загальнодержавна газета № 12

25–31 березня 2016 р.щоп’ятниці

Фот

о Р

оман

а РА

ТУШ

НО

ГО

Сонце поезії

стор. 9

Шлях до порозуміння

стор. 5

«Якби не війна…»

стор. 7

Перемога Лесиного слова

стор. 3-4

Культ ура і жит тя 2 № 12, 25–31 березня 2016 р.

актуально РІВЕНЬ – СВІТОВИЙ

У театрі імені Івана Франка перед початком ви-стави «За двома зайцями» Михайла Старицького у виконанні акторів Луганського обласного ака-демічного українського музично-драматичного театру слово мали віце-прем’єр-міністр – міністр культури В’ячеслав Кириленко та голова Луган-ської ОДА – керівник обласної військово-цивільної адміністрації Георгій Тука.

«Ми вчора відкрили Дні Луганської області у сто-лиці – «Нескорена Луганщина». І вона справді не-скорена. У філармонії відбувся просто вражаючий, європейського рівня концерт класичної музики.

Сьогодні і завтра на сцені головного драма-тичного театру України луганчани представлять вистави за українською класикою. Переконаний, вони пройдуть на найвищому професійному рівні, бо люди, котрі зараз працюють у Луганській облас-ті, – це справжні подвижники, які, не дивлячись

на ускладнення і постійну напругу, творять висо-ке мистецтво та сміливо йдуть на сцену, – сказав В’ячеслав Кириленко. – Рівень їх виконання та-кий, що вони мають виступати по всій Україні та в усьому світі. Тому ми реалізовуємо проект «Укра-їнський Донбас», адже ми єдиний народ, єдина на-ція, і ми не переможні».

«Колектив, який зараз буде вам представле-ний,  – героїчний. Він був відтворений на руїнах того колективу, котрий під тиском війни тимчасо-во припинив своє існування. Переконаний, що ми всією громадою докладемо зусиль, аби ті перлини культурної спадщини, які існують на Луганщині, належали не лише Луганській області, а всій нашій великій Україні», – зазначив Георгій Тука.

Принагідно:Луганський обласний академічний український

музично-драматичний театр відновив свою робо-ту у грудні 2014-го року, перемістившись із Луган-ська до міста Сєвєродонецьк. За цей період театр показав більше 20-ти вистав.

Сьогодні колектив налічує 82 працівники, з яких 43 – художньо-артистичний склад.

Твори Сходу: обережний оптимізм

Світлана СОКОЛОВА

Національний музей літератури представляє виставку «Нескорена Луганщина».

Відкриття зібрало чи­мало цікавих. Завіта­ли представники Мі­ністерства культури

України, громадськості Луган­ської області, кияни та гості столиці.

«Луганщина залишається невід’ємною частиною дер­жавного, духовного, культур­ного та політичного середови­ща України, як би не лютував російський агресор, – наго­лосив перший заступник мі­ністра культури України Ігор Ліховий. – І виставка ілюструє нам глибинне відчуття на­ціональних традицій, збере­жених у регіоні».

У свою чергу заступник го­лови Луганської обласної дер­жавної адміністрації з питань соціальної та гуманітарної сфери Ольга Лішик висловила слова вдячності Мінкультури та музею за можливість пред­ставити народне мистецтво Луганщини. Вона вручила представникам міністерства

символ Луганщини – іграш­кового бабака. До речі, ува­гу багатьох відвідувачів при­вертають роботи заслуженого майстра України Олександра Романенка – ціла колекція дерев’яних байбаків.

Загалом відвідувачі побачи­ли 253 роботи 50­ти кращих майстрів, серед яких 9 народ­них та 1 заслужений майстер України. Різьблення по дере­ву, ковка, живопис, фотомис­тецтво, в’язання, вишивка, валяння з вовни, витинанка, лялькарство, писанкарство, прикраси з бісеру та напівко­штовного каміння, лозопле­тіння та петриківський роз­

пис… Предмети інтер’єру, рушники, килими, дерев’яний посуд, вироби з напівкоштов­ного каміння – спектр витво­рів не описати.

Митці краю знайшли визнан ня і за рубежем. Зокре­ма, авторська робота «Чарівне дзеркальце» народного май­стра Луганщини Леоніда Те­рещенка була представлена у Японії.

Авторська знахідка – твори Олександра Моїсеєнка, який дарує нове життя відпрацьо­ваним металевим предметам, – м’ясорубкам, підшипникам, частинам розірваних снаря­дів та гільзам. У результа­

ті з’являються скульптури на кшталт «Вишки Донецького аеропорту», присвяченої тра­гічним подіям.

З обережним оптимізмом можна заглядати у майбутнє краю, ознайомившись із твор­чими роботами учнів та ви­кладачів шкіл естетичного ви­ховання області (картини та ліплення, 78 творів).

Бачимо доробок перемож­ців обласних змагань. Зокре­ма, пленеру­виставки моло­дих художників «Мальовнича Луганщина». У жовтні 2015­го року пленер відбувся на Кре­мінщині, славній краєвидами: озерами, лісами, які зачарува­ли своєю красою різноманіт­них кольорів осені.

Роботи у вигляді рельєфу та круглої скульптури – пере­можців та учасників конкур­су зі скульптури – учнів ху­дожніх шкіл і відділень шкіл мистецтв «Сорочинський яр­марок».

На тему «Пейзаж» та «Пор­трет» – переможців та учасни­ків виставки­конкурсу худож­ньої творчості – викладачів художніх шкіл та художніх від­ділень шкіл мистецтв.

Завітайте на виставку, скла­діть свою думку!

Артистам Луганського театру аплодували стоячи.16–17 березня в рамках

культурно­мистецької акції «Нескорена Луганщина» Лу­ганський обласний академіч­ний український музично­драматичний театр представив комедію «За двома зайцями» Михайла Старицького в незви­чайній інтерпретації молодого режисера Євгена Мерзлякова та соціально­психологічну дра­му «Маклена Граса» Миколи Куліша у постановці заслуже­ного діяча мистецтв Володи­мира Московченка.

Світлана Гудзь­Войтенко, теа тро знавець, поділилася вражен нями:

«Коли доступаються до таких авторів як Старицький та Ку­ліш, напевно, прагнуть промо­вити своє слово. І митці театру сказали його. Так, наприклад, у спектаклі «За двома зайця­

ми», зробленому як мюзикл, бачимо декілька стилів. Виста­ва цікаво вирішена пластич­но. Пластичні акценти про­ливають світло на основний зміст. Такий персонаж як Галя був маловиразний, приміт­ний лише тим, що вона тиха, скромна. В луганчан Галя не

така – не заперечує, щоб мати певні взаємини, кокетува­ти, бути удавано­гоноровою. Так само Голохвостий (Голо­хвастов): у нього шкварчала папіроска, він видуває миль­ні бульбашки. І це образ: Го­лохвостий – така собі мильна кулька.

Заторкнуто сучасні пробле­ми – прагнення людини мати все і зараз та авантюризм (або пан або пропав).

У «Маклена Граса» подоба­ються старші персонажі та ба­тярські співи, які створюють оптимістичний настрій. Вони мені нагадали виставу театру імені Івана Франка «У неді­лю рано зілля копала», де зву­чать коломийки, що підтвер­джує: гуцули, незважаючи на те, що смерть спіткала Гриця, йтимуть далі і будуть такими, якими є.

Луганчани спро моглися на Вчинок, що взяли до репер­туару таких авторів і осмис­люють по­своєму. Бага­то фантазії – в художника, режисера­постановника, хоре­о графа. Сучасному глядачеві таке потрібно.

Лідія ОРЛЕНКО

Нове осмислення класиків

Сцена з вистави «За двома зайцями»

Виступ ансамблю Луганської обласної філармонії «Радани»

редактор Світлана СОКОЛОВА

Культ ура і жит тя № 12, 25–31 березня 2016 р. 3

наголос

У переповненій залі сто­личного Будинку ра­діо в цей день відбувся фінал та гала­концерт

учнівського та студентського конкурсу, присвячений твор­чості Лесі Українки.

Цього дня на сцену вийшли переможці, які своїми висту­пами підтвердили отримані звання і створили в залі ат­мосферу свята та духовного єднання української молоді з усіх куточків України. По­

дібне відбувалося вперше, адже цьогоріч конкурс вий­шов на всеукраїнський рівень і в ньому взяли участь тисячі талановитих молодих людей, чотириста з яких стали пере­можцями й учасниками фі­нальної програми.

Тож 20­те березня для всіх присутніх у столичному Будин­ку радіо стало святом не лише спілкування, але й духовного єднання тих, для кого Лесине слово і Лесині джерела є збро­єю, що захищає від зневіри і невігластва, які нині часто на­саджуються в душі і розум мо­лодого покоління українців.

Переможці, які виходили на сцену, так натхненно і талано­вито вимовляли кожне слово Лесі Українки, що здавалося, у залі була присутня сама вона, сумовито­лагідно посміхаю­чись і радіючи кожному зі сво­їх послідовників.

Адже кожен учасник кон­курсу є тією ниткою, що єд­нає дух поколінь та уне­можливлює перемогу над українською національною гідністю і словом, яке Леся Українка залишила нам у спадок для нащадків, котрих і закликала боротись за нове життя.

Учасники гала-концерту

Перемога Лесиного слова

Леся САМІЙЛЕНКО, Олександр ЛИТВИНЕНКО

«Не стільки ми потрібні Лесі, як вона нам…», – такими словами почала свій виступ голова журі, професор Національного університету «Острозька академія», директор Ялтинського музею Лесі Українки Світлана Кочерга перед учасниками І Всеукраїнського (ХІІ Всекримського) конкурсу «Змагаймось за нове життя!»

Головний редактор газети «Культура і життя»

Євген БУКЕТ

Розмаїття творчих талантівСвоїми враженнями ділиться голова оргкомітету конкурсу Тетяна Захарова.– Я щаслива, що дітки, які

приїхали з усієї України, нас порадували сьогодні своїм словом, своїм співом, своєю безмежною любов’ю до нашої мови, культури, до наших сві­точів, які надихають.

Я дуже щаслива тим, що наша молодь так переймається твор­чістю Лесі Українки. Ви поба­чили лише невеличку частин­ку тих талантів, які гідні подиву і підтримки. Мабуть, немає об­ласті в Україні, яка б не відгук­нулася на наше запрошення взяти участь у конкурсі.

“Змагаймось за нове життя” – дуже сучасна сьогодні фраза. І ми нею щороку надихаємося: щоб любити свій край, свою Україну. Переконана, що цей конкурс, який вперше став Все­

українським, матиме продов­ження. Наша ідея проведення дитячо­юнацького конкурсу, присвяченого Лесі Українці, – унікальна. Такого розмаїття творчих талантів у номінаціях “Малюнок”, “Декламування”, “Інсценування”, “Аудіовізуаль­ний твір”, “Твір”, “Поезія” не­має, мабуть, жоден інший кон­

курс. І це стимулює учасників, розвиває.

Ми щиро вдячні за підтрим­ку Міністерству культури України, Міністерству освіти України, Полтавській облдерж­адміністрації, державному під­приємству “Кримський дім” і Національному газетно­жур­нальному видавництву. Всі по­дарунки зібрані для дітей зу­силлями наших державних і громадських діячів.

Не можу сказати, що раніше це був суто кримський кон­курс. Тому що ми приймали дітей із Харківської області, міста Харкова, Луганщини. І цього року наймасовіша деле­гація, яка прибула до нас, – із Донецької і Луганської облас­тей. Нас підтримували Суми, Київ, Тернопіль, Львів. Із цих міст надсилали конкурсні ро­боти ще коли ми проводили його на півострові. Тепер кон­

курс розширив межі – і це най­головніше. Він був наймасові­шим за всі роки, адже в ньому взяли участь близько 2000 учасників. Відбіркове змаган­ня відбувалося в Полтаві. Хто не міг приїхати – надсилали диски із записами, письмо­ві роботи. Ми отримали біля 1000 малюнків з усіх країв – від найменших 5­річних діток до найстарших випускників художніх шкіл.

2014­го року ми встигли провести в Криму конкурс малюнка. Не більше 100 ді­тей змагалися очно, а близь­ко 500 надіслали конкурсні роботи. На жаль, інші номіна­ції тоді не були проведені. Ми перенесли їх до міста Полта­ви. 2015­го року конкурс був проведений як регіональний у Полтаві».

Записав Євген БУКЕТ

Культ ура і жит тя № 12, 25–31 березня 2016 р. 4

наголос

За Крим в Україні!У залі під час виконання гімну

Тож трохи з історії ство­рення цього конкурсу. За­початкований він відомою українською громадською ді­ячкою та меценатом, членки­нею Канадського товариства приятелів України пані Марі­єю Фішер­Слиж. І протягом 10­ти років поспіль кримська молодь змагалась у номіна­ціях: твір, науково­пошукова робота, аудіовізуальний твір, малюнок, декламація, інсце­нізація. Щороку кількість учасників конкурсу збільшу­валась і поступово розшири­ла свої горизонти, захопивши увагу і душі молоді материко­вої України.

Із перших п’ятдесяти учасни­ків і почалась ця всеукраїнська

перемога Лесиного слова та Лесиної європейської гідності, що тріумфальною ходою при­вела українську молодь до пе­ремоги у боротьбі за нове жит­тя. «Тримаймося, шануймося, бо ми того варті!!!» – таким лейтмотивом був насичений цей незабутній для всіх учас­ників день.

А відбулось усе так завдяки людям, яким не байдуже наше майбутнє, які люблять Україну і Лесю Українку, як кажуть, до глибини своїх кишень.

Відтак організатори вислов­люють щиру подяку засновни­ку «Української громадської ради» Олександрові Пашку. Ця громадська організація допомогла влаштувати від­

бірковий етап конкурсу «Зма­гаймось за нове життя!», що відбувся на базі Роменської міської Малої академії наук учнівської молоді, що на Сум­щині. Закупила заохочувальні подарунки для переможців та оплатила їх подорож до Києва на урочистості, а також органі­зувала екскурсію столицею.

Координатор регіонально­го етапу «Змагаймось за нове життя!» Оксана Андрущенко розповіла, що у Ромнах кон­курс відбувся вперше і мав ве­лику популярність серед мо­лоді.

– Всі відбіркові етапи кон­курсу провели неначе святко­ве дійство. Діти були у захо­пленні від виставки малюнків, із задоволенням декламували вірші Лесі Українки та співа­

ли пісні на її слова. Всього взя­ли участь у заході близько ста дітей. Наймолодші з учасни­ків – другокласниці, найстар­ша – учениця десятого класу, – каже Оксана Андрущенко.

До розмови долучився й Олександр Пашко.

– У наступному році учасни­ків конкурсу «Змагаймось за нове життя!» у Ромнах може бути в рази більше. Адже ма­теріальна підтримка на міс­цях дуже важлива. Скажімо, сама лише подорож до столи­ці – вже є неабияким святом для дітей. Тому ми й надалі плануємо підтримувати цей конкурс всіма можливими засобами, – зазначив Олек­сандр Пашко.

Фоторепортаж Романа РАТУШНОГО

ПЕРЕМОГА ЛЕСИНОГО СЛОВА

Андрій Вітренко, за-ступник міністра культури України:

– Враження від сьогоднішньо­го заходу надзвичайні. Дітки по­дарували нам свято творчості, нат хнення і виконання чудових творів Лесі Українки, які сьо­годні були почуті кожним із нас по­новому. Ці таланти потрібно плекати. Будемо по можливос­ті надавати підтримку, щоб цей конкурс мав представництво в десятки тисяч талантів».

Євген Драп’ятий, за-ступник голови Федерації профспілок України:

– Серед народу Бог обирає сво­їх промінчиків, таких, як Леся Українка, Іван Франко, Тарас Шевченко. У кожному містеч­ку чи селі є світлі душі, які при­несли і несуть для нашої країни незнищенність. Те, що ми сьо­годні долучилися до джерела

відкриття Лесі, – наше майбут­нє, наше спасіння. Бо побачити світле майбутнє України може тільки світла душа, вихована в любові до рідного слова, в пле­канні національних цінностей. Ви всі – діточки Лесі, діточки багатої національної культури. Хочу побажати усім віри. В те, що ми робимо, те, чим ми жи­вемо, те, що маємо свою зем­лю, на якій благословенні бути господарями. Дорогі діточки, низенький вам уклін за те, що словом, піснею, малюнком зба­гачуєте нашу Україну. Ви роби­те фундамент нашої держави, ви її будуєте вже сьогодні. Хай над нами буде мирне небо, хай нам доля усміхається».

Світлана Кочерга, голова журі, директор музею Лесі Українки в Ялті:

– Я згадую нашу ялтинську Лесю, наш пам’ятник, який ви­

блискував від дотиків дитячих долонь під гарячим сонцем і холодним снігом… Сьогодні багато хто тут є переселенцем і згадує наш Крим із болем у сер­ці. Сьогодні нам потрібна Леся Українка: її віра, сила волі, та­лант, відданість, оптимізм, а не пафосний патріотизм. Ви не змагалися між собою на цьому конкурсі, а змагалися за нове життя, за Україну, за Крим в Україні і за нашу велику радість – відкривати для себе наших ге­ніїв і світочів, серед яких – вели­ка і незабутня Леся Українка.

Леся сучасна, як ніхто. До неї молодь іде не як до обра­зу на стіні, а як до ровесниці. Діти відкривають завдяки цьо­му конкурсові для себе Лесю, а ми відкриваємо цих діток для України. Тут так багато та­лантів, так багато відкриттів. У цілому, якщо порівнювати з

попередніми роками, це вели­чезний крок уперед.

Раніше цей конкурс відкри­вав Україну для кримчан. Із по­чатком окупації була небезпека, що він загубиться, розчиниться серед подібних на материковій Україні. Але сьогодні всі ми пе­реконалися, що це не так. По­трібно і далі рости, виходити на нові горизонти, проводити від­біркові тури в багатьох містах. І в жодному разі не зупинятися на досягнутому».

Записав Євген БУКЕТ

Світлана КОЧЕРГА

Культ ура і жит тя № 12, 25–31 березня 2016 р. 5

Фот

о ав

торк

и

культурні діалогиЄлизавета КРАСНІЧЕНКО

Проект Міністерства культури «Культурні діалоги», започаткований знаним світовим письменником Андрієм Курковим, розпочався з Бессарабії.

Другою зупинкою ста­ло Закарпаття, куди планується здійсни­ти 3 поїздки з делега­

цією письменників… Мені випала нагода долучи­

тись до першої планової по­дорожі, яка лишила по собі неймовірні враження від крає­видів, але сколихнула грома­дянську позицію. Закарпат­тя вражає своєю розмаїтістю. І вона проявляється в усьому, адже кожен район і містечко різниться між собою. Однак є декілька рис, які об’єднують цей край, – неймовірної краси гори та гордість місцевих жите­лів за свою територію. Адже у кожному регіоні, який ми відві­дали, люди намагались якомо­га більше розповісти про істо­ричні та архітектурні пам’ятки, культурні традиції того чи ін­шого населеного пункту.

«У перекладі з італійської «добре», – розказали одну з версій походження назви села жителі Бене Берегівського ра­йону. І хоч ці люди розмовля­ють на своєму діалекті, а їх діти державної мови не знають вза­галі – вони майже усім селом прийшли, щоби взяти участь у цьому «культурному діалозі». Очевидно, сучасні українські письменники приїжджають до їх села нечасто. Тому обмін думками, енергіями та інфор­мацією під час цієї зустрічі за­хопив усіх присутніх.

«Чим ми відрізняємось від вас?», – прозвучало питання із аудиторії, на яке делікатно спробувала відповісти львів­ська поетеса, викладач сучас­ної та іноземної літератури На­ціонального університету імені І. Франка Галина Крук, добира­ючи такі слова, щоб ні в якому

разі не образити закарпатців. Діалог у культурному ключі видався вдалим та повним від­криттів, навіть для місцевих письменників. Адже, як ви­явилось, село живе активним культурним життям. «Літера­турний караван» – комплекс заходів, де місцеві письменни­ки презентують свої книги. Та­кож мають свій часопис, один із найдавніших угорських, де друкуються молоді та знані майстри слова. Журнал вихо­дить раз на два місяці, щоправ­да, лише угорською мовою…

ВСЕ ТРИМАЄТЬСЯ НА ЛЮДЯХ!Мене вразив Виноградівський

район та його центр – містеч­ко Виноградів. Цей віддалений на мапі України край рясніє та­кими місцями, про які можуть лише мріяти пересічні жителі великих міст. Так, у селі Пий­терфолво знаходиться кар­тинна галерея, де розміщені картини закарпатських худож­ників: В. Микити, А. Кашшая, П. Балли, В. Звенигородського, Г. Глюка, М. Горонгозо, Й. Го­роні, колекція налічує понад 200 полотен. Чи бачили ви коли­небудь у якомусь україн­ському селі – картинну гале­

рею, та ще й на два поверхи? Особисто для мене це приємне відкриття. А в сусідньому селі Тисобикень – етнографічний музей під відкритим небом, що складається з трьох будівель: хати бідняка 1918­го року, шко­ли та житлового будинку вчи­теля 1920­го та хати заможного селянина 1882­го.

Приємно, що жителі цієї міс­цевості, розташованої на бере­зі однієї з найповноводніших річок Закарпаття – Тисі, ціну­ють ці пам’ятки і ставляться до них з особливим пієтетом. Адже у регіоні розвинений ту­ризм, тут пролягає одна з не­багатьох в Україні – вузькоко­лійна залізниця.

Я помітила, що у цьому райо­ні особливо цінують культуру. Адже на 120 тисяч населен­ня – 10 шкіл мистецтва. Мені пощастило побувати на кон­церті однієї із них, у селі Пий­терфолво. Учні цієї школи – переможці всеукраїнських та міжнародних конкурсів.

«Майбутні народні та заслу­жені артисти», – захоплено оцінила концерт Галина Вдо­виченко, львівська письмен­ниця. І справді, дітки дуже

талановито грали на музич­них інструментах, демонстру­вали свої голоси. Найбільше бурхливих оплесків викликав угорський народний танок – Чардаш, під час якого, усві­домлюючи, що ти глядач, було важко всидіти на своєму місці.

Декілька днів після поїзд­ки було складно системати­зувати свої враження, адже вони оксюморонні. З одного боку – прекрасне Закарпаття у всіх його проявах, а з іншо­го – угорські села, де прекрасні діт ки не розуміють української мови, хоча живуть в Україні...

«Нам допомагає Угорщи­на. Вчителі, що викладають в угорських школах, мають удві­чі більшу заробітну плату, в регіоні спостерігається висо­кий рівень міграції», – фрази, які сталевими ножами впива­лись у свідомість та червоною ниткою пронизували діалоги чи не у кожному містечку і селі

цієї культурологічної експрес­подорожі. Очевидно, нашій державі варто більше уваги приділяти віддаленим, осо­бливо прикордонним регіо­нам, адже деякі з них живуть наче у резервації…

«Війна починається там, де нема діалогу. Нам необхідно мати духовну, культурну єд­ність, і ми повинні бути однією громадою, однією країною», – презентуючи проект, проко­ментував один із координаторів та його учасник, закарпатський письменник, викладач світової літератури Михайло Рошко.

І справді, культурно­мис­тецька акція «Гірські гори­зонти» розпочала налагоджу­вати культурні діалоги, щоб унеможливити процеси, які не так давно розпочалися на Сході України.

«КУЛЬТУРНІ ДІАЛОГИ» –ДРУГИЙ ТУР

Культурно-мистецька акція «Гірські горизонти» в рамках проекту «Культурні діалоги» на чолі зі зна-ним в Україні та за кордоном письменником Андрі-єм Курковим розпочалася з Ужгорода. Презентація проекту відбулася в Закарпатській обласній універ-сальній науковій бібліотеці імені Ф. Потушняка.

Участь у прес-конференції взяли місцеві пись-менники: Олександр Гаврош та Михайло Рошко, а також львівська поетеса Галина Крук та письмен-ниця Галина Вдовиченко.

Як розпочалась поїздка та чим вона цікава, розпові-ла авторка низки поетичних збірок Галина Крук: «По-їздка цікава тим, що ми маємо можливість побувати у віддалених регіонах Закарпаття, побачити локальну специфіку. Налагодження культурного діалогу вкрай необхідне, бо, якщо його не буде, це може призвести до розігрування територіальної карти. Адже, де не-має української культури, там немає України».

Про ідею акції «Гірські горизонти» та очікування від неї враженнями поділилась Галина Вдовичен-ко: «Проект дуже важливий. Це ідея, яка нібито ле-жала на поверхні, але її необхідно було втілити вже давно. На разі відчувається, що ми багато втратили у культурній площині… Адже угорська мова, угор-

ське телебачення так чи інакше впливає на україн-ців… Цікаво спостерігати, як люди з різних регіонів почуваються в Україні. Хочеться побачити, що вони читають, чим цікавляться, чим наповнені їхні кни-гарні та бібліотеки».

Ідею проекту, яку ініціював Андрій Курков, підтри-мало Міністерство культури, тож його куратор має на меті здійснити три поїздки на Закарпаття, щоб побу-вати у віддалених регіонах цього чудового краю.

Під час першої поїздки письменники відвідали Закарпатську обласну універсальну наукову біблі-отеку імені Ф. Потушняка у місті Ужгород, міський Будинок культури міста Берегово, Бенянську сіль-ську раду в селі Бене Берегівського району, дитячу школу мистецтв у селі Пийтерфолво, центральну районну бібліотеку міста Виноградів та одну з Му-качевських бібліотек.

Еліза СОЛОДКА

Андрій КУРКОВ, Галина ВДОВИЧЕНКО, Михайло РОШКО, Галина КРУКта Сашко ГАВРОШ на зустрічі з жителями села Бене Берегівського району

Пийтерфолвівська школа мистецтв

Зістріч у бібліотеці міста Мукачеве

Михайло РОШКО, закарпатський письменник, викладач

Народний угорський танець – Чардаш

Галина КРУК, львівська поетеса

«Угорська резервація» на Закарпатті…

редактор Єлизавета КРАСНІЧЕНКО

Культ ура і жит тя № 12, 25–31 березня 2016 р. 6

фотокраїна ВИЗНАННЯ ПІСЛЯ ЗАБОРОНИ

Нещодавно у Львівській бібліотеці імені Лесі Українки відбулася презентація книги відомого українського фотографа Романа Барана «Фотогра-фія впоперек життя» (спогади, есе, статті).

Роман Левкович Баран народився в сім’ї худож-ника у Снятині на Прикарпатті у 1925 році. Навчав-ся у Станіславській українській гімназії (1933–1938 р.) та у Краківській школі мистецтв (1943 р.).

Завідував фотостудіями у Снятині, Станіславі, Ка-луші,  Коломиї, Запоріжжі, Донецьку, Львові, Києві. У 70-80-х роках його вважали зіркою української ху-дожньої фотографії. Фотосалон на бульварі Шевчен-ка у Києві з постійно вивішеною у вітрині добіркою його знімків став справжньою візиткою центру Киє-ва. Роман Левкович – автор сотень портретів укра-їнських та світових діячів, знаменитостей .

За портрет художника-дисидента Опанаса Зали-вахи та участь у комітеті за відродження Хортиці (1965 р.) був звільнений з посади директора Цен-тральної фотостудії. Його позбавили звання фото-художника та заборонили виставлятися.

Автор 400 публікацій у періодиці, у тому числі й у фотомистецькому журналі «Світло і тінь», членом редколегії якого був із 1990 року.

Ініціатор та організатор перших фотоклубів у За-поріжжі та Донецьку.

У 1984 році Американська асоціація фотохудож-ників (PSA) внесла його до числа 50-ти найбільш відомих фотомайстрів світу та в десятку кращих фотографів Європи.

Почесний член національних фотографічних то-вариств у Польщі (Краків, Варшава), Югославії (Сараєво), Англійського Королівського фототова-риства (Единбург), Франції (Бордо), Бельгії (Кор-трійк), Італії (Турин).

Роман Баран був одним із перших, хто отримав звання  фотохудожника в Україні.

Книга вийшла посмертно і буде хорошим пода-рунком для поціновувачів його творчості та всіх, хто захоплюється фотографією.

Триває 10-ий ювілейний «Фестиваль фотоклубів України», на якому представлені 72 фотороботи з 12 фотоклубів.

Про цю подію розпові­дає співзасновник та організатор фестива­лю, голова правління

Одеської фотографічної асоці­ації Сергій Гуменюк.

– На сьогодні сама фор-ма самоорганізації фото-графів у формі фотоклубів здається анахронізмом, пов’язаним із Радянським Союзом…

– Інтерес до фотографії стрімко зростає. Люди різного віку і професій шукають мож­ливості самореалізації і мно­ження майстерності в цьому динамічному виді мистецтва. Завдяки постійно зростаючо­му попиту з’являються нові фотоклуби, які об’єднують од­нодумців, діяльних, таланови­тих, досвідчених і початківців, художників і ремісників, кла­сиків і революціонерів.

Фотоклуби – самодостатні утворення, але, як усі творчі об’єднання, вони не можуть розвиватися в ізоляції. Артист повинен мати глядача, спорт­смен – противника: в цьому – сенс прогресивного розвитку. Фестиваль дає можливість по­знайомити широкого глядача з діяльністю фотоклубів, ор­ганізовує демократичне зма­гання між ними, пропагує ді­яльність українських клубів на теренах країни і за кордоном. Ми з Павлом Тарасовим, який представляє Одеську фотогра­фічну асоціацію та Портал фо­токлубів України організовує­мо десять років поспіль такий фестиваль, даємо можливість українським фотоклубам реа­лізувати комунікацію, оцінити свій рейтинг серед колег.

– На Заході або ж у Спо-лучених Штатах існує щось подібне? Як діють там фотографи, аматор-ські та професійні спілки?

– Фотоклуби відрізняються за своєю структурою від ба­гатьох інших об’єднань. Вони демократичні, їх фінансуван­ня не пов’язане з державним бюджетом, уся діяльність від­бувається з особистої ініціати­ви учасників руху, що робить такі групи більш прогресивни­ми, незалежними і гнучкими. На Заході вже давно не існує державних творчих об’єднань,

їм на зміну прийшли проф­спілки, професійні федера­ції чи асоціації та аматорські товариства (в нашому випад­ку фотоклуби). Вони так само проводять регулярні зустрічі, спілкуються один з одним, за­прошують до себе представ­ників інших клубів, проводять виставки і конкурси, в тому числі й міжнародні, беруть участь, як колективні члени, в діяльності великих міжна­родних об’єднань (наприклад ФІАП).

– 10-ий фестиваль порів-няно з попередніми чим відрізняється?

– Десятий фестиваль вия­вився, до речі, таким же твор­чим, оптимістичним і прохо­дить на досить високому рівні. На жаль, ми констатуємо втра­ту на фестивалі досить силь­них фотоклубів із Донець ка та Луганська, а минулого року

втратили такі міцні клуби як «Ялта», севастопольський «Бриг» та «Чайка» з Феодосії.

– Те, що на Сході нашої Батьківщини проходить війна, відбилось на тема-тиці робіт українських ав-торів?

– Так! Минулого року в до­бірках зустрічалися вражаючі кадри з палаючого Майдану, а сьогоднішні колекції дуже мирні. Навіть одна робота в ко­лекції клубу Київської школи фотографії, присвячена вій­ськовим, має назву «Втома». Люди з усіх регіонів України

хочуть миру і консолідації сус­пільства, саме про це говорять цьогорічні авторські добірки. До речі, було б дуже непогано, якби уряд або якась волонтер­ська організація знайшли мож­ливість показати цю виставку нашим бійцям на Сході країни, для них це було б так само неве­лике свято і повернення хоч на деякий час до миру і краси.

– Автори робіт пред-ставлені всіма регіонами України чи існують якісь обмеження для участі у фестивалі?

– Ніяких рамок, окрім на­явності клубу в українсько­му місті чи селищі, в якому не менше 9­ти членів, і клуб по­стійно існує протягом одного року.

– Чи є взагалі призо-вий фонд? Для чого авто-рам участь у цьому заході, окрім амбіцій?

– У нашому фестивалі не­має системи заохочень, і це не змагання. Це всеукраїнський захід, у якому беруть участь ті фотооб’єднання, яким цікаво заявити про себе, поспілку­ватись і мати можливість оці­нити роботу колег, прийняти в себе цікаву, творчу та різно­манітну виставку. Це роблять творчі колективи, які прагнуть вчитися та розвивати в по­дальшому свій клуб.

– Легко говорити про фестиваль, що відбувся. Розкажіть про пробле-ми, які доводиться долати при підготовці до вистав-ки. Хто відбирає роботи до участі у фестивалі?

– Фотоклуби самі відбира­ють колекцію з 24 робіт, за якими буде проводитись рей­тингова оцінка клубу. Вже п’ять років поспіль керівники або їх довірені особи самостій­но виставляють оціночні бали за системою Євробачення (дати оцінку кожному, крім себе), так формується рейтинг клубної колекції. Але я ще раз хочу підкреслити, що рейтинг – це не місце! В нас нема пере­можців або ж переможених, у нашому Фестивалі є тільки Учасники!

– Як ви самі розумієте, про­ведення будь­якого заходу по­требує багато організаційних зусиль та фінансової підтрим­ки. Робота з клубами, постій­на робота над програмним забезпеченням Порталу, до­говори по найму виставкових приміщень, друк та оформ­лення виставки, програми лекцій, майстер­класів до відкриття «Фестивалю фото­клубів України», макетуван­ня та виготовлення каталогу – це тільки частина проблем, з якими на громадських заса­дах справляється організацій­ний комітет. Ми дуже вдячні нашим постійним партнерам, завдяки яким нам десять ро­ків поспіль вдається органі­зувати і провести свято для фотоклубів і поціновувачів фотомистецтва.

– Що у планах на майбут-нє?

– У квітні ми оголосимо по­чаток прийому заявок на участь в XI «Фестивалі фото­клубів України­2016». Споді­ваємося, що коло наших учас­ників буде з кожним роком збільшуватись.

Розмову вів Роман РАТУШНИЙ

Рейтинг і комунікації

редакторРоман РАТУШНИЙ

Сергій ГУМЕНЮК

Культ ура і жит тя № 12, 25–31 березня 2016 р. 7

культура і війна

Христина ДИЧКО

Війна змушує нас побачити світ зовсім по-іншому, аніж ми звикли. Вона коригує наші плани на життя, інколи – кардинально.

Група волонтерів, які вже понад півтора року допомагають бійцям на передовій та опікують­

ся пораненими в Київському центральному військовому госпіталі, Ірпінському вій­ськовому госпіталі та інших медичних закладах Києва, за­початкували соціальний фо­топроект «Якби не війна…», який уже вдруге дивує Україну потужними за своєю енергети­кою та емоціями знімками.

Розмовляємо з Мариною Со­коловою, співавторкою про­екту.

– Марино, розпочну з традиційного запитання: як виникла ідея? З чого все почалося?

– Ідея проекту з’явилась до­сить спонтанно. У грудні 2015­го Юля Волкова (одна зі спів­організаторів) натрапила у Фейсбуці на фотосесію амери­канських військових. Запро­понувала зробити щось по­дібне за участю наших бійців. Так, власне, і виник проект. Адже за той час, який ми про­водимо в госпіталі, познайо­мились із багатьма хлопцями. Щиро ними захоплюємось. В них такі неймовірні історії! Нам захотілось, аби про них знали не тільки ми, а набага­то більше людей. Вони того варті! Спочатку планували три блоки по десять фотографій. Потім, уже під час обговорен­ня, з’ясувалося, що тем наба­гато більше, і хлопців набагато більше, тож із трьох блоків ви­росло вісім. У підсумку плану­ємо до кінця року відзняти сто двадцять два військових.

«Якби не війна…» – повніс­тю волонтерський проект, і ми від початку на цьому наго­лошували. Нам допомагають насправді майже всі, до кого звертаємось: фотографи, пе­рукарі, візажисти, стилісти; надають студії, локації, одяг для зйомок – абсолютно без­коштовно. Хлопці, яких зна­ємо з часу лікування в шпи­талі, дуже підтримують: як

інформацією, так і фізично. Цей момент особливо приєм­ний. Тому ця справа для нашої команди така важлива – надто багато хороших людей вірять у нас.

Зйомки першого блоку від­булись уже в січні 2016­го – до Дня закоханих ми презентува­ли перші фотографії. Це були наші військові зі своїми по­ловинками. Майже всі вони – поранені з АТО, тож ми були знайомі раніше – з госпіталю. Деякі герої тієї зйомки – пари, які одружені вже давно. І саме у шпиталі ми бачили, як дру­жини «і в горі, і в радості» за­вжди були поруч. Вони на рів­ні з лікарями ставлять своїх чоловіків на ноги після пора­нень!

Інша частина – це пари, які познайомились уже після по­ранень. Серед них є волонте­ри та бійці. Тому, кажучи про цей блок, ми згадували: ко­хання, яке завдяки і всупереч! Якби не війна, можливо, дехто з них і не познайомився би. Ми попросили кожну пару розпо­

вісти свою історію. Можливо, для когось вони стануть при­кладом.

Другий блок ми презенту­вали Восьмого березня. Це 12 жінок, які пройшли війну. Де­котрі і досі продовжують нести службу. Це дівчата і з добро­вольчих батальйонів, і з Нац­гвардії та ЗСУ.

– Блок до Восьмого бе-резня викликав значний резонанс у Мережі. Як Ви обирали дівчат і чи охоче вони погоджувалися зня-тись у фотосесії?

– Результат другого блоку був саме таким, як ми й хотіли – ви­никло багато питань. Ідея поля­гала в тому, щоби змусити по­цікавитись: чому вона в сукні, а в руках тримає зброю? Чому такий фон на фотографії? Чому вона не в українському вбран­ні чи формі? А чи насправді всі вони були в АТО? І сам дисо­нанс – зброя та вечірня сукня: це найголовніше, що кожен із глядачів мав побачити. Вона – прекрасна жінка, Вона захищає свою державу! Але, як відомо, в суперечці народжується істина! Ці фото зроблені не «для кра­си», а для того, щоб підкресли­ти: війна втрутилась у життя. Особливо в життя цих ніжних та тендітних дівчат. Тому ми й просили прочитати їх історії – тоді багато чого стає зрозумі­лим. Дівчата, яких знімали, як і всі наші Герої, – це частково ті, кого ми знаємо зі шпиталю, частину рекомендували зна­йомі військові. Можна сказати, що охоче погоджувались. Вони самі стикнулися з війною. І дуже добре розуміють, для чого ми робимо цей проект.

– Дівчата образи приду-мували собі самі чи Ви до-помагали?

– Образи героїнь – це повніс­тю наша робота. Нас, стилістів, візажистів, фотографів. У дів­чат просили єдине – приїхати. Ми не хотіли знімати їх у формі та у звичайних для них умовах. Прагнули показати контраст війни та мирного життя. Ду­маю, ця задумка вдалась.

Так сталося, що у нашій волонтерській групі майже немає людей, професійно пов’язаних із фотозйомкою чи організацією подібних фо­топроектів. Всі ми прийшли в госпіталі окремо, а тут ста­ли справжньою командою. Юля Волкова, Олена Мерко, Марина Соколова, Олена Бе­лячкова, Тетяна Грубенюк, Тетяна Осіпова, Катерина Ольховик – це кістяк. Але ми самі мало могли б зроби­ти, якби нам не допомагала величезна кількість людей. Крім того, що почали робити фотопроект, ми так і залиши­лись волонтерами в шпиталі, в нас так і залишились під­опічні на передовій, і ми всі працюємо.

– Ви вже робили вистав-ки своїх робіт?

– Ні, фотовиставка буде після того, як відзнімемо та випусти­мо всі вісім блоків. Плануємо, що це буде у листопаді­грудні 2016­го року. Тоді ж надрукує­мо фотокнигу з усіма фотогра­фіями та історіями. Де це буде відбуватись – поки важко ска­зати. Маємо врегулювати ще багато нюансів.

Фото надані Мариною СОКОЛОВОЮ

ХЛОПЦЯМ ПРИЄМНО,ЩО ПРО НИХ ПАМ’ЯТАЮТЬ

– Які наступні теми?– Кожен блок буде особливим. Вже за місяць пока-

жемо бійців, які до АТО чи після мали і мають цікаві професії. В нас є армія, є професійні військові, а є ті, хто заради захисту Батьківщини змінив професію, хай навіть на деякий час! Є ті, хто на війні зрозумів, що хоче займатись чимось іншим. Потім буде блок, присвячений мамам наших бійців. Це знову ж таки ті, з ким ми познайомились у госпіталі. Кожен блок буде відзнятий в іншому стилі. Вони мало будуть

схожі між собою! Всі секрети відкривати не будемо, бо багато моментів ми змінюємо в процесі обгово-рення того чи іншого блоку. Ми ж усе таки і вчимось на своїх помилках! Але однозначно: кожна зйомка варта того, щоб Україна її побачила.

– Як реагують учасники зйомок, коли ба-чать результати роботи?

– На правду, реакція наших Героїв – це те, що примушує нас не зупинятись. Ми пам’ятаємо ко-жен їхній відгук. Бо цей проект і для них, і для нас, і взагалі – для всіх. Ми надзвичайно раді, що маємо стільки нових знайомств і таку підтримку з боку тих, кого кличемо до участі. Але нам здається, що результат їм подобається. Пари, які по десять-двадцять років разом, згадали, як усе починалось. Ті, хто почав зустрічатись нещодавно, – відкрили для себе щось нове у своїй половинці. Дівчата, ду-маю, змогли хоч на короткий час відволіктись від буденних справ і побути «трохи принцесами».

Христина ДИЧКО

Два роки війни у фотознімках

редактор Христина ДИЧКО

Культ ура і жит тя № 12, 25–31 березня 2016 р. 8

арт-проект

Конкурс-порятунокДарина КРАСНА

Започатковано унікальне змагання для молодих режисерів.

Про це повідомили ор­ганізатори в Києві, під час прес­конференції в УНІАН. Збір заявок

на участь у Міжнародних кон­курсах постановок молодими режисерами в жанрі малі теа­тральні постановки та в жанрі оперети/мюзиклу/опери­буф «Musical Art Project» розпочав­ся 15 лютого 2016 року.

Змагання, засновником яких є Національна оперета Украї­ни, мають виявити та підтри­мати молодих режисерів, ко­трі працюють у зазначених напрямках. Вони сприятимуть їхньому залученню до робо­ти в театрах України, і, отже, розширенню репертуару зак­ладів.

«У сфері музичного театру, з людьми, які пробують себе в ре­жисурі, – ситуація критична, і нам цікаво зрушити це з мерт­вої точки, – зазначив голова оргкомітету, художній керівник

Національної оперети України, народний артист України Бог­дан Струтинський. – Приходь­те з чистим серцем і спробуйте себе. Ми створимо всі умови, щоб ви могли реалізувати влас­ні творчі ідеї».

«Ситуація важка і в театрі на­ціональному, де теж дуже мало постановок молодих режисе­рів. Ми хочемо поєднати різні жанри. З огляду на все, проект можна назвати амбітним», – додав член оргкомітету, худож­ній керівник Київського експе­

риментального театру «Золоті ворота» Стас Жирков.

До організації проекту до­лучилася і Державна аген­ція промоції культури Укра­їни. Заввідділу міжнародних культурних зв’язків аген­ції Олена Іщенко повідоми­ла про інтерес до конкурсу за межами нашої країни: «Від­гукнулися грузинські колеги, які запропонували ідею: най­краща постановка молодого українського режисера отри­має можливість презентува­

тися в Грузії, в одному з тбі­ліських театрів. Відгукнулася українська діаспора, молоді і талановиті режисери з укра­їнських театрів з­за кордону, які хочуть показати у Києві на сцені театру оперети свої роз­робки».

Заявка на участь у конкурсі­лабораторії має складати­ся із заповненої анкети учас­ника, режисерської аплікації об’ємом не більше п’яти сторі­нок, де обов’язково слід зазна­чити назву твору, його авторів, жанр, кількість актів, список діючих осіб і склад виконав­ців, а також очікуваний склад оркестру.

Проведення конкурсу­лабо­раторії включає репетиції мо­лодих режисерів, майстер­класи, семінари та показ у присутності членів експертної ради, театральних фахівців, журналістів, гостей театру; та­кож дискусію та обговорення, за результатами яких визнача­ються імена режисерів, котрих запросять на постановки ви­став на сцені Київської оперети та інших провідних київських театрів.

АРТ-ДОКУМЕНТАЦІЇ КАТАСТРОФ

До 10 квітня у столичній галереї Vozdvizhenka Arts House триватиме соціально-мистецький про-ект «Стратиграфія». Громадські активісти та пред-ставники арт-ком’юніті започаткували комуніка-ційну платформу «Громада, влада та архітектурна спадщина Києва» з метою збереження архітектур-ної спадщини столиці.

У Києві нараховується близько 46-ти будинків, які є пам’ятками архітектури. Багато з них в ава-рійному стані і перебувають на межі знищення. Проект реалізується з метою акцентування на проблемі руйнації об’єктів культурної спадщини у столиці, переважна більшість яких належать до Державного реєстру нерухомих пам’яток України. 

Художниця Ксенія Гнилицька здійснює арт-документації  – серію акварельних малюнків, у яких зафіксовано катастрофічний стан архітектур-них споруд. Журналісти проводять розслідування щодо власників будинків, які належать до Держав-ного реєстру нерухомих пам’яток.

Організатори влаштовують серію подій для обмі-ну досвідом громадських активістів, спеціалістів з урбаністики, журналістів, державних службовців та пошук конструктивних рішень задля збережен-ня культурної спадщини міста.

ПРЕМІЯ КОРИФЕЯ – МОЛОДІ

До 19 травня найуспішніший український худож-ник Анатолій Криволап запрошує у Cultprostir Hub, що розташований у Музеї історії Києва, на вели-ку виставку живопису «Музейна колекція». Пред-ставлено понад 60 робіт, серед них ті, що зберіга-ються у приватних колекціях, та зовсім нові. Одна з подій великої виставки – презентація Премії Ана-толія Криволапа, яку художник засновує для під-тримки талановитої молоді.

«Виставка є певною мірою подякою колекціонерам і намаганням об’єднати їх між собою. Вони можуть бачити колекції один одного, представити їх, а в пер-спективі мати музей приватних колекцій. Цього року я вирішив заснувати премію для студентів художніх ВНЗ. Її мета – підтримка високого рівня майстерності. Премія даватиме можливість поїхати в художні сто-лиці, подивитися музеї, що є дуже корисним для ака-демічного навчання», – розповів художник.

«Премія Анатолія Криволапа дає можливість по-рівняти творчі пріоритети молодих живописців, графіків, скульпторів та дизайнерів, оцінити їхні здобутки та зрозуміти загальні тенденції, харак-терні для сьогодення», – сказав президент Націо-нальної академії мистецтв України Андрій Чебикін.

Візуальне у книзіУ виставкових залах Центрального будинку художника відкрився мистецький проект «Всеукраїнське трієнале книжкової графіки».Організаторами мистецької акції ви­

ступили Міністерство культури України, Національна спілка художників Украї­ни та Національна академія образотвор­чого мистецтва та архітектури України.

Основним завданням заходу є з’ясу­вання сучасного стану мистецтва книги, провідних тенденцій його розвитку, під­тримка молодих талантів, а також спри­яння творчій співпраці книговидавництв та художників. За часи незалежності України вистав­

ка книжкової графіки проводиться вже утретє. Нинішня презентує глядачам тво­ри книжкової графіки останніх трьох ро­ків – роботи понад двохсот авторів зі всієї України.

Мистецький проект наочно демон­струє класичні та новаторські підходи до організації образно­художнього ряду, пов’язаного зі створенням книги. До екс­позиції увійшли більш традиційні твори художників старшого покоління – В. Пе­ревальського, В. Мітченка, Г. Галинської, В. Гордійчука та В. Олексенка.

Окремий блок складають цікаві шриф­тові розробки професора В.Чебаника і молодих художників. Значну частину

експозиції представляють роботи, які ві­дображають новітні тенденції у розвитку мистецтва оформлення книги.

Програма проведення заходу включає мистецтвознавчі конференції з актуаль­них проблем образотворчого мистецтва.

Заплановані щоденні покази відеосю­жетів, пов’язаних зі здобутками сучасного мистецтва з усіх регіонів країни.

Організатори запрошують музичні колективи, які впродовж роботи мис­тецького проекту супроводжуватимуть проведення лекторіїв, конференцій, пер­формансів тощо.

Проект триватиме до 3­го квітня.

Фото: Мінкультури України

Пал АБРАХАМ. «Бал у Савойї»

редактор Світлана СОКОЛОВА

Культ ура і жит тя № 12, 25–31 березня 2016 р. 9

література НАШІЙ ЛІНІ ПРИСВЯЧЕНО…«Сьогодні Ржищівська земля подарувала укра-

їнцям музу, силу, натхнення, інтелектуальність української поезії», – розпочала захід співробіт-ник музею і співорганізатор Юлія Капшученко-Шумейко.

«Від малого до старого» святкували День наро-дження великої поетеси, генія українського наро-ду, нашої сучасниці Ліни Василівни Костенко у На-ціональному музеї літератури України.

На початку виступила акторка Національного цен-тру театрального мистецтва імені Леся Курбаса Га-лина Стефанова, яка є також і співробітником цього музею. У її виконанні прозвучав уривок «Розпусна вдовиця» з поеми-роздуму «Мандрівки серця».

В актовій залі музею зібралось багато прихиль-ників творчості поетеси, серед яких своє слово мав знаний в Україні та за кордоном науковець-літературознавець Дмитро Дроздовський. Відо-мо, що пан Дмитро належить до обмеженого кола поетки. Він мав не одну нагоду поспілкуватися з Ліною Василівною. Тому приємно було почути від нього не лише характеристику письменниці, а й ці-каві випадки з ї ї життя.

Одним із найприємніших сюрпризів вечора ста-ли нові вірші Ліни Костенко, які можна було почути у виконанні ведучої та співорганізатора дійства Те-тяни Моцак. Був ще один місточок, який поєднував гостей з поетесою, – це блокнот, у якому всі бажаючі записували вітання для Ліни Василівни. Цю імпрові-зовану листівку організатори пообіцяли передати поетесі через її дочку – Оксану Пахльовську.

Вільний мікрофонНаприкінці вечора відбувся поетичний батл. У

напрямку до мікрофону вибудувалась величезна черга, адже бажаючих прочитати улюблений вірш було чимало. Оплесками вибирали глядачі най-кращих читців. Відчутний ажіотаж давав зрозумі-ти – Ліну Костенко молодь читає, цитує і декламує. Тож кращих із кращих нагородили призами орга-нізатори заходу.

Символічно і приємно було почути і Шевченко-ве слово цього вечора. Адже заслужена артист-ка України Ольга Шлемко вразила всіх присутніх, коли продекламувала «Розриту могилу». А гурт «Тобі здалося» заспівав пісні і на слова Ліни Кос-тенко, і на слова Тараса Шевченка.

Крізь призму війниДмитро Лінартович, український актор, відомий

за фільмом «Той, хто пройшов крізь вогонь», за-співав цього вечора авторських пісень про війну та своїми словами привітав письменницю. Сюрпризом дійства став виступ Живосила Лютого, автора піс-ні «Меч Арея». Він також узяв участь у поетичному батлі та виконав декілька патріотичних пісень.

Національний музей літератури України орга-нізовує такі теплі заходи, які завжди проходять у дружній атмосфері радості і добра.

Єлизавета КРАСНІЧЕНКО

Любов ЯКИМЧУК

Моя бабуся говорить, що піст – не той час, коли не їдять м’яса. Ні, це не дієта. У піст і м’ясо можна їсти, якщо ти хворий, старий або малий. Це той час, коли треба найбільше втримуватися від того, щоб «їсти» людину.

Зрозуміло, що йдеться не про пряме значення слова «їсти», а про пе­реносне. Про те, що не

можна чинити насильство над людиною, як словесне, так і ті­лесне.

Поєднання цих двох слів – «їсти» та «людина» мене продовжує вражати. У голові постають якісь жахливі серед­ньовічні картини, одвічні забо­рони і табу, а тепер ще й події у Львові.

На цих вихідних у Львові мав пройти Фестиваль рівно­сті, присвячений об’єднанню людей «у їх різноманітності та єдності у боротьбі з уперед­женнями та дискримінацією». Основним засобом фестива­лю було назване мистецтво – планували показ фільмів, фотопроекти, перформанси, соціальний театр і TEDtalk та вечірку. Основні учасники – з української ЛГБТ­спільноти.

Усе почалося з того, що була озвучена офіційна по­зиція Української греко­католицької церкви щодо цієї події. З відкритим листом до міського голови Львова Ан­дрія Садового звернувся ми­трополит Львівський Ігор

(Возьняк): «Для мешканців Львова, які в більшості є віру­ючими християнами, «Пішо­хідний квест «ЛГБТ­Львів» є провокацією і знаком дия­вольської війни, несправедли­вості, яка чиниться у перший тиждень Великого Посту». Цей лист залишився без пу­блічної відповіді міського го­лови, утім, відповідь була опо­середкована.

Львівський окружний ад­мінсуд заборонив проведення будь яких акцій на проспекті Свободи і площі перед Опер­ним театром у зв’язку з клопо­танням поліції. Було заявлено, що на проведення публічних акцій подано декілька заявок – окрім учасників Фестивалю рівності там хотіли зібратися

представники організації «Со­кіл». Очевидно, поліція бояла­ся зіткнень і тому звернулася до суду.

Рік тому я випадково потра­пила на дуже подібну вулич­ну акцію біля президентського палацу у Берліні. Мітингували з лозунгами «проти війни» (а насправді «за Росію», яка ні­бито «бореться з фашизмом в Україні») .

Окрім організацій і людей, які підтримували ці лозунги, там зібралися люди, які були проти і мали на собі українську та німецьку символіку. І от на моїх очах один молодик кида­ється на активіста, що стоїть з українським прапором. Реак­ція миттєва – поліціанка ха­пає порушника, скручує йому

руки та заводить у поліцейську машину. Далі, гадаю, його че­кав відділок.

Також німецька поліція роз­межувала дві сторони акції – невеличку проукраїнську і кількатисячну проросійську – живим кордоном. Зібрання тривало близько двох годин і ніхто не постраждав. Плат­ники податків висловилися, а поліція, яка фінансується на кошти платників податків, підтримала порядок.

А тепер повернемося до львівського скандалу. Так, цю одну публічну акцію заборо­нили через суд, утім, утрима­тися від зібрань у Львові не змогли.

Фестиваль рівності пере­творився на закриту акцію в готелі «Дністер». Біля будів­лі готелю почали збирати­ся «якісь дивні особистості в спортивному» та в балакла­вах. Таких молодиків, які не подавали нікуди заявки на мітинг, там зібралося, якщо вірити ЗМІ, близько двохсот. Вони заблокували підхід до готелю.

Потім з’явилося повідомлен­ня про мінування готелю і по­чалася евакуація. У цей час молодики почали жбурляти камінням і петардами в учас­ників фестивалю. І як діяла наша нова поліція? Нікого не затримали, навіть попри те, що постраждав службовий ав­томобіль поліції.

Ні­ні, жодної моралі і жод­них висновків. Кожен обирає сам, чи буде він утримувати­ся від спокуси їсти м’ясо, а чи спокуси «їсти» людей.

Не «їсти» людей

Просто – писав від душіНещодавно побачила світ книжка В’ячеслава Бондарева «О людях хороших». Громадська організація «Сум­

ське земляцтво у місті Киє­ві» запросила на презентацію книжки і концерт пам’яті поета й композитора, який відбувся 26 лютого у Центрі культури і мистецтв СБУ.

– На творчість В’ячеслава Бондарева надихнула наша мама – Ганна Іванівна, – роз­повідає Ірина Родченко, ви­конавчий директор громад­ської організації «Сумське земляцтво у місті Києві». –

Все починалося з невеликих пародій. Я помітила його осо­бливий стиль – неповторний, без натяку на якесь насліду­вання, з класичним філософ­ським акцентом. А його пісні, на мою думку, чудово звуча­ли б у фільмах.

У спогадах сам поет зізнаєть­ся, що творчість не була його постійною метою. Та й не вва­жав він себе ані поетом, ані композитором. Просто – пи­сав від душі.

Відомий поет, заслужений діяч мистецтв України Ми­хайло Шевченко у передмові зазначив: «Цю книжку мож­

на вважати ліричним щоден­ником великого людського життя. У ній є все. І ода рідно­му місту, і вітання. Головне – в усьому є поезія».

Радує й те, що поет встиг по­тримати в руках й погортати книжку. Жаль, не дожив…

На вечорі пам’яті поета звуча­ли його твори у виконанні на­родних і заслужених артистів України Леоніда Сандуленка, Олександра Василенка, Павла Дворського, Жанни Боднарук, Олега Марцинківського. Вела вечір Віра Бондарчук.

Людмила ЧЕЧЕЛЬ

редактор Любов ЯКИМЧУК

Культ ура і жит тя № 12, 25–31 березня 2016 р. 10

редактор Леся САМІЙЛЕНКО

книжкова абетка ДЕЩО ХУЛІГАНСЬКИЙ ОПУС«Летючий сміттєвоз» – книга популярної пись-

менниці Марини Гримич – досить не типовий для неї твір, оригінальний із усіх точок зору, адже є дзеркальним відображенням стилю думок та мислення сучасного тінейджерства. Тому й напро-шується думка про те, що як така солідна пись-менниця і науковець може тонко відчути все, що зацікавить і здивує сучасну молодь. «Може саме тому, що вона етнопсихолог?» –подумалося. Але до чого ж тут екологія і таке оригінальне вирішен-ня проблем пропаганди серед молоді теми поря-тунку екологічної системи… Шукаючи відповіді на ці запитання, можна змарнувати багато часу, але так і не збагнути всього, що пані Марина хо-тіла передати поколінню юних. То ж краще просто прочитати цей роман і поринути в царину «сміттє-пригод» головного героя, який змалку мав оригі-нальну мрію та відрізнявся від інших своєю чудер-нацькою і непередбачуваною вдачею. Таких ще називають білими воронами. А чи хтось задуму-ється над тим, що це маленькі люди, які адекватно реагують на всі помилки дорослих. А письменниця на це запитання дає таку відповідь: «Коли дорос-лі ставили… своє стандартне дебільне запитан-ня: «Ну, і ким ти хочеш стати?» – він давав дебіль-ну стандартну відповідь: «Топ-менеджером» і всі дорослі, дебільно посміхаючись, казали дебіль-ну фразу: «Ах, яке воно – нове покоління… Таке прагматичне! Ми ж у дитинстві мріяли бути космо-навтами, лікарями, вчителями!..»

І у цих спогадах про дитинство Данила-сміттємрійника і приховується причина його рево-люційної мрії. І саме тому роман рекомендується для прочитання підліткам, їхнім батькам та вчи-телям. Ну, звичайно ж і тим, хто здатен збагнути філософію збирання, класифікації, переробки і по-вторного використання інтелектуального сміт-тя. А як це збагнути, стає зрозумілим, коли зди-вувавшись, насміявшись і начитавшись фантазій письменниці, згадаєш про всіх своїх друзів і зна-йомих та їхні правильні і нудні спроби знайти себе і збагнути оточуючих крізь призму засміченості, зокрема інтелектуальної, яку сповна забезпечує інтернет-он-лай життя-буття наших тінейджерів.

Дивакуватий головний герой роману «Летючий сміттєвоз» «закохався у цю професію в той день, коли Таras, чоловік його старшої сестри Наталки, показав, як треба викидати пакет із сміттям у кон-тейнер. Це був не просто показовий виступ. Це був справжній майстер-клас». Як і справжній майстер-клас із дитячої психології, який письменниця дає всім, хто втрачає почуття гумору і за буденністю не здатний ані почути, ані відрізнити юних Мюнхгау-зенів від топ-менеджерів. А такі ж народжуються і в наш час і мріють стати сміттярами.

Микита ЛАВРИНЕНКО

Леся САМІЙЛЕНКО

«Тенета бажань». Роман Сергія Пономаренка з такою філософсько-фізіологічною назвою викликав неабиякий інтерес у читачів не лише чоловічої та жіночої статі, а й у тих, хто знав цього письменника, який до цього писав не менш успішні романи, але російською.

Проте проект «Склянка крові з льодом», започаткований у 2008 році видавництвом «Ду­ліби», для С. Пономаренка став

переломним моментом у ставленні до мовних проблем та успішності.

Книга вийшла в 2014­му, в час, коли в українцях почало пробуджуватися по­чуття гідності на всіх фронтах. І проба пера рідною мовою увінчалася успіхом. Ним зачитуються всі, хто любить життя в різних його проявах і літературу, яка дає зрозуміти природу людських почут­тів. Від страху до любові – один крок, що допомагає побороти почуття страху, по­роджене жагою пізнання життя.

А палкому бажанню зачитатися по вуха сприяє ще й багата і різнокольоро­ва мовна палітра автора, який управно граючись, стилізує всі барви української мови різних епох. Це роман, автором якого є філософ за освітою і літератор за покликанням. Але поєднати в одній книзі філософські роздуми, містичні по­дії та детективні пригоди − це своєрід­

ний ризик у сенсі сприйняття його ши­роким колом читачів.

Сергію Пономаренку подолати цей страх вдалося, адже він із тих, хто звик ризикувати і вигравати парі з самим со­бою. Це відчуття з’являється в процесі читання цієї книги в той момент, коли інтерес переростає, перероджується в захоплення і підсвідомо виникає відчут­тя тривоги від думки, що роман закінчу­ється.

Адже не часто можна натрапити на книгу, яка стимулює роздуми над за­питаннями, які здаються такими не­простими і водночас зарозумілими. Бо ж почуття страху, як і любові для кож­ної людини, є такими природними. Та й протягом віків сповна описаними всіма, хто брався за перо.

До цієї чаші, здавалося, припав ко­жен і вона вже випита до дна. Але після «Тенет бажань» найвлучнішим є слово «здавалося»…

Роман наповнений містичними, реін­карнаційними пригодами, які автором подаються так оригінально, що мимово­лі стаєш співучасником описаних подій, потрапляючи в тенета співпереживання та страху, що відчувають герої.

Залишаючи простір для роздумів на тему: чи можна сплатити будь­яку ціну за кохання? Та ще задуматися над тим, чому нікому не спаде на думку, на відмі­ну від любові, купити страх.

І чому глядачі чи слухачі кричать «Біс!», коли сподобалось. Може не та­кий він і страшний, як його бояться?

Сім відтінків страху, або Не такий страшний біс…

Роман, що закінчується запитанням«Кава по-польськи» Сергія Батурина − його переконлива перемога в жанрі «цікавий чоловічий роман». Ця інноваційна назва жанру породже­

на моїми роздумами про недосконалість сучасної жанрової літературної палітри. Адже цей письменник неспроста коро­нований званням лауреата одного з най­престижніших літературних конкурсів України «Коронація слова». Та ще й став лауреатом першої премії Всеукраїнського літературного конкурсу «Саме так» в но­мінації «проза».

Приречений стати письменником, бо є продовжувачем філологічного роду по жіночій лінії. Філологами були його ба­буся, мама.

Вивчав цю науку і сам Сергій Батурин, але нелегкі дев’яності поставили його в ситуацію, коли на життя він був змуше­ний заробляти, працюючи охоронцем, масажистом, підприємцем. Але справж­ньому охоронцеві слова цей життєвий досвід нарешті згодився для успіху на

літературній ниві. Тож після роману «Охоронець» та здобуття визнання на «Коронації слова» креативний чоловік потрапив в обійми чи обойму серії книго­бренда «Склянка крові з молоком». Про­дюсером цього видавничого ноу­хау стала директор видавництва «Дуліби» Марина Гримич.

І творчий тандем успішно продукує не лише цікаві для широкого кола читачів літературні надбання, а й інтригу стосов­но того, а що ще незвичайного запропо­нує автор у наступному творі.

А «Кава по­польськи» − це роман про успішного столичного журналіста, ста­більне життя якого вмить перетворю­ється на суцільні детективні пригоди, що врешті­решт закінчуються. Але нос­тальгічною, майже любовною інтригою, яка спонукає його на благородні роз­думи, залишаючи читача з роздумами про…

Дмитро РУДЕНКО

Марина ГРИМИЧ

Культ ура і жит тя № 12, 25–31 березня 2016 р. 11

мистецька родина ДУМКИ ВГОЛОСВІД ІВАННИ СТЕФ’ЮК

«Родина дає початок, решту – маєш зробити сам. Аби вдосконалити і примножити тобі родиною дане».

«Дивно спостерігати за конфліктом поколінь: коли молоді автори звинувачують старших у ша-роварщині чи пафосі, досвідчені ж літератори вказують на надмірний епатаж або ж формалізм творчості початківців. І не завжди то правда. Пев-но, просто цілковито різні погляди на мистецтво».

«Коли говорить об’єктивна і аргументована лі-тературна критика – то одне, але коли слово має просто особисте несприйняття через інакшість – то вже цілком інше».

«Я противник шовінізму. Патріотизм у моєму ро-зумінні то любов до свого, щира любов. А любов до своєї країни та культури не доводиться образами іншої, любов самодостатня».

«Подобається – що розум знову в моді, як би схематично це не звучало. Бачу людей із книгами на лавочках в парку, читаю в соцмережах диску-сії щодо найсильніших фільмів, бачу на блокнотах принти з репродукціями Примаченко – і стає ком-фортно від усвідомлення саме такої розстановки цінностей».

«У моєму житті саме те, що я хочу – та країна, те місто, ті люди. Все так. Залишається лише робити те, що можу я і не впускати у своє життя лінощі – тоді все і надалі буде гаразд».

Надихається природою і родинним теплом

Тетяна ЧЕРЕП-ПЕРОГАНИЧ

Для Іванни Стеф’юк село Кобаки на Прикарпатті, де вона народилася, і село Шепіт, куди згодом маленькою переїхала з мамою, досі залишаються в серці.

Це ті місця, які наді­ляють любов’ю, те­плими спогадами про рідних і дорогих лю­

дей, роки дитинства її ніжно­трепетне поетичне серце. Сім’я, рідний дім кличуть до себе і че­кають завжди, наповнюють і надихають її творче єство. Зрос­тала серед обдарованих людей, отож і свій власний шлях торує в літературу, мистецтво.

ДИТИНСТВО– Тепер, коли я вже доросла,

той час згадую найбільше че­рез розкіш природи, в Шепоті вона зовсім інша, ніж у Коба­ках, хоча обидва села – кар­патські. Цілі поля арніки, ве­летенські лопухи в людський зріст, містичний і дужий водо­спад Гук – то я запам’ятала на все життя, − говорить Іванна.

Казки маленькій Іванці роз­повідали дідусь із бабусею (ма­мині батьки) та, звичайно ж, мама. Поруч із ними й пізна­вала світ допитлива дівчинка, а нині молодий науковець, член Національної спілки письмен­ників України, журналіст, фо­томодель Іванна Стеф’юк.

Про маму розповідає з осо­бливим трепетом:

– Я була непосидючою шко­дою, проте матуся віддавала фактично весь свій час, аби я нормально вивчилася і ніколи не відчувала брак любові. Рід­ко кажу їй про це, але вона таки зробила подвиг, виховуючи мене. Щоправда, мама була ви­могливою і мені це не завжди подобалося. Бо навіть коли мешкала від неї майже за 40 кілометрів (школу закінчувала в Кобаках), відчувала, що вона все бачить і боялася зважитися на якесь серйозне бешкетниц­тво. У принципі, коли пере­росла перехідний вік, то стала цілком правильною дитиною, щоправда дуже впертою.

КНИГИЩе до першого класу Іванка

перечитала казки народів сві­ту, мамині визначники рослин і сусідчину хрестоматію із за­рубіжної літератури, книжки буквально ковтала.

У десять років уже «добрала­ся» і до домашньої бібліотеки, і до шкільної та сільської.

Роки шкільні, студентські – в книгах і серед книг.

А потім і сама почала писати. Вірші, новели, які не так давно надруковано в книзі «За руку з гостем», роман «На хітанці»…

– Я − автор­упорядник книги (разом із Русланою та Петром Кірєєвими) «Марко Черемши­на в документах і матеріалах», − ділиться творчими здобутка­ми Іванна. – Творчість Черем­шини займає особливе місце в моєму житті. Тож не дивно, що і своє дисертаційне досліджен­ня присвятила саме йому.

А ще вона за свої сьогоднішні успіхи особливо вдячна мудрим керівникам – рідному філологіч­ному факультетові Чернівецько­го університету. Тут, за словами дівчини, справді хочеться вчити­ся, і натхнення приходить навіть у важкі хвилини. «Певно, мій університет є справді храмом на­уки», − каже Іванна.

НАТХНЕННЯЩо ж нині надихає письмен­

ницю Іванну Стеф’юк на твор­чість?

– Природа, фантастична природа навколо, яка настіль­ки різна, що кожного дня од­ним і тим же небом можна милуватися годинами. А теплі і справжні люди надихають на все хороше, спілкування з ними то радість, − відпові­дає. − Люди­ентузіасти, які працюють на ідею, україн­ці, які вміють показати свою культуру у щонайкращому світлі – люблю таких. Рідні люди – піснями, вишивка­ми, смачними стравами – хто на що здатен. А ще… ще на­дихають музика, добра кава, і обов’язково мої неймовірні Чернівці.

Нині Іванна живе і працює саме в Чернівцях. Приїхала сюди на навчання та й зали­шилася, приросла душею. Зре­штою, її батько – чернівчанин.

– Чернівці незвичайні, − продовжує розмову. − Іноді, коли робота не дається, мені достатньо просто якийсь час подивитися у вікно. Це місто мого тата – тут вони познайо­милися з мамою, тут він жив. Тут і я зустріла свою долю. Дуже вдячна Богові і долі за нього. Справді він особливий – мій Саша − розумний, бла­городний і справжній. У нас молода мистецька родина. Він художник. Я – поет і прозаїк. Вчимося разом творити свою спільну долю.

Дизайнер і фотомодельСаме так. Ця красива в повному розумінні цього слова дівчина − фотомодель, учасниця зйомок фотомитців Руслана Трача «Инчий світ», Іллі Перогана «Ретро-історія», Євгена Томинця «Обличчя літератури» та інших.– Займаюся відразу кількома

справами: пишу дисертацію, художні твори, працюю в жур­налістиці і крім того час від часу втілюю самостійні куль­турні проекти. Фотомодельна справа, моделювання, просто малювання, віднедавна – кулі­

нарія, вишивка – це те, що на­дихає. Я маю все, аби працю­вати, втілювати в життя власні мрії та не чекати дива, − зазна­чає Іванна Стеф’юк.

Часто одяг, який використо­вується під час зйомок, зроб­лений її ж руками. Хоча як фотомодель вона навіть у най­простішій сукні на фото вигля­дає блискуче, майстерно зли­ваючись в одне ціле з квітами й травами неньки­природи.

– Це також заняття для душі. Мені подобається бачити себе постійно іншою, ставати геро­їнею фотосюжету, а потім по­вертатися в своє життя. Кожен

із фотомитців, із якими дово­дилося працювати, зобразив мене через фото такою, якою я себе не бачила, хоча, зізнаюся, дуже хотілося.

Чуттєві світлини, які часто пе­регукуються з її ж власними по­езіями, викликають різні думки у різних людей. Сама ж Іванна в усьому цінує делікатність. Їй не байдужа думка оточуючих, але найголовніше те, що людина, яка поруч, цінує і захоплюєть­ся тим, чим живе і що творить вона, довіряє і щиро кохає.

– Якщо чесно, іноді стає важ­ко – втома, вигорання, пустота – тоді я закриваюся для спіл­

кування і набираюся сил, тоді я мовчу, − зізнається. − А по­тім знову працюю.

редакторТетяна ЧЕРЕП-ПЕРОГАНИЧ

Культ ура і жит тя № 12, 25–31 березня 2016 р. 12

музика НЕПЕРЕСІЧНА ОСОБИСТІСТЬ

Отже, знайомтеся: Сергій Іванович Зажитько. На-родився 6 грудня 1962 року в Чернігові. Навчався у музичній школі № 1 (клас фортепіано). Закінчив Київську спеціальну музичну школу-десятирічку імені Миколи Лисенка та Національну музичну академію України імені Петра Чайковського (клас композиції народного артиста України Євгена Станковича).

Сергій Зажитько – лауреат Всеукраїнського кон-курсу молодих композиторів (перша премія), премій «Золота фортуна» та імені Бориса Лято-шинського, нагороджений Шведським Всесвітнім музичним фондом. Відповідальний секретар Ки-ївської організації Національної спілки композито-рів України.

Працює в галузі сучасної академічної, авангард-ної, поп- та рок-музики. Його твори виконуються ба-гатьма відомими музикантами світу. Він – учасник багатьох престижних міжнародних фестивалів.

«Його творчість у середині 1990-х років сприйма-лася, як вибух бомби, – пише мистецтвознавець Анна Луніна. – Він не просто цікаво самовира-жався, а провокував, епатував, розхитував свідо-мість меломанів своїми незвичними за жанрами та стилями, образністю й постановкою, пародійно-іронічними дійствами. Його обурено критикували (він був одним із перших українських постмодер-ністів). Зараз цим уже нікого не здивуєш, але все одно: так цікаво й фантастично розігрувати перфо-манси може лише він. Тож і дотепер на його кон-цертах – аншлаги! Сам же автор намагається до-нести до слухачів думку про те, що сміх – це не лише веселощі, розваги, а й унікальний спосіб уті-лити глибинні, сутнісні ідеї».

Ви заінтриговані? Отже, дізнавшись про таку не-пересічну особистість, я вирішив неодмінно по-знайомитися з цікавим земляком і довідатися, що ж це за феномен – Сергій Зажитько!

Із паном Сергієм ми зустрілися в оселі його тата – Івана Андрійовича. І спочатку я із задоволенням слухав музику Зажитька-молодшого – незвичну, невагомо чарівну. А потім неквапливо поспілку-валися…

Ми знаємо і шануємо відомого в Чернігові композитора та хормейстера Івана Зажитька. Але ж в Івана Андрійовича є син, який продовжив мистецьку династію.

Зараз наш земляк Сер­гій Зажитько – один із найколоритніших та найуспішніших віт­

чизняних композиторів, відо­мий у багатьох країнах світу, автор популярних пісень, до­тепний пересмішник та май­стер оригінальних, неповтор­них перфомансів.

– Сергію Івановичу, тато розповідав, що Ви у чоти-рилітньому віці вже дири-гували у дворі будинку!

– Авжеж, – посміхається. – Ми з друзями­ровесниками повиносили якісь каструлі, та­рілки, я стояв на купі камін­ня, аби здаватися вищим (це у мене був такий подіум), і за­ходився з ентузіазмом махати руками… А вже коли мені ви­повнилося років шість чи сім, влаштовував концерти у на­шій оселі.

Тобто у призначений час приходили сусіди, дорослі люди. І ми, група дітлахів, за­взято співали й танцювали, а я ще і диригував, а також грав на фортепіано. Було весело! Причому до кожного такого концерту ми, малеча, готу­валися, навіть репетиції про­водили. А в четвертому класі мене «забрали» до Києва – у спеціальну музичну школу­інтернат для обдарованих ді­тей імені Миколи Лисенка…

– Не страшно було?– Моторошно! – кумедно

примружує очі й задоволе­но киває головою. – Звісно, я цього хотів. Але, коли усвідо­мив, що тато з мамою лиши­лися аж у Чернігові, а я, ще дитина, повинен мешкати в зовсім чужому, незнайомому місті, можна навіть сказати, в якомусь іншому світі, то не­абияк тоді стривожився. Зви­чайно, процес адаптації був…

Дочекатися не міг, коли приїду додому на каніку­ли! Мене взяли до цієї шко­ли як піаніста (навчався у чудового викладача – Ніни Митрофанівни Найдіч), а факультативно займався композицією.

– Ви там організували дивовижний літератур-ний клуб «Окунь»…

– Серед наших «окунів­ців» були й деякі відомі нині музиканти­виконавці та ви­кладачі… Ми експеримен­тували з літературними тек­стами, проводили художні акції. Доповнювали тексти жестами, свистом, притан­цьовуванням і музичними звуками, котрі також були частиною поезії. Такі творчі пошуки й літературні експе­рименти в «Окуні» згодом ві­добразилися в моїх музичних творах.

– Ви маєте репутацію «епатажного порушника спокою». Бо, обираючи виконавців, як правило, схильні до незвичайних комбінацій із залучен-ням аж надто нетради-ційних для музикування предметів! Наприклад, «актриса-мім, три пило-сосних шланги, гучно-мовець і різні металеві предмети»…

– «Чотири баритона, волин­ка, трембіта, ударні й чотири актора», «бас­гітара та радіо­приймач», пісня № 2 з циклу «Пісні народів» «для баритону та дрібних залізних предметів у тазику» (тобто використову­ються різні шуми: я буквально виходжу на сцену з тазиком і під час виступу артиста «щось» там перемішую, займаюся не­ймовірним звуковидобуван­ням). Особлива роль у перфо­

менсах відводиться вокалістам, читцям, танцівникам, акто­рам… А іноді трапляються й па­радоксальні учасники, напри­клад, «німий читець».

– Любите пародіювати?– Ще й як! Мене надихає те,

що знаходиться у сфері ало­гічного, – скажімо, коли речі, котрі зазвичай так серйозно і з великим пієтетом сприй­маються в суспільстві, враз трансформуються у щось зо­всім абсурдне й комічне. На­віть релігія тут не є виключен­ням.

Ми часто не усвідомлюємо того, що віримо в абсолютно абсурдні речі. Тільки після цього розумієш, якою мірою безглуздість стала нормою нашого життя... Власне, моя поведінка ніколи не вклада­лася у «конвенції» взаємо­відносин із суспільством. І в мене з юнацтва було якесь почуття внутрішнього про­тесту до всього несправжньо­го, пафосно лицемірного, що оточувало…

– Ви – іронічна людина?– Мабуть, що так. Я просто

ніяковію, коли йдеться про щось нав’язливе, якесь «пра­вильне» ставлення до життя. Бо жити згідно з такими то­тальними «законами заборо­ни» – абсурдно, то – психо­логія сірості. А вона ворожа до справжньої індивідуаль­ності. Власне, для мене сміх – річ досить­таки серйозна. Я ґрунтовно цікавився «смі­ховою темою». І, виявля­

ється, сміх у деяких культу­рах світу був формою, прямо пов’язаною з релігією, спосо­бом демонстрації вивільнен­ня від тягаря стандартів сві­домості. Взагалі, не люблю занадто серйозних людей – не вважаю серйозність озна­кою мудрості.

– Починаючи з 1990-х, Ваші твори виконують-ся не тільки в Україні, а й у США, Німеччині, Італії, Бельгії, Швеції, Фінлян-дії, Польщі, Росії… Вас увесь час запрошують ви-ступити на міжнародних фестивалях за кордоном. Що Вам запам’яталося особливо?

– Звісно, незабутньою ста­ла поїздка до Швеції. Ми там мешкали чотири місяці – дружина, донька і я – у міс­ті Готланді, на острові Вісбі, на березі моря… Неповторні пейзажі, чудові умови для ро­боти! Неподалік – острів Фа­рьо, знаменитий тим, що там в останні роки свого життя мешкав Інгмар Бергман, ве­ликий кінорежисер. Жив, мов затворник. Вражають фан­тастичні, незвичайної фор­ми білі камені на березі моря – дивовижна, містична ат­мосфера острова… Взагалі, Бергман – один із моїх най­улюбленіших кінорежисерів.

– Знаю, Ви – чудовий знавець світового кіно! Ці-кавитеся філіппінсь ким, японським, чеським, пор-тугальським, румунським кінематогра фом… А якої Ви думки про перспекти-ви українських кінострі-чок?

– А що це ви так іронічно посміхаєтеся? В історії укра­їнського кіно були прекрасні фільми. Правда, їх створено не так багато... От і тепер, по­при всі наші негаразди, кіно­стрічка «Плем’я» Мирослава Слабошпицького отримала світове визнання!..

Отож тут я оптиміст – якщо Європа у своєму розвитку вже досягла свого піку, то у нас ще все попереду – ми маємо не­абиякі, цілком реальні шанси подолати оту свою «перифе­рійність», вийти з тіні – і в кі­нематографі, і взагалі в мис­тецтві.

Спілкувався Сергій ДЗЮБА

«Сміх для мене – справа серйозна!»

Сергій ЗАЖИТЬКО

Головний редактор газети «Культура і життя»

Євген БУКЕТ

Культ ура і жит тя № 12, 25–31 березня 2016 р. 13

у місті лева «СТРАСТІ ХРИСТОВІ» – У РАТУШІУ каплиці Львівської міської ради відкрилась екс-

позиція «Страсті Христові». На виставці представлено 12 сакрально-мистець-

ких творів XVІ–XX століть. Серед них – розп’яття з іконостасу храму блаженного Климентія Шеп-тицького (1759 р.), скульптура «Христос во гробі» (1638  р.), образ «Розп’яття» XVIII ст. (м. Ліон, Фран-ція), образ  «Сострадання Пресвятої Богородиці» XVIII ст., образ «Зняття з Хреста» XIX ст., плащаниця з Яворівського району початку XX століття, яку, ймо-вірно, написав Модест Сосенко або Петро Холодний, та інші твори. Майже всі вони походять із Галичини, за винятком образа «Розп’яття» XVIII століття. Ви-ставка триватиме до 21-го квітня.

ДЕСЯТА «КНИЖКОВА ТОЛОКА»…У райцентрі Миколаїв пройшла 10-та «Книжкова

толока». На літературний форум, який цього року присвячений Іванові Франку, до Миколаєва над Дні-стром приїхало понад сто літераторів та 20 видав-ництв із різних куточків України. У рамках події в невеликому містечку пройшли численні зустрічі ви-давців та письменників із читачами та школярами.

Директор видавництва «Каменяр» Дмитро Са-піга відзначив, що Миколаївський район – єди-ний у Львівській області, який обрав такий спосіб спілкування з книжкою. Для видавництва цей рік теж особливий, адже воно носить ім’я Каменяра, а 2016-ий проголошений Роком Івана Франка.

… І ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ ТИЖДЕНЬ ДИТЯЧОГО ЧИТАННЯУ Львові стартував Всеукраїнський тиждень ди-

тячого читання, у рамках якого відбудеться багато цікавих заходів: презентації, книжкові виставки, огляди літератури, творчі зустрічі, відкриті читан-ня. До цього заходу залучені школи, дитячі садоч-ки, театри, музичні колективи.

У рамках свята відзначать День малюка. У бібліо-теці клубу «Аквадіти» читатимуть книжки у м’яких обкладинках, а бібліотечний театр тіней предста-вить «Козака Мамаригу» – у темряві…

27 березня – День коміксу: на дітей чекають пре-зентація «З історії коміксів», майстер-клас із ма-лювання коміксів та розіграш призів.

І таких заходів пройде багато!

ВШАНУВАЛИ ІГОРЯ БІЛОЗІРАНа Львівщині проходять заходи з ушанування

українського артиста, композитора Ігоря Білозі-ра. На його батьківщині у місті Радехові відбувся музичний проект, лейтмотивом якого стала пісня «Пшеничне перевесло». У концерті взяли участь перші виконавці пісень артиста.

У Львівській національній музичній академії іме-ні Миколи Лисенка презентували збірку «Ігор Біло-зір. Пісні», а в день народження маестро – 24 бе-резня – його пам’ять вшанували на Личаківському кладовищі.

Плащ митрополита…Надія ПАСТЕРНАК

У львівському храмі блаженного Климентія відкрилася виставка «Шлях до святості митрополита Андрея».

Цей храм біля підніж­жя Високого Замку названо на честь бла­женного Климентія

Шептицького, рідного бра­та митрополита Андрея, який мученицькою смертю загинув у Владимирському централі. Серед усіх експонатів виставки мене найбільше вразив плащ графа, митрополита Андрея Шептицького – той довгий сі­рий плащ, в якому він зобра­жений на світлинах під час відпочинку у Святоюрському саду…

І ось перед очима – плащ: довгий, сірий, з великими ґудзиками. На видному міс­ці – біля верхнього ґудзи­ка – зацерований, на рука­вах – потертий. Видно, що він ношений­переношений. І в цьому плащі не соромився хо­дити граф, меценат, людина із багатого і знаменитого роду, що тягнеться з ХІІІ століття,

яка стільки коштів жертвува­ла на різні благочинні і куль­турні справи нашого краю. А поруч у вітрині – порцеля­новий посуд і фужери із гер­бом Шептицьких – справжні графські атрибути, які дуже контрастують із тим плащем. Так і хочеться показати його і все те, що на виставці, нашим можновладцям, які ходять у дорогих костюмах і з золоти­ми годинниками, і в часи ві­йни купують своїм дружинам сумочки за тисячі доларів, які заради збагачення і своїх

дурних манер готові знищити всю націю…

Загалом на виставці пред­ставлено 120 експонатів: мис­тецькі твори, ужиткові речі, якими у повсякденні корис­тувався сам митрополит чи його родина, сімейні релік­вії і суто сакральні предмети – мощі святих, які митропо­лит Андрей привіз із Рима, та документи, що засвідчують їх справжність. Ці безцінні хрис­тиянські реліквії виставляють до всезагального огляду і по­шанування вперше.

У центральній ніші храму та­кож уперше виставлений ки­вот, який стояв на престолі каплиці митрополичих палат під час похорону митрополи­та. Його добре видно на світ­линах. Так само – різьблені дікерій і трикерій роботи ви­датного гуцульського май­стра Миколи Шкрібляка та дві ікони – Христа і Богородиці – авторства Анатолія Яблон­ського, монаха­студита, який навчався в монастирській іко­нописній школі.

Експонується в храмі ще одна ікона Яблонського – Свя­тий Григорій Богослов, де за­

мість святого зображений ми­трополит Андрей.

Унікальною є ікона По­крова Пресвятої Богородиці Михайла Бойчука. Не менш цікавий також плакат із зобра­женням Андрея Шептицько­го, автором якого є видатний художник­іконописець Мико­ла Бідняк, митець, що творив устами, бо юнаком втратив обидві руки. Плакат, присвя­чений 20­літтю з’їзду «Україн­ська молодь — Христові», ви­ставляють уперше.

Фото Йосипа МАРУХНЯКА

Мистецтво мовчазного ОпоруУ Львівському Палаці мистецтв стартував масштабний виставковий проект «Екзистенція-Космос – вектор львівського модернізму. 1960–1980-ті рр.», присвячений 20-річчю цього мистецького закладу.Мистецтво львівського модер­

нізму – це естетична проекція альтернативної інтелектуаль­ної культури Львова другої по­ловини ХХ століття, яка дозво­ляє проаналізувати це явище в контексті тогочасних європей­ських мистецьких процесів. Як зазначають організатори про­екту, це спроба повернути істо­рії українського і європейського мистецтва маловідомий, «ін­ший» Львів 1960–1980­х років у всіх варіаціях його творчого нонконформізму, з його ідеала­ми довоєнної мистецької еліти та потужним потенціалом нова­торського мислення.

Більшість представлених творів Романа Сельського,

Леопольда Левицького, Кар­ла Звіринського, Олега Мінь­ка, Любомира Медвідя, Ігоря Боднара, Євгена Лисика, Тео­дозії Бриж, Романа Петрука, Олександра Аксініна та інших модерністів є маловідомими чи взагалі невідомими шир­шому загалу.

«Це є такий перегляд, зріз на­шого львівського мистецтва, починаючи від кінця 50­х і по­чатку 60­х років і закінчуючи

80­ми роками, – каже худож­ник, лауреат Шевченківської премії, викладач Львівської на­ціональної академії мистецтв Любомир Медвідь. – У Льво­ві відбувалися цікаві процеси. Справді, було про що говори­ти людям у 60­ті роки. І, сла­ва Богу, ми сказали відверто, щиро, правда, інколи «під сук­но», але й те «під сукно» мало якусь обмежену, вузьку пре­зентацію, і воно відіграло свою роль. Це було мистецтво, нала­штоване на певні цінності, які не сповідувала тодішня ідеоло­гія. Це було мистецтво Опору, такого мовчазного, але наполе­гливого».

Увесь третій поверх Палацу мистецтв зараз заповнений цими цікавими роботами, де­які з них – із музейних збірок, деякі – з приватних колекцій. Багато на огляд львівської пу­бліки виставляються вперше.

Цей проект включає не лише виставку, а цілий мистецький симпозіум, який триватиме до 5 квітня: лекції, дискусії,

круглі столи про мистецтво львівського модернізму, пре­зентації нових книжок. А ще у рамках дійства буде пред­ставлена концептуальна про­грама альтернативної укра­їнської музики 1960–1980­х років у виконанні ансамблю «KONSTANTA».

Надія ПАСТЕРНАКФото Йосипа МАРУХНЯКА

Ігор БОДНАР. «Осінь»

Володимир ПІНІГІН. «ХІХ століття»

редакторНадія ПАСТЕРНАК

Культ ура і жит тя № 12, 25–31 березня 2016 р. 14

Наступного року літературна спільнота готується відзначити двохсотріччя від дня народження поета-романтика Михайла Петренка.

У Слов’янській ЗОШ № 13 відбулася прем’єра те­атралізованого літера­турного твору М. Пе­

тренка «Найда». Драматична поема датована 1845 роком. Її рукопис 2013 року відшукала в московських архівах краєзна­вець Валентина Шабанова зі Слов’янська.

Дія відбувається в селі Ца­реборисів Ізюмського повіту Харківської губернії. Сюжетна лінія описує людські стосунки, почуття, життя простих лю­дей. Існують версії, що сюжет поеми пов’язаний із особис­тою біографією поета.

Хоч із часу написання по­еми «Найда» минуло вже по­над 170 років, це була перша спроба відтворити в дії, на

сцені задум автора. Керів­ника гуртка «Школа юно­го актора» Центру дитячої та юнацької творчості міста

Слов’янська Вікторію Кова­ленко можна назвати першо­прохідцем. Їй вдалося піді­брати здібних учнів­акторів,

які на високому рівні викона­ли свої ролі та блискуче впо­рались із поставленим за­вданням.

«Найда»

театр ПІДКОРИТИ СЦЕНУ –ЦЕ СВЯТОУ Києві завершився Міжнародний конкурс-

фестиваль мистецтв «Підкори сцену».– Кількість учасників збільшується, географія

розширюється, – розповідає директор фестива-лю Станіслава Котелянська. – А ще – це чудова можливість знайти нових друзів, поділитися сво-їми досягненнями та вдосконалити свою май-стерність.

Також це потужна популяризація української культури в світі та міжнаціональний творчий об-мін, бо мистецтво здатне об’єднувати людей, сі-яти в їхні серця зернятка любові, порозуміння та надії, що вкрай важливо для нашого мінливого сьогодення.

Театральному журі, яке очолила завідуюча ка-федри режисури та майстерності, акторка КНУКіМ Ніна Гусакова, було непросто обрати кращих із-поміж багатьох достойних кандидатур. 

– Фестиваль – це завжди свято, – каже голова журі Ніна Гусакова. – У нас багато талановитих ді-тей, чудових колективів, багато цікавих рішень. Мистецтво породжує й виховує добро в дітей і в глядачів. Звісно, найприємніша мить – вручення дипломів переможцям.

Цього разу лауреатом першої премії став ко-лектив «Ассолька» (селище Глеваха, що на Ки-ївщині) – спектакль «Ножик», режисер Дмитро Костильов. Він же, Дмитро Костильов, отримав перемогу в номінації «Краща чоловіча роль» у виставі «Київське танго» вже дорослого колекти-ву «Ассоль».

Власне, без нагород не залишився ніхто. Приєм-но здивувала дитяча театральна студія «Свія» із Запоріжжя. Диплом «За краще художнє оформ-лення» отримала Світлана Ємець. Чудовий ко-лектив «Трамвайчик» із Бердичева порадував виставою «Чарівний дзвіночок» (режисер Ва-лентина Ратушинська). Із задоволенням слухали майстра слова комедійного жанру Олега Цися з Миргорода.

– Підкорити сцену – це не просто перемога – це щось значно вище, – підкреслює Дмитро Кости-льов, режисер, лауреат першої премії в номінації «Краща чоловіча роль». – Виростають крила й хо-четься творити.

Важливо, що ці кілька днів, проведені в Ки-єві, запам’ятаються усім учасникам конкурсу-фестивалю позитивними емоціями, цікавими зна-йомствами та приємними несподіванками.

Людмила ЧЕЧЕЛЬ, журналіст, член журі конкурсу «Підкори сцену»

Уся мистецька громад­ськість у скорботі схиляє го­лови з приводу непоправної втрати: 18 березня 2016­го року на 78­му році пішов у віч­ність народний артист Укра­їни, голова Національної спілки театральних діячів України (очолював із 1992 pоку), професор Київського національного університе­ту театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка­Карого, режисер театру і кіно, лауре­ат режисерської премії імені Сергія Данченка, член Націо­нальних спілок письменників та кінематографістів, пись­менник, перекладач із 9­ти мов, відомий правозахисник, народний депутат України I–V скликань Танюк Лесь (Леонід) Степанович.

Лесь Степанович Танюк на­родився 8 липня 1938 року у селищі Жукин Вишгород­ського району Київської об­ласті. Вищу освіту здобув у Київському театральному інституті імені Карпенка­Карого (навчався на курсі учня Леся Курбаса – Мар’яна Крушельницького). У 1959 році заснував та очолив у Ки­єві Клуб творчої молоді, який сприяв відродженню україн­ської духовності. Діяльність Клубу того часу мала вплив на формування шістдесятни­

ків. З часом Клуб зазнав тис­ку з боку репресивних орга­нів, його керівника усунули, з друку зняли книжки, за­боронили вистави. Л. Танюк був змушений виїхати з Киє­ва. Однак найближчим часом його режисерський здобуток поповнився на більш як 50 вистав, чимало знятих філь­мів, створених телепрограм та радіопередач. Вистави Леся Танюка, як одного з кра­щих молодих режисерів, ви­сувають на Державну премію СРСР, показують за кордо­ном, але сам режисер залиша­ється невиїзним. Упродовж 70­х років Лесь Степанович бере участь у дисидентсько­му русі. Перекладає і пере­дає за кордон «самвидав», пише протестні листи. У 1986 році повертається до Києва й очолює Молодіжний театр. Однак після низки вистав і протестних «Київських теа­тральних вечорів» його звіль­няють із посади без права ро­боти в театрах.

Особливим періодом життя Леся Танюка можна вважати депутатську діяльність, упро­довж якої він як автор і в спів­авторстві спродукував понад 60 законів.

Творчий доробок Леся Та­нюка – це глибинні дослі­дження про Леся Курбаса,

Миколу Куліша, Володимира Винниченка, Лесю Українку.

Монографія «Мар’ян Кру­шельницький» була висуну­та на здобуття Національної премії України імені Тара­са Шевченка. Ним здійснено постановки вистав у театрах Львова, Одеси, Харкова та Києва.

Вагомим внеском в укра­їнську культуру є його пере­клади творів В. Шекспіра, М. Сервантеса, Й.­В. Гете, Г. Гейне та ін. Окремої уваги заслуговують унікальні «Що­денники», які Лесь Степано­вич вів із 1956 року: 36 томів із запланованих 60­ти уже вийшли друком. Вони охо­плюють історію народжен­

ня і погрому шістдесятників з документами «самвидаву», епістолярієм, матеріалами за кри тих судів над дисиден­тами тощо.

Танюк Л. С. був автором понад 1000 публікацій на теми мистецтва, філософії та політики. Співсценарист фільму «Голод­33», автор 12­ти телефільмів про діячів «Розстріляного відроджен­ня».

За великий внесок у розви­ток українського мистецтва Лесю Танюку було присво­єно почесні звання: «Заслу­жений діяч мистецтв» (1995), «Народний артист України» (2008); а також нагороджено орденами Ярослава Мудро­го V та IV ступенів, Почесною грамотою Верховної Ради України, орденом В. Стуса «За мужність» від «Мемо­ріалу», медаллю «За неза­лежність України» («Золота фортуна»), релігійними орде­нами.

Пішла у вічність чудова лю­дина, неординарна особис­тість, залишивши по собі на землі добру пам’ять про слу­жіння національному мистец­тву та рідній землі.

Висловлюємо свої щирі співчуття рідним, друзям, колегам та всій українській спільноті.

На фото зліва направо: режисер Вікторія КОВАЛЕНКО, актори: Сусідка – Дар’я ДАВИДЕЦЬ, Галя – Ксенія ЄСИПЕНКО, Подруга Галі – Юлія ФІСЕНКО, голос від автора – Владислав КАЛМИКОВ (учні ЗОШ № 13), Марія Дорошенко – Марина

ДУБЦОВА (учитель ЗОШ № 13). Громадський діяч, письменник, лауреат премії імені Михайла ПетренкаМикола ШАКІН вручає колективу художньої самодіяльності книгу «Літературна Харківщина» та винагороду за

виконання драматичної поеми «Найда» Михайла Петренка

Українська національна культура зазнала не-поправної втрати: 18 березня 2016-го року на 57-му році пішов у вічність заслужений діяч мистецтв України, старший викладач (доцент кафедри організації театральної справи імені І. Д. Безгіна) КНУТКіТ імені І. К. Карпенка-Карого Петелько Сергій Віталійович.

Життєвий шлях Петелька Сергія Віталійовича – це яскравий приклад самовідданого служін-ня українському мистецтву і народу України.

Його видатні заслуги та великий особистий внесок у театральне і циркове мистецтво на-завжди залишаться в історії як приклад відда-ності своїй роботі.

Від нас пішла прекрасна людина, залишивши по собі добру пам’ять та світлі спомини.

Висловлюємо свої щирі співчуття рідним, друзям, колегам, усій українській громаді.

Головний редактор газети «Культура і життя»

Євген БУКЕТ

Культ ура і жит тя № 12, 25–31 березня 2016 р. 15

актуально

17 березня Верховна Рада України перейменувала ще 152 населених пункти в рамках закону «Про засудження комуністичного і націонал-соціалістичного (нацистського) режимів і заборону пропаганди їх символіки». «Культура і життя» публікує список

оновлених українських топонімів.

ВІННИЦЬКА ОБЛАСТЬселище Червона Зірка Білянської сіль­ської ради Липовецького району на се­лище Мала Біла.

ДНІПРОПЕТРОВСЬКА ОБЛАСТЬ

село Інтернаціональне Павлівської сільської ради Васильківського району на село Довге;село Пролетарське Павлівської сіль­ської ради Васильківського району на село Морозівське;село Кіровське Письменської селищної ради Васильківського району на село Тихе;село Петрівське Богданівської сільської ради Васильківського району на село Бабакове;село Красіне Красінської сільської ради Криворізького району на село Красів­ське;село Карла Маркса Поливанівської сільської ради Магдалинівського райо­ну на село Калинівка;село Радянське Магдалинівської се­лищної ради Магдалинівського району на село Кільчень;селище Видвиженець Голубівської сільської ради Новомосковського райо­ну на селище Миролюбівка; село Комінтерн Перещепинської місь­кої ради Новомосковського району на село Козирщина;селище Фрунзе Перещепинської місь­кої ради Новомосковського району на селище Вишневе;село Радсело Новостепанівської сіль­ської ради Новомосковського району на село Веселе;місто Орджонікідзе на місто Покров;село Жовтневе Петриківської селищ­ної ради Петриківського району на село Кулішеве; село Червонопартизанське Петриків­ської селищної ради Петриківського району на село Мала Петриківка;село Цикове Покровської селищної ради Покровського району на село Левадне;селище Зоря Комунізму П’ятихатського району на селище Зоря;село Октябрське Майської сільської ради Синельниківського району на село Максимівка;селище Фрунзе Старовишневецької сільської ради Синельниківського ра­йону на селище Вишневецьке;село Менжинка Софіївської селищної ради Софіївського району на село Ши­роке;село Котовське Новомалинівської сіль­ської ради Широківського району на село Мирне;село Чапаєвка Широківського району на село Благодатне;село Свердловське Чапаєвської сіль­ської ради Широківського району на село Спаське.

ДОНЕЦЬКА ОБЛАСТЬсело Петрівське Васюківської сільської ради Артемівського району на село Па­зено;село Калініне Волноваського району на село Калинове;село Іллічівське Першотравневого райо­ну на село Покровське;

село Красноармійське Черкаської се­лищної ради Слов’янського району на село Новоселівка;село Октябрське Черкаської селищної ради Слов’янського району на село Ма­ячка.

ЗАПОРІЗЬКА ОБЛАСТЬсело Совєтське Промінівської сільської ради Мелітопольського району на село Волошкове;село Червоний Жовтень Димитров­ської сільської ради Оріхівського райо­ну на село Жовтеньке;село Ленінське Радивонівської сіль­ської ради Якимівського району на село Мирне.

КИЇВСЬКА ОБЛАСТЬсело Більшовик Яблунівської сільської ради Баришівського району на село Ду­бове;село Петровське Вишеньківської сіль­ської ради Бориспільського району на село Петропавлівське;село Жовтневе Бородянського району на село Дмитрівка;село Жовтневе Згурівського району на село Вознесенське;село Радянське Сомководолинської сіль­ської ради Переяслав­Хмельницького району на село Соснівка;село Червона Мотовилівка Фастівського району на село Мотовилівка;

КІРОВОГРАДСЬКА ОБЛАСТЬ

село Жовтневе Верхньоінгульської сіль­ської ради Бобринецького району на село Яблучко;село Фрунзе Бобринецької міської ради Бо­бринецького району на село Богданівка;село Червонозорівка Бобринецького ра­йону на село Кривоносове;село Котовка Гайворонського району на село Покровське;село Орджонікідзе Гайворонської місь­кої ради Гайворонського району на село Садове; село Кіровка Маловисківського району на село Миролюбівка;село Леніна Маловисківського району на село Гаївка;село Леніно­Ульяновка Хмелівської сіль­ської ради Маловисківського району на село Калаколове;село Ленінське Оникіївської сільської ради Маловисківського району на село Пасічне;село Жовтневе Новомиргородського ра­йону на село Миролюбівка;село Крупське Коробчинської сільської ради Новомиргородського району на село Миколаївка;село Октябрське Іванівської сільської ради Новоукраїнського району на село Вишневе;село Петрівське Іванівської сільської ради Новоукраїнського району на село Піщанське;село Краснофедорівка Мар’ївської сіль­ської ради Онуфріївського району на село Федорівка;

ЛУГАНСЬКА ОБЛАСТЬсело Червона Зірка Великоцької сіль­ської ради Міловського району на село Рання Зоря.

МИКОЛАЇВСЬКА ОБЛАСТЬсело Кіровка Новошмідтівської сіль­ської ради Новоодеського району на село Степове;село Куйбишеве Снігурівського району на село Калинівка;село Червоний Промінь Баратівської сільської ради Снігурського району на село Промінь.

ОДЕСЬКА ОБЛАСТЬселище Жовтнева Революція Хлібодар­ської селищної ради Біляївського району на селище Радісне;село Петровського Сербківської сільської ради Комінтернівського району на село Вишневе;село Жовтневе Любашівської селищ­ної ради Любашівського району на село Виш неве;село Леніне Фрунзівського району на село Торосове.

ПОЛТАВСЬКА ОБЛАСТЬсело Жовтневе Качанівської сільської ради Гадяцького району на село Степове;село Краснознаменка Гадяцького району на село Сергіївка;село Фрунзівка Глобинського району на село Троїцьке;село Жовтневе Ульяновської сільської ради Гребінківського району на село Сот­ницьке;село Паризька Комуна Слободо­Петрів­сь кої сільської ради Гребінківського ра­йону на село Польове;село Ульяновка Гребінківського району на село Почаївка;село Комсомольське Тарасівської сіль­ської ради Зіньківського району на село Пірки;село Фрунзе Жуківської сільської ради Кобеляцького району на село Мирне;село Комсомольське Корсунівської сіль­ської ради Лохвицького району на село Потоцьківщина;село Жовтневе Литвяківської сільської ради Лубенського району на село По­кровське;село Чапаєвка Устимівської сільської ради Семенівського району на село Ма­линівка;селище міського типу Артемівка Чутів­ського району на селище міського типу Скороходово.

СУМСЬКА ОБЛАСТЬсело Радянське Луциківської сільської ради Білопільського району на село Бо­лотишине;село Петрівське Кириківської селищної ради Великописарівського району на село Маракучка;село Комсомольська Комуна Підлипнен­ської сільської ради Конотопської міської ради на село Калинівка;село Ленінське Кролевецького району на село Спаське;село Жовтневе Катеринівської сільської ради Лебединського району на село Сте­пове;село Комісарівка Гринцівської сільської ради Лебединського району на село Яс­нопілля;село Ленінське Гринцівської сільської ради Лебединського району на село Мирне;село Радянське Павленківської сільської ради Лебединського району на село Сло­бода; село Жовтневе Коровинської сільської ради Недригайлівського району на село Соснівка;село Кірове Сакуниської сільської ради Недригайлівського району на село Пере­тічки;село Іллічівка Сонячненської сільської ради Охтирського району на село Мирне;село Октябрське Путивльського району на село Зарічне;село Кім Кренидівської сільської ради Середино­Будського району на село Чет­вертакове;селище Красний Прогрес Середино­Будської міської ради Середино­Будського району на селище Прогрес;селище Свердлове Середино­Будської міської ради Середино­Будського району на селище Зарічне;

село Дзержинське Низівської селищної ради Сумського району на село Лугове;село Жовтневе Червоненської сільської ради Сумського району на село Вишневе;село Пролетарське Кияницької сільської ради Сумського району на село Мар’їне;село Радянське Кияницької сільської ради Сумського району на село Мала Корчаківка;село Фрунзенка Яструбинської сільської ради Сумського району на село Діброва;село Червонопрапорне Кияницької сіль­ської ради Сумського району на село Яблунівка;селище Радгоспне Буймерської сільської ради Тростянецького району на селище Виноградне;село Коротченкове Шосткинського райо­ну на село Погребки;село Комінтерн Антонівської сільської ради Ямпільського району на село Лісне.

ХАРКІВСЬКА ОБЛАСТЬсело Жовтневе Пришибської сільської ради Балаклійського району на село По­кровське;село Червона Гусарівка Балаклійського району на село Нова Гусарівка;село Червоний Степ Яковенківської сіль­ської ради Балаклійського району на село Степок;село Червоний Яр Яковенківської сіль­ської ради Балаклійського району на село Калинівка;село Пролетарське Чернещинської сіль­ської ради Борівського району на село Степове;селище Піонер Федорівської сільської ради Великобурлуцького району на сели­ще Курганне;село Улянівка Новомажарівської сіль­ської ради Зачепилівського району на село Олянівка;село Червона Перемога Леб’язької сіль­ської ради Зачепилівського району на село Перемога;селище Жовтневе Золочівського району на селище Калинове;село Жовтневе Феськівської сільської ради Золочівського району на село Ви­соке;село Червоний Донець Іванчуківської сільської ради Ізюмського району на село Щасливе;селище Піонерське Пархомівської сіль­ської ради Краснокутського району на се­лище Степове;село Димитрова Домаської сільської ради Лозівської міської ради на село Українське;село Жовтневе Грушинської сільської ради Первомайського району на село Ка­линівка;селище Комсомольське Берецької сіль­ської ради Первомайського району на се­лище Трійчате;село Совєтське Картамиської сільської ради Первомайського району на село Степове;село Червоне Знамено Красненської сільської ради Первомайського району на село Червоне;село Артемівка Кулиничівської селищної ради Харківського району на село Благо­датне;селище Радгоспне Бабаївської селищної ради Харківського району на селище За­тишне;селище Фрунзе Кулиничівської селищ­ної ради Харківського району на селище Слобідське.

ХЕРСОНСЬКА ОБЛАСТЬсело Кірове Правдинської сільської ради Білозерського району на село Тав­рійське;селище Радянське Білозерського райо­ну на селище Миролюбівка;селище Червоний Поділ Радянської сільської ради Білозерського району на селище Мирне;село Тельмана Інгулецької сільської ради Білозерського району на село За­річне;

селище міського типу Калінінське Ве­ликоолександрівського району на сели­ще міського типу Калинівське;село Карло­Марксівське Чкаловської сільської ради Великоолександрівсько­го району на село Щасливе;село Леніне Верхньорогачицької се­лищної ради Верхньорогачицького ра­йону на село Володимирівка;село Пролетарій Первомаївської сіль­ської ради Верхньорогачицького райо­ну на село Таврійське;селище Жовтневе Добропільської сіль­ської ради Голопристанського району на селище Світанок;село Червоноармійське Маринської сільської ради Горностаївського району на село Вільне;село Кірове Трохимівської сільської ради Іванівського району на село Щасливе; село Фрунзе Іванівського району на село Агаймани;село Червоний Прапор Української сільської ради Іванівського району на село Зелений Гай;село Червоний Чабан Каланчацького району на село Преображенка;село Комсомольське Вербівської сіль­ської ради Нижньосірогозького району на село Донцове;селище Комсомольське Радгоспнен­ської сільської ради Скадовського райо­ну на селище Петропавлівка;село Комунарівка Радгоспненської сільської ради Скадовського району на село Радісне;село Ленінське Михайлівської сільської ради Скадовського району на село Ка­рабулат;село Жовтневе Преображенської сіль­ської ради Чаплинського району на село Благодатне.

ХМЕЛЬНИЦЬКА ОБЛАСТЬсело Жовтневе Поповецької сільської ради Волочиського району на село Лісове;село Улянівка Великозозулинецької сільської ради Красилівського району на село Юхт;село Улянівка Друга Заслучненської сіль­ської ради Красилівського району на село Світле;село Чапаєвка Малоклітнянської сіль­ської ради Красилівського району на село Калинівка;село Радгоспне Полонської міської ради Полонського району на село Радісне;село Ленінське Чорнянської сільської ради Старокостянтинівського району на село Лісове;село Ленінське Гаврилівської сільської ради Теофіпольського району на село Підліски;село Ленінське Сокиринецької сільської ради Чемеровецького району на село Вишневе.

ЧЕРКАСЬКА ОБЛАСТЬселище Політвідділовець Затишан­ської сільської ради Уманського району на селище Малий Затишок;селище Здобуток Жовтня Тальнівсько­го району на селище Здобуток;

ЧЕРНІГІВСЬКА ОБЛАСТЬсело Більшовик Борзнянської міської ради Борзнянського району на село Забі­лівщина Друга;село Червоний Ранок Краснопільської сільської ради Коропського району на село Ранок;село Жовтневе Менського району на село Покровське;село Кірове Новгород­Сіверського райо­ну на село Троїцьке;село Володимирівка Білорічицької сіль­ської ради Прилуцького району на село Димирівка;село Жовтневе Прилуцького району на село Дмитрівка;село Воровського Жовтневої сільської ради Прилуцького району на село Сві­танкове;село Улянівка Чернігівського району на село Вознесенське.

Декомунізація триває

Культ ура і жит тя № 12, 25–31 березня 2016 р. 16

редактор Леся САМІЙЛЕНКО

Газета «Культура і життя»

№ 12 (4687), 25–31 березня 2016 р.

Виходить із 7 жовтня 1923 року Свідоцтво про реєстрацію КВ № 1026 від 26.10.94 р.

ЗасновникиМіністерство культури України, Український комітет профспілки працівників культури, редакція газети

Головний редакторЄвген БУКЕТ

Адреса редакції 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 Тел.: +38 (044) 498–23–62 cultandlife@gmail.com

ВидавецьНаціональне газетно-журнальне видав ництвоГенеральний директорАндрій ЩЕКУНВидавнича радаАндрій КУРКОВ (голова), Анатолій СЄРИКОВ (заступник голови), Андрій ВАСЮК (секретар ради), Олег ВЕРГЕЛІС, Богдан ГАЛАЙКО,Віктор фон ЕРЦЕН-ГЛЕРОН, Юрій ЗУБКО, Ростислав КАРАНДЄЄВ, Олексій КОНОНЕНКО, Наталія МУСІЄНКО, Юрій ПЕРОГАНИЧ, Андрій ЩЕКУНАдреса видавництва 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 Тел.: +38 (044) 498–23–65

Дизайн та версткаСергій ЗАДВОРНИЙ

Поліграфічний комбінат ТОВ «Типографія “Від “А” до “Я”» м. Київ, вул. Колекторна, 38/40 Тел.: (044) 563–18–04, 562–28–51Розповсюдження і рекламаТел.: +38 (044) 498–23–64; +38 (097) 111–17–56Редакція не публікує колективні листи та звернення Публікуючи проблемні матеріали, редакція, окрім спеціально обумовлених випадків, подає лише авторський погляд.

Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів «Культури і життя» – тільки з письмового дозволу редакції.

© «Культура і життя», 2016

ПЕРЕДПЛАТА НА ГАЗЕТУ ТРИВАЄ

Передплатна ціна на 2016 р.:1 місяць – 19,22 грн; півріччя – 115,32 грн У передплатній ціні враховано вартість доставки до вашої поштової скриньки і вартість оформлення абонемента.Передплатний індекс60969

Медіа-портал «Культура»: http://cultua.media

Наклад 5 000

Цінадоговірна

післямова

Уперед за скарбами Полуботка в Немішаєве!

Леся САМІЙЛЕНКО

Цей день я і запам’ятаю назавжди. Так буває, коли пощастило доторкнутися, згадати і збагнути все, за що любиш свою Україну.

І все це сталося після від­відин невеличкого міс­течка Немішаєве, що на Київщині, де знаходиться

і діє унікальний музей «Укра­їнського костюма та писанки». А мені ще б хотілося додати до цього: «української ляльки». Бо такої багатої експозиції са­моробних українських ляльок, від мотанки до керамічних і вдягнених у традиційне укра­їнське вбрання, я ніколи не ба­чила. Екскурсії по музею, яку провела Тамара Миколаївна Угнівенко, мені не вистачило.

Залишилася спрага і бажан­ня повернутися ще і ще, бо біля кожного експозиційно­го блоку можна провести що­найменше півгодини, заворо­жено роздивляючись кожен експонат як геніальний витвір мистецтва наших сучасників, зокрема дітей та вихованців науково­методичного центру аграрної освіти, в приміщенні якого і знаходиться цей диво­вижний куточок історії наших традицій і культури.

Десятиліттями ця висо­ка жінка працювала в цьому освітньому закладі, прищеп­люючи своїм вихованцям лю­бов до своєї землі крізь при­зму пізнання глибин і скарбів нашої культури. А всі свої знання і помисли вона та її колеги­однодумці реалізували у створенні та відкритті цьо­го унікального народознавчо­етнографічного закладу.

Національний костюм, пред­ставлений у барвах і колориті всіх регіонів України, гармо­нійно доповнений різноманіт­тям жанрів і стилів мистецтва прикрас. А самі вироби – не­повторні, бо є виразом фанта­зії і таланту не лише маститих мисткинь. Кожен із цих експо­натів – просто диво, яке зача­ровує очі та свідомість. І скіль­ки б мені не розповідали про ці дива, а від побаченого у мене стався позитивний шок, який спровокував згадки про все, що я знаю стосовно міфічних і за­гадкових скарбів Полуботка.

А про них хочеться із власти­вим козацьким гумором підка­зати тим, хто їх досі шукає, що вони зашифровані в золотому пергаментному сувої, який та­їться в надійному місці. А на золотому пергаменті передані знання для нащадків про все, що наші предки, ще з ведич­них часів, подарували люд­ству на зужиток та згадку про нашу духовну і культурну силу і славу. Але є ще й пам’ять, яка з покоління в покоління була рушійною силою українського духовного прогресу.

А в цей незабутній день нас чекало ще й продовження ди­вовижних пригод. Адже в су­сідньому містечку Бородянка ми потрапили на презентацію книги Ірини Мацкової та Оль­ги Угнівенко «Казковий пода­рунок».

Про книгу наше видання вже висловило свій захват в нари­сі «Коли збуваються мрії». І от «живі легенди Бородянки» запросили нас на свою малу батьківщину. Ірина Мацко­ва давно живе і працює у Сло­

ваччині, а її шкільна подруга Ольга Угнівенко все частіше виїздить зі свого містечка на запрошення як співачка, ху­дожниця і поетеса.

Адже на сьогодні вона є ла­уреатом численних всеукра­їнських і міжнародних кон­курсів. Тож розсмішило мене й те, що королевою експози­ції музею є її улюблена зеле­на жаба в червоному намисті. Її створення пані Ольга при­святила заклику до українців позбутися цієї «окраси» на­шої ментальності і розкрити­ся в тому, чим ми насправді багаті.

І здавалося, що здивувати земляків найскладніше, але зала Будинку культури була вщерть заповнена шануваль­никами таланту авторок, які представляють різні поколін­ня бородянського люду. І не­спроста композитор, співачка і поетеса Алла Мігай про все це сказала коротко: «Це була по­дія з усіма ознаками аристо­кратизму…»

Фоторепортаж Яна МАШТАЛІРА

Веде екскурсію Тамара Миколаївна

«Бородянська Абба» хто голосистіший?

Голова Київської обласної організації Конгресу літераторів України Ігор ГОДЕНКОВ

Лялькова експозиціяІрина МАЦКОВА, Ольга УГНІВЕНКО