Серія «Моя Україна»:«Українське козацтво»

«Традиції та звичаї українців»«Замки та фортеці України»«Найцікавіші місця України»«Міфи та легенди українців»

«Зброя та військова справа на теренах України»

Книга відсканована виключно для сайту "Гуртом" та тільки у цілях ознайомлення. Після прочитання,вудь ласка,придбайте її ліцензійний варіант - підтримайте вітчизнаних видавців!

Кожна людина унікальна, її доля і життєвий шлях неповторні. Але є особистості, чиї імена зо­лотими літерами вписані у нескінченну книгу світової й вітчизняної історії. Цих видатних людей ми згадуємо з пошаною і вдячністю, бо то були великі борці й подвижники, що прагнули покра­щити долю свого народу. Такі особистості зробили за життя крок уперед до кращого майбутнього та вплинули на свідомість сучасників. Різними були напрямки їхньої діяльності: медицина і політика, освіта і військова справа, технічний прогрес і фі­лософія, культура і меценатство. Життя і діяль­ність цих людей заслуговують на увагу.

Т. Шевченко, В.-К. Острозький, Г. Сковорода, Є. Патон, М. Амосов, Леся Українка, Ярослав Му­дрий, В. Чорновіл та всі видатні діячі, про яких ідеться в цій книзі, вірили у велике майбутнє на­шої країни й намагалися зробити все, щоб їхні надії не були марними. Життя і діяльність вели­ких українців заслуговують на те, щоб брати з них приклад, продовжувати їхню справу. Сподіває­мось, наша книга буде корисною для читачів, які цікавляться історією України.

■Шг''- тп

Будівничі держави.........................................7

Світле джерело............................................ 29

За волю і Батьківщину............................. 53

Славетні вчені.............................................. 65

З думкою про майбутнє.......................... 83

Княгиня Ольга зустрічає тіло князя Ігоря.Художник В. Суриков, 1915 р.

КНЯГИНЯ ОЛЬГА (р. н. близько 890-969)

. . .Стародавні літописи практично нічого не говорять

про походження і юність Ольги. Вона народилася у Пскові й належала до знатної родини. Ольга стала дружиною київського князя Ігоря, людини войовни- % чої, але не дуже розумної. Ігор прагнув збільшити доходи своєї скарбниці за рахунок воєн і податків. Війни проти Візантії та походи на Закавказзя були невдалими, а збільшення поборів і данини викликало невдоволення в усіх племенах Русі. У 945 р. Ігор був убитий деревлянами. Ольга залишилася сама з три­річним сином Святославом.

Княгині довелося почати своє правління з приду- Пам’ятник шення повстання деревлян. Легенди розповідають про жор-княгині Ользі в м. Києві стокі каральні заходи, до яких нібито вдалася княгиня під час

придушення повстання. Вона знищила або перетворила на рабів деревлянську знать. Княгиня розуміла, що самі лише

жорсткі заходи не дадуть результатів. Вона встановила чіткі роз­міри податків і визначила місця збору данини, які називалися погостами. Ольга прагнула миру з сусідніми країнами. Вона під­тримувала гарні відносини з Німеччиною, Польщею, Візантією. Поступово змінювався її світогляд. Ольга прийняла християн-

І

клнкнчм. шат%псл;

ство (швидше за все близько 955 року). Повідомлення літописів суперечливі, тому важко назвати точне місце і час хрещення Ольги. Це відбулося в Києві або Кон­стантинополі. Ольга перебувала з візитом у візантій­ській столиці, зустрічалася з імператором і підписала союзну русько-візантійську угоду. Не всі міждержавні питання вдалося вирішити — після війни, яку розпочав за кілька років до своєї загибелі князь Ігор, відносини з Візантією залишалися складними. У 956 р. княгиня відправила послів до німецького імператора Оттона І.

Ольга намагалася вмовити свого сина Святослава теж стати християнином, але молодий князь рішуче відмовився. У 957 р. Ольга передала синові владу, але продовжувала брати активну участь у політичному житті Київської держави. Святослав багато воював, що дуже не подобалося Ользі. Княгиня сама правила

країною під час його походів. У 968 р. їй з трьома онуками довелося пережити облогу Києва, коли місто оточили печеніги. Ольга рішуче виступала проти плану Святослава перенести столицю з Києва в Переяславець на Дунаї.

Княгиня Ольга померла 11 липня 969 р.

Бій полку князя Ігоря з гголовцями. Мініатюра з Радзивілівського літопису

Свята рівноапостольна княгиня Ольга

Святе хрещення княгині Ольги. Літографія, 1836р.

р̂Л(ЛлдЛА,а

Княгиня Ольга — велика княгиня київська, належить до найвидатніших політиків середньовічної Європи. Правила Руссю в 945-957рр. Змогла відновити єдність Русі, посилила князівську владу, покращила систему оподаткування. Княжіння Ольги стало поворотом в історії Київської Русі, яка ввійшла в політичну систему християнського світу. Завдяки її мудрості держава не потрапила в залежність ані від Візантії, ані від Германії. Княгиня Ольга була проголошена святою.

ВОЛОДИМИР ВЕЛИКИЙ (КРАСНЕ СОНЕЧКО)(р. н. близько 960-1015)

Собор Святого Володимира, побудований в середині X IX ст. на честь хрещення Володимира, яке відбулося в Херсонесі

Володимир був позашлюбним сином князя Святос­лава Ігоровича. Малолітнього Володимира батько від­правив у Новгород — управляти віддаленими від Києва північними територіями. Після загибелі Святослава між його синами почалася боротьба за владу. Володи­мир, спираючись на допомогу новгородців і варягів- найманців, переміг брата Ярополка й наказав своїм охоронцям-варягам убити брата (980 р.) Перші роки правління Володимира стали періодом постійних воєн. Князь воював з Польщею (981 р.), слов’янським плем’ям в’ятичів (982 р.), литовцями-ятвягами (983 р.). У 984 р.

дружинники Володимира боролися з радимичами, а ще через рік — з волзькими булгарами. Територія Русі розширялася за рахунок приєднання великих територій на заході сучасної України. Воло­димир зміцнював свою владу не тільки силою зброї — він спробу­вав провести релігійну реформу. На той час слов’яни були язич­никами й поклонялися багатьом богам. У кожному слов’янському племінному союзі був свій головний бог. Князь Володимир ува­жав, що в його державі повинен бути один головний бог, від якого

він нібито отримав владу; інші боги відігравали другорядну

Пам’ятник князю Володимиру, м. Київ

роль. Володимир наказав побудувати в Києві капище — місце для молитов язичницьким богам. Там поставили ідолів різних богів, але головним Володимир наказав уважати Перуна, якому поклонялися поляни. Це плем’я жило в районі Києва, на його підтримку спирався великий князь. Ця реформа не дала результатів: жителі далеких зе­мель відмовлялися визнавати Перуна головним богом тільки через те, що йому поклоняється князь. У 987 р. Володимир прийняв хрис­тиянство, а в 988 р. став запроваджувати нову релігію у своїй державі.Хрестили слов’ян грецькі священики, які приїхали з Візантії. Далеко не завжди люди приймали християнство добровільно. Пройшло кілька століть, поки християнство повністю витиснуло стару віру.

Після прийняття християнства Володимир дуже змінився. При­пинилися загарбницькі війни, князь безкоштовно роздавав питво і їжу бідним людям, відкривав школи, будував церкви. У Києві з’явилися перші великі споруди з каменю: Десятинна церква, кня­зівський палац, вежі. Були побудовані також нові захисні вали на­вколо Києва й ціла система фортець на ріках Стугна, Десна, Сула, СвятийТрубіж, Ірпінь. У фортецях і на заставах службу несли дружинники князь Володимир.

й ратники Володимира. Діяльність Володимира сприяла розвитку Новгород,

господарства й культури Русі, посиленню її впливу у світі.

Хрещення Володимира в Корсуні. Мініатюра з Радзивілівського літопису

Князь Володимир — один з найвидатніших державних діячів Русі. Великий князь київський. Правив Київською Руссю в 980-1015рр. Зробив багато для захисту кордонів держави, запровадив у країні християнство. Намагався зміцнити єдність країни, посилити її вплив у світі. Прагнув позитивних змін у суспільстві і в управлінні державою. Під час його правління були введені в обіг карбовані золоті та срібні монети із зображенням ^тризуба. Ушановується православною церквою як ОщШ святий рівноапостольний. ■

Софійський собор, м. Київ

ЯРОСЛАВ МУДРИЙ (р. н. близько 978-1054)

Ярослав не був улюбленим сином свого батька. Фізично слабкого і кульгавого юнака Володимир від­провадив у далекий Новгород. Там, на півночі Русі, Ярослав набув досвіду керування великими землями. Він багато читав, любив науки, збирав книги.

У 1014 р. між Ярославом і Володимиром виникли розбіжності, які ледь не переросли у війну між бать­ком і сином. У 1015 р. Володимир помер, владу в Києві захопив його старший син Святополк Окаянний. Во­лодимир збирався передати владу над Руссю своєму улюбленому синові Борису, але не встиг цього зроби­ти. Святополк наказав убити своїх братів Бориса,

Гліба й Святослава. У боротьбу зі Святополком вступив і Яро­слав. За підтримки новгородців і варягів він двічі виганяв Свя- тополка з Києва. Остаточно Ярослав розбив війська Святополка на річці Альта в 1019 р.

Ярослав багато зробив для зміцнення Русі. Разом зі своїм братом Мстиславом Чернігівським він відвоював у поляків за­хоплені ними Червенські міста на заході

Русі. На річці Сян було побудовано місто-фортецю Ярослав. Війська

Ярослава воювали в Прибалти-

Ярослав Мудрий — великий князь київський. Видатний державний і культурний діяч, далекоглядний політик. Зробив Київську Русь найбільшою державою Європи, наблизив її культуру до вер шин християнської цивілізації.За результатами інтерактивного опитування на «Інтері» у 2008році він був обраний «Великим українцем № 1».

ці, на землях естів було побудовано місто Юр’єв (Тарту). У 1036 р. біля Києва війська Ярослава розгромили печенігів. Ярослав був змушений воювати, хоча волів жити у мирі з сусідами. Він намагався укладати політичні союзи, вико­ристовуючи сімейні зв’язки. Сам князь був одружений зі шведською принцесою, його сестра стала польською коро­

левою, двоє синів узяли за дружин принцес Польщі Візантії, а три дочки стали королевами Франції, Угорщини, Норвегії.

Ярослав склав перший збірник законів Русі, відомий як «Руська правда» або «Правда Ярос­лава». Князь відкривав школи, будував церк­

ви. У 1037 р. в Києві розпочалося будівництво Софійського собору. Через два роки в Київ був

призначений перший митрополит. З’явилися великі монастирі, і зокрема Києво-Печерський.

Вони стали центрами книгописання й освіти. Ярослав Мудрий мав величезний авторитет у Київській Русі та в сусідніх державах.

Храм Святої Софії та Золоті ворота — подарунок Я. Мудрого

Золоті ворота, м. Київ

Саркофаг Я. Мудрого в Софійському соборі, м. Київ

Віра в силу закону — головне в діяльності В. Мономаха. Фрагмент зовнішнього оздоблення Храму Христа Спасителя, м. Москва

ВОЛОДИМИР МОНОМАХ (1053-1125)

Батьком Володимира був Всеволод Ярославич (1078-1093), третій із синів Ярослава Мудрого. Ма­ти — візантійська принцеса Марія, дочка імператора Костянтина IX Мономаха. Прізвище діда стало пріз­виськом онука.

Ще у дитинстві Володимир виявляв неабиякі зді­бності: був дуже розумним, багато читав, прекрасно знав військову справу. У 13 років він виконував від­повідальні доручення батька. У 1073 р. Володимир побачив, як між його батьком і дядьками Святославом та Ізяславом спалахнула війна. Володимир добре ро­зумів, що ворожнеча між князями може призвести до

загибелі Русі. Прагнення зміцнити державу визначало всю політику Володимира.

У 1093 р. після смерті батька Володимир міг би стати вели­ким князем київським, але це було б порушенням заповіту Ярослава Мудрого. Не бажаючи починати міжусобну війну, Володимир визнав великим князем Святополка Ізяславича. Володимир став ініціатором скликання трьох з’їздів князів. У 1097 р. в замку Любіч князі домовилися припинити війни

між собою, визнати Русь загальним володінням, але кожний князь обіцяв не зазіхати на землі сусідів. Дру­гий з’їзд пройшов у Вітічеві в 1100 р., а третій відбувся в 1103 р. біля Долобського озера. Князі вирі­шили підтримувати мир усередині країни

Володимир Мономах — великий князь київський, видатний державний і політичний діяч, талановитий полководець і письменник. Увійшов в історію як справедливий правитель, який прагнув законності в усіх сферах громадсько- політичного життя. Під час свого правління (1113-1125) зміцнив державу, всебічно сприяв розвитку освіти й культури Київської Русі.

«Шапка Мономаха» ■ символ влади давньоруських князів

й разом боротися проти половців. Ці кочовики постійно нападали на Русь протягом майже ЗО років. У 1103,1107, 1109, 1111 роках об’єднані сили Русі здійснили успішні військові походи і розгромили половців.

У 1113 р. Володимир, який до того князював у Пере­яславі, став великим князем київським. Він доповнив «Руську правду», обмежив прибутки лихварів і сваволю чиновників, поліпшив становище селян.

Володимир Мономах відомий також як видатний мислитель і літератор. Кращим його твором є «Повчання дітям» (1117 р.), у якому старий князь визначає моральні принципи, за якими слід жити його нащадкам. «Що доброго ви вмієте, того не забувайте, а чого не вмієте, тому вчитеся... Тому що лінощі всьому злому мати, що людина вміє, то забуде, а чого не вміє, тому навч иться». Князь і сам навчався все жи ття,Ніп мав величезний авторитет у країні й за її межами.

Помер Володимир Мономах 19 травня 1125 р.

Михайлівський Золотоверхий монастир, м. Київ

З ім’ям Володимира Мономаха був пов’язанийрозквіт малярства і письменництва, церковного та світського будівництва. Саме за часів його правління постав у Києві величний Михайлівський Золотоверхий монастир, був збудований перший кам’яний палай,. За ініціативою В. Мономаха була укладена знаменита «Повість минулих літ».

ДАНИЛО ГАЛИЦЬКИЙ (1201-1264)

Данило був сином Романа Мстиславича, волинсько­го князя, що в 1199 р. об’єднав Волинське й Галицьке князівства в одну державу Після приєднання Києва навіть з’явилася перспектива утворення великої держа­ви на півдні Русі, але в 1205 р. Роман загинув і сусідні правителі розірвали на частини його князівство. Стар­шому синові Романа Данилу знадобилося 33 роки для того, щоб повернути собі владу спочатку над Волинню (1219 р.), а потім над Галичиною (1238 р.) У 1239 р. Да­нило приєднав до цих земель Київ. Боротьба за спад­щину батька велася у важких умовах: на володіння Данила нападали війська Польщі, Угорщини, чернігів­

ських князів, німецьких лицарів, відбувалися бунти галицьких бояр. Найбільше випробування Данилу довелося витримати в 1240-1241 рр., коли на територію його держави вторглися монголо-татари. Галицько-Волинське князівство назавжди втратило Київ і територію сучасної Молдови. У Данила були два основні завдання: відновити господарство країни й домог­тися її незалежності від монголо-татар. Князь подолав опір бояр, побудував нові міста, запросив у них ремісників з Русі та сусідніх країн. Новою столицею князівства став Холм.

У 1256р. Данило заснував місто Львів, що назвав

на честь свого сина — Лева і і * ,

Данило Романович Галицький — видатний історичний діяч України, перший король Галицько- Волинських земель, будівничий держави на заході сучасної України. У винятково тяжких умовах зміг відновити й зберегти єдину державу, побудувати нові міста, налагодити дипломатичні стосунки з багатьма державами Східної Європи, папським Римом, Золотою Ордою. Сприяв розвитку культури й господарства на заході України. .

Князь дуже сподівався на допомогу єв­ропейських держав у боротьбі з монголо- татарами. Він вів переговори з Папою рим­ським Інокентієм IV, який обіцяв органі­зувати хрестовий похід проти монголів. Данило й Інокентій IV домовилися про те, що Галицько-Волинські землі визнають релігійну єдність із Римом, а Данило при­йме королівську корону. У 1253 р. Данила

було короновано в місті Дорогичині, Папа хрестовий похід, але європейські ли­

царі не поспішали взяти в ньому участь. У 1254 р. Данило був змушений само­тужки розпочати війну проти монголо-татар.Йому вдалося відтиснути монголів з частини Правобережжя, але в 1258 р. велике монгольське військо вторглось у Галицько-Волинське королів­ство. Данило був змушений визнати владу Орди і зруйнувати укріплення майже всіх міст.

Данило Галицький помер у 1264 р. в місті Холм Він був видатним політиком і полководцем, але над звичайно важке міжнародне становище не дозволи­ло йому домогтися відновлення незалежності держави. Данило Галицький залишився в пам’яті нащадків як один з найбільш мудрих, відважних і далекоглядних князів Русі.

Пам’ятник Данилу Галицькому, м. Львів

ПрапорБогдана Хмельницького

Пам’ятникгероям визвольної війни українського народу 1648-1954 років.(Іван Богун,Богдан Хмельницький, Максим Кривоніс), м. Жовті Води

Богдан-Зиновій Хмельницький народився в грудні 1595 р. у родині українського шляхтича й козачки. Його батько обіймав різні посади на службі в поль­ських магнатів, служив у реєстровому козацькому війську. Богдан здобув прекрасну освіту, знав кілька мов. Як і батько, він служив у реєстровому війську, брав участь у війнах проти Туреччини й Росії. Богдан обіймав посади писаря і сотника, брав участь у козаць­ких повстаннях 30-х років XVII століття, відстоював права та вольності козаків. У 1647 р. його несправед­ливо позбавили права власності на хутір Суботів, а потім заарештували.

Наприкінці 1647 р. Б. Хмель­ницький утік на Запоріжжя й закликав козаків до повстан­ня. З лютого 1648 р. він став козацьким гетьманом. У трав­ні 1648 р. війська Хмельниць­кого розгромили польську ар­мію під Жовтими Водами

БОГДАН ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ (1595-1657)

й Корсунем. До кінця 1648 р. на значній частині України було встановлено владу повсталих, почалося формування Україн­

ської козацької держави. Війна з Річчю Посполитою тривала, со­

юзниками українців виступали кримські татари. У 1651 р. татари зрадили Хмельницького. Це призвело до поразки під Берестечком. Б. Хмельницький прагнув зберегти ко­зацьку державу, він почав переговори з Московським царством про союз. У березні 1654 р. цар Олексій затвердив «Статті Богдана Хмельницького» («Бе­резневі статті») — текст міждержавного договору між Україною та Росією. Російські й українські війська завдали кілька важких поразок Речі По­сполитій, але в 1656 р. цар припинив бойові дії й підписав перемир’я з поляками.

Б. Хмельницький був украй незадово- лений цими діями і для продовження війни проти Речі Посполитої уклав союз із Трансільванією, налагоджував дипломатичні контакти зі Швецією.Звістка про поразку трансільванців пі­дірвала здоров’я гетьмана. Богдан Хмельницький зненацька помер 27 лип­ня 1657 р. Український гетьман зали­шився в пам’яті народу як великий пол­ководець і державний діяч. Націо­нально-визвольна війна під керівництвом Хмельницького привела до утворення української держави —Гетьманщини.

Пам’ятник Б. Хмельницькому, 1888 р., м. Київ

Богдан Хмельницький ~ гетьман Війська Запорозького. Видатний політичний і державний діяч, дипломат,, полководець, засновник Української козацької держави. Борець за національне й релігійне визволення українського народу. Досяг великих успіхів у процесі державотворення.

ІВАН МАЗЕПА (1639-1709)

І. Мазепа-Колединський народився в 1639 р. в роди­ні українських шляхтичів. Його батько, Степан-Адам підтримав Б. Хмельницького під час великого повстан­ня. Юний Мазепа навчався в Польщі, Німеччині, Франції, Італії, Голландії, а потім служив при дворі польського короля Яна II Казимира. І. Мазепа був пре­красним дипломатом і політиком. Він перейшов на службу до Петра Дорошенка, виконував його дипло­матичні доручення й одночасно був ротмістром на­двірної корогви (особистої охорони гетьмана). Під час виконання доручення гетьмана І. Мазепа потрапив у полон до запорожців. Кошовий отаман І. Сірко видав

полоненого лівобережному гетьманові І. Самойловичу. Ця подія мала великий вплив на подальшу долю І. Мазепи. Гетьман І. Самойлович був у захваті від ерудиції та рівня осві­ти молодого бранця. Незабаром І. Мазепа став вихователем його дітей, радником, а потім і генеральним осавулом ліво­бережного війська. Хитрість і розум дозволяли Мазепі швид­ко просуватися по службі. У 1687 р. він і група старшин зааре­штували І. Самойловича. Новим гетьманом став І. Мазепа.

На полі під Полтавою вирішувалася доля України.Музей полтавської битви. Фрагмент діорами, м. Полтава

Головна мета гетьмана полягала в об’єднанні всієї Укра­їни під його владою. І. Мазепа розумів, що це можливо тільки за підтримки Росії й повної лояльності старшин і церкви. Гетьман роздав величезну кількість маєтків стар­шинам, збудував на свої гроші храми, домігся розширення Києво-Могилянського колегіуму й перетворення його на академію (1701 р.). На гроші І. Мазепи в Європі навчалися десятки талановитих молодих українців. У 1704 р. під час Північної війни війська І. Мазепи за вказівкою Петра І зайняли Правобережну Україну й придушили народне повстання С. Палія. Здавалося, що мрія Мазепи про єдину Україну втілилася у реальність, але незабаром він зрозумів, що цар має намір у майбутньому обмежити владу гетьмана й поступово ліквідувати українську державність. З 1705 р. І. Мазепа почав таємні переговори з ворогами Петра І — поль­ським королем Станіславом Ліщинським і шведським коро­лем Карлом XII. Коливання Мазепи закінчилися після того, як восени 1708 р. шведська армія вступила на землі України. На початку листопада 1708 р. І. Мазепа й частина козаків пе­рейшли на бік шведів. Для більшості українців дії гетьмана були незрозумілі, народ його не підтримав. У червні 1709 р. шведські війська були розгромлені під Полтавою армією Пе­тра І. Шведський король і Мазепа з залишками війська були змушені відступити в турецькі володіння. Старий гетьман важко переніс поразку під Полтавою і крах усіх своїх надій. Помер І. Мазепа у вересні 1709 р. в місті Бендери.

Поразка І. Мазепи повністю перекреслила надію на від­новлення єдиної Українськоїкозацької держави. Пам’ятник Івану Мазепі

в селі Мазепинці Київської області

І. Мазепа — гетьман України. Видатний державний діяч, меценат, поет. Намагався відновити єдину Українську козацьку державу. Одна з найбільш відомих і складних постатей української історії.

Полтавській бій. Художник Д. Мартен

ПИЛИП ОРЛИК (1672-1742)

Булава гетьмана УкраїниПилипа Степановича Орлика

Пилип Орлик народився у 1672 р. в Литві, у селі Косуті недалеко від Вільнюса. Його предки походили з Чехії, але в XVII столітті родина переїхала до Великого князівства Литовського. Бать­ко Пилипа Орлика Степан був католиком, а мати Ірена Малаховська — православною. Освіту майбут­ній гетьман здобув у єзуїтському колегіумі у Вільню­сі, а в 1694 р. закінчив Києво-Могилянський колегіум і працював писарем у канцелярії Київського митро­полита. Незабаром на здібного писаря звернув увагу І. Мазепа. Кар’єра Орлика швидко пішла вгору. Не­забаром він одру-жився з дочкою полтавського пол­

ковника Ганною Герцик. З 1699 р. Пилип Орлик — старший писар в І. Мазепи, а з 1706 р. — генеральний писар і управи­тель (регент) справами Генеральної військової канцелярії. Він був також найближчим радником І. Мазепи. П. Орлик не завжди схвалював дії Мазепи, але ніколи не зраджував свого благодійника. Після виступу гетьмана проти Петра І генеральний писар теж приєднався до мазепинців. Орлик важко переживав поразку Мазепи й супроводжував його в Бендери. Там 5 квітня 1710 р. Пилипа Орлика було обрано новим гетьманом. Орлик розумів, що всі біди України в ми­нулому багато в чому викликані безконтрольною владою

Пилип Орлик — гетьман України у вигнанні. Автор першої української Конституції, один з найбільш освічених людей свого часу. Вирізнявся широким кругозором, глибоким розумінням проблем суспільного життя, щирим патріотизмом. Як далекоглядний політик П. Орлик випередив свій час, але йому не вдалося вибороти незалежність України. Гетьман залишився в пам’яті нащадків як великий патріот України й автор демократичної Конституції.

гетьманів і старшин, віддаленістю їхніх інтересів від праг­нень простих козаків. Щоб уникнути цього в майбутньо­му, Орлик наполіг на затвердженні розробленого ним документа, який називався «Пакти й Конституції законів і вольностей Війська Запорозького». На думку П. Орлика, монархічні режими поступово відходять у минуле —Україна потребує ефективних законів зі збереженням і поглибленням принципів демократії. Конституція Орли­ка передбачала, що Україна буде козацькою державою з республіканським устроєм. Владу гетьмана й старшин передбачалося обмежити, підсилити роль Генеральної військової ради й Генерального військового суду. Гетьман повинен був покласти край зловживанням з боку стар­шини, православна віра визнавалася державною. Текст документа був складений українською мовою і ла­

тиною.Орлик добре розумів,

що для здійснення прин­ципів конституції на практиці необхідно спо­чатку встановити контроль над Україною. У 1711 р. Орлик уклав союз із татарами проти Росії й наприкінці зими

українсько-татарські війська вступили на Правобережну

Іван Мазепа та Пилип Орлик. Невідомий художник. X IX ст.

Україну. Дуже швидко з’ясувалося, що татари прийшли в Україну лише для того, щоб грабувати. Частина татар здійснила набіг навіть на Слобідську Україну. Все це призвело до того, що козаки й селяни перестали під­тримувати Орлика — спроба встановити контроль над Україною провалилася. Для Орлика настали десяти­ліття вигнання, він постійно шукав допомоги в урядів іноземних держав, які були б готові до боротьби за звільнення України: у 1714 р. він приїхав у Швецію, у 1720 р. — у Німеччину, потім у Францію, звідти в Туреччину. Але всі ці спроби виявилися невдали­ми: ніхто не хотів вести боротьбу з Росією заради здійснення мрії Орлика про незалежну Україну.

Пилип Орлик помер у місті Яси (зараз Румунія) у травні 1742 р.

Охоронний універсал та рукопис конституції Пилипа Орлика

М і

с

у " и4 ✓

еу < - , ’•'?„/,. о 5*?-

■*Ч-«ь,.

Після поразки Мазепи ставлення російської влади до автономної гетьманської України різко погіршило­ся. Спочатку Петро І, а потім імператриця Анна забо­ронили козакам обирати нових гетьманів. Лише з при­ходом до влади імператриці Єлизавети гетьманство було відновлене. Велика заслуга в тому братів Олексія і Кирила Розумовських. Олексій Розумовський (Ро­зум) був простим козаком із села Лемеші на Чернігів­щині. З 1731 р. він співав у придворній капелі в Петер­бурзі. Там його помітила й покохала дочка Петра І Єлизавета. Спочатку Олексій був фаворитом царівни, а в 1742 р. Єлизавета й Олексій таємно обвінчалися.

Чоловік цариці не втручався в політику, але пам’ятав про свою Батьківщину й просив дружину відвідати Україну. У 1744 р. імператриця Єлизавета побувала на батьківщині чоловіка, де йому і козацьким старшинам удалося дістати згоду на від­новлення гетьманства. Єдиною умовою Єлизавети було те, що гетьманувати повинна абсолютно надійна і вірна престолу

особа — молодший брат Олексія Кирило. Здавалося, що юнак зовсім не підходить для цієї ролі. Він був ще дуже молодий і перебував за кордоном, навчаючись в універ­ситетах Геттінгена й Страсбурга. Кирило повернувся до

Петербурга у 1745 р. і через рік став президентом ім­ператорської Академії Наук. Тоді йому було всього

18 років. Молодий президент підтримував наукову

Кирило Розумовський — останній гетьман України, видатний { державний діяч, меценат, президент імператорської Академії { Наук. Був виразником прагнень освіченої та заможної частини українського суспільства щодо відновлення прав і свобод України; всі свої зусилля спрямував на розвиток Української автономної держави, покращення системи освіти, судочинства, модернізацію збройних сил, забезпечення політичних прав українського козацтва.

КИРИЛО РОЗУМОВСЬКИЙ (1728-1803)

діяльність видатного російського вченого М. Ломоносова.У 1747 р. уряд імператриці видав указ про відновлення геть­манства, але формально. К. Розумовського було обрано геть­маном тільки в лютому 1750 р. на раді в місті Глухів. Своєю резиденцією новий гетьман вирішив зробити Батурин, що був раніше столицею І. Мазепи.

У перші роки свого гетьманства Розумовський перебував головним чином у Петербурзі, Гетьманщиною ж керувала гетьманська канцелярія на чолі з Г. Тепловим. Це не означає, що Розумовський не цікавився справами України. На його настійну вимогу почалася перебудова Глухова й Батурина.У Глухові побудовано чудовий палац, діяв оперний театр, в Батурині планувалося відкрити університет. Розширилася автономія України, Гетьманщину було виведено з підпоряд­кування Сенату. До складу Гетьманщини тепер входила не лише Лівобережна Україна, але також Київ і Запоріжжя. З 1760 р. К. Розумов­ський переїхав до України і розпочав серйозну судову реформу, зайнявся мо­дернізацією козацького війська. У полках проводилася стандартизація озбро­єння, уводилися однострої, козаків навчали сучасним методам ведення кінного бою. К. Розумовський піклувався й про освіту козацьких дітей, які обов’язково повинні були навчатися в школі. Він також мріяв, щоб посада гетьмана стала спадковою в його родині. Катерина II, що стала імператрицею в 1762 р., про­водила політику централізації управління державою й не збиралася розши­рювати автономію України, а тим більше закріплювати її за родиною Розумовських. Вона змусила К. Розумовського від­мовитися від посади гетьмана. 10 листопада 1764 р. було ви- Сучасніш вигляд

„ т-ч палацу Розумовськогодано указ про скасування гетьманства. Поступово в К. Ро- вм ^атуринзумовського відібрали й інші посади, його було відсторонено від участі в політичному житті.Наступні роки Розумовський не відігра­вав серйозної ролі в житті Російської імперії. У 1794 р. він остаточно пере­їхав зі свого підмосковного маєтку до Батурина. У Батурині на гроші Розу­мовського побудовано Покровський собор, Воскресенську церкву й па­лац. У винятково складних умовах гетьман Розумовський зробив дуже багато для розвитку України.

К. Розумовський. Художник Луїс Токе

ПАВЛО СКОРОПАДСЬКИЙ (1873-1945)

Павло Скоропадський походив зі стародавнього ко­зацького роду. Його предок Федір брав участь у ви­звольній боротьбі під керівництвом Богдана Хмель­ницького. Інший предок Павла — Василь Скоропадсь­кий — був рідним братом гетьмана Івана Скоропадсь­кого. У XIX ст. родина Скоропадських належала до вищої знаті Російської імперії й мала великі маєтки на Полтавщині. Родина зберігала українські традиції, цікавилася минулим своєї Батьківщини. Усе це дуже вплинуло на світогляд майбутнього гетьмана.

У 1893 р. корнет Скоропадський розпочав службу у гвардійському Кавалергардському полку. У 1904 р. молодий офіцер добровільно пішов на війну з Японі­єю, командував сотнею 2-го Читинського козацького полку. Його кар’єра при дворі була дуже успішною. У 1912 р. він здобув звання генерал-майора, у першу світову війну командував 1-ю гвардійською кавале­рійською дивізією. У 1917 р. генерал-лейтенант Ско­ропадський командував 34-м армійським корпусом на Україні. На початку Української революції П. Ско­ропадський активно підтримав ідею державотво­рення й розбудови української армії. У липні-жовтні1917 р. він здійснив українізацію свого корпусу, що став називатися 1-м Українським корпусом і нарахо­вував 60 тисяч вояків. Солдати Скоропадського мо­гли стати основою українського війська. Генерал мав величезну популярність в армії та країні, але його по-

Визолочені кіраса, каска та палаш гляди ЩОДО необхідності створення регулярної армії офіцера Кавалергардського полку

Молебень на Софійській площі з нагодщ обрання П. Скоропадського гетьманом України. Київ, 29 квітня 1918р.

не знайшли підтримки в керівництва Української Центральної Ради. Непро- фесіоналізм її керівників у військовому питанні обурював Скоропадського.У грудні 1917 р. він добровільно пішов зі служби. Його корпус було розформо­вано. Вторгнення більшовиків узимку 1917-1918 рр. викликало глибокий біль у душі генерала. Центральну Раду було врятовано тільки завдяки вступу на територію України німецьких і австро- угорських військ, але керівники Ради не врахо­вували власних помилок і не могли ефективно керувати країною. 29 квітня 1918 р. на з’їзді хлі­боробів у Києві П. Скоропадського було прого­лошено гетьманом всієї України. Ні­меччина підтримала обрання гетьмана й утворення Української держави.

Перед Скоропадським стояли дуже складні завдання: відновити державний апарат, судову систему, транспорт, збір податків, систему освіти; створити укра­їнську армію. П. Скоропадський уважав, що для виконання цих завдань необхідні твердий внутрішньополітичний курс і підтримка Австро-Угорщини та Німеч-

Учасники з ’їзду Вільного козацтва, обравшого Павла Скоропадського своїм гетьманом. Листопад 1917 р.

Павло Скоропадський — видатний політичний діяч, генерал, гетьман Української держави в 1918р. Намагався створити незалежну Українську державу, припинити політичне протистояння в країні, забезпечити добробут населення. Найбільших здобутків досяг у розвитку української освіти й культури.

П. Скоропадський на параді українських військ.Київ, 15 серпня 1918 р.

П. Скоропадський на параді українських військ.Київ, 15 серпня 1918 р.

чини. Улітку 1918 р. в Україні знову запрацювали за­води, транспорт, з’явився проект аграрної реформи. Велика увага приділялася розвитку системи освіти українською мовою: відкрилися українські університе­ти в Києві й Кам’янець-Подільському, державний архів, національна бібліотека, Українська Академія Наук, 150 українських гімназій. Але українські селяни нега­тивно ставилися до Скоропадського: землі поміщиків не були розділені, німецькі війська забирали значну частину врожаю. Гетьман ніяк не міг вплинути на своїх союзників, бо німецький і австрійський імператори роз­глядали Україну як продовольчу базу для своїх країн. Німці й австрійці були проти створення сильної укра­їнської армії.

У жовтні-листопаді 1918 р. Австро-Угорщина й Ні­меччина зазнали поразки в Першій світовій війні. П. Скоропадський вирішив, що тепер загроза нового вторгнення більшовиків стала реальною. 14 листопада1918 р. він видав «Грамоту» про федерацію України з небільшовицькою Росією, тобто про союз з російськи­ми білогвардійцями. Представники українських рево­люційних партій, які раніше входили в Центральну Раду, сприйняли цейкрок як зраду інтере­

сів України й закликали її громадян до боротьби проти гетьмана. Потужне повстання охопило всю країну. 14 грудня 1918 р. П. Скоропадський від­рікся від влади й виїхав у Німеччину. 16 квітня 1945 р. на станції Платлінг він був поранений осколком американської бомби. 26 або 28 квітня 1945 р. П. Скоропадський помер.

Гетьман Скоропадський очолив країну під час глибокої внутрішньої кризи й доклав чи­малих зусиль для відновлення й нормального розвитку держави. Позитивні мотиви його ді­яльності не були зрозумілі багатьом сучасни­кам, що призвело не тільки до особистої траге­дії Скоропадського, а й до дуже важких нас­лідків для всієї України.

Державний візит до Німеччини, 1918 рік. Зліва направо: генерал- фельдмаршал фон Гінденбург, гетьман Павло Скоропадський, генерал фон Людендорф

Петро Могила — митрополит Київський. Один з видатних діячів України XVII століття. Відстоював ідею пошуку взаєморозуміння у відносинах між православними й католиками. Сприяв відновленню діяльності православної церкви в Україні. Позитивно вплинув на розвиток православ’я й системи народної освіти в країні.

Петро Могила походив з дуже знатної родини. Його \ \ батько був господарем (князем) Молдови. Після смерті, \ батька Петро з матір’ю переїхали до України. Спочатку- він навчався у Львівській братській школі, а пот|м«'іО\ у Франції: у єзуїтському колегіумі та в Паризькому у ні- , верситеті. Після повернення з Франції Петро Могила служив в армії, брав участь у Хотинській війні. Але вій­ськова кар’єра не стала для нього головною. З 1622 р. Петро жив у Києві, часто зустрічався з митрополитом Іовом Борецьким, який поступово став його духовним наставником. У 1625 р. П. Могила прийняв чернецтво. Знатне походження, прекрасна освіта й підтримка з боку

Борецького зробили його одним з найвпливовіших діячів пра­вославної церкви. У 1627 р. Петро Могила став архімандритом Києво-Печерської лаври, а в 1632 р. після смерті Борецького — митрополитом Київським. Одним з першочергових завдань для нього було визнання православної церкви новим польським королем Владиславом IV. Це було дуже важливо, оскільки після Берестейської унії 1596 р. влада Речі Посполитої відмовлялася визнавати православ’я на території України. Багато храмів пе­рейшло під контроль прихильників унії. Могила домігся лега­лізації православної церкви в Україні. Король підписав «Статті для заспокоєння руського народу». Згідно з цим документом король визнавав існування православної церкви на чолі з ми­

трополитом і чотирма єпископами. Церква отримала право вільно здійснювати богослужіння, будувати або віднов­лювати церкви й монастирі, школи й друкарні. Право-

ПЕТРО МОГИЛА (1596-1647)

Пам’ятник П. Могилі біля Київської духовної семінарії, м. Київ

славним було повернуто багато храмів, почалося відновлення зруйнованих церков. Із Софійського собору вигнали прихиль­ників унії. П. Могила наглядав за суворим дотриманням по­рядку священиками й парафіянами. У 1632 р. Лаврська школа об’єдналася з Київською братською школою. Так було засновано Києво-Могилянський колегіум, який з 1701 р. став називатися Києво-Могилянською академію. З ініціативи П. Могили поча­лися розкопки на місці Десятинної церкви — першого кам’яного храму, побудованого ще за князя Володимира Великого. П. Мо­гила сприяв розвитку православ’я також у Молдові. Там були відкриті православні друкарні й навчальні заклади. П. Могила був автором декількох богословських творів. Найвідоміші з них «Служебник», «Хрест Христа Спасителя», «Анфологіон», «Єв- хологіон». Сучасники визнавали П. Могилу одним з найбільш

впливових діячів свого часу. Він здій­снив оновлення православного бо­гослужіння, що значно вплинуло на подальший розвиток України.

«Требник»Петра Могили, 1646р.

ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА (1722-1794)

Григорій Савич Сковорода народився у 1722 р. на Полтавщині в селі Чорнухи в козацькій родині. З юно­го віку він прагнув до знань, багато читав. Любив му­зику, складав вірші, пробував себе в ролі композитора. Григорій добре закінчив полкову школу і в 12 років вступив до Києво-Могилянської академії. У 1741 р. його запросили служити в придворній співочій капе­лі (молодий Сковорода мав прекрасний голос). Він співав у складі імператорської придворної капели і навіть брав участь у святкуванні з нагоди коронації російської імператриці Єлизавети. Через три роки у почті генерал-майора Ф. Вишневського він виїхав

в Угорщину, де повинен був стати співаком у церкві росій­ського консульства в місті Токай. П’ять років Г. Сковорода подорожував разом з генералом по Австрії, Польщі, Німеч­чині, Італії. У 1751 р., збагачений знаннями (під час пере­бування за кордоном Г. Сковорода продовжував навчатися), він почав врікладати поетику в Переяславському колегіумі. Незабаром з’ясувалося, що погляди на освіту й виховання,

яких дотримується Г. Сковорода, дуже відріз­няються від тих, які прийняті в колегіумі.

Надгробний камінь на могилі Г. С. Сковороди в селі Сковородинівці Золочівського району Харківської області, та 700-літній дуб, точніше, фрагмент його стовбура, в дуплі якого Сковорода любив працювати

Григорій Сковорода — великий український філософ, поет, учений, педагог. Відстоював ідеї просвітництва, концепцію «трьох світів», життєвого призначення і покликання людини. Великий філософ-гуманіст Г. Сковорода намагався розбудити в людей самоповагу, інтерес до життя, природи, віру в Бога.Г. Сковорода був чесною і порядною людиною, його поважали сучасники і добрим словом

згадують нащадки. Г. С. Сковорода вважається найвидатнішою й найпомітнішою постаттю у духовно-культурному житті України.

Г. Сковорода заперечував необхідність без­думного завчання матеріалу, прагнув розбу­

дити інтерес до предмета у своїх учнів. Незабаром у Г. Сковороди виникли протиріччя з керівництвом колегіуму й він залишив роботу. За рекомендацією київського митрополита Т. Щербацького він влаштувався домашнім учителем до сина переяславського поміщика С. Томари. Сковорода пише вірші, прозаїчні твори, поступово розробляє свою філософську кон­цепцію. Він уважав, що в кожного явища або речі є дві приро­ди — видима й невидима. Видима впадає в око, а невидима схована й пізнати її може тільки уважна й наполеглива людина.Для цього слід пам’ятати про існування трьох світів: Всесвіту,Біблії та Людини. Всесвіт величезний, але всі знання про нього за шифровані в Біблії. Людина мала, але може пізнати світ, вивчаючи Біблію. Г. Сковорода вважав, що людина повинна реалізувати себе в тій сфері, яка їй до душі. Людина буде щасливою тоді, коли піз­нає свою сутність і посяде в суспільстві призначене природою місце. Іти проти своїх інтересів і бажань — значить занапастити себе. Г. Сковорода багато мандрував по Україні та Росії. Якийсь час він викладав у Харківському колегіумі, але в основному за­робляв собі на життя як мандрівний учитель. Усі вихованці Сковороди згадували про нього з величезною теплотою. Перу Сковороди належать 18 великих творів і 7 перекладів.

Помер Г. Сковорода 29 жовтня 1794 р. на Харківщині.

Ї5;........... ' 45®

Садиба Г. Сковороди, с. Чорнухи, Полтавська область

Під час перебування в маєтку Степана Томари Г. Сковорода написав значну частину віршів знаменитої збірки «Сад божественних пісень», що стала найбільшим здобутком його поетичної творчості. Відомі твори Г. С. Сковороди — «Байки харківські», філософські трактати «Дві бесіди»,«Діалог», «Розмова про стародавній світ», 1«Алфавіт, або Буквар світу» — й досі мають величезний вплив на українську філософську думку.

Г. С. Сковорода також є автором відомих пісень «Всякому городу прав і права», «Ой ти, птичко, жолтобока».

Іван Петрович Котляревський народився у 1769 р. в Полтаві в сім’ї канцеляриста магістрату. Батько майбутнього письменника хотів бачити свого сина священиком. В 11 років Іван вступив до Полтавської духовної семінарії, де проявився інтерес хлопця до гуманітарних дисциплін. Він легко опанував фран­цузьку, німецьку, грецьку і латинську мови, прочитав багато творів Верґілія, Горація, Овідія. Парубок часто складав невеликі вірші та жартівні твори і давав їх читати своїм товаришам. Молодий Котляревський збирав українські казки, пісні, приказки. У 1789— 1793 рр. він працював канцеляристом, а потім три

роки домашнім учителем у сім’ях полтавських поміщиків. У вільний від роботи час продовжував складати вірші. У роботі над поемою «Енеїда» Іван Котляревський викорис­тав традиції українського бурлеску. Сюжет був узятий з однойменної поеми Верґілія, але зміст виявився абсолютно іншим. Латинський оригінал являв собою героїчний епос, а з-під пера Івана Котляревського вийшла весела, бешкетна поема на українському етнографічному матеріалі. Герої нової «Енеїди» мали римські імена, але суспільство, зображене в поемі, було списане з сучасної Котляревському України. У 1798 р. перші три частини поеми, що поширювалася в ру­кописах (сам Іван Котляревський спочатку не збирався її видавати), без згоди автора були видані в Петербурзі. «Ене­їда» справила разюче враження на сучасників: ніхто не очі­кував, що на «простонародній» мові можна написати вели­кий поетичний твір. Іван Котляревський, сам того не

Ш Ї М

Малюнки А. Базилевича до поеми «Енеїда»

ІВАН КОТЛЯРЕВСЬКИЙ (1769-1838)

Садиба-музей І. П. Котляревського, м. Полтава

очікуючи, зробив українську мову літературною. Він п р а ц юв а в над «Енеїдою» ще ба­гато років, та по­вне її видання ви­йшло вже після смерті автора.

У 1796 р. І. Кот­ляревський вступив на військову службу в Сіверський карабінерний полк. Пись­менник брав участь у війні з Туреччиною, був нагороджений орденом Святої Анни. У 1808 р. вийшов у відставку, два роки працював чиновником у Петербурзі, а з 1810 р. був наглядачем «Будинку для виховання дітей бідних дворян».

У 1812 р. І. Котляревський брав участь у формуванні на Полтавщині 5-го козацького полку. Після війни був одним з ініціаторів створення театру в Полтаві й очолював його протягом 1817-1821 рр. Письменник допоміг викупити з кріпацтва Михайла Щепкіна, видатного українського і російського актора, який блискуче грав у виставах і п’єсах І. Котляревського «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник». П’єса «Наталка Полтавка» та поема «Енеїда» надихнули М. Лисенка на створення однойменних опер.

У 1827-1835 рр. І. Котляревський був піклувальником полтавських «бого­угодних» закладів.

Помер письменник у 1838 р. Похований у Полтаві.

Іван Котляревський — видатний український письменник, драматург, суспільний діяч. І. П. Котляревський одним з перших використав українську мову для написання літературних творів. Завдяки творчим здобуткам письменника розпочалося формування української літературної мови. Він вважається основоположником нової української літератури і нової літературної мови.

Дім-музей в с. Гоголево Ш ш т ь к о ї області

Малюнок М. Гоголя до п ’єси «Ревізор»

Микола Васильович Гоголь народився 20 березня 1809 р. у селі Великі Сорочинці на Полтавщині. Його предки були козаками. У роки Визвольної війни та Руїни були відомі козацькі полковники Ілля й Остап Гоголі. Батько Миколи Гоголя був полтавським поміщиком. Дитинство майбутнього письменника пройшло в бать­ківському маєтку біля Миргорода. Враження дитинства і юності, спілкування з сільськими дітьми та їхніми бать­ками, знання українських народних традицій допомогли йому у майбутньому з дивовижною яскравістю й тепло­тою відобразити життя українців. У 1819 р. Микола всту­пив до Полтавського повітового училища. У 1821 р. Ми­

кола Гоголь став гімназистом Ніжинської гімназії. Уже в цей час виявилися його інтереси до літератури, театру, народної твор­чості. Однокласники відзначали його великий літературний талант. М. Гоголь любив веселі, гумористичні твори, але в житті був замкнутою, іноді потайливою людиною.

У 1828 р. після закінчення гімназії Гоголь переїхав до Петер­бурга. Тут він намагався почати літературну діяльність. Перші літературні спроби в дусі романтизму були вкрай невдалими. У 1829 р. Гоголь став чиновником. Нові враження дали йому матеріал для «Петербурзьких повістей», але слава прийшла до нього завдяки творам на українську тематику. Ніхто з товари­шів по службі не підозрював, що їхній молодий колега пише дивні маленькі повісті, які в 1831-1832 рр. склали цикл «Вечори на хуторі біля Диканьки». «Вечори...» справили величезне вра­ження на читачів. У травні 1831 р. М. Гоголь познайомився з О. Пушкіним, який визнавав за^ ^ щ ^ у к р а їн ц ем величез-

Ч 'МИКОЛА ГОГОЛЬ (1809-1852)

ВДОДІІШВД»гільдій

иь іілш дї/ітпнг,

Микола Васильович Гоголь — великий російський письменник, українець за походженням. На творчість М. Гоголя глибоко вплинули українські традиції, історія, перекази. Він завжди з теплотою згадував свою Батьківщину. Для багатьох читачів перше знайомство з Україною відбулося завдяки його творам. Творчість М. Гоголя мала значний вплив на розвиток української культури. За його сюжетами були створені опери М. Мусоргського, М. Лисенка, П. Чайковського. Українською мовою твори М. Гоголя перекладали Леся Українка, І. Франко, М. Рильський.

ний літературний талант. Слідом за «Вечорами...» в 1832 р. з’явилися «Петербурзькі повісті». їх теж дуже тепло зустріла публіка.

Восени 1834 р. М. Гоголь почав викладати іс­торію в Петербурзькому університеті. Тут дуже швидко виявилися особливості характеру пись­менника. Ще в шкільні роки вчителі й учні від­значали, що він не любить систематичної робо­ти, легко загоряється якоюсь ідеєю і швидко залишає її, якщо вона його більше не цікавить.Перші лекції молодого викладача були прекрас­ні, але далі справи пішли гірше. Гоголь змуше- Гоголь М. «Ревізор».ний був залишити університет І заробляти на Друге прижиттєве видання

життя літературною працею.М. Гоголь пише чудові повісті, які ввійшли до збірки «Миргород», а восени

1835 р. починає роботу над п’єсою «Ревізор». Поява п’єси була справжньою подією: у комедії відверто показані негативні риси тогочасної російської дійсності. Про­дажні чиновники, яких зобразив М. Гоголь, викликали сміх та огиду.

Після «Ревізора» М. Гоголь розпочав роботу над поемою «Мертві душі». Пер­ший том її було написано у 1835-1841 рр., але у письменника виникли проблеми з цензурою. Поему було надруковано лише у 1842 р. М. Гоголь продовжував пра­

цювати над другим томом, але відчував, що втрачає сили і творче натхнення.Сумніви у сенсі роботи поєдналися з глибокими змінами у ха­рактері письменника. Духовна криза призве­

ла до того, що в лютому 1852 р. М. Гоголь п , , , „•’ г Нам ятник М. 1 оголювласноручно знищив рукопис другого тому б Римі (Італія)«Мертвих душ». За два тижні після цього

ТАРАС ШЕВЧЕНКО (1814-1861)

Тарас Григорович Шевченко народився в 1814 р. в селі Моринці (сучасна Черкаська область) в родині кріпаків. Дитинство Тараса пройшло в селі Кирилівка на Черка­щині. Розповіді селян про минуле пробудили в малень­кого хлопчика глибокий інтерес до історії й культури українського народу. У 14 років він став служити «козач­ком» у маєтку поміщика Павла Енгельгардта. У 1829 р. пан Енгельгардт разом з хлопчиком-слугою переїхав до Литви в місто Вільно, а у 1831 р. — до Петербурга. У Тараса ще в дитинстві виявився талант художника, юнак багато малював. У Петербурзі він позна­йомився зі знаменитими земляками:

художником І. Сошенком, письменником Є. Гре­бінкою та іншими. Ці освічені українці та їхні російські друзі були вражені тяжкою долею та­лановитого юнака й вирішили викупити Шев­ченка з кріпацтва. Російський художник К. Брюллов написав портрет відомого поетаВ. Жуковського. Картину було продано з аукціону, і на ці кошти (2500 рублів) Тараса викуплено з неволі. Так у квітні 1838 р. Т. Шевченко став вільною людиною. Наступні 7 років він навчався в Петербурзькій академії мистецтв у май­стерні К. Брюллова. У ці ж роки Т. Шевченко починає писати вірші. Уже в 1840 р. побачила світ його книга «Кобзар». Вірші Т. Шевченка справили глибоке враження як на українських, так і на російських читачів. Молодий поет чудово володів словом, майстерно передавав почуття й думки простих людей. У 1843- 1846 рр. Шевченко кілька разів приїжджав в Україну. З 1845 р.

він працював у Київській археографічній комісії, збирав етнографічний матеріал, вивчав історію, малював і дуже багато писав. У віршах Шевченка все частіше лунали

Катерина.Картина Т. Шевченка

Батьківська хата. Малюнок Т. Шевченка

революційні мотиви, критика царського режиму, гнівний осуд кріпацтва. З весни 1846 р. Шевченко все частіше зустрічається з членами таємного Кирило-Мефодіївського товариства. У квіт­ні 1847 р. поліція заарештувала Шевченка. Через два місяці після арешту його було засуджено й відправлено рядовим сол­датом у віддалену фортецю Оренбург. Т. Шевченку було офі­ційно заборонено писати й малювати. У 1847-1857 рр. Шевченко служив солдатом на кордоні між Росією й Казахстаном. Незва­жаючи на заборону, він продовжував таємно писати вірші й малювати. У його творчості, як і раніше, звучали українські мотиви, але все частіше з’являлися твори на біблійні теми. Тіль­ки після приходу до влади імператора Олександра II за допо­могою великої князівни Марії (сестри царя) і групи українських і російських інтелектуалів Шевченко звільнився від військової служби. Навесні 1858 р. він повернувся до Петербурга. Останні роки життя поет багато хворів, пережив глибокі особисті роз­чарування. Він встиг довідатися про скасування кріпацтва в Російській імперії, але через тиждень після виходу царського маніфесту про звільнення селян помер. Це сталося 26 лютого (10 березня) 1861 р. Спочатку великий український поет був похований у Петербурзі, але потім його тіло перенесли на територію України і перепоховали в місті Каневі на Чер­нечій горі.

Творчість Т. Г. Шевченка мала значний вплив не лише на розвиток української літератури, а й на формування самосвідомості українського

народу. Поступово поет набув ролі натхненника укра­їнського національного руху. Багато віршів Шев-

Автопортрет,1840 р.

С. Кейкуатова. Портрет, виконаний Т. Г. Шевченко під час перебування у князя М. І. Кейкуатова

ченка перетворилося на народні пісні.

Тарас Шевченко — великий український поет, письменник, художник. Уся його творчість сповнена любові до України, вболівання за долю українського народу. Селянин за походженням, Тарас Шевченко об’єднав у своїй творчості глибоке знання народного побуту, розуміння проблем простих людей, надію на світле майбутнє. Творчість Шевченка сприяла розвитку сучасної української літературної мови й новоїукраїнської літератури.

МИКОЛА ЛИСЕНКО (1842-1912)

Микола Віталійович Лисенко народився в селі Гринь- ки на Полтавщині у дворянській родині, що належала до стародавнього козацького старшинського роду. Пред­ставники цієї родини брали участь у визвольній війні під проводом Б. Хмельницького. Один з предків Миколи Віталійовича — Федір Іванович Лисенко — генеральний осавул 1728-1741 рр. На межі ХУІІІ-ХІХ століть родина майбутнього композитора прийняла російську культуру Хлопчиків учили російській і французькій мовам. З ран­нього віку в Миколи виявився хист до гри на фортепіано. Українську мову пісні, музику Микола Лисенко добре знав завдяки дружбі з селянськими дітьми й спілкуван­

ню зі своєю бабусею Марією Василівною Булюбаш. Вона дуже лю­била українські народні пісні й часто співала їх онукові. Першим учителем музики для Лисенка була його мати. Микола закінчив гімназію в Харкові, після чого вступив до Харківського універси-

тету, а через рік перейшов до Київського університету. Сту­дентські роки збіглися з великими змінами в суспільстві: звільнення селян від кріпосної неволі й діяльність громад привели до переоцінки цінностей багатьма молодими людь­ми. Громадами називали українські громадські організації, які відкривали школи для дорослих і дітей, займалися збо­ром творів українського фольклору, сприяли розвитку укра­

їнської культури. Лисенко брав участь у роботі Київської громади, де познайомився з багатьма діячами української куль­

тури. У 1867 р. він вирушив до Німеччини, щоб завершити в Лейп-

М. Лисенко серед музичної громадськості Львова, 1903р.

цизі музичну освіту У цьому місті М. Лисенко склав музичний збірник, до якого ввійшли українські народні пісні й десять власних пісень на слова Т. Шевченка. У 1869 р. композитор повернувся до Києва, працював у музичній школі, давав при­ватні уроки. У 1869-1874 рр. він написав оперету «Чорноморці» та оперу «Різдвяна ніч». Ця перша українська опера була поставлена в Києві в 1874 р. Сюжети для нових творів М. Лисенко брав в основному в М. Гоголя, Т. Шевченка, І. Котляревського. Так з’явилися «Музика до «Кобзаря», «Гайдамаки», «Утоплена», «Енеїда», «Тарас Бульба». Для дітей Лисенко написав опери «Коза-дереза», «Пан Коцький», «Зима й Весна». Так поступово М. Лисенко став професійним композитором. Він здійснив обробку народних пісень, видав сім випусків «Збірника українських пісень для го­лосу й фортепіано» і написав безліч інших творів.

Як громадський діяч М. Лисенко піклувався про українську культуру. У 1874— 1875 рр. композитор був серед тих людей, які переймалися долею українського кобзаря Остапа Вересая. М. Лисенко брав участь у роботі «Південно-Західного відділу Російського географічного товариства», організовував щорічні шевчен­ківські концерти. Він став організатором музичного товариства «Боян», пі­клувався про музичну освіту дітей. М. Лисенко часто виступав з кон­цертами і здобув славу одного з найкращих піаністів свого часу.Усе життя він уболівав за долю свого народу і його культуру. Невипадково серед творів М. В. Лисенка є «Молитва за Україну»(«Боже Великий, Єдиний»),

Пам’ятник М. Лисенку в м. Києві біля Національного театру опери та балету

Микола Віталійович Лисенко — видатний український композитор і диригент, талановитий піаніст, етнограф, відомий громадський діяч. Уся його творчість грунту­ється на традиціях української музичної культури.

Ще за життя став дійсно народним композитором.

Іван Франко народився у серп­ні 1856 р. у селі Нагуєвичі на Га­личині. Його батько був сільським ковалем, мати походила з дрібної шляхти. Хлопчик гарно вчився, зміг в 1867 р. вступити до гімназії в місті Дрогобич. Іван рано втратив батьків, звик сам піклуватися про себе, заро­бляти на життя. У 1875 р. він вступив на філософський факультет Львівського університету. Юнака цікавили народна творчість, історія, культура, політика. Молодий Іван Франко гостро переживав той тяжкий стан, у яко­му перебувала Західна Україна. Під час навчання

в університеті він пише вірші й перші оповідання. Найвідомі- шим твором цієї доби став його вірш «Каменярі». Письменник шукав відповіді на сучасні проблеми суспільства, прочитав багато наукової та публіцистичної літератури. Політичні по­гляди Франка поступово змінювалися. Спочатку він був при­хильником москвофілів, які вважали, що галичани й інші ру­сини є частиною російського народу. Іван Франко досить швидко розчарувався в москвофільському русі й став підтри­мувати народовців, які доводили приналежність західних українців до єдиного українського народу. Молодий поет всту­пив у студентську організацію «Академічний гурток». Неза­баром І. Франка все більше стали цікавити соціалістичні ідеї. У 1877 р. його було заарештовано. Політичну діяльність сту­дента вкрай негативно сприйняло керівництво університету, йому довелося залишити Львів і шукати нове місце навчання. Пізніше він навчався в Чернівецькому й Віденському універ­ситетах. У 1870-1890 рр. І. Франко пише багато прекрасних творів, співпрацює більш ніж з двадцятьма українськими і польськими газетами й журналами. Одночасно він продов­жує займатися політичною діяльністю. Разом з друзями

ІВАН ФРАНКО (1859-1916)

Видання творів І. Франка

й однодумцями М. Павликом, В. Будзиновським, Є. Левицьким він у жовтні 1890 р. створює Русько- Українську радикальну партію. Це була перша в історії українська політична партія. На її осно­ві пізніше виникли Українська національно- демократична партія та Українська соціал- демократична партія. Поступово І. Франко прийшов до думки про необхідність незалежності України, хоч раніше вважав це неможливим.

У творах І. Франка відбивалися різні сторони життя українського народу, зокрема важка праця робітників на нафтопромислах («Борислав смі­ється»), боротьба проти монголо-татарських за­гарбників («Захар Беркут») і т. ін. Книги І. Франка набули популярності по всій Україні й за її ме­жами. Письменник вільно володів українською, польською та німецькою мовами, здійснював пере­клади з 14 мов, був автором 4000 різних творів. На початку XX століття він розчарувався в марксиз­мі, відійшов від політичної діяльності, але продо­вжував літературну. У 1906 р. Харківський уні­верситет надав йому почесний ступінь доктора російської словесності. Протягом останніх років життя І. Франко дуже хворів. Помер Іван Якович Франко 28 травня 1916 р. Поховано його на Лича- ківському цвинтарі у Львові.

Іван Франко — видатний український поет, письменник, критик, перекладач, громадський діяч і вчений. Новатор у галузі літератур и. Сприяв розвитку вітчизняної історіографії. Послідовно відстоював ідею духовної єдності української нації. Творчість Івана Франка мала величезний вплив на розвиток української літератури, а його політична діяльність сприяла посиленню українського національного руху на заході країни.

І. Франко (в центрі) з М. Коцюбин­ським та В. Гнатюком. Львів, 1905р.

Могила І. Франка на Личаківському цвинтарі у Львові

Оселя родини Косачів у Новгород- Волинському

ЛЕСЯ УКРАЇНКА (1871-1913)

Леся Українка (Лариса Петрівна Косач) народилася в 1871 р. у Новгород-Волинському. Її батько був чинов­ником, а мати — відомою українською письменницею, що видавала свої твори під псевдонімом Олена Пчілка. Петро й Ольга Косачі брали активну участь в україн­ському національному русі. Ольга Косач була рідною сестрою М. Драгоманова, видатного українського вче­ного й громадського діяча.

Лариса рано навчилася грамоти, з 5 років писала українською мовою. Спілкування з друзями батьків, які часто відвідували будинок Косачів, сприяли формуван­ню світогляду майбутньої поетеси. Дівчинка брала

участь у сімейних літературних вечорах. Вона була знайома з М. Лисенком, І. Франком, А. Кримським та ін. У 9 років Лариса

аписала свій перший вірш «Надія». У січні 1881 р. вона сильно застудилася, а незабаром з’ясувалося, що її вразила важка хворо­

ба — туберкульоз кісток. Усе своє життя письменниця була змушена боротися з нею. Фізична слабкість Лариси підштов­хнула її до боротьби за повноцінне життя. Вона самостійно вивчила англійську, французьку, німецьку, італійську, польську, грецьку, болгарську і латинську мови. Її цікавили географія, історія, філологія. У 13 років вона надрукувала свої вірші «Кон­

валія» і «Сафо» у львівському журналі «Зоря», підписавшись псевдонімом Леся Українка. У 1893 р. у Львові вийшла збірка ві­ршів «На крилах пісень». Читачі одразу відзначили талант молодої поетеси. У її творчості знайшли відбиття не лише традиційні для України селянська тематика й лірика. Поетеса торкалася морально-

етичних проблем, використовувала сюжети з україн­ського й зарубіжного фольклору, міфології, історії, її вірші, драми, поеми були оригінальними, часто з філософським підтекстом. Окрім літературної твор­чості, поетеса займалася й культосвітньою роботою.

Проте страшна хвороба продовжувала руйнува­ти її організм. Лесі доводилося часто виїжджати для лікування на південь України, у Грузію, Єги­пет, Італію, Німеччину. Всі її знайомі й лікарі від­значали виняткову силу характеру поетеси. Вона продовжувала боротися й працювати. Збірки віршів і пое­тичні драми одна за одною виходять з друку: «Блакитна троянда», «Думи і мрії», «Відгуки». У 1897 р. Леся Українка познайомилася з журналістом Сергієм Мержинським, якого палко покохала. Він був хворий на туберкульоз і в 1901 р. помер на руках у Лесі. У ніч смерті коханого поетеса напи­сала драматичну поему «Одержима».

Незважаючи на душевний і фізичний біль, Леся Українка продовжувала плідно працювати. У 1902-1910 рр. були написані драми «Осін­ня казка», «В катакомбах», «Кассандра», «У пущі», «Бояриня». У 1911 р. Леся Українка пише один з найкращих своїх творів — драму «Лісова пісня». Глибо­кий філософський зміст, колоритні персонажі, чудові діалоги «Лісової пісні» викликали захват у читачів.

У 1907 р. Леся Українка одружилася з Климентом Квіткою, але їхнє по­дружнє життя було недовгим. Хвороба посилювалася, хоч К. Квітка шукав кращих лікарів і організував лікування дружини в Криму та Грузії. У серпні 1913 р. видатна українська поетеса померла в грузинському місті Сурамі. Похована Леся Українка на Байковому кладовищі в Києві.

Разом з Т. Шевченком та І. Франком Леся Українка є фундатором сучасної української літератури.

Перша сторінка автографа драми «Кассандра» (190 7р.) та обкладинка першого окремого видання «Лісової пісні» (1914 р.)

Леся Українка (Лариса Петрівна Косач) — видатна українська поетеса, громадський діяч. Одна з найбільш прогресивних письменниць свого часу. Талановитий перекладач, літературний критик, фольклорист. Її поетична творчість набула нових для української літератури рис, вражала своєю красою та глибиною.

' : . "

СОЛОМІЯ КРУШЕЛЬНИЦЬКА (1872-1952)

Соломія Амвросіївна Крушельницька народилася в 1872 р. у селі Білявннці на Тернопільщині в родині священика. Вже в ранньому віці Соломія грала на фор­тепіано, співала в сільському хорі, що організував її батько. Дівчинка мала чудовий голос та винятковий акторський талант і вступила до Львівської консерва­торії. Прекрасний голос (лірико-драматичне сопрано) і надзвичайна працьовитість відкрили Соломії шлях до слави. Юну випускницю відразу ж запросили стати солісткою Львівського оперного театру. У 1893 р. дів­чина вперше виступила в опері Г. Доніцетті «Фаворит­ка». Соломія Крушельницька не зупинилася на досяг­

нутому. Вона любила Львів, але прекрасно розуміла, що для її театральної кар’єри необхідно вдосконалюватися. Молода спі­

вачка вирушила до Італії. У Мілані вона вдосконалювалася в мистецтві співу й сценічної майстерності у професора Ф. Креспі. Незабаром Соломія повернулася до Львова. На сцені Львівського театру вона виконувала провідні партії в операх «Аїда», «Фауст», «Трубадур» та ін. Одночасно з виступами Кру­

шельницька займалася самоосві­тою. Вона могла не тільки співати, але й вільно розмовляти російською, польською, німецькою, англійською, італійською, іспанською мовами.У 1895 р. Крушельницька приїхала у Відень. У столиці Австро-Угор­щини співачка вивчала творчість

С. Крушельницька та італійський композитор Джакомо Пуччіні, 1904 р.

Соломія Крушельницька — велика українська оперна співачка. Її чудовий голос і сценічна майстерність зачаровували глядачів багатьох країн світу. Працювала з видатними композиторами свого часу, серед нихД. Пуччіні, М. Лисенко. Усе життя залишалася патріотом України, за кордоном пропагувала твори українських композиторів і народні пісні.

Оперний театр «Ла-Скала», м. Мілан (Італія)

Р. Вагнера. З величезним успіхом проходили її виступи в Оде­сі (1896-1897) і Варшаві (1898-1902). Глядачі й критики були вражені майстерністю Соломії, репертуар якої складав близь­ко ЗО опер.

С. Крушельницька включала до свого репертуару не тільки оперні партії. Вона любила українські народні пісні й часто ви­конувала їх на концертах. Український композитор М. Лисенко написав для неї три романси. Поступово між двома митцями зав’язалася дружба й тривала переписка. Співачка підтримувала дружні стосунки з В. Стефаником, Е. Карузо, Д. Пуччіні, О. Ко- билянською, Р. Леонкавалло, І. Франком, Ф. Шаляпіним,А. Тосканіні. У 1901-1902 рр. українська співачка з величезним успіхом виступала в Петербурзі й Парижі. У 1903 р. її з захватом приймали в Італії. У 1904 р. завдяки Крушельницькій удалося повернути до життя оперу Д. Пуччіні «Мадам Баттерфляй». Ця опера провалилася під час прем’єри, але нова постановка, де го­ловну партію виконувала С. Крушельницька, стала справжньою сенсацією. У зеніті слави Соломія вирішила закінчити кар’єру оперної артистки й присвятити себе концертній діяльності. Останній її виступ відбувся в 1915 р. у міланському театрі «Ла- Скала». Пізніше співачка багато гастролювала з концертами по Європі й Америці, але намагалася якнайчастіше бувати на Га­личині. Навіть після того, як вона вийшла заміж за італійця Чезаре Річчіоні й оселилася в місті Віареджо, співачка часто приїжджала на Україну. Останній великий концерт С. Крушель­ницька дала в 1929 р. у Римі.

У 1939 р. після смерті чоловіка Соломія повернулася до Львова. Під час Другої світової війни співачка залишилася майже без засобів до існування. У 1944 р. С. Крушельниць­кій запропонували посаду викладача у Львівській консерваторії. Остан­ні роки життя вона присвятила викладацькій роботі й стала про­фесором (у 1946 р.). Померла Со­ломія Крушельницька в лис­топаді 1952 р. у Львові.

Репертуар С. Крушельпицько'і складав близько ЗО опер

СЕРЖ ЛИФАР (1904-1986)

Сергій Михайлович Лифар народився у Києві в дво­рянській родині. У дитинстві брав участь в аматор­ських дитячих спектаклях. У Сергія був прекрасний голос, він добре грав на роялі. У 1917-1919 рр. револю­ція й громадянська війна зруйнували старий уклад життя. У 1919 р. Сергій разом з іншими гімназистами будував укріплення для солдатів армії Денікіна, потім вступив до лав добровольчої міліції, брав участь у боях, був поранений. Зовсім випадково він опинився в студії балерини Броніслави Ніжинської, «захворів» балетом і вирішив стати балетним танцівником. Б. Ніжинська спочатку визнала його безперспектив­

ним і відмовила в прийомі до балетної студії. Лише з третьої спроби Сергій став учнем Б. Ніжинської. Незабаром вона покинула Київ і виїхала у Францію. С. Лифар продо­вжував займатися самостійно. Він відпрацьовував ба­летні рухи в невеликому залі, де були дзеркало й рояль. Через якийсь час Б. Ніжинська надіслала йому запро­шення виїхати в Париж і працювати в трупі С. Дягілєва

«Російський балет». Наприкінці 1922 р. С. Лифар прибув до Парижа. Спочатку молодий танцівник виступав тільки

в кордебалеті (з квітня 1923 р.). У грудні 1923 р. він одержав першу самостійну роль умираючого раба в балеті Римського- Корсакова «Шехерезада». Популярність молодого танцівника

Серж Лифар — видатний балетний танцівник, хореограф, театральний діяч, реформатор балету. Він поставив як балетмейстер понад 200 балетів. Крім того, Серж Лифар був президентом Всесвітньої ради танцю ЮНЕСКО, кавалером французького ордена Почесного легіону ( 1982р.), автором наукових праць з теорії класичного балету, спогадів. Серж Лифар прославився у Франції, де жив і працював більшу частину свого життя. Далеко не всі його шанувальники знали, що Серж Лифар був вихідцем з України.

зростала, великий успіх принесла йому роль Борею в балеті «Зефір і Флора».У 1929 р. помер С. Дягілєв, його «Російський балет» розпався. Для С. Лифаря

почався період роботи в паризькій «Гранд-опера». Серж Лифар швидко став про­відним танцівником у знаменитому театрі. Його досвід, пошуки нового в балетному мистецтві привели до перших самостійних хореографічних постанов. Уже напри­кінці грудня 1929 р. хореограф С. Лифар поставив балет «Прометей». У 30-ті ро­ки — декілька дуже вдалих балетних вистав. Публіка й критика кращим визнали балет «Ікар». У «Гранд-опера» з’явилася нова традиція — так звані «Балетні се­реди» Сержа Лифаря. Один раз на тиждень паризька публіка могла бачити ори­гінальні балетні вистави. Французький балет набув новоїформи й величезної популярності завдяки українцеві Сер- Мошт Сержа Лифаряжу Лифарю, продовжувачу традицій російського балету.

Після закінчення Другої світової війни С. Лифаря необгрунтовано звинуватили у зв’язках з нацистами. Він був змушений на деякий час покинути Францію й пере­їхати в Монако. Там С. Лифар створив трупу «Новий балет Монте-Карло». З 1947 р. він співпрацював з «Гранд- опера». З’явилися нові балети — «Казки Гофмана», «Шота Руставелі», «Орфей», «Пігмаліон», «Міражі» та ін.

У 1961 р. С. Лифар як звичайний турист відвідав Київ, щоб побувати на могилі батьків.

Величезною була педагогічна діяльність танцівника.У 1947 р. в Парижі він заснував Інститут хореографії, з 1955 р. викладав курс історії й теорії танцю в Паризькому університеті. Останні роки життя (1981-1986) С. Лифар провів у Швейцарії. Він похований у Франції, на могильній плиті за його розпорядженням вибито: «Сергій Лифар із Києва».

ІЛЛЯ РЄПІН (1844-1930)

Майбутній художник народився 24 липня 1844 р. у місті Чугуїв. Мати й батько Іллі належали до родин військових поселенців. Рядовий Юхим Васильович Рє- пін після виходу у відставку займався торгівлею коня­ми. Родина Рєпіних була власником заїжджого двору. Ніхто не очікував, що в цій родині може з’явитися ху­дожник. Ілля з дитинства любив малювати. Батьки не заважали його захопленню. Батько сподівався, що Ілля стане гарним іконописцем. Перші уроки живопису хлоп­чик брав у чугуївських іконописців І. Бунакова й Л. Персанова. Ілля брав участь у розписі церков, писав ікони й портрети, а в 1863 р. приїхав до Петербурга

і вступив до Академії мистецтв (1864 р.). Перші його роботи були написані на біблійну тематику. І. Рєпін одержав Велику золоту медаль за картину «Воскресіння дочки Іаїра». У Петер­бурзі молодий художник позна­йомився з М. Антокольським, ПортретВ. Стасовим, М. МусоргсьКИМ. Мусоргського

Ілля Рєпін був багатоплано­вим художником. Його пензлю належать чудові портрети В. Ста- сова (1873 р.), М. Мусоргського

«Воскресіння дочки Іаїра». Перша конкурсна робота І. Рєпіна

Портрет Льва Толстого

й М. Пирогова (обидва 1881 р.), П. Стрепетової (1882 р.), Л. Тол­стого (1887 р.). Але справжню славу йому принесли багатофігурні композиції. У 1870-1873 рр. Ілля Юхимович працював над зна­менитою картиною «Бурлаки на Волзі». Глядачі відзначали див­ну глибину образів бурлаків. За цю картину художник одержав Велику золоту медаль і право на поїздку у Францію. У Парижі І. Рєпін багато працював. Найвідомішими картинами цього періоду стали «Паризьке кафе» (1875 р.) і «Дорога на Мон­мартр у Парижі» (1876 р.). У 1876 р. художник приїхав до Чугуєва. На Батьківщині він пише прекрасний портрет «Протодіакон» (портрет І. Уланова). З 1878 р. І. Рєпін був активним учасником Товариства пересувних виставок, а в 1883-1887 рр. — членом правління Товариства передвижників. Художник працював ба­гато й плідно. Серед його робіт цього періоду — «Царівна Софія Олексіївна в Новодівочому монастирі» (1879 р.), «Іван Грозний і син його Іван» (1885 р.), «Хресний хід у Курській губернії»

(1880-1883 рр.). З’явилися картини, у яких відображалися при­кмети тогочасності. Героями картин «Не чекали», «Відмова від сповіді», «Арешт пропагандиста» (усі написані в 1879-1892 рр.) були революціонери.

І. Рєпін неодноразово відвідував Чугуїв, Харків, Київ. Українська тематика відіграла важливу роль у його творчості. У 1891 р. на персо­нальній виставці І. Рєпіна було виставлено монументальну картину «Запорожці пишуть листа турецькому султанові» (1878-1891 рр.). Ко­лоритні образи козаків справили неймовірне враження на глядачів.

Будинок І. Рєпіна в Куоккалі під Петербургом

«Запорожці пишуть листа турецькому султанові»

«Іван Грозний і син його Іван»

«Бурлаки на Волзі»

Могила І. Рєпіна

Пізніше з’явилися інші «українські» картини: «Гайдамаки» (1902 р.), «Чорноморська вольниця» (1908 р.), «Гопак» (1930 р.) та ін. І. Рєпін створив також ілюстрації до творів М. Гоголя «Тарас Бульба» і «Сорочинський ярмарок» (1872— 1882 рр.). У 1901 р. художник разом з Б. Кустодієвим та І. Куликовим отримав замовлення написати картину «За­сідання Державної Ради». Це величезна багатофігурна ком­позиція площею 35 м2, на якій зображено більше 80 осіб.

З 1900 р. І. Рєпін з родиною жив поблизу Петербурга — біля невеликого містечка Куоккала. Він продовжував актив­но працювати. У 1917 р. сталася революція. Після розпаду Російської імперії Куоккала стала частиною Фінляндії. І. Рєпін глибоко переживав за долю своєї Батьківщини, але не збирався повертатися в країну, де влада належала біль­шовикам. В останні роки життя художник повернувся до біблійних мотивів. У 1922-1925 рр. він пише картину «Гол­гофа», сповнену глибоким трагізмом. Частину своїх картин І. Рєпін подарував радянським музеям.

Помер художник у вересні 1930 р. У 1956 р. пам’ятник І. Ю. Рєпіну встановлено в Чугуєві, а в 1984 р. — у Києві.

Ілля Рєпін — великий російський художник, уродже­нець міста Чугуїв на Харківщині. Його творчість впли­нула на розвиток образотворчого мистецтва другої половини X IX - початку X X століття. Геніальний митець завжди вважав Україну своєю Батьківщиною, у багатьох його роботах відображені історія і тра­диції українського народу.

Петро Конашевич народився 1570 р. у родині шляхти­чів, що жила біля міста Самбор. Він здобув прекрасну освіту в Острозькій академії, а наприкінці XVI ст. переїхав до Києва. У 1601 р. П. Конашевич перебував у Запорозькій Січі, був обраний кошовим отаманом (1606). Він швидко став впливовою людиною в козацькому середовищі. Саме козаки дали йому прізвисько Сагайдачний. Кошовий ота­ман провів реорганізацію Запорозького війська, здійснив кілька морських походів проти Туреччини. Під його ке­рівництвом козаки захопили Варну, Очаків, Перекоп, Синоп, Трапезунд. Найбільшим успіхом Сагайдачного було захоплення турецького міста Кафи (зараз Феодосія)

у 1616 р. Під час цих походів козаки не тільки завдали великих збитків туркам, а й звільнили багато українських бранців і повернули їх до­дому з турецької неволі. Сагайдачний уважав, що для українців бо­ротьба проти Речі Посполитої не може бути переможною. Набагато краще знайти шляхи порозуміння з поляками, домогтися визнання

королем прав українського козацтва й відновлення православної церкви. П. Сагайдачний активно підтримував ді­яльність Київського братства, до якого офіційно приєдналося все Військо Запорозьке. Цим кроком П. Сагайдачний хотів до­вести, що козаки завжди підтримуватимуть православну церкву й усіх православних українців. У 1620 р. П. Сагайдачний

переконав Єрусалимського патріарха Феофана прибути до Ки­єва й висвятити митрополита

Гетьман Сагайдачний під Хотином

ПЕТРО САГАЙДАЧНИЙ (1570-1622)

Хотинська битва. Художник Ю. Брандт

Київського Іова Борецького та шістьох єпископів. 9 жовтня 1920 р. відбулася ця історична подія. Уперше після Брестської унії 1596 р. православна церква України відновила свою ієрархію.

П. Сагайдачний хотів, щоб король Польщі усвідомив необхідність існування сильного козацького війська й дотримання його прав. З цією метою в 1618 р. козаки Сагайдачного брали активну участь у поході польських військ на Москву, але головними супротивниками Речі Посполитої й України П. Сагайдачний вважав Туреччину і Крим. Набіги козаків підштовхнули Туреччину в 1620 р. до війни проти Речі Посполитої. У цих умовах П. Сагайдачний домігся в уряду по­ступок стосовно козаків. За Вільшанською угодою 1617 р. реєстрове козацьке військо збільшилося до 1000 чоловік; козаки отримали право обирати гетьмана, за службу вони отримували гроші й при­паси. За Роставицькою угодою 1619 р. у реєстровому війську на­раховувалося вже 3000 чоловік, але потрапити до війська хотіли всі козаки. На якийсь час вони скинули П. Сагайдачного з поста гетьмана, але після початку турецького вторгнення знову обрали його своїм гетьманом. Улітку 1621 р. 40000 козаків на чолі з Сагай­дачним прибули до фортеці Хотин й об’єдналися з 30-тисячним польським військом К. Хоткевича. До кінця вересня польсько- українська армія розгромила супротивника й змусила турків підписати мир. У боях за Хотин П. Сагайдачного було тяжко поранено. Гетьман помер 10 квітня 1622 р. після тяжкої хвороби.

П. Сагайдачний вірив, що взаємоповага право­славних і католиків дозволить їм спокійно жити в складі Речі Посполитої. Проте по його смерті стало зрозумілим, що багато польських політиків не хочуть іти на поступки й поважати права козаків Уже в 1625 р. українці були змушені підняти повстан­ня проти Речі Посполитої. Збройні конфлікти три­вали з перервами до 1667 р.

Пам ’ятник Петру Сагайдачному у м. Києві

Петро Конашевич Сагайдачний — гетьман Війська За­порозького. Видатний полководець і державний діяч. Сприяв відновленню православної церкви в Україні, зміцненню Ки­ївського братства; успішно боровся за права козацтва.

ІВАН БОГУН(р. н. невідомий — 1664)

Іван Богун.Старовинна гравюра

Іван Теодоровнч Богун (Федоренко) походив з ро­дини українських шляхтичів. Його талант полковод­ця розкрився в роки Національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького.

На початку 1651 р. він командував Кальницьким полком і зміг учинити рішучий опір польським вій­ськам під час оборони Вінниці й Вінницького монас­тиря. У червні 1651 р. українські війська зазнали важкої поразки біля Берестечка: Б. Хмельницького було захоплено в полон татарами. І. Богуна обрали наказним (тимчасовим) гетьманом. Він був прихиль­ником ідеї створення сильної української держави. Під час Переяславської Ради полковник відмовився присягнути на вірність російському царю. І. Богун підтримував політику гетьмана Івана Виговського (1657-1659). У 1662 р. польською владою був зааре­штований і знаходився у фортеці Марієнбург. Після року перебування в неволі був звільнений за розпо­рядженням короля Яна II Казимира і знову команду­вав правобережними козаками. До цього часу право­бережним гетьманом був Павло Тетеря. У 1664 р. його війська разом з поляками вторглись у Лівобережну Україну. П. Тетеря обвинуватив І. Богуна в зраді, і в лютому 1664 р. полковника було арештовано й страчено поляками.

Іван Богун — видатний український З полководець, полковник Кальницький, І наказний гетьман під час битви під І Берестечком.

ІВАН СІРКО (між 1605 і 1610-1680)

Історії мало відомо про молодість Івана Сірка. Він був активним учас­ником Національно-визвольної вій­ни під проводом Б. Хмельницького Після приходу до влади гетьмана Вигов- ського виступив проти союзу з Річчю Посполи­тою. Загін козаків під керівництвом І. Сірка здій­снив набіг на Акерман, що призвело до розпаду українсько-татарського союзу. І. Сірко був при­хильником союзу між Україною й Росією. У 1663— 1670 рр. його обрали кошовим отаманом Війська Запорозького. У цей же час заснував на південь

від Харкова слободу Артемівка й хутір Сірківка. У 1677 р. козаки І. Сірка здійсни­ли успішний похід у Крим, але в цей же час відносини між козацьким ватажком і урядом Росії зіпсувалися: І. Сірко був проти умов Андрусів- ського перемир’я, за яким у 1667 р. Росія й Польща розділили між собою Україну. І. Сірко організував невдале повстання на Харківщині, якийсь час виступав союзником гетьмана П. До­рошенка. У 1672 р царській владі вдалося заарештувати І. Сір­ка. Через рік на прохання запорозьких козаків і польського короля Яна Собеського І. Сірка було звільнено. І знову він во­ював проти турків і татар. З ім’ям І. Сірка пов’язане написання знаменитого листа турецькому султанові — подія, що стала основою для картини І. Рєпіна. У 1676 р. отаман прийняв капі­туляцію П. Дорошенка і його гетьманські клейноди. Помер І. Сірко у серпні 1680 р. на хуторі Грушівка. Його образ став втіленням звитяги українського козацтва.

Іван Сірко - український військовий і політичний діяч. Кошовий отаман Запорозької Січі. Харківський полковник. Його діяльність була спрямована на захист території України від зовнішніх ворогів. Найбільшу славу здобув у боротьбі проти турків і татар, яких уважав головними ворогами України.

Пам’ятник Івану Сірку у м. Мерефа Харківської області

Петро Дорошенко - видатний політичний діяч, український гетьман у період Великої Руїни. Дорошенко був патріотом своєї країни й приклав величезні зусилля для відновлення єд- \ ності Української держави. Він вважав, що в умовах агресивних дій з боку Польщі і Росії, що призвели до розділу країни між двома державами, козацькій Україні треба шукати інших со­юзників і продовжувати боротьбу за незалежність.

ПЕТРО ДОРОШЕНКО (1627-1698)

Петро Дорошенко народився в місті Чигирин у старій козацькій родині. Його дід Михайло був геть­маном реєстрових козаків. З перших днів повстання Хмельницького молодий Дорошенко перебував поруч із гетьманом і виконував його доручення. Він став полковником Прилуцького, а з 1660 р. Чигиринського полку. У 1663 р. Петро Дорошенко зайняв посаду ге­нерального осавула. Дорошенко бачив, як у дні Руїни правобережні й лівобережні гетьмани, спираючись на підтримку Польщі й Росії, розірвали гетьманську державу на дві частини. Він прагнув за всяку ціну відновити єдність України. В 1666 р. він став гетьма­

ном Правобережної України. Це були часи, коли Польща й Росія були знекровлені війною й пішли на підписання Андрусівського перемир’я 1667 р.Україна була розділена по Дніпрові. Договір був укладений без згоди українців, навіть гетьман і старшини не отримували інформації про попередні умови договору. Андрусівська угода викликала велике незадоволення в Ук­раїні. П. Дорошенко закликав козаків не ви­знавати цей розділ і підняв їх на боротьбу проти Речі Посполитої. Йому вдалося звіль­нити більшу частину Правобережжя (1667 р.), а потім і Лівобережжя (1668 р.). Таким чином,

Обоз запорожців у поході.

Художник Ю. Брандт

*\Ччм 1 .-&«■, — .‘...О.’,. і ...

-

£ї~£,<.. &-'і}у

єдність України було відновлено. Уряди Речі Посполитої і Московського царства вирішили разом боротися проти П. Дорошенка. Польські й російські війська вели наступ проти козаків на обох берегах Дніпра. П. Дорошенко був зму­шений укласти союз із Туреччиною й визнати її протекторат (1669 р.) До цього часу Лівобе­режжя було знову зайняте російськими війська­ми. У 1670-1672 рр. козаки П. Дорошенка ледь стримували наступ польських військ, але на­весні 1672 р. проти Речі Посполитої виступили Туреччина та Крим. Польські війська були роз­громлені, король Михайло Вишневецький був змушений відмовитися від великої частини Правобережної України. Незабаром з’ясувалося,якою була ціна цієї перемоги: татари й турки грабували й розоряли Правобе­режжя, десятки тисяч українців змушені були тікати на лівий берег Дніпра. На Правобережжя вступили російські війська й лівобережні козаки на чолі з гетьманом Іваном Самойловичем для боротьби з турками й татарами. П. До­рошенко зрозумів, що збереження союзу з Туреччиною призведе до повного руйнування України. У 1676 р. він відмовився від влади й передав гетьманські клейноди Іванові Самойловичу. П. Дорошенко діяв як мудрий політик, для якого інтереси країни були вище особистих. З 1679 р. Дорошенко на вимогу царського уряду жив у Росії. Його дружиною стала російська дворянка. Праправнучкою П. Дорошенка була Наталя Гончарова — дружина О. С. Пушкіна.

Дорошенко помер в 1698 р. у своєму маєтку Ярополча під Москвою.

Універсал гетьмана Петра Дорошенка на володіння Чернігівської епископії.28 червня, 1668 р.

Козаки в степу. Художник Ю. Брандт

Мавзолей Петра Дорошенка

АНДРІЙ (РОМАН) ШЕПТИЦЬКИЙ(1865-1944)

А. Шептицький закликав українців припинити ворожнечу всередині українського суспільства

Роман Шептицький народився в 1865 р. у селі Прил- бичі на Львівщині в багатій польській дворянській ро­дині. Юнак учився в польській гімназії в Кракові, а з 1883 р. перебував на військовій службі. Роман Шеп­тицький не відрізнявся міцним здоров’ям і незабаром залишив військову службу. Він продовжив навчання на юридичному факультеті Ягеллонського університету в Кракові, а потім в університеті міста Бреслау (Вроц- лав). У Бреслау його зацікавила теологія. У травні 1888 р. він здобув ступінь доктора права, але вже через9 днів після цього вступив до монастиря отців Василіян у Добромилі. Молодий чернець прийняв ім’я Андрій

і продовжив вивчати теологію в Кракові. Улітку 1892 р. він став священиком і якийсь час був ігуменом монастиря у Львові й про­фесором теології. Наприкінці грудня 1900 р. Андрій Шептицький був номінований галицьким митрополитом і 17 січня 1901 р. ін- тронізований у соборі Святого Юра у Львові.

Українці спочатку з підозрою зустріли нового голову УГКЦ. Однак Андрій Шептицький всі свої сили віддав захисту прав українського народу і його церков — греко-католицької й право­славної. Уже в 1902 р. митрополит наполягав на необхідності відкрити нові українські гімназії й український університет у Львові. А. Шептицький був ініціатором ство­рення церковного музею, він підтримував творчість західноукраїнських художників, на церковні кошти відкрив народну лікарню. Не забував він і про греко-католиків за межами України. Дві греко-католицькі церкви було побудовано в Боснії та Герцоговині,

Андрій Шептицький — видатний церковний діяч, ми­трополит Української греко-католицько'і церкви, цер­ковний реформатор, меценат. Завдяки його діяльності УГКЦ здобула статус національної української церкви.

у 1907 і 1912 рр. було призначено єпископів для греко- католиків США й Канади. Західні українці поважали

свого митрополита й визнавали його величезні заслуги перед населенням краю.У вересні 1914 р. після початку Першої світової війни й захоп­

лення Галичини російськими військами А. Шептицького було зааре­штовано і вивезено до Росії. У 1917 р. митрополита було звільнено і він повернувся до Львова. А. Шептицький повністю підтримав національно-визвольну боротьбу українського народу, входив до складу У НР. Поразку Західно-Української Народної Республіки й окупацію її території польськими військами митрополит сприйняв украй негативно. За наказом польської влади А. Шептицького було інтерновано. У 1920 р. він здійснив поїздку до Риму і в українські приходи на території Північної й Південної Америки. У 1923 р. його знову інтерновано за наказом польського уряду. Митрополита було звільнено лише на прохання Папи Римського.

У 20-30 рр. А. Шептицький продовжував розвивати структури УГКЦ. У 1928-1929 рр. почали працювати Греко-католицька академія у Львові й Богослов­ське наукове товариство. Митрополит засудив жорстоку політику польської влади проти українців (т. зв. пацифікацію) і голодомор на тери-торії УРСР

У 1939-1944 рр. митрополит А. Шептицький, як і раніше, залишався зі своїм на­родом. Він підтримав проголошення незалежності Карпатської України (1939 р.). Після приходу радянських військ у Галичину, коли для віруючих українців настало лихоліття, А. Шептицький таємно від радянської влади призначив своїм спадкоєм­цем на посаді митрополита ректора Львівської духовної семінарії Й. Сліпого.

У 1938 р. виступав проти переслідування польськими урядов­цями православних віруючих у Західній Україні. У дні німець­кої окупації греко-католицькі священики й ченці переховува­ли в церквах і монастирях євреїв. У листопаді 1942 р.А. Шептицький опублікував пасторський лист «Не убий», у якому закликав українців не брати участь у репресіях і політичних убивствах, припинити ворожнечу всередині українського суспільства.

Помер митрополит 1 листопада 1944 р. у Львові. У по­хороні А. Шептицького брали участь тисячі людей. Ця масова процесія в зруйнованому місті була свідченням найглибшої поваги й любові західних українців до лю­дини, що все своє життя боролася за права українського народу й сприяла розвитку церкви в Україні.

Собор Святого Юра, м. Львів

Г "Н т І

1 І 1>!.

---

- ' ІІЇви

РОМАН ШУХЕВИЧ (1907-1950)

Роман Шухевич народився в 1907 р. у Львові. На його світогляд дуже вплинули дід Володимир Шухе­вич, що був відомим ученим-етнографом, і Євген Ко- новалець, один з керівників полку Українських січових стрільців, голова ОУ Н. З 1925 р. Р. Шухевич навчався у Львівському політехнічному інституті. З 1929 р. Р. Шухевич був членом Організації українських на­ціоналістів — ОУН. У 1935 р. Р. Шухевич був зааре­штований і засуджений на 4 роки, але в 1937 р. звіль­нений. У 1938-1939 рр. брав участь в організації збройних сил Карпатської України. На початку Другої світової війни Р. Шухевич сподівався на допомогу Ні­

меччини у відтворенні української державності. Коли Шухевич озумів, що Німеччина має загарбницькі наміри щодо Укра­їни, він перейшов до боротьби проти німецьких окупантів.

З листопада 1943 р. Р. Шухевич був головнокомандувачем УПА. У 1943-1946 рр. він організував активні дії УПА проти німецьких і радянських військ. На початку 1946 р. відбулися вирішальні бої між УПА й радянськими вій­ськами, у ході яких повстанці зазнали поразки. Р. Шухевич

вирішив перейти до дій малими групами, а частину бійців УПА вивести на територію Чехословаччини й Австрії. На по­

чатку березня 1950 р. агенти МДБ заарештували зв’язну Р. Шу- хевича і 5 березня оточили його в приміщенні сільської крамниці. У нерівному бою Р. Шухевич загинув.

Р. Шухевич був відомий як полковник Тарас Чупринка

Роман Шухевич — видатний військовий і політичний діяч, генерал-хорунжий, голов­нокомандувач Української повстанської ар­мії. Був одним з організаторів українського національного руху, видатним діячем ОУН. Герой України.

В ЯЧЕСЛАВ ЧОРНОВІЛ (1937-1999)

В’ячеслав Максимович Чорновіл народився в 1037 р. у селі Єрки (Черкаська область). Мати була вчителькою молодших класів, батько ви­кладав українську мову й літературу. В’ячеслав закінчив школу з золотою медаллю. Незабаром став студентом факультету журналістики Ки­ївського державного університету.

У 1960 р. В. Чорновіл три роки працював у Львові редактором молодіжних програм сту­дії телебачення. У ці ж роки він співпрацював з різними газетами, виступав як літературний критик. У 1963 р. В. Чорновіл повернувся до

Києва. 4 вересня 1965 р. на прем’єрному показі фільму «Тіні забутих предків» В. Чорновіл разом з І. Дзюбою і В. Стусом звернувся до глядачів із закликом підтримати дисидентів, які піддалися таємним арештам.В. Чорновіл закликав всіх глядачів, які виступають проти тиранії, піднятися з місць. Це був один з перших відкритих протестів проти переслідування за політичні переко­нання.

У 1966 р. В. Чорновіл був засуджений на 3 місяці примусо­вих робіт. У тому ж році він написав книгу «Горе від розуму», у якій розповідав про долю дисидентів. У 1967 р. В. Чорновіл пише книгу «Правосуддя чи рецидиви терору». Ці книги були опубліковані за кордоном. У серпні 1967 р. В. Чорновола було заарештовано і в листопаді того ж року засуджено на три роки позбавлення волі за «антирадянську діяль­ність». У 1970 р. дисидент повернувся до Львова і став редактором дисидентсько­го журналу «Український вісник». У січні 1972 р. знову був заарештова­ний за «антирадянську агіта­цію й пропаганду». Шість років В. Чорновіл відбував покаран­ня в таборах у Мордовії. Разом з іншими дисидентами він бо­ровся за визнання за ними ста-

В. Чорновіл і Маргарет Теттчер

В ’ячеслав Максимович Чорновіл — український політичний і держав­ний діяч, дисидент, правозахисник і журналіст. Був одним із фундато­рів Народного Руху України.

З 1990 р. — депутат Верховної Ради України. Брав активну участь у розробці Конституції України.

тусу політичних в’язнів. У 1979 р. Чорновіл ставдїлеиом Укра­їнської Гельсінської групи, але навесні 1980 р. знову був заарештований і засуджений на 5 років (його звільнили за

протестом прокурора в 1983 р.)У 1985 р. В. Чорновіл повернувся на Україну. На цей час

у СРСР почалася «перебудова», політичні репресії при­пинилися, суспільний рух набував масовості. У 1987 р. В. Чорновіл відновив видання «Українського вісника»,

влітку того ж року став одним з робочих секретарів Укра­їнської Гельсінкської групи.

У 1989 р. він став одним із творців і керівників Народного Руху України за перебудову, а 1990 р. — став депутатом Вер­ховної Ради України. Одночасно протягом двох років очо­лював Львівську обласну раду народних депутатів. Восени

Пам’ятник В. Чорноволу, 1991 р. В. Чорновіл був одним з кандидатів на пост Пре-м. Київ зидента України й набрав більше 23 % голосів

виборців. Під керівництвом В. Чорновола НРУ з громадської організації перетво­

рився на політичну партію. У 1994 і 1998 рр. В. Чорновіл був обраний

народним депутатом України.В. Чорновіл уважав, що

в ос-нові діяльності будь- якого політика повинна бути ідеологія, а не особисті ін­тереси. Він виступав за чес­ність у політиці й залишав- ся авторитетним дер ­жавним діячем.

25 березня 1999 р. за нез’ясованих обставин В. Чорновіл загинув в авто­мобільній катастрофі на трасі Золотон ош а-Б о- риспіль.

В. М. Чорновіл залишив­ся в пам’яті українців як чесний і послідовний політик.

МИКОЛА ПИРОГОВ (1810- 1881)

Діяльність М. Пирогова сприяла інтенсивному розвитку медицини

Микола Іванович Пирогов народився в 1810 р. у Мо­скві. Гарно вчився і в 17 років закінчив медичний фа­культет Московського університету. Через 5 років він захистив докторську дисертацію. Якийсь час М. Пиро­гов працював у місті Дерпт (Тарту) і в різних клініках Німеччини. З початком практичної діяльності молодий лікар дійшов висновку про необхідність серйозних змін у медицині. З 1836 р. М. Пирогов працював професором Дерптського університету. У наукових працях 1837— 1839 рр. Пирогов описав різні епізоди з власної медичної практики, аналізуючи причини своїх невдач. Напри­кінці 30-х років він видав велику роботу «Хірургічна

анатомія артеріальних стовбурів і фасцій».У 1841 р. М. Пирогов перейшов на роботу до Петербурзької

медико-хірургічної академії. Завдяки активним діям молодого професора Другий військово-сухопутний госпіталь, розташований поруч з академією, перетворився на гарну лікувальну установу, що включала кілька госпітальних клінік. Кожна з них мала свою спе­ціалізацію; за клініками були закріплені відповідні кафедри ака­демії. Завдяки цьому викладачі й слухачі академії могли постійно вдосконалювати свої медичні знання, а хворі — отримувати без­

коштовну кваліфіковану допомогу. Незабаром М. Пирогов очолив Інститут практичної анатомії.

У 1851-1854 рр. М. Пирогов видав фундаментальний атлас «Топографічна анатомія» в 4-х томах. З 1847 р. Микола Іва­нович був членом-кореспондентом Петербурзької ака­демії наук. У 40-х роках XIX ст. він активно займався впровадженням у клінічній медицині наркозу, ви-

Микола Іванович Пирогов — видатний хірург, теоретик медицини, педагог. Здій­снив революційні зміни в способах лікуван­ня р ізн и х травм. Значна частина його життя й діяльності пройшла в Україні.

користовуючи для цього ефір і хлороформ. Застосування наркозу значно змен­шило страждання хворих під час проведення операцій. Наприкінці 40-х — на початку 50-х рр. М. Пирогов займався дослідженням і лікуванням холери. З 50-х років XIX ст. діяльність М. Пирогова була тісно пов’язана з Україною. У період Кримської війни 1853-1856 рр. він прибув у район воєнних дій, щоб надавати допомогу солдатам російської армії. Уперше в польових умовах став масово застосовуватися наркоз. М. Пирогов одним з перших усвідомив необ­хідність комплексного підходу до лікування поранених. Великий медик ура­ховував тепер не лише суто лікувальні, а й психологічні фактори. М. Пирогов був одним з ініціаторів створення груп сестер милосердя, які стали надавати допомогу солдатам у польових госпіталях. Дуже швидко з’ясувалося, що жінки в ролі сестер милосердя й санітарок багато в чому перевершують чоловіків.

З 1856 р. М. Пирогов працював у Києві й займався питаннями народної освіти. За його ініціативи відкрито медичний факультет Київського універси­тету. Микола Іванович приділяв велику увагу поліпшенню роботи в гімназіях і створенню недільних шкіл. Одночасно з викладацькою й громадською діяль­ністю він систематизував свій військовий досвід і написав книгу «Основи за­гальної воєнно-польової хірургії».

Після 1866 р. М. Пирогов залишив активну громадську діяльність і оселився у своєму маєтку Вишня біля Вінниці. Він продовжував практикувати як лікар і два рази за тиждень лікував незаможних хворих безкоштовно. Робочий день

лікаря в цей час становив 12 годин. Двічі він повертався до воєнно-польової медицини — в 1870 р. під час франко-прусської

війни і в 1877-1878 рр. під час російсько-турецької війни.У 1881 р. медики врочисто відзначили 50-річчя наукової

й громадської діяльності Миколи Івановича Пирогова. Але 5 грудня 1881 р. великий лікар помер. Його тіло було

забальзамовано й зберігається до наших днів.

Микола Іванович Костомаров народився в 1817 р. у селі Юрасівка Острогозького повіту Слобідсько- Української губернії. Його батько був дворянином, капітаном у відставці, мати — кріпачкою. Микола був позашлюбною дитиною. У 1828 р. І. П. Костомаров по­мер і не встиг оформити всиновлення й звільнення Миколи. Через це хлопець залишився кріпаком і його матері довелося поступитися племінникам чоловіка значною частиною спадщини, щоб отримати згоду на звільнення сина від неволі. У 16 років Микола Косто­маров став студентом історико-філологічного факуль­тету Харківського університету. У Харкові він позна­

йомився з видатним українським поетом і істориком П. Гу- лаком-Артемовським. У грудні 1837 р. молодий Костомаров склав іспити на ступінь кандидата. Якийсь час він служив юнкером у Кінбурнському драгунському полку, але дуже швидко зрозумів, що військова служба його не цікавить. Він залишив військо й по­чав підготовку до іспитів на ступінь магістра історичних наук. Першу дисертацію Костомарова «Про причини й характер унії в Західній Росії» було відкинуто на факультеті (з політичних міркувань). М. Костомаров почав роботу над іншою дисертацією «Про історичне значення російської народної поезії» і успішно

захистив її в 1844 р. Він не зміг знайти роботу в Харківському університеті й переїхав до міста Рівне, а потім до Києва. У Рівному

й Києві Костомаров працював учителем історії в гімназіях

Микола Іванович Костомаров — видатний український історик, письменник, етнограф, громадський діяч. Відомий також як борець проти самодержавства й кріпосництва; виступав за федерацію слов’янських республік. У своїх науко­вих працях сформулював, обґрунтував і розвинув ідею про необхідність вивчення життя народних мас.

МИКОЛА КОСТОМАРОВ (1817-1885)

і пансіонах. Тільки влітку 1846 р. він здобув по­саду викладача кафедри російської історії в Ки­ївському університеті. У 1846-1847 рр. М. Кос­томаров працював у Тимчасовій комісії з розбору стародавніх актів. У ці ж роки молодий науко­вець зайнявся політикою, став одним із засно­вників і керівників Кирило-Мефодіївського то­вариства. У березні 1847 р. Костомарова разом з іншими членами товариства було заарештовано й за рішенням суду відправлено у заслання в Са­ратов із забороною працювати у вищих навчаль­них закладах.

Під час заслання М. Костомаров продовжував вивчення історії. У 1855-1858 рр. учений видав кілька великих творів, присвячених історії українського козацтва й повстанню під проводом Б. Хмельницького. У 1859 р. його запросили на роботу до Петербурзького університету.

М. І. Костомаров розробив теорію, згідно з якою російська й українська історія — це історія двох різних народів, а не одно­го. Він обґрунтував існування розходжень у мові, культурі, народному темпераменті росіян й українців. Цю теорію пізнівіе поглибив М. С. Грушевський. У 1860-1865 рр. М. Костомаров працював у Санкт-Петербурзькій Археографічній комісії, був одним з організаторів журналу «Основа». У 1876 р. став членом- кореспондентом Російської академії наук. Протягом 70-80 рр. XIX століття вчений продовжував вивчення історії

України і в 1882 р. видав моногра­фію «Мазепа». Вона стала логіч­ним продовженням його моно­графій «Богдан Хмельницький»(1857 р.) і «Руїна» (1879-1880 рр.).У 1874-1876 рр. учений видав ве­ликий збірник біографій «Росій­ська історія в життєписах її най­головніших діячів». Останні роки життя М. Костомаров багато ціка­вився археологією й етнографією.Помер учений у квітні 1885 р. у Петербурзі.

« • С і ї д О

Б ПГ> Л О Т Е П А МЕЯМ'Л РОВ І»

автобіографія}{.Мостотро6а

К о д і р е д а к ц іе й В- Х о ш е л ш к о б а

іМОЄШ 1922

ТвориМиколи Костомарова

ВОЛОДИМИР АНТОНОВИЧ (1834-1908)

ЕБ.АНТОНОВИЧ

’

Замолоду Володимир Боиіфатійович Антонович не збирався займатися історією. У 1855 р. він закінчив медичний факультет Київського університету. На­прикінці 50-х-на початку 60-х рр. XIX ст. однією з нових форм діяльності української інтелігенції ста­ло створення громад. Громади ставили перед собою завдання розвивати культуру, науку й освіту в Укра­їні. В. Антонович став одним з організаторів Київської громади, а в 1860 р. закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. У 1863-1880 рр. він був головним редактором Тимчасової комісії для розгляду стародавніх актів у Києві. У 1878 р. В. Ан­

тонович став професором Київського університету й пра­цював у ньому ЗО років. Він підготував до друку 8 томів до­кументів з історії України. Друзі В. Антоновича і його студенти відзначали величезну ерудицію й працьовитість історика. Значним його досягненням стало видання книги «Історичні пісні малоросійського народу» (разом з М. Дра- гомановим). У 70-90-х рр. XIX ст. були видані роботи Анто­новича «Про гайдамацтво», «Про походження шляхетських родів у Південно-Західній Росії», «Уманський сотник Іван Ґонта», «Київ і його доля й значення з XIV по XVI століття», «Монографії з історії Західної й Південно-Західної Росії», «Ча­клунство» та ін.

Володимир Боніфатійович Антонович — видатний український історик, етнограф, археолог і суспільний діяч. Один із засно- І вників сучасної української історичної на­уки. Зібрав величезний історичний мате­ріал, що надалі використовувався кількома поколіннями істориків.

ДМИТРО БАГАЛІЙ (1857-1932)

Дмитро Іванович Баталій народився в 1957 р. у Києві. Протягом 1876-1880 рр. навчався на історико-філологічному факультеті університе­ту Святого Володимира. У 1882 р. здобув ступінь магістра російської історії за книгу «Історія Се- верської землі до середини XIV ст.». Через рік Багалій став штатним доцентом кафедри росій­ської історії Харківського університету. З цього часу його життя й діяльність були пов’язані з Харковом. У колі наукових інтересів Д. Багалія — освоєння й заселення окраїн Московського цар­ства й у першу чергу Слобідської України.

З 1887 р. Дмитро Іванович — професор Харківського університету, а в 1906— 1911 рр. він стає ректором цього вищого навчального закладу.Одночасно з цим Д. Багалій очолював Харківський історичний архів (з 1883 р.). У 80-90-х рр. XIX століття його було обрано по­чесним членом губернських учених комісій Таврійської, Тамбов­ської, Орловської, Чернігівської, Воронезької, Катеринославської губерній. На початку XX ст. Д. Багалій брав активну участь у громадському житті. Внесок Д. Багалія у формування інтересу до регіональної історії був величезним і сприяв виникненню цілої групи учнів і послідовників.

Будівля, у якій розміщувався

Харківський університет

Дмитро Іванович Багалій — видатний україн­ський історик і громадський діяч, міський голова Харкова, фахівець з історії Слобідської України. Приділяв величезну увагу вивченню архівних ма­теріалів і вважав, що зрозуміти історичні про­цеси, які відбувалися в Україні, можна лише після глибокого вивчення історії окремих її регіонів.

Ілля Ілліч Мечников народився 15 травня 1845 р. у маєтку Панасівка біля міста Куп’янськ Харківської гу­бернії. У 1856 р. він вступив до харківської гімназії, яку закінчив із золотою медаллю й став студентом природ­ничого відділення фізико-математичного факультету Харківського імператорського університету. У 1867 р. молодий учений захистив дисертацію на звання магістра зоології, а через рік — дисертацію на звання доктора зо­ології. З 1868 р. І. Мечников обіймав посаду доцента Пе­тербурзького університету, а з 1870 р. працював у Ново­російському університеті в Одесі. Там він разом зі своїм учнем Н. Ф. Гамалією заснував у 1886 р. першу в Росій­

ській імперії бактеріологічну станцію, де вчені працювали над ство­ренням вакцин проти холери й сибірської виразки. У Парижі Меч­ников познайомився з Луї Пастером, який запропонував йому очолити нову лабораторію в Пастерівському інституті. Уся подальша діяльність геніального вченого була пов’язана саме з цим інститутом, де Мечников плідно працював до кінця життя і створив школу мі­кробіологів, паразитологів та імунологів.

І. Мечников відкрив явище фагоцитозу — процесу знищення клітинами організму чужорідних часток. У книзі «Несприйнят­

ливість в інфекційних хворобах» (1901 р.) він виклав фагоци­тарну теорію імунітету. У 1908 р. І. Мечников та Р. Ерліх отри­мали Нобелівську премію за вивчення процесів імунітету. У 1903 р. вийшла його книга «Етюди про природу людини», у якій учений багато говорив про необхідність здорового спо­

собу життя й правильного харчування.Помер І. Мечников 15 липня 1916 р.

в Парижі.

Ілля Мечников — видатний біолог, лауреат. Нобелів­ської премії, один з основоположників порівняльної па­тології, еволюційної ембріології, імунології. Наукова діяльність І. Мечникова вплинула на розвиток біології.

Пам’ятник І. Мечникову, м. Харків

ІЛЛЯ МЕЧНИКОВ (1845-1916)

МИХАЙЛО ГРУШЕВСЬКИЙ (1866-1934)

Михайло Сергійович Грушевський народив­ся в місті Холмі (зараз територія Польщі) у родині вчителя російської мови. Дитинство Михайла пройшло на Кавказі, куди переїхала родина. У 1876 р. він закінчив гімназію і вирі­шив вступити до Київського університету. Ще в дитинстві Михайло зацікавився історією України, читав багато творів українських іс­ториків — М. Костомарова, М. Максимовича та ін. У хлопця була чудова пам’ять і дуже широке коло історичних інтересів. У 1890 р. він завер­шив роботу над монографією «Історія Київ­

ської землі від смерті Ярослава до кінця XIV століття». Молодий учений за­лишився працювати в Києві й у 1894 р. завершив роботу, присвячену історії Барського староства. У цьому ж році Грушевський переїхав до Львова, де обій­няв посаду ординарного професора кафедри всесвітньої історії Львівського університету. У Львові розкрився талант Грушевського-історика. Він очолив історико-філологічну секцію Наукового товариства імені Т. Шевченка, створив Археографічну комісію цього товариства. За ініціативоюМ. Грушевського розпочато ви- М. Грушевський приймає парад частиндання збірників документів З ІС- Вільного козацтва

торії України. Разом з І. Фран­ком М. Грушевський став іні- | ціатором видання «Літератур­но-наукового вісника».

У другій половині 90-х років М. Грушевський розробив кон­цепцію історії України, що стала основою для всіх його нових ро­біт. Основна ідея вченого поля­гала в тому, що прийнята в Ро­сійській імперії концепція історії Київської Русі як колиски росій­ського народу глибоко помилко­ва. М. Грушевський уважав, що

«Історія України»МихайлаГру шевського

формування російського, українсько­го й білоруського народів відбувалося одночасно, причому український на­род почав формуватися ще в IV сто­літті н. е. Російські вчені вважали, що Московська Русь є прямою спадкоє­мицею Київської Русі, у якій сфор­мувався російський народ. Погляди М. Грушевського породжували супе­речки серед його сучасників і нащад­

ків, не з усіма його висновками мож­на погодитися, але вони викликали й викликають значний інтерес.У 1898 р. М. Грушевський видав І том фундаментальної «Історії

України-Руси», що стала головною роботою його життя (останній том вийшов уже після смерті історика в 1936 р.)

Величезну увагу М. Грушевський приділяв поширенню історичних знань в українському суспільстві. У 1904 р. він видав російською мовою «Нарис історії українського наро­ду», пізніше з’явилася його «Ілюстрована історія України» й велика кількість інших популярних історичних творів.

У Львові почалася й політична діяльність М. Грушевського — він був одним із засновників Української Національно- Демократичної партії (1899 р.). Історик підтримував ідею створення автономної України в складі Австро-Угорщини. У 1906 р. Грушевський переїжджає до Києва, де продовжує наукову й політичну діяльність. Він був одним з ініціаторів створення Українського наукового товариства, яке видавало кілька наукових журналів. У 1908-1917 рр. М. Грушевський

Михайло Сергійович Грушевський — видатний укра­їнський історик, соціолог, організатор науки, державний діяч. Присвятив життя вивченню історії України, по­

ширенню історичних знань серед народу, бороть­бі за державотворення.

бере участь у роботі позапартійної громадської організації «Товариство україн­ських поступовців», що прагнула створення автономної України.

Після початку Української революції М. Грушевський очолив Українську Центральну Раду, став активним учасником відновлення української держав­ності. УЦР послідовно прийняла чотири універсали (маніфести), якими було проголошено спочатку автономію, а пізніше —незалежність України.

М. Грушевському не вдалося створити ефективний апарат управління кра­їною; Україну було втягнуто в боротьбу з більшовицькою Росією; у Бресті був підписаний договір з Німеччиною та її союзниками. У квітні 1918 р. Централь­ну Раду було скинуто за підтримки німецьких військ.

М. Грушевський залишив політичну діяльність у 1919-1922 рр. Він жив і працював у Празі й Відні, став засновником Українського соціологічного ін­ституту. У березні 1924 р. він повернувся до Києва. Грушевського обрано ака­деміком ВУАН. З 1929 р. радянська влада почала переслідувати Грушевського. Спочатку була закрита науково-дослідницька кафедра історії України, що її. очолював М. Грушевський, а в березні 1931 р. учений був заарештований і звинувачений у керівництві антирадянською організацією «Український на­ціональний центр». Владі не вдалося сфабрикувати обвинувачення — М. Гру­шевський вийшов на волю. Він майже осліп, але продовжував працювати над «Історією України-Руси». Учений помер у листопаді 1934 р.

Наукова спадщина М. Грушевського величезна. Він був автором близько 2000 робіт з історії, соціології, археології, етнографії, історіографії.

В цій будівлі знаходилась Українська Центральна Рада, зараз — Київський будинок вчителя

Євген Оскарович Патон народився 5 березня 1870 р. в м. Ніцца (Франція) у родині інженера. Середню ос­віту майбутній учений здобув у Німеччині. У 1895 р. Є. Патон став студентом 5 курсу Петербурзького уні­верситету і через рік з відзнакою закінчив його.

У 1904 р. ректор Київського політехнічного інсти­туту запропонував Є. Патону працювати в Києві, і з 1905 р. він обіймав посаду ординарного професора кафедри будівельного мистецтва й архітектури. Упро­довж 1904-1908 рр. Є. Патон видав 4 томи навчально­го посібника «Залізні мости», підручник «Дерев’яні мости», безліч таблиць і методичної літератури.

У роки Першої світової війни Патон розробив конструкцію роз­бірних мостів, які застосовувала армія, і написав книгу «Від­новлення мостів».

З 1929 р. Є. Патон був членом Всеукраїнської Академії наук. Він організував у Київському політехнічному інституті кафедру інже­нерних споруд, на базі якої в 1934 р. було створено Науково-дослідний інститут зварювання. На початку 40-х років інститут Є. Патона роз­робив технологію зварювання під флюсом і успішно працював над

застосуванням нової технології у виробництві танків. Нову технологію Є. Патон успішно застосував у після­воєнні роки під час будування мостів у Києві й на річці Німан.

Помер Є. О. Патон 12 серпня 1953 р.

Євген Оскарович з синами Володимиром та Борисом

Євген Оскарович Патон — ви- датний учений у галузі електро­зварювання та мостобудування, І геніальний винахідник і талано­витий педагог. Розробив нову тех- | нологію процесу зварю вання. Створив і очолив перший у світі спеціалізований н а уково-д ос­лідний інститут зварювання.

ЄВГЕН ПАТОН (1870-1953)

ІГОР СІКОРСЬКИЙ (1889-1972)

Народився Ігор Іванович Сікорський у 1889 р. в Києві. Його батько, Іван Олексійович, був професором психології Київського універси­тету, відомим фахівцем в області психіатрії. Мати Ігоря, Марія Стефанівна, мала прекрасну медичну освіту. Але Ігор не пішов шляхом бать­ків. З раннього дитинства його цікавило все, що було пов’язане з повітроплаванням. Після закінчення гімназії він навчався в Морському кадетському корпусі в Петербурзі, але незаба­ром залишив його. Продовжив навчання в Па­ризькій технічній школі, а потім, в 1907—

1911 рр., — у Київському політехнічному інституті. Уже тоді він висловлював ідею про можливість будівництва літального апарата з горизонтальним поло­женням гвинта, але його пропозиції не були підтримані. Тоді молодий Сікор­ський перейшов на проектування великих літаків. У ті часи аероплани являли собою дуже легкі одно- чи двомісні машини з відкритою кабіною й малою ван­тажопідйомністю. Ігор Сікорський уважав, що майбутнє за великими літаками з кількома моторами й закритою ка­біною. Вже у грудні 1911 р. побудо­ваний за його проектом літак з екі­пажем, що складався з трьох чоловік, Видатний авіаконструктор. Но­

ватор у галузі літакобудування. Автор ідеї гелікоптера.

Завдяки машинам Сікорського світ зм інився. Тепер людей і вантажі можна доправляти в найвіддаленіші й недоступні місця Землі.

Літак Сікорського С-5

Літак С-6А, значно покращенний за С-6

«Ілля Муромець» під час перших випробувань

поставив світовий рекорд швидкості — 111 км/год. Молодому винахіднику запропонували посаду головного конструктора Російсько-Балтійського заводу в Петербурзі (1912 р.). Через рік Сікорський побудував літак «Російський витязь». Голо­вним досягненням Ігоря Сікорського в Росії була розробка бомбардувальника «Ілля Муромець» (перший політ у грудні 1913 р.). На початку Першої світової війни літаки типу «Іл­ля Муромець» були найбільшими бойовими машинами у світі.

Революція в Росії змусила І. Сікорського залишити країну (1919 рік). Спочатку Ігор Іванович виїхав у Францію, а потім у СІП А. Він довго не міг знайти ро­боту за спеціальністю, викладав математику й астрономію. У 1923 р.

Гелікоптер У5-300 під час першого випробування

Пам’ятник І. Сікорському, м. Київ

за підтримки емігрантів з Росії Сікор­ський створив літакобудівну компанію. За 16 років компанія розробила 15 типів лі­таків, у тому числі літаки-амфібії. 14 верес­ня 1939 р. у повітря піднявся перший вер­толіт, побудований компанією Сікорського. Схема вертольота, запропонована Ігорем Івановичем, закріпилася надовго й продо­вжує використовуватися дотепер. У 1967 р. вертоліт Сікорського 8-61 здійснив безпо­садковий переліт через Атлантику. А через три роки цей вертоліт з дозаправ­кою в повітрі перетнув Тихий океан.

Помер Ігор Іванович Сікорський26 жовтня 1972 р. у місті Істон у штаті Коннектикут.

жтпГ ’- " » и, ІТ Мі І І Ції

Гелікоптер УХ-300

Гелікоптер-амфібія У8-300

МИКОЛА АМОСОВ (1913-2002)

Життя Миколи Михайловича Амосова було по­стійним пошуком нового, невідомого, недослідженого. Він народився на півночі Росії, що біля міста Черепо- вець, у Новгородській губернії, у бідній селянській родині. Микола охоче вивчив грамоту, багато читав, приділяв величезну увагу самоосвіті. У 12 років його родина переїхала у Череповець, де Микола закінчив школу й механічний технікум. З 1932 р. він працював начальником зміни робітників на електростанції при лісопильному заводі в Архангельську. У 22 роки мо­лодий робітник різко змінив своє життя — вступив до Архангельського медичного інституту. Тут швидко

помітили талановитого студента, який за 1 рік закінчив 2 курси навчання. У 1939 р. М. Амосов отримав диплом. Він мріяв навчатися в аспірантурі, займатися фізіологією. І зно­ву доля втрутилася в його плани: в аспірантурі було місце лише для хірурга. На якийсь час М. Амосов повернувся до Череповця, де працював хірургом у місцевій лікарні. Після початку Великої Вітчизняної війни М. Амосов став провід­ним хірургом у Польовому пересувному госпіталі ППГ 22-66, який спочатку знаходився у Підмосков’ї, а в 1943 р. був пере­базований на Брянський фронт. Лікарі госпіталю врятували

десятки тисяч життів. М. М. Амосов набув величезного до­свіду в лікуванні складних по­ранень, розробив нові методи операцій, які допомогли зни­зити смертність. Під час війни він зустрів свою майбутню

Микола Михайлович Амосов — видатний український хірург, академік А Н УРСР, член-кореспондент Академії медичних наук СРСР, письменник, громадський діяч. Усе своє життя присвятив медицині, благородній справі збереження здоров 'я людей.

МИСДИШМЙІМШ

дружину Лідію Денисенко. Закінчив війну М. Амосов восени 1945 р. у Північно-Східному Китаї після капітуляції японських військ. Май­же рік працював у Москві завідувачем відділен­ня в Інституті ім. М.В. Скліфосовського, але в 1947 р. переїхав до Брянська, де очолив відді­лення в обласній лікарні. Швидко розвивалася й наукова кар’єра М. Амосова. У 1948 р. хірург захистив кандидатську дисертацію. У 1952 р. кандидат медичних наук М. М. Амосов переїхав до Києва.

Наукові інтереси хірурга М. М. Амосова були пов’язані з лікуванням наслідків туберкульозу Численні вдалі операції на легенях хворих на туберкульоз довели величезний практичний досвід і знання Амосова. Незабаром таланови­тий хірург почав робити операції на серці. Ми­кола Михайлович багато цікавився новинками техніки, ще до війни здобув другу вищу освіту й одержав диплом інженера (з відзнакою). Коли М. Амосов уперше довідався про існування апа­ратів штучного кровообігу, то сам розробив власний проект такого ж механізму. З 1958 р. Під час операції

М. Амосов активно займався кібернетикою. Вінуважав, що досягнення цієї нової науки спростять процес обстеження пацієнтів і поліпшать якість роботи медиків. У 1961 р. М. Амосов став членом-

кореспондентом АМН, а в 1962 р. — депу­татом Верховної Ради СРСР.

Ного близькі друзі й співробітники зна­ли, що великий хірург важко переживає лікарські помилки. Для нього життя й доля пацієнта були винятково важливі. У 60-ті роки М. Амосов написав кілька художніх і документальних книг, героями яких були лікарі. Академік багато висту­пав з публічними лекціями, боровся за розширення мережі лікарень і підвищення

На семінарі в Інституті кібернетики кваліфікації М Є Д И К І В . Улітку 1983 р.

М. Амосов очолив новий Інститут серцево-судинної хірургії в Києві. Знаменито­му хірургові було вже 70 років, але він залишався енергійною й бадьорою людиною. У ці роки він усе більше уваги приділяв питанням старіння й правильної організації життя людей похилого віку. М. Амосов вважав, що люди в будь-якому віці повинні вести активний спосіб життя. Щодня людині необхідно робити до 3000 рухів під час інтенсивної зарядки, а та­кож пробігати або проходити не менше 5 км. Микола Михайлович був упевнений, що зниження навантажень у старості прискорює процес старіння. М. Амосов від­кидав новомодні дієти, робив ставку на фізичні наван­таження, повноцінний сон і психотерапію. Людина по­винна бути налаштована на те, щоб зберігати внутрішній спокій, уміти напружувати сили свого організму, пра­вильно організовувати відпочинок.

Останні 17 років життя М. Амосов тяжко хворів, пережив кілька операцій, проте зберігав жвавий ін­терес до всього, що відбувалося в Україні й у світі. Великий медик помер 12 грудня 2002 р. у віці 89 років.

Микола Амосов з колегами

До останнього дня свого життя Микола Амосов підтримував своє здоров’я та плідно працював

Костянтин-Василь Острозький народився в м. Дуб­но (нині Рівненщина). Походив із магнатського роду, який володів багатьма землями на території України. Центром цих володінь було місто Острог. Кос- тянтинові-Василю Острозькому належали 25 міст,10 містечок, 670 сіл. Батьком К.-В. Острозького був Костянтин Іванович Острозький (1460-1530 рр.) — відомий полководець і державний діяч. Через чотири роки після народження сина К. І. Острозький помер. Хлопчик важко переживав смерть батька і з часом прийняв його ім’я. Тепер він називав себе Костянти­

ном Костянтиновичем Острозьким.Замолоду К.-В. Острозький мало займався державними й

громадськими справами, але поступово все змінилося. У 70-80 рр. XVI століття К.-В. Острозький звернув увагу на необхідність збереження й розвитку православної церкви в Україні, що переживала глибокий занепад. «Правила й

устави нашої церкви в презирстві в іно- Острозький замок ЗЄМЦІВ, — говорив В.-К. Острозький. —

Наші одновірці не тільки не можуть постояти за Божу церкву, але навіть

сміються над нею; немає вчителів, немає проповідників Божого сло­ва...». Багато українських дворян переходили в католицизм, їхні діти навчалися в єзуїтських школах, відмовлялися від своєї мови й тра­дицій. Бажаючи виправити ситуа­цію, у 1576 р. князь почав створю­вати в Острозі центр культури й освіти. У 1576 р. відкрилася Ост­розька академія — перший у Схід­ній Європі вищий навчальний за­клад. В академ ії працю вали

КОСТЯНТИН-ВАСИЛЬ ОСТРОЗЬКИЙ (1526-1608)

Острозькі видання

православні викладачі, серед них було багато священиків. Одним з викладачів школи був Кирило Лукаріс, що пізніше став патріархом Константинопольським. Серед випускників Академії були П. Са­гайдачний, Іов Борецький (у майбут­ньому митрополит Київський). Школа й церква мали гостру потребу в книгах. К.-В. Острозький запросив до свого цен­тру Івана Федорова, російського першо­друкаря, що був змушений покинути Батьківщину й тепер працював у Львові.У 1578 р. в Острозі Іван Федоров видав

«Буквар», а в 1580 р. «Новий Завіт». У 1581 р. була видана «Острозька Біблія» — перше повне видання Святого Письма староукраїнською мовою. Для підготовки перекладу Біблії за розпорядженням К.-В. Острозького здійснено пошук первісних текстів книги, у яких не було перекручень. У 1596 р. Острозький виступив рішучим супротивником унії православної й католицької церков, оскільки вважав, що об’єднання проходить без згоди простих віруючих. Князь не бачив принципових розходжень між гілками християнства, але вважав, що всі прихильники віри Христової повинні поважати один одного. Він говорив:«Усі, хто визнає Батька, Сина й св. Духа, люди однієї віри.Якби в людей було більше терпимості один до одного, якби люди з повагою дивилися, як їхні побратими славлять Бога кожний по своїй совісті, то менше було б сект і розбіжностей у світі».

Перші друковані твори

Костянтин-Василь Острозький — видат­ний український політик, меценат, громад­ський діяч. На думку сучасників, був «некоро- нованим королем України». Надавав значну матеріальну допомогу православній церкві, на його кошти побудовано понад 600 храмів і друкарня.

Острозька Біблія

Засновником династії підприємців був Яків Тере- щенко, козак з Чернігова, але розбагатіла родина за­вдяки його сину Артемію Яковичу Терещенку. Свій перший великий капітал він заробив у 1853-1856 рр. під час Кримської війни, коли займався постачанням хліба, цукру, худоби й військових матеріалів для ар­мії. На відміну від багатьох інших купців, А. Тере- щенко вкладав гроші не в торгівлю, а у виробництво. Він скуповував у збіднілих поміщиків землю й роз­вивав виробництво цукру. Скасування кріпосного права дозволило А. Терещенку залучати вільну робо­чу силу, розширювати виробництво, нарощувати екс­порт цукру за кордон. Виробництво здійснювалося за новітніми технологіями, цукор був найвищого ґатун­ку. Особливим було ставлення А. Терещенка до своїх робітників. Він платив їм високу заробітну плату, на­давав безкоштовне житло, харчування, відпустку. При кожному заводі обов’язково були лікарня, школа, ремісниче училище й навіть чайна. У 1872 р. А. Тере- щенко одержав від імператора грамоту на спадкове дворянство.

Діти й онуки А. Терещенка продовжили родинну справу. За заповітом Артемія Яковича Терещенка зна­чна частина прибутку повинна була витрачатися на

Родовід родини Терещенків

У другій половині X IX — на початку X X ст. серед найвпливовішихлюдей Укра­їни виділялися представники родини Те­рещенків. На відміну від багатьох інших підприємців, Терещенки не тільки розви­вали власну справу, а й займалися благо­дійністю, були відомими меценатами.

Опис Михайлівського рафінадного заводу, який належав братам Терещенкам

Щ р

благодійність. У місті Глухі в, де довгий час жив Артемій Терещенко, було відкрито дві гімназії й ремісниче училище, безкоштовну лікарню й притулок для сиріт, побудовано церкву. Сини Артемія Яковича, Микола й Федір Терещенки, переїхали до Києва. Микола очолив родинну справу. Родини Терещенків і Ханенків стали іні­ціаторами створення у Києві великого музею.Ще один музей було відкрито в Глухові. Варвара Миколаївна Терещенко та її чоловік Б. Ханенко власним коштом відкрили Музей Західноєвро­пейського мистецтва в Києві. Великі суми родина ви­ділила на проведення археологічних розкопок на те­

риторії України. Завдяки цьому наприкінці XIX ст. розпочалися дослідження могильників зарубенецької і черняхівської культур. Родина надавала безпо­середню грошову допомогу людям, які залишилися без засобів до існування. Київська міська дума, з огляду на заслуги родини перед містом, вирішила перейменувати одну з вулиць на Тере- щенківську. У 1903 р. після смерті Миколи Терещенка сімейну справу очолив його онук — Михайло Іванович Терещенко (1886— 1956 рр.) Молодий Терещенко виявився винятково талановитим

підприємцем, мав блискучу освіту, знав 13 мов. З 1912 р. Михайло Терещенко був членом 4-ї Державної думи, з 1914 по 1917 р. він очо­

лював Київський військово-промисловий комітет. Після перемоги Лютневої революції Михайло Терещенко був міністром фінансів Тимчасового уряду, пізні­ше — міністром закордонних справ. Після захо­плення влади більшовиками майже всі члени родини Терещенків залишили Україну й осіли в Європі. Михайло Терещенко працював дирек­тором банку Ротшильда. Нащадки родини Тере­щенків живуть у Франції.

Діяльність родини Терещенків стала наоч­ним прикладом усвідомлення заможними людьми свого громадянського обов’язку щодо розвитку культури, народної освіти й медици­ни в Україні.

У 1791 р. народився засновник родини промислов­ців — Симиренко Федір Степанович. Серед його предків були козаки, але починаючи з другої половини XVIII ст. Симиренки потрапили в кріпосну неволю. Молодому Федорові Симиренку, що жив на хуторі біля села Млі- їв, і братам його дружини Кіндрату, Степану і Терентію Яхненкам удалося змінити злиденне життя — вони викупили себе з кріпацтва й орендували кілька млинів на р. Вільшанка. Так виникла фірма «Брати Яхненки й Симиренко», що спочатку займалася продажем зерна й борошна. У 1843 р. побудували великий цукровий завод у селі Ташлик. До середини XIX ст. фірма «Брати Яхненки й Симиренко» була головним виробником

цукру в Російській імперії.На той час виросли сини Федора й Анастасії Симиренків —

Платон і Василь. Вони здобули прекрасну освіту за кордоном. За­вдяки Платонові Симиренку машинобудівний завод у Млієві було модернізовано. На цьому заводі побудовано перші пароплави, що перевозили Дніпром зерно — «Українець» і «Ярослав». Родина Симиренків активно займалася благодійністю. Під час великого неврожаю 1830 р. Симиренко і Яхненки безкоштовно постачали зерно багатьом селянським родинам. У 1859 р. Платон Симиренко

передав Тарасові Шевченку 1100 рублів на видання «Коб­заря».

У 60-ті роки XIX ст. стан справ фірми погіршився. По­мерли її засновники. У 1880 р.

Родина Симирен­ків, зліва направо: Платон Львович, Володимир Львович, Левко Платонович, Тетяна Львівна

Р одина С им ир енків дала Україні видатних підприємців, інж енерів, селекціонерів, чия плідна праця сприяла розвитку екон ом іки, народної освіт и, садівництва.

Лев Платонович Симиренко

Л. Симиренко вивів сорт яблуні, що назвав на честь батька — Ренет П. Симиренко

фірма припинила своє існування. Василь Федо­рович Симиренко (1835-1915) зміг відновити один цукровий завод у селі Сидорівка, працював над кресленнями нових машин, продовжував розвивати виробництво цукру, уперше в Росій­ській імперії почав робити пастилу й мармелад. Він брав активну участь у суспільному житті

й 10 % своїх доходів віддавав на розвиток україн- >кої культури. Його коштом були здійснені видан­

ня багатьох творів М. Драгоманова, О. Кістяківського, М. Коцюбинського, Б. Грінченка. Близько 40 років він надавав фінансову підтримку українським газетам і журналам «Київ­ська старовина», «Рада», «Громадська думка», «Україна», «Літературно-науковий вісник». Великі суми від Василя Фе­доровича отримало Наукове товариство ім. Т. Шевченка. У 1915 р. все своє майно (10 мільйонів рублів) Василь Сими­ренко передав на розвиток української справи.

Його племінник — Лев Платонович Симиренко (1855- 1920 рр.) — видатний помолог. У молодості він брав участь у ре­волюційному русі, був відправлений у заслання, став займатися садівництвом. За його ініціативою було закладено міський парк у Красноярську Після повернення із заслання він створив у Млієві чудовий сад і помологічний розсадник. У саду було зі­брано більше 2000 сортів яблунь, груш, вишень. Л. П. Симиренко був обраний членом-кореспондентом Бельгійського товариства садівництва й Французького національного помологічного товариства. Життя Л. Симиренка закінчилося трагічно — у 1920 р. він був убитий співробітниками ВЧК.

Його роботу продовжив Володимир Львович Симиренко, що став директором Центрального державного плодового розсадника України, ство­реного на базі маєтку в Млієві. У 1930 р. він засну­вав Всесоюзний науково-дослідний інститут південного плодового і ягідного господарства. У 1937 р. за надуманим обвинуваченням його було заарештовано й у вересні 1938 р. страчено.

............

Василь Федорович Симиренко

Богдан Іванович і Варвара Миколаївна Ханенки — україн­ські меценати й громадські діячі. Завдяки їхньому ентузіазму й наполегливості були зібрані величезні колекції творів об­разотворчого мистецтва, предметів побуту, археологічних артефактів. Ними створено два чудових музеї в Києві.

У

Богдан Іванович Ханенко (1850-1917 рр.) належав до старої української козацької родини. Серед його предків були полковники, генеральні хорунжі, геть­ман Правобережної України. Але Богдан Іванович Ханенко не мав ніякого відношення до військової справи. У 1871 р. він закінчив юридичний факультет Московського університету, працював у Петербурзі адвокатом і суддею. З 1876 по 1881 р. працював у Вар­шаві, але кар’єра юриста не зацікавила його, і в 1881 р. Богдан Ханенко залишив юридичну практику. Упро­довж кількох років він займався колекціонуванням предметів мистецтва. У цьому Богдана Івановича по­вністю підтримувала молода дружина Варвара Ми­

колаївна Ханенко (Терещенко) — дочка власника цукрових за­водів Миколи Терещенка. Родина Ханенків не мала фінансових проблем і могла дозволити собі колекціонувати предмети мис­тецтва. У колекції Варвари Ханенко поступово зібралося близь­ко 70 давньоруських ікон. Богдан Ханенко придбав велику кількість творів сучасного російського мистецтва. До того ж був постійним учасником європейських аукціонів, де купував твори західноєвропейського мистецтва ХУ-ХІХ ст. Родина Ханенків

оселилася в Києві. Тут Богдана Івановича було обрано голо­вою Південноросійського това­риства заохочення землероб­ства й сільської промисловості.Поступово Б. Ханенко став за­йматися й виробництвом цукру, керував справами Товариства

цукрових заводів братів Терещенків. У 1890-х роках він був членом Всеросій­ського товариства цукрозаводчиків, Біржового товариства, головою Київського комітету торгівлі й мануфактури. У 1906-1912 рр. Б. Ханенко був членом Дер­жавної ради від підприємців. Комерційна діяльність не знищила його інтересу до мистецтва. Разом з дружиною Богдан Іванович був ініціатором створення музею в Києві. У 1897 р. цю ідею підтримав імператор Микола II, після чого Київська міська дума виділила велику ділянку під будівництво музею. Напри­кінці 1904 р. після 8 років підготовчих заходів і будівельних робіт був освяче­ний перший у Києві публічний музей.

У той період у колекції музею переважали експонати художньої промисло­вості, було чимало археологічних знахідок, але небагато картин. Богдан і Вар­

вара Ханенки вирішили заповісти свою осо­бисту величезну колекцію живопису Києву. На той час музей родини Ханенків існував уже більше 25 років: приміщення побудовано

Каталог зібрань музею Ханенків. Основу колекції становлять твори мистецтва, які зібрали Богдан і ВарвараХаненки

ще в 1885 р.; оформлення залів відповідало смакам і тради­ціям тих історичних епох, до яких належали картини. У музеї Ханенків існувала бібліотека, де було дуже багато літератури з історії образотворчого мистецтва.

У роки Першої світової війни частину колекції музею Бог­дан і Варвара Ханенки відправили на зберігання до Москви й Петербурга, а в квітні 1917 р. Б. Ханенко підтвердив запо­віт, за яким колекція й приміщення музею мають перейти у власність міста Києва. Б. Ханенко помер 26 травня 1917 р. у дуже тривожний час: країна переживала революцію. Швид­ка зміна урядів у 1917-1918 рр. непокоїла Варвару Ханенко, яка відчувала загрозу для колекції. У грудні 1918 р. вона ви­рішила подарувати музей Всеукраїнській Академії наук, проте це вже не мало особливого значення. Після захоплення Києва більшовиками колекція й приміщення музею були націоналізовані. Тепер у Києві існував «Музей мистецтв ВУАН ім. Б. І. і В. М. Ханенків». Але для колишньої власниці в ньому не знайшлося місця. Передаючи музей Академії наук, Варвара Миколаївна сподівалася, що залишок життя зможе провести в одній з його вільних кімнат, але за рішен­

ням радянської влади літню жінку було виселе­но з приміщення, яке ко­лись було побудовано на її кошти.

Варвара Ханенко по­мерла у квітні 1922 р. Останні місяці вона жилау страш них злиднях, її взяла до себе колишня служ ниця, яка потім і влаштувала похорони.

У наші дні музей Ханенків продовжує своє існування як Державний музей Західного та Східного мистецтва

ІМЕННИМ ПОКАЖЧИК

Амосов Микола Михайлович (1913-2002) — ви­датний український хірург, академік АН У РСР, член-кореспондент Академії медичних наук СРСР, письменник, громадський діяч...........80

Антонович Володимир Боніфатійович (1834— 1908) — видатний український історик, етно­граф, археолог і суспільний діяч................ 70

Багалій Дмитро Іванович (1857-1932) — видат­ний український історик і громадський діяч, фахівець з історії Слобідської України........ 71

Богун (Федоренко) Іван Теодорович (р. н. не- відомий-1664) — видатний український полко­водець, полковник Кальницький,наказний гетьман під час битви під Берестечком........ 56

Володим ир Великий (К расн е Сонечко) (р. н. близько 960-1015) — великий князь київський (980-1015)................................... 10

Володимир Мономах (1053-1125) — великий князь київський (1113-1125), видатний дер­жавний і політичний діяч, талановитий пол­ководець і письменник................................. 14

Гоголь Микола Васильович (1809-1852) — ве­ликий письменник, українець за поход­женням............................................................36

Грушевський Михайло Сергійович (1866 — 1934) — видатний український історик, соціо­лог, громадський діяч................................... 73

Данило Романович Галицький (1201-1264) — видатний історичний діяч України, перший король Галицько-Волинських земель.........16

Дорошенко Петро Дорофійович (1627-1698) — видатний український діяч, гетьман у період Великої Руїни................................................58

Конашевич-Сагайдачний Петро (1570-1622) — гетьман Війська Запорозького................... 54

Костомаров Микола Іванович (1817-1885) — видатний український історик, письменник, етнограф, громадський діяч....................... 68

Котляревський Іван Петрович (1769-1838) видатний український письменник.......... 34

Крушельницька Соломія Амвросіївна (1872— 1952) — велика українська оперна співачка...46

Леся Українка (Косач Лариса Петрівна) (1871— 1913) — видатна українська поетеса, громад­ський діяч.......................................................44

Лисенко Микола Віталійович (1842-1912) — видатний український композитор і дири­гент...................................................................40

Лифар Серж (1904-1986) — видатний балетний танцівник, хореограф, театральний діяч.....48

Мазепа Іван Степанович (1639-1709) — видат­ний громадський діяч, гетьман України.....20

Мечников Ілля Ілліч (1845-1916) — видатний біолог, лауреат Нобелівської премії...........72

Могила Петро Симеонович (1596-1647) — ми­трополит Київський.....................................ЗО

Ольга (р.н. близько 890-969) — велика кня­гиня київська (945-957)................................8

Орлик Пилип (1672-1742) — гетьман України у вигнанні.......................................................22

Острозький Костянтин-Василь (1526-1608) — видатний український політик, меценат, гро­мадський діяч................................................84

Патон Євген Оскарович (1870-1953) — видат­ний український учений..............................76

Пирогов Микола Іванович (1810-1881) — видат­ний хірург, теоретик медицини..................66

чиРєпін Ілля Юхимович (1844-1930) — видатний художник........................................................ 50

Розумовський Кирило Григорович (1728-1803) — гетьман України...........................................24

Родина Симиренків — видатні підприємці, ме­ценати..............................................................88

Родина Терещенків — видатні підприємці, ме­ценати..............................................................86

Сікорський Ігор Іванович (1889-1972) — видат­ний авіаконструктор.................................... 77

Сірко Іван (р.н. між 1605 і 1610-1680) — укра­їнський військовий і політичний діяч...... 57

Сковорода Григорій Савич (1722-1794) — вели­кий український філософ............................32

Скоропадський Павло Петрович (1873-1945) — видатний політичний діяч, гетьман Україн­ської Держави в 1918 р................................. 26

Франко Іван Якович (1859-1916) — видатний український поет, письменник, громадський діяч.................................................................. 42

Родина Ханенків — видатні підприємці, ме­ценати..............................................................90

Хмельницький Богдан-Зиновій (1595-1657) — гетьман Війська Запорозького....................18

Чорновіл В ’ячеслав Максимович (1937-1999) — український політичний і державний діяч, дисидент, правозахисник і журналіст.......63

Шевченко Тарас Григорович (1814-1861) — ве­ликий український поет, письменник, ху­дожник............................................................ 38

Шептицький Андрій (Роман Марія Олександр Шептицький (1865-1844) — видатний церков­ний діяч.......................................................... 60

Шухевич Роман Йосипович (1907-1950) — ви­датний військовий і політичний діяч........62

Ярослав Мудрий (р. н. близько 978-1054) — великий князь київський............................ 12

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ1. Багалій Д. Історія Слобідської України. — X.: Основа, 1990.2. Грушевський М. Ілюстрована історія України. — К.: Наукова думка, 1992.3. Дорошенко Д. Нарис історії України. — К.: Глобус, 1991.4. Історія українського війська. — Л.: Світ, 1992.5. Как бьіла крещена Русь. — М.: ИПЛ, 1989.6. Костомаров Н. И. Русская история в жизнеописаниях ее главнейших

деятелей. — М.: Книга, 1990.7. Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. —

К.: Український письменник, 1992.8. Смолій В. А., Степанков В. С. Богдан Хмельницький. — К.: Либідь, 1993.9. Сто великих украинцев /Н. В. Астапенко, О. К. Барашкова и др. — К: Арий, 2007.10. Субтельний О. Україна. Історія. — К.: Либідь, 1991.11. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. — К.: Наукова думка, 1990.

СПИСОК ДОДАТКОВОГО ФОТОМАТЕРІАЛУСтор. 8 пам’ятник Княгині Ользі в м. Києві, Брюховецький О. О.; стор. 10 пам’ятник Князю Володимиру м. Київ, Брюховецький О. О.; стор. 10 панорама Володимирської горки у Києві, Брюховецький О. О.; стор. 12 Софійський собор, м. Київ, Брюховецький О. О.; стор. 13 пам’ятник Ярославу Мудрому в м. Києві, Брюховецький О. О.; стор. 14 панорама м. Києва, Брюховецький О. О.;стор. 15 Михайлівський Золотоверхий монастир в м. Києві, Брюховецький О. О.;стор. 17 пам’ятник Данилу Галицькому м. Львів, Пономаренко А. М.;стор. 18 пам’ятник героям визвольної війни українського народу 1648-1954 років у м. ЖовтіВоди, Пономаренко А. М.;стор. 19 пам’ятник Б. Хмельницькому в м. Києві, Брюховецький О. О.;стор. 21 пам’ятник І. Мазепі в с. Мазепинці Київської області, Пономаренко А. М.;стор. 25 палац Розумовського в м. Батурин, Пономаренко А. М.;стор. 26 панорама м. Києва, Брюховецький О. О.;стор. 31 Києво-Могилянська академія, Брюховецький О. О.;стор. 33 пам’ятник Г. Сковороді у м. Києві, Брюховецький О. О.;стор. 34 панорама м. Полтава, Пономаренко А. М.;стор. 35 Успеньский собор в м. Полтаві, Брюховецький О. О.;стор. 36, 37 с. Гоголево, музей М.В. Гоголя, Брюховецький О. О.;стор. 39, пам’ятник Т. Г. Шевченку в м. Харкові, Брюховецький О. О.;стор. 41, пам’ятник М. Лисенку у м. Києві, Брюховецький О. О.;стор. 55 пам’ятник Петру Сагайдачному у м. Києві, Брюховецький О. О.;стор. 57 пам’ятник Івану Сірку у м. Мерефа, Пономаренко А. М.;стор. 68 будівля Харківського університету, Брюховецький О. О.;стор. 70 Київський національний університет ім. Т. Г. Шевченка, Брюховецький О. О.;стор. 71 будівля Харківського університету, Пономаренко А. М.;стор. 72 пам’ятник І. Мечнікову в м. Харкові, Пономаренко А. М.;стор. 74 пам’ятник М. Грушевському у м. Києві, Брюховецький О. О.;стор. 75 Київський будинок вчителя, Брюховецький О. О.;стор. 76 міст Є. Патона у м. Києві, Брюховецький О. О.;стор. 79 пам’ятник І. Сікорському у м. Києві, Брюховецький О. О.

ЬЕСЕ^АКУ РЕК50^ІЛТІЕ8 ОЕ ТЖКАШЕЕасЬ рєгзоп із ипідие, апсі ііз Іііе апсі сіезііпу сап поі Ье гереаіесі Ьу апуопе. Виї іЬеге аге

регзопаїіїіез \уЬо Ьауе тасіе тисЬ Ьг їЬеіг соипїгу апсі тапкіпсі, апсі їЬеіг патез Ьауе гетаіпесі іп тетогу оі тапу §епегаНош. Матез оі Ніезе оиізїапсііпд регзопз аге тепііопесі \¥ІїЬ Ьопог апсі §га1іСисІе аз їЬеу шеге реоріе даЬо шізЬесІ їо ітргоуе сіезііпу оі іЬеіг реоріе. Агеаз оі їЬеіг а с іт іу \уеге сійТегепі: тесіісте апсі роїісу, есіисаїіоп апй шіііїагу зрЬеге, ІесЬпісаІ рго§гезз апсі рЬіІозорЬу, сиЬиге апсі раігопа§е о£ аііз. Виї іЬеге "дааз зотеіЬіп§ луііЬоиІ: шЬаі іЬе Іііе оі іЬезе реоріе соиМ пої іпіегезі из, їЬеіг сіезсепсіапїз. Т. ЗЬеусЬепко, V. К. ОзїгогЬзку, С. Зкоуогосіа, Е. Раїоп, О. Атозоу Ьезіа ІІкгаіпка, Уагозіау Мисігуі, V. СЬогпоуіі апсі аіі оіЬег Ьегоез оі ікіз Ьоок Ьеііеуесі іп їЬе §геаї Іиіиге оі оиг соипїгу апсі їгіесі іо сіо їЬеіг Ьезі £ог саггуіп§ оиї їЬеіг Ьорез. Сгеаі Икгаіпіапз сіие Іо іЬеіг Ііі’е апсі асііуіїу сієзєгує £ог £о11о\¥Іп§, Іог сопїіпиіп§ їЬеіг ипсіегіакіп^з. \Уе Ьоре іЬаІ оиг Ьоок луііі Ье изе£и! ЬоіЬ Іог зсЬооІЬоуз апсі іЬеіг рагепіз.

Науково-популярне видання Для дітей середнього шкільного віку

Сергій Валентинович Гусак

Легендарні постаті УкраїниББК 92 (4УКР) Відповідальний редактор І. В. Єфімова

Г96 Літературний редактор А. В. РудневаД іїза їт т а м а к ет у ваишя О. О. Крихус\воі т

Коректор Т. С. Дорошенко, Н. В. Томашевська Художній редактор М. С.Жубр

Технічний редактор Г. В. Корнєєвець

Гусак С.В.Г96 Легендарні постаті України. — Харків: «ТОРСІНГ ПЛЮС», 2009, — 95 с, іл.

І5ВМ 978-966-404-862-7

У багатоілюстрованому виданні йдеться про особистості, чиї імена золотими лі­терами вписані у нескінченну книгу світової й вітчизняної історії. Цих видатних людей ми згадуємо з пошаною і вдячністю, бо то були великі борці й подвижники, що праг­нули покращити долю свого народу. Такі особистості зробили за життя крок уперед до кращого майбутнього та вплинули на свідомість сучасників. Різними були напрям­ки їхньої діяльності: медицина і політика, освіта і військова справа, технічний прогрес і філософія, культура і меценатство. Життя і діяльність цих людей заслуговують на увагу. Книга буде корисною для читачів, які цікавляться історією України

ББК 92 (4У К Р)

Підписано до друку 03.10.08. Ф ормат 84x108 1/16. Папір крейдяний. Гарнітура РеІегЬиг^.

Друк офсетний. Ум. друк. арк. 10,08 Нажлад 3000 прим. Зам. № 8-1045.

Видання здійснено за ліцензією Ф ОП Ш апіро М. В.

«ТОРСІНГ ПЛЮС»Свідоцтво серія ДК № 2143 від 01.04.05 р.

3 питань оптових поставок звертатися:61057, м. Харків, вул. Сумська, 13; тел.: (057) 719-98-73, тел./факс: 717-10-26

Е-таі1: Іогзіп§_ог@гіс1ег.сот.иа, 1іир://«7\\'Алаог$іп§,сот,иа

Книга — поштою: 61057, м. Харків, а/с «Книжкова ліга»

Віддруковано з готових діапозитивів у ВАТ «Харківська книж кова фабрика «Глобус» 61012, м. Харків, вул. Енгельса,11