ПЛАСТ

НАЦІОНАЛЬНА СКАУТСЬКА ОРГАНІЗАЦІЯ УКРАЇНИ

ТРЕТЯ ПРОБА

На ступінь Вірлиці

Пл. розв. Софії Сіренко

Характеристики, фото-звіти, доповнення

Мій життєпис

Я, Сіренко Софія Артурівна, народилася 16 квітня 1992 р. Б. у м. Хмельницькому. Згодом переїхала у Львів, а через чотири роки мене привітав Івано-Франківськ. З дитинства я полюбила гори, оскільки разом із батьками мандрувала. Батьки мене виховували патріотично, тож питання вступу до Пласту не обговорювалося. Щоправда, мої бажання бути в новацтві так і не були втілені в життя, проте я не втрачала надії і таки вступила в Пласт трохи згодом – 02.02.2005. Мій гурток назвався «Сарни», виховницею була Уляна Литвинець. Він був самостійний до 18.02.2006, бо саме тоді створився новий курінь – імені Мілени Рудницької, у створенні якого взяв участь і мій гурток. Відтоді й розпочалося моє активне юнацьке пластування. 2006 року я відбула перший курінний табір підготовчого куреня імені Мілени Рудницької. Того ж року курінь організував свою першу акцію – Андріївські вечорниці (12.12), тоді я склала Пластову Присягу.

2007 року курінь уперше взяв участь в «Орликіаді». Я входила в команду. Ми тоді зайняли 3 місце за театральний виступ. За це я отримала четверте відзначення. Ще одне четверте відзначення я здобула за організацію вертепу 2008 року.

2007 року я була учасницею станичного табору «Фама», а також поїхала на свій перший міжкрайовий табір «Золота Булава».

11.05.2008 р. на окружному СВ мене іменували розвідувачкою. Згодом я почала здавати Третю пробу. І вже на другому курінному таборі 2008 року зробила свій перший проект – історичну ватру, присвячену Мілені Рудницькій. Того ж року я політала на «Чоті Крилатих» та побувала на Днях Пластуна в Києві.

2009 року я стала першункою булавних на міжкурінному дівочому таборі «148mbit/sec», пройшла КВТ, здала вмілість «Три пера» та отримала третє відзначення за участь в «Орликіаді – 2009», де моя команда перемогла.

У 2006-2007 рр. я займала посаду гурткової, 2007-2009 – гурткового скарбника, 2009-2010 – гурткового скарбника і писаря. Курінні діловодства: 2006-2007 – курінний скарбник, 2009-2010 – курінний суддя.

Зараз я навчаюсь в Прикарпатському університеті імені Василя Стефаника на філологічному факультеті. Захоплююсь мистецтвом (музикою, кіно, літературою, архітектурою, образотворчим мистецтвом). У 2007 році закінчила художню школу, але на тому моя художня кар’єра не закінчилась - я і надалі продовжую малювати, мрію з часом організовувати виставки своїх робіт (і не тільки своїх). Також я граю на гітарі, професійно займаюсь вокалом, планую мати музичну групу та виступати, також освоювати гру на різних музичних інструментах. У близькому майбутньому планую вивчити японську мову та літературу. Хочу займатися «серйозною» наукою, на даний момент працюю над вивченням преромантизму як течії в літературі,

вникаю у сутність преромантичного роману та новели. З наукової точки зору цікавить мене й романтизм, символізм, дадаїзм, акмеїзм, релігієзнавство (планую вступити на філософський факультет). Література для мене цікава не лише з наукової точки зору – я й сама пишу прозу і поезії. Захоплює мене небо і летунське пластування.

На даний час я працюю з дітьми в КВ к. ч. 56 ім. Мілени Рудницької і в майбутньому пластуванні планую займатися інструкторською діяльністю. Пласт є невід'ємною частиною мого життя і дуже важливим елементом у ньому – він володіє унікальною здатністю - дарувати радість, надихати, вселяти надію… Він є тим, без чого своє життя я уявляю дуже важко. Тож хай моя пластова історія триває далі.

Проект А (1). Три головні обов’язки пластуна/1/

СВЯТО МИКОЛАЯ

Дата проведення: 18.12.08

Виконувані обов’язки:

організатор, бунчужна

«Свято Миколая»

Комендант заходу: Станіслав Провальний

Точка програми: А.2.3

Цілями мого проекту було навчитися організовувати, проводити

суспільно корисні акції. Окрім цього, до моїх цілей входила постановка

вистави до Дня Святого Миколая для учнів молодших класів

загальноосвітньої середньої школи № 25 м. Івано-Франківська.

Проект був зголошений 20 листопада 2008 року, а проводився 18 грудня

2008 року. За цей період часу я домовилася за проведення акції із станичним

та з дирекцією загальноосвітньої середньої школи № 25. Після того зайнялася

пошуком, відбором та корегуванням сценарію; підбором акторів.

Проводилися збірки для виконавців ролей (всього їх було 9), а також

підготовка костюмів для них та відповідних декорацій. Також готувалися

подарунки для дітей (книжки та цукерки), куплені за кошт батьків (про це

також було домовлено) та відзначки для учасників акції. В акції брало участь

юнацтво 56 та 79 куренів (загалом 13 осіб).

18 грудня була збірка 0 09:00. До 10:00 проходила остання (генеральна)

репетиція. О 10:00 - виїзд до 25 школи. По приїзді у школу актори мали

кілька хвилин на перевдягання. І вже 10:45 ми почали обходити початкові

класи (їх було три) та показувати дітками імпрезу та дарувати подарунки.

Виступали ми також і для групи продовженого дня.

Кожне відвідування тривало 45-50 хвилин. Акція закінчилась о 14:00,

після чого всі учасники організовано поїхали в домівку, а звідти вже додому.

Висновки: акція пройшла успішно, діти та батьки були дуже

задоволеними.

Позитивні риси: акція пройшла за планом, усе заплановане було

виконано.

Негативні риси: були моменти, коли діти активно залучалися до

завдання у сценках, і їх важко було заспокоювати, не всі актори

відповідально віднеслися до своїх завдань.

Під час імпрези

Діти з акторами та подарунками

Діти дивляться імпрезу

Сценарій

Дійові особи:

Ангел

Іванко

Оленка

Заєць

Мисливець

Колобок

Сорока

Ведмідь

Баба Яга

Антипко

Лінь

Місяць

Хатинка на курячих ніжках

Сцена 1

Ліс – дерева, кущі, повалені колоди, пні, кучугури снігу. З'являється

Ангел. Та несе мішок з подарунками.

Ангел. Змучився я трохи. Відпочити б треба (засинає)

Входить, крадучись Лінь, махає руками, кличучи когось, дріботить

Антипо. Разом забирають мішок із подарунками. Антипко спіткнувся,

наробив шуму, і Ангел прокинувся. Він вражений побаченим, але Лінь та

Антипко встигли утекти, забравши із собою мішок…

Ангел. Оце так відпочив. І мій товариш, як на зло, пішов у село… Що ми

даруватимемо дітям – вони ж так чекають недочекаються сьогоднішньої нчі?

Що робити?

Під час його слів з іншого боку сцени зявляються Оленка та іванко, вони

збирають хмиз, побачили з-за дерева ангела.

Іванко. Добрий день.

Ангел (зажурено). Доброго дня, дітки.

Оленка. А чому Ви таі засмучені… що сталося?

Ангел. Ох, діти-діти. Нещастя трапилось у мене. Але ви все одно не

повірите.

Оленка. Чому ж, хіба ми такі, що не вміємо співчувати?

Ангел. Добре, відкриюсь вам: я Ангел, помічник Святого миколая.

Оленка 9вражено вигукує). Не може бути!

Іванко. Ви?

Ангел. Отож-то – я. Ніс дарунки чемним дітям, але змучився, сів

відпочити, мій товариш пішов у село, а я задрімав трохи, а в той час Лінь та

антипко викрали у мене мішок.

Іванко. Ти диви! Не перевелась іще нечисть.

Оленка. А може, ми вам допоможемо?

Ангел. Бачу, діти, ви співчутливі, добрі. Але чи сміливі?

Оленка. Сміливі. Адже ми – пластуни.

Іванко. Ми допоможемо Вам!

Ангел. Не злякаєтесь?

Іванко. Ні!

Оленка. Ні, що ви!

Ангел. Тоді слухайте. Я встиг почути, коли втікали Антипко і Лінь, як

хтось із них промовив: - до Баби Яги… Думаю, що вони потягнули мішок у

найтемнішу глушину лісу, де живе Баба Яга.

Оленка. Ого! Баба Яга!

Іванко. А ти казала – нема ніякої Баби Яги, Антипка… Що все це

казки…

Ангел. Ні, любі мої, не казки. Адже нині має бути святкова ніч, тож все

може трапитися… Ви готові допомогти?

Іванко. Я готовий!

Оленка. Я теж!

Іванко. Йдем, Оленко, знайдемо мішок.

Ангел. Зачекайте, діти, не кваптесь. Я хочу вас застерегти: на шляху до

Баби Яги зустрінете незвичайного, різні пастки є в лісі. Чи готові ви їх

подолати?

Оленка. Так.

Ангел. Пам'ятайте: ви повинні підтримувати один одного, бути

ввічливими, добрими, тоді й попадете до Баби яги і перемодете нечисть.

Оленка. Добре, Ангеле.

Іванко. Ходімо.

Ангел (навздогін). Хай Бог вам допомагає. Якщо буде темно, покличте

Місяця – він обовязково допоможе! (до себе) Які добрі діти. Хай їм щастить

(виходить).

Сцена 2

На мітлі влітає Баба Яга

Яга (до мітли) Тпру-у-у! Стій-но, не брикайся (підходить). Спекла я

колобок. Щойно ось прилетіла від Кощія – в гості його запросила на

вечерю… Але де ж це моя хатка?

Пробує свистіти у два пальці, виходить спочатку лише шипіння, а потм

все-таки – свист. Яга киває рукою, і з того боку «виходить», квочучи, хатка.

Яга. Де це ти вешталася? Знову нестися хочеш, сідала шукала?

(замахується мітлою на хатку і щось побачила у вікні) Ой лишенько! Куди

колобок подівся?! (заглядає то з одного боку, то з іншого). Де він смачне-е-

е-нький, де він, кругл-е-е-нький? Чи не вкра хто? (до хатки) Де колобок,

куди ти його запропастила?

Лінь та Антипко тягнуть мішок. Баба Яга в той час – з іншого боку

хатки.

Антипко. Хатинко, хатинко! Повернись до нас передом, а до лісу задом!

Лінь. До лісу задом!

Хатинка, крекчучи, повертається.

Яга. Кудии-и-и! До мене передом!

Лінь. До на передом!

Яга. До мене! А це що за нечисть?! (побачила Антипка та Лінь). А-а-а!

Це – ви – Антипко та Лінь!

Лінь. Так, це ми. Мож, досить кректати, в гості запрошуй.

Яга. Що ви волочите, що це за мішок такий величезний?

Антипко. Я в Ангела… точніше – ми удвох його вкрали в Ангела. Це

мішок Святого иколая!

Лінь. Там, напевно, подрунки.

Яга. О-о-о-о! Подарунки, подарунки, подаруночки. Як люблю я вас…

Молодці, що прийшли. Нарешті і я матиму подаруночок! І не один. А ще

Кощій увечері прилетить – от буде забава! Ля-ля-ля-ля-а-а (приспівує і

пританцьовує). Ану – розв'язуйте.

Влітає Сорока.

Сорока. Скре-ке-ке, скре-ке-ке! Хтось цим лсом зараз йде! Скре-ке-ке,

скре-ке-ке! Хтось цим лсом зараз йде!

Антипко. Та невже?

Сорока. Так-так-так. Скре-ке-ке! Це Іванко сюди йде! Скре-ке-ке! І

Оленка з ним іде!

Яга. Що за Оленка, Іванко? Звідки вони тут взялись?

Сорока. Скре-ке-ке! Це Миколай їх сюди направив!

Лінь (до Сороки). Киш, скрекутухо. (Сорока відлітає). А може, нам

сховатись і ще й їх у полон забрати?

Яга. Неогана думка. Хай буде так.

Антипко (до Ліні). Берім мішок.

Сцена 3

Яга сідає на мітлу і «вилітає». Чути свист – вибігає хатка, за нею –

Антипко та Лінь, волочачи мішок… Через усю сцену переходять Оленка та

Іванко, а потім иходять з-за куліс під сцену.

Оленка. Іанку, почекай, я змучилась. Та й темніє вже.

Іванко. Воно й не дивно – стільки пройшла густим лісом (Оленка сідає

на пеньок чи повалену колоду). Давай, Оленко, покличемо Місяця, нехай нам

освітить дорогу.

Оленка. А й справді, як це ми раніше не здогадались.

Разом кличуть: Місяцю ясний, виглянь, будь ласка, трішки з-за хмар!

Іванко. Не чує. Спробуймо ще раз.

Знову разом: Місяцю ясний, виглянь, будь ласка, трішки з-за хмар!

Оленка. Треба голосніше. (до дітей в залі) Діти, друзі! Допоможіть нам

покликати Місяця!

Іванко. Нумо разом! - Місяцю ясний, виглянь, будь ласка, трішки з-за

хмар!

На сцену виходить яскравий Місяць.

Місяць (починає з-за куліс) Чую, чую! Іду вже! Добрі люди прохають на

допомогу (до Іванка й Оленки) Що ви так пізно робите тут, у цьому

густезному лісі?

Оленка. Шукаємо дорогу до Баби Яги.

Місяць. До Баби Яги?!

Іванко. Лінь приспала Ангела, а Антипко мішок із подарунками у нього

вкрав.

Оленка. Пане Місяцю, будь ласка, покажіть нам дорогу.

Місяць. Покажу, чому ж не допомогти. Але маєте виконати моє

завдання.

Іванко. Яке, Місяцю?

Оленка. Кажіть.

Місяць. Мені тут нудно. Заспівайте й затанцюйте – розвеселіть мене.

Зумієте?

Оленка. А чом би й ні! Розважимо вас.

Іванко (до дітей у залі). Діти, допоможіть нам розвеселити місяця, а він

гам дорогу до Баби Яги покаже. Хто з вас знає якийь віршик?

Оленка та Іванко вибирають дітей, які знають віршики, діти

розказують віршики.

Місяць. Дякую, дітки. Сідайте, будь ласка. І вам теж дуже дякую, Іванку

й Оленко. А тепер до справи: он тією дорогою дійдете до старого кремезного

дуба, звідти і до хатки Баби Яги рукою подати.

Оленка. Ходімо, іванку, бо можемо спізнитися – розтягне нечисть

подарунки.

Іванко. Спасибі вам, ясний Місяцю, за допомогу… Йдемо, Оленко

(виходять).

Сцена 4

Оленка та Іванко виходять. З іншого боку на сцену вибігає Заєць. Чути

віддалік постріли. Заєць злякано підскакує, тікає за ялинку, причаївся. Знову

постріли. Заєць вибігає в зал, де сидять діти.

Заєць. Ой, де ж мені заховатися (розводить руками, тоді – до дітей). Діти,

сховайте мене, будь ласка, за мною мисливець гониться (ховається між

дітей).

На сцену входить Іванко та Оленка, а з тої сторони, звідки вибігав Заєць.

З'являється Мисливець.

Мисливець. Ху-у-у-у! Ой і попав? (до дітей) ви звідки взялися тут? Що?

Дивитесь виставу? Вчитеся тут7 А-а-а… А зайця не бачили? Ні! Зараз

перевіримо, але тоді начувайтеся мені (заглядає то за один ряд, то за другий).

Я знаю, він десь тут, ви його ховаєте… Та вилізе шило із мішка – я того

куцого все одно знайду! Ні! Тоді позмагаємось: якщо переможете ви, то я йду

геть; якщо ж перемога за мною – шукатиму зайця і далі. Згода?! Добре!...

Тоді запрошую сюди трьох сміливців, ледь не сказав – мисливців… Із

зав’язаними очима ви повинні спіймати мене; я буду плескати, подаючи

таким чином сигнал про себе (гра з дітьми, які врешті-решт ловлять

Мисливця)…

- Молодці! Здаюся, здаюся, ви перемогли! Не буду більше зайця

шукати. Йду геть (бере рушницю, виходить через зал до останнього

ряду і там тихенько сідає).

Заєць (виходить із схованки) Дякую, дітки, що врятували мене. Може,

наздожену ще іванка й Оленку і їм віддячу (хоче вже йти, але бачить, що

сценою «котитья», співаючи, Колобок).

Колобок. Я по коробу метений,

Я на яйцях спечений.

Від Яги я нині втік,

І до лісу вмить побіг

Я по коробу метений…. (виходить під сцену, до Зайця)

Заєць (до дітей). О, Колобок. Цікаво, звідки це він іде (перестріває

Колобка). Здоров, Колобочку.

Колобок (злякано). Здо-до-ро-ров, зайчику. Ти мене, мабуть, з’їсти

хочеш?

Заєць. Ні, Колобочку, не хочу тебе їсти. Я сам щойно ледь врятувався від

мисливця. Знаю, по чім ківш лиха.

Колобок. А я від Баби Яги втік. Вона мене спекла, поклала на вікно, щоб

встигнув, а сама пішла до Кощія в гості просити – а я за той час і чкурнув…

Заєць. Так ти біжиш від Баби Яги?

Колобок (співає). Від Яги я нині втік

І до лісу вмить побіг…

Заєць. Почекай, почекай, Колобочку. Ти знаєш, мене врятували від

Мисливця Іванко й Оленка, а вони, чув, шукають навіщось дорогу саме до

Баби Яги.

Колобок. Для чого? Це лиш у казках мужні лицарі шукають дорогу цю

страшнючу бабу. Насправді ж від неї треба берегтися, як я.

Заєць. Ходи, колобочку, допоможемо дітям.

Колобок. Гаразд. Заспівай мені пісеньку, і підемо.

Заєць. Лишенько, я не вмію співати, мама казала, що мені ведмідь на

вухо наступив… Дітки, а може, ви ще раз мене виручите: хто заспіває

пісеньку для Колобка? Скоріше, бо не встигнемо Іванка та Оленку

наздогнати.

Колобок. Будь-яку пісню – про ліс, звірів, дружбу… Вмієте?

Хтось із дітей (або кілька) виходять і співають пісню. Колобок та Заєць їм

підспівують.

Колобок. От молодці. Такої пісеньки я ще від ранку не чув! Тепер всюди, де

котитимусь, буду її співати!

Заєць (до Колобка). Ну, що – побігли?!

Колобок. Побігли!

Заєць (до дітей). Дякую, дітки, я вас ніколи не забуду! Прощавайте!

Сцена 5

На сцені Ведмідь і Сорока

Сорока. Скре-ке-ке, скре-ке-ке, лісом хтось чужий іде!

Скре-ке-ке, скре-ке-ке, лісом хтось чужий іде!

Ведмідь (сонно). Чого це ти, білобока, репетуєш? Ану, цить! Розбудила мене!

Сорока. Лісом ідуть Оленка та Іванко, лісом ідуть Оленка та Іванко!

Ведмідь. Ага-а-а! Так ти через них мене розбудила?! Зараз я їм покажу, дке

раки зимують!

Сорока. Скре-ке-ке! (відходить вбік)

Коли на сцену входять Оленка та Іванко, перед ними зненацька вискакує

Ведмідь

Ведмідь. У-у-у-у! У-у-у! Ви чого це по моєму лісі вештаєтеся, спати не

даєте?

Оленка. Ой!

Іванко. Вибачте, пане Бурмиле, ми і не думали вас розбудити.

Оленка. Вуйцю Ведмедю, ми, здається, заблукали.

Іванко. Може, буде така ваша ласка допомогти нам. Ми шукаємо

хатинку Баби Яги.

Ведмідь. Навіщо та клята баба вам?

Оленка. Антипко в Ангела вкрав мішок святого Миколая і разом із

Лінню заніс до баби Яги. А нині ж свята ніч: якщо мішок не повернути отцеві

Миколаєві. То багато чемних дітей, як-от у цьому залі, залишаться без

очікуваного подарунка.

Ведмідь. Раз така справа, то чом не допомогти – покажу дорогу, я добре

знаю те місце, бо вліті малиною там люблю ласувати… Але… Але я хочу,

щоб за це ви мої завдання виконали.

Іванко. Які завдання, говоріть скоріше, бо вже пізно.

Ведмідь. Перше: розкажіть мені казку. І знаєте – найбільше мені

подобається про рукавичку. Знаєте яку?

Оленка. Ви нас, пане Бурмиле, так перелякали, що я всі казки

позабувала.

Іванко. Я, Оленко, починатиму, а ти продовжуй. І, може, діти ще нам

допоможуть (звертаються до залу). Правда?

Розповідають казку, навмисне плутають слова, щоб спонукати дітей

вийти і продовжити її.

Ведмідь. Гарна ваша казочка, нічого сказати. Ось моє друге завдання.

Іванко. Яке ж? Загадуйте.

Ведмідь. От, от. Я буду загадувати, а ви – відгадувати. Загадки.

Справитесь?

Оленка. На допомогу ми закличемо когось із цих чемних дітей. Ви не

заперечуєте, вуйцю?

Іванко. Вони вчаться у школі, тож, мабуть, багато загадок знають.

Правда, діти?

Ведмідь загадує дітям загадки – десь близько десяти, деякі можуть

відгадувати Оленка та Іванко.

Ведмідь. Молодці. Бачу, ви даремно час у школі не тратите. Виручили

Іванка й Оленку… Тому за їхню ввічливість, за знання і компанійську вдачу

допоможу їм, проведу до Баби Яги. Ох, попадеться вона мені в лапи!

(надходять Колобок і Заєць).

Заєць. Добрий вечір, вуйку Михайле.

Ведмідь. Здоров, вухатий. Хто це такий круглий із тобою?

Заєць. Це – Колобок.

Колобок (кланяється). Я від Баби Яги втік.

Заєць. Іванко, Оленко, я хочу віддячити вам: мій друг Колобок покаже

дорогу до Яги.

Оленка. Правда?!

Колобок. Звичайно, покажу. Тільки не віддавайте мене тій страшнючій

Язі, бо вона мене з’їсть.

Ведмідь. Хай і не мріє про це – а я навіщо! Ідем і покажемо тій нечисті,

хто в лісі господар!

Іванко. Ходімо швидше, бо вже день закінчується, треба встигнути.

Оленка. Антипко й Баба Яга можуть подарунки знищити (всі рушають).

Іванко. Чого це ми потемки йдемо, покличмо Місяця – нехай присвітить

дорогу.

Всі. Місяцю ясний, виглянь, будь ласка, трішки з-за хмар!

Місяцю ясний, виглянь, будь ласка, трішки з-за хмар!

Чути голос Місяця: - Чую, чую, іду до вас! (Стає світлішати)

Ведмідь. Веди, Колобочку. (До всіх). За мною! (ідуть)

Сцена 6

Влітає на мітлі Баба Яга.

Яга. Знову десь хатка запропастилася. Оце непосида. (Свище, махає

рукою, тупає ногою, знову свище. Квокчучи, з’являється хатка, Яга

замахується на неї мітлою, тоді припирає віник до дерева і відходить; рукою

показує, щоб Антипко й Лінь ішли; ті тягнуть мішок)

Антипко. Досить тягати цей мішок. Давайте вже заглянемо до нього.

Лінь. Візьмемо подарунки.

Антипко. Я вже зголоднів.

Лінь. І я… Надоїло чекати тих малюків. Смішно: ми, доросла погань,

маємо ховатися перед якимись дівчам і хлопчаком. Прийдуть сюди –

спіймаєм, як курчат, і буде гарнесенька вечеря.

Яга. Ану, цить! Хай і так. Але подарунки ділитимем порівну, та тоді аж,

як прилетить Кощій. Чули, що наказував: без нього не починати!

Антипко. Кощій, Кощій! Надоїли вже – і ти, і він. Ми трудилися, крали

це в Ангела, тягалися з мішком, а він буде користати.

Лінь. І я кажу: не будемо чекати! Розв’язуй, Антипку, мішок.

Яга. Бунт! Караул! Та я зараз як візьму мітлу, та як…

Під час сварки Яги з Антипком та Лінню під сцену виходять Ведмідь,

заєць, Колобок, Іванко та Оленка, збираються в гурт і про щось радяться.

Іванко біжить до Мисливця, а Колобок іде на сцену. Виходять двома групами

за куліси – з ними ж і Мисливець.

Колобок. Хатинко, хатинко, повернись до мене передом, а до лісу задом.

Яга. Ага, то ти, шибенику! Вернувся! (до хатки) До мене передом!

Колобок. До мене!

Яга. Я кому кажу – до мене!

Колобок. Ні, до мене!

Яга. До мене!

Колобок. Таки до мене!

Хатинка крутиться безпорадно і врешті-решт падає та Антипка й Лінь,

що заціпеніло спостерігали за цією картиною. Входять Ведмідь і Мисливець,

який навів на Ягу рушницю, а Колобок – мітлу. Ведмідь витягає з-під

хатинки мішок і б’є ним Лінь та Антипка, які пробують утекти.

Ведмідь. Куди, нечисть! Ану, тут стійте і ні руш!

Мисливець. Попалися, злодії. Аж тепер ми звільнимо наш ліс од цієї

погані.

Сорока (влітає) Скре-ке-ке, скре-ке-ке, хтось по лісу знову йде! Скре-ке-

ке, скре-ке-ке, хтось по лісу знову йде!

Оленка. Ой, хто це ще?!

Колобок. Може, то Кощій – тоді ми пропали (задкує)

Сцена 7

Виходять Ангел, а трохи віддалік, у глибині сцени – Місяць

Ангел (киває на сороку). Цить, скрекотухо, помовчи трохи! (До всіх).

Добрий вечір. Я радий бачити таке дружне товариство.

Ведмідь (подає мішок). Здається, це ваше?

Ангел. Так, дякую. Бачу, справилися із завданням, минули всі

перешкоди, подолали їх. Молодці, Оленко й Іванку!

Іванко. Ми б нічого не зробили, якби не допомагав Заєць.

Оленка. І Колобок.

Іванко. І Пан Бурмило.

Оленка. І Місяць.

Іванко. І Мисливець.

Оленка. Та найголовніше: нам дуже допомогли діти, оці дітки, присутні

в залі!

Іванко. Вони і танцювали, і співали, і загадки відгадували. Вони ж і

подружили нас із Зайцем, Колобком, Ведмедем.

Ангел. За таку роботу, діти, вночі сьогодні обов’язково до вас

навідається Святий Миколай – адже ви чемні, правда? В його чарівному

мішку вистачить подарунків на всіх…

Оленка й Іванко. Дякуємо.

Місяць. А ми, друзі, теж зробімо подарунок Миколаєві. Заспіваймо

пісню на його хвалу.

Хоровод, співають пісню «Ой, хто, хто Миколая любить»

Антипко. Ми теж хочемо співати!

Лінь. Я хочу до вас, до гурту!

Яга. Ми вже будемо че-е-мні!

Ангел (до дітей). Візьмемо їх, діти до хороводу.

Ходять-но сюди… Обіцяйте всій дітворі, мені, і цілому світові, що не

будете лихих вчинків робити, капостити і шкодити – ні людям, ні звірятам, ні

пташкам, ані деревам, кущам і квітам!

Яга, Лінь, Антипко. Обіцяємо (з р.)

Хоровод і пісня продовжуються.

Ангел. Нам пора. В багатьох ще селах і містах чемні діти чекають нас в

гості. Залишайтеся і надалі чемними, ввічливими, дружніми і

співчутливими… Раненько загляньте під подушку – там обов’язково буде для

вас подарунок від мене. Будьте здорові, до наступної зими.

Оленка. І нам пора.

Іванко. Всього вам, дітки, найкращого!

Ведмідь. Гарних подарунків!

Місяць. Будьте чемними.

Колобок. До наступного свята Миколая!

Виходять на сцену, вклоняються, виходять.

Проект А (2). Три головні обов’язки пластуна/2/

Літературний вечір

Дата проведення: 21.03.09

Виконувані обов’язки:

організатор літературного вечора

«Літературний вечір»

Комендант заходу: Уляна Басараб

Точка програми: А.3.3

Цілями мого проекту було навчитися організовувати літературні вечори

станичного рівня, перевірити свої організаторські здібності, та донести до

глядачів своє бачення літературного вечора.

Проект був зголошений 20 лютого 2009 року. Дата проведення – 21.03. 09.

За цей проміжок часу мені потрібно було домовитись за проведення акції в

мансарді домівки, придумати концепцію вечора, тему, ідею, зробити та

видрукувати оголошення, скласти та впорядкувати сценарій, призначити

ведучих, роздати їм слова, зробити презентації, відео, підготувати музичний

супровід, виготовити декорації, призначити людей, відповідальних за

оформлення залу та встановлення апаратури, запросити музикантів, котрі би

грали музичні композиції, проводити репетиції, повідомити курінних про

акцію.

21.03. був підготовлений зал та налаштована апаратура, розставлені крісла

в залі. О 17:00 літературний вечір розпочався та тривав до 19:00.

Висновки: вважаю, що акція пройшла успішно, кожен пішов з

літературного вечора з певними дкмками, згадками та емоціями, навіяними

спогадами.

Позитивні риси: акція була проведена за чітким сценарієм, були

презентації, відео, жива музика, були прочититана поезія відомих

українських поетів та проби пера молодих авторів.

Негативні риси: незважаючи на повідомлення курінних, було мало людей

Сценарій

1. Вступ. Про весну.

Все забере весняна буйна злива:

Всі наші радощі, скорботи і жалі,

Все, що несли на крилах журавлі,

Що нам послала доля вередлива.

Залишить сонце на зеленім тлі

І голубу траву, дивніш від дива,

Бузкову далину, як сон, примхливу,

Жовтаву ніч і зорі уві млі.

Залишить хмари, що помчать навскач,

За ними вітер полетить, сурмач,

І нам накаже мчати навздогін.

А зорі знову заведуть свій хор,

Один мінор, незбагнений мінор,

А потім тихий, колисковий дзвін…

Тече весна, й бадьорі сажотруси,

мов щиглі, на дахах, і мла зелена.

Дівчина, що кохає полісмена,

співа на площі, де їй серце вкрав,

а капельмайстер кучерявих авт

тримає в білих рукавичках кусень

сонця.

Тече весна, й балончики зелені,

немов букети перших мрій хлоп’ячих,

колишуться й виплигують із жмені

хлопчини,

що за ними тихо плаче.

Бояться діти чорних сажотрусів,

за гудзики тримаються завзято,

і день зелені тіні в серце трусить,

і клоняться йому кущі півоній

в червоних латах.

Не іскри пелехаті і не квіти

з рожевих пін, розхлюпаних ногою,

метелики, мов пил, спливають роєм

в калюжі сонця, де купають крила,

аж сажа золота усіх прикрила.

Від них, як від веселки іскор, світить

зелений кіш весни.

За десять сотиків рябий балончик,

мов юна мрія, смілий і яскравий,

втекти забаг із щиглями на сонце,

крилату мудрість вітру барвно славить.

Дівчина з оберемком мокрих рож

співає, мов зозуля, тужно й палко,

й над каруселями летючих площ,

мов синє срібло, полісменська палка.

Вулиці, проспекти, бульвари блищали, наче вмиті,

Уздовж тротуарів мчала вода,

Струмочки ставали ріками, пливли автомашини,

Люди йшли під парасолями, в плащах,

Вода хлюпала в їхніх черевиках, а шкарпетки були геть мокрі;

З атлантів, венер і янголят,

Що підпирали балкони палаців і готелів

Або просто приліпилися до фасадів старих будинків,

Вода текла й капала….

2. Презентація про весну

3. Діалог з ним.

Він: Як порожньо і беззмістовно….Все навколо нудне і начебто

неживе…. Потьмарилось… Ніби нічого не втратив… Але… чомусь так

боляче і самотньо… Весна не принесла мені сонце…

Совість: Неправда. Ти втратив її. Але ще не все втрачено: ти ще можеш

її повернути…Твій світ без неї німий, а щастя - скінченне і несправжнє….

Твій сміх без неї є лише грою, а сльози – фальшем… Твоє життя без неї – це

морок, сповнений безчуттєвими сподіваннями… Чого ж ти чекаєш? Не

чекай…. Подаруй свою любов…. Подаруй частину свого тепла, ніжності, …

серця.

Вона: Моє життя….. воно таке …. дивне….. боляче…. Як боляче…. І як

самотньо без нього . Дивно. Не думала, що щось відчуватиму після останньої

зустрічі…. Але…. Серце налилось сльозами. Очі висохли від сліз…. У голові

тріпотять думки: «Чому я так зробила?»….

Совість: Ти зробила не менше, ніж він. Ти соромишся… Кого? Себе? У

твоїх руках твоє щастя і твоє завтра…..Ти сама обираєш дорогу…. Перед

тобою двері, ключ від них - він…. Відкрий своє серце…. Душу…. Не будь

егоїсткою… Умій прощати….. умій щиро любити….

Він: Я тобі принести мав не ранню росу на обличчі,

Не опущені плечі з пораненим сонцем на них, -

Я до тебе приходив і раз, і удруге, і тричі,

І вгрузав по коліна у землю, п шию – і зник.

Але вкотре несу тобі вперту невидиму душу

І найвищу зорю, ніби пам'ять, в її кулаці.

Ще недовго – і землю твердими ногами роздушу

І безмежного сонця тобі принесу на лиці!

Вона: Тут кожна тінь відлунює тобою,

Шовкова тиша згадує тебе,

Мовчить про тебе вістря голубе

Блідої свічки тихою сльозою…

І стою без розпачу і без

Терпкого щастя, званого журбою;

В моїй кімнаті вік палеозою:

Тобою пахнуть і зірки, і без,

У дзеркалі напівпрозорий мамонт

Малює спогад поглядів твоїх.

В моїй кімнаті стіни рукавами

Гойдають не зачату колискову,

І навіть дві всезнаючі змії,

Зникаючи, ведуть про тебе мову.

Він: Ти ніколи не знайдеш нікого

Серед рук і зів’ялих квіток,

Серед листя, колись молодого,

Я до тебе прийду як ніхто.

І коли не побачиш нічого

На долоні, в очах, на землі,

Прокленеш, загубивши дорогу,

Я зберу твої сльози малі;

Я прилину до тебе нізвідки.

І коли заблукаєш ніде,

Принесу тобі крапельку квітки,

Що для тебе мене віднайде.

Вона: Моє ім’я з п’яти фатальних літер

До губ Твоїх прикотить пізній вітер

І припечатає, а може припече.

І ти почуєш – в самоті чи в тузі, -

Як безпардонно вписуються в друзі,

Як не відважно в жилах кров тече.

Твоє ім’я з шести забутих літер

До губ моїх притулить пізній вітер,

Мов обіпре на втрачене плече.

Я не заплачу.

Просто губи стисну,

І вся, немов над урвищем зависну,

Бо так відважно в жилах кров тече.

А наші імена з Великих Літер

Котитиме по людях лютий вітер,

К дві кульбабки – кулі мовчазні.

З кульбабки нагло вродиться розлука,

А куля запечатає ту муку.

… Оце і вся відвага у мені…

Наші імена з Великих Літер.

4. Музична композиція від Миколи Карпика

5. Розповідь про неї.

Вечір. Темно-руса дівчИна сидить на лавочці у скверику. Чутно як

б’ється права частина її серця. Вітер тріпоче її волоссям. Темінь огортає

обриси. Прилітає він. Кульгаючи на одне крило. Він, той хто знає про неї усе.

Починаючи від погоди, яка була у день її появи на світ і до її улюбленого

запаху зеленого яблука, яке ховалось у її руці. У неї свято. Так цей день, коли

появляєшся на світ, звикли називати люди. Шістнадцятий рік поспіль у її Я

незмінна мрія. Бути птахом, літати, кохатися з небом. А він був мрією правої

частини її серця. Він не покидав її ні на мить. Огортав теплом, дарував щастя,

не вимагав нічого. Разом вони складали одне ціле. Разом могли піднятись до

небес. Чулось биття лівої частини його серця. Але її яблучне Я тікало від

нього. Воно обирало самоту і волю. Він її не тримав, відпустив. Вона не

могла навіть у солодкій клітці. Зрадила серце. Це був Її вибір. Обрала спокій

поза часом і простором.

А у неї був роман із небом...

Іще про неї

Вона…..Вона прокинулась. П’янкий вітерець грався її скуйовдженим

неслухняним волоссям, сонячне проміння линуло крізь крони дерев,

лоскочачи її весняні щоки. Навкруги спала тиша, сповивала своїм мрійливим

спокоєм. Сіла. Жадібно слухала, як краплини роси стікали по стовбурі

дерева, вловлювала шепіт листочків, щ спроквола гойдались десь у

верховітті. Вдихала аромат дощу, яким плакало безхмарне небо. Її

наповнював простір, усе навколо здавалося таким справжнім та реальним.

Пам'ять була звільнена від будь – яких спогадів, а серце – від почуттів та

переживань. Блаженство. Вона у раю…

…Її вже нема, вона померла у його думках і у його мріях, у його

потаємних бажаннях. Нема…Вона пішла і більше не повернется, більше не

посміхнеться. Але вона назавжди лишиться у його серці… Але…. Але… все

ще можна змінити … Це ніколи непізно…

6. Сценка

Твоє життя… Воно нагадує мені вічну поезію смутку. Вічну боротьбу

життя та смерті, навіяну сірими зітханнями буднів. Воно таке гірке, але

водночас я бачу тебе такою солодкою. З твоїх уст ще не зник смак шоколаду,

а зі щік – терпкуватий запах кави. Ти посміхаєшся… Мінливою, скромною,

наповненою гарячим терпіням, усмішкою. Вона палахкотить, буйним вогнем

збиває мене, згодом тихшає, Але ніколи не згасає.

Очі. Я бачу в них якийсь дивний аромат натхненності. Ти дивишся на мене,

витираєш непомітну сльозу, що спонтанно зблиснула, береш за руку. І ось.

Ми знову сидимо у темряві. Із загратованих вікон лине стомлене проміння

нашого минулого, Але воно все одно не змінює похмурого стану кімнати. Ти

мовчиш. Мовчиш світлом, яке породжує в середині нас життя, яке дає

наснагу йти далі. Мовчиш про те, чого не могла сказати раніше. Просто

мовчиш. Твоє мовчання багатозначне, мов сльози на обличчі усміхнено

клоуна. Мовчи… Мовчи…Цсс….. Ні слова…. Кап – кап – кап –кап…..

Краплі дощу…а давай… давай вмикнем світло?

7. Відео

8. Розповідь про нього.

9. Оповідання «Дірка»

Між ними була стіна - товстюща, без жодної щілини чи якихось дрібних

проміжків, висока та непрохідна. Стіна їхноьї квартири буття. Вони

зустрілись зранку, а жити почали звечора, і зовсім не думали про те, що

робитимуть уночі.

Між ними була стіна. Їй було байдуже, що робить він, а йому - все одно,

чим вона зайнята. Вони просто собі жили і дуже рідко бачились, а коли й

випадала та мить - нею не користувались. І так живуть в одній квартирі. Але

насправді все було набагато складніше...

То було якось. Якось він зрозумів, розум прояснився, а у душі запалала

загадка. Недовго думаючи, узяв щось гостре у руки (у темряві не зміг

визначити що саме) і почав видовбувати у стіні дірку. Без перерв працював

він дуже довго, витратив багато зусиль та терпіння. Але так і не досяг того,

чого хотів…. Він просто не побачив відкритих дверей у її кімнату….

Її життя було коротким , мов квітка… Кожен день минав, мов вічність,

не приносячи нічого доброго. Пелюстки опадали. Але вона не сумувала –

просто насолоджувалась жахливим станом байдужості, коли вже все одно:

чи буде ранок, чи перестане дощ, і як там справи з магнітними бурями…

Так, вона бажала тільки смерті і щиро вірила, що саме та вирішить усі її

проблеми. І тому, недовго думаючи, мовила: «Треба йти». І пішла. Зникла,

розчинилась, але померти так і не вдалося…

… Головний біль уже не тривожив, та й настрій покращився. Тільки й

того, що лишився якийсь дивний шрам у душі. Безперечно, винна вона і те,

що вчора написала. Чого їй хочеться вибачень? Ні, вони тут ні при чому… Це

щось інше, незбагненне та дивне, як і вона сама. Він чекав на неї, чекав дуже

довго… Але ніхто так і не постукав. Залишився сам і виключив комп’ютер…

…Вулиця порожня, мовчазна. У вухах навушники, на голові вінок з

троянд. Плеле довго і боляче. Пальці заклеєні лейкопластиром. Краплі крові

на щоках та шиї констатують факт: хотіла вмерти. Але тут побачила те, що

ніколи не спостерігала, що дало наснагу жити далі. Те, що не побачить і не

почує більше ніхто. Вона жива…

… Вийшовши на вулицю, він побачив білу троянду з чимось червоним

на пелюстках. «Напевно, фарба», - подумав мимоволі, глянувши убік.

Побачене здивувало і насторожило. Хотілось заплакати, але він посміхнувся і

навіть не помітив, що зробив когось найщасливішою у всьому космічному

просторі…

10. Презентація про любов

11. Вірші про любов.

Я не кохаю тебе і не прагну дружиною стати.

Твої поцілунки, обійми і в мріях не сняться мені,

В мислях ніколи коханим тебе не одважусь назвати;

Я часто питаю себе: чи кохаю? – Одказую: ні!

Тільки ж як сяду край тебе, серденько мов птиця заб'ється,

Дивлюся на тебе й не можу одвести очей,

І хоч з тобою розстанусь, то в думці моїй зостається

Наче жива твоя постать і кожнеє слово з речей.

Часто я в думці з тобою великі розмови проваджу,

І світять, як мрія, мені твої очі, ті зорі сумні…

Ох, я не знаю, мій друже, сама я не зважу, –

Коли б ти спитав: «Чи кохаєш?» – чи я б тобі мовила: ні ?..

Ave regina

Безжалісна музо, куди ти мене завела?

Навіщо ти очі мені осліпила згубливим промінням своїм?

Навіщо ти серце моє одурила, привабила маревом щастя?

Навіщо ти вирвала в мене слова, що повинні б умерти зо мною?

Ти квітами серця мого дорогу собі устелила,

І кров'ю його ти окрасила шати свої,

Найкращії думи мої вінцем золотим тобі стали,

Ти, горда цариця, мене повела за собою,

Мов бранку-невільницю в ході твоїм тріумфальнім.

Іду я окована міцно, і дзвонять кайдани мої.

Ти, владарко, все одбираєш од мене, –

Усі таємні свої скарби тобі я повинна віддати

І килим, що виткали мрії, під ноги тобі простелити.

Моє божевілля собі ти взяла за актора,

Щоб грало закохані ролі тобі на потіху.

Невже тобі заздро, богине, на вбогеє щастя моє?

Те щастя, – то був тільки сон. Ти голосом гучним

Від нього мене пробудила, гукнувши:

«Прокиньсь, моя бранко, ти мусиш служити мені!

Співай мені пісню, ту пісню, що спить в твоїм серці.

Торкни ту струну в своїй арфі, що досі іще не бриніла,

Всі струни озватися мусять хвалою мені,

Я дам тобі пишні дарунки, забудеш недолю свою».

Даремне хотіла я арфу свою почепити

На вітах плакучих смутної верби

І дати велику присягу, що в світі ніхто не почує

Невільничих співів моїх.

Ти глянула поглядом владним, безжалісна музо,

І серце моє затремтіло, і пісня моя залунала,

А ти, моя владарко горда, втішалася піснею бранки,

І очі твої променіли вогнем переможним,

І вабив мене той огонь і про все заставляв забувати.

Все я тобі заспівала, і те, чого зроду нікому,

Навіть самій собі, вголос казати не хтіла.

Все ти від мене взяла. Де ж твої подарунки, царице?

Ось вони, пишні дари: сльози – коштовнії перли,

Людське признання – холодний кришталь,

Смуток мене одягає чорним важким оксамитом,

Тільки й скрашає жалобу жалю кривавий рубін.

Гарна одежа для бранки, що йде в тріумфальному ході.

Радуйся, ясна царице, бранка вітає тебе!

Я знаю, так, се хворії примари, –

Не час мені вмирати, не пора.

Та налягли на серце чорні хмари

Лихого пречуття, душа моя вмира!

Вдяглися мрії у смуткові шати

І понесли мене в дивний, мовчазний край,

І там прийняв мене в зеленії палати

Плакучих верб і кипарисів гай.

Серпанком чорним жалібниці-мрії

Мені покрили, очі, змеркнув світ,

1 залунали скарги жалібнії

Моїх покинутих пісень-сиріт.

Пісні вернулись плакать на могилі

Палкого серця, що носило їх,

Вони були між людьми гості милі,

Та не прийняв ніхто їх за своїх.

***

Не дорікати слово я дала,

І в відповідь на тяжку постанову

Ти дав колючу гілочку тернову,

Без жаху я в вінок її вплела.

Рясніше став колючий мій вінок…

Дарма, я знала се! Тоді ще, як приймала

Від тебе зброю, що сріблом сіяла,

Я в серце прийняла безжалісний клинок.

Тепер мені не жаль ні мук, ні крові,

Готова я приймать і рани, і терни

За марні мрії, за святії сни

Пречистого братерства і любові.

Твої листи завжди пахнуть зов'ялими трояндами

Твої листи завжди пахнуть зов'ялими трояндами, ти, мій бідний, зів'ялий

квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо

так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно,

невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я

вірити не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений для мене,

як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя? О, я знала ще

інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що

палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись, битись об

землю, в дикому бажанні згинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так

божевільно сплелись… А потім і щастя, і горе обірвались так раптом, як

дитяче ридання, і я побачила тебе. Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро,

а тепер я пішла до тебе всею душею, як сплакана дитина іде в обійми того,

хто її жалує. Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами

не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів,

від найсолодших поцілунків! Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на

чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що мене томить,

все, що мене мучить, я знаю, ти здіймеш своєю тонкою тремтячою рукою, –

вона тремтить, як струна, – все, що тьмарить мені душу, ти проженеш

променем твоїх блискучих очей, – ох, у тривких до життя людей таких очей

не буває! Се очі з іншої країни…

Мій друже, мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зів'ялі троянди?

Мій друже, мій друже, чому ж я не можу, коли так, облити рук твоїх, рук

твоїх, що, мов струни, тремтять, своїми гарячими слізьми?

Мій друже, мій друже, невже я одинока згину? О візьми мене з собою, і

нехай над нами в'януть білі троянди!

Візьми мене з собою.

Ти, може, маєш яку іншу мрію, де мене немає? О дорогий мій! Я створю

тобі світ, новий світ нової мрії. Я ж для тебе почала нову мрію життя, я для

тебе вмерла і воскресла. Візьми мене з собою. Я так боюся жити! Ціною

нових молодощів і то я не хочу життя. Візьми, візьми мене з собою, ми

підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу, вдалині. А на

тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в'януть, в'януть і пахнуть, як твої

любі листи, мій друже…

Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе: візьми, візьми мене з

собою, се буде мій рятунок. О, рятуй мене, любий!

І нехай в'януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди.

Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти

Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти,

Так міцно, щільно, і закрить од світа,

Я не боюсь тобі життя одняти,

Ти будеш, мов руїна, листом вкрита.

Плющ їй дає життя, він обіймає,

Боронить від негоди стіну голу,

Але й руїна стало так тримає

Товариша, аби не впав додолу.

Їм добре так удвох, – як нам з тобою, –

А прийде час розсипатись руїні, –

Нехай вона плюща сховає під собою.

Навіщо здався плющ у самотині?

Хіба на те, аби валятись долі

Пораненим, пошарпаним, без сили

Чи з розпачу повитись на тополі

І статися для неї гірш могили?

12. Відео

13. Діалог (віршами)

Вона: Пропадають вечори, мов груші

Із садів.

А ти не йдеш.

Не йдеш…

І печаль велика душу сушить.

І печаль уже не має меж.

І не має мука назви муці,

І розлука дихать не дає.

І лежить, мов квітка у пилюці,

Серце четвертоване моє.

Він: Безсилий біль таємного бажання,

Всесильну лють даремних сподівань,

Смертельне – бо найближчими! – вигнання,

Високий плач, мов із церковних бань,

І віру – вже потріскану, як суша,

Тонку, що волос, одчайдушшя мить,

І непродажну, й несвяткову душу…

Хто, окрім тебе, їх удочерить?

Вона: Ти, мов сон, приходив анізвідки.

Приводив птахів,

А тепер сичів.

… Перерахую за ніч листя,

Тільки

Куди подіти серце уночі?

… Як вороги, йдуть спогади нізвідки.

І лементують у садах сичі.

Перерахую за ніч листя.

Тільки

Куди подіти серце уночі?

Він: На островах самітницьких трави

Доживемо з дощем до середи,

Солодкою вмиваючись водою.

А у четвер похопимось на «ви».

І грім услід прогуркотить іди

І не приходь – лишися молодою.

Вона: Дні летіли і дні кульгали

Між печалей і між утіх –

І тебе я могла прогавити

Чи прокліпати,

Як усіх,

Е розгледіти,

Обминати

На планетів морів і суш.

І не знати, як то обмирати

В божевільних обіймах душ.

Він: Ми божевільні.

Значить будем вільні?

… Душа в душі – спресована,

ущільнена.

Душа душі – оце і вся рідня! –

Свої ходи таємні відчиня.

Душа душі карби свої фамільні

Передає.

І легко бути вірним

З одного тіста,

Крою,

Куреня.

І так із ночі в ніч.

Із дня до дня.

До стрічі,

До землиці,

До грози

Ми летимо при свічечці сльози.

Ми вільні!

Вільні!

Вільні! –

Божевільні…

Бо лиш душа – одна! – не усуспільнена.

Вона: Хлюпоче дощ. І ти мене не чуєш.

Тебе нема в сліпім, глухім дощі.

… А може, т оцим дощем ридаєш,

Що схлипує у мене на лиці?..

Він: …озираюся на твої вікна:

Намагаюся зрозуміти стан злодія,

Не схопленого за руку…

Вона: Я часом думаю, що ти вампір.

Бо ти вже випив кров мою до денця.

Але дрижить, тебе зачувши, серце -

Я рідко думаю, що ти вампір.

Я часом думаю, що ти крадій.

Бо ти украв, чого не можна вкрасти.

Та починають очі тебе пасти -

І я не думаю, що ти крадій.

Я часом думаю, що ти судьба...

Це так, як дав би хто під дих чи в ребра.

Але якщо я дихаю без тебе...

Я вже не думаю, що ти судьба...

Він: Викурюєш радість із мене,

Як викурюють ос із гнізд…

Вона: … перебери моє сумне волосся,

воно так тихо між долонь тече,

воно так пестить заспане плече,

що аж дрижить, немов плачем зайшлося.

… перебери моє сумне волосся…

Він: Що ти говориш, любко моя мила?

Се не грім з ясного неба впав!

Чи я тебе не щиро покохав?

Ні! Певне ти мене ніколи не любила!

Журливо ти хитаєш головою

І кажеш: «в нас дороги розійшлись».

О ні, я вірю – зійдуться колись,

З’єднаємось навіки ми з тобою.

Мовчиш, мій друже ясний, і зітхаєш…

Твоя душа за мною не жалкує,

А тільки серце вражене сумує,

І жаль тобі, що ти мене кохаєш.

Вона: Не жаль мені, що я тебе кохаю,

Та в нас дороги різно розійшлись.

Ні, не кажи, що зійдуться колись!

Не зійдуться, мій друже, я те знаю.

Моє кохання – то для тебе згуба:

Ти наче дуб високий та міцний,

Я ж наче плющ похилий та смутний, –

Плюща обійми гублять силу дуба.

Та без притулку плющ зелений в'яне,

Я не зав'яну, я знайду руїни,

Я одягну обдерті, вбогі стіни,

Зелений плющ оздобою їм стане.

В країну смутку вітерець прилине

І принесе мені луну розмови

Від мого дуба любого з діброви, –

І спогад любих літ повік не згине.

14. «Листоноша приніс лист»

Холодна, просто сіра кімната…відкрите вікно. Сильний вітер приносить

в’яле листя. А вона все сидить, і її лице схоже на стіну, яку обливають водою.

Сухої шкіри не знайдеться на її тілі. Саме зараз, не зрозумієш чи сміється, а

чи може плаче вона. Ось зараз вона співає «При заході», і ніжно забирає

волосся з своїх плечей. Все, що стоїть у її кімнаті, нагадує невеличке

безглуздя, яке тривожить її і скрипить від вітру. А ще валяються малюнки на

яких зображена вона. З телефону знята трубка. Чути гудки, від яких дівчини

сльози густішають, і аж ніяк не втішають її.

Самотня дівчина, у двокімнатній квартирі, для якої служить тільки одна

кімната, а друга пуста.

У неї немає нікого, є тільки біла кішка, яка часто шкрябає двері, і не дає

спати у ночі. Дев’ятий поверх, де живе лише вона.

Ще її власністю є дах. Увесь дах на якому вона так часто любить гуляти,

або навіть спати у порваному спальнику. Такий вечір, який вона називає

«Холодним», у неї не вперше. Просто цього разу, її це довело до…

Ранок: Вона прокинулась, відкрились її голубі очі, які з жахом охопили

розбите вікно. Її серце почало битись швидше, що нагадувало відчуття

адреналіну. Босими ногами викладений шлях стоп, який так помітний на

підлозі, яка вся в пилюці. Відкривши крани з водою потекла жахлива ржава

вода. Вона приймала душ, і з’явилась посмішка.

Одягнувши майку і джинси вона пішла у магазин. Традиційною її

ранковою їдою були: кефір і дешеве печиво. Найчастіше це було

«Українське», або «Пряники».

Поснідавши, вона пішла на дах, де гарно примостилась на розкладачці,

яка заміняла їй диван.

Слідкуючи за ясним голубим небом, вона не помічала, як проходить час.

Вона була схожа на милу малу дитину,яка заснула, і якій так бракує людини,

яка могла її обняти. Прокинувшись, на її годиннику була 18:27. Зайшовши до

себе у квартиру, вона з’їла пряника, і зробила ковток кефіру. Потім у неї

з’явилась потреба походити босими ногами по траві. Задзвонив телефон. У

відповідь гудки…по правді, то і надії у неї не було. Дивне відчуття, точніше

усі її спогади крутились, як кінофільм. Непомітно покотилась слізка. Яку

вона швидко витерла з лиця.

Вийшовши з будинку відчувалась безпечність, і дивні мотиви гітари, які

крутились у її пам’яті.

Вона забула практично все. А ті спогади помішались з її мріями.

Сонячний удар річ непроста, але на самоті важко щось думати, і знаходити

відповіді на питання. Щоб не нервуватись, вона вирішила піти назад у

квартиру. Зайшовши у ліфт, і проїхавши до майже 4-го поверху, усе

зупинилось. Єдина думка, що прийшла до неї так це: «Файно, у ліфті, ще не

спала». Неймовірна спокійність, і перебування у стані зламаності. Вона

вперлась до стіни і читала надписи на стінах.

Раптово двері відкрились. Вона побачила хлопця. Він мав коричневу

сумку через плече, і ще тримав у лівій руці жовтий конверт, а у правій –

декілька газет, які ще пахнули чорнилом. Такий милий хлопчина з виразними

зеленими очима і довгими віями. Мабуть, це був листоноша.

Листоноша : « Ви тут живете?»

Вона : «Тут ні.»

Листоноша: « А з якої ви квартири?»

Вона : « Зі сто четвертої».

Листоноша : « Тоді це вам».

Вона : «Дякую, тобі. А чому ти лист доніс до четвертого поверху, і чому

персонально в руки?»

Листоноша : « На п’ятому поверсі купа різного мотлоху, важко пройти.

Я лист вирішив передати вам у руки,бо ви тут майже одна мешканка. А по

вашим ініціалам, я прочитав, що ви жінка, ну тобто дівчина, тому вирішив

піднятись. Тай поштових скриньок у вашому під’їзді вже немає».

Вона: «Я дякую тобі, що ти захотів мені принести лист. А він від кого?».

Листоноша : « Пробачте, що не віддаю лист. Візьміть, він ваш. Можливо

я ще зустрінусь з вами. Я повинен іти. До побачення».

Вона : «Так звісно. До побачення».

На годиннику вже 20:04. Вона лежить на ліжку і дивиться на лист, який

знаходиться біля неї. На конверті написано тільки одержувача. Велике

бажання відкрити конверта, яке здійснилось через пару секунд. І одразу

плавний морозець, який пройшовся по її тілі.

«Люди роблять дурні вчинки, і я не виняток. Я знаю , що ти не просто

плакала, а ридала. Вибач, це все через те, що у кожного із нас є по одному

крилу, а я своє хотів відламати, тому тобі було боляче. По твоїм оцінкам я

тягну зараз на два, це – ідіот, та дозволь мені стати для тебе трієчником

вар’ятом, який надалі буде варити для тебе їсти, і прати для тебе твої речі,

і прибирати за твоєю волохатою подругою. Я ніколи не міг собі уявити, що

без тебе я не буду ‘’я’’. Я так тебе люблю. Дозволь мені бути з тобою…»

Вечір: Вона, він. Дах. Паде дощ. Порваний спальник. Такого не буває в

жодному фільмі. Вони для себе самі роблять фільм. А ще вони самі для себе

пишуть сценарій, і самі режисери, як і головні герої. Він, вона,дах, холодний

дощ, майже ніч. І разом з ними шалене кохання . Кохання під холодним

дощем.

15.Сценка (про неї)

О.- Привіт. Мені зле.

М.- Любов?

О.-Я не знаю…Дивні відчуття переповнюють моє тіло. Ти мене

розумієш, я тремчу, душа моя холоне,і так пустошно стало, мені так погано.

Хочу плакати. Обніми мене.

М.- Ти така холодна. Подивись мені в очі,присунься ближче, а тепер

роби щось.

О.- Я повинна тебе поцілувати?.

М.- Можна і поцілувати.

О.- Перестань. Ти знущаєшся з мене.

М.- Невже тобі не приємно мене цілувати.

О.- Я не можу.

М.- Чому?

О.- Я не можу сказати. Зараз не можу. Я хочу сидіти там де, я буду сама.

М.- Сама, без мене?

О.- А можна запитання?

М.- Угу. Так питай, що тебе цікавить: хлопчачі таємниці, логіка…и

О.- Мовчи. Дай сказати. Це правильно, якщо дівчина перша признається

у …, ну ти розумієш?

М.- Не розумію, поясни.

О.- Ну у симпатії, у… . У почуттях?

М.- Подивись на мене. Невже він заслуговує на твої сльози.

О.- Але я люблю. Зрозумій, я хвора, хвора на те, що має він. А він просто

рве моє серце. Чому такий світ жорстокий? Мені так хочеться одного, але

маю інше. Весь світ схожий на картину, а я хочу вийти поза рамку, і хоч

трошки побути далеко. Але навіть там, я все одно буду любити його.

М.- Може ви не повинні бути разом. Просто відпусти.

О.- Просто?... не роби боляче. Я не знаю чого я хочу, я так заплуталась.

Часто собі говорю « Я його не люблю». Я ж втікаю, втікаю сама від себе. Ти

знаєш, перед тим , як я йому дзвоню у мене трусяться руки.

М.- Ти маєш настрій?

О.- Маю. Для плачу.

М.- Тоді найди настрій до радості, і спали його. Ну,тобто настрій.

Підпали його і згори разом з ним.

А, потім можеш кричати плакати, і пускати сльози по обидві щоки.

О.-Ти лякаєш мене? Нащо мене нервуєш? Якщо не хочеш помогти, то

іди далеко.

М.-А, ти не нервуєш мене коли я є завжди біля тебе, а ти мрієш про

нього. Мрієш, ревеш. Терплю я. Ти дивишся, а не бачиш. Бувай.

О.-Ні, вибач. А я дурна, повір я …

М.-А, я вже ні…

16. Презентація

17.Сценка про них.

Стояв весняний ранок. Вона сиділа на лавочці у тихому парку. Мовчала.

Вона не залишилась поза увагою у жодного перехожого. Ще б пак,

травянисто-зелений сарафан надзвичайно привертав увагу. А ще маргаритки

в руці. Легкими кроками босих ніг вона ступала по алеї. Кожен намагався

заглянути їй у вічі, Але вона дивилась в небо. Її дивовижна посмішка просто

заставляла вірити у краще. Складалось враження, ніби вона зараз зацвіте. Від

неї пахло жасмином, а її волосся локонами опускалося додолу. Вона булла

найкращим з усього, що він бачив у своєму житті.

Сидівши на вікні високого будинку, він помітив, як пустила пагінці

цибуля на підвіконнику. Вона повернулась. Серце вмить защемило, повітря

просяк ніжний аромат квітів. Довго не думаючи, він зіскочив на паркет,

помчався сходами вниз і вибіг надвір. Ноги і серце просто несли його до того

парку, де він ще століття тому впершее побачив її. Та цього разу замість

сяючої посмішки він побачив сльози на їїї обличчі. Вона вже не дивилась

мрійливо в небо, вона дивилась на нього.

Босоніж він мчався по мокрій алеї, а повітря уже просяк запах мокрого

асфальту. Її не помічав уже ніхто. Про неї забули усі, окрім нього. Він сів

поряд з нею на лавці і не знав, яким мязом порухати, які слова підібрати і що

робити взагалі.

Натомість її зіниці розпачливо бігали збоку вбік.

- Я померла, - ледь чутно сказала вона…

18. Музичний дарунок

19. «Три слова»

Три слова

9 клас

Коли я сидів там, в класі англійської мови, я дивився на дівчину, яка

сиділа попереду. Вона була для мене так званим найкращим другом.

Я довго дивився на неї, на її шовкове волосся, і так хотів, щоб вона була

моєю. Але вона не помічала мого кохання, і я знав це. Після уроку, вона

підійшла до мене і попросила конспекти лекцій, що пропустила коли її не

було. Я відав їх їй. Вона сказала "дякую" , і поцілувала мене у щічку. Я хотів

їй сказати, що хочу, щоб вона знала, що я не хочу бути просто друзями. Я

кохаю її, але так соромлюся, навіть не знаю чому.

10 клас Телефонний дзвінок. Дзвонить - вона. Вона у сльозах, між схлипуванням

я чую, що її кохання розбило їй серце. Вона просить прийти, тому що не хоче

залишатися одна, і я прийшов. Коли я сидів на дивані біля неї, я дивився у її

красиві очі, бажаючи, щоб вона була моєю. Після двох годин перегляду

фільму і трьох пачок чипсів, вона вирішила лягти спати. Вона погледіла на

мене, сказала "дякую", поцілувала мене у щічку. Я хотів сказати, що хочу,

щоб вона знала, що я не хочу бути просто друзями.

Я кохаю її, але так соромлюся, і я не знаю чому.

11 клас

За день до шкільного балу вона підійшла до моєї шафки. Мій хлопець

захворів - сказала вона, - і він не одужає до завтрашнього дня. В мене в той

час не було дівчини, до того ж ми у 7 класі пообіцяли, що завжди будемо

помагати один одному. Тому ми пішли на бал, як найкращі друзі. Тієї ночі,

після закінчення свята, я стояв перед нею біля її дому. Я дивився, як вона

посміхається і дивиться на мене своїми діамантовими очима. Я хотів, щоб

вона була моєю. Але вона не помічала цього, і я знав це. Потім вона сказала -

я прекрасно провела час з тобою, спасибі!, і поцілувала мене у щічку. Я хотів

їй сказати, що я хочу, щоб вона знала, що я не хочу бути просто друзями. Я

люблю її, але так соромлюся, і не знаю чому.

Випускний

Пройшов день, потім тиждень, місяць. Не встиг я, і моргнути як вже був

випускний. Я дивився, як красиве тіло, на подобі ангела, летить до сцени за

дипломом. Я так хотів, щоб вона була моєю. Але вона не помічала мого

кохання, і я знав це. До того як всі розійшлися по домам, вона підійшла до

мене в своєму казковому білому платті, і капелюшку, і заплакала, коли я

обійняв її. Потім вона опустила голову мені на плече, сказавши - ти мій

найкращий друг, спасибі тобі!, і поцілувала мене у щічку. Я хотів їй сказати,

щоб вона знала, що я не хочу щоб ми були просто друзями. Я кохаю її, але

так соромлюся, і я не знаю чому.

За декілька років

Зараз я сиджу на церковній лавці. Та сама дівчина виходить заміж. Я

тільки що побачив, як вона сказала "Так" і ввійшла в нове життя разом з

іншою людиною. Я хотів, щоб вона була моєю. Але вона не помічала цього, і

я знав це. Але перед тим, як поїхати, вона підійшла до мене, сказавши - Ти

прийшов!!! Дякую!, і поцілувала мене у щічку. Я хотів їй сказати, що хочу,

щоб вона знала, що я не хочу бути просто друзями. Я кохаю її, але так

соромлюся, і я не знаю чому.

Похорони

Роки пролетіли. Я залишався самотнім. Я дивився вниз на труну, в ньому

лежала дівчина, яка завжди була моїм другом. Вони читали щоденник, який

вона вела всі роки свого шкільного життя.

От що там було написано:

«Я дивилася на нього, бажаючи, щоб він став моїм, але він не помічає

мого кохання, і я знаю це. Я хотіла сказати йому, щоб він знав, що я не хочу

бути просто друзями. Я кохаю його, але так соромлюся, і я не знаю чому.

Я б так хотіла, щоб він сказав мені, що кохає мене!!!»

Для їхнього щастя треба було одному із них сказати лише три слова

20. Висновок. Про червону парасолю.

Він був працьовитий і серйозний, вона – вродлива і розсудлива. Вони

закохалися ще перед тим, як він мав іти до війська. Хлопець хотів щось

подарувати дівчині. Щось, що нагадувало б про його любов. Проте мусив

ощаджувати гроші, бо й так багато коштів забирало навчання. Він ходив по

крамницях, довго вагався, та нарешті вибрав. Купив велику парасолю

гарного червоного кольору.

Під цією парасолею закохані попрощалися, присягнувши одне одному

вічну любов, і вирішили одружитися.

У новому домі парасоля знайшла собі місце у сховку.

Минали роки. Народилися діти. З’явилися клопоти, турбота, втома.

Звідкись прийшла нудьга. Між чоловіком і жінкою надовго запала мовчанка.

Якось увечері вони сиділи на канапі перед телевізором і позіхали.

Раптом жінка підвелася, побігла до комірки і за хвильку повернулась з

червоною парасолею. Не довго думаючи, відкрила її – з парасольки

посипався порох. Далі, тримаючи відкриту парасолю, жінка знову сіла на

канапу. За якийсь час чоловік пригорнувся до дружини і ніжно її обняв.

До них повернулися всі мрії, що були присипані пилом буденщини.

Хлопець і дівчина, що довго зустрічалися, врешті побралися. У них було

четверо дітей. Діти теж виросли і теж створили родини.

Увечері, по шлюбі останньої доньки, вони зосталися вдома самі. Вони

знову були парою.

Чоловік із дружиною сіли одне навпроти одного.

Він довго вдивлявся у неї.

Потім вимовив: «Хто ж ти?»

Не забувайте про червону парасолю!

21. Презентація. Кінець

Оголошення

На літературному вечорі

Під час імпрези

Дві чарівні ведучі

Проект А (3). Три головні обов’язки пластуна/3/

День міста 06.05.10

Дата проведення: 06.05.10

Виконувані обов’язки:

Організатор акції, бунчужна, інструктор

«День міста 06.05.10»

Комендант заходу: Олег Хімій

Точка програми: А.6.4

Цілями мого проекту були навчитися організовувати суспільно-корисні

акції, покращити свої організаторські здібності, долучитися до організації

акції до Дня міста Івано-Франківська (7.05).

Перш за все необхідно було домовитися за участь в акції. Опісля –

визначитися з відповідними майстер-класами та організувати відповідальних

за проведення певних мистецьких ділянок, закупити матеріали для

проведення майстер-класів та домовитися за привіз столів для майстер-

класів.

Проект проходив активно. 6.05. о 13:00 поблизу міського озера відбулася

збірка інструкторів (із бісероплетіння, фенечкоплетіння, расточкоплетінння,

співи, ниткографії, малюнку на асфальті, ляльки-мотанки, пляшк-арту тощо).

Піля розкладення матеріалів інструктори почали свою роботу – проведення

майстер-класів для усіх бажаючих. Також були організовані люди, що

запрошували людей на акцію. Моїм завданням було проконтролювати

проведення ділянок.

Майстер-класи діяли до 18:00, після того були організовані та

проконтрольовані люди, що прибирали територію після завершення акції.

Висновки: акція пройшла успішно, вдалося провести чудові майсер-класи та

малюнок на асфальті.

Позитивні риси: акція пройшла успішно, інструктори дуже добре

підготувались до проведення майсер-класів.

Негатині риси: погодні умови не сприяли акції, через що людей було не так

багато, як очікувалось.

Діти

Студенка-ангел (з фестивалю «Угору серця», що відбувався поряд)

Такі расточки ми робили усім охочим

Наші файнички (готувала ст.. пл.. Оля Дякун, ЧоК)

Оголошення

Проект Б (4). Пластова ідея та організація /1/

Булавна на міжкурінному таборі

Дата проведення 1.07.09

Виконувані обов’язки:

Булавна

«Булавна на міжкурінному таборі»

Комендант заходу: Леся Рудчук

Точка програми: Б.2.3

Цілями мого проекту були здобути навички бунчужної, писаря,

інтенданта, господаря на таборі, перевірити свої виховницькі і провідницькі

здібності, долучитися і допомогти в організації міжкурінного дівочого

табору.

Моїми завданнями до табору були підготувати інструктажі з

природознавства та астрономії, азимутний хід і тереновий змаг, та загалом

допомогти в організації табору (участь у складанні програми табору з

керманичем виховної роботи). Також підготувати відповідні роз даткові

матеріали на гутірки, змаги.

На таборі у певні дні я виконувала обов’язки: бунчужної (2 рази),

інтенданта (2 рази), господаря (2 рази), писаря (1 раз); проводила

інструктажі, змаги та долучалася до проведення ватер, змагів, ігор.

Висновки: табір пройшов досить вдало та успішно, я навчилася багато

нового та закрвпила давно вивчене, також набула досвіду співпраці з

проводрм, булавою, учасниками.

Позитивні риси: сумлінність у виконувані поставлених завдань,

ініціатива.

Негативні риси: були незначні помилки у веденні діловодств.

Обов’язки бунчужної

Купальська ватра

Загальне фото табору

Проект Б (5). Пластова ідея та організація /2/

Спартакіада-2008

Дата проведення: 23-24.10.08

Виконувані обов’язки:

відповідальна за службу поселення

«Спартакіада-2008»

Відповідальна за службу поселення: Леся Рудчук

Точка програми: Б.4.2

Цілями мого проекту були: навчитися проводити акції крайового

значення, починаючи з допомоги в організації, закінчуючи провідництвом

акцій крайового масштабу, навчитися керувати і розселяти велику кількість

людей (до 300).

На Спартакіаді 2008 року я була у службі поселення. Спершу необхідно

було оглянути приміщення для поселення дівочих команд та гостей

(інтернат, вул. Чорновола). Також було домовлено про ключі. Були

виготовлені дороговкази, номери кімнат і розміщені для полегшення

орієнтації в інтернаті; таблиці одержання і здачі ключів; організовано

цілодобову службу розселення і стійку в інтернаті. Я, зокрема відповідала за

розселення індивідуалів.

В п’ятницю, 24.10, ми отримали ключі, розмістили дороговкази та номери

кімнат з назвами команд, поселили команди, індивідуалів (роздавши ключі з

попереднім записом в таблиці) та гостей. Також були організовані люди, які

ночували в інтернаті та допомагали бунчужному.

Другого дня служба поселення поселяла учасників та гостей, які приїхали.

26.10 було організовано прибирання в кімнатах та здачу ключів, а також

прибирання всього приміщення.

Висновки: служба поселення дуже добре справилася з своїми завдання.

Позитивні риси: оргкомітет працював злагоджено і дружно, учасники і

гості були вчасно поселені.

Негативні риси: не всі учасники оргкомітету відповідально ставилися до

своїх обов’язків.

Я з командою «Станіславські перці»

Проект Б (6). Пластова ідея та організація /3/

Вишкіл курінних діловодів

Дата проведення: 23-24.01.09

Виконувані обов’язки:

Організатор вишклу, бунчужна

«Вишкіл курінних діловодів»

Комендант заходу: Тарас Марчук

Точка програми: Б.4.3

Цілями мого проекту були навчитися організовувати вишколи на

окружному рівні, перевірити та удосконалити свої провідницькі здібності,

здобути навички бунчужної вишколу.

Після зголошення вишколу референту ІІІ Проби – 20.12.08 - необхідно

було зголосити вишкіл на станицю, домовитися за проведення вишколу в

домівці, виготовити оголошення, повідомити курінних про проведення

вишколу, скласти програму вишколу, знайти інструкторів, які б читали

гутірки, розподілити обов’язки, замовити відзначки, розробити посвідки,

купити канцелярку та подарунок першуну, підготувати обов’язки бунчужної

вишколу.

Вишкіл проходив 23-24.01. 2009 року в пластовій домівці.

Програма на 23.01:

16:00 – збірка в домівці.

16:00-16:30 – відкриття вишколу.

16:30-17:10 – гутірка.

17:10-17615 – перерва, гра.

17:15-17:55 – гутірка.

17:55-18:00 – перерва, гра.

!8:00-18:40 – гутірка

18:40-18:45 – перерва, гра.

18:45-19:25 – гутірка.

1930-20:00 – перевірка знань.

Кінець першого дня.

Програма на 24.01:

9:00 – збірка в домівці.

9:00-9:40 – гутірка.

9:40-9:45 – перерва, гра.

9:45-10:25 – гутірка.

10:25-10:30 – перерва, гра.

10:30-11:10 – гутірка.

11:10-11:15 – перерва, гра.

11:15-11:55 – гутірка.

11:55-12:00 – перерва, гра.

12:00-12:40 – гутірка.

12:40-12:45 - перерва, гра.

12:45-13:25 – гутірка.

13:25-14:00 – перевірка знань.

14:00-15:00 – обід.

15:00-15:40 – гутірка.

15:40-15:45 - перерва, гра.

15:45-16:25 – гутірка.

16:25-16:30 - перерва, гра.

16:30-17:10 – гутірка.

17:10-17:15 - перерва, гра.

17:15-17:55 – гутірка.

17:55-18:00 - перерва, гра.

18:00-18:40 – гутірка.

18:45-19:10 – підсумковий змаг.

19:10-19:30 – гра.

19:30-20:00 – закриття.

Кінець вишколу, прибирання.

Першуном вишколу став пл. уч. Роман Бажалук.

Висновки: вишкіл пройшов дуже добре, учасники набули нових

потрібних знань та удосконалили вже набуті.

Позитивні риси: вишкіл проходив за програмою, все заплановане було

виконано.

Негативні риси: дещо була зрушена програма другого дня у зв’язку із

запізнілим відкриттям домівки (у результаті цього перерви були скорочені).

Посвідка з вишколу

Проект В (7). Громадська діяльність

Пласт у школі

Дата проведення:

жовтень-грудень 2009 року.

Виконувані обов’язки: організатор акції

«Пласт у школі»

Комендант заходу: Станіслав Провальний

Точка програми: В.3.3

Цілями мого проекту були поширити ідеї Пласту серед дітей, навчити

дітей засад виживання в природі, перевірити та покращити свої

організаторські, виховницькі здібності; поширити відомості про Пласт серед

дітей.

Після зголошення проекту необхідно було домовитися про проведення

проекту у школі, де проект мав проводитися, узгодити приміщення, та час

проведення занять. Після цього необхідно було провести презентацію Пласту

серед учнів 5-6 класів, розповісти про проект та записати учнів, що бажали

взяти участь у проекті – приходити на заняття протягом 5 тижнів.

Проект почався першого тижня жовтня і тривав до кінця грудня (у

зв’язку з карантином).

Також потрібно було розписати програму занять: гутірки, майстерки,

пісні, ігри, плани занять, концепцію кожної гутірки, придумати завдання на

підсумковий змаг, оформити роздатковий матеріал.

Заняття проводилися 2 рази на тиждень по півтора години. Першого

тижня ми вивчали виживання в природі: будування житла, добування їжі,

води, вогню, другого – піонірку (контрольки та вузли: прямий, лікарський,

хірургічний, рибальський, піонірський) та природознавство (рослини,

тварини, небезпеки від них), третього – картографію (карти і користування

ними, масштаб, визначення свого місцезнаходження, азимут, топографічні

знаки, орієнтування на місцевості), четвертого – ПМД (рани, кровотечі,

оживлення, опіки, обмороження, тепловий і сонячний удар).Останнє –

дев’яте – заняття було присвячене підсумковому змагу – перевірці знань у

вигляді азимутного ходу, кросвордів, ребусів. На заняттях були такі

майстерки: монотипія, фенечкоплетіння, орігамі, художні майстерки, пісні –

пластові та українські.

Висновки: акція пройшла вдало.

Позитивні риси: вдалося навчити дітей ділянкам з прктичного

пластування, діти були активними на заняттях та прагнули здобути знання.

Негативні риси: карантин зашкодив акції, кількість дітей на сходинах

коливалася

Майстерка

На гутірці

Фенечкоплетіння

Творимо черговий шедевр

Проект Г (8). Пластові заняття

Пластові змаги

Дата проведення: 1.-12.07.10

Виконувані обов’язки:

Організатор змагів, бунчужна на змагах

«Пластові змаги»

Комендант заходу: Оля Дякун

Точка програми: Г.2.3

Цілями мого проекту були: навчитися організовувати та проводити

теренові ігри, змаги на таборах, зокрема на курінному; покращити свої

організаторські здібності; допомогти в організації курінного табору.

На курінному таборі я була відповідальна за організацію кількох

теренових змагів, азимутного ходу, а також була інструктором з

природознавства та сигналізації, виконувала обов’язки писаря, господаря,

відповідала за історичну ватру та Купала.

Я попередньому обговорені табору я зголосилася відповідати за

організацію змагу на дружність, азимутного ходу та підсумкового теренового

змагу. Моїм завданням було придумати ідеї змагів, підготувати завдання та

точки, а також необхідні роз даткові матеріали.

Змаг на дружність проводився у перший день табору – 1 липня.

Учасники були розділені на команди та мали придумати собі назви,

інструкторам було роздані завдання на точки, ручки, бланки та відповідні

матеріали щодо завдань.

Азимутний хід проводився 9 липня. Напередодні азимутного ходу були

розставлені азимути та завдання для команд. Учасники були розділені на 3

команди, мали придумати собі назву. Після пройдення азимутного ходу

команди подавали свої відповіді на запитання. В залежності від правильних

відповідей командам давалися певна кількість букв, з яких вони мали скласти

слово.

В передостанній день таборування – 11.07. – проводився заключний

тереновий змаг, що мав на меті перевірити знання учасників. Учасники були

поділені на команди та мали пройти 10 точок, виконати відповідні завдання

на них.

Висновки: змаги були проведені вдало і цікаво, учасники перевірили свої

знання, здружилися та провели час корисно.

Позитивні риси: змаги були проведені згідно з програмою, були

цікавими та корисними.

Негативні риси: не всі учасники були активними під час змагів.

Посвідка з ІІІ курінного табору «Слов’янка – 1056»

Фото із змагів

1.

2.

3.

4.

Проект Г (9). Життя в природі

Пластова ватра

Дата проведення: 27.06-9.07.08

Виконувані обов’язки:

організатор ватри, ведуча на ватрі

«Пластова ватра»

Комендант заходу: Уляна Басараб

Точка прогрвми: Г.4.1

Цілями мого проекту були: навчитися проводити пластові ватри для

пластового юнацтва на таборах та Святах Весни, а також долучитися до

організації ІІ курінного табору 56 куреня імені Мілени Рудницької

«Інфузорія-туфелька»

На попередньому обговоренні табору була визначена тематика ватри –

історична, присвячена патронесі куреня – Мілені Рудницькій. Тому моїм

завданням було підготувати таку ватру – з відповідною легендою,

співаником, завданнями на імпрези для кожного гуртка окремо так, щоб

імпрези доповнювали одна одну, висвітлюючи життя патронеси. Також

необхідно було підготувати матеріали про Мілену Рудницьку, скласти

сценарій ватри та роздати слова булавним.

Ватра проводилася 1 липня. Кожен гуртковий отримав тему імпрези, були

призначені люди, відповідальні за складання та запалення ватри.

Висновки: ватра пройшла дуже вдало, всі учасники були залучені до

проведення ватри, оскільки складали імпрези.

Позитині риси: ватра була добре підготовленою та проведеною, були

імпрези, пісні, що вдало поєднувалися із сценарієм життєпису Мілени

Рудницької.

Негативні риси: не всі учасники табору були активними на ватрі

Сценарій ватри

Історична ватра

І. Вступ

1. Гімн куреня

2. Ми сьогодні зібралися тут, щоб вшанувати ту, яка вивела український

жіночий рух на державний та міжнародний рівень; ту, яка повністю

присвятила себе громадській та політичній діяльності; ту, яка вірила і

перемогла; ту, яка відіграла важливу роль у намаганнях українців здобути

зацікавленість зовнішнього світу. Мілена Рудницька…Жінка, педагог, лідер,

політик… Людина. Отож запалімо вогонь, і нехай він зігріє наші душі.

ІІ. Основна частина.

Ой ні, ще рано думати про все.

Багато справ ще у моєї долі.

Коли мене снігами занесе,

тоді вже часу матиму доволі.

А поки що — ні просвітку, ні дня.

Світ мене ловить, ловить... доганя!

Час пролітає з реактивним свистом.

Жонглює будень святістю і свинством.

А я лечу, лечу, лечу, лечу!

— Григорій Савич! — тихо шепочу.

Минає день, минає день, минає день!

А де ж мій сад божественних пісень?

2. Пісня «Не бійся жити»

Імпреза «Дитинство Мілени та навчання в школі»

Мілена Рудницька народилася 15 липня 1892 у Зборові. Її батько, помер,

коли дівчинці було лише десять років, був українським адвокатом. Мати,

дочка дрібного підприємця, виховала всіх дітей на визначних українських

діячів: Володимир був адвокатом, який допомагав і цікавився театром; Іван –

знаний як Кедрин – одним з провідних журналістів поза межами України;

Михайло – відомим літературознавцем і письменником; Антін – одним із

кращих українських композиторів та диригентів. Родинна амбіція і доба

змусили Мілену Рудницьку поставити питання про роль жінки в модерному

світі. Після смерті батька сім'я переїхала до Львова. Тут Мілена закінчила

польську гімназію.

3. Пісня «Не треба класти руку на плече»

Імпреза «Юність та навчання в університеті. Переїзд за кордон»

У 1910 році М. Рудницька вступила до Львівського університету на

філософський факультет, а в роки Першої Світової війни вона переїхала до

Відня для продовження навчання в Віденському університеті. Вона отримала

диплом учителя середніх шкіл – головні дисципліни: філософія і математика,

а також захистила дисертацію на тему: «Математичні основи естетики

Ренесансу» і отримала вчену ступінь доктора філософії. Працювала у Львові

в учительській семінарії, пізніше викладачем на вищих педагогічних курсах

(1921-1928).

Над хвилями моря, на скелі,

Хороша дівчина сидить,

В лавровім вінку вона сяє,

Співецькую ліру держить.

До пісні своєї сумної

На лірі вона приграє.

І з піснею тою у серці

Велика їй туга встає.

В тій пісні згадала і славу

Величну свою, красний світ,

Лукавих людей, і кохання,

І зраду, печаль своїх літ,

Надії і розпач… Дівчина

Зірвала лавровий вінець

І в хвилях шумливого моря

Знайшла своїй пісні кінець.

4. Пісня «Знаєш як болить»

Страшні слова, коли вони мовчать,

коли вони зненацька причаїлись,

коли не знаєш, з чого їх почать,

бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучивсь, болів,

із них почав і ними ж і завершив.

Людей мільярди і мільярди слів,

а ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторялось: і краса, й потворність.

Усе було: асфальти й спориші.

Поезія - це завжди неповторність,

якийсь безсмертний дотик до душі.

5. Пісня «Очима ти сказав мені: люблю».

Хотіла б я тебе, мов плющ обняти,

Так міцно, щільно, і закрить од світа,

Я не боюсь тобі життя одняти,

Ти будеш мов руїна, листом вкрита.

Імпреза «Одруження».

Одружилася з Павлом Лисяком. Подружжя не було щасливим, пара

швидко розлучилася після народження сина – пізніше історика Івана Лисяка

– Рудницького. Вдруге заміж не виходила.

Згодом Рудницька залишає працю вчительки й повністю присвячує себе

громадській і політичній роботі. Невдале одруження, а потім арешт

польськими легіонерами остаточно підштовхують М. Рудницьку до

фемінізму. Вона приходить до переконання про потребу самостійного

жіночого товариства, яке б гуртувало жінок до повновартісних членів

суспільства.

«Жінка наділена іншим мозком і серцем, з іншими вимогами та

бажаннями, чим мужчина, і вона внесе до культури зовсім нові, свіжі

цінності, поглибить її та поширить. Відмінна психічна і інтелектуальна

конструкція жінки мусить необхідно потягнути за собою повну перебудову

державного та суспільного ладу і перетворення всієї культури».

6. Пісня «Місто ангелів»

З початку 1920-х років, коли Галичина потрапила під ладу Польщі,

Мілена Рудницька працювала у гімназії й учительській семінарії, згодом

стала професором Високого педагогічного інституту у Львові. Вона виступає

зі статтями у пресі зі статтями у пресі, бере участь у жіночому русі, у

структуруванні українського руху, який, не зважаючи на окупаційний режим,

витворював розгалужені структури громадянського суспільства.

У середині 1920-х років логіка громадянської діяльності веде Мілену

Рудницьку далі в політику.

Організовує і з 1938 року очолює Союз українок. Завдяки М. Рудницькій

популярність і громадська вага Союзу українок швидко зростали. Від імені

цієї організації вона зверталася до зарубіжжя. Зокрема, включилася у працю

Міжпарламентського союзу, брала участь у всіх з’їздах Конгресу

національних меншостей. На пропозицію Мілени Рудницької жіночі

організації почали брати участь у засіданнях Конгресу національних

меншостей.

Ця вольова жінка не звикла жаліти себе, вона мала тверду, самостійну

вдачу. Завдяки її енергії, надзвичайним організаторським здібностям, умінню

переконувати, політичній зрілості Рудницька вивела український жіночий

рух на державний та міжнародний рівень. Її особистий авторитет зростав із

престижем організації, яку вона очолювала.

Це була

надзвичайно вироблена, інтелігентна, високоосвічена пані. Добре говорила,

завжди елегантно вдягнена, - попри те, що не мала грошей, - свідома своєї

власної вартости, і свідома того, що Україна мусить репрезентувати себе на

належному рівні. Переїхавши до США як емігрантка, без цента, вона відразу

винайняла помешкання в дорогій частині Нью-Йорка. Вона не змогла його

втримати, але ж його взяла. Мілена Рудницька – це правдива українка. Те, що

мати її єврейка, посилювало українскість Мілени Рудницької – вона ніколи

не мала проблем із самоідентифікацією, і бачила Україну як політичну, а не

етнічну одиницю. Тобто, це жінка, яка знає свою вартість і яка хоче, щоб

цілий народ її також був гідно репрезентований.

Я в людей не проситиму сили,

Я нічого в житті не просила,

Як не просять гранітні схили,

Щоб у спеку дощі їх зросили.

7. Пісня «Божевільна»

Імпреза «Вступ до Союзу українок»

За політичними переконаннями Мілена Рудницька була помірковано

демократичних поглядів, толерантна, розважна і дуже вимоглива. Своєю

працьовитістю відрізнялася від більшості галичан, як жінок так і чоловіків.

Висловлювалась виразно і відкрито, та іноді ганила жінок за брак серйозного

підходу до праці та за їхнє лінивство. Рудницька любила політичну

діяльність і поставила Союз Українок в ряд провідних українських

організацій. Вона відігравала особливо важливу роль у намаганнях українців

здобути зацікавленість зовнішнього світу, бо українські жінки змогли

висунути українську справу на міжнародну арену. Вони використовували всі

міжнародні з’їзди, щоб поставити Україну на порядку денному.

Наша землячка була однією із засновниць і активним членом

центрального комітету Українського національно-демократичного

об’єднання (УНДО), У 1928-1935 роках посол від УНДО до польського

сейму, в комісіях якого – освітніх і закордонних справ – активно працювала.

Ставала на захист української молоді, протестувала проти закриття

українських шкіл і дискримінації українських організацій. Вона гостро

виступала проти так званої «пацифікації» - збройних погромів українського

населення Галичини, до яких польська влада вдалась в 1930 році.

Осінній плач, осінній спів

Посеред літа золотого

Непереможно забринів

Із серця мого.

Ох, то ж за те, що восени

Сумного, млистого поранку,

Я раз невчасно завела

Собі веснянку.

8. Пісня «Так просто»

Страшний калейдоскоп:

в цю мить десь хтось загинув.

В цю мить. В цю саму мить. У кожну із хвилин.

Розбився корабель.

Горять Галапагоси.

І сходить над Дніпром гірка зоря-полин.

Десь вибух.

Десь вулкан.

Руйновище.

Заглада.

Хтось цілиться.

Хтось впав.

Хтось просить:

«Не стріляй!»

Не знає вже казок Шехерезада.

Над Рейном не співає Лореляй.

Летить комета.

Бавиться дитя.

Цвітуть обличчя, острахом не стерті.

Благословенна кожна мить життя

на цих всесвітніх косовицях смерті!

Після заборони у 1938 році «союзу українок» Рудницька, Шепарович,

Кисілевська, Малицька створили політичне товариство «Дружина княгині

Ольги», яке діяло і після відновлення «Союзу українок».

Другою важливою акцією, в якій Рудницька брала участь, була допомога

голодуючій Радянській Україні й намагання звернути увагу світу на голод,

який був штучно організований сталінськими посіпаками.

«Повноцінній участі жінок у творчому та громадському житті

перешкоджає насамперед трагічний конфлікт обов’язків матері, вимог

громадянки на потреби заробітку. Жінка є лише тоді в силі підняти успішну

конкуренцію з мужчиною, коли висвободиться від своїх домашніх обов’язків.

Це рівнозначне з тим, що лише бездітна жінка може виповнити як слід

завдання поза домашнього фізичного чи умового звання».

9. Пісня «Сонцем, небом, дощем…»

Юдаль плачу, земля моя, планета,

Блакитна зірка в часу на плаву,

Мій білий світ, міцні мої тенета, -

Страждаю, мучусь, гину, а живу!

Страждаю, мучусь, і живу, і гину,

Благословляю біль твоїх тенет.

Цю грудочку тепла – у Всесвіті – людину!

І Всесвіт цей – акваріум планет.

Невідомо, як би далі розвивалася ситуація, бо ж у вересні 1939-ого до

Галичини увійшла червона армія. Відтак Рудницькі були змушені нелегально

перебиратися до німецької зони окупації. Впадає око, що, попри політичні

конфлікти з радикальними націоналістами, ніхто з них не навів гестапо на

Рудницьких як осіб «сумнівного походження», тому Мілена Рудницька у

роки Другої світової війни жила і працювала в Харкові, пізніше – у Берліні та

Празі. У ці роки вона підготувала збірку «Західна Україна під

большевиками», видану пізніше, у 1958 році. 1945 року, після падіння

нацизму, Рудницька на базі тих, хто опинився на еміграції в Австрії, створила

новий Союз українок. Тоді ж вона заснувала Український допомоговий

комітет і була його директором до квітня 1950-ого. 1948-го року вона

повертається до парламентської діяльності в Українській Національній Раді –

представницького органу, що об'єднав українські політичні сили зарубіжжя.

Але не надовго.

«Віра в духовну силу жіночої природи, у питомі жіночі прикмети є

характеристична для модерного фемінізму, який вважає, що завданням жінки

є внести в суспільне життя нову ноту, надати йому новий напрям, збагатити

дотеперішню мужеську культуру»

М. Рудницька ввійшла в історія також як відомий публіцист. З-під її пера

вийшли такі праці як:

«Українська дійсність і завдання жінки» (Львів, 1934),

«Двадцять років польської сваволі в Західній Україні»,

«Дон Боско. Людина. Педагог. Святий» (Рим, 1963),

«Невидимі стигмати» (Рим-Мюнхен-Філадельфія, 1971).

У 1939 році М. Рудницька переїжджає в Краків, де перебувала у воєнні

роки. Після війни на запрошення Міжнародного Червого Хреста переїжджає

до Женеви.

Померла у Мюнхені 29 березня 1976. Тіло перевезено до Львова у 1993

році. Того ж року у Флориді створено відділ Мілени Рудницької.

10. Пісня «Між іншим».

Життя – це шанс. Скористайся ним. Життя – це краса. Милуйся нею.

Життя – це мрія. Здійсни її. Життя – це виклик – прийми його. Життя – це

обов’язок – виконай його. Життя – це гра – стань гравцем. Життя – це

цінність – цінуй її. Життя – це любов – насолоджуйся нею. Життя – це таїна –

пізнай її. Життя – це пісня – доспівай її. Життя це боротьба – почни її. Життя

– це щастя. Шукай цю мить. Життя таке чудове – не згуби його. Це твоє

життя – борони його.

Мілена Рудницька прожила життя гідно. Вона страждала і боролась.

Вона була сама на карнавалі мертвих поцілунків, але згуртувала навколо себе

жінок, які йшли праведною дорогою. Вона доспівала сою пісню, підспівуючи

іншим. Вона скористалась своїм шансом, пізнала таїну, стала гідним гравцем

і здійснила мрію.

11. Пісня «При Заході»

«Сіріли у сумерках…», молитва

Кінець ватри.

На історичній ватрі

Посвідки (КВТ, вмілості)