№8, Грудень 2011 Студентське інформаційно-розважальне видання Інституту філології та журналістики

У студентів здибанки: Іван Малкович, Лариса Івшина,

Антон Кушнір, Артем Чех, Андрій Курков с. 2-3

Шлюб: співмешкання чи одруження? c.12

Work&Travel по-нашому: що, як, куди і скільки?

ст. 8-11

2 Здибанки

24 листопада в актовому залі ВНУ відбулася твор-ча зустріч з українським

поетом і видавцем, засно-вником та директором ви-давництва «А-ба-ба-га-ла-ма-га» Іваном Малковичем. Студенти, викладачі та гості мали чудову нагоду поспілкуватися (без пере-більшення) зі справді ле-гендарною особистістю, послухати найкращі поезії з уст самого автора і, зви-чайно ж, збагатитися но-венькими книжечками за досить таки прийнятною ціною та ще й підписати їх у самого Івана Антоновича.

Іван Малкович – вихо-дець із Західної України, а точніш – Івано-Фран-ківської області. В першу чергу став відомий як поет, та з 1992 року його зна-ють також і як видавця. Видавництво Івана Малко-вича стало справжнім на-ціональним брендом, адже дає змогу тішитися справді якісною книгою не лише українцям, а й цілому сві-ту. Права на видання книг

«А-ба-ба-га-ла-ма-ги» охо-че купують іноземні ви-давці. Можна сказати, що

спроба показати Україну через сторінки книг вия-вилася більш ніж вдалою, бо сьогодні ми можемо

впізнати українське на та-кому масштабному й роз-маїтому світовому ринку.

Причому, наш продукт ви-діляється високою худож-ньою якістю, яскравістю то доступністю.

Ми запитали про вражен-ня від зустрічі з видавцем-поетом у наших студентів:

Тетяна Бондарук (сту-дентка 1 курсу спеціаль-ності «Видавнича справа та редагування»): Про Івана Малковича чула як про геніального видавця і власника чудового ви-давництва. Після сьогод-нішньої зустрічі дізналася також, що він прекрасний поет, весела, добра та по-вністю віддана своїй справі людина. Мене заворожила не тільки його поезія, а й погляд та щирість почут-тів, з якими він декламу-вав свої вірші. Цей чоловік дійсно зміг вивести дитячу книгу на найвищий рівень, за що йому вдячні батьки, діти та просто прихильни-ки якісної книги. Особисто для мене візит Івана Анто-новича до нашого міста – це грандіозна подія, з якої я дізналася ще більше про цю людину і її діяльність та просто насолодилася ат-мосферою, сповненою по-езії, гарних емоцій та по-дитячому щирих почуттів!

Аліна Ольхович (сту-дентка 3 курсу спеціаль-ності «Українська мова

та література»): На зу-стріч з Іваном Малковичем було йти вдвічі цікавіше,

аніж з будь-яким іншим письменником, що приїз-дили раніше, адже він від-кривається нам не лише, як поет, але й як видавець, до того ж один із найкращих в Україні!

Якщо чесно, як поета сьогодні я його так і не зрозуміла та не сприйня-ла. Не зачепили твори за душу одразу, як то буває з іншими. Можливо, просто не моє. Можливо, просто не під настрій. Хоча вірш про племінницю з рядками «Плач так, щоб мені спо-добалося» дійсно непере-вершений! Ну і як не кру-ти, наостанок письменник змусив посміхатися всю аудиторію шанувальників коротеньким (як він сам сказав) «дурненьким» ////віршиком.

А ось як видавець Іван Малкович викликає просто неймовірну повагу! Адже далеко не кожній людині в Україні взагалі під силу братися за такі речі і піді-ймати наше книгодруку-вання фактично з руїн. А ще й так майстерно! Пра-вильно сьогодні говорили: дитинство без книг «А-ба-ба-га-ла-ма-ги» – це не ди-тинство! Ніколи не забуду той ніжний трепет, коли ще школярами ми тримали у руках перші книги з се-рії про Гаррі Поттера. А ці неймовірні ілюстрації на обкладинках..! Такі книги хочеться не тільки читати, але й переглядати знову і знову кожен найдрібніший елемент намальованих кар-тин! Недарма над кожним виданням ведеться така ко-пітка та нелегка робота!

Неймовірно велике дя-кую цій Людині з великої літери за те, що вона да-рує щастя як дітям, так і дорослим! А також нашим викладачам, які старають-ся познайомити студентів з такими чудовими, світ-лими та цікавими людьми!

Тетяна Бубало

фото Мар’яни Печенюк

Іван Малкович привіз «А-ба-ба-га-ла-ма-гу» до Луцька

3

Другого грудня в при-міщенні бібліотеки ВНУ ім. Лесі Українки відбулося відкриття Фотовистав-ки і представлення нової книги «Сила м’якого зна-ка» з Бібліотеки «Дня» в рамках книжкової конфе-ренції «Жива історія, яка зобов’язує жити інакше». Зустрічі головного редакто-ра газети Лариси Івшиної та волинського студент-ства стали хорошою тра-дицією, адже відбуваються вже шостий рік поспіль. Хоча діалог тривав більше трьох годин, однак інтерес аудиторії не послаблював-ся, було поставлено понад три десятки запитань! Як повелося, автори кращих отримали нагороди – під-писки на газету. Наоста-нок пані Лариса пообіцяла, що читатиме курс жур-налістської майстерності в Інституті філології та журналістики.

Юрій Громик, декан Ін-ституту філології та журна-лістики ВНУ:

- Відзначу, що фото-виставка як завжди на дуже високому рівні, достойні ро-боти, які фіксують погляд, від них навіть важко відво-ліктися. Помічаю розвиток

цікавої тенденції – щоразу стає більше соціальної те-матики. Мені імпонує, що рідше з’являються обличчя політиків, хоча вони у дуже цікавих ракурсах постають, а прості люди, діти – безпосе-редні і щирі, вони полонять. Багато фотографій, де соці-альна тематики загострена до максимальної межі. Напри-клад, фото жебрачки, приси-паної снігом.

Як правило, книги тор-

каються проблем минуло-го, а фото – це сьогодення. Взагалі я вважаю, що газе-та «День» – це чи не єдине джерело, яке на достойно-му рівні піднімає питання історії України. Через те й ідея видань, й ідея сайту за-слуговує на схвалення і по-вагу. Навіть якщо створення сайту – своєрідна поступка новітнім технологіям, то це позитив, газета шукає нові контакти з читачами. Справ-ді, часто нам простіше зайти на сайт, ніж шукати газету.

Альона Романюк, «Кра-щий студент Волині-2011», студентка ІФЖ ВНУ:

- Я дуже люблю фо-товиставки газети «День», щороку ходжу сюди з вели-ким задоволенням, чекаю з нетерпінням. Цьогорічна ви-ставка мене вразила, такого напливу почуттів я не від-чувала дуже давно: це сміх, це радість, це переживання. Мені імпонують роботи не-професіоналів, оскільки в них вкладається більше душі, вони випадкові і, мабуть,

тому ловлять ті моменти, які нездатні зловити натреновані фотографи. Сподобалася ро-бота Максима Дундюка «Ту-беркульоз», бо це проблема, про яку чомусь зараз мало хто говорить.

В будь-якому разі ці фо-товиставки – це шанс досту-катися до людей, до емоцій, до почуттів, тому що в еру інформаційних технологій люди закриваються в собі, кожен хоче відділитися від реальності і зануритися в віртуальний простір, а фото-виставки повертають люди-ну до суспільства, до базових цінностей. Цього року в Ін-ституті філології та журна-лістики ми зробили фотовис-тавку студентів. Порівнюючи свої роботи з професійними, ми вчимося, бачимо, що є куди рости. Я під враженням. Чула хороші відгуки про нову книгу «Сила м’якого знака» і хочу її придбати.

Тетяна Бубало

фото Юрія Гаркавка

Лариса Івшина: «Поспішайте заповнити інтелектуальну карту»

Здибанки

Незабутня зустріч із митцямиУ вівторок, 13 грудня у

приміщенні Інституту філо-логії та журналістики відбу-лася зустріч із трьома тала-новитими письменниками: автором бестселерів Андрієм Курковим та його молодими колегами Антоном Кушніром та Артемом Чехом, перемож-цями конкурсу «Коронація слова».

Студенти та митці пера спілкувалися на дуже акту-альну сьогодні тему, присвя-чену молодіжним субкуль-турам. Із розповідей гостей слухачі дізналися чимало цікавої інформації. Напри-клад, яким чином з «гопні-ка» можна перетворитися на шанованого письменника і як на творчі успіхи може впли-нути мама-філолог, яким чином смерть ховрашків спо-двигнула до творчості та про те, що кожен вид діяльності може сміливо претендувати на таку гучну назву як суб-культура.

Андрій Курков – «най-кращий москаль української

літератури» за присудом літе-ратурної кав’ярні «Купідон» – активно займається як пись-менницькою діяльністю, так і журналістською. Уже три-надцять років є професійним

письменником. «Людина, яка не ставить запитань, ніколи не зробить кар’єру», – так по-чалася спонукаюча до актив-ності розповідь митця.

Андрій Курков багато по-дорожує по світу. Його новий роман «Львівська гастроль Джиммі Хендрікса» безпо-

середньо стосується теми субкультур. На сьогодні має 17 виданих романів, багато пише про політику.

Антон Кушнір, його мо-лодий колега, зосередив ува-

гу на тому, що «молодіжні субкультури сьогодні часто виглядають як супермаркет ідентичностей». Досить ба-гато Антон розповів також про екстремальні субкульту-ри, такі як діггерство, а та-кож зачитав цікавий уривок зі свого роману.

Артем Чех, ще один ціка-вий та неординарний пред-ставник мистецтва пера, почав свою літературну ді-яльність із поезії. Сам пев-ний час належав до окремих видів субкультур. Зараз дру-ком готується сьома книж-ка. Яскрава розповідь пись-менника викликала шквал емоцій. «Моя українська література – це моя субкуль-тура» – зауважив Чех. Після довгого проживання в Києві разом із дружиною переїхав до села. Така трансформація життєвих позицій, за слова-ми Артема, називаєть даун-шифтингом.

Письменники відповіли на велику кількість питань. Загалом зустріч пройшла легко і невимушено. Крас-номовні розповіді митців ще раз спонукали слухачів до активної творчої роботи.

Аня Рибицька

фото Мар’яни Печенюк

4 Про своє Пустощі на святки

Хто з нас не гадав на Андрія чи Катерини? За-вжди дівчатам (та й не тільки дівчатам) кортіло дізнатися, що ж їх чекає в майбутньому. Особливо популярними є «вгаду-вання» чи магічні перед-бачення імені судженого.

Якщо чесно, то й сама по-любляла завжди такими речами бавитися. Щоро-ку писали з подругами на папірцях імена хлопців, клали їх під подушку, а наступного дня витягу-вали і дізнавалися, як же буде зватися суджений. А на вечорницях забав на-багато більше: і взуття кидали (бувало хлопцям

в голову), на попелі ви-дивлялися фігури, шта-хети рахували (а як не було штахет, то стовпці в парканах), вареники з записками ліпили, кішку кликали, перехожих діс-тавали. Взагалі, гадання, як на мене, надзвичайно

цікава і захоплива спра-ва. Особливо, коли вірити у результати передбачень.

Наскільки б не захо-плювали гадання, але по-годьтеся, як мінімум, не-логічно просити допомоги у святих (у нашому випад-ку Андрія чи Катерини), коли в Біблії це заборо-нено. В наш час взагалі багато нелогічних речей.

Гадання зараз – звичайна справа. Ти можеш вірити чи не вірити, але цікавість зазвичай перемагає здо-ровий глузд і ти запитуєш себе: «А чому б мені не побавитися?»

Чому 13 грудня закрі-пило за собою як право-

славне свято, так і пере-житки слов’янської віри? На Андрія ми гадаємо за новим стилем, а якщо пе-ренестися до тих часів, коли люди жили за ста-рим, то 13 грудня при-падає на 30 листопада. До речі, це останній день осені – останній день, коли осінь могла до-помогти завершити усі

справи та відкривала заві-су майбутнього. Одним із найстрашніших ворожінь завжди вважалося гадан-ня із дзеркалом. У народі існує дуже багато страши-лок з цього приводу. На-справді, це обряд чорної магії, і якщо його виконує непідготовлена людина, то вона може не впорати-ся з інформаційними по-токами, які відкриває їй світ задзеркалля.

Колись ворожіння було основним ритуалом будь-якого свята. З прийняттям християнства такі обряди заборонили. Проте люди таємно передавали секре-ти розгадки майбутнього своїм дітям. Згодом такі усні та письмові перекази почали зливатися з хрис-тиянською вірою. Зараз ми маємо дивне поєднан-ня християнських канонів, у яких суворо заборонено ворожити та вгадувати долю, та язичницьких ві-рувань, які роблять акцент на обряди передбачення майбутнього.

Ворожіння – це лише гра, а свою долю ми творимо самі.

Альона Романюк

Ти можеш вірити чи не вірити, але цікавість зазвичай перемагає здоровий глузд і ти запитуєш себе: «А чому б мені не побавитися?»

За свою нелегку історію наша ненька пережила два страшних голоди, та найбіль-шого піку страждання вона зазнала в 1932-1933 роках, коли втратила мільйони своїх дітей. Під владою Радянсько-го Союзу українцям жило-ся нелегко. Вони зазнавали утисків у всіх сферах свого життя за єдине бажання – бути вільними та незалежни-ми. У відповідь від «старшо-

го брата» жителі українських земель отримали найжорсто-кіший «подарунок» у своєму житті – Голодомор. Під час цієї, навмисно спланованої акції, наші бабусі та дідусі на повну відчули «плюси» ко-лективізації та більшовиць-кої влади. Це був найстраш-ніший злочин Сталіна і його найближчих поплічників, який пояснювався неврожа-єм, хоча це зовсім не відпо-

відало дійсності.Чорна тінь Голодомору

пронеслася кожною укра-їнською хатою, завітала до кожної родини, обідрала кож-ну людину і знещасливила кожну душу. Це лихо не оми-нуло більшості населення, воно познущалося над їхнім життям та зовнішністю. Живі мерці блукали вулицями у по-шуках хоч чогось їстівного. Та марно… Радянська влада

пильно простежила за тим, щоб жоден чесний українець не мав ні краплинки щастя. Не пощадили і дітей, які в сльозах, голодною смертю помирали на руках у батьків. Напевно, це були найжахливі-ші миті у житті сім’ї – чергова смерть члена родини. Ненька-Україна втратила мільйони своїх дітей за такий корот-кий період часу, пережила силу-силенну страждань, не

Сторінками Сторінка історії, яку Голод, відсутність їжі, закон про «Про п’ять колосків», колективізація, плач

дітей, голосіння матерів, смерть близьких… Із цих, всім відомих слів відразу стає зрозуміло, що річ іде про Голодомор – найбільший злочин проти україн-ського народу.

5ПолітикаЩо обрати Україні:

НАТО чи ОДКБ?За двома зайцями поженешся, ні одного не впіймаєш!

Наша держава між двома військово-політичними блоками

Перш ніж розпочати ана-ліз цієї проблеми, вважаю за необхідне розшифрувати по-дані вище абревіатури, порів-няти ці дві організації. Отже, Організація Північноатлан-тичного договору, НАТО або Північноатлантичний Альянс – міжнародна політично-вій-ськова організація, створена 4 квітня 1949 року. Нараховує сьогодні 28 держав. Головним принципом організації є систе-ма колективної оборони, тобто спільних організованих дій всіх її членів у відповідь на ата-ку з боку зовнішньої сторони.

Організація договору про колективну безпеку або ОДКБ – це військово-політична між-народна організація, створена країнами СНД, до якої входять 7 країн: Росія, Вірменія, Біло-русь, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан, Узбекистан. За-снована 15 травня 1992 року. Згідно з офіційними російськи-ми документами розглядається як головний міждержавний інструмент, покликаний проти-стояти регіональним загрозам і загрозам військово-стратегіч-ного та військово-політичного характеру, включаючи бороть-бу з незаконним обігом нарко-тичних засобів і психотропних речовин.

Україна за своїм географіч-ним розташуванням й орієн-тацією у зовнішній політиці стоїть на роздоріжжі у виборі Захід чи Схід, НАТО чи ОДКБ.

Особисто я вважаю, що остан-ня організація була створена на противагу Північноатлантич-ному альянсу. Росія з її допо-могою, групуючи навколо себе ряд країн, створює два проти-лежні полюси, як це відбулось з Антантою та Четвертним со-юзом у кінці ХІХ – на поч. ХХ століть. Усім нам добре відомо, що відбулося після загострен-ня стосунків цих блоків, які наслідки це мало для людства в цілому.

ОДКБ з кожним роком все більше стверджується на між-народній арені. Так, наприклад, 25 жовтня 2004 року в Москві Генеральний секретар ОДКБ Н. Бордюжа та Генеральний се-кретар ЄврАзеС (Євразійське економічне співтовариство) Г. Рапота підписали Протокол про співпрацю між Секрета-ріатом ОДКБ та Секретаріа-том інтеграційного комітету ЄврАзеС. 2 грудня 2004 року Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію про на-дання Організації договору про колективну безпеку стату-су спостерігача в Генеральній Асамблеї ООН. 4 лютого 2008 року в Москві на вищому рівні ухвалено рішення про створен-ня сил швидкого реагування. Після серпня 2009 року Біло-русь значно активізувала свою участь в ОДКБ і визнала цю організацію ключовим елемен-том захисту своєї держави.

Згідно з інформацією за 15

липня 2010 року, що розташо-вана на офіційному сайті «Ра-діо Свободи», президентський радник Олександр Кузьмук наголошує: «Ми, як безбло-кова держава, можемо співп-рацювати з ОДКБ. Йдеться про об’єднану систему проти-повітряної оборони, військову освіту та військово-технічну співпрацю. Це три напрямки співпраці у секторі оборони. У секторі безпеки – це бороть-ба з нелегальною міграцією, наркотрафік і боротьба з між-народним тероризмом. Третій блок – це у напрямку ліквідації можливих стихійних лих».

Разом із тим, міністр закор-донних справ України Костян-тин Грищенко, говорячи про входження нашої держави до ОДКБ, заявив: «Запрошень не-має і бути не може, тому що у нас досить чітка позаблокова позиція. ОДКБ – це дуже да-леко від нас, центр цього утво-рення розташований десь на півдні, в Центральній Азії».

Слід зазначити, що 15 липня 2010 року Президент України Віктор Федорович Янукович підписав закон «Про засади внутрішньої і зовнішньої полі-тики», в якому і передбачається позаблоковий статус України. Важливим фактом є і те, що цей закон унеможливлює вступ нашої держави до Північноат-лантичного Альянсу.

Вважаю за необхідне ви-словити й думку політичного

аналітика Інституту Євроат-лантичного співробітництва Володимира Горбача. Цитую: «Наразі Росія намагається пе-реформатувати ОДКБ, із серед-ньоазійської зони відповідаль-ності перекинути її на Європу і зробити це коштом України в тому числі. Тобто підвищити свою переговорну позицію із альянсом коштом України».

Колишній начальник Генш-табу Збройних сил України Анатолій Лопата говорить про співпрацю у військовій сфері як з НАТО, так і з ОДКБ. Він наголошує: «Непогано це, на-впаки, дуже корисно. Будь-яке посилення співпраці корисне для України. І якби ми поси-лили співпрацю з НАТО, було б також дуже добре. Сьогодні з НАТО співпрацюють усі дер-жави колишнього СРСР. І Росія в першу чергу».

Проаналізувавши дум-ку експертів, можу зробити певні висновки. Згідно із за-коном України «Про засади внутрішньої і зовнішньої по-літики» наша держава є по-заблоковою. Це свідчить про певний нейтралітет України на військово-політичній аре-ні. Вищому апарату держав-ної влади слід визначитися з чіткою позицією, до якого блоку пристати. Адже рано чи пізно, а обирати все одно до-ведеться, аби не було запізно.

Олена Лановенко

вчинивши нічого проти волі Господа. Був час, коли навіть згадка про нечуваний в історії людства Голодомор на Укра-їні в 1932-1933 роках оголо-шувалася злісним наклепом на радянську дійсність. Та сьогодні ми уже знаємо: Го-лодомор був наперед сплано-ваний, штучно створений. Це був геноцид: вбивали цілий народ. Народ, який ніколи нікого не гнобив, зроду-віку займався хліборобством, мав лагідну душу, наймилозвучні-шу в світі пісню.

Україна втратила багатьох громадян, але навіть у тих,

що вижили, ніколи не зі-треться страх голоду з лиця, не зникне пекуча рана з сер-ця і пам’яті. Цю сторінку іс-торії ми, українці, мусимо пам’ятати, адже її було ви-знано явищем геноциду на-віть на міжнародному рівні. У нашій пам’яті Голодомор назавжди залишиться однією з найчорніших смуг минуло-го. З повагою ставимося до цих сильних духом людей і хотілося б відповідного від нашої влади і, бажано, не тільки на словах…

Тетяна Бондарук

історії неможливо забути…

6 Персона Ім’я – не спадок, а обов’язок18 грудня виповнюється 80-та річниця від дня народження Михайлини Ко-

цюбинської – однієї з найвизначніших постатей другої половини XX – початку XХI століття, видатного літературознавця, громадської діячки та племінни-ці класика української літератури Михайла Коцюбинського. «Випростувать себе» — ефективнішого кредо я не знаю, – не раз повторювала вона і, попри намагання радянської влади зігнути її в дугу, завжди ішла із випростаною спи-ною. Хтозна, скільки ще могла б Михайлина Хомівна зробити на ниві культури, якби цього року, на Різдво Господнє, її життя не обірвалося…

Народилася Михайлина Коцюбинська у Вінниці, де її батько керував створеним ним музеєм письменника Михай-ла Коцюбинського, але через кілька років сім’я переїхала до Чернігова. Бути тим, ким була Михайлина Коцюбинська і ким навіки залишиться для українців, судилося їй з Не-бес, адже виховувалася вона в родині інтелігентів: молодшого брата Михайла Коцюбинського Хоми та кримської вірменки за походженням Катерини Бедри-зової, котрі були педагогами і, головне, патріотами України. Тож змалку Михайлині при-щеплювали любов до рідної мови та літератури. Частими гостями родини були таланови-ті письменники-класики, такі як Павло Тичина, Володимир Сосюра, Максим Рильський та ін. Коли для Михайлини настав час вибору, що вивча-ти в університеті, особливих сумнівів не було: «Михайлина має вивчати тільки українську філологію», – написав у листі

до родини дівчинки Павло Ти-чина. Тому Михайлина Коцю-бинська закінчує філологічний факультет Київського універ-ситету ім. Т. Шевченка (1949-1954 рр) за фахом «Українська мова і література», там же – ас-пірантуру. Захистивши канди-

датську дисертацію з поетики Шевченка, працює в Інституті літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР. Цей період у житті літе-ратурознавця здебільшого був присвячений творчості саме Тараса Шевченка. І як пізніше пригадуватиме сама пані Ми-хайлина, тоді вона ще була ідеологічно «незайманою» особою та вірила в ідеали, про-голошені суспільством.

Вуаль із очей Михайлини Коцюбинської спала після зна-йомства із шістдесятниками. «І коли у спілкуванні з цими людьми відкрився колосаль-ний масив знаннь, я вже про-сто йшла їм назустріч. Що там казати, ми жили у складний час. Але навколо мене завжди були неймовірно цікаві та щирі люди, яких поважала й люби-ла», – пригадала науковець у інтерв’ю для газети «День». Безумовно, творчу спадщину Михайлини Коцюбинської важко переоцінити, та її гро-мадянська позиція вимагає не меншої поваги. Духовно «про-

зрівши», вона долучилася до великої місії шістдесятників і як могла, чинила опір тоталіта-ризму, що морально та фізично нищив тогочасну інтелігенцію. Саме вона зробила перший передрук праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифі-

кація» на власній друкарській машині. Була Михайлина Ко-цюбинська й серед тих, хто протестував проти арештів ра-дянською владою української інтелігенції у кінотеатрі «Укра-їна» під час прем’єри фільму Параджанова «Тіні забутих предків». Своїми діями пані Коцюбинська зробила виклик радянській владі, за що пізні-ше поплатилася. Науковцеві завдяки славному прізвищу вдалося уникнути арешту, од-нак Коцюбинську виключили з партії, перевели до іншого відділу Інституту, припинили публікацію її статей. А після того, як дослідниця разом із Л. Костенко, Є. Сверстюком, І. Дзюбою та ін. ставить свій підпис під відкритим листом до «Літературної України» на захист В. Чорновола та С. Ка-раванського, її взагалі звільня-ють з Інституту.

Після цього, майже на 20 років Михайлині Коцюбин-ській «зв’язали руки і затулили рота», їй не давали творити,

постійно влаштовували допити представники КДБ , вимагали «публічно покаятись», навіть погрожували відібрати дити-ну – дівчинку-сироту, яку вдо-черила Михайлина Хомівна. Активно втручалися очільники партії в її особисте життя, фак-

тично всіма способами заборо-няючи їй одружитися із літнім письменником-класиком Бо-рисом Антоненком-Давидови-чем. Втім, всі ці випробування не зламали пані Коцюбинську, а зробили її ще сильнішою особистістю. Після довгого мовчання, напередодні і вже в умовах незалежності, вона по-вертається на літературознав-чу ниву зі своїм критичним та справедливим словом. З-під її пера виходять все нові й нові праці, вочевидь, це було на-маганням Михайлини Хомівни компенсувати штучно нав’язані їй роки творчого мовчання. Чи не найголовнішою справою свого життя сама Михайлина Коцюбинська вважала повер-нення до українського чита-ча творчої спадщини Василя Стуса: саме вона упорядкувала першу збірку його поезій «До-рога болю» (1990), підготува-ла до друку його вірші, листи, наукові розвідки, переклади. До цього поета у пані Михай-лини було особливе, засноване на великій повазі ставлення, а виступаючи із свідченнями на захист Василя Стуса у суді, Михайлина Коцюбинська ска-зала, що «таких людей треба не судити, а оберігати». «Це неймовірно, але сьогодні, через багато років після Василевої смерті, відчуваю якийсь мета-фізичний зв’язок із ним», – го-ворила науковець у інтерв’ю «Дню» 2005-го. Надіємось, що там, на Небесах, вони вже зу-стрілися…

За двотомне видання «Мої обрії», що увібрало у себе різні роботи науковця чи не за півстоліття її творчої пра-ці, Михайлину Коцюбинську було відзначено Національ-ною премією ім. Т. Шевчен-ка. Її думка – авторитетна, до її слова прислухалися, її ідеї ще довго житимуть у серцях свідомих українців.

Ірина Воробей

У неба попросим…

«антиспирто-тютюновий» флеш-моб

7ДежавюУ неба попросим…22 жовтня у парку іме-

ні Лесі Українки запускали «небесні ліхтарики». Захід зібрав небагато людей, проте

атмосфера була дуже роман-тична. Закохані пари, друзі, а також ті, хто мріє зустріти своє кохання, зібралися у

парку для того, щоб відпра-вити в нічне небо ліхтарик і загадати бажання. Деякі учасники дійства свої ба-

жання записували безпосередньо на ліхтариках, інші ж просто подум-ки проговорювали його. Рівно о 19 го-дині за командою ведучого всі разом відпустили свої за-палені світлячки: у вигляді червоних сердець – закоха-ні пари, у вигляді жовтих і білих ци-ліндрів – всі інші.

П од е й к у ю т ь , що ліхтарик пере-носить бажання на небеса, де жи-вуть янголи. Саме

вони здійснюють бажання, а для закоханих роблять їхню любов вічною. Проте летіли ліхтарики хто куди хоче: одні вгору, інші – кудись убік, кілька застряло у гіллі беріз. Незважаючи на це, небес-на картина була неймовірно красивою. У небі палали вогники, а на землі вирувало кохання. Закохані цілувалися дуже пристрасно, тож сво-єю енергетикою їм вдалося сформувати з небесних світ-лячків велетенське серце, яке стало справжнім чудом на за-вершення цього прекрасного вечора.

Оля Стронк

Студентська молодь організувала

За словами студентки першого курсу Інституту філології та журналісти-ки ВНУ ім. Лесі Українки, моєї колеги Ярослави Са-вош, весело відпочити 17-того листопада можна й без оковитої, наприклад, займа-ючись спортом або власною творчою діяльністю. Від-повідаючи на питання про мету цього заходу, Ярослава зазначила, що вона особис-то й організація «Студент-ська Свобода» таким чином прагнуть хоч трішки зміни-ти руйнівний стиль життя сучасної молоді, пропагую-чи фізичну й духовну силу, стрімкий розвиток особис-тості»

Кульмінацією студент-ського «антиспиртного» флеш-мобу стала імпрові-зована сценка: футбольний матч між представниками табору «здорових» і «шкід-ливих», що закінчилась, як не важко передбачити, пе-ремогою перших.

Незважаючи на темпе-

ратуру повітря лише у три градуси вище нуля, глядачів зібралося нівроку. Дійство зацікавило навіть людей по-хилого віку, які, хоч і досить скептично, з точки зору сте-

реотипного комуністичного виховання, кидали оком то на учасників, то на плакати з написами: «Годі балансу-вати – обирай гідне життя», «Не будь рабом системи», «Дихай вільно. Живи тве-резо», та все ж підтримали таку життєву позицію.

А як же її не підтри-мати, коли «українське майбутнє» книгу міняє на зеленого змія? Велика кіль-кість молодих людей уже до двадцяти років стають або

алкозалежними, або силь-но питущими. Офіційна статистика показує вельми невтішні цифри: вживають алкогольні напої щодня або через день 33,1% юнаків і 20,1% дівчат; середній вік, по досягненні якого молодь починає пити, – 14 років.

Даремно думати, що ви-нною у цьому є виключно морально розбещена мо-лодь, вихована у традиціях найрозпусніших американ-ських фільмів. Відповідаль-ність за своїх чад несуть і батьки, які не помічають (або роблять вигляд, що не помічають) разючої дегра-дації своєї дитини.

Невиправданим залиша-ється й твердження, буцім-то: «Нема куди йти, раніше були піонери..» Врешті-решт і сучасна молода людина має змогу обрати цікаве хобі: ді-ють спортивні секції, творчі гуртки. Якщо ж матеріальне становище не дозволяє, то посмію нагадати – бібліоте-ки працюють і сьогодні, не Інтернетом єдиним…

Володимир Грисюкфото Мар’яни Печенюк

«антиспирто-тютюновий» флеш-мобУ переддень міжнародного студентського свята активісти волинських

молодіжних громадських організацій «Студентська Свобода» та «Сокіл» влаштували акцію «Здоровий стиль», котра мала на меті привернути увагу громадськості до актуальних соціальних проблем: паління та зловживання спиртним. Студенти за допомогою рупора, плакатів та футболу намагалися пояснити, чому варто кидати шкідливі звички й займатися спортом.

8 Як у них Працюй та подорожуйАбо точніше працюй, працюй і ще раз працюй, і лише тиждень-два подорожуй.

Всім знайома студент-ська програма «Work end travel», за якою спудеї з усього світу їдуть на літо до

Америки. Посмішки на об-личчях, бажання заробити свій перший мільйон, а ще подорож країною мрії.

Отож 11- годинний по-літ літаком і ви в аеропор-ту США. Стомлені, зате задоволені: бажання здій-снюються. По прильоту в Америку в око впадає чистота вулиць та псевдо привітність оточуючих. Починаючи з останньо-го візового контролю, вас зустрічають натягнуті по-смішки, від яких спочатку аж гидко. Перші дні роботи ніби свято: просинаєшся з задоволенням, оскільки є можливість заробити ша-лені гроші. Відпрацював – і рахуєш на наші гривні, проскакує думка, що моїй зарплатні навіть батьки по-заздрили б. Щоправда після першого місяця роботи всі оптимістичні нотки пропа-дають. Відпрацювавши 10-12 годин на день, важко ще чогось хотіти, окрім душу та ліжка. Який там «тревел»? Поки є можливість, треба працювати, щоб відробити програму мамі з татом, та й самому якісь кишенькові гроші не завадять в Україні. І так день за днем, тиждень за тижнем, тільки поміча-єш, як погода змінюється. Шість працюєш, один від-

почиваєш – ось такий ро-бочий графік, не менше 60 годин на тиждень. Щоправ-да, з’являється усмішка

на обличчі, коли отримуєш пейчек (зарплату), її, так, як і в нас, дають у конвертах, але не грошима, а че-ками. Учасники програми – сту-денти, отож як би важко вони не працювали і яки-ми б втомленими не були, а час на розваги завжди є. Тут починаються славнозвісні аме-риканські вечір-ки, про які кожен чув і не раз бачив у різних філь-мах. Сотня людей у когось вдома, причому серед

них знайомих - чоловік 20, решту бачиш перший або другий раз. Впевнений, що навіть власник будинку не знає всіх запрошених. Для

Америки чим більше людей, тим веселіше. Можливо, так воно і є, адже інколи бу-вало справді класно. Хоча, для американської молоді вся вечірка базується лише на одному: на пиві й іграх, які теж пов’язані з пивом. Спочатку дивувало: як так, що хазяїн пускає додому не знати кого, або людей, яких десь там раз бачив, але по-

тім звикаєш і розумієш, що це нормально, вливаєшся. Після таких вечірок робота здається ще більш неми-лою, тобто ті 10 годин зда-ються цілою вічністю. Але потім знову приходить ве-чір: втома, душ, ліжко (або є вибір знову на вечірку). Ні, сьогодні все-таки ліжко. Це неймовірне відчуття, коли йдеш на роботу і знаєш, що завтра вихідний. За один ви-хідний в тиждень встигаєш попрати, можливо, походи-ти по магазинах або приго-тувати щось поїсти. У будні дні готують лише найсиль-ніші духом люди, або ми просто були дуже слабкими. Звичайно, бували вихідні, які можна віднести до групи «тревел»: поїздка на озеро або вилазка в сусіднє місто.

Нам пощастило, тому що наш роботодавець піклу-вався про нас: влаштовував вечірки (без пива), безко-штовний боулінг, піца, різні маскаради, плавання в ба-сейні під час заходу сонця – це справді весело і цікаво.

За 4 місяці перебування в Америці, я побачив світу рівно по тій дорозі, якою йшов на роботу і назад, де-коли міняв маршрут для різ-номаніття. Англійську вдо-сконалити мені особливо не вдалось, тільки декілька за-вчених фраз, якими корис-тувався на роботі чи не що-дня. Водночас, як би не було важко в тій Америці, це

важлива школа, школа ви-живання, де потрібно було боротись за місцем під сон-цем, а коли виборов, то ще втримати його. Працювати було дуже важко, під кінець навіть не стільки фізично, як морально, тебе все гніти-ло. Але ти бачиш результат своєї роботи. Якщо важко працюєш – більше заробля-єш, причому доволі гарно заробляєш. Адже вистачало грошей і гуляти, скупля-тись, харчуватись, загалом жити, і водночас поверну-ти вартість програми. Крім того, хоча б декілька днів, та все ж була таки подорож. Чарівне «місто вітрів» Чи-каго, від хмарочосів якого захоплює дух. На фоні всіх тих височенних будинків відчуваєш себе маленькою мурашкою, але місто над-звичайно гарне. Все-таки тебе тішить думка, що ти не просто так проробив ціле літо, тепер відпочинок. Хай якихось три дні, та все ж… Ти заробив, заощадив гро-ші, і вони тільки твої, сам

собі можеш дозволити го-тель, їжу, шопінг та відвід-ини цікавих місць мегаполі-су. Отож, кому що цікавіше: просидіти ціле літо в місті, два тижні моря (у кращому випадку) або відкрити для себе нову країну, пізнати її з середини.

Дмитро Сегейда

фото автора

9Як у них Моя свобода – Америка

Люблю Україну… Люблю її природу, її культуру, мову, людей. Те, що маю тут, а саме мої рідні, друзі та просто те, без чого не можу жити, гріє мою душу раз у раз.

Прикро, проте втрапивши один раз у інший світ, почуття мої перевернулись. Я полю-била іншу країну, її культуру, звикла до її населення та чис-

ленних «тараканів» в головах її людей. Країна, без якої я тепер не уявляю свого життя – це Сполучені Штати Аме-рики. Саме про свої пригоди в країні моїх мрій хочу зараз розповісти Вам.

Моя подорож почалася 16 травня 2011 року о 4:30 ранку, з палких сліз мами, прохання збиратися швидше від тата і дзвінків друзів, котрі, як і я, тоді ще шалено налякані та водночас захоплені збирались в далеку путь.

Дорога в Бориспіль зайняла майже усю ніч. Вона була дов-гою, проте надихала нас, адже ми востаннє в цьому літньому їхали рідною країною…

Приїхавши на місце, від-разу побігли у приміщення терміналу, отримали посад-кові талони, і пішли чекати. Чекання минуло швидко, осо-бливо коли ти розумієш, що попереду 4 прекрасних місяці в чужій країні та компанії.

Сіли в літак. Не питайте, відразу відповім – страшно не було. Подруги при зльоті

плакали, а я чомусь ні. Лише коли приємна стюардеса по-сміхнулася і побажала при-ємного перельоту, відчула безмежну радість. До при-буття рівно 9 годин та 30 хвилин. Довго ж бо летіти! Ані миттєва турбулентність, ані пані, котра на борту втра-тила свідомість, не зупинили наше велике бажання від-

крити для себе Америку. Пе-ресадка була в Німеччині, в місті Франкфурт.

Перша година холодної американської ночі, ми при-були на місце. Таке довго-очікуване Чикаго. Мамо, я в Чикаго! Таксист, дізнавшись, що ми з України, люб’язно за-пропонував нам свої послуги міні–гіда і повозив нас без-коштовно нічним містом. Ох, як же гріють спогади перших вражень…

Переночувавши в місцево-му хостелі, вранці взяли квит-ки на потяг і попрямували до нашого Вісконсин Деллса. Якщо говорити про загальну карту США, то це означало наше плавне переміщення з штату Іллінойз до Вісконси-на, столиці озер та річок Аме-рики. Нас там із нетерпінням чекав наш аквапарк. «Noah’s Ark Waterpark» – ось місце нашої роботи влітку. Згодом я там не працювала, але поки що ми лише приїхали і не зна-ли, що на нас чекає далі. Ро-бота у нас передбачалася не з

легких – були ми лайфгарда-ми, на нашу мову переклада-ючи – рятувальниками. Тести, здачі, перездачі. Дні у воді, цілодобові тренування. Хтось здавав на відмінно – інші про-летіли. Та кому яка різниця? Ми в Америці!

Здійснилася мрія усього життя: я спілкуюся улюбле-ною англійською, і не з викла-

дачем, а з американцями, я їду на роботу чистими вулицями, зустрічаю при цьому оленів, білочок, зайців і таке інше.

До всього звикаю… Зви-кла прокидатися о шостій на роботу, звикла до різниці у часі, до зеленого і всемогут-нього папірця долара, до по-лячки Марії, господарки мо-телю, де ми жили.

Не звикла лише до Макдо-нальдса. Мабуть, його успіх у тому, що американці люди сконцентровані на кар’єрі, готувати часу немає, тому, ма-буть, і їдять там.

Окреме місце – знайом-ствам. Щовечора шалені ве-чірки, шалені колумбійці, ки-тайці, еквадорці, мексиканці, німці, фіни, турки, які оточу-ють нас скрізь і які стали нам рідними.

Не обійшлося й без зна-йомства з всюдисущими американськими героями – копами. Втікали ми від них огорожами, ховалися в лісі, поверталися додому о 5 ран-ку. Вони ж у свою чергу ви-

являлися досить непоганими людьми, веселими, легкими в спілкуванні, проте зацикле-ними на своїй роботі.

Молоді, шалені...Так минали дні. Здаєть-

ся, нещодавно бідкалися, що лишалося АЖ 80 днів, і тут звідки не візьмись – 2 тижні. Як? Де моє літо? Не хочу від-пускати…

Тікаю до Чикаго з новими друзями з Донецька, і заразом руйную міф про те, що запа-денці та східняки товаришу-вати не можуть взагалі.

Загалом подорожую бага-то, проте навіть коли вийшла з метро – відкрила рота. Наші погляди зустрілися і мене заполонили почуття. З тих хвилин я офіційно в сімей-ному зв’язку з цим містом. Я щиро кохаю Чикаго. Ці вули-ці, ці дороги, ці хмарочоси, річка, люди. Все наче зійшло на мене з екранів телевізора. Все! Тут осередок цивілізації. Зокрема рай для жінок, адже стільки магазинів я давно не бачила. Правду кажучи, мої товариші на кілька годин мене загубили в одному з по-дібних місць, адже як можна пройти повз розпродажів но-вих колекцій?

Проте корені беруть своє. Поперла в Ukrainian village («українське село»). Банк «Аваль», вивіски про грошо-ві перекази в Україну, рідний прапор, ресторан «Старий Львів», супермаркет «Калин-ка», а в ньому торт «Київ-ський» – 27 доларів, сік «Са-дочок» – 4 долари та батон «Нарізний» –1.50.

Не знаю чому, та давно до-ведено – все хороше швидко минає… Останній день в Чи-каго минув так швидко, як, мабуть, ніщо інше в моєму житті. IPhone фіксує прощаль-не відео: «Юля, скажи Чика-го прощай, и город сам тебе улыбнется!» – каже мій друг. У відповідь ж я кажу «До зустрі-чі». І знаєте чому? Бо я вірю в своє повернення сюди, вірю в наше кохання. Тепер планую наступну поїздку. Штати 2012 – чекайте мене!

P.S : Love You, My USA)

Юлія Синицяфото автора

Як українська студентка вслід за Колумбом дослідила прекрасний світ американської мрії

10 Як у них “Work & Travel”Мабуть, в кожного з нас

є свої власні стереотипи, які зруйнувати не так вже й лег-ко. Те ж саме стосується і по-глядів на інші країни, і, що особливо: чим далі від Бать-ківщини ця держава, то тим сильніша «примарна думка» (назвемо її так). Я особисто в цьому пересвідчилась, коли влітку побувала в США…

Поїхати за тридев’ять зе-мель було моєю мрією ще з дитинства, бо дуже люблю я подорожувати. Та виявилось, що, по-перше, процедура підготовки займає більш як півроку, по-друге, потрібно заповнити купу паперів, а, по-третє, грошенят назбира-ти чимало.

Планувалась моя поїздоч-ка ще роки зо два тому, про-те тоді ще відповідної суми не було, та й самій страшно їхати. А раптом минулої осе-ні моя подруга почала напо-лягати, мовляв, давай разом вирушимо. Я погодилась.

Спершу не знала куди звер-татися, проте моя одногрупни-ця Марічка минулого року теж їздила до США за програмою студентського обміну «Work & Travel», і розповіла все, що

мене цікавило. Оскільки я вже знала, що робити, і гро-шові внески мали робити по-ступово, то я розпочала брати участь у програмі.

Насамперед мене ляка-ло те, що фактично досвіду спілкування англійською мо-вою в мене не було. Моїм по-другам легше, бо вони навча-ються на романо-германській філології. Особливо стресо-вими для мене стала співбе-сіда з роботодавцем та зу-стріч із консулом. У першому випадку через те, що, як ви-явилось пізніше, про співбе-сіду із майбутнім роботодав-цем потрібно домовлятися заздалегідь, тобто обираєш наперед одного чи двох, а вже в Києві (у спеціально відведений день) проводять презентації і представники різних штатів ведуть з тобою розмови. Все б чудово, од-нак ми «купилися» на висо-ку зарплату та забезпечення непоганим житлом і обрали Монтану. Побачивши презен-тацію, ми вже були шоковані, розчаровані, а коли ще й по-балакали з роботодавцем, то й не знали, що думати. Мало того, що працювати треба

було по 60 годин щотижня, то ще й вантажі важкі вима-галось тягати. Ми тільки тоді зрозуміли, чому зарплата має бути така висока. А поки чекали, що він там надумає (брати нас на роботу чи ні), то до представника другого штату (Массачусетс) вже ви-строїлась довжелезна черга. На превеликий жаль, йти до когось ще (де ти не був запи-саний заздалегідь) не можна. І от (не дочекавшись вер-дикту) ми підійшли самі до роботодавця із Монтани, та яким же був наш подив, коли ми почули відмову, бо бачте нас троє разом їде. Отут і по-чалися наші тривоги, адже у Вісконсин (аквапарк), Мас-сачусетс вже не брали, а в Нью-Йорк лишилось тільки одне місце. Тут ще й дівча-та, котрі SLAP-тест здавали, прийшли із претензіями, щоб їм повернули гроші, бо тест скласти вони не змогли двічі підряд. Нам лишалось йти до представниці із Каліфор-нії. Страшенно боялися, бо всі, хто відходив від її столу казали, що вона надзвичай-но вимоглива. Та ми спро-бували, і нас прийняли, хоча

не відразу, звичайно. Мене взяли за умови, що частіше посміхатимусь. Я пояснила, що по життю – весела лю-дина, просто в той момент ми були настільки морально виснажені, що більше нема куди. Підписали ми попере-дню домовленість, обміня-лись контактами у скайпі. «Хух» - із полегшенням зі-тхнули, вийшовши із готелю «Козацький», де проходило вищезгадане.

Другий етап хвилювань та вибухових емоцій припав на співбесіду з консулом. Тут можна було чекати всього: і несподіваних запитань, і відмови без пояснень. Черга сягала близько 400-500 лю-дей. Знову ж зіграв людський фактор: побачила знайомих, котрі додаткові документи заповнювали, ніби тренінг чи щось таке; деякі ж очіку-вали другого шансу; а ті, хто виходив, то що тільки не роз-повідали, а особливо, кому відмовили у візі… Думка перервалась, викликали, я підійшла до віконечка під но-мером 5, де сиділа старшого віку тітонька і вже була гото-ва ставити запитання. Сидя-

11“Work & Travel”

чи в черзі, наслухалась про це віконце такого, що хвилю-ванню не було меж, а тут ще й потрапила саме до неї. То добре, що хоч брошуру пере-читати декілька разів встигла (в ній вказувались контактні телефони, на які треба теле-фонувати, коли наші права порушують тощо). Моя по-рада: навіть, якщо вмієте і хочете збрехати стосовно будь-чого – НЕ ВАРТО! Вони зрозуміють і радості з того не буде: до того ж, вся інформація про кожного, хто приходить, у них вже давно є, просто перевіряють. Осо-бливе зацікавлення викли-кають ті, хто має родичів за кордоном, або вже намагався виїхати...

Чесно кажучи, коли ще летиш в літаку – страшно, коли вже в аеропорту на міс-ці – страшно, коли тільки-но поселяєшся в апартаментах і приступаєш із перших же днів до роботи – страшно. Та згодом настільки звикаєш та втягуєшся в те життя, що забу-ваєш, що ти ще й жив колись тут, в Україні. Я не намагаюсь переконати когось, що Аме-рика – це ідеальна країна. Ні! Просто умови для життя зна-чно сприятливіші. Можливо, для мене це було ще й тому, що я потрапила туди зі своїми подругами. І хоч ми працюва-ли нарізно, проте жили втрьох в одній квартирі.

Після приїзду додому я зрозуміла, скільки «хибних думок» витає тут у повітрі стосовно США. Мабуть, це ми ще долаємо пережитки Радянського Союзу, ті при-марні навіювання, що «ми живемо найкраще, а за кор-

доном не так вже й добре». Я рада, що мені довелося по-знайомитись з надзвичайно великою кількістю відкритих до спілкування людей, радих допомогти та порадити, дуже привітних та люб’язних. Ще зруйнувала стереотипи, що більшість населення – це чор-ношкірі, розумово обмежені або ж повні люди. По-перше, наприклад, в Каліфорнії

можна частіше зустріти азіа-та чи мексиканця, аніж афро-американця. Азіати просто заполонили США, для них є спеціалізовані заклади і вони мають цілі власні райони. На рахунок того, що в Америці люди розумово відсталі, то

відразу заперечу. Є такі, що подумки обрахують мате-матичну дію або ж захоплю-ються посилено географією, чи знають декілька мов. При-гадую, один мій друг, з яким я познайомилась в США (ко-рінний американець), знав 6 мов і вільно ними володів, хоча йому лише 22, і це не поодинокий випадок. Окей, а скільки мов знає пересіч-

на молода людина України ?! Одну або ж цілих дві. І з проблемою ожиріння вони борються: багато хто бігає вулицями міста, або ж нама-гається їсти тільки здорову їжу. А це не так вже й лег-ко, бо відстані між районами міста набагато більші, ніж у нас, та й більшість людей має власні автомобілі.

Що ж стосується відпо-чинку молоді, то перевагу вона надає вечіркам у домі (house party), зазвичай, дуже бурхливим, проте це звич-не явище для американців. Можна ще вибратись у центр міста (Downtown) або ж по-гуляти біля океану. В прин-ципі, варіантів безліч. Якщо немає 21, то алкоголю не продадуть, нема 18 – цигарок теж. Вимогливіше, ніж у нас. Можна звичайно підробити документ, який свідчить про особу (ID), проте, якщо зло-влять, що в тебе підробка – проблем не оберешся. Краще не ризикувати.

Та нам є чого у них повчи-тися. Скажімо так: і там, і тут є щось хороше. Є й погане. Просто все оцінюється в порів-нянні. І бодай раз рекомендую поїхати до США. Так можна і рівень знання мови перевірити, і відвідати нові місця, і друзів знайти, і змінити свої погляди на багато речей…

Євгенія Ткаченко

Як у них

12 На думці Про штамп у паспорті,

З давніх-давен чи не у всіх культурах союз чоловіка і жінки освячувався релігі-єю. Проте вже у XVI-XIX століттях пари, які через різницю в соціальному стано-вищі, спротив родини чи інші перешкоди не могли отримати церковного благо-словення, просто мешкали разом. Згодом такі «подружжя» отримали можливість узаконювати свої стосунки юридично, без дотримання релігійних обрядів.

Протягом останніх років модним стало дискутувати на тему «Що таке цивільний

шлюб?» Бо ще кілька десятків років тому суперечки з цього питання виникнути не могли – такого поняття в лексиконі українців просто не було. На-шій культурі здавна було при-таманне особливе ставлення до шлюбу і родинних стосунків. Дівчина, яка зважилася на не-шлюбні стосунки, вважалася збещещеною. Згадаймо хоча б оспівану Шевченком Катерину – зневажливе прізвисько «по-критка» стало її ім’ям.

У США і деяких західно-європейських країнах прак-тика цивільних шлюбів по-ширилася куди раніше, ще з початку ХХ століття, коли «просунуті» суспільства ско-лихнула хвиля сексуальної революції. Але, на відміну від України, там такі шлюби чи не відразу врегулювали юридично, щоб уникнути будь-яких двозначних трак-тувань поняття. Тобто улю-блена багатьма мужчинами фраза про факультативність штампу в паспорті справді почала відповідати своєму значенню. В Україні ж досі не прописані всі правила стосунків подружжя, яке про-

живає у цивільному шлюбі. Хоча прогрес таки є: кілька років тому законодавчо ви-

значили захист матеріальних інтересів цих громадян та встановлення батьківства для дітей, народжених у такому шлюбі (за згодою батька!) Цей закон буквально кишить підводними каменями: немає чіткої схеми спадкування, та й довести, що шлюбні стосун-

ки дійсно були, часом доволі проблематично.

Провівши опитування се-ред молоді віком 17-27 років, отримали цікаві результати:

більшість опитаних вважа-ють, що в цивільному шлюбі можуть до одруження пожити

ті, хто запланував у найближ-чому майбутньому узаконити стосунки, приблизно однако-ва кількість людей думають, що «штамп у паспорті нічого не міняє» і «кожен має ви-рішувати сам, але для себе я такого не хочу», і тільки один з чотирьох десятків учасників

опитування назвав цивільні шлюби розпустою.

Постійним противником поширення шлюбів «на віру» залишається Церква. На думку

протоієрея, настоятеля храму Марії-Магдалини у Луцьку отця Олександра, жодна духо-вна особа не дасть благосло-вення на проживання у грома-дянському шлюбі. «Просто і чітко тут можна відповісти та-кими словами: громадянський шлюб – це порушення сьомої заповіді святого письма. А в ній, пригадаймо, сказано: «Не чини перелюб», – каже отець Олександр.

На противагу священнос-лужителям, психологи ствер-джують, що пожити разом до узаконення стосунків, коли вже «нікуди з підводного чов-на не подітися», просто необ-хідно: це дає змогу перевіри-ти свої почуття у побутових повсякденних ситуаціях, про-тестувати, так би мовити, ха-рактер «половинки» заздале-гідь, щоб потім не виявилося неприємних сюрпризів. Але ж так можна щомісяця прово-дити тест-драйв з іншим по-тенційним претендентом на вічне кохання…

Так чи інакше, а вирішува-ти, як влаштовувати своє жит-тя, вам і тільки вам. Особисто я знаю як позитивні, так і не-гативні приклади таких сто-

сунків. Палиця, як водиться, з двома кінцями.

Тетяна Бубало

або Чи ми не заБЛУДилися?

На думці 13В очікуванні дива…Не знаю чому, але ново-

річний настрій почав підкра-датися до мене ще задовго до першого снігу. А як тільки у вітринах магазинів почали з’являтися різнобарвні ялин-кові прикраси, зелені пиш-ненькі деревця та усміхнене обличчя Санти, мене просяк-нуло цим святом на повну.

Напевно, всі помітили, як змінилася наповненість наших крамничок. Таке від-чуття, що новорічні іграшки, казкові герої та їх приладдя завойовують полиці магазин-чиків. Гірлянди, прикраси, дощик та вогники – усе ме-рехтить різдвяним настро-єм… Цей набір доповнюють смішні та цікаві маски, ма-ленькі фігурки символу Ново-го року – Діда Мороза та його соратників і, звичайно, пода-рунки. Вибір останніх просто величезний, адже сучасний світ розвивається зі швидкіс-тю блискавки, тому ми мо-жемо догодити всім, навіть найвибагливішому другу чи

родичу. Купівля подарунків взагалі справа приємна, але непроста. Тому перед тим, як відправлятися у похід по ма-газинах, варто поцікавитися бажаннями, а можливо і мрі-ями одержувачів цього дива.

Подарунки, ялинка, при-краси та іграшки – невід’ємні

атрибути Нового року. Але тут не можна обійтися і без святкового настрою, адже без нього точно не вдадуть-ся жодні веселощі. Особисто

для мене – це гарна святкова атмосфера навколо, а допо-внює її природа. Перш за все – сніг, який випав нещодавно, але не був з нами довго, про-те подарував усім смак пере-дноворіччя, нагадавши про це зовсім близьке свято. Уся природа ніби притихла в очі-

куванні дива, але ще трішки і вона зірветься яскравими, ве-селими і теплими емоціями та почуттями разом із нами. Вона дає нам час приготува-

тися, закінчити всі справи і з гарними помислами всту-пити до року Дракона. Цей рік передбачає море нових вражень та приємних пере-живань і мусить бути весе-лим, важливим, успішним та запальним. Тому й зустрічати нового гостя – дракона – по-трібно з чудовою компанією та гарними емоціями.

Новий рік зовсім близь-ко. Тому, хто не має ще пе-редсвяткового настрою, раджу створити його якомо-га швидше і позитивніше. Обов’язково скористайте-ся можливістю залишити в цьому році всі неприємнос-ті, образи та негативні спо-гади, і, прихопивши друзів та гарний настрій, вступити до Нового, 2012-го, року!

Тетяна Бондарук

Відпочинок для душі

Серед гос-тей нещодавно

відвіданого мною ніч-

ного клу-бу не

л и ш е молодь, а й кре-

мезні со-рокарічні д я д ь к и і серед-нього віку

панночки. А утвердже-на думка, що у тих сту-

дентів, як то кажуть, лише п’янки та гулянки в голові, не завжди істинна. Адже відпочивають молоді люди по-різному, та й взагалі мо-лодь трапляється різна: є як затяті клубні тусовщики та тусовщиці, так і театрали, що не пропускають жодної постановки. За повідомлен-ням завідувача літературної частини Волинського облас-ного академічного музично-драматичного театру Олесі Коваль, серед відвідувачів їхніх вистав чимало юних облич. Не цурається молодь і відвідин музеїв та інших закладів інтелектуального відпочинку.

«У нас, студентів, (тих, звісно, які хоча б трохи вчаться, – сміється – авт.) часу для відпочинку не так вже й багато, – говорить студентка 4-го курсу істо-ричного факультету ВНУ ім Лесі Українки Ірина Бур-ко. – Тому використовуємо його більше для фізичного відпочинку – поїсти, по-

спати… Та при наявності справді вільного часу я на-даю перевагу відвідуванню різних закладів культури, оскільки це справді розсла-бляє і приносить задоволен-ня, а походи в бари та клуби мене, навпаки, ще більше втомлюють».

Іншої думки студентка заочного відділення одного із факультетів Волинського національного технічного університету та продавець продовольчо-побутового магазину Інна Барбарук: «Для мене відвідування дискотек – це відпочинок для тіла і душі. І ще, до того ж, поєднання приємного з корисним, адже на танцполі спалюються зайві калорії»

А й справді: культурно відпочити можна як у теа-трі, так і в нічному клубі. Все залежить не так від місця, як від рівня Вашої культури.

Ірина Воробей

Хто сказав, що молодь проводить своє дозвілля лише у нічних клубах, ба-рах та кафе? Адже серед юного покоління ще доволі багато прихильників ін-телектуального відпочинку!

14 Мистецький балаган Український театр: З огляду на те, як розви-

вається національний театр в Україні, можна зробити ціл-ком логічний висновок – він стає взагалі не потрібним яви-щем для населення, тим паче для держави, яка не дбає аб-солютно ні про що. Можливо, це зумовлено тим, що матері-ально зубожілий народ є й мо-рально деградованим. Адже ми не бачимо прогресивних ознак у розвитку літератури, театру, музики, мистецтва за-галом у відсталих країнах, скажімо Африки.

Так, для більшості з нас драматичні маски нічого не значать, нам достатньо диви-тися комедійно-пофігістичні серіали та кінофільми, що безперебійно надходять у наш український прокат й вилива-ються на голову глядачів, як помиї з відра. Нам нав’язують те, що нібито є красивим і по-пулярним, те, що необхідно дивитися, аби не відставати від реалій ХХІ століття. Про-те найвищою реалією у жит-ті кожної людини будь-якого століття завжди була думка, заглиблена у розв’язання важ-ливої проблеми. Особисто я не бачу серед усього того різноманіття кінематографіч-ного напівфабрикату, якийсь, хоча б незначний, але істин-ний, справжній фрагмент. Кінорежисери, актори, митці забувають про неоціненність земних днів, блукаючи нетря-ми фантастичних світів, над-природних сюжетів. Україн-цям дорого придбати квиток у театр на класичну виставу за 12 гривень, тому вони де-шево заповнюють власні голови, мов резервуари, іно-земними нечистотами. Це і

є найголовнішою причиною кризи національної свідомос-ті, свідомості меншовартості та другорядності. В атмосфе-рі зовнішнього і внутрішньо-го публічного несприйняття не може народитись творчо натхненна особистість. На-вколишнє має здатність не-контрольовано підпоряд-ковувати собі усе, що хоч трішки відрізняється від на-явного пластмасово-поліети-ленового середовища. Тому дійсно професійні актори, професійні за покликанням, а не за догороцінним папірцем, безчесно названим дипломом державного зразка. Нам вже час опанувати складну науку – цінувати те, що є сьогодні, було вчора, щоб зцементувати міцний фундамент на завтра. Поки театральне мистецтво в Україні існує, але воно пови-нне збагачуватись та розвива-тись, формуючи художнє об-личчя повнолітньої і молодої країни, яка має не надто авто-ритетну репутацію у світі.

До речі, щодо приємних новин недалекого минулого: народний аматорський театр «Гармидер», що одержав по-стійну прописку в районно-му будинку культури міста Луцька, здобув перше місце у номінації «Краща вистава» на Відкритому Міжнародно-му театральному фестивалі, що відбувався на Київщині. Керівник «гармидерівців» Руслана Порицька також здо-була вагому у своїй кар’єрі відзнаку – «Краща режисер-ська робота». Цікаво, що се-ред учасників були достатньо професійні театри з інших міст і країн, тому обирати кращих для журі виявилось

непросто. Важко повірити, що малому теляті вдалось таки з’їсти вовка.

Наш Луцьк, порівняно з Києвом, провінційне міс-то, зуміло привернути увагу громадськості й журі саме нефальшованим відображен-ням дійсності, натуральністю відчуттів, відтінками настроїв акторів, їхня гра насичена як пастельністю загальної карти-ни, так і різноманіттям напів-тонів, контрастів. Хоч і мали місце певні недоліки, можли-во, відсутність театрального досвіду, та від акторів лину-ла енергія, йшло прагнення донести до глядача певну емоцію. Часто досвідчені, заслужені й перезаслужені старці Мельпомени не вміють показати замість вульгарної брехні – правду, замість холо-ду – гарячий дух. Актор грає скоріше самого себе у певній, найбільш прийнятній для його характеру ролі, тоді ні перевтілюватись, ні вдоскона-люватись не потрібно. У цьо-му випадку, мова йде не про актора в широкому розумінні цього слова, а просто людину, якою є кожен із нас. Професія ж, пов’язана з творчістю, ви-

магає щоденного вдоскона-лення майстерності. Принцип простий: щоб зійти і завжди

залишатись на висоті, потріб-но працювати.

Надіємось, що в майбут-ньому й наше українське театральне мистецтво не за-лишиться на узбіччі Європи і світу як профнепридатне. Врешті-решт, «високе» має випереджати сучасність, йти на два-три століття вперед. Поки бачимо тільки пере-жовування вже й так пере-жованих жанрів та сюжетів, нові постановки бачимо дуже рідко, про них не говорять, їх не критикують так, як слід. Сьогодні невеличкий, але прогресивний, Луцьк не пасе задніх, наші досягають нових вершин, досягають успіху та завойовують любов глядачів не лише в Україні, а й за кор-доном. Інша справа, що моло-ді районні актори – аматори з простолюду – вийшли пере-можцями із загону професій-них театрів, які й так зійшли на пси.

Володимир Грисюк

фото автора

пережиток минулого чи грандіозний проект майбутнього?

15пережиток минулого чи грандіозний проект майбутнього?

Літературна сторінкаОкуляри від далекозорості

«Найважливіші речі – близько. Варто лише приди-витись!» – ця, здавалось би, банальна істина стосується не тільки якихось високих ма-терій, але й звичайнісіньких, буденних речей.

Нещодавно, ввімкнувши навмання якийсь телеканал, я побачила чоловіка, що грав

на фортепіано. Чесно кажучи, я не надто люблю класичну музику, але мелодія, яка ли-лася з динаміка, здалася мені знайомою. Вона викликала якісь сумбурні спогади і по-чуття, «зачепила за живе»,

як то кажуть. За-вершивши твір фінальним акор-дом, піаніст ска-зав, що автором цього музичного шедевру є Фре-дерік Шопен. На жаль, я не знала назви п’єси, але ж у добу висо-ких технологій, навіть за наймен-шою кількістю інформації, мож-на без проблем знайти потрібне. Тому ввімкнула комп’ютер і ввела

в пошуку «Шопен». На екра-ні відразу ж з’явилося безліч результатів, що відповідали

моєму запиту. Та, прослухав-ши декілька десятків компо-зицій, я впала у відчай: серед незліченної кількості музики не було тієї, яку шукала. За-смутившись, повернулася до своїх звичних справ, а згодом і зовсім забула про мелодію, що так мені сподобалась.

Днями я вирішила повида-ляти з комп’ютера непотрібні громіздкі файли. Блукаючи по глибинах системних дисків, я натрапила на папку, в якій знаходилося багато музики, і почала слухати одну за од-ною всі композиції. Яким же було моє здивування, коли, відкривши один із файлів, я з перших звуків упізнала ту саму мелодію Шопена! Те, що я шукала по всьому Інтер-нету, спокійно ждало свого часу в мене в комп’ютері.

От так і в житті: ми шукає-мо невідомо що, невідомо де, а воно лежить поруч, варто лишень побачити його. Ми мріємо про поїздку за кордон,

аби подивитися на красиву природу і розкішну архітек-туру, не звертаючи уваги на те, що і в нашій країні є ба-гато мальовничих куточків. Скаржачись на своє життя, нарікаючи на місце роботи (навчання, проживання), ми можемо проґавити можливос-ті, що їх підносить нам доля. Ми маримо журнально-теле-візійними ідеалами, не по-мічаючи реальних людей, які нічим не гірші (а то й кращі) за вигадані образи і відфото-шоплені обличчя. Тримаючи десятки синиць в руках, ми все одно женемося за при-марним журавлем в небі. Це перетворилося на хворобу. Якась суцільна психологічна далекозорість. Ми шукаємо щастя десь далеко, а воно тим часом лежить у нас під носом. То, може, варто при-дбати окуляри?

Влада Жорняк

Слизькі пальці нічного мороку затьмарюють кришталь

моїх спогадівдощові ангели

купують іграшки мого розуму

за краплі дощу,а потім розчиняються

у темному і сирому колодязімоєї підсвідомості

люблюспати в обіймах дощу,

коли топляться сумніви.заніжені куточки тремтячої гордості

танутьу засніжених вершках дорогого морозива

а я чекаю,коли сірниками підпалять горизонт

Дмитрук Оксана, Демчук Аліна

Коли, здається, що усе вже втратив, І душу сумніви гризуть, примножуючи

біль, Ти пам’ятай, що твій кораблик долі,

Що у незгоди трапив, Випливе у штиль...

І хай там як, забудь усе, що бачив…Згадай: тебе у Всесвіті чекає хтось...

Лиш тим живи, що Бог тобі назначив, І прийде час... затьмариш ти когось...

І пройде час, про сум свій не згадаєш... Відлунням сміху спогад пролетить!

Цінуй, будь ласка, те, що маєш!І не сумуй, що поки не фартить.

Демчук Аліна

Редакція Головний редактор: Романюк Альона Заступник головного редактора: Сасовська Ірина Художній та графічний редактор: Печенюк Мар’янаВипусковий редактор: Бубало Тетяна Коректор: Онопрійчук Анастасія Адреса редакції

вул. Винниченка 30а, корпус ВНУ № 8, ауд. № 41. E-mail: objectuv@ukr.net

Редакція не завжди поділяє погляди авторів і залишає за собою право літе-ратурного редагування та скорочення публікацій. Передрук заборонено. При вико-ристанні матеріалів газети “Об’єктив” посилання обов’язкове.

Керівник проекту: Світлана Кравченко

Аліна Демчук, Тетяна Бондарук, Ірина Воробей, Оля Стронк, Аня Рибицька, Володимир Грисюк, Влада Жорняк, Юлія Синиця, Євгенія Ткаченко, Дмитро Сегейда, Олена Лановенко

Кореспонденти:

Не підписані фотографії взяті з інтернет мережі.