1

АНАТОЛИЙ СТЕПАНОВИЧ КУРЧЕНКО.

ЭТО О ДОВОЕННОМ МОЁМ ПОКОЛЕНИИ О ПРОЖИТОМ

И ПЕРЕЖИТОМ, И КАК ЭТО БЫЛО.

**************************

АНАТОЛІЙ СТЕПАНОВИЧ КУРЧЕНКО.

« ФОТОГРАФ, БРОДЯЧИЙ МАНДРІВНИК-ПИСАКА…»

2

ЭТО О ДОВОЕННОМ МОЁМ ПОКОЛЕНИИ, О ПРОЖИТОМ И

ПЕРЕЖИТОМ, И КАК ЭТО БЫЛО.

(((Повествуется так же, фотографиями и

фотодокументами…))

****** СОДЕРЖАНИЕ- ЗМІСТ *******

1. Всё-всегда начинается с детства.

2. Трагическое-22-е Июня, 1941-го года.

3. Герой гвардієць-танкіст лейтенант Микола Олексієвич

Полянський.

4. Мирний час і відродження всього того, що було зруйноване

війною.

«КОРОТЕНЬКИЙ» ВСТУП-ПЕРЕДМОВА, ДЛЯ РОЗДУМІВ

ЧИТАЧА….

***Від кожного із нас в розбудові України, залежить її

становлення і процвітання, для нашого сьогодення і

прийдешнього покоління***

***СЧАСЛИВИЙ ТОЙ у кого НЕВПИННО б’ється СЕРЦЕ за СВОЮ

БАТЬКІВЩИНУ, за СВІЙ НАРОД.*** (А.С.К.)

***Писв’ячуються ці спогади: Вчителям та учням рідної 4-ї

середньої школи міста Первомайська, Миколаївської області, та

3ЕМЛЯКАМ міста ПЕРВОМАЙСЬКА, від 80-ти річного довоєнного

школяра цієї ж школи-пристарілого «підлітка», Анатолія

Степановича.***

(Але ж доки я ще «дибаю» в мене є така «Мрія», ще встигнути

на запрошення вчителів і школярів, Первомайської школи №4,

Миколаївської області, поспілкуватись і розповісти про тих

«загадкових сміливців пастухів-підривників», які самотужки діяли на

Ольвіополі, та на його околиці, з таким підступним, самовпевненим і

жорстоким ворогом- німецьким окупантом. І під кованим німецьким

«чоботом» якого перебували з серпня 1941-го року до квітня1944-го

року, мешканці міста Первомайська. І таке інше……………

**До зустрічі-шановні на мій «ВИРОК…….!!!**)

3

**ТА Й НА ВИРОК ЦИХ СМІЛЬЧАКІВ-ПАСТУХІВ, НА

ФОТОЗНІМКУ**

***Наш загін: який, самотужки діяв під час війни проти німцького-

окупанта***- (Цей фотознімок оприлюднюється ВПЕРШЕ і вперше

викладаю про дії цих підлітків в окупованому німцями-Первомайську,

в розділі. «Тргическое-22-е Июля, 1941-го года.».)

///І на нашій «Військовій нараді ухвалили» : За хоробрість і

кмітливість в тилу ворога в окупованому німцями Ольвіополі в 1941-

43 роках, за знищення і виведення з ладу німецької військової техніки.

«Відзначити: Мельніченка Віктора, Селянінова Віктора, Зубу Віктора,

Діордіященка Павла-медальями, «За Боевые заслуги», Серватинського

Льову і Очеретнього Мітю-медалями, «За Отвагу», Курченко Анатолія

Степановича-ордином «Боевого Красного Знамени».///

(І ці хлопчаки-Ольвіопольці «пастухи-підривники» в

окупованому німцями міста Первомайська, який розташований на

річках Південний Буг та Сінюха. Теж, ці «невловимі» пастухи, внесли

своїми діями проти ворога свою «краплинку» для прискорення Дня

Перемоги, над озвірілим німецьким окупантом.)

4

*На Східному фронті* *Проводи на Східний фронт*.

Мені навіть шкода тих німців, які самі гинули на війні і

залишали своїх дружин вдовами та дітей сиротами -

вимушено виконуючи зухвалі накази БІСНУВАТОГО ГІТЛЕРА,

який їх послав знищувати народи Європи і загарбати

Радянський Союз, який був Батьківщиною, народів БРАТІВ. Та

наше діло було ПРАВЕ МИ ПЕРЕМОГЛИ, та й разом з тим

врятували, інші НАРОДИ Європи від «КОРИЧНЕВОЇ ЧУМИ.»

5

(((Щоб усвідомити якою була постать Сталіна про якого і

Батьківщину народ співав, і складав пісні. Необхідно вміти

ОСЯГНУТИ всебічно і «зважувати» ту епоху в якій відбувались

ті події.. )))

//На просторах Родины чудесной,

Закаляясь в битвах и труде,

Мы сложили, радостную песню,

О Великом друге и Вожде,

Сталин- наша слава боевая,

Сталин-нашей юности полёт.

Нам даны сверкающие крылья,

И вложили в серце-пламенный «мотор».

Удаль нам великая дана.

С Его именем. Мы везде побеждаем,

Наш НАРОД, за Сталиным идёт…………….//

6

***З чого ж розпочинається БАТЬКІВЩИНА???

З тієї де ти народився ХАТИНКИ-ОСЕЛІ,

В якій рідна МАТУСЯ співала- колискові пісні.

Вчила розмовляти РІДНОЮ мовою.

Рачкувати у дворі- зеленою травою.

А згодом-босоніж бігати по вранішній росі.

Дбали і виховували батьки своїх дітей,

Щоб вони були гідними своїй БАТЬКІВЩИНІ.

І щоб жила рідна КРАЇНА,

І були ЩАСЛИВІ люди і їх діти,

Які в ній живуть і радіють СОНЦЮ,

(А.С.К.) І немарно прожитому кожному ДНЮ…….

Але ж тим німецьким-загарбникам була ні до чого наша

БАТЬКІВЩИНА. Ними було зруйновано чимало наших міст і

сіл, і знищували їх мешканців. На Київщині вщент було

спалено разом з мешканцями, село РАСКИ. А на Чернігощині

німці знищили місто КОРЮКОВКУ і вчинили розправу над

мешканцями цього міста. І про ті жахливі події, які

відбувались в цьому місті, мені розповів Менськой Віктор, з

яким ми навчались в РУ-№1, міста Миколаєва-1952р., і, як їм

вдалося зі своєю Матусею вникнути такої долі, якої зазнали

мешканці їхнього міста. Біснуватий Гітлер планував Москву

та Ленінград «стерти з лиця землі……….»

7

«ДІТИ ВІЙНИ» Четвертий клас, Первомайської середньої школи №4,

Миколаївської області-1945-й рік.

Перший ряд: Балик Лариса, Соловйова Дуся, Арсірій Ірина,

Криворученко Ніна, Крайтор Жора, Хоменко Світлана, Михальченко

Галя, (* Галя),

Другий ряд: Ільченко Надя, Німець Костя, Крачковська Ніла, Заяць

Дора, вчителька МИЛАНІЯ ВАСИЛЬЄВНА, Войтенко Ліда, Пукась

Віля, Гунько Рая, Федюкіна Шура,

Третій ряд: Кулакова Надя,Подчинок Надя,(* *) Зелена Женя, (*

*),(* *), Мухільченко Галя, Літвін Володя.

Четвертий ряд: Заікіна Тамара, Курченко Толя, Колісніченко Надя,

Суровцев Гера, Ягольніцький Льоня, Качуровська Ніна, Власов Вася.

8

На знімку:Бабуся Устя, дід Охтим Король зі своїми внучками

Олею та Валею. Коли німці втікали на Захід то грабували селян. Німці

зайшовши в хлів діда Охтима, та й на налигачі вивели корову з хліва.

Та Оля своїм «гірким» дитячим плачем і благаючи німецьких

«крадіїв», щоб ті не забирали у них їх «годувальницю» коровку.

Пропонуючи їм натомість забрати у них курочку. Німецький офіцер,

який брав участь у цій акції запитав, у свого перекладача, а чому ця

дівчинка так плаче? І зваживши на все те німецький офіцер по-

«Фюрерськи» махнув рукою і наказав своїм солдатам віддати налигач

діду і німці гуртом пішли з двору. Старі були вдячні своїй внучці Олі

за її кмітливість, і такий її вчинок вони довго пам’ятали.

9

Іван Якович Іваненко, Іван Охтимович Король, боронив

загину в 1941-му році захищаючи від німецької навали, Кавказ в

складі від німецького окупанта-Київ. Закавказького фронта-

І.В. Тюленева.

На знімку в Німеччині, праворуч: Олексій Ефімович Король. (І

хіба ж на війні обійтися без ГАРМОНІ-гармошки, на відміну від тієї

губної гармошки на якій вигравали пихаті німці.) Але ж коли наші

10

ІВАНИ ТЬОРКІНИ під час «ЗАТИШШЯ» на війні грали на баяні, то в

бійців відразу піднімався настрій і плекало їх до перемоги над

ворогом.

(Пам’ятаю також, як Камінщик Володя «прихопив» з собою

«Баяна» на «Цілину» і грав нам, на «Баяні» полонез Агінського і інші

пісні. А ми присутні поряд-залюбки підспівували. І в цьому «ніби то

безлюдному Краї» на його просторах, пісні на «Баяні» лунали якось

особливо і піднесено. А я «недопетрав» прихопити з собою на

«Цілину» свого фотоапарата і мав би нагоду відзняти чимало цікавих

епізодів, як молодь працювала на будівництві цього, ще необжитого

Цілійного краю. Зокрема на станції Кайранкуль збудували: елеватор,

житло для тих хто надалі залишиться «обживати Цілину» і стануть

НОВОСЕЛАМИ і ти і я. Зокрема будівельна бригада, (Очолювана

Мною) облаштовувала дизельелектростанцію, яка б постачала

електричний струм на елеватор, залізничну станцію і для освітлення

житла. До речі: житло і їдальню для новоселів, теж збудувала і склала

наша-будівельна бригада, і таке інше……….)

КАЗАХСТАН-«ЦІЛИНА»

В «Цілийний»-необжитий край,

Молодь приїжджай!!!!

Де на безкрайніх степах-Казахстана,

Ковиль-трава, буяє,

І степові буревії, ковиль-трави,

Колихає, гойдає.

І «переливаються зеленими хвилями»-зелені трави.

Ніби так, як вітер «гоне» на морі,

Блакиті морські хвилі.

Та натомість де росла ковиль-трава,

Та гіркі полині…...

Згодом, на ланах-колоситимуться,

ЗЕРНА, золотистої пшениці……….

//Та, якщо буде ХЛІБ-буде й ПІСНЯ.// (А.С.К.)

11

В довоєнні роки поетами складались пісні на різноманітні-

життєві теми та ті події, які відбувалися в Країні на той час. І навіть

видавались окремі збірники-пісень. для тих, хто полюбляє пісні:

«І хто з піснею по житті крокує,

Той нізащо і ніде не пропаде-незагине……….

Вперед з піснею крокуй,

Наше молоде покоління,

Йдучи на нові будови,

Та на великі звершення,

Нашої, Країни-Держави.

І крокуй так !!!………..

Щоб у тебе посмішка, квітла-цвіла………. (А.С.К.)

12

У воєнне лихоліття з Німеччиною поети теж складали

пісні. І їх пісні на фронтах і навіть на передовій під час

затишшя,- бійці в окопах та укриттях співали улюблені і

задушевно-патріотичні пісні. Також на фронтах

виконувались пісні відомими співаками-нашої Країни. Іноді

траплялося так, що артисти потрапляли під час концерту,

під обстріли ворога. Та артисти не поспішали покидати

імпровізовану сцену і ховатись в укриття-ВСІМ ВОРОГАМ

НАЗЛО, та продовжували виступати перед бійцями.

Особливим святом для бійців на фронті було, коли приїздила

до них зі своїми піснями улюблена співачка КЛАВДІЯ ІВАНІВНА

ШУЛЬЖЕНКО, та інші улюблені артисти…………… Та коли з

уст Клавдії Іванівною, лунала пісня «Синий платочек». То

кожного бійця за душу «брало»-згадуючи про своїх коханих,

дружин. Вони полюбляли одягати-різнобарні за кольором

платочки-хустинки. Які їм пасували і були до лиця, і

«виглядали» в цих хусточках жінки та дівчата, кожна із них

неповторною КРАСУНЕЮ.

***** И любой наряд на них хорош,

Пусть он стоит даже грош………

*1941-й рік.* Та ось складені МНОЮ- віршовані рядки,

які різняться за змістом:

Степом,

Степом……..

Та воєнними шляхами,

В спеку,

Під пекучими,

Сонця-променнями,

В кривавий-

13

Жорстокий,

Бій в атаку,

З німецькими окупантами.

Йдуть, наші червоноармійці.

Над військовими траншеями,

І головами червоноармійців,

Ввесь час в небі літають-

І кружляють-

Німецькі літаки-«Зграями».

«Крилатих-стерв’ятників»-вбивців,

З чорними на їх крилах-хрестами.

І пікіруючи- з літаків,

Кидають бомби, влучаючи ними:

В танки, гармати, траншеї- бомбами.

І «ведуть» шквальний-кулеметний вогонь з літаків.

По нашим, військовим колонам, на марші.

Дошкуляє, також наших бійців,

Воржі, артобстріли з гармати.

Які все знищують навколо-гинуть наші солдати.

Іноді над позиціями де «відгримів» бій,

В небі пролітали «Ключем», стая журавлів.

І журавлі порушуючи свій стрій,

Розлітались навколо і крю, крюю… крюкаючи,

14

І курликаючи…………

Кружляли в небі над траншеями.

І своєю журавлинною «мовою», висловлюючи,

Таким чином жалобу……….

Скорботу……….

За загиблими на полі брані, НАШИМИ БІЙЦЯМИ………

*1945 рік.* Степом, степом,

Виборовши Велику Перемогу над ворогом,

З радістю і піднесенням повертались з війни-додому,

Наші солдати-зворотнім шляхом,

Котрі, в жорстоких боях,

З німецьким загарбником,

До БЕРЛІНА дійшли………

Навіть незважаючи на негоду,

Наші війська на своєму шляху:

Долали, різноманітні природні перешкоди-перепони.

Та численні, військові-ворожі укріплення,

І такими важкми-воєнними шляхами,

Та різноманітними-ворожими перепонами,

І такий ШЛЯХ, був подоланий НАШИМ ВІЙСЬКОМ.

До здобутої- беззаперечної, повної ПЕРЕМОГИ над ворогом…..

Та все ж таки боляче було бачити, нашим солдатам,

На їх ЗВОРОТНЬОМУ шляху:

15

Безліч руїн та згарищ,

Зранену війною нашу землю-бомбам та снарядами.

Та все це звичайно з часом народ відбудує,

А ось ті ЧИСЕЛЬНІ-нанесені війною ЛЮДСЬКІ ВТРАТИ,

Їх нам, НІЗАЩО - НЕПОВЕРНУТИ.....................

Але ж нестерпно важко і боляче було солдату,

ЯКИЙ, повернувшись додому:

Бачити, вщент спалену-рідну хату.

Та й не зустріла солдата-ЙОГО СІМ’Я ???

Яку було страчено, німецьким-фашистом…… (А.С.К.)

*******А вот Алексей Фатьянов сочинил стих и посвяти его

тем воинам, прошедшим долгий и нелёгкий путь по дорогам

войны, кто давно был оторван от дома и родных мест и

своих близких.

«ДАВНО МЫ ДОМА НЕ БЫЛИ.» Стих А. Фатьянова.

Горит свечи огарочок Который год красавицы

Гремит недальний бой…. Гуляют без ребят.

Налей, дружок, по чарочке, Без нас девчатам кажется

По нашей фронтовой. Что звёзды не горят.

Налей, дружок, по чарочке, Без нас

По нашей фронтовой. девчатам кажется,

Не тратя время попусту Что месяц сажей мажется,

Поговорим с тобой. А звёзды не горят.

Не тратя время попусту, Зачем им зорьки ранние,

По-дружески да попросту Коль парни на войне-

Поговорим с тобой. В Германии, в Германии-

Давно мы дома небыли, Далёкой стороне.

16

Цветёт родная ель… В Германии, в Германии-

Как будто в сказке-небыли Далёкой стороне,

За тридевять земель…. Лети, мечта солдатская.

Как будто в сказке-небыли Напомни обо мне.

За тридевять земель, Лети, мечта солдатская,

На ней иголки нове, К дивчине самой ласковой.

Еловые на ней. Напомни обо мне.

На ней иголки новые, Лети, мечта солдатская,

А шишки все еловые, К дивчине самой ласковой,

Медовые на ней. Напомни обо мне.

Где ёлки осипаються, Горит свечи огарочок,

Где ёлочки стоят, Гремит недальний бой….

Который год красавицы Налей, дружок, по чарочке,

Гуляют без ребят. По нашей фронтовой.

Була складена пісня, про воєнні дороги, тієї сурової пори. Склав

вірша «Дороги»- Лев Іванович Ошанін. Музику до якого написав,

Анатолій Григорович Новіков.

Та ось рядки цієї пісні:

Эх, дороги…………. Эх, дороги…..

Пыль да туман, Пыль да туман,

Холода, тревоги Холода, тревоги

Да степной бурьян……. Да степной бурьян………

Знать не можешь Край сосновый

Доли своей, Солнце встаёт,

Может, крылья сложишь У крыльца родного

Посреди степей. Мать сыночка ждёт.

Вьётся пыль И безкрайними путями-

Под сапогами- Степями, полями-

Степями, полями, Все глядят вослед за нам

17

А кругом бушует пламя Родные глаза.

Да пули свистят.

Эх, дороги………. Эх, дороги……….

Пыль да туман, Пыль да туман,

Холода, тревоги Холода, тревоги

Да степной бурьян. Да степной бурьян.

Выстрел грянет. Снег ли, ветер

Ворон кружит…… Вспомним, друзья……..

Твой дружок в бурьяне Нам дороги эти

Неживой лежит. Позабыть нельзя.

А дорога дальше мчаться, *****************************

Пылится, клубится,

А кругом земля дымится-

Чужая земля.

Складались також пісні поетами та композиторам про

дії партизан та підпільників, які діяли і боролись з німецьким

фашистом на окупованій ним території. У всенародній борні

з німецьким загарбником, піднялись на захист своєї

Вітчизни-від юних Жовтенят. піонерів, дівчат. жінок та

стариків.

*** (А це, як би то коментар: Мені ж особисто не

судилося, коли навчався в школі, як моїм одноліткам бути:

Жовтенням-Піонером і загартовуватись в цих молодіжних

загонах. Та найбільше пишаюся з того, що ми придумали-

вигадали для себе такий «статус, пастухів-підривників та

влаштували такі ігри-забави, з німців і червоних пограти», з

самовпевненим, людиноненависним, підступним-коварним

ворогом, з німецьким фашистом-окупантом, нашої Країни.

18

Гітлерівськм та Геббільсівськм «прихвістникам-

поплічникам» було недовподоби і несприймалось ними всього

Радянського. І як в самій Німеччені так, і на окупованих

німцями територіях інших держав, вони знищували;

Комуністів та патріотів, які боролися з німецьким

варваром. В повоєнні роки в травні 1951 році я поповнив лави

Комсомолу, отримавши в Первомайському міському

Комітеті Комсомолу-Комсомольський квиток за №12982589.

Міста Первомайська-тодішньої-Одеської області. А згодом у

вересні 1961році отримав Партійний квиток за №10362126 в

Жовтневому районному Комітеті Партії України, міста

Київа )***

А труженники тыла, день и ночь не смыкая своих очей

«КОВАЛИ» всё для фронта. для Победы.

І ось такий вірш «ШУМЕЛ СУРОВО БРЯНСКИЙ ЛЕС»,

складений про партизан, Анатолієм Володимировичем

Сафроновим і музику до якого написав, Сігізмунд Абрамович

Кац. І до вподоби була ця пісня партизанам. Яку вони співали

в землянках і біля вогнищ та по всьому партизанському краї.

Та навіть на фронті ця пісня у бійців користувалась успіхом.

Та ось рядки цієї пісні:

Шумел сурово брянский лес,

Спускались синие туманы,

И сосны слышали окрест,

Как шли….

Как шли на битву партизаны.

Тропою тайной меж берёз,

Спешили дебрями густими.

И каждый за плечами нёс

Винто….

19

Винтовку с пулями литими.

И грозной ночью на врагов,

На штаб

фашистский налетели,

И пули звонко меж стволов

В дубра……..

В дубравах

брянських засвестели.

В лесах врагу спасенья нет,

Летят советские гранаты!!

И командир кричит им вслед:

«Громи……….

Громи захватчиков, ребята!!»

Шумел сурово брянский лес,

Спускались синие туманы,

И сосны слышали окрест,

Как шли……

Как шли

с победой партизаны.

****************************************

*** Але ж війна не зважала на вік людини-чи ти партизан-

підпільник, чи ти солдат-генерал, чи одружений, або ж

20

залишив дружину-дітей та пристарілих батьків. На війні все

відбувалось, в залежності від обставин. І як то кажуть

«Кому, як поталане на війні.», та як складеться доля. І навіть

коли солдати йшли в атаку на ворога , то декого і кулі

«минали».

***Мене спонукало викласти свій вірш про молодь, яка до

війни кохали одне одного і їм не поталанило одружитись, і

«створити»-облаштувати свою сім’ю, та вони за покликом

серця пішли на фронт, на війну з ворогом………. І ця

«Розлучниця-війна», багатьом нашим людям долі

«ПОЛОМАЛА».

І цей свій вірш вперше наважився оприлюднити-

особисто, (9-го Травня 2013-го року.), перед присутніми в залі

«Будинку культури» села Блиставиця (Київської області), з

нагоди святкування, Дня Великої Перемоги, вибореної в 1945

році.

*1941-й рік* «ВІЙНА-РОЗЛУЧНИЦЯ».

Коханого Світлани-

Хороброго кавалериста,

Його за покликанням душі і серця,

Відрядили на війну-

Бити німецького фашиста ,

І гуртом з іншими бійцями,

В таку жахливу для Країни годину-днину,

Наші хоробрі СИНИ, боронили

Від німецької навали,

Батьківщину,

21

Матінку-Україну……………….

І ця розлучниця-війна,

Коханого від Світлани забрала,

На довгі, нестерпні чотири роки,

Так, сива зозуля їм накукувала.

І весь цей час, недосипаючи ночей-

До ранку-світанку,

Світлана за милим сумувала,

Подовгу все стоячи на ганку,

Чикаючи від милого вісточки з фронту.

Та все ж таки, Світлану,

Непокидала думка така:

Що так станеться- одного разу,

Коли- ген тільки вранці- Сонечко зійде,

Та її коханий повернеться з фронту,

І до неї приїде…………..

Прийде………….

*1945-й рік* Та все ж таки Світлані,

Радісна- втішна вісточка………….

Від коханого «прилетіла-прийшла».

Не сумуй люба, бо добре знаю,

Що тобі гірко і сумно без мене.

Та отримаємо над ворогом Перемогу.

22

І влітку, вдосвіта приїду-

На коні до твого дому.

В твій двір ворота відчиню-відкрию,

І заїду до тебе на своєму гарячому-

Коні-боєвому……….

Ми одружимося і ти зі мною я з тобою-

Будемо счастливі разом і нерозлучні навіки.

А тим часом, піхотинці-

Й кавалеристи-козаки,

Стрімко йшли в наступ, на БЕРЛІН-

Німецьку столицю.

І до «РЕЙСТАГА» по Берлінській мостовій,

Йшли війська в найважчий свій,

Останній- переможний бій.

Щоб зруйнувати те « орлине гніздо»,

Що фашизм «породило»…..

Та наших славних переможців,

Яким поталанило,

Повернутись з фронтів,

До свого дому………….

Додому……….

В свій рідний край.

З пошаною і радістью-Світлана,

23

Їх зустрічай,

Та міцніше їх обіймай…………

Та й швидше-скоріше-Світлана,

Всіх пригощай

І, ЇМ наливай………..

Чарочку хмелньную…….

Нашу «фронтовую»……….

І з Великою Перемогою Всіх поздоровляй……………………

Склав вірша, Анатолій Степанович.

Племінниця Іра і дочка Галя,

поклали квіти біля обеліска

загиблим воїнам, які під час

війни з німецьким варваром,

боронили свій РІДНИЙ ДІМ і

БАТЬКІВЩИНУ.

*** З нагоди мого Ювілею

від дня народження, на згадку від

колективу АНТК імені О.К.

Антонова, мені подарували

модель літака Ан-225 «Мрія».

Ще небачений в Світі такого

літак Ан-225 «Мрія», який

спроектували талановиті

конструктори КБ. І їх задуми в

кресленнях на папері були

втілені в «життя» колективом

інженерів та фахових робітників багатьох підприємства. ( І на такий

літак облаштували зверху на «Череві-горбі» фюзеляжу спеціальні

вузли, щоб на них монтувати різноманітні вантажі і зокрема, щоб на

24

них встановити космічний корабель багаторазового використання

«Буран» і запустити його за допомогою літака в Космічний простір. І

цей лайнер АН-225 нагадував собою ніби то «Літаючий космодром».

На знімку зліва направо:О.К.Антонов,М.Л,Попович, Давидов Іван

Єгорович.

І цей знімок мені подарувала на згадку в ангарі корпуса №1

аеродрому

25

Гостомель, МАРИНА ЛАВРЕНТЬЄВНА ПОПОВИЧ. ( А там

ген вдавлені на цьому знімку, видніється злітна аеродромна смуга, а за

межами аеродрому розташовані помешкання села Блиставиця.) Та й

запитала у мене Лавреньтєвна, а як же «заходить» крізь ангарні

ворота-літак «Антей»? Коли ангарні ворота завширшки менші за

«розмах крил» літака? І відразу Їй відповідаю, для того щоб

«закотити» такий літак в ангар-спочатку необхідно частково з обох

боків відстикувать «крила» літака. І тільки з «обрізаними крилами»

літака, і таким чином з невеличким проміжком між ворітьми ангара, і

«відстикованими частково крилами» закочують літак. А згодом

планується збудувати новий ангар №2, в який би всі літаки

«проходили» безперешкодно.

Марина Попович, пілот-випробувач, вродлива, мужня, фізично

загартована жінка і при зустрічі з людьми завжди усміхнена. Але ж

Вона змогла. ще й «Загнуздати», навіть такий літак, як АН-22

«Антей». Вона ПЕРША в Світі жінка-пілот, яка здійснила 101

Світовий і 126 Всесоюзних рекордів, на різних типах літаків. І

звичайно ж, в наш час Марина Лаврентьєвна продовжує традиції, тих

ПЕРШИХ, мужніх жінок «Ластівок»-пілотів: МАРИНИ РАСКОВОЇ,

ПАЛИНИ ОСИПЕНКО, ВАЛЕНТИНИ ГРИЗОДУБОВОЇ, які і за часів

війни з німецьким окупантом на своїх літаках прискорювали день

Перемоги над ворогом.

26

А ці два знімка без КОМЕНТАРІВ…………???????

Теж без КОМЕНТАРІВ...............???????

27

На знімку зліва: Гавриш К., Побулавець Є., Сергієнков Ю.,

Ковтун О., Мілевський В., Хохлов А., Курченко А., Уткін Л.,

Мілевський А., Шпак В., Уткін А.

****Прибула на літаку до Києва, услав ленна співачка Алла

Борисівна Пугачова. Та ще й «прихопила» свого автомобіля

«Лінкольна». Цей літак приземлився на аеродромі Гостомель, що під

Києвом. На аеродромі, Аллу Борисівну зустрічали-прихильники її

таланту і не тільки… Мені теж закортіло зблизька подивитись на цю

«диво» ЖІНКУ-співачку. Після зустрічі на аеродромі, Алла Борисівна

в своєму автомобілі «Лінкольні» попрямувала в Київ. З повагою до

Вас, АЛЛО БОРИСІВНА.****

На цьому знімку, віддалік видніються, тваринницькі ферми

колгоспу

28

«Шлях Правди», село Блиставиця.

Син Микола. Дружина Ольга. Дочка Галинка.

На колгоспній ниві «Шлях Правди», ми з дочкою Галею виберемо

льон.

29

А це вже на своїй садибі працюють дочка Галя з моєю

дружиною Ольгою.

(А за межами городів видніється тин-огорожа-аеродрома Гостомель.)

І цей ДИПЛОМ вщент заповненому Актовому залі

співробітниками підприємства, мені особисто вручив О.К. Антонов.

30

Ще й до того подякував, що завдяки таким «Золотим рукам», ті

новітні задуми і розробки літаків, викладених конструкторами на

папері. Можливо втілити тільки завдяки виробникам, які

виготовляють літак, і пілоти- випробувачі згодом «дають літакам

путівку в життя.» і до того ж «НАВЧАЮТЬ» їх літають. Та ще й

літаки необхідно будувати Відмінної якості, використовуючи новітні

сучасні матеріали і технологію.» І завжди бути на вістрі, Світового

науково-технічного прогресу.

31

32

На знімку: Олег Константинович Антонов у колі співробітників

Конструкторського бюро (зліва направо) Д.С. Ківа, В.П.

Пустовойтов, О.К. Антонов, Л.П. Ковальський, Б.О.Стригун. І завдяки

О.К. Антонову і його однодумців на Україні започатковано

будівництво Всесвітньо відомих літаків АН-ів. І ті задуми О.К.

Антонова, які не вдалося Йому втілити на протязі своє життя. Його

послідовники : Петро Васильович Балабуєв, а вже тепер продовжує

справу своїх попередників- Дмитро Семенович Ківа. (На знімку

стоїть, перший зліва. ) Та й беззаперечно велика відповідальність

«лягає» на тих ЛЮДЕЙ, які «пов’язали» свої ДОЛІ з п’ятим

«ОКЕАНОМ» і КОСМІЧНИМ простором, і причетні до

конструювання, виготовлення та випробовування нових зразків

літаків, і літальних апаратів.

(((Звичайно ж в нашій Країні були і інші Конструкторські

бюро, які очолювали талановиті, винахідливі

авіаконструктори, які випереджали час і знаходились на

«вістрі» Світової науки-техніки, і були закоханні в авіацію,

та й їх внесок, і визнання в розвиток-авіаційної галузі-

беззаперечні. Один із них-авіаконструктор, СУХОЙ ПАВЛО

ОСИПОВИЧ (Народився в 1885 році в селі ГЛУБОКОЄ, Вітебської

області БІЛОРУСІЇ, в родині- батько якого був вчителем, в

школі.) В 1905році, Павло навчався, в гімназії міста Гомель. І

33

вперше побачив в повітрі цього міста, політ літака

«Фарман», керованого відомим пілотом С.І. Уточкіним, який

виконував показові польоти на літаку в різних містах. І над

головами гімназистів пролітав не ПТАХ, а ЛЮДИНА

«летить» над ними. І тоді в Павла виникла МРІЯ, бути

причетним до літаків. до авіації. Та й при нагоді

захоплювався, статтями М. Е. Жуковського, про авіацію.

Після закінчення в 1914 році з золотою медаллю гімназії,

згодом навчався в МВДУ імені М.Е. Баумана, в Москві . Під час

навчань слухав лекції професора М.Е. Жуковського, а також

мав нагоду навчатись в його гуртку повітроплавання і вміти

виготовляти моделі літаків. В 1916 році під час Першої

світової війни Павло Осипович був призваний до лав російської

армії. В 1924 році, Павла Осиповича- талановитого студента

МВТУ по запрошенню А.М. Туполева- Павло розпочав

працювати креслярщиком в Центральному

аерогідродинамічному інституті (ЦАГІ). Під керівництвом

А.М. Туполева в 1925-році був підготовлений дипломний

проект і після того, як Павло Осипович успішно захистив свій

диплом-його призначили інженером-конструктором відділу

авіації і дослідного будівництва, і випробувань. Невдовзі

талановитого і кмітливого інженера-конструктора, йому

запропонували очолити конструкторське бюро на

авіапідприємстві. А згодом Павла Осиповича призначили

замісником Головного конструктора. А в 1926-1927 роках

брав безпосередню участь в розробках літака-винищувача І-4,

також в 1932-1937роках-винищувача І-14. І паралельно

очолював бригаду яка розробляла літак АНТ-25, і боєвий

варіант-ДБ-1. На літаку АНТ-25 пілоти В.П. Чкалов, Г.Ф.

Байдуков, штурман А.В. Байдуков в 1936-му році здійснили

безпосадочний переліт з Москви на Далекий Схід.

Протяжність маршруту якого складала-9374 кілометра. В

1937-му році, Валерій Чкалов, Г.Ф.Байдуков і А.В. Беляков на

літаку АНТ-25 здійснили переліт з Москви через Північний

Полюс до Америки (США). Тим самим показали майстерність

пілотів, високу якість літака, яким дивувався ввесь світ.

Павло Осипович в якості Головного конструктора проекту,

працював над будівництвом бомбардувальника ДБ-2 (АНТ-37).

34

На якому у вересні1938-му році під назвою «РОДИНА» з якого

було знято озброєння і встановлені додаткові ємкості для

пального-радянські пілоти, жіночий екіпаж в складі, пілотів:

В.С. Гризодубова, П.Д. Осипенко, М.М. Раскова. Здійснили

світовий рекорд- долаючи безпосадочний переліт між

Москвою-Далекім Сходом-відстань якого складала-6450

кілометрів. На конкурсі при розробці багатоцільового літака

переміг проект Павла Сухого. І новий зразок літак за його

проектом, під його керівництвом, який мав назву Ближнього

бомбардувальника ББ-1. І вперше цей літак піднявся в

повітря, в1937році. Та й серійне будівництво літака ББ-1 було

впроваджено до виробництва на Харківському авіаційному

заводі-Головним конструктором на початку 1937 році був

Павло Осипович. Нова машина доопрацьовувалась і пройшла

Державне випробовування, та й була прийнята на озброєння

під назвою СУ-2. В 1940 році ВКБ перевели до Москви. В цьому

ж році П.О. Сухому була призначена вчена ступінь доктора

технічних наук без захисту дисертації. Напередодні Великої

Вітчизняної війни-сотні літаків СУ-2 поступали в військові

частини. В жовтні 1941 році ВКБ Сухого з Москви було

евакуйована на Урал. Там на Уралі авіабудівники добре

розуміли, що для фронту необхідно проектувати і будувати

такі літаки, які б за технічними-бойовими параметрами і

озброєнням переважали-німецькі. Був виготовлений

броньований штурмовик СУ-6, та винищувач СУ-5 і

запроваджені в серійне виробництво. Винищувач СУ-5-

досягав швидкості понад 800км на годину і здатний вести бій

в небі з німецькими реактивними літаками Ме-262 . В

повоєнний час Павло Осипович Сухой був одним із засновників

радянської РЕАКТИВНОЇ-зверхзвукової авіації. Під Його

керівництвом розроблялись,будувались і проходили

випробовування реактивні боєві літаки «СУ». Ланка таких

літаків як: Літак-винищувач СУ-7, СУ-27, винищувачі-

перехоплювачі СУ-9, СУ-10, СУ-11, СУ-15, винищувач-

бомбардувальник СУ-76 і СУ-!7 зі зміною в польоті

стріловидності крила, штурмовик СУ-25 і інші………… Загалом

в конструкторських бюро і на підприємствах-заводах, які

очолював П.О. Сухой було спроектовано, і виготовлено більше

35

50-ти зразків літаків. І всі літаки «СУ» відрізнялись

винятково високими літально-технічними і боєвими

якостями. Павло Осипович, був НЕЗВИЧАЙНОЮ ЛЮДИНОЮ і на

протязі свого життя понад усе вболівав за БАТЬКІВЩИНУ-

свій НАРОД, РОБОТУ, РОДИНУ. І ЙОГО. ім’я знане у всьому СВІТІ.

Держава відзначила П.О. СУХОГО двічі Зірками-Героя

Соціалістичної Праці, багатьма орденами, медалями-

призначались Державні премії СРСР………………... Павлу

Осиповичу в місті Гомель (Білорусія)- спорудили ПАМ’ЯТНИК.

А патриарх авиастроения академик ОЛЕГ КОНСТАНТИНОВИЧ

АНТОНОВ так высказался на имя Павла Осиповича: «Все

генеральные авиаконструкторы , несомненно,

высокообразованные люди, а Павел Осипович Сухой в науке

был всё- таки выше всех нас, хотя и не имел звания

академика. Я не отступлю от истины, если назову его

квинтэссенцией нашей авиации ». //А від себе нагадаю, що

Павло Осипович на протязі свого життя був

ПОЗАПАРТІЙНИМ. І не кожний в ту епоху міг усвідомити, як

це так, що така ВИДАТНА ЛЮДИННА і ПОЗАПАРТІЙНА??? Це

декому нагадувало так- ніби Його «ХАТА була з краю» Та все

це було не так: Павло Осипович займався своєю улюбленою

справою, конструював і будував знанні в Світі літаки-«СУ».

Люди Його неодноразово вибирали до Верховної Ради СРСР 5-8

скликань. ВІН приймав активну участь в НАУКОВІЙ і

ГРОМАДСКІЙ роботах. Його відрізняла виправдана

принциповість, незвичайна працездатність - витримка в

робот. І притаманний Йому глибокий ПАТРІОТИЗМ//))

36

37

На цьому знімку в ангарі Корпуса №1(аеродром Гостомель)

зліва направо стоять: Гонтар М.А.,Борисов Андрій Лаврентьєвич (За

часів війни з німецьким загарбником- розвідник, Кавалер орденів

СЛАВИ та інших нагород Батьківщини, Скринька Михайло,

Сапоненко Володимир-«Мориман» рибального флоту, Лоза

Володимир, Анатолій Степанович-отримав, Свідоцтво №71362, (КМЗ,

Отд. 710) за розробку і впровадження на

виробництві «Гибочного станка», далі стоять; Матьошко Микола та

Касьян

Олександер.)

Ангар, Корпуса №1. (Аеродром Гостомель.)

До грудня 2002-го року, на мене лягала вся відповідальність за

все те, що відбувалось в ангарі Корпуса №1, тобто: За належний стан

самої споруди, забезпечення зразкових і безпечних умов праці для

38

людей, які працюють на літаках в ангарі. І за «закатку, і викатку»

літаків з ангара та за протипожежну безпеку, заземлення літаків, та

цілодобове чергування в ангарі, і таке інше…………. **** І

навіть вдома-вночі просипаючись запитував в себе, а чи все гаразд в

ангарі??

(В ангар корпуса №1, всередині якого збудовані триповерхові

металеві антресолі для розташування в них співробітників цеха 21. І

таку споруду збудували «силами» робітників «Механічного участка»,

цього ж цеха. )

39

На універсальних підставках кладуть для огляду і

доопрацювання складових літака. І такі зручні і компактні підставки,

розроблені мною і як видно на знімку застосовуються на виробництві.

(Авторське Свідоцтво №81080- «Универсальная подставка для

внестапельных работ, КМЗ (отд.710)»), Курченко А.С.)

На цьому знімку,знизу: Два авіаконструктори Олександр

Сергієвич ЯКОВЛЕВ і Олег Константинович АНТОНОВ, які разом

під час війни створювали, доопрацьовували і модернізували боєві

«ястрибки», а це винищувачі-від ЯК-3 до ЯК-9, який був оснащений

пушками. А ЯК-9Д (Дальний) , був недоступним для ворожих літаків

такого зразка. І будівництво літаків під час війни, забирала всі

помисли авіаконструкторів і сили радянських людей. Але ж

завантажений і заклопотаний в створенні літаків винищувачів ЯК.-

Антонова і тоді не покидала його давня «Мрія» в післявоєнні роки,

будувати цивільні літаки-менш швидкісних і малих за своїми

розмірами, і невибагливих в їх експлуатації та аеродромів. Та такий

літак «Антон» сприймався фахівцями, як «Застаріла модель, та ще й

ніби то незграбна машина, та й швидкість літака замала»

40

Та надав «Крила» і підтримку О.К. Антонову в його задумах та

будівництву ПЕРВИНЦЯ літака АН-2. - Генеральний конструктор,

О.С. Яковлєв, вирішив це питання короткою своєю резолюцією «Это

интересный самолёт, его необходимо построить. (Це цікавий літак,

його необхідно побудувати.)» І дійсно все «Закрутилось, завертілось»

, Колегія міністерства постановили облаштувати дослідно-

конструкторське бюро на чолі з О.К. Антоновим, для розробки нової

машини-літака. Антонов все своє життя був вдячний О.С. Яковлеву за

ті ШІСТЬ СЛІВ в його резолюції. І на день Ювілею О.С. Яковлева,

йому подарували від імені колективу КБ, модель літака АН-2 на

підставці, на котрій була вигравірувана, Його «Історична» резолюція.

І Микита Сергієвич ХРУЩОВ теж посприяв, щоб КБ О.К. Антонова

«перевести» з Новосибірська до Києва і щоб на Україні конструювати

та будувати літаки.

Але ж в житті, трапляються і такі резолюції, які складаються з

одного слова «Заборонить», «Ув’язнить», які «ламають» долі багатьом

талановитим людям. (Мені ж - особисто подобається така резолюція

«Виконати терміново», навіть в супереч тому, що той хто «ставить

таку резолюцію» іноді і сам не уявляє, як її практично виконати.)

41

1937-й рік. На цьому знімку вони, ще були «друзями, а не

ворогами.»

Перший ряд зліва направо: Микита Сергієвич

ХРУЩОВ,Лазар КАГАНОВИЧ, ОРДЖЕНЕКИДЗЕ, Маршал Климент

Ефремович Ворошилов, ЙОСИП ВІСАРІОНОВИЧ СТАЛІН,

Владислав МОЛОТОВ-Міністер закордонних справ, Михайло

Іванович КАЛІНІН- Голова Верховної ради СРСР, «Всесоюзний

староста», Маршал Михайло ТУХАЧЕВСЬКИЙ та інші керівники

Держави…………………….

42

Вдивляючись в цей знімок навіть важко збагнути, як так

трапилось, що ці Радянські бійці Червоної Армії потрапили в

фашистський полон, чи то «змалодушнічали, чи то покидали зброю,

або ж навіть не мали зброї і потрапили в німецький полон.» І хто ж в

цьому «винен», чи ті керівники Держави на верхньому знімку,які

«дбали» про безпеку Країни і запевняли,

що наші кордони на «замку» і ніякі зовнішні вороги для нашої

Червоної Армії не «страшні» і вона їх «відразу розіб’є вщент на

кордоні.»

Ми школярі вивчали такого вірша в якому було викладено:

****І летять Йому на зустріч його вірнії сини

Здрастуй Сталін, здрастуй батько

Край наш рідний борони…….

Та і нам дітям було зрозуміло, що одна людина самотужки

«нездатна» боронити Країну. І свій рідний Край, дійсно мають

боронити хоробрі і вірні сини Батьківщини.

Керівники:Спіріденко Вадим Миколаєвич, Березняк Олександр

Михайлович

43

АНДРОПОВСЬКИЙ і Його «КОМАНДИ» ЧАС.

На знімку зліва в святковому залі- Вадим Миколаєвич

Спіріденко поздоровляє ювеляра Анатолія Степановича, далі в

президії; Карманов Микола Семенович, Жданович Валерій Дмитрович

та присутні в залі…..

(З нагоди мого Юбілея-художник намалював фарбами мій «портрет»,

від колективу відділу 710.)

44

45

Та найбільшою насолодою для мене було коли траплялось

нагода працювати на якомусь верстаті і навчати інших, зокрема

молодь-вміти фахово і якісно виготовляти вироби на тому чи іншому

верстаті. А також ВДОМА ЗНАХОДИТИ ДОДАТКОВО ЧАС, щоб

накреслити на папері свої творчі ЗАДУМИ і впровадити їх на

ВИРОБНИЦТВІ. Необхідно було також на садибі- займатись

ДОМАШНІМ сільським господарством. Траплялось також на

запрошення керівництва колгоспу «Шлях Правди» мешканців села

Блиставиці, які працюють на підприємствах Києва, щоб ті допомогли

виконати нагальні невідкладні-термінові завдання, для виконання

котрих бракувало фахівців і людей у господарстві. (Наприклад:

Підготувати належним чином колгоспні ферми для утримання худоби

в зимових умовах, або ж облаштувати загорожу у полі для літного

утримання худоби, скиртування кормів соломи, сіна на зиму і таке

інше………. )

46

Для зручності і полегшення встановлення і зняття на якомусь

металообробному верстаті, важких заготовок та пристосувань

(Наприклад: Тисків, поворотного столу на фрезерний, та «Патрон» або

ж «Бабку» на токарний верстати. ) Мною був розроблений на папері і

47

виготовлений на колесах пристрій і запроваджений на виробництві:

«Приспособление для перемещения, установки, снятия и ремонта

станочного оборудования.» И выдано УДОСТОВИРЕНИЕ №83092 на

имя Курченко А.С.и ИгнатенкоП.И., от 9 февраля 1983 г. (КМЗ,

отд.710)

48

На знімку, Баклан Сергій за верстатом, біля стенда,

«Механічного участока» цеха №21. На якому висвітлюється трудові

будні: Соціалістичне змагання, Ветерани підприємства: Надбережний

Іван Іванович, Курченко Анатолій Степанович. Кращі люди на

виробництві:… Моргун Валерій Петрович, Савченко Володимир

Йосипович, Петрасюк Григорій Григорович. Нагороджені за трудові

досягнення на виробництві:… Курченко А.С., Ігнатенко Петро

Іванович і інша інформація.. (І цей «Смеханічний», Механічний

участок нагадував собою ніби то, як маленьке конструкторське бюро з

«власними» різноманітними металообробними верстатами, на яких в

ПЕРШУ чергу виготовляли все необхідне для доопрацювання літаків.

Як то кажуть «Первым делом самолёты, ну, а девушки, а девушки

потом». Але ж ми удосужились самотужки, ще й розробляти і

виготовляти Нові зразки пристроїв, зручних в їх застосуванні на

літаках та виробництві. Мілоченко Анатолій Петрович, наш

начальник цеха іноді при нагоді ніби «Хвастаючись» перед іншими

фахівцями і своїми колегами, які приїздили з завода по справах на

аеродром Гостомель, знайомив їх з технічним оснащенням ,

виготевленими фахівцями цеха. І вони дивуючись запитували у

Анатолія Петровича, і все це ви самі «понапридумували» і виготовили

в аеродромних умовах? Та все ці «вигадки»- виготовлені завдяки

49

Анатолію Степановичу і умільців Механічного участка. І одночасно

Петрович зауважив, що не маючи металообробних верстатів, про таке

раніше навіть і мріяти було неможливо. Та й започаткували

Механічний участок з єдиного на той час токарного верстата ТВ-125,

на якому на аеродромі Гостомель, ПЕРШИМ токарем-верстатником

працював Анатолій Степанович Курченко.)

Андреев Микола Михайлович. А.С. Курченко.

Обговорення важливого завдання. Зліва направо: Андреєв М.,

Курченко А.,

50

Малай О., Щур В. Баклан С.

Юрій Гагарін в КБ О.К.Антонова.

51

(Впорядкування прибудинкової території та посадка дерев в м.Ірпінь,

1975р.)

Зліва мій гість Кокоша І. О.,далі Бондаренко О.А., і Я. З

лопатою брат Леонід Степанович Курченко, Олександр Андрієвич, з

саджанцем в руці Іван Олексієвич-чоловік моєї сестри, які мешкають

в м. Первомайську.

***В той час в місті Ірпінь здебільшого будувались, одноповерхові

двоповерхові і подекуди п’ятиповерхові житлові будівлі. Та навіть

Ірпінська міська Рада була розташована в двоповерховій споруді. І

завдяки піклуванню, ОЛЕГА КОНСТАНТИНОВИЧА АНТОНОВА, на

піщаному «пустирі», на якому влітку навіть від сонячного проміння

трава вигорала-збудували за рахунок підприємства і «силами»

заводських будівельників - Перший п’ятиповерховий заводський

житловий будинок в Ірпені. (А згодом на цьому «пустирі» зводили 9-

ти поверхові житлові будівлі для заводчан.)

52

В гостях у Мами сидять: Тітка Одарка-ВДОВА ВІЙНИ, Ганна

Григорівна, племінник Валерій,брат Леонід Степанович. Стоять:

Сестра Ольга Козловська-ВДОВА ВІЙНИ,

Жаренков Сергій,моя дружина Ольга Федорівна, Анатолій

Степанович, мій племінник, Анатолій Михайлович Козловський-СИН

ЗАГИБЛОГО НА ВІЙНІ БАТЬКА. (Місто Первомайськ.)

Мої гості, зліва на право: Король Іван Охтимович, Кокоша Іван

Олексієвич, Сокуренко Жора Темофієвич, його дружина Юля

Курченко-Сокуренко, Люся Курченко-Кокоша, Лариса Полякова-

Курченко, її чоловік Леонід Степанович-мій брат. Далі моя дружина

Ольга Федорівна. (м. Ірпінь.)

53

В гостях у Ганни Григорьєвної.

Зліва на знімку, моя Мама, далі племінниця Наташа, брат Борис

Григорович Курченко-СИН ЗАГИБЛОГО НА ВІЙНІ БАТЬКА, його

дружина Зіна Сергіївна , за нею стоїть Стародуб Гриша, далі його

дружина Катерина, моя дочка Галя, впритул зі своєю тіткою

Людмилою Степанівною. ///За тином до війни на цій садибі в будинку

на вулиці Лассаля №71-мешкали мої батьки. А під час війни ця

вулиця мала назву Полтавська.

І ми хлопчаки збирались в сараї або ж у степу (у полі випасаючи

корів там було зручніше і безпечніше обговорювати наші «затії») і

таким чином готували німцям наші «сюрпризи і вилазки».///

(На знімку гості, в місті Первомайську-Ольвіополь, вулиця Київська.)

54

А.С.Курченко на садибі, с. Блиставиця.

55

На знімку Ольга Федорівна з синочком Юрою та внучкою

Ангеліною.

56

Мої внуки: Ангеліна та Вадимчик, на нашій садибі в селі

Блиставиця. (Ангелінка тримає в руках модель літака «МРІЯ»,

подарованого мені на згадку від колективу (АНТК імені О.К.

Антонова, з нагоди мого Ювілею. І мені згадалось, що коли

розпочалась війна з німецьким загарбником і війська Південного

фронту під орудою генерала армії І.В.Тюленева та Південно-

Західного фронту маршала С.М. Будьонного вели жорстокі і

кровопролитні бої з переважаючими силами ворога на Україні.

Зокрема війська 18-ї армії генерала-лейтенанта А.К. Смірнова - на

протязі місяця стримували натиск німців на місто Первомайськ, в

якому, в той час знаходився штаб Південного фронту. Але ж так

сталося, що наші війська залишили Первомайськ і з боями виходили з

німецького півкільця, долаючи водні перешкоди рік Південний Буг та

Синюхи. Німці захопили місто Кіровоград і Помішну і опинились

східніше Первомайська. А танкова «зграя»- армада фон Клейста і

дивізій 14-го і 48-го механезірованних корпусів «хлинули» з Північно-

Східної сторони міста, а з повітря ворожі літаки «кидали» бомби, і

німецькі війська вдерлись в місто Первомайськ. І місто Первомайськ

перебувало в німецькій окупації з серпня 1941-го року до квітня 1944-

го року.)

Але ж ми підлітки із-за таких обставин відразу

«подорослішали», а згодом, згуртувались, а це довоєнні школярі

Первомайської середньої школи № 4 : Серватинський Льова,

Очеретній Мітя, Мельніченко Вітя 5-ий клас, Зуба Вітя, Діордіященко

Павло 4-ий клас, Курченко Толя 2-ий клас. І тоді ми навіть не

усвідомлювали, як у нас все вийде протидіяти самотужки, і на свій

розсуд з зухвалим, самовпевненим і жорстоким ворогом. Тримаючи на

руках внучка Вадимчика біля високої кукурудзи, яка росте на нашій

садибі, згадав також,що коли ми підкладали вибухівку під німецькі

машини та ешелони, які прямували на Східний фронт і завжди з того

місця де підкладали вибухівку, і щоб не потрапити в руки окупанта

нас «боронила кукурудза або ж соняшники», які росли на полі

поблизу дороги. І ми по міжряддями кукурудзи або ж соняшника ,

лісосмугою і де траплялись траншеї, втікали в безпечне місце. (Про дії

«Пастухів підривників» викладено в розділі: Трагическое-22-е Июня-

1941-го года.)

57

**І на дроті таких початків кукурудзи можливо понавішувати

безліч.**

Навмисне вміщаю цей знімок: На якому на дроті за допомогою

«Скоб-моєї видумки» підвішені початки кукурудзи, щоб вона висохла

на «повітрі і Сонці» і зберігались взимку під накриттям. Та й

домалювати свою «видумку-запобіжну Скобу», яку ми застосовували

в 1941-му році в німецькій гранаті, щоб випадково-ненароком не

висмикнути нитку з запала гранати, (вразі як, що таке трапиться то за

німецькими розрахунками через 10-ть секунд вибухає граната.) Але ж

використовуючи «запобіжну Скобу», під час закладання гранати і

поряд з нею шашок тола. Ми запобігали всіляких випадковостей і

зберегли таким чином своє життя. *((Але ж хто наважиться

висмикнути качан кукурудзи зі Скоби, то ГАРАНТУЮ вона не

вибухне.))*

((Короткий коментар до знімку внизу: І таким чином наші

предки- попередники чіпляли будь де, за листя початки кукурудзи,

щоб їх висушити і зберегти на насіння - на відміну від моєї

«видумки», що зліва для порівняння. І іншого знімка вверху, на якому

на дроту підвішені початки кукурудзи, на зберігання. ………???? )

58

Квасоля-1. Гриби-2.Сливи-3. 4- Початки кукурудзи, 5-абрикоси.

На цьому знімку все розраховано на те, щоб сушити на «сонці в

повітрі» ягоди, фрукти,гриби, горіхи, квасолю, початки кукурудзи і

таке інше. І навіть взимку зберігати під накриттям, не боячись, що

миші все це «перетрощать за зиму». Все «захищене» металевою

сіткою і підвішуються окремо в ємкостях і на дроті,і щоб миші не

«добрались до ЛАСОЩІВ».

59

На цьому знімку, вперше оприлюднюю універсальний пристрій,

розроблений і виготовлений мною на токарному, фрезерному,

гравірувальному верстатах, ще в 1963-му році. І використовується цей

пристрій для обслуговування мого «Їжачка», мотоцикла ІЖ-56 і

застосовую цей пристрій до сьогодення. (І такий універсальний

пристрій застосовується: Для вставлення поршня з кільцями на ньому,

не «руйнуючи кільця» в поршень циліндра мотоцикла. також для

встановлення моменту загорання свічею в камері згорання топлива в

ціліндрі. Також цей пристрій застосовується, коли «виходять із ладу-

зношуються» поршень. кільця, «палець» поршня, втулка шатуна і їх

потрібно замінити на нові. )

//Але ж добре було б, щоб на цей мій універсальний пристрій-

«винахід», і Україна надала мені «ПАТЕНТ» на використання.???? І

також на «ЗАПОБІЖНИК ДО НІМЕЦЬКОЇ ГРАНАТИ, який

застосовувався нами для знешкодження військової ворожої техніки в

1941-му включно до 1944- го років??? Та й на «Скобу і метод сушки

та зберігання початків кукурудзи», і цей метод застосовано в 2011-му

році. //

((Та все це ЖАРТ-кому до вподоби такі «дрібнички», використовуйте

їх на свій розсуд, *Я НЕСКРЯГА*))

60

А тех НОВШЕНСТВ «Напридуманных» мною и внедрялись на

производстве было гораздо больше.

Головуючий на цій виставці в Києві, вручаючи мені «Диплом» і

сказав, «Что сам Господь велел Ему вручить вам Анатолий

Степанович этот «Диплом».

61

62

ТКАЧЕНКО В. А. АНТОНОВ О. К.

(Автор книжки «КРЫЛЬЯ АНТОНОВА».)

Іноді до нашого Механічного участка , цеха 21- по справах

заходив ТКАЧЕНКО ВОЛОДИМИР АНДРІЄВИЧ. Заслужений пілот

–випробувач. Але ж тоді кожний із нас, навіть гадки не мав, і не мріяв,

видати якісь спогади, чи то книжку. Але ж Володимир Андрійович

мене обігнав, та воно повинно так і бути. В.А. Ткаченко видав книжку

«КРЫЛЬЯ АНТОНОВА», в 2005-му році, в якій викладено (Историю

лётных испытаний.) І той внесок безмежно «закоханих» в авіацію

людей. А це: Заслужених пілотів-випробувачів, провідних фахівців

причетних до випробування літаків. І про той внесок кожного із них в

авіацію, і про кожного із них зокрема, можливо викласти навіть в

окремій книжці.

(Мені ж особисто невідомо, чи вдасця мені, якимось чином

оприлюднити свої спогади, викладених і надрукованих мною на

КОМПЮТОРІ?? Під заголовком «ЭТО О ДОВОЕННОМ МОЁМ

ПОКОЛЕНИИ О ПРОЖИТОМ И ПЕРЕЖИТОМ, И КАК ЭТО

БЫЛО.»

63

Змагання з дружиною в шахи. В саду діда Охтима.(Село

Блиставиця1964р.)

Дружина з сином Юрою на прогулянці в Ірпіньському лісі.

64

На прогулянці в Ірпінському лісі. Зліва направо: Прохоров

Микола Дмитрович, Галина Анатолївна-моя дочка, далі

Людмила Миколаївна.

Прямують на прогулянку до Ірпіньського лісу від будинку «Творчості,

письменників України», що в м. Ірпені: Дружина-Ольга, сини-

Микола, Юра, племінник Валерій Леонідович.

65

Мій син Микола біля одного із зруйнованих «Дзотів-Київського

оборонного рубежу», збудованого напередодні війни-1941року ,на

околиці

Ірпінського лісу, над болотистою торф’яною поймою річки Ірпінь.

Юра, Ольга, Анатолій, УМАНЬ «СОФІЄВСЬКИЙ» парк. (Черкаська

обл.)

66

Закарпаття. Дорога до Мукачево-Ужгорода. *На полонині в горах

Карпат.

КРИМ. Ольга Федорівна,Галя,Анатолій. КАВКАЗ: Свєта, Толя,

Оля. М.Ю.Лермонтов (Гора «Машук»)

В Ленінграді «ПІТЕРІ» : Біля вершника Петра співробітники

Ірпінського ощадбанку- Ольга Федорівна,четверта справа.

67

На знімку сидять: Наташа, Галя, На городі в саду з

бабусею,внучки:

Анна Григорівна,Іра ,Коля. Іра, Наташа, Галя.

Стоять: Ольга,Анатолій,Люся,Саша.

68

В гостях у рідної Неньки і бабусі-Ганни Григорівної.

Бабуся, пригощає своїх внучок: Ліплять варенички:

Люся,Мама,Юля.

Іру, Галю, Наташу.

В гостях у тітки Фросини-Курченко-ВДОВИ ВІЙНИ. (Село

Остаповка).

На річці Корабельна: Коля, Іра,Саша. Смакуємо кавуни.(Село

Остаповка)

69

Біля Прапора танкової військової частини-А.С. Курченко.

Дружина ОЛЬГА з Юрою, на військовій Присязі Миколи

Курченко.

70

Службова собака «ДЖЕРІ.», прикордонна застава.

71

На прикордонній заставі: Юра, Микола,Ольга,Галя (Одеса-

Ілічівськ)

Перебування в готелі «Межрейсовой бозы моряков» (Ільїчівськ).

72

На військовій Присязі,сина Юри в Підмосков’ї, друга справа Ольга,

далі- Я.

Матері зі своїми СИНАМИ.(Баковка) З сином, Юрою.

73

На аеродромі Гостомель: Круц А.А.,Задорожний В.Е., Антонов О.К.,

Шаталов В.Н., Берналь Х.Х.

Париж-1967р. В салоні літака Ан-22 «Антей». Сидять: Перша

жінка –космонавт Терешкова Валентина Володимирівна, перший

74

космонавт планети Земля Гагарін Юрій Олексієвич, замісник міністра

авіаційної промисловості Балбот Онуфрій Вікентьєвич, замісник

Головного конструктора Балабуєв Петро Васильович, стоять:

Воротніков В.М., Раченко М.П., Дробичев М.Ф. на першому плані

справа, Белоліпецкій Олексій Яковлевич-замісник Головного

конструктора. ( Крім Валентини Терешкової, із-за різних обставин я

зустрічався з цими людьми, з ким більше з ким менше.)

Син Юра біля стенда, Галереї передовиків виробництва в місті

Ірпінь. (Поряд з будинком Ірпінської місьської Ради. На знімку друга-

зверху в першому ряду, моя дружина, Ольга Федорівна Курченко. )

75

КИЕВ, Праздник ПЕРВОМАЙ. Слева направо: Шпак

Владимир Парфентьєвич, Октябрёв Борис Васильевич, Чевашвили

В.Л., Боровков Александр Николаевич, Широлапов Константин

Иванович, Смалий Вячеслав Люсильевич, Курченко Анатолий

Степанович.

Та й недарма ці сторінки «нашпиговані» фотознімками і завдяки

тим людям, що на знімках відбувались ті чи інші події тих-

«буренних» літ.

** З розповіді моєї неньки Ганни Григорьєвної про

«ГОЛОДОМОР» 1932-1933 років, та індустріалізації промисловості і

сільського господарства в Країні.

«ГОЛОДОМОР»» і передумови, які спонукають голодувати

людей і тварин та всього живого, що населяє планету Земля,

потрапивши в такі умови, коли бракує їжі і води для ЛЮДЕЙ і

ТВАРИН, коли вони виснажуються і довго «непротягнуть», а згодод

неодмінно помруть. Але ж, щоб ЛЮДИНА негинула від «голодної

смерті» і стехійних ЛИХ, які іноді нагадують про СЕБЕ. Та й

ЛЮДЯМ самим необхідно ЗАВЧАСНО навчитись ПЕРЕДБАЧАТИ-

«ВИТІВКИ ПРИРОДИ»: Чи то виникнення ПОСУХИ, ЗЛИВИ,

дошкульних МОРОЗІВ, БУРЕВІЇВ зі СНІГОВИМИ ЗАМЕТАМИ, та

ЗЕМЛЕТРУСІВ-ЦУНАМІ, які завдають чимал шкоди містам і селам,

гинуть ЛЮДИ. Щей дотого подекуди завдається велика шкода:

ПОСІВАМ, ФРУКТОВИМ ДЕРЕВАМ, ОВОЧЕВИМ ланам і таке

інше……… Наприклад в Африці, в деяких місцях завжди «Панує»

нестерпна жара і пісчані БУРІ і на чималому просторі навіть бракує

76

води. Та найстрашніше для ЛЮДИНИ поступово помирати

безглуздою «голодною смерттю, коли немає надії на допомогу-

ПОРЯТУНОК інших людей». Навіть на війні проти ворога бійці

знали, що в бою можливо поранять, абож, як і вбють то відразу, а

поранених медсестри винесуть з поля бою. (Как пели бойцы на

фронте и чего им болше всего хотелось: Если «смерти» то мгновенно,

если раны НЕБОЛЬШОЙ. А одержу ПОБЕДУ к ТЕБЕ я приеду на

горячем боевом коне.)

Успіхи першої п’ятирички промислового будівництва 1929-33-х років

в Країні і зокрема на Україні, і первістки будов п’ятирічки. ( І ця

ПЕРША п’ятирвчка виконувалась зусильями і наполегливістю,

трудящих старшого покоління і зокрима молоді, які працювали в

перших рядах на будівництвах промислових об’єктів і сільському

господарстві, і незважаючи на таку скруту, ЛЮДИ виконували

належним чином свої обовязкиі. І виконали П’ЯТИРІЧНИЙ план за

ЧОТИРИ роки.)

Так наприклад: В 1930-му році став до ладу Сталінградський

тракторний завод. А також Ростовський завод сільськогосподарського

машинобудування………

Зокрима на Україні питома вага в народному господарстві

значно зростала.

Будувались на Україні такі гіганти індрустрїї. Як

«Запоріжсталь», Дніпровський алюмінійовий комбінат, Ново-

Краматорський завод важкого машинобудування.

Особливого розмаху набуло будівництво Харківського

тракторного завода, який достроково 1-го Жовтння 1931-року став до

ладу діючих підприємств.(І на будівництві такого завода, працював

15-ти тисячний колектив будівельників, який в нечувано короткий

час-за ПІВТОРА роки збудував завод, і випущенний ПЕРШИЙ

ТРАКТОР. Йшла реконструкція Запорізького заводу

сільськогосподарського машинобудування «Комунар». Після

перебудови Луганського паровозобудівного заводу там будувавли

паравози для залізниць Країни.

Розбудовувались вугільні та залізорудні шахти і будувались

НОВІ. Між містами прокладались НОВІ залізниці і автомобільні

шляхи-дороги.

ЧЕЛОВЕК сказал ДНЕПРУ.

Я стеной тебья запру.

Ты машыны будешь двигать!!

77

Заменив тем самым,

Ручной труд-ЧЕЛОВЕКА.

І над твоими Днепро порогами,

Будут впредь ходить пароходи.

А, Днепро «сказал» тогда

Низачто и никогда!!!………

І такий РАДІСНИЙ ДЕНЬ настав. 10-го Жовтня 1932-го року

було введено в дію найбільшу з усіх будов ПЕРШОЇ п’ятирічки-

Дніпровську гідроелектростанцію. І пуск в дію Дніпельстана був

ВЕЛИКИМ св’ятом радянського НАРОДА. На багатотисячному

мітенгу з нагоди присвяченому пуску електричного велетня, виступив

всесоюзний староста-Голова Центрального Виконавчого Комітету

Союзу РСР М. Калінін. ДНІПРОГЕС став постачать струм на

підприємства: Дніпропетровська, Запоріжжя, Дніпрдзержинська,

Донбасу . Маріуполя, Кривого Рогу і інших промислових міст..…

4-го Жовтя 1932-го року за 6-ть днів до пуску в дію Дніпрогесу і

св’яткування людьми такої ВЕЛИЧНОЇ події-здобутку народа-

трудівника. Ганна Григорьєвна народила «кволого» хлопчик, який

тихенько «векав» і всі вважали, що це немовля в голодні роки

«НЕВИЖИВЕ», а цим новонародженним хлопчичом був-Я. ( У моїх

батьків крім мене були ще діти: Брат, Іван років з 6-ть я його бачив

тільки на фотознімку разом з батьками а також-сестра Ліда. Та вони

повмирали. А мій старший брат Льоня був «справним» хлопчиком. А

ось зі мною моїй Ненькі вистачало «клопоту». )

З розповіді моєї незабутньої рідної Неньки, Ганни Григорьєвної-

Курченко, яка в той скрутний час навіть такого надуманого вираза, як

«Голодомор» не знала а вживали такі слова, як Голод-Голодовка,

«перенесеної» ЛЮДЬМИ.» Так ось на теріторії України та Поволжжї

сталась засуха і неурожайні 1932-33-ті роки і, як наслідок стала

нестача продовольства для ЛЮДЕЙ в КРАЇНІ.

Мої батьки ще сяк-так «виживал» тримали корівку, всупереч

навіть тому, що і їй не було вдосталь кормів. І в зв’язку з цим від неї

«отримували» обмаль молока. Мама звичайно була вдома з дітьми і

поралась по господарству, а батько працював на заводі в якому

переробляли насіння соняшника, на соняшникову олію та макуху. З

перемеленних соняшникових «бубок» та макухи добавляючи зовсім

обмаль борошна-пекли «оладки». І вживати людині такі «оладки»

необхідно в обмеженій кількості, щоб не зіпсувати кишковик і

незахворіти. (Це ніби так, що і ХАЛВИ багато не зїсиш.) А от Мама

78

мені розповідала, що мій брат Льоня в трьохрічному віці в ті голодні

роки міг з’їсти навіть горщечок каші і ще просив «добавки». До нас

іноді приїздив, рідний брат моєї Мама, Григорій Григорович, який

мешкав зі своїм молодшим братом Василем і зі своєю Мамою-Гашею,

моєю бабусею в селі Булацелова. Але ж і в той СКРУТНИЙ ЧАС в

людей душі були «НЕЗАЧЕРСТВІЛІ» і позмозі ДОПОМАГАЛИ одне

одному, особливо рідні-близькі люди. Так ось, іноді і мій дядько

Григорій привозив нам із села «гостинця», принаймі буханець ХЛІБА,

а також потрошички кукурузяних, ячних, овсянних круп і таке

інше…… Натомість моя Мама пригощала свого брата «оладками». Та

щей передавала братом Гришою, для своєї мами-Гаші та брата

Василя, теж всього потрошки: соняшникової олії, макухи, «бубок»,

щоб і вони собі самі пекли такі «делікатеси-оладки». Але ж у ЛЮДЕЙ

з чого готувати їжу всього було ОБМАЛЬ. Та й нестерпно було важко

для наших МАМ, коли їх діти «просять» їсти, а їм нічого дать поїсти.

Діти, самі того неможуть усвідомити, а чому Матуся не дає їм щось

поїсти?? Але ж бути жінкою-МАТІРЬЮ, яка гідно виховуває дітей, це

теж беззаперечний ПОДВИГ. (Звичайно ж в той час ЛЮДИ, як могли

по різному виживали від «голодної смерті». А щоб «вижить» в таких

умовах, ЛЮДИ споживали все їстивне і не тільки…. Та наприклад:

Люди в річкі ловили «скойки», виливали водою з нірок у полі

«сусликів» і вживали їх. І навіть був такий вираз, що коли наївся цих

«скойок» абож зїв «суслика», і вгамував «голод»-оце так ДА, оце так

СМАКОТА.) Але ж осягнути і збагнути, що таке справжній Голод-

здатна лишень та Людина, яка і сама із-за різних екстримальних

обставин тривалий час голодувала без їжі, а іноді і без води…. //(( Із

розповідей тих людей, які пережили те важке жахливе лихоліття

голоднії роки. Крім того, що люди голодували, щей дотог «дошкуляли

і лютували» різні хвороби і «косили» людей, які вмирали навіть десь в

дорозі, і їх незавжди своечасно хоронили. І «заразні» хвороби, якими

хворіли ті люди від них ще «швидше» розповсюджувались такі

«болячки». «Заїдали» людей також воші, клопи, блохи та заразні

бактерії. І про все те, чого «натерпілись»……………. люди важко

навіть згадувати. Тому, що й мені «випало» пережить післявоєнні

«голодні» роки…….))//

***В кінці БЕРЕЗЕНЯ, 2013-го року, коли на ланах і дорогах

розтанув майже ввесь сніг, і дороги скрізь були проїзні, та й люди вже

очікували «приходу» ВЕСНИ. Та ЗИМА нагадала про себе та й

вчинила «ВИТІВКУ» і снігом завіяло замело наше рідне село. Не

79

минули снігові замети і столицю України-Київа, і чимало інших міст, і

доріг. І за таких природних обставин, і великих кучегурів снігу-

ускладнився рух по снігових заметах доріг: пішоходів та

автомобільного транспорту. Припинилось міжміське автомобільне та

повітряне сполучення-літаками, а також ускладнило своєчасне

постачання продовольчих товарів в магазини і завдало чимало

клопоту комунальним підприємствам та установам, по подоланню

снігової «навали», і таке інше………………………..

(Також пам’ятаю СНІЖНУ, ЛЮТУ, МОРОЗНУ ЗИМУ в 1941-

році. І завдяки такій ЗИМІ, і «ГЕНЕРАЛУ МОРОЗУ» на якого

німецькі загарбники не розраховували, і їх військові були одягнені в

літню одежу, та й їх військова техніка була обмежена в швидкому,

успішному пересуванню в таких умовах. І незважаючи на такі складі

погодні умови, наші червоноармійці скрізь на Східному фронті

протидіяли,протистояли переважаючим силам німців. Та й

«ГІТЛЕРОВСЬКИЙ ПЛАН» захоплення нашої КРАЇНИ на протязі

літа «ПРОВАЛИВСЯ» і розвіявся «МІФ» про «НЕПЕРЕМОЖНІСТЬ

НІМЕЦЬКОЇ армії».)

*Але ж в МИРНИЙ час ЛЮДЯМ самим необхідно ВМІТИ

завчасно передбачати «ПРИМХИ ПРИРОДИ» і яким чином їх

ДОЛАТИ……….

Та й всім людям, які мешкають на Землі-ВЕЛИКОЮ

ЗАГРОЗОЮ для всього живого, ВИНЯТКОВО ВАЖЛИВИМ є таке: А

це господарська діяльність людини, яка в той же час і в побуті

використовує невиправдано чималу кількість різноманітних

шкідливих хімічних речовин та всіляких «пластиків» етиленових

упаковках і різних виробів із них, які при їх утилізації довгий час не

розкладаються. І їх з часом також накопичується НЕВИПРАВДАНО

ЗАБАГАТО та й несуть ЗАГРОЗУ для ІСНУВАННЯ ЛЮДИНИ .

80

*******************************************************

***********

Курченко Анатолій Степанович. Ольга Федоровна Иваненко.

***Рядовой Отчизны.*** ***Курченко.***

********

***************************************************

Все Советские люди во время войны

День Победы приближали, как могли.

И эта Великая Победа стала одной для всех.

И ту Великую Победу и те ужасы войны-все народы,

И будующие поколения никогда недолжны забывать

И могилы погибших в той крававой и жестокой войне

Во веки – веков, свъято оберегать.

***************************************************

81

ЭТО О ДОВОЕННОМ МОЁМ ПОКОЛЕНИИ О ПРОЖИТОМ

И ПЕРЕЖИТОМ, И КАК ЭТО БЫЛО.

1. Всё-всегда начинается с детства.

2. Трагическое, 22-е Июня -1941-го года.

3. Герой гвардієць-танкіст лейтенант О.М. Полянський.

4. Мирний час і відродження всього того, що було зруйновано

війною.

Всё - всегда начинается с детства.................

На берегах рек Южного Буга и Синюхи. На Ольвиопольской

земле. Ольвиополь в те далекие времена был казацким поселением. И

природно воды этих рек, город на три части разделяли. Ольвиополь,

Голта и Богополь, а в целом это город Первомайск. А все остальное

нас всех сближало и объединяло. И в этом городе Первомайске, жили-

росли сорванцы – мальцы--, отлёты, А, повзрослев, они все пошли

учиться в школе. А не учась в школе родителям всё по дому помогали.

Выпасали коров в поле и траву им на вечер заготовляли-рвали. Мы

умудрялись находить время, что бы погонять мяч на военном

полегоне и там же запускали бумажных змеев в небеса на всю

катушку ниток. И что бы не бежать самим с катушкой ниток со змеем

по полю и что бы змей набрал высоты, Мы катушку с нитками

вставляли на гвоздь на деревяшке. А деревяшку крепили за руль

велосипеда. И набирая скорость на велосипеде одновременно

отпуская нитки с катушки-наш змей быстро подымался ввысь в небеса

и парил набирая высоту. В свободное время мы посещали городской

парк, кружили на карусели, любовались фонтанами и рыбками

которые плавали в воде и старались их подкормить. Регулярно ходили

в городской кинотеатр и смотрели фильмы тех времён. В них мы

видели как, красные и белые воевали и контру разных мастей

добивали. И как Анка с Петькой с пулемёта «Максим» отбивали

«Психические атаки» белых, и как шёл Щорс, в бой под Знаменем

«Красный» командир, и как шли дивизии вперёд, чтобы с боем взять

Приморье, «Белой армии оплот». Любили мы купаться в реках

82

Южный Буг и Синюха и на их бережку, на песочке или же на

городском пляже, на солнышке загорали. В праздничные дни в нашей

бытности устраивались такие игры – развлечения. Это катания на

качели, совместно по два человека, стоя ногами на доске и сгиная

ноги в коленьях, всеми своими силами, раскачивались на качели. В

таком состязании на качели это было; показать своё умение,

слаженность, мастерство и смелость. Но главное в таком состязании

было то; кто высшее всех на качели достигнет такой высоты. Но нам

подросткам, претендовать на таких состязаниях и на наш успех – мы

просто ещё недоросли. У нас ребят почти в каждого дома были и свои

качели. Но они были гораздо меньшими и не такой высоты, и на ней

такой размах качения нельзя было достичь. Но мы на ней хорошо

умели раскачиваться. И достигая на ней, наивысшей точки вверху, как

говорят «мёртвая» точка и выпрыгивали с сидушки на землю. Но и

здесь, чтобы этого достичь, необходимо иметь навык и уловить тот

момент, когда сидушка качели достигнет своей «мёртвой» точки и

лишь тогда можно осуществить, свой безопасный прыжок с качели. А

вот на таких состязаниях, как залезть на столб, нам ребятам не было

равных. Это когда устанавливался высокий, деревянный столб на

земле, сверху его поверхность была гладкой, как говорят без сучка и

задоринки. На вверху такого столба, устанавливался приз-подарок, и

кто сумеет на вверх этого столба забраться-залезть и своими же

руками заберёт себе-приз. А для нас-ребят, залезть на такой столб не

составляло, большой трудности. А почему? Да потому, что мы умели

не только хорошо лазить по деревьям, как «обезьяны-мартышки». Но

мы предварительно сами упряжнялись-тренеровались, лазить по

телеграфным столбам. И такие столбы, как правило, были пропитаны

мазутом и на каждом столбе, была нанесена информация и

обозначался его порядковый № номер, и год когда его установили. И

эта информация на столбах наносилась для того, что бы знать, когда

истекает его срок эксплуатации и когда необходимо заменить на

новый, тот или иной телеграфный столб. А нам ребятам, такая

информация служила и была полезной с точки зрения для нас, чем

дольше стоит в земле телеграфный столб, тем он чище от мазута, так

как круглогодично столб находился под лучами солнца, ветров,

дождей и с каждым годом становился, всё чище и чище от мазута, и

на такой столб нам можно было залезть, не замазываясь мазутом и не

скользить с него. Да и визуально мы это сами могли определить, на

какой мы столб можем залезть, что бы с него не скользить вниз, на

83

землю и не запачкаться, - самим. А вот учась в школе на уроках

физкультуры, нас учили выполнять различные упражнения на

брусьях, турнике, шведской лестнице, уметь прыгать, через «коня»,

«козла» и выполнять другие упражнения. Но наш преподаватель

физкультуры, Ишхнели Александр Константинович, очень хорошо и

профессионально проводил с нами-учениками, уроки физкультуры.

Особенно-требовательно, он относился к нам ребятам, не только

уметь выполнять хорошо все упражнения, но и быть самим

подтянутыми и не набирали лишний вес. Да ещё у нас мальчишек,

требовал и следил, чтобы в каждого из нас, как он любил говорить

был «молодцеватый вид» А.К. Ишхнели, для нас ребят придумал-

усложнил такое упражнение: это не только уметь залезть при помощи

рук по канату, вверх к потолку, где он был закреплён вторым своим

концом, но и поцеловать этот потолок своими губами. И это всё

необходимо было выполнить, на ввиду у всех девчонок нашего

класса. Так залезть по канату вверх и упереться головой о потолок;

это у нас выходило-получалось и раньше. А вот, что бы поцеловать

потолок, необходимо было согнуть шею головы и ещё немного

подтянувшись на канате, и лишь тогда, символически необходимо

было поцеловать потолок. Рабочий и крестьянин на ноги вставал, но

всё же контра и мировой капитал не дремал. Планы нашего народа им

были не по душе и по вкусу. Они всеми силами старались нам

помешать и навредить. А народы страны поссорить и разделить и не

дать этим народам дружной семьёй жить. Но всё же в нашей Стране

остался ещё один «капиталист» это Валерий Чкалов, любимец народа

и наш АС. Когда Он в Америке был и ему задал вопрос журналист.

«Какой у него капитал и сколько людей на него работает»? Он гордо

ответил ТЕМ, что народ основной его, капитал и он весь работает на

него, таков был им ответ. В предвоенное время важным событием

было присоединение Западной Украины к Матери Украине. Это было

лето. Из Западной Украины в Восточные области Украины ехали и

шли пешком-беженцы с котомками на плечах. Как они тогда

говорили, идут к своим родственникам или сами жили там до

Революции. Зачастую они просили в нас, что-то поесть или же попить

воды, после чего продолжали свой намеченный путь. Были тогда

конфликты на границе Халхин-Гол и озера Хасан между япошками и

нашими частями Красной Армии Дальневосточного военного округа,

стоявшего тогда там, на защите рубежей нашей Родины. А вот на

военный конфликт с Финляндией нам и самим пришлось проводить

84

своих родственников и других, призванных на эту войну. Вернулся с

этой войны и мой дядя Нешкуренко Адам, он был кавалеристом и при

падении со своей подбитой лошади ему выбило зубы. А на войне с

немецким оккупантом, дядя Адам погиб на чужой земле в Германии,

освобождая другие народы от коричневой чумы. Мой отец до войны

работал на ж.д. станция Подгородная. Мы часто с моим старшим

братом Лёней ездили, что бы покататься в пассажирском вагоне

поезда на работу к отцу. Этот поезд возил рабочих на работу и

обратно, со ст. Голта до ст. Подгородная. Станция Подгородная была

узловой и к ней была подведена - проложена узкоколейная ж.д. линия.

Там велись погрузочно-разгрузочные работы в вагоны широкой колеи

и наоборот. Забегая вперёд скажу, что эта узкоколейная ж.д. дорога,

которая петляла по полям, сыграла важную роль для подвозки –

доставки военных грузов во время войны к оборонительным нашим

траншеям, которые так же петляли по полю, параллельно от этой

узкоколейной ж.д. И военные грузы по ней подвозили - доставляли в

те места, где их необходимо было разгрузить и что-то отгрузить

обратно. На станции Подгородная мы с братом на пироне стоим в

ожидании подхода нашего поезда, что бы уехать обратно домой на ст.

Голта. Но совсем с другой стороны вместо нашего поезда к перрону

подходит совсем другой поезд. Поезд притормозил и остановился у

нашего, перрона на котором мы с братом стоим. Поезд слегка начал

выпускать свой пар, издавая такие звуки чих-чих, чух-чух. И вот с

пассажирских вагонов,-этого поезда стали выходить красноармейцы и

их командиры. Нас с перрона никто не прогонял и даже внимания на

нас никто не обращал. Так вот из другого вагона бодро выходит и кто

бы вы думали? Сам маршал Семён Михайлович Будённый, а за ним

вышли и его генералы. Военные вокруг маршала сгрудились и

оживлённо между собой вели разговор. Мы с братом ещё немного за

всем этим понаблюдали, и сами с перрона ушли. Военные побывали и

осмотрели военный аэродром, что находится вблизи станции

Подгородная. Им ещё необходимо было посетить штаб Южного

фронта Генерала армии Ивана Владимировича Тюленев, и побывать в

войсках 18-ой армии генерал-лейтенанта А.К. Смирнова. Штаб

Южного фронта в предвоенное время находился в городе

Первомайске ст. Голта. И уже в вагоне пассажирского поезда, в

котором мы с братом ехали домой до ст. Голта. Мне вспомнился такой

рассказ «Пакет», который мы в школе читали-проходили. В нём

говорилось о том, что ещё в гражданскую войну подростку поручили

85

секретное донесение маршалу С.М. Будённому вручить. В пути

следования малец попадает в руки к белым. Он сразу пакет сунул в

рот. Белые начали допрашивать мальчугана. А он только икал и

мыкал, так как рот в него был бумагой забитый. И поэтому он ничего

им не мог сказать…Белые подумали, что мальчуган немой и его

отпустили, и пакет был доставлен С.М. Будённому.

Наш чудесный край над Южным Бугом сама природа красотой

не обделила. Её подчас называли Малой Швейцарией. Центральное

телевиденье с комментариями вело передачу о красоте этого края. Мы

в те далёкие годы пешком - босяком обходили те места, что бы самим

увидит на Яву эти чудеса, что природа для нас сотворила. Над Бугом

были летные военные лагеря, там красноармейцы могли отдыхать,

купаться в реке и на солнышке загорят. Бойцов там учили, как от

врага водные рубежи защищать и эти же водные рубежи самим уметь

преодолевать. За городом был большой военный полигон, где

красноармейцев обучали всему, что необходимо им было знать и

уметь применять в настоящей войне. Как уметь метко стрелять, в

атаку ходить-идти и врага на штык брать-колоть. Как обычно после

учебных занятий красноармейцы на стеллажах чистили свое оружие и

учились как с завязанными глазами быстро и безошибочно уметь

разобрать и собрать обратно вверенное им оружие. Мы сами за всем

этим со стороны с любопытством наблюдали. Красноармейцы, видя,

что и нам бы хотелось проделать это всё самим. Они нам показывали,

как заряжать и разряжать винтовку и в холостую с неё щёлкнуть. Так

же мы освоили обращение с пулемётом Дегтярёва и с гранатами, а так

же мы уже знали, как при помощи бибфордового шнура подорвать

шашки тола и, как срабатывают противопехотные мины. Так же мы

издали наблюдали, как на аэродроме выполнялись учебные полёты на

самолётах и как на них лётчики выделывали в небе различные

«выкрутасы». Были и такие учебные дни, когда с самолёта

86

отрабатывались прыжки с парашютом. И для нас ребят в ту пору

видеть самолет на аэродроме и его полёт в небе было не новинкой. Но

всё же каждый раз, видя в небе летящий самолёт - То тот, кто его

первый уведёт из нас, то радостно вопил. Первый вижу самолёт!

Особенно нам ребятам было приятно видеть тот миг, когда самолёт

пролетал низко над землёй над нашими головами. И мы сами видели

даже улыбающееся лицо пилота, и он нам помахивал рукой. А мы все

соответственно орали ему в ответ, как бы наше приветствие и махали

ему также в ответ каждый обеими руками. Наша семья

железнодорожника имела возможность по железным дорогам страны

ездить-кочевать. Впервые мне пришлось побывать в красавице Одессе

- нашем областном центре. Здесь красивые пляжи, тёплое море и

корабли на нём. Очередная поездка на ж.д. была уже на Донбасс.

Здесь много заводов и дымящих заводских труб, много шахт и

терриконов вокруг. В магазинах было все, что было необходимо для

трудового человека. Мне и брату родители купили в магазине летний

вельветовый костюмчик, тюбетейку и сандали. Мне это запомнилось

и до сих пор. Самая долгая и впечатляющая поездка по железной

дороге была на Дальний Восток. В пути следования, в вагоне

пассажирского поезда, мы проезжали много различных станций и

городов. Гор я не видел никогда и вот проезжаем голубой Урал. За

ним тянется зелёная бескрайняя тайга, проезжаем горы Алтая и озеро

Байкал. И совсем уже недалеко, и наш Дальний, но близкий нам

Восток. Поездив по стране, я и сам осознал какие огромные просторы

нашей Родины и какой мудр, велик и трудолюбивый наш народ? Что

всё это он освоил, построил и строит и сам же здесь живёт.

Трагическое, 22-е Июня-1941-го года.

(Вероломное нападение на нашу Страну фашистской Германии.)

Но как, спустя оказалось, что сделано нами было ещё мало. На

наши просчеты и ошибки начавшаяся война нам указала. И вот для

нашей Страны грозный час войны настал. Без объявления войны,

когда мирно спали наш дети Гитлер отдал своим войскам приказ и

послал солдат немецких против всех людей советских-это значит

против нас. И от моря и до моря против коварного врага наша Красная

Армия встала в штыки. С первых дней войны на Украине на защиту от

87

врага наших Западных рубежей-Государственной границы, стали 2-

два фронта: Юга Западный фронт-направление, под командованием

маршала С.М. Будённого, сдерживавшего натиск фашистов в

направлении города Киева. Немцы планировали уничтожить этот

фронт взять и овладеть Киевом и на Москву «покатить». А Южному

фронту под командованием генерала армии И.В. Тюленева у фашиста

были планы такие. Сразу из Севера этот фронт окружить, уничтожить

его основные силы, а далее через ст. Помошную, Кировоград

захватить славный Днепропетровск, Запорожье и весь Донбасс, а там

недалече и Крым. Армиям И.В. Тюленева, пришлось отряжать натиск

врага одновременно, как из Запада так из Севера, как говорится

воевать на два фронта. Войска Юга Западного фронта уже под

Коростенем вели ожесточённые бои с врагом в направление на Киев.

А из Севера Украины уже под Уманью и Голованевском войска И.В.

Тюленев отражали натиск врага. Фашисту удалось захватить в первые

дни войны много наших военных складов с боеприпасами и

продовольствием для нашей Армии. Стала нелёгкая проблема, как

войска обеспечить питанием, пополнять их боеприпасами и другим

снаряжением. Фашист был очень силён, коварен и жесток. На

Украине армии А.К. Смирнова и Я.Т. Черивиченко врагу

противостояли. Их войска фашист не раз окружал и наши войска в

упорных, жестоких боях с немецких «клещей» выходили. В степи

тогда было безоблачное, жаркое лето. Над головами наших войск с

утра и до темна, кружила фашистская авиация. Уставшие и

изнеможенные под лучами палющего солнца шли бойцы, неся на

плечах различную военную амуницию. Что бы вовремя занять для боя

с врагом болея выгодную позицию. А что же нам мальчуганам этот

воскресный день сулил-он для нас был обычным днём, И в

воскресные дни мы выпасали своих коров в поле. А в это воскресное-

утро недоспав несколько часов сладкого сна меня как обычно

разбудила не мама, а страшный гул и рёв самолётов, вокруг падали

бомбы вызывая разрушение и пожары вокруг. А нас фашист «одарил

выходным» днём. Мы в этот день уже не смогли выгонять своих

коров выпасать в поле, и они у нас по хлевам голодные стояли. И эта

начавшаяся война нам и всем людям, все планы в корне поломала –

изменила. Жители города стали рыть вдали от своих домов – хат,

обычно под деревьями щели. Их сверху перекрывали деревянными

брусьями и засыпали их большим слоем земли, и во время обстрелов,

и бомбёжек семьи там могли находиться – прятаться. Наша хата, в

88

которой мы жили, напоминала собой, как бы то железобетонный дзот-

только стены нашей хаты были изготовлены из глины большой

толщены. Потолок был накрыт деревянными брусьями, а крыша её

была выполнена с уклоном в одну сторону с деревянных брусьев и

засыпана сверху пеплом около метра. Во время дождя она не

промокала – протекала, а сверху пепла на крыше росла трава и была

для нашего дома, как бы естественной маскировкой от бомбёжек из

самолётов, из неба. А крышу не мог пробить снаряд и зажигательные

бомбы попав в неё. У нас на огороде между роскошных вишен был

выкопан окоп – щель, где мы прятались от бомбёжек и обстрелов. И

там же на меже нашего огорода с двух сторон от нашего блиндажа

были установлены между деревьями вишен две зенитке. На войне

зачастую происходить различные непредвиденные обстоятельства. И

вот при очередной бомбёжке немецкий стервятник в зенитку целил,

бомба возле зенитки пролетела и в наш блиндаж прям угодила. Нас в

то время к счастью в блиндаже не было, а его бомбой совсем

разворотило и наша семья осталась в живых. Наши отцы все были на

фронте, а мы как «мужички – сноготки» были заменой наших отцов, в

этой непростой обстановке. Шли повсюду кровавые, жестокие бои с

фашистом……………….

Так началась Священная народная война

И ярость благородная вскипела как волна,

Чтобы не дать крыльям чёрным над Родиной летать

Поля её просторные не мог фашист топтать

И фашыста-изверга штыком колоть

И метко пулю в лоб ему загнать.

Страну родную, милую не взять фашисту силою

Да будет, земля СОВЕТСКАЯ,

Немецкому захватчику, МОГИЛОЮ……………

Наш город Первомайск был важным военным – стратегическим

пунктом. И зная всё это, фашист в первый же день войны с утра стал

его бомбить.

89

В этом здании во время войны с немецким окупантом, в городе

Первомайске до августа 1941-го года, находился штаб Южного

фронта-Генерала армии И.В. Тюленева. Кроме командующего

фронтом генерала армии Тюленева И.В., в Первомайске в то время

находились и другие видне советские военачальники: А.И.

Запорожець, С.Б. Задионченко, П.Г. Бородин. И призваный в

действующую армию с поста секретаря Днепропетровского обкома по

оборонной промышленности, Леонид Ильич Брежнєв и был назначен

первым заместителем начальника Политуправления Юного Фронта.

(Кстати справа-от этого здания, в котором был расположен штаб

Южного фронта, находился через дорогу-городской Дворец пионеров.

И в том Дворце пионеров мы с Григоренком Георгием Степановичем,

обучались в фотокружке-умению фотографировать.) Фашист в первые

дни вйны хорошо знал военную обстановку на Восточном фронте и

цель у него была такова: Сходу-захватить город Первомайск со

штабом Юного фронта и уничтожить основные силы фронта. Но

город Первомайск, наши войска обороняли более месяца. Особенно

упорно шли бои на подступах к городу с Юга Западной стороны в

районе деревни Чаусово. Для успешной переправы через водный

рубеж реки Южный Буг основных сил 18-ой армии генерала А.К.

Смирнова, насмерть стояла группа генерала Николая Дмитриевича

Гольцева. А 169-ая стрелковая дивизия генерала Ивана Евдокимовича

Турунова в непрерывных боях с фашистом до последнего,

неоднократно переходящих в атаку, четверо суток отбивали натиск

врага. А главные силы 18-ой армии тем временем в ожесточённых

90

боях с врагом выходили из полуокружения. Мужество и отвагу

проявили бойцы и командиры дивизии генерала И.Е. Турунова. Сам

генерал всё время находился в боевых порядках, умело руководя

боем.

Сражаясь с фашистом на Южном Буге для генерала он стал

последним боем. Он был смертельно ранен и умер от ран. А

горнострелковая 96-я дивизия И.М. Шепетова отбивала натиск врага с

Севера, к подступам к городу Первомайску. Ещё в Гражданскую

войну за героизм бойцов этой дивизии, она было названа «Железной».

А на Украине в Прибужье, в войне с немецким оккупантом ее полки

свои знамёна покрыли неувядаемой славой. А ее командиру дивизии

И.М. Шепетову только в январе 1942г. первому присвоили звание

Героя Советского Союза. За подвиги совершенные в начальный

период войны на Украине, в Прибужье. 169-ю дивизию

переименовали на 14-ю Гвардейскую дивизию. В начальный период

грозной, жестокой войны 1941г. нашего народа, и ее Армии против

фашистских захватчиков, наших красноармейцев и их командиров за

их подвиги на войне особенно не награждали. И как их можно было

награждать, если они отходили – отступали. О многих подвигах в то

время совершенных нашими бойцами и их командиров с врагом -

просто никто не знал. И были случаи тогда, когда погибших воинов в

91

бою зачисляли, как безвести пропавших на войне. А Героев Союза

были удостоены за весь период 1941г. боев с врагом, на Юге Украины

лишь, летчик истребитель лейтенант Алексей Алексеевич Артамонов

и упомянутый выше И.М. Шепетов. И коротко об лётчике

истрибителе лейтенанте Алексее Алексеевиче Артанонова, уроженца

города Вологды. 168-ой авиационный истребительный полк в котором

он служил. Война застала полк, вблизи города Первомайска, Одесской

обл. около разъезда Шайтарово, Северо-Восточнее села Благодатное,

где был аэродром. А.А. Артанонов заметив, что фашистский

стервятник фотографирует с воздуха, расположение наших войск-

Артанонов сразу же поднял в воздух свой истребитель и пошёл на

сближение с вражеским самолётом. А.А. Артанонов посылал из

пулемёта по вражескому самолёту одну очередь за другой.

Фашистский лётчик маневрировал и пытался уйти с ценными

данными. И когда расстояние между самолётами сократилась, но в

А.А. Артанонова вышел весь боезапас. И что бы не дать уйти,

фашисту с ценными данными смелый сокол А.А. Артанонов направил

свой самолёт на фашиста и таранил его. Стервятник «Хеншель»

рассыпался в воздухе на виду у наших наземных войск и они с земли

наблюдали за этим воздушным поединком. Это был один из первых

таранов в воздухе совершенного в начальный период войны.

Лейтенанту Алексею Алексеевичу Артанонову уроженцу г. Вологды,

посмертно присвоено звание Героя Советского Союза. А уже в 1943

году, 168-ой истребительный полк совместное с французской

эскадрильей «Нормандия» громила фашистов. И бессмертный подвиг

Алексея Алексеевича Артамонова, был им примером в бою с

немецким оккупантом – захватчиком. А вот ещё из воспоминаний

военных корреспондентов, которые прибыли в июле 1941г. в

г.Первомайске, Одесской обл. Им было поручено – приказано

побывать в войсках Южного фронта, и в частности, в войсках 18-ой

армии, командующего А.К. Смирнова. Где эти войска вели с

фашистом тяжелые, кровавые бои. Прибыли с Одессы: это А.

Верхолетов служившего в газете Южного фронта «Во славу Родине»

и с ним были Сергей Михалков и Борис Леонидович Горбатов.

Увиденная ситуация военными корреспондентами в войсках и она для

них там была не из простых. Фашист всё время со всех сторон теснил

и наседал на наши войска. Ночью прошёл сильный ливень, гроза. И по

раскисших дорогам наши войска двигались к мостам и переправам,

через реки Южный Буг и Синюха. У переправы скопилось много

92

наших войск, как говорят, образовалась непробиваемая «пробка».

Неожиданно для всех налетели вражеские пикирующие

бомбардировщики и стали беспощадно бомбить наши войска и

переправу. А военкоры всё же под этой бомбёжкой шли, что бы

побывать в штабе Южного фронта и в войсках 18-ой армии,

командующим армией генерал – лейтенанта А.К. Смирнова. И вот

одна из вражеских бомб попадает в могучий дуб, выросший на берегу,

на сливе рек Синюха и Южного Буга. Вблизи этого дуба находился А.

Верхолётов, он был сбит с ног взрывной волной от бомбы. Дуб был

разнесён в щепки, а сам А. Верхолётов осыпан мелкой трухой от дуба.

Подоспевший Борис Леонидович Горбатов стал сметать труху от дуба

и пыль с А. Верхолётов и вытащил из голенища сапога ещё горячий

осколок от бомбы. После окончания бомбёжки военкоры стал

выполнять свои репортёрские обязанности. Вернувшись в Одессу и

уже находясь в центре города, гитлеровцы так же неожиданно стали

сильно бомбить Одессу, нанося городу много разрушений и

человеческих жертв. Ответственный секретарь редакции газеты «Во

славу Родины» Илья Дзус и Сергей Михалков были так же застигнуты

в центре г. Одессы во время бомбёжки и они спрятались от бомбёжки

возле старинного дома с колонами. В этот дом попадает бомба и дом

рушится. Из под груд руин дома кое как выбрался побитый и

контуженный, осыпанный известковой пылью и стал похож на

мельника Сергей Владимирович Михалков. А ответственный

секретарь газеты «Во славу Родины» Илья Ефимович Дзус остался

под завалами дома и лишь через несколько дней его труп откопали из

под завалов.

Так вот и для нас довоенных школьников 4-ой школы г.

Первомайска, Одесской обл. Серватынського Лёвы, Очеретнего Мити,

Зубы Вити, Диордиященко Павла, Мельниченко Вити и Курченко

Толи. Нам уже не пришлось выгонять своих коров в поле, они в нас по

сараям голодные стояли. И их ежедневно нужно было, чем то

кормить, так как выпасать их в поле было небезопасно, из-за

обстрелов и бомбёжек. И нам пришлось на тачке возить им траву из

поля, и всё это мы делали, выбирая момент, когда не было бомбёжек и

обстрелов, по городу и траншеям, находящимся за городом в степи.

Жители нашей городской окраины и мы уже знали от красноармейцев,

что у них бывают, перебои-проблемы с приготовлением, им горячего

питания, И мы и наши Мамы организовали доставку красноармейцам

к их полевым кухням всё то, что было необходимо для приготовления

93

украинского борща. Наши Мамы все это нам готовили: Это овощи,

фрукты и по несколько бидонов с коровьим молоком и бидончик со

сметаной. Да и, что это за Украинский борщ – если его не заправить

сметаной-сполна. И всё это мы, ребята возили на тачке к военным

полевым кухням, которые были замаскированы в лесопосадках,

недалеко от оборонительных их траншей. И мы дружной гурьбой

нашу тачку катили – тащили по полевым дорогам и по полю к

траншеям к полевым кухням. И это у нас выходило – получалось не

хуже чем в Гавроша – француза, который свою тачку катил по улицам

Парижа к баррикадам восставших парижан. Война шла уже почти три

недели и до нас с фронтов доходили неутешительные вести: Фашист

теснил наши войска. Мы где-то за полдень со старшим моим братом

Лёней порулили тачкой к траншеям, что бы забрать пустые бидоны с

под молока и одновременно забрать траву для наших коров. Загрузив

тачку тарой из под молока и травой, которую нам заготовили наши

красноармейцы и потянули тачку обратно домой. Но вот неожиданно

для всех по траншеям фашист стал вести артобстрел. Все бойцы-

красноармейцы находились в траншеях и укрытиях, залегая от

обстрелов. Мы с братом в открытом поле остались. До окопов и

нашего дома было не близко, и мы с братом залегли – спрятались под

своей тачкой между колес. Сверху нас прикрывали на тачке: пустые

бидоны спод молока, прикрытые ещё травой. Но вот снаряд летит -

свистит и падает невдалеке от нас. Произошел взрыв снаряда и

осколки от взорвавшегося снаряда, достали и меня под телегой. Два

осколка попадают мне в левую руку, один на изгибе руки, другой

попал в большой палец руки и он как то неестественно весит, третий

осколок рассекает правое ухо. Артобстрел закончился. Я лежу, голова

и рука в крови, сам еще не осознавая, что со мной случилось. И вот

видим, что со стороны траншей к нам бегут три женщины. Это были

военврач и две медсестры. Они всё видели, как рядом с нами

разорвался снаряд и подумали, что в живых нас уже нет. Они

осмотрели мои раны и тут же их быстро забинтовали-применительно

к полевой обстановке-условиях Я до сих пор помню их добрые лица и

умелые руки. А эти фашистские пометки на мне до сих пор. Тётя

Одарка родная сестра моей Матери отвезла меня к себе в деревню

Булацелова, что за 25 км от г. Первомайска на излечение. А через

речку Корабельная был районный центр деревня Благодатная. И там

еще в августе 1941 года находился штаб 18-ой армии А.К. Смирнова.

Вдалеке гремели артиллерийские канонады. Из деревни Булацелово

94

по вечерам и в ночной темноте, когда смотришь в сторону г.

Первомайска. Там в небе были видны красные зарева, напоминании о

жестоких боях и о войне. Как вспоминает и сам Командующий

Южного фронта, Генерал – армии И. В. Тюленев. Ту неразбериху в

Стране - войсках, в первые-жестокие дни войны, и как тогда их

фашист «крамсал-теснил», и как им в кровавых боях с врагом всё же в

августе 1941 года, пришлось оставить горящий Первомайск, где в

первые дни войны находился их штаб Южного фронта. И эти первые

дни войны в его памяти остались на всю его жизнь. И как им тогда

пришлось вести непрерывные, тяжёлые, кровопролитные бои с

авианалётами и танками фашиста. И воевать, как бы перевёрнутым

фронтом, отражая атаки врага не только с запада, но и с северо-

востока. «В памяти И.В.Тюленева воскрешает то скорбное лицо

старика, повстречавшегося ему на военной дороге при отступлении,

то повзрослевшего за дни войны подростка. Наверное, он видел войну

только в кино. А сегодня он несёт на руках раненую сестрёнку».

Правый фланг 18-ой армии генерала А.К. Смирнова еще сражался с

врагом под Голованевском, Уманью, а другой фланг отражал натиск

врага со стороны Помошной и Кировограда. В те первые трагические

дни войны кроме генерала армии И.В. Тюленева, командующего

Южным фронтом с ним находились и другие видные военачальники.

С г. Первомайском была связана и фронтовая работа Л.И. Брежнева,

он был назначен Первым заместителем начальника Политуправления

Южного фронта. В конце июля 1941г. штаб Южного фронта с

Первомайска переехал в г. Вознесенск, а опорным пунктом для наших

войск стал г. Первомайск. Фашист засылал в город диверсантов,

высадил роту немецких парашютистов в районе Синюхи Брода,

направил в город две роты немецких солдат переодетых в

красноармейскую форму. Так - фашист хотел захватить штаб Южного

фронта и посеять панику в войсках, и среди населения в городе. Но

все эти немецкие затеи были вовремя разоблачены нашим

командованием и фашистские вылазки был своевременно уничтожен.

Захватить город Первомайск сходу со штабом Южного фронта-

фашисту не удалось и они стали «менять» свои планы. И они двинули

свои дивизии в обход г. Первомайска по Восточному берегу Южного

Буга. Начальник штаба армии «Юг» генерал фон Зоденштерн сетовал,

что теперь им некого не окружить. А начальник штаба сухопутных

войск Германии Гальдер и сам уже знал, что основные силы

Советских войск ушли из «клещей» образованных немецкими

95

войсками 11-й и 17-ей армиями. В немцев были планы такие,-Одессу

за 2-3 дня ее захватить. А теперь немецкие генералы окончательно

отказались от наступления и захвата Одессы из Севера, танковой

группой Клейста. Наши войска упорно прикрывали подступы и

рубежи к городам Одессы, Николаева, Херсона, Кировограда,

Криворожая и других промышленных зон. Находясь в деревне

Булацелово мы подростки услышав, что в деревне Благодатное -

нашем районном центре, руководство районом уже зная, что наши

войска будут вскоре уходить из села, Разрешили жителям деревни,

что бы не досталось оккупанту, разбирать себе все, что осталось по

магазинам и по складам, и вот доступ открыли для всех. Вот и нам

ребятам захотелось побывать в этих магазинах. Мы захватили с собой

тележку и покатили ее в деревню Благодатное, даже сами заранее не

знали, для чего всё это нам надо. Но нас больше всего интересовал

книжный магазин, и магазин культтоваров. Мы сообща загрузили

телегу учебниками с 1-го по 5-ый классы, тетрадями в упаковках.

Набрали в коробочках, карандашей, перьев, красок для рисования и

много чего другого. Мы весь этот груз привезли во двор тети Одарки,

кое что взяли каждый себе, остальное выгрузили и сложили аккуратно

на чердак хаты тети Одарки и там оно сохранялось боле трех лет.

И только спустя, в 1944 году, когда наши войска освободили г.

Первомайск, а до полной Победы оставался еще год. Мы в сентябре

1944г. пошли все учится в школу. Было в то время много школьников,

переростков которые не учились в школе во время оккупации. Наша

школа была разрушена фашистом в ней не было ни окон, ни дверей,

котельная школы была так же разрушена. И мы все первый год

учились каждый класс школы в отельной пустующей хате и сидели на

уроках за столами и на скамейках, тога парт просто еще не было. И

неоценимым «кладом» для учителей и учеников нашей школы было

то, что мы сохранили-сберегли за три года оккупации: Это учебники с

1-го по 5-ый класса включительно и тетради, особенно в косую линию

для первых и вторых классов и др. И лишь теперь нам стало понятно,

зачем мы всё это берегли. Все это мы с братом Леней доставляли в

учительскую школы. Учителя сами по своему усмотрению это все

распределяли-делили межу классами.

96

1945-й год. Наш четвёртый класс: Первомайской средней школы

№4.

Первый ряд:

Балык Лариса, Соловёва Дуся, Арсирий Ирина, Криворученко

Нина,

Крайтор Жора, Хоменко Светлана, Мыхальченко Галя, (*? Галя)

Второй ряд:

Ильченко Надя, Нимець Костя, Крачковска Нила, Заяц Дора,

наша учительница-

МиланияВасильевна,ВойтенкоЛида,ПукасьВиля,ГунькоРая,

ФедюкинаШура.

Третий ряд:

Кулакова Надя, Подчинок Надя,(*? ) Зелена Женя, (*? )

Мухильченко Галя, Литвин Володя.

Четвёртый ряд:

Заикина Тамара, Курченко Толя,** Колисниченко Надя,

Суровцев Гера, Ягольницкий Лёня, Качуровска Нина, Власов Вася..

На фотографії вверху над нами розміщена стінгазета нашого

класу. «За знання» і до складу редколегії цієї стінгазети, входив і я. І

за художнє оформлення цієї стінгазети, вся відпрвідальність лягала на

мене. І в цій же стінгазеті вміщено фотографію нашого вождья-

вчителя і батька І.В.Сталіна. Який повсечасно турбується за наше

97

счасливе дитинство. Та й навіть сонечко щоденно сходить, звідти від

Сталіна батька з Москви із Кремля. Та от якось в наш клас, де ми всі

учні, редколегії стінгазети За знання працюемо над виданням і

художнім оформленням цієї газети, (Та й недарма, що шкільна

стінгазета нашого класу мала такий заголовок “За знання”, це для нас

учнів був закликом всьому навчатись на протязі свого житья і

оволодівати тими знаннями, що були здобуті нашими

попередниками.) Завітав до нас в клас, в якому ми всі працюємо над

випуском стінгазети “За знання”, наш директор школи- Дідик Дмитро

Корнієвич. Він відразу сам побачив і збагнув, як ми всі наполегливо,

старанно, заклопотано ставимося над випуском стінгазети, і він нас за

це похвалив. Та ось директор підходить до столу, на якому мені вже

вдалося завершити “художне” оформлення стінгазети. Дмитро

Корнієвич оглянув, художнє оформлення ціеї стінгазети, а всі учні

нашої рдколегії стоять навколо директора і біля столу,

«порозкривавши роти». І при всіх присутніх учнях, звертаючись до

мене, директор каже таке, от ти Толя Курченко малюєш гарно, як

Т.Г,Шевченко, от, як би ти, ще й так відмінно навчався, то все було б

в тебе гаразд. А ми вже в той час перейшли навчатись, в майже

відремонтовану школу, як то кажуть «жыли в хижине, а стали жить во

двореце». Та всього, ще нам бракувало. Нам учнням та вчителям, ще

було «далеко» до тих «палацевих умов». Школа ще повністью не була

відремонтована, але ж шкільні класи, як і до війни були просторі,

всередині класи були побіленні, але ж великі вікна в класах були

закладені цеглою майже доверху, тільки була залишина верхня

прогалина-фрамуга вікна і було там вставленно скло. І тільки через ту

прогалину в вікні, проходило світло в клас. Котельна в школі теж була

зруйнована вщент, водопровід теж ще не працював, та й шкільний

туалет знаходився на «свіжому повітрі» Всі класи опалювались тільки

«буржуйками», але ж і палива не вистачало, щоб добре опалювать

класи цими «буржуйками», щоб в класах було достатньо тепло. І ми-

учні самі піклувались, деб нам додатково придбати палива. В наших

навчальних класах навіть тоді не було шкільних парт. І тільки десь

через рік, були завезені виготовленні дощки для парт на

деревообробному комбінаті міста для декількох класів. І для

складання парт, наш директор залучав нас учнів-хлопчаків, а нам

хлопчакам такі завдання по складаню парт були до душ і більш

цікавими, ніж сидіти на навчаннях на уроках. Але ж прогаяні нами

уроків, нам самотушки доводилось вивчати, а це більш складно. Учні

98

інших класів також для себе складли парти. Та щей, ці парти потрібно

було пофарбувати. І нвіть учениці нашого класу залюбки залучались

до цієї роботи, і допомага нам, щоб ми швидше впоратись зі

складаням парт, та щей їх гарно пофарбувати. І коли фарба на нових

партах висохла, то набридливі столи і лавки замінили на

довгоочікуванні новенькі шкільні парти. І ми вже навчались за

партами і нам до вподоби було не тільки на них сидіти на уроках, але

ж і зручно було на них в зошитах писати та книжки читати. Наша

школа серед шкіл місті, як то кажуть гриміли по всім показникам. І

це завдяки наполегливої щоденної педагогічної і виховній праці

нашого директора школи Дідика Дмитра Корнієвича та педагогічного

колективу, які піклувались, щоб в кожному класі було більш

відмінників, і в кожного із нас учнів була зразкова поведінка.

Звичайно нас дітей з дитинства виховували наші батьки, потім учителі

в школі, від яких ми дізнавались багато чого нами незнаного і нового

для нас школярів. На уроках історії ми пізнавали, який суспільний

устрій людей був раніше і, як з часом одна формація суспільного

устрою замінювалась іншою, і з якого приводу. Та найбільше нам

було незрозуміло, як це так в світі коїться, коли за часів

рабоволодіння-одна людина народжується і відразу стає рабом, а інша

стає рабовласником, або ж за часі капіталізму і панства одна людина

народжується паном, а всі інші її кріпаками, або ж клас капіталістів і

клас пролетаріїв, які експлуатуються багатіями за мізерну зарплатню і

працюють в важких умовах праці, з робочим днем по 12-16-ть годин і

навіть більше….

Та от якось нашій вчительці Меланії Васильєві, дуже захотілось,

щоб я намалював фарбами на папері великого за розміром

«малюнок», до вірша Т.Г.Шевченка «На панщині пшеницю жала»,

намальованого відомим художником, І.С.Їжакевичем. І цей мій

малюнок на папері в збільшеному вигляді, для учнів на уроці

літератури був, як би то наочним посібником. На якому було

зображено важку працю-жінки кріпачки матері маленького її сина

Івана, який в полі, в спеку лежить сповитий під копицею. “І Мати не

відпочивають пішла, а пошкандибала до копиці, щоб переповити

свого сина Івана, та його нагодувати. А віддалік на малюнку видно

вже мчить верхи на баскому коні з нагайкою в руці-панський

наглядач, зі злими очима, чорними довгими вусами, а обличчя в нього

таке, як у відкормленої свині і навіть щоки в нього на обличчі

99

пообвисали і мчить стрімко на коні, щоб нагайкою обшмагати

кріпачку-матір малого Івана”.

Згодом Миланія Василівна мені запропонувала, також фарбами

на папері намалювати, Т.Г.Шевченка-наймита пастуха овець в його

дитячі роки, також з малюнка І.С.Їжакевича “Мені тринадцятий

минуло”.

Але ж мені, вже тоді було більш до вподоби, щось самому

виготовити з деревини чи заліза, або ж щось корисне збудувати. А

коли навчався в РУ-№1, в м. Миколаєві, то наш виробничий майстер в

ремесляному училищі, Неров Петро Аксентьєвич, нам учням-

фрезерувальних верстатів зазначив, що коли ми досконало навчимося

працювати на фрезерних верстатах і здобутиме фах верстатника-

фрезерувальника, то ми “Станемо художниками по металу”. Згодом в

своїй практичній роботі впевнився, щоб виготовити якийсь вироб на

фрезерному верстаті, спочатку необхідно ознайомитись з кресленнями

на папері і уявити собі який має бути вигляд вироба і тільки після

цього приступити до його виготовлення на верстаті.

Та ось коротко про деяких наших вчителів, які нас тоді навчали

в школі: А це вчитель з фізики, Лоза Афанасій Никифорович, який не

тільки фахово викладав свій предмет, але й вів кружок по радіо, та

навчав нас школярів, вміти самотужки виготовляти різні прилади, для

практичних навчань на уроках.

100

А вчителька по зоології та ботаніці-Воронецька Ганна

Михайлівна, вела з нами кружок по практичному вирощуванню,

різних рослин, та визначати схожість насіння цих рослин. У цієї

вчительки був великий за розмірами дім в котрому, в самій більшій і

світлій кімнаті, вирощувалась різноманітна рослинність, росли в тій

кімнаті і екзотичні-рідкісні рослини. Вся рослинність була ухожена-

доглянута і кімната мала вигляд оранжереї. Ганна Михайлівна, іноді

декого із нас школярів залучала в догляді за оранжерею. І ми завжди

пишались, що мали таку нагоду бути причетними, по догляду за

рослинами, та й своєчасно допомагати своїй вчительці в цій кропіткій

справі. Та й інші учні нашої школи знайомляться, як в оранжереї на

протязі року вирощується різноманітна рослинність.

Вчителька географії Станішевська Віра Захарівна, велику увагу

приділяла нам-учням по вивченню нами свого рідного краю. А також

влаштовувала з учнями екскурсії, на яких ми самі мали змогу, бачити

в кручах геологічні розрізи в землі і, як залягають ґрунти, пісок, глина

та інші складові породи землі. Ми школяри разом з Вірою Захарівною

з великим задоволенням, оглянули і гуляли в Болгарському саду”,

який був фахово ухоженний і вирощений болгарами, які мешкали в

нашому місті. Станішевська В. З., для нашого класу влаштувала

поїздку в село Кримка, де під час німецької окупації, діяла підпільна

організація Партизанська іскра В той час мало хто знав, про цю

підпільну організацію і її засновників, а це: Директор школи комуніст

В.С. Моргуненко, секретар комсомольської організації Парфентій

Гречаний і мали зв’язок з підпільниками міста Первомайська,

Думанівки та партизанами Савранських лісів. Але ж в лютому 1943-

му році, німці вислідкували підпільників, заарештували і

розстріляли…….

Особливо ми школярі уважно вслухались в розповіді нашої

вчительки історії Гойфман Зінаїди-сталінградки, яка пережила в місті

на Волзі, ті жахливі часи війни з німецьким загарбником. Де на захист

міста Сталінграда стала прославлена 62-а армія під командуванням

генерала В.Чуйкова та 64-а під командуванням генерала М.Шумилова.

Проявили нечувану стійкість-гвардійці дивізії генерала О.Родимцева,

які відбивали озвірілі ворожі атаки. Там за Сталінград точились

запеклі бої, як за саме місто так і за кожен міський квартал, вулицю,

будинок і навіть за кожен поверх. Велись жорстокі вуличні бої в місті.

Наприклад, так званний “будинок Павлова” витримав майже

двомісячну фашистську облогу. В Жовтні точились запеклі бої за

101

заводи Сталінграда: Тракторний, «Красный Октябрь», «Баррикады». І

для захисників Сталінграда, був висунутий такий клич, що для

захисники міста «за Волгою землі нема». Але ж Радянське Верховне

Головнокомандування за час оборонних боїв в листопаді 1942-му

році, підготувало війська для могутнього наступу. 330-ти тисячна

фашистська армія і її ударна групіровка разом з її генералами та

командуючим армією фельдмаршалом Паулюсом, попали в кільце

наших військ і не витримавши натиску наших військ, і облоги-здались

в полон. Історія не знає прикладів полонення і знищення такої великої

кількості добре озброєнних-фашистських військ. І наша Армія

розвіяла міф про непереможність, фашистської армії і її сателітів. В

могутнім пориві наші війська стрімко пішли в контрнаступ і почалося

визволення нашої землі від німецько-фашистських загарбників. В цій

грандіозній битві з ворогом, ще небаченої в історії людства брали

участь мужні сини і доньки, нашої багато національної Країни, для

них тоді це був спільний дім, який їм всім потрібно було захищати від

фашистської навали і довели всьому світу, що міф про

«непереможність» німецьких військ був подоланий-розвіяний.

Гойфман Зінаїда не володіла українською мовою і викладала на

уроках нам учням російською мовою. І далі її розповідь

(Сталинградская битва продолжалась 200-ти суток. В ходе этой битвы

решалась судьба нашей Отчизны. Определились два основных этапа

боевых действий. Первый-оборонительный, длившийся с 17-го июля

по 18-е Ноября 1942-го года . Второй-наступательный, с 19-го Ноября

1942-го года по начало Февраля 1943-года. В результате сражения с

врагом было захвачено в плен свыше 90-то тысяч человек противника,

из них 2500 офицеров, 24 генерала в том числе фельдмаршала

Паулюса. Были разгромлены 6-я армия и 4-я танковая армия, 3-я и 4-я

румынские армии, 8-я итальянская армия. Общие потери противника

1,5 миллиона человек. В дальнейшем наступательная инициатива

перешла к Красной Армии.)

Українську мову в нас в школі викладав вчитель Ліпис Абрам

Григорович. А завідувала шкільною бібліотекою Єва Ізраєвна. І

завжди нам запропоновувала, безліч цікавих книжок, щоб ми їх

прочитали, і невідь сама в нас школярів цікавилась, чи сподобалась

запропонована нею прочитана книжка. В народі кажуть, що в житті

все буває, як на довгій ниві, як не одне то інше.

Та ось для нашого покоління людей випали, післявоєнні голодні

роки, із-за посухи в степу та неврожаю на полі. Тоді норма хліба для

102

людей була, для працюючих-500-600 грамів, а інжевенцям по 200-250

грамів на день. А про все інше, сімям потрібно було дбати самим. І

навіть за гроші тоді, не все виходило придбати. Наприклад,

невеличкий пиріжок з картоплею чи з іншою начинкою-коштував,

майже 100 карбованців. Була, також велика скрута, щоб утримувати

худобу та іншу живність, із-за нестачі кормів для них. Наша

коровкаЗорька ледь дожила до настання весни, щоб її вже пасти на

траві в полі. Зорька, була така виснажена і схудла за довгу зиму, що

ледь сама стояла на ногах. А в людей, в яких ще щось було до хліба,

то виживали сяк-так. А от сусідня з нами сімя, мого товариша Віті

Бондара, в якого батько загинув на війні і він мешкав зі своєю Мамою.

І крім хліба, якого в них завжди невистачило, його Мама кожного дня

варила гарбузову-кабакову кашу на воді. ( А таку кашу необхідно

варити на молоці та, ще й добавляти туди крупи з пшона або ж рису.

Та й цього “делікатесу”-кабака їм вистачало тільки до Нового року.

Гарбузи після Нового року гниють і стають непридатними для їх

вжитку. Були в той час і такі діти, в яких батьки загинули на війні, і

вони всі мешкав в притулку для сиріт. Скрутно в той час, жилось і

нашим вчителям, які нас всіх повседневно навчали, незважаючи на

такі скрутні часи. Наша однокласниця, Арсірій Ірина, була дочкою

вчительки і була виснажена і найхудішою від нас усіх, але ж вона

навчалася найкраще від нас і тільки на відмінно. Хто проходив

строкову службу в армії той знає, що й в армії, в той час було не все

гаразд з харчуванням особового складу в війську. І батьки, в яких їх

діти, проходили строкову службу, то залежно від свого статку-змозі,

вони своїм дітям-служивим, щось їстівне привозиш з дому, для їх

підтримки. І приїзд батьків до наших захисників Батьківщини, це для

них було святом. Але ж їх батьки, не могли надовго затримуватися

біля своїх дітей і вони домовлялись з людьми, які мешкали неподалік

від військової частини, щоб залишити на потім, привезене їх дітям

гостинці. А по нашій вулиці, тоді її звали вулицею імені Сталіна, а

тепер ця вулиця зветься Київською. І по цій вулиці, завжди, як і до

війни-строєм йшли солдати та їх командири на навчання, та з навчань

з учбового військового полігона. Приїздили до своїх синів-солдат

батьки, але ж здебільшого приїздили їх Матері. І деякі їх Матері-

домовились з моєю Мамою, щоб залишити все привезене ними в неї, в

повідці. І все те, що вони привезли для своїх дітей, знаходилось в

деревянних сундучках з ручкою зверху цих сундучків. І таких

103

сундучків в нашій повітці, в два ряди було, як завжди більше десятка.

І в зручний час, або ж коли солдати йшли по вулиці повз наш дім на

навчання, то вони забігали в нашу повітку і кожен клав собі в кишеню

все те їстівне, що знаходилось в його сундучку. І так вони

підкріплялись тими гостинцями майже місяць, і потім чикали коли їм

знову, привезуть гостинці їх Матері з дому.

Как вспоминает Юрий Гагарин, что ему и его сверстникам после

освобождения Красной Армией его родного города Гжатска были

трудности во всём, а в школе для всех учеников нехватало учебников

и тетрадей. И они изготовляли себе тетради из бумаги для различной

тары и мешков из под цемента. Так было в то время в России. И у нас

на Украине. Ю.Гагарине был по возрасту равестником с нами

ребятами и рос, и жил в нашей Стране в то время, как и большенство

из нас ребят - пацанов. А уже гораздо позже стал Первым

космонавтом планета – Земля. И его имя облетело все страны и

контененты нашей маленькой Планеты. Такой Юра ее видел из

космического пространства, со своего корабля. После приземления

Ю.Гагарина на родную Землю, его радостно и торжественно

встретели в Москве и во многих странах Мира, где он побывал.

Посетил Ю.А. Гагарин и прославленный творческий коллектив КБ О

К Антонова в Киеве. И коллектив этого КБ встретил Первого

космонавта ЮА Гагарина, как говорят на высшем уровне. Ю Гагарин

знакомился с работой в цехах - отделах, был в том ангаре в котором

построили первый самолёт Ан-22 «АНТЕЙ» Побывал в гостях у

Генерального аваконструктора ОК Антонова.

104

Генеральный авиаконструктор О.К.Антонова.

(Такую модель самолёта Ан-22 “Антей,”изготовленной нами из

цветного метала В-95 в цеху №9, Юрия Васильовича Захарова и была

подарена от нашого колектива КБ-Никите Сергеевичу Хрущову на его

Юбилей.)

105

Вверху слева мой ПЕРВЫЙ начальник цеха Захаров Юрий

Васильевич, в К.Б.- О.К. Антонова. Слева внизу Жерняков Иван

Петрович, был ответственным за изготовления модели АН- 22,

«АНТЕЙ», на ЮБИЛЕЙ Никите Сергеевичу ХРУЩОВУ.

Гагарин ещё на авиационно--ракетной выставке в Ле –Бурже в

Париже встретился, и познакомились с нашим Генеральным

авиаконструктором Олегом Константиновичем Антоновым И там же

на выставке Ю. Гагарин впервые увидел и осмотрел с большим

восхищением и вниманием самолет-гигант «АНТЕЙ», творения

Генерального авиаконструктора ОК Антонова и его коллектива

авиастроителей. Но и все парижане и гости выставки увидев тогда

этот самолет ГИГАНТ в полёте-«Летящий -корабель», в небе Парижа-

были до предела восхищены от увиденного в небе ещё два раза

«АНТЕЙ» пролетел над аэродромной полосой « ноль-три » на высоте

300 и 100 метров, пилотируемого летчиком испытателем Юрием

Влалимировичем КУРЛИНЫМ И когда Ю. Курлин в точно заявление

время 9 часов 05минут мастерски посадил Ан-22- коснувшись земли

очень мягко и без малейших толчков и это вызвал в присутствующих

настоящую сенсацию Когда Ю Курлин зарулил самолёт Ан-22 на

106

обозначенную ему стоянку на выставочном салоне сразу к самолёту

рынула толпа народа, чтобы этот самолёт увидеть с близка - и

потрогать его руками И ежедневно возле АНТЕЯ собиралось «МОРЕ»

людей И этому самолёту парижане и участники этой выставки

напридумывали много различных лесных ЭПИТИТОВ. ОК Антонов в

салоне «АНТЕЯ» даже провел пресконференцию, для журналистов и

организаторов этой выставки И салон этого самолёта для всех

присутствующих в нём напоминал собой как бы большой

конференцзал И в этом салоне, внутри фюзеляжа самолета смогли

разместиться более 300 человек **** На испытательном аэродроме

что в Гостомеле в день Авиации, так же организовывались выставки

самолётов Ан и других самолётов и вертолётов. А так же планеров-так

называемой малой авиации И доступ на аэродром был открыт, как для

киевлян, так и для всех желающих, кто всё зто хочет посмотреть и кто

любит самолёты - авиацию После осмотра всеми гостями

авиационной техники. Всем присутсвующим-участникам выставки на

этом аэродроме, им демонстрируються поочерёдно полёты самолётов

в отдельности, а так же демонстрировались групповые полёты

самолётов И после всех демонстрационных полётов самолётов,

высоко с неба на аэродромную полосу призимляються парашютисты

На этом и заканчивается это представление --шов Мне и самому

пришлось долгое время работать в КБ ОК Антонова, а это более 40-ка

лет. И жить вблизи возле этого испытательного аэралрома КБ. А это

метров 100 от дома в котором я живу. И мне от своего дома можно

видить не хуже чем в Ле –Бурже в Париже все самолеты Ан-ы и

другие самолеты, Так же видить взлет и посадку самолета на

аэродромную полосу и как они парят в небе в « Пятом океане» И эти

красавцы - труженники самолйты Аны зачастую низко пролетают над

моим домом в котором я живу, а это такие самолёти «АНТЕЙ»-

«РУСЛАН»-«МРИЯ». А такие самолёты как « «РУСЛАН» и «МРИЯ»

еще более внушительнее по своим габаритам и красивше и изящнее

выглядят-смотряться внешне, и особенно грациозны они - видя их в

полёте. И до сих пор, увидив эти самолеты в полёте я неустаю ими

любоваться. А работая на ФИРМЕ АНТОНОВА_мне и

самому_приходилось выполнять различные работы-задания на этих

самолетах Ан-ах при разных погодных_условиях Работая как вне

самолйта так и внутри фюзеляжа. Приходилось иногда добираться-

залазить в так называемые труднодоступные места для выполнения

различных заданий Много работ на этих самолетах выполняются и на

107

высоте со стремянок, гидро-подъёмников и так называемой «

механической руки», смонтированной на автомобильном транспорте,

где на верху «стрелы»установлена площадка- «корзинка»

оборудовананная ограждением, и там в ней могут вместиться и

работать 2-3 человека. И при помощи таких устройств, можно

доставить человека на высоту в ту, или иную зону на самолёте, для

выполнения ими работ. Но есть и такие работы на самолёте, где

невозможно применить стремянку, или другой подъёмный механизм,

а работы необходимо выполнять на высоте. То такие работы

считаются работами повышенной опасности. Так что, работая на

самолете, там есть, как и обширные пространства для выполнения

различных работы. Так и стеснёны по внутренних размерах. Это такие

места, куда нелегко добраться. Бывают, как говорят и «авральные»

работы, при постройке самолёта, особенно опытного образца. И

людей для выполнения различных срочных работ внутри фюзеляжа

самолёта бывает так много как в «улии пчёл» Но все работающие там

люди, работают слаженно как «пчёлки», и при этом, не мешая друг-

другу в работе. Но самолёт по своим размерам и габаритам смотреться

в полёте впечатляюще. Как бы летающий «дом Хрущовка » в воздухе

в небе. И тут же скажу совсем о другом . Видить и любоваться уже

построенным или парящим в небе самолёте это одно. А

сконструировать его и построить - это совсем другое. Необходим

талант конструкторов и много умелых робочих рук, что бы

задуманное Генерального стало реальностью. И образно как говорять

если бы все те кто причастен к постройке, нового опытного образца

самолёта, и им бы всем захотелося, сверху фюзеляжа поставить свои

автографы, то им бы всем и места там не хватило, всё это зделать. И

каким талантом, необходимо обладать человеку,? Это относится-

касается не только ОК Антонова, но и других, кто причастен к

техническому творчеству и «стоит на острие» технического прогресса

и науке. Необходимо обладать ещё и организаторскими способности,

направлять и всячески содействовать людьям, в работе и их

творческому подходу к ней. И только усилиями всего коллектива

возможно достигнуть, «цели» и замислам Генерального

конструктора..Нам сотрудникам КБ часто походилось выезжать в

разные командировки На заводы и аэродромы, где строились и

проводились лётные испытания самолётов АН И выезжая в такие

командировки нам в Первом отделе нашого КБ выдавались такие

формы-допуски позволяющие работать с секретными документами и

108

работами, и допуск нас на такие же объекты связанные с

секретностью И вот работая на одном из Подмосковных аэродроме –

гарнизоне которым командовал генерал-лейтенант аиации Терентьєв

Мы оперативно выполнели своё командировочное задание И

предъявили выполненную нами работу,- ведущему инженеру по

самолётам подполковнику Качалову Он принял выполненую нами

работу и был доволен, как качественно и умело со знанием дела мы

выполнели эту работу и високо её оценил И тут же нам предложил,что

на зтом самолёте необходимо выполнить ещё,-срочно одно задание и

договорённость у него с нашим руководством КБ есть И это задание

необходимо выполнить,чем побыстрее, для того что бы за один полёт

как минимум провести все им запланированные испитания на

самолёте. Мы безотказно согласились выполнить это задание при

наличеи комплектуючих деталей для выполнения этой работы

Качалов сам всё взвесил за и против И тут же говорит нам, заполняйте

комплектующую ведомость, какие вам необходимы детали для нашей

работы. И сказав нам, что Он органезует доставку всех деталей. И мы

с Качаловым пошли к генералу. Мы зашли вдвоём в кабинет к

генералу Терентьєву, Качалов внятно и пунктуально всё обьяснил

генералу. И тут же генерал отдаёт команду задержать вылёт самолёта

Ли-2 летящего в Киев на испытательный аэрадром КБ ОК Антонова.

Я еще от себя написал записку Главному инженеру Пл.-2 И И

Якубовичу, заверив его что получив все комплектующие детали мы с

заданим справимся в срок .Мы с Качаловим нетеряя времени быстро

пошли на стоянку самолёта Ли-2, где его готовили в полёт. Там нас с

Качаловим встретели два полковника и Качалов, передал им

поручение от генерала. На следующий день нам все комплектующие

детали были доставлены на аеродром. А мы уже всё демонтировали,

то что необходимо было нам заменить, и мы были «готовы», что бы

выполнить поставленого перед нами задания. И мы его выполнели в

срок. И казалось бы что даже такая на первуй взгляд «пустяшная»

работа, влекёт за собой срыв, целого ряда проведений, лётных

испытаний самолёта И только от слаженности работы людей разного

ранга, тогда можно выполнить любое задание и тогда нам всем всё

будет по плечу. Здесь на этом аэрадроме выполняли свои

тринировочные полёты на “ спарке, “ первые космонавты. Юрий

Гагарин летал на «спарке» с В.С.Серёгиным. И тут же невдалике от

этого аэрадрома в «Военном городке»-жили космонавти и их семи.

Позже все космонавты жыли в построенном «Звёздном городке».

109

На этом аэродроме, где мы работали у нас состоялась

незабываемая встреча с Ю.А. Гагариным Проходья мимо самолёта,

где мы работали, Он подходит к нам, Он как и все мы был одет в

лётную одежду-форму. На голове в него была одета фуражка с лётной

какардой на ней. А в нас на голове были одеты, тёмносиние кэпочки И

каждого, кто работал или проходил мимо, нас можно было узнать

только по лицу, кто есть-кто И Юрия Гагарина мы узнали по его лицу.

Он улыбаясь, любезно со всеми нами поздоровался. Ему видимо

захотелось с нами пообщаться, и Он начал с того, Я знаю говорит Он,

что вы приехали с Києва с КБ О К Антонова и вам самим престижно

работать в такой прославленной ФИРМЕ О К Антонова далее Он нам

рассказал о своём первом знакомстве с Генеральным

авиаконструктором Олегом Константиновичем Антоновым,- с этим

талантлевым, интелегентным человеком, и висказал от себя много

лесных слов в его адрес. И это знакомство с О Антоновым состоялось

в них, ещё на 28-м авационно-космическом салоне Ле Бурже, в

Парижа. А также встретился, Первый космонавт планети Земля-

Юрий Алексеевич Гагарин в грузовом салоне самолёта Ан-22, с

заместителем министра авиационной промишленности Болботом

Ануфрием Викеньевичем. А ранее Болбот А.В. работал с

О.К.Антоновым и был его заместителем. Встретился Ю.А.Гагарин из

заместителями Главного конструктора: Белолипецким Алексеем

Яковлевичм и Балабуевым Петром Васильевичм. На этой встрече с

А.В.Болботом были: Первая женщина-космонавт Терешкова

Валентина Владимировна и сотрудники КБ О.К.Антонова,

Воротников В.М.,Раченко М.П.,Дробышев Н.Ф. И все вмести

сфотографировались в салоне самолйота АН-22 “Антей. (И эту

фотографию я увидел, только в 2006-м году.) Гагарин рассказал нам

какое неизгладимое впечатление произвело на него увиденный им

самолёт-гигант АН-22 АНТЕЙ. ЮА Гагарин,так же не зазнаваясь и по

простому сказал, что и ему так же посчастливило и как он выразился

“выпала и Ему фортуна” Первому побывать в КОСМОСЕ И что так

сложилось в его судьбе, что он встретился с Генеальным человеком—

творцом ракет Сергеем Павловичем Королёвым И добавил Ю

Гагарин, что все те кто готовился вместе с ним к полёту в космос, все

были готовы и достойны первыми полететь в космос. Но С П Королёв,

отдал предпочтение ему Ю Гагарину-первому полететь в космос.

Юрию Алексеевичу в раз говоре с нами мы ему сказали, что мы всё

знаем о нём, почти з самых его детських лет. Пошёл между нами

110

разгор и о военном лихолетии против неметкого оккупанта И как нам

подросткам, выпала доля жить и выжить, в той нечеловеческой войне

... Да сказал Юра, было тогда времечко *АГА* .. Юра тепло по-

дружески с нами расстался и ушол,- отойдя немног от нас, он

повернулся к нам лицом и улыбаясь, помахал по- Гагарински нам

рукой. И пошол выполнять свою работу.

Мы ещё сами, все были под впечатлением встречи с Ю

Гагариным, но и мы приступили к выполнению свого задания. А вот

слово АГА выссказанное Ю Гагариным как бы случайно—невзначай.

Содержит в себе глубокий смисл : это о прожитом Им и пережитом и

о его задумах на будуещее ,что ещё и ему самому предстоить, успеть

сделать, в отведенное для каждого из нас ВРЕМЕНИ в нашей

ЖИЗНИ. И что каждый из нас, за это времья сможет зделать,

полезного для Страны? И вот, как бы ответ на этот вопрос,сказанные

слова М И Калининым, и он их высказывал при встрече с трудящими.

«Еси каждый, из нас там где он работает сделает - ты НЕМНОШКО и

ты НЕМНОШКО, а для Страны всё это будет МНОШКО».

А теперь снова вернёмся в село Булацелова . Я ещё находился в

деревне Булацелова и видел как с утра через деревню Благодатное в

сторону г. Николаева спешно двигались наши войска, а по улицам

деревни Булацелово и в дали от деревни шли в основном пехотинцы.

И где-то уж за полдень через деревню Булацелово на конной тяге по

улице катят пять наших сорокапяток и несколько телег со снарядами и

всякой военной амуницией. В то же время со стороны деревни

Благодатное появились какие-то три танка и двигались в направлении

села Булацелово. Я в то время был во дворе с сыном тети Одарки -

Колей и мы первые увидели эти танки. Мы подбежали к

артиллеристам и сообщили им что идут какие-то танки. Несколько

красноармейцев забежали во двор посмотрели в бинокль и

определили что это немецкие танки. И тут же не медля их командир

«отдал» такую команду «Рвём когти ребята, что бы занять новые

рубежи – позиции». Они все быстро выехали за деревню и скрылись в

балке – овраге. Для немецких танков была преградой река

Корабельная и большие гранитные глыбы по берегам реки.

111

И вот фрагмент таких скалистих творений природн.(И

всмотритесь в этот снимок там из гранита природа Сотворила как бы

то «тонучий корабель из гранита.»). А дальше как бы на «гранитном

причале» стоит сын Николай с соломъянной шляпой в руке и рядом с

ним племянница Ира. И рассказал им, что и сама природа

112

«противостояла» немецким варварам и «соорудила» на их пути такие

гранитные препятствия.

Фашистским танкам эти преграды необходимо было «обойти».

Минут через двадцать эти три танка появились на окраине деревни

Булацелово. Два из них остановились недалеко от въезда в деревню и

в открытых танковых люках фашисты стояли. Один из немецких

танков заехал прямо в деревню и остановился возле ворот у дома, тёти

Одарки. Из танка вышло два немца в чёрных комбинезонах с

автоматами в руках. Зашли во двор тети Одарки. А мы вдвоем с Колей

из—за забора с другой стороны хаты смотрим на эти немецкие

чудовища с черно – белыми крестами и хищными двуглавыми орлами.

Во дворе в то время были тетя Одарка и две ее соседки. Немцы зашли

во двор, и подошли к женщинам и спросили их есть ли в деревне

красные – большевики? Женщины ответили немцам, что в деревне не

было их и сейчас никого нет. На этом и закончился их разговор.

Немцы ушли к своему танку и все три танка укатили в сторону

Первомайска. Мои раны почти уже зажили, но я ходил ещё в бинтах.

Но и мне настала пора возвещаться в отчий дом – домой. Возращение

домой всегда радость, а в моей душе такое, что и не описать. Меня

собрали в дорогу, и повёз меня лошадкой на телеге домой в г.

Первомайск, зять тёти Одарки Фердер Героим Францович. Он по

национальности был немец и до войны, был учителем в школе. И вот

мы в пути по дороге, ведущей с Николаева к Первомайску. По дороге

движутся немецкие военные колоны. А мы едем на телеге невдалеке

от основной дороги по полю. Но деревню Мигея нам никак не

объехать и мы с трудом проехали - пробрались через нее. Нас немцы в

пути несколько раз останавливали, что бы узнать цель нашего

передвижения. Но Героим Францовичь по-немецки с ними,

пообщавшись, они после этого нас отпускали. По дороге домой я уже

своими глазами с близка, увидел этих немцев - фашистов. И ту

военную их технику, которую они везли по дороге, что бы нас

завоевать - поработить. Но тогда у, меня было сомнение, что они нашу

Армию смогут так далеко оттеснить и подойти так близько к Москве.

А нам и самим на себе пришилось ощутить и пережить эти годы

фашисткой оккупации. Мне тога вспомнилось довоенное время в

нашей стране. Вспомнился мне приезд в отпуск на побывку в деревню

Булацелово дочери тети Одарки с ее мужем Козловским Михаилом,

он был военным – офицером Красной Армии и был заместителём

командира полка. Это были незабываемые дни встречи в Булацелово.

113

Они так же побывали в гостях в нашей семье в г. Первомайске. Наша

семья и гости побывали в центре города посетили городской

кинотеатр и городской парк над Южным Бугом. Так же кружились на

карусели, посетили городской пляж. Но на войне с немецким

оккупантом Козловский Михаил погиб, как без вести пропавший. Его

сыновья Валентин и Анатолий в настоящее время живут со своими

семьями в городе Николаеве. Вспомнилось мне и такие события, как

присоединение Западной Украине к ее Матере Украине. А так же как

тога капиталисты испытывали нашу стану на прочность. Это военные

конфликты с Финляндией и Японией. Тога шли бои на Ханхин – Голе

и озере Хасан, с япошками. А теперь – сейчас нас испытывает

немецкий агрессор. Но и мне самому верилось, что наша Красная

Армия вскоре немцу сломает хребет и погонит его с нашей родной

земли. Родной брат моей матери Нешкуренко Адам участвовал в

войне с Финляндией – кавалерист. А родной брат моего отца

Курченко Петр – сражался с японцами. И вернулись, оба домой после

окончания тех военных событий. На война с немецким захватчиком

она распорядилась совсем иначе – по ионному. Петро Курченко –

дальневосточник прибыл под Москву для защиты этого города от

врага и прогнать его от нашей столицы. Но в этих жестоких боях за

Москву отдал свою жизнь на алтарь Отечества Петр Курченко. А

Нешкуренко Адам – кавалерист сложил свою голову под Будапештом,

на чужой земле в Германии, освобождая другие народы Западной

Европы от коричневой чумы. А дядя Грыгор Курченко - в 1944 году в

составе Третьего Украинского фронта под руководством Р.Я.

Малиновского освобождал от фашиста Украину. Грыгор и его

побратимы, гнали фашиста, освобождая ближайшие сёла от своей

родной деревни-Остаповки. И ему самому посчастливило побывать

некоторое время в доме своей семьи. Его радо встретили жена

Ефросиния и сыновья Борис, Гриша и маленький Саша - Александр.

Моя Мама и мы все её дети находились в то время, в этой деревне, в

том доме, где жила тетя Ефросиния и тетя Саня – родная сестра

Грыгора. Для нас эта встреча с Грыгором была неожиданной, но очень

радостной для всех. Мы все провели Грыгора снова на войну. И

пожелали ему вернуться живым домой. Но случилось совсем по

другому. В кровавых боях за Будапешт погиб Грыгор Курченко. В

разное время вернулись домой мой отец – железнодорожник. При

освобождении Донбасса от немецкого оккупанта он был ранен и эта

война ему жизнь укоротила. Вернулся и родной брат моей мамы

114

Нешкуренко Григорий Григорович на войне он был стрелком –

радистом на самолёте. А Курченко Филипп Акимович по военным

дорогам лошадьми тянул свою пушку и подвозил на боевые позиции

снаряды.

Вот я уже дома в городе Первомайске. Везде шастают немецкие

оккупанты и много по городу их различной военной техники.

Повсюду по городу расклеены немецкие приказы и распоряжения,

которые гласят, что при невыполнении немецких приказов виновные

будут растеряны или же повешены. Спустя немцы обустроили

жандармский и полицейские участки. Был в городе и

Гебесткомисариат, где рядом с ним была площадка для посадки

почтового самолёта. Там где до войны напротив 4-ой Первомайской

средней школы была артиллерийская часть, и там были построены

казармы для красноармейцев, и там же стояли рядами-пушки. А

теперь-сюда наших военнопленных загоняли фашисты в заточение

для каторжных работ. А немного спустя там немцы концлагерь

оборудовали по всех их немецких правилах. Они для этих целей на

грузовиках и машинах с прицепами возили за собой высокие дубовые

столбы и мотки колючей проволоки. На окраине города Первомайска,

на перекрестке дорог которые ведут в сторону г. Николаева и Одессы,

а другая на г. Кировоград и г. Киев, был обустроен круглосуточный

пост немецкой полевой жандармерии. Немцы не забыли по городу и

виселицы установить. Мы все стали бесправными и подневольными

рабами на родной земли. Наши кормилицы коровы полуголодные по

сараем своим стояли. И нам «отважным» стала задача. Как нам в поле

своих коров погнать – выпасать? Мы собрались вшестером в доме

Лёвы Серватынского и решили утром следующего дня своих коров

погнать в поле. Мы утром свое стадо коров прогнали даже через пост

немецкой полевой жандармерии. И вот мы уже в поле в том месте, где

остались наши оборонительные траншеи. В поле мы всё же себя

чувствовали не в заключении, а на воле. Сразу за городом в поле было

много побитой военной техники. Но когда мы уже подошли к

оборонительным покинутым траншеям нас поразило то, что во многих

местах траншей, они частично были засыпаны – закиданы землей. И

нам стало понятно, почему война так распорядилась. А далее уже в

лесопосадках на глаза нам попадались такие места, где погибшие

красноармейцы лежали в той позе, в которой вели свой последний бой

с фашистом. А далее, когда мы уже были со своим стадом коров,

возле ж. д. переезда, на дороге, которая вела-шла с г. Первомайск к г.

115

Кировоград. И там, невдалеке от железнодорожной будки был

разбомблен, немецким «стервятником» наш эшелон, ещё он должен

был доставить зерно и сахар, в вагонах в Германию. Почти все

вагоны-эшелона, были побиты и сгоревшие, зерно-пшеницы и сахар и

всё это было раскидано-рассыпано возле вагонов. В процессе горения

вагонов, сахар поплавился и напоминал собой, как бы слитки-

увесистые леденцы. Произвольной-неправильной формы. И эти

увесистые сплавы сахара, что бы нам его можно было употребить, нам

эти «слитки» сахара приходилось, самим разбивать-дробить на более

мелкие куски. И увидев, всё это своими глазами, мы поняли, что если

на поезд-эшелон, кинуть бомбу или же подорвать рельсы, то эшелон

дальше не пойдёт по своему маршруту!!!???...............

Нас так же поразило и потрясло то, в то время мы того не знали

за что евреев по городу и по домам вылавливают и за город вывозят и

там их расстреливают и в траншеях их землей засыпают. Детей семей

евреев почему-то немцы сразу не забрали. Они были очень несчастны

и сильно голодали. Мы все ребята до войны учились с еврейскими

детьми в одной школе. Наши Мамы нам торбочки с едой снаряжали,

что бы мы скрытно от фашистских глаз, еду еврейским детям

относили……………..

Оккупированный Первомайск.

Немецько-фашистскими захватчиками, август 1941-март 1944

г.г.

116

1.*Садиба і помешкання, Серватинського Льови

Сілівесторовича,«командира пастухів підривників».

2.*Садиба і помешкання,МельніченкоВіктора.

3.*Садиба і помешкання, Діордіященко Павла.

4.* Садиба і помешкання, Курченко А.С.-«начальника штаба

пастухів».

117

5.* Садиба і помешкання, Очеретнього Міті.

6.* Садиба і помешкання Зуби Віті. ( І всі вони навчались до 1941-го

року в Первомайській середній школи №4.)

7. Середня школа на Богомолі, Одеської області.

8. Хрестиянська церква на Богополі.

9. Німецка продовольча перевалочна база на Богополі.

10. Дерев’янний міст через річку Синюха.

11. Дерев’янний міст через річку Південний Буг.

12. Міський парк відпочинку.

13. Гідроелектростанці на річці Південний Буг.(Збудована в

1924-му році.)

14. В цій будівлі під час війни до серпня 1941-го року

знаходився штаб Південного фронту-генерала армії І.В.Тюленева.

15. Місський Палац піонерів.

16. Станція Голта, Одеської залізничної дороги.

17. Вулиця Уріцького і помешкання Андросової тьоті Шури.

18. Водяний млин “Ганова мельниця”на Південному Бугу, а на

річці Синюхі, працювала “Цидулкова мельниця.”

19. Садиба і помешкання Курченко Лаврентія Парфентьєвича.

20. Садиба і помешкання Козловської Ольги Дмитрівної.

21. Садиба і помешкання Подчинок Наді.

22. Шибиниці, збудовані німецькими окупантами.

23. Поліцейський відділок.

24. Туберкульозна лікарня.

25. Садиба і помешкання Криворученко Ніни.

26. Хрестиянська церква на Ольвіополі.

27. Парк.

28. Охороняєма садиба і помешкання міського Бургомістра.

29. Продовольча крамниця.

30. Спецшкола для німецьких дітей.

31. Міська Німецька Жандармерія.

32. Господарча крамниця.

33. Друга міська лікарня.

34.Усадьба і помешкання дирктора німецької продовольчої

перевалочної бази.

35. Дім вчительки зоології та ботаніки-Воронецької Ганни

Михайлівної (В декількох кімнатах оселі з ініціативи Ганни

Михайлівної-влаштована оранжерея, для практичних навчання в ній

школярів-школи №4.)

118

36. Казарма для військових червоноармійців.

37. Контора колгоспа “Вільна Праця”

38. Ферма колгоспа “Вільна Праця”.

39. Садиба і помешкання Войтенко Ліди.

40. Садиба і помешкання Соловйової Дусі.

41. Садиба і помешкання Таран Шури.

42. Садиба і помешкання Арсірій Ірини.

43. Садиба і помешкання Крайтора Жори.

44. Дім інвалідів та пристарілих.

45. Штаб військової артилерійської частини до серпня 1941-го

року.

46. Садиба і помешкання Крисюка Жори.

47. Ферма колгоспа “Т.Г.Шевченка.”

48. Німецький Гебісткомісаріат.

49. Німецкий переробний пункт молока.

50. До серпня 1941-го року на цій теріторії була розташована

військова артилерійська частина, а під час окупації на цій території

німці облаштували концлагер для радянських військових полонених.

51.Середня школа №4, в якій і ми всі до війни навчались (І

нашим директором школи був Дідик Дмитро Корнієвич.)

52. Смуга для посадки німецького поштового літака.

53. Садиба і помешкання Крамаренка Василя.

54. Кузня.

55. Садиба і помешкання Шишковського Семена, та подружжя

Парамонових Олександра, Ліни.

56. Садиба і помешкання Сілянінова Віктора, Толі.

57. Садиба і помешкання Олійник Дуні (Моя Хрещена.)

58. Пустир. (На цьому пустері, зі своїх польових кухонь,

німцькі кухарі роздавали їжу німцям в їх котелки.)

59. Садиба і помешкання Галанди, тьоті Наді.

60. Садиба і помешкання Гегеля Фріца Яковича. (Агеля.)

61. Маслозавод для виготовлення соняшникової олії та

макухи.

62. Садиба і помешкання Навроцького Саші, Жори.

63. Новозбудований цегельний завод.

64. Садиба і помешкання Цуренко Саші, Льоні.

65. Садиба і помешкання Ободовського Кондрта.

66. Садиба єврейської сім’ї, Люсі.

67. Підприємство для переробки зерна на насіння.

119

68. Німецька їдальня за часів війни.

69. Заводська площа.

70. Єврейський цвинтер

71. Садиба і помешкання Будніченко Олександра, Петра.

72. Садиба і помешкання Танітовських Наді, Тамари, Зої.

73. Єврейська сім’я Кравецьких Хонки, Бузі.

74. Єврейські сім’ї, Браницьких, Зейлика, Шміль

75. Садиба і помешкання Федоренко Міші, Люсі.

76. Довоенний військовий навчальний полігон.

С нашей семьёй произошел такой казус, шаря – ища «яйки» в

нашем сарае, немцы под яслями для корма наших коров нашли

красноармейскую форму-одёжу. Они сразу сообразили, почему она

там лежит и обвинили нашу Маму, что она посодействовала

большевикам от них убежать – скрыться. Наша Мама старалась, как

могла им объяснить, что это всё она нашла у себя на огороде, что бы

своим детям из этого что-то пошить - Мать была портнихой. Немцев

доводы Мамины не убедили и эти ВОСЕМЬ ВЕРЗИЛ стали нашу

Маму на улицу из дома-сарая выталкивать, выгнали и нас во двор. А

маленькая сестричка Юля осталась в подвесной люльке. Немцы всех

нас погнали через дорогу к одноэтажному сооружению, стены

которого были выложены из гранита, готовая стена для растерла, а до

войны в этом сооружении находилось семеноводческое предприятие.

Мы все шли как будто спокойно никто не рыдал и не просил пощады

у фашиста. Нам было уже известно что фашист беспощаден и ведёт

себя по- зверски. Но где не возьмись из поля по дорожке идёт Гегель

Фриц Яковлевич, наш сосед-по национальности немец. Он увидел что

нас ведут немцы-оккупанты и для него сразу всё стало понятно, в чём

дело. Он подошел к немцам, что нас вели и стал по–немецки вести с

ними разговор. Долго он им что – то объяснял, доказывал и убеждал,

но немцы на его доводы и уговоры не подавались. Лишь только когда

Фриц Яковлевич предъявил немцам свое удостоверение, что немецкое

командование назначило его бургомистром г. Первомайска. И у них

разговор пошел совсем по-другому, и мы ещё немного потерпев, и всё

же оккупанты нас отпустили. Гегель Фриц Яковлевич, со своей

семьёй стал жить в другом доме невдалеке от жандармского и

полицейского участков. В их доме в то время были все коммунальные

удобства, и их дом охранялся полицаями. Но я в гости к Гегель

Агелю, заходил в их дом беспрепятственно по делам и без дела на то.

120

А находясь в поле-выпасая своих коров мы ребята между собой без

посторонних лиц обговаривали разное. А в основном, как нам всем в

немецкой оккупации дальше прийдеться жить. Все мы как бы не

сговариваясь решили в «красных и немцев» с оккупантом поиграть.

Но с чего нам эту игру с немцем начать мы даже не знали. Мы

договорились между собой, что за наши «проделки» кроме нас, никто

не должен ПОСТРАДАТЬ. И если кого то из нас постигнет какая-

небудь роковая неудача, в руки оккупанта себя не отдавать. И при

попытке схватить кого то из нас лимонкой не медля всех кто будет

рядом с нами - фашиста и себя не жалея подорвать. Мы внимательно

изучали повадки немцев и их пунктуальность во всём. И эти

наблюдения за немцем в наших вылазках и действиях нам в

дальнейшем очень помогли. Нам необходимо было насобирать

различной взрывчатки и спрятать ее в различных надёжных местах.

Мы хорошо сами знали как взорвать гранату, подорвать шашку тола

при помощи бибфордового шнура и другие способы, как произвести

взрыв заряда. Наш «Боевой неуловимый отрад» состоял из шести

человек, это Серватынский Лёва, Мельниченко Витя, Очеретный

Митя, Зуба Витя, Диордиященко Павел, Курченко Толя. Лёва по

возрасту был самый старший от нас, и был нашим руководителем-

командиром, а я был у них- как бы начальник штаба.

Первый ряд:

121

Селянинов Толя, Салганюк Толя, Галинский Слава-сын

СВЯЩЕННИКА, Диордиященко Ваня.

Второй ряд:

МельниченкоВитя,**Селянинов Витя,*сфтографирован-сидья,

Серватынский Лёва-****наш командир, Очеретний

Митя,***Курченко Толя.-***начальник штаба, пастухов-

подрывников, май 1944 год. Немецкого оккупанта в г. Первомайске

больше нет.!!!!

Наша тачанка-растачанка.!!!!!!

На этой тачанке-растачанке, во время фашисткой оккупации,

нашей Украинской земли. Лошадка Буланная, быстро нас на тачанке,

а иногда и верхом на ней, она доставляла в те места, где мы готовили

фашисту наши сюрпризы-«подарки» от нас и взрывали их военную

технику.....

Мы обговаривали в поле между собой как можно нам подорвать

взрывчаткой немецкую военную технику, исходя из наших

возможностей. И разработали свой способ как на полевых дорогах все

это нам можно осуществить? И как можно, самим подорвать на

железной дороге, движущийся немецкий эшелон. Первоначально мы

ребята обговаривали такой вариант, как при помощи противопехотной

мины, с двумя шашками тола, установленных по сторонам мины, и

122

при нажатии рельсы-поездом на взрыватель мины, произойдёт взрыв,

Но этот способ был сопряжён для нас самих с определёнными

трудностями. При установки такого заряда под шпалу и рельсу, её

взрывной механизм необходимо было установить в её боевое

состояние мины и нам это было понятно. Но при нашей

неосторожности или же ошибке, при установке такой мины под

рельсу может произойти взрыв мины и погибнут и те кто этот

боезаряд устанавливает. И мы остановились на другом варианте: это

применить-использовать, их же немецкую ручную гранату и шашками

тола, нашего так называемого «боезаряда». И этот способ для нас был,

более приемлемым и безопасным, и ещё наш заряд был компактным,

что немаловажно было для нас.

Вскоре, Героима Францовича немецкое командование

назначило директором Первомайской перевалочной базы. И не

принять это назначение он не мог- так как он был немец и ему самому

было хорошо известно, что за неповиновение немецким властям его

также накажут, согласно их приказам и распоряжениям. Его с женой

на работу и с работы возил кучер на карете. У них даже в доме была

домработница и звали ее Федорой. Она была другом их семьи еще до

войны, а теперь как бы то ее приютили. Она была не замужем и была

для всех как ходячая энциклопедия, и когда она проведывала своих

знакомых, то от нее можно было узнать все новости, что тогда

происходили в стране и в нашей округе. А в селе Благодатное, где

жила Федора, жители того села между собой разговаривали, как

говорят “суржиком”. В разговорной речи у них было половина

украинских и русских слов, но акцент у них был русский. Этих людей

по их речи можно было легко определить, что они жители села

Благодатное. Героим Францович во время оккупации города

Первомайска немцами, он умудрялся оказывать, чем мог и что ему

удавалось сделать в той обстановке, он снабжал партизан в

Гайсинских голованевских и саранских лесах . А войска Южного-

фронта все же под натиском врага отходили к Николаеву и в район

Днепропетровска, Криворожья и Донбасса. Одессу защищали моряки

Черноморского флота, а к городу Николаеву сдерживали натиск

фашистов моряки контр-адмирала И.Д.Кулишова. Под городом

Днепропетровском было сформирована Шестая резервная армия. Ее

командиром был назначен Р.Я.Малиновский, а И.И.Ларин назначен

членом Военного совета. 6-ая армия героически вела оборону

Днепропетровска, но под натиском врага войскам 6-ой армии всё же

123

пришлось отойти и закрепиться на левом берегу реки Днепра. Крайне

тяжелая обстановка сложилась при обороне Николаева, хотя для

защиты этого города ещё 21-го июля прибыла флотилия во главе с

контр-адмиралом Н.О.Абрамовым из Одессы, по решению

командования. Но всё же 17 августа 1941 года наши войска покинули

г. Николаев. Армии южного фронта уходили дальше на Юг Украины.

18-ая армия генерала А.К.Смирнова уже вела бои на Запорожской

земле. Здесь обстановка, так же осложнилась. Хотя по немецким

данным армии Южного фронта перемолотили немецких войск и

военной их техники более чем 40 процентов. Дивизии 18-той армии

А.К.Смирнова выходили и немецких “клешей” уже на запорожской

земле и враг вклинился в наши войска. Немногочисленная группа

наших солдат были отрезаны фашистами от других наших войск.

Здесь находился и генерал-лейтенант А.К.Смирнов. И случилось так

что эта группа опять попала в кольцо врага. Связь с войсками была

прервана и ждать помощи было не откуда. Оценив ситуацию генерал

А.К.Смирнов собрал всех кто мог еще держать оружие и отдал им как

оказалось свой последний приказ - пойти всем на прорыв

фашистского кольца и сам генерал с винтовкой в руках идя в первой

шеренги повёл бойцов на прорыв. Бой продолжался с врагом

непрерывно более 12 часов. В этом кровавом неровном бою с

оккупантом все бойцы стояли до конца презирая фашиста. На поле

боя осталось горы трупов, как с одной так и с другой стороны. Как

народный герой в бою с фашистами отдал свою жизнь и генерал

А.К.Смирнов. А командующий артиллерией 18-той армии генерал

А.С.Титов, оставшись уже один у пушки, он до последнего снаряда

метко бил из пушки фашиста - по макушке и так же геройски погиб у

своей пушки. Немцы осмотрев поле боя и сами высоко оценили

доблесть и отвагу наших солдат и командиров. И сами уже тогда

осознали, что такой народ им не победить. 30 августа под городом

Днепропетровска на левом берегу Днепра был ранен и раздробило

ногу Командующему Южного фронта генерала армии И.В. Тюленеву,

и его отправили, на лечение самолетом в Москву. Ставка Верховного

Главнокомандования назначила генерал – лейтенанта Д.И. Рябыщева

Командующим Южного фронта. Герой гражданской войны И.В.

Тюленев и во время Отечественной войны, всегда находился в самом

аде боя, и никогда не беспокоился об собственной безопасности. В

битвах за Днепропетровск Командующий фронтом, рисковал жизнью,

как будто бы вызывая испытание своей судьбы. А нам людям

124

живущих ныне - теперь об этом никогда не надо забывать и могилки

погибших в ратном бою свято оберегать. И пусть их матери, жены и

дети простят, что в начальный период жестокой, кровавой войны с

фашистом им пришлось так воевать.

На площади Загородная во время фашисткой оккупации нашу

молодёжь немцы сгоняли со всей округи, чтобы их отправить на

каторжные работы в Германию. А наши матери не для того растили

своих детей, что бы фашист их отнял у них. Рядом с этой площадью

находился маслозавод, где из семечек подсолнуха изготовляли

подсолнечное масло и макуху. Там внутри завода в цехах стояли печи

где поджаривали семечки. И там же были установлены такие жорна,

где удалялась шелуха из семечек. И уже засыпав бубки подсолнечника

под пресс из него выдавливали подсолнечное масло, а из оставшейся

жмыхи, прессовали макуха. Когда мы подходили к окнам завода

первого этажа, то рабочие угощали нас поджаренными бубками

подсолнечника, насыпав их нам полные наши картузы и тюбетейки.

Давали нам ещё горячую макуху и она тогда нам казалась вкуснее

шоколада. Этот завод был сооружен как большой ангар, и был

смонтирован из металлоконструкций. Вся его лицевая сторона была

застеклена стеклом. А шелуху отгружали при помощи транспортёра,

как говорят на-гора и её высота была до 10 метров. Да ещё засыпала

склон оврага шелухой до дна, и образовывался спуск высотой до 20

метров. И мы забравшись на эту гору, спускались с ней в своих

штанишках с большой скоростью, как бы зимой со снежной горы. И

фашист при отступлении сжег этот завод, и все его

металлоконструкции лежали на земле. А после окончания войны этот

завод так и не восстановили. И на той территории, где был маслозавод

обустроили грузовой автопарк. А вот спустя много лет будучи в

Беларуси в городе Минске. Там за городом был построен лыжный

комплекс Раубичи, где в летнее время не было снега. А лыжный спуск

был усыпан таким составом – трухой. И в летнее время лыжники

могли там тренироваться и с этого спуска мчаться на лыжах с

большой скоростью в низ, как бы по снегу.

Приезжали в наш город Первомайск, визитёры из Германии. Это

немецкие фрау со своими мужьями, высокопоставленными

чиновниками и генералами. Они осматривали наш город и даже

выходили на околицу города в поле. Они сами любовались нашими

полями и как там всё растёт благоухает и цветёт. И по их замыслу, эти

земли должны были обрабатывать и работать на этих землях,

125

подневольные славяне. Немцы тогда думали, что всё то что было ими

завоёвано – захвачено будет принадлежать уже им. Но как говорят

украинцы. Не так сталось, як гадалося. Думав ворог панувати та

довелось йому КАНАТИ.

Во всех у кого была корова, немецкое командование в

приказном порядке принудило местное население носить молоко на

немецки перерабатывающий пункт молока в количестве 1100л за год.

И выдали нам приказы-распоряжения, где отмечалось количество

сданного молока, и они для нас стали как бы немецкий «Ауствайс». И

мы как бы стали “работать” на Рейх, на Германию, и были как бы при

деле. И этот немецкий перерабатывающий пункт молока находился

рядом с концлагерем для наших военнопленных. Идя по дороге- улице

12-го ДЕКАБРЯ, которая шла рядом этого лагеря, я уже и сам с близка

видел, что это за немецкое сооружение. Площадь было обнесена

высокими дубовыми столбами в 2-два ряда, с колючей проволокой на

столбах. Между рядами ограждение были положены на земле в 2-два

ряда мотки колючей проволоки высотой более 1 метра, а по углам

концлагеря вверху были установлены вышки для немецкой охраны

лагеря. Военнопленных в концлагере очень плохо кормили, это

сплошной гнилью. Военнопленные ходили все оборваны, у некоторых

пленных на ногаи были одеты, деревянные колодки «немецкое

изобретение.» Когда военнопленных гнали немцы на разнообразные

работы, местное население старалось что-нибудь съедобное бросить в

шедшую колону, но немцы отгоняли смельчаков и даже по них

стреляли. У нас ребят созрела такая идея-мысиль. В тех местах, где

работали наши военнопленные, немецких конвоиров самих задобрить

и, чтоб они разрешили военнопленным еду от нас им передать. И это

для нас всех было небезопасно. Мы попросили своих Мам помочь нам

в этом деле. Наши Мамы приготовили все вкусное для немцев

отдельное, и отдельно для военнопленных: варенная картошка, буряк,

огурцы и все то, что необходимо для приготовления «ВИНИГРЕТА»,

только все это было приготовлено отдельно-раздельно. Я пошил из

плотной бумаги на швейной машинке ”Зингер” пакеты, чтобы в них

расфасовать принесенную нами еду для военнопленных. А для

немецких конвоиров отдельно приготовили все то, что они очень

любили есть-кушать. Это зажаренная курица, яйка, шпик-сало, 2-е

бутылки шнапса-водки, помидоры, огурцы, хлеб и другое. Кому-то из

нас к фашистским конвоиров необходимо было подойти и еще

попросить у них разрешение на то, чтобы все принесенное нами

126

отдать военнопленным. Но риск как всегда есть риск. И взялся за это

дело, подойти к немецким конвоирам, Лева Серватынский. Ему

необходимо было отдать приготовленную немцам еду и попросить у

них разрешения, чтобы отдать всё принесенное, нами для

военнопленных. Лева, как бы несмело подошёл к немецким

конвоирам, и стал как мог объяснять, цель своего визита, и получить

от них одобрение. Лева разложил на клеёнчатой скатерти «угощение»

от наших Мам. Там на скатерти было разложено все, что немцы

кушать любили. Немцы на это все аппетитно посмотрели и ответили

Леве “Gut и Кхорошо”. Они дружно, все накинулись на вкусную еду и

принесенный шнапс. А мы всё ждём на нужный нам результат, и даже

подумали, что у нас стался провал-прокол в нашей затеи. Вот и

закончилась их попойка-пир. Один из немцев даже стал на губной

гармошке играть. И вот спустя немецкие конвоиры подвели к нам 4-ёх

военнопленных. И под наблюдением немцев мы пересыпали из вёдер

все принесенное нами в бумажные пакеты, и узники-военнопленные

все это унесли к своим на место их работы. А немцы принесенное

нами проверяли лишь для того, чтобы мы не передали военнопленным

то, что может стрелять или взрываться. Мы эту миссию выполняли до

тех пор, пока военнопленных не угнали на другие объекты их работы.

На этом можно сказать наша гуманитарка была закончена.

/// ((Коли я проходив строкову службу в танкових військах, в

місті Хмельницький, то нам замполіт розповідав. Що під час війни з

Німеччиною в цих казармах, в яких зараз мешкають військові частин

танкової дивізії, був облаштованний німцями концтабір, для

полоненних Червоної Армії. Та й розповідав нам замполіт майор

Жеребецький, із-за яких обставин, потрапляли в полон на війні, наші

червоноармійці. І також докладно розповідав нам про ту

людинонинависну Геббелісовську пропаганду до якої він вдавався. Та

ще б більше міг би розповісти, щоб так «сталося» кожний із тих кого

не минув німецький полон. Та згодом стало відомо, що більшість

полонених загинули від голоду та катувань, або ж їх отруювали в

газових камерах, а потім спалювали в крематоріях на добриво.

127

І така ж доля очікувала оцих полонених, що на

фотознімку……………????

Мы выпасали своих коров на траве, как правило возле

шосейных дорог, а также вблизи от железной дороги ведущей между

станцией Голта-Подгородная-Бандурка Одесской жд. И мы в поле

целыми днями могли наблюдать за передвижением немецких войск по

дорогам, а также прохождение немецких эшелонов по железной

дороге. Все это нас просил делать дядя Вася, который нелегально-

скрытно жил - прятался от немцев у нас в доме на чердаке или же в

доме тети Нади Чекрыжовой. Ему ходить по городу днем тем более

ночью было небезопасно. И все то, что нам удавалось зафиксировать в

течении дня, я вечером все передавал дяди Васи. Через меня также

для дяди Васи передавала пакетики моя крестная Дуня Олейник. Она

работала в немецком городском Гебесткомиссариате. А ее муж Петро,

работая на железной дороге в ночной смене на станции Голта в

первый же день войны при утренней немецкой бомбежке станции

Голта, погиб на рабочем месте. А вот, когда мне приходилось носить

молоко в бидончике на пункт его переработки. Я специально ходил по

другим дорогам, как говорят «кругами», чтобы поближе пройти возле

немцев, и стоявщих их машин, и другой военной техники, и чтобы с

близка увидеть, что они везут на своих машинах. Были случаи, что

немцы меня останавливали спрашивая почему я здесь хожу-шастаю. Я

им сразу показывал приказ-распоряжение, что несу молоко для Рейха.

128

И они обычно говорили мне “Gut kinder, кхорошо шнель”. И такие же

случаи были в поле, когда мы выпасали своих коров вблизи от

немецких колон с их военной техникой, стоявших на обочине-дороги.

И сами же мы , «отирались» вблизи их машин.

Так вот, и о Вите Селянинове, нашему старшему товарищу по

возрасту да и не только. Он был инвалидом с детства В него были

парализованы ноги. И он мог «ходить» только на руках, слегка

опираясь свисающими ногами о землю, приподымая свой зад. Все

работы Витя мог выполнять только сидя. В них как и в других семьях,

велось домашнее подсобное хозяйство. И для того. чтобы нарвать

травы для своей коровы, Витя ползая « выходил » в поле на околицу

города. А его младший брат Толя, тащил тачку, что бы в ней привезти

травы, домой. Витя сидя, помогал своему брату рвать траву. Загрузив

тачку травой , его брат Толя тащил тачку домой, а рядом с тачкой

Витя и сам полз к себе домой. Мы все ребята в ту пору ходили в

школу. И учились в разных классах, согласно нашему возрасту. Витя

Селянинов в школу не ходил, но самостоятельно научился читать и

писать, как говорят занимался самообразованием. И не хуже всё знал

от нас « учёных », а кое-что знал даже лучше от всех нас А когда мы

все очутились, на временно – оккупированной, немецким фашистом

нашей территории ,то никто из нас тогда уже в школе не учился.

Когда мы пацаны близко подходили к колоне немецких машин, то

немцы нас прогоняли. А вот Витя ползая возле немцев и их стоящих

машин, то немцы Витю не прогоняли. И даже сами немцы увидев

такого ползущего человека. Немцы его окружали и рассматривали его

. Почему, человек так « ходит » И окружив Витю полукольцом

позировали перед фотографом и он их фотографировал. И всё это они

делали для того, что бы отослать фотографию в Германию. И что бы

там, в их Германии увидели, какая неполноценная славянская нация

Витя ползая в « гуще » немцев мог слушать разговоры немцев ,куда

они едут и когда. А так же мог видеть сблизка, их отличительные

знаки и № части-колоны Обычно немцы наносили такие

отличительные знаки, это какая нибудь хищная птица или зверь , типа

тигра или же пантеры. Да и на самом флаге Германии был изображён

орёл . И неудивительно, что и в самих немцев на оккупированных ими

территориях в них так же были звериные повадки. А мы тогда для них

были как бы их жертвами. Когда закончилась война, Витя Селянинов;

научился и освоил пошив модельной обуви и стал работать в

сапожной мастерской.

129

На знімку: Зліва Толя Курченко, Мельниченко Вітя, на будівництві

оселі-Віті Селянинова. (Ольвіополь-Первомайськ, 1955-й рік.)

Нам разрешали выпасать своих коров даже как бы в запретных

местах на поле. На нашей стороне города были 3 колхоза “Вильна

праця”, “Шевченка” и “Новый побут”. Их немец даже не

переименовывал так, как по названию он подходил их идеологии и эти

колхозы даже не разгонял и все оставил как было раньше до войны.

Мы в основном выпасали своих коров на полях колхоза “Вільна

праця”, где предстатель этого хозяйства был назначен наш немец по

фамилии Вагнер. А его сын Травкурт учился в одном классе до войны

с Левой Серватынским, и они конечно дружили. А его отец Вагнер все

время способствовал нам в выпасании нашего стада на обильных

травах поля, что облегчало нам наш пастуший труд.

Вот однажды на нашем хозяйственном дворе возле дома я

увидел стоит дядя Вася, а с ним рядом стоит немец и о чем-то

разговаривает. Меня возмутило то, что мы носим дяди Васе

различные сведения о фашистах, а он стоит рядом с немецким

офицером и общается между собой как бы по-дружески. Меня

возмутило и то, что в довоенное время у нас в доме и на нашем

хозяйственном дворе всегда, особенно в базарные дни на ярмарок в

город Первомайск на ночлег всегда приезжали к нам родственники и

желанные гости из сел Булацелово и Остаповки. В этих сёлах

родились и выросли мои родители. и там долгое время жили. И там в

этих сёлах всё время жили мои бабушка и дедушка, и было много

130

родственников и просто односельчан. Был большой круг знакомых и в

других сёлах Ивановке и Семёновке. Не говоря уже об районном

центре Благодатная, которая находилось на другом берегу речки

Корабельная от села Булацелова. И мне часто приходилось

отведывать эти сёла со своей матерью. И нашу семью в городе

Первомайске, также проведывали люди-жители этих сёл. Так, как

дороги с этих сёл вели в город по нашей улице Лассаля, которая

проходила мимо нашего дома. И эти люди, как правило, не минали, не

проходили, как говорят мимо нашего дома. А когда эти люди

съезжались к нам, чтобы с утра быть на базаре и поярмарковать. И

наш дом и хозяйственный двор тогда выглядел, как бы мини сельская

гостиница. И все приехавшие люди на базар допоздна в доме, и во

дворе вели межу собой разговор на различные житейские темы, и о

тех событиях проходивших в то время в нашей Стране. Конечно вели

разговоры между собой и о ярмарке, кто что привёз продавать на

базар, и кто что хочет купить для себя на базаре и в магазинах города.

Иногда они поужинав пели свои любимые песни тех времен, И

слушать их со стороны было очень приятно так, как эти песни были

задушевные и хорошо исполнялись. С ними приезжали на ярмарку в

город и их дети, чтобы увидеть город и побывать на ярмарке. Наши

гости нам - детям привозили гостинцы приготовленные и выпеченные

из теста с вкусной начинкой в них. И все эти выдумки кулинарии они

готовили собственноручно. И умения всё вкусно состряпать-нашим

Мамам передавалось от рода до рода.

Сельчанина ярмарок все одевались изыскано и модно, особенно

женщины и девушки. А уже очень рано утром из других сёл скрепя

телегами- идя пешком, неся на плечах поклажу все шли как говорят к

намеченной цели на базар – ярмарку. Мне и самому всегда нравилось

с моей Мамой проведывать и гостить у родственников, односельчан и

просто знакомых во многих, ближайших сёлах. Особенно в тех сёлах,

где ещё жили мои дедушки и бабушки. А это сёла Булацелова,

Остаповка. Самая дальняя и продолжительная дорога в моей жизни

была – пешая хода – это когда мы со своей Мамой шли в село

Арбузинка-соседний районный центр. И расстояние которое нам

необходимо было пройти-преодолеть составляло более – 50 км Мы со

своего дома , вышли утречком, как только взошло солнце . А пришли

в Арбузинку к тёте Зое, когда солнышко уже было на закате и светило

красными лучами, и были не такими палящими, как днём и жара уже

понемногу под вечер спадала. Когда мы прошли станцию Кавуны,

131

Одесской ж д , то перед нами открылась панорама села Арбузинка, и

дорога от станции вела вниз к этому селу. И это село раскинулось в

низменности, как бы в специально приготовленной ему большой

«тарелке» И все те сёла в которых мне приходилось бывать, каждое из

них было неповторимо по своему расположению и архитектурным

застройкам. На Юге Украины, сколько « некинь глазом » все поля да

поля-зелёные поля Лесов на Юге Украины тогда, почти не было.

Высаживались людьми так называемая «защитные» лесопосадки, И их

высаживали в основном , как бы границы между колхозными полями

Настоящий лес на Украине, мне впервые пришлось увидеть—это

Савранские леса. И эти Савранские, Гайсенские и Голованевские леса

были пристанищем и укрывали партизан от врага во время войны, с

фашистами. Заходит к нам в дом тётя Надя Чыкрыжова и говорит мне,

поехали Толя со мной в Саврань, как она выразилась « по поросята»

Она знала, что я любитель различных поездок, и я вприпрыжку

согласился на её предложение. И вот мы в пути – едим на так

называемой « полуторке » В кузов эта машина берёт до 15-ти человек,

а нас едет 10-ть женщин, и я «шмаркач». А дороги тогда в основном

были грунтовые, и там где был чернозём и была жаркая –сухая

погода, то за машиной по дороге подымался такой чёрный шлейф

пыли, и при такой поездке лица у пассажиров, ехавших в кузове

машины были похожи, как бы мы вышли из шахты, из забоя, и были

похожими на шахтёров. Но это в сухую, жаркую погоду и наоборот,

после дождей и ливнев-дороги раскисают , то езда на машине по

таким дорогам для шоферов-это целое испытание для вождения

машины Но когда такие дороги подсыхают и накатываются

машинами. Дороги тогда становляться, как бы асфальтированная и по

такой дороге, можно ездить более –менее комфортно, но не надолго—

цыкыл повторяется. И вот мы на пол - пути к Саврани, там

начинаются песчаные земли и дороги такие же. И ехать машине по

таким пескам,-затруднительно—машина буксует, а иногда и

застревает в песку. Но для того, что бы этого не случалось – проезжею

часть дороги уставляли брёвнами. И проезжая по такой дороге,-

машину трясёт и естественно, и ее пассажиров. Наша машина

привезла нас всех в село Саврань. Оно расположено-находилось в

самом лесу и кроме деревьев дальше ничего не было видно. Немного

спустя на той же машине-полуторке, она всех нас везла в Бершадь. И

наша машина, ехала всё время по тем дорогам проходящих, через

населённые пункты: Ольшанка, Голованевск, Ульяновка, Гайворон. И

132

совсем немного километров нам осталось проехать, что бы доехать до

Бершади. В степях на Юге Украины, в ту пору ещё стояли и

сохранились казацкие курганы, ещё не размытые дождями и не

развеяны ветрами. И с этих курганов в те далёкие времена, казаки

вели наблюдение о возможном нашествии врага на их землю. И в

случае появления-непрошенных гостей, казаки зажигали костёр на

кургане. И таким образом при помощи зажжённого костра на кургане,

передавали с кургана на курган об нависшей опасности. И тогда

собрав казацкое войсько-выгоняли врага со своей земли. Выгнав

врага, казаки продолжали обрабатывать свою землю, выращивать

хлеб, растить своих детей, и всегда казаки были готовы защитить

свою землю от врага. Проходя мимо такого казацкого кургана, мне

самому всегда хотелось забраться на такой курган и с него был

хороший обзор всей округи. С него были видны, ближайшие сёла:

Булацелова, Благодатноя, Остаповка, Курипчина, Мигея. Так же

просматривалось и село Реенцы, где родилась и провела свои молодые

годы ,моя крёстная Дуня Олейник. Так же ,невдалеке был виден,

разъезд Шайтарово, где был военный аэродром. С которого взлетел на

своём самолёте, лётчик – истребитель лейтенант А.А.Артамонов, что

бы совершить свой бессмертный подвиг в воздухе. Самолёт А.А.

Артамонова пролетел над разъездом, Шайтарово и казацким курганом

и стремительно пошёл на сближение с врагом Нашему народу, в те

далёкие временна приходилось отражать набеги врага, как на земле

так и на море. А теперь нашему народу и её Армии, пришлось вести

бой с превосходящими силами, немецкого оккупанта и отражать, его

корабли на море, а на земле бронированного, и воздушного пиратов.

Что бы мне получить совет, от своей Мамы и узнать у неё, что

это за гость в нашем дворе? Но как оказалось, дома в это время моей

Мамы не было И что бы узнать об этом немце, что стоит из дядей

Васей, я немедля как бы бежа пошел быстро к тете Нади Чекрыжовой,

и рассказал ей всё об увиденном в нашем дворе. Она меня

внимательно выслушала и успокаивая, сказала мне . Толя, успокойся,

это наш человек, и я всё это понял. А после по городу разошлись

слухи, что какой-то немецкий «офицер», обедая в офицерской

немецкой столовой, оставил под тарелкой с которой ел, такую

записку: «Кто обед раздавал, тот Калашникова видал». Немцы в

городе организовали облаву на поимки этого офицера, но его так и не

нашли.*Гитлер с легкой руки украинскую землицу по реку Южный

Буг отдал своему сателлиту Антонеску с бугской чистой водицею.

133

Отдал Гитлер румынам и Черноморскую жемчужину Одессу. Город

Первомайск был разделен на 2 части: немецкую и румынскую со ст.

Голта. Румыны обустроили на Южном Буге свою границу. И мы уже

все стали жить возле румынской границы. А Антонеску не медля

отдал свой приказ всем румынским войскам двинуть на Кавказ. Когда

кончиться на Кавказе разбой, всем румынам на каруцы и домой. А

румына ласа ласа на каруцы и лакаса. А вот при проведении

подрывных операций мы надеялись только на себя так, как нас

защитить не мог никто, и мы, когда осуществляли свою первую

подрывную операцию, предусмотрели на наш взгляд в случаи

провала-неудачи и преследования нас фашистами организовать

самооборону заранее еще не зная в ее эффективности. А она

заключалась в том, что примерно за 50 метров от дороги, где было

много траншей с различными выкрутасами, мы оставили заранее в

этих окопах достаточное количество оборонительных лимонок. И в

случае обнаружения и преследования нас фашистами, мы должны

были добежать до этих траншей и занять оборону. При этом Митя

Очеретный должен занять одну траншею и при приближении к нему

немцев забросать их лимонками. А мы все находимся поблизости в

другой траншеи, следя за поединком, и если на помощь немцев будет

подходить подмога, мы забрасываем их лимонками, где отбивается от

фашистов Митя. И мы все это делаем с другой траншеи, уничтожая их

подмогу, где отбивается от них Митя. Но нам за все время наших

действий не пришлось отбиваться от немцев, и все это благодаря

тому, что мы как говориться действовали умело и слажено с большой

выдержкой и терпением. В нашей задумке, чтобы произошел взрыв

нашего боезаряда под фашистской военной техникой, нам необходимо

было применять-использовать немецкую гранату. И чтобы себя

обезопасить и не произошел случайно взрыв при установке нашего

боезаряд в немецкую военную технику. А все заключалось в том, что

если случайно или при неосторожности выдернуть шнур из запала

немецкой гранат, то произойдет взрыв в момент установки заряда с

нашей начинкой. И чтобы этого не случилось и себя обезопасить-

мною была разработана предохранительная скоба к деревянной ручке

гранаты. И только при натяжке шнура гранаты с усилием 3-5 кг., лишь

только тогда срабатывает запал детонатора и происходит взрыв

гранаты и нашей взрывчатки. И это для меня в то время было, как

первое мое рацпредложение. Оно прошло боевое испытание

практически, но не было оформлено на бумаге. К нашему коровьему

134

стаду прибилась кобылка и мы ее назвали Буланая. Мы её приютили и

за ней с любовью ухаживали, и хорошо кормили. И она перед нами не

осталась в долгу. Мы ее запрягали в тачку, телегу и арбу, и она нам

все возила. А это различные корма на зиму для наших коров и другой

живности в нашем хозяйстве. Мы установили на тачке сидения, как в

машине со спинкой и разъезжали на тачке с форсом по дорогам, и по

полю. И быстро ездили в те места, где нам необходимо было быть.

Как подорвать немецкую машину, оценив наши возможности мы

разработали свой способ: это как заложить наш заряд поближе к

бензобаку машины и при помощи прочной бельевой веревки, которая

была закреплена одним концом к шнуру запала немецкой гранаты с

дополнительным зарядом фосфорно-зажигательной бомбочки, а

другим концом веревки необходимо было закрепить за кардан

машины, и на эти действия уходило около 1 минуты. На этом наши

действия заканчивались и кардан машины стал одним из наших

соучастником и помощником. А нас уже и близко нет. И при начале

движения машины кардан начиная вращаться, выдергивает нашу

веревку из запала гранаты, и происходит взрыв нашего заряда. И

впервые мы свой метод задействовали-применили, когда немецкая

колона остановилась на дороге, чтобы немецких солдат покормить

обедом. Это было в поле на дороге, по которой двигалась в

направлении Кировограда и Киева немецкая колона. Все немецкие

солдаты дружно со своими плоскими котелками двинули к своим

полевым кухням за обедом в лесопосадку. В колоне были машины с

различными военными грузами. А в конце колоны стояли 5

бензовозов с горючим. Я и Павло залегли по сторонам «на шухере», а

Лева и Митя не медля отработанным способом подвъязали нашу

взрывчатку поближе к бензобаку и цистерне с горючим. А другой

конец от запала гранаты был за креплен к кардану автомашины.

Выполнив эту процедуру-операцию, мы все дружно и быстро

скрылись в кукурузном поле и далее по лесопосадке, и траншеям

скрылись подальше от немецкой колоны к своему коровьему стаду,

которое два Вити Зуба и Мельниченко,- коров выпасали на другой

дороге, которая вела совсем в другую сторону на Николаев и Одессу.

(Як згадує, Ольга Сумська, які вони в дитинстві були «кумедні», і

дуже полюбляли розважатись в високій кукурудзі, яка росла на ланах.

І до смаку їм була зварені качани кукурудза. І ми хлопчаки теж

любили такі забави і були ж такими «чудернацькими», як і вони. Та

ще й бігали стежками, які пролягали на ланах, на яких колосилась

135

висока пшениця. А коли розпочалась війна з німецьким окупантом, то

безліч високих стебел, кукурудзи та соняшника на полі, боронили нас,

і ми мали змогу тікати і ховатись в тій кукурудзі і соняшниках від

ворога.). Після того, як була закладена наша вибухівка в німецьку

військову техніку, ми поміж рядками, ще зелених стебел кукурудзи та

соняшниками-тікати в безпечне місце. А згодом кукурудза та

соняшники дозрівала і ми хлопчаки разом з кукурудзою та

соняшниками теж “дозрівали» та розумнішали. І дехто тепер каже, ну

що тут важкого, «заклав вибухівку і біжи собі в ліс. Але ж в нашім

краї на Півдні України, і лісів бракувало». Все вместе убежав в

безопасное место, мы с нетерпением ожидали, когда произойдет

взрыв нашего заряда. А время шло, как будто очень долго и

утомительно. И вот вдали, это расстояние было не менее 3 км,

произошел первый взрыв. Бак топлива для машины и сама цистерна з

горючим загорелись, и через образованные щели цистерны рынул на

землю горящие потоки бензина и потоки горящего бензина потекли

под другие бензовозы. При попытки выехать из колоны бензовоза,

находящегося в хвосте колоны, при сдаче его задним ходом также

был подорван и загорелся. И это добавило как говорят масла в огонь.

День был солнечный и даже нам за 3 км не очень хорошо было видно,

что что-то вдали там горит. Переспав ночь дома, мы на следующий

день с утра погнали своих коров в поле по другую сторону от дороги,

ведущей на г. Кировоград и Киев. С этой местности был хороший

обзор всей округи на большие расстояния. И мы сами издали могли

посмотреть на нашу вчерашнюю работу. На дороге, где вчера стояла

колона автомашин остались только 5 обгоревших и сгоревших авто

бензовозов. Немцы еще не успели их убрать с дороги. И эта первая

наша вылазка сошла нам с рук. Ходили только слухи по городу, что

какие-то диверсанты подожгли несколько немецких бензовозов. А это

была наша проделка пастухов – подрывников. Под нашим

наблюдением и контролем как говорят были 3 железнодорожные

переезда и дороги ведущие к ним. Первый переезд это по дороге,

которая вела на город Николаев, второй и третий жд переезд это по

дороге на город Кировоград. И на этих жд переездах немецкие колоны

подолгу всегда стояли в ожидании прохода через жд переезд эшелона

в ту или другую сторону. А нам необходимо было подобрать лишь

необходимый момент для наших вылазок. Не пришлось нам долго

ждать и немного спустя по дороге, которая вела в сторону г.

Николаева, шла немецкая колона тянувшая машинами пушки.

136

Перемещалась, по-видимому, какая-то немецкая артиллерийская

часть. В кузовах машин они везли ящики с боеприпасами для своих

пушек. Колона остановилась где-то за километр от ж. дорожного

переезда и все немцы собрались в голове колоны. Используя момент

отсутствия немцев в своих машинах, мы заложили взрывной заряд под

кузова 2 машин со снарядами выше описанным способом, и быстро

скрылись. Сначала убегали посадками между деревьев шелковиц,

которые росли рядами, а далее по оврагу через тоннель моста дороги

добрались до места, где выпасались наши коровы. Это было

километров за 2-3 от места, где стояла немецкая автоколона. В

ожидании взрыва нам пришлось ждать минут 40. Сразу произошел

первый взрыв, и начались рваться снаряды, а затем и второй и начался

перезвон канонады. А нам всем ещё на протяжение лета необходимо

было готовиться к зиме 1941-1942 г. Так как она была для нас не за

«горами». И как впосля оказалось была очень морозной и лютой. И

мы по возможности заготовляли топливо для обогрева своих домов. И

готовили корма на зиму для нашего подсобного хозяйства. Немцы

«наши дорогие гости» зачастую занимали все комнаты в домах для

ночлега. И мы жили с ними как говорят под одной крышей. И всё это

нам необходимо было пережить и ощутить. Немцы предварительно

ходили по нашим домам и осматривали где и кто из них будет жить в

том или ином доме. Выбирались лучшие комнаты в доме и условия, в

них для проживания, в доме немецких офицеров, а всё остальное

предназначалось для их солдат. А мы все ютились в летнее время по

сараям и спали на соломе,-покрытых одеялами. А в зимнее время мы

дети спали на печи, а наша Мама спала на пристроенной к печи

лежанке. Мы как обычно в обед гнали свое коровье стадо на водопой.

В нас там в поле было так называемая «Вербовая балка». И в этой

балке по обе стороны дороги росли роскошные листвяные деревья

различных пород. И в жару на поле, а этой «Вербовой балке» была

прохлада и как говорят был земной рай. Там царила прохлада и

дышать там воздухом можно было совсем по другому. В этой балке

был колодезь типа «Журавель». Возле него были корыта для воды

чтобы из них поить животных. Мы напоили своих коров водой да ещё

освежили их поливая водой из ведра. Мы все так же приняли водные

процедуры поливая друг – друга водой. Поналивали ещё из колодца

воды в корыта для своих коров, а так же пообедали сами. И вот на

дороге вблизи от нас останавливается немецкая автоколонна машин

около 15 шт. К нам подходят 4 немца со своими котелками и

137

«просят»-требуют, что им необходимо коровье молоко. Мы и сами

неоднократно видели когда коровы шли с поля по городу, немцы их

ловили и держа за рога сами их доили. Мы безотказно подвели им

корову зная заранее что её доить будет без проблемы. Фрицы сами

начали доить корову но это у них не совсем хорошо получалось и мы

в этом им помогли. Мы им все котелки заполнили молоком и они

стали его пить с аппетитом. С других машин ещё подошли немцы,

чтобы попить молока. Мы и их котелки заполнили молоком и они

выпили молоко, утоляя жажду. Все немцы пошли к колодцу, на ходу

раздевались и какбы друг друга подстёгивая, опережая, и шумя

подошли к колодцу и корытам с тёплой водой И наши коровы всегда

торопились к корытам, чтобы с них напиться воды Так и немцы,

толпясь вокруг корыт, руками брызгали на себя водой. И раздевшись

до трусов, сложив своё обмундирование и оружие в стороне от

колодца мылись с мылом и принимали водные процедуры обливая

друг – друга из ведра колодезной водой. Мы со стороны наблюдали,

как эти «незваные гости-зелёные жабы», восторженно вели себя на

оккупированной ими территории. А нам приказали все их пустые

котелки заполнить молоком им в дорогу. Мы решили и этот их приказ

безотказно выполнить. Мы подвели ещё одну корову и надоили

немцам молока в дорогу заполнив молоком все их котелки. И нам

казалось в то время что не было никакой войны. О ней-войне, нам

напоминало лишь присутствие возле нас немцев. А в то время не

медля во время отсутствия немцев возле их машин. Используя этот

подходящий момент, Лёва и Митя заложили в кузова машин нашу

взрывчатку – боезаряд. И он должен сработать при разгрузки машины

в пункте разгрузки. Расчет был таков при открывания заднего борта

машины, снутри которого был закреплён шнур от запала гранаты и

открывая задний борт машины выдёргивается шнур из запала гранаты

и происходит взрыв с той начинкой возле гранаты. Немцы были очень

довольны что им удалось освежиться водой из колодца и отдохнуть

перед дорогой. Они забрали свои котелки с молоком и дружно ушли к

своим машинам и уехали. Они везли на своих машинах миномёты и

мины к ним. А также увезли с собой наши подарки и гостинцы. А

немцы всё время возле нас ГОГОТАЛИ, что вскоре будет «Kaput»

Москве. что вскоре их войска захватят этот город. А каково нам всё

это было слышать от них. И мы думали тогда как сложится судьба

этого города и нашей Страны. А мы всё же нападали духом и не

теряли надежды, что наша армия «очистит» нашу территорию от

138

коварного врага. И мы решили немцам преподнести от нас ещё один

сюрприз. Это подорвать немецкий эшелон на разъезде между ст.

Голта и ст. Подгородная Одесской ж. д. И эта операция для нас была

трудной и опасной. Необходимо было под шпалой, когда не было

поездов на разъезде сделать углубление для установки заряда из двух

немецких гранат и 3 шашек тола засыпав их щебёнкой и разровняв её,

так чтобы при осмотре путей обходчик не мог обнаружить наш

боезаряд. Я и Зуба Витя по обе стороны от Лёвы на насыпи следим за

железнодорожными путями чтобы Лёва спокойно выполнил эти

процедуры по установке нашего заряда. При этом замаскировав шнур

уходящего от железнодорожного пути метров на 15-20, а в случае

появления дрезины обходчика или стрелочника мы должны подать

Лёве условный сигнал об опасности. И всё это делалось в дневное

время. И ещё дополнительно предусмотрели добавить до короткого

шнура более 150-ти метров телефонного провода. И всё это делалось

для того чтобы Лёва подальше находился от места где будет

произведен взрыв под паравозом-движущегося за ним ешелона-

вагонов. В результате чего «поцелуются» между собой эшелоны. И

вот подходить на разъезд эшелон со ст. Голта и останавливаться на

разъезде в ожидании встречного поезда. Лёва вдали от ж. д. путей

ожидает подхода поезда со ст. Подгородная. И вот мчится со ст.

Подгородная эшелон, он должен проехать разъезд без остановок. Лёва

примерно за 50 метров от движущегося паровоза, выдергивает шнур

из запала гранат и через 10 секунд происходит взрыв под паровозом и

эшелон сходит с рельс и оба эшелона сталкиваются между собой на

этом разъезде и происходит «трам тарарам». Слышен скрежет, взрывы

и видать пламя горящей военной техники и вагонов. Лёва быстро

уходит, смотав по дороге телефонный провод, чтобы не было улик. И

прибежал к нам выполнив задуманную нами операцию, подорвав

эшелон. И вот до нас доходят слухи, что под Москвой наши войска

разбили немецкого зверя и он нехотя повернулся назад ещё цепляясь

своими лапами – когтями за нашу землю, но его погнали дальше на

Запад. Нас это окрылило и мы уже сами для себя подумали что к

весне, лету 1942-го года и нас освободят наши войска. Но пришла

весна и лето, а освобождения от фашистов мы так не дождались. Зима

1941 – 1942 года была холодная и лютая. Все мужья наших Мам были

на фронте остались в оккупации, только старики и дети и мы все были

беззащитны и бесправны. Зимой 1941 г. выпало много снега и были

сильные морозы. Немцы мало того что шастали днем по хатам –

139

домам что бы чем – то поживиться. Они ещё по ночам ходили

развлекаться с нашими женщинами и в этом им способствовали наши

добровольцы – освободители Украины и завоёвывать наших

украинок». Но немцам можно было это простить они же были

оккупантами. Но вот однажды в морозное зимнее утро разбудила нас

детей наша мама и говорит нам с тревогой чтобы мы скорее одевались

так как возле нашего дома на улице убит немец. Нам уже было

известно что живущих вблизи наших людей будут расстреливать за

убитого немца. Мы и другие соседи убегали со своих домов. Но как

оказалась был убит немцами доброволец – Власовец. Видимо что – то

они не поделили между собой. И все мы вздохнули что убит был не

немец. И этот половой герой лежал на дороге на снегу. Его тело

немцы так покромсали кинжалами, что вокруг него весь снег был в

крови. И все его внутренности валялись около его тела. Его немцы так

порезали что не режут так даже животных. Наши славянки в

частности украинки не были обделены женской красотой. И вот у

самого Гитлера и его верхушки – окружения были такие планы. Не

только угнать с оккупированной территории молодежь на каторжные

работы в Германию, но и отобрать наших здоровых, красивых,

молодых женщин и чтобы они там в Германии нарожали им красивых

и здоровых немченят. По нашему городу в то время оккупации были

расклеены портреты самого Гитлера и Геббельса. И мне почему – то

стукнуло в голову как говорят спонтанно захотелось нарисовать

портрет Гитлера на бумаге в профиль. У меня уже тогда был

хист(способности) к рисованию. Я нарисовал этого Гитлера и

прилепил его портрет на стене у входной двери нашего дома. И это

сделала как говорят «без задних мыслей». И вот при очередном

обходе домов немцами чтобы заселить их на ночлег – на проживание.

И слышу на входе нашего дома немцы вопят «Хайль Гитлер». Я в то

время находился внутри нашего дома и сам слыхал их приветствие

Гитлеру. Я тогда не мог знать что немцы должны почитать не только

самого Гитлера, а и его образ на портрете. Но вот они заходят в наш

дом и спрашивают у моей матери. Кто это шрайбен – нарисовал? Мать

конечно знала что я хорошо рисую и указала что это моя работа. И

они все сразу начали меня хвалить и хлопать руками меня по плечах.

Говоря гут киндер и стали меня угощать шоколадами. И сами

подумали какой я патриот и люблю их вождя Гитлера. Но я сразу

портрет Гитлера со стены не убрал так как на ночлег пришли другие

немцы и так же меня очень хвалили. Угощали печеньем и шоколадом.

140

И подарили мне фонарик который светил при необходимости: белым,

красным, зелёным и оранжевыми цветами. И мне так стало не по себе

от этих немецких похвал угощений и подарка. И как только немцы

ушли из нашего дома и уехали. Я не медля снял «дорогой» мне

портрет Гитлера со стены. А если бы и сам Гитлер увидел мое

художество, то он непременно наградил бы меня дубовым или же

железным крестом. А спустя много лет в кино я и сам видел

показывали, как и сам Гитлер любил немецких подростков и имел

такую привычку хлопать своими руками по плечу этих немецких

счастливчиков. И вселял в их души величие немецкой нации. Мы

прожили всю зиму и началась весна и лето, а наших освободителей

всё нет. И нам пришлось, как говориться начинать всё сначала как в

1941 году. Остались у нас те же заботы и непримиримость к

оккупанту. Во время немецкой оккупации среди жителей города

Первомайск было много тифозно больных. И сами немцы этого тифа

очень боялись. И даже не заселялись в те дома, где болели тифом.

Заболела и моя младшая сестричка Люся этой болезнью – тифом. Эта

болезнь ее высушила так, что остались в нее только кости, обтянутые

шкурой. Все волосы выпали с ее головы. Она не могла уже даже

сидеть и для того, чтобы она могла сидеть, ее вокруг обкладывали

подушками. И казалось бы уже для нее спасения никакого нет. Но

случилось так, что наша Мама у немецкого врача каким-то образом

приобрела таблетки для лечения тифа. Сестричка Люся вскоре

выздоровела и живет и поныне. По соседству с нами в доме

Ободовского некоторое время жили итальянцы. Это был веселый

народ. Венгры были по нраву хуже немцев, а румыны были настоящие

цыгане. И ездили они в основном на своих каруцах. Это как обычная

наша телега. Немцы же в своих войсках применяли даже велосипеды,

а их телеги выглядели комфортно. Впереди были оборудованы

сидения со спинкой как в машине, а так же был предусмотрен ручной

тормоз для торможения колес телеги. И их лошади-тяжеловозы

тянули воз только в гору, а с горы шли отдыхая так, как водитель

телеги притормаживал ее. А в нас и в румын лошади пнулись таща

телегу в гору, а с горы лошади также упираясь, притормаживали воза.

И таким образом у них не было передышки. В наших машинах при

повороте вправо или влево сигналы подавались при помощи руки

водителя, а в немцев уже в то время было предусмотрено для подачи

сигнала, что машина будет поворачивать вправо или влево такой

специальный флажок с лампочкой внутри флажка. И, который при

141

помощи электромоторчика вмонтированного в кабине мог

выдвигаться справа или слева кабины. В кузове немецкой машины

были специальные откидные сиденья для перевозки людей и солдат.

также в кабине были установлены такие лажименты-зажимы для

крепления оружия-винтовки. Не так, как наши водители ложили-

кидали на пол кабины свое оружие. Шел год за годом нашей

оккупации фашистом. С фронтов до нас доходили разные сведения,

как ведутся бои наших войск с фашистом. В нас оставались те же

заботы о домашнем хозяйстве и продолжали сопровождать в дорогу

немецкие машины с нашей взрывчаткой, монтируя ее между ящиками

со снарядами в кузове машины. И уже в пути в определенное время

происходит взрыв нашего заряда и боеприпасов в кузове машины

В нашей округе, в городе жили люди разных национальностей.

И как говорят, жили в мире и дружбе, и во время войны, в то тяжолое

времъя-не было случаев тогда, чтобы кто нибудь, кого либо выдал или

предал. И даже, как я упоминал ранее председатель колхоза «Вильна

праця» немец Вагнер все время нам всячески помогал и содействовал

в приобретении кормов для нашего скота и другой живности на зиму.

А также зимой часто мы ездили за соломой в этот колхоз, чтобы

отапливать ей наши дома-жилье. Нам долгое время после окончания

войны, всем кто попал под фашистскую оккупацию лежало такое

пятно-клеймо, якобы мы добровольно остались под фашистом. Но все

мы, кто попал в такую ситуацию во время войны, в нас просто не

было тогда другого выхода. Да и как могла быть иначе, если в

начальный период войны немецкий захватчик окружал целые наши

армии, и они в жестоких кровавых боях выходили из немецких

«клещей». Да и на любой войне такого практически не бывает, чтобы

все люди покинули свои насиженные места. Это только с Москвы в

1812 году было такое. Это, когда Наполеон Бонапарт со своей

французской армией вошел и захватил Москву. То все жители от мала

до велика покинули этот город, как улей покидает пчелиный рой. Но

все другие города остались под французом. Но в итоге в войне с

Наполеоном была спасена Россия. А француз был разбит и с позором

был выгнан во Францию со своим Наполеоном. Нам еще тогда

трактовали, что война с Германией была молниеносной и

неожиданной для нас. Но, как человек может убежать и спастись

практически от грозовой молнии, которая ударяет в него. Но все же в

промежутках наших обыденных делах и заботах, нам ребятам-

пастухам захотелось пустить под откос по полю немецкий эшелон

142

между станциями Бандурко-Подгородная Одесской жд. И самим

увидеть, как это все происходит наяву. Между этими станциями

участок этой железной дороги проходил по полукругу на высокой

железнодорожной насыпи с уклоном в одну сторону. И эшелоны на

этом участке дороги всегда шли с большой скоростью. И нам подошел

именно этот участок дороги. Да еще для нас издали был хороший

обзор. И эту запланированную нами операцию было выполнить

гораздо легче и безопасней чем на разъезде ст. Голта-Погороная. Но

все же мы внимательно наблюдаем по сторонам железной дороги, а

Лева устанавливает боезаряд под рельсу и ожидает подхода поезда-

эшелона. Мы также издали наблюдаем, как Лева заставит катиться по

полю немецкий эшелон. И вот стремительно мчится эшелон со

станции Бандурка. Лева как и прежне все выполнил по высшему

классу и эшелон от взрыва под рельсами нашего заряда пошел под

откос. А мы, как в кино сморим издали, как сталкиваются вагоны

между собой и разлетаются по сторонам и громоздятся друг на друга.

также был вызван пожар так, как в этом составе были, цистерны с

горючим, платформе с военной техникой и несколько пассажирских

вагонов в которых ехали немцы. Это было выполнено нами в 42 году.

А в 1943 году мы продолжали сопровождать немецкие машины с

боеприпасами в дорогу с нашей взрывчаткой, укладывая его в кузова

машины межу ящиками со снарядами. И уже в пути их следования на

дороге в определенное время происходил взрыв нашего заряда. И эта

немецкая техника и груз, который они везли, уничтожались. Нам

удалось как бы на завершающем этапе пустить еще один немецкий

эшелон под откос между ст. Бандурка-Подгородная невдалеке от ж.д.

переезда по дороге на город Кировоград. И всё это выполнил наш

командир Лева Серватынский и как бы вместе с нами поставил точку

в наших непростых делах.

На этой фотографии железнодорожная будка 1943-ий год, на

железнодорожном переезде, на дороге Первомайск-Кировоград.

143

А итог нашей «РАБОТЫ» был таков: это за весь период

немецкой оккупации города Первомайска нами было подорвано в

разное время 4 немецких эшелона. Два из них столкнулись между

собой на разъезде между станциями Голта-Подгородная. И они

дальше не пошли на фронт. Выведено из строя до 20 единиц немецких

автомобилей с боеприпасами, и другим снаряжением включая сюда и

5 бензовозов сожжённых нами еще в 1941 году по дороге на

Кировоград. А так же вывели из строя 4 немецких пушки. И это все

было осуществлено в двобое между нами пастухами-«подрывниками»

и немецкими оккупантами. Как это мы изначально задумали в

«красных и немцев» с фашистом поиграть………………………….

А это карта-схема, живого для нас кино в схватке с немецким

оккупантом, пастухов-«подрывников», где мы были его режиссёрами

в 1941-43 годах.

144

77. Цілодобовий пост німецької Польової Жандармерї.

78. Цвинтер для полеглих під час війни німецьких військових.

79. Слав’янський цвинтар.

80.**Згодом на дорозі у напрямку на Миколаєв, поблизу 1-го

залізничного переїзду-підірвано вже випробуванним нашим способом

Дві німецькі автомашини, які тягли за собою гармати, а в кузові, в

ящиках везли набої для своїх гармат.

145

81. Будка Першого залізничного переїзду на дорозі

Первомайськ-Миколаєв.

82. Тимчасове поховання загиблих на війні німецьких

військових

83.Наприкінці жовтня 1941го року був підірваний німецький

ешалон, який прямував зі станції Підгородня без зупинки на роз’їзді

до станції Голта. А на нього, на роз’їзді чикав на «парах» інший

ешалон, платформи котрого були завантажені танками, вагони з

набоями, цистернами з пальним для танків та два пасажирських

вагона, для німецького особового склада. (І звичайно ж ці два

зустрічні ешалони на роз’їзді нерозминулись)

84.**На дорозі у напрямку на Кіровоград, поблизу 2-го

залізничного переїзду в серпні 1941-го року, нами підірвано і спалено

вщент П’ять німецьких бензовозів, які везли в цистернах пальне на

Східний фронт.(Це була Перша наша «пробна вилазка».)

85.Будка Другого залізничного переїзду на дорозі Первомайськ-

Кіровоград.

.86. Водопій: Криниця “Журавель” і корито для поїння корів, і

не тільки.

87.** В кінці вересня 1941го року біля “Вербової балки”,

заклали в кузова машин між ящиками з мінами вибухівку. А поряд з

ящикам з набоями, німці також везли міномети на фронт.

88. “Вербова балка”.

89. Ферма колгоспа “Вільна праця”.

90. **В липні 1942-му році, нами підірваний ешалон, який

стрімко прямував до станції Подгородная.

91-92. *Лёва Серватынский-взрывал эшалоны, а мы ему

подносли взрывчатку и на «шухере стояли» и действовали

согласовано изходя из обстановки, уменья, смыкалки, и наших

возможностей. В сентябе 1943-го нами был подорван немецкий

ешалон между станцией Бандуркой, вблизи 3-его железнодорожного

переезда, автомобильной дороги ведущей на Кировоград (На этом и

закончились наши «Игры в красных и немцев.»)

В ноябре 1943 г. в ожесточенных боях была освобождена

столица Украины город Київ. И в этом же году партизанское

соединение; Михаила Ивановыча Наумова которое быстро

маниврировало-областями Билорусии и Украины, уже было

Северозападнее г. Первомайска и проникло в Совранские леса. Но

146

немецкие эссесовцы оттеснили партизан М.И.Наумова и нам всем еще

пришлось перезимовать одну зиму 1943-1944годов. Фаштст вёл себя,

как раненый зверь на оккупированной им территории. Взрывал

заводы и фабрики, угонял скот, грабил население..Наша Мама зная,

что во время боёв с фашистом, наша семья может погибнуть, как

говорят «ни за цапову душу»..Мы загодья, где то за месяц до

наступления наших войськ, зарезали ещё не совсем выросшего

поросёнка, частично порезали кур..Всё это засолив, уложили в ящики

и бидоны. Всё это приготовили,что бы увезти з собой. Всё

необходимое нам в дальнейшем, мы загрузили на телегу. Что бы, как

говорят военные передислатироваться нашей семье, с г.Первомайска в

село Остаповку к тёте Ефрасинии. Наша Мама знала, что в селе

больше шансов нам себья обезопасить и остаться живыми во время

боёв и как оказалось, она в этом не ошиблась. Телегу с необходимими

для нас пожитками и нас детей на телеге повезла наша лошадь

Буланная..На привьязи к телеге-верёвками, шли за нами, наши

коровки Зорька и Дунька. И наша семья, как бы вместе с немцами,

уходила на Запад, «убегая от советов». Но наша семья, на Запад

продвинулась, лишь на 30 км. Такое расстояние было между городом

Первомайском и селом Остаповка, И дальнейшее наше передвижение

совместно с немцами, нам было не попути. Село Остаповка была-

конечная наша остановка. Но и там фашист, зверствовал, насильно

отбирал у наших людей скот и другое…

Но всё же сельчане, умудрились свой скот и у кого были

лошади, все это прятать от немецких глаз, подальше от села по

балкам-оврагам в поле. Издали, от дорог было видно, как уже по ним

убегали немцы-уходья на Запад. Но теперь это бегство немцев

выглядело совсем иначе, не так как они в 1941 году, по этим дорогам с

триумфрм шли на нашу Страну. (А це вже з спогадів діда Охтима

Короля і моєї дружини Олі Іваненко. Ще дотого, як був звільнений

Київ і Київська область від німецького окупанта-німці спалили вщент

село Раски Київської області разом з мешканцями цього села. А коли

німці грабували село Блиставицю і забирали худобу у населення цього

села, то цього неминуло-двору і хліва діда Охтима. Німці залигали на

налигач дідову корову і вивели її з хліва. Дід з бабою та їх дочкою

Луцею, яка тримала на руках свою маленьку доньку Олю, були всі

врозпачі їз-за того, що німці у них відбирають, коровку “Зорьку” їх

годувальницю. Навіть маленька Оля збагнула, що ці фашисти творять.

І голосно плакала за коровкою і хлипаючи зі слізьми на очах мовила.

147

Незабирайте у нас нашу коровку, тому що мені не буде молочка,

краще заберіть у нас курочку. Та німецький офіцер запитав у свого

перекладача. Чому ця дівчинка так гірко плаче? Перекладач виклав

офіцеру, чому вона плаче і благає не забирати корову, а взяти

курочку. Офіцер наказав своїм підлеглим, віддати налигач діду і всі

німці вийшли з дідового двору-нічого невзявши з собою. І цей вчинок

їх внучки-Олі, вони памятали все своє життя.) Все жители с.

Остаповка с дня на день ждали своих освободителей и готовились

достойно встретить их. Но вот однажды немцы, находившиеся в с.

Остаповка, поздно вечером все собирались и укатили за реку Южный

Буг. Там были построены немцами их оборонительные рубежи. И для

нас, жителей села, уход оккупанта из села был сигналом, что вскоре

начнется наступление наших войск. Где-то дня три-четыре в селе и в

округе было затишье с обеих сторон, как бы перед бурей. Мы ребята

обрадовавшись, что фашист ушел из села. И на четвертый день сутра,

мы ребята собрались пойти на реку Корабельная

Там на мелководье, вода в реке уже была прогрета весенними

солнечными лучами и между скал-косяками в воде плавала-ходила

рыба, и её было так много, аж «кишело». И эта рыбка, приплыла сюда

на мелководье с Южного Буга. И там на речке Корабельная её можно

было ловить просто руками. Мы наловили много рыбы, да и еще

достаточное количество раков. Весь этот наш улов мы отнесли к тете

Ефросинии, чтобы она сварила уху и отварила раков. А мы сами,

чтобы немного развеяться - все на другой день отправились - ушли к

реке Корабельная на другой ее берег. На том берегу реки были

высокие скалы, а между скалами, небольшие пещеры. И все это нам

напоминало, как мини горы у нас. Там между скалами водились

ящерицы, ужи и змеи, и они любили на скалах выгреваться на

солнышке. Мы и ранее устраивали на том скалистом высоком берегу

различные игры между собой, играли в прятки, а сейчас мы просто

лазили по этим скалам. И, забравшись на вершины этих скал, с них

вокруг был хороший обзор. Были видны околицы сёл Булацелово и

нашего районного центра Благодатное.

148

Река Корабельня и её скалистый берег. На фотографи справа

налево стоят в воде реки мой брат Александр Григорьевич Курченко,

наша племянница Ира и мой сын Коля. За вербамы нахдиться усадьба

Евфросинии Курченко.(1976г)

(Я их фотографирую и вспоминаю тот ДОЛГОЖДАННЫЙ

СЧАСЛИВЫЙ ДЕНЬ для всех жителів села Остаповки, когда мы

ребьята первыми встретели наших красноармейцев-освободителей.)

И вот видим, что со стороны этих сёл по каменистому берегу

реки Карабельная идут какие-то люди и их много. Мы сами подумали,

что это идут запоздавшие «остатки» немцев. Но по цвету их одежды

мы определили, что это идут наши красноармейцы. И мы дружно -

быстро пошли на сближение с этими людьми. Подойдя совсем близко,

мы увидели, что эти люди были одеты в телогрейки, ватные брюки и

сапоги. На груди и на плече у них автоматы, а на спине они несли

вещмешки с различной военной амуницией. А, когда мы подошли

совсем близко, то увидели на их шапках красные звездочки. И между

нами произошла незабываемая встреча. И это была такая встреча, что

не пером написать, не словом рассказать. Но коротко – это было так:

как бы наши красноармейцы встретились со своими детьми, с

которыми долгое время не виделись. Колонна шла группами с

небольшим интервалом между ними. Стался между нами диалог, как

бы вопросов и ответов. Их командиров от нас в первую очередь

149

хотелось узнать, какая обстановка в селе и есть ли там немцы, и как

лучше им пройти селом, к реке Южный Буг? И мы, как бы

вернувшись с разведки, наперебой друг другу им отвечали на их

вопросы. И мы-ребята вмести с красноармейцами пошли к селу и к

той улице - дороге, по которой они должны пройти селом Остаповки,

к Южному Бугу..

А Сашко Ягодзинский и Чернега Гриша в своих овечьих

«папахах», так же гордо с приподнятыми головами, шли в первых

рядах колоны. Мы все вместе ребята и красноармейцы вошли в село.

А там уже на окраине и по дороге села нас радостно встречали

сельчане. Они гостинно и щедро выносили различные угощения для

долгожданных гостей, так как для такой встречи все готовились

заранее. И все же фашист, при своём отступлении не смог, не успел

все у наших людей отнять-забрать. Моя Мама, тетя Ефросиния и тетя

Саня кроме всего, успели состряпать уху и отварили раков. Не стали

делить наш улов на несколько раз, а состряпали все сразу. Ухи

получилось целая большая эмалированная кастрюля ведра на четыре и

варенных раков около двух ведер. И видимо им подсказало их

материнское чувство, что все это необходимо состряпать-приготовить

к обеду, для наших долгожданных дорогих гостей. И когда колона

подходила к селу, женщины вынесли каструлю с ухой и варённых

раков в вёдрах за ворота на дорогу, по которой будет идти колона

красноармейцев. А дом тёти Ефросинии, был первым на входе в село.

Один из красноармейцев вышел из колоны и лихо черпаком стал

разливать в котелки уху красноармейцам и делил варенных раков. И

это от нас, для красноармейцев было большим сюрпризом; отведать

ухи и варенных раков. А для нас ребят было большой радостью, что

мы вовремя смогли наловить достаточно рыбы для ухи и раков.

Красноармейцы, пообедали, и для них это был, как бы совместно и

ужин в селе. Отведали бойцы и украинской «бурячихи-самогонки» и

под вечер все собравшись, отправились в свой запланированный путь

к Южному Бугу. Их жители села проводили на другую сторону

околицы села и там они снова пошли по берегу реки, Корабельная на

Запад. И это были бойцы сражавшиеся с врагом в составе 3-его

Украинского фронта. А еще через день началось сражение с врагом на

Южном Буге. И нам жителям села были слышны гром канонады с

берегов реки Южного Буга. Да и еще такое: неизвестно когда для

жителей села-заранее в балке-овраге были выкопаны капониры-

укрытия невдалеке от села Остаповка. И предназначены были эти

150

капониры, что бы из них вели свой огонь по врагу наши прославление

гвардейские «Катюши». Так оно и сталося-случилося. Катюши въехав

в эти капониры и начали вести ураганный огонь по врагу. И на других

участках фронта были слышны и доносились до нас такие звуки эв-эв

ив-ив и красные вспышки огня к небу от Катюш. Наши «Катюши»

наводили ужас и страх фашистам, и там им было «несладко-земной

АД», на их «непреступном Бугськом валу.»

А нашим бойцам поддержка «Катюш» придавала уверенность в

разгроме коварного врага. А в целому 3-му Украинскому фронту под

командованием генерала армии Р.Я.Малиновского. Закаленного в

сражениях еще в годы Первой мировой и гражданской войн,

участника боев с фашистами в Испании. А в трагическом 1941 году,

его корпус вёл кровопролитные ожесточенные бои с немецким

оккупантом. И своими контратаками сдерживал-сковывал противника,

не давая ему тем самым продвижения на Восток нашей Страны. А так

же из Севера Украины защищал подходы-доступы врага к г. Одесса, а

теперь этому фронту была поставлена такая задача: сокрушить в

кратчайшей срок, построенный гитлеровцами так называемый

непреступный «Бугский вал». В составе 3-го Украинского фронта

вернулась к нам 96-ая горнострелковая дивизия, героически

сражавшаяся с коварным врагом, немецким оккупантом на Юге

Украины, и познавшая горечь начального периода войны 1941 года.

151

Где и мы подростки тогда в то время находились на их полевых

кухнях и траншеях их войск. И вместе с ними разделяли их неудачи в

тот период войны. И одновременно вселяли уверенность

красноармейцам, что народ и Армия едины. И в трудную минуту,.

Народ всегда окажут посильную помощь во всем и повсюду нашим

воинам. А теперь это уже 14-ая гвардейская дивизия снова сражалась

с фашистом близ г. Первомайска на берегах рек Синюхи и Южный

Буг. А в целом армии 3-го Украинского фронта в едином порыве и

мощным ударом по врагу, сокрушил и овладел оборонительным

гитлеровским «Бугским валом». И при этом наши войска успешно

форсировали несколько водных преград. Был освобожден г.

Первомайск и вся Николаевская область. И это сражение с врагом на

Южном Буге на Украине был назван Вторым Сталинградским ударом.

А Первый Сталинградский удар был осуществлен под Ленинградом и

таких ударов за время войны было 10-десять. В 1944 году все фронты

нашей Армии вышли на Западную Государственную границу нашей

Страны. Вот и для нас всех пришло долгожданное освобождение от

оккупанта, его больше нет. Но до полный Победы над врагом

оставался еще год с кровопролитными боями. А нам всем людям,

освобождённых от фашисткой оккупации, необходимо было вести

«бой», со страшной разрухой нанесённой нам войной. Вот и нашей

семье необходимо было возвращаться, из села Остаповки в отчий дом,

в освобождённый от немецкого оккупанта г. Первомайска. Наша

Мама собрала и отправила моего старшего брата, Лёню, разведать

обстановку в городе и что там осталось от нашего дома во время боёв

с фашистом. И Лёня верхом на лошади Буланной поехал в город

Первомайск. Но прошла неделя, а Лёни всё нет и вестей от него

никаких. Мать стала волноваться, что что-то случилось с ее сыном –

Лёней. И посылает уже меня в город узнать, что там случилось с

Лёней. Собрав меня в дорогу и я пешком пошёл в город. Выйдя на

дорогу, которая вела с г. Николаева к г. Первомайску, и что я увидел?

На протяжении своего передвижения по этой дороге, в кюветах возле

дороги и по полю, при отступлении – немцев, ими было покинуто

много машин, и другой их военной техники. Всё, это было побито или

же сожжено, были и вполне пригодные машины и техника для её

использования- эксплуатации. И так по дороге домой, я с

любопытства осматривал, немецкую военную технику, покинутую

ими при их бегстве с нашей земли. Из-за этого моего любопытства,

время на моё передвижение-затянулось и я прибыл-пришёл домой

152

только под вечер. Но вот я уже дома и что же вижу? Дом стоит целым,

зайдя внутрь дома, там стояли только стены, никакой мебели ни окон,

не дверей и всего другого. Осталось в нашей семье, лишь то, что мы

взяли с собой, уезжая на Запад в с. Остаповку. А с тех материалов, что

мои родители раннее приобрёли для строительства, нового дома,

осталось почти - ничего. Оставил нам фашист в бегстве на нашем

дворе лишь, две свои грузовые машины и на нашем огороде, супер-

легковую машину. Немцы, так убегали к переправам и мостам, на

реках Синюха и Южный Буг. Что им не хватало улицы Лассаля,

ведущей к мостам и они параллельно этой улице по огорода, все

деревья в нашем саду, и садах наших соседей, справа и слева, что

росли на пути движения немецких машин и их военной техники, всё

было закатано под дорогу. Стоял на пути их движения, на огороде и

наш клозет-туалет и его закатали под дорогу, а нам без него-никак.

Заглянув в наш сарай, в котором всегда находилась-стояла наша

лошадь Буланная её там не оказалось. Там стоял конь, каштановой

масти-цвета и его мой брат назвал-дал ему имя Каштан. И я сразу

поинтересовался у брата Лёни, где делась наша лошадь Буланная. И

мне рассказал, что случилось у них на перекрёстке дороги

Кировоград-Николаев. Вблизи этого перекрёстка, метров 100-сто

стоял и наш дом, в котором раннее жила наша семья. На этом, же

перекрёстке вдоль дороги и на обочине дороги, стояли артиллеристы

со своими пушками. При подъезде Лёни, верхом на лошади Буланной

к артиллеристам, они его остановили и спросили, куда он едет, держит

путь? На этот их вопрос он им ответил, откуда едет и почему и ещё

добавил, что уже доехал почти домой, и что его дом рядом и указал

рукой, где он находится. А наш дом был виден с этого перекрёстка. На

этом перекрёстке все годы немецкой оккупации, стоял

круглосуточный пост, немецкой полевой жандармерии и его

проходить нам было небезопасно. А теперь, здесь на этом

перекрёстке, стояли наши красноармейцы-артиллеристы. И теперь

проходить или же проезжать, через этот перекрёсток, можно было,

днём и ночью беспрепятственно, как говорят в любое время суток. И

вот командир артиллеристов стал объяснять Лёне, что им нужна его

лошадь-потому, что их конь ранен в переднею ногу и не может тянуть

пушку. И предложил Лёне в замен их раненого коня на его лошадь,

Буланную. Лёня с пониманием отнёсся к их предложению и отдал им

свою лошадь, хоть я ему самому было жаль расставаться с нашей

помощницей, Буланной. Военные отдали брату, своего раненного

153

коня. Командир артиллеристов, ещё выдал Лёне расписку, что они в

него реквизировали его лошадь, для нужд фронта в замены своего

раненого коня. Хоть я, брат и не требовал у них никакой расписки. Но

для всех нас, было загадкой, дотащила ли наша Буланна пушку до

Берлина? Каштана, мы вылечили и он нам, так же верно служил. Нам

с Лёней необходимо было ещё соорудить-обустроить, так

необходимый для нашей семьи, туалет-клозет. Материала з чего, это

можно было бы зделать-небыло. И мы «скумекали» обустроить, это

сооружение в кабине, в одной из покинутых немцами в нашем дворе

машины. И это было сделано, нами очень просто. В кабине машины,

где было два сидения, в одном из них было вырезано отверстие

соответствующей формы. И что бы не было сквозняка в кабине, снизу

вокруг кабины, её заложили кусками листового железа. И это

сооружение на колёсах, служило нам первое время. Выполнив, эту

работу совместно с братом, после всего этого я подался в село

Остаповку, что бы доложить своей Маме обстановку в городе и у нас

дома. И что всем нам уже можно переезжать с Остаповки домой, в

освобождённый от немецкого оккупанта, города Первомайска и нам

ехать нужно уже было из Запада на Восток. А брат Лёня остался

наводить окончательный марафет-порядок, как в доме так и во дворе.

Но нашей семье ещё повезло-посчастливило, что у нас ещё остался

дом-«конюшня» и крыша над головой. У других семьях и этого не

было. Их дома были разрушены, или же сожжены. Некоторые семьи

для временного проживания, копали-рыли в земле себе жильё-типа

блиндажа и там жили. Наш директор, 4-ой Первомайской средней

школы, Дидык Дмитрий Корнеевич вернувшись из войны, так же

отстраивал свой дом, для своей семьи. И свой дом ему пришлось

отстраивать-строить, как говорят с нуля, с фундамента, так как их дом

был полностью разрушен. И все жители города отстраивали всё

разрушенное-нанесённое им войной, и для людей перенесших годы

немецкой оккупации и войны, тогда это было для них жизненно

важно. Все фронта, Красной Армии в 1944-м году, в условиях

весенней распутицы и бездорожья вышли на Западную границу,

нашей Страны и повсеместно устанавливали пограничные знаки-

Государственной границе СССР. И перейдя Границу, в жестоких-

кровопролитных боях с немецким-оккупантом, Красная Армия стала

освобождать, народы Западной Европы от коричневой чумы. И стояла

задача, для фронтов, нашей Армии завершить полный разгром

фашистской Германии и осуществить взятие Берлина, породившего

154

это фашистское логово-гнездо. И из сотни тысяч батарей, за слёзы

наших Матерей, за нашу Родину, по Берлину огонь-огонь. Особенно

ожесточённые бои шли в центре города и около здания Рейхстага, его

защищали отборные войска гитлеровских частей. Подразделения

капитанов С. Неустроева. В.Давыдова и старшого лейтенанта

К.Самсонова прорвались к помещениям Рейстага. В горящем доме

героям пришлось вести ожесточённые бои за каждую комнату и

лестницу 30-го апреля в 14-часов, 25-минут бойцы М.Егоров и М.

Кантария водрузили над Рейхстагом, красный флаг Победы. Не устояв

перед мощным натиском наших войск, 2-го мая 1945-го года

Берлинский гарнизон капитулировал. Взятие Берлина и лишения

единого руководства немецкими войсками, окончательно

предопределило исход войны. Дезорганизованные и лишённые

единого руководства, после падения Берлина, ещё несколько дней на

отдельных участках немцы вели сопротивление, но видя, что

бессмысленное их сопротивление они сложили оружие. 8-мая 1945

года в Берлине, представители немецкого Верховного командования

подписали акт о безоговорочной капитуляции Германии. 9-го Мая

1945 года, стал праздником-Днём Победы. Так была завершена война

с фашистской Германией, и настал долгожданный мир для людей и

народов. Позднее в Москве на Красной площади у Мавзолея В.И.

Ленина, состоялся Парад ПОБЕДЫ. В нём принимали участие

представители всех фронтов Красной Армии и Морского-Флота.

Впереди колон шли наши прославленные полководцы, неся в руках

Боевые Знамёна, а в чётком строю чеканья свой шаг, шли воины

нашей Армии. Храбрейшие из храбрейших, участники той

кровопролитной-нечеловеческой войны. Был в честь, ВЕЛИКОЙ

ПОБЕДЫ произведён из пушек САЛЮТ…А, радость-народная и

ликование от счастья людей, была беспредельна. В тоже время, наш

народ скорбел за погибшими миллионами воинами в этой войне,

отдавших свою жизнь, - себя не щадя. Они выполнили, свой воинский

долг до конца. За свободу и независимость своего народа, и своего

Отечества. И такие слова были высказаны, полководцем Георгием

Саакадзе, счастлив тот у кого бьётся сердце, за свой народ и его

Отечество. Большая заслуга в этой Великой Победе над врагом, не

только наших полководцев и солдат, но и в тылу врага наших

отважных партизан, подпольщиков, и просто наших патриотов, так и

патриотов других народов, в битвах с ненавистным им врагом.

Большой вклад в эту Победу, своим самоотверженным трудом,-внесли

155

труженики нашего тыла. Дни и бессонные ночи, не смыкая своих

очей, наши люди трудились над выпуском военной техники, и

вооружения. У них тогда был такой девиз, всё для фронта, всё для

Победы над врагом. И эта выпускаемая военная продукция по

качеству и боевым параметрам, превосходила вражескую-немецкую.

И в этом немаловажную роль сыграли наши талантливые учёные и

конструкторы, которые разрабатывали, новые виды оружия и

боеприпасов, а так же усовершенствовали существующее,

вооружение.

А вот при бегстве немцев, на свои оборонительные рубежи им

приходилось преодолевать и водные преграды. И естественно, что бы

переправить немцам свою тяжёлую военную технику, на другой берег

рек Синюхи и Южного Буга, это им было непросто.

Слева мой племянник Александр Кокоша.

У меня гостил мой племянник, Александр Иванович Кокоша, он

и его семья в настоящее время живут в г. Первомайске. И в разговоре

со мною, задаёт мне такой вопрос. Это правда, дядя Толя, что под

мостом через реку Синюха, затонул во время войны немецкий танк? И

156

тут же ему отвечаю, Саша, конечно это правда. И ещё добавил ему,

что мы пацаны - смельчаки сами ныряли, через люк внутрь,

затонувшего, того танка. И не каждый из нас пацанов мог решиться

туда нырять в этот затонувший танк, что бы и самому не остаться

внутри затонувшего танке. Так нырнуть в реку, это для нас всех было

запросто и привычно. Этот затонувший немецкий танк, был от берега

реки Синюха метров 5 пять, а башта танка была покрыта водой более

2 двух метров. Мы ребята в поле с любопытства осматривали,

трофейные машины, подбитые танки, и другую немецкую военную

технику. И для всех нас это не было опасно. А вот затонувший

немецкий танк, заинтересовал нас не как танк. А сможет кто, либо из

нас, нырнуть через люк внутрь башты, этого затонувшего танка? И

вывернуть, что бы и самому не утонуть в нём. Племянник-Саша, задал

мне ещё несколько интересующих его вопросов о тех событиях того

непростого-военного времени для всех, кто пережил немецько-

фашыстскую оккупацию. И на все его вопросы, ответил-как говорят

сполна. Потому, что и сам пережил, тот их «немецкий порядок». И тут

же, Саше задаю вопрос. А почему люди начинают подзабывать о тех

событиях выпавших на наше старшое поколение? И как говорят в

народе, « не нужно быть забывчивым Фомою ». А тот кто не знает

своего прошлого в того не будет и будущего. И рассказал Саши, что

мне и самому приходилось видеть возле Полицейского участка над

Южным Бугом, где были установлены немцами виселицы, и на них

были повешены наши люди. И на их груди, были закреплены

таблички с такими надписями «комиссар», «юда», «коммунист»,

«партезанен» ...........А так же, в том доме, где находился полицейский

участок, под этим домом находился подвал. И в застенках этого

подвала, решалась судьба наших людей, попавших туда в немецкое

заточение. Мне известно, что в том подвале, томились подростки

доставленных со станции Помошной, которые там противостояли, -

фашисту. А теперь их судьба решалась в застенках этого

полицейского участка. А мы ребята знали, что и нас всё время

«подстерегает» опасность, но мы не струсили перед фашистом. А вот,

когда я заходил в дом проведывать Ягеля Гегель, то иногда когда в

доме был его отец и уведя меня, он улыбаясь говорил мне такие слова

О!!! к нам в гости пришёл «партизан», а мы же ребята были просто

«пастухи-подрывники». А в довоенное время мы ребята ходили

гостить, друг к другу по домам. Мне, как и другим ребятам

приходилось бывать в семьях евреев и немцев и на оборот, их дети,

157

посещали наши семьи. И тогда в семьях разговаривали между собой

по-украински, не исключением были еврейские, немецкие семьи, и

семьи других национальностей. Между собой, они иногда

разговаривали своей-национальной родной речью-языком. И в их

домах всё было обставлено в их национальном стиле. Готовили еду и

выпекали с теста, всё-вкусненькое,- как говорят по национальным

рецептам И Матери этих семьей угощали нас ребят всем, что они

умели готовить-состряпать сами. Как теперь говорят, всё лучшее

ДЕТЯМ. И всё это делалось нашими родителями незапамятных

времён. А вот дом в котором жил в довоенное время со своими

родителями Гегель Агель. Он был большим по-своему габаритам и

высоты, и просторными комнатами внутри дома. И стоял их дом на

улице Загородная, хотя эта улица уже тогда не соответствовала

такому названию. Так как от этой улицы были построенные жилые

дома, с усадьбами на целый квартал, и эта улица уже не находилась за

городом. В доме Фрица Гегель, в котором жила его семья было много

комнат с высокими потолками и все комнаты были обставлены

мебелью, со вкусом-согласно их предназначению. Но, что мне

запомнилось больше всего, как в их доме так и на огороде, был

идеальный порядок-везде. Всё было ухожено-убрано. На их огороде,

рос сад и высажен виноградник. И с какой любовью, старанием

со знанием дела, они обрабатывали и ухаживали з всем тем, что росло

на их усадьбе. . И уже под осень на виноградных кустах, висели

поспевшие-увесистые гроны винограда-различных сортов. Из всех

еврейских семей города и евреев – соседей, никто из этих семей во

время немецкой оккупации, не остались живым. Осталась в живых

только евреи Кравецкие, которые заблаговременно успели

эвакуироваться, до оккупации немцами нашего города. Дочь

Кравецького, Бузя –после войны приезжала из Ташкента к нам в г

Первомайск и гостила в нашей семье. А вот нашу семью от расстрела

немцами, смог спасти отец Агеля-Гегель Фриц Яковлевич. А

задумываясь над тем, как бы сложилась и наша судьба ребят,

пастухов-подрывников, попав мы все в немецкие

застенки...............?????

И тут же ответ, там бы всем нам была бы « ХАНА »

158

Герой гвардієць-танкіст лейтенант

Микола Олексійович Полянський.

Полянський Микола Олексієвич. Ватутін Микола Федорович.

Микола Олексійович Полянський народився в м. Орлі. Там він

ріс, виховувався, як і всі інші діти. В той час в нашій країні

відбувались важливі бурхливі події. Країна об’єднувалася і складалася

вже з 16-ти республік братів. Молодь з великим бажанням і

натхненням на нові великі будови йшла працювати. В ту пору в Країні

був такий клич, військової справи молодь навчати. Була повага і

заздрість до тих, хто мав відзнаку “Ворошиловський стрілець ”. Для

молоді тоді була, ще й відзнака така “Будь готов до праці та захисту

Батьківщини”.

Відбувався рейд, щоб вивчити Північний полюс. Тоді це в

Країні була ціла епопея. Здійснювався безпосадочний переліт літаком

через Північний полюс до Америки. Жінки-пілоти з Москви на

Далекий Схід, цю відстань також долали. На шахтах, заводах і

колгоспних полях застосовувались нові методи праці. І ці нові методи

праці “Стахановським рухом” звали-називали. В країні на

виробництві та будовах застосовувалось, ще чимало ручної праці,

тому що в технічному відношенні стані Країна була ще “слабкою”. А

для того щоб в Країні відбувся технічний прогрес і щоб важку ручну

працю на машини перекласти, потрібно нам було самим нові заводи

159

будувати, де б на цих заводах, виробили машини та різні механізми,

на яких могли б все необхідне виробляти.

Закінчивши школу Полянський став мріяти, як і самому до

корисної праці себе залучити. Ось вже Полянський навчається в

Московському машинобудівному технікумі, а в Європі вже в той час

палала війна. І всі думки, що війна нас не торкнеться. Та ось ця війна

докотилась і до нашої Країни. Відразу ж ця жорстока війна поламала

нам всім наші мирні плани, задуми на майбутнє і всі наші мрії.

Спочатку нам здавалось таке, що це незрозуміла для нас провокація, а

це вже для нас була справжня війна. Армія і весь народ відразу

згуртувалися і стали на захист своїх західних кордонів і своєї

Батьківщини. Микола Полянський, щоб добре уміти від ворога свій

край захищати, в бронетанковому училищі різні танки став вивчати, і

щоб добре вміти проти ворога ці бойові машини застосовувати. Нам

всім відомо, що той народ, який не здатен себе захистити завжди стає

жертвою агресора-окупанта втрачає свою незалежність і навіть

державу.

Так сталося і в Західних країнах-Європи, коли фашист окупував

і підкорив майже всі держави. В самого Гітлера була думка така, що

достатньо розпочати йому війну проти Радянського Союзу в країни

настане хаос, безлад, а між народами виникнуть суперечки і різні

непорозуміння. А наш багатонаціональний народ в цей скрутний для

Країни час навпаки ще більше між собою згуртувався, і навіть в цьому

Гітлер помилився-прорахувався. Микола Полянський закінчив

навчання в училищі і став офіцером-танкістом. І його відрядили бити

фашиста на Воронежський фронт, а згодом на Волгу-захищати

Сталінград. В той час за Сталінград і Волжські рубежі з обох сторін

бились так, що навіть було важко сказати, хто кого перемагає-долає. І

велась там така жорстока схватка, навіть за кожен квартал, вулицю,

дім. Полянський в жорстоких боях під Воронежем, Орлом та

Курськом і захистивши від захоплення Сталінграда, німецьким

окупантом. Наші війська пішли далі на Захід. І в цих битвах молодий

офіцер Полянський загартувався і навіть змужнів, і ось він вже з

фронту надсилає листа до сестри Ніни, яка в той час працювала на

оборонному заводі в м. Сталінську, що в Західному Сибіру. До війни

сестра працювала на заводі в Москві.

В листі до сестри він виклав таке:

“Пишу з фронту. Гонимо німців на Захід. Багато сіл і міст ми

звільнили від фашиста, скільки нових місць і людей я перебачив. Ніно

160

і ти не знаєш, яке це щастя, коли ти звільняєш яке-небудь село або ж

місто тебе скрізь жителі радо зустрічають. Відразу зникає в тебе втома

і навіть біль. ”

Війська 1-го Українського фронту, яким керував генерал армії

М.Ф. Ватутін підійшли до берегів Дніпра і їм було необхідно в

короткий термін звільнити від окупантів столицю України м. Київ. За

кілька діб було створено перші плацдарми на Дніпрі. На допомогу

радянській піхоті прийшли танкісти 5-го гвардійського

Сталінградського танкового корпусу. Ним керував генерал-лейтенант

танкових військ А.Г. Кравченко. Після тривалого маршу танкісти

зупинились в лісі біля села Нижня Дубечня. Відразу, як завжди

танкісти добре свої танки замаскували, поповнили пальним паливні

баки, оглянули в якому стані їх машини. І тільки після цього пішли всі

на відпочинок.

Не пішов відпочивати М. Полянський, він вирішив сестрі Ніні

листа написати. Сів на пеньку в лісі і почав листа писати:

“Фронтовий привіт тобі, люба сестро Ніно. Повідомляю, що я

живий і здоровий, настрій прекрасний, хоча декілька ночей майже не

спав, бо гонимо ворога так, що аж курява встає за ним. Перед нами

златоглавим Київ. Пройде кілька днів і ми будемо в ньому…”

В Миколи Полянського була мрія й така: Не тільки звільнити від

окупанта Київ, а й всю Україну, і самому дійти до Берліна, щоб

знищити те кубло-гніздо, що фашизм породило.

Полянського викликали до штабу 22-ої бригади. Там в штабі

лейтенанта по батьківські зустрів генерал. Генерал спочатку запитав

офіцера, яке у нього самопочуття, та його настрій, та в якому стані

бойова техніка? М. Полянський відразу ж генералу відповів, що

самопочуття в нього прекрасне, а танки у відмінному стані. Генерал

виклав офіцеру Полянському яке важливе завдання перед ним стоїть,

а саме: знайти ворога за 40 км звідси. В с. Блиставиця стоїть

німецький гарнізон, і він там будує свої оборонні рубежі, і як зазначив

генерал німці планують там зимувати. Завдання полягає в тому, щоб

дійти туди і цей гарнізон розгромити і вдарити по ворогу так, щоб він

про це довго пам’ятав-запам`ятав. Гвардії лейтенант Полянський чітко

відрапортував, що наказ буде виконано на відмінно.

Розвідники розпочали готуватися в рейд, вивчати свій маршрут

по карті і ті рубежі і траншеї, які їм необхідно буде долати-подолати.

Розвідники все добре підготували для виконання рейду в тил ворога і

ось наказ вирушати. Розвідники на танках спочатку, подолали водні

161

перешкоди річки Десни та Дніпра. А під вечір підійшли до німецької

оборони. Під покровом сумерків і підтримки своєї артилерії, танки

стрімко пішли вперед через оборонні німецькі траншеї. На своєму

шляху вони все трощили, а німецьку піхоту чавили, що в окопах

засіла. Танки пройшли вже німецькі рубежі і мчать вперед по лісним

дорогам до цілі. І весь час вже в дорозі Полянський пам’ятав ті слова,

що в штабі йому в розмові генерал сказав. Що це завдання-наказ, яке

випало виконувати їм, йде від самого командуючого фронтом генерал-

армії Ватутіна М.Ф.

Невдовзі в дорозі назустріч танкістам-розвідникам рухається

колона німецьких машин, під охороною їх танка «Тигра» та декількох

бронетранспортерів, що вели їх на фронт. Коротка сутичка наших

танкістів з ворогом. Був знищений їх танк «Тигр» і

бронетранспортери. Танки О.Полянського трощили німецькі машини і

добре пом’яли їм боки і одночасно також гусеницями танків чавили

німецьку піхоту.

Після цієї сутички танки М. Полянського пішли далі вперед. І на

декількох захоплених трофейних німецьких машинах-грузовиках,

попереду наших танків їдуть-наші розвідники переодягнені в німецьку

форму.

По тих селах, через які наші танки проїздили і де були німці,

вони ніяк не могли второпати, що це за такі танки. Танкісти пройшли

вже і через село Озера, та ось перед ними вже околиці і самої

Блиставиці. В німецькому гарнізоні всі німці зі своїми котелками

йшли до своєї польової кухні за їжею. Раптом з боку села Озір

просвистали снаряди і рвуться навкруги. Почувся також наростаючий

гуркіт танків і брязкіт гусениць. Запанікували німці звідусіль, бо

добре запам’ятали цей гул танків і брязкіт їх гусениць, ще коли під

Воронежем та Курськом поразки зазнали. Німці все кидали і навіть

зброю і стали в паніці , хто куди тікати. Чимало з них з села і до лісу

побігло - втікали. По вулицях і дорозі до лісу наші розвідини з

кулеметів фашиста свинцем поливали.

Був захоплений і знищений весь німецький гарнізон з їх штабом

дивізії, де були вилучені цінні штабні документи. Селяни радо

зустрічали своїх визволителів.

Полянський доповів в свій штаб, що завдання виконано. Йому

наказали, щоб вони всі повертались додому назад в свої частини.

На розі вулиці Озірської, яку вже потім назвали імям

вул.Полянського, жив Король Охтим, рідний дід моєї майбутньої

162

дружини Ольги. Він в свої молоді роки, ще за царя, теж був на війні і,

як він мені при нагоді розповідав, що брав участь і про ті події, які

відбувались в так званих “компаніях”. Та ось до цього діда в двір -

якось несміло заходять танкісти, з якими був і Полянський. Дід

запросив їх відразу завітати до нього в оселю-хату. Та танкістам було

важливіше порадитись з дідом, як їм безпечніше і краще дійти до

своїх військ. Бо ті проходи, по яких вони робили прорив були вже

заблоковані німцями. Дід добре знав всю округу і без карти, бо весь

час жив в цих краях і запропонував їм декілька варіантів, як

безпечніше обійти німецький заслін. Дід з бабкою, наполегливо стали

запрошувати гостей до столу, щоб їх почастувати. Та танкісти, щиро

подякували старим-відповівши, що в них обмаль часу.

Ось колона танків вже йде по вул.Озірській біля дідової хати.

Всі, що їдуть в відкритих танкових люках і на машинах діду Охатиму,

який стоїть біля тина, своїх вхідних воріт в двір, чи то козиряють, чи

то просто руками махають. Танки пройшли вже і через с. Озера, та ось

над ними німецька літак «Рама» летить. Вона з повітря за рухом

наших танкістів спостерігає. І потім пілот «Рами» по радіо викликав

своїх бомбардувальників. В дорозі на танки стерв’ятники почали

бомби кидати. А танки маневруючи йшли все вперед.

Та ось на перешкоді танкістам заплава річки і сама річка Ірпінь.

При переправі через ці перешкоди танкістів накрили більше, як 20-ти

стерв’ятників бомбардувальників, які пікіруючи з літаків кидала на

танки фугаси. Все болото рябіло від воронок. В небі було темно від

торф’яного пилу, а танки і тут все йшли вперед, вміло маневруючи від

ударів бомб. І в цьому двобої з німецькими стерв’ятниками гине

хоробрий командир розвідників Микола Полянський. Указом

Президіуму Верховної Ради СРСР від 24 квітня 1944 р. його за відвагу

і хоробрість нагороджено Зіркою Героя СРСР.

Дещо про мешканців с. Блиставиця, де вони живуть і жили, і

яких від німецьких окупантів танкісти Миколи Полянського

звільняли.

Чоловіки цього села, теж на війні і фашиста громили.

Наприклад, Леонід Мироненко теж на війні був танкістом і брав

участь в жорстоких боях на Курській дузі, де сам горів зі своїм

танком. Повернувшись з війни, в нього обличчя було все синє і

посічене порохом. А його дружини на війні була зенітницею і зі своєї

зенітки збивала літаки фашистів. І ці літаки з їхніми асами падали на

землю і дотла згорали.

163

Чимало блиставчан нищили фашистів вже на німецькій землі. І

самі розповідали, як знищували їх танки, машини, гармати та їх

солдат і звільняли від німецького окупанта народи Європи. Наші

війська звільнили Київ і всю Київську область і пішли далі на захід.

Жителі міст і сіл області відразу, що зруйнував їм фашист стали

відбудовувати все з нуля. А в місцевому колгоспному господарстві

“Шлях Правди” була пустка в дворі ані корови, а ні коня. Що людям

від ворога вдалось зберегти, вони до колгоспу відали – стягне.

Настала весна і зранена війною земля, кликала людей щоб її

обробляли. В країні рік за роком налагоджувалось життя та достаток.

Люди скрізь завзято і наполегливо працювали і за цю працю їх вже

сама країна відзначала орденами та медалями. І працювати під

мирним небом стало можливо завдяки тим мільйонам наших людей-

бійців, які не шкодуючи свого життя на війні, від німецького окупанта

нас визволяли і в жорстоких боях, одержали Перемогу над фашистом.

Вічна їм слава і пам'ять від нас всіх.

Ще гриміла війна та до села повернувся Федір Якович Іваненко,

бо ця війна шкоду його здоров’ю завдала. Його відразу призначили

директором місцевої школи, та викладачем історії та географії. Але

головне завдання було відбудувати зруйновану школу і відновити

учбовий процес. І школа була відбудована бездоганно і вчасно, і діти

в вересні пішли вчитися до школи.

Блиставицька школа, 1944-ий рік. Справа видніється

приміщення, в якому згодом, ФЕДОР ЯКОВИЧ ІВАНЕНКО облаштує

МУЗЕЙ в селі Блиставиця.

164

(І в цій школі зустрічався БАТЬКО, Героя-танкіста, Миколи

Полянського з вчителями та учнями цієї школи. )

Ф.Я.Іваненко щиро любив молодь, і всього себе віддавав для

того, щоб школярі добре вчились, були добрими між собою і з

дорослими, та вчитись фахово працювати за вибраною професією на

виробництві та установах. Ф.Я.Іваненко започаткував при школі

краєзнавчий музей та спостережний пункт за погодою і до цієї справи

залучив школярі. А в самому музеї були виставлені знаряддя праці

первісної людини, які були знайдені школярами в землі і принесені до

музею.

В музеї було чимало окремих стендів на різні тематики з періоду

життя первісної людини і до нашого теперішнього часу. Він

влаштував з молоддю і школярами екскурсії по вивченню свого

рідного краю. Проводились екскурсії до Києва і Москви та до інших

міст. Учні школи брали активну участь у різних олімпіадах та

змаганнях. Переможці змагань, відзначали похвальними грамотами і

навіть путівками в “Артек ”. Сам Федір Іваненко завідував

позаштатним відділом районної газети “Колгоспник Бородянщини”, а

згодом цій газеті надали назву “Вперед” . Він чимало надсилав своїх

дописів до різних газет і журналів. А також друкувались-видавались

написані ним так звані брошури. Так ось прочитавши в газеті

“Правда”, з котрої Ф.Іваненко дізнався, що “Указом Президії

Верховної Ради СРСР від 24 квітня 1944 року про нагородження

гвардії лейтенанта Миколу Олексійовича Полянського відзнакою

Героя Радянського Союзу”.

В Ф.Іваненка відразу виникло бажання дізнатись все про цього

героя, який село Блискавицю від фашиста звільняв. Листувались зі

школою в м. Орлі, де навчався до війни Микола. Листи також

відсилали і в інші місця та все було, ніби марно. Йшли роки за роками

та віднайти рідних героя не вдавалось. Та ось нарешті до с. Блиставиці

надходить довгоочікуваний лист. Його надіслав Олексій Полянський,

батько-героя, в якому повідомив про свою теперішню адресу, де він

тепер живе та працює. Це станція Болшово вул. Сонячна, що під

Москвою. Його листом відразу запросили відвідати с. Блиставицю. На

запрошення це Олексій Полянський відразу дав згоду, і ось дорогий

гість приїздить із Москви на ст. Буча, що під Києвом. На пероні

станції з квітами радо зустріли Олексія Полянського молодь, школярі

та мешканці села Блиставиця. І вже в самому селі він відвідав місцеву

школу, де спілкувався із школярами і все їм розповів про свого сина.

165

Відвідав краєзнавчий музей, оглянув окремий стенд, де було

започатковано все те, що було відомо про його сина-героя. Олексій

Полянський виступив по місцевому радіо перед мешканцями села,

поклав квіти до монумента в селі Блискавиці-загиблим воїнам в

Великій Вітчизняній війні. Полянський-батько разом із школярами

пройшов той шлях і ті села, через які розвідники-танкісти зі своїми

танками тоді пройшли. Зустрівся в селах з очевидцями тих жахливих

подій.

Першим селом на шляху учасників походу було с. Озера. І

жителька цього села Ремньова, яка була тоді в полі розповіла, як на

танковий загін налетіли фашистські стерв’ятники, і як вони наші

танки бомбардували. Всі танки і їх танкісти з цього бою вийшли без

ушкоджень, ухиляючись від бомб.

Танки взяли напрямок на село Воронківку і далі пішли до своїх

військ. Учасники походу проходили вже через інші села.

Мали зустрічі і вели розмову з іншими свідками тих подій. А це

свідки Василь Топал та Іван Мазніченко, які розповіли, як ворожі

літаки над танками безперервно кружляли і пікіруючи на танки бомби

з літаків кидали.

Та ось танки дійшли до заплави річки Ірпінь, а до своїх військ

було вже так близько, хоч рукою подай-подати.

І в двобої з фашистськими стерв’ятниками загинув гвардії

лейтенант танкіст Микола Олексійович Полянський.

Колишня санітарка Олександра Єрмакова вказала батьку-героя

те місце, де поховали його сина.

На згадку про сина Олексій Миколайович зірвав з землі кілька

нагідок і м’яти, які рясно росли довкола, взяв ще й з собою декілька

пригорщей Української землі, щоб вже в себе вдома, квіти росли в цій

святій землі.

Учасники походу повернулись назад додому в с. Блиставицю.

Була незабутня зустріч Олексія Миколайовича з учнями місцевої

школи. Леонід Замостян пов’язав батькові героя піонерський галстук,

а Валентина Гребеник запевнила Олексія Миколайовича, що

піонерська дружина школи, гордо і чесно пронесе ім’я героя

Радянського Союзу Миколи Полянського, як гордо і чесно Він ніс

звання воїна-визволителя. І все це відбувалося під гучні оплески

присутніх в школі.

Після зборів, які закінчилися концертом художньої

самодіяльності, всі учасники їдуть до могили загиблих воїнів, і

166

кладуть на неї свої вінки і квіти. Олексій Миколайович також

виступив перед молоддю і розповів їм про життєвий і бойовий шлях

свого сина, а також виступив перед мікрофоном по місцевому радіо.

У вільний час від усіляких заходів і зустрічей Олексій

Полянський мешкав у хаті діда Охтима Короля, батька моєї тещі, і

вони вже між собою вели розмову про своє життя-буття.

Олексій Полянський розповів діду Охтиму, що коли відгриміли

бої і м. Орел був визволений від фашиста. Він повернувся до рідного

місця проживання-мешкання, але ж не застав ні хати ні інших

будинків. Їх спалили німецькі загарбники. І батько-героя не став

будувати новий дім, а пішов працювати на залізницю на станції

Болшово, що під Москвою. Він став жити в новому домі, на новій

вулиці Сонячній. Олексія Полянського дуже цікавило, як дід Охтим

тоді бачився з його сином, яким він тоді був і, про що розмовляли?

Дід Охтим охоче про все це розповів і, як тоді все те відбувалося. Дід

Охтим також розповів батьку Миколи, як вони з бабусею Устю в

дорогу танкістів проводжали.

І вже жартуючи дід Охтим сказав Олексію Полянському таке,

що вони з своєю дружиною Устею стільки багато в мішечки всього

вклали-гостинців, що навіть подумали, що від цього вантажу може

«прогнутись» днище танка. Дід Охтим також розповів, що і їх єдиний

син Іван, ще до війни проходив службу в Червоній Армії. Спочатку в

Кандалакші під Ленінградом, а згодом на Кавказі, який німці всіма

силами хотіли захопити. І за час німецької окупації Блиставиці, від їх

сина не було ніякої звістки і про його долю вони тоді нічого не могли

знати.

167

Бабуся,Устья і дід Охтим,

з внучками: Олею та Валею. Їх син Іван.

Мені й самому так сталося-поталанило, бачитись і спілкуватись

з батьком Героя - Олексієм Полянським. Я йому також розповів, як

перебуваючи на тимчасово окупованої німцями нашої території, і як

ми всі вижили в тих нелегких для нас умовах війни. Також розповів

йому дещо про наші вилазки «пастухів-підривників» і які ми вкладали

наші «сюрпризи» в німецькі автомашини, і військову техніку,

зважуючи на наші можливості, і обставини, так ми діяли на протязі

трьох років німецької окупації. І як то кажуть в народі все те нам

«Сходило з рук». Німці не могли второпати і нездогадувались, що

якісь «мирні пастухи», такої шкоди їм завдавали. Але ж німці

вважали, що це «діють якісь загадкові радянські диверсанти, або ж

підпільники-партизани», які діяли в Одеській, Миколаївській областях

і не тільки... А за 7-м кілометрів від міста Первомайська в селі Кримка

діяла підпільна комсомольська організація “Партизанська Іскра”.

Також розповів Олексію Полянському, як нам все ж таки

вдалося вижити в німецькій окупації та в ті післявоєнні голодні роки.

Розповів йому також про те, як проходив військову службу в танкових

військах. І навіть сказав, що якби в той час у його сина на озброєні

були такі танки, які були у нас, то навіть німецький «Тигр» чи то

«Панера» були б для них «ніщо». А кулемет «ДШК-а», який був

встановлений на башті танка з нього успішно було вести бій з

168

ворожими літаками-стервятниками. Танки також здатен були долати

водні перешкоди, як по воді, так і під водою. Нашим Прикордонним -

Прикарпатським військовим округом, в якому я проходив, строкову

військову службу-керував двічі герой Радянського Союзу генерал

армії Павло Іванович Батов, а нашою танковою дивізією, керував

герой Радянського Союзу генерал-майор танкових військ Василь

Горбань. І нас в той час фазово навчали військової справи, бо тоді

нами керували і навчали майже всі фронтовики, які самі пройшли

«пекло» справжньої війни і мали великий досвід . І про те нам все

розповідали і передавали нам свій досвід, набутий ними на війні.

Мені, як штатному старшині, строкової служби 4-ої танкової

роти, тієї роти якою керував капітан Іван Федорович Манжелей. З

котрим ми разом «несли» відповідальність за стан справ у танковій

роті. А на мене особисто лягало повсечасно дбати, щоб в танковій роті

була належна дисципліна, і зразковий уставний порядок в казармі, в

якій була розташована рота, і бездоганно виконувався розпорядок дня.

Необхідно було, також своєчасно нагодувати, одягнути, помиті в лазні

особовий склад роти, а також забезпечувати танкову роту всім

необхідним, для проведення теоретичних та практичних навчань з

особовим складом роти, на військовому полігоні.

При відсутності офіцерського складу в розташуванні 2-го

танкового батальйону, яким керував підполковник Політаєв, який

зобовязував-наказував мені, нести всю відповідальність за стан справ

у танковому батальйоні і своєчасно звітував йому.

В той час, в нашім Прикарпатському військовому Окрузі, були

чергові роти в полку, а також в Військовому Окрузі, танкові полки. І

всі ті танки, стояли в ангарах в повній бойовій готовності і чергували

цілодобово. Необхідно було лише швидко по тривозі прибути

екіпажам, до своїх танків і повести їх в бій з ворогом. І цей бойовий

танковий щит був налаштований швидко вийти на бойові позиції, щоб

ворога бити і саму Країну від ворога захистити.

На військових полігонах нас навчали вести бій з ворогом, як на

справжній війні, і на таких навчаннях навіть імітували атомний вибух,

і навчали нас-танкістів, як танковим екіпажам зараженні атомні зони,

вміти долати. І мені особисто доводилось брати участь в таких

навчаннях на танкових полігонах.

На одному із навчань мені було наказано керувати танковим

розвід взводом. І наш розвід взвод, наказ наших командирів виконали

на відмінно. І навіть в армійській газеті був надрукований нарис, де

169

розповідалось, як діяв розвід взвод під керівництвом А.С.Курченко в

екстремальних умовах на навчаннях. І такі мої розповіді Олексію

Полянському навіть настрій йому підняло. Ми тодішні солдати майже

всі пережили і знали, що таке справжня війна, і якого вона лиха і

шкода наносить тій країні, що цього вона зазнає.

На Україні фашист зруйнував багато сіл і міст, а також майже

всі колгоспи, фабрики і заводи. З інших республік-братів, що не

постраждали від війни, йшли на Україну ешелони з різноманітними

механізмами, технікою, будівельними матеріалами, щоб відбудувати

все зруйноване війною. Був відбудований в короткий термін

суднобудівний завод в Миколаєві, на якому розпочали будувати:

Крейсер, заклали в стапеля два корпуси лінкорів, складались танкера,

підводні човни, і інші судна. Відбудовувались зруйновані міста:

Одеса, Миколаїв, Херсон і інші міста. Мені особисто довелось вже в

1950 році в рідному місті Первомайську брати участь на будівництві

зовсім нового заводу для капітального ремонту автотранспорту.

Скрізь люди наполегливо працювали, щоб швидше все зруйноване

фашистом відбудувати і зробити все, кращим, ніж було до того, до

війн.

Та закінчувалося перебування Олексія Миколайовича

Полянського на Україні, зокрема в с. Блиставиці, і він розпочав

збиратись в дорогу додому. Його супроводили-проводжали учні та

мешканці села Блиставиця до автобуса, який курсував між Києвом та

Гостомелем. Біля зупинки автобуса Олексій Полянський подякував

всім присутнім за теплий прийом, який притаманний ще

слов’янському народу і зокрема українцям. І пообіцяв, що вже по

приїзду додому він буде всім розповідати, як українці щиро і гостинно

гостей зустрічають, і також належним чином гостей проводжають.

Я якось, влітку 2010року в центрі села Блиставиця, зустрівся з

Валентиною Гребеник, з якою ми довгий час, разом працювали на

фірмі ОК Антонова, і були добре знайомі. Її батько працював в

місцевому колгоспі “Шлях Правди”, електриком, а її Мати–

директором магазина “Воєнторгу”, військового Гостомельського

гарнізону. Щиро попривітавшись з Валентиною, ми повели між собою

розмову. Та, як виявилося, що вона дуже хворіє і йде до місцевої

лікарні. Але мені все ж закортіло у Валентини спитати, чи вона

пам’ятає той час, коли приїздив до села Блиставиці з під Московя-

Олексій Миколайович Полянський, батько героя Миколи

Полянського?? Відразу від мого запитання у Валентини посвітлішало

170

лице і засяяли в неї очі. І вона мені розпочала розповідати про ті події

і, навіть сказала таке, що сама брала участь у поході по тих місцях, де

тоді ці хоробрі розвідники-танкісти повертались з села Блиставиці до

своїх частин, до Дніпра. Щоб столицю України - Київ і його

мешканців від фашистського ярма звільнити.

**************************

Мирний час і відродження всього того, що було зруйновано

війною..

Бійці в мирні дні згадували, як Вони під час війни, всі разом

«бились» з підступним коварним німецьким загарбником-за

Батьківщину А у мирний час воїни-Переможці, повинні відбудовувати

все зруйноване війною, разом з народом-братами інших республік, які

не зазнали під час війни-руйнувань на своїх територіях.

Зруйнований фашистами елеватор в м. Первомайську.

171

В народі говорять-кажуть,що людина за своє життя на планеті

Земля повинна збудувати дім, посадити дерево або ж сад, народити і

виростити дітей. Дати ім. освіту та належний фах, щоб вже своєю

працею вони могли збагачувати свій добробут, та приносили користь,

своїй Батьківщині. Наша сім’я після звільнення міста, від окупанта

Червоною Армією в 1944-му році. Стали думати, про будівництва для

себе нового будинку. Ще до війни, мої батьки одержали дозвіл, щоб

збудувати для себе новий дім. Були придбані, тоді ж всі необхідні

матеріали, щоб збудувати новий дім. Але ж за час, німецької окупація

та війни, майже все, що нами було придбано було розграбовано, або ж

знищено. Та й інші мешканці м. Первомайська, в першу чергу

відбудовували свої зруйновані війною оселі, а також відбудовували,

зруйновані в місті підприємства та колгоспне господарство та інші

установи. Нашою сім’єю, спочатку було виготовлено цеглу-саман з

глини та суглинку. І в будівництві нашої хати, надто нам допомагав

наш кінь Каштан, без якого і думати про таке будівництво, було б

неможливо. Нам, щоб замісити грасу-суміш з глини та суглинку

залитою зверху водою. І всю цю суміш потрібно нам всім місити

своїми ногами. Та ми залучали для цієї справи і нашого коня Каштана,

якого водили на поводу-канаті, по колу граси і це в коня виходило

краще, ніж у нас-людей. І коли, ця суміш була придатна, щоб з неї

виготовляти саман, то іі вкладали в форми, виготовлених з

деревинних дощок. І ці форми, розташовували – рядами на землі, там

саман – цегла підсихала на повітрі і на сонці. Коли цегла з саману вже

підсихала і нероспадалася в руках і іі вкладали стопками з

прогалинами між цеглинами І під променями пекучого сонця, та вітру

в протягах між цеглинами, вона висихала і була придатна, для

використання іі на будівництві. І ця праця, по виготовленню цегли-

саману була не із легких, і трудомісткою для всіх нас. Всі інші роботи

на будівництві хати, були вже більш легшими. В перший рік, 1944-го

року нам вдалося, закласти фундамент хати та вигнати стіни повікна. І

так наша будівля, зимувала до весни, наступного року. В той,

повоєнний час, була велика скрута, щоб придбати необхідний -

будівельний матеріал, щоб збудувати дім, особливо деревини. В

наступному році, нам вдалося повністю завершити-вигнати стіни

хати. Зробити зверху на балках-настіл та встановити-змонтувати на

них крокви, зашивши їх дошками. Щоб на ці дошки покрити їх

«толью». І таку покрівлю-«толью», необхідно було ще й змастити,

розігрітою-кипяченною смолою, та ще й потім зверху смоли всю

172

покрівлю посипати річковим піском. І це робилось для того, щоб під

час літньої спеки, смола не стікала з поверхні даха. Постелили дошки

на підлозі в прихожій, кухні та спальні. Для опалення кімнат,

побудували груби, піч з плитою для приготування на ній гарячої їжі, а

в духовці цієї ж плити, в якій при необхідності, було б можливо в ній

все випікати. А велику кімнату-вітальню в нашій хаті залишили на

потім. Тому що не було дощок для підлоги цієї кімнати, та й вікна ще

не були виготовлені, для цієї кімнати. І тимчасово , чотири вікна в цій

кімнаті нам довелось закласти, цеглою-саманом. Та й часу у нас

лишалося мало, щоб в цій кімнаті щось робити. Вся наша увага була

спрямована на звершення робіт в тих кімнати, де наша родина-сімья

планував мешкати-жити. І в тих кімнатах, стелю, стіни і все інше було

вимазане глиною (особливий рецепт тієї суміші не подаю)

Залишилось нам очікувати, коли висохнуть стіни і стеля, і їх потрібно

було зліше, потім побілити-білою глиною. І наше будівництво, наша

сімя встигла завершити, щоб в тій оселі вже можна нам було

мешкати-зимувати І все це нашій сімї вдалося завершити, завдяки

тому,що нашій родині велику допомогу, в нашому будівництві

допомагали родичі, сусіди і інші доброзичливі люди. І як то кажуть,

що гуртом - добре і батька “бити”. Наша сімя перейшла мешкати в

новішу оселю і там в кімнатах, ще пахло глиною та крейдою і це для

на було, ще незвично. Але ж кімнати вдень всі були світлими,

просторими, з високими стелями та чималими вікнами в них. Коли

наставала, нічна темрява, то в повоєнний час ми свої кімнати

тимчасово освітлювали такими ж пристроями, як на війні освітлювали

бліндажі. А це використовувалась гільза від снаряда невеликого

калібру,сплесканої в верху гільзи снаряда, куди вставлявся гніт і він

вбирав в себе пальне, і коли гніт підпалювали то він загрався і

освітлював все навколо. І нам учням при таких каганцях доводилось в

наших оселях, виконувати домашні шкільні завдання. Та невдовзі,

були придбані керосинові лампи зі склом на ній, які гарніше світили-

освітлювали довкола і не так чаділа. А це сталося тому, що фашист

відходячи з м. Первомайська, зруйнував електростанцію на річці

Південний Буг, яка до війни давала електричний струм місту. Біля

нашої хати на горді, вже під осінь-мені вдалося, ще й посадити сад.

Там були висаджені, так звані “каліровки”-прищепленні дерева гарних

сортів і добрими за смаком. А це такі дерева, як то: яблуні, груші,

абрикоси, сливи, кущі малини, смородини та порічки. Збудований був

173

також сарай, для худоби та льох внизу другої, меншої половини сарая.

Стіни льоха були викладені каміньям-гранітом, а зверху його стеля

залита бетоном. А зверху цього льоху в приміщенні сарая, була

розташована літня кухня-їдальня. Мене фотографуванню навчав мій

сусід Федоренко Міша, і це в мене виходило майже, як у Міші. Але ж

у мене виникло бажання, вдосконалити своє вміння фотографувати і

виготовляти більш якісні фотознімки. І я залучився навчатись в

фотографічний гурток в міському Палац піонерів. Та того, що там

навчали,-Миша Федоренко мене особисто, ще краще навчив і у мене

виходили фотознімки якісніші ніж у інших учнів в цьому гуртку. І

виготовляв “нормальні знімки”, зі всіми відтінками і контрастністю. І

ця наука для мене було ніби, як то для солов’я, «что бы ему ещё

больше «навостриться» нужно ему у петуха научиться» Та вже згодом

мені і самому стало зрозуміло, що це за така професія бути

фотографом. Себе я зараховую до фотографів-любителів, хоча почав

займаматись цією справою з проміжками з 1940-року і майже до

сьогодення. І добре знаю, щоб одержати цікавий знімок, необхідно

мати художній талант, щоб в тій рамці фотоапарата знаходилось все

те, що необхідно сфотографувати. А це має бути, цікавий природній

пейзаж, річка, водоспад, пороги на річці, гірська місцевість. Та все це

знаходиться майже в нерухомому стані і це фотографувати легше. А

все те, що рухається, або ж фотографувати людей, це більш

складніше. І в таких випадках, фотографи полюбляють казати такі

слова тим людям, що позують-фотографуються. Увага всім, дивіться

всі не кліпаючи очима до об’єктива фотоапарата, звідси вилетить

«горобчик» і впевнившись, що всі витримали його поради і виконує

спуск механізму затвора обєктива. «А горобчик вже полетів».

Але ж в цьому Дому піонерів я познайомився з Григоренком

Георгієм-Жаном. (А в більш дорослому і віці і хто його знав в

Первомайську, і навіть коли він працював на ЛВС-Гостомелі ПЯ №4,

м Києва то його здебільшого теж хто його знав називали Жаном і всі

безпомилково знали хто це такий. Ми з Георгієм Степановичем

працювали в одному відділі, він керував фотолабораторією і до того ж

був фотооператором і завжди бігав по території і по аеродрому з

низкою фотоапаратів виконуючи різноманітні покладені на нього

завдань. І навіть Жан відзняв чимало кінофільмів, які лягли на

кіноплівці-важливі події, які відбувалися на ЛВС-аеродромі. Деякі із

його кіноплівок демонструвались в кінозалі для співробітників і мені

особисто приємно було дивитись такі кінострічки. Та й мені в цьому

174

відділі, в цеху довелось очолити механічний та зварювальні участки.)

А ми з Жаном в підростковому віці мешкали в Ольвіополі 1-ої

частини м. Первомайська і бігали разом до Палацу піонерів, Голта в

фотознімальний гурток. Жора йшов до мосту через річку Синюха з

вулиці Сталінської, а я з вулиці Сталіна і біля мосту зустрічались, і

вже разом через два мости на річках Синюха, і Південний Буг,

крокували до Палацу піонерів. Після закінчення навчань вже на

своєму зворотному шляху, ми також розходились біла мосту і йшли

вже окремо по своїх домівках. Наше навчання в гуртку відбувалось

кожної неділі. Жан все ж продовжував навчання в фотогурткі, а я

залишив своє навчання. Ми навчались в різних школах та й відстань

від тих вулиць де ми мешкали, була чималою і ми з Жаном в

подальшому зустрічались дуже рідко. І наші шляхи згодом

розійшлись, а потім зійшлися-перетнулись лише на фірмі

О.К.Антонова

Григоренко

Георгій Степанович

Кінооператор, КБ - ОК Антонова.

Народився в м. Первомайську Миколаївської області.

Після закінчення десятирічки служив в Севастополі, в

військово-морському флоті-учнем матроса, радіотелеграфіста,

фотокресальщиком. В ОКБ О.К.Антонова, в Києві був зарахований на

роботу в 1959-му році на ЛВС-Пл№2. Спочатку працював, провідним

техніком-експерементатором, згодом кінооператора. І невдовзі

Г.С.Григоренко був призначений керівником кіно-фотолабараторії в

175

відділі 710. І як кінооператор, знімав фільми на різноманітні теми

повязаних з роботою колективу, а це будівництво новітніх літаків і їх

випробування на аеродромах в різноманітних кліматичних умовах-

критичних холодів та жари. За винахідливість і витримку при

проведені кінознімків катастрофи, літака Ан-8, Георгій Степанович

був примійовний, грошовим місячним окладом. Григоренко Г.С.

демонстрував свої кінофільми і проводив виставку своїх фоторобіт,

працівникам завода. Потрапив в аварію на літаку Ан-12 при його

непередбачений посадці-приземлені за межами аеродрому, так

званого “Мандаринового рейсу”.

Горицин Іван, це мій товариш тих нелегких-післявоєнних років.

Він працював, ще тоді це була авторемонтна майстерня де виконували

капітальний ремонт вітчизняних автомашин. І ця майстерня була

розташована вже в знайомому мені приміщені, де під час фашистської

окупації знаходився німецький переробний пункт молока. До якого

мені тоді доводилося в те приміщення «носити для Рейха», від нашої

коровки “Зорьки”-фашистам, кожного дня по 5-ть літрів молоко. А

тепер Іван Горицин, фахівець своєї справи. І у нього була, мабуть

найвідповідальніша робога по ремонту двигуна, а це: Розточити

різцем на верстаті в двигуні залиті бабітом корінні підшипник і

змонтувати на них колінчастий вал автомобільного двигуна і довести

його в робочий стан. А його Мати пишалась своїм сином і розповідала

про свого сина таке, що мій син- Іван все вміє робити, навіть з «трави»

здатний скласти машину. Так от Горицин Іван запропонував мені,

побувати в гостях в його рідні, в селі Трояни, яке було розташоване в

Кіровоградській обл. Добровеличковського р-на. І йти до цього села

необхідно нам було пішки. Іван мені також розповів, що в цьому селі

є чимало бажаючих сфотографуватись і він їм пообіцяв, що він приїде

в гості з «фотографом», знаючи, що у нього є такий приятель-

«кориш», що вміє фотографувати і допоможе виконати його обіцянку.

В післявоєний час в сільських оселях, ще не було електричного

освітлення. А для того, щоб виготовляти фотографії необхідно

користуватись електричним світлом. А щоб проявити фотоплівку в

кімнаті, для цього необхідна повна темнота для високочутливої

фотоплівки, а для менш чутливої плівки дозволяється користуватись

червоним світлом і є така можливість слідкувати за якою

контрастністю зроблений негатива і від якого залежатиме якість

знімка на фотопапері. Ми передбачили і приготували все необхідне,

щоб виготовляти фотографії в непристасованних для цього

176

приміщеннях, в яких нам буде важко, а то і неможливо, щоб проявити

плівку та виготовляти фотознімки в тих умовах. Ми придбали

достатньо фото-бумаги, фотореактивів і багато чого іншого і все

склали в дві торбини, і рушили в дорогу. Але ж ми пішли не по дорозі,

яка вела через села Ольшанку, Добрянку і інші села до с. Трояни, та й

можливо нас хто небудь міг би підвести в дорозі. Та ми вирішили йти,

як екскурсанти берегом річки Синюха, це притока Південного Буга.

Течія води в річці Синюха була спокійною на відміну від річки

Південного Буга, на якому трапляються пороги, як поряд села Мигія. І

там вода в цій річці між порогами тече швидкою і бурхливою. І такі

природні умови цієї річки забезпечили провести Всесоюзні змагання з

«каноя.». На річках в той час були збудовані водяні млини. Наприклад

на «Гановій» мельниці, мололи-виробляли з пшениці, питльоване

борошно. А на річці Синюх в нашому місті, працював млин

«Цидулка». А також на річці Буг в місті, в роки електрифікації Країни

була збудована водяна електростанція, яка виробляла електричний

струм для міста. Та от ми йдемо по березі річки Синюха, минаємо

«Цидулкового млина», і “почвалали” далі берегом річки вверх до її

вехівїв, по мальовничих її берегам. Бачимо, як рибалки з берега

вудками ловлять рибу. Також бачимо на річці рибалок в човнах

«каюках», з яких вони ловлять рибу, а також встановлюють верші

між скал, щоб в них заплила риба, а звідти їй випливти було засть.

Далі по цій же річці, теж був збудований водяний млин, який ми

минули і пішли берегом далі. На низинах і заплавах ріки Синюха були

левади і на них вирощували різні овочі. Городи і колгоспні поля,

скрізь були ухожені і оброблені. І так «подорожуючи» ми з Іваном

дійшли до річки Сухий Ташлик,-це була притока річки Синюха. І ця

річка була для нас дороговказом, що вже по березі цієї річки нам

необхідно прямувати до села Трояни. А це вже ми потрапили на

Кіровоградщину, на її квітучі землі. Дійшли ми з Іваном до село, як

«партизани», коли на дворі вже темніло. На околиці цього села нам з

Іваном зустрілась дівчина. Мій подорожній з нею був знайомий, тому

що раніше-народився і мешкав зі своїми батьком та Мамою в цьому

селі. Іван познайомив мене з цією дівчиною і як виявилось її імя було

Люда, а згодом вони побрались-одружились. Але ж господарі, до яких

ми прямували, ще порались в дворі по господарству і вони нас з

радістю зустріли. Ми планував погостювати в цьому селі, десь з

тиждень, а вийшло зовсім по іншому-інакше. Згадалось мені, що

раніш були такі мандрівні артисти та циркачі, які їздили скрізь,

177

доносячи людям веселі-дотепні вистави, а циркачі виконували

замислуваті циркові номера. Так ось і в нас так трапилось, що для

сельчан ми значились-важались, теж «мандрівними фотографами» і

відразу «пішла» чутка по селу, що приїхали «фотографи» і тут

«пішло-поїхало». І щоб задовольнити всіх бажаючих

сфотографуватись, ми там з Іваном в селі Трояни затримались майже

місяць. Повертались ми додому в м.Первомайськ вже по шляху-

дорозі, яка пролягала через села. І коли ми вирушили в мандрівку

місяць тому до села Трояни, то поля скрізь були зеленими, як в пісні

співають Эх поля, поля зелёные поля. А тепер, пшеничне колосся

налилось і пожовтіло-дозрівалючи. На баштанах також майже дозріли

кавуни та дині. На нашім шляху, нам трапився баштан де вирощували

кавуни та дині на насіння. І за межами цього баштана, над шляхом

були поставлені столи, для проїзних та прохожих, яким би захотілось

покуштувати-зїсти кавуна або ж диню. І всім це бажаючим

дозволялось зробити при умові, що насіння від спожитого ними

залишиться на столі. Ми теж скористувались цими умовами, наївшись

кавунів та динь і залишили насіння на столі. Неподалік від нас на

сусідньому столі, теж смакують кавунами та динями, шофер

автомашини Зіс-3 та його двоє подорожніх, чоловік та жінка. Водій

автомобіля, сам підійшов до нашого столу, спитавши у нас куди ми

хлопці йдем? Ми йому відповіли, що йдемо додому в м. Первомайськ.

То й добре, сказав він нам, я вас хлопці підвезу додому на своїй

фронтовій машині, бо теж їду через м.Первомайськ до Врадієвки. А

ми ще й не подолали половину свого шляху і ще й не дійшли до села

Ольшанка. Та дарма ми з Іваном менш ніж з годину були вже вдома,

дякуючи водієві за його послугу та увагу до нас. Отакі в той час у нас

були ФРОНТОВИКИ.!!

У нашій сімї склались такі обставини, що мені необхідно було

йти кудись працювати. Та й до цього мене залучав у помічники дід

Шишковський, який вмів сам все добре робити по будівництву житла

для людей та виконувати столярку. І мені самому в нього було також

багато дечого навчитись, вміти так, як і він все робити. І ця його

наука, так потрібна в повседенному нашому житті, корисна мені і до

нині. Довелось мені залишити денне навчання в школі і в подальшому

продовжувати своє навчання, в вечірніх навчальних закладах. Та й

мені потрібно було десь влаштуватись працювати на виробництво. Та

благо для мене, що в сімї Володі Кульчицького квартирував Микола

178

Проценко,-прораб, який працював на будівництві Авторемонтного

завода в м. Первомайську. І цей завод зводили не віддалік від нашого

дому. І в нас з Володею виникло бажання, влаштуватись працювати на

цьому будівництві. Ми з Володею звернулись з прохання до прораба

Миколи Проценка, щоб той допоміг нам влаштуватись працювати на

будівництві завода. Він відразу нам відповів, що він нас влаштує

тимчасовими робітниками на різні роботи, на що ми дали йому згоду.

Ми з Володею працевлаштувались і нас під свою «опіку» взяв прораб

Проценко. Він весь час, забезпечував нас роботою-нарівні з іншими

працівниками, незважаючи на наш вік, як то кажуть «взялся за гуж не

говори, что не дуж». Зпочатку ми з Володею працювали на

облаштувані огорожі з цегли по периметру території завода. Копали

траншею, для фундаменту огорожі тина. Рили котловани в землі, в

зазначених місцях. Виготовляли металеві сітки та звязували їх

дротом. І ці сітки застосовувались для перекриття стелі та підлоги -

заливши їх бетоном. Вантажили в кар’єрі на автосамоскиди пісок та

щебінь для будівництва. Нас відрядили працювати на станцію

Камінний Міст Одеської залізниці, щоб завантажувати ж.д.

платформи щебенем. І ми з Володею «шахтарськими» лопатами-

нарівні з дорослими завантажували платформи щебенем, так

необхідного для будівництва елеватора, для сушки зерна на станції

Підгородня. Та от якось одного робітника, який возив на тачці цеглу

до Храму його запитують, що ти тут робиш? Невже не бачите, будую

Храм. Так і в нас вийшло, якщо хтось запитував у нас, де ми

працюємо і, що там робимо, то ми відповідали їм, що зводимо-

споруджуємо завод. Та й нам необхідно було для себе здобувати

якийсь фах. Мій Тато працював на залізниці і нам синам радив теж

повязати свою долю з залізницею. Спочатку, щоб задовольнити мрію

Батька, мені спало на думку навчатись на помічника машиніста

паровоза в залізничному училищі станції Котовськ. А старший мій

брат Льоня вже навчався в Одеському залізничному технікумі, а в

подальшому навчався в Дніпропетровському інституті залізничників

Володя Кульчітсьий готувався навчатись пілотом, щоб на літаку вміти

долати 5-ий океан. А в мене виникло бажання стати моряком далекого

плавання і «подорожувати» по морям та океанам-Земної кулі, та

побувати в портових містах різних країн. І подав документи до

Херсонського морехідного училища. Але ж я того не знав, що це

училище готує «рибалок», щоб на траулерах, рибацьких суднах та

риболовних флотиліях ловити рибу в морях та океанах. Одержую

179

повідомлення з цього училища, в якому викладено, що взязку з тим,

що з мого боку не було надано належним чином належних паперів,

мене відраховано з училища. В той час мені не було з ким порадитись,

як мені діяти у таких моїх обставинах. Самотужки надсилаю листа в

Міністерство рибної промисловості СРСР, що в Москві. В якому

виклав, з яких причин мене відраховано з училища, додавши при

цьому, що всі необхідні-затребувані у мене папери особисто надав-

секретаркі цього закладу (І ця скарга у моєму житті, була першою і

останньою.) Одержавши офіційного листа з Міністерства рибної

промисловості СРСР , в якому повідомлялось, що мене зараховано в

морехідне училище рибної промисловості. На виклик мене

начальника училища Синиціним-доповідаю йому, що на ваш виклик-

курсант Курченко прийшов. (Але ж у мене закралась думка з якогож

приводу мене викликають? Як “скаржника, який дав «ляпасу» по

престижу училища). Синицін, у мене запитав хто мене надоумив-

наставив, і допоміг написати скаргу в Міністерство? Та відповідаю

йому, що сам його написав і надіслав. А листа на допущену хибу

приймальної комісії, надіслано було з Міністерства, начальнику

морехідного училища, капітану першого рангу Синиціну. В

морехіднім училище навчали штурманів і механіків морських суден.

Та я і сам відверто розповів Синиціну, про свої наміри, що мріяв

подорожувати на суднах, які ходять по морях та океанах і заходять в

портові міста, різних екзотичних країн, а не рибалити на суднах.

Синицін зауважив, що праця на риболовних суднах, менш екзотична і

риболовні судна місяцями знаходяться, все на морі чи океані. Але ж

для тих хто любить море і вміє рибалити, для них вона стає ще більш

екзотичною і надає їм насолоду, з того, що люди нашої Країни, високо

цінують працю морських рибалок. І завдячуючи морським рибалкам,

які здатні забезпечити попит людей рибою Та й мені порадив-Синицін

все добре зважити самому, тому що училище не армія, де обовяком

для молоді необхідно було відслужити свій строк в армії. В морське

училище, молодь йде за покликанням, та за конкурсом. Та й навіть за

таких умов в вихованні та навчанні курсантів, в училищі теж

трапляються хиби, та й не все можливо передбачити. Особливо

складно навчатись в училищі тій молоді котра не здатна повязати

свою долю з морем-таких курсантів відраховують з училища

здебільшого з першого курсу навчання. Мені ще вдалося,

познайомитись з учбовим процесом в училищі, побувати на учбовому

180

судні “Товариш”, який стояв на якорях, на річці Дніпрі. Гостював у

свого родича-Лисенка С, який мешкав в м. Херсоні, і працював в

Херсонському морському порту. Але ж спілкуючись з ним він

дізнався, що я помилково вибрав не те морське училище, про яке

мріяв і виклав про свої наміри на майбутнє. Та він мені заперечувати

не став, але ж запропанував мені, якщо в мене виникне бажання все ж

таки повязати своє життя-долю з морем. То він мені надасть такого

рекомендаційного листа і, що за таким рекомендаційним листом, мене

без всяких на то проблем зарахують до Миколаївської школи моряків.

Та ось я вже в місті корабелів-Миколаєві, в якому в той час були

два суднобудівні заводи-один із них побудований на річці Інгул, це

суднобудівний завод імені 61-го Комунара, та в гирлі річки Південний

Буг завод п/я № 6, в подальшому Носенка, а згодом Чорноморський

181

суднобудівний завод. Для завода ім. 61-го Комунара, готували-

навчали молодь робітничих професій по різних напрямкам в РУ №2, а

для Чорноморського завода в РУ №1. В мене виникло бажання

працювати на суднобудівному заводі п/я №6. Але ж, щоб фахово

працювати на цьому заводі-мені необхідно було мати якусь професію.

А рішення в мене було просте-навчатись в РУ №1 міста Миколаєва,

яке готувало і навчало робітників різних професій для цього

суднобудівного завода.

До початку навчань в училищі, нас учнів одягли в ремісничу

форму: повседневну і робочу одежу, темно-синього кольору.

Вихідний костюм і пальто з чорного сукна, шапка та ремісничний

картуз та взуття. І така наша одежа була подібна-схожа тої в яку

одягали моряків, але ж трошечки відрізнялась за пошивом, в яку

одягали моряків та морських пілотів-училища імені Леоневського, що

в Миколаєві, теж одягали в морський одяг-форму. Але ж в них на

безкозирках, була пятикутна зірка, а на стрічках безкозирки і на

погонах “золоті” якоря. З новим поповненням училища проводили

знайомство, як директор училища Іванов так і його заступник по

учбовій частині Шурховецька. Вибірково спілкувались з окремими

учнями. Та черга дійшла і до мене, замісник директора училища-

Шурховецька звернулась до мене з деякими запитаннями, які її

цікавили, на котрі її відповів. Наприкінці нашої розмови, вона

висловилась, все це добре підсумовуючи нашу розмову. І ніби

наказуючи каже мені,-будеш помічником майстра Нерова Петра

Аксентьєвича. А в мене відразу спало, в думці, який же з мене буде

помічник майстра, коли у мене самого, ще навіть ніякої робітничої

професії немає? Та як виявилось потім, це бути «старостою» нашої

групи. Але ж обовязки в старости були різнобічні-це майже

цілодобово, як в армії кажуть «от подъёма до отбоя находиться в

расположени части» і це було так. Та ще й комсомольці нашої групи,

вибрали мене групкомсоргм. І пішло-поїхало, та все було

гаразд.....*****

Навчальний корпус і виробничі майстерні, цього училища були

розташовані на заводській території суднобудівного. І ми всі не тільки

мали змогу навчатись в училищі, але ж і у вільний час від навчань в

училищі, мали змогу відвідувати різні цехи завода. І самим бачити, як

працюють робітники і, що виготовляють, для складання суден. Ми

вже самі усвідомлювали, як ми повинні працювати після закінчення

нашого навчання в училищі. Бачили, як на заводі в стапелях

182

складають морські судна. Але ж на заводі було безліч цехів, які

виробляли всі комплектуючі, щоб збудувати судно. В училищі

працювати на верстатах нас навчав фаховий майстер Неров Петро

Аксентьєвич. І як виявилось вже потім, коли ми вже самостійно

працювали на виробництві в цехах то ми і самі збагнули, що Петро

Аксентьєвич, безперечно працювати на верстатах добре нас навчив.

Нас всіх учнів училища майже за півроку до закінчення наших

навчань, розприділили по виробничим цехам завода, для самостійного

виконання робіт за фахом. Мені випала можливість працювати в

кузнечно-пресовому цеху, в якому був передбачений механічний

відділок де виготовлялись різні штампи в металі на металорізальних

верстатах. Нас в училищі вміти виготовляти штампів в металі не

навчали і це для мене була новина. Але ж за час моєї роботи в цьому

цеху і завдяки, і при допомозі майстра цього виробничого участка

Танасенка Петра Арсентьєвича, і кваліфікованих фахівця по

виготовленню штампів Новицького Гриші та Чернявського Віктора,

мені вдалося опанувати методами виготовлення на фрезерному

верстаті, різноманітних по складності штампів. Та й в цій справі і

самому необхідно було бути «віртуозом», щоб виготовляти штампи на

верстаті. Наприклад для того, щоб виготовити звичайний «крюк-гак»,

що використовується на вантажних кранах і механізмах різних систем,

і застосовуються на кранах морських суднах, та портових кранах. Без

котрих не обійтися, завантажуючи або ж розвантажуючи морські

судна, різної тоннажності. І для виготовлення такого вироба «крюка»,

необхідно в металі на металообробнім верстаті виготовити такої

конфігурації, як «крюк-гак» штамп з двох половин-едентичних одна-

одній. Такий гак виготовляється тільки за допомогою штампа, на

кузнечному пресі. І цей виробничий процес відбувається достатній

швидко і з високою якістю. Для виготовлення ілюмінатора-вікна в

корпусі морського судна, його також виготовляють за допомогою

штампа. Нас практикантів училища, майже щоденно відвідував і

ходив по цехам-наш майстер П.А. Неров, і цікавився в кожного із нас,

як йдуть справи у нас на виробництві. Забігаючи вперед скажу

відверто, що мені де б мені не доводилось працювати ніколи не

хотілось і не виникало бажання стати будь якимось «начальничком».

Але ж мені доводилось за чиїхось «забаганкам» чи бажанню,

виконувати і такі функції в супереч вище викладеному. Завжди мені

хотілось хоча б крапельку, щось корисного зробити для людей і це є

моє кредо. Закінчивши навчання в училищі, ми одержали атестати де

183

були виставлені оцінки по теоретичному навчанню, та який кожному

із нас встановленню кваліфікаційний розряд. А це 3-ій або ж 4-ий

розряди. В атестаті, отриманого мною був зазначений 5-ий

кваліфікаційний розряд.

Мене після

закінчення

навчань в РУ №1

міста Миколаєва,

залишили

працювати в цеху

№6, де я проходив

виробничу

практику. Але ж

ми всі випускники

училища

працювали на

відбудованому

заводі, який під

час німецької

окупації був

зруйнований

фашистом. І його

завдяки

величезних зусиль

будівельників в

короткий строк

вдалося

відбудували і

розпочали на

замовлення і

потреби Країни,-

будувати судна, танкери і навіть підводні човни. Та найбільшим

успіхом, 30-ти тисячного колектива-суднобудівників в той час було,

збудований ними крейсер «Михаил Кутузов» І той день для корабелів-

завода і всіх жителів міста Миколаєва, і тих хто був присутнім, і тих

хто приймав участь при спускі корабля зі стапеля на воду, був

СВ’ЯТОМ для всіх. На це свято в м.Миколаєв на завод приїхав

Уральський ансамбль ім. Пятніцького, щоб разом розділити трудовий

успіх і радість колективу суднобудівників. І з нагоди спуска на воду зі

184

стапеля-крейсара, Ці пісні і пляски-прославленного колекива ім.

Пятницького- додало наснаги і святкового настрою всім присутнім на

спуску зі стапеля крейсера «Михаила Кутузова». Цей святковий день

надовго залишиться в пам’яті, учасників тих подій. Та навчаючись ще

в «ремеслусі» і для нас, як і в школах для учнів були літні канікули, а

для нас це була літня відпустка. Та ми, коли самі під час практичних

навчань виробляли якусь продукцію, а це наприклад, молотки, зубила,

плоскогубці, лящата та багато чого іншого. І за виконану нами роботу

платили нам ще й «грошенята», та ще й компенсували під час

відпустки нам грішми за їжу та безкоштовний проїзд додому та з

дому, тому що ми всі були на Державному утриманні. Мені особисто

їхати додому з м. Миколаєва до м.Первомайська доводилось їздити

лишень по залізній дорозі та ще й на станції Знаменка пересісти на

інший пасажирський потяг, який буде прямувати до моєї станці Голта.

Та дарма ми з Олегчинком Сашком на канікули їхали разом до станції

Знаменка. І в вагоні пасажирського потяга, Сашко запросив мене у

нього погостювати, де його чикає-недочикаеться його ненька Ніна

Петрівна, яка працювала на залізниці станція Знаменка. Мати з

радістю зустріла свого сина і його гостя. Сусід Хантусенко Миша зі

свого двору бачив, як іде Сашко та з ним, ще хтось незнайомий. І

невдовзі, і сам Миша завітав до Ніни Петрівни. Матір Сашка не гаючи

часу запросила нас до столу і пригостила, своїх гостей. Зрозуміло, я

познайомився з Мишком і довідався від нього, що він працює

лісником в так званому «Чорному лісі», поблизу станції Знаменка. І

Мишко запросив нас завітати до нього в ліс, і самим побачити, як

піклуються і працюють люди по догляду за лісом. Ніна Петрівна,

особисто мене щиро запропонувала, що при нагоді, щоб я їх дім не

минав і не соромлячись заходив до них в гості. Згодом мені випало

бути в ціліснім краї на «Цілені» в Північно-Західнім Казахстані,

Петропавловської області, на ж.д. станції Кайранкуль. На цій станції

вже був збудований невеличкий будиночок-вокзал і повз нього

пролягала ж.д. колія, ще не обїзжена, і не така струнка. І по цих коліях

потяги тоді рухались, ще з невеликою швидкістю. Але ж цілійний

хліб-зерно потрібно було вивозити, чим швидше, не гаючи часу-

потягами-вагонами до елеваторів Країни. Біля станції Кайранкуль,

швидкими темпами зводили елеватор для сушки зерна. На цю станцію

звідусіль з полів звозили зерно-пшиниці і вкладали її в великі бурти,

чималих в довжину, і були розташовані один біля одного поряд. Від

негоди, бурти з пшеницею вкривали великими брезентами. І весь час

185

до його відвантаження,-зерно перелопачували і за допомогою

транспортерів перекидали з бурта на новий бурт. Були випадки, що

зерно в буртах «горіло» і навіть були і такі випадки, що вже в дорозі, в

ж.д. вагонах зерно теж «загоралось». Ці «гнізда» де зерно «горіло»

виявляли в першу чергу і його ліквідовували. Але ж як казав

Л.І.Брежнєв, що йому не посчастило побачити той великий-

рекордний, цілійний Казахстанський врожай. А мені самому не тільки

посчастило бачити самого Л.І.Брежнєва, коли він приїздив потягом до

Києва на Київський вокзал на відкриття Меморіального комплексу

Великої Вітчизняної війни в місті Києві. Але ж в ті далекі часи,

перебуваючи на «Цілені», мені і самому доводилось не тільки бачити,

а й перелопачувати, чи гребтися руками в зерні шукаючи те «гніздо де

горить» зерно пшениці. Та для нашої бригади, яку довелось мені

очолити в нас було окреме завдання від керівника Докучаєвського

СМУ, “Петропавловськзагодбуд” Шиподька та головного інженера

цього СМУ Заваліна. А це збудувати приміщене, для дизель-

електростанції і скласти 4-ри фінських дома, в одному, з яких

заплановано було влаштувати їдальню. І все це необхідно було звести

до настання холодів. Була підібрана бригада умільців-фахівців і з

ними був «дядька Черномор», це б то-Анатолій Курченко. І ми не

гаючи часу, всі залучились до будівництва. В першу чергу розпочали

будувати приміщення для дизель-електростанції, щоб вона змогла

виробляти електрострум, так необхідного для елеватора, щоб сушити

в ньому зерно, і вчасно подати струм до ж.д. станції, житла та їдальні

для людей. Інша наша бригада вкопувала в землю деревяні стовпи,

для прокладення на них електричного дроту, за допомогою якого

передати електроенергію-струм споживачеві. Наші бригади своєчасно

впорались з цими завданнями і вдалося збудувати приміщення для

встановлення в ньому дизельних двигунів і змонтованих до них

електромотори. Було завершено складання з деревяних щитів житла

та покрівлю. Введена в дію їдальню для приготування їжі-людям. І все

це будівництво нами було завершене, бездоганно і вчасно, і як то

кажуть по людськи і для людей. Та ми і самі знали, що невдовзі

настануть холода, та й зима не за горами. Надто були задоволені

керівник СМУ Шиподько та головний інженер Завалін, з нагоди

завершення нами будівництва житла, їдальні та приміщення для

дизельелектростанції. Керівництво Докучаєвського СМУ,

Петропавловської області, влаштували нам в новій їдальні обід. І ці

керівники на обіді всім нам подякували, що ми виправдали їх довіру і

186

виконали поставлене ними, нам завдання. А як на нашу думку тоді

найкращою подякую для нас буде, що люди будуть згадувати тих

будівельників, що створили їм належні умови, для їх мешкання і

праці, в цьому ще необжитому Цілійному краї. А до цього, як і ми

будівельники так і інші люди мешкали в палатках. Мені особисто, як

на згадку надали довідку завітованої керівником СМУ Шиподько та

головним інженером Заваліним, за виконання столярних робіт на

будівництві житла на станції Кайранкуль, без зауважень, якісно і

фахово, і виконував роботи по 6-му розряду.

187

Мені, так, як і іншим призовникам необхідно було проходити

строкову військову службу в лавах Радянської армії, щоб там

навчитись військової справи, щоб вміти захищати Вітчизну. Я

потрапив проходити строкову військову службу в армії, до

бронетанкових військ. І мене відрядили на навчання в Учбовий

танковий батальйон, який дислокувався в місті Хмельницький, в

котрому навчали командирів середніх танків Т-54 та механіків-водіїв

танка. Загалом свою службу в армії проходив в прикордонному

Прикарпатському військовому окрузі, яким тоді керував двічі Герой

Радянського Союзу,-генерал армії Павло Іванович Батов. Який

раніше, брав участь у війні в Іспанії, а повернувшись з Іспанії йому

запропонували керувати корпусом, та він був збентежантаний і

відмовився від пропонованої йому посади, так, як до відїзду в Іспанію

він був лише командиром полку. Під час війни Радянського народа з

озверірілим-німецьким окупантом П.І.Батов керував 65-ою армією ї

брав участь і громив фашиста в Сталінградській і Курській битвах. 65-

та армія вела бої в Білорусії, Східній Померанії і Берлінській операції.

П.І.Батов був одним із досвідчених командирів, уміло і чітко вмів

розробляти та організовувати взаємодію військ, як оборонних так і

наступальних операціями, і був в числі тих небагатьох нагороджених

званням двічі Героїв Радянського Союзу. Командиром нашої танкової

дивізії був Герой Радянського Союзу генерал майор танкових військ

Василь Горбань, згодом його призначили замісником командуючого

Київським військовим округом. Нас в той час військової справи

навчали, майже всі фронтовики і розповідали нам, що таке справжня

війна. Та й ми, майже всі пережили лихоліття тієї жорстокої кровавої

війни та фашистської окупації. Після закінчення навчань в Учбовому

танковому батальйоні нас командирів танка призначали за наказом

для проходження подальшої військової служби, по танкових частинах

Прикарпатського прикордонного військового округа. Як командира

танка я в подальшому продовжував виконувати свою армійську

службу в армії, в танковому полку, яким керував полковник Н.Горюн,

2-гм танковим батальйоном керував підполковник Політаєв, до якого

входила 4-та танкова рота, командиром якої був капітан І. Манжелей,

в якій я проходив військову службу майже чотири роки.

188

Командир 2-го танкового батальйона підполковник ПОЛІТАЄВ

та майор ЖЕРЕБЕЦЬКИЙ, проводять заняття з командирами танків-

батальона.

Старшини рот 2-го танкового батальйона на заняттях.

На знімку зліва стоїть старшина 6-ї танкової роти Патетенін,

який звітує за стан справ в роті і ділиться своїм досвідом з

присутніми.

В армійськім уставі говорилось, що кожний хто проходить

військову службу в армії повинен знати в лице, своїх безпосередніх

командирів, від командира відділення до командира дивізії-включно.

Та вже в танковому полку нас всіх навчали військової справи подібної

до дій, які застосовуються на справжній війні, і як нам самим гідно

вміти стати на захист від ворога своєї Батьківщини. В той час при

189

наймі в нашім Військовому окрузі, стояли в ангарах цілодобово в

повній боєвій готовності танки, це чергові роти, полки і навіть дивізії.

І при військовій тривозі їм першими необхідно було вступати в бій з

ворогом. Проводились в військах планові навчання на учбових

полігонах, а це полкові, дивізійні, армійські та навіть окружні

навчання. І на таких навчаннях і мені особисто доводилось брати

участь. Запам’яталось, коли на навчаннях під моїм керівництвом-діяв

танковий розвідвзвод з піхотинцями на броні нашого танка. Нам в

розвідці вдалось скритно виявити зкупчення «ворога» та танків на

марші, які прямували на свої рубежі запланованих їм - умовами

навчання. І всі ці наші розвід-спостереження за «ворогом», вчасно за

допомогою танкового передавача були донесені-передані в

встановленому порядку, в штаб нашого керівництва навчань. І

тактичний задум «ворога» був розгаданий і він був «знищений» ще на

марші в дорозі, які ще не встигли зайняти свої «бойові позиції-

рубіжі».

На інших навчаннях, які відбувались на Південних кордонах

Білорусії з Україною, в її лісах та болотах. І на цих навчаннях навіть

емітували «атомний вибух і цю забруднену-заражену радіацією»

місцевість, нам танкістам, необхідно було подолати. Армійські

штабісти на своїх оперативних картах наносять обстановку подібну до

справжньої «війни з ворогом». І на передодні військових навчань

встановлюють на місцевості, різноманітні позначки в тому числі і

ступінь радіаційної забрудненості на шляху, яким будуть рухається

війська. І щоб виявити такі позначки, командири посилають

розвідників, у яких завдання визначити самим ступінь радіаційної

забрудненості місцевості. Мій танковий екіпаж, одягнутий в захисну

одежу від атомної радіації, був посланий в розвідку. (Ми напередодні

навчань вивчали прилади, які визначають ступінь радіаційної

забрудненості місцевості.) Але ж для нас це були тільки навчання і

радіацію ми визначали на нашому шляху за допомогою установлених

табличках, на яких зазначалась ступінь радіації в цій зоні. А для нас

розвідників, необхідно було виявляти такі зони, які гранично безпечні

для людей. І ми по мірі пересування свого танка робили позначки на

своїй карті ступінь «радіації» на нашім маршруті і одночасно

доповідали про свої спостережень в розвідці, і координати в штаб, за

допомогою танкового передавача. Війська нашої дивізії рухались

вслід за нами розвідниками на зазначеній відстані Та й, на навчаннях

не все відбувається так, як розробляють «стратеги» в штабах різного

190

рівня. На військових навчаннях також задіяні спостерігачі-

посередники, які визначають і дають оцінку учасникам проведеним з

обох сторін таких навчань І спостерігачі навіть мають повноваження

давати вводні на навчаннях, які б ускладнювали виконання

поставленого оперативного завдання. Наприклад такі вводні: Ваш

танк або ж рота знищені «ворогом», або ж взвод, рота чи дивізія не

вчасно вийшли на свої зазначені рубежі і багато чого іншого. І

посередники так діють на навчаннях тому, щоб командири з того чи

іншого боку навчань, вміли швидко знаходити неординарні рішення,

для перемоги над «ворогом». Траплялись і такі прикрі випадки, коли

танки йшли в «атаку», і деякі із танкових екіпажів на своєму маршруті

загрузали в болоті, іноді по саму танкову башту. І такий танк, щоб

його визволити з багнюки застосовували до трьох танків-тягачів і їм

разом в упряжці нелегко доводилося те зробити, щоб витягати того

загрузлого танка. Та як кажуть, що нашим танкам і їх танкістам нема

перешкод. Воно і так, і трошечки не так. Нас танкістів навчали на

танкодромах, на танках долати різні перешкоди, а це: вміти на танку

перетнути кручу, «експарт» і «контер експарт», вміти долати водні

перешкоди і навіть проходити їх танком під водою. Але ж і військові

кореспонденти не дрімали на навчаннях, вони теж уважно стежили, як

проводяться навчання з обох боків-«супротивників». В одній із

армійських газет, був надрукованний нарис про те, як діяв екіпаж

танка в розвідці на тактичних навчаннях, командира танка-сержанта

А.С. Курченко, і на цих навчаннях навіть імітувався атомний вибух.

Але ж і за зразкову військову службу, мене неодноразово відзначали

грамотами, писали листи подяки моїй Матері, що вона виховала

такого гідного сина....

191

Мене також було сфотографовано біля розгорнутого Червоного

Прапора військової танкової частини, а згодом одержав відзнаку

Відмінник Радянської Армії.

192

Після навчань як завжди танкові екіпажі, в котрих їх танки і

інша військова техніка була задіяна і використовувались на

навчаннях, її необхідно було привести в належний стан, як кажуть в

боєву готовність. А це кропітка і трудомістка праця для танкового

екіпажа. Після завершення таких робіт і приведення військової

техніки та озброєння в належний стан, і тільки після цього вона

зберігається в ангарах-накривши зверху брезентом. Коли проводяться

«паркові дні», то військові уважно оглядають військову техніку та

193

озброєння і при необхідності, як завжди все старанно протирають від

бруду і змащують мастилом, щоб залізо не ржавіло. І навіть

підвішували всередині башти танка мішечки з сіликогелем. І все це

необхідно було виконувати для того, щоб сілікогель вбирала в себе

вологу, а згодом ці мішечки з сілікогелью замінювали на висушену

силікагель, і також в мішечках. Всі навчання в полку виконуються, за

суворим розкладом дня, а це: теоретичні навчання в класах, строєва

підготовка на плацу, відпрацювання і вміння долати різні перешкоди

на спеціально облаштованому майданчику, та відпрацювання різних

фізичних вправ на спортивному майданчику. Проводились з

військовими в складі роти по взводно, марш кидки в повній військовій

викладці, на дистанції 10 км. і більше. В той час Міністром оборони в

Країні був Г.К.Жуков і будучи в Індії з дружнім візитом. Йому надто

сподобалось, що в Індійській армії всі стрункі, підтягнуті, фізично

розвинуті та загартовані. І Г.К.Жуков в Радянській армії запровадив

годинну, вранішня фізичну зарядку від солдата до командира девізії

включно, що дало змогу фізично навантажити військових і «зкинути»

з декого зайвий жирок.

Про Жукова і Брежнєва, і їх внесок в Перемогу над ворогом,

викладено в багатьох спогадах учасниками тих буренних подій.

В армії кажуть, що солдат спить-відпочиває, а служба йде, та це

не зовсім так. Але ж наші солдати, такі патріоти і так добре навчені,

що цілодобово напоготові і в кожну хвилину здатні виконати

194

найвідповідальніше завдання і стати на захист своєї Батьківщині.

Вийшов наказ командира танкового полку, де зазначалось щоб

відрядити: замісника командира батальйона по технічній частині

старшого лейтенанта Палілова Олексія Миколаєвича та з ним

командира танка сержанта Курченка Анатолія Степановича, старшого

механіка водія молодшого сержанта Балакірєва Володимира

Васильовича, механіка водія молодшого сержанта Редько Михайла

Івановича та механіка водія молодшого сержанта Маулья Олексія

Єгоровича і потягом їх всіх, відрядити в місто Нижній Тагіл, для

одержання там на танковому заводі танків Т-55. І це завдання, під

керівництвом старшого лейтенанта О.М. Палілова було нами

виконане бездоганно.

На знімку зліва: Мауль О,Є,, Редько М,І, в Москві, проїздом на Урал.

195

І цей наш ешелон з танками, прибув, аж із Урала на станцію

Хмельницкая. Та коли ми самі прибули в розташування нашого полку

то самі здивувались. В казармах де базувався особовий склад полку

майже нікого нема, тільки буди залишені днівальні та охорона

військових обєктів-караул. І тільки в них ми дізналися, що

трапилось? А трапилось те, що тепер-зараз всім добре відомо. А це по

боєвій тривозі була піднята вся наша танкова дивізія. І терміново

відбула до Угорщини з «військовим візитом». Через деякий час,

повернулась вся наша танкова дивізія, а з нею і 4-та наша рота, і не

зазнала ніяких втрат. Учасники тих подій розповіли нам, що там

трапилось. Але ж ми і самі бачили, що на декількох танках в полку на

їх броні були такі невеличкі заглибленки від снаряда, який влучав в

танк, а це виглядало на броні танку так, ніби, як то ложкою холодну

кашу з тарілки хтось черпанув. Згодом в військах все уляглось і все

відбувалось, як і до того по розкладу штаба полку та інших деректив

зверху. Для проходження строкової військової служби, в полки дивізії

прибувало нове поповнення, на заміну тим в кого закінчився термін

служби в армії. І старшині роти, як нікому, потрібно велику увагу і

турботу приділяти, як новоприбулим так із повагою і вдячністью-

збирати в дорогу-додому, тих хто завершив служити в армії. Та от

невдовзі зі штаба дивізії прибув наказ до штабу нашого полку,

завітованого командиром танкової дивізії В.Горбань. В цьому наказі

було викладено, що старшого сержанта строкової служби Курченка

Анатолія Степановича, призначити старшиною 4-ої танкової роти, 2-

го танкового батальйона в/ч 55216. Але ж наказ є наказ і його

потрібно всім виконувати. Я і до цього наказу вже виконував,

тимчасово обовязки старшини 4-ої танкової роти майже рік, і цей

термін на цій посаді для мене був ніби випробувальний термін. А

тепер в звязку з цим наказом на мене була покладена вся

відповідальність за стан справ, які відбуваються в роті. І виконувати

свої обовязки разом з керівництвом роти, не так, як «лебідь, рак та

щука», а всім разом рухатись в одній упряжці і напружуючись тягнути

«воза» в одному напрямку А старшині роти особисто необхідно

повсечасно дбати і турбуватись про забезпечення особового складу

роти всім необхідним: Для проведення з ротою теоретичних навчань в

класах, навчань механіків-водіїв на танкодромі, навчальної стрільби з

танкових гармат на полігоні, а також більш масштабніших навчань

далеко за межі свого гарнізона, з виїздом військової техніки та її

196

особового складу, навіть в інші області. Мені необхідно було лише

передати новопризначеному командиру танка молодшому сержанту

Федорову Леоніду Івановичу-росіянину-Москвичу свій танк Т-55 під

№342 і його екіпаж:

Знімок, зправа наліво: Механік-водій танка, молодший сержант

Концевой Анатолій Григорорович-білорус, заряджаючий гармати,

рядовий Алієв Абок Алієвич-таджик, наводчик танкової гармати

єфрейтор Уазіков Шаміль Хорунович-лакец-балкарець. І їх бувший

командир танка, старший сержант-старшина 4-ї танкової роти

Курченко Анатолій Степанович-українець.

Але ж тепер мені, як старшині 4-тої танкової роти потрібно було

дбати не про один танковий екіпаж, як було раніше, а про всі танкові

екіпажі і особовим складом роти. Справжній старшина роти це, як

«Мати і Батько», які весь час піклуються і виховують своїх рідних

дітей. А в старшини роти їх набагато більше, і він ніби то

«багатодітний батько». Старшина роти особисто несе відповідальність

за зразковий уставний стан в розташуванні танкової роти. Дбає, щоб

особовий склад роти був охайно одягнутий. Взуття необхідно так

підігнати по ногам, щоб воно при його використані не терло ноги і не

було тісним, особливо це важливо в випадку, коли особовий склад

роти долае марш кидки на далекі відстані. Безперечно, щоб військова

197

служба проходила належним чином по уставному і за розкладом, для

цього ще й необхідно було щоб особовий склад роти був своєчасно

нагодований в їдальні, та ще й в зазначений термін особовий склад

роти, вимитий в лазні, була замінена їм брудна білизн на чисту,

виглажену-білосніжну. Замінена також постіль на чисту, на ліжках в

розташуванні особового складу роти. А ось і про таке не менш

важливе: Зброя і набої зберігались в окремій облаштованій для цього

кімнаті і старшина роти ніс особисту відповідальність за зберігання,

зброї, набоїв, вибухівки і вів її суровий облік. А ось «каптьорка»-

роздягальня для особового склада роти потребувала дещо в ній

переробити-покращити для зручності її використання і швидко знайти

свій одяг, та одержати зброю в випадку, коли роті за різних обставин

обявляють Тривогу. Рота швидко в визначений термін шикується, для

одержання наказу з приводу тривоги і яким чином виконувати наказ,

чи то на танках або ж іншим способом. Та щоб в «каптьоркі», в таких

випадках не відбувався «Броунський рух», щоб знайти свій одяг, який

був розташований в роздягальні по взводно 1-й,2-й,3-й і тільки під

коміром було зазначено, звання та імя того хто його використовує. І

ставалась плутанина, щоб швидко в таких обставинах знайти свій

одяг, і траплялось так, що в попихах одягались не в свій одяг а згодом

мінялись одягом між собою. Та щоб вдосконалити швидко знайти свій

одяг в роздягальні, необхідно було дещо вдосконалити а це:

Влаштувати так, щоб святково вихідна та повседневна одежа була

розташована в роздягальні, винятково в визначеному для цього місці

по взводно пронумерованих цифрами різного кольору та прізвищами,

в такій послідовності, як кожний військовий стоїть в вишикуваній

танковій роті. І таке запровадження, надало швидко і безпомилково

знайти свій одяг. Належним чином зберігався шансовий інструмент,

для виконання різноманітних робіт ротою на території танкової

частини та на танкодромі. Важливо було влаштувати сушілку для

верхнього одягу та взуття, яке в негоду промокало. В військах, завжди

відбуваються строєві огляди, вищим керівництвом. І на такі заходи

завжди, приїздили генерали. Полк шикували на строєвому плацу, по

батальйону і по ротно. Впереді в строю вишикуваної роти, як завжди

знаходиться командир роти, а замикає її старшина роти. Командир

полку, де на плацу стоїть вишукавшись полк, подає наказ, полк

струнко!! І крокуючи до генерала доповідає йому, що ввірений йому

танковий полк, для строєвого огляду приготовлений. І генерал разом з

командиром танкового полку оглядають вишукованних на плацу

198

військових. Генерал і командир полку йдуть поряд військових.

Генерал вибірково звертається до окремих офіцерів, сержантів, та

частіше до солдат з різними запитаннями, які його цікавлять. Та на

запитання, ми генералу відповідали, що служба в нас відбувається

згідно з вимогами військового устава і командирами своїми, які нас

навчають військової справи, задоволені. Але ж, як і траплялись якісь

недоліки, то на них ми не скаржились тому, що самі добре розуміли,

що нас виховували і навчали ФРОНТОВИКИ, які й самі під час війни

пройшли «вогонь, воду, та мідні труби». Та ось генерал підходить до

солдата сусідньої роти, та й запитує його. Як йму служиться? А той

виструнчившись відповідає, та все гаразд товариш генерал майор «але

ж ось таке, мене старшина роти називає “мордою”, а ви знаєте

товариш генерал, що в нього лице набагато більше ніж у вас». Сам

генерал цю витівку солдата сприйняв належно з розумінням і навіть

щиро засміявся, почувши все це від бравого солдата Нас в армії тоді

добре годували, та й у мене самого була тоді «морда відкормлена і чи

мала».

Рядові: Хантусенко Михайло, Молодші сержанти: Лашкул Гриша,

та Курченко Анатолій. Сириця Володя, Курченко Анатолій

199

А це для порівняння, які в нас тоді були «морди», а це мої друзі

земляки з м. Миколаєва, з сусіднього полку важких танків, нашої

дивізії, зліва молодший сержант Лашкул Гриша, стоїть молодший

сержант Сириця Володя праворуч молодший сержант Курченко Толя.

А це вже поряд інший фотознімок рядові: Зліва Хантусенко Міша, зі

Знаменки і Курченко Толя з Миколаєва.

Після огляду генералом, вишукованого полку по ротно. Згодом

по команді кожна танкова рота чітко строєвим кроком та ще й з

гучною військовою строєвою піснею, крокують по плацу повз

генерала та командира полку і інших осіб, що супроводжують

генерала. І щоб підготуватись до таких строєвих оглядів і одержати

зразкову оцінку, багато дечого залежить від старшини роти та

командирів взводів, щоб їх підлеглі мали молодецький вигляд. В

підсумку строєвого огляду полку і перевірки уставного порядка в

танкових ротах. 4-та танкова рота визнана в полку Зразковою. А коли

наша рота кроквал по головній вулиці м. Хмельніцкий, до міського

театру на виставу “Наталка-Полтавка” ГІ Котляревського, чітко

крокуючи строєм по цій вулиці міста, наша рота встигала виконати

гучно і з піднесенням декілька строєвих пісень. І завдяки тому, що в

нашій роті був талановитий заспівувач Микола Ратінський,

«западенець», який мешкав до призову в армію на полонині в горах

Карпат. І всім відомо, що більшість людей того краю люблять пісні і

сомі при нагоді їх з задоволенням співати. І ці пісні линуть від їх

самого серця і душі. І пісні в тому краї завжди лунають на полонинах

та Карпатських горах тими людьми, що мандрують, або ж пасуть

своїх овець в горах. І коли наш Микола гучно і з піднесенням

заспівував, а ми всі ротою, ще більш гучніше, надриваючи голосові

звязки виконували військову строєву пісню Та головне, нам в цей час

давали оцінку прохожі, які йшли вулицею і зупинялись, щоб

послухати пісню в нашому виконані та подивитись, як ми чітко

крокуємо. Та й з домів, повз яких пролягала вулиця по якій ми

крокували. І з вікон своїх домів, і балконів виглядали люди і з

задоволенням слухали виконання нами армійських пісень, і навіть нас

вітали помахуючи руками. І нас танкістів самих, все це окрилювало.

Коли нам доводилося брати участь на навчаннях на полігоні, то іноді

нам випадала можливість на марші своїми танками рухатись,

сільськими вулицями-селами. От літаки, які стрімко летять в повітрі,

то з землі люди навіть чують, як «пропелер самольота в небі грімко

пісню поёт». А в наших танків так не виходило, тому що танкові

200

двигуни так гуділи та ще й «ревіли» і брязкотіли гусениці рухаючись

шляхами і долаючи різні перешкоди, горбаки та рови і це вже не було

схоже на спів. А в змаганні, літаків з танками по «співу» їх двигунів і

це в них виходило ніби так, як спів соловейка та півня. Та коротко,

коли ж на аеродромі літак готується в польот, а потім стрімко

підніметься зі взлітної смуги аеродрома, то його двигуни, при цьому

«гудуть і ревуть», ще гучніше ніж танкові двигуни. Але ж наші вмілі

водії танків так керували і рухались ними по вулицям сіл, що майже

не було чутно гудіння двигунів. Але ж як на мене невеличка

неточність, це коли ми в небі бачим летить «Ястрибок», то його

гвинти співають-поют. А сучасні літаки здебільшого гудуть, а

сверхзвуковий літаки, коли вони пролітають і тільки згодом чутно їх

стрімкий політ. Вертоліт в повітрі не тільки гуде, але ж і його гвинти

тарахкотять. Та коли наші танки «проходили» вулицями сіл, то люди

тих сіл-входили за тини своїх домівок і за городити, щоб самим

подивитись на танки та їх танкістів, які стояли в відкритих люках. І

жінки та дівчата залюбки і щиро, виносили нам в кошиках гостинці. А

це здебільшого фрукти яблука та груші і багато дечого іншого. І щоб

не образити гостинних людей, ми приймали гостинці- дякуючи їм за

їх щирість. А от хлопчаки-витівники, кидали-швиряли нам прямо в

руки, яблуками та грушами. І ці витівки хлопчаків, які на «ходу»

наших танків все це робили і це їм всім надто подобалось, та й нам

самим подобалось спостерігати за їх настирливістю і бажанням, таким

чином нас пригостити. І деякі спогади викладаю, навіть зі слізьми на

очах «со слёзами на глазах», а деякі спогади зі слізьми радості, і

самому за них не соромно згадувати, і мабуть є чим пишатись. Велика

відповідальність лягає на старшину, коли його рота заступає в

черговий наряд, а це: в караул на різні пости для охороні військової

техніки, озброєння, одежніх, продовольчих складів та інше. Ті хто

відбуває в караул, їм видається зброя-автомати з набоями. І несення

караульної служби рахується, як виконання боєвого завдання. І вразі

виявлення вартовим порушника, вартовий зобовязанний першим

попереджувальним пострілом в повітря і своїм окриком примусити

порушника виконати вимогу вартового і це повинно відбуватись

швидко. В разі непокори порушника вартовому, він його знищує ї про

такий випадок відразу доповідає начальнику караула. Важливо

відповідальний пост, це охорон в штабі полку чи дивізії їх Червоних

Знамен, вартовий стоїть біля Знамені струнко, міняючись на цьому

201

посту через кожну годину. Вартовий біля Знамені, зобовязанний

вітати-віддавати честь на караул офіцерському складу, які заходять

і виходять зі штабу. Необхідно також старшині відряджати, в

гарнізонну комендатуру для несення патрульної служби по місту

Хмельніцкий. А також відрядити в наряд до їдальні, щоб разом з шеф-

поваром готувати їжу для танкового полку, і це також не менш

важливо. Вийшов наказ командира 2-го танкового батальйона

підполковника В.Політаєва в якому було викладено, вразі відсутності

в розташуванні батальйона його офіцерського склада. Обовязки

командира танкового батальйона покласти на старшину строкової

служби 4-ої танкової роти, з тими ж повноваженнями, якими

користується командир батальйона. І цей наказ посилив мою

відповідальність не тільки в роті, але ж і в танковому батальйоні.

Коли особовий склад танкового батальйона відбуває на навчання,

далеко за межі свого гарнізона. Танки вантажать на ж.д. платформи і

везуть їх потягом до ж.д. станції Гуйва або ж Пряжево, які

розташовані поблизу де планують проводити військові навчання І за

завантаження, транспортування і розвантаження, військової техніки і

багато чого іншого, несе особисто відповідальність замісник

командира танкового батальйона старший лейтенант Палілов О.М. А

старшини рот, батальйона несуть відповідальність,за забезпечення

всім необхідна для проведення військових навчань незалежно від

погодних умов: а це влітку в спеку, дощ, зливу, вітрів. А взимку це

заметіль, люті морози, на навчальнім полігоні і за його межами.

Особовий склад, на навчання прямує влітку в кузовах вантажних

автомобілів, взимку в вагонах пасажирського потяга. Та щоб

поліпшити кращі умови, для навчань і мешкати не в палатках, а

збудувати просторе приміщення з різними побутовими послугами. І

на таке будівництво залучались військові. Наша 4-та танкова рота,

також частково була задіяна на такому будівництві. Мені і самому

іноді випадала можливість, брати участь в будівництві учбового

центра на Житомирщині. Крім всіх моїх повседневних турботах, як

старшини роти, мені вдавалось ще й від всього іншого іноді, дещо

сфотографувати те, що було дозволено. Та ось на знімку видно

виступає на імпровізованій сцені, хоровий ансамбль з м. Житомира. А

далі проглядається велика будівля з телевізійною антеною,

встановленої на високому стовпі. В середині того приміщення

202

передбачені кімнати, для навчання, відпочинку і при бажані в вільний

від навчань час, мають змогу дивитись телевізор в одній із кімнат.

Виступає Житомирський ансамбль, на учбовому танковому полігоні.

Танковий екіпаж сержанта Басова Миколи Івановича та з ним,

рядовий Хушаков Нігмат Хушаковіч-заряжаючий, рядовий Фролов

Василь Федорович-наводчик гармати та механік-водій танка

молодший сержант Медведенко Олексій Петрович. І цьому танковому

екіпажу, було поставлено «бойове» завдання, вантажити пісок в кузов

автомашини на будівництво Житомирського учбового танкового

центра. І виконання такого завдання для екіпажа, була більш легшим,

203

ніж рити на навчаннях у складі екіпажа в землі укриття, для свого

танка.

((Згодом сержанта Басова М.І.-уроженця села Островка,

Андреівановського району, Одеської області було призначено

командиром 3-тім взводом, 4-тої танковим роти, 2-го танкового

батальна, В/ч-55216.))

Завітав наш «Тато-прораб» командир 4-ої танкової роти капітан

Манжелей І.Ф.до «вантажників», командира танкового екіпажа,

сержанта Басова М.І. та рядового Фролова В.Ф, наказавши їм

прискорити завантаження автомобіля піском, якого вже обмаль було,

для виконання будівельних робіт на навчальному танковому полігоні

.

А це вже зовсім інше важливе «бойове» завдання, особисто для

Старшини-«повара» 4-ої танкової роти Курченко А.С. та з ним

204

єфрейтора Уазікова Ш.Х. рядового Больбаха М.Д. та водія вантажної

машини, рядового Бурцева С.П., яким необхідно було поїхати

автомобілем на колгоспне поле-Житомирщини, за овочами та

вітамінною «зеленью», для приготування в польових кухнях їжі для

особового військового складу, який бере участь на військових

навчаннях та на будівництві учбового танкового полігона. На

колгоспному полі, завдяки кропіткої щоденної праці селян,

вирощували картоплю, червоні бурячки, морковочку. А поряд на

овочевій плантації, росла капуста, помідори, огірки, та інші дари

ланів. Жінки-трудівниці і дівчата, які працювали на колгоспних ланах,

все необхідне для нас приготували в ящичках і нам необхідно було

лишень самим завантажити в кузов автомобіля. І з цих «дарів»

Житомирських ланів, вже наш армійські шеф-кухарі могли готувати,

смачну їжу на сніданок, обід та вечерю. Та ще й приготувати так

необхідні вітамінні салати з овочів.

На березі річки Тетерів,(Житомирщина). На знімку знизу:

Уазіков Ш.Х., Жидков А.М., стоять: Фролов В.Ф.,Козуб А.Е.,

пригнувшись стоїть старшина 4-ї танкової роти, Курченко А.С., Мітін

В.П., Алієв А.А., Медведенко А.П., Концевой А.Г..

205

В палатках на навчаннях, мешкає 4-т танкова рота. На знімку

зліва направо: Філіпов Ігор Олексієвич-Удмурська С.Р., Федоров Л. І.-

Москвич, Больбах Микола Дмитрович з Тули, Земськов Володимир

Олександрович з Казані, Курченко Анатолій Степанович з Миколаєва

Щорічно до лав армії, прибув нове поповнення на заміну тих, в

кого закінчився-вичерпався термін проходження служби в армії. І у

такий «перехідний» період, командирам різних ланок, а особливо

старшинам рот, їм необхідно дбати, як і про новоприбулих, так і про

тих хто відбуває з лав армії-додому. При цьому, забезпечити

боєздатність в військах і належний уставний порядок. Командири не

поспішали звільняти з лав армії тих хто відслужив свій термін

строкової служби в армії до тих пір доти вони новоприбулій заміні, не

передадуть танки і озброєння в належному стані і посприяти, як їм

вже самим вміти бездоганно обслуговувати військову техніку, та

озброєння, та вміти її застосовувати при необхідності на навчаннях. І

тільки впевнившись в своєї гідній заміні, і тільки тоді з чистою

совістю ми не вагаючись, могли залишати військову службу в армії, за

згодою наших командирів. В тих у кого спливав термін проходження

строкової служби в армії, вони самотужки завчасно готувались в

«дембель». А це насамперед підготувати свій одяг в належний стан,

щоб все на них було новеньке і підігнано за їх смаком, і все це ними

робилось не так, як цього вимагав армійський устав. Та й старшина

роти, з розумінням у всьому їм сприяв і допомагав тому, що добре

знав, як би там всього не було тих хто проходить службу в армії, це

одне. А коли вже приїздить з армії синочок додому, то його рідні і

206

знайомі, навіть по одягу в змозі визначити, який вплив і виховання

здатна дати армійська служба. Після того, як в зазначений термін

лунала команда «отбой» і вся рота лягала відпочивати, то ті в кого

залишалось до «дембеля»,десь з місяць. То після команди «отбой»

вони відразу не засинали і сон їх не брав. І вони лежачи на своїх

ліжках, між собою символічно перегукувались. Ось один каже не

голосно, я доїхав додому в Москву, другий каже в Ленінград, інші в

Ростов чи Одесу та інші міста і села. А ті, що були призвані в армію з

інших республік нашої Країни, тобто Білорусії, Грузії, Узбекістана,

Таджикистану і ін.,то казали-проїзжаю Мінськ чи Москву і інше

місто, і так вони подумки мріяли лежачи в ліжку, в казармі, як вони

їхатимуть через інші міста-додому. Напередодні тих хто відбував в

запас і задовольнити їх бажання, командири і в штабі полку

цікавились, в яке місто чи село, і в який райвійськкомат їм надавати

необхідні папери. І такі папери надавались для того, щоб стати на

облік в райвійськкоматі, та отримати паспорт, щоб влаштуватись

працювати чи навчатись. Для мене особисто був такий вибір це: Їхати

працювати на Чорноморський суднобудівний завод з якого мене

Центральним райвіськоматом м. Миколаєва, відрядили до лав армії.

Та й в листі надісланому мені напередодні, Волковим Володею, що

мешкав на розі головної вулиці міста Радянська та бульвара вул.

Херсонська в м. Миколаєві. Волков Володя разом зі мною працював

на суднобудівному заводі і в надісланому мені листі виклав таке, що

мене чикають працювати в тому цеху-там де я раніше працював. І далі

виклав таке, якщо я встиг одружитись, або ж є у мене такий намір-

одружитись, то непорозумінь з наданням житла для мене не виникне

ніяких. Та згадую й таке, коли напередодні, ще до мого призову в

армію, на так званому масиві «Піски» в м. Миколаєві, цей житловий

масив був майже забудований-багатоповерховими будівлями. І в той

час, мені особисто пропанували, залишити «общагу», в кімнаті якої

мешкало більше 20-ти чоловік і залишити цю «общагу» і оселитись на

масиві «Піски» в окремій кімнаті на 2-ві особи зі всіма побутовими

послугами. Та й з Михайлом Хантусенко ми познайомились коли я

гостював в Ніни Петрівної Олегченкової-Сашкової Мами. З котрим

ми працювали на суднобудівному в Миколаєві. І сталось так, що ми з

Мишою Хантусенком зустрілись в армії, коли ми проходили строкову

службу в одній танковій дивізії. Мишко проходив службу в

сусідньому полку-важких танків. А я проходив службу в танковому

полку, середніх танків. Весь час при зустрічі зі мною, коли

207

закінчувався термін нашої з Мишком служби в армії, він запрошував і

наполягав на тому, щоб їхати з ним працювати лісниками в

Знаменський ліс. В якому до призова в армію Мишко працював-

«лісником». Але ж моя Ненька, звала мене повертатись до рідного

дому з якого я «випорхнув і подався в світ» . Та й який з мене був би

син, котрий не поважає свою Маму. І вверх взяло Материнське

прохання. І мені необхідно було готуватись до повернення додому в

м. Первомайськ-залізничної станція Голта. Отримав в штабі танкового

полку всі необхідні папери про закінчення строкової служби в армії і

щоб стати на облік в Міськвійськоматі, м. Первомайська. Всіх

звільнених з лав армії вишикували на строєвому плацу, і командир

полку перед ними виголосив промову. В своїй промові він подякував

всіх, за їх зразкову і віддану службу в армії, і також щиро побажав нам

трудових успіхів в народному господарстві Країни, та створенню

кожному із нас міцних своїх сімей. Ми всі на автобусі приїхали на

станцію Хмельницкая, щоб нам всім з цієї станції в пасажирських

потягах роз’їхатись по домівках в різних напрямках, нашої неосяжної

Батьківщини. До прибуття пасажирських потягів в нас самих

залишалось чимало часу, для хвилюючих розмов і між нами точились

різні балачки, а також мали можливість проводжати, тих в кого

раніше по розкладу відбували їх потяги в тому чи іншому напрямку.

Але ж здебльшого розмова велась не про те, що нас чекає вдома в

майбутьому. А про те, що ми в армії всі між собою подружили і

цілодобово були разом. І були як одна-спільна сімя. Разом навчались і

сумлінно виконували свій військовий обовязок. І навіть наші танкові

екіпажі, за час служби в армії, їх поріднила стальна броня. Забігаючи

набагато вперед, коли мені випадало вирушати в відрядження до

Москви, в Підмосковє та інші міста. Я завжди по можливості гостив в

тих людей, з якими разом, виконували строкову службу в армії, а це:

Федоров Леонід Іванович, який мешкав за адресою м. Москва 44-ж, 4-

й Дубровський дім 8/46. Леонід Іванович був вже одружений і

мешкали разом з дружиною, в одноповерховому деревянному

будинку-барачного зразка. І в цьому будинку всі сімї мешкали в

окремих кімнатах, де не було для кожної сім’ї ніяких окремих

комунальних послуг. Для всіх жителів, цього будинку були окремі

кімнати для приготування їжі, прання та інші кімнати для побутових

послуг. Але ж як то кажуть «не красна изба углами0 а красна

пирогами». Також в різний час, гостював в Москві, у Костіна Валерія

208

Юрьєвича, і його родина мешкала в декількох кімнатах

облаштованних зі всіма побутовими умовами. Та вже в м. Ростові,

відвідав Тіщенка Бориса Федоровича, в їх сім’ї був особистий дім.

Але ж мені перший раз випало відвідати Москву, Ярославель, Іваново,

Кострому, ще в 1949-му році. І мені легко було порівнювати, як

розбудовуються ці міста після війни. Та вернімося на станцію

Хмельницька на яку прибув пасажирський потяг, який прямував зі

Львова до Одеси, якого ми чекали. Але ж для мене особисто до Одеси

їхати не було потреби. І на вузловій станції Котовськ Одеської з.д.

мені необхідно було зробити зупинку, щоб з неї доїхати додому до

станції Голта, що в м. Первомайську і чекати на інший потяг, який

буде прямувати з Одеси до Харкова, через мою станцію Голта до якої

мені необхідно доїхати додому і це для мене буде моя кінцева

зупинка. Але ж потяг Одеса-Харьків, за розкладом має відбути з

Одеси вранці о 8-ій годині, наступного дня. А в цей день в Країні

потрібно було відзначати свято Великої Жовтневої революції. Та для

мене особисто не виходиш вчасно прибути додому, та ще й разом зі

всіми відсвяткувати чергову річницю Жовтня. Та вже блукаючи в

станції Котовськ, марнуючи свій час, ходив по перону, ніби зустрічаю

когось із приїзжих потягом на ст. Котовськ. Та все ж час для мене

плине повільно. Та ось на станцію прибув вантажний потяг і

загальмував, невдалік від перона і зупинився. Мені випало на думку,

підійти самому до потяга і дізнатись в машиніста в якому напрямку

має рухатись вантажний потяг? Як завжди на зупинках потяга,

станційні бригади оглядають колісні пари вагонів і при необхідності

поповнюють мастилом рухомі осі коліс та ще й оглядають гальма

коліс. Машиніст зі своїми помічниками досконало оглядають свій

потяг. Підійшовши впритул до самого потяга, я навіть здивувався,

побачивши свого давнього товариша Навроцького Сашка (Але ж

вдома ми його звали Шуркою), та й він мене відразу впізнав

незважаючи на те, що на мені була військова одежа. Шурка в короткій

нашій розмові, сам з задоволенням запропонував, ми тебе Толя

довезем додому на станцію Голта, тому що їх потяг прямує в тому

напрямку. Заходь в наш салон, де ми працюємо і будемо разом

спонукати, щоб їх «залізного коня підкормлювати вугіллям та поїти

водою в дорозі, щоб той зміг тягти» вантажні вагони. Потяг, як то

кажуть стояв, ще на «парах» і Шура,як машиніст цього паровоза

запропонував мені бути його «помічником», а це як виявилось коли

рухається потяг по коліях, його помічнику потрібно весь час тримати

209

незмінно тиск пара в котлі потяга, слідкуючи весь час за показником

маномитра. А для цього необхідно, щоб вугілля в топці горіло

рівномірно виділяючи достатню кількість тепло-калорій, залежно від

швидкості з якою рухається потяга. І така відповідальність за цим

лягає на помічника машиніста та кочегара. І перший раз в своєму

житті разом з кочегаром від ст. Котовська до ст. Голта, я в ранзі

«помічника паровоза» кидали з бункера в топку вугілля, і наш потяг

мчав на всіх парах. Та щоб паровоз рухався на всіх парах необхідно,

щоб екіпаж паровоза був добре навчений і бездоганно вмів його

обслуговувати в дорозі і додержувався правила руху потяга на

залізній дорозі. І недарма, це як приклад в Одеській залізничній

школі-машиністів потяга навчали 3-ри (три)роки, а в Котовськом

залізничному училищі-помічників машиніста потяга навчали 1-н

(один) рік. На зелене світло минаємо станцію Камінний-Міст, але ж у

мене самого в моїх очах промайнула не станція, а сплинули в думці-

спогади, як на цій станції коли я раніше працював в СМУ і

завантажував «шахтарською» лопатою щебінь, на залізничні

платформи,- грузовантажність кожної із них була, це 20тон. І

завантажувати їх щебенем необхідно було без відпочинку-

«передишки». Порівнюючи зараз працю кочегара, який кидає лопатою

вугілля з бункера в топку-котла паровоза і вантажника, який теж

лопатою завантажує щебенем залізнодорожні платформи. По перше,

вугілля і щебінь різняться по своїй питомій вазі. Щебінь важчий, та й

кочегару нема потреби набирати вугілля лопатою вщент і кидати його

в топку паровоза. А по друге, щебінь вантажать і вивершують його на

платформі так, щоб він не розсипався в дорозі з платформ. Кочегару

потрібно не просто завантажити вугіллям котел паровоза і нехай він

там собі горить-згорає, та й ніби все. Але ж вугілля в топці, кочегару

необхідно завантажувати невеличким рівним шаром, щоб вугілля все

згорало. Та й це ще не все, щоб підтримувати необхідний постійний

тиск пара в котлі потрібно, щоб вугілля згораючи виділяло достатню

кількість калорій тепла. А щоб досягти цього і вугілля ввесь час

горіло і не гасло, вугілля завантажують по черзі то з ліва, то з права,

то посередині котла і весь час стежать за горінням вугілля і також по

манометру визначають, який тиск пара в котлі паравоза. Але ж коли

недостатній тиск в котлі, це одне, а коли зайвий, це друге-інше і більш

небезпечніше і тоді, як говорять потрібно «випускати пару». Та ось і

моя кінцева зупинка станція Голта Одеської залізниці. Щиро

подякувавши Шурці і його помічникам, що мене з комфортом

210

привезли до ст. Голта. Та й вони з задоволенням сміючись навіть

сказали мені, от би нам такий кочегар? Та й на їх залізниці є потреба в

кочегарах. Грузовий потяг рушив далі, освітлюючи собі колії-дорогу

прожектором встановленому на паровозі. А мені в «глуху» ніч

потрібно було йти по освітленими електричними фонарями вулицям

міста. На вулицях, які не освітлювались, панувала майже темрява.

Вийшовши з вокзалу ст. Голта і відразу бачу, що на Привокзальній

площі встановлений на ввесь зріст памятник-манумент І.В. Сталіну,

якого раніше не було.

Станція Голта (Сучасна назва станція Первомайськ на Південному

Бугу.)

211

На розі головної вулиці міста Т.Г. Шевченка знаходиться

міський кінотеатр імені Луначарського в якому і я дивився безліч

різних кінострічок і ця вулиця була гарно освітлена і брала свій

початок від залізничного вокзалу і закінчувалась біля головної площі

міста. Крокуючи по цій вулиці і дійшовши до міської пекарні, яка

працювала і в ночі, і по запаху свіжеспеченного хліба її кожен міг

знайти. Та йду далі до Головної площі міста, що біля місцевого театру

і вже здалека бачу, що на цій площі напроти від вхідних дверей в

театр встановлений на площі, на ввесь зріст, пам’ятник-манумент В.І.

Леніну. І для мене, це була загадка, як це так сталось, що цей

пам’ятник В.І.Леніну був раніше змонтований на Головній площі в м.

Миколаєві? І як так трапилось, що цей монумент з м. Миколаєва,

перемістився в м. Первомайськ? Підійшовши впритул до памятника

В.І.Леніну і впевнився, що це той пам’ятник, якого я раніше бачив на

площі в м. Миколаєві. Та ось і розгадка для мене, зайшовши на

зворотню сторону підстамента, і сам читаю написаний вислів на

ньому. Трудящим-мешкамцям м. Первомайська від трудящих-

мешканців м. Миколаєва. І ці дві Постаті в бронзі-Сталін і Ленін. Які

на відстані ніби вдивляються один на одного з протилежних сторін,

вулиці Тараса Шевченка, та й на тих людей, що походжають по цій

вулиці.

Місцевий театр.

Поблизу цієї площі була збудована, більш величніша споруда

ніж кінотеатр Луначарського. А це був новозбудований кінотеатр

212

Жовтень. Минувши площу, крокую вулицею яка веде до мостів,

побудованих через річки Південний Буг та Синюха. Та відразу

кидається мені в очі, що ця вулиця не така якою вона була раніше.

Тоді вона пролягала під кутом вниз до моста до річку Південний Буг,

а тепер навпаки. Але ж щоб збудувати нові залізобетонні мости, їх

необхідно було підняти вище над поверхнею води цих річок. І ці нові

мости були збудовані, взамін деревянних мостів. Необхідно було

реконструювати цю вулицю і інші, які пролягала до новозбудованих

мостів. В цей день всі в Країні готувались відзначати чергову річницю

Жовтневої революції, тому і мені особисто необхідно було

якнайшвидше поспішати додому, щоб встигнути разом з ріднею та

трудовими колективами м.Первомайська відзначити це свято. Але ж

місто вночі було безлюдне, всі відпочивали. Дійшовши до мосту і

вперше ступаю своїми ногами на цей залізобетонний міст через річку

Південний Буг, рухаючись по ньому з Голти до Богополя, а далі по

такому ж мосту через річку Синюха крокую до Ольвіополя. Минаю

міст через річку Синюха і вийшов на лівий берег річки Південний Буг.

В мене виникла щира повага і вдячність тим людям, які збудували ці

мости. І також згадав, як колись йдучи по пішохідних проходам,

деревянних мостів через ці річки. То під ногами прохожих в деяких

місцях настелені дошки скриплять і навіть прогинаються. Та й на

проїзній частині моста, вимощеної деревяними колодами і мають

зверху нерівності на них. І рухаючись, автомобілями або ж гужовим

транспортом по такому мосту, то від їх коліс виникає гуркіт і скрип

колод на мосту. А тепер люди рухаючись по бетонним пішохідним

проходам, і той гужовий, і автомобільний транспорт, який перетинав

ці мости з бетонним перекриттям і вони ніби поглинали все зайві

звуки під час руху по них, і натомість бетонні перекриття не скрипіли,

і навіть ніде не прогиналось під вантажем. Щоб мені дійти від мосту і

берега річки Південний Буг додому, необхідно було долати відстань

більш ніж три кілометра, та ще й йти весь час на гору вулицями,

чималої крутизни. І я «пошвендяв» по цим вулицям. Та сплинуло в

моїй думці про той лист, якого отримав на передодні з дому. В якому

було викладено, що моя Мати відбула в м. Акмолінськ-Циліноград до

своєї дочки Люсі. В якої її чоловік Іван Кокоша працював майстром

на золотоноснім руднику «Бестьюбе», а його дружина-працювала

диспетчером в автомобільному гаражі. В той час у моєї сестри Люсі

був трирічний синок Саша і вона була вагітна-вдруге, і чикала на

213

другу дитину. Зібравши свої «монатки», вони завантажили їх в

залізничні контейнери і відправили їх по залізниці від станції

Акмолєнськ до станції одержання ст. Голта Одеської залізниці. Самі

всі разом зібравшись вирушили в дорогу, в вагоні пасажирського

потяга з Казахстану до України. Та не доїхавши пасажирським

потягом до міста Пенза, в вагоні потяга в моєї сестри Люсі почалися

схватки і їй необхідно було народжувати дитину. Головний,

пасажирського потяга відразу повідомив черговому на станцію Пенза,

щоб той забезпечив лікарями невідкладної швидкої допомоги і лікарі

швидкої вчасно зустріли потяг, в якому перебуває породіла. Лікарі

швидкої належним чином зустріли потяг і відвезли на автомобілі в

лікарню для породілих, сестру Люсю і разом з нею і її чоловіка. А моя

Мам разом зі своїм внучком Сашою безпечно доїхали додому. Через

деякий термін, приїхали сестра Люся і її чоловік Іван, і з ними їх

крихітка Наташа. І все це було викладено в тому листі, якого було

надіслано мені. Звернувши на ліво, на вулицю Герцена на якій раніше

мешкав мій приятель Агель і їх дім під час війни був вщент

зруйнований, і на тому самому місці був збудований-новий дім. Йду

далі по цій вулиці і бачу, в тому будинку де під час німецької окупації

міста була розташована німецька жандармерія, а тепер в цьому

будинку містився міськвійськомат, в якому мені необхідно було з

часом стати на військовий облік. Звернувши вправо, щоб вийти на

іншу вулицю. А ця вулиця Київська вважалась головною на

Ольвіополі. І майже в кінці цієї вулиці, на околиці міста знаходився

мій дім, до якого я прямую. Вулиця Київська також була гарно

освітлена. Та ось підійшовши до фіртки тину нашого дома і дивлюсь

на моєму годиннику «Победа» рівно 3-я година за північ. І скрізь, як

кажуть не гу-гу і всі в домі теж відпочивають, і навіть не

здогадуються на мій приїзд. Та ось в одній із кімнат, запалало світло, в

якій в ліжку цієї кімнаті сповита спала внучка Наташа. Та вона вночі

своїм плачем ніби здогадалась, що всім необхідно гостя зустрічати. І

на цей її плач підійшла до неї бабуся. Легенько стукаю у вікно і на мій

несміливий стукіт, до вхідних дверей дома підійшла моя Мама і

запитала хто-там? На запитання Мами я належним чином відповів, та

й вона сама навіть по моєму голосу здогадалась хто її турбує.

Завітавши до тієї кімнати де в ліжку, ще хмикав Наташа і біля неї

клопоталась її мати-Люся. Та коли я і сам підійшов до ліжка з якого

своїми оченятами дивилась Натуся на свого дядька і навіть перестала

плакати. І завдяки Наталці та моєму приїзду ми разом з нею всіх в

214

домі розбурхали, і їм всім вже було не до сна. Та дарма все вийшло, як

потрібно, і належним чином відбулася зустріч зі мною В іншій

кімнаті, освітленої лампочкою Ільїча, і в звязку з моїм приїздом з

армії додому- відбулось маленьке сімейне свято. А вже вдень, коли

яскраво світило всім людям сонечко, святкували чергову річницю

Жовтня. Швидко для мене сплинули, як велике так і малі свята, як і

промайнула військова служба. І щоб не байдикувати і десь

влаштуватись працювати. Мені необхідно було стати на облік в

міствійськоматі, та одержати в міствідділку міліції паспорт. В

цивільній одежі я завітав до міствійскомату, зайшовши в приймальню

в якій за столом сиділа вродлива жінка-секретар, цієї установи. З

повагою і щиро попривітавшись з секретаркою і звернувшись до неї,

що мені необхідно стати в їх військкоматі на військовий облік, в

звязку з закінченням терміна проходження строкової військової

служби в армії. Та ця секретарка почувши від мене, з якою метою я

завітав до цієї установи. Та відразу вона в мою адресу виявила

невдоволення і тільки із-за того, що я зявився не в військовій одежі. І

підняла такий галас, що навіть зі свого кабінету в приймальну вийшов

міствійськом підполковник Василь Понамарив. Я теж зніяковів,

побачивши Василя Пономарьова. Але ж Він впізнав мене і

підійшовши впритул до мене, по-чоловічому попривітався зі мною,

міцно охопивши мене руками в знак поваги один до одного.

Секретарка із-за свого столу, стоячи спостерігала за цією

непередбаченою нею сценою і не могла сама збагнути, як в такому

випадку і її діяти. А для мене особисто ця зустріч сталась занадто

приємною. І щоб стало зрозуміло чому так сталось? Василь

Пономарів, ще будучи майором в місті Миколаєві керував

Центральним райвійськкоматом, і ми з ним приятелювали. І з цього ж

заклада майор В. Пономарів відрядив і мене до лав Радянської армії, а

зараз все вийшло зворотно. Вже підполковник В. Пономарів зустрів

мене, коли я завітав в керований ним в м. Первомайську,

міствійськоматом. В. Пономарів запросив мене завітати в свій кабінет

в якому ознайомився з тими сухими нотатками в моїй службовій

армійській книжці. І дав розпорядження своїй секретарці, щоб та

належним чином оформила потрібні для мене папери. А ми в той час

між собою спілкувались і Василя Пономарьова цікавило все, як мені

служилося в армії? Бо твердо знав, що тільки від мене одерже

вичерпану і правдиву відповідь на ті запитання, які він ставив переді

215

мною. І В.Пономарьов залишився задоволений нашою розмовою і

всім тим про, що я йому докладно розповів. А також вже, як до

цивільного звернувся до мене, Анатолію Степановичу! Якщо в мене

виникнуть якісь труднощі, або ж непорозуміння з моїм

працевлаштуванням то, щоб я не соромлячись звертався до нього-

В.Пономарйова. Та й секретарка встигла підготувати всі необхідні для

мене папери. Та вже і сама секретарка посміхаючись віддаючи мені

папери сказала, ось ваші папери товаришу «порушник». Та й я, їй

щиро подякував, попросивши пробачення за цей прикрий випадок, що

стався в її приймальні. Невдовзі в міському відділі міліції отримав

паспорт і став знову мешканцем м. Первомайська в якому народився,

виростав, навчався і тимчасово працював в СМУ. Але ж народитись і

мешкати в місті, це одне. А досягнувши дорослого віку необхідно всім

залучатись, до суспільно корисної праці і таким чином своєю працею

та знаннями-внести, в розвиток свого міста і людей в котрому ти і сам

живеш. Недарма і мені спало на думку і навіть згадав про те СМУ в

якому працював на будівництві авторемонтного завода в м.

Первомайську (Ольвіополь). І працював на цій будові, як то кажуть з

нуля. Спочатку працював на обвлаштуванні огорожі-тина з цегли

території цього завода. Одночасно на цьому заводі будувались і інші

виробничі приміщення. Та й мені самому після звільнення з армії,

необхідно було залучатись до суспільно корисної праці в місті. В

цьому місті для мене все було знайоме і рідне, ще з дитинства і в

ньому мешкала родичі, друзі, знайомі, добрі сусіди та вчителя, які

мене навчали в школі. Завітав до мене мій однокашник Жора Крайтор,

з яким ми ще в повоєнний час разом з ним та іншими школярами,

вантажили на автомобіль з деревообробного підприємства

виготовлених на ньому дошки для шкільних парт. І ці парти ми вже в

школі склали та пофарбували. А зараз це підприємство очолює

Крайтор Жора і він мене запрошував працювати на деревообробному

підприємстві. Була пропозиція мені, йти працювати до дорожнього

відділу по ремонту та будівництву доріг. З Парамоновим

Олександром-росіянином, сибіряком ми були знайомі, ще в той

повоєнний час, коли ще більшості військовим необхідно було

продовжувати свій термін проходження служби в армії. Після

демобілізації з армії, Олександр одружився з моєю родичкою Ліною

Шишковською. Невдовзі він очолив відділ житлового господарства

міста. І теж піклувався, де б мене влаштувати працювати.

Однокласниці Зелена Женя, працювала вчителькою в місцевій школі,

216

а Крачковська Ніла, викладала в сільськогосподарському

технікумі,розташованого неподалік від м. Первомайська, в

мальовничому селі Мигія. Всі вище згадані мною особи, були

одружені і мали свої сімї, чого і мені бажали знайти свою половинку і

створити свою сімю Та ось зустрівшись з Віталієм Чулініним, давнім

моїм знайомим і в розмові зі мною він дізнався, що ми з ним за фахом

однієї професії, як би тотожні один-одному. А знайомі ми з Віталієм

були, ще тоді коли я неодноразово гостював в свого дядька Курченко

Лаврентія Парфентьєвича, який викладав біологію в школі №6. А це

неподалік від залізнодорожного мосту для потягів, побудованого

через річку Південний Буг. Та й тут поблизу залізничної колії було

привабливе місце для наших розваг і звалось тоді «Виваркою» і

мабуть одержало таке наймення із-за того, що в ті часи там цигани

виварками торгували. І там на цій «Виварці» ми хлопці та дівчата

збирались і влаштовували, як на той час для нас цікаві ігри, різні

змагання між собою і таким чином розважались. Віталій поцікавився в

мене де я навчився працювати на багатьох залізорізальних верстатах?

Я відповів йому, що навчався і працював на Чорноморському

суднобудівному заводі в місті корабелів, в Миколаєві. І там вчителі

нашу молодь уміло зі знанням справи навчав, як нам самим вміти

фахово працювати на верстатах. Ми і самі своїх учителів надто

поважали, і з вдячністю, і наполегливо опановували в практичній

нашій роботі всього того чого вони нас навчали. А місто Миколаїв це

наш обласний центр і річки Південний Буг і Синюха, спільно

обєднавшись несуть свої води з міста Первомайська до Миколаєва. І

там в Миколаєві біля житлового масиву Соляни річка Інгул, поповнює

своєю водою річку Південний Буг і разом несуть прісну річковому

воду і вливаються в Чорне море. А на гирлах цих річках Інгул та

Південний Буг в м. Миколаєві, збудовані суднобудівні заводи. Віталій

також розповів мені, що навчався працювати на різних верстатах в

Німечинні. І це сталось тому, що, як і його так і іншу молодь, під час

німецької окупації нашого міста, примусово забрали їх, і в товарних

залізнодорожних вагонах вивезли, в Німечинну на підневільну працю.

А там їх «вчителі» навчали зовсім по іншому. Якщо тим німецьким

«вчителям» щось не сподобається або ж учні навчаючись і в них, і

самих виявиться якась хиба-помилка, то «вчителі» їх били «Розгами»,

з якими тримаючи їх в своїх руках весь час наглядали хто, як працює.

І як Віталій мені розповідав, били їх по тілу «Розгами», куди

217

заманеться «вчителям та наглядачам», і це побиття було надто боляче

витримувати. Віталію я співчуваючи сказав, що я і сам бачив, і навіть

тримав в своїх руках такі «Розги». Та де ти Толя їх міг бачити? І тут

же Віталію відповідаю, так сталося, що цей німецький вироб «Розги»,

мені вперше випало побачити в одній із кімнат в домі Агеля-сина

бургомістра міста Первомайська-Гегель Фріца Яковича. Там на столі

їх лежало декількох штук, та я і сам спочатку не второпав, що це таке.

І запитав у Агеля, чому це у тебе такі коротенькі вудочки? Та це не

вудочки, відповів мені Агель. І тільки від нього дізнався їх справжнє

призначення-використання. Так сталось, що Віталій «працював на

Рейх» в самій Німеччині, а мені в окупованому фашистами

м.Первомайська так вийшло, що й мені теж випало «працювати на

Рейх». Та ще й нам пастухам необхідно було «голову ломати», як

непомітно наші «подарунки» німцям в їх автомашини вмонтувати-

вкласти. Та ті жахливі події для нас з Віталієм залишились в

минулому і нам необхідно було мріяти про наше майбутнє. От було б

добре Толя каже Віталій, як би ти дав згоду працювати на заводі імені

25-го Жовтня, на якому він працює. І розповів мені, що на цьому

підприємстві, виготовляють дизельні двигуни, які використовуються в

народному господарстві та на морських суднах дизель-електроходах. І

всі комплектуючі деталі для двигуна виробляються на заводі і на

ньому ж їх складають,з подальшим випробуванням двигунів на їх

працездатність. Віталій також розповів мені, що всі комплектуючі

деталі для складання дизельдвигуна, їх так розташовують-

розприділяють між робітниками враховуючи їх фах та складності їх

виготовлення на верстатах. В той же час дотримуватись вимогам,

зазначених в технологічних картках, для кожного вироба окремо. Та я

і сам добре знав, ще коли працював на суднобудівному в м. Миколаїв,

що кожна новинка для її впровадження на виробництво, потребує

певного часу для технологічної розробки і застосування необхідного

залізорізального інструмента для її виготовлення. Давши згоду

Віталію на його пропозицію, разом з ним працювати на одному

заводі-цеху. Він відразу з задоволенням мені сказав, що в мене не

виникне ніяких непорозумінь з моїм працевлаштуванням і все це він

бере на себе. Згодом Віталій познайомив мене з керівником

механічного цеха та майстром, з якими він і сам працює. В розмові

між нами, керівник цеха висловився, що в них не виходило знайти

заміну Віталію, щоб його залучити на іншу, більш важливішу і

відповідальнішу ділянку на виробництві і зокрема в механічному

218

цеху, а це налаштовувати залізообробні верстати, та впроваджувати на

виробництві нові технології та інструменти. Ми разом з Віталієм

завітали в відділ кадрів завода ім. 25-го Жовтня і там вже знали від

начальника механічного цеха, що такий робітник їм вельми потрібен

для виконання робіт на залізорізальних верстатах. В відділі кадрів

завода, мене зарахували за фахом фрезерувальника механічного цеха.

Одержавши перепустку на вхід на завод, я вперше перетнув через

прохідну завода разом з Віталієм. Вже в механічному цеху, він мене

ознайомив з тими верстатами, на яких мені необхідно буде самому

працювати. А це: два зуборізальних верстата «Комсомолець»,

зубостругальний, фрезерний та розточувальний верстати. І на цих

верстатах необхідно було мені щомісячно виробляти, заплановану

кількість комплектуючих деталей-виробів для складання дизельних

двигунів. А це весь комплект шестерень, шатуни та інші

комплектуючі, які застосовуються в двигуні. Та й в інших двигунах

використовуються для їх складання ідентичні комплектуючі, тільки

різняться своїми розмірами. Наприклад той шатун двигуна, який мені

необхідно було обробляти на розточеному верстаті, був заввишки до

одного метра та чималими отворами в верхній та нижній частині

шатуна. Та ще й необхідно було ці два отвори зєднати каналом, щоб

по ньому під тиском мастилом змащувався палець поршня циліндра

двигуна. Ми танкісти в армії, не тільки скрупульозно вивчали

складові танка, але ж не менш важливим, а навіть і більше ми

використовували часу на вивчення танкового дизельного двигуна.

Тому, що й самі добре знали, якщо двигун з різних обставин припиняє

працювати (а примхи дизельного двигуна потрібно добре знати), і в

таких випадках на навчання поставлене завдання не буде виконане

екіпажем танка, а під час боєвих дій коли зупиняться двигун, а разом з

ним і танк. Тоді такий танк разом з екіпажем стає вразливою,

нерухомою цілю для ворога. А тепер мені і самому необхідно було

брати участь в виготовлені комплектуючих деталей дизельних

двигунів, і в кожному із них будуть «тарахкотіти», вироблені мною

шестерні. І мені самому на цих верстатах необхідно було працювати,

як «більці в колесі», і працював на них залюбки, і все виходило в мене

так ніби, як в тої ж білочки, яка вміло гризе-щёлкае горішки. А мені

необхідно було самому швидко-почергово, в залежності від

першочергової потреби виробів налаштовувати зуборізальні верстати і

після чого вони вже самі виготовляли шестерні. З мого боку

залишалось лиш своєчасно спостерігати, як працює той чи інший

219

верстат. І робити своєчасно заміри виробів, мірильним інструментом

забезпечуючи всі параметри, згідно з технологічними та технічними

умовами, викладених на папері-технологічної картки. Але ж

налагоджувати зуборізальні верстати це надто відповідально і це

тому, якщо той хто згідно з розрахунками на папері, застосовує їх для

налаштування верстата, і помилково в нього вийде якась хиба. То таку

помилку виявити можливо, лише порахувавши розрахункову кількість

зубів на шестерні, на початку її виготовлення тільки, на верстаті Та ще

й шестерні різняться, з прямими, під кутом з лівим або ж правим

напрямком зуба. А також різняться за «Модулем» зуба шестерні. І все

це потрібно враховувати, і якщо цих умов не витримати, та ще й

застосувати інші рижими різання. то такі шестерні безперечно

необхідно їх викинути на брухт-на переплавку, не більш, не менш. Так

ось і для мене стався такий прикрий випадок. А ще більш прикріший

для того хто його затіяв-влаштував, та ще й був принизливим для

Віталія, який до мене працював на цих верстатах і як то кажуть «зуби

проїв» (в доброму розумінні цих слів), і нарікань в той час на його

адресу ніхто не мав. Та ось сталася прикра витівка одного «книжника

мудриця»-нормувальника і для нього в його роботі на виробництві

найбільш важливим було таке, чим більше він «зріже» норм для

робітників, які виготовляють різні виробів-тим краще оцінюється його

«наполеглива кропітка» праця нормувальника. Та мені і самому було

добре відомо, як теоретично та згідно за формулами в довіднику, і

спираючись на нього, та технічного паспорта верстата, вміти і самому

робити розрахунки. І як практично потрібно налаштовувати верстат,

згідно з заданими технічними умовами. І виготовляти шестерні на

верстаті з найменшими затратами в часі, та ще й вміти застосовувати

передові методи праці, на виробництві. І навіть на однакові за

технічними параметрами верстатами, але ж за тривалий час їх

використання, відбувається з часом технічний ізнос-стерання рухомих

вузлів та окремих його деталей. І більш нові верстати використовують

для виготовлення деталей з високою точністю. А на «розвалюхах»

планують виготовляти такі вироби, які лиш за зовнішнім параметрам

виглядають однаковими, і як трактується в технічних умовах їх

виготовляють з вільними розмірами, але ж, все ж таки і там

встановлені гранично допустимі розміри. І для виготовлення деталей

на таких верстатах, технічні норми, встановлюються в залежності, в

якому технічному стані знаходиться верстат. Та ось «бугалтеру»-

нормувальнику спало на думку, що ці зуборізальні верстати здатні

220

пришвидшити виготовлення шестерень. І такі ж вимоги, також

стосуються і для того хто на цих верстатах працює, тобто мене

«Аса»??? Та й до мене, коли раніше на цих верстатах працював

Віталій, він і сам добре знав, як максимально вміти викорастити

зубонарізальні верстати, та зуборізальний інструмент-«червячі

фрези», за допомогою яких, вони здатні забезпечити бездоганну якість

вироба, та в зазначених технічних параметрах виготовляти шестерні з

високостійких сталей і використовуючи для охолодження фрези

водяну емульсію, і без такої фреза просто «згорить». Головне було для

заводу виготовлення запланованої кількості дизельних двигунів за

місяць і рік. І по цих показниках оцінювалась спільна праця всього

коликтива завода. Але ж комплектуючі деталі для двигунів

вироблялись дещо більше потреби і це планувалось для того, якщо

щось трапиться непередбачене. Наприклад, той чи інший верстат

потребує незапланованого його ремонту, або ж захворіє і сам

робітник, та інші обставини на виробництві. Мені особисто

запропонували налаштувати зубофрезерний верстат, застосувавши на

верстаті збільшені режими нарізання шестерень. Але ж всі добре

знали, чим закінчиться цей експеримент, крім нормувальника. Верстат

запрацював. Всім охочим побачити на кінцевий результат, необхідно

було підійти до зуборізального верстата через дві години, такий час

знадобився для того, щоб пройти фрезою чорновий прохід нарізання

зубів на шестерні. Залишились біля верстата тільки технолог цеху і

нормувальник, спостерігаючи за цим процесом. А цей верстат такий

“розумний”, що його кінцеві вимикачі самі зупиняють верстат після

завершення нарізання зубів шестерень. В зазначений час підійшли до

верстата начальник механічного цеху та інші особи. Всі самі змогли

побачити чим закінчиться цей показовий експеримент. І найбільш був

вражений цим експериментом, керівник відділу технічного контроля,

та заточник різноманітних різальних інструментів для верстатів.

Керівник ВТК при всіх присутніх висловився, що шестерні нарізані на

верстаті це суцільний брак. Та й профіль зуба на шестерні не

задовольняє технічним вимогам. Але ж враховуючи, що це тільки

«чорновий» прохід і цей брак, ще можливо виправити. А заточник

різального інструмента для верстатів, ще з більшим невдоволенням

зазначив, якщо і в подальшому застосовувати такі «передові-

швидкісні» методи праці, то для цього цих дорогокоштовних-

дифицитних «червячних» фрез не настачиш-забезпечиш. Та й

«згорілі» зубці фрези складно відновити, та ще й до того така фреза

221

втрачає свою стійкість різання. Після цього експеремента, за

прорахунки в технічному нормуванні, мені особисто щомісячно

видавався додатковий наряд в грошовій доплаті і це мені було не до

вподоби. Після цього прикрого випадку в подальшому, в мене на

виробництві все виходило, як в «казці». Цікаво було для робітничої

молоді, та учнів шкіл, коли для них влаштовувались культпоходи в

кіно і до театру та екскурсії на виробничі підприємства міста. В Країні

знали, що місто Іваново знаний був, як «город невест», а в м.

Первомайську на річках Південний Буг та Синюха і недалеко з

протилежних берегів Південного Буга, знаходилися пошивочні цехи

швейної фабрика і вона вважалась «фабрикою нариченних».

На фотографії: Швеї пошивочного цеху, швейної фабрики м.

Первомайська.

Ольга Іваненко ******** моя майбутня дружина.

222

«Танцюристки» *Ольга*, зі своїми подругами.

Вже в підростковому віці в мене було захоплення до того, щоб

щось «прострочити»-пошити на швейній машинці. А це тому, що моя

Мама і сама добре вміла все шити на швейній машинці для своєї сімї,

і я сам придивлявся, як все те в неї виходить. Для того, щоб щось

пошити з тканини, спочатку необхідно з паперу виготовити так звані

викройки і по них вже на тканині, за допомогою крейди перенести всі

розміри з викройки на тканину. Після чого, застосовуючи ножиці

вирізають всі деталі по лінії-згідно з її конфігурацією зробленою

крейдою на тканині. І зєднавши всі деталі вироба між собою,

застосовуючи наперсник та голку заправленою в її вічко ниткою,

після чого всі інші операції пошиву виконуються на швейній машинці.

А щоб було зрозуміліше, який з мене вийшов «майстер» з швейного

виробництва. Мені самому було цікаво, за допомогою паперових

викройок, крейди та ножиць виготовити всі необхідні деталі для

пошиття на швейній машинці для себе: а це: труси, майка, фартух-

чоловічий, сорочки, штани-клейші, подібні до тих, в які одягали

моряків. Виготовляв самотужки і інших дрібничок, і все це в мене

виходило справно. Необхідно було весь час слідкувати за натягом

верхньої і нижньої ниток, щоб їх переплетення відбувалось всередині

тканини, які зшивають. І навіть сам був задоволений своїми

здобутками в швейному виробництві. А шов всередині вироба вміти

так пошити і він мав би бути таким, щоб в тих швах не заводились і,

не було місця для ВОШІ та ГНИДИ. Ми молоді працівники з завода

223

імені 25-го Жовтня, завітали на місцеву швейну фабрику. Спочатку ми

всі оглянули закрійний цех і познайомились з роботою працівників-

закрійників. В цьому цеху було відносно тихо і тільки чутно було

щолкіт ножиць, якими розрізали викройки з тканини. В повітрі

закрійного цеха, різноманітно пахло від тих тканин, яка

використовувались для пошиття одягу на фабриці. В цьому цеху

стояли чималі столи, на котрих з тканини кроїли різноманітні деталі,

складові елементи з котрих вже в пошивочному цеху буде

виготовляться готова продукція. І дивлюсь біля закрійного столу

нагнувшись працює знайома мені людина з якою ми давно не

бачились. Та мені незручно було відволікати цю людину, яка

заклопотано працювала за закрійним столом. Та й мені цю людину

якось незручно було минати. Та коли він випрямився біля свого столу,

за яким працював і подивився в мій бік-на мене. То я відразу пізнав,

цього чоловіка і попривітався з ним назвавши його імя дядя Йозеф,

який був по національності-поляк. Як згодом я дізнався, що він

вважався провідним закрійником на швейній фабриці. Він також,

якось невпевнено зі мною попривітався і відразу в мене запитав,

звідки я його знаю? І між нами відбулась коротка розмова, в якій я

розповів, що він-Йозиф був знайомим з моєю мамою-Ганною. І за її

проханням він-Йозиф в нашому домі на нашій ножній швейній

машинці «Зінгер»-пошив мені і моєму брату Льоні, військового зразка

кітеля-таких, в яких одягали офіцерів, тільки меншими за розмірами і

без погон. І Йозиф з нас з братом знімав мірки для пошиття наших

кітелів, та ще й приміряв при необхідності ці кітеля по нашому тілу.

Особисто з великим запізненням я щиро подякував Йозефа, за ті

надані нам послуги, пошивши нам з братом кітеля. І навіть коротко

розповів йому, що і мені особисто ще в 1941-му році на тій же

швейній машинці «Зінгер» на якій він нам з братом пошив кітеля. Я

без всяких викройок на око, пошив маленькі торбочки з міцного

паперу, щоб в цих торбочках нашим військовополоненим їжу віддати і

це для нас хлопчаків тоді було надто небезпечно. І Йозифу сказав, що

таких кітелів, які він нам пошив в той час ні в кого з учнів нашої

школи не було. Тільки у Бурсакова Саші, з яким я вчився в одному

класі, для нього також пошили військову шинель по його зросту і теж

без пагон. Але ж вийшло так, що військовий одяг і зокрема шинель, та

вже з погонами полковника Олександр Бурсаков одягав на службі,

очолюючи кафедру в військовому закладі міста Харкова. Також в

місті Харкові я мав нагоду зустрітись з однокласником Лазерєвим

224

Ігорем. В закрійному цеху нам розповідали про всі тонкощі, як

виготовляються викройки-згідно мірок. А їх тоді, таких мірок загалом

було 15-пятнадцать і використовувались тільки ті мірки, які необхідні

для пошиття того чи іншого вироба. І по цих викройках

виготовляються різноманітні окремі деталі вироба, після чого їх

транспортують в пошивочний цех. Та ось ми всі завітали в

пошивочний цех-фабрики, щоб самим побачити, як з цих «ласкутиків-

пилюшок» виготовляють-шиють різноманітний одяг для людей. То

побачили, що в цьому цеху встановлено, в декількох рядів швейних

машин з електричними двигунами, за допомогою яких обертається

маховик-колесо в напрямку працюючого. І на цих швейних машинах

вправно і віртуозно працюють дівчата-швеї. І так розрахований

технологічний процес пошиву, щоб з цих «ласкутиків» виготовити-

пошити, запланований одяг. І нам всім про все те розповідала,

вишикуваною надто з приємним-тембором, українською мовою,

ексурсовод-гід, майстер швейного виробництва цього цеха Іваненко

Ольга Федорівна. І все це в неї виходило так, як це вміють в розмові з

людьми висловлюватись такі відомі люди і це, як порівняльний

приклад, на якому і нам всім необхідно навчатись, вміти так

розмовляти своєю рідною мовою, а це: Наталка Лотоцька, Ада

Роговцева, Ольга Сумська, і інші люди, які з дитинства користуються

материнською мовою. І ці люди знанні ще й тому, що вони надто

талановиті, розумні, щирі до всіх людей. І ця, як для мене красуня -

майстриня швейного цеху, сподобалась мені. І в мене «зацокотіло»

серце, як у тих швейних машинок то гучніше то повільніше. Та й

відразу спало в моїй думці, що ця дівчина-майстриня, вона моя доля і

мрія. А як воно складеться насправді-того тоді я не міг знати. Та

згодом і сам дізнався, що до цієї дівчини є чимало залицяльників і

мабуть більш достойніших, і більш привабливіших для неї. Та все ж в

мене виникло бажання, якось зустрітись і познайомитись з цією

Олечкою, і поспілкуватися з нею. На цій фабриці швейні цехи були

розташовані, як на одному березі річки Південний Буг, так і на

іншому. А мости від цієї фабрики на річках Південний Буг та її

притоці річки Синюха знаходились на значній відстані. І працівники

цієї фабрики, щоб дістатись з цеха в цех через річку використовували

свої човни, які належали фабриці. Але ж і мешканців того чи іншого

берега річки, перевозив на човні-лодочник і така послуга лодочника

коштувала тоді 20-ть копійок, і для порівняння буханець пшеничного

хліба, тоді коштував 1-н карбованець. Мене після звільнення зі

225

служби в армії, запрошували рідні та знайомі, відвідувати їх в зручний

для мене час. Відвідав своїх дядьків Курченка Антона Яковича та

Лаврентія Парфентевича і інших знайомих. Гостював і у сестри Ольги

Козловської, яка мешкала недалеко від берега річки Буг. Та по

невідкладним справам мені необхідно було човном по річці

переплисти на інший беріг річки на станцію Голта. І з гостей від

сестри Ольги прямую по вулиці міста в напрямку берега річки до

причала човнів. Бачу попереду мене, не поспішаючи йдуть якісь дві

дівчини в тому ж напрямку до берега річки. Та я їх минаю, «не

звертаючи” на них уваги. Та чую позаду мене ніби знайомий мені

голос, ей «товариш», чому це ви так поспішаєте? Та повернувшись до

дівчат, дивлюсь і навіть не повірив своїм очам. Бачу це таж Ольга

Іваненко-майстриння з швейної фабрики, що була під час нашої

екскурсії-гідом, інша дівчина, яка йшла з нею-була зовсім незнайома

мені. Щиро попривітавшись з ними і попросивши пробачився за

прикру мою неувагу до них. Але ж ця Ольга, ніби ми з нею були

знайомі раніше, сказала мені-ось знайомтесь Надя, моя подуга з якою

ми разом працюємо на швейній фабриці. Я також назвався Наді, що

моє імя Толя. Мої вже «знайомі», запитали у мене, а чому ви Толя так

поспішаєте? Та йду від сестри, Ольги Козловської, в якої гостював. А

тепер йду до причала, щоб на човні переплисти на інший берег цієї

річки. Та ми вас Толя, без всякої на то черги на нашім човні

перевеземо, тому що і їм необхідно на човні плисти на той берег

річки-на обід. Мені якось незручно було їм відмовляти в їх пропозиції,

на яку дав згоду. Та ми вже втрьох йдемо по вулиці, яка прямує вниз

до берега річки Буг. І в розмові з дівчатами я їм запропонував, якщо

вони мені дозволять веслувати човном, то я їх і сам на човні перевезу

на інший берег цієї річки. І розповів їм, що ще в м. Миколаєві коли

раніше працював на суднобудівному заводі. То в місцевому Яхт-клубі,

розташованого поблизу, міського масиву “Сухий фонтан” на цій же

річці Південний Буг. І там в цьому Яхт-клубі нас навчали веслувати

не тільки човнами, але ж там досконало і злагоджено навчали-

акедемічної греблі на байдарках, і вміти на них долати водні

простори. Надя з Ольгою дали згоду, що я їх везтиму на човні. І

відчинивши ключем замок свого човна і весел, який гойдався на воді

річки. Посідали дівчата в човен де їм було зручніше їхати і сказали

мені ну «мореплавець», вези нас на той берег річки. Мені залишалося

тільки, відштовхнути човен від берега і за допомогою весел рухати і

керувати човен по воді річки. Течія річки в цьому напрямку була

226

швидкою і човен потроху зносило течією, і весь час, щоб витримати

напрямок човна, і справно пристати до причала, необхідно було мені

більше «налягати» на праве весло. І мені вдалось причалити човен, без

всякого стуку-грюку і притримуючи обома руками човен, щоб

безпечно зійшли на берег дівчата. Надя човен та весла замкнула на

замки і ми разом пішли з берега річки по вулиці, котра йшла в гору.

Згодом вийшли на іншу вулицю, і мої супутниці промовили, що вони

квартирують на цій вулиці Урицького в домі під № 67, у господарки

цього дома-тьоті Шури Андросової, яка весь час піклується про них,

як рідна Мама. Мені закортіло запитати у Наді, чому Ольга весь час

посміхалась в човні, мабуть в мене не виходило належним чином

веслувати човен? Та ні Толя, ви справжній лодочник, але ж Ольга весь

час своїми пальчиками вам «рожки» ставила, і це було смішно. Ми

підійшли до дома, в якому квартирували дівчата. Надя з Ольгою

запропонували мені пообідати разом з ними. Та я відповідаю їм, що

тільки з гостей і не голодний. Але ж і їм запропонував, що йду до

театру за квитками, щоб подивитись на цирковий трюк на мотоциклі

всередині сітчастої кулі «Шар сміливості», що завітав до міста

Первомайська з Одеси. Ми і самі планували подивитись, як на

мотоциклі всередині кулі можливо їздити в різних площинах. І дівчата

дали згоду в неділю разом зі мною подивиться на цей цирковий трюк.

І цей мій несмілий крок виправився. В неділю ми втрьох пішли до

театру, але ж спочатку був концерт, а потім подивились на цей трюк

на мотоциклі-всередені кулі. Дивимося відчинили металеві двері в

кулі, куди мотоцикл разом зі своїм водієм були зачинені всередині

шара-кулі. Водій мотоцикла привів його в робочий стан і набираючи

швидкості всередині кулі, спочатку мотоцикл кружляв на колесах

всередині кулі по горизонталі, а потім і по вертикалі, але ж з

вихлопних труб мотоцикла виходив дим, і тільки із за цього цей трюк

ставився наприкінці концерту, щоб глядачі не почаділи в приміщені

театру. В подальшому, в зручний для нас час відвідували кінотеатри

імені Луначарського, Жовтень або ж на Ольвіополі кінотеатр

Т.Г.Шевченка та ходили на танці в міський парк відпочинку.

Центральний вхід в Міський парк відпочинку.

227

Ольга Іваненко-Надя Діденко в міському парку. На Південному

Бугу.

Та ми з Ольгою невдовзі домовились одружитись. Але ж наше

бажання це одне, але ж, як наше рішення сприймуть наші рідні, це

зовсім інше. Моя Мама і мої сестри Люся і Юля сприйняли . ці такі

мої наміри з невдоволенням і тільки із-за того, що Оля не місцева-

приїзжа. Їм би хотілось, щоб у мене наречена і її батьки мешкали

разом в нашому місті, а не біс де. Та я їм розпочав доводити, що ця

дівчина надто порядна і подобається мені, і як так станеться то згоден

з нею навіть мешкати в курені. Та у Ольги склались такі обставини,

що її старша сестра Валентина важко хворіє, та й батько підхопив

астму в сирих та засніжених окопах ще під час війни. Своїй Мамі

також сказав, що з нею мешкають її дочки Юля та Люся з своїм

чоловіком Іваном. А ми з Ольгою, якщо все в нас вийде добре з

228

нашим одруженням за згодою її батьків та й ви не будете

заперечувати і буде досягнуте порозуміння з обох сторін. То

впевнений, що в подальшому в нашому спільному житті з Ольгою все

буде залежати здебільшого тільки від нас самих. Але ж в тому селі

Блиставиця, де мешкає рідня Ольги. І нам необхідно буде їм

допомогти будувати новий дім, в котрому і ми з Ольгою будемо

мешкати. Моя Мама згадала, ті важкі післявоєнні роки, коли наша

сімя теж будувала для себе новий дім. І як ми її діти-підлітки, теж

старанно і наполегливо допомагали будувати дім. Та й дід

Шишковський завжди брав у помічники її сина Толю, та й буде

навчати його будівельної і столярної справи, і для вашого сина все це

буде цікаво. Та й Мама згадала, як мене мій батько лупцював ремнем-

очкуром, тільки за те, що я умудрявся псувати його столярний або ж

сапожний інструмент-застасовуючи його за непрезначенням. І Мама

завжди мене боронила від цієї батькової «науки». Але ж вже

посміхаючись сказала мені, а знаєш сину, що за одного «битого трьох

небитих дають». Але ж твій батько, який тебе «навчав» очкуром,

якось сказав, що у нашого Толі «Золоті руки», за що не візьметься все

зробить, і все у нього виходить до діла і «радує око». З дитинства я

ніяких похвал не сприймав, зробив щось корисне і це для мене було

найважливіше,і саме головне в повседневному моєму житті. І тут ж

запитую в своєї Мами, чи вона памятає той прикрий для мене

випадок, коли під час німецької окупації, за мій необачний вчинок

німці надто хвалили мене, хлопаючи своїми руками мене по плечу і

пригощали солодощами та одержував дарунки від них. А мені і до

цього часу, соромно за той необачливий мій вчинок, тобто за моє

«художество» Та й що ж відповіла мені моя Мама, за той мій вчинок?

На запитання німців вона відповіла, що цей малюнок

«Супостата»Гітлера, його намалював її сина. І тоді Мама відразу не

могла збагнути, і промайнула в неї така думка, що ж ці «гості»

робитимуть зі мною, та побачивши зовсім іншу картину «Коли вони

хвалили мене і пригощали солодощами» в Мами серці трохи відлягло.

Та допомогти батькам Олі будувати новий дім, у вас все вийде. Але ж,

сину каже мені Мама, що їй надто приємно, що спілкуючись з Олею-

вона надто щира, відверта і не горда, з повагою ставиться до похилих

людей. Кажу своїй Мамі що вона вихована людина, ще й, тому що у

неї Тато-не тільки її батько, а і вчитель в школі в якій навчає, ще й

інших дітей бути гідними людям і своїй Країні. А ти знаєш Толя каже

моя Мама, що у твоєї Олі є така мрія разом з тобою поїхати на

229

декількох днів в гості до її батьків в село Блиставиця, Київської

області? І така ваша поїздка була б дуже приємною і корисною не

тільки для Олі, а й для тебе і її батьків, і щоб вони не купували «кота в

мішку»-цебто мене. Почувши таку новину від мене, Оля від радості

закружляла і кинулась до мене, обнявши мене за шию. Та ось ми вже в

селі, у батьків, дідуся Охтима та бабусі Усті, які нас чикали. З їхнього

боку було «море» радощів, що їх внучка вже доросла. І завітала до них

не зі своїми подругами, як завжди-раніше, а приїхала разом зі своїм

нареченим. Особливо раділи дідусь з бабусею, що вони в своєму

похилому віці, дочекались своєї улюбленої внучки, яка прихопила з

собою ще й свого обранка на оглядини. На наш приїзд з Олею вже

знали-близькі родичі, ті, що мешкали в цьому селі. І приїхали в село

Блиставицю з села Озір тітка Наталка Лоза та тітка Настя Олексюк зі

станції Буча Київської залізниці (З 2000-го року місто Буча) і вони з

нам сфотографувались на згадку.

Село Блиставиця. Луця у молодії роки.

Перший ряд на знімку сидять зліва-направо тітки Олі: Наталка

Охтимівна Король- Лоза, Настя Юфимівна Король-Олексюк, мама

Валі та Олі, Луця Охтимівна Король-Іваненко

Стоять: Зліва направо Курченко Толя, поряд Іваненко Оля. І

рідна

сестричка Олі-Валя, сидячи внизу праворуч, і виглядає із-за спини

своєї Мами???... (На другому знімку-Луця Охтимівна в свої молодії

роки.)

Відбулась важлива-чоловіча розмова з моїм майбутнім тестем

Федорем Яковичем Іваненком. З яким домовились, яким чином, коли і

де будемо влаштовувати наше подружнє весілля з їх дочкою Ольгою.

Не менш важливим для нас з Федором Яковичем було обговорити

230

питання, як ми вже разом збудуємо новий дім-на три сімї. І

запропонував мені свій варіант, виходячи зі своїх можливостей. Що

він-Федор, спочатку отримає всі дозвільні папери на будівництво

нового дома, та на землю, на якій будуватиметься дім. І одночасно

буде купувати, в першу чергу це каміння для закладання фундаменту

дома. Щоб вигнати стіни-придбати цеглу. А також разом зважили,

щоб пришвидшити будівництво дома, необхідно придбати такі вироби

як то: двері, вікна дощки-соснові для влаштування підлоги в кімнатах

і все те без чого не збудуєш дах, та шифер для покриття даху. Оля від

мене вже знала, що в Києві я ще ніколи не був, дарма що він був

столицею України. І вона запропонувала мені, разом з нею

ознайомитись з визначними місцями красеня Києва. Ольга Федорівна,

ще в шкільні роки і коли навчалась в Київському технікумі легкої

промисловості, добре орендувалась в цьому місті. В той час в Києві,

мережа метрополітену була, ще незначною. А це з одного кінця

метрополітену станція “Більшовик” з другого-станція “Дніпро”. І ми з

Олею їхали електричкою зі станції Буча до станції Святошино-один із

районів Києва. В Київ з м. Первомайська ми їхали автобусом Київ-

Первомайськ, і приїхали на ньому на міжміську автобусну станцію,

яка обслуговувала Південний напрямок від Києва. А далі до

залізничного Київського вокзалу їхали тролейбусом. І вже з

приміського залізничного вокзалу, електричкою доїхали до станції

Буча. А далі в село Блиставиця, добирайся чим бажаєш, транспорту

ніякого, крім своїх ніг. І це було перше моє враження Києвом і його

околицями. Та щоб швидше дістатись нам до берега Дніпра, вирішили

скористатись послугами Київського метрополітену і одночасно

оглянути, перше на Україні метро. Далі вже з особистим гідом-Олею,

відвідали Володимирську гірку, та на фонікульорі доїхали вниз до

берега Дніпра і невдовзі на ньому ж повернулись в зворотному

напрямку-вгору і згодом вийшли на головну вулицю міста Хрещатик,

бродил й по інших вулиця Києва. Відвідали Широкоекранний

кінотеатр. Багато вражень і цікавого в той день для мене від

побаченого в Києві вперше, мені і самому стало зрозуміло, чому це

місто так вабить людей, щоб побачити цей Златоглавий Київ. А для

того, щоб досконаліше все оглянути і ознайомитись з містом, для

цього потрібно витратити чимало часу. На другий день після моєї з

Олею екскурсії Києвом, ми вже разом з нею їдемо в автобусі Київ-

Первомайськ. Як і до цього-Оля працює на швейній фабриці на якій її

поважають, а я на заводі теж був на доброму рахунку. В пошивочному

231

цеху фабрики Ольгі Федоровні-запропанували, щоб побачити іі

«нареченого» і подивитись який він із себе, де і як працює в порівняні

з іншими працівниками на виробництві. І для цього влаштувати

екскурсію на це виробництво. Але ж цього їх задуму я не знав і для

мене їх візит був несподіванкою. В механічному цеху були окремо

розташовані верстати за їх призначенням. Токарний, фрезерний,

розточений участки. А ті верстати, на яких я працював і обслуговував

були відокремлені від всіх інших верстатів, далеко від вхідних дверей

в механічний цех. І все це було передбачено для того, щоб тому хто

працює на тих верстатах, було зручно їх обслуговувати під час їх

роботи, уважно слідкуючи за роботою кожного верстата. Дивлюсь, що

в цеху вештається якась жіноча делегація в супроводі майстра

Кашуцького Володимира і поряд з ним йде моя знайома Гусар Женя-

подруга Ольги з якою вони разом працюють на швейній фабриці.

Попривітавшись з Женею, відразу запитав у неї, а де ж це Оля? Та

вона соромиться першою підійти і там позаду всіх нас йде. Всі вони

підійшли до верстатів котрі я обслуговував, обступили їх навкруги і з

цікавістю спостерігали, як ці верстати без мого втручання самі

працюють, не так, як інші верстати в цьому цеху. Та ще й відносно

тихо працюють, ці зуборізальні верстати і це завдяки тому, що для

виготовлення шестерень застосовується різальний інструмент-

«червячної фрези», яка весь час охолоджуються водяною емульсією. І

від побаченого, в них всіх склалася таке враження, що на відміну від

інших робітників в цьому цеху, я ніби то «байдики бю». Та майстер

заперечив присутнім, що в моїй роботі на виробництві, все

технологічно розраховано так, що розслаблятись мені ніколи. Всі

підійшли до розточувального верстата, на якому оброблявся отвір в

шатуні, для двигуна. Працюючи на токарних та фрезерних верстатах,

металева стружка від вироба з під різального інструмента розлітається

стружка, яка ще й достатньо розігрівається від різання та тертя під час

виготовлення вироба і від неї надійно потрібно захищати виробника. І

для цього застосовуються окуляри, захисні маски для обличя, та

металеві щити котрі ставляться на підлозі навколо верстата для

затримання розлітаючої стружки від різального інструмента. Та й на

фрезерному верстаті мені вдалось практично всім присутнім

продемонструвати, як потрібно вміти безпечно працювати на верстаті-

застосовуючи швидкісну фрезерну головку з твердосплавними

різцями. З металевого вироба з під різців в одному напрямку в

захисний щит біля верстата, стружка так стукотіла по металевому

232

щиту мовби з кулемета, тільки ця стружка, не в змозі в металевому

листі наробити дірок і вона падала до долу на підлогу. Як то кажуть

життя продовжується, всі люди працюють на виробництві, щоденно

піклуються про своїх дітей. Їх виховують і навчають так, щоб вони

були гідними для своєї Вітчизни. Ми ж з Олею вирішили подати заяву

в міський ЗАГС, про свої наміри одружитись. І нам надавався місяць,

щоб за цей термін ми мали змогу впевнитись і випробувати себе, на

перший цей відповідальний крок в своєму житті. Та в мене самого не

було ніяких сумнівів і був впевнений, що в нас з Ольгою все вийде

так, як і в інших порядних людей. Ось витяг з листа Ольги до своєї

сестри Валі та батьків, в с. Блиставиця. І таких листів, зберігається

чимало, з яких прослідковується життєве становлення цієї людини. Та

відразу зазначу, що і в моєму житті траплялись різноманітні

обставини, які і мені необхідно було долати.

Здраствуйте, дорогі папа, мама і Валя.

Одержала від вас листа,за який дуже дякую. Дуже засмутила

мене звістка про те, що здоровя Валі не покращало. Надіюсь, все

таки, що поки цей лист дійде до вас, Валя вже буде почувати себе

добре і ви мене цим порадуєте в наступному листі. Дорогі папа і

мама! Справа в тому, що ми з Толею вирішили твердо обєднатись на

все життя. На тому тижні ми подали Заяву до ЗАГСу і 16-го Жовтня

повинні розписатись. Я хочу, щоб ви були раді за мене. Мене дуже

убиває, що така велика подія в моєму житті відбувається тоді, коли

Валя, хвора лежить в лікарні. Толя також написав вам листа, я не знаю

чий ви спочатку одержите. Дуже просимо, щоб ви-папа з мамою

приїхали хоч на пару днів. Я розумію, що це вам тяжко зробити, тому

що в папи робота, а мамі потрібно їздити до Валі в лікарню. Але ж і

мені набридло жити самій, як палець, без рідних, у чужих людей, що я

думаю відкладати немає куди. Якби я жила дома, разом з вами, я б

заміж абсолютно, не спішила. Та декількох витягів з інших листів

написаних Олею. В яких прослідковується становлення її, як людини з

її хибами та здобутками, і ставлення до неї оточуючих її людей. Та ось

витяги з інших листів: Оля написала своїм рідним, що Толя такий, за

мною поїде куди завгодно. В іншому лист Оля виклала таке, що вона

ніколи в житті не розкається, що установила свій вибір на Толі. Або

побоювання наших рідних: Одні були заклопотані, що їх дочку Олю

«зїсть зла» свекруха, але ж сталось навпаки, свекруха весь час Олю

заставляла побільше їсти і казала їй, якщо не будеш їсти, то з голоду

233

«здохнеш». І жартуючи, свекруха їй говорила, що коли вона не їстиме

то охляне, і не в змозі буде з базару мішка донести додому. Та вже в

мою адресу з боку моєї Мами було таке: Якщо я поїду з Олею до її

батьків в с. Блискавицю і там житимемо, то з мене там зроблять

«раба». Так воно і «сталось», ми зі своєю любою тещею разом

старано-розпашником підгортали на городі кущі картоплі. Мене

«запрягала» теща і я обома руками, напружуючись тягну розпашника,

а вона за допомогою ручок керує тим же розпашником, щоб між

рядами рівномірно була підгорнуті кущі картоплі. (Та все це мій

жарт). Але ж як на мене застосовувати ручний розпашник-

підгортальник більш прогресивніший ніж працювати сапою, (та це

відбувалось згодом).

Федір Якович-батько Ольги повідомив, що її сестричка Валя і

дотепер знаходитися в лікарні і стан здоровя її не покращується, і

вона знаходиться в критичному стані. Нам з Ольгою все було

зрозуміло з того повідомлення, надісланого нам листа її батьків і

навіть вона мені запропонувала відкласти наше одруження, на більш

пізніший термін, і навіть не влаштовувати ніякого «весілля». Та

порадившись з моїми рідними, вони порадили нам, що немає сенсу

нам відкладати на інший термін з нашим одруженням, а в нашому

житті не все можливо передбачити наперед. Сплинув для нас з

Ольгою випробувальний термін нашого одруження. Ми завітали до

ЗАГСу, разом зі своїми свідками і в присутності всіх, поставили на

шлюбному папері свої підписи. Влаштував для нас з Ольгою вечірку,

де були присутні мої близькі родичі. Зрозуміло, що моя Ольга була

надто збентежена і засмучена тільки із-за того, що на таку велику для

неї подію з її рідні ніхто не приїхав. Та всі присутні на цій вечірці,

щоб наречена не почувала себе «сиротою і забутою»- всі

висловлювались, що як і Толя так, і Оля-тотожні для них всіх і

поповнили рідню, ще й невісткою. Перевезли придане молодої і ми з

моєю Олечкою, як чоловік та жінка, стали жити поживать та добро

здобувають. Оля одержала новий паспорт, з іншим призвіщем

Курченко Ольга Федорівна, як вона висловилась, що для неї все це

смішно і незвично звучить. Згодом ми з Ольгою гостювали в її батьків

і вже, і моїх. Повертаючись додому залізницею в м. Первомайськ, ми з

Ольгою були налаштовані завітати в гості до мого брата Льоні, який зі

своєю дружиною Ларисою, мешкали в місті-станція Казатин і

працювали на залізниці. Олі дуже кортіло не тільки познайомитись з

моїм братом, а й з братовою Ларисою. І побачити самій, як

234

облаштована молода сімя, цебто Льоні та Лариси. Ми з Олю

вирушили з Києва, швидкісним потягом Москва-Чоп. Купе вагона в

котрому ми їхали було облаштовано комфортно. А на підлозі в

проході вагона, були застелені килимові дорожка. Та доки ми з

дружиною в дорозі, я їй викладаю таке, що я вперше познайомився з

Ларисою, коли вони з моїм братом навчались в Одеському технікумі

залізодоржого транспорта по вулиці Кагановича №15-б. А це сталося

тому Оля, що я дізнався від брата таке, що вони з Ларисою закохані

одне в одного. І мені закортіло побачитись з братовою обраницею. Я

тоді вже працював на суднобудівному в Миколаєві. І з Миколаєва до

Одеси, Чорним морем на дизельелектроході прибув до Одеси. Раніше

я в Одесі неодноразово гостював в своєї тітки, яка мешкала на

Московській вулиці, поблизу Молдованки і Пересипі. Та й памятаю

той час, коли на тому місці де був зруйнований фашистами вщент,-

Одеський залізничний вокзал. Там вже будували новий-більш

зручніший залізничний вокзал, для обслуговування пасажирів.

Відбудовувались і інші споруди в Одесі зруйнованих війною.

Наприклад в Миколаєві в той час залізничний вокзал, нагадував

собою, як велика хата, а в Херсоні був більш пристойний вокзал. В

Москві, Київський залізничний вокзал, був найкращою спорудою

серед інших залізничних вокзалів Москви, та ще й привокзальний

перон мав скляну покрівлю, під яку заїзжав до перона пасажирський

потяг. В Одесі я познайомився з Ларисою Поляковою, яка народилася

в місті Жмеринка-станція Жмеринка, в родині залізничників. Ми

разом втрьох оглянули визначні місця Одеси, прогулювалась

Дерібасівською, побачив-зовні Одеський оперний театр, а ввечері

придбали квитки на оперету “ Кальман” (Одеський оперний театр

визнаний другим, після Віденського за всіми показниками і

архітектурним витвором), а також спускались Потьомкінською

драбиною-лісницею, яка прямує до моря і чудових Одеських пляжів. І

той хто цього не зміг побачити із-за різних обставин, того вважають,

що він не був в Одесі. У нас було достатньо часу, щоб ознайомитись з

визначними місцями в Одесі. Ми загоряли на морському пляжі,

бродили берегом моря і великі хвилі накочувались на берег і

зрозуміло, що і наші ноги вище колін омивало морською водою.

Чимало відпочиваючих та мешканців Одеси, прямували в трамваях на

пляжі Аркадія. З пляжа Лузановки, добре було видно прибережну

частину Одеси, Потьомкінську драбину, морський порт і краєвид

приморського міста-міста курорта. (Я згадав, яким би було для нас це

235

місто, і яка його доля чикала коли б воно було румунське,-подарене

Гітлером своєму сателіту Антонеску під час окупації Одеси). Також

розповів Олі, що вдруге мав нагод зустрітись і погостювати у Льоні і

Лариси, коли вони були одружені і мешкали на станції Казатин, до

якої і ми прямуємо на потязі.(І забігаючи вперед, мені навіть незручно

порівнювати хто з нас братів зміг побудувати-створити справжню

Радянську сімю. Але ж в той час, коли на залізниці

використовувались паровози, то особливо на вузлових станціях

Країни то в повітрі на таких станціях завжди стояв сморід від

спаленого вугілля в топках паравоза ї через велику по колу трубу

викидалось весь час в повітря. Та в дорозі коли рухався потяг, для

дихання людини сприймалось як належне. А коли потяг зупинявся на

деякий час на станції, то весь час чадів димом. Потяг іноді годинами

стоїть на «пару», або ж маневрові паровози цілодобово чадять димом

на станці, формуючи состави по напрямках їх призначення. І таке я

виклав для того, що мешканці таких станцій при нагоді, завжди

виїздили на лоно природи, дихати чистим повітрям. А мій брат мав

змогу крім всього, щорічно по путівці, а іноді і без такої десь зі своєю

сімєю їхати на відпочивати, - не виключенням був і відпочинок на

морі. У моєї сімї склались зовсім інші обставин, ми всі мешкали в

селі і повітря в ньому було незабруднене. Я також працював на

аеродромі і в вільний від виробництва час використовував його дома,

доглядаючи за рослинністю на городі. І як то кажуть поєднував

корисну працю, і в той же час під сонцем загорав-засмагав. Але ж є

такі сімї, що для них відпочинок, це обовязково необхідно кудись

їхати. Та рівняючись на інших, ми теж своєю сімєю іноді вирушали

відпочивати, і відпочивали так, як це вміють інші люди-сімї). Та далі

розповідаю Олі, як так трапилось у мене вперше гостювати дома у

брата Льоні та його дружини Лариси вже в Козятині, де вони за

направленням після закінчення навчань, працюють на залізниці цієї

станції, куди ми прямуємо на пасажирському потягу. І розповідаю

Олі, коли у нас закінчились військові навчання і вся військова техніка,

і особовий склад були підготовлені для маршу до залізничної станції

Пряжево, для завантаження всього збіжжя і техніки на залізничні

платформи та в вагони, і повернутись ешелоном в розташування своїх

частин. В мене виник свій «чудернацький план», який мені необхідно

було погодити зі своїм командиром роти.(А задум в мене був такий і

велике бажання, коли наш ешелон довгий час стоятиме на станції

236

Казатин, чикаючи на відправлення. А мені особисто цей час,

необхідно було б викорастити для того, щоб побачитись і

погостювати декількох годин дома, де мешкає мій рідний брат Льоня

зі своєю дружиною Ларисою, на цій же станції). До нашої палатки на

полігоні прямує вістовий командира 2-го танкового батальйона і

звертаючись до мене. Товаришу сержанте, вас викликає до себе,

командир танкового батальйона підполковник Політаєв. І ми разом з

вістовим попрямували до командирської палатки. Зайшовши в

командирську палатку, бачу за столом сидять: Командир танкового

батальйона підполковник Політаєв, його замісник по політичній

частині майор Жеребецький та командир 4-ї танкової роти капітан

Манжелей і настрій в них-піднесений. Зрозуміло я згідно з військовим

уставом, доповів підполковнику Політаєву, що на ваш виклик

товаришу підполковник-сержант Курченко прийшов. І також доповів,

що екіпаж танка, належним чином підготував техніку до маршу, і

завантаження її на платформи на станції Пряжево. Та це все мені

відомо,товаришу сержанте про все це мені доповіли командири рот.

Але ж мені все це приємно вислухати з перших вуст. Мені і самому не

було зрозуміло, навіщо я їм знадобився. Але ж я збагнув, якщо з ними

присутній замполіт майор Жеребецький, то для мене має відбутися

щось приємне. І хто б, що не казав, а замполіт в армії навіть

притримував «ритивих» командирів. І його обовязком було

проводити політнавчання з особовим складом танкового батальйона.

А поза навчань, завжди цікавився у кожного не тільки, як проходить

служба в армії Але ж, як там дома в батьків і можливо вони

потребують якоїсь необхідної допомоги. І завжди зауважував, щоб де

не трапилось, завжди звертатись до нього не соромлячись по

допомогу і пораду. Між всіми присутніми в палатці виникла коротка

пауза, ніби кожний із нас думає про щось своє . Та першим порушив

її-Політаєв, ось Анатолію (І він до мене звернувся не по армійському

уставу. Та нехай йому грець з цим уставом промайнуло в моїй думці),

звернувся до мене підполковник, і далі промовив, як і для нас всіх

присутніх приємно, а особливо для вас сержанте, ось в часописі

надрукований нарис в якому надто стисло і скупо викладено, як діяв

розвідвзвод на військових навчаннях, який очолював сержант

А.С.Курченко. І в екстремальних умовах домігся виконати завдання

керівництва навчань. Маскуючись весь час від умовного «ворога», все

ж розвідники опинилися в потрібному місці і в зазначений час.

Політаєв звернувся до майора Жеребецького, щоб той віддав мені

237

газету в якій вміщений допис армійських кореспондентів та

спостерігачів за навчаннями. Своїх присутніх в палатці командирів, я

їх щиро всіх подякував, теж не по уставу, та й вони по відношенню до

мене поставились по батьківські і іншого слова навіть не віднайти, та

й такого не потрібно робити. Набравшись сміливості, я звернувся до

командира батальйона Політаєва, що в мене є мрія-прохання до

нього? Як би так влаштувати, що за той час коли наш ешелон довго

стоятиме на рейках на станції Казатін, я зміг би провідати свого

рідного брата Льоню та його дружину Ларису, які недалеко мешкають

від залізничної станції. Політаєв звернувся до присутніх, які все чули.

Так, що задовільним прохання розвідника-танкіста, і далі висловився

так, служба є служба це одне, а зустрітись братам, це не менш

важливо буде для них. І запропонував надати, Анатолію відпустку на

дві доби на станцію Казатин, і звернувшись до командира 4-ої

танкової роти, щоб той оформив відповідний папір-відпустку. А

майор Жеребецький запропонував, ще й додому моїй Мамі, листа-

подяки їй надіслати від керівництва військової частини. Наш

військовий ешелон прибув на станцію Казатин і повинен чимало часу

чикати на чергу і зелене світло на світлофорі. Я ніби та «пташка яку

довго тримали в неволі в клітці, вилетів з неї на волю, розправивши

крила і полетів до того гнізда, яке звили мій брат Льоня з Ларисою».

Завітав на другий поверх, того дома де знаходилась двокімнатна

квартира в якій мешкали мій брат з дружиною Ларисою. На мій

дзвінок на вхідних дверях, і на запитання хто там?, вийшла Лариса.

Завітавши в їх квартиру Лариса каже мені, що вона через вічко в

дверях не впізнала мене, та й бачу, що стоїть хтось в військовій одежі

і спершу навіть подумала, і сприйняла мене за «міліціонера». Лариса

завертілась, забігала в кухні, щоб до приходу на обід її чоловіка,

влаштувати для нас святковий обід. Кімнати їх квартири в той час,

були достатньо обставлені мебелю, за призначеням кімнат. Задзвонив

в вхідних дверях звінок-Лариса відчинила двері. Зайшовши, брат на

кухню відразу спитав у своєї дружини, що вона чикає на якихось

гостей. Та наш гість присутній в кімнаті, і ти Льоня навіть не

відгадаєш хто цей гість? І він зрозуміло не міг розгадати, що без

всякого повідомлення, і запрошення завітав до них хтось в гості. Хто

ж, це за такий у нас гість, навіть важко відгадати? Та Лариса гучно

кличе, Толя іди до столу! Будимо разом обідати і тут коментарі зайві.

Та Льоня каже нам, ви будь ласка, зачекайте я запрошу на обід

Святовця Миколу, який був їх сусідом і разом навчались в Одесі,

238

залізничного технікуму, і навіть мешкали в одній кімнаті-гуртожитка і

там ми з Миколою познайомились. А тепер Святовець М. в м.

Казатині, як партійний секретар, очолює промисловий відділ. Та

Микола, був огрядною людиною, та ми з ним так обнялись своїми

руками, що в нас кістки захрустіли. Безперечно без чарки горілки та

“Шампанського” вина за столом не обійшлось і в такому випадку були

незайвими. Найбільше, спілкуючись зі мною, Микола у мене

цікавився всім , тому що ми довгий час з ним не зустрічались. Також

запитав Микола, які у мене наміри після закінчення служби в армії і

чи повернусь працювати на суднобудівний в Миколаєві? Та ще не

вирішив, але ж листуючись зі своїм товаришем Волковим Володею,

який мешкає в Миколаєві на розі вулиць Радянської та Херсонської і

повідомляє, що мене не збувають і чекають на моє повернення в цех.

Та й моя Ненька, чекає на моє повернення додому. Лариса в нашу

розмову не втручалась, але ж вона пішла із-за столу і принесла ту

газету, яку я напередодні їй віддав на зберігання. Ось ви «служаки»,

беріть приклад з Толі, який не вміє так «липотать» язиком так як це

вам притаманно і навіть на терезах немає такої гирі, щоб визначити

вагу вашої праці. А у Толі все виходить справно, як на роботі так і на

службі в армії, і його здобутки зрозумілі іншим людям. Та Микола

отримавши з руки Лариси газету і звично мов з трибуни ознайомив

присутніх зі змістом в нарисі газеті, викладеним військовим

кореспондентом. Та Микола Святовець зауважив, що з цього потрібно

було б і розпочинають, а потім і чарчину хильнуть. Обідній час

спливав у Миколи та Льоні і їм обом необхідно було розійтись по

своїм роботам. Та Лариса запросила Миколу після роботи, разом зі

своєю дружиною завітати до них на більш вишикувану вечерю. Я

обовязкво прийду сам, тому що дружина поїхала до своїх батьків.

Мій брат запропонував мені разом з ним піти в паровозне депо, в

якому він працює. Зайшовши зі своїм братом в паровозне депо,

чималим за своїми розмірами і в котрому на рейках стояли для

ремонтування до півдюжини паровозів. Та мені незвично було бачити

непрацюючі паровози, які «мовчки» стояли «не чихали, не пихтіли і

не йшов дим з їх труб, тому що котли паровозів були потушені». Та в

цьому депо всі деталі і вузли, в яких вийшов строк використання на

паровозі демонтувались, і замінювали їх новими. Після чого паровоз

фарбують і в нього вигляд стає такий, ніби збудований на

паровозобудівному заводі. Я вештаюсь ще в депо, коли це до мене

підходить брат і каже, що він вільний від своєї роботи, і йде додому.

239

Та й ваш ешелон, ще стоїть на нашій станції Казатін, і через 45-ть

хвилин його відправлять. І тут же запитую у брата, що я у них

погостював, і до речі є така можливість разом зі всіми вирушити на

ешелоні до своєї військової частини. Твоя пропозиція зовсім не

сприймається мною, каже брат: По-перше, Лариса готує на нас всіх

вечерю, по-друге запросили Миколу, по-третє час моєї відпустки ще

не сплинув. Так тому й бути кажу своєму брату, але ж ходімо Льоня

до ешелону мені б хотілось його «відправити» в дорогу. Біля ешелона

зустрілись і познайомились два капітана, один із них мій брат капітан-

залізничник, а другий мій командир роти-танкіст, капітан

І.Манжелейя. Брат Льоня щиро подякував, Івана Манжелея, за надану

мені відпустку. Потяг стояв на «парах» і чекав зеленого світла. І після

гудка паравоза, рушив потяг, а за ним стукаючи буферами вагони і

платформи, завантажених танками. Вже ми з братом дома і Лариса

запитує, які у мене враження від побаченого в паровознім депо?

Відповідаю, що в депо ніколи не був, але ж все побачене мною в депо

було цікавим для мене. Невдовзі прийшов Микола, якого ми чикали і

в розмові зі мною він дізнався, що я планую від’їздити зі станції

Казатин, десь далеко за північ. Та Микола звертаючись до мого брата,

ти Льоня відправ Толю «безкоштовним багажем» і мені було

незрозуміло такий їх вислів. За вечерею було достатньо часу, щоб

відзначити мій приїзд. Та вже о 4-ій годині наступного дня, ми з

братом на пероні станції Казатин чикаємо на швидкісний

пасажирський потяг Москва-Берлін. І стоїмо на тому місці перона, де

зупиниться перший вагон потяга, в якому їде головний провідник

цього потяга. Та коли потяг зупинився на станції Казатин, брат

відразу зустрівся з головним цього потяга і домовились між собою,

щоб той відвіз «вантаж», тобто мене на станцію Хмельницька, і він

дав згоду на таке. І ми разом з головним, з котрим я познайомився, в

вагоні його службовому купе, а прізвище його було таке: Лунін Сергій

Михайлович і разом з ним прямуємо, в напрямку до станції

Хмельницька. Прямуючи в службовому купе, пасажирського потяга

між нами точилась розмова на різноманітні життєві та інші теми. Та

спілкуючись між собою, час для мене сплинув швидко і ось станція

Хмельницька. Звісно я щиро подякував Сергія Михайловича за його

послугу для мене. Коли черговий на станції за допомогою коло колод

дав дозвіл на відправлення пасажирського потяга Москва-Берлін зі

станції, відразу залунав гудок паравоза і той повільно не шарпаючи

набирав швидкості. Я ж стоячи на пероні, вголос і помахуючи обома

240

руками Сергію Михайловичу і побажав щасливого шляху.

Дізнавшись, що військовий ешелон ще не прибув на станцію

Хмельницька, на котрому і я мав би їхати. І мені на нього потрібно

було чикати і непобоюватись, що блукаючи на станції мене затримає

військовий патруль, тому що у мене була відпустка, яка діяла до 12-ої

години цього дня. Та все ж сплинуло в моїй думці про таке, що мені

так траплялось мати змогу користуватись підтримкою порядних

людей. Та й цей випадок зі мною, не виключення. Це по-перше

ставлення до мене армійських моїх командирів, по-друге, це зовсім

незнайомого для мене і з котрим ми познайомились в пасажирському

вагоні,Сергієм Михайловичем. І як ці залізничники з повагою

ставляться один до одного та й до нас військових-особливо до

військових строкової служби. Коли прибув військовий ешелон з

танками на станцію Хмельницький, я доповів командиру танкової

роти капітану Манжелею, що прибув з відпустки без всяких зауважень

і готовий виконувати свої прямі обовязки. Ось так Оля, кажу своїй

дружині, за яких обставин сталось так, що я мав змогу, вперше вже в

Казатині зустрітись з молодою сімєю залізничників-Льоні та Лариси.

А далі кажу дружині, що вона цього не знає, як в армії новичків-

призовників називали «зеленими» або ж «букварями», а це тому, щоб

вони зрозуміли в необхідності їм дозрівати та навчатись так ніби-

першоклашкам. Та ми з тобою Олю, теж одружились і вважаємся, як

ті «зелені» або ж «букварі» і нам самим необхідно дбати про своє

майбутнє. На залізничному вокзалі нас зустрів мій брат Льоня, та ми

везли з собою речі і здали їх на станції в камеру зберігання (Та від

себе, що ж це були за такі речі? А це було придане моєї дружини і

відразу зауважу, що все придбане своїй дочці її батьками, і ми взяли з

собою все те, що нам необхідно першочергово. Та і я для себе після

звільнення з армії, придбав цивільний одяг та взуття і на замовлення в

швейній майстерні виготовили вишуканий молодіжний костюм. А

зустрівшись з Вітею Силяніновим він запропонував виготовити мені,

навіть безкоштовно вишикуване модельне взуття і таке, що він такого

ніколи нікому не виготовляв і будиш ним хизуватись.) Ми разом з

Льонею покрокували до його домівки, де на нас чикала його дружина-

Лариса. Та коли ми всі завітали в їх оселю, Лариса спочатку кинулась

зі своїми привітаннями до моєї дружини-Олі і познайомились.

Кімнати їх житла були вже обставлені більш сучасною мебелю. Як на

мене зустріч у нас відбулась належним чином. Та ось витяг з листа,

241

якого Ольга надіслала своїм батькам в село Блиставиця з міста

Первомайська. В якому виклала про свої перші враження від зустрічі з

Льонею та Ларисою. (Приїхали ми до Києва о 8-їй годині. По дорозі

машина в котрій ми їхали застрягла в грязі і її ледве виштовхнули-

витягли на дорогу. Толя також вийшов з машини і допомагав її

виштовхувати і навіть набрав повні черевики-туфді води. Ми навіть не

встигли, ще зайти в магазин, як виїхали з Києва-швидкісним потягом

Москва-Чоп о 8-30. В 11-ть годині приїхали в Казатин. На нас на

станці чикав Толін брат Льоня і ми разом пішли до їх оселі. Та коли

ми завітали до їх квартири, там на нас чикала Лариса. Був накритий

стіл для гостей. Оля з Ларисою попривітались, як рідні по-жіночому, я

також попривітався. Оля вперше гостювала у Лариси в Казатині, а я

вдруге. В подальшому при нагоді ми гостювали неодноразово один у

одного. За столом звичайно виголошували також різноманітні приємні

тости. Нам з Ольгою наступного дня необхідно йти на роботі. І брат

Льоня нам з Олею розрахував так, щоб ми як найдовше у них

погостювали і зручніше доїхали додому. Ми разом з Льонею пішли на

залізничний вокзал станції Казатин, і разом чикали на пасажирський

потяг Київ-Одеса, в якому ми доїздимо до станції Котовськ, а далі

пасажирським потягом Одеса-Новосибірськ, доїдемо на станцію

Голта, міста Первомайська і ми вже дома. В вагоні пасажирського

потяга в якому ми їхали, Оля розповіла мені про свої враження про цю

її зустріч з Ларисою та моїм братом. Та й в листі до своїх, та вже і

моїх батьків, Оля виклала, як вона вперше познайомилась з

Поляковою-Курченко Ларисою та Льонею. І далі ми з Ларисою

подружились, вона надто симпатична і була модно одягнена (та й, як

могло бути інакше, коли жінка зустрічає гостей в кухонному

фартуху.) Ми з нею між собою уклали пакт про взаємодопомогу. Олі

також сподобалось, що вони вже спромоглися придбати і обставити

кімнати мебелю за їх призначенням. А у нас з Олею всього цього ще

не було, але ж згодом і ми разом всього цього досягли. Та ось ми і

дома. Закінчилось наше турне по гостях і розпочались для нас трудові

будні. Наші батьки, які мешкали в селі Блиставиця Київської області,

листуючись з нами. Федір Якович Іваненко, запропонував мені і дочці

Олі, переїхати з Первомайська до них на жительство, тому що він

хворіє, та й вже заклали фундамент на новий дім. І було б добре, щоб і

ми залучились, і допомогли будувати дім-на дві сімї. Ми з Ольгою, з

розумінням поставились на цей лист, і яким чином задовольнити таке

прохання-батька. І твердо вирішили, переїхати до батьків. А Оля весь

242

час мріяла, коли настане той день, що вона повернеться до батьків і

свого діда Охтима і бабусі Усті. (Ми з Ольгою порадились з моєю

Мамою-Ганею, про свої наміри, виїхати в село Блиставицю. Тільки із-

за того, що батько Олі хворіє, та й похилого віку дідусь з бабусею і

наш обовязок, подбати про них належним чином, та й Оля у них

тільки одна і нам до того ж необхідно допомогти збудувати дім. І

звернувся до своєї Мами, що вона добре памятає, коли ми разом

будували, цей дім в котрому вони всі тепер живуть Та й про вас Мамо

ми не забуватимитемо і будемо приїздити у гості, та й у вас дві дочки-

Люся зі своїм чоловіком мешкаєте в однім домі. Моя Мама, зваживши

на такі наші обставини і відповіла нам, ви вже дорослі та й одружені, і

вам вирішувати про своє майбутнє, але ж і мені самій кортітиме

побачити, як все складеться в подальшому у вашому спільному

подружньому житті. Та й обовязково, якщо трапиться така

можливість, приїду у гості до вас та й познайомлюсь зі своїми

сватами. Час спливав і ми з Олею подали заяви на звільнення зі своїх

підприємств, в звязу зі зміною місця проживання. У Олі були більш

вагомі обставини для звільнення її зі швейної фабрики. І її прохання

за згодою керівництва фабрики-задовільнили в відділі кадрів. А для

мого керівництва викладені такі аргументи в моїй заяві на звільнення,

були , як би то необґрунтовані. Але ж в трудовому кодексі, за яким

мені надавалась можливість, відпрацювати два тижня і вразі незгоди

керівництва на звільнення-рахувати себе звільненим з підприємства і

отримати в відділі кадрів трудову книжку. Але ж я був партійцем і

куди партія запропонує мені йти працювати-я повинен згідно за

партійним уставом,- виконувати його вимоги. Та ось на парткомі

завода, розглядається моя заява про звільнення і ознайомили всіх

присутніх, що в цій заяві викладено. Секретар парткома промовив

таке, що виробничий технологічний процес в механічному цеху

працює бездоганно і якщо якась ланка вчасно не зпрацює, то це

вплине на виготовлення дизельнх двигунів на заводі. На різноманітні

до мене запитання на парткомі, я відповідав лаконічно. Та головне

цього зібрання було допомогти молодій сімї і навіть запропонували,

якщо у нас виникли труднощі з житлом то таке питання вони взмозі

вирішити. Відповідаю, що у нас з дружиною є де мешкати та й на

швейній фабриці, як молодому спеціалісту надали їй в гуртожитку

кімнату. Та все це для нас зрозуміло, але ж для молодої сімї крім

кімнати необхідно мати, кухню для приготування їжі, та санвузол з

243

ванною і таких послуг в гуртожитку немає. Та все це добре, але ж моя

дружина вже в Києві влаштувалась працювати майстром на швейній

фабриці “Спортивного одягу” вулиці Басейній на розі вулиці

Хрещатик. Всім присутнім я не міг тоді сказати, що зі своєю любою

дружиною навіть згоден мешкати в курені. Та я майже підготував собі

заміну на виробництві, а це Володя Ткаченко, якому подобається

вміти працювати на тих верстатах, які я обслуговую і виготовляю

шестерні. Обговорення було коротким, та партійний секретар сказав

так, що вони не мають таких повноважень руйнувати будь яку сімю,

тим більше молоду. Присутній на парткомі керівник механічного

цеху, отримавши дозвіл на свій виступ, і у присутності всіх промовив,

що йому особисто дуже шкода, що з завода звільняється фахівець

високого гатунку, і працює на декількох верстатах, почергово їх

налаштовуючи. Але ж у мене є таке прохання, не як у його керівника і

було б добре, щоб він згодився підготувати собі заміну, і навчив би

Ткаченка Володю, вміти працювати на зуборізальних та

зубостругальних верстатах. Всі погодились з такою пропозицією і

засідання парткому на цьому було зачинено. Ще з більшою

наполегливістю і вмінням-навчаю Володю всім тонкощам, які йому

необхідно знати і вміти їх застосовувати на практиці, працюючи на

верстатах. Своїй дружині надіслав листа в якому виклав, що у мене

склались такі обставини, що мій приїзд в село Блиставицю

затримується на один-два місяця. Оля та її порадники, цю звістку

сприйняли, як таку, що її наречений, передумав і немає наміру

приїздити, і мою дружину наставляли, і давали їй чимало різних

порад. Після свого звільнення з завода імені 25-го Жовтня, зібравши

валізу я рушив в дорогу до Києва, в автобусі Первомайськ-Київ і

прибув цим автобусом на міжміський автобусний вокзал-Південного

напрямку в Києві. (І ця треться поїздка до Києва в цей чудовий край

Київщини, як виявилось для мене згодом бути не екскурсантом, а

залишитись в цьому краї назавжди.) З Києва з площі Перемоги, також

на автобусі Київ-Гостомель, попрямував до зупинки “Совхоз-

Бучанский”, а там вже було рукою подати до села Блискавиця. В той

час між селами не було ніякого автобусного сполучення і всі рухались

в таких випадках на свій розсуд, і можливостях. А коли я йшов до

села, на дворі була весняна розпутниця. І дороги до села і вулиці в

селі були в грязі та ще й розбиті транспортом. Та я вибрав для себе

вдвічі коротший шлях-йти через аеродром, який в той час не мав

огорожі-тина і на ньому був травяний покрів-росла трава, та ще й

244

частково злітна смуга була облаштована-вкрита залізними листами-

пристасованних для тимчасових аеродромів. І межа цього аеродром

пролягала біля села Блискавиця до якої я йду (І такі аеродроми, і їх

взлітнопосадкові смуги використовувалися під час війни і будувались

такі тимчасові аеродроми де точились боєві дії літаків поблизу

фронту. Та й цей аеродром спочатку використовувався для військових

літаків, а тепер вже більше року на ньому відбувались випробування

літаків Ан-Антонова і на цьому аеродромі, крім маленьких

деревянних домиків інших споруд не було). Але ж як би я йшов

селом то відстань, яку мені необхідно було б подолати складала б

більше ніж 6-ть кілометрів, та й сам би застрявав в грязі-болоті.

Підійшовши до аеродрому і роблю свій перший крок на цей аеродром

і йду по злітній смузі до села і навіть тоді не міг знати, що половину

свого життя буду працювати на цьому аеродромі. Вийшовши на

сільську вулицю Котовського, яка «впиралась» впритул в межу

аеродрому і на розі цієї вулиці та вулиці Озірській, мешкають моя

дружини Оля і її рідний дід Король Охтим зі своєю дружиною Устею,

та їх дочкою Луцею та зятем Федором Яковичем, і до їх садиби

крокую. Та ось я вже й «дома». Оселя в якій вони всі мешкають,

побудована з деревяних колод, дах вкритий соломою, мається біля

хати сарай, для утримання худоби та іншої живності, та зберігання на

зиму топлива для житла. Ухоженний сад, в котрому ростуть

різноманітні дерева, а це: яблуні, груші, сливи, горіх, шовковиця,-кущі

смородини, порічок і таке інше, і чималий біля хати город. І таких хат

з соломяним дахом в селі тоді в той час було чимало. Спілкуючись з

дідом Охтимом він мені розповів, коли вони були молодими і

одружились з Устею, то їм теж необхідно було будувати дім. І щоб

мати клаптик землі для будівництва житла, та ведення господарства-

їм надали участок в лісі, також участки для будівництва своїх осель

надавались і іншим сімям. Умова до забудовників була такою,

вирубуй дерев в лісу під садибу стільки взмозі, а з тієї деревини будуй

для себе житло і інші приміщення, для ведення господарства. А

згодом тим сімям, які мешкали на тому участку в лісі, на якому було

в них все облаштовано, їм «запропонували перебратись-переселитись»

мешкати в село Блиставицю, і влитись до суспільно-корисної праці в

колгоспі. І той свій дім, сарай і таке інше збудованого в лісі на тому

участкі,-дід Охтим все розібрав і перевіз в село. І знову ж таки все те

зібрав належним чином, вже в селі Блиставиця на тому місці де

245

знаходиться виділена йому садиба. Але ж з часом ця дідова оселя була

вже старою і ремонту-відновленню не підлягала. Тому потрібно було

будувати, новий дім, для якого вже були закладені підвалени-

фундамент, неподалік на дідовій садибі. А тим часом ми разом, три

сімї різних поколінь мешкаємо в цій старій оселі схожої на «курінь»,

але ж зі всіми «сільськими вигодами». Я вже був не гостем, а

«приймаком-наймитом, керуючим чужим господарством». Тому

залучився допомагати по господарству та утриманню худоби, і така

робота для мене була не новиною. Але ж себе рахував «інживенцем»,

із-за того, що ще не влаштувався десь працювати на виробництві і

ніби «сидів у них на шиї». Та я і сам добре знав, що мені необхідно

десь влаштовуватись працювати. Чимало тоді односельців працювали

на різних підприємствах Києва, а це такі підприємства як: “Ленінська

кузня”, Червоний екскаватор”, ”Завод верстатів-автоматів”,

підприємства літакобудування П-я №11, П-я №4, завод “Більшовик”

та чимало інших підприємств, як з правого так і з лівого берегів

Дніпра, і для цих підприємств був попит, на фахові робітничі та

інженерні професії. З прилеглих приміських зон, в потягах та

електричках їздили працювати на підприємства Києва, в вщент

заповнених пасажирських вагонах, працівники різних професій. Мені

також особисто необхідно було десь влаштуватись працювати в Києві

і разом з дружиною і іншими односельцями їздити на роботу В селі

для мене не виникало проблем-влаштуватись працювати на тракторі-

трактористом, тому що я мав посвідчення механіка-водія танка 2-го

класа. Мені необхідно було лише навчитись вміти користуватись

сільськогосподарським навісним і прищепним інвентарем для

трактора. Тих односельчан, які працювали на будівництві в місті

Києві їх возили автомобілем, кузова якого був накритий брезентом, та

влаштованими дошками для сидіння людей. Таким же автомобілем

підлаштованого для перевезення людей з села Блиставиця, возили тих

людей котрі працювали по обслуговуванню аеродрому “Гостомель”-

ЛВС, П-л №2. Та й для мене був варіант влаштуватись працювати на

аеродромі (і ця моя мрія здійснилась, лиш тільки через 4-ри роки).

Тільки в казці все швидко відбувається, не так як в житті. Та для того

щоб не втратити свій непереривний трудовий стаж роботи на

підприємствах, мені необхідно було з моменту звільнення, на протязі

календарного місяць викорастити цей термін для влаштування на

роботу на іншому підприємству. І цього терміна мені ледве вистачило,

щоб влаштуватись на роботу. І цей зазначений місячний терміна,

246

необхідно викорастити більш раціонально. Ми з дружиною, зі станції

Буча разом їдемо в електричці в Київ, до метро станції Святошино.

Ольга їде в метро до станції метро Хрещатик, на швейну фабрику в

Києві. А для мене це був перший мій випробувальний шлях, яким

чином їхатиму на роботу. Підприємство до якого я завітав значилось,

“Завод нестандартного устаткування”. Цехи цього завода знаходились

в приміщеннях, застарілого архітектурної конструкції-зразка і такі

будови не в повній мірі здатні були забезпечити, сучасним вимогам

для влаштування в них виробничих цехів-зокрема механічного цеха.

Мені зауважили, що в цьому цеху працюють фахівці високого

ґатунку, і новачкам потрібен певний час для того, щоб вони на рівні з

іншими фахівцями, змогли виготовляти заплановану продукцію. Та

ніби заохочуючи розповіли мені, що на масиві Святошино будуються

для них завод з новими, сучасними цехами, і там же біля завода

споруджують житло для заводчан. Але ж незважаючи на тимчасові

наші незручності на виробництві, ми зобовязані готувати різних

фахівців для продуктивної праці на новому заводі. Та все це я розумів

і усвідомлював, що не все так швидко будується. Наприклад; Москва

теж не відразу була збудована; Київ будують понад 1500-т років;

Самарканд теж відзначив своє 2500-т річя. Та й згадав, як у воєнні

важкі часи, наш народ змушений був чимало великих підприємств

швидко евакувати, низками товарних паравозів-устаткування заводів,

в безпечні місця Східного Сибіру і там їх монтували. І тільки була

збудована покрівля над цехами і встановлене устаткування та

різноманітні верстати, підведене живлення. І в таких умовах

виробництво працювало, задовольняючи потреби фронтів. І мені було

зрозуміло, що на верстаті можливо працювати будь де, лиш як кажуть,

щоб за шию вода не капала. За час свого «першого робочого дня в

Києві» я ще встиг зайти в відділ кадрів завода “Більшовик”. Де на

зовнішній стіні завода вивішена на великому щиті обява. В якій

викладено, що терміново запрошуються на постійну роботу на завод

“Більшовик”,фахівців інженерних та робітничих професій, далі

перелік професій. В відділі кадрів ознайомились з записами в моїй

трудовій книжці і слухавкою запросили до себе начальника

механічного цеха. Начальник механічного цеха Василь Михайлович

запропонував мені, оглянути новий цех, яким він буде керувати. Та

ось ми з Василем Михайловичем зайшли в чималий за виробничою

площею і з високою стелею цех. І в цьому виробничому приміщені

247

були змонтовано на підлозі безліч різноманітних-нових верстатів, на

котрих ще ніхто не працював і в цьому новому цеху, ще пахло

фарбою, будівельними матеріалами та ізвіздковою штукатуркою.

Василь Михайлович, заклопотано сказав, що цей цех йому необхідно

ввести в дію на протязі місяця. Та, як він далі промовив, що для

керівництва завода все гладко на папері, а головне забезпечити цех

фахівцями-верстатниками. Спілкуючись зі мною Василь Михайлович

промовив, що він ніколи у своєму житті не бачив, як на

суднобудівельному заводі складають кораблі, і інші судна. А мені,

звертаюсь до Василя Михайловича так склалось, що працював на

суднобудівному в Миколаєві і бачив, як складають судна. І навіть був

присутнім разом з іншими суднобудівниками завода на спуску зі

стапеля на воду крейсера “Михайла Кутузова” І коротко розповів

Василю Михайловичу, яке це було свято і як все те відбувалось в

присутності, коликтива суднобудівників і їх гостей. Та й сам

Миколаїв, розташований на півострові в гирлі рік Південного Буга та

Інгула. І цей півострів, на якому збудоване місто, нагадує собою

корабель в момент його стрімкого спуску зі стапеля на воду. І

становлення міста Миколаєва, як міста на Південному Бузі за

«фахом»-кораблебудівників-започаткував, ще в ті далекі часи адмірал

Ф.Ф. Ушаков, який відвідав місто в 1790-му році і доповів в

Петербург, що для будівництва верфі, онное місце надто привабливе.

Згодом було побудовано в Миколаєві Адмілартейство, а пізніше було

започатковано Управління головного командира Чорноморського

флота і портів. Головний командир флота і портів наділений був, як

військовою так і цивільною владою і надавались йому повноваження

військового губернатора Миколаєва і Севастополя. В співбесіді з

Василем Михайловичем у нас час сплинув швидко. Мені особисто

нікуди було спішити, тому що з моїм працевлаштуванням все було

вирішено і остаточне рішення лишилось тільки від мене. В зазначений

час на пероні приміського залізничного вокзалу Святошино,

зустрічаюсь з дружиною, яка закінчила свою роботу на швейній

фабриці і прямує додому. Поряд з дружиною стоять декількох її

односельців. (Згодом я дізнався, що майже всі ті люди, працюють на

якихось підприємствах Києва і мешкають в приміській зоні на

залізничних станціях, селах, і інших населених пунктах, і дехто з них,

також разом працюють на одному заводі, і ті люди «кучкуються», щоб

разом їздити з дому на роботу і взворотньому напрямку-додому.) В

той час електрички за розкладом рухались хвилина в хвилину. Ми

248

також за розкладом вирушили в електричці в напрямку станції Буча,

до якої ми з дружиною і її односельцями: Ольшевською Раєю,

Куценком Володею та Осадчим Вітьою, в одному купе їдемо до

станції Буча. Моя дружина Оля в першу чергу поцікавилась, які у

мене успіхи з працевлаштуванням. Всім присутнім розповів, що маю

намір працювати на заводі “Більшовик”. Дружина моє повідомлення

сприйняла, як належне. Але ж Вітя «Кірюшка» відразу зауважив,

навіщо тобі Толя той завод “Більшовик”, коли поряд з залізничною

станцією Святошино розташований завод “Червоний екскаватор”, а

напроти нього через дорогу, проспекту Перемоги- літакобудівний

завод, на котрому і він працює. І розпочав вихваляти свій завод, і ті

зразкові умови праці на складанні літаків, та й верстатники

виготовляють здебільшого комплектуючі деталі для літаків з дюралі

Д16-Т. Але ж мені спало на думку, що «кожна жаба своє болото

хвале». На наступний день ми разом з дружиною вдруге прямуємо на

електричці зі станції Буча, до станції Святошино, вона на швейну

фабрику, а я до відділу кадрів-літакобудівного завода. Інші люди з

електричок суцільним потоком швидко піднімались по сходинках

залізничного мосту і розходяться на свій розсуд, по різним напрямкам.

І кожен вибирав для себе найкоротший шлях з метою, як зручніше

його викорастати-включаючи до цього і міський транспорт, щоб ним

швидше доїхати в зазначене місце в Києві-чи то на роботу, та по

інших справах. (Огорожа територій- сусідніх заводів “Червоного

екскаватора” та “Літакобудівного” з одного боку були прилеглими-

невдалік від залізничної дороги. Прохідні і вїздні ворота на території

цих заводів, знаходились напроти одна одній і пролягали поблизу від

пішохідних смуг вулиці Перемога.) Прямую по вулиці Перемога в

відділ кадрів-літакобудівного завода. Праворуч від мене завод

“Червоний екскаватор”, на щиті біля адміністративного корпусу

красочно оформлена обява, в якій запрошують фахівців різних

професій йти працювати на цей завод. Навіть мені безробітному,

якось незручно було минати таку обяву. А на цьому підприємстві до

якого я прийшов, ніяких обяв і навіть ніде не значиться, який це

завод. Завітав в відділ кадрів. В кабінеті за окремими столами

працюють два чоловіка. Попривітавшись з цими людьми, та відразу я

не збагнув до кого із них мені необхідно звернуться з питанням

працевлаштуватись на завод. Один із них, як виявилось обіймав

посаду начальника відділу кадрів-Михайлов Петро Володимирович, а

249

інший замісник директора по кадрам Рожков Семен Михайлович. Та

Михайлов П.В., запросив мене присісти на вільний стілець біля столу

і ознайомившись з записами у моїй трудовій книжці-передав її

Рожкову С.М., той також уважно ознайомився з моєю трудовою

діяльністю. І звернувшись до мене, та й каже, що Ви полюбляєте

працювати на підприємствах-скриньках? Та як виявилось, що я теж

працюватиму в скринькі П-я №4. Рожков С.М. підняв слухавку по

котрій мав розмову з начальником цеха №9, Захаровим Юрієм

Васильовичем і запросив його прийти в відділ кадрів, на співбесіду з

потрібним йому фахівцем. Та доки чикали на Захарова Ю.В.-Рожков

С. М. каже мені в разі згоди Юрія Васильовича прийняти мене на

роботу в його цех, то роботи у нас на підприємстві вистачить всім, а

от забезпечення працівників на підприємстві житлом у нас поки що,

велика скрута. І тому ми змушені зараховувати працювати на наше

підприємство тільки тих осіб, які мають своє житло. Невдовзі в відділ

кадрів прийшов не Захаров Ю.В., а його замісник Сарний Ізя

Іцькович. Познайомившись з ним, він відразу запитав у мене де я

напередодні працював і, на яких верстатах. Сарний також розповів,

що в цеху до якого мене зарахують-колектив підібраний фаховий і

працюють злагоджено, мало того-робота складна і відповідальна та

ще й містить в собі нові розробки конструкторів, які не підлягають

розголошенню непричетним до таких робіт людей. Сарному І.І. Я

також розповів, що в армії озброєння і військова техніка, яка

вважалась секретною вивчалась, в належним чином облаштованих

класах і всі записи дозволялось робити в зошитах, прошнурованих з

поставленою печаткою в секретній частині. І такі зошити надавались

тільки під час навчань. Весь інший час зошити з записами зберігали в

секретній частині. Прискіпливо підсумувавши нашу розмову, Сарний

І.І. промовив мені таке: ну що ж Анатолій Степанович, щоб

зарахувати на наше підприємство, вас мусять належним чином

провести провірку компетентні органи, та ще й ми надішлем свого

співробітника для обстеження моїх житлових умов. І вразі одержання

позитивних висновків і тільки після цього в відділі кадрів вправі

зарахувати мене працювати на завод П-я №4. Сарний І.І.,як замісник

начальника цеха, він завжди був причетний до всіх важливих і

невідкладних справ і докладав чимало своїх зусиль для своєчасного їх

вирішення. І стиль його роботи завжди був на виробництві менш

кабінетний. Той час доки надійдуть в відділ кадрів всі необхідні,

затребувані ними на мене папери, було мною використане для

250

будівництва житла та знайомства з сусідами, односельцями,

близькими родичами дружини, як мешкали в селі Блиставиця так і в

інших селах. Спочатку ми з дружиною гостювали в селі Озера у тітки

Наталки Король-Лози, а згодом, гостювали у дядька Івана Короля,

сімя якого мешкала на станції Ворзелі і він там працював в

дослідному господарстві-Сільськогосподарської Академії України, по

тваринництву та механізації. І там студентів навчали, як на практиці

застасовувати всього того, чого їх навчали в Академії. І після

закінчення навчань за обраним фахом вміти самим в подальшому

впроваджувати в сільськогосподарське виробництво Країни, новітніх

технологій в землеробстві та тваринництві. Мали також нагоду разом

з батьком моєї дружини, Іваненком Федором Яковичем-відвідати на

станції Тетерев, його рідну сестру і нашу тітку Галину Яківну

Іваненко та її чоловіка Евстафева Миколу Федоровича. Погостювавши

у них, ми разом всі зібрались для того, щоб поїхали в село Нова

Гребля, яке було розташоване неподалік від станції Бородянка. В селі

Нова Гребля, в одній оселі мешкали в той час батьки мого тестя

Федора, та його сестри Галі Евстафевої-Іваненко: Іваненки Яков та

його дружина Ольга і їх дочка-Маня.

ІВАНЕНКИ----- ІВАН ЯКОВ ОЛЬГА ФЕДОР

**ІВАНЕНКО ІВАН ЯКОВИЧ в 1941-му році захищаючи КИЇВ від

німецької навали з невідомих для родини обставин ЗАГИНУВ на полі

БРАНІ.**

Галину Яківну Іваненко, фашисти відправили в Німеччину.

І тільки в 1945-му році, Галину визволив з неволі її майбутній

чоловік-Микола Евстафєв.

251

Знімок в Німеччині, зправа: Микола Евстафєв, посередині, Галина

Іваненко.

Зі станції Тетерів електричкою ми всі доїхали на станцію

Бородянка, а далі зі станції рухались в автобусі, і доїхали в хутір

Вабля, розташованого неподалік від села Нова-Гребля до якого ми

рухаємося в гості. Федір Якович, звернувся до мене, що ми в селі

Блиставиця мешкаєш по вулиці Г.І.Котовського, а ось на хуторі Вабля

цієї оселі діда Архипа, біля якої ми вийшли з автобуса і стоїмо. під час

Громадянської війни, перебував штаб, ЛЕГЕНДАРНОЇ кавалерійської

бригади Г.І.Котовського, котра з жорстокими боями йшла визволяти

Київ від денікінців, який був захоплений ними 31-го серпня 1919-го

року. Та на вході в оселю нас зустрів Архип Сидорович-господар цієї

оселі і якби хранитель цієї історичної памятки-музею. Крім мене всі

мої супутники, ще раніше були знайомі з Архипом і часто

провідували поважного Архипа Сидоровича. Але ж він особисто

найбільше уваги приділив мені. І розповів, як і за яких обставин в

його оселі «квартирував» Г.І.Котовський зі своїм штабом. Розповів

мені і таке, що і сам Г.І.Котовський згадував, що таких жорстоких

боїв під БОРОДЯНКОЮ, НОВОЮ ГРЕБЛЕЮ, КИЇВОМ, та за сам

КИЇВ, таких боїв за весь час Громадянської війни Котовський ніколи

не бачив. І мешканці сіл як то: Нова-Гребля, Бородянка, Козинці,

Блиставиця і інших селах були свідки тих буренних подій. Мені

особисто розповідь Архипа припала до душі, та ще й до того мав

252

змогу своїми руками відчиняти і зачиняти клямку на вхідних дверях

оселі, яку також відчиняв тоді і сам Г.І. Котовський, заходячи в оселю

Архипа Сидоровича. Також розповів мені Архип, якого лиха зазнали

мешканці села Нова Гребля, коли 12-го червня 1920-го року село

захопили поляки і вчинили жорстоку розправу над населенням. І про

цю жорстоку подію в газеті “Більшовик» орган Київського Губкому

КП/б/У в №179 від 25-го червня 1920-го року, було викладено:

“ В селі Нова Гребля перед тим, як залишити село, білополяки,

щоб помститись селянам за їх співчуття Червоній Армії, вчинили

дикий акт розправи. Вони запалили село з усіх сторін. З 297-ми дворів

вціліло лише 10-ть. Чоловіків привязували до палаючих будинків.

Над багатьма молодими і старими жінками вчиняли і насильство.

Дівчат поляки ґвалтували в церкві, а потім замкнули церкву і разом з

людьми спалили.”

Та й моя Мама-Ганя розповідала-згадуючи, що за часів

Громадянської війни вона ще у підлітковому віці, випадково була

свідком такої жахливої події, коли банда Іванова викрикуючи, мчала

на конях вулицею села Булацелова і махаючи своїми шаблями, рубали

голови тим людям, що траплялись на їх шляху. (В Новій Греблі мені

неодноразово доводилось бувати, як у гостях так і в справах. Та ось

одного разу дивлюсь, десь поділась, та оселя в котрій мешкав Архип

Сидорович. Якби це була «ЗВИЧАЙНА», але ж це була ІСТОРИЧНА

памятка, яка була захищена законом Держави. Але ж я згодом

дізнався, що такі історичні памятки були розібрані і перевезені до

музею історичних памяток в ПІРОГОВО, що під Києвом.)

ПІРОГОВО. На знімку: Наташа Кокоша, Галя, Коля, Юра-Курченко.

253

З хутора Ваблі ми попрямували до села Нова Гребля. Дід Яков

та його дружини Оля, були безмежно задоволені і раділи, що всі їх

діти зїхались до рідної ОСЕЛІ, в якій вони народились і виростали, а

тепер “щебечуть” в цій хаті внуки. Не було разом з нами тільки Івана

Яковича, який до війни навчався в Київському військовому училищу

звязку та під час війни в перші дні війни з німецько-фашистським

окупантом захищаючи столицю України Київ від фашистської навали,

загинув, як безвісти пропалий. А Галина Яківна була вивезена

фашистами разом з іншою нашою молоддю не в піонерський табір, а

до німецького табору в Німеччину. В звільнені цього табору, в

Німеччині брав участь і Микола Федорович Евстафєв-росіянин у

якого під час війни в місті Юхнові Смоленської області-фашисти

знищили всю його сімю. Так війна здатна нівечити і ломати долі

багатьох наших людей. Та Миколі сподобалась і він закохався в

звільнену його побратимами і ним з німецького табору, українку-

Галину. Та вже після війни Микола та Галина, разом створили нову

сімю-виховали троє дітей: Ліду, Ніну, Володю. Микола Евстафьєв

весь час працював в Тетерівськім лісництві, а його дружина-Галина

працювала на деревообробному підприємстві. Та ось втретє навідуюсь

в відділ кадрів завода. Рожков С.М. працює сам в кабінеті і відразу

повідомив мене, що всі папери затребувані на мене одержані, за

винятком висновків моїх житлових умов проживання. Про які мав би

доповісти І.І. Надбережний. Але ж він хворіє і на лікарняному. І

Семен Михайлович порадив мені, поїхати додому до Надбережного

І.І. за адресою станція Ворзель, “Пчілки” вулиця Рубіжівська №12, і

дізнатись у нього в змозі він виконати покладене на нього завдання?

Якщо ні, то таке ж доручення буде покладене на іншу людину.

Негаючи свого часу вирушаю електричкою зі станції Святошино до

станції Ворзель. Знайшов потрібну мені вулицю і той дім в якому

мешкає І.І. Надбережний. Зустрівшись і познайомився з ним в його

дворі і поставив до відома по якій справі я завітав до нього. Іван

Іванович каже мені, що він вже домовився з Віктором Хижняком, щоб

той коли буде їхати в село Блиставицу по своїм справам-відвіз і його

на своєму автомобілі “Москвичу” в теж село. І десь за півгодини ми з

ним повинні від’їздити, та й ти Анатолію з нами разом поїздиш, як

провідник. Чикаючи на автомобіль, Іван Іванович розповів мені, що

він обіймає посаду-старшого майстра і керує заготівельним відділком,

який забезпечує всі механічні цехи завода-сировиною і заготовками

254

для виготовлення на верстатах різноманітних виробів. Він також

розповів, скільки зусиль ним було вкладено, щоб збудувати для своєї

сімї дім. Віктор Кондратьєвич на своєму “Москвичу” привіз нас до

воріт-хати Охтима Короля, а Віктор поїхав по своїм справам. Нас в

повітці хати, зустріла моя теща Луця, а на кухні Охтим з Устею. Та

Івану Івановичу було звично бачити такі хати з соломяними

покрівлями. В той час в селі таких хат було чимало, та й в селищі

“Пчілках”, в яких мешкав Надбережний І.І., там теж були хати з

соломяним покриттям. Але ж такі соломяні покрівлі під час дощу не

протікає, а взимку як би то утепляла стелю хати, а влітку в кімнатах

такої хати було не жарко. Заходимо в вітальню, вскрізь все в

належному стані, прибрано-чисто, ліжка заслані ковдрами на них

стоять підбиті з піря подушки. На глиняній підлозі застелені

дорожки, власного виготовлених господарями. Біля кожного ліжка

передбачені коврики під ноги. На стінах вітальні де це можливо,

розвішені сімейні і не тільки фотокартки різних по своїм розмірам і за

їх змістом, тих чи інших подій у житті людей. Та Надбережний

відразу вгледів фотокартку з якої на нього «дивиться», Іван Король. І

запитує у мене, як це так, що Іван Охтимович мешкає в Ворзелі, а його

фотокартка прикрашає цю кімнату? І відповідаю йому, що це ж син-

Охтима Короля. І тут же звертаючись до мене- Надбережний

промовив, що вони між собою товаришують. Запрошую Івана

Івановича на будівництво нашого дома, де працює муляр та його

помічники. Коли ми прийшли до будівлі, то стіни вже вигнали більше

від половини висоти вікон. Та Івану Івановичу закортіло і самому

покласти декількох рядів цегли з внутрішньої сторони стіни. І як він

сказав, це буде моїм внеском у будівництво дома, для сестри Івана

Короля-Луці, та батьків Короля Охтима та його дружини Усті.

255

Рік тому, Іван Іванович Надбережний, заклав над вікнами цієї

будівлі ряд цегли.(Такий вигляд мала наша оселя. Навіть тоді тин

знаходився поряд з будівлею і не було фруктового сада, сарая для

худоби та різноманітного збіжжя.)

256

З часом все впорядковувалось і добудовувалось.(На цьому

знімку, ще немає гаража і не видно деяких перебудов, для покращення

утримання живності.)

Та й дід Охтим не забарився і прийшов всіх запрошувати на

обід. Пообідавши-будівельники пішли працювати, а ми з Іваном

Івановичем, чикаючи Віктора Кондратьєвича не поспішали виходити

із-за столу. Коли приїхав Віктор Кондратьєвич, його теж запросили

пообідати, який як водій, обмежив себе лише горілкою. Віктор з

Іваном Івановичем після завершення обіду, вирушили в дорогу, в

легковому автомобілі до Ворзеля. А я переодягнувши в робочу одежу,

пішов працювати на будівництво дома. В подальшому у нас на

виробництві, з Надбережним І.І, наші шляхи неодноразово

перетинались, а з Віктором Хижняком, зустрілись майже через чотири

роки, коли я вже працював на Гостомельському аеродромі, на якому і

Віктор теж працював. Якось невпевнено прямую до відділу кадрів

завода і подумав про себе, якщо щось не складеться з моїм

працевлаштуванням на завод П-я №4, то доведеться мені йти з

поклоном і проханням в відділі кадрів завода “Більшовик” на якому

мені напередодні запропоновували працювати, все тоді залежало

тільки від мого рішення і для мене це був запасний варіант. Та

начальник відділу кадрів-Михайлов О., до якого я завітав, ввічливо

відповів на моє привітання-сказавши, що з моїм працевлаштуванням

все гаразд і надає мені приймальну записку з якою мені особисто

257

необхідно йти до начальника того цеху в якому мені необхідно буде

працювати. На підставі цієї приймальної записки та паспорта, який

засвідчував мою особу, мене пропускають через прохідну на

територію завода, а далі йди куди тобі потрібно, згідно з внутрішнім

розкладом на заводі. Від вїздних воріт та прохідної завода з обох

сторін дороги, тягнуться один за одним корпуса різноманітних цехів

за їх призначенням. І поміж цими цехами мені особисто необхідно-

віднайти механічний цех №1. Завітавши в кабінет начальника

механічного цеха №1-надаю йому приймальну записку з відділа

кадрів завода. Ознайомившись з якою, він відразу промовив-друже і

нам бракує фахівців-верстатників, але ж Вам згідно цієї приймальної

записки необхідно йти на інше підприємство, Конструкторське бюро

П-я №4, яке розташоване в великому ангарі з прибудованому до нього

інженерно-конструкторського корпуса. Вибачившись за свою

помилку і подякував за таку увагу до мене і покрокував іншими

механічними цехами завода, і ці два підприємства були розташовані

на одній території. Та найцікавішим для мене було бачити, як в

складальному цеху завода Пя-11 будують літаки АН-24. На вхідних

воротах і прохідної завода Пя-4 чергує охоронник, який на підставі

паспорта та приймальної записки дає дозвіл, щоб зайти мені на

територію підприємства. Від вхідних воріт тягнеться великий коридор

ніби тунель, зліва коридора стіна викладена з цегли, в якій

передбачено декількох вхідних дверей в адміністративно інженерний

пятиповерховий корпус. Зліва коридор від виробничих цехів

захищений металевою огорожею заввишки 2,5 метра з прогалиною від

верху огорожі до стелі коридора, щоб через цю прогалину проходило

денне сонячне проміння і освітлювало коридор. На зворотній стороні

на всю довжину цієї стелі-коридора був збудований другий поверх

антресолей. З інших двох сторін, біля стін цього ж приміщення, в

якому були розташовані декількох механічних цехів, також були

збудовані антресолі, але ж двоповерхові. І на другому поверху

антресолей я знайшов кабінет начальника механічного цеху Зурова, до

цеху якого мене зарахували «працювати». В кабінеті начальника були

присутні, технолог та майстер цього цеха-Качайло П. А.

Ознайомившись зі змістом в моїй приймальній записці наданої мені в

відділі кадрів завода. Після чого, Зуров запропонував майстру

Качайло П.А., щоб той взяв мене працювати на свій участок і нехай

стає до роботи на другу зміну наступного дня. Качайло П.А. Згодився

на таке рішення начальника цеха і запропонував мені, разом з ним

258

оглянути з проходів другого поверху антресолей, які були зєднані по

периметру суцільними перилами, звідки добре було видно

розташування цехів в виробничому приміщені і як працюють люди в

цехах. Зійшовши по драбині з другого поверху антресолей, ми разом з

майстром Качайло П.А. завітали в 1-ий механічний цех і він

ознайомив мене з моїм робочим місцем, і тим верстатом, на якому я

працюватиму. Також порадив мені і таке, що у нього на другій зміні

буде менш клопоту по роботі і він особисто, більше уваги приділить

мені у моїй роботі, та й на початку для мене буде планувати менш

складні завдання. Качайло П.А. ознайомив мене з розташуванням тих

цехів з котрими вони співпрацюють. А це такі цехи як:

інструментальний, цех виколотчиків-доводчиків, в окремих

виробничих приміщеннях були розташовані столярний та модельний

цехи, а в ангарі 4-ий складальний цех літаків та допоміжні служби, які

всі разом спрямовували свої зусилля для втілення в життя

конструкторські задуми і будувати нові зрази літаків Ан. Звертаю

увагу на те, що в виробничі приміщення механічних цехів і цеха

виколотчиків-доводчиків, денне сонячне світло проникає через

остіклені фрамуги на даху споруди, які одночасно в привідкритому

стані слугують, для провітрювання приміщення. Та блукаючи по

цехах, випадково зустрічаюсь з Сарним Ізею Іцковичем, і той відразу

впізнав мене, і ми з ним попривіталися ніби давні друзі. Та й запитує у

мені, ну так що Вас вже зарахували до нас працювати? Я йому

ствердно відповідаю, що да і працюватиму з наступного дня на другій

зміні. Як це так на другій зміні, здивувався він ? Коли наш цех працює

тільки в одній 1-ій зміні, Моя приймальна записка була у мене ще на

руках і я її особисто мав би занести начальнику відділу кадрів завода.

Сарний І.І. ознайомившись з записами зробленими в відділі кадрів в

моїй приймальній записці, він відразу сказав мені, що це якесь

непорозуміння і цю прикру помилку необхідно виправити. І

запропонував мені разом з ним йти до начальника модельного цеха

Захарова Юрія Васильовича і ми разом з Сарним І.І. завітавши в

кабінет Захарова Ю.В. Попривітавшись з Захаровим, він відразу

сподобався мені, як людина та стиль його вміння розмовляти з

іншими людьми. Але ж уважно вислухавши свого замісника, Сарного

І.І., який повідомив, що сталось непорозуміння-начальник

механічного цеха №1-Зуров перехопив Анатолія Степановича-

працювати в його цеху. Але ж в співбесіді, в відділі кадрів Анатолій

Степанович дав згоду працювати в цеху №9. Захаров Ю.В. зваживши

259

на такі обставини, телефонує в відділ кадрів, заміснику директору по

кадрах Рожкову С.М. і виклав про все вище сказане Сарним І.І.

Розмова між ними точилась недовго.(Захаров Ю. В., як і інші

ентузіасти з авіабудування, які переїхали разом з О.К.Антоновим з

Новосибірська в Київ, щоб започаткувати літакобудування А-нів на

Україні, створивши творчий колектив КБ і разом з літакобудівниками,

втілювали в життя потрібних для Країни літаків різних модифікацій і

зокрема і сільськогосподарського призначення, яких раніше не

будували навіть закордоном.) Поклавши слухавку, Захаров Ю.В.

звернувся до мене, так от що Анатолію Степановичу йдіть в відділ

кадрів, там все владнають і відразу повертайтесь до мене в кабінет. З

мого боку все було виконано належним чином і я повернувся в

кабінет начальника модельного цеха Захарова Ю.В. Той відразу,

завітував своїм підписом мою приймальну записку і промовив, що

якого клопоту нам завдав-Зуров. А далі розповів мені, що він в

Новосибірську навчався в ФЗО і після його закінчення і-під

керівництвом О.К. Антонова в Новосибірську, складали первінець

його літака. А Ви Анатолію, навчались в Миколаєві в РУ і працювали

на суднобудівному, і на мою думку, і на літакобудівному підприємстві

у Вас все вийде добре. А за ту плутанину з боку Зурова, і мою

витримку, і біганину по території завода, Захаров Ю.В. вже як мій

керівник цеха, надає мені один день, щоб належним чином

підготуватись до роботи, і вийти працювати не в понеділок, а в

вівторок наступного тижня. Вже вдома все готую до свого першого

трудового дня, щоб в вівторок вранці разом з дружиною їхати до

Києва на роботу, вона на швейну фабрику-спортодягу, а я в КБ, П/я

№4. Ми разом з дружиною щоденно, незважаючи на різні погодні

умови на дворі-вранці з села Блиставиці йшли на першу електричку на

станцію Буча і відстань ця складала для нас 10-ть кілометрів. Влітку

траплялось йти на роботу в дощ, грозу, взимку мороз, вітрюгани і

сніговими заметами, або ж гололедецею. І ми з дружиною завжди

своєчасно і без запізнення потрапляли кожний із нас на свою роботу. І

таким же чином повертались з роботи додому. Моя дружина ніколи

“не скиглила” і не скаржилась, на такий наш вибір і все долали разом

належним чином. Я розпочав працювати в цеху Захарова Ю.В.,який

був розташований в окремому приміщені і вхід в цех був дозволенний

тільки працівникам цього цеха, і як виключенням по виробничій

необхідності дозволявся вхід іншим особам, в яких в їх перепустці

поставлений “гриф» цеха, в який їм дозволений вхід. І такий дозвіл

260

надавався в 1-му відділі підприємства. Та й на вхідних дверях в цех-

чергував охоронник, який контролював пропускний рижим. Цех в той

час, ще був недостатньо укомплектований фахівцями та й виробничі

площі потребували їх збільшення. Але ж ті хто вже працював в

колективі цього цеху-були надто кваліфікованими фахівцями-

умільцями і виконували надто складні завдання, які перед ними

ставились. І виконували виробничий план злагоджено, і своєчасно. І

перед колективом цеха ставились такі завдання, які необхідно було їм

виконувати-вперше, та ще й до того з грифом секретно.(Всі

працівники цього цеху, не виключенням був і я, мали дозвіл

опрацювати, секретні папери і виконувати також завдання.) Частим

гостем-відвідувачем в нашому цеху був, тоді ще Головний

конструктор О.К. Антонов, в якого крім яскравих конструкторських

здібностей літаків і мав малярський хист, і інших дарувань. Але ж

незважаючи на все це, йому завжди хотілось побачити і потримати в

своїх руках-виготовлену модель літака в мініатюрі. Всебічно

оглянувши таку модель і як що-щось не так на його погляд, що було

викладено на папері в уяві конструктора і як воно має бути насправді.

А такі недоліки потрібно виявити на моделі, задовго до того, ніж

будуватимуть новий літак і вносити корективи в його будівництво. Та

і цього ще недостатньо, потрібно таку модель літака випробувати в

аеродинамічній трубі. Щоб впевнитись, що новозбудований літак

задовольнить всі розрахункові параметри закладених конструктором.

А щоб краще зрозуміти, яких зусиль і вміння необхідно прикласти,

щоб виготовити модель тотожну справжньому літаку, лиш в 1000-чу

разів меншої за своїми розмірами і іншими заданими конструктором

параметрами. (До цього часу мені невідомо, хто крім тих, що був

причетний до виготовлення цієї моделі літака Ан-22 «Антей»-міг її

бачити на заводі). А виготовити таку модель літака, це нібито так, як

Тульський умілець, виготовив підкову і цвяхи до неї і підкував нею

блоху і та поскакала. А для складання моделі літака, теж необхідно

виготовити всі комплектуючі деталі в мініатюрі. Також в цеху

складались моделі, які самі літали в повітрі-небі, це так званні-

радіокеровані моделі з землі. О.К.Антонов завжди був задоволений

від побаченого ним в цеху №9, та як наполегливо, і самовіддано всі

працюють-а не показушно. І крім свого робочого кабінету,

О.К.Антонова траплялося зустріти одягнутого в білому халаті, який

завжди швидко прямував по справах в цехи та відділи КБ і завжди

спішив ніби у нього не вистачало часу. Ті хто працював з ним поруч,

261

добре знали, що у нього робочий день і не тільки-все було

розраховано до хвилини. Та не відразу здобула світову популярність

Фірма О.К.Антонова, а вона йшла до своїх вершин таким шляхом, це

б то ніби, як альпіністи піднімаються у гори, щоб подолати найвищу

вершину гір. Так і фірма О.К.Антонова-літакобудівників йшли до

своїх означених вершин. А таких вершин в горах чимало і такі

вершини потрібно долати кожну окремо. Спочатку свої сили

альпіністи випробують-долаючи менші вершини а згодом все вищі і

вищі. Таким шляхом йшов колектив К.Б.Антонова, впевнено і твердо

долаючи всі труднощі і перешкоди на своєму поступальному шляху.

О.К.Антонов іноді згадував, що і у нього були випадки такі, коли він

давав своїм співробітникам складні завдання, йому навіть самому

здавалось, що таке завдання надто важко виконати, а то і неможливо

виконати. Але ж через деякий термін, йому доповідають, що його

завдання виконане. Та коротко про таке: Коли закінчилась війна з

німецьким окупантом всі люди в Москві на Червоній площі

святкували День Перемоги. Військових-цивільні люди на руках їх

качали за подаровану ними Перемогу. Тільки конструкторів ІЛів,

ЛАГів і Яків,-творців цих літаків ніхто не знав, та й вони ходили на

площі одягнених в цивільну одежу, та й лиця їх також переважно

ніхто не знав. Та й не знали який вагомий внесок з їх боку був

внесений в літакобудуванні під час війни. І про них в той час, ніде-

ніхто не друкував в газетах та журналах, ці люди були засекречені.

Вони в той час, за віком були ще достатньо молодими. Але ж ці

талановиті люди, своєю творчою і невтомною працею в тилу Країни-

приближали День Перемоги над ворогом, до якої так довго йшла в

жорстоких боях-Червона Армія, долаючи опір німецьких окупантів і

дійшли до переможного кінця в Берліні. Але ж створені-радянськими

авіаконструкторами літаки, переважали за технічними і бойовими

якостями в повітрі на війні-німецькі літаки. І навіть була така сувора

вказівка від німецького керівництва, своїм пілотам «асам». Що

зустрівшись в повітрі-небі з літаками ворога-винищувачами ЯКами, з

нагнутою антеною і без мастильного охолоджувача на носі, з ними в

бій не вступати! Семен Олексієвич Лавочкін, Сергій Володимирович

Ільюшин та з ними, Олег Константинович Антонов-йшли в натовпі

людей, які на них навіть не звертали ніякої уваги. А люди на Червону

Площу все прибували і прибували. Та цих авіаконструкторів в

подальшому, чикали нові завдання-нові устремління і нові

цілі,розпочати будувати цивільні літаки, і літаки

262

сільськогосподарського призначення. Необхідно було нашим людям в

післявоєнні роки, відбудовувати все те, що було зруйновано війною з

німецьким-окупантом. І для людей нашої Країни таке завдання-було

надто складним, але ж потрібно було все робити не гаючи часу. І

націлити людей, щоб відродити Країну в короткий термін, і щоб Вона

була кращою ніж до війни. О.К.Антонов для себе порівняв дві зовсім

протилежні за змістом і часом-живі людські картини: Одна із них на

якій він присутній, це святкування людей Дня Перемоги в Москві.

Інша трагічна картина наших людей яка трапилась на Західнім

кордоні, в прикордонному місті Каунасі з котрого 22-го Червня 1941-

го року на пожежній машині прямували до Москви більше двох діб.

Олег Константинович на пожежній машині займав місце брандмайора,

а інші влаштувались на лавках дульщиків та сокирників. Керував

автомобілем співробітник КБ в Каунасі, по прізвищу-Жвірбліс. І

назавжди залишились в памяті, Антонова О.К. ті жахливі події,

учасниками цієї живої картини був і їх «пожежний екіпаж», в котрого

з собою не було ні топографічних карт, а ні компаса і Олег

Константинович вночі-звіряв напрямок руху до Москви по небесних

зірках, а за ними рухались безліч інших людей, а режисером цієї

картини була безкомпромісна війна.

Восени 1945-го року, Олег Константинович Антонов одержав

призначення очолити філіал конструкторського бюро Олександра

Сергієвича Яковлева, яке було розташоване на заводі імені В.П.

Чкалова в Новосибірську. О.К.Антонов, мав там працювати над

розробкою не військових літаків, а цивільних-сільськогосподарського

призначення. Щоб збудувавши такі літаки-використати їх для

швидшого відродження сільського господарства в Країні. Наприклад в

Америці, Канаді та інших країнах, використовувались для таких

цілей-застарілі зовсім непристасованних літаки для роботи на них в

сільському господарстві. Та ще й для їх роботи необхідно будувати

аеродроми, та й вантажопідйомність в них була малою.

Разом з О.К.Антоновим з Москви до Новосибірська, вилетіли

його найближчі соратники: Єлизавета Аветовна Шахатуні, Борис

Миколаєвич Шеремет, Олександр Павлович Ескін. І ці люди склали

ядро конструкторів-літаків. Щоб будувати літаки, необхідно для цього

мати чимало фахівців, відданих цій справі. О.К.Антонов, запросив до

складу свого КБ, в ті голодні роки, напіводягнутих, недоглядених без

всякого досвіду-майже весь курс молодих хлопців, віком від двадцяти

до двадцяти двох років. Яким було покладено відповідальне завдання-

263

збудувати літак нового зразка для його застосування в сільському

господарстві і не тільки. І з цих молодих хлопців, закоханих у свою

справу, згодом виросли талановиті і цілеспрямовані люди. Весь час

разом з О.К.Антоновим крокували до нових висот в авіабудуванні

нових зразків літаків: Олексій Якович Білолипицький-випускник

Московського авіаційнного інститута, Микола Степанович

Трунченков-знаменитий моделіст. На рахунку якого 9-ть Всесвітніх

рекорди і 17-ть Всесоюзних. Ануфрій Вікентєвич Болбот-здібний

авіаінженер, який довгий час працював з О.К.Антоновим. Згодом був

призначений,замісником міністра авіаційної промисловості СРСР.

Єлізавета Аветовна Шахотуні-закінчила Московський авіаційний

інститут-талановитий фахівець і весь час керувала відділом міцності

літаків. Через її руки пройшли всі літаки збудованих на фірмі

О.К.Антонова. Олександр Павлович Ескін-який співпрацював з

О.К.Антоновим, ще за часів планеризму. О.П.Ескін, чудовий механік,

технолог, вмілий організатор робіт, які виконуються на літаку. І він

все своє життя повязав з літаками Ан-ами. Як іноді розповідав

Олександр Павлович, що в розмові з О.К.Антоновим-Ескін

запропонував йому, що той керуватиме в «верхах» тобто

конструкторами, а він в «низах» тобто всю відповідальність за

доопрацювання літаків бере на себе. А іноді коли виникали у когось

на виробництві якісь труднощі в роботі Олександр Павлович,

вирішував вчасно і співпрацювати з такою людиною було лиш одне

задоволення. І від себе додам, що насправді все це було так. Чимало

клопоту у нього виникало і на Пл-№2, ЛВіДО, на Гостомельському

аеродромі. І завжди приходив на механічний участок цеха №21, що в

ангарі кор №1, щоб застосовуючи верстати, або ж за допомогою преса

і інших пристроїв, виконати те чи інше їх завдання, яке у польових

умовах виконати неможливо. Або ж везти на далеку відстань за 30-ть

кілометрів в Київ, на завод автомобілем і не везти так як везуть з лісу

колоди дерев. А на виготовлених для таких цілей-лажименти з

приклеєних на них гуми, щоб при перевезені складових літака їх не

зіпсувати. Та перевага ще й в тому, що літаки при доопрацюванні,

знаходяться як і в самому ангарі, або ж на аеродромних стоянках і

деякі складові літака-декількох чоловік в своїх руках здатні нести до

місця її доопрацювання-непобоюючись, що з нею щось трапиться. І

виконувати такі завдання за допомогою верстатів, згідно з

технологією обробки, при наймі всіх задовольняло. І ті завдання, які

ставив переді мною особисто О.П.Ескін зблизили нас у нашій спільній

264

роботі на виробництві. Та найголовніше і найцікавіше для мене було

те, що ця людина при нагоді в вільний від роботи час, спілкуючись з

ним він завжди не зазнаючись охоче розповідав, який складний шлях і

зусиль приклав О.К.Антонов, щоб подолати всі перешкоди по

будівництву нових зразків літаків і цей невтомний соратник

О.К.Антонова-О.П.Ескін завжди був поруч з ним. Також розповідав і

про тих фахівців, які теж складали ту монолітну основу конструкторів

КБ, яке зародилось в Новосибірську, а це: Євген Кузьмич Сенчук,

Володимир Антонович Доменіковський, Валентин Миколаєвич

Гельпрін, Віктор Гаврилович Анісенко, Миколай Петрович Смірнов,

Віктор Олександрович Гарвард. Ще до війни свій проект літака

подібного до Ан-2 – О.К.Антонов відправив на експертизу в науково-

дослідний інститут, що в Москві, та відповіді не одержав. А коли Олег

Константинович,- розпочав цікавитись, долею його проекта-літака, то

йому відповіли. Що запланована швидкість такого літака – 300-та

кілометрів-замала, та й через декількох років така застаріла модель-

конструкція літака зійде з вжитку, та й на серійне виробництво такого

літака потрібно витрати значні кошти. Олег Константинович, доводив

«знавцям в авіації», що саме на такий літак чекають

сільськогосподарські лани. По перше великої швидкості для обробітку

полів з повітря літаку не потрібно, та й такий літака в повітря на свій

борт бере чимало вантажу і не потрібно для нього на ланах будувати

аеродроми. Такому літаку, щоб йому злетіти і сісти-достатньо

невеличкого рівного поля. Але ж головне, що такого літака, ще ніхто в

Світі не збудував. Потрібно було, щось терміново вирішувати. І в

лютому 1946-му Олег Константинович Антонов пише листа до

Першого секретаря Новосибірського обкому партії, всякому виклав:

«Що питання про будівництво літака на заводі імені В.П.Чкалова

останеться не вирішеним, тому що науково-дослідний інститут

цивільної авіації в Москві доводив, що такий літак за їх висновком

взагалі непотрібен. Але ж О.К.Антонов з таким рішенням був

незгоден, бо добре знав як вельми важливо збудувати такий літак для

потреб нашої Країни, зокрема застасовувати літаки в сільському

господарстві.»

***** В цьому новому для мене колективі цеха, до якого мене

залучили працювати-знайомих у мене зовсім нікого не було. Та як

мені розповідав І.І.Сарний, на співбесіді зі мною в відділі кадрів

завода, що в їх цеху працює доброзичливий колектив-фахівці

високого рівня, та й завдання на них лягають надто складні і

265

відповідальні. Та я й сам переконався, як вміло і фахово зі знанням

своєї справи працює-кожний на своєму робочому місці. В той час на

виробництві, запроваджувались навчання робітників суміжних

професій. І тих фахівців, які мали суміжні професії заохочували

грошовими надбавками до основної місячної платні. А мені особисто,

таких суміжних професій було декількох і необхідності навчатись

якоїсь професії, ніякої необхідності не було. В Країні та й на

виробництві все планувалось, скільки і чого потрібно було

виготовляти і, в які терміни. Та на виробництві тряплялось, що як

якась ланка пробуксовує, то в такому разі незлагоджена робота

впливає на кінцевий результат-план. В тому цеху де я працював,теж

все планували і своєчасно подавались заявки на необхідні матеріли і

заготовки для цеха. Та траплялось так, що їх не своєчасно

задовольняли по різним на то причинам. А головна із них була такою,

із-за обмаль металорізальних верстатів і фахівців, котрі б вміли на них

працювати. Траплялись такі випадки в цеху, що не вистачало

необхідних заготовок з котрих потрібно виготовляти вироби, а з

нічого і не зробиш. В такому разі у робітника відбувається вимушений

простій, (на серійному виробництві за такий простій-робітнику

платили грішми, за простій у його роботі, а на підприємствах науково-

виробничих, встановлювалась тарифна ставка. І звичайно, нам щось

там «малювали» за нашу працю.

Але ж і мені, якось було незручно «байдикувати» біля свого

верстата і займатися «теревенями.» Та я наважився запропонувати

начальнику цеха Ю.В.Захарова свій план, як пришвидшити порізку

заготовок для нашого цеха. А моя затія була проста, вона полягала в

тому, що мені необхідно було домовлюсь з старшим майстром

І.І.Надбережним, щоб той дозволив мені працювати на незадіяного в

роботі металорізального верстата на другій зміні і таким чином

одночасно-допоможу Івану Івановичу виконати його план і також

виробничий план нашого цеха не зірветься. Ю.В.Захаров теж був

задоволений, що у нього в подальшому у цьому питанні не буде

проблем.

Мені випало виконати таке завдання: а це виготовити

експериментальний щит-панель склопроводу в «плексі» для літака, в

якому на верстаті фрезою необхідно було виконати чимало

заглибинок, для сигнальних електролампочок-панелі управління

літаком. Котру спочатку після її виготовлення-вона пройде

випробування на стенді. А згодом таку ж панель застосують на літаку.

266

В металі такі заглибини на верстаті зробити не виникало б ніяких

труднощів. А в «плексі» виконати таку роботу більш складно: І саме

головне підготувати, і випробувати належним чином, різальний

інструмент, щоб під час різання «плекс» не плавився, і досягав

гладкості і чистоти поверхні такої, ніби в окулярах. І спочатку, щоб

всього цього мені досяги-випробовував різальний інструмент, на

шматку такого ж «плекса». І щоразу переточуючи фрезу, і

застосовуючи різні, оберти фрези, і швидкість подачі “шпинделя»

верстата, і таким чином, досягаю найбільш вдалих і вигідних режимів

обробки “плекса.” Сарний І.І. декількох раз «прибігав» до мого

верстата і цікавився, як йдуть у мене справи? Та він і сам оглянувши

ті заглибники в “плексі”, і з задоволення сказав, що він був впевнений,

що у мене вийде виконати таке покладене на мене завдання. В

відповідь йому кажу, що після обідньої перерви, розпочну

налаштовуватись на свердління фрезою заглиблинок в панелі

склопроводу. А для мене особисто було, чим швидше і якісно

виконати таке завдання. Але ж я знав і такий вислів, який «ходив» в

авіації. Виконаєш швидко і з якоюсь хибою, тебе довго будуть

памятати, як бракороба, а зробиш з деякою затримкою, це забудеться

і всі памятатимуть тебе, як вмілого фахівця. Та виготовлення

склопроводів. Та й Сарний І.І. не забарився, підійшовши до мого

верстата він оглянув, виготовлену мною панель світлопроводів і

запропонував мені віднести її в кабінет начальника цеха, щоб і той

подивився на цей вироб. І як висловився Ізя Іцькович, щоб ми цієї

ночі всі спали спокійно. Віддавши в руки вироб Захарову Ю.В. і стою

осторонь, а вони разом вдвох в своїх руках зі всіх боків, прискіпливо

оглядають цей вироб. Але ж вперше бачу, задоволення і непідробну

посмішку на їх лицях. Нехай залишається світлопровід в моєму

кабінеті, каже Юрій Васильович, а завтра все відполіруємо і відаємо

замовнику. Важливим для цеха було, крім виконання планових

завдань також потрібно було чималих зусиль колективу прикласти,

для поліпшення умов праці в цеху та належним чином

використовувати виділені додаткові, виробничі площі для

цеха.**Йшов рік за роком; КБ і колектив літакобудівників, творчо і

наполегливо працювали над розробкою і будівництвом нових зразків

літаків. І тільки тоді здобув Світову славу, і визнання колектив

літакобудівників, і О.К.Антонов коли їх літак Ан-22 «Антей», вперше

побачили в небі Парижа-коли він стрімко пролетів над взлітно

267

посадковою смугою аеродрому Ле-Бурже, на очах всіх присутніх

Парижан та їх гостей. В цеху №4, могли бачили цей літак тільки ті хто

був причетний до його конструювання та складання і ті пілоти-

випробувальники, які в майбутньому готувались, до випробувальних

польотів на цьому літаку. Але ж М.С.Хрущов, зміг побачити, цей

літак в вигляді моделі з дюралі В-95, меншими за своїми розмірами

від літака Ан-22 в 1000-чу разів, який ще складається в цеху. І таку

модель літака Ан-22, Микиті Сергієвичу було подаровано від

колекива КБ, О.К. Антонова, з нагоди Ювілею, народження

М.С.Хрущова.

В цеху №8, умільцями цього цеху була виготовлена зі срібла

велика миска і на ній були художньо вибиті визначні історичні будови

та памятки в Києві. В своєму кабінеті, Захаров Ю.В. дав завдання

виготовити модель літака Ан-22 «Антей» з дюралі В-95: Мироненку

П.І., Ровенку В.Л., Курченко А.С. і відповідального за виготовлення

моделі Жирнякову Івану Петровичу. І таке завдання отримав Юрій

Васильович від самого О.К.Антонов. І таке покладене на нас завдання

було для нам зрозумілим, і нам необхідно було не гаючи часу його

виконувати. На мене особисто в першу чергу лягало виготовити по

шаблонах на фрезерному верстаті корпус фюзеляжу, крила, хвостове

опіріння, гвинти і інші складові, моделі літака. Токарних робіт, як

таких була незначна кількість. Та коли у нас діло підходило до

завершення складання моделі літака, підходить до нас О.К.Антонов в

супроводі з Захаровим. В першу чергу попривітався за руку з

Жирняковим І.П. і з іншими присутніми. На слюсарному столі, ще без

коліс на ложементах стояла модель літака АН-22. Оглянувши модель,

Олег Константинович поцікавився, коли йому прийти, щоб ще раз

подивитись на вже виготовлену нами модель літака. (О.К. міг би

«шашкою» махнути і вказати, в який термін модель виготовити. Але ж

термін запланований для нас по виготовленню моделі, ще не

вичерпався.) Та Іван Петрович Жирняков, зваживши наші

можливості-точно вказав день і навіть в котрій годині, модель літака

стоятиме в кабінеті на столі начальника цеха Захарова Ю.В. Та й нам

всім було добре відомо, коли відбудеться ювілей М.С.Хрущова і тому

нам вчасно необхідно було до такого ювілею виготовити подарунок

від КБ і колектива-літакобудівників. І нас всіх надихнуло

пришвидшити-виконання нашого завдання, належним чином і в строк.

Та й сам Захаров Ю.В. залучився до цієї справ і сам міг бачити, як ті

комплектуючі складові, що були викладено на папері-тепер всі деталі

268

виготовлені і їх необхідно було лиш тільки «зліпити до купи». Щоб

цей подарунок міг побачити М.С.Хрущову від колективу К.Б. і

літакобудівників підприємства. Та спочатку сам О.К.Антонов, мав би

дати оцінку, виготовленої умільцями цеха №9 моделі літака Ан-22,

Жирняков І.П. запевнив Олега Константиновича, що виготовлена

нами модель літака, стоятиме на своїх колесах у кабінеті начальника

цеха на столі в зазначений термін. Коли була виготовлена модель

літака, Захаров Ю.В. влаштував так, як все це має бути. На столі

спочатку була встановлена велика серебрана миска-подіум на вінці

котрої умільцями цеха №8, вибиті історичні будівлі, театри,

памятники визначних людей в м Києві, а на дні цієї миски стояла на

колесах модель літака Ан-22 “Антей” і мало вигляд ніби гірський

аеродром. Ми всі в кабінеті начальника чикали на О.К.Антонова, який

вчасно прийшов. Попривітавшись зі всіми на словах, він оглянув, цей

«подарунок» Микиті Сергієвичу, який стояв на робочому столі,

начальника цеха Захарова Ю.В. Але ж Олег Константинович,

обережно взяв модель літака з «подіуму миски аеродрому» в свої

руки і уважно його оглядав. Обережно відтворив посадку цієї моделі

літака на посадкову «смугу миски ніби на аеродром». І промовив до

всіх присутніх, що всі ті споруди, побудовані в Києві і відображені на

мисці і наша модель літака стоятимуть нерухомо на своїх місцях. А

«НАШ» літак, цієї моделі, побудований нашим колективом, ще й

літатиме в повітрі і цей літак-гігант Ан-22, буде подарунком для всієї

нашої Країни. Та цей літак в подальшому матимуть змогу бачити,

люди інших країн, які дадуть належну оцінку творчому колективу-

літакобудівникам. Олег Константинович особисто щиро подякував

кожного із нас і така його повага до нас, була нам надто приємною. В

подальшому вся увага колективу, була спрямована на складання

літака-гіганта Ан-22 “Антей” і згодом провести - випробування його

літальних якостей в повітрі.

У нашій молодій сімї, зявилися діти: Спочатку син Коля, якому

ми дали таке імя, яке носив Микола Полянський-Герой танкіст, та й

вулиця на котрій ми мешкали-увіковічила його імям і носить його

прізвище-Полянська. Другою народилась, донька Галинка. Моя

дружина, Ольга Федорівна, щоб виховувати своїх дітей і щоб не

їздити далеко з села в Київ на роботу, на швейну фабрику “Спорт

одягу.” Вона влаштувалась працювати завідуючою Блиставицькою

бібліотекою. Згодом її вибрали депутатом сільської Ради, яку

269

очолював Голова виконавчого комітету-Ради Моргун Петро

Андрієвич. На наступні вибори до місцевих Рад-декількох районних

та сільських Рад, Київської області, обєднали до одної Ради в тому,

чи іншому населеному пункті. І на таких виборах до місцевих Рад,

мешканці Бородянки та Макарова вибрали своїх представників до

районної Ради Макарова. В Бородянкі залишилась тільки сільська

Рада і селище втратило статус-районної і підпорядковувалась

районній Раді, Макарова. А село Озера з її мешканцями і обраними

ними своїх депутатами були підпорядковані-Блиставицкій сільській

Раді.

Голова БЛИСТАВИЦЬКОЇ сільради О.Ф. Курченко (Іваненко)

270

І депутатами, цих двох сіл: Озір та Блиставиці-обрали Головою

Блиставицької сільської Ради, Курченко-Іваненко Ольгу Федорівну. І

Блиставицька сільська Рада вже була підпорядкована-Макарівській

районній Раді. А ще пізніше, коли наша сімя з села Блиставиця

перебралась на постійне місце проживання в місто Ірпінь-моя

дружина влаштувалась працювати в Ірпінський ощадний банк. А

згодом Ольгу Федорівну було призначено Керуючою Ірпінським

ощадбанком.

Після наради Керуючих ощадбанками Київської області.

Другий зправа, керівник управління ощадбанками Київської області,

Макуха А., і третя, поряд з ним керуюча Ірпінським ощадбанком,

Курченко Ольга Федорівна.

271

Працюючи на П/я №4 у мене вже було чимало знайомих на

виробництві, з котрими ми на електричці їздили, разом на роботу і з

роботи. Одного разу ми разом з Іваном Івановичем Надбережним

їдемо в електричці-я до станції Буча, а він до Ворзеля. Коли це

підходе до нас Матвієнко Федот Федорович, з яким я познайомився

напередодні в селі Озера, в якому мешкали батьки його дружини Віри.

Федот попривітавшись з нами, відразу звернувся до мене, знаючи, що

у мене є таке бажання влаштуватись працювати на Гостомельському

аеродромі. І розповів, що для потреб на виробництві і в тому цеху в

якому він працює-придбали токарний верстат, але ж у них бракує

фахівця, котрий здатний на ньому працювати. І керівництво цеха

підшукує такого фахівця, який справно вміє працювати на токарнім

верстаті. Пройшли перемовини між керівником відділу Якубовичем

Ігорем Івановичем з Захаровим Юрієм Васильовичем про мій перехід

з цеха №9 в відділ №710. В спів розмові з керівником відділу №710

Ігорем Івановичем Якубовичем та цеха №21, Анатолієм Петровичем

Мілоченком, я їм виклав про себе все, що їх цікавило і що вмію

фахово виконувати на виробництві. І як висловився Ігор Іванович,

працювати на токарнім верстаті це тільки “приманка”, Анатолію

Степановичу. І так я став “Першим токарем-верстатником”, на

першому токарному верстаті на аеродромі Гостомель, Пл.-№2. Ігор

Іванович зазначив, що ми разом будемо виконувати більш цікавіші і

корисніші нагальні завдання на аеродромі Гостомель. Так воно згодом

і сталось, Ігор Іванович Якубович згодом обійняв посаду Головного

інженера Пл №2, а мені випало, обіймати посаду спочатку майстра

механічної майстерні, а згодом механіка цеха. І як механік цеха-

здебільшого, у своїй роботі одержував завдання, які йшли від

Головного інженера і перед ним звітував за їх виконання. (Але ж

випадково знайшов папери, які я “незграбно” тоді писав в сенсі

каліграфії їх написанні і, які пролежали у мене майже півстоліття, які

висвітлюють, як тодішні керівники з повагою ставились до звичайних

робітників, дбали про них і справно виконували “Трудове

законодавство”, і велику увагу приділяли, щоб на виробництві не було

плинності кадрів. І навіть, перейти будь кому за власним бажанням з

цеха в цех, виникали труднощі. Зокрема таке сталося і зі мною-

перейти працювати на аеродром з “вагомих”, як на мене причин і

чому виникла така необхідність писати таку кількість паперів??!! До

того, як писати якусь заяву, необхідно було мені порадитись з

начальником цеха Захаровим Юрієм Васильовичем, від якого

272

залежатиме моє працевлаштування в іншому цеху, тобто на

аеродромі. Виклавши все відверто Юрію Васильовичу про свої наміри

перейти працювати на випробувальний аеродром літаків КБ і, з яких

причин-зазначивши, що мені надто подобається працювати в

модельному цеху. (((Але ж у мене залишилась мрія працювати на

аеродромі з тих пір як я вперше ступив своїми ногами на аеродром,

крокуючи по ньому в село Блиставицю, яке розташоване поряд цього

аеродрому. Але ж, звертаючись до Захарова Ю.В. з проханням, коли у

мене не вийде влаштуватись працювати на аеродромі, то у мене є

“запасні” варіанти мого працевлаштування, а це: Влаштуватись

працювати в місцевому колгоспі “Шлях Правди”, яким керує

Карпенко Микола Миколаєвич, за фахом водія автомобіля і для цього

у мене було посвідчення, водія професіонала 3-го класа. Або ж

керувати трактором і у мене теж для цього у було посвідчення,

механіка-водія танка 3-го класа. Але ж керувати танком та ще й

стріляти з нього з гармати це одне, а керувати трактором в полі, при

виконані сільськогосподарських робіт, це зовсім інше. Потрібно було

мені, закінчити курси “Механізатора широкого профілю”, які давали

дозвіл працювати для обробітку землі та виконання різноманітних

сільськогосподарських робіт. Також є варіант, укласти контракт на

військову службу в Гостомельському гарнізоні на посаду старшини

роти, за згодою командира цієї роти-капітана Помазова. Також вже на

аеродромі Гостомель, керівник гаража спецавтотранспорта по

обслуговуванню літаків-Кірілов Петро Володимирович, дав згоду

працювати мені водієм на МП-300, по обслуговуванню літаків на

аеродромі.)))

Та й Захаров Ю.В. і сам добре знав моє ставлення до тих

завдань, які виконуються в цеху. І Він, як мудра і порядна людина, все

ж таки запропонував мені продовжувати працювати в цеху, а згодом

все повинно налаштуватись і як саме Він мені цього не сказав...

............??? Для проходження контрактної служби в армії, вимагалась

характеристика з останнього місця роботи на виробництві.

І таку, Характеристику мені надали в якій зазначалось, що “Тов.

Курченко Анатолий Степанович,” работает в организации с 1961 года

в качестве фрезеровщика 5-го разряда.

За время работы показал себя как дисцмплинированным

знаючим своё дело. Товарищ интересуется новой техникой,

передовими приёмами работы, Ударник Коммунистического труда.

Рационализатор. Дружинник.

273

В быту, скромне, вежлив. Пользуется заслуженным авторитетом у

товарищей.

Характеристика выдана для предяъявления в Р.В.К.

Зам. Руководителя орг. №4 Роспись. /РОЖКОВ/ 13/ІХ-1965г.

Председатель парткома Роспись /ГРИГОЬЕВ/

Председатель проформа Роспись /БОРОДИН/

Секретар К.С.М. Роспись /КОСТИН/

(Печать О.К.)

13.9.65 г.

Заява від мене на імя начальника цеха, для звільнення з

підпиємства в звязку з контрактною службою, в Радянській армії.

Начальникуцеха09 «Согласен с 2-х

недельной отработкой» тов. Захарову Ю.В.

отработкой” от Курченко АнатолияСтепановыча

22/Х Роспись /ЗАХАРОВ/

Заявление.

Прошу меня уволить по собственному желанию.

22.10.65г Роспись /Курченко/

Роспись мастера /Мезенцева/

22.10.1965

Згодом від мене на імя, замісника керівника організації п/я 4,

Рожкову М.С. надійшла заява, з проханням до Нього перевести мене

працювати на аеродром.

Текст цієї заяви:

Заместителю Руководителя организации п/я 4

Рожкову Михаилу Семёновичу.

От рабочего цеха 09

т. Курченко Анатолия Степановича

Заявление.

Прошу перевести меня в транспортный цех (Гостомель) в

качестве шофёра, так как раньше я жыл на квартире в посёлке ст.

Буча, а сейчас в селе Блиставица и поездка на работу в г. Киев, и

обратно трачу по 6-ть часов и болем. Прошу неотказать.

Завизировано мастером Мезенцевым. Курченко А.С. Роспись.

9.11.65.г. 9.11.65.г.

Согласен: Роспись /Захаров/ 9.11.65.г.

Юрий Филимонович!! /Наконечный/

274

В прийме шофёром на МП-300

Курченко Анатолия Степановича не возражаю

10.Х1.65. г. а/механик Роспись /Кириллов/

((І ці папери, я випадково знайшов вдома, які пролежали майже

півстоліття))

Чимало клопоту і тривалий час, я “морочив” голови своїм

керівникам зі своїм перехода з цеха 09, на аеродром. Та все ж вони всі

з розумінням поставились з моїм працевлаштуванням. Додержався

своєї обіцянки, Ігор Іванович Якуборич, домовитись з Захаровім

Ю.В.-“перетягти” мене працювати на літаках на аеродромі Гостомель,

в якості слюсаря кисневого обладнання на літаках і по суміснецтву

токарем-верстатником.)))

** На мене, як механіка цеха лягала вся відповідальність за

належну підготовку ангара корпуса №1 для виконання в ньому

доопрацювань літаків. Також забезпечувати використання ангара в

різних погодних умовах-особливо готувати ангар до роботи в ньому

взимку,забезпечуючи тепловий режим в ангарі. Слідкувати, щоб дах

ангара не протікав та своєчасно взимку з даху ангара скидати сніг, та

слідкувати, щоб зливні прогалини не замерзали. А влітку ті ж

слідкувати, щоб ті ж прогалини даху були незабруднені хмизом

сміттям і безперешкодно з даху через них йшла дощова вода, додолу в

каналізацію. Велика увага з мого боку і чергового по ангару, який

цілодобово чергував в ангарі корпуса №1, слідкувати належним чином

і впорядковувати пожарний інвентар. Також «тримати» в ангарі, в

справному стані “Дренажну пожарну систему”. А також в зазначений

термін, влаштовувати навчання і перенавчання працівників цеха,

протипожежної безпеки. Після закінчення навчань пожежної безпеки,

проводиться в ВПЧ-20-залки, теоретичних знань та вміння на

практиці використовувати пожежні засоби, при необхідності.

Моя мрія, працювати на Гостомельському аеродромі-

здійснилась тільки через 4-ри роки, коли я вперше через прохідну

зайшов на територію аеродрому. І навіть на словах важко розповісти,

який в мене тоді був настрій і що мене очікує в моїй подальшій роботі

на аеродромі. Але ж раніше мені доводилось працювати на великих

підприємствах, де все облаштовано на підприємствах, згідно з

технологічним процесом на тій чи іншій ділянці виробництва. А на

аеродромі скрізь поле, а будівель для обслуговуючого складу літаків-

перерахувати можливо навіть на пальцях рук. Біля прохідної

аеродрому, в одноповерховому, деревяному будинку були

275

облаштовані їдальня та здравпункт, яким завідувала, фаховий і

вимогливий лікар Койфман Зінаїда Марківна, і з нею працювали:

Фельдшери Півнева Тетьяна Александровна та Палійчук Людмила

Володимирівна. (Згодом ми з Людмилою Володимирівною мешкаємо

по сусідські в одному підїзді-дома в м. Ірпіні.) І в той час колектив,

що працював на аеродромі був ще малочисельним і всі одне одного

знали і було відомо де хто працює, і за яким фахом.

Цех №21 до якого я прямую, був розташований в

одноповерховому-панельному будинку, барачного зразка. Посередині

будівлі на всю його довжину суцільний вхідний коридор, з обох боків

якого розташовані приміщення: Складів готових виробів для літаків,

інструментальна кладова, склад матеріалів, тех бюро, архів, і

керівництва цеха. А також приміщення для виробничих участків

цього цеху: Це слюсарно-складальний, клепальний, електро-

складальний. Завітавши в виробниче приміщення, слюсарно-

складального і доопрацювань літаків, зустрівся вже з моїм

непосреднім керівником-майстром цього відділку Мельниченком

Іваном Савковичем, який виклав, які на мене лягають обовязки і

прийняв від мене залік з техніки безпеки на виробництві. Але ж той

токарний верстат,ТВ-125, на якому мені по сумісництву необхідно

буде працювати, ще не був встановлений на підлогу на те місце,

згідно за технічними умовами його використання за призначенням. І

вже на наступний мій робочий день, токарний верстат змонтували.( І в

такій справі, крім мене досвіду ніхто не мав, вони всі були фахівцями,

які вміють працювати на літаках). Та й цього, було замало-змонтувати

токарний верстат на підлогу за допомогою верстатних “присосках” і

вивірити, як він встановлений за рівнем. Необхідно було також

відокремити токарний верстат, згідно з техніки безпеки від інших

робітників, які працюють поряд за слюсарними верстатами. І

використали для цього не залізний щит, а зворотній бік звичайних

кафів, в яких зберігалась одежа, працюючих на цьому слюсарному

участку. І робоче місце-токаря було облаштоване так, ніби то окремий

«кабінет», тільки без вхідних дверей і всім кому потрібно було зайти

до токаря-по виробничих справах, заходили без всіляких перешкод і

не стукали в двері тому, що їх там не було. Мені необхідно було ще й

випробувати цей токарний верстат на його здатність забезпечити

виготовлення на ньому тих чи інших виробів. І тільки після всього

цього на верстаті виконувались різноманітні замовлення необхідних

для доопрацювань літаків. А не возити замовлення на заводі і долати

276

чималу відстань з Гостомеля до Києва, ще й іноді з різних причин такі

замовлення виконуються там невчасно. І керівництво розуміло, що

для більш оперативної роботи необхідно застосовувати різноманітні

верстати на ЛВ і ДО, та бракувало на той час виробничих площ, для

того, щоб облаштовувати механічний участок з так необхідними

верстатами, щоб на них виготовляти різноманітні деталі для

доопрацювання літаків в аеродромних умовах. І керівництво Пл-№2

очікувало, коли збудують 1-ий інженерний корпус, і прибудованого

до нього ангара для літаків. В котрому не залежно від погодних умов,

виконуватимуться регламентні роботи і готуватимуть літаки до їх

випробувань в повітрі. І в цьому ж таки ангарі, запланували

облаштувати цех №21 і механічну майстерню на першому поверсі в

одному із приміщень корпуса №1, двері якого виходили в ангар. А

також-збудувати одноповерхове приміщення з цегли, прилеглого до

ангара в якому розташувань електричну, аргонну та газокисневу

зварку метала. Виконання завдань на літаках по кисневому

устаткуванню, яка покладалась на мене-вважав її як на мене

нескладною. Разом з іншими фахівцями цеха-виконував і інші

завдання по доопрацюванню літаків Анів. Наприклад такі завдання,

які потрібно було виконувати в підлоговому просторі фюзеляжу

літака Ан-22 “Антей”. Куди тільки через люк було можливо

проникнути в цей підлоговий простір, який заввишки всередині був з

півметра, а довжина цього підлогового простору складала майже, як і

довжина літака. І там повзаючи рачки по дну фюзеляжу, необхідно

монтувати різноманітні вимірювальні прилади, за допомогою яких

одержували вичерпну інформацію під час випробування літака в

повітрі. Але ж цей «вхідний» люк в підлоговий простір, під час

виконання в ньому робіт повинен весь час бути відкритим, щоб крізь

нього йшло повітря для дихання працюючих там людей. (А це так

ніби, як кому доводилось працювати всередині залізничної цистерні з

відкритою кришкою отвора в ній, через який теж проходило повітря

для дихання людини, яка працювала в ній. Та в цистерні хто в ній

працює є така можливість ходити в ній на весь свій зріст і сторонніх

при виконані таких робіт немає). А ось вхідний отвір з відкритим

люком в підлозі фюзеляжу літака, коли там працюють люди і щоб

прохожі біля цього отвору в полу фюзеляжу випадково не впали, цей

отвір повинен весь час бути обгороджений навкруги з встановленими

вдень червоними прапорцями навколо отвору, а вночі-

електролампочками, які випромінюють червоне світло). Та щоб всього

277

цього не застосовувати у мене виникла пропозиція. Виготувати такий

же люк тотожний, тому якого використовують на літаку. Різниця між

ними була лиш в тому, що в ньому зверху зроблено було чимало

отворів, щоб через них проходило достатньо повітря в підлоговий

простір. Та ще й коли хтось на такий люк наступить ногами він не

провалиться і непроломається. І по такому люку безпечно ходити, не

захаращуючи прохід всередині фюзеляжу, а також при цьому втрачає

необхідність застосовувати огорожу з попереджувальними знаками,

як цього вимагає техніки безпеки на виробництві. Лиш зверху на

площині люка червоною фарбою написано “Увага!!! Працюють

люди”. Мені за впровадження на літаках захисного люка видали

Свідоцтво за №781223, автор Курченко А.С. Київський механічний

завод, О.К.Антонова. “Технологический люк для работ в подпольном

пространстве на изделиях Ан.” 20 декабря 1978 года.

А це йдеться про особисті стосунки і знайомства між

співробітниками-незалежно від займаної посади та фаха на

виробництві. В той час застосовувались такі нехитрі вироби з

“абонита” схожих на велику печатку, округла нижня частина якої

складала 50-70 міліметрів, а верхня була такою, щоб її зручно було

тримати в руці. І там де, щось болить в людини, в тому місці цією

“печаткою» різноманітними рухами по тілу ніби “масаж” і таким

278

чином вона знімає біль. Або ж дорослі дівчата та й жінки, тоді для них

модно було носити взуття-туфлі на “шпильках”. Але ж ці “шпильки”

на каблуках швидко зношувались, і якщо їх вчасно не замінити на

нові “шпильки то, і сам каблук зітреться, і навіть буде викривленим. І

з такими своїми клопотами, і з проханням їм допомогти, здебільшого

звертались до мене жінки-співробітниці і відмовити їм в цьому, мені

якось було незручно. Та ось одного разу, якось несміло заходить в мій

«кабінет-токаря» Ю.В.Курлін з коробкою під лівою рукою. Я його

відразу впізнав, тому що коли , ще працював на заводі і виконували

свої завдання покладених на працівників цеха №9. То іноді

траплялось бачити, як і Ю.В.Курлін, приходив щоб вивчати літак Ан-

22 і в пілотній кабіні, знайомився з навігаційним устаткуванням та

приладами керування літака в повітрі. Ю.В.Курлін, займався своєю

справою, а ми своєю. Він попривітався зі мною, назвавши своє імя

Юра, я теж належним чином на його привітання відповів, назвавши

своє імя-Толя. І тут же Юрій каже мені, що він бачив, що жінки

ходять в туфлях з металевими «шпильками» на каблуках і розповіли

йому, хто їм таку послугу зробив. Так ось і у мене є таке прохання-

Толя, виготовити «шпильки» для каблуків-туфель моєї дружини, які

стерлися вщент. Відповідаю-Юрію Володимировичу, що все буде

виконано по вищому гатунку. У моєму інструментальному шкафу, на

всяк випадок, зберігалось десь близько з десяток таких металевих

«шпильок» з нержавіючого заліза, котрих необхідно було тільки

обробити згідно з профілем каблука і закріпити стержень вироба в

каблук туфеля. Подякувавши мені, Юрій сказав, що не очікував, що

так швидко його замовлення буде виконане. Після того, як Юрій

Володимирович залишив виробниче приміщення слюсарно-

складального участка, підходять до мене, замісник майстра-бригадир

Колмачевський Володимир Миколаєвич та разом з ним, Матвієнко

Федот Федорович і ніби один з поперед другого говорять мені. Ти хоч

знаєш хто до тебе приходив? І самі дають на своє запитання відповідь:

це ж Юрій Курлін пілот-випробувач, який перший підняв в повітря

літак Ан-22 «Антей». Відповідаю їм, що бачив його віддалік, ще коли

працював на заводі, і коли ще в цеху №4 складали літак Вироб-100,

Ан-22 «Антей» і в пілотній кабіні Юрій Курлін подовгу знайомився з

устаткуванням керування літака, і багато чого він повинен знати, коли

вперше «підніме» цей літак в повітря. Ті надані мною послуги на

виробництві і в домашньому побуті людям, зараховував собі, як моє

279

«хобі» не більш не менш. І такою «хворобою» я захворів ще з

підліткового віку, і така «хвороба» для багатьох є невилковуваною.

Але ж такою хворобою приємно хворіти, яка приносить тільки

наснагу і користь тим людям, які нею хворіють. Завершалось

будівництво корпуса №1 з прибудованого до нього ангара для літаків.

В котрому незалежно від кліматичних умов і навіть за необхідністю

цілодобово давало можливість виконувати регламентні роботи і

доопрацьовувати літаків. І таку споруду, колектив Пл-№2, чикав

майже 20-ть років. І з задоволенням перейшли-переїхали люди, з

старих «хижин» в нові виробничі приміщення корпуса №1, зі своїм

збіжжям та виробничим устаткуванням. Але для облаштування

новозбудованих виробничих приміщень, необхідно було для цього

чимало коштів, щоб придбати нове устаткування та мебель. А з

Міністерства авіаційної промисловості, на такі потреби коштів

заплановано було обмаль. Всі збудовані виробничі приміщення були

світлими і просторі, і їх облаштовували служби, і відділи-всім тим

устаткуванням та обладнанням, що було придбано напередодні, і

використовувалось ними до переселення.(І це виходило у них так:

Ніби переселення в новозбудував для себе дім. Та більш заможніші

люди, відразу кімнати облаштовують новою мебелю і тільки після

цього засиляються в новий дім, а ті люди, які не в змозі відразу все те

придбати, облаштовують свій дім, застарілою мебелю, а згодом

поліпшують свої умови проживання). Так і на виробництві, рік за

роком поліпшувались умови праці та побуту-працюючих. А для

працівників-колектива цеха №21, де б його розташувати не було

збудовано приміщення в ангарі. І виникла для цього нагальна потреба,

терміново збудувати своїми силами-триповерхові антресолі з

металевих зварних конструкцій. (А такі антресолі, забігаючи наперед,

необхідно було б збудувати, навіть-чотириповерхові. І ось чому? Як

виявилось згодом і цих побудованих приміщень, було недостатньо,

щоб розташувати: кабінети, служби, майстерні, участки, склади цеха в

окремих кімнатах-приміщеннях: а це слюсарно-складального,

клепального, електромонтажного, ремонтування пристроїв і

оснащення-участків. Кабінети для начальника і його замісників з

приймальнею їх секретаря. Кабінет механіка ангара, та його служби-

для обслуговування ангара. Окремі кімнат займали техбюро, ВТК,

архів технічних паперів, інструментальна кладовка, кімната для

відпочинку, облаштованою кріслами на 100-о осіб і столами. І в цій

залі відбувались різні важливі заходи колективом цеха. Було

280

передбачено дві окремі кімнати, в одній, з яких працював провідний

інженер-конструктор: Коротченко Григорій Аврамович, на якого

лягали такі обовязки, викладати на папері всі виявлені недоліки під

час випробування літаків. І виявлені недоліки- працівниками цеха

№21 доопрацьовувались вчасно. Для Григорія Аврамовича і тих

конструкторів, які приїздили з завода працювати на Пл-2, мали змогу

виконувати покладені на них обовязки в просторому приміщені в

котрому працював Г.А.Коротченко і разом розвязували-вирішували

нагальні питання з доопрацювання літаків. Кімната для конструкторів

була облаштована, кульманами для креслення, і канцелярськими

столами і стільцями. Друга кімната більша за своїми розмірами,

використовувалась як роздягальня, котра була облаштована шкафами

для роздягання одежі приїзжих з завода працювати на Пл-2. Та коли

приїздили з завода в ангар працювати чимало робітників, то тієї однієї

роздягальні було замало і доводилось використовувати залу для

відпочинку, як «роздягальню» і свою одежу роздягаючись люди клали

на крісла і спинки крісел і все це виглядало не зовсім комфортно.

Найчастіше в ангар цеха 21, з завода для виконання своїх завдань

приїздили робітники складального цеху №4, яким керував Курелюк

І.М., а згодом Алексієнко Б. А ще раніше коли цей цех був, ще

майстернею-нею тоді керував Балабуєв Петро Васильович і робітники

тієї майстерні теж їздили на Л.В.С., що в Гостомелі.

На посаду механіка ангара №1, влаштувався працювати Гопко

Микола Григорович-майор повітряно військових сил, який вийшов у

відставку і ми з ним познайомились в кабінеті начальник цеха А.П.

Мілоченка. Випадково з Миколою Григоровичем ми зустрілись ще

раніше в приймальні штаба військового гарнізона, що в Гостомелі. В

приймальні штаба ми з капітаном Помазовим Євгеном Петровичем-

керівника окремої роти тила до якої Євген Петрович мене влаштовує

за контрактом на посаду старшини роти і разом з ним чекаємо своєї

черги на співбесіду до керівника гарнізону, полковника Клімова С.

Коли ми з капітаном Помазовим Є.П. прямували до штабу то чимало

військових проходячи повз нас по гарнізону в своїх справах,

одягнутих, в форму-одежу звязківців, при зустрічі один з одним-

вітались по військовому. Але ж бачу з кабінету начальника гарнізона

вийшов якийсь майор в формі військово повітряних сил. Звернувшись

до капітана Помазова Є.П. з запитанням, які стосунки має цей майор

до військових звязківців-цього гарнізону? Євгена Петровича пошепки

281

відповідає мені, що цей майор після звільнення з армії в запас, разом

зі своєю сімєю житиме в цьому гарнізоні. Завітавши до штабу,

капітан Помазов Є.П. доповів керівнику гарнізона-полковнику

Клімову, що прийшли на співбесіду з Курченко Анатолієм

Степановичем, з питання влаштування його за контрактом на

військову службу на посаду старшини окремої роти тила.

Ознайомившись з моїми паперами проходження строкової служби в

армії-полковник Климов та його замісник підполковник Сочнев

Григорій, ставили мені і капітану Помазову Є.П.,чимало

різноманітних запитань. І на ті запитання, що стосувалось мене їм

необхідно було давати вичерпні відповіді. Та більш за все між нами

точилась розмова з замісником керівника гарнізона, підполковником

Сочневим Григорієм Федоровичем, який зазначив підсумовуючи, що

якщо у мене не вийде перейти працювати з завода на аеродром, то з їх

боку не виникне ніяких заперечень влаштуватись мені, для

проходження контрактної служби в армії, в їх гарнізоні. Військовий

гарнізон і аеродром мали спільний тин-огорожу, але стосунки між

керівництвом цих двох установ були дружніми і вони співробітничали

між собою в разі необхідності. Підполковник Григорій Сочнєв

зауважив, що ї його дружина Валентина Захаровна-теж працює на

аеродромі в одному із відділів і також на цьому аеродромі працюють

чимало інших цивільних-сімей військовослужбовців, які мешкають в

військовому містечку-Гостомель. Валентина Захаровнна в відділі 750,

на аеродромі пропрацювала майже 20-ть років, а мені випало

працювати в відділі 710-ть, цеха 21-н майже 40-к років, де частенько

ми зустрічались по роботі з Сочневою Валентиною Захарівною. А до

цього Валентина Захарівна разом зі своїм військовим чоловіком, який

за наказом служив в багатьох військових містечках і гарнізонах, а

також виконував свій службовий обовязок в Німеччині. По

завершенню служби в армії-полковник у відставці Сочнев Григорій

разом з дружиною переїхали в придбане ними помешкання з

присадибною земельною ділянкою в село Блиставиця. Де вже на їх

городі росте сад, кущі смородини, малини в дворі росте зелений

килим спориша, ходять кури, в дворі і біля ганку. В дворі

облаштована бесідки, навколо неї росте виноградна лоза, а зверху дах

бесідки покритий тією ж лозою з висячими гронами винограда. Але ж

за всім цим з їх боку, необхідний належний догляд за господарством і

обробляти землю на городі. Як то говорять люди: Купи хату в селі,

будеш мати мозолі. Іноді, як сусідка і знайома мені на виробництві-

282

Валентина Захарівна, іноді запрошувала мене допомогти їй на городі

скосити траву, або ж полагодити дах, вікна, утеплити вхідні двері в

оселю і все це необхідно було зробити до настання холодів. Валентина

Захарівна, завжди готувала їжу для своєї сімї, яка вміла зі смаком все

готувати. (Захарівна іноді згадувала, як їй раніше випадало готувати

все до столу поважних гостей, а зараз вона отримує насолоду з того,

що готує все до столу невибагливих людей). і сама господарка з

донькою Наташею, і чоловіком Григорієм, разом зі мною сідали до

столу обідали чи вечеряти, та ще й Валентина Захарівна нас чоловіків

пригощала чаркою горілки, як би «могорич», а жінки чисто

символічно по змозі, теж наминали чарки вина.

Та повернемося до розмови в кабінеті начальника цеха №21,

Мілоченка Анатолія Петровича, який чітко виклав ті невідкладні

завдання, які лягали на нас з Миколою Григоровичем Гопко: До

отримання довгоочікуваних архітектурних креслень-триповерхових

антресолей, не гаючи часу-першочергово облаштувати в одному із

приміщень корпуса №1, механічну майстерню з різноманітними

металообробними верстатами в ній. А також скласти кранбалку

«мостовий кран» під дахом ангара корпуса №1, який буде

використовуватися як у доопрацюванні літаків так і при будівництві

антресолей. Анатолій Петрович також зазначив, що ангар Корпуса

№1, ще не обладнаний системою його обігріву, але ж нам всім звично

працювати на аеродромі за різних погодних умовах, а в ангарі вам

всім буде працювати затишніше і будите захищені від негоди, тобто

від хуртовин ,заметів та морозів. І нагадав нам, що під час війни наші

люди в тилу, в Сибірі, працювали ще в більш складніших умовах,

навіть під одним тільки дахом, наспіх збудованого і виготовляли так

необхідну продукцію для фронта. А на нас покладається ввести ангар

в дію за його призначенням і побудувати антресолі з виробничими

приміщення на антресолях для працівників цеха №21. А до того, як

розпочнуться зварювальні роботи в ангарі, ще необлаштованого

дренажною системою і устаткуванням пожежотушіння, то все ж в

негоду керівництво Пл-№2, зокрема Шаталов Віктор Никонорович

планує закочувати літаки в ангар, для виконання на них невідкладних

завдань-наперекір витівкам природи. І для забезпечення пожежної

безпеки в ангарі при виконані робіт на літаку весь час чергуватимуть,

ланки екіпажів на пожежних автомобілях. Та і ми були навчені

пожежної справи, і в механічній майстерні була сформована пожежна

дружина, яку очолював Андреєв Микола Михайлович, яка здатна була

283

приборкувати, на випадок виникнення пожежі, разом з пожежниками

з ВПЧ-20.

І з тим, ще малочисельним колективом механічної майстерні ми

облаштували в майстерні верстати, згідно з технічними умовами і

технікою безпеки на виробництві. А також склали мостовий кран,

випробували його металеві конструкції на міцність. А також

завантаживши крюк на тросу, піднімально-опускального механізму

максимально допустимим вантажем, згідно з правилами та

інструкцією в присутності, Картавого **, який після**** завершення

випробування крана, підписав акт на його використання на

виробництві. Був надрукований наказ, про призначення мене на

посаду майстра цеха №21, з яким мене ознайомили, щоб одержати з

мого боку згоду на таке призначення. Та зваживши на таку

пропозицію, що є така нагальна потреба комусь керувати механічною

майстернею, це для мене було зрозуміло. Але ж мені до вподоби було

не тільки керувати, а й самому своїми руками долучатись при

необхідності до тих робіт, які покладались на колектив механічної

майстерні. А згодом вийшло розпорядження по Пл №2, про

призначення мене виконуючим обовязки майстра механічної

майстерні та електрогазозварувального участків цеха №21. І до того ж

таке розпорядження надавало мені можливість, не тільки керувати

людьми, а разом з ними ще й долучатись працювати над виконанням

завдань і за необхідністю з різних поважних причин, мав змогу

працювати на тому, чи іншому верстаті, для того щоб вчасно

виготовити заплановані вироби на верстаті І коли випадала мені така

можливість іноді працювати на верстаті, для мене це було насолодою.

Десь за півтора місяця до Нового року, як Передноворічний

подарунок-начальник цеха Мілоченко А.П. одержав архітектурний

проект будівництва триповерхових антресолей в ангарі корпуса №1, з

додатком до нього-розкладом з зазначенням терміна завершення

будівельних робіт, завітованого Головним інженером завода :

Ждановим Євгенієм Миколаєвичем та замісником директора з

будівництва Петренка Віктора Івановича-затвердженого директором

завода Донцем Анатолієм Дмитровичем.

Начальник цеха 21, Мілоченко А.П., як би головний виконроб-

прораб, звернувся до нас з Гопком М.Г., що тепер тільки від нас і

нашої злагодженої роботи і як ми згуртуємося, щоб своєчасно і якісно

збудувати антресолі в ангарі корпуса №1. Анатолій Петрович, поклав

на Миколу Григоровича таке завдання, що він має згідно зі

284

специфікацією архітектурного проекту антресолей, завести

вантажними автомобілями весь будівельний матеріал в ангар корпуса

№1. А вам Анатолій Степанович разом з працівниками механічної

майстерні покладається таке завдання, виготовляти і з’єднувати

металоконструкції для будівництва антресолей, застосовуючи

електрозварку, і згідно з архітектурним проектом такого будівництва.

І керуючись розкладом виконання будівельних робіт в зазначений

термін, виконати оздоблювальні роботи, згідно з технічними умовами

будівництва на виробництві. І після завершення всіх робіт на

антресолях їх необхідно - комісії по будівництві, здати в

експлуатацію. Всі працівники механічної майстерні не гаючи часу з

метала-заліза своєчасно готували окремі складові елементи виробів

для будівництва антресолей, а це в першу чергу були виготовлені,

зварені конструкції згідно з кресленнями, а це: Металеві чотирикутні

стовпи, металеві балки, для влаштування на них перекриття

бетонними плитами, 1-го і 2-го поверхів. А для третього поверху,

стелю передбачалось перекрити достатньо легкими, невеликої

товщини азбестовими листами. Напередодні будівництва антресолей в

нашому цеху №21 були облаштовані механічна майстерня, електро і

аргоно-газозварувальний участки. Електрогазозварувальником

працював Борисов Андрій Лаврентьєвич, під час війни був

розвідником-кавалер трьох орденів Слави і мав інші відзнаки за

військову доблесть і також сумлінно працював в повоєнний час.

Електрозварник високого гатунку Бондар Микола Михайлович, який

до цього працював на будівництві в місті Толятті, на Волзі. І Андрій

Лавреньєвич і Микола Михайлович, виконали за обсягом всі

зварювальні роботи по виготовленню металоконструкцій, дверей,

вікон, пирильної загорожі-тина, сходинок між поверхами і багато чого

іншого. Але ж складальні-монтажні і відповідальні зварювальні

роботи в місцях, які несуть на собі значні нагрузки-не руйнуючись і

щоб антресолі не «склались» не «розсипались». І щоб цього запобігти,

для цієї відповідальної роботи на тимчасову роботу до завершення

будівельних робіт антресолей-зарахували працювати, монтажників по

будівництву металевих споруд: Мурку Миколу і Ляльку Володимира,

які навіть, ще раніше брали участь в будівництві Київської

телевізійної вежі. Спочатку нами були виготовлені, металеві несучі

стовпи і балки, на стовпах котрих необхідно монтувати балки

перекриття-стелі 1-го, 2-го і 3-го поверхів. І коли склали-змонтували

«скелет-коробку» антресолей, то стелю-підлогу 2-го, 3-го поверхів

285

вклали залізобетонними плитами, а рівний дах 2-го поверху покрили

азбестовими листами, невеликими завтовшки. Були також змонтовані

бетонні плити на проходах і на проходах була облаштована, огорожа-

тин. Також були виготовлені і змонтовані сходинки з 2-го і 3-го

поверхів, стіни між окремими приміщеннями, двері, вікна-вітражі під

скло. В кожному приміщенню підлогу вирівнювали за допомогою

легкого бетона і тільки згодом, підлогу облаштовували лінолеумом.

Та ця суміш з бетона, хоч і називався легким бетоном, але ж

вантажити його лопатою на носилки і носити їх в руках на значні

відстані це за важкувато для працюючих в таких умовах. Та, щоб

вилучити ці носилки і їх не застосовувати для влаштування підлоги в

кімнатах на антресолях, мною був розроблений і виготовлений

нехитрий пристрій, за допомогою металевого короба, під кутом якого

бетон «плив» до зазначеного місця, забезпечуючи ще й до того ж

потрібний шар бетона, який «лягав» на підлозі. І на такий “нехитрий”

пристрій, який суттєво полегшив умови нашої праці, мені як автору

“Переносного приспособления для выгрузки бетона” згодом видали

Свідоцтво за №72419, КМЗ (ЛИиДБ), від 27 грудня 1972 року.

І в усіх приміщеннях триповерхових антресолей були виконані

оздоблювальні роботи і комісія з будівництва прийняла антресолі до

286

використання їх за призначенням. Необхідно було також терміново

облаштувати всі приміщення антресолей, ангара і корпуса №1-

пожежним устаткуванням. А в ангарі корпуса №1, ще й до того під

його дахом на стелі, змонтувати дренажну пожежну систему. І тільки

після завершення всіх будівельних робіт і облаштування всіх

приміщень пожежними засобами - виробничі приміщення стали

придатні для їх використання.

Відрядження в Ташкент на авіазавод.

287

Перед фахівцями цеха №21, було поставлене важливе завдання,

яке виконувати необхідно у відрядженні з 7.01.1969року, терміном на

3-ри місяця і всім в літаку летіти на Ташкентський авіаційний завод

імені Чкалова-філіала КМЗ, для виконання завдання по

доопрацюванні літака АН-22 №0201. Завантаживши літак нормалями,

деталями, електродротами різного його призначення, також

завантажили необхідний інструмент, робочий одяг і таке інше. Літак

вилетів з Гостомельського аеродрома, Пл.-№2 у напрямку міста

Ташкента, на Ташкенський авіаційний заводський аеродром. З групою

фахівців цеха №21, на літаку тимчасово відлітали у відрядження

замісник начальника цеха Халявко Григорій Миколаєвич та для

технічного супроводу виконання робіт на літаку, начальник

технічного бюро цеха Вовк Григорій Іванович, а з завода теж

тимчасово відряджався Головний інженер цього підприємства Жданов

Микола Євгенович (працюючи на заводі ми з Миколою Євгеновичем

були на обліку в одній партійній організації, в якій співпрацювали.)

Вся відповідальність за вчасне і якісне виконання робіт у відряджені

була покладена за виконання електромонтажних робіт на Гавриша

Константина Володимировича, а на мене було покладено всі робот

повязані з виконанням клепальних та слюсарноскладальних робіт. Та

ще й як парторгу цеха мені нарівні з начальником цеха, разом несли

відповідальність за всі прорахунки роботи цеха і багато за, що інше,

навіть своєчасно необхідно було відгукуватись на ті сигнали на

співробітників, у яких виникали непорозуміння у їхньому побуті, або

ж якісь порушення в громадських місцях..... Коли наш літак підлітав

до Ташкентського аеродрома авіаційного завода, то пілот не одержав

дозвіл на посадку літака на аеродромі, а запропонували пілоту

зробити посадку літака на сусідньому Чікменському аеродромі. Вже

вечоріло і наш літак пролітає в ущелині, з обох сторін крил літака на

відстані метрів 20-30 гори. Посадку літака, пілот виконував при

освітленому фонарями, Чікменському аеродромі, на якому ми всі

майже дві години в літаку чикали дозволу на виліт літака на

заводський аеродром. Екіпажу літака повідомили, що на виліт літака

необхідно чикати до ранку. Та все ж таки дехто з нас, щоб розвіятись

наважились піти в аеропорт, в буфет, щоб повечеряти узбецької

страви, якої до цього ніхто з нас не вживав. Ми смачно, добре

повечеряли,запили зеленим чаєм і повернулись всі в літак. Вранці о 9-

ій годині, наш літак приземлився на смугу заводського аеродрома,

Пл.-№2. Всі влаштувались на проживання в 4-му жилмістечку і на

288

наступний день приступили до виконання своїх завдань, які виконали

в зазначений термін, та працювати в літаку і на ньому це для нас

звичайна справа. А ось коли ми пройшлися в вільний час від роботи

містом Ташкент, столицею Узбекистану, то жахнулися побачивши

якої шкоди наніс мешканцям міста нищівний землетрус, зруйнувавши

житло, виробничі і інші установи в місті. Зруйновані вшесть були

особисто збудовані житла, сараї для худоби: кіз, овець, мулів і іншої

живності і від цих споруд лежали купи цегли, глини, деревини, скло

від вікон, і все це ще не було прибрано з двору, і господарі ще

мешкали в наметах. Громадський транспорт в місті працював справно,

також працювала перша лінія, першого на сході Країни збудованого

Ташкентського метрополітену, мрія кожного мешканця-півтора

міліонного міста. І стали до ладу такі станці метрополітену це:

Дустлик,Фархад, Рахімова, Сабира, Муккми, Комсомольска, Фуркат,

Пахтакор, площа Леніна, сквер Революції, Московская, Космос,

Тинчлик і щоб подолати пасажиру в метрополітені відстань, від

першої станції Дустлік до кінцевої зупинки станції Тинчлик,

необхідно витратити пасажиру на таку поїздку 20-ть хвилин.

Користуючись чи то трамваєм, автобусом, тролейбусом і щоб

подолати таку відстань необхідно пасажиру витратати-часу більше

ніж годину.

Із газети, «Ударник» Ташкенського авіазавода імені

В.П.Чкалова.

Від 12 лютого 1969-го року. Середа. №11(2262)

289

Працювали “Алайський” та інші базари в міст Ташкенті, на яких

люди торгували, всякою всячиною, а особливо було завезено на базар

купи: кавунів, динь в ящиках зберігались грони винограда, персиків,

гранат, урюк, сушки з різних фруктів та ягід. Всього було достатньо

на базарі, та тільки бракувало покупців. Та все ж недарма кажуть, що

Ташкент місто хлібне. В цьому місті облаштовано безліч їдалень,

чайхани, біля вулиць міста під палаточним накриттям на свіжому

повітрі обладнані столи, за якими кожний бажаючий в змозі

посмакувати-свіже приготовленим смачним шашликом, лагманом,

чебуреками і іншими стравами за вподобаням споживача. І скрізь де

готують страву, приємні запахи від неї чутно на відстані, і по таким

ознакам легко знайти чайхану де куховарять-готуючи їжу. В Ташкент

ми прибули в січні місяці, в Києві була зима, а тут в місті було

градусів 20 тепла і всі люди по місту ходили в літньому одягу. Але ж

землетрус ще про себе нагадував. Та десь через дві неділі нашого

перебування в відряджені-зненацька вдарив мороз-нанесло великі

кучугури снігу. І такої витівки зими не памятають навіть старожили.

На базарах де зберігались кучі кавунів, динь і в ящиках виноград,

персики і інші фрукти та овочі, все померзло і стало непридатним до

вжитку. В місті Ташкенті в той час не було достатньо

снігоприбиральної техніки, щоб вчасно впоратись з прибиранням

снігу з вулиць міста і сталась тимчасова затримка руху громадського і

іншого транспорту, навіть не вистачало лопат, щоб відкидати сніг з

тротуарів і під’їзних доріг до дворів. Та через тиждень різко

потепліло, сніг розтанув і тала вода бурхливими струмочками збігала

в арики. Мешканці міста вговтавшись від тижневої зими,

продовжували розбирати руйнівні завали, завданим руйнівним

землетрусом. На заклик керівництва авіазаводу до працівників цього

підприємства, вийти в вихідний день попрацювати по очищенню

території від завалів, щоб на тому місці збудувати нову споруду, та й

ми прибулі з України у відрядження на авіазавод відгукнулись на таку

пропозицію і разом з робітниками авіазаводу працювали, на

розчищенню завалів та завантажували автомашин різним боєм від

споруд. Мешканці міста добре знали, що на їхнє лихо відгукнулася

вся Країна. Кожна братня республіка зобовязалася в окремому

мікрорайоні міста Ташкента, збудувати житло, виробничі та побутові

обєкти за архітектурними проектами тієї республіки, які

застосовуються при будівництві споруд на їх території, а також

290

завезти весь будівельний матеріал і забезпечити потрібними

фахівцями для зведення такого будівництва. Поступово місто

Ташкент відроджувалось і красивішало. Та якось дивлюсь з околиці

міста на засніжену вершину “Казбека”, а до неї ніби так близько хоч

рукою подай. Поруч зі мною теж стоїть грузин Гуляжіні Абраіл

Хамуратович і ми разом з ним вдивляємося в далечінь гірських

перевалів. Абраіл теж прибув у відрядження з міста Фергани в якому

був розташований філіал Ташкентського авіазаводу і на якому

Гуляжіні Абраіл працював. І ніби вгадуючи мою думку, Абраіл

промовив, ти думаєш Анатолію, що насправді до цієї вершини

“Казбек близько”? І сам же мені відповідає, щоб дійти і подолати ту

відстань від нас до вершини гори, ця відстань складає понад 100-о

кілометрів. Так як завжди у відряджені люди між собою знайомляться

швидко і ведуть між собою різні балачки про те та се. І от Абраіл каже

мені, що коли його призвали до лав Червоної армії в 1940-ому році, то

він розпочав свою військову справу в артилерійських військах на

Україні в місті Первомайську, який розташований на річках

Південний Буг та Синюха. І розповів мені де була розташована в місті

його військова частина. Та я відразу кажу Абраілу, що в цьому місці я

народився і виріс, і мешкав в ньому зі своїми батьками і ця

артилерійська частина знаходиться за дві вулиці від нашого дому-

садиби. Та й в підлітковому віці неодноразово залазив під колючий

дріт огорожі за якою стояли рядами гармати, а біля них росла

розкішна зелена трава. І мені потрібно було цієї трави нарвати в

мішечок для своєї корови. А вартовий, який охороняв гармати, мене

навіть не проганяв, а тільки спостерігав, як все справно у мене

виходить. А мені каже Абраіл, на все життя запамяталася неділя 22-го

червня 1941-го року, коли він стояв на варті біля гармат. Та десь за

північ на варті у нього виник непритаманний йому, якийсь неспокій і

він посилив пильність. Та на світанку десь далеко з Заходу в небі

почулось гудіння і кожної хвилини воно наростало, а згодо видно

було як летить «зграя». Літаків. Та повідомлень про якусь загрозу в

артилерійську частину не надходило. Та й до підйому

червоноармійців залишилось декілька годин. Коли дивлюсь, каже

Абраіл, літаки різко розходяться і стрімко з висоти пікірують і

кидають бомби на військові об’єкти та на штаб Південного фронта.

Так розпочалась для Хамуратовича і нашої Країни, ця жахлива

кровопролитна війна. А коли ми з Абраілом в чайхані смакували

узбецьку національну страву, то він мені розповів, що коли проходив

291

армійську службу на Україні, то йому теж до вподоби була українська

кухня

Перший зліва: Провідний інженер Байцу Юрій Васильович. Далі:

Саприкін Д.П.-бортінженер, Ковалйов А.В.-2-й пілот, Чорнобровкін

К.В.-командир, Малаш Н.І.-штурман, Наконечний М.А.-бортрадист,

Рябцев В.П.-бортелектрик.

Йшла до завершення програма, впровадження до випробування

рятувального човна-катера “Ёж”, якою опікувався Байцу Ю.В.

Необхідно було лише доопрацювати платформу, цього 5-ти тонного

рятувального катера, для транспортування його до місця його

завантаження в літак АН-12ПС, щоб цей катер разом з екіпажем в

ньому з двох осіб, за допомогою витяжного парашута витягти цей

катер з фюзеляжу літака і на чотирьох вантажних парашутах опустити

його в зазначене місце на морську воду. А для досконального

випробовування рятувального катера в дії, його неодноразово разом з

випробувачами завода спускали з літака на воду. І після випробувань,

екіпаж човна завжди доповідав, як оптимально використовувати

рятувальний катер, в пошуково рятувальних роботах. Необхідно було,

ще вчасно доопрацювати платформу на фрезерному верстаті та

виготовити на токарнім верстаті деякі комплектуючі деталі крепіжних

вузлів для катера. І для виконання таких робіт, нас у вихідні дні з

токарем Рабоволенком Вадимом, запросив попрацювати-Байцув Ю.В.,

292

а також були запрошені і ті працівники, які були причетні до

програми-пошуково рятувального катера на морі. Та коли «приперли»

цю платформу до вхідних дверей механічної майстерні, то коли Юрій

Васильович зайшов в майстерню і побачив, як в ній розташовані

верстати і сам збагнув, що цю платформу неможливо не тільки

занести до верстата, тим більше ще й розвернуть платформу, щоб її

закріпити на верстаті, і її доопрацьовувати у нас не вийде, надто

замалі відстані між верстатами. І відразу бачу, що у Байцура Юрія

настрій зіпсувався, і звертаючись до мене каже, Анатолію

Степановичу, завжди все розраховував, а такої «дрібнички» не

передбачив, яка затримає виконання завдання при наймі на чотири

дня, тому, що цю платформу тільки в понеділок ми в змозі з

Гостомеля, пл №2 відвезти на вантажному автомобілі в Київ на

доопрацювання її на заводі. Зваживши такі обставини, заспокоюю

Юрія Васильовича, що у нас є така можливість виконати це завдання

на Пл-№2, на аеродромі і не везти цю платформу на завод, і що в

нашому відділі 710, яким керує Спіріденко Вадим Миколаєвмч, в

секторі 716, Белого Сергія Сергієвича є просторе приміщення

таріровочного стенда, в якому невдовзі змонтували для їх виробничих

потреб свердлувальний, фрезерний, токарний верстати, і з цим

завданням ми там гуртом впораємося (а до цього працівники

таріровочного стенда, користувалися послугами механічної майстерні

цеха №21.) Але ж у вихідні дні всі приміщення, там де не працюють

люди зачиняються і здаються під охорону. Та Васильович відразу

повеселішав і промовив до мене, що для виконання такого завдання

нам відчинять любе приміщення, так воно і сталося. В цьому

приміщені на фрезерному верстаті була доопрацьована платформа для

рятувального катера і ще встигли в цей же день приміряти її по

рятувальному катеру. А в неділю все було виконано належним чином

і катер підготували до його завантаження і транспортування на

випробування за призначенням на морі. Наступного дня провідний

інженер Байцур Ю.В.-доповів Шаталову Віктору Ніконоровичу,

заміснику Головного конструктора по доопрацюванні і випробуванню

літаків, який ще займав посаду керівника Пл-2, ЛииДБ, що завдання

повязаного з підготовкою до випробувань, рятувального катера

виконана раніше зазначеного терміна. Але ж Юрій Васильович, також

відверто розповів Шаталову В.Н., що виконання цього завдання

лежало на межі зриву і тільки завдяки кмітливості Анатолія

Степановича Курченко все владналося без зайвого клопоту і не

293

майнували час, а головне, що завдання виконано достроково. Віктор

Ніконорович запропонував Байцуру Ю.В. надати йому перелік

учасників цього завдання, для надання всім грошової винагороди, за

дострокове його виконання. Після заводських випробувань

рятувального катера, його розпочали застосовувати за призначеням.

А це відгук з військової частини, з бойового листа.

МОЛНИЯ.

Впервые в мировой практике

12 апреля 1976 г.экипаж в составе

майора Иванова О.А. и

прапорщика Анашкина К.Г.

находясь в спасательном катере, были

десантированы с самолёта Ан-12ПС.

ЭКСПЕРЕМЕНТ ПРОШЁЛ УСПЕШНО.

Будівництво башти “ПУР” на Пл.-№2, Гостомельського аеродрома.

Важливим завданням для нас було, з легкого будівельного

матеріалу на клею, який спроможний захищати проникнення на зовні

із башти, електричний струм, великої напруги-потужності, як у

блискавки, що влучає в землю, або ж різнойменні заряди блискавки

розряджаються між хмарами в небесному просторі. І такий проект, і

будівництво цієї башти, був спроектований в Німеччині. І ми

працювали разом в співдружності з фахівцями, з Німеччини. А

призначення цієї башти було таке: В ній влаштовувалась гармата, за

допомогою якої виконувався, направлений електричний постріл, такої

потужності-тотожній, як в блискавки, коли вона в небі влучає в літак,

який летить в повітрі. І на землі за допомогою цієї гармати, коли з неї

влучали в фюзеляж літака, в різні його складові. І з таких випробувань

на землі, фахівці робили висновки, як запобігти і протидіяти

блискавці в небі і зберегти літак від пошкоджень. Для складання

башти, ми спочатку на підлозі в ангарі корпуса №1, клеїли окремі

складові-секції, метрів зо два заввишки і метрів пять по колу і згодом

їх клеїли одну до одної в місці розташування башти. І щоб

пришвидшити будівництво цієї башти, та забезпечити зручні і

безпечні умови праці на такому будівництві, мною був розроблений і

виготовлений настіл, який легко було переставляти на металевих

лісах, на потрібну висоту. І на такому настілі, на висоті ми весь час

працювали, ніби на підлозі першого поверха. Та коли завітали до нас

на башту німецькі фахівці і побачили, які ми належні умови для своєї

роботи створили і як працюємо. То провідний німецький фахівець,

294

відразу сказав. Гут русс камарад і нам подобається, як ви облаштували

належним чином своє робоче місце, і як зручно і безпечно працювати.

І далі каже, що той хто запропонував і застосував такий зручний

настіл на будівництві башти, необхідно все це викласти на папері і

одержати свідоцтво на таке пристосування. У нас в Німеччині, навіть

запропонована найменша дрібничка має свого автора. Та мені перші

три німецькі слова були зрозумілі. А всі інші висловлювання

німецького фахівця, мені виклав німецький перекладач, який з нами

весь час при необхідності спілкувався. Та найбільше за все ми

прикладали свої зусилля, щоб вчасно побудувати башту. Та

прислухавшись на пораду німців, я наважився 8-го липня 1981-го

року, викласти на папері свою пропозицію на настіл, який

застосовується на будівництві башти ПУР. (І одержав Свідоцтво за

№81645, тільки 20-го липня 1981р. Київський механічний завод,

О.К.Антонова, видано Курченко АС і співавтору Рахімбердіну

В’ячеславу Ахметовичу.) І разом з тим будівництво цієї башти було

завершено вчасно.

Як на мене було важливо приймати участь разом з іншими

фахівцями на заключному етапі. І вести підготовку до випробувань на

літаку програми “Циклон” в небі. І для цього, ще необхідно було

змотувати конусну трубу (Виготовленої за розрахунками і кресленням

295

конструктора) і прилаштувати її до носа, нижче кабіни літака АН-

12БКЦ і спрямувати її в напрямку польоту літака. За цією програмою-

літаючої лабораторія “Циклон” ставилась мета: Вивчення

метеопроцесів повітряних потоків та як започатковуються циклони, а

також з літака знищують скупчення хмар в небі, в тих місцях де

виникає така нагальна необхідність. Напередодні виконання

монтажних робіт конусної труби до літака, мною був доопрацьований

піднімальний пристрій, який на колесах рухався в різних напрямках і

на гвинті піднімального пристрою-надійно була закріплена труба, і за

допомогою гвинта труба піднімалась вверх або ж опускалась вниз. І

коли все було досконало вивірено, за допомогою заклепок трубу

надійно монтували до літака. І на такий пристрій на моє імя Курченко

А.С. в співавторстві з Мілоченко Анатолієм Петровичем і Моргуном

Валерієм Петровичем, надали Свідоцтво за №77647, КМЗ, (ЛИиДБ),

від 14 липня 1977року.

Доопрацьовувати літаки Ан-и для фахівців цеха 21, була

звичайною повседневною справою. І ось терміново на працівників

цеха 21, було покладене завдання доопрацювати літак Ан-124

“Руслан.” І бригадою фахівців цеха в складі:

Перший ряд: Гавриш Константин Володимирович,

Сергієнков Юрій Олександрович, Хохлов Анатолій Сергієвич, Уткін

Леонід Васильєвич, Шпак Володимир Парфентьєвич, Уткін Анатолій

Васильєвич.

296

Другий ряд: Побулавець Євген Васильєвич, Ковтун Олександер

Сергієвич, Мілевський Валентин Миколаєвич *Курченко Анатолій

Степанович, Мілевський Анатолій Миколаєвич. Після дострокового

завершення робіт на літаку, вище перераховуваними фахівцями їх на

згадку біля літака Ан-124 “Руслан”, сфотографував кінофотограф

Григоренко Георгій Степанович (З яким ми товаришували у

підлітковому віці, коли мешкали в місті Первомайську, що на річці

Південний Буг, тодішньої Одеської області.) Але ж як на мене,

працювати тільки на літаках, цього для мене було замало і чи не

найбільшою насолодою для мене було-впроваджувати у виробництво

повязаної з працею інших фахівців на літаках і для тих хто

виготовляв в цеху інші комплектуючі вироби для літака-перекласти їх

ручну працю на так звану “Малу механізацію, яку застосовувати для

виконання робіт на літаку, абож в цеху”, (Якої тоді, ще було обмаль і

дотогож, була незручною в її застосуванні.) Та ось, як для приклада

надаю перелік деяких моїх авторських розробок, які застосовувались

на літаках, а це: Свідоцтво за №79447, виданого 18 травня 1979 року

на імя автора Курченко А.С. і співавторів Гонтаря Миколи

Антоновича та Петросюка Григорія Григоровича і запровадженого на

Київському механічному заводі (ЛИиДБ), а це: “Пристрій для

центровки і нівеліровки літака АН-3.” Згодом отримав Свідоцтво за

№87512, від 18 травня 1987 р. на імя Курченко А.С. і співавтора Щур

Віктора Олександровича, запровадженого на КМЗ, (від.710)

“Захватное приспособление для нагружения замка убраного и

выпущеного главного шасси изд «72», Ан-72.” Також були розроблені

мною, виготовлені і запроваджені в роботі на літаках і не тільки. І

отримав на них авторські Свідоцтва, а назви цих пристроїв така:

«Пневмогидравлическое устройство ПГУ-10-240-5, для постановки

заклёпок с односторонним подходом», «Пневмоприспособление для

обжатия електронаконечников большых диаметров»,

«Пневмоприспособление для резки силових електропроводов»,

«Универсалные подставки для внестапельных работ», «Плазы,

зборно-разборные столы для изготовления електрожгутов на самолёт

и нетолько. И для компактного хранения столов, и транспортировки

их, изготовлена универсальная тележка», «Универсальное вытяжное

устройство для пайщиц», а також облаштовувались робочі місця

освітленням, яке не завдає шкоду і не втомлює зір, при його

використанні на виробництві і застосовувались такі “Устройства для

297

освещения робочих мест по монтажу этажерок КЗА на самолёте”, а

також за потребою таке освітлення застосовувалось і для інших

робочих місц, та всього того навіть не перерахуєш, що корисного було

зробленого на виробництві.

Крім будівництва виробничих приміщень і інших споруд на

заводі, велика увага приділялась будівництву закладів оздоровлення

та відпочинку. І з великим ентузіазмом і силами працівників завода-

будувались заклади відпочинку та оздоровлення людей в різних

мальовничих куточках України.

А це такі заклади як: Бази відпочинку на березі Дніпра в

Черкаській області, недалеко від Канева-база відпочинку “Сонячна”.

А поряд на горі було розташоване село Прохоровка в якому теж був

санаторій з однойменною назвою «Прохоровка»-Республіканського

значення. Будували також пансіонат “Голубий залив” на березі

Чорного моря в Криму і заводський санаторій на Закарпатті “Сонячне

Закарпаття.” Колектив цеха 21 на чолі з його керівником Мілоченком

Анатолієм Петровичем опікувались, будівництвом та підготовкою

бази до оздоровчого літнього сезону людей. На цій базі відпочинку,

вже були збудовані в сосновому лісі поряд з берегом Дніпра-сімейні

дерев’яні домики і облаштована огорожа-тин, навколо бази

відпочинку. Нагальна потреба була для дозвілля і харчування

298

відпочиваючих побудувати: Літній кінотеатр, облаштувати

танцювальний майданчик та їдальню. Першочергове завдання для

нашої бригади була: Побудувати літній кінотеатр. І з такою метою ми

вирушили по Дніпру з Києва, в катері-“Ракета-Метеор” на підводних

крилах до пристані Прохорова, на якій на нас чикав, директор бази

відпочинку “Сонячна”-Вовк Володимир Миколаєвич, з яким ми

вперше познайомились. Спочатку ми облаштувались в двох домиках,

а після обіду-Володимир Миколаєвич ознайомив нас з кресленням

будівництва літнього кінотеатру і визначив термін такого

будівництва. І зазначив, що всі першочергові будівельні роботи мають

бути завершені до 1-го ТРАВНЯ, і в запланований термін влаштувати

ПЕРШИЙ літній заїзд для відпочиваючих. Перший тиждень майже до

темноти за своєю ініціативою ми наполегливо працювали на

споруджені кінотеатра, побоюючись, що не вкладемся в зазначений

термін такого будівництва. Та нас всіх, ще до того ж вабило побувати

в вільний від роботи час на “Горі”, на якій було розташоване село

Прохорова, в котрому теж знаходився санаторій (Республіканського

підпорядкування.) і в цьому селі в далеку давнину, відбувались

зустрічі-Першого ректора Київського університету Івана

Максимовича з Тарасом Григоровичем Шевченко та Миколою

Васильовичем Гоголем, під розкішними дубом і сосною, які поряд

росли (І як згадка про такі зустрічі видатних і геніальних людей, ці

дерева мають наймення “Дуб Т.Г. Шевченка ”, а “Сосна М.В.

Гоголя.”) І всі хто відпочивав в санаторії і ми зокрема, мали змогу

доторкнутись своїми руками до стовбура цих дерев, під кроною

котрих зустрічались Т.Г.Шевченко, М.В.Гоголь з І. Максимовичем, в

селі Прохорова, яке розташоване неподалік від Канева на березі

Дніпра. А щоб охопити руками нижню частину стовбура дуба

“Т.Г.Шевченка”, тільки втрьох ми в змозі були його охопити, щоб

з’єднались наші руки. Ми також планували при нагоді в вільний від

роботи час побувати в Музеї Т.Г.Шевченка, що в Каневі і помянути

на могилі Т.Г.Шевченка, незлим тихим словом і поклонитись його

Величній постаті, що стоїть на крутій горі над Славутичем Дніпром.

Напередодні 1-го квітня, нами було завершено будівництво літнього

кінотеатра. І оглянувши цю будову-директор бази відпочинку,

Володимир Михайлович, був задоволений нашою виконаною роботою

і навіть сказав, що все зроблено нами дотепно, що навіть око радує.

*ПЕРШОГО КВІТНЯ, як завжди по всій нашій Країні влаштовувся

Всесоюзний Комуністичний суботник, на який виходили всі

299

працювати-незалежно від займаної посади. І для всіх було прикладом,

що і В.І.Ленін, особисто приймав участь в Першому суботнику, в

Москві. Ми, ще звечора звернулись до Володимира Михайловича,

щоб дізнатись яке він нам завдання надасть на 1-е КВІТНЯ. А

відповідь його була такою, що ми достроково впорались зі своїм

завданням, та ще й чимало часу працювали позанормово на

будівництві і до приїзду на базу відпочинку вашого начальника цеху

А.П.Мілоченка, цей час використовуйте на свій розсуд, як вам

заманеться. Та у нас у всіх є така мрія, Володимиру Михайловичу,

відвідати музей Т.Г.Шевченка, що в Каневі, в якому ніхто із нас, ще

не був. Вранці 1-го квітня на пасажирському катері “Ракета-Метеор”,

який прямував до Черкасами вирушили по Дніпру до Канева.

Прибувши в катері “Ракета” на пристань Канева, ми почвалали до

Музею. На протязі нашого шляху, скрізь люди в місті працювали на

Суботнику, а ми , як “прибульці з іншої планети” йшли вулицями

міста. Та й місяць квітень видався прохолодним і ми всі були одягнуті

в теплі авіаційні куртки, і навіть по одягу було видно, що ми

нетутешні, а заїзжі. Але ж особливої уваги на нас ніхто не звертав. Та

ось ми на високих східця, біля вхідних дверей в музей Т.Г.Шевченка,

які були зачинені. Мною на згадку були сфотографовані на східцях

біля вхідних дверей в Музей Т.Г.Шевченка.

Зліва: Малай Леонід Миколаєвич, Рахімбердін В’ячеслав

Ахметович, Савченко Володимир Йосипович та Пухальський

Олександр Миколаєвич. Постоявши в розпачі декількох хвилин на

східцях, коли це відчиняються вхідні двері музею і звідти виходить-

посміхаючись вродлива жінка з якою ми всі щиро попривітались. Ця

300

жінка поставила нас до відома, що в звязу з Комуністичним

суботником, Музей не працює. Та зняте Ви, звернулись ми до жінки,

ми ще ніколи не були в цьому Музеї і всі ми “їдемо працювати на

БАМ” і є у нас велике бажання оглянути цей музей. Жінка хитрувато

подивилась на нас безпорадних і дозволила нам зайти в Музей. В

музеї крім нас нікого не було і як “гід” ця жінка нас супроводжувала

залами двоповерхової будівлі. Подякувавши нашого гіда за

безкорисну послугу для нас, ми попрямували від музею до могили на

крутій горі на березі Дніпра, де установлений на ввесь зріст памятник

Т.Г.Шевченку, як данина Українського народа. Ми всі вклонилися

Т.Г.Шевченку, а потім зійшли з цієї крутої гори, вниз на берег Дніпра.

І там на березі памянули нашого Тараса Григоровича. Другого дня на

автомобілі, разом з водієм “Ніси” приїхав наш начальник цеха

А.П.Мілоченко, який привіз креслення на будівництво танцювального

майданчика та виготовлення дитячих гойдалок, для погодження з

директором бази відпочинку В.М.Вовком. І разом визначили терміни-

завершення облаштування бази відпочинку. Та як виявилось ці

терміни для нас були надто стислими. Ми всі на “Нісі”, вирушили до

Києва і наступного дня, приступили на майданчику біля

зварювального участка цеха 21 виготовляти в першу чергу огорожу, а

потім 6-ть гойдалок, згідно з кресленнями. Впоравшись з цим

завданням, ми знову ж таки, складові огорожі та гойдалок,

завантажили на 2-ві вантажні автомашини, які з аеродрома Гостомель,

повезли цей вантаж в Прохорову. А ми з Києва в катері “Ракета-

Метеор”, також прямуємо по Дніпру на пристань “Прохоровка”. І з

вікна-ілюмінатора, поряд якого ми сиділи, мали нагоду, мов на

екскурсійному катері насолоджуватись як самим Дніпром, так і

прибережними краєвидами цієї річки. І згадав я, М.В.Гоголя, який

дотепно і влучно декількома словами висловив своє враження про

річку Дніпро, “Чуден Днепер при любой погоде” абож відстань між

берегами, “Не каждая птица перелитит Днепр”. Та й мені особисто із-

за різних життєвих обставин, траплялося бачити чимало, як великих

так і малих річок, і навіть в цих річках самому купатись. І деякий

перелік цих річок: Дністер, звичайно Дніпро, Волга, Москва-ріка,

Нева, Лена і інші річки. Та з річками Південний Буг та Синюха на

берегах, яких розташоване місто Первомайськ і в якому я народився, і

ці дві річки для мене в дитинстві, коли я ще навіть не навчився

плавати на воді-річці, це для мене був ніби “дитячий великий купель”

301

на річці. Здебільшого купатись на річку, ми ходили зі своїм старшим

братом, Льонею і на березі на мілені, я талапався в воді і трошки вмів

по “жабячому” плавати і пірнаючи-потроху плив до берега,

карабкаючись ще й до того руками по дну річки. І так сталося, що

пірнаючи, мене непомітно течією річки віднесло на глибину до якої не

достають мої ноги. З всієї сили ногами і руками намагаюсь пливти до

берега, а мене затягує до дна, і в розпачі захлинаючись водою, я

розпочав кликати Льо-Льо-Льо- Льоню, щоб той мене рятував. Та й

він сам знав, який з мене плавець, і ми разом з ним припливли на

мілену, і вийшли на берег. Після такого прикрого для мене випадка,

мене брат наполегливо вчив вміти плавати на річці. Згодом коли

працював в Миколаєві на суднобудівному заводі, яке розташоване в

гирлі двох річок Південний Буг і Інгул. На берегах цих розташовані

чудові пляжі і молодь в “Яхт клубі” міста, навчаються керувати

човнами та байдарками і беруть участь в різноманітних змаганнях на

водних просторах. А коли проходив військову службу в місті

Хмельницькому і на військових навчаннях, ще й мав нагоду бути біля

витоків річок Збруч, Случ і Південний Буг, їх витоки були майже

поряд, але ж ці річки текли в різних напрямках. А річка Південний Буг

текла на Південь, спочатку поряд містечка Чорний Острів, а далі

містами Хмельницький, Вінницю, Первомайськ, Вознесенськ,

Миколаїв і ця річка впадала в Чорне море. І разом з водами Дніпра,

створили Дніпрово-Бугський лиман в гирлі цих річок. Швидко

сплинув час від такої захоплюючої поїздки в катері “Ракета-Метеор”.

Та як виявилось ми раніше приїхали на базу відпочинку, ніж

автомобілі, які рухалися з нашим вантажем-асфальтованим шляхом.

Першочерговим для нашої бригади завданням було, облаштувати:

Танцювальний майданчик та гойдалки для дітей до приїзду автобусом

на базу-співробітників відділу 710, на чолі з замісником керівника

відділу, Безверхнім Олегом Дмитровичем. З завданням навести лад на

території бази відпочинку “Прохоровка”, а це: Зібрати опале за зиму

листя, соснові шишки. Обрізати зайве і сухе гілля на деревах. І взагалі

підготувати базу, для першого літнього заїзду для відпочиваючих. Зі

своїм завданням ми впорались вчасно, та ще й до того дещо

облаштували в їдальні бази. Як зазначив, Володимир Михайлович, що

необхідно випробувати обладнання їдальні для приготування їжі для

відпочиваючих. І вперше, наші кухарі приготують обід і смачну рибну

уху на вечерю для співробітників, які приїдуть автобусом на базу

працювати. І всім приїзжим співробітникам, до вподоби було

302

працювати на базі на свіжому повітрі, між сосновими деревами-

незалежно від їх займаної посади на заводі, на якому вони працювали

в кабінетах, абож в цеха між чотирьох стін. Олег Дмитрович,

порадившись з директором бази Володимиром Михайловичем-

домовились влаштувати вечерю для приїзжих не в їдальні, а як

сюрприз для них і більш святково на березі Дніпра. І необхідно було

для такої вечері, дещо придбати в крамниці, зокрема мяса для

шашликів. На катері Олег Дмитрович, разом з мотористом цього

катера, вирушили вниз по Дніпру до причала села Пекарі. Придбавши

все необхідне в крамниці на вечерю, та на півдорозі, на зворотному

шляху двигун катера “захандрив”, а згодом і зовсім відмовився

працювати. І цей катер необхідно було веслувати проти течії річки, і

вийшла затримка, щоб замаринувати мясо для приготування

шашликів. Ввечері на березі Дніпра, було запалено декілька кострів-

вогнищ. І обсівши люди навколо, неподалік від вогнищ-смакували

уху, і разом з тим готували для себе на мангалах шашлики. І між

людьми точились різноманітні розмови, а згодом співали в супроводі

баяна та гітари улюблені пісні, як то українські так і російські в

залежності від того, яку пісню із присутніх заспівував, і всі дружньо її

підхоплювали. І ці пісні, якось по особливому лунали на березі

Дніпра. І ця колективна дружня вечеря, затягнулась майже до Півночі.

Згадалась мені розповідь-Рахімбердіна В’ячеслава Ахметовича, який

разом з дружиною Антоніною Антонівною і своєю донькою Ірою-

чотирикласнецею, Гостомельської школи, гостювали у батьків в місті

Чимкенті, що в Узбекистані. Та головне, спілкуючись Іра українською

мовою з узбекськими однолітками і вони з цікавістю сприймали

українську мову так схожу на російську, і бігали слідом за Ірою тому,

що їм до вподоби було чути зовсім незнану їм українську мову. А Іра

в той час була носієм, української мови.

Відрядження на завод будівельних матеріалів, в місто Рязань,

що в Росії.

Сталося так, що на аеродромі Гостомель і нетільки-виникла

злива і буревій. Спочатку була підтоплена водою підлога ангар

корпуса №1, який був збудований в низині. І каналізаційні труби не

встигали відвести потужні потоки води. І навіть під тиском води в

канідізаційних трубах в ангарі-відкривались канілазійні люки, через

які мовби як із джерела бурлила вода, і затопила підлогу ангара майже

на 10-15 сантиметрів, і витікала вода через вхідні двері та ворота

ангара. І навіть для прискорення потоків і відведення води на дорозі

303

прилеглої до ангара, застосували трактор “Білорусь”, на якому

Анатолій Місюренко ковшем трактора, рухаючись швидко ніби

“згортав” і прискорював рух потоків води. Та коли посилився вітер-

буря, то навіть підняла і знесла дах, за якусь мить з корпуса №1, і

поклала його на покрівлю прилеглого ангара до корпуса №1. На

другий день, коли все стихло-розпочали долати наслідки спричинених

зливою та буревієм. В першу чергу, необхідно було знести з покрівлі

ангара за допомогою крана додолу, зруйнований дах. І згодом

відновити дах корпуса №1, і покрівлю ангара. І для того, щоб

придбати будівельний матеріал для покрівлі ангара, і даха корпуса

№1, відрядили 5-ть вантажних автомобілів до міста Рязані. А ми разом

з керівником виробництва-Котляром Олегом Григоровичем,

вирушили на пасажирському потязі з Києва до Москви. В Москві

Олег Григорович, разом зі мною завітали в приймальню, першого

замісника Міністра авіаційної промисловості, Болота Онуфрія

Вікентьєвича. Секретарша повідомила Болбота О.В. про наш приїзд і

той вийшовши з кабінету, і запросив нас завітати до нього в кабінет. В

розмові з нами Вікентьєвич зазначив, що йому завжди надто приємно

зустрічатись з співробітниками КБ О.К.Антонова і чимось по змозі їм

допомогти і зокрема наряд на будівельні матеріали підготовлений для

його виконання. Олег Григорович залишився в кабінеті Онуфрія

Вікентьєвича, для вирішення інших невідкладних справ. А мені

надали наряд на будівельні матеріали і я вирушив до приміського

залізничного вокзалу, щоб разом зі своїми співробітниками в

електричці їхати до міста Рязані. В той час керівництво Країні велику

увагу приділяло втіленню в життя “Продовольчої Програми”, зокрема

різкого збільшення поголівя великої рогатої худоби та свиней-а

відтак задовольнити зростаючі потреби населення країни-мясом і

мясними виробами. Але ж сама Москва у Продовольчому плані

забезпечувалась на 100 % х 2...? (Керівництво Рязанської області

взяло зобов’язання, поставлений їм Трирічний план по нарощувані

великої рогатої худоби-виконати за Один рік. І встановили

“нечуваний до того в Країні рекорд і від кожної корови вони одержали

приплоду по 2-3є телят. І завдяки цим “телятам посипались” нагороди

“винахідливім” керівникам.) Та ось ми ледве зайшли в переповнений

тамбур так званої “Ковбасної” електрички, ”забитої” людьми з

валізами, які їхали в напрямку до Рязані. І так ми стоячи в тамбурі

доїхали до станції Воскресенська, а далі до станції Рязані їхали на

304

сидіннях в вагоні. І прибули на станцію пізно вечером, і попрямували

в зовсім незнайоме нам місто Рязань, щоб віднайти готель. Та як

виявилось в готелях вільних місць для нас не було в звязку з тим, що

декілька днів поспіль в місті відбувались спортивні змагання і всі

готелі були заповнені їх учасниками. А нам хоч ночуй у знайомого під

тином. Ми вирішили їхати на завод, який був розташований за містом

кілометрів за 25-30. Але ж і там вночі нас ніхто не чикав, та виходу

іншого у нас не було. Домовившись з таксистом, щоб той нас відвіз за

місто на завод і розповіли йому про свої наміри. Та якщо вам

необхідно тільки переночувати, то я вас відвезу до

сільськогосподарського готелю в котрому завжди є вільні місця для

приїзжих. Ось ми на таксі приїхали до великої одноповерхової

старовинної деревяної будівлі, низ вікон знадвору якої “просіли”

майже до землі. Територія-двір, біля будівлі готеля огороджена тином.

В дворі якого, зберігався автомобільний і гужовий транспорт. А в

давні часи, це був заїзний двір. Завітавши до розпорядниці готелю, яка

нас всіх влаштувала на нічліг в чималу кімнату з високою стелею від

підлоги, зразково облаштованої в якій було розташовано 9-ть ліжок.

Переспавши ніч і розрахувавшись за готель по 70 копійок з кожного із

нас. І ми вирушили на завод, і нас там влаштували мешкати в

заводському гуртожитку, в одній із кімнат для прибулих у

відрядження. Неподалік за межами завода, були дачні наділи для

заводчан з збудованими на них невеличких будиночків. І на цих

дачних наділах посаджені різноманітні кущі ягід, дерева, на яких

вирощують яблука, груші, сливи, черешні.... А впритул дачних

наділів, розпочинається ліс в якому охочі люди, збирають лісові ягоди

та гриби. Виконавши своє завдання на заводі, ми завантажили

автомашини будівельними матеріалами, які із завода вирушили до

Києва. А ми вранці в автобусі поїхали, в Рязань, щоб оглянути місто.

В той час міста різнились своєю архітектурною привабливістю і

ландшафтним розташуванням. Ми ходили вулицями міста і натрапили

до Рязанського цирку. І нам всім сподобалось місце розташування

цього цирка. До вхідних дверей якого вела алея, обсаджена з обох

боків розкішними деревами і також з обох сторін від алеї, біля дерев

влаштовано достатньо кладок-скамеєк, щоб на них будь хто із

прохожих по алеї міг би відпочити на кладці і навіть такі “бродяги”,

як ми. Та основне призначення кладок, задовольнити потребу тих

людей, які придбали квітки і очікують на алеї, коли буде дозволено

вхід в приміщення цирку на циркову виставу.

305

Рязанський цирк.

Курченко Пепросюк Димчук

Анатолій Степанович. Григрій Григорович. Василь Ефимович.

Ми сфотографувались на згадку, на алеї з видом, на Рязанський

цирк. Ми придбали квитки на денну виставу в цирку, для того, щоб

оглянути приміщення всередині і одночасно подивитись циркові

вистави, зокрема приборкання тигрів-приборкувачкою тигрів,

Борисовою. Ми з цікавістю оглянули споруду цирку, як зовні так і

всередині і подивились циркові вистави. Зі станції Рязань в

півпорожній електричці, близько до Півночі ми приїхали в Москву, на

Київський залізничний вокзал. Придбавши квитки на пасажирський

потяг Москва-Київ, який прибув о 10-тій годині ранку на станцію

306

Київ-пасажирський. В короткий термін відновили, зруйновані

буревієм покрівлі ангара і корпус №1.

Творче відрядження в Харківське авіаційне підприємство.

Благовіщенський собор в Харкові. Успенський собор в Харкові.

Своїми руками доторкнувся до броні Англійського танка, часів

Першої Світової війни. (В парку міста Харкова.)

307

Біля пам’ятника Великого Кобзаря, Т.Г. Шевченка в Харкові.

Напередодні відрядження до Харкова, ми з сином Юрою

гостювали у моїх сестер, в місті Первомайську: Кокоші Людмили

Степанівної та Сокуренко Юлії Степанівної. Також мав нагоду

гостювати у Горицина Івана, Олійника Володимира, Крайтора Жори.

Відвідав дядьків Курченко Антона Яковича, Лаврентія

Парфеньтєвича, та сестру Ольгу Дмитрівну Козловську. На

зворотному шляху від Ольги Дмитрівною, завітав до Наталії

Сергіївної-Мами мого однокашника Олександра Семеновича, з яким

ми товаришували. Але ж згодом шляхи наші розійшлися. Наталья

Сергіївна, відразу мене впізнала. Та й знала вона мого дядька

Лаврентія Парфеньтьєвича та сестру Ольгу Дмитрівну, котрі мешкали

неподалік від її дому. Наталья Сергієвна також згадала про Сашкових

друзів, а це: Колісниченко Петро, Москаленко Іван, Костенко Вася,

Блакитний Володя, Коноваленко Володя та Лазарева Ігора Івановича,

з яким я теж товаришував. Доречі Наталя Сергіївна, мені повідомила,

що Ігор Іванович та її син Олександр Семенович, мешкають і

працюють в місті Харкові і надала мені їх адресу в м. Харкові.

Зокрема її син Олександр мешкає по вулиці Героїв Широнінців і

308

завідує кафедрою в Харківському авіаційному інституті, і має звання-

полковника. На згадку, Юра нас з Наталею Сергіївною сфотографував

на ганку її дома. І згодом я надіслав цю фотографію, Бурсакову О.С. в

Харків, пообіцявши Олександру Семеновичу, що коли у мене буде

нагода побувати в Харкові по справах, обовязково ми зустрінемся з

ним і Лазарьєвим Ігорем Івановичем.

Так і сталося. Мене і Володимира Володимировича Гончарука,

відрядили в творче відрядження, в Харків-першу столицю України, на

Харківське авіаційне підприємство. На імя директора Харківського

авіаційного підприємства Мяліца Анатолія Константиновича, нам

надали рекомендаційного листа, завітованого замісником Головного

конструктора АНТКА-ОК Антонова, Буланенком Анатолієм

Григоровичем, в якому зазначалось, щоб нам посприяли в нашій

творчій роботі на їх заводі. Завітавши до директора ХАП, Мяліці

А.К.,і залюбки нам допомагав та й надав провідного фахівця

Коноплянка Василя Філіповича, щоб той знайомив нас з їх

здобутками,новинками,які застосовуються на їх виробництві, при

будівництві серійних літаків АН-74 і таке інше……….

Анатолій М’ялиця народився в 1940-му році в Читінській

області, Закінчив Харківський авіаційний інститут за фахом інженер-

механік. Працював на авіаційних підприємствах і пройшов шлях від

рядового інженера до Генерального директора Харківського

державного авіаційного-виробничного підприємства. Має відзнаку

Герой України.

Згодом, Президент України своїм Указом призначив А.К

М’ялицу Міністром промислової політики України.

Мені все ж таки вдалося в вільний від роботи час, виконати

свою обіцянку, відвідати в Харкові: Бурсакова О.С. та Лазарева І.І.

Спочатку я завітав до сім’ї Олександра Семеновича Бурсакова.

Познайомився з його дружиною-Алою, яка народилась в місті

Красноярську, та їх сином пятикласником-Сашою. Згодом відвідав

сімю Лазарева Ігоря Івановича. Познайомився з його дружиною-

Лідою Василівною та їх дочкою Лілею, яка народила їм внука Юру.

Також ще у нас з Гончаруком В.В. був час, знайомитись з містом і

його історичними памятками та культури.

І як член Київської міської організації “Українського товариства

охорони памятників історії та культури” оглядав їх в якому вони

стані. А в статуті Товариства зазначалось, що памятники ІСТОРІЇ та

309

КУЛЬТУРИ України є всенародним надбанням, охорона і зберігання

їх-це державна і всенародна справа.

В той час в місті Харкові, будувалась “відкритим способом

підземка” Харківське метро і вже діяла одна лінія зі станцій метро. І

ми з Володимиром Володимировичем мали змогу користуватись

таким видом транспорта в Харкові. Стадіоні “Металіст” був в той час,

ще недостатньо облаштований, і всі вболівальники сиділи на

звичайних деревяних лавочках. На згадку Гончарук В.В. мене

сфотографував біля памятника Т.Г.Шевченка в парку, а також біля

соборів та в сквері, впритул біля англійського танка, зразка Першої

Світової війни. І таким чином зовні оглядаючи історичні памятки і

споруди у якому стані ці споруди. І коли траплялось мені бувати в

інших республіках нашої Країни, то порівнював котра з республік

краще дбає про свої історичні памятки.

За свої творчі винаходи мені непотрібно було, будь перед ким

звітувати, тому, що мені до вподоби було все це робити, щоб мені

ніхто не заважав. А це: Необхідно було на домашньому “кульмані”

для креслення. Накреслити на “калькі”-папері, всі компануючи і сам

вироб і на виробництві виготовити зразок, для випробування на

природність його на виробництві. Після випробувань, складається акт

з висновками проведених випробувань. І тільки після впровадження

винохода в виробництво видається Свідоцтво. (Коли я вдома допізна

засиджувався біля своїх “дур-ць” то дружина звертаючись до мене

казала ”Годі тобі там малювати, вже давно пора тобі спати, та й завтра

потрібно йти на роботу і вже жартуючи каже. Ти думаєш, що як тебе

на твій Ювілей на папері фарбами намалювали, то ще й при житті тобі

“Памятник”встановлять-поставлять.(Та як на мене, мені було, більш

простіше, щось придумати корисне і накреслити. А також ґрунтовно і

зрозуміло викласти, як воно діятиме на виробництві, а також

виготовити перший зразок пристрою.)

Витяг із заводської газети «Родина».

68 НОВШЕНСТВ А.С.КУРЧЕНКО.

Анатолій Степанович Курченко-“Мастер-золотие руки”. Он

возглавляет механический участок 21 цеха. Но знают и уважают его за

то, что Анатолій Степанович ни дня не может прожить без

технического поиска. Его новаторская мисль и “умные” руки дали

заводу 68 рацпридложений. И все отличаются високим уровнем

310

технической проработки, технологичностью. А ещё удивительной

компактностью.

Да вот, убедитесь сами хотя бы по этим фотосравнениям. Вот

приспособление для заделки наконечников більшого діаметра. Его

легко переносить, удобно им пользоваться: вес-6,5 кг. А в прототипа-

42 кг... А в приспособлении для резки проводов большего сечения (до

250квадратов весу менше на 250 кг до четырёх.

НА ПЕРЕДНЕМ КРАЕ НТН (Научно Технического Прогресса).)

311

НАГРАЖДЕНЫ.

Две июльские недели работала выставка изобретателей и

рационализаторов города Киева, в которой приняло участие и наше

предприятие. Большой интерес вызвал експонат

“Пневмоприспособление для обжатия электронаконечников до

діаметра 20 мм). Авторов А.С.Курченко, В.Е.Дымчука и

Н.М.Андреева.

Советпрофсоюзов, ВОИР и НТО свместным постановленим за

активное участие в межотраслевой выставки лучних работ наградили

мастера пл. 2 (КБ им. О.К.Антонова) Анатолия Степановича Курченко

и начальника техбюро 9 цеха, уполномоченого по рационализации

Игоря Андреевича Адесова дипломами и ценными подарками.

Награждена Дипломом и наша организация.

Г. ТЕРЕЩЕНКО, нач. БРИЗ-завода.

(І мої експонати на виставці в Києві, були розташовані поряд з

моделью літака АН-124 “Руслан”. І Головуючий у присутності всіх на

цій виставці, коли вручав мені Диплом сказав, Анатолію Степановичу

“Сам Бог-Ему велел вручить Вам этот Диплом).

312

Мені особисто завжди хотілось по змозі побувати в різних

мальовничих куточках нашої Країни, а це: Крим, Закарпаття,

Кавказ....... Та не кожному бажаючому самотужки вдається піднятись

на будь яку вершину гори. Але ж коли у підніжжя гори безвітряна

погода і спека , то піднявшись на вершину гори, там вітер, достатньо

прохолодно і навіть на деяких вершинах гір, хмари «пливуть» нижче

цих вершин і деякі з цих хмар, своєю прохолодною водяною піною,

приємно омиває лиця тих людей котрі знаходяться на вершині гори.

313

Віктор Сергій Ольга. Лена Толя Оля.

КАВКАЗ Есінтуки----Гора Машук. М.Ю. Лермантов.

КРИМ: Ольга Федорівна, дочка Галина, Анатолі Степановіч

/Курченко/.

314

*ЗАКАРПАТТЄ*

На гірській полонині.

Дорога на Ужгород.

Важливим завданням було облаштування обчислювального

центра, «ЕВМ» в відділі 700, яким керував Папченко Олег

Михайлович і на котрого лягала вся відповідальність за введення в

дію електронно-обчислювальних машин. Для встановлення цих

315

обчислювальних машин, необхідно було скласти з плит підлогу. Але

ж ці плити відлитих з легкого метала ДМ, необхідно було на

фрезерному верстаті обробити поверхність плити і витримати розміри

по периметру, 500 х 500 мм. І з таких виготевленних плит в

механічній майстерні, і фахівцями тієї ж майстерні-склали підлогу

згідно з технічними умовами. Поряд з нами також працювала фахівці,

електронно-обчислюванних машин бригади Костюмінського Аркадія

Дмитровича, а це: Мовчун Григорій Дмитрович, Рога Миколай

Володимирович, Кошкарьов Василь Васильєвич, які закладали під

підлогу живлення для ЕВМ і монтували ті ж машини на підлогу. І ми

разом вчасно виконали поставлене перед нами завдання.

******Чорнобильська трагедія******

В нашій Країні всі люди працювали над виконанням Пятерічки

і річних планів та взятих місячних завдань і завжди звітували про їх

виконання. Не виключенням було звітувати про свої успіхи,

безперебійного і в достатній кількості постачання електроенергії

атомними електростанціями.

Та вночі о 1-й годині, 23-ри хвилини в четвер 1986 року, сталась

Чорнобильська трагедія, стався вибух на ЧЕТВЕРТОМУ РЕАКТОРІ, і

загорівся дах над реактором, страшною загравою. По тривозі!!!

Черговий караул воєнізованої пожежної частини №2 (ВПЧ-2) по

охороні АЕС був на місці аварії на лінії вогню. І на чолі з 23-х річним

лейтенантом Володимиром Павловичем Правиком, в якого не було

права на якусь помилку і вони робили свою справу, звичайними

засобами-тільки ситуація була НЕЗВИЧАЙНОЮ, і під ними дихав

розбитими грудьми поранений реактор, і це було для них смертельно

небезпечно. Пожежникам в першу чергу потрібно було вести бій на

даху реактора, щоб пожежа не перекинулась на інші три енергоблоки.

На тушіння пожежі в бій вступив загін, ще одного 23-х річного

лейтенанта Віктора Миколаєвича Кібенока із спеціальної ВПЧ-6 по

охороні міста Припять. На станцію також прибув командир ВПЧ-2,

майор Л.П. Телятников, який миттєво оцінив дії обох лейтенантів і

корективи для них не знадобились. Шляхів у вогню було багато, хоча

би ті чисельні кабеля, що зєднували машинний зал з енергоблоками,

могли перетворитись на бікфордові шнури... Машинний зал був

врятований і приборкали вогонь, що пробивався до восьмої турбіни.

Це був перший етап перемоги пожежників.

316

Коли прилітав вертоліт на Гостомельський аеродром, щоб до

нього на тросах пристосувати, пристрій для вантажа-свинцю, з якого

скидали свинець за допомогою вертольота на дах 4-го реактора. І таке

завдання на аеродромі разом зі мною виконували фахівці 21-го цеха:

Перебейніс Анатолій Павлович, Шпак Володимир Парфентьєвич,

Кушніренко Володимир Миколаєвич.

Терміново відселяли мешканців населених пунктів з радіаційної

зони, прилеглих до Чорнобильської атомної станції, в більш

безпечніші місця, Київської області. В село Блиставицю, теж прибули

переселенці з села Ладожиці. В нашій хаті, теж оселилась велика сімя

з села Ладиничі. І ми довгий час разом жили, як одна сімя. Згодом

всім постраждалим за рахунок Держави, збудували для кожної сімї

окремий дім з садибою, в які вони переселились. Та й наше

керівництво фірми О.К.Антонова, подбало про наших дітей і

відправило їх, подалі за межі України. Я зі своїм сином Юрою, разом з

іншими дітьми та їх матерями-літаком Ан-24 вилетіли з аеродрома

Гостомель до Саратова. І там нас всіх прибулих з Києва, розташували

на «Необитаемом» острові на річці Волга, на базі відпочинку

«Рассвет»-Саратовського авіаційного завода. Нас там прийняли

належним чином і співчували нам в звязку з тією трагедією, що

трапилась на Україні, на Чорнобильській атомній електростанції,

неподалік від Києва.

***Ой ты Волга река

Ты сильна широка глубока

И грозна ты для наших врагов

А для всех отдыхающих плавцов

Волга была, Мать родная

А Отцом,тот что нас приютил остров

И даже гребъя вёслами на лодке

Волгу не каждий может приодолеть….

317

На волгскій хвилі-просторі. На Волгі острів,який нас поріднив.

Михайло Зінаїда Юра

Територія цього острова на якій була розташована база

відпочинку «Рассвет», була чималою за своїми розмірами, на якій

росли дерева, кущі та інша різноманітна рослинність. Були на острові

побудовані деревяні домики для відпочиваючих на дві і більше осіб,

також надавались човни для кожного будиночка, на яких

відпочиваючі могли б прогулюватись на свій розсуд на водних

просторах Волги.

І ось ми з сином Юрою, на протязі місяця були господарями,

цього двомісного «Зіркового», збудованого з дощок «притулку» під

№35, розташованого на острові Волги. Для тих відпочиваючих хто

вподобає рибалку, передбачені на острові металеві печі для коптіння

риби, сушіння на сонці таранки та чавуни, щоб за своїм смаком

приготувати в них рибну уху. Але ж у нас з Юрою, щоб рибалити не

було ніяких снастей. І нам все це надали, відпочиваючі-любителі

318

рибалки з Саратовського авіаційного заводу з котрими ми

познайомились, та й вдячні їм за їх клопоти. Вони нас також навчили

рибалити їхнім методом на «Кільце». А воно полягало в тому, щоб

рибалити для цього необхідно було по-перше використовувати човен,

який необхідно було в будь якомі місці на річці Волга, заякорити на

два якоря на воді, щоб той не рухався за течією, а тільки покачувався

на хвилях, але ж краще рибалити було коли на річці повний штиль. По

друге, а це головне, необхідно з човна на дно річки опустити на лескі

в торбинці приманку для риби і привязати леску до борта човна. І по

цій лескі опущеної з човна до дна річки за допомогою «Кільця»

рухається інша леска з декількома гачками і червяками на них. І в

човні необхідно було тільки слідкувати за кльовом риби і своєчасно її

підсікати і тягти її лескою до борта човна. І таким чином на гачки як

найменше потрапляла одна рибина, а іноді рибки заковтувал всі гачки,

нанизаних на них червяками. І така рибалка нам була до вподоби, ще

й із-за того, що ми ловили достатньо риби, щоб з неї готували рибну

страву і смакували нею київляни. Але ж найкраще нам було рибалити

коли на річці не було хвиль. Одного разу, коли були сприятливі умови

щоб рибалити. Погода була безхмарна, безвітряна, сонячна. Ми з

Юрою десь метрів за 150 від берега, заякорили свій човен і розпочали

рибалити. Коли де не візьмись із-за обрію появились чорні хмари і

рухаються у нашу сторону-подув вітер і зявились віддалік від нас

хвилі. Ми встигли швидко витягти з води на човен свої снасті та й ще

ДВІ рибки спіймали гачками. І повеслували човен до берега, та все ж

на наш човен котились чималі бокові хвилі і весь час хотіли наш

човен перевернуть. Та завдяки тому, що мене, ще в Миколаєві в «Яхт-

клубі» на «Байдарках» на Південному Бугу-навчали як долати і

маневрувати між великими хвилями. І долаючи човном Волжські

хвилі під кутом, що збільшувало відстань до берега, а Юра весь час,

вичерпував воду з човна, а ті наші виловлені рибки хлюпались в воді

човна. Та все ж ми обмоклі вщент добрались човном на берег.

Десь через тиждень нашого перебування на базі «Рассвет»,

поряд з нашим будинком оселились прибулі на відпочинок з Москви:

Михайло Михайлович з дружиною Зіною Іванівною. Ми з ними

познайомились і потоваришували. Як виявилось, Михайло

Михайлович працює в Міністерстві авіаційної промисловості-

Помічником Міністра. І мешкають в «Крылатском», одержавши нове

житло після завершення, Олімпіади-80 в Москві за адресою: Москва-

319

121609. Вулиця Маршала Устінова, дім 15 квартира 5. Телефон

413-04-86 домашній.

На знімку Юра,Михайло Михайлович, Зінаїда.

До Михайла Михайловвича на острів на Волзі завітав зі своїми

двома співробітниками, директор Саратовського авіаційного завода.

Зінаїда Іванівна, крім всього до столу приготувала разом зі мною уху,

та й гості приїхали не з пустими руками. І ми з Зіною влаштували для

гостей, маленький питник. Час нашого перебування з Юрою на базі

«Рассвет»-спливав і ми готувалися, щоб літаком з Саратова, вилетіти в

Київ. Проводжали нас до пасажирського катера на пристань «Рассвет»

на Волгі, Михайло Михайлович з Зінаїдою Іванівною і щиро нагадали

мені, що якщо так трапиться мені перебувати в Москві, то обовязково

без всіляких запрошень заходив до них в гості. Згодом перебуваючи в

Москві, в Жуковському, мав нагоду відвідати Зіну і Михайла

Михайловича, в Крилатському. Віддав їм на згадку, так як і обіцяв, ті

фотознімки на базі відпочинку «Рассвет», на Волгі-зробленних мною.

320

З сином Юрою ми відїзжаємо з бази відпочинок «Рассвет» до

Саратова, в якому пройшли дитячі роки О.К. Антонова. І в цьому ж

місті його батько Константин Константинович Антонов, працював

інженером-будівельником.

Олег в юні роки. Константин Антонов біля збудованого ним

моста

321

Волга біля Саратова за часів дитинства О.К. Антонова.

Біля пам’ятника РИЛЕЄВУ і ЧЕРНИШЕВСЬКОМУ ( в Саратові.)

322

Зіна, супроводжує нас з Юрою до Саратова в (Київ).

Облаштування їдальні №2 на аеродромі Пл. №2.

Було завершено будівництво двоповерхової будівлі з

різноманітними приміщеннями, зали для їдальні і кухні для

приготування їжі і звичайно ж в прихожій необхідно було

облаштувати роздягальню для одежі. А також всередині цих

приміщеннях, їх необхідно було облаштувати, сучасним

устаткуванням, та обладнанням за їх призначенням і ввести їдальню в

експлуатацію-дію. Нашій бригаді на чолі зі мною було запропоновано

Головним інженером Пл-№2, Ігорем Івановичем Якубовичем

облаштувати їдальню згідно з технічними умовами і якщо у нас

виникнуть якісь труднощі в роботі, то щоб не зволікаючи звертались

тільки до нього, і він вирішуватиме їх терміново. Консультував весь

час у нашій роботі, новопризначений директор їдальні №2, Мосес

Іосіф Мойсеевич і був задоволений, як ми творчо і фахово з сучасним

дизайном виконуємо всі заплановані роботи по облаштуванні нової

їдальні. Особисто мною були розроблені і застосовані пристрої в

їдальні: «Для монтажа на нём местных вентиляционных отсосов

МВО-420 и другое устройство для монтажа на нем отсосов МВО-

1,6 и обустройство раздевалки у входа в столовою №2

І одержав Свідоцтва, на моє їмя, Курченко А.С. за №88368, №88371,

№88411, запроваджених на КМЗ, Фірми О.К.Антонова, (Відділ 710),

25 травня 1988 р.»

323

Незважаючи на свої повседенні більш важливіші турботи на

виробництві, Генеральний Конструктор Балабуєв Петро Васильєвич,

незважаючи на все те, також чимало свого часу витрачав і приділяв

велику увагу і турбувався, будівництвом силами завода, житла,

324

оздоровчих закладів і відпочинку, та заводських підсобних

господарств, (Великої рогатої худоби-свиней. Та теплиць, в яких

вирощували: Помідори, огірки, редьку і іншу вітамінну зелень для

заводських їдалень. А також в заводських «Столах»-замовлення,

забезпечували потребу працівників, мясом, мясними виробами та

всім тим, що вирощувалось в теплицях.) Про Петра Васильовича, я

викладав раніше, що після закінчення навчання в Харківському

авіаційному інституті-Він розпочав працювати в Києві, в КБ

О.К.Антонова, спочатку обіймав посаду керівника майстерні, а далі...

.............

І як то кажуть - вийшов з народу і народився на хуторі Валуйки

Луганської області. Петру Васильовичу все ж закортіло, самому

побачити, як об лаштована нова двоповерхова їдальня на аеродромі

Гостомель. В супроводі керівників Пл.-№2, П.В.Балабуєв завітали

спочатку в прихожу їдальні (А нам про такий візит Генерального,

навіть ніхто не повідомив та ми і самі добре знали, що ми

облаштували їдальню згідно наданим нам кресленнях і згідно

технічним умовам, та на наш погляд ще й «КРАЩЕ облаштовано ЗА

ДИЗАЙНОМ,ЗРУЧНЕ І БЕЗПЕЧНЕ В ВИКОРИСТАННІ

УСТАТКУВАННЯ, ДЛЯ ПРИГОТУВАННЯ НА КУХНІ СМАЧНОЇ,

КАЛОРІЙНОЇ, ЯКІСНОЇ ЇЖІ. І вважали, що нарікань у нашу адресу,

будь кого за виконання покладеного на нас завдання, не мало б

бути.») Але ж мене особисто, ще у 1979 році відзначили

«ДИПЛОМОМ. Отличника качества №8/23, Министерства

авационной промишленности, Приказ МАП СССР № 480/к, 21 июня

1979 г. Министер авиационной промышленности В.А.Козаков».

Тому мені працювати якось інакше будь де, чи то на літаку,

абож виконувати інші завдання, теж важливих для людей. І мені

особисто було до вподоби, виконувати їх не тільки якісно, але ж і так,

щоб ті вироби подобались людям, і були зручними у їх використані,

чи то на виробництві абож у побутті.

Всі супроводжуючі в прихожій півкільцем стоять біля

Генерального. Петро Васильєвич, відразу подивився на стелю в

прихожій, і «гнівно», надто невдоволеним тоном запитує, а що це

таке? Та всі присутні не могли «второпити», що має на увазі Петро

Васильєвич. Та й кажуть Йому, та ми ще не встигли, прибрати

бетономішалку, зайвий щебінь, пісок! Та я не про те, каже

П.В.Балабуєв, а про те, чому щілини між стиками плит на стелі,

будівельники зробили «горбатими»? Та таку хибу будівельників ми

325

скрізь виправим, запевнив замісник Головного інженера Пл.-№2,

Дзюба Григорій Пилипович. Та коли Петро Васильєвич, оглянув в

прихожій як дотепно, винахідливо і зручної в використанні,

облаштована роздягальня для одежі і у Нього гнів змінився на

похвалу. Балабуєв оглянувши на першому поверху, залу їдальні для

льотного складу, і на другому поверху, облаштування кухні, і

загальної зали їдальні і був задоволений від свого візита.

Перебування в славному Дніпропетровську і мальовничому селі

Троїцькому……………………..

Відрядження в тайгу, в місто Ленськ (Росія) на річці Лені. (І

втікання-побег з Ленського аеродрома на поштовому літаку Ан-26, на

аеродром в місті МИРНИЙ, республіка “Саха”.)

Напередодні відрядження на мене було покладено завдання,

виготовити все необхідне в цеху №21, для виконання такого завдання,

та й ще на свій розсуд підібрати охочих за їх згодою більше ніж на

місяць, виїхати у відрядження в місто Ленськ, в тайгу. (Мене особисто

поставили до відома, що тайга це не такий ліс, який облягає навколо

Києва, де теж трапляються хащі Але ж їх можливо обійти-минути в

іншому напрямку. А нам такими хащами в тайгі потрібно рухатись в

одному напрямку-по прямій, найкоротшим шляхом, спилюючи дерева

і вирубуючи кущі, які ростуть, стоять на перешкоді, щоб нам

облаштувати-пряму стежку в тайгі, завширшки принаймні до 1,5

метра, щоб по ній безпечно могли рухатись люди. Та ще й в тайгі

водиться звірина небезпечна для людей, зокрема трапляється, що в

тайгі бродять бурі ведмеді, і навіть «Шатуни», але відрядження є

відрядження і його потрібно комусь виконувати. А такі маленькі,

забавні звірки Бурундучки, схожих на білочку, весь час біля нас на

деревах збирали кедрові горішки і скакали-«перелітали» з дерева на

дерево, долаючи велику відстань між кедрами.) Завершивши

виготовлення подіума, обеліска і моделі літака Ан-74, а також

підготували в тайгу будівельні матеріали, а це: Мішки з цементом,

щебенем піском, бензопилу і необхідний інвентар, і таке інше........

В літак Ан-32 ми завантажили своїм збіжжям і з аеродрома

Гостомель вилетіли в літаку у відрядження в місто Ленськ (Росія.)

Перша посадка нашого літака відбулась на аеродромі столиці

Удмурдії-Уфа. Але ж рейс нашого літака, згідно графіка руху літаків

326

на аеродромі був незапланований. І наш літак Ан-32 декілька раз

кружляв навколо міста, щоб одержати від диспетчера дозвіл на

посадку. 30-ть років поспіль, я вперше проїздом пасажирським

потягом, мав нагоду бути в Уфі і з боку залізнодорожного вокзалу

було видно розташування на великому просторі по площі гори,

різноманітні сполуди-одного із міських районів. А з літака, кругляючи

навколо міста Уфи, мав нагоду бачити панораму цього міста. Літак на

аеродромі поповнили пальним і поставили його на запасну стоянку,

очікуючи дозволу на виліт в напрямку Омська. (Та «відкрию вам

невеличку таємницю», раніше коли в нашій країні все було спільним,

то пілоти і гадки не мали, що за якісь послуги їм особисто необхідно

було розраховуватися. А тепер за обслуговування літака, поповнення

його пальним і стоянку літака, пілотам необхідно розраховуватись за

такі послуги, тому що літак прилетів з іншої держави, тобто з

незалежної України. І такій нашій незалежності виповнилось тільки

ОДИН рік. І за різноманітні послуги на території Росії, потрібно було

розраховувались тільки Російськими рублями, а пілоти мали

розрахунковий чек, за допомогою якого розраховувався за надані

послуги.) У мене трапилась нагода, щоб зустрітись в Уфі з моїм

племінником Валерієм Михайловичем Козловським, який очолював

міське “ГАИ”. Порадившись з пілотом літака, чи вистачить у мене

часу до вильоту нашого літака з аеродрома, щоб використати цей час,

щоб зустрітись з племінником в Уфі?? І відповідь була такою,

приблизно за годину! Та виявилося так, що наш літак вилетів в

напрямку Омська через дві години і мені б цього часу було б

достатньо, щоб зустрітись з Валерієм, та цього не сталось. І мені було

шкода, що у мене не вийшло зустрітись з Валерієм.

Згодом наш літак приземлився на аеродромі «Омск-Северный»,

П.О.«Полёт» і літак зарулив на стоянку неподалік від двох ангарів, які

були збудовані за таким же архітектурним проектом, як збудований

ангар на аеродромі Гостомель. І вся відповідальність за належний стан

і його використання лягало на мене. Надворі, як то кажуть була

«глуха» ніч, тільки подекуди аеродром був освітлений

електролампочками. Підійшовши впритул до воріт одного із ангарів і

бачу, що щілина в ангарних воротах відкрита (Так передбачалось,

згідно з архітектурним проектори і технічними умовами, експлуатації.

А напротивагу цим вимогам, щілина в наших ангарних воротах на

аеродромі Гостомель, весь час були закриті і будь хто не проникне в

ангар, навіть бродячі тварини.) І мені закортіло через цю шпарину-

327

щілину, залізти в ангар, як «Шпигун-екскурсант». Бачу, так як і у

моєму ангарі в Гостомелі, освітлюють приміщення цього ангара

декількох чергових електролампочок. В ангарі стоять декілька літаків,

скрізь тихо. Але ж я «тишком мишком» виліз через щілину з ангара і

попрямував на стоянку в наш літак. (А мені 20-ть років поспіль, як

здається декому за таку «дрібничку», навіть видали Свідоцтво

№70503 на імя Курченко А.С. КМЗ (Відділ 710), «Приспособление

для закрытие щели ангарных ворот», від. 15 декабря 1970 года. Також

для забезпечення пожежної безпеки в ангарі, розроблено мною

«Универсальный искрогаситель» Свідоцтво №71045, від. 5 марта

1971год., який застосовується на спец автомобілях по обслуговуванню

літаків і не тільки.

Переночувавши в салоні літаку, та вже вранці десь о 10-тій

годині наш літак вилетів з аеродрома «Омск-Северный» в напрямку

Ленська і згодом приземлився на Ленському аеродромі-аеропорту. На

стоянці аеродрома, на нас чикав вантажний автомобіль в кузов

котрого ми завантажили все привезене з Гостомельського аеродрома.

В цей же день ми всі влаштувались в готелі-гуртожитку Аеропорта.

Також і тут в Ленську скрізь за надані нам послуги, абож коли ми

щось купували для себе-розраховувались тільки Російськими грішми.

Українську «валюту»- купони, там навіть ніхто не бачив і з цікавістю

їх розглядали і дехто навіть нам пропанували обміняти декілька

Купонів на Російські рублі, і ми з задоволенням, навіть з «наваром»

задовольняли їх прохання, обмінятись «чудо-купонами». Разом з

Василем Степановичем Бовтуном, ми завітали в кабінет начальника

Ленського аеропорта-Сергія Григоровича, який був обізнаний з якою

метою ми прибули у відрядження в місто Ленськ. В розмові з ним ми

дізнались, що Сергій Григорович навчався в Київському інституті

цивільної авіації разом з нашим директором Паніним Вадимом

Миколаєвичем. Після закінчення інституту їх шляхи розійшлися.

Сергій Григорович дав доручення своєму заміснику, щоб той сприяв

нам у виконані нашого завдання і ознайомив нас, яким чином нам

поводитись в тайгі, в якій до речі водиться звірина, зокрема

трапляються і бурі ведмеді. Нам надали супроводжуючого нас в тайгі

на імя Максим, який на автомобілі КАМАЗ, возив нас до майбутньої,

ще необлаштованої нами стежки і завжди брав в тайгу з собою

рушницю, для захисту нас від хижаків. Дорога по якій ми їхали

тайгою закінчилась, перед нами «стояли» високі дерева-кедри і майже

суцільні зарощу-кущі. Максим нас провів хащами, найкоротшим

328

шляхом до майбутньої галявини, на якій нам необхідно було навести

лад, та й «прокласти» до неї стежку завширшки до 1,5-ти метра, щоб

нею безперешкодно могли пройти люди на галявину. Та й нам, щоб

самим не блукати без провідника в тайгі, ми рухаючись слідом за

Максимом, де пролягатиме майбутня стежка до галявини,

привязували до гілок з відстанню 2-3 метра, невеличкі клаптики з

тканини-червоного кольору, які в подальшому слугуватимуть для нас

дороговказом в тайгі. Добравшись до «галявини» в тайгі ми

сфотографувались на поваленому кедровому стовбурі, самі визначили,

який обсяг робіт нам необхідно виконати. Над поляною на якій ми всі

стояли, низько летів наш літак АН-32 до Київ і ми махали руками

екіпажу літака, а з борта літака в наш бік було випущено декілька

червоних ракет в знак нашого привітання і нашого розставання.

В тайгі. (Ленськ, Росія.) Зліва направо: Білявцев Володимир

Іванович, Андрєв Микола Михайлович, Чорноморець Олександр

Юрєвич, Димчук Василь Ефимович , Бовтун Василь Степанович,

Кушніренко Володимир Миколаєвич і за кадром «фотограф»

Курченко Анатолій Степанович. Десь більше тижня ми

облаштовували стежку до «галявини», а згодом і на галявині

поспилювали дерева, позрубували кущі і прибрали все за межі

галявини. І все спалювали на протязі робочого дня на кострі-вогні, і

таким чином «відлякували» хижаків. Для того, щоб вчасно виконати

завдання і не витрачати зайвий час на поїздки в тайгу, і на зворотній

329

шлях, і подовжити свій робочий день, вирішили ночувати в тайгі. Нам

надали два великі брезента за площею і ми з гілля влаштували для

себе, для спання «Перину», з гілля, накривши гілки одним брезентом,

а іншим брезентом всі вкривались і так вночі відпочивали. Цілодобово

біля нас горіло вогнище-багаття. Але ж коли ми вночі відпочивали, то

по черзі хтось з нас слідкував, щоб добре горіло багаття і відлякувало

хижаків. Майже завершивши прибирання галявини, нам необхідно

було автомобілем завезти дорогою до стежки в тайгі, складові моделі

літака Ан-74, подіум і обеліск та будівельний матеріал і все в мішках-

вагою кожного до 20 кілограм, а це: Цемент, щебінь, пісок, тара для

виготовлення бетона, необхідний інвентар і навіть в каністрах вода,

«без якої і не туди, і не сюди». І все привезене автомобілем до стежки,

нам потрібно було самотужки перенести на галявину і там скласти

модель літака та змонтувати обеліск до подіума, встановити їх поряд,

забетонувавши їх основи. Спочатку ми віднесли фюзеляж, крила та

інші комплектуючі складові моделі літака, а потім поступово все

інше. Наші «амбали-силачі», Василь Бовтун та Володимир

Кушніренко несли на плечах мішки з цементом і щоб скоротити свій

шлях, вони звернули із стежки і попрямували далі до галявини. Та

невдовзі почули наростаючий тріскіт і їм здалося, що із зарослів до

них пробирається якийсь хижак, а можливо-косолапий. І вони з

мішками побігли, але ж як кажуть у «страха великі очі», і втікаючи у

них під ногами теж тріщало сухе гілля і їм здавалось, що все ж за

ними щось біжить, і вони покидали мішки з цементом додолу і

прибігли задихавшись до вогнища на галявині, на якій ми всі

працювали. І розповіли нам, з яких причин вони покидали мішки з

цементом. Ми всі згуртувались біля вогнища і розпочали витягувати з

нього обгорілі з одного кінця палиці і тримаючи їх в своїх руках, вони

палали і таким чином ми від себе збирались відганяти хижака.

Максим приготував рушницю на всяк випадок, щоб вполювати

«здобич».

Та звірина мабуть і сама боялась близько підходити до вогнища

і минала його, втікаючи в своє «лігво»-хащі.

Через декілька днів ми майже впорались з виконанням свого

завдання, залишалось виконати лише деякі дрібниці.

330

По радіозвязку з аеродрома Ленськ я доповів нашому керівнику

Пл-№2, аеродрома Гостомель, Буланенку Анатолію Григоровичу, про

завершення завдання і чекаємо на приліт літаком рідних і

співробітників в місто Ленськ, щоб памянути на поляні в тайгі,

16.09.1992 року, трагічну річницю, яка трапилась з катастрофою

літака Ан-74 і загинув екіпаж в складі: Пілота Лушакова Євгенія

Константиновича, Горяінов Федір Леонідович, Чупріну Віктора

331

Миколаєвича, Петренка Андрія Юрієвича, Гончарука Сергія

Володимировича, Бризгаліна Ігора Олександровича, Пікалова

Володимира Юлієвича, Ярощука Анатолія Вадимовича, Перевозника

Володимир Миколаєв, Бережного Миколу Дмитровича, Глюзу

Миколу Васильовича.

А також нагадав Григоровичу, щоб в ангарі корпуса №1,

прихопили швидко збірно-розбірні столи, які зручні для їх

застосування будь де, тим більше їх зручно буде використати в тайгі. І

такі «Швидко збірно-розбірні столи розроблені мною застосовувались

на виробництві для виготовлення електрожгутів на літаки.» Свідоцтво

№83091, виданого десять років поспіль на імя Курченко А.С., Демчук

В.Е., Андреева М.М. КМЗ (Відділ 710), від 21 лютого 1983 року, і нам

би було зручно такі столи застосувати в тайгі.(Ми виконали вказівку

Анатолія Григоровича, який напередодні мого відрядження в місто

Ленськ наполягав, щоб йому особисто і своєчасно, не менше ніж за

тиждень, я доповів про завершення завдання.) Ми ретельно все зайве

прибрали з галявини і стежки, забрали будівельний інвентар і таким

чином поставлене перед нами завдання було виконано. І ми мали

нагоду у вільний від роботи час знайомитись з містом Ленськ і його

околицях, а також влаштували прогулянку на катері по річці Лена.

Наш катер причалив до берега і ми всі дружно з валізами вийшли на

берег, поряд якого розкинулась тайга. Ми пішли підшукувати зручне

332

місце, щоб влаштувати «пітник». А Володимир Кушніренко

залишився з декількома валізами біля катера і ловив в воді річки

руками рибку “Тунець”. Віднайшовши поляну і склавши валізи до

купи, розпочали розпалювати багаття. Дехто пішов до катера, щоб

забрати валізи і покликати Володю на поляну. Та коли він ловив рибу

у нього хтось «вкрав» валізи з харчами...... і він бігає навколо шукає,

де ж поділися ті валізи? Та й людей на березі Лени, крім нас не було

нікого. І для нас стало загадкою, і ми не могли второпати, куди ж

могли подітись ті валізи? Можливо їх вкрали «Інопланетяни»? Та

місцеві нас заспокоїли, що це «робота» собак “Лайок”, які «бродять» в

тайгі. І ми всі розпочали гуртом в кущах шукати валізи. Та невдовзі їх

знайшли, метрів за 150 від катера, куди в кущі їх затягли “Лайки”. І

вони по «братські» поділилися з нами, повитягали з валіз все мясне, а

нам залишили пляшки зі спиртним та лимонадом, та й за це їм

спасибі. Та у нас всього достатньо вистачило і в тих валізах, які ми

прихопили на передодні з собою. Коли все готувалось на березі річки,

щоб влаштувати «Пітник»-ми встигли, ще й порибалили. Вперше

чергу на «Пітнику», ми по-Славянскі помянули трагічно загиблий в

тайгі екіпажа літака Ан-74, а також висловили вдячність від нас за ту

дружню підтримку тим працівникам аеродрома Ленська, які сприяли

нам у виконані нашого завдання. Та ось, десь близько об 10-тій годині

вечора мене терміново викликали на радіозвязок з аеродромом

Гостомель-Київ. Папченко Олег Михайлович-Головний інженер Пл.-

№2, який був на звязку зі мною повідомив, що з вагомих причин,

ніякого запланованого літака в Ленськ не буде і що нам необхідно

самотужки повертатись з відрядження-додому і яким чином: А саме, з

аеродрома Ленськ до аеропорту Мирний, щоб ми «добирались» за свій

рахунок і на свій розсуд. А далі є домовленість з комерційною фірмою

«Стерх», яка розташована в місті Мирний, що вони своїм літаком нас

«доставлять» на аеродром Містіщево, що в Підмосков’ї. А далі також

за свій рахунок і на свій розсуд з Москви до Києва, прибути літаком

абож пасажирським потягом і всі наші витрати на таку «подоріж»

компенсуються за рахунок підприємством. (Звичайно таке

повідомлення Олега Михайловича, і чому так сталось мені звичайно

було невідомо???) Повернувшись в готель, я поставив до відома своїх

співробітників, які разом зі мною були у відряджені, що всім нам

необхідно самотужки повертатись з відрядження в Київ і яким чином.

Вранці ми з Василем Степановичем Бовтуном завітали в кабінет

333

Сергія Григоровича, щоб повідомити йому, що відрядження наше

завершене і щиро подякували його за надану ним допомогу у нашому

відряджені. Також поставили його до відома, що літака за нами не

«пришлють», а наказали нам самотужки повертатись в Київ. Ну так,

як що каже Сергій Григорович, ваше керівництво не «прислало» за

вами літак, то ви мабуть їм там непотрібні? То залишайтесь

працювати у нас по обслуговуванню аеродрома. А я жартуючи

відповідаю-можливо нам краще залишитись, щоб на пристані річки

Лена, розвантажувати баржі. Сергій Григорович наполягав, щоб я

викликав літак в Ленськ, що така домовленість була у них з Берналем

Салуенья Хайме- замісника, Керівника Пл-№2. (Та і я все це добре

знав, але ж щось тратилось непередбачене у нашого

керівництва…….?) І мені потрібно було діяти, як то кажуть між «двох

вогнів», та ще й піклуватись, щоб всі ми повернулись з відрядження в

свої сімї-додому.) Розрахувавшись за готель і інші послуги, ми всі

готувались до від’їзду з Ленська. Вранці ми з валізами, найкоротшим

шляхом вирушили в аеропорт Ленск і розташувались зі своїми

валізами неподалік від взлітопосадкової смуги. З Василем Бовтуном

ми вирушили до каси аеропорту, щоб придбати, для кожного із нас

квитки в літак з аеропорту Ленська на аеропорт Мирний республіка

“Саха” Якутії . ( Крокуючи до Квиткової каси аеропорту, в мене виник

якийсь неспокій.) В касі ми придбали квитки до аеропорту Мирний і

касирша нас поставила до відома, що літак не пасажирський, а

поштовий, і бере на борт літака пасажирів, які погоджуються летіти в

ньому не в комфортних умовах. Нас все влаштовувало тому, що із-за

різних обставин нам неодноразово доводилось літати на транспортних

літаках, навіть влаштовувались на підлозі фюзеляжу, підклавши для

сидіння брезент. Та коли ми з Василем підійшли до «Вертушки», щоб

через неї пройти на аеродром до літака, коли бачимо біжить касирша в

наш бік і махаючи руками кричить, «Ребята подождите!! Звонил ей

Сергей Григорьевич, чтобы она киевлян не пропускала на аеродром.»

Ми з розумінням поставились до такого повідомлення і попрямували

у зворотному напрямку. Обійшли огорожу аеродрома і з іншого боку

зайшли на стоянку літака Ан-26, в якому з валізами знаходились наші

хлопці, і чикали на нас. Та все ж я поставив до відома пілота літака,

що начальник аеропорту заборонив на наш виліт з аеродрома Ленськ.

«Мне Сергей Григорьевич, не указ», відповів мені пілот, «это моё

дело кого брать, а кого небрать І я згадав, як наші пілоти нас іноді

навіть без квитків з відрядження брали в літак, і разом з ними летіли

334

на аеродром Гостомель». Та все ж ми всі з великим напруженням

сидячи в літаку, чикали щоб швидше піднявся літак в повітря.

Запрацювали двигуни і гвинти набравши обертів, літак піднявся в

небо з аеродромної смуги, і взяв напрямок на аеродром Мирний, на

якому наш літак приземлився. І таким чином пілот цього поштового

літака посприяв нашому, «втіканью-побігу» з аэродрому Ленська. (Та

все ж в літаку я весь час розмірковував, а якби з нами трапиться, щось

по іншому, непередбачене мною? Тобто якби нас залишили

«заложниками» в Ленську, з відомих і невідомих для мене причин.

Але ж, якби таке сталось, то яким би чином нас «визволяли з полону»,

і як би все це розгортадось, мені важко було навіть уявити? Але ж

незважаючи на свою порядність до нас, все ж таки Сергій Григорович-

вдався до такого вчинку, щоб затримати нас «патріотів» на аеродромі.

Але ж у мене особисто до нього нарікань ніяких немає. І якби так

сталось десь зустрітись з ним, я б навіть вибачився перед ним, за нашу

«непокору».)

МИРНИЙ, Республіка-САХА.

Зліва направо:Андреєв М.М., Бовтун В.С. Чорноморець О.Ю.

Курченко А.С.

МИРНИЙ-це новозбудоване місто на карті Країни в краю де

видобувають золото та алмази. І в цьому місті мені особисто

необхідно було «знайти-розшукати», офіс комерційної фірми “Стерх”.

Блукаючи містом потрапив на ту вулицю і знайшов той дім, але ж

вивіски фірми “Стерх” на домі ніде не було. На другому поверху

дома, завітав в офіс комерційної фірми “Стерх” і зустрівся з

335

керівником цієї фірми, (До речі він був нашим земляком і мешкав в

Василькові, що біля Києва), який запевнив мене, що своїм літаком Ан-

26 “Стерх” з аеродрома Мирний, об 10-тій годині вечора, відправлять

нас разом з «нафтовиками»-Тюмені, які прямують з вахти літаком із

Сибіру і разом з ними ми «полетимо» на аеродром Містіщево, що у

Під-Московї. Та літак по невідомих для нас причині затримався,

більш ніж на півгодини в повітрі, та й керівник цієї фірми, який обіцяв

нас відправити в літаку, теж не приїхав на аеродром. І мої супутники

розпочали мені дорікати, чому вчасно немає ані керівника, ані літака і

чи взагалі є сенс чикати з «моря погоди». Невдовзі в автомобілі на

аеродром прибув керівник фірми “Стерх”, а згодом приземлився на

аеродромі і літак, на фюзеляжі якого з обох боків значилось “Стерх”,

який зарулював на смугу-стоянку. Згодом нам дозволили з валізами

зайти в літак. Всередині фюзеляжу стояли два новенькі лекові

автомобіля “Жигулі” і “Нива” і ще й летіли люди з Тюмені. Ми також

зайняли місця з обох боків фюзеляжу поряд автомобілів і з таким

«комфортом» всі літаком з аеродрома Мирного прилетіли на аеродром

Містіщево. Згодом прибули в Москву, на Київський залізничний

вокзал, щоб придбати квитки на пасажирський потяг з Москви до

Києва. Та як виявилось в залізничній касі квитків на Київ, навіть для

тих хто був у відряджені не було. А їх розпродували «ділки» за більш

«високою» ціною їх вартості. І ми були вимушені купувати квитки у

перекупщиків на потяг на Київ, який вирушатиме з Москви о 23-ій

годині. До від’їзду на потягу у нас лишалось чимало часу і ми всі його

використали на свій розсуд. Наприклад Василь Димчук поїхав на

вулицю Верхня Масловка, щоб погостювати у свого дядька, який зі

своєю дружиною працювали на автомобільному заводі імені Ліхачова

в Москві. А я подався, щоб провідати свого сина Юру, який проходив

строкову військову службу в Баковкі. І його військова частина була

розташована недалеко від Москви. Спочатку я їхав в метро з

Київського залізничного вокзалу до зупинки станції метро “Філь”. А

далі електричкою доїхав до Баковки. І попрямував до прохідної

військової частини. Звернувшись до чергового офіцера на прохідній,

щоб той викликав на побачення мого сина Юру. Згодом з прохідної

вийшов рядовий Курченко Ю.А. і разом з ним вийшов офіцер.

Попривітавшись з Юрою та офіцером, дізнався, що офіцер Калмаков

Ігор Володимирович, замісник командира частині по виховній роботі,

тобто замполіт. Спілкуючись з Ігорем Володимировичем, від нього

дізнався, що коли приїздять батьки до своїх синів-солдат, то для них

336

це свято. А для командирів і замполіта необхідно дбати, щоб такі

зустрічі влаштовувались бездоганно і згодом з приємністю

згадувались. Також Ігор Володимирович поцікавився у мене чи

надовго я приїхав на побачення до сина і до якого часу надавати йому

відпустку? І тут же йому відповідаю, що їду з Ленська, з відрядження,

і працюю в Києва, в фірмі О.К.Антонова. І до відбуття пасажирського

потяга о 23-ій годині з Москви до Києва маю цей вільний час

використати, щоб зустрітись з сином Юрою. Юра звернувся до майора

Колмакова, щоб той дозволив йому провести батька на Київський

залізничний вокзал в Москві. Майор Ігор Володимирович надав

відпускну записку рядовому Курченку Ю.А. в Москву до 24-ї години.

(Калмаков також згадав, що він памятає і мене, коли ми разом з

дружиною Ольгою Федорівною, приїздили в їх військову частину, на

прийняття Військової Присяги на вірність Вітчизни-солдатами

військової частини і навіть спілкувався з Ольгою Федорівною. Та Ігор

Володимирович, моя дружина разом, ще з малим Юрою їздили до

Одеси на Військову Присягу нашого

старшого сина Миколи-прикордонника, де Юра і Мама зі своїми

синами Миколою зі зброєю, та його командирами-прикордонниками,

сфотографованних на фотоплівку.

337

А також розповів Ігорю Володимировичу, що згодом ми вдруге всією

нашою сімєю їздили, вже до справжнього прикордонника-Курченка

Миколи.

Який познайомив нас зі своєю помічницею на прикордонній

службі, навченої і кмітливої собаки “Джері”. Яка безпомилково і

бездоганно виконувала всі команди-Миколи. ФОТО****

Від себе подякував майору Калмикову І.В. і тих командирів, які

з теплотою і увагою зустрічали нас батьків в їх військовій частині, і

знайомили нас з побутом військових казарм і їдальнею, в яких умовах

готують смачну, якісну, і калорійну їжу. І навіть влаштували в

солдатській їдальні обід для приїзжих батьків. Батьки оглянули

учбовий військовий майданчик і навчальні класи. В розмові з

батьками, командири зазначили, що на ваших синів лягає велика

відповідальність, обслуговувати Генеральний штаб в Москві.) Ми з

рядовим Юрою запевнили Ігоря Володимировича, що вільний свій час

ми використаємо у знайомих, які мешкають в Баковкі, а згодом

поїдемо в Москву на Київський залізничний вокзал. В гостях у нас час

сплинув швидко і ми з Юрою вирушили на електричку. На пероні

електричку очікувало небагато людей. Та коли це дивимось в наш бік

прямує по перону майор Колмаков І.В., та й каже нам, що затримався,

як завжди на службі. В вагоні електрички, також їхало мало людей і

було достатньо вільних місць і ми втрьох зайняли окреме купе і мали

змогу між собою спілкуватись. На станції метро “Філь”, ми з Ігорем

338

Володимировичем розпрощались. А на залізничному пероні

Київського вокзалі, за хвилину до відправлення потяга з Москви, я

також розпрощався з Юрою і побажали, один одному щасливої

дороги, і до зустрічі вже вдома, після закінчення служби в армії. Я

поїхав на потягу в Київ, а Юра, в Баковку на військову службу. Ті хто

повертається з відрядження їм в першу чергу необхідно звітувати про

виконання завдання під час перебування у відряджені. Прозвітувавши

керівнику Пл-2, заміснику Генерального конструктора-Буланенку

Анатолію Григоровичу про виконання покладеного на нас завдання і

ту «подорж, крюк-гачок», яку ми подолали, а це: Аеродром

Гостомель, Уфа, Омськ, Ленськ і зворотній наш шлях, Ленськ,

Мирний, аеродром Містіщево, Москва, Київ. Анатолій Григорович

був задоволений, що в складних умовах все ж таки ми спромоглися

виконати належним чином покладеного на нас завдання. Але ж

зауважив Григорович, а чому ви не зафотографували в тайгі обеліск і

модель літака Ан-74? Та такого завдання на нас не покладалось

відповідаю йому. Та й де ж в тайгі знайдеш того фотографа Анатолію

Григоровичу? Але ж за власною нашою ініціативою на згадку для

себе ми зробили декілька фотознімків. Та й добре, каже Анатолі

Григорович, ви віддайте мені негативи знімків, ми їх віддамо в

фотолабораторію відділа 710, щоб в ній там виготовили фотографії і

роздали їх всім бажаючим. Також мав розмову з Головним інженером

Пл-№2, Папченком Олегом Михайловичем, від котрого дізнався і

одержав майже вичерпну інформацію, з якими непередбаченими

труднощами і яким чином вирішувалось керівництвом наше

повернення з відрядження, з Ленська. Наш начальник цеха Боровков

Олександер Миколаєвич, також весь час, коли ми були у відряджені в

Ленську-здалику вболівав за нас. Та був впевнений, що ми його

непідведомо, незважаючи навіть за складних умов.

Митниця.

В країні люди розпочали займатись «комерцією, купи-продай».

Літали люди в Туреччину, там купували дешеві різноманітні товари і

літаками возили їх в Україну-зокрема на аеродром Гостомель. І

митний контроль привезених товарів з Туреччини, відбувався на

аеродромі під час розвантаження виробів з літака. І такий митний

контроль, звичайно був недосконалий і витрачалось чимало часу для

проведення такого контролю. Необхідно було облаштовувати на

аеродромі “Митницю”. І під керівництвом Шіролапова Константина

Івановича, і нашою участю було започатковане будівництво, першої

339

черги “Митниці” і складських приміщень для товарів. А згодом

“Митницю” впорядкували згідно стандартам і вимогам митного

контролю, з застосуванням приладів, та устаткування.

..................................

***********

((( Говорить и писать необходимо так, чтобы словам было тесно,

а мыслям просторно. В.И.Ленин.

Ты сделаешь немношко и ты сделаешь немношко а для Страны

это будет МНОШКО. М.И.Калинин.

Чтобы стрить надо знать, а чтобы знать надо овладевать наукой

настоящим образом. И.В.Сталін.

Если ты чтото делаешь долго но сделаешь хорошо и всем

это понравиться, то все забудут, что делалось долго, а если ты сделал

быстро и плохо то все будут помнить долго, как бракодела-шарлатана.

О.К.Антонов.

/Особенно в авиации малейшая неточность, тем более

скрытый брак в работе, КАТЕГОРИЧЕСКИ НЕДОПУСТИМ и таким

людям не место у авиации, и авиастроении. Коллектив работающий

над разработкой и созданием новых образцов авиационной техники,

должен состоять из професионалов-однодумцев с ЧИСТОЙ

СОВЕСТЬЮ……. АС. К. / )))

Борис Константинович-керівник

філіалу в місті Буча,Українського

Державного науково-дослідного і

проектного інституту цивільного сільського

будівництва, в якому я працював на посаді

охоронника і в мої обов’язки входило:

Контролювати на прохідній пропускний

режим, вести облік замовників

архітектурних проектів, а в нічний час вся

відповідальність лягала на охоронника ніби

то, як на «Нічного директора».

***********

Лікарня.

Потрапивши до міської Бучанської лікарні (Більш знаної, як

станції Буча, яка відсвяткувала в 2001-му році своє 100-річчя з дня її

заснування, як залізничної станції Буча.) Майже місяць мене лікували

в цій лікарні, але ж покращення в лікуванні не сталось. І за

340

наполяганням моїх дорослих дітей, мене було направлено на

подальше лікування в Київську клінічну обласну лікарню, в 2-ге

хірургічне відділення цієї лікарні. Там також розпочали робити

необхідні різноманітні аналізи, застосовували прилади, щоб виявити

справжню мою «болячку»- хворобу. І дійшли висновку, що ніякими

ліками мою недугу не «вигонеш», необхідно мене оперувати і

викинути ту «заразу», яка дошкуляє і паразитує в моєму тілі. ( І навіть

ця «болячка» не знала, що коли мене не прооперують, то згодом як

настане час нам обом буде «капець».), Лікарі розпочали мене готувати

до хірургічної операції. Але ж хто з хірургів мені робитиме операцію,

мені не було відомо. Згодом дізнавшись від дочки Галини, що мене

лікуватиме и прооперує хірург Остапенко Володимир Миколаєвич і я

навіть зрадів із-за того, що так траплялось, що іноді і сам особисто

бачив, як цей лікар з притаманною тільки йому з теплотою, уважно і

фахово ставиться до пацієнтів, які навіть в коридорах лікарні

очікували на Володимира Миколаевича-здебільшого жінки, щоб

поспілкуватись з ним. І він також уважно, і терпляче вислуховував, та

надавав вичерпні поради на нагальні їх запитання.

Але ж років 35-ть поспіль, коли захворіла моя дружина Ольга і її

оперували в 1-му хірургічному відділені цієї ж лікарні. Молодий за

віком хірург, Трач Роман Миколаєвич, особисто опікувався і вболівав

на протязі всього лікування моєї дружини-Ольги. (А згодом Романа

Миколаєвича, призначили завідуючим хірургічним відділом міста

Києва.) За життя і зцілення Ольги Федорівної, лікарі боролись майже

рік, застосовуючи періодично одна за одною хірургічні операції.

Оперували хірурги: Остапенко, Павловський, Михед, професор Лис,

який очолював хірургічну кафедру, в якій проходили практичне

навчання студенти медичних закладів. І моя безмежна вдячність, тим

хірургам і причетним медичним працівникам, що все зробили залежне

від них, щоб мої малі діти не залишились сиротами, без Мами. Та й

лікар Тамара Григорівна, дружина мого начальника цеха Мілоченко

Анатолія Петровича, з яким ми працювали на фірмі О.К.Антонова,

вона також посприяла мені в придбані ліків “Кантрікал”, які

ефективно діяли при лікуванні жовчно камінної хвороби людини.

Коли Головний лікар, Лінчевський В.О., завідуючий 2-м

хірургічним відділенням Головко Ю.С. і інші лікарі обходили палати з

хворими, то лікар-хірург Остапенко В.М. доповів, що його пацієнт

Курченко А.С. і що його готують до операції, і присів поряд зі мною,

на моє ліжко. Але ж мені закортіло дізнатись у Володимира

341

Миколаєвича і я тихенько запитав у нього. А ким Вам доводиться той

хірург Остапенко, що працював в 1-му хірургічному відділені? І

перерахував прізвища тих лікарів-хірургів з котрими особисто був

знайомий, доповнивши цей перелік прізвищем-Остапенко. Так тож

був я в молодії літа! Але ж роки промайнули, ми постаріли і не дивно,

що ми один одного не впізнали, промовив Володимир Миколаєвич.

Згодом спілкуючись з Остапенком В.М. і він зазначив, що в мене

послаблена робота серця і при підготовці мене до операції, необхідно

враховувати і цей важливий фактор. Також Володимир Миколаєвич

вичерпно мені розповів про мою недугу і яким чином вона лікується.

В більшості хворих, такі доброякісні новоутворення товстої кишки

безсимптомні. Однак при досягнені великих розмірів (2-3см.)

ворсинчасті пухлини можуть позначатись кров’яними слизовими

виділеннями, болем в животі й задньому проході, запором, проносом,

анальними сверблячками. При гігантських ворсинчастих пухлинах,

втрачаються білки та електролітів в крові, порушується водо-

електролітний баланс, анемія. Можлива поява симптомів гострої або

часткової непрохідності. І щоб діагностувати недугу, необхідно

провести пальцеве дослідження прямої кишки та ректороманоскопію,

які дають змогу виявити поліпи, як в товстій кишкі так і в

сигмовидній кишці. За допомогою іригоскопії виявлять поліпи

розміром понад 1-н сантиметр у діаметрі, а застасовуючи

колоноскопію, вдається виявити практично будь-які поліпи, менших

за розмірами 0,5 сантиметра. Важливе значення в сучасних умовах,

щоб запобігти таким захворюванням, необхідно велику увагу

приділяти за своїм харчуванням, щоб в раціоні було достатньо

клітковини, яка сприяє моторній активності кишок і таким чином

запобігають, щоб в них не накопичувався всякий «гамуз-непотриб»,

який містить мало клітковини. Але ж консервативних методів

лікування поліпів і ворсинчастих пухлин товстої кишки на сьогодні не

існує. В сучасних умовах лише видалення ендоскопічним і

хірургічним шляхом гарантує успіх. Після видалення доброякісних

поліпів перший огляд проводиться через 1.5-2 місяця, згодом через

кожні півроку, а при ворсинчастих- через три місяця першого року, а

далі огляд проводять раз на рік. Таку настанову мені надав Остапенко

В.М. і зазначив, що до цієї недуги поліпів, які паразитують в кишках

людини прикута увага фахівців колопроктологів всього світу,

оскільки рак кишковика в переважній більшості випадків

розвивається з доброякісного поліпа.

342

Готуючи мене до хірургічної операції, через «Катетер»

встромленого голкою в вену, моєї руки з стерілізованних бутилочок,

щоденно по 5-ть годин, а той більше часу витрачалось на такі

процедури, щоб вкапати в вену ліки, а також кров. Вранці і увечері

вимірювали тиск і температуру тіла, і таке інше.... (Але ж в

«Незалежній Україні», за всі обстеження в лікарні і ліки, які за

приписом лікаря купувались в аптечних кіосках, і за все те

розраховувались навіть пристарілі хворі пацієнти за лікування,

сплачуючи зі своєї жалюгідної пенсії.) На протязі свого життя я не

відчував якоїсь болі в серці і нарікань з мого боку не було на роботу

серця. Володимир Миколаєвич, в розмові зі мною запевнив, що він

мене прооперує і все буде добре-гараз-«складе всі мої внутрощі і

зашиє той розтин на животі», що навіть згодом його буде непомітно.

****

Здебільшого з різних куточків районів, за направленням лікарів-

важкохворих людей для подальшого лікування їх відправляли в

обласну лікарню; зокрема так сталося і зі мною. Ті хворі, які

потрапляли на лікування, якоїсь недуги в хірургічне відділення, їм

звичайно хірургічні операції було не минути. В окремих лікарняних

палатах, хворих готували до хірургічної операції. Після завершення

операції, пацієнтів здебільшого спочатку лікували в реанімаційнім

відділені, а згодом, теж в окремих палатах-прооперованних

доліковували до повного їх одруження і тільки потім лікарі їх

виписували з лікарні додому.

В одній із палат в якій нас готували до хірургічної операції,

разом зі мною перебував, мешканець з Білої-Церкви; Сергій Петрович,

який спілкуючись зі мною. Запитав у мене, що коли він навчався в

залізничному училищі міста-станції Казатін, то в той час з таким же

призві щем, як у тебе, Курченко Леонід Степанович, який обіймав

посаду замісника директора училища по навчальній частині і викладав

деякі предмети? А дружина, Леоніда Степановича-Лариса Семенівна,

теж працювала в училищі викладачем. Так тож мій рідний брат

Леонід, та й наш батько, Степан Якимович, теж працював на залізниці

станція Підгородня, а Ларисині батьки, обоє також працювали

залізничниками на станції Жмеринка. Та тоді в той час всі професії

були престижними і поважались людьми, не залежно від того де хто

працює: Чи то керує літаком в небі, чи то кораблем на морі, абож

обробляє трактором лани, водить залізницями потяг, автомобілем

перевозить шосейними дорогами різноманітні вантажі, абож працює-

343

фахово на якомусь підприємстві. Але ж всьому цьому необхідно було

навчатись і наша кмітлива молодь все те опановувала бездоганно і з

захопленням. Сергій Петрович залюбки розповів мені, як за

сприянням Леоніда Степановича і кмітливості учнів, вони самотужки

облаштовували навчальні класи, різноманітними наочними

приладами, які використовуються на залізниці і вмінні їх

застосовувати в депо, в якому ремонтують потяги. Також зусиллями

учнів, облаштували в одному із класів-діючу міні залізницю.

Напередодні за декілька днів до моєї хірургічної операції, вночі мені

приснилась дружина Ольга, яка відійшла в інший світ. Яка запитує у

мене, як мені живеться без неї? Та відповідь їй була такою, що

захворів і перебуваю в Київській обласній лікарні, в 2-му

хірургічному відділені, і що навіть зустрівся з тим лікарем-хірургом,

Остапенком Володимиром Миколаєвичем, котрий багато років

поспіль, в 1-му хірургічному відділені і тебе оперував…………

Та не встиг, запитати дружину, де вона перебуває в «Раю» чи

«Пеклі», як переді мною постала панорама, скільки не «кинь оком,

незвичайний Райський сад», В котрому ростуть ухожені, розкішні

різноманітні фруктові дерева. І кожне дерево в саду освітлюється ніби

так, як Новорічні ялинкові прикраси електролампочками, які

випромінюють світло різноманітних кольорів.

Але ж освітлення кожного дерева і самого сада облаштовано

зовсім якось по іншому, навіть важко збагнути, яким чином можливо

так облаштувати освітлення. З якого б боку не дивитись на крону

дерева вона не «давала тіні і ті дерева, що росли поряд теж не затіняли

одне одного.» А це тому, що кожен листочок і кожен фрукт, і навіть

гілля, зокрема і стовбур кожного дерева випромінювали світло

різноманітних кольорів. Наприклад на дереві листя випромінювало

світло зеленого кольору, червоні яблука випромінювали світло

червоного кольору, яблука, груші, сливи, абрикоси і інші плоди, які

відрізнялись своїм забарвленням, світилися такими ж кольорами, абож

декількома кольорами, і таким чином було видно, що то за плід росте

на дереві. Але ж на смак мені не вдалось покуштувати ні одного із

плодів з цього сада, із-за того, що здалека бачу у мій бік із сада

прямує, якийсь бородатий чоловік. І мені спало в думці, що це йде

«Садівник-охоронець цього сада», одяг якого теж навкруги

випромінює світло. А навколо його голови, якби півколом-ореалом,

випромінюється світло-оранжевого кольору. Коли цей «Садівник»

впритул підійшов до мене і я зблизька розгледів цього «Чоловіка». Він

344

був схожий, як дві краплі води на Ісуса Христа, зображеного в іконі. Я

стою перед Ним мовчки, мовби «вкопаний» в землю і нерухаюсь, і не

туди і не сюди. Він перший звернувся до мене і навіть назвав моє ім’я,

і точно зазначив ту дату відому мені, 16-те вересня 1992-го року і що

тоді сталося…. Отже, Анатолію на тебе в Раю вже довгий час очікує

екіпаж літака Ан-74, який з тайги «Журавлями» прилетів в

Небеса………….

В мене виникло бажання стати на коліна перед Ісусом Хрестом і

уклінно попросити у Нього, щоб Він мене зцілив від моєї недуги, без

втручання хірургів…. А також подумав уві сні, що було б набагато

краще, щоб люди, які живуть на Землі, не хворіли і не потрапляли, б

навіть в «найкращі» лікарні, обладнаних сучасними діагностичними

та лікувальними приладами. А лікарі, які там працюють залишилися

би, без «роботи і пацієнтів». Так би мовити, як у пожежників, коли під

час їх чергуванні ніде не виникають пожежі і пожежні машини стоять

мовби «без діла»- пожежники відпочивають, а тим часом служба у

пожежників йде. Прокинувшись, дивлюсь біля мого ліжка стоїть в

білому халаті медсестра з метою, щоб зняти «Катетор» з моєї руки.

Медсестра поцікавилась у мене, з ким же це я у вісні розмовляв…..?

Напередодні хірургічної операції, мені за допомогою шприца з

під легень видалили рідину такого кольору, мовби «сажа». Згодом

після завершення хірургічної операції, мені в реанімаційному

відділені надавали післяопераційну підтримку лікарськими засобами і

345

слідкували весь час за тиском і як працює серце. Через чотири дня

мене з реанімаційного відділення перевели в палату для подальшого

лікування. А згодом, як і обіцяв Володимир Миколаєвич підтримуючи

мене під руку, ми разом з ним попрямували в операційне відділення,

щоб видалити ще одну мою «болячку». Та я зауважив Володимиру

Миколаєвичу, що мені і самому неважко пересуватись, та все ж він

також допоміг мені влаштуватись на операційному столі. І самотужки

без помічників, застосував обезболюючу рідину, та й прооперував

мене. А тим часом я мав нагоду бачити, як це все справно у нього

виходило. Та повернувши свою голову вбік і дивлюсь, як поряд на

операційному столі з прив’язаними руками, за всіма вимогами, і

настановами медицини, злагоджено і безпомилково оперують

огрядного чоловіка: Лікар-настізіолог за допомогою приладів, слідкує

за тиском і роботою серця, а медсестри чітко надають необхідний

інструмент хірургу і той спочатку зробив розтин живота, щоб

дістається до тієї болячки в кишковику, щоб її видалити звідти геть. А

потім всі внутрощі необхідно скласти належним чином і зашити

ниткою розтин. (І від побаченого мені стало зрозуміло, яка це велика

відповідальність лягає на лікаря-хірурга перед пацієнтом, а це не

тільки його «порізати», а все скласти до «купи» так як воно було до

того, і щоб людина продовжувала жити, завдяки лікарям.

Перебуваючи після першої хірургічної операції в реанімаційному

відділені і ще деякий час, я ніякої їжі не споживав. А коли мене

«підремонтували» і я здатен був самотужки вже ходити, і себе

обслуговувати. Мій «зголоднілий» шлунок за призначенням лікарів

поступово «привчали» з якої страви необхідно розпочинати вживання

їжі, а згодом шлунок був здатен в повному обсязі споживати

різноманітну страву. Спілкуючись з Володимиром Миколаєвичем,

напередодні моєї першої хірургічної операції у мене було ще й таке до

нього нагальне прохання. Що коли буде зроблений розтин мого тіла і

там всередині, яка б хвороба до мене не «причепилась», про неї мені

особисто необхідно знати, і як з нею необхідно «боротись і хто кого

переможе?». І свідомо, без коливань до такої «боротьби» разом з

лікарями я був готовий.) Згодом, я дізнався від Остапенка В.М., що в

мене виявлено, ще одну болячку, м’ясистий наріст в прямій кишці,

яку згодом необхідно видалити за допомогою щипців абож петлі.

Також Володимир Миколаєвич провів зі мною, якби то мовити

«медицинський лікбес» і виклав мені таке, що колоректальні поліпи,

або поліпи товстої кишки,-це м’ясисті нарости, що утворюються на

346

внутрішній поверхні ободової чи прямої кишки і вони не асоціюються

з будь якими симптомами, але ж можуть спричиняти кровотечу в

кишківнику, іноді біль, діарею або закрипи. Ці новоутворення-поліпи

потребують підвищеної уваги лікарів, через імовірність наявності в

них злоякісних сегментів і ризику згодом переродження їх у злоякісні

новоутворення-тобто «рак». Поява доброякісних пухлини, лікарі

пов’язують із впливом навколишнього середовища і його забруднення

шкідливими викидами на виробництвах. Зменшення фізичної

активності, зміна харчування, коли в раціоні переважають

висококалорійні продукти з великим умістом тваринних жирів при

вживанні недостатньої кількості клітковини. Що призводить до того,

що в товсту кишку потрапляє всілякий «гамуз», який містить обмаль

клітковини, що впливає на моторну активність кишок. А також

скупчення великої кількості жовчних кислот в процесі травлення

перетворюється на канцерогенні речовини, які негативно впливають

на слизову оболонку. Ураховуючи можливість рецидиву доброякісних

новоутворень товстої кишки й виникнення раку, особливо в перші

ДВА роки після операції, хворі перебувають під постійним

диспансерним наглядом. Після видалення доброякісних поліпів

ПЕРШИЙ огляд проводиться через 1,5-2 місяця, згодом кожні

півроку, а при ворсистих поліпах, ЩОТРИ місяця протягом

ПЕРШОГО року після видалення. Далі огляди проводяться ОДИН

РАЗ на рік. Але ж після видалення злоякісних поліпів у ПЕРШИЙ рік

після операції, необхідний ЩОМІСЯЧНИЙ огляд, а на другому році

спостереження-кожні ТРИ місяця, і тільки через ДВА роки огляди

проводяться РАЗ на півроку. І до поліпів товстої кишки прикута увага

фахівців колопроктологів всього світу, оскільки РАК кишковика в

переважній більшості випадків розвивається з доброякісного

ПОЛІПА.

Мене виписали з лікарні додому і здавалося б, що все добре. Але

ж в товстій кишкі залишились поліпи, які «прижились і паразитують

там» і ми разом з ними до цих пір живемо «в мирі і дружбі». Але ж

лікарям необхідно буде вести «двобій» з цими «непрошеними

мешканцями в кишці» і вилучити їх звідти, як непотреб. Та краще

було б, щоб таку ПЕРЕМОГУ над недугою одержала ТРЕТТЯ

сторона, тобто пацієнт. Але ж хто кого переможе в такій «борні»

довідаємося згодом??? Але ж в мене жевріє надія, що лікарі зцілять

мене від моєї недуги. .....................

347

В лікарні, в мене промайнула думка, коли все ж таки в решті

решт люди разом зі своїми поводирями здатні для себе збудувати «Рай

на Землі»? Тому, що Господь Бог для праведних людей, збудував

«Небесний Рай», і ті люди, що туди потраплять будуть позбавлені

всіляких хвороб, поважатимуть одна одного і таке інше……А ті люди,

які піддались спокусі «Сатані» і мають гріхи будуть ввергнуті в

вічний «Ад-Пекло» і там людям ні вдень, ні вночі не буде спокою і

терпіти їм весь час жахливі муки.

Під час війни в битві за Сталінград теж був «Ад» в якому з обох

воюючих сторін, горіли і гинули люди. А коли німці потрапили в

«Сталінградский котел», то їм шквальним «вогнем» із гармат та

«Катюш», наші бійці німецьким загарбникам «створил справжній Ад»

і там горіли не тільки люди, а й залізна військова техніка і земля

навколо. Ще більш жорстокішою з обох сторін, була така битва на

КУРСКІЙ ДУГІ в якій фашист запланував взяти реванш, але ж зазнав

поразки і був відкинутий на Захід від Курська. Були звільнені від

окупанта, чимало міст і сіл………….

Для себе я визначився, коли так станеться, що і мені доведеться

відійти в інший «Світ» і такого не минути кожній земній людини, то

щоб близькі супроводжували мене без сліз і не засмучувались з такого

привода, та ще й щоб до того не лунали траурні мелодії, а все

відбувалося б так: Лунали б такі переможні мелодії, на зразок тих,

коли під час Війни визволяли від німецького загарбника, здебільшого

«великі» міста і крокували містом військові, за винятком тих хто поліг

в такій борні і звичайно «не змогли» приймати участь у такій

Переможній ході. Але ж такі гучні мелодії військового духового

оркестру, надихали бійців на подальші перемоги над ворогом. Та чи

могли «чути» такі переможні мелодії, ті бійці, які полягли на полі

брані виборюючи Перемогу, та ще й із-за таких обставин залишили

своїх дітей сиротами, та дружин вдовами. (((Мені особисто самотужки

«в мирний час необхідно, ще й «боротись з недугою», не звертаючись

навіть по допомогу до лікарів, але ж хто кого переможе в такій

«борні», відомо буде згодом………????)))

***Пронкіна Людміла Євгенівна провідний науковець в

Київському Національному музеї, Великої Вітчизняної війни.

(Людмилі Евгенівній, я подарував для музею ВВВ, німецький

розмовник «Вкраденого» мною у «фріца» в Вересні 1941-го року. І це

мій, якби то особистий внесок до музею ВВВ, в Києві. Та ще й

348

Людмила Євгенівна дізнавшись від мене, що ми підлітки теж

протидіяли німецьким окупантам і вона запропонувала мені в зручний

для мене час завітати до неї в музей і розповісти її, яким чином ми

хлопчаки пастухи «підривники вистояли» в окупованому м.

Первомайську. І надала мені навіть свій робочий телефон в Музеї 285-

56-80, щоб вразі необхідності міг з нею поспілкуватися в зручний для

мене час, з 10-ї години ранку до 17-ї години вечора.)….PS *З повагою

до Вас-Людмила Євгенівна*

***Зустріч з Константином Федоровичем в його робочому

кабінеті,(Фірма «Руслан»)……….PS *З повагою до Вас-Константин

Федорович*

***Знайомство на виборчій дільниці в м. Ірпіні з слухачкою Києво-

Могилянської академії, Інною Миколаївною Шевчук з Житомирщини,

майбутньої журналістки. Яку я запросив разом з її подругами, з якими

вона навчається в Академії, завітати в с. Блиставицю з

журналістським розслідуванням, деяких цікавих для них тем………….

(Під час зустрічі з Інною Миколаївною у мене спало на думку,

ознайомити майбутніх журналістів з моєю «писаниною» і щоб вони

ОСУЧАСНИЛИ і допомогли мені належним чином впорядкувати,

викладених мною спогадів: «Это о довоенном моём поколении, о

прожитом и пережитом, и как это было.» Але ж цього не сталось. Та

дарма, ще не «ВЕЧОР».)……………. PS

*З повагою до Вас Інно Миколаївна.*

***Пристарілий наймит-«козачок» в садибі, Зінаїди

Іванівної……PS

*З повагою до Вас-Зінаіда Іванівна*

ОСЬ І ЗАВЕРШИВ (МАЙЖЕ ОСТАТОЧНО)-ВИКЛАДАТЬ

МОЮ ПИСАНИНУ, 22-го Травня, Середа, 2013-го року, «в

співдружності» з Поліпами, які паразитують всередині мого тіла з

349

2010-го року. (Але ж частково їх видалив в Обласній лікарні, лікар-

хірург; Остапенко Володимир Миколаєвич, а решту залишили на

«розплід» і мені особисто необхідно і про них дбати-турбуватись, щоб

вони не «померли з голоду». Але ж хто кого переможе-подолає з

часом, це вже ЗАГАДКА?? А відгадка мусить бути згодом………?????

)

((Старий єврей каже, скільки років прожив в Україні Але ж мені

легше сказати 100 разів «пшонка», ніж один раз промовити

«кукуррруза». І навіть німці тих людей, які були не схожі на євреїв-

безпомилково визначали по їх єврейській мові. Та й самі німці

«герготали» ніби то євреї і вони «коверкали» нашу мову. Наприклад

коли німці вимагали для себе коров’яче молоко то вимовляли

«млеко», курячі яйця «яйки», партизани «партизанен», свиняче сало

«сайло-шпіг», курка «куйіріца», хорошо «кхорошо», а євреїв називали

не інакше як «юда» і таке інше………… ))

ТА ПРО ЩО Ж, ЩЕ ВАМ РОЗПОВІСТИ, НЕВЖЕ ПРО

ОСТРІВ САХАЛІН???...... АЛЕ Ж ТАМ ЗАВЖДИ ПРЕКРАСНАЯ

ПОГОДА.