ПРИВАТНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД«ЛЬВІВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ БІЗНЕСУ ТА ПРАВА»

На правах рукопису

Костя Дмитро Вікторович

УДК 347.73

ПРАВОВА ПРИРОДА ПРИРОДОРЕСУРСНИХ ПЛАТЕЖІВ

Спеціальність 12.00.07 – адміністративне право і процес,фінансове право, інформаційне право

Дисертація на здобуття наукового ступенякандидата юридичних наук

Науковий керівникдоктор юридичних наук, професор,зав. кафедрою конституційного,адміністративного і фінансового праваЧернівецького національного університетуімені Юрія ФедьковичаПацурківський П.С.

Львів – 2012

ЗМІСТ

ВСТУП.........................................................................................................................3

РОЗДІЛ 1. Еволюція доктринальних та нормативнихпідходів до природоресурсних платежів..............................................................13

1.1. Розвиток доктринальних підходів до природоресурсних платежів............................................................131.2. Еволюція нормативних підходів до природоресурсних платежів............................................................33Висновки до розділу.....................................................................................54

РОЗДІЛ 2. Поняття, властивості та функції природоресурсних платежів..............................................................59

2.1. Поняття природоресурсних платежів..................................................592.2. Властивості та функції природоресурсних платежів.........................752.3. Класифікація природоресурсних платежів.........................................94Висновки до розділу...................................................................................122

РОЗДІЛ 3. Типова юридична конструкція природоресурсних платежів................................................................................126

3.1. Поняття, правова природа та властивості типової юридичної конструкції природоресурсних платежів..........................................1263.2. Фіскально-компенсаційні елементи типової юридичної конструкції природоресурсних платежів..........................................1393.3. Організаційні елементи типової юридичної конструкції природоресурсних платежів...............................................................1593.4. Захисні елементи типової юридичної конструкції природоресурсних платежів...............................................................167Висновки до розділу...................................................................................176

ВИСНОВКИ............................................................................................................182

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ.........................186

3

ВСТУП

Актуальність теми дисертаційного дослідження. Платежі за спеціальне

використання природних ресурсів становлять ядро економічного механізму

господарського природокористування. За останні два десятиліття в Україні

поступово було встановлено низку платежів за використання земель, надр,

лісових, водних, біологічних ресурсів, чим зроблено важливий крок вперед щодо

реалізації принципу платності використання природних багатств. Водночас

сьогодні важко говорити про системний характер розглядуваних платежів, їх

узгоджену дію та регулятивний вплив на поведінку природокористувачів в

напрямі стимулювання раціональної експлуатації об’єктів природи. Крім того,

вони в сукупності не забезпечують реальну компенсацію втрат суспільства,

спричинених погіршенням стану та якості навколишнього середовища з боку

приватних суб’єктів, зменшенням запасів невідновних природних ресурсів. Така

ситуація породжена багатьма чинниками як правового, так і економіко-

соціального, політичного плану. Так, зокрема, на сучасному етапі існують

неузгодженості між чинним податковим, бюджетним та екологічним

законодавством стосовно цих платежів, залишаються невирішеними питання

щодо рівня та методів їх регулювання. Наразі відсутня чітка концепція

нормативно-правового регулювання платного природокористування; самі ж

платежі відрізняються за своєю юридичною природою, формами, способами

встановлення та методами їх стягнення, не інтегровані у єдину фінансову систему

України, внаслідок чого ефективність їх функціонування залишається доволі

низькою.

Необхідність вдосконалення врегулювання системи природоресурсних

платежів передбачає насамперед розроблення чіткої програми розвитку

законодавства, яка б базувалась на науково обґрунтованих, теоретичних

положеннях у цій сфері. Дослідження правової природи платежів за використання

природних ресурсів сприятиме побудові методологічно-змістовної основи для

вирішення таких проблем, як: визначення місця ресурсних платежів у фінансовій

4

системі України, диференціації їх платності відповідно до виду, умов

використання природних ресурсів, способів встановлення і подальшого

регулювання природоресурсних платежів, забезпечення справедливого

перерозподілу природної ренти, а також раціонального та ефективного,

комплексного використання природних ресурсів.

В актуальності теми кандидатської дисертації переконує також і ступінь

наукової розробки проблеми дослідження. Загалом проблема

природоресурсних платежів не відзначається високим ступенем науково-

теоретичної розробки. Перші спроби дослідження питань платного

природокористування зробили низка видатних російських представників

економічної та фінансово-правової наук. Такі автори як В.П. Бєзобразов, В.М.

Бондаренко, І.С. Бліох, Е.М. Берендтс,

П.П. Гензель, І.С. Іловайський, Д.М. Львов, І.Т. Посошков, Д.А. Толстой,

І.І. Янжул, В.Г. Яроцький, безпосередньо розглядали різні аспекти

природоресурсних платежів: аналізували підстави їх запровадження, методи

правового регулювання, правові форми та юридичні конструкції. Багато цікавих

положень щодо платного природокористування, чимало з яких були запозичені

вітчизняною фінансово-правовою наукою, міститься в працях зарубіжних

науковців даного періоду, зокрема, Ф.С. Нітті, К.Г. Рау, Л. Штейна, К.Т. Еєберга

та ін. В цілому ж дослідження природоресурсних платежів вищезазначених та

інших авторів в переважній своїй більшості відзначаються ухилом в бік

організаційних моментів управління фінансами, не зосереджуючи свою увагу на

характеристиці власне правової природи природоресурсних платежів.

Увага радянських вчених-правників була звернена насамперед на проблеми

фінансування природоохоронних заходів, створення екологічних фондів,

обґрунтування доцільності встановлення платежів, форми їх економіко-

юридичного механізму, рівнів правового регулювання, способів визначення

нормативів та розмірів платежів, строків їх сплати тощо. Однак правова

природа, сутність ресурсних зборів досить рідко ставала предметом наукового

5

вивчення, як правило, розглядалась лише побічно, поряд з іншими питаннями

платного природокористування.

Окремі позиції, висновки і положення стосовно платного

природокористування ми можемо знайти в працях авторів – представників

різних галузей юридичної науки, зокрема, фінансового, екологічного,

природоресурсного права. До них можна віднести М.М. Вороновицького, К.Г.

Гофмана,

А.А. Гусєва, О.В. Даниленко, Ю.Г. Жарикова, Н.Д. Казанцева, Т.О. Кислова,

О.С. Колбасова, О.І. Крассова, О.Л. Лавріна, А.Н. Лєбєдєва, Н.С. Макаревича,

В.Л. Мунтяна, В.В. Петрова, Г.Н. Полянську, Б.Г. Розовського,

І.М. Синякевича, В.А. Сорокіна, П. Стайнова, Н.А. Сиродоєва, А.А. Траніна,

Ю.Ю. Туницю, С.Д. Ципкіна, Ю.С. Шемшученко, В.К. Шкатова та ін.

Стійкий інтерес до розробки проблем платності за природокористування

сформувався в Україні та інших країнах лише у 90-х рр. ХХ ст. Прикладами робіт

загальнотеоретичного характеру в даній сфері є праці В.В. Костицького,

О.А. Ляпіної, Т.В. Петрової, Т.М. Шульги, О.А. Ялбулганова, де автори більш-

менш детально розглядають економіко-правову природу механізму забезпечення

охорони та раціонального використання природних об’єктів, в т.ч. природу

ресурсних платежів. Т.М. Шульга на рівні дисертаційного дослідження розкрила

природу бюджетних доходів, пов’язаних з природокористуванням,

охарактеризувала їх внутрішню будову, запропонувала власне бачення системи

зборів за спеціальне природокористування.

Поряд з цим проблеми ресурсних платежів побіжно висвітлюються в ряді

праць українських (А.В. Бодюка, О.О. Веклича, Л.К. Воронової, В.О. Гордєєва,

К.К. Єсєкіної, Т.В. Завгородньої, І.Н. Кобушко, М.П. Кучерявенка, О.А. Музики,

Н.Ю. Пришви, О.П. Орлюк, Ю.В. Разовського, Л.А. Савченко, І.М. Синякевича,

Т.М. Шульги та ін.), а також і російських вчених (С.Н. Бобильова,

С.А. Боголюбова, Д.В. Вінницького, Г.А. Волкова, В. Вискрєбєнцева,

А.К. Голіченкова, О.Ю. Грачової, М.Н. Злобіна, М.В. Карасьової, В.Н. Кислого,

О.М. Козиріна, Б.Д. Клюкіна, Ю.О. Крохіної, М.М. Махмутової, Н. Пахомової,

6

С.Г. Пепеляєва, В.В. Петруніна, Е.Д. Соколової, О.Н. Соляника, Д.М. Щокіна,

Е.А. Юдіна та ін.).

Всі зазначені нами вище, а також чимало інших праць вчених минулого та

сучасних розробок науковців з проблем фінансового і екологічного права

послужили науково-теоретичною основою даного дисертаційного

дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний

дисертантом напрямок наукового дослідження належить до пріоритетних у

галузі науки фінансового права та юриспруденції в цілому. Тема кандидатської

дисертації входить у науково-дослідницьку проблематику ряду кафедр

юридичних факультетів та вузів країни, насамперед кафедри конституційного,

адміністративного та фінансового права юридичного факультету ЧНУ імені

Юрія Федьковича "Феноменологія конституційного, адміністративного і

фінансового права постсоціалістичної України", державний реєстраційний

№0106U008492.

Об'єктом дисертаційного дослідження є суспільні відносини, що

виникають між державою та природокористувачами з приводу справляння

платежів за спеціальне використання природних ресурсів, які перебувають у

загальнонародній власності.

Предметом дисертаційного дослідження правова природа

природоресурсних платежів, їх юридична конструкція, форми встановлення,

місце в системі обов’язкових платежів, а також еволюція нормативних і

доктринальних підходів до розуміння природоресурсних платежів.

Нормативно-інформаційними джерелами дисертаційного дослідження

є: Конституція України, рішення Конституційного Суду України, міжнародні

договори, закони України та видані на їх виконання підзаконні акти, а також

законодавство інших країн Європи та світу.

Фактологічна база дисертації ґрунтується на окремих попередніх науково-

теоретичних розробках та дослідженнях природоресурсних платежів, матеріалах

юридичної практики, узагальненої в науково-практичних, методичних та

7

інформаційних виданнях, нормативно-правових актів Кабінету Міністрів

України та Державної податкової адміністрації України.

Мета дисертаційного дослідження – з’ясувати правову природу і сутність

природоресурсних платежів, їх місце у системі публічних фінансів, а також

охарактеризувати специфіку юридичної конструкції платежів за спеціальне

природокористування.

Відповідно до мети дисертаційної роботи автором зроблена спроба вирішити

наступні задачі:

- дослідити еволюцію доктринальних та нормативних підходів

дорадянської, радянської та пострадянської науки і практики фінансового права

до розуміння природи та змісту платежів за здійснення природокористування;

- сформулювати на основі вивчення правової природи природоресурсних

платежів нове розуміння поняття "природоресурсні платежі";

- охарактеризувати властивості, ознаки та функції, притаманні платежам за

спеціальне використання ресурсів;

- дослідити з позицій системного підходу та методу структурно-

функціонального аналізу юридичну конструкцію природоресурсних платежів;

- розкрити систему зовнішніх та внутрішніх зв’язків, а також особливості

елементного складу юридичної конструкції природоресурсних платежів;

- визначити місце платежів за спеціальне використання природних ресурсів

у системі публічних фінансів.

Методологічною основою даного дисертаційного дослідження є низка

загальних та спеціальних методів наукового пізнання соціально-правових явищ,

обраних відповідно до мети та завдань дослідження, особливостей об’єкта та

предмета кваліфікаційної роботи. Проведення дослідження природоресурсних

платежів ґрунтувалось, зокрема, на застосуванні діалектичного методу пізнання,

який був вирішальним при аналізі питань правової природи платежів,

співвідношення їх сутнісних та формальних аспектів. Крім того,

використовувались такі спеціально-наукові методи, як формально-догматичний,

8

логічний, порівняльно-правовий, системного аналізу, метод тлумачення правових

норм.

Зокрема, посередництвом формально-догматичного методу було з’ясовано

сутнісну основу та поняття природоресурсних платежів, досліджено практику

відносин платності спеціального природокористування, проаналізовано стан

нормативно-правового регулювання у розглядуваній сфері (підрозділи 1.2, 2.1,

2.3, 3.2-3.4).

Використання методу системного аналізу дозволило визначити місце

природоресурсних платежів у системі публічних фінансів, навести їх

співвідношення з іншими платежами обов’язкового характеру (підрозділ 2.3).

З позицій системного підходу та методу структурно-функціонального

аналізу досліджено поняття та особливості юридичної конструкції

природоресурсних платежів, її елементи, їх функціональне призначення та

взаємозв’язки з іншими елементами відносин спеціального використання

природних об’єктів (розділ 3).

Застосування логічного методу зумовило послідовність викладення

матеріалу, його внутрішню узгодженість між собою, дало можливість

сформулювати висновки, що логічно слідують з наведеного матеріалу (розділи

1, 2, 3).

Порівняльно-правовий метод використовувався під час дослідження

вітчизняного та іноземного законодавства, присвяченого регулюванню проблем

платного природокористування, виявлення позитивних сторін зарубіжного

досвіду в досліджуваній галузі (підрозділи 1.1, 2.1, 2.2, 3.2).

Метод тлумачення правових норм було застосовано під час з’ясування змісту

права власності Українського народу на природні ресурси та його значення щодо

регулювання відносин, пов’язаних з реалізацію принципу платності використання

природних ресурсів. Крім того, за допомогою даного методу інтерпретувались й

інші норми Конституції та законів України (підрозділи 1.2, 2.1, 3.1).

Історично-правовий метод дав змогу дослідити еволюцію доктринального

розуміння природи ресурсних платежів, розвиток основних нормативних

9

підходів до правового регулювання платного використання природних

ресурсів, а також виявити елементи наступності між етапами такого розвитку

(розділ 1).

Формально-логічний – під час з’ясування правової природи збору за

спеціальне використання природних ресурсів, як головної форми бюджетних

доходів від природокористування (підрозділи 2.1, 2.2). Структурний – для

дослідження взаємозв'язку складових елементів збору за спеціальне

використання природних ресурсів (розділ 3). Використання вищезгаданих

методів у процесі дослідження теми дозволило вирішити теоретичні та

практичні завдання, що ставились в роботі, сформулювати ряд нових

теоретичних положень, що складають наукову новизну дослідження і тому

винесених на прилюдний захист.

Наукова новизна дисертації в цілому полягає в тому, що вперше у

вітчизняній юридичній науці проведено комплексне дисертаційне дослідження

правової природи природоресурсних платежів; проаналізовано з позицій

системного підходу та структурно-функціонального аналізу юридичну

конструкцію платежів за спеціальне використання природних ресурсів, а також

форми і методи їх закріплення; розкрито еволюцію нормативних та

доктринальних підходів до розуміння правової сутності ресурсних платежів,

встановлено генетичні витоки, причини та чинники, що зумовили їх

виникнення та подальший розвиток. В результаті дослідження сформульовано

визначення та розкрито зміст поняття природоресурсних платежів, дано

розгорнуту характеристику їх субстанціональних властивостей, визначено

місце в системі публічних фінансів. Низку нових положень запропоновано та

обґрунтовано дисертантом особисто. Основними з них є наступні:

Уперше:

– обґрунтовано, що право власності є юридичною основою конструкції

зобов’язання по сплаті відповідних ресурсних платежів між

природокористувачем та державою як публічним розпорядником природного

об’єкту від імені народу;

10

– природа природоресурсних платежів визначається насамперед

призначенням цих платежів у межах відносин платного природокористування;

– встановлено, що неподаткова природа ресурсних платежів

першопочатково випливає з концепції права власності народу на природні

ресурси, які розглядаються як загальносуспільне надбання;

– доведено, що визначальною підставою визнання природоресурсних

платежів як неподаткових є їх ознака індивідуальної відплатності;

– встановлено, що особливості зовнішньої форми платежів за спеціальне

використання природних ресурсів не є визначальними щодо їх правової

природи;

– виявлено зовнішні зв’язки юридичної конструкції природоресурсних

платежів, які дають змогу розглядати її як складовий елемент системи вищого

порядку – так званої мета-конструкції права природокористування;

– з’ясовано, що за межами групи природоресурсних платежів залишаються

земельний податок та платежі за геологорозвідувальні роботи, виконані за

рахунок Державного бюджету, а також різноманітні платежі за видачу ліцензій та

дозволів на природокористування;

– обґрунтовано, що цільовий характер не є іманентною ознакою збору за

спеціальне використання природних ресурсів і жодним чином не пов'язаний з його

компенсаційною чи стимулюючою функціями, оскільки перебуває за межами

відносин держави і природокористувача;

удосконалено:

– елементний склад системи природоресурсних платежів в Україні,

виходячи з нових критеріїв виділення окремих елементів платежів;

– правовий аналіз протиріч, які присутні в нормативно-правовому

регулюванні платежів, у регламентації обов’язкових природоресурсних

зборів;

дістали подальший розвиток:

11

– наукові підходи щодо розуміння юридичної конструкції ресурсних

платежів як раціональної основи формування відповідного правового інституту

природоресурсних платежів;

– характеристика окремих складових елементів юридичної конструкції

природоресурсних платежів;

– зміст здійснення права спеціального природокористування як

особливого фактичного і юридичного складу та одночасно об’єкта ресурсних

платежів;

– твердження про те, що виникнення платіжного обов’язку

природокористувача пов’язане виключно з моментом фактичного використання

природних ресурсів.

Зазначені науково-теоретичні положення, узагальнення, оцінки, висновки,

одержані в ході дисертаційного дослідження, автор виносить на захист.

Практичне значення одержаних результатів зумовлене актуальністю та

новизною висвітлених у роботі проблем, і полягає в тому, що доцільно їх

застосувати:

– у правотворчості – під час вдосконалення чинного бюджетного та

податкового законодавства; у подальшій розробці та коректуванні вже

затверджених правових концепцій використання природних ресурсів в

Україні;

– у правозастосовній діяльності – під час встановлення та справляння

природоресурсних платежів;

– у науково-дослідній роботі – у дослідженні проблем правового

регулювання платності спеціального природокористування;

– у навчальному процесі – під час підготовки навчальних посібників та

підручників із фінансового, бюджетного, податкового та екологічного права,

викладання відповідних навчальних дисциплін (акт про впровадження

основних результатів дисертації у навчальний процес Чернівецького

національного університету імені Юрія Федьковича від 28 вересня 2011 р.).

12

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною, завершеною

науковою роботою. Сформульовані в ній положення, узагальнення, оцінки,

висновки, рекомендації і пропозиції одержані автором особисто в результаті

тривалого дослідження проблематики дисертаційної роботи, опрацювання і

ґрунтовного аналізу більше 340 наукових і нормативно-правових джерел та

юридичної практики з питань реалізації нормативно-правових актів,

осмислення власного досвіду.

Апробація та реалізація результатів дисертаційного дослідження.

Дисертація виконана і обговорена на кафедрі конституційного,

адміністративного і фінансового права Чернівецького національного

університету ім. Ю. Федьковича. Основні результати дисертаційної роботи

доповідались: в 2008-2011 роках на засіданнях кафедри конституційного,

адміністративного і фінансового права та теоретичного семінару викладачів,

аспірантів та магістрів кафедри Чернівецького національного університету ім.

Ю.Федьковича, а також на шести міжнародних науково-практичних та науково-

теоретичних заходах: „Законодательная дефиниция: логико-гносеологические,

политико-юридические, морально-психологические и практические проблемы”

(м. Нижній Новгород, 21–23 вересня 2006 р.); "Сучасний стан та перспективи

розвитку фінансового права" (м. Ірпінь, 23–24 листопада 2007 р.); "Конкретизация

законодательства как технико-юридический прием нормотворческой,

интерпретационной, правоприменительной практики" (м. Нижній Новгород, 27–

28 вересня 2007 р.); "Система фінансового права" (м. Одеса, 27–28 травня 2009

р.); "Худяковские чтения по финансовому праву" (м. Алмати, 27 жовтня 2010 р.);

"Актуальні проблеми правового регулювання фінансово-кредитних відносин" (м.

Суми, 10–11 червня 2011 р.) з публікацією наступних матеріалів. По темі

дисертації автором також опубліковано 8 статей у виданнях, що визнані ВАК

України фаховими для спеціальності "Правознавство".

Структура дисертаційного дослідження. Дисертація складається із вступу,

трьох розділів, дев’ять підрозділів, висновків, списку використаної джерел та

літератури (350 найменувань), загальний обсяг рукопису становить 207 сторінок.

13

РОЗДІЛ 1. ЕВОЛЮЦІЯ ДОКТРИНАЛЬНИХ ТА НОРМАТИВНИХ ПІДХОДІВ ДО ПРИРОДОРЕСУРСНИХ ПЛАТЕЖІВ

1.1. Розвиток доктринальних підходів до природоресурсних платежів

На наш погляд, визначальним внутрішнім фактором, який зумовлював

специфіку розвитку нормативно-правового регулювання платежів за

природокористування та особливості їх правової природи, є інститут права

власності на природні ресурси. Як показує історичний досвід, саме від

характеру права власності на природні багатства, від його юридичного змісту,

форм та способів реалізації якраз і залежали конкретні прояви платного

природокористування. Адже лише наявність певних повноважень (в даному

випадку повноважень власника) щодо того чи іншого ресурсу дає право

суб’єкту вступати в певні відносини з контрагентами, створювати певні

зобов’язання, набувати щодо природного об’єкта конкретні права та вимагати

виконання зустрічних обов’язків, частиною яких, зокрема, і є сплата певних

коштів за використання належного власнику природного ресурсу. Історично

такі повноваження виникали або на основі права власності на природний

ресурс, або ж певних суверенних прав держави як представника суспільства

стосовно нього (наприклад, права верховного управління). Тому що і те, і інше

передбачають право розпорядження природними ресурсами, вирішення їх

юридичної та фактичної долі. Вони є несучими конструкціями зобов’язань, що

виникають між державою, – публічним розпорядником природного ресурсу від

імені народу, та природокористувачем, в тому числі і зобов’язань по сплаті

відповідних платежів. А тому зміни в моделі права власності на природні

ресурси водночас спричиняли зміни і в підходах до нормативного

врегулювання платності використання природних багатств.

Ще одним важливим моментом в еволюції плати за спеціальне

природокористування були зміни в системі взаємовідносин держава-

суспільство, в рамках яких відбулося посилення контролю суспільства над

діяльністю державних інституцій. Все це також відбилося на призначенні

природоресурсних платежів – вони стали не лише засобом поповнення

14

бюджету, але й ефективним інструментом перерозподілу доходів,

монополізованої природної ренти, отримуваної від експлуатації обмежених

природних ресурсів, між всіма членами суспільства. Це стало наслідком появи

так званої соціальної функції права власності на природні ресурси і розуміння

останніх як особливого "національного надбання", що потребує особливої

охорони з боку держави [279, с.55-64]. Згідно даної концепції держава вже

розглядалась не в ролі монопольного власника природних ресурсів, а скоріш як

специфічний посередник, публічний представник народу в питаннях

розпорядження та використання природних багатств країни.

Отже, в залежності від характеру та форм права власності на

природні об’єкти можна виділити у вітчизняній історії три якісно відмінних

між собою етапи становлення та розвитку системи природоресурсних платежів,

а також її доктринального відображення. Перший етап включає період,

починаючи з середини XVIII ст., коли відбулося зародження різноманітних

форм платного природокористування, і закінчуючи розпадом Російської імперії

та утвердженням соціалістичного ладу на території України. Другий етап (1917-

1991) охоплює період, починаючи із проголошення націоналізації природних

ресурсів, побудови соціалістичного суспільства і панування адміністративно-

командної економіки, та закінчується розпадом Радянського Союзу. І, нарешті,

третій етап розпочався з переходу України до ринкової економічної моделі та

конституційного закріплення права власності Українського народу на природні

ресурси, появи поряд з державною приватної форми власності на об’єкти

навколишнього природного середовища, і триває й до сьогодні в рамках

реформування фінансової системи нашої держави.

Питання платежів за використання природних ресурсів в дорадянський

період вивчало ряд російських представників економічної та фінансово-правової

наук. Серед них можна назвати, зокрема, імена В.П. Безобразова, Е.М. Берендтса,

В.М. Бондаренка, І.С. Бліоха, П.П. Гензеля, С.І. Іловайського, Д.М. Львова,

І.Т. Посошкова, Д.А. Толстого, І.І. Янжула, В.Г. Яроцького [41; 44; 48; 58; 80; 119;

120; 173; 250; 292; 345; 347]. Багато цікавих положень щодо платного

15

природокористування міститься в працях зарубіжних науковців даного періоду,

зокрема, К.Т. Еєберга, Ф.С. Нітті, К.Г. Рау, Л. Штейна, та ін. [336; 202; 259; 331].

Еволюція доктринальних підходів до природоресурсних платежів

відбувалася в контексті розвитку цілого спектру наук – економічної,

фінансової, юридичної наук, науки державного управління. Вони в своїй

сукупності складали своєрідне середовище генезису позицій науковців

стосовно економіко-правового механізму відносин природокористування.

Результати впливу такого середовища певним чином і визначили ті

особливості, що мали місце в поглядах теоретиків на питання платежів в сфері

експлуатації природних ресурсів.

Характерною ознакою даного періоду наукового відображення проблеми

було те, що більшість вчених (як юристів, так і економістів) намагалися

розглядати природоресурсні платежі одночасно в фінансово-економічній та

юридичній площині. Подібна ситуація була зумовлена, на наш погляд,

наступним. Як така, наука фінансового права почала набувати рис самостійної

галузі знань лише в другій половині ХІХ століття. В цей час продовжував

тривати процес "перенесення" ряду результатів та положень економічної і

соціальної теорії, теорії адміністративного (поліцейського) права в рамки права

фінансового. В силу цього розробка питань платного природокористування

включала в себе як економічні, так і управлінські, соціальні та правові аспекти,

причому останні були, як правило, слабко вираженими. Свої ж погляди відносно

того чи іншого природоресурсного платежу автори теж намагались викладати

насамперед з позицій економіко-соціальної вигоди та доцільності, а вже потім

давали йому правову характеристику, інколи навіть розкривали різні аспекти його

правової природи. Хоча у подібних випадках класифікацію самих платежів також

здійснювали, виходячи переважно з економічних критеріїв.

Негативним наслідком слабкої диференціації економічної та фінансово-

правової науки була також схильність науковців до підміни правових категорій

економічними, внаслідок чого терміни наділялись різними значеннями, дуже

часто протилежними за своїм змістом, що в кінцевому рахунку призводило до

16

порушення логіки їх позицій з приводу конкретних питань. Аналізуючи одні і ті

ж види природоресурсних платежів, які, як ми вже зазначали вище, існували під

різними найменуваннями, одні автори класифікували їх як податки, інші як

ренту (в даному випадку економічна категорія), треті – як орендний платіж і

т.д.

Власне бачення сутності платежів більшість юристів-фінансистів

розкривали опосередковано, через аналіз категорії державних

природоресурсних регалій – соляної, гірничої, лісової та ін. За своїм змістом

регалії були нічим іншим, як виключним правом держави, яке їй належало як

верховному суверену, на отримання доходу в будь-яких формах, включаючи

право на отримання доходів від належних їй на праві власності природних

ресурсів. Тому регалія була своєрідною юридичною підставою встановлення та

стягнення платежів за користуванням надрами, державними лісами та водними

об’єктами. Саме так сприймали регалію більшість теоретиків фінансової та

правової науки дореволюційного періоду. Водночас в силу слабо розвинутої

юридичної термінології майже всі юристи-фінансисти того часу

використовували термін "регалія" і для позначення самих платежів, які

запроваджувались державою в порядку реалізації її регальних прав. Ця

обставина вносила неабияку плутанину в аналіз природи та сутності

природоресурсних платежів. Проте окремі з них, наприклад, А.А. Нікітський,

І.І. Янжул та В.Г. Яроцький розрізняли гірничу подать, попенну плату та інші

платежі від регалій, як юридичних підстав їх встановлення [201, с.18; 345,

с.100-103; 347, с.122]. Самі ж природоресурсні платежі вони розглядали як

особливу юридичну форму вилучення регальних (тобто, по праву належних

державі) доходів від експлуатації її природних об’єктів. Вони відмежували,

наприклад, ту ж гірничу подать та лісові такси від класичних податків

(промислового податку чи податку на доходи), вважаючи, що дані платежі

являють собою плату за користування державним майном. Незважаючи на

назву та механізм гірничої податі, деякі дослідники все-таки були схильні

розглядати її як певний компенсаційний (рентний) платіж неподаткового

17

характеру, хоча і схожий з податками за методами та порядком свого стягнення

[44, с.202-207; 48, с.31-32; 345, с.150-176]. Зокрема, Д.М. Львов відзначав:

"отже, гірнича подать не є звичайним податком, що сплачується промисловцем

зі своїх доходів, а являє собою ніби винагороду за відмову державної влади від

особистого використання рудників і за уступку права їх розробки" [173, с.194].

Окремі автори йшли ще далі і відносили платежі за використання

природних ресурсів до категорії промислових доходів держави від її

господарської діяльності [336, с.65-69; 259, с.318; 331, с.17]. Однак, на наш

погляд, подібні висновки були зумовлені специфікою становлення гірничої і

звіриної податей, попеної плати чи інших тогочасних природоресурсних

платежів, адже всі вони, так чи інакше еволюціонували з колишніх казенних

доменів. Стверджуючи про їх ідентичність із промисловими доходами фіску,

науковці припускалися помилки, ототожнюючи їх правову природу з

економічною роллю, яку вони виконували в системі публічних фінансів. З

економічної точки зору і платежі, і дохід від діяльності казенних підприємств

були лише способами вилучення природної ренти. Але з позиції права – це

зовсім різні речі: при сплаті податі чи іншого платежу мав місце перехід права

власності на частину доходу природокористувача, а також двостороннє

юридичне відношення між ним та державою-власником, взаємні права та

обов’язки, складна юридична конструкція двосторонніх відплатних відносин;

при господарській же експлуатації монополізованих державою природних

ресурсів нічого подібного не виникало. Більш поміркованими в даному аспекті

були В.П. Бєзобразов та І.Я. Горлов [41, с.32-44; 89, с.69-71], які вбачали місце

природоресурсних регалій у фіскальній системі поміж промислових доходів та

податків, вказуючи на подібність їх економічного змісту з першими, юридичної

форми з другими.

Окремі ж вчені схильні були абсолютизувати схожість формальних ознак

юридичних конструкцій ресурсної плати та механізму податкових платежів,

внаслідок чого класифікували її як різновид непрямих податків [127, с.149-151;

202, с.109-110]. Однією з причин віднесення тогочасних природоресурсних

18

платежів до категорії податків можливо було й те, що спочатку платежі

стягувались, як правило, за твердими нормативами або в жорсткій процентній

ставці безвідносно до якості використовуваних природних ресурсів та їх

вартісних показників. Це, в свою чергу, давало підстави окремим авторам

стверджувати про відсутність еквівалентності у відносинах між власником

природного ресурсу (розпорядником) та природокористувачем і відповідно

говорити про податкову природу платежів [79, с.65-67; 292, с.215-216].

На наш погляд, і автори, що відстоювали податкову природу

природоресурсних платежів, і ті, що стояли на позиціях їх приватноправового

(промислового) походження, припускались однієї і тієї ж методологічної

помилки – вони підміняли сутність явища його формою, характеризували його

внутрішній зміст через зовнішні ознаки. Природа платежу ними визначалась в

залежності від способів його встановлення та форми правової конструкції.

Одначе, як справедливо зауважував той же А.С. Лаппо-Данилевський, за своєю

економічною природою розглядувані платежі були різновидом поземельної ренти

(в широкому розумінні – прим. авт.) [168, с.40]. Відповідно до цього держава, як

верховний представник суспільства в розпорядженні природними ресурсами

країни, реалізовувала право власника на розподіл цієї ресурсної ренти з

приватними природокористувачами (з метою компенсації своєї частки). Саме

розподіл ренти і складав економічну сутність оброчних відносин. Правовий же

зміст цих відносин зводився до того, що держава, розподіляючи належну їй

природну ренту (будь-якими способами – податковим чи договірним)

реалізовувала тут насамперед публічний інтерес, а тому з позиції фінансового

права різноманітні природоресурсні збори були завжди публічними

обов’язковими платежами. З іншого боку, дані платежі відзначались

компенсаційним, двостороннім відплатним характером, що водночас свідчило про

їх неподаткову природу.

Нерідко цілий ряд позаправових факторів (відсутність або наявність

ресурсного кадастру, слабка організація управління державними фінансами)

змушували державу одночасно вдаватись до різних (на її погляд, найбільш

19

адекватних в конкретній ситуації) методів правового регулювання відносин

платного природокористування (примусового, адміністративного, договірного),

що аж ніяк не змінювало правову сутність самих платежів, на що помилково

вказували дореволюційні теоретики фінансово-юридичної науки.

Підсумовуючи аналіз висвітлення природоресурсних платежів

розглядуваного періоду, зауважимо, що в цілому дореволюційна наука

фінансового права більшу увагу приділяла не стільки самим платежам, як

проблемі пошуку підстав їх запровадження, основи, на якій ґрунтувалось право

держави стягувати дані платежі. В зв'язку з цим значне місце в дослідженнях

авторів різного роду податей та інших платежів за господарське використання

природних ресурсів займають питання співвідношення та сутності державної і

приватної власності на об’єкти природи, розгляд переваг та недоліків обох

форм власності, а вже на основі подібного аналізу виводились права держави

щодо встановлення платежів. Причому питання форми даних платежів цікавило

представників науки фінансового права того часу менше всього. Не було, за

деякими винятками, і пропозицій щодо запровадження платежів за

використання природних ресурсів, які перебували у приватній власності, що

можна пояснити низкою причин (наприклад, відсутністю концепцій соціальної

функції власності, абсолютизацією правомочностей власника). Незначний

інтерес викликали також питання юридичної конструкції природоресурсних

платежів. Все, що вирішувалось в даному напрямку в ті часи, так це те, чи варто

використовувати ту чи іншу форму перерозподілу доходів від

природокористування. Сама ж аргументація з цього приводу, як правило,

базувалась лише на основі економічних розрахунків.

Тим не менше наяву достатні підстави говорити про цінність і необхідність

глибокого вивчення праць дореволюційних вчених з розглядуваного нами

предмету, оскільки саме в них вперше піднімались питання про витоки та

передумови встановлення платежів за використання природних ресурсів. Їх

дослідження перебували в площині аналізу фінансового суверенітету держави,

права власності на природні об’єкти, публічного управління

20

природокористуванням, ресурсної ренти, характеру відносин між державою та

природокористувачами. В зв’язку з цим мав місце свого роду "комплексний"

підхід до проблеми платності промислового використання природних багатств,

що, безумовно, дає змогу з біль ширших позицій підійти до розкриття правової

сутності природоресурсних платежів.

Як показує аналіз юридичної літератури, питання природоресурсних платежів

практично ніколи не ставало об’єктом спеціальних досліджень в рамках науки

радянського фінансового права, що було обумовлено рядом причин зовнішнього

плану по відношенню до правового висвітлення платного механізму

природокористування. Так, майже до початку 60-х рр. ХХ ст. економісти

марксистсько-ленінської школи у своїх працях виходили з того, що ренти як

такої (в т.ч. природоресурсної) в соціалістичному суспільстві взагалі не існує та

існувати не може, оскільки соціалістичне виробництво не носить товарного

характеру, прибутку на капітал та приватної власності на засоби виробництва

(природні ресурси) немає, тому підстави говорити про ренту відсутні [94, с.149-

152]. З ним повністю солідаризувались М.М. Соколов і с.Г. Струмилін,

зазначаючи, що при соціалізмі в умовах відсутності приватної власності

немає основного фактора утворення земельної ренти – обмежень у

використанні землі [277, с.49-50; 284, с.81-97; 285, с.63-65].

Підґрунтям для подібних тверджень, як ми раніше вже зазначали, була

взята за основу радянською економічною теорією марксистська концепція

факторів суспільного виробництва, що в принципі не визнавала участі землі та

інших природних ресурсів у формуванні основної та додаткової вартості

товарів, а наявність ренти від їх експлуатації пов’язувала виключно з

існуванням приватної власності на них і конкурентної ринкової капіталістичної

економічної системи [180, с.690-694]. Тобто, рента розглядалась як певна

"зовнішня", не притаманна природним ресурсам (як об’єкту економічних

відносин) властивість, породжена виключно специфікою і формою

капіталістичного способу виробництва. Отже, реальні підстави для

21

запровадження рентних платежів, на думку більшості науковців та практиків,

були відсутні.

Лише в середині минулого століття тривала економічна дискусія про

земельну та гірничу ренту закінчилась визнанням наявності останніх, оскільки

було доведено, що незалежно від способу виробництва і форм власності на

землю та інші природні ресурси абсолютна та диференційна рента виникають

насамперед внаслідок обмеженості природних багатств, їх різної

продуктивності, а також товарного характеру виробництва як при капіталізмі,

так і за умов соціалістичної економічної системи [45, с.217-218]. Таку позицію

детально аргументували в своїх працях згодом економісти Андрєєв В.Н.,

Беляєв И.Т., Кантор Є.М., Пашков А.І. та інші [30, с.129-135; 43, с.136-140;

126, с.59-62; 222, с.20-44; 242, с.3-9].

Вітчизняна юридична наука ще більше відставала в даній сфері, оскільки

незважаючи на подальше визнання наявності ресурсної ренти при єдиній

державній власності на природні ресурси її перерозподіл й надалі здійснювався

за допомогою регулювання ціноутворення, левова частка залишалась знову ж

таки в руках держави, а тому питання про запровадження рентних платежів за

деякими винятками фактично не ставилось. Розвиток фінансового права в цей

час визначався, в свою чергу, марксистсько-ленінською доктриною і за умови

домінування юридичного позитивізму в радянській правовій науці, навіть з її

певним ухилом до крайнього нормативізму, навряд чи можна було займатись

постановкою та розв’язанням проблеми природоресурсних платежів на

серйозному рівні. Окремі позиції, висновки і положення стосовно платного

природокористування ми можемо знайти в працях авторів – представників

різних галузей юридичної науки, зокрема, фінансового, екологічного,

природоресурсного права [74; 96; 107; 124; 142; 156; 176; 189; 230; 247; 262;

269; 278; 283; 286; 293; 314; 323].

Водночас більшість науковців, що були прихильниками платності

промислової експлуатації природних ресурсів, займались переважно

"фактичною" стороною справи. Їх дослідження та відповідна аргументація

22

положень здебільшого наповнювалась економічним змістом. В той же час

ґрунтовних теоретичних узагальнень майже не було. Дослідницька увага

радянських правників була спрямована насамперед на проблеми фінансування

природоохоронних заходів, створення екологічних фондів, необхідність та

доцільність встановлення платежів, форми їх економічного та юридичного

механізму, рівні правового регулювання, способи визначення нормативів та

розмірів платежів, строки їх сплати тощо. Однак правова природа, сутність

природоресурсних зборів досить рідко ставали предметом наукового аналізу, як

правило, розглядалась лише побічно, у прив’язці з рядом інших питань

платного природокористування.

В умовах усвідомлення проблеми вичерпності природних ресурсів, коли

починають проявлятися численні ознаки деградації основних ресурсів

життєзабезпечення, поступово складається розуміння проблеми збереження

природи і необхідності реалізації нових, більш компромісних підходів [133,

с.21]. Тому вже в 70-ті та 80-ті роки ХХ ст. природоресурсні платежі

розглядаються не лише з позиції їх рентно-перерозподільних функцій, але і з

точки зору засобів стимулювання раціонального природокористування.

В цьому плані В.В. Петров говорить про становлення екологічної функції

держави як одного з важливих напрямків її діяльності, головне призначення якої

полягає в тому, щоб забезпечити узгоджене співвідношення економічних та

екологічних інтересів суспільства. Він стверджував, що економічні відносини,

властиві інституту права власності на природні об’єкти, доповнюються

особливим екологічним змістом. Прямим наслідком цього і повинно стати

запровадження компенсаційних платежів за споживання природних багатств.

Однак автор в даному відношенні є не зовсім послідовним, зазначаючи, що

будь-яка компенсація є зайвою у випадку експлуатації невідновних природних

ресурсів, оскільки "вона не здатна відтворити втрати природного середовища"

[230, с.27]. Крім того, однією з перепон якомога повнішої реалізації

компенсаційної функції плати за використання об’єктів природи, він називає і

неможливість їх точної грошової оцінки [230, с.154].

23

Близько до вищенаведених поглядів притримувався, зокрема, і О.В.

Даниленко, однак роль природоресурсних платежів в справі стимулювання

раціонального природокористування він значно применшував, віддаючи

перевагу таким заходам, як індивідуальне заохочення працівників, їх

преміювання, соцзмагання тощо [96, с.33]. Йому вторили І.М. Синякевич та

Ю.Ю. Туниця, будучи досить суперечливими у викладі своїх думок. До

прикладу, вони зазначали: "якщо суспільство в цілому несе відповідні видатки

по відтворенню природних ресурсів і підтримці оптимальної рівноваги в

оточуючому середовищі, то і кожна госпрозрахункова ланка народного

господарства повинна відчувати їх безпосередньо" [269, с.9-10, 18, 38]. І одразу

ж пропонували в даному напрямку посилити стимулюючі функції системи

планування, ціноутворення, заохочувальних фондів і т.д., які, насправді, більше

стосувались окремих працівників підприємств, ніж безпосередніх, юридично

визначених природокористувачів (підприємств). За розробку механізмів

матеріальної зацікавленості гірничих підприємств у використанні родовищ і

способів компенсування шкоди, спричиненої нераціональною експлуатацією

надр, активно виступав також Н.А. Сиродоєв, хоча знову ж таки значення

природоресурсних зборів в цьому напрямку ним недооцінювалось [286, с.137-

138].

Більш послідовними в даному аспекті були інші автори. Зокрема, О.І.

Красов постійно наголошував на необхідності вдосконалення юридичної

конструкції існуючих рентних платежів (наприклад, попеної плати), ратував за

підвищення їх ставок з метою врахування в їх структурі комплексної

екологічної шкоди та дійсних втрат суспільства у невідновних елементах

природного середовища [156, с.109-110]. Пропозиції по запровадженню плати

за скиди забруднюючих речовин в навколишнє середовище були

сформульовані в колективній статті М.М. Вороновицького, К.Г. Гофмана, А.А.

Гусєва та В.А. Співака [74, с.483-490]. В. Бжезинський, вказуючи на

незадовільний мотиваційний вплив грошових штрафів, пропонував замінити їх

платою за забруднення повітря і вод в розмірах, що залежать від кількості та

24

ступеня шкідливості забруднювачів, що надходять в середовище. Також він

обстоював виключно цільове використання даних коштів на потреби охорони

природи [47, с.46-47]. М. Федоренко розглядав плату за забруднення водних

об’єктів як своєрідну форму рентної оцінки природних багатств [281, с.43].

Тобто, в структуру ренти, яка мала вилучатись на користь держави, він включав

також і екологічні збитки, що несло суспільство внаслідок індивідуального

промислового природокористування, поєднуючи таким чином в рамках плати

за воду перерозподільну, фіскальну та компенсаційно-стимулюючу функції.

Багато інших радянських правників пропонували запровадити в різних

варіаціях прямі рентні зобов'язання природокористувачів і плату за

користування природними ресурсами [59, с.3; 106, с.99; 107, с.124; 132, с.54;

247, с.40; 330, с.143].

З іншого боку, було чимало авторів, які відкрито заперечували проти

можливості застосування природоресурсних платежів в якості юридичних

механізмів стимулювання раціонального природокористування та своєрідної

форми реалізації диференціальної ренти. Вони вважали це встановленням плати

за природні ресурси і перетворенням їх на товари, а отже, навіть,

запровадженням купівлі-продажу природних об’єктів і порушенням, таким

чином, однієї з підвалин націоналізації землі та інших природних багатств [155,

с.49-53; 139, с.226-242; 142, с.54]. Подібні твердження, на наш погляд, були

вдало спростовані Ю.Г. Жариковим та В.Л. Мунтяном. За їх словами, "суть

проблеми не в платності чи безплатності землі та інших ресурсів. Ніхто не

пропонує, щоб державні чи кооперативні підприємства, інші землекористувачі

платили за землю в момент їх утворення, чи при перерозподілі її між

господарствами. Але в процесі експлуатації землі виникають інші відносини,

ніж при її наданні чи вилученні. Вони за своєю суттю є рентними земельними

відносинами. Радянська держава як власник землі має право на одержання

доходів у формі земельної ренти. Якби державна земельна власність не мала

економічної реалізації у формі ренти, то сама власність фактично втратила б

свій зміст. Це право держави стало б номінальним, перетворилось б у фікцію,

25

якби колгоспи одержували і використовували землю, не несучи перед

державою ніяких зобов’язань матеріального порядку" [107, с.126-127]. Це

положення може бути поширене і на користування іншими природними

ресурсами.

Щодо правової природи платежів за спеціальне використання природних

ресурсів, то безпосередньо це питання в радянській правовій науці ніколи не

піднімалось. Однак з аналізу термінології, якою користувались науковці для

позначення даних платежів ("плата", "збір", "рента"), можна зробити висновок,

що більшість з них розглядало їх саме як фіскальні платежі неподаткового

характеру. Найбільш конкретним з цього приводу був С.Д. Ципкін. Зокрема,

він, аналізуючи особливості правового регулювання фіксованих (рентних)

платежів, зазначав, що вони носять відплатний, двосторонній характер, як і

інші платежі за користування майном, що є державним надбанням (земля,

надра, ліси, води) [314, с.44-47, 51]. На сторінках монографії автор говорить

про їх неподаткову природу, незважаючи на методи, які використовуються при

їх встановленні та подальшому стягненні. Переважна частина прихильників

запровадження природоресурсних платежів наділяла їх функцією

перерозподілу ренти, що знову ж таки свідчило про ставлення до

природоресурсних зборів як елементів саме двосторонніх, відплатних

зобов’язальних відносин між державою та конкретними

природокористувачами. Хоча окремі науковці розглядали плату за

використання природних об’єктів як різновид податків [283, с.84], або ж

штрафів, посилаючись на те, що їх розмір встановлюється державою по суті

довільно, а не в залежності від обсягу та якості спожитих ресурсів, як це має

місце при дійсно двосторонніх, відплатних зобов’язальних відносинах [281,

с.138]. Загалом же погляди радянських теоретиків права на компенсаційну

природу рентних природоресурсних платежів через їх певну непослідовність і

ряд суперечливих моментів, а також відсутність критичної маси досліджень з

даної проблематики, так і не характеру певних завершених доктринальних

концепцій.

26

Стосовно доктринальних поглядів на різні аспекти проблеми

природоресурсних платежів в пострадянській науці фінансового права, то тут

ситуація не небагато краща від попередньої. Реальна наукова мотивація та

інтерес до розробки проблем платності за природокористування сформувалась

в нашій державі лише у 90-х рр. ХХ ст. Однак питання природоресурсних

платежів розглядались за відсутності комплексного їх аналізу, дослідження

носять несистематичний, випадковий характер. Чи не єдиними прикладами

робіт загальнотеоретичного характеру в даній сфері є праці В.В. Костицького,

О.А. Ляпіної, Т.В. Петрової, Т.М. Шульги, О.А. Ялбулганова, де автори

детально розглядають правову сутність механізму забезпечення охорони та

раціонального використання природних об’єктів, в т.ч. природу

природоресурсних платежів екологічного спрямування [150; 175; 234; 334; 342].

Поряд з цим проблеми природоресурсних платежів висвітлюються в ряді

праць інших українських [55; 88; 111; 185; 255; 272; 274; 310] і російських

авторів [49; 53; 72; 75; 84; 235-237; 258; 263; 339; 343]. Оскільки ми детально

розглядатимемо питання правової сутності, юридичної конструкції та

функціонування природоресурсних платежів в наступних розділах даної

дисертаційної роботи, де, зокрема, проаналізуємо позиції сучасних науковців з

викладених питань, то тут лише обмежимось коротким розглядом їх окремих

поглядів на проблему правової природи платежів за спеціальне використання

природних ресурсів, так як вона складає головний предмет нашої дослідницької

уваги.

Зазначимо, що більшість представників вітчизняної та російської правової

науки за їх підходами до природоресурсних платежів можна класифікувати на

дві групи: ті, які схиляються до їх податкової природи, і ті, що розглядають їх в

якості обов’язкових неподаткових платежів. Розглянемо погляди перших з них.

Зауважимо, що більшість авторів аргументують податкову природу

природоресурсних зборів, виходячи насамперед з формальних ознак їх

юридичної конструкції, методів встановлення і справляння. Подекуди має місце

і аргументація, що ґрунтується лише на способах нормативно-правового

27

регулювання даних платежів. Наприклад, Є.Ю. Грачова та Е.Д. Соколова до

числа федеральних податків зараховує такі платежі, як збір за право

користування об’єктами тваринного світу, водними біологічними ресурсами,

екологічний, лісовий та водний податок [92, с.104], оскільки вони закріплені

саме в Податковому Кодексі Російської Федерації. Однак той же лісовий

податок насправді складається із попенної та орендної плати, платежі за

використання водних об’єктів включають як податок, так і орендну плату,

мінімальні ставки якої визначаються в односторонньому порядку державою, збір

за забруднення навколишнього природного середовища справляється в розмірах,

що залежать від виду, ступеня небезпеки та обсягів скидів та викидів

забруднюючих речовин. Ці факти не дозволяють в категоричній формі говорити

про податкову сутність даних платежів, як це роблять зазначені автори, по суті

керуючись в даному випадку виключно нормативістським підходом. В "полоні"

юридичного позитивізму щодо розглядуваного питання перебуває й ряд інших

дослідників [62, с.84; 64, с.3-9; 131, с.37; 265, с.96-99; 302, с.190-191; 306, с.327].

Синякевич І.М. прямо зазначає, що до прикладу, збір за забруднення довкілля

володіє всіма ознаками екологічного податку, посилаючись при цьому на

включення даного платежу українським законодавством в податкову систему

країни [273, с.139].

Суперечливою є позиція з піднятого питання також російського теоретика

фінансового права М.Ф. Івлієвої. Згідно її підходу природою податок на

видобуток корисних копалин за своєю правовою відноситься до таких дохідних

джерел бюджету, як регалії. Дещо пізніше вона вже розглядає регалії не як

певний вид чи форму платежу, а як певну, наявну в держави підставу (право)

встановлення взагалі будь-яких фіскальних платежів (в т.ч. природоресурсних)

[304, с.301]. Тому до кінця не зрозумілою є її позиція з приводу того, що ж все-

таки являють собою платежі за спеціальне використання ресурсів надр.

Ґрунтовнішою, на наш погляд, є позиція російських вчених В.С. Белих,

Д.В. Вінницького, С.Г. Пепеляєва та деяких інших. Зокрема, Д.В. Вінницький

зазначає, що податки за використання природних ресурсів носять рентний,

28

перерозподільний характер і відповідно, є обмежено відплатними. Їх сплата не

просто соціально обумовлена, а пов’язана з використанням конкретним

платником конкретних природних об’єктів, тобто, тут має місце часткова

відплатність рентних податків, яка якраз і відрізняє їх від решти податкових

платежів. Крім того, вчений говорить про схожість рентних податків за своїм

юридичним механізмом із зборами, однак в них різні об’єкти: для зборів такими

будуть юридично значущі послуги, що надаються державою чи іншим публічним

суб’єктом, а при природоресурсних податках – діяльність по використанню

суспільних природних об’єктів [197, с.61-63]. Хоча в кінцевому рахунку Д.В.

Вінницький так і не приходить до однозначного висновку, що ж собою являють

платежі за використання природних ресурсів – податки чи все-таки неподаткові

платежі.

С.Г. Пепеляєв, аналізуючи збір за забруднення навколишнього природного

середовища, відмічає, що оскільки даний платіж не передбачає зустрічного

зобов’язання із сторони держави у відношенні платника, тому тут не має

жодної індивідуальної відплатності (як головної властивості неподаткових

платежів), в силу чого платежі за забруднення довкілля слід віднести до

податків. При цьому він виходить також з того, що даний платіж не є

компенсаційним, оскільки не має ознак еквівалентності у взаємовідносинах між

платником-природокористува-чем і державою, говорячи, що "принцип

компенсаційності збору мало чим відрізняється від принципу суспільної

відплатності податків, особливо у відношенні цільових податків.

Компенсаційність, що не передбачає точних обрахунків, – за його словами, – є

насправді, теоретичною фікцією і нічим більше" [196, с.23-31].

Не менш численними у фінансово-правовій науці є прихильники

неподаткової природи платежів за промислове використання природних

ресурсів. Хоча і тут досить часто науковці зараховують природоресурсні збори

до категорії неподаткових платежів, роблячи це радше "інтуїтивно", якщо так

можна висловитись, тобто, без формулювання чіткої та послідовно

обґрунтованої власної позиції з приводу предмету дискусії. До прикладу, без

29

розгорнутої аргументації розглядають в структурі неподаткових бюджетних

доходів природоресурсні та екологічні платежі Л.К. Воронова, Дроздов И.А.,

М.П. Кучерявенко, О.П. Орлюк, Т.Ф. Юткіна та деякі інші автори [73, с.282;

103, с.25-27; 161, с.261-268]. Зокрема, остання наголошує на такій функції

природоресурсних платежів, як перерозподіл додаткової природної ренти, що

виникає в процесі споживання природних ресурсів і обирає її в якості

головного критерію відмежування даних платежів від класичних податків [340,

с.339-340]. Однак, на наш погляд, це є недостатнім доводом, оскільки держава

для перерозподілу ренти може застосовувати також податкові механізми, як це

мало місце в часи Радянського Союзу, де рента вилучалась через підвищення

ставок податку з обороту.

О.П. Орлюк обмежується лише вказівкою на "чітко виражений" умовний та

відплатний характер зборів за спеціальне використання природних об’єктів як

різновиду неподаткових доходів бюджету, а також їх, як правило, цільове

призначення та можливість зарахування в дохід державних органів, які їх

збирають [219, с.494-508]. З нею солідаризується і О.А. Музика [186, с.9-10].

Разом з тим, автор не розкриває питання, в чому ж саме полягає відплатність та

умовний характер платежів. На додачу природоресурсні платежі на відмінну

від решти фіскальних неподаткових доходів, як правило, не мають цільового

спрямування і завжди зараховуються до державного та місцевих бюджетів, хоча

ці ознаки і не мають вирішального значення при з’ясуванні їх правової

природи.

Деякі автори для позначення природоресурсних зборів

використовують термін "плата" [88, с.91-93; 315, с.42]. В загальному під

платою розуміють певну грошову винагороду, відшкодування чи компенсацію

за що-небудь [215], відшкодування вартості одержаного або використаного [66,

с.980]. Виходячи з цього, можна вважати, що використовуючи термін "плата",

автори опосередковано розглядають платежі за використання природних

ресурсів як платежі саме неподаткового характеру, оскільки податки не

наділені на відміну від плати властивостями компенсаційності чи прямої

відплатності.

30

Так, В.В. Костицький розглядає збір за забруднення навколишнього

природного середовища саме як плату компенсаційного характеру. Хоча згодом

зазначає, що ця плата відіграє роль фінансової санкції та компенсаційного

збору водночас. Порівнюючи збір за забруднення довкілля із заходами

цивільно-правової відповідальності, – матеріальної компенсації шкоди, автор

говорить, що для застосування збору достатньо лише самого факту

забруднюючого викиду в довкілля, без встановлення дійсних розмірів

заподіяної ним шкоди, а тому даного роду плата відіграє роль податку [154,

с.38-39]. На нашу думку, тут вкотре має місце ототожнення формальної

сторони платежів, подібності юридичної конструкції на рівні елементів збору та

порядку його стягнення, із самою природою даних платежів. Крім того, роль

платежу є скоріш його економічною характеристикою, якимось зовнішнім

додатковим проявом, але аж ніяк не юридичною ознакою.

Ряд сучасних вчених, розглядаючи питання організації

природокористування та методи його регулювання, наголошують на

розширенні договірного порядку реалізації права на користування суспільними

природними ресурсами та поступовому відході від адміністративних методів

управління в цій сфері. Поряд з цим, вони також схиляються до думки про

необхідність регулювання природоресурсних платежів на індивідуальному,

договірному рівні, оскільки це більше відповідатиме їх реальній економіко-

правовій природі [134, с.46-52; 309, с.80-81]. Їм вторить В.В. Петрунін, який

послідовно наполягає на рентно-компенсаційній сутності природоресурсних

платежів. У відповідності з його концепцією, загальноприйнятою концепцією, що

відображає рентну складову специфічних доходів, які отримуються при видобутку

корисних копалин, є індивідуальний підхід до визначення розмірів платежів при

надрокористуванні з врахуванням особливостей кожного об’єкта, що не

відповідає статусу податку [236, с.25]. Пропонуючи договірну схему визначення

елементів юридичної конструкції природоресурсних платежів, зазначені автори

тим самим заперечують їх податкову природу, адже сутність податків не

передбачає можливості їх регулювання на договірному рівні; вони завжди є

31

безумовними зобов’язаннями платників, що визначаються в односторонньому

порядку публічною владою.

На нашу думку, найближче до розв’язання проблеми співвідношення

природоресурсних платежів із податками підійшла Н.І. Хімічева. Зокрема, вона

говорить, що неподатковим платежам обов’язкового характеру на відміну від

податків притаманна певна відплатність, оскільки їх стягнення обумовлене

наданням платнику певних прав на користування майном або інших майнових

благ. Серед неподаткових платежів вона виділяє і природноресурсні, які, згідно

її позиції, за деякими ознаками наближаються до податків (обов’язковість

сплати, зарахування в бюджетні фонди, контрольованість податковими

органами). Однак вони "істотно відрізняються від податків властивим їм

відплатним характером, а ознака обов’язковості в рамках цих платежів має

особливий прояв – обов’язок їх сплати виникає тільки у зв’язку із зверненням

до державних чи муніципальних органів за певною послугою" (в нашому

випадку – надання природних об’єктів у користування). В остаточному

підсумку Н.І. Хімічева зауважує наступне: "незважаючи на включення даних

платежів до податкової системи держави в силу спільності вищеназваних ознак,

ми їх також розглядатимемо в рамках податкової системи, однак не

ототожнюючи при цьому із податками" [307, с.307]. Приблизно ж такої позиції,

за деякими виключеннями, притримуються Ю.А. Крохіна, Д.М. Щокін та

вітчизняний дослідник Т.М. Шульга [303, с.227, 358; 334, с.191; 335, с.82-83].

Таким чином, вказаним науковцям вдалося уникнути "проявів" крайнього

нормативізму при характеристиці платежів за спеціальне використання

природних ресурсів, незважаючи на формальну подібність, в окремих випадках,

із податками, та в певній мірі аргументувати їх неподаткову природу, виходячи

з істинної сутності та змісту взаємовідносин, які існують між платниками

(природокористувачами) та державою.

Висновки до підрозділу. Підсумовуючи розгляд доктринальних підходів до

природоресурсних платежів можна зазначити наступне. Більшість вчених

дореволюційного періоду в Росії намагалися розглядати природоресурсні

32

платежі одночасно в фінансово-економічній та юридичній площині.

Аналізуючи одні і ті ж види платежів, одні автори класифікували їх як податки,

інші як ренту, треті – як орендну плату і т.д., керуючись при цьому переважно

позаправовими критеріями. Власне бачення сутності платежів науковці

розкривали опосередковано через аналіз категорії природоресурсних регалій,

розглядаючи їх як особливу юридичну форму вилучення на користь держави

частки доходів від експлуатації природних об’єктів, що по суті становила плату за

користування державним майном. Саме тому багато науковців вбачали місце

природоресурсних платежів у фіскальній системі поміж промислових доходів та

податків, вказуючи на подібність їх економічного змісту з першими, і юридичної

форми з другими. Загалом дореволюційна наука фінансового права більше уваги

приділяла не стільки самим платежам, як проблемі пошуку підстав їх

запровадження, основи, на якій ґрунтувалось право держави стягувати дані

платежі. Причому питання форми та юридичної конструкції даних платежів

викликало значно менший інтерес представників науки фінансового права того

часу.

Питання природоресурсних платежів досить рідко ставало об’єктом

спеціальних досліджень в рамках науки радянського фінансового права, що

було зумовлено насамперед проголошенням принципу безоплатності

природокористування, виходячи із "об’єктивно" зумовленої відсутності

вартості природних багатств, які на той час перебували лише у державній

власності. Дослідницька увага радянських правників, прихильників платного

природокористування, була звернена, передусім, на проблеми фінансування

природоохоронних заходів, створення екологічних фондів, обґрунтування

доцільності встановлення платежів, форми їх економіко-юридичного механізму,

рівнів правового регулювання, способів визначення нормативів та розмірів

платежів, строків їх сплати тощо. Однак правова природа, сутність

природоресурсних зборів досить рідко ставала предметом наукового вивчення.

Саме тому погляди радянських теоретиків права на природу природоресурсних

платежів через їх певну непослідовність і ряд суперечливих моментів, а також

33

відсутність критичної маси досліджень з даної проблематики так і не набули

вигляду певних завершених доктринальних концепцій.

Більшість сучасних представників вітчизняної правової науки за їх

підходами до природоресурсних платежів можна класифікувати на дві групи:

ті, які схиляються до їх податкової природи, і ті, що розглядають їх в якості

обов’язкових неподаткових фіскальних платежів. Майже всі автори

аргументують податкову природу природоресурсних зборів, виходячи

насамперед з

формальних ознак їх юридичної конструкції, методів встановлення і

справляння. Не менш численними у фінансово-правовій науці є прихильники

неподаткової природи платежів за промислове використання природних

ресурсів, ґрунтуючись на властивостях відплатності, компенсаційності та

двостороннього і рентного характеру платежів.

В цілому ж, з огляду на численні суперечності та протиріччя в поглядах

науковців, викладених вище, можна стверджувати, що наукова розробка питань

платежів за використання природних ресурсів перебуває на етапі свого

становлення, усвідомлення практичної необхідності спеціальних теоретичних

досліджень, формування відповідної наукової проблематики. Перспективним в

цьому напрямку може бути аналіз взаємозв’язку правової природи

природоресурсних платежів та особливостей їх юридичної конструкції,

визначення її елементів, методів та рівня нормативного регулювання, способів

встановлення і справляння платежів, їх функцій та місця у фінансовій системі

держави.

1.2. Розвиток нормативних підходів до правового регулювання природоресурсних платежів

До середини XVIII ст. державної власності в сучасному розумінні слова не

було. Вона фактично та юридично зливалась із власністю монаршого двору

(дворовими землями та угіддями) і існувала поряд з іншими володіннями

удільних князів. Доходи від природних ресурсів, які спрямовувались на

фінансування загальнодержавних потреб, надходили до казни, як правило,

34

натурою з приватних володінь глави держави (доменів) і перебували в його

розпорядженні. Можна сказати, що це були по суті доходи приватноправового

характеру, в тому числі і ті орендні чи дозвільні платежі, які встановлювалися

для користувачів царськими угіддями.

Поряд з розвитком абсолютизму в Росії та інших європейських країнах

почали проявлятись тенденції до відокремлення приватного майна монарха та

майна, доходи від якого були джерелом фінансування видатків публічного

характеру [239, с.33-35]. Змінювались також і середньовічні уявлення про

територію країни як об’єкт права власності монарха або ж держави. Відбувався

поступовий процес розмежування публічного та приватного права, в силу чого

право власності, приватне за своєю природою, було відділене від владних

повноважень держави, її суверенітету.

Відповідно новий порядок взаємовідносин між монархом та державою

передбачав закріплення за ним окремих володінь та можливості користуватися

відокремленими, тепер вже державними (казенними) природними об’єктами

виключно в публічних цілях [31]. Основна ж частина ресурсів повинна була

стати власністю держави і перебувати в управлінні відповідних державних

установ. Відбулося відділення фінансів монаршого двору від фінансів (казни)

держави, а також відповідний поділ доменіальних володінь, що на той час

слугували основним джерелом поповнення бюджету [345, с.37-38].

Однак становлення публічної форми власності на переважну більшість

природних ресурсів було лише першим етапом на шляху до виникнення

фіскальних платежів за користування державними природними об’єктами.

Впродовж майже всього XVIII ст. в Російській імперії держава особисто через

створені нею підприємства здійснювала господарську діяльність на своїх

доменах і таким чином поповнювала казну. Хоча з розвитком капіталістичного

способу виробництва та прогресом продуктивних сил стало зрозуміло, що

держава не може на рівних конкурувати з приватними суб’єктами, а її затрати

на організацію промислового природокористування почали перевищувати

35

доходи, що змусило вдатися до зовсім інших механізмів вилучення ресурсної

ренти.

Так, держава послідовно відмовляється від власної промислової

експлуатації природних ресурсів, що належали їй в порядку доменіальних прав,

і починає залучати в цю сферу приватних суб’єктів, передаючи їм природні

об’єкти в оренду або ж взагалі відчужуючи їх у власність останніх [214, ст.192-

195]. Поряд з цим для забезпечення раніше отримуваних доходів на зміну

доменам приходять регалії – особливі права приватноправового характеру, що

вилучалися із сфери придбання приватними особами і належали виключно

державі, причому їх встановлення мало на меті суто фіскальні цілі. В зв’язку з

цим їх ще називали доходними прерогативами казни [345, с.22, 100-103].

Появою регалій ознаменувалась епоха переходу від доменного фінансового

господарства до податкового. Із фактичним виснаженням доменів та їх

вищезазначеними недоліками у господарському механізмі держави доходи від

них не могли покрити зростаючі видатки. Водночас податкова система тих

часів ще була досить слабко розвинута; запровадження нових податків було

складною справою, оскільки сприймалося заможними класами як посягання на

їх право власності. В той же час встановлення нових регалій здійснювалось

значно легше, оскільки, як правило, не передбачало прямого вторгнення в

приватну майнову сферу підданих [216; 127, с.67-68].

Одним із перших було запроваджено збір за право видобутку солі з

казенних озер та копалень. Даний платіж стягувався безпосередньо з

природокористувачів і сплачувався залежно від кількості видобутого

природного ресурсу. Нормативи плати встановлювалися Міністерством

державного майна відповідно до виду родовища та умов його розробки [214,

ст.630]. Тобто, це був дійсно природоресурсний компенсаційний фіскальний

платіж, який за своєю юридичною конструкцією наближався до сучасних

рентних платежів і являв собою форму грошової компенсації за зобов’язаннями

про уступку держави приватним суб’єктам виключних прав щодо видобутку

солі на належних їй родовищах.

36

Наступним різновидом природоресурсних платежів були різноманітні

збори, що справлялися на підставі іншої державної регалії – звіриної. Вона

включала в себе три підвиди – регалії власне на звірину, пташину та рибну

ловлю [58, с.124]. На приватні звірині промисли (мисливство) було накладено

окремі збори в казну залежно від виду дичини [291, с.210]. Дані збори за своєю

природою були загальнообов’язковими (примусовими) фіскальними

платежами, із фіксованими ставками, що встановлювались державою в

односторонньому порядку незалежно від обсягів та умов споживання

природних ресурсів. В другій половині ХІХ ст., при істотному вдосконаленні

системи обліку природних ресурсів, білетні збори були замінені оброчними

платежами за орендними договорами. Скасування білетних зборів було

наслідком пошуку способів встановлення такого розміру оброку, який би

відображав нормальний "вотчинний" дохід казни, розуміючи під останнім ту

частину доходу з угідь, яка обумовлювалась виключно їх природними

властивостями і належала казні, як землевласнику (диференційна рента – прим

авт.).

Механізм оброчних платежів впродовж ХІХ ст. регулювався Уставом

(Статутом) про казенні оброчні статті. До складу оброчних статей входили

рибні ловлі, каменоломні, торф’яники, лісові дачі (ділянки), водні об’єкти,

родовища окремих корисних копалин (піску, вапняків тощо). Ставки оброчних

платежів визначалися шляхом проведення публічних торгів, однак їх

мінімальний розмір був фіксованим. Початковий розмір оброку розраховувався

залежно від розміру середньорічного оброку за попереднім договором, або ж на

основі кадастрової оцінки об’єкта оброчної статті. Стосовно рибних ловель

оброчні платежі включали збір за використання земельної ділянки (акваторії) –

на якій знаходилась водойма, і попудний збір з вилову риби [296, ст.47]. Отже,

тут встановлювався рентний платіж в залежності від реального доходу

природокористувача.

Серед всіх природоресурсних платежів, що існували в дореволюційний

період, чи не найбільша увага приділялась регламентації гірничої податі та інших

37

форм плати за використання ресурсів надр. Специфіка нормативного регулювання

гірничої податі знову ж таки визначалась насамперед конкретною моделлю права

власності на надра і корисні копалини. Запровадженню податі в Росії передував

тривалий процес закріплення за державою суверенних прав розпорядження та

управління ресурсами надр, що знаходились в межах її території. Сукупність таких

прав складали гірничу регалію – право держави вилучати дохід, як посередництвом

власної діяльності щодо розробки надр, так і передачею останніх у користування

приватним суб’єктам за певну плату [173, с.192; 345, с.150-151]. Після відмови від

монополії держави на видобуток корисних копалин, податі та інші збори з

надрокористувачів стали ключовим елементом регалії і були формою одержання

державою частини природоресурсної ренти з належного їй як суверену майна.

Крім того, з часом запроваджено принцип гірничої свободи, згідно з яким

дозвіл на розробку надр надавався виключно державою без погодження із

власником земельної ділянки. Реалізація принципу гірничої свободи

розглядалась як переуступка права держави на видобуток корисних копалин за

певну винагороду. В якості такої винагороди якраз і виступали відповідні

фіскальні платежі – гірнича десятина, яка була з часом замінена гірничою

податтю. І.І. Янжул відносив сюди також і так звані "четвертні гроші", гербові

збори, подесятинну плату з землі і право першої купівлі мінералів [345, с.156],

хоча з цим важко погодитись. Наприклад, четвертні гроші являли собою збір з

надрокористувачів, що справлявся поквартально і спрямовувався виключно на

утримання фіскальної адміністрації, яка здійснювала гірничий нагляд та

контроль за справністю надходження інших платежів. По суті, за своєю

правовою природою даний платіж наближався до звичайного мита, що

сплачувалося при наданні державою різноманітних юридично значимих послуг.

Аналогічна ситуація мала місце і з гербовими зборами, що сплачувались при

публічних торгах на право розробки, із заявок на гірничий відвід та за видачу

відповідних супутніх документів [290, с.92]. Право ж першої купівлі мінералів

зводилось до обов’язкового продажу фіску видобутих корисних копалин по

наперед встановленим, фіксованим цінам [44, с.206]. Знову таки, дані

38

нормативні ціни носили характер своєрідного податку, оскільки виключно

держава визначала їх розмір, і різниця між реальної ринковою ціною та

державною закупівельною якраз і була еквівалентним субститутом податкового

платежу. Юридичний механізм подібного вилучення доходів від використання

державного майна не мав нічого спільного із природоресурсними платежами.

В 1857 році був прийнятий Гірничий статут, який систематизував існуючі

положення про оподаткування надрокористувачів. Ним і надалі передбачалась

державна та приватна форма власності на надра, хоча на розробку приватних

ресурсів було накладено ряд обмежень, в тому числі, у вигляді гірничої податі.

Стосовно обкладення видобутку золота діяли положення Статуту про приватну

золоту промисловість від 1886 року. Відповідно до нього, подать із золота

стягувалась незалежно від виду власності [267, с.88-89].

Черговою реформою в 1901 році гірнича подать стосовно всіх мінералів

(крім вугілля) була скасована, натомість був запроваджений загальний для всіх

підприємств промисловий податок. Як виняток, природоресурсні платежі були

збережені лише для суб’єктів, які експлуатували спеціально обумовленні

казенні золотоносні та платинові родовища [336, с.92]. Держава була зацікавлена

в максимальному спрощені системи існуючих природоресурсних платежів,

шляхом переведення користувачів надр на загальну систему промислового

оподаткування. Поряд з цим, з огляду на стрімкий ріст доходів нафтової

промисловості були запроваджені нафтовий акциз та попудна (оброчна) плата

(інколи замінювалась разовим платежем) [69, с.88]. Як бачимо, держава постійно

реформувала систему платного надрокористування, шукаючи найбільш

оптимальні способи перерозподілу гірничої ренти.

Стосовно платежів за використання лісових ресурсів, то їх виникнення

було тісно пов’язане з рядом обставин. В 1798 році всі ще не займані лісові

угіддя оголошуються державною власністю, а в 1799 році вводиться попенна

плата (розраховувалась за спеціальними таксами "по пнях") [33, с.326]. Такси

плати були однаковими для всіх губерній. З удосконаленням лісових

кадастрових робіт такси постійно уточнювались та зазнавали певної

39

диференціації в залежності від породи дерев, їх якості та доступності для

промислових рубок [244, с.228]. Досить часто розмір лісових такс виводився з

реальної ринкової вартості лісоматеріалів із вирахуванням витрат по заготівлі

та вивезенні лісу. Ліс на корені найчастіше продався за конкурсними цінами з

публічних торгів. Продаж по таксам застосовувався у виняткових випадках

(наприклад, при низькому рівні рентабельності, в важкодоступних місцях тощо)

[267, ст.182-225].

Завершуючи аналіз розвитку нормативно-правового регулювання

природоресурсних платежів в дореволюційний період, хотілось би ще раз

підкреслити його головні особливості. Отже, виникнення платного

природокористування було обумовлене зростанням рівня споживання

природних багатств, їх обмеженістю та подальшим закріпленням їх на праві

власності серед різноманітних класів суспільства. Зростання прибутків

приватних суб’єктів від використання об’єктів природи, що відбувалось

паралельно із збільшенням видатків держави, змусило останню звернути увагу

на дане джерело поповнення власних доходів та встановити фіскальну

юрисдикцію над більшістю економічно важливих природних ресурсів. Поява ж

платежів відбувалась в процесі утвердження фінансового суверенітету держави

та поступового відокремлення її фінансової системи від майнових прав

монаршого двору, що, в свою чергу, надавало ресурсним платежам певних рис

публічності. В економічному плані вони являли собою спосіб розподілу

ресурсної ренти між державою як власником природних багатств та їх

споживачами. Основною ж функцією природоресурсних зборів була фіскальна

– держава встановлювала різноманітні форми платежів, виходячи виключно з

рівня власних фінансових потреб. В силу цього досить часто вона відмовлялась

від обкладення деяких "малодохідних" природних ресурсів. Про будь-які

ознаки регулятивної функції розглядуваних платежів в цей період говорити не

доводиться. Наприкінці існування Російської імперії мало місце багато форм

платного використання природних ресурсів. Самі платежі відзначалися

великою різноманітністю юридичних конструкцій та назв (подать, податок,

40

оброк, плата, збір, такса тощо). В цілому ж в даний період держава так і не

вибудувала чітких, заснованих на єдиних принципах, підходів до правового

регулювання економічних відносин природокористування.

Формування радянських нормативних підходів до відносин платного

природокористування відбувалося в особливих правових, соціально-політичних

та економічних умовах. Ключовими моментами такого розвитку стали

насамперед радикальні зміни змісту інституту права власності на природні

ресурси і бачення місця останніх в структурі соціалістичного способу

виробництва та економічної системи в цілому. По-перше, відбулась повна

націоналізація всіх без виключення природних об’єктів. Одним з перших

декретів ВЦВК Рад робітничих, солдатських та селянських депутатів "Про

соціалізацію землі" від 27 січня 1918 року вже в статті 1 було закріплено, що

"будь-яка приватна власність на землю, надра, води, ліси і живі сили природи

відміняється назавжди" [212, с.18]. Це положення було відтворено в багатьох

інших правових документах радянської держави, в тому числі і на

конституційному рівні. Так, стаття 6 Конституції (Основного Закону) СРСР від

5 грудня 1936 року передбачала, що "земля, її надра, води, ліси… являються

державною власністю, тобто всенародним надбанням" [146]. Всеохоплююче

право державної власності зумовило специфічні економічні і, відповідно,

правові відносини природокористування.

Штучні деформації природи економічних принципів функціонування

суспільства, заперечення приватної власності як прояву та гарантії свободи

індивіда, з одного боку, передали державі абсолютний контроль над всіма

природними об’єктами в межах її території, а з іншого – підірвали рушійну

основу економічного прогресу, – матеріальну зацікавленість та приватну

комерційну ініціативу. Остання обставина, що дуже швидко виявилось,

унеможливила ефективну дію та регулятивний вплив існуючих

природоресурсних рентних платежів як головної складової економічного

механізму забезпечення продуктивного та раціонального природокористування.

Внаслідок цього, як би це не парадоксально звучало, радянська держава, маючи у

41

своєму розпорядженні головну юридичну підставу встановлення

природоресурсних платежів – абсолютне право власності на природні об’єкти,

змушена була в кінцевому рахунку відмовитись від запровадження їх платної

експлуатації. Принцип безоплатності спеціального використання природних

ресурсів був одним з фундаментальних для адміністративно-командної економіки.

Іншим важливим чинником еволюції нормативних підходів до

природоресурсних платежів в радянську епоху було домінування марксистсько-

ленінської економічної доктрини, і зокрема, її бачення теорії вартості та

природної ренти. Згідно К. Маркса, "земля взагалі, як і всі сили природи, не

мають ніякої вартості, оскільки в них не уречевлено жодної праці, а тому вони

не мають ціни, що нормально є вираженою в грошах вартістю" [180, с.705].

Маркс, крім того, заперечував роль природної ренти у формуванні вартості

товарів, а саму її розглядав як продукт додаткової праці – основного джерела

вартості. "Земля не бере участі ні в створенні вартості, ні тим більше в створенні

додаткової вартості", і "земельна (тобто природна – прим. авт.) рента може

розвиватися лише як грошова рента на основі товарного капіталістичного

виробництва" [180, с.690-694]. Вихідні марксистські постулати про відсутність

вартості та ренти з природних ресурсів були взяті на озброєння теоретиками

радянської економічної науки і стали керівними началами при регулюванні

відносин природокористування.

У добувній промисловості СРСР до 1930 року гірнича рента стягувалась у

вигляді орендної плати, при цьому в значній мірі враховувались

рентоутворюючі фактори, в зв’язку з чим граничні ставки плати

диференціювались по районах країни. Крім орендної плати, яка стягувалась на

стадії розробки родовищ корисних копалин, передбачались також і збір за

геологорозвідку. Обов’язок сплати вищезазначених платежів встановлювався

Положенням ВЦВК від 7 липня 1923 року [209]. Кінцеві нормативи орендної

плати встановлювались з тонни видобутих корисних копалин і визначались на

договірних засадах (як правило, на публічних торгах) між відповідними

державними органами та надрокористувачами. Разом з тим суб’єкти, що були

42

першовідкривачами мінеральних родовищ, звільнялись від сплати орендної

плати, натомість зобов’язані були вносити до бюджету спеціальні дольові

відрахування у відсотках від фактичного видобутку сировини [117, с.88].

Після податкової реформи 1930 року всі форми прямого вилучення

диференційної ренти в народному господарстві були скасовані і замість різних

платежів став використовуватись механізм податку з обороту [165, с.461-464].

Виняток складали лише платежі за використання загальнопоширених корисних

копалин. В результаті земля та інші природні ресурси почали експлуатуватись

"безкоштовно", що призвело в остаточному рахунку до нераціонального

використання надр. Принцип безоплатного використання надр був закріплений на

найвищому рівні – в Основах законодавства Союзу РСР і республік про надра

[90].

Деструктивні процеси, що відбувалися в народному господарстві, вкрай не

раціональне та вибіркове використання ресурсів надр з необхідністю вимагали

реформування економіко-правового механізму експлуатації родовищ корисних

копалин. В 60-ті роки ХХ ст. знову загострюється інтерес науковців до

проблеми рентних відносин, обґрунтування природного та географічного

факторів в економіці, їх системного аналізу та методів розрахунку ренти, що в

цілому сприяло проведенню реформ в сфері природокористування. Одним із

практичних наслідків "визнання" наявності диференційної природної ренти в

рамках соціалістичних економічних відносин стало запровадження так званих

фіксованих платежів. Порядок їх нарахування та сплати регулювався Постановою

Ради Міністрів СРСР від 11 листопада 1966 року [245]. Дані платежі в бюджет

були запроваджені стосовно державних підприємств добувної галузі

промисловості, в яких в силу особливо сприятливих природних та

інфраструктурних умов утворювався додатковий диференційний чистий дохід, а

також для підприємств, рентабельність яких була вище середнього рівня по галузі

[140, с.35-36]. Отже, в частини природокористувачів формувалась

диференційована природоресурсна рента, в перерозподілі якої, на перший погляд,

і була зацікавлена держава.

43

Однак, проаналізувавши механізм дії фіксованих платежів та враховуючи

особливості радянської економічної системи, можна дійти висновку, що

основною причиною їх запровадження була не стільки зацікавленість держави

у вилученні частини "незаслуженого" доходу від експлуатації належних їй

природних багатств, скільки потреба соціально-економічного плану –

вирівнювання рентабельності підприємств та їх збереження навіть у випадку

збиткової господарської діяльності. Що ж до перерозподілу ренти, то радянська

держава дуже часто використовувала й інші інструменти: наприклад,

відрахування із вільного залишку прибутку державних підприємств, податок з

обороту тощо. Врешті-решт, і природні ресурси, і підприємства, які

здійснювали їх експлуатацію, перебували в державній власності, що само

собою передбачало автоматичне надходження будь-яких диференційних доходів

до бюджету або інших державних фондів. Говорити ж про рентний характер

фіксованих платежів саме в правовому сенсі можна лише з певною мірою

умовності. Адже при соціалістичних відносинах, де майже всі виробничі фонди та

природні об’єкти належали одному власнику – державі, – як такого юридичного

переходу рентних доходів від одного суб’єкта до іншого не було. Про те, що

вилучення ренти в державні фонди не було головною метою запровадження

фіксованих платежів, говорили й самі радянські науковці. Зокрема, В.А. Сорокін

відзначав, що фіксовані (рентні) платежі насамперед покликані забезпечити

відносне вирівнювання умов виробничої діяльності підприємств[278, с.99-100].

На додаток сам механізм фіксованих (рентних) платежів в певній мірі

підтверджує вищесказане. Так, джерелом сплати платежів був чистий прибуток

підприємств, але при цьому в його структурі не враховувались і не рентні

елементи, отримані внаслідок кращої організації виробництва [165, с.635]. Уряд

намагався виправити ситуацію, наприклад, згодом розміри ставок платежів

встановлювались Держпланом СРСР з погодженням Міністерства фінансів

індивідуального для кожного з підприємств [276, с.231-232]. Однак і такий

механізм був недосконалим, оскільки вимагав великих затрат на розрахункові

роботи і включав можливість надання незаконних переваг одним

44

підприємствам перед іншими. Крім того, ставки встановлювались на декілька

років наперед, що при умові зміни оптових цін зводило нанівець всі зусилля

держави щодо вирівнювання рентабельності серед господарюючих суб’єктів

через вилучення диференційної ренти.

Оскільки в СРСР при розрахунку ставок фіксованих платежів бралися до

уваги лише середні показники по галузі, то більшість природних об’єктів

низького рівня продуктивності не розроблялись, а тому механізм фіксованих

(рентних) платежів, насправді, не виконував стимулюючої функції щодо

раціонального природокористування, про яку говорив, наприклад, О.С.

Колбасов [140, с.67]. В напрямку розвитку політики відносно стимулювання

раціонального природокористування з 1982 року було запроваджено плату в

бюджет за користування водою із поверхневих водогосподарських систем.

Ставки плати варіювалися за басейновим принципом і встановлювались в

копійках за 1 м3. За понадлімітне споживання води застосувався п’ятикратний

норматив платежу, який стягувався з чистого прибутку господарюючого

суб’єкта [205, с.64-65]. Сама ж плата (в межах лімітного водокористування)

відносилась на собівартість продукції, що в умовах адміністративно-командної

економіки та державної власності на виробничі фонди підприємств знову ж

таки нівелювало її позитивний регулятивний вплив.

По суті єдиним екологічним за своїм призначенням платежем за

радянських часів була плата за викиди стічних вод, передбачена ще в 1937 році.

Плата встановлювалась на місцевому рівні і поширювалась на всі підприємства

та організації, які здійснювали викиди стічних вод без використання загальних

каналізаційно-очисних систем. Ставки диференціювались в залежності від

обсягів стічних вод та ступеня їх забруднення. Збір мав цільовий характер –

надходження від нього спрямовувалися на фінансування санітарно-технічних

заходів населеного пункту [213]. Як свідчить О.С. Колбасов, на перших порах

платність мала надзвичайний ефект, обсяги забруднення зменшились в рази,

підприємства шукали шляхи скорочення об’ємів стічних вод [140, с.35-36].

Одначе в силу об’єктивних протиріч, що мали місце в радянській економічній

45

системі, пріоритетності виконання планових завдань та відсутності особистої

матеріальної зацікавленості господарюючих суб’єктів, намічені позитивні

зрушення в справі охорони довкілля пішли на спад. Знову ж таки, серйозну

роль в цьому відіграли і недоліки самої конструкції розглядуваного платежу.

До прикладу, розміри тарифів визначали таким чином, що підприємства, які

скидали більші обсяги води, сплачували менш високі нормативи, ніж

підприємства, де спуск стічних вод здійснювався в значно менших масштабах.

Тобто, як це не парадоксально звучить в даній ситуації, обкладення

екологічним платежем реалізовувалось за регресивною шкалою, а не навпаки.

Та й самі нормативи плати щороку понижувались з метою зменшення

собівартості продукції забруднювачів, а будівництво очисних систем було

економічно невигідним. Таким чином, і тут регулятивно-стимулююча як одна із

головних на сьогодні функцій природоресурсних платежів на практиці не була

реалізована.

Непослідовність фінансово-правового регулювання платного

природокористування з боку радянської держави мала місце також і в лісовій

галузі. Декрет "Про ліси" 1918 р. встановив безоплатний режим використання

лісів, які тепер могли перебували виключно у власності держави [208]. Лише в

1923 році було передбачено стягнення попеної плати при відпуску деревини на

пні [206]. Об'єкт даного платежу становила діяльність по заготівлі деревини, що

відпускалася на пні або при рубках головного лісокористування. Ставки (такси)

плати диференціювалися в залежності від ряду рентоутворюючих факторів

(порід та якості деревини, групах лісів, лісотаксовим районам, відстані

вивезення та способів транспортного сполучення). Такси по основних породах

дерев встановлювались на загальносоюзному рівні, щодо всіх інших – на

республіканському; на рівні областей встановлювались нормативи за

використання другорядних лісових матеріалів [251]. Побічні лісокористування

здійснювались на безоплатній основі, за винятком промислової заготівлі

деревинних соків, дикоростучих плодів, горіхів, грибів, ягід і технічної

сировини [121].

46

Використання тваринного світу також здійснювалось переважно на

безоплатній основі, особливо в перші роки становлення радянської держави.

Однак постановою РНК від 24 серпня 1922 року встановлювався спеціальний

мисливський збір, що сплачувався раз у півріччя за ставкою в 5 крб. [210].

Губернським з’їздам рад або їх виконкомам надавалось право встановлювати до

державного збору за право полювання надбавки (не більш як на 50 відсотків)

для фінансування місцевих потреб [113, с.198-200]. Крім встановленого даною

постановою збору, мисливський промисел не підлягав жодному іншому

грошовому або натуральному обкладенню. Тай і цей збір за своєю правовою

природою був не стільки платежем за експлуатацію тваринного світу, скільки

своєрідним державним митом, що стягувалося при отриманні дозволів на

здійснення полювання. Його розмір був фіксованим і не залежав від кількості чи

виду впольованої дичини. Законом СРСР від 25 червня 1980 року "Про охорону і

використання тваринного світу" ще раз було підтверджено принцип безоплатної

експлуатації тваринних ресурсів, щоправда, в ст. 11 було передбачене право

союзних республік встановлювати в окремих випадках платне користування [211].

Як правило, союзні республіки встановлювали систему ліцензійних платежів за

право полювання на своїй території. Розміри платежів варіювались в залежності

від виду впольованих тварин. Хоча знову ж таки дані платежі навряд чи можна

зараховувати до категорії природоресурсних, адже платіж здійснювався в момент

видачі ліцензії і поверненню в жодному випадку не підлягав. Невикористані

ліцензії ж на наступний сезон втрачали юридичну силу [322, с.126]. Тому, на наш

погляд, дані платежі логічніше відносити до групи адміністративних зборів.

Підсумовуючи вищевикладене, зауважимо, що незважаючи на наявність в

різні часи існування СРСР окремих природоресурсних платежів, радянська

держава так і не виробила (можливо, не встигла виробити) чітку концепцію

правової регламентації економічних відносин експлуатації об’єктів природного

середовища. Саме ж становлення платежів за спеціальне використання природних

ресурсів в радянський період пройшло ряд багато в чому суперечливих етапів.

Вони характеризувались діаметрально протилежними підходами держави до

47

регулювання природоресурсних платежів, починаючи від абсолютного

заперечення підстав для їх введення, невизнання рентного характеру

природоресурсних відносин, і закінчуючи спробами пошуку адекватних

соціалістичній економічній системі форм платності природокористування та

втілення їх на практиці.

Щоправда, наприкінці існування СРСР державою врешті було визнано, що

саме економічні методи регулювання природоресурсних відносин є визначальною

ланкою в системі охорони довкілля. 7 січня 1988 року прийнято Постанову Уряду

СССР № 32 "Про докорінну перебудову справи охорони природи в країні" [207].

Саме в ній був вперше проголошений перехід від адміністративних до переважно

економічних прийомів управління економікою, в тому числі, і

природокористуванням та охороною довкілля. Були також сформульовані поняття

економічних важелів (заходів) та орієнтовний їх перелік, що в своїй сукупності

мали скласти комплексну економічну основу управління природоохоронною

діяльністю. Найбільш цікавою директивою постанови був курс на розширення

платності в природокористуванні, що передбачав введення природоресурсних

платежів та зборів за різноманітні види забруднення навколишнього природного

середовища.

Третій етап еволюції нормативних підходів до природоресурсних

платежів співпав у часі із становленням української державності, глобальними

трансформаціями економічної системи суспільства, процесами реформування

організації та методів державного управління, в тому числі, і в галузі

промислового природокористування. Ключовими змінами тут були насамперед

перехід від адміністративно-командної економіки до ринкових відносин,

подальше зростання рівня суспільно-політичного усвідомлення вичерпності

ресурсного потенціалу навколишнього середовища та загроз екологічної кризи,

і звичайно ж, головною ж віхою в даному напрямку стало законодавче

закріплення різних форм власності на окремі природні ресурси та принципу

платності спеціального природокористування. Останнє було результатом

тривалих пошуків оптимального економічного механізму стимулювання

48

раціонального та екологічно безпечного господарського використання

природних багатств, які розпочалися ще на початку 80-х років. Вже тоді стало

цілком очевидним, що зусилля по забезпеченню ефективного використання та

охорони природи, які вживались на основі радянського природоресурсного

законодавства і урядових постанов об’єктивно не спроможні дати відчутних

позитивних результатів.

Стаття 13 Конституції України встановила, що земля, її надра, атмосферне

повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території

України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської)

економічної зони є об’єктами права власності Українського народу. Від імені

Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та

органи місцевого самоврядування. Кожний громадянин має право користуватися

природними об’єктами права власності народу відповідно до закону [1]. Таке

право здійснюється громадянами в порядку загального і спеціального

використання природних ресурсів. Законодавством України громадянам

гарантується право загального використання природних ресурсів для задоволення

життєво необхідних потреб (естетичних, оздоровчих, рекреаційних, матеріальних

тощо) безоплатно.

В порядку спеціального природокористування фізичним та юридичним

особам надаються у володіння, користування або в оренду природні ресурси на

підставі спеціальних дозволів, зареєстрованих у встановленому порядку, за

плату для здійснення виробничої та іншої діяльності. Тобто спеціальне

використання природних ресурсів здійснюється на платній основі.

Вперше на законодавчому рівні принцип платності за спеціальне

(господарське) використання природних ресурсів було закріплено в ст. 3 Закону

України „Про охорону навколишнього природного середовища” [8]. Згодом

було розроблено відповідні економічні та правові механізми реалізації платного

природокористування, що включали в себе різноманітні форми як

приватного (договори про передачу природних об’єктів в користування, оренду

тощо), так і публічного-правового характеру. Останні являють собою

49

встановлену державою систему адміністративно-фінансових методів та засобів

економічного регулювання, покликану забезпечити раціональне використання

природних ресурсів, їх відтворення, охорону та збереження навколишнього

природного середовища. Економічні заходи щодо раціоналізації

природокористування є інструментами непрямої дії, які, застосовуючи

вартісно-затратні важелі, заохочують суб’єктів економічних відносин до

екологізації свого виробництва, максимально ефективного використання

природної сировини [153, с.37].

Найбільш яскраво багатофункціональне призначення економічних засобів

регулювання природокористування виявляється в системі платежів за

спеціальне використання природних ресурсів. Природно, що такі платежі

стосуються не всіх природних ресурсів, а лише тих, які мають споживчу

вартість. Чинне законодавство передбачає плату за спеціальне користування

водними ресурсами, земельними ділянками, надрами, лісами, об’єктами

тваринного світу.

Законом України „Про охорону навколишнього природного середовища”

від 25 червня 1991 року [8] вперше було передбачено обов’язок сплати трьох

видів зборів: за спеціальне використання природних ресурсів, забруднення

навколишнього природного середовища та погіршення якості природних

ресурсів. Закон „Про систему оподаткування” паралельно також встановив

серед інших обов’язкових платежів плату за природні ресурси, лісовий дохід та

екологічний податок. Хоча в даному законі були закріплені не діючі, а лише

можливі до застосування платежі. Насправді реальне втілення в практику

регулювання економічних відносин природокористування відповідних платежів

відбувалося дещо пізніше шляхом деталізації їх механізмів та конструкцій

постановами Кабінету Міністрів України та актами профільних міністерств та

відомств. Наприклад, Постановою Кабміну від 1992 року було врегульовано

безпосередній порядок визначення нормативів плати та стягнення платежів за

забруднення природного середовища. Згідно Постанови плата передбачалась за

викиди в атмосферу забруднюючих речовин стаціонарними і пересувними

50

джерелами забруднення; скиди забруднюючих речовин у поверхневі води,

територіальні та внутрішні морські води, а також горизонти, а також скиди, які

здійснюються підприємствами жилого-комунального господарства через

відповідні каналізаційні системи. Аналогічна ситуація мала місце з рядом

інших платежів.

Разом з тим слід відзначити, що вже із самого початку формування системи

платного природокористування законодавець пішов хибним шляхом,

здійснюючи по суті "подвійне" правове регулювання природоресурсних

платежів в актах податкового та екологічного або ж природноресурсового

законодавства, що викликало ряд негативних моментів. По-перше, в численних

нормативних документах цих галузей встановлювались платежі, різні за своєю

правовою природою. Наприклад, в Законі України "Про систему

оподаткування" в редакції 1991 року йшла мова про екологічний податок (з

1994 року – плата за забруднення навколишнього природного середовища), тоді

вже як в Законі України "Про охорону навколишнього природного середовища"

даний платіж був закріплений у вигляді збору за забруднення довкілля та

погіршення якості природних ресурсів, про що ми вже писали вище. Крім того, в

законодавство вносились часті зміни, які теж характеризувались певною

непослідовністю. Зокрема, в тому ж таки Законі України "Про систему

оподаткування" спочатку була встановлена "плата за використання природних

ресурсів", а вже нова редакція цього Закону від 18 лютого 1997 року всі платежі,

пов’язані з природокористуванням, перевела в категорію загальнообов’язкових

зборів. До того ж були виділені окремо рентні платежі за розробку нафтогазових

родовищ, що за своєю суттю також є одним із різновидів платежів за

використання природних ресурсів [10].

По-друге, паралельне регулювання зборів за використання об’єктів

природи нормами податкового та природоресурсного права спричиняло

неузгодженість в механізмі встановлення та порядку стягнення даних платежів,

що було об’єктивною причиною виникнення численних спорів між органами

податкового контролю та платниками. Зокрема, Закон України "Про систему

51

оподаткування" передбачав в числі загальнодержавних податків і зборів збір за

спеціальне використання природних ресурсів. Проте встановлення вищезгаданого

платежу не внесло ясності щодо того, які ж саме обов'язкові платежі повинні

стягуватися при здійсненні спеціальних видів природокористування. Так, у статті

14 Закону вживався термін "збір за спеціальне використання природних ресурсів",

що носив загальне змістовне навантаження і насправді на рівні підзаконних актів

та в правозастосовній практиці дане поняття не використовувалось. Таким чином,

виникла потреба у подальшій конкретизації положень цього Закону.

З іншого боку, стаття 2 Закону України "Про систему оподаткування"

передбачала правило, відповідно до якого ставки, механізм стягнення податків і

зборів (обов'язкових платежів) і пільги щодо оподаткування не могли

встановлюватися або змінюватися іншими законами України, крім законів про

оподаткування. Однак і в даному випадку українським парламентом та урядом

не було витримано основних принципів та вимог нормативної конкретизації

вищезазначених положень податкового законодавства. З одного боку, Закон

України "Про систему оподаткування" встановив заборону щодо регулювання

збору за спеціальне використання природних ресурсів поза межами

податкового законодавства. З іншого боку, він не встановив навіть види

обов'язкових природоресурсних платежів, не говорячи вже про механізм

їхнього стягнення. До запровадження в дію Податкового кодексу України

платежі за спеціальне використання природних ресурсів, а також окремі елементи

їхньої конструкції встановлювались в природоресурсних кодексах, які безумовно

не є актами податкового законодавства. Детальна регламентація зазначених

платежів здійснювалась відповідними постановами Кабінету Міністрів України,

тобто, на підзаконному рівні. Ставки окремих видів природоресурсних платежів

та пільги щодо їхньої сплати, а також фонд надходжень щорічно встановлювались

Законом України про Державний бюджет України на відповідний рік [16; 17], що

також не відповідало стабільному розвитку системи платного

природокористування, створювало підґрунтя для виникнення колізій у

законодавстві та в правозастосовній діяльності.

52

По-третє, в чинному законодавстві для позначення одних і тих же платежів

досить часто використовувалась різна термінологія – "збір", "податок", "плата",

"орендна плата" тощо. При цьому були відсутніми легальні дефініції

перелічених термінів, а більшість науковців позначає ними досить різні за

своєю економіко-правовою природою платежі. Різнобій в термінології та

найменуванні природоресурсних платежів перенесено і в текст нового

Податкового кодексу України [7]. Остання обставина також потенційно здатна

породжувати ряд конфліктів та спірних ситуацій у відносинах податкових

органів та природокористувачів при сплаті зазначених платежів в бюджет.

По-четверте, за період 1991-2010 рр. в Україні прийнято більше десятка

законів, в яких були представлені економічні механізми реалізації екологічної

політики (наприклад, Земельний, Лісовий, Водний кодекси, Кодекс України про

надра, закони "Про охорону атмосферного повітря", "Про виключну морську

зону", тваринний та рослинний світ, "Про відходи") та більше сотні постанов

уряду і підзаконних актів центральних органів виконавчої влади. Наявність

такої кількості документів лише ускладнювало правозастосовну практику щодо

реалізації принципу платності спеціального використання природних ресурсів.

Водночас, були відсутні нормативні акти, де б визначались концептуальні

засади правового регулювання природоресурсних платежів. В цьому аспекті

ситуація не змінилась і з прийняттям Податкового кодексу України.

В той же час, Податковим Кодексом України нарешті усунуто

"паралельне" регулювання природоресурсних платежів актами різних галузей

законодавства, встановлено заборону визначення їх складових елементів

підзаконними актами уряду, що було звичайною практикою в попередні роки.

Шість розділів даного Кодексу присвячено детальному врегулюванню платежів

за спеціальне використання природних ресурсів. Так, зокрема, Податковий

Кодекс України встановив наступні види природоресурсних платежів:

екологічний податок, рентну плату за нафту, природний газ і газовий конденсат,

що видобуваються в Україні, плату за користування надрами, збір за користування

радіочастотним ресурсом України, збори за спеціальне використання води та

53

лісових ресурсів. В якості позитиву можна відзначити і те, що Податковий кодекс

України передбачив можливість визначення основних параметрів окремих

природоресурсних платежів в диспозитивному порядку, шляхом укладення

договорів про розподіл продукції між державою та природокористувачем. На

жаль така можливість стосується поки що лише рентних платежів та плати за

користування надрами.

У Податковому Кодексі України детально виписано всі елементи

юридичної конструкції розглядуваних платежів, в тому числі і ставки

природоресурсних зборів. В цілому ж, за окремими винятками, основним актом

податкового законодавства збережено попередню систему та методи

обкладення спеціального природокористування. З іншого боку, залишається

відкритим питання щодо можливих рівнів конкретизації законодавства про

природоресурсні платежі, яке тісно пов’язане з проблемою забезпечення

диференціації умов платності використання природних ресурсів. Проблема

диференціації умов розглянутих платежів є вкрай важливою на сучасному етапі

розвитку вітчизняного законодавства. Сучасний правовий механізм

природоресурсної плати не забезпечує одержання державою на оптимальному

рівні доходів від використання належних їй природних ресурсів і не сприяє

створенню дійсних конкурентних і справедливих умов господарювання в галузі

природокористування. На сьогодні відсутні єдині підходи щодо визначення

критеріїв диференціації ставок платежів за використання природних ресурсів,

засобів її забезпечення, порядку розробки та встановлення нормативів плати,

коригуючих коефіцієнтів. Диференціація ставок і наявність розгалуженої шкали

відповідних нормативів зборів за спеціальне природокористування обумовлена

надзвичайним видовим і якісним різноманіттям природних ресурсів, а відповідно,

і значною різницею їх споживчої, еколого-економічної вартості. Вирішення таких

завдань можливе лише шляхом оперативного варіювання розмірами ставок

природоресурсних платежів, як специфічними важелями економічного

регулювання, що звичайно неможливо ефективно здійснити на рівні Податкового

кодексу [309, с.67-93].

54

Вищезгадані проблеми, які мають місце в рамках нормативних підходів до

природоресурсних платежів, також посилюються й рядом інших. Наприклад, і

досі в Україні відсутній розвинутий ринок природних ресурсів, що в свою

чергу, зумовлює неможливість адекватної їх економічної оцінки та визначення

оптимальних розмірів (нормативів) рентних платежів та зборів. Продовжується

також і процес денаціоналізації природних об’єктів, що потребує нагального

розв’язання питань, пов’язаних із особливостями реалізації принципу платності

природокористування стосовно тих природних ресурсів, які вже перебувають у

приватній власності. Зазначимо, що тепер ця проблема також не знайшла свого

відображення у нормах основного податкового закону і частково вирішена

лише відносно плати за землю, а стосовно інших природних ресурсів (зокрема,

водних об’єктів та лісів) залишається відкритою.

Також відсутні в сучасних умовах ефективні фінансові механізми

забезпечення раціонального природокористування та охорони довкілля, не

реалізовані передові досягнення інших держав в цьому напрямку. Зокрема,

світовий досвід свідчить про те, що для досягнення природоохоронних цілей

можуть досить успішно використовуватись платежі по квотах викидів

забруднюючих речовин в навколишнє природне середовище, функціонально

мобільна система рентних платежів, розмір яких досить часто визначається на

конкурсних засадах, що забезпечує більш справедливий розподіл ресурсної ренти

між державою, суспільством та приватним сектором. В світовій практиці на

даному етапі поступово імплементуються нові принципи організації фіскальної

системи держави (принципи Пігу), у відповідності з якими податки та обов’язкові

неподаткові платежі встановлюються таким чином, щоб забезпечити врахування

негативних зовнішніх ефектів, пов'язаних з економічною діяльністю, яка

спричиняє забруднення навколишнього середовища. Це здійснюється шляхом

вирівнювання приватних і суспільних збитків, обумовлених такою діяльністю та

дає змогу в окремих випадках навіть зменшити податкове навантаження на

трудову діяльність і виробничу сферу (так звана концепція "подвійних

дивідендів") [310, с.235-240].

55

Отже, можна сказати, що чинне правове регламентування плати за

використання природних ресурсів держави поки що характеризується

нестабільністю, відсутністю чітких, концептуальних орієнтирів. Держава так і

не визначилась з принципами правової політики в галузі природокористування,

що до певної міри зумовлено браком досвіду правового регулювання відносин

платності при використанні природних ресурсів. Неоднозначність,

недостатність і незв'язність положень відповідних нормативно-правових актів,

найчастіше їхня внутрішня суперечливість вказують на необхідність

багатоступеневої конкретизації законодавства як на рівні нормативного, так і на

рівні індивідуально-правового регулювання. Все це об’єктивно зумовлює

потребу подальшого реформування, яке, головним чином, мало б

спрямовуватись на пошук оптимальних шляхів узгодження фінансового та

природоресурсного законодавства, розробку стратегії та концептуальних засад

побудови системи платної експлуатації природних ресурсів, комплексних

підходів щодо механізмів перерозподілу природної ренти та відшкодування

шкоди, заподіяної навколишньому природному середовищу.

Висновки до розділу 1

1. Визначальним внутрішнім критерієм еволюції нормативно-правового

регулювання платежів за природокористування та особливостей їх правової

природи є інститут права власності на природні ресурси. Як показує історичний

досвід, саме від характеру права власності на природні багатства, від його

юридичного змісту, форм та способів реалізації якраз і залежали конкретні

прояви платного природокористування. Право власності становить основу

конструкції зобов’язань, що виникають між власником (публічним

розпорядником) природного об’єкту та природокористувачем, в тому числі і

обов’язку по сплаті відповідних природоресурсних платежів. Зміни в моделі

права власності на природні ресурси водночас спричиняли різні трансформації

в підходах до нормативного врегулювання платності використання природних

багатств.

56

2. В залежності від характеру та форми права власності на природні

об’єкти можна виділити у вітчизняній історії три етапи еволюції нормативних

та доктринальних підходів до природоресурсних платежів. Перший етап

включає період починаючи з середини XVIII ст., коли відбулося зародження

різноманітних форм платного природокористування, і закінчуючи розпадом

Російської імперії та утвердженням соціалістичного ладу на території України.

Другий етап (1917-1991 рр.) охоплює період, починаючи із проголошення

націоналізації природних ресурсів, побудови соціалістичного суспільства і

панування адміністративно-командної економіки, та закінчується розпадом

Радянського Союзу. Третій (сучасний) етап позначений переходом України до

ринкової економічної моделі, законодавчим закріпленням різних форм

власності на природні ресурси і проголошенням принципу платності

природокористування.

3. Еволюція доктринальних підходів до природоресурсних платежів в

дореволюційний період відбувалася в контексті розвитку цілого спектру наук –

економічної, фінансової, юридичної, науки державного управління. Вони в

своїй сукупності складали своєрідне середовище генезису позицій науковців

стосовно економіко-правового механізму відносин природокористування.

Характерною ознакою наукового відображення проблеми було те, що більшість

вчених намагалися розглядати природоресурсні платежі одночасно в

фінансово-економічній та юридичній площині. Аналізуючи одні і ті ж види

платежів, одні автори класифікували їх як податки, інші як ренту, треті – як

орендну плату і т.д., керуючись при цьому переважно позаправовими

критеріями. Власне бачення сутності платежів науковці розкривали

опосередковано через аналіз категорії природоресурсних регалій – соляної,

гірничої, лісової та ін., розглядаючи їх як особливу юридичну форму вилучення

на користь держави частки доходів від експлуатації природних об’єктів, що по

суті становила плату за користування державним майном. Саме тому переважна

більшість вчених вбачали місце природоресурсних платежів у фіскальній системі

поміж промислових доходів та податків, вказуючи на подібність їх економічного

57

змісту з першими, і юридичної форми з другими. Загалом дореволюційна наука

фінансового права більше уваги приділяла не стільки самим платежам, як

проблемі пошуку підстав їх запровадження, основи, на якій ґрунтувалось право

держави стягувати дані платежі. Причому питання форми та юридичної

конструкції даних платежів викликало значно менший інтерес представників

науки фінансового права того часу.

4. Питання природоресурсних платежів досить рідко ставало об’єктом

спеціальних досліджень в рамках науки радянського фінансового права, що

було обумовлено насамперед пануванням марксистсько-ленінської концепції

факторів суспільного виробництва, яка не визнавала участі землі та інших

природних ресурсів у формуванні основної та додаткової вартості товарів, а

наявність ренти від їх експлуатації пов’язувала виключно з існуванням

приватної власності і конкурентної ринкової капіталістичної економіки. Дане

положення стало керівним для радянських доктринальних підходів щодо

платності господарського використання природних ресурсів. Як наслідок в

СРСР було проголошено принцип безоплатного природокористування,

виходячи із "об’єктивно" зумовленої відсутності вартості природних багатств,

які на той час перебували лише у державній власності. Тому реальні підстави

для запровадження рентних платежів, на думку багатьох науковців і практиків,

були відсутні.

Дослідницька увага радянських правників, прихильників платного

природокористування, була звернена, передусім, на проблеми фінансування

природоохоронних заходів, створення екологічних фондів, обґрунтування

доцільності встановлення платежів, форми їх економіко-юридичного

механізму, рівнів правового регулювання, способів визначення нормативів та

розмірів платежів, строків їх сплати тощо. Однак правова природа, сутність

природоресурсних зборів досить рідко ставала предметом наукового вивчення,

як правило, розглядалась лише побічно, поряд з іншими питаннями платного

природокористування. Саме тому погляди радянських теоретиків права на

природу рентних природоресурсних платежів через їх певну непослідовність і

58

ряд суперечливих моментів, а також відсутність критичної маси досліджень з

даної проблематики так і не набули вигляду певних завершених доктринальних

концепцій.

5. Більшість сучасних представників вітчизняної правової науки за їх

підходами до природоресурсних платежів можна класифікувати на дві групи:

ті, які схиляються до їх податкової природи і ті, що розглядають їх в якості

обов’язкових неподаткових фіскальних платежів. Майже всі автори

аргументують податкову природу природоресурсних зборів, виходячи

насамперед з формальних ознак їх юридичної конструкції, методів

встановлення і справляння. Не менш численними у фінансово-правовій науці є

прихильники неподаткової природи платежів за промислове використання

природних ресурсів, ґрунтуючись на властивостях відплатності,

компенсаційності та двостороннього і рентного характеру платежів. В цілому ж з

огляду на численні суперечності та протиріччя в поглядах сучасних науковців,

наукова розробка питань платежів за використання природних ресурсів перебуває

на етапі свого становлення, усвідомлення практичної необхідності спеціальних

теоретичних досліджень, формування відповідної наукової проблематики.

6. Поява перших платежів за використання природних ресурсів була

пов’язана з виникненням і подальшим розвитком публічних форм власності на

землю та інші природні ресурси, утвердженням фінансового суверенітету

держави на її території, а також поступовим усуненням від здійснення власної

господарської діяльності в сфері природокористування з одночасним

заміщенням її інститутом регалій. В економічному аспекті природоресурсні

платежі являли собою спосіб розподілу ресурсної ренти між державою, як

суверенним розпорядником та власником природних багатств, та їх

споживачами, а основною їх функцією була фіскальна – держава

встановлювала різноманітні форми платежів виходячи виключно з рівня

власних фінансових потреб. Наприкінці існування Російської імперії, мало

місце багато форм платного використання природних ресурсів, а самі платежі

59

відзначалися великою різноманітністю юридичних конструкцій та назв (подать,

податок, оброк, плата, збір, такса тощо).

7. Розвиток радянських нормативних підходів відносно платного

природокористування відбувався в особливих правових, соціально-політичних

та економічних умовах. Його ключовими моментами стали тотальна

націоналізація природних ресурсів, а також бачення їх ролі в структурі

соціалістичного способу виробництва та економічної системи в цілому.

Заперечення приватної власності на об’єкти природи, їх вартісного характеру та

економічної оцінки унеможливили ефективну дію і регулятивний вплив

природоресурсних платежів як головної складової економічного механізму

забезпечення продуктивного та раціонального природокористування. Внаслідок

цього радянська держава змушена була фактично (за окремими винятками)

відмовитись від їх запровадження. Безоплатність спеціального використання

природних ресурсів була одним з фундаментальних принципів

адміністративно-командної економіки.

8. Третій етап еволюції нормативних підходів до природоресурсних

платежів співпав у часі із становленням української державності, глобальними

трансформаціями економічної системи суспільства, процесами реформування

організації та методів державного управління в галузі промислового

природокористування, подальшим загостренням екологічної кризи. Головним

кроком вперед в даному напрямку стало конституційне закріплення права

власності Українського народу на природні ресурси, а також різних форм

власності на окремі об’єкти природи та принципу платності спеціального

природокористування. Реальне втілення в практику економічних відносин

природокористування відповідних платежів відбувалося шляхом їх

"паралельного" правового закріплення в актах податкового, екологічного і

природноресурсового законодавства, що зумовило неузгодженість в механізмі

встановлення та порядку стягнення даних платежів, і в кінцевому рахунку

перешкоджало стабільному розвитку системи платного природокористування.

Наявність великої кількості нормативних документів лише ускладнювала

60

реалізацію принципу платності спеціального використання природних ресурсів.

Дана проблема була знята прийняттям Податкового кодексу України, який в

своїх рамках врегулював всі наявні природоресурсні платежі. Разом з тим, у

ньому відсутні нормативні положення, де б визначались концептуальні засади

правового регулювання природоресурсних платежів. В чинному законодавстві

на даний момент відсутні легальні дефініції природоресурсних платежів,

єдність нормативної термінології, а більшість науковців позначає ними досить

різні за своєю правовою природою платежі. Це, в свою чергу, породжує ряд

конфліктів та спірних ситуацій у відносинах податкових органів та

природокористувачів при сплаті зазначених платежів в бюджет. Залишається

відкритою і проблема, пов’язана із особливостями встановлення платежів за

використання природних об’єктів, що вже перебувають у приватній власності.

61

РОЗДІЛ 2. ПОНЯТТЯ, ВЛАСТИВОСТІ ТА ФУНКЦІЇ ПРИРОДОРЕСУРСНИХ ПЛАТЕЖІВ

2.1. Поняття природоресурсних платежів

Розглядаючи чинну правову регламентацію системи природоресурсних

платежів, неважко помітити, що вона характеризується наявністю надмірної і не

зовсім виправданої множинності обов’язкових платежів за використання

природних ресурсів, позначення їх різними назвами ("плата", "збір", "податок"),

складністю застосування в правозастосовній практиці податкових органів і,

відповідно, наявністю численних спірних ситуацій при їх нарахуванні та сплаті.

Крім того, в систему природоресурсних платежів науковці досить часто

зараховують платежі, які відрізняються між собою за юридичною природою та

правовим режимом [151; 185; 253]. Наприклад, навряд чи можна ставити в один

ряд такі платежі, як земельний податок, збір за видачу спеціальних дозволів або

ліцензій на здійснення використання природних ресурсів і збори за використання

лісових або водних природних ресурсів.

Багатоманітність складу платежів за спеціальне використання природних

ресурсів, їх правова різнорідність, суперечливість в юридичному регулюванні, а

також інші, вищезазначені проблеми зумовлюють настійну необхідність у

виробленні загальноприйнятного розуміння категорії „природоресурсні

платежі”, визначення предметної сфери, на яку вона поширюється і

формулюванні відповідної її дефініції, як на доктринальному, так і на

законодавчому рівнях. Подібне визначення природоресурсних платежів дасть

змогу виявити в них спільні ознаки та особливості, специфіку, відмежувати від

інших обов’язкових платежів, і, відповідно, виробити єдині підходи та

принципи щодо їх нормативного врегулювання.

Розглядаючи проблему поняття податку, М.П. Кучерявенко зазначає, що

визначення і закріплення змісту даної категорії сприятиме чіткому і

однаковому застосуванню норм податкового законодавства, має стати однією з

відправних точок при підготовці податкових законів, дозволить об’єктивно

62

сформувати та закріпити обсяг повноважень податкових органів [163, с.71]. На

наш погляд, наведене твердження безпосереднім чином стосується і платежів за

спеціальне природокористування.

Дефініція природоресурсних платежів повинна виступати в ролі своєрідного

вихідного начала впорядкування системи платежів в сфері спеціального

використання природних ресурсів, бути критеріальною основою для визначення

складових даної системи. Поняття платежів за спеціальне використання

природних ресурсів має важливе значення для розробки нормативно-правових

актів з приводу справляння плати за спеціальне природокористування, а тому

повинно увібрати в себе всі істотні, специфічні ознаки даних платежів, які

необхідно врахувати при конструюванні механізму та встановленні правового

режиму їх стягнення.

Крім того, воно повинне відображати реальну правову природу

природоресурсних платежів через співвіднесення останніх із системою податків,

зборів та інших фіскальних платежів обов’язкового характеру, а це, в свою чергу, як

слушно зауважує Н.В. Герасименко, призведе до вирішення однієї з важливих

проблем податкового права на сучасному етапі – питання про правову сутність

податків та зборів і розробки чітких критеріїв, що визначають їх юридичну природу

[81, с.246].

З методологічних позицій дефініція природоресурсних платежів має

відповідати наступним вимогам: по-перше, відображати сутність

розглядуваного явища, його внутрішню природу, по-друге, бути інтегрованим

утворенням, містити істотні, спільні риси платежів, і, по-третє, включати

дистинктивні

(відмінні) властивості та характеристики, які б дозволяли говорити про

онтологічну достатність та самостійність категорії природоресурсних платежів

і давали б змогу виокремити її з маси інших однотипних явищ (наприклад,

сукупності фіскальних платежів). На наше глибоке переконання, саме

з’ясування правової природи платежів за спеціальне використання природних

ресурсів і має стати ядром побудови їх юридичної конструкції та формування

63

відповідної

теоретико-правової категорії.

Фундаментальні, об'єктивно існуючі правові, економічні, соціальні

передумови та підстави встановлення плати за використання природних

ресурсів, які перебувають в управлінні або під охороною держави,

безпосередньо визначають специфіку структури, механізму та функціонування

того чи іншого платежу. У той же час варто визнати, що на сучасному етапі

розвитку теорії пострадянського фінансового права питання про правову природу

плати за користування природними ресурсами дотепер залишається вкрай

дискусійним. Причому спектр думок із цього приводу містить у собі прямо

протилежні позиції. В одному випадку плата розглядається у вигляді податків або ж

зборів [196], в іншому – як особливий різновид неподаткових публічно-правових

платежів [186, с.146-172; 219, с.347-360; 308, с.282-296], у третьому – як плата

цивільно-правового характеру і т.д.

Водночас питання про правову природу природоресурсних платежів не є

винятково теоретичним, але й має важливе практичне значення. Від вирішення

розглядуваного питання залежить також і те, якою галуззю законодавства

будуть регулюватися платежі та за якими принципами. Якщо законодавець

чітко й однозначно визначив правову форму платежу, на практиці виникає

менше питань про те, у якому порядку і на рівні якого нормативно-правового

акту встановлюється платіж, який орган повинен регулювати стягнення, яким

чином можлива (якщо буде потреба) наступна конкретизація відповідних норм

і т.д.

Враховуючи вищевикладене, видається за доцільне перш ніж розглядати

правову природу природоресурсних платежів, вирішити цілий блок питань

методологічного характеру, що до певної міри спростило б вирішення

поставлених перед нами завдань. Насамперед необхідно з’ясувати, що власне

являє собою "правова природа" того чи іншого платежу, що саме детермінує її,

чи притаманний їй певний динамізм, зміни в часі, і якщо так, то чим

зумовлюється така динаміка?

64

Загальнопоширеним розумінням природи речей та явищ є розуміння її як

основної властивості (властивостей) або сутності предмету [215]. В той же час

сутністю явища визнається певна сукупність таких його властивостей, без яких

воно не здатне існувати і які визначають решту його властивостей та ознак. Це

внутрішній зміст певного феномену, що відображається у зовнішніх формах

його існування [300]. Причому форми вираження сутності явища є залежними

від останньої і також становлять собою властивості даного явища, але вже, так

би мовити, зовнішнього порядку.

Розмежування та чітке розуміння внутрішнього змісту, сутності явища і

відповідно форм його прояву серед сукупності притаманних явищу чи

предмету властивостей та ознак є головною умовою уникнення багатьох тих

помилок, які в кінцевому рахунку призводять до спотворених, неістинних

висновків про предмет дослідження. Це перша, свого роду методологічна,

настанова, якої автор даного дисертаційного дослідження притримуватиметься

при аналізі правової природи природоресурсних платежів.

Якщо ж говорити про природу явищ з позиції категорії розвитку, то тут ми

можемо отримати також деякі інші важливі висновки, що в подальшому

можуть бути використані в якості певних гносеологічних засобів та орієнтирів.

Зокрема, ставлячи проблему розуміння природи того чи іншого явища в ракурсі

його динаміки чи генезису та оперуючи категоріями причинності, ми можемо

підійти в притул до вирішення питання про те, чим зумовлюється природа

правових явищ, якими факторами або причинами детермінується той

внутрішній зміст правових явищ, їхня сутність, від чого вона залежить, а також

стверджувати про те, що вона, в свою чергу, підлягає законам розвитку та

якісним перетворенням. Необхідність вирішення подібних завдань зумовлена

тією обставиною, що лише з’ясувавши справжні причини появи тих або інших

правових явищ, зокрема, обов’язкових платежів, ми можемо з певною мірою

точності говорити про їх дійсну сутність та призначення.

Крізь систему причинно-наслідкових зв’язків внутрішній зміст явища

розглядається певним наслідком по відношенню до причин, що викликали його

65

появу. В той же час, такі причини проявляють свою власну сутність через сутність

зумовленого ними явища, генетично пов’язані з ним та знімаються в ньому і,

відповідно, це явище можна розглядати як своєрідний інструмент та етап

реалізації його детермінант. В силу цього сутність, а точніше – природа

визначаються насамперед за допомогою категорій мети та призначення.

Зокрема, про це говорить і О.Ю. Семенча: "віднесення того чи іншого платежу до

певної правової форми (визначення правової природи платежу) багато в чому

залежить від цілей, які повинно переслідувати встановлення даного платежу" [268,

с.18]. Тому при дослідженні правової природи платежів за спеціальне

використання природних ресурсів ми будемо виходити саме з вищенаведених

міркувань.

Правова природа – основна властивість, сутність правового явища, –

визначається метою, ціллю його існування. Такою метою може бути,

наприклад, реалізація індивідуальних або колективних потреб, які становлять

ядро усвідомлених суспільством, визнаних та забезпечених державою

приватних чи публічних інтересів. Причому міра раціонального усвідомлення

того чи іншого інтересу, характер ставлення до нього публічної влади та

розвиток продуктивних сил суспільства передбачають якісні зміни засобів

здійснення інтересів, їх змісту та сутності. Таким чином, еволюціонує і сама

природа правового явища як специфічного інструменту реалізації інтересу, при

умові збереження його основних властивостей.

Як слушно зауважує О.М. Козирін, сутність та функції публічних фінансів

постійно розвиваються, а їх еволюція поєднана з розвитком функцій самої

держави як головного суб’єкта публічної влади [138]. Це ж можна

стверджувати і у відношенні платежів за природокористування, наявність та зміст

яких знаходяться в прямому зв’язку з наявністю відповідних функцій держави на

певному відрізку її історичного розвитку. Адже, як і решта інших обов’язкових

платежів, природоресурсні платежі в тому числі покликані через систему

публічних фондів коштів забезпечити реалізацію державою окремих напрямків її

діяльності. Отже, одним з визначальних чинників змісту платежів за спеціальне

66

природокористування є характер та спрямованість діяльності держави, мета та

сукупність цілей, які вона переслідує при встановленні природоресурсних

платежів, діючи від імені народу. Поряд з цим правова природа природоресурсних

платежів також залежить і від особливостей об’єкта, з приводу якого вони

встановлюються, і в нашому випадку, ця залежність також має надзвичайно

важливе значення.

Природні ресурси завдяки сукупності специфічних фізичних, хімічних,

біологічних та інших властивостей були і завжди будуть об’єктами, що мають

унікальне та винятково важливе економічне, народногосподарське, соціальне,

культурне, історичне значення, складають основу життєдіяльності людини. На

відміну від інших об’єктів правового регулювання природні ресурси

характеризуються невідновністю, є переважно вичерпними, виступають в ролі

операційного базису для антропогенної діяльності, її основним матеріальним

ресурсом та головним засобом виробництва. Крім того, з економічної точки

зору вони, будучи невідокремлені від навколишнього природного середовища,

потребують комплексного використання в рамках різноманітних екосистем,

фактично не мають вартості, вираженої в грошовому еквіваленті, а їх споживчі

властивості важко піддаються економічній оцінці.

Поряд з цим правовий статус природних об’єктів, як правило,

неоднозначний. Вони виступають у двох якостях. По-перше, як природні

ресурси, а по-друге, як складова частина навколишнього природного

середовища. В.В. Петров наділяє природні об'єкти, крім того, трьома титулами:

власне як об'єкта охорони, об'єкта власності та об'єкта господарювання [232,

с.116].

Диференціація природних ресурсів в залежності від їх властивостей, соціально-

економічного значення, здатності до відновлення зумовлює і відповідну

диференціацію правового режиму природокористування, а також його економічного

механізму, який в більшості держав представлений широким спектром

природоресурсних платежів у різних правових формах. Враховуючи зазначені

обставини, виникає цілком закономірне запитання: чи можна говорити про єдину

67

правову природу для всієї сукупності платежів за спеціальне використання

природних ресурсів?

Якщо дотримуватись позиції, згідно якої правовою природою платежу, як і

будь-якого іншого соціального явища, є його внутрішня сутність, незалежна від

форм її прояву, то ми можемо дати ствердну відповідь на поставлене запитання.

В економічній теорії загальновизнаним є розуміння природних ресурсів як

особливого засобу виробництва, створеного без трудової участі людини. В силу

цього при їх використанні відбувається споживання обумовленої

властивостями природного об’єкту додаткової ренти – прибутку, що не

пов'язаний з діяльністю природокористувачів [338, с.679-682].

Право на цю частку доходу історично вирішувалось на користь того, хто

визнавався власником природних ресурсів в той чи інший історичний момент.

Наприклад, за часів феодалізму та розвитку абсолютних монархій рента від

використання більшості природних ресурсів (лісів, вод, надр) повністю

надходила у власність монарха, оскільки і всі природні ресурси перебували у

його особистій власності. По мірі відокремлення державної власності від

домену суверена додатковий рентний дохід надходив у державну казну через

механізм регалій – особливих фіскальних прав держави на вилучення доходу

від природокористування шляхом стягнення податків та мита з приватних

підприємців, що використовували належні державі природні ресурси [287,

с.243-244]. Як вірно зауважує С.Г. Пепеляєв, по суті регалії як дохідні

прерогативи казни були перехідним етапом на шляху до виникнення податків

[196, с.21].

Таким чином, змінювались лише способи і форми вилучення доходів від

експлуатації природних ресурсів, а сутність відносин природокористування

залишалась тією ж – перерозподіл ренти між власником та

природокористувачем. Метою і призначенням природоресурсних платежів

за спеціальне використання об’єктів природи було задоволення майнових

інтересів того, хто визнавався суб’єктом права власності на той чи інший

природний ресурс. Спочатку такі інтереси носили приватний характер (інтерес

68

монарха), а згодом, як було показано вище, набули відповідних рис

публічності. Отже, вилучення ренти державою з допомогою платежів за

використання природних ресурсів дає підстави стверджувати про їх

перерозподільний характер, а оскільки такі платежі спрямовуються на

забезпечення здійснення різноманітних функцій держави, задоволення

публічних потреб, то вони і відзначаються публічно-правовою природою.

Останнім часом в галузі спеціального природокористування зростає

тенденція до все ширшого застосування договірних механізмів регулювання

відносин між державою та природокористувачами. Так, Водним кодексом

України передбачена можливість використання водних об’єктів на умовах

оренди за плату у вигляді збору, який визначається в договорі оренди за згодою

сторін [4, ст.7]. Крім цього, надровим та податковим законодавством

передбачено можливість укладення угод про розподіл продукції, де плата за

користування надрами та конкретні розміри її ставок визначаються в самій

угоді між державою та інвестором, а частина їх замінюється розподілом

видобутих корисних копалин або сплатою інвестором їх грошового еквіваленту

на користь держави [7, ст.338]. В зв’язку з цим постає питання, чи можна

розглядати, наприклад, орендну плату та збори за використання природних

ресурсів, встановлені податковим законодавством, в якості платежів, що мають

спільну публічно-правову природу, чи все-таки деякі з них носять

приватноправовий характер?

На наш погляд, дані платежі залишатимуться за своїм змістом публічними

незалежно від того, представлені вони у формі податку, збору або плати за

договором використання належного державі природного об’єкту.

Аргументуючи свою позицію, ми знову ж таки виходимо з того, що сутність та

внутрішній зміст того чи іншого платежу не залежить від зовнішніх форм його

прояву (порядку і способу правового закріплення, механізму його дії та методу

правового регулювання). Як влучно з цього приводу відзначав класик

радянської юридичної науки Б.Б. Черепахін, вибір тієї чи іншої форми правового

регулювання залежить від змісту відносин, що регулюються, однак було б цілком

69

невідповідним дійсності твердження про те, що відносини певного змісту завжди

вимагають саме певного прийому їх побудови та регламентації. Подібний

висновок повністю спростовується всією історією права. Застосування до

конкретних життєвих відносин того чи іншого способу правового регулювання

залежить не лише від змісту цих відносин, але і також від цілого ряду інших

обставин, які, разом узяті, змушують законодавця вибирати для даних відносин

саме такий, а не інший спосіб їх впорядкування [316, с.60]. Подібної позиції

дотримувався і відомий представник радянської фінансово-правової науки С.Д.

Ципкін [314, с.43].

Критерій розмежування приватного і публічного варто шукати в площині

предмета правового регулювання, тобто, суспільних відносин, що піддаються

регулюючому впливу з боку права; таким критерієм є характер інтересу, що

переважно реалізується учасниками у відповідному правовідношенні і є ядром

його внутрішнього змісту, про що ми зазначали вище. При будь-якому способі

правового регулювання в суспільстві можна виявити приватні відносини, з одного

боку, і публічні – з іншого, що об'єктивно вимагають застосування відповідних їм

правових методів. Ступінь відповідності методів, використовуваних для

правового регулювання тих або інших відносин, їхній сутності дозволяє

оцінювати розглянутий правопорядок в цілому з погляду адекватності впливу на

соціальні відносини.

В нашому випадку у відносинах із природокористуванням однією із сторін

завжди виступає держава, роль якої зводиться до представництва та захисту

саме публічних інтересів, які вона реалізує в тому числі і через встановлення

системи природоресурсних платежів. Відносини із сплати таких платежів,

незважаючи на підстави їх виникнення (адміністративний акт чи договір)

завжди переслідують задоволення насамперед публічного інтересу. Сутність і

правова природа платежів за спеціальне природокористування визначається

головним чином характером інтересу, необхідність задоволення якого

зумовлює їх появу, і є метою та головним призначенням їх функціонування.

70

Розвиток державного управління в XX столітті показав, що процеси

посилення та розширення безпосереднього державного впливу на приватні

відносини, незважаючи на періодичні коливання, мають стійку тенденцію до

все більшого ускладнення, що і є причиною розвитку та ускладнення

публічного права, тому що постійно ускладнюється й саме життя. Так,

наприклад, в руслі цієї тенденції з’явились такі юридичні конструкції, як

адміністративний договір, податковий кредит та ін., елементи правового

режиму яких раніше були не притаманними для галузей публічного права

(наприклад, методи децентралізації, диспозитивності тощо). Ми поділяємо

позицію М.В. Корнаухова, що реформу існуючої системи законодавства

необхідно здійснювати з позицій ідей та принципів ринкової економіки,

домагаючись адекватності застосовуваного публічно-правового регулювання

об'єктивним закономірностям ринкової економіки, орієнтуючи його на

раціональну економічну поведінку людей [147, с.18].

В аналогічному напрямку розвивається правове регулювання природоресурсних

платежів, де застосування виключно імперативних, адміністративних методів є

недостатнім для адекватного відображення економіко-соціальних закономірностей

платного природокористування і забезпечення балансу публічних та приватних

потреб. Однак використання цивільно-правових конструкцій договорів оренди і

концесії при визначенні платежів за спеціальне використання природних ресурсів

жодним чином не може бути підставою для заперечення їх публічної природи.

Крім питання про публічність платежів за спеціальне

природокористування, є й ряд інших, безпосередньо пов’язаних із

дослідженням їх правової природи. Так, до цього часу при аналізі платежів ми

виходили з того, що в якості їх об’єкта виступають природні ресурси, які

перебувають у державній або комунальній (публічній) формі власності. В той же

час акти природоресурсного законодавства України передбачають приватну

власність на ліси, водні та деякі інші природні об’єкти [2]. Прогнозується, що

обсяг права приватної власності на природні ресурси з часом буде

розширюватись, що з необхідністю ставить проблему про можливість

71

встановлення обов’язкових платежів відносно тих суб’єктів господарської

діяльності, які здійснюють використання природних об’єктів на основі титулу

власника. На даний час це питання вітчизняним законодавством не вирішено.

Хоча в низці зарубіжних країн держава встановлює оподаткування використання

навіть тих природних ресурсів, що перебувають у приватній власності фізичних

чи юридичних осіб.

Наприклад, у Франції понад 70 % лісів країни перебувають у володінні

приватних власників, і поряд з цим діє розгалужена система екологічних та

природоресурсних платежів (різноманітних податків, такс і парафіскалітетів),

спрямованих на забезпечення раціонального використання лісів та вилучення

частки природної ренти на користь публічних утворень. Аналогічні ситуації

мають місце в Бельгії, Португалії та інших країнах [177, с.62]. Закономірно

виникає запитання: чи можна вважати подібні платежі податковими, чи все-

таки вони володіють неподатковою природою; характеризуються вони

безвідплатністю чи є компенсаційними платежами. Також цікаво і те, які

соціально-економічні та правові підстави їх встановлення. На наш погляд,

пошук відповідей на вищенаведене коло проблем слід шукати в площині

концепції сталого розвитку [50; 167; 182; 350] та тісно пов’язаною із нею

теорією, що розглядає природні ресурси як особливе загальносуспільне

надбання [279].

Вище ми зазначали, що сутність природоресурсних платежів визначається

насамперед характером та природою інтересів, якими керується держава при їх

встановленні. А оскільки такі інтереси і відповідні їм функції держави в галузі

природокористування з часом можуть змінюватись, то відповідно змінюються і

властивості платежів за спеціальне використання природних ресурсів. Якщо

раніше держава при закріпленні платності природокористування мала на меті

виключно вилучення належної їй як суверенній владі частини ресурсної ренти із

споживання природних ресурсів – об’єктів права державної власності, то з часом

акценти в галузі правового регулювання спеціального природокористування дещо

змінилися. В другій половині ХХ століття у більшості країн світу в зв’язку з

72

усвідомленням вичерпності природоресурсної бази та різким погіршенням стану

навколишнього природного середовища постала потреба у радикальних змінах

системи принципів регулювання використання об’єктів природи, перехід від

всезростаючого споживання ресурсів в бік забезпечення його максимальної

ефективності, пріоритету раціонального природокористування, соціальної

справедливості та вимог екологічної безпеки. Концепція сталого розвитку якраз і

стала, так би мовити, концентратором ідей щодо якісних перетворень в системі

взаємозв’язків людина-суспільство-природа, втілилась у відносно новій,

екологічній функції держави.

Виникнення екологічної функції держави безумовно вплинуло на сутність

природоресурсних платежів, викликало появу нових механізмів реалізації

принципу платності спеціального природокористування. На сьогодні їх

функціональне призначення, як форма прояву їх внутрішнього змісту та

природи, не обмежується лише перерозподільним, рентним характером, а

включає також функцію стимулювання раціонального і ефективного

використання природних ресурсів та охорони навколишнього природного

середовища. Екологічна складова природоресурсних платежів безпосереднім

чином відображена в механізмі їх функціонування, який характеризується

специфічним колом платників, диференціацію ставок відповідно до умов

природокористування та обсягів забруднення довкілля, застосуванням

різноманітних пільг чи збільшених коефіцієнтів (важелів стимулювання),

порядком встановлення платежів тощо.

Крім того, змінилося бачення щодо рентної природи плати за спеціальне

використання природних ресурсів. Перерозподіл додаткового, створеного

природою доходу здійснюється через систему платежів з метою компенсації

втрат країни у відповідних не відтворюваних природних ресурсах, задля

створення економічних "фондів" розвитку майбутніх поколінь, а також для

справедливого розподілу природного багатства між всіма членами суспільства.

Таким чином, природоресурсні платежі за своєю правовою природою

відзначаються також і особливим компенсаційним характером, що безумовно

73

впливає на зміст відносин, які складаються при їх сплаті між державою та

природокористувачами. В цьому ракурсі природоресурсні платежі набувають

важливого соціального значення в плані забезпечення балансу економічних та

екологічних інтересів.

Вищенаведений підхід до розуміння та правового регулювання платежів за

спеціальне використання природних ресурсів став можливим завдяки розвитку та

визнання державою концепції, відповідно до якої природні ресурси розглядаються

як об’єкти національного (загальнонародного) надбання, що підлягає особливій

охороні та збереженню для теперішніх та майбутніх поколінь. Надання такого

правового статусу об’єктам природи фактично вирішує питання про правову

природу плати щодо спеціального використання природних ресурсів, які

перебувають у приватній власності на користь їх неподаткового, компенсаційного

характеру. Для аргументації наведеного положення розглянемо більш детальніше

закріплену в Конституції України конструкцію "національного надбання" [1,

ст.13,14] та специфіку реалізації права власності на природні ресурси.

Основний Закон України визначив всі природні ресурси об’єктами права

власності Українського народу, а також право кожного громадянина

користуватися природними об’єктами права власності народу відповідно до

закону. Дане положення Конституції відтворене практично у всіх

кодифікованих актах природоресурсного законодавства.

На наш погляд, закріплення в Конституції права власності Українського

народу на природні ресурси є до певної міри невиправданим з точки зору

юридичної техніки, враховуючи усталене розуміння в правовій науці категорії

"власності". Таку ж думку з цього приводу висловлює і I.I. Каракаш. Так, він

зазначає, що віднесення природних ресурсів до об'єктів права народної

власності у конституційному акті національного законодавства є, щонайменше,

некоректним, оскільки суть його полягає не лише у складності віднесення

природних ресурсів до складу об'єктів права власності, як речового права, а й у

фактичній неможливості здійснення народом своїх правомочностей суб'єктом

права власності природних ресурсів; тому народна власність на природні

74

ресурси (до яких автор відносить і землю), має формально-фіктивний характер

[128, с.68].

На нашу думку, законодавець при прийняті Конституції України в даній

ситуації керувався, в першу чергу, потребою у виокремленні природних ресурсів

серед інших об’єктів права власності, наголошенні на їх надзвичайній важливості

та необхідності встановлення спеціальних правових режимів щодо їх

використання. Відповідна конструкція "власність народу", на наш погляд,

відповідає за своїм змістом поняттю "національного надбання" чи інших

суміжних категорій, зазначених вище.

В певному значенні поняття "надбання" є фактично прямим зверненням до

соціальної функції прав, що здійснюються стосовно елементів відповідного

надбання. Використання терміну "надбання" пов’язане з ідеєю законної спадщини,

отриманої від попередніх поколінь, і яку ми повинні передати в належному стані

наступним поколінням. Майнові блага, а також природні комплекси, які підпадають

під категорію надбання в термінологічних рамках права навколишнього середовища,

повинні бути об’єктом найбільшої уваги як зі сторони їх юридичних власників, так і

всього суспільного цілого. Саме таким чином, на думку Н.Р. Малишевої, слід

підходити до вживання поняття "власність народу" на природні ресурси [177, с.135].

Не вдаючись в деталі даної дискусії, оскільки це лише побічно стосується

предмету нашого дослідження, зауважимо, що ми схильні розглядати і

категорію "власності народу" і "народного або національного надбання" як

однопорядкові, що становлять своєрідний конституційний принцип, який має

безпосереднє юридичне значення, є своєрідним фундаментальним імперативом,

який повинен пронизувати всю систему права та враховуватися при

регулюванні відносин природокористування, в тому числі і при встановленні

системи природоресурсних платежів. Суть цього принципу в цілому зводиться

до наступного.

Так, В.В. Носік, розглядаючи право власності Українського народу на землю,

зазначає, що його юридична сутність може розглядатися, зокрема, у таких

аспектах як, по-перше, визначена у Конституції України міра дозволеної поведінки

75

держави у гарантуванні, забезпеченні здійснення і захисту свободи особи у

використанні землі та інших природних ресурсів, виробництві, розподілі й

використанні капіталу, реалізації інших конституційних прав у встановлених

межах; по-друге, встановлена законом міра необхідної поведінки держави щодо

охорони землі як основи національного багатства [204, с.48]. З цього випливає, що

держава, створена і підтримувана народом як політична організація суспільства, є

зобов'язаною перед кожним громадянином та всім народом і тому покликана

здійснювати свої владні повноваження щодо управління природними ресурсами в

інтересах народу та суспільства, забезпечувати реалізацію і захист конституційних

прав громадян.

Приблизно з таких позицій виходив Р.В. Афанасієв при дослідженні

адміністративно-правового режиму об’єктів права власності на природні

ресурси. Зокрема, він зазначає, що в адміністративному аспекті право власності

на природні ресурси передбачає і гарантує право держави від імені

Українського народу за допомогою адміністративно-правового механізму

представницьким (виділено мною – К.Д.) шляхом здійснювати можливі

правомочності власника щодо природних ресурсів через управлінські

субординаційні адміністративні правовідносини. Також через неуправлінські

публічно-сервісні адміністративні правовідносини ним забезпечується

реалізація органами державної влади конституційного права кожного

громадянина користуватися природними ресурсами, і виконувати дієвий захист

державою приватних інтересів кожного індивіда в суспільстві в рамках

забезпечення публічного інтересу в сфері системної охорони права власності на

природні ресурси, як основного національного багатства [34, с.73].

Подібне розуміння ролі держави щодо управління в галузі навколишнього

середовища міститься і в Стокгольмській Декларації від 16 червня 1972 року,

відповідно до принципів якої збереження та покращення якості навколишнього

середовища виступає обов’язком урядів всіх країн. Крім того, держава зобов’язана

забезпечити громадянам рівний доступ до природних багатств, а також отримання

вигоди всім людством від розробки невідновних природних ресурсів [97, с.682-687].

76

В розвиток запропонованого В.В. Носіком розуміння ролі держави при

регулюванні природокористування та стосовно її суверенного права

встановлювати платежі за експлуатацію природних ресурсів зазначимо

наступне. Навіть якщо природні ресурси перебувають у власності приватних

суб’єктів – вони безумовно є їх монопольними власниками; природні ресурси

обмежені в кількості, здебільшого, не відтворювані, вони, як правило, не

створюються людиною, в силу чого є обмеженими в господарському обороті –

звідси будь-який власник надр, земельної ділянки, водойми чи лісу, –

монополіст, що особистим правом власності позбавляє можливості

економічного доступу до ресурсу з боку інших. Звідси держава, як представник

народу, керуючись принципами рівноправності усіх без винятку громадян,

повинна забезпечити перерозподіл отримуваних ним доходів на користь

позбавлених такого права осіб. Такий ресурс має неперехідне значення і тому

він не може бути закріплений за конкретними особами назавжди. Щодо нього

встановлюється особливий режим реалізації права власності. Реалізація її

соціальної складової тут значно зростає, оскільки і сама значимість об’єкта

права власності – природного ресурсу, - є відповідно великою.

Тут право власності – лише одна із можливих форм юридичного

оформлення експлуатації природних ресурсів. Однак вона не означає, що

юридична доля дефіцитного природного ресурсу повинна повністю залежати

від власника. Власність зобов’язує. Чим більш важливий і обмежений

природний ресурс, тим більше держава в інтересах громадянського суспільства

та його членів повинна захищати його, сприяти його збереженню в інтересах

наступних поколінь, забезпечити якомога справедливий розподіл ренти між як

власниками природного ресурсу, так і іншими громадянами. Таким чином,

держава тут отримує своє право (і повноваження, обов’язок водночас)

встановлювати відповідні природоресурсні платежі. Дане правоповноваження

держави випливає із конституційного принципу права власності Українського

народу на природні ресурси.

77

Поряд з цим, концептуальне розуміння права приватної власності як

своєрідної соціальної функції, згідно якого правомочності власника все

більшою мірою обмежуються суспільством, а при реалізації своїх

правомочностей власник зобов'язаний виходити не лише з власного інтересу, а

й керуватися інтересами суспільства в цілому, вимагають від держави

відповідних адміністративних та економічних заходів [264, с.339].

Такими економічними заходами повинно стати, зокрема, впровадження

рентних платежів стосовно усіх природних ресурсів, незалежно від форми

власності на них (це також випливає із конституційного принципу формальної

рівності всіх форм власності в Україні). Як слушно зауважує В.В. Носік,

розподіл і використання абсолютної і частини диференційної ренти має

здійснюватися через приватну і суспільну форми власності з додержанням

пропорції прогресивного розвитку суспільства.

Держава, керуючись вищезазначеними засадами, може використовувати для

управління природними ресурсами такі юридичні інструменти, як: право державної

власності, або, навпаки, здійснювати передачу природних об’єктів у приватну

власність із встановленням особливих режимів щодо їх використання. При цьому

будуть і різними механізми вилучення ресурсної ренти (переважно договірний при

державній власності на природні ресурси, і загальнообов’язковий, коли мова йтиме

про об’єкти, що перебувають у власності приватних осіб). Однак сутність

відповідних платежів залишиться тією ж; в будь-якому випадку вони носитимуть

рентний (компенсаційний) характер, що свідчить про їх неподаткову правову

природу.

Як вірно відмічає А. Мухамет-Ірекле, у відносинах користування

природними об’єктами слід бачити головне. Це те, що додатковий продукт в

суспільному виробництві створюється шляхом знищення частини

загальнонаціонального надбання – природних ресурсів, а також самого

середовища проживання людей, а потім індивідуально присвоюється

конкретним природокористувачем [192, с.13]. І тому не важливо, кому

належить право власності на той чи інший природний ресурс, якщо він дає

78

додатковий, зумовлений природними чинниками, а не діяльністю користувача,

дохід (ренту), то принаймні частина його повинна належати народу як

суспільному цілому, "власнику" національного надбання і бути спрямована

через механізм платежів за спеціальне використання природних ресурсів на

справедливе задоволення потреб всіх громадян тепер і в майбутньому.

Таким чином, природоресурсні платежі являють собою унікальний

інструмент впливу щодо відносин власності на природні ресурси та

природокористування, справедливого перерозподілу природних багатств серед

усього населення країни, збереження ресурсного потенціалу в інтересах народу

та кожного окремого індивіда. Тому в їх основі має бути закладено

багатофункціональне призначення. Саме воно має визначати особливості їх

правової конструкції.

Отже, природоресурсні платежі за своєю правовою природою є

неподатковими, публічними обов’язковими платежами, що володіють

властивістю компенсаційності і покликані забезпечити перерозподіл

природоресурсної ренти, стимулювання раціонального використання

природних ресурсів та дотримання вимог екологічної безпеки. Вищенаведене

розуміння платежів містить їх базові, сутнісні властивості, що визначають їх

правову природу, однак потребує певного уточнення та доповнення аналізом

деяких інших, притаманних їм властивостей, функцій та ознак, що дозволить

дати їм комплексну характеристику.

2.2. Властивості та функції природоресурсних платежів

До властивостей природоресурсних платежів слід віднести ті їхні якості,

які у своїй сукупності визначають сутність та зміст даних платежів, і

проявляються назовні через реалізацію відповідних функцій. Розглянемо їх

детальніше. Так, однією із властивостей платежів за спеціальне використання

природних ресурсів є їх публічно-правова природа. Тому, відносини із сплати

розглядуваних платежів, незважаючи на підстави їх виникнення

(адміністративний акт чи договір) завжди переслідують задоволення

79

насамперед публічного інтересу. Сутність і правова природа платежів за

спеціальне природокористування визначається головним чином характером

суспільного (публічного) інтересу, необхідність задоволення якого зумовлює їх

появу і є метою та головним призначенням їх функціонування.

Зазначимо, що економічний механізм правовідносин, пов’язаних із

використанням природних ресурсів, незважаючи на їх двосторонній характер,

аж ніяк не дають підстав стверджувати про приватноправову природу платежів

за користування ними, оскільки надаючи природні об’єкти в експлуатацію

приватним суб’єктам, держава діє не в якості їх власника, а реалізує

публічно-правові повноваження представника народу в справі

природокористування та охорони довкілля, що випливають із статті 13

Конституції України [1]. Як слушно відмічає В.М. Моісєєв, такі повноваження

випливають з конституційної природи держави і на сьогодні можуть належати

тільки їй [183, с.108]. Публічність природоресурсних платежів реалізується

через весь набір їх функцій – компенсаційну, фіскальну, регулятивну,

перерозподільну тощо. Крім того, публічно-правова природа платежів за

спеціальне використання природних ресурсів зумовлює відповідну сукупність

таких їх ознак, як обов’язковий характер платежів, можливість застосування

заходів державного примусу при їх стягненні, чітко регламентований порядок

та строки сплати та ін.

Ще однією властивістю природоресурсних платежів є їх перерозподільний

характер. Встановлення державою даних платежів має на меті здійснення

перерозподілу рентних доходів від користування природними ресурсами

приватними суб’єктами, по-перше, між останніми та державою, по-друге, між

державою та регіонами (територіальними громадами та їх об’єднаннями), і

врешті-решт між природокористувачем та іншими громадянами, що

забезпечується шляхом фінансування загальносоціальних потреб та виконання

відповідних публічних функцій за рахунок акумульованих в бюджетних фондах

надходжень від природоресурсних платежів. Дана властивість платежів за

спеціальне використання природних ресурсів покликана забезпечити втілення

80

принципу соціальної справедливості в рамки правового регулювання

економічних відносин природокористування та реалізацію конституційного

права кожного громадянина на користування природними об'єктами права

власності народу.

Автор підтримує позицію, відповідно до якої природоресурсні платежі,

переважна більшість з яких податковим законодавством закріплена у вигляді

зборів, варто розглядати саме в якості обов'язкових публічно-правових

платежів неподаткового характеру. Основною властивістю, яка дозволяє

відмежувати природоресурсні платежі від податків, є саме індивідуальна

відплатність, не властива податковим платежам і окремим видам зборів.

Зобов'язання, що виникає при сплаті природоресурсних платежів, завжди

носить двосторонній характер: платник вносить у бюджет плату за

використання таких, що перебувають в управлінні держави природних

ресурсів; у той же час держава зобов'язана забезпечити можливість платникові

користуватися відповідними природними ресурсами (це її триваючий в часі

зустрічний обов'язок). Тобто, даний вид платежів виступає якраз умовою

можливості реалізувати надане платникові в дозвільному порядку право

спеціального використання природних ресурсів.

Проти подібного твердження виступає М.В. Карасьова, яка зауважує:

„Навряд чи можна погодитись з пропозицією розглядати збір як платіж, що

породжує зустрічне зобов’язання і порівнянний з обсягом та характером цього

зобов’язання. Збір – це не плата за надання послуг державою, а просто платіж

для поповнення бюджету... фактично держава надає послуги безоплатно,

одначе умовою їх реалізації є сплата в бюджет збору, який слугує засобом

поповнення доходів фіску. Платник сплачує збір „ні за що”, і лише при цій

умові держава надає йому послуги, яких він потребує. Збір як майновий платіж

є механізмом, що перешкоджає реалізації конституційних та інших прав особи”

[130, с.49].

На наш погляд, таке бачення сутності збору також є наслідком тлумачення

його в широкому змісті (мається на увазі включення до складових категорії

81

„збір” платежів митного характеру – ліцензійно-дозвільних зборів і навіть

державного мита). Не вдаючись в деталі розкриття правової сутності збору (це

не є предметом дослідження даної роботи), ми зосередимо увагу на

обґрунтуванні нашої позиції щодо розгляду системи природоресурсних

платежів як платежів неподаткового характеру, представлених у вітчизняній

системі податкового права у вигляді зборів за спеціальне використання

природних ресурсів.

Як вже було зазначено вище, неподаткова природа платежів за спеціальне

природокористування випливає з властивості індивідуальної відплатності та

двостороннього характеру відносин, в рамках яких існує зобов’язання по сплаті

розглядуваної групи обов’язкових платежів. В своїй статті П.Євдокимов

наголошує, що критерій відплатності не може використовуватись для

розмежування понять податку і збору через абстрактність і недостатню

визначеність. Сплата збору державі обумовлює вигоду платника, яка полягає в

подоланні обмежень, встановлених раніше тією ж державою. У такої вигоди

немає жодної індивідуальної користі, матеріальної (майнової) цінності, вона

має лише значення в загальній системі публічного правопорядку, в рамках якої

вимушений здійснювати діяльність платник. Отже, потрібно вести мову не про

індивідуальний, а про публічний (суспільний) характер отриманої вигоди і,

відповідно, не про індивідуальну, а про абстрактну відплатність збору

(відплатності в соціально-економічному плані) [104, с.108].

На нашу думку, ґрунтом для змішування правових категорій податку і

збору нерідко виступає теорія обміну та її модифікації (одна із загальних теорій

податків). Відповідно до цієї теорії податок розглядається як платіж, який

сплачують громадяни за користування послугами „цивілізації”, що надаються

їм державними інституціями. Тобто, прихильники даної теорії дотримуються

положення про відплатність податкових платежів, яка є притаманною і зборам

[174, с.30]. Вирішення проблеми розрізнення правової природи податків та

інших обов’язкових платежів полягає якраз в диференціації рівня їх

відплатності (загально соціальний, характерний для податків і зборів [221,

82

с.126], і індивідуальний – притаманний виключно зборам як неподатковим

платежам).

Блискуче розуміння специфіки "відплатності" податкових платежів

продемонстрував С.Д. Ципкін. Так, зокрема, він зазначав, що важливою і

відмінною від неподаткових платежів ознакою податку є його індивідуальна

безвідплатність, тобто, відсутність відплатності податку саме в правовому

смислі. В зв’язку із сплатою податку кожним окремим платником між ним і

державою не виникає яких-небудь взаємних зобов’язань щодо отримання

певного еквіваленту (надання матеріальних благ, здійснення певних послуг).

Поряд з цим, в державі існує відплатність податків в широкому значенні цього

поняття, відплатність колективна, суспільна. Одначе така відплатність

опосередкована і не пов’язана в юридичному аспекті ні з фактом сплати

податку кожним конкретним платником, ні з величиною внесеної ним суми в

бюджет [314, с.50-51].

Кардинально протилежну ситуацію ми маємо у випадку природоресурсних

платежів. Бачення деякими авторами індивідуальної відплатності зборів (в тому

числі і природоресурсних платежів) як абстрактної категорії є наслідком

методологічної помилки. Поняття „відплатність” найкраще розроблене в теорії

приватного права. Загальноприйнятим вважається, що відплатність в

приватноправових зобов’язаннях передбачає наявність зустрічного майнового

надання – однак в жодному випадку мова не йде про його еквівалентний

характер. Його може й не бути, тобто, еквівалентне майнове надання не є

обов’язковим елементом, характеристикою ознаки відплатності відносин

зобов’язального характеру. Воно лише випливає з загальних засад цивільного

права, до яких, зокрема, належать справедливість, добросовісність, розумність

та юридична рівність сторін у цивільно-правових відносинах [5, ст.1,3]. Власне

природа приватноправових відносин полягає в тому, що суб’єкти, володіючи

рівним юридичним статусом, прагнуть саме еквівалентного обміну майновими

ресурсами і володіють реальними юридичними засобами задовольнити такий

еквівалентний обмін.

83

Специфіка відносин, які регулюються публічно-правовими методами,

полягає в тому, що наявність принципу юридичної рівності тут виключається.

Однією із сторін завжди виступає публічний суб’єкт, в нашому випадку –

держава, яка володіє ознаками суверенітету. Тому говорити про еквівалентність

в майнових відносинах при таких умовах досить складно, тим більше за

наявності державної монополії на управління, наприклад, більшістю природних

ресурсів. Індивідуальна відплатність визначається не еквівалентністю в

майнових відносинах (в т.ч. публічно-правового характеру), а, як слушно

зауважує П. Попов, двома аспектами, відповідно до яких обов’язковий платіж

(збір) є міновим наданням – це стосується платежів за користування

природними об’єктами, і по-друге, платіж виступає відшкодуванням публічних

збитків і витрат – це, наприклад, плата за негативний вплив на оточуюче

середовище (збір за забруднення навколишнього природного середовища) [249,

с.108].

У відносинах по сплаті природоресурсних платежів платник наповнює

Державний бюджет, забезпечуючи дохід (ренту) держави від використання

об’єктів, відносно яких вона реалізує право власності від імені народу

(природних ресурсів). Держава, з іншого боку, забезпечує можливість платнику

користуватися такими об’єктами, отримуючи відповідну вигоду, хоча й часто

нееквівалентну розмірам платежів за використання відповідних об’єктів

природи (часто така вигода в декілька разів перевищує доходи держави від

використання належних їй природних ресурсів, наприклад, при видобуванні

платником нафти чи газу з високодебітних свердловин – платник отримує

надприбутки). Тому у відносинах по сплаті природоресурсних платежів наявне

зустрічне майнове надання, а, отже, їм притаманні риси індивідуальної

відплатності.

Дехто з науковців вважає, що оскільки кошти, які надходять від платника,

знеособлюються і прослідкувати зв’язок їх використання з діями у відношенні

конкретного платника неможливо, індивідуальної відплатності немає. Але ж

властивість індивідуальної відплатності зовсім не означає, що використання

84

отриманих коштів має бути пов’язане зі здійснюваним наданням. Це положення

діє як у сфері публічного, так і в сфері приватного права. Наприклад, якщо

організація займається роздрібною торгівлею, кошти, отримані за конкретний

товар, не обов’язково будуть використані даною організацією на придбання

саме такого товару. Держава, яка залучає в свої фонди кошти шляхом

справляння податків і зборів, набуває права власності на них і є до певної міри

вільною у визначенні цілей їх використання. Індивідуальна відплатність являє

собою мінове надання (тобто, зустрічного характеру) і нічого більше.

Крім того, відплатність природоресурсних платежів передбачає не

зворотне використання отриманих державою у свої фонди коштів від платника-

природокористувача на його ж користь, а можливість такого платника вилучати

дохід (отримувати вигоду, прибуток) від діяльності, пов’язаної з експлуатацією

природних ресурсів, що перебувають у віданні держави.

По суті збори за спеціальне використання природних ресурсів в правовому

аспекті являють собою своєрідну форму плати за господарську експлуатацію

фізичними та юридичними особами об’єктів природи, що перебувають у

віданні держави. До речі, вказівка на державну монополію як одну з

об’єктивних умов, що змушує приватних осіб звертатися до публічних органів

про надання певних послуг або майнових об’єктів в користування і сплачувати

при цьому відповідні обов’язкові платежі, вказується і Д.В. Вінницьким [68,

с.33, 37].

Правда, обов’язковий платіж, який стягується при використанні об’єктів,

перебувають у державній власності або управлінні (в т.ч. відповідних

природних ресурсів) може трактуватися як збір при наявності інших ознак

лише в тому випадку, коли таке виключне право носить природний (об’єктивно

зумовлений), справедливий характер, відповідає рівню соціально-економічного

розвитку країни. В протилежному випадку такий платіж збором не являється. З

приводу цього І.Х. Озеров відзначав що: „Під виглядом мита чи збору часто

з’являвся в історії податок. Королі встановлювали збори за нібито надані послуги і

з цією метою по внутрішніх ріках протягували ланцюги і за їх підняття, за надання

85

такої спеціальної послуги стягували мито”. Тут, шляхом введення сумнівної

монополії держави стосовно права надавати дозвіл на користування річками

країни для водного транспорту по суті симулювалась послуга, і збір, що

справлявся за її надання за своїм внутрішнім змістом був податком, а подібне

монопольне право носило відкрито несправедливий характер, який відбивав

надмірні фіскальні інтереси держави [166, с.111].

Закріплення за державою права на управління природними ресурсами від

імені народу і виключення вільного доступу інших суб’єктів в сферу

спеціального природокористування викликане необхідністю забезпечити різні

сторони економічної безпеки держави, а також раціональне використання

природних об’єктів і збереження нормальної якості довкілля в інтересах

теперішнього та прийдешнього поколінь. На даний час в сфері спеціального

використання природних ресурсів перевага надається адміністративно-правовому

регулюванню відповідних відносин, оскільки засобами приватного права поки що

не можна забезпечити на оптимальному рівні інтереси як окремого підприємця,

господарюючого суб’єкта (природокористувача), так і інтереси суспільства в

цілому. Хоча безумовно в межах спеціального природокористування є місце для

взаємопроникнення публічної і приватної складових системи національного права

[87].

Майновий обов’язок природокористувачів по сплаті природоресурсних

зборів на користь держави випливає з її права здійснювати повноваження

власника від імені та в інтересах народу стосовно більшості природних

ресурсів, які мають важливе народногосподарське значення. Відповідно

природоресурсні платежі виступають і як форма плати за спеціальне

використання природних ресурсів, що становлять загальнонаціональне

надбання, і як одне із стабільних джерел доходів держави, за допомогою яких

вона формує власні бюджетні фонди і забезпечує виконання різноманітних

функцій, в тому числі і соціального спрямування.

Підхід до розуміння зборів (в тому числі природоресурсних зборів),

запропонований М.В. Карасьовою, що зводиться до їх тлумачення як платежів

86

суто фіскального характеру, своєрідної фіскальної перепони для реалізації прав

громадян (зокрема, права природокористування), безвідносних до благ та

послуг, які надаються публічним суб’єктом платнику, є проявом певного

гносеологічного сепаратизму, що склався у вітчизняній правовій науці

протягом ХХ століття. Подібний підхід при дослідженні будь-яких правових

явищ страждав і страждає ухилом до суто аналітичних досліджень, постулює

жорсткі межі між галузевими юридичними науками, передбачає використання

чітко визначеного, традиційного, наперед заданого для тієї чи іншої сфери

правової науки набору методів. Все це в своїй сукупності позбавляє можливості

забезпечити "комплексне" бачення проблеми, знижує евристичний потенціал

науки в цілому.

Подолання наукового сепаратизму передбачає необхідність спрямувати

левову частку дослідницької уваги на відкриття системних зв’язків правової

дійсності, побачити дійсно "правову систему", а не конгломерат "галузей та

інститутів" права, із штучно збудованими бар'єрами між ними. Треба

повертатись до цілісного сприйняття об’єктивної правової реальності, бо саме в

такому вигляді вона існує. Аналіз є процесом наукового абстрагування для

кращого дослідження окремих складових, елементів системи. Однак

завершальним і ключовим етапом будь-якого наукового дослідження повинен

стати синтез. Бо саме він дає змогу повернутись до цілісного бачення

об’єктивно існуючого.

Стосовно ж природоресурсних платежів, то тут подолання сепаратизму

полягає насамперед в тому, що останні слід розглядати не як відокремлене

зобов’язання виключно фінансового-правового порядку, а як складовий

елемент зобов’язання більш високого рівня – зобов’язання, що існує між

природокористувачем та державою з приводу використання суспільного

багатства – природних ресурсів. Тому, коли стверджують про безвідплатний

характер даних платежів та на основі цього виводять їх податкову природу, то

тут має місце саме відокремлення, штучне відособлення зобов’язання по сплаті

природоресурсних платежів на користь держави чи територіальної громади від

87

головного зобов’язання (наприклад, договору оренди природних об'єктів чи

користування природними ресурсами на основі спецдозволу (ліцензії)). Дане

головне зобов’язання і є визначальним щодо природи розглядуваних платежів,

крім того, воно є підставою виникнення відповідного фіскального обов’язку

природокористувача. Зобов’язання ж по сплаті природоресурсних зборів, самі

платежі, якщо їх розглядати як відносини по реалізації платіжного зобов’язання, є

підпорядкованими основному зобов’язанню, що виникає з приводу використання

природних ресурсів. Це, можна сказати, "додаткове зобов’язання", і тому його

природа, природа самих платежів визначається насамперед характером

юридичних зв’язків та відношень, сутністю та змістом головного (основного)

зобов’язання, що виникає між державою як публічним розпорядником природних

ресурсів та окремим природокористувачем – носієм приватного інтересу.

При конструюванні юридичних дефініцій фіскальних платежів деякі

автори роблять акцент на зміну форм власності, яка відбувається при сплаті

даних платежів. Зокрема, А.В. Мясникова вказує, що при справлянні того чи

іншого податкового платежу відбувається перехід власності на кошти, що

підлягають зарахуванню в бюджет чи інший централізований фонд держави.

Причому перехід власності відбувається завжди в одному напрямку: від

платника до держави [194, с.50]. Дехто з науковців вважає, що момент

відчуження власності (коштів) платника є істотною ознакою податків, яка

дозволяє їх відмежувати від інших платежів обов’язкового характеру.

На нашу думку, це твердження є помилковим вже в силу того, що і при сплаті

зборів, наприклад, зборів за спеціальне використання природних ресурсів має місце

перехід власності на кошти спеціального природокористувача до держави при

зарахуванні їх в Державний бюджет. Про це зауважує і В.І. Гурєєв: „ ... некоректним

видається визначення податку і через форму відчуження власності, оскільки ця

ознака застосовна не тільки до податків, але й до інших фінансово-правових платежів

(збору, мита, штрафів і т.д.). Відповідно, розглядувана ознака носить загальний

характер і тому не може застосовуватись в якості істотної (відмінної) ознаки будь-

якого фіскального платежу” [95, с.50]. Крім того, вона не може бути включена у

88

визначення як податків, так і інших обов’язкових платежів, зокрема,

природоресурсних зборів, оскільки не є обов’язковою, проявляється не у всіх

випадках.

Згідно чинного законодавства, податки і збори сплачують всі юридичні особи

не залежно від їх форми власності. Це означає, що якщо видобуток корисних

копалин або заготівлю деревини в порядку рубок головного користування

здійснює державне підприємство, то воно зобов’язане сплачувати на користь

держави відповідну суму коштів в рахунок плати за спеціальне надро- чи

лісокористування. Кошти, що підлягають сплаті до Державного бюджету,

надходять туди з фондів даного державного підприємства, які, як і інше його

майно, перебувають в державній власності, а підприємству належать на праві

оперативного управління чи повного господарського відання. В даному випадку

перехід власності відсутній, а наявна лише процедура перерозподілу коштів між

державними фондами різного рівня (децентралізованими – фондами підприємства

і централізованими – бюджетом держави).

Стосовно природоресурсних обов’язкових платежів, то тут потрібно додати,

що в зв’язку з притаманною їм індивідуальною відплатністю перехід власності

має двосторонній характер: платник-природокористувач набуває в держави у

власність здобуті природні ресурси, а держава, в свою чергу, в порядку стягнення

зборів за спеціальне природокористування набуває право власності на кошти

платника у розмірі, що відповідає обсягу його платіжного зобов’язання.

Серед властивостей платежів за спеціальне використання природних

ресурсів слід окремо зупинитися на такій з них, як еквівалентність. На думку

багатьох, вона тісно пов’язана з індивідуальною відплатністю природоресурсних

зборів. На підставі цього зв’язку окремі науковці вважають, що дані платежі

носять еквівалентний характер. Так, Н.Ю. Пришва зауважує, що як і збір за

спеціальне використання природних ресурсів в Україні, так і відповідні податки в

Росії сплачує тільки той, хто здійснює еквівалентне розміру платежу спеціальне

користування природними ресурсами. На її думку, існує правовий зв’язок між

платником, розміром платежу та обсягами використаних ресурсів [255, с.253].

89

Іноді еквівалентність зборів розглядається як їх істотна властивість, яка і визначає

їх неподатковий характер, оскільки при сплаті податку її наявність виключена.

Безперечно, зв’язок між розміром платежу та обсягами використаних

ресурсів існує, оскільки власне ставки збору за спеціальне

природокористування встановлені у відношенні до одиниці об’єму природних

ресурсів, що підлягають використанню. Однак це в жодному разі не свідчить

про адекватну еквівалентність розмірів розглядуваних платежів. Ми

підтримуємо думку російського фахівця з податкового права В.Г. Рашина, який

зауважує, що як збір, так і податок носять безеквівалентний характер [260,

с.88]. Як ми вже зазначали вище, еквівалентність взагалі не пов’язана з

індивідуальною відплатністю. В рамках відносин по сплаті природоресурсних

платежів відсутня юридична рівність сторін даних відносин, оскільки вони

регулюються переважно імперативними методами. Однією із сторін даних

відносин завжди виступає держава як публічний розпорядник природних

ресурсів і суверен. Встановлення платежів та їх елементів (в т.ч. ставок)

відбувається також державою в односторонньому порядку, навіть якщо і

допускається можливість їх подальшої диференціації договірними методами;

така диференціація все одно здійснюється в порядку та межах, визначених

законом. При визначенні розміру платежів за спеціальне природокористування

держава враховує насамперед власні фіскальні та інші інтереси (зокрема, в

стимулюванні посередництвом регулятивної функції платежів розвитку одних

процесів еколого-економічного змісту і стримуванні інших). Крім того, держава

також виходить з економічного потенціалу спеціальних природокористувачів.

Еквівалентність же передбачає рівноцінність зустрічного надання, яке може

забезпечуватися лише у відносинах суб’єктів, наділених ознаками юридичної

рівності і, переважно, суто в рамках ринкових відносин. Еквівалентність

вимагає справедливої, об’єктивної оцінки об’єктів обміну, яка також можлива

лише в рівноправних ринкових умовах. Тому говорити про еквівалентність в

майнових відносинах по сплаті природоресурсних платежів за таких обставин

не можна. Тим більше, що на сьогодні фактично відсутні достатньо точні

90

методи оцінки «вартості» природних ресурсів, що передаються у спеціальне

користування.

Бачення природоресурсних платежів як еквівалентних, на нашу думку,

зумовлено і можливим сплутуванням понять еквівалентності та співрозмірності

цих платежів з об’ємом використання відповідних природних ресурсів.

Еквівалентність, про яку ведуть мову науковці при аналізі платежів за

спеціальне природокористування, не поєднана з точними економічними

розрахунками вартості використовуваних або спожитих природних ресурсів, є

фікцією, теоретичним висновком, своєрідною ідеальною моделлю, яка мало

насправді впливає на реальні відносини. Еквівалентність завжди повинна

виступати як факт, фактичне рівноцінне співвідношення об’єктів майнового

обміну, а не як теоретична, апріорна конструкція. С.Г. Пепеляєв з цього

приводу зауважує, що наука податкового права відмовилась від розуміння

співрозмірності зборів як еквівалентного співставлення розміру платежу з

якими-небудь витратами держави (в нашому випадку – втрати в ресурсній базі).

Принцип співрозмірності фіскальних платежів може бути сформульований

таким чином: для співмірних (однакових) платників повинен бути однаковий

податок; в співмірних ситуаціях повинен бути однаковий збір [226, с.32]. Тобто,

співрозмірність зборів розуміється як пропорційність встановленого розміру

платежу обсягам використаних природних ресурсів; розмір збору в даному

випадку не виступає у вигляді числового представлення реальної вартості

спожитих природних ресурсів, він не є її еквівалентом, на зразок ціни за певний

товар в договорі купівлі-продажу.

В той же час співрозмірність платежів за спеціальне використання

природних ресурсів з об’єктом обкладення на відміну від решти обов’язкових

платежів є дуже наближеною до поняття мінової еквівалентності у

відносинах між державою та платниками природоресурсних зборів. Причина

цього полягає в тому, що хоч дані платежі і встановлені на законодавчому рівні

та їх справляння здійснюється через обов’язкові механізми, притаманні для

сплати податків, однак їхня правова сутність залишається незмінною – вони

91

являють собою специфічну (у вигляді фіскальних зборів або договірних

платежів) форму плати за використання особливих об’єктів народної власності

– природних ресурсів. При визначенні розмірів такої плати держава (особливо в

сучасних умовах) намагається врахувати умови спеціального

природокористування, якісні та кількісні показники використовуваних

природних ресурсів, баланс публічних (державних, загальносуспільних) та

приватних інтересів і відобразити відповідні розрахунки при встановленні

нормативів природоресурсних зборів або визначенні наприклад, орендної плати

за використання певних природних об’єктів.

Держава поступово згортає власну господарську діяльність у видобувній,

лісопереробній та інших галузях промисловості, які тісно пов’язані з процесами

спеціального природокористування. Натомість вона прагне якомога

ефективніше використовувати належні їй на праві власності природні ресурси,

в тому числі, і шляхом передання їх у приватне користування юридичним та

фізичним особам з метою отримання максимального доходу (ренти) на основі

обґрунтованих економічних оцінок. Виходячи з цього ми можемо говорити, що

при справлянні обов’язкових платежів за спеціальне використання природних

ресурсів має місце лише „часткова” еквівалентність, оскільки правова природа

природоресурсних платежів, специфіка їх об’єктів, а також імперативні

(фінансового-правові) методи їх встановлення виключають можливість

існування повної (абсолютної) еквівалентності або рівноцінності у майнових

відносин, що виникають між державою та спеціальними

природокористувачами.

Власне співрозмірність (або "часткова еквівалентність", якщо можна так

висловитись) є однією з властивостей природоресурсних платежів, що

проявляється на зовні шляхом реалізації перерозподільної та компенсаційної

функції розглядуваних платежів. Саме в процесі перерозподілу

природоресурсної ренти за допомогою платежів за спеціальне використання

природних ресурсів здійснюється співрозмірний майновий обмін між державою

(територіальною громадою) та природокористувачем. З іншого боку, держава

92

(територіальна громада) від останнього компенсацію, співрозмірну спожитому

обсягу природних ресурсів або шкоді, заподіяній навколишньому середовищу.

Місце платежів за спеціальне використання природних ресурсів

визначається також їх соціально-економічною роллю та функціями, які вони

виконують в рамках фінансової системи держави. Функції обов’язкових

платежів показують, як реалізується їх суспільне призначення в соціальній

системі держави, як податки і збори впливають на інші підсистеми. У функціях

містяться основні напрямки державно-правового впливу на суспільні відносини за

допомогою обов’язкових фіскальних платежів [289, с.31]. Більшість науковців

вважають, що природоресурсним платежам притаманні загальні функції податків

та зборів – фіскальна, розподільна, регулююча, компенсаційна і контрольна. При

чому якщо стосовно обов’язкової наявності фіскальної та контрольної функцій

суперечок у фінансово-правовій літературі практично не виникає, то у відношення

обґрунтованості виділення перерозподільної та стимулюючої функцій мають

місце певні дискусійні моменти.

Однією з важливих функцій платежів за спеціальне використання

природних ресурсів є фіскальна. Вона є вираженням основного призначення

природоресурсних платежів – забезпечення держави необхідними фінансовими

ресурсами для виконання покладених на нею завдань шляхом зарахування

відповідних надходжень за спеціальне природокористування в дохідну частину

Державного та місцевих бюджетів.

В юридичній літературі часто висловлюються думки з приводу того, що

встановлення природоресурсних платежів має на меті насамперед акумуляцію

державою коштів для фінансування природоохоронних заходів, а також

стимулювання раціонального природокористування. Наприклад, О.Ю. Семенча

відзначає, що компенсаційна та стимулююча функції є основними для платежів

за спеціальне використання природних ресурсів. Поряд з цим автор стверджує,

що фіскальна функція на відміну від компенсаційної, передбачає спрямування

коштів в єдиний бюджет держави чи іншого публічно-правового утворення без

вказівки на те, яким чином повинні використовуватись отриманні кошти [268,

93

с.18], тобто, можна припустити зі слів автора, що, навпаки, цільові

природоресурсні платежі не виконуватимуть фіскальну функцію.

Ми вважаємо, що такі твердження є помилковими, виходячи з ряду

причин. Природоресурсні платежі є специфічною формою плати державі як

представнику Українського народу за використання належних йому природних

ресурсів. Держава, володіючи внутрішнім суверенітетом та реалізовуючи в

повній мірі права власника на природні ресурси від імені Українського народу,

має право вільно визначати використання коштів, що надходять внаслідок

справляння природоресурсних платежів, не обмежуючи їх спрямування

фінансуванням видатків з природоохорони. Також слід виходити з того, як

слушно зауважує В. Полюхович, що фіскальна функція буде реалізовуватись у

всіх податках та зборах, навіть якщо вони створювались насамперед як

відповідні фінансові інструменти у вигляді цільових обов’язкових платежів

[246, с.73]. Регулююча та стимулююча функції при певних умовах можуть

проявлятися, а можуть і ні – все залежить від фінансової політики та

економічно-соціальної стратегії держави на певному етапі її розвитку,

конкретної юридичної конструкції того чи іншого природоресурсного платежу.

Аналіз розвитку законодавства з питань природоресурсних платежів за

останні роки свідчить про поступове посилення їх фіскального характеру, що

поряд з позитивними рисами (збільшення фінансової бази соціального

забезпечення) має ряд негативних моментів. Так, збільшення ставок платежів за

спеціальне використання природних ресурсів без належної їх диференціації

призводить до надмірного податкового навантаження на суб’єктів

господарської діяльності, які в силу об’єктивних природно-екологічних

факторів поставлені в нерівні економічні умови господарювання; їх продукція

стає неконкурентоспроможною, а діяльність – нерентабельною. В умовах

України з її виснаженим ресурсним потенціалом ця проблема державної

фінансової політики є досить актуальною, адже вона по суті стримує

економічний розвиток країни в цілому, а тому вимагає нагального вирішення.

Однак на даний час уряд цікавить в основному лише фіскальна сторона

94

податкової політики, економічне ж обґрунтування та практична апробація змін

до податкового законодавства відсунута на другий план [102, с.77; 238, с.38].

Поряд з фіскальною виділяють також регулятивну функцію

природоресурсних платежів, дехто навіть відводить їй чільне місце. Слід одразу ж

зазначити, що фіскальна та регулююча функції діють взаємопов’язано, їх не

можна протиставляти одна одній. Не можна також поділяти платежі на суто

фіскальні чи регулюючі. Це просто надуманий підхід, бо без фіскальної дії не

може бути і регулюючої.

Регулююча функція слугує своєрідним доповненням фіскальної і включає

як регулювання виробництва (процес природокористування), так і регулювання

споживання (наприклад, підвищення ставок рентних платежів за нафту і газ

призводить до зростання цін на сировинних ринках, що має наслідком пошук

енергозберігаючих технологій підприємствами, а, отже, економію споживання

відповідних енергоресурсів). Дуже часто регулятивний механізм існує

об’єктивно і вплив на платників здійснюється незалежно від волі держави.

Стимулюючу функцію платежів за спеціальне використання природних

ресурсів можна розглядати як підвид регулюючої. Вона проявляється, зокрема,

в забезпеченні раціонального територіального розміщення продуктивних сил

шляхом територіальної диференціації нормативів природоресурсних платежів

(вирівнювання умов господарювання підприємств, які використовують

різноякісні природні ресурси, а отже – стимулювання економічного розвитку

регіонів); в стимулюванні суб’єктів еколого-економічних відносин у напрямі

забезпечення раціонального, економного використання ресурсів природи,

впровадження маловідходних технологій тощо [153, с.37]. Стимулюючий

механізм природоресурсних платежів реалізується головним чином за рахунок

варіювання розмірами їх ставок, встановлення пільг, звільнення від плати за

природні ресурси, що перебувають на стадії освоєння, змінами об’єкта

оподаткування, зменшення бази обкладення платежами тощо.

Цікавою є позиція В.В. Хохуляка з приводу регулюючої або стимулюючої

функцій (на прикладі земельного податку). Він вважає, що правильніше було б

95

вести мову не про реалізацію земельним податком регулюючої функції, а про

можливість його застосування в якості методу економічного регулювання. При

цьому автор у своїх твердженнях виходить з наступного. В загальному під

функцією розуміють зовнішній прояв властивостей будь-якого об’єкту в даній

системі відносин [57, с.1324]. Аналізуючи дане визначення, В.В. Хохуляк

приходить до висновку, що функцією податку є певний спосіб виразу його

сутності, яка діє завжди в рамках тих правових, економічних відносин, що

складають зміст податку. Якщо ж дія функції, за словами автора, поширюється

на об’єкти, які перебувають поза рамками податкових відносин, то тут мова вже

йтиме не про функції податку, а про його роль або вплив, тобто про конкретні

результати, отримані внаслідок застосування функцій [312, с.74-77].

Частково погоджуючись з наведеними вище міркуваннями, ми схильні все-

таки до числа функцій природоресурсних платежів зараховувати також і

регулюючу та компенсаційну функції, ґрунтуючись на наступних підставах.

Так, одним з проявів природи платежів за спеціальне використання природних

ресурсів є їх компенсаційний характер. Тобто юридична конструкція даних

платежів структурно організована таким чином, щоб забезпечити компенсацію

втрат суспільства у належних йому природних ресурсах внаслідок їх

експлуатації приватними суб’єктами (платниками). З іншого боку, через

систему внутрішніх та зовнішніх зв’язків елементів юридичної конструкції

природоресурсних зборів проявляється їх властивість стимулювати певну,

екологічно позитивну поведінку природокористувачів – суб’єктів збору. При

чому держава з цією метою свідомо відповідним чином пов’язує якісні та

кількісні параметри елементів конструкції відповідних платежів. Крім того, в

даному випадку, встановлюючи, наприклад, екологічний податок, держава,

навпаки, зацікавлена не стільки в надходженнях до бюджету від сплати даного

платежу, скільки в зменшенні негативного впливу діяльності

природокористувачів на довкілля.

Тісно пов’язаною з регулюючою функцією природоресурсних платежів є

перерозподільна функція. Крім того, розподільна функція являє собою

96

своєрідне відображення фіскальної: сформувати доходну частину бюджету,

щоб потім розподілити отримані кошти. І саме на стадії розподілу ця функція

тісно переплітається з регулюючою, де дуже часто відбувається перерозподіл

коштів з однієї сфери суспільного виробництва в інші. Перерозподільна

функція у випадку з природоресурсними платежами покликана забезпечити

справедливий розподіл рентних доходів між публічним власником природних

ресурсів (народом чи територіальною громадою, представленими відповідно

державою або місцевим самоврядуванням) та приватним сектором. Вона може

реалізовуватись на двох стадіях – стадії справляння відповідних платежів, шляхом

розподілу природоресурсної ренти між користувачами природних ресурсів та

державою або місцевим самоврядуванням як представницькими інституціями

суспільства. Друга стадія здійснення перерозподільної функції – визначення

напрямків здійснення видатків на певні соціальні цілі або програми за рахунок

джерел (коштів) акумульованих посередництвом сплати платежів за спеціальне

використання природних ресурсів, що в рамках їх юридичній конструкції

проявляється у вигляді такого організаційного елементу як фонд надходжень

відповідних платежів.

Перерозподіл доходів, залучених в порядку використання механізму

природоресурсних платежів може носити і більш безпосередній характер,

напряму здійснюватись серед населення країни. Наприклад, в 1976 році

Конституцією штату Аляска США був запроваджений Постійний фонд

розвитку, який через систему обов’язкових природоресурсних платежів,

акумулює з нафтодобувної галузі до 50 % рентних доходів. Кошти з фонду

поступово спрямовуються на фінансування різноманітних програм соціального

розвитку, а також перераховуються у вигляді щорічних дивідендів жителям

штату [348]. Подібна схема перерозподілу ренти застосовується і в інших

країнах (Кувейті, Саудівській Аравії тощо) [51].

До властивостей природоресурсних платежів належать ті їх істотні якості,

які у своїй сукупності відображають їх правову природу і сутність та

отримують зовнішній прояв через реалізацію відповідних функцій даних

97

платежів. Властивості природоресурсних платежів залежать від характеру

публічного інтересу, що має місце при їх встановленні, зумовлюються метою та

призначенням принципу платності спеціального природокористування.

Основною властивістю, яка дозволяє відмежувати природоресурсні платежі від

платежів податкового характеру, є індивідуальна відплатність. Сплата

природоресурсних платежів здійснюється за використання платником

відповідних публічних природних об’єктів, тобто як держава, так і

природокористувач за умови перерахування ним розглядуваних платежів до

бюджету отримують відповідну майнову вигоду (надання): держава у вигляді

бюджетних коштів, а платник – шляхом споживання не належних йому на праві

власності природних ресурсів. Природоресурсні платежі також володіють

перерозподільним і компенсаційним характером та відзначаються публічно-

правовою природою.

Місце платежів за спеціальне використання природних ресурсів

визначається їх функціями, які вони виконують в рамках фінансової системи

держави. Функції природоресурсних платежів є зовнішнім проявом їх

властивостей і являють собою напрямки цілеспрямованого впливу на

економічні відносини, що виникають між приватними суб'єктами та державою з

приводу експлуатації природних об’єктів. Природоресурсні платежі складають

в своїй сукупності важливий інструмент фінансового-правового регулювання

відносин, що складаються в сфері природокористування, збереження довкілля,

розподілу рентних доходів серед населення, збереження ресурсного потенціалу

навколишнього природного середовища. Тому в їх основі закладене

багатофункціональне призначення. Природоресурсним платежам притаманні

фіскальна, компенсаційна, перерозподільна, регулююча (стимулююча) та

контрольна функції.

2.3. Критерії класифікації природоресурсних платежів

Природоресурсні платежі можна класифікувати за різними ознаками. Так,

однією з головних рис природоресурсних платежів є їх обов’язковий

98

характер, який безпосереднім чином пов’язаний з порядком встановлення

(нормативного закріплення) цих платежів та частково визначається ним.

Платежі за спеціальне природокористування передбачені в ст. 9 Податкового

кодексу України [7]. Згідно Кодексу даний вид платежів, а також їх правовий

механізм повинен визначатися законами про оподаткування; цим же актом

вперше на законодавчому рівні детально врегульовано складові елементи

юридичної конструкції платежів за спеціальне природокористування та

порядок їх справляння.

Отже, всі природноресурсові платежі законодавець включив до податкової

системи України. Це є однією з головних (формальних) ознак даної категорії

обов’язкових платежів, оскільки безпосереднім чином впливає на механізм їх

встановлення та сплати платниками. Належність зборів за спеціальне

природокористування до податкової системи нашої держави означає те, що при

їх встановленні та справлянні уповноважені органи державної влади

застосовують обов’язковий метод акумуляції грошових ресурсів до

централізованих державних фондів коштів (бюджету).

Обов’язковість природоресурсних платежів також полягає і в тому, що у

відносинах по їх сплаті відсутня автономія волі кожної із сторін, як це має

місце при цивільно-правових правочинах, або ж вона значно обмежена, як це

має місце при укладені договорів про розподіл продукції. До проявів

обов’язкового характеру платежів також можна віднести і те, що

природокористувач вправі здійснювати експлуатацію певних природних

об’єктів (наприклад лісовими ділянками, водними об’єктами чи ділянками

надр) тільки за умови сплати відповідних платежів. В нього, як слушно

зауважує В.М. Моісєєв, не має можливості обрати тут інший варіант поведінки

[183, с.97].

На даний час в юридичній літературі (особливо російській) гостро

дебатується питання стосовно можливості встановлення окремих елементів

правового механізму природоресурсних платежів в порядку індивідуального

нормативного регулювання шляхом включення відповідних положень щодо

99

визначення ставок платежів, строків, періодичності та інших особливостей їх

сплати в актах договірного характеру (ліцензійних угодах, договорах на

спеціальне використання природних ресурсів, угодах про розподіл продукції та

ін.). Так, В.В. Петрунін пише, що стягнення платежів за спеціальне

використання природних ресурсів можливе двома способами: через податки і

неподатковим методом – шляхом включення відповідних платежів в ліцензійні

угоди [236, с.22]. В свою чергу, Д.В. Хаустов відзначає, що публічні

природоресурсні договори також можуть містити умови, пов’язані з платежами

за природокористування (при умові реформування діючої системи

оподаткування) [309, с.67-93]. Б.Д. Клюкін розглядаючи питання розвитку

договірної основи права користування надрами, пропонує в договір включати

умови платежів за користування відповідними ділянками надр [134, с.46-54].

Така позиція науковців мотивується тим, що лише в договорах, як гнучких

інструментах регулювання суспільних відносин, можна забезпечити

диференціацію нормативів платежів за спеціальне використання тих чи інших

природних ресурсів, враховувати умови такого використання, а тим самим –

реалізувати такі принципи оподаткування як стимулювання підприємницької

виробничої діяльності та інвестиційної активності, рівнозначності і

пропорційності, соціальної справедливості, економічної обґрунтованості та ін.

Крім того, шляхом застосування договірного методу регламентації

природоресурсних платежів можна забезпечити повноцінне вилучення

державою доходів (ренти) з використання належних їй на праві власності

природних об’єктів без шкоди для розвитку приватного підприємництва та

ефективно регулювати еколого-економічні процеси у сфері спеціального

природокористування.

Однак використання позитивів договірного регулювання юридичного

механізму природоресурсних платежів поки що недостатньо врегульовані

українським законодавством, а закріплення всіх його елементів на рівні

Податкового кодексу означає, що в більшості випадків відносно застосування

окремих його інструментів встановлено пряму заборону; виняток лише

100

становлять положення Кодексу щодо платежів, окремі елементи юридичної

конструкції яких визначаються в угодах про розподіл продукції [7, ст.338].

Вищеописаний порядок встановлення платежів та елементів їх механізму не

зовсім узгоджується з засадами податкового законодавства, носить колізійний

характер, хоча й в певній мірі адекватний правовій природі платежів за

спеціальне використання природних ресурсів, як неподаткових обов’язкових

платежів.

Обов’язковість природоресурсних платежів є однією з їх істотних ознак та

базується на конституційній вимозі, закріпленій в статті 67 Конституції України,

відповідно до якої кожен зобов’язаний сплачувати податки і збори в порядку та

розмірах, встановлених законом [1, ст.67]. Обов’язковий характер платежів за

спеціальне природокористування забезпечує надходження грошових ресурсів в

дохідні частини бюджету, без яких неможлива нормальна реалізація функцій

державної влади. Саме це і забезпечує закріплення на конституційному рівні

сплати зборів (в т.ч. за спеціальне використання природних ресурсів) як

першочергового обов’язку громадян (природокористувачів). Обов’язковий

характер розглядуваних платежів унеможливлює законне ухилення від їх сплати

(за виключенням підстав, передбачених в нормативно-правових актах, наприклад

різноманітні пільги).

Слід також зазначити, що обов’язковість природоресурсних платежів

поширюється і на складові їх механізму: ставки, об’єкти оподаткування, коло

суб’єктів, строки та періоди сплати даних платежів, порядок зарахування в

бюджет тощо. Причому момент обов’язковості платежів виступає в якості

імперативу, адресованого як у вигляді відповідних обов’язків

природокористувачів, що виступають в ролі платників, так і у вигляді системи

повноважень державних органів по стягненню зборів за спеціальне

природокористування.

Розмір природоресурсних зборів, необхідність їх стягнення визначаються

державою в односторонньому порядку, однак з врахуванням об’єктивних

економічних законів, інтересів різних соціальних груп та підприємнців.

101

Обов’язковість природоресурсних платежів забезпечується силою держави в

особі податкових, правоохоронних і судових органів і свідчить про те, що їх

сплата носить не добровільний, а примусовий характер. Система засобів

примусу здійснює певний вплив на поведінку платника, з тим, щоб забезпечити

виконання ним його обов’язку перед державою як публічним розпорядником

наданих йому в користування природних ресурсів. Такий примус дуже часто діє

у вигляді потенційної можливості застосування санкцій. Примусовість як

ознака збору, в тому числі і природоресурсного, є прямим наслідком його

обов’язко-вості і перебуває з нею в нерозривному зв’язку [218, с.43].

Наприклад, платники екологічного податку несуть відповідальність за

правильність обчислення та своєчасну сплату збору згідно із законодавством.

Не внесені своєчасно кошти збору стягуються з платників у встановленому

законодавством порядку. Сплата податку не звільняє юридичних і фізичних

осіб від відшкодування збитків, завданих порушенням природоохоронного

законодавства. Відповідальність та фінансові санкції за порушення, допущенні

платниками при сплаті зборів за спеціальне використання природних ресурсів,

врегульовані главою одинадцятою розділу першого Податкового кодексу

України від 2 грудня 2010 року [7]. Крім цього, за умисне ухилення від сплати

зазначених платежів чинним законодавством передбачено адміністративну та

кримінальну відповідальність.

І хоча природоресурсним платежам притаманний примусовий характер їх

сплати, однак не можна погодитись з трактуванням примусовості цих платежів

як нав’язування їх платникові проти його ж волі. Юридична або фізична особа

набуваючи статусу спеціального природокористувача (отримуючи дозвіл на

спеціальне використання природних ресурсів) свідомо приймає на себе

зобов’язання по сплаті коштів за експлуатацію відповідних природних об’єктів.

Тому примусовість і добровільність сплати природоресурсних платежів не є

взаємовиключними категоріями. В ситуації, коли платник свідомо

(добровільно) сплачує збір за використання того чи іншого природного ресурсу,

ознака примусовості збору виступає в даному випадку як абстрактна

102

можливість забезпечення його сплати, але вона в даному випадку не

реалізується. Саме добровільність дозволяє відмежувати збір за спеціальне

використання природних ресурсів від конфіскації, яка також являється

примусовим відчуженням майна (коштів) [166, с.93].

Водночас примусовість сплати природоресурсних платежів відзначається

дещо пониженим рівнем тяжкості по відношенню до платників на відміну від

інших обов’язкових платежів. Так, збори, що справляються за скиди та

розміщення відходів, використання водних ресурсів та обсяги видобутих

корисних копалин у межах лімітів (нормативів втрат), відносяться на валові

витрати виробництва та обігу, тобто, включаються платником до ціни продукції

(сировини) і фактично сплачуються не спеціальним природокористувачем, а

покупцем виробленої ним продукції, причому на добровільній основі (при

придбанні відповідних товарів).

Часто в юридичній літературі, присвяченій проблемам податкового права,

можна зустріти твердження про свободу вибору платника збору в питанні його

сплати [254, с.50]. Причому цю ознаку розглядають як таку, що дає змогу

відмежувати збори від податків і розглядати їх як непримусові, добровільні

платежі. Ми підтримуємо думку з приводу даної проблеми Д.А. Шубіна, який

стверджує що: „Обов’язковість збору якраз і полягає в тому, що без його сплати

платник не може задовольнити свої законні права та інтереси. В тому й справа,

що платник не може звернутися до будь-якої іншої особи (організації), окрім

державного органу, щоби домогтися вчинення необхідних для нього юридично

значимих дій. У платника просто немає іншого вибору, ніж сплатити належний

збір” [333, с.60].

Те ж саме стосується і природоресурсних платежів. Фактично права

власності Українського народу на природні ресурси монопольно реалізуються

державою або органами місцевого самоврядування, а тому фізичні та юридичні

особи, що займаються підприємницькою діяльністю в гірничій, лісовій,

переробній галузях промисловості, змушені звертатися саме до держави з

приводу надання відповідних природних ресурсів, необхідних для провадження

103

їхньої діяльності, в спеціальне користування і сплачувати за нього відповідні

платежі. Не зважаючи на те, що сплачувати платежі за спеціальне використання

природних ресурсів природокористувача ніхто не змушує в безпосередній

формі, однак ніякої свободи вибору в нього не має (у всякому разі така свобода

носитиме абстрактний характер). Платник об’єктивно поставлений в такі

правові умови, що не сплатити збір він просто не може. Виходячи з цього,

збори за спеціальне використання природних ресурсів жодним чином не

пов’язані із наявністю свободи вибору платника щодо їх сплати, а отже, без

сумніву є обов’язковими платежами примусового характеру. Хоча, звичайно,

можливість встановлення платежів в окремих договорах щодо використання

певних природних ресурсів зменшує рівень примусовості таких платежів в

порівняні, наприклад, з податками.

До інших ознак, що належать природоресурсним платежам, можна

віднести їх строковий (періодичний) характер та стабільність надходжень від

його сплати. О.А. Музика зазначає, що неподаткові доходи бюджету (куди вона

відносить і природоресурсні платежі) сплачуються одноразово при зверненні

платника до певного органу влади чи установи [186, с.9]. На нашу думку, автор

цих слів знову змішує різні групи неподаткових платежів, зокрема, збори за

спеціальне природокористування (які характеризуються періодичністю їх

сплати), та разові ліцензійно-дозвільні збори, природа яких близька до

державного мита. Переважна більшість положень Податкового кодексу, що

регулюють порядок справляння платежів за спеціальне використання

природних ресурсів, бере за основу податкового періоду один квартал [7,

ст.249, 263, 326, 334]. Встановлення періодичності сплати природоресурсних

платежів покликане забезпечити стабільність надходжень коштів до

державного бюджету, що в сукупності з іншими ознаками характеризує їх як

обов’язкові платежі і водночас відрізняє від платежів приватноправового

характеру, сплата яких може і не відзначатися певною періодичністю.

Стабільність природоресурсних платежів можна розглядати і в іншому

аспекті – як гарантію збоку держави щодо їх незмінності протягом бюджетного

104

року. Така гарантія випливає із основ податкового законодавства та принципів,

встановлених Податковим кодексом України [7, ст.4.1.9]. Відповідно зміни і

доповнення до Кодексу стосовно надання пільг, зміни податків, зборів

(обов’язкових платежів), механізму їх сплати вносяться не пізніше, ніж за шість

місяців до початку нового бюджетного року і набирають чинності з початку

нового бюджетного року. Також закріплено принцип стабільності податкової

системи, який полягає в забезпеченні незмінності податків і зборів

(обов’язкових платежів) і їх ставок, а також податкових пільг протягом

бюджетного року. Однак на практиці це правило дотримується далеко не завжди.

Особливо це актуально для системи природоресурсних платежів, де ставки зборів,

принаймні донедавна, змінювались досить часто, а рентні платежі за нафту,

природний газ та газовий конденсат встановлювались Законами про Державний

бюджет на черговий рік.

Практично як відображення принципу стабільності, як слушно зауважує М.

Кучерявенко, розглядається принцип гнучкості, хоча іноді їх характеризують,

як взаємовиключні. Однак стабільний, незмінний обов’язковий платіж призведе

до диспропорції. Він має змінюватися під впливом економічної ситуації, що

складається, а іноді повинен стимулювати її розвиток. Тому гнучка поведінка

правового механізму фіскального платежу – одна з умов його стабільності. М.

Кучерявенко вважає, що стабільність має стосуватися основних ознак

обов’язкового платежу, а гнучкість – додаткових [161, с.40].

Ми не погоджуємося з останнім твердженням М.П. Кучерявенка.

Безперечно, природа природоресурсних платежів така, що вимагає досить

гнучкого регулювання їх економічного механізму через відповідні зміни в

юридичній конструкції даних платежів. Підприємницька діяльність в сфері

природокористування є досить ризиковою, залежить як від об’єктивних

природних умов, так і від змін економічної ситуації на внутрішньому та

зовнішньому сировинних ринках. Особливо це стосується платежів за

видобуток нафти, газу та інших важливих корисних копалин, де коливання цін

на сировинних ринках відбувається дуже швидко, навіть на протязі однієї доби.

105

Все це вимагає обережного підходу держави до визначення, зокрема, розмірів

ставок платежів за спеціальне використання природних ресурсів, які б

відповідали не лише загальнодержавним економічним інтересам, а й реальним

можливостям та умовам діяльності природо-користувачів. Не слід забувати, що

окремі види спеціального використання природних ресурсів носять сезонний

характер. А це, в свою чергу, повинно враховуватись при визначенні строків

фінансових зобов’язань платників.

Тому держава повинна задля забезпечення стабільності зборів за

спеціальне природокористування закладати в рамках їх правових механізмів

положення, які б містили принципи зміни окремих елементів

природоресурсних платежів, в тому числі і основних, наприклад, ставок або

нормативів (а не лише додаткових, як стверджує М. Кучерявенко), або ж

встановлювали загальні принципи порядку їх визначення в різних економічних

умовах. Звичайно, це потребує значної інтенсифікації та високої якості

правотворчої роботи, здійснюваної на комплексній основі із залученням

широкого кола фахівців з різних галузей знань, однак це дало б змогу

забезпечити гнучкий та ефективний механізм правового регулювання

природоресурсних платежів.

Для повноти характеристики природоресурсних платежів необхідно

визначити їх місце в рамках існуючих в теорії фінансового права класифікацій

обов’язкових платежів, що входять у фінансову систему України. Розгляд

платежів за спеціальне використання природних ресурсів крізь призму

класифікацій податків і зборів сприятиме їх кращій індивідуальній

систематизації, яка необхідна, зокрема, і в законодавчих цілях. З іншого боку,

як справедливо відмічає С.С. Алєксєєв, дійсно наукові класифікації мають

значення не лише для систематизації досліджуваних явищ, вони в той же час

слугують кроком до вивчення змісту явищ, досить часто сприяють

правильному з’ясуванню їх функцій та природи [27, с.19]. Як зауважує В.М.

Пушкарьова, особливі властивості окремих груп податків вимагають особливих

умов обкладення та стягнення, особливих адміністративно-фінансових заходів

106

[257, с.177]. На нашу думку, дане твердження в повній мірі стосується і

природоресурсних платежів.

Так, в залежності від компетенції органу, який встановлює обов’язкові

платежі та території, на яку вони поширюються, їх поділяють на

загальнодержавні та місцеві. Відповідно до статті 9 Податкового кодексу

України платежі за спеціальне використання природних ресурсів, екологічний

податок, а також рентні платежі є загальнодержавними обов’язковими

платежами [7, ст.9]. Вони встановлюються Верховною Радою України і

справляються на всій території держави. Порядок їх зарахування до

Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим,

місцевих бюджетів визначається згідно із Бюджетним кодексом України. В

зв’язку з цим, хотілось би відзначити і наступний момент. Так, згідно статті 10

Податкового кодексу України встановлення місцевих податків та зборів, ним не

передбачених, забороняється [7, ст.10.5]. У переліку місцевих податків та

зборів природоресурсні платежі відсутні. Таким чином, місцеві ради позбавлені

права запроваджувати будь-які загальнообов’язкові платежі за спеціальне

використання природних ресурсів місцевого значення, що перебувають у

власності територіальної громади. Виняток тут становить лише Верховна Рада

АРК, яка уповноважена на встановлення плати за користування надрами для

видобування корисних копалин місцевого значення [7, ст.12.2.1]. Тому, на нашу

думку, доцільно внести відповідні зміни до Податкового кодексу України та

передбачити можливість територіальних громад (в особі місцевих рад)

встановлювати загальнообов’язкові платежі за використання природних

об’єктів, що перебувають у комунальній власності.

В залежності від каналу надходження класифікація податків і зборів

здійснюється з врахуванням особливостей будови бюджетної системи.

Обов’язкові платежі надходять в різні види бюджетів, на основі чого їх можна

поділити на закріплені та регулюючі. До закріплених належать платежі,

надходження від яких віднесені постійно діючими законодавчими актами до

бюджетів різного рівня на невизначений в часі строк в розмірі територіального

107

надходження або у твердо фіксованому розмірі. Відповідно розрізняють

державні, регіональні та місцеві обов’язкові платежі (доходи від них

зараховуються повністю в бюджет певного рівня) або пропорційні (платежі, які

розподіляються між різними видами бюджетів в певному співвідношенні).

Регулюючими є фіскальні платежі, надходження від яких у нижчестоящі

бюджети визначаються щорічно Верховною Радою України або місцевими

радами при затвердженні своїх актів про бюджет [308, с.136].

Аналіз діючого законодавства показує, що переважна більшість платежів за

спеціальне використання природних ресурсів належить до категорії закріплених

обов’язкових платежів. Частина з них є пропорційними платежами, тобто

надходження від їх сплати розподіляють між державним та місцевими бюджетами

у певному співвідношенні (збори за користування лісовими та водними

ресурсами) [6, ст.29, 64]. В той же час екологічний податок, як це випливає з

пункту 5.1. Прикінцевих та перехідних положень нового Бюджетного кодексу

України, до 2014 року залишатиметься регулюючим платежем, оскільки

надходження від сплати податку розподілятимуться щороку в різних

співвідношеннях між обласними та республіканським АР Крим, Київським,

Севастопольським міськими, а також Державним бюджетами [6]. Хоча останніми

роками законами України про Державний бюджет досить часто встановлювали

інше співвідношення. Подібна практика внесення змін до норм, які регулювали

питання розподілу надходжень від сплати природоресурсних зборів, мала місце в

2000-2004 рр. стосовно платежів за спеціальне використання надр, водних та

лісових ресурсів. Тобто, такі платежі по суті також були регулюючими.

У відповідності з критерієм персоніфікації платника виділяють платежі з

фізичних осіб, платежі з юридичних осіб та змішані платежі, які встановлюють

обов’язок їх сплати на узагальненого платника, не передбачають розмежування

його на юридичну чи фізичну особу. Природоресурсні платежі відносяться до

групи змішаних фіскальних платежів і є обов’язковими до сплати всіма

юридичними та фізичними особами, що здійснюють спеціальне використання

відповідних природних ресурсів.

108

Одним із найбільш принципових підстав диференціації складових

податкових систем є поділ податків на групи в залежності від форми

оподаткування (обкладення). На нашу думку, даний критерій можна цілком

використовувати у відношенні класифікації природоресурсних зборів.

Відповідно розрізняють: прямі (прибутково-майнові) – платежі, які стягуються в

процесі придбання та акумуляції матеріальних благ, визначаються розміром

об’єкта оподаткування, включаються в ціну виробництва і сплачуються

виробником чи власником. Поряд з цим прямі обов’язкові платежі поділяються на

персональні (особисті), що сплачуються платником за рахунок і в залежності від

отримуваного ним доходу (прибутку) і враховують при цьому його

платоспроможність та реальні – платежі, що сплачуються з майна; в основі яких

лежить не реальний, а прогнозований (потенціальний) середній дохід) [196, с.45-

46]; непрямі (на споживання) – податкові платежі, які стягуються в процесі

реалізації матеріальних благ, визначаються розміром споживання, включаються у

вигляді надбавки до ціни реалізації і сплачуються споживачем.

Всі без виключення платежі за спеціальне використання природних

ресурсів належать до категорії прямих реальних платежів. Їх сплата

здійснюється безпосередньо спеціальними природокористувачами виходячи з

обсягів фактично використовуваних або спожитих природних ресурсів

(наприклад, води, пропущеної через спеціальні водозабірні системи, турбіни

ГЕС, частини площі акваторії водного об’єкта, яку займає судно; кількості

заготовленої деревини; обсягів видобутих корисних копалин, площі (об’єму)

ділянки надр, обсягів викидів забруднюючих речовин та скидів і т.д.). Розмір

платежів за спеціальне природокористування не враховує майнового стану

платника та розміру його доходу (прибутку).

Платежі за спеціальне використання природних ресурсів відносяться

природокористувачами на валові витати виробництва (якщо спеціальне

природокористування є частиною їх господарської діяльності). Фізичні особи, що не

мають статусу суб’єкта підприємництва, сплачують відповідні збори за рахунок

власних коштів.

109

Включення природоресурсних платежів до складу валових витрат виробництва

природокористувачів дехто з науковців, особливо економістів, розглядає як підставу

їх віднесення до складу непрямих податків. Так, О.Л. Кашенко зазначає, що

природоресурсні платежі, які відносяться на собівартість, беруть у такий спосіб

участь у ціноутворенні за допомогою автоматичного включення в ціну.

Безпосередньо не пов’язані з прибутком платника податків, яким у даному випадку є

покупець, вони, по суті, є специфічною формою непрямих податків. При цьому

підприємство-виробник виступає лише в ролі збирача податків, оскільки вносить

зазначені платежі за рахунок отриманої виручки від реалізації продукції [131, с.37-

38].

На наш погляд, недоцільно розглядати правову природу платежів в

залежності від джерела їх сплати, оскільки це не є істотний критерій їх

розмежування. Джерело сплати може бути одним і тим же як для податків, так і

для решти обов’язкових платежів неподаткового характеру. Як вже

неодноразово було зазначено, єдиними достатніми підставами говорити про

неподаткову природу зборів за спеціальне природокористування є ознаки

індивідуальної відплатності та компенсаційності, всі решта притаманних їм

рис не є визначальними у вирішенні питання про їх юридичну сутність.

Ми також не погоджуємося з тезою О.Л. Кашенка стосовно непрямої

форми обкладення природоресурсних платежів. При розмежуванні прямих і

непрямих фіскальних платежів слід враховувати їх участь в утворенні ціни.

Прямі платежі є об’єктивним елементом затрат виробника і безумовно повинні

брати участь в утворені ціни на стадії виробництва. Вони не можуть не

включатися в ціну продукції виробника (в нашому випадку –

природокористувача), оскільки здійснення ним даної діяльності

(природокористування) обов’язково пов’язане із сплатою податків

(природоресурсних платежів), при перерахування яких питома вага витрат такої

діяльності зростає [307, с.232]. Непрямі податки формуються лише на стадії

реалізації і виступають як надбавка до ціни виробництва продукції. В зв’язку з

цим виділяють ціну виробника та ціну реалізації. В ситуації з прямими платежами

110

вони збігаються, а при непрямій формі оподаткування ціна реалізації включає ціну

виробника та розмір непрямих фіскальних платежів.

При сплаті природоресурсних платежів природокористувач включає їх в

ціну (вартість) товару як і решту податків та господарських витрат (в тому

числі й орендну плату за використання природних ресурсів), а вже потім на

встановлену виробником вартість нараховуються непрямі податки – наприклад,

податок на додану вартість. Природоресурсні платежі є прямими, оскільки

являють собою один з видів витрат природокористувача на стадії виробництва

(до прикладу, видобування корисних копалин) і сплачуються не залежно від

факту їх наступної реалізації за рахунок наявних у виробника коштів.

В залежності від способу стягнення податки та збори можуть поділятися на

дві групи: кількісні (дольові) і розкладкові. Платежі за спеціальне використання

природних ресурсів є кількісними фіскальними платежами. Їх розмір

встановлюється для кожного платника окремо, виходячи з обсягів

використовуваних або спожитих природних ресурсів. Загальна величина

надходжень грошових коштів від зборів за спеціальне природокористування

формується як сума платежів окремих платників [7, ст. 242, 243, 257, 258, 263].

Виходячи з характеру та напрямків використання надходжень від податків

та зборів, в науці фінансового права пропонують розрізняти платежі загального

та цільового призначення. Юридична конструкція природоресурсних платежів

побудована з врахуванням бюджетно-правового принципу заборони на

індивідуалізацію (спеціалізацію) бюджетних доходів. Переважна більшість

платежів за спеціальне використання природних ресурсів має нецільовий

характер. Виключення становить лише екологічний податок [6].

В нецільовому характері зборів за спеціальне природокористування дехто

вбачає їх податкову природу, мотивуючи це тим, що однією з неодмінних ознак

зборів якраз і є їх цільове призначення [166, с.97], яке виступає і як своєрідна

компенсація держави платникам за сплату цих зборів на її користь. Однак ми не

схильні розглядати цільове призначення фіскальних платежів як істотну ознаку,

безумовний критерій розмежування податків та зборів, оскільки в якості таких ми

111

обґрунтовано обрали притаманну зборам рису індивідуальної відплатності, яка

жодним чином не пов’язана із зворотним використанням отриманих державою

коштів в порядку стягнення обов’язкових платежів на користь їх платників. Це

твердження в повній мірі стосується і платежів за спеціальне використання

природних ресурсів. Схожу позицію займає і Р.О. Гаврилюк, яка зазначає що: "Як

правило, цільового призначення плата (за спеціальне природокористування –

прим. автора) не має і зараховується до загального фонду бюджету" [76, с.70].

Хотілось би звернути увагу ще на один момент. Так, ряд авторів, що

досліджували збори за спеціальне використання природних ресурсів, в якості

неодмінної, іманентної ознаки даних платежів розглядають їх цільовий

характер. Наприклад, О.А. Ляпіна вважає, що держава як власник природних

ресурсів просто зобов’язана спрямовувати всі отримані нею кошти від платежів

за природні ресурси на цілі забезпечення їх подальшого існування та

експлуатації, збереження їх якостей [175, с.88]. Подібні погляди сповідує і

Петрова Г.В., виступаючи за створення позабюджетних екологічних фондів [233,

с.224]. Інший дослідник, Т.М. Шульга, також стверджує про цільовий характер

збору за спеціальне використання природних ресурсів, зазначаючи, що метою

його введення виступає забезпечення раціонального використання природних

ресурсів на основі принципу платного природокористування та сприяння

фінансовому забезпеченню відтворення і охорони природних ресурсів шляхом

зарахування відповідних платежів до Державного бюджету [334, с.55, 84]. При

цьому автор, говорячи про цільовий характер природоресурсних платежів,

посилається на те, що дані платежі на сьогодні встановлені у формі зборів,

притаманною ознакою яких є їх цільове спрямування [56, с.71; 157, с.25].

Дозволимо собі не погодитись з думкою вищезазначених авторів. По-

перше, навряд чи можна говорити про цільове призначення надходжень від

різноманітних зборів, як їх неодмінну ознаку, адже дане питання вирішується в

кожному випадку розпорядником відповідних коштів – державою або місцевим

самоврядуванням, і чинне законодавство говорить не на користь вищенаведеної

позиції науковців – більшість природоресурсних платежів зараховуються до

112

загальних фондів бюджетів різних рівнів, за винятком вже згаданого

екологічного податку. По-друге, сумнівним видається також можливість

встановлення взаємозв’язку між ефективністю природоресурсних платежів та їх

цільовим використанням, адже обсяг коштів, акумульованих в процесі їх

справляння, може виявитися недостатнім для здійснення природоохоронних

заходів, або ж навпаки, значно перевищувати наявні потреби в їх фінансуванні

(як це має місце у випадку з рентними платежами за видобуток вуглеводнів).

Тим більше згідно загальновизнаного в теорії бюджетного права принципу,

держава не може відмовитись від виконання своїх обов’язків в зв’язку з

недостачею фінансових ресурсів. Вона за будь-яких умов зобов’язана

реалізовувати покладені на неї Конституцією України функції з охорони

навколишнього природного середовища, не залежно від достатності або

недостатності коштів того чи іншого спеціального фонду. З іншого боку,

держава, яка здійснює від імені Українського народу права власності на природні

ресурси, вправі самостійно визначати напрямки використання відповідних

рентних доходів, а також на власний розсуд вирішувати питання щодо джерел

фінансування природоохоронних заходів. При цьому головним тут є сам факт

наявності фінансування у відповідних потребам обсягах, а не його джерело.

Закріплення цільового призначення за природоресурсними платежами може

призвести до розбалансування структури доходів та видатків бюджету в галузі

природоохоронних відносин.

Одним із критеріїв диференціації фіскальних платежів є періодичність їх

стягнення. Відповідно до нього розрізняють регулярні (систематичні, поточні)

та разові платежі. Аналізуючи чинне законодавство, можна зробити висновок,

що всі без винятку платежі за спеціальне використання природних ресурсів є

регулярними із чітко встановленим терміном їх нарахування та сплати

(податковим періодом) і сплачуються протягом всього часу здійснення

платником спеціального природокористування [7, ст. 249, 260, 263].

Класифікація платежів за спеціальне використання природних ресурсів може

здійснюватись і в іншому напрямку, а саме в плані визначення платежів, які

113

належать до категорії "природоресурсних". Така класифікація за вищерозглянутим

набором ознак та властивостей, притаманних природоресурсним платежам, дасть

змогу чітко відмежувати їх від інших суміжних складових вітчизняної фінансової

системи.

В науковій літературі, присвяченій проблемам фінансового права,

висловлюється чимало думок з приводу того, які саме податки, збори та інші

обов’язкові платежі підпадають під категорію "природоресурсних".

Проаналізуємо погляди окремих авторів з цього приводу. Так, на думку О.А.

Музики всі платежі, стягування яких пов’язане із взаємодією людини з

природою, можна поділити на екологічні та природноресурсові платежі.

Об’єктом перших (екологічних платежів) є негативний вплив людини на

навколишнє природне середовище (довкілля), наприклад, збір за забруднення

навколишнього природного середовища; об’єктом природноресурсових

платежів є відносини з приводу використання різноманітних природних

ресурсів (лісів, вод, надр тощо), а також результати такого використання [185,

с.202]. Аналогічну позицію займає В.В. Костицький, який зазначає, що система

платежів за використання природних ресурсів, які використовуються у країнах

з ринковою економікою, включає два типи платежів: платежі за право

природокористування (які поділяються на платежі за право доступу і платежі за

право користування) та платежі природоохоронного характеру [151].

На нашу думку, вищенаведений підхід потребує уточнення. Зокрема, ми

схильні розглядати екологічний податок (колишній збір за забруднення

навколишнього природного середовища) саме в рамках системи

природоресурсних платежів з наступних підстав. Відповідно до чинного

законодавства, даний податок справляється за викиди в атмосферне повітря

забруднюючих речовин стаціонарними та пересувними джерелами

забруднення, скиди забруднюючих речовин безпосередньо у водні об’єкти і

розміщення відходів [7, ст.240]. Закон України "Про охорону навколишнього

природного середовища" до складу природних ресурсів відносить, зокрема,

атмосферне повітря, водні об’єкти та надра [8, ст.39]. А саме ці ресурси і

114

виступають природним резервуаром і операційно-просторовим базисом для

господарської діяльності фізичних та юридичних осіб. Тому здійснення викидів

речовин чи розміщення відходів як однієї з неодмінних сторін господарювання

в те чи інше середовище (в повітряний простір, у водні об’єкти чи надра) слід

розглядати також і як своєрідний вид спеціального використання перелічених

природних ресурсів. Виходячи з цього, екологічний податок, незважаючи на

його специфічну природоохоронну спрямованість та нормативне

найменування, слід розглядати в складі системи природоресурсних платежів,

тим більше, що вони характеризуються єдиною правовою природою, тобто є

відплатними та компенсаційними платежами.

З приблизно таких же міркувань виходять і автори науково-практичного

коментаря до Податкового кодексу України, зазначаючи, що "за своєю

природою екологічний податок не є податком, а формується як низка зборів…

Йдеться не про один обов’язковий платіж, а про певну підсистему

загальнодержавних зборів, справляння яких обумовлено певною умовою чи

обставиною. Це не відповідає визначенню податку, наведеному в ст. 6 Кодексу".

Фактично, екологічний податок свого роду "збірна категорія". Хоча тут можна

прийти до розуміння єдиного об’єкту даного платежу – а саме провадження

діяльності, що призводить до забруднення довкілля, яка може поділятись на

декілька різновидів. В іншому випадку, за логікою авторів згаданого коментаря,

можна так само розглядати як сукупність зборів (обов’язкових платежів) і плату за

користування надрами, і збір за використання водних ресурсів, адже там також

можуть бути різні об’єкти та предмети обкладення переліченими

природоресурсними платежами.

Викладеної вище точки зору дотримується і відомий російський дослідник

платного природокористування О.А. Ялбулганов, який зазначає, що систему

природоресурсних платежів можна визначити як плату за користування

природними ресурсами та плату за негативний вплив на навколишнє

середовище [344, с.13-17]. Дещо незрозумілою з цього приводу залишається

позиція Т.М. Шульги, яка визнає здійснення викидів та скидів забруднюючих

115

речовин, розміщення відходів різновидами природокористування, однак

зазначає, що бюджетні доходи від такого природокористування потребують

самостійної уваги і заслуговують на окреме дослідження [334, с.12]. Ми

визнаємо, що екологічний податок безумовно відзначається рядом особливостей

щодо окремих елементів його юридичної конструкції, функціонального

спрямування. В той же час, як і решта природоресурсних платежів, даний збір має

спільний родовий об’єкт і носить компенсаційно-відплатний характер, тобто

володіє базовими ознаками, властивими для більшості платежів за спеціальне

природокористування. В єдиному зв’язку розглядає природоресурсні та екологічні

платежі і І.М. Синякевич, який, крім того, пропонує доповнити раніше існуючий

збір за забруднення навколишнього природного середовища платою за шумове,

радіологічне забруднення, а також екологічним податком або акцизом на продаж

продукції, яка є шкідливою під час хоча б одного з циклів її виробництва чи

споживання [272, с.74-76].

З іншого боку, В.М. Гиряєва вважає, що будь-які платежі, які спричиняють

керований вплив на екологічно позитивну поведінку суб’єктів, варто

розглядати в якості екологічних платежів. Досить важко погодитись з подібним

твердженням, оскільки на наш погляд, екологічними платежами слід вважати

лише ті платежі, об’єктом обкладення яких є діяльність, що безпосередньо

уособлює негативний вплив на довкілля, а механізм нарахування враховує

обсяги та ступінь такого впливу. Адже й інші платежі, наприклад промисловий

податок з відповідними пільгами може також впливати на відносини по охороні

довкілля, однак навряд чи можна його вважати екологічним податком,

незважаючи на його відповідні регулятивні властивості. Як правильно

відзначала свого часу Н.Р. Малишева, для забезпечення ефективного

функціонування механізму екологічних платежів, вся податкова та й бюджетна

система повинні бути зорієнтованими на забезпечення позитивного

стимулювання екологобезпечної поведінки платників податків [177, с.98],

однак це аж ніяк не створює підстав для позначення всіх обов’язкових податків

і зборів як екологічних.

116

На думку О.О. Веклича екологічна складова вітчизняної системи

оподаткування репрезентована рентними платежами, платою за землю, збором

за геологорозвідку, платежами за спеціальне використання природних ресурсів

і збором за забруднення навколишнього природного середовища (екологічним

податком – прим. авт.), які є загальнодержавними обов’язковими платежами. У

свою чергу, рентні платежі складаються з ресурсної і транзитної ренти. До

загальнодержавних платежів за спеціальне використання природних ресурсів

належить плата за користування надрами, плата за спеціальне

водокористування і збір за спеціальне використання лісових ресурсів, а також

пропонується віднести до цієї категорії платежів збір за використання

радіочастотного ресурсу України [64, с.6-7].

Значну дослідницьку увагу складовим системи платежів за спеціальне

природокористування приділила Т.М. Шульга, дослідивши на рівні дисертації

бюджетні доходи, пов’язані з використанням природних ресурсів.

Проаналізуємо окремі положення та висновки автора з розглядуваного питання.

Так, автор, як це випливає з ряду тверджень, в систему природоресурсних

платежів зараховує також і плату за землю, розглядаючи її як специфічну

форму бюджетних доходів плати за використання природних ресурсів [334,

с.23]. З іншого боку, дослідник зазначає, що "сумнівним видається

виокремлення орендної плати та земельного податку як самостійних форм

плати за землю та одночасне віднесення їх до зборів за спеціальне

використання природних ресурсів". Адже використання землі, за словами

автора, "хоч і є фактично одним із різновидів спеціального використання

природних ресурсів, та здійснюється на оплатних засадах, але законодавець

встановлює особливу правову форму плати, відмінну від зборів за спеціальне

використання природних ресурсів" [334, с.39-40]. Водночас ми погоджуємось з

тим, що чинне законодавство не досить чітко регулює правовий режим плати за

землю, яка на сьогодні представлена у формі земельного податку та орендної

плати.

117

Задля з’ясування належності плати за землю до числа обов’язкових

платежів за спеціальне природокористування, на наш погляд, слід виходити з

наступного. При аналізі існуючої системи природоресурсних платежів в

Україні необхідно послуговуватись двома системоутворюючими критеріями:

предметним (матеріальним) та правовим. Відповідно до цього, кожен

складовий елемент системи (платіж) повинен відповідати вищезгаданим

критеріям. Тут слід зробити зауваження методологічного характеру, що під

терміном „природоресурсні платежі” ми розуміємо виключно платежі

обов’язкового характеру, сплата яких здійснюється природокористувачами за

використання публічних природних ресурсів на підставі положень нормативно-

правових актів, а не цивільно-правових договорів.

Предметний критерій включення платежу до категорії природоресурсних

випливає вже із самої назви цих платежів і вказує на той факт, що вони

сплачуються за спеціальне використання природних ресурсів (в т.ч. і за

забруднення навколишнього природного середовища). Тобто, предметом їх

обкладення являються конкретні види природних об’єктів.

Стосовно правового критерію, то він доповнює перший і дає підстави

кваліфікувати різноманітні платежі як природноресурсові за ознаками їх

правової природи, особливостями юридичної конструкції та методами

нормативного регулювання. Юридичним (правовим) критерієм виділення

природоресурсних платежів буде сукупність їх сутнісних властивостей, що

відображають їх правову природу. Серед них можна назвати такі як

відплатність платежів, співрозмірність обсягам споживаних природних

ресурсів, двосторонній характер відносин, що виникають при їх сплаті,

умовний характер сплати, компенсаційну властивість платежів.

Якщо проаналізувати земельний податок за предметним критерієм, то

безумовно, за цією ознакою його можна визначити як один із різновидів

природоресурсних платежів, виходячи з наступного. Так, земля з її ґрунтовими та

іншими властивостями безперечно як і водні об’єкти, надра, ліси, відноситься до

природних ресурсів, виступає головним базисом для провадження господарської

118

та інших видів діяльності (тобто предметний критерій об’єднання земельного та

природоресурсних платежів тут один і той же – природні ресурси). Предметом

обкладення земельним податком є визначена в натурі (на місцевості) земельна

ділянка, що належить на праві власності суб’єкту оподаткування [312, с. 127].

Якщо ж вирішувати питання про належність земельного податку до числа

природоресурсних платежів крізь призму його юридичних властивостей, то в

даному випадку, слід перш за все, встановити співвідношення між платежами

за спеціальне використання природних ресурсів та податками, виявити їх

спільні та відмінні риси, і виходячи з отриманих результатів, вести мову про

схожість або відмінність правової природи земельного податку та

природоресурсних платежів.

У фінансово-правовій літературі під податком здебільшого розуміють

нецільовий, безвідплатний, безповоротний, безумовний та обов’язковий вид

платежу, що надходить від юридичних та фізичних осіб до бюджету

відповідного рівня з метою фінансування завдань та функцій держави та

місцевого самоврядування, обов’язковість сплати якого забезпечена державним

примусом [73, с.209; 99, с.146; 166, с. 84-104; 307, с.361]. Раніше при з'ясуванні

властивостей природоресурсних платежів ми вже розглядали ряд питань

стосовно їх співвідношення із податками. Зокрема, було встановлено, що

платежі за спеціальне використання природних ресурсів володіють

неподатковою правовою природою, а тому тут лише зосередимось на

характеристиці рис податків та природоресурсних платежів, що дозволяють їх

відмежувати один від одного.

До спільних рис даних платежів можна хіба що віднести переважно

нецільовий характер, а також способи їх нормативного регулювання – порядок

їх встановлення та сплати закріплено Податковим кодексом України. В силу

цього, вони також є загальнообов’язковими платежами, їх справляння

забезпечення можливістю застосування державного примусу. Крім того, вони

обопільно виконують фіскальну функцію, оскільки надходження від їх сплати

повністю зараховуються до бюджетів відповідного рівня.

119

Зрозуміло, що одного методу стягнення коштів недостатньо для

відмежування податків від неподаткових платежів. При стягненні податків

держава застосовує обов’язковий метод, для якого характерним є встановлення

державою обов’язкових безвідплатних і безповоротних грошових платежів, які

мобілізуються в бюджет у точно визначених розмірах і в заздалегідь

встановлені строки [314, с.43]. Застосовуючи цей метод, держава використовує

спеціальні юридичні конструкції – суб’єкт податку, об’єкт оподаткування,

одиницю оподаткування, ставку податку, строки сплати тощо. Порівнявши,

наприклад, порядок стягнення зборів з порядком стягнення податків, ми

побачимо, що вони фактично не відрізняються, хіба що збори інколи мають

цільовий характер. Усі (або майже всі) елементи податку є характерними для

зборів. Тому можна стверджувати, що при їх стягненні держава застосовує

обов’язковий метод.

Також не прояснює ситуацію стосовно визначення правової природи

природоресурсних платежів їх закріплення в рамках податкової системи України та

регулювання нормами податкового права. На нашу думку, в жодному випадку не

можна підходити до визначення правової природи платежу, посилаючись лише на

його формальні ознаки (нормативне закріплення та назву, встановлену

законодавцем).

Тому ми не підтримуємо позицію В.В. Левковича, який пропонує

здійснювати поділ державних доходів на податкові та неподаткові залежно від

форми самих платежів і методів їх стягнення. Автор стверджує, що такий поділ

дає змогу ґрунтовніше провести розмежування між цими двома видами

державних доходів [172, с.277]. На наш погляд, метод стягнення та нормативно

закріплена форма обов’язкових платежів можуть слугувати лише додатковими

критеріями відмежування неподаткових платежів (в т.ч. природоресурсних) від

податків.

Разом з тим, більшість ознак та істотних властивостей, які використовуються

для характеристики податку та відображенні в його доктринальних і нормативних

дефініціях, не є притаманними для категорії природоресурсних платежів.

120

Так, податкам властивий безумовний характер їх сплати. Сплата податку

не передбачає виникнення якихось додаткових благ, прав чи преференцій для

платника податку, його правовий статус залишається незмінним. У випадку з

природоресурсними платежами, їх перерахування в бюджет є обов’язковою

умовою подальшої реалізації права експлуатувати певний природний ресурс.

Власне Податковий кодекс так і закріплює визначення збору: " Збором (платою,

внеском) є обов'язковий платіж до відповідного бюджету, що справляється з

платників зборів, з умовою отримання ними спеціальної вигоди..." [7, ст. 6].

Відзначимо, що саме під назвою збору або плати у Податковому кодексі

закріплено всі природоресурсні платежі, за винятком екологічного податку.

З вищенаведеного випливає також ще одна відмінність між податками та

платежами за спеціальне використання природних ресурсів – у заходах

юридичної відповідальності за порушення порядку сплати цих платежів. Так, за

неправильне або несвоєчасне перерахування того чи іншого податку до

бюджету податкове законодавство передбачає ряд санкцій, які носять виключно

фінансовий характер (пеня, штрафи, реалізація об’єкта податкової застави

тощо). В той же час, за порушення строків та розмірів внесення певного

природоресурсного збору застосовуються заходи різних видів юридичної

відповідальності. Тут можливе застосування як фінансово-правових санкцій,

так і санкцій, встановлених поза межами фінансового права.

Специфіка природоресурсних платежів полягає також і в характері

регулювання підстав їх сплати. Так, детальна характеристика предмету, об’єкту та

бази обкладення природоресурсними платежами, як правило регулюється поза

межами податкового законодавства і наводиться в нормативно-правових актах,

що регулюють відносини природокористування. Разом з тим, юридична

конструкція податку та всі її елементи встановлюються виключно податковим

законом.

Особливістю юридичної конструкції платежів за спеціальне використання

природних ресурсів, не властивої для податків, є, зокрема, і те, що їхня сплата

не залежить від доходу або прибутку природокористувача, і як правильно

121

відмітив свого часу В.В. Левкович, не пов’язана із результатами господарської

діяльності платника [172, с. 276-280].

Не притаманна податкам ознака співрозмірності ("часткової

еквівалентності") є до певної міри характерною для природоресурсних

платежів. Так, розміри платежів за природокористування враховують обсяги

фактично спожитих природних ресурсів, їх якість, склад та умови вилучення з

природного середовища. Щоправда, така еквівалентність носить дещо умовний

характер, оскільки ставки природоресурсних платежів встановлюються в

односторонньому порядку, тобто еквівалент між розміром платежу та обсягом

використовуваного ресурсу визначається державою. Однак тут держава не в

змозі діяти виключно як суверен, вільно встановлюючи ті чи інші ставки

платежів. У випадку з платежами за спеціальне природокористування держава

керується, перш за все, даними економічної оцінки природного ресурсу, їх

ринкової вартістю, рентним (дохідним) потенціалом і в порядку реалізації від

імені народу прав власника на природні ресурси встановлює співвідношення

розподілу доходу від експлуатації природного об’єкта між публічними

фондами та приватним природокористувачем.

Вирішальними властивостями природоресурсних платежів, як ми

встановили це раніше, є їх індивідуальна відплатність та компенсаційна

природа. Серед представників науки фінансового права практично відсутні

дискусії з приводу безвідплатності податків. Сплачуючи податок, платник

безпосередньо не отримує жодних майнових чи інших благ; тут можна

говорити лише про так звану "опосередковану відплатність" податку у вигляді

потенційної можливості платника скористатися благами, які створюються в

порядку реалізації державою своїх функцій. Зовсім інша ситуація має місце із

природоресурсними платежами. При їх сплаті платник в індивідуальному

порядку отримує право на користування публічними (особисто йому не

належними) природними ресурсами, або ж продовжує реалізувати раніше

надане йому таке право. Тобто, він як і держава, фактично через відносини зі

сплати природоресурсних платежів, перебуває в стані майнового обміну,

122

отримуючи конкретні майнові блага (вигоду). Цього безперечно немає при

виконанні обов’язку фізичних та юридичних осіб по сплаті податків на користь

держави чи місцевого самоврядування.

Із відплатності природоресурсних платежів випливає й їх двосторонній

характер – наявність взаємних прав та обов’язків у платника та держави, які

виникають у них як в рамках фінансових відносин (по сплаті

природоресурсного платежу), так і в межах відносин, пов’язаних із спеціальним

природокористуванням. Натомість податки є односторонніми фіскальними

платежами, жодних нових прав у платника у зв’язку із сплатою податку не

виникає.

На останок, зазначимо, що природоресурсні платежі наділені

компенсаційною функцією – їх основне призначення – компенсувати в

грошовому еквіваленті певну частину втрат суспільства у належних йому

природних ресурсах, які споживаються в індивідуальному порядку

природокористувачами, з метою забезпечення сталого розвитку та

благополуччя майбутніх поколінь. Призначення податків дещо інше і полягає,

насамперед, в задоволенні поточних потреб держави у фінансових ресурсах

задля здійснення покладених на неї функцій.

На відміну від податків платежі за спеціальне використання природних

ресурсів можуть сплачуватись у натуральній формі, наприклад, при виконанні

угод про розподіл продукції, що також є не характерним для податків. Метою

податків як правило, завжди є максимальне наповнення бюджету, то щодо

природоресурсних платежів (особливо суто екологічного напрямку, наприклад,

екологічний податок) держава досить часто зацікавлена в зменшенні

надходжень від сплати цих платежів, адже це свідчитиме про дієвість їх

стимулюючих механізмів (наприклад, зменшення викидів та скидів

забруднюючих речовин). Крім того, податки сплачуються безвідносно до

наявності певних прямих юридичних зв’язків між державою та платником. В

той же час, при сплаті зборів за спеціальне природокористування має місце

пряме юридичне відношення (зобов’язання) між державою або уповноваженим

123

нею органом та платником щодо використання природних ресурсів, яке власне і

передбачає необхідним своїм елементом обов’язок сплати

природокористувачем відповідних платежів.

Враховуючи вищевикладене, маємо достатні підстави вважати, що

земельний податок навряд чи можна вважати природоресурсним платежем.

Передбачений в чинному законодавстві земельний податок, який уособлює

платність землекористування, є обов’язковим платежем суто податкового

характеру, і сплачується власниками земельних ділянок. Фактичною підставою

сплати цього платежу (тобто об’єктом як елементом юридичної конструкції

земельного податку) є наявність в суб’єкта права власності на земельну

ділянку, а не користування нею, що переконливо обґрунтував В.В. Хохуляк

[312]. Тим більше, сплата земельного як і будь-якого іншого податку не

передбачає виникнення будь-якого індивідуально визначеного зустрічного

обов’язку збоку держави, тоді як у випадку сплати решти природоресурсних

платежів воно має місце – держава надає та забезпечує платникам право

користування відповідними природними ресурсами (надрами, водами, лісами),

що перебувають у її власності чи розпорядженні. Таким чином, земельний

податок можна розглядати як податковий, індивідуально безвідплатний платіж

(адже законодавство передбачає його сплату незалежно від наявності фактичної

експлуатації земельної ділянки). Тобто, земельний податок як обов’язковий

платіж є податком в його "рафінованому" вигляді, тоді як природоресурсні

платежі мають відмінну від податку правову природу, характеризуються

властивостями індивідуальної відплатності та компенсаційності, що не

притаманно податковим фіскальним платежам. А тому підхід, відповідно до якого

в бюджетній класифікації України здійснено включення до складу зборів та плати

за спеціальне використання природних ресурсів земельного податку [25] (це

суперечить податковому законодавству) видається нам науково не обґрунтованим

і практично недоцільним.

Податковим кодексом України скасовано збір за геологорозвідувальні роботи,

виконані за рахунок державного бюджету, ставки і порядок сплати якого

124

визначалися Кабінетом Міністрів України [19]. Кодекс України про надра в

попередній редакції розглядав його у складі плати за використання надр [3, ст.28]. На

сьогодні такий платіж закріплюється у вигляді зобов’язання переможця аукціону з

продажу дозволу на користування надрами сплатити вартість наданої геологічної

інформації стосовно конкретної ділянки надр, що була предметом аукціону [24,

П.15].

Вважаємо, що даний платіж, у якій би формі він не встановлювався, не

може розглядатися в якості природоресурсного збору, оскільки не відповідає

вимогам раніше введених нами предметного та юридичного критеріїв. По-

перше, однією з підстав сплати даного платежу є факт отримання на законних

умовах природокористувачем різного роду геологічної інформації щодо запасів

надр, яка акумульована за рахунок державних коштів, що не властиво для решти

природоресурсних платежів. По-друге, плата за геологорозвідувальні роботи

сплачується при використанні гірничих відводів з раніше розвіданими запасами

корисних копалин, а не будь-яких ділянок надр. По-третє, фактичний обсяг

сплачених сум в більшості випадків не є співрозмірним затратам держави на

отримання даних геологорозвідки.

За своєю правовою природою та економічним змістом розглядуваний

платіж являє собою певну форму компенсації гірничодобувними

підприємствами витрат держави на розвиток мінерально-сировинної бази,

підготовку запасів корисних копалин, видобуванням яких вони займаються.

Предметом платежу є власне геологічна інформація, а не природний ресурс у

вигляді ділянки надр. Крім того, даний збір має нееквівалентний характер, так

як його розміри не залежать від фактичних витрат держави на здійснення

геологорозвідувальних робіт на конкретній ділянці надр, а встановлюються на

підставі закріплених (стабільних) нормативів у гривнях до одиниці виду

корисних копалин, що видобуваються надрокористувачем. При цьому, як

слушно зауважує Р.О. Гаврилюк, розміри фінансування з бюджету

геологорозвідувальних робіт можуть бути як більші, так і менші від

надходжень цих відрахувань [76, с.70]. На практиці надходження від

125

справляння збору за геологорозвідувальні роботи значно (в десятки разів)

перевищувало фактичні витрати, які несла держава в зв’язку із фінансуванням

цих робіт [123, с.10].

Також необхідно чітко розмежовувати природоресурсні платежі і збори за

видачу різноманітних дозволів, ліцензій, відстрільних карток, лісорубних

ордерів та лісових квитків, виходячи з наступних підстав. Плата за видачу

ліцензії – це, як правило, разовий платіж, що його суб'єкт господарювання

діяльності вносить за одержання дозволу на певний вид діяльності.

Природоресурсні платежі усі без виключення за своєю юридичною

конструкцією є періодичними платежами, повинні сплачуватися

природокористувачами протягом кварталу чи місяця, залежно від виду

використовуваного природного ресурсу. Також, об’єктом ліцензійних зборів є

отримання відповідних управлінських послуг збоку державних органів та права

здійснювати певну діяльність, наприклад, полювання, видобуток корисних

копалин, водокористування. Природоресурсні платежі в якості свого об’єкта

передбачають, насамперед, пряме використання (реальне споживання)

природних ресурсів. Тому дозвільні платежі на відмінну від останніх за своєю

правовою природою наближаються до державного мита; їх об’єктом являється

отримання права на доступ до використання певного природного ресурсу, а не

його фактична експлуатація. Як справедливо зазначає Н.А. Шевельова,

розглядувані платежі припускають відповідну послугу держави у вигляді

дозволу використовувати природні ресурси для отримання доходів. Але при

цьому суб’єкти зобов’язані додержувати правила природокористування, які

передбачені не податковим, а іншим законодавством [321, с.106]. По суті, вони

являють собою плату за здійснення на користь платника (заявника) з боку

державних органів, органів місцевого самоврядування юридично значущих дій.

Схожу думку висловлює і О.А. Ляпіна стосовно платежів за видачу ліцензій на

спеціальне водокористування [175, с.139].

Отже, враховуючи вищенаведене в якості природоресурсних платежів на

сьогодні можна розглядати збір за спеціальне використання лісових ресурсів та

126

користування земельними ділянками лісового фонду, збори за спеціальне

використання води, плату за користування надрами, у тому числі плату за

користування надрами в цілях, не пов’язаних з видобуванням корисних копалин,

екологічний податок, збір за використання радіочастотного ресурсу України, а

також рентну плату за нафту, природний газ та газовий конденсат, що

видобуваються в Україні.

Таким чином, в якості критеріїв класифікації природоресурсних платежів

виступають притаманні їм зовнішні ознаки та риси, за якими можна здійснити

їх групування серед інших платежів, що належать до системи публічних

фінансів України. Так, всі природноресурсові платежі законодавець включив до

податкової системи України, при їх встановленні та справлянні застосовується

обов’язковий метод акумуляції грошових ресурсів до централізованих

публічних фондів коштів. Обов’язковий характер платежів передбачає

законодавчу форму їх встановлення, що кореспондується з конституційною

вимогою статті 92 Основного Закону. Природоресурсні платежі належать до

числа загальнодержавних обов’язкових платежів, встановлення їх на місцевому

рівні чинним податковим законодавством не передбачається. До інших критеріїв

класифікації платежів відносяться канал надходження платежів, вид платника,

форма обкладення, напрямки використання акумульованих до бюджету коштів,

часові параметри виконання обов’язку природокористувача сплачувати відповідні

платежі. В залежності від цих критеріїв природоресурсні платежів можна

класифікувати як закріплені пропорційні, прямі реальні та кількісні платежі

нецільового характеру, що періодично сплачуються фізичними та юридичними

особами протягом всього часу спеціального використання публічних природних

ресурсів.

Висновки до розділу 2

127

1. Природоресурсні платежі за своєю правовою природою є

неподатковими, обов’язковими публічними платежами компенсаційного

характеру, індивідуально відплатними, встановленими законодавчим органом і

забезпеченими державним примусом, що сплачуються фізичними та

юридичними особами за здійснення спеціального природокористування, з

метою суспільного перерозподілу природної ренти, стимулювання

раціонального використання природних ресурсів та дотримання екологічних

вимог.

2. До властивостей природоресурсних платежів належать ті їх істотні

якості, які у своїй сукупності відображають їх правову природу та сутність, і

отримують зовнішній прояв через реалізацію відповідних функцій даних

платежів. Правова природа та внутрішній зміст платежів за спеціальне

природокористування визначаються головним чином характером суспільного

публічного інтересу, необхідність задоволення якого зумовлює їх появу і є

метою та головним призначенням функціонування. Одним із визначальних

чинників правової сутності платежів за спеціальне природокористування є

зміст та спрямованість діяльності держави, мета та сукупність цілей, які вона

переслідує при встановленні природоресурсних платежів, діючи від імені та в

інтересах народу як публічного власника природних ресурсів. Поряд з цим,

властивості природоресурсних платежів також залежать і від особливостей

об’єктів, з приводу яких вони встановлюються. Природоресурсні платежі, якщо їх

розглядати як систему відносин із реалізації фінансового обов’язку

природокористувача, є функціонально підпорядкованими зобов’язанню, що

виникає між ним та державою з приводу використання публічних природних

ресурсів, і тому конкретні властивості розглядуваних платежів опосередковані

природою юридичних зв’язків та відношень, які складаються в рамках даного

зобов’язання.

3. Основною властивістю, яка дозволяє відмежувати природоресурсні

платежі від платежів податкового характеру, є індивідуальна відплатність. У

відносинах по сплаті природоресурсних платежів платник наповнює

128

Державний бюджет, забезпечуючи дохід (ренту) держави від використання

природних ресурсів, відносно яких вона від імені Українського народу

здійснює повноваження права власності. Держава, з іншого боку, забезпечує

можливість платнику користуватися такими об’єктами, отримуючи відповідну

вигоду. Зобов’язання, яке виникає при сплаті природоресурсних платежів

завжди носить двосторонній характер: держава надає платнику в спеціальне

користуватися належні народові на праві власності природні ресурси, а платник

за це зобов’язаний періодично вносити до бюджету відповідну плату у

встановлених законодавством розмірах. Природоресурсні платежі виступають

необхідною умовою реалізації наданого платникові в дозвільному порядку

права спеціального використання природних ресурсів.

4. Природоресурсні платежі також володіють перерозподільним та

компенсаційним характером. Встановлення державою даних платежів має на

меті компенсацію втрат країни у відповідних не відтворюваних або дефіцитних

природних ресурсах здійснення перерозподілу рентних доходів від

користування природними ресурсами приватними суб’єктами, по-перше, між

останніми та державою, по-друге, між державою та регіонами

(територіальними громадами та їх об’єднаннями), і врешті-решт між

природокористувачем та іншими громадянами, що забезпечується шляхом

фінансування загальносоціальних потреб та виконання відповідних публічних

функцій за рахунок акумульованих в бюджетних фондах надходжень від

природоресурсних платежів. Дана властивість платежів за спеціальне

використання природних ресурсів покликана забезпечити втілення принципу

соціальної справедливості в рамки правового регулювання економічних

відносин природокористування та реалізацію конституційного права кожного

громадянина на користування природними об'єктами права власності

Українського народу.

5. Оскільки природоресурсні платежі спрямовуються на забезпечення

здійснення різноманітних функцій держави, задоволення загальносуспільних

потреб, то вони відзначаються публічно-правовим змістом. Юридична

129

конструкція правовідносин, пов’язаних із використанням природних ресурсів,

незважаючи на їх двосторонній характер, не дає підстав стверджувати про

приватноправову природу платежів за користування ними, так як, надаючи

природні об’єкти в експлуатацію окремим суб’єктам, держава діє не в якості їх

власника, а реалізує публічно-правові повноваження представника народу.

6. Місце платежів за спеціальне використання природних ресурсів

визначається їх функціями, які вони виконують в рамках фінансової системи

держави. Функції природоресурсних платежів є формою реалізації їх

властивостей і являють собою напрямки впливу на правовідносини, що

виникають між приватними суб'єктами та державою з приводу експлуатації

природних об’єктів. Природоресурсні платежі складають в своїй сукупності

важливий інструмент фінансового-правового регулювання відносин, що

складаються в сфері природокористування, збереження довкілля, розподілу

рентних доходів серед населення, збереження ресурсного потенціалу

навколишнього природного середовища. Тому в їх основі закладене

багатофункціональне призначення.

7. Природоресурсним платежам притаманні фіскальна, компенсаційна,

перерозподільна, регулююча (стимулююча) та контрольна функції. Фіскальна

функція платежів спрямована на забезпечення держави та місцевого

самоврядування необхідними фінансовими ресурсами для виконання

покладених на них завдань. Перерозподільна функція забезпечує справедливий

розподіл рентних доходів між публічним власником природних ресурсів –

народом чи територіальною громадою та приватним сектором. Водночас

встановлення природоресурсних платежів створює умови для компенсації

зазначеним суб’єктам частини спожитих природних ресурсів у певному

грошовому еквіваленті. Функціональна складова розглядуваних платежів на

сьогодні доповнюється функцією стимулювання раціонального і ефективного

використання природних ресурсів та охорони навколишнього природного

середовища, що безпосередньо відображається на особливостях елементів та

структури їх юридичної конструкції.

130

8. В якості критеріїв класифікації природоресурсних платежів виступають

притаманні їм ознаки, за якими можна здійснити їх групування серед інших

платежів, що належать до системи публічних фінансів України. Так, всі

природноресурсові платежі законодавець включив до податкової системи

України, при їх встановленні та справлянні застосовується обов’язковий метод

акумуляції грошових ресурсів до централізованих публічних фондів коштів.

Обов’язковий характер платежів передбачає законодавчу форму їх встановлення.

Природоресурсні платежі належать до числа загальнодержавних обов’язкових

платежів, встановлення їх на місцевому рівні не передбачається. За рядом інших

критеріїв (каналом надходження платежів, персоніфікацією платника, формою

обкладення, напрямками використання акумульованих коштів) більшість

природоресурсних платежів можна класифікувати відповідно як закріплені

пропорційні, прямі реальні та кількісні платежі нецільового характеру, що

сплачуються фізичними та юридичними особами.

9. До категорії природоресурсних платежів належать збір за спеціальне

використання лісових ресурсів та користування земельними ділянками лісового

фонду, збори за спеціальне використання води, плату за користування надрами,

у тому числі плату за користування надрами в цілях, не пов’язаних з

видобуванням корисних копалин, екологічний податок, збір за використання

радіочастотного ресурсу України, а також рентна плата за нафту, природний газ

та газовий конденсат, що видобуваються в Україні.

131

РОЗДІЛ 3. ТИПОВА ЮРИДИЧНА КОНСТРУКЦІЯ ПРИРОДОРЕСУРСНИХ ПЛАТЕЖІВ

3.1. Поняття, правова природа та властивості типової юридичноїконструкції природоресурсних платежів

В процесі розвитку системи платного використання природних ресурсів

держава змушена постійно "відшуковувати" ті чи інші шляхи (способи)

правового регулювання природоресурсних платежів як відповідних

перерозподільних засобів. Так, держава може застосовувати різні механізми

вилучення рентних доходів (переважно договірний при публічній формі

власності на природні ресурси і загальнообов’язковий, коли мова іде про

об’єкти, що перебувають у власності приватних осіб). Причому вибір того чи

іншого методу в даному випадку не є визначальним для сутності самих

платежів – вони в будь-якому випадку зберігають свою компенсаційну

(неподаткову) правову сутність.

На сучасному етапі розвитку світова практика природоресурсних відносин

свідчить про схильність більшості держав вдаватися до використання

переважно загальнообов’язкових, фіскальних методів акумуляції суспільної

частки доходів в галузі використання об’єктів навколишнього природного

середовища, що насамперед зумовлено особливостями природних ресурсів як

об’єктів правового регулювання (зокрема, труднощами їх економічної оцінки та

обліку) [199; 177, с.47-51]. Не є винятком в цьому плані і Україна, де

Податковим кодексом України серед переліку обов’язкових платежів, що

входять до податкової системи, закріплено збори (плату) за використання

різних природних ресурсів та екологічний податок [7, ст.9].

Враховуючи вищенаведене, при дослідженні юридичної конструкції

природоресурсних платежів слід, зокрема, виходити з того, що на сьогодні

держава вдається до обов’язкового методу акумуляції відповідних коштів з

природокористувачів посередництвом встановлення природоресурсних зборів.

Варто одразу ж зазначити, що науково-теоретична розробка питань, пов’язаних

з юридичною конструкцією обов’язкових платежів в сучасній науці

132

фінансового права зорієнтована на дослідження елементної структури

переважно податків. Що ж до юридичної конструкції зборів та інших

неподаткових обов’язкових платежів (в групу яких входять і платежі за

спеціальне природокористування), то науковці майже не торкалися цієї

проблеми. Однак, на нашу думку, виходячи з вищенаведених міркувань,

юридичну конструкцію природоресурсних зборів доцільно розглядати,

враховуючи напрацювання в рамках теорії юридичної конструкції податкових

платежів. Тим більше таке рішення виправдане й тим, що як елементний склад,

так і порядок справляння податків є характерними для більшості

загальнообов’язкових зборів, в тому числі і для платежів за спеціальне

використання природних ресурсів.

Природоресурсні платежі є складним системним явищем правової

дійсності. Відповідно, юридична конструкція даних платежів, їх внутрішня

будова також повинна володіти властивостями системності та структуровності.

Тому при дослідженні юридичної конструкції платежів за спеціальне

використання природних ресурсів слід послуговуватись системним підходом, а

також застосовувати засоби структурно-функціонального аналізу. Адже

важливою складовою характеристики юридичної конструкції

природоресурсних платежів є саме її функціональний аспект. При цьому

конструкція платежів розглядається в тісному зв’язку з практикою правового

регулювання суспільних відносин і постає в ролі своєрідного засобу її

здійснення [248, с.15]. Розглядаючи під подібним кутом зору юридичну

конструкцію природоресурсних платежів, ми можемо говорити про її цільове

призначення, оцінювати ефективність функціонування платежів, аналізувати

внутрішні та зовнішні зв’язки юридичної конструкції. Останнє було вдало

підкреслено Н.Н. Тарасовим, який розглядав конструкції в праві як особливий

змістовний елемент права, специфічний засіб зв’язку між приписами права та

реальною дійсністю, типову модель правовідносин [288, с.245].

Власне подібний інструментальний підхід до юридичної конструкції

обов’язкових платежів, що реалізується в рамках структурно-функціонального

133

аналізу як одного з ключових методологічних засобів пізнання системних явищ

правової дійсності, дозволяє характеризувати юридичну конструкцію

природоресурсних платежів через систему її функцій як зовнішнього прояву

іманентних властивостей розглядуваних платежів.

Юридична конструкція природоресурсних платежів, що має до певної мірі

модельний статус, повинна охоплювати лише ті ознаки, які є вирішальними для

пізнання сутності та основних функцій природоресурсних зборів, визначають їх

місце у фінансово-економічній системі суспільства. Без подібного заміщення

ми будемо розглядати платежі лише як суто фіскальний обов’язок або ж навіть

певний грошовий трансферт між природокористувачем та державою на

безповоротній основі. Зовсім інша ситуація матиме місце, коли ми

мислитимемо дані платежі як щось конструктивне, певну структуровану

систему з її зовнішніми зв’язками з іншими явищами правової дійсності, як

певний елемент системи більш вищого порядку.

В продовження сказаного доцільно зупинитись на ще одному аспекті

онтологічного статусу юридичної конструкції природоресурсних платежів що є

важливим для розуміння правової природи платежів та їх місця у фінансовій

системі країни загалом. Основними властивостями юридичної конструкції

природоресурсних платежів є емерджентність, функціональна єдність та

цілісність конструкції, а також її структуровність. Емерджентність юридичної

конструкції розглядуваних платежів полягає в тому, що сукупність її елементів

є певним чином логічно взаємопов’язана між собою, тобто, становить певну

систему, яка наділена додатковими властивостями, що не є притаманними для

окремо взятого кожного її елемента. Саме завдяки певній логічній

взаємозумовленості та пов’язаності окремих елементів конструкції платежів за

спеціальне використання природних ресурсів вона набуває нових

функціональних рис, не властивих для жодного з її елементів. Так, окремо взята

сама по собі ставка природоресурсного платежу нічим не відрізняється від,

наприклад, ставки податку. Існує багато й інших елементів і податків, і

природоресурсних платежів, подібних між собою. Водночас, поєднані певними

134

системними та функціональними зв’язками елементи плати за користування

природними ресурсами отримують особливе функціональне призначення, що є

адекватним правовій природі даного платежу і відрізняє його від податкових чи

інших обов’язкових платежів. Тобто, властивості юридичної конструкції

платежів, як і зрештою вона сама, не можуть бути зведені до звичайної лінійної

сукупності її складових частин.

Функціональна єдність елементів юридичної конструкції природоресурсних

платежів полягає в тому, що при зміні одних елементів конструкції мають місце

похідні зміни в інших її частинах. Сукупна дія всіх елементів призводить до

наперед заданого результату і на зовні виражається в реалізації певної функції

природоресурсного платежу – фіскальній, компенсаційній, перерозподільній чи

будь-якій іншій. Функціональна єдність юридичної конструкції платежів за

спеціальне природокористування як певної системи можлива, і власне

детермінована наявністю мети та цілей, які переслідуються при їх встановленні,

тобто вона задається функціональним призначенням того чи іншого

природоресурсного платежу.

Розглядаючи субстанціональні характеристики податку, І.І. Бабін виділяє

серед інших властивість цілісності його юридичної конструкції, що в свою

чергу, втілюється в органічних внутрішніх і зовнішніх зв’язках конструкції [38,

с.81]. Подібна схема взаємозв’язків юридичної конструкції податків, на наш

погляд, може бути цілком застосовна і у випадку з природоресурсними

платежами, щоправда з деякими уточненнями. Тут, зокрема, зовнішні зв’язки

складаються між фіскально-компенсаційними елементами конструкції

природоресурсного платежу та конструкцією зобов’язання, пов’язаного із

реалізацією громадянами права спеціального природокористування.

Наприклад, ставки природоресурсних зборів та їх диференціація напряму

пов’язані із особливостями предмету та змісту зобов’язання між державою

(публічним суб’єктом) та природокористувачем щодо використання

конкретного природного ресурсу. Так, розміри ставок рентної плати за

видобуток природного газу варіюються в залежності від напрямків його

135

подальшої реалізації надрокористувачем. Згідно ч. 2. ст. 258 Податкового

кодексу України зменшені розміри ставок застосовуються у випадку

обкладення природного газу, що реалізується платниками рентної плати за

відповідними актами приймання-передачі суб’єкту, уповноваженому Кабінетом

Міністрів України, для формування ресурсу природного газу (у тому числі

нафтового (попутного) газу), що використовується для потреб населення [7,

ст.258.1.2]. Понижувальний коефіцієнт (0,7) застосовується до ставок плати за

розробку родовищ корисних копалин в тому випадку, коли природокористувач

взяв на себе зобов’язання самостійно здійснити геологічну розвідку та оцінку

мінеральних запасів родовища, або ж фінансує їх за власний рахунок [7,

ст.263.10].

Більш яскраво зовнішні зв’язки між ставкою як ключовим фіскально-

компенсаційним елементом юридичної конструкції природоресурсного платежу

та елементами конструкції зобов’язання із спеціального природокористування

можна продемонструвати на прикладі угод про розподіл продукції. Стаття 338

Податкового кодексу України взагалі передбачає можливість визначення розміру

ставок плати за користування надрами для видобування корисних копалин за

домовленістю сторін (органом влади, що діє від імені держави, та користувачем

надр). Єдине обмеження – ставки не повинні бути меншими за законодавчо

встановлені нормативи плати, що справляється добувними підприємствами у

звичайному режимі.

Величина ставок збору за користування радіочастотним ресурсом

безпосередньо пов’язана із метою такого користування, тобто однією з істотних

умов зобов’язання суб’єктів господарської діяльності з експлуатації певної

смуги радіочастот (вона неодмінно зазначається у відповідному дозволі або

ліцензії на право користування). Так, ставка збору за використання 1 МГц

смуги радіочастот для цілей стільникового зв’язку складає 8666 грн. на місяць,

тоді як у випадку використання частот того ж діапазону з метою радіолокації та

радіонавігації – лише 35,10 грн.

136

Крім того, ставки природоресурсних платежів визначаються також в

залежності від об’єкту природоресурсних зобов’язальних відносин, його

юридичних, якісних та кількісних характеристик. Таким об’єктом в загальному

виступає сукупність природних ресурсів, що є власністю Українського народу і

перебувають в управлінні держави або місцевого самоврядування та надаються

в користування приватним суб’єктам. Наприклад, це можуть бути лісові

ресурси або ж водні об’єкти, корисні копалини, атмосферне повітря тощо, щодо

яких укладені відповідні договори про промислове використання або ж видані

відповідні дозвільні документи. В той же час, в рамках юридичної конструкції

природоресурсних платежів ці природні об’єкти, індивідуалізовані в певній

формі, виступатимуть в ролі предмету предметом обкладення. В залежності від

фізичних параметрів останнього законодавцем встановлюються відповідні

розміри ставок платежів. Так, ставки збору за використання поверхневих вод

диференціюються, виходячи із характеристик басейну водозабору, об’ємів

річкового стоку та розрахункової дефіцитності водних ресурсів в регіоні, про

що свідчить шкала нормативів збору, наведених у статті 325 Податкового

кодексу України [7, ст.325.1]. Аналогічна диференціація має місце і у

відношенні ставок збору за заготівлю деревини – їх розміри визначаються

залежно від цінності породи деревини, розряду, розмірів стовбурів дерев, їх

господарського призначення (ділова, дров’яна) тощо [7, ст.331.1].

Ще один приклад зовнішніх зв’язків юридичної конструкції

природоресурсних платежів можна назвати у відношенні об’єкта даних

платежів. В якості об’єкта природоресурсного збору або плати виступає

конкретний вид діяльності з приводу експлуатації природних ресурсів, який

опосередковується сукупністю прав та обов’язків природокористувача в

порядку реалізації зобов’язальних природоресурсних відносин, що виникають

між ним та публічним суб’єктом (державою або територіальною громадою). В

залежності від конкретного режиму природокористування, встановленого

відповідним договором (дозволом), вирішується питання про існування об’єкта

обкладення природоресурсними платежами, а відповідно і про наявність

137

платіжного зобов’язання природокористувача. Зокрема, держава заохочує

окремі види природоресурсної діяльності приватних користувачів,

закріплюючи за ними більш ширше коло прав у відносинах спеціального

природокористування, натомість звужуючи коло обов’язків. Так, діяльність

водокористувачів у вигляді забору води для протипожежних потреб, для

пилозаглушення у шахтах і кар'єрах, для запобігання підтопленню, засоленню,

заболоченню, зсувам тощо розглядається державою як соціально позитивна в

плані збереження сприятливого стану навколишнього середовища, а тому не

підлягає під дію принципу платного природокористування. Вищезазначені види

господарської експлуатації водних ресурсів не розглядаються в якості об’єкта

обкладення природоресурсними платежами [7, ст.324.4], а навпаки, в окремих

випадках є предметом державного стимулювання.

Отже, посередництвом зовнішніх зв’язків між елементами права

спеціального природокористування (і відповідних зобов’язань щодо його

реалізації) та фіскально-компенсаційними елементами юридичної конструкції

природоресурсних платежів держава (інший публічний суб’єкт) реалізує завдання

щодо забезпечення стимулювання окремих видів господарської діяльності в

природоресурсній сфері, забезпечення сталого економічного розвитку

суспільства, раціонального використання об’єктів природи. Крім того, елементи

юридичної конструкції розглядуваних платежів водночас є невід’ємними

складовими зобов’язань на використання природних ресурсів. Так, ставка платежу

з позицій природоресурсного або екологічного законодавства є засобом

визначення розміру платіжного обов’язку користувача (боржника) – перед

державою чи територіальною громадою (кредитором), і по суті, є ціною

зобов’язання. Предмет обкладення платежами є водночас об’єктом

зобов’язальних природоресурсних відносин, а об’єкт опосередковується та

деталізується через сукупність прав та обов’язків природокористувачів і складає

зміст права спеціального природокористування.

Друга група зовнішніх зв’язків виникає між організаційними елементами

юридичної конструкції природоресурсних платежів та юридичною

138

конструкцією права публічної власності на природні ресурси, метою яких є

забезпечення потрапляння частини доходів від використання природних

об’єктів у відповідний публічний фонд. Такий тип зв’язків зумовлює

перерозподільний характер природоресурсних платежів, а отже і відповідну

властивість їх типової юридичної конструкції. Дану властивість можна

продемонструвати на прикладі платежів за видобування вуглеводнів, що

справляються в режимі тих же угод про розподіл продукції. Так, відповідно до

статті 335 Податкового кодексу України протягом строку дії угоди про розподіл

продукції і в межах діяльності, пов'язаної з виконанням такої угоди, справляння

інвестором (природокористувачем) рентної плати за нафту, газ та газовий

конденсат замінюється розподілом виробленої продукції між державою та

інвестором на умовах такої угоди [7, ст.335.1]. Таким чином, в даному випадку

відбувається прямий перерозподіл ренти від експлуатації суспільних ресурсів

надр між інвестором та державою. Коли ж добувне підприємство здійснює

користування надрами в звичайному ліцензійно-дозвільному режимі, то функцію

такого перерозподілу, що здійснюється вже у грошовій формі, виконує згадана

вище рентна плата за нафту, природний газ та газовий конденсат, що

видобуваються в Україні.

Отже, через систему зовнішніх зв’язків можна побачити тісну "співпрацю"

юридичної конструкції природоресурсних платежів з іншими елементами

юридичної конструкції права спеціального природокористування. Таке

взаємовідношення в рамках згаданої системи дістає своє позитивне

відображення у вигляді взаємопроникнення нормативних приписів різних

галузей права – конституційного, фінансового, екологічного, цивільного та

адміністративного. Причому подібне взаємопроникнення здійснюється (або

хоча б має здійснюватись) на основі єдиних ідейних принципів регулювання

природоресурсних відносин. З цього приводу слід привести слова видатного

філософа сучасності М.К. Мамардашвілі, який справедливо відмічає, що

можливість мислити конкретні речі як щось змістовне, впорядковане, з

певними закономірностями та залежностями, існує лише в тій мірі, в якій ми

139

можемо розглядати дані предмети як виконання певних ідей [179, с.147]. Тобто,

як і інші складові правовідносин, пов’язаних із господарським використанням

об’єктів природи, природоресурсні платежі, їх внутрішня будова та елементний

склад в цілому підпорядковані певній ідеї чи системі вихідних цілей, і такого

роду підхід до розглядуваних платежів є своєрідною методологічною

установкою дослідження. До таких ідейно-вольових установок (засад)

регулювання платного природокористування можна, зокрема, віднести:

пріоритетність вимог екологічної безпеки; обов'язковість додержання

екологічних стандартів, нормативів та лімітів використання природних ресурсів

при здійсненні господарської діяльності; науково обґрунтоване узгодження

екологічних, економічних та соціальних інтересів суспільства [8, ст.3];

стимулювання раціонального використання природних ресурсів; рівний доступ до

загальнонародних природних ресурсів та справедливий розподіл доходів від їх

використання серед всіх членів суспільства та ін.

Виходячи з цих принципів здійснюється міжгалузева "конвергенція" при

регулюванні елементів природоресурсних відносин, в тому числі, і

природоресурсних платежів. Так, окремі складові їх юридичної конструкції

детально регулюються приписами як фінансового, так і екологічного права.

Наприклад, ліміти на здійснення права спеціального водокористування

визначаються екологічними правовими нормами, в той же час, вони

застосовуються при визначенні обсягів бази обкладення збором за спеціальне

використання поверхневих вод. Крім того, ліміти функціонально спрямовані на

забезпечення реалізації принципу економної та раціональної експлуатації

водних об’єктів. Паралельно фіскально-компенсаційні елементи юридичної

конструкції природоресурсних платежів стимулюють поведінку

природокористувачів щодо дотримання встановлених лімітів водозабору через

механізм кратного підвищення ставок в разі їх порушення [7, ст.327].

Аналогічні механізми фінансового стимулювання використовуються і при

порушенні адміністративного порядку доступу до природних ресурсів (видання

140

дозволів, ліцензій, квот на здійснення права спеціального

природокористування).

В якості прикладу впливу ідейно-вольових принципів права

природокористування на структурно-функціональні особливості юридичної

конструкції природоресурсних платежів можна навести наступне. Так, на сьогодні

функціональне призначення природоресурсних платежів, як форма прояву їх

внутрішнього змісту та природи, не обмежується лише перерозподільним,

рентним характером, а включає також функцію стимулювання раціонального і

ефективного використання природних ресурсів та охорони навколишнього

природного середовища. Екологічна складова природоресурсних платежів

безпосереднім чином відображена в механізмі їх функціонування, який

характеризується специфічним колом платників, диференціацію нормативів

(ставок) відповідно до умов природокористування та обсягів забруднення

довкілля, застосуванням різноманітних пільг чи збільшених коефіцієнтів

(важелів стимулювання), порядком встановлення платежів тощо.

Якщо ж говорити про зовнішні зв’язки юридичної конструкції

природоресурсних платежів, то у нашому випадку вони складатимуться в рамках

так званої "мета-конструкції" права спеціального природокористування. Право

спеціального природокористування (конструкція вищого порядку) включає в себе

ряд складових елементів – режим національного надбання (права власності

Українського народу) на об’єкти природи, право публічної або ж приватної

власності на природні ресурси, різного роду зобов’язання щодо їх експлуатації та

охорони, і звичайно ж, правовий механізм перерозподілу утворюваної природної

ренти, що реалізується у формі низки встановлених природоресурсних зборів

чи інших платежів. Тут мета-конструкція права природокористування виступає

своєрідним засобом, що на вищезгаданих ідейно-вольових принципів об’єднує

конструкції нижчестоящих рівнів в цілісну схему, яка забезпечуватиме їх

узгоджену дію. Тобто, розглядувана мета-конструкція ніби "згортає" в собі

відношення між конструкціями нижчого порядку, які є разом з тим, її

141

структурними елементами, забезпечуючи їх узгоджену, системну дію, вплив на

правовідносини природокористування.

Опосередковано говорить про такого роду "вписаність" природоресурсних

платежів в систему конструкції права природокористування також і О.А. Ляпіна.

Зокрема, вона зазначає, що центральним інститутом в природноресурсових

відносинах виступають відносини власності з приводу привласнення, експлуатації

природи, юридичним виразом яких є право власності та право

природокористування, а економічною формою реалізації права власності на

природні ресурси виступає відповідна ресурсна рента (земельна, гірнича, в лісовому

господарстві і т.д.), юридичною формою якої являється правове регулювання плати

за природні ресурси [175, с.12].

Таким чином, юридична конструкція природоресурсних платежів є елементом

мета-конструкції права природокористування, її невід’ємною складовою, і

покликана реалізувати принцип платності експлуатації природних ресурсів, що в

свою чергу, випливає з концепції права власності Українського народу на природні

ресурси, ідей справедливого розподілу природних благ (доходів, ренти) між всіма

членами громадянського суспільства, збереження навколишнього середовища для

теперішнього та майбутніх поколінь, гармонійного поєднання публічних та

приватних інтересів в розглядуваній сфері. В загальному, юридична конструкція

природоресурсних платежів функціонально спрямована на реалізацію

кореспондуючого обов’язку приватного суб’єкта щодо компенсації втрат

суспільства у спожитому ним природному ресурсові. А вищевказана ідейна основа

системи природоресурсних зборів носить не лише теоретичний, але й нормативний,

конституційно-правовий характер, вона цілком виводиться із змісту ряду

конституційних положень (статті 13, 14, 41, 50, 66 Основного Закону та ін.) [1,

ст.13, 14, 41, 50, 66].

Із входження природоресурсних платежів в структуру мета-конструкція права

природокористування, а отже, по суті і в зобов’язальну схему відносин

природокористування випливає і їх зобов’язальний, двосторонній та відплатний

характер, їх теоретичне, а згодом, і практичне осмислення саме як зобов’язання, що

142

складає ядро системи відносин між публічним та приватним суб’єктом з приводу

експлуатації об’єктів природи. І таким чином мислена юридична конструкція при її

нормативному закріпленні являтиме собою певну юридичну конкретизацію та

позитивацію неодноразово згадуваної нами концепції права власності Українського

народу на природні блага та відповідних їй похідних принципів.

Отже, зовнішні зв’язки відображають сутність та призначення юридичної

конструкції природоресурсних платежів, її місце в рамках мета-конструкції

права спеціального (платного) природокористування. Вони також є

своєрідними трансляторами впливу принципів та мети інституту платного

природокористування на способи організації елементів в середині юридичної

конструкції платежів за використання природних об’єктів.

Відносно юридичної конструкції плати за використання природних

об’єктів на сучасному етапі можна також ставити питання і про її

характеристику як раціональної основи формування інституту

природоресурсних платежів. Дана конструкція виступає своєрідним

інструментом забезпечення системності правового регулювання відносин,

пов’язаних із сплатою відповідних платежів. Такий підхід, на нашу думку, не

позбавлений змісту. Зокрема, такі автори як С.С. Алєксєєв та Н.Н. Тарасов, в

своїх працях вказують на обмеженість предметного підходу до побудови системи

права, і наголошують на можливості покладення в основу її організації саме

юридичні конструкції, враховуючи їх системні властивості [28, с.5-20; 289, с.26-

36]. Здатність певної сукупності правових норм бути організованої на основі

певної юридичної конструкції, що відображає їх логічний та функціональний

зв'язок, є важливим показником юридичної своєрідності розглядуваної сукупності

норм, системності регулювання. Формування фундаментальних юридичних

конструкцій, за словами Д.В. Вінницького, є яскравим свідченням формування

особливого податково-правового регулювання, доказом втілення того потенціалу

системності, який закладений в системоутворюючих факторах податкового права

[67, с.227].

143

Системні якості типової юридичної конструкції природоресурсних

платежів певним чином організовують і масив норм, які закріплюють її

складові елементи. Крім того, зовнішні зв’язки розглядуваної юридичної

конструкції в рамках мета-конструкції права природокористування визначають

зміст та специфіку регулятивного впливу інституту природоресурсних платежів

на відносини платного використання природних об’єктів. Інститут

(субінститут) природоресурсних платежів можна розглядати як складову

частину фінансово-правового інституту публічних доходів, предметом якого є

регулювання суспільних відносин, що виникають з приводу справляння

обов’язкових неподаткових платежів за спеціальне використання природних

ресурсів.

Щодо структури юридичної конструкції природоресурсних платежів, то

тут варто зазначити наступне. Первісно обравши структурно-функціональний

підхід до характеристики платежів за природокористування, залишатимемось в

його рамках і при аналізі елементної структури їх юридичної конструкції. Наш

вибір мотивується, зокрема, й таким. Системність як одна з головних

властивостей будь-якої юридичної конструкції природоресурсних платежів,

зумовлена єдиною метою їх існування. Головним принципом ж

структурованості юридичної конструкції є зумовлення її внутрішньої будови

цільовим призначенням та властивостями елементів юридичної конструкції

розглядуваних платежів. Тобто структура юридичної конструкції певного

обов’язкового платежу (як склад елементів та взаємозв’язки між ними) [256,

с.17] визначається насамперед цілями його існування, а отже і притаманними

йому функціями, спрямованими на досягнення поставлених цілей (мети). Цей

набір функцій реалізується на рівні узгодженої дії елементів його юридичної

конструкції. Тому найбільш адекватним групуванням елементів юридичної

конструкції природоресурсних платежів, на наш погляд, видається те, що

здійснюватиметься на основі функціонального способу класифікації.

При цьому, ми погоджуємось з позицією Д.Є. Пономарьова, згідно якого

вибір вихідного критерію розчленування цілого (системи) визначається не

144

тільки об’єктом дослідження самим по собі, а залежить також у великій мірі від

цілей дослідника, його предметної установки, яка якраз і задає ті аспекти, які

необхідно виявити в досліджуваному об’єкті [248, с.112]. На нашу думку,

структурно-функціональний підхід до дослідження юридичної конструкції

природоресурсних платежів дає змогу встановити об’єктивно існуючі зв’язки

між її окремими елементами, виявити їх конкретне функціональне призначення

та роль в механізмі платного природокористування; він орієнтований

насамперед на змістовну характеристику природоресурсних платежів. Таким

чином, класифікацію елементів юридичної конструкції природоресурсних

платежів та їх групування слід здійснювати в залежності від функцій

природоресурсних платежів, виходячи при цьому з того, для яких елементів

такі функції є основними, а які – додатковими, похідними. Даний підхід свого

часу вдало був використаний І.І. Бабіним при визначенні критерію класифікації

елементів конструкції податку [39, с.93-217].

Як свідчить практика нормативного регулювання та справляння

природоресурсних платежів, їм в загальному притаманні ті ж елементи, що й

податкам та іншим обов’язковим платежам. Відмінність же полягає у якісних

характеристиках елементів юридичної конструкції розглядуваних платежів, а

також частково у їх функціональному призначенні. У випадку із платежами за

спеціальне використання природних ресурсів, такі, наприклад, елементи як

суб’єкт, об’єкт, предмет, ставка, пільги, одиниця та база обкладення покликані

виконувати не лише фіскальну функцію, але й паралельно реалізують

компенсаційну функцію, тому їх можна об’єднати під загальною назвою

"фіскально-компенсаційних елементів" юридичної конструкції

природоресурсних платежів. Група розглядуваних елементів юридичної

конструкції природоресурсних платежів в своїй сукупності повинна

забезпечити насамперед достатнє відшкодування втрат народу, що

виражаються в певних обсягах природних ресурсів та погіршенні якості

довкілля, які спричинені діяльністю приватних природокористувачів.

145

До організаційних елементів, покликаних забезпечити надходження

частини рентних природоресурсних доходів в публічний фонд, належать

масштаб платежу, одиниця обкладення, розрахунковий та звітний періоди,

порядок обчислення і строк сплати природоресурсного платежу, фонд

надходження. І нарешті, захисні елементи юридичної конструкції

природоресурсних платежів мають на меті забезпечити відновлення та

гарантування ефективного функціонування перших двох груп елементів. До

них належать порядок стягнення боргу зі сплати відповідних платежів або

повернення надміру сплачених до бюджету сум природоресурсних зборів або

плати, а також відповідальність за порушення порядку справляння даних

платежів. Розглянемо окремо кожну з виділених груп елементів юридичної

конструкції природоресурсних платежів.

3.2. Фіскально-компенсаційні елементи типової юридичної конструкції природоресурсних платежів

Група фіскально-компенсаційних елементів юридичної конструкції

природоресурсних платежів має на меті насамперед забезпечення реалізації

фіскальної та компенсаційної функцій платежів. По-перше, їх дія спрямована на

формування фінансових ресурсів для діяльності держави, що здійснюється

шляхом залучення коштів платників в публічні централізовані фонди. По-друге,

дані елементи у своєму взаємозв’язку забезпечують компенсацію втрат

суспільства (народу) в частині об’єктів його права власності – публічних

природних ресурсів. Такі втрати можуть бути наслідком або споживання

невідновлювальних природних багатств, або в погіршенні якості відновних

об’єктів природи чи навколишнього природного середовища в цілому, або ж в

індивідуальному присвоєнні природоресурсної ренти, що має публічно-правову

природу. Саме група фіскально-компенсаційних елементів дозволяє визначити

суб’єкта, зобов’язаного компенсувати соціуму збитки або частину неотриманої

ренти, вид діяльності, що є підставою виникнення у публічного суб’єкта права

вимагати відповідну компенсацію, обсяг та параметри заподіяної правомірними

146

або неправомірними діями природокористувачів шкоди (втрат у ренті), і,

нарешті конкретний розмір такої компенсації.

Одним з основних фіскально-компенсаційних елементів юридичної

конструкції платежів за спеціальне природокористування являється їх суб’єкт.

Він виступає в якості зобов’язаної сторони у правовідношенні з державою з

приводу сплати того чи іншого природоресурсного платежу. Чітке визначення

категорії платників природоресурсних платежів має надзвичайно велике

значення в теоретичному та практичному аспектах. Держава має чітко

визначити коло зобов’язаних перед нею осіб по сплаті платежів за

використання належних їй природних ресурсів. Лише за умови належної

конкретизації (персоніфікації) платника до нього можуть пред’являтися вимоги

фіскальних органів щодо перерахування відповідних коштів за спеціальне

природокористування в бюджет, а також застосовуватись засоби державного

примусу за порушення покладеного на нього обов’язку. Чітке встановлення

кола суб’єктів природоресурсних платежів, особливо при сучасних,

імперативних методах їх встановлення та справляння, є важливою гарантією

дотримання конституційного права громадян користуватися природними

об'єктами права власності народу, принципів свободи підприємницької

діяльності природокористувачів [1, ст.13, 42].

Важливість суб’єкта (платника) як елемента природоресурсного платежу

полягає також в тому, що він поряд з державою володіє різного роду

характеристиками, в т.ч. вольовими – відповідними інтересами майнового

змісту, які часто є протилежними державним [149, с.27-28]. При визначенні та

подальшому закріпленні інших елементів механізму природоресурсних

платежів держава в особі її органів вимушена враховувати майнові інтереси

платників, їх особливості (правовий зв’язок з державою, рентабельність їх

діяльності, умови природокористування тощо).

Аналіз положень Податкового кодексу України з питань регулювання

справляння платежів за спеціальне використання природних ресурсів дає

підстави стверджувати, що всі вони без виключення можуть сплачуватися як

147

фізичними, так і юридичними особами, що здійснюють спеціальне

використання природних ресурсів [7, ст.240, 256, 263]. Їх правовий статус та

конкретні ознаки як суб’єктів природоресурсних платежів залежить головним

чином від того виду спеціального природокористування, яке вони здійснюють.

Разом з тим на сьогодні відсутня законодавча дефініція не лише суб’єкта

природоресурсних платежів, але і суб’єкта або ж платника зборів, інших

обов’язко-вих платежів. Податковий кодекс України містить визначення лише

платників податків, якими виступають фізичні особи (резиденти і нерезиденти

України), юридичні особи (резиденти і нерезиденти України) та їх відокремлені

підрозділи, які мають, одержують (передають) об'єкти оподаткування або

провадять діяльність (операції), що є об'єктом оподаткування згідно, і на яких

покладено обов'язок із сплати податків та зборів [7, ст.15]. Хоча із змісту

даного визначення випливає висновок, що воно стосується в рівній мірі

платників всіх обов’язкових платежів, визначених у Податковому кодексі.

На нашу думку, дана дефініція цілком прийнятна і стосовно платників

зборів за спеціальне використання природних ресурсів, однак тут варто зробити

застереження. При характеристиці суб’єкта природоресурсних зборів слід мати

на увазі, що підстави, за яких особа стає їх платником, складають в своїй

сукупності об’єкт обкладення природоресурсними платежами, а тому суб’єкт

розглядуваних платежів навряд чи може володіти або передавати той чи інший

об’єкт оподаткування (обкладення). Більш детально розглянемо це питання під

час аналізу об’єкта природоресурсної плати.

Однією з основних ознак правового статусу платника природоресурсних

зборів є встановлення державою відносно нього фіскального обов’язку, зміст

якого на сьогодні визначається імперативними методами фінансово-правового

регулювання і особливостями відносин, що виникають між суб’єктами з

приводу сплати платежів. Такий обов’язок має складну структуру і включає в

себе: обов’язок ведення податкового обліку, обов’язок сплати нарахованих

сум природоресурсних платежів та обов’язок звітності по їх сплаті.

148

Іншою характеристикою суб’єкта платежів за спеціальне

природокористування є його здатність сплачувати відповідні суми до бюджету

(правосуб’єктність). Правосуб’єктність в даному випадку полягає в здатності

фізичних та юридичних осіб – суб’єктів природоресурсних платежів – мати

відповідні права та обов’язки у відносинах по сплаті зборів за спеціальне

природокористування, виступати їх носіями на будь-якій стадії розвитку

відносин з державою, самостійно набувати, змінювати чи припиняти ці права, а

також нести юридичну відповідальність за їх неправомірну реалізацію. Саме

права, обов’язки та відповідальність платників обов’язкових платежів на думку

багатьох науковців і складають їх галузевий (податковий) правовий статус [129,

с.32; 37, с.36-37].

Особа набуває правового статусу суб’єкта платежів за спеціальне

природокористування за наявності певних умов. Такими умовами відповідно до

чинного законодавства для юридичних та фізичних осіб є: 1) наявність

загальної правосуб’єктності; 2) наявність відповідних ліцензій або дозволів на

здійснення того чи іншого виду спеціального природокористування. Дана

умова не стосується збору екологічного податку, сплата якого поширюється на

всіх суб’єктів, що здійснюють забруднення, не залежно від того чи видано їм у

встановленому порядку дозволи на викиди, скиди забруднюючих речовин або

розміщення відходів [7, ст.240.1]; 3) фактичне використання природних

ресурсів.

Остання умова не є обов’язковою при сплаті збору за користування

радіочастотним ресурсом, оскільки особи, яким надано право користування

радіочастотним ресурсом України на підставі ліцензій, сплачують щомісячний

збір за таке користування від дати видачі ліцензії. Інші користувачі сплачують

щомісячний збір за користування радіочастотним ресурсом України від дати

видачі дозволу на експлуатацію радіоелектронних засобів. Тобто в даному

випадку достатньою підставою виникнення обов’язку сплати збору є факт видачі

ліцензії чи відповідного дозволу незалежно від того, здійснює платник

користування радіочастотним ресурсом чи ні [7, ст. 321.3-4]. Такий виняток

149

зумовлений передусім тим, що радіочастоти належать до категорії невичерпних,

однак обмежених за кількістю (діапазоном) природних ресурсів, і видача ліцензії

на їх експлуатацію одному суб’єктові позбавляє можливості їх одночасного

використання будь-якими іншими особами. Таким чином, обов’язок сплати

платежів за використання радіочастотного ресурсу об’єктивно викликаний

фактично монопольним правом природокористувача щодо експлуатації

конкретної смуги радіочастот.

Поряд з цим, платники більшості природоресурсних платежів повинні бути

зареєстровані суб’єктами підприємницької діяльності. Виключення становлять

лише юридичні особи (бюджетні установи, непідприємницькі організації тощо).

Крім того, платниками збору за спеціальне використання лісових ресурсів

можуть бути громадяни, що не є суб’єктами підприємницької діяльності. Також

платниками екологічного податку є власники пересувних джерел забруднення,

в т.ч. транспортних засобів. Податковим кодексом України передбачається

введення екологічного податку за викиди в атмосферне повітря забруднюючих

речовин пересувними джерелами забруднення у разі використання палива, що

справляється в тому числі і фізичними особами. Даний платіж утримується та

перераховується до бюджету через податкових агентів, які здійснюють оптову

або роздрібну торгівлю паливом [7, ст.241].

Необхідність запровадження використання в останньому випадку

інституту податкових агентів, як слушно зауважує М.Н. Злобін, продиктована

принципами зручності сплати податку і зменшення затрат на його

адміністрування збоку контролюючих органів [114, с. 181]. Такий підхід до

справляння екологічного податку є свідченням пошуку збоку держави

компромісу між приватними та публічними інтересами в розглядуваній сфері. В

той же час в рамках відносин платного природокористування є настійна

потреба в подальшому розширені застосування сплати природоресурсних

платежів через схему податкових агентів. Так, наприклад, з розвитком

підприємництва кількість промислових забруднювачів (в т.ч. дрібних) довкілля

неухильно зростає. В зв’язку з цим, варто на наш погляд, розглянути питання

150

щодо можливості запровадження т. зв. екологічних податків (зборів) на

продукт, якими оподатковуватиметься продукція, яка забруднює в один з

періодів циклу свого функціонування навколишнє середовище. Нині за

кордоном ефективно діють податки на продукт у вигляді податків на паливо,

шини, пакувальні матеріали та ряд інших товарів [83; 111, с.67-71] Більш

ширше використання інституту податкових агентів дасть змогу перекласти

обов’язок по сплаті відповідних платежів з реальних носіїв (фактичних

платників) на підприємства, що реалізують екологічно дефективну продукцію

(юридичного платника) і таким чином полегшить адміністрування обов’язкових

платежів. Крім того, на наше глибоке переконання, платником за забруднення

довкілля має виступати не лише безпосередній забруднювач (згідно об’єкта

оподаткування), а також виробники та замовники (споживачі) відповідної

продукції. Так буде забезпечуватись більш комплексний (системний)

регулятивний вплив природоресурсних платежів на поведінку суб’єктів всіх

ланок в механізмі забруднення довкілля.

Цікавим у відношенні суб’єкта природоресурсних платежів залишається і

питання про специфіку його правового статусу в залежності від виду

юридичного зв’язку між ним та природним об’єктом. Жодних проблем не

виникає, коли в якості платника виступає суб’єкт, що здійснює експлуатацію

суспільних природних ресурсів на титулі права користування. Такі особи згідно

чинного законодавства несуть безумовний обов’язок щодо сплати відповідних

природоресурсних зборів. В той же час, законодавець чітко не визначив чи

зобов’язані сплачувати відповідні платежі особи, яким використовувані об’єкти

належать на праві приватної власності (наприклад, невеликі лісові ділянки або

водойми).

Так, чинний Лісовий кодекс (ст. 12) передбачає можливість набуття у

приватну власність громадянами та юридичними особами замкнених лісових

ділянок до 5 га. або новостворених лісових масивів на деградованих землях без

обмеження їх площі. Однак ст. 14 Кодексу серед обов’язків власників лісів

сплату збору за лісокористування не вказує [2]. Зі змісту ст. 38 Закону України

151

"Про охорону навколишнього природного середовища" також випливає те, що

обов’язок сплати природоресурсних платежів настає у випадку здійснення

спеціального природокористування, що в свою чергу здійснюється тільки на

правах володіння, користування або оренди [8]. Тобто, фактично Закон

виключив з кола платників власників природних ресурсів. Податковий кодекс

України також не вказує серед платників природоресурсних платежів власників

тих чи інших природних об’єктів.

На нашу думку, подібний підхід законодавця суперечить конституційному

положенню щодо права власності Українського народу на природні ресурси в

межах території України та концепції, відповідно до якої природні ресурси

розглядаються як об’єкт загальнонаціонального надбання. Ми переконані, що

власники лісових насаджень або об’єктів водного фонду зобов’язані сплачувати

природоресурсні платежі як форму компенсації суспільству втрат у відповідних

природних ресурсах та подальшому погіршенню якості стану НПС шляхом

перерозподілу частки природної ренти. Адже в даному випадку, дуже часто

власник виступає не "творцем" природного блага, а лише його монопольним

споживачем, що фактично обмежує решту членів соціуму у використанні

конкретного природного об’єкту та отриманні частки створеною природою (т зв.

незаслуженого доходу) ренти. Разом з тим, форми природоресурсних платежів

стосовно власників згаданих природних ресурсів можуть бути відмінними з

можливістю застосування, в разі наявності підстав, тих чи інших пільгових

механізмів. В цьому переконує, зокрема, і позитивний досвід ряду зарубіжних

країн, де приватна форма власності на природні ресурси (особливо ліси) є досить

поширеною [177].

Наступним фіскальним елементом юридичної конструкції

природоресурсних платежів виступає їх об’єкт. Особливість правового

регулювання даного елементу фактично "матеріалізує" право стягнення

природоресурсних зборів як реалізацію державною владою своїх повноважень

стосовно зобов’язаних осіб. Наявність об’єкта обкладення передбачає

об’єктивну можливість вимоги сплати того чи іншого збору. Власне

152

нормальний розвиток відносин між державою та приватними суб’єктами з

приводу сплати природоресурсних платежів можливий лише за наявності чітко

визначного їх об’єкту. Саме він вказує на обставини, при яких в суб’єкта

платежу виникає обов’язок його сплати.

В чинному законодавстві об’єктом платежів за спеціальне

природокористування визначаються відповідний обсяг використаних або

використовуваних природних ресурсів або ж обсяги викидів, скидів

забруднюючих речовин чи розміщення відходів [7, ст.242, 263]. При визначенні

об’єкта обкладання законодавець притримувався теоретичних позицій, які

раніше переважали в літературі, присвяченій загальним проблемам податкового

права.

Значна частина науковців в якості об’єкта обов’язкових платежів

розглядають матеріалізовані категорії. Так, М.П. Кучерявенко зазначає, що

поняття об’єкта оподаткування передбачає два підходи. Як родова категорія

об’єкт оподаткування являє собою загальне визначення об’єкта (доходи чи їх

частину; майно; вартість і т.д.), з яким пов’язане виникнення обов’язку

платника сплатити податок. В більш вузькому значенні (яке в основному

закріплюється в законодавчих актах) об’єкти оподаткування можна визначити

як видові форми родового поняття об’єкта оподаткування (доходи фізичних

осіб; майно юридичних осіб тощо) [166, с.229]. В свою чергу А.Н. Козирін

стверджує, що об’єкт оподаткування – це дохід чи майно платника, з якого

вираховується податок і яке служить основою оподаткування [137]. Подібні

думки висловлюються рядом інших теоретиків фінансового права [46, с.49; 307,

с.379; 188, с.177; 303, с. 329; 304, с.189].

Виникає запитання, якщо об’єктом певного податку або збору виступає

матеріальний предмет (майно, дохід) або їх числовий еквівалент (вартість), то

що розуміти під об’єктом, наприклад, екологічного податку, збору за

використання лісових ресурсів чи збору за користування надрами? Невже тут

об’єктом цих платежів виступатиме просто забруднюючі речовини, ділянки

лісового фонду або ділянки надр? Більш виваженим, на наш погляд був підхід

153

законодавця до визначення переліку об’єктів оподаткування, наведених в нині

вже скасованому Законі України „Про систему оподаткування”. Даний Закон

встановлював, що об’єктами оподаткування є доходи (прибуток), вартість

продукції (робіт, послуг), у тому числі митна, або її натуральні показники,

спеціальне використання природних ресурсів, майно юридичних і фізичних

осіб та інші об’єкти, визначені законами України про оподаткування [9, ст.7].

Навряд чи можливо розглядати спеціальне використання природних ресурсів як

певний матеріальний об’єкт (майно чи дохід). На нашу думку, самі матеріальні

об’єкти (земельна ділянка, тварини, природні ресурси тощо) не можуть

виступати в якості об’єкта оподаткування, адже взяті без специфічних правових

зв’язків з платником вони не мають достатнього набору ознак, які б дозволили

конкретизувати об’єкт того чи іншого обов’язкового платежу (наприклад, з

приводу деяких видів майна законодавство може передбачати одразу кілька

податків чи зборів різної правової природи та призначення).

Існує кардинально протилежна наведеній теоретична позиція з проблеми

визначення об’єкта обов’язкових платежів. Зокрема, С.Г. Пепеляєв розуміє

об’єкт оподаткування як юридичні факти (дії, події, стани), які обумовлюють

обов’язок суб’єкта заплатити податок [196, с.49]. Схожої думки притримується

і О.А. Ялбулганов [341, с.51-52]. Як певний юридичний факт, що породжує

виникнення обов’язку в особи щодо сплати податку, розглядає об’єкт

оподаткування О.О. Журавльова [109, с.73].

На наш погляд, вдалими є дефініції об’єкта оподаткування, сформульовані

А.В. Чуркіним та М.Н. Злобіним. Згідно першого об’єктом оподаткування

визнаються визначені в законодавстві про податки і збори обставини соціально-

господарського життя, пов’язані з впливом на предмет оподаткування, які

зумовлюють або передбачають появу в платника економічних благ і

виступають в якості юридичної підстави виникнення обов’язку сплати податку

чи збору [320, с.64]. В свою чергу М.Н. Злобін визначає об’єкт податку як дії

суб’єкта податку, із здійсненням яких податкове законодавство пов’язує

виникнення обов’язку із сплати податку (отримання доходу, реалізації послуги

154

і т.д.), а також відношення суб’єкта податку до певного майна, що виступає

предметом податку [114, с.182]. Беззаперечним позитивом наведених визначень

є спроба розмежування категорій "об’єкт" і "предмет" податку.

Якщо взяти за основу наведені дефініції, то відповідно об’єктом

природоресурсних платежів в свою чергу буде виступати спеціальне

використання природних ресурсів певного виду (водних і лісових ресурсів,

надр, атмосферного повітря, радіочастот, корисних копалин та ін.). Власне

більшість назв природоресурсних платежів містять вказівку їх об’єкта – "плата

за спеціальне використання надр для видобування корисних копалин", "збір за

спеціальне використання водних ресурсів та за користування водами для

потреб гідроенергетики і водного транспорту" і т.д.

Виходячи з цього, ми не можемо погодитись з думкою М.П. Кучерявенка,

який в якості об’єкта природоресурсних платежів розглядає певні об’єми

(обсяги) матеріалів, продуктів, що мають натурально-речове вираження,

відповідні кількісні, фізичні характеристики і пов’язані з використанням

природних ресурсів [166, с.250]. Насправді, обсяги використовуваних або

спожитих природних ресурсів є не об’єктами природоресурсних платежів, а

об’єктами обчислення їх розміру, виступають в якості бази обкладення

відповідними платежами.

Разом з тим, слід конкретизувати, що ж собою являє спеціальне

використання природних ресурсів як об’єкт природоресурсних платежів з

метою вирішення важливого питання про момент виникнення у

природокористувача відповідного платіжного обов’язку. Відповідно до ст. 38

Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" в

порядку спеціального використання природних ресурсів громадянам,

підприємствам, установам і організаціям надаються у володіння, користування

або оренду природні ресурси на підставі спеціальних дозволів,

зареєстрованих у встановленому порядку, за плату для здійснення виробничої

та іншої діяльності [8]. Отже, категорія "спеціальне використання природних

ресурсів" являє собою певний набір елементів – юридичних фактів, що в

155

сукупності складають особливий фактичний юридичний склад, наявність якого

є єдиною підставою виникнення обов’язку щодо сплати того чи іншого

природоресурсного збору. До таких фактів можна віднести надання

відповідного природного об’єкта в користування (формально – видання

ліцензії, дозволу або укладення відповідного договору), а також фактичне

здійснення дій платником щодо експлуатації природного ресурсу.

Саме в зв’язку з початком фактичного використання природних ресурсів на

підставі відповідних дозволів чи ліцензій і виникає обов’язок

природокористувача сплачувати встановлені законом природоресурсні збори.

Тобто платіжне зобов’язання платника виникає лише після появи

передбаченого в акті законодавства об’єкта обкладення. До того часу, коли

відсутній правовий і фактичний зв’язок (надане державою право спеціального

використання природного ресурсу) між платником і природним об’єктом

(ділянкою надр, лісових масивів тощо), доти ми не можемо говорити про

наявність об’єкту природоресурсного платежу і виникнення обов’язку його

сплати. Це зумовлено тим, що обов’язок по сплаті платежу за використання

певного природного ресурсу пов’язаний не з його належністю платнику на

певному правовому титулі, а саме з використанням його збоку платника.

В юридичній літературі трапляються й інші думки з приводу моменту

виникнення об’єкта обов’язкового платежу. Так, О.О. Журавльова вважає, що

об’єктом податку на видобування корисних копалин, який передбачений

Податковим кодексом Російської Федерації, є факт виникнення права власності

на видобуті копалини, що підтверджує правовий зв'язок між природним

ресурсом та платником податку [109, с.85]. Однак обов’язок сплати платежів за

використання ресурсів надр як в Україні, так і в Росії, передбачає також

перерахування коштів в бюджетні фонди не лише за фактично видобуті корисні

копалини, але й за погашені або втрачені об’єми мінералів в надрах понад

рівень нормативних втрат [23, П.3]. В такому випадку права власності на

відповідну частину корисних копалин у надрокористувача не виникає, однак

він все одно несе платіжний обов’язок. Отже, визначення виникнення права

156

власності на добуті природні ресурси в якості об’єкту природоресурсних

платежів та підстави виникнення відповідного обов’язку по їх сплаті є

необґрунтованим. Тому ми солідаризуємось з позицією Г.Р. Голованова, який

зазначає, що юридичним фактом, з наявністю якого виникає обов’язок по сплаті

податку на видобуток корисних копалин, є власне сам видобуток мінеральних

запасів [85, с.12]. При цьому виникнення або перехід власності на вилученні з

природного середовища ресурси в жодному випадку не є об’єктом зборів за

використання природних ресурсів.

Об’єкт природоресурсних платежів, під яким ми розуміємо спеціальне

природокористування, включає також в себе і такі види діяльності як

здійснення викидів та скидів забруднюючих речовин, розміщення відходів.

Адже під природокористуванням в широкому розумінні вважається будь-який

вплив людини на навколишнє природне середовище, в тому числі і забруднення

довкілля. Однак є й протилежні позиції з цього приводу, відповідно до яких

об’єкт збору за забруднення навколишнього природного середовища

(екологічного податку) слід розглядати окремо від конструкції

природоресурсних зборів [334, с.12].

Тісно пов’язаним з об’єктом обов’язкового платежу є такий елемент його

юридичної конструкції як предмет обкладення. Необхідно розрізняти ці два

елементи конструкцій податків і зборів з метою чіткого виокремлення з

матеріального світу саме тих предметів, з якими законодавець пов’язує настання

податкового зобов’язання. В теорії податкового права левова частка науковців під

предметом податку або іншого обов’язкового платежу розуміють предмети

матеріального світу, володіння якими породжує у власника майна обов’язок

сплатити податок [114, с.182; 312, с.127; 320, с.60]. Окремі автори також

визначають предмет податку як певне благо, відносно якого вимірюється

здатність особи, що підпадає під юрисдикцію держави нести податковий тягар

[39, с.115; 109, с.78].

Підтримуючи в цілому наведені дефініції, ми схильні вважати предметом

платежів за спеціальне природокористування природні ресурси певного виду,

157

що виступають об’єктом права спеціального природокористування і володіють

відповідними кількісними та якісними характеристиками. В той же час

законодавець термін "предмет оподаткування" у Податковому кодексі взагалі

не застосовує, змішуючи його по суті із поняттям об’єкту платежів за

спеціальне природокористування [7, ст.242, 263].

Під природними ресурсами в загальному розуміють сукупність об’єктів та

систем живої і неживої природи, які використовуються або можуть бути

використані при досягнутому рівні виробничих можливостей для задоволення

різноманітних потреб суспільства [220]. Таким чином, до числа предметів

природоресурсних платежів можна віднести надра, наданні у користування в

межах гірничого відводу, корисні копалини, що містяться в них, радіочастоти,

лісові ресурси (деревина, живиця, другорядні матеріали), рослинні і тваринні

ресурси, прісні водні ресурси та їх акваторії, атмосферне повітря тощо.

Однак предмет природоресурсних платежів має ряд особливостей як

правового, так і позаправового характеру. З юридичної точки зору, той чи

інший природний ресурс може бути предметом обкладення ресурсними

зборами лише у випадку його індивідуалізації шляхом визначення меж в натурі

на місцевості чи іншим чином, і подальшого його закріплення за конкретним

природокористувачем (надання гірничого відводу, ділянки лісу, права

користування акваторією). Специфічним предметом володіє екологічний

податок, яким виступають забруднюючі речовини, викиди і скиди в процесі

здійснення господарської діяльності природокористувачів [7, ст.242]. Їх

індивідуалізація здійснюється під час затвердження лімітів та видачі інших

дозвільних документів, встановлення відповідних нормативів. Можна

відзначити, що на відміну від податкових платежів, предмет природоресурсних

зборів завжди носить індивідуально-визначений характер, а його параметри та

властивості є визначальними при вирахуванні обсягу майнового обов’язку

природокористувача щодо сплати відповідних платежів.

Крім того, предметом природоресурсних платежів також може бути і

продукція при сплаті вже згадуваного екологічного податку на продукт, що

158

застосовується в деяких зарубіжних країнах. В останньому випадку чітко

проявляються внутрішні функціональні зв’язки між різними елементами

юридичної конструкції, взаємовплив та взаємозалежність між ними. Так, зміна

одного елемента – в даному випадку предмета платежу, цілеспрямовано

здійснюється для полегшення обліку платіжних зобов’язань дрібних

забруднювачів і відповідно моделювання більш ефективного механізму

справляння екологічних платежів. Зміна одного елемента (предмета)

призводить до зміни також і суб’єкта платежу, появи податкового агента, і

разом з тим, забезпечує більш адекватне регулювання питань компенсації

шкоди, заподіяної довкіллю.

Інколи законодавець в цілях забезпечення зручності правового регулювання

природоресурсних платежів вдається до штучного закріплення того чи іншого

природного ресурсу в якості предмета конкретного платежу, незважаючи на його

фізико-екологічні властивості. Зокрема, в теорії екологічного права і досі точаться

дискусії з приводу того, чи вважаються підземні води корисними копалинами чи

все-таки вони являються водними ресурсами [40, с.180; 71, с.41; 93, с.357-362;

192, с.40; 224, с.27-32; 325, с.30]. Однак, законодавець розглядає підземні води в

якості предмета саме платежів за використання надр [7, ст.263.9].

Щодо позаправових характеристик природних ресурсів слід відзначити

наступне. Природні ресурси завдяки сукупності специфічних фізичних,

хімічних, біологічних та інших властивостей були і завжди будуть об’єктами,

що мають унікальне та винятково важливе економічне, народногосподарське,

соціальне, культурне, історичне значення, складають основу життєдіяльності

людини. На відміну від інших об’єктів правового регулювання, природні

ресурси характеризуються невідновністю, є переважно вичерпними,

виступають в ролі операційного базису для антропогенної діяльності, її

основним матеріальним ресурсом та головним засобом виробництва. Крім того,

з економічної точки зору, вони, будучи невідокремлені від навколишнього

природного середовища, потребують комплексного використання в рамках

159

різноманітних екосистем, фактично не мають вартості, вираженої в грошовому

еквіваленті, а їх споживчі властивості важко піддаються економічній оцінці.

Поряд з цим, правовий статус природних об’єктів, як правило

неоднозначний. Вони виступають у двох якостях. По-перше, як природні

ресурси й, по-друге, як складова частина навколишнього природного

середовища. В.В. Петров наділяє природні об'єкти, крім того, трьома титулами:

власне як об'єкта охорони, об'єкта власності та об'єкта господарювання [232,

с.116]. Диференціація природних ресурсів в залежності від їх властивостей,

соціально-економічного значення, здатності до відновлення зумовлює і

відповідну диференціацію правового режиму платного природокористування, а

також його економічного механізму, який представлений широким спектром

природоресурсних платежів у різних правових формах. Крім того, природні

ресурси згідно Основного Закону розглядаються як надбання народу – звідси

особливий їх правовий режим. Вони не виступають в якості продукту праці

людини, і ця характеристика їх як предмета обкладення виступає чи не

найголовнішою, що в свою чергу визначає ряд інших особливостей вже самого

об’єкта природоресурсних платежів.

Предмет природоресурсних платежів володіє рядом фізичних параметрів –

це можуть бути еколого-географічні, геологічні, та інші умови використання

природних ресурсів, а також їх фізико-хімічні, біологічні особливості, що

застосовуються в якості масштабу того чи іншого природоресурсного платежу

та встановлення бази обкладення. В той же час база обкладення характеризує

предмет з кількісної сторони. Кількісними параметрами виступають відповідно

обсяги використовуваних або спожитих (вилучених) природних ресурсів. Базою

обкладення при різних видах спеціального природокористування може виступати,

наприклад, обсяг заготовленої деревини певних порід, живиці, обсяг

промислового забору води з різних категорій прісних водойм, об’єм надр,

використовуваних в цілях, не пов’язаних з видобуванням корисних копалин,

обсяги видобутих або погашених запасів корисних копалин, рівень та ширина

смуги (діапазону) радіочастот тощо. База обкладення встановлюється для кожного

160

збору за спеціальне використання природних ресурсів окремо. Це дає змогу

забезпечити її однорідність, можливість застосування до бази оподаткування

конкретної одиниці її виміру (тонни, кубометри, мегагерци тощо), простоту

визначення бази оподаткування та визначення розміру платежів, достовірний її

облік.

Особливістю бази обкладення окремих платежів за спеціальне

використання природних ресурсів є, зокрема те, що законодавець передбачає

можливість встановлювати своєрідну "верхню" межу її кількісного розміру у

вигляді лімітів, наприклад на водокористування або здійснення викидів чи

скидів забруднюючих речовин у довкілля. Тобто, на відміну від більшості

інших обов’язкових платежів, розпорядчими актами державних органів при

видачі дозволів на природокористування визначається наперед заданий

граничний максимум формування бази обкладення природоресурсними

платежами протягом податкового періоду. Ліміти на природокористування, що

є елементами зобов’язальних відносин між природокористувачем і державою

(територіальною громадою) через зовнішні зв’язки юридичної конструкції

природоресурсних платежів визначають специфіку одного з її фіскально-

компенсаційних елементів – бази обкладення. В разі формування протягом

звітного періоду бази обкладення в більших обсягах, має місце перевищення

відповідних лімітів, що тягне за собою зміну ставки природоресурсного

платежу, причому в її кратному збільшенні, з метою стимулювання платника до

раціонального використання природних об’єктів, дотримання своїх обов’язків

як природокористувача. Такий механізм передбачений, зокрема для збору за

спеціальне використання водних ресурсів, де в разі перевищення

водокористувачами встановленого річного ліміту використання води збір

обчислюється і сплачується у п'ятикратному розмірі виходячи з фактичних

обсягів використаної води понад встановлений ліміт, ставок збору та

коефіцієнтів [7, ст.327.1].

Важливим фіскально-компенсаційним елементом юридичної конструкції

природоресурсних платежів є їх ставка. Загальна характеристика даного елементу

161

правового механізму обов’язкових платежів в літературі з проблем фінансового

права є усталеною та найменш дискусійною. При визначенні поняття ставки

відсутні принципові розходження у різних авторів. Одначе аналіз ставки

оподаткування передбачає не лише її визначення, а й характеристику компетенції

органів держави щодо її встановлення чи зміни, застосування різних її видів.

В загальному ставка являє собою нарахування (законодавчо встановлений

розмір) платежу на одиницю виміру бази оподаткування [39, с.126; 307, с.329; 308,

с.231]. Дехто у визначення ставки включає її зв’язок із пільгами, однак ми

вважаємо, що таке рішення є помилковим. По-перше, пільги на відміну від ставки

відносяться не до основних, а до додаткових елементів юридичного механізму

обов’язкових платежів. По-друге, пільги взагалі можуть бути не представлені в

конструкції податку чи збору, а отже зв’язок ставки платежу та пільг з його сплати

не носить безумовного та постійного характеру. По-третє, пільги навіть при їх

наявності можуть і не мати відношення до ставки обкладення (наприклад,

орієнтуватися на повне звільнення певних категорій суб’єктів від сплати певного

податку чи збору), і в такій формі їх практично неможливо пов’язати зі ставкою

платежу.

Ставка як елемент платежів за спеціальне використання природних

ресурсів має багато специфічних рис, не притаманних ставкам фіскальних

платежів податкового характеру. Особливість цих ставок полягає, зокрема, в

тому, що вони встановлюються в чіткій, фіксованій числовій формі, тобто є

абсолютними (твердими) ставками, і відповідно розмір природоресурсного

збору визначається в твердій фіксованій величині на кожну одиницю

оподаткування. Хоча, окремі ставки природоресурсних платежів встановлені в

адвалерній формі. Наприклад, більшість ставок плати за користування надрами

при видобутку ювелірної сировини встановлені у вигляді відсотків від вартості

видобутих корисних копалин [7, ст.263.9].

Наступною специфічною рисою ставок природоресурсних платежів

виступає значна диференціація їх розмірів в залежності від виду природних

ресурсів, їх кількісних та якісних характеристик. Дана ознака об’єктивно

162

зумовлює встановлення ставок в абсолютній (твердій) формі, а в мінливих

умовах ринкової економіки та фактору інфляції це вимагає в свою чергу частих

змін розмірів ставок платежів за спеціальне природокористування. І якраз саме

в цьому коріниться колізійність податкового законодавства щодо регулювання

природоресурсних зборів.

Диференціація ставок і наявність розгалуженої шкали відповідних

нормативів зборів за спеціальне природокористування об’єктивно зумовлена

надзвичайною видовою та якісною різноманітністю природних ресурсів, а отже

і значною різницею їх споживчої, еколого-економічної вартості. Разом з тим,

держава прагне якомога краще використовувати економічний механізм

природоресурсних платежів: по-перше, забезпечити публічні інтереси за рахунок

платного використання природних об’єктів, що перебувають в її управлінні, і

максимальної реалізації їх доходності; по-друге, забезпечити баланс інтересів

спеціальних природокористувачів: врахувати еколого-економічні умови

господарювання, сприяти їх вирівнюванню з метою підвищення зацікавленості

підприємців у розробці природних ресурсів гіршої якості, залучення інвестицій в

„природоресурсні” галузі економіки тощо.

Досягнення таких завдань можливе лише шляхом оперативного

варіювання розмірами ставок природоресурсних платежів, як специфічних

важелів економічного регулювання, що звичайно важко здійснити на рівні

законодавчих актів. В цьому якраз і полягає одне з головних діалектичних

протиріч правового регулювання природоресурсних платежів. З одного боку,

закріплення ставок розглядуваних платежів в Податковому кодексі має на меті

забезпечити стабільність економічного механізму природокористування, з

іншого боку це призводить до інертності юридичної конструкції платежів за

спеціальне використання природних ресурсів, і відповідно з плином часу – до

неадекватного перерозподілу рентних доходів між державою та

природокористувачами.

Платежі за спеціальне природокористування повинні відображати реальну

еколого-економічну оцінку вартості природних ресурсів. Як зауважує В.

163

Костицький, в нормативах плати за природні ресурси мають враховуватись

розповсюдженість останніх, можливість відтворення, доступність,

комплексність, продуктивність, місце знаходження та інші фактори, що

обумовлюють витрати, пов’язані з використанням та відтворенням природних

ресурсів [153, с.37]. Крім того, диференціація ставок природоресурсних

платежів повинна забезпечувати перерозподіл додаткового диференціального

доходу (ренти) підприємств від використання кращих за якістю та доступністю

природних ресурсів, а визначення такої ренти в свою чергу вимагає

об’єктивних оцінок їх вартості, що в ідеалі можливо лише на індивідуальному

рівні.

В якості одного з головних шляхів вирішення проблеми встановлення

оптимальних ставок природоресурсних платежів в сучасній юридичній

літературі розглядають перехід їх нормативного регулювання на рентну основу

[175, с.85]. Запровадження рентних платежів за спеціальне

природокористування передбачає вилучення у господарюючих суб’єктів

частини прибутку (надприбутку), що не є результатом безпосередньої

підприємницької діяльності, а отриманою при використанні природних

ресурсів, які володіють кращими (вищими за середні) кількісними та якісними

характеристиками. Необхідність переходу законодавства, що регулює механізм

справляння природоресурсних платежів на рентну основу зумовлена

декількома причинами: збільшенням економічної цінності ресурсів, що дає

підстави для суттєвої зміни рівня платності за їх експлуатацію; обмеженістю

багатьох видів природних ресурсів, що повинно стимулювати їх раціональне

використання з метою забезпечення екологічної та економічної безпеки країни;

створенням рівних умов господарювання в сфері економіки

природокористування, чого можна досягти лише при врахуванні в

оподаткуванні різних еколого-географічних та економічних факторів, які

впливають на результати діяльності господарюючих суб’єктів [236, с.22].

Вважається, що вилучення диференційованої ренти при спеціальному

природокористуванні можливо двома шляхами: через систему обов’язкових

164

платежів і диспозитивним методом – посередництвом включення відповідних

платежів в ліцензійні угоди на спеціальне використання природних ресурсів.

Перший підхід, як ми показали вище є в багатьох аспектах малоефективним, і в

кінцевому випадку завжди призводить до негативних крайнощів: нормативне

регулювання розглядуваних платежів стає дуже громіздким при намаганні

врахувати специфіку природокористування в різноманітних умовах, або ж

навпаки, при спрощені нормативно закріпленого механізму природоресурсних

зборів деформується економічна складова взаємовигідних відносин між державою

та природокористувачами. Другий підхід – регулювання питання платності

використання природних ресурсів на договірному рівні – може призвести до

втрати державою контролю за фінансово-економічною стороною використання її

ресурсної бази.

Вбачаємо, що оптимальне вирішення питання диференціації ставок

природоресурсних платежів полягає в конструктивному поєднанні двох

вищезазначених підходів. Для цього необхідно при розробці нормативних актів

з питань платного використання природних ресурсів враховувати принципи і

методи не витратної (вартісної), а рентної концепції їх економічної оцінки,

визначити конкретні складові показників економічного ефекту того чи іншого

виду природокористування [240, с.23-25]. На цій основі потрібно нормативно

закріпити механізм вирахування диференційованих (індивідуальних) ставок, а

також їх граничні (мінімальні та максимальні) розміри. Безпосереднє ж

встановлення розмірів ставок (нормативів) платежів за спеціальне

використання природних ресурсів має здійснюватись в кожному конкретному

випадку в ліцензійних угодах при видачі ліцензій (дозволів) на спеціальне

природокористування. Звичайно, такий підхід вирішення проблеми

диференціації ставок природоресурсних платежів не є ідеальним, однак, на наш

погляд, він дасть змогу краще забезпечити як публічні інтереси, так і інтереси

окремих природокористувачів.

На завершення зазначимо, що механізм природоресурсних платежів не

враховує майнове становище природокористувача, рівня доходності його

165

діяльності, пов’язаної з використанням природного об’єкта. Обсяг сплати

певного природоресурсного збору залежить виключно від об’ємів, якості,

характеристик та параметрів спожитих природних ресурсів. Звичайно, держава

варіює за допомогою ставок розміри нарахувань платежів в залежності від умов

природокористування і саме таким специфічним чином тут реалізується

принцип пропорційності обкладення або ж, як говорить С.Г. Пепеляєв,

співставність фіскальних платежів ситуації природокористувача [225, с.28]. Він

випливає не лише із сутності податкового права (як один з його принципів), але

і з самої логіки відносин між власником та користувачем, з об’єктивної оцінки

цінності природних ресурсів. Тому диференціація ставок, про що ми вже не раз

відзначали, виступає важливим засобом забезпечення адекватності юридичної

конструкції об’єктивний реальності відносин платного природокористування.

Наступним фіскально-компенсаційним елементом юридичного механізму

природоресурсних платежів виступають пільги з їх сплати. Загалом під пільгами в

теорії фінансово права розуміють надання конкретним категоріям платників

переваг в порівняні з іншими платниками щодо сплати податків і зборів, в тому числі

можливість не сплачувати їх або сплачувати в меншому розмірі [39, с.130].

Пільговий механізм в сфері оподаткування природокористування має дуже важливе

регулятивно-стимулююче значення. Так, В. Костицький зауважує, що під

економічними важелями впливу слід розуміти не тільки плату за використання

природних ресурсів і забруднення навколишнього середовища, але й впровадження

податкових пільг за впровадження екологічних технологій, здійснення

природоохоронних заходів, збалансованого, раціонального використання природних

ресурсів [152, с.35].

Пільги в загальному являють собою поряд із ставками один з механізмів

реалізації регулюючої функції податків і зборів. В системі природоресурсних

платежів вони використовуються переважно у формі абсолютного звільнення

окремих груп природокористувачів від їх сплати. Це зумовлено тим, що часткове

звільнення (наприклад, у відсотковому співвідношенні від твердої ставки)

платників тут недоцільне, оскільки держава розробила численні шкали ставок

166

платежів за природокористування, а також передбачила ще й застосування до них

коригуючих коефіцієнтів в залежності від умов природокористування. Слід

зауважити, що в юридичній конструкції природоресурсних платежів не

використовується такий стимулюючий вид пільг як відстрочка, що передбачає

зменшення ставки оподаткування або повне звільнення від сплати платежів на

певний період.

3.3. Організаційні елементи типової юридичної конструкції природоресурсних платежів

Організаційні елементи юридичної конструкції природоресурсних

платежів в своїй сукупності реалізують контрольну функцію даних платежів,

логічно впорядковують процес їх сплати та перерахування до бюджету. В

кінцевому рахунку вони забезпечують завершальний етап реалізації права

публічної власності Українського народу на природні ресурси, шляхом

перерозподілу через систему Державного та місцевих бюджетів доходів

(ренти), вилучених в ході експлуатації об’єктів навколишнього природного

середовища. До даної групи елементів юридичної конструкції

природоресурсних платежів належать: масштаб та одиниця обкладення

платежем, період нарахування платежу, порядок його обчислення та сплати,

строки сплати, а також бюджет або фонд надходження природоресурсного

платежу. Розглянемо кожен з них детальніше.

Масштаб обов’язкового платежу до бюджету являє собою фізичну чи або

якусь іншу характеристику (параметр) виміру предмета платежу [196, с.103]. У

випадку з природоресурсними платежами в якості їх предмета виступають

конкретні види природних ресурсів, відносно яких приватним суб’єктом

(платником) здійснюється вилучення їх корисних властивостей. Таким чином,

масштабом розглядуваних платежів будуть конкретні, визначені законом

фізичні чи інші кількісні параметри природних ресурсів. Проаналізувавши

чинний Податковий кодекс, можна дійти висновку, що даний акт не містить

окремих положень щодо масштабів природоресурсних платежів, хоча й

167

фактично визначає їх при встановленні різних шкал (таблиць)

диференційованих ставок платежів. Особливості зборів або плати за спеціальне

використання природних ресурсів полягає в тому, що відносно одного й того ж

виду платежу може встановлюватись декілька масштабів виміру його предмета

з метою встановлення бази обкладення. Наприклад, для екологічного податку в

якості його масштабу застосовуються одночасно такі величини: маса

забруднюючих речовин, гранично допустимі концентрації речовин, їх

орієнтовно безпечний рівень впливу на навколишнє природне середовище,

класи небезпечності, а також категорія та місце (зона) розміщення відходів

(відстань до населених пунктів). Для збору за використання лісових ресурсів

його масштаб становитимуть вид поясу лісових порід, їх лісотаксовий розряд,

об’єм та вид деревини [7, ст.243, 244, 246, 331] В своїй сукупності вони дають

вичерпну (для цілей обкладення) характеристику предмету природоресурсного

платежу, а також дозволяють чітко встановити базу обкладення і відповідно обсяг

зобов’язання платника щодо сплати відповідного збору. Застосування одразу

декількох параметрів масштабу природоресурсних платежів пов’язано з тим, що

природні ресурси завжди є унікальними об’єктами довкілля, відзначаються

різноманітністю, володіють значним набором якісних та кількісних ознак.

Виходячи з цього, іноді досить важко відшукати єдиний параметр їх вираження,

який би дозволив адекватно виразити їх споживчу цінність, а отже і розрахувати

еквівалентну суму платежів за їх використання.

Одиницею обкладення природоресурсних платежів є певна одиниця виміру

фізичної величини предмета платежів, за допомогою якої виражається база

обкладення. Для різних природоресурсних платежів законодавством закріплено

різні одиниці обкладення: 1) для податку за викиди в атмосферне повітря

забруднюючих речовин стаціонарними та пересувними джерелами

забруднення, податку за розміщення відходів, рентної плати за видобуток

нафти чи газового конденсату, плати за користування надрами для добування

окремих видів корисних копалин (вугілля, торф, руди) – тонна забруднюючих

речовин або пального, нафти чи газового конденсату, інших корисних копалин

168

відповідно; 2) для податку за тимчасове зберігання радіоактивних відходів –

кубічний метр або сантиметр; 3) для рентної плати за видобуток природного газу

– тисяча кубічних метрів; 4) для плати за користування надрами для добування

ювелірної сировини – кілограми, грами і карати; 5) для збору за користування

радіочастотним ресурсом України – мегагерц смуги радіочастот; 6) для зборів за

користування лісовими та водними ресурсами – кубічні метри; 7) для збору за

спеціальне використання поверхневих вод для потреб водного транспорту –

тоннаж-доба або місце-доба експлуатації акваторії водного об’єкта; 8) для плати

за користування надрами в цілях, не пов’язаних з видобуванням корисних

копалин – кубічні або квадратні метри активного підземного простору; 9) для

податку за розміщення окремих категорій відходів – одиниця у вигляді

люмінесцентних ламп чи інших приладів; 10) для податку за утворення

радіоактивних відходів – кіловат-година [7, ст.243, 247, 248, 258, 264, 320, 325,

331].

Наступними організаційними елементами юридичної конструкції

природоресурсних платежів є період нарахування платежу, а також строк його

сплати. Період нарахування платежу являє собою строк (відрізок часу), на

протязі якого формується база обкладення і вираховується сума платежу, що

підлягає перерахуванню в бюджет. Відповідно до чинного законодавства

розрахунковий період для більшості природоресурсних платежів дорівнює

календарному кварталу. Виняток з цього правила становлять лише рентні

платежі та збір за користування радіочастотним ресурсом України,

розрахунковий період для яких становить один календарний місяць [7, ст.260,

321]. Крім цього, податкове законодавство в окремих випадках надає платнику

природоресурсних платежів право самостійно визначати в певних межах строк

виконання ним свого платіжного обов’язку. Так, за рішенням платника податку

сума податку може сплачуватися щомісяця в розмірі однієї третьої частини

планового обсягу за квартал із перерахунком за результатами базового

податкового (звітного) періоду.

169

Обов’язок платника сплачувати податки і збори завжди визначається

відповідними часовими рамками – строками сплати платежів. Строк є одним з

юридичних фактів, з яким пов’язано виконання податкового зобов’язання [187,

с.118-120]. У фінансовому праві під строком сплати податку чи збору розуміється

чітко визначений законодавством момент сплати нарахованих сум обов’язкового

платежу. Саме на основі систематичної і своєчасної сплати природоресурсних

платежів забезпечується ефективність та планомірність відповідних надходжень в

бюджет.

За загальним правилом, сплата природоресурсних платежів авансом не

передбачається і це, на нашу думку, є позитивним моментом в їх правовому

регулюванні. Відсутність авансових платежів для більшості зборів за

спеціальне використання природних ресурсів поряд з тривалим їх податковим

періодом, як слушно зауважує А. Ластовецький перешкоджає „вимиванню”

власних оборотних коштів суб’єктів господарювання [169, с.37], сприяє

зростанню інвестиційного капіталу в природоресурсних галузях промисловості.

Як виняток, сплаті в авансовому порядку підлягає рента плата за нафту,

природний газ та газовий конденсат, що видобуваються в України. Відповідно

до пункту 6 статті 260 Податкового кодексу у податковому (звітному) періоді

платник сплачує до 10, 20 і 30 числа поточного календарного місяця авансові

внески відповідно за першу, другу та третю декади в розмірі однієї третини

суми податкових зобов’язань рентної плати, визначеної у податковому

розрахунку за попередній податковий (звітний) період [7]. Платники

екологічного податку та решти природоресурсних платежів сплачують податок

протягом 10 календарних днів, що настають за останнім днем граничного

строку подання податкової декларації.

Чинним законодавством передбачено здебільшого пропорційний метод

обкладення природоресурсними платежами та деклараційний спосіб їх сплати.

Так, для зборів за спеціальне використання природних ресурсів встановлюється

по кожному їх виду стабільна ставка, яка не залежить від збільшення

(зменшення) бази обкладення. З ростом бази обкладення пропорційно

170

збільшується лише сума природоресурсного платежу при однаковій твердій

(фіксованій) ставці. Розрахунок сум природоресурсних платежів платники

здійснюють самостійно прямими методами на підставі фактичних обсягів

використання природних ресурсів і подають відповідні декларації в органи

податкової служби.

Законодавством передбачені випадки, коли розрахунок сум платежів, що

підлягають сплаті, можна здійснювати непрямим методом. Наприклад, у

випадку обрахунку збору за спеціальне водокористування, у разі відсутності

вимірювальних приладів, як виняток, обсяг використаної води визначається за

такими технологічними даними як тривалість роботи агрегатів, обсяг

виробленої продукції чи надання послуг, витрати електроенергії, пропускна

спроможність водопровідних труб за одиницю часу тощо. Причому у разі

відсутності вимірювальних приладів, якщо можливість їх встановлення існує,

збір сплачується у двократному розмірі [7, ст.326.10], що в черговий раз

демонструє стимулюючу функціональну складову окремих елементів

природоресурсних платежів.

Важливою особливістю порядку обчислення окремих природоресурсних

платежів є також застосування так званих "коригуючих коефіцієнтів". Зокрема

вони застосовуються при обчислені сум рентних платежів. У відповідності зі

статтею 259 Податкового кодексу України до ставок рентної плати за нафту та

газовий конденсат у кожному податковому (звітному) періоді застосовується

коригуючий коефіцієнт, який обчислюється центральним органом виконавчої

влади, що забезпечує реалізацію державної економічної політики, для кожного

звітного (податкового) періоду шляхом ділення середньої ціни одного бареля

нафти "Urals", перерахованої у гривні за курсом Національного банку України

станом на 1 число місяця, що настає за звітним періодом, яка склалася на

момент завершення проведення торгів нафтою на Лондонській біржі протягом

поточного звітного (податкового) періоду, на базову ціну нафти. Під базовою

ціною нафти розуміється ціна нафти "Urals", яка дорівнює 560 гривень за барель.

Якщо величина коригуючого коефіцієнта, яка застосовується до ставок рентної

171

плати за нафту та газовий конденсат, менше одиниці, такий коригуючий

коефіцієнт застосовується із значенням 1 (одиниця). Стосовно природного газу, то

тут коригуючий коефіцієнт, який обчислюється Міністерством фінансів України

за даними центрального органу державної митної служби для кожного

податкового (звітного) періоду шляхом ділення середньої митної вартості

імпортного природного газу, що склалася у процесі його митного оформлення під

час ввезення на територію України за податковий (звітний) період, на базову ціну,

яка дорівнює 179,5 долара США за 1000 куб. метрів [7, ст. 259.1-2].

Застосування коригуючих коефіцієнтів при розрахунку рентної плати має

на меті вирішення однієї з найбільш гострих проблем природоресурсних

платежів в цілому – забезпечення їх еквівалентності обсягам та реальній

економічній вартості споживаних природокористувачем публічних ресурсів.

Коригуючі коефіцієнти внутрішньо пов’язані із ставкою природоресурсного

платежу і внаслідок такої взаємодії спричиняють її динаміку в часі відповідно до

кон’юнктури ринку природних ресурсів без зовнішніх модифікацій її розміру

шляхом багаторазового внесення змін до податкового законодавства. Така

функціональна залежність між розглядуваними організаційним та фіскальним

елементами юридичної конструкції платежів за спеціальне використання

природних ресурсів проявляється назовні у вигляді перерозподільної функції

даних платежів, яка за таких умов її реалізації дозволяє справедливо врахувати

майнові інтереси приватних природокористувачів та суспільства в справі

експлуатації об’єктів навколишнього природного середовища.

Значний дослідницький інтерес серед організаційних елементів юридичної

конструкції природоресурсних платежів для нас становить фонд їх

надходження. Фондом надходжень платежів за спеціальне використання

природних ресурсів являється система державного та місцевих бюджетів.

Специфіка даного організаційного елементу юридичної конструкції

природоресурсних зборів полягає в тому, що він визначається в Україні не

стільки податковим, як бюджетним, а донедавна, ще й екологічним та

природоресурсним законодавством. Так, зокрема Закон України "Про охорону

172

навколишнього природного середовища" в ст. 46 визначав, що збори за

використання природних ресурсів місцевого значення зараховуються до

відповідних місцевих бюджетів, решта – до державного бюджету України.

Кошти ж від збору за забруднення розподілялися між місцевими, обласними та

республіканським АРК, а також Державним фондами охорони навколишнього

природного середовища у співвідношенні відповідно 20, 50 і 30 відсотків, а між

Київським, Севастопольським міськими та Державним фондами охорони

навколишнього природного середовища у співвідношенні 70 і 30 відсотків [8].

Тобто, Закон передбачав можливість створення позабюджетних фондів

природоохорони, що в принципі суперечило сучасній бюджетній політиці

держави. Галузеве природоресурсне законодавство (і навіть підзаконні акти

Уряду) в свою чергу встановлювали власні схеми розподілу коштів,

акумульованих через природоресурсні платежі [3, ст.31; 4, ст.32; 20].

Крім того, на протязі останніх років набула популярності практика

встановлення фонду надходжень природоресурсних платежів щороку в Законах

про державний бюджет. До прикладу, Законом "Про Державний бюджет України

на 2010 рік" всі без винятку надходження від зборів за використання природних

об’єктів загальнодержавного значення, радіочастотного ресурсу та рентних

платежів за нафту і газ зараховувались до загального фонду державного бюджету,

а 30 і 70 відсотків коштів збору за забруднення навколишнього природного

середовища до спеціальних фондів державного і місцевих бюджетів відповідно

[18].

Таке подвійне, а інколи й потрійне регулювання призводило до численних

неузгодженостей щодо розподілу коштів між бюджетами різних рівнів. Подібне

становище із регулюванням фонду зарахування природоресурсних платежів

свідчило про нестабільність бюджетної політики держави в розглядуваній

сфері, порушенням фінансово-правових інтересів бюджетів місцевого

самоврядування. На даний момент ця проблема вирішена, адже ст. 9.3.

Податкового кодексу України визначила, що зарахування загальнодержавних

податків та зборів до державного і місцевих бюджетів здійснюється відповідно до

173

Бюджетного кодексу України [7], а в акти природоресурсного та екологічного

законодавства внесені відповідні зміни.

Згідно пункту 51 прикінцевих та перехідних положень нового Бюджетного

кодексу України екологічний податок зараховуватиметься в кінцевому

підсумку (починаючи із 2014 року) виключно до спеціальних фондів

державного та місцевих бюджетів (65 та 35 відсотків надходжень відповідно).

Причому частина надходжень обов’язково спрямовуватиметься на фінансове

забезпечення виключно цільових проектів екологічної модернізації підприємств

у межах сум сплаченого ними екологічного податку [6]. Крім того, за рахунок

коштів, отриманих від сплати екологічного податку, згідно статті 47 Закону

України "Про охорону навколишнього природного середовища" передбачається

створення Державного та місцевих фондів охорони навколишнього

природного середовища у складі відповідних бюджетів [8], хоча Бюджетним

кодексом надходження екологічного податку в якості джерела формування

згаданих фондів не зазначаються. Таким чином, екологічний податок є єдиним

в групі природоресурсних платежів, який володіє цільовим характером.

Бюджетний кодекс також передбачає рівний розподіл між державним та

місцевими бюджетами надходжень від збору за спеціальне використання

природних ресурсів в частині деревини, заготовленої в порядку рубок

головного користування, збору за спеціальне використання води (крім збору за

спеціальне використання води водних об'єктів місцевого значення), а також плати

користування надрами для видобування корисних копалин загальнодержавного

значення (крім плати за користування надрами в межах континентального шельфу

і виключної (морської) економічної зони, яка зараховується до загального фонду

державного бюджету у повному обсязі). Надходження від вищезгаданих платежів

спрямовуються до загальних фондів відповідних бюджетів у повному обсязі.

Виключно до доходів загального фонду Державного бюджету належать рентна

плата за нафту, природний газ, газовий конденсат, що видобуваються в Україні та

збір за користування радіочастотним ресурсом України [6, ст.29, 64, 66].

174

На нашу думку, фонд надходження як елемент юридичної конструкції

природоресурсних платежів слід закріплювати на рівні актів галузевого

законодавства, як правило, нормами саме Бюджетного кодексу. Це сприятиме

нормалізації міжбюджетних відносин, забезпеченні адекватної компенсації

втрат у природних ресурсах за регіональним принципом.

3.4. Захисні елементи типової юридичної конструкції природоресурсних платежів

Функціональне призначення захисних елементів юридичної конструкції

природоресурсних платежів полягає насамперед в захисті прав та майнових

інтересів платника відповідних зборів та держави або територіальної громади

як розпорядників публічних природних ресурсів. Тобто, за своєю природою

захисні елементи покликані забезпечити нормалізацію порушених

правовідносин щодо сплати природоресурсних платежів шляхом захисту

порушених прав та відновлення майнового становища суб’єктів

правовідношення. Крім того, в аспекті юридичної відповідальності можна також

говорити і про превентивну роль даного елемента юридичної конструкції

природоресурсного платежу, що має на меті гарантувати належну реалізацію

відповідних фінансових правовідносин. Захисні елементи, таким чином,

одночасно виконують і фіскально-компенсаційну і контрольну функції

природоресурсних платежів, оскільки відзначаються як майновою, так і

організаційною правовою природою. До захисних елементів юридичної

конструкції природоресурсних платежів належить порядок стягнення боргу зі

сплати даних платежів, порядок повернення надміру сплачених сум зборів чи

стягнення боргу платника та юридична відповідальність платників.

Порядок стягнення боргу зі сплати платежів за спеціальне використання

природних ресурсів як і для решти загальнообов’язкових платежів регулюється

главою 9 чинного Податкового кодексу України. Зокрема, ним визначається

поняття податкового боргу як суми грошового зобов’язання (з урахуванням

штрафних санкцій за їх наявності), самостійно узгодженого платником податків

175

або узгодженого в порядку оскарження, але не сплаченого у встановлений

Кодексом строк, а також пеня, нарахована на суму такого грошового

зобов’язання [7, ст. 14.1.175]. В цілому Податковий кодекс зберіг дефініцію

податкового боргу, яка мала місце раніше в Законі України "Про порядок

погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними

цільовими фондами" [14, ст.1.3].

Зазначимо, що вживання терміну "податковий борг" не є адекватним

правовій природі та юридичній конструкції природоресурсних платежів, жоден

з яких, як було встановлено раніше, не є податковим платежем, а отже

зобов’язання з їх перерахування та обов’язок погашення відповідного боргу по

їх сплати також не наділені податковим змістом. В даному випадку, на нашу

думку, варто послуговуватись іншими термінами, до прикладу: "заборгованість

по сплаті загальнообов’язкових платежів", "фіскальний борг" тощо.

Застосування таких категорій цілком можливо поширити і як на податки, так і

на різного роду неподаткові платежі.

Виникнення податкового боргу є юридичним фактом, який пов'язаний з

несплатою узгодженої суми податкового зобов'язання протягом встановленого

строку. Джерелом погашення заборгованості по сплаті природоресурсних

платежів можуть виступати як доходи, отримані платниками від експлуатації

природних ресурсів, що перебувають у віданні держави, так і будь-яке майно,

що належить їм на праві власності, за винятком деяких обмежень. Погашення

боргу з відповідного платежу може бути також здійснена за рахунок надміру

сплачених сум такого платежу або за рахунок помилково чи надміру

перерахованих до бюджету інших обов’язкових платежів. Причому в першому

випадку така сплата здійснюється без заяви платника [7, ст.87].

Важливою гарантією для платників природоресурсних платежів є

положення Кодексу, яким передбачено, що погашення боргу за рахунок

стягнення коштів з рахунків платника податків, а також за рахунок його майна,

дозволяється виключно у судовому порядку. З іншого боку, у відношенні

держави законодавство також передбачає ряд гарантій по забезпеченню

176

стягнення заборгованості із платежів за спеціальне використання природних

ресурсів. До них можна віднести, зокрема, право податкової застави на майно

платника, що має заборгованість по сплаті природоресурсних платежів, а також

адміністративний арешт майна, який застосовується органами державної

податкової служби у виняткових випадках.

Право податкової застави виникає з дня появи заборгованості по сплаті

відповідних платежів і не потребує жодного письмового оформлення [7, ст.88],

тобто виникає автоматично зі спливом певного строку, відведеного податковим

законодавством на реалізацію особою платіжного обов’язку перед бюджетом.

Як слушно, відзначає Гаврилюк Р.О., відносини, пов’язані із застосуванням

права податкової застави за своїм природнім змістом належать до сфери

публічних фінансів, не мають цивільно-правового характеру, виникають

виключно на підставі відповідних приписів закону, а тому жодної попередньо

згоди боржника за обов’язковими платежами не потрібно [78, с.79]. Право

податкової застави, по суті є одним із заходів державного примусу, який

застосовується до платника в односторонньому порядку в разі порушення ним

свого зобов’язання із вчасної сплаті природоресурсних платежів у повному

обсязі.

Разом з тим, конституційна засада рівності усіх форм власності та

загальноправовий принцип справедливості правового регулювання з

необхідністю вимагає від держави в особі її органів визначати обсяг активів, що

підпадають в режим податкової застави співрозмірно до обсягів заборгованості

платника платежів за спеціальне використання природних ресурсів. Саме з таких

позицій виходив Конституційний суд України, зазначивши в одному із своїх

Рішень, що розмір податкової застави, виходячи із загальних принципів права,

повинен відповідати сумі податкового зобов’язання, що забезпечувало б

конституційну вимогу справедливості та розмірності. Розмірність як елемент

принципу справедливості передбачає встановлення публічно-правового

обмеження розпорядження активами платників податків за несплату чи

177

несвоєчасну сплату податкового зобов’язання та диференціювання такого

обмеження залежно від розміру несплати платником податкового боргу [26].

У випадку непогашення боргу платника орган державної податкової

служби здійснює на користь держави заходи щодо погашення заборгованості

податків шляхом стягнення коштів, які перебувають у його власності, а в разі їх

недостатності – шляхом продажу майна такого платника податків, яке

перебуває у податковій заставі. Причому стягнення коштів та продаж майна

платника природоресурсних платежів провадяться не раніше ніж через 60

календарних днів з дня надіслання такому платнику податкової вимоги [7,

ст.95.1-2].

Адміністративний арешт майна платника природоресурсних платежів є

винятковим способом забезпечення виконання платником його обов'язків,

визначених законом і застосовується, як правило, у тих випадках, коли дії

платника збільшують ймовірність невиконання ним платіжного обов’язку або

коли такі дії (бездіяльність) можуть призвести до збільшення розмірів

заборгованості платника. Податковий кодекс встановлює вичерпний перелік

випадків можливого застосування адміністративного арешту майна. Однією з

найбільш характерних підстав накладення адміністративного арешту у випадку з

природоресурсних платежами, є здійснення спеціального використання

природних ресурсів без відповідних дозвільних документів (дозволів, ліцензій,

лісорубних ордерів та квитків), наявність яких є обов’язкової умовою для

провадження відповідної діяльності.

Арешт майна полягає у забороні платнику податків вчиняти щодо свого майна,

яке підлягає арешту, дії щодо розпорядження та користування майном платника, в

тому числі, і добутими природними ресурсами (деревина, корисні копалини тощо)

або ж у необхідності отримання попереднього дозволу керівника відповідного

органу державної податкової служби на здійснення платником податків будь-якої

операції з таким майном (так званий умовний адміністративний арешт майна).

Арешт коштів на рахунку платника податків здійснюється виключно на підставі

178

рішення суду шляхом звернення органу державної податкової служби до суду [7,

ст.94].

Наступним захисним елементом юридичної конструкції природоресурсних

платежів є порядок повернення надміру або помилково сплачених сум податку

чи стягнутого боргу з їх сплати. На відміну від порядку стягнення

заборгованості із сплати природоресурсних платежів, який має на меті

забезпечити своєчасне та повне надходження в Державний та місцеві бюджети

коштів за використання публічних природних ресурсів, даний елемент їх

юридичної конструкції спрямований на захист майнових інтересів та прав

платників розглядуваних платежів. Наявність цього елементу в структурі

юридичної конструкції конкретного природоресурсного збору або плати

дозволяє забезпечити еквівалентність відносин платного природокористування,

а також справедливий перерозподіл ресурсної ренти між приватним суб’єктом

та суспільством в цілому.

Перерахування платежів за спеціальне використання природних ресурсів у

більшому розмірі, ніж це передбачено законодавством, може виникнути з

різних причин, наприклад, незнання податкового законодавства, помилки в

розрахунках, скасування незаконних рішень податкових органів, за якими

проведено сплату і т.д [198, с.290]. До прикладу, податкове законодавство

передбачає обов’язок внесення платником авансових внесків рентної плати за

нафту, природний газ та газовий конденсат, які розраховуються виходячи з

розміру платежів за попередній звітний період, що в кінцевому рахунку може

призвести до переплати відповідних платежів [7, ст.260.6].

Однак, незалежно від вищезазначених причин, у платника залишається два

альтернативні рішення щодо надміру або помилково сплачених коштів до

бюджету: подання вимоги щодо повернення таких коштів або ж їх залік в

рахунок майбутніх зобов’язань по сплаті природоресурсних чи інших

обов’язкових платежів. Право на такий вибір надається платнику, виходячи з

того, що сплата ним коштів, перевищує його реальні фінансові зобов’язання

перед державою чи іншим публічним суб’єктом, а отже, здійсненна без

179

належних на те правових підстав. Тому такі кошти, юридично повинні і надалі

залишатися в сфері права власності такого платника, а розглядуваний елемент

юридичної конструкції природоресурсних платежів уможливлює фактичне

відновлення правомочностей платника щодо надміру сплачених ним грошових

коштів.

Помилково та/або надміру сплачені суми грошового зобов'язання

підлягають поверненню платнику, крім випадків наявності у такого платника

податкового боргу. У випадку наявності у платника природоресурсних

платежів боргу, повернення надміру сплаченої суми грошового зобов'язання

проводиться лише після повного погашення податкового боргу платником

податків. Обов'язковою умовою для здійснення повернення сум грошового

зобов'язання є подання платником відповідної заяви про таке повернення

протягом 1095 днів від дня виникнення помилково та/або надміру сплаченої суми.

Водночас серед науковців існує і протилежна позиція щодо термінів подання

вищезгаданої заяви, згідно якої такий строк не відноситься до строків позовної

давності, які не підлягають відновленню [159, с.249]. Тим більше, що сплив

строків подання відповідної заяви до податкових органів в жодному разі не

припиняє права платника звернутися з вимогою про повернення надміру чи

помилково сплачених коштів до суду.

Ще однією складовою групи захисних елементів юридичної конструкції

природоресурсних платежів є відповідальність за порушення зобов’язання щодо

їх сплати. Підставою будь-якої відповідальності є насамперед факт вчинення

певного правопорушення. В нашому випадку підставою відповідальності є умисне

протиправне недотримання платниками встановленого законодавством порядку

сплати природоресурсних платежів, що може проявлятися як в порушенні вимог

щодо фінансової звітності, нарахування платежів, строків їх сплати тощо.

З метою реалізації фінансової відповідальності податкове законодавство

передбачає певні грошові стягнення у вигляді штрафних санкцій або пені [7,

ст.111.2]. Однак, тут слід зазначити, що як і штраф, так і пеня у відносинах по

сплаті обов’язкових платежів, носять штрафний характер і не наділені

180

правовідновлюваною (компенсаційною) функцією, що переконливо доводять у

своїх працях окремі автори [39, с.204-207; 295, с.58]. Так, зокрема, при

нарахуванні пені за прострочення сплати, наприклад, збору за використання

лісових або водних ресурсів держава, у віданні якої вони перебувають, не несе

прямих збитків, адже все одно платник в кінцевому рахунку компенсує

спожиту ним частину природних багатств. Крім того, кошти від експлуатації

згаданих ресурсів надходять в загальний (неподільний) фонд Державного

бюджету і розчиняються в ньому. Виходячи з цього досить важко встановити

реальний розмір збитків, які держава може понести у зв’язку із несвоєчасним

поповненням бюджету конкретним платником. А тому розмір пені

встановлюється фактично в довільній формі, незалежно від обсягу можливих

збитків, в силу чого пеня не здатна забезпечити відповідну їх компенсацію, і по

суті лише виконує каральну функцію відносно платників природоресурсних

платежів та стимулює їх в подальшому до належного виконання своїх

фінансових зобов’язань.

Штрафи встановлені в абсолютних величних і диференціюються в залежності

від виду допущеного платником правопорушення. Застосування штрафних

санкцій не звільняє платників природоресурсних платежів від обов'язку сплатити

до бюджету належні суми зборів. Пеня нараховується після закінчення

встановлених податковим законодавством строків погашення узгодженого

грошового зобов'язання на суму заборгованості по сплаті платежів за спеціальне

використання природних ресурсів. Пеня, нараховується на суму заборгованості

(включаючи суму штрафних санкцій за їх наявності та без урахування суми пені) із

розрахунку 120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України,

діючої на день виникнення такого боргу або на день його погашення, залежно від

того, яка з величин таких ставок є більшою, за кожний календарний день

прострочення у його сплаті. Зазначений розмір пені застосовується щодо всіх видів

податків, зборів та інших грошових зобов'язань [7, ст.129.5].

Разом з тим, для фінансової відповідальності за порушення правовідносин,

пов’язаних із сплатою природоресурсних платежів властиві і деякі особливі

181

риси. Так, джерелом сплати природоресурсних платежів являються доходи

природокористувачів як від реалізованої ними природної сировини (продукції),

так і від інших видів діяльності, тобто джерелом сплати в даному випадку

виступає загальний (не індивідуалізований) дохід платника. Сплата платежів за

спеціальне використання природних ресурсів відноситься до валових витрат

виробництва та обігу, які покриваються споживачами виробленої

природокористувачем продукції. Однак в тому випадку, коли

природокористувач в звітному податковому періоді допустив перевищення

встановлених нормативів використання природних ресурсів (наприклад,

перевищив ліміти водокористування), то у вигляді своєрідних фінансових

санкцій до нього можуть застосовуватись по-перше, підвищені ставки платежів (у

п’ятикратному розмірі), і по-друге, сума нарахованих в такому порядку коштів за

перевищення нормативів природокористування сплачується з прибутку суб’єкта

господарювання, що залишається в нього після оподаткування. За відсутності у

водокористувача дозволу на спеціальне водокористування із встановленими в

ньому лімітами використання води збір справляється за весь обсяг використаної

води, що підлягає оплаті як за понадлімітне використання [7, ст.327, 328.8].

Дехто з науковців взагалі пропонує в разі перевищення лімітів

природокористування всі нараховані суми відповідного платежу справляти

виключно з прибутку природокористувача, а не з собівартості виробленої

продукції [175, с.153], ще більш радикальніші пропозиції висловлюються

стовно збору за забруднення навколишнього природного середовища (всі

нарахування сум збору здійснювати з прибутку забруднювача) [65, с.68].

Застосування підвищених ставок та специфічного джерела сплати збору за

понадлімітне водокористування в даному випадку є одним із проявів зовнішніх

зв’язків елементів юридичної конструкції з правом спеціального

природокористування, і покликане забезпечити дієвий вплив на платників з

метою реалізації принципу раціональної експлуатації об’єктів навколишнього

природного середовища. Тобто в розглядуваному випадку, взаємозалежність,

яка існує між ставкою та базою обкладення природоресурсними платежами (тут

182

вона строго обмежена певним максимальним значенням) має своїм наслідком

реалізацію стимулюючої (регулятивної) функції даних платежів – зміна бази

обкладення призводить до кратного збільшення ставки, що в кінцевому рахунку

визначає особливості реалізації конкретним природокористувачем права

спеціального використання публічних природних ресурсів.

З вищенаведеного випливає також ще одна відмінність між податками та

платежами за спеціальне використання природних ресурсів – у заходах

юридичної відповідальності за порушення порядку сплати цих платежів. Так, за

неправильне або несвоєчасне перерахування того чи іншого податку до

бюджету податкове законодавство передбачає ряд санкцій, які носять виключно

фінансовий характер (пеня, штрафи, реалізація об’єкта податкової застави

тощо). В той же час, за порушення строків та розмірів внесення певного

природоресурсного збору застосовуються заходи різних видів юридичної

відповідальності. Тому тут наявна, за словами Н.Ю. Пришви, так звана

"комплексна відповідальність платника" [255, с.246], тобто можливе

застосування як фінансово-правових санкцій, так і санкцій, встановлених поза

межами фінансового права. До прикладу, в разі невнесення протягом шести

місяців плати за користування надрами, можуть застосовуватись санкції у вигляді

позбавлення права надрокористувача на розробку родовищ корисних копалин [24,

П.24-25]. Так само у разі несплати щомісячного збору за користування

радіочастотним ресурсом протягом шести місяців відповідна ліцензія на

користування радіочастотним ресурсом України, а також дозволи на

експлуатацію анулюються без компенсації збитків користувачу радіочастотного

ресурсу України зі стягненням суми заборгованості в судовому порядку [13,

ст.58.3].

Наявність позафінансових санкцій за порушення сплати розглядуваних

платежів є наслідком того, що на відміну від податків природоресурсний збір

або плата є не просто звичайним фіскальним зобов’язанням

природокористувачів перед державою чи територіальною громадою, але й

виступає у ролі невід’ємного елемента, істотної умови зобов’язання із

183

використання публічного природного ресурсу, яке виникає між державою

(територіальною громадою) та приватним природокористувачем. Порушення

виконання такої умови призводить до зміни відповідних природоресурсних

правовідносин, а також застосування санкцій, властивих для інституту права

спеціального природокористування. Наслідком застосування вищерозглянутої

санкції є припинення відносин із спеціального використання публічних

природних ресурсів, і відповідно фінансового зобов’язання особи по сплаті

відповідних природоресурсних платежів.

Висновки до розділу 3

1. В процесі розвитку системи платного використання природних ресурсів

держава використовує різноманітні способи правового регулювання

природоресурсних платежів як відповідних перерозподільних засобів природної

ренти. При дослідженні юридичної конструкції природоресурсних платежів слід

виходити з того, що на сучасному етапі держава вдається до використання

переважно загальнообов’язкових методів акумуляції суспільної частки доходів в

галузі використання об’єктів навколишнього природного середовища, що в першу

чергу, зумовлено труднощами їх економічної оцінки та обліку, невідновністю

більшості природних ресурсів та іншими їх особливостями як об’єктів правового

регулювання. Тому методологічно вірним є розгляд юридичної конструкції

природоресурсних зборів, виходячи, зокрема, і з основних положень теорії

податкових та інших обов’язкових платежів.

2. Юридична конструкція природоресурсних платежів являє собою

закріплене в актах законодавства формальне відображення їх логічно

організованої елементної структури, вихідний механізм реалізації платіжного

обов’язку природокористувача перед державою (територіальною громадою) в

порядку реалізації права на спеціальне використання природних ресурсів, що

перебувають у публічній власності. Важливою складовою характеристики

юридичної конструкції природоресурсних платежів є її дослідження з позицій

структурно-функціонального аналізу як одного з ключових методологічних

184

засобів пізнання системних явищ правової дійсності. Розглядаючи під таким

кутом зору юридичну конструкцію природоресурсних платежів, ми можемо

виділити зовнішні зв’язки її елементів з іншими складовими відносин

спеціального природокористування.

3. Юридична конструкція природоресурсних платежів через сукупність

зовнішніх зв’язків її елементів входить до складу мета-конструкції права

природокористування, є її невід’ємною частиною і покликана реалізувати

принцип платності експлуатації природних ресурсів, що, в свою чергу, випливає з

концепції права власності Українського народу на природні ресурси, ідей

справедливого розподілу природних благ між всіма членами громадянського

суспільства, збереження навколишнього середовища, гармонійного поєднання

публічних і приватних інтересів в розглядуваній сфері. Як і інші складові

правовідносин, пов’язаних із господарським використанням об’єктів природи,

природоресурсні платежі, їх внутрішня будова та елементний склад в цілому

підпорядковані певній системі вихідних цілей та принципів права спеціального

природокористування, в рамках юридичної конструкції якого вони складаються.

Ці зв’язки є певним засобом втілення основоположних засад

природокористування в тканину конструкції природоресурсних платежів,

наповнення її структури певним ідейним змістом.

4. Із входження природоресурсних платежів в структуру мета-конструкції права

природокористування, а отже, по суті і в зобов’язальну схему відносин

природокористування випливає і їх зобов’язальний, двосторонній та відплатний

характер, їх теоретичне, а згодом, і практичне осмислення саме як зобов’язання, що

складає ядро системи відносин між публічним та приватним суб’єктом з приводу

експлуатації об’єктів природи. Таким чином юридична конструкція

природоресурсних платежів при її нормативному закріпленні являє собою певну

юридичну конкретизацію та позитивацію концепції права власності Українського

народу на природні блага та відповідних їй похідних принципів і спрямована на

реалізацію кореспондуючого обов’язку приватного суб’єкта щодо компенсації втрат

суспільства у спожитих ним природних ресурсах.

185

5. Серед властивостей, притаманних конструкції природоресурсних

платежів, можна виділити її внутрішню цілісність, системність,

структуровність, функціональну єдність, а також емерджентність. Остання

полягає в тому, що сукупність її елементів є певним чином логічно

взаємопов’язана між собою, тобто становить певну систему, яка наділена

додатковими властивостями, що не є притаманними для окремо взятого

кожного її елемента. Тобто властивості юридичної конструкції платежів, як і

зрештою вона сама, не можуть бути зведені до звичайної лінійної сукупності її

складових частин. Крім того, дана конструкція виступає своєрідним

інструментом забезпечення системності правового регулювання відносин,

пов’язаних із сплатою природоресурсних платежів, є раціональною основою

структурної організації інституту природоресурсних платежів. Структура

юридичної конструкції певного обов’язкового платежу визначається

насамперед цілями його існування, а, отже, і притаманними йому функціями,

спрямованими на досягнення поставлених цілей (мети). Тому групування

елементів юридичної конструкції природоресурсних платежів доцільно

здійснювати на основі функціонального способу їх класифікації. Залежно від

функціонального призначення можна говорити про наявність фіскально-

компенса-ційних (суб’єкт, об’єкт, предмет, ставка природоресурсного платежу,

база обкладення, пільги та підстави їх отримання), організаційних (масштаб

платежу, одиниця обкладення, розрахунковий та звітний періоди, порядок

обчислення і строк сплати платежу, фонд надходження) та захисних (порядок

стягнення боргу по сплаті природоресурсних платежів, відповідальність

платників за неналежне виконання своїх обов’язків) елементів юридичної

конструкції платежів за спеціальне використання природних ресурсів.

6. Аналіз нормативно-правової бази з питань регулювання справляння

платежів за спеціальне використання природних ресурсів дає підстави

стверджувати, що всі вони без виключення можуть сплачуватися як фізичними,

так і юридичними особами, що здійснюють спеціальне використання

природних ресурсів. Їх правовий статус та конкретні ознаки як суб’єктів

186

природоресурсних платежів залежить головним чином від того виду

спеціального природокористування, яке вони здійснюють. Особа набуває

правового статусу суб’єкта платежів за спеціальне природокористування за

умови наявності загальної праводієздатності, отримання відповідних ліцензій

або дозволів на здійснення конкретного виду спеціального

природокористування та фактичного використання природних ресурсів. Поряд

з цим, платники більшості природоресурсних платежів повинні бути

зареєстровані суб’єктами підприємницької діяльності.

7. Об’єктом природоресурсних платежів є спеціальне використання

природних ресурсів певного виду. Категорія "спеціальне використання

природних ресурсів" являє собою певний набір елементів – юридичних фактів,

що в сукупності складають особливий фактичний юридичний склад, наявність

якого є єдиною підставою виникнення обов’язку щодо сплати того чи іншого

природоресурсного збору. До таких фактів можна віднести надання

відповідного природного об’єкта в користування, а також фактичне здійснення

дій платником щодо експлуатації природного ресурсу. Саме в зв’язку з початком

фактичного використання природних ресурсів на підставі відповідних дозволів чи

ліцензій і виникає обов’язок природокористувача сплачувати встановлені законом

природоресурсні збори. Це зумовлено тим, що обов’язок по сплаті платежу за

використання певного природного ресурсу пов’язаний не з його належністю

платнику на певному правовому титулі, а саме з його використанням з боку

платника.

8. Предметом платежів за спеціальне природокористування є природні

ресурси певного виду, що виступають об’єктом права спеціального

природокористування і володіють відповідними кількісними та якісними

характеристиками. З юридичної точки зору той чи інший природний ресурс

може бути предметом обкладення ресурсними зборами лише у випадку його

індивідуалізації шляхом визначення меж в натурі на місцевості чи іншим чином

і подальшого його закріплення за конкретним природокористувачем. Крім того,

природні ресурси не виступають в якості продукту праці людини і ця

187

характеристика їх як предмета оподаткування виступає чи не найголовнішою,

що в свою чергу визначає ряд інших особливостей вже самого об’єкта

природоресурсних платежів. Базою оподаткування, що характеризує предмет з

кількісної сторони, є відповідно обсяги використовуваних або спожитих

(вилучених) природних ресурсів.

9. Більшість ставок природоресурсних платежів встановлюються в чіткій,

фіксованій числовій формі, тобто, є абсолютними (твердими) ставками і,

відповідно розмір природоресурсного збору або плати визначається в твердій

фіксованій величині на кожну одиницю обкладення. Ще однією специфічною

рисою ставок природоресурсних платежів виступає значна диференціація їх

розмірів в залежності від виду природних ресурсів, їх кількісних та якісних

характеристик. Обсяг сплати певного природоресурсного збору залежить

виключно від об’ємів, якості, характеристик та параметрів спожитих природних

ресурсів і не залежить від доходу (прибутку) та майнового стану

природокористувача.

10. Пільговий механізм в сфері оподаткування природокористування має

дуже важливе регулятивно-стимулююче значення. В системі природоресурсних

платежів пільги використовуються переважно у формі абсолютного звільнення

окремих груп природокористувачів від їх сплати. Це зумовлено тим, що

часткове звільнення (наприклад, у відсотковому співвідношенні від твердої

ставки) платників тут недоцільне, оскільки держава розробила численні шкали

ставок платежів за природокористування, а також передбачила ще й

застосування до них коригуючих коефіцієнтів в залежності від умов

природокористування.

11. Фондом надходжень платежів за спеціальне використання природних

ресурсів є система державного та місцевих бюджетів. Специфіка даного

організаційного елементу юридичної конструкції природоресурсних зборів

полягає в тому, що він визначається в Україні не стільки податковим, як

бюджетним, а подекуди й екологічним законодавством. Природоресурсні

платежі носять регулярний характер та сплачуються у чітко встановлені строки,

188

а їх розрахунковий період, за деякими винятками, дорівнює календарному

кварталу. Роль джерела сплати платежів за спеціальне використання природних

ресурсів відіграє загальний (сукупний) дохід платника, а в разі перевищення

лімітів використання природних ресурсів – прибуток, що залишається в його

розпорядженні.

12. За своїм змістом захисні елементи юридичної конструкції

природоресурсних платежів покликані забезпечити нормалізацію порушених

правовідносин щодо сплати природоресурсних платежів шляхом захисту

порушених прав та відновлення майнового становища суб’єктів

правовідношення. Крім того, в аспекті юридичної відповідальності можна

також говорити і про превентивну роль даного елемента юридичної конструкції

природоресурсного платежу, що має на меті гарантувати належну реалізацію

відповідних фінансових правовідносин. Для фінансової відповідальності за

порушення правовідносин, пов’язаних із сплатою природоресурсних платежів,

властиві і деякі особливі риси. Наприклад, в тому випадку, коли

природокористувач в звітному податковому періоді допустив перевищення

встановлених нормативів використання природних ресурсів, то у вигляді

своєрідних фінансових санкцій до нього можуть застосовуватись, по-перше,

підвищені ставки платежів і, по-друге, сума нарахованих в такому порядку

коштів за перевищення нормативів природокористування сплачується з

прибутку суб’єкта господарювання, що залишається в нього після

оподаткування. Крім того, наявність позафінансових санкцій за порушення

сплати розглядуваних платежів є наслідком того, що на відміну від податків

природоресурсний збір або плата є не просто звичайним фіскальним

зобов’язанням природокористувачів перед державою чи територіальною

громадою, але й виступає у ролі невід’ємного елемента, істотної умови

зобов’язання із використання публічного природного ресурсу, яке виникає між

державою (територіальною громадою) та приватним природокористувачем.

Порушення виконання такої умови призводить до зміни відповідних

189

природоресурсних правовідносин, а також застосування санкцій, властивих для

інституту права спеціального природокористування.

190

ВИСНОВКИ

У результаті дисертаційної роботи, виконаної на основі аналізу

законодавства та практики його застосування, осмислення наукових праць,

запропоновано нове науково-теоретичне вирішення поставлених завдань, що

полягає у з’ясуванні правової природи природоресурсних платежів,

дослідженні їх юридичної конструкції і властивостей, та дозволяє зробити такі

висновки:

1. Еволюція доктринальних та нормативних підходів до природоресурсних

платежів пройшла низку суперечливих етапів. Переважна кількість

дорадянських науковців вбачали місце природоресурсних платежів у фіскальній

системі поміж промислових доходів та податків, вказуючи на схожість їх

економічного змісту з першими, і юридичної форми з другими. Питання

природоресурсних платежів доволі рідко ставало об’єктом досліджень і в

радянський період розвитку фінансового права, оскільки в СРСР було

проголошено принцип безоплатного природокористування, виходячи із

«об’єктивно» зумовленої відсутності вартості природних багатств, які на той

час перебували лише у державній власності. Більшість сучасних представників

вітчизняної та російської правової науки за їх підходами до природоресурсних

платежів можна розділити на дві групи: ті, які схиляються до їх податкової

природи, і ті, що розглядають їх як обов’язкові неподаткові платежі. Майже всі

дослідники, які аргументують податкову природу природоресурсних зборів,

виходять насамперед з формальних ознак їх юридичної конструкції, методів

встановлення і справляння. Не менш численними у фінансово-правовій науці є

прихильники неподаткової природи платежів за промислове використання

природних ресурсів, які обґрунтовують свої твердження на властивостях

відплатності, компенсаційності та двостороннього і рентного характеру

платежів.

2. Поява перших платежів за використання природних ресурсів була

пов’язана з виникненням і подальшим розвитком публічних форм власності на

землю та інші природні ресурси, утвердженням фінансового суверенітету

191

держави на її території, а також поступовим усуненням від здійснення власної

господарської діяльності в сфері природокористування з одночасним

заміщенням її інститутом регалій. Ключовими моментами розвитку радянських

нормативних підходів щодо платного природокористування стали насамперед

тотальна націоналізація природних ресурсів, їх місце в структурі

соціалістичного способу виробництва та економічної системи в цілому.

Заперечення приватної власності на об’єкти природи, їх вартісного характеру

унеможливили ефективну дію і регулятивний вплив природоресурсних

платежів як головної складової економічного механізму природокористування.

Внаслідок цього радянська держава змушена була фактично (за окремими

винятками) відмовитись від їх запровадження.

3. Третій етап еволюції нормативних підходів до природоресурсних

платежів збігся у часі зі становленням української державності, переходом до

ринкової економіки, реформуванням системи державного управління в галузі

промислового природокористування, подальшим загостренням екологічної

кризи. Головним кроком вперед у цьому напрямі стало конституційне

закріплення права власності Українського народу на природні ресурси та

принципу платності спеціального природокористування. Реальне втілення в

практику економічних відносин природокористування відповідних платежів

відбувалося шляхом їх «паралельного» правового закріплення в актах

податкового, екологічного і природноресурсового законодавства, що зумовило

неузгодженість в механізмі встановлення та порядку стягнення даних платежів.

Дана проблема була знята прийняттям Податкового кодексу України, який

врегулював всі наявні природоресурсні платежі.

4. Дослідження основних підходів до розуміння поняття «природоресурсні

платежі», як наукової категорії, вивчення правової природи та змісту

означеного терміна, сутності та складових природоресурсних платежів

призвело до висновку, який дає змогу детальніше охарактеризувати

досліджуване поняття. Відтак, природоресурсні платежі пропонується

розуміти як загальнообов’язкові публічні платежі неподаткового характеру,

192

наділені властивостями компенсаційності та індивідуальної відплатності,

встановлені законодавчим органом і забезпечені державним примусом, що

сплачуються фізичними та юридичними особами за здійснення спеціального

природокористування, з метою перерозподілу природної ренти, стимулювання

раціонального використання природних ресурсів та дотримання екологічних

вимог господарювання.

5. Правова природа та внутрішній зміст платежів за спеціальне

природокористування визначаються в основному характером суспільного

публічного інтересу, необхідність задоволення якого зумовлює їх появу і є

метою та головним призначенням функціонування. Природоресурсні платежі,

якщо їх розглядати як систему відносин із реалізації фінансового обов’язку

природокористувача, є функціонально підпорядкованими зобов’язанню, що

виникає між ним та державою з приводу використання публічних природних

ресурсів, і тому конкретні властивості розглядуваних платежів опосередковані

природою юридичних зв’язків та відношень, які складаються в межах даного

зобов’язання.

6. Основною властивістю, яка дозволяє відмежувати природоресурсні

платежі від платежів податкового характеру, є індивідуальна відплатність. У

відносинах зі сплати природоресурсних платежів платник наповнює Державний

бюджет, забезпечуючи дохід (ренту) держави від використання природних

ресурсів, щодо яких вона від імені Українського народу здійснює

повноваження права власності. Держава, з іншого боку, забезпечує можливість

платнику користуватися такими об’єктами, отримуючи відповідну вигоду.

Зобов’язання, яке виникає під час сплати природоресурсних платежів, завжди

носить двосторонній характер. Природоресурсні платежі також володіють

перерозподільним та компенсаційним характером.

7. Функції природоресурсних платежів є засобом об’єктивації їх

властивостей і становлять собою напрями цілеспрямованого впливу на

правовідносини, що виникають між приватними суб'єктами та державою з

приводу експлуатації природних об’єктів. Природоресурсним платежам

193

притаманні фіскальна, компенсаційна, перерозподільна, регулююча

(стимулююча) та контрольна функції.

8. Юридична конструкція природоресурсних платежів – це закріплене в

актах законодавства формальне відображення їх логічно організованої

елементної структури, вихідний механізм реалізації платіжного обов’язку

природокористувача перед державою в порядку реалізації права на спеціальне

використання природних ресурсів, що перебувають у публічній власності. До

властивостей юридичної конструкції природоресурсних платежів належить

внутрішня цілісність, системність, структурованість, функціональна єдність та

емерджентність.

9. Структура юридичної конструкції природоресурсного платежу

визначається насамперед притаманними йому функціями. Залежно від

функціонального призначення можна стверджувати наявність фіскально-

компенсаційних (суб’єкт, об’єкт, предмет, ставка природоресурсного платежу,

база обкладення, пільги та підстави їх отримання), організаційних (масштаб

платежу, одиниця обкладення, розрахунковий та звітний періоди, порядок

обчислення і строк сплати платежу, фонд надходження) та захисних (порядок

стягнення боргу зі сплати природоресурсних платежів, відповідальність платників

за неналежне виконання своїх обов’язків) елементів юридичної конструкції

природоресурсних платежів.

194

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Конституція України : прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України Законом України від 28.06.1996 № 254к/96-ВР. (Із змінами, внесеними згідно із Законом № 2952-VI від 01.02.2011) // Відомості Верховної Ради України. – 2011. - № 10. – стаття 68.

2. Лісовий кодекс України від 21 січня 1994 р. № 3852-XII (в редакції Закону № 3404-IV від 8 лютого 2006 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2006. – № 21. – стаття 170.

3. Кодекс України про надра від 27 липня 1994 р. № 132/94-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 36. – стаття 340.

4. Водний кодекс України від 6 червня 1995 р. № 213/95-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 24. – стаття 189.

5. Цивільний кодекс України вiд 16 січня 2003 р. № 435-IV (зі змінами та доповненнями) // Офіційний вісник України. – 2003. – № 11. – стор. 7. – стаття 461. – код акту 24654/2003.

6. Бюджетний кодекс України вiд 8 липня 2010 р. № 2456-VI // Відомості Верховної Ради України. – 2010. – №50. – стор. 1778. – стаття 572.

7. Податковий кодекс України вiд 2 грудня 2010 р. № 2755-VI // Офіційний вісник України. – 2010. – № 92. – том 1. – стор. 9. – стаття 3248. – код акту 53775/2010.

8. Про охорону навколишнього природного середовища : Закон України від 25 червня 1991 р. № 1264-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 41. – стаття 546.

9. Про систему оподаткування : Закон України від 25 червня 1991 року №1251-ХІІ (втратив чинність) // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 39. – стаття 510.

10.Про внесення змін до Закону України "Про систему оподаткування" : Закон України від 18 лютого 1997 р. № 77/97-ВР (втратив чинність) // Урядовий кур’єр. – 1997. – 20 березня.

11.Про місцеве самоврядування : Закон України від 21 травня 1997р. № 280/97-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1997. – № 24. – стаття 170.

12.Про угоди про розподіл продукції : Закон України від 14 вересня 1999 р. № 1039-XIV // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 44. – стаття 391.

13.Про радіочастотний ресурс України : Закон України від 1 червня 2000 р. № 1770-III // Відомості Верховної Ради України. – 2000. – № 36. – стаття 298.

14.Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами: Закон України від 21 грудня 2000 року № 2181-ІІІ (втратив чинність) // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 10. – стаття 44.

15.Про рентні платежі за нафту, природний газ і газовий конденсат : Закон України від 5 лютого 2004 р. № 1456-IV (втратив чинність) // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 19. – стаття 272.

195

16.Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України : Закон України від 28 грудня 2007 р. № 107-VI // Відомості Верховної Ради України. – 2008. – № 5-8. – стор. 62. – стаття 78.

17.Про Державний бюджет України на 2009 рік : Закон України від 26 грудня 2008 р. № 835-VI // Відомості Верховної Ради України. – 2009. – № 20-22. – стор. 680. – стаття 269.

18.Про Державний бюджет України на 2010 рік : Закон України від 27 квітня 2010 р. № 2154-VI // Відомості Верховної Ради України. – 2010. – № 22-25. – стор. 668. – стаття 263.

19.Порядок встановлення нормативів збору за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок державного бюджету, та його справляння : затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 29 січня 1999 р. № 115 (втратив чинність) // Офіційний вісник України. – 1999. – № 5. – стор. 43. – код акту 6806/1999.

20.Порядок встановлення нормативів збору за забруднення навколишнього природного середовища і стягнення цього збору : затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 1 березня 1999 р. № 303 (втратив чинність) // Офіційний вісник України. – 1999. – № 9. – стор. 89. – код акту 6999/1999.

21.Порядок справляння збору за спеціальне використання водних ресурсів та збору за користування водами для потреб гідроенергетики і водного транспорту : затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 16 серпня 1999 р. № 1494 (втратив чинність) // Офіційний вісник України. – 1999. – № 33. – стор. 164. – код акту 9849/1999.

22.Про плату за користування надрами в цілях, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин : Постанова Кабінету Міністрів України від 8 листопада 2000 р. № 1682 (втратила чинність) // Урядовий кур'єр. – 2000. – 29 листопада.

23.Порядок справляння платежів за користування надрами для видобування корисних копалин : затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 26 березня 2008 р. № 264 (втратив чинність) // Офіційний вісник України. – 2008. – № 25. – стор. 54. – стаття 784. – код акту 42691/2008.

24.Порядок надання у 2010 році спеціальних дозволів на користування надрами : затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня.2010 р. № 596 (втратив чинність) // Урядовий кур'єр. – 2010. – 4 квітня.

25.Про бюджетну класифікацію : Наказ Міністерства Фінансів України від 14 січня 2011 р. № 11 [Електронний ресурс] / Режим доступу – http://zakon.nau.ua/doc/?code=%76%30%30%%32%30%31%2D%31%31.

26.Рішення Конституційного суду України у справі за конституційним поданням 48 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України положень пункту 1.17. ст. 1., ст. 8 Закону України "Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" (справа про податкову заставу) від 24

196

березня 2005 р. № 2-рп/2005 // Офіційний вісник України. – 2005. – № 13. – стор. 299. – стаття 674. – код акту 31965/2005.

27.Алексеев С. С. Линия права / С. С. Алексеев. – М. : Статут, 2006. – 461 с. 28.Алексеев С. С. Юридические конструкции – ключевое звено права (в

порядке постановки проблемы) / С. С. Алексеев // Цивилистические записки : Межвузовский сборник научных трудов. – М., 2001. – С.5-20.

29.Алексеенко М. М. Действующее законодательство о прямых налогах / М. М. Алексеенко. – СПб.: тип. М. Стасюлевича, 1879. – 242 с.

30.Андреев В. Н. О земельной ренте при социализме и ее распределении / В. Н. Андреев // Вопросы экономики. – 1960. – №8. – С.129-135.

31.Андреева Г. Н. Экономическая конституция в зарубежных странах : [монография] / Г. Н. Андреева; [отв. ред. В. В. Маклаков]. – М.: Наука, 2006. – 266 с. – (Ин-т науч. информ. по общест. наукам РАН).

32.Анохин Е. С. Зарубежный опыт в области налогообложения природных ресурсов / Е. С. Анохин // Экономика и организация производства. – 1996. – №6. – С.60-65.

33.Арнольд Ф. К. История лесоводства в России, Франции и Германии / Ф. К. Арнольд. – С-Пб. : Изд-во А. Д. Маркса, 1895. – 403 с.

34.Афанасієв Р. В. Адміністративно-правовий режим об’єктів права власності на природні ресурси : дис. … канд.. юрид. наук : 12.00.07 / Р. В. Афанасієв. – К, 2010. – 206 с.

35.Ахметвалеев Р. Г. Земельная и природоресурсная рента / Р. Г. Ахметвалеев // Вестник Удмуртского университета. – Экономика. – 2003. – С. 11-20.

36.Ахметвалеев Р. Г. Сущность рентных платежей и их экономический потенциал в современных российских условиях / Р. Г. Ахметвалеев // Вестник Удмуртского университета. – Экономика. – 2003. – С. 5-10.

37.Ахполов А. А. Сущность правового статуса налогоплательщика / А. А. Ахполов // Финансовое право. – 2005. – № 1. – С. 35-41.

38.Бабін І. І. Структурно-функціональний аналіз юридичної конструкції податку / І. І. Бабін // Науковий вісник Чернівецького університету : Збірник наук. праць. Вип. 348 : Правознавство. – Чернівці : Рута, 2006. – С. 76-85.

39.Бабін І. І. Юридична конструкція податку : [монографія] / І. І. Бабін. – Чернівці : Рута, 2008. – 272 с.

40.Башмаков Г. С. Право пользования недрами в СССР / Г. С. Башмаков. – М. : Наука, 1974. – 156 с.

41.Безобразов В. П. Государственные доходы России, их классификация, нынешнее состояние и движение / В. П. Безобразов. – СПб. : тип. В. Безобразова и Ко, 1872. – 217 с.

42.Бекерская Д. А. Налоговое право и налоговое законодательство в Украине : [учебное пособие] / Д. А. Бекерская [под общей ред. С. В. Кивалова]. – Одесса : Юридическая литература, 2000. – 224 с.

43.Беляев И. Т. Дифференциальная рента в СССР / И. Т. Беляев – М. : Мысль, 1967. – 200 с.

197

44.Берендтсъ Э. Н. Русское финансовое право / Э. Н. Берендтсъ. – СПб. : тип. С-Петербургской одиночной тюрьмы, 1914. – 453 с.

45.Бессонов В. А. Некоторые вопросы теории денежной оценки месторождений / В. А. Бессонов // Тр. Алтайск. горнометаллург. ин-та. – Алма-Ата, 1958. – Т. 7. – С. 206-223.

46.Бех Г. В. Правовое регулирование косвенных налогов в Украине: [учеб. пособие] / Г. В. Бех, О. А. Дмитрик, И. Е. Криницкий, Н. П. Кучерявенко, А. А. Лукашев; [под ред. Н. П. Кучерявенко]. – Х. : Легас, 2004. – 488 с.

47.Бжезинский В. Правовая охрана окружающей среды / В. Бжезинский; [пер. с польск. Г. Б. Рабиновича, Н. Г. Прудиковой; под ред. и со вступ. ст. О. С. Колбасова]. – М. : Прогресс, 1979. – 251 с.

48.Блиох И. С. Финансы России ХІХ столетия : история – статистика в 4 т. / И. С. Блиох. – СПб. : Общественная польза, 1882. – Т. 2. – 295 с.

49.Бобылев С. Н. О формировании эколого-экономического компенсационного механизма / С. Н. Бобылев // Экологическое право. – 2003. – № 6. – С. 40-42.

50.Бобылев С. Н. Экономика устойчивого развития : [учеб. пособие] / С. Н. Бобылев, Э. В. Гирусов, Р. А. Перелет. – М. : Изд-во Ступени, 2004. – 303 с.

51.Бобылев Ю. Н. Налогообложение минерально-сырьевого сектора экономики / Ю. Н. Бобылев, М. Ю. Турунцева. – М. : Институт Гайдара, 2010. – 198 с.

52.Боголепов М. И. Торговля в Сибири / М. И. Боголепов // Сибирь: ее современное состояние и ее нужды / [под ред. И. С. Мельника]. – СПб. : А. Ф. Девриен, 1908. – С.169-200.

53.Боголюбов С. А. Экономика и право природопользования / С. А. Боголюбов // Законодательство и экономика. – 1998. – № 4. – С. 29-37.

54.Боголюбов С. Новый Лесной кодекс Российской Федерации / С. Боголюбов // Хозяйство и право. – 2007. – № 4. – С. 24-33.

55.Бодюк А. В. Платежі за господарське використання природних ресурсів / А. В. Бодюк // Фінанси України. – 2005. – № 7. – С. 91-94.

56.Бодюк А. В. Фіскальні аспекти економічного природокористування : [монографія] / А. В. Бодюк. – Ірпінь: Національна академія ДПС України, 2004. – 569 с.

57.Большой энциклопедический словарь / [глав. ред. А. М. Прохоров]. – 2.изд., перераб. и доп. – М. : Большая Российская энциклопедия, 1997. – 1434 с.

58.Бондаренко В. Н. Очерки финансовой политики Кабинета Министров Анны Иоанновны / В. Н. Бондаренко. – М. : печатня А.Снегиревой, 1913. – 367 с.

59.Братусь С. Н. Хозяйственная реформа и советское право / С. Н. Братусь // Ученые записки ВНИИСЗ. – Вып. 10. – М., 1967. – С. 3-12.

60.Брокгауз Ф. А. Иллюстрированный энциклопедический словарь Ф. А. Брокгауза и И. А. Ефрона : современная версия в 16 томах / Ф. А. Брокгауз.. – М. : Эксмо, 2008. – Т. 11. – 255 с.

198

61.Брызгалин А. В. Понятие налога и нормативное разграничение налоговых и неналоговых платежей по законодательству РФ / А. В. Брызгалин // Налоговый вестник. – 1997. – № 10. – С. 3-7.

62.Василик О. Д. Бюджетна система України: [підручник] / О. Д. Василик, К. В. Павлюк. – К. : Центр навчальної літератури, 2004. – 544 с.

63.Введенский P. М. Соляная регалия и учреждение вольной продажи соли в России / Р. М. Введенский // История СССР. – 1986. – № 1. – С. 171-181.

64.Веклич О. О. Удосконалення системи екологічного оподаткування / О. О. Веклич // Фінанси України. – 2001. – № 2. – С. 3-9.

65.Веклич О. Удосконалення економічних інструментів екологічного управління в Україні / О. Веклич // Економіка України. – 1999. – № 9. – С. 65-74.

66.Великий тлумачний словник української мови (з дод. і допов.) / [уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел]. – К.; Ірпінь : ВТФ "Перун", 2005. – 1728 с.

67.Винницкий Д. В. Основные проблемы теории российского налогового права : дис. … докт. юрид. наук : 12.00.14 / Д. В. Винницкий. – Екатеринбург, 2003. – 436 с.

68.Винницкий Д. В. Фискальный сбор: понятие и проблемы отграничения от смежных институтов / Д. В. Винницкий // Фискальные сборы : правовые признаки и порядок регулирования / [под ред. С. Г. Пепеляева]. – М.: Издательско-консультационная компания „Статус-Кво 97”, 2003. – С. 35-41.

69.Витте С. Ю. Конспект лекций о народном и государственном хозяйстве, читанных его императорскому высочеству великому князю Михаилу Александровичу в 1900-1902 годах / С. Ю. Витте. – М. : Фонд экон. кн. "Начала", 1997 – 511 с.

70.Вишнивецька В. Співвідношення державного мита з податками: нормативний та доктринальний аспекти / В. Вишнивецька // Правовий часопис Донецького ун-ту. – 2004. – № 2. – С. 99-103.

71.Вовк Ю. А. Советское природоресурсовое право и правовая охрана окружающей среды : Общая часть : [учеб. пособие] / Ю. А. Вовк. – Х. : Изд-во при Харьк. ун-те, 1986. – 160 с.

72. Волков Г. А. Плата за загрязнение окружающей среды: проблемы правового регулирования / Г. А. Волков // Экологическое право России : Сб. материалов научно-практических конференций. Юбилейный выпуск. 1995-2004 гг. в 3 т. / [под ред. А. К. Голиченкова]. – М. : ТИССО, 2004. – Т. 1. – С. 230-235.

73.Воронова Л. К. Фінансове право України : [підручник] / Л. К. Воронова – К.: Прецедент; Моя книга, 2006. – 440 с. – ( Серія "Юридична бібліотека").

74.Вороновицкий М. М. Экономические основы платы за загрязнение окружающей среды / М. М. Вороновицкий, К. Г. Гофман, А. А. Гусев, В. А. Спивак // Экономика и математические методы. – М. : ЦЭМИ, 1975. – Т.11. – Вып. 3. – С. 483-490.

75. Выскребенцев В. Платежи за природные ресурсы / В. Выскребенцев // Хозяйство и право. – 1993. – № 3. – С. 110-122.

199

76.Гаврилюк Р. О. Правова природа податку / Р. О. Гаврилюк // Науковий вісник Чернівецького університету : Збірник наук. праць. Вип. 100. Правознавство. – Чернівці : Рута, 2000. – С. 68-74.

77.Гаврилюк Р. Фінансовий закон: проблеми теорії та практики / Р. Гаврилюк // Право України. – 2005. – № 7. – С. 37-41.

78.Гаврилюк Р. О. Правова природа податкової застави / Р. О. Гаврилюк // Науковий вісник Чернівецького нац. ун-ту. : Збірник наук. праць. Вип. 236 : Правознавство. – Чернівці: Рута, 2004. – С. 76-82.

79.Гагемейстер Ю. А. Разыскания о финансах древней России / Ю. А. Гагемейстер. – СПб. : Императорская академия наук, 1833. – 247 с.

80.Гензель П. П. Очерки по истории финансов : вып. первый / П. П. Гензель. – М.: тип. Г. Лисснера и Д. Собко, 1913 – 28 с.

81.Герасименко Н. В. Некоторые вопросы совершенствования системы налогового законодательства / Н. В. Герасименко // Финансово-правовая доктрина постсоциалистического государства : Выпуск 2. – Черновцы: Рута, 2003. – С. 245-255.

82.Гиряев М. Д. Формы собственности на леса и лесоуправление в законодательстве России (исторический аспект) / М. Д. Гиряев // Лесное хозяйство. – 1995. – № 4. – С, 7-10; № 5. – С. 5-8.

83.Глухов В. В. Экономические основы экологии : [учеб. пособие] / В. В. Глухов, Т. В. Лисочкина, Т. П. Некрасова. – СПб. : Питер Принт, 2003. – 383 с.

84.Голиченков А. К. Экономический механизм природопользования : опыт функционирования и правового обеспечения / А. К. Голиченков // Хозяйство и право. – 1991. – № 4. – С. 97-105.

85.Голованов Г. Р. Содержание понятия "полезное ископаемое" (для целей определения объекта налогообложения по НДПИ) / Г. Р. Голованов // Финансовое право. – 2007. – № 1. – С. 6-13.

86.Голуб А. А. Экономика природопользования : [учеб. пособие для вузов]. / А. А. Голуб, Е. Б. Струкова. – М.: Аспект Пресс. – 1998. – 280 с.

87.Гончарук О. В. Дихотомія права: право публічне та право приватне : автореф. дис... на здобуття ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.01 "Теорія та історія держави і права; історія політичних і правових вчень" / О. В. Гончарук. – К., 2004. – 19 с.

88.Гордеев В. О. О некоторых вопросах платности водопользования / О. В. Гордеев // Підприємництво, господарство і право. – 2002. – № 3. – С. 91-93.

89.Горлов И. Я. Теория финансов / И. Я. Горлов. – СПб. : тип. Глазунова и Ко, 1845. – 271 с.

90.Горное законодательство : [сб. статей] / [сост. Теплов О. М. и др.]. – М. : Композитор, 2005. – 270 с.

91.Готін О. М. Пільги у сфері оподаткування: аналіз деяких колізій податкових і неподаткових законів / О. М. Готін, О. А. Музика // Адвокат. – 2004. – № 10. – С. 3-6.

200

92.Грачева Е. Ю. Финансовое право: [учебное пособие] / Е. Ю. Грачева, Э. Д. Соколова. – 2-е изд., испр. и доп. – М. : Юриспруденция, 2000. – 303 с.

93.Грицан О. А. Правове регулювання видобутку підземних вод: проблемні питання / О. А. Грицан // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 38. – К .: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2007. – С. 357-362.

94.Гуревич А. М. Дифференциальная рента при социализме – надуманная категория А. М. Гуревич // Земельная рента в социалистическом сельском хозяйстве : [сб. статей] / [под ред. Н. А. Цаголова]. – М. : Госпланиздат, 1959. – С. 149-152.

95.Гуреев В. И. Понятие и отличительные признаки налога / В. И. Гуреев // Государство и право. – 2005. – № 4. – С. 49-54.

96.Даниленко О. В. Стимулирование охраны природы в народном хозяйстве : (Организационно-правовые проблемы) / О. В. Даниленко; [отв. ред. О. С. Колбасов]. – М. : Наука, 1989. – 128 с.

97.Декларация ООН по окружающей среде. Принята 16 июня 1972 г. // Действующее международное право / [сост. Ю. М. Колосов и Э. С. Кривчикова]. – М.: Московский независимый институт международного права, 1997. – Т. 3. – С. 682-687.

98.Дзейтов С. А. Государство и правовое регулирование отношений в области недропользования : Теоретико-правовой анализ : дисс… докт. юрид. наук : 12.00.01 / С. А. Дзейтов. – СПб, 1998. – 255 с.

99.Дмитренко Е. С. Фінансове право України. Особлива частина : [навч. посібник] / Е. С. Дмитренко. – К. : Алерта; КНТ, 2007. – 613 с.

100. Дон С. Э. Как снизить налоги : [текст] / С. Э. Дон, А. Ю. Михайлов. – М. : Эпицентр, 1999. – 48 с.

101. Доронина А. Природоресурсная рента : проблемы оценки и использования [Електронний ресурс] / А. Доронина // Электро-info. – 2005. – №5-6 (19-20). – Режим доступу : http://www.energo-info.ru/content/view/3576/108/.

102. Дорош Н. І. Податкова система України і розвинутих зарубіжних країн (порівняльний аналіз) / Н. І. Дорош // Фінанси України. – 1998. – № 6. – С. 75-82.

103. Дроздов И. А. Договоры на передачу в пользование природных ресурсов: [учеб.-практ. пособие] / И. А. Дроздов. – М. : Проспект, 2001. – 119 с.

104. Евдокимов П. Индивидуальная возмездность как признак сбора : На примере платы за загрязнение окружающей природной среды / П. Евдокимов // Фискальные сборы : правовые признаки и порядок регулирования / [под ред. С. Г. Пепеляева]. – М.: Издательско-консультационная компания „Статус-Кво 97”, 2003. – С. 102-109.

105. Еременко А. Украина учится привлекать инвесторов на морской шельф: первый опыт / А. Еременко // Зеркало недели. – 2006. – № 16-17. – С. 11.

106. Ерофеев Б. В. Основы земельного права (теоретические вопросы). / Б. В. Ерофеев. – М. : Юрид. лит., 1971. – 328 с.

107. Жариков Ю. Г. Право сельскохозяйственного землепользования / Ю. Г. Жариков. – М., Юрид. лит., 1969. – 199 с.

201

108. Железнов В. Я. Вопросы финансовой реформы в России : в 3 т. / В. Я. Железнов. – М. : Тип. Г. Лисснера, Д. Собко., 1916. – Т.1. – вып. 2. – 76 с.

109. Журавлева О. О. Объект налога (сбора) как категория налогового права : дисс. … канд. юрид. наук : 12.00.14 / О. О. Журавлева. – М., 2003. – 227 с.

110. Жусупов Е. Б. Правовое регулирование недропользования в республике Казахстан : автореф. на соиск. учен. степени. канд. юрид. наук : спец. 12.00.03. "Гражданское право; Предпринимательское право; Семейное право; Международное частное право; Гражданский процесс; Арбитражный процесс" / Е. Б. Жусупов. – Алматы, 2001. – 32 с.

111. Завгородня Т. В. Збір за забруднення довкілля / Т. В. Завгородня // Фінанси України. – 2002. – № 2. – С. 76-81.

112. Завгородня Т. Удосконалення інструментів економічного механізму охорони навколишнього природного середовища / Т. Завгородня // Економіка України. – 2000. – № 12. – С. 67-71.

113. Законодательство о налогах в промышленности : в 4 ч. – М. : Мосполиграф, 1924. – Ч. 4. : Местные налоги и прямые сборы. – 331 с.

114. Злобин Н. Н. Налог как правовая категория : дисс. … канд. юрид. наук : 12.00.14 / Н. Н. Злобин. – Москва, 2003. – 252 с.

115. Иванова В. Н. Оптимизация юридической конструкции налога как одна из проблем совершенствования налоговой системы / В. Н. Иванова // Финансовое право. – 2005. – № 7. – С. 9-10.

116. Ивановский С. Зарубежный опыт в области налогообложения природных ресурсов : Вопросы рентных платежей в природопользовании: аналитический обзор [Електронний ресурс] / С. Ивановский. – Режим доступу : www.duma.gov.ru/cnature/expert_info/analit_renta.htm

117. Ивановский С. Рента и государство (проблемы реализации рентных отношений в современной России) / С. Ивановский // Вопросы экономики. – 2000. – № 8. – С. 84–97.

118. Иконицкая И. А. Некоторые теоретические вопросы права государственной собственности на землю / И. А. Иконицкая // Актуальные проблемы права собственности : материалы научных чтений памяти профессора С. Н. Братуся (Москва, 25 октября 2006 г.) – М. : Юриспруденция, 2007. – С. 59-67.

119. Иловайский С. И. Косвенное обложение в теории и практике / С. И. Иловайский. – Одесса : тип. Одесского военного округа, 1892. – 194 с.

120. Иловайский С. И. Учебник финансового права / С. И. Иловайский. – 4-е изд. – Одесса : Типо-хромо-лит. А. Ф. Соколовского, 1904 – 383 с.

121. Инструкция по осуществлению побочных лесных пользований в лесах СССР : утверждена Приказом Гослесхоза СССР от 13.12.1982 г. № 175 / Сборник нормативных материалов по лесному хозяйству / [сост. Л. Е. Михайлов, А. Б. Бронина]. – М. : Лесная промышленность, 1984. – С. 172-185.

122. Исаев А.А. Очерк теории и политики налогов. – Ярославль: Типо-лит. Г. Фальк, 1887. – 175 с.;

202

123. Іванов Д. Як податки впливають на власний видобуток нафти і газу / Д. Іванов // Урядовий кур’єр. – 31 січня 2006. – № 20. – С. 10.

124. Казанцев Н. Д. Правовая охрана природы в СССР / Н. Д. Казанцев. – М. : Знание, 1967. – 62 с. – (Новое в жизни, науке и технике. 17 серия. Государство и право; № 12).

125. Канкрин Е. Ф. Очерки политической экономии и финансов: в 3 ч. / Е. Ф. Канкрин. – СПб. : тип. императорской академии наук, 1894. – 299 с.

126. Кантор Е. Горная рента при социализме / Е. Кантор // Экон. науки. – 1966. – № 6. – С. 59-62.

127. Капустин М. Н. Чтения о политической экономии и финансах / М. Н. Капустин. – Ярославль : тип. губернского правления, 1879. – 382 с.

128. Каракаш И. И. Право собственности на объекты природного происхождения / И. И. Каракаш // Экологическое право Украины: Курс лекций / [под ред. И. И. Каракаша]. – Одесса : Латстар, 2001. – С. 63-91.

129. Карапетян Н. Р. Правовой статус налогоплательщика / Н. Р. Карапетян // Финансовое право. – 2005. – № 2. – С. 30-33.

130. Карасева М. В. Сущность фискальных сборов и правовые требования к их установлению / М. В. Карасева // Фискальные сборы : правовые признаки и порядок регулирования / [под ред. С. Г. Пепеляева]. – М. : Издательско-консультационная компания „Статус-Кво 97”, 2003. – С. 48-50.

131. Кашенко О. Л. Фінансові аспекти екологічних платежів / О. Л. Кашенко // Фінанси України. – 2000. – № 1. – С. 36-38.

132. Кислова Т. О плате за природные ресурсы / Т. Кислова // Научные доклады ВШ. Экономические науки. – 1966. – № 6. – С. 51-56.

133. Кислый В.Н., Соляник О.Н. Эволюция взаимоотношений в системе "Человек – окружающая среда". Необходимость формирования новой концепции природопользования / В. Н. Кислый, О. Н. Соляник // Вісник СумДу. – 2003. – № 6 (52). – С. 20-27.

134. Клюкин Б. Д. О развитии договорной основы права пользования недрами / Б. Д. Клюкин // Государство и право. – 2004. – № 9. – С. 46-54.

135. Кобыльник Д. А., Кучерявенко Н. П. Общегосударственные сборы в Украине : Научно-практический комментарий. С изменениями и дополнениями по состоянию на 1 ноября 1999 года / Д. А. Кобыльник, Н. П. Кучерявенко. – Х. : Торсинг, 2000. – 160 с.

136. Кодацкий В. Зарубежный опыт налогообложения / В. Кодацкий // Підприємництво, господарство і право. – 2005. – № 10. – С. 163-165.

137. Козырин А. Н. Налоговое право зарубежных стран : вопросы теории и практики / А. Н. Козырин. – М. : Манускрипт, 1993. – 112 с.

138. Козырин А. Н. Публичные финансы: взаимодействие государства и общества / А. Н. Козырин. – М., 2002. – 37 с.

139. Колбасов О. С. Исключительная собственность государства на объекты природы / О. С. Колбасов // Государство, право, экономика. – М. : Юрид. лит., 1970. – С. 226-242.

203

140. Колбасов О. С. Окружающая среда под охраной закона / О. С. Колбасов. – М. : Знание, 1989. – 64 с. – (Новое в нашей жизни, науке и технике. Право в нашей жизни : 2).

141. Колбасов О. С. Правовая охрана окружающей среды при социализме : [учеб. пособие для вузов] / [отв. ред. О. С. Колбасов, М. М. Славин]. – М. : Ин-т государства и права, 1984. – 263 с.

142. Колбасов О. С. Правовая охрана природы в СССР / О. С. Колбасов // Советское государство и право. – 1967. – № 6. – С. 51-60.

143. Колесник М. А. Налог на добычу полезных ископаемых : Комментарий к главе 26 НК РФ / М. А. Колесник. – М. : Издательско-консультационная компания „Статус-Кво 97”, 2005. – 116 с.

144. Комментарий к Закону Российской Федерации "Об охране окружающей природной среды" / [С. А. Боголюбов, В. Г. Емельянова, Ю. Г. Жариков, И. Ф. Панкратов; отв. ред. С. А. Боголюбов]. – М. : Инфра-М - НОРМА, 1997. – 382 с. – (Институт законодательства и сравнительного правоведения при Правительстве РФ).

145. Коморний О. Правова природа угод про розподіл продукції / О. Коморний // Право України. – 2002. – № 4. – С. 43-46.

146. Конституция (Основной Закон) СССР от 5 декабря 1936 года [Електронний документ] / Режим доступу – http://constitution.garant.ru/DOC_3858676.htm

147. Корнаухов М. В. Недобросовестность налогоплательщика как судебная доктрина / М. В. Корнаухов. – Кострома : КГУ им. Н. А. Некрасова, 2006. – 115 с.

148. Корнякова Н. Поняття відходів за законодавством України та Європейського Союзу: порівняльно-правовий аналіз / Н. Корнякова // Право України. – 2004. – № 5. – С. 149-153.

149. Костикова Е. Г. Законные интересы налогоплательщиков: некоторые вопросы теории / Е. Г. Костикова // Финансовое право. – 2005. – № 8. – С. 27-29.

150. Костицький В. В. Екологія перехідного періоду: право, держава, економіка (економіко-правовий механізм охорони навколишнього природного середовища в Україні) / В. В. Костицький. – К.: УСП МСБ "Eusmeu", 2003. – 772 с. – (Серія "Екологічна бібліотечка" ; № 5).

151. Костицький В. В. Оподаткування: економіка, право, екологія. / В. В. Костицький. – К. : Ін-т законодавчих передбачень і правової експертизи, 2003. – 124 с.

152. Костицький В. Екологічна криза та складові її подолання / В. Костицький // Право України. – 1998. – № 4. – С. 33-36.

153. Костицький В. Плата за природокористування (економіко-правові питання) / В. Костицький // Право України. – 1997. – № 8. – С. 35-40.

154. Костицький В. Правові питання плати за забруднення навколишнього середовища / В. Костицький // Право України. – 1997. – № 12. – С. 38-44.

155. Краснов Н. И. Правовое обеспечение рационального использования земли / Н. И. Краснов // Советское государство и право. – 1967. – № 3. – С. 49-53.

204

156. Крассов О. И. Право лесопользования в СССР / О. И. Крассов; [отв. ред. О. С. Колбасов]. – М. : Наука, 1990. – 235 с. – (АН СССР. Ин-т государства и права).

157. Криницький І. Є. Правове регулювання оподаткування майна : дис. … канд. юрид. наук / І. Є. Криницький. – Х., 2001. – 208 с.

158. Кузнєцова С. Розвиток правових форм фінансування природоохоронної діяльності в контексті загального процесу „Довкілля для Європи” / С. Кузнєцова // Право України. – 2000. – № 4. – С. 87-89.

159. Курс политической экономии : в 2 т. : [учеб. пособие для студ. экон. вузов и фак.] / [под ред. Н. А. Цаголова]. – изд. 3-е, перераб. ги доп. – М. : Экономика, 1974. – Т. II. Социализм. – 670 с.

160. Кустова М. В. Налоговое право России. Общая часть: [учебник] / М. В. Кустова, О. А. Ногина, Н. А. Шевелева; [отв. ред. Н. А. Шевелева] – М. : Юристъ, 2001. – 490 с.

161. Кучерявенко М. Зміст і класифікація принципів у податковому праві / М. Кучерявенко // Право України. – 2002. – № 2. – С. 38-42.

162. Кучерявенко М. П. Основи податкового права : [навч. посібник] / М. П. Кучерявенко. – Харків : Легас, 2001. – 304 с.

163. Кучерявенко М. Податок як правова категорія: проблеми дефініції / М. Кучерявенко // Право України. – 2002. – № 12. – С. 70-74.

164. Кучерявенко Н. П. Курс налогового права : в 6 т. / Н. П. Кучерявенко – Х. : Легас; Право, 2002. – Т. І. : Генезис правового регулирования : в 2 ч. – Ч. 1. – 665 с.

165. Кучерявенко Н. П. Курс налогового права : в 6 т. / Н. П. Кучерявенко – Х. : Легас; Право, 2002. – Т. І. : Генезис правового регулирования : в 2 ч. – Ч. 2. – 791 с.

166. Кучерявенко Н. П. Курс налогового права : в 6 т. / Н. П. Кучерявенко. – Х. : Легас; Право, 2005. – Т. 3 : Учение о налоге. – 600 с.

167. Лакуша Н. М. Концепція сталого розвитку та проблеми функцій сучасних держав / Н. М. Лакуша // Схід. – 2004. – №1(59). – С. 15–18.

168. Лаппо-Данилевский А. С. Организация прямого обложения в Московском государстве со времен Смуты до эпохи преобразований / А. С. Лаппо-Данилевский. – 2-е изд. – М. : URSS, 2010. – 557 с.

169. Ластовецький А. Організаційно-правові засади адміністрування податків / А. Ластовецький // Право України. – 2003. – № 11. – С. 37-40.

170. Латковська Т. А. Правове регулювання обов’язкових платежів і податків суб’єктів підприємницької діяльності : автореф. дис. ... на здобуття ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07. "адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право" / Т. А. Латковська. – К., 1995. – 24 с.

171. Лебедева А. Н. Лаврик О. Л. Природоохранное законодательство развитых стран : [аналит. обзор] / А. Н. Лебедева, О. Л. Лаврик. – Новосибирск : ГПНТБ, 1991. – Ч. 1 : Право и система управления. – 203 с.

172. Левкович В. В. Поняття і правова природа неподаткових доходів / В. В. Левкович // Вісник Львівського університету. – Серія юридична. – 2001. – Вип. 36. – С. 276-280.

205

173. Львов Д. М. Курс финансового права / Д. М. Львов. – Казань : тип. Императорского университета, 1887. – 521 с.

174. Львова Е. Г. Проблемы общих теорий налогов в литературе / Е. Г. Львова // Финансовое право. – 2005. – № 1. – С. 30-32.

175. Ляпина О. А. Правовое регулирование платы за природные ресурсы в Российской Федерации : дисс. ... канд. юрид. наук : 12.00.06 / О. А. Ляпина. – Саратов, 1999. – 228 с.

176. Макаревич Н. С. Социалистическое государство и охрана окружающей среды / Н. С. Макаревич; [под ред. В. О. Тененбаума]. – Саратов : Изд-во Сарат. ун-та , 1982 – 110 с.

177. Малышева Н. Р. Гармонизация экологического законодательства в Европе / Н. Р. Малышева. – К.: КІТ, 1996. – 234 с.

178. Мамалуй О. Розмежування податку та збору: підстави, стан, перспективи / О. Мамалуй // Право України. – 2005. – № 8. – С. 40-42.

179. Мамардашвили М. К. Лекции по античной философии / М. К. Мамардашвили; [под ред. Ю. П. Сенокосова]. – М.: Аграф, 2002. – 309 с. – (Серия "Путь к очевидности").

180. Маркс К. Капитал. Критика политической экономии: в 3 т. / К. Маркс; [изд. под ред. Ф. Энгельса]. – Т. 3. – Кн. 3. : Процесс капиталистического производства, взятый в целом. – М.: Прогресс, 1986. – 947 с.

181. Милюков П. Н. Государственное хозяйство России в первой четверти XVIII столетия и реформа Петра Великого / П. Н. Милюков. – 2-е изд. – СПб. : Тип. М. М. Стасюлевича, 1905. – 678 с.

182. Миркин Б. М. Устойчивое развитие : [учеб. пособие] / Б. М. Миркин, Л. Г. Наумова. Уфа : РИЦ Баш ГУ, 2009. – 148 с.

183. Моисеев В. Н. Сбор как категория финансового права : дисс. … канд. юрид. наук : 12.00.14 / В. Н. Моисеев. – М., 2008. – 196 с.

184. Мольчак Я. О. Фесюк В. О. Еколого-економічні основи водокористування : [навч. посіб] / Я. О. Мольчак, В. О. Фесюк. – Луцьк : РВВ ЛДТУ, 2007. – 584 c.

185. Музика О. А. Доходи місцевих бюджетів за українським законодавством: Монографія / О. А. Музика. – К. : Атіка, 2004. – 344 с.

186. Музика О. А. Неподаткові доходи місцевих бюджетів: деякі фінансово-правові проблеми / О. А. Музика // Адвокат. – 2005. – № 2. – С. 7-10.

187. Музика О. Роль строків у податковому праві / О. Музика // Підприємництво, господарство і право. – 2005. – № 10. – С. 117-120.

188. Музика-Стефанчук О. А. Фінансове право : [навчальний посібник] / О. А. Музика-Стефанчук. – 3-тє вид., доп. і перероб. – К. : Атіка. 2007. – 264 с.

189. Мунтян В. Л. Правова охорона природи Української ССР / В. Л. Мунтян. – К. : Вища школа, 1982. – 232 с.

190. Мунтян В. Л. Правові проблеми раціонального природокористування / В. Л. Мунтян. – К. : Київський держ. ун-т, 1973. – 181 с.

191. Мухамет-Ирекле А. О функции правового государства в современном природопользовании : [монография] / А. Мухамет-Ирекле. – М. : НИА-Природа, 2002. – 220 с.

206

192. Мухамет-Ирекле А. Юридические аспекты природопользования / А. Мухамет-Ирекле. – М. : НИА-Природа, 2002. – 336 с.

193. Мухитдинов Н. Б. Основы горного права (Некоторые важные положения теории и практики) / Н. Б. Мухитдинов. – Алма-Ата : Казахстан, 1983. – 248 с.

194. Мясникова А. В. Налоги: принципы, функции, законодательство / А. В. Мясникова // Государство и право. – 2002. – № 9. – С. 49-56.

195. Налоги и налогообложение: Учеб. для студентов вузов / [подгот. авт. кол. : Ф. Х. Банхаева и др.]; под ред. М. В. Романовского и О. В. Врублевской. – М. : Питер, 2007 – 576 с.

196. Налоговое право : Учебник / [под ред. С. Г. Пепеляева]. – М : Юристь, 2005. – 591 с.

197. Налоговое право России : [крат. учеб. курс] / В. С. Белых, Д. В. Винницкий. – М.: Изд-во Норма , 2004. – 319 c.

198. Налоговое право России: [учебник для вузов] / Г. А. Тосунян, Ю. А. Крохина, Н. С. Бондарь; [отв. ред. Ю. А. Крохина]. – М. : Норма, 2003. – 641 с.

199. Научные основы охраны недр / Э. И. Черней, Н. Г. Лустюк, Р. М. Постоловский, А. Д. Калько, С. Р. Постоловський. – Рівне: ПП ДМ, 2006. – 476 с.

200. Непийвода В. П. Правове регулювання суспільних відносин щодо лісів у контексті сталого розвитку : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.06 / В. П. Непийвода – К., 2006. – 223 с.

201. Никитский А. А. Основы финансовой науки и политики / А. А. Никитский. – М. : Польза; В. Антик и К°, 1999 – 256 с.

202. Нитти Ф. С. Основные начала финансовой науки / Ф. С. Нитти [пер. с итал. И. Шрейдера; под ред. и с доп. А. Свирщевского]. – М. : М. и С. Сабашниковы, 1904. – 624 с.

203. Новейший философский словарь / [сост. А. А. Грицанов]. – 3-е изд., исправл. – Мн. : Книжный Дом, 2003. – 1280 с.

204. Носік В. В. Право власності на землю Українського народу / В. В. Носік. – К. : Юрінком Інтер, 2006. – 544 с.

205. Нурыев Я. М. Правовое регулирование водопользования [учеб. Пособие] / Я. М. Нурыев; [под ред. Р. О. Халфиной]. – Ашхабад : МНО ТССР, 1988. – 87 с.

206. О введении в действие Лесного Кодекса : Постановление Президиума ВЦИК от 7 июля 1923 года // Собрание кодексов РСФСР. – М. : Юридическое издательство народного комиссариата юстиции РСФСР, 1925. – С. 231 – 244.

207. О коренной перестройке дела охраны природы в стране : Постановление Совета Министров СССР // СП СССР. – 1988. – №6. – ст. 14.

208. О лесах : Декрет ВЦИК от 27.05.1918 г. // 1917-1928 годы: Сб. документов за 50 лет. – М. : Политиздат, 1967. – С. 7-83.

209. О недрах земли и разработке их : Постановление Всероссийского Центрального Исполнительного Комитета от 07.07.1923 // Собрание

207

узаконений и распоряжений рабочего и крестьянского правительства. – 1923. – Х. 36. – Ст.532

210. Об охотничьем сборе : Постановление ВУЦИК и СНК УССР от 19.12.1923 г. // СУ УССР. – 1923. – № 43. – Ст. 549.

211. Об охране и использовании животного мира : Закон СССР от 25.06.1980 г. (с изм. и доп., внесенными Указом Президиума ВС СССР от 08.06.1984) // Ведомости Верховного Совета СССР. – 1984. – № 24. – Ст. 422.

212. Об охране окружающей среды : Сб. документов партии и правительства, 1917-1981 / [сост. А. М. Галева, М. Л. Курко]. – М. : Политиздат, 1981. – 384 с.

213. Об установлении платы за спуск сточных вод : Постановление ВЦИК и СНК РСФСР от 20 августа 1931 г . // СУ РСФСР.–. 1931.– № 51.– Ст. 385.

214. Общий Горный Устав // Свод законов Российской империи : в 16 т. / [под ред. И. Д. Мордухай-Болтовского; сост. Н. П. Балканов, С. С. Войт, В. Э. Герценборг] – СПб. Русское книжное товарищество "Деятель", 1912. – Т. 7. – С. 7-104.

215. Ожегов С. И. Толковый словарь русского языка : 80 000 слов и фразеологических выражений / С. И. Ожегов, Н. Ю. Шведова, – 4-е изд., доп. – М. : Азбуковник, 1997. – 943 с.

216. Озеров И. Регалия [Електронний ресурс] / И. Озеров // Энциклопедия Брокгауза Ф. А. и Ефрона И. А. – Режим доступу – http://www.brocgaus.ru/text/ 084/434.htm

217. Определение Конституционного Суда РФ от 10 декабря 2002 г. N 284-О "По запросу Правительства Российской Федерации о проверке конституционности постановления Правительства Российской Федерации "Об утверждении Порядка определения платы и ее предельных размеров за загрязнение окружающей природной среды, размещение отходов, другие виды вредного воздействия" и статьи 7 Федерального закона "О введении в действие части первой Налогового кодекса Российской Федерации" [Електронний ресурс] / Режим доступу - http://www.consultant.ru/online/base/?req=doc;base=LAW; n=40086

218. Орлов М. Ю. Основные вопросы теории налогового права как подотрасли финансового права : дисс. … канд. юрид. наук : 12.00.12 / М. Ю. Орлов – M., 1996. – 154 с.

219. Орлюк О. П. Фінансове право. Академічний курс : [підручник] / О. П. Орлюк. – К. : Юрінком Інтер, 2010. – 808 с.

220. Основы экологии и природопользования : учебное пособие / [под ред. В. Л. Дикань, А. Г. Дейнека, Л. А. Позднякова, И. Д. Михайлова, А. А. Каграманяна]. – Харьков : ООО Олант, 2002. – 384 с.

221. Пацурківський П.С. Правові засади фінансової діяльності держави: проблеми методології : [монографія] / П. С. Пацурківський. – Чернівці: ЧДУ, 1997. – 244 с.

222. Пашков А. И. О дифференциальной горной ренте при социализме / А. И. Пашков // Земельная рента в социалистическом сельском хозяйстве :

208

[сб. статей] / [под ред. Н. А. Цаголова]. – М. : Госпланиздат, 1959. – С. 20-44.

223. Певзнер М. Е. Горное право : [учеб. для вузов] / М. Е. Певзнер. – 3-е изд., перераб. и доп. – М. : Издательство Московского государственного горного университета, 2006. – 375 с.

224. Певзнер М. Е. Право собственности в недропользовании / М. Е. Певзнер // Государство и право. – 2002. – № 3. – С. 27-32.

225. Пепеляев С. Г. Налоги. Реформы и практика / С. Г. Пепеляев. – М. : Статут, 2005. – 285 с.

226. Пепеляев С. Г. О правовом понятии фискальных сборов и порядке их установления / С. Г. Пепеляев // Фискальные сборы : правовые признаки и порядок регулирования / [под ред. С. Г. Пепеляева]. – М.: Издательско-консультационная компания „Статус-Кво 97”, 2003. – С. 11-34.

227. Пермяков Б. Рента и природопользование / Б. Пермяков // Экологический журнал "Волна". – 2000. – № 24-25 (3-4). – С. 29-34.

228. Перчик А. И. Правовое регулирование отношений недропользования в дореволюционной России: Минеральные ресурсы России / А. И. Перчик // Экономика и управление. – 1994. – № 1. – С. 23-27.

229. Петриченко О. Платежі за користування надрами – ключовий елемент державного регулювання природокористування / О. Петриченко // Вісник податкової служби України. – 2006. – № 1-2. – С. 54-57.

230. Петров В. В. Правовая охрана природы в СССР : [учебник] / В. В. Петров. – М. : Юрид. лит., 1984. – 384 с.

231. Петров В. В. Экологическая функция права / В. В. Петров // Советское государство и право. – 1982. – № 5. – С. 29-35.

232. Петров В. В. Экологическое право России : [учеб. для юрид. вузов] / В. В. Петров. – М. : Бек, 1995. – 557 с.

233. Петрова Г. В. Налоговые отношения: теория и практика правового регулирования : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.14 / Г. В. Петрова. – М., 2003. – 460 с..

234. Петрова Т.В. Проблемы правового обеспечения экономического механизма охраны окружающей среды : дисс. ... доктора юрид. наук : 12.00.06 / Т. В. Петрова. – М., 2000. – 288 с.

235. Петрунин В. В. О платежах, связанных с пользованием природными ресурсами / В. В. Петрунин // Все о налогах. – 1998. – № 3. – С. 36-45.

236. Петрунин В. В. Система рентных платежей за пользование природными ресурсами / В. В. Петрунин // Финансы. – 2005. – № 4. – С. 21-25.

237. Петрунин В. В. Экологические платежи / В. В. Петрунин // Финансовые и бухгалтерские консультации. – 1998. – № 3. – С. 6-11.

238. Печуляк В. Проблеми нормативного закріплення державної податкової політики в Україні / В. Печуляк // Підприємництво, господарство і право. – 2004. – № 1. – С. 38-42.

239. Пименова Л. А. Доктрина французской монархии в конце старого порядка / Л. А. Пименова // Вестник Московского ун-та : Серия 8. История. – 1996. – № 5. – С. 33-44.

209

240. Пінчук Н. М. Економічна оцінка природних ресурсів / Н. М. Пінчук // Фінанси України. – 2005. – № 5. – С. 20-28.

241. Плотникова О. Комплексність використання надр як основний принцип надрового законодавства / О. Плотникова // Право України. – 2000. – № 4. – С. 84-86.

242. Пожарицкий К. Л. Основы оценки месторождений полезных ископаемых и рудников / К. Л. Пожарицкий // Горн. журн. – 1957. – № 9. С. 3-9.

243. Полешко А. Дослідження соціально-економічних та правових проблем у сфері екології / А. Полешко // Право України. – 2003. – № 11. – С. 67-71.

244. Полное собрание законов Российской империи с 1649 по 1825 год. – СПб. : тип. ІІ отделения собственной Его Императорского Величества канцелярии, 1830. – Т.4. : 1700-1712 гг. – 881 с.

245. Положение о фиксированных платежах в бюджет : утвержденное Постановлением Совета министров СССР от 11 ноября 1966 г. с изм. и доп., внесенными Постановлением Совмина СССР от 06 февраля 1969 г. № 107 // СП СССР. – 1969. – № 6. – ст. 33.

246. Полюхович В. Проблеми формування та застосування податкового законодавства / В. Полюхович // Право України. – 1998. – № 7. – С. 73-76.

247. Полянская Г. Н. Правовые вопросы экономического учета природных ресурсов и возмещения убытков при их расхищении / Г. Н. Полянская // Вопросы географии. – М.: Мысль, 1968. – № 78. – С. 38-52.

248. Пономарев Д. Е. Генезис и сущность юридической конструкции : дисс. … канд. юрид. наук : 12.00.01 / Д. Е. Пономарев. – Екатеринбург, 2005. – 175 с.

249. Попов П. Основные проблемы обязательных индивидуально-возмездных платежей / П. Попов // Фискальные сборы : правовые признаки и порядок регулирования / [под ред. С. Г. Пепеляева]. – М.: Издательско-консультационная компания „Статус-Кво 97”, 2003. – С. 110-120.

250. Посошков И. Т. Книга о скудости и богатстве / И. Т. Посошков; [со вступ. ст. Ю. М. Осипова]. – М. : Наука, 2003. – 253 с.

251. Правила отпуска древесины на корню в лесах СССР : утвержденные. Постановлением Совета Министров СССР от 30.10.1981 р. // СП СССР. – 1988. – № 28. – Ст. 77.

252. Правовые вопросы охраны природы в СССР : [сборник статей] / [под ред. Г. Н. Полянской]. – М. : Госюриздат, 1963. – 330 с.

253. Природоресурсные платежи : [учеб.-практ. Пособие] / [под ред. д-ра юрид. наук, проф. А. А. Ялбулганова]. – М.: КНОРУС, 2004. – 245 с.

254. Пришва Н. Фінансово-правове регулювання відносин зі справляння обов’язкових платежів: актуальні питання / Н. Пришва // Право України. – 2004. – № 5. – С. 49-52.

255. Пришва Н. Ю. Правові проблеми регулювання обов’язкових платежів / Н. Ю. Пришва. – К.: ЕксОБ, 2003. – 280 с.

256. Протасов В. Н. Что и как регулирует право: [учеб. пособие] / В. Н. Протасов. – М. : Юристъ, 1995. – 95 с.

210

257. Пушкарева В. М. История финансовой мысли и политики налогов: [учеб. пособие] / В. М. Пушкарева. – М.: Финансы и статистика, 2008. – 252 с.

258. Разовский Ю. В. Экономико-правовой механизм регулирования доходов от использования природных ресурсов / Ю. В. Разовский // Горный журнал. – 2003. – № 1. – С. 3-5.

259. Рау К. Г. Основные начала финансовой науки : в 2 т. / К. Г. Рау; [пер. с нем. А. Корсака]. – Т. 1. – СПб. : тип. Майкова, 1867. – 318 с.

260. Рашин В. Г. Некоторые тенденции становления налоговой системы РФ на современном этапе / В. Г. Рашин // Государство и право. – 2002. – № 7. – С. 82-91.

261. Рогачева И. А. Государство и природные ресурсы / И. А. Рогачева, В. Е. Храпов. – СПб. : Наука, 2004. – 515 с.

262. Розовский Б. Г. Правовое стимулирование рационального природопользования. / Б. Г. Розовский. – К. : Наукова думка, 1981. – 238 с.

263. Ростин В. О платежах, связанных с пользованием природными ресурсами / В. Ростин // Аудитор. – 1998. – № 6. – С. 28-35.

264. Рубаник В. Є. Інститут права власності в Україні: проблеми зародження, становлення й розвитку від найдавніших часів до 1917 року : Історико-правове дослідження / В. Є. Рубаник. – Х. : Легас, 2002. – 347 с.

265. Савченко О. Ф. Оподаткування шкідливих викидів / О. Ф. Савченко // Фінанси України. – 2001. – № 4. – С. 96-99.

266. Сборник нормативных актов по охране природы / [сост. Е. Г. Говязина, Г. А. Метелкина; под ред. В. М. Блинова]. – М. : Юрид. лит., 1978. – 583 с.

267. Свод законов Российской империи : сводный текст за 1832-1917 годы в 16 томах / [отв. сост.: А. Р. Соколов, Д. И. Раскин]. – СПб.: Аврора, 2007.

268. Семенча О. Ю. К вопросу о правовой природе природоресурсных платежей / О. Ю. Семенча // Финансовое право. – 2007. – № 4 – С. 18-23.

269. Синякевич И. М. Стимулирование эколого-экономической эффективности лесопользования / И. М. Синякевич, Ю. Ю. Туныця. – Львов : Вища школа, Изд-во при ЛГУ, 1985. – 176 с.

270. Синякевич И. М. Теоретические предпосылки усиления экологической направленности хозяйственного механизма / И. М. Синякевич // Лесной журнал. – 1990 – № 1. – С. 116-119.

271. Синякевич И. М. Экологичность природопользования – новая экономическая категория / И. М. Синякевич // Интенсификация использования и воспроизводства лесных ресурсов : [межвуз. сб. науч. тр.]. – Ленинград : ЛЛТА им. С.М. Кирова, 1990. – 104 с.

272. Синякевич І. М. Інструменти екополітики: теорія і практика / І. М. Синякевич. – Л. : ЗУКЦ, 2003. – 188 с.

273. Синякевич І. М. Пріоритетні інструменти екологічної політики / І. М. Синякевич // Фінанси України. – 2000. – № 10. – С. 139-146.

274. Синякевич І. М. Теоретичні засади визначення нормативів плати за спеціальне використання деревини від рубок головного користування і живиці /

211

І. М. Синякевич, В. З. Холявко // Науковий вісник : збірник науково-технічних праць. – Львів : Престижінформ, 1999. – Вип. 9.3. – С. 143-146.

275. Смит А. Исследования о природе и причинах богатства народов : в 2 т. / А. Смит; [отв. ред. Л. И. Абалкин; пер. с англ. Е. М. Майбурда]. – М.: Наука, 1993. – Т. 1. – 569 с.

276. Советское финансовое право : [учебник для вузов обуч. по спец. "Правоведение"] / [В. В. Бесчеревных, М. Л. Коган, Н. А. Куфакова и др.]; отв. ред. В. В. Бесчеревных, С. Д. Цыпкин. – М. : Юрид. лит., 1982. – 423 с.

277. Соколов М. М. О дифференциальной ренте и чистом доходе при социализме / М. М. Соколов // Земельная рента в социалистическом сельском хозяйстве : [сб. статей] / [под ред. Н. А. Цаголова]. – М. : Госпланиздат, 1959. – С. 45-65.

278. Сорокин В. А. Платежи предприятий в бюджет : (Вопросы теории и практики) / В. А. Сорокин. – М. : Финансы и статистика. – 158 с.

279. Сосна С. А. О новой концепции государственного и общественного достояния / С. А. Сосна // Государство и право. – 1996. – № 2. – С. 55 - 64.

280. Социализм и охрана окружающей среды : Право управления в странах-членах СЭВ / [Т. Лялев, А. Тама, Э. Элер; под ред. О. С. Колбасова]. – М.: Юрид. лит., 1979. – 390 с.

281. Социалистическое природопользование: Экономические и социальные аспекты. / Н. Федоренко, Г. Гофман, П. Попов и др.; [под ред. Н. Некрасова, Е. Матеева]. – М. : Экономика, 1980. – 215 с.

282. Спенсер Г. Опыты научные, политические и философские : в 3 т. / Г. Спенсер; пер. с англ. под ред. Я. А. Рубакина. – М. : Мысль, 1982. – Т. 1. – 421 с.

283. Стайнов П. Правовые вопросы защиты природы / П. Стайнов; [пер. с болг. В. А. Кикотя, Л. П. Фоминой; под ред. О. С. Колбасова]. – М. : Прогресс, 1974. – 351 с.

284. Струмилин С. Г. О дифференциальной земельной ренте в условиях социализма / С. Г. Струмилин // Вопросы экономики. – 1960. – № 7. – С. 81-97.

285. Струмилин С. Г. О цене "даровых благ" природы / С. Г. Струмилин // Вопросы экономики. – 1967. – № 8. – С. 60-72.

286. Сыродоев Н. А. Правовой режим недр / Н. А. Сыродоев. – М. : Юрид. лит., 1969. – 168 с.

287. Тарасов И. Т. Финансы и налоги : очерки теории и политики / И. Т. Тарасов, А. А. Исаев. – М. : Статут. – 2004. – 615 с. – (Золотые страницы финансового права России : Т. 4).

288. Тарасов Н. Н. Методологические проблемы юридической науки : [монография] / Н. Н. Тарасов. – Екатеринбург : Изд-во Гуманитарного Университета. – 265 с.

289. Тарасов Н. Н. Юридические конструкции в праве и научном исследовании (методологические проблемы) / Н. Н. Тарасов // Российский юридический журнал. – 2000. – №3. – С.26-36.

212

290. Ткачев Ю. А. Плата за недра / Ю. А. Ткачев; [отв. ред. В. А. Витязева]. – СПб. : Наука, 1998. – 167 с.

291. Ткаченко Р. В. Роль налогов в государстве / Р. В. Ткаченко // Финансовое право. – 2005. – № 1. – С. 30-32.

292. Толстой Д. А. История финансовых учреждений России со времени основания государства до кончины императрицы Екатерины II / Д. А. Толстой. – Петербург : тип. К. Жернакова, 1848. – 258 с.

293. Транин А. А. – М.: Охрана окружающей среды: проблемы развития буржуазного права / А. А. Транин; [отв. ред. О. С. Колбасов]. – М.: Наука, 1987. – 128 с. – (АН СССР, Ин-т государства и права).

294. Уланов С. М. Платежи за полезные ископаемые и цены на минеральное сырье / С. М. Уланов // Горный журн. –1988. – №8. – С. 26-28.

295. Усенко Р. Штраф і пеня в податковому і цивільному праві: порівняльний аналіз / Р. Усенко // Підприємництво, господарство і право. – 2003. – № 5. – С. 58-62.

296. Устав о казенных оброчных статьях // Свод законов Российской империи : в 16 т. / [под ред. И. Д. Мордухай-Болтовского; сост. Н. П. Балканов, С. С. Войт, В. Э. Герценборг] – СПб. Русское книжное товарищество "Деятель", 1912. – Т. 8. – С. 123-147.

297. Устав о частной золотопромышленности и о частном платиновом промысле // Свод законов Российской империи : в 16 т. / [под ред. И. Д. Мордухай-Болтовского; сост. Н. П. Балканов, С. С. Войт, В. Э. Герценборг] – СПб. Русское книжное товарищество "Деятель", 1912. – Т. 7. – С. 59-61.

298. Федоренко Н. Об экономической оценке природных ресурсов / Н. Федоренко // Вопросы экономики. – 1968. – №3. – С. 94-103.

299. Федоров А. И. Геоинформационные основы природопользования : [учеб. пособие] / А. И. Федоров, Е. И. Паншин, Л. Т. Голдырев. – Новосибирск : СГГА, 2005. – 48 с.

300. Философия : Энциклопедический словарь / [под ред. А. А. Ивина]. – М. : Гардарики, 2004. – 1072 с.

301. Философский энциклопедический словарь / [редкол. С. С. Аверинцев и др.]. – 2-е изд. – М. : Советская энциклопедия, 1989. – 834 с.

302. Финансовое право : [учеб. пособие] / [под ред. М. М. Рассолова]. – М. : ЮНИТИ; Закон и право, 2001. – 444 с.

303. Финансовое право : [учебник для студентов вузов, обучающихся по специальности "Юриспруденция"] / Ю. А. Крохина и др.; [отв. ред. Н. И. Химичева]. – 4-е изд., перераб. и доп. – М.: Норма, 2009. – 767 с.

304. Финансовое право : [учебник] / [О. Н. Горбунова и др.]; отв. ред. Е. Ю. Грачева, Г. П. Толстопятенко. – М. : Проспект, 2006. – 532 с.

305. Финансовое право : [учебник] / Н. М. Артемов, Е. М. Ашмарина, К. С. Бельский и др.; [под ред. О. Н. Горбуновой]. – М. : Юристъ, 2004. – 493 с.

306. Финансовое право Российской Федерации : [учеб. для студентов вузов, обучающихся по специальности "Юриспруденция"] / [П. Н. Бирюков, А. В. Брызгалин, Э. Ю. Грачева и др.]; отв. ред. М. В. Карасева. – М. : Юристъ, 2002. – 574 с.

213

307. Финансовое право: [учебник для вузов] / [О. Н. Горбунова, Ю. А. Крохина, Д. А. Смирнов]; отв. ред. Н. И. Химичева. – 3-е изд., перераб. и доп. – М. : Юристъ, 2004. – 733 с.

308. Фінансове право : [підручник] / [керівник авт. колективу і відп. ред.] Л. К. Воронова. – вид. 2-е, виправл. та доп. – Харків : Фірма „Консум”, 1999. – 496 с.

309. Хаустов Д. В. Природоресурсное лицензирование: теория правового регулирования / Д. В. Хаустов // Вестник Московского ун-та : серия 11. Право. – 2004. – № 5. – С. 67-93.

310. Хвесик Ю. Про екологічні податки та плату за землю / Ю. Хвесик // Регіональна економіка. – 2002. – № 3. – С. 235-240.

311. Холявка В. З. Концепція платного лісокористування як інструмент лісової політики / В. З. Холявка // Науковий вісник: Збірник науково-технічних праць. – Львів: УкрДЛТУ. – 2002. – Вип. 12.8. – С. 269-271.

312. Хохуляк В. В. Правовое регулирование земельного налога в Украине / В. В. Хохуляк – Черновцы : Рута, 2004. – 280 с.

313. Хоцянівська Н. Плата за спеціальне використання природних ресурсів як інструмент державного регулювання раціонального природокористування та збереження навколишнього природного середовища / Н. Хоцянівська // Вісник податкової служби України. – 2006. – № 1-2. – С. 4-6.

314. Цыпкин С. Д. Доходы государственного бюджета СССР. Правовые вопросы / С. Д. Цыпкин. – М. : Юрид. лит., 1973. – 223 с.

315. Чаусова Л. Принципи у сфері стимулювання належної еколого-правової діяльності громадян та організацій / Л. Чаусова // Право України. – 1998. – № 6. – С. 39-43.

316. Черепахин Б. Б. Первоначальные способы приобретения собственности по действующему праву / Б. Б. Черепахин // Труды по гражданскому праву. – М. : Статут, 2001. – С. 53-92. – (Классика российской цивилистики).

317. Чечулин Н. Д. Очерки по истории русских финансов в царствование Екатерины ІІ / Н.Д. Чечулин. – СПб. : Сенатская типография, 1906. – 380 с.

318. Чорноус Н. Нормативне супроводження збору за спеціальне використання лісових ресурсів та користування земельними ділянками лісового фонду / Н. Чорноус // Вісник податкової служби України. – 2000. – № 10. – С. 37-52.

319. Чуприна О. В. Плата за воду / О. В. Чуприна // Фінанси України. – 2000. – № 2. – С.115-119.

320. Чуркин А. В. Объект налогообложения : правовые характеристики : [учебное пособие] / А. В. Чуркин. – М.: Юристъ, 2003. – 119 с.

321. Шевелева Н. А. О понятии налога в российском законодательстве / Н. А. Шевелева // Правоведение. – 1994. – № 5-6. – С. 102-108.

322. Шевердін М. М. Податкове законодавство в УСРР у період нової економічної політики (1921-1929 рр.) : [монографія] / М. М. Шевердін. – Х. : Видавець Вапнярчук Н. М., 2008. – 160 с.

214

323. Шемшученко Ю. С. Организационно-правовые вопросы охраны окружающей среды в СССР / Ю. С. Шемшученко. – К.: Наукова думка, 1976. – 276 с.

324. Шемшученко Ю. С. Юридическая ответственность в области охраны окружающей среды / Ю. С. Шемшученко, В. Л. Мунтян, Б. Г. Розовский. – К. : Наукова думка, 1978. – 279 с.

325. Шем'яков О. П. Правове регулювання використання та охорони надр : дис.. ... канд. юрид. наук / О. П. Шем’яков. – Х., 2003. – 207 с.

326. Шинкарева Н. Б. Экономическое стимулирование рационального использования недр / Н. Б. Шинкарева // Реформа, цена, хозрасчет в горной промышленности : материалы науч. конференции (Ленинград, 15-17 ноября 1966 г.). – Л. : Изд-во ЛГИ, 1968. – С. 131-133.

327. Шкатов В. К. О введении платы за недра в горной промышленности / В. К. Шкатов // Реформа, цена, хозрасчет в горной промышленности : материалы науч. конференции (Ленинград, 15-17 ноября 1966 г.). – Л. : Изд-во ЛГИ, 1968. – С. 116-120.

328. Шкатов В. К. Попенная плата в СССР / В. К. Шкатов – М. : Лесная промышленность, 1965. – 165 с.

329. Шкатов В. Расчетные цены и рентные платежи в условиях хозяйственной реформы / В. Шкатов // Плановое хозяйство. – 1973. – № 8. – С. 43-52.

330. Шкредов В. П. Социалистическая земельная собственность / В. П. Шкредов. – М.: Изд-во МГУ, 1967. – 152 с.

331. Штейн Л. Финансовая наука / Л. Штейн; [пер. с нем. под ред. А. П. Субботина] // Государственное хозяйство. – Вып. 1. – 1885. – 53 с.

332. Штоф А. А. Горное право : Сравнит. излож. горн. законов, действующих в России и в главнейших горнопром. государствах Зап. Европы / А. А. Штоф. – СПб. : тип. М. М. Стасюлевича, 1896. – 621 с.

333. Шубин Д. А. Компенсационный характер сборов / Д. А. Шубин // Фискальные сборы : правовые признаки и порядок регулирования / [под ред. С. Г. Пепеляева]. – М.: Издательско-консультационная компания „Статус-Кво 97”, 2003. – С. 56-63.

334. Шульга Т. М. Правове регулювання бюджетних доходів, пов'язаних з природокористуванням : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.07 / Т. М. Шульга. – Х., 2008. – 191 с.

335. Щекин Д. М. Регалии как доходные источники бюджета / Д. М. Щекин // Вестник Московского ун-та : серия 11. Право. – 2001. – № 4. – С. 79-86.

336. Эебергъ К. Т. Курс финансовой науки / К. Т. Эебергъ; [пер. с нем. М. А. Курчиского]. – СПб. : тип. А. Розена, 1913. – 586 с.

337. Экономическая конституция в зарубежных странах / [отв. ред. В. В. Маклаков]. – М : Наука, 2006. – 268 с.

338. Экономическая энциклопедия / Е. И. Александрова и др.; [глав ред. Л. И. Абалкин]. – М. : Экономика, 1999. – 1054 с.

339. Юдин Е. А. Платежи за пользование природными ресурсами: структура и состояние правовой базы / Е. А. Юдин // Финансы. – 2003. – № 4. – С. 24-29.

215

340. Юткина Т. Ф. Налоги и налогообложение : [учебник для студ. вузов] / Т. Ф. Юткина. – 2-е изд, перераб. и доп. – М. : ИНФРА-М, 2002. – 574 с.

341. Ялбулганов А. А. Правовое регулирование земельного налога в Российской Федерации / А. А. Ялбулганов. – М. : ИЗП, 1997. – 207 с.

342. Ялбулганов А.А. Правовое регулирование платежей при пользовании недрами / А.А. Ялбулганов // Финансовое право – 2006. – № 2. – С. 13-17.

343. Ялбулганов А. А. Правовое регулирование природоресурсных платежей / А. А. Ялбулганов. – М. : Юстицинформ, 2007. – 188 с.

344. Ялбулганов А. А. Природоресурсные платежи : [комментарий законодательства и судебная практика] / [под ред. А. А. Ялбулганова]. – М. : Экзамен, 2007. – 446 с.

345. Янжул И. И. Основные начала финансовой науки : Учение о государственных доходах / И. И. Янжул. – М. : Статут, 2002. – 555 с.

346. Янковський В. Т. Теоретичні аспекти розмежування двох форм земельних платежів / В. Т. Янковський // Фінанси України. – 1998. – № 1. – С. 69-71.

347. Яроцкий В. Г. Финансовое право : Лекции, чит. в Воен.-юрид. акад. / В. Г. Яроцкий. – СПб. : типо-литография А. М. Станкевича, 1898 – 369 с.

348. Hartzok A. The Alaska Permanent Fund : A Model of Resource Rents for Public Investment and Citizen Dividends [Електронний ресурс] / A. Hartzok. – Режим доступу – www.earthrights.net/docs/alaska.html.

349. Indur M. Goklany. Richer is Cleaner: Long Term Trend in Global Air Quality / Indur M. Goklany // The True State of the Planet / [ed. Ronald Bailey] – New York : Free Press, 1995. – pp. 339-377.

350. Our Common Future, Chapter 2 : Towards Sustainable Development : A/42/427. Report of the World Commission on Environment and Development (June 1987Geneva, Switzerland [Електронний ресурс] // UN Documents : Gathering a body of global agreements / Режим доступу – http://www.un-docu-ments.net/ ocf-02.htm.