# 49-50 (1220) 4 липня 2011 року

ОФІЦІЙНЕ ВИДАННЯ МІНІСТЕРСТВА ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

WWW.PEDPRESA.COM.UA ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС: 40123

Фот

о Те

тяни

Вор

ошил

овсь

кої

стОР.

5

ПРяМа моВАдиректор департаменту професійно-технічної освіти міністерства освіти і науки, молоді та спорту України

в’ячЕсЛав сУПРУН:«за кілька років буде введено 300 державних стандартів з професій нового покоління. це підвищить рівень працевлаштування випускників училищ, їх професійну відповідність потребам сучасного ринку праці. Але навіть нині не знаходять роботи лише вісім відсотків випускників пТНз»

стОР.

5

ПРяМа моВАдиректор департаменту професійно-технічної освіти міністерства освіти і науки, молоді та спорту України

в’ячЕсЛав сУПРУН:«за кілька років буде введено 300 державних стандартів з професій нового покоління. це підвищить рівень працевлаштування випускників училищ, їх професійну відповідність потребам сучасного ринку праці. Але навіть нині не знаходять роботи лише вісім відсотків випускників пТНз»

ПОЧаЛОся!стартував «Вступ-2011»

У НОМЕРІ:

ЗА КОМП’ЮТЕР – З ПЕЛЮШОК

«ПОВІТРЯНІ» УНІВЕРСИТЕТИ

ДОВЕДИ МАТЕМАТИЧКУ ДО СКАЗУ

12

14

10

8

Поки педагоги психічно «вигорають», учні… обмінюються рецептами, як довести вчителя до нервового зриву

З якого віку дошкільняткові можна сідати перед монітором?

Шахраї люблять попастися на освітній ниві – і не лише в Україні, а й у всьому світі

Виявляється, хоч сучасні діти і віддають перевагу фентезі, але старі добрі пригоди теж користуються попитом

ГАРРІ ПОТТЕР – ПРОТИ ТОРЕАДОРІВ З ВАСЮКІВКИ

У перший день вступної кампанії навіть у при­ймальних комісіях знаних столичних ВНЗ – тиша і благодать. Ніщо не нагадує минулоріч­

ного жахіття, коли абітурієнти лізли один одному на голову, штовхалися і непритомніли від задухи, а стіни храму науки мало не тріскалися від неможли­

вості вмістити всю схвильовану людську масу. На­вести лад допомогли два фактори – подовження терміну подачі документів до 31 липня і введення електронного вступу.

Про наші враження від початку вступної кампанії – 2011 читайте на

1 липня кореспонденти «Освіти України» вирішили відвідати приймальні комісії двох популярних столичних вищих навчальних закладів

стОР.

6

2 «Освіта України»ГОЛОВНЕЗА ТИЖДЕНЬ

Народився Анатолій Іса­йович Акмаєв 26 берез­

ня 1953 року в Стаханові Луганської області. Закін­чив Комунарський гірни­чо­металургійний інститут.

Трудову діяльність Ана­толій Ісайович розпочав як

молодший науковий спів­робітника цього ж інститу­ту в 1978 році, після закін­чення аспірантури. У 1980 році захистив кандидатську дисертацію, в 1992 – док­торську, у 1996 році йому присвоєно вчене зван­ня професора. До остан­ніх днів життя працював у Донбаському державно­му технічному університе­ті (раніше – Комунарський гірничо­металургійний ін­ститут), пройшовши шлях від молодшого наукового співробітника, старшого наукового співробітника, завідувача кафедри, декана факультету, першого про­

ректора – до ректора уні­верситету.

Наукова діяльність Ана­толія Ісайовича окреслю­ється більш як 150 пу­блікаціями, з поміж яких – наукові статті, на­вчально­методичні посібни­ки, монографії.

Досягнення Анатолія Іса йовича відзначені чи­сельними нагородами: в 2001 році йому присвоє­не почесне звання «Заслу­жений працівник освіти України», він нагородже­ний нагрудним знаком «За наукові досягнення», у 2008 році став лауреатом державної премії України в

галузі науки і техніки. Ана­толій Ісайович вирізнявся міцним характером, твор­чою ініціативою, сучасним мисленням, умінням спря­мовувати зусилля колек­тиву університету на по­дальший розвиток освіти і науки в Україні.

Висловлюємо щирі спів­чуття дружині, доньці, близьким покійного, колек­тиву університету.

Світла пам'ять про Ана­толія Ісайовича Акмаєва на­завжди збережеться в сер­цях освітян.

Колектив Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України

Перший заступник міністра освіти і науки, молоді та спорту України Єв­

ген Суліма і директор офісу програм ім. Фулбрайта в Україні Мирон Стахів під­писали протокол про співпрацю. В до­кументі передбачено розширення акаде­мічної мобільності та інтернаціоналізації освіти через обміни студентів і виклада­чів, виховання громадян світу і розви­тку лідерів в обох країнах; створення сприятливих умов для розвитку відно­син між вищими навчальними заклада­ми України і США; підтримка спільних

заходів і програм для стимулювання і заохочення інновацій в управлінні осві­тою та навчанні і проведенні досліджень у різних галузях соціальних, гуманітар­них, природничих і прикладних/техніч­них наук тощо. Також, відповідно до протоколу, сторони спільно оголошу­ють щорічні конкурси для забезпечен­ня якнайбільшого поширення інформа­ції про програми ім. Фулбрайта серед українських вищих навчальних закла­дів, студентів і науковців. Протокол ді­ятиме протягом п’яти років.

1 липня розпочалася активна фаза вступ­ної кампанії. Також цього дня запрацю­

вала система «Електронний вступ». Напередодні міністр освіти і науки,

молоді та спорту Дмитро Табачник про­вів селекторну нараду з питань підготов­ки до початку вступної кампанії – 2011.

Дмитро Володимирович звернувся до керівників приймальних комісій вищих навчальних закладів із проханням забез­печити максимально прозорий прийом документів, а також комфортні умови для роботи громадських спостерігачів.

– Хотів би попросити всіх керівни­ків приймальних комісій не влаштовува­ти кориди, як минулого року це зроби­ли деякі навчальні заклади, – зазначив міністр. – Якщо приймальні комісії ВНЗ намагаються некоректно поставитись до

абітурієнта, не віддаючи оригіналів до­кументів, щоб він не перейшов до ін­шого університету – це абсолютно не­припустимі речі.

Нагадаємо, що для інформування абіту­рієнтів і приймальних комісій щодо осо­бливостей вступної кампанії міністерство розробило перелік відповідей на найбільш поширені запитання вступників. З ними можна ознайомитись в газеті «Освіта України» у №№ 41 – 42, 47 – 48.

АБІТУРІЄНТ-2011

ДУховНІсТьМІжНАРоДНА спІвпРАця

СТАРТУВАВ ПРИЙОМ ДОКУМЕНТІВ

ОсВІТа І цЕРКВа пРАцюВАТимУТь РАзом

пЕРСпЕКТиВи ФУЛБРаЙТІВсЬКИХ ПРОГРаМ

До РечІ

З 1 липня почнуть працювати консультативні телефони оперативного шта-бу МОНмолодьспорту з питань вступу: до вищих навчальних закладів – тел. 486-78-48, до професійно-технічних навчальних закладів – тел. 279-16-56.

НововвеДеННя

НоВА шКільНА доКУмЕНТАція ВжЕ ДРУКУєТЬсяПопри закінчення навчального року,

в Інституті інноваційних технологій і змісту освіти кипить робота. А відді­лення забезпечення новітніх технологій в освіті отримало нового керівника – ним став Олександр Маєвський.

– Перед цим відділом стоять непрості, але дуже важливі завдання, – говорить перший заступник директора Інституту інноваційних технологій і змісту освіти Святослав Серебрянський. – Це – роз­робка й впровадження системи галузе­вих і державних стандартів на засоби на­вчання та обладнання для закладів освіти. Також тут проводяться експерименталь­ні дослідження і випробовування зразків продукції шкільного асортименту, засо­бів навчання та обладнання навчального, спеціального і загального призначення.

Сьогодні Україні як ніколи потрібні сучасні засоби навчання й обладнання як навчального, так і спеціального при­значення. Святослав Миколайович також розповів, що нині проводиться робота щодо визначення відповідності нових зразків шкільної документації педаго­гічним вимогам. Оновлена документація стала якіснішою. Зокрема, збільшився обсяг сторінок у класних журналах, на яких ведеться облік уроків, спростилися вимоги до його ведення. Нові документи друкуватимуть на більш щільному папері, тому на ньому буде легше писати. Врахо­вуючи прохання вчителів, розміри жур­налів зменшили, тож тепер ними буде зручніше користуватися і переносити.

Уже шість виробників отримали необ­хідні свідоцтва і розпочали виготовлення цієї документації. Перелік виробників, які мають свідоцтва, буде розміщено на сайті інституту. Із виданням нових сві­доцтв ця інформація оновлюватиметься.

ВСТУпНА КАмпАНія В цИФРаХ

195,8 тисячі осіб стали випускни­ками загальноосвітніх шкіл у

2011 році. Це майже на 40 відсотків мен­ше, ніж торік.

257,1 тисяч осіб зареєструвались на зовнішнє незалежне оці­

нювання, яке було проведене з 2 по 24 червня 2011 року (в 2010 році – 433,5 тисячі осіб).

250,7 тисячі осіб були зареєстро­вані на тестування з україн­

ської мови і літератури. 11 відсотків не з’явились, а близько 9 відсотків не на­брали 124 балів. Отже, кількість тих, хто може вступати на основі сертифікатів цього року – близько 203 тисяч осіб.

106,5 тисячі осіб на бакалаврів і 76 тисяч на молодших спеціаліс­

тів. Таке держзамовлення на підготовку фахівців у вищих навчальних закладах затвердив Кабмін.

У Міністерстві освіти і науки, мо­лоді та спорту України під голо­

вуванням заступника міністра Бори­са Жебровського відбулася зустріч із представниками різних релігій­них конфесій. Зокрема Української православної церкви Київського па­тріархату, Української православної церкви Московського патріархату, Української Автокефальної право­славної церкви, Української греко­католицької церкви, Римо­католицької церкви і інших релігійних об’єднань та товариств.

Борис Михайлович зазначив, що основною метою зустрічі є можливість почути позицію представників кож­ної конфесії. Під час зустрічі йшлося про суспільне визнання духовної осві­ти в Україні, державне ліцензування та акредитація таких закладів духовної освіти, визнання Україною дипломів зарубіжних закладів духовної освіти, відкриття закладів освіти під патрона­том релігійних організацій.

Заступник міністра зазначив, що у вересні в Києві відбудеться Форум мі­ністрів освіти Європи в рамках го­ловування України в Раді Європи. І під час заходу обов’язково обговорю­ватимуться питання релігійної толе­рантності.

Результат зустрічі – створення спільної робочої групи представників релігійних конфесій і міністерства.

Шпальту підготували Дмитро ШУЛІКІН і Максим КОРОДЕНКО, «Освіта України». Фото авторів

25 чЕРвНя 2011 РОКУ ОбІРваЛОся життя РЕКтОРа ДОНбасьКОгО ДЕРжавНОгО тЕхНІчНОгО УНІвЕРситЕтУ аКМаЄва аНатОЛІя ІсайОвича

3№ 49-50, 4 липня 2011 рокуТЕМА

ГОстра

трудова міграція дає укра­їнцеві можливість отрима­ти громадянство, напри­

клад, однієї з країн Євросоюзу. Проте шанси тут мізерні. Крім того, цей шлях майже не дає змоги піднятися нагору із со­ціальних низів. Високий ста­тус і добробут в ЄС пов'язані з отриманням вищої освіти (а потім престижної роботи), тому «кандидати в європейці» нама­гаються вступити до зарубіж­них ВНЗ. З тією самою метою деякі далекоглядні батьки вла­штовують діточок у початкові та середні школи за кордоном.

Навчальні заклади чи не всіх розвинутих країн приймають ді­тей­іноземців від трьох до сім­надцяти років. Вони пропонують повноцінне навчання терміном від одного року. Такі послуги надають здебільшого приватні школи. Дітям дають предмети на вибір: математику, фізику, біо­логію тощо, а також мистецтво,

музику, спорт, кілька іноземних мов. Школяр навчається розумі­ти іншу культуру, ширше мисли­ти і бути відкритим до нового.

Приватні школи добре готу­ють учнів для вступу до вишу в країні навчання. Фактично, на­віть за незадовільного знання

іноземної мови учень може ста­ти студентом – атестат при­ватної школи дає високі шанси вступити до закордонного ВНЗ.

Приватні школи вирізня­ються кваліфікованими викла­дачами й сучасною матеріаль­но­технічною базою. Зрештою, батьки можуть зорієнтувати­ся, спираючись на рейтинги, а вони точно відображають рі­вень закладів.

Проте школи діють через офіційних представників у кра­їнах, де вони набирають учнів. За словами директора агент­ства Domar Travel Education Лесі Шахраюк, лише в Києві в цьому сегменті послуг пра­цює п’ять великих агентств і близько десяти дрібних фірм. Їхнє завдання – протестувати дитину (як правило, для всту­пу треба скласти тести з іно­

земної мови і математики), а в подальшому вести її до всту­пу в школу.

Крім того, батьки мають під­готуватися до істотних витрат. Навчання в середній школі може бути від 20 тисяч євро на рік. Так, у школі Schloss Neubeuern (Німеччина) воно коштуватиме від 23880 євро. Інший приклад – школа­пансіон для дівчат Rathdown School (графство Дублін, Ір­ландія). Вона набирає учениць 3 – 18 років. Рік перебуван­ня там обійдеться 26 800 євро. І це не найвища ціна – вона охоплює навчання, проживан­ня, медичне обслуговування, харчування та деяке дозвілля. Батьки додатково платять за переліт дитини до країни, де вона навчатиметься – це ти­пова ситуація.

За словами Шахраюк, усі, хто навчався в закордонних школах, вступили до місцевих вишів; на батьківщину вони не повернулися. Це схоже на від­тік дитячих мізків з України. Однак це не зовсім так. Масш­таби тут мізерні – ціна за на­вчання для більшості українців недосяжна. На рік агентство Шахраюк улаштовує в серед­ньому 25 учнів. По Україні ця цифра близько 50, хоча вона потроху зростає.

Насправді втеча української молоді починається на стадії вступу до іноземних ВНЗ; різні мовні курси і навчання в закор­донних школах – лише підго­товчий процес. Здобуття осві­ти, наприклад, у вишах Польщі коштує приблизно 1100 євро на рік. Також у деяких інших кра­їнах ЄС є безплатне навчання, зокрема для іноземних студен­тів – і ніякої корупції. Такі умови кращі, ніж у вітчизня­них ВНЗ. Одне лише «але»: тре­ба володіти іноземною мовою, а ліпше – двома.

Тож для приватних шкіл Заходу прийом дітей з Украї­ни, загалом із СНД, країн Азії тощо – не спосіб «викрасти» мізки. Це просто прибутковий бізнес. Не більше.

власне, у Донецькій облас­ті в 2011 році планується закриття 26 загальноосвіт­

ніх шкіл. За інформацією прес­служби облдержадміністрації, закриття навчальних закладів відбуватиметься згідно із роз­робленою «Регіональною до­рожньою картою з оптиміза­ції мережі бюджетних установ і витрат місцевих бюджетів на їх утримання».

Щойно вщухла буча довко­ла закриття кількох шкіл у До­нецьку, як історія повторила­ся в сусідній Макіївці. Учнів та їхніх батьків змусила вийти на вулиці оптимізація шкіл­дев’ятирічок № 3 (українська), № 27 і № 100. Остання акція відбулася 28 червня. Кілька де­сятків людей ще раз вислови­ли незгоду щодо ліквідації на­вчальних закладів.

Учасники акції наголошува­ли, що «Конституція України хо­роша, але її, на жаль, не всі ви­

конують». Вони пригадали, що на Донеччині, за даними подат­ківців, кількість мільйонерів за рік зросла на 59 – до 164 осіб, а школи в регіоні закривають через брак грошей у бюджеті.

За словами активістки групи батьків Ганни Назіпової, суть їхніх вимог полягає в тому, щоб залишити все, як є. Вона по­годилася, що в її школі (№ 3) мало учнів – 101, хоча за нор­мами має бути більш як 300. Проте умови, які їм пропону­ють за «переїзд», неприйнятні. «Спочатку нам обіцяли, що пе­реведуть дітей зі школи № 3 до сусіднього закладу № 19, – роз­повіла вона «Освіті України. – Але ми не хочемо, бо там для дітей небезпечно: житлових бу­динків поряд немає, зате стоїть непрацююча шахта з відкрити­ми шурфами, навколо чагарі».

Насправді учням школи № 3 ближче було б їздити до шко­ли № 16 – це приблизно три

кілометри. Та навіть тут є сер­йозні незручності. Якщо до цьо­го учні діставалися до закладу пішки, то до школи № 16 треба їхати маршруткою, а проїзд ко­штує 2,5 гривні. За місяць для, м’яко кажучи, незаможних сі­мей з Макіївки виходить кру­гла сума – діти в цьому місті платять повну вартість проїзду, бо інакше ніхто їх не повезе.

«Навіщо нам переходити до іншої школи, якщо тут у нас хо­роші приміщення, фахові вчи­телі, – скаржиться Назіпо­ва. – Ми вже бачили в Макіївці гіркий досвід оптимізації дит­садків, коли з чотирьох закла­дів зробили один. А тепер там перенаселеність і дітей туди за­писують, коли вони ще в утро­бі матері».

Батьки кажуть, що комусь потрібна будівля школи № 3. Їй 75 років, але вона міцна, в чудовому стані. Це зручне міс­це, школа має велику терито­рію зі стадіоном, спортмайдан­чиком, сквером – на ній міг би розташуватися завод. Батькам сказали, що в будівлі розміс­тять пошту, якусь організацію і кабінет дільничного міліціоне­ра. Що буде з територією шко­ли – невідомо.

Не ліпша ситуація зі школами № 27 і № 100, які формально теж підлягають ліквідації через недоу­комплектованість. Перша стоїть у віддаленому районі міста. Школа, до якої планують перевести учнів, надто далеко. Дороги нормальної там немає, поряд пустища – тож перебиратися туди нема бажан­ня. Поблизу другої – чотири се­лища, дітям яких ходити більше немає куди. Школа № 100 – за сім кілометрів від іншої, до якої можна перевести дітей.

Ініціативній групі обіцяли підвозити дітей до нових шкіл. 25 березня сесія міськради ухвалила рішення щодо цього. Та відтоді інформації немає.

Батьки скаржаться на відвер­то байдуже ставлення представ­

ників влади. З батьками шко­ли № 3 зустрічався заступник міського голови. Послухав­по­слухав, а потім сказав, що до­бре провів час. І це все.

Як переконалася «Освіта України», не краще поводять­ся й чиновники управління освіти Макіївської міськради. На наше прохання прокомен­тувати закриття шкіл вони від­мовилися це зробити. А по­тім і взагалі поклали слухавку. Можливо, таке ставлення до­водить, що чиновникам ска­зати просто нічого, а батьки оптимізованих шкіл мають ра­цію?

Шпальту підготував Юрий ЗУщиК, «Освіта України»

КУДИ «ТІКає» диТячий іНТЕлЕКТза дослідженням центру «Софія», емігрувати з України хочуть 34,1 % опитаних. либонь, ще більше громадян воліє, щоб їхні діти жили в країнах заходу. шлях юних українців до гідного майбутнього лежить через отримання освіти за кордоном.

Бажаючи віддати дитинУ дО заКОрдОннОї ШКОли, БатьКи Мають підгОтУватися дО істОтних витрат. НавчаННя в сЕРЕДНІй ШКОЛІ МОжЕ КОШтУвати вІД 20 тисяч ЄвРО На РІК

Україна втрачає дітей: усе більше батьків віддає їх на навчання до зарубіжних шкіл

ШаНсИ для «бідНих»Світлана К., українська школярка 13 років, із сім’ї службовців. дівчинці по-щастило: її вчителька німецької не лише добре знає предмет, а й має зв’язки з освітніми фондами Німеччини. Тож Світлана отримала змогу добре вивчити мову в німецькій родині. Вона мріє вступити до ВНз у Німеччині та разом з батьками виїхати туди назавжди… ця історія досить типова. У дітей з неза-можних українських родин теж є шанс отримати освіту за кордоном, хоча він незначний. приймають їх переважно державні школи за програмами обміну, які дають змогу знизити ціну за навчання (до 4,5 тисячі – 10 тисяч дола-рів за рік). Крім того, при посольствах більшості країн у Києві діють культур-ні центри, спонсоровані фондами. Вони пропонують здібним дітям стипендії – батькам треба лише звернутися до організації, яка цим займається. Найвищі шанси дає IREX, що опікується програмами обміну в СшА. проте дитина має довести, що володіє англійською мовою, склавши тест. Разом з тим, щоб до-бре вивчити мову, теж потрібні гроші.

ОПТИМІЗацІя по-мАКіїВСьКиУ місті макіївка, що на донеччині – знову батьківські бунти. причина вже звична: місцева влада закриває три школи, серед яких одна з українською мовою викладання. Розгнівані батьки судяться з місцевою владою. Вони кажуть, що їхніх прохань не чують, тож обіцяють дійти до Європейського суду з прав людини.

глоБАлІзАцІя

НАшА пІсНя гАРНА, НовА...

4 «Освіта України»ПоНяТЬ

ПІдМІНа

Ми припУсКаєМО, ЩО член КОМітетУ верхОвнОї ради з питань наУКи і Освіти леся ОрОБець відвертО «плаває» У прОФільнОМУ заКОнОдавстві І тОМУ виДаЄ бажаНЕ За ДІйсНЕ

сьогодні ситуація, пов’язана з працевлаштуванням випускників ВНЗ, набула суспільного характеру і викликала невдоволення серед випускників та гро­

мадськості. Призвели до цього планові перевірки вищих навчальних закладів Державною фінансовою інспекцією, в результаті яких нараховуються мільйонні штрафи за неефективне використання бюджетних коштів, оскільки не забезпечується стовідсоткове працевлаштування ви­пускників, які навчались за бюджетні кошти, та їх від­працювання протягом трьох років.

Міністерство висловлює позицію, що ґрунтується на правових засадах і гарантіях, встановлених Конституці­єю України та законами України і керується у своїй ді­яльності тільки принципом верховенства права. А тому вкотре доводить цю свою позицію до відома випускни­ків, ректорів та усіх інших, охочих виступати арбітра­ми в складній ситуації, що складається навколо пра­цевлаштування тих студентів, які здобували освіту за бюджетні кошти.

Згідно з Законом України «Про вищу освіту» осно­вним завданням, що стоїть перед вищими навчальними закладами, є здійснення освітньої діяльності, яка забезпе­чує підготовку фахівців відповідних освітньо­кваліфікацій­них рівнів. Цей закон не містить умов про обов’язковість трирічного відпрацювання та відшкодування в установле­

ному порядку до державного бюджету вартості навчання. Не зазначено в законі й те, що вищий навчальний заклад зобов’язаний гарантувати випускникові його працевлашту­вання. До обов’язків вищого навчального закладу входить лише сприяння працевлаштуванню своїх випускників.

Враховуючи сучасні умови розвитку економіки Украї­ни, зокрема і значне зменшення державного сектору (від 0 % до 30 % залежно від галузі економіки), керівництво вищих навчальних закладів, за умови відсутності запи­тів від державних підприємств, установ та організацій, може сприяти працевлаштуванню випускників на під­приємства, установи та організації інших форм власнос­ті, оскільки вони теж є платниками податків і роблять внесок у розвиток економіки країни.

Через відсутність механізму, який зобов’язав би ви­пускника вищого навчального закладу, підготовка якого здійснювалась за державним замовленням, відшкодува­ти до державного бюджету вартість навчання та ком­пенсувати замовникові всі витрати за договором, будь­які матеріальні претензії до нього є неправомірними. Ця теза підтверджується і інформаційним листом Міністер­ства юстиції щодо надання роз’яснення з питань пра­цевлаштування випускників ВНЗ, підготовка яких здій­снювалась за державним замовленням від 19.10.2010 № 12566­0­4­10­21.

оФІцІйНо

Роз’яСНЕННя моНмолодьСпоРТУ ЩОДО ПРацЕВЛаШТУВаННя ВИПУсКНИКІВ

ГВаЛТУВаННя мізКіВЗМІ знову тиражують махрову брехню

деяким журналістам іноді хочеться щось повідбивати – за непрофесіоналізм і поширення неправдивої інформації. Те ж саме (і за те саме) хочеться зробити і з деякими політиками, зокрема – депутатами Верховної Ради, які задля вдоволення передусім власних хворобливих амбіцій не гребують брудними методами. Але, по-перше, вони, бачте, недоторканні, а по-друге, вигадування побрехеньок про політичних опонентів – їхня робота (це не виправдовування мандатоносних брехунців, лише констатування сумних фактів і згубних традицій). Натомість журналістська робота полягає в тому, щоб об’єктивно і неупереджено висвітлювати події і ретельно перевіряти інформацію перед тим, як випустити її в світ. А якщо це не робиться – гріш ціна в базарний день деяким не надто шановним колегам.

НовиНи пРоФТехосвІТи

СТАНдАРТи пТо МОДЕРНІЗУЮТЬвідбулася Всеукраїнська науково­практична кон­

ференція «Інформаційні технології. Вимоги су­часності у підготовці кваліфікованих робітничих кадрів». У столичному Міжрегіональному вищо­му професійному училищі зв’язку обговорювалися питання стратегії розвитку освіти в інформаційно­му суспільстві, впровадження сучасних інформа­ційних технологій, використання в навчальному процесі засобів інформації. На заході презенту­вали робітничі професії нового покоління, що за­довольнятимуть вимоги сучасного ринку праці й новітні інформаційні методики викладання в умо­вах інформатизації суспільства. За словами Дмитра Табачника, інформаційні технології дають можли­вість професійно­технічним навчальним закладам проводити профорієнтаційну роботу серед учнів­ської молоді на ранніх етапах та відбирати слуха­чів, зацікавлених у отриманні робітничої профе­сії. Міністр також звернув увагу на необхідність оновлення стандартів професійно­технічної освіти.

– Більшість із нині діючих професійних ха­рактеристик робочих професій затверджувалися ще за часів Радянського Союзу. А це, як міні­мум, двадцятирічне відставання. Тому необхід­но модернізувати та впровадити профстандарти відповідно до вимог європейського ринку праці і оновити класифікатор професій, – сказав він.

У 66­му номері «Газети по­київськи» в рубриці «В центрі уваги» була роз­

міщена стаття «Держава дала мені грошей на дитину і відра­зу хоче їх забрати». Коротенька фабула «твору»: студентка­бю­джетниця після закінчення Жи­томирського університету, не влаштувавшись на роботу, на­родила дитину. Тим часом КРУ наклало на університет штраф за «розтрату державних гро­шей» – нібито за те, що бю­джетниця не з’явилась на роз­поділ». ВНЗ, разом з тим, подав на неї до суду, а суд виніс рі­шення (яке автор чомусь на­стійливо називає грізним сло­вом «вирок», що юридично неправильно): стягнути з учо­рашньої студентки майже 20 тисяч гривень за безплатне на­вчання. Справа в тому, пише га­зета, що в Україні з 1996 року діє постанова Кабміну №92, згідно з якою студенти, які на­вчалися на бюджеті, мусять три роки «відішачити» на держпід­приємстві за розподілом ВНЗ. В іншому разі з них у судово­му порядку стягується вартість навчання за всі роки. При цьо­му в конкретному випадку ані керівництво ВНЗ, ані суддів не цікавило, що людина перебуває «в декреті», а тому фізично не може працювати.

цЕНтР ваги У «цЕНтРІ Уваги»Випадок, звичайно, безпре­цедентний. І цілком тягне на те, щоб бути «в центрі уваги». Але не в тому річ. Річ у фор­мі подачі матеріалу та в його меті. У виносі великими літе­рами – скандальне звинува­чення: «Тема подачі в суд на випускників сьогодні серйозно педалюється МОНмолодьспор­ту». В кінці матеріалу – підза­головок: «Випускників почали судити при Табачникові». Там же – персональні п’ять копійок

від свіжоспеченого експерта з освітньої тематики Лесі Оро­бець: «З юридичної точки зору така вимога МОНмолодьспорту по суті є примусовою працею».

Ми припускаємо, що член Комітету Верховної Ради з пи­тань науки і освіти Леся Оро­бець відверто «плаває» у про­фільному законодавстві і тому

видає бажане за дійсне. Але що заважало журналістам підняти насиджене місце і звернутися до міністерства за коментаря­ми до такого (досить серйозно­го) звинувачення?.. Вислухати протилежну сторону – це ж неписані закони професії. Тим більше – у таких принципових питаннях.

Якби авторам скандально­го матеріалу таки вистачи­ло професійності звернулися до МОНмолодьспорту, вони дізналися б багато цікаво­го. Зокрема, те, що міністер­

ство – протягом року(!) – усім керівникам ВНЗ, народним де­путатам і працівникам ген­прокуратури розсилало роз’яс­ню вальні листи, в яких, уявіть собі, немає ані слова про ви­могу «примусової праці». Все з точністю до навпаки. Офіційна позиція МОНмолодьспорту по­лягає в тому, що в питаннях

п р а ц е в л а ш т у ­вання випускни­ків­бюджетників треба дотриму­ватися Консти­туції України, а саме – статті 53, де зазначено, що держава забезпе­чує доступність та безоплатність ви­щої освіти, і стат­ті 43, згідно з якою кожен має право на працю і має можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно оби­рає або на яку вільно погоджу­ється. При цьому використання примусової праці категорично забороняється.

ДЛя КОгО ПисаНий ЗаКОН?..Також в офіційному ро з’яс­ненні міністерства є посилан­ня на Закон про Вищу освіту, згідно з яким основним завдан­ням ВНЗ є здійснення освіт­ньої діяльності. І головне –

ви не повірите, але в цьому законі немає норми ані про обов’язкове трирічне відпра­цювання випускників­бюджет­ників, ані про відшкодування тими самими бюджетниками вартості навчання. Крім того, до обов’язків ВНЗ не входить гарантія працевлаштування ви­пускників, а лише сприяння

йому. Відчуваєте різницю? А якщо цього працевлаштування з якихось причин не відбуло­ся, будь­які матеріальні пре­тензії до випускника є непра­вомірними.

Цікаво, де тут «педалю­вання» міністерством судо­вих позовів до випускників? Будь­який адекватний жур­наліст обов’яз ково – хоча б

для себе – задумувався б над цим питанням. І розставив би у статті зовсім інші акцен­ти. Наприклад, що головніше з погляду дотримання законо­давства – Конституція Укра­їни і закон про Вищу освіту чи постанова Кабміну блажен­ної пам’яті 1996 року? Чому КРУ наклало на ВНЗ необ­ґрунтований штраф? Чому ВНЗ проігнорував роз’яснення М ОНмолодьспорту, де є пря­ме посилання на закони (зо­крема – на Основний закон України)? Чому суд виніс не­законне рішення? І як, врешті, з усім цим боротися?

Але, мабуть, все це для авто­рів статті (як, вочевидь, і її за­мовників) не є головним. Істо­рія з нещасною випускницею була витягнута на світ Божий не для того, аби їй допомогти і справді порушити проблему, а лише з однією метою: зай вий раз штиркнути міністра. Нехай

доводить потім, що він не верб­люд. Головне – Леся і К задо­волені. А честь мундира – ну що ж… Її на хліб не намастиш. Імідж, як то кажуть, ніщо. «Баб­ки» – все.

Хоча... Навіть за гроші не можна так відверто непрофе­сійно гвалтувати мізки читачів.

аліса КРЕчЕт, журналіст

5№ 49-50, 4 липня 2011 рокуМоВА

ПряМа

– В’ячеславе Васильовичу, які результати показав нинішній навчальний рік?

– Із 991 закладу, підпоряд­кованому МОНмолодьспорту, на ринок праці вийшли більш як 185 тисяч кваліфікованих робітників. Найбільше для бу­дівельної галузі – понад 27 ти­сяч випускників; громадського харчування – більш як 28 тисяч; промисловості – понад 60 ти­сяч; сільського господарства – 15 тисяч осіб. Працевлаштуван­ня наших вихованців становить 84 відсотки за професією, згідно з договорами та замовленнями на підготовку робітничих кадрів. А інші випускники вступають до ВНЗ, призиваються до Зброй­них сил України, працюють за фахом у формі самозайнятості.

ДЕв’ятиКЛасНиКи – «НаШІ ЛЮДи»– Цьогоріч вища освіта відчує брак абітурієнтів. А як демо-графічна ситуація вплине на ПТО?

– Ми плануємо прийняти близько 200 тисяч учнів. Це на 10 тисяч менше, ніж торік. Одинадцятикласників набра­ти буде складно, тож заклади комплектуватимуться здебіль­шого дев’ятикласниками. Ду­маю, їх буде відсотків 70. А ра­ніше випускників 11 та 9 класів було приблизно порівну.

– Чи можна сьогодні планува-ти кількість і напрям підготов-ки робітників, скажімо, на де-сятиліття вперед?

– Наше міністерство ра­зом із Мінісоцполітики і Дер­жавним центром зайнятості ви­вчає стан поточних потреб у робітничих кадрах. Проте нині складно визначитися з довго­строковою перспективою підго­товки, адже прогнозування на загальнодержавному і галузе­вому рівнях майже немає. Мі­ністерства і відомства не мо­жуть упевнено спрогнозувати, скільки та якої кваліфікації працівників треба підготувати для нашої економіки, скажімо, через десять років. Та й під­приємства не можуть дати та­кої інформації, адже ринкові фактори постійно змінюються. Хто міг уявити ще десять ро­ків тому, що найактуальніши­ми спеціальностями у світі бу­дуть ІТ­фахівець, PR­менеджер, девелопер? Також поступово зникають професії, що ґрун­туються на ручній праці. Зро­зуміло, й міністерство не сто­їть на місці – за останні роки було організоване навчання за

новими, потрібними професія­ми: монтажник гіпсокартонних конструкцій, візажист, авторе­монтник, зварник, мерчендай­зер, сомельє та інші.

ШЛях ДО РОбОчОгО МІсця– Чи має молодь проблеми з працевлаштуванням? Що впливає на це?

– Протягом 2010 – 2011 років ми проводили анкету­вання випускників і робото­давців. Не знаходять роботи лише близько восьми відсо­тків наших вихованців. Осно­вними причинами є невисока оплата праці, обмежені можли­вості підвищення кваліфікації та кар’єрного зростання, від­сутність соціального пакета, а інколи – розчарування в здо­бутій професії. Через півроку кількість працюючих за на­правленнями зменшується до 75 відсотків, а протягом трьох років цей показник уже ста­новить 30 – 40 відсотків. Тоб­то на першому робочому місці лишається близько третини ро­бітників. Бо вони не мають тру­дового досвіду, і це дає можли­

вість роботодавцям диктувати свої вимоги, встановлювати низьку плату.

Також значно впливають процеси, пов’язані з проблема­ми в економіці нашої держа­ви – скорочення штатів, при­пинення роботи підприємств, перехід на неповний робочий тиждень.

Для поліпшення ситуації мі­ністерство розробило і Кабінет Міністрів України Постановою № 784 від 27 серпня 2010 року затвердив Порядок працевла­штування випускників ПТНЗ, підготовка яких здійснювала­ся за державним замовленням. І в 2011 – 2012 навчальному році цей порядок передбачає вже впровадження договірних засад, тобто укладання догово­рів між навчальними заклада­ми і роботодавцями з участю регіо нальних органів Мініс­терства соціальної політики та укладання на їх основі угод між роботодавцем, випускником і ПТНЗ щодо надання якісної освіти. Так роботодавці брати­

муть участь у навчальному про­цесі, а учні проходитимуть ви­робничу практику там, де вони згодом працюватимуть.

Також ця угода передбачає можливість цільової адресної допомоги – доплати до стипен­дій учням і до заробітних плат викладачам за якісні показни­ки підготовки кадрів.

сОцІаЛьНЕ ПаРтНЕРствО в ДІї– Нещодавно міністерство і Об’єднана рада роботодавців, головою якої є один з най-заможніших людей України, власник багатьох хімічних за-водів Дмитро Фірташ підписа-ли меморандум. Як це вплине на профтехосвіту?

– Разом будемо створюва­ти матеріально­технічну базу в училищах. Ми вже визна­чили навчальні заклади. Від­булися зустрічі, де було об­говорено питання підготовки робітничих кадрів для хімічної промисловості, зокрема фор­мування державного замов­лення, співпраця конкретних училища і підприємства ком­панії Group DF. Обговорили ми також і перелік професій, які сьогодні потрібні хімічно­му виробництву. Ця іннова­ційна галузь потребує сучас­них підходів до професійної підготовки персоналу, тож необхідно оновлення і ква­ліфікаційних характеристик. Взагалі, завдяки спільним до­мовленостям робочі місця на підприємствах можуть посіс­ти вже цьогорічні випускники.

– Раніше для профтехучилищ основними замовниками ро-бітничої сили були базові під-приємства. Яка модель працю-ватиме в Україні завтра?

– Ми хочемо, щоб з’явився спільний інтерес роботодавців до підготовки кадрів. Працюємо над тим, щоб навчання кваліфі­кованих робітників було більш технологічним, орієнтувалося на конкретне виробництво, ро­боче місце, яке має бути належ­ним чином оснащено.

З ініціативи міністра Дмитра Табачника та об’єднань робо­тодавців нині до навчального процесу залучаються конкрет­ні замовники робітничих ка­дрів. Тож нещодавно підписано меморандум між МОНмолодь­спорту і групою роботодавців в особі ЗАТ «Систем Кепітал Менеджмент» і Конфедерацією роботодавців. Мета проекту – впровадження в навчально­освітні програми нових про­фесійних стандартів, зокрема в галузі енергетики, металур­гії, видобувної промисловості.

А крім матеріально­техніч­ного забезпечення, потрібен і викладацький склад, який знає інноваційні технології виробни­цтва і навчання, конкретні тех­нологічні процеси того чи ін­шого підприємства. Тому ми передбачаємо і підготовку ви­кладачів, майстрів виробничого навчання, які донесли б ці вимо­ги виробництва до робітників, засвоїли необхідні технології.

– Ідеться, зокрема, про со-ціальне партнерство, актив-не залучення бізнесу до всіх складових діяльності профте-хучилищ… Як відомо, в Укра-їні вже впроваджено чима-ло спільних із роботодавцями проектів.

– Сьогодні майже в кож­ній області створено навчальні центри з підготовки персона­лу, де впроваджуються іннова­ційні технології. Доречно зга­дати співпрацю будівельних ПТНЗ з компаніями Henkel Bautechnik – Україна і Knauf. Посилюється така робота і з компаніями Bosch, Будмайстер. Аналогічна співпраця з концер­ном «Мотор Січ», «Кремен­чуцьким колісним заводом» з навчальними закладами маши­нобудівної галузі. І цей пере­лік можна продовжити.

МЕРЕжа І ПОтРЕби ЕКОНОМІКи– Нещодавно Кабінет Міні-стрів України ухвалив Дер-жавну цільову програму розвитку профтехосвіти на 2011 – 2015 роки. Її фінансу-вання з усіх джерел передба-чається обсягом майже 3,5 мі-льярда гривень.

– Так, ми плануємо оновити матеріально­технічну базу 200 профтехучилищ, організувати там центри з упровадження ін­новаційних технологій. Також передбачається створення 327 електронних бібліотек у дер­жавних ПТНЗ. Причому час­тину витрат бере на себе дер­жава, частину – роботодавці.

За кілька років буде введе­но 300 державних стандартів з конкретних професій нового покоління. Це підвищить рівень працевлаштування випускників училищ, їх професійну відповід­ність потребам сучасного ринку праці. Змінимо і підходи до фор­мування державного замовлен­ня на підготовку робітничих ка­дрів – підсилимо роль місцевих органів влади і роботодавців.

– Питання реформування ме-режі всіх навчальних закла-дів (і не лише ПТНЗ) у нашій країні сьогодні надзвичай-но актуальне. Чого очікува-ти профтехосвіті?

– Ми плануємо впорядку­вання мережі з урахуванням загальнодержавних і регіо­нальних потреб. Оптимізація навчальних закладів відбувати­меться через зміни профілю та спеціалізації і відкриття підго­товки за новими професіями в діючих навчальних закладах. Наприклад, у Краматорську два професійно­технічних навчаль­них заклади – Вище профе­сійне машинобудівне училище і Професійний машинобудів­ний ліцей об’єднали в один: Краматорське вище професій­не металургійне училище, вра­ховуючи потребу конкретного замовника – ВАТ «Енергомаш­спецсталь».

розмовляли Максим КОРОДЕНКО і Дмитро ШУЛІКІН, «Освіта України»

В’яЧЕсЛаВ сУПРУН: ВипУСКНиКи пРоФТЕхУчилиЩ КоРиСТУюТьСя попиТом НА РиНКУ пРАці

5МоВА

ПряМа

новими, потрібними професія­ми: монтажник гіпсокартонних конструкцій, візажист, авторе­монтник, зварник, мерчендай­

ШЛях ДО РОбОчОгО МІсця– Чи має молодь проблеми з працевлаштуванням? Що

В’яЧЕсЛаВ сУПРУН: ВипУСКНиКи пРоФТЕхУчилиЩ КоРиСТУюТьСя попиТом

ця розмова відбулася 30 червня – останнього дня навчального року для закладів профтехосвіти. про те, з якими результатами фінішувала галузь, про відродження взаємодії з роботодавцями і як дмитро Фірташ і Рінат Ахметов співпрацюватимуть із моНмолодьспорту читайте в інтерв’ю з В’ячеславом Супруном – директором департаменту професійно-технічної освіти міністерства освіти і науки, молоді та спорту України.

через рОзвитОК нОвих технОлОгій пОстУпОвО ЗНиКаЮть ПРОфЕсІї, щО ҐРУНтУЮться На РУчНІй ПРацІ

6 «Освіта України»ВІСТрІ

На

–а що говорити? – запитує одна з мам. – Ми щойно прийшли, не чекали і п’яти хвилин, доньку з

документами відразу завели до універ­ситету. Батьків туди не пускають. Стою тепер, чекаю на неї.

У ПРийМаЛьНих КОМІсІях ЗІтхНУЛи З ПОЛЕгШЕННяМНа першому поверсі заходимо до аудито­рії, де приймають документи до інституту іноземної філології. За столиком біля две­рей – троє абітурієнтів з папками очіку­ють своєї черги (пригадую, що тут коїло­ся торік – небо і земля, як то кажуть).

Олена: –Я тут не вперше. В минулі роки теж намагалася поступити, але не вийшло. Сподіваюсь, що цього року поталанить більше. Приємно вражають зміни в ор­ганізації вступної кампанії. Порівняно з тим, що було раніше, цього року все відбувається організовано, цивілізовано і спокійно. І я думаю, що все буде добре.

Ольга: –Я тільки прийшла, нічого ще сказати не можу. Єдине, що мені не подобаєть­ся – це те, що кабінети тут розташо­вані якось не так, як треба. Дуже важ­ко щось знайти.

Олександр:–У цілому організацією вступної кам­панії задоволений. Набагато легше, ніж минулого року. Тут було разів у десять більше народу. Думаю, це пов’язано з тим, що мало випускників, плюс елек­тронний вступ. Я, правда, ним не ко­ристувався, але знаю, що дуже багато абітурієнтів (моїх знайомих, зокрема) віддало перевагу саме цьому способу подання документів. Очевидно, тому біля приймальної комісії немає натов­пів, які спостерігалися минулої вступ­ної кампанії.

– Звичайно, цього року вступна кам­панія розпочалася набагато спокійніше і конструктивніше завдяки тому, що на нашому сайті з’явилося онлайн­реєстру­вання, – говорить черговий по при­ймальній комісії, студент фізмату Сер­гій Горда. Крім того, цього року значно менша кількість абітурієнтів. І, нарешті, організація має набагато вищий рівень. Щодня у нас відбуваються збори – ро­бимо все, щоб ніхто не стояв у чергах, і щоб було так, як має бути в одному з найкращих ВНЗ країни, яким є НПУ ім. Драгоманова.

в КПІ – ПО тРи вОЛОНтЕРи На абІтУРІЄНтаПерший день прийому документів до ви­шів приймальні комісії провели майже без роботи. Хоча найбільші навчальні

заклади країни підготувалися до навали випускників шкіл. Ще на підступах до приймальної комісії КПІ, який минуло­го року став рекордсменом з кількості абітурієнтів, уздовж алеї розташували­ся представники найменш популярних і відомих серед вступників факультетів з рекламними буклетами. Таким чином тут намагаються заманити тих, хто ще не визначився зі спеціальністю або ва­гається.

– Сьогодні абітурієнтів справді малу­вато. Напевне, через погану погоду. За­втра вихідний, тож можливо випускни­ків шкіл, яких зазвичай супроводжують батьки, буде більше, – говорить четвер­токурсниця Олеся Кубай, яка агітує май­бутніх студентів вступати на кафедру фізико­хімічних основ металів.

У приймальних комісіях тиша і спо­кій. Кожного абітурієнта тут зустріча­ють як рідного, бо бажаючих подати документи на вступ у перший день май­же немає. Зате студентів­волонтерів ви­явилося більш ніж достатньо – мінімум троє на кожного абітурієнта.

Володимир Степасюк приїхав пода­вати документи з батьками з Рівнен­ської області.

– Виїхали до Києва вночі, щоб устиг­нути за день подати документи у два

виші – КПІ і НАУ. На факультеті раді­оелектроніки я був одним з перших абі­турієнтів, – розповідає випускник. – Чесно кажучи, електронна реєстрація мене не дуже приваблює. Адже це щось нове, невідомо, як воно діятиме. Тому для мене простіше було самому пере­свідчитися, що всі мої документи при­йняли. Крім того, я срібний медаліст і маю досить високі бали ЗНО, тому є великі шанси на вступ.

Поки абітурієнти пишуть заяви у при­ймальних комісіях, їх батьки діляться інформацією. Навколо найбільш обі­знаних збираються цілі групи слухачів. Найгарячіші теми обговорення – про­хідний бал і рейтинг вступників.

– Син мого колеги вступав до ВНЗ минулого року. Тож скористався з його досвіду і трохи розумію, що тут і до чого. Подача копій документів – це тільки перший крок. Основне – не впусти­ти свій шанс на фінішній прямій, коли оголосять списки рекомендованих до зарахування. Тут треба встигнути по­дати оригінали, поки хтось не зайняв твоє місце, – ділиться спостереження­ми батько абітурієнта Юрій Проценко.

Сподіваємося, місяць вступної кам­панії пройде так само спокійно, як і її перший день.

Наталія КУЛиК, анна цяцьКО, «Освіта України»

31 травня цього року Сергій Ми­колайович уже склав прися­гу народного депутата Укра­

їни. Згідно із законом, йому довелося піти з посади директора департаменту персоналу та керівних кадрів Міністер­ства освіти і науки, молоді та спорту України. Проте в його особі освітяни отримали в парламенті ще одного сво­го представника. Недаремно в Раді Ба­ранов­Мохорт увійшов до складу Комі­тету з питань науки і освіти.

І ось другий крок. Нещодавно, відпо­відно до закону про місцеве самовряду­вання та закону про статус депутатів місцевих рад, Сергій Баранов­Мохорт достроково припинив повноваження де­путата Київської міськради. Поза тим, Київрада висунула його кандидатуру як представника міської ради в парламенті.

З пропозицією мати свого уповнова­женого у Верховній Раді виступив де­путат Київради Володимир Дейнега. На сесії міськради він закликав колег під­тримати кандидатуру Баранова­Мохорта, наголосивши, що це поліпшить комуні­кацію депутатів зі «старшими» товари­шами в Раді, а також пришвидшить роз­гляд парламентарями звернень Київради.

Без перебільшення, рішення столичної ради мати свого «посла» у парламенті – серйозний крок у зміцненні позицій Києва у великій політиці. Добре відомо, що сво­го часу народні обранці нехтували інтер­есами громади міста при прийнятті зако­ну про столицю. А що казати про спроби регіо нальних лобі утиснути інтереси Киє­ва під час щорічних дебатів про держбюд­жет? Бо звикли, що столиця – один з най­серйозніших фінансових донорів у країні.

З часу обрання депутатом Київради в травні 2008 року і донедавна Сергій Баранов­Мохорт обіймав посаду заступ­ника голови постійної комісії з питань бюджету і соціально­економічного роз­витку. В своєму прощальному слові в статусі депутата міськради новий парла­ментар пообіцяв киянам і колегам і на­далі виправдовувати їхню довіру.

Також передбачається, що в пред­ставника Київради будуть серйозні мож­ливості для виконання своїх обов’язків, зокрема: він матиме повноцінне право виступати в парламенті від імені грома­ди міста Києва. Кожний народний об­ранець, не важливо – з опозиції чи правлячої коаліції, має право, щоб його почула вся країна.

І хоча сьогодні повноваження пред­ставника Київради в парламенті поки що не виписані, Сергій Миколайович уже може спиратися на свій досвід та на можливості народного депутата. Де­путати столичної ради звернулися до «старших» колег, щоб вирішити це пи­тання. Тож лишається трохи почекати, поки Верховна Рада затвердить поло­ження про представника.

Юрій ЗУщиК, «Освіта України»

«ПОсОЛ» КИєВа В РАдіцІлкоМ оФІцІйНо

Народний депутат Сергій баранов-мохорт став представником Київради в парламенті. це відкриває для киян нові можливості у відстоюванні їх інтересів, зокрема в сфері освіти.

ДовІДкА

інститут повноважних представників у незалежній Україні існує, і досить давно. Так, представники президента є у Верховній Раді, в Конституційному суді, в Кабінеті міністрів. Крім того, в Автоном-ній республіці Крим є також постійний представ-ник президента України. На рівні міста Києва, а саме в Київській міській державній адміністрації, є представник Кабінету міністрів України.

ВСТУп-2011: ВсЕ БУДЕ ДОБРЕ!1 липня кореспонденти «Освіти України» вирішили відвідати приймальні комісії двох популярних столичних вищих навчальних закладів

біля входу до головного корпусу НпУ ім. драгоманова (той, що навпроти метро «Університет» і в якому традиційно засідає приймальна комісія) студенти тримають таблички з назвами інститутів і, здається, навіть трохи нудьгують. Жодного натяку на чергу, давку чи неконтрольований натовп. На парапеті під бюстом михайла петровича – чоловік двадцять-тридцять знервованих батьків, здебільшого – мами. Сидять, переживають. це нормально. Робота в них така. Коментувати початок вступної кампанії відмовляються. мабуть, бояться наврочити.

коМпеТеНТНо

Микола Євгенович чумак, заступник секретаря прийомної комісії:

Ніяких натовпів, які були то-рік, у цьому році немає і бути не може. це пов’язано з експериментом під на-звою «Електронний вступ», який запровадило моНмолодьспорту. Всі свої дані абітурієнт може сам ввести в систему, не відходя-чи від комп’ютера. Але це стосується лише вступ-ників на перший курс денної форми навчання, які здавали зНо. проте випускник школи, який має право на пільги і не здавав зНо з певних причин, не може зареєструватися, скориставшись електронним вступом – він має особисто прийти до комісії зі своїми пільговими документами. Точ-ну кількість абітурієнтів, які зареєструвалися он-лайн, назвати ще не можу, але приблизно вона становить тисячу осіб на перший курс, і близько 800 – на п’ятий. до речі, ми почали роботу на-шого сервера вже давно, десь 26 – 27 березня. і ось за два з половиною місяці маємо такий результат. якщо система працюватиме без збо-їв і надалі, то вже буде навіть не один, а два кроки вперед. Але, звичайно, за умови, що все буде відлагоджено і всі чітко розумітимуть, що їм треба робити.

НА влАсНІ очІ

Це фото рекомендуємо роздивитись усім критикам «електронного вступу». Бо саме завдяки цій новації та подовженню терміну прийому документів такі минулорічні картини стали неможливими у нинішній вступній кампанії

НА згАДкУ

7№ 49-50, 4 липня 2011 року ЗОНарИЗИкУ

Шістнадцятирічна Захра та вісімнадцятирічний Осман із Сомалі позна­

йомились під час подорожі до Європи. Вони покохали одне од­ного і називають себе чоловіком і жінкою. Захра нещодавно на­родила дитину. Але в Україні їх шляхи розійшлися. Осман тим­часово позбавлений свободи пе­ресування, оскільки був затри­маний за нелегальний перехід кордону і перебуває в пункті тимчасового затримання. Вони не бачаться, тільки телефону­ють одне одному. Молода жін­ка живе в дуже складних умовах і прагне бути із батьком сво­єї дитини. Їх шлюб не оформ­лений, а Осман отримає лише документ про те, що через два тижні після звільнення добро­вільно повернеться до Сомалі. Про те, яка доля очікує молоде подружжя, навіть важко уявити.

У ПОШУКах бЕЗПЕКиДіти, яких батьки відправляють з небезпечних для життя і роз­витку країн – не нове явище для Європи. А от Україна зіткну­лася з такою категорією біжен­ців приблизно п’ять років тому.

За державною статистикою, у 2009 році 44 підлітки без супро­воду звернулись до міграційної служби в різних регіонах Укра­їни, а у 2010 – вже 51. Водно­час Представництво Верховного Комісара ООН у справах біжен­ців в Україні, Молдові та Біло­русі спільно з міжнародними та місцевими недержавними орга­нізаціями щорічно мають спра­ву майже з 200 підлітками.

– Діти, які прибувають до України без супроводу, – одна з найвразливіших категорій на­селення, – говорить Максим Буткевич, регіональний Радник з питань громадської інформа­ції Управління Верховного ко­місара ООН у справах біжен­ців. – Здебільшого вони не можуть про себе подбати так, як це можуть дорослі. Щоправ­да, діти більш адаптивні, ніж до­рослі.

Зазвичай вони губляться під час далекої і складної дороги. Але трапляється, що дітей від самого початку відправляють са­мих, оскільки це єдиний шанс на виживання. Звичайно, кін­цевою точкою їх маршруту є якась країна Західної Європи. Опинившись у нашій країні, вони навіть не мають уявлен­ня, де знаходяться: чи то Ра­дянський Союз, чи то маленька Росія. Найчастіше ці діти похо­дять з Афганістану, Сомалі, Кир­гизстану, Узбекистану, демокра­тичної Республіки Конго. Іноді

їх перевозять у вантажних кон­тейнерах і вони не можуть на­віть розповісти, як потрапили на нашу територію.

ДЕ ШУКати ПРитУЛОК?Найчастіше таких дітей прийма­ють члени громади вихідців з їх країн. «Якщо діти­біженці, які приїхали до України з батька­ми, проходять процес адаптації і соціалізації і володіють різними мовами (рідною, російською, ан­глійською), – продовжує розпо­відь Максим Буткевич, – то з ді­тьми без супроводу складніше».

Його висновки підтримує Діна Гуд, експерт з питань захисту прав дитини та притулку при Данській Раді у справах біженців. Діна від­відує школи та притулки для бі­женців в Україні та Молдові і знає цю проблему на прикладі долі кон­кретних підлітків.

За тричним досвідом роботи Данської Ради у справах біжен­ців, діти без супроводу до 13 ро­ків майже не зустрічаються. На­віть 12 – 13 років – поодинокі випадки. Як правило, це підлітки 14 – 15 років і, найчастіше, – молодь 16 – 17 років. Але, згідно з Конвенцією,«дитина – це люд­ська істота, яка не досягла 18­річ­ного віку». До того ж діти з кра­їн Сходу мають часто доросліший вигляд. Якщо хлопець, приміром, 12­ти років не голитиметься кіль­ка днів, то у нього буде щетина, як у дорослого. Методики дають похибку 3 – 5 років.

За Законами України «Про біженців» та «Охорону ди­тинства» звернутися до іммі­граційної служби з прохан­ням про отримання притулку може лише законний пред­ставник дитини, яка стверджує, що їй немає 18­ти років. За­конним представником може бути призначений відповідаль­ний службовець, який є членом опікунської ради при районних адміністраціях або міськадміні­страціях. Опікунська Рада на­зивається Комісією із захисту прав дитини.

Все було б просто, якби хто­небудь знав про проблеми дітей­іноземців. «Іноді це звичайне незнання, а іноді – небажання мати справу з дітьми­іноземця­ми. І навіть, коли є бажання, ви­никає безліч проблем, – каже Діна Гуд. – Якось ми розмісти­ли у притулку афганських дітей. У них був піст і вони до захо­

ду сонця не торкалися до їжі. Персонал притулку почав обу­рюватись, мовляв, для вередли­вих прибульців вони окремо не готуватимуть».

таЛаНти У ПРитУЛКахАле, на щастя, не все так погано.

Діти відвідують заняття як слу­хачі і дуже швидко схоплюють мову, – каже Діна Гуд. – Всі викладачі в один голос кажуть, що вони дуже розумні і талановиті, чудово малюють, прагнуть отри­мати професію. І, можливо, варто ввести якісь гранти для обдарова­

них дітей­біженців. Наприклад, в одному з пунктів проживання бі­женців на Закарпатті є хлопець, який навіть здав тест українською мовою і мріє вступити до медич­ного вишу. Деякі приїздять з чу­довим знанням англійської мови, закінчували якісь класи. Адже не всі вони з глухих сіл і полиша­ють рідну країну з різних причин.

Усі хлопці люблять гра­ти в футбол, але лише з дея­ких виростають зірки. Ось та­кий зірковий футболіст живе у пункті проживання біжен­ців у закарпатському містеч­ку. Шістнадцятирічний Ахмет не пам’ятає своїх батьків. Ма­ленькою дитиною він опинив­ся з рідними за межами Афга­ністану, після чого загубився під час тривалої подорожі. Він чудово грає і про це го­ворять тренери місцевої ко­манди. Але можливості щодо його інтеграції в Україні вель­ми обмежені, оскільки у ньо­го немає рішення про надан­ня йому статусу біженця, яке урівняло б його в правах з українськими ровесниками.

Дуже рідко без батьків опи­няються дівчата з Афганістану. Але такий випадок стався ми­нулого року, коли на столично­му базарі знайшли двох сестер з Афганістану, одна з них – неповнолітня. Оскільки в Києві немає пункту тимчасового про­живання для тих, хто просить притулку в Україні, дівчат взя­ла до себе афганська сім`я – подружжя з маленькою дити­ною. Сестри живуть на кухні, готують їжу, наглядають за ди­тиною. Вони дуже полохливі, че­рез Червоний Хрест намагають­ся знайти матір, яку загубили в дорозі. Молодша – дуже зді­бна, чудово володіє англійською мовою. Дівчата хочуть здобути освіту і стати лікарями або вчи­тельками. Але в Україні їх мож­ливості щодо освіти дуже об­межені.

ДЕРжсЛУжбОвцІ – Расисти?На жаль, Діна Гуд визнає: не тільки в пересічних громадян, а й у провладних службовців не­має правильного розуміння си­туації. «Якщо почитати стено­грами обговорення Закону, то волосся дибки стає, – каже пані Гуд. – Таке враження, що там іде повне нерозуміння на рівні пересічного громадянина. Вони не беруть до голови, який шлях подолала ця дитина, що у нас немає посольства того ж Со­малі, що матері там виштовху­ють дітей, аби вони мали якийсь шанс на виживання, навіть не розраховуючи колись іще їх по­бачити.

Не треба робити особливих змін у Законі – треба його просто імплементувати. Спра­ва в тому, що Україна прийма­ла перший Закон про біженців у 2002 – 2005 роках, коли цих категорій ще не було. А тепер постали конкретні питання, які необхідно вирішувати».

Олена НастЮК, журналіст

Ніхто не може сказати достеменно, звідки вони з‘являються на нашій території, бо про їх існування стає відомо лише тоді, коли вони потрапляють на очі. цих дітей затримують правоохоронні органи, або виявляється, що у притулку є дитина, якої ніхто не розуміє. Вони не можуть пояснити, як дісталися до нашої країни: літаком, пішки, потягом... Нерідко подорожуючи як вантаж, підлітки навіть не мають уявлення, як вони опинилися так далеко від батьківщини, загубивши дорогою батьків і рідних. Але найжахливіше те, що діти-біженці не можуть повернутися додому.

ЗаЗвичай вОНи гУбЛяться ПІД час ДаЛЕКОї І сКЛаДНОї ДОРОги, але трапляється, ЩО дітей від саМОгО пОчатКУ відправляють саМих, ОсКільКи це єдиний Шанс на виживання

ЗаГУБЛЕНІ На ЧУжИНІУкраїна не готова

до розв’язання проблем дітей-біженців без супроводу

ВОНИ НЕ ХОЧУТЬ ГоВоРиТи пРо мАйбУТНЄ…оксана малюга, психолог при благодійному фонді «Рокада» (програма соці-альної підтримки біженців в Україні) погоджується з думкою експертів: «Жод-ного разу я не зіткнулася з небажанням дитини вчити мову – чи то україн-ську, чи то російську. Вони дуже цікавляться нашими традиціями, культурою. їм подобається малювати свій настрій. добираючи фарби, вони розповіда-ють що відчувають, переживають. їх дуже вразила екскурсія містом, відвіду-вання музеїв». Водночас психолог відзначає підвищену тривожність. підлітки, особливо ті, які без супроводу, не впевнені у своєму майбутньому, оскільки не знають, що їх чекає. Живучи ізольовано в сім‘ях, які надали їм притулок, вони не бачать своєї перспективи і навіть не хочуть говорити про майбутнє.На початку липня триватимуть другі слухання закону про біженців у парла-менті. це дуже гуманний закон і всі наші підлітки потребують саме такого за-хисту. Адже є різні форми переслідування дітей. Наприклад, бути забраним у солдати до 18 років, ризик насильницького заміжжя, жіноче обрізання (в африканських країнах) – це ті фактори, за якими Україна може визнати лю-дину такою, що потребує статусу. зважаючи на те, що на державному рів-ні вже творчо підійшли до цього питання, то, мабуть і міністерство освіти і науки має творчо підійти до розв’язання проблеми і захисту права на освіту.

8 «Освіта України»ТЕМА

БОЛЮЧа

За даними Національного комітету психічного здоров’я США (є там і такий комітет, є!), до 2020 року де­

пресія буде на другому місці в світі після серцево­судинних захворювань як при­чина втрати працездатності. Тобто вчи­тель справді виснажує себе, якщо всім, навіть хворим, серцем поважає і цінує власну роботу. І про те, що «ці діти вже всі нерви виїли» – теж не дарма дех­то каже.

Депресивні і тривожні розлади – серед основних епідеміологічних тен­денцій психологічних порушень сьо­годення. Зверніть увагу на термін «епідеміологічних». Епідемія – це не лише кишкова паличка або холерна на­пасть. Для порушень емоційної сфери теж характерні епідемії. Причому в цьо­му випадку хвороба взагалі не має зо­внішніх ознак: за даними ВООЗ, 45 % хворих, які відвідують лікувальні уста­нови – здорові люди, але потребують корекції емоційного стану – позбав­лення негативних емоцій, що перепо­внюють їх.

ЕМОцІйНа гНУчКІсть чи байДУжІсть?То що таке – «емоційне вигорання»? При дослідженні цієї проблеми виходить назо­вні цілий комплекс і причин, і наслідків, оскільки справа стосується найбільш тон­кої сфери життєдіяльності людини – емо­ційної, яка є буквально аватаром, матері­альною копією психічного стану організму. Якщо кажуть у народі, що «всі хвороби – від нервів», то це майже прописна істина для фахівців у галузі психології. Тим паче сьогодні, коли емоційну сферу вчені вважа­ють найбільш патогенною у сучасній циві­

лізації, характерною ознакою якої є культ успіху і позамежних досягнень, демонстра­ція сили і конкурентоспроможності. У такій ситуації на перший план для вчителя, зо­крема, виходить проблема емоційної гнуч­кості, стійкості. Але чи «емоційна стійкість» учителя має означати його абсолютну бай­дужість до справи, яку він робить, до успі­хів чи неуспіхів підопічних, до власних зу­силь, врешті­решт?

Людство живе у близькому контакті у системі «людина – людина», але вчи­тель – це особлива професія. Навіть ак­тори, які за ролями мають щовечора по­мирати на сцені, не відчувають на собі таких навантажень, хоча – здавалося б… А справа, вочевидь, у тому, що такі емо­ції – гра, умовність, на сцені постраж­дав, а за 5 хвилин анекдоти у гримерній розповідає. У педагога немає права на не­справжність емоцій. Навіть, якщо він уза­галі за своїми психічними характеристи­ками малоемоційний. За дослідженнями, для вчителів зі стажем 15 – 20 років ха­рактерні педагогічні кризи, ознаки пси­хічного виснаження. Оскільки їхня пра­

НЕ ДРаТУЙТЕ ПЕДаГОГа чЕРВоНою СпідНицЕюЗа словами психолога Валентини Паробій, кож­

на людина симпатизує схожим на неї або на приємних їй людей особистостям. Це – природ­ний процес, якого неможливо уникнути й у пе­дагогічній практиці. Як правило, вчителі віддають перевагу спокійним і вдумливим дітям, бо з ними менше клопоту. Активні учні з такими самими інтелектуальними здібностями частіше потрапля­ють у «немилість». Як це не дивно звучить, але неабияку роль відіграє й зовнішність. У молод­ших класах менше сварять і більше пробачають гарненьким діткам, натомість у старших – усе навпаки. На тлі особистої невдоволеності у викла­дачок можуть виникати ревнощі до симпатичних

дівчат. Саме тому шкільна форма й обмеження в макіяжі для привабливих учениць – справжній порятунок. Усі ці взаємини можуть відбивати­ся на ставленні вчителів до учнів та оцінюванні їхніх знань. Якщо батьки помічають, що дитині занижують оцінки, треба пояснити їй, що люди не завжди справедливі, й упереджене ставлен­ня вчителя – ще один життєвий урок. Не вар­то скандалити з викладачем – це не найкращий приклад для чада. Краще з’ясувати причину спо­кійно і по­діловому. Якщо така тактика не спра­цьовує й дитина надто болісно сприймає ситу­ацію, краще перевести її до іншого класу або школи (! – авт.).

зА кРок До зРивУ

НЕ ВИГОРаЙ, УЧИТЕЛЮ!З розмови двох літніх людей: «Такий жахливий фільм! я так рознервувалася! а вам, я бачу, байдуже?» – «я вчителька. За 30 років роботи в мене вже ніяких нервів не лишилося. спалила…»

чи є необхідність зайвий раз доводити, що професія педагога, вчителя є важкою, що вона потребує величезних душевних сил, а іноді висмоктує з людини все, до останку? А скільки написано книжок, поем, пісень про «серце вчителя, віддане дітям», скільки добрих слів сказано про «безсонні ночі над зошитами», про «ранню сивину на скронях»… А між тим, уже з початку 70-х років у наукових колах є термін «емоційне вигорання». і давно визнано, що саме праця педагога належить до найбільш емоційно напружених видів професійної діяльності людини.

ця пов’язана з постійним спілкуванням, насичена такими стрес­агентами, як со­ціальна оцінка, невизначеність, щоденна рутина. Не вщухають і дискусії довкола чіткого визначення, що таке «емоційне вигорання». Загалом вітчизняні і зарубіж­ні вчені зазначають, що синдром емоцій­ного вигорання – це реакція на хроніч­ний стрес, що сягнув певної межі. Інші вважають його професійним захворюван­ням, дехто – професійною кризою.

Є й таке визначення: «Вигорання – це екологічна дисфункція, що виклика­ється інтегральною взаємодією особистіс­них факторів і факторів навколишнього середовища». А простими словами, якщо скрізь, вибачте – дурдом, то й сам ставай таким, як усі… Є й інші, ще більш «за­карлючені» визначення, але ми не будемо розшифровувати всіляку там «дефіцитар­ну вітальну симптоматику в соматичному і психічному аспектах» й інші не менш невимовні специфічні штуки.

ПЕРЕгОРаЄ виМиКач?Серед дослідників психологічного здо ро­в’я людини поширена думка, що син­дром емоційного вигорання – своєрід­ний механізм психологічного захисту людини – вимкнення емоцій. Психіка, перевантажуючись, реагує: «нікого не чую, нічого не бачу, ні з ким не спіл­куюсь». При цьому, наприклад, психоло­ги Є. Ільїн та Л. Куликов вважають, що вигорання – це професійний стрес, що набуває затяжного перебігу, форма про­фесійної деформації особистості.

Кажучи простіше, це справді хвороба, властива майже всім педагогам і пред­ставникам професій, пов’язаних з час­тими контактами з іншими людьми – працівникам соціальних служб, лікарям, адвокатам та іншим. Це приблизно те саме, що силікоз у шахтарів чи рак ле­генів у колишніх металургів. Лише симп­томи мають іншу етимологію і складні­ше піддаються виявленню.

Багато дослідників висуває теорії по­будови та класифікації симптоматики ви­горання. Але, якщо абсолютно все усе­реднити, то вимальовується приблизно така картина.

1. «Медовий місяць» – професійна діяльність дає все менше задоволення.

2. Починає відчуватися брак «пали­ва» – з’являється втомлюваність, апа­тія, продукується бажання «кинути цю кляту роботу».

3. Виявляються хронічні симптоми: ви­снаженість, зростає схильність до захво­рювань, з’являються психологічні пере­живання.

4. Криза – починається розвиток хро­нічних захворювань, людина може втра­тити працездатність.

5. «Прорив греблі» – захворювання за­гострюються, зменшується професійний

МОже, треБа переглянУти ШКалУ навантаження вчителя залежнО від стажУ? адже в деяКих єврОпейсьКих Країнах пОгОдинне навантаження вчителя сКОРОчУЄться вІДПОвІДНО ДО ПЕвНОгО вІКУ та стажУ РОбОти. ЗвІсНО, ЗІ ЗбЕРЕжЕННяМ ЗаРОбІтНОї ПЛати

ДРес-коД

9№ 49-50, 4 липня 2011 рокуТЕМА

БОЛЮЧа

реклама

Звичайно, дітки – ніжні створіння, яких ми повинні любити, цілува­ти і пестити. Але ці янголятка так

швидко ростуть! І, буває, перетворю­ються… на справжніх чортів!

«а ПІШЛи ви всІ!»Зазвичай у більшості дітей це прикре перетворення збігається з так званою «кризою підліткового віку». Але остан­нім часом (дякувати телевізору, інтер­нету і, звісно ж, батькам) трапляються і дітки «раннього визрівання». Напри­клад, знайома вчителька розповідала, як у другому (!!!) класі хлопець підняв­ся з парти посеред уроку і вголос зая­вив: «Мені ця вся наука на … не треба! А пішли ви всі … !!!» І вийшов. Учи­телька (досвідчений професіонал) зна­ла, що в сім’ї дитини складна ситуація, тому він, по­перше, неврівноважений, по­друге, міг набратися всіх цих «ціка­вих» слів від батька. Тому вона не на­кричала на хлопця, а заспокоїла його та провела ґрунтовну роботу з батьками. І ситуація згодом виправилася.

Але буває й по­іншому. Деякі старші школярі перетворюють науку ображан­ня і виведення з себе вчителів на справ­жню розвагу. І навіть обмінюються в мережі інтернет цікавими рецептами.

Наприклад, аби довести до нервово­го зриву вчителя математики, «янголя­та» радять писати приклади… пропис­ними літерами, періодично ввічливо запитуючи педагога: «Скажіть будь ласка, «дві тисячі триста вісімдесят п’ять» пишеться разом чи окремо? А як правильно – «адин» чи «один»?

«ПаННОчКа ПОМЕРЛа!»Наставнику з рідної мови милі створін­ня радять дошкуляти кількома способа­ми. Наприклад, писати в зошиті не си­ньою ручкою, а червоним чи зеленим олівцем. Ліпше – латинськими літера­ми. Але коронний номер – на уроці лі­тератури почати вголос ридати над до­

лею якогось персонажа, що неймовірно страждає чи помер. Бо можна не лише лити сльози, а й пронизливо кричати: «Ні, він не помер, він не має помира­ти! О горе, горе!!!»

У вчителя біології маленькі шибени­ки радять поцікавитися, звідки беруть­ся діти і чим хлопчики відрізняються від дівчат. Викликати серцевий напад у фізкультурника ще простіше – варто лише вдати з себе покійника…

З’їсти КРЕйДУ – КЛасиКаЄ, так би мовити, і загальні рекомен­дації. Наприклад, неповнолітні «дотеп­ники» вважають дуже веселим пука­ти на уроці, голосно вмикати мобільні телефони, замість рук тягнути… ноги. Про можливість підкладати кнопки на стілець і презервативи – до класно­го журналу чи демонстративно з’їсти крейду біля дошки я взагалі промов­чу. Класика жанру…

А ось рецепт, запропонований ще од­ним малим стервом, видається мені ви­тончено­садистським: «Оголоси вчил­ці бойкот. Сиди за партою один, тіло повернуте у бік ненависного препода, руки на парті розслаблені (адже ку­лаки – це вияв агресії). Дивись їй в очі і мовчи. Так, щоб їй стало ніяко­во. А ще ліпше підмовити так зробити цілий клас. Якщо ніхто з однокласни­ків не спасує, результат буде приголо­мшуючим!»

…Кажуть, учителям потрібно за шкідливі умови праці видавати без­платне молоко. Та ні, здається, тут ікри й ананасів у шампанському за­мало буде!

Людмила ЗагЛаДа, «Освіта України»

Можна зробити висновок щодо того, чого вартий робочий день учителя, ознайомив­

шись з правилами етикету, які пропонують для шкільного педагога деякі діячі від освіти. Так мають поводитися викладачі, аби завжди бути на висоті.

Ось витримки з правил (з нашими невелич­кими коментарями).

– Усі свої негативні емоції та проблеми вчи­тель зобов’язаний залишати за дверима шко­ли, адже головне в роботі з дітьми – позитив.

Основи педагогічної тактики вимагають до­тримання кодексу честі та справедливості. Не можна розмовляти з учнями грубим тоном.

Оскільки учні 9 – 12 класів – сформовані особистості з почуттям власної індивідуальнос­ті, до них бажано звертатися на «ви».

Звичайно, з цим не посперечаєшся. А ось далі починаються цікаві рекомендації.

Так, за правилами етикету, викладачам не можна приходити до дітей у прозорих блуз­ках і джинсах. Жінки можуть носити спідни­ці, не коротші ніж до середини коліна, чоло­вікам не варто відпускати бороду або ходити

з учорашньою щетиною на обличчі. Найопти­мальніша форма одягу – діловий костюм. З цим також можна частково погодитися… Хоча, що поганого у джинсах? Вони давно перетво­рилися на звичайний повсякденний одяг. До­бре, читаємо далі:

– Щоб не відволікати уваги учнів, не тре­ба вбирати одяг яскравих кольорів. Не можна носити червоного вбрання – воно подразню­ватиме нервову систему та викликатиме агре­сію учнів. Найкраще зупинити свій вибір на сірих, синіх, темно­коричневих і чорних від­тінках. Краще уникати жовтого та рожевого вбрання. Не варто вдягати до школи ультра­модне вбрання. Представницям чарівної ста­ті не рекомендують ходити по школі з довгим розпущеним волоссям.

Як ви гадаєте, чи комфортно почуватиметься молода (чи не дуже молода) вчителька, якщо її вбрати в сіро­коричневі лантухи, зробити са­краментальну зачіску типу «дулька» і відряди­ти до нинішніх старшокласників, одягнених не у форму, а в яскраву сучасну одежу? Тут і до нервового зриву недалеко.

ДІТки в клІТцІ

розвиток, можливий і остаточний крах кар’єри або серйозне загострення хро­нічних хвороб, причому не обов’язково пов’язаних з діяльністю психіки.

Можна, звичайно, навести іншу «шка­лу», інший алгоритм появи вигорання, але логіка буде однаковою: спочатку все до­бре, аж доки людина не досягає межі. І обов’язково перші етапи захворюван­ня визначаються підвищеною втомлюва­ністю, негативним ставленням до роботи, відчуттям занепокоєння. Виникає відра­за до людей­суб’єктів професійної діяль­ності, у нашому випадку – до дітей, до учнів, що врешті­решт призводить до про­фесійної деформації особистості вчителя.

щО З циМ РОбити?Усе було би нічого – адже абсолютно здорових людей не буває. Але в учите­ля особлива місія – він сам має справу з ще не сформованими психічно особис­тостями, які легко піддаються сторонньо­му впливу. І коли діти щоденно бачать роздратованого, крикливого, а тому й не­справедливого вчителя, то мало що до­брого з того може бути. Не менш погано, коли синдром вигорання призводить до повної вчительської апатії, збайдужіння до всього, що відбувається в класі: «Та! Робіть, що хочете, хоч на головах стій­те!». Без уваги це залишати не можна, бо від роботи вчителя насправді залежить майбутнє країни, ефективність держав­ного устрою. І це – зовсім не пафос.

Як це лікувати? Відтоді, як «вигорання» вирахували психологи, написано контей­нери книжок, рекомендацій і досліджень. Сьогодні, в епоху інтернету, всі вони до­ступні. Але, може, все­таки краще не ліку­вати, а запобігати? Можливо, переглянути для початку шкалу навантаження вчителя? Відкалібрувати її – скажімо, за віком, як у Німеччині, Португалії, Ізраїлі, скандинав­ських країнах, де погодинне навантаження вчителя скорочується відповідно до певно­го віку та стажу роботи? Звісно, зі збе­реженням заробітної плати. Мало того, в деяких країнах беруть до уваги ще й ка­тегорію навчальних предметів. Скажімо, викладачі гуманітарних і загальнотеоре­тичних дисциплін мають менше наванта­ження, ніж учителі предметів практично­го циклу (праці, фізкультури, малювання).

Є ще й маса інших засобів запобіг­ти, або, бодай, відкласти в часі симп­томатичні вияви «синдрому емоційного вигорання». Повноцінна відпустка, на­приклад. Це коли вчитель під час літніх канікул – не на городі з сапкою, і не на дачі з лопатою, а – у цікавій турис­тичній подорожі, де справді забуває про все… Та це, мабуть, поки що – мрія. Оскільки цей самий «синдром» можна підчепити без усіляких там «фаз форму­вання» – досить лише зазирнути у відо­мість із нарахованими «відпускними»…

Ольга КОваЛЕНКО, «Освіта України»

пиТАННя еТикеТУ

ІНсТИТУТ ШЛяХЕТНИХ… УчиТЕльоК

психологІчНий лІкНеп

За КРОК Від НЕРВоВоГо зРиВУТреба сказати, що в наш шалений час «від нервів» страждають не лише вчителі, а й люди будь-яких професій. якщо розглядати «важку дитину» як фактор ризику, то майже всі з нас – як не батьки, то принаймні дядьки й тітки. отже «янголятка» можуть для кожного бути причиною за-йвого головного болю. Тому, гадаю, ознаки нервового зриву, що наближається, корисно буде зна-ти кожному. до речі, медики вважають, що основна група ризику – це люди від 30 до 40 років (зверніть увагу, цей вік часто припадає на підліткову кризу їхніх дітей!). психологічні ознаки:– прохання іншої людини про допомогу – дратує.– Виникає бажання звинувачувати себе, що пливеш за течією та стаєш жертвою обставин.– Надмірна, невмотивована дратівливість через дрібниці.– безневинні слова і вчинки оточуючих сприймаються, наче спрямовані проти тебе. підозра, що ти оточений ворогами, перетворюється майже на манію переслідування.Фізичні ознаки:– хронічна втома, слабкість.– періодичний гострий головний біль. – безсоння.– Розлади травлення, через які часто перед нервовим зривом змінюється вага.

ДОВЕДИ МаТЕМаТИЧКУ до СКАзУ!«Милі дітки» обмінюються в інтернеті… рецептами виведення з рівноваги «улюблених учителів»

ІНОДІ ШКОЛяРІ ПЕРЕтвОРЮЮть НаУКУ ОбРажаННя І вивЕДЕННя ІЗ сЕбЕ вчитЕЛІв На сПРавжНЮ РОЗвагУ. і навіть ОБМінюються в інтернеті ціКавиМи рецептаМи – яК «дОвести дО рУчКи» УлюБленця-педагОга

10 «Освіта України»ПолИЦя

КНиЖКОВа

що читають сучас­ні діти? Як сформува­ти читацький інтерес

у наймолодших? Щоб дізнати­ся відповіді на ці запитання, ми завітали до Центральної біблі­отеки ім. Т. Г. Шевченка для дітей м. Києва. Виявляється, на книжкових полицях україн­ських школярів – поряд і Джо­ан Роулінг, і Всеволод Нестайко.

читацьКІ ДиНастІїСучасні діти інколи поділяють літературу на шкільний пред­мет і для душі. Хоча в кож­ного покоління свої взаємини з читанням. Трохи більше ува­ги нинішня юнь віддає фенте­зі і пригодам – романам про Гаррі Поттера, «Хронікам На­рнії». Але є й такі, які прислу­ховуються до батьків і читають те саме, що й старше поколін­ня в дитинстві. Аргументи до­рослих – це добре і справжнє, а в нашому житті цього деда­лі менше.

– Є в нас батько, який хо­дить до бібліотеки з сином. Вони прочитали всього Макси­ма Горького, Аркадія Гайдара, Костянтина Паустовського, – розповідає завідувачка відділом обслуговування учнів 5 – 9 кла­сів Саломея Енгибарян. – Або інший приклад читацької спад­ковості. Приходить батько: «Я свого часу читав «Книгу майбут­ніх адміралів» Анатолія Митяє­ва, хочу щоб і мій син читав».

Проте не лише родина впли­ває на формування читацького

інтересу. Впевнений, що чима­ло учнів скористалося порада­ми вчителів літератури. Інколи на вибір впливає світова кіно­індустрія. З’явився фільм – і діти одразу шукають у бібліоте­ці книжку­першоджерело.

гаРРІ ПОттЕР вІДПОчиваЄКласика дитячої літератури і сьогодні в ціні, переконують бі­бліотекарі. Наприклад, «Акаде­мія пана Ляпки» Яна Бжехви серед школярів – дуже попу­лярна книжка. Ось як проко­ментував цей твір користувач електронної бібліотеки: «Це одна з найліпших книжок мого дитинства. Тепер її читає і мій син. Гаррі Поттер – відпочи­ває».

Є що запропонувати для ді­тей і вітчизняним авторам. «І діти, батьки і навіть дідусі і ба­бусі одностайні: серед україн­ських дитячих письменників лідерство тримає Всеволод Не­стайко, – розповідають фахів­ці бібліотеки. В його творах є

дружба, взаємодопомога, а це завжди поціновується. Та й пригоди веселі і цікаві».

фОРМУЄМО читацьКІ ІНтЕРЕси– Переконана, що книгозбірні надзвичайно потрібні, – вва­жає директор бібліотеки Вікто­рія Копанєва. – Сьогодні – це не тільки інформаційний, а й центр сімейного дозвілля. До нас приходять і діти, і батьки. Ми організовуємо різноманіт­ні гуртки, виховуємо за допо­могою книжки. Діти беруть лі­тературу, потім передають свої враження у малюнках, виробах, вишивках тощо. У дитячій бі­бліотеці формується смак, при­щеплюється любов до читання і навчання. Тут дружать інтер­нет і книжка. Адже сучасна бі­бліотека постійно трансформу­ється і змінюється на краще.

НайКРащІ З КРащихЦього року Громадська орга­нізація «Форум видавців» ра­зом з діячами культури дала оцінку ринку сучасної україн­ської дитячої книжки. Зверну­лися до експертів – літературо­знавців, критиків, журналістів, науковців, бібліотекарів і на­віть до видавців, авторів і ху­дожників. На прохання визна­чити найкращих українських сучасних дитячих авторів, го­лоси розподілилися так: Всево­лод Нестайко – 17; Іван Андру­сяк і Сашко Дерманський – по 12; Леся Воронина і Володи­мир Рутківський – по 10; Зір­ка Мензатюк – 8; Олександр Гаврош, Марина і Сергій Дя­ченки, Галина Малик, Іван Мал­кович – по 7; Олесь Ільчен­ко – 6; Марина Павленко і Мар’яна Савка – по 4; Юрій Винничук, Олекса Росич і Ганна Чубач – по 3. Усьо­го в рейтинговій табли­ці 60 авторів.

Дмитро ШУЛІКІН, «Освіта України»

Для кНиголЮБІв

бібліоТЕКА з пиВНих яЩиКіВ І ДИВНІ НаЗВИ КНИжОК Дослідження останніх десятиліть доводять: у світі читають дедалі

менше і менше. Книжку та інші друковані засоби замінює теле­бачення, радіо, інтернет. Аби привернути увагу до паперових дже­рел знань, небайдужа громадськість до яких тільки засобів не вда­ється. Книжки прикрашають 3D зображеннями, пробивають кулями (так зробили з останньою книгою про Джеймса Бонда), прикраша­ють золотими орнаментами… Щоб зацікавити людей проектують і змінюють зовнішній вигляд цілих книгозбірень. Наприклад, у Кан­зас­Сіті (США) будівля міської бібліотеки має форму… книжкової по­лиці. Якщо роздивитися, то на найпомітнішому місті стоїть «Володар перснів» Джона Р. Р. Толкіна. А бібліотека колумбійського міста Ме­деллін, розміщена в джунглях на скелі і скидається на якусь древ­ню цивілізацію. В Нью­Йоркському метро для підземних книголю­бів на станції 50th street також є бібліотека, де можна знайти щось почитати дорогою на роботу і додому. А в одному з районів Магде­бурга звели публічну вуличну бібліотеку зі старих пивних ящиків.

Утім, деякі автори книжок намагаються дивувати не видом чи змістом, а назвою творіння. Дивні назви навіть почали колекці­онувати форумчани. Серед найдивніших і незрозумілих є такі: «Запізнілі роздуми мисливця на черв’яків», «Діду Морозу треба пі­пі», «Я перестав смоктати великий палець…Чому б і вам не кинути пити?», «Льодяник для продавщиці кондитерських виро­бів», «Нова дружина мого тата Роберт».

ПолИЦяПолИЦя

сучасні діти віддають перевагу фентезі, але старі добрі пригоди теж користуються попитом

Недавно прочитав статтю академіка Андрія Сахарова, датовану 1973 роком. цікаво, що в ній передречено створення всесвітньої мережі – прототипу інтернету, безмежного доступу до джерел інформації, електронних бібліотек тощо. проте книжки у сучасному вигляді зовсім не загинуть на звалищі історії, йдеться у статті. Акт читання паперової книжки порівнюється з відвіданням театру. отже, людство не зможе відмовити собі в такому задоволенні. і сьогодні, незважаючи на конкуренцію з телебаченням і інтернетом, книжки знаходять свого читача. Не останню роль у цьому відіграють і бібліотеки.

поРАДи БАТькАМ

ЩОДНя І З РаДІсТЮбібліотекарі пропонують прості правила, які перетворять читання на корисну й захоплюючу справу для дітей

– читайте малятам щодня (перед денним чи нічним сном, у транспорті, скве-рі тощо). Книжка має стати органічною частиною вашого з дитиною співбут-тя, її особистого часу.Тривалість і «дозу» читання визначайте залежно від віку, індивідуальних осо-бливостей, емоційного настрою дитини в певний момент, від складності зміс-ту книжки й ваших здібностей до виразного читання.– читайте завжди із задоволенням. Ваш негативний настрій, примусовість чи-тання швидко передаються малюкові, що закріплює супротив самій книжці. чи-тання має стати і для вас, і для дитини не випадковою розвагою, не звичною формою здобуття знань, а справжнім святом, великою радістю.– пояснюйте незрозумілі слова, висловлювання, події, явища. ліпше роби-ти це заздалегідь, щоб не уривати читання. А якщо не вдалося, пояснюй-те дитині в ході читання обережно, лаконічно, щоб не порушувалася ціліс-ність сприйняття твору.– час від часу перечитуйте книжки. іноді малюк сам просить ще раз про-читати йому улюблену книжку, твір чи окремий фрагмент із нього. подекуди така потреба виникає через важкість книжки, її серйозний зміст. проте тут треба знати міру, аби якась одна книжка не заступила собою інші не менш цікаві й корисні.– Не уникайте читання книжок, великих за обсягом, хоч таке читання й роз-тягується на тривалий час. просто читайте невеличкими уривками, щоб одна певна пригода, подія закінчувалася й мало розпочатися щось нове. Тоді сю-жетна інтрига підтримуватиме в дитині цікавість.– дозволяйте малюкові (особливо до трьох років) самому гортати сторінки. це ніби долучає його до таємниці перетворення німих знаків на живі слова, посилює інтерес до оволодіння читанням.– показуйте дитині, навіть наймолодшій, надруковані слова під час читання. поєднуйте зображення і текст з реальними предметами, періодично повторно вказуйте на них і пропонуйте шукати коротенькі знайомі слова у прочитано-му. Так мимохідь, ніби граючись, дитина за-своює літери і образ слова загалом, що полегшить їй набуття навичок читання.– дайте малому змогу й самому за-питувати щодо прослуханого ним. Не варто відкладати відповіді до кін-ця читання, а краще одразу задо-вольнити природну цікавість лаконіч-но і чітко.яК частО ви

вІДвІДУЄтЕ бІбЛІОтЕКУ? (Опитування на сайті Центральної бі-бліотеки ім. Т. Г. Шевченка для ді-тей м. Києва)Раз на місяць – 22 %;раз на тиждень – 23 %;щодня – 20 %;я не читаю – 12 %;я купую книжки в книгарні – 23 %.

дожників. На прохання визна­чити найкращих українських сучасних дитячих авторів, го­лоси розподілилися так: Всево­лод Нестайко – 17; Іван Андру­сяк і Сашко Дерманський – по 12; Леся Воронина і Володи­мир Рутківський – по 10; Зір­ка Мензатюк – 8; Олександр Гаврош, Марина і Сергій Дя­ченки, Галина Малик, Іван Мал­кович – по 7; Олесь Ільчен­ко – 6; Марина Павленко і Мар’яна Савка – по 4; Юрій Винничук, Олекса Росич і Ганна Чубач – по 3. Усьо­го в рейтинговій табли­ці 60 авторів.

Дмитро ШУЛІКІН, «Освіта України»

вказуйте на них і пропонуйте шукати коротенькі знайомі слова у прочитано-му. Так мимохідь, ніби граючись, дитина за-своює літери і образ слова загалом, що полегшить їй набуття навичок читання.– дайте малому змогу й самому за-питувати щодо прослуханого ним. Не варто відкладати відповіді до кін-ця читання, а краще одразу задо-вольнити природну цікавість лаконіч-но і чітко.

ГаРРІ ПОТТЕР пРоТи ТОРЕаДОРІВ З ВасЮКІВКИ

11№ 49-50, 4 липня 2011 рокуСВІТУ

НаВКОЛО

ДЕРжавНЕ ПІДПРиЄМствО ПО тОРгІвЛІ МІНІстЕРства ОсвІти І НаУКи, МОЛОДІ та сПОРтУ

УКРаїНи РЕаЛІЗУЄ ОбОв`яЗКОвУ ДІЛОвУ ДОКУМЕНтацІЮ (НОвОгО ЗРаЗКа) ДЛя ЗагаЛьНООсвІтНІх НавчаЛьНих

ЗаКЛаДІв УсІх тиПІв І фОРМ вЛасНОстІКонтактні телефони:аР Крим – (065) 258-32-31;Волинська область – (03322) 46-368;Закарпатська область – (0312) 66-95-66;Івано-Франківська область – (0342) 580-514;Київська область –(044) 456-24-31, (067) 794-79-34;Луганська область – (0642) 553-421;Львівська область – (0322) 76-45-80;Одеська область – (048) 728-98-30;Рівненська область – (0362) 63-80-30;Тернопільська область – (0352) 531-152;Хмельницька область – (0382) 63-13-32;Чернівецька область – (0372) 24-06-19;м. Київ – (044) 456-24-31, (067) 794-79-34.

www.dpotp.com.ua

Найменування Роздрібна ціна, грн. з НДс

Класний журнал I-IV 20,00

Класний журнал V-XI 25,00

Табель навчальних досягнень учнів I-IV 0,35

Табель навчальних досягнень учнів V-XI 0,35

особова справа 1,70

Алфавітна книга запису учнів 20,00

Книга наказів з основної діяльності 14,00

Книга наказів з кадрових питань 14,00

Книга обліку і видачі свідоцтв та додатків до свідоцтв

21,00

Книга обліку і видачі атестатів та додатків до атестатів

14,00

Книга записів наслідків внутрішнього контролю

14,00

Журнал обліку пропущених і замінених уроків

8,00

Журнали групи продовженого дня 13,50

Книга протоколів засідання педагогічної ради 14,00

реклама

ЄвРОПа

НІМЕччиНаУ Німеччині немовлят, наприклад, не прийнято сповивати – на них одяга­ють тільки сорочечки й повзунки. Вкла­дають спати діток о 20.00, тому ввече­рі ніякого галасу в дворах не буває. В німецьких дитсадках не переймаються, якщо дитина прийде з температурою 38. Приватне життя німцями цінується понад усе, тому ніхто й слова не скаже матусі, яка курить при дитині.

фРаНцІяВиховання – звичайне, європейське. Але є цікава деталь: якщо ви францу­женка і не працюєте, ваша дитина не допускається до загальної дитсадківської їдальні. Вона повинна харчуватися вдо­ма. Отакі суворі правила в державних дошкільних закладах Франції.

аНгЛІя Середній вік мами­англійки – 40 ро­ків. Доглядати малят бабусі й дідусі не бажають, тому жителі Великої Британії наймають у бебі­сіттери студентів, які приїздять до країни за обміном. Няня для звичайної англійської сім’ї – дороге задоволення. І ще одна особливість ан­глійського виховання: британські бать­ки не мають права робити зауваження чужій дитині. Тільки її батькам.

аЗІя

ПІвДЕННа КОРЕяЗа статистикою, 56 відсотків сімейно­го бюджету корейці витрачають на ді­тей. До семи років дитина вважаєть­ся божественним створінням, і карати її заборонено. Малюк може виробляти що завгодно. В Південній Кореї з ді­тьми сидить лише мама, тому що май­же всі жінки цієї держави працюють неповний робочий день або взагалі не працюють. Дитину змалку вчать пова­жати старших – маленький кореєць зобов’язаний брати будь­що з рук до­рослого тільки обома руками. А якщо цей самий дорослий ще й старший за статусом – йому треба вклонятися до землі і поводитися при ньому макси­мально тихо й непомітно. В перших кла­сах південнокорейських шкіл навчаєть­ся по 50 – 60 дітей. Малята такі поштиві й слухняні, що навіть із цією кількістю учнів педагог може справитись.

Цікаво, що до дівчат ставляться в ко­рейських сім’ях гірше, ніж до хлопців. Їх називають «любі злодії» як тільки до­чка вийде заміж. Вважається, що гроші, витрачені на дівчинку, подарунки, вру­чені їй, речі, придбані за час дівуван­ня – все це йде намарно. Бо дівчинка належатиме чужій сім’ї, а доглядати ста­реньких батьків зобов’язаний син. Тому кореянкам навіть нормальної освіти не дають. Нехай цим займається свекруха. Якщо зважити на те, що дівчатка Пів­денної Кореї виходять заміж у 12 ро­ків – вони майже нічого не втрачають.

гОНКОНгТут не прийнято наймати нянь. Мату­сі цього фінансового центру дуже ціну­ють свою професію, але більше все­таки

вони цінують своїх дітей. Тому жодна гонконгівська мати не віддасть дитину навіть найкращій няні у світі.

тайваНьТайванські батьки, наприклад, дуже ревно стежать за тим, як розвивають­ся їхні і чужі діти. За словами Гароль­да Чена, професора педіатрії Луїзіан­ського університету, сучасні тайванські батьки вкрай стурбовані тим, за який строк подолають їх новонароджені чер­говий бар’єр. Раніше вважалося, що чим немовля вгодованіше, тим краще його здоров’я, і тому постійно змагалися з огрядності. Тепер, на щастя, поняття змінились.

яПОНІяВихованням чада займається тільки мама. Шматочок пуповини після поло­гів японки зберігають у спеціальній ко­робочці. Це символ близькості матері і дитини. До п’яти років у цій країні ма­лятам дозволяють абсолютно все. І якщо дитина обпеклася, вкололася, впала – звинувачують мами тільки себе. Япон­ці ніколи не підвищують на дітей голос, не читають моралі, не б’ють. Найжор­стокіша кара для малят – відлучення від дому або ж фраза: «Так не прийня­то, якщо ти дозволиш собі таке – тебе засміють». Це пов’язано з культивацією японцями життя в групі. Бути як усі – основне завдання малюка. Так, хоровий спів – обов’язковий предмет у япон­ських школах, покликаний виховувати відчуття єдності з колективом (виділяти соліста, за японськими уявленнями, не­педагогічно), а будь­які ігри обов’язково мають бути груповими. Садочки в Япо­нії є, але вони не такі поширені. Мама має піклуватися про своє чадо постій­но, якщо вона віддає перевагу роботі –одразу для знайомих стає білою воро­ною. Щоправда, є елітні ясла. Та якщо на малюка чекає екскурсія або прогу­лянка, його мати зобов’язана приготу­вати дитині їжу, щоб та її взяла із со­бою. Такий обід має складатися із… 24 різновидів продуктів: рис – обов’язково липкий, буряк – теж життєво необ­хідний. І зовнішній вигляд страви нео­дмінно має давати дитині естетичне за­доволення.

КитайКитайці не визнають ніяких засобів полегшення болю для своїх немовлят, коли у тих ріжуться зубки. І якщо зви­чайні європейські батьки перепробу­ють всі медичні і народні засоби, то матуся­китаянка терпляче чекатиме, коли цей процес у чада завершиться сам собою. Є також традиційна прак­тика, що склалася у глухих селах Ки­таю, коли немовля туго сповивають і залишають на тривалий час, незважа­ючи на його крик. А ще маленьким ки­тайцям батьки випрямляють ноги і фік­сують в такому положенні. Китайські психологи Чен Хуай і Чен Ю вважа­ють, що «ця традиція затримує рухли­вий розвиток» і пропонують комплекс вправ для того, щоб діти раніше почи­нали повзати.

ІНДІяВиховувати малят батьки тут почина­ють буквально з перших днів життя. Основне, що прагнуть прищепити дітям в Індії, – це доброта. Причому добро­та не лише до людей, а й до тварин, комах, квітів. «Не роздуши мураху, не вдар собаку, козу, теля, не наступи на ящірку, не кидай каміння у птахів, не розорюй гнізд, не завдавай нікому шко­ди» – ці заповіді міцно закріплюють у свідомості маленьких індусів. Навчати­ся індійські діти починають у дуже ран­ньому віці. У два­три роки маля іде до дитячого садка або до підготовчої гру­пи, а незабаром і до школи. Розкриття особистості, становлення вдачі – ось мета школи. Не просто дати знання, а навчити вчитися. Навчити думати, роз­мірковувати. Проводяться уроки меди­тації, уроки пам’яті.

Одну годину на день радять проводи­ти в мовчанні, говорячи лиш найнеоб­хідніше. Поради вчителів іноді бувають несподіваними, наприклад: не хочеться вчитися за підручником – візьми суто наукову книжку на ту саму тему і при­мусь себе прочитати хоча б половину. Після цього підручник читатиметься лег­ко і з цікавістю. Нарівні із загальноосвіт­німи предметами вивчають йогу, вчать терпіння і терпимості, навіть посміха­тися. Вчителі не соромляться виявля­ти свою любов до дітей, обнімають їх, гладять, жартують – при цьому немає зверхності до дітей, немає ні вибірко­вості, ні любимчиків.

Старші діти вивчають такі незвичні для нас тексти, як «Дисципліна», «Ставлення до їжі», «Як навчатися?», «Як розвивати своє тіло?». – А поряд із ними і зовсім серйозні теми: «Ідеал», «Смерть» тощо. Вчитель не витрачає час уроку на ви­кладання теми. Його справа – зав’язати й спрямувати дискусію, втягнути в неї всіх – і хіба не вчиться при цьому педагог у власних учнів? Дискусії й суперечки за­кінчуються жорсткими екзаменами двічі на рік. Крім того, наприкінці місяця про­водяться тести. Щомісяця на загальних зборах видають сертифікат найкращим учням і особливі «картки успіхів» тим, хто поліпшив за цей місяць свої оцінки.

І ось тут необхідно зупинитися на од­ному моменті, який має принципове зна­чення. «Картка успіхів» видається (під оплески всієї школи) не тому, хто обій­шов інших, а тому, хто перевершив влас­ні результати. Не тому, хто «найкращий», а тому, хто став кращим за самого себе. Кожна дитина змагається не із зубри­лом – сусідом по парті, а з самим со­бою. І нехай інший учень отримав дві «картки успіху», а ваша дитина лише одну, але вона піднялася над самим со­бою вчорашнім!

Ольга КОваЛЕНКО, «Освіта України»

ми продовжуємо наш короткий огляд виховних традицій різних народів світу. Сьогодні проїдемося «галопом по Європах», а потім зазирнемо в азійські країни. може, для вас цікавим відкриттям буде те, що найбільше відповідають сучасній педагогічній науці і дитячій психології не системи, що склалися у заможних європейських державах, а педагогіка порівняно бідної індії. може, тому, що там іще пам’ятають просту істину – не хлібом єдиним жива людина.

«КаРТКИ УсПІХУ» і «любі злодії»які особливості виховання дітей у різних народів Західної європи та азії?

12 «Освіта України»І шкоДА

КОристь

А як У Них?

ПО НОУТБУКУ НА НЕмоВляУ багатьох країнах Європи та Азії комп’ютери постійно вико­

ристовують для навчання дітей у садочках. Особливо актив­но комп’ютеризацію дошкільної освіти сьогодні впроваджують у Кореї. У Росії, як і в нас, тільки починають застосовувати розви­вальні дитячі ігри та програми для дошкільнят. А ось Португалія п’ять років тому вирішила комп’ютеризувати всі щаблі навчаль­ного процесу, аби кожна дитина мала ноутбук і доступ до все­світньої павутини. Небагатим сім’ям, в яких підростають школя­рі, роблять великі знижки для придбання ноутбука та під’єднання до інтернету. Влада Португалії планує, що незабаром принаймі 9 з 10 учнів молодшої школи навчатимуться за допомогою ноутів.

Стареньке бабусине брязкальце швидко набридло вашому малюкові, не захоплюють його новенький м’яч і навіть сучасний конструктор. звісно, ви розумієте, чому так сталося. дерев’яна іграшка не виграє веселу мелодію, м’яч не блимає різнокольоровим підсвічуванням, а ловити рибку в комп’ютерній грі набагато цікавіше, ніж складати пірамідку з кубиків. Ви не вважаєте, що це нормальний процес дорослішання? і це цілком зрозуміло, адже вашому малюкові лише три рочки. То чи корисна для його здоров’я і розвитку інформатизація, яка почалася вже в такому юному віці?

Поблукавши всесвітньою мережею, можна знайти безліч програм, які да­

ють можливість найменшень­ким оволодіти комп’ютером. Програми переважно іноземні. В європейських й американ­ських дитячих садочках вихо­ванці навчаються працювати за комп’ютером і полюбляють гра­тися за допомогою інтерактив­ної дошки. Щоправда, завдан­ня підібрані найелементарніші: з’єднай крапочки, пересунь кар­тинку – якраз для дошкільнят.

ваРтО чи НІ?А у нас аналогічні програм­ки здебільшого розрахова­ні на старших діток. І це, не­зважаючи на те, що більшість комп’ютерних програм й ігор у світі розробляють фахівці з України. Чому б їм не попра­цювати з педагогами та психо­логами, аби зробити програмне забезпечення більш розвиваль­ним? Мабуть, так не робиться, бо й педагоги використовува­ти їх не поспішають. А мож­ливо, питання «Варто чи ні?» вже не стоїть?

– Комп’ютери і взагалі тех­нічні пристрої вилучити з на­шого життя неможливо, – аб­солютно підтримує цю тезу директор Інституту обдарова­ної дитини НАПН України Во­лодимир Камишин. – Більшість сфер людської діяльності по­требує сьогодні вузької спе­ціалізації. Отже, і підготовку таких спеціалістів треба почи­нати якомога раніше. Навіть з дитячого садочка! Навчати на комп’ютері варто з того віку, коли дитина вже може ним ма­ніпулювати: в шість місяців – тиснути пальчиком на кубик, у три роки – орудувати мишкою, а коли вивчить літери – то й клавіатурою. І помиляються ті педагоги, які проти «ранньо­го комп’ютерного розвитку». Школярі сьогодні можуть «по­

садити в калюжу» будь­якого досвідченого педагога, просто зайшовши в інтернет і відшу­кавши там якусь цікавинку на наступний урок.

вОНи «живУть» І ПІД ЛІжКОМНавіть, якщо ви не бажаєте саджати малюка перед моніто­ром, не думайте, що своєрідних комп’ютерів немає в його кім­наті. Вони «живуть» і на столі, й під ліжком. Починаючи з пер­ших місяців малюка, ми купує­мо йому брязкальця з веселими мелодіями, блимаючими лам­почками, килимки, що світять­ся, коли наступаєш, іграшки, які розмовляють. А чи знаєте ви, що в кожному з цих при­ладів усередині є комп’ютер, потужність якого в кілька ра­зів більша від того, що поса­див американців на Місяць? І всі ці прилади визнані корис­ними для розумового й фізич­ного розвитку дітей. Однак чи не забагато ми дозволяємо ко­ристуватися електронним при­ладдям нащадкам, замість того, щоб почитати книжку або ви­йти на прогулянку?

– Малюк все одно не сиді­тиме довго перед монітором, – запевняє Володимир Ками­шин. – Якщо ви переймаєтеся тим, скільки часу йому мож­

на гратися за комп’ютером, то для кожного віку є свої пси­хологічні особливості. Коли ди­тина зовсім маленька, вона не може зосередитися на чомусь більше, ніж на 5 – 10 хви­лин. Комп’ютер нічого не змі­нив. Просто, якщо 30 – 40 ро­ків тому ми запитували себе,

чи корисно дитині багато чи­тати, бо через це виникне ко­роткозорість, то сьогодні ті самі переживання ми перенесли на комп’ютер.

цьОгО НЕ бУДЕ!То що заважає встановити комп’ютери в дитячих садоч­ках? Як і завжди, в питаннях розвитку дітей проблема має і медичний, і педагогічний ас­пекти. Може, дехто з педаго­

гів і вважає, що від прогресу не втекти, але медики переважно проти такого навантаження на зір і психіку в ранньому віці. В попередніх номерах газети ми вже писали про те, що чинним державним санітарним нормам і правилам для шкіл та дошкіль­них закладів років більше, ніж

нашій державі. І там, звісно, немає жодного слова про ви­користання комп’ютерів у са­дочках.

– У нових цього також не буде, – стверджує заступ­ник директора Інституту гі­гієни та медичної екології ім. О.М. Марзєєва НАМН Украї­ни Надія Полька, яка працює над розробкою таких пра­вил. – Буде прописано час і режим роботи за комп’ютером тільки для середньої та стар­шої школи. Ми рекомендуємо

систематично використовувати комп’ютер для навчання лише з десяти років. Згубний вплив комп’ютера на зір, порівняно з книжкою, набагато більший. Школярам молодшого шкільно­го віку ми радили б всього кіль­ка занять – уроки для ознайом­лення з комп’ютером.

ЗасЛІПЛЮЮчий фаКтОРЯкщо дошкільнику за ком п’ю­тер так категорично не мож­на, отже, і шкідливий вплив на зір через сидіння за моніто­ром наші науковці не досліджу­ють. Але, враховуючи те, що в деяких школах замість зви­чайних апробують електрон­ні підручники, офтальмоло­ги вивчали вплив PocketBooK на органи зору. За попередні­ми дослідженнями, особливих відмінностей від паперових не знайшли. Тому вважають їх ви­користання оптимальним. Од­нак команди «Даєш комп’ютер найменшеньким!» ми від них не дочекались…

– За останні п’ять років на 6 відсотків побільшало па­тологій органів зору, особливо зріс відсоток дітей з коротко­зорістю, – песимістично поча­ла розмову Наталія Малачкова, лікар­офтальмолог, викладач Він ницького національного мед університету. – Всі хворо­би помолодшали: якщо раніше ми знаходили так звану шкіль­ну короткозорість, починаючи з 13 років, то сьогодні виявля­ємо її уже в 9. І справа не в тому, щоб заборонити доступ до комп’ютера, а в тому, як його обмежити. Навіть маленькі діти сьогодні сидять за комп’ютером годину – три. Батьки не мо­жуть, а деякі й не вважають за потрібне їх контролювати.

Щоб зберегти зір малюків, учитель чи вихователь також повинен правильно організувати робоче місце. Наприклад, якщо ввімкнув інтерактивну дошку – треба зачинити вікна, щоб мож­на було дивитись на екран. Але при цьому не можна виконува­ти письмові роботи й читати, бо знижується освітлення.

– Зображення на моніторі складається з пікселів – ма­леньких частинок, кожна з яких світиться сама по собі, – по­яснює Наталія Валентинів­на. – Яскравість зображення на комп’ютері змінюється – а це згубно для ока: весь час зву­жується й розширюється зіни­ця. Як результат – очі втом­люються. Сьогодні більшість моніторів – з пласким екра­ном, і нам здається, що це змен­шить їх згубний вплив на очі. Але всі пласкі монітори дають відблиск, який подразнює ре­цептори органу зору. Тільки ан­тивідблискове покриття окуля­рів для роботи з комп’ютером частково може зняти втому з очей. Однак все­таки найкра­щий захист для малюків – не сидіти перед монітором.

Олена сОЛОДОвНІК, «Освіта України»

чиННиМ саНІтаРНиМ НОРМаМ та ПРавиЛаМ ДЛя ШКІЛ І ДОШКІЛьНих ЗаКЛаДІв РОКІв бІЛьШЕ, НІж НаШІй ДЕРжавІ. в них – жОднОгО слОва прО виКОристання КОМп’ютерів У садОчКах

диТячий Комп’юТЕР ДОсТаВИТЬ На МІсяцЬ

свої НоРМи

поКи іНші ГОВОРяТЬ…...у Києві вже з’являються дитсадочки, де за комп’ютером працюють дошкільнята. про програму для діток старшої групи розповідає її автор – методист-вихователька садоч-ка «ольвія» оксана левицька:– У нас лише перші кілька уроків ознайомлювальні. А далі вже дітки потроху навчаються. завдання спрямовані на роз-виток моторики, логічного мислення. це і розмальовки, і вправи на кшталт «з’єднай за крапочками та розмалюй», прописи на комп’ютері спеціальною «ручкою», вправи з ру-ховими елементами. діти працюють раз на тиждень по 12 хвилин. оскільки для дошкільнят санітарні норми не затвер-джено – орієнтуємося на норми для першого класу. Кожен урок у нас проводять фізкультхвилинку і гімнастику для очей.

З якого віку дошкільняткові можна сідати перед монітором?

13№ 49-50, 4 липня 2011 року дитяЧа

так звані малоінвазивні методики оперативного втручання не нові в Україні. Ендоскоп (апарат, яким

можна подивитися всередині і проопе­рувати без великих розрізів, використо­вуючи невеликий отвір), уже виправдав себе: операції за його допомогою мало­травматичні, пацієнти після них очуху­ються і виписуються швидше. Хоча, по­клавши руку на серце, треба визнати: ендоскопічний метод проведення опе­рацій, якщо порівняти із закордоном, у нашій країні успішно застосовують не так давно.

ЛІКУЮть чЕРЕЗ... ДІРКУ– Займаємося ендоскопічною хірур­гією років вісім, – розповідає заві­дуючий кафедрою оториноларингології та хірургії голови і шиї Івано­Фран­ківського медуніверситету, професор Василь Попович. – Потихеньку впро­ваджували цей метод і в дитячій прак­тиці – оперували малюків уже з трьох років. Але, оскільки дитяча лікарня від­окремлена від основної бази кафедри, ми просто за потреби брали свій ен­доскоп і їхали в клініку. Тягали туди­сюди обладнання. Кілька серйозних ви­падків, з яких з честю вийшли завдяки ендоскопії, підтвердили: метод вартий, щоб його розвивати.

Так виникла ідея створення Центру дитячої ендоскопічної хірургії. Пізніше доукомплектували ендоскопічний комп­лекс елементами, які допомагатимуть об­стежувати і оперувати дітей хірургам і урологам.

По голосу професора чути, як він за­хопився новим методом:

– І до ендоскопії ми оперували ді­тей. Але уявіть собі цей маленький но­сик і співрозмірність його з 1,5­санти­метровим розрізом, щоб добратися до потрібного місця. А нова технологія дає змогу робити точковий розріз – навіть не розріз, а прокол, через який ми вво­димо ендоскоп у порожнину і вже тоді оперуємо. До речі, ви коли­небудь бачи­ли видалення аденоїдів у дітей?

Професор потрапив у точку – як ме­дик за освітою, я на таких дітей на сту­дентських заняттях у медуніверситеті на­дивилась. Уявіть, сидить бідна прив’язана дитина, під місцевим знеболенням їй ви­шкрябують аденоїди, малюк кашляє, хар­кає, плюється, реве і брикається. Пси­хологічна травма – ще та! І нічого не вдієш, бо дітей під загальним наркозом оперують рідко.

– Якось спеціально запросимо вас подивитись, як усе інтелігентно прохо­дить і без зайвого стресу, – з гордіс­тю продовжує Василь Попович. – Ди­тині в палаті роблять укол, забирають на операцію, і прокидається вона теж у палаті. Так позбавляємо малюка усві­домлення, що сталося щось страшне –

дорослі дяді і тьоті копирсались у його носі.

НЕвиДиМІ ЗаКаПЕЛКи НОсаЛише через психологічний чинник вар­то оперувати дітей із застосуванням ен­доскопа. Не кажучи про технічні перева­ги: в носоглотку заглянути неозброєним оком неможливо. Раніше видаляти аде­ноїди доводилось наосліп, обдираючи не тільки хворі, а й здорові тканини.

– Під час традиційних операцій ро­бимо все буквально наосліп, травмуючи тканини і викликаючи кровотечу, – по­яснення лікаря дає змогу уявити про­цес. – А за допомогою ендоскопа, який має мінікамеру, не тільки уникаємо трав­матичних і психічних пошкоджень, а й дістаємося до малодоступних місць. За­вдяки зведеному до мінімуму втручанню дитина виписується після операції на­ступного дня. Звідси і назва – «хірур­гія одного дня».

До недавнього часу існувала хибна думка: оскільки в 30 % випадків адено­їди рецидивують, то навіщо їх взагалі оперувати? Але з допомогою так звано­го прицільного огляду ЛОР­хірурги мо­жуть відрізняти набрякові тканини від істинних розростань. Саме у таких па­цієнтів був високий відсоток повернен­ня хвороби.

У Центрі за допомогою ендоскопа лі­кують не тільки аденоїди, а загалом…

–…усі захворювання, які заважають вільному носовому диханню: риніти, гнійні гайморити, поліпи, папіломи, – продовжує професор. – Окрема розмо­ва – про викривлення носової перего­родки. Діти – істоти неспокійні, активні: біг, упав, змістив перегородку. Раніше до 16 – 17 років операції з її корекції були протипоказані: великий розріз, ба­гато тканин видалялось. Тепер перего­родку не видаляють, а повертають їй нор­

мальну форму. Без ендоскопа це було би неможливо. Оперували і дітей з інших регіонів України – на жаль, такі техно­логії використовують не у всіх дитячих лікарнях. Загалом більше половини на­ших маленьких пацієнтів – іногородні.

Завдяки ендоскопії виграє… освіта. Ва­силь Іванович пояснює: ротове дихання на 30 % менш ефективне, ніж носове. При порушенні останнього у дитини постійне кисневе голодування, а це призводить до гіпоксичної енцефалопатії (кисневого го­лодування мозку). Як наслідок – школяр втрачає успішність. Ендоскопічний метод повертає відмінні оцінки у щоденники!

УНІвЕРсаЛьНа ЗбРОя хІРУРгІвВасиль Іванович розповів історію. В од­ній із сімей Херсонської області 12­річ­на дитина майже не дихала носом через викривлення носової перегородки та аде­ноїди. За місцем проживання її відмови­лись оперувати – в цьому віці такі опе­рації не роблять. Хлопчик захоплювався спортом, але цьому перешкоджали про­блеми з диханням. Івано­франківські лі­карі прооперували школяра – і він роз­квітнув на очах. А спробуйте квітнути, коли неможливо дихати!

А ще був випадок, коли малюк наро­дився з перекриваючою дихання добро­якісною пухлиною носової порожнини. Маленькі діти не вміють дихати ротом, тому що у них великий язик, тож мо­жете уявити драматизм ситуації! Хлоп­чика після народження вимушені були під’єднати до апарата штучного дихан­ня, він не вилазив із пневмоній. А коли в Центрі немовляті ендоскопічно вида­лили пухлину, він почав дихати, а через десять днів після операції поїхав із щас­ливою мамою додому.

За допомогою ендоскопа в Центрі вже роблять і деякі хірургічні та урологічні маніпуляції. Певні напрацювання вже є.

Саме ендоскопом виявили гнійник на­вколо апендикса в школяра, який по­ступив з незрозумілим діагнозом. Після його встановлення одразу розкрили че­ревну порожнину – проривний апен­дицит. Хлопчика врятували. В іншому випадку ендоскопія допомогла виявити у дитини кишкову непрохідність через пухлину.

ЛаЗЕР РІжЕ І ЗваРЮЄДовівши, що ендоскопічна хірургія у дітей – це метод вибору, прикарпат­ські медики не зупинились на досяг­нутому. Буквально кілька місяців тому вони впровадили в Центрі ще більш су­часний її варіант – лазерну хірургію, за­мість скальпеля тепер використовуючи лазер. Як розповів Василь Попович, ме­тодика дуже перспективна – лазер не тільки «ріже», й «зварює» тканини. За цей період прооперовано близько двох десятків маленьких пацієнтів – резуль­тати відмінні. А найосновніше, що дити­на може йти додому після операції че­рез… кілька годин.

Оксана КОвтОНЮК, «Освіта України»

сВОБОДУ НоСоВомУ дихАННю!В Івано-Франківську відкрито перший в Україні центр дитячої ендоскопічної хірургії

пам’ятаєте догму? церква відокремлена від держави. А мені постійно чогось спадає на думку: медицина відокремлена від держави. А як ще можна пояснити занедбаність медичної галузі в Україні? Але ми сьогодні про позитивне. приємно чути про якийсь прорив у медицині, особливо – в часи кризи. мої співвітчизники з івано-Франківська не побоялись у нелегкий економічний період створити центр малоінвазивної (з найменшою травматизацією тканин) ендоскопічної хірургії. А що стосується хвороб вуха – взагалі першими в країні почали оперувати маленьких пацієнтів з лоР-патологією, використовуючи ендоскопи.

У ТеМУ

ЛІКаРНя – НЕ ТільКи СТіНи і дАхвиявляється, Івано­Франківська дитя­

ча клінічна лікарня з гордістю носить назву «Лікарні доброзичливого ставлен­ня до дітей» – його присвоїла Ю НІСЕФ. Медичний заклад заслужив почесний ти­тул не тому, що дітям можуть тут усміх­нутися чи взяти на руки. Насамперед, маленьким пацієнтам у лікарні забезпе­чений душевний комфорт, діти лікують­ся – і не відчувають, що вони в якихось застінках. А малоінвазивна хірургія зро­била свій внесок у благородну справу: вирушаючи на операцію, дитина вже не реве, не чіпляється за спідницю матері, яка теж чимало налякана.

– Якось раніше на це не зважали, – нарікає Василь Попович. – Мовляв, основне – грамотність операції, а ре­шту дитина переживе. Але уявіть, який стрес переживає малюк, коли йому лі­зуть скальпелем у ніс, і зрозумієте по­милковість цього твердження.

І поки в Києві ломаються списи до­вкола дитячої лікарні майбутнього, про яку клопочеться ледь не весь бомонд, – у Івано­Франківську, здається, вже зна­ють, як її побудувати. І справа навіть не в стінах і дахові...

РаНІШЕ НЕ ЗважаЛи На ДУШЕвНий КОМфОРт ДІтЕй, яКих ОПЕРУваЛи. але Уявіть, яКий стрес переживає МалюК, КОли йОМУ лізУть сКальпелеМ У ніс! ендОсКОпія виправила цей стан речей

НАш лІкНеп

Що ТАКЕ аДЕНОїДИ?У нормальному стані аденоїди в дітей – невеликі лім-фоїдні утвори в носоглотці. це імунна тканина, здатна виробляти імуноглобуліни, необхідні для життєдіяльнос-ті дитячого організму. Але через багатократні простуд-ні захворювання чи алергію вони можуть збільшуватися і запалюватися. як наслідок – слизові виділення з носа, утруднене дихання. А в кінцевому результаті – деформа-ція обличчя, також настає відставання в розумовому і фі-зичному розвитку дитини.

Професор Василь Попович під час ендоскопічної операції

(фото з архіву клініки)

лІкАрНя

14 «Освіта України»ЗАкоНоМ

ПОЗа

Ось, наприклад, найсвіжі­ший випадок. При пе­ревірці Християнського

гуманітарно­економічного від­критого університету інспекто­ри Управління освіти і науки Одеської облдержадміністрації встановили, що насправді ВНЗ є громадською організацією… і не має встановлених законом ліцензій та сертифікатів. Доку­мент про освіту, що видаєть­ся цим закладом, не відповідає державному зразку, і зважаю­чи на це, у випускників можуть виникнути проблемні ситуації при влаштуванні на роботу з обраного фаху. Однак, це ще квіточки – ягідки смаковитіші.

а УНІвЕРситЕт – НЕсПРавжНІй!Шахрайська схема, жертвами якої ставали іноземці, котрі хо­тіли отримати вищу освіту в Лон­доні, була розкрита в січні 2008 року. Так званий Ірландський міжнародний університет «роз­секретили» журналісти Бі­Бі­Сі. Заклад сім років видавав нічого не варті дипломи, що не відпо­відають стандартам, і працював майже без нагляду влади на те­риторії Великобританії. Хоч уні­верситет і не був акредитований, його учні отримували студентські візи та здавали екзамени в кіль­кох приватних коледжах Лондо­на. По всьому світу ІМУ має ти­сячі випускників.

Заманювали студентів до себе на навчання за допомогою надуманого «іміджу». Універси­тет зробив собі достойний і кра­сивий веб­сайт, який припадав до смаку користувачам і «допо­магав» їм упевнитись, в якому чудовому закладі вони навча­тимуться. Остаточно майбутні студенти вирішували вступати, побачивши на сайті фотографії, де церемонії вручення дипломів випускникам проводяться в ок­сфордських та кембриджських

залах. Насправді Ірландський міжнародний університет орен­дував зали в Оксфорді, але ком­пенсував витрати тим, що брав чималі гроші… з бажаючих бути на урочистостях.

Навчання в університеті зво­дилось до написання ніким не контрольованих курсових ро­біт. Журналісти не полінува­лися відвезти одну з таких ро­біт не зацікавленому в цьому проекті професору, який після ознайомлення заявив, що сту­денти платять за зовсім нікчем­ну та фальшиву кваліфікацію, і їх дипломи серйозно сприйма­тися не будуть.

Та й банальніші речі в уні­верситеті виявились «липови­ми». Так, журналісти Бі­Бі­Сі приїхали за адресою універ­ситетського кампусу в Дубліні, що була вказана на сайті, але побачили у місті замість комп­лексу лише одиноку поштову скриньку.

А відвідавши офіс організа­ції QAC­UK Ltd тобто Комісії контролю якості, яка нібито на­глядає за освітніми програмами ІМУ, журналіст замість солідно­го списку співробітників (зно­ву­таки, прописаних на сай­ті), побачив тільки чотирьох телефоністів, які постійно пе­реводили дзвінки від безмеж­ної кількості компаній на якусь іншу невідому адресу.

Одразу після розслідування Бі­Бі­Сі, Ірландський міжнарод­ний університет більше не міг проводити свої заходи в при­міщеннях Оксфорду та Кемб­риджу, керівництво яких не захотіло здавати їх в оренду. Сайт закладу значно «поскром­

нішав», а британська влада, яка століттями пишається своєю системою освіти, була в тако­му шоці від цинізму та масш­табів шахрайства, що ініціюва­ла масову перевірку коледжів й університетів Об’єднанного Ко­ролівства.

ДиПЛОМ «саМ сКЛЕПав»У багатьох джерелах стверджу­ється, що кожен третій диплом у нашому світі – фальшивка. Ті, хто не вчилися, також мо­жуть «здобути» освіту, не до­кладаючи до цього жодних зу­

силь. Просто знайти потрібну людину і прикупити собі і зван­ня магістра й потрібну про­фесію. Випадки, коли таких псевдодипломованих праців­ників розсекречують, стають все частішими. До речі, пере­вірити «щирість» українсько­го диплома можна і на сайті w ww.osvita.com за допомогою спеціальної програми. Хоча проблема фальшивого освітньо­

го документа б’є швидше по ро­ботодавцеві, який здобуває собі не спеціаліста, а «чорт­зна що» (не плутати з випадками, коли в людини до конкретної робо­ти талант). Проте трапляється, фальшиві дипломи мають на­віть… самі освітяни!

Наприклад, у Татарстані прокуратура виявила, що під­робний диплом має дирек­тор середньої школи в Нурла­ті. З`ясувалося, що документ про вищу педагогічну освіту він придбав у 1987 році, а в 2002 – пред’явив його при вла­

штуванні на посаду директора школи. А один з найбільш кур­йозних випадків стався в Росії. Там звання «Кращого вчителя року» від Ростовської області в 2007 році здобула педагог з фальшивим дипломом. Шум та скандал був неймовірний, пе­дагог звільнилась з гімназії на­ступного ж дня. Але виявилось, що тут усе не так просто. Вчи­телька справді здобула звання

кращої за власні надбання та заслуги, а не завдяки тому, що чиясь подруга чи підлегла. Про те, що у жінки несправжній диплом, накапали заздрісники. Педагог купила «корку» після тяжкої хвороби свого сина, че­рез яку була змушена покинути навчання. Люди розділились на дві групи: одна стверджувала, що її можна зрозуміти, оскіль­ки вона довела свою профпри­датність якісною роботою та здобула любов і повагу учнів. Інша – що порушений закон, це порушений закон. І якими не були б виправдання, спіль­нота має поважати і дотриму­ватися певних рамок.

ШахРаї-КОНсУЛьтаНтиОкрім цілих університетів, за­ймаються шахрайством і поо­динокі особистості. Причини у них різні: від бажання баналь­ної наживи до спроб виділити­ся, перехитрити когось чи про­сто порозважатись.

Два співробітники Гарвард­ського університету потрапили до суду. Професор­економіст Андрій Шлейфер і юрист Джона­тан Хей примудрилися заробити під час російської приватизації. Вони надавали консультацій­ну допомогу правлінню РФ, у 1990–х роках обіймаючи посади економічних радників. Завдя­ки своєму статусу Хей мав до­ступ до конфіденційної інфор­мації про плани приватизації найбільших російських компа­ній, а також брав участь у під­готовці ключових законодавчих актів, які регулюють фондовий ринок. Таке положення давало йому значну перевагу при грі на ринку цінних паперів. Особис­то та через своїх родичів вони вкладали гроші в російські ком­панії, зокрема нафтові. Про те, що співробітники порушували контракт з Агентством із між­народного розвитку США, Аме­риканська адміністрація і рідний університет «ні слухом ні духом» не відали. Кажуть, що сума, яку змогли накрутити на Росії спів­робітники (тепер уже колишні) Гарварду, була дуже солідною.

П.С. Володієш інформаці­єю – володієш ситуацією. Тому краще знати, чого чекати. І пе­ревіряти навіть «достовірні» уні­верситети та «правдиву» інфор­мацію, щоб потім не почуватися жертвою.

Наталія чОМКО, «Освіта України»

Аферисти – справні хлопці. можуть продати вам каміння замість мобільного телефона чи за допомогою красивих і правильних слів змусити купити Ейфелеву Вежу чи Статую Свободи. Вони створюють фінансові піраміди, які обертаються великим крахом, а власники «безкопійкових» акцій потім можуть тільки розводити руками і думати, як вони могли так попастися. Не оминули «світлі голови» шахраїв і світової освіти. Вберегтися від них важко, іноді ці «професіонали» обводять навколо пальця навіть наймудріших. однак і вони попадаються…

У БагатьОх джерелах стверджУється, ЩО КОжен третій диплОМ У наШОМУ світі – ФальШивКа. перевірити «Щирість» УКраїнсьКОгО диплОМа МОжна і на сайті WWW.OSVITA.COM За ДОПОМОгОЮ сПЕцІаЛьНОї ПРОгРаМи

писАв писАкА…

яК ПІДсТаВИЛИ НобЕліВСьКоГо лАУРЕАТАі блогери бувають аферистами. На основі «писань» 40-річного студента деякі правозахисні організації робили висновки про ситуацію в Сирії та вимагали від ооН «втручання в ситуацію в Сирії» – записки блогера «з дамаска» цитували світові змі. як виявилося, під іменем Аміни Абдалла Арраф (від цього імені з’являлися звинувачення в жорстокості сирійської влади) приховувався студент – громадянин СшА Том макмастер. В Сирію він не їздив, а всі свої повідо-млення публікував, будучи в університеті міста Единбург. А інформацію черпав від своєї дружини, яка писала доктор-ську дисертацію про сирійську економіку. Але «чемпіоном з брехні» став італійський учитель, який опублікував у соціальній мережі фальшиві інтерв’ю з провід-ними світовими письменниками. 41-літній Томмазо дебенедетті представився в Facebook перуанським письменником та лауреатом Нобелівської премії з літератури маріо Варгасом льйосою. Від імені льйоси вчитель опублікував «реакційні коментарі» про президента Аргентини Крістіну Кіршнер. за це аргентинські літературні кола почали висміювати ні в чому не винного нобелівського лауреата. Справжній Варгас льйоса «авторство» спростував і тільки після цього спливла наго-ру правда. дебенедетті розсекретили і він був змушений виправдовуватися. за останнє десятиріччя вчитель опублікував багацько фальшивих інтерв’ю з письменниками та політиками – ці матеріали друкувалися в місцевих італійських змі, а потім розходились по світу. Серед «співбесідників» авантюриста були папа Римський та михайло Горбачов. дебенедетті з гордістю називає себе «чемпіоном з брехні» та обіцяє, що «експеримент буде продовжений з іншими персонажами».

Шахраї люблять попастися на освітній ниві – і не лише в Україні, а й в усьому світі

ілюзоРНі ВНЗ

15№ 49-50, 4 липня 2011 року

РОбЕРт ЕНсОН хайНЛайН

Роберт Енсон Хайнлайн народився 7 лип­ня 1907 року в маленькому містечку Бат­лер, розташованому на заході штату Міс­сурі, за півтора десятка миль від кордону з Канзасом.

У Канзас­Сіті він закінчив школу і вступив до університету Міссурі, а по закінченні курсу здав вступні іспити до Військово­морської академії США в Ан­наполісі.

Він зібрав безліч рекомендацій і по­слав їх сенатору Джеймсу Ріду. Роз­повідали, що Рід отримав сто листів із проханнями призначення в Annapolis ... П'ятдесят – по одному на кожного канди­дата, і п'ятдесят – від Роберта Хайнлайна. Роберт вступив до академії в 1925 році.

Але і рекомендація – зовсім не пе­репустка в академію, а лише право бути допущеним до вступних іспитів, які він склав блискуче. І почалися роки життя в гуртожитку гардемаринів.

Хайнлайн був зразковим кадетом – хоча з 1902 року курсантів академії іме­нували гардемаринами. Але в побуті ста­ре слівце, освячене більш як піввіковою традицією, ще жило. Більше того, через два десятиліття воно відродиться в рома­ні Хайнлайна «Космічний кадет» (1948), пройнятому трохи ностальгічними спо­гадами сорокарічного письменника про курсантські часи в Аннаполісі ... Успіш­но вивчати обов'язкові дисципліни Хай­нлайну було замало. Він став ще й чем­піоном академії з фехтування, боротьби та стрільби. З гордістю носив на грудях значок, а на пальці – золоту з синім ка­блучку випускника Аннаполіса.

Флотська кар'єра Хайнлайна, на жаль, виявилася недовгою. Всього п'ять років прослужив він – спочатку на есмінцях, а потім на борту найсучаснішого на ті часи авіаносця «Лексінгтон» – у чині офіцера­артилериста. За станом здоров'я довелося піти у відставку. У нього зна­йшли туберкульоз.

Підлікувавшись, він вивчав фізи­ку в університеті Каліфорнії в Лос­Анджелесі, працював на срібних копаль­нях, був агентом з продажу нерухомості, подався в політику... Невдача на остан­ньому терені – він не пройшов у За­конодавчі збори Каліфорнії – змусила його в пошуках заробітку звернутися до літератури.

І перша розповідь – «Лінія життя» – була опублікована в серпневому номері за 1939 рік журналу «Вражаюча науко­ва фантастика». Кемпбелл заплатив Хай­нлайну за «Лінію життя» сімдесят доларів, що здалося початківцю­фантасту цілком пристойним заробітком за ті шість днів, які він працював над розповіддю. Втім, на ті часи так воно і було. В Аннаполісі Хайнлайн отримував, наприклад, п'ятсот доларів на рік ... Відтоді він, за власними словами, «ніколи більше не шукав чесно­го заробітку».

І, як запевняють любителі критики, саме тоді було покладено початок золо­того віку американської НФ. Творцями цього Золотого століття були фантасти, які згрупувалися навколо Кемпбелла та його журналу, – Альфред Ван Вогт, Ла­

йон Спрег де Камп, Теодор Старджон, Пол Андерсон, Лестер дель Рей, Айзек Азімов. І, звісно, Роберт Енсон Хайнлайн. Уже після публікації кількох перших опо­відань (за «Лінією життя» з’явився «Рек­вієм», «Вибух завжди можливий», «Доро­ги повинні котитися», «Логіка Імперії») він став визнаним лідером і законодав­цем мод.

Але 12­го грудня сорок першого року японська авіація здійснила нищівний на­літ на Перл­Харбор, втягнувши США в другу світову війну. Природно, Хайнлайн з його почуттям обов’язку спробував по­вернутися на флот. Йому було відмовле­но. І тоді... В стінах Експериментальної станції морської авіації у Філадельфії зі­бралися три письменники: офіцер ВПС Спрег де Камп і цивільні фахівці Роберт Хайнлайн і Айзек Азімов. Вони займали­ся боротьбою зі зледенінням літаків на великих висотах, розробкою апаратури сліпої посадки і компенсуючих гермокос­тюмів, прообразів і прототипів майбутніх космічних скафандрів.

Зрозуміло, література у воєнні роки відступила на другий план.

Післявоєнні роки життя Хайнлайна не були щедрими на події. Він бага­то писав, підтверджуючи своєю прак­тикою слова Жуля Ренара: «Талант – питання кількості. Талант полягає не в тому, щоб написати геніальну сторінку, а в тому, щоб написати їх триста». Ре­зультати промовисті: за сорок два роки літературної діяльності Хайнлайн напи­сав п'ятдесят­чотири книжки – рома­ни і збірник повістей і оповідань. При­чому виявився першим американським фантастом, кому літературний успіх дав можливість стати професійним пись­менником, тобто жити на доходи тіль­ки від книжок.

Чотири рази він удостоювався пре­мії «Гюго», заснованої аматорами НФ в 1953 році: за романи «Подвійна зірка» (1956), «Міжзоряні ландскнехти» (1959; прем. 1960), «Чужинець у країні чужій» (1961; прем. 1962) та «Місяць – пан із норовом» (1966; прем. 1967). Про визна­ння його Великим Майстром «Небюла» я вже говорив.

Сам Хайнлайн вважав своїм зоряним часом 20 липня 1969, коли його запроси­ли на Сі­Бі­Ес­Ньюс коментувати першу в історії людства висадку на іншу пла­нету – на Місяць і перші кроки Нейла Армстронга по поверхні нічного світила.

Втім, незважаючи на хвороби, життя Хайнлайна виявилося довгим. Він помер уві сні ясного недільного ранку 8 трав­ня 1988 року на вісімдесят першому році життя від набряку легенів.

Про ставлення читачів до творчості Хайнлайна свідчить такий факт: на мо­мент смерті з п'ятдесяти чотирьох його книжок сорок чотири були на різних ста­діях чергового перевидання. У країні, де не видається те, що не купується, це більш ніж показово. А за даними опитувань чи­тацької думки на зразок тих, що були про­ведені газетою НФ «Локус» у 1973 і 77 роках, Хайнлайна неодноразово проголо­шували «найкращим автором усіх часів». Ось вам і ще один титул!

Хоча у відставку він вийшов всього­на­всього лейтенантом, друзі все життя нази­вали Хайнлайна адміралом. І в цьому була лише частка жарту. Причому частка, яка з роками тільки зменшувалася. Тому що він став адміралом від фантастики. Якщо Колумб домігся від Фердинанда і Ізабел­ли титулу Адмірала Моря­Океану, то Хай­нлайн цілком міг би претендувати на ти­тул Адмірала Зоряних морів. І шкода, що ніхто не встиг назвати його так за життя.

Його герої співали, пили, писали вірші. Наприклад, такі:Так поступил один маркер,

Винченцо Черник,Об чью спину сломали кий

в кафе «Коперник»Или:

Ах, в Луна-Сити Сухой закон:Не приносите –Вышибут вон!

Нічого не нагадує?

А ось одна з пісень його улюбленого космічного барда Райслинга:

Пісня РАЙСЛИНГА,ракетного машиніста

і космічного барда(З книги «Зелені пагорби Землі»).

Пер. В.БетакиРАКЕТНЫЕ МАШИНИСТЫ

ЗНАЮТ ГЛАВНОЕМашинистов быть помягче не просите,Грубоваты мы, но в этом ли беда?Ведь из тех, кто ходит дальше Луна-Сити,Половина не вернётся никогда…И когда до взлётаОстаётся двадцать…Лучше хоть под дюзу,Только не сюда:Машинистов перед стартом улыбатьсяНу прошу вас, не просите никогда.Пассажиры могут верить в капитана,Ну, а мы – в одну удачу, но уда-Ча-ча-ча, часто прячется в туманы,И, однако, нас вывозит иногда.И когда до взлётаОстаётся двадцать…Лучше хоть под дюзу,Только не сюда:Машинистов перед стартом улыбатьсяНу прошу вас, не просите никогда.Даже штурман ошибиться очень может,Только мы непогрешимы, да-да-да:Нас последствия ошибок не тревожат –Дважды мы не ошибёмся никогда!И когда до взлётаОстаётся двадцать…Лучше хоть под дюзу,Только не сюда:Машинистов перед стартом улыбатьсяНу прошу вас, не просите никогда.

вІтаЛІй КОРОтич Насамперед, привітаймо Майстра, яко­му 26 травня виповнилось 75 років, і по­бажаймо йому здоров’я й наснаги.

Віталій Коротич народився в Києві, в родині лікарів у 1936 році. Школу закін­чив із золотою медаллю. Медінститут (а куди ще?) із червоним дипломом. Шість років працював лікарем і писав вірші.

Обирався в правління Спілки пись­менників СРСР та секретарем СП Укра­їни. Був головним редактором журналу «Ранок» та «Всесвіт». Закінчив Київ­ський інститут іноземних мов.

У 1969 р був виведений зі складу прав­ління СП СРСР «за те, що сказав та на­писав щось не те…»

З 1981 по 1991 знову обраний секре­тарем СП СРСР. У 1986 році «за кло­потанням» Михайла Горбачова і Олек­сандра Яковлєва головним редактором журналу «Огонёк» стає Віталій Коро­тич. Упродовж двох років наклад жур­налу виріс з 1,5 до 4,5 мільйона при­мірників. Замість партійного офіціозу з'явився журнал для масового читача.

З його приходом журнал повернув на 180 градусів. Важко у світовій істо­рії згадати видання, яке так впливало б на політичне життя країни, як «Огонёк» часів перебудови.

За цю редакторську діяльність амери­канський журнал «World Press Review» присвоїв Коротичу в 1989 році зван­

ня «Зарубіжний редактор року» (англ. International Editor of the Year) за 1988 рік – титул, який щорічно присуджу­ється редакторам, котрі живуть за ме­жами США, за сміливість у справі погли­блення свободи і відповідальності преси в затвердженні прав людини і за відмін­ну і правдиву журналістику».

Проте, незважаючи на почесний ста­тус головного редактора «культового» видання, після путчу 1991 року Коро­тич від'їжджає до США, давши про­щальне концептуальне інтерв'ю газеті «Московський комсомолець» («Година жлоба»), яке було помічене колегами і громадськістю. У біографічних довід­ках зазначається: «19.08.1991, будучи в США, здав авіаквиток до Москви, побо­юючись репресій ГКЧП. 26.08.1991 за рі­шенням журналістських зборів «Огонь­ка» звільнений за проявлене боягузтво від обов'язків головного редактора».

З 1991 по 1998 роки Віталій Коро­тич – професор університету Бостона. За власним визначенням письменника, це була семирічка самоти: «Розумієте, це чудова штука, самота. Є самотність – цей трагічний стан, є самота».

Окрім США, викладав в Австралії, Мексиці і Канаді.

На початку XXI століття Коротич ке­рує київським російськомовним видан­ням (очолює редакційну раду київського журналу «Бульвар»), при цьому пропи­саний у Москві.

– Отримав премію Вейнталя (1987, Вашингтон, округ Колумбія, універси­тет Джорджтауна), – звання «Зару­біжний редактор року» (International Editor of the Year) за 1988 рік (присво­єно американським журналом «World Press Review»). Він – заслужений діяч культури Польщі, член Пен­клубу.

У різні роки Віталій Коротич був: спів­головою письменницького руху «Кві­тень», віце­президентом міжнародного руху «Діячі мистецтва за ядерне роз­зброєння» (з 1986), членом редколегій газети «Російський кур'єр», журналу «Оглядач», народним депутатом СРСР (1989 – 1991), головою комісії з літера­турної спадщини К. І. Чуковского, чле­ном ради редакції журналу «Вогник» (з 1991), головою редакційної ради київ­ської газети «Бульвар» (з 1999).

Вірш Віталія Коротича «Останнє про­хання старого лірника» в перекладі з української Юни Моріц стало відомою піснею подружжя Нікітіних «Переведи мене через майдан», яку виконувало бага­то співаків (зокрема, Олександр Малінін).

Мені особисто дуже подобається остання строфа.

«Останнє прохання старого лірника»Віталій Коротич

Переведіть мене через майдан, Туди, де бджоли в гречці стогнуть глухо, Де тиша набивається у вуха.Переведіть мене через майдан.Переведіть мене через майдан, Де все святкують, б’ються і воюють, Де часом і себе й мене не чують.Переведіть мене через майдан.Переведіть мене через майдан, Де я співав усіх пісень, що знаю.Я в тишу увійду і там сконаю.Переведіть мене через майдан.Переведіть мене через майдан, Де жінка плаче, та, що був я з нею.Мину її і навіть не пізнаю.Переведіть мене через майдан.Переведіть мене через майдан, З жалями й незабутою любов’ю.Там дужим був і там нікчемним був я.Переведіть мене через майдан.Переведіть мене через майдан, Де на тополях виснуть хмари п’яні.Мій син тепер співає на майдані.Переведіть мене через майдан.Переведіть...Майдану тлумне тлоВзяло його у себе і вело ще,Коли він впав у центрі тої площі,А поля за майданом не було.

1971

з повагою борис ОЛьШаНЕцьКий

ЧАСУВираЗНиКи

ПОЗа шКільНою пРоГРАмою

«Освіта України»16

завідуючі відділами:Оксана КОВТОНЮК, Юрій ЗУЩИК,Ольга КОВАЛЕНКО, Максим КОРОДЕНКО оглядач –Дмитро ШУЛІКІНЖурналісти –Наталія КУЛИК, Олена СОЛОДОВНІК, Наталія ЧОМКОлітературний редактор –Людмила СКОРУКхудожній редактор –Тетяна ВОРОШИЛОВСЬКАВерстальник –Віталій СІГНАТУЛІНоператор комп’ютерного набору –Роман ПЛОДЕНКО

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.

Рукописи не повертаємо.

листування з читачами – тільки на сторінках газети.

при використанні наших публікаційпосилання на газету «освіта України» обов’язкове.

Відповідальність за достовірність опублікованої інформації несуть автори та рекламодавці.

Адреса редакції: 01054, м. Київ, вул. дмитрівська, 18/24.Тел.: (044) 486-7960, факс: (044) 486-8237e-mail: info@pedpresa.com.ua, www.pedpresa.com.ua

Газету надруковано в друкарні ВАТ «Видавництво «Київська правда»м. Київ, вул. маршала Гречка, 13, тел. (044) 422-57-85друк офсетний. зам. № 664 від 2 липня 2011 року

Реєстраційне свідоцтво: КВ № 2770 від 27.08.1997 р.

директор видавництва «педагогічна преса» – Олександр ОВЧАРГоловний редактор –Ігор ЮРЧЕНКО перший заступник головного редактора –Марія КОРЮНЕНКОзаступник головного редактора –Людмила ЗАГЛАДАВідповідальний секретар –Світлана КУШПІЙзаступник відповідального секретаря –Оксана ЖОВАНИКСтарші літературні редактори –Ірина ЗАЛЕСЬКА, Тетяна КАРПОВА

Газета

Передплатний індекс: 40123

виходить щопонеділка

Наклад у липні: 60900 примірників

Засновники:міністерство освіти і науки, молоді та спорту України,Національна Академія педагогічних наук України,профспілка працівників освіти і науки,Вища атестаційна комісія України,діВп Видавництво «педагогічна преса»

Видавець:

# 49-50 (1220) 4 липня 2011 року

ОФІЦІЙНЕ ВИДАННЯ МІНІСТЕРСТВА ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ЗНАТИ?БаЖаЄтЕ

читайте у наступному номері розповідь про вольфґанґа амадея Моцарта

борис Ольшанецкий

О ПитаНииЕсли дети уже большие,То манку лучше готовить на пиве!

аНШЛаг На встУПитЕЛьНЫхК чему нам пробы судеб?Трепещущие органы?Экзамена не будет:Все билеты проданы.

ЭКЗаМЕНС иголочки – на экзамен одет.Но, словно бы терминатору: «Проваливай!» – тихо буркнул студентЭкзаменатору.

На ЛЕКцииНе смеялись одни только стены,Когда, под визг и ругательство,У профессора из теоремыВытекало доказательство.

О ПРиЗваНии К чему нам всуе вопрошать судьбу?Он прет, как танк: упрямо и настойчиво.Призванье у него написано на лбу,Но неразборчиво.

гОстЕПРииМствОСпрошу, предваряя дорогу,Едва не толкая ладонью в бок: – Вы уходите, слава Богу,Или остаетесь, не дай Бог?..

НОвая НаУКаНе до футбола. Ужался. Затих.Но ругань – как из динамика.Наука о свойствах жен плохих –Стерводинамика.

хАРизМи

стівен Уїльям Хокінг – один з най­впливовіших учених у світі. Народив­ся він у 1942 році в Оксфорді, а в

1962­му вже закінчив Оксфордський уні­верситет. Йому судилося чимало випробу­вань, а сам він любить казати, що будучи професором математики, ніколи не здобу­вав математичної освіти, крім середньої школи. До речі, в перший рік свого викла­дання в Оксфорді Хокінг читав підручник, випереджаючи студентів на два тижні.

Батьки намагалися виховувати Стіве­на по­новому. Вони не вірили у загально­прийнятий тоді спосіб вдовбування знань, а намагалися навчати сина мимохіть, щоб він не розумів, що його чогось учать. «Чи­тати я таки навчився – аж у восьмиріч­ному віці. Мою сестру навчали більш тра­диційними методами і вона вміла читати вже до чотирьох років» – згадує він. Батьки Стівена були «інтелектуалами» і хлопець соромився їх перед товаришами. «Як більшість хлопців, я відчував потре­бу бути, як усі, і соромився батьків» – говорить Хокінг.

Стівена віддали до школи для дівчат, де чомусь навчалися і хлопчики. В шко­лі всіх учнів ділили на три потоки: А, В, С («розумні», «нерозумні» і «дурні»). Аби отримати безплатне місце в школі, Стівен пройшов тестування розумових здібностей і був зарахований до класу А. По закінченні навчального року всіх, хто не потрапив до першої двадцятки, мали перевести до класу В. Стівен пів­року був двадцять третім або двадцять четвертим, але у другому півріччі вия­вився вісімнадцятим.

Будучи студентом Оксфорду, Стівен найбільше остерігався ославитися зу­брилом і тому навчанню присвячував не більш як годину на день. Разом з одно­курсниками віддавав перевагу пиву, а за­няття були на задньому плані. Викладачі швидко помітили, що Хокінг – недба­лий студент, тому й до аспірантури по­трапив не одразу. Навіть теорію ймовір­ності осягнув з труднощами. Тож, коли з’явилася можливість вступити до аспі­рантури Кембриджу, йому призначили додаткові іспити і він їх склав на «від­мінно».

Замолоду в нього почали виявлятися ознаки страшної хвороби – бокового ам­фіотрофічного склерозу, який призвів до паралічу. Лікарі, встановивши такий діа­гноз, виголосили вирок, що йому залиши­лось жити два роки. Однак цей термін

дещо затягнувся. Вважається, що генії народжуються в пропорції 1:100 000, та лише одному із 100 потенційних ге­ніїв вдається реалізуватися. Сотням ти­сяч людей, які народилися одночасно з Хокінгом, пощастило: їхній геній реалі­зувався. Ним виявився Стівен.

Як жити далі, якщо в 21 рік ти дізна­єшся, що тобі залишилося два – два з по­ловиною роки? Що робити? Почати сер­йозно працювати, закінчити і захистити нікому не потрібну дисертацію, щоб бать­ки змогли встановити пам’ятника з напи­сом: «Спи спокійно, любий сину, кандида­те фізико­математичних наук»? Чи зовсім закинути науку, слухати Вагнера і пити так, щоб не думати, як збігає час? Сті­вен Хокінг зізнається, що був схильний до другого варіанту, але далі Вагнера діло не пішло. І вже у 32 роки він був обраний, як і його попередник Ісаак Ньютон, чле­ном Королівського наукового товариства.

Хокінг став одним з найвпливовіших фізиків­теоретиків нашого часу, є про­фесором математики Кембриджського університету, на тій самій посаді, яку за 300 років до нього обіймав Ньютон. Його найвагоміші досягнення – дослі­дження природи чорних дірок, а осно­вна галузь досліджень – космологія і квантова гравітація.

Стівен Хокінг також є автором бага­тьох науково­популярних книжок, які ста­ли бестселерами і вийшли багатомільйон­ними тиражами. А також він озвучував себе у мультсеріалах «Сімпсони» і «Фу­турама», науково­фантастичний серіал, знявся у відеокліпі каналу «Discovery», здійснив політ у невагомості. А ще – він двічі одружений і має троє дітей.

Цифровий голос Хокінга є й в альбо­мі групи «Pink Floyd» «The Division Bell» (1994) у композиції «Keep Talking».

Та доля готувала йому ще один удар – після операції на горлі він утратив мож­ливість говорити. Друзі подарували йому синтезатор мови, який установили на кріслі­колясці, керованій електронікою.

– Моя мета – добитися повного розу­міння Всесвіту, чому він такий, який він є, і чому він взагалі існує, – пише він.

Відомий фізик Деніс Сіама, керівник дипломної роботи Хокінга, якось заува­жив, що «навколо виявилось не так уже й багато проблем, гідних людини з таки­ми здібностями».

– Усе життя я намагався осягнути Всесвіт – здебільшого силою уяви. Я

зміг багато чого досягти, пізнав успіх. Вивчав витоки часу і простору разом з найбільшими мислителями сучасності. Та завжди шкодував, що я не поет.

Жити і творити його спонукало кохан­ня: «Ми збиралися одружитись. Я мав отримати посаду, а для цього треба було захистити дисертацію. Тому вперше в житті я взявся до роботи. На моє зди­вування, мені це сподобалось».

Якось один американський турист по­бачив Хокінга на вулиці в Кембриджі. «О! Та це ж Стівен Хокінг!» – радісно вигукнув він. «Так, мене часто плутають з цією людиною», – відповів комп’ютер Хокінга. Та його важко з кимось сплута­ти. Із 300 000 людей, хворих боковим амі­отрофічним склерозом, Стівен Хокінг – найвідоміший, завдяки невичерпній силі духу, яка понад 40 років дає йому змогу переборювати страшну хворобу.

«…Перспектива рано померти змуси­ла мене зрозуміти, що життя варте того, щоб жити».

Ольга КОваЛЕНКО, «Освіта України»

виДАТНІ «НезДАРи» НовиНи

ПРОФЕсОР ЧОРНИХ ДІР

як сказав джонсон, якщо ви знаєте, що завтра вранці вас повісять, це

допомагає добре зосередитись. і він (Стівен хокінг) справді зосередився на

своїй роботі… Ні-ні, я не можу назвати таку хворобу удачею. Та для нього це було б меншою бідою, ніж для

багатьох інших людей. Ізобель Хокінг, мати Стівена

У РоСійСьКомУ Виші ВИКЛаДаТИМУТЬ…КОМІКсИУ Московській фінансово­промисло­

вій академії з’явиться кафедра ман­ги (японські комікси – авт.) і комік­сів. Очолить її художник Павло Сухих, який випадково посприяв її створен­ню. Якось він прийшов до директора МФПА поговори­ти про співпрацю ВНЗ з фестивалем коміксів «КомМі­сія», творцем яко­го він є. Під час цієї розмови і народи­лась ідея створити кафедру коміксів. Художник планує запрошувати до ви­кладання не тільки авторів коміксів, а й режисерів і літераторів. Методом на­вчання стануть західні стандарти, засно­вані на майстер­класах. Якщо ідея викла­дання на кафедрі вже є, то зі вступними іспитами до неї художник ще не ви­значився.

НАСВАРили За «ВОЙНУШКУ»Керівництво школи в графстві Йорк­

шир (Великобританія) винесло дога­ну семирічним хлопчикам за те, що вони грали у «войнушку». Вчителі помітили в руках «малолітніх солдатів» іграшкові пістолети, втрутились у гру і виклика­ли до школи батьків. Педагоги поясни­ли, що гра провокує агресію в дітей, на що батьки школярів заявили, нібито вчи­телі повели себе неприпустимо, оскіль­ки захищати дітей від труднощів – не найкращий метод виховання. Загалом, заборона певних дитячих ігор у Вели­кій Британії – ідея не нова. Наприклад, довгу лозу заборонено в 10 % британ­ських шкіл.