за рахунок малого бізнесу. У Державному бюджеті на 2009 р. було вп’ятеро зменшено фінансування програм розвитку малого бізнесу. Уряд запропонував Верховній Раді значно збільшити розміри ринкового і транспортного зборів.

Експерти образно відмічають, що на відміну від більшості країн світу, антикризова політика в Україні швидше асоціюється не з лібералізацією, а із «закручуванням гайок»53.

В 2009 р. Україна разом з усім світом увійшла в стадію, яку прийнято називати «перезавантаженням» економіки, і яка потребує принципово іншої економічної політики та пакету стимулів. Однією з головних проблем на цій стадії є визначення підходів до ролі та функцій держави в розвитку економіки, в тому числі як власника.

Серед більшості українських експертів так само було розуміння негайної необхідності в коректуванні складу функцій та методів управління з боку держави, а також подоланні тенденції до зростання масштабів державного сектору. Найбільш виразно цей підхід озвучено у публікаціях А.Гальчинського, головного наукового співробітника Інституту світової

52 http :// www . komersant . ua / doc . html ? DocID =122685& Issueld =7000202 53 http :// www . dengi . ua / news /44483. html

83

економіки, який значну увагу у своїх дослідженнях приділив сучасній кризі. На його думку, приставка «пост-» для економіки після кризи «ні в якому випадку не означає умалення незаперечних переваг ринку... Нам ще необхідно багато чого зробити, щоб пройти весь шлях на утвердження повноформатних ринкових відносин… Ми поки що лише недороблений ринок. Особлива глибина кризових процесів у нашій економіці багато в чому пояснюється саме цією ситуацією… Я рішучий противник ідеології «держава замість ринку». Це найгрубіша похибка у стратегічному плані. Якщо ринок не може пристосуватися до транзакційних швидкостей, то було б нерозумно вважати, що це зможе зробити корумпований чиновник»54.

Але в черговий раз об’єктивні завдання лібералізації економіки відсувалися. Наближення виборів Президента України знову спровокувало всі політичні сили до пошуку «фішок», які вони могли використати у передвиборчій боротьбі за електорат.

У змісті економічної політики всіх гілок влади та опозиції спостерігався сплеск популістських мотивів. Опозиція і Президент В.Ющенко звинуватили Уряд Ю.Тимошенко у невиконанні соціальних обов’язків перед населенням.

В результаті у бюджеті на 2009 р. і проекті бюджету на 2010 р. Уряд знову збільшив частку витрат на цілі споживання. У Державному бюджеті 2009 р. вона склала 86,3%, у проекті бюджету на 2010 р. – зросла до 89,0%. Відповідно, частка витрат бюджету на цілі розвитку зменшувалася.

Прем’єр-міністр Ю.Тимошенко обрала нову «фішку» для своєї передвиборчої кампанії – це підтримка малого і середнього бізнесу. Позитивну роль у відновленні реформ в цій сфері відіграло призначення на посаду голови Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва активного політика і професіонала О.Кужель, яка вже раніше досить плідно очолювала дану установу.

Таблиця 4.1Розподіл видатків Державного бюджету на 2005-2010 роки

Рік Загальна сума

видатків споживання і

розвитку, млн. грн.

Видатки споживання Видатки розвиткумлн. грн. % до

загальної суми

видатків

млн. грн. % до загальної

суми видатків

2005 113830,9 92404,0 81,2 21426,9 18,8

54 http :// www . expert . ua / articles /9/0/6440 84

2006 139929,4 107991,7 77,2 31937,7 22,8

2007 174161,5 131214,9 75,3 42946,6 24,7

2008 231902,0 178010,1 76,8 53892,0 23,2

2009 267677,4 213003,3 86,3 33709,3 13,7

Після призначення нового голови Комітет активно включився в процес реформування системи регулювання підприємницької діяльності. Були підготовлені такі важливі для бізнесу законопроекти як:

«Про внесення змін до Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності», що усуває надмірну кількість контролюючих органів, зменшуючи їхню кількість з 85 до 38. Змінюється ідеологія перевірок – з каральної на таку, що спрямована на попередження порушень. Впроваджується 30-денний термін для усунення порушень з боку підприємця.

«Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо консолідації в одному контролюючому органі виконання функцій зі здійснення контролю за повнотою та своєчасністю справляння збору на обов’язкове державне пенсійне страхування та внесків на загальнообов’язкове державне соціальне страхування», що позбавляє підприємців від перевірок численних органів.

«Про внесення змін до Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», який потребує ліцензування видів діяльності, а не робіт, послуг, або операцій. Пропонується скасувати близько 30 видів ліцензій, а близько 20 – викласти у скороченій редакції. Спрощується процедура отримання ліцензій шляхом скорочення зайвих документів, які потребують нотаріального посвідчення.

«Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення дозвільної системи у сфері господарської діяльності» та Постанова Кабінету Міністрів «Про деякі питання щодо застосування принципу мовчазної згоди», які звужують область контакту бізнесу з владою як чинник масової корупції.

Частина законопроектів була подана на розгляд Верховної Ради України.

Уряд прийняв ряд рішень щодо підтримки малого і середнього бізнесу. Наприклад, з метою активізації фінансово-кредитної допомоги малому і середньому бізнесу була затверджена Постанова «Про заходи кредитно-гарантійної підтримки суб’єктів малого та середнього бізнесу в умовах фінансової та банківської кризи». На ці цілі мало бути направлено 0,15% від дохідної частини бюджету, але не менше 200 млн. грн. на підтримку діяльності фондів кредитних порук і 100 млн. грн. – на кредитування проектів суб’єктів малого та середнього бізнесу.

85

Президент В.Ющенко на цей раз пасивно проводив свою передвиборчу кампанію. Він обмежився настійливою критикою програм своїх політичних опонентів і оприлюдненням позитивних результатів його діяльності на посаді Президента України.

4.2. Тенденції формування економічної свободи у колишніх соціалістичних країнах

Рейтинги Heritage Foundation після 2005 р. демонструють зниження темпів поширення економічної свободи у групі колишніх соціалістичних країн. Найбільш активна хвиля реформ припала на попереднє десятиріччя, коли країни здійснювали основні постсоціалістичні перетворення. Окрім цього, на ситуації в національних економіках негативно позначилася сучасна глобальна криза.

Про уповільнення темпів реформ в колишніх соціалістичних країнах досить наочно свідчить менший приріст індексу економічної свободи. Якщо в середньому за рік у 23 аналізованих країнах в рейтингах 1995-2005 рр. індекс економічної свободи збільшувався на 28 пунктів, то у наступні п’ять років приріст складав лише 13 пунктів.

Причому зросла кількість країн, в яких спостерігався своєрідний відкіт – зниження індексу економічної свободи. Так, порівнявши рейтинги 1995 р. і 2005 р., індекс знизився тільки у Чехії, яка мала високий стартовий рівень і лідирувала у рейтингах серед колишніх соціалістичних країн.

Натомість співставлення рейтингів 2005 р. і 2010 р. показало зниження індексів економічної свободи у восьми країнах: Естонії, Литві, Вірменії, Латвії, Румунії, Таджикистані, Росії, Україні.

Безсумнівно, що для країн-лідерів визначальну негативну роль в цьому відіграла глобальна криза, оскільки реалізація антикризових програм неодмінно призвела до «одержавлення» економіки.

86

Таблиця 4.2Зміни позицій постсоціалістичних країн за індексами економічної свободи у рейтингах Heritage Foundation за останні п’ять років

Позиції у рейтингу 2005 р. Позиції у рейтингу 2010 р. Приріст індексу

Країна Індекс Країна Індекс

«в основному вільні країни» «в основному вільні країни»

Естонія 75,2 16. Естонія 74,7 -0,5

Литва 70,5 26. Грузія 70,4 13,3

«відносно вільні країни» 29. Литва 70,3 -0,2

Вірменія 69,8 «відносно вільні країни»

Словаччина 66,8 34. Чехія 69,8 5,2

Латвія 66,3 35. Словаччина 69,7 2,9

Чехія 64,6 38. Вірменія 69,2 -0,6

Угорщина 63,5 50. Латвія 66,2 -0,1

Болгарія 62,3 51. Угорщина 66,1 2,6

«в основному невільні країни» 53. Албанія 66,0 8,2

Словенія 59,6 61. Словенія 64,7 5,1

Польща 59,6 63. Румунія 64,2 12,1

Албанія 57,8 71. Польща 63,2 3,6

Молдова 57,4 75. Болгарія 62,3 0

Грузія 57,1 82. Казахстан 61,0 7,1

Україна 55,8 «в основному невільні країни»

Азербайджан 54,4 96. Азербайджан 58,8 4,4

Казахстан 53,9 110. Боснія і Герцеговина

56,2 7,4

Румунія 52,1 125. Молдова 53,7 -3,7

Росія 51,3 128.Таджикистан 53,0 2,6

Таджикистан 50,4 143. Росія 50,3 -1,0

«невільні країни» «невільні країни»

Боснія і Герцеговина

48,8 150. Білорусь 48,7 2,0

Туркменістан 47,6 158. Узбекистан 47,5 1,7

Білорусь 46,7 162. Україна 46,4 -9,4

Узбекистан 45,8 171.Туркменістан 42,5 -5,1

87

Але існують й інші фактори, які впливають на процес зниження індексів. Наприклад, в Росії – це перегляд приватизації стратегічних підприємств і поширення державного капіталізму, в Україні – це політична нестабільність, коли економічна політика стала заручником боротьби за владу.

Однак і в цей непростий період ряд колишніх соціалістичних країн, навпаки, збільшили свою реформаторську активність. Зокрема значні економічні зміни здійснили Грузія, Чехія, Албанія, Румунія, Боснія і Герцеговина.

Безпрецедентно високий ривок у реформуванні своїх економік зробили за ці роки дві країни – Грузія і Румунія.

Сильний резонанс мали вагомі результати реформ у Грузії. Вони стали несподіванкою для світової спільноти, оскільки в країні відбулася «революція троянд», і виникла загроза гострої політичної нестабільності. Між різними політичними силами почалася відкрита боротьба за владу.

Але новій команді Президента Грузії М.Саакашвілі вдалося об’єднати країну навколо загальних ідей. Команда однодумців проявила величезну політичну волю і здійснила масові економічні реформи в найтяжчих умовах військової та економічної блокади. Особлива увага була приділена викоріненню корупції, яка пронизала всю країну. Значну підтримку країна одержала від міжнародних організацій та урядів розвинутих країн.

Міжнародна спільнота високо оцінила наслідки реформ у Грузії. Індекс економічної свободи в країні був збільшений з 57,1 до 70,4 балів. Грузія із групи «відносно невільних країн» перейшла до найвищої для колишніх соціалістичних країн групи – «в основному вільних країн».

Серед колишніх соціалістичних країн Україна виявилася «чемпіоном» за темпами втрати економічної свободи. За п’ять років загальний індекс економічної свободи в ній знизився на 9,4 пункти (у решті 7 країнах падіння склало 0,2 – 5,1 пункти).

Рисунок 4.4. Зміна загального індексу економічної свободи у рейтингах Heritage Foundation за 1995-2010 роки

88

Таблиця 4.3Позиції (місце) України в міжнародних рейтингах 2006-2010 років

Рейтинг (індекс) 2006 2007 2008 2009 2010 Примітка Рейтинг економік за легкістю ведення бізнесу(Doing Business, Світовий банк)

124*(155)*

*

118(179)

139(178)

146(181)

142(183)

Легкість відкриття компанії, ліцензування, наймання працівників, реєстрація власності, одержання кредиту, сплата податків, захист інтересів інвесторів

Індекс глобальної конкурентоспроможності економіки(World Economic Forum)

69(125)

73(131)

72(134)

82(133)

Якість інституцій, інфраструктура, макроекономічна сталість, освіта, розвиток фінансового ринку, технологічний рівень, інноваційний потенціал

Рейтинг конкурентоспроможності(World Competitiveness Yearbock)

46(55)

46(55)

54(55)

54(56)

Стан економіки, ефективність уряду, ефективність бізнесу, стан інфраструктури

Корупційний індекс 99 118 134 146 Індекс корупції

89

(Transparency International)

(163) (180) (180) (180)

Індекс економічної свободи (Heritage Foundation)

99(157)

125(161)

133(157)

152(179)

Ділова, торгова, грошово-кредитна, інвестиційна, фінансова, трудова свобода, державні витрати, свобода від корупції, захищеність прав власності

*позиція (місце), **кількість країн – учасниць рейтингу

Україна, попри несприятливі стартові умови, зуміла під зовнішнім тиском з боку міжнародних організацій та урядів розвинутих країн здійснити основні ринкові реформи за період між оцінюваннями 1995 і 2005 рр. Інтенсивно, хоча й переважно «тіньовими» способами, розвивався в країні національний капітал. Експерти Heritage Foundation у рейтингу 2005 р. оцінили індекс економічної свободи у 55,8 балів. В цьому рейтингу різниця між індексами України та Грузії складала лише 1,3 пункти на користь останньої. Обидві країни знаходилися в групі «в основному невільних країн».

Але вже у рейтингу 2010 р. різниця між індексами Грузії та України збільшилася до 24 пунктів. В Україні, де також відбулася революція, перманентна політична нестабільність катастрофічно позначилася на ситуації в економіці. Всі реформи були призупинені. Посилився тиск на бізнес з боку влади. Крім того, Україну надмірно вразила глобальна криза. Під її впливом негативні тенденції в національній економіці стали посилюватися.

Після того, як регрес економіки внаслідок кризи зупинився, боротьба між політичними опонентами знову загострилася. Передвиборчий марафон загальмував всі дії влади з відродження економічного росту і проведення реформ. Реформування економіки є тривалим процесом, оскільки потребує системності і проходить складно. Для цього необхідні кардинальні зміни у правовій базі, а без наявності політичного консенсусу, тобто політичної стабільності це стає неможливим.

Починаючи з 2005 р. спостерігалося погіршення оцінок України у всіх міжнародних рейтингах. У рейтингу Doing Business 2008 (Світовий банк) констатовано, що в Україні впродовж 2006-2007 років не відбулося жодної повноцінної реформи. Надалі їх проведення унеможливилось через наступ глобальної кризи.

90

4.3. Відображення розвитку України у динаміці індикаторів, що характеризують економічну свободу

У табл. 4.4 зіставлені величини індикаторів, які визначають рівень економічної свободи в Україні з відповідними найкращими індикаторами серед країн, що аналізуються. Це створює наочну картину втрат Україною елементів економічної свободи.

За друге півріччя 2004 р. – перше півріччя 2009 р., що охоплюють рейтинги Heritage Foundation 2005-2010, Україні вдалося утримати більш-менш позитивні результати за наступними індикаторами: свобода торгівлі, фіскальна свобода, монетарна свобода.

За цей період Україна не змогла змінити критичний рівень за такими індикаторами, як свобода бізнесу, інвестиційна свобода, права власності, свобода від корупції.

При цьому погіршилися два індикатори – державні витрати та свобода праці.

Таблиця 4.4Рейтинг Heritage Foundation 2010: порівняння позицій України з позиціями

країн-лідерів

Україна Країна-лідер Індекс Відставання

Свобода бізнесу 38,7 Грузія 87,9 49,2

Свобода торгівлі 82,6 Грузія 89,1 6,5

Фіскальна свобода 77,9 Туркменістан 90,2 12,3

Державні витрати 41,1 Туркменістан 94,7 53,6

Монетарна свобода 61,2 Албанія 78,7 17,5

Інвестиційна свобода 20,0 Естонія 90,0 70,0

Фінансова свобода 30,0

Чехія, Естонія, Литва

80.0 50,0

Права власності 30,0 Естонія 80,0 50,0

Свобода от 25,0 Словенія 67,0 42,0

91

корупції

Свобода праці 57,7 Грузія 93,7 36,0

Нижче проводиться співставлення динаміки змін величин окремих індикаторів України з відповідними індикаторами лідера рейтингу Естонії, лідера рейтингу за активністю здійснення економічних реформ – Грузії і країни, яка за 15 років найбільш пасивно поводилася у реформуванні своєї економіки – Туркменістану.

1) Індикатор: Свобода бізнесу Середньосвітовий індикатор свободи бізнесу дорівнював 64,6 бали.

1995 2005 2006 2007 2008 2009 2010

Україна 55,0 55,0 43,1 43,6 44,4 40,5 38,7

Естонія 85,0 85,0 81,9 79,9 85,3 75,9 83,1

Грузія н/д 55,0 73,9 80,8 85,0 86,6 87,9

Туркменістан н/д 55,0 43,1 43,6 44,4 79,2 30,0

Після 2005 р. почав знижуватися для України показник основного індикатора – свободи бізнесу. У рейтингу 2010 р. індикатор характеризував умови ведення бізнесу в Україні як критичні.

Досить докладно становище бізнесу в Україні описується в спільній доповіді Світового банку, Міжнародної фінансової корпорації та Palgrave Macmillan «Ведення бізнесу 2010», де зіставлені дані про умови регулювання підприємницької діяльності у 183 країнах55.

У звіті 2009 рік охарактеризовано як важкий для ведення підприємницької діяльності. Компаніям зі всього світу довелося долати наслідки фінансової кризи. Водночас, як підкреслюють автори рейтингу, в 2008-2009 рр. реформаторська активність у більшості країн зросла. У світі за червень 2008 р. – травень 2009 р. було прийнято на 20% більше законодавчих актів, ніж у попередньому році. Однак Україна не була віднесена до країн, де реформи покращили ситуацію з розвитком бізнесу.

Експерти критично оцінили всі основні процедури ведення бізнесу в Україні, починаючи з його реєстрації. В Україні вони більш затягнуті в часі та вимагають більших початкових витрат.

Одним із факторів, який суттєво погіршив індикатор «відкриття компанії», був великий розмір мінімально необхідного статутного капіталу для заснування ТОВ. Навіть після його зниження за рішенням Верховної Ради від 23.06.2009 р. ця норма все ще створює надлишкове навантаження на

55 http :// www . doingbusiness . org 92

бізнес. До обсягу ВВП в розрахунку на 1 особу він складає 80%, що є найбільшим показником у Європі.

Таблиця 4.5Індикатор «відкриття компанії»

Індикатор Україна Європа, Центральна

Азія

ОЕСР

Процедури (кількість) 27 17,4 13,0

Вартість (у % від величини ВВП в розрахунку на одну особу)

5,8 8,3 4,7

Мінімальний оплачений статутний капітал

153,5 21,5 15,5

Критична ситуація зберігалася при видачі дозволів на будівництво та відведенні земельних ділянок56. В наступній таблиці наведені вимоги для будівництва складу, включаючи час одержання необхідних ліцензій та дозволів, надання обов’язкових повідомлень і проходження інспекцій, а також вимоги при підключенні до комунальних мереж.

Таблиця 4.6Індикатор «дозволи у будівництві»

Індикатор Україна Європа, Центральна

Азія

ОЕСР

Процедури (кількість) 30 22,6 15,1

Термін (дні) 476 264,2 157,0

Вартість (у % від величини ВВП в розрахунку на одну особу)

1449,3 536,9 56,1

Одним із бар’єрів для започаткування бізнесу визначена процедура реєстрації власності: кількість процедур, час і фінансові витрати для їх здійснення.

Таблиця 4.7Індикатор «процедура реєстрації власності»

Індикатор Україна Європа, Центральна

ОЕСР

56 http :// russian . doingbusiness . org / ExploreEconomies /? economyid =194 93

Азія

Процедури (кількість) 10 5,7 4,7

Термін (дні) 93 59,7 25,0

Вартість (у % від величини ВВП в розрахунку на одну особу)

2,6 2,2 4,6

Україна вирізнялася низькою дисципліною під час виконання контрактів. Причому держава як регулятор підприємницької діяльності не забезпечує необхідного контролю над цим процесом57. Нижче наведені порівняння часу, витрат і процедур, які здійснюються в процесі платіжного спору з моменту подачі позову до суду до остаточного здійснення платежу.

Таблиця 4.8Індикатор «виконання контрактів»

Індикатор Україна Європа, Центральна

Азія

ОЄСР

Процедури (кількість) 30 37,1 30,6

Термін (дні) 345 450,9 462,4

Судові витрати ( у % від вартості позову)

41,5 25,6 19,2

В Україні спостерігалася одна з найбільш неефективних процедур ліквідації бізнесу58. Навіть у порівнянні з країнами, що розвиваються.

Таблиця 4.9Індикатор «процедура ліквідації бізнесу»

Індикатор Україна Європа, Центральна

Азія

ОЄСР

Час (у роках) 2,9 2,9 1,7

57 http :// russian . doingbusiness . org / ExploreEconomies /? economyid =194 58 http :// russian . doingbusiness . org / ExploreEconomies /? economyid =194

94

Вартість (у % від величини ВВП в розрахунку на одну особу)

42 13,5 8,4

Коефіцієнт стягнення (центів на долар США)

9,1 31,6 68,6

Регуляторна реформа, яка розпочата ще при Президентові Л.Кучмі, так і не була завершена. Активність Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва на чолі з О.Кужель не принесла необхідних результатів. Сформована парламентська більшість у складі фракції Партії регіонів та її прихильників з політичних міркувань блокувала прийняття законопроектів, які подавалися попереднім Урядом Ю.Тимошенко.

2) Індикатор: Свобода торгівлі Середньосвітовий індикатор свободи торгівлі дорівнював 74,2 бали.

1995 2005 2006 2007 2008 2009 2010

Україна 55,0 76,2 77,2 77,2 82,2 84,0 82,6

Естонія 77,0 84,8 82,4 86,6 86,0 85,8 87,5

Грузія н/д 65,2 67,6 71,8 71,0 80,6 89,1

Туркменістан н/д 81,6 79,2 79,2 79,2 79,2 79,2

З самого початку включення України у рейтинг Heritage Foundation величина індикатора свободи торгівлі була високою. Це викликано тим, що українська економіка має велику експортно-імпортну орієнтацію. Причому і в експорті (чорної металургії і хімічної продукції), і в імпорті (паливних ресурсів) домінуючі позиції займає великий український капітал, який тісно пов’язаний з владою. Український капітал зацікавлений в лібералізації зовнішньої торгівлі, оскільки від цього залежить одержання ними доходів і формування іміджу операторів, які визнані на світових ринках.

16 травня 2008 р. Україна після 14 років переговорного процесу була офіційно визнана членом СОТ. Ця подія була високо оцінена міжнародними експертами. В ході завершального етапу підготовки до приєднання був здійснений масштабний перегляд законів, які регулюють митну сферу та допуск імпортних товарів на український ринок.

В умовах перманентної політичної боротьби навколо питання вступу у СОТ відбулося своєрідне поєднання інтересів влади, для якої було важливо

95

підтвердити свій ліберальний імідж, і великого капіталу, який підтримував її фінансово і організаційно.

Разом з цим, до сих пір в Україні зберігаються деякі обмеження на експорт, бар'єри щодо доступу на ринок послуг у вигляді імпортного мита і зборів, ліцензування імпорту, непрозорі державні закупівлі, складні стандарти і правила сертифікації. Постійній критиці піддається слабкий захист прав інтелектуальної власності, що збільшує витрати торгівлі.

Десять балів міжнародні експерти віднімали з оцінки свободи торгівлі в Україні за існування нетарифних бар'єрів. Для України характерні нетранспарентні правила й норми, складна й непрозора митна оцінка, неефективне й довільне митне адміністрування, обтяжливі митні процедури, корупція.

У звіті Світового банку «Україна. Свобода ведення бізнесу»59

представлено порівняння вартості і процедур, необхідних для імпорту (експорту) стандартної партії товару, включаючи всі офіційні процедури (від укладання договірної угоди до доставки товарів). Порівняння засвідчило складність процедур для бізнесу у сфері міжнародної торгівлі.

Таблиця 4.10Індикатор «процедура оформлення експорту»

Індикатор Україна Європа, Центральна

Азія

ОЕСР

Документи для експорту (кількість) 6 6,5 4,3

Час на експорт (у днях) 31 26,8 10,5

Вартість експорту (дол. США за контейнер) 1230 1581,8 1089,7

Документи для імпорту (кількість) 10 7,8 4,9

Час на імпорт (у днях) 36 28,4 11,0

Вартість імпорту (дол. США за контейнер) 1430 1773.5 1145,9

3) Індикатор: Фіскальна свободаСередньосвітовий індикатор фіскальної свободи дорівнював 75,4 балів.

59 http :// russian . doingbusiness . org / ExploreEconomies /? economyid =194 96

1995 2005 2006 2007 2008 2009 2010

Україна 39,9 83,0 90,2 83,6 79,0 77,0 77,9

Естонія 65,2 82,9 83,8 84,5 86,0 81,5 80,2

Грузія н/д 89,9 94,1 91,2 90,7 86,8 89,1

Туркменістан н/д 89,9 90,8 91,7 90,6 90,9 90,2

В усіх рейтингах Heritage Foundation індикатор фіскальної свободи був серед лідерів у показниках, які характеризують рівень економічної свободи в Україні. Індекс фіскальної свободи невпинно збільшувався і максимальної величини у 90,2 бали досяг у рейтингу 2006 р. Починаючи з 2007 р., він став знижуватися. За чотири роки індекс зменшився на 12,3 пункти.

Динаміка індексів фіскальної свободи показує, що за останні п’ять років зменшення їх величин спостерігалося майже у всіх постсоціалістичних країн, за виключенням Грузії, яка здійснювала в цей час активні реформи. Дана тенденція співпала у часі з періодом кризи, який вимагав акумулювання додаткових доходів до бюджету для реалізації антикризових програм. Водночас зниження, як правило, було незначним – від 1,5 до 5,8 пунктів.

В Україні зниження індексу фіскальної свободи відображало появу нових аспектів у фіскальній політиці, яка проводилася після помаранчевої революції. Зростаючий популізм урядової політики на фоні зниження темпів економічного розвитку створював постійну напругу з формуванням бюджету.

У післяреволюційній історії України виникло багато епізодів, коли конкретні дії влади були спрямовані на посилення фіскального тиску на бізнес. За ці роки відмічено декілька спроб переглянути податкові системи для малого і середнього бізнесу і запровадити нові збори для підприємців. Негативні наслідки для бізнесу мали урядові ініціативи щодо детінізації доходів – збільшення відрахувань частки прибутків у державному секторі, масові перевірки діяльності приватних компаній, розповсюдження практики авансових податкових платежів, затримання з відшкодуванням ПДВ експортерам, застосування різних способів збільшення платежів з боку фізичних осіб (введення обов’язкових ставок для громадян, які працюють за межами країни тощо).

Багатообіцяючі заяви з приводу реформування податкової системи так і не були реалізовані. Не був прийнятий Податковий кодекс, який готувався впродовж багатьох років.

У рейтингу 2010 р. фіскальна свобода в Україні оцінена порівняно високо – у 77,9 балів, тим самим перевищивши середньосвітовий показник. Heritage Foundation здійснює оцінку за двома базовими показниками – розміром корпоративного податку і податку на доходи фізичних осіб. Дійсно,

97

в Україні ставки оподаткування мають помірний розмір: корпоративного податку – 25%, податку на доходи фізичних осіб – 15%.

Водночас оцінка України виглядає завищеною, оскільки не відображає у повній мірі реального фіскального тиску на бізнес. За експертними висновками, у 2009 р. загальні податкові надходження в Україні склали 36,9% від рівня ВВП.

Тезу про завищену оцінки підтверджують і рейтинги інших міжнародних організацій60. Так, за даними компанії Appleton Mayer, яка за дорученням Світового банку проводила опитування у квітні 2010 р., податкова система України за негативними ознаками посідає загальне 181 місце серед 183 країн. Гірша ситуація відмічена лише у Венесуелі і Білорусії.

У звіті Світового банку «Україна. Свобода ведення бізнесу»61

міститься інформація про податки, які повинна сплатити або утримати у визначеному році середня компанія. Так само врахований адміністративний тягар, пов’язаний зі сплатою податків.

Таблиця 4.11Індикатор «сплата податків»

Індикатор Україна Європа, Центральна

Азія

ОЕСР

Виплати (кількість) 147 46,3 12,8

Час на їх здійснення (годин) 736 336,3 194,1

Податок на прибуток (у % до прибутку) 12,3 10,9 16,8

Податки і відрахування на заробітну плату (у % прибутку до прибутку)

43,1 23,1 24,4

Інші податки (у % до прибутку) 1,9 9,4 3,3

Загальна податкова ставка (у % до прибутку) 57,2 43,4 44,5

В Україні сплата податків є найбільш витратною для підприємців. Законослухняні суб’єкти господарювання віддають у вигляді податків 57% свого прибутку, в той час як у середньому в світі – 40%.

60 http :// vlasti . net / news /85813? print =1 61 http :// russian . doingbusiness . org / ExploreEconomies /? economyid =194

98

У звіті компанії Appleton Mayer зазначено: «Дисбаланс податкової системи України створює нерівномірне податкове навантаження і, як результат, призводить до збільшення тіньового сектору економіки, ухиляння від сплати податків, зменшення податкових надходжень. Особливо гостро дисбаланс податкової системи став проявлятися з настанням фінансово-економічної кризи. Падіння попиту на цільових ринках, неконтрольоване зростання вартості базових ресурсів, хаос на валютному ринку поставили на межу виживання основні галузі, які формують доходи бюджету. Як показали результати опитування, 81% компаній, які працюють в Україні, констатували «значне погіршення ситуації у сфері оподаткування в 2009 р.».

Серед ключових проблем системи оподаткування, які заважають розвитку бізнес, респонденти відмітили:

нестабільність податкового законодавства – 94%;відсутність прозорих і стабільних «правил гри» – 94%;відсутність у платників податків реальних правових гарантій – 92%;недосконале і неузгоджене законодавство – 88%.В ході опитування переважали песимістичні прогнози розвитку

ситуації у сфері оподаткування в 2010 р. 66% керівників компаній вважали, що ситуація погіршиться, 10% – кардинально не зміниться, 7% – покращиться.

4) Індикатор: Державні витратиСередньосвітовий індикатор державних витрат дорівнював 65,0 балів.

1995 2005 2006 2007 2008 2009 2010

Україна 47,1 78,6 75,8 53,2 43,0 39,0 41,1

Естонія 63,3 61,6 57,4 61,8 62,0 67,3 62,2

Грузія н/д 90,5 90,2 88,4 81,2 74,6 65,3

Туркменістан н/д 90,8 88,7 85,3 85,4 93,6 94,7

Рейтинги 2005-2010 рр. відобразили різке погіршення ситуації у сфері державних витрат в Україні. В цьому знайшли прояв дві тенденції: по-перше, наростання популізму як засобу політичної боротьби; по-друге, «одержавлення» економіки внаслідок антикризових дій влади.

Світова практика доводить, що в умовах незрілої демократії головним інструментом боротьби між політичними суперниками досить часто стає популізм – здобуття прихильності населення за рахунок збільшення соціальних зобов’язань.

За спостереженнями аналітиків, поряд з рівнем зрілості демократії великий вплив на масштаби популізму, який використовується як інструмент

99

боротьби за владу, має політична система, що сформувалася в тій або іншій країні62. Політична конкуренція сама собою створює потужні стимули для завищення передвиборчих зобов’язань. Але найбільш сильні передумови для розвитку популізму надає пропорційна виборча система. Якщо мажоритарна система обумовлює орієнтацію кандидата на ключові інтереси певної місцевості, то при пропорційній системі окремі партії покладаються на основний електоральний масив – населення країни і пропонують державні програми у сфері соціального забезпечення.

Наприклад, в країнах ЄС, в яких застосовується пропорційна виборча система, податкове навантаження досить високе: Данія – 49,5%, Швеція – 48,9% від рівня ВВП. Більш низькі показники мають країни, які використовують інші політичні системи: Великобританія – 37,9%, Японія – 27,9%, США – 28,3% від рівня ВВП. Така ж диференціація спостерігається і серед країн, що розвиваються, але при меншій різниці в показниках63.

В Україні, де демократія проходить лише початковий етап розвитку, і політична система базується на пропорційній виборчій системі, конкуренція популістських програм досягла особливого розмаху. Вона розпочалася у 2004 р., коли Прем’єр-міністр і кандидат на пост Президента України В.Янукович забезпечив ряд заходів з підвищення доходів населення.

Після перемоги помаранчевої революції в умовах постійної політичної боротьби за владу українські уряди перетворилися у заручників передвиборних популістських зобов’язань тих політичних сил, які привели їх до влади. Останнім часом економічна політика в Україні формувалася під сильним тиском цілей збільшення соціальних стандартів для населення.

Державні бюджети стали бюджетами споживання, роль держави в розвитку економіки знизилася. Особливо високий рівень популізму був притаманний першому і другому урядам Ю.Тимошенко. В державних бюджетах на 2005 р., 2009 р. і проекті бюджету на 2010 р. частка витрат на цілі споживання досягала, відповідно, 81,2%, 86,3%, 89,0%. Рівень витрат на цілі розвитку залишався безпрецедентно низьким – 18,9%, 13,7%, 11,0%. В 2005 р. у порівнянні з 2004 р. обсяг доходів зведеного бюджету до ВВП збільшився з 26,5% до 30,4%, а обсяг витрат – з 29,7% до 32,2%64. Доходи бюджету були підвищені за рахунок збільшення навантаження на бізнес.

Протягом 2008-2009 рр. процес «одержавлення» економіки відбувався під впливом глобальної кризи. Уряд Ю.Тимошенко був змушений спрямувати бюджетні ресурси на протидію негативним наслідкам звільнення працівників – фінансування роботи центрів зайнятості, надання допомоги з безробіття та підтримки вразливих верств населення. Величезні фінансові ресурси були спрямовані на допомогу банківській сфері (кредити 62http :// www . prostobiz . ua / layout / set / print / biznes / gosregulirovanie / stati / o _ predvybornyh _ obeschaniyah _ po _ umensheniyu _ nalogovoy _ nagruzki _ na _ malyy _ i _ sredniy _ biznes 63http :// www . prostobiz . ua / layout / set / print / biznes / gosregulirovanie / stati / o _ predvybornyh _ obeschaniyah _ po _ umensheniyu _ nalogovoy _ nagruzki _ na _ malyy _ i _ sredniy _ biznes 64 Статистичний щорічник України за 2006 рік: К., Видавництво «Консультант», 2007, стор. 51

100

рефінансування та рекапіталізація), а також державним компаніям реального сектору економіки.

«Одержавлення» знайшло прояв в посиленні адміністративного управління величезними фінансовими ресурсами, у збільшенні зобов’язань держави, які вона отримала від державних компаній. Втручання в економіку з боку влади значно посилилося, воно розповсюдилося навіть на поточну господарську діяльність окремих компаній.

Популістські програми та збільшення витрат під час глобальної кризи призвели до швидкого зростання державного боргу в Україні. Станом на кінець 2008 р. державний та гарантований державою борг дорівнював 189,41 млрд. грн., що становило 19,9% від ВВП. Але вже через 8 місяців він зріс до 280,51 млрд. грн. або на 48,1%. У порівнянні до обсягу запланованого ВВП борг склав 23,0%.

Таблиця 4.12Нарощування державного та гарантованого державою боргу України в

2009 р., млрд. грн.65

31.12.2008 2009

31.03 30.06 31.12

Державний борг 130,69 131,01 148,25 211,62

Внутрішній борг 44,67 47,32 41,49 91,07

Зовнішній борг 86,02 83,70 95,68 120,55

Гарантований борг 58,72 56,02 70,64 89,89

Внутрішній борг 2,00 5,82 10,01 14,06

Зовнішній борг 56,72 50,21 60,63 75,82

Усього 189,41 187,04 218,88 301,51

Це набагато менше, ніж у розвинутих країнах. Але для України навіть такий рівень державного боргу викликає небезпеку через: а) низькі темпи зростання ВВП; б) критичну залежність виконання важливих зобов’язань країни (наприклад, оплата імпортних паливних ресурсів) від зовнішніх запозичень; в) посилення неекономічного впливу на розвиток країни (умови надання кредитів міжнародними організаціями і урядами інших країн).

65 http :// www . minfin . gov . ua / control / uk / publish / printable _ article ? art _ id =239973 101

Історично формування товарних ринків в Україні випередило процес створення ефективної системи державного регулювання. В результаті на цих ринках виникло нерегульоване домінування товаровиробників і трейдерів (посередників). Періодично виникали критичні ситуації – необґрунтований ріст цін, який завжди викликав гостру негативну реакцію з боку населення. Основні нестабільні ринки – це ринки м’яса, цукру, нафтопродуктів, зерна та олії. Адміністративне втручання у функціонування товарних ринків перетворилося в Україні на одну із традиційних урядових функцій.

У цілому державні витрати, включаючи споживання і трансферти, в Україні залишалися високими. В 2009 р. державні витрати склали 44,3% від обсягу ВВП. Вкупі з дефіцитом бюджету це створило критичну ситуацію з виконанням державою своїх функцій.

Параліч приватизації затримав проведення реформи державної власності. В українській економіці зберігся обширний сектор, в який держава втручалася в якості власника суб’єктів підприємництва. В основному це стратегічні галузі економіки, монополісти на національному ринку, природні монополії (інфраструктурні галузі).

Численні спроби післяреволюційних урядів відновити приватизацію були марними. З 2005 р. приватизація стала швидко згортатися. У 2009 р. в порівнянні з 2004 р. річний обсяг продажу державних об’єктів скоротився майже в 5 разів. Причому 84-88% проданих об’єктів складали невеликі об’єкти і об’єкти незавершеного будівництва.

Рисунок 4.5. Кількість приватизованих в Україні державних об’єктів за 2004-2009 рр.

Сучасна криза привнесла у розвиток державного сектору нові тенденції – загальні масштаби державного сектору почали збільшуватися, а в окремих видах діяльності, де трансформація державної власності фактично вже була завершена, відновилися сфери державного впливу.

Криза призвела до активізації процесів «одержавлення» у банківському секторі:

102

збільшення державного втручання – регулювання через фінансові вливання, процеси оздоровлення і ліквідації, одержання майна і корпоративних прав банків у вигляді застав за кредитами рефінансування тощо;

збільшення корпоративних прав держави – внески до статутних фондів державних банків, націоналізація трьох великих приватних банків.

Під час кризи у реальному секторі економіки «одержавлення» відбувалося за декількома напрямками:

збільшення державного втручання – через надання програм державної підтримки під певні зобов’язання, втручання у процеси ціноутворення і регулювання цін на газ, поширення присутності держави на внутрішньому ринку (проведення закупівель до державного резерву), надання гарантій під банківські кредити; взяття на себе зобов’язань державних і приватних компаній тощо;

збільшення корпоративних прав держави – надання фінансової підтримки державним стратегічним підприємствам через викуп акцій додаткової емісії.

5) Індикатор: Монетарна свободаСередньосвітовий індикатор монетарної свободи дорівнював 70,6 балів.

1995 2005 2006 2007 2008 2009 2010

Україна н/д 76,2 72,9 68,4 69,9 68,1 61,2

Естонія н/д 85,5 84,7 83,0 82,0 79,7 71,1

Грузія н/д 75,9 75,2 77,8 71,4 70,9 70,2

Туркменістан н/д 68,3 69,4 65,9 66,4 68,0 62,8

З 2005 р. відбувалося зниження індикатора монетарної свободи. Це пов’язано зі зростанням інфляції і збільшенням впливу держави у сфері ціноутворення.

Після 2000 р. Україна перейшла у стадію економічного зростання, що супроводжувалось згасанням інфляційних процесів. Але політична нестабільність, яка негативно відобразилася на розвитку виробництва і функціонуванні внутрішнього ринку, збурила ріст споживчих цін. Окрім цього піки інфляції у 2005 р. і 2008 р. були спровоковані популістськими діями Урядів Ю.Тимошенко. Виконання соціальних програм для населення викликало величезне вливання коштів у ринковий оборот.

103

Інший сплеск інфляції став наслідком глобальної кризи. Реальний обмінний курс гривні зменшився у понад півтора рази. Спад виробництва і тимчасове скорочення імпорту споживчих товарів обумовили прискорене зростання цін на споживчому ринку.

У середньому в період з 2006 по 2008 рік щорічна інфляція складала 16,8%.

В Україні завжди був порівняно високий рівень адміністративного регулювання цін. В українській економіці є величезні сфери, де з соціальних мотивів збереглося адміністративне ціноутворення: вугільна промисловість, житлово-комунальне господарство, розподіл енергетичних і паливних ресурсів.

Крім того, уряд епізодично втручається у встановлення цін під час виникнення криз на окремих товарних ринках (м’яса, бензину, олії, зерна, молока тощо).

Вплив держави на ціноутворення посилився під час глобальної кризи. Уряд Ю.Тимошенко досить широко використовував пільги у вигляді державної допомоги галузям для встановлення цін і тарифів. В основному це стосувалося цін на газ і тарифів на залізничні перевезення і електроенергію для чорної металургії та хімічного виробництва.

Так само Уряд створював на ринках штучний попит на окремі види продукції (закупівля у державний резерв вугілля, зерна, хімічних добрив).

Десять балів з оцінки монетарної свободи в Україні віднімалися міжнародними експертами за політику, яка спотворювала ціни на внутрішньому ринку.

Останнім часом не функціонувала регуляторна система у сфері державних закупівель. Попередній закон, який сприяв корупційним проявам, був відмінений, але новий – не був введений в дію.

6) Індикатор: Свобода інвестиційСередньосвітовий індикатор свободи інвестицій дорівнював 49,0 балів.

1995 2005 2006 2007 2008 2009 2010

Україна 50,0 30,0 30,0 30,0 30,0 30,0 20,0

Естонія 90,0 90,0 90,0 90,0 90,0 90,0 90,0

Грузія 30,0 50,0 60,0 70,0 70,0 70,0

Туркменістан 30,0 10,0 10,0 10,0 10,0 0,0

З 2000 р. в Україні введений національний режим для іноземних інвесторів. Формально законодавство відповідало ліберальним стандартам

104

регулювання допуску іноземних інвестицій в українську економіку за принципом національної безпеки.

Але загальне законодавство до сих пір не підкріплене чітким визначенням виключень. Це надає Уряду значні можливості для заборони або обмеження здійснення іноземних інвестицій. Законодавство не передбачає одержання дозволів, але система узгодження на практиці створює непослідовне і обтяжливе державне регулювання. Іноземні інвестори стикаються з масовою корупцією.

Для українського уряду і бізнесу характерні приклади невиконання контрактів. В країні відсутня необхідна інфраструктура і фінансові можливості для реалізації проектів з іноземною участю.

У доповіді Світового банку «Україна: Свобода ведення бізнесу»66

показники охоплюють 4 аспекти ступеню захисту інтересів інвесторів: прозорість угод (сфера індексу відкритості); схильність до використання службового становища в корисливих цілях (сфера індексу відповідальності директора); можливість для акціонерів переслідувати чиновників і директорів у судовому порядку за посадові проступки (індекс легкості подання позовів акціонерами); індекс ступеню захисту інтересів інвесторів. Індекси вимірюються за шкалою від 0 до 10, при цьому вищі значення визначають більшу ступень відкритості, більшу відповідальність директорів, більший вплив з боку акціонерів на угоди, що здійснюються, і кращий захист інтересів інвесторів.

Таблиця 4.13Індикатор «захист інвесторів»

Індикатор Україна Європа, Центральна

Азія

ОЕСР

Індекс відкритості 5 6,1 5,9

Індекс відповідальності директорів

2 4,3 5,0

Індекс можливості подачі позову акціонером

7 6,1 6,6

Індекс захисту інтересів інвесторів

4,7 5,5 5,8

Після перемоги помаранчевої революції іноземні інвестори виявляли готовність до масштабних капіталовкладень в українську економіку. Але високі політичні ризики і відсутність реальної законодавчої і організаційної підтримки відвернули ці наміри. В результаті при колосальному політичному

66 http :// russian . doingbusiness . org / ExploreEconomies /? economyid =194 105

сприянні з боку урядів розвинутих країн і міжнародних фінансових організацій темпи приросту обсягів прямих іноземних інвестицій в Україну збільшилися незначно. Якщо у 2003-2004 рр. щорічний приріст в середньому складав 24%, то в 2005 р. – 33%67.

В цей період був перекритий основний канал надходження іноземного капіталу в країну – приватизація. У запалі боротьби з олігархічним капіталом Прем’єр-міністр Ю.Тимошенко виступила категорично проти продовження приватизації. Фактично був накладений мораторій на продаж великих і стратегічних підприємств.

Іноземних інвесторів відлякувала ескалація післяреволюційного радикалізму, що особливо відчутно знайшла прояв у політиці реприватизації, яка ставила під сумнів права власності, набуті під час приватизації. Тим паче, що під хвилю реприватизації потрапили приватні компаній з іноземними інвестиціями. Гострий резонанс у світі одержав перегляд за політичними мотивами договорів з іноземними інвесторами, який почав здійснювати другий Уряд Ю.Тимошенко у 2008 р.

Постійна зміна політичних сил у владі, їхнє протистояння не створювали стабільних умов для іноземних інвесторів.

7) Індикатор: Фінансова свободаСередньосвітовий індикатор фінансової свободи дорівнював 48,5 балів.

1995 2005 2006 2007 2008 2009 2010

Україна 30,0 50,0 50,0 50,0 50,0 40,0 30,0

Естонія 70.0 90,0 90,0 90,0 80,0 80,0 80,0

Грузія н/д 50,0 70,0 70,0 60,0 60,0 60,0

Туркменістан н/д 10,0 20,0 10,0 10,0 10,0 10,0

Фінансова система України залишається слабкою і нерозвиненою. Останній рейтинг показує, що глобальна фінансова криза критично вплинула на стан банківського сектору, що складає основу фінансової системи країни.

Реструктуризація української банківської системи відбувається повільно. 82% банків складають дрібні, що відчувають брак власного капіталу для ведення самостійної фінансової діяльності. За очікуваннями українських експертів, криза неминуче повинна була прискорити процес реструктуризації банківського сектору. Прогнозувалося скорочення кількості банків орієнтовно наполовину.

67 Статистичний щорічник України за 2008 рік: К., Державне підприємство «Інформаційно-аналітичне агентство», 2009, стор. 272

106

Але обширна державна фінансова підтримка та слабкий контроль, який дозволив банкам удаватися до тіньових і несумлінних операцій, помітно ослабив тиск кризи. Реструктуризація у банківському секторі не завершилася.

Український банківська система виявилася нестійкою, і при перших ознаках кризи її діяльність була паралізована. Багато в чому криза була спровокована тіньовим відтоком банківського капіталу за межі країни. Виводився капітал власників, акціонерів банків і пов’язаних з ними осіб. До цього часу кредитна діяльність банків не відновилася у колишніх обсягах.

Держава не вирішила питання з проблемними валютними кредитами, особливо фізичних осіб. Банкам доводилося самостійно виходити з ситуації. Позитивним є те, що способи вирішення проблеми не призвели до масових негативних наслідків.

У банківському секторі намітився процес «одержавлення»: держава контролює майно і корпоративні права банків, одержані у вигляді застав за кредитами рефінансування, які надавались у великих розмірах під час кризи.

Відбулася націоналізація трьох великих приватних банків.Політика НБУ і Уряду створювала нерівні умови на фінансовому ринку

для різних банків. Фінансовий ринок нерозвинений і піддається впливу держави. Контроль над ним і його транспарентність недостатні.

8) Індикатор: Свобода прав власності

Середньосвітовий індикатор свободи прав власності дорівнював 43,8 балів.

1995 2005 2006 2007 2008 2009 2010

Україна 30,0 30,0 30,0 30,0 30,0 30,0 30,0

Естонія 70,0 70,0 70,0 90,0 90,0 90,0 80,0

Грузія н/д 30,0 30,0 30,0 35,0 35,0 40,0

Туркменістан н/д 10,0 10,0 10,0 10,0 10,0 10,0

Україна до сих пір не створила надійної системи гарантій захисту прав власності. Причому незахищеними залишаються як права приватної, так і державної власності. В Україні розповсюдження одержали рейдерство, тіньова приватизація державної власності. Держава не тільки не захищає, але виступає одним із порушників прав приватної власності.

Слабкість прав власності обумовлена: а) відсутністю відповідної нормативно-правової бази; б) судовою системою, рішення якої непередбачувані, оскільки приймаються на базі не законів, а корупції, суди неспроможні вирішувати технічно складні справи; в) існуючими

107

стереотипами у суспільстві – неповагою до законів і приватної власності, невиконанням контрактів, схильністю до неформального вирішення проблем тощо.

Найбільш одіозними кампаніями останніх років, які яскраво засвідчують неповагу до прав власності, стали реприватизація і перегляд міжнародних договорів. Подібні дії здійснюються українськими урядами за політичними а не правовими мотивами.

Невпевненість підприємницьких кіл щодо правових гарантій захисту прав власності призводить в Україні до їхньої тінізації. Великий український капітал надає перевагу офшорним компаніям, які представляють його інтереси в країні.

Значну частку іноземного капіталу в Україні складають тіньові вітчизняні ресурси, які надходять в країну під виглядом іноземних інвестицій. Це більш безпечно і вигідно з точки зору платника податків.

Сумніви у гарантуванні прав власності стримують інвестиційну активність в країні. Якщо за 2003 р. приріст інвестицій в основний капітал склав 31,3%, за 2004 р. – 28,0%, то за 2005 р. – тільки 1,9%68.

9) Індикатор: Свобода від корупціїСередньосвітовий індикатор свободи від корупції дорівнював 40,5 балів.

1995 2005 2006 2007 2008 2009 2010

Україна 10,0 23,0 22,0 26,0 28,0 27,0 25,0

Естонія 50,0 55,0 60,0 64,0 67,0 65,0 66,0

Грузія н/д 18,0 20,0 23,0 28,0 34,0 39,0

Туркменістан н/д 10,0 20,0 18,0 22,0 20,0 18,0

Одна із найбільш проблем в Україні – це наявність масової корупції, яка охопила всі сфери діяльності та лояльно сприймається населенням. Корупційна поведінка перестала бути девіантною, вона сприймається як загальноприйняті «правила гри».

За даними організації Transparency International, у 2009 році Україна посідала 146-те місце у рейтингу країн світу за рівнем корупції. За визначенням окремих експертів, корупція перетворилася у «національну ганьбу». При цьому ситуація постійно погіршується. В Україні спостерігається досить високий рівень тіньової економіки.

Міжнародні експерти підрахували, що рівень тіньової економіки в Україні ще вищий і досягає 57% обсягу ВВП.

68 http :// www . ukrstat . gov . ua 108

Особливо великі сфери тіньових операцій – це одержання ліцензій, дозволів на будівництво і відведення земельних ділянок, державні закупівлі. В країні блокується впровадження обов’язкового декларування доходів фізичних осіб, легалізація тіньових доходів. Чиновництво стало партнером правопорушників.

У березні 2009 р. Фондом «Демократичної ініціативи» та фірмою «Юкрейніан соціолоджі сервіс»69 проведене опитування громадян щодо поширення корупції в Україні. Було опитано 1800 респондентів в усіх регіонах країни і АР Крим. Результати зіставлені з підсумками аналогічних досліджень, здійснених у 2004-2007 рр. Інститутом прикладних гуманітарних досліджень.

Таблиця 4.14Оцінка позицій України в рейтингу Transparency International,

рівень тіньової економіки70

Рік Бал Місце Рівень тіньової економіки, у % до

ВВП1998 2,8 691999 2,6 752000 2,6 752001 2,1 83 26,72002 2,4 85 26,62003 2,3 106 30,62004 2,2 122 30,72005 2,6 107 30,32006 2,8 99 29,82007 2,7 118 28,82008 2,5 134 31,12009 2,2 146 40,0*

*9 місяців 2009 Звіт Рахункової палати

Таблиця 4.15Оцінка рівня корупції в Україні

Оцінка рівня корупції

Травень 2004

Червень 2007

Березень 2009,

населення

Березень 2009,

підприємці

69 http :// dif . org . ua / ua / press / hjk 70 За матеріалами Міністерства економіки України та Рахункової палати України

109

Дуже високий 32,1 38,7 46,4 35,8

Високий 37,9 34,1 32,7 29,8

Середній 16,8 14,8 7,6 21,1

Невисокий 3,2 2,2 0,6 6,3

Зовсім незначний

1,3 1,1 0,9 1,3

Важко сказати 8,7 9,1 11,7 5,8

Опитування показало, що корупція виникає внаслідок дії наступних факторів:

складність процедур адміністративних послуг;

необґрунтовано великі терміни надання адміністративних послуг;

відсутність, або недостатність інформації про процедури;

обмежений доступ до адміністративного органу;

відсутність доступу для підприємців до інформації про хід справи;

особисте спілкування підприємця з посадовою особою;

встановлення додаткових платежів та «платних послуг»;

«монополізм» у наданні адміністративних послуг.

В Україні впродовж останніх років масове розповсюдження одержала політична корупція71. Вона охопила всі гілки й інститути центральної влади і місцевого самоврядування та являється головною перепоною на шляху подальшого розвитку України. Нова політична еліта після 2004 р. виявилася неготовою сприйняти не корупційний стиль політичної поведінки та владної діяльності. Політична корупція стала новим «корупційним податком» для бізнесу.

Під тиском міжнародних організацій українська влада періодично проводила кампанії боротьби з корупцією. Але вони завершувалися прийняттям чергової формальної концепції або закону. Реальні заходи втілювалися у практику досить рідко. Населення дотримується думки, що в країні не ведеться боротьба з корупцією. Нижче наведені результати відповідей на це питання у 2008-2009 рр.

Відповідь 2008 2009Так 4,0 4,6

71 http :// www . razumkov . org . ua / ukr / files / category - jornal / NSD 111- ukr -1- pdf 110

Скоріше так 15,6 12,4Скоріше ні 35,0 34,6Ні 33,1 39,9Важко відповісти 12.3 8.5

10) Індикатор: Свобода праці

Середньосвітовий індикатор свободи праці дорівнював 62,1 балів.

1995 2005 2006 2007 2008 2009 2010

Україна н/д 55,8 53,2 52,8 53,1 52,4 57,7

Естонія н/д 47,4 49,3 49,7 50,7 48,5 47,0

Грузія н/д 66,8 73,6 99,9 100,0 99,4 93,7

Туркменістан

н/д 30,0 30,0 30,0 30,0 30,0 30,0

У всіх колишніх соціалістичних країнах найбільш вразливими виявилися три індикатори індексу економічної свободи. Поряд з корупцією і захистом прав власності до них відноситься свобода праці. В країнах тривалий час зберігалися соціалістичні традиції регулювання трудових відносин. Причому це знаходило прояв як у збереженні обмежень у пересуванні робочої сили та регламентації робочого часу, так і в збільшених гарантіях, які підживлювали утриманські настрої серед працівників.

Окрім цього, особливо в країнах зі слабкою державою, з’явилися досить агресивні форми відстоювання інтересів працівників.

Україна, яку з 1991 р. охопила довготривала і глибока криза, на практиці втратила багато елементів колишньої системи регулювання відносин праці. І після кризи її необхідно було відновлювати. Оскільки реформи в Україні просувалися повільно, то ця система не побудована і до сих пір.

Політична нестабільність і глобальна криза завдали відчутну шкоду системі регулювання відносин праці. Стали поширюватися тіньові процеси: прихована зайнятість, оплата праці «в конвертах». Зросла незахищеність працівників перед роботодавцями.

Позитивне сприйняття експертами Heritage Foundation становища в Україні у першому півріччі 2009 р., що знайшло відображення в рейтингу 2010 р., в значному ступені пов’язано із ситуацією з безробіттям. В Україні, на відміну від більшості інших країн, рівень офіційного безробіття виявився невеликим – у лютому 2009 р. коефіцієнт безробіття склав лише 3,2% від

111

усього працездатного населення. В той же час у розвинутих країнах показник досягав 7-10%.

Але такі відмінності у показниках відображають не тільки неоднакові методики розрахунків. Основна проблема полягала у специфіці України, в якій під час кризи широкий розмах одержало приховане безробіття. У лютому 2009 р. (пік кризи) кількість зареєстрованих безробітних склала 906 тис. осіб. В той самий час у примусових відпусках перебувало 568 тис. осіб, а неповний робочий день (тиждень) був встановлений для 1232 тис. осіб. Тому реальний рівень безробіття значно перевищував офіційний: 9,6% проти 3,2%. Використання форм прихованого безробіття в Україні дозволило уникнути соціальної дестабілізації. При невеликих розмірах допомоги і неефективній службі зайнятості можливість тіньової зайнятості при збереженні офіційного робочого місця стало свого роду соціальним амортизатором.

У доповіді Світового банку «Україна: Свобода ведення бізнесу»72

перелічені основні моменти, з якими стикаються роботодавці при прийомі або звільненні працівників з роботи. Кожен показник оцінюється за шкалою від 0 до 100, де 100 – максимально жорсткі регуляторні норми. Індекс еластичності умов роботи розраховується як середнє значення перших трьох індексів.

Таблиця 4.16Індикатор «Свобода праці»

Індикатор Україна Європа, Центральна

Азія

ОЄСР, середньо

Індекс складності прийому на роботу

33 31,9 26,5

Індекс еластичності робочих часів

20 29.9 30.1

Індекс складності звільнення 40 25.9 22.6

Індекс еластичності роботи 31 29.2 26.4

Витрати, зв’язані з надлишком робочої сили (тижнева заробітна плата)

13 27.8 26.6

Світовий банк відмітив для України збільшену стійкість правил трудових відносин, наявність позазарплатної вартості наймання робітника, важкість звільнення, регулювання тривалості робочого часу.

72 http :// russian . doingbusiness . org / ExploreEconomies /? economyid =194 112

5. ЗМІНА ПОЛІТИЧНОЇ КОНФІГУРАЦІЇ ВЛАДИ ТА ЕКОНОМІЧНА СВОБОДА

В історії України останніх років досить прямо спостерігаються кардинальні повороти в характері економічної політики в залежності від політичної конфігурації влади. Такий черговий оборот позначився після виборів Президента України, які проходили у два тури в січні-лютому 2010 р. Точкою відліку нового етапу у формуванні економічної політики країни можна вважати 25 лютого 2010 р., коли В.Янукович – лідер Партії регіонів – вступив на посаду Президента України.

5.1. Політична конфігурація нової влади: склад та ідеологія

Партія регіонів – одна із найбільш потужних політичних сил країни і тому нова влада фактично є провідником її ідеології. Але всередині Партія регіонів зберігає певну неоднорідність. Тому ідеологія, яку проводить існуюча влада, є своєрідною комбінацією поглядів окремих груп, які її формують.

Перша група – це представники великого українського капіталу, які стабільно присутні на найбільших світових ринках – металу, хімічної продукції, зерна, олії тощо. Вони є фінансовими і організаційними донорами Партії регіонів, традиційно користуються патронатом влади, пристосовані до використання тіньових способів ведення бізнесу. Але в той же час у якості світових операторів вони зацікавлені та активно сприяють формуванню ліберального іміджу країни.

Друга група – це професійні функціонери, які складали урядову команду у період першого і другого прем’єрства В.Януковича. Їхній досвід державного управління почав формуватися в умовах економіки соціалістичного типу, а потім трансформувався під впливом економіки олігархічного типу. Представники цієї групи являють собою професіоналів-управлінців високого рівня, які вже мають практику роботи в умовах ринку, оскільки вели свій бізнес або будували базу власних стабільних доходів. Тобто їх вирізняє схильність до використання адміністративних методів управління і патронату великого капіталу, пов’язаного з владою. В той же час вони зацікавлені у формуванні позитивного міжнародного іміджу країни, оскільки це впливає на зовнішню політичну і фінансову підтримку влади.

Третя група – це професійні експерти, які знайомі з ліберальною ідеологією. Окремі з них від імені міжнародних організацій навіть брали

113

участь у розповсюдженні цієї ідеології в Україні. Ця група, яка підтримується Президентом і великим капіталом, має значний вплив на формування ідеології та дій влади.

Четверта група – це партійні функціонери, для яких найголовніше одержати політичний реванш. Їх вирізняє радикалізм по відношенню до своїх політичних опонентів.

Поки що інтереси та погляди вищезазначених груп мають певну автономність.

У політиці нової влади чітко простежуються три компоненти:політична компонента – боротьба проти опозиції та забезпечення для Партії регіонів монопольних позицій у владі;економічна компонента – реалізація корпоративних інтересів великого капіталу і орієнтація на проведення системних ринкових реформ, які відповідають цим інтересам і покращують міжнародний імідж країни;соціальна компонента – реалізація популістських соціальних програм, які повинні забезпечити для Партії регіонів підтримку електорату.Новий Президент України В.Янукович і його команда одразу довели до

відома суспільства свої політичні пріоритети – відновлення стабільності державного управління і проведення системних економічних реформ. Причому для досягнення цих цілей одразу була продемонстрована сильна політична воля у вигляді жорсткого адміністративного тиску.

У повній відповідності з традиціями, що склалися в попередні п’ять років, зміна політичної конфігурації влади супроводжувалася тотальною ротацією кадрів в системі державного управління і управління великими державними компаніями. Після вступу на посаду нового президента природно був змінений склад Кабінету Міністрів. 11 березня був сформований новий Уряд під головуванням Прем’єр-міністра М.Азарова.

Подальші зміни охопили всю вертикаль державної влади, від політичних фігур – міністрів, до нижнього рівня – директорів департаментів. В основному новий кадровий потенціал формувався не тільки за партійною, але і територіальною ознакою. Нові управлінські кадри залучалися з числа представників Партії регіонів або їх прихильників, які походять із Донецької області.

За таким же принципом відбувалася ротація керівних кадрів на великих державних компаніях: НАК «Нафтогаз України», «Укрзалізниця», ДАК «Енергетичні системи України» тощо.

Жорстке адміністрування враз зупинило гостру політичну війну, яка до цього тривала в Україні п’ять років. Тим самим був знятий основний дестабілізуючий фактор, який перешкоджав досягненню політичного компромісу в суспільстві, без чого неможливо було здійснювати системні перетворення в економіці. Політичні спостерігачі та аналітики одностайно

114

вважають досягненням нової команди влади відновлення вертикалі державного управління в країні. За рахунок партійної дисципліни, характерної для Партії регіонів, була швидко відновлена управлінська дисципліна у всіх органах виконавчої влади. У вищому законодавчому органі країни – Верховній Раді – Партія регіонів фактично забезпечила собі «конституційну більшість», тобто досягла абсолютного контролю над процесом голосування.

Всередині Адміністрації Президента була сформована спеціальна реформаторська команда. Її очолила перший заступник Голови Адміністрації І.Акімова, яка користується особливою довірою Президента В.Януковича. І.Акімова в минулому консультувала міжнародні організації, які сприяли розповсюдженню в Україні ліберальної ідеології. Ще у період передвиборної боротьби вона продемонструвала якості лідера, які необхідні для управління процесом реформування економіки.

Кваліфіковану консультаційну допомогу Адміністрації Президента надають українські «Інститут економіки та прогнозування» НАН України, Національний інститут стратегічних досліджень, Фонд «Ефективне управління», недержавний аналітичний центр «БЕСТ», а також консультанти компанії «Маккензі» (США).

Наявність реформаторської команди, якій Президент, у певному сенсі, надав надзвичайні повноваження, сприяла інтенсивному формуванню в перші місяці її роботи ідеології та організаційної бази для реалізації економічних реформ.

Активізації економічних реформ також сприяв тиск з боку МВФ і ЄС. Вони серед умов одержання Україною міжнародних кредитів поставили проведення непопулярних реформ – збільшення тарифів на житлово-комунальні послуги, ціни на газ для населення, зниження державних витрат тощо.

Практика встановлення вимог для одержання кредитів є традиційною для МВФ. Таку саму практику встановив і ЄС. В ході візиту в Україну члена Європейської Комісії з питань розширення та європейської політики сусідства Ш.Фюле у квітні 2010 р. був переданий перелік ключових реформ – «матриця співпраці з Україною» – з прогнозними термінами їх реалізації73. Від успішного виконання цих реформ залежало одержання країною фінансової допомоги з боку ЄС. Більшість вимог мали бути виконані протягом 6 місяців.

Проведення економічних реформ було визнано стратегічною «фішкою», яка вирізняла сучасну команду від всіх попередніх. Політика ринкових реформ була заявлена як масштабний національний проект на 2010-2014 роки.

73 http :// www . kommersant . ua / doc . html ? docId =1363505 115

5.2. Орієнтація на ринкові реформи: плани та реальність

Перші дії у сфері економічних реформ нова влада почали здійснювати жорстко і наполегливо. Вже 26 лютого був створений Комітет з економічних реформ. 17 березня Указом Президента було затверджено Положення про Комітет74.

За своїм статусом Комітет з економічних реформ є консультативно-дорадчим органом. Його основними завданнями визнані: опрацювання напрямків та механізмів здійснення реформ; підготовка національних планів здійснення реформ; залучення громадськості до обговорення; здійснення аналізу ефективності реалізації реформ; сприяння формуванню міжнародного позитивного іміджу України.

Оскільки Комітету відводилася головна роль у підготовці та реалізації економічних реформ, то його високий статус був підкреслений вагомим керівним складом. Головою Комітету є Президент України. До його складу включені управлінці високого рангу: Прем’єр-міністр, Голова НБУ, 6 віце-прем’єр-міністрів, 2 міністри, Голова Адміністрації Президента України, представники Верховної Ради України. Окрім цього до складу Комітету входять декілька представників наукового та експертного кола.

При Комітеті в якості організаційних інструментів була створена розгалужена система робочих груп і підгруп, які повинні були реалізовувати завдання у п’яти визначених напрямках:

Технологічна модернізація економіки і розвиток інфраструктури; 

Реформа соціальної сфери і підвищення якості життя;

Регіональний економічний розвиток;

Сталий економічний розвиток, бізнес-клімат та інвестиції;

Міжнародна інтеграція і співпраця.

Активна діяльність Комітету зайняла фактично 7 місяців (березень – вересень 2010 р.). Протягом цього періоду було проведено 5 засідань.

Найбільш вагомими результатами діяльності Комітету за цей період стали:

розробка і ухвалення Програми економічних реформ на 2010-2014 роки «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава» (22 червня);

організація розробки у відповідних міністерствах і ухвалення планів-графіків реформ за п’ятьма напрямками (7 липня);

74 Указ Президента України від 17.03.2010 р. №355/2010 «Питання Комітету з економічних реформ»116

визначення національних проектів: «Нова енергія», «Нова якість життя», «Нова інфраструктура», «Олімпійська надія – 2022», створення робочої групи «Національні проекти»;

розробка завдань з удосконалення системи державного регулювання підприємницької діяльності.

Основним документом, який зараз регулює проведення економічних реформ, визнана Програма економічних реформ на 2010-2014 роки «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава», яка підготовлена Комітетом. В ній сформульовані стратегічні перетворення за визначеними п’ятьма напрямками:

Створення базових передумов економічного росту через утримання низького рівня інфляції, стабілізації державних фінансів і створення стійкої фінансової системи.Формування режиму максимального сприяння бізнесу шляхом зменшення втручання держави в економіку, зниження адміністративних бар’єрів для його розвитку, модернізації податкової системи і поглиблення міжнародної економічної інтеграції України.Модернізація інфраструктури і базових секторів шляхом усунення усталених структурних проблем в енергетичній, вугільній, нафтогазовій галузях і ЖКГ, а також розвитку транспортної інфраструктури і ринку землі. Перехід від дотацій до самоокупності виробництва і соціальних послуг.Збереження і розвиток людського й соціального капіталу шляхом підвищення ефективності та стабільності соціального захисту, покращення якості і доступності освіти і медичного обслуговування.Підвищення державного управління шляхом реформування державної служби і виконавчої влади.По кожному напрямку реформ підготовлені відповідними

міністерствами та відомствами, погоджені Робочими групами та взяті до виконання детальні Плани-графіки реалізації реформ на 2010-2014 роки з визначенням необхідних кроків, відповідальних осіб і проміжних результатів.

Указом Президента у липні 2010 р. при Комітеті був створений спеціалізований Координаційний центр з упровадження економічних реформ75. Комітет спільно з Центром повинен забезпечувати моніторинг і контроль реалізації реформ, координацію кроків між державними органами, а також коригування Програми по мірі вирішення поставлених завдань або змін умов їхньої реалізації.

75 Указ Президента України від 21.12.2010 р. №1154/2010 «Про заходи щодо забезпечення ефективності реалізації Програми економічних реформ на 2010-2014 роки «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава»

117

Проте, незважаючи на встановлені завдання, досягнуту політичну стабільність і спеціально створену інституційну систему з досить великими повноваженнями, підготовчий період затягся. Але що найголовніше – в процесі підготовки відобразилися моменти, які створюють ризики для реалізації самих реформ.

Для виявлення можливих ризиків, які можуть проявитися в ході реалізації реформ, здійснено порівняння характеру підготовки, змісту реформ і їх інституційного забезпечення в Україні з вдалим досвідом перетворень і ризиками, які при цьому виникли, у Грузії.

5.3. Досвід реформ у Грузії

Одразу після перемоги «революції троянд» новий Президент Грузії М.Саакашвілі приступив до проведення системних реформ. Його команда проявила неабияку політичну волю у подоланні опору внутрішньої опозиції та досить розсудливо приймала до уваги зовнішню критику.

Реформи у Грузії були проведені стрімко та жорстко, з відчутними соціальними втратами – масовим зниженням доходів, збільшенням безробіття і зростанням невпевненості серед населення. Держава значно розширила та посилила каральний тиск. У декілька разів збільшилася кількість ув’язнених. Політична опозиція почала навіть звинувачувати Президента М.Саакашвілі у тоталітаризмі.

В економічній сфері нова владна команда поставила мету, яку можна сформулювати наступним чином: «Грузія повинна стати найдешевшою та найпривабливішою для бізнесу економікою світу».

Економічні перетворення очолив державний міністр з реформ К.Бендукідзе. Його називають «батьком грузинських реформ». Він був наділений Президентом спеціальними повноваженнями: мав вільний доступ до нього і сильну політичну підтримку з його боку.

Реформи розпочалися з конституційної та адміністративної сфери. Базовою реформою для Грузії стала боротьба з корупцією, яка одержала масове розповсюдження в країні і охопила всі сфери діяльності суспільства. Спостерігалося критичне зрощення влади не тільки з національним капіталом, але і з кримінальними угрупуваннями.

Основу економічних змін склало проведення масштабного дерегулювання економіки (максимальне скорочення втручання держави в економічну діяльність):

o зменшення часу і вартості дозвільних процедур, скорочення кількості дозволів;

o зменшення вартості і часу реєстрації прав власності та бізнесу;

118

o зменшення часу та вартості ліцензування, скорочення кількості ліцензій;

o скасування необхідності формування статутного капіталу.

Були запроваджені нові правила роботи фінансового і біржового ринків.

У сфері міжнародної торгівлі були відмінені мита на всі товари, за виключенням окремих позицій, які є стратегічними для грузинської економіки (сільськогосподарська продукція і будівельні матеріали). Скорочена кількість документів, необхідних для оформлення експортно-імпортних операцій.

У фіскальній сфері кількість податків скоротилася з 22 до 6. Введена в дію «плоска» система оподаткування.

У приватизації поставлено за мету досягнення 100-відсоткової глибини зміни форми власності на державні об’єкти. Поряд з продажем державних об’єктів застосовувалася практика довгострокових орендних контрактів з правом їх переуступки.

Оновлене трудове законодавство передбачало максимальне скорочення втручання держави в процес регулювання взаємин між працівником і роботодавцем. Їхні відносини відтоді стали регулюватися тільки контрактами.

Президент М.Саакашвілі велике значення надав прийняттю грузинським парламентом Акту економічної свободи. В ньому зафіксовані ключові елементи економічної політики країни:

фіскальна відповідальність;

свобода від бюрократичного втручання;

надання можливостей для громадян у соціальній сфері;

повернення народу права встановлювати податки.

Активний процес реформ дозволив Грузії безпрецедентно швидко покращити свої позиції в міжнародних рейтингах. Порівнюючи рейтинги 2004 р. і 2010 р. країна піднялася:

Doing Business – з середини другої сотні на 12-те місце серед країн світу;

Transparency International – з 133-го на 68-те місце;

Index of Economic Freedom – з 78-го на 32-ге місце.

119

Це – найкращий результат за останнє десятиріччя серед всіх країн, що розвиваються. За рейтингами Грузія упевнено випереджає країни СНД і знаходиться орієнтовно на одному рівні з новими країнами-членами ЄС.

5.4. Україна: причини затягування підготовки економічних реформ

Головним фактором затягування підготовки економічних реформ в Україні, як і в попередні п’ять років, стала політична компонента. За відсутності досвіду функціонування суспільства у демократичному режимі та неспроможності політичних опонентів до знаходження компромісів навколо національних інтересів перемога В.Януковича на виборах Президента України неминуче призвела до чергового витка боротьби за монополізацію влади.

По-перше, як вже згадувалось раніше, з цією метою була одразу проведена тотальна ротація кадрів за політичною ознакою у всіх органах державного управління і великих державних компаніях. Останнім за часом інструментом масової «кадрової заміни» за партійною ознакою стала, так звана, адміністративна реформа. Вона готувалася у втаємничених умовах і була заявлена Президентом В.Януковичем 9 грудня. Процедура зміни статусу більшості державних органів автоматично дозволяла провести ревізію всіх їхніх кадрів (нове призначення керівників і конкурсний відбір державних службовців).

По-друге, влада змушена була вживати заходи з нейтралізації активного опору опозиції. Для цього використовувалися різні методи – від публічних обвинувальних кампаній до акцій «залякування». На підставі звинувачень у зловживанні службовим становищем та нанесенні шкоди державі в особливо великих розмірах почалися арешти представників опозиції. В цьому явно проглядалася політична складова.

По-третє, відволікаючим моментом стала боротьба в ході виборів у місцеві органи влади, на яких Партія регіонів прагнула забезпечити собі монопольний вплив на місцевому рівні. Необхідно було протистояти різкій критиці з боку опозиції по всій України.

Вплив політичної складової нівелювався на стадії розробки Програми економічних реформ і Планів-графіків, оскільки ці документи готувалися обмеженим колом виконавців в рамках Адміністрації Президента. Але політична компонента неминуче перетворилася в критичний фактор, коли необхідно було залучити до економічних реформ суспільство – тобто на стадії переходу до їхньої практичної реалізації.

Досягнення політичної цілі нової команди – монополізації влади – вимагало концентрації зусиль всіх органів державного управління та займало час. Для нової команди, особливо у період місцевих виборів, питання реалізації заявлених економічних реформ відійшло на другий план.

120

Повернення української влади до питань економічних реформ відбулося тільки наприкінці 2010 р. Оскільки час був втрачений, то необхідно було знову відбудовувати організаційну структуру підтримки реформ і переглядати плани-графіки їх реалізації.

5.5. Україна: можливі ризики в реалізації економічних реформ

Новій українській владі під час реалізації політики економічних реформ доведеться зіштовхнутися з величезними труднощами, які у меншому ступені були притаманні Грузії. Україна не зможе використати і додаткові сприятливі фактори, які мала Грузія після «революції троянд».

Перше. Українська влада через п’ять років гострої політичної боротьби не може розраховувати на цілковиту підтримку економічних реформ, особливо непопулярних, з боку населення та бізнесу.

Грузія розпочала реформи одразу ж після перемоги «революції троянд» на хвилі об’єднання суспільства навколо ідеї національного відродження. Цьому сприяла і притаманна революціям схильність суспільства до застосування радикальних способів досягнення поставлених цілей.

Суспільство заради забезпечення національного відродження терпляче відносилося до негативних наслідків масштабних і жорстких методів реформування. Населення погодилося з тимчасовим зниженням життєвого рівня. Масові звільнення чиновників і працівників, особливо у силових органах, сприймалися як адекватне покарання за корупційне минуле.

На відміну від Грузії, Україна не використала потенціал помаранчевої революції. Вона історично згаяла час для здійснення масштабних ринкових реформ на хвилі післяреволюційної ейфорії. Політичні партії в ході виснажливої і безкомпромісної боротьби за владу втратили довіру суспільства. Останнє зараз особливо насторожено і хворобливо реагує на всі випадки змін, які ініціює влада. В цих умовах будь-яка з існуючих політичних сил, досягши влади, змушена направляти великі зусилля для подолання опору населення економічним реформам, які у більшості своїй є непопулярними.

Обов’язковою умовою сучасного економічного реформування є досягнення суспільного консенсусу. В іншому разі необхідні для країни реформи можуть не реалізовуватися. Яскравий приклад – це спроба нової влади прийняти Податковий кодекс. Перша реальна реформаторська акція, яка проводилася без узгодження з громадськістю, породила конфронтацію в суспільстві. Ані влада, ані бізнес, ані населення виявилися не готовими до реформи податкової сфери.

Протидію реформам може чинити і великий бізнес. Його інтереси переважно збігаються з інтересами держави. Водночас великі власники зацікавлені у збереженні статус-кво, що забезпечує їм сприятливі умови, і

121

можуть не підтримувати проведення окремих економічних реформ, які не відповідають їхнім інтересам.

Друге. Українська політична еліта не має досвіду використання в процесі економічних реформ соціальних амортизаторів, що робить реформи особливо непопулярними серед населення.

Діюча команда влади (і це визнають навіть політичні опоненти) є найбільш здібною до реалізації стратегічних проектів. Її представники мають досвід успішного виконання потужних бізнесових і промислових проектів. Проте у цієї команди відсутній досвід реалізації національних стратегічних проектів, які органічно повинні включати соціальну компоненту. Діяльність влади у 2010 р. наочно продемонструвала неспроможність враховувати весь комплекс суспільних інтересів і готувати суспільство до кардинальних змін. Відсутність такого досвіду загрожує самій владній команді, оскільки її необережні дії провокують протести окремих верств населення.

За попередні п’ять років суспільство стало більш активним. Опір у формі масових акцій протесту може навіть призвести до зміни політичної конфігурації влади. З такими громадськими хвилюваннями представників малого і середнього бізнесу вже стикнулася діюча влада при спробі ухвалити Податковий кодекс. В результаті, навіть утримуючи монопольні позиції, нова влада змушена була погодитися на вилучення із Податкового кодексу статті про відміну спрощених систем оподаткування для малого та середнього бізнесу.

Ризик збурення населення поки стримує існуючу команду в її намаганні впровадити тарифні реформи в житлово-комунальному господарстві, переглянути ціни на газ для населення, збільшити пенсійний вік тощо.

Будь-яка економічна реформа повинна містити у собі обов’язковий суспільний компонент у вигляді соціальних амортизаторів, які будуть зрозумілими для населення і підтримуватися ним. Соціальні амортизатори – це постійний моніторинг реалізації реформ і зміна їхньої конструкції у разі виникнення критичних проблем. Ці амортизатори використовуються для забезпечення привабливості реформ і забезпечення їхньої підтримки з боку населення.

Третє. Продовжує панувати стереотип щодо здійснення реформ виключно чиновництвом. Економічні перетворення були віддані на відкуп бюрократії, власне діяльність якої повинна реформуватися. Це свідомий шлях у глухий кут. Реформи повинні готуватися і управлятися за межами відомства, що реформується. На чолі їх повинна стати шанована в суспільстві особа, яка спроможна взяти на себе відповідальність за проведення реформ.

Нова влада почала свої дії з підготовки реформ у певному сенсі правильно. Економічні зміни були проголошені як пріоритетні національні

122

проекти. Для їх проведення була створена надструктура вище системи органів державного управління, яка мала надзвичайні повноваження. Комітет з економічних реформ, хоч за Статусом і являвся консультативно-дорадчим органом, на практиці здійснював окремі функції від імені Президента та Уряду України.

Достатньо відмітити, що Програма економічних реформ, яка розроблена Комітетом з економічних реформ, розглядається як офіційна національна стратегія і є обов’язковою для виконання всіма органами державного управління. Комітет як надструктура управляв і контролював процес підготовки Планів-графіків реалізації реформ у визначених міністерствах та відомствах.

Але виходячи зі складу членів Комітету, процес реалізації реформ фактично був відданий в руки чиновників, які через свій високий статус мають можливість самі розставляти пріоритети економічної політики. При такій організації управління процесом реформ вони неминуче адаптуються під інтереси чиновництва. В результаті невідкладні фіскальні проблеми Уряду і політичні інтереси Адміністрації Президента відсунули системні економічні реформи на другий план. До того ж, при такій організації реформ чиновництво може їм протидіяти. Адже воно зацікавлене у збереженні своїх функції, а в умовах України – у продукуванні хабарницьких функцій.

Четверте. В країні послідовно нейтралізується вплив на прийняття стратегічних рішень, в тому числі у сфері реформ, з боку політичної опозиції. Тобто в суспільстві критично ослаблена система стримувань та противаг.

В новітній історії України виник своєрідний механізм формування державної політики. Його навряд чи можна визнати цивілізованим, але у певному розумінні він є адекватним початковій фазі розвитку незалежної державності та демократичного політичного режиму. Українська влада і реформаторська еліта поки що не продукують та не реалізують стратегічну політику в економіці. Натомість економічна політика країни формується переважно спонтанно, тобто під тиском різних груп інтересів. Наявність системи стримувань і противаг дозволила Україні нейтралізувати ризики та обирати шлях економічного розвитку хоч і не оптимальний, але такий, який не завдавав критичної шкоди економічному та соціальному розвитку країни.

Однак нинішня монополізація влади при низькій її спроможності проводити стратегічну економічну політику призвела до втрати такого важливого важеля управління економічним розвитком як згадана система стримувань і противаг. Концентрація влади при подавленій опозиції призводить до єдиного бачення ідеології реформ. А в умовах України важко розраховувати, що влада виявиться спроможною реалізувати раціональну національну програму реформ.

123

Внаслідок специфічного розвитку подій в країні влада виявилася безпрецедентно зрощеною з великим капіталом, а її економічна політика стала ретранслятором корпоративних інтересів бізнесу. За спостереженнями політиків і експертів, Партія регіонів, що представляє інтереси великого капіталу, почала найбільш послідовно та відверто реалізовувати через урядову економічну політику інтереси бізнес-груп, які її підтримують. Про пріоритети існуючої влади можна судити з обраних шляхів вирішення проблем, які виникли у підприємства «Київенерго», яке зараз контролюється найпотужнішою бізнес-групою країни – System Capital Management. Однією з перших акцій нового Уряду був тиск на Київську міську державну адміністрацію щодо компенсації величезної заборгованості перед Компанією. Кроком на сприяння діяльності «Київенерго» можна розглядати й збільшений інтерес Уряду до проведення тарифної реформи в теплоенергетиці.

Досить чітко проглядаються пріоритети нової влади і при вирішенні фіскальних проблем. Нинішня політика оподаткування орієнтована на надання пільг великому капіталу і створення додаткового податкового пресу на малий і середній бізнес. При цьому національний інтерес у розвитку малого і середнього бізнесу як важливого стабілізатора економічного розвитку не враховується.

Як показали події навколо прийняття Податкового кодексу, саме наявність сильної системи стримувань та противаг може блокувати реалізацію неоптимальних рішень влади. Тільки така система може забезпечити більш-менш адекватну економічну політику, яка буде формуватися як результуючий фактор спонтанного сполучення важливих груп інтересів.

П’яте. Проголошені реформи нереалістичні, допоки їх не доповнює антикорупційний проект. Масова корупція несе небезпеку не тільки через хабарі, як додатковий «податок» для бізнесу, але і тому, що вона викривлює законодавче поле, веде до відбору управлінських кадрів не за принципом компетентності. За відсутності антикорупційної спрямованості політики реформ бюрократія буде здійснювати реформування з огляду на збереження хабарницьких функцій.

Протидія корупції виявилася вразливим елементом всіх українських післяреволюційних владних команд. Закони і Укази Президента приймалися як формальний захід, основним призначенням якого була демонстрація перед суспільством і міжнародною спільнотою «активності» у протидії корупції. Реальна боротьба з корупцією в країні не проводилася.

Нова команда Президента України В.Януковича також виставила себе пасивною в цій сфері. Одним із перших законів, які були прийняті після вступу В.Януковича на посаду Президента України, став закон, який переніс дату введення в дію Законів «Про засади запобігання та протидії корупції» і

124

«Про відповідальність юридичних осіб за вчинення корупційних правопорушень» з 1 квітня 2010 р. на 1 січня 2011 р.76

В кінці 2010 р. Верховна Рада України визнала ці два закони такими, що втратили чинність77.

Початок президентської каденції є найбільш сприятливим моментом для початку реформ в історії всіх країн. У цей період суспільство психологічно налаштоване на кардинальні зміни та готове сприймати реформи. Ці стимули, безсумнівно, менш дієві, ніж стимули до перемін, які несла в собі помаранчева революція. Але ця хвиля суспільних очікувань могла би надати додатковий поштовх для просування країни на шляху реформ.

76 Закон України від 10.03.2010 р. №1962-IV «Про внесення змін до деяких законів України щодо запобігання та протидії корупції» 77 Закон України від 21.12.2010 р. №2808- VІ «Про визнання такими, що втратили чинність, деяких законів України щодо зпробігання та протидії корупції»

125

6. УКРАЇНА: ПОДАЛЬШЕ ЗНИЖЕННЯ РІВНЯ ЕКОНОМІЧНОЇ СВОБОДИ

12 січня 2011 р. дослідницька інституція Heritage Foundation оприлюднила результати чергового рейтингу економічної свободи. Дані міжнародних експертів підтвердили висновки українських спостерігачів. На фоні загальносвітової тенденції до поширення економічної свободи після завершення глобальної кризи умови ведення бізнесу в Україні погіршуються.

В рейтингу Heritage Foundation 2011 р. охоплений період розвитку України у другому півріччі 2009 р. – першому півріччі 2010 р., тобто поки що в ньому знайшла відображення інерція діяльності попередньої влади. Нова команда Президента В.Януковича за цей час здійснила лише ряд, хоча і активних, але заходів лише підготовчого характеру. Реформи були тільки заявлені. Результати діяльності команди визначаться лише у наступному рейтингу 2012 р.

Нижче при аналізі рейтингу 2011 р. основна увага приділена виявленню факторів, які продовжують негативно впливати на оцінку окремих індикаторів, а через це – в цілому на динаміку індексу економічної свободи України. При цьому здійснюється порівняння українських показників з величинами індикаторів, притаманних Грузії.

Рисунок 6.1. Порівняння динаміки індексу економічної свободи України, Грузії та середньосвітового показника у рейтингах Heritage

Foundation з 2001 по 2011 рр.

―•― Україна; ―•― Грузія; ―•― середньосвітовий показник.

На момент включення у рейтинг Heritage Foundation Україна мала нижчий рівень економічної свободи, ніж Грузія. Але завдяки проведеним реформам в Україні ситуація змінилася. У 2005 р. обидві країни за загальним індексом економічної свободи перебували майже на одному щаблі.

126

Проте надалі траєкторії індексів економічної свободи двох країн різко розійшлися. Грузія швидко стала підніматися до гори рейтингу, поширюючи сферу економічної свободи. Загальний індекс Грузії у рейтингу 2011 р. склав 70,4 бали, що на 10,7 пунктів більше, ніж середній індекс за всіма країнами світу і на 3,6 пунктів – ніж середній індекс в регіоні.

Натомість Україна почала невпинно втрачати досягнуті позиції в рейтингу. Індекс економічної свободи опустився вже до 45,8 балів, що на 13,9 пунктів менше, ніж середньосвітовий показник. Україна втратила у рейтингу 2 позиції – перемістилася з 162-го на 164-те місце.

Із 10 індикаторів, які характеризують економічну свободу в Україні, 4 мають критичний рівень (менше 30 балів): свобода інвестицій, фінансова свобода, свобода від корупції, захист прав власності.

Погіршилися оцінки за трьома індикаторами: фіскальна свобода, державні витрати, свобода праці.

І лише за трьома показниками намітився позитивний тренд: свобода бізнесу, свобода торгівлі і монетарна свобода.

За оцінками Heritage Foundation, зниження загального індексу економічної свободи в Україні в першу чергу пов’язано з погіршенням оцінок за трьома індикаторами – державні витрати, свобода інвестицій та свобода від корупції.

Експерти Heritage Foundation позитивно оцінили той факт, що попри катастрофічний спад економіки під час глобальної кризи, Україна змогла досить швидко призупинити рецесію і розпочати відродження виробництва і оздоровлення фінансового сектору. Позитивними чинниками розвитку країни продовжують називатися встановлення конкурентоспроможного рівня оподаткування, вступ до Світової організації торгівлі (СОТ) та приєднання до програми Європейського Союзу «Східне партнерство». Україна має добре розвинену промисловість, багаті сільськогосподарські угіддя і значні природні багатства. Її територією пролягає важливий маршрут транспортування нафти і газу з Росії до Західної Європи.

При цьому відмічаються стійкі негативні фактори в розвитку економіки країни:

структурні обмеження і політична нестабільність, які, як і раніше, заважають розвитку приватного сектора;

втручання держави в економіку, постійна загроза експропріації приватної власності, що помітно обмежує економічну активність;

нерозвинений фінансовий сектор, в якому залишається нечітка та обтяжлива нормативно-правова база, і який не спроможний

127

підтримувати розвиток реального сектору кредитними ресурсами;

великий бюджетний дефіцит, що ускладнює стан державних фінансів і змушує владу посилювати фіскальний тиск на бізнес.

Як прояв відхилення від ліберальної економічної політики міжнародними експертами сприйняті наслідки українсько-російського зближення під проводом нової влади (продовження терміну перебування російського Чорноморського флоту в Криму в обмін на знижку в ціні на природний газ) і відмова українського парламенту від амбіцій вступу в НАТО.

6.1. Індикатор: Свобода бізнесу

2009 2010 2011

Україна 40,5 38,7 47,1

Грузія 86,6 87,9 87,3

Свобода бізнесу – це один із небагатьох індикаторів економічної свободи в Україні, який за рік збільшився.

Оскільки рейтинг 2011 р. відображає економічну політику у другому півріччі 2009 р. – першому півріччі 2010 р., то позитив в умовах ведення бізнесу багато в чому є заслугою попереднього Уряду Ю.Тимошенко і Державного комітету з питань регуляторної політики та підприємництва на чолі О.Кужель. В цей період Уряд передав у Верховну Раду розроблений Комітетом пакет законопроектів з регулювання підприємницької діяльності. Цим фактично була здійснена спроба подолати відставання у проведенні дерегулювання підприємницької діяльності.

За період головування О.Кужель, діяльність якої підтримувалася Урядом, Комітету вдалося досягти позитивних зрушень, які полегшили ведення бізнесу.

У звіті Світового банку Doing Business 2011 так само відзначена поява позитивної тенденції. В рейтингу країн за легкістю ведення бізнесу Україна піднялася на дві «сходинки»78. В основному це відбулося за рахунок двох складових – «умови для початку бізнесу» (підвищення на 18 позицій) і «дозвіл на будівництво» (підвищення на 2 позиції).

78 http :// www . epravda . com . ua / news /2010/11/4/255086/ 128

Таблиця 6.1Рейтинг Світового банку Doing business: Легкість ведення бізнесу

2009 2010 2011

Україна Грузія Україна Грузія Україна Грузія

Відкриття бізнесу: 128 4 134 5 134 8

Процедури (кількість) 10 3 10 3 10 3

Час (днів) 27 3 27 3 27 7

Витрати (у % від доходу на душу населення)

5,5 4,0 5,8 3,7 5,8 5,0

Мінімальний капітал (у % від доходу на душу населення)

174,2 0 153,5 0 153,5 0

Отримання дозволу на будівництво:

179 10 181 7 179 7

Процедури (кількість) 30 12 30 10 22 10

Час (днів) 471 113 476 98 374 98

Витрати (у % від доходу на душу населення)

1901 20,3 1449 21,6 1737,6 23,2

Реєстрація власності: 140 2 141 2 164 2

Процедури (кількість) 10 2 10 2 10 2

Час (днів) 93 3 93 3 117 3

Витрати (у % від вартості майна)

2,9 0 2,6 0 4,1 0,1

Закриття бізнесу: 143 92 145 95 150 105

Час (років) 2,9 3,3 2,9 3,3 2,9 3,3

Витрати (у % від вартості майна)

42 4 42 4 4,2 4

Ставка відшкодування (у центах на один долар)

9,1 27,9 9,1 27,9 7,0 25,1

Отримавши посаду Президента України, В.Янукович одразу заявив про невідкладність проведення реформ у сфері підприємницької діяльності, як важливої умови розвитку бізнесу. Цей напрямок займає важливе місце в Програмі економічних реформ на 2010-2014 роки, розробленій Комітетом з економічних реформ при Президентові України.

129

Проте, на жаль, нова команда не підтримала реформаторську енергію, що була закладена Державним комітетом з питань регуляторної політики та підприємництва при Уряді Ю.Тимошенко. За політичними мотивами керівництво Комітету було змінене, а новий Уряд відкликав з Верховної Ради весь пакет законопроектів з дерегулювання бізнесу. У грудні 2010 р. Указом Президента в рамках оголошеної адміністративної реформи був ліквідований і сам Комітет79.

Міжнародні експерти відмічають, що у цілому, нормативно-правова база у сфері регулювання підприємницької діяльності Україні залишається недосконалою.

В Україні не вдалося покращити позиції за всіма складовими індикатора легкості ведення бізнесу: зафіксоване падіння за критеріями «закриття бізнесу» (на п'ять позицій до 150-го місця) і «реєстрація власності» (на чотири позиції, до 164-го місця).

Внаслідок загострення фіскальних проблем нова влада почала збільшувати тиск на бізнес. Зросла кількість перевірок і штрафів. Ці нові порядки намагаються закріпити у правовому полі, зокрема, у Податковому кодексі. Основний тиск здійснюється на малий і середній бізнес, що складає базу підприємницького класу країни. Водночас великий бізнес як політичний партнер знову одержує податкові преференції. Подібні дії влади можуть переломити позитивну тенденцію у динаміці величини індикатору, яка зараз намітилася.

6.2. Індикатор: Свобода торгівлі

2009 2010 2011

Україна 84,0 82,6 85,2

Грузія 80,6 89,1 89,4

Heritage Foundation традиційно високо оцінює індикатор «свободи торгівлі» в Україні. Вступ до СОТ, а також прагнення влади перекрити тіньові потоки під час експортно-імпортних операцій і спрямувати їх до державного бюджету певним чином стимулювали процес реформування сфери зовнішньої торгівлі. Середньозважений митний тариф України у 2009 р. склав 2,4%.

Проте міжнародні експерти відмічають, що в Україні усе ще зберігаються окремі експортні обмеження, бар’єри доступу до ринку послуг, імпортні податки і збори, вимоги ліцензування імпорту, непрозорі державні закупівлі, складні стандарти і правила сертифікації, а також недостатній

79 Указ Президента України від 09.12.2010 р. №1085/2010 «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади»

130

захист прав інтелектуальної власності. Все це укупі помітно збільшує вартість зовнішньої торгівлі.

Незважаючи на вдосконалення митних процедур, трапляються випадки сумнівного визначення митної вартості, корупційних дій. Heritage Foundation постійно віднімають десять балів з оцінки свободи торгівлі в Україні через існування значних нетарифних бар'єрів.

Через такі проблеми Україна продовжує перебувати в низині рейтингу Світового банку Doing Business.

Таблиця 6.2Рейтинг Світового банку Doing business: Зовнішня торгівля

2009 2010 2011Україна Грузія Україна Грузія Україна Грузія

Зовнішня торгівля (місце) 131 81 139 30 139 35

Документи для експорту (кількість)

6 8 6 4 6 4

Час для експорту (днів) 31 12 31 10 31 10

Витрати на експорт (дол. США за контейнер)

1230 1380 1230 1270 1560 1329

Документи для імпорту (кількість)

10 7 10 4 8 4

Час для імпорту (днів) 36 14 36 13 36 13

Витрати на імпорт (дол. США за контейнер)

1250 1340 1430 1250 1580 1316

6.3. Індикатор: Фіскальна свобода

2009 2010 2011

Україна 77,0 77,9 77,3

Грузія 86,8 89,1 87,5

Україна має порівняно низький рівень оподаткування. Стандартна ставка податку з доходів фізичних осіб становить 15%, а податку на прибуток підприємств – 25%. Страхові компанії і підприємства сільського господарства оподатковуються за пільговими ставками. Значно покращує умови ведення малого і середнього бізнесу застосування спрощених систем бухгалтерського обліку і оподаткування. У 2009 р. податкові надходження склали 37,7% від показника ВВП.

131

В новому рейтингу країн за рівнем економічної свободи балова оцінка індикатору фіскальної свободи в Україні була дещо зменшена. На її рівень продовжують чинити тиск негативні фактори – високе фіскальне навантаження на заробітну плату і наявна організація системи оподаткування, яка значно ускладнює підприємницьку діяльність.

У рейтингу Світового банку Doing Business 2011 (період оцінки – з червня 2009 р. до травня 2010 р.) Україна увійшла до трійки найгірших країн світу за легкістю сплати податків. За простотою сплати податків вона посідає 181-ше місце, за кількістю податків – 183-тє місце, за часом на їхню сплату – 174-те місце.

За цим дослідженням, кількість платежів, які здійснюють українські підприємці, є найбільшою у світі – їх налічується 135. В той же час в інших країнах Східної Європи і Середньої Азії в середньому сплачується близько 42 платежів, а в розвинених країнах – 14.

Таблиця 6.3Рейтинг Doing business: Сплата податків

2009 2010 2011

Україна Грузія Україна Грузія Україна Грузія

Сплата податків (місце) 180 110 181 64 181 61

Платежі (кількість на рік) 99 30 147 18 135 18

Час (годин на рік) 848 387 736 387 657 387

Загальний рівень оподаткування (у % від прибутку)

58,4 38,6 57,2 15,3 55,5 15,3

При цьому на здійснення всіх податків та зборів підприємствам доводиться витрачати близько 657 годин на рік. В інших країнах Східної Європи і Середньої Азії – в середньому 313,9 годин, а в розвинених країнах – 199,3.

Усереднена ставка податку на прибуток, за даними Світового банку, в Україні знаходиться на рівні 10,4%, тоді як у європейських та азійських країнах – 9,8% та 16,8%, відповідно.

Особливо високий рівень має податкове навантаження на фонд оплати праці – воно досягає 43,3%, що набагато більше, ніж в інших країнах Східної Європи і Середньої Азії, а також в розвинених країнах – 22,9% і 23,3%, відповідно.

Українська Програма економічних реформ на 2010-2014 роки визначає завдання реформування податкової системи одним зі стратегічних напрямків продовження системних реформ в Україні. У 2010 р. за пропозицією Уряду Верховна Рада прийняла закон «Про збір і облік єдиного соціального

132

внеску».80 21 вересня у парламент був переданий проект Податкового кодексу України, який 18 листопада був прийнятий у цілому.81

Податковий кодекс явно розроблявся під тиском фіскальних проблем, з якими стикнувся новий Уряд. Документ має чітку спрямованість на боротьбу з мінімізацією і ухиленням від сплати податків82. Проте більшість експертів, підтримуючи необхідність забезпечення обов’язкової сплати податків, в той же час виступили проти методів, які для цього передбачаються у Податковому кодексі. На їхню думку, вони критично посилюють фіскальний тиск на бізнес. Найбільшій критиці були піддані:

а) поширення повноважень контролюючих органів і можливість застосування «ручних» методів (збільшення підстав для перевірок, введення непрямих методів визначення бази оподаткування тощо);

б) спроби відмовитися від спрощених систем бухгалтерського обліку і оподаткування для малого і середнього бізнесу.

6.4. Індикатор: Державні витрати

2009 2010 2011

Україна 39,0 41,1 32,9

Грузія 74,6 65,3 60,3

Експерти Heritage Foundation знизили оцінку України за індикатором «державні витрати». Порівняно з попереднім рейтингом, в якому була досліджена активна політика антикризової державної підтримки, індекс був зменшений на 8,2 бали.

У 2009 р., результати якого входять в оцінку ситуації в Україні в рамках рейтингу 2011 р., загальні державні витрати, включаючи витрати споживання і трансфертні платежі, продовжували зростати і досягли 47,3% рівня ВВП.

Команда Президента України В.Януковича звинуватила своїх політичних попередників у надмірних витратах з державного бюджету, які спрямовувалися переважно на реалізацію популістських соціальних програм. Тому одним із найважливіших напрямків Програми економічних реформ на 2010-2014 роки було заявлено кардинальне зниження державних витрат (проведення секвестру видатків бюджету). Відповідний обов’язок взяв на себе новий Уряд і перед МВФ.

80 Закон України від 18.06.2010 р. № 6525 «Про збір і облік єдиного соціального внеску»81 Проект Закону України № 7101-1 «Податковий кодекс України». 82 http :// www . zn . ua /2000/2040/70906/

133

Однак за підсумками 2010 р. ці плани не були реалізовані. Незважаючи на заяви нового Уряду, державні витрати продовжують збільшуватися. Упродовж 2010 р. вони складали: перший квартал – 43,77 млрд. грн. (у 2009 р. – 38,14 млрд. грн.), другий квартал – 51,8 млрд. грн. (у 2009 р. – 46,45 млрд. грн.).

Секвестр видатків державного бюджету при цьому був проведений. Але під нього потрапили тільки витрати на безпеку шахтарів (зменшення на 600 млн. грн.), будівництво житла для військовослужбовців (на 800 млн. грн.), інноваційні та інвестиційні проекти (на 1,7 млрд. грн.).

Критичну ситуацію створює неефективна державна НАК «Нафтогаз України». Фінансова підтримка компанії змістила фінансовий баланс бюджету, що створює потенційну загрозу загальній стабільності української економіки.

Не були втілені в життя і гучні заяви нової команди Президента В.Януковича щодо відновлення масштабного процесу приватизації. Програма економічних реформ на 2010-2014 роки задекларувала політику завершення приватизації як широкомасштабного соціально-економічного проекту трансформації державної власності, який був розпочатий в Україні в 1992 р. Упродовж 2010 р. мали бути підготовлені проекти Державної програми приватизації на 2010-2014 роки та відповідних змін до приватизаційного законодавства.

Проекти Державної програми та змін до приватизаційного законодавства були підготовлені ФДМУ і передані у жовтні згідно Плану-графіку впровадження економічних реформ на розгляд Уряду. На цьому етапі підготовчий процес щодо відновлення приватизації загальмувався. Криза приватизації продовжується. За 9 місяців 2010 р. було продано лише 147 державних об’єктів (за 9 місяців 2009 р. – 173 державні об’єкти).

6.5. Індикатор: Монетарна свобода

2009 2010 2011

Україна 68,1 61,2 63,2

Грузія 70,9 70,2 76,7

Протягом 2007-2009 рр. інфляція в Україні була надзвичайно високою, складаючи в середньому 17,9% на рік. Спочатку вона була наслідком популістських дій зі збільшення соціальних стандартів для населення, що не відповідало реальним можливостям економіки. Потім визначальну роль у зростанні індексу цін відіграла глобальна криза.

Вихід України з кризи призвів до зниження темпів інфляції. У квітні-липні 2010 р. навіть зафіксована помісячна дефляція. Однак це не стало

134

результатом системних дій нової влади. Дефляційні процеси відображали природний процес сезонних цінових коливань. Зниження цін охопило переважно продукти харчування. Починаючи з серпня споживчі ціни знову стали зростати.

Виконавча влада продовжує втручатися у процес ціноутворення. Незважаючи на запевнення, не проведена тарифна реформа у житлово-комунальному секторі. Тарифи, як і раніше, встановлюються адміністративно, нижче за собівартість надаваних комунальних послуг.

Регулювання цін у державному секторі відбувається через державні підприємства. Це стосується зокрема цін на вугілля, електроенергію для населення тощо.

Рисунок 6.2. Індекси споживчих цін у 2009-2010 роках(до грудня попереднього року)

Експерти Heritage Foundation відняли десять балів з оцінки монетарної свободи в Україні через проведення заходів з боку держави, які спотворюють внутрішні ціни.

6.6. Індикатор: Свобода інвестицій

2009 2010 2011

Україна 30,0 20,0 20,0

Грузія 70,0 70,0 70,0

Починаючи з 2000 р. в Україні був введений національний режим для іноземних інвесторів. Законодавчі обмеження встановлюються за критерієм національної безпеки, що загалом відповідає світовій практиці. Формально не існує обмежень для участі іноземних інвесторів і в приватизації, в тому числі стратегічних об’єктів.

135

Але при ліберальному характері зовні, в країні діють бюрократичні правові та нормативні вимоги, які створюють перепони для надходження іноземних інвестицій. Наприклад, валютні рахунки резидентів і нерезидентів можуть функціонувати з обмеженнями та піддаватися регулюванню з боку Уряду. Платежі та трансферти підпадають під різні вимоги і кількісні обмеження. Деякі операції з капіталом можуть перебувати під управлінням з боку держави та потребувати ліцензування.

Виникнення бар’єрів для допуску іноземного капіталу в українську економіку пов’язано:

по-перше, з існуванням масової корупції, коли для одержання згоди на здійснення інвестицій іноземним інвесторам необхідно вступати в корупційні відносини з чиновниками на всіх рівнях;

по-друге, з наслідками зрощення влади з великим національним капіталом. Інтереси національного капіталу диктують межі сфер, закритих для іноземного капіталу. Для цього використовуються неформальні (тіньові) системи регулювання – узгоджувальні процедури при створенні спільних підприємств, передачі в оренду, загальні процедури регулювання підприємницької діяльності, попередній відбір покупців під час приватизації стратегічних об’єктів тощо;

по-третє, з традиційними ідеологічними переконаннями, які розповсюджені в українському суспільстві, зокрема щодо захисту «національного виробника», хворобливого ставлення до можливості продажу землі іноземним інвесторам, допуску їх до стратегічних галузей або підприємств;

по-четверте, з недотриманням і нехтуванням договірними відносинами. Це характерно не тільки у сфері взаємодії іноземних інвесторів з вітчизняними приватними суб’єктами підприємництва, але і з державою. Новітня історія України має багато прикладів, коли договірні відносини, які гарантуються державою, порушуються за політичними мотивами, або під тиском корпоративних інтересів великого українського капіталу.

Експерти Heritage Foundation відзначають, що найбільше в Україні ситуація ускладнилася саме у сфері інвестиційної відкритості. Через бюрократичні бар’єри іноземні інвестори не можуть потрапити у багато секторів економіки. Укладені контракти не завжди захищені судовою системою.

В Україні продовжує погіршуватися якість інвестицій. Про це свідчить те, що найбільшою популярністю користуються державні боргові папери. Окрім цього, вони в основному спрямовуються не на розвиток реального

136

сектору економіки. Головний потік іноземних інвестицій направляється у банківський сектор з метою його посткризового оздоровлення.

Значний потік складають «псевдо інвестиції», тобто повернення евакуйованого під час кризи українського капіталу. Іноземні інвестиції в основному спрямовуються в металургійну галузь, торгівлю, будівництво, переробну промисловість, де частка справді іноземного капіталу незначна.

Таблиця 6.4

Рейтинг Doing business: Захист інвесторів

2009 2010 2011Україна Грузія Україна Грузія Україна Грузія

Захист інвесторів (рейтинг): 142 38 109 41 109 20

Ступінь розкриття інформації (індекс від 0 до 10)

1 8 5 8 5 8

Ступінь відповідальності керівника (індекс від 0 до 10)

3 6 2 6 2 6

Легкість подання позовів акціонерами (індекс від 0 до 10)

7 4 7 4 7 6

Ступінь захисту акціонерів (індекс від 0 до 10)

3,7 6,0 4,7 6,0 4,7 6,7

Досить часто вітчизняний капітал надходить в країну під виглядом іноземного при продажі активів. Так, «Маріупольський металургійний комбінат ім. Ілліча» був офіційно проданий нідерландській компанії Metinvest BV (контролюється Р.Ахметовим), завод «Стирол» формально придбав австрійський холдинг OstChemical Holding AG (контролюється Д.Фірташом).

При новій владі продовжується практика «адресної» приватизації. У листопаді 2010 р. приватизація підприємства «Сєвєродонецьке об’єднання «АЗОТ» відбулася без конкурсу і за ціною, на 30% нижчою номінальної вартості. Характер плану з продажу авіакомпанії «Міжнародні авіалінії України» так само надає підстави відносити цю акцію до прикладів «адресної» приватизації.

За оцінками НБУ, за січень-вересень 2010 р. сальдо іноземних інвестицій зменшилося на 300 млн. дол. США у порівнянні з аналогічним періодом 2009 р.

137

6.7. Індикатор: Фінансова свобода

2009 2010 2011

Україна 40,0 30,0 30,0

Грузія 60,0 60,0 60,0

Оцінка індикатору «фінансова свобода» свідчить про збереження негативної тенденції і при новій владі. Цей індикатор перетворився у критичний фактор розвитку економічної свободи в Україні.

Фінансова система України залишається недорозвинутою. Серед іншого, в ній переважає «готівковий» обіг коштів. Збільшення грошового обігу поза банками пов’язано з наслідками глобальної фінансової кризи. В той же час, у 2010 р. вже чітко спостерігається відновлення довіри населення до банків, що знайшло прояв у збільшенні обсягів депозитів і відчутному падінні ставок за ними. За даними НБУ, за 2010 рік обсяг депозитів юридичних і фізичних осіб збільшився на 26,4%.

Недосконалість фінансової сфери знаходить прояв і у високій частці невеликих банків, які становлять проблемну частину банківського сектору (близько 83% кількості всіх банків).

Внаслідок глобальної кризи значно скоротилися обсяги банківського кредитування реального сектору економіки. Український бізнес відчуває критичну нестачу позикових ресурсів.

Глобальна фінансова криза призвела до збільшення впливу держави на фінансовий сектор за рахунок:

по-перше, проведення у 2009 р. рекапіталізації трьох великих приватних банків за участю держави. В результаті масштаби державної власності у банківському секторі збільшилися з трьох до п’яти банків. У практиці України державні банки, як правило, виконують функцію «кишенькових» банків Уряду. Банки, які обрані для рекапіталізації за участю держави, виявилися нездатними, і Уряд був змушений постійно підтримувати їхню діяльність. Програма економічних реформ на 2010-2014 роки передбачає приватизацію націоналізованих банків до завершення 2012 р.

по-друге, скорочення комерційного кредитування і переходу України переважно на позики від міжнародних організацій та урядів розвинутих країн під гарантії держави. Великі обсяги коштів були направлені у банківський сектор у вигляді кредитів рефінансування і рекапіталізації. Частина коштів була спрямована на фінансування потужних інвестиційних проектів.

138

6.8. Індикатор: Захист прав власності

2009 2010 2011

Україна 30,0 30,0 30,0

Грузія 35,0 400 40,0

Інституційною ознакою України став слабкий захист прав приватної власності. Це характерна риса усіх країн, які раніше входили до складу СРСР і в яких існувала монополія державної власності. Неповага до прав власності в цих країнах перетворилася в стійкий суспільний стереотип. При соціалізмі він виник через несумісність ідеологій державної і приватної власності, а в період постсоціалістичної трансформації – внаслідок зрощення влади з великим капіталом, що негативно сприймалося суспільством.

Гарантії прав власності напряму стали залежати від наявності патронату з боку влади. Його втрата досить часто робила їх вразливими та провокувала процеси переділу прав власності.

Після помаранчевої революції відбулася політизація великого приватного капіталу, тобто бізнес-групи розподілилися за підтримкою поміж окремими політичними силами. Перманентні політичні протистояння, які охопили країну, супроводжувалися змінами політичної конфігурації влади і, як наслідок, складу бізнес-груп, які користувалися патронатом конкретної політичної сили, яка увійшла у владу.

Обрання В.Януковича Президентом України спровокувало чергову переміну влади і складу підприємців, які підтримувалися владною командою. Це не могло не спровокувати процеси реваншу в розподілі прав власності.

Свій внесок в негативне сприйняття індикатора здійснює і сама влада. З її боку не спостерігається повага до прав власності і дотримання договорів.

На відміну від інших країн українська судова система не забезпечує гарантію прав власності. Суди піддаються впливу виконавчої влади і кримінального пресу. На процес розгляду справ у судах величезний вплив має корупція.

Експерти Heritage Foundation як позитивний факт відмітили розвиток іпотеки в країні, що сприяло активізації ринку нерухомості.

При цьому експерти констатують, що Україна залишається основним перевалочним пунктом, місцем зберігання і збуту «піратських» оптичних носіїв, які виробляється в Росії та інших країнах.

139

6.9. Індикатор: Свобода від корупції

2009 2010 2011

Україна 27,0 25,0 22,0

Грузія 34,0 39,0 41,0

Внаслідок специфічних стартових умов в Україні сформувалася база для масової корупції. У міжнародних рейтингах Україна тривалий період входить до переліку найбільш корумпованих країн у світі. Міжнародна організація Transparency International констатує, що корупція залишається дуже серйозною проблемою для України, оскільки стримує притік в країну іноземних інвестицій, створює тиск на вітчизняний бізнес у вигляді «корупційного податку» і викривленої регуляторної практики. Корупція пронизує всі верстви суспільства і владу в усіх сферах економічної діяльності.

Причина криється не тільки в низькому рівні оплати праці у публічному секторі, а також у тому, що в українському суспільстві зберігається лояльне ставлення до корупції, влада фактично не проводить системної і реальної антикорупційної політики.

Після приходу до влади Президента В.Януковича Transparency International вказала на певне покращення позицій у сфері протидії корупції. У підготовленому нею рейтингу 2010 р. Україна піднялася на 11 позицій вгору і посідає 134 місце серед 178 країн. Але українські експерти не пов’язують це з покращенням системної політики у цій сфері, а розглядають скоріше як аванс в оцінці експертами намірів нової влади.

Заяви нинішньої влади свідчать про розуміння важливості і пріоритетності боротьби з корупцією. Відповідний пункт включений у Програму економічних реформ на 2010-2014 роки. Однією з перших дій нового Президента стало створення Національного антикорупційного комітету.

Поширюється відповідальність за корупційні дії. Голова СБУ В.Хорошковський повідомив, що в країні за корупцію вже притягнуто до відповідальності 1500 чиновників. Міністр внутрішніх справ А.Могильов оголосив про рішучу боротьбу з хабарництвом і навіть вдався до звільнення міліціонерів, які помічені у хабарництві. В судах знаходяться справи декількох високопосадових осіб83.

Але ці спонтанні і нескоординовані дії в цілому не сприяли покращенню ситуації з корупцією. Антикорупційний комітет за півроку діяльності збирався у повному складі тільки один раз і не ініціював практичної роботи. До відповідальності притягнуті чиновники невисокого 83 Зеркало недели, №38, 16-22 октября 2010 г.

140

рангу, і в їхніх справах ще не винесені вироки. Причому боротьба з корупцією має відчутний політичний відтінок – в основному вона направлена проти чиновників, які входили до складу попередньої влади та зараз відносяться до числа активних опозиціонерів.

Як вже зазначалося, заявлений в Програмі економічних реформ на 2010-2014 роки пакет антикорупційних законів так і не був прийнятий. Існуючі закони щодо боротьби з корупцією відмінені, а взамін них не ухвалені нові.

Так само не виконуються міжнародні зобов’язання у сфері корупції за Планом дій Україна–ЄС, прийнятим у лютому 2005 р. Група держав проти корупції (Group of States Against Corruption – GSAC) розробила для України 25 рекомендацій щодо боротьби з цим негативним явищем, але дотепер впроваджені тільки 5 з них.

Голова Групи Д.Коса висловлює занепокоєність ситуацією з корупцією в Україні. Група очікує від української влади звітів щодо першого і другого раундів оцінювання. До середини 2011 р. Україна повинна підготувати звіт за третім оцінюванням – корупційних правопорушень і прозорості фінансування політичних партій. У висновках Групи містяться сумніви щодо бажання української влади боротися проти корупції.

Про відсутність прогресу в боротьбі з корупцією свідчить й оцінка індикатора «свободи від корупції» у складі базового індексу економічної свободи. Показник індикатора був знижений до 22,0 балів у рейтингу 2011 р. порівняно із 25,0 балів у попередньому рейтингу. Це катастрофічний рівень, який свідчить про відсутність реальної державної політики протидії корупції. Корупція залишається тим критичним фактором, який блокує просування України на шляху економічних реформ.

6.10. Індикатор: Свобода праці

2009 2010 2011

Україна 52,4 57,7 50,0

Грузія 99,4 93,7 92,1

При включенні в індекс економічної свободи індикатора «свободи праці» Україна не відставала і навіть випередила за цим показником більшість колишніх соціалістичних країн. У приватному секторі, особливо у нових видах діяльності, трудові відносини між працівниками та роботодавцями будувалися на основі контрактів. У цій сфері сформувалася і досить спрощена система звільнення працівників.

Але український Кодекс законів про працю до сих пір залишається застарілим та неадекватним сучасним вимогам.

141

Вартість наймання працівника є надто високою, оскільки конкретне підприємство змушене нести великий тягар фінансових витрат за соціальними параметрами. Велику частину витрат складають відрахування до спеціальних державних фондів. Окрім цього, на підприємства традиційно покладаються й інші соціальні витрати, які вони зобов’язані покривати за рахунок свого прибутку. В Україні нерозвинута система недержавного страхування.

Надмірний рівень навантаження на суб’єктів господарювання по соціальним обов’язкам провокує поширення тіньових взаємовідносин в цій сфері. Ухилення від зобов’язань підприємствами і працівниками, з одного боку, звужує базу доходів державного бюджету для реалізації соціальних програм, з іншого боку, створює ризики для самих працівників (майбутнє пенсійне забезпечення, медичне обслуговування тощо).

Новий Уряд розпочав свою діяльність з проголошення необхідності невідкладного перегляду Кодексу законів про працю. Але це завдання не було реалізоване. Українські експерти критично оцінюють проекти, що пропонуються. На їхню думку, в проектах Кодексу не дотриманий баланс інтересів працівників і роботодавців. Їхні положення надають роботодавцям надзвичайні повноваження щодо регулювання трудових відносин: наймання і оплати праці робітників, процесу звільнення.

142