ФІЛОСОФІЯ

ТЕМА 13. ФІЛОСОФСЬКИЙ ПІДХІД ДО РОЗУМІННЯ ЛЮДИНИ

1. Філософія та антропологія. Основні принципи філософсько-

антропологічної характеристики людини. Філософські основи медичної

антропології.

2. Тіло і душа: релігійна постановка проблеми. Тіло і душа: як проблема

філософії і науки.

3. Психіка і свідомість. Роль праці в антропогенезі.

4. Людина як особистість. Соціалізація особистості. Загадка людського

"Я". Особистість у пошуках сенсу життя.

5. Проблема життя і смерті у філософії і медицині.

6. Медицина і виховання людини. Становлення особистості людини

(теоретичні і практичні питання виховання студентів-медиків).

Проблема людини є центральною для філософії. Вона не просто вінчає

всю філософську теорію, а й надає їй людиновимірювального сенсу,

зумовлює світоглядно-ціннісне значення філософської культури. Людина -

альфа і омега філософського знання. Кожен аспект філософської культури

(осмислення буття, проблеми пізнання і культури, історії і цивілізації)

навантажений людським смислом, є законом мислення, рефлексивної

інтелектуальної діяльності особистості. Усі філософські питання, як

стверджував Кант, зводяться до одного: "Що є людина?". Не одне

тисячоліття філософи шукають відповіді на це питання, пропонуючи

різноманітні бачення "проблеми людини", оформлюючи результати своїх

старань в гіпотези, концепції, вчення про походження, природу і сутність

людини, її тілесні і духовні якості, призначення на землі. У сукупності

знань про людину це вчення ще у XVI ст. отримало назву "антропологія".

Антропологія (грец. anthrdpos - людина і logos - вчення) - сукупність

наукових дисциплін, які вивчають людину (людство) на всіх історичних

етапах розвитку.

Як зазначав французький філософ Нікола Мальбранш (1638-1715), "серед

всіх людських наук наука про людину найбільш гідна уваги". Сучасна

антропологія охоплює все людинознавство - сукупність наукових

дисциплін (їх зараз нараховують понад 100), що комплексно вивчають

людину (людство) на всіх історичних етапах її розвитку. З огляду на це

виокремлюють історичну антропологію, фізичну (біологічну)

антропологію, культурну (соціальну) антропологію, психокультурну

антропологію, антропологічну лінгвістику тощо. Межі між цими науками

про людину поступово розмиваються, все помітнішою стає тенденція

взаємопроникнення методів природознавства і наук про людину. У цьому

процесі сформувався загальнонауковий принцип антропологізм -

концепція, згідно з якою поняття "людина" є наріжною світоглядною

категорією, що визначає всю систему уявлень про буття, обов'язок,

свободу.

Сучасна філософія і наука широко використовують такі терміни, як

"антропоцентризм", "антропний підхід", "людський вимір", "людський

фактор" тощо. Однак, попри досягнення людинознавства, і на сьогодні

зберігає свою актуальність міркування російського філософа М. Бердяєва про

те, що людина - "загадка в світі і най велич ніша, мабуть, загадка". Одним із

складових цієї загадки є питання про походження людини: як і коли виникає

людина; як виникає те, що істотно відрізняє людину від інших істот, -

свідомість. Понад 2,5 тис. років вчені шукають відповіді на це питання. Деякі

з них (наприклад, Е. Раймон-Дюбуа) вважають неможливим здобуття

достовірних знань про генезу людства. На думку англійського професора Д.

Роуленда, "поява життя із неживого, виникнення свідомості із середовища,

якому вона не притаманна, виокремлення з нелюдського світу людських

істот і всі інші загадки, подібні цій, є проблемами, з якими наука намагається

взагалі не мати справи, тому що вони перебувають поза її межами". Такий

погляд, однак, не є основним. У філософському знанні помітне місце займає

гіпотеза, за якою властивість "життя" притаманна природі. У людині ця

властивість розвинена найпомітніше.

За натуралістичною версією походження людини (крім неї, відомі також

еволюційна, релігійна, космологічна та ін.), яка ґрунтується на даних

антропології та археології, сучасний тип людини утворився в процесі

тривалої еволюції людиноподібних істот - рамепітеків, які з'явилися

приблизно 14-15 млн років тому. У процесі природного відбору, дії закону

спадковості рамапітек розвивався послідовно у австралопітека, пітекантропа,

синантропа, неандертальця, кроманьйонця, а приблизно 40-35 тис. років тому

завершив свою еволюцію "людиною розумною" (homo sapiens). Основними

ознаками, що виокремили людину з проміжних видів, є насамперед наявність

розуму, свідомості і мови (другої сигнальної системи), здатність до

цілеспрямованої діяльності, а також інші символоутворювальні можливості,

завдяки яким люди не тільки почали обмінюватися доцільною інформацією,

а й передавати своїм нащадкам здобутий досвід, знання, звички. Важливим

чинником культивування людського роду став соціальний характер життя

перших людських істот. Розумність, мова, соціальність, цілеспрямована

діяльність, насамперед трудова, - основні якісні характеристики людини.

Сучасна антропологія критично ставиться до тези, відповідно до якої саме

трудова діяльність стала вирішальною умовою становлення homo - "праця

утворила людину". Виявлено, що "людина вміла" (homo habilis), яка ще

істотно не відрізнялася від приматів, вже виготовляла примітивні знаряддя

праці з допомогою інших предметів, які також слугували їй за знаряддя.

Інстинктивна трудова діяльність цих істот ще не супроводжувалася чітко

вираженою свідомістю, наявністю мови. Стверджується також, що головною

умовою виникнення людського роду був поступовий перехід від первісних

(стадних) до спільних (соціальних) форм організації життя.

Одним із основних у філософській антропології є питання про природу і

сутність людини, які іноді невиправдано ототожнюють. Людина як

біосоціальна істота є складною єдністю тілесного (природного) і духовного

(соціального, суспільного). Такий дуалізм (подвійність) людського начала

дає підстави стверджувати, що за своєю тілесною природою людина -

високоорганізована біологічна істота, а за своєю сутністю - соціальне

утворення. У цій подвійності все важливе - і тілесне, і духовне (соціальне).

Стосовно природності людини К. Маркс зазначав: "Людина є безпосередньо

природною істотою. Як природна істота, до того ж жива природна істота,

вона наділена природними силами, життєвими силами..., ці сили існують у

ній у вигляді задатків і здібностей, у вигляді нахилів...". Однак людина якісно

відрізняється від інших природних істот своєю специфічною соціальністю.

Завдяки наявності таких соціальних якостей, як свідомість, мислення,

здатність до перетворювальної, творчої діяльності, соціальні почуття, людина

існує і діє не як природна, а як суспільна істота. Соціальне стає її глибинною

сутністю, воно істотно впливає на зміст природної, психічної структури

людини. Існує думка, що усі притаманні їй найвищі психічні функції

інтеріоризовані (заглиблені, внутрішні), однак впливають на відносини

соціального порядку, основу соціальної структури особи.

Сучасна антропологія чітко розрізняє природне і соціальне буття людини,

зосереджуючи увагу на соціальній складовій.

Відповідь на питання про людську природу дає ключ для з'ясування ще

одного аспекту: якою є людина від свого народження - доброю чи злою?

Відповіді на нього також неоднозначні. Одні вчені вважають, що характер,

духовні якості людини визначаються обставинами її життя, особливостями

виховання і соціалізації. Інші, насамперед представники релігійної

антропології, твердять, що людина, яка створена за образом і подобою

Всевишнього, - добра. "Поганих людей не буває", - запевняв Ієшуа Понтія

Пілата. Чимало науковців переконані, що за своєю природою людина

агресивна, егоїстична, ворожа щодо до інших, адже вона інстинктивно

успадкувала закони виживання у тваринному світі. Жодна "соціальна

алхімія" неспроможна "переплавити свинцеві людські інстинкти", як

стверджував Г. Спенсер.

Природна та медична антропологія визначає місце людини в царстві живих

істот і вивчає його тілесну організацію, якою він відрізняється від останніх.

До неї відносяться анатомія, фізіологія, вчення про раси та інші («Коротка

філософська вікі-педія», 1994). Медична антропологія порівняно нова

розвивається наукова дисципліна, що має свою історію і перспективу з

урахуванням тенденції антропологізації наукового знання і розвитку

медицини. Вона створювалася в 20-і роки XX століття спільними зусиллями

медиків, антропологів, психологів (В. Вайцзеккер, В. Дерр, М. Шранка, Е.

Кречмер та інші). О. Шварц під медичною антропологією розумів підхід до

людини та її хворобливого стану як до цілісної особистості. В. Дерр медичну

антропологію зводив до дослідження власне людського в хвороби. Відомий

німецький психолог і психіатр Ернст Кречмер (1888-1964) створив вчення

про співвідношення психічних властивостей людини з конституцією його

організму. Він поставив проблему зв'язку між соматичним будовою і

психічним складом особистості.

Медико-антропологічний аналіз передбачає необхідні комплексні

дослідження як соматичного, так і психічного з використанням різних

методів, запозичених з фізіології, біохімії, генетики, а також антропологічних

вимірювань, що проводяться за допомогою спеціальних інструментів, шкал,

муляжів, схем для конституціональної діагностики з метою виявлення ознак

ризику в різних межах. Ряд авторів приділяють велику увагу методиці

антропологічного дослідження в клініці.

Сучасна медична антропологія об'єднує різні концепції побудови. На думку

історика медицини X. Шиппер-Геса (ФРН), в медичній антропології можна

виділити компенсуючу і конституирующую антропології. Представники

першої заповнюють прогалини медичної теорії, залучаючи біологію,

психологію і соціологію з метою створення так званої об'єктивної медицини.

Представники конституирующей антропології розробляють загальну систему

природничо медицини як медичного вчення про сутність хвороби. Сюди

включаються проблеми антропогенезу, взаємозв'язку биопсихосоциальную

структур людини, чинники життєстійкості людини і популяції, збереження

генофонду - спадкової та біологічної основи людини.

У процесі еволюції живих істот психіка як відображення об'єктивної

дійсності розвивалася залежно від умов життя того чи іншого виду живих

істот, набувала дедалі складніших форм. Найвищий рівень її розвитку -

людська свідомість.

Психологія пояснює виникнення людської свідомості суспільним буттям

людей і трудовою діяльністю, що спричинили її розвиток. З переходом до

суспільних форм життя докорінно змінилася структура людської поведінки.

Поряд з біологічними мотивами, які залежали від безпосереднього

сприймання середовища, виникали вищі, "духовні" мотиви та потреби, вищі

форми поведінки, які зумовлені здатністю абстрагуватися від безпосередніх

впливів середовища.

Разом з двома джерелами поведінки (спадково закріпленою програмою та

власним досвідом індивіда) виникло третє джерело, що формує людську

діяльність, - передавання та опановування суспільного досвіду. Одним із

вирішальних чинників задоволення цієї важливої соціальної потреби була

мова, що стала формою існування свідомості.

Характерними структурними компонентами свідомості є:

1) знання про навколишній світ, природу, суспільство. Рівень

свідомості перебуває в прямій залежності від рівня опанування знань і

досвіду особистості. У процесі суспільно-історичного розвитку у людини

виникла потреба в знаннях, яка є головною її рушійною силою, мотивом

пізнавальної діяльності;

2) виокремлення людиною себе в предметному світі як суб'єкта

пізнання, розрізнення суб'єкта - "Я" та об'єкта - "не Я", протиставлення

себе як особистості об'єктивному світу. Характерним є самопізнання, що

стало підґрунтям для самосвідомості, тобто усвідомлення власних

фізичних і морально-психологічних якостей;

3) цілеспрямованість, планування власної діяльності та поведінки,

передбачення її результатів. Цей бік свідомості виявляється в

самоконтролі та коригуванні власних дій, перебудові змісту їх стратегії і

тактики, якщо цього вимагають обставини;

4) ставлення до об'єктивної дійсності, до інших людей, до самої себе.

Людина як біологічний вид існує понад 3 млн. років. Увесь цей час

тривала її біологічна еволюція. Сучасна людина (за класифікацією

Карла Ліннея — людина розумна) як окремий вид сформувалася

приблизно 200 тис. років тому: саме тоді оформилися ті

фундаментальні ознаки, які відрізняють людину від тварин

(прямоходіння, великий об'єм мозку, мислення, мова, оволодіння

знаряддями праці і вогнем, триваліший період дитинства тощо).

Групі американських біологів під керівництвом генетика Уілсона,

дослідивши ДНК сотень жінок усіх расових типів, вдалося вирахувати

різницю в структурі ДНК мешканців різних регіонів планети. Вона

виявилася мізерною — до 0,6 %! У людей єдиний прародич. Як було

встановлено, предки сучасних людей проживали в районі Центральної

Африки і мали усі ознаки негроїдної раси — найдавнішої й корінної.

Монголоїдна раса — молодша, їй близько і00 тис. років, а

наймолодшою за віком є європеоїдна раса — їй приблизно 50 тис.

років. Звідси простий висновок: міграція людства відбувалася з

Африки в Азію, а звідти — в Європу.

Фундаментальні ознаки, які відрізняють людину від тварин послужили

підставою переходу від біологічної до культурної еволюції. Все, що

створено Ното варіепа, пов'язане не з біологією, а з культурою й

суспільством. Можна сказати, що починаючи з цього часу у людини, як

біологічної істоти, формується її індивідуальність, яка пізніше виростає

в особистість.

"Людина" — родове поняття, яке вказує на приналежність до певного

біологічного виду.

"Індивід" (від лат. — неподільний) — це окрема людина, одиничний

представник людського роду.

"Особистість" — стійкий комплекс якостей, властивостей, набутих під

впливом відповідної культури суспільства та конкретних соціальних

груп, до яких людина належить.

изнаючи за кожною людиною право вважатися особистістю, разом із

тим говорять про яскраву, видатну, або пересічну особистість,

аморальну чи високоморальну особистість тощо.

Індивід стає особистістю тоді, коли він, взаємодіючи із суспільством

через конкретні соціальні спільноти, групи, інститути, реалізує

соціально значимі властивості, соціальні зв'язки.

У момент народження дитина ще не є особистістю, вона є всього лиш

індивідом. Щоб стати особистістю людина має пройти певний шлях

розвитку. Необхідною умовою цього розвитку є наявність соціального

середовища, світу культури із яким дитина взаємодіє. Дитина, яка

виховується у людському суспільстві, включена в соціальні зв'язки і

взаємини, які з часом розширюються й поглиблюються. Разом з тим,

відомо, що у випадку важкого психічного захворювання може

наступити розрив, розпад соціальних зв'язків і тоді індивід втрачає

ознаки особистості. Або, наприклад, дитина, вихована серед тварин

("феральні діти"), так і не стає особистістю.

У 1920 р. в Індії було знайдено двох дівчаток, які були виховані

вовками. Одній з них на вигляд було років сім-вісім, іншій —

приблизно два. їх пізніше назвали Камала й Амала. Молодша з

дівчаток скоро після повернення до людей померла, а старша —

Камала — прожила ще десять років. Спостерігачі відзначали, що,

незважаючи на деяку адаптацію до навколишніх соціальних, людських

умов, поведінка дівчинки більше нагадувала поведінку вовка (легкість

пересування на чотирьох кінцівках при небажанні прямоходіння,

відмова носити одяг, хлебтання, а не пиття води, чудово розвинутий

нюх і навіть виття на місяць уповні). Весь словниковий запас,

засвоєний Камалою за час перебування серед людей, складав близько

сорока слів, хоча вона використовувала звуки подібні на гарчання чи

скавуління для позначення певних своїх потреб. Інакше кажучи,

людський розум у цієї дівчини так і не сформувався — не лише на рівні

інтелекту, але навіть на рівні елементарного здорового глузду.

Отже, тільки життя у суспільстві дає людям можливість творити і

пізнавати культуру. Приклад феральних дітей переконує, що людина

позбавлена сім'ї, яка проживає поза державою, нацією, професійними

зв'язками, поза суспільством, не здатна розвинути своєї особистості як

істота суспільно-моральна.

Проблеми життя і смерті

Людина — єдина істота, що усвідомлює і своє життя, і знає про

неминучу смерть кожної людини і свою в тому числі. Очевидно, саме

усвідомлення своєї смертності і є початком людської духовності —

бажання зрозуміти найглибші основи буття і стати до них причетним,

з ними пов'язаним.

Під кінець XX ст. філософія щодалі переходить від дослідження речей

та ідей до вивчення людини. У зв'язку з цим проблема життя й смерті

людини посідає центральне місце у філософії.

Водночас ця класична філософська проблема є не тільки

філософською, а й загальнонауковою, комплексною. Вона є

актуальною для психології, етики, юриспруденції та інших наук.

Особливого значення вона набуває у медицині: розвиток нових

медичних технологій дітонародження, трансплантації, реанімації

викликає гостру необхідність вироблення нових поглядів на життя і

смерть, виявлення їх фіксованих ознак, що роблять можливим

практичне встановлення стану життя і смерті.

У зв'язку з цим бурхливо розвиваються також такі спеціалізовані галузі

медицини, як танатологія (наука про смерть), суїцидологія (вивчає

феномен самогубства) і такий комплексний напрям, як біоетика.

Природно, що при цьому філософія покликана інтегрувати,

узагальнити увесь новий матеріал, факти та ідеї, систематизувати й

осмислити їх.

При цьому безперечним уявляється зв'язок життя і смерті,

неможливість зрозуміти місце смерті без з'ясування сенсу життя.

Пізнання сенсу життя людини невіддільне від пізнання його природи,

розуміння його місця у Всесвіті. Це питання цікавило філософів ще з

часів Сократа.

1. Сенс життя

Усвідомлення людиною своєї смертності робить актуальним питання

про сенс життя. Для чого живе людина? Якби життя не мало ні

початку, ні кінця, то не виникало б питання про його сенс, як, скажімо,

воно не виникає про сенс Всесвіту, який існує завжди.

Те, заради чого людина живе, — це мета її життя. Вона може бути і

сенсом. Але сенсом може бути і глибша мета, тобто сенс у цьому

випадку — це те, заради чого людина йде до мети. Інакше кажучи, мета

завжди усвідомлюється. Але в підсвідомості може бути й інша мета, не

усвідомлювана. Дуже часто такою прихованою метою в житті людини

є підвищення самоповаги. У такому випадку багатство, кар'єра, вчені

ступені, краса є тільки засобом для підвищення самоповаги, що і буде

сенсом (кінцевою метою). Гармонійним є життя людини, у якої

усвідомлена і не усвідомлена мета (сенс) збігаються. І трагічною є доля

тієї, у якої вони не просто не збігаються, а протилежні, тим паче, якщо

людина дізнається про це лише перед смертю.

Принципово важливим є те, що сам вираз "сенс життя" орієнтує на

неправильне розуміння суті справи. Життя людини — це найвища

цінність, самоціль, і вона не може бути використана для чогось іншого,

не може бути засобом. Може бути мета в житті, але не мета життя.

Небезпечне не лише безцільне існування, але й життя, яке є засобом

якоїсь іншої мети (такий спосіб існування є характерним для

фанатиків). Це не означає, що людина не може ставити високої

шляхетної мети. Може й повинна. Але, окрім мети, мусить бути ще й

багато іншого. Людина не повинна робити себе жертвою, а має

прагнути до повноцінного життя.

З релігійної точки зору питання про сенс життя вирішується на підставі

священних книг — однозначно й однаково для всіх людей. Мова йде

про спасіння душі для вічного життя в потойбічному світі. У цьому

простому рішенні багато позитивного, але і є істотний недолік — в

нього не можуть усі повірити.

- Той найбагатший, хто задоволений малим, тому що таке задоволення

свідчить про багатство натури.

Сократ

- Піклуючись про щастя інших, ми знаходимо своє власне.

Платон

- Природа вклала в людину потребу піклуватися про всіх людей.

М. Аврелій

- Як байка, так і життя цінується не за довжину, а за зміст.

Сенека

- Будь-яке життя, добре прожите, є довгим життям.

Леонардо да Вінчі

- У кого є навіщо жити, може витерпіти будь-яке як.

Ф. Ніцше

- Двері до щастя відчиняються від себе.

С. К'єркегор

- Життя саме по собі — ні благо, ні зло: воно — вмістилище і блага, і

зла, зважаючи на те, у що ви самі перетворили його.

М. Монтень

- Щастя — це не станція призначення, а засіб подорожування.

М. Ранбек

- Однаково нерозумний як той, хто плаче, що не буде жити через

тисячу років... так і той, хто став би плакати, що не жив за тисячу років

раніше.

Толанд

- Як частина цілого прийшов ти в життя і після смерті знову знаходиш

життя в тому, що якось зробило тебе на світ.

М. Аврелій

- ..лише деякі живуть сьогоденням. Більшість готується жити пізніше.

Д. Свіфт

- Життя людське схоже на залізо. Якщо використовувати його, воно

стирається; якщо не користуватись, іржа його з'їдає.

Катон Старший

- Багатство — річ, без якої можна жити щасливо. Але благополуччя —

річ, необхідна для щастя.

М. Г. Чернишевський

- Щастя в цілому, без домішок страждань, не буває.

Шекспір

- Говорять, що нещастя — гарна школа; можливо. Але щастя є кращим

університетом. Воно довершує виховання душі, здатної до доброго і

прекрасного.

О. С. Пушкін

- Людина зобов'язана бути щасливою. Якщо вона нещаслива, то вона і є

винною.

- Щастя є задоволенням без каяття.

Л. Толстой

- Той щасливий, хто живе в умовах, що відповідають його

темпераменту, але той досконаліший, хто вміє пристосовувати свій

темперамент до будь-яких умов.

Д. Юм

- Якщо коли-небудь, ганяючись за щастям, ви знайдете його, то як

стара, що шукала свої окуляри, виявите, що щастя було весь час у вас

на носі.

Б. Шоу

Особистість — це людина як член суспільства, що має духовність,

свідомість і самосвідомість, здатна контролювати свої дії і нести за них

відповідальність. Внаслідок наявності в особистості біологічної,

соціальної і духовної підсистем доцільним вбачається послідовний

підхід для визначення мети життя, враховуючи послідовно три

підсистеми: біологічні, соціальні і духовні потреби у сенсі життя.

З цієї точки зору, найпростішою є ситуація з біологічною підсистемою.

Натуральна, запрограмована природою мета будь-якої біологічної

істоти — це продовження роду, забезпечення розповсюдження і

виживання виду, що і здійснюється шляхом народження і виховання

дітей. До цієї ж підсистеми слід віднести задоволення різних

біологічних потреб (їжі, сну, сексу тощо) і отримання від цього

природної насолоди (див. тему 2, § 3, епікуреїзм).

Фрейд виділяє пов'язаний з дітонародженням інстинкт лібідо як

основне в структурі особистості. Проте, за тим же Фрейдом, біологічна

енергія лібідо може знаходити розрядку і в сублімованому вигляді — в

будь-якій творчій напруженій діяльності чи в прагненні до влади як

сублімації комплексу садизму і в підкоренні мазохізму.

Можливі різні перекручення, пов'язані з біологічною потребою сенсу

життя, такі як гедонізм — прагнення до будь-яких задоволень і за будь-

яку ціну, що може призвести до таких патологій, як обжерливість,

алкоголізм, наркоманія, сексуальна розбещеність (найчастіше вони

виявляються в сукупності). Характерно, що такі патології пов'язані з

глибоким незадоволенням життям і втратою його сенсу. Ці способи і є

патологією, тому що в результаті їх застосування ситуація дедалі

погіршується, незадоволення зростає, а сенс життя повністю

втрачається, що нерідко призводить до психічних захворювань і

самогубств.

Що стосується соціальної підсистеми, то зміцнення своїх соціальних

зв'язків, свого внеску в розвиток суспільства, звичайно, виявляється у

праці для добра суспільства, створенні духовних і матеріальних

цінностей, а також у колективістській поведінці, альтруїзмі, доброму

ставленні до оточуючих.

Соціальна проблема у сенсі життя також може задовольнитися

перетвореним способом — через підвищення престижу (свого значення

в очах оточення), через отримання освіти, придбання коштовних речей

і багатства, професійну кар'єру. Близьким до цього шляху престижу є

шлях влади, прагнення до лідерства не для внутрішніх не

усвідомлюваних спонукань, а для усвідомленого бажання посісти в

суспільстві вище місце.

Духовна потреба сенсу життя пов'язана з соціальною і часто

виявляється у вигляді тих же видів діяльності зі створення духовних і

матеріальних цінностей, але спонукальним мотивом буде вже не

стільки принесення користі, скільки прагнення до самоствердження,

самовираження, розвитку власної особистості.

Звичайно, що всі ці потреби взаємопов'язані і є сторонами однієї

людської особистості, але вони відносно автономні, певною мірою,

супідрядні, субординовані. Їх супідрядність визначає ієрархію мотивів

поведінки людини, наявність якої в психології розглядається як

важливий показник психологічної зрілості особистості. Але вони

можуть і протидіяти, що призводить до напруження, збентеження,

переживань.

Процес розвитку і формування особистості

Людина народжується як індивід, як суб'єкт суспільства, з притаманними їй

природними задатками, формується як особистість у системі суспільних

відносин завдяки цілеспрямованому вихованню.

Особистість - людина соціальний індивід, що поєднує в собі риси

загальнолюдського, суспільно значущого та індивідуально-неповторного.

Це поняття виражає належність людини до певного суспільства, певної

історичної епохи, культури, традицій. Тобто особистість виявляє себе тільки

в суспільних відносинах.

Властиві особистості неповторні риси та особливості виражають її

індивідуальність.

Індивідуальність - цілісна характеристика окремої людини, її

оригінальність, самобутність психічного складу.

Не кожен індивід є індивідуальністю. Для цього йому необхідно стати

особистістю. Це відбувається у процесі розвитку особистості - становлення

та формування її під впливом зовнішніх і внутрішніх, керованих і

некерованих чинників, серед яких провідну роль відіграють цілеспрямоване

виховання та навчання. Розвиток людини не можна зводити лише до

засвоєння, простого накопичення нею знань, умінь та навичок з різних

галузей науки і практичної діяльності. Він полягає передусім в якісних

змінах психічної діяльності, в переходах від її нижчих щаблів до вищих, у

виникненні нових можливостей пам'яті, сприймання, уявлення, мислення,

волі, характеру тощо, у формуванні нових якостей особистості. Всі ці

Психічні процеси є необхідною умовою формування особистості -

становлення людини як соціальної істоти внаслідок впливу середовища і

виховання на внутрішні сили розвитку.

Поняття "розвиток людини" і "формування особистості" дуже близькі, їх

нерідко вживають як синоніми. Насправді ж поняття "особистість", на

відміну від поняття "людина", означає соціальну характеристику людини,

тобто її якості, які формуються під впливом спілкування і стосунків з іншими

людьми, суспільством в цілому. Проте розвиток людини і формування її

особистості є цілісним процесом. У ньому велика роль належить активності

людини, яка може значною мірою сприяти формуванню власної особистості,

якщо перед нею будуть поставлені вихователем відповідні цілі і вона буде

домагатися їх виконання, розвиваючи якості, необхідні для їх досягнення.

Залежно від рушійних сил виокремлюють такі види розвитку і формування

особистості: стихійний, цілеспрямований, саморозвиток і самоформування.

Людська особистість розвивається в анатомо-фізіологічному, психічному,

соціальному напрямах. Анатомо-фізіологічні зміни виявляються у збільшенні

й розвитку кісткової та м'язової систем, внутрішніх органів, нервової

системи. Психічні зміни охоплюють розумовий розвиток, формування

психічних рис особистості. У набутті соціальних якостей, необхідних для

життя в суспільстві, полягає соціальний розвиток особистості.

Розвиток особистості залежить від спадковості, середовища та виховання.

Його джерелом і внутрішнім змістом є різноманітні внутрішні та зовнішні

суперечності. Вони виявляються у психічних процесах збудження і

гальмування, в емоційній сфері - у відчуттях задоволення і незадоволення,

радості і горя. Ці суперечності стосуються також спадкових даних і потреб

виховання (дитина-інвалід завдяки вихованню досягає певного рівня

розвитку), рівня розвитку особистості й ідеалу (оскільки ідеал завжди

досконаліший за конкретного вихованця, він спонукає до самовдосконалення

особистості). Стимулюють розвиток суперечності між потребами особистості

та моральним обов'язком (щоб потреба не вийшла за межі суспільних норм, її

"стримує" моральний обов'язок людини, сприяючи формуванню здорових

матеріальних і духовних потреб особистості). Особистість активно

розвивається, відчуваючи суперечності між своїми прагненнями та

можливостями (прагнучи досягти певних результатів у навчанні за

недостатнього рівня пізнавальних можливостей, дитина починає посилено

працювати над собою).

У навчально-виховній діяльності педагогам слід враховувати, що розвиток

особистості школяра має наслідувальний характер (ця закономірність є

основою теоретичних засад використання прикладу у вихованні), а людська

особистість розвивається в діяльності (всебічний розвиток природних

задатків людини відбувається тільки в процесі її життєдіяльності), під

впливом середовища (умови життя, насамперед близьке оточення, засоби

масової інформації, вулиця, шкільний колектив, справляють відчутний вплив

на розвиток особистості школяра). Цей розвиток відбувається як результат

впливу на всі сторони людської психіки (на уроці, виховному занятті повинні

бути задіяні мислення, увага, пам'ять, уява, емоційно-почуттєва сфера). Нові

риси особистості потребують нового ставлення до неї (врахування у

вихованні не тільки вікових особливостей учнів, а й щоденне його збагачення

знаннями" життєвим досвідом), адже кожного наступного дня вона є іншою,

ніж учора.

Особливості фізіологічного та психічного розвитку пов'язані з анатомо-

фізіологічним дозріванням організму (його органів, центральної нервової

системи, залоз внутрішньої секреції). Увесь процес розвитку людини

поділяють на певні вікові періоди.

Вікова періодизація (класифікація) - поділ цілісного життєвого циклу

людини на вікові відрізки (періоди), що вимірюються роками.

Уперше своєрідну вікову періодизацію особистості запропонував

давньогрецький філософ Платон (428-348 до н. е.). Охоплюючи життєвий

цикл розвитку людини від народження до смерті, вона розкриває зміст

виховання та діяльності особистості у кожному віковому періоді.

Вікова періодизація чеського педагога Яна-Амоса Коменського (1592-1670)

передбачає дитинство, отроцтво, юність, змужнілість і відповідні ступені в

системі народної освіти, кожний з яких розрахований на шість років.

Нині у шкільній практиці утвердилася емпірична класифікація, пов'язана з

розвитком школи і дошкільних закладів. У педагогіці шкільний вік

поділяють на молодший (6-7 - 11-12 років); середній, або підлітковий (12- 15

років); старший, або юнацький (15-18 років). Межі вікових періодів відносно

рухомі, тому що природний потенціал дітей і виховний вплив на них різні.

Кожній віковій групі властиві певні анатомо-фізіологічні, психічні та

соціальні ознаки, які називають віковими особливостями.

ТЕМА 14. ФІЛОСОФСЬКІ ПРОБЛЕМИ МЕДИЦИНИ

План

1. Філософія медицини і медицина як наука.

2. Філософські категорії і поняття медицини.

3. Співвідношення соціального і біологічного в людині. Гносеологічні

питання теорії хвороби в сучасній медицині.

4. Філософія принципів взаємовідносин медичного працівника і пацієнта.

5. Філософія історичних моделей медичної етики: гіппократова модель

(принцип “Не нашкодь”); “Клятва Гіппократа” — основа всіх

найновіших кодексів лікарської етики; модель Т. Парацельса (принцип

“Роби добро”); деонтологічна модель (принцип “Дотримання

обов’язку”); біоетична модель медичної етики (принцип “Поваги прав і

гідності пацієнта”).

Теорія хвороб цивілізації

Сучасна цивілізація як форма спільної життєдіяльності людей, що базується

на суспільному розподілі праці і використанні техніки та науки, певно,

принесла людству багато плодів, проте у відповідності до відомої істини, що

дарма нічого не буває, потрібно розраховуватися і за ці блага. Відбуваються

індустріалізація, технізація, урбанізація, хімізація, а тепер ще й

інформатизація, в результаті яких довкілля змінюється несприятливим

чином.

Такі модифікації загальновідомі, і визнання їх ще не утворює теорії.

Виникнення такого виду теорії пов'язане з доказом вирішального значення

цих модифікацій в етіології найрозповсюдженіших захворювань (хвороб

сторіччя), зі спробами виявлення закономірностей впливу факторів

цивілізації на здоров'я населення і зі з'ясуванням внутрішнього механізму

такого впливу. Безсумнівний вплив факторів цивілізації на захворюваність

був встановлений ще в 30-ті роки XX ст., коли було виявлено, що в багатьох

місцевостях Африки не було хворих на гіпертонію.

Найбільш виразно ситуація змальована відомим американським соціологом

О. Тоффлером у книзі «Зіткнення з майбутнім»: "Хоча зміни є самою суттю

життя, а життя — постійною адаптацією, наша здатність до пристосування

має свої межі... За кожну зміну орієнтації, за кожну реакцію пристосування

нам потрібно розраховуватися ціною зносу своїх фізичних і психічних

механізмів". Результат можна охарактеризувати як фізичну та психічну

недугу, що викликається перевантаженням фізичних адаптивних систем

людського організму і психологічних процесів прийняття рішень. Простіше

кажучи, шок від зіткнення з майбутнім — це реакція людини на надмірні

перевантаження. Тоффлер підкреслює розвиток у людей агресивності,

тривожності, схильності до немотивованих злочинів, апатії, депресії,

різноманітних соматичних і психічних захворювань. Третя хвиля нових

технологій (зразу ж за аграрною та індустріальною революціями) радикально

змінює суспільство, перетворюючи його в постіндустріальне. Без відповідних

радикальних демократичних реформ, вважає Тоффлер, людство очікують

глобальні катаклізми.

У цих твердженнях мислителя вже намічене вихідне положення теорії про

механізм хвороб цивілізації як протиріччя між бурхливими змінами умов

його існування і не встигаючою за ними адаптацією. Існування певної межі

адаптивних можливостей організму підтримується багатьма авторами, які

пишуть на цю тему.

Іншою прийнятою багатьма позицією є визнання впливу факторів цивілізації,

здебільшого, на зростання хронічних (ендокринних, нервово-психічних,

серцево-судинних) захворювань, що загрожує дегенерацією всьому людству.

Велика увага приділяється не тільки фізичним факторам впливу, а й таким,

як емоційна та соціальна невпевненість, конфлікти, ізоляція, втрата традицій,

що викликає почуття тривоги, агресивність і соматичні захворювання.

Захворювання розглядаються як наслідок інадаптації (порушення адаптації)

завдяки дії фізичних та соціальних факторів.

Е. Хант та А. Дуссерт вирізняють такі стадії розвитку соціальної інадаптації.

♦ Перша — латентна, протиріччя виникає в підсвідомості і може стати

причиною різноманітних розладів — від неврівноваженості до неврозів.

♦ Друга — виникає тривога, уявлення про навколишнє як про дивне, чуже, а

згодом і вороже суб'єкту.

З'являється зворотна інадаптація, подальший розлад адаптації вже в

результаті модифікацій, що відбуваються в суб'єкті, його психіці та

поведінці. Два автори висловлюють парадоксальну думку: людина нервозна,

не врівноважена буде менше відчувати розлад із зміненим середовищем,

оскільки сама перебуває у нестабільному стані, а здорова, особливо чутлива

та сприйнятлива, буде більше страждати від зворотної інадаптації, в

результаті чого буде відбуватися "селекція навпаки" — зменшення здорових,

які чинять опір, і збільшення кількості осіб з нестійкою нервовою системою і

функціональними розладами. Так, наприклад, у сучасній війні швидше

гинуть хоробрі та гідні, а залишаються боягузи, хворі та хитруни.

2. Екологічні концепції

Термін екологія (від гр. "ойкос" — будинок, житло; "логос" — поняття,

думка, розум) став вживатися в сучасному значенні німецьким біологом

Е.Геккелем (1834-1919 рр.) ще в 1862 р. Він розумів екологію як науку, що

вивчає зв'язки живого організму із зовнішнім світом. Сам факт таких зв'язків

був відомий здавна, але особливий внесок в їх пізнання зробив Ч. Дарвін, бо

"боротьба за існування" включає в себе не тільки конкуренцію через

природні ресурси, але й реакцію організму на різноманітний вплив

середовища.

Зараз екологію розуміють ширше і, окрім загальної, вирізняють екологію

людини, а в екології тварин і рослин вирізняють, окрім екології окремих

особин, ще й екологію популяцій і співтовариств (біоценологію).

На важливість такого інтегративного підходу для медицини звертає увагу

комітет експертів ВООЗ з вироблення міжнародних стандартів медичної

освіти, який у своїй доповіді в 1962 р. зазначає: "...навчання профілактичній

медицині базується на основній концепції людської екології (зв'язку між

людиною і навколишнім середовищем)",

В 1921 р. Р. Парк вводить поняття людської екології, розглядаючи її як

частину загальної екології, що вивчає людське суспільство. Тобто, це

соціальна екологія, ключовим поняттям якої стає спільнота як єдність

природного середовища і його мешканців (рослин, тварин та людей).

Розподіл праці, характерний для: людського суспільства, уявляється як вид

симбіозу.

Основа людської спільноти — "конкуруюче співробітництво", що

складається з трьох процесів: адаптації, кореляції і конкуренції, які

утворюють замкнуту екосистему (спільноту), де головне — конкуренція, що

пом'якшується культурними обмеженнями. Конкуренція — аналог боротьби

за існування, це сила, що визначає всі процеси в суспільстві. Вона

виявляється через панування (домінування), що забезпечує порядок в

спільноті. Через брак рівноваги в ній виникають конфлікти, що усуваються,

коли гору бере співробітництво. Неважко помітити аналогію з ученням Г.

Спенсера про суспільство як про надорганізм, який не має почуттів та

індивідуального обличчя.

На основі цих уявлень заразі відбувається становлення медичної екології, яка

асимілює коло питань медичної статистики, демографії, медичного

обслуговування тощо, які вона прагне розглядати в єдиній системі, в їхньому

взаємозв'язку.

Медична екологія як частина загальної екології розуміє патологію і,

передусім, хвороби цивілізації як наслідок дезадаптації в процесі

конкуренції. Так, Е. Роджерс, спираючись на визначення здоров'я ВООЗ,

розуміє різноманітні явища — від розлучення і алкоголізму до безробіття і

злиднів — як результат непристосованості до середовища.

Необхідність і доцільність подальшого розвитку загальної екології, екології

людини (соціальної екології) і медичної екології випливає завдяки існуванню

таких комплексних проблем, як визначення місця людини в біотехносфері і

конкретній сукупності умов, необхідних для оптимальної життєдіяльності

людини як біологічного виду і соціальної істоти.

3. Етологічний підхід

Слово етологія (від гр. "етос" — норов, характер, звичай; "логос" — думка,

розум, поняття) в біологію введено Ж. Сент Ілером в 1859 р. і отримало

розповсюдження в сучасному значенні — як наука про поведінку тварин —

після виходу в світ праць К. Лоренца (1903-1989 рр.) і Н. Тінбергена (народ, в

1907 р.).

К. Лоренц ще в 30-ті роки висунув думку про існування у тварин (а пізніше й

у людини) комплексів інстинктивних фіксованих рухів, які генетично задані і

запускаються під дією ключового знаку середовища (релізера).

Особливе значення надається наступним факторам:

♦ імпринтингу — фіксуванню навколишнього (особливо батьків) відразу

після народження;

♦ ритуалізації — процесу перетворення комплексів поведінки для виконання

комунікації, наприклад, "танці" багатьох птахів;

♦ зміщеної активності — діям, що не відповідають ситуації, наприклад,

пошуки зернятка півнем під час паузи у бійці; такі дії дозволяють розрядити

енергію або знайти вихід зі становища.

Етологи стверджують, що людина успадкувала від своїх тваринних предків

не тільки морфологію, а й задані форми поведінки: агресивність, ритуали,

захист території, а неможливість дотримуватись цих програм в умовах

сучасного життя створює напруження.

Згодом на цій основі виникає соціальна біологія (соціобіологія, соціальна

етологія, етологія людини), яка прагне не обмежуватися біологічними

факторами, а надає більшого значення соціальним аспектам поведінки

людини.

З позицій етології людини випробовуються вирішення різних питань теорії і

практики медицини.

На основі досліджень співтовариств тварин етологи встановили наявність

певної ієрархії у межах співтовариств, особливих програм територіальності і

прив'язаності, а також наявність механізмів саморегуляції чисельності

популяцій (зокрема у мишей, пацюків, оленів).

Як і представники напряму хвороб цивілізації, етологи вважають, що зростає

невідповідність емоційно-інстинктивних форм поведінки людини і вимог її

соціального оточення, що і є основною причиною хвороб сторіччя.

Виокремлюють наступні негативні фактори:

♦ скупченість населення у великих містах — викликає порушення

традиційних зв'язків, внаслідок чого виникає анонімність, ізоляція,

загубленість;

♦ перевищення припустимої густоти населення — веде до порушення

психологічної дистанції, а в результаті до — неврозів;

♦ спеціалізація в професії — призводить до монотонності, перевтоми і

вегетативних розладів;

♦ деромантизація кохання — веде до перетворення його в секс тощо.

Дж. Грюн вважає, що придушення агресивності викликає гіпертонію, а

міжособистісні конфлікти — інфаркти. Як вихід пропонується навчання

переключенню і каналізації агресії в корисні або нешкідливі форми.

Наголошується на позитивній ролі релігійних молитов і богослужінь як

релаксаційних процедур.

К. Лоренц у своїй останній книзі «Задзеркалля» пише: "Прогресивний

розклад нашої цивілізації є настільки патологічним за природою і настільки

виявляє симптоми психічної патології, що стає категорично необхідним

використати діагностичні засоби медичної науки для вивчення людської

цивілізації і людської свідомості... Більшість психологічних порушень, що

загрожують виживанню нашої цивілізації, стосується соціальної та моральної

поведінки".

4. Вчення про стрес

Автор вчення про стрес Ганс Сельє народився в 1907 р. в Австро-Угорщині в

сім'ї лікаря. Навчався в Празі, Римі і Парижі, з 1932 р. жив у Канаді.

У 1936 р. Сельє запропонував термін стрес (напруга) і концепцію, згідно з

якою при будь-якому сильному впливі фізичних або психічних факторів

виникають однотипні біохімічні модифікації, спрямовані на подолання дії

цих факторів шляхом адаптації. Фактори, які викликають стрес, Сельє назвав

стресорами, а сукупність змін, що відбуваються в організмі,— адаптаційним

синдромом.

Учений наголошував на неминучому та необхідному характері стресу,

називає його "загальним знаменником біологічної активності" і вирізняє

нормальний, фізіологічний стрес (сустрес) та болісний, патологічний

(дистрес).

Загальний адаптаційний синдром має три стадії: тривогу, резистентність

(опір), виснаження. При цьому відбувається ряд гормональних змін,

передусім, в діяльності гіпофізу і кори наднирників.

Стресори і стреси поділяються на фізіологічні (під дією холоду, спеки, травм,

фізичної напруги, голоду) і психологічні. Психологічні, в свою чергу,

поділяються на емоційні (при конфліктах, небезпеці, образі, загрозі,

радощах) та інформаційні (коли необхідно у стислі терміни переробити

велику кількість інформації і прийняти відповідне рішення).

Під час стресу змінюється перебіг психічних процесів, емоцій, рухова і мовна

поведінка. Без певного рівня стресу неможлива жодна діяльність, повне

звільнення від стресів означає смерть. Однак, якщо інтенсивність стресів

надмірна або гормональна реакція на них неадекватна, знижується опір

організму і можуть виникати серцево-судинні, ниркові, алергійні, шлунково-

кишкові і психічні захворювання. Причина таких захворювань не стільки в

зовнішніх впливах, скільки в помилковій адаптації. Пізніше Сельє додає ще

запальні захворювання шкіри та ока, сексуальні розлади, хвороби обміну

речовин, онкологічні тощо.

Найважливішого значення набуває характер адаптаційного синдрому,

пов'язаного з нервовою системою і психікою. Активний пошук виходу із

ситуації, загальний мажорний настрій підвищують стійкість організму. І

навпаки, пасивність може призвести до переходу фази опору в фазу

виснаження і згодом до захворювання.

З метою уникнення дистресів Сельє висуває принцип альтруїстичного

егоїзму. Він вважає, що егоїзм, або себелюбність, — це особливість всього

живого: від мікроба і до людини всі повинні захищати своє життя, свої

інтереси. І потрібно з'єднати життєву енергію егоїзму з альтруїзмом,

прагненням робити добро оточенню. Людині слід чинити так, щоб оточуючі

полюбили її, ставилися до неї доброзичливо, потрібно "заслужити любов

ближнього". Дотримуючись цього, людина викликає доброзичливе ставлення

оточуючих, навколо неї створюється атмосфера, сприятлива для и плідної

діяльності, успіху, безпеки, а головне, сприятлива для збереження і

зміцнення її здоров'я.

"Я сам,— пише Г. Сельє,— наскільки міг, намагався дотримуватись

філософії "заслужи любов ближнього", і це зробило моє життя щасливим.

Треба чесно зізнатися: озираючись на минуле, я бачу, що не завжди був на

висоті. Але мої невдачі були викликані моїми особистими недоліками, а не

про рахунками філософії. Винахідник надшвидкісного гоночного

автомобіля — не завжди найкращий гонщик".

5. Психосоматика

Поняття психосоматики має два основних значеннях. У широкому

значенні — це визнання існування та взаємозв'язку в людині двох підсистем:

соматичної і психологічної. Психосоматика у вищезгаданому розумінні має

надто давнє походження. В найдавніших пам'ятках медицини «Аюрведа»

(Індія) і «Ней-Цзин» (Китай) уже відзначається роль емоцій у виникненні і

ході захворювань. Про це знали давньогрецькі лікарі та Ібн-Сіна, який,

виходячи з психосоматичного розуміння хвороб, говорив, що перше знаряддя

лікаря — слово (друге — рослина, а третє — ніж). В цьому сенсі

психосоматиками були М. І. Пирогов, І. П. Павлов, В. М. Бехтерев, І.

М. Сеченов, С. П. Боткін та інші.

У вужчому, сучасному розумінні психосоматикою називають напрям в теорії

медицини, який виник в 30-ті роки XX ст. (хоча сам термін застосовувався

ще в XIX ст.). Найвідомішим представником цього напряму став Ф.

Александер. Він вбачає витоки психосоматики у

філософії Платона, Арістотеля, Аврелія Августина та Фоми Аквінського.

Сучасна психосоматика спирається на постулати фрейдизму про

детермінуючу роль несвідомого і виникнення внутрішньоособистісних

конфліктів при витісненні бажань, що пригнічуються. До цього додається ще

визнання ролі конфліктів особистості з оточенням у виникненні захворювань.

Бурхливий розвиток цивілізації викликає, за Ф. Александером, конформізм і

деперсоналізацію. Конформізм — це реакція пристосування, згоди на дедалі

більший тиск довкілля на людину. Вона веде до втрати власного "Я" і стає

причиною виникнення страху і збентеженості, внутрішнього протесту проти

втрати своєї індивідуальності.

Відбувається соціальна дезадаптація людини, що пояснюється чим раз

більшою невідповідністю біологічних, глибинних потягів особистості, які не

змінилися за час розвитку цивілізації, і кардинальних перетворень

соціального середовища та всіх навколишніх умов. Внаслідок цього організм

виробляє чим раз більше захисних (компенсаторних та адаптивних)

механізмів.

В основі адаптації Ф. Александер вирізняє три динамічних принципи:

стабільності, економічності і надлишку енергії. Принцип стабільності

припускає поведінку, спрямовану на задоволення потреб. Принцип

економічності спрямовує організм на збереження оптимальних умов життя за

мінімальних витрат енергії. Принцип надмірної енергії спрямований не на

гомеостаз, а на зростання, на майбутнє, на втілення потенцій і виявляється в

творчій діяльності, а також частково у грі, фантазії та еротиці.

Конформізм і деперсоналізація пригнічують здібності і бажання займатися

творчістю, призводять до байдужості і нудьги, в яких Ф. Александер бачить

загрозу всій західній цивілізації.

Застосовуючи ці погляди до медицини, психосоматики вбачають у хворобах

форму захисту від соціальних конфліктів. Вони вважають, наприклад, що

більшість серцево-судинних захворювань викликана підсвідомим емоційним

конфліктом, причому хвороба виступає як засіб уникнення цього конфлікту.

Захворювання може бути також виявом придушення агресії.

Більшість психосоматиків уявляють соматизацію негативних емоцій як

своєрідну мову органів. Людина не може виразити свої почуття словами (у

таких пацієнтів слабкий зв'язок центрів нервової системи, підкоркових

утворень і раціональної сфери), тому емоції використовують патологічні

процеси в органах для того, щоб заявити про себе. Так, внаслідок не

задоволених бажань виникає діабет, внаслідок стримування агресивності —

гіпертонія.

Концепції психосоматики, як і її основа — фрейдизм, значною мірою

умоглядні, їх важко верифікувати. Проте вони, безумовно, заслуговують на

увагу та вивчення.

Позитивними рисами таких поглядів є опора на психосоматичну цілісність

організму, наголошування на необхідності глибокого вивчення особистості

пацієнта, прагнення до розгорнутого діагнозу та індивідуального підходу з

урахуванням спадковості і соціального оточення. Психосоматиками

накопичений значний емпіричний матеріал про зв'язок різних емоцій і

захворювань.

6. Неогіппократизм

Заклик "Назад до Гіппократа!" з'явився ще на початку XX ст.

Гіппократ, його учні і послідовники висунули багато філософських та

етичних ідей, але найбільший його внесок — у створенні наукового підходу

до хвороб та їх лікування. Будучи другом Демокріта і послідовником

Геракліта, Гіппократ розглядав всю природу і організм людини як єдине ціле

і, фактично, виходив з принципу "лікувати не хворобу, а хворого". Він

виявляв зовнішні і внутрішні причини хвороб, бачив їх у природних

факторах. Гіппократ вперше створив

цілісне вчення про діагностику, симптоматику і прогнозування, і взагалі про

здоров'я і хвороби, синтезував всі існуючі на той час знання:

♦ розглядав людину в єдності з навколишнім природним і соціальним

середовищем;

♦ розглядав людину як цілісність в єдності її фізичних і психічних якостей;

♦ спрямовував увагу не тільки на осмислення хвороб, але й на здоров'я;

♦ прагнув до індивідуального підходу до пацієнта і, як крок в цьому

напрямку, виділяв типи статури та темпераменту;

♦ в лікуванні вважав необхідним допомагати природі і не припускати

брутального втручання у природні процеси;

♦ надавав величезного значення поведінці і моральному обличчю лікаря.

Чудово перегукуються з ідеєю Гіппократа про обов'язок лікаря допомагати

природі думки Г. С. Сковороди.

- Не заважай тільки їй (природі), а якщо можеш, відвертай перешкоди і

неначе дорогу їй очищай: воістину сама вона чисто і вдало вчинить... Яблуню

не навчай родити яблука, вже сама натура її навчила... Вчитель і лікар — не

тільки вчитель і лікар, а служитель природи, єдиної та істинної лікувальниці і

вчительки.

Г. Сковорода

Все це було значною мірою втрачено або ж відійшло на другий план із

розповсюдженням ідей Парацельса, Вирхова, Єрлиха про доцільність

швидкодіючих кардинальних засобів у лікуванні (виник навіть такий вислів,

що ми живемо у вік дедалі безпечнішої хірургії і чим раз небезпечнішої

терапії). Із розповсюдженням вузької спеціалізації у наш час накопичилося

багато негативного, що викликає невдоволення сучасною медициною:

♦ цілісна людина вже не є об'єктом розгляду лікаря — вузького фахівця;

розпадаються на ізольовані сфери не тільки фізичне і психічне, але й безліч

різноманітних аспектів організму;

♦ взаємовідносини особистості з навколишнім вже не є предметом вивчення;

♦ медицина левову частку уваги і засобів приділяє патології, хворобам, а не

нормі та здоров'ю;

♦ завдання індивідуального підходу взагалі знімається з порядку денного і

обмаль уваги приділяється типології;

♦ у лікуванні перевага надається кардинальному втручанню, сильнодіючим

засобам (нерідко рекомендується вживання декількох сильнодіючих

препаратів протягом тривалого часу);

♦ у зв'язку зі всім цим обмежується поширення теплих, майже родинних

взаємовідносин лікаря і пацієнта.

Ідеї Гіппократа, заклик М. Мудрова "лікувати не хворобу, а хворого"

зависають у повітрі. Нерідко вже й хвороба розглядається частинами.

В цих умовах прагнення повернутися назад до основоположних ідей

Гіппократа стає дуже своєчасним, і його можна сформулювати інакше:

"Вперед до Гіппократа!"

Представники неогіппократизму (Н. Пенде, М. Мартіні, А. Кавадіас та ін.)

закликають до поєднання всіх методів лікування, до повернення в медицину

цілісної особистості пацієнта. Особливий наголос на цьому роблять

прибічники холістичної медицини (М. Лаппе, Н. Берлінер, І. Салмон і. т. д.),

яку можна розглядати як сучасний етап неогіппократизму. Н. Берлінер та І.

Салмон пишуть: "Саме при вивченні хронічних захворювань, так званих

хвороб цивілізації, відбувається зіткнення з неефективністю наукової

медицини. Починаючи з 1960 р., загальне розчарування в медицині стає

помітним... Медицина не є ефективним засобом проти провідних причин

смертності..." Прибічники холістичної медицини прагнуть подолати

дегуманізацію медичної практики, виходять з необхідності всебічного

вивчення пацієнта, його спадковості, фізичних і соціальних умов життя,

характеру і психологічних властивостей, розглядаючи його як єдність тіла,

розуму і духу. Вони вважають доцільним синтез методів наукової, народної і

східної медицини і застосування "м'яких" засобів впливу з мінімальним

терапевтичним впливом.

Представники неогіппократизму, включаючи і холістичну медицину, бачать

вихід зі становища в поверненні провідної ролі в медицині лікарю загальної

практики — домашньому, родинному лікарю. Вже є досвід роботи таких

лікарів бригадним методом, коли декілька чоловік працюють в одному

кабінеті, обладнаному діагностичною та лікувальною апаратурою,

допоміжним персоналом і терміналом комп'ютера, який дозволяє зберігати

історії хвороб, одержувати діагностичні і терапевтичні консультації. Робота в

такому кабінеті поєднується з відвіданням "своїх" сімей вдома.

У резолюції І Міжнародного конгресу неогіппократичної медицини

ставиться завдання: "Забезпечити збереження домашнього лікаря".

Припускається, що лише домашній лікар — це істинний лікар, здатний

пізнати сомато-психічні особливості пацієнта, встановити порозуміння і

довіру. Більше того, неогіппократики вважають, що саме домашній лікар у

змозі відповісти на настійні соціальні вимоги сучасності. Саме він

покликаний відіграти провідну роль у профілактиці, санітарній освіті, бути

соціальним працівником, особливо у сільській місцевості. Такий лікар —

"цілитель, друг і порадник декількох поколінь сім'ї" — повинен готуватися

спеціально в медичних вузах як особистий лікар, як лікар, що може знайти

індивідуальний підхід до людини, знає минуле своїх пацієнтів і, певною

мірою, регулює взаємини в сім'ї, її соціально-психологічну атмосферу.

Все це вимагає істотно іншої підготовки, швидше, гуманітарної та соціально-

психологічної. Загальний висновок багатьох фахівців такий: родинний лікар

— це лікар завтрашнього дня.

Це, звичайно, не означає, що не потрібні вузькі фахівці, але їх зусилля

повинні поєднуватися із зусиллями лікарів загальної практики. Замінити

останніх вони не можуть.

Дотримуючись гіппократівських традицій, неогіппократики значну увагу

приділяють типології. Н. Пенде як ілюстрацію основ біотипу пропонує

чотиригранну піраміду, основу якої становить спадковість, а чотири грані

відповідають чотирьом аспектам біотипу: морфологічному,

функціональному, інстинктивно-чуттєвому та інтелектуальному. Такий

багатомірний підхід дозволяє уникнути знеособлення і стандартності. Такою

ж багатомірною уявляється і відома класифікація темпераментів У. Шелдона,

в якій використані як морфологічні, функціональні, так і психологічні та

соціальні характеристики.

В цілому, неогіппократичний підхід видається обґрунтованим і доцільним у

сучасних умовах при обов'язковому поєднанні його з вузькою спеціалізацією

і приладовими методами досліджень, але практичне здійснення його йде

надто важко завдяки існуванню як зовнішніх (соціальних), так і внутрішньо-

медичних причин. Але рух у цьому напрямку, безсумнівно, необхідний, лише

він в змозі відвернути кризу дегуманізації медицини, що насувається.

7. Біоетика

Біоетика, як вже зазначалося, виникає як спроба відповіді на появу багатьох

нових актуальних етичних проблем, що з'явилися в медицині у зв'язку з

новими медичними технологіями. Ще декілька десятиріч тому зміст медичної

етики вичерпувався двома проблемами: по-перше, правилами поведінки

медичного персоналу по відношенню до пацієнтів і, по-друге, правилами

взаємовідносин в медичній корпорації.

Радикальному перегляду підлягають традиційні проблеми: взаємовідносини

"лікар — пацієнт" (див. тему 13, підпараграф «Медицина як діяльність») і

проблема смерті (див. розділ «Нові аспекти проблеми життя та смерті», тему

9 «Проблема людини у філософії»).

Виникає багато нових проблем. Найважливішого значення набуває розподіл

ресурсів, що завжди обмежені (в США гемодіаліз при нирковій недостатності

коштує 20 000 $ в рік на людину, а кількість таких хворих перевищує 10 000

осіб), а також проблеми, пов'язані із трансплантацією органів, штучним

відтворенням людей, евтаназією, експериментами на людях, генною

інженерією та правами пацієнта.

Все це призвело до необхідності комплексного підходу до зазначених

проблем і, передусім, до необхідності інтеграції теоретичної медицини і

філософії.

Сам термін "біоетика" був вперше застосований американським біологом В.

Р. Поттером у 1972 р. Він поставив завдання з'єднати сучасне біологічне і

медичне знання із загальнолюдськими цінностями і завдяки цьому закласти

основи наукового гуманізму як важливої складової нової культури.

Здійснюються спроби для формування цього нового напряму думки поза

будь-якою філософською традицією шляхом виведення ціннісних норм з

відповідей на три запитання:

♦ Які знання дасть нам минуле?

♦ Яких дій вимагає сьогодення?

♦ Які наслідки наших вчинків для майбутнього ?

Формулюється своєрідний головний етико-деонтологічний принцип —

"генетичний імператив": "роби так, щоб максимально збільшувати тривалість

життя і відтворення всіх індивідів".

Окрім цього надто широкого та інтегративного підходу, у якому у

словосполученні "біоетика" наголос робиться на "біо", розвивається

напрямок, що розглядає біоетику як певне розширення традиційної медичної

етики, і тоді акцент падає на "етику", що ґрунтується на єдиних

загальнолюдських нормах моралі (прибічники такого розуміння нерідко

замість терміна "біоетика" використовують термін "біомедична етика").

У зв'язку з таким зростанням важливості етичних проблем та інтересу до них

інтенсифікується дослідження традиційних проблем етичної теорії, основ

етики.

У теорії моралі існують два основні напрями, дві школи. Утилітаристська

(представниками якої є І. Бентам, Дж. С. Мілль) вважає метою моральної

поведінки людей корисність, а ідеал бачить в "найбільшому щасті найбільшої

кількості людей". Критерій моральності при такому підході — користь,

вигода, задоволення, добро і щастя.

Інша точка зору належить І. Канту, який вважає головним в моральності не

користь, а відповідність моральному обов'язку, моральним принципам і,

передусім, категоричному етичному імперативу — обов'язковій для всіх

нормі, на відміну від максими — особистого принципу: чини тільки згідно з

такою максимою, керуючись якою ти у той же час можеш побажати, щоб

вона стала загальним законом. У Канта є інше формулювання цього

основного закону етики: чини так, щоб ти завжди ставився до людства і в

своїй особі, і в особі будь-якого іншого, як до мети, і ніколи б не ставився до

нього тільки як до засобу.

Неважко побачити, що в багатьох випадках, що розглядаються в біоетиці, ми

маємо справу із застосуванням цих двох підходів. Так, супротивники

евтаназії дотримуються принципу не заподіяння шкоди всупереч очевидній

економічній недоцільності, практичній нездійсненності і волаючій

антигуманності збереження життя пацієнтів у вегетативному стані. А

прибічники евтаназії, виходячи з аналізу такої ситуації, надають перевагу

"користі" для суспільства, рідних і самого пацієнта, але всупереч

традиційному принципу "не зашкодь".

Значного розвитку набуває прикладна біоетика, дослідження нових проблем

різноманітних галузей медичної практики, а також дослідження старих

проблем з нових позицій, особливо абортів і нових репродуктивних

технологій, етичних проблем сучасної психіатрії, трансплантації органів і

експериментів за участю людей і тварин.

Категорично проти абортів, розглядаючи їх як навмисне вбивство людини,

виступає католицька церква. Багато громадських організацій підтримують

цю позицію, називаючи плід "ненародженою дитиною", яка має всі права

людини. Прибічники абортів також виступають під гаслом захисту прав

людини, але з точки зору прав жінки. Безперечна істина, як видно, в тому, що

слід або виношувати дітей, або не зачинати їх. А тому аборти, як правило, не

повинні допускатися. Це величезне зло, масові вбивства невинних істот без

суду і слідства, вони отруюють всю атмосферу суспільства.

Щодо психічних захворювань, то тенденція спрямована на забезпечення

об'єктивності діагнозу при розгляді душевного захворювання як об'єктивної

дисфункції особистості, її поведінки і почуттів. Спостерігається відхід від

позицій "антипсихіатризму", коли під тим же гаслом захисту прав людини,

маси серйозно хворих людей були кинуті напризволяще, вешталися по світах

та гинули.

Дедалі гострішими та складними стають проблеми, пов'язані із

трансплантацією органів: визначення моменту смерті, етичності

використання органів трупів, продажу органів, використання тканин зародків

тощо. Припускається, що в усіх випадках потрібно дотримуватися трьох

принципів: добровільності, альтруїзму та незалежності.

Істотно відрізняється від цих, в основному ще не вирішених проблем,

ситуація з біолого-медичними дослідженнями. Сучасний підхід закріплений

у Токійській декларації Всесвітньої медичної асоціації від 1975 р., в якій

визнається право дослідника на біомедичний експеримент, в тому числі і на

людях, але з дотриманням ряду правил, і при тому, що водночас

проголошується право суспільства на етичний аудит за плануванням,

перебігом і результатами досліджень. Піддослідними можуть бути тільки

добровольці — або здорові, або такі, з хворобою яких експеримент не має

видимого зв'язку.

Вироблені наступні основні правила при експерименті з участю людей:

♦ обов'язкове обґрунтування цієї участі;

♦ фіксація мети і перебігу експерименту;

♦ досліджувані повинні мати повну інформацію про мету, засоби, ризик і хід

експерименту на всіх його етапах;

♦ за будь-якої ситуації інтереси людей-учасників вважаються більш

прийнятними щодо всіх інших;

♦ всі матеріали, отримані поза Токійською декларацією або без відповідного

дозволу, не повинні оприлюднюватись і використовуватися.

Правила при експериментах над тваринами:

♦ повинна бути обґрунтована необхідність використання тварин;

♦ кількість тварин повинна бути мінімальною;

♦ в гострому експерименті обов'язкове знеболення;

♦ після закінчення експерименту щодо тварин з функціональною

недостатністю або таких, що страждають від болю, повинна бути застосована

евтаназія. Слід зазначити, що у провідних медичних навчальних закладах

(медичних інститутах, університетах, коледжах) вже багато років викладають

спеціальні курси з біоетики, які включають в себе лекційні цикли і практичні

заняття.

Розробка теоретичних проблем біоетики здійснюється спільно з такими

організаційними заходами, як створення регіональних етичних комітетів, що

на місцях впроваджують досягнення біоетичної думки і, з іншого боку,

ставлять перед теоретиками проблеми, які виникають в сучасній медичній

практиці.

На закінчення слід додати, що всі розглянуті варіанти теорій медицини

мають свої позитивні сторони і повинні розглядатися як взаємодопоміжні.

Побудова єдиної загальної теорії— це справа майбутнього. Точніше кажучи,

можливість створення такої інтегральної медичної теорії стає дедалі

реальнішою, тобто ймовірність її виникнення зростає.

Питання для самоконтролю:

1. Три етапи взаємовідносин філософії і медицини.

2. Специфіка лікарської діяльності.

3. Патерналістська модель взаємовідносин лікаря і пацієнта.

4. Сучасна модель взаємовідносин лікаря і пацієнта.

5. Три основні принципи взаємовідносин лікаря і пацієнта.

6. Три ознаки нозологічної одиниці.

7. Специфіка медичного знання.

8. Класифікація медичних наук (4 основних розділи).

9. Характерні риси сучасного медичного знання.

10. Визначення здоров'я ВООЗ при ООН.

11. Здоров'я людини та її права.

12. Основні теорії сучасної медицини.

ТЕМА 15. ДУХОВНЕ ЖИТТЯ СУСПІЛЬСТВА

САМОСТІЙНА РОБОТА

Сутність духовного життя суспільства. Індивідуальна і суспільна

свідомість. Система суспільної свідомості. Суспільна психологія та ідеологія.

Суспільна свідомість у житті суспільства. Мораль. Релігія. Мистецтво.

Культура.