Етнологія - COnnecting REpositories4 Яковенко Н. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень ідей в Україні

Етнологія

УДК 94(477)"15":316.64Михайло Скринник

доктор філософських наук, професорНаціонального лісотехнічного

університету України

ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКИЙ КОНТЕКСТСТАНОВЛЕННЯ ЗАСАД УКРАЇНСЬКОЇСАМОСВІДОМОСТИ: УКРАЇНАВ ЛИТОВСЬКІЙ ДЕРЖАВІ

Після входження України-Руси до складу Литовської держави під назвою«Велике князівство Литовське, Руське і Жмудське», на землях України за-лишаються незмінними усталені традиції і правова система, а «Руськеправо» стає правом загальнолитовським до XVІ ст. «Руська шляхта» урів-нюється в правах з литовською. Пріоритетним ідентифікаційним чинни-ком стає білорусько-українська мова. На розмовну мову були перекладені«Пересопницьке Євангеліє» (1561 р.) і Євангеліє шляхтича В. Негалевсько-го (1581 р.). Реанімується і набуває нового смислового наповнення понят-тя «Україна», формується українська військова структура «Військо Запо-різьке».

Ключові слова: православно-руська самосвідомість, індивідуальна самото-тожність, верховенство права, самоуправління, територія, мова, нація,міжконфесійна толерантність.

Михайло Скрыннык. Историко-философский контекст становленияоснований украинского самосознания: Украина в «Литовском госу-дарстве»

После вхождения Украины-Руси в состав Литовского государства, под на-званием «Великое княжество Литовское, Руськое и Жмудское», на земляхУкраины остаются неизменными устоявшиеся традиции и правовая сис-тема, а «Руське право» становится правом общелитовским до XVІ ст.«Руська шляхта» сравнивается в правах с литовской. Приоритетнымидентификационным фактором становится белорусско-украинский язык.На разговорный язык были переведены «Пересопницьке Євангеліє» (1561 г.)и Евангелие шляхтича В. Негалевского (1581 г.). Реанимируется и приоб-ретает новое смысловое наполнение понятие «Украина», формируетсяукраинская войсковая структура «Войско Запорожское».Ключевые слова: православно-руськое самосознание, индивидуальная са-мотождественность, верховенство права, самоуправление, территория,язык, нация, межконфессиональная толерантность.

Після перемоги литовсько-руського війська над монголо-татарами на р. Сині Води в 1362 р. активізувався процес ста-новлення руської ідентичности в Україні-Русі, що прямо по-

© М. Скринник, 2017

CORE Metadata, citation and similar papers at core.ac.uk

Provided by Institutional Repository of Vadym Hetman Kyiv National Economic University

https://core.ac.uk/display/84323136?utm_source=pdf&utm_medium=banner&utm_campaign=pdf-decoration-v1

МИХАЙЛО СКРИННИК170

в’язано з її входженням у «Велике князівство Литовське, Русь-ке і Жмудське».

Варто наголосити, що історичні джерела не зафіксувалиспроб збройного спротиву литовському врядуванню за 200 ро-ків існування України в Литовській державі, тоді як збройнийопір чинився монголам, полякам, угорцям. Це свідчить, що ли-товська національна політика імпонувала тодішній українсь-кий людності. Син Гедиміна Ольгерд, після приєднання украї-нських територій: Чернігово-Сіверщини, Київщини, Поділля, атакож відвойованої у поляків більшої частини Волині, своєставлення до нових земель виявляв політичною толерантніс-тю, декларуючи шанування буття і свободу іншого народу, щой знайшло вираз у правилі: «Ми старовини не рухаємо, а но-вини не вводимо». Такій політиці відповідало й існуюче уЛитві та Україні християнсько-язичницьке двовір’я.

Практичне втілення цього правила на українських земляхОльгерд здійснював, поставивши правити князів з роду Рюри-ковичів. Тому на вкраїнських землях лишалися незміннимиполітичний устрій, встановлений за часів Київської Русі, віко-вічні традиції та правова система. Правову основу облашту-вання життя Русі становив звід звичаєвого права «Руська пра-вда», що тепер поширився на весь обшир Литовської держави,Тому можна стверджувати, що за своїм змістом і сутністю во-на стає Литовсько-Руською.

Традиційно в Київській Русі регуляторами соціальногожиття, вкоріненими у звичаєве право, були «ряди» (договори),які вкладалися на вічі на предмет дотримання князем звичаїв ітрадицій, «устави» (розпорядження князя, щодо кари за вбивс-тво), «образи» (злочини) та «уроки» (княжі постанови про різ-ного роду грошові збори). За злочин холопів і челядини неслиматеріяльну відповідальність їхні господарі. Звичаєві нормизрештою було зведено в закон, відтак вони набули правовогостатусу під збірною назвою «Руська Правда» і сприймалися якєдина Правда, за якою має жити земля Руська. Таким чиномправда, як і справедливість, визначались і усвідомлювалися вконтексті усталених звичаїв, по-перше, згідно з традиційнимзвичаєм помсти, по-друге, залежно від соціального стану інди-віда: «1. Правда роуськая. Ажь оубьєть моужь моужа томьстити братоу брата любо отцю любо сыноу любо браточа-доу любо братню сынови оже ли не боудет кто єго мьстя тоположити за голову 80 гривенъ аче будеть княжь моужь тиво-уна княжя аче ли боудеть роусин любо гридь любо кеоупецьлюбо тивоунъ боярескъ любо мечникъ любо изгои любо сло-венинъ то 40 гривенъ положити за нь»1 По-третє, уявлення просправедливість ставиться у відповідність зі завданою кривдою:

1 Широка Правда (список Синодальний) // Білецький Л. Руська Правда й історіяїї тексту / За редак. Юрія Книша / Леонід Білецький. — Вінніпеґ: Українська ВільнаАкадемія Наук у Канаді, 1993. — С. 81—102. — С. 82.

ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКИЙ КОНТЕКСТ… 171

«Аже кто оударить мечемь не вынезъ єго или рукоятью то12 гривне продаже за обидоу» (курсив автора).

Норми, зафіксовані в «Руській правді», лишались чиннимий у Литовській державі до XVI ст. Так, до першої чвертіХVI ст. судочинство у Великому князівстві Литовському здій-снювалось згідно з «Руською Правдою» та рішеннями Велико-го князя. «Руське право стає правом загальнолитовським, пра-вом, що діяло на території всього Великого князівства»1. Усуспільно-політичному житті держави, окрім титулованоїшляхти, все більшого значення набуває прошарок середніх ідрібних землевласників, литовсько-руської шляхти, яка скла-дала основу військових сил держави. Руська (українсько-білоруська) шляхта стає впливовою силою у формуванні етні-чної руської свідомости. «Шляхта спочатку була присутня насеймах як мовчазний спостерігач, а надалі як самостійно діючаполітична сила, що прагне послабити політичний вплив земе-льної аристократії і надати політиці уряду бажаного для себеспрямування»2.

Литовська держава, яка «до деякого ступеня була своя йдля українців» (М. Возняк), мала вигідне географічне розта-шування: через неї проходив торговельний шлях на Захід,який, зазначає М. Возняк, «приносив не тільки товари західно-європейських держав до Литовської, але й західноєвропейськіідеї. Набиралися їх торговці, ще більше діти української й бі-лоруської шляхти, які здобували освіту в закордонних універ-ситетах, головно в Німеччині й Італії»3. У часи Литовськоїдержави українська спільнота прилучається до способу життята цінностей тодішньої західної цивілізації, поступово інтеґ-руючись у політичне, соціально-економічне та культурне жит-тя Литви й Польщі, не втрачаючи при цьому власної правосла-вно-руської самодостатності.

Шляхта Литовсько-Руської держави ініціює законодавчі ак-ти ХVI ст. — Литовські статути, які потверджують «давні пра-ва» народу і трактуються як «руське право». Вони визначаютьсоціальну структуру суспільства у формі соціальних станів.Так, до вищого стану, який найбільшою мірою здатний вира-жати й обстоювати етнічну й індивідуальну самототожність,належали: «князі, пани радни, пани хоруговні», нижчу катего-рію цього стану посіла шляхта, що мала свою маєтність —«земляне-шляхта».

Згідно з Ж. Ле Гоффом, розвиток середньовічного суспіль-ства, а отже й тогочасного українського, йшов у напрямі по-

1 Пичета В. И. Литовский статут 1529 г. и его источники // Статут Великогокняжества Литовского 1529 года / Под ред. академика АН Литовской ССР К. И. Яб-лонскиса. — Минск: Издательство Академии наук БССР, Минск, 1960. — С. 13—30. —С. 21.

2 Там само. — С. 14.3 Возняк М. Історія української літератури: У двох книгах. Книга перша / Вид. 2-е,

випр. — Львів: Світ, 1992. — 694 с. — С. 303.


ступового формування індивіда як індивідуальности через зо-внішній вираз його самости: «впродовж довшого часу за інди-відом взагалі не визнавалось право на існування в його одини-чній неповторности»1. По суті, йдеться про формування вісторичному часі індивідуальної «себетотожности», що, як за-уважує В. Скуратівський, «набагато пізніше, у двадцятомустолітті, традиція англосаксонська називатиме «самоідентич-ністю»2. У стані шляхти безперечним показником «одиничноїнеповторности» як самоствердження індивідуальности сталопоняття честі, яке вказує в цей історичний період на актуаліза-цію принципу антропологізму в формі унікальности й само-цінности індивіда. Хоча в списках Руської Правди до XVIІ ст. іне натрапляємо на термін «честь» («чта»), проте в спискахXVIІ ст. замість плати за «обидоу» вжито «платити безчестие»(Список тексту Скороченої правди). Усе ж варто зауважити,що уявлення про честь у Русі-Україні пов’язане з полем битвиі початково є характеристикою дружинників князя: «Русичивєликая поля чрьлєными щиты прєгородиша, ищучи сєби чти,а князю славы»3, а з ХV (привілеї Великого кн. лит. 1432, 1447,1492, 1501) по XVII ст. — характеристикою лицаря, шляхтича.До речі, «обидоу» можна відшкодувати матеріяльно, і це спри-ймалося як поновлення справедливости. А дії, що не вписува-лися в рамці приписів закону, відповідно тлумачились як не-справедливі. Дослідники середньовічної ментальности Ю. Лот-ман та Н. Яковенко відзначають у тогочасної шляхти ХVI ст.,«живучість матеріялізованого сприйняття чести»4. Безумовноукраїнська шляхта тут не є винятком, проте слід зауважити,що «честь» у шляхти мала й морально-духовний вимір.

Для шляхтича «честь», а також «справедливість» стають усоціально-моральному вимірі способами існування його інди-відуального буття як неповторної індивідуальности. Честь стаєсутністю, центром буття шляхтича, його самодетермінацією,що є доконечним виявом його індивідуальної свободи, яка ви-ражена в формі справедливости. Важливо, що «почтиве слово»шляхтича, тобто засвідчене його «честю», «достатнє в тих ви-падках, коли, скажімо, від простолюдина (особи, яка не наді-лена «честю») вимагалася присяга. …«Под поцтивим словомобецую», — такої словесної формули достатньо для гарантіївиконання певної обіцянки»5. Честь як «почтивость» мислить-ся невід’ємною від справедливости, яка усвідомлюється як ви-раз чеснот лицаря, тобто доблести, мужности, хоробрости,відваги тощо. Свобода у формі справедливости з позиції чести

1 Ле Гофф Ж. Цивилизация средневекового Запада: Пер. с фр. А. Я. Гуревича. —М.: Прогресс, Прогресс-Академия. — 376 с. — С. 261.

2 Скуратівський В. Містагог національної ідентифікації. Із нотаток про «народо-знавство» Тараса Шевченка // Філософська думка. — 2014. — № 1. — С. 8—23. — С. 12.

3 Слово о полку Ігоровім. — К.: Дніпро, 1974. — 86 с. — С. 19.4 Яковенко Н. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень ідей в Україні

XVI—XVII ст. / Наталя Яковенко. — К.: Критика, 2002. — 415 с. — С. 127—129.5 Там само. — С. 130—131.


вимірювалася фізичною силою індивіда та його маєтністю.Проте, честь у вимірі справедливости як свободи сприймаласьу двох планах: оцінковому та матеріяльному. У матеріяльному —«вона незмінно пов’язана з актом обміну: її «дають», «беруть»,«приймають», немов матеріяльний знак, отриманий від особи,якій служать»1. Щодо оцінкового плану чести як справед-ливости, то, зазначає Н. Яковенко, «в часи, про які йдеться(ХVI ст. — М. С.), поняття «честь» на рівні поверхової свідо-мості вже сприймалося як абстрактний символ, регулятор пев-них норм поведінки, яких мусив дотримуватися благородно-народжений, щоб утвердити відповідну репутацію середоточення»2.

У соціальному й конфесійному аспектах справедливість утогочасній Україні усвідомлюється як соціально-правові воль-ності, що знаходить вираження у вирівнюванні в правах пра-вославних і католицьких землевласників. Суттєвим елементомсоціяльної справедливости було, незалежно від стану та мірибагатства, верховенство права, що встановлене ЛитовськимСтатутом: «Тэж хочем и вставляем, и вечными часы маеть бы-ти ховано, иж вси подданные наши, так вбогие, яко и богатые,которого роду колве або стану были бы, ровно а одностайнымтым писаным правом мають сужоны быти»3. Як стверджуєН. Яковенко, у середньовічних суспільствах «спосіб буття йповедінка кожної людини визначалися її «правом» — катего-рією трансцендентною, вічно справедливою». Принагідно за-значимо, що пошанування права лежить в основі громадянсь-кої чести, яка виключає самоствердження індивіда несправед-ливими засобами. Все ж у середньовічному суспільстві, зазна-чають дослідники, порушення соціального порядку побутува-ли десь обіч цього абсолютного мірила справедливости —права: «у варварських правдах вони (порушення соціальногопорядку — М. С.) тлумачаться ще цілком прецедентно — якзаподіяння матеріального, фізичного чи морального збиткуіншій особі»4.

Важливою особливістю самототожности шляхтича ХVI—першої половини XVII ст. є відзначена дослідниками неістот-ність його конфесійної належности. Видається що, до історич-ного періоду в межах ХVI ст. стосуються й Шевченкові слова:«Ще як були ми козаками, / А унії не чуть було, / Отам-то ве-село жилось! / Братались з вольними ляхами, / Пишались во-

1 Яковенко Н. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень ідей в Україні

XVI—XVII ст. / Наталя Яковенко. — К.: Критика, 2002. — 415 с. — С. 128—129.2 Там само. — С. 129.3 Статут великого княжества литовского 1529 года // Права писаные даны панст-

ву Великому князьству Литовскому, Рускому, Жомойтскому.» — Минск: Издательс-тво Академии наук БССР, 1960. — С. 31—131. — С 34.

4 Яковенко Н. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень ідей в УкраїніXVI—XVII ст. / Наталя Яковенко. — К.: Критика, 2002. — 415 с.


льними степами, / В садах кохалися, цвіли, / Неначе лілії, дів-чата»1, адже в окреслені часові рамки підпадає і зауваженаМ. Грушевським та досліджена Н. Яковенко конфесійна бай-дужість українського козацтва. Так само для шляхтича серед-нього достатку «честь» не залежала від віросповідування, але«від «значності» роду в місцевій шкалі престижу» (Н. Яковен-ко). У взаєминах людей різних обрядів «джерела раз по раз фі-ксують приклади цілком мирного співжиття — як у родинно-му колі, так і в сфері публічного побуту, ба — навіть урелігійних практиках»2. У мішаних шлюбах не надавалось ве-ликого значення обрядові в хрещенні дітей, також не була ди-виною «участь у відправах у храмі чужого обряду», відчутна«подиву гідна байдужість до віровизнання шлюбного партне-ра», особливо виразною конфесійна байдужість проявлялася«під час подорожей і військових походів»3. Відмітним є і обо-пільне пошанування в релігійних практиках сакральних пред-метів іновірців (протестантів, православних, католиків) як«руська» ікона, митра, коштовно оздоблена чи оправленаЄвангелія тощо (Н. Яковенко). На міжконфесійну толерант-ність вказує наявність у містах і містечках культових спорудрізних конфесій. Так, Н. Яковенко називає функціювання вОстрозі початку ХVІІ ст. православних церков, мечеті, синаго-ги, аріянської молільні, кальвіністського і католицького хра-мів. Міжконфесійна толерантність у Литовській державі є ви-явом права, піднесеного Статутом у ранг закону в формісоціально-правових вольностей незалежно від роду, стану, ві-росповідання, що сприймалося як соціальна норма.

Другим після православ’я пріоритетним ідентифікаційнимчинником руської (української) народности в період литовсь-ко-руської державности стає руська (українсько-білоруська)мова, яка дістає статусу офіційної мови Великого князівства:«Нею вчили в школах, нею вчили по церквах, нею суд вели інашою мовою балакали тоді і вища старшина і в королівськимдворці»4. У такий спосіб на вкраїнських землях актуалізуєтьсямовний ідентифікатор за наявності просторового, згідно зяким усі руські (вкраїнські) князівства підпадають під спільнуназву «руська земля». На факт самодостатності «руської само-свідомости» верхніх шарів тогочасної України вказує прого-лошення у 1392 р. українсько-білоруськими князями князя Ві-товта «королем Литовським і Руським». Саме під його керів-ництвом об’єднане польсько-литовсько-руське військо уГрюнвальдській битві 1410 р. завдало поразки німецьким хрес-

1 Шевченко Т. Полякам. — Усі твори в одному томі / Тарас Шевченко. — К.:ВТФ «Перун», 2009. — С. 151.

2 Яковенко Н. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень ідей в УкраїніXVI—XVII ст. / Наталя Яковенко. — К.: Критика, 2002. — 415 с. — С. 21.

3 Там само. — С. 23—26.4 Огієнко І. Українська культура. Коротка історія культурного життя українсько-

го народа. — К.,1918. — 272 с. — С. 30—121.


тоносцям. На жаль, литовсько-руська форма державностипроіснувала лише до часу Люблінської унії Литви й Польщі1569 р. Литва пішла на вимушений крок укладання унії черезвійни з Московською державою, через які до Москви відійшлиСмоленщина й Чернігівщина, та через постійні набіги татар навкраїнські землі, стверджують історичні джерела.

Поряд з шляхтою, що сформувалася в першій половиніХV ст. як провідний елемент соціальної структури тогочасноїУкраїни, чільне місце в усвідомленні етнічної самототожностипосіли містяни. «Більші міста, як Львів, Київ, Луцьк та іншібули цілком незалежні від державної адміністрації і вільно ви-рішували свої внутрішні справи, були немов малими республі-ками у своїх мурах». Самоврядність стає невід’ємною рисоюадміністративно-господарського життя українців. У меншихмістах і містечках «містяни самі вибирали собі старшину, мог-ли виявляти досить широку самодіяльність і почували себе ві-льними та незалежними людьми»1. У містах відкривалися ре-місничі майстерні, млини, мануфактури й промисли, веласьжвава торгівля. Внутрішня торгівля здійснювалася в містах імістечках переважно через торги, що відбувалися раз або двічіна тиждень. У такий спосіб вівся обмін між містом і селом. Якзауважує Крип’якевич, «ХV—XVI сторіччя — це часи пере-лому, коли господарство України зазнає ґрунтовної зміни — зприродного стає грошовим»2, й відповідно, містяни «дійшлизначної заможности й культури», а «по селах був усюди доб-робут, навіть заможність; голод був рідкісним явищем, з при-чини стихійного недороду». Це була доба становлення само-бутності, самодостатності й ствердження індивідуальноїсамоідентичності не лише шляхти, але й містян і селян. По су-ті, ХV—XVI сторіччя стали періодом закладання економічних,правових, соціально-культурних і політичних підвалин майбу-тньої української нації, попри те, що, зазначають дослідники,в Західній Україні міста були спольщені, «управу міста відда-вали в руки польським колоністам», а українські містяни «бу-ли обмежені в міських правах»3.

Норми публічного життя земель як Литовського, так і Русь-кого князівства виражали «права і вольності» писаного права,внормовані Литовськими статутами — Першим 1529 року, Дру-гим 1566 року, Третім 1588 р., який поступово витіснив попере-дні, а також збірками «німецьких міських прав — Маґдебурзь-кого, Гельминського й Саксонське зерцало, застосування якихвважалося в Україні традиційним»4. Згідно з дослідниками, «наостанню чверть ХVI—XVII ст. припала нова хвиля рецепії маґ-

1 Крип’якевич І. П. Історія України /Відп. редактори Ф.П. Шевченко, Б. З. Якимо-

вич — Львів: Світ, 1990. — 520 с. / («Пам’ятки історичної думки України»). — С. 134.2 Там само. — С. 120.3 Там само. — С. 134.4 Сборник малороссийских прав 1807 г. — К.: Наукова думка, 1993. — С. 9.


дебурзького права для малих і новозаснованих містечок Волиніта Наддніпрянщини, в міських адміністраціях набувають наба-гато ширшого розповсюдження коментовані виклади «Саксо-ну», тобто міського права»1. За Литовським статутом і нормаминімецьких міських прав руська (українська) спільнота продов-жувала жити ще близько століття після Зводу «Прав за якимисудиться малоросійський народ» 1743 року.

Самоврядність містян на основі Маґдебурзького права сталаістотним чинником формування русько-української самосвідо-мости. Містяни виявилися досить потужним соціальним ста-ном, який брав діяльну участь у релігійно-національних братст-вах, що початково займалися доброчинством, а в XVI—ХVІІ ст.перетворилися в дієві культурно-освітні організації, як Львівсь-ке, Луцьке, Київське братства. Діяльність братств спрямовува-лася на формування православно-руської (української) самосві-домости шляхом відкриття та утримування шкіл, друкарень.

Одним із духовно-культурних чинників, що сприяв самост-вердженню руської (української) самосвідомости освіченоїверстви русинів-українців і зробив помітний вплив на культу-рно-освітнє життя Польщі, Литви й України, стало відкриттяКраківського університету в 1400 р. Як уже зазначалося, окрімКраківського, українці навчалися і в інших університетах Єв-ропи. По закінченню одні поверталася на батьківщину, як Ге-расим Смотрицький, богослов і філолог, що якийсь термін бувректором Острозької «академії» («училища греко-словенсько-го»), чи Лукаш зі Самбірщини, який певний час викладав уКраківському університеті, інші лишалася працювати пере-важно в університетах Європи.

Вельми примітною в цьому плані є постать відомого публі-циста XVI ст. Станіслава Ожеховського (Оріховського) зс. Оріховиці біля Перемишля, який навчався у кількох універ-ситетах Европи. Те, що Оріховський переймався українськимисправами, засвідчує наступний факт, переповіданий М. Возня-ком. У 1500 р. київський митрополит Осип Болгаринович здійс-нював у Римі заходи стосовно унії православної і католицькоїцеркви, що вказує на західний ідентифікаційний вектор того-часної політичної орієнтації України. Але в зв’язку з тим, щоІван Сакран з Освєнціма видав у Кракові брошуру латинськоюмовою про сорок помилок, які він буцім знайшов у православ-ній вірі, питання унії було закрито. Через сорок років (1544 р.)С. Оріховський у брошурі латинською мовою про хрещенняукраїнців спростував закиди Сакрана й звинуватив його в не-знанні як руської мови, так і українських справ2. З половиниXVI ст. питання унії було знову актуалізоване.

1 Яковенко Н. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в УкраїніXVI—XVII ст. — К.: Критика, 2002. — С. 85.

2 Возняк М. Історія української літератури: У двох книгах. Книга перша / Вид. 2-е,випр.. — Львів: Світ, 1992. — С. 324.


Пожвавлення культурно-духовного життя в Україні уХV—ХVІ ст. актуалізувало увагу до двох складових самото-тожности русинів-українців: належності до православ’я тавідірваности мови Св. Письма від мови народу. Традиційно,починаючи з часів Київської Русі, центром духовного життяв Русі-Україні була церква, в якій віряни вбачали «Ґрад Бо-жий» на землі, що творений любов’ю до Бога. Центр «ҐрадуБожого» — сакральне місце — храм, де людина може вчу-вати своє єднання з Богом. Ідеальний «Ґрад Божий» у ви-гляді монастиря, як зазначає Т. Возняк, є не простою модел-лю «Ґраду Божого», а земною спробою його втілення. «Бомонастир — це не символічне відсилання до НебесногоЄрусалиму, а спроба створення ідеальної спільноти, ідеаль-ного християнського соціуму та врегулювання умов йогопроживання. Тут людина посягнула на те, щоб стати поруч зТворцем Небесного Єрусалиму і створити його прообраз наземлі»1.

У церкви ж XV сторіччя німб сакральности розчинився впривабливості земних принад. І тепер вона «хворіла на всі грі-хи смертельні», що були властиві як православній, так і като-лицькій церквам. Тому, згідно з істориком церкви митрополи-том І. Огієнком, «духовна культура українського народу в XVвіці не стояла високо». Як стверджує М. Возняк: «Вищі до-стойники православної церкви прикривали світські звички ар-хієрейською одіжжю… В управі церковними маєтками в усімнаслідували світське панство; як старости тримали в себе юр-ми слуг і озброєні відділи й нерідко нападали на сусідів. Цер-ковні маєтки роздавали владики й архімандрити, немов прива-тну власність, своїм дітям, братам і своякам… Між єписко-пами були жонаті, між духівництвом двоженці, а деколи свя-щеники зовсім не женилися, але жили з наложницями. Ігуменимонастирів жили відкрито з коханками, мали й виховували ді-тей: не так часто можна було зустріти в монастирях чернечіподвиги, як п’янство й шумні оргії»2. У ХVІ ст., продовжуєдослідник, «витворився погляд на монастирі як на джерелонаживи. Ігуменства здобувалися часто при допомозі підкупу.Ігумени поводилися як повні господарі монастирських маєт-ків: дарували або віддавали на користування різним особам,впливовим на королівськім дворі, щоб добитися номінації наєпископів. Не диво, що не тільки мужеські, але й жіночі мона-стирі стали гніздами розпусти»3. З наведеного випливає, щоправославна і католицька церква ХV — середини XVI ст. най-перше переймалася не духовним життям, а швидше тілесними

1 Возняк Тарас. Феномен міста. // Незалежний культурологічний журнал «Ї». —

2009 // http: //wwwJI.Lviv.uaji-library/Vozniak/misto/misto-zmist.htm2 Возняк М. Історія української літератури: У двох книгах. Книга перша / Вид. 2-е,

випр.. — Львів: Світ, 1992. — С. 323.3 Там само. — С. 319.


утіхами й матеріяльними статками. І там, і там духівництвобуло малоосвіченим, аж поки не з’явилися в Польщі в кінці60-х років ХVІ ст. єзуїти. Вони заснували школи з дуже доб-рим рівнем навчання, писали книги, засновували друкарні то-що. Все це досить швидко морально оздоровило католицькедухівництво й поставило його в освітньому плані вище право-славного.

Освіта ж в Україні потребувала істотного реформування —школи перебували під опікою православної церкви й суттєвовідрізнялися від шкіл єзуїтів. Шкільним учителем був дяк(«бакаляр», «уставник»), а за шкільні підручники слугували«Часословець», «Псалтир», «Апостол», «Октоїх», перекладеніна церковнослов’янську мову, що, на переконання І. Вишенсь-кого, й складало основу премудрости, також учнів учили писа-ти каліграфічним письмом («уставом»). Звичайно, тих знань,що давала православна школа, було замало, особливо дляпрактичних потреб вищих верств населення, представникияких прагнули мати добрий вишкіл, аби зайняти адміністрати-вні, судові та інші посади в державі. Для порівняння зазначи-мо, що протестантські й католицькі школи давали знання з ла-тинської та грецької граматики, вчили риториці й поетиці,навчали говорити й писати латиною та грецькою — як прозою,так і віршем. Вчили діялектику, а в деяких школах також іншірозділи філософії. Також вивчали елементи математики, при-родничих наук і обов’язково вчили «науку віри й науку мора-льности»1. Всі охочі могли йти навчатися до протестантських ікатолицьких шкіл, а дехто продовжував навчання в універси-тетах Европи. Особливістю навчання в цих школах стала прак-тика полонізування та окатоличення молоді.

Занепокоєння православного кліру переходом частини ук-раїнської шляхти з православної конфесії у католицьку, в яко-му вбачалася загроза втрати українцями етнічної самототож-ности, висловив Мелетій Смотрицький у своєму «Треносі».Він перелічує православні роди української шляхти, що пере-йшли на латинство і спольщилися, і кваліфікує цей перехід яквелику національну втрату. Де тепер, риторично запитуєМ. Смотрицький, «князі Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Виш-невецькі, Сангушки, Чорторийські, Пронські, Ружинські, Со-ломирецькі, Головчинські, Кропинські, Масальські, Горські,Соколинські, Лукомські, Пузини та інші незчисленні, якихдовго було б вичисляти? Де поруч з ними і інші …родовиті,славні, горді, сильні і давні доми по всьому світі голосною до-брою славою, могутністю і відвагою народу руського — Ход-кевичі, Глібовичі, Кишки, Сапіги, Дорогостайські, Воїни, Во-ловичі, Зеновичі, Паци, Халецькі, Тишкевичі, Корсаки,Хребтовичі, Тризни, Горностаї, Бокії, Мишки, Гойські, Сема-

1 Возняк М. Історія української літератури: У двох книгах. Книга перша / Вид.2-е, випр.. — Львів: Світ, 1992. — С. 320.


шки, Гулевичі, Ярмолинські, Чолганські, Калиновські, Кердеї,Загоровські, Мелешки, Боговитини, Павловичі, Сосновські,Скумини, Потії та інші?»1. Наводжу цей перелік на підтвер-дження того, що історичні витоки самосвідомости кожної на-ції та її подальше самоствердження лежать у питомій аристок-ратії, а втрати, яких вона зазнає, суттєво уповільнюють процеснаціонального самотворення. Ці тодішні втрати М. Смотриць-кий ставить у провину українським єпископам: «О єпископи,єпископи! Чи вам не досить ще тої неоціненної втрати, яку японошу за вашим недбальством?». Від часу Люблінської уніїдля української еліти стає поганою традицією стверджуватисебе у світі чужинських еліт.

Проте певна частина української шляхти продовжує шукатиспособи, шляхи самототожности в культурному світі власногонароду й звертається до релігійного реформаційного руху. В ре-зультаті значна її кількість підпадає під його вплив, зокрема гу-ситський. Цей рух у ставленні до релігії виходив з такої наста-нови: Бог дав кожному народові самобутню мову, щоб можнабуло звертатися до нього його рідним словом. Отож, мова, якідентифікаційний фактор, мала б актуалізувати самосвідомістьукраїнців через текст Св. Письма живим народним словом.

Усе ж у XV—XVІ ст. вже звичними ідентифікаторами дляукраїнців стали просторовий (належність до життєвого прос-тору) і конфесійний (належність до християнства Констан-тинопольського обряду), який був визначальним. Таким чи-ном, бути собою для українця означало найперше бути право-славним і обстоювати свою віру. Методи для оборони віри, щобралися з досвіду боротьби між католицизмом і реформацією,могли стати способом усвідомлення себе самодостатнім наро-дом незалежно від віросповідання.

Знаменно, що належність до народности для протестантабула необхідною умовою усвідомлення себе як особи. Власнез питання «хто ти?», «якого народу і якої землі син?» і почи-нається формування нації як соціально-культурного організ-му. Отож, протестанти, пропагуючи свої погляди, популяри-зували їх не чужою народові латиною, а рідною йому живоюмовою. А відтак і в українців прокидається потреба в незале-жності православної віри, духівництва і приватного життя відпольського уряду та католицької церкви. Адже поляк дляукраїнця — це католик і, відповідно, польська мова — це мо-ва католиків. Болгарська ж мова, в якій прийшло до насписьмо, зазначає І. Огієнко, мала багато незрозумілих слів імовних конструкцій.

Коли на початку XV ст. по Европі ширилися ідеї гуситства,які захопили також і Польщу й, відповідно, Україну, то вони

1 Смотрицький Мелетій. Тренос, або ламент святої східної церкви / Цит. за:

Крип’якевич І. П. Історія України. — С. 132—133.


вказали для України шлях поєднання церкви й народу — цевикористання в богослужінні народної мови, бо «широкий за-гал народу вже не розумів своєї церковної мови, та й саме ду-ховенство розуміло її мало»1. Щоправда, ідея Св. Письма вживій мові бере початки в Україні не лише від гуситів, елеме-нти народної мови вже присутні в перекладах секти ожидові-лих, які обстоювали право критики біблійних текстів. Ожидо-вілі, не сприймаючи традиційних церковнослов’янських пере-кладів, буцім через віднайдені там помилки, робили власні пе-реклади Старозаповітних книг. У Віленській публічній бібліо-теці, згідно з І. Огієнком, збереглося кілька текстів, ожидові-лих у церковнослов’янській мові, «з добре видними україн-ськими ознаками». Окрім того, прикмети української мови має«Четья» (1489 р.), відомі переклади «Псалтиря» на народнумову, а також видані у Кракові 1491 р. «Осмогласник» і «Ча-сословець».

Визначною подією у перекладі Св. Письма в ХVІ ст. і свід-ченням культурного впливу Чехії на Україну стало «Пересоп-ницьке Євангеліє» (1556—1561 рр.), яке, згідно з переклада-чем, мало практичне спрямування на самоусвідомлення себе, уньому доволі гостро стояло питання: «до якого народу нале-жиш?»: «А иже єсть прекладана тая то святаа євангеліа изязыка блъгарскаго на мову русскую, то для лепшего вырозум-леня люду христіанского посполитого»2. Про особливість мо-ви Євангелія свідчить уривок Євангелія Луки: «А коли вхожа-ли до ніякого села, стрђтили єго десят мужей прокаженных(трудоватыхъ), которыи то здалека стоячи, голосом великымъзакрычавши, рекли: Ісусе учителю, змилуйся над нами»3. Про-те «Пересопницьке Євангеліє» не єдина пам’ятка Євангеліянародною мовою.

У ХVІ ст. з’явилося в Україні видання, що було пов’язанез реформаційним рухом «нововірців», зокрема антитриніта-ріїв4, які в 1562—1565 рр. виділилися з кальвіністської церк-ви. Антитринітаризм обстоював ідею, яка імпонувала право-славним: не має значення, які саме обряди християни визна-ють істинними, основне, аби вони дотримувались «євангель-ської» моралі: важливим у людині є не її належність до пев-ної конфесії, а її моральні чесноти й інтелектуальні якості.Наголошуючи на моральних сторонах життя індивіда, анти-тринітарії в такий спосіб підіймали в Україні питання не-

1 Огієнко І. Історія української церкви. Розділ V // Історія України IX—XVIII ст.

Першоджерела та інтерпретації / Електронний ресурс: http: // litopys.org.ua/ohienko/oh11.htm

2 Возняк М. Історія української літератури: У двох книгах. Книга перша / Вид. 2-е,випр. — Львів: Світ, 1992. — 694 с. — С. 295.

3 Там само. — С. 300.4 Антитринітарії, не визнаючи основоположного догмату християнської віри —

єдиної сутності божистої Трійці, а також первородного гріха, боговтілености й спо-кутної жертви Ісуса Христа, дозволяли вільно трактувати Біблію.


повторности, самобутности людської індивідуальности, посуті — питання індивідуальної самототожності як цілостівласного буття.

Історично першими в Україні артикулювали наголос напершочерговості мовного ідентифікатора аріяни1. У ХVІ ст.аріянство в Україні поширюється, насамперед на Волині і,зокрема, землях теперішньої Хмельницької області, пізнішена Поділлі і Київщині. Воно досить міцно закріпилось середчастини української шляхти. «Найбільше розповсюдилисясоциніанські громади на Волині, де їх міцно підтримувалитакі шляхетські українські роди, як Чапличі, Гойські, Сеню-ти, Холоневські, Чеховичі, Любенецькі, й багато инших…Один з найвизначніших осередків аріянства до початку XVIIстоліття сформувався у величезних володіннях Сенют (а цемайже 100 сіл і 15 містечок) з центром у Ляхівцях (нині смт.Білогір’я Хмельницької області)»2. Вони робили перекладина українську мову переважно навчальної літератури. Важли-вою культурною подією став переклад Нового Заповіту нарозмовну українську мову, який здійснив у Хорошеві (нинісело у Білогірському районі Хмельницької області) 1581 рокуукраїнський шляхтич социніанин Валентин Негалевський3.По суті це була реакція патріотичної української шляхти наОстрозьке видання Біблії церковнослов’янською мовою. До-сить велика популярність антитринітаризму серед українсь-кої інтелектуальної шляхти в ХVІ ст. свідчить про формуван-ня в неї, на відміну від етнічної русько-православноїідентичности, початків руської (української) національної са-мосвідомості через конфесійну незалежність як від католиць-кої церкви, так і православної, у якій болгарська мова ставитьбар’єр між церквою і народом. Видання Євангелія народноюмовою виражало прагнення певного крила української шлях-ти зробити церкву національною. Якщо для широкого загалуправославний і русин були поняттями тотожними, то шляхти-чі-социніани наголошували на їх розрізненні. Так, виходець зПолоцької землі, социніанин Василь Тяпинський, роблячипереклад «Євангелія» на народну мову, бачить (як це передаєМ. Возняк) «перед собою відступництво від національностісеред найвидніших членів свого суспільства, грубість і релі-гійну нерозвиненість народних мас… Поганіше від усього те,що саме духовенство не вчиться свого письма, не знає його,

1 Антитринітарії або социніани (від прізвища проповідників ХVІ ст. італійців

Лелія Социна (1525—1562) та Фавста Социна (1539—1604), мають ще назву «арія-ни» — від імені ранньохристиянського священика Арія (256—336). Згідно з йоговченням, Син Божий (Христос) є творінням Бога-Отця. Він людина, що має божистуздатність, Людина-Божество. А тому не може стояти питання про трисутність Бога.

2 Сірополко Степан. Історія освіти в Україні. — К.: Наук. думка, 2001. — 912 с. /Електронний ресурс: https://www.google.com.ua/webhp?sourceid=chrome-instant&ion

3Там само.


не має ніде школи для науки…»1. Як стверджує Михайло Во-зняк, Тяпинський глибоко перейнявся социніанством «й цезазначилося в його глибокій любові до народних мас і в сві-домості користей освіти. Поруч перекладу «Євангелія» помі-стив слов’янський контекст слово в слово так, як його читалипо церквах, і цим ствердив, що «Євангеліє на церковно-слов’янській мові не для всіх буде зрозуміле. Найпотрібнішедітям Святе Письмо в рідній мові»2

Відмінну від социніан позицію щодо ідентичности посілибратства. У центрі їхньої культурно-освітньої діяльности по-стає обстоювання саме православно-руської ідентичности, щобуло реакцією на загрозу спольщення і окатоличення україн-ців. Львівське братство, по наданню патріархом Єремієюправ ставропігії, одержує можливість здійснювати контрольнад церковним ладом та життям духівництва, а також праводрукувати не лише книги для церковного вжитку, але й необ-хідні для школи: «граматику, піїтику, риторику і філософію».Братства стають культурними осередками для єднання право-славних і протиставляють себе «ляхам, уніятам та протес-тантам».

Полеміку з социніанством спробував вести київський мит-рополит Сільвестр Бількевич (1566—1567), проте, зазначаєМ. Возняк, не був сильним противником, також із социніана-ми полемізував Йов Почаївський3.

У справу формування православно-руської ідентичности ді-євий внесок роблять вчителі братських шкіл. Братства став-лять до особи вчителя особливі вимоги: «Дидаскал, або вчи-тель, цієї школи має бути благочестивий, розумний, смирено-мудрий, лагідний, …не прихильник єресей, а підмога благоче-стя, що являє собою образ добра в усьому. …Дидаскал маєвчити і любити всіх дітей зарівно, як синів багатих, так і сирітубогих, і тих, що по вулицях ходять поживи просити»4. Слідзазначити, що Львівська братська школа в основу навчанняклала програму «вільних мистецтв», «але виходила дещо позанеї, бо в школі вчили також поетики та риторики й торкалисяфілософії»5. Вчителями у ній певний час були такі видатні по-статі, як Стефан Зизаній, автор «Катехізиса» (Вільно, 1595 р.,на жаль, не збереглося жодного примірника), який обстоювавідеї контролю мирян над священиками, смертності душі, рів-ності трьох божистих іпостасей, відсутності раю та пекла то-

1 Возняк М. Історія української літератури: У двох кн. Книга перша. — Львів:Світ, 1992. — С. 306.

2 Цит. за: Возняк М. Історія української літератури: У двох кн. Книга перша. —Львів: Світ, 1992. — С. 307—308.

3 Там само. — С. 308.4 Крип’якевич І. П. Історія України / Відп. редактори Ф.П. Шевченко, Б. З. Яки-

мович — С. 140 — 141.5 Там само. — С. 140.


що, Лаврентій Зизаній, (у 1596 році у Вільні видав граматикуцерковнослов’янської мови, також склав слов’янсько-руський(український) словник) і Кирило Ставровецький1 — першийукраїнський філософ, «автор першої української догматичноїсистеми» (М. Возняк), яку виклав у «Дзеркалі богослов’я» в1618 р.

Дієвим православним центром протидії католицизму вУкраїні кінця ХVІ — початку ХVІІ ст. стає створений княземКостянтином Острозьким культурно-освітній осередок ум. Острозі. Як відомо, князь засновує у 1578 році греко-слов’янську школу («академію») та друкарню, а 1581 року вОстрозі виходить слов’янською мовою «Острозька Біблія» длядопомоги православній церкві в її протистоянні з католициз-мом2. Православно-католицьке протистояння вилилося у по-леміку з речниками католицизму в Україні, започаткованутрактатом єзуїта П. Скарги «Про єдність Божої Церкви…»1577 р., у якій наголошено, що втручання світських людей ужиття церкви та церковнослов’янська мова не дадуть підне-сення церкви, а виходом для неї є лише унія з Римом.

Найзатятішим православним полемістом був І. Вишенський(1550—1620), який строго дотримувався єдиної поради украї-нцям: латинник «хай хвалиться багатьма мовами й поганськи-ми дидаскалами, Платоном, Аристотелем і слідом за ними хайпідносить інші спокуси, а ти простий, невчений і смирний ру-сине, простого й нехитрого Євангелія сильно держися, бо внім сховане для тебе вічне життя»3.

Іван Вишенський у своєму православно-руському патріоти-змі виражав той факт, що болгарська мова сприймалася черезхристиянство переважною частиною духівництва середньові-чної Руси-України як рідна, своя на противагу «чужому» ла-тинству, незважаючи на те, що латина була не лише мовою ка-толицької церкви, але й універсальною мовою науки в Европі.Зрозуміло, що домінантне місце болгарської мови в українсь-кій культурі не сприяло її поступу, не стимулювало перекла-дання на мову народу Св. Письма та творів філософії і науки йвідповідно гальмувало їх розвиток.

Представники Острозької греко-руської школи сповідува-ли ідеї неоплатонізму в варіанті ісихазму (гр.: ἡσυχία — спо-

1 Православна догматика Ставровецького включає три частини: вчення проБога, вчення про світ, вчення про людину. У вченні про мікрокосм наголошує надвонатурності людини, акцентує увагу на принципі «пізнай себе», який актуалі-зує питання індивідуальної самототожности, зміст «пізнай себе» пізніше в рома-нтизмі тлумачитиметься як нерозривний зв'язок індивіда з культурою та історі-єю народу. Собор української ієрархії заборонив твори Ставровецького «уцерквах чи в домах або читати, або купувати». У 1628 році філософ-богословперейшов на унію.

2 Упродовж XVI—XVII ст., окрім Острога, закладаються друкарні у Львові,Дермані, Заблудові, Києві, Крем'янці, Крилосі, Луцьку, Почаєві, Рохманові, Стряти-ні, Супраслі, Унові, Чернігові тощо.

3 Цит. за: Возняк М. Історія української літератури. — С. 402.


кій, тиша), що в XIV—XV ст. мали поширення в Україні че-рез переклади творів Псевдо-Діонісія Ареопагіта, СимеонаНового Богослова, Василія Великого, Максима Сповідника таін., і, закономірно, зосереджувались на питанні пізнання всобі Бога1.

Філософський аспект проблеми існування людини стаєпредметом української національної філософії, виражаючиспецифіку світосприйняття українців та особливості націона-льного світогляду. Неоплатонізм із засадничим питанням:«Абсолют (Бог) — душа — людина» лягає в підвалини україн-ської національної філософії, центром якої стає антропологіч-на проблематика. У колі міркувань Вишенського, Ставровець-кого, Віталія з Дубно — проблема існування людини — цевияв її свободи, земне призначення, смисл життя, щастя, апринцип неоплатонічної філософії пізнай себе з кінця ХVІІІ—ХІХ ст. стає методологічною основою підходу до персональ-ної та національної ідентичності.

Буття нації становить соціальну структуру, в якій кожен з їїелементів виконує специфічну функцію, спрямовану на збере-ження цілости буття. Найпершою загрозою буттю нації зазви-чай є зовнішня. Особливість географічного розташуванняУкраїни у XV—XVІ ст. виявлялася, по-перше, у наявностібезлюдних просторів у пониззі Дніпра, Дністра, Бугу та «ди-кого поля» з багатою рослинністю і звіриною, що сягало Чор-ного моря і, по-друге, — нападами кочовиків з боку степу. Якелемент Литовської держави Україна потребувала захисту са-ме від набігів кочовиків. Початок формування збройного еле-мента української нації пов’язаний з людьми, охочими допромислів у степовій зоні. Як зазначають автори «Історіїукраїнського війська», з пограничних поселень (замків і міс-течок) гуртувалися ватаги «по кількадесять і більше людей»,на чолі ватаги стояв чоловік, що знався на воєнній справі —отаман.

Ватаги, що шукали здобичі, стикалися з необхідністю від-бивати напади степовиків, а також самі нападали на татарськікочовища й забирали стада та інше добро — в такий спосіб зізвичайних здобичників творилися військові загони. Цих «від-важних добичників називали козаками», а «їх походи в степимали назву козакування»2. Автори «Історії українського війсь-ка» називають 1495 р. роком першої згадки в Україні слова«козак».

1 Ісихазм, як містична, аскетична течія східного християнства, у філософії є варі-

антом неоплатонізму. Якщо в класичному неоплатонізмі поєднання людини з Богомздійснюється через опосередковані ланки (Нус, Світова Душа), то, згідно зісихазмом, можливе безпосереднє повне єднання з Богом (обоження) «за благодаттю,а не за сутністю». Засобом цього досягнення є молитва — умна (від ума — екзи-стенційний центр людини, не підпорядкований ні розуму, ні тілу).

2 Крип’якеич І., Гнатевич Б., Стефанів З. Історія українського війська (від кня-жих часів до 20-х років ХХ ст.). — Львів: Світ, 1992. — 702 с. — С. 172.


Варто нагадати, що на цих «українних» землях ще в 13—14 ст. мешкали воєнно-організовані спільноти під історич-ноюназвою бродників. Проте якогось спадкового зв’язку між цимивоєнними спільнотами та козаками дослідники не встановили.

Більше того, в усі часи і в усіх народів «мотором» і організа-тором як національного війська, так і творення нації була аристо-кратія. І Україна тут не є винятком. Так, фундатором майбутньо-го українського Війська Запорозького став оспіваний у ХІХ ст.П. Кулішем князь Дмитро Вишневецький, який у 1553 році наострові Мала Хортиця спорудив замок за зразком замків, що тодібули в Україні. Відтепер організоване військо мало постійні ку-рені для залоги, здобула захист артилерія, була резиденція длястаршин. Литовський уряд, зважаючи на успіхи козацтва в бо-ротьбі з татарами, здійснює подальші організаційні заходи. За-слуговує на увагу універсал Великого князя литовського й коро-ля польського Жиґмонта Августа «до козаків «тих, що з замків іміст українних з’їхавши, на Низу перемешкують» і завізвав їх,щоб перестали своєвільно нападати на татар, повернулися з Низудо замків і тут ввійшли до військової служби за грошевою плат-нею»1. Проте, якщо регулярні чи то реєстрові козацькі відділи уцей час нараховували максимум 2—3 тисячі, то число всіх «коза-куючих» було «кільканадцять тисяч і число їх безнастанно зрос-тало»2. Цим, образно кажучи, закладалась міна сповільненої дії.Відділи охочих козаків домагалися «вольностей», які мало регу-лярне реєстрове козацтво. Але влада не могла дозволити собі та-ку розкіш, і тоді «цей воєнний нарід кинувся до боротьби». Пер-ший, хто став на шлях збройної боротьби проти польської владичерез особисту образу став у 1593 році шляхтич Криштоф(Кшиштоф) Косинський з військом близько п’яти тисяч козаків.Зрештою, з часу кінця другої половини ХVІ — першої половиниХVІІ ст. заявляє про себе військова структура під назвою «Війсь-ко Запорозьке». З другої половини ХVІІ — початку ХVІІІ ст.«Військо Запорозьке» вже заявляє про себе як козацька політич-на державна структура. Її небезпідставно, вважає дослідникТ. Чухліб, варто називати Український Гетьманат, щоб відрізни-ти від «Війська Запорозького» ХVІ — першої половиниХVІІ ст.3. Збройний виступ Косинського поклав початок Україн-ській національно-визвольній війні, яку деякі історики називаютьУкраїнською національною революцією 1648—1676 рр. (напр.:Смолій В., Степанков В. Українська національна революція се-редини ХVІІ ст. (1648—1676 рр.). — К., 1999). Вона, на жаль, че-рез розбрат у середовищі козацької старшини, супроводжувалася

1 Крип’якеич І., Гнатевич Б., Стефанів З. Історія українського війська. (від кня-жих часів до 20-х років ХХ ст.). — Львів: Світ, 1992. — С. 175.

2 Там само. — С. 177.3 Чухліб Тарас. Козаки і Монархи. Міжнародні відносини ранньомодерної Ук-

раїнської держави 1648—1721 рр. — 3-тє вид., випр. і доповн. — К.: Видавництвоімені Олени Теліги, 2009. — 616 с. — С. 6.


періодом Руїни і, зрештою, закінчилась подальшою колонізацієюУкраїни з боку Москви.

Просторовий ідентифікатор України, означений терміном«Русь» від початку заснування варягами Київської держави, вподальшому зазнає впливів двох протилежних політичних век-торів і культурних полюсів: грекомовного Константинополя талатиномовного Риму, які означають два полюси цивілізаційногопоступу майбутньої України: Схід — Захід. У часи монголо-татарської навали, а відтак занепаду Київської землі, галицько-волинські князі, нащадки Романовичів, іменують свої князівст-ва варязькою назвою «Русь» з претензією на Київський стіл.Про те, що ці претензії небезпідставні говорить характеристикаРомана Мстиславовича краківським єпископом Вінцентієм,який в одній зі своїх хронік зазначає, що він «став повновлад-ним володарем майже над усіма руськими землями і князями»1.Націленість Данила Галицького на Київський стіл підтверджу-ється тим, що він прийняв королівський титул.

Назва «Русь», як зазначають дослідники, у візантійськіймовній інтерпретації читалася як «Росія». У документах пап-ської канцелярії «Русь» називалась Russia, а мешканців назива-ли Rutheni (русини)2. З’являються і похідні від назви «Русь» —це «Мала Русь — вперше зафіксована під 1334 р. в титулі га-лицько-волинського князя Болеслава Юрія…, Велика Русь —вперше в 1542 р., …Біла Русь (тобто «Західна Русь» за анало-гією з Білою Хорватією та Білою Сербію) — під 1305 р. Тер-мін «Червона Русь» (тобто «Південна Русь») вперше згадуєть-ся у рукописному варіанті Хроніки Ульріха фон Ріхенталя (бл.1366 — бл. 1437)…»3. Але з середини XVІ ст. з’являються двавідповідники для позначення території, що її означувала назва«Русь»: Ruthenia (земля русинів) i Roxolania, яка базувалася напопулярній у Польщі та Україні в XVІ—XVІІ ст. концепції са-рматського походження полякі

Documents

Етнологія - COnnecting REpositories4 Яковенко Н. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень ідей в Україні