Мова є своєрідним синтезом, носієм усього національного, фіксатором ментальності народу. Щоб мова була живою та стійкою, нею має говорити якнайбільше людей, це найголовніший соціолінгвістичний критерій її живучості. Державний статус української мови – ще не розв’язання проблеми її функціонування, а тільки передумова. Адже повсюдно спостерігаємо здеформовану мовну ситуацію, тому і проблема повнокровного існування української мови – це і проблема існування національної, демократичної соборної Української держави.

Мова стає культуротворчою реальністю, виконуючи суспільно-креативну функцію, тільки при активному ставленні до слова, коли існує потреба її шліфувати, вчитися володіти словом, як засобом взаємовпливу і взаєморозуміння. «Межі мови – це межі моєї країни», - казав Богдан Хмельницький.

Але поки що існує проблема реципієнта українського слова, і тільки тоді, коли відбудеться українське мовленнєво-культурне комунікативне середовище, українська мова стане культуротворчою реальністю. Отож функціонування мови невидимо, але міцно переплітається з національною специфікою мовної поведінки. І саме культура мови пов’язана з соціологією і психологією не тільки в плані вироблення зразків мовної поведінки, а й щодо формування мовної та національної свідомості, гідності.

Автори методичних вказівок вважають, що інтегративний підхід до вивчення української мови (етносоціологія, етнопсихологія, культурологія, етно-соціолінгвістика, теорія комунікації) – нагальна потреба часу. Відновити і продовжувати традиції, включаючи досвід і зарубіжних учених – першочергова справа сучасної освіти. Потребує глибокого вивчення також процес взаємодії індивідуального й соціального в утвердженні літературного мовлення майбутніх фахівців з широким функціональним статусом.

Отже, головною метою побудови курсу «Українська мова (за професійним спрямуванням)» для технічних ВНЗ є виховання реципієнта українського слова, розбудова органічного україномовного культурного комунікативного простору.