V. СТИЛІСТИЧНІ. ЗАСОБИ МОРФОЛОГІЇ

1. ЧАСТИНИ МОВИ

Різні частини мови можуть створювати різний стилістичний колорит мовлення, який здебільшого є дуже витончений і на пер­ший погляд мало помітний. Зрозуміло, що навіть у відмінних за стилістичними настановами контекстах вживаються всі части­ни мови і вибір їх зумовлюється логіко-семантичними обстави­нами мовлення. Тому частини мови, перебуваючи у певному взає­мозв'язку, виконують насамперед комунікативну функцію. Але з погляду виражальних можливостей вони не байдужі і до стилі­стичного спрямування тексту, бо кожна з них більшою чи мен­шою мірою стилістично осмислена. /

Стилістичні функції частин мови випливають як із самої зна­ченнєвої природи кожної з частин мови, своєрідної та відмінної від інших, так і з способів їх використання у відповідному кон­тексті. .Найбільш яскраво виявляються стилістичні властивості частин мови"у 'худож н ьому мовленні, зокрема в художній літе-

ратурі, особливо у поетичних жанрах. Навіть попередня порівняльна характеристика частин мови

показує, що дієслова, наприклад, яскравіше передають динаміч-ні картини дійсності, іменники увиразнюють самі.яви :і ща, а прикметники наголошують на якісній характеристиці цих явищ. Особливе місце займають займенники, які здатні ство­рювати цілий вузол цікавих стилістичних засобів, метафоризую­чись та варіюючи різними відтінками художньего значення. Невідмінювані форми та перехідні явища серед частин мови хо­вають у,собі також важливі.стилістичні можливості.

Попередні спостереження над текстами, відмінними за ви- * кориетаними у них частинами мови, вказують на велику вагу і значення тих стилістичних засобів, що пов'язані з певними гра­матичними категоріями. Якщо зіставити два семистрофні урив­ки з твору М. Рильського «Жага», легко побачити нерівномір­ність щодо оформлення їх різними частинами мови, зокрема у кожному з цих уривків виявляється стилістично осмислена кіль­кісна розбіжність іменних та дієслівних одиниць. Пор.:

Тебе — від ніжного світанку Аж по останні смертні дні — Ме як дитя, не як коханку І навіть не як матір — ні! Тебе, як вітер у неволі, Тебе, як сонце у гробу. Як власні радощі і болі. Як власну юність і журбу,

Як стиски рерця в час прощання. Як атому, наболілих ніг,

Що після довгого вигнання На отчий клоняться поріг. Як слово хворого дитяти, Як просинь дальньої мети, Як тінь, котрої не впіймати І від котрої не втекти, Як огник в непроглядній ночі, Як трепет щастя навесні, Як сльози радісні жіночі У благовісній тишині,—

244

Тебе ношу я в грудях темних І в невсипущому мозку. Мою найкращу з дум наземних Жагу й любов мою палку!

II

Великій і чистій воді, Що живить, свіжить нас і поїть, Що студить по спраглім труді, По бої гарячім спокоїть,

Що стомленим сни навіва, Що юних на подвиги будить,— Мої найчистіші слова Хай жертвою чесною будуть. Хто знає незмірну жагу, Той міру словам моїм знав. Як землю, від спеки тугу, Липнева жарінь допікає, Як кожне благає стебло і кожна травинка голосить,—

Ласкаве небо, грім залізний, Була ти, будеш і єси! Тобі, тобі, моя Вітчизно, У серці дзвонять голоси.

О! Темної хмари крило Найвище нам щастя приносить.

«Вологи, вологи!» — в огні Шепочуть прив'ялі діброви, І котиться грім вдалині, Такий довгожданно раптовий! Вологи! Життя хоч на мить! — У тирсі сухій завмирає... 1 раптом війнуло, шумить. Ворожить, чарує, співає.

І знову весни вороття, І ржуть над чорноземом коні, І світ, як умите дитя, Сміється на матернім лоні.

Якщо у першому уривку урочисто стверджується буття за до­помогою іменних частин мови, то в другому — ця ж мета дося­гається численними дієслівними засобами, що іноді виступають ампліфікованими рядами. Не випадковою є і наявність у першо­му уривкові восьми дієслів, а в другому — двадцяти чотирьох.

ІМЕННИК

На іменниковій основі творяться тексти розповідного та опи­сового типу, зокрема ділового і наукового змісту. За допомогою іменникових форм, ужитих без спеціального забарвлення чи уви­разнення, читач дістає належну інформацію про певні явища, події, факти й інші реалії. Серед них особливо численні аб­страктні та суто номінативні іменники. Вони часто становлять основу цілого контексту в публіцистичному Та науковому функ­ціональних стилях. Напр.:

«З давніх-давен українське мистецтво розвивалося і збага­чувалося трудами багатьох поколінь митців, цих і безіменних, і знаних на ім'я носіїв образотворчого хисту українського на­роду. Народне мистецтво, правдиво відбиваючи красу рідної землі, найглибші мрії і прагнення народу, постійно живило ми-стецтво професійне, хоч в умовах гноблення та визиску і не могли повною мірою розвиватися творчі сили народу, не могли бути належно оцінені всі здобутки його творчості («Історі» українського мистецтва», т. І ) . Проте іменники, хоч і є насам­перед логізованими назвами, також можуть живописати, якщо вони потрапляють у певні контексти. З стилістичного погляду іменники характеризуються тим, що вони формують основу так званих називних чи співвідносних з ними речень і творять ста-

і 245

тичні описи. В такий спосіб виникає мовний лаконізм, що за­довольняє певні мовностильрві чи жанрові вимоги. Напр.:

Дим-димок од машин, мов дівочі літа... Не той тепер Миргород, Хорол-річка не та

(П. Тинина, Пісня трактористки).

Ой поля ви, поля, Українська земля! Там зоря вдалині, Де мій муж на війні

(А. Малишко, Ой поля ви, поля).

V Іноді створюється така контекстуальна ситуація, що іменник стає лише стрижнем чи домінантою, основою, на якій будується виразний художній опис, наприклад/за допомогою прикметників:

Гори мої високії, Не так і високі, Як хороші, хорошії. Блакитні здалека

(Т. Шевченко, Сон. Гори мої високії...).

Своєрідним виступає цей засіб у ситуаціях мовлення, що підтримують іменниковість і приховують дієслівність. В такий спосіб статичні ознаки, структурно ускладнюючись, ще більше стилістично увиразнюються. Особливо вдало це використовуєть­ся в діалогах. Напр.: «Поруч троє дівчат з нових місцевих па- , сажирів. Я з ними розмовляю: — Скажіть мені, ось ви працю­єте...—Так...— А вдома? — Мати й дві сестри...— Батько? — Вбитий на війні...— Мій теж.— А що з вашою подругою? — 3 Ва­лею? — Чому в ^веї сльози? Валю, чому у вас сльози?» (О. Довженко, Поема про море); «Наталочко! А ми з мамою кудись їдемо!..— В Севастополь! — І не в Севастополь! Хоч і недалечко від Севастополя, а не в Севастополь! — У місто-герой ви їдете? — У місто-герой.— Недалечко від Севастополя? — Не­далечко від Севастополя.— На морі? — На морі.— На Чор­нім?— На Чорнім» (О. Вишня, Капітан і гарпунник).

Іменникові побудови стають виразнішими та набувають більше художніх ознак, виступаючи у контрастних позиціях до побудов дієслівних. Створюється своєрідне зіставлення різно­рідних лексико-граматичних складників, що підтримує художнє напруження контексту. Пор. першу і другу строфу з поеми М. Рильського «Жага»:

Хлопчина в лодертій одежі, Торбинка: цибуля і хліб.

246

І вечір, і втома, і вежі Високого міста. «Коли б!»

Коли б не спіткнуться, не впасти. Дійти, увійти, досягти] Коли б хоч не взяти, то вкрасти\ Ні! Взяти! Відняти! Згребти!

Зіставлення таких складників можуть бути лаконічними та контекстуально стислими, напр.:

Вечора синь прозора. Ніжно-тонка блакить. Крапля упала в море — Силу його долить. Вечора синь прозора, Явора довга тінь, Мчаться в полях мотори Вітру догнать бистрінь

(А. Малишко, Вечора синь прозора).

Існування іменникових конструкцій, які мають свій колорит та створюють певний виразовий ефект, засвідчується іменнико­вими порівняльними зворотами, що відзначаються лаконічною карбованою формою та стисненим, згущеним змістом. Вони притаманні народній творчості та усному мовленню. Пор.: «Вік як у зайця хвіст»; «Голова як довбня»; «Голосочок як дзвіно­чок»; .«Дівчина як у лузі калина»; «Зимою деньок як комарів носок»; «Козак з бідою, як риба з водою»; «Материне серце як літнє сонце»; «З нього промовець, як з грака соловей».

^Іменникові одиниці несуть на собі й навантаження _іншого стилістичного Тїлану'•— вони стають формою творення термїно-^

ттбгїчної лексики, зокрема в наукових контекстах. Напр.: «Су­часні машинобудування і металообробка України представлені багатьма спеціалізованими галузями, які виготовляють велику кількість типів і видів машин, механізмів, приладів, апаратів, металевих виробів і конструкцій, інструментів» («Українська Радянська Енциклопедія», т. 17); «Літературні напрями в іс­торії літератури мають спеціальні назви: класицизм, сентимен­талізм, символізм, футуризм, акмеїзм, експресіонізм, імажинізм і т. п.» (В. Лесин і О. Пулинець, Короткий словник літературо­знавчих термінів). Пор. у О. Вишні: «На трасі Київ — Полта­ва — Харків ніякої пилюки нема, нема там і туману, а це ж справжня-таки дорога, шлях. Асфальт! Бетон! Гудрон!.. Мчи-тесь ви вперед, а назустріч вам і «Москвичі», і «Побєди», і автобуси, і різних марок та конструкцій вантажні машини» («Ки­ї в — Харків»).

Стилістично-виражальні можливості іменників розкривають­ся в текстах, побудованих або на іменниковій основі (нанизу­вання іменників), або на протиставленні, зіткненні іменнико­вих і дієслівних конструкцій. *

247

ДІЄСЛОВО

Дієслова у їх взаєминах з іменниками організують виклад думок, пов'язаних з діяльністю людини, з різноманітними про­цесами тощо. Розгортання понять, що стають у центрі уваги мовця, виявляється саме в дієслівності. Напр.: «Рівномірно й безперебійно подавати состави — справа честі залізничників. Вони повинні скрізь впроваджувати прогресивну технологію пе-ревозок, уміло складати технологічні маршрути, графіки швид­кісного руху составів, забезпечувати чітку взаємодію всіх ла­нок залізничного транспорту».

Але дієслова можуть не тільки називати життєві процеси, а й зображати їх. Якщо іменниковість створює ефект мовної статики, то дієслівність забезпечує динамічне розгортання дії. Стилістична вправність мовця при зображенні активно діючих осіб та відповідних обставин полягає насамперед у виборі діє­слівних категорій, вмотивованому пов'язуванні їх з іншими мов­ними категоріями та стилістично спрямованому зіставленні їх у контексті. Напр.:

Гей, не гнись, не журись\ Роби, рубай, розрубуй зруб! Тягни, рівняй, намічуй шруб! Гей, працюйЛ Не гуляй] Подавайї Піднімай]-Стій-бо прямо, моложаво! Сил не жаліючи,— бий\ Бий\

(П. Тичина, Пісня кузні);

Світанок грає в срібні труби, Прокинулися лісоруби '

(М. Рильський, Подорож на Закарпаття).

Цікавий зразок динамічного опису вечора дієслівними засо­бами знаходимо у Т. Г. Шевченка. Поет звертається до засобу ампліфікації дієслівних форм. Характерною рисою цього урив­ка є чергування іменників і дієслів:

Сонце заходить, гори чорніють. Пташечка тихне, поле німіє, Радіють люди, що одпочинуть, А я дивлюся... і серцем лину В темний садочок на Україну. Лину я, лину, думу гадаю, 1 ніби серце одпочиває. Чорніє сонце, і гай, і гори. На синє небо виходить зоря

(Т. Шевченко, Сонце заходить).

248

\

Значну стилістичну вагу має так звана потенціальна дієслів-_ність. Вона прихована за словесною формою виразу і виявляє­ться не тільки у контексті, а також у тональності вислову (гра­фічно у розділових знаках). Так загальне мовне спрямування передбачає певний елемент дієслівності у таких, наприклад, зразках: «Ви на горі, на самому шпильочку» (П. Мирний, Се­ред степів), «На торгових рядах — гори товарів» (О. Гончар, Таврія); «Я — в тютюн... Пірат за мною» (О. Довженко, Зачаро­вана Десна); «Де рудні, копальні — там і вирішальні» (П. Ти­чина, Воля непреложна). Пор.: «Нам до лиця — здоров'я, і творчість, і удар!» (П. Тичина, Мудрість, огонь); «йшли сол­дати із-за Псла Двадцять першого числа Яром, долом, битим полем, Шляхом витореним голим. Автомати на ремні, Та долоні як в огні, Та по двісті грам горілки У баклажечках на дні» (А. Малишко, Солдатська балада).

_3іставлення дієслів у позиції однорідних членів речення дає відчутний стилістичний ефект, увиразнюючи художнє змалю-, вання динамічних явищ' дійсності. Цей засіб властивий народ-но-епічному художньому мовленню, створює враження плав-ності оповіді. Стилістичні фігури з нанизаними дїєсловами, що стоять у кінці речення,—характерна ознака фольклорно-епіч-ного стилю. Пор."«День "у день вони працювали, ночей "не досипали, та все заробляли і діток годували» (Нар. казка); «Дівки гуляють, кісками мають. А мене не приймають-» (Нар. пісня); «Старший брат теє Ьачуває, Словами промовляє, Уже дрібними сльозами поливає» (Ва,р. дума).

За допомогою однорідних дієслівних_рядів дасягається _ди-намічність художнього типу і в літературних зразках. Напри­клад, у М. Коцюбинського: «Тетяна тим часом позносила усе манаття з воза, унесла води, подала/учительці вмитись» («Ля­лечка»); «Щоранку вони запрягали в свою двоколесу гарбу ма­леньку, хуїїу й облізлу шкапину, забирали з собою полотняні сакви й залазили в збиту з старих дерев'яних дощок дерев'яну скриню, що служила замість васага у гарбі» («Дорогою ці­ною»); «Та ось все стихло, причаїлось, наче збиралось з сила­ми. І раптом небо поп'ялось вогнем, розкололось посередині і з страшним тріском завалилось на землю, церква похитнулася, стіни в школі розсипались. І все щезло і затихло...» («Дорогою ціною»).

Метафоризуючись, дієслова часто посилюють цим свої ди­намічні властивості й використовуються як художньо-образний засіб. Гнучкі та оригінальні, метафори такого типу збагачують стилістичну систему художнього мовлення. Наприклад, у М. Ко­цюбинського: «Тим часом море йшло. Монотонний, ритмічний гомін хвиль перейшов у бухання» («На камені»); «Тихе повітря стрепенулось, скрутнулось, шарпнулось вбік, знялось над зем­лею і з божевільним жахом кинулось тікати... Воно мчалось на­осліп у темряві з свистом і сичанням перестраху, розбиваючи

249

груди об стіни й баркани, пориваючи за собою пісок, листя, де­рева й все, що лежало на його дорозі» («Лялечка»). Пор.: «Чо­го мені тяжко, чого мені нудно, Чого серце плаче, ридає, кри­чить, Мов дитя голодне? Серце моє трудне, Чого ти бажаєш, що в тебе болить} Чи пити, чи їсти, чи спатоньки хочеш} За­сни, моє серце, навіки засни» (Т. Шевченко, Чого мені тяжко).

Подібно до іменних, широко функціонують в усно-народній творчості також дієслівні ампліфіковані словесні ряди. Такі дієслівні ряди часто динамізують і мовлення побутове, ділове, науково-популярне тощо, напр.: «Недавно до мене неждано завітали шестикласники... Кожен знайшов собі роботу: наруба­ли дров, принесли води. Подбали, щоб з колгоспу забезпечили мене паливом, скопали город» («Радянська жінка», 1970, № 7); «Члени жіночої ради села часто навідуються в школу, дитячі ясла, медичний пункт. Вони ж проводять «голубі вогники», ве­чори трудової слави, конференції, ленінські п'ятниці, дбають про культурний відпочинок, беруть активну участь у художній самодіяльності, доглядають могили загиблих воїнів» («Радян­ська жінка», 1970, № 7), а також створюють порівняльні фігу­ри, які надають усталеним словесним формулам, фразеологіч­ним зворотам динамічного характеру, напр.: «Біжить, мов ле­тить»; «Бреше, мов шовком шиє»; «Бубонить, як у бочку дме»; «Говорить, мов горохом торохтить»; «Говорить, як ціпом молот тить»; «Життя біжить, як музика дзвенить»; «Заговорить, як жайворонок защебече»; «Заспівала, мов соловейко защебетав»; «Люди живуть, як сади цвітуть».

ПРИКМЕТНИК І ДІЄПРИКМЕТНИК

Прикметники і дієприкметники окреслюють і увиразнюють ознаки предметів, явищ, понять, які стають більш чіткими і до­хідливими для мовця. Часто вони конкретизують Найрізнома­нітніші найменування реалій. Напр.: «Київська земля — справ­жня скарбниця .історичних, архітектурних, мистецьких та архео­логічних пам'ятників, у яких втілено героїчне мїшуле й творчий геній українського народу, його вікова матеріальна й духовна культура» («Літературна Україна», З.УІІ. 1970); «Що ж стало­ся з наукою в останнє двадцятиріччя, де рушії такої дивовиж­ної зміни цього раптового збільшення суспільного авторитету науки? Головний чинник — перетворення науки в безпосередню-виробничу силу. И слід підкреслити: науки загалом, а не її окремих, так званих «прикладних», відгалужень» («Літературна Україна», 7.УП. 1970). Проте стилістична функція прикметника полягає не тільки в прямому називанні ознаки, а й у перенос­ній, метафоричній характеристиці явищ чи предметів, вираже­них іменниками.

Найбільше позначився на художньому осмисленні прикмет­ників процес їх метафоризації. Особливо чутливі до цього якіс-

250

ні прикметники, які виявляють велику функціональну актив­ність та створюють витончені та художньо-яскраві видозміни у своїх стилістичних якостях.

Майже кожний прикметник (дієприкметник) з найрізнома­нітнішою семантикою може виступати у функції епітета, якщо він потрапляє у відповідне контекстуальне оточення. Можна вказати на подібні факти, зокрема, в художній літературі. Напр.: «Десь здалеку чутно втомлену пісню» (М. Коцюбин-

> -ський, Ігіїегтегго); «По чорній землі скрізь розцвітають, як маки, вогняні квіти» (М. Коцюбинський, Як ми їздили до Кри­ниці); «Вигострю, виточу зброю іскристу, Скільки достане сна­ги мені й хисту» (Л. Українка, Слово, чому ти не твердая криця); «Він босими ногами торкався лагідної землі» (Ю. Яновський, Вершники); «Око запалилося життям і колючою ненавистю» {там же);'«Ніч. У серці вічна ніч» (М. Рильський, Жага); «Хто знає незмірну жагу, Той міру словам моїм знає» (там же); «А скільки в нас багатства і щастя золотогоЬ (П. Тичина, Живи, живи, красуйся).

У функції епітетів часто виступають прикметники — назви кольорів, які, відриваючись від свого основного, логічного зна­чення, входять у сферу складного комплексу художньо-осмис­лених побудов, наприклад, у Т. Шевченка: «З-за гори Червоне сонце аж горить» («Єретик»); «Раз увечері зимою Марина ди­вилась На ліс чорний» («Неначе цвяшок в серце вбитий»); «І вам слава, сині гори, кригою окуті...» («Кавказ»).

Ще виразнішою стає стилістична вага подібних епітетів, коли вони виступають у поєднанні з іншими прикметниками-епітетами, наприклад, у М. Рильського: «Ти пливеш, моя краї­но мила, Цо безмежних обріїв ясних» («Триста літ»); «Тут, на узгір'ї, знайшла вона десь Непоказну, невелику рослину» («Ло­микамінь»); «І знай: зоря незгасна світова, Все ширячи промін­ня над землею, Усю мою Вітчизну повива» («Братерство»).

У живому народному мовленні створилися та усталились у вжитку ше й так звані постійні епітети, які спираються на об­межене коло прикметників, закріплених також за певними оз­начуваними ними словами. Вони часто функціонують саме в фольклорних зразках. Незважаючи на свою ніби стандартність чи «стертість», постійні епітетні прикметники в різних контек­стуальних умовах набувають нових стилістичних ознак. Напр.: «Поза гаєм, гаєм, Гаєм зелененьким» (Нар. творч.); «Ой по морю, морю синьому, Плаває лебідь із лебідкою» (Нар. творч.); «Не клюй мене, сизокрилий орле» (Нар. творч.); «Пи­шається над водою Червона калина» (Т. Шевченко, Тече вода з-під явора); «Не дивись на березу плакучу» (Л. Українка, Ро­манс); «Хрещатий мій барвіночку в зеленому садуї..» (П. Ти­чина, Ганнусенька із Західної України).

Слід виділити як близькі до постійних епітетів назви оз­нак — епітетів, іцо також відзначаються усталеністю у вжитку

251

та стилістичною навантаженістю. Вони хоч і широко вживають­ся у повсякденному мовленні, але не втрачають виразності, а виступають засобом стилістичної характеристики. Напр.: «Чис­тим серцем Поблагословила Свого Марка...» (Т. Шевченко, Наймичка); «Там найдеться душа щира, Не дасть погибати» (Т. Шевченко, Гайдамаки); «Сірий осінній ранок куривсь дріб­ною мжичкою» (М. Коцюбинський, Дебют); «Сніг скрипить — на весь широкий світі» (П. Тичина, їдемо з Великої Багачки); «Хай нас прийде поховає, добрим словом пом'яне» (П. Тичина, , Сирітка).

У різних жанрах художньої літератури досить часто вживаю­ться прикметники-епітети-індивідуального авторського витворен­ня. Деякі з цих епітетів дібрані з загальномовного фонду, роз­винені й удосконалені видатними майстрами українського ху­дожнього слова. Вони активізуються у своєму функціонуванні та збагачують загальний фонд прикметникових епітетів сучас­ної літературної мови. Особливо багато таких епітетів увійшло в мову з творів українських класиків — Т. Шевченка, М. Коцю­бинського, І. Франка, М. Рильського, П. Тичини та ін. Наведемо приклади: «Пани ж неситії, пузаті На рай твій, господи, плю­ють» (Т. Шевченко, Не молилася за мене); «Ти моя щира, гар­тована мова, Я тебе видобуть з піхви готова» (Л. Українка, Слово, чому ти не твердая криця); «Долиною під деревами ні­жився прекрасноводий Псьол» (Ю. Яновський, Вершники); «Ой цвіла душа весняна» (П. Тичина, Дитинство Ованеса); «Гойдає вогку черемшину Весни всевладная рука» (М. Риль­ський, Жага); «Поглянь, товаришу, поглянь, Як грають ниви злотостеблі» (М. Рильський, Радянська Україна).

Виражальна сила прикметників у контексті збільшується при синонімічному зіставленні їх парами або навіть більшими рядами. Так вони зміцнюють та підкреслюють один одного, взає­модіючи та взаємопосилюючись. Наприклад, у Т. Шевченка: «Вітрило-вітре мій єдиний, Легкий, крилатий господине» («Плач Ярославни»); «Мій краю прекрасний, розкішний, бага-тийі» («Іржавець»); «Світе вольний, несповитий!» («Світе яс­ний»); «Ох, тяжкі ви, безталанні У матері діти» («Сова»). Пор. у прозі: «Голос тонкий, гнучкий, дзвінкий, так і розходив­ся на всі боки» (П. Мирний, Хіба ревуть воли...); «Серед широ­ких та розлогих степів... вирощував Івась свою молоду силу» (там же); «Блискають тільки гострі, колючі згуки» (М. Коцю­бинський, ігііегтегго); «Але се ніскільки не вадить, а помагає навіть взяти одразу теплий, сердечний тон» (М.Коцюбинський, Як ми їздили до Криниці).

Вилучені з певних синонімічних рядів загальнонародної мо­ви, одиничні прикметники в певному контексті можуть уявно зіставлятися з співвідносними До них синонімічними одиницями та викликати відповідні асоціації. Напр.: «Сердитий вітер за-вива» (Т. Шевченко, Причинна); «То не вітер; то не буйний, 252

Що дуба ламає» (Т. Шевченко, Катерина); «Поки твої малі діти На ворога стануть» (Т. Шевченко, Сон. У всякого своя доля); «День і ніч не спала, Дрібних діток доглядала» (Т. Шев­ченко, Розрита могила); «Ти поїла моїх діток — Гукає, лютує: — Ти поїла невеликих» (Т. Шевченко, Гайдамаки).

У наведених зразках прикметник сердитий асоціюється з прикметником буйний. Так само увиразнюються та епітетизую-ться синонімічні прикметники малі, дрібні, невеликі.

У Тичини прикметники гнівний, мужній асоціюються з серди­тий, злий, відважний, хоробрий тощо. Пор.: «Я бачу гнівний погляд» (П. Тичина, Матері забуть не можу); «...сло­во мужнього народу, що не дрогне зроду» (П. Тичина, Слово).

Зіставлення прикметників, які виступають у ^функції одно­рідних членів речення, також є одним із засобів" увиразнення. Нагромадження прикметникових означень привертає увагу чи­тача і сприяє їх епітетизації. Пор.: «Тоді тільки передо мною встала його безмежність, тепла, жива, непереможна міць» (М. Коцюбинський, ІПІЄГГПЄ220); «Низенька, чорнява, заквітча­на польовими квітками, вона й трохи не схожа була на селя­нок» (П. Мирний, Хіба ревуть воли...); «А в серці — почував він—прокидалось щось невідоме, чудне» (там же); «Хвиля •смутна, каламутна, вже не ясна, вже не біла відпливає посумні-

< ла» (Л. Українка, Хвиля); «Година красна, гожа, незабутняя» (П. Тичина, В день свята Ольги Кобилянської).

Виражальну силу прикметників зміцнює їх відокремлення у реченні. У такій позиції вони легко епітетизуються. Напр.: «І думу тяжкую мою Німим стінам передаю. Озвітеся ж, за­плачте, Німії, зо мною» (Т. Шевченко, Відьма); «Хвиля йде, вал гуде — білий, смілий, срібний, дрібний, нападе на сухеє ба-говіння, на розсипане каміння» (Л. Українка, Хвиля); «Тебе, і ніжного і мужнього, не може не любить народ» (П. Тичина, Сайфі Кудашу); «Ти повнися повнотою — творчою, презоло-тою» (П. Тичина, "На одержання ордена). Пор. у прозі: «Без­конечні стежки, скриті, інтимні, наче для самих близьких, во­дять мене по нивах» (М. Коцюбинський, Іпіегтегго); «І вся ся краса, несподівана й пишна, сміється «щастям просто в лице» (М. Коцюбинський, Як ми їздили до Криниці);'«Донбас, да­лекий і жаданий, стояв у очах» (Ю. Яновський, Вершники).

Ампліфікація прикметників — важливий засіб їх увиразнен­ня, а разом з тим і епітетизації. Іноді художній контекст спи­рається на явище ампліфікації як на домінанту, чим досягає­ться бажаний стилістичний ефект. Напр.:

Гойдає вогку черемшину Весни всевладної рука. І серце пісню солов'їну На поєдинок виклика.

У кожнім кетязі пахучім, У кожнім квіті, що зійшов,

253

обов'язково як авторське, а може виявлятися через мову лірич­них героїв, уособлюваних предметів тощо. Найбільш яскраво виявляється ліричне я у всіх своїх художніх якостях на почат­ку поетичного твору або його окремої складової одиниці, тек­стуально завершеної. Напр.: «Я не нездужаю, нівроку, А щось такеє бачить око, І серце жде чогось. Болить...» (Т. Шевченко, Я не нездужаю, нівроку); «Я стою. Все снігу клеччя в білому саду. І зоря мені шепоче: «Я прийду, прийду» (В. Сосюра, Сріб­ні вітри, синій сніг); «Я розповім про те число, Що в мене в пам'яті зросло» (А. Малишко, Число).

Не менш стилістично виразне й внутрітекстове ліричне я, яке служить опорою ліричного тону. Напр.: «Почорніло я, зе­лене, Та за вашу волю... Я знов буду зеленіти, А ви вже ніко­ли» (Т. Шевченко, Ой чого ти почорніло); «Нікого так я не люблю, як вітра вітровіння» (П. Тичина, Вітер з України).

Іноді як ліричне виступає зовні не виражене приховане я, що відповідно до творчого задуму автора вживається з спеці­альною стилістичною настановою. Напр.: «.Поділюся Моїми сльозами... Та не з братом, не з сестрою —3 німими стінами» (Т. Шевченко, Гайдамаки); «Ранком "виходжу в луги необжиті, Роси важкі на зеленій отаві» (А. Малишко, Ранком виходжу). Лірично осмисленими можуть виступати й інші форми цього я, зокрема мені, мене тощо. Напр.: «І знов мені не привезла Ні­чого почта з України» (Т. Шевченко, І знов мені не привезла); «Веди мене до тих доріг, Як буде вранішня година» (А. Малиш­ко, Моя Вкраїна).

Повторне й ампліфіковане ліричне я вносить у текст експре­сивне напруження: «На знайомую стежку до тину Я не гляну тепер і на мить... Там під вітром печальна шипшина про мину­ле на сонці шумить... Хай шумить... я вже суму не хочу. Кинув* серце я нашій меті, В мене карі, задумані очі" І зіниці у цих. золоті» (В. Сосюра, Небо хмарне, вогке). За допомогою прийо­му повторно ампліфікованого я, що виступає у поєднанні з ін­шими стилістично-виражальними засобами, досягається загаль­ний ліричний колорит, наприклад, в поезії М. Рильського «Ріо-де-Жанейро» та інших поетичних творах.

Певний стилістичний ефект створюється внаслідок втрати займенниками власного займенникового значення і переходу їх у інші частини мови, зокрема в частки. У таких випадках займенники лише підсилюють, підкреслюють інші мовні одини­ці, вносять до тексту якесь відтінкове забарвлення тощо. Ці функції займенників найширше виявляються в усномовних сти­лях. Особливо часто спостерігається цей прийом в усній народ­ній творчості. Напр.: «Там собі п'є-гуляє, Поле Килиїмське хва-лить-вихваляє» («Записки о Южной Руси», т. І); «Ой вийду я за ворота — Усе луги та болота» (Б. Гринченко, Зтнограф. ма-териальї, т. III); «Та мене ж це виб'ють за те, що я такого ма-

256

лого прислав.—Не виб'ють — якось воно буде» (Б. Гринченко, Зтнограф. материальї, т. II).

Втрачаючи своє пряме займенникове значення, займенники іноді виступають як засіб своєрідної інтимізації. Напр.: «Поля чисті все турецькі, На тих полях, на тих чистих, На тих шляхах, на тих битих Турки з ляхом собиралися» (Б. Гринченко, Зтно­граф. материальї, т. III).

Ці засоби набули значного поширення в мові української ху­дожньої літератури XIX — початку XX ст. Під пером видатних майстрів слова вони удосконалились і відшліфувались. Пор.: «Еней же їхав щось несміло, Бо море дуже надоїло» (І. Кот­ляревський, Енеїда); «А наш Рябко тобі і усом не моргає» (П. Гулак-Артемовський, Пан та собака); «Минають дні собі поволі» (Т. Шевченко, Петрусь); «Життя пішло собі тихою хо­дою» (П. Мирний, Хіба ревуть воли...); «Зачав мій шпак пісні виводить» (Л. Глібов, Шпак); «Він почував себе таким кволим, таким безпорадним» (М. Коцюбинський, Для загального добра).

Цього ж типу займенникові функції виразно виступають і в мові української художньої літератури радянського часу. Напр.: «А Ониська з-за купи виглянула — хто воно» (А. Головко, Бур'ян); «Подумав: «І що той Льонька в ній найшов такого? Худеньке собі» (А. Головко, Бур'ян); «Хто ж воно приїхав до нас на такому звірові, що ні кінь і ні корова?» (О. Гончар, Тав-рія);. «...глянеш, уже кучугури тієї солі біліють по Сивашах» (О. Гончар, Таврія); «...а то, думаю, як його в біса пролізти до вашої тюрми?» (П. Панч, 3 моря) і под.

Втрачаючи свої номінативні функції, займенники, зокрема особові, вживаються поряд з іменниками для стилістичного уви­разнення, як допоміжні елементи. Вони виступають у функції паралельної назви, що підкреслює основну на'зтву. Створюється своєрідна прикладка художнього типу. Напр.: «А молодість не іісрпстьси, Не вернеться пона\..» (Л. Глібов, Журба); «А Олек­сій, той на усе дививсь по-своєму» (Г. Квітка-Основ'яненко, Щира любов); «Що не кажіть, а він живий, той вітер» (М. Ко­цюбинський, Дорогою ціною); «Щоб ніхто її, бідну мишку, не з'їв (О. Вишня, Мандатарії).

Ще виразніше виступають такі займенники при звертаннях, падаючи їм особливої виразності. Напр.: «.Ти, марище бліде, Ти, тінь моя власна! Нащо мене дражниш Коханням моїм?» (Л. Українка, Ніч тиха, всі вулиці в сні спочивають*); «Ти, зем­ле наша рідная, святаяі Та, Батьківщино люба, золотая» (П. Ти­чина, Ми йдемо на бій); «Гей, ви, далі, далі безконечні й сині, як чудесно в світі молодому жить!» (В. Сосюра, Зацвіли каш­тани).

Підсилювально-увиразнююча функція займенників може ви­ступати важливим стилістичним засобом, що діє в межах ціло­го фразового масиву. Займенники у таких випадках створюють 17 2-1626

257

певний наростаючий ряд, що проходить через контекст. У О. Ко-билянської, наприклад, зустрічаємо вираження за допомогою займенників емоції ненависті, презирства, зневаги тощо. Пор.: «— Ти... ти... знаєш, що люди про мене розказують? Ти, що в те­бе шкіра на плечах самими синцями вкрита, ти, що завтра бу­деш милостині від людей просити? Ти знаєш, що люди про мене розказують? Агій на твою голову, що таке знаєш? Ану, кажи зараз, най почую! — кликнула без віддиху з непоборканими ру­хами...— Хочеш знати що? — відповіла вже й собі роз'ярена Анна.— Зараз тобі скажу. Ти, кажуть, така злодійка, як твій тато, і не страшно тобі перед жодним гріхом, як йому. Ти дала Саві матригунів та й розволочила його за собою, як теля на мотузку, що він не слухає ні тата, ні мами, ні нікого. Так. Ти гадаєш, що про це ніхто не знає? Га? Ти гадаєш, що він тебе засватає і ти будеш розводитися на Івонікових грунтах? Зараз таки! — розсміялася вона на ціле горло, потрясаючи головою в якійсь розбурханій бутності.— На це почекаєш ти ще трохи! Таких ґаздинь, як ти, Івоніка на своїх грунтах не потребує» («Земля»).

За задумом майстрів художнього слова займенники можуть у певному напрямі стилістично впливати на мовні контексти. Чергуючись за частотою вживання, вони напружують увагу чи­тача, посилюють експресію висловлення. Це досягається спеці­альним пропуском займенників, повторенням їх, комбінуванням, особливою позицією в контексті тощо. Та кого роду багатогранне використання займенників з стилістичною метою спостерігаємо в поезіях Т. Шевченка «Лічу в неволі дні і ночі», «Буває, в не­волі іноді згадаю» та ін. Гострого соціального забарвлення на­бувають займенники у поемах «Сон» і «Кавказ». Так, на почат­ку поеми «Сон» («У всякого своя доля») Т. Г. Шевченко, уни­каючи імен, назв посад і под. царських чиновників, замінює ці назви займенниками, щоб висловити своє презирство і зневагу до численного бюрократичного апарату царської Росії:

У всякого своя доля Щоб загарбать і з собою І свій шлях широкий: Взять у домовину. Той мурує, той руйнує, Той тузами обирає Той неситим оком — Свата в його хаті, За край світа зазирає, А той нишком у куточку Чи нема країни, Гострить ніж на брата!

Гострий'саркастичний стиль Шевченкового «Кавказу» знач­ною мірою грунтується на займенниках. Так, наприклад, в неве­ликому уривку, що має 35 рядків (рядки 65—100), вжито 45 за­йменників. Серед них 17 займенників ми в різних формах. Функціонування цих саркастично забарвлених займенників вид­но хоча б з такого уривка:

Та тільки ж то! Ми не погани, Ми настоящі християни.

258

Ми малим ситі!.. А зате! Якби ви з нами подружили, Багато б дечому навчились!

Отже, потенціальні стилістичні можливості займенників ду­же великі. За їх допомогою можуть творитись оригінальні сти­лістичні побудови, досягатись найрізноманітніші виразові ефекти. Можна вважати, що займенники перебувають у центрі стилі­стичної організації, зорієнтованої на використання різних ча­стин мови.

ПРИСЛІВНИК

Прислівники характеризуються значною семантико-стилістич-ною гнучкістю, активним функціонуванням в галузі стилістичних явищ та здатністю збагачувати виразові засоби мови. Виконуючи в процесі мовлення свої власні семантико-стилістичні функції* вони разом з тим значною мірою розвивають певні якості інших слів, словосполучень та речень, вносять нові відтінкові елементи* увиразнюють їх функціональні можливості.

Прислівники виявляють свої стилістичні функції насамперед у тому, що служать своєрідними означеннями до прикметників, дієслів та інших прислівників. Прилягаючи до інших слів, вони конкретизують їх значення, диференціюють, вказують на певні деталі, виділяють окреме із загального тощо.' Напр.: «З п'єс, часто досить наївних і слабеньких з драматургічного боку, Мар­ко Лукич умів робити яскраві спектаклі. Вирісши серед простого селянського люду, він прекрасно знав життя українського села» (І. О. Мар'яненко, Минуле українського театру).

Разом з тим прислівники ще й підсилюють назви ознак, уточнюють, підкреслюють, перетворюють їх на експресивні фак­ти мовлення. При дієсловах вони посилюють вираження певної акції, діяльності, а при прикметниках створюють відтінок епі-тетного типу, виносячи іноді на поверхню їх метафоризовані очники. Наведемо приклади з повісті 1. Микитенка «Вуркагани»: «Пес доброзичливо скривився і пішов»; «Ти здорово їх налякав»; «Альоша затиснув зуби і раптом став»; «Він жалібно напружив зір»; «Води ритмічно, невпинно понесли його в своїх гарячих хвилях».

Виступаючи у функції означень до прикметників, прислівни­ки підкреслюють, увиразнюють ступінь ознаки. Пор.: «Тиняючи по чужині Понад Елеком, стрів я діда Вельми старого» (Т.Шев­ченко, Варнак); «Картина навкруги була дуже оригінальна» (І. Нечуй-Левицький, Микола Джеря); «Це була надто марудна й обтяжна ноша» (Я. Ваш, Гарячі почуття); «Поруч височіли значно вищі, значно монументальніші споруди» (В. Собко, Да­лекий фронт). .

Заступаючи іноді прикметники, прислівники виконують їх

безпосередні функції — пояснення іменників. Вони створюють

17* . . 259

своєрідні означення-епітети навколо іменників, що дає значний стилістичний ефект. Напр.: «Ви дуже одлюдок, Єлисавето Сер­гіївно,— мовила Павла Андріївна» (М. Вовчок, Глухий городок); «А як сонечко пізно,— Розійдемося різно» (Нар. творч.).

У складі прислівників є досить велика група слів, виразних за своїм семантико-стилістичним наповненням, які функціонують переважно в художньому та розмовному стилях. Паралельно з ними існують стилістично більш нейтральні слова чи слово­сполучення (доладу — добре, горілиць — догори обличчям, зне­нацька— несподівано, раптом і под.). Ці прислівникові струк­тури як готові та відстояні утворення осмислюють контексти, увиразнюють та художньо забарвлюють їх. Напр.: «Семен радий був, що все скінчилось доладу-» (М. Коцюбинський, Ціпов'яз); «Там ласощів я їла досхочу» (Л. Українка, Оргія); «Зеленюки вертають голіруч» (М. Черемшина, Верховина); «Лежить Семен горілиць у високій траві» (С. Васильченко, Басурман); «Бу­цімто скоро підемо наступати» (О. Гончар, Прапороносці); «Чер-ниша мимохіть кинуло вперед» (О, Гончар, Прапороносці); «І підносиш ти, герою, Непоборною рукою Наше щастя на-гора» (М. Рильський, Пісня про Донбас).

Стилістично виразними виступають прислівники, створені шляхом художнього переосмислення іменників (іноді з приймен­никами). Іменники при цьому метафоризуються та приймають на себе прислівникові ознаки. Пор. у М. Рильського: «Які словаї Яка жива В них правда золотом палає!» («Радянська Украї­на»); «Московський світиться Художній Алмазом у людських серцях» («МХАТ»); «Твої дороги без кінця Горять на видноко­лі!» («Слово письменника»).

До стилістично увиразнених належить більшість таких сло­восполук, які можна було б назвати прислівниками фразового творення, напр.: «Пішов же я світ за очі» (Т. Шевченко, Як маю я журитися); «Як люди линуть в ранню рань До Дніпрогесів-ської греблі» (М. Рильський, Радянська Україна); «Благословен на вік віків, У далі просланий безкраї, Той шлях, що Ленін за­повів» (М. Рильський, Урожай).

Певне місце в системі стилістичних засобів посідають сло­ва, що належать до к а т є г о р і ї с т а н у . Основна функція та­ких слів — відтворення різноманітних почуттів людини. Отже, сфера їх діяння не лише інтелектуальна, а й емоційно-експре­сивна. Глибоко інтимні почування та настрої, їх піднесення та зниження, реагування на оточення, душевні й хвилюючі момен­ти, сумні й радісні переживання і под.— все це п'є тільки вка­зується та фіксується, а й творчо втілюється за допомогою слів, що належать до категорії стану. Емоційна галузь мовлення че­рез них взаємодіє з логічною, раціональною.

Слів категорії стану відносно небагато, проте вони досить різноманітні як за своєю структурою, так і за семантико-вира-зовими ознаками. Класифікації вони майже не підлягають.

260

Кожна така одиниця характеризується індивідуалізованими функціями.

Ці слова можуть не тільки створювати певний емоційно-екс­пресивний ефект у акті мовлення, а й ставати у центр художньо-зображального контексту та визначати його стилістичну спря­мованість у цілому.

Глибоко емоційні твори Т. Г. Шевченка дають, зокрема, зраз­ки майстерного використання слів категорії стану. Особливо часто поет звертається до таких насичених чуттєвим значенням слів, як страшно, тяжко, боляче, соромно, жаль та ін. Напр.: -«Тяжко! аж сльози капають, як згадаю, так тяжкої Мене з Києва загнали аж сюди, а за що? За вірші!» (З Шевченкового листа до О. М. Бодянського): «І досі страшно, як згадаю. Хотів па­лати запалить, Або себе занапастить» («Не спалося»); «І жаль мені, малому, стало Того сірому сироту» («Титарівна»); «Ма­буть шкода, Що без пригоди, мов негода, Минула молодість моя» («Огні горять»).

Піднесений настрій, бадьорий і радісний стан Шевченко від­творює за допомогою слів, що також належать до цієї категорії. Напр.: «Весело землі: Цвіте, красуєтеся цвітами» («Чума»); «Ох, як весело на світі, Як весело стало!» («Гайдамаки»).

Категорія стану широко використовується також і іншими -класиками української літератури та українськими радянськими письменниками як ефективний експресивно-емоційний засіб. Напр.: «Чи не буде, Мелашко, тобі скучно за Бієвцями? — спи­тав Лаврін.— Там мені буде веселенько, де ти будеш зо мною, моє серденько,— сказала Мелашка» (І.Нечуй-Левицький, Кай-дашева сім'я); «І добре Хариті на ниві, і страшно» (М. Коцю­бинський, Харитя); «Не жаль мені, кохана, за тобою, Свого ж одуреного серця жаль» (Д. Павличко, Земля покрита білою габою).

Близькі за своїми стилістичними функціями до слів катего­рії стану м о д а л ь н і с л о в а , проте вони мають свою специ­фіку щодо характеру стилістично експресивних якостей, носіями яких вони виступають у акті мовлення.

Модальні слова досить широко використовуються не лише в художніх стилях, а й у стилях нехудожнього, нейтрального мовлення, де вони стають формою вираження окремих семан­тичних відтінків. Напр.: «Своїм зростанням, ідейно-художнім збагаченням українське мистецтво завдячує насамперед науко­во обгрунтованій,-послідовній політиці Комуністичної партії в га­лузі художньої творчості» («Історія українського мистецтва», т. 5); «Звичайно, складні процеси становлення українського ми­стецтва на шляху соціалістичного реалізму відбуваються в су­перечності і конфліктах, у зіткненнях різних ідейних позицій і різних мистецьких течій» («Історія українського мистецтва», т. 5).

~ 261

Хоч кількісно модальних слів і небагато, потенційно вони містять у собі чималі експресивні можливості, індивідуалізуючи мовлення. За їх допомогою висловлюються сумніви, припущен­ня, здогадки, заперечення, ствердження тощо. Модальні слова не лише нейтрально констатують певний факт, а й виявляють здатність до художнього зображення. Напр.: «.Може, вийшла русалонька Матері шукати, А може жде козаченька, Щоб за­лоскотати» (Т. Шевченко, Причинна); «Він, видно, спав, бо не ворушився» (П. Мирний, П'яниця).

ЧАСТКА

Частки привертають до себе увагу як активні стилістично осмислені чинники. Вони є носіями цілого семантико-стилістич-ного комплексу, з якого різні контекстуальні одиниці черпають те чи інше забарвлення. За допомогою часток знаходять своє вираження досить складні та своєрідні моменти висловлення.

Навіть тексти науково-ділового, публіцистичного та техніч­ного змісту широко використовують деякі частки з їх тонкими семантичними відтінками. Напр.: «Ще зовсім недавно у нас не було досконалих різальних інструментів, що забезпечували б високий клас обробки багатьох деталей машин» («Україна», 1968, № 50); «Що ж до глибини етнографічних знань стародав-ньоруського населення про зарубіжні племена і народи, то в окремих випадках вони були досить ґрунтовні» (В. Ф. Горпенко. Нариси з історії української етнографії).

Семантико-стилістичні властивості часток надзвичайно різ­номанітні. Кожна окрема частка є полістилістичною категорією і в функціональному плані може мати різне навантаження. Окре- » мі риси, що випливають із функціональних можливостей часток, пов'язані із метафоризацією останніх.

Заперечна частка не організовує навколо себе своєрідну стилістичну фігуру, якщо вона створює ефект не заперечного змісту, а, навпаки, особливо інтенсивного ствердження. Одноча-сово виникають ще й інші експресивні якості, що вказують на стверджувальне підкреслення висловленої думки. Пор. у Т. Г. Шевченка: «Чи я ж тебе не люблю, не люблю? Чи я ж то­бі черевичків не куплю?» («Гайдамаки»); «Пішов я, брате, за­роблять, І де вже ноги не носили!» («Не спалося»); «Що б там не кричало, Не оглянься» («Тополя»).

Своєрідні стверджувальні звороти утворюються за допомо­гою заперечної частки не, коли її заперечне значення контра­стує з загальною змістовою настановою тексту. Напр.: «Сивилла тут де не взялася, Запінилася і тряслася» (І. Котляревський, Енеїда); «Аж ось де не взялась конотопська відьма Явдоха Зу-биха» (Г. Квітка-Основ'яненко, Конотопська відьма); «Де не взялась на небі чорна хмара І блискавка, і дим, неначе божа

262

кара (Л. Глібов, Мандрівка); «І тихо, любо розмовляли, Аж поки сонечко не піднялось» (Л. Глібов, Мандрівка).

Такого типу звороти можуть поєднуватись у досить складні побудови з багаторазовим вживанням частки не. Напр.: «Галя не раз, не двічі підносила головку з братових колін, не двічі, не тричі і ручечки угору простягала, ігоки не опинилася у його на колінах, не обняла його за шию та не притулилася до його плеча» (М. Вовчок, Дев'ять братів та десята сестриця Галя).

Взаємодія парно вживаних часток не і ні творить звороти ' з виразним заперечним значенням, напр.: «А ягідки з-під листоч­

ків не перечать, ні\ А сиві голуби не шепочуть крильцями, мі!» (М. Черемшина, Туга).

Заперечні частки можуть використовуватися також як засіб створення певного емоційного напруження. Це буває, зокрема, тоді, коли вони повторюються або конденсуються навіть у неве­ликому контекстуальному цілому. Напр.: «Ні! ні! О, ще ні! Ще боюся! — одказувала Мелася» (М. Вовчок, Ведмідь); «Як ви­селився з Пісок, то ні до нього ніхто, ні він ні до кого, так, мов умер!» (П. Мирний, Хіба ревуть воли...); «Ні. Я не приверженець

V ні старого села, ні старих людей, ні старовини в цілому» (О. Довженко, Зачарована Десна); «І не знатиме та земля ні посухи, ні суховіїв, ні недородів» (О. Вишня, Будуймо Дніпрель-стан!); «Так було і з Альошою, хоч ми зовсім не знаємо ні його минулого, ні його батьків, ні їхньої вдачі, ні їхнього життя» (І. Микитенко, Вуркагани).

У контексті частки можуть вступати у безпосередні стосун­ки між собою і цим підсилювати одна одну. Пор.: «Поглядає — нема, нема... Чи то ж І не буде?» (Т. Шевченко, Катерина); «Ніяк же ж вони не можуть примиритися, що воно вже не їхнє» (О. Вишня, Краще земля, як купча).

Частка аж посилює вираження дії або якості, вказує на ви­щу мі^у чи кількість ознак. Хоч за своїми функціями вона спів­відноситься з такими прислівниками, як навіть, саме, дуже і под., проте являє собою яскраву форму емоційного вираження. Ця частка надає слову чи навіть реченню певного колориту. Пор.: «Ой приїхав Гамалія Аж у ту Скутару» (Т. Шевченко, Гамалія); «Вдарили на багатія! Микита — на короля! Аж закипіла земля» (П. Тичина, Кожум'яка).

Поєднання кількох часток у повторно подовжений ряд вира­жає велике емоційне напруження мовця, напр.: «Отакого театру нам аж-аж-аж треба» (О. Вишня, Годі «балуватись»). Та сама частка може вносити у контекст також відтінок раптовості чи несподіваності. Напр.: «Дивлюся, аж світає, Край неба палає» (Т. Шевченко, Сон. У всякого своя доля); «Йде помалу, курить люльку... Аж лев вибігає» (С. Руданський, Лев і пролев).

Частка бо відтворює в певних обставинах мовлення емоцію рішучості або енергійного спонукально-наказового чи благаль­ного тону. Напр.: «Дивися ж бо! Ти не дивишся, де я лежу, та

263

потім переб'єш усе, шукаючи» (П. Мирний, П'яниця); «Хо-дім-бо,— прохав Івась, піднімаючись з місця» (П. Мирний, Як ведеться, так і живеться); «Не їдь-бо, синочку. Не пускайте його!..» (О. Довженко. Зачарована Десна).

Інтенсивно-спонукальне забарвлення і відповідні емоції вно­сять у висловлення частки ж (же), но (ну) та ін. Напр.: «Ну, не плач же, глянь на мене» (Т. Шевченко, Гайдамаки); «Давай­те ж тепер уже не «балуватись» (О. Вишня, Годі «балуватись»); «Треба їх розшукати зараз же...» (О. Корнійчук, Загибель ескадри); «Майю, що це таке? Ступай-яо звідси» (О. Корнійчук, Платон Кречет).

Частка ну (іноді також ні) може виконувати функції дієслів­ної зв'язки або навіть повнозначного дієслова, отже, створює синонім до дієслівних одиниць. Напр.: «За діло, ну! — бере, бач, наша!» (І. Котляревський, Енеїда); «Добре! Добре! Ну до танців, До танців, кобзарю!» (Т. Шевченко, Гайдамаки); «Коли подивляться, що вбитий,— 3 переполоху ну втікать» (Т. Шев­ченко, Причинна).

Трапляються випадки, коли висока стилістична місткість ча­сток виявляється у фразових масивах, які характеризуються спеціальним добором часток та їх осмисленням відповідно до творчої настанови автора. Поезія П. Тичини «Федькович у пов­станця Кобилиці» відзначається художньо організованим функ­ціонуванням часток у цілому їх комплексі. Схрещення часток та їх концентрація на початку твору визначає весь його художній тонус. Пор.:

Що терпів од свого батька чорнобров юнак Федькович — ні словами не сказати, ні душею не збагнути. • Тож одна сім'я і хата, тільки б ось, здається, жити,— але ж батько за старе був, син же прагнув лиш нового.

Художнє мереживо, сплетене з часток, що визначають |рі<-лістичне спрямування контексту, містить один з уривків ШевчІен-кової поеми «Сліпий»:

Ні їсться, ні п'ється, і серце не б'ється, І очі не бачать, не чуть голови, Неначе немає, ніби неживий, Замість шматка хліба за кухоль береться; Дивиться Ярина та нишком сміється: «Що це йому стало? Ні їсти, ні пить, Нічого не хоче! чи не занедужав? Братіку Степане! що в тебе болить?» — Очима спитала. Старому байдуже, Нібито, й не бачить." «Чи жать, чи не жать, А сіяти треба,— старий розмовляє, Нібито до себе.— А нумо вставать...»

264

Отже, частки відіграють важливу стилістичну роль у кон­тексті. Вони виступають засобом відтворення певних емоцій, по­силення дії чи якості предметів, підкреслення змістових цент­рів фразового масиву і под.

ВИГУК

Вигуки виявлені досить рельєфно серед інших мовних кате­горій як своєю формою, так і стилістичною вагою. Найчастіше вони є складовими елементами усного мовлення. Саме тому в ху­дожній літературі вони звучать найбільш природно з уст дійових осіб, у конструкціях із прямою мовою тощо.

Як усномовні явища вигуки посідають велике місце в усній народній творчості. Напр.: «Ох і зятеньку, Ох і батеньку! Да не бий дочку» (Б. Гринченко, Зтнограф. материалн. т. III); «Ой чук, чук! Наловив дід щук» (Б. Гринченко, Зтнограф. мате­риалн, т. III); «Гай-гай! Добрий край, та лихая година з вами» (Номис, Українські приказки, прислів'я і таке інше).

Як видно з наведених зразків, вигуки вживаються не тільки з конкретним осмисленням, а й мають узагальнене значення, зокрема виступають у вигляді своєрідних примовок, для римо­ваного узгодження певних одиниць, у вигляді елементів при­слів'я, для створення властивого поетичному чи розмовному вислову інтонування тощо.

Вигуки — важливий засіб звуковідтворення і звуконасліду­вання. У цій функції вони також широко використовуються в фольклорі, де посилюють експресивне зображення подій. Пор.: «Прилетіла сорока: че, че, че! Де мені сістоньки на плече?» (П. Чубинский, Труди, т. IV); «Прийшлося жабам горювати.— Немає правдоньки і де її шукати? Нум плакать, нум... І досі нумкають на глум» (Л. Глібов, Жаби); «А зозуленька — як ку, так ку\» (Б. Гринченко, Зтнограф. материалн, т. III); «А звід­тіль червінці: дзень-дзень... та й посипались» (Б. Гринченко, Зтнограф. материалн, т. II).

У літературному мовленні, зокрема в художньому, вигуки є важливими компонентами, а іноді й емоційно-експресивними центрами діалогів та конструкцій з прямою мовою. Напр.: «Тю! Тю! — гукнув Яків, вискочивши надвір» (П. Мирний, Як ве­деться, так і живеться); «Ух, скільки ми гребли!» (Л. Українка, Блакитна троянда); «Ага, голубчику, аж ось коли я до тебе добрався» (С. Васильченко, Олив'яний перстень); «Куме, гив\ — крикнув він двічі своїм дражливим голосом. «Агив!» — відізвав­ся кум» (М. Черемшина, Більмо); «Ой, що ж ви наробили! — закричала вона не своїм голосом» (П. ГІанч, Син Таращансько-го полку).

Вигуки є важливими показниками мовлення підвищеної емо­ційності, зокрема вони використовуються як форми вираження

265

почуттів — жалю, докору, радості, задоволення, зненависті, стра­ху і под. Наведемо приклади: «Ах, які гарні квіти!» (М. Коцю­бинський, Під мінаретами); «О, матуся вам буде дуже рада» (Л. Українка, У пущі); «Ох!.. І скільки ж ще чортополоху в ній» (О. Корнійчук, Платон Кречет); «О, який я щасливий!» (О.Дов­женко, Зачарована Десна); «Ах, Нікого так я не люблю, як віт-ра вітровіння» (П. Тичина, Вітер з України); «Ах, ще будуть дні, дні, в рідній стороні» (В. Сосюра, Зеленіє гай, гай).

Вигуки дуже поширені в народнопісенному жанрі. Особливо широко вживається у препозиції до пісенних творів «постійний» народнопісенний вигуковий елемент ой. Напр.: «Ой вийду на гір­ку Та й гляну на зірку» (Б. Гринченко, Зтнограф. материалн, т. III); «Ой плив човен Води повен» (Б. Гринченко, Зтнограф. материалн, т. III); «Ой у лісі, при дорозі Калинонька стояла; Ой на тій калиноньці Зозуленька кувала» (П. Чубинский, Тру-дьі, т. V).

За зразком народних пісень «постійні» вигукові елементи використовуються не тільки в стилізованих під фольклор, а й у художніх літературних творах. Напр.: «Ой волохи, волохи, Вас осталося трохи» (Т. Шевченко, Гайдамаки); «Ой якби ти, мамо, знала, Якою змією Отруїла моє серце» (Т. Шевченко, Мар'яна-черниця); «Гей за Десною люди веселі» (А. Малишко, Богунська четверта); «Ген від моря до гаю Налилися жита» (А. Малишко, Корнюша); «Гей, над дорогою стоїть верба» (П. Тичина, Квіт­частий луг).

За допомогою вигуків вдало підсилюються наспівно-музичні, ритмічно-танцювальні та близькі й подібні до них властивості мовлення. Напр.: «Ой гоп не пила, На весіллі була» (Т. Шев­ченко, Мар'яна-черниця); «Гай! Гай! море грай, Реви, скелі ла­май!» (Т. Шевченко, Гамалія); «Ой там зірка десь впала, як згадка. Засміялося серце у тузі! Плачуть знову сичі... О, ри­дай же, сріблій: Ходить осінь у лузі» (П. Тичина, Ой не крийся природо); «Гей, танцюй, да гей, танцюй! серце ворога клин­цюй!» (П. Тичина, Пісня молодості); «Маю дудку з бузини, як заграю — ти-ни-ни...» (П. Тичина, Дударик).

Вигуковими засобами оригінально твориться пісенно-коли-хальний тон у дитячих колискових піснях, як напр.: «Е... є... лю-лі, Питала зозулі» (Т. Шевченко, Сова); «Ой люлі, люлі, моя дити­но, Вдень і вночі» (Т. Шевченко,Ой люлі, люлі); «Люлі — люлі — люлята, засніть, мої малята!» (Л. Українка, Лісова пісня).

Функціональні можливості вигуків залежать від їх добору та фонетичної організації. Особливо виразними та емоційно насиченими виступають повторювані, подовжувані та звуковід-творюючі вигуки, напр.: «Ох, ох, ох!..— Стара не страшна, так молода кирпу гне» (І. Котляревський, Наталка Полтавка); «Е-е, щось дуже рано прокинулось сонце,— каже дід Улас» (П. Мир­ний, Як ведеться, так і живеться); «А-а-а-а! Здрастуйте] Чого це ви?» (С. Васильченко, Олив'яний перстень); «Кхи-кхи!— стиха 266

кашлянуло щось на перелазі» (С. Васильченко, Петруня); «Гов/ Лукашу, гов! го-го-го-го! А де ти?» (Л. Українка, Лісова пісня); «Пих-пих-пих! Р-р-раз! — і поїздок уже ззаду вас» (О. Вишня, Понад туманами).

Ампліфікація вигуків з комбінуванням різних їх видів — засіб найвищого піднесення емоційних якостей мовлення, напр.: «Мамо! мамо! — жебоніла Галя,— купи мені, ох, купи мені ху­тенько того великого медовика! Ох, я хочу того медовика дуже! Ох, мамо, купи мені отаку хусточку! Ох, от цю! цю! рябеньку, славненьку! Або оцю червоненьку! Он те намисто мені! Ох, на­мисто мені!» (М. Вовчок, Дев'ять братів...). Прр.: «Ах ти ж, чортова цикадо, Ох ти ж, вихрів павучок, ой до вас я доберуся, ой візьмуся, накричу!» (П. Тичина, Курінь).

Різноманітними елементами вигукового типу, вигуковою ін­тонацією пронизана знаменита драма-феєрія Лесі Українки «Лісова пісня». Тут ми знаходимо суцільне вигукове плетиво, яке створює загальний тонус драми. Складний комплекс вигуко-вих одиниць можна простежити за текстом твору від його по­чатку до кінця. Пор.: «Ой леле! не нуртуй! Хатинки не руйнуй»; «Ой зачепилася за дуб торішній»; «Овва\ Коби всії біди»; «Ох, як я довго спала!»; «Ні... стій... Ба! чуєш?..»; «О, тепер вже си­ві»; «Ейі Не вчись брехати»; «Се що за мара? Ага! вже знаю»; «Цить! Хай говорить серце»; «Га? Що таке? Вже знов якась мара? Цур-пек! щезай»; «Еге! то знаю ж я!»; «Ой нене, сум! Нум плакать, нум\\ «Ай, дай спокій! Геть! не глузуй!» та ін.

Як засіб відтворення народно-розмовних інтонацій, вигуки найтісніше пов'язані із національною специфікою мови. Вони вносять у художні стилі колорит поетичності або розмовності народного мовлення.

ПРИЙМЕННИК

Прийменники, вказуючи на підрядні зв'язки між словами, задовольняють певні вимоги у стилістично різних мовних побу­довах. Найчастіше вони використовуються для скріплення син­таксичних побудов у таких контекстах логізованого змісту, як наукові, науково-технічні, офіційно-ділові тощо. Напр.: «Вироб­ничі відносини, що прийшли в суперечність з розвитком продук­тивних сил, гальмують розроблення і впровадження нових від­криттів у техніку. Виробничі відносини, які відповідають досяг­нутому рівневі продуктивних сил, сприяють швидкому прогресу техніки. Тому економічні умови є вирішальним фактором, що визначає темп і характер розвитку техніки. В свою чергу тех­ніка, безперервно змінюючись і розвиваючись, впливає на еко­номічні умови та інші сторони суспільного виробництва» («Укра­їнська Радянська Енциклопедія», т. 14); «Крім того, станція му­сить підходити до Землі під певним кутом і на визначеній

267

висоті. Якщо вона відхилиться хоч на один градус або входи­тиме в атмосферу з крутішою траєкторією, виникнуть переван­таження, що виведуть з ладу всі прилади» («Україна», 1968, № 40).

Але функції прийменників не обмежуються галуззю синтак­сичних зв'язків. Прийменники виявляють своєрідну здатність до створення ряду стилістичих відтінків.

Так, наприклад, повторно вжитий з прикметником-означен-ням прийменник підкреслює та увиразнює ознаку, створюючи відповідний фольклорно-пісенний лад.» Напр.: «За сльозами за гіркими І світа не бачить» (Т. Шевченко, Катерина); «Пішла в садок у вишневий» (Т. Шевченко, Катерина); «Та на шлях той на далекий Крізь сльози дивилась» (Т. Шевченко, Сова); «За колодою, за дубовою, Там козинії роги» (Нар. творч.).

Повторення прийменника при інших частинах мови також стилістично увиразнює художній контекст./ вносить у нього еле­менти ритмічного членування. Напр.: «/з города із Глухова Пол­ки виступали» (Т. Шевченко, Сон. У всякого своя доля) ;«3а ро­дину, за маленькую, За Марисю молоденькую» (Нар. творч.); «З весною вас, з вербою, з водою, з бідою!» (О. Довженко, За­чарована Десна).

Повторне вживання певного прийменника може виступати як стилістичний засіб, що проходить через увесь твір, зокрема пое­тичний, створюючи інтонацію наростання, формуючи поетичну фігуру градації. Яскравим прикладом такого стилістичного ви­користання прийменника за є вірш М. Рильського «За мир»:

За мир у всьому світі — Це значить: за народ, За колоски налиті, За шум весняних вод!

За мир у всьому світі — Це значить: за життя, За руки працьовиті, За матір і дитя!

У ряді випадків стилістичне забарвлення прийменників дося­гається їх структурним ускладненням. Поєднання в одному при­йменнику двох (кількох) складників творить стилістичний ефект розмовності, напр.: «Шумно-криштальнії хвилі Стрий, і Черемош, і Прут Почерез звори і скелі В вічній мандрівці несуть» (І. Фран-ко, Українсько-руська студентська мандрівка літом 1884 р.); «Прийшлось їм вертати на млин побіля Грицькової хати» (П. Мирний, Як ведеться, так і живеться); «Тече річка з вино­граду Та й побіля груші» (Нар. творч.); «Ще раз ударив грім, іще раз насторожено запряли вухами пітні коні, і Дмитро зупи­нив їх посеред поля приторком руки» (М. Стельмах, Велика рідня).

268

СПОЛУЧНИК

Сполучники як службові слова, що оформляють логіко-грама-тичні зв'язки між окремими елементами синтаксичного цілого, широко функціонують у мовних побудовах різного стилістичного спрямування. Як правило, у науковому, публіцистичному стилях вони виконують стилістично нейтральну функцію, напр.: «Харак­терною особливістю технічних наук, поряд з іншими прикладни­ми науками (сільськогосподарськими, медичними), є те, що за їх допомогою практично реалізують досягнення природознав­ства. Це має важливе значення й для самих наук: практика підтверджує або спростовує правильність тих чи інших поло­жень та висновків, збагачує науку плідними ідеями та досві­дом» («Українська Радянська Енциклопедія», т. 14); «Звичайна річ, у порівняно невеликій книжці важко осягнути і критично осмислити все, що стосується шляхів розвитку жанру та його проблем. Але автор і не претендує на вичерпність» («Україна»,

1968, №40). Проте сполучники чможуть вносити до стилістичних ресурсів

мовлення чимало нового, цікавого й досить оригінального. Сти­лістичний ефект, як правило, виникає при повторенні чи навіть нагромадженні однакових або однотипних сполучників.

Так, наприклад, повторений сполучник і творить безперерв­ний розповідний ряд у поетичному тексті, виконуючи стилістичні функції підсилювальної частки. Своєрідні ампліфікаційні ряди із сполучником і зустрічаються в творах багатьох майстрів українського поетичного слова. На засобі амплІфікативного спо­лучника і будуються іноді окремі періоди або навіть цілі пое­тичні твори. Напр.:

/ примиренному присняться / люди добрі, і любов, / все добро. / встане вранці Веселий і забуде знов Свою недолю. / в неволі Познае рай, познає волю / всетворящую любов

(7\ Шевченко, Відьма);

/ шкільні парти, й стіни вузів, / коридорів шум лункий, / суперечки галасливі, / юні прикрості щасливі, / гуркіт буряний міський, / піски лагідні дніпрові, / вітру подих голубий, / гостелюбних вод прибій, / перший, світлий біль любові, / дружби ревність потайна... О, як це в серці вирина У тебе, дівчино!

(М. Рильський, Молодість).

269

Стилістичний ефект розмовності сі нори» -гься також і пар­ним функціонуванням сполучників та '/. 1 іей засіб поширений у фольклорному стилі, звідки він потрап, ч я є до літергтурно-ху-дожніх творів, напр.: «Попід мостом трава росте Та й стелить­ся листом» (Нар. творч.); «Не вернеться чорнобривий Та й не привітає» (Т. Шевченко, Причинна); «Увечері сидів Михайло на лаві та й держав на колінах Андрія» (Б. Стефаник, Мамин синок); «Ой летіли лебедоньки через темний бір, Поронили біле пір'я та й у батьків двір» (М. Рильський, Пісня про пісню). По­єднанням названих сполучників створюється ефект раптовості або швидкої зміни подій, напр.: «Ждала, ждала козаченька, Не діждалась та й пішла» (Нар. творч.); «Катерина подивилась, Та й заголосила» (Т. Шевченко, У тієї Катерини).

Значне стилістичне навантаження в певних умовах несе на собі сполучник а. Втрачаючи свої сполучникові ознаки та висту­паючи у функції підсилювальної частки, компонент а використо­вується з метою привернення уваги читача до висловленого в художньому контексті, а також для ритмічного членування пое­тичного твору. Напр.: «А Дунай річка мати, А не дай нам поги-бати» (Нар. творч.); «А глянь лиш гарно кругом себе.— І раю кращого не треба» (Т. Шевченко, Неначе цвяшок...); «А цей Золотаренко та був креп*к» (М. Вовчок, Козачка).

Досить активним щодо можливостей стилістичного викори­стання є сполучник та, зокрема у випадках, коли він втрачає ознаки сполучника і виступає показником усио-розмовного, фоль­клорного мовлення, вносячи відповідний колорит до літературно-художніх текстів. Значний виразовий ефект створюється внаслі­док ампліфікованого вживання цього сполучника. Напр.: «По-хилеє дерево та ялина, Покірнеє дитяточко та Іванко! Отцю й матці у ніженьки поклонився, І дрібними слізоньками та облився» (П. Чубинский, Трудь:, т. IV); «Ой доки ж ми та стоятимем, Зелену траву та топтатимем Червоними та чобіт­ками, Золотими підківками» (П. Чубинский, Трудьі, т, IV); «Закотилось та ясне сонечко Та за зелений гай» (Б. Гринчен-ко, Зтнограф. материальї, т. III) .

Пор. використання цього сполучника як стилістичного засо­бу в деяких літературно-художніх текстах, зокрема близьких за своєю поетикою до фольклору. Напр.:

Ой, повій, повій, вітре, через море Та з Великого Лугу. Суши наші сльози, заглуши кайдани, Розвій нашу тугу.

Ой заграй, заграй, синеньке море, Та під тими байдаками, Що пливуть козаки, тільки мріють шапки, Та на сей бік за нами

(Т. Шевченко, Гамалія);

270

Та нехай собі як знають божеволіють, конають,--

нам своє робить:

Ми плануєм творчі гони — за колонами колони,

та все ж як один! та все ж як один!

(П. Тичина, Партія веде).

У деяких літературних творах, написаних у пісенно-фольк­лорному стилі, використання сполучника та у названій функції перетворюється у наскрізний прийом:

Чи є кращі між квітками Та над веснянії.

Чи є в життю кращі літа Та над молодії?

Двічі на рік пишні квіти Та не процвітають:

В життю літа найкращії Двічі не бувають. Та ще ж квіти не посохли, Рута зелененька,—

Не журися, дівчинонько, Ще ж ти молоденька!

(Л. Українка, Пісня).

Отже, стилістичною виразністю, експресивністю позначені са­ме ті сполучники, зокрема єднальні, які виступають у тексті як підсилювальні частки.

ЯВИЩА ПЕРЕХОДУ СЛІВ З ОДНІЄЇ ЧАСТИНИ МОВИ ДО ІНШОЇ

Явища переходу слів з однієї частини мови до іншої майже завжди пов'язані з стилістичною активізацією окремих словес­них груп. Так, наприклад, субстантивозані прикметники, що зберігають свою прикметникову форму та осмислюються як імен­ники, досить поширені в сучасній мові. Контекстуально залеж­ним субстантивованим прикметникам властива різна міра суб­стантивації та неоднакове стилістичне значення і забарв­лення.

У повсякденному побутовому та діловому контекстуальному оточенні вони часто вживаються без помітних семантико-стилі-стичних відтінків. Напр.: «Про журнал, про хороше й цікаве в ньому, про те, чого йому ще не вистачає, говорила робітниця А. Бодайченко» («Україна», 1968, № 48); «З кожним роком у нашій республіці видатки на соціальне забезпечення трудя­щих збільшуються» («Україна», 1968, № 43).

27!

Це ж саме явище часто фіксується і в художньому мовленні. Напр.: «Хоча лежачого іі не б'юп.. То і полежать не дають Леда­чому» (Т. Шевченко, Хоча лежачого й не б'ють); «Хлопців кинули, побігли Зустрічать сліпого» ї ї . Шевченко, Мар'яна-черниця); «Кожному стрічному Андрій тицяв скалічену руку» (М. Коцюбинський, Г'аіа іпог<>апа). ІІор.: «Я хотів дізна­тись, скільки хворих прийняв Терентій Йосипович Бублик» (О. Корнійчук, Платоп Кречет); «Перед самою сівбою ранніх Круп'як знову прибув до Ііарчука» (М. Стельмах, Правда і Кривда).

Але субстаптивовпві прикметники у художніх стилях часто функціонують саме як стилістичний засіб. Вони мають менш ви­разні стилістично нейтральні відповідники, що можуть їх засту­пати (дрібні — сльози, вороні коні, білолиций — місяць, вог­нева— вогнева позиція і под.). ііапр.: «Дивлюся, сміюся, дріб­ні утираю» (Т. Шевченко, Гайдамаки); «Світить білолиций па всю Україну» (Т. Шевченко, Гайдамаки); «Але живий живе Га­дати мусить» (./І. Українка, Три хвилини).

В художньому мовленні використовується прийом ампліфіка­ції субстаптивоиани.ч {(юрм прикметників, то збільшує експре­сивну силу художнього слона і його вплив па читача. Пор.: «Над Тясмином У темному гаю Зібралися: старий, малий, Убогий, ба­гатий Поєднались,— дожидаючі. Великого свята» (Т. Шевченко, Гайдамаки); «Гей до мене! Є у мене І варене і печене: Буде лю­дям, буде й вам, А ледачим дулю дам» (Л. Глібов, Загадки).

Стилістичного забарвлення часто набувають іменники і при­слівники в ролі предикатів. Зокрема це стосується таких преди­кативних форм, як страх, слід, жаль, сила, час, лихо, добро, та ін. Напр.: «Думи мої, думи мої, Лихо мені з вами!» (Т. Шев­ченко, Думи мої, думи мої); «Добро у кого є господа, А в тій господі є сестра» (Т. Шевченко, Добро у кого є господа); «Вид цікавий! Страх і сміх було дивитись!» (Л. Українка, Атта Троль).

Різко окреслену емоційно-виразову якість набувають сполуч­ники, виступаючи у функції вигуків. Напр.: «От, думає, якби я полетів Далеко, аж у степ... // Добре б нагулявся» (Л. Глібов, Жвавий хлопчик); «1-і! й дивитися не можна — хоч затуляйся!» (С. Васильчекко, Зіля королевич); «Журись об тім, чи є горіл­ка!.. А є? так при на стіл» (П. Гудак-Артемовський, До Пархо-ма); «Оце алеї Теж помічників знайшов!—недовірливо промо­вив Левко-- (М. Стельмах, Хліб і сіль).

Функціонуючи як частка, сполучник увиразнює й підсилює звучання тексту. Напр.: «Буде з мене, поки живу, / мертвого слова» (Т. Шевченко, Гайдамаки); «Отакий то мій Ярема, Сиро­та багатий, І'акпм / я колись то був» (Т. Шевченко, Гайдамаки); «Ні з кого по цей день Не брала я й пір'їнки» (Л. Глібов, Лиси­ця й Ховрах),

272

Традиційно закріпленим стилістичним показником фольклор­но-пісенного та взагалі пісенного мовлення є вживання вигуко-вої форми ой у формі частки. Напр.: «Ой де буде жито жате, То там будем ночувати» (Пар. і порч.); «Ой піду ж я лугом, лу­гом, Там мій милий оре плугом» (Нар. іворч.); «Ой зозуле, зо­зуленько, Нащо ти купала?» (Т. Шевченко, Сова); «Ой понесли конвалію У високу залю» (Л. Українка, Конвалія).

Використання вигукового ой у функції пісенної частки стало традиційним як в українській ліричній поезії дожовтневій, так і в поезії радянського часу. Напр.: «Ой громи на оболоні, на усій землі...» (В. Сосюра, На степах ворожі копі); «Ой летіли лебедоньки через темний бір Порочили біле пір'я та й у батьків двір» (М. Рильський, Пісня про пісню).

Службові слова — вигуки, сполучники, частки, вживаючись з стилістичною метою, надають художнім текстам поетичного або усно-розмовного звучання.

2. ГРАМАТИЧНІ КАТЕГОРІЇ

Стилістичні явища, що виникають навколо граматичної орга­нізації мови, не тільки не заперечують і не розхитують її, а, навпаки, удосконалюють і розвивають мовні потенції та вира­жальні можливості, ще більше зміцнюють організованість мов­них засобів, довершують їх побудову в цілому. Стилістичні кате­горії, сформовані протягом тривалого мовного розвитку, певним чином співвідносяться з граматичними як надбудовані над ними фактори. Вони доповнюють мовну систему, збагачуючи її витон­ченими засобами вираження людських думок і почуттів.

Початки стилістичного аналізу мови склались у науці вже давно, вони йдуть ще з античного віку. Основи цього аналізу виникли майже одночасно з граматикою. Потреба в стилістичних студіях зумовлювалася тим, що в граматичних дослідженнях не враховувався ряд деталей загальної мовної системи. При вста­новленні граматичних норм не завжди зверталась увага на різ­номанітність і багатство засобів живої мови. Цим самим звужу­вався та навіть спрощувався багатогранний об'єкт мовознавчої науки. Граматичні категорії, як досить широкі та місткі, вимага­ють диференційного підходу до їх аналізу. Надмірна схематиза­ція тут обмежила б можливості проникнення до глибинних явищ, сформованих навколо складних побудов. Через те уже О. О. По­тебня, визначаючи завдання лінгвістичної науки, вказував: «Ви­вчати мову — означає розрізняти схожі явища, а не стягати їх докупи» К Таким чином, виділяється ще й стилістичний аспект вивчення граматичних категорій. Особливої ваги набувають при

1 А. А. П о т е б н я , Из записок по русской грамматике, т. IV, М.—Л 1941, стор. 189.

18 2-1626 273

цьому функціонально розрізнювані і життєво важливі для мов­ного буття явища, про які О. О. Потебня зауважував: «Життя слова полягає у його вживанні, тобто в застосуванні до нових випадків» '. Саме це і є критерієм оцінки стилістичних якостей мовлення.

Стилістичні явища, що грунтуються на граматичних формах, відрізняються від того, що можна спостерігати в цій галузі на інших рівнях мовної побудови. Граматичні категорії так відсто­ялись у своїх прямих функціях, що хоч і не замикаються в собі, проте досить міцно утримуються в нормативних рамках та слу­жать тією основою, на яку спирається ціла граматична система. Через те не дуже продуктивно обростають вони такими функціо­нальними відгалуженнями, які є ознаками функціональних мов­них стилів. Лише художня мова створила за допомогою грама­тичних категорій досить чіткі, активні й своєрідні стилістичні колорити. Інші стилі (зокрема, науковий, офіційно-діловий, пу­бліцистичний) майже зовсім не виявляють своїх функціональних ознак на граматичному грунті. А певні стилістичні факти, що ви­ступають на граматичній основі, лише вклинюються до них ра­зом з елементами художньої мови. Вони проникають туди як ху­дожні привнесення в зв'язку з міжстильовим взаємодіянням. Че­рез те типові стилістичні засоби, сформовані на граматичній будові мови, слід аналізувати, в основному, на фоні контекстів художньої мови.

КАТЕГОРІЯ РОДУ

Граматична категорія роду є досить виразним стилістичним засобом. У плані стилістики важливого значення набуває замі­на родових ознак.

Деякі стилістичні функції граматичних категорій роду форму­ються на паралельних формах їх виявлення. Паралелізми такого типу засвідчуються в живому народному мовленні та у фольк­лорних зразках. Майже всі видозміни цього явища відображені також у мові української художньої літератури.

У фольклорі широко функціонують як паралельні родові форми того ж самого слова (злий собака — зла собака), і різ­ні форми вираження одного роду (бурлак — бурлака). Напр.: «Оце тобі, тещенько, ломака, Щоб не порвала собака» (Б. Грин-ченко, Зтнограф. материальї, т. II); «Коли бачить, аж біжить собака безхвостий» (Б. Гринченко, Зтнограф. материальї, т. II); «Та йшов бурлак поза Доном» (Б. Гринченко, Зтнограф. мате­риальї, т. III); «Називають мене бурлакою, А мого товариша розбишакою» (П. Чубинский, Трудьі, т. V); «Під білим березом

1 А. А. П о т е б н я , Из записок по теории словесности, Харків, 1905, стор. 19.

274

Сидить брат з сестрою» (Б. Гринченко, Зтнограф. материальї, т. III); «Бо береза білая — Чистота моя» (Б. Гринченко, Зт­нограф. материальї, т. III).

Подібне гівище спостерігається і в художній літературі, де навіть у одного автора можуть вживатись паралелі типу птах — птаха, артист — артиста, злочинець — злочинця, оборонець — оборонця, куліш — кулеша, бурлак — бурлака і ін. Напр.: «А старого й глухого собаку від жалю я з нагана забив» (В. Сосю­ра, Знов село); «Тільки бачив як радо ще теплу калюжу собака лизала» (В. Сосюра, 3 вікна); «Та й краще,— одказав Катрин близький сусіда» (П. Мирний, Морозенко); «Злий сусід запалив наш рясний виноград» (Л. Українка, Вавілонський полон); «Я тут не артист» (Л. Українка, У пущі); «Хоч я — учений, а ви — артиста» (Л. Укранка, У пущі).

У фольклорі поширене стилістично осмислене вживання де­яких форм категорії роду. Воно полягає в заміні узвичаєного для даного роду іншим з метою підсилення негативної чи пози­тивної оцінки певних реалій, напр.: «Що теперішні старці? Голе, як бубон, голодне, як собака, а в схові ні шеляга» (Б. Гринчен­ко, Зтнограф. материальї, т. II). Пор.: «Ой як же вам, добродію, По троє ходити: Одно старе, друге мале,— Нікому робити» (Б. Гринченко, Зтнограф. материальї, т. II); «Ой ти, Коновчень-ку, молода дитино, Не йди з козаками на Черкеню долину! Бо ти ні на полі, ні на морі не бувало, Смерті козацької коло себе не тідало» (Я. Головацкий, Народньїе песни, т. І).

Всілякі взаємовідносини родових форм, чергування, проти­ставлення їх тощо — все це виступає як художній засіб нега­тивної чи позитивної характеристики зображувальних явищ, пер­сонажів, подій в мові української художньої літератури. Цей засіб використовується також для відтворення іронії, зневаги, снтирично-саркастичного змісту. Разом з тим, варіюючи форма­ми роду, можна створити пестливо-голубливий тон, відтінок пошани, милування, симпатії, передати жалісливе чи прихильне ставлення до особи тощо. Стилістичне осмислення категорії роду як у плані ліричному, співчутливому, так і в сатирично-засу-джувальному дуже виразно виявилось у мовній практиці Т. Шевченка. Напр.:

Під калиною дівчина Спала, не вставала: Утомилось молодеє, Навіки спочило...

(«Чого ти ходиш на могилу»);

Сердешна дитинаХ Обідране: ледве, ледве Несе ноженята...

(«Мар'яна-черниця»).

18* 275

Старшина пузата Стоїть рядом; сопе, хропе, Та понадувалось. Як індики, і на двері Косо поглядало

(*.Сон. У всякого своя доля»),

Пор. також: «Оленька, таке малюсеньке, в сорочечці, чорня­венька, як і батько» (А. Тесленко, Страчене життя); «Входить Уляна й забачивши, що Андрійко — чуже, нікчемне — лупить її рідну дитину, з злістю хватає за чуб Андрія» (М. Коцюбинський, Андрій Соловейко); «Панунцю наш рідний, не бийте його, воно ще дитина» (Д. Бедзик, Студені води).

Категорія роду може вживатись ампліфікованой створювати певний колорит на широкому контекстуальному фоні. Характер­ним у цьому плані є твір А. Тесленка «Школяр», стилістичний колорит якого грунтується на засобі заміни категорії роду. Наве­демо початок цього твору: «Миколка, Прокопів хлопчик, такий школярик гарнесенький був: смирненький, соромливенький, мля-венький, як дівчинка. Та ще ж такий чорнобривенький, біло-лиценький, носик невеличкий, щічки круглесенькі, ще. й чубок кучерями. Воно й училось, нівроку йому. Страх яке до книж­ки було: чита, одно чита, а особливо як «на урок» загадають щось таке чи про луку, чи про ліс... Ну й любило це!»

КАТЕГОРІЯ ЧИСЛА

Граматична категорія числа досить містка щодо своїх сти­лістичних можливостей. Специфіка художнього мовлення може призводити до порушення узвичаєного вживання форм числа, отже — до створення певного стилістичного колориту.

У художніх текстах цілком можливою є форма множини від * слів, які звичайно в множині не вживаються, напр.: сонце, світ, жаль, сміх, лихо, диво, зло, біда, страх і под. А множина від таких слів, як вино, дим, вода, м'ясо і под., може не тільки передавати сортові назви, збірні чи якісні, але й створювати їх образні характеристики. Метафоризуючись, ці форми увираз­нюють мовлення, творять нові предметні значення, зокрема гі­перболізовані. Напр.: «Лежали битих м'яс копиці» (І. Котля­ревський, Енеїда); «Забери з собою всі лиха, всі зла» (Т. Шев­ченко, Сон. У всякого своя доля); «— А піти б мені справді у світа,— говорю Лукашеві незабаром удруге і вже не всміхаю ся, а такий, як на багатий похорон мене вести» (М. Вовчок, Дяк); «Андрій виразно на мить побачив дими» (М. Коцюбин­ський, Раіа тогдапа); «А жалі так і хватали за серце, так і хва­тали» (С. Васильченко, В темряві).

Пор. використання цього прийому в українських радянських поетів:

Ти встала, рідна, навстріч всім вітрам І на питання: будем чи не будем?

276

Світам, сонцям, братам і ворогам Одповіла крилатим Дніпробудом

(М. Рильський, Жага);

Летіть, летіть, до сонць керуйте, Керуйте в круглий дах

(Я. Тичина, Я дух, дух вічності);

О, земле юрб і дойр, о, земле сил і дій! Я кожну яв твою зв'яжу і відокремлю В єдиній складності твоїй

(Аі Бажан, Число);

Є любов до сестри, і до матері, і до дружини, Є багато любовей

(В. Сосюра, Перед битвою).

У спеціальних обставинах художнього мовлення навіть влас­ні імена можуть функціонувати у множині. Тут відбувається своєрідний перехід власних назв у загальні, вмотивовані стилі­стично. Напр.: «Семени, Івани, Надівайте жупани» (Т. Шевчен­ко, Гайдамаки); «Ви чоловік тямущий і бувалий, побачили уся­кого начиння по тих /таліях» (Л. Українка, У пущі); «Тепер завили Європи ті на всі лади...» (П. Тичина, На фронті).

Метафоризується також і категорія однини, що вживається замість множини і служить для фігурального вираження збір­ності, маси тощо. Така фігуральна однина набуває у тексті екс­пресивного забарвлення великої сили. Напр.: «Багацько трупа там палилось (І. Котляревський, Енеїда); «І розкажу я людям горе. Як тая мати ріки, море Сльози кривавої лила» (Т. Шев­ченко, Неофіти); «Було, що підуть брати у бір по ягоду, або по гриби й візьмуть малую сестричку з собою» (М. Вовчок, Де­в'ять братів...); «У темнім лісі за горами Зібравсь усякий звір» (Л. Глібов, Ведмідь-пасічник); «Достиглий овоч струшуючи з віт, Ти пчиш любити все, що перемінне І що незмінне...» (М. Риль­ський, Стулений вітер б'є в холодні вікна...).

Така фігуральна однина передав в художньому мовленні відтінок зневаги, сарказму тощо. Пор.: «Понура шляхта, мов хорти, За двері вийшла» (Т. Шевченко, Гайдамаки); «А братія мовчить собі, Витріщивши очі» (Т. Шевченко, Сон. У всякого своя доля); «Задумала мишва вчинить велике діло» (Л. Глібов, Мишача рада).

Певне стилістичне завдання мав так звана звичаєва форма множини, найширше відображена в мові української художньої— літератури. Ця форма використовується здебільшого у мові дійових осіб та в стилізованих літературних зразках. У ній знаходить своє вираження особлива шана до батька, матері, баби, діда, до старшої людини взагалі тощо. Це — форма своє­рідного величання старших, що традиційно склалась в усному мовленні народу, напр.: «Батько до гаю пішли на рубання»

277

(М. Вовчок, Пройдисвіт); «Якби не така важка робота, то може мати й тепер були б живі» (І. Нечуй-Левицький, Микола Дже-ря); «Як то тепер живуть дідусь, чи живі й здорові? Чи згаду­ють Остапа? От коли б вони прийшли й подивились на свого внука» (М. Коцюбинський, Дорогою ціною); «Глядіть, і дядько Панас прийшли послухать» (М. Коцюбинський, Раіа тог§апа); «О, вже й дядько Савко встали» (С. Васильченко, На перші гулі); «Дядько Лев казали, що тут мені дадуть ґрунтець і хатку» (Л. Українка, Лісова пісня); «Встали мати, встали & тат­ко: Де ластовенятко?» (П. Тичина, Не дивися так привітно).

У формі множини знаходить свій вираз також тон особливої самопошани, чванливості та пихи. Напр.:

Іде додому уночі П'яненький сотник, а йдучи Собі веселий розмовляє: — Нехай і наших люди знають! — Нехай і сивий і горбатий, А ми... хе! хе! а ми жонаті! А ми\..— Насилу вліз у хату

(Т. Шевченко, У Оглаві);

А де ж суконця взять? Охрімові невдивовижу! — Ми знайдем!—каже він собі

(Л. Глібов, Охрімова свита).

Фігуральна множина, як і однина, може набувати відтінку іронії чи глузування та підкреслювати сатиричний тон. Напр.: «Значить, пан У себе з причетом гуляють» (Т. Шевченко, П. С. Не жаль на злого).

З стилістичною настановою функціонують у художньому мов­ленні залишки двоїни. Оскільки ця форма поширена в діалектах, у художньому мовленні вона є засобом створення місцевого ко­лориту, напр.: «Бере побратим мірку зерна та й дві курці і йде до ворожки» (М. Черемшина, Марічка занедужала); «Злісний ці­лував комендантову в обі руці» (М. Черемшина, Верховина); «Перед хатою стоять дві грушці» (В. Стефаник, Смерть).

У деяких художніх творах двоїна виступає як засіб ство­рення дитячої лексики, напр.: «Куку, куку! а де ти? тут татусю Візьми на руці, поцілуй Марусю!» (Л. Українка, В'язень); «Бу­вало здибає мене на улиці хто-небудь з великих, присяде передо мною, візьме за обидві руці й спитає» (С. Васильченко, 3 ди­тячих вражень). -

КАТЕГОРІЯ ЧАСУ, ОСОБИ, СПОСОБУ

Граматичні категорії часу, особи та способу з стилістичного погляду виступають активними засобами мовної експресії, особ­ливо тоді, коли вони взаємодіють, взаємозамінюються чи взаємо-переходять одна в одну.

278

Категорія часу виводиться силою свого стилістичного функ­ціонування за межі трьох існуючих схематизованих видозмін, зо­крема тоді, коли вона не тільки означає, а й живопише. У зв'яз­ку з цим О. О. Потебня зауважував: «Ми можемо думати, що час буває троякий по відношенню до того .моменту, коли думаємо і говоримо: теперішній, минулий і майбутній, і що згідно з цим події теперішні, минулі і майбутні такими й повинні зображати­ся. Але мові, як живописцеві, вільно і «П'ятницю на коні напи­сати».4! далі: «Подію, яка ще не відбулася, на думку самої осо-

. би, що-гов'орить, мова може зобразити не тільки майбутньою, але й минулою, минулу — теперішньою і майбутньою»1.

Вживання форми одного часу замість другого, наприклад, те­перішнього замість минулого, майбутнього замість минулого то­що, створює експресивний характер мовлення, живописання. Дія повільна, спокійна чи жвава, рішуча, вольова, дія можлива чи неможлива і под.— все це відтворюється відповідним вживан­ням часових форм у їх функціональних взаєминах. Напр.: «А Де­нис стоїть, неначе і не він, і не всміхнеться» (Г. Квітка-Осно-в'яненко, Маруся); «Тут раптом звівся вітер, а те стадо як при­сне, так і пропало» (М. Коцюбинський, Тіні забутих предків). Пор. у поетичних творах: «Раз увечері зимою, У одній свитині, Іде боса Титарівна І несе дитину» (Т. Шевченко, Титарівна); -«Підійнявся лев могучий, Як на лапи стане, Та як зареве, як клясне, Аж волосся в'янеі..» (С. Руданський, Лев і пролев).

/ Засіб чергування часових форм надзвичайно увиразнює мову І і виступає одним із важливих показників художнього стилю. Ц Великою стилістичною гнучкістю відзначається форма нака­

зового способу. Хоч тут вирішальну роль відіграє лексичне зна­чення дієслова, дієслівна форма має здатність до вираження тонких стилістичних нюансів. Вона значною мірою створює ко­лорит художності.

Наказова форма може означати такі семантико-стилістичні відтінки, як бажання і побажання: «Не зітхай так безнадійно; " Скорбних уст не замикай, Рук не складуй ще подвійно, 3 лану битви не тікай» (П. Грабовський, Надія); «Ти, Галю, моє серденько, Живи, цвіти, радій! Зустрінеш нашу славоньку,— Від­дай віночок їй» (Л. Глібов, За щедрівку пісенька); «Хай чарка забрязка, хай весело будеЬ (Є. Гребінка, Варена); прохання, благання: «Мамо-грлубко! Прийди, подивися. Сина ВІД мук за­хисти!» (П. Грабовський, До матері); заклик: «Побратаймосьна заздрість ворогам!» (Л. Глібов, Вовк і кундель); «Берімось кра- ' ще до роботи, Змагаймось за нове життя!» (Л. Українка, Скрізь плач, і атогін, і ридання...); спонукання: «Вернімось лучче в по­ле, Сядьмо на могилі» (Л. Глібов, Перекотиполе); «Гей, удармо в струни, браття, В золотії, Розпалімо знов багаття 3 іскр надії...

' А . А. П о т е б н я , Из записок по руссвой грамматике, т. IV, стор. 100.

279

V ...

Гей, удармо в струни знову, Заспіваймо, А лихе вороже слово Занехаймо-» (М. Рильський, Гей удармо в струни); пораду, під­бадьорювання: «Не плач, не журися, Глянь на мене, звеселися» (Л. Глібов, Старець).

Наказовий спосіб може бути морфологічно нульовий, прихо­ваний, потенційний. Він оформляється лише інтонацією, яка заступає дієслівність: ступінь експресивності такого роду форм, як правило, дуже високий. «Напр.: «Не хочу гуляти! Огню, діти! дьогтю, КЛОЧЧЯ!» (Т. Шевченко, Гайдамаки); «Гей, усі в танець, Молоді й старі» (М. Рильський, Мандрівний музикант).

Для передачі несподіваності або раптовості в усному мовлен­ні, в стилізації розповіді дійсний спосіб може бути замінений формою наказового способу. Напр.: «Тут би тільки жити.., а во­на візьми та умри» (П. Мирний, Лихо давнє й сьогочасне); «Во­но змалку було дрібненьке, бігало, як качанчик, і нехай його мир не знає, що воно таке, візьми та й продражни його невирост-ком» (С. Васильченко, Недоросток); «Все налагодилось так, щоб восени відвезти нас у губерню, а тут я візьми та й занедужай» (П. Мирний, Пригода з «Кобзарем»); «Хто п'є-гуляє, а сторожа стій і стережи, хто зна чого й від кого» (Л. Українка, Кассан-Дра).

Особливо багатий щодо можливостей стилістичного функціо­нування інфінітив. Він має здатність заміщати інші дієслівні форми, вносячи при цьому в контекст експресивне забарвлення. Ця форма вживається для передачі імперативності (посилює на­каз, розпорядження тощо), необхідності дії, неминучості, не­рішучості, сумніву, вагання тощо. Напр.: «Самому чудно. А де ж дітись? Що діяти і що почать?-» (Т. Шевченко, Самому чудно); «Гей! а ти що тут таке?.. Забралася на чужий віз та й лаятись?.. Геть з воза!..» (М. Коцюбинський, Пе-коптьор).

Значення особових форм буває загострене, тонке й може узагальнюватись та спадати до невизначеності. І все це підпо­рядковане певній художньо-зображальній меті. Напр.: «Думки, видно, не одженеш від себе!» (П. Мирний, Хіба ревуть воли...); «А тим часом світить 3 усіх вікон у титаря» (Т. Шевченко, Гай­дамаки); «Народе польський! День новий Стрфаєш ти у славі» (М. Рильський, Польському народові); «І хоч невелика ця ягода [суниця], а весь ліс і всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею» (М. Стельмах, Щедрий вечір) і под.

Різні дієслівні категорії часто виступають не поодинокими стилістичними факторами, а вживаються ампліфіковано на ши­рокому контекстовому фоні і становлять собою наскрізний стилістичний прийом. Найяскравіші зразки ампліфікованого вживання дієслівних категорій представлені у творах М. Вов­чка, А. Тесленка та інших письменників, що фіксують усне на­родне мовлення. Наведемо приклади: «Славне село! Туди одда­на наша тітка, материна сестра, то ми було усе заходимо до їх. Тітка нам рада, розпитує, частує, розказує. Переночуємо в їх,

280

та й в дорогу,— а далі вже й бариться стали, днів два або й три перебудемо; то брат знакомого товариша піджидає, то в його віл заслабне... Мені, хлопчині, се й добре: чи з хлопцями заведусь, або на тині сиджу, як півень» (М. Вовчок, Чумак); «.Сиджу в тюрмі, життя смакую. Весна ось надворі. Там десь за мурами карі оченята співають, соловейко лящить, а тут сидиш... Зневага тобі, сморід, сирість, голодний. Сидиш пози­раєш на сонце, ждеш ночі, щоб забутися, заснути швидше... Всього найтяжче було думати, що це ж я заслання в тюрмі од­буваю!» (А. Тесленко, Немає матусі).

3. СЛОВОЗМІННІ ПАРАЛЕЛІ

У системі словозмінних форм існують досить_-численні па­ралелі, які виконують певні .стилістичні функції.|Уже сам факт існування словозмінних паралелей ставить перед дослідником завдання з'ясувати природу і характер їх стилістичних функ­цій. • .*..-•-•

Зрозуміло, що не всі паралельні форми семантично і стилі­стично осмислені. Серед них є частина так званих змертвілих, рудиментарних, позбавлених будь-якого семантико-стилістич-ного наповнення. А «живі» паралелі не всі рівноцінні щодо ви­конання виразових функцій. У певних контекстуальних умовах вони можуть бути або досить чутливими до стилістичних ви­мог, або цілком до них байдужими. їх стилістичні якості най­більш виразно виявляються в художньому мовленні.

Існує чимало словозмінних паралелей, з якими пов'язується передача тонких семантико-стилістичних відтінків, що здебіль­шого виявляються у конкретній мовній ситуації. Звідси виникає потреба пояснити функціонування цих паралелей у кожному окремому випадку та визначити їх місце в складній мовній побудові.

ІМЕННИКОВІ

Серед паралельних форм у системі словозміни іменників ба­гато таких, що не диференціюються за своїм семантико-стиліс-тичним значенням. Вони цілком рівноцінні. Напр.: «На другий день він устав рано й побіг з двору» (П. Мирний, Як ведеться, так і живеться); «Народ рушив з двора» (І. Нечуй-Левицький, Микола Джеря); «Було невимовно жаль тієї смутної й гіркої слави полка, добутої кров'ю й стражданням» (С. Васильченко, Отруйна квітка); «Переказували, що на командира полку вже наділи кайдани» (С. Васильченко, Отруйна квітка); «Одначе йому не видали підданих без суду» (І. Нечуй-Левицький, Ми­кола Джеря); «Бжозовський' ждав тиждень, ждав другий, а су­ди не було» (І. Нечуй-Левицький, Микола Джеря); «Сичі в

281

гаю перекликались» (Т. Шевченко, Причинна); «Тільки вітер віє, Нагинає верби в гаї» (Т. Шевченко, Гайдамаки); «У тій хатині, у раю, Я бачив пекло...» (Т. Шевченко, Якби ви знали, паничі); «Ми в раї пекло розвели» (Т. Шевченко, Якби ви знали, паничі).

Проте деякі з цих паралелей в художніх контекстах, мета­форизуючись, набувають відмінних семантико-стилістичних від­тінків. Під пером майстрів слова вони навіть можуть створюва­ти художній образ. Такими є, наприклад, паралельні форми ро­дового відмінка однини слова вітер, зафіксовані в художній літературі з різними художньо-смисловими нюансами. Пор.: «Що чуєш ти в гомоні вітру?» (Л. Українка, Над морем зійшов мі­сяченько) ; «.Прислухається княгиня — а вітру нема» (П. Тичина, Плач Ярославни); «Нікого так я не люблю, Як вітра вітро­віння» (П. Тичина, Вітер з України); «Ти вже й сам насоружив. Та думаєш — любитиме тебе, отакого вітра. За що?» (С. Ва-сильченко, Недоросток). Якщо паралель вітру виступає зі значенням явища природи, то форма вітра, будучи вжитою ме­тафорично, образно називає персоніфіковані поняття.

Подібні явища спостерігаються при функціонуванні в худож­ньому мовленні паралелей лісу та ліса. Напр.: «Комісія удалася на місце злочину до лісу» (О. Кобилянська, Земля); «Питає­ться бистра ріка темного ліса, де поділося село» (М. Черемши­на, Село вигибає). У другому випадку поняття ліс персоніфіко­вано, вжито як художній образ.

Семантичні відтінки виявляють і словозмінні паралелі сто­лу — стола. Форма стола вживається на означення конкрет­ного предмета, напр.: «Сидить батько кінець стола, На руки схи­лився» (Т. Шевченко, Катерина); «Микола сидів кінець стола» (І. Нечуй-Левицький, Микола Джеря); «Вітрець влітав і,, мов пуста дитина, Здував додолу від стола папери» (Л. Українка, Мати невільниця); форма столу вживається на означення трапе­зи, напр.: «Незабаром Варвара внесла самовар. Всі сіли до столу» (М. Коцюбинський, Сміх); «М а р і я Т а р а с і в н а . Що ж ви всі стоїте? Платошо, проси до -столу... Сьогодні день народження Платона. Платошо, проси... П л а т о н (зніякові­ло). Прошу до столу... Прошу...» (О. Корнійчук, Платон Кречет).

Ряд іменникових словозмінних паралелей (світу — світа, духу — духа) так само розрізняються лише в семантичному плані, додаткових стилістичних нюансів вони не мають.

ПРИКМЕТНИКОВІ

Розрізняються за своїм функціональним значенням і прик­метникові словозмінні паралелі. Особливо виразними носіями художнього забарвлення є повні та короткі форми, що співвід­носяться як паралельні. Ці форми використовуються в худож-282

ньому мовленні або як ампліфікування однієї форми, або як контрастне зіставлення обох паралельних форм у художньому тексті.

Особливо часто ампліфікуються повні форми, які виступають іноді циклами, рядами і увиразнюють художнє, зокрема пое­тичне, мовлення, сприяючи його ритмічному членуванню. Напр.: «Доле моя, доле, Чом ти не такая, Як інша чужая?» (Т. Шев­ченко, У неділю не гуляла); «Кінчалася пісня, слова жалібнії Змінилися в слово потіхи: Що там десь, у бога, заімуки земнії Небеснії ждуть нас утіхи» (Л. Українка, Місячна легенда).

Контрастне зіставлення паралельних повних і коротких форм, які наче змагаються між собою, посилює їх виразовий ефект. Напр.: «Всіваєш та прикрії співи, Всі мрії тяжкії, страшні Я хочу тепер поховати Навіки в великій труні» (Л. Українка, Всі давні та прикрії співи); «Я в пісню вилив ніжні мрії Лю­бов безумну в пісню вклав, Усі надії молодії, Всі сльози тихії, нічнії — І пісню я тобі віддав» (М. Рильський, Лист).

Іноді організується навіть своєрідна гра повних та коротких форм у їх взаємодії, що в сукупності виступають як гнучкий і витончений стилістичний засіб. Цей засіб є важливим компо­нентом стилістичної структури вірша М. Рильського «Безсонна ніч»:

Душно і тихо, і темно усюди, Тьма мене давить, зловісная тьма. Світу ясного нема... Де ж ви, люди, Де ви поділись? Нема вас, нема...

Грізнії стіни стоять мовчазливо, Крутяться привиди в дикім танку... Де ж ти, прекрасная, де ти, щаслива, В сяйві краси, як у пишнім вінку?

Душно... Вікно одчинити? Ні — тихо Мрії блакитні влетять у вікно, В серці ж нема для них місця... там лихо... Серце нудьгує і плаче воно...

Душно і тихо... О, сни чарівнії, Де ви? На мент лиш один прилетіть! Стіни бездушнії, стіни німії — Ах, розступіться! На волю пустіть!

Художнє вираження найвищого ступеня ознаки досягається за допомогою названих прикметникових паралелей, що стоять у художньому, зокрема поетичному, тексті поряд і одна з них є синонімічним епітетом до другої. Напр.: Мабуть, щось тяжке тяжкеє Вимовить хотілось?» (Т. Шевченко. Сон. Гори мої висо­кії); «Хату будують в селі при долині, Сонце біжить на веселу доріжку, Бачу ті очі синії-сині, Рідну, сердечну, привітну усміш­ку» (А. Малишко, Данило Однорукий).

283

ДІЄСЛІВНІ

Значною мірою збагачуються стилістичні засоби художнього мовлення завдяки функціонуванню в ньому дієслівних слово­змінних паралелей. Здебільшого вони використовуються і набу­вають стилістичного забарвлення, ампліфікуючись або контрас­туючи в контексті. Так, наприклад, експресивний тон художньо­го мовлення посилюється завдяки ампліфікації паралельних форм: а) інфінітивів: «А може поїдуть кудись далеко, далеко... у невідомий город. Будуть їхати, їхати, їхать» (М. Коцюбин­ський, Подарунок на іменини); «Все вдається, все біжить, Тіль­ки б жити, тільки жить» (П. Тичина, Пісня про Кірова); «Голо­ву звела сирітка: Пить! ой пити/ хочу питьЬ (П. Тичина, Си­рітка); б) дієслів 3-ї особи однини: «Вишиває і співає, І ніхто того не зна, Де узор вона кінчає, Де ту пісню починав (М. Рильський, Жага); в) дієслів наказового способу: «Ходім, сини, Ходімо, попросим»(Т. Шевченко, Гайдамаки).

Словозмінні паралелі є важливим засобом організації ми­лозвучного мовлення та віршового ритму.

Завдяки словозмінним паралелям у віршованому мовленні додаються нові склади, послідовно чергуються, своєрідно ком­бінуються голосні та приголосні звуки. Так розріджуються збіги приголосних чи голосних та естетично озвучуються слова, слово­сполучення й текстуальні одиниці; виникають вимовно зручні міжслівні звукові переходи. Різні за своїм звучанням паралель­ні флексії своєю взаємозаміною створюють основу для звучання в потрібному ключі. Привнесення нових складів чи вилучення їх у цей спосіб дає потрібне вирівнювання віршових рядків як важливих одиниць римованої мови, виникають належні ритміч­ні паузи, а також милозвучно вмотивоване членування мовного потоку й специфічне його інтонування. Отже/словозмінні пара­лелі допомагають сформувати потрібне звучання шляхом пев­ного взаєморозташування звукових одиниць, збігів чи розрі­дження їх відповідно до вимовно-стилістичних вимог окремого тексту, цілого твору тощо. Організується висока звукова якість, дохідлива до слухача, відповідно осмислена. Виникають гармо­нізовані звукосполуки, словосполуки і текстуальні єдності, що впливають естетично, створюють відповідний настрій, виклика­ють певні асоціації. Скупчення однорідних звуків або розріджен­ня їх дає не тільки зручність та легкість вимови, а й потрібну різнозвучність чи рівнозвучність. Наведемо декілька поетичних зразків, в яких словозмінні паралелі є одним із основних засо­бів досягнення милозвучності й інших естетичних якостей вірша: «Подивися, мій голубе, Подивись на мене: Я Катруся твоя лю­ба. Нащо рвеш стремена?» (Т. Шевченко, Катерина); «Удвох, кажуть, і плакати Мов легше неначе; Не потурай: легше пла­кать, Як ніхто не бачить» (Т. Шевченко, Не женися на бага­тій); «Чом я не маю огнистого слова Палкого, чому? Може б 284 •

ї ї

Та щира гарячая мова Зломила зиму?» (Л. Українка, Співець); «Співать про день, Що нам несе щасливих літ блакить, співать про молодість, про все і жити, жити, житьЬ (В. Сосюра, Жить!).

Лише стилістично осмислене використання словозмінних форм сприяє творенню милозвучності або допомагає досягти естетичних, виразових якостей мовного контексту. Цим пояс­нюється складне й багатоманітне сплетіння паралельних форм при їх конкретному застосуванні у найбільш майстерних, витон­чених поетичних зразках, які виступають носіями не тільки чіт­кої, смислової якості, а також виражальної сили і краси.

Таким чином, морфологічні категорії мови виявляють специ­фічний, дещо абстрагований порівняно з лексичними категорія­ми, зв'язок із стилістичним планом мовлення. Функціонуючи як граматичні синоніми, граматичні варіанти, морфологічні катего­рії здобувають стилістичну виразність, маркованість; крім того, кожна морфологічна одиниця проектується на стилістику, без­посередньо взаємодіючи з лексичним, фразеологічним, синтак­сичним рівнями, і є джерелом великих стилістичних потенцій, вокрема в художніх стилях мовлення.

VI. СТИЛІСТИЧНІ ФУНКЦІЇ ЗАСОБІВ СЛОВОТВОРУ

1. ВИВЧЕННЯ ЗАСОБІВ СЛОВОТВОРУ З ПОГЛЯДУ СТИЛІСТИКИ

Стилістика, враховуючи граматичні та лексичні значення за­собів словотвору, головну увагу приділяє їх виражальній ціннос­ті, експресивній якості, можливостям їх підпорядкування певно­му змістові й меті висловлювання. Під цим кутом зору встанов­люється і співвідношення різних засобів словотвору в.окремих функціональних стилях і різновидах мови.

Стилістичний підхід до питань словотвору є досить новим явищем. На стилістичні функції деяких словотворчих засобів вказувалося здавна. Але тільки в кінці 50-х років в українській лінгвістиці почалися спроби узагальнити численні і розкидані в різних граматичних і лексикологічних дослідженнях власне стилістичні спостереження.

Так, наприклад, у книзі В. С. Ващенка «Стилістичні явища в українській мові» (Харків, 1958), хоч і немає загального огляду стилістичних властивостей засобів словотвору, але у роз­ділі «Стилістичне використання морфологічних категорій» досить детально розглянуто стилістичні функції суфіксації, префіксації та словоскладання. Спеціально досліджує стилістичні власти­вості засобів українського словотвору і словоскладання І. Г. Че­редниченко у своїх «Нарисах з загальної стилістики сучасної української мови» (К-, 1962). Стилістичному використанню за­собів словотвору приділяє увагу також А. П. Коваль в «Прак­тичній стилістиці сучасної української мови» (К-, 1967).

Виділення словотворчої стилістики, відокремлення її від сти­лістики лексичної, морфологічної, синтаксичної повинно допо­могти повнішому охопленню питань стилістичного словотвору, загальному їх осмисленню, чіткішому виявленню стилістичної ролі окремих способів і засобів словотворення, зокрема в їх взаємодії. Воно сприяє також виробленню найдоцільніших принципів опису і дослідження зібраного матеріалу, уніфікації — методів його дослідження.

У мовознавчій літературі існує декілька принципів аналізу стилістичних функцій засобів словотвору. Серед них цілком ло­гічним видається суто «стилістичний» підхід, який забезпечує аналіз окремих засобів і способів словотвору за їх приналеж­ністю до таких важливих стилістичних категорій, як функціо-

286

'• нальні мовні стилі, з подальшим виявленням їх експресивних • властивостей. Саме цим шляхом іде у своєму дослідженні

А. П. Коваль, хоч і не завжди з належною послідовністю і пов­нотою (це викликано навчально-педагогічним спрямуванням її

, праці). Але такий шлях є чи не найскладнішим через недостат­ню теоретичну розробленість самого поняття функціональних стилів мови, через суперечливість поглядів на їх кількість, іє­рархію, розмежування ', що пояснюється, очевидно, об'єктивною-складністю, широтою і суперечливістю цього питання. Крім то­го, такий підхід не дуже зручний з практичного погляду, бо при ньому неминучі повторення, оскільки у різних функціональних, стилях ті ж самі словотворчі засоби відіграють подібну або ду­же близьку роль. Другий принцип полягає у дослідженні сти­лістичних функцій окремих словотворчих засобів, наприклад, суфіксації, префіксації. Такий підхід спостерігається у згаданій праці І. Г. Чередниченка. Але і цей принцип, у свою чергу, має певні недоліки, оскільки стилістичні функції різних засобів сло­вотвору часто є близькими або доповнюють одна одну, а при такому дослідженні вони розглядаються у відриві; негативне» впливають на компактність і стрункість викладу повторення^ які при цьому неминуче виникають. Не завжди вдається також розмежувати стилістичні властивості певного словотворчого за­собу і стилістичні властивості слова, яких воно набуває у мов­ленні залежно від певного контексту, завдяки іншим стилістич­ним засобам. У такому разі словотворчий засіб відіграє тільки допоміжну роль для вираження строкатої і суперечливої гами емоцій і оцінок, що важко піддається систематизації і вра-

\ хувапню. Отже, дослідження словотвору з стилістичного погляду най­

доцільніше провадити не за типами словотворчих засобів, а за? їх приналежністю до словотвору певної частини мови. Слово­твір окремих частин мови, як відомо, досить помітно відрізняє-тііси Щодо своїх способів і засобів, а самі частини мови мають сжн'рідііі по лише граматичні і лексичні, а. й стилістичні ознаки. В межах кожної окремої частини мови виділяються певні типи основ, від яких значною мірою залежить вживання тих чи ін­ших словотворчих засобів і експресивне забарвлення слова.. При такому підході чітко розмежовуються групи словотворчих їісобів з урахуванням їх найзагальніщих стилістичних власти­востей. Доцільно також класифікувати словотворчі засоби яа експресивними якостями, і як підсумок — розмежувати їх за приналежністю до різних функціональних стилів мови.

Основними способами словотвору в українській мові є лек-СИКО-семантичний, морфологічний та морфолого-синтаксичний. Кожний з них характеризується своїми засобами, але особливу

1 Див. Р. А. Б у д а г о в, Литературньїе язьїки и язьїковме етили, М.„ 1907, стор. 67 І далі.

28Г

специфіку має саме лексико-семантичний спосіб. Тому звичайно його розглядають окремо від інших способів, разом із загаль­ним описом лексичної системи мови ', причому вказують не на окремі його засоби, а на окремі види або типи лексико-семан-тичного словотворення: звуження значення, розширення значен­ня, «поліпшення» значення, перенесення або зміщення значен­ня та ін. Нові похідні слова, утворені за допомогою названих засобів, найчастіше виступають як омоніми до вихідних слів. В художньому, публіцистичному та в розмовному стилях омо­німи використовуються для створення різних каламбурів, «гри словами», а в науковому та офіційно-діловому стилі вони не бажані, бо можуть призвести до двозначності2.

2. СЛОВОТВІР ІМЕННИКІВ

СУФІКСИ З ЛЕКСИКО-СЕМАНТИЧНИМ ЗНАЧЕННЯМ

Велика група іменникових суфіксів з лексико-семантичним значенням має досить помітне функціональностилістичне і, част­ково, експресивно-стилістичне забарвлення. Деякі з них нада­ють словам виразно книжного характеру, відносячи їх тим са­мим до наукового, офіційно-ділового або публіцистичного функ­ціональних стилів. Стилістичне забарвлення слова 3 посилюється або ослаблюється залежно від семантики кореня або основи, до яких додається суфікс, а також від морфологічної структури ос­нови (наявність або відсутність інших суфіксів і префіксів). Крім того, забарвлення посилюється або ослаблюється залежно від частоти вживання слів книжного словотворного типу в тексті та від вживання інших стилістичних засобів писаної мо­ви. Велике значення має також загальний зміст тексту. Проте наявність певного стилістичного забарвлення в самому суфіксі' як словотворчому засобі можна легко перевірити при спеціаль­ному творенні слова не від нейтральної або книжної основи, а від основи з стилістичним забарвленням розмовності, поетич­ності, пестливості, згрубілості тощо. Стилістична невідповідність, тоді відчувається настільки яскраво, що слово сприймається або

1 Див., наприклад, «Курс сучасної української літературної мови», т. І (К., 1950).

2 Про стилістичне використання явища омонімії див. у цій праці розділ «Лексичні засоби стилістики. Стилістичне навантаження та стильова приналеж­ність омонімів та омофонів».

3 Терміни «книжне забарвлення», «розмовне забарвлення» та подібні за­перечуються деякими лінгвістами, які вказують, що «функціональне забарвлен­ня» є, власне, «функціональною належністю» і що правомірним є говорити тільки про «експресивне забарвлення» (див. Яро це: А. П. К о в а л ь, Науко­вий стиль сучасної української літературної мови, К-, 1970, стор.-275—276). Вважаємо, однак, за можливе користуватися цими традиційними термінами, тим більше що наявність двох рядів стилів — експресивних і функціональних не тільки не заперечує, але й передбачає їх постійне перехрещування.

288

тіШ^штшіашЯшашшштят

як помилка, або як свідомий стилістичний експеримент. До су­фіксів книжного забарвлення належать насамперед ті, які утворюють загальні і абстрактні назви, суфікси на означення опредмеченої дії, а частково також деякі інші суфікси з лекси­ко-семантичним значенням.

Суфікси, що утворюють загальні і абстрактні назви і назви опредмеченої дії, набули своїх стилістичних функцій поступово, протягом історичного розвитку книжних стилів української лі­тературної мови, у зв'язку з розширенням словника абстракт­них і узагальнюючих слів. Це розширення відбувалося, зокрема, за рахунок творення віддієслівних іменників. Значна перевага іменників над дієсловами є, як відомо, однією з істотних ознак наукового стилю, в якому різні дії і стани виступають звичайно як абстраговані поняття, виражені саме іменниками. Тому су­фікси віддієслівних іменників, насамперед -анн-, -енн-, -інн-, з розвитком цього стилю в українській літературній мові посту­пово набувають книжного забарвлення.^ІДей процес триває і в наш час, оскільки, за винятком порівнюючи невеликої групи слів, що здавна існують у мові (кохання, бажання, терпіння та ін.), віддієслівні іменники з цими суфіксами вживаються пере­важно в книжних текстах. Навіть іменники такого типу, що належать до побутової лексики, частіше зустрічаються у пи­семній мові, ніж у розмовній. Пор.: після гоління, скінчивши гоління — поголившись, коли я поголився, скінчив голитися і под. Останнім часом особливо продуктивні згадані суфікси з ос­новами перехідних дієслів іншомовного походження: абстрагу­вання, аналізування, інформування, логізування, моделювання, нормування та ін. Значна кількість віддієслівних іменників з цими суфіксами — префіксовані утворення виразно книжного характеру: вкладення, залічення, зіставлення, зростання, наро­щування, повалення, прокладення, розв'язування та ін.

Деякі ііілдк-слівіїі іменники з суфіксами -анн-, -енн-, -інн-витісімиоть інші слова з книжних стилів літературної мови або обмежують їх використання. Так, ще на початку XX ст. замість загальноприйнятого тепер слова повернення вживали слово по­ворот. Пор., наприклад, у Лесі Українки: «Я дуже рада, що мій план повороту через Грецію не зустрів опозиції у вас...» (Л. Ук­раїнка, Лист до О П. Косач (матері) і О. П. Косач (сестри), Тпори, т. V). У сучасній мові слово поворот у такому значенні зустрічається тільки в художньо-белетристичному стилі з трохи урочистим, поетичним забарвленням. У 20—30-і роки XX ст. досить поширеними були конструкції типу вжиток машин:-У^аш ЧвС слово вжиток, очевидно, через його багатозначність і ослаб­лену дієслівність, завжди заступається у таких випадках словом вживання. Але особливо яскраве функціональностилістичне роз­межування відбулося між деякими названими іменниками і утвореннями з суфіксом -к-, багато з яких набувають розмовного Хірйктеру або втрачають значення процесу і стану, залишаючи

Ю 5-ІНИ» 289

\

за собою тільки більш конкретне, предметне значення. Пор.: вкладання — вкладка, вигадування — вигадка, згадування — згадка, обмазування — обмазка, переписування —• переписка, поливання— поливка, прополювання — прополка, розкладення — розкладка, рубання — рубка,, читання — читка '.

Усі згадані чинники і сприяють закріпленню за суфіксами -анн-, -енн-, -інн- виразно книжного забарвлення. У наш час ці суфікси є продуктивними переважно в науковому, офіційно-ді­ловому і публіцистичному стилях. Проте, хоч віддієслівні імен­ники і є характерною рисою цих-стилів, у редакційно-видавни­чій практиці виникла проблема боротьби з їх надміром. Оскіль­ки іменники на -ння мають .спільні закінчення в називному, знахідному і родовому відмінках однини і називйому та знахід­ному відмінках множини, перенасиченість ними тексту утруд­нює його розуміння. Цей дефект стилю виступає часто вже в заголовках наукових статей. Напр.: «Питання поліпшення по­стачання населення». Поширеність таких іменників, зокрема у науковому стилі, труднощі уникнення конструкції з так званим подвійним родовим проілюструємо таким прикладом з мовознав­чої літератури: « У лінгвістичній літературі ще не знайшло сво­го розв'язання питання про те, що є вирішальним фактором утворення ступенів порівняння, а також питання про специфіку функціонування синонімічно-антонімічних рядів у системі прик­метників» («Мовознавство», 1970, № 4). У цьому реченні з 13 на­явних іменників маємо 6 віддієслівних утворень на -ння.

В художньому і розмовному стилях утворення з цими су­фіксами зустрічаються значно рідше. Щоправда, деякі з таких слів мають досить високу частотність і відповідне стилістичне забарвлення в художній літературі, зокрема в поезії {бажання, благання, зітхання, моління, сподівання та ін.), у фольклорі (бі-, дування, горювання, дівування, женихання та ін.) і в розмовній мові {балакання, грюкання, бідкання та ін.). Але вони не мо­жуть змінити загальної картини. Надмір віддієслівних іменни­ків у розмовній мові часто створює враження деякої штучності. Пор., напр.: після проведення зборів — після зборів, у нас спо­стерігається посилення — у нас посилюється і под.

Ще виразніший книжний характер мають слова з суфіксом -изм (-ізм), які належать насамперед до наукової мови. Цей запозичений суфікс, що прийшов у нашу мову разом з іншомов­ними термінами, не тільки вичленувався з них (завдяки наяв­ності інших слів з тим самим коренем: комуна — комунар — ко­муніст— комунізм), а й дав певну кількість утворень вже на українському грунті від іншомовних (практицизм, центризм)

1 Подібне явище в російській літературній мові докладно описує О. С. Ах-манова (див. О. С. А х м а н о в а, Очерки по общей и русской лексиколо-гии, М., 1957, стор. 220,366).

290

!> і питомих {більшовизм, українізм) основ. Оскільки абсолютна більшість утворень з суфіксом -изм (-ізм) —узагальнюючі слова

§г книжної мови і наукові терміни, зокрема назви ідеологічних і наукових напрямів, то, поєднуючись з «невідповідними» осно­

вами слів знйжено-побутового характеру, цей суфікс надає їм Р розмовно-іронічного відтінку {наплювізм, хвостизм та ін.)^ "''* Подібну стилістичну функцію має також суфікс -изаці(я),

-ізаці(я) (машинізація, паспортизація, індустріалізація, ярови­зація), а також взагалі елемент -ція (акція, інновація, каден­ція, трансляція, рація, фікція). Поєднання цього елемента з питомими українськими основами надає таким утворенням роз­мовного, іронічного, жартівливого або фамільярного забарвлен­ня, напр.: мудрація, поведенція, різнація, труднація, закурен-ція, бабенція та ін., -

Цікаво, що слова з українськими основами і елементом -ація (які, можливо, утворилися в бурсацькому середовищі) у XIX ст., а часом і на початку XX ст. широко вживалися в мові і без іронічного відтінку. Наприклад, у Словнику Б. Грінченка, в творах Є. Гребінки, Г. КвіткигОснов'яненка слово поведенція вживається як основне на означення цього поняття. Але в сучас­ній мові усі ці слова завжди виступають з яскравим стилістичним забарвленням. Майже зовсім вийшло з ужитку слово різнація, яке у першій третині XX ст. ще було (поряд із словом ріжни-ця) дуже поширеним у публіцистичній, соціально-політичній 1 взагалі науковій літературі. Тепер це слово не потрапило на­віть до шеститомного «Українсько-російського словника» (1953— 1963). У сучасній мові, після деяких вагань, закріпилося слово різниця, незважаючи на його омонімічні зв'язки {різниця — «бойня» і «м'ясна крамниця»; пор. ще паронімічне ризниця). Омопімічність, таким чином, виявилася меншою перешкодою на шляху до певної термінологізації (для слова різниця), ніж при­належність до експресивно забарвленого словотворчого типу (для слова різнація).

Дещо меншого відтінку книжності набули в українській мо­ві суфікси -ств- (-зтв-, -цтв-) та -ість, за допомогою яких утво­рюються іменники з узагальненим вираженням властивості або СТйну, назви абстрактних понять і збірні іменники: господарст­во, новаторство, материнство, людство, потомство, садівництво, співробітництво, суспільство, громадськість, давність, певність, вологість, ненормальність, зацікавленість та ін. Книжний харак­тер ЦИХ суфіксів, можливо, пов'язаний з їх походженням. На думку Л. А. Булаховського, обидва вони засвоєні з старосло-В ЯНСЬКОЇ мови. Але цей книжний відтінок розмивається наяв­ністю в українській мові значної кількості утворень, які мають Іирязне експресивне забарвлення (пов'язане з семантикою ос­нови), що надає їм розмовного відтінку (переважно утворення на «ство: зазнайство, крутійство, кустарництво, недбальство, не­хлюйство, шахрайство, недоладність) або зближує їх з словами

19» 291

поетичного лексикону (переважно утворення на -ість: мужність, мудрість, радість, вірність, марність, гордість, щирість, неозо­рість, прийдешність, геройство, козацтво, молодецтво). Чимало утворень з цими суфіксами здавна вживаються і в побутовому народно-розмовному мовленні (хазяйство, полегкість).

При наявності паралельних слів з суфіксами -ство та -ість (хоч і з трохи відмінними значеннями) останні мають більш книжний характер, оскільки суфікс -ість надає основам, як правило, більшого ступеня абстракції. Пор.: недбальство — не­дбалість, хижацтво — хижість та ін. Те саме можна сказати і про паралельні утворення на -ість і на -ощі, -ота, -изна і на­віть на -ння, значення яких має здебільшого конкретніший ха­рактер. Пор.: гордість — гордощі; білість — білизна; хитрість — хитрощі; задушливість — духота; веселість — веселощі; під­лість — підлота; заздрість — заздрощі; пишність — пишнота; мудрість — мудрощі; захоплення — захопленість; насиченість — насичення.

Інші іменникові суфікси з лексик*о-семантичним значенням не мають виразного стилістичного забарвлення. Стилістичний ефект утворень з цими суфіксами залежить від інших причин, в першу чергу від семантики основи і загальної історії слова в літературній мові, від його приналежності до певної лексико-стилістичної групи (термінологічної лексики, поетичного словни­ка, просторіччя тощо). Однак деякі суфікси, утворюючи слова, що належать до певних стилістично маркованих лексичних груп, набули відповідного стилістичного забарвлення, що особливо виразно виявляється, коли в мові є паралельні утворення з не­значними відмінностями в значенні. Пор.:

нейтральне значення поетичне значення -ИН-, -ОТ- -ІНЬ •

глибина глибінь широта широчінь І висота височінь '

Незначна стилістична диференціація властива паралельним утворенням на -ання і на -іт; другі властиві поетичній мові. Пор.: дзенькання — дзенькіт; плескання — плескіт, гуркання — гуркіт, стукання — стукіт.

Суфікс -н- у збірних назвах тварин і комах надає цим на­звам розмовного відтінку з негативним забарвленням: собачня, комашня, комарня. В утворених за цією моделлю назвах людей він має також виразно зневажливий відтінок. Пор.: офіцерня — офіцерство, куркульня — куркульство, бурсачня — бурсацтво. Близький до цього негативний відтінок згрубілості має суфікс -н- і в іменниках жіночого роду на означення інтенсивної дії: гризня, гульня, гуркотня, метушня, реготня, плескотня, сварня (пор. також брехня, бридня). Суфікс -н- може поширюватися формантом -еч-, що підсилює його негативне забарвлення в

292

утвореннях цього типу: колотнеча, ворожнеча. Очевидно, саме у зв'язку з таким яскравим стилістичним забарвленням цього су­фікса слово порожнеча практично не вживається в науковій і технічній термінології, де закріпилося менш вживане за межа­ми наукового стилю слово пустота. Означаючи безладну, хао­тичну, метушливу дію, виразно негативного забарвлення набули утворення з складним суфіксом -анин-: біганина, мішанина, стрілянина, тяганина, хапанина, штовханина.

Книжного відтінку набув суфікс -ищ-, що вживається при утворенні ряду абстрактних слів: становище, середовище, яви­ще, усобище. Але стилістично його забарвлення залежить від характеру основи, з якою він поєднується. Вжитий з основами, що означають назви конкретних предметів, він стилістично ней­тральний (днище, селище, вогнище), з емоційно забарвленими основами виконує підсилювальні функції (посміховище) та ін.

Суфікси -в-, -от- при утворюванні збірних назв надають їм від­тінку зневаги, фамільярності, іронії. Напр.: братва, дітва, жін-ва — жінота (пор. жіноцтво), біднота, голота, злидота, парубота (пор. парубоцтво). Пор. також назви тварин і комах з цим же забарвленням: мишва, мушва. Але той самий суфікс -от- утворює ряд цілком книжних слів: гіркота, марнота, німота.

Серед великої групи суфіксів, за допомогою яких утворю­ються різні назви людей, тільки частина має більш-менш вираз­ні стилістичні функції. Це насамперед суфікси -ист (-іст), -ент, -аит, -атор і -ер, які ще зберігають свій іншомовний характер, поєднуючись переважно з запозиченими основами, а також су­фікс -тель, засвоєний, очевидно, з старослов'янської мови. Але дещо книжний відтінок, який мають слова з цими суфіксами, в багатьох випадках виявляється тільки на тлі відповідного кон­тексту. Такі слова, як артист, бандурист, машиніст, тракторист, цимбаліст, шофер, монтер, комбайнер, студент, агітатор, вихова­тель, любитель, учитель та багато інших є стилістично нейтраль­ними, наприклад, у розмовному стилі сучасної української лі­тературної мови, а утворення типу альтруїст, визволитель, прародитель, режисер, комуніст, комерсант, авіатор та інші спри­ймаються як книжні або слова з позитивним емоційним забарв­ленням завдяки своїм основам. Дещо книжний характер мають також утворення з суфіксом -увач (-ювач), які вживаються переважно у сфері, офіційно-ділового мовлення: завідувач, від­відувач, поширювач, розповсюджувач, дописувач (осторонь сто­їть підспівувач).

Стилістично активними у цій групі є суфікси, що утворю­ють назви жінок від відповідних назв чоловіків. Так, яскраво роїмовний характер має суфікс -ш-, який вживається д.ля утво­рення іменників, що означають дружину особи, яка займає певне службове чи суспільне становище: директорша, офіцерша, існеральша, професорша. Вживання таких слів на означення ЖІНОК за професією чи діяльністю (ревізорша, акомпаніаторша,

293

інспекторша, директорша) дуже рідке і може бути охарактери­зоване як просторічне, або навіть як таке, що виходить за межі літературної мови. Розмовний характер має також суфікс -их-, що утворює назви жінок із значенням як дружини особи, що має певну професію, так і самої особи за її професією: сторо­жиха, кравчиха, шевчиха, купчиха, а також назви дружин за ім'ям і прізвищем чоловіків: Василиха, Ковалиха, Шевченчиха. Жартівливо-просторічне забарвлення має суфікс -к- в утворен­нях від прізвищ жінок, які в літературній мові не відмінюються: Пінчук — Пінчучка, Пільгук — Пільгучка, Козакевич — Козаке-вичка.

Розмовний характер з відтінком осуду або фамільярності має суфікс -ух-, який творить назви жінок, відповідні до чоловічих назв з суфіксом -ун, стилістично неначе менш виразним: брехун — брехуха, балакун — балакуха, гладун — гладуха, ла­сун — ласуха, реготун — реготуха, цокотун — цокотуха, шеп­тун — шептуха. У зв'язку з цим, мабуть, не затрималося у спор­тивній термінології рекомендоване словниками слово бігуха як жіночий відповідник до нейтрального бігун. Цікаво, що єлово свекруха (єдине в сучасній українській літературній мові на означення цього поняття), яке у лексичній картотеці Інституту мовознавства АН УРСР представлено ПО ілюстраціями, в 55 з них має яскраве негативне забарвлення, в ЗО — нейтральне і тіль­ки в 25 — позитивне. З негативними емоціями звичайно вживає­ться і слово мачуха.

Суфікс -к-, найбільш продуктивний при утворенні різних назв жінок відповідно до назв чоловіків, слід визнати стилістично нейтральним, оскільки, приєднуючись до форм (або основ) чо­ловічого роду, він не приносить жодних нових стилістичних від­тінків: артист — артистка, викладач — викладачка, вчитель -*• вчителька, визволитель — визволителька, комсомолець — комсо­молка, селянин — селянка, секретар — секретарка, гнобитель]— гнобителька, крутій — крутійка та ін. Дещо розмовний характер утворень типу засідателька, консерваторка, організаторка, про­вокаторка, редакторка і под. пояснюється тим, що це відносно нові утворення, які мають неоднакове поширення, різну літера­турну традицію (пор., наприклад, авторка і шоферка) і тому не однаково сприймаються мовцями '. Новоутворення у цих ви­падках виразно контрастує на тлі давнього, «освяченого» літе­ратурним вживанням слова чоловічого роду. Проте є підстави очікувати дальшого зростання у літературній мові загальної кількості таких утворень, що поступово втрачатимуть свій роз­мовний характер, оскільки цей словотворчий тип дуже живий і продуктивний.

1 Див. І, Фе к е т а, Жіночі особові назви в українському усному літера­турному мовленні.— «Мовознавство», 1968, № 5, стор. 73. Стаття грунтується на цікавих даних анкетного опиту мовців.

294

Ч:' Серед суфіксів, які утворюють чоловічі назви, досить вираз­ів ного експресивного забарвлення набули суфікси -л-, -ил-, -к(о), |[ -ій, -ак(а), -як(а), що надають словам відтінку зневаги або іро->£ нії. Найбільш яскраво цей відтінок виявляють суфікси -л-, -ил-, п, які майже завжди поєднуються з негативно забарвленими ос-і£ новами розмовного характеру: бурмило, викидайло, грюкало, !!,.'•' дурило, громило, заправило, здоровило, зубрило, лепетайло, мі-

I. няйло, мурло, мурмило, підлипайло, чудило, страшило. Досить і виразний розмовно-іронічний відтінок мають також суфікси |і -к(о) та -ій: вигадько, забудько, крутько, ласько, лайко, незнай-1 -ко, розгадько, угадько, роздайко, хапко, хвалько; бабій, багатій, І>;' крутій, лупій, плаксій, стогній, скиглій, тюхтій та ін. В першу і; чергу від основи слова, а не від суфікса, залежить негативне І" або позитивне забарвлення в утвореннях з суфіксом -ак(-як). '[! Пор.: дивак, жебрак, пияк, але одинак, сибіряк, співак, юнак.

Народно-розмовний характер мають утворені з суфіксом -чук назви підмайстрів (від назви майстра за професією), а також утворення з суфіксами -енк-, -івн-, що вживаються на означення сина і дочки за професією батька: бондарчук, бондаренко, бон­дарівна. Проте самі по собі ці суфікси в сучасній літературній мові малопродуктивні і не мають виразного стилістичного за­барвлення.

Суфікси, що вживаються для утворення назв конкретних предметів і тварин, як правило, є нейтральними. Навіть ті з них, які одночасно вживаються на означення здрібнілості і пестли­вості (або фамільярності), наприклад -ик або -ок (дубок, ві­зок, столик, вузлик), не приносять виразного стилістичного за­барвлення в слова типу чайник, словник, провулок. Відсутність стилістичного значення, зокрема пестливого, у словах з цими су­фіксами стає особливо виразною при зіставленні з вихідними без-суфіксальпими слонами: кіш — кошик; молот — молоток; кіл — кілок.

Певне стилістичне забарвлення слів типу садок (сад), ста­нок (етап), закуток (закут) пояснюється, очевидно, семантикою основи. Стилістичне забарвлення інших утворень з цими суфік­сами можна пояснити насамперед їх місцем у лексичній систе­мі мови, а саме — приналежністю до побутової лексики (назви

І» Предметів хатнього вжитку та ін.), що надає їм характеру роз-| МОВНОСті; горщик, пуховик, мотузок, припічок. Суфіксація не ві-I ДІграе тут вирішальної ролі. і" Виразного просторічного забарвлення суфікси цієї групи * Иібувають тоді, коли вони в усному мовленні утворюють слова, ^ паралельні до вживаних у літературній мові. Напр.: читалка —

Читальня; курилка — курильня; роздягалка — роздягальня; на-кривачка — скатерка; витирачка — ганчірка, відкривачка — што­пор; запиначка — завіса, покривало і под.

Отже, іменникові суфікси з лексико-семантичним значенням аагалом не характеризуються виразними стилістичними функ-

295

діями. За винятком книжних суфіксів іншомовного походження, стилістичне забарвлення лексико-семантичних суфіксів — вторин­не. Воно виникло у зв'язку з більшою частотою вживання де­яких словотворчих типів в окремих функціональних стилях, приналежністю ряду словотворчих типів до певних тематичних лексичних груп, характерних для того чи іншого стилю (абст­рактна лексика, побутова лексика), або у зв'язку з перенесенням на суфікси стилістичного забарвлення основ, з якими вони най­частіше вживаються. Стилістичні функції цих суфіксів виразні­ше видно при наявності синонімів, насамперед слово­творчих. Тільки поодинокі лексико-семантичні суфікси -ух-(-юх-), -л-, -ил- наближаються за своєю виразністю до суфіксів позитивної або негативної суб'єктивної оцінки, тобто до суфік­сів з лексико-граматичним значенням.

СУФІКСИ З ЛЕКСИКО-ГРАМАТИЧНИМ ЗНАЧЕННЯМ

Іменникові суфікси цієї групи завжди вносять у значення слова відтінок суб'єктивної оцінки. З погляду стилістики утво­рення з цими суфіксами слід розглядати як емоційно забарвле­ні форми відповідного стилістично нейтрального іменника. Ці

' суфікси звичайно поділяють на дві групи: 1) суфікси на озна­чення зменшеності чи здрібнілості, які одночасно вважаються виразниками пестливості, ласкавого або фамільярного ставлен­ня мовця до названого предмета чи особи; 2) суфікси на озна­чення збільшеності чи згрубілості, які одночасно вважаються виразниками зневажливого, іронічного або фамільярного став­лення.

Усіх інших емоційних відтінків (захвату, схвалення, добро­зичливості, недоброзичливості, осуду) суфікси з лексико-грама-» тичним значенням виразно набувають лише в контексті. Так, відтінок фамільярності, наприклад, може бути властивий суфік­сам обох цих груп. Залежно від змісту висловлювання і словесА ного оточення окремі слова з суфіксами першої групи можуть мати відтінки, притаманні словам з суфіксами другої групи і навпаки. Пор.: козарлюга, хлопцюга — із значенням схвалення або й пестливості (особливо тоді, коли в дійсності предмет зменшений) і батечко, сестричка, хлопчик — з відтінком осуду, іронії або зневаги, наприклад, поводити себе, як хлопчик (особ­ливо тоді, коли в дійсності предмет не зменшений). Пор. ще частіше іронічне вживання слів носик, ротик, личко. Причиною відповідного стилістичного забарвлення слова є тут не суфікс або основа, а позамовний фактор — реальна ситуація. Проте ці текстуальні значення слів лише частково впливають на загальне (словникове, мовне) стилістичне забарвлення суфіксів принайм­ні першої з розглядуваних груп.

Суфікси на означення здрібнілості й позитивної суб'єктивної оцінки значно відрізняються між собою за ступенем вираження

296

як зменшеності, так і емоційного забарвлення. Найменший сту­пінь вираження здрібнілості мають найменш емоційно забарвле­ні суфікси -ок, -ець та -ин- (в іменниках жіночого роду). У су­часній літературній мові це, очевидно, є одночасно і причиною і наслідком того, що ці суфікси широко вживаються також як суфікси з лексико-семантичним значенням. Пор.: дубок, лісок, синок, браток — мішок, мотузок, млинок; папірець, вітерець, тю­тюнець — стрілець, горобець; зернина, хатина, хустина — вер­шина, малина, хвилина.

Деякі слова з суфіксом -ок мають подвійне значення: мли­нок — предмет домашнього вжитку і пестливе від «млин»; ві­зок — спеціальний вид повозки (наприклад, дитячий візок) і пестливе від «віз»; кружок — ряд спеціальних предметних та переносних значень і пестливе від «круг».

Для стилістичного значення суфіксів -ок, -ець, -ин- характер­на також певна рівновага між відтінками пестливості і фаміль­ярності, яка порушується в той чи інший бік залежно від се­мантики основ, літературної традиції вживання слова і конкрет­ної мовної ситуації. Пор.: синок — дідок, сніжок — горбок; ві­терець — папірець; хуторець — тютюнець; хлібець — ремінець. Те саме стосується суфікса -ц- в іменниках середнього роду. Пор.: віконце — сальце; кубельце — слівце; відерце — волокон­це; деревце — ряденце.

БІЛЬМІ виразне значення здрібнілості і сильніше емоційне за­барвлення має суфікс -ик, що особливо яскраво видно на при­кладах з тими основами, які утворюють паралельні форми на -ок і на -ик: браток—братик; горбок — горбик; візок — возик; куток — кутик; коток — котик; носок — носик. У стилістичному забарвленні цього суфікса переважає відтінок пестливості: бу­кетик, вогник, вузлик, ключик, песик, а відтінок фамільярності менш відчутний, хоч пін може посилюватися залежно від умов контексту (букетик), а також при спеціальному (столик в ресторані) або переносному ( ключик до людини) вживанні слова.

До суфікса -ик за своєю стилістичною якістю примикає су­фікс -чик, який утворює слова із значенням здрібнілості і від­тінком пестливості від форм на -ець з подібним значенням (ка­мінець — камінчик, топірець — топірчик, папірець — папірчик, ремінець — ремінчик, хлібець — хлібчик), від нейтральних форм на -ець (горобець — горобчик, палець — пальчик, стілець — стільчик, хлопець — хлопчик) або й від інших основ (вагон — вагончик, трамвай — трамвайчик). Цей суфікс, як Г інші суфік­си пестливості, надає утворенням також відтінку зневаги або іронії при поєднанні з «невідповідними» ознаками, з якими він гумористично контрастує. Пор.: наполеончик, реваншистик та ін.

В іменниках жіночого роду приблизно таке саме стилістичне забарвлення має суфікс -к- (хатка, ніжка, рибка, цибулька, ягідка; калинка, малинка, а' також хатинка, рибинка, цибулин-

297

ка — з попереднім -ин-, що має значення одиничності). Проте це забарвлення не таке інтенсивне, як у суфіксів іменни­ків чоловічого роду, очевидно, під впливом численних утворень, в яких суфікс -к- вже втратив або поступово втрачає значення зменшеності (грудка, книжка, квітка, купка, латка, миска, річ­ка і под.).

Як і суфікси іменників чоловічого роду, суфікс -к- може на­давати словам фамільярно-іронічного або зневажливого відтін­ку, поєднуючись з основами, яким значення зменшеності і за­барвлення пестливості «не пасує»: ідейка, сімейка, теорійка, фі­лософійка.

Дальший ступінь посилення значення здрібнілості і пестли­вого емоційного забарвлення (при майже повному зникненні відтінку фамільярності) виявляють складені суфікси -ичок, -очок, -ечок, -очк-, -ечк-, -чк-, -иночк-: ножичок, вогничок, гвіздо­чок, вершечок; квіточка, книжечка, батечко, словечко, сонечко, волоссячко, хустиночка та ін. Особливо наочно можна побачити це у словотворчих ланцюжках, які утворюють слова з тим са­мим коренем, але з різними суфіксами: віз — візок — возик — візочок; круг — кружок — кружечок; став — ставок — ставочок; ягода — ягідка — ягідочка; смуга — смужка — смужечка; хма­ра — хмарина — хмаринка — хмариночка; вікно — віконце — ві­конечко. Пор. ще: раз — разок — разинка— разочок.

Нарешті суфікси -оньк-, -еньк-, -иноньк- виражають найбіль­ший ступінь пестливості: голова — голо[і]вка — головочка — го­ло [і] вонька; серце — сердечко — серденько; стебло — стебли­на — стеблинонька; явір — яворок — яворочок — яворонько. Пор. ще у текстах: «Усі вони зав'язані чорними хустками, усі з ма­ленькими головочками...» (М. Вовчок, Дев'ять братів...); «Під­став, дівко, коновочку Під гадючу головочку» («Пісні та романси* укр. поетів», т. II) і «Прилучилась з чумаченьком у степу біда. За­боліла головонька...» (Т. Шевченко, Ой не п'ються пива-меди); «Як явір зелену головоньку склонить» («Пісні та романси укр. поетів», т. II); «Схилю голівоньку свою До тебе — й вірю, що в раю» (Л. Українка, Переклад з Гейне).

Розглянуті суфікси, таким чином, утворюють своєрідний лан­цюжок, в якому наростання значення зменшеності супроводить­ся посиленням емоційного забарвлення, аж до зникнення зна­чення зменшеності в останній ланці:-о—»~ок, -ець, -ин-, -ц-—>--> -ик, -чик, -к-, -инк- ->- -ичок, -очок, -ечок, -очк-, -ечк-, -чк-, -иночк- -*- -оньк-, -еньк-, -иноньк-1. Відтінок фамільярності зни­кає в цьому ланцюжку, починаючи з третьої ланки, і може ви­являтися далі тільки в мовленні, в спеціальній конкретній ситу­ації. Пор.: чобіточки сорокового розАіру; шматочок з воловий носочок (приказка) та ін.

1 Звичайно, далеко не всі основи утворюють слова з суфіксами кожної з ланок.

298

Майже завжди відтінок пестливості, інтимності, прихильно­сті, ніжності властивий суфіксові -к- в іменниках середнього, зрідка чоловічого роду, суфіксам -иц-, -ичк- в іменниках жіно­чого роду, а також суфіксам назв осіб -усь, -унь: личко, молоч­ко, татко, сестриця, сестричка, дідусь, бабуся, братунь. Тим са­мим вони, разом з суфіксами -оньк-, -еньк-, утворюють групу власне стилістичних суфіксів української мови. Деякі основи утворюють слова з різними суфіксами цієї підгрупи, що дає можливість теж розташувати їх за інтенсивністю емоційного за­барвлення у вигляді ланцюжка: личко — личенько; водиця — водичка — водиченька; бабуня — бабуся — бабусенька.

Окрему підгрупу становлять також суфікси іменників серед­нього роду, що утворюють назви малих за віком істот (зрідка інші здрібнілі назви):-єн-, -атк- та їх поєднання -енятк-, яке передає особливо відчутний відтінок пестливості (пор. кошеня, зайченя, бровеня, телятко, дитятко, зайченятко, козенятко).

Усі розглянуті суфікси надають словам виразного розмовно­го відтінку, оскільки демінутивні утворення загалом не власти­ві писемній мові, за винятком стилю художньої літератури. У художніх текстах іменники з цими суфіксами вживаються, як правило, разом із зменшено-пестливими формами прикметників, займенників, прислівників або й дієслів, утворюючи характерні стилістичні різновиди: народно-поетичпий, народно-розмовний, літературпо-розмовний та ін.1

Слова з суфіксами на означення збільшеності чи згрубілості, які є виразниками зневажливого, іронічного або фамільярного ставлення, також належать найчастіше до розмовної, а то й просторічної лексики. Як і в попередній групі суфіксів, значення збільшеності і різні стилістичні відтінки виявляються в них в неоднаковій мірі і, так би мовити, в різних пропорціях, хоч вони і не утворюють таких виразних у цьому відношенні лан­цюжків, як суфікси на означення зменшеності.

У найбільш «чистому» вигляді значення збільшеності чи згру­білості передає, очевидно, суфікс -ищ- (пор. бабище, басище, дідище, дівчище, вовчище, вітрище, домище, морозище, хлопчи­ще, хмарище, чоботище). Суфікс -иськ- виражає значення збіль­шеності менш відчутно (пор., наприклад, у В. Стефаника в но­велі «Дорога»: «Вилізав на хатній стрих і скидав звідти великі чоботиська і маленькі»), але більш виразно надає словам різно­

манітних емоційних'відтінків (пор. дівчисько, хлопчисько, баби­сько, дідисько, вовчисько, вітрисько, дітисько). Слід відзначити, що деякі утворення з цими суфіксами, зокрема слова з суфік­сом -ищ-, поряд із значенням збільшеності можуть виражати до­сить часто відтінок схвалення, як і несхвалення (басище, вов­чище, морозище, домище, хмарище, хлопчище, чоботище та ін.) ;

Приклади див. у підрозділі «Суфікси якісних прикметників», стор. 321.

299

Отже, відбувається процес певного нівелювання стилістичного забарвлення слів з суфіксом -ищ-. На цей процес впливають також утворення з відтінком книжності (просторище, середови­ще, явище і под.) і стилістично нейтральні слова (вогнище, горище, днище, селище). Наприклад: «А вже як править служ­бу— ну той же артист! Що ви хочете — басище силенне..» (Андрій Головко, Бур'ян); «Знадобився ще один постріл, перш ніж материй вовчище висолопив язика» («Літературна Україна», 29. І 1965); «Домище, як монастир якийсь, і не бачив зроду такого. А пан який он у нього пішов» (А. Теслен-ко, 3 книги життя); «Зараз на дворі морозище, кінські підкови прикипають до льоду, а в кабінеті тепло, можна й подрімати» (Г. Тютюнник, Вир); «Там, де дуби, як сварбоги забуті, стоять у злоті хмарищ грозових» (А. Малишко, Звенигора); «В кож­ному селі заглядаються на нього дівчата: хлопчище порядний!» (В. Королевич, Три золоті слова); «Він [Байда] двічі чи тричі

розтер важкенним чоботищем все накреслене на землі і написав своє» (Д. Бедзик, Серце мого друга); «А в нього чоботища драні, що на сім'ю були одні, штанці та піджачок рядняні...» (С. Воскрекасєнко, І всерйоз і жартома); «Твердий і сірий, як грудка землі, важкий у своїх чоботищах, він знав тіль­ко одно:— Будуть землю ділити» (М. Коцюбинський, Раіа тогдапа).

Ще строкатіші емоційні відтінки мають слова з суфіксом -иськ-, якому традиційно приписувався лише відтінок зневаж­ливості. Проте значно частіше слова з цим суфіксом виступа­ють у різних контекстах з відтінками співчуття, схвалення, жа­лості, прихильності, пестливості і навіть «розчулення над здріб­нілістю», що, зокрема, бачимо на прикладах вживання слів дідисько, дівчисько, дітисько, хлопчисько, псисько, вітрисько.» Наводимо далі ряд текстуальних прикладів: «І чоловік він ду­шевний, бо живе на людському перевозі.— Так ваш кум пере­візник? — згадав Марко сивоголового, високого дідиська» (М. Стельмах, Правда і кривда); «Він... сказав, за усмішкою ховаючи своє хвилювання: «Тямуще дівчисько!» (А. Головко, Бур'ян); «Ну, хто таке прибаг — пістолетом дітиськам гро­зить?..» (І. Франко, Учитель); «Вітер гойдає важкі колоски пшениці, і вони задумано, тихо шепочуть про щось таємниче і радісне. Ой, оцей вітер-вітриськоЬ (О. Сизоненко, Джерела); «Вітрило, вітроньку, вітрисько,' В небеснім безкраї лети...» (А. Малишко, Звенигора); «Бідний псисько аж перекарбуляє-ться з розмаху в поросі» (І. Франко, Воа сопзігісіог); «У ко­лисці п'ятимісячний хлопчисько ворушить рученятами» (О. Дов­женко, Зачарована Десна).

Негативний відтінок у словах з суфіксом -иськ- виразніше виявляється в творах художньої літератури, зв'язаних своїм ко­рінням з південно-західною діалектною базою, що, мабуть, від­биває одну з характерних діалектних особливостей південно-300

західного наріччя. Пор., наприклад, такі утворення в «Лісовій пісні» Лесі Українки, як людисько, нездарисько, поштурховись­ко, свекрушисько та ін.

Більш однозначно відтінок згрубілості й зневажливості у по­рівнянні з попередніми суфіксами надає основам суфікс -ак-(-ЯК-): задавака, злодіяка, кривляка, розбишака, писака та ін. Але головним чинником позитивного чи негативного забарвлен­ня слова залишається тут семантика основи. Тому гама емоцій­них відтінків слів з цим суфіксом теж є дуже широкою — фа­мільярно-прихильні друзяка, одчаяка (пор. у І. Франка в «Лісовій ідилії»: «Миколо, мій друзяко давній, Ідеалісте непо­правний, Навіяв ти на душу чару...»), схвальне, співчутливе, з відтінком захоплення рубака і под. Очевидно, певну роль відіграє і приналежність таких утворень до іменників спільного роду, які здебільшого мають яскраве стилістичне забарвлення.

Відтінок зневажливості і навіть лайливості надає словам суфікс -юк-,якщо утворення з цим суфіксом означають назви людей або тварин (назви тварин вживаються, головним чином, переносно): злодіюка, скаженюка, тварюка, зміюка, псюка. Але той самий суфікс у назвах предметів має здебільшого значення згрубілості: багнюка, каменюка, пилюка.

Усі інші суфікси так званої негативної суб'єктивної оцінки (-ЮГ-, -яг-, -ур-(-юр-), -ань-, -омах-) також надають основам значення згрубілості. Відтінки зневаги або схвалення, лайливос­ті, фамільярності або пестливості, співчуття повністю залежать від взаємодії суфікса з семантикою основи ' або від контексту. Пор.: катюга — козарлюга; злодюга — хлопцюга; носюра — ба­сюра; блудяга — добряга; тюряга — роботяга; горбань — здоро­вань. Наводимо далі ще ряд текстуальних прикладів: «Оце мо­лодець! Зразу видно, що добрий козарлюга росте» (А. Дімаров, 1 будуть люди); «А все-таки найкращий тепер бас у міщансько­му хорі. У Гіомки Шелсхвіста така басюра, що ні одна бочка з ним не справиться» (І. Мечуй-Левицький, На Кожум'яках); «Щоб добряга Друзь будь-кому відмовив — такого ще не трап­лялося» (Ю. Шовкопляс, Людина живе двічі); «Раптом скортіло Йому взнати щось про цього милого здорованя» (О. Ільченко, Козацькому роду...); «Тільки гули й гули в полі невтомні робо­тящі трактори» (І. Рябокляч, Місячної ночі).

Отже, розглянуті суфікси слід визначати як суфікси суб'єк­тивної оцінки, не уточнюючи її характеру (позитивний чи нега­тивний).

1 В. С. Ващенко у згаданій праці вказує на такі три можливих типи сти­лістичної взаємодії суфікса з коренем: 1) нейтральний корінь — зменшуваль­ний або збільшувальний суфікс (дід— дідусь — дідище); 2) контрастна взає­модія (злодюжка); 3) гармонійна взаємодія (розбишака) (див. В. С. В а ­щ е н к о , Стилістичні явища в українській мові, Харків, 1958, стор. 43—44).

301

БЕЗСУФІКСНІ ІМЕННИКИ

Значна частина іменників української мови утворюється від дієслів та прикметників за допомогою так званого нульового суфікса: боліти — біль, доказувати — доказ, будувати — будова, зелений — зелень, молодий — молодь. Цей засіб словотворення не відіграє помітної стилістичної ролі у переважній більшості "таких іменників. Виняток становлять: 1) досить чітко окресле­на група віддієслівних іменників, що означають різні звуки і часто мають звуконаслідувальний характер (бряк, грюк, дзвяк, дзеньк, пшик, сап, стук, храп); 2) авторські неологізми, пере­важно так звані одномоментні, тобто створені з певною стиліс­тичною метою у якомусь художньому контексті (гон, тонь, про-зор — у П. Тичини, щем — у Л. Первомайського; прозор, тонь і щем були, правда, потім підхоплені іншими поетами); 3) до­сить велика група відприкметникових іменників, що належать певною мірою до поетичного лексикону: безмеж, безкрай, бла­кить, вись, глиб, далеч, затиш, міць, могуть, рань, теплінь, шир, юнь і ін.

Іменники усіх трьох груп відзначаються великою експресив­ною силою, що виявляється вже при зіставленні їх з відповід­ними суфіксованими утвореннями (дзеньк — дзенькіт, дзенькан­ня, прозор — прозорість, щем — щеміння, синь — синява, мо­гуть — могутність), але особливо наочно це видно в поетичному контексті. Пор. знамениті рядки П. Тичини:

Весна, весна! Яка блакить, який кругом прозор! Садками ходить брунькоцвіт, а в небі — злотозор

(«Весна»). Засіб словотворення — не єдиний фактор, що впливає на сти­

лістичну цінність таких іменників. Важливе значення має, на­приклад, можливість вживання звуконаслідувальних іменників як дієслівно-вигукових форм, які з самої своєї природи є емо­ційно насиченими словами. Пор.: «Чулися вже з города людські голоси, стуки та грюки, дзеньки та бреньки-» (П. Загребельний, Диво); «А він грюк дверима та й подавсь» (А. Тесленко, Син); «Стук-грюк, аби з рук» (Приказка). Стилістичне навантаження інших безсуфіксних іменників зумовлюється взагалі новизною або принаймні відмінністю їх форми від загальноприйнятих сло­вотворчих норм і приналежністю до мови художньої літерату­ри. Отже, творення безсуфіксних іменників залишається силь­ним засобом оновлення, «відсвіження» або «згущення» емоцій­ної насиченості слова. Цей засіб останнім часом виходить за межі художнього і розмовного стилів, проникаючи також до публіцистики. Яскравим прикладом цього є, наприклад, слово бентега, яке з початку 60-х років почало широко вживатися на сторінках наших газет і журналів. Це слово майже витіснило

302

; звичне бентежність. Пор.: «Бентега юності» (назва газетної : статті, «Літературна Україна», 2. VI 1970); «Щиро людське ; тріпоче у душевній бентезі Плужника, коли він сповідається в =' своєму «невимовному» під час самотньої обсервації нічного Інеба» (Л. Новиченко, Не ілюстрація — відкриття!); «Одвічна > бентега, притаманна героям «Тронки», переймає усіх героїв ос-£ танніх творів Олеся Гончара» («Радянське літературознавство», "1968, № 4); «Він... чув, як у його кров проникає бентега й не­

спокій» (П. Загребельний, Спека).

ПРЕФІКСИ

Оскільки власне іменникові префікси, кількість яких є невели­кою (па-, пра-, су-, уз-, прі-), належать до префіксів з лексико-семантичним значенням, їх стилістичні можливості у порівнянні з іменниковими суфіксами значно більш обмежені. Стилістичні функції їх виявляються тільки в окремих словах, особливо при зіставленні з непрефіксованими словами. Більш-менш спільний для цих префіксів стилістичний відтінок, властивий досить ве­ликій кількості іменникових префіксованих утворень, пов'яза­ний, очевидно, з їх відносно малою продуктивністю в сучасній літературній мові. Мала продуктивність межує із застарілістю, певною архаїчністю. Саме тому чимало префіксованих імен­ників тяжіє до групи застарілої лексики, що, як відомо, часто має забарвлення урочистості, піднесеності, поетичності. Пор.: горб — пагорб, гілля — пагілля, вітер — павітер, зелень — пазе­лень, ліс — праліс, противник — супротивник, спокій — супокій, росток — паросток, а також окремо паморозь, парость, пращур, сумир'я та ін. Напр.: «Закінчилося свято. Розійшлися, роз'їха­лися каховчани. А на Пагорбі Слави залишився націлений впе-Кед екіпаж легендарної тачанки» («Комуніст України», 1968,

ІЬ 5); «Потім, коли і померлий згорів і уся його зброя, Пагорб іінсипали ми І постаиили стовп вікопомний...» («Одіссея», пе-

. рекл. Б. Темп); «На вербі, на пагіллі білі-білі котики...» (Н. За-. біла, Веселим малюкам); «І перша пазелень на схилах Поміж ^Торішньої трави» (Л. Первомайський, Весна. Гримить у ринвах

Крига); «Вітер і павітер дме там у височині, обриваючи біле , галуззя розквітлих вишень» (Ю. Яновський, Вершники); «Во-/ линський праліс, нетрища глухі Обабіч обступають їм шляхи»

(М. Бажай, Данило Галицький;;' «І другого дня, як косарі в ЖНИйа, на сході сонця почали сходитися війська супротивників НІ бій» (І Ле, Наливайко); «Справді, краще в ріднім краю

!. ХОЧ І кості положить, Ніж'в чужині в супокою хоч би і в до­статку жить» (І. Франко, Євшан-зілля); «Як парость виноград-

, НОЇ лози, плекайте мову...» (М. Рильський, Рідна мова); «По-', садили колись бідарі-трударі Ніжний паросток — дерево правди

й свободи» (Л. Забашта, Дерево свободи); «Паморозь розкіш­ним мереживом покрила нерухомі дерева» (М. Стельмах, Хліб

303

і сіль); «Курить Чумацький Шлях — шлях твоїх пращурів, що проходили тут чумаками в чорних дьогтярних сорочках» (О. Гончар, Тронка); «В очах твоїх відблиск блакиті, А в серці

сумир'я святе» (М. Стельмах, Як часом у тебе заграє...). Наведені зразки свідчать, що слова з префіксами набирають

виразного стилістичного забарвлення, зокрема поетичного, при­чому лексико-семантичне значення префікса в багатьох випадках затемнюється. Навряд чи можна твердити, що в словах пагорб, пагілля, павітер та подібних префікс па- позначає менший сту­пінь виявлення властивості, вираженої коренем (що справді ми бачимо в словах типу патрубок, пасинок). Яскравим свідченням десемантизації цього префікса є приклади поетичного вживання слова падуб. Слово падуб, як відомо, означає субтропічний віч­нозелений кущ або невелике дерево з колючими листочка­ми і отруйними червоними ягодами. У такому значенні слово падуб фіксують і всі загальні словники. Але в поезії, внаслідок стилістичного забарвлення префікса па- і затемнення його лексико-семантичного значення, падуб вживається іноді в зна­ченні «могутній дуб», «старий дуб». Пор у А. Малишка: «Із зер­на — виростає стоколос, із гіллячки дубової — падубів крони могутні Застеляють півнеба» («Віщий голос»). Створюється, та­ким чином, щось на зразок поетичного омоніма до слова падуб.

Ряд слів з іменниковими префіксами належить до лексики з дещо книжним забарвленням, зокрема до професійної та нау­кової термінології. У цих словах префікси дуже виразно збе­рігають своє лексико-семантичне значення (пор. патрубок, пра­мова, суглинок та ін.), чіткість якого саме і сприяла їх терміно­логізації. Таким чином, у мові спостерігається двоїсте стиліс­тичне забарвлення чисто іменникових префіксів.

Стилістичні функції префіксів, спільних для іменників , і прикметників, більш однозначні. Частина з них (анти-, контр-, ультра-, архі- та деякі інші) є виразно іншомовного походжен­ня. Запозичені переважно вже літературною українською мо­вою, вони надають словам книжного відтінку, незалежно від ха­рактеру основи — питомої (нейтральної чи книжної) або теж запозиченої: антиречовина, антитеза, антитіло, антифашист, ан­тихрист; контратака, контрудар, контррозвідка, контргайка; ультразвук, ультраконсерватор, ультрамарин; архімільйонер, ар­хієпископ та ін. Значна частина таких утворень належить до тер­мінологічної лексики, часто вузькоспеціального характеру.

Значення префікса анти- фактично збігається зі значенням його українського відповідника проти-. Проте, на протилежність до прикметників, серед іменників відсутні паралельні утворення з цими префіксами, що виключає можливість наочного зістав­лення їх стилістичних функцій. Іменникові утворення з префік­сом проти- (на відміну від прикметникових) мають переважно питомі українські основи: протиборство, противага, протидія,

304

.протизаконність, протиотрута, протипоказання, протиставлення • та ін. Але стилістичні функції префіксів проти- і анти- фактично '-збігаються. -

До цієї групи префіксів з точки зору стилістики наближають-. ся також префікс спів- і перша частина складних слів пів- (на-

"пів-). Вони виразно конкретизують, звужують значення слова і тим самим у багатьох випадках ніби «спеціалізують» його,

^термінологізують чи роблять більш книжним. Це виявляється * особливо тоді, коли вихідні форми є загалом стилістично ней­тральними. Пор.: автор — співавтор, власник — співвласник, І дружба — співдружба, бесіда — співбесіда, життя — співжиття,

робітник — співробітник; аркуш — піваркуш, вірш — піввірш, яахисник — півзахисник, куля — півкуля, продукт — напівпро­дукт; держава — напівдержава, колонія — напівколонія. Однак у порівнянні з розглянутою групою префіксів іншомовного похо-

''• дження, які виразно тяжіють до наукового і публіцистично­го стилів, стилістична виразність спів-, пів-, напів- є ослаб­леною.

Інші префікси, спільні для іменників і прикметників, вияв­ляють ще меншу стилістичну активність, хоч якийсь -відтінок книжності певною мірою всі вони зберігають, надаючи його від-

» повідним префіксованим утворенням. За мірою інтенсивності цього відтінку, а також за загальною кількісною перевагою книжних утворень з такими префіксами над відносно нейтраль­ними, їх можна розташувати так: перед-, без-, між- (межи-). Пор., напр.: день — переддень, історія —передісторія, мова —

!' передмова, плата — передплата, степ — передстеп, суд — перед­суд, умова — передумова, чуття — передчуття, передгір'я, перед-

" міст я, передпліччя, передплужник, передпокій, передречення, міжбрів'я, міжгір'я, міжпарів'я, міжряддя, міжусобиця, міжца­рів'я, межигір'я, межипліччя; безвихідь, безводдя, безглуздя, без­голов'я, безгосподарність, бездарність, бездітність, беззаконня, безземелля, безлюддя, безсилля, безстидство, безумство, безчин-

їк'СТво та ін. Отже, слова з префіксом без- часто мають також - «книжне» суфіксальне оформлення (суфікси -ість', -ство); при від-

Ь, Сутності такого оформлення у цій лексичній групі можливі згаду­вані вже поетичні слова — безкрай, безмеж тощо.

Префікс не- звичайно не відіграє у мові якоїсь спеціальної стилістичної ролі, оскільки він тільки заперечує значення ви­хідного слова, не впливаючи загалом на його функціонально-

, стилістичну приналежність. Пор.: безпека — небезпека і тяма^ нетяма; відповідність — невідповідність, увага — неувага і не­знайомець, нетерплячка та ін. Деякий додатковий відтінок книж­ності надає він хіба що книжним утворенням з префіксом без-: безсторонність — небезсторонність, безкорисливість — небезко-

?, рисливість, безпідставність — небезпідставність. Але, зрештою, всяке обтяження слова додатковими словотворчими формантами

20 г-іб2б 305

робить його більш «штучним» і, таким чином, більш книжним. Виразну стилістичну функцію префікс не- має тільки в

художньо-белетристичному стилі. Якщо значення вихідного слова супроводжується певним емоційним забарвленням, пре­фікс не-, заперечуючи значення основи, змінює і позитивне емо­ційне забарвлення на негативне. Але це стосується порівняно невеликої групи емоційно забарвленої лексики, в якої емоцій­ність безпосередньо пов'язана з семантикою слів. Пор.: правда, щастя, воля, віра, доля і неправда, нещастя, неволя, невіра, не­доля. В поетичній мові використовуються іноді ряди таких імен­ників для створення відповідної негативної, гнітючої атмосфери. Пор. у Т. Шевченка: «Кругом неправда і неволя...» («Єретик»).

Префікси, спільні для іменників і дієслів, творять, нові слова від невеликої кількості іменникових основ. У більшості випадків вони стилістично нейтральні: дорога — подорож, двір — по­двір'я, город — пригород, море — примор'я та ін. Деяку стиліс­тичну функцію виконує хіба що префікс про-, оскільки він означає початковий, неозначений вияв того, що виражає корінь. Більшість утворень з цим префіксом у сучасній літературній мо­ві належить до поетичної лексики і авторських неологізмів: провесна, пролісок, прохолода, прозелень, прозолоть, просивінь, просинь. Інші дієслівні префікси (ви-, від-, до-, з-, за-, на-, над-, об-, пере-), які зустрічаємо в іменниках, утворених від дієслів­них основ, зберігають своє значення і не відіграють якоїсь ін­шої, ніж у дієсловах, стилістичної ролі. А загалом префіксовані іменники стилістично сприймаються як більш книжні утворен­ня, ніж відповідні вихідні дієслова, але ця їх властивість пов'я­зана не з префіксацією, а з більш абстрактним характером таких іменників у порівнянні з дієсловами.

>

ІНШІ ТИПИ МОРФОЛОГІЧНОГО СЛОВОТВОРУ

Крім афіксації, до морфологічного словотвору відносять зви­чайно основоскладання та інші способи утворення складних слів. За своїми стилістичними функціями до основоскладання наближається творення слів за допомогою як складання, так і скорочення (часткові, ініціальні та комбіновані абревіатури). Відмінні стилістичні функції має, як правило, словоскладання. Всі словотворчі типи складних слів, за винятком подвоєння слів, посідають значне місце у словотворі іменників сучасної україн­ської літературної мови і є стилістично активними.

Хоча перелічені способи словотвору властиві усім функціо­нальним стилям.літературної мови і народно-розмовній мові, за насиченістю складними словами виділяються насамперед офі­ційно-діловий, науковий та публіцистичний стилі. За свідченням А. П. Коваль, складні йлова становлять тепер приблизно одну десяту частину всіх слів, вживаних у книжно-літературних сти-

306

лях ', а їх загальна кількість у мові продовжує зростати. Це зро­стання пояснюється сучасною тенденцією до збільшення кіль­кості інформації, яку несе кожна одиниця тексту. Таким чином, певне книжне стилістичне забарвлення багатьох складних слів викликано насамперед їх функціональностилістичною прина­лежністю. Це забарвлення посилюється і відповідно диферен­ціюється у зв'язку з такою спільною їх властивістю, як семан­тична однозначність, конкретність, предметність.

Складні і складноскорочені іменники найчастіше входять до якоїсь галузевої термінологічної системи або номенклатури. На­приклад, скорочені назви держав—СРСР, УРСР, НДР, ДРВ, ПНР, СІЛА, ФРН та ін. є приналежністю політичної і геогра­фічної номенклатури; складні слова типу правовідносини, пра-вочин, заставодавець, заставодержець, спадкодавець, житло-власник, житлонаймач, недієздатність, неповноліття, держстрах, ощадкаса, кошторис, облвиконком, міськвиконком, райвикон­ком, 33 (Збірник Законів), ЗУ (Збірник Узаконень) тощо вхо­дять до юридичної або й взагалі офіційно-ділової термінології та номенклатури.

У складних словах ширшого вжитку книжний відтінок, як правило, посилюється, коли обидва компоненти є іншомовного походження, що особливо виявляється при зіставленні їх з сло­вами, де тільки один з компонентів запозичений. Ці слова мо­жуть іноді набувати навіть дещо розмовного відтінку. Пор.: авіа-порт — авіалист; велосипед — велозмагання; кінопанорама — кіномистецтво і жаргонне кінодівчина; фотоапарат — фотовис­тавка та ін. Здебільшого книжно-термінологічний характер ма­ють складення з іншомовними компонентами, що фактично ви­ступають як префікси: екстра-, квазі-, мікро-, макро-, псевдо-, суб-, транс-. Пор.: екстраполяція, квазігерой, мікросвіт, макро-система, псевдонаука, субтропіки, трансмісія. Випадають з цьо­го ряду тільки елементи міні-, міді-, максі- у зв'язку з їх по­ширенням у побутовій розмовній мові на сучасному етапі (міні-спідниця, максіпальто та ін.).

Питомі перші компоненти складних слів само-, мало-, бага­то- теж наближаються до префіксів і^надають словам загалом книжного відтінку, але значно менш інтенсивного. Стилістичне забарвлення слова залежить тут більше від другого компонента. Пор.: самовбивця — самовтіха, самогубство — самодержавство, самогон — самогіпноз, самодур — самовидець; малоліток — ма­ловір, малолітражка — малоземелля; багатознайко — багато­голосся. Книжний характер багатьох утворень з компонентами само-, мало-, багато- залежить ще від інших чинників слово­творчого характеру. Так, наприклад, значна кількість іменників з цими компонентами — відприкметникові утворення, з чим

1 Див. А. П. К о в а л ь , Практична стилістика сучасної української мо­ви, стор. 145.

20* 307

пов'язаний їх абстрагуючий характер і відповідне «книжне» су­фіксальне оформлення (пор, самовільність, самодіяльність; ма^^ лописьменність, малочисельність; багатолюдність, багатосімей" ність). Абстраговані віддієслівні іменники на -ння з першим компонентом само- (самобичування, самовдоволення, самовря­дування, самогальмування, самозаглиблення, самозречення, самомилування, самонавіяння і под.) відзначаються або певною термінологічною визначеністю (психологія, політика, техніка), або виразним емоційним забарвленням, що пояснюється семан­тикою компонента само-, який вказує у таких випадках на певні індивідуальні психічні процеси.

З других компонентів, які відзначаються виразним книжним забарвленням, слід виділити насамперед запозичені -лог[ія], -філь[ство], -фоб[ство], -ман[ія] і питоме -знавство: ідео­лог, філологія, українофіл, москвофільство, женофоб, меломан, наркоманія, графоманія, краєзнавство та ін. При поєднанні цих компонентів з стилістично або семантично невідповідними основами можливі яскраві стилістичні ефекти типу просторічних брехологія, малознавство. За зразком книжних складень, як сво­го роду «словотворчі пародії», утворено й деякі інші емоційно забарвлені складні іменники, наприклад словоблудство, козлетон.

У книжних стилях складні іменники виступають, як правило, разом з іншими складними словами (найчастіше прикметника­ми), що становлять дуже характерну ознаку сучасних офіцій­но-ділових, професійно-технічних, наукових та публіцистичних текстів, хоч, звичайно, кожен Ї НИХ має свою специфіку. Пор., наприклад, професійно-технічний і науковий гуманітарний текс­ти (останній межує з публіцистикою): «Для радіозв'язку в трес­ті Каховсільбуд використовуються радіостанції типу АРС і ЦРС, що обслуговують підрозділи тресту в радіусі 150—200 км. Стан­ції АРС-2 встановлено також на автокранах і деяких автомобі­лях на централізованих перевезеннях, де забезпечується стій­кий двосторонній зв'язок машин з диспетчерським пунктом та між собою» (І. Д. Безпалий, Шляхи підвищення продуктивності праці); «У центрі уваги комедіографів — наш сучасник, його справи, інтереси, почуття. Намагаючись хоча б побіжно охарак­теризувати ідейно-художню проблематику комедійних кінофіль­мів, не можна не помітити пристрасної зацікавленості кінопра-

.цівників у відображенні найпекучіших суспільних потреб часу. Кінокомедії розповідають, зокрема, про становлення певних громадських рис у характерах героїв, про шляхи молоді, яка шукає свого місця в житті» (С. Зінич, Кінокомедія бореться за нове. Життя і герої екрана). ;

Приналежність компонентів складних слів до різних частин мови — іменників, дієслів, прикметників, прислівників загалом не впливає на їх стилістичне забарвлення (пор. пароплав, вер­болози, Верхньодніпровськ). Проте складні сло&г з дієслівни­ми компонентами за самим категоріальним значенням дієслова

308

(відзначаються дещо більшою експресивністю, яка відчутно по­силюється, коли дієслово виступає у формі наказового способу. Сфера вживання таких слів, як правило, вже інша — це худож­ньо-белетристичний і розмовно-побутовий стилі. Пор., напр.: варивода, вернивода, вернигора, вернидуб, вертихвістка, гори­цвіт, дерихвіст, дурисвіт, жмикрут, крутиус, ломикамінь, паливо-

V да, перекотиполе, пройдисвіт, трясихвістка, шибайголова; також ^•Географічні назви та прізвища: Гуляйполе, Перебийніс, Убий-ш^вовк. Емоційне забарвлення наведених складень дуже різнома­

н і т н е : від поетичного (ломикамінь) до іронічного і лайливого. ГІ (трясихвістка, пройдисвіт). Здебільшого воно залежить від зна-' чення компонентів та їх стилістичної якості (дурисвіт), від місця ;" слова в лексичній системі мови (горицвіт), від традиції літера-; турного вживання (вернигора, перекотиполе). Але в цих словах - спостерігаємо певний контраст між експресивним за самою своєю І- граматичною формою дієсловом і більш або менш стилістично

нейтральним іменниковим компонентом. Це й забезпечує стиліс-N тичну виразність складних слів розглянутого типу.

Наявність контрасту відчутна і в таких іменниково-дієелів-; них складеннях, як блюдолиз (лизоблюд), віршомаз, ласощо-|„ хлист, людожер і под., один з компонентів яких має виразне [ стилістичне забарвлення. Поєднання різностильових основ в • одне ціле, тобто саме спосіб словотворення, відіграє тут безсум-; нівну стилістичну роль. ^ В інших іменниках, утворених шляхом складання основ, сти-• лістичне забарвлення пов'язане насамперед з новим значенням, : яке виникає при їх поєднанні. Пор.: верхогляд, дивогляд, жит­

тєдайність, швидкоплинність, вільнодумство, красномовство, ду-[ шогубець, правдолюбець, рогоносець, гречкосій, марнотратник,

II верховіття, кровопролиття, пустомолка, скоробагатько. Таке за-|, барвлення іноді посилюється ще й стилістичними засобами % афіксації. Якісна оцінка особливо виразно виступає в складних |, словах з першим прикметниковим компонентом: златоуст, крас->> нопис, пустоцвіт. Завжди стилістично активними є складні слова, % утворені на основі образних фразеологізмів: небокоптитель —

"коптити небо. | Саме завдяки ще не втраченій образності значно більшу екс-5' пресивність мають складення — кальки або відповідники запо­їв зичених слів: біографія — життєпис, горизонт — виднокруг, вид-| ' і ( нокрай, пейзаж — краєвид, фонтан — водограй. У таких випад-К7-К1Х спостерігаємо здебільшого^ і функціонально-стилістичне роз-|н'ІМОДження синонімів. Взагалі, при наявності в мові близьких за р'іначенням іменників — одноосновних і складних, останні, за ви­

нятком вузьких термінів, відзначаються більшою образністю. ,. Пор., наприклад, хлібороб і рільник. \ па відміну від основоскладання, яке грунтується на поєд-

', НІННІ компонентів з різною семантикою (і приналежних часто

' 3 0 9

до різних частин мови), словоскладання грунтується здебільшо­го на поєднанні синонімічних слів. Словоскладання, таким чи­ном, розвивається в мові не стільки як словотворчий, скільки як стилістичний засіб, оскільки поєднання двох синонімів є фак­тично першим ступенем їх ампліфікації як стилістичної фігури. Однак у багатьох словоскладеннях синонімічність їх компонен­тів слід розуміти дуже широко (функціональне зближення, під­порядкування одному поняттю, родо-видові стосунки, епітет-прикладка). Саме завдяки цьому словоскладання поширене не тільки в художньо-белетристичному, а й публіцистичному, на­уковому й офіційно-діловому стилях. Але навіть в утвореннях, приналежних до цих стилів, зберігається певна образність і екс­пресивність. Пор.: марксизм-ленінізм, майстер-будівничий, то-кар-швид'кісник, колгоспник-ударник, хата-лабораторія, купів-ля-продаж тощо. Звичайно, синонімічність і образність тут ін­шого типу, ніж у таких складень, як сум-смуток, хата-оселя або дівка-сиротина, місяць-молодик, але наявність певного емоцій­ного забарвлення в усіх наведених складеннях, здається, не ви­кликає сумніву. Зовсім позбавлені такого забарвлення хіба що фізичні, хімічні й вузько технічні терміни типу ампер-виток, кі­ловат-година, фенолфталеїн, хлоретон, болт-заклепка, тандем-машина.

Особливою образністю, великою узагальнюючою силою і емо-' ційною насиченістю відзначаються словоскладення, в яких ком­поненти мають різний граматичний рід: горе-біда, батько-мати, мед-вино, хліб-сіль та ін. Пор., напр-.: «Оце, Хаброню, така дяка за мою хліб-сіль...» (І. С. Нечуй-Левицький, Чортяча спокуса); «Ні, не солодка випала хліб-сіль, Не в легку далеч доля споря­джала...» (А. Малишко, Полудень віку).

Словоскладення, які поширені в художньо-белетристичному» стилі, зокрема в поезії, сягають своїм корінням у народно­пісенну творчість. Пор. шляхи-дороги, стежки-доріжки, смуток-жаль та інші фольклорні синонімічні повтори майже тавтологіч­ного характеру в народних піснях; козак-запорожець, козак-сірома, панове-молодці, турки-бусурмани,. рід-плем'я та інші випадки різного типу зближень в історичних піснях і думах. Сло­воскладення, таким чином, набувають в сучасній українській мо­ві додаткової стилістичної функції — стилізації під фольклор.

МОРФОЛОГО-СИНТАКСИЧНИЙ ЗАСІБ СЛОВОТВОРУ

Під морфолого-синтаксичним способом -словотвору іменників розуміють звичайно субстантивацію прикметників і дієприкмет­ників, хоч субстантивовано вживатися можуть усі без винятку частини мови. Стилістичні функції субстантивації неоднакові в кожному конкретному вигіадку, але загалом вони залежать від двох причин: від ступеня субстантивації, яка може бути оста-. 310

0

точною, або повною, частковою і каузальною (спорадичною) ', і від приналежності субстантивованих слів до певної лексико-семантичної групи.

Остаточна (повна, закінчена) субстантивація охоплює в ук­раїнській мові порівнюючи невелику кількість прикметників до­сить різного стилістичного забарвлення: історизми та застарілі слова — возний, карбівничий, лановий, комірне, подушне, прида­не, оковита; слова з відтінком урочистості — зодчий, стерничий; діалектизми — вартовничий, степовничий; народно-розмовні сло­ва — цимбалистий; побутовізми: варенична, пиріжкова; термін — пальне і под. Більш поширеною в мові є часткова субстантива­ція. З числа частково субстантивованих прикметників можна ви­ділити кілька великих, чітко окреслених лексичних груп, в яких стилістичні функції способу словотвору не викликають сумніву.

Неповна субстантивація (субстантивація тільки одного зна­чення, паралельне вживання слова і як іменника, і як прикмет­ника) звичайно пов'язана із звуженням значення слова, його конкретизацією, що широко використовується в мові для тво­рення термінів — ботанічних: букові, лаврові, пальмові, цитру­сові; зоологічних: безкрилі, безхребетні, пернаті, осетрові; ма­тематичних: ділене, зменшуване, пряма, твірна; граматичних: голосний, приголосний, шиплячий; військових: караульний, рот­ний, вогнева; морських: флотський, вахтовий, штурвальний; юридичних: слідчий, підсудний, обвинувачений, підзахисний. Субстантивовані прикметники цієї категорії вживаються також як фізичні, технічні, сільськогосподарські й спортивні терміни. Цим самим субстантивація виступає як дуже виразна ознака для віднесення лексики до наукового стилю або до його профе­сійно-виробничого різновиду.

Другою лексичною групою частково субстантивованих прик­метників, яка виразно належить до книжних стилів, є субстан­тивовані прикметники середнього роду, що означають абстракт­ні поняття: нове, старе, негативне, позитивне, народжуване, від-жиле, загальне, конкретне, оригінальне, цікаве, ціле і т. ін. Серед них можна виділити терміни філософські (абсолютне, матері­альне, необхідне, первинне), суспільно-політичні (революційне, реакційне, передове), літературознавчі (типове/трагічне, коміч­не). Субстантивація усіх цих прикметників теж неповна: вони широко вживаються і як прикметники, досить різноманітні в стилістичному плані.

Таким чином, субстантивація відіграє тут насамперед функ­ціонально-стилістичну роль. Але цілеспрямоване використання прикметників цієї групи в тексті саме як іменників надає їм та­кож узагальнюючого і експресивно-стилістичного значення. На-

1 Див. Д. Г. Г р и н ч и ш и н , Явище субстантивації в українській мові, К., 1965, стор. 28 та ін.

311

решті, як бачимо, субстантивовані прикметники, що означають абстрактні поняття, утворюють здебільшого чіткі антонімічні пари, а це створює широкі можливості для побудови найрізно­манітніших протиставлень, для викорстання їх у таких стиліс­тичних фігурах, як антитеза та ін. Пор., наприклад, загальнові­доме, широке функціонування в науковому, публіцистичному і художньо-белетристичному стилях пари минуле — майбутнє, або минуле — сучасне, або й усіх трьох слів разом: «Минуле вима­гає від історика розсудливої оцінки, сучасне — глибокого про­никнення в суть явища, а майбутнє — наукового передбачення, мрії» («Український історичний журнал», 1960, № 2); «Нам з вами треба добре й старанно вивчати сиву давнину... І коли ви будете знати минуле, то знайдете шлях і до прекрасного май­бутнього» (І. Шаповал, В пошуках скарбів); «Хто тільки мину­лим багатий,— В майбутнє іди навмання... Ні! Жити, любити, співати, Горіть — до останнього дня!» (М. Рильський, Уночі).

Іншу стилістично виразну групу субстантивованих прикмет­ників становлять слова, що мають узагальнено-особове значен­ня: білявий, чорнявий, чорнобривий, рудий, лисий, розумний, мужній, сміливий, сліпий, німий, горбатий, дурний, лінивий, п'я­ний, лихий, хитрий, лукавий, старий, малий, молодий та ія. Усі вони широко використовуються в розмовному мовленні, худож­ньо-белетристичному стилі і усно-народній творчості. Будучи в своїй основі якісними прикметниками, ці.слова за семантикою належать до емоційно забарвленої лексики, але субстантивація ще виразніше підкреслює їх експресивно-стилістичні властивос­ті. Найбільш поширеною сферою використання цієї групи слів є прислів'я та приказки. Пор.: «Краще один мудрий, ніж десять дурних»; «Багатий з бідного живе»; «Багатого й серп голить, а бідного й бритва не бере» та ін. Отже, у прислів'ях та при­казках ці субстантивовані прикметники часто вживаються ан­тонімічними парами. Протиставлення є для них таким самим характерним стилістичним прийомом, як і для попередньої групи.

Певне стилістичне забарвлення має також значна кількість субстантивованих прикметників, що означають конкретні пред­мети, але це забарвлення залежить не стільки від способу сло­вотвору, скільки від приналежності слова до певної лексико-семантичної групи, як, наприклад, розмовно-побутової лексики: гардеробна, душова, умивальна, примірочна, закусочна, пивна, шашлична, булочна, молочна, заливне, солодке; професійно-ви­робничої лексики з більш „або менш відчутним, розмовним від­тінком: апаратна, прохідна, ливарний, складальний, перев'я­зочна, родильна, учительська, артистична, доповідна, накладна, відпускні, квартирні, комісійні; історизмів (назв податків, мит, грошових одиниць тощо): бродове, містове, подимне, подушне, спашне, золотий, срібний, цілковий.

312

в

і-

Деякі стилістичні функції субстантивації увиразнюються при зіставленні субстантивованих прикметників з синонімічними іменниками. Хоча таких паралельних форм не дуже багато, про­

сте майже всі вони мають або іншу сферу вживання, або відмін­ене емоційне забарвлення. Здебільшого субстантивований прик-: метник у порівнянні з відносно нейтральним з стилістичного по-'гляду іменником має відтінок урочистості, піднесеності або ^книжності (навпаки, іменник порівняно з відносно нейтральним * субстантивований прикметником часом має відтінок розмовності

або й зневаги ' ) . Це пояснюється більш узагальненим значенням субстантивованого прикметника: багатий — багач — багатій; бід­ний — бідняк — бідар; вартовий — вартівник; веселий — веселун;

4 знайомий — знайомець; мудрий — мудрець; розумний — розум-(Г ник; п'яний — п'яниця; сліпий — сліпець; будівничий — будів-- ник; садівничий — садівник; стерничий — стерник. Пор. у текс­

тах: «Два з половиною століття тому на берегах Неви було закладено місто-фортецю, місто-порт, яке стало пильним варто­вим головних морських рубежів нашої Батьківщини» («Радян­ська Україна», 23.УІ 1957); «Неначе миру вартові, Ми їдем на пости незмінні» (Д. Павличко, Бистрина); «Йой, сказати — що то весна! — говорив старий Дмитро, вартівник» (Г. Хоткевич, Камінна душа); «Вдень брама стояла отвором, пси прив'язува­но на мотузки, і лише вартівник сидів під воротами, збитими з

^ грубезних дубових колод» (Ю. Опільський, Іду на вас); «Від \ приязного світла маяка У бурю, в лиховісному тумані, Міцні­

шає стерничого рука І ближчають простори пожадані» (М. Риль­ський, Далекі небосхили); «Високий засмалений стерник в чер­воному фезі налягав- на стерно» (М. Коцюбинський, Для загального добра).

Таким чином, субстантивовані прикметники завдяки своєму узагальненому значенню дуже часто вживаються переносно, об­разно, метафорично.

Майже завжди яскраву стилістичну роль відіграє каузальна , субстантивація, яка має спорадичний характер, в художньо-бе-г^летристичному і розмовному стилях. В усному мовленні каузаль­

на субстантивація досить часто використовується також з ме­тою «економії», оскільки знайома співрозмовникам ситуація виключає можливість непорозуміння, пор.: « — Дайте мені хлі­б а ! — Чорного? Білого?—Чорного!». Але в ряді інших випад-

;- ків і в художніх творах цього роду субстантивація вживається для підкреслення, виділення того чи іншого слова. Акцентоване слово при цьому набуває образності, виразного емоційного за­барвлення і значно розширює або й змінює свою семантику. Пор.: «— Хто там? Які? Чи не тутешні? Чи не свої? Ні, не свої. Ішли полтавські, донські, воронезькі» (О. Довженко, По-

1 Пор. Д. Г. Г р й н ч и ш и н , зазнач, праця, стор. 41.

313

вість полум'яних літ); «Поїзд стояв довго — паровоз набирав воду. Уже відійшов і роменський на Славгород» (А. Головко, Ар-тем Гармаш); «Скрипить за хатою колодязь. Звід тремтить і труситься, от-от впаде. Артезіанський буде в нас, не пропадем!» (П. Тичина, Надходить літо). (Тут артезіанський не просто гід­ротехнічний термін, а хороший, «ось який!»).

Каузальна субстантивація з її виразними стилістичними функціями є постійним джерелом для субстантивації часткової. Тому прикметники, які частково субстантивувалися порівнюючи недавно, часто відзначаються особливо яскравим емоційним за­барвленням і великою семантичною місткістю, що видно, зокре­ма, на прикладі спів червоний, білий, червоні, білі та под.

Завдяки своїй генетичній спорідненості з іменником, прик­метники субстантивуються найчастіше. Усі інші частини мови також можуть виступати в ролі іменника, але здебільшого тіль­ки спорадично. Ця спорадичність фактично завжди є так чи інакше стилістично зумовленою. Субстантивація інших частин мови, за винятком займенників, має місце здебільшого в худож­ньо-белетристичному стилі і виступає як елемент образного, ме­тафоричного мовлення. Напр.: «Йому, що ніколи не знав, що таке «не можна», що не хотів і чути ніколи про перешкоди своє­му «бажаю»,— йому, кажу, якось любо було, що от біля нього знаходиться, живе з ним людина, котра теж чогось хоче і котрій приємно догодити» (Г. Хоткевич, Різдвяний вечір) (заміна при­слівника і дієслова рівнозначними семантично — але не стиліс­тично — іменниками заборона і бажання безперечно зруйнува­ла б художньо-образну тканину цього уривка); «Вирішуватипо­винен Максим сам. Зважити, обдумати всі за і всі проти» (Н. Рибак, Час сподівань і звершень) (пор. можливий варіант: всі аргументи і контраргументи); «От-от вже дванадцять куран- » ти проб'ють. Летить Дід Мороз наш! Продовжує путь!» (С. Олійник, Мандрівка Діда Мороза) (дванадцять — тут «но­ворічна північ»).

3. СЛОВОТВІР ПРИКМЕТНИКІВ

СУФІКСИ

Стилістична характеристика прикметників пов'язана насам­перед з їх приналежністю до однієї з великих семантичних груп — якісних, відносних або присвійних прикметників. Досить виразні у стилістичному відношенні також «проміжні» — від­носно-якісні і присвійно-відносні прикметники. Названі семан­тичні групи прикметників загалом різняться своїми суфіксами або їх значеннями. Тому стилістичні функції прикметникових суфіксів доцільно розглядати в межах цих груп.

314

а ) С у ф і к с и я к і с н и х п р и к м е т н и к і в

Суфікси з лексико-семантичним значенням

Якісні прикметники сучасної української мови творяться за допомогою різних суфіксів від іменникових, дієслівних і прик­метникових основ. Тільки невелика частина якісних прикметни­ків є безсуфіксними. Майже всі вони належать до стилістично активної лексики, бо часто означають певні якості людини, що, як правило, пов'язано з емоціями. Пор.: веселий, гордий, любий, лютий, ніжний, суворий, хоробрий, щедрий тощо. Але й ті безсу­фіксні прикметники, що вказують здавалося б на стилістично нейтральні ознаки — кольори, масті тварин, окремі властивості предметів,— теж часто вживаються з виразним емоційним відтін­ком або метафорично, особливо в художньо-белетристичному стилі. Пор., наприклад: голубий, зелений, червоний, вороний, кри­вий, лівий, правий, сухий. Все це повністю стосується і суфіксо-ваних якісних прикметників. Оскільки вони виражають безпосе­редні, прямі ознаки, які можуть мати — відносно або безвіднос­но —'• різну міру вияву і різну суб'єктивну оцінку, вже у самій їх семантиці закладена певна експресивність.

Емоційне забарвлення якісних прикметників з різноманітни­ми суфіксами стає особливо виразним, коли вони стосуються людини. Пор.: красивий, правдивий, вовкуватий, талановитий, горбатий, зубастий, жилавий, дотепний, сильний, залежний, ге­ніальний, рішучий та ін. Якщо врахувати також невеликий сту­пінь спеціалізації більшості прикметникових суфіксів з лексико-семантичним значенням (значно менший, ніж в іменників), стає * зрозумілим, що не суфікси якісних прикметників, а лексичне значення й особливості вживання у тексті визначають їх сти­лістичні функції.

Незважаючи на це, існують певні стилістичні тенденції, вла­стиві деяким суфіксальним типам якісних прикметників, які вдається простежити у зв'язку з тяжінням деяких суфіксальних типів прикметників до стилістично виразних лексичних груп, а також завдяки наявності певної кількості словотворчих сино­німів. Так, до книжних стилів завжди належать якісні прик­метники з суфіксами -ивн-, -тивн-, що поєднуються з основами іншомовного походження, тематично чітко не окресленими (ефективний, об'єктивний, прогресивний, компілятивний). Часто мають книжне забарвлення також прикметники з суфіксами -ичн- (-ічн-) (теж переважно з іншомовними основами), -альн-(-яльн-), -ист- (-їст-) (з основами, які виражають структурні або фізичні властивості предметів), -н- (з основами, що озна­чають головним чином властивості предметів, а не людей і тва­рин, включаючи властивості, що сприймаються органами чуття). Пор;: естетичний, гармонічний, вирішальний, діяльний, горис-

315

тий, пінистий, пористий, вичерпний, об'ємний, придатний, але мужній, міцний тощо.

Інші суфіксальні типи якісних прикметників тяжіють до роз­мовної лексики. Це, насамперед, прикметники з суфіксом -уват-(-юват-), що творяться як від розмовних, так і від нейтральних основ (пор. вайлуватий, віспуватий, вовкуватий, вузлуватий), Іноді з префіксами при-, під-, недо- (пор. приземкуватий, підслі­пуватий, недоумкуватий), прикметники з суфіксом-ав- (-яв-) (пор. білявий, вертлявий, дірявий, кощавий), прикметники з су­фіксом -аст- (-лет-), що мають іноді, відтінок згрубілості (пор. гіллястий, дугастий, жолобчастий, крупчастий І головастий, ру-кастий, гребенястий}; а також значна частина прикметників діє­прикметникового походження з суфіксами -уч- (-юч-), -ач-(-яч-), -ущ- (-ющ-), -ащ- (-ЯЩ-) (пор. балакучий, разючий, ле­жачий, добрячий, завидющий, загребущий, гулящий, пропащий, роботящий). Означаючи високий ступінь вияву ознаки, ці -прик­метники часто мають специфічний народно-розмовний характер, іноді з відтінком згрубілості.

До поетичної лексики тяжіє невелика група колишніх діє­прикметників з суфіксами-ом-, -им-: зримий, незримий, любимий» незборимий, невгасимий, недовідомий. Інші слова цієї групи (відомий, видимий і под.) належать до книжних стилів.

Усі розглянуті суфікси, маючи певне лексико-семантичне зна­чення, більшою або меншою мірою вказують також на певний ступінь вияву ознаки, що завжди пов'язано з емоційним забар-' вленням. При наявності словотворчих синонімів на перший план виступають відмінності стилістичні, а не семантичні, оскільки семантика багатьох суфіксів досить затемнена. Найчастіше зу­стрічаємо утворення з суфіксом -лив*, паралельні до утворень з іншими суфіксами (іноді з деякими семантичними відмінностя-» ми). Пор.: боязливий — боязкий, вабливий — вабний — вабкий, гомінливий — гомінкий, мрійливий — мрійний, настирливий — настирний, принадливий — принадний та ін. Прикметники з су­фіксом -лив- у таких випадках відзначаються загалом більшою експресивністю, що пояснюється, очевидно, однозначним ха-ракхером цього суфікса у порівнянні з суфіксами -к- і -н-. Суфікс -лив- підкреслює часто внутрішній характер певної яко­сті, а не її зовнішні вияви. Це особливо видно при порівнянні прикметників, значення яких поступово розходяться або й вза­галі різняться між собою: злобливий — злобний, злосливий — злісний, підозріливий — підозрілий, спостережливий — спосте­режний, чутливий — чутний. Тому там, де існує можливість па­ралельного вживання, прикметники з суфіксом -лив- характе­ризують переважно саму людину, її вчинки та інші предмети, так би мовити, зсередини, а їх словотворчі синоніми — ззовні. Пор.: «Крім усіх інших рис, великий князь був ще незвичайно недовірливий та підозріливий» (Ю. Опільський, Сумерк); «Пар­тизани на одній з вулиць спинили підозрілого чоловіка» 316

<А. Шиян, Партизанський край); «Брати й братова висвічували одне одного підозріливим оком» (М. Стельмах, Щедрий вечір); «Німці й гетьманці методично кидали в озерця гранати й стрі­ляли в усі підозрілі кущі очерету» (Ю. Яновський, Вершники).

Найбільше інтенсивність, дієвість вияву ознаки підкреслює в ряді випадків суфікс -уч- (-юч-), що пояснюється, мабуть, йо-

, го дієприкметниковим походженням. Надаючи словам виразного емоційного забарвлення, він перевищує в цьому відношенні на­віть суфікс -лив-. Пор.: балакучий — балакливий, колючий — кілкий,- палючий — палкий.

Часто якісні прикметники з суфіксом -ист-, який виражає , деяку надмірність вияву ознаки, мають словотворчі дублети. : Тому багато прикметників з цим суфіксом, основи яких можуть , мати позитивну емоційну оцінку, належать до поетичного лек-- сиконут напр.: бадьористий — бадьорий, врожаїстий — врожай­

ний, а також барвистий, вогнистий, голосистий, пломенистий, променистий, росистий тощо. Стилістичні можливості суфікса -ист- відчув і добре використав А. Малишко у вірші «Ходить

•• полем молодистий...», де поряд з існуючими в мові прикметни-* ками з іїим суфіксом поет уживає також власні неологізми, під­

хоплені й іншими поетами. Пор.: «Ходить полем молодистий, Гонить хвилю з краю в край Золотистий, колосистий, Яровистий урожай». Іноді ця надмірність вияву ознаки пов'язується у

' прикметників з відтінком розмовності: басистий, борознистий, гонористий, кущистий.

Словотворчі дублети, що тяжіють до книжної лексики, з сти­лістичного погляду є абсолютними синонімами (хоч значення їх іноді вже розійшлися). Пор.: офіціальний — офіційний, про­фесіональний — професійний, емоціональний — емоційний, ана­логічний — аналогійний, гармонічний — гармонійний, розвине­ний — розвинутий тощо.

Суфікси з лексико-граматичним значенням

Якісні прикметники української мови мають три лексико-граматичні категорії — ступені порівняння, безвідносні ступені інтенсивності ознаки, категорію суб'єктивної оцінки х. Синтетич­ні форми цих категорій утворюються за допомогою суфіксів -(і)ш-; -(к)уват- (-юват-); -ущ(-ющ-); -уч-(юч-); -єни-, -езн-, -елезн-; -еньк-, -есеньк-% -ісіньк-, -юсіньк- та деяких інших. Проте з погляду стилістики такий поділ є дещо умовний.

Усі прикметники з цими суфіксами виражають певний сту­пінь вияву якості, що лов'язано з її оцінкою. Так, значення Зде­більшого позитивної суб'єктивної оцінки у прикметників з су­фіксами -есеньк-, -ісіньк-, -юсіньк- поєднується із значенням

1 Див. «Сучасна українська літературна мова. Морфологія», К., 1969,

стор. 454. 317

великої міри якості. Суфікси -ущ- (-ющ-), -уч- (-юч), -енн-, -езн-, -елезн- поєднують значення великої інтенсивності ознаки з її позитивною або негативною оцінкою. Якийсь елемент суб'єктив­ної оцінки має і суфікс ступенів порівняння -(і)ш-, бо, по-пер­ше, у багатьох якісних прикметників, у зв'язку з самою їх се­мантикою, порівняння вияву міри якості пов'язано з суб'єктив­ною оцінкою (веселіший, гарніший, лращий, миліший); по-друге, цей суфікс втягується у систему лексико-граматичних суфіксів, більшості з яких безперечно властиве значення суб'єктивної оцінки; по-третє, синтетичні, суфіксальні форми ступенів порів­няння переважають у розмовній мові і художньо-белетристич­ному стилі, що є вторинною додатковою причиною більшої їх емоційності.

Емоційність суфіксальних форм ступенів порівняння особли­во помітна при зіставленні їх а формами аналітичними, що ши­роко використовуються в науковому, офіційно-діловому та інших книжних стилях (пор.: довгий — більш довгий, зелені­ший— більш зелений, холодніший — більш холодний). В аналі­тичних формах оцінка міри якості ніби відокремлена від прик­метника — носія самої якості, розчленована форма є більш аб­страктною, що створило можливість ширшої і об'єктивнішої градації порівняння вияву міри якості, що потрібно, зокрема, для наукового стилю (пор.: менш холодний, холодний, більш ч

холодний). Більшу експресивність синтетичних форм легко про­демонструвати за допомогою стилістичного експерименту. Напр.: «Ще ширші, величніші перспективи відкрилися перед Країною Рад у новій п'ятирічці...» (пор.: «Ще більш широкі, більш величні...») («Радянська Україна», 1. І 1970); «Та вже добре й те мені, що вона прийшла трошки спокійніша й веселі­ша» (пор.: «...трошки більш спокійна й більш весела») (М. Вов- • чок, Три долі); «Одна гарна пісня, а друга ще гарніша, одна старосвітська, а друга ще давніша» (пор.: «більш гарна, ...більш давня») (П. Куліш, Дівоче серце); заміна синтетичних форм аналітичними відбивається тут на інтенсивності емоцій­ного забарвлення або й взагалі нівечить мову. Можна говорити лише про певну тенденцію до такого функціонально-стилістично­го розмежування суфіксальних і аналітичних форм.

Більш виразні стилістичні функції має суфікс недостатнього ступеня безвідносної міри якості -(к)уват- (-юват-). З грама­тичного погляду цей суфікс вказує на невелику міру якості, тоб­то на ознаку, що виявлена в предметі неповністю, без виразної її оцінки. 'Але з стилістичного погляду це не зовсім так. Аналіз вживання прикметників з цим суфіксом показує, насамперед, що сферою їх використання' є переважно художньо-белетрйстич-ний і розмовний стилі, тобто стилі, яким у першу чергу й влас­тива емоційно-оціночна лексика. У цих стилях прикметники з суфіксом -(к)уват- (-юват-) не так вже й часто вживаються ней­трально, тобто із значенням недостатнього вияву якості, "коли 318

їх можна, як правило, замінити прикметниками звичайного сту­пеня (без цього суфікса), напр.: гіркуватий присмак — гіркий присмак, зеленуватий відтінок — зелений відтінок, темнувата кімната — темна кімната. Але в багатьох випадках прикметни­ки з суфіксом -(к)уват- (-юват-) мають безсумнівно експресивне забарвлення, вживаються образно і фактично втрачають свої зв'язки з безсуфіксною формою. Заміна прикметників тоді фак­тично неможлива, наприклад «.синюватий пізній сніг» (М. Риль­ський, Чайка над Кремлем) або «.темнуваті риси нижче повік» (М. Стельмах, Хліб і сіль) не можуть перетворитися на «.синій сніг» і «темні риси» без виразного зруйнування художньої тка­нини тексту. Пор., наприклад, у В. Сосюри: «СрібнГ віти, синій сніг лине квітами до ніг...» («Срібні віти...»).

Фактично те саме явище спостерігаємо і в розмовній мові. Тут, правда, як правило, немає образності, властивої художньо-белетристичному стилю, але інтенсивність ознаки не послаблена, а посилена міра якості часто виражена ще яскравіше. Це яви­ще пояснюється суперечністю між словотворчими зв'язками прикметників з суфіксом -(к)уват- і їх зв'язками в лексичній системі. Коли ми влітку підходимо до річки і кажемо, що вода сьогодні холоднувата, ми робимо в думці порівняння не з хо­лодною водою (послаблення міри якості), а з нехолодною (на­явність якості в порівнянні з її відсутністю) або й теплою во­дою, яка була вчора (значний вияв ознаки в порівнянні з про­тилежною, антонімічною ознакою). Ці зв'язки можна схематич­но зобразити в такий спосіб:

теплий теплуватий нехолоднид' ^ ^^ . (нетеплий) холоднуватий колодний

Як бачимо з цієї схеми, залежно від лексичних зв'язків при­кметника холоднуватий він може виражати значне зростання міри якості (три умовних одиниці) або незначне її зменшення (одна умовна одиниця). Міцні зв'язки з прикметниками — но­сіями антонімічної якості — приводять часом до того, що прик­метник з суфіксом -(к)уват- стає носієм взагалі великої міри якості, без ЇЇ градації, якщо не найвищої її міри, з виразною суб'єктивною оцінкою. Навряд чи хтось буде, наприклад, твер­дити, що у словосполученні «дурнувата посмішка» прикметник виражає менший ступінь вияву ознаки, ніж у словосполученні «дурна посмішка». Дуже характерним щодо цього є також вжи­вання прикметника з -уват- у відомій народній приповідці «Оже­нився дурний, та й взяв біснувату...». Як відомо, у фольклор­них творах при такому вживанні прикметників спостерігається

319

звичайно повний паралелізм або й нагнітання, зростання якості, а не її зменшення. Пор.: «Чорнобрив дрова рубає, а чорнобри­ва тріски збирає»; «Голуб сизий, голуб сизий, голубка сизіша, Батько милий, мати мила, дівчина миліша» та ін. Найвищу міру якості виражає прикметник з суфіксом -(к)уват- іноді і в пере­носному або спеціальному значенні. Сухуваті барви на картині художника протиставляються соковитим, а не сухим барвам (у такому значенні не вживається). Хоч таке значення набли­жається до термінологічного, його теж супроводжує виразне емоційне забарвлення.

Аналогом суфікса недостатнього ступеня інтенсивності озна­ки -(к)уват- з стилістичного погляду є в багатьох випадках су­фікс суб'єктивної оцінки якості предмета -еньк-, У граматиках звичайно підкреслюється, що чисто емоційне значення у части­ни прикметникових форм на -еньк- супроводжується значенням зменшеної міри якості, зокрема у прикметників, корені яких уже вказують на велику концентрацію певної ознаки, і в назвах сма­кових особливостей. Проте і тут частішими є випадки вживання цих прикметників на означення високої міри якості з виразним стилістичним забарвленням. «Ой, коли б я, козаченьку, була багатенька...»,— співає у народній пісні бідна, а не багата дів­чина; «височенький хлопчик» — хлопчик вищий, ніж інші діти в його віці; «грубенький (товстенький) зошит» — не тонкий, до­сить-таки товстий зошит (а не тонший від товстого); «хочеться солоненького (кисленького і ін.)»—не прісного, а менш со­лоного (кислого і ін.). Найвищу міру якості особливого типу виражає прикметник солоденький, вжитий переносно: «соло­денька усмішка», «солоденькі слівця». Пор.: «Ідіть сядьте зо мною та трошки побалакаємо,— говорив Моссаковський до Опи­сі солоденьким голосом» (І. Нечуй-Левицький, Старосвітські ба-» тюшки та матушки). У переносному вживанні слова солодкий пе­реважають зовсім інші емоційні"відтінки. Пор.: «Ніжні солодкі слова» (Л. Українка, Приязнь); «солодка знемога»(М. Коцюбин­ський, Пе-коптьор); «солодкі речі» (Нар. творч.) тощо.

Суфікси надмірного ступеня інтенсивності ознаки -ущ-(-ющ), -уч- (-юч-), -енн-, -езн-, -елезн- надають прикметникам відтінку згрубілості, що супроводжується емоційною оцінкою несхвален­ня або схвалення (рідше). Тому сфера вживання прикметників з цими суфіксами — розмовна мова, художньо-белетристичний і почасти публіцистичний стилі. Більшість з них і в публіцисти­ці зберігає розмовний характер. Тільки деякі прикметники, ти­пу багатющий, величезний, височенний, глибоченний, завдяки частому вживанню в книжних стилях, втратили розмовний від­тінок, а іноді й набули деякої книжності, наприклад, у сполу­ченнях багатющі родовища, величезні успіхи та ін.

Найяскравішими в стилістичному відношенні є прикметнико­ві' суфікси -еньк- в його чисто пестливому значенні і -есеньк-, що посилює це значення. Основи, які сполучаються з суфіксом

320

' -юсіньк-, утворюють- прикметники з найвищим ступенем емоцій­ної насиченості, що поєднується із значенням найвищої міри якості. Пор.: маленький — малесенький — малюсінький, тонень-

? кий — тонесенький — тонюсінький, худенький — худесенький — худюсінький. Такі пестливі утворення вживаються переважно в розмовній мові і художньо-белетристичному стилі. У фольклорі

. вони функціонують як постійні епітети. Пор.: коник воронень­кий, козак молоденький, явір зелененький. Трохи осторонь від цих суфіксів стоїть суфікс -ісіньк-, який передає не стільки пест­ливість, скільки найвищий ступінь вияву ознаки. Емоційне за­барвлення прикметників з цим суфіксом різноманітніше, часом негативне. Відзначаються випадки переносного, літературно-книжного вжитку. Пор.: звичайнісінька підробка, прямісінька дорога [в пекло], пустісінька справа (фраза), чистісінька ви­гадка тощо.

У художньо-белетристичному стилі і народній, творчості при-\ кметники з цими суфіксами зустрічаються не поодиноко, а ці­

лими синонімічними гніздами (іноді антонімічними між собою) поряд з іншими зменшено-пестливими формами — іменникови­ми, прислівниковими, дієслівними. Таке вживання є, зокрема, дуже характерною стилістичною рисою багатьох прозових тво­рів XIX ст.— повістей Г. Квітки-Основ'яненка, народних опові­дань Марка Вовчка, оповідань А. Тесленка. Хоч і меншою мірою, ця риса властива також багатьом творам І. Нечуя-Леви-цького, Панаса Мирного і навіть раннім творам М. Коцюбин­ського. Відбиваючи особливість усного народного мовлення, ба­гато прикметників з суфіксами суб'єктивної оцінки характеризу­ють байки і ліричні вірші Є. Гребінки й Л. Глібова. З народного мовлення й художніх творів у XIX ст. ці форми проникали й до інших стилів — публіцистичного, наукового, епістолярного.

У XX ст. зменшені й збільшені форми поступово звужують своє функціонування, в тому числі й в усному мовленні та художньо-белетристичному стилі. Надмір цих форм у художніх творах сприймається тепер як стиль, не відповідний часові, або як свідома стилізація під народну оповідь, під сентиментальні твори минулого століття. Це в різних планах широко використо­вується з гумористичною метою. Проте зменшено-пестливі і згру­білі форми продовжують відігравати важливу роль і в усному мовленні, і в образній тканині художніх творів. Сучасні пи­сьменники знаходять нові, своєрідні прийоми їх використання.

5 Пор. у текстах: «Та що ж то за дівка була! Висока, прямесень-С ка, як стрілочка, чорнявенька, очиці, як тернові ягідки, бровонь-_;>' ки, як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що у са-,,; ду цвіте, носочок так собі пряменький з горбочком» (Г. Квітка-I Основ'яненко, Маруся); «Славна була то жіночка,— звали X. Катрею; білявенька собі, трошки кирпатенька, очиці голубоцві-

тові, ясненькі, а сама кругленька й свіжа» (М. Вовчок, Інсти­тутка); «Любо було глянути на її дрібненькі, запечені на сонці

21 2—1626 321

-івськ-, -инськ-, -ач- (-яч-), -ов-, -ев- та ін. їх стилістичні функ­ції розвинулися теж завдяки загальній функціонально-стилістич­ній диференціації літературної мови. Поширені в народно-роз­мовній мові утворення з' цими суфіксами в літературній мові входять у своєрідне тричленне синонімічне гніздо — присвійний прикметник, присвійно-відносний прикметник, іменник у родо­вому відмінку приналежності, кожний член якого відрізняється від інших стилістично і семантично '. Пор.: авіаторів — авіатор­ський — авіатора, батьків — батьківський — батька, вчителів — вчительський — вчителя, лікарів — лікарський — лікаря, левів — лев'ячий — лева, Франків — франківський — Франка та ін.

. З трьох можливих форм найбільш виразним емоційним за­барвленням відзначається присвійний прикметник, оскільки він стосується конкретної особи, яка так чи інакше суб'єктивно оці­нюється. На це і вказують присвійні суфікси -ів-, -ин-. Тому сфера вживання присвійного прикметника обмежується, як правило, розмовним і худржньо-белет.ристичним стилями. При­свійний прикметник часто має розмовний відтінок, що залежить також від означуваного ним іменника і ширшого контексту. Су­фікси відносно-присвійних прикметників надають їм розмовного відтінку або відтінку фамільярності, коли прикметники є озна­ченням того, що, може належати як одній конкретній особі, так і групі подібних осіб. Проте ці прикметники мають більш або менш відчутне книжно-літературне забарвлення, якщо вони є означеннями абстрактних понять і виражають тільки групову відносність. Вони часто входять до складу фразеологічних спо­лучень, що певною мірою термінологізувалися. Іменник у формі родового приналежності виступає як стилістично нейтральний, хоч за походженням ця форма є книжною. Але при повторенні в книжно-літературних текстах з словами абстрактного характе-» ру іменник у цій формі набуває певних ознак книжності. Про­ілюструємо висловлену думку вживанням слів вчителів — вчи­тельський — вчителя:

вчителів як емоційно забарвлене слово, напр.: «РомкО встиг протиснутися до самої трибуни. Він жадібно ловив кожне вчи­телеве слово» (О. Донченко, Ударний загін); «Ці троянди на сонці не бліднуть,— сказав Пекельник те, що знав з учителевих вуст» (Є. Гуцало, Бель парізьєн);

вчителів як слово з виразною функціонально-стилістичною приналежністю, іноді з відтінком розмовності, напр.: «вчителеві гості», «вчителевий двір», «вчителева донька», «вчителевий дядь-

1 Відносні прикметники теж іноді утворюють синонімічні гнізда з іменни­ками в непрямих відмінках або дієслівними, конструкціями, але стилістична різниця між такими синонімами невелика. Пор.: дубові двері—двері з дуба. Ця різниця зростає тільки тоді, коли прикметник виступає як термін. У таких випадках семантична відмінність фактично руйнує синонімічні зв'язки: приса­дибна ділянка — це не зовсім те, що ділянка при садибі, перелітні птахи — це не просто птахи, що перелітають.

324

ко», «вчителева кімната», «учителевий Павло», «вчителеву попе­редження», «вчителева розмова», «вчителева хата» (приклади з творів І. Багмута, С. Васильченка, А. Головка, О. Гончара, О. Донченка, М. Стельмаха);

вчительський — з розмовно-фамільярним відтінком, іноді з певним емоційним забарвленням, напр.: «На горище шкільного бу­динку, куди заганялися на ніч учительські кури та індики, з шкільного коридору вели дерев'яні східці» (С. Васильченко, Ци­ганка); «І вона почала мені розповідати довгу процедуру «ви­кручування» учительських грошей...» (Л. Українка, Волинські образки); пор. ще: «прокляте вчительське життя», «вчительська звичка», «вчительська кар'єра», «учительська кафедра», «вчи­тельська наука», «вчительський наказ», «вчительське тепло», «вчительський тон» (приклади з творів П. Мирного, М. Стель­маха, І. Франка, А. Хижняка);

вчительський — з книжно-літературним відтінком, іноді з де­якими відмінностями у значенні, напр.: «вчительський диплом», «вчительський інститут», «вчительські кадри», «вчительський обов'язок», «вчительська робота», «вчительська рука», «вчитель­ська семінарія», «вчительська сесія», «вчительський список», «вчительський стаж», «вчительський (дидактичний) характер» (приклади з творів С. Васильченка, О. Гончара, Б. Грінченка, О. Довженка, В. Кучера, Л. Українки, М. Рильського, М. Стель­маха);

вчителя — у стилістично нейтральному вжитку, напр.: «груди вчителя-», «екскурсія вчителів», «кімната вчителя», «книжки вчителя», «надії вчителя», «очі вчителя», «погляд вчителя», «слова вчителя», «спина вчителя», «стілець вчителя» (приклади з творів М. Бажана, О. Гончара, О. Довженка, І. Муратова, М. Стельмаха, Г. Хоткевича); пор. розмовне або з емоційним забарвленням: «вчительська екскурсія», «вчителеві (вчитель­ські) надії» та ін.;

вчителя — з книжно-літературним відтінком, напр.: «дух вчителів», «зверхність вчителя», «кваліфікація вчителя», «обов'я­зок учителя», «оселя вчителя», «роль учителя», «професія вчите­ля» (приклади з творів О. Гончара, Л. Українки, М. Стельмаха, з сучасних газет і журналів); пор.: «вчительська кваліфікація», «вчительська роль» з іншим стилістичним забарвленням. -

Завдяки своїй синонімічності присвійні і присвійно-відносні прикметники, а відповідно й суфікси їх весь час стилістично спеціалізуються. Хоча відношення між синонімами в кожному гнізді і мають свої особливості, в цілому вони подібні до оіщ; саних. На ці відношення впливають: а) семантика основи (утво­рення від слів батько, мати відзначаються особливою емоцій­ною насиченістю, що залежить головним чином від контекс­ту, а не від форми слова); б) фактична вживаність усіх чле­нів гнізда (відсутність присвійно-відносного або присвійного прикметника від багатьох власних назв, відсутність присвійно-

325

відносного прикметника від слова сестра і т. ін.); пор.: дніпрові води, дніпрянські води, води Дніпра — деснянські води, води Десни; в) літературна традиція, що особливо впливає на вжи­вання і стилістичне забарвлення утворень від власних назв; пор.: Богданів кінь, Богданова церква, Богданові пісні (у Т. Шевченка і М. Рильського), Франківський вечір, Лесине свято тощо. Загалом прикметники з суфіксами -ів-, -ин-, утво­рені від власних імен, завжди звучать експресивніше, ніж будь-які інші можливі форми. Саме тому вони часто вживаються як заголовки літературних творів: «Тарасові шляхи», «Свіччине ве­сілля», «Грицева шкільна наука», «Лесишина челядь» та ін.

Підвищеною експресивністю відзначаються також присвійні і присвійно-відносні прикметники, утворені від назв тварин, що часто вживаються образно, переносно з найрізноманітнішим сти­лістичним забарвленням, напр.: левова пайка, мишачий хвіст, орлиний зір, вовча натура, риб'яча кров (але риб'ячий жир), свинячий голос. У зв'язку з тим, що суфікс -ач- (-яч-) утворює прикметники здебільшого від назв тварин, утворення від назв людей — баб'ячий, хлопчачий, дівчачий — мають дещо розмов­ний відтінок (виняток становить слово дитячий).

Історично присвійні прикметники є старішою формою вира­ження приналежності. Хоч родовий приналежності спорадично зустрічається ще в «Остромировому євангелії», аж до середини XIX ст. в літературній мові приналежність виражається пере­важно за допомогою прикметників. Тому послідовне творення і вживання саме прикметникових форм приналежності викори­стовується з метою певної архаїзації мови в історичних романах та повістях або в перекладах давніших творів інших літератур з настановою на стилізацію. У зв'язку з такою стилістич­ною особливістю присвійних прикметників слід уникати їх * надміру у творах з сучасного життя, де архаїзація мови недо­речна. На цей момент дуже слушно вказала Л. Г. Скрипник: «.Батькова книжка, відповідь, батькові речі... А тим часом ви­датні майстри слова, мовному досвідові яких ми довіряємо, не обминають і зворотів типу «відповідь батька» чи подібних: «Батька Богдана могила мріє» (Т. Шевченко); «Тут, де він сту­пає, ходили ноги батька і діда» (М. Коцюбинський)» '. Особливо штучним, стилістично недоречним є вживання присвійних прик­метників у новіших книжних конструкціях, напр.: за капітано­вим прикладом, згідно з бригадировим проектом і под. Незвич­ним, манірним є утворення присвійних прикметників від бага­тьох основ іншомовного походження та іншомовних власних назв. Словотворення типу баронів, маркізин, Жаків, Антуане-тин, Бетховенів ніколи не мали міцних традицій в українській

1 Л. Г. С к р и п н и к , Словник і мовна дійсність.— «Мовознавство», 1970, № 5, стор. 64.

326

літературній мові. Ще сто років тому І. Франко, перекладаючи «Фауста» Гете, писав «Вальпургіева ніч», як і усталилося. Переклад «Вальпуржина ніч» навряд чи є вдалим витвором з погляду норм сучасного словотвору. Питомі словотворчі за­соби контрастують у таких- випадках з основами, іншомовний характер яких тим самим ніби ще підкреслюється. Обмеження словотворення присвійних прикметників та їх стилістична спеці­алізація є закономірним явищем сучасної української літератур­ної мови, як і багатьох інших споріднених мов '.

ПРЕФІКСИ

На відміну від іменникових, префікси прикметників у стилі­стичному відношенні досить виразні й однозначні. Префікси якіс­них прикметників, вказуючи на найвищий ступінь вияву озна­ки (най-) або на дуже високий ступінь вияву ознаки (пре-), виражають тим самим і нашу емоційну суб'єктивну оцінку якос­ті. Прикметники з префіксом най- вживаються фактично в усіх функціональних стилях, але різною мірою. В науковому і офі­ційно-діловому стилях застосовуються переважно тільки ті прикметники з префіксом най-, які мають найзаг.альніше значен­ня, напр.: найбільший, найменший, найкращий, найгірший, най­важливіший, найвищий, найглибший, найголовніший, найдавні­ший, найімбвірніший, найновіший, найпотрібніший, найпрості­ший, найсуворіший і под. Але справжня царина використання форм найвищого ступеня — розмовна мова, художньо-белетрис­тичний і публіцистичний стилі.

Прикметники з префіксом пре- мають значно вужчу стиліс­тичну сферу застосування (загальна кількість їх у, мові неве­лика — до 40). Більше половини цих утворень має досить вираз­ний розмовний відтінок: пребагатий, предовгий, презабавний, прездоровий, прекумедний, премилий, препоганий, препаскудний і под. Інші прикметники з префіксом пре- мають книжне, уро­чисте, поетичне або (залежно від контексту) іронічне забарвлен­ня, що, зрештою, визначається, не стільки префіксом, скільки стилістичними якостями основи, напр.: преблагосклонний, пре­велебний; превиспренній, пренепорочний, пресвятий, пречистий; превеликий, предивний, преславний; прегарний, пресвітлий, пре­чудовий.

Префікс над- в небагатьох якісних прикметниках теж озна­чає дуже високий ступінь інтенсивності ознаки, але, на відміну

. від попередніх префіксів, він не надає їм виразного емоційного за­барвлення, оскільки всі ці утворення — загальнокнижного абой термінологічного характеру, напр.: надвисокий (тиск), наддовгий

1 Див. М. В и д н є с, О некоторьіх изменениях в позиции вьіражения при-надлежности в русском язьже XVIII—XIX вв.— «Вопросм язьїкознания», 1958, № 5, стор. 99—101.

327

(звук), надпотужний (двигун), надвправний, надприродний, надчутливий тощо.

Емоційно насиченими виступають прикметники, утворені за допомогою цього префікса від іменників, що входять до так зва­ного поетичного лексикону: надвечірній, надранній, надводний, надземний, надзоряний, надхмарний, надмогильний. Майже всі інші утворення з префіксом над—книжного і спеціального вжитку: надлюдський, надмірний, надзвичайний, надплановий, надбрівний, надзвуковий, надкласовий, надшахтний і под. Стиліс­тично нейтральними є утворення з префіксом над- у значенні при-: надбережний, надморський.

Близький за своїми стилістичними функціями до префікса над- складний префікс понад-, за допомогою якого утворюються і терміни, і слова загального літературного вжитку, і емоційно вабарвлені епітети: понаднормовий, понаддніпрянський, понад­хмарний, понадземний.

Урочисте або поетичне забарвлення надає префікс лра- при­кметникам прадавній, прародительський, прастарий. В інших утвореннях він має термінологізуюче значення: прамовний, пра­історичний, праруський.

Прикметниковий префікс за-, що надає слову значення над­мірного ступеня вияву ознаки, з стилістичного погляду є префік­сом суб'єктивної оцінки — певного несхвалення. Утворення з Цим префіксом завжди мають виразне емоційне забарвлення, у зв'язку з тим, що вони характеризують предмет, який виявляє­ться трохи не такий, як очікується, напр.: заважкий, завеликий, зависокий, задовгий, замалий, засолодкий, затісний, зашвидкий. Такі прикметники мають досить відчутний розмовний відтінок. Тому сферою їх активного вживання є розмовне мовлення' і художньо-белетристичний стиль.

Префікси питомі — між-, під-, поза-, проти- і запозичені анти-, архі-, ультра-, екстра-, а-, інтер-, про- загалом надають прикметникам виразно, книжного забарвлення, напр.: міжві­домчий, міжнародний, міжобласний, підсніжний, підшкірний, по­заслужбовий, позачерговий, позашкільний, протидержавний, про­типожежний, антихудожній, антигромадський, архіпотрібний, ультраправий, екстраординарний, аморальний, інтернаціональ­ний, проамериканський та ін. За допомогою цих префіксів утво­рюється і багато вузькоспеціальних термінів.

Прикметникові префікси при-, за- (в інших значеннях), на-, до-, після-, перед-, по-, від-, су- та деякі інші самі по собі слід визнати стилістично нейтральними, оскільки прикметники з ци­ми префіксами мають найрізноманітніші стилістичні відтінки, які залежать від значення і забарвлення основи, суфіксального оформлення, літературної традиції, контексту і под. Пор.: при­стовбурний, принагідний і привселюдний, зарубіжний, захмар­ний і заміжній, наручний, наочний, наріжний^ досвітній, дошкіль­ний, докласовий, післяобідній, післяжовіневий, передвечірній, 328

переджовтневий, передз'їздівський, поголовний, поголівний, по­взводний, відлюдний і відіменний, сучасний, сурядний.

Значну стилістичну активність виявляють заперечні префікси без- і не-. Безсуфіксні прикметники з префіксом без- мають, як правило, негативне емоційне забарвлення, коли вони поєднуються з основами, що означають частини тіла, -фізичні або психічні якості людини, напр.: безбровий, безногий, безносий, безглуздий, безсилий, безголосий. Близькі до них прикметники з суфіксом -н- можуть мати як негативне (безвольний, бездумний, безжа­лісний, безнадійний, безсоромний), так і позитивне (безвинний, безстрашний) забарвлення. Іноді характер забарвлення зале­жить від контекстуальної ситуації (безжурний, безтурботний, безтямний, безумний).

Ця група прикметників широко вживається в художньо-бе­летристичному стилі, зокрема в поезії. До народнопоетичної і поетичної лексики з різним емоційним забарвленням належать ще деякі прикметники з префіксом без-, пов'язані з простором, часом, людськими стосунками, деякими процесами тощо, напр.: безберегий, безбережний, безвірний, безвісний, безвічний, без­грішний, безгучний, бездиханний, бездомний, бездушний, без­країй, безкрайній, безкрилий, безмежний, безмірний, безмовний, безодній, безрідний, безталанний та ін. Народно-розмовне за­барвлення мають безверхий, безвітрий.

В інших утвореннях префікс без- не відіграє такої стилістич­ної ролі, яка піддавалася б узагальненню. Пор.: білетний і без­білетний (часто з розмовним відтінком), димний і термін без­димний, білковий — безбілковий.

Прикметники з префіксом не- часто тяжіють до лексики поетичної, урочистої, емоційно забарвленої (іноді позитивно). Серед них можна виділити прикметники з суфіксами -анн-(-янн-), -енн- (дієприкметникового походження). Більшість цих прикметникових форм має зв'язані основи, і саме префікс, за­перечуючи семантику основи, надає їм значення дуже високої міри протилежної якості: невблаганний, невпізнанний, нездолан­ний, незрівнянний, неоціненний, непримиренний та ін. Серед прикметникових утворень з префіксом не-, але з іншими суфік­сами, часто можна зустріти слова з неоднаковим стилістичним забарвленням (пор. невилазний, незмивний, неминучий, непи­тущий, непосидливий), проте всі ці форми відзначаються без­сумнівною експресивною силою.

КОМПОЗИТИ

Основоскладання, словоскладання і подвоєння слів посідає важливе місце як у функціональностилістичному словотворі прикметників взагалі, так і в системі стилістичних засобів художньо-белетристичного стилю зокрема.

329

Серед композитів, що фактично завжди належать до книж­ної лексики, слід насамперед виділити слова з опорними осно­вами -видний, -подібний, напр.: веретеноподібний, зерноподіб­ний, змієвидний, кільцеподібний, криловидний, кулевидний, про-меневидний, щитовидний, яйцевидний і яйцеподібний та ін. Ці основи, хоч і зберігають ще свою лексичну самостійність, знач­ною мірою морфологізувались і можуть розглядатись як дуже продуктивні книжні суфікси. Ряди з такими основами є необ­меженими й легко поповнюються новоутвореннями, що широко використовуються в науковій і технічній термінології. Подібну словотворчу і стилістичну роль відіграють перші компоненти прикметників пів-, напів-, але серед таких складень частіше зу­стрічаємо слова ширшого, загальнолітературного вжитку, напр.: напівбожевільний, напіввідчинений, півдикий, піввіковий тощо.

Серед складних прикметників інших структурно-морфологіч­них типів до книжної лексики тяжіють прикметники, утворені шляхом сполучення: а) трьох, найчастіше прикметникових, ос­нов: давньоверхньонімецький, електромашинобудівний, синьо-біло-зелений (прапор) (виняток становить хіба що жартівливе сіро-буро-малиновий); б) основи прислівника з віддієслівною основою: високорозвинений, вищезгаданий, густопосаджений, давноминулий, далекоглядний, довготривалий, легкозасвоюва­ний, маловживаний, нижчевикладений, рівнобіжний, слаборозви-нений, швидкоріжучий тощо; в) основи займенника з віддієслів­ною або іменниковою основою: всесвітній, всеохоплюючий, са­мозакоханий, самоскидальний, своєрідний,' своєчасний. Інші структурні типи складних прикметників не виявляють виразної функціонально-стилістичної диференціації, хоч загалом біль­шість складних прикметників є надбанням книжно-літературної мови. Окрему, чітко окреслену групу становлять постійні епі­тети, поширені у фольклорі: білолиций, повновидий, сизокрилий, чорнобривий, ясноокий.

Складні прикметники, що співвідносяться з художньо-белет­ристичним, а почасти й публіцистичним стилем,— це утворення різного походження і різних структурних типів, напр.: блідо-рожевий, блакитноокий, богобоязливий, життєлюбний, віролом­ний, вічноюний, всевидющий, багатоглавий, самозабутній, довго­жданий, золототканий, зловорожий, потойбічний, предковічний, широкополий, ясно-блакитний та ін. Функціонально-стилістичну приналежність таких прикметників зумовлює не структурний тип, а емоційне забарвлення основ і образність, що виникає від їх поєднання. Стилістична функція способу словотворення є тут дуже виразною і наочною, що добре відчувають письменники, які практично не обмежують себе в утворенні композитів з най­різноманітнішими художньо-зображувальними цілями. Пор.: ар-кодужний, запінено-злий, лоскотливно-жіночий, мертвотно-синю­ватий, зелено-білий (складення; з творів П. Тичини, А. Малиш­ка, М Коцюбинського, М. Стельмаха, М. Рильського). Дуже

ззо

поширеним типом композитів є, зокрема, прикметники, що ста­новлять ніби «згорнене» порівняння, напр.: сонцесяйний, сніжно-білий, небесно-блакитний, землисто-сірий. Деякі з них творяться з гумористичною метою: зверхкричущий.

Стилістично виразним словотворчим засобом є словоскладан­ня прикметників. Сфера поширення складених прикметників — це художньо-белетристичний стиль і розмовна мова, але зустрі­чаються тут вони значно рідше, ніж складені іменники. Поєд­нуються в одне ціле, як правило, тільки дуже близькі синоніми (сумний-невеселий, німий-мовчазний) або прикметники, значен­ня яких ніби доповнюють одне одного (живий-здоровий, тихе-сенький-легесенький, чистісінький-білісінький). Значно ширше представлено у прикметників подвоєння слів, яке дуже широко використовується для посилення експресії, підкреслення високої міри якості, напр.: тихий-тихий, пильний-пильний, білий-білий, веселий-веселий, солодкий-солодкий та ін. Пор. ще у народній пісні: «Він у мене сірий-сірий, Замітає хату й сіни, Бичка не віддам». У розмовній мові і художньо-белетрис^ичному стилі зустрічаються подвоєння якісних прикметників з різними суфік­сами і префіксами, але частіше повторюються прикметники про­стішої морфологічної будови на означення якості, що здебіль­шого супроводжується певними емоціями (білий-білий, плакси-вий-плаксивий, брехливий-брехливий, язикатий-язикатий, куче-рявий-кучерявий, розумний-розумний, глибокий-глибокий, кис-лий-кислий тощо). У сфері свого стилістичного вживання подвоєні прикметники не мають спеціального розмовного від­тінку.

Друге слово при подвоєнні прикметників може виступати в дещо зміненій морфологічній формі, яка ще більше посилює емоційне забарвлення цілого слова, а саме: а) з суфіксом -ісіньк-(чистий-чистісінький); б) з префіксом пре- (гарний-прегарний); в) з префіксом найвищого ступеня порівняння най-, але без відпо­відного суфіксального оформлення (теплий-найтеплий). З цих трьох форм широкого літературного вжитку набула тільки перша.

4. СЛОВОТВІР ІНШИХ ЧАСТИН МОВИ

Словотворчі засоби інших частин мови — дієслова, прислівни­ка, займенника, числівника — з погляду мовної стилістики або мають ті самі функції, що й аналогічні засоби іменника й при­кметника, або виявляють себе тільки в мовленні, переважно художньо індивідуалізованому, і дуже важко піддаються уза­гальненню. Не випадково в деяких працях з стилістики розгля­даються функції тільки іменникових і прикметникових словотвор­чих засобів ', оскільки в решті частин мови виразно домінують

1 Див. А. И. Е ф и м о в, Стилистика художественной речи, М., 1957.

331

інші стилістичні засоби — лексичні чи морфологічні. Можна, од­нак,.вказати на окремі стилістично виразні словотворчі засоби, насамперед дієслова і прислівника.

ДІЄСЛІВНІ ЗАСОБИ

Основні дієслівні суфікси—ува-(-юва-), -и-(-і-, -Ї-), -а-(-я), -ну- та деякі інші, ускладнені іноді додатковими формантами, слід визнати стилістично нейтральними. Пор.: торгувати, пропа-гувати, дівувати, дробити, жаліти, гноїти, сідлати, світати, каш­ляти, розуміти, звіріти, хворіти, бліднути, мерзнути, впливати, розгортати та ін. Стилістичне забарвлення цих слів (коли воно є) не пов'язується з суфіксацією. Виразні стилістичні -функції має тільки суфікс -ону-, який використовується для увиразнення і під­силення одномоментної дії, надає їй відчутного емоційного від­тінку певної згрубілості, а в функціонально-стилістичному плані надає основам характеру розмовності. Стилістичні якості цього суфікса особливо яскраво виявляються при порівнянні утворених за його допомогою дієслів з дієсловами з суфіксом -ну-: штовх­нути— штовхонути, грюкнути — грюконути, хапнути — хапонути, , стрибнути — стрибонути, струснути — струсонути, мигнути — ми-гонути, бухнути — бухонути, шарпнути — шарпонути, рубнути — рубонути тощо. Щоправда, дієслова з суфіксом -ну- відзначаю­ться також певною експресією (як і самі дієслівні основи, з яки­ми взагалі поєднуються суфікси -ну-, -ону-), але все ж таки основна функція суфікса -ну- морфологічна (творення дієслів доконаного виду: штовхати — штовхнути), в той час як основна функція суфікса -ону-, безперечно, стилістична (штовхати — штовхонути).

Щодо інших дієслівних суфіксів в стилістичному плані мож­на зробити ще такі зауваження:

1., Суфікс -ір- (-ир-) підкреслює іншомовний характер діє­слів, надаючи цим самими їм характеру певної книжності, напр.: котирувати, лідирувати, пікірувати і под.

2. Експресивним забарвленням відзначаються відвигукові дієслова з суфіксом -ка- і відприкметникові дієслова з суфіксом -а-, утворені від форми вищого ступеня порівняння. Хоч стиліс­тичні якості цих дієслів і залежать від основи, вони утворюють такі виразні в стилістичному відношенні лексичні групи, що їх суфікси теж набирають відчутних стилістичних функцій, напр.: гавкати, мугикати, ойкати (також: викати), білішати, кращати, товстішати та ін.

3. При наявності паралельних безсуфіксних форм і форм з суфіксом -ну- типу мерзнути — мерзти,- тягнути — тягти, без­суфіксні форми в сучасній літературній мові дедалі більше сприймаються як другорядні і набувають дещо розмовного від-\ тінку. Це не поширюється, однак, на деякі дієслова (досягти —/ досягнути) і на форми минулого часу (мерзіІ мерзнув). 332

4. Наявність численних пар типу відображувати — відобра­жати, вислизувати — вислизати, відслонювати — відслоняти, ви­мощувати— вимощати і под. відкриває можливості для вико­ристання цих двох суфіксальних типів дієслів принаймні у двох стилістичних планах. З одного боку, стилістичного відтінку на­бувають форми з суфіксом -а- (-я-) як старіші в мові. Вони тя­жіють до художньо-белетристичного стилю або до народно-роз­мовної мови. Пор. вживання слова вимощати в поемі Т. ІЛев-ченка «Відьма» з народнопоетичним відтінком: «Дітей, бачся, годувала та в засік ховала, Та очіпок — се вже вранці — клоч­чям вимощала». Характерно, що в Словнику Б. Грінченка пе­реважають саме такі форми. З другого боку, хоча форми з -ува-(-юва-) надзвичайно поширилися в мові (що засвідчують і су­часні словники), утворені від деяких дієслів, вони сприймаються як штучні або розмовні (вислизувати, вироблювати, виділювати, витіснювати). Нарешті і при наявності на перший погляд ціл­ком паралельних форм (відображувати — відображати, віднов­лювати — відновляти, підготовлювати — підготовляти) можли­вою є стилізація тексту при послідовному вживанні тільки форм з -а-(-я-). Тим самим виявляється певний мовний консерватизм. Як розмовні сприймаються поки що новіші форми так званої. секундарної тривалості: вислуховувати, замість вислухувати, виправдовувати, замість виправдувати.

5. Надзвичайно виразними у стилістичному відношенні є пестливі форми інфінітива (деякі вчені розглядають їх як особ­ливу форму дієслова), що утворюються за допомогою суфіксів -ки, -оньки, -очки, -унечки, -усі, -ці та деяких інших (їстки, жа-тоньки, спатусі і т. д.) '.

Пестливі інфінітивні форми іноді помилково зараховували тільки до так званої дитячої мови, надто звужуючи тим самим сферу їх вживання, яка насправді набагато ширша. Це й народ­ні пісні і взагалі фольклор («Гуляла би до ночі, та спатоньки вже хочу»), народно-розмовне й літературне усне мовлення. З народної творчості ці форми проникли досить широко й до художньо-белетристичного стилю, де вони використовуються здебільшого як фольклорний елемент.

6. У зв'язку з наявністю двох інфінітивних суфіксів -ти і -ть виникають дуже широкі можливості ампліфікування варіантної форми інфінітива та стилістичного контрастування обох форм. Визначилася функціональностилістична сфера вживання інфі­нітивів на -ть: це насамперед розмовна мова, художньо-белет­ристичний стиль, почасти публіцистика. У кожному жанрі художньо-белетристичного стилю — прозі, поезії, драматургії — вживання короткої форми інфінітива має свою специфіку, але

1 Див. В. К. Ч е р н е ц ь к и й , Демінутивні форми інфінітива в україн­ській мові.— «Мовознавство», 1970, № 5, сто°р. 42—47.

\ 333

особливо поширена вона в поезії, що часто пов'язується з ви­могами ритму й рими. Разом з тим у названих стилях наміти­лися тенденції до використання інфінітивів на -ть як більш експресивних у різних закликах, політичних лозунгах, у функції наказового способу, у заголовках творів. Пор. у повісті «Раіа глог^апа» М. Коцюбинського: «Одібрать землю!»; «Кров зали­ває панові мозок.— Куди ви! Стоять!»; «— Не давать брички.—• Лагодь, Мусію, воза»; у п'єсі О. Корнійчука «Загибель ескад­ри»: «Приготувать гранати!»; «Читать наказ!». Дуже яскраво і переконливо стилістичні можливості двох інфінітивних форм ви­явлені в назвах поетичних збірок П. Тичини — воєнного часу «Перемагать і жить» — і післявоєнного — «І рости, і діяти». Стилістично зумовлене контрастування обох форм знаходимо у І. Франка: «...Ти ж лишив нам заповіт отой найвищий: свого ближнього любити, за рідню життя віддатьі» («Іван Вишен-ський»); в І. Нечуя-Левицького: «А що, стара, будемо робить! Чим будемо робити оплать?» («Микола Джеря»); у Панаса Мирного: «Відчиняй!.. Ми тебе трусити прийшли.— Трусить?.. Добре... Трусіть» («Хіба ревуть воли...»); в О. Корнійчука: «Примусити їх! — Бити гадів! Бить!» («Загибель ескадри»).

Починаючи від Т. Шевченка, широко вживається коротка форма інфінітива у реченнях, сповнених громадянського пафосу, картаючого сарказму, риторичних звертань, мужнього утвер­дження своєї думки: «Чом ви нам платить за сонце не повинні?» (Т. Шевченко, Кавказ); «Чого ще ждатьі І доки?» (І. Франко, Мойсей); «Ми кров'ю матері не вмієм торгувать» (М. Риль­ський, Я син Країни Рад); «Нам не забуть тебе, як рідну Третю Роту...» (В. Сосюра, Червона зима). Як розмовні й більш екс­пресивні форми інфінітиви з суфіксом -ть переважають у мові такого специфічного літературного жанру, як байка; дуже по­ширені ці форми і в ряді розмовних сполучень типу «Що ро­бить?», «Плювать мені на' те!», «Знать — не знаю!» і под. На поширення останньої конструкції в усному мовленні свого часу звернув увагу ще В. Сімович '. Про значення короткої форми інфінітива в художньо-белетристичному стилі свідчать, нарешті, такі цифрові дані: в «Енеїді» І. П. Котляревського форми на -ть становлять до 65% усіх інфінітивів; в «Наталці Полтавці» — до 20; у творах П. Гулака-Артемовського — до 75; у' творах Т. Шевченка — до 50; у збірках І. Франка «З вершин і низин» і «Мій Ізмарагд» — до 40, у збірці «Зів'яле листя» — до ЗО (що є досить переконливим підтвердженням залежності використан­ня письменником короткої форми від стилістичних і змістових моментів); у повісті І. Нечуя-Левицького «Микола Джеря»—> до 65; у першій частині «Раіа тог^апа» М. Коцюбинського —

1 Див. В. С і м о в и ч , Граматика української мови, 5. а., стор. 260. В. Сі­мович, між іншим, радить вживати коротку форму замість повної у випадках збігу голосних, щоб уникнути зіяння. І

334

до 9, а в другій частині, де письменник частіше звертається до прямої мови,— до 20; у п'єсі «Загибель ескадри» О. Корнійчу­ка — до 27 V .

Дієслівні префікси, так само як і суфікси, виявляють себе у стилістичному плані здебільшого тільки в контексті при ам­пліфікації дієслів з однаковими префіксами або при контрасту­ванні. Майже всі дієслівні префікси вживаються при утворенні форм доконаного виду, підкреслюючи тим самим результатив­ність, завершеність дії або процесу, іноді помітно модифікуючи значення дієслова. Ця зміна значення теж, як правило, пов'я­зана з підкресленням певних умов вияву дії — її вичерпності, інтенсивності, більшої конкретності, спрямування, тривалості, повторюваності, розподілу в часі, обсягу, наслідків та ін. Усе це безперечно підсилює загальну експресивність слова і часто на­дає йому — залежно від значення основи -^ те чи інше емоційне забарвлення. Є певні підстави твердити, що такий ряд дієслів, як: випросити, вицілувати, врятувати, вцілити, втримати, відчу­ти, відцвісти, догратися, дожити, збліднути, звеселити, заблища­ти, загинути, заробити, накреслити, наловити, наскребти, над­ломити, оббігти, оцінити, перелити, підслухати, побачити, приту­лити, простогнати, розвіяти, розгавкатися та ін., відзначається більшою експресивністю і стилістичною виразністю, ніж ряд: просити, цілувати, рятувати, цілити, тримати, чути, цвісти, грати­ся, жити, бліднути, веселити, блищати, гинути, робити, кресли­ти, ловити, скребти, ломити, бігти, цінити, лити, слухати, бачити, тулити, стогнати, віяти, гавкати. Проте навряд чи можна при­писувати саме префіксам, що це вони надають наведеним вище дієсловам відтінків іронії, розмовності, осуду, схвалення та ін. (які ці дієслова справді мають або можуть мати в контексті). Префікси в таких випадках тільки модифікують значення, від чого частково залежить стилістична вартість дієслова, бо на неї впливають великою мірою також багато інших факторів (при­належність до певної тематичної і стилістичної лексичної групи, контекст, літературна традиція тощо). Стилістичні функції діє­слівних префіксів (певне посилення експресії) слід визнати, та­ким чином, не безпосередніми, а опосередненими і дуже загаль­ними.

Виняток становлять лише кілька дієслівних префіксів. Так, складний префікс попо- не тільки посилює тривалість дії, під­креслюючи її многократність, а й надає дієслову виразної емо­ційної оцінки схвалення (задоволення) або несхвалення (неза­доволення) : попоїсти, попоходити, попосміятися. Пор. ще у Лесі Українки: «Я їм коня притяг за гичку в стайню. Гаразд мене поповозив востаннє» («Лісова пісня»). Ця емоційна оцінка влас-

1 Докладніше про це див.: М. М. П и л и н с ь к и й , Значення повної і ко­роткої форм інфінітива в мові творів української художньої літератури.— «Українська мова в школі», 1961, № 6, стор. 57—65.

- 335

\

тива якоюсь мірою і дієсловам з складними префіксами поза-, пона-, попри-, попро-, пороз-: позабивати, позачиняти, пона­їжджати, понаставляти, поприсмоктуватися, поприлипати, попро­кидатися, попропивати, порозпухати, пороздавати. Проте ці складні префікси відіграють здебільшого іншу — функціо­нально-стилістичну роль: вони відносять дієслова насамперед до стилю розмовної мови.

Префікс перед- надає дієсловам виразного книжного забарв-, лення: передбачити, передвіщати, передплатити, передрішати, передрікати, передчувати. Це пояснюється його зв'язками з ста­рослов'янським префіксом пред-.

Префікс із-, коли він є народно-розмовним варіантом префікса з-, підкреслює відповідне' стилістичне забарвлення дієслів: із-бліднущ ізварити, ізгадати, ізжувати, ізігнутися, із'їсти, ізліз-ти, ізмарніти, ізсукати, ізціляти, ізшити. Сферою вживання та­ких дієслів і є здебільшого народна творчість, почасти худож­ньо-белетристичний стиль і розмовне мовлення. Пор. у «Наталці Полтавці»: «А ти, старий дідуга, ізігнувся, як дуга» або в ін­шій народній пісні: «Нічим в хаті запалити, ніщо дітям ізва-рити*. •

Як уже зазначалося, стилістичного забарвлення набувають префікси при ампліфікації дієслів з однаковими префіксами. . У таких випадках значення префікса увиразнюється, він від­чутно посилює експресивність дієслова, а свідомий добір таких дієслів супроводжується тією чи іншою суб'єктивною оцінкою. Крім того, повторення префіксів створює явище асонансу й алітерації, що є дуже важливими стилістичними засобами ху­дожньо-белетристичного стилю, особливо поезії. Пор. у Т. Г. Шев­ченка: «І без царя вас, біснуватих, Розпнуть, розірвуть, розне­суть, І вашей кровію, собаки, Собак напоять...» («Осії. Гла­ва XIV. Подражаніє»); у Панаса Мирного: «Півмісяць високо * плаває в чистому небі, горить; кругом його стовпились зорі: як рій коло матки, вони витанцьовують та виблискують кругом йо­го; а він, зрадівши, так висвічує на все небо, так вистилає сво­їм світом укриту білим снігом землю» («Повія»). У розмовній мові і в художньо-белетристичному стилі можливе також сти­лістично увиразнене протиставлення форм з антонімічними пре­фіксами (відчиняли й зачиняли, заходили і виходили тощо).

З дієсловами співвідносяться так звані дієслівні вигуки з ну­льовою афіксацією, які широко використовуються як присудки в розмовній мові і художньо-белетристичному стилі: бебех, бряк, бух, дзень, дзелень, зирк, луп-луп, тиць, тьох, хап, чап-чап, штовх, шасть та ін. Вони відзначаються великою експресивністю і мають, залежно від контексту, певне емоційне забарвлення.

Серед інших активних у стилістичному відношенні словотвор­чих засобів слід виділити словоскладання синонімічних дієслів і подвоєння дієслів. Ці засоби широко використовуються в роз­мовній мові, фольклорі і художньо-белетристичному стилі для

336 ' ' -

підсилення експресії і увиразнення емоційного забарвлення. Як правило, поєднуються (або подвоюються) дієслова, зв'язані з почуттям людини, її переживаннями і основними, найпростіши­ми її діями, а також дієслова, які означають дії, що сприймаю­ться органами чуття, особливо зором і слухом: молити-просити, молити-благати, просити-просити; обнімати-пригортати, обніма-ти-голубирі; плакати-ридати, плакати-плакати, сумувати-суму-вати; ходити-бродити; пити-гуляти, їсти-пити; гомоніти-бала-кати, гомоніти-гомоніти; лаяти-проклинати; співати-щебетати; слухати-прислухатися; горіти-сяяти; палати-гоготіти, густи-гур-котіти; тупотіти-тупотіти, тощо. Як відзначають П. Г. Житець-кий, М. Т. Рильський та інші дослідники, особливо багаті на такі складення історичні пісні та думи.

ПРИСЛІВНИКОВІ ЗАСОБИ

Стилістичні функції словотворчих засобів прислівника в ба­гатьох відношеннях аналогічні до функцій словотворчих засобів іменника і прикметника. Це пояснюється тим, що значна кіль­кість прислівників є відіменникового і відприкметникового по­ходження, а деякі стилістично активні словотворчі засоби цих частин мови повністю збігаються. Особливо це стосується су­фіксів здрібніло-пестливих форм прислівників: -еньк-, -ечк-, -есеньк-, -ісіньк-. Пор.: багатенько, гарненько, давненько, зма­лечку, недалечко, трошечки, ранесенько, дрібнесенько, любісінь­ко, прямісінько та ш. Все те, що сказано про стилістичну роль цих суфіксів у зв'язку з прикметником, загалом стосується і прислівника. Є, проте, й певна різниця. У функціональностиліс-тичному плані вживання прислівників з відтінком пестливості ще більше, ніж вживання пестливих форм прикметників, обме­жене розмовною мовою, фольклором і художньо-белетристич­ним стилем. Здрібніло-пестливі форми прислівників частіше від прикметникових форм втрачають своє власне пестливе забарв­лення, набуваючи загального відтінку розмовності, фамільярнос­ті, іронії. З цим відтінком вони нерідко проникають до публі­цистики і навіть до наукової мови.

Хоч і меншою мірою, все це стосується також багатьох ін­ших прислівникових суфіксів та префіксів, наприклад, суфікса -уват-, який може означати не тільки недостатній, а й високий ступінь вияву якості з відповідним емоційним забарвленням (далекувато — досить-таки далеко, пізнувато — надто пізно); префікса за-, що так само, як і для прикметників, є фактично префіксом суб'єктивної оцінки (забагато, замало, зашвидко); префікса по-, який виражає дуже високий ступінь вияву ознаки якості, що відбито і в словниках ' (поменше, побільше, подалі

' Ц е й префікс, очевидно через непорозуміння, деякі граматики називають префіксом недостатнього ступеня вияву якості.

22 2—1626 - 337

V

і деякі інші зрідка вживані прислівники). Пор. ще у О. Кор­нійчука в п'єсі «Фронт»: «Ви поменше з швидкістю возіться, а головне — давайте побільше» (тобто «якнайбільше»). У зв'язку з наявністю паралельних форм типу по-українському — по-ук­раїнськи, по-солдатському — по-єолдатськи і под. виключним вживанням тільки перших форм (поряд з іншими стилістичними засобами) створюється колорит «підкреслено обробленого сти­лю» (у сфері стилів книжної мови). Так само, як і у прикметни­ковому словотворі, широко використовується з стилістичною ме­тою засіб подвоєння прислівників (тепло-тепло, далеко-далеко, багато-багато, високо-високо, ледве-ледве; іноді також із змінами в другому компоненті: рано-пораненьку, весело-веселенько), рід­ше — словоскладання (тишком-нишком, потихеньку-полегеньку, любо-дорого, часто-густо) та індивідуально-авторське словоскла­дання (жовто-смутно).

Інші словотворчі засоби прислівників — суфікси (-ом(-ем), -ки), прийменники-префікси (в, до, з, за, над, під, по), адвербіалі­зація форм іменників і дієслів тощо—фактично є стилістично нейтральними. Наприклад, деякі прислівники, що становлять форми орудного відмінка іменників, відзначаються ніби особли­вою виразністю і мають дещо розмовний відтінок: дзюрком, під­тюпцем, притьмом, ходором. Але разом з тим форму орудного відмінка мають також часом, ранком, миттю, бігом, згодом, зрештою та інші цілком нейтральні прислівники. Стилістичне забарвлення більшості прислівників (категорії взагалі в стиліс­тичному відношенні надзвичайно яскравої і строкатої) не зале­жить від способу їх словотворення. Виняток становлять ще де­які складні прислівники. Тут, крім прислівників, що зберігають стилістичне забарвлення прикметників, від яких вони походять, або індивідуальних художніх неологізмів (глибокодумно, рів­номірно, яблуневоцвітно), можна вказати на ряд композитів, які • не втратили ще повністю своєї образності і звичайно мають певне емоційне забарвлення (босоніж, віч-на-віч, голіруч, запа­нібрата, пліч-о-пліч, силоміць, споконвіку, стрімголов та ін.), особливо в художньо-белетристичному стилі, де таке забарвлен­ня часто підкреслюється іншими стилістичними засобами.

' Стилістична вартість слів, що належать до інших частин мо­ви, ще менше залежить від способу їх словотворення, а пояс­нюється використанням інших стилістичних засобів (лексичних, морфологічних, синтаксичних, ситуативних тощо). Не можна, проте, не згадати здрібніло-пестливих форм займенників (всень­кий, отакесенький, самісінький), що мають, однак, здебільшого чисто розмовний або й діалектний характер, збірних чис­лівників двійко, трійко, четвірко, п'ятірко, одинадцятеро, три­надцятеро та ін., займенниково-прикметникового числівника один-однісінький та деяких інших форм з таким самим забарв ленням.

338

VII. СТИЛІСТИЧНИЙ СИНТАКСИС

1. ПРОСТІ ДВОСКЛАДОВІ РЕЧЕННЯ

Лінгвістична стилістика як самостійна галузь філологічної науки в багатьох своїх положеннях спирається саме на синтак­сичну організацію мови, зокрема на будову та функціонування речення. Численні стилістичні явища міцно" пов'язані з синтак­сисом речення. Складна система синтаксичних категорій так об-тяжена функціями, відмінними від логіко-граматичних, що їх важко зрозуміти поза стилістичним аспектом аналізу. Особливо часто наше мовлення буває забарвленим з погляду естетично-виразового спрямування. При цьому особливо великої ваги на­буває саме синтаксична організація мовлення, за допомогою якої оформляються найрізноманітніші стилістичні колорити. О. О. Потебня влучно зауважив з цього приводу: «Елементарна поетичність мови, тобто образність окремих слів і постійних сполучень, хоч би яка була вона помітна, незначна порівняно зі здатністю мов створювати образи із сполучення слів, все одно, образних чи безобразних (підкреслення наше.— Ред.)»1. Дещо менше місце посідають синтаксичні форми в стилістичній орга­нізації інших структурно-функціональних побудов, зокрема на­укових, офіційно-ділових тощо, які в галузі синтаксису міцно пов'язані з нормативними настановами.

Синтаксичні структури з погляду стилістичного осмислення відзначаються великою різноманітністю. Різноманітна буває по­будова також і окремого речення. Простіші схеми речення, що складаються з підмета — присудка — другорядних членів речен­ня — це той грунт, на якому міцно тримаються синтаксичні над­будови. Але прості речення далеко не вичерпують багатства всіх синтаксичних форм, а тим більше стилістичних. Значення і роль простих речень у мовному процесі не можна перебільшувати. Реальне мовне життя виявляється в простих формах не так часто. Воно здебільшого вимагає комплексної організації форм такого типу, в які простіші явища входять лише як органічні компоненти складнішого цілого. Отже, прості речення — необ­хідні елементи синтаксичної організації мови. Треба брати до

1 А. А. П о т е б н я , Из записок по теории словесности, Харьков, 1905, стор. 104.

22* 339

уваги й те, що на тлі простої форми часто виникають засоби се­мантичного ускладнення. Отже, прості речення можуть служити опорою для розгортання стилістичних якостей мовлення. Тому вони викликають певний інтерес і в стилістичному аспекті. З ними пов'язуються хоч і нечисленні, проте своєрідні стилістич­ні засоби.

Стилістичні властивості мови, що виникають у системі про­стих двоскладових речень, залежать переважно від форм вира­ження головних і другорядних членів речення, з одного боку, та від способів зв'язку членів речення — з другого; рідше — від загальної структури простого речення.

ГОЛОВНІ ЧЛЕНИ РЕЧЕННЯ

Підмет як центр, навколо якого організуються речення, най­менш схильний до стилістичного функціонування. Типові, сти­лістично нейтральні його форми закріплені за стилями логічно нейтрального змісту наукових, офіційно-ділових, публіцистичних текстів, напр.: «А тим часом машина почала вже досить відчут­но допомагати людині» (О. М. Боголюбов, Машина і людина); «Деякі нові механізми використовувалися при будівництві мли­нів» (О. М. Боголюбов, Машина і людина), «Керування польо­том автоматичної станції здійснюється з центру далекого косміч-. ного зв'язку» («Радянська Україна», 18:УПІ 1970).

Проте деякі форми підмета можуть виконувати стилістичні завдання. Це стосується особливо підметів, що не мають імен­никового вираження. Вони використовуються переважно в ху­дожньому мовленні для підтримання експресивно-емоційного тону. Так, наприклад, підмет у формі інфінітива'значно вираз­ніший від типово нормативного, іменникового, напр.: «Жити — Вітчизні служити» (Нар. творч.); «Керувати — це передбачати» (М. Стельмах, Правда і кривда).

Експресивна сила інфінітивного підмета іноді підкреслює­ться іншими словами, що його ускладнюють, напр.: «Вік звіку­вати— не пальцем перекивати» (Нар. творч.); «Без діла жить — тільки небо коптить» (Нар. творч.); «Ловить його — смішна робота» (Л. Глібов, Загадки); «Продовжувати життя людини — це перш за все навчитись його не скорочувати» (О. Корнійчук, Платон Кречет); «Добре працювати — велике діло» (М. Стельмах, Правда і кривда).

Підмет у формі прикметника або -дієприкметника також дещо виразніший від іменникового, хоч він не завжди виступає в ролі носія експресивного значення. Напр.: «Грамотний — ви­дющий і на все тямущий» (Нар. творч.); «Голодний — з'їсть і холодне» (Нар. творч.); «Прибулий зайшов до палатки» (Ю. Яновський, Вершники); «Молодші закурили» (А. Головко, Бур'ян).

340

Яскравого художнього колориту .набувають речення, де в ролі підмета виступають такі частини мови, як прислівник, частка, вигук, дієслово. Ці підмети експресивно забарвлюють текст, привертаючи до себе увагу незвичайною формою, напр.: «Є» — слово, як мед, солодке» (Нар. творч.); «Немає» — слово, як полин, гірке» (Нар. творч.); «Твоє «ні» не дуже мене радує» (М. Черемшина, Козак); «Та й досі той зараз не скінчився» (П. Мирний, Згуба); «Те ххаї зупинило його серед хати» (М. Ко­цюбинський, Сміх); «Те «геть» бігло за ним слідком» (М. Коцю­бинський, Поєдинок); «Гучне «ура» підхопило Орлюка, підживи­ло йог$ сили, й він побачив свій Київ — Золоті Ворота» (О. Довженко, Повість полум'яних літ).

Займенниковий підмет може або навмисно підкреслюватись, або виступати в потенціальному вигляді. Ампліфікуючись, він надає творові увиразнення, чпосилює його експресивні якості. Напр.:

Я ходжу щасливий до тривоги. Ми — гроза і тронів і корон, Ми— частина руху світового, Я — комуни юний електрон

(В. Сосюра, У місті).

Типові форми присудка також майже не диференціюють мовних контекстів з стилістичного погляду. Вони домінують у стилях нехудожніх.

Присудок у «неграматичних» формах далеко активніший від підмета у своєму стилістичному функціонуванні. У ряді ви­падків, зокрема в художньому мовленні, є підстави твердити про так званий емоційний присудок.

Виразний присудок цього типу твориться формою непрямого відмінка іменника з прийменником, напр.: «От тоді я в крик: «Рятуйте!» (І. Франко, Смерть убийці); «Ми в сміх, а ті якути в план» (Л. Українка, Се ви питаєте за тих...); «Почули діти. ... Як кинуться до мене та в плач» (М. Вовчок, Сестра) і под.

Такого ж типу присудок може бути виражений інфінітивом, який може виступати самостійно або ускладнюватися допоміж­ними елементами, напр.: «Любов — це зустрічати друга» (М. Рильський, Дощова трилогія); «Він мусив слухати її музи­ку» (М. Коцюбинський, Поєдинок).

Оригінальні й експресивно забарвлені присудки вигукової та вигуково-предикативної форми. Основне стилістичне їх завдан­ня — створення усно-розмовного колориту. Здебільшого — це присудки раптово-несподіваної чи моментальної дії. Значну гру­пу серед них становлять присудки руху, напр.: «Що рибка смик, то серце тьох»' (П. Гулак-Артемовський, Рибалка); «Заридала Катерина, Та бух йому в ноги» (Т. Шевченко, Катерина).

Експресивна сила вигукового присудка може зростати при його повторі: «Комар круть-верть» (Л. Глібов, Лев і Комар); «А баба головою хить та хить» (Л. Глібов, Кіт і Баба); «Вірите,

• 341

сокира в мене в руках сама собі тільки — стрибі стрибі стриб!» (О. Вишня, Зенітка).

Досить поширені й не менш яскраві зорові присудки цього типу, напр.: «І звізди на небі блись-блись» (І. Котляревський, Енеїда); «Баба зирк у двері» (М. Черемшина, Село вигибає); «Ми глип у вікно» (М. Черемшина, Бодай їм путь пропала).

Ще виразніші в стилістичному плані звукові та звуковідтво-рюючі присудки цього типу, напр.: «Громада — ніби нежива, Анітелень...» (Т. Шевченко, Гайдамаки); «А кундель гав та гав» (Л. Глібов, Кундель); «Тільки крапля десь тамкльок!» (П. Тичи­на, Юнь); «Коли це — рип двері» (С. Васильченко, *Іарівна книжка).

Експресивне забарвлення, яке посилюється відповідними ін­тонаційними моментами, вносять у речення іменні присудки з потенціальною зв'язкою. Вони відзначаються великим поши­ренням у різних жанрах художньої мови, напр.: «Гречана каша — то матір наша» (Нар. творч.); «А добрі пироги — не вороги» (Л. Глібов, Скоробагатько); «Я — син Країни Рад» (М. Рильський, Я — син Країни Рад); «Техніка — діло велике» (М. Рильський, Дощова трилогія); «Наш народ — океан» (П. Тичина, Океан повен); «Твоя мова — співучий струмок» (П : Тичина, Десь на дні мого серця); «Ставки — це блакитні очі землі» (М. Стельмах, Правда і кривда); «А очі — одне си-ньоцвіття» (М. Стельмах, Правда і кривда).

Ще більш художньо напруженими є присудки з потенціаль­ною зв'язкою, коли при них іменна частина виступає повтором підмета, напр.: «Одна біда — не біда» (Нар. творч.); «І ми — не ми, і я— не я* (Т. Шевченко, І мертвим, і живим); «Наша епоха — епоха великого напруження» (О. Корнійчук, Платон Кречет).

Складні художньостилістичні якості мовлення вплітаються в присудок фразової побудови, напр.: «Чіпка — сам, не свій» (П. Мирний, Хіба ревуть воли...); «Шестірний був ні в сих, ні в тих» (П. Мирний, Товариші); «Гаркуша був на сьомому небі» (О. Гончар, Таврія); «Я при своєму розумі» (О. Гончар, Таврія).

У присудках порівняльної будови художнє значення роз­кривається шляхом відповідного зіставлення, напр.: «Голова — як торба: що знайдеш, те сховаєш» (Нар творч.); «Ніч — мов криниця без дна» (М. Рильський, Свиснув Овлур за рікою); «Гори навколо ніби висіли в повітрі» (О. Тончар, Таврія). -

ДРУГОРЯДНІ ЧЛЕНИ РЕЧЕННЯ

Другорядні члени речення — досить логізовані синтаксичні одиниці. Вони мало сприяють стилістичній диференціації мов­лення. Численні з них цілком нейтральні з стилістичного погля­ду. Напр.: «Бойовий, дружний, згуртований колектив створює-

342

ться на глибокій ідейній основі» («Радянська Україна», 19.VIII 1970); «Для згуртування колективу партійні організації повинні використовувати всі форми ідейного впливу» («Радян­ська Україна», 19.УІІІ 1970); «М. К. Заньковецька палко люби­ла російську культуру» (І. С. Козловський, Світлий геній, «Ві­нок спогадів про Заньковецьку»).

Однак і з допомогою другорядних членів речення знаходять свій вираз стилістичні властивості речення, часто досить тонкі та оригінальні. Саме другорядні члени речення характеризують підмет і присудок з різних боків, за різними ознаками. Означен­ня, додатки й обставини нерідко добираються в залежності від стилістичних вимог мовлення. Це найбільш яскраво виявляєть­ся, зокрема, в мові художньої літератури.

Стилістично увиразнене мовлення широко використовує за­сіб заміщення другорядних членів речення, сутність якого по­лягає в заміні узвичаєної форми одного члена речення формою іншого члена, а також у метафоризації слів, що творять цю / форму. Особливо часто виступає цей засіб в усному мовленні,' надаючи йому експресивних якостей.

Так, наприклад, форми, узвичаєні для обставин, можуть ви­ступати додатками, увиразнюючи цим самим мовлення: «Самим «спасибі» не відбудеш» (М. Стельмах, Правда і кривда); «Ходу я чую в комунізм лунку І чую «завтра» я у кожній днині» (М. Рильський, Українському народові) і под.

Ще частіше з цим стилістичним завданням форми додатка виступають обставинами. Напр.: «А я дивлюсь, поглядаю, Сміюся сльозами» (Т. Шевченко, Гайдамаки); «Замовк, зажу­рився, Поїхав ходою» (Т. Шевченко, Гайдамаки); «Синє море хвилювалось і кипіло на березі піною» (М. Коцюбинський, На камені);' «Тепер вона увійшла вовком і стала біля порога» (І. Микитенко, 3 гарячих днів); «Сперанський кулею вилетів звідти» (О. Гончар, Прапороносці); «Ми йдемо походом гідним» (П. Тичина, Партія веде).

Так само форми, узвичаєні у функції додатків чи обставин, вживаються як означення художнього типу, напр.: «Жінці жаль героя в смутку» (Л. Українка, Атта Троль); «Шумлять в заду­мі ясени» (Л. Дмитерко, Осінь за океаном).

Стилістичне забарвлення речення може грунтуватися й на складніших фактах заміщення форм другорядних членів. Іноді одна граматична форма функціонує на місці кількох різних чле- -нів речення. Так, наприклад, інфінітив виступає то означенням, то додатком, то обставиною, надаючи щоразу відповідного сти­лістичного забарвлення художньому текстові: «Налетіли чорні круки Вельможних будити» (Т. Шевченко, Тарасова ніч); «То колотилось бажання почути голос» (М. Коцюбинський, Невідо­мий); «Він теж горів бажанням помститися» (М. Коцюбинський, Тіні забутих предків); «Раз жаба вилізла на берег подивиться» (Л. Глібов, Жаба й Віл).

343

Особливу увагу з стилістичного погляду привертають до себе означення. Вони можуть бути осмислені в художньому мов­ленні як епітети. Яскравим художнім засобом, зокрема, означен­ня виступають в описах, де малюють, живопишуть, зображають. Напр.: «Між м'якими, зеленими, ніби оксамитовими берегами в'ється гадюкою Раставиця» (І. Нечуй-Левицький, Микола Дже-ря); «Очі його в жмутках золотих зморщок кліпали якусь мить, немов звикаючи до сонця» (О. Гончар, Прапороносці);

Серед означень-епітетів виділяються так звані стійкі епітети, традиційні, широковживані в усному народному мовленні. Як і в фольклорних зразках, у літературних творах вони — яскра^ ві засоби увиразнення, напр.: «Гнеться явір зелененький» (Нар. творч.); «За дрібними слізоньками світонька не бачу» (Нар. творч.); «Світ великий, дороги широкі. Розійшлись по них мої друзі» (М. Стельмах, Правда і кривда).

Фразеологізація другорядних членів речення стилістично по­значена. Оформлені як фразеологізовані сполуки, вони стилі­стично загострюються, художньо увиразнюються, напр.: «Виро­стай же на сміх людям» (Т. Шевченко, Катерина); «Пішов козак світ за очі» (Т. Шевченко, Тече вода в синє море); «Поко­ївка стояла ні в сих, ні в тих» (М. Коцюбинський, Дебют); «Вона лицем в лице стрілась на кладці з Марком» (М. Стель­мах, Правда і кривда); «Ти язика проковтнув На той час» (М. Стельмах, Правда і кривда).

ФОРМИ ЗВ'ЯЗКУ МІЖ ЧЛЕНАМИ РЕЧЕННЯ

Питання про зв'язок між окремими членами речення, зокрема про узгодження присудка з підметом, а також про різноманітні » види керування, досить складне. Тут ми знаходимо численні па­ралельні явища та різновиди, що функціонують як у живому, так і в літературному мовленні. Узгодження між підметом і присудком буває граматичне і змістове з відхиленням від ос­новних типів зв'язку. Прийменникові конструкції утворюють цілу систему своїх видозмін. Однак не можна твердити, що зв'язки між членами речення стилістично осмислені. В основно­му вони залишаються в нормативній сфері. Навіть досить чис­ленні переходи від форми до форми -не дають стилістичного ефекту і не можуть включатись до системи стилістичних кате­горій.

У цій галузі привертають до себе особливу увагу й вима­гають витлумачення на стилістичному рівні лише так звані по­рушення загальноприйнятих, нормативних узгоджень членів ре­чення. Вони становлять собою відхилення від нормативних фактів. Однак в стилістичному плані ці порушення цілком ви­правдані конкретними обставинами мовлення, особливо худож­нього.

344

Стилістично позначеними, наприклад, є речення, в яких спо­стерігається порушення узгодження в роді'.

Не менш виразного стилістичного забарвлення набувають речення, в яких є порушення узгодження в числі. Таким зв'яз­ком досягається, наприклад, відтінок іронії та глузування:

Значить, пан У себе з причетом гуляють, Оцей годований кабан! Оце ледащо '

(Г. Шевченко, Не жаль на злого).

Бо якби наш панич Мали розуму доволі, То нічого їм би було Вчитися у школі

(С. Руданський, Розумний панич).

Іноді з стилістичною метою використовуються різні заміни форм зв'язку в узгодженні за категоріями роду, числа, часу, способу тощо. Напр.: «Та я... якби такий козак — то підо мною земля гори!» (П. Мирний, Перемудрив); «Райко візьми та й пошли ті гроші» (С. Васильченко, Над Россю); «А хтось у на­шому загоні візьми й пусти чутку, що я звідкись переписав той "вірш» (М. Стельмах, Правда і кривда).

У більшому за обсягом тексті, в ролі пов'язаних між собою речень, такі форми сплітаються й творять своєрідну, стилістич­но вмотивовану систему. Напр.:

Пішов Гонта, похилившись; Іде, спотикнеться. Пожар світить; Гонта гляне, Гляне — усміхнеться. Страшно, страшно усміхався. На степ оглядався. Утер очі... тільки мріє В диму, та й сховався.

(Т. Шевченко, Гайдамаки).

ПРИКЛАДКИ ТА СПОЛУКИ ПРИКЛАДКОВОГО ТИПУ

У вжитку узвичаїлось уже чимало прикладок, властивих саме науково-діловим стилям. Вони навіть служать назвами термінологічного типу, як-от: «У республіці- працює великий за­гін ученнх-економістів» («Радянська Україна», 20.УІІІ 1970); «Телефон-авгамаг, таксофон — телефонний апарат, обладнаний механічною системою для оплати телефонної розмови» («Укра­їнська Радянська Енциклоцедія», т. 14).

Але іноді звичайні прикладки, поширені в діловому та науко­вому мовленні, якоюсь мірою увиразнюють мовлення, надаючи йому відтінку компактності, лаконізму, напр.: «А коло них та­та рш-провідник немов чекав на когось» (М. Коцюбинський,

1 Див. розділ «Стилістичні засоби морфології», стор. 274—276.

345

\

На камені) (пор. менш виразну можливу паралельну форму «татарин, який був провідником»); «Він [Половець] був серед­ній на зріст і завжди дивувався, коли велетні-сини оступали його, мов бір» (Ю. Яновеький, Вершники); «А згодом побачив і того, кого вони шукали,— свого старшого брата-моряка» (О. Гончар, Перекоп); «Не дай, матінко-любко, Не дай вечеря­ти хутко» (Нар. творч.); «Чеська красуня-столиця вирувала радісною повінню свята» (О. Гончар, Прапороносці).

Ампліфікація таких прикладок ще більше згущує їх епітет-ну силу. Напр.:

І встане постать бунтаря-поета На місці яеспота-царя

(М. Рильський, Він наш) І.

Кіт-воркіт біля воріт Чеше лапкою живіт, З'ївши мпшу-побіганку. Що робити по сніданку?

Чи погнати біля хати Вслід за толубдм-гінцем? А чи вуси-довгоруси Почесати гребінцем?

(А. Малишко, Кіт-воркіт біля воріт).

Приклади цього типу, вростаючи у систему засобів худож­ньої мови, створюють ліричний тон поетичних творів. Напр.:

Діду, серце, голубчику. Заграй яку-небудь (

(Т. Шевченко, Мар'яна-черниця);

А аівчнна-сиротина У наймах марніє

(7". Шевченко, Ой умер старий батько);

Десь іншої долі шукать полетіла, Веселочка-воля/ Кому ти не мила?

(Л. Глібов, Пташка).

Серед них трапляються прикладки, створені повтором слова з словотворчою його модифікацією. Вони служать носіями пестливо-голубливого тону, напр.: «І гадки-гадоньки не має» (Т. Шевченко, Саул); «Квітне цвіт-первоцвіт» (П. Тичина, Цвіт в моєму серці); «Дим-димок од машин» (П. Тичина, Пісня трактористки).

Прикладки можуть мати порівняльне значення і утворювати сконденсовані порівняльні образи. Напр.:

І заплакала Лілея Росою-сльозою...

(Т. Шевченко, Лілея)-;

Степ і степ, ревуть пороги, І могили-гори...

(Т. Шевченко, Думи мої, думи мої);

346

і

Крякнула вісниця-птиця, Віщо шумить очерет

(М. Рильський, Свиснув Овлур за рікою).

Значну художню цінність мають синонімічні прикладки та прикладкові сполуки. У цьому випадку одно з слів поширює, увиразнює художнє значення другого. Серед них багато явищ фольклорного типу: «А випроводжала — Плакала-ридала» (Нар. творч.); «Ой піду я не берегом-лугом, Зустрінуся з несуженим другом» (Т. Шевченко, У Оглаві); «Обняла його сон-дрімота» (П. Мирний, Лихі люди); «Діти думали-гадали І ніяк не розі­брали» (Л. Глібов, Одгадка).

У спосіб прикладкового зв'язку можуть розташовуватись і слова з однорідним значенням (типу однорідних членів речення), зміцнюючи художню вагу речення, напр.: «А у тій світлонці мед-пиво п'ють» (Нар. творч.); «І вечірнюю годину і що снилось-говорилось — Не забуду я» (Т. Шевченко, І широкую долину); «Все, що снилось-говорилось, Не відходило в минуле» (М. Риль­ський, Лісові гвоздики); «Ходять-світять зорі» (П. Тичина, Цвіт в моєму серці) та ін.

2. ОДНОСКЛАДОВІ ТА НЕПОВНІ РЕЧЕННЯ

Своєрідна структура односкладових та неповних речень, їх організація на фоні ширшого контекстуального цілого, добір для різних обставин мовлення-, можливість їх взаємозаміни, на­рощення навколо них особливих семантичних якостей, пара­лельні синонімічні взаємини між ними тощо — все це зумовлює важливість цих типів речень у стилістичному плані. Функціону­вання односкладових та неповних синтаксичних побудов збага­чує стилістичні можливості мови, творить стилістично позначе­ні контексти.

Односкладові та неповні побудови становлять той синтак­сичний тип, який виходить за межі встановленої в теорії синтак­сису характеристики простого речення. Вони не зовсім вкладаю­ться в нормовані схеми. Проте вони не можуть і характеризу­ватись як явища «порушені», «недостатні», «дефектні» тощо '. Ці речення — повноправні, стилістично вагомі, які мають велике * поширення в практиці мовлення.

ОДНОСКЛАДОВІ ТА НЕПОВНІ РЕЧЕННЯ І КОНТЕКСТ

Зміст, а також стилістичне осмислення односкладових та не­повних речень розкривається лише на тлі більшого або меншого контекстуального цілого. Відірвано від загальних контекстуаль­них чи ситуативних обставин мовлення, органічними складника-

1 Пор. А. А. Ш а хм а то в, Синтаксис русского язьїка, Л., 1941, стор. 236.

347

ми яких виступають такі побудови, їх розглядати важко, часто навіть неможливо. Треба при. цьому брати до уваги, що у висо-коорганізованому мовленні є контекстуальні одиниці різного об­сягу, складу та разом з тим різної семантико-стиліетичної на­правленості, глибоко оригінальні й стилістично довершені. Іноді зустрічаються художні тексти великої суцільності, які не поді­ляються на дрібніші самостійні одиниці. Окремі речення в склад­них єдностях такого типу пов'язані між собою гак міцно, як і складові частини в межах одного речення. Тут окремі речення виділяються лише умовно, а самостійність їх стає відносною. Наведемо приклад такої побудови, що спирається на художньо виразні односкладові та неповні речення: «Був у нас випадок, Тоню... Один наш льотчик забув кисень перед польотом вклю­чити. Клацав у доміно до останнього, а тут команда, схопився, побіг — знаєш, як це буває... Набрав висоту, кисню нема, став непритомніти. З землі посилають йому команди — не відповідає, нічого не чує і... співаї Це буває в такому стані. При зниженні знову прийшов до тями, посадив літака, навіть не пошкодив» (О. Гончар, Тронка). .

Цей текст можна було б трансформувати, розгорнувши не­повноту окремих речень і цим самим знехтувавши деякі елемен­ти виразності. Пор.: «Був у нас, Тоню, такий випадок, коли один наш льотчик забув кисень перед польотом включити. Він клацав у доміно до останнього. Коли надійшла команда, він схопився й побіг. Та знаєш, як це буває. Набрав льотчик висоту, а кисню нема. Він став непритомніти. З землі посилають коман­ди, а він не відповідає, бо нічого не чує, й співа. Це буває в та­кому стані. При зниженні він знову прийшов до тями, посадив літака й навіть не пошкодив».

Є тексти, насичені то односкладовими, то неповними речен­нями, то іншими побудовами цього типу, які, взаємодіючи, дають своєрідне забарвлення мови, творять певний стилістич­ний колорит. Заміна їх іншими конструкціями, зокрема дво­складовими, змінює, руйнує характер висловлення. Так, наприк­лад, тривожний стан людини, хвилювання найкраще відтворюю­ться за допомогою односкладових і неповних синтаксичних утворень. Напр.: «Підбіг до вікна й, не пам'ятаючи, що діє, по­чав одкручувати гайку. Швидко й нетерпляче.— Що робиш? — кричала на смерть перелякана жінка. Не слухав. Пхнув щосили прогонич. Залізний бовт з брязком ударив у віконницю» (М. Ко­цюбинський, Сміх).

Односкладові та неповні структури можуть і зовсім втрача­ти самостійну семантичну вагу і вживатись лише для підкрес­лення семантики, увиразнення речень чи цілого контексту, напр.: «А Десна не висохне, тату? — Та не висохне. Ціла буде» (О. Довженко, Зачарована Десна); «Добре. Через три дні я приїжджаю з лікарні. Подивлюсь» (М. Стельмах, Велика рідня) і под.

348

НОМІНАТИВНІ РЕЧЕННЯ

Номінативні речення яскраво виявляють свою стилістичну якість на фоні навіть нешироких контекстів. Вони оригінальні як за своєю формою, так і за значеннєво-стилістичним колори­том, Чим яскраво виділяються серед інших синтаксичних оди­ниць.

Найбільш поширена та узвичаєна функція номінативних структур — це створення статичних описів. Потрібна міра дина­мічності при цьому компенсується суміжними реченнями. Номі­нативні ж речення вносять ефект експресії, художньої образ­ності. Напр.:

Вночі і ожеледь, і мряка, І сніг, і холод: І Нева Тихесенько кудись несла Тоненьку кригу попід мостом

(Т. Шевченко, О люди! люди небораки);

Весняний вечір, зорі сині, В калюжах грозяна вода! Чи то ж було, скажи, навіки — Усмішка, погляд і хода

{А. Малишко, Весняний вечір);

Багнет, казанок, і скатка, і протитанковий грім, Нам слави, може, й не буде, хто пожалкує об тім

(А. Малишко, Багнет, казанок і скатка).

Ще більшого художнього ефекту набувають називні кон­струкції, коли їх супроводить відповідна інтонація, як-от:

Село! Село! Веселі хати! Веселі здалека палати, Бодай ви терном поросли!

(Т. Шевченко, Княжна);

«Чорні бурі... Села, що дають капітанів на весь світ... Мітинги!... Майовки!.. Про все це Данько чув уперше» (О. Гончар, Таврія).

За допомогою номінативних речень відтворюються обстанов­ка, оточення, передбачені в описі. При цьому номінативні оди­ниці певною мірою стимулюють дальший розвиток та розгор­тання дії, часто займаючи початкове місце в контекстах. Напр.:

Між горами в чорній балці Озерце, вода глибока. З неба смутно поглядають

_ Бліді зорі. Ніч і тиша. ' Ніч і тиша. Плескіт весел.

З тихим плеском, таємничо Пливе човник Замість діда Перевозять нас дівчата

(Л. Українка, Атта Троль);

349

День майовий. Праці свято. Вишині немає дна. В серці музика крилата І на вулицях весна

(В. Сосюра, Свято).

Номінативні речення можуть вносити в художній текст ве­лике емоційне напруження. За їх допомогою передається пси­хічний стан людини, хвилювання тощо, а також фіксуються враження, захоплення описуваними картинами, раптові та по­біжні сприймання, реакції на певні явища й події, напр.: «Вода/ Навколо неї точилися в цих краях усі розмови, за неї сварились, на ній багатіли, вона вважалася тут основою всього добробуту* (О. Гончар, Таврія). Пор.:

О люба Інно, ніжна Інно! Я — сам. Вікно. Сніги... Сестру я Вашу так любив — Дитинно, злотоцінно

(П. Тичина, О люба Інно).

У ділових описах, ремарках номінативні речення є особли­вою формою висловлення лаконічної, лаконічно-протокольної думки, напр.: «Банан, а, ч. 1. Пальмоподібна тропічна рослина з величезним листям і великим суцвіттям» («Словник україн­ської мови», т. І) і под.

У художньому ж мовленні лаконізм виступає як засіб стилі­стичного увиразнення, відтворення індивідуального почерку майстра художнього слова. В українській художній прозі май­стерні зразки використання односкладових речень, зокрема но­мінативних, показав А. Тесленко. Мова його творів стисла, скон­денсована, в ній багато стилістично позначених номінативних і неповних речень. Напр.: «Ліс. Сосна, піхта, ялина. Не шепоче, не шелестить, а шумить незнайомо, дико якось. І дьогтем, страх, тхне» («На чужині»); «А було... Усе, все тепер пригадується мені. Невеличкий ще я. Жилетка на мені черкесова, штанці ви­бійчані. Вечір. За садком підбивається місяць. Соловейко ще­бече в калині. Хрущі поміж деревом літають, гудуть. Пахне медом, кленками. А ось... Загорода ось... Молочко в їй буль-чить; мекає телятко в хлівці. Стоїмо: я, Сергійко, штанці в смо­лі, Марушка в спідничині пістрьовенькій,— меншенькі мене. За­зираєм, як Маруся доїть корову. Нахилилась. Дійничка в руці. Очіпок синій на їй, корсетина; білолиця, чорнява сама» («Немає матусі»).

В українській радянській поезії велику майстерність щодо використання односкладових речень, зокрема називних, виявив В. Сосюра. Пор.:

Поле, та поле, та вітер, вітер, як плач дітвори... Іноді гори кварциту і одинокі копри

(«Криворіжжя»).

350

ІНФІНІТИВНІ РЕЧЕННЯ

Односкладові інфінітивні речення, поєднуючи в собі потен­ціальні якості дієслівності та іменниковості, виконують у мов­ленні досить різноманітні стилістичні функції.

У публіцистиці, офіційно-ділових та інших нехудожніх сти­лях інфінітивні речення підкреслюють такі модальні відтінки, як рішуче твердження, категоричність, необхідність, немину­чість, наказовість, домагання, заклик, спонукання тощо. Напр.: «Вважати за необхідне розширити в наступній п'ятирічці вироб­ничо-технічну базу промисловості по переробці сільськогоспо­дарських продуктів» («Постанова Пленуму ЦК. КП України», «Радянська Україна», 28. VIІ 1970); «Сьогодні, 18 серпня, о 21 годині за місцевим часом провести святковий фейєрверк у столиці нашої Батьківщини...» («Наказ Міністра оборони СРСР», «Радянська Україна», 18.УІІІ 1970); «Чому б Павлові

• Тичині не використати ритміки шахтарської пісні...» (В. Г. Бой­ко, Поетичне слово народу і літературний процес) та ін.

У стилі ж художньо-белетристичному інфінітивні структури здебільшого мають інше стилістичне забарвлення. За їх допомо­гою передаються відтінки різних" ПОЧУТТІВ, відтворюються_на-строї̂ психологічно^ напруженого стану дюдини, вольові рефлек­си тощо; вони виступають одним із засобів оформлення афори­стичних висловів. Напр.: «Тяжко, важко в світі жити Сироті без роду» (Т. Шевченко, Думка); «Людині по-людському слід жити» (М. Коцюбинський, По-людському); «Як суворий лікар, дає він свої поради, визначає режим. Регулювати річки. Створю­вати водоймища. Насаджувати лісосмуги» (О. Гончар, Таврія); «А нащо й запитувать, та нащо загадувать? Кожного трудящого Можемо порадувать» (П. Тичина, Воля непреложна).

Експресивні якості інфінітивних речень посилюються інтону­ванням, зокрема запитальним та окличним, напр.: «Самому чуд­но. А де ж дітись? Що діяти і що почать?» (Т. Шевченко, Са­мому чудно); «Гей! а ти що тут таке?... Забралось на чужий віз та й лаятись?... Геть з воза!...» (М. Коцюбинський, Пе-коп-тьор).

Часто інфінітивні конструкції, заповнюючи собою якийсь відрізок тексту, створюють потрібний авторові стилістичний ко­лорит тексту в цілому. Напр.: «На Чубинського напав тепер страх. Ганебний, підлий страх. Він це розумів. Що ж робити? Ку­ди подітись? Він не хотів загинути такою безславною, страшною смертю. Сховатись? Ні, не самому, о, ні, а всім, це очевидячки...» (М. Коцюбинський, Сміх). Пор.:

Жити! Жити! — із сонцем, віконцем,— Жити! жити! — з дверима у світ. Перегнать всіх конем-перегонцем — що є краще, як цей заповіт?

(Я. Тичина, Наша слава).

351

'&#<~'""*'~*чьш4

БЕЗОСОБОВІ РЕЧЕННЯ

Невідповідність між синтаксичною структурою безособових речень та їх семантичним наповненням є тією основою, на якій грунтуються стилістичні властивості цих синтаксичних одиниць. Ще О. О. Потебня з цього приводу зауважив: «Під безособо-вістю дієслова давно звикли розуміти не відсутність граматич­ної особи, а певні її властивості» '. І хоч більшість таких кон­струкцій уже так шаблонізувалась, що пересунулась до катего­рії стилістично нейтральних явищ, проте деякі з них функціо­нують як виразні стилістичні факти сучасної мови. Стилістичні якості, створювані безособовими реченнями, давно вже привер­нули до себе увагу і інших дослідників. Ф. І. Буслаєв писав: «Розмовна форма надає безособовому змісту дієслова більшу наочність і свіжість»2. Д. М. Овсянико-Куликовський констату­вав, що деякі типи безособових речень вживаються «при жваві­шій мові, коли ми, скажімо, уявляємо собі, що невизначена особа наче стоїть перед нами в образі іншої особи і звертається до неї»3.

Неособові конструкції знаходять належне місце у різних не-художніх стилях. Однак стилістичні потенції їх тут майже неч

виявляються. Напр.: «Про трактори тоді на селі і не чули» (О. М. Боголюбов, Машина і людина); «.Сигналу тут немає. Чи­тач повинен без нього орієнтуватися» (В. Ковалевський, Рит­мічні засоби українського вірша); «Однак, мабуть, мало було лише вірної теоретичної настанови» (В. Г. Бойко, Поетич­не слово народу і літературний процес); «Лісів в області не­багато» («Історія міст і сіл Української РСР. Полтавська область»).

Пр.оте безособові конструкції часто виступають важливим 'елементом вислову складних фактів мислення та почуттів лю­дини. Вони надають контекстові експресивного забарвлення. Напр.: «А навкруги було так гарно, так радісно» (М. Коцюбин­ський, По-людському); «Стало ж мені соромно, Стало мутно на душі» (П. Тичина, Курінь); «Нам треба голосу Тараса» (П. Ти­чина, В ім'я людей); «Пити хотілось нестерпно. Все, здавалось, пересохло, горіло йому всередині» (О. Гончар, Таврія).

Використовуються безособові конструкції також і для опису явищ природи, що в той чи інший спосіб впливають на людину, викликають у неї певні емоції. Особливо вдало передається че­рез безособові конструкції діяння стихійних сил природи. Напр.: «А кузню Грицькову з ковальськими причандалами знесло во-

1 А. А. П о т е б н я , Из записок по русской грамматике, т. І—II, М., І958, стор. 92.

2 Ф. Б у с л а є в , Иоторическая грамматика русского язмка. Синтаксис, М„ 1875, стор. 157.

3 Д . Н. О в с я н и к о - К у л и к о в с к и й , Синтаксис русского язика, Пг., 1917, стор. 124.

352

V- •

дою у болото й перекинуло» (П. Мирний, За водою); «Мело, крутило, скаженіло, огортаючи присмерками весь край» (О. Гон­чар, Таврія); «А слідом блиснуло. Розпалось. І глухо грім за­стугонів» (П. Тичина, На фронті).

У художньому мовленні використовуються з стилістичною ме­тою безособові конструкції з присудком на -но, -то, -ло. Речен­ня з цими конструкціями відтворюють певну дію і характери­зуються експресивним забарвленням. Напр.: «Мені тринадцятий минало» (Т. Шевченко, Мені тринадцятий минало); «Мене по волі і неволі Носило всюди» (Т. Шевченко, Ми вкупочці колись росли); «Минуло так щось кілька років» (М. Коцюбинський, Під мінаретами).

Конструкції такого типу особливо поширені у фольклорі, звідки й занесені до літературних текстів. Напр.: «Ой, у житі, в житі козаченька вбито» (Нар. творч.); «Насіяно, наорано, та нікому жати» (Нар. творч.); «Під городом, під Отамаром, Там Овраменка вбито» (Нар. творч.).

НЕПОВНІ РЕЧЕННЯ

Найбільш нейтральними з стилістичного погляду є повні ре­чення. Якщо вони й несуть у собі якесь стилістичне забарвлен­ня, то воно спирається ис на їх структуру, а міститься переваж­но у властивостях лексичного складу цих речень або в загальній контекстуальній організації цілого твору. Повні речення — це лише та загальна основа, навколо якої можуть розгортатись сти­лістичні якості мовлення. Цілі тексти з таких «чистих» одиниць конструюються дуже рідко. Здебільшого вони ускладнюються взаємодіянням різних побудов, створюючи досить складні комп­лекси. Проте повні речення є тією «нормою», на якій розвиваю­ться всі інші нарощення. Складність сучасного мовлення вима­гач складних форм як у його загальній побудові, так і в окремих дрібніших одиницях. Через те навіть у текстах нехудожніх сти­лів досить широко функціонують, зокрема, й неповні речення, як напр.: «Після огляду цього острова на ньому знайдено дві стадії передісторичної людини. Перша — на верхній, горішній частині острова» (Д. І. Яворницький, Дніпрові пороги); «Вона мала феноменальні здібності до мов. Знала майже всі головні європейські мови» («Історія української літератури»); «А. Тес-ленко помер від туберкульозу. П-охований у с. Харківцях» («Іс­торія української літератури»).

Структурна неповнота речень у художн|х текстах здебільшо­го стилістично вмотивована. Спеціальний пропуск якогось одно­го елемента в складі речення компенсується більшим семантико-стилістичним наван-таженням інших елементів цього речення і загальним увиразненням синтаксичної побудови.,Отже, неповне речення концентрує увагу на семантико-стилістичномуі спряму­ванні висловлювання чи окремих його місць.

23 2—1626 353

У художніх творах трапляються численні факти використан­ня неповних речень із стилістично осмисленими присудками та потенціальними підметами. Напр.: «Як стрель стрельнув у дів­чину. Сплеснула в долоні, зареготала та й помчалася буйним житом» (П. Мирний, Хіба ревуть воли...); «Відколи Грипиха вмерла, то він бідував. Не міг собі дати ради з дітьми без жін­ки» (В. Стефаник, Новина); «Непривітний вигляд мали в ці дні степи. Втратили свою свіжу весняну чарівність» (О. Гончар, Таврія).

Іноді в художньому мовленні функціонують речення з такою мірою структурної неповноти, що творяться лише одним присуд­ком. Всі інші елементи речення — в потенції, напр.: «Коли оце ж знов засумував Кармель. Засумував та й засумував» (М. Вов­чок, Кармелюк); «Басараби здригнулися, ні один не рушився з місця. Покаменіли» (В. Стефаник, Басараби); «Л ід а: ... Дов­го пролежав. Ледве його виходила. Врятувала від смерті» (О. Корнійчук, Приїздіть у Дзвонкове).

Як бачимо, дієслівні присудки, займаючи постпозицію в об­ставинах структурної неповноти речення, стають семантико-сти-лістичними центрами контексту.

• У художньо-белетристичному стилі, зокрема з метою відтво­рення усно-мовної стихії, функціонують неповні речення, що містять лише означення. Такі конструкції увиразнюють означен­ня, перетворюють їх у яскраві епітети, ставлять їх в умови, близькі до відокремлених зворотів, підкреслених інтонаційно, напр.: «Прийшов Чіпка вже світом, зовсім розвиднілось. Сум­ний, блідий, грізний» (П. Мирний, Хіба ревуть воли...); «01 Моя Варвара золота жінка... Це наш справжній друг... Спокійна, розсудлива, прихильна» (М. Коцюбинський, Сміх); «Розмова за­горілася, як сухий хмиз на огні. Щира, гаряча, довга» (С. Ва- • сильченко, Талант); «Зрештою, чим не погонич? Меткий, розто­ропний, веселий...» (О. Гончар, Таврія).

З таким же стилістичним ефектом виступають неповні речен­ня, створені лише додатками або обставинами, напр.: «Підняли голос і обидва кричали. Сердито, злісно» (М. Коцюбинський, В дорозі); «Поспішала звідусіль у Каховку пазуриста степова хижачня. Тачанками, фургонами, шарабанами, верхи» (О. Гон­чар, Таврія); «Чи не пішов би ти, гей, до мене гарбичем? У степ, на простір» (О. Гончар, Таврія).

На цій же основі відбувається розщеплення складнопідряд­ного речення на самостійні частини, інтонаційно, відокремлюва­ні. Підрядні речення в таких випадках стають у'позицію само­стійних, напр.: «Та п'є, та гуляє Аж у гаї... Бо в покоях Дочка спочиває» (Т. Шевченко, Княжна); «Ти... ревеш від болю, з ра­дості, злості. Як звірина» (М. Коцюбинський, Іпгегтегго); «На­рядили й пустили по ярмарку,— засміявшись, додав Данько.— Як теля» (О. Гончар, Таврія).

354

Різні види неповних речень можуть взаємодіяти. У такий спосіб на неповних структурах грунтуються значні за розміром контексти. Вони експресивно напружені, динамічно зображають події і явища. Пропущені в них елементи легко і вільно домис­люються читачем. Пор.: «Кирило не чув докорів. Красу природи і її спокій пив хтиво, як спраглий воду, без думки і без сумніву. Як щось належне. Загублене щось і знайдене знову. Здалеку часом, як з-під землі, долітала до нього луна знайомих сигналів, але така бліда, безсила, що зараз вмирала. І він не хотів її слу­хать. Зате по ночах його мордувало. У сні здавалося, що він му­сить, щось конче мусить зробити — й не може. Не має сили. Збирає всю міць, напружує волю, змивається потом і не може. А мусить... Боліло» (М. Коцюбинський, В дорозі).

Побудови з неповними реченнями широко функціонують у текстах з.елементами діалогізації. Це пов'язане з тим, що діа­логічна мова доповнюється всілякими допоміжними засобами, які стоять поза словесною формою спілкування: мімікою, жеста­ми, дією тощо. Використання таких структур майстри худож­нього слова часто перетворюють у спеціальний стилістичний прийом так званого конденсованого висловлення. На основі цього прийому будуються тексти з психологічно напруженою ситуацією. Напр.:

Ляхи зомліли: «ХТО такий?» Оксана в двері: «Вбили! вбили!» Та й пада крижем. А старший Махнув рукою на громаду

(Т. Шевченко, Гайдамаки).

Отже, неповні речення — це не «мовна економія», не пропуск «необов'язкових» елементів і тим більше не «безпорядок викла­ду». Це — важливий фактор у загальній системі стилістичних засобів, який використовується майстрами українського слова для передачі найскладніших і найтонших нюансів думки.

БЕЗСПОЛУЧНИКОВІ РЕЧЕННЯ

Безсполучникові, або так звані асиндетонічні, структури, як правило, у мовленні стилістично мотивуються. Як контраст до сполучникових конструкцій, асиндетонічні речення дають мож­ливість повніше й яскравіше зафіксувати деякі вузлові моменти вислову, підкреслити й увиразнити якісь відтінки, зміцнити їх стилістичне навантаженн-я.

Виразову силу асиндетонічної конструкції можна проілю­струвати хоч би на такому прикладі:

1 московкою я, Одинокою я Старіюся в чужій хаті — Така доля моя!

(7\ Шевченко, Полюбилася я).

23' 355

В цій асиндетонічній структурі виражено значення наслідку чи висновку на відміну від можливих паралельних підрядних речень із сполучниками бо чи тому що, які виражають значення причини. При сполучниковому зв'язку неможливою є також і оклична інтонація. Отже, дві відзначені паралельні синтаксичні конструкції не рівноцінні з семантико-стилістичного погляду. Асиндетонічна форма значно виразніша, емоційніша, ніж спо­лучникова. Вона є здобутком живого народного мовлення, але широко використовується в літературних художніх зразках як української дожовтневої літератури, так і сучасної. Напр.: «За­щебетав соловейко — Пішла луна гаєм» (Т. Шевченко, Причин­на) ; «Минув і рік, минув другий — Козака немає» (Т. Шевчен­ко, Тополя); «Христя стояла — нещодавно повернулась із гулян­ня» (А. Головко, Бур'ян); «Нарешті лідвівся і з стогоном упав назад — задубілі ноги не слухали його» (М. Стельмах, Велика рідня); «Капіталізму катехізис,— не лізь,— не витанцюється» (П. Тичина, Мудрість, огонь) і под.

Стилістично виразні, семантично місткі, легкі й яскраві, структурно різноманітні асиндетонічні структури збагатили су­часну українську літературну мову, надали у її розпорядження гнучкі засоби вираження як у стилях інтелектуальних, так ї в художньому. Задовольняючи складні й різноманітні семанти-ко-стилістичні вимоги, асиндетон виразно набуває різних видо­змін.

3. ФІГУРИ \

Ще античні стилісти приділяли чималу увагу теорії стилі-. -стичних фігур, що грунтуються на синтаксичних структурах мовлення. На той час вже було визначено фігури, за якими роз­різнялись мовні стилі. З античного світу походять і перші ви­значення фігур, що окреслювались як «свідоме відхилення в думці або в мовленні від звичайної й простої форми» (Квінті-лїан) або як «зміна в мовленні від звичайного в більш сильне» (Геродіан). Отже, загальновизнаним було те, що «словесні фі­гури є певним видом побудови мовлення» (Деметрій).

Різноманітні фігури стилістичного синтаксису і в сучасному розумінні виступають важливим показником модного стилю. Однак безсумнівно, що стилістична організація мови грунтує­ться не тільки на них. Стилістичні фігури синтаксису глибоко вростають в усю мовну структуру, вони додаються, добудовую­ться до лексичних, фонетичних, граматичних засобів, зливають­ся з ними. При цьому вони займають своє окреме місце в за­гальній системі стилістичних засобів як самостійні форми мов­лення, викристалізувані в найбільш «чистому» вигляді художні побудови.

366

Щ Стилістичні фігури — це особливі побудови, що відхиляються Б від звичайного синтаксичного типу й дають оригінальну форму • для образного вираження думок і почувань людини. Найбільш Щ відчутний стилістичний ефект створюється таким рядом фігур, К що є об'єктом власне стилістичного синтаксису.

І ЕЛІПС

І*, Е л і п с (від грецьк. еііеірзіз — пропуск, нестача) — це сти-Р лістична фігура, яка спирається, як правило, на неповні (еліп-'* тичні) та асиндетонічні речення, вживання яких створює стилі-1 * стичний ефект. Майстри художньої мови досить широко вико-,' ристовують фігуру еліпсу в різних контекстових ситуаціях як на

тлі великої частини твору, так і в окремих реченнях, і Еліпс характеризується надзвичайно широкими можливостя­

ми індивідуального витворення та варіювання в окремих май-'' стрів художнього слова. Існує багато видозмін у комбінуванні

його складників та в його стилістичному осмисленні. Неперевершені поетичні зразки еліпсів подає Т. Шевченко

у своїх творах. Так, наприклад, змальовуючи образ кобзаря Пе­ребенді, поет використовує еліптичну фігуру, яка створюється застосуванням безпідметової конструкції та іншими деталями:

Орлом сизокрилим літає, ширяє, Аж небо блакитне широкими б'є; Спочине на сонні, його запитає, Де воно ночує, як воно встає; Послухає моря, що воно говорить, Спита чорну гору; «Чого ти німа?»

/ І знову на небо, бо на землі горе... Бо на ній, широкій, куточка нема Тому, хто все знає, тому, хто все чуеі Що море говорить, де сонце ночує

(«Перебендя»).

Як бачимо, еліптичність цієї фігури ускладнюється образною деталлю широкими б'є. Пор. використання Т. Шевченком стилі­стичної фігури еліпсу в таких його високомистецьких поетичних творах, як «Титарівна», «Між скалами,'неначе злодій», «Хусти­на» та в багатьох інших.

Еліпс іноді скріплює, об'єднує окремі уривки цілої поезії. Напр.:

Бідна волошко, чому ти у житі А не на клумбі волієш рости?

Бідна. Для вчених людей і в селян Ти непотрібний, шкідливий бур'ян

(М. Рильський, Лист до волошки).

Фігура еліпсу може бути в основі цілого поетичного твору, Напр.:

Живучи в паризькому кварталі, Мріючи про битви в чужині,

357

Він згадав заволзькі сині далі І свої дитячі милі дні;

Молоду берізку, повну соком, З бронзовитим карбом на корі, З журавлиним вереснем високим, З кучерявим листом на корі.

Ту, що потім,— горю на заваді,— Долю приминаючи гірку, Стала, як Вітчизна в Петрограді, Зашуміла на броньовику

(А. Малишко, Живучи в паризькому кварталі).

З фігурою еліпсу дуже міцно пов'язаний мовний стиль жанру новели. Так, наприклад, чимало еліптичних конструкцій спосте­рігається в новелах «Синя книжечка» В. Стефаника, «Хуторя-ночка» А. Тесленка, а також у багатьох творах М. Коцюбин­ського, який створив зразки високомайстерного психологічного застосування цієї фігури стилістичного синтаксису. Напр.: «Мені не було страшно. Було цікаво. Оглядав город, тепер мені близь­кий так, як могила, город, в якому будинки вбились у масу, як вівці у холод... Ще того дня пішов блукати. Змішавсь з юр­бою й ходив. Сірий, чужий, невідомий. Вздовж невідомих ву­лиць. Мовчав, хоч треба було питати, хоч треба було багато знати. Де він живе? Коли виходить і де буває? Коли їсть, спить, всі його звички. Який він з себе?... Але поволі. Не все відразу. Плану немає. Де? Як? Коли?.. Властиво, була тисяча планів, що кружилися й гасли у мізку, як снопи іскор з машини у темному полі... Була лиш певність, тверда, як скеля: він буде мій. І я знайшов будинок, де він живе. Жовтий, великий, хо­лодний» («Невідомий»).

Високого художньо-естетичного ефекту досягає за допомогою еліптичної фігури М. Черемшина у своєму творі «Парубоцька справа». Довго не називаючи дійової особи, автор інтригу! читача, тримає його у стані психологічного напруження, чим підвищує експресивну силу зображуваного в'цілому.

УМОВЧАННЯ

Умовчання — це стилістична фігура, яка залишає відчуття недомовлення, незакінченості, обірваності вислову з навмисним натяком на замовчання якогось факту. Зовні ця фігура творить­ся своєрідною паузою, характерною для обриву речення, яка на письмі позначається трьома крапками.

Фігура умовчання найчастіше використовується в усному мовленні, в мові дійових осіб художніх творів і под. Особливо багате на ці фігури мовлення в моменти вираження тривоги мовця, його подиву, роздумів, несподіваних вражень, пересто­роги, погрози, нерішучості, таємничості тощо.

Іноді поряд з фігурою умовчання міститься й роз'яснення загадкового чи прихованого змісту. Таким чином замовчуване

358

своєрідно розкривається або підказується. Цим досягається напруження уваги читача. Наведемо найбільш типові зразки фігури умовчання в різних жанрах художнього мовлення: «А я... а я Тільки вмію плакать» (Т. Шевченко, Думи мої); «І в г а (придивляючись). Чого се ти, Марусю, смутна така? І л ь к о . Та то ... вона дверима руку прибила» (М. Старицький, Чорно­морці) ; «Потім рвучко, сердито вщипнув струну, і... струна

> лопнула» (О. Гончар, Таврія); « О л е н а . Я хотіла сказати, що '.. з тебе буде... хороший секретар» (І. Микитенко, Кадри). Д Іноді умовчання виступає засобом відтворення значно склад-:'•> ніших обставин мовлення і виконує найрізноманітніші семан-

тико-стилістичні функції, напр.: «А там... а там... сину, сину! Та й не доказала» (Т. Шевченко, Катерина); «А шкода. Пасту­хів у нас і своїх стільки, що...» (І. Микитенко, Вуркагани); .«Міг замолоду плечем підважити мажару з сіллю, а тепер...»

.<• (О. Гончар, Таврія); «К а б и ц я. • Я вже був Кулину і з гадок <; викинув, а тут...» (М. Старицький, Чорноморці); «Терен ь.

По суті сказано правильно. Т а р а с . Ну да, як по суті, то воно...» (І. Микитенко, Кадри); «Закликаю вас до порядку, бо ви по­рушуєте засідання народного суду Роздільнянського району! — Та я...» (О. Вишня, Сумні веселощі).

Фігура умовчання може стати засобом виразу мовлення по­рушеного, викликаного особливим психологічним станом мовця. У таких випадках фігура буває дуже ускладненою як за своєю побудовою, так і за художніми якостями. Напр.: "

Гуде!.. В очах огонь... На мозок наче мур Який наліг!.. Нічого не вбачаю... 01 Це вже смерть!.. За тебе помираюі А? Чорт?.. По душу вже?.. Тривай: Неси мене... ти перше... в рай, А там... уже... Ух!!.. Високо які

(М. Старицький, Різдвян"а ніч).

ПОВТОР І ПОЛІСИНДЕТОН

П о в т о р — це стилістична фігура, яка утворюється спеціаль­ним нагромадженням певних мовних елементів у вигляді пов­торного їх вживання в одному висловлюванні. Повторюватися можуть як окремі слова, так і одиниці синтагматичного типу.

За своїм складом та формою повтори бувають неоднакові, вони компонуються з кількох однорідних одиниць, які по-різ­ному між собою розташовуються.

_ Велике значення повтору теоретично обгрунтував ще О. О. По­тебня. Розглядаючи різні його типи, вчений писав: «Основа цього явища не в метричних вимогах, не в поетичних вільно-стях.., а у властивостях думки» '. Конкретизуючи ці властивості,

1 А. А. П о т е б н я . Из записок по русской грамматике, т. IV, М,—Л., 1941, стор. 289.

359

О. О. Потебня зауважив: «Збільшення вживання у мовленні о д н о г о і т о г о с а м о г о с л о в а дає нове значення, об'єк­тивне або суб'єктивне» '. У різних функціональних стилях сучас­ної української мови повтор набув особливо великої ваги. Основна, найбільш загальна та активна в сучасному вжитку стилістична функція повтору — це художнє увиразнення мови, зміцнення її експресивно-зображальних властивостей. За допо­могою повтору увиразнюються і підкреслюються різноманітні семантично-стилістичні відтінки художнього тексту. Напр.: «І в'яне, сохне, гине, гине твоя єдиная дитина» (Т. Шевченко, Неначе цвяшок); «Вітре буйний, вітре буйний/ Ти з морем го­вориш» (Т. Шевченко, Думка); «Минулись, минулись щасливі години» (І. Манжура, Минуле); «О сяєво зорі, тебе я бачу, ба­чу!» (М. Рильський, Я — син Країни Рад).

Повтор є стилістичним засобом, що сприяє відображенню^ хвилюючих моментів у житті людини, стану збудження, підви­щеного емоційного реагування на щось. Здебільшого повтор супроводжується підвищеним інтонуванням, зокрема вигуковим, напр.: «Ох, як весело на світі, Як весело стало!» (Т. Шевченко, Гайдамаки); «Ріки ллються в море, море, сонце ходить, аж кипить... А сирітка — горе! горе! — Та й не знає, де ступить» (П. Тичина, Сирітка); «Не плач, не плач за Юністю своєю!» (М. Рильський, Гуси).

Іноді повтор художньо посилює виражену в мовленні трива­лість дії, її багаторазовість та послідовність, напр.: «Плив-плив, плив-плив, що аж обридло» (І. Котляревський, Енеїда); «Має поле, має волю, Та долі не має» (Т. Шевченко, Мар'яна-чер-ниця); «їв вовчик, їв, аж утомився» (Л. Глібов, Вовк і Мишеня); «Так було і з Альошою, хоч ми зовсім не знаємо ні його ми­нулого, ні його батьків, ні їхньої вдачі, ні їхнього життя» (І. Ми-китенко, Вуркагани) і под.

Значне художнє увиразнення повтору відбувається при моди­фікації його словотворчим або прикладковим ускладненням, напр.: «За думою дума роєм вилітає, Одна давить серце, друга роздирає, А третяя тихо, тихесенько плаче» (Т. Шевченко, Гоголю); «Та нашого злого пана Кляла-проклинала» (Т. Шев­ченко, Лілея); «Гуси-гуси-гусенята, візьміть мене на крилята» (П. Тичина, Івасик-Телесик); «Гине, згине загарбник жорстокий» (П. Тичина, Наша слава).

Особливий вид повтору — це так званий кільцевий повтор, який починає певну синтаксичну одиницю й закінчує її, замикає, напр.: «Ні, не співать нам, доле, ні!» (Л. Глібов, Моя веснянка). Пор.:

Слово наше рідне! Ти сьогодні зазвучало, як початок, як начало,

1 8 9 9 , 1 с ^ т 0 р А 5 5 " О Т е б Н Я • И 3 3 а П И Ш К П° Р У С С К 0 Й грамматике, т. III, Харьков.

360

як озброєння всім видне, слово наше рідне!

(П. Тичина, Слово);

Не вам, не вам його великий спадок, І меч його, й любов його — не вам!

(М. Рильський, Він наш).

Дуже виразною в стилістично-художньому плані є фігура ампліфікованого повтору. В ньому повторні елементи висту­пають циклами, як парними, так і складнішими. Напр.:

Іди, доню, найди її, Найди, привітайся, Будь щаслива в- чужих людях, До нас не вертайся! Не вертайся, дитя моє, З далекого краю

(Т. Шевченко, Катерина);

Знову дороги лягли поміж нами, Знову любов, як веселочка чиста, Де ти, мій друже, проходиш полями, Де тобі світить зоря промениста? Ми подружили, до праці охочі, Ми побраталися в доброму ділі, Як ми співали осінньої ночі — Карії очі та рученьки білі!

Добре, що серце не знає омани, Добре, що наші дороги кипучі. Хай над тобою ті білі каштани Вічно цвітуть, як дніпровськії кручі

(А. Малишко, Знову дороги).

Існує багато різних видів повторів фольклорного типу, які вийшли з народної творчості, але займають певне місце й у художньолітературних творах, переважно в стилізованих тек­стах. Це насамперед: а) пісенні повтори (парні, ритмічні, ам-пліфіковані). Напр.: «Плавай, плавай, лебедонько, По синьому морю — Рости, рости, тополенько! Все вгору та вгору» (Т. Шев­ченко, Тополя). Пор. у фольклорних зразках: «Та пливе утеня, та пливе сіреє Коло липи, коло кореня» (П. Чубинский, Трудьі, т. IV); б) казкові повтори: «Срібнеє веселечко, крапчаста вода, ловиться, ловиться велика й мала хлюп собі, хлюп» (П. Тичина, Івасик-Телесик).

Оригінальну стилістичну фігуру творить особливий вид пов­тору, що дістав назву п о л і с и н д е т о н (від грецьк. роїі — ба­гато і зіпШезіз — сполучення), який є повторенням службових слів з певним стилістичним завданням. Напр.: «Ой гляну я, подивлюся На той степ, на поле» (Т. Шевченко, Ой гляну я); «Ти іди, Наталю-квітко, в партизанський у загін» (П. Тичина, Сирітка)-; «/ встане щастя, / загоїть біль» (А. Малишко, Вже часто люди почали казати); «Вона за морем синім, За бором за старим» (М. Рильський, Я молодий і чистий).

861

На тлі суцільного тексту виступають часто подвійні та симет­ричні повтори, полісиндетони, що перебувають у різних взаємозв'язках, творячи своєрідний повторний комплекс: «Андрій давно вже не бачив її такою ласкавою. А в неї серце розм'якло, в ній все співало. Співала колосом власна нива, співали жай­воронки над нею, співав піснею серп, підрізуючи стебло, лунали ' співи па сінокосах, співало врешті, серце, повне надії» (М.Ко­цюбинський, Рага тогдапа); «Дощ укрив бульками став, Дощ за комір, за рукав, Свище сірий, свище сивий. Заховайся неща­сливий!» (М. Рильський, Дощова трилогія).

Елементи повтору та полісиндетону підкреслюють і увираз­нюють окремі місця в текстах науково-популярного, оратор­ського, публіцистичного та інших нехудожніх стилів. Напр.: «Сюди повинні приходити екскурсії, тут повинні бути музеї, тут повинні даватися детальні історичні пояснення відвідувачам» (К- Гуслистий, Ленінська методологія етнографічних дослі­джень); «Бібліографія фольклористичної ленініани на сьогодні досить численна, з кожним роком вона все активніше поповнює­ться, бо ж поглиблюється в науці про народну творчість осми­слення ленінської ідейно-теоретичної спадщини і все ширшає його діапазон, бо ж невпинно збагачується живий багатонаціо­нальний фольклорний процес наших днів все новими й новими творами про Ілліча» (О. Дей, Невичерпне джерело радянської фольклористики); «Ніколи не забуде наш народ бойових і тру­дових подвигів тисяч і тисяч своїх кращих синів і дочок» («Ра­дянська Україна», 29. VIII 1970).

ПЛЕОНАЗМ І ТАВТОЛОГІЯ

П л е о н а з м (від грецьк. ріеопазгпоз — надмірність) — це * стилістична 'фігура, яка утворюється спеціальним нагромаджен­ням певних мовних одиниць, позбавлених семантичного наван­таження' лексичного чи граматичного плану. Використання цих елементів у мовленні мотивується лише стилістично. Вони до­повнюють висловлення, надають йому-певного стилістичного колориту. Ці фігури стилістичного синтаксису виступають або у вигляді окремих слів, або фразеологізмів, чи вільних слово­сполучень, становлячи собою паралелі до співвідносних струк­тур, навантажених семантично. Напр.: «Та нашого злого пана Кляла-проклинала» (Т. Шевченко, Лілея); «Рано-ранесенько прокидалася вона» (М. Вовчок, Дев'ять братів...); «Шугнув низом і вже тягне-витягуе саме ту, яку йому треба» (О. Гончар, Таврія); «Ти, наша пісне, наша мріє, Це пам'ятай, не забувай» (М. Рильський, Іванів гай).

Отже, плеоназм створюється поєднанням синонімічних еле­ментів. При цьому один з його складників може виступати у зменшувальній формі, вносячи у висловлення емоційне забарв-362

лення, напр.: «О гореї Горенько мені! І де я в світі заховаюсь?» (Т. Шевченко, Колись дурною головою); «Місяцю, місяченьку! Світи нам дороженьку» (Нар. творч.).

Яскраві плеонастичні побудови виникають на грунті приклад-кових відносин: «Хіба мене той порадить, Кому люба-мила» (Нар. творч.); «Що його чекала-ждала 3 многотрудного походу» (М. Рильський, Це було у тому місті); «Ти ідеш, пренепорочна, Перелогами-лугами» (М. Рильський, Мати).

V Основою для плеонастичних утворень виступають також так звані псевдолексеми. Позбавлені лексичного значення, ці слова видаються «зайвими», такими, що ніби перевантажують мовлен­ня. .Однак вони стилістично осмислені. Особливо цікаві з цього погляду сполучники і, та. Напр.:

/ примиренному присняться / люди добрі, і любов, / все добро. / встане вранці Веселий, і забуде знов Свою недолю, / в неволі Познає рай, познае волю / всетворящую любов

(Т. Шевченко, Відьма).

Стилістично досить активні плеоназми, створені за допомо­гою займенників, які втрачають своє основне значення, напр.: «Минають дні собі поволі» (Т. Шевченко, Петрусь); «Серце мов, зоре моя. Де це ти зоріла?» (Т. Шевченко, Гайдамаки); «Став мій Тарас чогось журитись» (Л. Глібов, Вівчар); «Про­щайте ви, дуби! Прощай лужок!» (П. Тичина, А. Ю. Кримський).

Типові плеонастичні явища виявляються в складі тавтологій чи тавтологічних зворотів. .

Т а в т о л о г і я (від грецьк. іаиіо — тотожне та Іодоз — сло­в о ) — це слово або вираз, повторений у видозміненій формі. Тавтологічні звороти різноманітні за своїм виглядом, хоч і фор­муються за певними зразками і типами. Як правило, це сполу­чення фразеологічного типу, яке складається з слова, підси­леного його ж модифікованою формою, напр.: «Оженись на вольній волі, На козацькій долі» (Т. Шевченко, Не женися на багатій); «.Диво дивне Сталося на світі» (Т. Шевченко, Сон. У всякого своя доля); «В темній темниці, в кайданах закутий, Сильний колись то, Самсон той сидить» (Л. Українка, Самсон); «Я хочу тебе зрозуміти, німа німото» (П. Мирний, П'яниця); «Сила-силенна води, чистої, свіжої, солодкої, плине і плине ку­дись до моря» (О. Гончар, Таврія); «Слава славна льотчикам крилатим І піхоті, що вмира, щоб жить!» (М. Рильський, На власний день народження).

Тавтологічні звороти групуються навколо присудка. Одне з слів такого звороту є присудком, а друге — обставиною до нього. Іноді обидва слова творять фразеологізований присудок підкре­сленої виразності, напр.: «Прошу тебе просьбою» (М- Вовчок,

363

Пройдисвіт); «Такеньки уся зима-зимська перезимувалась» (М. Вовчок, Павло Чорнокрил); «Щось шепотом шепоче, щось шумить шумом, щось отак плаче понад убитим селом» (М. Че­ремшина, Село вигибає); «І шуміла шумом злива» (П. Тичина, Федькович у повстанця Кобилиці); «Ридма ридало село» (О. Гончар, Таврія).

Крім присудка тавтологічними зворотами можуть виража­тися й інші члени речення. У стилістичному плані ці звороти завжди вносять у висловлення відтінок експресії, напр.: «Стоїть одним-одна хатина» (Т. Шевченко, Сон. Гори мої високії); «Смеркалося... огонь огнем Кругом запалало» (Т. Шевченко, Сон. У всякого своя доля); «Сонце встане раннім-рано, Вам боротись,, вам терпіти» (М. Рильський, Бійцям).

АМПЛІФІКАЦІЯ

А м п л і ф і к а ц і я (від лат. атріііісаііо — поширення, збіль­шення) — це стилістична фігура, яка утворюється спеціальним поширенням вислову однотипними мовними одиницями. Кожна з цих одиниць має самостійне значення, а всі разом, функціо­нуючи у взаємодії, вони підкреслюють, експресивно посилюють висловлену думку. Відповідно до стилістичної настанови нагро­маджується певна кількість таких одиниць з дотриманням, зви­чайно, міри своєрідної «норми», яка забезпечує належний ху­дожній ефект. Нагромадження ампліфікованих елементів без почуття міри може мати зворотний ефект, порушити стилістичну фігуру. Негативний ефект дає й ампліфікація, позбавлена ціле­спрямованості та належного осмислення. Нагромадження за­собів, що творять фігуру, повинно бути підпорядковане конкрет­ному стилістичному завданню. У майстрів українського слова #

ця стилістична фігура твориться та використовується з тонким художнім тактом.

Ампліфікуватись можуть не лише слова, а й окремі звуки. Так, наприклад, шляхом ампліфікованого звуковідтворення фор­мується цілісна звукова лінія, що переходить в образ, напр.: «Гармидер, галас, гам у геп» (Т. Шевченко, Княжна); «Закря­кали чорні крюки. Виймаючи очі» (Т. Шевченко, Тарасова ніч); «Дішов шелест по діброві, Шепчуть густі лози» (Т. Шевченко, Причинна).

Ампліфікацією пестливих словотворчих одиниць оформляє­ться, наприклад, голубливий тон мовлення: «Зимонько-снігу­ронько, Наша білогрудонько. Не верти хвостом; А труси тихе­сенько, Рівненько, гладесенько Срібненьким- сніжком» (Л. Глі-бов, Зимня пісенька).

Ампліфікування займенників — один із засобів гострого сар­кастичного стилю Шевченкового «Кавказу»: «Та тілько ж то! Ми не погани, Ми настоящі християни, Ми малим ситі!.. А зате! Якби ви з нами подружили, Багато б дечому навчились!» Пор. 864

ще початок знаменитої поеми Т. Шевченка «Сон» («У всякого , своя доля»).

Майстерно використовує засіб ампліфікування займенників О. Кобилянська у творі «Земля»: «Ось той блідий хлопець, те змарніле, виголодніле тіло з тим дитинячо дрібним личком — це був його одинокий син. А той одинокий його син був... брато-убийник. Він, батько, знав про це. А як і про це ніхто не знав, він знав до кінця життя його, до останнього віддиху його».

Ампліфікація однорідних членів речення є засобом створен­ня різноманітної однакової характеристики тощо, напр.: «Мама дала Катрусі квіти білі, сині, зелені, червоні» (О. Стефаник, Катруся); «Бо хіба ж не для хижацтва, Лиходійства, розбиша­цтва Він у шпарку ту заліз» (І. Франко, Лис Микита); «Співа­ла ж дзвінко, дужо, незрівнянної» (П. Тичина, Пам'яті Оксани Петрусенко).

Звертання, ампліфікуючись, формують цілі комплекси, які створюють яскраві епітетні характеристики, передають психоло­гічно напружені моменти мовлення тощо, напр.: «Вся віттями наливана, Немов картина писана, Земля моя, Красо моя, Колос­сям заколисана» (А. Малишко, Земля моя); «Осене і весно! Зимо й літо! Світе! Земле! Ляпавице й громе! Всіх би вас в одному звуці злити — І тебе, кохання ніжна втомо!» (М. Риль­ський, Дощова трилогія).

Нерідко протилежним стилістичним завданням підпорядко­вані ампліфікоиаиі називні речення: «Дорога вита. Скелі й нетрі. Невірне світло жовтих фар. І "от на висоті Ай-Петрі Ми опи­нились— вище хмар» (М. Рильський, На Ай-Петрі); «Затишна квартира, Рулади мелодії... Ловкач і пронира Неспійманий алодій!» (С. Олійник, Неспіймані).

ГРАДАЦІЯ

Г р а д а ц і я (від лат. ^гасіаііо— поступове підвищення, під­силення) — це стилістична фігура, яка утворюється розташуван­ням мовних елементів у напрямі поступового наростання чи спадання їх семантичних якостей або їх ваги у певному ви­словлюванні. Фігура градації включає до свого складу ряд елементів, в якому окремі складники послідовно підвищують свою експресивно-емоційну силу або знижують її. Через те роз­різняють градацію висхідну та спадну. Великої ваги при цьому набуває інтонація, також висхідна чи спадна.

Градація найпбвніше виявляється в синтаксичних побудовах слів, словосполучень чи ширших утворень, пов'язаних у спосіб однорідності, напр.: «Одна душа щира, та бачу, що й та, Що й та одцуралась», (Т. Шевченко, Гайдамаки); «Жах малював усе страшніші й страшніші картини» (М. Коцюбинський, Сміх); «Ой рано, рано, дуже рано, Оксано, ти від нас пішла» (П. Ти­чина, Пам'яті Оксани Петрусенко).

/ • 366

Градаційний фактор часто виявляється в ряді елементів хоч і близького, проте різного значення, напр.: «Реве, стогне хурто­вина, Котить, верне полем» (Т. Шевченко, Катерина); «Я жду — чого? На щось надіюсь... На що?-» (М. Рильський, Ходжу, сумую і питаю); «Десь округлий, мов роса, То грає й світиться, то рап­том пригаси, І застигає світ, як море нерухоме» (М. Рильський, Море і солов'ї); «На майдані пил спадає, Замовкає річ... Вечір. Ніч» (П. Тичина, На майдані).

На фоні більших контекстів, у тому числі й прозових, града­ція розгортається в усіх своїх рисах, складниках, в циклах, напр.: «Завбудинку неймовірно вдивлявся в його твір: то від­даляв його від себе, то знову підносив до очей, стукав пальцем, усе більше яснів його погляд і підіймалися стиснуті брови...— Альошко! Це ти зробив? Сам? Ти зробив?» (І. Микитенко, Вур­кагани).

Засіб градації використовується й у стилях нехудожнього мовлення, зокрема в науково-популярних текстах, напр.: «В. І. Ленін завжди цікавився творчістю народних мас у всіх сфе-рах,зокрема у культурно-побутовій. Він розвинув вчення Маркса і Енгельса про народні, трудящі маси як головну, вирішальну рушійну силу суспільного розвитку, як справжніх творців історії» (ТІ. Гуслистий, Ленінська методологія етнографічних дослі­

джень); «Отже, машини можуть керувати виробничим процесом, економікою підприємства, вогнем артилерії, розв'язувати склад­ні математичні задачі, розраховувати політ літаків, космічних кораблів,— взагалі з величезною швидкістю розв'язувати задачі, на які багатьом обчислювачам довелося б витратити цілі роки, або такі задачі, які взагалі не можуть бути розв'язаними люди­ною» (О. М. Боголюбов, Машина і людина); «Учітеся ж ви, то­вариші, у класиків — російських, українських та інших братніх народів Радянського Союзу! Учітеся у радянських письменників,* причому в кожній національній літературі беріть найцінніше, те, що об'єднує нас, збагачує і вгору високо підносить. У цьому ро­зумінні найкращою є радянська література російського народу» (П. Тичина, Промова на. відкритті наради молодих письмен­ників України).

АНАФОРА

А н а ф о р а (від грецьк. апарЬога — винесення вгору, на по­чаток) — це стилістична фігура, яка утворюється спеціальним розташуванням повторюваних мовних елементів на початку суміжних мовних одиниць. Повторюються звуки, слова, групи слів на початку речень, віршових рядків, контекстуальних урив­ків тощо. Анафора пов'язує окремі речення в більшу мовну єд­ність та надає їй належного експресивного забарвлення. За пов­торюваними елементами анафора може бути звуковою, словес-366

ою та синтаксичною, а за жанровою приналежністю — віршо­в о ю та прозовою'.

Анафори відзначаються великим багатством форми і задо­вольняють різноманітні стилістичні потреби художнього мов-;-лення, а також конкретні семантико-стилістичні відтінки вислову думки і почуття. Розрізняють анафори з рядовими та суміжними

'«лементами, віддаленими, перерваними в своєму розташуванні, «анафори з простими й складними елементами, з чергувальним ''£а симетричним розташуванням їх, зі згущеними й розрідже­ними елементами та ін. * Особливо виразно виступають всі згадані форми анафори в

* суцільних художньо-мовних контекстуальних масивах. Пор. на­сичений анафоричними формами текст із «Зачарованої Десни»

" О. Довженка, який становить собою зразок концентрованої ана-форичності: «Любив я, коли хтось на дорозі вночі, незнайомий, Проходячи повз, казав до нас «здрастуйте». І любив, коли дід одказував — «дай бог здрастувать». Любив, коли скидалась ве­лика риба в озері чи в Десні на захід сонця.,Любив, їдучи на возі з лугу, дивитись, лежачи, на зоряне небо. Любив засипати на возі, і любив, коли віз спинявся коло хати в дворі, і мене переносили, сонного, в хату. Любив скрип коліс під важкими возами в жнива. Любив пташиний щебет у саду і в полі. Ластівок любив у клуні, деркачів — у лузі. Любив плескіт води весняної. І жаб'яче ніжно-журливе кумкання в болоті, як спа­дала вода весняна. Любив співи дівочі, колядки, щедрівки, веснянки, обжинки. Любив гупання яблук в саду вечором у у присмерку, коли падають вони несподівано нишком додолу в траву».

Неперевершені поетичні зразки побудував на основі анафори М. Рильський. Такою є його поезія «Чотири роки», в якій чер­гуються парами нанизані анафоричні елементи — початки строф, напр.: «Чотири роки пролягло; Був червень — чаша золота; Враз душоїублииа рука; Гілля стривожених дерев; Священна почалась війна; І червень настає новий; Гей земле наша моло­да! Працівникам 1 воякам; Гей, 'молода Країно Рад». На складну систему анафор спирається і поема М. Рильського «Слово про рідну матір». -

Така стилістична фігура, як анафора, знаходить своє місце і» системі виражальних засобів науково-популярного та публі­цистичного мовлення, напр.: «Ось що значить електроозброє-НІСТЬ робітника. А сьогодні на кожного трудівника припадає понад двадцять тисяч кіловат-годин. Ось чому електроенерге­тика розвивається у нас випереджаючими темпами. Ось чому виробництво її на Україні за роки Радянської влади зросло більш як у двісті раз і нині річний виробіток сягнув за сто Мільярдів кіловат-годин» («Радянська Україна», 23.VIII 1970).

1 Див. Характеристику цієї стилістичної фігури також у розділах «Фоно-ртилістика» та «Ритмомелодика».

' ^ 367

ЕПІФОРА

Е п і ф о р а (від грецьк. ерірЬога — винесення вниз на кі­нець) — це стилістична фігура, яка утворюється розташуванням повторюваних мовних елементів у кінці суміжних синтаксичних одиниць — речень, "Віршових рядків, контекстуальних уривків тощо. Така фігура аналогічна за своєю побудовою та функціями до анафори '.

Як і анафора, епіфора творить виразний художньо-стильовий ефект, напр.: «Свята брама одчинилась. Козака впустили, І знов брама зачинилась, Навік зачинилась (Т. Шевченко, Чернець); «В ньому всі ми скупані, слов'яни, Ним усі колихані, слов'яни» (М. Рильський, Чаша дружби).

Тривала традиція у вивченні стилістичних фігур виробила різні погляди на їх сутність і класифікацію, на виділення їх з системи стилістичних засобів мови. В античних теоріях були намагання поширити поняття фігури та об'єднати навколо неї майже всі художньо-мовні засоби. Пізніше віддиференційовує-ться та чіткіше вимальовується саме поняття фігури. У працях М. В. Ломоносова це поняття значно удосконалюється, формує­ться система фігур стилістичного синтаксису. В наші часи стає загальновизнаним і ще чіткіше окреслюється поняття фігури як своєрідного синтаксичного звороту, часто досить індивідуалізо­ваного, такого, що відступає від загальновизнаних синтаксичних норм. Однак цілісного і стрункого вчення про стилістичні фігури досі ще немає.

Багато питань у цій галузі вирішується шляхом емпіричного та інтуїтивного трактування. Через те й подану вище систему класифікації стилістичних фігур треба сприймати як досить умовну. #

Слід привернути увагу також до питання про взаємозв'язок та взаємодію окремих фігур, про місце й питому вагу кожної з них в загальній системі стилістичних засобів мови, про явища проміжні й переходові між ними. Треба враховувати збіги та схрещення "мовних фактів при дослідженні таких фігур стилі­стичного синтаксису, як повтор та полісиндетон, а також повтор і плеоназм. Багато спільного в категоріях плеоназмів і тавто-логій.-Ампліфікація спирається на словотворчі, евфонічні, син­таксичні та інші досить віддалені між собою засоби. Виділення в самостійні фігуральні категорії таких явищ, як полісиндетон, тавтологічні звороти тощо, не можна вважати незаперечним. Питання про те, які з фігуральних засобів треба розглядати як самостійні явища, а які — лише як складники більшого синтак­сичного Цілого, чекає ще свого вирішення.

Треба відзначити, що не всі стилістичні фігури однаково поширені у різних функціональних стилях мовлення, зокрема в

1 Див. про це також розділи «Фоностилістика» і «Ритмомелодика».

368

ч

практиці художньої мови, не всі вони однаково стилістично активні. Є серед них такі, що становлять об'єкт індивідуальної майстерності художників слова, а є й такі, що набули вже за-гальномовного вжитку.

Стилістичні фігури не функціонують ізольовано від інших стилістичних засобів. Окремі з них рідко виступають самодос­татніми факторами навіть художнього мовлення. Частіше вони бувають доповнюючими складниками до ширшої мовної побу­дови, організованої з різних стилістично-виразових засобів. І лише сукупність усіх цих засобів у їх взаємодії служить для творення високого рівня художньо-мовної майстерності, високої культури української мови.

4. МОДАЛЬНІ РІЗНОВИДИ РЕЧЕНЬ

Інтонація усного мовлення виконує функції не лише члену­вання мовного потоку, зокрема виділення синтагматичних оди­ниць. Вона — важливий фактор організації живого мовлення в цілому, важливий засіб оформлення різних модальних, експре­сивних настанов висловлювання. В яскраво інтонованих син­таксичних конструкціях часто знаходить свій вияв саме те, що не може бути виражене іншими мовними одиницями. І хоч інто­наційні фактори не обов'язково і не скрізь самостійні, а здебіль­шого лише допоміжні і виступають у взаємодії з іншими еле­ментами та(підтримують загальний тон висловлювання, проте вони важливі явища нашого мовлення. У складній мовній систе­мі є такі іптелектуально-експресивні факти, що набувають по­трібної ясності й виразності лише через відповідне інтонування.

Аналіз інтонованих синтаксичних одиниць, обмежений зав­даннями логіко-інтелектуальних настанов мовлення, розрізняє розпонідіїі, питальні її окличні речення. У писемній мові ці форми інтонації фіксуються знаками крапки, питання та оклику. Стилістично ж зорієнтований аналіз модальних різновидів речень не може не враховувати численних і тонких відтінків, зокрема модально-експресивного типу, що ними обростають ці види конструкцій.^ За стилістичним своїм осмисленням інтону­вання диференціюється значно глибше. л, Інтонація — специфічна категорія в системі мовлення, яка

надбудовується над лексичними та граматичними засобами йне дорівнюється до них. її виражальна цінність визначається зав­данням підсилити, й зміцнити стилістичні якості мовлення. Інтонація синтаксичних одиниць багатофункціональна, вона тонко диференційована як своєю формою, так і значенням. Обминаючи індивідуальні та суб'єктивні моменти інтонації, слід зосередити увагу на суспільно осмислених та належно семан-тизованих явищах, зокрема таких, що використовуються в сфе­рах стилістично'забарвленого мовлення,

24 2—1826 369

Отже, привертає до себе увагу розгалужена система стилі­стично осмислених численних інтонаційних конструкцій, широко вживаних у практиці сучасного мовлення, які вимагають не лише вивчення, а й належного вправного застосування поряд з усіма іншими засобами збагачення складної мовностилістичної по­будови.

ПИТАЛЬНІ РЕЧЕННЯ

Чітко виражена питальна інтонація в реченні не обов'язково означає питальність, що вимагає відповіді. Якщо в питальній інтонації звучить відтінок, який підсилює, зміцнює твердження, то таке питальне речення є своєрідною формою виразної 'мови, стилістичним прийомом. Напр.: «Кому я що заподіяв?» (Т. Шев­ченко, Сон. У всякого своя доля); «А що в словах? Які б, здавалось чари? У них же навіть змісту не добрать! Що в го­лосі, де жалощі, бринять? Що в дотику легкому рук лас­кавих?» (М. Рильський, Марина); «Невже і справді заважка мені Дорога зустрічей і тиха путь прощань?» (М. Бажан, Дорога).

Іноді поряд з питальними реченнями, конструкціями чи окре­мими словами стоять відповіді, які увиразнюють, посилюють експресію висловленого в цілому, напр.: «І ти заплакала І Чого? Того, що тяжко полюбила Микиту бідного тогої» (Т. Шевченко, Титарівна); «А щастю кольору нема, І людських слів не ви­стачає. Чи заздрить тим, хто обома його руками загрібає? Не варт. Від щастя до відчаю Один лиш крок» (М. Рильський, Любов).

Питальні речення з різноманітними інтонаційними нашару­ваннями становлять складний комплекс стилістично осмислений побудов. Функціонуючи в різних структурних стилях мовлення, насамперед у художньо-белетристичному, вони виражають чи­сленні факти чуттєвого стану людини, її інтереси, виступають формою передачі тонких емоційно-експресивних відтінків.' Пор., наприклад, використання питальних речень для відображення дитячої психології: «Чи є в ній [в Либеді] рибка? І яка? Нема? А чом? А, мо, буває? Чи в море плине ця ріка? Не в море? Чом? А що літає Над берегом? А де лягає Ворона спати? А кім­нат Багато є у воронят?» (М. Рильський, Любов).

Сумнів, безпорадний стан людини, розпач, хвилювання, не­певність у своїх силах знаходять свій вияв через інтонаційну форму питального типу. Напр.: «Самому чудно. А де ж дітись? Що діяти і що почать? Людей і долю проклинать Не варт, їй-богу. Як же жити На чужині на сам.оті? І що робити взаперті?» (Т. Шевченко, Самому чудно); «На Чубинського напав тепер страх. Ганебний, підлий страх. Він це розумів. Що ж робити? Куди подітись? Він не хотів загинути також безславною, страш-370

•ною смертю. Сховатись?» (М. Коцюбинський, Сміх); «Та чи ж •Ти дійдеш, сину, в оту таврійську даль?» (О. Гончар, Таврія).

За допомогою питальних конструкцій автор передає острах і стан тривоги, здивування, вразливість, прагнення до чогось. Напр.: «Дивуєшся, чому не йде Апостол правди і науки?» (Т. Шевченко, І день іде); «І я дивую, Чим серце втішилось?»

• (Л. Українка, Минаю я було долини); «Мітинг, мітинг,— закри­чали партизани,— куди ти нас завів, Чубенко?» (Ю. Яновський, Вершники); «Ну що ж це я роблю? Мені треба писати про човен, а я забув і пишу про хмари» (О. Довженко, Зачарована Десна).

Подібні питальні інтонації властиві, хоч і меншою мірою, стилям нехудожнім, зокрема науково-популярному мовленню. Напр.: «І той матеріал треба було постачати з горішніх лісів Дніпром через його пороги і далі на самий низ. Але як же його, той лісний матеріал, провести через страшні Дніпрові пороги?» (Д. І. Яворницький. Дніпрові пороги); «А чи можна в дійсності необмежено підвищувати або знижувати температуру? Відносно верхньої межі температур поки існують лише припущення, що вона можлива» (І. М. Дмитренко, Електроніка і надхолод) і под.

ОКЛИЧНІ РЕЧЕННЯ

Дуже багаті й різноманітні за своїми стилістичними функ­ціями інтоновані синтаксичні одиниці, відомі під назвою оклич­них речень. Серед них особливо виразно виділяються конструкції З Піднесеною та спонукальною інтонацією. Окличні речення ви­ражають численні художньостилістичні факти мовлення, пере­дмість психологічний стан людини, її волевиявлення, реакцію на НЙПКОЛИНІНЮ дійсність, наказово-вольові імпульси, відтво­рюють якісні оцінки предметів і явищ, заперечення й стверджен­ий, вигукові та заклично-лозунгові положення, різні види екс­пресі!, від урочисто-пафосної до зниженої, зневажальної та ін.

Звичайні розповідні, констатаційні висловлювання набувають особливого підсилення, зміцнення, виступаючи з окличною інто-націїю. Вживаються окличні речення у різних.структурно-функ-ЦІОНйЛЬНих стилях мовлення, зокрема в наукових та публіци­стичних. Напр.: «В цьому виданні зібрано майже все, що знали про машини до промислового перевороту. Його не раз переви­давали протягом 100 років!» (О. М. Боголюбов, Машина 1 людина); «Як уже повідомлялося в пресі, на Серпуховському прискорювачі вдалося одержати атоми антигелію, тобто не окремі часточки, а цілі атоми!» («Радянська Україна», -26.VIII 1970).

Пор. використання окличних речень у художніх текстах: «Де є страждання, там нема краси!» (П. Грабовський, Я не співець);

24» 371

«Чиста наша дружба, чистая, прозора!» (П. Тичина, Білий го­луб миру); «Який то був чудесний, дивний час!» (В. Сосюра, Галичині); «І люди змучені... Які, які в них очі! О, скільки горя в них, і радості, і сліз!» (В. Сосюра, 14 лютого 1943 року).

Прохання, спонукання до дії — все це знаходить дуже вираз­ну форму в інтонуваннях окличного типу. Напр.:«Ти підеш мені зараз! — вищала вона [Малайка] тонким голосом» (М. Коцю­бинський, Раіа тог§апа); «За облавок викиньте, поети, Допотоп­них ваших солов'їв» (М. Рильський, Діалог); «Віват, поезіє! Так випиймо ж за неї!» (М. Бажан, Гофманова ніч); «Тобі принесла. Візьми!» (Є. Гуцало, Подорожні).

Значної експресивної сили набувають окличні речення з про­пущеним дієсловом, прикметником чи прислівником. У таких випадках значення у реченні пропущених мовних одиниць пере­ймає на себе інтонація. Напр.: «Човен на берег! — гукнув що­сили Нурма» (М. Коцюбинський, На камені); «За мною, про-летарій!—гукнув Чубенко» (Ю. Яновський, Вершники); «Сво­боду кожному народу!» (П. Тичина, За мир); «А що вже було шаланд, баркасів, моторок, яхт!» (Ю. Яновський, Вершники); «Що хата врешті! Люди добрі там» (М. Рильський, Карпатська октава).

Близькі- до спонукальних окличні речення, що виражають заклики, різні форми звернення, гасла. Напр.': «О, наступи на горло звіру! До дружби клич усіх, зови!» (П. Тичина, Танці на мечі); «Правди волею єдині, Хай живуть нолки орлині! Слава нашій Батьківщині, Слава нашим прапорам!» (В. Сосюра, Перемога).

Ствердження та заперечення як факти мовлення контрасту­ючого значення й виразності є двома яскравими різновидами , також і в інтонаційному відношенні. Напр.: «Треба тікати звідси! — говорив Остап Соломії» (М: Коцюбинський, Дорогою ціною); «Так, я буду крізь сльози сміятись!» (Л. Українка, Сопіга зрет зрего); «Ні, ні, нічого Нема святого на землі!» (Т. Шевченко, Неофіти).

Пересторога, загроза, гнів, докір яскраво звучать у реченнях окличного типу. Напр.: «Ну, ти, мурло! Жвавіше повертайся!» (О. Вишня, Лис Микита), «Таке прізвище, як Сало, на отаке проміняв!» (О. Вишня, Дер галушка); «Не панувать вам, звірі, не панувать ніколи і ніде!» (В. Сосюра, Полтава); «Ти! — посва­рився хлопець кийком угору на хижака.— Я тобі не миша!» (О. Гончар, Таврія).

Вираження привітання, прохання, побажання, подяки, добро­зичливості тощо реалізується також окличною інтонацією. Напр.: «Дядю, проведіть! Я вас прошу, проведіть!» (О. Вишня, Матч починається); «Привіт тобі, Полтаво золота, Привіт тобі, моя Вкраїно-мати!» (В. Сосюра, Полтава); «Вір отим чуткам!» (М. Рильський, Марина).

372

У своєрідній інтонації окличного типу знаходить свій вираз відтінок улесливого, запобігливого, підлабузницького змісту ре­чення. Напр.: «Ковбаси низенько вклонялися й улесливо мим­рили: «Цілую рончки!» (О. Вишня, Лис Микита); «Оце наші бурячки! Цукорок буде! — каже голова.— Чистенькі,— кажу,— бурячки! Просапані, прополоті, прошаровані! По-хазяйському! — кажу.— Ще одну проривку зробимо, потім перевіримо — та й хай собі ростуть!» (О. Вишня, Це ми про саночки).

У публіцистичних текстах різноманітні інтонаційні елемен­ти окличного типу виступають то як внутрішні вклинення, то як початкові або кінцеві довершення. Проте вони. й тут досить органічно зростаються з текстом, певним чином стилістично спрямованим: «Занепокоєні вони тим, що такий урожай за­малий. Треба одержувати вищий!» («Радянська Україна», 20.УІІІ 1970); «Хай живе наша велика Радянська Батьківщина і її славний Повітряний флот!» («Радянська Україна», 18.УШ 1970); «Серпень! Ще за старих часів місяць цей вважався пе­ріодом затишку і перепочинку землероба після напруженої жнивної пори» («Радянська Україна», 26.УІІІ 1970).

РИТОРИЧНІ ОКЛИЧНО-ПИТАЛЬНІ ЗВОРОТИ

На своєрідну питально-окличну інтонацію спираються так липні риторичні звороти. Ці одиниці стилістичного синтаксису підрі.'іііяютіїся від звичайних питальних та окличних речень тим, що иопи є органічними складовими частинами ширших за обся­гом текстів, висловів. Вони — показники загального тону мовлен­ня, а не замкнені в собі одиниці. Риторичні звороти ведуть свій початок ще від античних зразків ораторського мистецтва. У су­часному мовленні основною стилістичною функцією цих зворотів є зосередження уваги слухача на якихось семантико-стилістич-них центрах мовного контексту, що досягається специфічним Інтонуванням фрази.

У надрах риторичних зворотів заховані виразні якості художньої семантики. На ці стилістичні форми значною, мірою спирається революційна пристрасть поетичного слова Т. Шев­ченка: «Що мені на світі, Сироті, робити?» («Ой умер старий бптько»); «Чи є ж таки на сім світі Слухняная доля?» («Сова»); «Безбожний царю, творче зла, Правди гонителю жестокий! Чого накоїв па землі!» («Юродивий»).

Риторичні запитання та оклики можуть організовуватися й об'єднувати навколо себе складні побудови, широкі за обсягом тексти. Цей прийом на широкому текстовому фоні найбільш яскраво виявився у таких творах Т. Шевченка, як «Неофіти», «О люди! люди! небораки!», «Самому чудно» та ін. Пор. застосування риторичних зворотів у творах Лесі Українки («Чи тільки ж блискавицями літати», «Якби вся кров моя

373

уплинула отак»), М. Рильського («Клич народів», «Наша си­ла») та багатьох інших українських художників слова.

З своєрідною помірною інтонацією, відносно зниженою та приглушеною, виступають риторичні питально-окличні звороти у стилях нехудожніх. Проте й тут вони функціонують як досить витончені засоби увиразнення чи підкреслювання окремих місць. Напр.: «Людина не завжди усвідомлює, скільки найрізноманіт­ніших машин увійшло в її життя. Деякі з них — у нас перед очима, величезну кількість ми взагалі не бачимо, а скільки є машин, про існування яких ми навіть не догадуємося!» (О. М. Бо-голюбов, Машина і людина); «Скільки добірних слів захоплен­ня сказали видатні діячі світової культури про українську пісню та душу!» (О. Дей, Проспект п'ятдесятитомного видання україн­ського фольклору) і под.

б. УСКЛАДНЕНІ РЕЧЕННЯ

Ускладнення.— це дуже важливий фактор як синтаксичної структури речення, так і" його семантики. Усталились основні типи ускладнення, що виступають у вигляді так званих одно­рідних членів речення, відокремлених слів та зворотів, звертань, вставних слів та словосполучень, вигуків.

Особливо цікаві нашарування відбуваються навкОло різних ускладнень речення на стилістичному грунті. І хоч з першого погляду стилістичні якості елементів ускладнення виступають непомітними, проте вага їх у стилістично маркованому мовленні досить велика. Іноді стилістичні риси стають вирішальними чин­никами у створенні ускладненої побудови. Саме тому вира­жальні якості мовлення, пов'язані з ускладненими реченнями, становлять одну з ланок стилістики мови.

РЕЧЕННЯ З ОДНОРІДНИМИ ЧЛЕНАМИ

Вираження „різноманітних ознак, чи вказівка на предмети та дії, об'єднані в спосіб однорідності, надає мовленню виразності, підкреслює ці ознаки, дії та означувані чи діючі предмети. Напр.: «.Безлюдна, безводна, безлісна земля розлягається нав­круги» (О. Гончар, Таврія); «А скільки веселого птаства жило, пурхало, перекликалося в гущавині!» (О. Гончар, Таврія); «Ганна теж сміялась разом з усіма, щиро, досхочу, немов хме­ліючи» (О. Гончар, Таврія); «Думки його кружляли і коло ставу, І коло всього села, і коло єдиної хатини» (М. Стельмах, Правда І кривда).

Поєднання різних однорідних рядів, різних форм їх виражен­ня, різних однорідних комплексів ще більше ускладнює спосіб увиразненого вислову. Напр.: «Ранок швидко світлішав, пере­повнювався блиском сонця, води» (О. Гончар, Таврія); «І ран­ги

кові, й вечірні -дороги таять у собі таємницю, сподівання і жаль» (М. Стельмах, Правда і кривда).

У поетичному тексті художні функції однорідних членів ре-ення виявляються ще яскравіше. Напр.: «І чути дзвони угорі

Беріз, вітрів, небес» (М. Бажан, Танець); «Лише гуртом і пущі, і пустині 3 піснями, з гуком можна перейти» (М. Рильський, (Лягла зима).

Отже, однорідність ніби нагромаджує, конденсує певні яко-сті мовлення, пов'язує їх в одному реченні та цим робить його-художньо забарвленим, експресивним.

Однорідний комплекс може мати й специфічну, незвичайну побудову. Окремі складники його в такому разі набувають ціле-спрямованого з стилістичного погляду розташування. Однослівні члени речення, що вступають в однорідну групу, можуть під-силюватись додатковими елементами, зокрема сполучниками чи прийменниками. Однорідні члени часто перебувають у синоніміч-

них відношеннях. У такому випадку однорідний член підсилює­ться, зміцнюється наступним, а в сукупності вони створюють значної сили експресивний ефект. Пор.: «А долом Черемош мчить, жене зелену кров гір» (М. Коцюбинський, Тіні забутих предків); «Ставало спокійно і тепло на серці» (М. Коцюбинський, Тіні забутих предків); «.Шумить, шепоче, виростає Мій заповітний рідний сад» (А. Малишко, Заповітний сад).

Прийменники та сполучники можуть бути підсилювачами однорідності. Напр.: «Остап тим часом усе похожав та поглядав, та замишляв» (М. Вовчок, Невільничка); «Але пісня, хоч і зри­валася, мов підбитий птах, уже міцно чіплялася крильми за серце, переносила його у далекі краї, у віки, у печаль» (М. Стельмах, Правда і кривда).

Існують різні модифікаційні типи розташування однорідних членів речення, які пов'язуються в комплекс за близькістю чи протилежністю значення, а також за іншими семантико-стилі-стичними ознаками. Напр.: «Довкола розкинулись мило Барви­сті дрібні береги, Домочки, й садочки, і люди, Отари, і луки, й луги» (Л. Українка, Сумне моє серденько трудне); «Дихнуло 'з півночі і з півдня, з заходу і сходу» (П. Тичина, Живем ко­муною»); В піснях і труд, і даль походу, І жаль, і усміх, і лю­бов, І гнів великого народу, І за народ пролита кров (М: Риль­ський, Пісні).

Концентрація, згущення однорідності часто створює відпо­відний художньо-образний ефект. Діеслівність у такому разі показує енергію діяння, прикметниковість — яскраву ознакову характеристику, різнобарвність, іменниковість — предметну різ­номанітність тощо. Напр.: «Реве, стогне хуртовина, Котить, верне полем» (Т. Шевченко, Катерина); «Мама дала Катрусі квітки білі, сині, зелені, червоні» (В. Стефаник, Катруся); «Анад усім широким світом, над заштрихованими лісами, над першою прозеленню полів, над повеселілими луговинами, над пригну-

375

тими вербами, над приниклим птаством, над вінчиками цвіту і над двома простими і добрими людьми димів надійний дощ» (М. Стельмах, Правда і кривда).

Трапляються цікаві контексти, побудовані за допомогою кон­центрування урізноманітнених однорідних комплексів. Майстер­но й оригінально змалював, наприклад, І. Франко картину ро­бітничої ради з використанням цього засобу: «На широкім бо-лонню, на бориславській і бонській толоці, збиралися грізні хмари: се ріпники сходилися на велику робітницьку раду. Всі цікаві на нову, досі нечувану появу; всі повні надії і якогось таємного страху; всі згідні в роз'яренню і ненависті^на своїх гнобителів. З гамором або шепотом, більшими або меншими купками, з горішнього і долішнього кінця або із середини Бо­рислава плили-напливали вони. Чорні зароплені кахтани, лей­бики, сіраки та гуні, такі ж сорочки, переперезані то ременями, то шнурками, то ликом, бліді, пожовклі та позеленілі лиця, пошарпані та зароплені шапки, капелюхи, жовнярські «гольц-мици», бойківські повстяні крисані та підгірські солом'яники,— все те густою, брудною, сірою хмарою вкривало толоку, тов­пилося, хвилювало, гомоніло, мов прибуваюча повінь» («Бори­слав сміється»).

Однорідні члени речення, розміщені в римованих позиціях, становлять своєрідне, майстерне поєднання синтаксичних та фо-нетико-ритмічних фактів. Вони створюють мелодійність вірша, сприяють його виразному ритмічному членуванню. Напр.: «А я плачу, літа трачу, Його виглядаю» (Т. Шевченко, Тополя); «Дивний флот на сонці сяє, Гімном небо потрясає» (П. Тичина, Дивний флот).

Однорідність членів речення може використовуватись навіть як засіб стилізації. Так, зокрема, римовані однорідні члени ре-» чення у дієслівній формі відтворюють стиль українських на­родних дум: «Брати! Будем жити, Будем жити, вино пити, Яни­чара бити, А курені килимами, Оксамитом крити» (Т. Шевченко, Гамалія); «Ой то не грім у хмарах там гуляє, то не з гори спадає шум-вода,— то весело гримить-перегримляє радянська славна сила молода!» (П. Тичина, Зростай, пречудовний світе). Пор. з відповідними фольклорними зразками: «Старший брат теє зачуває, Словами промовляє, Уже дрібними сльозами по­ливає» («Дума про трьох братів»); «Що наші ріднії будуть пити і гуляти І нас споминати, А нам буде тяжко та важко У неволі пробувати» («Дума про Марусю Богуславку»).

Речення з однорідними членами стали однією з прикмет опи­сового стилю. У майстрів художнього слова І. С. Нечуя-Левиць-кого, Панаса Мирного, М. Коцюбинського, О. Довженка, О. Гон-чара та інших зустрічається багато яскравих описових полотен, виконаних з широким використанням цього явища.

У нехудожніх функціональних стилях однорідні члени речен­ня насамперед покликані відтворювати не емоційний, а логічний 876

хід думки, її послідовне розгортання або уточнення одних понять іншими, більш конкретними. Тут вони виступають як ло-гіко-граматичний фактор, що об'єднує окремі синтаксичні оди­ниці в більш складний синтаксичний комплекс. Напр.: «Тисячі рядових колгоспників, ланкових, бригадирів, механізаторів та інших працівників сільського господарства були відряджені на Всесоюзну сільськогосподарську виставку» («Історія міст і сіл Української РСР. Полтавська область»); «Старописемні і ряд раніше безписемних мов (наприклад, киргизька) стали мовами державного функціонування, науки, середньої і вищої школи, преси, радіо і телебачення» («Мовознавство», 1967, № 5) і под.

РЕЧЕННЯ З ВІДОКРЕМЛЕНИМИ ЧЛЕНАМИ

Відокремлені члени речення, слабо зберігаючи свої зв'язки з реченням у цілому, функціонують насамперед як фактор екс­пресії. Саме стилістичні настанови мовлення стають вирішаль­ними у створенні відокремлень.

Спостерігаючи характер виголошування речень, можна виді­лити певні паралелі, які виникають на грунті відокремлення, напр.: «Сини мої невеликі, Нерозумні діти, Хто вас щиро без матері Привітає в світі?» (Т. Шевченко, Гайдамаки); «Постри­вайте... світ — не хата, А ви малі діти, Нерозумні» (Т. Шевчен­ко, Гайдамаки).

Можна вказати на численні зразки, в яких синтаксичні умови впливають на характер членів речення, ставлячи їх у позицію відокремлених. Пор.: «Мій Києве, камінний та живийі І кожен день нові несе надії» (М. Рильський, Він наш).

Особливо яскраво характеризують предмет відокремлені означення, які перетворюються в епітети. Навіть однослівне ві­докремлене означення виступає виразним художнім засобом. Напр.: «Ти ідеш, пренепорочна, Перелогами-лугами» (М. Риль­ський, Мати)'.

Ще більшої стилістичної ваги набуває ширше за обсягом відокремлене означення, напр.: «Високий, здоровий,. він махав руками, як вітряк крилами» (М. Коцюбинський, Сміх); «Старий Максим волочить яру пшеницю кіньми, добрими, молодими» (В. Стефаник, Сини); «Він зітхнув і вийшов із темряви, похму­рий, зосереджений» (М. Стельмах, Правда і кривда).

Розширення обсягу відокремленого означення поширює також і .сферу його діяння, напр.: «Часом з'являлись бліді хма­ринки, довгі, худі, прозорі» (М. Коцюбинський, В дорозі); «Сила-силенна води, чистої, свіжої, солодкої, плине і плине кудись до моря» (О. Гончар, Таврія); «Молодий, легкий, смаг­лявий, Гомінливий, ніби птах, Він уважно взявсь до справи» (М. Рильський, Виноградар).

Винесення такого роду відокремлень у самостійні речення створює ефект максимальної експресивної сили, напр.: «О! Моя

377

Варвара золота жінка... Це наш справжній друг... Спокійна, роз: судлива, прихильна» (М. Коцюбинський, Сміх); «Дай рученьку< Спрацьована, худаї Волосся дай мені поцілувати» (М. Риль^ ський, Вірність).

Відокремлені означення можуть ампліфікуватись, домінуючи в певному синтаксичному цілому над іншими стилістично вира­жальними засобами. В такий спосіб творяться особливі відо-кремлено-означальні описи, що характеризують художнє мов­лення. Напр.: «Низенька, червона, заквітчана польовими квіт­ками, вона й трохи не схожа була на селянок, часто запечених сонцем, високих, іноді дуже неповоротких дівчат. % Маленька, кругленька, швидка й жвава, одягнена в зелене убрання, між високим зеленим житом,— вона здавалась русалкою» (П. Мир­ний, Хіба ревуть воли...).

Відокремлені обставини не лише уточнюють місце, час, спо­сіб дії тощо, а більш виразно, ніж звичайні обставини, привер­тають увагу до якогось об'єкту, увиразнюють його, напр.: «Під ним, у долині, кипів холодний Черемош» (М. Коцюбинський, Тіні забутих предків); «Там, у середині, щось ворушилось» (М. Ко­цюбинський, Регзопа дгаіа); «Один по одному відходили від гурту й школярі, ліниво, скучно» (С. Васильченко, Авіаційний гурток); «Не той уже був нині степ, як тоді, на ранній зорі їх­нього знайомства» (О. Гончар, Таврія).

Відокремлені члени речення можуть підсилюватись градацій-ним зіставленням їх в одному ряду або синонімічним доповнен­ням. Напр.: «Самі ставки, повні, налиті по вінця, були схожі більше на природні степові озера» (О. Гончар, Таврія).

Значний виразовий ефект творять відокремлені одиниці при-кладкового типу, який грунтується спочатку на умовчанні імені, назви професії або якоїсь іншої конкретної назви, а потім на розкритті їх у відокремленій формі. Часто в таких випадках розкриваються саме займенникові утворення, як найбільш уза­гальнені, напр.: «Вона, Катря, не плакала» (М. Вовчок, Гайда­маки); «Ми, лікарі, завжди приймаємо на увагу навіть найгірші можливості» (Л. Українка, Блакитна троянда); «Ті, щО взялися до роботи, особливо піонери, виявили жваву колективну ініціа­тиву» (С. Васильченко, Авіаційний гурток).

До системи різноманітних стилістичних засобів входять і так звані відокремлені звороти. Особливо виділяються в плані сти­лістики дієприкметникові звороти, напр.: «Грицько, розбуджений дощем, уже сидів» (П. Мирний, Як ведеться, так і живеться); «Тепла ніч, напоєна степовими пахощами, пропливала над Аска-нією» (О. Гончар, Таврія); «Сюди переселяються птахи, зігнані з сінокісних угідь» (О. Гончар, Таврія); «Хто хоч раз на віку бачив такі болючі, смертельною воекістю обведені пташині очі, той ще більше має шанувати усе живе» (М. Стельмах, Правда і кривда).

Певною виразністю відзначаються дієприслівникові відокрем-878

лені звороти, напр.: «Антін заснув, не погасивши світла» (М. Ко-цюбинський, Сон); «Пловці мчали до берега, захлинаючись во-

дою» (Ю. Яновський, Вершники); «Незабаром хлопці, вив'ю-нивши з натовпу, опинились на широкому піскуватому пусти-нщі» (О. Гончар, Таврія); «Марко, розгойдуючи тіло, ще

стрибнув уперед» (М. Стельмах, Правда і кривда). Різні види відокремлення, сплітаючись між собою, можуть

виступати своєрідними центрами стилістичного наснаження тек-сту, напр.: «Цієї весни ланка підібралася переважно з молоді, свіжої, міцноногої, настроєної йти хоч до моря в пошуках кра­

щого найму» (О. Гончар, Таврія); «Незабаром віз, розкидаючи золото і хлюпаючи по калюжах, викотився на м'яку луговину»

(|М. Стельмах, Правда і кривда) і под.

ВСТАВНІ СЛОВА ТА СЛОВОСПОЛУЧЕННЯ

Вставні слова і словосполучення відрізняються від інших складників речення не тільки тим, що не мають з ними грама­тичного зв'язку; вони не набувають також і «нормативного» Семантичного зв'язку, але, як правило, вносять у висловлення

і.те чи інше стилістичне забарвлення, бо підкреслюють зміст ре-чення, оцінюють висловлену там думку, дають побіжні заува­

у ження тощо. Таким чином, вставні елементи глибоко вростають у речення як стилістичний фактор.

З стилістичного погляду вставні слова та словосполучення, раптово перериваючи цілісну синтаксичну одиницю і порушуючи звичайний синтаксичний лад, значно ускладнюють речення,

І створюють зіткнення різнорідних не тільки структурних, а й се-мантичних елементів. Внаслідок цього виникають складні взає­мини, що дають стилістично-ефективні наслідки.

, Основні синтаксичні елементи іноді взаємодіють з вставними, переключаючи свої функції та перетворюючись один в одного. Напр.: «І їй здається, все село Весь день дивилося на його» (Т. Шевченко, У нашім раї на землі); пор.: «їм трохи не до

і вподоби, здається, занадто гаряче сьогодні сонце» (М. Коцюбин-: СЬКИЙ, ІПІЄГП1Є220).

Навіть одне слово в тому самому контексті може виступати в двох функціях: «У п'ятницю кажу я чоловікові: надумалася, кажу, у Кривчуки одвідати куму Зозулиху» (М. Вовчок, Гай-

„ дамаки). ^ Вставні слова й словосполучення привертають увагу до таких . стилістичних Деталей, як оцінка висловленого в реченні, запев-\ нення, підтвердження або заперечення його, різноманітні при-" пущення, сумніви або здогадки. Вони можуть доповнювати або

поширювати характеристику висловленого в реченні тощо, напр.: «Пісня, здавалось, бреніла вже в ньому» (М. Коцюбинський, Іпtегmегго); «Вам, знаю, можна в усьому довіритись» (М. Стельмах, Правда і кривда); «Торкає рукою револьвер у

379

кишені (іншої зброї він не має) і сідає на коня» (Ю. Яновський, Вершники); «Повна хата людей і, видно, якісь питання обмір­ковують» (А. Головко, Пилипко); «І пригадалося (в вікно лилась Пахуча темрява) таке далеке» (М. Рильський, Море і солов'ї).

У художньому мовленні вставні слова й словосполучення іноді мають форму стилістично забарвлених. Вони надають ви­словленню іронічного, ліричного та інших відтінків, увираз­нюють його, напр.: «А як ляжуть посеред дороги, то — хоч плач! — ніяким способом уже їх не зженеш» (О. Гончар, Тав-рія); «Не спалося мені. Може, тому, що за вікном таємниче про щось шепотіли осики (ах, підслухати б!)-» (А. Головко, Червоний роман); «Денис твердо й упевнено виконував сво|' нові обов'язки, зрештою добре знайомі для нього» (О. Гончар, Прапо­роносці). \

Експресивно напружені вставні елементи стають навдть художніми домінантами речень; вони яскраво виражають почут­тя мовця, часто досить інтимні, напр.: «Іде Катерина У лича­ках — лихо тяжке! — їв одній свитині» (Т. Шевченко, Кате­рина) ; «З тривогою — ой же смішно! — 3 тривогою — ну й чудна! — Тільки десь там загуркоче-—так і кинусь до вікна» (П. Тичина, Пісня трактористки).

П. Тичина дав зразки поетичних побудов, які спираються на вставні словосполучення, наприклад у поезіях: «З кохання плакав я», «Там тополі у полі», «Плуг» та ін.

Вставні елементи служать показником усно-розмовного стилю, за їх допомогою вдало оформлюються звернення до слу­хача при розповідях та інші посилання й зауваження, напр.: «Та ще, чуєш, не хрестися — Бо все піде в воду...» (Т. Шевченко, Тополя); «Еге, і вас, бачу, доля не милувала» (М. Стельмах*, Правда і кривда); «Ви можете назавжди позбутись його, бо щастя, кажуть люди, перелітна птаха» (М. Стельмах, Правда і кривда).

Діалогізація усно-розмовної мови вдало відтворюється своє­рідними вставними елементами, особливо при бесідах — звер­таннях, напр.: «І ти, Катрусю (до Котрі), не турбуйся» (М. Вовчок, Гайдамаки); «Гляди ж, Устино (на мене), служи

добре» (М. Вовчок, Інститутка); «А ти, Одарко — господине..., чо­го стоїш, як мальована?» (М. Вовчок, Чортова пригода).

У стилізованих текстах вставні зауваження — це спосіб вка­зівки на джерело, яке стилізується. Пор.: «Дала,— кажуть,— бровенята, Та не дала долі!» (Т. Шевченко, Катерина); «Авсе-таки катюзі. Як кажуть, буде по заслузі» (Л. Глібов, Щука); «Відомо ж, що завжди, коли пани б'ються, то в мужиків чуби тріщать» (О. Гончар, Таврія).

Використання вставних елементів—важлива риса байкового жанру. У байках вставні словосполучення перетворюються навіть у специфічні речення. Напр.:

380

Ось чутка степом полетіла і (На що то гріх не підведе), * Що у степу якась Могила Дитину швидко приведе

(Є. Гребінка, Могилині родини);

\. Скажу, люди добрі, й вам (До казки приказка годиться Хоч і панам); Не плюй в колодязь,— Пригодиться води напиться

(Л. Глібов, Лев та Миша).

Вставні слова й словосполучення у стилях нехудожніх також ^Виконують певні стилістичні функції, а саме: побіжного заува­ження, підтвердження висловленого, заперечення, припущення,' ^сумніву, оцінки тощо. На відміну від цих категорій у худож­

ньому стилі, вони здебільшого позбавлені емоційного забарвл^н-'• ня, хоча, безперечно, містять у собі елементи експресії, напр.:

«Викладені в «Німецькій ідеології» погляди на загальний ха-" рактер і шляхи виникнення мови, безперечно, були великим ; кроком уперед...» («Мовознавство», 1968, № 3); «Такий електрон

з надлишком енергії (збуджений електрон) при відході до ло-, кального спотворення потенціалу переважно віддаватиме ..енергію ґраткам» (І. М. Дмитренко, Електроніка і надхолод);

«Понад двадцять років (з 1900 по 192! рік) прожив у Полтаві російський письменник-демократ і громадський діяч В. Г. Ко-роленко» («Історія міст і сіл Української РСР. Полтавська область») і под.

ЗВЕРТАННЯ

Звертання вносить у речення виразні стилістичні ознаки. Ним часто визначається ставлення мовця до співрозмовника чи якоїсь іншої особи, що про неї йде мова, воно може вира­жати ласку, докір, зневагу. Звертання іноді стає емоційним центром речення. Різні його форми та умови їх вживання ство­рюють відтінки певної урочистості, ліричності, інтимності, голуб­ливості і под.

• Високу майстерність і неабияку художню силу виявили у ко­ристуванні засобом звертання Т. Г. Шевченко, Леся Українка, М. Коцюбинський, П. Грабовський, М. Рильський та інші май­стри українського художнього слова.

В художньому стилі як стилістичний прийом поширене звер­тання до неживого об'єкта. При цьому виникає явище персоні­фікації, і контекст набуває емоційного забарвлення. Напр.: «Зоре моя вечірняя, Зійди над горою» (Т. Шевченко, Княжна); «Промовила конвалія: «Прощай, гаю милий!» (Л. Українка, Конвалія); «Сонце! Я тобі вдячний» (М. Коцюбинський, Іпіег-тегго); «Надобраніч вам, ниви» (М. Коцюбинський, Іпіег-тегго); «Світи нам, день, безсмертними огнями, Шуміть, сади,

381

роди зерно, земля!» (В. Сосюра, Вітчизні); «Ох, пісне, чому, як той птах, не летиш?» (М. Рильський, Після бурі).

Особливою експресивністю й образністю позначені звертання, виражені субстантивованими прикметниками типу сивий, воро­ний, миленький, безталанна, кохана, чорнобриві і под. Змістом таких звертань є називання властивостей, ознак певних об'єктів, їх оцінка, емоційна характеристика. Напр.: «Ой не сплю я, мій Івасю, А думу гадаю, Як я тебе, мій миленький, Повидати маю» (С. Руданський, Упир); «Я тебе шукатиму, люба, І тебе не зна­йду ніде» (В. Коротич, Казка про кохану).

За стилістичними функціями розрізняються в л а с н е з в е р ­т а н н я і р и т о р и ч н і з в е р т а н н я . В текстах нехудожніх, в розмовно-ггобутовому мовленні вживаються здебільшого в л а с ­не з в е р т а н н я . Вони можуть мати стилістичне забарвлення офіційності або передавати відтінки піднесеного, урочистого мов­лення залежно від контекстуального оточення і від семантики слів, що виступають у ролі звертання. Це, зокрема, слова — офі­ційні назви (товаришу, громадянине, лейтенанте), назви людей за спорідненістю (мамо, дочко, дядьку, сестро), за їх соціальним ста­ном, професією, національністю, за віком, статтю і т. ін. («Робіт-никиї Вище прапор соціалістичного змагання!»).

Р и т о р и ч н і з в е р т а н н я здебільшого стосуються різних/ неживих предметів (назв явищ природи, географічних назв,.абст­рактних іменників, слів із переносним значенням).

Розвиток художнього стилю пов'язаний із значним розширен­ням семантичного кола іменників, які виступають у формі рито­ричного звертання. Ті слова, що поповнили сучасний поетичний словник, активізувалися в ньому, природно входять також і в емо­ційно забарвлені синтаксичні структури із звертаннями. Напр.; «Земні народи, люди, племена, До вас я руки й серце простягаю!* (М. Рильський, Людям і народам).

Стилістична виразність риторичних поетичних звертань вияв­ляється, зокрема, в тих випадках, коли звертання співвідносяться із структурами називного уявлення. Наприклад, у поезії Т. Шев­ченка «Сон» початкові рядки «Гори мої високії...» можуть бути сприйняті і як поетичне, риторичне звертання (це, наприклад, під­тверджується зв'язком їх із наступним контекстом: «Все, все не­ситі рознесли!:. А ви? ви, гори, оддали!!»), і як називний уявлення, що привертає увагу читача до образної картини художнього опи­су. До називного уявлення ці слова наближаються ще й тому, що вони не мають характерних ознак структури поетичного звертан­ня — звичайно вживаних у таких випадках займенників. Пор.: «Село! Село! Веселі хати! Веселі здалека палати, Бодай ви тер­ном поросли!» (Т. Шевченко, Княжна).

Так само цікаві в художньому плані так звані епітетні звертання, які пояснюють, виділяють, підкреслюють певні озна-

382

особи чи предмета або характеризують, зображають його. Трапляється, що в одному реченні функціонує два звертання

годно з них служить своєрідним епітетом для другого, напр.: •Доню моя, Доню моя! Цвіте мій рожевий! Як ягідку, як пта­

шечку — Кохала, ростила» (Т. Шевченко, Катерина); «Ой, віт­рику, наш милий дружеі Навій нам дощику мерщій» (Л. Глібов, 'віти); «Не плач, моя роже, Весна переможе! Весняного ранку 'півай, моя люба, веснянку!» (Л. Українка, Веснянка); «Благо-^овенна будь, моя незаймана дівице Десно... Далека красо моя! "асливий я, що народився на твоєму березі» (О. Довженко, ачарована Десна).

Епітетних звертань буває декілька, і вони можуть розташо­вуватись у градаційному порядку, посилюючи в такий спосіб епітетну характеристику, напр.: «Молодіж любая, надія наша,

' :квіти!»(Я. Глібов, Огонь і Гай); «Ой сини мої, сини! Дітки мої, ; соловейки!.. Та чого ж так рано відспівали...» (О. Довженко, ,: Зачарована Десна). •; Серед градаційно-епітетних звертань зустрічаються такі, що і походять з фольклорних зразків, а в літературних текстах ви-* ступають показниками усно-народного стилю мовлення, напр.: ^ «Ганнусю, рибко, душко, любко, Рятуй мене, моя голубко, Тепер ; пропала я навік!» (І. Котляревський, Енеїда); «Прости мені, мій

батечку, Що я наробила! Прости мені, мій голубе, Мій соколе милий!» (Т. Шевченко, Катерина).

Епітетні звертання іноді виступають у прикладковій. формі, міцно прилягаючи до основної форми та яскраво її характери­зуючи, напр.: «Рости ж, серце-тополенько, Все вгору та вгору» (Т. Шевченко, Тополя); «Шуми, Славутичо-ріко, Ростіть, дерева юні, гінко» (М. Рильський, Україна).

Високий ступінь наснаги містять своєрідні емоційні вигуки, що виступають у формі звертань і передають заклик до порятун­ку, допомоги, особливо у випадках розгубленості, розпачу. Зде­більшого — це відшліфовані усною мовною практикою готові мовні формули: «Бідна моя головонько! Що мені робити?» (Т. Шевченко, Катерина); «Хто догляне, розпитає, На старість поможе? Мамо моя!., доле моя!..» (Т. Шевченко, Тополя).

Ампліфікуючись на фоні цілого контексту, звертання висту­пають домінуючим засобом напруженого емоційного мовлення, напр.: «Сини мої, гайдамаки! Світ широкий, воля — Ідіть, сини,

' погуляйте, Пошукайте долі. Сини мої невеликі, Нерозумні діти, Хто вас щиро без матері Привітає в світі? Сини мої! Орли мої!» (Т. Шевченко, Гайдамаки); «Я пізнаю тебе, тебе я знаю, Мій любий, рідний, стоголосий краю! Радянська земле! Шана і при­віт!» (М. Рильський, Мандрівка).

Своєрідне стилістичне забарвлення мають речення з займен­никовими звертаннями. Це забарвлення набуває відтінку то зневажливого, то пестливого, становлячи собою яскравий факт полістилістичного функціонування того самого мовного явища.

383

Так, наприклад, речення з звертанням, вираженим особовим зай­менником, накладають на весь текст грубе лайливе і презирливе забарвлення: «Чого ж ви чванитеся, ви!» (Т. Шевченко, І мерт­вим, і живим...); «Слухай, ти! Що ти там отому дурневі пле­теш?» (П. Мирний, Дурниця); «Нащо лопату покинув, ще хтось потягне, ти! — почув він голос Маланчин» (М. Коцюбинський, Раіа гпсг§апа); «Ви, сонне кодло! Світло опівночі не будить вас?» (Л. Українка, Одержима).

З другого боку, такі речення можуть творити голубливий, урочистий тон, напр.: «Ви, співці славетні наші, Ви, красо всього народу! Ви нам честь відрятували, Вам ми винні нагороду» (Л. Українка, Давня казка); «Лиш йому не перебивайте, ви, братчики милі» (М. Черемшина, Парубоцька справа).

У стилях нехудожніх, зокрема публіцистичному, офіційно-діловому, епістолярному, прийом звертання характеризує ви­ступи на зборах, конференціях, у суді тощо; поширений він також у лекційному мовленні, листуванні і под. Функції звер­тання у цих стилях в основному обмежуються спрямуванням мовлення до певної особи чи колективу, напр.: «Шановний Земляче! Посилаю Вам окладку з підписом і марки» (І. Франко, Лист до А. Ю. Кримського, Твори, т. XX); «Товариші, учасники великих досягнень, давайте чесно і відверто признаємось, що зробили ми, радянські кінематографісти, дуже небагато» (О. Довженко, За велике кіномистецтво) і под.

6. СКЛАДНІ РЕЧЕННЯ

Складні речення становлять органічну ланку в загальній си­стемі стилістично виражальних засобів мовлення. Свої стилГ-стичні якості вони виявляють дещо інакше і є відносно менш стилістично місткими, ніж речення прості, які мають значно більше можливостей для свого стилістичного функціонування. Проте стилістична виразність ряду контекстів як художнього, так і нехудожніх стилів, досягається відповідним функціонуван­ням комплексу складних речень. Так, художнього і семантич­ного лаконізму досягає, наприклад, Ю. Яновський, використо­вуючи дуже часто різноманітні складні речення у романі «Вершники». Майстерно сплітаючи різні типи складних речень, письменник відтворює роздуми головного героя Чубенка: «Люблю я таких людей, завзятих і проклятих, щоб душа в них була не з лопуцька, щоб оглядали життя з високої конструкції, до душі мені такі люди, вони мене на світі держать, я їх шукав та милувався, вони горіли довгим та прозорим полум'ям, нагрі­ваючи всіх округ себе до сказу, добрий газівник доглядає їхнє полум'я, там газ горить і згоряє без сажі». 384

Проте стилістичне спрямування складних речень виявляєть-я не лише в їх комплексному використанні.

У межах складного речення досить виразно розмежовуються стилістичному плані складносурядні і складнопідрядні речен-

,'Я. Якщо перщі з них, як правило, відзначаються стилістичною ' егкістю і образністю, то другі характеризуються суворою логі-

гзованістю. Складносурядні вільніше творять усні форми мов­лення, складнопідрядні — книжні, писемні. Навіть у контекстах,

.гхоли ці типи речень переплітаються та взаємодіють, основне стилістичне спрямування кожного з них не нівелюється. Тим біль-

"ше розрізняються вони в стилістичних деталях, в окремих фактах і стилістичного функціонування.

СКЛАДНОСУРЯДНІ РЕЧЕННЯ

Складносурядні структури дають можливість зобразити *. складні, тематично поєднані явища. Вони характеризують їх

у сукупності з різних боків. Тому ці структури є одним із важ-; ливих засобів описового стилю. Характерною рисою складносу­

рядних речень є те, що вони значно більше, порівнюючи з структурами простими, розширюють описи. У нехудожніх стилях це логізовані розгорнені описи, як напр.: «Місто було розчле­новано на квартали, його прикрасили нові прямолінійні вулиці; багато невпорядкованих садиб і будівель зносились або зовсім

' переносились на нові місця» («Історія міст і сіл Української РСР. Полтавська область»); «В цей час були закладені прин­ципові її ідейні і художньостилістичні засади, і графіка як певна галузь мистецтва швидко зробила великий поступ» («Історія українського мистецтва», т. 5).

Пор. у художньому мовленні: «Челядь гуляє на майдані, старі гомонять під ворітьми, а в Маланки звичайні гості — ду­ми» (М. Коцюбинський, Раіа тогдапа); «Половчиха стояла нерухомо, обіч поралися коло шаланд на березі рибалки з

і артілі, море виштовхувало на землю шматки криги, холод Г проймав до кісток» (Ю. Яновський, Вершники); «Затрясся луг,

хитнулися діброви, Пішла нуртами стріль вода ріки, і з-за Не-прядви рушили полки, Вступаючи на поле Куликове» (М. Ба­жай, Біля Спаської вежі); «За вікном коливались сутінки, через плетені мережки фіранок місяць цідив жовтаве яблучне вино, і різко пахла городина осінньою годиною» (М. Стельмах, Велика рідня) і под.

Широкі описові, картини можуть створюватись функціону­ванням складносурядних речень у їх комплексному використан­ні. У такий, спосіб досягається не тільки міцна .суцільність

І; опису, а й виразна художня якість. Пор. опис літнього дня у місті в романі Панаса Мирного «Повія»: «Як на те і день ви­дався тихий, ясний та погожий; на небі — ні хмарочки, чисте, синє та глибоке слускалося воно своїм широким шатром над городом, наче очіпком з блакитного серпанку його прикривало;

25 2—1626 385

блискуче сонце котилось горою по небу, ясно сяючи та обсипа­ючи увесь город своїм золотим промінням; залізні покрівлі аж лисніли зеленою, як рута, краскою; високі білі стіни, наче сніг, виблискували від сонячного проміння, відкидали його геть від себе через широкі улиці на гонкі тополі та кучеряві осокори, що виставилися по улицях, наче сторожі, з того і другого боку, і пишалися своїм де-де пожовклим листям серед сонячного сяє-ва; каменем вислані улиці, зранку политі, щоб не куріли, вили­скувались на сонці широкими сірими кругляками; де-не-де в рівчачках поміж ними стиха парувала водиця, що не встигла висохнути після поливання».

В складносурядній структурі поєднуються синтаксичні оди­ниці з чіткою самостійністю та семантичною заокругленістю. Вони виступають лише як складники, що створюють єдність образу чи описуваної картини суцільністю стилю. Складно­сурядні речення можуть об'єднувати в собі досить різноманітні та далекі за значенням компоненти. Засіб їх поєднання є разом з тим і засобом увиразнення. Саме тому складносурядні струк­тури можуть живописати у поезіях. Напр.: «Сонце заходить, гори чорніють, Пташечка тихне, поле німіє» (Т. Шевченко, Сонце заходить...); «Кричать сови, спить діброва, Зіроньки сіяють» (Т. Шевченко, Катерина); «Сміється сонце з небозводе, Кудись хмарки на конях мчать...-Іду з роботи я, з завода Маніфестацію стрічать» (П. Тичина, Ронделі); «Вийщли у рейс теплоходи, Хвиля хлюпоче в борти» (А. Малишко, Горйгспівають в лазурі) і под.

СКЛАДНОПІДРЯДНІ РЕЧЕННЯ

Підрядні конструкції, що входять до розгалуженої системи складнопідрядних речень, чітко розмежовують, диференціюють висловлені ними думки, систематизують, упорядковують їхвзає-* мозалежність. У системі складнопідрядних речень закладені невичерпні виражальні можливості, зокрема, в галузі ділових та наукових стилів. Багатство їх форм урізноманітнює мовлення, відвертає двозначності й неточності, забезпечує високу культуру вислову». Все це простежується на лггературно-мовних зразках, створених з різною стилістичною настановою. Напр.: «Ці зна­хідки дали підставу археологам стверджувати, що слов'янське населення території міста існувало ще на зорі утворення древ-ньоруської держави» («Історія міст і сіл Української РСР. Пол­тавська область»); «Використання електричної енергії для зва­рювання металів зробило переворот у зварювальній техніці, яка до того часу розвивалася дуже повільно» («Українська Радянська Енциклопедія», т. 4); «Зокрема на прикладі україн­ської мови добре видно, як інтенсивно розвивалися її різно­манітні функціональні стилі, як протягом радянської доби вона досягла рівня сучасних найрозвиненіших мов світу» («Мово­знавство», 1968, № 3). Пор. у художньому мовленні: «Коли жи-

386

вий козаченько, То зараз прибуде» (Т. Шевченко, Тополя); «Ан­тін бачив перед очима те, про що говорив» (М. Коцюбинський, Сон); «Наш провідник брався за ланцюг, щоб скерувати човен» (М. Коцюбинський, На камені); «І коли рушив поїзд, Давид іще стояв біля вікна й дивився в степ» (А. Головко, Бур'ян); «На сте­пу росте багато їстівного зела, треба знати, яке його можна їсти, щоб бува блекоти не вхопити, чи жаб'ячого маку» (Ю. Янов-ський, Вершники).

Проте складнопідрядні речення не позбавлені й художньо-виражальних функцій. Деякі підрядні речення, особливо з спо­лучним словом який, можуть бути особливо виразними, підкрес­лювати ознаки пояснюваних ними слів або самі пояснювані слова. У таких випадках складнопідрядні структури характери­зуються значною семантичною місткістю, переплетенням в єди­ному комплексі емоційних і логічних якостей. Напр.: «Чудна пісня, якої ніхто не грав, тихо спадала на зелену траву ца­риною» (М. Коцюбинський, Тіні забутих предків); «Наступної ночі батальйон врізався в новий квартал, який впирався разом в перехрестя вулиці» (О. Гончар, Прапороносці); «Сонця так багато, що небо аж побіліло від нього» (О. Гончар, Таврія); «Я єсть народ, якого Пр'авди сила Ніким звойована ще не була» (П. Тичина, Я утверждаюсь); «Коли він спинився біля мене, то я зрозумів не зразу, чому пронеслись по серцю такі несподівані тіні, неначе хтось рани торкнувся, чи давню згадав образу» (М. Бажан, Італійські зустрічі).

На фоні складнопідрядних структур виявляються елементи, що мають власну самостійну стилістичну вагу. Побудова таких речень стилістично спрямована, і художнє навантаження їх ви­ступає досить виразно. До них належать, зокрема, речення з підрядним призайменникового підпорядкування, напр.: «Ми жи­ві, змужнілі й досвідчені, а чи живий ти, ворожий авіаторе, з залізним хрестом на грудях, ти, який у ту далеку чорну неділю скинув на цю прикордонну будку цершу бомбу з свого літака?» (О. Гончар, Прапороносці); «Слава тому, хто в бою за вітчизну твердо тримає окрилений стяг, хто відбиває навалу залізну там, на фронтах» (В. Сосюра, Слава) і под.

Характер сполучниковості у складнопідрядному реченні має значну вагу у створенні його стилістичного забарвлення. Деякі особливості сполучних елементів, їх кількість, розміщен­ня, позиції в реченні та взаємини можуть мати стилістичне ос­мислення. Багатосполучниковість, а особливо чергування різно^ сполучниковості та односполучниковості» в більшості випадків містить у собі стилістичні якості. В їх функціонуванні треба шукати стилістичний центр усього речення. Концентрація, повто­рення та взаємопов'язане, своєрідно дібране розміщення спо­лучникових елементів у досить великих за обсягом складнопід­рядних конструкціях створюють яскравий образ. Напр.: «Як заллє Вербівку літнє палке сонце, як засипле її зверху золотом та

25* 387

сріблом сонячне марево, то вся кучерява долина здається залитою буйними зеленими хвилями, що десь набігли з моря й залили долину» (І. Нечуй-Левицький, Микола Джеря); «Ви йшли на куль холодний, лютий спів, щоб засіяв над краєм стягом ранок, щоб не було ярма і тих бичів, що дерли нам гарячі вени й жили»* (В. Сосюра, Безсмертний); «Сину коваля! Чи думав ти, чи ти передчував, Що засяє всенародне сонце, Що пурпурова зірка запалає Над сірими, убогими полями, Що ковалям і ра­таям пониклим, Щоб їх навіки вільними зробити, Дасть руку вільний ратай і коваль» (М. Рильський, На могилу Франка).

Безсполучниковість у складнопідрядних реченнях, що кон­трастує з переважаючою в цілому та органічно властивою їм сполучниковїстю, майже завжди набуває стилістичного значен­ня, вигідно в художньому плані відрізняючись від обтяженої сполучниковістю підрядності. Напр.: «Нимидора не спала: сон десь далеко утік од неї й пішов на очерета та болота» (І. Не­чуй-Левицький, Микола Джеря); «І вже чути далі крізь дрі­моту — з ночі залунали голоси, жарти й дзвінкий дівочий сміх» (А. Головко, Бур'ян); «Я спросоння стрепенусь — чую, мов стою на глибі» (П; Тичина, Лідка); «І, прошу вас, тримайте себе в руках, не плачте — ви ж дружина самого Нечуйвітра» (М. Стельмах, Кров людська — не водиця) і под.

Розташування компонентів складнопідрядного речення теж має свою стилістичну вагу: воно виводить на чільне місце окре­мі елементи, які вимагають, згідно з загальною настановою мовлення, свого підкреслення. Стилістично позначений здебіль­шого є винесення підрядної конструкції на початок речення або вклинення її в середину складнопідрядної сполуки. Це при­вертає до себе увагу й дає експресивний ефект, надр.: «Як став місяпь серед неба, Ревнула гармата» (Т. Шевченко, Тарасова » ніч); «Поки моя рука може стискати маузер, я вірю в нашу перемогу» (О. Корнійчук, Загибель ескадри); «Бій, як усі добрі-морські бої, мав раптовий початок» (Ю. Яновський, Вершники) і под.

Але найбільш показове стилістичне явище, пов'язане з мож­ливостями складнопідрядної структури,— це порівняння. Як ду­же поширений та узвичаєний засіб створення образності, порів­няння являє собою важливу ознаку художнього стилю, напр.: «Ой одна я, одна, Як билиночка в полі» (Т. Шевченко, Ой одна я одна); «А нам іще снувать важку поему, Шовками ткати пісень-ку-недрему, Рясну, як злива, і дзвінку, як мідь» (А. Малишко, Марія); «А з гущавини вийшли тіні на узлісся, як табуни чорних волів» (А. Головко, Бур'ян).

7. ПОБУДОВИ, СПІВВІДНОСНІ З РЕЧЕННЯМ Стилістичні явйіца мовлення найповніше розкривають себе

не в межах окремого речення, а на фоні контекстуального ці­лого, де вони виступають природно з усіма притаманними їм

388

І ознаками. Ряд стилістичних явищ взагалі не вкладається в ; рамки одного речення. До них належать побудови з прямою, ;*; невласне прямою мовою та періоди '.

і " ПРЯМА МОВА

, Форма прямої мови є типовою для сценічного мистецтва. Діалогічна в своїй основі, вона грунтується на живому, усному

: мовленні і тісно пов'язана з фактами спілкування позамовного {, характеру. Реалізуючись у своєму «чистому» вигляді на сцені,

діалогічна форма літературного мовлення функціонує і поза сценою. Діалог у цих випадках є своєрідним вираженням інсце­нізованої розповіді. Вершин майстерності у використанні прямої мови з стилістичною настановою на створення гумористичного ефекту досягає О. Вишня в своїй гуморесці «Прекрасні способи».

Якщо ми ставимо завдання визначити стилістичні особли­вості1 прямої мови, то беремо до уваги саме такі побудови, до яких входить пряма мова як їх органічний складник. Стилістич­ний ефект створює не так сама пряма мова, як її контрастуван­ня з непрямою мовою. Ці дві форми взаємодіють, створюючи ори­гінальну синтаксичну побудову.

Пряма мова, входячи важливим компонентом до певної син­таксичної побудови та вносячи діалогічний елемент, виступає засобом типізації та індивідуалізації мови. Особливо ефективно індивідуалізує вона мовлення персонажів у художніх творах. Специфіка мови персонажів накладає свої особливості на весь твір і цим самим стає важливим елементом у формуванні пев­ного типу й авторської мови. \ .

Навіть у творах загалом рівної розповідної побудови вираз­но виступають діалогізовані елементи, широкі за обсягом, які допомагають творити усно-розмовний тип мовлення. Напр.: «На той час з низеньких хатніх дверей вийшов молодий па­рубок.

— Здоров був! — обізвався до нього захожий. — Здоров. — Чи це Окунь живе? — Який Окунь? — Карпо Окунь, старий дід. — Ні, це Лимар, а не Окунь. — А де ж Окунь? — Та який Окунь? — Дід старий, що з бородою ходив. На' їх.розмову нахопилася з-за хати старенька жінка»

(П. Миргіий, Хіба ревуть воли...); «Марко прокинувся з усмішкою на вустах, повернувся, крек­

нув і почув тихий голос Федька: — Все не спите? 1 Про періоди дивись детально у розділі про надфразні єдності.

389

— Не сплю. — А чули, як у сні сміялися? — Не чув. ' Хлопчак рукою намацав Маркову руку і щось ткнув у неї: — Візьміть собі, Марку Трохимовичу. — Що це, Хведю?

.— Запальничка. Таки нехай вона буде у вас. У господарстві знадобиться,— сказав Марковими словами.

Чоловік збагнув, що зараз робиться в дитячій душі» (М. Стельмах, Правда і кривда).

Оригінальний усно-народний тип мови XIX століття зафіксо­ваний у творах Марка Вовчка. Тут письменниця відтворила такі колоритні зразки, які не наслідуються, не повторюються у мовній практиці навіть визначних майстрів художнього слова. Мова персонажів так міцно зливається з авторською, що це стає одним із фактів авторського стилю. Напр.: «В неділю якось вирвалась я, побігла навідати. Увійшла, дивлюсь—лежить вона якраз проти вікна, і вікно відчинено.

— Оце,— каже мені старенька служка, що там за недужим доходжає,— як почала наша дівчинка просити та молити: по­ложіть мене проти вікна та положіть, то я й мусила їй до­годити.

А що, Одарочко,— питаю,— як? Вона подивилась на мене, та й каже: — Тітко,— серце! У нас тепер вишні та черешні цвітуть, а

далі й мак красуватиметься... А тато й мама? Нема вісток? — Ще нема, любко! — кажу.— Я тоді зараз прибіжу до те­

бе. Чи не бажаєш ти чого, Одарцю? — Ні, тіточко, нічого не бажаю, нехай тільки мене від вікна

не женуть» («Одарка»).

Особливо вдалою є типізація та індивідуалізація мови пер­сонажів при використанні прямої мови, що розгортається часто в діалогізовану. Пряма мова, міцно сплітаючись з авторською, створює значний експресивний ефект.

Так, наприклад, у творі М. Коцюбинського «Тіні забутих предків» мова персонажів індивідуалізується вживанням діа­лектних мовних елементів. На авторську мову накладається своєрідний колорит, який захоплює читача, викликає в нього естетичні асоціації. Зберігаючи міру художності, з великим так­том автор вводить до мовної тканини твору оригінальні діа­лектні одиниці, Напр.: «Звідти впали на землю нові кісники, а дівчинїса з криком, кинулась їх 'захищати. Але він видер і кинув у воду. Тоді дівчинка, зігнута вся, подивилась на нього спід­лоба якимсь глибоким зором чорних матових очей і спокійно сказала:

— Нічьо... В мене є другі... май ліпші.— Вона наче його поті­шала.

Здивований лагідним тоном, хлопець мовчав. 390

•> — Мені неня купили нову запаску... і постоли... і мережані капчурі... І...

Він все ще не знав, що сказати. — Я ж обую файно та й буду дівка... Тоді йому заздрісно стало. — А я вже вмію грати на денцівку. Наш Федір зробив си таку

файну флояру... та й як заграє...» Названі особливості конструкцій з прямою мовою творять

багатоплановість певних мовних одиниць, що формують своє­рідну цілість, часто співвідносну з реченням, напр.:

Ой річенька манюсінька всі греблі розрива. Стояла там Ганнусенька і кидала слова: — Течи, моя гарнюсінька, на той бік, де права. Хай чує ж бо матусенька, що я іще жива

(П. Тичина, Ганнусенька із Західної України).

Більш складною, триплановою, виступає конструкція з прямою мовою — двох типів та.непрямою — одного типу, напр.:

— Чого ти ходиш на могилу? Насилу мати говорила. — Чого ти плачеш ідучи? Чому не спиш ти уночі, Моя голубко сизокрила? — Так, мамо, так. І знов ходила,— А мати плакала ждучи

(Т. Шевченко, Чого-ти ходиш на могилу).

Отже, за допомогою конструкцій з прямою мовою створю­ються високохудожні зразки, в яких прихована велика драмати­зована сила. В складній багатоплановості конструкцій з прямою мовою можуть бути зведені, скомплектовані й різні інтонуван­ня, й контрастування, й піднесення та зниження загального зву­кового малюнку, й виділення специфічного початку та специ­фічного фіналу. Все разом тут створює дуже оригінальні та місткі стилістично-художні побудови.

НЕВЛАСНЕ ПРЯМА МОВА

Невласне пряма мова — це деформована пряма мова, вве­дена особливим способом у непряму. Це своєрідний проміжний тип мови, з своїми власними структурними особливостями, відмінний як від прямої, так і від непрямої мови. Невласне пряма мова є носієм виразних стилістичних якостей. Елементи прямої мови в невласне прямій не так різко виявлені, і тому вона значно тонша і стрункіша за своїми структурними, стилі­стичними властивостями, відносно одноманітніша й простіша в своїй побудові й функціональних можливостях. Проте вона ви­користовується дуже частої практиці літературного мовлення, особливо художньо забарвленого. Органічно зливаючи в новій

391

художній якості дві названі форми мовлення, митці українсь­кого слова зображають, головним чином, внутрішні переживання персонажів, використовуючи характерні звороти з їх власного мовлення і зберігаючи потрібні інтонації. Цим досягається емо­ційне забарвлення й виразний4 іщщдідуальн-ий колорит мовлен­ня. Напр,: «Сонна, напівпритомна, Маланка розкладає в печі вогонь і приставляє окріп, щоб зготувати Андрієві вечерю. Вогонь палає і гуготить, а вона заплющує очі, хитається, і їй здається, що то шумить колосом нива і серп черкає по стеблу. Ой, як душно, як сонце пряжить. Ба ні, таж то вогонь пече, бо близько стала. Ось вона нажала сніп і крутить перевесло... так болить спина, трудно зігнутись. Ага! То вона тісто місить на галушки. Жни, Гафійко, жни... трудно, серце, заробляти, за дванадцятий сніп жавши, а треба. Що пучку врізала, сичиш з болю? Ай, ні, таж то окріп збігає...» (М. Коцюбинський, Раіа тог^апа); «В землянці Безсмертних дід Євмен застав тільки Хведька, який, підібравши під себе ноги, голосно читав якусь книгу. Вгледівши діда, хлопчик скочив з лави і шанобливо завмер. Це розчулило старого: хоч і війна, а таки поштиве дитя росте. Та й біля коней уже вміє ходити, а це щось значить. Він погладив малолітка по голові, пригорнув його до себе од­нією рукою» (М. Стельмах, Правда і кривда).

Деякі художні твори великою мірою грунтуються на вико­ристанні прийому невласне прямої мови. Таким, зокрема, є твір Ю. Яновського «Вершники». Зовнішньо в ньому майже непо­мітні елементи прямої мови, але вони тут функціонують досить активно у вигляді невласне прямої мови. За допомогою цього прийому створюється своєрідний мовний колорит, що дозволяє,-авторові поєднати свою мову з мовою персонажів твору, .ви­словлюватись їхньою мовою вільно і безпосередньо. В такий • спосіб досягається конденсована мовна форма, без зайвих, ускладнюючих елементів, без супровідних слів тощо. Розповідна манера тексту зберігається, використовуються лапки. Напр.; «Лютували шаблі, і коні бігали без вершників, і Половці не пізнавали один одного, а з неба палило сонце,, а гелгання бій­ців нагадувало ярмарок, а пил уставав, як за" чередою, ось і розбіглися всі по степу, і Оверко переміг, його чорний шлик віявся по плечах. «Рубай, брати, білу кість!» Пил спадав, Дехто з Андрійового загону втік. Дехто простягав руки, і йому рубали руки, підіймав до неба вкрите пилом і потом обличчя, і йому рубали шаблею обличчя, падав на землю і їв землю, захлина­ючись передсмертною тугою, і його рубали по чім попало і топ­тали конем...

«Сюди веди!» І підводили високих степовиків, і летіли їхні голови, як кавуни (а під ногами баштан із кавунами, і коні зупинялися коло них), дехто кричав скажено і, мов у сні, не­чутно, а цей собі падав, як підрубаний бересток, обдираючи геть кору й гублячи листя. «Шукай, куме, броду!»

892

Висвистували шаблі, хряскотіли кістки, і до Оверка підвели Андрія. «Ахвицер? Тю-тю, та це ти, брате?!» Андрій не похню­пився, поранену руку заклав за френч і зіпсував одежу кров'ю. «Та я, мазепо проклятий!» — «Ну, що? Допомогли тобі твої генерали?»

8. ВЕЛИКІ СИНТАКСИЧНІ СПОЛУКИ

. (Кожний тип синтаксичної конструкції має свої можливості для стилістичної виразності, емоційної і смислової підкресленос­ті змісту висловлення. Аналіз мови художніх творів, зокрема, виразно показує, що й короткі речення чи їх еквіваленти (номі­нативні, неповні, еліпси, непоширені, уривчасті, обірвані), і цовгі речення, або фрази, і великі синтаксичні сполуки, більші за фра­зу, тобто вже одиниці синтаксично-композиційного, періодичного характеру, при їх цілеспрямованому, умілому, мистецькому вико­ристанні дають величезний естетичний і смисловий ефект.

Історія мови художньої літератури свідчить, що як у давні часи, так і в новітній період її розвитку художники слова користувалися всіма зазначеними вище конструкціями стилістич­ного синтаксису, які набували часто характеру високих зразків словесно-художнього мистецтва. Деякі письменники, володіючи даром стисло-художнього вислову, зображення, весь час кори­стуються лаконічною манерою письма; інші створили неповторні зразки складного, синтаксично- розгалуженого, асоціативного вислову; ще іншим були властиві обидві ці словесно-художні манери. «Безсумнівно, що пристрасть до створений великих над­фразних єдностей, як і навпаки, до короткої в'язі,— одна із іс­тотних ознак стилістичної манери авторів і художніх напрям­ків»,— підкреслював видатний дослідник цих питань Л. А. Була-ховський *.

(Науковий, публіцистичний, діловий стилі літературної мови (писемні й усно-ораторські) за своєю природою менше кори­стуються (або й зовсім не користуються) такими синтаксичними конструкціями, як речення неповні, обірвані, еліптичні і под., що широко вживаються в мові художньої літератури, в епісто­лярії і в усно-розмовному мовленні. Щодо великих синтаксичних сполук, то вони застосовуються в своїх багатогранних стилістич­них функціях у всіх стилях писемної літературної мови, в мові ораторській' (тобто в монологічному публічному мовленні) і в мові оповідачів, що володіють народним красномовством.

Схарактеризуємо основні ознаки, прикмети цих великих син­таксичних ^сполук, або, за іншою термінологією, періодичного мовлення. "

Стилістична характеристика періоду (грецьке регіоо*оз — ко­ло) сформульована ще в поетиках і риториках стародавньогрець-

1 Л. А. Б у л а х о в с к и й, Курс русского литературного язнка, т. І, К., 1952, стор. 394.

393

кої і елліністично-римської риторичних систем. Арістотель, наприклад, відрізняв мовлення нанизане, скріплене лише сполуч­никами, від мовлення заокругленого, тобто складеного з періо­дів (кіл). *Я називаю періодом фразу,— визначав він,— яка сама по собі має початок і кінець і розміри якої легко огляну­ти... Зрозумілим таке мовлення є тому, що воно легко запам'ято­вується, а це спричиняється тим, що періодичне мовлення має число, число ж найлегше запам'ятовується... Період повинен мі­стити в собі і думку закінчену, а не розрубуватись.

Період може складатися з кількох колонів або бути простим. Період із кількох колонів є період закінчений, що має поділ і зручний для дихання весь цілком, а не частинами. Колон — одна з двох частин періоду... Ні колони, ні самі періоди не по­винні бути ні укороченими, ні надто довгими...» '

(/У римських поетиках і риториках далі теоретично розробля­лись поняття періоду, колона і їх стилістичних властивостей; зокрема, короткий колон, або коротка фраза, тут зветься ще комою. «Із з'єднання колонів і ком створюються так звані пе­ріоди.- Період є система колонів і ком,— визначав Деметрій,— майстерно припасована для виразу думки, що в ній зосереджує­ться... Взагалі період не щось інїие, як певна зв'язана побу­дова» 2.

В інших авторів цього ж часу період ще мав назву рівного сполучення, характерними рисами якого є рухомість і безперерв­ність значення, старанна обробка зв'язків між ланками — части­нами сполучення, тобто колонами і комами.

Г~Як відомо, і в стародавній писемній літературі, і в оратор­ському мистецтві використання періодів у мовленні мало велике значення і було однією з ознак високої майстерності володіння словом. Вважалося, що в періодичному мовленні, особливо в ораторському, найширше виявляються самі можливості мови. І до нього ставилися суворі вимоги ясності, прозорості, вишу­каності викладу, але не штучності, не шаблонності^ Періодичній мові одного з видатних ораторів античного світу, Ісократа, до­слідник дає таку характеристику: «Він відмовився від багатьом зовнішніх засобів.., зате — і в цьому його головна заслуга переД потомством— він зосередив свою увагу на періодизації. Тільки, завдяки його працям у цьому напрямку грецька мова виявила) все своє багатство, всю різноманітність своїх конструкцій. Обду­мано групуючи другорядні елементи фрази навколо головних, він створив для своїх слухачів цілі ряди періодів, легких, про­сторих та ясних з одного кінця до другого, подібно до колонад тих портиків, що оточували майдан їх рідного міста»3. Цьому мистецтву навчали спеціальні дисципліни — риторика і поетика,

1 А р и с т о т е л ь , Риторика.— «Античнне теории язнка и стиля», М,— Л., 1936, стор. 183—184. 2 Т а м же, стор. 240—241. 3 Ф . Ф. З е л и н с к и й , ХудожеСтвенная проза и ее судьба.— «Вестник Европм», 1898, ноябрь.

394

або піїтика. іТрадиції стародавніх поетик і риторик знайшли ' широкий відгомін у науці, навчанні і літературі ще раннього європейського середньовіччя, в тому числі слов'янського, зокре­ма в літературі Київської Русі. Особливо яскраво і широко за-

• стосовувалися засоби риторики і поетики, вироблені ще в старо-. давні часи, в наукових і літературних творах учених, а також ••'в ораторському, викладацькому мистецтві професорів Києво-чМогилянської академії другої половини XVII — початку XVIII ст. ІПро це свідчать, наприклад, твори Феофана Прокоповича, спе-.ц'іально присвячені питанням риторики і піїтики. )

;, ҐУ своєму творі «Про поетичне мистецтво» Ф. Прокопович, "в * дусі античної традиції, писав про великі синтаксичні сполуки і

»,: їх значення у висловленні. \ Періодичній мові як засобу увиразнення змісту висловлення

приділяв значну увагу великий російський учений М. В. Ломо-Г носов, який працював у Києво-Могилянській академії, був •>... високої думки про її науку і творчо розвинув її в своїх творах,

зокрема в філологічній галузі. Г Говорячи про конкретні зразки застосування періодичного

мовлення в літературній творчості України того часу, слід на­самперед сказати про літописи Грабянки і Самовидця. І якщо у Трабянки довгі синтаксичні сполучення ще не мають" прикмет спеціальної синтаксично-к,омпозиційної і естетичної настанови, становлячи звичайне «нанизування» речень, що повідомляють про певні події в хронологічному порядку, то обробка фрази і з'єднання фразових одиниць у періоди в Самійла Величка має виразний літературно-мистецький характер. ;В літописно-пате­тичні періоди історично-художнього мовлення Величка фрази сполучаються стрункою системою єдинопочаття; висловлення заокруглене підсумковим риторичним запитанням багатозначно^ го характеру або кульмінаційним піднесенням інтонації, після чого йде нове повідомлення, злам у висловленні, який є анти­тезою до попередньої частини. Напр.: «Єще огнь многокровной и многоплачевной внутрней Хмелницкого войни з Поляками вож-женний, щ чрез-ь осм літ силно палавший, и Украйну з Коро­ною Полскою в распрі тогда сущую зіло снідавший не угаснул: єще трупи человічскии, на розних лядских и украйн-ских полях бранним оружієм постланніи, вконец не истлїша; єще земля по многих горизонтах кровію людскою обагренная, дождевними кроплями неизмовенна; єще аер от трупов человБ-ческих просмрадшийся, не пришель бї до первобитного чистого и невредителного єстества своєго; єще матерей по синах, и жен по мужех и иних кревних своих, оружієм воєнним умервшленних, слезоточніє не осхли зїници; єще ни Украйна от Поляков, а ни Поляки от Украйни могли в домах свогіх, милой з покревними свойми компаній ужити, или сладким сном уснути, а ни во-жделінного покою певними бити: аж тут на сей стороні Дніпра, от Переясловля и Полтави з причини двох человіков нового

395

тогда гетмана Виговского и Мартина Пушкара полковника пол-тавского, новий внутрнего междоусобія и кровопролитія велико­го огнь добра людскіє пожигающий и вконец истребляющий воспламеняется и свою на разореніє людскоє приємлет силу, еже бисть тако» '.

^Функціонального поширення і глибшої, багатограннішої сти­лістичної диференціації набувають великі синтаксичні сполуки у формі періодичного мовлення в системах словесно-художнього, а потім і публіцистичного, наукового, ораторського, епістоляр­ного висловлення в українській літературній мові XIX і XX ст.,/ Наприклад, аранжування великих сполук, стилізоване в розмов"^ ному стилі, характерне для мовлення Г. Квітки-Основ'яненка, І. Нечуя-Левицьког'о. Цей засіб творчо збагачується відшліфо­ваними авторськими періодичними висловленнями, що змальо­вують картини природи, дають соціально-побутові характери­стики в манері реалістичної об'єктивно-повістевої прози Пана­са Мирного; глибоко психологічні, з елементами наукового викладу періоди в прозі, а також естетично оздоблені побудови складного малюнка в поетичних творах І. Франка перегукуються з високомайстерними синтаксичними композиціями прози М. Ко­цюбинського і поетичних творів Лесі Українки. Зокрема, М. Ко­цюбинський з однаковою естетичною ефективністю користувався і короткою в'яззю, і компонуванням великих фразних сполук літературної мови першої половини XX ст., підносячи виразові засоби української літературної мови, насамперед мови худож­ньої прози, до рівня найвищих світових мовНо-мистецьких літе­ратурних зразків.

Високі традиції застосування складних синтаксично-компози­ційних сполук для словесно-художнього вислову знайшли своє продовження і в мові радянської української літератури. Але, в радянський час це питання набуло принципово іншого харак­теру. Українська літературна мова після Жовтня гармонійно розвинула всі свої структурні й виразові стилі, отже, крім сло­весно-художнього,— ще й науковий, публіцистичний, діловий, І науково-популярний, ораторський. Однією з рис фундаменталь- / ності названих стилів є стрункість, гнучкість, відшліфованість у/ суспільній мовній практиці їх синтаксичних структур, зокрема й великих сполук, що відображають розвиненість наукового, ділового вислову.

Сучасна мовна практика забезпечується відповідними теоре­тичними розробками основних питань мовознавчої науки. Радян­ська лінгвістика, як і лінгвістика зарубіжна, виходить із усві­домлення того реального стану, що для сучасних високорозви-нених мов, навіть без спеціальних стилістичних настанов, склад­не, розгалужене висловлення є закономірністю. Це висловлення є поширеною одиницею членування мовного потоку в усіх стилях

1 С. В е л и ч к о , Сказаніє о войнв козацкой с поляками, К-, 1926; стор. 179.

396

,ч •

исемної літературної, а також усної мови. В граматично-син-,!аксичному і композиційному планах складне висловлення (Оформляється як складна синтаксична сполука, єдність, більша іза речення і за фразу. Поняття фрази у її співвідношенні з пер­вісним, елементарним (простим) реченням чи його еквівалентом знайшло своє висвітлення в ряді праць радянських мовознавців,

.зокрема у працях видатного ученого — дослідника проблем син-:таксису О. М. Пєшковського. «Під фразою,— визначив учений,— •ми розуміємо... будь-який відрізок від однієї розділювальної пау­зи до другої, незалежно від того, із скільком речень він скла­дається» '. Але, як уже підкреслювалося, по-перше, не кожна довга фраза, сполука, що складається з ряду речень, має харак­тер періоду, бо для цього повинна бути наявна с п е ц и ф і ч н а

' організація частин, по-друге, до складу періоду як великої син­таксичної єдності можуть входити не лише речення, а й фрази.

Досліджуючи ці, більші за фразу, сполуки, Л. А. Булахов-ський так визначив їх природу: «Безсумнівно, однак, що навіть фраза не становить того найбільшого цілого, в якому свідомості відкриваються словесні масиви. Якщо не говорити про такі най­більші словесні організації, якими є цілі твори слова — статті, повісті, романи і под., зовнішнє оформлення яких теж повинно бути підпорядковане певній єдності у змісті і в обраній формі (поділ на частини, їх заголовки і под.),— то слід враховувати у всякому разі наявність тих більших, ніж фрази, але ще зви­чайно чітко схоплюваних єдностей словесного виразу, в яких наявні конкретні ознаки синтаксичного характеру,— так звані н а д ф р а з н і є д н о с т і .

Практика здавна зважає на їх існування. їх зовнішнім вира­зом на письмі є новий рядок, що відділяє одну таку єдність від наступної', однак досить часто зустрічаються й такі надфразні єдності, коли і новий рядок виявляється знаком лише внутріш­нього членування більшої єдності» 2.

Дослідженню питань граматичної структури і стилістичних функцій великих синтаксичних сполук присвятив ряд своїх праць М. С. Поспєлов. У статтях «Проблема сложного синтаксического целого в современном русском язьіке» 3, «Сложное синтаксиче-ское целое и особенности его структури» 4 учений охарактеризу­вав найголовніші етапи -розробки цього питання у вітчизняній філологічній науці (дожовтневий і ряднський) і дав конкретні

' А . М. П е ш к о в с к и й , Русский синтаксис в научном освещении, М., 1956, стрр. 460.

2 Л . А. Б ' у л а х о в с к и й , Курс русского литературного язнка, • т. І, изд. 5-е, К., 1952, стор. 392.

3 «Ученне записки Московского гос. ун-та, вмп. 137. Труди кафедри рус­ского язика», кн. 2, 1948, стор. 31—41.

4 «Доклади и сообщения Ин-та русского язика АН СССР», вмп. 2, М., 1948, стор. 43—68; див. також: И. А. Ф и г у р о в с к и й , От синтаксиса от-дельного предложения к синтаксису целого текста.— «Русский язик в школе», 1948, № 3, стор. 21—31.

397

зразки аналізу складних синтаксичних сполук у поетичній мові 0 С. Пушкіна.

Яскравим прикладом аналізу стилістичних функцій великих синтаксичних сполук у мові прози може бути праця В. В. Вино­градова «О язьіке Л. Толстого (50—60-е годи)»1, в якій подана також структурна характеристика сполук, які автор називає дов­гими періодами, колом періодів, справедливо вважаючи їх одні­єю з найхарактерніших ознак мовного стилю великого письменни­ка, одного з найвидатніших творців російської фундаментальної прози. Психологічно-мислительному підгрунту «довгого періоду», «колу періодів» у Л. Толстого, як підкреслює учений, у структу­рі синтаксичного угруповання відповідають граматичні засоби сполучення різного типу: анафоричні конструкції, система пов- -торів, лексико-семантична симетрія у формі контрастів, антитези, паралелізми, градації та ін.

У книзі О. І. Єфимова «Стилистика художественной речи» (М., 1961) проблемі великих синтаксичних сполук присвячено розділ під назвою «Речевне периодьі как злементьі позтического синтаксиса», в якому автор, схарактеризувавши засоби сполучен­ня окремих речень в період як гармонійну, закінчену синтаксич­ну конструкцію, логічно завершену одиницю мовлення, подає зразки конкретного аналізу цих сполук на прикладі мови М. Лєр­монтова, М. Гоголя та інших авторів.

В останні роки у дослідженні цієї проблеми почали ширше застосовуватися структурно-статистичні методи аналізу. При­кладом цього можуть бути, зокрема, такі праці: Г. А. Лескісс — «О размерах предложениц в русской научной и художественной прозе 60-х годов XIX в.»2, «О зависимости между размером предложения и характером текста»3 та ін., Л. В. Косюк— «Роз­поділ довжини речення» 4. Статистичні дані аналізу текстів різ- » них стилів літературної мови, співвідношень конкретного і аб­страктного змісту твору чи його частини дають можливість для побудови висновків, що грунтуються на числових підрахунках і формулах. В ряді випадків це, безперечно, увиразнює і збагачує деякі сторони аналізу художнього, наукового, публіцистичного текстів.

Розробка цього питання в українському мовознавстві пов'я­зана з характеристикою і визначенням великих синтаксичних сполук як надфразних єдностей, сформульованими у працях Л. А. Булаховського 5.

1 «Литерагурное наследство», 1939, № 35-36, стор. 144—147. 2 «Вопросьі язнкознания», 1962, № 2 . 3 «Вопросм язнкознания», 1963, № 3. • * «Статистичні параметри стилів», К., 1967, стор. 150—164. 6 Л. А. Б у л а х о в с к и й , Курс русскогб литературного язика, т. І,

стор. 392. Слід відзначити, що праці Н. І. Серкової «О некоторьіх вопросах функциональной перспективи предложения в терминах «сверхфразовьіх единств» («Вопросм язнкознания», 1963, № 3), В. Г. Адмони «Размер предло­жения и словосочеталия лсак явление синтаксического строя» («Вопроси язьїко-398

Розглядаючи складні фрази і надфразні єдності як структур­ні одиниці синтаксису і стилістичні фігури, Л. А. Булаховський пояснював їх наявність у мові загальним розвитком людської думки, певним станом у психології мислення, яке не задоволь­няється висловленням примітивним, а прагне до аналізу і син­тезу в оцінці явищ і фактів у їх багатогранних зв'язках. Це ви­магає складного, розгалуженого вислову, опертого на широкі асоціації та їх зв'язки, що, в свою чергу, потребує складних синтаксичних побудов. «На вищих етапах розвитку навіть по­точна, розмовна мова,— писав учений,— виходить за межу цьо­го примітивізму і ховає в собі елементи, придатні для створення розвиненої широкої та змістової фрази» '. ,

Особливо ж ці вимоги мають стосуватися і знайти своє відображення в синтаксисі літературної мови. «На певному сту­пені удосконалення літературного синтаксису,— підкреслював Л. А. Булаховський,— майстерність автора полягає в умінні бу­дувати велику фразу — низку пов'язаних одне з одним речень, об'єднаних між собою в логічній перспективі. Така фраза (в певних стилях — навіть надфразна єдність) сприймається як масивніша, складніша логічна і словесна будова, з нею наро­джується монументальний стиль писання»2. , Дослідження надфразних єдностей, здійснені до цього часу в українському мовознавстві, торкалися переважно застосу­вання їх у мові художньої літератури. В двотомному «Курсі історії української літературної мови» (т. І, К-, 1958; т. II, К.., 1962) характеристика цих сполук подана при висвітленні мови Панаса Мирного, М. Коцюбинського, Лесі Українки (т. І), а також при аналізі явищ стилістичного синтаксису радянської художньої прози (т. II); стилістичним функціям надфразних єдностей присвячені окремі розділи і сторінки в працях І. К. Бі-лодіда «Питання розвитку мови української радянської худож­ньої прози» (К., 1955), а також «Мова і стиль роману «Вершни­ки» Ю. Яновського» (К-, 1955), «Мова творів Олександра Дов­женка», (К-, 1959), «Каменяр українського слова» (К-, 1966) та ін.

Стилістичну й граматичну характеристику надфразних єдно­стей у мові М. Коцюбинського подає у своїх працях О. Є. Пиво-вгіров 3.

знання», 1966, № 4) також, на нашу думку, перебувають у прямому чи посе­редньому зв'язку з працями Л. А. Булаховського, навіть у термінологічних визначеннях, хоч згадки про це, на жаль, у них відсутні.

1 Л. А. Б у л а х о в с ь к и й , Виникнення і розвиток літературних мов.— «Мовознавство», 1947, т. IV—V, стор. 121.

2 Т а м же. 3 О. Є. П и в р в а р о в . Стилістичні засоби організації надфразних єдно­

стей у художній прозі М. Коцюбинського.— «Дослідження з.української мови», К., 1958, стор. 86—96; й о г о ж, Граматичні засоби організації надфразних єд­ностей у прозі М. М. Коцюбинського.— «Наукові записки КДУ ім. Т. Г. Шев­ченка», т. XVII, вип. 2, К-, 1958, стор. 93—107.

399

Періодичним формам висловлення приділено багато уваги в українських курсах стилістики. Так, у «Нарисах з загальної стилістики сучасної української мови» (К-, 1962) проф. І. Г. Че­редниченко у спеціальному розділі характеризує періоди як ви­тончені конструкції, побудовані на чіткій ритмічності мовлення, на специфічному поєднанні в періоді однорідних синтаксичних структур, що має свою завершальну смислову й інтонаційну кінцівку. Автор подає класифікацію періодів за функціонально-синтаксичною будовою (періоди місця, часу, умови, допустові, порівняння, означально-наслідкові, обставинно-наслідкові, обу-мовлено-наслідкові, протиставлення, узагальнення та ін.).

У «Практичній стилістиці сучасної української мови» (К-, 1967) А. П. Коваль, крім загальнотеоретичних визначень, що стосуються цього питання, розкриває цілеспрямованість у засто­суванні періодичного мовлення в різних стилях української літе­ратурної мови. В книзі «Науковий стиль сучасної української літературної мови. Структура наукового тексту» А. П. Коваль аналізує й такі синтаксичні композиції, як велика фраза, абзац, підкреслюючи, що розгалужені синтаксичні структури є однією з характерних рис наукового стилю сучасної української мови. Своєю внутрішньоструктурною будовою, інформативністю, ви­користанням засобів сучасних синтаксичних зв'язків наукова фра­за (великі синтаксичні сполуки взагалі) української мови відо­бражає загальну закономірність розвитку синтаксису наукової мови розвинених літературних мов індоєвропейської групи в другій половині XX ст.

Новий напрям у дослідження стилів української літературної мови взагалі, зокрема довжини речень як ознаки їх структурної і естетичної специфіки, вносить книга «Статистичні параметри стилів» (К-, 1967). Застосовані в цій книзі статистичні методи дають у наше розпорядження ряд документально-об'єктивних * даних, що відкривають нові грані також-і в питанні дослідження Синтаксичної структури художніх, публіцистичних, наукових та інших творів. Так, наприклад, на широкому матеріалі досліджен­ня текстів творів М. Рильського (поезія), ІО. Яновського (проза) у порівнянні з текстами інших письменників (поетів і прозаїків) встановлюється, що з радянських письменників саме, творчій манері М. Рильського і Ю. Яновського найбільш характерне вжи­вання довгих, розгалужених речень чи надфразн|іх^єдностей. Це відповідає, зокрема, у М. Рильського широкій асоціативності словесно-художнього малюнка з його традиційно-ускладеною синтаксичнрю будовою, у Ю. Яновського це — конденсовано-панорамна манера зображення, яка вимагає великих синтаксич­них сполук без різкої фіксації пауз чи зупинок на межах, стиках членувань висловлення. Звичайно, з цього не слід робити висно­вку, що поети і письменники, які не користуються надфразними єдностями, цим самим стають на нижчий рівень словесного ми­стецтва, художності чи психологічної глибини висловлення, адже

400 •

і короткі синтаксичні в'язі при їх майстерному, художньо-ціле­спрямованому застосуванні дають високі зразки літературного слова.

Перед дослідниками цієї проблеми синтаксису української мови відкриваються дуже важливі в теоретичному і практичному плані завдання, зокрема вивчення розвитку української фрази в історичному аспекті (довжина фрази, наприклад, у старій українській літературі, в синтаксисі сучасної літературної мови, стосовно до стилів літературної мови другої половини XX ст.); в аспекті ж сучасності — місце довгої фрази, великих синтаксич­них сполук типу надфразових єдностей в загальному багатогран­ному процесі мовної комунікації як з погляду психології мовлен­ня, так і з погляду їх суспільно-естетичної вартості. Адже все більше поширення великих синтаксичних сполук у висловленні цілком спростовує ті твердження, які вважають, що в епоху тех­нічного прогресу і могутніх засобів комунікації й інформації за допомогою електронно-обчислювальних машин та різних ко­дових, символічних, знаково-семіотичних систем тощо роль люд­ської мови як засобу комунікації зменшується, поступаючись місцем засобам комунікації машинної. Як бачимо, психо-фізіо-логічний механізм керування мовною діяльністю вимагає склад­них, розгалужених форм висловлення, наповнених великим об­сягом асоціацій. Мислительна діяльність, обсяг пам'яті людини зумовлюють і уможливлюють певний рівень «пам'яті» машин, а не навпаки.

Отже, великі синтаксичні сполуки не лише мовна реальність, а й усвідомлена необхідність мовної комунікації, виразу думки в її багатогранній цілості, яка охоплює і минуле і сучасне.

Як бачимо, великі синтаксичні сполуки, або періодичне мов­лення,— це і довга фраза, і надфразна єдність (велика синтак­сична єдність, велике синтаксичне ціле і под.), однак не кожна довга фраза становить надфразну єдність як композиційно-син­таксичну одиницю і стилістичну фігуру. Н а д ф р а з н а є д ­н і с т ь — це композиційно-синтаксична конструкція, що об'єднує в собі способом сурядного і підрядного зв'язків кілька речень, фраз і навіть абзаців, які створюють певну гармонійну завер­шеність, закінченість, конденсованість висловлення щодо його смислового змісту, а також і завершеність структурну, яка створюється послідовністю, симетрією граматичних зв'язків, їх системністю на протязі всієї цієї великої синтаксичної сполуки (сполучники, займенники, прислівники з прилеглими словами, граматично опорні слова і под.) і певною ритмомелодичною інто­нацією та естетичною організацією (висхідна, градаційна части­на, кульмінація, заокруглення-висновок; хвилеподібна ритміка цих періодичних кіл в одному висловленні). На фоні загального тексту надфразні єдності мають більш виразну відносну само­стійність висловлення як одиниці логіко-семантичного та інто­наційного членування мовного потоку. Багатогранність і різ-

26 2—1626 40!

ноплощинність повідомлення змісту як щодо часу дій, так і характеру явищ, фактів, їх психологічно-експресивного забар­влення і под. надфразною єдністю передається в концентрова­ному висловленні, в єдиному сприйнятті, ніби «одним дихан­ням». Синтаксична структура розвиненої літературної мови, сучасна психологія мовлення глибоко обумовлюють і повніс­тю забезпечують дійовість і ефективність цих конструкцій у кожному з стилів мови.

Характеризуючи граматичну організацію надфразної єдності, слід, отже, насамперед відзначити певну системність у смислових скріпах між її складовими частинами, компонентами єдності (реченнями і фразами), а саме: а) повторюваність сполучників і сполучних слів, прислівників і їх груп, займенників (особових, вказівних) з означуваними словами, вставних слів і под.; б) си­метрію співвідносності скріп, наявних у розгорненій частині єдності, із тими, що приєднують завершувальну частину.

Зразки подібних композицій спостерігаються і в прозі, і в поезії, наприклад, у М. Рильського:

Як не любити зими сніжно-синьої На Україні моїй, Саду старого в пухнастому інеї Сивих веселих завій. Як не любити весни многошумної, Меду пахучих суцвіть, Як не любити роботи розумної,

Праці, що дух веселить...

(«Як не любити»)

Кожна із шести строф цього вірша починається прислівни­ком як із інфінітивом не любити, що відіграють тут роль приєд­нувальної зв'язки, а в трьох інших строфах ця зв'язка повто­рюється і в третьому рядку строфи. Отже, увесь цей вірш (24» рядки) становить виразну гармонійну надфразну єдність, але відкриту — без завершувальної частини.

Вірш М. Рильського «Туга за молодістю» розпадається на дві частини, які становлять надфразні єдності кожна зокрема: вступ­на, що скріплюється сполучником коли і завершується запереч­ною часткою ні, ні\ з прилеглими словами; основна, що складає­ться з 24 рядків, скріплюється на початку конструкцією із сполучника і прислівника та жаль, а далі прислівником жаль (початки 8-ми рядків).

Та жаль світанків тих, які лиш раз палали... Жаль тих передчуттів, що никнуть і холонуть Жаль просвітів між хмар, блакитних і легких... Жаль дружби на весь вік, що гасла за хвилину...

І, нарешті, висновкове: Жаль світу цілого — землі і неба жаль!

де співвідносність скріп виявляється в однаковому початку і за­кінченні.

40*

У багатьох випадках ця симетрія з'єднувальних груп над­фразних єдностей у мові поезії та прози має співвідносність такого характеру: Коли..., коли..., коли... (лиш, як тільки і под.),— тоді...; Однак..., однак..., однак...,— зате; Кажуть..., ка­жуть..., кажуть... (правда, звичайно... і под.),— але, та (втім, та проте, отже, таким чином і под.). У багатьох випадках скрі­пами служать особові займенники я, він, вона, вони, ми, ви, вказівні цей, ця, ці, це, ті, оті і под. із співвідносністю в завер-шувальній частині чи без неї, з відкритою конструкцією. Серед сполучників найчастіше для з'єднання частин великих синтак­сичних сполук використовуються і, а, та, але, що, або; сполуч­ники і, а, крім того, відіграють важливу роль також в інтонуван­ні висловлення; пор. у Ю. Яновського: із 43 абзаців новели «Дитинство» (роман «Вершники») 10 починаються інтонаційним «заходом», вираженим сполучником і: «І жайворонок, що загу­бився в небі...»; «І хочеться знати...»; «І до прадіда прийшов­ши...»; «І всі весни його дитинства...»; «І треба багато ходити в житті...»; «І ранок був пізній...» та ін.

Цим засобом інтонується вся новела як певна композиційно-синтаксична єдність. Крім того, цей сполучник з тією самою на­становою використовується і всередині абзаців (пор. також у подібній функції сполучник а).

Важливим елементом граматичної (і стилістичної) органі­зації надфразної єдності є інтонація, ритмомелодика. Моделлю тут є двочленна ритмомелодична єдність, перша частина якої інтонаційно-висхідна, градаційна — до кульмінації і паузи, після чого — частина рівна або спадна, завершувальна, висновкова. Напр.:

І нишком проковтнуло море Моє не злато-серебро, Мої літа, моє добро, Мою нудьгу, мої печалі, Тії незримії скрижалі, Незримим писані пером

(Т. Шевченко, Лічу в неволі дні і ночі);

„, Коли в грудях моїх тривога То потухає, то горить; Коли загублена дорога, А на устах любов тремтить; Коли уся душа тріпоче, Як білий парус на човні, Тоді рука моя не хоче Пером виводити пісні

[М. Рильський, Коли в грудях моїх тривога).

Подібні ж ритмомелодичні фігури як засоби організації над­фразної єдності часто спостерігаються і в прозових текстах, напр.: «Тепер вже народилось непорушне і тверде рішення.

Він погодиться, щоб реєстр був сорок тисяч, але складатиме його два роки.

26* 403

Він погодиться, щоб у Києві сидів королівський воєвода православної віри (мабуть, це буде Адам Кисіль), але в Києві буде його полковник, і там матиме постій козацький полк...

. Він погодиться, щоб підписові його передували слова: «його милості короля Речі Посполитої гетьман війська Запорозького», але служити королю не буде й хвилини...

...Він дасть згоду, щоб шляхта верталася в маєтки понад Бугом і Случчю, але закриватиме очі, коли її поженуть назад... Він відмовиться перед королем від права укладати спілки і вес­ти перетрактації з іноземними державами, але одразу ж, по­вернувшись в Чигирин, пошле посольство до Москви, укладе вій­ськову спілку з Валахією і Молдавією, спокусить на нові походи Іслам-Гірея, підбурить проти хана турецького султана» (Н. Ри­бак, Переяславська Рада).

Ця струнка надфразна єдність, як бачимо, з граматичного бо­ку спирається, по-перше, на особовий займенник він, по-друге,— має подвійну ритмомелодичну організацію: двочленну фігуру • в кожній фразі — складовій частині єдності — з висхідною інто­нацією в першій частині і заперечно-висновковою, з багатознач­ним пониженням тону — в другій; кожна наступна фраза, почи­наючи від займенника він, посилюється інтонаційно, в плані дра­матичної градації, із кульмінаційною тональною вершиною на словах але одразу ж, після чого йде висновкова частина єдності в рівному інтонаційному ключі. Безперечно, така, організація ви­словлення має виразний характер самостійної композиційно-синтаксичної структури, яка передає смислову єдність в конден­сованому виразі.

Крім засобів граматичних та інтонаційних, при організації надфразних єдностей використовуються багатоманітні прийоми стилістичного характеру, тобто стилістичні фігури, які так само, як і граматичні, спрямовані на досягнення більшої виразності, глибинності висловлення, але мають свої ознаки,, пов'язані з специфікою індивідуального художнього .мислення майстра слова, з системою композиційно-естетичного аранжування тво­ру, його мовностилістичних особливостей.

В організації великих синтаксичних сполук, зокрема над­фразних єдностей, велика роль належить анафоричним конструк­ціям (єдинопочаттям), повторам (зокрема рефренам), парале-лізмам, «підхопленню», лексико-семантичній симетрії у формі контрастів, антитез, кола (кільця) та ін.

У використанні надфразних єдностей як засобу висловлення кожний із функціональних стилів літературної мови (художньо-белетристичний, науковий, публіцистичний, офіційно-діловий, епістолярний, ораторський) має свою специфіку як щодо частоти їх вживання, так і щодо експресивного наповнення, психологіч­ного заглиблення, обсягу асоціацій (пам'яті), естетичних і кому­нікативних вимог в залежності від смислових і словесно-зобра­жувальних функцій висловлення, тексту, призначення цього

404

писемного чи усного твору для певних цілей, певної аудиторії і под.

Комунікативне завдання надфразних єдностей у всіх стилях однакове — забезпечувати повноту і широту інформації способом конденсованої передачі багатопланового, багатоманітного, об'єм­ного змісту в, єдиній композиційно-синтаксичній структурі. Як уже підкреслювалось, така форма висловлення є однією з ха­рактерних ознак сучасного писемного і усного мовлення взагалі, ознакою розвиненої літературної мови, що відображає процеси мислення людини. «Звичайно ми говоримо,— відзначав О. Си-нявський,— цілими (більшими чи меншими) групами речень. Пов'язані речення між собою далеко не однаково» '. Об'єднана певним способом, організована група речень, як показано вище, становить велику синтаксичну сполуку, що володіє рядом специ­фічних стилістичних якостей, які увиразнюють повідомлення. Але смислові, експресивні, психологічні й естетичні нюанси по­відомлення' надфразних єдностей в різних стилях літера­турної мови мають свою специфіку. Найширший діапазон цих нюансів характерний для надфразних єдностей мови художньої літератури, або художньо-белетристичного стилю мови і мовлен­ня; менше — в так званих, за термінологією Л. А. Булаховського, неоздоблених стилях2, тобто в стилях науковому і офіційно-діло­вому; проміжну позицію в цьому плані займають стилі публіци­стичний і епістолярний (за винятком епістолярії експресивної, інтимної, побутової, яка широко користується й засобами, які є на озброєнні стилів художніх). Надфразна єдність у науковій і офіційно-діловій мові повинна забезпечити точність, ясність, недвозначність, логічну стрункість у формулюванні складних понять, визначень, дефініцій і под.

Саме у логіко-інтелектуальному характері наукового і ді­лового висловлення і полягає стилістика надфразних єдностей у таких стилях, цим визначається строгість у розгортанні, по­слідовності зчеплення речень. В художніх стилях такі самі ви­моги не мають прямолінійного вияву, вони пов'язані тут з спе­цифікою образного, асоціативного мислення, і відображення цієї специфіки в великих синтаксичних сполуках має характер більш пластичний і багатоплановий у самих зв'язках речень і фраз синтаксичної єдності; він (характер зв'язку) припускає як си­метрію, так і асиметрію, що стає тут теж своєрідним засобом організації синтаксичної єдності. І хоч науковий стиль також не позбавлений метафоричного виразу, однак він користується ним обмежено, прагнучи до прямого, точного слововживання, прямо­лінійного виразу понять і дефініцій. Відзначимо, що саме через образно-літературні еквіваленти наукові поняття, часто вислов-

1 О. С и н я в с ь к и й , Норми української літературної мови, X.—К., 1931, стор. 315.

2 Л. А. Б у л а х о в с ь к и й , Виникнення і розвиток літературних мов, стор. 128.

405

лені далекою від цієї специфіки мовою, стають надбанням широких кіл читачів, і багато з тих читачів, як відомо, потім стають резервом для науки і творцями її ' . Відомо, що наукова мова все більше ускладнюється, перенасичується не лише спеціальною термінологією, але непомірно довгими незграбни­ми реченнями. Отже, виховання відчуття логіки і естетичного смаку у побудові фрази, великої синтаксичної сполуки є завданням представників Г «оздоблених» і «неоздоблених» сти­лів мови.

У мові класичної української художньої літератури спостері­гається, що до великих синтаксичних сполук як засобу виразу поглиблено психологічного стану, асоціативності мислення, роз­думу, емоційного комплексу, досягнення гумористично-сатирич­ного ефекту особливо часто звертаються такі письменники, як І. П. Котляревський, Панас Мирний, І. Франко, М. Коцюбин­ський, Леся Українка, О. Олесь. У мові радянської художньої літератури надфразні єдності поширені у Ю. Яновського, М. Рильського, О. Довженка, М. Бажана, Н. Рибака, Г. Тютюн­ника, Л. Первомайського, П. Загребельного та інших майстрів слова.

Надфразні єдності становлять одну з виразних ознак також сучасної української наукової, публіцистичної, ділової мови.

На кількох прикладах розглянемо хоча б схематично спільні та відмінні риси надфразних єдностей у різних стилях літера­турної мови.

1. Анафоричні синтаксичні конструкції, або єдинопочаття, становлять один із найміцніших засобів скріплення речень і фраз, навіть цілих абзаців у велику синтаксичну сполуку, найчастіше у надфразну єдність, зв'язуючи окремі частини думки в єдиний мислительний комплекс. Інтонація перелічення (рівна, спокійна • в науковому і діловому стилях; градаційна, висхідна — в сло­весно-художньому і публіцистичному) не випускає уваги читача чи слухача з свого впливу протягом усього висловлення. Ана­форичними початками речень — частин єдності — можуть бути як окремі слова, так і словосполучення. Напр.: «Любив Сали-вон Дніпро. Любив його просторінь, його молитовну тишу у трав­неву ніч, його гуркіт на порогах, сині брижі восени.

Любив Саливон густі очерети плавнів, літ пухкої куні над ними, тягу вальдшнепів, качиний сплеск у заводях.

Любив, коли вода лютувала, легко, мов тріску, підкидала плити, грозила смертю...» (Н. Рибак, Дніпро).

Анафори (єдинопочаття) часто створюють композиційно-син­таксичну цілість усього твору, особливо в поезії. Вони відомі й давній поетичній традиції майстерності слова, і сучасній, новіт­ній поезії. До них, як до засобу конденсації виразу, часто вдаю-

1 Б. Д а н 9 м, Герой и єретики. Политическая история западной мнсли. Перекл. з англ., М., 1967, стор. 342.

406

ться і поети молодших поколінь, зокрема І. Драч, В. Коротич. У поетичних засобах І. Драча — це одна з найпоширеніших ком­позицій, наприклад, у віршах «Дерева мене чекають»- («Там, де мене чекають... Отам, де мене чекають... Там, де мене чекають»), «Калина» («Спиваю сік густий... Спиваю сік жарких жовтневих розкошей. Спиваю шурхітливий падолист...»). Просторість цієї синтаксичної конструкції у поєднанні з журливою інтонацією досягає естетично-стилістичного ефекту згущення інтелектуаль­ного й емоційного виразу в поезії І. Драча «Крутосходи». Напр.:

Як ховали два Майбороди Малишка, Як землі закривалася чорна книжка, Як земля проковтнула усе, що могла,— Від східних зіниць до гіркого чола, Від карого усміху до любистку розмови...

У другій частині вірша дієслово-єдинопочаття, лишаючись у тих же — смисловій і синтаксичній — функціях, набуває града-ційно-змістового посилення, додаючи ряд нових значень, поши­рюючи амплітуду пафосного виразу:

І от понад Байковим пантеоном Піднявся рушник над Малишковим економ... Із пісні піднявся, розкрився, як мева, І крилами білими бив об дерева. Злетів над автобусами і над вінками... У небо полинув, легкий, як пір'їна...

2. Подібне значення мають різного типу повтори слів чи словосполучень і не анафоричного характеру, тобто ті, що розта­шовані всередині речення, фрази. Напр.: «Нелегко про це дума­ти. Взагалі все нелегко. Нелегко воювати. Нелегко бути батьком. Нелегко відповідати за долю людей, які покладаються на тебе. Нелегко бути людиною» (Л. Первомайський. Дикий мед); «Ве­чірня вулиця — в берегах вишневого цвіту. Вечірня вулиця — наче дно річки, по якому ти йдеш, ідеш по грузькому піску, а з обох боків над тобою здибилися білі пахучі хвилі. Вони поки що застигли, вони ніби очікують...» (Є. Гуцало, Цвітуть сади).

Однією з форм повторів, які мають особливо виразну емоцій­ну і зосереджувально-смислову силу, є прикінцеві повтори, тобто рефрени. Вони спостерігаються і в поезії (згадаймо рефрен «Доле, де ти?..» у вірші Т. Г. Шевченка «Минають дні»), і в прозі (наприклад: «Говори... говори» в «Іггїегтегго» М. Коцю­бинського; ціла система рефренів у «Вершниках» Ю. Яновсько­го та ін.).

3. Паралелізми як засіб організації надфразної єдності мають подвійний характер: лінійний і зіставний (художній парале­лізм).

Лінійний паралелізм — це з'єднання переважно однорідних чи однотипних за структурою речень, які зображують явища, події, факти в одній площині, дії, послідовності, в одному ряді

407

інформації і в своїй сукупності становлять сформовану компози­ційно-синтаксичну і смислову єдність. Цей тип зв'язку спосте­рігається і в художніх, і в наукових та офіційно-ділових стилях, але, звичайно, з своїми специфічними рисами у кожному. Напри­клад, зображення картини дощу в романі «Вир» Г. Тютюнни­ка: «Із-за обрію стали накочуватися хмари, що громадилися все більше і більше, з білих робилися попелястими; потім стали бузиновими; нарешті, завирували, закипіли і тяжко рушили впе­ред, підминаючи під себе небо... Потім хмари застигли..., і сто­рожке мовчання оволоділо небом і землею..., потім кілька важ­ких і лапатих дощових крапель упали на круп коня, з ляскотом розбилися на ньому і покотилися вниз по сухій мережі, і раптом вони заскакали скрізь— по людях, по. конях, по ріллі; простро­чили раз, вдруге...— і линув дощ, рясний, веселий, благодатний, покотився туманом по степу; заграла, зарокотала, захлюпала по ярах вода, і цей веселий шум освіжив і, обновив степ і людей і викликав у них дитячий радісний настрій». Тут перелік не звичайний, а метафоричний, живопис словом, тут наявне ніби єдине бачення, сприйняття, розкладене в повідомленні на окре­мі частини — речення.

Подібне перелічення зустрічається і в науковій та офіційно-діловій прозі, але характер надфразної єдності у цих стилях ін­ший: тут сполучувані частини менш тісно пов'язані як з гра­матичного, так і з експресивно-метафоричного боку; спостерігає­ться дійсно рівне, лінійне перелічення, яке, однак, забезпечує сприймання елементів повідомлення у комплексі-, для чого й слу­жить надфразна єдність у науковій мові. Напр.: «Такими напря­мами є дальше поширення ділянки застосування рівнянь коли­вань двовимірних тіл; будова рівнянь, які б ураховували велику кількість факторів, що впливають на коливальні процеси; вив- , чення властивостей нелінійних рівнянь теорії пружності; роз­винення методів розрахунку пластин і оболонок середніх товщин; дослідження коливальних процесів і поширення хвиль коливаль­них та автоколивальних систем з різними збудженнями. Вивчен­ня майже періодичних коливань у нелінійних системах; обертово-коливальних систем і внутрішнього тертя, розсіяння енергії в матеріалі пружного елемента коливальної системи, конструкцій­ного і аерогідродинамічного розсіяння енергії...» (Г. С. Писа­ренко, Теорія механічних коливань). Всього ця надфразна єд­ність має 22 рядки, що складають один абзац.

Часто для полегшення сприйняття і докладнішої деталізації, диференціації поняття в подібній надфразній єдності застосовує­ться рубрикація, поділ на окремі речення чи фрази з їх нумерацією і винесенням в підабзаци. Напр.: «У заляганні юрських відкладів на Київщині відзначаються такі законо­мірності:

1) вони тут сильно підняті проти залягання їх у межах Дніпровсько-Д енецької западини;

408 у " """"""

2) при загальній піднятості юра в Переяславі-Хмельницько-му і в Озерищах лежить на нормальній глибині...» (В. Г. Бон-дарчук, Геологія України) і т. д.

Подібне спостерігається в науково-діловому та офіційно-ді­ловому стилях мови. Напр.: «Передбачити в п'ятирічному плані:

розвиток досліджень в галузі теоретичної і прикладної мате­матики, що зебезпечують широке застосування математичних методів у різних галузях науки і техніки;

розвиток досліджень...; дальше вивчення...; розширення наукових робіт...; розробку і здійснення заходів...» («Директиви XXIII з'їзду

КПРС по п'ятирічному плану розвитку народного господарства СРСР на 1966—1970 рр.», К., 1966) і т. д.—всього 11 підабза-ців у цій єдності.

Паралелізм зіставний, або художній, здавна відомий як за­сіб організації складного висловлення: він поширений і в усній народній творчості, і в професійному художньому письменстві. Широко ним користувався Т. Г. Шевченко. Наведемо один із багатьох прикладів:

Тече вода в синє море, Грає серце козацькеє... Та не витікає; Шука козак свою долю, А журавлі летять собі А долі немає. На-той бік ключами. Пішов козак світ за очі; Плаче козак — шляхи биті Грає синє море, Заросли тернами

(«Тече вода в синє море»).

Багатовікова практика суспільно-естетичного життя слова показує, що паралелізми цього типу є ознакою мови художньої літератури і, певною мірою, публіцистики; для наукових і діло­вих стилів цей тип організації великих синтаксичних сполук не властивий.

4. Синтаксичне підхоплення як засіб організації надфразної єдності є за своєю структурою одним із видів повтору, але його призначення не в градаційному наростанні враження, а в підхо-пленні слова, словосполучення з підкресленою думкою в поперед­ньому реченні, щоб зв'язати цю конструкцію з наступною; це дає можливість весь час фіксувати увагу навколо об'єкта підхоплен­ня, створює в художніх стилях" певний психологічний ефект, певним чином оцінює явища, дії. Наприклад, у І. Франка:

Земле, моя всеплодющая мати, Сили, що в твоїй живе глибині, Краплю, щоб в бою сильніше стояти, Дай і мені! Дай теплоти... Дай і огню... Силу рукам дай...

.(«Земле, моя всеплодющая мати...»).

4.0Р

Подібний засіб використовується і в синтаксисі прози, на­приклад, у Ю. Яновського: «Було нудно й заколисливо на березі Псла, солдати обох загонів планомірно обшукували всі закутки, підвода з двома чоловічками зупинилася коло сотника. «Пане атамане,— сказали чоловічки,— ви люди не місцеві і вам його зроду не знайти. А оці хлопці тут шукають чорного дуба, і чор­ного дуба шукають під осінь, а не клечальної суботи. Ці хлоп­ці слідкують за вашими пошуками, отакого вони шукають чор­ного дуба...

Обидві чоловічки розповіли панові сотникові..., сказали чо­ловічки панові сотникові...; хлопці негайно ж покинули шукати чорного дуба у Пслі й подалися геть розшукувати хати двох чоловічків, щоб їх підпалити. Чоловічки нагодилися додому са­ме тоді, коли їхні дворища красувалися в червоному клечанні і згоріли за якусь годину» («Вершники»).

Власне, у «Вершниках» кожний із розділів ( або новел) твору являє собою композиційно-синтаксичну організовану єдність, в якій наявні менші сполуки типу надфразних єдностей. Наведена вище надфразна єдність повтором словосполучення обидва чо­ловічки чи окремого слова чоловічки створює враження кружлян­ня уваги читача, слухача — з відтінком презирства, огиди— нав­коло зрадників (характеристика і в словотворі — «чоловічки»!); чорного дуба шукають у річці партизанські розвідники — спосте­рігачі за німецьким каральним загоном, що хоче знайти зброю і листоношу. Цей компонент із чорним дубом — асоціативний хід, що другоплановим повтором одночасно фіксує увагу на ба­гатьох частинах смислової єдності, вираженої надфразною структурою.

Подібне ж підхоплення може бути і в науковому стилі мов­лення, але воно має тут інші смислові й стилістичні завдання. » От, наприклад, такий текст: «З метою вивчення потоків через по­верхню океану під час рейсів науково-дослідного судна «Михай­ло Ломоносов» визначають усі складові балансу променистої енергії, турбулентні потоки тепла, водяної пари, тангенціальну напругу тертя, радіоактивність і обмін механічною енергією у приводному шарі атмосфери. Потоки визначаються прямим і не­прямим методами. Для визначення потоків... Обробка цих спосте­режень дає можливість знайти потік тепла..., потік водяної па­ри...» (А. Г. Колесников, Фізика океану).

Видатний радянський мовознавець-славіст Л. А. Булахов-ський був, крім усього іншого, відомий і як майстер стилю української наукової мови. Наведемо один із прикладів йо­го синтаксичних композицій із застосуванням прийому підхоп­лення:

«З елементарних вимог до лексичного складу і граматики широко відоме побоювання омонімії, існування в мовній системі слів і форм з різними значеннями, але з однаковим звучанням. Омонімія за її природою протилежна нормальній для мов тен-

410

денції до диференціації, до розрізнення смислу і значення гра­матичної категорії, отже, цілком нормально, що всі мови біль­шою чи меншою мірою борються з омонімією, усувають, засту­паючи словами та формами, які забезпечують відповідне роз­різнення... Боротьба з омонімією і в масовій, і в літературній мові ніколи не досягає абсолютних результатів: в усіх мовах, в одних більше, в інших — менше, залишається значна кількість омонімів...» («Виникнення і розвиток літературних мов», «Мо­вознавство», т. IV—V).

Отже, як бачимо, в науковій мові підхоплення має завданням в кожному наступному реченні фіксувати увагу й поширювати інформацію (наприклад, про потоки як об'єкт океанічних дослі­джень); дає можливість уникати недоречних тут займенників (він, вони), які в інших стилях могли б замінити іменник. Пов­торювані слова, що фіксують увагу, є логіко-смисловими й граматичними опорними центрами, які тримають на собі над­фразну єдність, роблячи її ясною, гнучкою, приступною для сприйняття. В цьому й завдання стилістики наукової фрази.

5. Лексико-семантична симетрія в організації надфразних єдностей становить за своєю синтаксичною структурою виразну двочленну фігуру, друга частина якої є певним протиставленням першій у формі контрасту чи антитези; але ця двочленна фор­мула являє собою органічну єдність, бо в окремому виразі її ча­стини не дають потрібного смислового і естетичного ефекту. Як відомо, контраст як елемент композиції цілого використовується, крім словесно-художнього, і в ряді інших мистецтв (в живопису, архітектурі, музиці) з тим же завданням досягнення єдності виразу широкого поняття в сконденсованому сприйнятті. Видат­ний майстер живопису Є. А. Кибрик відзначає: «Контрасти — сполучення протилежного — можна вважати законом компо­зиції. Та й не тільки композиції, а й законом мистецтва вза­галі» '.

У мові художньої літератури надфразні єдності у формі кон­трасту організуються рядом речень чи фраз — стверджень у першій частині формули і таким самим рядом заперечень, про­тиставлень— у другій частині; тримається ця будова на кульмі­наційній вершині, яка закінчує інтонаційно першу частину і від­криває початок частині другій. Прикладом такої надфразної єдності в поетичному висловленні є хоча б вірш Т. Г. Шевченка «Мені однаково», в якому першій частині, що йде під знаком «Мені однаково, чи буду...», відповідає симетрія заперечень: «Та не однаково мені...». Ілюстрацією цього типу надфразної єдності у прозі може служити уривок із твору О. Довженка «Зачарована Десна». «Як неприємно, коли баба клене або коли довго йде дощ і не вщухає. Неприємно, коли п'явка впивається в жижку...

1 Е. А. К и б р и к , Обьективние законн композиции в изобразительном искусстве.— «Вопросьі философии», 1966, № 10, стор. 102.

411

А як неприємно в одній руці нести велике відро води... Неприєм­но дивитись на великий вогонь, а от на малий — приємно. І при­ємно обнімати лоша... Приємно... Любив я, коли хтось на дорозі вночі... Любив, коли скидалась велика риба в озері чи Десні... Любив... Але більше за все на світі любив я музику». Ця над­фразна єдність займає майже півтори сторінки тексту. Вона пе­редає асоціативний комплекс думок—спогадів письменника, являючи струнку будову як в плані лексико-семантичному, так і в плані композиційно-синтаксичному.

Симетрична будова надфразної єдності часто має в кінці своєрідне заперечення — «замикання», створюючи композиційно-синтаксичне коло (кільце), наприклад, у І. Франка:

Чого являєшся мені У СНІ?;..

О, ні! Являйся, зіронько, мені

Хоч в сні! }

(«Чого являєшся мені»);

Я декадент? Се новина для мене!

Який же я у біса декадент? («Декадент»).

Із сучасних поетів композиційно-синтаксичною фігурою «за­микання» широко користується В. Коротич, наприклад, у вір­шах «Закляття правдою» («Повертайся по сліду...» — перший і останній рядок твору), «Тополі» («Чи бачили ви, як танцюють високі тополі...» — початок; «Танцюють тополі...» — закін­чення).

Надфразна єдність, організована способом лексико-семантич- » ного контрасту, антитези, широко відома також науковому, пу­бліцистичному, епістолярному, ораторському стилям, де розгляд і висвітлення питання, проблеми потребує послідовного викладу аргументації, контраргументації і формулювання висновку. В цих випадках велике значення має строго логічна лінія роз­гортання всіх частин надфразної єдності і їх сполучення як су­рядним, так і підрядним чи сурядно-підрядним зв'язком. Вивчен­ня інтелектуально-логічних і експресивних нюансів цих типів висловлень, що зумовлюються великими синтаксичними сполука­ми, становить одне з актуальних завдань стилістики кожної на­ціональної мови, зокрема української.

Але, крім надфразних єдностей, що охоплюють фрази, абза­ци, композиційно-синтаксична організація характерна також для цілих творів, в яких поєднується ряд надфразних єдностей (на­приклад, вірші Лесі Українки «Мріє, не зрадь...», М. Рильського «Слово про рідну матір», «Моя Батьківщина» і под.); так само можна виявити композиційно-синтаксичну організацію тексту статті, новели, оповідання, повісті, роману. В різних типах творів

412

з більшою чи меншою виразністю спостерігається, окреслюється певна синтаксична структурно-естетична організація, що має величезне значення для сприйняття твору.

Отже, стилістику великих синтаксичних сполук в українській мові слід розглядати як в історичному плані, так і в плані су­часного рівня розвитку української літературної мови. Як уже відзначалося, великі синтаксичні сполуки були характерними ще для старої української літературної мови, тобто мови XIV— XVIII ст.; вони засвідчують розвиненість синтаксису писемної української мови в стилях ділового письменства, науковому, епістолярному, полемічно-публіцистичному, літописно-історично­му, ораторському. Теоретичне обгрунтування структурної, сми­слової і естетичної природи цих сполук, поширення їх у суспіль­ній мовній практиці спостерігається особливо в діяльності уче­них Києво-Могилянської академії і в творчості письменників-літописців, зокрема Самійла Величка.

У XIX — на початку XX ст. надфразні єдності як композицій­но-синтаксична одиниця в структурі української' літературної мови знайшли своє шліфування в творах художньої літератури і в науковому стилі суспільних, або гуманітарних, наук. У ра­дянський період історії української літературної мови, коли гар­монійно розвинулися всі її стилі, великі синтаксичні сполуки ста­ли характерною ознакою всього наукового стилю, стилю офіцій­но-ділового письменства, ораторського мовлення і т. ін.

У сучасних розвинених літературних, мовах світу надфразні єдності займають значне місце в усіх структурних і виразових стилях (крім, звичайно, стилю науково-популярного, в якому цих конструкцій бажано, по можливості, уникати).

Надфразні єдності в усіх стилях служать не лише засобом відтворення пафосу, величавості змісту, а використовуються для передачі всякого змісту — психологічного, наукового, асоціатив­ного, інтимного, буденно-побутового, рефлексійного, афективно­го, філософського, бентежно-чуттєвого і под., виразу багато­гранності й багатоманітності думки і почуття — в єдності, в од­ному диханні, багатокартинності — в єдиному сприйнятті.

Слід відзначити, що сучасна так звана «нова проза» («но­вий», «білий» роман, «антироман» і под.) теж користується знач­ними за розміром текстами без внутрішнього членування. Але цього типу висловлення не можна сплутувати з інтелектуально і естетично організованим синтаксисом, в якому важливим ком­понентом є надфразні єдності. Аморфність, безладність і хаос у сполученні слів, наявні в ряді «нових» романів, можуть свід­чити лише тіро тенденцію, сказати б, «антисинтаксису», а не пев­ної конструктивно-позитивної естетичної школи. Пошуки нового слова, нових засобів виразу, зокрема і в синтаксисі, повинні грунтуватися на природних основах структур національних мов і на інтернаціональних, спільних засобах висловлення як щодо лексики, фразеології, образності, так і синтаксису.

413

Наявність фундаментального, логічно-інтелектуально розгалу­женого, дискурсивного синтаксису, з багатогранністю його кон­струкцій, здатних забезпечити смислове значення і експресивні нюанси будь-якої складної думки, є однією з підвалин сучасного високого рівня української літературної мови і свідченням зрі­лості її засобів висловлення в усній і писемній формах.

Це переконливо доводять як словесно-художній, так і науко­вий, публіцистичний, діловий та інші стилі сучасної української літературної мови.

Крім багатства словника, фразеології, саме синтаксичні конструкції, особливо великі синтаксичні сполуки, створили ук­раїнській мові можливість передавати на високому рівні куль­туру наукового і художнього викладу думки, зокрема в перекладі найкращих творів світової науки і художнього слова.

У стилістиці української літературної мови пізнання таких засобів висловлення, як великі синтаксичні сполуки (довгі фра­зи, надфразні єдності, контекстні композиції), в їх майстерно­му, чіткому, гнучкому і ясному виразі, оволодіння цими засо­бами для багатоманітної комунікації і дальшого творчого роз­витку є завданнями піднесення культури, виразових і естетич­них якостей української літературної (писемної і усної) мови в усій її багатогранності діяння і краси.

9. СТИЛІСТИЧНІ ФУНКЦІЇ СИНТАКСИЧНИХ СИНОНІМІВ

У синтаксичній будові мови закладені можливості вибору близьких за значенням синтаксичних конструкцій — синонімів, які урізноманітнюють стиль мовлення і відтінюють-те чи інше додаткове значення висловлення'. . - • ' " ' - . . »

Синтаксичні синоніми формуються в межах словосполучень, речень (простих і складних), а ^акож на грунті граматичних перетворень частини речення в синтаксичний зворот, у слово­сполучення.

В українській мові найбільшу групу синтаксичних синонімів становлять прийменникові дієслівні словосполучення, які вира­жають, зокрема, просторові, часові, причинові та інші відно­шення.

Прийменники біля, коло, край, при, над, близько, передаю­чи найзагальніше просторове значення в дієслівно-іменниковій конструкції, вносять у нього додаткові стилістичні відтінки. Емо-

1 Розрізняють синтаксичні паралелі (або варіанти) і синтаксичні синоніми. Перші вживаються в мові як взаємозамінні, з тотожним значенням конструкції, що не мають додаткових стилістичних відтінків. Пор. стояти коло вікна; стоя­ти біля вікна. Другі, так само відображаючи однорідні відношення і зв'язки явищ реальної дійсності, набувають специфічної стильової виразності, додат­кового стилістичного забарвлення. Пор.: рости біля дороги; рости при дорозі. 414

ційно-експресивним забарвленням позначені словосполучення з прийменниками край, при; в деяких контекстуальних умовах їх стилістичні функції виконують словосполучення з прийменником понад. Пор.: «І плаче травиця сама при дорозі» (П. Тичина, Що місяцю зіроньки кажуть ясненькі?); «Край шляху, в долинці, догорає вогнище» (М. Коцюбинський, На крилах пісні); «Хилить вітер жита понад шляхом» (П. Тичина, Там тополі у полі).

Серед прийменникових словосполучень стилістичного значен­ня набувають ті, в яких прийменники вживаються не в прямо­му, а в переносному, вторинному значенні. Наприклад, у висло­вах «жити під лісом», «сидіти під хатою», порівняно з іншими «жити біля лісу», «сидіти коло хати», переносно вжитий прийменник під спричиняється до стилістичної виразності слово­сполучень— їх поедичного чи розмовного характеру. Напр.: «Під гаєм в'ється річечка» (Л. Глібов, Журба). Так само в переносно­му значенні прийменника над, який синонімічний у деяких слово­сполученнях прийменникам біля і до, відчутне емоційно-експре­сивне забарвлення розмовного і художнього стилів мовлення. Пор.: «сидіти біля колиски — сидіти над колискою; піти до мо,-ря — піти над море». Напр.: «Походив там коло хати, Потім в гай над річку пішов» (Л. Українка, Русалка); «Поведемо їх гуляти над море» (І. Нечуй-Левицький, Навіжена).

Словосполучення з прийменниками коло, біля, крім прямого просторового значення, вживаються -також для вираження об'єктно-просторових відношень; семантико-синтаксична бага­тозначність цих конструкцій зумовлює їх стилістичну визначе­ність — розмовний колорит мовлення. Пор.: «Заіржали коні Коло- мого двору, Коні коло двору вороні» (Л. Первомайський, Молодість брата); «Зранку коло овечат порався» (А. Головко, Зелені серцем); «В хаті був наведений уже порядок. Одарка заходжувалась біля плити» (П. Панч, Синів не віддам),

У художніх стилях мовлення набувають високого поетичного або народно-розмовного відтінку словосполучення просторово­го значення з прийменниками діалектного походження к (ік) (синонімічні конструкціям із до) і попри (синонімічні конструк­ціям із «оез, мимо). Напр.: «Ще ж як руку притулив к серцю ік свому...» (П. Тичина, На майдані); «Так я оце й прийшла до тебе, Одарочко, спитати: к чому воно отой сон?» (Григір Тю­тюнник, Сито-сито). Стилістично нейтральним словосполучен­ням із прийменниками повз і мимо протиставляються словоспо­лучення з прийменником попри, які в художньому мовленні ви­конують функцію засобу стилізації. Пор.: «Я щодня проходжу повз самотній закинутий сад» (М. Коцюбинський, На острові); «Мимо вікна майнула чиясь шапка, в сінях зашаруділо, шукаючи клямки» (Григорій Тютюнник, Вир); «Та се ж вона пішла звичайною дорогою попри церкву» (Г. Хоткевич, Камін­на душа).

415

До синтаксичних паралелізмів належать словосполучення просторового значення з орудним придієслівним та місцевим від­мінком іменника з прийменником по. Пор. іти стежкою — іти по стежці; бігти берегом — бігти по березі.

Словосполучення з орудним придієслівним завдяки особли­вим семантичним відтінкам (вони називають дію і предмет, че­рез який, всередині якого відбувається ця дія, на відміну від значення прийменникової сполуки, в якій на першому плані — значення поверхні) позначені більшою виразністю, експресив­но-емоційним забарвленням у тих випадках, коли вживається орудний відмінок множини. Напр.: «Дивлюся: так буцім сова Летить лугами, берегами та нетрями, Та глибокими ярами, Та широкими степами, Та байраками» (Т. Шевченко, Сон); пор. словосполучення типу дорогами війни, шляхами перемог, в яких орудний просторовий набуває відтінку ознаки дії, а вся кон­струкція характеризує високий, поетичний стиль мовлення.

Завдяки стилістичній багатоплановості прийменників під, проти, при урізноманітнюються семантико-стилістичні відношен­ня в деяких дієслівних словосполученнях, що наближаються до фразеологізованих, як наприклад: сяяти під місяцем, сяяти про­ти місяця, сяяти при місяці, сяяти проти сонця.

Високому поетичному стилеві більш властиві конструкції з прийменником під, напр.: «Під місяцем грає дорога, На площі Червоній зима» (В. Сосюра, Сон), а народно-розмовний відті­нок мовлення передається здебільшого в подібних випадках сло­восполученням із прийменником проти, напр.: «Каміння вилис­кувало проти місяця холодними тьмяними скидками» (О. Гончар, Прапороносці). Порівняно з прийменниками під, проти, синоні­мічний прийменник при утворює стилістично нейтральну конст­рукцію, напр.: «...на колодязях спалахували при місяці льодяні » зализні» (Григорій Тютюнник, Вир).

До синтаксичних синонімів просторового і просторово-об'єкт­ного значення належать в українській мові словосполучення з прийменником перед (переді, передо), який вживається з оруд­ним абознахідним відмінком: переді мною — перед мене, перед очима — перед очі. Конструкції із знахідним відмінком досить обмеженої групи займенників (мене, себе) та іменника очі на­бувають стилістичного значення як сполуки фразеологізовані і вживаються здебільшого в стилізованих художніх текстах (істо­ричних романах), а також з метою відтінювання додаткових семантико-синтаксичних значень. Напр.: «Може, без бучі й не обійшлося б, да сивії діди, батьки січовії, стоячи перед братчи­ків, зупинили» (П. Куліш, Чорна рада); «Все те, з чим раніш годився лише розум, але не приймала ослаблена воля,...— все те з непереможною силою встало перед мене і прикликало сумління до відповіді» (М. Коцюбинський, Посол від чорного царя).

416

Значеннєві відтінки синонімічних конструкцій із прийменни­ком перед майстерно використовує О. Довженко в такому урив­ку: «Я йшов тоді в наступ і ворог тікав п$ред мене. Так і пере­

їв кажи своїм дітям — під кінець тікав мій ворог передо мною, тікав» («Повість полум'яних літ»). У наведеному прикладі пер­ша сполука перед мене має виразне обставинно-просторове зна­чення (пор. попереду), а в другій сполуці передо мною додаєть­ся ще значення об'єкта (тікав від мене). Зіставлення в одному тексті варіантних конструкцій створює стилістичний ефект емо-

'.. ційного мовлення. Окрему групу синтаксичних синонімів утворюють приймен­

никові словосполучення з причиновим значенням. Відношення : причини передають прийменники через, від, за, з, під. Експре­

сивно-емоційним забарвленням позначені метафорично вживані прийменники з, від, під, за. Словосполучення з ними надають мовленню піднесеного, поетичного звучання або відтінку невиму­шеного, народно-розмовного стилю. Пор. стилістично нейтраль­ну конструкцію з прийменником через та синонімічні словоспо­лучення: «Вже зовсім завечоріло. Моря не видно було через туман» (Ю. Яновський, Майстер корабля); «Твої коси від смут-ку> від суму вкрила прозолоть, ой ще й кривава» (П. Тичина, Ой не крийся, природо); «Скриплять і ридають дерева під віт-

, ром-» (П. Тичина, Що місяцю зіроньки кажуть ясненькі?); «З кохання плакав я, ридав» (П. Тичина, Там тополі у полі); «Та їй і ніколи за клопотами коло сина» (П. Мирний, Як ведеться, так і живеться). •

Паралельні синтаксичні конструкції^ прийменниками через і за використовуються в сучасній українській мові для виражен­ня часових відношень. Словосполучення з прийменником через — стилістично нейтральні, а з прийменником за набувають у відповідному контексті додаткового відтінку розмовності, інтим­ності мовлення. Очевидно, це зумовлюється й можливою дво­значністю словосполучень із прийменником за: вони можуть означати тривалість часу, протягом якого відбувається дія, або певний проміжок, інтервал, через який щось діється. Пор.: «А через хвилину йому знову здається, що кінь ступає назад, немов чимось наполоханий» (О. Гончар, Прапороносці); «Це десь за тиждень вже й жита почнуть мов справжні зорювать» (П. Ти­чина, Надходить літо).

Інший відтінок часового значення передають синтаксичні кон­струкції з прийменником за, які співвідносяться з прислівни­ковими .висловами, пор.: він прийшов ще вдень — він прийшов ще за дня. Вислів «прийти за дня» характеризує невимушений, розмовно-емоційний стиль мовлення.

Часові відношення виражаються словосполученнями з при­йменником за, які вживаються як синонімічні відповідники до розгорнених синтаксичних зворотів — підрядних речень. Напр.:

27 2—1626 417

«Зоня весела і розмовна дівчина, себто була такою за життя родичів» (Л. Українка, Приязнь); пор. була такою, коли живі були родичі.

Прийменникові сполуки типу за царя, за панування, за його приїзду, за життя, порівняно із синонімічними висловами книж­ного, офіційно-ділового забарвлення під час приїзду, під час панування і под., більш властиві художнім та усно-розмовному стилям. Для урізноманітнення художнього стилю активно ви­користовуються синтаксичні паралелізми з прийменниками за і при. Напр.: «Про що ти думаєш? Ти хотів би жити тут не тепер? За княгині Ольги, при Ярославі, при Хмельницькому? Або через сто років?» (О. Довженко, Повість полум'яних літ).

Словосполучення з переносно вживаним прийменником при, функціонуючи як синоніми до підрядних речень, дієпри­слівникових зворотів, називають супровідні обставини дії, ви­ражають умовно-супровідні, умовно-часові та інші відношення. Стилістична вагомість конструкцій із прийменником при зумов­люється багатоплановістю їх семантико-синтаксичних відношень. В офіційно-діловому, публіцистичному мовленні названі слово­сполучення з прийменником при набувають забарвлення книж­них зворотів, якг згортають речення для того, щоб умістити в ньому більше інформації. Напр.: «Так, я певен, їх [міркування] обов'язково візьмуть до уваги при складанні нових настанов» (О. Гончар, Прапороносці); пор. візьмуть до уваги, коли скла­датимуть нові настанови. В інших контекстах словосполучен­ня з прийменником при передають високий поетичний стиль мовлення. Напр.: «В ті дні, при співах лебединих, В повитих тайною долинах, Край вод прозорчастих мені З'явилась Муза навесні» (М. Рильський, Переклад з О. Пушкіна). Часові від­ношення в таких прийменникових конструкціях відходять на • другий план, що сприяє стилістично-синтаксичній багатоплано­вості всього речення.

Деякі словосполучення з прийменником при набули в українській мові значення фразеологізованих висловів; вони вживаються як засоби розмовного, емоційно забарвленого стилю, пор. бути при чомусь, тобто мати щось, володіти чимось. Напр.: «Хома тепер при конях!» (О. Гончар, Прапоро­носці).

Стилістично урізноманітнюють мовлення словосполучення на означення певного часу, моменту дії, як-от: (прийшов) у ту пору — тієї пори — о тій порі. Найширше вживаною і стиліс­тично нейтральною є конструкція з прийменником у (в): в ту пору, в ту хвилину, в цей період, у 1945 році тощо. їй надаєть­ся перевага в стилях нехудожніх, емоційно нейтральних. Вислови" тієї пори, цієї хвилини, 1945-го року (з родовим безприйменни­ковим) — ознака стилю художнього, художньо-публіцистичного, часом вишуканого, якому властивий вибір синтаксичних елемен-418

' тів із певним емоційно-експресивним змістом 1. Словосполучен­ня з прийменником о і місцевим відмінком іменника типу о тій порі, о тій хвилині належать до поетичних конструкцій, ужива-

)'• них з метою стилізації в художньому мовленні. Напр.: «Марія ' оглядається навколо себе: цього року весна приспішила свій

крок. Стільки сонця й зелені о цій порі давно вже не пам'ята­ють люди» (І. Вільде, Одного весняного вечора). Проте як сти-лістично нейтральні, загальновживані усталилися в українській

І мові вислови типу о другій годині. Функцію експресивно-синтаксичних засобів української мо­

ви виконують словосполучення з прийменником у (в), які вира­жають атрибутивно-предикативні стосунки між словами в ре-

£: ченні й співвідносяться з предикативними узгодженими озна-; ченнями або з дієсловами-присудками. Напр.: «Ходив у гніві "." (пор. ходив гнівний) і сіяв співи» (П. Тичина, Хтось гладив ;і ниви); «Ой не крийся, природо, не крийся, що ти в тузі (пор.

тужиш) за літом, у тузі» (П. Тичина, Ой, не крийся, природо...). Порівняно з ознаками, вираженими прикметниками або діє-

•" словами, іменникові ознаки (родовий присубстантивний, іменни-. ково-прийменникова група) відзначаються більшою експресив-

е ністю, тому що вони об'ємніше, місткіше зображують певний - предмет через зіставлення, порівняння його з іншим предметом.

Пор. колискова пісня — пісня над колискою, синє небо — синь неба, широка річка — широчінь річки, темна ніч — темінь ночі. Напр.: «Благословенна сонячність небес, Стосяйність ранків, славна іздавен, І дзеркало ріки, від хвиль рябе» (В. Коротич, Ленін, том 54).

До синтаксичних синонімів, які урізноманітнюють стиль мов­лення, належать різні граматичні форми вираження присвійно­сті типу Шевченкові думи — думи Шевченка. Присвійні прик­метники, утворені від власних назв,- а також від назв живих істот, у художньому й публіцистичному стилях створюють коло­рит піднесено-поетичного або розмовно-інтимного мовлення. Напр.: «Коли ти їдеш до моста Патона, 3 Печерська повертаю­чи униз, І дерева гіллястого корона Тебе раптово радує до сліз,— Альбом згадай Шевченків: там дерева Оці ж ростуть — чи старші їх брати. їх зберегла правиця Кобзарева, Щоб вічно їм пишатись і рости» (М. Рильський, Він у Києві).

Емоційно-експресивні відтінки мовлення, його стилістичне забарвлення нерідко виявляються в будові простого речення. Синонімічні зв'язки, зокрема, виникають між особовими і без­особовими реченнями. Ту саму думку можна передати, назива­ючи суб'єкт дії, дію і її ознаку (обставину), або називаючи

1 Словосполучення на означення часу набувають здебільшого характеру фразеологізованих структур. Тому зміна в таких конструкціях усталеного від­мінка або прийменника спричиняє стилістичне забарвлення вислову, як, на­приклад, зміна нейтрального в ту хвилину на експресивніше в тій хвилині: «Якби в тій хвилині був Казимир коло мене, то він, напевно, зумів би пере­конати моїх батьків» (І. Вільде, Ті, з Ковальської).

27* 419

тільки дію та її ознаку і випускаючи суб'єкт дії. При цьому суб'єкт дії виступає або у функції об'єкта (додатка), або зов­сім опускається в реченні. Напр.: «Пахне смаженим салом, цибулею і материнкою» (А. Малишко, Затихає робота...), «Ко­ливалося флейтами там, де сонце зайшло» (П. Тичина, Колива­лося флейтами); пор. двоскладові особові речення: «Пахне сма­жене сало, цибуля і материнка»; «Коливалися флейти там, де сонце зайшло». У безособових реченнях з неназваним суб'єктом дії підкреслюється деяка стихійність, загадковість, таємничість дії. Напр.: «Як зчорніла ніч — за селом світило, з співами хо­дило, берегло, будило безневинну січ» (П. Тичина, Зразу ж за селом).

Семантичну невизначеність, стихійність дії зберігають і такі речення, в яких суб'єкт дії має формальне вираження (неозна­чені займенники хтось, щось). Напр.: «Та в тую ж хвилину, коли переповнилось вщерть моє серце могутнім отим передчут­тям [щастя], враз щось страшне, невідоме на його злягло, при­давило, неначе морозом скувало» (Дніпрова Чайка, Снище).

Наведені безособові конструкції відзначаються емоційністю розмовного стилю і побутують здебільшого в художньому мов­ленні.

Нехудожнім стилям властиві безособові конструкції типу нами доведено, як було зазначено вище і под., які в зіставлен­ні з особовими конструкціями виявляють стилістичне забарвлен­ня книжного (наукового та офіційно-ділового) стилю.

Отже, внаслідок експресивності безособових конструкцій, частково завдяки їх незвичності, небуденності вживання, деякі з них (зокрема, з формами на -ло) закріплюються за розмов­ним та художніми стилями, поповнюючи арсенал художньо-ви­ражальних засобів, а частина безособових висловів усталюється як синтаксичні штампи нехудожніх (книжних) стилів мовлен­ня. Науковий стиль активізує також неозначено-особові струк­тури простого речення, в семантиці яких на перший план висту­пає наголошення дії без згадуваного суб'єкта дії.

Стилістично визначальними для будови простого речення є різне морфологічне вираження членів речення, проте співвід­носність, синонімічність морфологічних категорій — це сфера стилістичної морфології, а не стилістичного синтаксису. Пор. стилістичне використання різних дієслівних форм з узагальне­но-особовим значенням, які зумовлюють синонімічні відношен­ня між двома простими реченнями: «Всіх імен не освятиш. І віршем про все не сказати» (В. Коротич, Казахстан).

У сучасній українській мові співіснують синтаксичні пара­лельні конструкції, змістом яких є порівняння. Як синоніми функціонують порівняльні конструкції' із словами як, мов, мовби, немов, наче, неначе, ніби, нібито, що, з якими інколи співвідно­ситься орудний порівняльний. Пор.: летить мов стріла — летить стрілою; дивиться як вовк — дивиться вовком.

420

Експресивність орудного порівняльного визначає належне йому місце в розмовному та художніх стилях. Серед сполучнико­вих порівнянь стилістичною виразністю характеризується кон­струкція із модально-порівняльною часткою що, напр.: «Поле — що безкрає море» (П. Мирний, Хіба ревуть воли...).

Стилістична гнучкість речення нерідко залежить від його структури, тобто від того, чи думка виражена формою просто­го, складного сполучникового або складного безсполучникового речення, чи вживаються в реченні відокремлені звороти, спів­відносні з підрядними реченнями.

Дієприкметникові звороти, зокрема, виступають як синтак­сичні синоніми до підрядних означальних речень. Завдяки діє­прикметниковим зворотам речення набуває синтаксично-інто­наційної цілісності: зв'язок між означуваним і означенням — дієприкметниковим зворотом тісніший, ніж між частинами складнопідрядного речення. Поширені означення-звороти уріз­номанітнюють синтаксичну будову речення особливо в тих ви­падках, коли в ньому вже наявні інші підрядні речення. Пор: «І незабаром у гості до дуба прилетіли журавлі. їх було так багато, що вони закрили півнеба, наступила раптова ніч, і в тій темряві, утвореній живими пташиними тілами, ледве-ледве проступили зорі» (Є. Гуцало, Дуб).

Відокремлений дієприкметниковий зворот, на відміну від звороту, який стоїть у препозиції і не "відокремлюється, виконує стилістичну функцію увиразнення предикативної ознаки.

Як засіб посилення ознаки виступають також конструкції з підрядними означальними реченнями. Напр.: «В народів і серця, і губи спраглі Чекають слів, що мудрі та святі» (В. Коротич, Поети! Вчіть планету доброті). Порівняно із співвідносною, си­нонімічною конструкцією чекають мудрих та святих слів наве­дене вище речення характеризується більшою виразністю, ек­спресивністю вираженої ознаки, яка сприймається в динаміці, в певному часі. Пор. також експресивність предикативних означень, виражених формою підрядного речення, у розмовному мовлен­ні: «Пасажир, котрий боязкий, дивиться на сусіду, і в очах у його такий знак запитання, як каланча...» (О. Вишня, Понад туманами).

Синтаксичні конструкції, в яких змінюються, модифікуються форми вираження означень — перехід їх із атрибутивних у предикативні й навпаки,— належать до стилістичних засобів мови, пов'язаних із морфологічною і синтаксичною будовою ре­чення. Підрядні означальні речення іноді можуть бути перетво­рені в самостійні, незалежні, що виконують функцію пояснен­ня до названого предмета думки, певним чином означують, ха­рактеризують його. Напр.: «Чорні дні — недогарки саду — Та твій парк, ти гуляв по нім» (В. Коротич, Гість). Наведене ре­чення можна синтаксично змінити так: «Та твій парк, по якоми ти гуляв». У зіставленні з цією конструкцією виявляється

421

особлива емоційність першого речення, в якому синтаксично са­мостійна конструкція з приєднувальною інтонацією розгортає зміст слова-поняття попереднього речення.

Функцію синтаксичних синонімів до складних речень із під­рядними часовими, означальними та іншими виконують дієпри­слівникові звороти. Нанизані в одному реченні, вони можуть утворювати колорит народно-розмовної, фольклорної оповіді, стилізованого мовлення. Напр.: «Івга ж то, почувши таку ми-лость од пана справника, з радощів сама себе не тямлючи, мер­щій до холодної» (І. Квітка-Основ'яненко, Козир-дівка); «І за вечерею, і повечерявши, обсівшись біля припічка, щоб курити в піч, гомоніли допізна чоловіки про се, про те» (А. Головко, Бур'ян). У наведених прикладах дієприслівникові сполуки мо­жуть бути замінені відповідними сполуками із однорідними діє­слівними присудками. Зазначені дієприслівникові звороти над­звичайно різноманітні: вони означають різний час супроводжу­вальної дії, різні обставини, за яких відбувається дія.

У художніх стилях дієприслівники і не дуже ускладнені діє­прислівникові звороти урізноманітнюють синтаксично-інтонацій-ну будову мовлення, формують самостійні ритмічні одиниці із специфічною епічною інтонацією, відмінною від інтонації нани­зуваних дієслівних присудків, яка здебільшого властива роз­мовному стилеві. Напр.: «Вітер, побачивши дивний той спокій, ліг і собі спочивати» (Дніпрова Чайка, Образ великого); «.Повертаючись додому, ми заблудилися: поїхали манівцями. Попустивши віжки — Хай кобильчина сама дорогу шукає — си­димо на возі, хлипаємо» (О. Ковінька, Чому я не сокіл, чому не літаю?).

Конструкції з дієприслівниками, виступаючи як синоніми до дієслівних словосполучень, стилістично збагачують і публіцис-, тичне мовлення. Так, наприклад, серед газетних заголовків ти­пу «Підносити активність трудових колективів», «Дбати про за­пити трудящих» звичайними і стилістично вмотивованими є конструкції типу «Дбаючи про запити трудящих» («Радянська Україна», 20.IV 1972). Вони сприймаються як незакінчені по­чаткові фрази певного повідомлення. Усталення таких кон­струкцій у ролі газетних заголовків надає їм книжно-публіцис­тичного стилістичного забарвлення.

Дієприслівники, на відміну від дієслів, формують тіснішу синтаксичну залежність у реченні (підрядний зв'язок завжди тісніший, ніж сурядний). Використання дієприслівникових зво­ротів і зворотів із віддієслівними іменниками властиве книж­ним стилям. Пор. різні можливі форми вираження синтак­сичної залежності в одному реченні: 1) «Гості фестивалю по­вернулися до Києва і оглянули пам'ятники»; 2) «Коли гості фестивалю повернулися до Києва, вони оглянули пам'ятники»; 3) «Повернувшись до Києва, гості оглянули пам'ятники»; 4) «Після повернення до Києва гості оглянули пам'ятники».

422

Найвільніше синтаксичне поєднання слів (однорідних при­судків) у першому реченні, до нього за характером синтаксич­ної залежності наближається друге речення; у третьому й чет­вертому оформлення однієї з дієслівних ознак як підрядного зв'язку супроводжується зміною стилістичного забарвлення фра­зи, яка набуває книжного звучання. Стилістично-синтаксичний зміст речення багатший у тому випадку, коли поєднання його частин — слів —- вільніше, тобто коли можлива заміна сполуч­ників або оформлення речення як безсполучникового.

У сучасній українській мові синонімічний ряд утворюють підрядні означальні речення, які можуть поєднуватися із голов­ними за допомогою слів який, котрий, що, де. Між підрядними реченнями із сполучниковими словами який і котрий накрес­люється певна семантична різниця (котрий вживається там, де є відтінок перерахування); семантично тотожні у ролі сполучни­кових слів який і що. Однак що і де внаслідок своєї багато­значності набувають більшої стилістичної виразності, відтво­рюючи колорит розмовного і фольклорно-поетичного стилю. Синтаксично-семантична двозначність, що виникає між частина­ми складного речення, зумовлює стилістичне забарвлення фра­зи. Напр.: «Не гнівайся на свого сина, що кличе матір кожду мить» (П. Тичина, В безсонну ніч); «Ми знали велике озеро, де щороку гуси восени спинялися й жили тижнів зо два, а то й більше» (О. Вишня, Дика гуска).

Як синтаксичні синоніми функціонують допустові підрядні речення із сполучниками хоч і хай. Підрядні речення із хоч — стилістично нейтральні, порівняно'з підрядними, поєднаними з головними сполучником хай. Семантика слова хай впливає, очевидно, на більшу емоційність, поетичну і розмовну ек­спресивність відповідних конструкцій. Напр.: «Хай обтріпалися наші шинелі, Чоботи збиті курява вкрила — вперті, нестомлені, дужі й веселі, Пісню звитяг піднімаймо на крила!» (Л. Пер-вомайський, На Осколі); «Хай слово мовлено інакше — та суть в нім наша зостається» (П. Тичина, Чуття єдиної родини). Із двох синонімічних підрядних речень із сполучниками коли і як більшою стилістичною виразністю відзначаються речення із словом як. Вони об'єднують у своєму значенні часовий, обста­винний (способу дії, умовний) відтінок, і внаслідок цього на­бувають семантичної багатоплановості, а з погляду стилістики — відтінків народно-розмовного і поетичного стилю. Напр.: «Повз Матюшин двір як проходив — глянув з цікавістю» (А. Головко, Бур'ян); «Як не горю — я не живу. Як не люблю — я не співаю» (П. Тичина, Як не горю). Пор. стилістичне урізноманітнення фрази, в якій об'єднуються підрядні речення із сполучниками як і коли:. <кЩе в семінарії як я учивсь,— було, коли на ка­федрі учитель нам задає урок на завтра,— я тихесенько з-під парти витягаю маленьку книжку» (П. Тичина, Максиму Риль­ському).

423

Синтаксичну гнучкість української мови відбивають пара­лельні складнопідрядні конструкції із сполучниками чим... тим і що... то, які передають відношення міри й ступеня між части­нами складного речення. Для нехудожніх стилів характерним є вживання сполучника чим... тим; в художньому мовленні акти­візується сполучник що... то, або чим... тим із випущеним спів­відносним словом тим. Напр: «Чим ближче підходило до весни, ясніш окреслювалася кінцева доля резервного хліба» (В. Баб-ляк, Вишневий сад); «Що більше він замислювався над своєю долею, то виразніше усвідомлював, що щось у його житті руй­нується» (Б. Сушинський, Грищанський ліс).

Серед синонімічних рядів сполучників, які приєднують під­рядні речення, виразним, стилістичним забарвленням позначені ті, які функціонують у переносному значенні, тобто виступають у своїй вторинній функції. Тому підрядні речення із словами де, що — в означальній функції, як — у часовій, хай — у допус­товій і под. належать до стилістично забарвлених синтаксичних синонімів.

До засобів синтаксично-інтонаційної виразності мовлення треба зарахувати також безсполучникові конструкції, які функ­ціонують як синоніми до сполучникових складнопідрядних ре­чень. У безсполучникових конструкціях часова, умовна, причи­нова, наслідкова і т. ін. залежності між частинами речення ви­ражаються багатством інтонаційних типів мовлення, а це в свою чергу зумовлює стилістичне багатство фрази — її народ­но-розмовний колорит, особливий інтимний тон оповіді тощо. Напр.: «Дихнув вітрець — і верби зашуміли, защебетали знов пташки» (І. Вільде, Гармонія); «Чую, хтось водою хлюпотить. Глянув — щучечка пливе» (О. Ковінька, Хто за ким бігає?); «Йому [дубові] подобаються ці летючі дзвіночки [ластівки] — » у них такі чорні спинки, наче то оперені грудочки землі з си­нім сяянням» (Є. Гуцало, Дуб); «Говорю про хату — і згадую вікна, віконниці й стіни. Говорю про землю — і згадую поле, дорогу і трави» (В. Коротич, Говорю про хату).

Відсутність сполучників зумовлює синтаксичну вільність час­тин складного речення, породжує різноманітність його стилі­стично-змістових відтінків.

У використанні різноструктурних синтаксичних одиниць, ва­ріюванні синтаксичними зворотами і синонімічними підрядними конструкціями закладені можливості збагачення функціональних та індивідуальних стилів мовлення. Зміна синтаксичного ладу мовлення перетворює, наприклад, книжний (науковий або офі­ційно-діловий) стиль на стиль емоційно-експресивної художньої оповіді, надає книжним висловленням .науково-популярного зву­чання. Так само, відповідно, змінюючи синтаксично-інтонаційні структури живого усного мовлення, можна досягати їх нейтраль­ного, підкреслено об'єктивного, інформативного звучання в на­уковій праці, в підручнику, в газетному повідомленні.

424

10. ПОРЯДОК СЛІВ

Порядок слів належить до таких стилістично-синтаксичних категорій, з якими найтісніше пов'язується змістова чіткість, виразність, ритмомелодійна гнучкість фрази, її стилістична то­нальність. На вибір мовцем того чи іншого порядку слів впли­вають умови спілкування, мета і зміст повідомлення, контекст, суб'єктивно-змістова структура думки, тобто те, що мовець вважає вихідним, даним і що оцінює як основне, нове в кому­нікативному плані. Порядок слів у мовах із розвиненою систе­мою флексій залежить від трьох чинників — г р а м а т и ч н о г о , к о м у н і к а т и в н о г о і с т и л і с т и ч н о г о 1 .

Крім власне с т и л і с т и ч н о ї функції, яку виконує по­рядок слів у сучасній українській мові2, він виступає також як одна з с т и л ь о в и х ознак функціональних стилів мовлення, які можна визначити, розмежувати за наявністю, кількісною перевагою того чи іншого типу словорозташування.

Той факт, що в певних стилях мовлення концентруються ха­рактерні синтаксичні структури, ще не дає підстав для зараху­вання цих структур до стилістично значеннєвих3. Тому серед

' багатьох можливих варіантів порядку слів виділяється тільки незначна група структур, у яких словорозташування відіграє стилістичну роль.

Стилістика вивчає типи словопорядку (в межах речення і широкого контексту), які усталилися в мові як засоби синтак­сичної експресії, увиразнення слова або групи слів і надають мовленню відповідного стилістичного колориту.

Експресивно-емоційне виділення слова в реченні пов'язане з явищем і н в е р с і ї . Прийнято розрізняти інверсію, зумов­лену комунікативним планом висловлення (наголошенням того чи іншого предмета думки) і виявлену в синтагматичному чле­нуванні речення, та інверсію, що має експресивно-стилістичне значення, тобто такий порядок слів, в якому відображено орієн­тацію на певний стиль мовлення 4. Цей другий тип інверсії су­проводжується особливим наголошенням слова, поставленого в реченні на незвичне місце, перенесенням фразового наголосу

1 Див. О. С. М є л ь н и ч у к, Розвиток структури слов'янського речен­ня, К-, 1966, стор. 250—301; О. Б. С и р о т и н и н а , Порядок слов в русском язьіке, Саратов, 1965; И. И. К о в т у н о в а, Порядок слов в русском лите-ратурном язьіке XVIII — первой трети XIX в., М., 1969; П. А. А д а м е ц , По­рядок слов в современном русском язьіке, Прага, 1966.

2 Граматична і комунікативна функції порядку слів розглядаються в праці «Сучасна українська літературна мова. Синтаксис», К-, 1972.

3 Не можна твердити про однозначне закріплення граматичної форми або порядку слів за одним стилем мовлення. Йдеться про типовість і значну кон­центрацію певних конструкцій у будь-якій — завжди широкій — сфері спілку­вання. Див.: В. Г. А д м о н и , Т. И. С и л ь м а н, Отбор язнковьіх средств и вопросм стиля.— «Вопросьі язьїкознания», 1954, № 4.

4 Див. И. И. К о в т у н о в а , О понятий инверсии.— «Проблеми совре-менной филологии», М., 1965.

425

з кінця речення, що властиво н е й т р а л ь н о м у словопоряд-ку, на початок або середину речення.

Наприклад, у реченні: «За вітряками загортався у мряку ні­мий степ» порядок слів стилістично нейтральний: фразовий на­голос випадає на кінцеву позицію, яку займає підмет. Нейтраль­ний Порядок слів відзначається і в межах кожної з частин син­тагматичного членування речення: «За вітряками || загортався у мряку | німий степ». Для об'єктного словосполучення, що функ­ціонує як окрема синтагма, усталеним, стилістично нейтраль­ним є розташування додатка після дієслова-присудка; узвичає­ний порядок слів в атрибутивному словосполученні — це розта­шування узгодженого означення перед означуваним.

Пересунення фразового наголосу з кінця на середину речен­ня, а також зміна порядку слів у межах названих синтагм по­в'язується з стилістичним забарвленням фрази. Пор.: «А за вікном видко | — за вітряками || степ німий | у мряку загор­тався» (А. Головко, Зелені серцем). Незвичний порядок озна­чення, додатка, підмета в реченні створює специфічну тональ­ність поетичного стилю і перетвореної на його тлі схвильованої усно-розмовної інтонації.

Отже, інверсія як стилістична категорія охоплює явища експресивного виділення підмета або присудка, порядок яких змінюється залежно від стилістичної спрямованості тексту, типи незвичного розташування якогось члена речення в межах однієї частини синтагматичного членування, а також випадки перене­сення фразового наголосу з кінця на початок чи середину фра­зи, спричинені зміною порядку слів. 7

ВЗАЄМОРОЗТАШУВАННЯ ПІДМЕТА И ПРИСУДКА

Із стилістичними ознаками мовлення пов'язаний порядок слів у межах предикативної синтагми «підмет + присудок» і «при­судок + підмет», яка виступає як самостійне речення або як окрема синтагма певного вичленування в поширеному багато­членному реченні.

Односинтагмовим реченням типу «Настала ніч»; «Зійшов мі­сяць», в яких роль присудка виконують дієслова наявності, бут­тя тощо, властивий нейтральний (з наголошенням кінцевої позиції) порядок слів «присудок -4- підмет». Цей порядок у від­повідному контексті набуває стилістичних відтінків. Зокрема, плавна інтонаційна лінія речень із таким словорозташуванням супроводжує о п и с и , використовується як стилістично виразні з а ч и н и художньої оповіді. Напр.: «За північ. Не спало село» (А. Головко, Червоний роман); «Росли в Овлурів два сини» (Є. Гуцало, Дорога під хмарами); «От настала весна. Зацвіли вишні, сливи, яблуні» (О. Вишня, Солов'яча яєчня).

У деяких контекстах речення з порядком «присудок + під­мет», з властивою їм закінчено-констатуючою інтонацією, вико-

426

нують стилістичну функцію р е м а р о к , напр.: «Вулиця на кут-*' ку. Вечір. По вулиці вертаються люди з роботи. Проїздять гар-г бами впорожні. Бавиться дітвора» (А. Головко, кіносценарій

«Іван Скиба»). Нанизані в одному реченні, конструкції з по­рядком «присудок + підмет» формують фігури синтаксичної градації і створюють колорит піднесено-риторичного мовлення.

"і Напр.: «І ревли труби оркестрів, гупали залпи, колихалися ;, бойові прапори...» (Ю. Яновський, Червонарм); «От я теж часто ;- думаю — прошумлять роки, завершиться революція і заживуть •люди — брати на землі» (О. Довженко, Лекція 11 жовтня : 1949 р.).

С т и л і с т и ч н о - і н в е р с і й н и й п о р я д о к слів, тобто перенесення в односинтагмовому реченні підмета на перше місце,

'»••• створює експресивну конструкцію розповідного забарвлення. Розповідь може мати е п і ч н е або п і д н ес ено-п о е т и чне звучання. Пор.: «День полинув, ніч насунула. Діждавсь Петро півночі...» (Б. Грінченко, Без хліба); «Десь поливають асфальт.

!і- Він блищить в останнім світлі догораючого дня. Ніч іде..» (Ю. Яновський, В листопаді). Порядок слів Ніч іде (пор. Іде ніч) змінює спокійний описовий тон попереднього контексту і спричиняє експресивне виділення слова ніч. Так само порядок слів у двочленному реченні Анничка прийшла зумовлений не тільки змістом попереднього речення, а й орієнтацією поетично­го мовлення на експресивні усно-розмовні інтонації: «Тихо над ним загойдалася галузь Ліски тонкої: Анничка прийшла!» (Д. Павличко, Земля). Двочленні речення з експресивним по­рядком слів трапляються найчастіше в діалогічному мовленні розмовного і художнього стилів; вони позначені колоритом р о з п о в і д н о с т і . Пор. вживання стилістично-інверсійних кон­струкцій «підмет + присудок» у художній оповіді: «Тож було, як вечір настане, то вони й починають...»; «А вже як зима при­йде, 'як захурделить, то я й з печі не злажу» (Григір Тютюн­ник, Зав'язь).

Словопорядок «підмет + присудок» використовують і в спе­цифічних жанрах художньої оповіді — листах, щоб відтворити особливості усного переказу. Напр.: «Оце сповіщаємо, що ми зробили ходку на німецькій штабній машині по місцевості, яка знаходиться під ворогом. А як ота приключка трапилась (пор. нейтральне описове: «А як трапилась ота приключка»), дозволь­те доповісти на папері чин-чином...» (Ю. Яновський, Лист до штабу).

Художній опис пожвавлюється, стає інтонаційно багатшим, коли в ньому чергується словопорядок «присудок + підмет» і «підмет + присудок»; причому конструкції «підмет + присудок» завжди звучать емоційніше, ніж перші. Пор.: «Яшкові не спа­лося. Нило тіло все, і голова боліла» (А. Головко, Зелені серцем); «Але в дворі маєтку нічого особливого — як і зви­чайно, вештаються військові. Біля сарая, де... сидять полонені,

427

вартовий проходжується» (А. Головко, Митько); «[Мати] довго хукають у долоні, умочають пальці у цеберку з водою, щоб за-шпари не зайшли» (Григір Тютюнник, В сутінки).

Експресивні конструкції, в яких виділено завдяки словопо­рядку підмет, вживаються в мовленні піднесеному, стилізовано­му під мову народних епічних творів. Напр.: «Виходили віка­ми Ярославни на край села, де орли жили, де хмари були...» (Є. Гуцало, Мати); «Тут його дощі студили, грози колисали, і паркий дух землі ніжив його хліборобське серце»(Григорій Тю­тюнник, Вир).

Відтінок фольклорно-епічного мовлення звичайно мають кон­струкції, що розпочинаються дієсловом був і становлять нероз-членовані синтагми типу: Був собі чоловік; Були собі дід та баба. Пор.: «Був день як день і раптом — непорядок...» (І. Драч, Крила). Нерозчленовані синтагми з дієсловом був функціональ­но співвідносні з називними реченнями, проте стилістично від­різняються від останніх саме наявністю додаткового значення епічної розповідності.

Багато важить для стилістичної, в даному випадку фоль­клорно-епічної, визначеності порядку слів лексичне наповнення фрази, зокрема усталеність висловів типу жив-був, жили собі і под.

Епічний колорит мовлення властивий лінійно-динамічним структурам із словопорядком «присудок + підмет + другоряд­ний член, що залежить від дієслова (додаток або обставина)». У такій структурі виразно наголошується перша і остання пози­ції — присудок і другорядний член. При цьому формується спе­цифічний рух інтонації із спадом в середині (позиція підмета) лінійно-динамічної структури.

Пор. конструкції з порядком «присудок + підмет + друго- • рядний член», що відповідають зазначеній лінійно-динамічній схемі: Жив він [Шавкун] собі тихо, скупо» (П. Мирний, Хіба ревуть воли...); «Люба мамочка! Живу я так собі, як і перше...» (Л. Українка, Листи). Як конструкції фольклорно-епічного за­барвлення вони використовуються і в художній літературі, у стилізованих казках, у творах, написаних під народну оповідь тощо. Напр.: «Заболіло серце в Довбищука, запеклося. Взяв він свій лучок і пішов із села...» (С. Васильченко, Довбищук); «Винесла дівчина хліба та солі» (С. Васильченко, Чорний орел); «Забавила Горпина дитину...» (Б. Грінченко, Без хліба) та ін.

Індивідуальне мовлення розширює межі використання стилі­стично значеннєвих типів словопорядку. Епічний порядок слів виконує, зокрема, стилістичну функцію протиставлення, невід­повідності епічно-поважної форми оповіді гумористичному зміс­тові «усмішок» Остапа Вишні. Пор.: «Упіймав кіт мишу. Сів на неї, придавив лапою» («Мандатарії»); «Встрелили ви яструба чи не встрелили, а проте одігнали» («З крякухою на озері»).

428

Змінивши розташування підмета й присудка в наведених лі-нійно-динамічних структурах, одержимо стилістично нейтраль­ний порядок слів: Кіт упіймав мишу; Дівчина винесла хліба та солі; Горпина забавила дитину.

Отже, винесення предикативного словосполучення з поряд­ком «присудок + підмет + другорядний член речення» на пер­ше місце в поширеній конструкції пов'язане з виразною стилі­стичною ознакою словопорядку — його фольклорно-епічним, опи­совим колоритом.

Л і н і й н е р о з т а ш у в а н н я ч л е н і в с к л а д е н о г о п р и с у д к а . В емоційно забарвленому, експресивному мовлен­ні нерідко зазнають інверсії частини і м е н н о г о , а також д і є с л і в н о г о складеного присудка. Інверсія супроводжує по­етичне, емоційне виділення і м е н н о ї частини складеного при­судка. Напр.: «Нічка тиха і темна була» (Л. Українка, Нічка тиха і темна була*). В усно-розмовному стилі інверсія іменної частини присудка і дієслова-зв'язки відбиває природний процес повідомлення найважливіших у комунікативному плані фактів, а потім додаткових, ніби другорядних. Напр.: «Хлопець високий був, стрункий». У художній оповіді препозиція іменної частини складеного присудка найчастіше використовується в розповідях, діалогах, у структурах виразної усно-розмовної орієнтації. Напр.: «На покуті сидить старшина Григорій Павлович Копаниця,— той, що колись писарем волосним був, а тепер старшиною» (Б. Грінченко, Під тихими вербами); «І котів теж бачити не можу. У моєї сусідки по квартирі кішечка єсть — Ундіночка називається» (В. Чечвянський, М'який характер). Розповідний характер інтонацій відтворено в останньому уривку такими засо­бами словопорядку: препозицією іменної і дієслівної частини в складених присудках (бачити не можу, Ундіночка називається), а також специфічною лінійно-динамічною структурою з перене­сеним виразним наголосом на середину фрази. Пор. стилістично нейтральний словопорядок: «У моєї сусідки по квартирі єсть кі­шечка» і порядок слів з розповідною орієнтацією: «У моєї су­сідки по квартирі кішечка єсть».

Стилістичне значення мають також лінійно-динамічні струк­тури з наголошеною першою позицією — іменною частиною скла­деного присудка, після якої розташовується підмет, наявні друго­рядні члени і дієслово-зв'язка. Напр.: «Якою наївною людиною, яким «запізнілим юнаком» я тоді був» (О. Довженко, За велике кіномистецтво); «Немудра вона була, та молитва, але йшла з глибини серця» (Г. Хоткевич, Довбуш); «І жорстокіші вони [роз­бійники] були від демонів...» (І. Франко, Данте Алігієрі). За­вдяки наведеному словопорядку лінійно-динамічні структури, яким властиве інтонаційне піднесення, спад і знову інтонаційне піднесення, створюють тональність інтимної, емоційно забарвле­ної розповіді.

429

Препозиція іменної частини складеного присудка — звичайне явище і в науковому стилі, де здебільшого дієслово-присудок вживається у формі теперішнього часу. Напр.: «.Одним з най­важливіших завдань депутатської діяльності і в той же час одним з основних обов'язків депутатів є постійне зміцнення зв'язків із своїми виборцями, широкими масами трудящих» («Ук­раїна в період розгорнутого будівництва комунізму», кн. 3).

Однак винесення в препозицію іменної частини складеного присудка в даному випадку не супроводжується експресивним наголошенням початку чи середини фрази, тобто характер фра­зового наголосу (його кінцева позиція) свідчить про стилістич­но нейтральний порядок слів, властивий науковому опису. Отже, на стилістичну виразність порядку слів, на виникнення експре­сивного словорозташування впливає не лише певна позиція чле­на речення (препозиція, постпозиція по відношенню до керую­чого слова тощо), а й формування лінійно-динамічної струк­тури речення, в якій перенесення фразового наголосу з кінця на початок або середину конструкції пов'язується із стилістичною орієнтацією мовлення.

Інверсія в межах д і є с л і в н о г о складеного присудка спричиняється винесенням неозначеної форми дієслова в пози­цію перед особовою формою. Стилістична маркованість такого типу інверсій відзначається в художньо-розповідному, діалогіч­ному мовленні. Напр.: «[Юхим] сяде на дривітні та як утне на сопілці, як утне, а той коник анахтемський танцювати починає» (Григір Тютюнник, Комета); «Т и х и й. Чого це деякі письмен­ники да, кажуть, так писати стали тугувато?» (О. Довженко, Потомки запорожців).

Інверсійний порядок слів у межах дієслівного складеного присудка використовується як засіб стилістичного урізноманіт­нення художнього мовлення, зокрема тих його жанрів, що бу­дуються на грунті усно-розмовних інтонацій і відповідних син­таксичних конструкцій.

ІНВЕРСІЯ ОЗНАЧЕНЬ

Порядок слів у вичленованому з речення словосполученні «узгоджене означення + означуване» характеризується дина­мічною рівновагою — закономірним наголосом на означуваному іменникові. Зміна порядку слів «означуване + узгоджене озна­чення» супроводжується порушенням динамічної рівноваги — експресивним наголошенням препозитивного або постпозитив­ного члена атрибутивного словосполучення, залежно від стилі­стичного забарвлення тексту. Постпозитивні узгоджені означен­ня властиві мовленню усно-розмовному і трансформованому на його грунті словопорядкові художнього, публіцистичного, част­ково наукового (науково-популярного) стилю. У перших двох функціональних стилях інверсія означень виконує роль емо­ц і й н о - е к с п р е с и в н о г о , с т и л і с т и ч н о г о засобу; в на-

430

уковому стилі постпозиція означень пов'язана з е к с п р е с и в ­н о - л о г і ч н и м планом висловлення, з логічним виділенням,

' наголошенням змісту означення. Усно-розмовні типи конструкцій з інверсованими означення-

: ми відтворюють спонтанність усного мовлення: виникнення спо-,.- чатку основного предмета думки, а пізніше — його атрибутів, що - деталізують цей предмет. Напр.: «У цьому місяці ми придбали '"Шафу книжкову». Використання постпозитивних означень у ху­дожньому мовленні насамперед сигналізує про розповідний ко-• лорит авторової мови. Постпозитивні означення, зокрема вира-

і жені займенниками (присвійними, означальними тощо), маючи • стилістичне значення розповідності, вживаються найчастіше в

* переказах, діалогах. Напр.: «Довго стояла вода весняна, па­м'ятаю. Ще в переплавну середу було її багато по левадах і долинах...» (О. Довженко, Зачарована Десна); «А вже як зима

, прийде, як захурделить, то я й з печі не злажу. Сиджу, співаю V- з дідом колядок різних: вони — басом, а я — альтом...» (Гри-ї гір Тютюнник, Зав'язь); « Л е в к о Ц а р . Святкової одежі вже - не треба. Дівчата ходять в пінджаках, баби в куфайках. День .вихідний придумали» (О. Довженко, Потомки запорожців). Сло-

'$ ворозташування розмовно-оповідного характеру властиве й епі-І' столярному жанру. Пор.: «Брате Антоне! Лист твій одержав...»

(М. ІІІашкевич, Лист до брата Антона). -' Особливо часто як ознака розмовно-розповідного стилю вжи­

ваються постпозитивні означення — займенники. їх постпозиція в діалогічному мовленні пов'язана з дещо послабленою комуні-

', кативною вартістю, проте в публіцистичних текстах, у худож-'* ньо-піднесеному мовленні постпозитивні означення-займенники

набувають незвичного, п о ет ич н о г о звучання. Так, наприклад, будуючи цілісний публіцистичний період

засобами повторів, нанизувань однотипних конструкцій, в яких всі означення — препозитивні, М. Рильський несподівано завер­шує.його інверсійним займенниковим означенням: «Бажаю вам, друзі, рясних урожаїв на ваших ланах і в ваших садах-виногра-дах, багатих добутків у ваших шахтах і рудниках, прекрасних звершень на ваших заводах і фабриках, розумних та гарячих сторінок у ваших книгах, сонячних барву ваших картинах, дзвін­кого голосу в піснях ваших\» («Новорічні побажання»). Інверсій­ний порядок слів у синтагмі піснях ваших увиразнює колорит високого, пристрасного стилю, формує завершувальну синтак­сично-інтонаційну ланку фігури синтаксичної градації. Піднесе­ного звучання, романтичної схвильованості мовлення досягає також у деяких своїх творах А. Головко, активізуючи інверсій­ний порядок означень, додатків, обставин. Напр.: «Ах, ноче зо­ряна! Нащо ти в сутіні ховаєш злидні?! Волошками й маками червоними долівку потрусила»; «Нас — мільйони. Масою гріз­ною, як лавина огненна, лились-сунулись степами» (А. Голов­ко, Червоний роман),

431

Поєднуючи в індивідуальному стилі широкий епічний роз­мах і пристрасну публіцистичність, часто "послуговувався сти­лістичним значенням інверсійних атрибутивних синтагм О. Дов­женко. Так, зокрема, він будує на повторі і на контрастних зразках словорозташування завершувальну синтагму мовного періоду. «Є хвилююча краса в численних неперевершених по­двигах наших захисників Батьківщини й людства. Є зворушли­ва краса в наших дівчатах-воїнах... Є в цьому образі нашої дів­чини...— краса зворушлива, безсмертна» (О. Довженко, Про красу). .

Постпозитивні інверсійні означення, в ролі яких виступають займенники, прикметники, дієприкметники, є невід'ємним атри­бутом високого поетичного стилю, зокрема вони часто вживаю­ться в емоційно наснажених звертаннях, створюючи своєрідний ритміко-інтонаційний зачин поетичного твору. Напр.: «Світе ясний! Світе тихий! Світе вольний, несповитий] За що ж тебе, світе-брате, В своїй добрій теплій хаті Оковано, омурано...?» (Т. Шевченко, Світе ясний...); «.Фантазіє! Ти — сило чарівна, Що збудувала світ в порожньому просторі, ...До тебе обертаюсь я сумна...» (Л. Українка, Сім струн).

Особлива ритмомелодійна лінія мовлення формується завдя­ки членуванню віршового рядка на однакові синтагми, завдяки інтонаційному наростанню, градації цих синтагм. Неабияку роль відіграє також більша, порівняно з іменником, довжина пост­позитивного, інверсійного прикметника, характер прикметнико­вої, займенникової рими. /

Як фігура стилістичного словопорядку важливе значення в організації віршового мовлення має атрибутивна синтагма з препозитивним і постпозитивним узгодженими означеннями. Атрибутивні синтагми типу «прикметник "(або займенник) + • + іменник + прикметник» формують своєрідний синтаксис мов­лення, створюють його фольклорно-епічну, фольклорно-пісенну тональність. Напр.: «Материну пісню колискову [Т. Шевченко] Вогняними крилами озброїв, Вогняними крилами живими» (М. Рильський, Легенда віків); «Дух людської творчості висо­кої, Дух людської творчості тривожної, Я ловлю тебе в своїм неспокої, Припадаю до билинки кожної» (А. Малишко, Дух людської творчості).

Словопорядок в атрибутивній синтагмі з двома узгодженими означеннями, маючи стилістичне значення р и т о р и ч н о с т і , створює особливий речитативний лад прозового мовлення. Цей тип словорозташування естетизується в художній прозі, зокрема в творах М. Коцюбинського. Напр.: «Вечоріло. Здорове палаюче сонце зупинилось над Галацом, над тими щоглами незліченни­ми, що лиш мріють вершечками в імлистій блакиті, над тими плавнями розлогими, що зеленіють удалині високим комишем» (М. Коцюбинський, Помстився).

Крім високого риторичного звучання, інверсійний порядок

432

означень надає висловленню й колориту е п і ч н о ї ф о л ь-. к л о р н о ї р о з п о в і д і . Пор.: «[Ніч] одкрила неоглядні лани неорані, голубі океани неплавані, ліси таємниць золотих неду-мані» (С. Васильченко, Казала ніч). Цей тип фольклорно-епіч­ного словопорядку використовується і як засіб стилізації у вір­шовому мовленні. Пор.: «Про мене, вашого брата старшого, ясного Сонечка, людям повідайте» (П. Тичина, Дума про трьох вітрів).

Віршове поетичне мовлення актуалізує найрізноманітніші зразки словопорядку в межах атрибутивної синтагми. Одні з них становлять лінійно-динамічні структури з експресивним наголо­шенням центральної позиції, наприклад, іменника в конструкції «прикметник + іменник + прикметник»; інші утворюють лінійно-динамічні структури з виділеним препозитивним означенням і постпозитивним означуваним, як наприклад, структури поетич­них звертань: мій ти сину, моя ти доню. Інтимізуючий займен­ник ти, роз'єднуючи атрибутивне словосполучення, прилягає до препозитивного присвійного займенника як енклітика, і все звертання становить цілісну в плані синтагматичного членування одиницю. Напр.: «Моя ти любо! Мій ти друже! Не ймуть нам віри без хреста...» (Т. Шевченко, Ликері); «Пісне, моя ти сердеч­на дружино, Серця відрадо в дні горя і сліз...» (І. Франко, Пі­сня і праця).

Порядок слів в атрибутивній синтагмі є важливим стилістич­ним засобом урізноманітнення віршового ритму. Нерідко в одному рядку чи віршованій строфі стилістично взаємодіють структури з препозитивним і постпозитивним означеннями. Напр.: «І всі ми вірили, що своїми руками Розіб'ємо скалу, роздробимо граніт, Що кров'ю власною і власними кістками Твердий зму­руємо гостинець, і за нами Прийде нове життя, добро нове у світ» (І. Франко, Каменярі); «Жаль лиха першого і першого добра, Жаль дружби на весь вік, що гасла за хвилину...» (М. Рильський, Туга за молодістю).

До явищ стилістично виразного порядку слів належать струк­тури з постпозитивними відокремленими означеннями. Нанизу­вання відокремлених означень властиве емоційно забарвленим художнім стилям. У віршовому мовленні вживання відокремле­них означень пов'язане з формуванням відрубного ритму, з особ­ливим наголошенням кожного означення, завдяки чому створює­ться виразний, чіткий опис, напр.: «Вже викотивсь місяць із синіми горами, Великий, важкий, сивувато-опаловий» (І. Драч, Етюд «аристократичної роботи»).

Крім колориту о п и с о в о с т і , постпозитивний ряд відо­кремлених означень вносить у стилістичний синтаксис художньої мови виразні відтінки у с н о - р о з м о в н о г о мовлення, в якому часто назви ознак, властивостей предмета йдуть за на­звою самого предмета й уточнюють, конкретизують його. Напр.: «Народного суддю ми собі оце обрали. Чесного, прямого,

28 2-1626 433

освіченого, строгого і водночас людяного» (О. Вишня, Змова). Відокремлені означення відтворюють також колорит поетичного стилю, формуючи тональність уривчастої, схвильованої оповіді-спогаду. Пор.: «У полях красувались жита... Серед сивих по­линів — гармата. Мовчазна, похмура, чорна. Не наша» (Є. Гу­цало, В полях).

У художньому мовленні активно взаємодіють експресивні син­таксичні конструкції (зокрема інверсійні атрибутивні словоспо­лучення) двох стильових спрямувань — розмовного і публіци­стичного. Розмовні лінійно-динамічні структури інтимізують пристрасне публіцистичне мовлення, перетворюючись в якісно нові стилістичні одиниці з ліричним поетичним забарвленням. Пор. такий характерний для індивідуального стилю О.Довженка уривок: « Д е м и д . Давно живу, і може, справді, вже не лю­дина я, а соціальний знак, артист який, а це все, може, сцена, а не моя хатина, що був зробив її руками оцими літ п'ятдесят тому назад. Усе життя нужденне і злиденне ненавидів свою я дрібність буржуазну, плазуючи з худенькими волами по дрібних нивках, мов по латочках, за дрібні гроші, не за капітал, та у дрібному поті, з дрібними дітками... Пройшли мої літа, і день мій звечоріє, і я на сцені ось, і жаль мене бере. Не я був дріб­ний буржуа! Дрібна була доля. Здрібнила все моє життя. Здріб­нила розум мій і почуття. І мій талан... Га?! Де ти, мій талане? Тебе ж я, певно, мав, хоч і неграмотний. Та приорав чи, мо, за­був у борозенках панських? Чи на шляхах чумацьких? Чи по шинках поганських? Талане мій, привидься!..» (О. Довженко, Потомки запорожців).

Високе поетичне звучання наведеного монолога досягається, зокрема, активним вживанням епічних, поетичних та усно-роз­мовних лінійно-динамічних структур, у ролі яких виступають атрибутивні словосполучення з інверсійними означеннями. *

Інверсії означень властиві не тільки емоційно забарвленим художнім стилям. Конструкції з постпозитивними узгодженими означеннями є стильовою ознакою публіцистичного і наукового стилів.

У художньо-публіцистичних, науково-публіцистичних, науко­вих та інших творах, коли автор послуговується інверсійним сло-вопорядком означення, на перший план виступає логічна вираз­ність мовлення, створюється ефект протиставлення змісту наго­лошеного означення змістові попередньої думки, протиставлення змісту двох постпозитивних означень тощо. Пор. у статті М.Риль­ського: «Я досі говорив про пісні народні та псевдонародні і про співаків-солістів» (М. Рильський, Дивлюсь на афішу та й думку гадаю).

Пристрасні виразні інтонації публіцистичного стилю знахо­дять своє вираження у відповідних лінійно-динамічних струк­турах— «означення + повторений іменник-означуване». Напр.: «Мистецтво, справжнє мистецтво не ковзається по поверхні ре-

434

чей, воно сягає в «глибінь життя» (М. Рильський, Про старе й нове); «Була то, певна річ, перемога для українського теат­ру, але перемога чисто формальна, тільки, так би мовити, ад­міністративна, аж ніяк не творча» (Ю. Смолич, Розповідь про неспокій). Постпозитивні означення-створюють колорит урочи­стості, епічності публіцистичного мовлення, особливо в тих ви­падках, коли вживаються структури «прикметник + іменник + +прикметник», напр.: «На долю Рильського випали роки склад-нющі: то сонячні, то жорстокі, багаті найрізноманітнішим вміс­том життєвим...» (І. Драч, Джерела Максима Рильського).

Виразне стилістичне значення наукової, к л а с и ф і к а ц і й ­н о ї о п и с о в о с т і мають атрибутивні словосполучення з постпозитивними означеннями в науковій, науково-підручнико-вій літературі. Пор.: «Найбільш поширені з ранніх ярих бур'я­нів — вівсюг, гірчиця польова, пелюшка, рижій звичайний, гір­чак берізковий»; «Стоколос житній — злісний засмічувач озимо­го жита» (І. І. Котов, А. А. Кротов, Основи землеробства і тваринництва).

У науковому стилі постпозитивні означення усталилися як видові класифікатори до родових понять. Цьому сприяв, очевид­но, наявний у конструкціях із постпозитивними означеннями від­тінок протиставлення, виділення певної ознаки із низки інших. Напр.: «В класовому суспільстві, крім соціальних, гносеологіч­них і психологічних коренів релігії, з'являються корені онтоло­гічні і етичні, але вирішальна роль в утворенні релігійних ідей належить першим» (В. К. Танчер, Основи наукового атеїзму).

Постпозитивне означення цілком закономірне в науковому стилі в тих випадках, коли воно уточнює, конкретизує надто загальне значення іменника-означуваного. Вживання при тако­му іменникові препозитивного означення нівелює логічну експре­сивність наукової фрази. Пор. речення з препозитивним означенням: «Модальне значення властиве реченню, тобто пре­дикативній одиниці» і фразу стилістично виразнішу — з постпо­зитивним означенням, на яке припадає фразовий наголос: «Модальне значення властиве реченню, тобто одиниці предика­тивній» (І. К- Кучеренко, Теоретичні питання граматики україн­ської мови). .

Стилістичного забарвлення набули в мовленні словосполу-чення-терміни з постпозитивними означеннями, які усталилися в інформативному стилі, в номенклатурному переліку товарів як видові класифікатори до родових понять (пор. перець чер­воний, перець гіркий, перець пахучий; сир російський, сир швей­царський, сир карпатський). Термінологічно-номенклатурне зна­чення таких словосполучень може бути використане як засіб стилізації для гумористичного відтворення штучного інформа­тивного стилю.

Стилістичні відтінки, що їх вносить у мовлення порядок уз­годжених означень, надзвичайно різноманітні, і амплітуда їх

28* 435

коливання від художньо-публіцистичного мовлення з його есте-тизованими лінійно-динамічними структурами, що мають ро­мантично-піднесений, епічний, усно-розмовний колорит, до на­укового, науково-інформативного стилю з логічним наголошен­ням класифікаційних видових ознак, з інформативним переліком номенклатурних одиниць,— досить велика.

До експресивно-стилістичних засобів лінійної організації фра­зи належить інверсійний порядок н е у з г о д ж е н и х о з н а ­ч е н ь , виражених родовим відмінком іменника. Конструкції з родовим присубстантивним, зокрема ті, що становлять розгорне­ні структури із залежними узгодженими означеннями, властиві, з одного боку, таким книжним стилям, як науковий, публіци­стичний, а з другого — художньому стилю. Структури з неуз-годженими означеннями функціонують як нейтральні і в усно­му мовленні.

У с н о - р о з м о в н е забарвлення мають такі типи інверсій­ного словорозташування, як «моєї сестри чоловік», «Іванового брата жінка»,— із препозицією родового відмінка.

Інверсія неузгодженого означення із залежними від нього словами характеризує також поетичне мовлення — ускладнені метафори, побудовані на семантиці асоціативних зв'язків, роз­горнені означальні комплекси, в яких завдяки родовому при-субстантивному поєднується велика кількість означень. П о е ­т и ч н и й колорит синтаксичних структур із родовим відмінком нерідко виявляється і в лексичному наповненні цих структур, і в незвичності місця родового присубстантивного. В поетичному мовленні активізуються інверсійні неузгоджені означення тако­го типу, як «неба блакить», «світової бурі повів», «моря Чорного розспівані вали», «смутку тихий час» і под. Чергуючись із кон­струкціями, в яких неузгоджене означення стоїть після озна­чуваного іменника, структури з інверсійним словопорядком урізноманітнюють ритміко-інтонаційний лад вірша, вносять у поетичне мовлення відтінок деякої риторичності, надають йому звучання високого книжного стилю. Незвичність словорозта­шування пов'язана, безумовно, з особливістю «книжного» син­таксису поезії, з дещо утрудненим, незвичним зв'язком слів і формуванням специфічних ритмічних одиниць. Завдяки інвер­сії неузгоджених означень в межах одного віршового рядка ви­никає кілька інтонаційних підсилень, наприклад, виділення пев­ного слова внаслідок інверсії, внаслідок цезури або як кінце­вої, римованої одиниці рядка. Напр.: «Пісня та йому запала і» серце, як землі найкращий подарунок» (М. Рильський, Легенда віків); «Орлиці зір і серце голубиці. Тебе вели вперед за небо­схил...» (М. Рильський, На відкриття музею Лесі Українки); «Матерії і людства творчий дух, Землі хода в своїм орбітнім колі Тоді з'єднались в свисті завірюх В один порив, в одну жа­добу волі» (А. Малишко, Рядки про Леніна); «Таблиці Морзе білі крапки й риски» (М. Бажан, Політ крізь бурю).

436

Орнаментально-зображувальну функцію в художньому і пуб­ліцистичному стилях виконують конструкції з інверсійним пре­позитивним означенням, яке виражене д і є п р и к м е т н и к о ­в и м з в о р о т о м . Винесення дієприкметникового звороту на перше місце в реченні перед дієсловом-присудком зумовлює експресивність мовлення; зворот формує специфічний зачин фра­зи із нагнітальною висхідною інтонацією. При цьому стилістич­ну роль поетично-риторичного засобу відіграє також інверсія залежних від дієприкметника слів. Напр.: «Норд-остом сліпим обпалені, Зривають матроси «Яблучко» (Б. Олійник, Ми знаєм, для чого жить).

Інверсійний порядок слів, що розгортають дієприкметник, характеризує мовлення піднесене, публіцистичне. Риторичністю позначена, наприклад, конструкція з таким словопорядком, як «Пензлем покладена думка», що використана як назва статті («Літературна Україна», 17.VI 1969).

Постпозитивний відокремлений дієприкметниковий зворот функціонує як одна із синтаксично-стилістичних фігур — засіб інтонаційного наростання, градації у художньому, зокрема вір­шовому, мовленні. Напр.: «Зливались в ньому [світі] ніжні і суворі І радісні й похмурі голоси, Сповиті в щасті, струджені у горі,— Страшні, як смерть, і сповнені краси...» (Л. Первомай-ський, Прозріння).

Експресивні інтонації, виразний ритмічний малюнок вносить постпозитивний відокремлений зворот і в публіцистичне мовлен­ня, напр.: «А ще далі, за сотні тисяч кілометрів — на Місяці, оспіваному любовно в українській пісні, діє наш посланець «Лу-ноход-1» — своєрідний новорічний подарунок голубої планети Земля ясному Місяцеві» (І. Цюпа, На щастя, на здоров'я, на многії літа!).

У розгорнених синтаксично ускладнених конструкціях науко­вого стилю постпозитивні звороти є звичайним явищем, що по­в'язано із стилістичним колоритом о п и с о в о с т і , к о н к р е ­т и з а ц і ї мовлення. Напр.: «Структура сурядних словоспо­лучень, відбита в мові досліджуваної української періодики, майже повністю була вже усталена й не мала на собі ознак діа­лектного впливу» (М. А. Жовтобрюх, Мова української періо­дичної преси). Винесення в препозицію наведеного вище дієпри­кметникового звороту ускладнило б сприймання синтаксичної будови речення, розуміння його змісту. У постпозиції звичайно вживаються такі звороти, які відносяться до іменника з препо­зитивним узгодженим означенням-прикметником, напр.: «Се­ред них [метафор] виділяється чимало постійних метафор, по­ширених у різних авторів...» (М. А. Жовтобрюх, Мова україн­ської періодичної преси).

Постпозитивні відокремлені означення — дієприкметникові звороти — вживаються також з метою наголошення, виділення класифікаційних ознак, протиставлення їх іншим. Стилістична

437

роль таких поширених означень подібна до ролі постпозитивних означень-прикметників у наукових, науково-інформативних сти­лях. Напр.: «На ділянках, засмічених гірчаком, застосовуються чорні пари» (І. І. Котов, А. А. Кротов, Основи землеробства і тваринництва).

Науково-інформативний, офіційно-діловий стилі мовлення ха­рактеризуються вживанням препозитивних дієприкметникових зворотів, що усталилися як певні синтаксичні формули типу «одержані нами результати», «передбачені планом, витрати», «одержані минулого року кошти», «щойно розглянутий при­клад», «згадана вище подія» тощо.

Подібні препозитивні невідокремлені дієприкметникові озна­чення (із залежними словами) створюють стилістичний колорит і н ф о р м а т и в н о г о б е з с т о р о н н ь о г о мовлення. Напр.: «У зв'язку з цим створені і придбані раніше основні фонди (будівлі, машини) можуть мати вищу вартість, ніж нові» (Я. К. Грінчук, Економіка, організація і планування сільсько­господарського виробництва). Інформативному стилеві мовлен­ня властиві нерозгорнені лінійно-динамічні структури із рівно­мірним висхідно-спадним рухом інтонації, чому, зокрема, сприяє дещо обмежене вживання різного типу уточнювальних, відокрем­люваних членів речення та відсутність експресивно-стилістичних інверсійних фігур.

Постпозитивні дієприкметникові звороти, залежно від сти­лістичної спрямованості, тональності тексту, можуть виконувати роль експресивних засобів публіцистично-піднесеного змісту або виступати засобами логічно увиразненого наукового мовлення, в якому конкретизуються, підкреслюються зв'язки між окремими поняттями.

І

ДИСТАНТНЕ РОЗТАШУВАННЯ ЧЛЕНІВ РЕЧЕННЯ

У сучасній українській мові усталилися певні типи лінійно-динамічних стилістично-значеннєвих структур із дистантним роз­ташуванням означення й означуваного, із лінійною перервністю ряду однорідних членів.

Зміна місця узгодженого означення, віддалення його від означуваного іменника впливає на граматичний і стилістичний план речення. У першому випадку йдеться про формування структур із предикативним означенням типу «Хлопець вибіг бо­сий» (пор. «Вибіг босий хлопець»). Другий, стилістичний, план охоплює і конструкції з предикативним означенням, і структу­ри, в яких означення і означуване відокремлюються одне від одного з метою експресивно-стилістичного увиразнення змісту речення.

Предикативне означення завжди експресивніше порівняно з атрибутивним; структури з предикативним означенням зви­чайні в усно-розмовному і художньому мовленні. Пор. стиліс-

438

Ітичну нейтральність порядку слів у реченні «Встало ясне, весе­ле, умите сонце» і словорозташування експресивно забарвлене, що створює колорит художнього опису: «Був чудовий серпневий

• ранок. Сонце встало ясне, веселе, умите і зараз-таки почало гратись із золотими стіжками жита й пшениці, що стояли, пи­шаючись, на кожному обійсті» (М. Коцюбинський, Ціпов'яз).

Завдяки постпозиції предикативних означень і їх комуніка­тивно-граматичній функції формується тональність повільної розважливої оповіді, з наголошенням змісту означень, із харак­

терним синтагматичним членуванням, властивим художнім опи­сам. Напр.: «На городі саме збирали мак, тож за покупкою мусив поїхати сам Ладик. Сукенку привіз важку, \ зимову, \ жовту, \в зелену клітку-» (І. Вільде, Сестри Річинські).

Роз'єднання атрибутивної синтагми помітно впливає на сти­лістичний характер фрази. Так, лінійно-динамічну структуру з прямим порядком слів «Над світом царювала чудесна ніч», яка відтворює звучання нейтрального опису, можна перетворити в експресивно забарвлену, пор.: «Чудесна царювала над світом ніч. Небо піднялося вище, роздалося в боки. З півдня на північ котить Чумацький шлях, стеле сріблясту куряву за собою»

'•(В. Бабляк, Вишневий сад). Порядок слів у реченні-зачині пе­редає емоційну настроєвість, піднесений тон художньої оповіді.

Дистантне розташування постпозитивного означення виступає одним із синтаксичних засобів, що створюють епічну тональність художнього мовлення, напр.: «А осінь угорі темні хмари над ним у отару зганяє, хмари дощем його січуть холодним, хмари до­щем його поливають» (С. Васильченко, Приблуда).

Структури з дистантним розташуванням членів атрибутив­ного словосполучення є стильовою ознакою синтаксису віршового мовлення; як усталені типи словорозташування в поезії, вони на­бувають стилістичного забарвлення поетичних структур. Напр.: «Ти нелегкі пройшов дороги. Ти тропи протоптав нові, 3 пісня­ми труд збратав ти строгий, В боях лягли тобі під ноги простори давні степові» (М. Рильський, Народові-сіячеві); «Ні, не солод­ка випала хліб-сіль, Не в легку далеч доля споряджала» (А.Ма­лишко, Ні, не солодка...); «Я, глянувши в напівзамерзле скло, грізне й барвисте вгледіла видіння, переблиски вогнів у чорно-

|! ті внизу» (М. Бажан, Політ крізь бурю). ї.; Узгоджене означення, відділене від означуваного іншими !'••• членами речення, може утворювати окрему синтагму, сприяти

формуванню секундарного інтонаційно-смислового центра в ре­ченні. Напр.: «Арфами, арфами — золотими голосними обізва­лися гаї самодзвонними» (П. Тичина, Арфами, арфами...).

Дистантне розташування означення, зокрема винесення його в наголошену кінцеву позицію, властиве і розмовному мовленню, в якому порядок слів відбиває процес формування думки або експресивність відокремленого означення. Пор.: «.Вірш він написав чудовий». Подібний словопорядок застосовується і в

ш-

І 439

публіцистичному стилі для створення колориту невимушеності розповіді, надання їй емоційних інтонацій, напр.: «Цей твір пи­сався нами не відразу: ми його довго переробляли та удоско­налювали. Героїчного звучання цей твір,— героїчного!» (П. Ти­чина, Слово про друга).

Виразною поетичністю позначені роз'єднані атрибутивні сло­восполучення з неузгодженим означенням. Родовий присубстан-тивний найчастіше відділяється від означуваного іменника діє­словом. Напр.: «Сьомого поту зітру краплини» (А. Малишко, Ритиму землю); «Не в легку далеч доля споряджала, Отруй­них куль тяжкий носити біль І недругів пізнати труйні жала» (А. Малишко, Ні, не солодка...); «Лебединихозер розкривається даль» (М. Рильський, Напутнє); «Ти мавки світ собі відкрила срібний» (М. Рильський, На відкриття музею Лесі Українки).

Замість стилістично нейтрального словопорядку в атрибутив­ному сполученні типу «рвучкий пульс морзянки», «невіддільна частка життя» у віршовому мовленні функціонують інверсійні структури поетично-риторичного звучання, в яких неузгоджене означення перериває зв'язок іменника з узгодженим означен­ням. Напр.: грюк дверей раптовий; етап життя один (М. Ба­жай, Політ крізь бурю); вірний партії глашатай; думка Леніна крилата (М. Рильський, Газеті «Правда»); стукіт копитів свят­ковий (М. Рильський, Легенда віків). Подібний словопорядок супроводжується експресивно-емоційним наголошенням серед­ньої позиції (на відміну від звичайної кінцевої) в даній лінійно-динамічній структурі.

Стилістичні відтінки мовлення виникають і в лінійно-дина­мічних структурах, в яких роз'єднуються частини дієслівного присудка іншими членами речення. Звичайний для розмовних конструкцій такий порядок слів:«Буду я вирушати,— сказав Фе-» дір Нестерович, підводячись» (Григір Тютюнник, На згарищі); «Головне, Тимофію, начальство — триматися чепіг. Тоді люди будуть хліб їсти і совість мати» (М. Стельмах, Кров людська — не водиця). Роз'єднання дієслівного складеного присудка у по­єднанні з іншими експресивними типами словопорядку впливає на створення колориту розповідності.

Дистантне розташування однорідних членів речення, перерв-ність підметового ряду присудком або присудкового ряду під­метом, а також роз'єднання однорідних означуваних — іменни­ків — одним означенням — прикметником набуває стилістичного забарвлення, вживаючись у розмовному, фольклорно-епічному та публіцистичному мовленні.

Усно-розповідний колорит властивий, зокрема, фразі ^ з роз'­єднаним рядом підметів, напр.: «Бригадир Степан прийшов, дядько Андрій зі своєю жінкою і тутешній учитель» ', або із

1 Приклад узято з книжки «Усне побутове літературне мовлення», К-, 1970, стор. 121 — 122.

440

роз'єднаним рядом однорідних присудків, пор.: «Ходимо ото, значить, ми з головою, говоримо» (О. Вишня, Це ми про са­пачку).

Роз'єднання ряду однорідних членів супроводжується інто­нацією приєднування: ті члени, що приєднуються, вимовляють­ся виразніше, вони ніби конкретизують, уточнюють зміст по­передніх понять. Формується лінійно-динамічна структура експре­сивного характеру з відповідним синтаксично-інтонаційним членуванням. Пор., з одного боку, конструкції: «Навкруги тихо, мертво»; «йому стало невпокійно, жарко», а з другого боку — структури з перервним однорідним рядом: «Петро помітив, як на льоду щось зачервоніло, і йому невпокійно стало, жарко» (С. Васильченко, Вечірні арабески); «Непорушно стоять де­рева, загорнені в сутінь, рясно вкриті краплистою росою. Тихо навкруги, мертво...» (М. Коцюбинський, Хо).

Лінійно-динамічні структури з дистантним розташуванням однорідних членів характеризуються експресивним виділенням початкової і кінцевої позиції, перервністю основної синтагми, що властиво емоційно забарвленому стилеві розмовно-розповідно­го мовлення та художньому мовленню з його багатством ім­пульсивних ' типів словопорядку.

Ритмічно-інтонаційну лінію конструкцій типу «Тихо навкру­ги, мертво» можна умовно зобразити такою схемою:

Пор. умовну схему стилістично нейтральної структури «Навкру­ги тихо, мертво»:

Стилістична виразність структур із перервним рядом одно­рідних членів речення використовується в публіцистичному мов­ленні з метою надання йому піднесеного, риторичного звучання. Високий стиль поетичної оповіді відбито, наприклад, у газетному заголовку «Радість земна і любов» («Літературна Україна», 20.Х 1970), в якому поєднуються два моменти експресивного мовлення — інверсія узгодженого (постпозитивного) означення і дистантне розташування однорідних членів речення. Внаслідок

1 Імпульсивний тип порядку слів пов'язаний із винесенням наперед тих по­нять, які найбільше хвилюють мовця. Див. Л. А. Б у л а х о в с ь к и й , Лекції з основ мовознавства. Лекції III—IV, Харків, 1932, стор. 20.

441

цього відбувається характерний злам ритміко-інтонаційної лі­нії фрази, який умовно можна зобразити подібною до наведе­них вище схемою:

радість земна і любов

Пор. нейтральний словопорядок фрази «земна радість і любов», лінійно-динамічна структура якої схематично зображається так:

Дистантне розташування однорідних членів речення власти­ве мовленню емоційно забарвленому, з імпульсивним порядком слів, із характерними інтонаційно-синтаксичними зламами, що передають спонтанність усно-розмовної або специфічну плин­ність художньої поетичної оповіді, пов'язаної з конкретизацією художніх образів. Пор. нейтральний словопорядок у лінійно-ди­намічній структурі з однорідними присудками: «День гасне, об­літає, мов мак» і експресивний тип поетичного словопорядку з дистантним розташуванням однорідних присудків: «Гасне день, облітає, мов мак» (П. Тичина, Там тополі у полі). Остання структура з погляду інтонаційно-ритмічного членування вираз­ніше відбиває специфічний «плин» художньо-образного мислен­ня, з несподіваною появою нових конкретних образів.

У фразі наукового, офіційно-ділового мовлення, якій власти­ва чітка синтаксична перспектива, визначеність місця кожного члена речення, такого приєднання дистантно розташованих од­норідних членів речення не трапляється.

Отже, до стилістично значеннєвих типів словопорядку нале­жать атрибутивні конструкції з роз'єднаними означенням і озна­чуваним, структури складеного присудка з дистантним розташу­ванням складових частин цього присудка, а також перервні ряди однорідних членів речення. Лінійно-динамічні структури з ди­стантним розташуванням синтаксично зв'язаних членів речення, порядок яких створює ефект перервності синтаксичного зв'язку, додаткового приєднування деяких членів речення, пов'язуються із експресивним мовленням усно-розмовного або поетичного характеру.

МІСЦЕ ДОДАТКА В РЕЧЕННІ

Виразного стилістичного значення набули в українському літературному мовленні деякі типи розташування додатків — позиція їх по відношенню до керуючого дієслова-присудка, міс-

442

це в лінійно-динамічних структурах «присудок + додаток + під­мет», «присудок + підмет + додаток», «підмет + додаток + при­судок» тощо.

Інверсія додатків відзначається в тих випадках, коли дода­ток і присудок утворюють одну ритміко-інтонаційну одиницю — синтагму, в межах якої відбувається зміна наголошень, експре­сивне виділення, увиразнення винесеного в препозицію додатка. Інверсія додатків — звичайне явище в художньому, розмов­ному, публіцистичному мовленні. Джерело експресивних кон­струкцій із препозитивними додатками — усно-розмовне мовлен­ня, з якого художній стиль увібрав найрізноманітніші типи від­повідних словорозташувань, естетизувавши їх, надавши їм різного стилістичного звучання.

Препозитивні наголошені додатки активізуються насамперед у діалогічній формі художнього стилю, тобто в тих його жанрах, які відтворюють характер усно-розмовного мовлення. Звичайні інверсії додатків у драматичних діалогах. Напр.: « Г а п к а . Ой лишенько, як вони б'ють, село спалять, людей вигублять, нащо було заводитись? М а м а ї х а . Діла повні руки — полотна тре­ба, окропу неси, повний лазарет, оце Іванця притягла, як ре­шето, побитий» (Ю. Яновський, Дума про Британку); «Сте­п а н . Не вірю я, щоб з цими бабами можна було щось путнє зробити» (О. Корнійчук, Приїздіть у Дзвонкове); «Н є ч и т а й-л о. Не второпав. Говорить, мов газету читає. Почнеться, каже, таке... що голови одне одному поодриваєм» (О. Довженко, По-томки запорожців); «Мовчить,— тихо сказав Олесь.— Снігом забило,— пояснив Прокіп.— Вітер гілля не зрушить-» (Григір Тютюнник, Дивак).

Найчастіше в наголошену позицію перед дієсловами виносять­ся додатки-іменники, що супроводжуються підсильно-видільними, вказівними, означальними частками, які надають мовленню особ­ливо відчутного колориту усної розповіді, безпосередньої роз-мови-діалога. Напр.: «В а р к а. Колодязі вичерпали, самий глей, а не вода. Оце копанки по левадах копаємо...» (Ю. Яновський, Дума про Британку); «А звідки в мене те багатство візьметься, коли я день і ніч на панській землі роблю? Звідки я хату докрию, коли й снопа околоту не маю?-» (Ю. Яновський, На зеленій Бу­ковині).

Словопорядок, зокрема інверсійне наголошення додатка, важливого з погляду змістового плану речення, є джерелом емоційності мовлення, тому що така інверсія передає не тільки живі безпосередні усні інтонації, а й емоційність внутрішніх монологів. Пор.: «І раптом уявляється йому, що Семен оре на цій ниві, його плуг блискучим лемешем ріже поле скибою.— Ні, він не землю крає, він серце моє крає,— думає Роман» (М. Ко­цюбинський, Ціпов'яз). У наведеному прикладі інверсія додат­ків підкреслює, увиразнює образний паралелізм.

443