Видається за благословенням Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира, Предстоятеля Української Православної ЦерквиПро життя Української Православної Церкви читайте на офі цій но му сайті УПЦ — www.ort ho dox.org.ua, а також на сайтах: www.ort ho doxy.org.ua, fotolitopys.in.ua

Січень 2013 № 2 (324) ОФІЦІЙНЕ ВИДАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ

ГІСТЬ РЕДАКЦІЇ

«Усі мої найкращі мрії Бог здійснив»Пісні священика Сергія Кисельова набувають вигляду римованих проповідей у гітарному супроводі

с. 10

МАЛА ЦЕРКВА

Сімейний патерикВиховання дітей, любов чоловіка і дружини — це теж шлях спасіння

с. 15

ДУХОВНИЙ ВИМІР

Говорячи про гнів, згадаємо про БогаПолюбити слухати й не квапитися говорити — ось що потрібно, аби людина володіла гнівом, а не гнів — людиною

с. 12–13

ДОКУМЕНТИ

На офіційному сайті Української Православної Церкви

(orthodox.org.ua) ви можете ознайомитися зі звітами Комісій

та Синодальних відділів УПЦ про їхню діяльність

у 2012 р.

ОБ’ЄДНАННЯ ЗУСИЛЬ У ПОДОЛАННІ ДУХОВНОЇ КРИЗИ

24 січня у конференц-залі Святої Успенської Києво-Печерської Лаври (корпус № 45), із благо-словення Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира, відбувся І Всеукраїнський з’їзд «Спілки православ-них жінок». У форумі взяли участь представниці України, Росії, Білорусі, Молдови й Вірменії.

Роботу з’їзду вітальним словом відкрила голова Всеукраїнської суспільної організації «Спілка пра-вославних жінок» Ольга Коваленко. Керуючий справами УПЦ митропо-лит Бориспільський Анто-

ній зачитав привітання Блаженнішого Митропо-лита Київського і всієї України Володимира. Голова Синодального від-ділу УПЦ у справах сім’ї єпископ Ровеньківський і Свердловський Пантелеі-мон акцентував увагу на потребі об’єднати зусилля Церкви й «Спілки право-славних жінок» у подо-ланні духовної кризи, що охопила сучасне суспіль-ство. Радник Президента України Ганна Герман привітала учасників форуму від імені Глави Держави; радник Прем’єр- міністра України й голова Всеукраїнського політич-

ного об’єднання «Жінки за майбутнє» Валентина Довженко передала вітання від глави уряду. Учасників форуму також вітали: голова Синодаль-ного відділу УПЦ «Місія “Церква і культура”» ігу-меня Серафима (Шевчик) і голова Синодального інформаційно-просвіт-

ницького відділу УПЦ протоієрей Георгій Кова-ленко.

Під час з’їзду обговорю-валися такі теми: мораль-ність і етичність зовніш-ньої реклами; духовна криза в суспільстві й роль православної жінки в її подоланні; план роботи в єпархіях УПЦ на рік тощо.

ЦЕРКВА, ДЕРЖ АВА, СУСПІЛЬСТВО

«ЯВИЛСЯ ЕСИ ДНЕСЬ ВСЕЛЕННЕЙ...»

ПІДПИСАНО ДОГОВІР ПРО СПІВРОБІТНИЦТВО МІЖ КДА ТА НАУКМА

25 січня ректор Київських духовних шкіл митрополит Бориспільський Антоній і президент Національного університету «Києво-Могилянська академія» Сергій Квіт підписали угоду про спів-працю між Київською духовною академією та НаУКМА. З боку КДА при підписанні угоди були присутні: перший проректор протоієрей Сергій Ющик, проректор з навчальної роботи доцент єпископ Ірпінський Климент, проректор з нау-ково-богословської роботи професор Володимир Бурега, вчений секретар професор протоієрей Ростислав Снігірьов, проректор з виховної роботи архімандрит Маркел.

Сферами взаємодії було визнано: обмін досві-дом у царині сучасних педагогічних методик, спільне проведення наукових заходів, реалізація видавничих проектів, обмін науковими, навчаль-ними та іншими матеріалами, що є взаємно ціка-вими. Пріоритетним напрямом співпраці між вишами стане вивчення історії, інтелектуальної та духовної спадщини Києво-Могилянської й Київ-ської духовної академій.

Учасники зустрічі висловили сподівання на те, що співробітництво між НаУКМА й КДА слугува-тиме зміцненню дружніх відносин між освітніми центрами. На закінчення митрополит Антоній подарував Університету видання КДА.

Після підписання угоди відбулася екскурсія історичною частиною Києво-Братського монас-тиря.

19 січня, у день свята Хрещення Господнього, Блаженніший Митро-полит Володимир звершив освя-чення вод Дніпра на столичній Обо-лонській набережній, біля Покров-ського храму. Чин великого освя-чення відбувається тут уже п’ятий рік поспіль.

Його Блаженству співслужили: Керуючий справами УПЦ митрополит

Бориспільський Антоній, секретар Предстоятеля УПЦ архієпископ Пере-яслав-Хмельницький і Вишневський Олександр, духовенство столиці.

На богослужінні були присутні: Президент України Віктор Янукович, Прем’єр-міністр України Микола Азаров, Голова Верховної Ради України Володимир Рибак, Голова Київської міської державної адміні-

страції Олександр Попов, голова Київської обласної державної адмі-ністрації Анатолій Присяжнюк, члени уряду, народні депутати Укра-їни та інші високопосадовці.

Після освячення дніпровських вод Предстоятель УПЦ привітав усіх присутніх зі святом Богоявлення, закликавши на них благословення Боже й окропивши святою водою.

МІЖ КОНФЕСІЙНІ ВІДНОСИНИ

Християнські Церкви в мультикультурному суспільствіІнтерв’ю з проректором КДАіС Володимиром Бурегою

с. 5

православнагазета2 № 2 (324), січень 2013 ПРеДСТОЯТеЛь УПЦ

Офіційне видання Київської Митрополії Української Православної Церкви

Видається з 1990 р.наша адреса: 01015, Київ, вул. Лаврська 15, корп. 39,

тел./факс: 254–48–63Шефредактор

архієпископ Олександр (Драбинко)Головний редактор

архімандрит Лонгин (Чернуха)Відповідальний секретар Олена Головіна

Редагування і коректура: Марина Бурдейна, Валерій Зал–Заде,

Олена Скринник, Аліна Кудлай

Верстка та дизайн: ієрей Сергій Кононенко, Віталій Сидоркін, Наталія Реплянчук

Фото диякона Максима БрусникиГазета віддрукована у типографії

ТОВ «новий Друк», 02094, м. Київ, вул. Магнітогорська, 1,

тел.: 536–15–28Свідоцтво про реєстрацію

КВ № 126901574 ПР від 07 червня 2007 р.Підписано до друку 30.01.2013 р.

наклад 20 000 прим.

ПеРеДПЛАТнИЙ інДеКС «ЦеРКОВнОЇ ПРАВОСЛАВнОЇ ГАЗеТИ»

російською мовою — 96137, українською мовою — 96145

Email газети: cpgazeta@gmail.comРедакція залишає за собою право редагувати і скорочувати матеріали,

що публікуються в газеті. При передруку редакційних матеріалів посилання

на «Церковну православну газету» обов’язкове.Газетні матеріали ви можете переглянути також на сайтах

http://cpg.in.ua/, http://orthodoxy.org.ua/

Про хан ня не ви ко рис то ву ва ти га зе ту з по бу то вою ме тою

17 січня  голова Синодаль-ного відділу УПЦ у справах молоді єпископ Обухівський Іона відвідав різдвяний кон-церт для дітей з вадами слуху , що відбувся у сто-личній галереї «Соборна» (на території будівництва Воскресенського кафедраль-ного собору). Захід організу-вала недільна школа для глу-хих і тих, що погано чують, «Чути серцем» при Духовно-просвітницькому центрі на честь Воскресіння Христо-вого. Єпископ Іона звернувся до присутніх із вітальним словом. У святковому кон-церті, в якому взяли участь вихованці столичних шкіл-інтернатів №№ 6 і 18 для глухих дітей і дітей, що погано чують, були виконані

жестові пісні й танці. Кожній дитині керівник школи «Чути серцем» Ганна Блощинська вручила різдвяні подарунки.

Після концерту відбулося чаювання.

Прес-служба Синодального відділу УПЦ у справах молоді

16 січня Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Володимир у своїй резиденції у столичному Пантелеймонівському монастирі у Феофанії прийняв намісника Різдва Пресвятої Бого-родиці Десятинного чоловічого монастиря м. Києва архімандрита Гедеона (Харона). Під час зустрічі архімандрит Гедеон представив Предстоятелю УПЦ «Проект консервації та сучасної музеєфікації, завершення археологічних досліджень Старокиївської гори із залишками фундаменту Десятинної церкви — території пам’ятки археології національного значення “Дитинець стародавнього Києва VIII–X ст. із фундаментом Десятинної церкви X ст.”». Блажен-ніший Митрополит Володимир благословив даний архітектурний проект, який передбачає збереження стародавніх фундаментів Десятинного храму як музейного об’єкта, доступного для відвіду-вання віруючими і туристами.

18 січня Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Володимир у своїй резиденції у столичному Пантелеймонівському монастирі у Феофанії прийняв віце-прем’єр-міністра України Кос-тянтина Грищенка. У зустрічі також взяли участь: перший заступ-ник міністра культури України Юрій Богуцький, керівник Служби віце-прем’єр-міністра України Марія Вітушок, радник віце-прем’єр-міністра України Роман Тодер і директор Паломницького центру Української Православної Церкви Володимир Теліженко.

Костянтин Грищенко привітав Блаженнішого Митрополита Володимира із різдвяними святами та побажав Його Блаженству сил і натхнення від Бога для продовження Предстоятельського служіння. У слові-відповіді Блаженніший Владика висловив надію на те, що церковно-державні відносини будуть плідними й завжди спрямованими на благо народу. Під час зустрічі також обговорю-валися ідеї щодо святкування 1025-річчя Хрещення Русі.

18 січня, в переддень свята Святого Богоявлення — Хрещення Господа Бога і Спаса нашого Іісуса Христа, Блаженніший Митро-полит Володимир звершив всеношну у Трапезному храмі на честь преподобних Антонія і Феодосія Печерських Святої Успенської Києво-Печерської Лаври. Його Блаженству співслужили: митро-полит Вишгородський і Чорнобильський Павел (намісник Лаври); архієпископи Бориспільський Антоній (Керуючий справами УПЦ), Переяслав-Хмельницький і Вишневський Олександр (секретар Предстоятеля УПЦ); єпископи Ірпінський Климент, Бородянський Варсонофій, а також насельники обителі у священному сані. 

19 січня, у день свята Хрещення Господнього, Блаженніший Митрополит Володимир очолив служіння Літургії у Трапезному храмі Києво-Печерської Лаври. Його Блаженству співслужили: митрополит Вишгородський і Чорнобильський Павел; архієпис-копи Бориспільський Антоній, Переяслав-Хмельницький і Вишнев-ський Олександр; єпископи Макарівський Іларій, Ірпінський Кли-мент, Бородянський Варсонофій, а також насельники обителі у священному сані.

На малому вході Предстоятель Укра-їнської Православ-ної Церкви звів Керуючого спра-вами УПЦ, першого вікарія Київської Митрополії архі-єпископа Бориспіль-ського Антонія в сан митрополита.

Після Літургії митрополит Павел очолив велике освя-чення води, що було звершене біля лавр-ського колодязя в ім’я преподобного Антонія Печер-ського.

24 січня на Всеукраїнському з’їзді Спілки православних жінок народний депутат Укра-їни Володимир Продивус зая-вив про передачу Українській Православній Церкві телеві-зійного каналу (ліцензії на мовлення). Голова Синодаль-ного інформаційно-просвіт-ницького відділу Української Православної Церкви прото-ієрей Георгій Коваленко пові-

домив про це Блаженнішому Митрополиту Київському і всієї України Володимиру. Його Блаженство благословив створення телевізійного каналу Української Право-славної Церкви з робочою назвою «Образ». Коментуючи подію, протоієрей Георгій Коваленко зазначив: «Ми розуміємо, що створення загальноцерковного телевізій-

ного каналу — це справа непроста й відповідальна. При цьому вона насущна і потрібна. Сподіваємося, що спільними зусиллями, з Божою допомо-гою та молитвами нашого Предстоятеля, нам вдасться створити справжнє церковне, соборне телебачення і пока-зати світу правдивий телеві-зійний образ Української Пра-вославної Церкви».

Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Володимир направив керівни-кам депутатських фракцій у Верховній Раді України листи, в яких побажав їм допомоги Божої у відповідальній праці на благо народу України і висловив сподівання на те, що народні депутати у своїй діяльності керуватимуться, зокрема, інтересами забезпе-чення свободи совісті, зміц-нення духовності та мораль-ності суспільства, враховувати позицію Церкви й віруючих громадян.

Від імені Церкви Блаженні-ший Митрополит Володимир підтримав створення у Верхов ній Раді України між-фракційного депутатського об’єднання «За сприяння сво-боді совісті», висловивши

впевненість, що його діяль-ність сприятиме духовному відродженню українського суспільства, забезпеченню реалізації прав віруючих гро-мадян і релігійних організа-цій, досягненню більшої ефек-тивності співпраці між зако-нодавчою владою та релігій-ною спільнотою України в інтересах розвитку держави на основі високоморальних євангельських цінностей.

Предстоятель Української Православної Церкви також наголосив на необхідності налагодження більш ефектив-ного діалогу між представни-ками вищого державного законодавчого органу й цер-ковною спільнотою з метою захисту прав громадян та сприяння подальшій гармоні-зації державно-церковних від-

носин в Україні. Його Блажен-ство запропонував керівникам фракцій проводити регулярні консультації з представниками Церкви щодо законопроектів, які стосуються питань діяль-ності релігійних організацій, прав і свобод віруючих грома-дян. При цьому Українська Православна Церква готова сприяти проведенню таких обговорень і у форматі Все-української Ради Церков та релігійних організацій.

На завершення Блаженні-ший Митрополит Володимир висловив готовність до зустрічі із членами депутатських фрак-цій з метою обговорення нагальних питань подальшого розвитку державно-конфесій-них відносин в Україні.

За матеріалами офіційного сайта УПЦ

20 січня, у день святкування Собору Предтечі і Хрести-теля Господнього Іоанна, Блаженні-ший Митрополит Київський і всієї України Володимир звершив Літургію у соборному храмі столичного Панте-леймонівського жіночого монас-тиря у Феофанії. Його Блаженству с п і в с л у ж и л и : митрополит Борис-пільський Антоній, архієпископ Яго-тинський Серафим, а також духовен-ство обителі.

СОЦІА ЛЬНЕ СЛУ ЖІННЯ

православнагазета 3 № 2 (324), січень 2013ПРАВОС ЛАВнИЙ КАЛенДАР

НАСТАВНИК ПУСТЕЛЬНИКІВПреподобний Євфимій Великий (день пам’яті — 2 лютого за н. cт.)

Народженню святого переду-вало Божественне видіння

про його майбутнє велике слу-жіння. Наприкінці IV ст. у знат-них жителів вірменського м.  Мелітіна Павла і Діонисії народився син Євфимій. Серця подружжя наповнилися особ-ливою радістю, тому що вони довго не мали дітей і молили Господа про цей дар. Незаба-ром після народження хлоп-чика батько помер. Виконуючи обітницю присвятити сина Гос-поду, мати Євфимія передала його на піклування місцевому єпископу Отрію. Спостерігаючи добру поведінку юнака, єпис-коп поставив його читцем. Піз-ніше Євфимій прийняв свяще-ницький сан, узявши на себе послух управління усіма місь-кими монастирями. Прагнучи до усамітнення, праведник залишив місто у віці 30 років й,

уклонившись святиням Єруса-лима, пішов до Фаранської Лаври, оселившись у покинутій хатині недалеко від монастиря. Щоб заробити собі на про-життя, преподобний займався плетінням кошиків. Неподалік від місця його подвигів осе-лився ще один пустельник — Феоктист, який став другом Євфимія.

Одного разу пастухи, пере-ганяючи отару, виявили печеру, де преподобні несли подвиг самітництва. До праведників стали приходити мешканці міс-цевих поселень. Ті, хто бажав спастися під їхнім духовним керівництвом, залишалися. Так виникла обитель, настоятелем якої став Феоктист, а духівни-ком братії — Євфимій. «Зна-— Євфимій. «Зна- Євфимій. «Зна-йте, — говорив преподобний, — що охочим проводити чер- що охочим проводити чер-нече життя слід не мати своєї

волі, завжди знаходитися у послуху та смиренні, а в розумі мати пам’ять смертну, боятися Суду і вогню вічного й бажати Царства Небесного». Серед хрещених Євфимієм людей було багато арабів, зокрема воєначальник Аспевет (у Хре-щенні Петро) і його син Тере-вон, якого праведник зцілив від хвороби. Згодом Аспевет при-йняв архієрейський сан і ніс своє служіння серед арабів. Євфимій звершив безліч чудес та зцілень, виганяв бісів.

З часом мирська слава почала обтяжувати подвиж-ника. Взявши із собою учня Дометіана, він пішов у пустелю Зіф, оселившись у печері, де колись проживав цар Давид, ховаючись від переслідувань Саула. Згодом праведник заснував там монастир, продов-жуючи звершувати чудеса зці-лень і відвернувши від мані-хейської єресі багатьох пус-тельників. Намагаючись знайти нове усамітнене місце, правед-ник оселився на горі по дорозі

у Фаранську лавру. Навколо подвижника знову зібралася братія, і Господь у видінні пове-лів для спасіння душі не прога-няти їх. У 429 р. монастир від-відав Єрусалимський патріарх Ювеналій, освятивши храм і поставивши для обителі пре-світерів і дияконів. Монастир був бідний. Коли прибуло 200  паломників-вірмен, Євфи-мій благословив їх нагодувати. Розгублений економ став пояс-нювати, що в обителі немає такої кількості продуктів, однак подвижник продовжував напо-лягати. Зайшовши у сховище, економ знайшов у ньому безліч хлібів, вина та єлею, яких було так багато, що вистачило братії на наступні три місяці життя.

За своє подвижницьке життя і тверде сповідання Право-славної віри святий Євфимій отримав найменування Вели-кого. Коли він звершував Літур-гію, дехто з братії бачив, як небесний вогонь оточував свя-того. Євфимій мав дар прозор-ливості й дізнавався людські

помисли. Преподобний помер у 473 р., у віці 97 років, передба-чивши день своєї смерті. Мощі Євфимія Великого знаходилися в його монастирі у Палестині. У XII ст. їх бачив руський палом-ник ігумен Даниїл.

Підготував Андрій Гор

ЗРАЗОК СМИРЕННОМУДРОСТІПреподобний Макарій Великий, Єгипетський (день пам’яті — 1 лютого за н. ст.)

Живучи у пустелі, преподоб-ний Макарій Великий, Єги-

петський, вирушив за пальмо-вими гілками, щоб сплести із них кошики. На зворотному шляху йому зустрівся диявол, який хотів ударити святого сер-пом, але так і не зміг цього зро-бити. «Макарію, — звернувся він до праведника, — я терплю від тебе велику біду, бо не можу перемогти тебе, ти маєш зброю, якою відбиваєшся від мене, — це твоє смирення». Святий ніколи не припиняв плакати, каятися і трудитися.

Одного разу, підійшовши до своєї келії, Макарій Великий побачив злодія, який виносив із неї речі й вантажив їх на віслюка. Святий мовчки підій-шов до нього і став допомагати вантажити накрадене, не пода-ючи виду, що він господар тих речей, а потім з миром відпус-тив злодія, сказавши собі: «Ми нічого не внесли у цей світ, зрозуміло, що нічого не можемо й винести звідси. Нехай буде благословенний Господь в усьому!».

Під час молитви Макарій почув голос, який повідомив

йому, що він не досяг ще такої досконалості, як дві жінки, що живуть у якомусь місті. Препо-добний негайно пішов до того селища, знайшов двох жінок та благав їх розповісти про свої подвиги. Жінки із поди-вом відповіли: «Ми живемо зі своїми чоловіками, у нас немає ніяких чеснот». Проте святий продов жував наполя-гати, і тоді жінки розповіли йому: «Ми вийшли заміж за двох рідних братів. За увесь час спільного життя ми не сказали одна одній злого чи образливого слова й ніколи не сварилися між собою. Ми просили своїх чоловіків від-пустити нас у жіночий монас-тир, але вони не погоджу-ються, і ми дали обітницю не вимовляти жодного мирського слова до смерті». Святий подвижник прославив Бога і сказав: «Воістину Господь не шукає діви чи заміжньої, ні ченця, ні мирянина, але цінує вільний намір людини і на добровільне її бажання поси-лає благодать Святого Духа, яка діє і керує життям кожної людини, що прагне спастися».

Лагідність і смиренність пре-подобного змінювали душі люд-ські. «Погане слово, — говорив авва Макарій, — і добрих робить поганими, а слово добре і пога-них робить добрими». На запи-тання ченців, як слід молитися, преподобний відповідав: «Для молитви не потрібно багато слів, необхідно тільки говорити: “Господи, як Ти бажаєш і як Сам знаєш, помилуй мене”».

Бог уславив Макарія дарами зцілення та воскрешення мерт-вих. Щоб уникнути зайвої люд-ської уваги, праведник викопав під своєю келією глибоку печеру й там спілкувався із Гос-подом. У 40 років подвижник

прийняв ієрейський сан. У цей час він часто відвідував препо-добного Антонія Великого і став свідком його смерті. У спа-док від свого духовного отця він отримав його посох, разом із яким сприйняв і духовну силу Антонія. У віці 97 років Макарій сподобився явлення преподоб-

них Антонія і Пахомія, які пові-домили йому час його смерті. Після 60 років подвигів у мерт-вій для світу пустелі Божий угодник відійшов до Господа (390-391). Свій духовний досвід він висловив у 50 бесідах і семи словах, що дійшли до наших днів.

СВІДОК НЕБЕСНИХ ТАЇНПреподобний Макарій Олександрійський (день пам’яті — 1 лютого за н. ст.)

Своїм подвижницьким жит-тям, суворим постом, відмо-

вою від усього земного він здо-був дар чудотворення й про-зріння таємних думок людей, удостоївся багатьох видінь. Одного разу преподобний Макарій Олександрійський переправлявся поромом через р. Ніл. Із ним був його найближ-чий друг преподобний Макарій Єгипетський. На поромі також пливли два римські трибуни (тисяченачальники) з армій-ським почтом, які похвалялися своїми військовими відзна-ками: ланцюгами й золотими поясами. Помітивши у кутку порома двох старців, одягне-них у старий одяг, трибуни стали вихваляти їх життя у сми-ренні й простоті. Один із них звернувся до Макарія Олександ рійського: «Блаженні

ви — які нехтують світом». У відповідь подвижник відповів: «Ми дійсно нехтуємо світом, тоді як над вами світ сміється». При цьому Макарій зауважив, що слова трибуна були проро-чими, оскільки в перекладі із грецької «Макарій» означає «блаженний». Трибун був вельми уражений від спілку-вання з пустельниками. Повер-нувшись додому, він роздав своє майно і став жити усаміт-нено.

Макарій Олександрійський прийняв Хрещення, коли йому було вже 40 років, увесь цей час займаючись торгівлею. А відійшов до Господа близько 394–395 рр., у віці 100 років, присвятивши служінню Богові більшу частину свого життя. Духовним наставником препо-добний обрав святого Антонія

Великого. Макарій ніс послух настоятеля єгипетського монас-тиря «Келії», де ченці-пустель-ники подвизалися кожен окремо і в повному мовчанні. Щоб утихомирити тіло, правед-ник на сім років відмовився від будь-якої приготовленої їжі і їв тільки жорстке просо або насіння, розмочені у воді. Потім протягом трьох років щодня з’їдав по невеликому шматку хліба й випивав трохи води. Преподобний деякий час боровся і зі сном, але так до кінця і не зміг його подолати, сказавши: «Людську природу, що вимагає сну, я не був у силах здолати, а тому й мав коритися їй». Під час сильної спокуси від біса розпусти, святий шість місяців просидів по пояс у болоті, зазнаючи укусів вели-ких комарів, і тільки потім повернувся до рідної обителі. Голос — ось, що змусило братію впізнати в ньому свого авву — настільки змінився зовнішній вигляд подвижника. Щоб пере-

могти спокусу марнославства, праведник наповнив мішок піском, звалив його на себе і носив по пустелі, поки не виснажив своє тіло й горда думка не полишила його. За такі праці Господь нагородив

Свого угодника багатьма дарами і благодатними одкро-веннями. Деякими із них пре-подобний ділився із братією. Так, він бачив, як Ангел зі своїх рук подавав Святі Дари тим причасникам, які гідно їх при-ймали, а недбайливим ченцям — палаюче вугілля, при цьому Тіло Христове, яке подавалося ієрейською рукою, поверталося назад у вівтар. А від тих, хто був гідний Святого Причастя, біси відбігали далеко. Ще авва гово-рив про те, як бачив у церков-них зборах чи за богослужін-ням бісів, які глумилися над недбайливими ченцями, сидячи у них на шиї або на плечах. Коли з тією самою метою вони підходили до істинних подвиж-ників, то невидима сила відга-няла їх так далеко, що вони більше не сміли до них набли-жатися. Своїм духовним досві-дом преподобний Макарій поділився у «Слові про вихід душі», чернечому правилі (у 30 розділах) і листі до ченців.

НАЙБЛИЖЧИМ ЧАСОМ ТАКОЖ ВІДЗНАЧАТИМУТЬСЯ СВЯТА:

4 лютого — преподобному-ченика Анастасія, диякона Печерського, у Ближніх пече-рах;

6 лютого — блаженної Ксе-нії Петербурзької;

7 лютого — святителя Гри-горія Богослова, архієпископа Константинопольського; свя-щенномученика Володимира, митрополита Київського;

9 лютого — святителя Іоанна Златоуста;

10 лютого — Собору муче-ників і сповідників у землях Русі у ХХ ст. за Христа постраждалих; преподобного Єфрема Сиріна; преподоб-ного Єфрема Печерського, єпископа Переяславського;

11 лютого — преподобного Лаврентія, затворника Печер-ського, єпископа Туровського,

у Ближніх печерах; преподоб-ного Лаврентія, затворника Печерського, у Дальніх пече-рах;

12 лютого — Собору все-ленських учителів і святителів Василія Великого, Григорія Богослова та Іоанна Злато-уста; преподобного Зінона, посника Печерського, у Даль-ніх печерах;

13 лютого — святителя Никити, затворника Печер-ського, єпископа Новгород-ського;

15 лютого — Стрітення Гос-пода нашого Іісуса Христа;

16 лютого — святителя Ігна-тія Маріупольського, митропо-лита Готфейського і Кефай-ського; рівноапостольного Миколая, архієпископа Япон-ського.

православнагазета4 № 2 (324), січень 2013 нОВИнИ, ПОДі Ї, КОМенТАРі

17 січня до Свято-Успен-ської Святогірської Лаври п р и бул а д ел е г а ц і я Ел ладської Православної Церк ви на чолі з митропо-литом Едеським, Пель-ським і Альмопійським Іої-лем. Учасників делегації урочисто зустрів намісник обителі архієпископ Свято-гірський Арсеній із братією монастиря.

Митрополит Іоїль пере-дав у дар Святогірській Лаврі хрест із частицею Животворящого Хреста Господнього й частицями

мощей преподобного Арсенія Каппадокійського, святителя Арсенія Елассон-ського і преподобного Давида Евбейського. Монастирю також подару-вали список ікони Божої Матері «Достойно єсть», написаний на Афоні.

Програма перебування делегації у Святогірській Лаврі включала: знайом-ство з історією монастиря, поклоніння його святиням і участь у богослужінні в день свята Богоявлення.

pilgrims.in.ua

ОСВЯЧЕННЯБОГОСЛУ ЖІННЯ

ЦЕРКВА, ДЕРЖ АВА, СУСПІЛЬСТВО

ЦЕРКВА, ДЕРЖ АВА, СУСПІЛЬСТВО

МІЖПРАВОСЛАВНІ ЗВ’ЯЗКИ

22 січня, у День соборності та свободи України, Керуючий справами Української Православної Церкви митрополит Бориспільський Антоній і секретар Пред-стоятеля УПЦ архієпископ Переяслав-Хмельницький і Вишневський Олександр взяли участь у покладанні квітів до столичних пам’ятників Тарасові Шевченку й Михайлу Грушевському. У церемонії взяли участь: Пре-зидент України Віктор Янукович, Прем’єр-міністр Укра-їни Микола Азаров, Голова Верховної Ради України Володимир Рибак, голова Київської міської державної адміністрації Олександр Попов, члени уряду, представ-ники духовенства й громадськості.

Того ж дня Керуючий справами УПЦ митрополит Бориспільський Антоній у супроводі голови адміні-стративного апарату Київської Митрополії протоієрея Володимира Коцаби відвідав урочисті збори з нагоди Дня соборності та свободи у столичному Національ-ному палаці мистецтв «Україна». Збори очолив Пре-зидент України Віктор Янукович; також були присутні його попередники на посту глави держави: Леонід Кравчук, Леонід Кучма і Віктор Ющенко.

22 січня Президент України Віктор Янукович підпи-сав Указ № 35/2013 «Про нагородження державними нагородами України з нагоди Дня соборності та сво-боди України». Згідно з Указом «за значний особистий внесок у соціально-економічний, науково-технічний, культурно-освітній розвиток Української держави, вагомі трудові досягнення, багаторічну сумлінну працю» ряд представників Української Православної Церкви удостоєно державних нагород: митрополита Сімферопольського і Кримського Лазаря нагороджено орденом князя Ярослава Мудрого IV ступеня; вікарія Київської Митрополії УПЦ, секретаря Предстоятеля УПЦ архієпископа Переяслав-Хмельницького і Вишневського Олександра і голову Юридичного від-ділу УПЦ Валентина Волинця — орденом «За заслуги» II ступеня.

24 січня в Києві відбулася чергова зустріч учасників Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій. Українську Православну Церкву на засіданні представ-ляв вікарій Київської Митрополії єпископ Ірпінський Климент. З боку держави були присутні представники Міністерства культури України. У рамках засідання йшлося про потребу подальшого перегляду змін до Закону України «Про свободу совісті та релігійні орга-нізації». За підсумками обговорення вирішили напра-вити звернення від ВРЦіРО до Президента України й міністра юстиції. Учасники зустрічі також обговорили Закон України «Про вивезення, ввезення та повер-нення культурних цінностей». Крім того, члени ВРЦіРО розпочали підготовку до святкування 1025-ліття Хре-щення Русі й затвердили нову редакцію Регламенту діяльності Ради.

18 січня на централь-ний купол давньоруського храму Спаса на Берестові (м. Київ) поставили хреста , ушкодженого блискавкою в липні 2010  р. і відреставрова-ного фахівцями. Перед встановленням хреста намісник Свято-Успен-ської Києво-Печерської Лаври митрополит Вишго-родський і Чорнобиль-ський Павел та єпископ Бородянський Варсонофій освятили його. При освя-ченні був присутній гене-ральний директор Націо-нального Києво-Печер-ського історико-культур-ного заповідника Любо-мир Михайлина.

orthodox.org.ua, kplavra.kiev.ua

25 січня в Адміністра-ції Президента України під головуванням Прези-дента України Віктора Януковича відбулася нарада Організаційного комітету з підготовки й святкування в Україні 1025-ліття Хрещення Русі. У нараді взяли участь: Прем’єр-міністр України Микола Азаров, керівники міністерств і міських адміністрацій, представники християн-ських конфесій України. Від Української Право-славної Церкви участь у

нараді взяв Керуючий справами УПЦ митропо-лит Бориспільський Анто-ній.

У ході наради Прези-дент України Віктор Яну-кович, зокрема, сказав: «Враховуючи роль хрис-тиянства в духовному, політичному й соціально-економічному житті Укра-їни, ми повинні відзна-чити 1025-ліття Хрещення Русі на найвищому рівні».

За матеріалами сайтів orthodox.org.ua, prezident.gov.ua,

kdais.kiev.ua

23 січня у Святій Успенській Києво-Печерській Лаврі відбулася зустріч Керуючого справами Укра-їнської Православної Церкви, рек-тора Київської духовної академії і семінарії митрополита Бориспіль-ського Антонія з делегацією Еллад-ської Православної Церкви. У зустрічі взяли участь: протосингел Верійської митрополії ЕПЦ архі-мандрит Георгій (Хризостому), голова паломницької служби тієї ж митрополії архімандрит Герасим (Бекес), генеральний директор най-

більшого у Греції паломницького бюро «Містакідіс Турз» Григорій Містакідіс, а також директор Паломницького центру УПЦ Воло-димир Теліженко. У ході зустрічі обговорювалися питання участі Київських духовних шкіл у процесі підвищення якості богословської освіти, в якій беруть участь духовні навчальні заклади багатьох країн. Крім того, було порушено питання взаємного обміну студентами духовних шкіл, організації студент-ських зустрічей і паломницьких

поїздок з метою ознайомлення студентів із духовними традиціями інших Помісних Православних Церков. Під час зустрічі владика Антоній зазначив, що головна мета духовних навчальних закладів — виховання молоді, яка в майбут-ньому стане обличчям Церкви. Саме тому настільки важливий обмін духовним досвідом — це сприяє формуванню багатогранної особистості майбутнього свяще-ника.

Сайт КДАіС

22 січня,  із благословення Бла-женнішого Митрополита Київ-ського і всієї України Володимира, секретар Предстоятеля УПЦ архі-єпископ Переяслав-Хмельниць-кий і Вишневський Олександр прийняв делегацію Елладської Православної Церкви у складі митрополита Едеського Іоїля, про-тосингела Едеської митрополії архімандрита Стефана, протосин-гела Верійської митрополії архі-мандрита Георгія, голови палом-ницької служби Верійської митро-полії архімандрита Герасима та

пана Григорія Містакідіса. На зустрічі також були присутні: голова Учбового комітету при Священному Синоді УПЦ єпископ Ірпінський Климент, директор Паломницького центру УПЦ Воло-димир Теліженко, викладач Київ-ської духовної академії протоіє-рей Олег Скнар. Під час зустрічі архієпископ Олександр передав високим гостям вітання від Бла-женнішого Митрополита Володи-мира. З благословення Його Бла-женства, Едеській і Верійській митрополіям Елладської Право-

славної Церкви передали ікони із частицями мощей святителя Луки, сповідника, архієпископа Крим-ського. У рамках зустрічі обгово-рювалися проекти співпраці, зокрема можливості здійснення паломництва віруючих Елладської Православної Церкви до України й віруючих Української Право-славної Церкви до святинь Греції. Після зустрічі, від імені Блаженні-шого Митрополита Володимира була дана офіційна вечеря на честь високих гостей.

orthodox.org.ua

22 січня, у день пам’яті преподобного Іони Київ-ського, в заснованому святим київському Троїцькому Іонинському монастирі (де покояться його мощі) було звершено святкову Літургію. Богослужіння звершили архієпископ Городницький Олександр, тезоіменитий єпископ Обухівський Іона (намісник обителі), єпис-копи Бердянський і Приморський Єфрем і Фастів-ський Даміан у співслужінні духовенства Київської єпархії та братії монастиря у священному сані.

За матеріалом прес-служби Іонинського монастиря

Довідка. Мурована церква Спаса побудована в  кінці ХІ  — на  початку ХІІ ст. у  с. Берестове, де знаходилась заміська резиденція Київських кня-зів, з ініціативи Володи-мира Мономаха. В  літо-писах вона згадується як усипальниця роду Моно-маховичів. У 1138 р. тут була похована дочка Мономаха Євфимія , у 1157 р. — Юрій Долгору-кий (відомий як засновник м.  Москва), у  1172 р.  — його син Гліб. Церква Спаса на Берестові разом з ансамблем споруд Києво-Печерської Лаври у 1990 р.  включена до Списку всесвітньої спад-щини ЮНЕСКО.

православнагазета 5 № 2 (324), січень 2013Між КОнФеСіЙні В іДнОСИнИ

ХРИСТИЯНСЬКІ ЦЕРКВИ В МУЛЬТИКУЛЬТУРНОМУ СУСПІЛЬСТВІСаме цій темі була присвячена бого-

словська співбесіда між представ-никами Московського Патріархату та Євангелічної Церкви Німеччини, що проходила з 10 до 13 грудня 2012 р. у Ростові-на-Дону.

До складу делегації Руської Право-славної Церкви, що взяла участь у спів-бесіді, входили: голова Відділу зовніш-ніх церковних зв’язків Московського Патріархату митрополит Волоколам-ський Іларіон (голова делегації), голова Синодального відділу релігійної освіти та катехізації РПЦ митрополит Ростов-ський і Новочеркаський Меркурій, заступник голови ВЗЦЗ МП ігумен Філарет (Булєков), виконуючий обов’язки секретаря ВЗЦЗ МП із між-християнських відносин протоієрей Димитрій Сизоненко, проректор Загальноцерковної аспірантури та док-торантури імені святих рівноапостоль-них Кирила і Мефодія протоієрей Володимир Шмалій, проректор Санкт-Петербурзької православної духовної академії протоієрей Володимир Хулап, співробітник секретаріату ВЗЦЗ МП із міжхристиянських відносин священик Олександр Васютін, заступник прорек-тора Московської православної духов-ної академії священик Антоній Борисов, проректор Київської духовної академії В. В. Бурега, співробітник секретаріату ВЗЦЗ МП із міжхристиянських відно-син О. С. Сперанська.

Про співбесіду, що відбулася, ми роз-питали проректора Київської духовної академії Володимира Вікторовича Бурегу:

— Для початку розкажіть про те, що собою являє Євангелічна Церква Німеч-чини.

— Євангелічна Церква Німеччини (ЄЦН) — це протестантська конфесія, яка у своєму нинішньому вигляді була створена порівняно недавно, в 1948 р. Вона є спадкоємицею Церков Рефор-мації, що з’явилися в Німеччині у XVI ст. Тут варто пояснити, що, після того як Мартін Лютер виступив із протестом проти Католицької Церкви, на території сучасної Німеччини було створено багато Лютеранських Церков. До сере-дини XIX ст. вони не мали єдиного цен-тру й були підпорядковані владі окре-мих німецьких князівств (а таких налі-чувалося близько 40). Усі ці Церкви були одна від одної незалежні. Почина-ючи з позаминулого сторіччя неодно-разово робилися спроби об’єднати Протестантські Церкви Німеччини в єдиний союз, але зробити це вдалося лише в середині ХХ ст. Тоді й з’явилася ЄЦН. Точно кажучи, це не унітарна Церква, а об’єднання земельних Церков сучасної Федеративної Республіки Німеччини. Причому кожна з них, як і раніше, зберігає значну самостійність.

— А які Церкви входять у це об’єднання?

— До складу ЄЦН входять сьогодні представники трьох конфесій. По-перше, це, звичайно, Лютеранські Церкви. По-друге, це Церкви Кальві-ністські (або Реформатські, тобто наступники швейцарської Реформації). А по-третє, це так звані «уніатські» Церкви. В Україні ми звикли називати «уніатами» греко-католиків. Але в Німеччині це слово має інше значення. Ще у XIX ст. деякі німецькі князі домог-лися того, що на території їхніх кня-зівств Лютеранські й Кальвіністські Церкви об’єдналися в загальну струк-туру. Ось такі Церкви і прийнято нази-вати «уніатськими» (тобто дослівно — «об’єднаними»). Вони вже не Лютеран-ські й не Кальвіністські, а є певним компромісом між традиціями німецької та швейцарської Реформації. До складу Євангелічної Церкви Німеччини вхо-дить сьогодні 23 земельні Церкви. ЄЦН об’єднує Церкви, які відрізняються одна від одної і за своїм віровченням, і за внутрішньою будовою, і за поглядами на сучасний світ. Тож, говорячи про ЄЦН, ми повинні розуміти, що вона не є

єдиною конфесією. ЄЦН має спільні керівні органи (Синод, Раду й Церковну Конференцію). Головною особою в Євангелічній Церкві Німеччини є голова її Ради (це виборна посада, голова обирається терміном на шість років). Він виконує, головним чином, представницькі функції. А питання вну-трішнього життя кожна із Церков, що входять в об’єднання, може вирішувати самостійно.

— Будь ласка, кілька слів про історію діалогу між Руською Православною Церквою і ЄЦН.

— Офіційний богословський діалог між РПЦ та ЄЦН було розпочато 1959 р. Він пройшов через цілий ряд серйозних випробувань. Я вже сказав, що ЄЦН було створено в 1948 р., але вже 1949-го Німеччина розділилася на дві держави: ФРН і НДР, між якими були досить напружені відносини. Спочатку Єванге-лічна Церква Німеччини зуміла збе-регти свою єдність. До її складу вхо-дили Церкви як Західної, так і Східної Німеччини. Однак у 1961 р., після зве-дення Берлінської стіни й істотного загострення відносин між ФРН і НДР, був створений самостійний Союз Єван-гелічних Церков НДР. Лише 1990 р. , після об’єднання Німеччини, цей Союз знов увійшов до складу ЄЦН. Тому скла-лося так, що в 1959 р. діалог був розпо-чатий з єдиною ЄЦН, однак після її фактичного поділу був розділений і діалог. Із 1961 р. окремо вівся діалог з ЄЦН і окремо — із Союзом Євангеліч-них Церков НДР. Після об’єднання Німеччини було відновлено й єдиний діалог з ЄЦН. Регламент діалогу перед-бачає проведення зустрічей (раз на три роки) почергово в Росії та Німеччині. На цих зустрічах обговорювалися най-актуальніші теми, які розділяють про-тестантське і православне богослов’я: про Священне Передання, про апос-тольську наступність, про Церкву, про святість, про таїнства тощо. Ці питання постійно перебувають у центрі право-славно-протестантської дискусії.

— Тобто богословський діалог з лютеранами у ХХ ст. не був чимось зовсім новим у міжконфесійних відноси-нах?

— Діалог між православними і про-тестантами розпочався ще у XVI ст. , коли лютерани прислали своє сповідан ня віри Константинополь-ському патріарху Єремії II. Після цього патріарх направив до Німеччини три розлогі листи з докладним розбором лютеранського вчення. Тож зустріч пра-вославного світу з протестантським від-булася ще тоді. До речі, на той час Православ’я зустрілося з протестантиз-мом і на території Речі Посполитої. І це був один із викликів, на який прагнув відповісти і святитель Петро Могила. Але форма цілеспрямованого бого-словського діалогу народилася, зви-

чайно, лише у другій половині XX ст. Головним завданням такого діалогу спочатку було прагнення з’ясувати позиції: у чому ми близькі, а в чому сер-йозно відрізняємося одне від одного. І цей діалог був досить насиченим і плід-ним.

— ЗМІ повідомляли, що в останні роки діалог між Руською Православною Церквою та Євангелічною Церквою Німеччини був під загрозою зриву. У чому полягала проблема?

— Відомо, що протестантський світ за останні 30–40 років вельми змінився у бік лібералізації. Ці процеси торкну-лися і німецьких протестантів. У 2009 р. Головою Ради ЄЦН уперше за всю істо-рію німецького протестантизму було обрано жінку — єпископа Євангелічно-Лютеранської Церкви Ганновера Мар-гот Кессман, яка з багатьох питань була давнім опонентом Православної Церкви. Її обрання на посаду голови Ради ЄЦН призвело до серйозного погіршення відносин між Московським Патріархатом та Євангелічною Церк-вою Німеччини. Фактично ці відносини опинилися на межі розриву. У листах, надісланих на адресу керівництва ЄЦН, митрополит Іларіон (Алфєєв) тоді висловлював стурбованість тими тен-денціями, які дедалі більше набирали силу в західному християнстві. У 2009 р. були скасовані офіційні урочистості з нагоди 50-річчя богословського діалогу між РПЦ та ЄЦН (та й сам діалог був заморожений). Однак у 2010 р. Маргот Кессман подала у відставку, і новим Головою Ради ЄЦН був обраний єпис-коп Ніколаус Шнайдер. Після цього було вирішено продовжити діалог, але вже у новому форматі. Сьогодні РПЦ і ЄЦН прагнутимуть у рамках діалогу шукати відповіді на виклики сучасного світу, які хвилюють обидві сторони.

— Про що говорили цього разу на співбесіді?

— Саме нинішня співбесіда в Ростові-на-Дону стала прикладом нового формату. Вона було присвячена проблемі мультикультуралізму (тема, що дуже хвилює сучасну Європу). Відомо, що мультикультуралізм — це певна політична стратегія, спрямована на те, щоб інтегрувати в сучасне західне суспільство носіїв інших культур. Йдеться, насамперед, про мігрантів, вихідців із третього світу, кількість яких в Європі постійно зростає. Відомо, наприклад, що в Європі регулярно збільшується кількість мігрантів з азіат-ських та африканських країн. І це є сер-йозним викликом для європейців. Став-лення до стратегії мультикультуралізму в Німеччині зараз неоднозначне. Канц-лер Ангела Меркель відверто говорила про те, що ця стратегія фактично зазнала краху.

Під час зустрічі в Ростові-на-Дону прозвучали доповіді, що стосуються

історії формування мультикультурного суспільства в Російській імперії, в Радянському Союзі, проблем мульти-культурності в сучасній Росії. З німець-кого боку було представлено інформа-цію про стан справ у сучасній Німеч-чині: з чим стикаються християнські Церкви Європи в постійно змінюва-ному світі, які виробляють пастирські стратегії у зв’язку із формуванням усе нових і нових груп емігрантів.

— Якщо я Вас правильно зрозумів, тема екуменічних зустрічей зміщу-ється від богословської проблематики до соціальної. І тут виникає питання про перспективи екуменічного руху: що чекає його в майбутньому?

— Екуменічний рух — це візитна картка ХХ ст., тобто століття, що минуло. Саме тоді народилося (і почасти було реалізовано) прагнення активізувати спілкування між різними християн-ськими конфесіями: по-перше, для того щоб краще пізнати один одного, а по-друге, для того щоб знайти шляхи до відновлення втраченої єдності хрис-тиян. І, дійсно, спочатку цей рух сприй-мався з великим ентузіазмом, адже це було щось нове. Поява екуменічного руху означала перехід від жорсткої конфронтації між конфесіями до вива-женого міжхристиянського діалогу. Я думаю, що в середині ХХ ст. здавалося, начебто всі глобалізаційні процеси й катастрофи самі підштовхують хрис-тиян до взаємного зближення. Ініціато-ром цього руху був, насамперед, про-тестантський світ. Але і Православна Церква брала у ньому помітну участь. Крім того, слід мати на увазі, що в радянський час для Руської Православ-ної Церкви участь в екуменічному русі була питанням виживання. (Відома історія про те, як митрополит Никодим (Ротов) тільки завдяки міжнародній підтримці зумів захистити Ленінград-ські духовні школи від закриття.) Тому в той час це сприймалося як певна виму-шена міра. Після розпаду СРСР і краху залізної завіси ситуація змінилася. Нині всі чудово розуміють, що про жодне об’єднання Церков в осяжному майбут-ньому не може бути й мови. При цьому нової концепції екуменічного руху не сформульовано. Тож майбутнє екуме-нізму вельми туманне. Відомо, що Гру-зинська Православна Церква вийшла зі Всесвітньої Ради Церков, Єрусалим-ський Патріархат залишився там лише у статусі спостерігача. Крім того, у про-тестантському світі відбуваються про-цеси, які все більше віддаляють його від традиційного християнства. Сьо-годні в багатьох протестантських кон-фесіях (зокрема і в Євангелічній Церкві Німеччини) прийнято жіноче священ-ство. Допускається ординація жінок на дияконів, священиків та єпископів. Дедалі поширюється практика церков-ного благословення одностатевих шлю-бів. Православна Церква із цим погоди-тися не може й активно проти цього виступає, що призводить до ускладнень у міжхристиянському діалозі.

Усі, хто бере участь в екуменічних контактах, розуміють, що необхідні якісні зміни в самому цьому русі. Якщо говорити про нашу співбесіду в Ростові-на-Дону, то з боку ЄЦН прозвучали сер-йозні побоювання щодо перспектив християнства в Європі. Адже в Німеч-чині кількість практикуючих християн постійно скорочується, зростають секу-лярні тенденції. Тому християни в Західній Європі все частіше говорять про необхідність спільно протидіяти загрозам сучасного світу. В одній із доповідей у Ростові прозвучала думка про те, що зараз уже не час спереча-тися про богословські тонкощі, а потрібно докладати спільних зусиль, аби зберегти християнську ідентичність Європи. Можливо, саме це занепоко-єння стане новим стимулом для екуме-нічних контактів.

Бесіду вів архімандрит Лонгин (Чернуха)

Співбесіда між представниками Московського Патріархату та Євангелічної Церкви Німеччини, 10 грудня 2012 р., Ростов-на-Дону

православнагазета6 № 2 (324), січень 2013 СОЦіАЛьне С ЛУжіннЯ

«У ПОВСЯКДЕННИХ ЯВИЩАХ ЖИТТЯ МИ ПОВИННІ БАЧИТИ БОГА»

— Розкажіть, владико, як Ви стали священиком?

— Я  з дитинства любив ходити у храм Божий і на свя-щеників дивився, як на обран-ців. Моя душа прагла цього, але водночас я  усвідомлював своє недостоїнство. Коли мені було 16 років, померла моя мама… І   останні слова, які вона зі сльозами сказала мені: «Синку, мені нема на  кого тебе зали-шити, я  залишаю тебе в  руках Божих… Нехай Господь упра-вить тобою». Я  думаю, що це материнське благословення й допомагало йти мені по життю.

А починав служити як свяще-ник у  маленьких селах, потім кілька років служив у  рідний Петрашівці. Мені було там дуже добре, та все ж я мав намір піти звідти, тому що багато моїх односельчан знали мене з дитинства і, можливо, сороми-лися на Сповіді відкривати свої гріхи. Але, коли я  сказав пара-фіянам, що хочу йти, вони лягли на  підлогу храму, перегоро-дивши мені дорогу. А  один із них сказав: «Якщо ти хочеш іти, то ставай на нас і йди». І я зали-шився і служив ще деякий час.

— Владико, що таке чудо?— Для мене чудо — це те, що

я  зараз живу, що Господь із нами, що зі мною всі ці діти. І чудо, що всі ці діти народилися. Тому що їх могли вбити в абор-тах, залишити гинути на вулиці, від вроджених хвороб, важкої інвалідності… Чудо, що вони зараз із нами й  Господь їх не  залишив. Ось у цих явищах життя, що часто сприймаються як буденність, ми повинні бачити Бога. І дякувати Йому за те, що в нас є хліб на  столі, мир у  країні, немає повеней, пожеж… Усе це милість Божа.

Коли ми звертаємося до Бога, то відчуваємо втіху і благодать. Але потім ворог спасіння почи-

нає нашіптувати в  помислах і спокушати: мовляв, ти занадто грішний, щоб ходити в  церкву й спасатися… Або, навпаки, мов-ляв, ти не  такий грішник, щоб іти у храм і просити допомоги, сповідувати гріхи й долучатися благодаті Божої. Або — занадто рано каятися, усе життя попе-реду, буде ще час, коли поста-рієш. Однак кожну людину Гос-подь призиває, просто люди часто не чують Його і не хочуть чути цей заклик, бо неуважно живуть. А  Господь як люблячий Отець, щодня посилає нам милості, нагадує про  Себе, кличе й чекає нас. І я думаю, що любов Господня не  вибіркова, Він усіх любить безмірно, усіх на землі.

Приміром, якщо у  матері п’ятеро або десятеро дітей, то  вона всіх любить. Якщо цю аналогію продовжувати, то мати особливо уважна до  наймен-шого, безпомічного, беззахис-ного. А  якщо хвора дитина  — тим більше. Так і Господь турбу-ється найбільше про  тих, хто перебуває в духовному дитин-стві, хто хворий гріховністю. І тому в Євангелії говориться, що на небі радіють навіть за одного грішника, що кається, і що пас-тух залишає дев’яносто дев’ять овець в отарі, щоб знайти одну заблукалу вівцю, і  коли знахо-дить, то  з радістю бере її на руки й несе до череди.

«Я ОДНОГО РАЗУ ВМИРАВ, І ДІТИ ВРЯТУВАЛИ МЕНЕ»

— Вас, напевно, часто запи-тують, чому у світі так багато страждання? Чому стражда-ють невинні діти? (Учора я  бачив у  вас сліпоглухонімого хлопчика Гену.) Як Ви стави-теся до їхніх батьків?

— Скажу не те, що зазвичай чекають почути. Я скажу, що їхні батьки — святі люди, я молюся за  них. Тому що діти ці могли опинитися на смітнику, їх могли

вбити, коли їм був місяць  — два… Але благодать Божа утри-мала їхніх батьків від цього кроку…

Допомагаючи цим дітям, ми спасаємо наші душі.

І ті, хто бачить їх, читає і дивиться фільми про них, вони стають добрішими. У  світі стає більше добра. Це дуже важ-ливо — виховувати співчуття. Бо ж у  Новому Завіті сказано, що віра наша без діл мертва (див.: Як. 2: 17, 26). Одного разу я помирав, у мене був інфаркт, лікарі не могли нічого зробити. І сестри без мого дозволу при-вели дітей до  мене. Я  почав посміхатися, щоб вони не  бачили, що мені погано. І раптом мені полегшало. Я  вижив. Ці діти врятували мене…

«ВИНУВАТИЙ НЕ ПРЕЗИДЕНТ, НЕ ПАРЛАМЕНТ, А Я…»

— Зараз усі говорять про кризу — економічну, духовну. Як змінити життя на краще?

— Щоб змінити життя на краще, потрібно починати від віри і від Бога. З вірою у людини навіть черствий шматочок хліба може бути солодким… Ми повсякчас шукаємо винних, шукаємо причини безладу у  зовнішніх обставинах, тільки не у своїй душі. Виходить — усі винні, крім мене: президент, уряд, партія, мер — хто завгодно, тільки не я особисто. А потрібно змінювати життя навколо, почи-наючи із себе. І  в  державному будівництві, і  у  своєму особис-тому сімейному житті — із себе треба починати.

— Із чого почати?— Я  знаю, що перший раз

зайти в храм, прийти в Церкву непросто. Фізично важко сто-яти, коли нічого не  знаєш, не розумієш. І можна спочатку постояти хоча  б п’ять-десять хвилин, помолитися своїми словами: «Господи! Я не  знаю,

як Тобі молитися! Я про  Тебе нічого не знаю, але я знаю, що Ти є! Знаю, що без Тебе нічого не робиться в цьому світі. Допо-можи мені, Боже!». Поставити свічку, перехреститися з покло-ном. Другий раз, третій…

Так потроху душа оживе, від-чує благодать Божу. І захочеться душі бувати у храмі, чути голос Бога. Згодом людина помітить, що вона стає добрішою, що їй уже легше копійку до церковної кружки покласти, бідному подати. Не заради обов’язку, а з волі серця: почуваєш тепло й любов до людини, і  хочеться їй допомогти, особливо тому, хто скривджений, хворіє, страж-дає, самотній чи знедолений. І тоді Господь, бачачи таке онов-лене серце, жертовну душу, починає цій людині віддавати сторицею. Це духовний закон.

— Ви це на собі випробували, владико?

— Коли моя мама померла, ми жили дуже бідно, часто про-сто не  було чого їсти. Але я молився Богові, плакав перед Ним. І в мене в душі народжу-валося почуття жалю до людей. І коли я віддавав комусь більш нещасному, ніж я, свої останні копійки, Господь мені повертав це сторицею, і головне — душа немов злітала до  небес, таке щастя відчував, таку радість, яку не  можуть дати ні слава, ні гроші! Ніщо на світі не замінить цієї радості, що її посилає нам Господь Іісус Христос.

«ТОМУ, ХТО ВІРУЄ, ВСЕ МОЖЛИВЕ, А МАЛОВІРУ — ДУЖЕ ВАЖКО»

— Людина вірує, охрещена, ходить у храм, але виключно з обов’язку. А  що зробити для  того, аби, за  словом про-рока Давида, душа прагнула до  Бога, як олень — до  потоку води (див.: Пс. 41: 2)? Як при-множити віру в душі?

— Так, ми часто стоїмо у хра-мах, наче бездушні меблі. Коли відбувається Божественна літургія, Сам Господь нам дарує Себе, віддаючи Своє Тіло й про-ливаючи Свою Кров для  спо-кути наших гріхів і  заради життя вічного. Треба жити цією службою, цією молитвою, під-носячи душу до  Господа. А  ми закриті для Нього, розглядаємо обличчя людей, думаємо про  щось своє, нудимося, а  потім хочемо, щоб Господь відгукнувся.

Із Богом потрібно говорити. «Боже, я  Твоє дитя. Зміни мої

помисли, мої почуття, обнови мою душу, моє життя, як Ти знаєш, як Тобі завгодно. Нехай буде воля Твоя в мені!» Ось так треба линути до Бога.

— Що найважче для  вірую-чого?

— Для  віруючого ніщо не  важко. Тому, хто вірує, все можливе (Мк. 9: 23), — сказав Христос. А от  маловіру дуже важко, бо ворог бачить його сумнів або маловір’я. Таку духов ну слабкість потрібно подолати, щиро просячи у  Гос-пода віри. Якщо душа втрачає ревність, треба йти до  храму, сповідатися, аби знову й  знову прориватися крізь цю гріховну нечутливість.

І не можна впадати у відчай, бо це найбільший гріх. Коли людина починає нарікати, тоді дуже боляче й Богові. Потрібно це розуміти. Я  завжди повто-рюю своїм духовним чадам: «Ви повинні бути сильними, бо з нами Бог!».

— У  Вас таке наванта-ження: величезна кількість дітей, два монастирі, тепер додалася ще й  архієрейська відповідальність. Як Ви впорує-теся з усім цим?

— У мене є багато помічни-ків, але трапляється, що вже не знаю, коли день, а коли ніч. А  ще особисті хвороби, бого-служіння, тисячі паломників…

Почав був нарікати, мовляв, не  можу більше, стомився… Саме в той час приїхав в один будинок інвалідів до дітей (тоді ми й забрали нашого Степанка, який без  рук) і  побачив там  малят, які роками лежать у ліжку й ніколи не зможуть під-вестися. Я  сказав: «Господи! Віднині ніколи не казатиму, що мені важко. Дай мені, Боже, сил!..». Іноді хочеться поскар-житися, послатися на  втому й виснаження, і тоді я згадую ці слова, сказані в  будинку дитя-чих страждань.

— Що у  Вашому житті змі-нилося з висвяченням у сан єпис-копа?

— Не знаю, чому Бог поклав на мене цей тягар, лише вдяч-ний, що мені дано нові сили для  служіння Церкві. Розумію, що це занадто велика відпові-дальність перед Богом. Бо що вагомішим стаєш за  чином, то більше відповідальності. Але я повторюю: «Нехай буде воля Божа»…

Сергій ГерукФото: Влад Дегтяр

«ФОМА в Україні»

Єпископ Лонгин (у миру — Михайло Васильович жар) народився 1965 р. у с. Петрашівка Герцаївського рну чернівецької області. Духовну освіту здобув у новонямецькій (нині Кишинівській) духовній семінарії (Молдова) і чернівецькому православному богословському університеті. У 1990 р. висвячений у сан священика. 1996 р. прийняв чернечий постриг з ім’ям Лонгин, призначений намісником Банченського СвятоВознесенського чоловічого монастиря. Під його керівництвом виник унікальний дитячий будинок у с. Молниця, де проходять реабілітацію діти з важкими вродженими захворюваннями. 2008 р. отцю Лонгину присвоїли звання Герой України. У 2009му він став переможцем конкурсу «Людина року в українському християнстві», у 2010му — визнаний гідним загальнонаціональної премії «Гордість країни». 22 травня 2012 р., згідно з рішенням Священного Синоду Української Православної Церкви, зведений у сан єпископа Банченського, вікарія чернівецької єпархії.

ЧУДО ЛЮБОВІПОНАД 300 ДІТЕЙ НАЗИВАЮТЬ ЙОГО ТАТОМ

Обличчя тутешніх дітлахів випромінюють радість. Усі вони  — здорові й  хворі, маленькі й дорослі — по‑справжньому щасливі. І щасливий їхній батько — владика Лонгин, незважаючи на три перенесені інфаркти й не одну операцію на серці… Він знає зі свого досвіду: любов творить чудеса.

Ми чекали на владику Лонгина для інтерв’ю в одному з корпусів дитячого будинку. Там же чекали на  «улюбленого татка» й  діти. Я  дивився на  їхні обличчя і  намагався вибудувати у  логічному порядку враження, що переповнювали мене. Не виходило. Одне за одним поставали нові запитання.

православнагазета 7 № 2 (324), січень 2013ЦеРКВА і СУСПіЛьСТВО

— Отче Георгію, чи можна говорити про зростання антицерковних настроїв в Україні, або ж витівка «Фемен» — неприємний, але поодинокий випадок?

— Ми звикли до скандалів навколо Церкви. За останні 20 років Україна не мала такого, як Росія, періоду віднос-ного спокою і благоденства. Постійно трапляються якісь конфлікти, провока-ції, але це нормальна ситуація — ніде в Євангелії не сказано, що буде по-іншому. Тому я б не став виділяти нинішній час як особливо важкий для Церкви.

Проблема полягає в тому, що ми часто намагаємося відповідати не на свої питання — політичні, економічні, державного управління. Звичайно, тоді й поводяться з нами, як із політиками, чиновниками чи бізнесменами. Церкві треба залишатися в рамках церковної проблематики. Це не означає, що нас не хвилює те, що відбувається навколо, але навіть на далекі від церковного життя питання можна й потрібно давати відповіді в євангельському дусі.

Ну, а спилявши хрести, «Фемен» поставили жирну крапку на власній популярності в Україні. Зверніть увагу — ні держава, ні суспільство не сприй-няли цю акцію як позитивну, не підтри-мали їх.

Наше церковне посилання до ЗМІ було просте: не треба робити їм додаткову рекламу. Багато хто, і не лише церковні люди, здивовано запи-тували журналістів, які знімали акцію: «Як ви могли спокійно на це дивитися, та ще й знімати?». Не пішла ця тема в Україні.

Ми ні на кого до суду не подавали, а сказали, що, скільки б не спилювали хрести, будемо їх відновлювати.

— Православні люди в Україні дотри-муються різних політичних поглядів, по‑різному ставляться до Росії, до роз-ділення наших країн. Досі існує розкол...

— Я б не оцінював ситуацію в кате-горіях війни чи розділення. Ті, хто шукає єдності, завжди її знаходять, незалежно від того, де проходить кор-дон. Не проблема Церкви — проводити чи ліквідувати державні кордони. Нехай цим займаються політики, а наша справа — проповідувати Христа. Часто саме політика заважає пропо-віді. Я маю на увазі навіть не державну політику, а політику в наших головах. Слід звільнятися від політизованого мислення і, хай там як, не привносити його в церковну огорожу.

Церковний розкол в Україні — полі-тичний проект, який існуватиме, допоки на нього залишається політичне замов-лення. Багато тем про Церкву, що їх піднімають світські ЗМІ, також навіяні політикою. Нам треба ламати стерео-типи, вчитися і на політичні виклики відповідати не політичною мовою.

— Як можуть церковні ЗМІ допо-могти людям звільнитися від політи-зованого мислення?

— Преподобний Серафим Саров-ський дав універсальну пораду: «Будь духом мирний, і тисячі навколо тебе спасуться». Спочатку треба із власної голови прибрати політиканство, фор-муючи цілісний світогляд, перевіряючи себе на відповідність Євангелію, цер-ковній традиції.

Політична позиція Церкви вира-жена у десяти заповідях. За такими нормами й має бути влаштоване сус-пільство. Будь-яку суспільно значущу тему можна висвітлити з погляду хрис-тиянської моральності. Церква підні-

мала й підніматиме такі теми. Ми говоримо про вічні цінності, а підтри-мувати когось у політичній боротьбі — боротьбі за владу — не церковна справа.

— У цілому, наскільки я розумію, від-носини Церкви та суспільства в Україні теж складаються непросто?

— За статистикою, 90 відсотків гро-мадян — віруючі, з них 80 відсотків — православні. Атеїстів тільки три відсот ки. Але є велика проблема нево-церковленості, відсутності релігійної освіти й виховання. Свідомість бага-тьох сформована суспільством спожи-вання. Часто люди називають себе віруючими, але віра ніяк не спонукала їх хоча б спробувати змінити своє життя. Вони не розуміють природи Церкви, а дивляться на неї як на один із суспільно-політичних інститутів.

Я ставлюся до таких ситуацій як до виклику, приводу для проповіді, а не для конфлікту. Навіть ворогів христия-нин повинен любити, молитися за них.

— Чи можливий діалог з розкольни-ками?

— Напевно, для офіційного діалогу ще не час, але я безпосередньо не від-повідаю за це. А якби не було діалогу на особистому рівні, навряд чи хтось із розкольників приніс би покаяння і повернувся в лоно Церкви. Не можна поступатися правилами й канонами Церкви, проте будь-якій людині ми повинні являти любов.

Якщо говорити про представників інших конфесій, то з ними православні часто консолідуються. Зрозуміло, що не з віровчительних питань, а з питань освіти, соціального служіння, захисту сімейних цінностей. Секулярна цивілі-зація, яка відмовляється від традицій-них цінностей, об’єднує віруючих людей. Це не стирає межі між нами, не розми-ває церковної структури, але зближує в розумінні того, що відбувається.

На Першому національному каналі вже третій рік іде програма «Світло», в

якій православні, католики, греко-като-лики, протестанти, мусульмани та іудеї обговорюють сучасні проблеми. Я намагаюся регулярно брати участь в її записі. Вважаю участь у програмі дуже корисним для себе досвідом. Обгово-рили вже багато тем: гроші, шлюб, виховання дітей, комп’ютери, техноло-гії, сучасне кіно, клонування. . . Теми, звичайно, різні, але всі вони дають при-від для серйозних світоглядних диску-сій.

Керівництво каналу вважає цю про-граму одним із найвдаліших своїх про-ектів, тому вже давно вночі її повторю-ють (зазвичай вона йде о дев’ятій ранку по вівторках). Зараз запускається новий супутниковий канал «Перший Ukraine», який вестиме мовлення також у Росії та Європі, й там теж планується ротація програми: в неї досить високий рейтинг.

Зрозуміло, якби розмова зайшла на богословські теми, все було б не так спокійно, як зараз, але стосовно тради-ційних цінностей, у розумінні викликів секулярного споживацького суспіль-ства представники інших конфесій для нас швидше союзники, ніж суперники.

— Ви закінчували філософський факультет Київського університету. Чи підтримує сьогодні Церква зв’язок із викладачами, зі студентами?

— Торік уже третя моя дочка всту-пила до університету, причому саме на філософський факультет (старша закін-чила мехмат, а друга навчається на факультеті культурології), тож особисто в мене зв’язок з університетом безпо-середній.

Однак рівень діалогу Церкви зі сту-дентами й викладачами університету не дуже високий. Проводяться спільні конференції, багато семінаристів пара-лельно навчаються у світських вишах. На жаль, у жодному київському виші немає богословського факультету. У Львові, наприклад, створено цілий Український католицький університет — на зразок світського навчального

закладу. Багато років ведеться розмова про відкриття студентських домових храмів, але поки що питання не вирі-шене.

Ми не готові ділити сакральний про-стір з уніатами й розкольниками, а сьо-годні релігійна ситуація в Києві така, що, якщо нас пустять, вони теж туди прийдуть. Та я сподіваюся, що посту-пово проблема вирішиться.

— А взагалі, у храмах багато молоді?— В Україні відсоток людей, які від-

відують храми, вищий, ніж на більшій частині пострадянської території. Мож-ливо, тому, що частина України не зазнала гонінь 1920–1930-х років. І по всьому колишньому Радянському Союзу дуже багато священиків з укра-їнським корінням. Ми не можемо скар-житися, що мало парафіян — адже хра-мів досі недостатньо.

Є проблема з відвідуваністю храмів у селах на Сході та Півдні України. Втратили на селі традиції; мабуть, через місто туди Церква повернеться, але, знов-таки, не одразу.

А, наприклад, на Закарпатті люди всім селом ідуть у неділю на службу. В деяких селах є по кілька храмів різних конфесій, і там не було масових захо-плень храмів, як, наприклад, у сусідній Галичині. Люди всім селом доходять до площі, а там розходяться по своїх хра-мах. І не конфліктують щодо цього. Вони не заражені «комсомольським ентузіазмом», який і підживлює такі конфлікти. Треба нам повчитися тради-ційності, а не привносити, як часто-густо буває, в церковне життя «рево-люційний запал».

— У Росії Православ’я теж стало швидше міською релігією. Навіть у Підмосков’ї багато парафій ожива-ють тільки влітку, коли приїздять дачники.

— Напевно, добре, що релігія від-роджується в місті. Міський житель приймає християнство свідомо, змі-нюючи свій світогляд. Сільська релі-гійність скоріше патріархальна, тра-диційна — людина ходить до храму, бо так прийнято. І дуже часто буває, що людина, яка виросла в селі, потра-пляючи до міста, перестає ходити у храм.

Думаю, в сучасному секулярному світі потрібно розумне поєднання усві-домленого світоглядного вибору і тра-диції. Тільки так можна зберігати й розвивати традиції, створюючи на їхній базі нові.

— Напевно, на початку 1990‑х, при-ймаючи духовний сан, Ви сподівалися на більш швидке відродження церковного життя?

— Зараз важко про це говорити. Мені здається, щодо себе й навколиш-нього світу потрібна певна критичність. Люди, прийшовши у Церкву, намага-ються переробити її згідно із погля-дами свого доцерковного минулого.

А потрібно просто глибше вникнути в реальне церковне життя і полюбити головне в ньому — Євхаристію, Святе Письмо, отців Церкви, архієреїв, духо-венство. Полюбити реальне церковне життя, а не міфи про нього. Просто жити цим життям. Тоді й розчарування не буде. Церкву спасати не треба — вона сама нас спасає.

Протоієрей Георгій Коваленко, голова Синодального інформаційно‑просвітницького відділу УПЦ, відповів на запитання кореспондента інтернет‑порталу www.pravmir.ru Леоніда Виноградова.

навіть на далекі від церковного життя питання можна й потрібно давати відповіді євангельському дусі

Політична позиція Церкви виражена у десяти заповідях. За такими нормами й має бути влаштоване суспільство

Церкву спасати не треба — вона сама нас спасає

ПРОТОІЄРЕЙ ГЕОРГІЙ КОВАЛЕНКО:

«ТРЕБА ПОЛЮБИТИ РЕАЛЬНЕ ЦЕРКОВНЕ ЖИТТЯ, А НЕ МІФИ ПРО НЬОГО»

№ 2 (324), січень 20138 православнагазетаПАЛОМнИЦТВО

Ця обитель розташована за 52 кіло-метри від старовинного міста Пскова. Вона ніколи не закривалася, зберігши тим самим дорогоцінну спадкоємність чернечої традиції.

МОНАСТИР-ФОРТЕЦЯ

Псково-Печерський монастир звору-шує своєю красою і тишею. Пишність храмів, золоті хрести на банях, багато квітів та зелені — все тішить око і ство-рює особливу задушевну атмосферу.

Заснування обителі пов’язане зі свя-тими печерами, що збереглися в первіс-ному вигляді до наших днів. Щоправда, у них не так просто зайти, як у Ближні чи Дальні печери Києво-Печерської Лаври, — для цього треба мати благо-словення намісника. Там від входу йдуть сім досить широких вулиць. Зі свічками в руках ми пройшли деякими з них.

Відчувається підвищена вологість, температура повітря тут увесь рік незмінна: близько +5°С. Запахів тління немає, біля могил шанованих старців линуть пахощі квітів. Повітря чисте і свіже, хоча в печерах наразі поховано понад 14 тисяч людей: ченців, благодій-ників обителі, воїнів... Їхні імена викар-бувані на керамідах — осо бливих над-гробних плитах, що встановлені у стінах.

Екскурсовод розповів нам історію виникнення печер. У ХІV ст. на місці монастиря стояв густий, непрохідний ліс, у якому мешкало багато диких зві-рів. Якось ізборські мисливці, батько і син Селиші, почули в глибині яру над-звичайно гарний спів і відчули пахощі «як від безлічі фіміаму». Незабаром місцеві селяни купили ці землі й поді-лили між собою. За жеребом ділянка землі з глибоким яром дісталася Івану Дементьєву, який започаткував село Пачківку, що стоїть і досі поряд із монас-тирем.

Якось, коли він рубав ліс, одне велике дерево, падаючи, повалило за собою ще кілька дерев, під корінням яких вия-вився вхід до печери, а над ним напис: «Богом зданныя пещеры», тобто побудо-вані, створені Богом.

Із давнього місцевого передання відомо, що жили в цьому місці вихідці з Києво-Печерської обителі, які тікали у псковські землі через численні набіги кримських татар. Ці подвижники зали-шилися невідомі, літописна історія збе-регла лише ім’я першого ченця — препо-добного Марка.

Під землею ченці спорудили храм. Зі збільшенням кількості братії монастир стали облаштовувати на поверхні.

Загальновизнаною історичною датою заснування Псково-Печерського монас-тиря вважається 1473 р. , коли була освячена Успенська церква, викопана в піщаному пагорбі біля струмка Кам’янця преподобним Іоною.

На території монастиря паломники пройшли дорогою під назвою «Крива-вий шлях». Її історія переносить нас у ХVІ ст., у царювання Івана Грозного, коли ігуменом обителі був преподобний Кор-нилій. Саме з ним пов’язують розквіт монастиря. Ігумен збудував навколо обителі кам’яну огорожу з дев’ятьма баштами, тим самим перетворивши її на фортецю на північно-західних межах Росії: монастир часто потерпав від нападів іноземних завойовників.

У 1570 р. цар приїхав у монастир. Здалеку, побачивши могутні фортечні стіни, він утвердився в думці, нібито преподобний хоче відокремитися від Російської держави. Тим часом ігумен Корнилій з братією, під церковний дзвін, вийшли назустріч правителю.

Іван Грозний у гніві відсік ігуменові голову — і відразу ж, бачачи невинну жертву, розкаявся. Він узяв на руки тіло преподобного і вніс його в обитель. А цю дорогу досі називають «Кривавим шляхом».

ДІМ ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ

Саме так називали Псково-Печер-ський монастир від дня його засну-вання. Пов’язано це з перебуванням у ньому чудотворних ікон Божої Матері «Успіння» і «Розчулення».

У 1581 р. Стефан Баторій із числен-ним військом почав облогу Пскова, що закінчилася повним провалом завдяки заступництву Пресвятої Богородиці. Тоді в це місто хресним ходом принес ли чудотворні ікони з монастиря. Цей факт і послужив прославленню Печерських ікон. Ворог за п’ять місяців облоги 30 разів штурмував Псковський кремль, але міста так і не взяв. Намагалися загони Баторія захопити й саму Псково-Печерську обитель, але і тут зазнали поразки.

На пам’ять про цю подію щороку, в 7-му Неділю після Пасхи, чудо творну ікону «Розчулення» носили хресним ходом із Псково-Печерського монас-тиря у Псков.

Багатьох прочан приваблювали звістки про чудесні зцілення, що відбу-ваються після молитов біля чудотворних ікон (усе це записувалося в літописі). Колись «убоге місце» поповнювалося широкими угіддями й вотчинами, ікони прикрашалися коштовностями.

Пожертвування витрачалися не тільки на потреби обителі. Монастирські видаткові книги зберегли відомості про матеріальну допомогу, яку обитель постійно надавала біженцям у часи воєн.

Крім того, за рахунок монастирської скарбниці відновлювалися зруйновані загарбниками житла в навколишніх селищах. Коли наставало перемир’я, монастир викуповував у ворога вій-ськовополонених.

ХРАМИ І СВЯТИНІ

У 1812 р. Псков і Печори опинилися під загрозою захоплення наполеонів-ськими військами. І знову псковичі звернулися з гарячою молитвою до Божої Матері. Після хресного ходу ста-лося чудо: ворог не тільки не підійшов ні до Печор, ні до Пскова, але й був вигнаний з Полоцька.

На згадку про цю подію було зведено величний Михайлівський собор. Там, в особливому ковчезі, зберігається дес-ниця (права рука) святої мучениці Таті-ани, передана в обитель у 1977 р.

До 1940 р. монастир був на території Естонії, і це врятувало його від розорення. Під час Великої Вітчизняної війни, коли радянські війська наближалися до Печор, монастирську ризницю вивезли німці — начебто рятуючи церковні цінності від більшовицьких варварів. У  1973  р. ці скарби повернулися в обитель.

ПОДВИЖНИКИ ПСКОВО-ПЕЧЕРСЬКІ

У всі часи існування обителі в ній не згасав вогонь старчого служіння. Ті, хто приходив за духовною настановою і розрадою, знаходили їх у бесідах із

Вид

на П

сков

о-П

ечер

ськи

й м

онас

тир

ПСКОВО-ПЕЧЕРСЬКИЙ ЛІТОПИС

Михайлівський собор і будинок намісника

№ 2 (324), січень 2013 9православнагазета ПАЛОМнИЦТВО

великими старцями, сповненими духовної сили й мудрості.

Ось імена деяких з них: ієросхи-монах Лазар-затворник (кінець XVIII — початок XIX ст.), схиархі-мандрити Агапій і Пимен.

Широку популярність здобув архімандрит Іоанн (Крестьянкін) (1910–2006), духовні настанови якого увійшли до скарбниці цер-ковного передання.

У Псково-Печерській обителі починав свій духовний шлях нинішній Патріарх Московський і всієї Русі Кирил.

Нині тут несуть свій подвиг 100  ченців, обитель продовжує упоряджуватися, зберігаючи давні традиції.

СЛОВЕНСЬКІ ДЖЕРЕЛА

Неподалік від Пскова розташо-ване старовинне місто Ізборськ, яке стоїть на Словенських джере-лах, відомих із XIV ст. Вони здавна вважаються цілющими і приваблю-ють багато людей.

Паломники спостерігали, як вода б’є з-під землі 12 потужними потоками, зливаючись у «Річку життя». Нікому з нас раніше не доводилося бачити щось подібне.

Щомиті виливається до чотирьох літрів крижаної, кришталево чистої води. Вона проходить через вапняк і шари глин, фільтрується, очища-ється, але в ній залишається багато мінеральних солей і кальцію.

Здавна існує думка, що кожне джерело має особливу, властиву

лише йому цілющу силу. Щороку, в п’ятницю Світлої седмиці, у святку-вання іконі Божої Матері «Живо-носне Джерело», Словенські дже-рела освячуються єпископом Псковським і Великолуцьким.

Тамара Зозуленко

ЧУДОТВОРНІ ІКОНИ БОЖОЇ МАТЕРІ «УСПІННЯ» І «РОЗЧУЛЕННЯ»

Ці ікони також іменуються Псково-Печерськими.

У головному приділі Успенського собору зберігаються два шановані списки з чудотворної Псково-Печерської ікони Божої Матері «Розчулення», яка, як і образ Успіння Пресвятої Богородиці, явила багато чудес.

Ікону «Розчулення» було напи-сано ієромонахом Арсенієм з Володимирського образа Божої Матері. У Печерську обитель вона принесена за часів ігуменства преподобного Корнилія.

За царя Федора Івановича образ був прикрашений пер-лами й коштовним камін-ням — на пам’ять про чудове визволення м. Пскова від облоги військ польського короля Стефана Баторія.

1521 р. у монастир двома псковським купцями була принесена нова ікона «Успіння», названа «Уми-ління», яка уславилася вели-кими чудесами у Пскові та Новгороді.

За кілька днів до польської навали благочестивий ста-рець Дорофей сидів у сінях своєї келії і плакав про май-бутнє лихо, що чекало на місто. І тут він побачив у вигляді стовпа незвичайне світло, що йде від Печер-ської обителі до Пскова, і в цьому світлі — Пречисту Богородицю в оточенні преподобних Антонія

Києво-Печерського та Корнилія, ігумена Псково-Печерської обителі. Богородиця стала на міській стіні. Перед Нею благо-говійно постали святі угодники Псковські. Пресвята Богородиця, споглядаючи із гнівом на місто, сказала: «О, беззаконні люди! Гріхами своїми ви розгнівали Сина і Бога Мого, і ось тепер прийшла на вас біда велика!». Тоді святі стали зі слізьми моли-тися Їй про помилування пско-витян. І Пресвята Богородиця,

звертаючись до Дорофея, сказала: «Піди швидше до воєвод, Печер-ського ігумена й до народу в соборі Святої Трійці і скажи, щоб усі вони старанніше, зі сльозами, молилися Богу про свої гріхи, щоб принесли Печерський образ і  корогви на стіну міста, туди, де Я тепер стою, і звідси стріляли б із гармат по коро-лівських шатрах. Сама Я молити-муся Сину Своєму і Богу про відпу-щення їхніх гріхів і  про небесну допомогу». Коли старець Дорофей сповістив про своє видіння, то зро-били так, як наказала Діва Марія. Ворог почав приступ, навіть пробив міську стіну, але був відбитий...

ДЕСНИЦЯ ВЕЛИКОМУЧЕНИЦІ ТАТІАНИ

Про історію отримання монас-тирем цієї святині розповів в

одному зі своїх листів архімандрит Іоанн (Крестьянкін):

«1977 року, 30 січня, недільного дня, у Псково-Печерську обитель

прибула святиня — правиця святої мучениці Татіани. Її передав монастирю ієромонах Володимир (Москвітін) — брат архімандрита Афанасія (Москвітіна), в якого ці мощі зберігалися раніше. Отець

Афанасій служив у селі Спаському Клинського району Московської області 22 роки, аж до дня кон-чини. Йому свою святиню пере-дало благочестиве подружжя іме-нитого роду, його духовні чада, згодом обоє прийняли від отця Афанасія чернечий постриг. Ті ж свого часу викупили святі мощі за золоту валюту при руйнуванні Царськосільського палацу, де вони зберігалися. Через жорсто-кість минулих років святиня збері-галася потай, як у подружжя, так і  в  отця Афанасія, але завжди з належними їй почестями й моли-товним предстоянням перед нею. В обителі десницю мучениці Таті-ани переоблачили і поклали у ковчежці, в якому вона спочиває й понині у храмі Архістратига Божого Михаїла, з правого боку царських врат…».

Словенські джерела

24–27 січня у м. Москва відбулися XXI Міжнародні Різдвяні освітні читання «Традиційні цінності й сучас-ний світ». У роботі форуму взяли участь представники Української Православної Церкви.

24 січня, у рамках напряму Різдвяних читань «Церква та взаємодія зі збройними силами й право-охоронними установами», голова Синодального від-ділу УПЦ по взаємодії зі Збройними силами та іншими військовими формуваннями України архієпископ Білоцерківський і Богуславський Августин взяв участь у   роботі секцій: «Церква й Армія: духовні цінності в  Російській армії та роль військового духовенства на  сучасному етапі формування Збройних сил»; «Роль  і  значення традиційних духовних цінностей у системі підготовки співробітників органів внутрішніх справ».

Кілька заходів за участю представників УПЦ відбу-лося в рамках напряму «Церква й молодь». 25 січня в  Російському православному університеті пройшла конференція «Традиційні цінності як основа вихо-вання молоді в сучасному світі. Досвід і можливості загальноцерковної системної молодіжної роботи» й нарада керівників єпархіальних відділів у справах молоді. Одним зі співголів заходу був керівник Сино-дального відділу УПЦ у справах молоді, вікарій Київ-ської Митрополії єпископ Обухівський Іона, який виступив із доповіддю «Особливості роботи з  молоддю України на прикладі діяльності Відділу

у  справах молоді при Священному Синоді УПЦ». 26  січня представники Синодального молодіжного відділу УПЦ на чолі з єпископом Іоною взяли участь у майстер-класі під назвою «Нові інформаційні техно-логії в молодіжному середовищі», що пройшов у РПУ.

25 січня директор Паломницького центру УПЦ Володимир Теліженко взяв участь у конференції «Тра-диції православного паломництва й перспективи його розвитку», що пройшла в рамках Міжнародних Різд-вяних освітніх читань. На ній пан Теліженко виступив із доповіддю «Паломництво між Україною та Росією: проблематика й перспективи».

25 січня голова Сино-дального відділу УПЦ у справах пастирської опіки козацтва України й духовно-фізичного виховання молоді єпис-коп Ямпільський Іосиф на конференції «Аполо-гія Церкви як місія в сучасному суспільстві», що відбулася в рамках напряму «Збереження традиційних цінностей засобами православної місії», виступив із допо-віддю «Православ’я й сучасність: вихід на новий етап розвитку». Єпископ Іосиф також взяв участь у роботі напряму «Церква й козацтво: шляхи воцерковлення та співпраці», у рам-ках якого виступив з доповіддю «Перспективи соці-альної інтеграції козацтва в соціальну структуру сучасного суспільства й роль Православ’я в цьому процесі».

За матеріалами сайтів orthodox.org.ua, mroc.otdelro.ru, pilgrims.in.ua

ЧИТАННЯ

10 № 2 (324), січень 2013православна

газетаГ іСТь РеДАКЦі Ї

— Отче Сергію, до віри Ви прийшли в дорослому віці. Родина якось вплинула на Ваш духовний вибір?

— Мама не була хрещеною, але охрестилася пізніше. Тато був хреще-ний, однак до церкви не ходив. А ось мій дід, батько тата, Іван Єгорович, читав Псалтир по покійних. Напевно, хтось із покійних родичів молився про мене, тому я і прийшов до віри.

— Що надихає Вас на творчість?— Чим серце наповнене, те говорять

уста (Мф. 12: 34; Лк. 6: 45). Вірші, пісні завжди пишуться для когось, щоб поді-литися своєю радістю, болем, підказати правильний крок у житті, застерегти від помилки. Я намагаюся максимально просто й доступно, так би мовити, на пальцях, розповісти невіруючим людям про віру в Бога, дати духовну оцінку подіям і явищам сучасного життя…

— Вам відомі випадки, коли Ваші пісні комусь допомогли кардинально змінити життя, підтримали у скрутний час?

— На щастя, так. Якось після концерту до мене підійшов чоловік і сказав: «Батюшко, Ваші пісні мене витягли з пекла». У нього розпалася родина, ще щось трапилося, і він вирішив покінчити з життям. Якимось чином до нього потрапила моя касета. Прослухавши її, він довго плакав, переосмислюючи своє життя. Після цього став ходити до церкви, й життя його змінилося на краще. Або, наприклад, був військово-службовець, полковник, цілковитий ате-їст. Дуже хворів і помирав у госпіталі Санкт-Петербурга. Там працює медсес-тра, віруюча жінка. Вона намагається привести хворих до покаяння, до при-частя. І йому запропонувала. Він сказав: «Не треба мені ваших попів і не кажіть мені про них». Прогнав її, а вона принес ла диск із моїми піснями й поста-вила в палаті. Він прослухав увесь диск і запитав: «Хто це співає?». — «Та ось, є

така людина, батюшка». — «Принесіть, будь ласка, усі пісні, які в нього ще є». І він плакав, коли слухав. Він помер у сльозах, слухаючи ці пісні...

— Як Ви визначаєте для себе тема-тику пісень?

— Є питання, на які відповісти нелегко, тим більше в пісні. Почнемо з того, що я не відчуваю в собі стільки мудрості, стільки духовних сил, щоб це зробити, та й усього знати неможливо. Намагаюся писати про те, що я вже зро-зумів — завдяки вченню Церкви, святих отців і своєму духовному досвіду — про духовне життя, молитву й покаяння, про те, як поводитися у складних життєвих ситуаціях. Я вважаю, що потрібно гово-рити про хороше в Церкві. Щоб люди не йшли з неї, а прийшли до неї. Хвороби Церкви — це питання внутрішні, і розв’язувати їх треба усередині Церкви. У нашій Церкві стільки духовного багат-ства, яке, на жаль, не затребуване, стільки благочестивих і святих людей — ось про що повинен розповісти пропо-відник сучасному світу.

Из безбожья глухой пещерыСердцем к Свету скорей спеши,Православная наша Вера —Это Солнце людской души.Коль взойдет Оно, всех чудесней,Боль изгонит, тоску и страх,И душа запоет, воскреснет,Засияет в Его лучах! (З альбому «Себе спасаєш ти, інших

люблячи!»)

За родом своєї діяльності я багато їжджу Україною, Росією, буваю й в інших країнах, де, милістю Господньою, зустрі-чаю дуже багато хороших людей — і єпископів, і священиків, і мирян. І радіє серце, що їх так багато в різних куточ-ках землі.

— Відомо, що свого часу величезний вплив на Вас справили пісні Володи-

мира Висоцького. Будучи християни-ном, як Ви оцінюєте його творчість?

— Звичайно, Висоцький церковною людиною не був, але й зовсім безбожни-ком він не був теж. Більшість його пісень глибоко моральні. Священик Михаїл Ходанов говорить, що поезія Володи-мира Висоцького несла життєствердне начало, необхідне для виживання в тій епосі, з якої ми всі недавно вийшли — «епохи великої жорстокості, демагогії та неправди». У піснях Висоцького стільки патріотизму, душевності, мужності, щирості, що вони могли б просвітити й утвердити в добрі сучасну молодь.

— Зараз точиться чимало розмов про  «шкоду» електронних документів. Що Ви можете про це сказати?

— Це дуже серйозне запитання. Одні вважають, що нічого страшного в цих документах нема, інші бояться їх, як дідько ладану. Але істина, як завжди, десь посередині. Думаю, що відповідь на це питання дасть не священик, не старець і не богослов, а соборний розум Церкви (див.: «ЦПГ» №  20 за 2012 р. — Прим. ред.). У своїх піснях я написав про це так: якщо вже говорити про електронний концтабір, то його початок — це гріховні пристрасті, що криються у наших душах. Тому насам-перед потрібно боротися не з якимись зовнішніми ворогами, а зі своїми грі-хами. Щоб кожен із нас, за допомогою Божою, долав їх у собі, ставши на шлях праведного життя. А такі речі, як сто-яння, мітинги, хресні ходи проти глоба-лізації. . . Не знаю, можливо, це комусь і потрібно, але скільки я зустрічав таких людей — з ними спокійно говорити неможливо, вони чують тільки себе. Захоплені цією зовнішньою діяльністю, яка насправді є полем пристрастей, вважаючи це найважливішою справою свого життя, вони забувають про голов не: про смиренність, молитву, покаяння, послух Церкві. Надмірне від-хилення у цей бік — це хвороба, недо-

оцінювання цієї проблеми — теж хво-роба. Я вважаю, потрібно зберігати тверезість думки. Священний Синод так і сказав з цього приводу: «Потрібно зберігати християнську тверезість думки».

— Чи заважає поетові зовнішній ком-форт у написанні проникливих рядків, що сягають глибини душі? Чи все-таки правда, що художник має бути бідним?

— Усі люди, не тільки поети, мають різне матеріальне становище. Але хоч у бідності, хоч у багатстві людина може й повинна серцем шукати Бога і спасіння, примножувати дані Ним таланти, для користі своєї та ближніх. Вважаю, сенс життя людини в цьому й полягає — слу-жити своїми даруваннями ближнім.

Я намагаюся задовольнятися з малого, але справді потрібного. Це, зви-чайно, не на велосипеді пересуватися, хоча на велосипеді я теж їжджу. Машина потрібна, я можу покласти туди колонки, підсилювач, ящик із дисками, гітару й поїхати на концерт. Машина служить не тільки мені, але й парафіянам нашої церкви, іншим людям, якщо потрібно чимось допомогти. Комп’ютер потрібен? Потрібен, я на ньому друкую, у мене там усі словники, Святе Письмо, багато інформації для роботи. Іноді й фільм хороший переглянути. Але якщо дове-деться, треба спокійно попрощатися з усім, що маєш. Господь дає нам усе для радості й користі, але ми не повинні приростати до цього серцем, щоб не речі володіли нами, а ми — ними.

— Яка музика і які виконавці Вам подобаються?

— Замолоду любив слухати М. Магома-єва, Є. Мартинова, В. Толкунову, М. Бернеса, І. Талькова та ін. Деякі їхні пісні — ліричні, про звичайні добрі почуття, моральні — я  й зараз іноді слухаю, сам їх співаю. Але  найбільше мені подобалися автор-ські пісні В.  Висоцького, О.  Дольського, Б. Окуджави... Сучасні естрадні виконавці мене зовсім не приваблюють. А із сучас-ної духовної авторської пісні слухаю отця Романа (Матюшина), матушку Людмилу Кононову, Світлану Копилову та ін.

— Чи є святий, до якого Ви часто звертаєтеся по допомогу?

— Звичайно. Це наш покровитель — праведний Іоанн Кронштадтський. Коли я прийшов служити у Стрітенський храм, то почав будувати зимовий приділ. Мій духівник, протоієрей Михаїл Макєєв, запитав: «Ти ж зробиш його в ім’я пре-’я пре-я пре-подобного Сергія Радонезького?». А я відповів йому: «Сергієвих приділів багато, а от в ім’я Іоанна Кронштадт-’я Іоанна Кронштадт-я Іоанна Кронштадт-ського немає жодного в Україні. Благо-словіть на честь його!». Так було збудо-вано перший в країні приділ в ім’я цього великого святого. Потім з’явилися, хва-’явилися, хва-явилися, хва-лити Бога, і в інших храмах такі приділ й навіть цілі храми в ім’я праведного Іоанна Кронштадтського.

— У юні літа Ви мріяли стати моря-ком, потім пішли в медицину, а стали священиком. Не жалкуєте, що рання мрія не збулася?

— Часто буває так, що мрії — це одне, а життя — вже інше. Але я можу впевнено сказати, що всі мої найкращі мрії Бог здійснив. Колись я також мріяв стати артистом, вступав до театрального. У мене була думка співати пісні, як Висо-цький, і нести в них людям добро й правду. Ця думка жила в мені багато років ще до священства. І Господь її повністю виконав: привів мене до істин-ної віри й дав можливість проповідувати її іншим людям, і не тільки у храмі.

Бесіду вів Сергій Кубасов

«УСІ МОЇ НАЙКРАЩІ МРІЇ БОГ ЗДІЙСНИВ»Наш співрозмовник —

автор і виконавець влас-них пісень священик Сер-гій  Кисельов (м. Київ). Писати  вірші він почав ще в  ранні  шкільні роки, потім захопився бардівською піс-нею. У 25 років прийняв Хре-щення. Його особистий шлях до Бога, духовний пошук і  переживання знайшли своє відображення у піснях та віршах, які ввійшли до аль-бому «Краса Істини й злиден-ність душі». У  32 роки він приймає сан священика і слу-жить на сільській парафії. У  цей час його пісні набува-ють вигляду римованих про-повідей у гітарному супро-воді й виходять у збірниках: «В океані життя», «Шлях до Небесного краю», «Без болю не прожити нам»...

У ГАЛЕРЕЇ «СОБОРНА» ВІДБУВСЯ КОНЦЕРТ ПРАВОСЛАВНОЇ АВТОРСЬКОЇ ПІСНІ22 січня 2013 р. священик Сергій

Кисельов виступив перед гостями Духов но-просвітницького центру на честь Воскресіння Христового. Право-славний бард представив на розсуд слу-хачів свою концертно-просвітницьку

програму «Різдвяні мотиви». Виступ викликав жвавий інтерес у відвідувачів галереї «Соборна», яка діє на місці будівництва кафедрального собору УПЦ.

За словами отця Сергія Кисельова, у своїх піснях він намагається дати духов ну

оцінку явищам сучасності. «Аудиторія, яка найбільше любить і найкраще приймає — це, звичайно, люди церковні, хоча свої пісні я пишу для аудиторії світської, — пояснює священик. — Розмірковую так: віруючі й без мене знають про Бога —

вони ходять до церкви, слухають пропо-віді, читають Євангеліє і твори святих отців. За великим рахунком, мої духовні композиції їм не дуже-то й потрібні, але, що цікаво, саме вони найбільше й люблять мою творчість».

11 № 2 (324), січень 2013православнагазета СОЦіАЛьне С ЛУжіннЯ

ЗАПОРІЖЖЯ. 15 січня архієпископ Запорізький і  Мелітопольський Лука звершив освячення храму на  честь ікони Божої Матері «Призри на смирення» м. Енергодар Запорізької області.

hram.zp.ua

ДНІПРОДЗЕРЖИНСЬК. 16 січня розпочато будівни-цтво Соборної площі м. Дніпродзержинськ, яка розта-шується між міським академічним музично-драматич-ним театром ім. Лесі Українки та Свято-Миколаївським кафедральним собором. Молебний піснеспів перед початком будівництва звершив єпископ Дніпродзер-

жинський і Царичанський Володимир у співслужінні духовенства міста. На богослужінні були присутні міський голова Станіслав Сафронов та керівники під-розділів, які братимуть участь у будівництві.

eparchia.at.ua

КРИВИЙ РІГ. 17 січня у Криворізькому єпархіаль-ному управлінні під головуванням архієпископа Кри-ворізького і Нікопольського Єфрема відбулися збори настоятелів храмів при лікувальних закладах м. Кри-вого Рогу. За пропозицією правлячого архієрея у м. Кривий Ріг утворено благочиння лікарняних хра-мів. Благочинним обраний голова єпархіального від-ділу «Церква і медицина», настоятель храму в ім’я великомученика і цілителя Пантелеймона при міській клінічній лікарні № 2 протоієрей Вадим Уяздовський.

eparhia.com.ua

ЗАПОРІЖЖЯ. 19 січня, у день свята Хрещення Гос-поднього, православні храми відвідує — щоб освятити воду — багато невоцерковлених людей. Із благосло-вення архієпископа Запорізького і Мелітопольського Луки, місіонерський відділ Запорізької єпархії органі-зував роздачу в храмах листівок, які інформують про свято Богоявлення, про святу воду і про воцерков-лення християнина-неофіта. Тільки у Свято-Андріїв-ському кафедральному соборі м. Запоріжжя в день Навечір’я Богоявлення і в саме свято Хрещення Гос-поднього силами парафіян було розповсюджено понад п’ять тисяч місіонерських листівок.

hram.zp.ua

СІМФЕРОПОЛЬ. 19 січня у соборі в ім’я святого бла-говірного князя Олександра Невського м. Ялта (Сім-феропольська єпархія), після святкової Божественної літургії й чину великого освячення води, було звер-шено молебень про сприятливий курортний сезон. Молебень очолив благочинний Ялтинського округу протоієрей Адам Дмитренко.

crimea.orthodoxy.su

ІВАНО-ФРАНКІВСЬК. 20 січня, у день святкування Собору Предтечі і Хрестителя Господнього Іоанна, єпископ Івано-Франківський і Коломийський Панте-леімон звершив освячення новозбудованого храму в ім’я святителя Миколая Чудотворця м. Калуш Івано-Франківської області та першу Літургію в новоосвяче-

ному храмі. Закладку єдиного у місті православного храму дев’ять років тому звершив Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Володимир.

svt-vasiliy.if.ua

ПРО ДІТЕЙ І КВІТИДУМКИ ПРО СИРІТСЬКУ ДОЛЮ

«КОЖНА ДИТИНА ПОВИННА ЖИТИ У СІМ’Ї!»

Хто б сперечався з таким гас-лом? Я — ні. Тим більше що іще 2005  р. в Україні ухвалили відпо-відний закон: усі дитячі будинки мають бути закриті й усі діти повин ні жити в сім’ях. Це дуже пра-ях. Це дуже пра-. Це дуже пра-вильно.

Сьогодні в нашій країні налічу-ється понад 100 тисяч дітей-сиріт і близько 200 державних дитячих будинків та інтернатів.

ТРОХИ ПРО ФЛОРУ

Якщо вам захотілося посадити нове дерево на своїй ділянці, або вирішили придбати рослину, то що ви робите? Ідете й купуєте. Хтось цікавиться доглядом за рослинами при купівлі в магазині. Інші попе-редньо перелопачують гори літера-тури, ще інші в Інтернеті шукають інформацію щодо того, як пра-вильно рослину посадити, як часто поливати, удобрювати тощо.

І всі ці знання й уміння потрібні тільки для того, щоб виростити рос-лину. Якщо ми все робимо пра-вильно, — рослина виросте здоро-

вою і красивою. Якщо ж вчасно не поливаємо або, навпаки, заливаємо водою, то нападають якісь комахи, з’являються хвороби, й рослина починає в’янути і зрештою може загинути.

А як же наші дитбудинківські діти? Адже в них уже була психоло-гічна травма, коли їх забрали від батьків, і вони опинилися в дитя-чому будинку, де існують певні закони проживання та виживання.

ДИТБУДИНКІВСЬКІ ДІТИ

Рішення про закриття дитячих будинків багато районних служб почали завзято виконувати. Сама бачила, як у суботу приїжджали усиновителі або опікуни й брали дитину додому на вихідні, а в неділю ввечері або в понеділок вранці привозили назад. Комусь із дітей подобалася сім’я, а комусь і ні. Одна дівчинка, раз побувавши у новій родині, більше не захотіла туди їхати. Але минув час, і її забрали на вихідні інші люди, їй сподобалося, і зараз вона живе в будинку сімейного типу. Така про-цедура відбувалася з іншими дітьми. Вони знайомилися із сім’єю,

проводили з нею вихідні або кані-кули і, якщо родина їм підходила, переїжджали до батьків-виховате-лів назовсім.

Бачачи таке поважне й толе-рантне ставлення до почуттів дітей, я наївно думала, що ця практика поширена по всій країні.

Я помилялася. На жаль, цей досвід був винятком. Нещодавно ми стикнулися з такою ситуацією. Представники районної служби у справах неповнолітніх, силоміць запхавши маленьких дітей (від 8 до 11 років) до машини й віді-пхнувши при цьому директора та виховательку, повезли дітей нібито на свято, пообіцявши їх надвечір повернути. При цьому діти не про-сто плакали, а криком кричали, просили, щоб їх не відвозили. Пра-цівникам служби було байдуже. Вони обдурили й адміністрацію, і дітей. Ніякого свята не було. Уве-чері дітей не привезли. І старші вихованці дитбудинку поїхали визволяти своїх маленьких друзів. Але повернути вони їх не могли й не змогли...

Дітей, поділивши на групи, від-везли у два новозведені будинки сімейного типу. Меблів, устатку-вання, відповідної техніки у них ще не було. Дітям не дали взяти із собою особистих речей. Ніхто не запитав, чи хочуть вони переїж-джати в незнайомий будинок, чи подобаються їм люди, які їх вихо-вуватимуть. Ніхто не поцікавився психологічною сумісністю дітей з новоспеченими батьками або чи є якість труднощі у стосунках між ними.

Співробітники служби просто виконували свої обов’язки: мовляв, діти маленькі, нічого не розуміють, мине час, і вони звикнуть до чужих людей...

Що ж, як знати, можливо, діти й звикнуть до нових батьків, а може й ні. Втім, яка різниця? Це ж чужі діти!

Аліна Недашківська

ЄПАРХІА ЛЬНЕ ЖИТТЯ

А ЯК ЧАСТО ВИ ПОЛИВАЄТЕ КВІТИ?«Діти — квіти життя». Ми нерідко

чуємо цей вислів, але чи завжди розуміємо, що насправді це озна-чає? Що ми робимо, коли народжу-ється квітка? Повсякчас поливаємо її пагінці, щоб у майбутньому рос-лина виросла міцною та здоровою. На моєму вікні стоїть алое. Колись воно не було таким сильним і міц-ним: то земля, куплена у квітковому магазині, не підходила, то поливала неправильно, але результат вихо-див один — рослина безнадійно в’яла. Ми вже думали її викинути, та все бракувало часу це зробити. Так і стояло те сухе алое місяців зо три й чекало своєї сумної долі. Ніхто його не поливав, бо думали, що рослина вже загинула. Настав момент, коли все-таки довелося дістати його із землі, щоб вики-нути... І що ми побачили: під висох-лими листочками з мертвими колючками виднілися живі корінці, які три місяці зовсім не одержу-вали вологи, але боролися за своє життя до останнього. Нашому зди-вуванню не було меж. Квітка знову опинилася в горщику, але тепер почала одержувати необхідне живлення. Через місяць рослина повільно стала оживати, а зараз, через рік, алое живе, росте й про-довжує радувати нас своєю кра-сою.

Діти подібні до квітів. Вони потребують любові й турботи так

само, як квітка потребує догляду й поливання. Коли їм бракує любові старших, чи то батьків, чи то друзів, їхнє коріння починає повільно засихати, хоча й продовжує боро-тися.

Є діти, як алое на моєму вікні, з підсохлими листочками, але із сильним живим корінням. З такими дітьми нам довелося познайоми-тися в дитячому інтернаті, що зна-ходиться за дві години їзди від Києва. Коли в’їжджали на його територію, дівчинка років 12-ти відразу упізнала свою хрещену й бігла коло нашої машини, вигуку-ючи щось від радості. Хрещена мама вийшла з машини й оком не встигла змигнути, як була оповита щасливими обіймами.

Ми пройшли в кімнату, де на нас чекали інші діти. Багато слів, сказа-них дорослими того вечора, напевно, не долетіли до дитячих вух, та головне, що серця їхні були відкриті й чекали змін, немов дерево, що знемагає у спеку без дощу.

Складно пояснити, що відбува-лося потім протягом декількох годин. Ми малювали, спілкувалися, сміялися й жартували. Усе було як у тумані. Емоції різного характеру наповнювали повітря кімнати. Іноді дихалося болем або обра-зами, іноді — щирою радістю й дитячим безтурботним щастям.

Уявлення про інтернат, яке було чітко сформульоване в моїй уяві, повністю суперечило дійсності. Замість сліз і розпачу, в очах дітей блищала надія, радість і віра. Віра у щось світле, як проміннячко, що пробивається крізь хмари буден-ності.

Будь-яке добре слово, сказане зараз, може стати опорою й надією для них завтра. То чому ж ми, дорослі, не можемо цього зробити? Чому нам складно переступити через себе й сказати: «Я це зроб лю», «Я допоможу зараз»? Набагато легше дати п’ть копійок жебракові й заспокоїти свою душу тим, що наше життя має правиль-ний напрям, ніж поїхати й допо-могти дітям з їхніми проблемами, почуттями, сподіваннями, можливо, і стражданнями, які сховані від сто-ронніх очей «за сімома замками». А що, коли розтопити кригу, від-крити нехай не сім, то хоча б два–три замочки їхніх сердець?

Що тоді буде? Буде духовний контакт із людською душею, яка прагне любові, розуміння й ласки. А чиєсь життя, можливо, розвивати-меться зовсім по-іншому, що в май-бутньому принесе духовну радість.

Міла Мовчан, волонтер руху «Молодість не бай-

дужа» при Синодальному відділі у справах молоді УПЦ

12 № 2 (324), січень 2013православна

газетаДУхОВнИЙ ВИМіР

ГОВОРЯЧИ ПРО ГНІВ, ЗГАДАЄМО ПРО БОГА

Боротьба із самим собою

Один брат жив у спільножитель-ному монастирі, й часто брав над ним гору гнів. Тоді він сказав сам собі: «Піду в пустелю, можливо, там, не маючи з ким сваритися, заспокоюся від при-страсті». Він залишив монастир і став

жити сам у пустелі. Одного разу він набрав води у глечик і поставив його на землю. Аж-но глечик раптово пере-кинувся. Тоді він ще раз набрав води, але глечик знову перекинувся. Втретє — те саме. Чернець розгнівався, схо-пив глечика і жбурнув об землю. Гле-чик розбився. Отямившись, брат став

міркувати над тим, що сталося, і зрозу-мів, що ворог оганьбив його. Тоді він сказав: «Хоч один я, та здолала мене пристрасть гніву. Повернуся краще в монастир: мабуть, скрізь треба боро-тися із самим собою й терпіти, а над усе потрібна допомога Божа». Так чер-нець повернувся у свою обитель.

Гнів і непрощення призводять до хвороби та смерті

Були два духовні брати: диякон Євагрій і священик Тит. І мали вони один до одного велику та щиру любов, так що всі дивувалися їхній одностайності й безмірній любові. Але диявол, який ненавидить добро і завжди ходить ричучи, як лев, що шукає пожерти кого (1 Пет. 5: 8), посіяв між ними ворожнечу. І таку ненависть напустив на них, що стали вони уникати одне одного, бо не хотіли навіть одне одному в очі дивитися. Неодноразово братія благала їх примири-тися між собою, але вони й чути не хотіли. Коли Тит ішов з кадилом, Євагрій геть від-ходив від фіміаму; коли ж Євагрій не відходив, тоді Тит проходив повз нього не покадивши. І в такому гріхов-ному мороці прожили вони багато часу, приступаючи до Святих Таїн: Тит — не про-сячи прощення, а Євагрій — гніваючись, — так підбурив їх ворог.

Одного разу Тит занедужав і, будучи вже при смерті, став журитися про свій гріх і послав до диякона з прохан-ням: «Вибач мені, Христа заради, брате мій, що я даремно гнівався на тебе». Євагрій же відповідав жор-стокими словами й прокльонами. Старці, бачачи, що Тит помирає, силоміць привели Євагрія, щоб помирити його із

братом. Побачивши Євагрія, хворий підвівся, припав до його ніг і сказав: «Вибач і благослови мене, отче мій!». Той же, немилостивий і лютий, відмовився вибачити у присут-ності всіх і сказав: «Ніколи не примирюся з ним, ні в цьому

житті, ні в майбутньому». І рап-том Євагрій вирвався з рук стар-ців і впав долі. Його хотіли були підвести, але побачили, що він уже мертвий. І не могли йому ні рук скласти, ні рота закрити, як у такого, що давно вже помер. Хворий же враз підвівся, наче ніколи й не хворів. І охопив усіх присутніх жах від того, що один помер наглою смертю, а другий вмить одужав. Гірко плачучи поховали Євагрія. Його рот і очі так і залишилися відкритими, а руки — розтягнутими. Тоді старці запитали Тита: «Що все це означає?». І він розповів: «Бачив я Ангелів, що відступали від мене й оплакували мою душу, і  бісів, що раділи моєму гніву. І  тоді став я благати брата, щоб він вибачив мене. Коли ж ви привели його до мене, я поба-чив Ангела немилостивого, який тримав полум’яний спис, і, коли Євагрій не вибачив мене, Ангел ударив його, і той упав мертвим. Мені ж Ангел подав руку й підвів мене». Почувши це, пройнялася уся братія благого-

війним страхом до Бога, Який сказав: прощайте, то й вас прощатимуть (Лк. 6: 37) (Києво-Печерський патерик).

Під час подорожі ізраїльтян по пус-телі гнів Божий часто розгорався у відповідь на нарікання народу.

Він саме розгорався, точніше — запалав (Чис. 11: 1) і пожежею охоплював тих, хто нарікав. І коли народ сумував за єгипетською їжею, просячи м’яса, а ще цибулі, динь, риби, часнику (див.: Чис. 11: 5), то Бог дав їм м’ясо. Але м’ясо ще було в зубах їхніх і не було ще з’їдене, як гнів Господній запалав на народ, і вразив Господь народ дуже великою пошестю (Чис. 11: 33).

Коли вже ми вступили з Богом у Завіт, і все викладене написано для повчання нам, які досягли останніх віків (1 Кор. 10: 11), то остерігатимемося мріяти про «єгипетські котли», остерігатимемося від нарікання та заздрощів, щоб і з нами не трапилося подібного. Бо не знаю, як ви, а я думаю, що саме щось подібне на наших очах з нашим наро-дом і відбувається. Отже, є гнів Божий, і тому не нарікайте (1 Кор. 10: 10).

Гнів Божий не тільки «займається», наче вогонь, але ще й відкривається (Рим. 1: 18), мов обличчя воїна, який підняв забороло. Цей гнів відкрива-ється з неба (там само) і спрямований на всяке нечестя і неправду людей, які придушують істину неправдою (там само).

У довгій викривальній промові апос-тола Павла, яку неодмінно потрібно про-читати всім, недвозначно і, знову-таки, гнівно згадані, поряд з ідолопоклон-ством, зміна здорової статевої орієнтації на щось протиприродне, а саме — на пристрасть жінок до жінок і чоловіків до чоловіків. Ці явища, які активно пере-творюються на щось звичне, більше за інші говорять про те, що люди дозріли до гніву, що «відкривається».

Щодо людини, то її гнів <...> не тво-рить правди Божої (Як. 1: 20). Обурений розум, клекочуча кров, що заважає дихати й заливає рум’янцем щоки, під-вищений тиск не тільки не сприяють знайденню правильного рішення, але й можуть призвести до інсульту. Тому кожна людина нехай буде скорою на слу-хання, повільною на слова, повільною на гнів (Як. 1: 19). Зауважмо порядок слів у мові апостола. Він не просто велить приборкувати гнів, але велить спочатку бути скорим на слухання і повільним на слова. Очевидно, що без цих попе-редніх навичок, які вказують на шукачів мудрості і праведності, гнів підпоряд-кувати і приборкати не вдасться. Полю-бити слухати й не квапитися говорити — ось що потрібно, аби людина володіла гнівом, а не гнів — людиною.

Христос говорить нам у Нагірній проповіді не гніватися даремно (див.: Мф. 5: 22). Сам же Він міг у синагозі дивитися з гнівом, уболіваючи за жор-стокість сердець людей, які проти-вляться чуду в суботу (Мк. 3: 5). І ця нерівність існує тому, що в Ньому гріха немає, а в нас є, і наш егоїстичний та недоречний гнів Його праведному гніву не рівня.

Те, що ми називаємо «гнівом», зде-більшого буває «запальністю» і «дра-тівливістю». Соломон говорить, що запальний може зробити дурість (Притч. 14: 17), і дратівливий виявляє глупоту (Притч. 14: 29), і хто ж із нас не бачив цієї повторюваної «дурості», та й сам її не робив безліч разів? Дурість, вона і є дурість, і ми плаваємо в ній звично, немов риби у воді.

Тому нам треба приборкувати свій гнів, який найчастіше є егоїстичною реакцією на невиконання наших бажань, а Бога потрібно не гнівити. Чи посміємо ми гнівити Господа? Хіба ми сильніші за Нього? (1 Кор. 10: 22).

Сказане змушує повторити висновок Книги Екклезіаста. Вислухаємо сутність усього: бійся Бога й заповідей Його дотримуйся, тому що у цьому все для людини; бо всяке діло Бог приведе на суд, і все таємне, чи добре воно, чи зле (Еккл. 12: 13–14).

Протоієрей Андрій Ткачов

ПРИТЧІ

Зцілення преподобногоТита і покарання Євагрія. Гравюра з «Патерика» (1702 р.)

13 № 2 (324), січень 2013православнагазета ДУхОВнИЙ ВИМіР

Гнів — один з афектів (від лат. affectus  —  душевне хвилювання, пристрасть), роботі з яким приділя-

ється багато уваги як у православній аскетиці, так і у психології. Бо ж будь-який психічний процес торкається трьох параметрів людського єства: фізичного, психічного і духовного. Одначе ці параметри рідко враховува-лися разом, особливо у світ-ській науці. Тому дуже важливо доповнювати психологічні знан ня аскетичними.

Вважається, що гнів виникає як реакція на перешкоди, що стають на шляху нашим бажанням, коли нам нагадують про те, що ми не всесильні. Преподобний Іоанн Ліствичник при-чиною гнівливості називає самозвели-чення. І в психотерапії один із діагнос-тичних критеріїв особистісних пору-шень — часті напади гніву й люті. Але багато психологічних тенденцій не завжди підходять віруючій людині. Наприклад, деякі сучасні напрями пси-хотерапії вважають, що одна з форм роботи із гнівом — активне «програ-вання» його в кабінеті психотерапевта. Так, мовляв, посудина спорожніє і ми зможемо наповнити її чимсь новим. Мій досвід спостереження за роботою таких психологів і думка моїх колег свідчать: можливість вилити свій гнів і ворожість у кабінеті психотерапевта іноді справді розряджає «тут і зараз» і може навіть допомогти налагодити стосунки з тим, на кого цей гнів нако-пичувався. Однак, загалом, людина стає усе більш запальною, а зрештою — некерованою. Стосунки все одно псуються, і часто — внаслідок «програ-вання» гніву — така людина не може підкорятися й поважати авторитети.

ПРАВЕДНИЙ ГНІВ

У церковних письменників зустріча-ється думка і про, так би мовити, пози-тивний гнів. Єпископ Варнава (Бєляєв): «Гнів у своїй основі є законна й потрібна людині здатність “дражливої”

частини душі, яку вона, як і всі інші, після падіння спотворила і зробила замість чесноти пристрастю. Гнів, за первісним планом Творця, мав би бути

енергією, пориванням, завзят істю, яка б “подразнювала”, тобто напружувала “прагнучу” силу душі (бажання, прагнення, що тепер <після гріхопадіння>, як і гнів, перетворилося на пристрасть, а саме на похіть) і примушувала

останню ненастанно линути до Бога». Наприклад, такий гнів може бути корисний, коли нам потрібно встано-вити якийсь порядок або вказати людям, які потопають у гріхах, на суть їхніх учинків. У цьому разі гнів не буде надмірний, він додасть нашому голосу сили, а тілу — потрібного напруження та енергії. І це справить певне вра-ження. Бо інакше ми зробимо заува-ження кволим чи благальним голосом, із сутулими плечима, опущеними очами. Чи прислухаються тоді до нас?

ШУК АЙТЕ ПРИЧИНУ

Що ж робити із гнівом, який руйнує нас? Перше, що пропонує Церква — Сповідь. Одначе гнів може наступати в людини частіше, ніж вона сповідується. У разі затяжного конфлікту, після Спо-віді градус гнівливості справді спадає, але потім знову може наростати. Перше в роботі психолога (це пропо-нує й аскетика) — потрібно дослідити причини свого гніву. Вияв гніву може говорити нам про те, що наші душевні, а часом і фізичні сили вичерпалися і що якийсь життєвий процес глибоко не відповідає саме нам. І тоді потрібно з’ясувати, що можна змінити, а до чого адаптуватися. Але в кожному разі важ-ливо звернути увагу, що, можливо, ми перебрали свою особисту міру. Тобто іноді ми самі перед собою ставимо завдання (можливо, через власні амбі-ції), розв’язати які нам не до снаги.

Важливо не забути під гнівом пошу-кати страждальну емоцію (наприклад, саможаління): буває, що страждання захищає себе агресією.

ОСІДЛАТИ СВОЇ ПОЧУТТЯ

Іноді психологи пропонують нама-лювати свій гнів, подивитися на нього й подумати, на що б ви хотіли його пере-творити. Така робота з малюнком допо-магає, особливо дітям. Наприклад, один хлопчик намалював свій гнів у вигляді злого тигра, що живе у джунглях. Тигр був готовий напасти на всіх, у тому числі й на нього (це означає, що й сам хлоп-чик страждав від свого гніву і не міг із ним упоратися). Коли його запитали, на якого дружелюбного звіра він міг би перетворити свій гнів, хлопчик поди-вився на жовтогарячі й чорні фарби, якими був намальований тигр, узяв їх і намалював жирафа, жовтогарячого із чорними цятками. Жираф катав дитину джунглями. Символічно хлопчик уже опанував свій гнів і перетворив його на щось безпечне і йому підвладне (він осідлав жирафа). І тепер, коли хлопчику щось не подобалося, він міг говорити про це із невдоволенням, наполегливо, але без гніву й скандалів. Так приходить розуміння, що те місце душі, яке зайняв гнів, можна віддати для чогось іншого і людина може стати господарем своїх внутрішніх процесів. При нападі гніву може допомогти швидка ходьба, будь-яке фізичне навантаження, декілька глибоких вдихів і сильних різких види-хів. Це не усуне причину, але допоможе впоратися з почуттями, що нахлинули.

ТРЕБА ДОРОСЛІШАТИ

Гнів — це реакція інфантильної сили душі на складні обставини. Якщо в осо-бистості є більш зрілі душевні сили, то інфантильним силам можна допомогти дорости. При роботі із гнівом важливо розуміти, чи вважає людина, що при-чина у ній, або ж перекладає відпові-дальність на іншого: «Це він мене роз-гнівав!». Тоді можна поставити запи-тання: «Чи є твій внесок у такому твоєму стані?». Якщо в людини є здатність поглянути на себе критично, то вона побачить і задумається, якщо ж ні, то допомогти їй дуже складно. Так, напри-клад, преподобний Іоанн Кассіан Рим-лянин писав: «Головну причину нашого виправлення та спокою треба бачити не у чиїйсь волі, бо інша людина не підля-гає нашій владі, а причина ця криється у нашому стані. Отож, щоб нам не гніва-тися, — це має відбуватися не від доско-налості іншого, а від нашої чесноти, яка здобувається не чужим терпінням, а нашою великодушністю».

Анастасія Бондарук

Тому, хто перемагає гнів, дається благодатна сила Святого Духа

Великі подвижники благо-честя, зокрема преподобний Серафим Саровський, боротьбу із гнівом вважали великою заслугою того, хто її веде. Одного разу пустельник Марк запитав преподобного Серафима: «Хто в нашій обителі вище за всіх стоїть перед лицем Божим?». Старець, недовго думаючи, сказав: «Кухар на кухні, а в минулому солдат». І  пояснив свої слова так: «Харак-тер у кухаря від природи запаль-ний. У нападі гніву він може вбити людину, але його нена-станна боротьба усередині душі притягує до нього велике благо-воління Боже. За таку боротьбу йому подається згори благо-датна сила Святого Духа, бо непохитне Боже Слово, Яке говорить: “Переможцю (над собою) дам місце сісти із Собою й зодягну в білу одіж” (див.: Откр. 3: 4, 5, 21). І, навпаки, якщо людина не бореться із собою, то доходить до жахливої жорстоко-сті, яка тягне душу до неминучої загибелі й розпачу».

Гнів живиться гординею

Авва Дорофей: «Не буває гніву на ближнього, якщо спершу серцем не зазнатися над ним, якщо не принизити його, і не вважати себе вищим за нього».

Гнів губить того, хто гнівається

Авва Макарій сказав: «Якщо ти, роблячи комусь догану, роз-гніваєшся при цьому, то задо-вольниш свою пристрасть. Тож гляди, щоб, спасаючи іншого, не згубив себе самого».

Грішника люби, а гріх ненавидь

Мати Синклітикія казала: «Добре не гніватися; але якщо ти розгніваний, то знай, що не до послаблення пристрасті твоєї призначив міру дня той, хто сказав: нехай сонце не зайде у гніві вашому (Єф. 4: 26). А ти чекаєш, поки мине цей час. Навіщо ти ненавидиш людину, яка образила тебе? Не вона образила тебе, а диявол; відчу-вай ненависть до хвороби, а не до хворого».

Кожна людина нехай буде скорою на слухання, повільною на слова, повільною на гнів (Як. 1: 19)

Гніваючись, не грішіть: нехай сонце не заходить у гніві вашому (Єф. 4: 26)

Лагідна відповідь відвертає гнів, а образливе слово збуджує лють (Притч. 15: 1)

Розсудливість робить людину повільною на гнів, і слава для неї — бути поблажливою до провин (Притч. 19: 11)

Усяке роздратування і лютість, і гнів, і крик, і лихослів’я з усякою злобою нехай будуть знищені у вас; а будьте один до одного добрими, милосердними, прощайте один одному, як і Бог у христі простив вам (Єф. 4: 31–32)

не гнівайся і не запалюйся, не спокушайся чинити зло. Бо всі, хто чинить зло, будуть знищені, а ті, що надіються на Господа, успадкують землю. Ще трохи, і не стане грішника, поглянеш на місце його і не знайдеш його. А люди лагідні успадкують землю і будуть втішатися великим спокоєм (Пс. 36: 8–11)

Я кажу вам, що всякий, хто гнівається на брата свого даремно, підлягає суду; а хто скаже на брата свого: «рака», підлягає синедріону; а хто скаже: «потвора», підлягає вогню пекельному. Отже, коли ти принесеш дар твій до жертовника і там згадаєш, що брат твій має щось проти тебе, залиш там дар твій перед жертовником і піди перше примирися з братом твоїм, і тоді прийди і принеси дар твій (Мф. 5: 22–24)

НЕ ЧЕКАЙ, ЩО ІНШИЙ ВИПРАВИТЬСЯ, — ВИПРАВЛЯЙСЯ САМ

ОТЕЧНИК

14 № 2 (324), січень 2013православна

газетаЛіТеРАТУРнА СТОРінКА

НІЖИН. 20 січня єпископ Ніжинський і Прилуцький Іриней звершив Літургію в соборному храмі Введенського жіночого монастиря м. Ніжина. По завершенні богослужіння єпископ Іри-ней привітав настоятельку обителі ігуменю Антонію (Терещенко) із 50-річчям від дня народження і, з благословення Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира, нагородив її орденом УПЦ святої рівноапостольної княгині Ольги.

orthodox.cn.ua

МУКАЧЕВЕ. 21 січня в Мукачівській єпархії утворено два нові єпархіальні відділи. Керівником новоутвореного єпархіального відділу у справах катехізації призначений настоятель Успенського храму с. Дубриничі Перечинського р-ну Закарпатської області протоієрей Василій Поп; керівником відділу єпархіального цер-ковного культурно-просвітницького служіння — заслужений артист України архідиякон Олександр Садварій, клірик храму в ім’я Святої Трійці м. Ужгород.

m-eparchy.org.ua

ТЕРНОПІЛЬ. 21 січня настоятелька Свято-Богояв-ленського жіночого монас-тиря м. Кременець Терно-пільської області ігуменя Маріонілла (Панасюк) від-значила 80-річчя від дня народження. Після Літургії, яку звершив собор архі-єреїв, матушка ігуменя була  нагороджена другим наперсним хрестом.

orthodox.lutsk.ua

ДНІПРОДЗЕРЖИНСЬК. 22 січня у приміщенні недільної школи при Свято-Миколаївському кафедральному соборі м. Дніпродзер-жинськ відбулося перше заняття єпархіальної школи для дорос-лих. У школі вивчатимуть: Святе Письмо Старого і Нового Завітів, літургіку, історію Християнської Церкви.

eparchia.at.ua

ЛЬВІВ. 22 січня. На сервісі YouTube розпочав роботу канал Львівської єпархії УПЦ, на якому можна переглядати відео-матеріали про єпархіальне життя.

upc.lviv.ua

РОВЕНЬКИ. 22 січня відбулося офіційне представлення керую-чого Ровеньківської єпархією єпископа Ровеньківського і Сверд-ловського Пантелеімона. (Напередодні при в’їзді у м. Ровеньки владику зустріли міський голова Олександр Єсенков, благочинний Ровеньківського округу протоієрей Григорій Устименко та ін.) Перед початком Літургії у Свято-Різдва-Богородичному кафед-ральному соборі м. Ровеньки архієпископ Ізюмський і Куп’янський Єлисей оголосив указ про утворення Ровеньківської єпархії і про призначення її правлячим архієреєм єпископа Пантелеімона — згідно з рішенням Священного Синоду УПЦ від 5 січня 2013 р. (журнал № 19). За богослужінням Преосвященним владикам спів-служили благочинні й духовенство Ровеньківської єпархії. Після Літургії архієпископ Єлисей і єпископ Пантелеімон звершили молебень з нагоди Дня соборності і свободи України.

Прес-служба Ровеньківської єпархії

ВОЛИНЬ. 24 січня в Луцьку відбувся традиційний Різдвяний благодійний концерт, мета якого — збір коштів для дітей-сиріт. Цього року захід проходив у Волинському академічному облас-ному музично-драматичному театрі імені Т. Г. Шевченка та Палаці культури м. Луцька і транслювався в прямому ефірі телеканалів «Аверс» (із ПК) та «Нова Волинь» (з театру). Відкрив концерт митрополит Волинський і Луцький Нифонт, який, зокрема, сказав про важливість справ милосердя у житті християнина. З віталь-ними словами виступили: голова Волинської обласної ради Воло-димир Войтович, заступник голови обласної державної адміні-страції Олександр Курилюк та Луцький міський голова Микола Романюк. За результатами збору коштів під час концерту, а також у парафіях Волинської єпархії (і з урахуванням пожертвувань, що їх зібрали священнослужителі, які обійшли з різдвяними коляд-ками обласні установи) було зібрано 270 тисяч гривень.

orthodox.lutsk.ua

СУМИ. 24 січня указом єпископа Сумського і Охтирського Євлогія благочинним Лебединського церковного округу Сумської єпархії призначений протоієрей Миколай Кушнірчук.

pravoslavie.sumy.ua

КІРОВОГРАД. 25 січня, у день пам’яті мучениці Татіани Рим-ської, в Кіровоградській обласній універсальній науковій бібліо-теці ім. Д. І. Чижевського спільними зусиллями Відділу мистецтв бібліотеки та общини Свято-Успенського храму м. Кіровограда було організовано і проведено вечір, присвячений святій Татіані. У ролі ведучого виступив в. о. настоятеля Успенського храму м. Кіровограда протоієрей Євгеній Назаренко. У програмі вечора були показ документальних фільмів, невеликий концерт і чаю-вання.

orthodox-kr.org.ua

МУКАЧЕВЕ. 26 січня на 81-му році життя відійшла до Господа настоятелька Успенського жіночого монастиря с. Домбоки Мука-чівського р-ну Закарпатської області ігуменя Февронія (Тухля-ниця). Різні послухи в чернечих обителях покійна несла протягом 62-х років.

m-eparchy.org.ua

ЄПАРХІА ЛЬНЕ ЖИТТЯ

Нещодавно виповнилося 110 років від дня народження чудової дитячої письменниці Валентини Олександрівни Осєєвої (1902–1969)

Валентина Олександрів на — наша землячка, вона народи-лася в Києві. Її батько був інженером, а мати майбутньої письменниці організовувала комуни й колонії для безпри-тульних дітей.

У 21 рік юна Валя Осєєва, прийшовши одного разу в дитячу трудову комуну, від-чула, що її справжнє покли-кання — виховувати дітей. Працюючи вихователем, вона розуміла, як важливо наси-тити душі знедолених дітей (які рано стикнулися не тільки зі злигоднями, але і з поро-ком) світлими, добрими дум-

ками й почуттями, дати тверді моральні орієнтири. Саме для цих важких дітей були написані її перші казки та опо-відання, що згодом завоювали серця багатьох юних чита-чів.

Добрі та зворуш-ливі розповіді Валентини Осє-євої стали класикою дитячої літератури. Вся творчість письменниці сповнена вели-чезним бажанням навчити дітей розрізняти добро і зло у своєму серці, давати пра-

вильну оцінку своїм вчинкам. Кожне з її коротких оповідань глибоко проникає в душу читача, змушує замислитися. Сьогодні, коли моральні ідеали в суспільстві настільки розмиті, коли стира-ються межі між добром і злом, кращі з творів

В. Осєєвої можуть допомогти не тільки дітям, а й дорослим побачити, що такі хвороби душі, як егоїзм, жадібність, злість і зрада, отруюють життя набагато більше, ніж зовнішні неприємності.

ПРОСТО СТАРЕНЬКА

ТРИ ТОВАРИШІВітько загубив сніданок. На великій перерві всі дітлахи снідали, а Вітько стояв осторонь.— Чому ти не їси? — запитав його Миколка.— Сніданок загубив...— Погано, — сказав Миколка, відкушуючи великий шматок білого хліба. — До обіду далеко ще!— А ти де його загубив? — запитав Мишко.— Не знаю... — тихо сказав Вітько й відвернувся.— Ти, напевно, в кишені ніс, а треба в сумку класти, — сказав Мишко.А Володя нічого не запитав. Він підійшов до Вітька, розламав навпіл шматок хліба з маслом і про-

стягнув товаришеві:— Бери, їж!

БОРГПриніс Ванько у клас колекцію марок.— Хороша колекція! — схвалив Петрик і тут-таки сказав: — Знаєш що, у тебе тут багато марок одна-

кових, дай їх мені. Я попрошу в батька грошей, куплю інших марок і поверну тобі.— Бери, звичайно! — погодився Ванько.Але батько не дав Петрикові грошей, а сам купив йому колекцію. Петрику стало шкода своїх

марок.— Я тобі потім віддам, — сказав він Ванькові.— Та не треба! Мені ці марки зовсім не потрібні! Ось давай краще у пір’ячко зіграємо!Стали грати. Не пощастило Петрикові — програв він десять пір’їн. Насупився.— Всюди я у тебе в боргу!— Який це борг, — каже Ванько, — я з тобою жартома грав.Подивився Петрик на товариша спідлоба: ніс у Ванька товстий, по обличчю веснянки розсипа-

лися, очі якісь круглі...«І чого це я з ним дружу? — подумав Петрик. — Лише боргів набираюся». І став він від товариша

бігати, з іншими хлопчиками дружити, а в самого якась образа на Ванька.Ляже він спати і мріє:«Накопичу ще марок і всю колекцію йому віддам, і пір’я віддам, замість десяти пір’їн —

п’ятнадцять...».А Ванько про Петрикові борги й не думає, дивується він: що це таке з товаришем сталося?Підходить якось до нього і питає:— За що дивишся на мене скоса, Петрику?Не витримав Петрик. Почервонів увесь, наговорив товаришеві грубощів:— То гадаєш, ти один чесний? А інші нечесні! Ти думаєш, мені твої марки потрібні? Чи пір’я я не

бачив?Позадкував Ванько від товариша, образливо йому стало, хотів він щось сказати і не зміг.Випросив Петрик у мами грошей, купив пір’я, схопив свою колекцію і біжить до Ванька.— Забирай усі борги сповна! — Сам радісний, очі блищать. — Нічого за мною не пропало!— Ні, пропало! — каже Ванько. — І того, що пропало, не повернеш ти вже ніколи!

РОЗРІЗНЯТИ ДОБРО І ЗЛО У СВОЄМУ СЕРЦІ

Вулицею йшли хлопчик і дівчинка. А попереду них ішла старенька. Було дуже слизько. Старенька послиз-нулася і впала.

— Потримай мої книжки! — крикнув хлопчик, передав дівчинці свою сумку й кинувся на допомогу ста-ренькій. Коли він повернувся, дівчинка запитала його:

— Це твоя бабуся?— Ні, — відповів хлопчик.— Мама? — здивувалася

подружка.— Ні!— Ну, тітка? Чи знайома?— Та ні ж, ні! — відповів їй

хлопчик. — Це просто ста-ренька!

15 № 2 (324), січень 2013православнагазета МАЛА ЦеРКВА

СІМЕЙНИЙ ПАТЕРИКЗазвичай «сімейними» святими

називають мучеників Гурія, Самона і Авива. Ще згадують святих Петра

і Февронію.Мені, як батькові сімейства, потрібні

не тільки покровителі, але й приклад для наслідування. І мені важко насліду-вати Петра і Февронію. Немає у мене бояр, які прогнали б мене із князівства. Взагалі, і князівством особливо не пахне — десятий рік живемо із дружи-ною в найманих квартирах. А у житії Гурія, Самона і Авива, які допомогли покинутій дівчині, про сімейне життя взагалі не йдеться. Проте вони наші молитвеники перед Богом. Та й не тільки вони.

Давайте відкриємо церковний календар. Перше січня (ст. ст.) — пам’ять святого Василія Великого. З відомостей про цю незвичайну людину ми можемо дізнатися декілька цікавих фактів про життя сім’ї, в якій він виріс.

СІМ’Я СВЯТОГО ВАСИЛІЯ ВЕЛИКОГО

Отже, місце дії — Візантійська імпе-— Візантійська імпе- Візантійська імпе-рія, провінція Каппадокія (територія сучасної Туреччини). Час дії — перша половина IV ст. після Р. Х. Батька Василія Великого теж звали Василієм, матір — Емілією. Бабуся Василія — свята Макрина — стала мученицею, адже ще зовсім недавно християнство було забороненою релігією.

Василію та Емілії присвячено декілька похвальних відгуків, сказаних іншим святим — Григорієм Великим. Він пише: «Подружнє життя цих батьків, що полягало не стільки у плотському союзі, скільки в рівному прагненні до чесноти, мало багато прикметних риси, як-от: годування бідних, гостинне прийняття прочан, очищення душі через стрима-ність». Це можна було б вважати зви-чайним для греків красномовством і особливостями жанру «похвального слова». Але святий Григорій особисто знав батьків святого Василія. І сам був дуже вражений тим, що усі діти з цієї сім’ї стали доброчесними. «Якщо з дітей один або двоє можуть бути гідні похвали, то це можна приписати при-роді, — пише Григорій, — але вищість у всіх явним чином змушує хвалити батьків». Вищість у всіх — це та кількість справжніх християн, яких виховали Василій-старший і Емілія. У них було десятеро дітей, з яких четверо причис-лені Церквою до лику святих: Василій Великий, Григорій Ніський, Петро Севастійський і Макрина-молодша. Церква також шанує святу їхню матір Емілію.

Перша дитина — донька, названа Феклою, але яку всі називали Макри-ною — на честь бабусі. Потім народився майбутній Василій Великий — близько 330 р. Сім’я була небідною: три маєтки, слуги. Хоча батьки нічого не успадку-вали. «У батькових батьків майно було відібране за сповідування Христа, а наш дід по материнській лінії був уби-тий через імператорську ненависть, — згадує один із синів — святий Григорій, — і все, що в нього було, перейшло до інших власників. І незважаючи на це, по вірі їхнє майно зросло настільки, що, мабуть, не було у ті часи нікого, хто б їх переважав».

Та навіть у забезпеченій сім’ї почат-ковим вихованням сина займався сам батько. Василій і Емілія вважали своїх слуг помічниками, але не рабами.

Коли старші діти підросли, їм, як і всім дітям в усі часи, стали розповідати історії або казки. Ми теж так робимо — читаємо на ніч казки або ставимо муль-тики, але не все підряд. Вибираємо — що дітям корисно, а що — ні. Саме так чинила й Емілія. «Непристойним і неприпустимим вважала вона вивчення пристрастей у трагедіях (жіночих при-страстей, що надихнули поетів і лягли в основу їхніх творів) або вульгарностей

у комедіях, або причин лих Іліона, — для ніжної та вразливої дитячої душі, яка певним чином мутніє від цих безсо-ромних розповідей про жінок. Не вони, але ті книги богонатхненного Святого Письма, які найбільш доступні розу-мінню в самому ранньому віці: ось що було для дівчинки предметом вивчення; переважно ж Премудрість Соломона».

Не все було гладко у цій родині. Один із дітей помер у дитинстві, інший загинув у результаті нещасного випадку вже у зрілому віці. Саме старша сестра — Макрина — допомогла матері пережити втрату дітей.

Тим часом діти зростали. Майбут-нього Василія Великого батьки відпра-вили навчатися до Афін. Найблагочес-тивішою була Макрина. Коли дівчині виповнилося 12 років, батько хотів заручити її обраному ним благочести-вому молодому чоловікові, щоб видати заміж, коли вона досягне повноліття. Таке раннє рішення — не тільки звичай часу. Макрина була настільки красива, що до неї чимало сваталися, пише про неї святий Григорій, і батько хотів бути впевненим у тому, що видасть доньку за порядну людину.

Не судилося. Юнак помер ще до заручин. Потім, коли пройшов якийсь час, батьки знайшли їй нового нарече-ного, але дівчина відмовлялася. «Вона наполегливо повторювала, що заруче-ний із нею з волі батьків не помер, але його, “який живе у Бога” в надії воскре-сіння, слід вважати таким, що поїхав з дому, а не мертвим, і що немислимо було б не зберігати вірність нарече-ному, який від’їхав». Ось така незви-чайна вірність ще до весілля.

Останньою дитиною став хлопчик Петро. Незабаром після його наро-дження помер батько сімейства. Макрина, яка вже виконувала частину обов’язків по господарству, взяла на себе ще одну роботу — вигодовування свого брата. Коли з Афін повернувся

додому старший брат — Василій — саме Макрина привела його до тями. «Вона стикнулася з його надзвичайною заро-зумілістю щодо свого ораторського дару та зневагою до всіх прийнятих правил, і гордовитою свідомістю пере-ваги над усіма славними людьми про-вінції», — згадує середній брат Григорій. Бесіди із сестрою і приклад її благочес-тивого життя зробили свою справу. Василій «став прихильником того самого простого трудового життя, і ціл-ковитою безкорисливістю став готувати для себе безперешкодний шлях до доброчесності».

Коли діти виросли, одружилися чи вийшли заміж, із матір’ю залишилася Макрина. Вона була ініціатором утво-рення монастиря з їхнього будинку. При цьому багатьох слуг вирішено було відпустити на волю. Саме в цьому монастирі померла Емілія, на руках своєї першої дитини — дочки Макрини і останньої — сина Петра. Ось її молитва перед смертю: «Тобі, Господи, приношу зачаток і жертвую десятину від плодів мого лона. Ось ця — першонароджена, початок пологових мук, а цей — остан-ній, їхнє завершення. Тобі присвячую їх обох згідно із законом, вони — моє Тобі приношення. Нехай зійде благосло-вення на неї — зачаток, і на нього — послідок».

Фактично старша донька була заснов ницею одного з перших жіночих монастирів. Старший син став єписко-пом, проживши усього 49 років, але залишивши після себе величезну кіль-кість апологетичних та богословських праць, і вважається одним з отців Церкви. Сам він прийняв Хрещення після 20 років, тобто час його активного служіння — не більше 29 років.

Макрина проводила життя як справ-жня черниця. Хоча, напевно, їй було не звикати. Домашні богослужіння стали звичаєм у цій сім’ї, чимось на зразок сімейної традиції. У житії святого Григо-

рія згадується про одне його чудесне видіння саме під час домашньої служби на честь 40 Севастійських мучеників.

Рідний брат — святий Григорій — застав сестру Макрину перед смертю тяжко хворою. «Проте вона лежала не на ложі якому-небудь чи на м’якій постелі, але на підлозі, на дошці, вкри-тій мішковиною, з іншою дошкою, під-кладеною під голову».

Брат поскаржився сестрі на життя: його пригноблював імператор, який став на бік аріан. Сестра здивувалася його бурчанню. Як колись старшого брата, вона й середнього стала настав-ляти у благочесті. «Наш батько, — гово-рила вона, — хоч і був відомим учите-лем риторики, але далі нашої провінції його ніхто не знав. Тебе ж знають в усій імперії й запрошують у різні єпархії. Це все наслідок молитов наших батьків».

Макрина нагадала йому просту істину: віра — доля душ вдячних. Хрис-тиянин живе постійно дякуючи Богові, незалежно від обставин свого життя.

Брат записав слова передсмертної молитви своєї сестри. Вона наповнена алюзіями зі Святого Письма, які дово-дять, що свята Макрина постійно пере-бувала у молитві й читанні Біблії.

«Ти, Господи, звільнив нас від страху смерті. Ти життя вічного початком зро-бив нам кінець земного життя. Ти в належний термін заспокоюєш сном наші тіла, і знову пробуджуєш їх при останній сурмі. Ти на час віддаєш землі землю наших тіл, якій дав образ Своїми руками, і знову береш те, що віддав, нетлінням і благодаттю преображаючи оце смертне й потворне. Ти визволив нас від клятви і від гріха, і те, й це узявши заради нас. Ти зітнув голову змія, що зяючою пащею поглинув людину через непослух. Ти вказав нам шлях до воскресіння, зруйнувавши ворота пекла і скасувавши того, хто має державу смерті. Ти дав тим, хто боїться Тебе, знамення: образ святого Твого Хреста на повалення супротивного і на утвердження життя нашого.

О, Боже вічний, Якому залишена я від утроби матері, Якого полюбила душа моя усією силою, Якому присвятила я і плоть і душу від юності моєї і донині, Ти мені пошли світлого Ангела, нехай від-веде він мене до місця прохолодного, де вода спокійна біля лона святих отців. Той, Хто подолав полум’я вогнен-ного меча і звів у рай людину, яка співрозп’ялась Тобі і здобула милість Твою, і мене пом’яни у Царстві Твоєму, бо і я співрозп’ялась Тобі, прикувавши страхом плоть мою і боячись судів Твоїх. Нехай не відлучить мене страшна прірва від обраних Твоїх. Нехай не постане заздрісник на шляху моєму, і нехай не виявиться перед очима Тво-їми гріх мій, якщо, переможена неміччю єства нашого, словом, ділом або помис-лом я згрішила. Той, Хто має владу на землі відпускати гріхи! Прости мені, нехай спочину й постану перед очима Твоїми позбувшись тіла мого, не маючи ні плями, ні пороку на душі моїй, і нехай зійде душа моя бездоганною та неза-плямованою в руки Твої, як кадильний дим перед Тобою».

Брат зворушливо описує похорон своєї святої сестри і кілька чудес, що їх вона звершила за життя — наприклад, зцілила дитину, яка осліпла на одне око.

Зазвичай усіх їх згадують окремо. Василій написав безліч молитов, апо-логетичних проповідей, тлумачень біблійних книг і вважається одним з учителів Церкви. Григорій теж шану-ється як видатний проповідник і бого-слов. Про їхню сестру Макрину, та й про усе їхнє сімейне життя пишуть мало. Просто тому, що в бажанні надати висо-кий статус чернечому життю багато православних авторів тим самим при-нижують сімейне життя. Мовляв, є пре-подобні, аскети, старці — їх наслідуйте. Усе набагато складніше. Виховання дітей, любов чоловіка і дружини — це теж шлях спасіння. Сім’я, в якій виріс Василій Великий, — яскравий тому доказ.

Владислав Головін

«Якщо з дітей один або двоє можуть бути гідні похвали, то це можна приписати природі, — пише Григорій, — але вищість у всіх явним чином змушує хвалити батьків»

№ 2 (324), січень 201316 православнагазета

ПРОХАННЯ ПРО ДОПОМОГ У

Знайомі кожному назви нотної гами — почина-ючи «до» й закінчуючи «сі» — в XI ст. були

введені у вжиток ченцем-бенедиктинцем Гвідо Д’ареццо й позначали перші склади слів молитви до Іоанна Хрестителя. У ній містилося прохання про збереження сили голосу.

Перша нота «ут» змінила свою назву на бла-гозвучнішу «до» в XVII ст., остання ж, «сі», хоч і не цілком відповідає першому складу імені свя-того, але так зручніше співати.

Для вказання необхідної висоти тону Гвідо користувався лівою рукою. Кінчики й суглоби кожного пальця означали певний звук. Це дозволяло йому показувати хору, які ноти потрібно співати.

«Дай нам чисті вуста, святий Іоанне, щоб ми могли усією силою свого голосу свідчити про чудеса твоїх діянь»

«UT queant laxis, REsonare fibris, MIra gestorum, FAmuli tuorum, SOLve polluti, LAbii reatum, Sancte Ioannes»

Молитва до святого Іоанна Хрестителя:

· ЦЕ ЦІКАВО ·

ХТО ПРИДУМАВ НАЗВИ СЕМИ НОТ?

Гравюра «Гвідонова рука». 1547 р., Венеція

ПРОХАННЯ ПРО ДОПОМОГ У

ДУЖЕ ПОТРІБНЕ ЧУДО...

Кожен випадок у відді-ленні дитячої онкоге-

матології трагічний. Але є  історії, які торкаються глибин душі.

Валентина Миколаївна, Віталій Борисович та їхній син Віталік живуть у с. Іванівка Кагарлицького р-ну Київської області. У  подружжя 19 років не було дітей. Скільки вони пройшли митарств по лікарях, скільки сліз Валя виплакала, одному Богу відомо. Але сім’я вирі-шила: якщо не доля їм народити дитину, то вони подарують щастя іншому, покинутому малюкові. І всиновила восьмимісяч-

ного Віталіка. Життя від-разу набуло сенсу. Кожен день був наповнений радістю, щастям, турбо-тою. Віталік виріс дуже працьовитим, слухняним, спокійним хлопчиком. Коли йому виповнився рочок, Валя помітила дивне лущення у нього на шкірі. Після звернення до лікарів почула діагноз — «іхтіоз» (спадковий дер-матоз, виявляється утво-ренням на шкірі риб’ячих лусок). Багато витратили сил, але навчилися жити із цим захворюванням.

У 11 років Віталік почав швидко втомлюва-тися, іноді йшла з носа кров. Після аналізів ви явили гострий лімфо-бластний лейкоз (рак крові). Почали лікування, однак Віталік не увійшов у ремісію, тому йому потрібно робити пере-садку кісткового мозку від нерідного донора. Це дуже дорого, і у Віталіка майже немає часу: всього два місяці. Мама — пенсі-онерка, тато — інвалід, зараз перебуває в лікарні, продати їм нічого, пози-

чити такі гроші немає в кого. Дивлячись на бать-ків дитини, бачачи, якою любов’ю оточений цей хлопчик, розумієш, що він — сенс їхнього життя. Що буде з ними, якщо ми не зуміємо їм допомогти, страшно собі уявити. А без пересадки кісткового мозку в дитини немає шансів на життя.

На даний момент хлопчика згодна при-йняти на лікування іта-лійська клініка, звідки отримано рахунок на 120 тисяч євро.

Віталік до хвороби не знав, що він прийомний. У  силу обставин батьки розповіли йому про це, бо найголовніше для них  — урятувати його життя. Сім’я потребує як фінансової, так і молитов-ної підтримки близьких та далеких людей. Хоча людей далеких у такій ситуації бути не може.

Нам ніколи не осяг-нути Промисл Божий про нас і ніколи не зрозуміти сенс хвороб і страждань. Проте в наших силах допомогти ближньому, дійсно стати для нього ближнім, не пройти повз і

не залишитися байдужим до його страждань. У наших силах подарувати частинку свого тепла.

Будь ласка, допомо-жіть! Наша допомога буде справжнім чудом, подарунком, надією на життя.

КОНТАКТИ:Тел.:

098–453–88–82 (Валентина, мама);050–510–19–69

(Катерина Сапожкова,волонтер).

РЕКВІЗИТИ ПриватБанк

Р/р 29244825509100МФО 305299

ОКПО 14360570Призначення платежу:

поповнення карти № 5211 5373 0592 7555

Одержувач: Злобенко Валентина Миколаївна.

Інформацію надано Українською відкритою асоціацією організацій, груп і осіб, що працюють з дітьми, які страждають на о н к о з а х в о р ю в а н н я (http://www.donor.org.ua/)

ДОПОМОЖЕМО СЛАВКУ ОДЕРІЮ

Славкові трохи більше двох років, але він

постійно живе з важким болем і навіть розучився посміхатися. До трьох місяців він був звичайною дитиною. А потім почалися щоденні судоми. Славко не утримував голову, постійно страждав через дисбакте-ріоз, набрякав від крапель-ниць, був змучений обсте-женнями, однак причину хвороби так і не виявили...

Л ікарі розводили руками, стверджуючи, що «він таким народився», а

батьки, які бачили малюка з народження, знали, що він був таким, як інші діти!

«Ми вже випробували все — пройшли обстеження в Харкові, Києві, Москві, але ні остаточного діагнозу, ні адекватного лікування підібрати не вдалося, — розповідає мама Славка. — Одна із провідних клінік у Німеччині — SCHON KLINIK (Фогтаройт) — погодилася взяти нас на обстеження та лікування. Прийшов раху-нок на 56 670 євро, але всі свої заощадження і всі ресурси наших родичів і знайомих — усе, що в нас було! — ми вже витратили на лікування. Завдяки допомозі небайдужих

людей нам вдалося зібрати частину суми, але потрібно ще 21  540 євро. Допомо-жіть нам, будь ласка, не кидайте нас із нашою бідою!»

КОНТАКТИ:Тел.: 066–900–78–86,

098–240–28–47 (Тетяна, мама); 098–441–88–74

(Надія, волонтер).

РЕКВІЗИТИ:«ПриватБанк»Номер картки:

4405 8858 2654 9658Одержувач: Одерій Тетяна

Олександрівна.

ПІДТРИМАЙТЕ АРТЕМЧИКА СВИРИДЕНКА

Маленькому Артем-чику два з полови-

ною рочки. Наприкінці травня 2012 р. у нього діагностували злоякісну пухлину. З цього часу батьки роблять усе мож-ливе, щоб врятувати свого малюка. На цю боротьбу вже витрачено усі кошти молодої сім’ї. Тато зараз не може пра-цювати, бо змушений

постійно перебувати поруч із дружиною і маленьким синочком. Малюкові треба пройти ауто-ТКМ і MIBG-обстеження в Москві, для якого необхідно зібрати 15  000 грн. Батьки звертаються по допомогу до всіх небай-дужих людей. Підтри-майте Артемчика і його родину!

КОНТАКТИ:Тел.: 066–457–12–77 (Наріне, мама); 098–441–88–74 (Надія,

волонтер).РЕКВІЗИТИ:«ПриватБанк»

Р/р: 29244825509100МФО: 305299

ОКПО: 14360570Номер картки:

5577 2127 0706 1555Одержувач: Свириденко Олексій

Васильович.

ЗВЕРНІТЬ УВАГ У

Надія Попко, волонтерський рух «Молодість не байдужа» при Синодальному відділі у справах молоді УПЦ

ПАЛОМНИЦЬКИЙ ЦЕНТР УКРАЇНСЬКОЇ

ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ Три українські Лаври

Київ – Чернігів Київ – Почаїв Святогірська Лавра(за груповими замовленнями)

Золоте Кільце Росії 1–11 березня Москва – Дивєєво 1–4 березняСанктПетербург – Печори 1–9 лютого

Ізраїль: 7–14 березня, 5–12 квітня, 1–8 травня, 8–15 червняЙорданія 16–23 березняІзраїль – Йорданія 16–23 березняІталія 17–24 травняТуреччина 8–15 березняСША 8–17 березня, 29 квітня – 12 травняГреція 29 квітня – 10 травняАфон 10–17 березняГрузія 6–13 березня, 8–15 квітняФранція – Німеччина – Швейцарія

(Стопами Романових у Європі) 6–13 березня, 8–15 квітняФранція – Німеччина (До тернового вінця Спасителя)1–9 квітня

ЗАПРОШУЄ ВКЛОНИТИСЯ СВЯТИНЯМ УКРАЇНИ ТА РОСІЇ

ДО СВЯТИНЬ ДАЛЕКОГО ЗАРУБІЖЖЯ

01103 Залізничне шосе, 3 Київ, Україна

Тел.: +38 (044) 383 04 11+38 (044) 383 04 22+38 (050) 265 55 42+38 (097) 545 42 55

Факс: +38 (044) 529 02 92pilgrimsua@gmail.com

www.pilgrims.in.ua