- 1 -

МІНІСТЕРСТВО ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ПРАВОВИХ НАУК УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ПЕДАГОГІЧНИХ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОЇ СЛУЖБИ

ІНСТИТУТ ПРАВА ТА ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ОСВІТИ

МІНІСТЕРСТВА ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ

EASTERN EUROPE DEVELOPMENT ASSOSIATION

ПЕНІТЕНЦІАРНА АСОЦІАЦІЯ УКРАЇНИ

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ПРАВ ЛЮДИНИ,

ЯКА ПЕРЕБУВАЄ В КОНФЛІКТІ ЗІ ЗАКОНОМ,

КРІЗЬ ПРИЗМУ ПРАВОВИХ РЕФОРМ

ЗБІРНИК МАТЕРІАЛІВ

міжнародної науково-практичної конференції

(Київ, 2 грудня 2016 року)

Київ 2016

- 2 -

УДК 342.7:343.211.3

ББК Х620

Рекомендовано до друку Вченою радою

Інституту кримінально-виконавчої служби

30 листопада 2016 року (протокол № 10)

А 437

Актуальні проблеми прав людини, яка перебуває в конфлікті зі

законом, крізь призму правових реформ : зб. матеріалів міжнар. практ.-

конф. (Київ, 2 груд. 2016 р.). ‒ Київ : Ін-т крим.-викон. служби, 2016. ‒

417 с.

ISBN 978-617-7373-88-8

ISBN ‒ 978-86-80394-07-7 (дає право на індекс цитування в Європейському Союзі)

Издавач Србско развоjно удруженье, Бачки Петровичу

Збірник містить матеріали доповідей учасників міжнародної науково-

практичної конференції «Актуальні проблеми прав людини, яка перебуває в

конфлікті зі законом, крізь призму правових реформ».

Конференцію присвячено розв’язанню актуальних проблем кримінально-

виконавчої політики держави та пошуку шляхів удосконалення пенітенціарної

практики України, а також зарубіжних країн.

Матеріали подано в авторській редакції

ISBN 978-617-7373-88-8

ББК Х620

ISBN ‒ 978-86-80394-07-7

© Інститут кримінально-виконавчої служби, 2016

- 3 -

ПЛЕНАРНЕ ЗАСІДАННЯ

Бараш Є. Ю., доктор юридичних наук, доцент, заслужений діяч науки і техніки України, начальник Інституту кримінально-виконавчої служби

ГАРАНТУВАННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ В ПРОЦЕСІ РЕФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ

Українське суспільство нині перебуває на етапі свого реформування,

кардинальних змін у сфері як політичного, так і економічного розвитку. Важливо

зазначити, що Україна прямує до своєї мети не простим шляхом, але вкрай

необхідним. Поступово Україна розбудовує соціальну правову державу

зорієнтовану на потреби людини, тому захист її прав стає віссю перетворень.

У процесі втілення правової реформи кардинальних перетворень вимагає і

система виконання покарань. Нового якісного рівня потребує захист прав людини,

яка перебуває у конфлікті зі законом, тим більш якщо вона засуджена і відбуває

покарання у виді позбавлення волі на певний строк, чи утримується у місцях

попереднього ув’язнення, під слідством до моменту ухвалення рішення суду. За

висновками міжнародних експертів саме у місцях несвободи найчастіше

порушуються права людини, оскільки вона має менше механізмів відстоювати

свої права через обмеження у свободі пересування. Відповідно такий обов’язок

має взяти на себе держава.

Указом Президента України «Про затвердження Національної стратегії у

сфері прав людини» від 25 серпня 2015 року № 501/2015 чітко й однозначно

визначено, що умови тримання осіб, узятих під варту, та поводження з особами в

інших місцях їх примусового тримання за судовим рішенням повинно відповідати

міжнародним стандартам [1].

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про попереднє ув’язнення» від

30 червня 1993 року, попереднє ув’язнення є запобіжним заходом, який у

випадках, передбачених Кримінальним процесуальним кодексом України,

застосовується щодо підозрюваного, обвинуваченого (підсудного) та

засудженого, вирок щодо якого ще не набрав законної сили [2].

Слід зазначити, що тримання осіб у місцях попереднього ув’язнення має

здійснюватися за принципами неухильного додержання Конституції України,

вимог чинного законодавства України, Загальної декларації прав людини, інших

міжнародних правових норм і стандартів поводження з ув’язненими,

ратифікованих Україною, і не може поєднуватися з навмисними діями, що

завдають фізичних чи моральних страждань або принижують людську гідність.

Більш того, судове рішення з кримінального провадження (вбачається

обрання та застосування до винуватої особи відповідного покарання) має

ґрунтуватися не лише на принципі законності, а й ураховувати сімейний стан

підсудного. Уважаємо, що увага суду має бути звернена, наприклад, на наявність

непрацездатних батьків у такої особи, батьків-інвалідів, психічно хворих у сім’ї,

малолітніх або неповнолітніх дітей тощо.

- 4 -

Для цієї категорії осіб (залежно від тяжкості вчиненого злочину), на нашу

думку, слід застосовувати альтернативні позбавленню волі види покарань, без її

ізоляції. Це, в свою чергу, надасть можливість таким особам зберегти соціальні

зв’язки з близькими та родичами.

Покарання у виді позбавлення волі є одним з соціально-правових інститутів,

які найчастіше викликають дискусію через співвідношення суворості заходів і

необхідності їх застосування. У радянській і сучасній юридичній літературі,

доктрині, кримінально-правовій політиці держави, національному законодавстві

цей вид покарання традиційно посідає особливе місце. Йому присвячено низку

наукових праць, де авторами надається тлумачення цього поняття та

висловлюються думки щодо його ефективності.

Нині покарання у виді позбавлення волі є доволі поширеним видом серед

інших покарань. Суд застосовує до особи це покарання, оскільки вважає, що для її

виправлення необхідно поєднати покарання з комплексом заходів режимно-

виправного впливу або доцільно ізолювати особу від суспільства. У свою чергу

позбавлення волі на незначний строк, примусовий відрив засудженого від сім’ї та

звичайного соціального середовища, сама атмосфера ізольованості не кращим

чином відображається на його свідомості як громадянина.

Свого часу відомий радянський учений у галузі кримінально-виконавчого

права професор М. О. Стручков висловив бачення про доцільність широкого

запровадження позбавлення волі як головного засобу боротьби зі злочинністю [3,

с. 18]. Слід зазначити, що одностайної думки серед науковців з цього приводу наразі не було та не існує нині.

Нельсон Мандела, у свою чергу, наголошував, що покарання у виді

позбавлення волі є небажаним засобом у боротьбі зі злочинністю [4]. Тому в разі

неможливості застосувати до особи альтернативний вид покарання, позбавлення

волі повинно сприяти виправленню засудженого, а також повернення його

правосвідомим у суспільство.

У країнах Європи законодавець надає перевагу альтернативним видам

покарання, які не полягають в ізоляції засудженого, мотивуючи це тим, що такі

покарання справляють більш ефективний вплив для досягнення мети покарання.

На сьогоднішній день в умовах реформування Державної кримінально-

виконавчої служби України з підпорядкуванням її Міністерству юстиції України,

як альтернатива позбавленню волі, запроваджується пробація (випробування),

зміст якої полягає у встановленні нагляду за правопорушником, котрий

залишається в суспільстві, але судом на нього будуть покладені певні

зобов’язання й обмеження за прикладом багатьох країн Європи. Запропоновані

новації, переконаний, приведуть до позитивних змін у системі виконання

покарань, підвищення ефективності виправлення та ресоціалізації засуджених.

Тим більш, що дотримання прав людини, повага до людської гідності є такими

самими заходами ресоціалізації, як і спеціальні психологічні чи навчальні

програми, або розроблення з соціальної адаптації засуджених. Перебування у

вільному суспільстві дає засудженому більше можливостей для захисту власних

прав, тоді як у закритих установах такий захист покладено на представників

держави. Оскільки за особами, які перебувають у місцях позбавлення волі,

закріплені всі права, що гарантовані Конституцією України, за винятком права

- 5 -

вільного пересування, представники держави мають бути готовими до здійснення

і цих функцій також.

У процесі розбудови в Україні кримінально-виконавчої системи нового

типу та здійснення правової реформи не можна допустити, щоб навіть на час

реформування хоча б мінімально знизився стандарт дотримання прав людини.

Дотримання прав людини разом із пенітенціарними та ресоціалізаційними ідеями

мають бути визначені через реалізацію зміни державної політики у сфері

виконання покарань.

Список використаних джерел

1. Про затвердження Національної стратегії у сфері прав людини

[Електронний ресурс] : Указ Президента України від 25 серп. 2015 р. № 501/2015.

– Режим доступу :

http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/501/2015

2. Про попереднє ув’язнення [Електронний ресурс] : Закон України від

30 черв. 1993 р.– Режим доступу :

http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/3352-12

3. Стручков Н. А. Нужна новая концепция исполнения наказаний /

Н. А. Стручков // Правовые и организационные основы исполнения уголовных

наказаний. – М., 1991. – С. 17–21.

4. Правила Нельсона Мандели від 2015 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://i-rc.org.ua/files/pravila-mandely.pdf.

Чижмарь Ю. В., доктор юридичних наук, народний депутат Верховної Ради України, державний службовець I рангу, заступник Голови Постійної делегації у Парламентському вимірі Центральноєвропейської ініціативи

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ЗАХИСТУ ПРАВА НА ПРАЦЮ ОСІБ,

ЯКІ ЗАСУДЖЕНІ ДО ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ

Особливу актуальність в наш час отримало питання праці осіб, які

засуджені до позбавлення волі. Новий Кримінально-виконавчий кодекс (КВК)

України містить норму ст. 107, згідно з якою такі особи мають право брати участь

у трудовій діяльності, не конкретизуючи при цьому, про який саме вид діяльності

йдеться.

Найчастіше засуджені до позбавлення волі працюють на підприємствах

виправних колоній згідно із профілем останніх. Проте питання можливості таких

осіб використовувати свою працю на власний розсуд не отримало остаточної

визначеності.

З одного боку, Конституція України у ст. 43 гарантує кожному громадянину

право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він

вільно обирає. Більш того, ст. 42 Конституції передбачає право особи на зайняття

підприємницькою діяльністю, яке за загальним правилом не обмежується під час

- 6 -

позбавлення волі, крім випадків заборони здійснювати таку діяльність на певний

строк за вироком суду як додаткового покарання. Утім режим установ виконання

покарань, де відбуває покарання засуджений, може виявитись перепоною для

реалізації таких прав з одного боку, незважаючи на те, що норми Конституції є

нормами прямої дії. Таким чином, наразі можна вести мову про невизначеність

чіткого механізму реалізації конституційних прав особи, засудженої до

позбавлення волі.

Розглядаючи проблематику захисту права засудженого до позбавлення волі

на працю, вважаємо за потрібне наголосити на такому. По-перше, чинне українське

законодавство відмовилось від радянського підходу примусового використання

праці засуджених і відносить питання праці до вільного вибору засудженого. Однак

до останніх років вибір зводився виключно до трьох варіантів відповіді: працювати

на підприємствах виправної колонії, працювати з господарчого забезпечення

функціонування установи виконання покарання чи не працювати взагалі.

Нині з реформуванням системи виконання покарань особливе місце посідає

процес оптимізації всієї структури та змісту кримінально-виконавчої діяльності,

що, з одного боку, може мати позитивні наслідки у виді надання засудженим

більш широкого вибору стосовно тих видів діяльності, якими вони можуть

займатись, з іншого ж боку, несе в собі певні ризики. Так, у разі індивідуальної

трудової діяльності, питання пошуку роботи, а відповідно і джерела доходів,

може повністю лягти на засуджену особу, що, враховуючи її статус, може досить

складно вирішуватись. Також важливо пам’ятати негативні наслідки подібної

оптимізації в інших країнах. Наприклад, у сусідній Польщі внаслідок реформи 90-

х років були поступово знищенні виробництва при установах виконання

покарань, що з часом показало свою неефективність. А нині призвело до зайвого

витрачання великих коштів з державного бюджету (розроблена та впроваджується

державна програма) на повторне будівництво й облаштування таких підприємств.

По-друге, можливість займатись працею на власний вибір, у тому числі і за

рахунок сторонніх роботодавців, наразі не вирішується однозначно. З одного

боку, норми Конституції не містять перепони для того, щоб засуджений

виконував роботу на власний вибір. Тому можна допустити ситуацію, коли така

особа буде виступати виконавцем певної роботи за цивільним договором.

Наприклад, займатись літературною або художньою творчістю, перекладом,

програмуванням, шити, в’язати, різати по дереву або виконувати інші роботи з

власних матеріалів. Проблеми у реалізації такої праці можуть полягати в тому

числі у цих матеріалах та обладнанні, які, хоча й призначені для виконання

роботи, однак можуть міститися у переліках речей, заборонених для тримання

засудженим в установі виконання покарань. Хоча в багатьох європейських

країнах (Польща або Чехія) це питання вирішується через виділення окремих

кімнат для праці засуджених на території тих приміщень, де вони мешкають.

Іншою проблемою може стати неможливість вільно і достатньою мірою

використовувати комп’ютер і вихід у мережу Інтернет, що унеможливить як сам

процес праці, так і передачу в деяких випадках її результату замовнику.

Як вихід із цієї ситуації можна запропонувати облаштування спеціально

обладнаних приміщень, нехай навіть і за кошт засудженого, які будуть

охоронятись, але де можна буде виконувати роботу, не пов’язану з працею на

підприємствах колонії при цьому доречно буде зробити облаштування під кілька

- 7 -

можливих варіантів застосування професійних здібностей, щоб на випадок

заборони використання певних речей, засуджений мав би можливість обрати

інший варіант праці за своїм вибором.

По-третє, сама можливість особи, засудженої до позбавлення волі під час

відбування покарання займатись підприємницькою діяльністю у багатьох людей

викликає здивування або нерозуміння. Утім можна розглядати підприємництво в

цьому випадку як одну з можливостей оптимізації оподаткування фізичної особи.

Тобто засуджений може виконувати ті самі роботи як і на умовах цивільного

договору (шити, в’язати, програмувати тощо), але сплачувати не податок з доходів

фізичної особи за ставкою 18 %, а єдиний податок значно меншого розміру.

По-четверте, слід згадати про особливості режиму виправних колоній з

полегшеними умовами тримання, де дозволяється засудженим проживати за

межами території цих колоній, а відповідно більш вільно планувати свій день і

більш вільно користуватися необхідними речами. Відповідно, у таких осіб

з’являється чимало можливостей як у сфері підприємництва, так і в сфері

професійної діяльності взагалі.

У будь-якому випадку, на нашу думку, головним чинником у вирішенні

питання сфери застосування праці засуджених має бути вирок суду, а саме

наявність чи відсутність у ньому застережень щодо заборони займатися окремими

видами діяльності. В інших же випадках держава в цілому та установа виконання

покарання зокрема мають створити засудженим можливість максимально повно

реалізовувати свої професійні навички і побажання, а також запобігти втрачанню

професійних навиків, які він мав до того. Питання професійної діяльності, попиту

й конкурентоспроможності у відкритому суспільстві є одним з ключових у

процесі ресоціалізації засуджених.

По-п’яте, необхідно ще раз урахувати всі можливі ризики подібної

оптимізації для уникнення негативних наслідків. Отже, створення всіх умов для

максимально повної реалізації засудженими своїх професійних навичок, з одного

боку, сприятиме підвищенню їх матеріального становища, а займатися цікавою і

корисною для них працею сприятиме їх подальшій ресоціалізації, а більший

рівень доходів означатиме більші надходження від податків до державного

бюджету. Але з іншого боку, зважаючи на можливу перевагу в оплаті праці їх як

фрілансерів у порівнянні з рівнем оплати праці на виробництві у колонії, може

призвести до небажання більшості там працювати, що матиме наслідок падіння

виробництва і можливих закриття підприємств. На нашу думку, слід намагатись

узгодити як інтереси держави, так і інтереси засуджених як працівників і привести

умови праці та її оплати на виробництві в колоніях до конкурентоспроможних, а

також розробити механізми зацікавлення засуджених у праці на таких

підприємствах. Таким чином, можуть бути збережені й державні підприємства, і

засуджені особи зможуть вільно обирати, чи займатись їм діяльністю за власним

вибором і отримувати потенційно більший дохід, чи працювати на виробництві у

колонії і користуватись спеціальними пільгами.

Як підсумок зазначімо, що питання праці засуджених є дуже актуальним у

контексті реформування системи виконання покарань і потребує більш глибокого

і детального вивчення, що дасть змогу узгодити інтереси держави і засудженої

особи і, як наслідок, буде сприяти ефективному виправленню і ресоціалізації

засудженого.

- 8 -

Список використаних джерел

1. Конституція України. Прийнята Верховною Радою України від 28 черв.

2016 р. № 254к/96-ВР [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-

%D0%B2%D1%80/card2

2. Кримінально-виконавчий кодекс України. Прийнятий Верховною Радою

України 11 лип. 2003 р. № 1129-IV [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1129-15

Стиврениекс М. Э., заместитель начальника Управления мест заключения Министерства Юстиции Латвийской Республики

ИСПОЛНЕНИЕ НАКАЗАНИЯ В ВИДЕ ЛИШЕНИЯ СВОБОДЫ

В ЛАТВИИ: ТЕОРИЯ И ПРАКТИКА

Статья 94 Конституции Латвийской Республики предусматривает право на

свободу и личную неприкосновенность каждого человека. Никто не может быть

лишен или ограничен в свободе, иначе, как в соответствии с законом. Статья 95

Конституции предусматривает защиту государством чести и достоинства

человека. Запрещаются пытки и другие виды жестокого обращения с человеком,

унижающие его достоинство. В пункте 5 Всеобщей декларации по правам

человека Организации Объединенных Наций также подчеркивается, что никто не

должен подвергаться наказанию, жестоким, бесчеловечным и унижающим

достоинство человека пыткам. Лишение свободы не является государственной

или общественной местью осужденным за совершенные ими уголовные

преступления, а его целью является не только изолирование преступников от

дальнейших преступных деяний, но и сделать все возможное для их

ресоциализации в местах лишения свободы, чтобы он после освобождения смог

начать новую полноценную и законопослушную жизнь.

В статье отражены результаты исследований про соответствия норм

Латвийского Кодекса исполнения наказаний Рекомендациям Европейских

тюремных правил (Rec (2006) 2), и некоторым положениям общепризнанных

международных стандартов и норм, в том числе по правам человека. Статья 1

Латвийского Кодекса исполнения наказаний определяет задачу исполнения

уголовных наказаний в соответствии с основными принципами уголовного

законодательства, предотвращение законопослушными лицами совершения новых

преступлений, используя для достижения этой цели все правовые инструменты и

средства. Исполнение приговоров в виде лишения свободы должно быть

обеспечено соответствующим режимом содержания, не унижающим человеческое

достоинство. Потеря осужденным свободы, его защита и существование в местах

лишения свободы в какой-то степени зависит от персонала тюрем.

В первой части статьи 41 Латвийского Кодекса исполнения наказаний

указано, что режим тюрем предусматривает обязательную изоляцию и контроль

за осужденными с целью недопущения ими совершения новых уголовных

- 9 -

преступлений. Несмотря на то, что тюремный режим обеспечивает порядок,

укоренено представление о том, что режим ограничивает права осужденных и

носит чисто карательный характер. Такая идея, очевидно, имеет далеко идущие

негативные последствия. В соответствии со второй частью статьи 45 Латвийского Кодекса

исполнения наказаний осужденным разрешены длительные и краткосрочные свидания. Во время длительных свиданий осужденным разрешено проживать с родственниками: родителями, детьми, усыновителями, братьями и сестрами, дедушками и бабушками, внуками и супругами. С разрешения администрации может быть предоставлено свидание и с иными лицами, если до лишения свободы осужденный вел совместное хозяйство или имеются общие дети. Ни для кого не секрет, что предоставление длительных свиданий дисциплинирует осужденных. Предоставление длительных свиданий с иными лицами затруднено, так как осужденный порой не может доказать ведение общего домашнего хозяйства. Даже, если он проживал в гражданском браке и без договора совместно арендовал жилье, но не в состоянии это доказать, администрация тюрьмы не может принять решение о предоставлении осужденному длительного свидания.

В соответствии с пунктом 66 Правил внутреннего распорядка мест лишения свободы, утверждённых 30 мая 2006 года Кабинетом Министров Латвии, во время длительных свиданий разрешено проживание вместе с осужденным двух взрослых и двух несовершеннолетних лиц. Если осужденный имеет более двух детей, то он должен выбрать с кем из детей он желает встретиться. Понятно, что такое положение противоречит пункту 24.4 Европейских тюремных правил, где указано, что процедура встреч должна быть организована таким образом, чтобы заключенные могли поддерживать и по возможности развивать нормальные семейные отношения.

В соответствии с пунктом 26.1 Европейских тюремных правил труд в тюрьмах считается положительным аспектом тюремного режима, и он не используется в качестве наказания заключенных. Согласно статье 56.1 Латвийского Кодекса исполнения наказаний, труд, как бесплатный, так и оплачиваемый, является одним из средств ресоциализациии. Анализируя Европейские тюремные правила и Латвийский Кодекс исполнения наказаний, автор приходит к выводу, что осужденные, которые работают без оплаты по благоустройству территории тюрьмы, находятся в менее благоприятной ситуации, чем те, которые работают в тюрьме на оплачиваемых работах у коммерсанта. Таким образом, со стороны первой категории осужденных допускается больше различного характера нарушений. В дополнение к сказанному следует отметить, что в пункте 26.10 Европейских Тюремных правил подчеркивается, что заключенные имеют право на справедливое вознаграждение за любую работу.

Трудозанятость заключенных в тюрьмах, а также их обучение играет решающую роль не только в процессе ресоциализации, но и является важнейшим аспектом обеспечения режима. Образование заключенных в тюрьме, как по содержанию, так и по качеству должны быть равным образованию, получаемому ими на свободе.

Пункт 28.1 Европейских тюремных правил подчеркивает, что администрация тюрьмы должна дать всем заключенным возможность освоить как можно более широкий спектр образовательных программ с учетом их индивидуальных особенностей и способностей.

- 10 -

В дополнение к выше сказанному, пункт 28.4. Европейских Тюремных правил определяет, что образование в режиме тюрьмы так же важно, как и труд, но заключенные не должны вступать в финансовый или иной конфликт с администрацией только потому, что они учатся. Автор исследования тюремной практики считает, что участие осужденных в образовательных программах не должно оплачиваться. Осужденный к лишению свободы на определённый срок в качестве приоритета может выбирать работу с оплатой, либо профессиональное обучение или обучение по интересам. Такое поведение в конечном счете не должно препятствовать конкурентоспособности на рынке труда после его освобождения.

В заключении автор должен признать тот факт, что в Латвии политика исполнения наказаний все еще находится в переходном периоде от советской системы к международным стандартам и нормам, и Латвия приемлет систему, в основе которой на первом месте – соблюдения прав человека.

Оніщенко Н. М., завідувач відділу теорії держави і права Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, доктор юридичних наук, професор, заслужений юрист України, академік НАПрН України

ПРАВА ЛЮДИНИ, ЯКА ПЕРЕБУВАЄ В КОНФЛІКТІ ІЗ ЗАКОНОМ

(КОНТЕКСТ СОЦІАЛЬНОЇ ПОВЕДІНКИ)

Поставка проблеми, а саме: права людини, що перебуває у конфлікті із законом визначає досить широкий спектр проблем.Річ у тім, що конфлікт із законом може визначатися різними складовими від психологічних до поведінкових, від протестних настроїв до їх перетворення в реальні небажані дії.

Поведінка людини є одним із видів людської діяльності, вона не тільки спрямована на безпосереднє задоволення різних потреб, а й зорієнтована на задоволення певних інтересів (суспільних, державних, особистих, національних тощо). Вона є зовнішньою системою дій, в основу якої покладені внутрішні прагнення людини; про це неодноразово наголошувалося в юридичній літературі [1, c. 480].

Поведінка має соціальний характер і визначається як сукупність певних дій, що викликають зміни в оточуючому світі, у суб’єкті правовідносин. У цьому визначенні на першому місці перебуває саме суспільна цінність дій суб’єкта у громадянському суспільстві [2, c. 8].

Підтвердженням значущості звернення до проблем правової поведінки, до виявлення закономірностей закріплення правомірності у вчинках громадян, розробки типології юридично значущої поведінки, її «спонукальних сил», механізму забезпечення свідомого дотримання особистістю правових приписів є й те значення, яке має належна правова поведінка у вивчені найважливіших юридичних категорій.

Така поведінка виступає необхідним інструментальним компонентом багатьох понять сучасної теорії права таких, як законність і правопорядок, правова культура і правовий статус особистості, соціальний механізм

- 11 -

забезпечення прав людини і громадянина, реалізація правових норм тощо. Та й саме право все більше оцінюється з позиції його самореалізації в масовій дії, діяльності людей, їх правомірній поведінці.

Нині реалістичними стають наукові роздуми про те, що юриспруденція повинна ставати наукою про соціальну поведінку людини у правовій сфері, а поведінка відповідно має розглядатися як кінцевий результат реалізованого права [3, c. 195‒217].

Отже, поведінка була і залишається найважливішою соціальною характеристикою особистості, яка може перебувати у «конфліктних» стосунках із законом. При чому причинами цього явища можуть виступати не тільки відхилення від визначеного державою варіанту поведінки, а й недосконалість законодавчих норм, прогалини в законодавстві, прийняття не правових законів тощо.

Поведінка була і залишається найважливішою соціальною характеристикою особистості.

Принциповим чинником, що визначає місце особистості в суспільстві, є її ставлення до права, соціально-правової дійсності. Важливою проблемою сьогодення, виміром якості нашого життя, успішного проведення багатьох, а можливо, переважної більшості реформ є проблема сприйняття права взагалі, окремих його інститутів і норм зокрема, у нашому суспільстві.

Серед багатьох ракурсів наукових досліджень у сфері «людина – право» проблематиці сприйняття права, на жаль, не приділялася належна увага на жодному з етапів розвитку нашого суспільства. Безумовно, аналізувалися науково необхідні характеристики права такі, як його сутність і природа, призначення і дієвість, ефективність правових норм і місце права в національних правових системах, врешті-решт, досліджувалася категорія цінності та значення «авторитета» або престижу права. Проте, на жаль, вчені-правознавці не замислювалися в рамках теоретичних, монографічних, пошукових працях, на скільки та чи інша норма може і стане сприйнятою кожним індивідом, особою, громадянином, повага до права, його дотримання та підтримка будуть бажаними для кожного, а не насильницьким примусовим процесом або, ще гірше – ставлення до правових норм характеризуватиметься як презирливе, байдуже.

Наявна сучасна законодавча база України свідчить про те, що в ній у цілому, враховані не тільки національні, а й європейські вимоги і стандарти, і при тому можна спостерігати повну «хворобливість» в сферах правового регулювання, правореалізації, правозастосування, яку пояснити важко, якщо враховувати тільки хиби тих чи інших правозастосувальних механізмів. Пояснення «недієвості» часткової або повної законодавчих норм слід шукати, на наш погляд, і в емоційно-вольовій сфері розвитку та життєдіяльності індивідуума. Про характер дій людини у сфері правового регулювання можна розмірковувати, відповідно до оцінок, зафіксованих в юридичних нормах. Ці оцінки пов’язані з категоріями правомірності або протиправності. Такими правовими діями особи є проступки – правомірні або протиправні. Усі інші дії можуть бути зараховані до юридично байдужих (індиферентних щодо права), тобто не віднесених до категорії дій, що потребують правового опосередкування.

Зазвичай, правознавці звертаються до проблем, що пов’язані з неправомірними діями осіб. Протиправні діяння – найбільш соціально шкідливий

- 12 -

й небезпечний різновид антигромадської поведінки, вони виступають вирішальним чинником у визначенні ступеня юридичної відповідальності особистості за свої дії. Проте суттєві відмінності, що покладені в основу правової поведінки, вимагають спеціального розгляду як протиправної, так і правомірної поведінки. Утім, слід констатувати, що протиправна поведінка та її вияви є більш «помічені» у сучасній юридичній літературі. Правомірна ж поведінка, на жаль, посідає неналежне місце в сучасних наукових пошуках.

Поняття «правомірна», «протиправна» стають предметом етимологічного, семантичного осмислення, що є відображенням плюралізму в категоріальних інститутах правової науки, вимог переосмислення наявної юридичної термінології. Зазначається у зв’язку з цим деяка умовність, «звуженість» поняття «правомірна», коли вона застосовується для позначення поведінки, протилежної протиправній. Слід мати на увазі, що поняттями «правомірна» і «правомірність» не вичерпується весь спектр вияву поведінки людей. Йдеться про наявність та дієвість інших соціальних регуляторів [4, c. 23‒29].

Список використаних джерел

1. Теорія держави і права. Академічний курс : підруч. ; за ред. О. В. Зайчука, Н. М. Оніщенко. ‒ Київ : Юринком Інтер, 2006. ‒ С. 480. ‒ 688 с.

2. Оксамытный В. В. Правомерное поведение личности Оксамытный В. В. – Київ : Наук. думка, 1985. – С. 8.

3. Дія права: інтегративний аспект : моногр. / кол. авторів ; відп. ред. Н. М. Оніщенко. – Київ : Вид-во «Юридична думка», 2010. – С. 195‒217. ‒ 360 с.

4. Joanna Jablonska-Bonca. Wprowadzenie do prawa. Introduction to law. – Wydanie 2. – LexisNexis. – Warszawa, 2008. – C. 23‒29. ‒ 336 с.

Чижмарь К. І., доктор юридичних наук, Директор Інституту права та підвищення кваліфікації Міністерства юстиції України

ГАРАНТУВАННЯ МАЙНОВИХ ПРАВ ЗАСУДЖЕНИХ У ПРОЦЕСІ

ПРАВОВОЇ РЕФОРМИ В УКРАЇНІ

Рівень дотримання прав людини, особливо тих категорій населення, які за певних життєвих обставин обмежені в можливостях обстоювати свої права особисто, є індикатором зрілості будь-якого суспільства. Основою демократичних процесів, які відбуваються у світі, є повага до особистості та її прав, у тому числі й майнових. Приватна власність, її недоторканість, захист майнових прав людини є одними з чинників розвинутого суспільства. Нині Україна стала на шлях розбудови соціальної держави. Основна ідея перетворень полягає у спрямуванні всіх органів влади на служіння людині, її комфорту в своїй країні та захисту всього спектра її прав.

Засуджені є рівними у своїх правах як громадяни України. Той факт, що

ними був учинений злочин не позбавляє їх людської гідності, яку необхідно

поважати, та не порушує той зв’язок між державою і громадянином, який

характеризується соціальними та правовими взаємообов’язками. Якщо держава

обмежує певні права людини для досягнення суспільного блага, вона одночасно

- 13 -

повинна гарантувати дотримання всіх інших прав цієї людини. Саме тому, окрім

обмеженого за встановленою процедурою від імені держави права на вільний

вибір місця проживання та свободу пересування, держава не має позбавляти

засудженого інших прав, наприклад майнових.

Так склалося, що в Україні основний фокус уваги завжди зосереджувався на

захисті особистих прав засуджених. Важко пояснити цю тенденцію, але

зрозуміло, що передусім необхідно гарантувати життя та здоров’я особистості.

Інакше кажучи, не можна допустити обмеження або невілювання буд-якого права

особистості. Саме тому, в процесі правової реформи в Україні, перебудови в

контексті останньої філософії та структури кримінально-виконавчої діяльності, не

має бути втрачена і складова захисту інших прав людини, окрім особистих. У всіх

сферах правового регулювання, включаючи й виконання кримінальних покарань,

мають набути розвитку і конкретизації через фундаментальні конституційні

норми та міжнародні стандарти, на яких грунтуються взаємовідносини між

правовою державою та особою, яка перебуває у конфлікті зі законом цієї держави.

А саме: верховенство права; суворе підпорядкування праву діяльності всіх

державних органів і посадових осіб; обмеженість і підзаконність державної влади;

невід’ємність, непорушність та недоторканність прав і свобод особи; взаємна

відповідальність держави та особи.

Особливого значення та уваги з боку правозахисників ці положення

набувають під час виконання покарання у виді позбавлення волі, оскільки ці

покарання здійснюються за істотного обмеження прав людини, а також офіційно

дозволеної можливості застосування до нього заходів державного примусу. А

відповідно, така залежність засудженої від представників держави може

створювати конфлікт інтересів і певне поле для зловживань з боку останніх.

Проблематика захисту прав засуджених та ув’язнених у процесі реалізації

ними цивільно-правових відносин, захисту їхніх майнових прав і законних

інтересів, на жаль, мало розроблена в Україні. Кожен має право володіти,

користуватися й розпоряджатися своєю власністю. Це право не залежить від

реалізації права на вільний вибір місця мешкання або свободи пересування.

Засуджений не втрачає права власності на майно, що належало йому до

засудження, але через обмеження у здійсненні певних дій (неможливість вільного

доступу до майна) обмежується в механізмах реалізації права володіння,

користування та розпорядження майном.

Найдієвішим і найпростійшим, на наш погляд, шляхом боротьби з такими

зловживаннями та їх попередженнями є надання всього спектра послуг з

розпорядження майном фахівцями відкритого суспільства. Це, по-перше,

забезпечить незаангажованість та неупередженність під час вирішення майнових

питань, а по-друге, забезпечить якість послуг, що надаються, на належному рівні.

Як приклад наведемо, що, відповідно до ст. 245, 1252 Цивільного кодексу

України, довіреність, заповіт особи, яка перебуває у місцях позбавлення волі,

можуть бути посвідчені начальником установи. Відповідно до ст. 40 Закону

України «Про нотаріат» заповіти, довіреності осіб, які тримаються в установах

виконання покарань, посвідчені начальниками таких установ прирівнювані до

нотаріально посвідчених.

- 14 -

На перший погляд це спрощує процедуру надання нотаріальних послуг і

поліпшує положення засудженого, але з другого ‒ створює можливість тиску

адміністрації установи на засудженого з метою отримання неправомірної вигоди.

Також зазначімо, що начальники установ не мають доступу до інформаційних баз,

до яких мають доступ нотаріуси. Отже, питання якості та достовірності наданих

нотаріальних послуг залишаються відкритими.

Орієнтуючись у здійсненні правової реформи в Україні на найкращі світові

практики, можна констатувати таке: аналізуючи та порівнюючи вимоги до

надання, наприклад, нотаріальних послуг у країнах ЄС та в Україні, дійшли

висновку, що в цілому, вони не містять суттєвих суперечностей. Навіть більше ‒

регламентація перелічених питань належить до внутрішньої юрисдикції кожної

країни. Міжнародним стандартом залишається недоторканість майна

засудженого, крім випадків визначених судом (конфіскація або відшкодування

збитків). Забезпечення майнових прав засуджених до позбавлення волі полягає,

здебільшого, не у законодавчому забезпеченні (хоча воно має бути належного

рівня та не містити колізій і суперечностей), а у площині гарантування державою

прозорих та якісних процедур користування і розпорядження майном.

Таким чином, фактично на сьогоднішній день в Україні засуджені обмежені

у реалізації своїх майнових прав. Це пов’язано, передусім, з територіальною

належністю і соціальною ізоляцією засуджених. А відповідно, і в перекладенні

вирішення питань реалізації майнових прав або на адміністрацію установ

виконання покарань, або на осіб з вільного суспільства, які контактують із

засудженими. Самостійно засуджені до позбавлення волі практично не мають

реального інструментарію замовити, отримати та оплатити якісні послуги з

розпорядження власним майном.

Інакше кажучи, існуючі процедури реалізації майнових прав засудженого, у

тому числі надання нотаріальних послуг, а саме покладення цих функцій на

начальника установи, породжують спокусу посадової особи до зловживань або

певні порушення, оскільки за освітою та рівнем кваліфікації начальник установи

виконання покарань може не відповідати вимогам, які висуваються до нотаріусів,

відповідно до законодавства.

Підсумовуючи, зазначімо, що для гарантування майнових прав засудженого

необхідно максимально використовувати фахівців цивільно-правової сфери

вільного суспільства. Політика «запозичення послуг з відкритого суспільства» в

цьому випадку, допоможе вирішити питання зловживань і конфлікту інтересів, а

також надання якісних послуг з реалізації майнових прав засуджених за єдиним

державним стандартом. Оновлення нормативної бази в процесі правової реформи

в Україні надасть можливість для правового підкріплення механізмів захисту

майнових прав засуджених.

Список використаних джерел

1. Про нотаріат [Електронний ресурс] : Закон України від 02.09.1993 р.

№ 3425-ХІІ. ‒ Режим доступу :

http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/

2. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. № 435-ІV [Електронний

ресурс]. ‒ Режим доступу :

http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/994_a84

http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/994_a84

- 15 -

Юхта О. Г., здобувач Інституту законодавства Верховної Ради України

ЮВЕНАЛЬНІ ПРАВА І СВОБОДИ ЩОДО РЕГУЛЮВАННЯ

МАЙНОВИХ ВІДНОСИН МІЖ БАТЬКАМИ ТА ДІТЬМИ

Ювенальні права і свободи – це дозволені об’єктивним правом види поведінки, що встановлюють тільки для дітей:

1) право на проживання в сім’ї. Українське право, услід міжнародним стандартам прав дитини, моральним і релігійним принципам визначає, що сім’я є природним середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини, її матеріального забезпечення і несе відповідальність за створення належних умов для цього;

2) право на спілкування дитини з батьками, які проживають окремо від дитини, у тому числі – в іншій країні;

3) право на отримання інформації про відсутніх батьків, якщо це не завдає шкоди її психічному і фізичному здоров’ю;

4) право на утримання державою та влаштування у разі позбавлення батьківського піклування.

Окремий розділ Сімейного кодексу України (СКУ) присвячений регулюванню майнових відносин між батьками та дітьми. У ньому збережено принцип роздільності майна та дітей. При цьому встановлюється, що майно, придбане батьками або одним з них для забезпечення розвитку, навчання та виховання дитини (одяг, речі особистого вжитку, іграшки, спортивне обладнання тощо), є власністю дитини, якою вона може розпоряджатися в межах, встановлений цивільним законодавством України. Тобто правочини щодо вказаного майна мають укладатися в тому порядку, з яким закон пов’язує ступінь дієздатності дитини, яка є стороною договору. Крім того, передбачається, що майно, набуте батьками й дітьми за рахунок їхньої спільної праці чи спільних коштів, є їх спільною сумісною власністю. Але при придбанні майна повнолітніми дітьми та їх батьками за спільні кошти може бути встановлений режим спільної часткової власності.

Цікавим є положення СКУ, за яким батьки, здійснюючи управління майном малолітньої дитини, мають вислухати її думку щодо визначення правової долі цього майна. СКУ встановлює, що при укладенні одним із батьків угод щодо майна малолітньої дитини вважається, що він діє за згодою другого з батьків. При цьому законодавець надає право другому з батьків звернутися до суду з вимогою про визнання недійсною угоди, укладеної без його згоди, якщо ця угода виходить за межі дрібної побутової. Після припинення управління батьки, згідно із законом, зобов’язані повернути дитині майно, яким вони управляли, та доходи від нього.

Передбачається, що неналежне виконання батьками своїх обов’язків щодо управління майном дитини є підставою для покладання на них обов’язку відшкодувати завдану шкоду. Питання, чи виконували батьки обов’язки щодо управління майном дитини належним чином, має бути вирішено судом.

СКУ також містить положення, за яким аліменти, одержані на дитину, визначаються власністю того з батьків, на ім’я якого вони виплачуються.

- 16 -

На нього також покладається обов’язок використовувати їх за цільовим призначенням. Встановлюється, що дитина має право мати участь у розпорядженні аліментами, які одержані на її утримання, а в разі смерті того з батьків, з ким проживала дитина, аліменти переходять до її власності. СКУ також надає неповнолітній дитині право на самостійне одержання аліментів та розпорядження ними відповідно до ЦКУ, тобто за згодою її законних представників.

Найважливішою групою прав дитини є її майнові права взагалі, та право власності на певне майно зокрема. Підставами для набуття дитиною права власності можуть бути всі ті підстави, які передбачені главою 24 ЦКУ. Таким чином, у сучасних умовах дитина має численні можливості для набуття майна у

власність. Відповідно до ст. 31 ЦК, фізична особа, яка не досягла 14-ти років має

часткову цивільну дієздатність, тобто має право самостійно вчиняти дрібні побутові правочини та здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної творчої діяльності, що охороняється законом. Неповну цивільну дієздатність має особа у віці від 14 до 18 років. Це надає їй право самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами; самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом; бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи; самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім’я. Неповнолітня особа може вчиняти й інші правочини за згодою батьків або піклувальників. Повну цивільну дієздатність особа набуває у віці 18 років за загальним правилом, а також якщо особа досягла 16 років і працює за трудовим договором або досягла 16 років і бажає займатися підприємницькою діяльністю, у разі реєстрації шлюбу фізичною особи, яка не досягла повноліття, неповнолітня особа, що записана матір’ю або батьком дитини.

СКУ, проголосивши принцип роздільності майна батьків та дітей (ст. 173), залишив невизначеним правове становище батьків щодо майна їхніх дітей. Відповідно до ст. 177 СКУ, якщо в малолітньої дитини є майно, батьки управляють ним без спеціального на те повноваження.

Порядок управління майном дитини чинний СК не визначив. Не містить аналогічної норми і ЦК, в якому однак є перелік тих право чинів, які опікун має право вчиняти від імені підопічного на власний розсуд; які він має право вчиняти від імені підопічного на власний розсуд; які він має право вчиняти від імені підопічного на власний розсуд; які він має право вчиняти від імені підопічного, але з дозволу органу опіки та піклування; а також тих право чинів, які він не має права вчиняти.

Ст. 177 СКУ обмежує дії одного з батьків щодо управління майном дитини тільки згодою іншого з батьків на вчинення право чинів з таким майном. Однак нерідко батьки діють спільно, до того ж ч. 2. ст. 177 СКУ саме на цьому й наголошує: батьки вирішують питання про управління майном дитини спільно. Вказані дії можуть здійснюватися батьками як в інтересах дитини (для її матеріального забезпечення, надання їй належної освіти, лікування тощо), так і всупереч інтересам дитини ‒ гроші, що одержуються від реалізації майна дитини, можуть використовуватися на задоволення потреби самих батьків. Наслідком

- 17 -

таких зловживань є ситуації, коли діти залишаються без житла та без засобів до існування, тоді як батьки розпродали все майно, а органи опіки та піклування позбавили їх батьківських прав.

Виходячи зі змісту ст. 177 СКУ, для малолітньої дитини не залишається жодного шансу на захист свого права власності. Один з батьків не має змоги протидіяти діям іншого тоді, коли він відсутній через будь-які обставини знаходиться в місцях позбавлення волі, на тривалому лікуванні тощо через те, що при вчиненні одним із батьків правочинів щодо майна малолітньої дитини вважається, що він дії за згодою другого з батьків. Беззахисною дитину можна вважати в тих випадках, коли один із батьків помер. Ці питання виникають на практиці, коли нотаріуси мають посвідчувати правочини щодо відчуження батьками майна, яке належить їхній малолітній дитині.

Реалізація прав і свобод дитини неминуче трансформується через громадянське суспільство. Спроможність дитини до самозахисту є досить невисокою. Саме тому доля дитини залежить від оточення, в якому вона народжується та зростає. Це не тільки батьки (особи, що їх заміщують), вчителі, вихователі, лікарі, а усе суспільство, частиною якого є сама дитина. Тому захист прав дитини з боку громадянського суспільства також дуже важливий.

Отже, ювенальні права і свободи дитини залежать як від державно-правового аспекту, так і громадського суспільства.

Воробей П. А., доктор юридичних наук, професор, професор кафедри кримінально-правових дисциплін юридично-психологічного факультету Національної академії внутрішніх справ; Новосад Ю. О., кандидат юридичних наук, начальник управління нагляду у кримінальному провадженні прокуратури Волинської області

ЩОДО ДЕЯКИХ КРИТЕРІЇВ ОЦІНКИ ЕФЕКТИВНОСТІ ДІЯЛЬНОСТІ ПРОКУРАТУРИ ЯК СУБ’ЄКТА ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНАМ

Серед принципів, що характеризують діяльність державного апарата, в тому числі у сфері нормотворчості, особливе місце займає принцип ефективності, під яким у науці розуміють необхідність прийняття нормативно-правових актів, які досягають запланованих цілей, передбачають оптимальне використання матеріальних, фінансових, людських та інших ресурсів [1, с. 213].

Аналіз практики та наукової літератури показав, що реалізація його у запобіжній діяльності у сфері боротьби із злочинністю залишається на сьогодні однією з найбільш проблемних питань [2, с. 125‒140]. Як у зв’язку з цим зауважила О.Ф. Скакун, актуальність проблеми щодо взаємозалежності економіки і права, економічної домінанти і правової доктрини зумовлена як труднощами формування сучасної вітчизняної ринкової економіки (практичний аспект), так і зростаючим усвідомленням юристів щодо доцільності застосування економічного підходу до аналізу права, який, окрім глибини й точності, забезпечує єдність

- 18 -

окремих галузей права, нерідко відсутніх у традиційному правовому аналізі [3, с. 154].

Якщо цей методологічний підхід застосувати до оцінки запобіжної діяльності прокуратури, враховуючи, що визначене для неї у ст. 25 Закону України «Про прокуратуру» завдання по координації діяльності правоохоронних органів відноситься до елементів управління системою суб’єктів запобігання злочинам, то варто визнати всю складність та, одночасно, актуальність досліджуємої у цій дисертації тематики. Такий висновок витікає із змісту управління діяльності щодо запобігання і протидії злочинам, яка, як вірно зробив висновок А. П. Закалюк, є об’єктивно необхідним різновидом соціального управління, що спрямовується на системне упорядкування та підвищення ефективності цієї діяльності, приведення останньої у відповідність з кінцевою метою скорочення злочинності, усунення (нейтралізації) її чинників [4, с. 374]. Посилення уваги до вив