ÓÓêðà¿íñüêèéвіСнИкêðà¿íñüêèéвіСнИк

день конституції українидовга дорога на бистрийдо 80-річчя івана ребошапки:наш професорполудень михайла гафії трайсти– до 50-річчя письменникаєвдокії даскалюк із мілішівців –100 роківпроект просування українськихкультурних традицій: «весільнийтанок на буковині»

Чacoпиc Coюзу Укpaїнцiв Pумунії. Piк видaння XХIІ. № 11-12 (червень) 2015

Пpoчитaйтe:v

v

v

v

v

vЗнайди часок, поїдь у поле,Де мак зацвів, червоний мак.Поглянь, як радісно довкола,Цвіте червоно, гарно як!

2 Ukraînsykãc VISNÃK

двоє із тридцятиВ другій половині травня і на початку червня

Міністерство освіти організувало національнийконкурс для заняття посад шкільних інспекторіввсіх спеціальностей. Про цю подію писалацентральна та повітова преса, звідки всі дізна -лися, що конкурс відбувся прозоро. Цим разомбув сприятливий момент для оцінення конку -рентів без політичних чи інших підпор. Томубагато інспекторів одержали низькі оцінки, під 7,втративши право займати в продовженні цюпосаду. Одні з них на цій посаді вже понад 25років. Вони, по-моєму, втратили багато пра -ктичних звичок щодо розгортання уроків. На -справді, ці начальники залишилися простимитеоретиками. Ці приклади, ці випадки, дока -зують «гріхи» в нашій освіті та вихованні моло -дого покоління.

Від Сучавського шкільного інспекторатупредставилися на конкурс 30 педкадрів для

заняття посади шкільного інспектора, з яких дваукраїнці – пані Лучія Мігок та Ілля Савчук, котріодержали високі оцінки. Пані Лучія – 8,84 названня інспектора гуманних ресурсів,практично, інспектора з питань кадрів, посададуже важлива. Колись, хто займав її, бувтретьою людиною в інспектораті після гене -рального інспектора та його заступника.

Ілля Савчук заняв посаду шкільного інспек -тора з питань української мови. На конкурсіодержав одну з найвищих оцінок – 9,13. В остан -ній час я мав нагоду пізнати ближче молодогоінспектора і переконався, що це людина врівно -важена, наполеглива, розсу длива.

Як уже я писав, хоббі Іллі – це математика.Закінчив факультет математики-інформатики таюридичний факультет. Був викладачем у школісела Ватра Молдовіцей.

Можна сказати, що інспектор Ілля Савчукмає гарну перспективу.

Пані Лучія Мігок та Ілля Савчук спочаткузакінчили педагогічний ліцей, де здобулисолідну методичну підготовку, потім здобулинові спеці алізації. Якщо Ілля Савчук закінчивматематику, пані Мігок успішно здобула ліценці-

ат з української мови та літератури у Сучав -ському університеті ім. Штефана Великого.

Обоє діють в структурах СУРу. Пані Лучія –голова Жіночої організації СУРу, член Ради СУР,а Ілля перший заступник голови Сучавськоїфілії.

Українці Румунії мають серйозних і добрепідготовлених людей, які встані займати високіпосади.

Пані Лучія Мігок та Ілля Савчук доказалисвою компетентність.

Що хочу додати, що в Сучавському шкіль -ному інспектораті на посаді інспектора працю -вали й інші українці. Досить згадати МиколуГапенчука з спеціальності рисування. Допо -магав талано витим учителям захищати роботиіз рисування для одержання першого ступеня.Один час, коли не було інспектора з українськоїмови, М. Гапенчук висилав учнів до різнихшкільних закладів у Чернівцях, організувавкурси удоско налення учителів в Чернівцях.

Також престижно працювали шкільнимиінспекторами Аура Гапенчук та Олена Кідеша.

Юрій ЧИгА

Конкурс поезії у Лугожі22 травня СУР, Міністерство освіти

та Тіміський шкільний інспектораторга нізували у при міщенні СУР м.Лугож 9-ий випуск конкурсуукраїнської поезії – повітовий етап.Разом із батьками і вчителямибрали участь у конкурсі учні І-ХІІкласів шкіл, в котрих викладаєтьсярідна мова. Подію відкрив головаорганізації м. Лугож Іван Ковач,потім ви ступили ін спектор зукраїнської мови Іван Кімпан, якийпередав вітання від голови Тімі -ської філії Юрія Глеби. Булообрано жюрі конкурсу у складіВіолети Лазарчук, Марії Клем пушак,Івана Ковача, Марії Кондрей і МаріїГоловчук.

Вихователька садка с. Щуки Ма -р’яна Брашовяну привела четверодошкіль нят одягнених у марамо ро ських

костю мах, які декламували віршики.Це, щоби заохотити діток до рідноїмови, до поезії. Члени жюрі рішили,щоб учні I-IV класів не брали участі нанаціо наль ному етапі. Можемо сказати,що на кожному етапі числo учасниківзростає, і це дуже приємно, бо, такимчином, учні і вчителі укра їнської мовине забувають, що декла мування україн-ської поезії – це зберігання нашої іден-тичності і культури.

Потрібно, щоб учителі зверталибіль шої уваги на дітей, допомагали їмви бирати вірші, бо це між учнями стає

великим змаганням, треба оцінити де -кламаторів за художнє враження, ди -кцію, костюми. На закінчення, як ви -знання праці учнів, кожний з них, крімграмоти, отримав якийсь подарунок.Малі декламатори І-ІV класів булитакож нагороджені дипломами і пода -

рунками. Жюрі після аналізу вибралонайкращих конкурентів, які будутьбрати участь на національному етапідекламування української поезії.

V-й клас – Анка Кучіча – школа с. ЩукаVІ-й клас – Ана Аксук – школа с. ЩукаVІІ-й клас – Давід Головчук – школа с.ЩукаVІІІ-й клас – Олівіан Клемпушак –школа с. ЩукаІХ-й клас – Аделіна Грездак – Ліцей ім.Юлії Хашдеу, ЛугожХІ-й клас – Ірина Бевка – Ліцей ім. ЮліїХашдеу, ЛугожХІІ-й клас – Йонела Бензар – Ліцей ім.Юлії Хашдеу, Лугож

Анна берегій

Мала нічка – ПетрівочкаІз Зеленими святами тісно пов’язаний один з постів – Петрівка,

Петрівський піст. Припадає він на другий, після Трійці тиждень і триває доПетра (12 липня). Ці рухомі запусти можуть бути коротшими або довшими– від того ранішими чи пізнішими випали Зелені свята.

Існує кілька цікавих гіпотез стосовно його походження. Одна з нихстверджує, що ранньолітній піст начебто встановив Святий Петро (звідсий його назва) на прохання жінок, чоловіки яких на сінокосах поїдали всімолочні продукти, що збіднювало сімейний бюджет. Відтак Петро упросивПавла, котрий завжди тримався чоловічої сторони, запровадити цей піст.Цей піст не має аналогів в інших народів. Його виникненню посприяло те,що під цю пору припадають сінокоси.

Щоправда, в народі не дуже дотримувалися засторог. Зва жаючи натяжку фізичну працю, селяни все-таки вживали молочні продукти. Щобякоюсь мірою полегшити тяжку фізичну працю, український народ витво-рив цілий цикл пісень з легким солоспівом, котрий виконувався лише підчас посту.

Подаю одну пісню.

Мала нічка Петрівочка,Не виспалась наша дівочка.Не виспалась, не нагулялася,Із козаченьком не настоялася.У череді гнала, задрімала,На пеньки ноги позбивала.На густий терен, косу порвала,А вже телята пасут хлоп’ята.

З Петрівкою пов’язано чимало прислів’їв та приказок:

* У Петрівку мухи роблять на панів, а в Спасівку (19 серпня) – на себе.* Тепер не Петрівка, щоб казати разів кілька, а зима – сказав та й нема.* Спасівка – ластівка, а Петрівка – голодівка.* Пішло вже мені з Петрового дня.* Хто в Петрівку сіна не косить, той зимою і в собак їсти просить.

Закінчувалась Петрівка. Проводжали її такою піснею:

Ой коли ми Петрівочки дожидали,То ми її русу косу заплітали.Тепер же ми Петрівочку проведемо,Ми її русу косу розплетемо.Уже ж тая Петрівочка минається,Зозуля в капусту ховається.

Дійсно, напередодні Петра ця птаха замовкає. Про це мовиться в одній зпісень:

Куй, зозуленько, куй.Недалеко Петро твуй.Хоч будеш та й літати, Но не будеш вже кувати.

З Петрівкою збігають найдовші дні. З цього приводу казали: «УПетрівку день як рік». Тому в пісенних текстах наголошується: «Маланічка-Петрівочка, не виспалась наша дівочка...».

микола кОрнИЩАн

– Поет, прозаїк, драматург, журна-ліст, випускник трьох факультетів,має мастерати, завтрашній докторфілологічних наук, автор кільканадця-ти книг.

З марамороського українського селаВерхня Рівна, село яке дало нашійлітературі когорту талановитихписьменників – Михайла Небиляка,Павла Романюка, Михайла Трайсту,ще раніше Івана Федька, а ще пишутьдля дітей Марта Бота і МаріяОпрішан...

Така ряснота пер красного письмен-ства може навести когось на думку, щоу Верхній Рівні родиться повно вундер-кіндів (чудо діти), з яких найвундеркінді-ші стають пи сьменниками. У школівони «гризуть» книжку, слухаютьсябатьків і вчителів, як благі «ягнятка»,пра цьовиті вони і відмінники.

Та, на мою думку, ти, Михайле Трай -ста, ніяк не вкладаєшся у таку «схе му».досить прочитати твою останню збір-ку «Степанкова чита нка», а ще збіркигумористичної прози, щоби здати собісправу, що у дитинстві, школярем, тирадше був схожий на твоїх юних персо-нажів (бешкетників, шибайголовів), якихбагато невигаданих, ти рад ше туливсядо таких лю дей, як вуйко Феріщак, аніжбув «ангеликом».

Та всеодно мушу запитати: яким тибув малим, школярем, підлітком? Вякому оточенні виростав?

– Та що ж ви, пане Михайлюк, мої пер-сонажі є благими «ягнятками» та «янго-лятками» у порівнянні зі «шибеником»та «воєводою» (такими «почесними»іменами називала мене моя бабусяМарія), яким був я разом зі всією вата-гою присілка Жулинці. Правда, вони і єгероямим багатьох моїх оповідань.

– Щодо школи, я ні разу не був відмін-ником, уроків не вивчав, домашніх зав -дань після четвертого класу не писав,

але отримував досить високі оцінки.Батько був за вірою Свідком Єгови, томуй не цікавили його «світські діла», а

школа була саме одним з таких діл.Багато книжок, позичених мною з бібліо-теки, він кидав у вогонь, а я щовечорабув змушений читати йому з Біблії, ітаким чином я перечитував святу книгудва рази в рік. Окрім Біблії, ще була вбатька книжка «Дзеркало душі» та кільканомерів журналу «Вартова башта»,через які досить часто приходила секурі-татя і перевертала все в хаті: лупалистіни, розмотували мамині клубки з вов-ною, висипали борошно з мішків, заби-рали з собою то батька, то маму, алепісля двох-трьох днів відпускали.

Заборонену літературу, яка стояла вмаленькому дерев’яному ящику, щослужив стільчиком для доїння корови,не знайшли жодного разу, але одногоразу в підвалі знайшли мої книжки, які яховав від батька, і забрали їх для роз-слідування, але повернути не поверну-ли. До школи я теж ходив досить рідко,а перший урок, на якому треба було спі-вати державний гімн, був для менекошмаром: якщо я не співав його, товикладачі карали мене, одні навітьбили, і били досить боляче, а якщо яспівав гімн, то завжди, не знаю звідки,дізнавався батько про це і знову кінча-лось нелегко для мене, тому я нелюбив ходити до школи. А коли я був усьомому класі, у «Новому віці» появив-

ся мій вірш, то батько так «навіршував»мене, що двадцять років після того нідумати не хотів про вірші.

– Сподіваючись, що окреслиш моло-дого Михайла не гірше, ніж своїх персо-нажів, запитую: яку ти згодом бачивперед собою дорогу у велике життя?Бо знаю, що молодим ти перемінявбагато професій, доки стати письмен-ником.

– Над дорогою в життя чомусь я незадумувався ні разу. У вісімнадцятьроків, після закінчення професійноїшколи шахтарської механіки, був змуше-ний втікати з дому, бо близилось військо,а батько клопотав мені щодня голову,щоб я відмовився від війська і йшов натри роки в тюрму, як багато інших синівСвідків Єгови. І так я опинився в Долинірічки Жіу, де працював у шахтах Бер -бетень, Лівезень та Лупень до війська іопісля. Потім чомусь мені надоїло пра-цювати в шахті і кілька років я лісорубив,працював на будівництві, потім ставкаменярем, декоратором, різьбярем,малярем, а після революції закінчивліцей (вечірні курси), і працював каси-ром, а потім пограничником, поки незустрів Степана Ткачука, який чомусь-товідразу побачив у мені письменника, щомені й на думку не спадало.

– Коли відчув ти потяг до літерату-ри, а саме української, бо зараз ти пись-менник двомовний?

– Чому ти перейшов від поезії допрози? Поезія стала для тебе «прокру-стовим ложем», чи в тебе назбиралосядуже багато життєвого «матеріалу»,який просився на папір, а до того упрозі, головно гумористичній, можнавикористати весь колорит місцевоїговірки, дати життя таким колорит-ним персонажам, як вуйко Феріщак?

3Ukraînsykãc VISNÃK

ПОЛУДЕНЬ МИХАЙЛА ГАФІЇ ТРАЙСТИдо 50-річчя письменника

Михайло Трайста і Михайло Михайлюк

інтерв’ю взяв михайло мИхАйлЮк

(Продовження на 4 стор.)

Але ти не тільки гуморист, тиавтор і психологічних новел та опо-відань, навіть і прози так званої течії(латиноамериканської) магічногореалізму.

– Потяг до літератури я відчувавзавжди, але не думав що стану писатидля друку, писав для себе, тому мояперша збірка, була коломийкових вір-шів, текстів народних пісень, якихСтепан Ткачук намагався перетворитив поезії, і як бачили ви й самі, «вийш-ла каша з маком». А щодо прози, то зперших моїх повістей «Остання зу стріч»,«Ненависть до ближнього» та «Коно -крадськя честь» я мав успіх, мені дзво-нили читачі, писали листи, запитували,заохочувли. Правда, мені багато допо-магала в той нелегкий для мене час

Ірина Мойсей, головний редактор «На -шого голосу», а опісля, як я прибув доБухареста, почали мені допомагати йінші, а найбільше ви, тому я завждизапрошую вас бути хрещеним батькоммоїх збірок. Потім поду-мав навіщо мені видуму-вати сюжети для опові-дань та гуморесок, колия бачив та чув стількисмішних пригод і почавдобувати їх з пам’яті. Зго-дом люди почали самішукати мене і розповіда-ти різні пригоди, «бохочай і не таке смішне,але ви так укла дете, щовийде смішним», частокажуть мені, ще й тепер.

Після того, як я пере-клав на румунську мову,

кілька моїх народних оповідань, в румун -ських колах письменників Буха рестамене почали вважати таким свого родуЙоном Крянге, тому я і почав писати пси-хологічні новели, щоб доказати, в першучергу собі, що можу писати й інакше, апотім обрадувати читача такиминовелами, як «Людина з потойбіч-чя», «Жінка у фіалковім» та міні-романом «У ніч на святогоАндрія».

– А п’єси ти почав писати, якце іноді виглядає, тому, що твояпроза легко піддається драмати-зації, чи ти побачив у драматургіїнові творчі горизонти?

– Всі мої оповідання насиченісмішними діалогами, тому вонитак легко піддаються драматизації, а щея мав шанс зустріти режисера Йона НікуПопа з театру ім. Еуджена Йонеску містаСла тіна, який після п’єси «Коханки змарамороськими очима» попросив мененаписати іншу комедію з шістьма персо-нажами, і так народилася п’єса «ЖенихиАмалтеї». Обидві п’єси мали великийуспіх, навіть і за кордоном. Тепер пра-цюємо над п’єсою для дітей «Лист зАфрики», а далі слідуватиме п’єса«Вуйко Федя» – румунський варіантвуйка Феріщака. На превеликий жаль, вукраїнських колах Румунії письменникине займають своє почесне місце, яке їмгодиться по-правді; бути там якимосьголівкою сурівської організації чи філії цевелика честь, а якщо ти письменник, то

ти ніхто, або той, що живе на грошіСУР. Тому я пишу і румунською мо -вою, багато книжок друкую в іншихвидавництвах, бо мене румуни запро-шують на різні заходи та фестивалі,нагороджують різними преміями, на -віть і грошовими. Напри клад, я вжетри роки підряд є членом жюрі Націо -нального конкурсу драматургії, якийпроходить в повіті Олт, разом з вели-кими акторами та письменникамиРумунії, як Магда Катоне, АндрейДубан, Дан Тудор, Корнел Удря та ін.,а тільки раз мене запросили бутичленом жюрі на Сігетському конкурсі

декламування української поезії. Міжрумунами я відчуваюся письменником,тому віддаю, так би мовити «божеБогові, а кесареве Кесареві», інакше бне міг творити.

– Чи можеш відкрити перед читача-ми причину твоїх «троїстих» універси-тетських студій? Коли ти встигаєшусе робити – писати, вчитися, житинормальним життям?

– Щодо моїх студій. Й самому дивно,що мене так тягне до навчання, мабуть,через те, що не був у молоді роки сту-дентом, тепер відчуваю потребу вчити-ся. Почав факультет журналістики усорок років, опісля закінчив і факультетфілософії, опісля українське відділенняфакультету іноземних мов Бухаре ст -ського університету, мастерат, а тепервже закінчив перший рік докторськоїшколи Літературних студій. Щодо нор-мального життя, ви це знаєте ліпше від

мене, що в письменни-ків, і взагалі в митців,його немає, весь час чиу відпустці, чи на робо-ті, чи в дорозі весь часдумаємо-роздумуємонад наступним твором,над слідуючим сюже-том, над слідуючимиперсонажами. Ось такевоно наше нормальнежиття!

– 3 роси і води тобі,ЮВІЛЯРЕ!

4 Ukraînsykãc VISNÃK

ПОЛУДЕНЬ МИХАЙЛА ГАФІЇ ТРАЙСТИдо 50-річчя письменника

(Початок на 3 стор.)

драматург Михайло Трайста (другий зліва )

П’ятого травня 1915 в селіМілішівці (сьогодні місто) народи-лася Євдокія Даскалюк. В їх сім’їбуло 10 дітей.

Була одружена двічі, першийчоловік помер на тиф під час війни.

Народила 5 дітей, з яких живутьчетверо: Микола Цікал, Іван Цікал,Євдокія Калинчук та Василь Да -скалюк. Має 20 внуків, 30 правнуківта 8 праправнуків.

Вона працювала у лісі, косиларазом з чоловіками!

Як і більшість мешканців селаМілішівці, вирощувала огірки такапусту, які квасила та продавалапо всій Румунії. Дійшла аж до

Браїли та Галацу. Там, коли бачилияк вона тяжко працює, питали яквона може носити такі відра великі зогірками та капустою? Вона відпові-дала, що на Буковині, а вона буко-винка, повітря міцне і що вонадоживе до 100 років! Так і сталося!

Вона ходить рівно, все пам’ятає,розказує про все українськоюмовою.

З нагоди дня на родження при-мар Мірча Лаурус та його радникипонесли їй квіти і торт.

І СУР відсвяткував Євдокію Да -скалюк.

Йдеться про Васи ля Паскаріу,голову Раді вецької організації СУРу

(су сід Євдокії Даска люк), членакомітету Су чавської філії, та паніБриндушу Па скаріу, голову Мілі -шівської організації СУРу. На гадю,

що Євдокія Да скалюк член СУРу.Скільки членів СУРу сповнили 100років?

Василь Паскаріу та БриндушаПаскаріу подарували ювілярці ве -ликий кошик з прекрасними квітами,торт та медаль від пана депутатаІвана Марочка.

Група мілішівських сурівців заспі-вала «Многая літа», «Ой ходив сімрік до школи» та навіть «Зацвиларужа трояка».

Євдокія Даскалюк сказала«Отче наш» та інші молитви по-українськи.

Все закінчилося за святковимстолом. Євдокія Даскалюк балака-ла з гостями і дякувала їм.

«На многая літа», вуйно ЄвдокієДаскалюк!

микола курИлЮк

єє ввдд ОО ккіі її дд ААСС кк АА лл ЮЮ ккіз мілішівців – 100 рОків!

5Ukraînsykãc VISNÃK

Місцеві сурівські вибори у ГотлобіВ домівці СУРу села Готлоб 5 червня відбулися місцеві вибори. Були

присутні Юра Глеба, голова СУРу повіту Тіміш, Василь Дрозд, першийзаступник і Ліліана Сімбота – секретар. На виборах були присутні багатоукраїнців (68). Микола Корнищан говорив про успіхи сурівської організаціїі про майбутність її. Голова Тіміської філії СУРу Юра Глеба нагородивОдотю і Миколу Корнищанів похвальними грамотами.

Почались вибори. Всі українці були згідні, щоб Одотя Корнищан булапереобрана головою організації. Заступником голови була обрана ЛавініяГергел, а секретарем Марічка Крішан. На закінчення засідання наймолод-ша українка (4 роки), заспівала дві українські пісні: «Зелене листя, білікаштани» і «Ти казала в понеділок». Хоча Андреї лиш три роки і жила вонав румунськім середовищі в селі Теремія Маре, її батьки купили хату вГотлобі і вона більший час живе в дідика і бабки. В нас ми її вчимо говоритипо-українськи, а бабка Одотя вчить свою внучку співати українські пісні.

Алекс кОрнИЩАн

Наші гувернанти установили, що 2015 рік – цеРік ветеранів, щоб відзначити 70 років, відколизакінчилася Друга світова війна.

Щоби ветерани, взагалі всі мешканці Землі,жили у злагоді і щоб у світі панував мир.

Ну як їм вийшло? Мир? Здається, що від 9травня 1945 р. у світі панував мир тільки кількамісяців (здається до вересня 1945 р.), якщо мене

ще не зрадила пам’ять. Ми живемо у злагоді?Живемо добре? Я думаю, що ні!

Мені не хочеться вмішуватися у політику, аленам живеться чимраз тяжче. Правда, що не всіживуть у недостатках, є і такі, що не знають щоробити з грішми...

Тільки що святкувався День перемоги і ось,

після 70 років, одні святкували на 8-го травня,інші на 9-го! Чому, панове? Багато зробили бой-кот і не хотіли святкувати у Москві.

Нема порозуміння!Але досить! Вернуся я до ветеранів. Кілька

слів про ветеранів громади Дарманешти Суча -вського повіту.

Після грудневої революції їх було понад 200,тому 7 років було 45, між якими і одна жінка, якабула медсестра на війні, ровесниця з королемМіхаєм. Вона була із села Марицейка і назива-лася Домніка Місіюк.

Нині їх залишилося 6!Хочу нагадати їх імена.У селі Дарманешти є два ветерани: Григоріє

Кушнір та Микола Винтуняк. У селі КалинештиЄнаке Василь Рибинчук, у селі Данила МиколаПавлюк, а в Марицейці Юрій Ткачук та ДіонізієМазуряк (брат моєї покійної матері КатериниМазуряк).

До виходу на пенсію тому три роки, коли ябув велика риба у галузі культури, кожного рокуна Іспаса, День героїв, коли ми відзначали цей

день біля Монумента героїв, я запрошував іветеранів. Але це було! Після виходу на пенсіюзапанувала тиша. Чому?

Ось тут треба багато писати. Може, іншимразом.

микола курИлЮк

Фото: Із ветеранів, що на фотографіях,тільки ті два, що з калачами (на похороні вете-рана Олекси Бойчука (Лесик), їх односельчани-на, ще живуть. Вони називаються: діонізієМазуряк та Юрій Ткачук з Марицейки.

рік ветеранів війни

Інколи, як починаю «колупатися»у власній пам’яті, щоби видобу-ти з неї цікаві трафунки, стаю

«сумний і невеселий» як сотникЗабрьоха з «Коно топської відьми»Гр. Квітки-Осно в’я ненка, бо майжевичерпалися вони.

Ось і тепер «виколупав» дещо змого студентства. Та не емоції скла-дання вступних екзаменів, знайом-ство з новими колегами, не першестудентське кохання і перший поцілу-нок у столичному парку, не першудесятку з української літератури, ате, що студентом я не зумів вивчитинапам’ять український алфавіт! За щовикладач (він навіть мав звання докторафілологічних наук!), котрий читав намкурс з історичної граматики і сучасноїукраїнської мови, «ощасливив» мене наекзамені «сімкою!».

Розуміючись на історичній граматиці,як пес на звіздах, постійно бігаючи відкафедри до дошки, бо на цій кількамет-ровій відстані забував те, що було запи-сано в його «курсі» і те, що мав написатидля студентів на дошці (напр., якесь чер-гування голосних чи щось про ерики), вінмав претензію, щоби ми знали, як з води,український алфавіт, знали назви усіхсловників, виданих у Києві Інститутоммовознавства Академії наук України(хоча тих словників у бібліотеці славісти-ки не існувало!) та мав інші химерні при-мхи.

Студенти нудилися, а я, не тер-плячи теоритичної граматики,заводив його в тупик безглузди-

ми запитаннями, на кшталт, чи впевне-ний пан проофесор у тому, що у процесіеволюції української мови такий-тоголосний звук перейшов у такий-то, чине було воно навпаки?

Пан професор заперечливо хитавголовою, зайвий раз перевіряв своїзаписки і заявляв, що ні, такого не моглобути, та переконати мене не міг і, нареш-ті, допускав, що можливі і винятки.

Колеги хихотіли, пан професор мету-шився з кривою усмішкою на лиці. Ащоби «передати куті меду», я просивйого ще раз «продекламувати» україн-ський алфавіт, бо ніяк не второпаю, колисаме голосний звук треба ставити передприголосним, а коли після нього?Наприклад, треба вимовляти ка чи ек, елчи ле і т. п.

На устах пана професора розквіталазверхня усмішка, і він, ставши в позуактора, пишномовно (напам’ять) почи-нає: а, бе, ве, ге, а коли доходить до ч, ц,ш, щ, рубає рукою – ца, ча, ша, ща! А миза ним ча-ча-ча! бо саме під цією назвоювикликав тоді фурор модний танець.

Закінчивши, переможно оглядає нас:

отак і ви повинні знати! Хіба то великаштука?

Я так зненавидів оте ца, ча, ша, ща,яке разило вухо своєю грубістю, що йдосі не вивчив напам’ять українськуазбуку.

модерний варіантпапських булл

Мотто:Дурнів не сіють, не поливають – вони

самі плодяться.

Булла (лат. – кулька, кружок) – усередні віки прикріплена нашнурку до документа метале-

ва печать або капсула, в яку вміщувалапечать. Пізніше – сам документ, скріпле-ний печаттю. Видавалися булли імпера-торами, королями, папою римським.

Згодом, коли в католицькій церквівиникла жадоба до багатства, папськібулли стали предметом наживи, тобтопродавалися за великі гроші всім тим,хто бажав позбутися гріхів. Ця комерціябуллами викликала обурення у церков-них колах і так виникла Реформація,внаслідок якої у Німеччині та інших краї-нах виникли протестантські церкви –лютеранська, калвіністська.

Та якщо розглядати історію як спі-раль, на певних їх витках можуть повто-рюватися певні явища.

Сьогодні продаються і купуються непрощення гріхів, а «прощення» нікчем-ства і неуцтва.

Наприклад, можна купити почес-ні звання (людина року), грамо-ти, дипломи, внесення імені до

престижних енциклопедичних видань,членство у наукових товариствах, в істо-ричних чи вигаданих орденах, набутипсевдоакадемічні титули та ін. їх про-давцями є аферисти, які вміють «тонкограти» на струнах амбіцій псевдонауков-ців, псевдолітераторів, всіляких маніяк,які захворіли безнадійно на манію вели-

чі, прикриваючи свою персонульністьпсевдовизнанням з боку реальних чивигаданих інституцій.

На таку приманку клюнув бувдесь десять років тому і один«чільний» сурівець, «док -

тор», в якого до старості літ набрало-ся стільки наукових «здобутків», що їхнавіть і не помітиш на віртуальнійполиці.

Отож, озброєні красномовством,всілякими довідками, печатками, ре -командаціями, двоє дурисвітів приїха-ли і до Румунії, дізнавшись, мабуть,

що тут є немало марнославців на квад-ратний кілометр.

Як вони попали до СУРу – не знаю,але знаю, що їм удалося хитро накинутисітку на нашого доктора: мовляв, дізна-лися, що тут є вчений муж, про котрого(як це прикро і несправедливо!) науко-вий світ – від Америки до Японії, відАляски до Патагонії, від Ісландії доАвстралії – нічого не знає.

То вони приїхали заповнити цюпрогалину у виданні (щось по -дібне до Великої британської

енциклопедії!), в якому будуть поміщенінайяскравіші наукові світила. А виданнябуде розкішне, навіть і в оправі з телячоїшкури, як справжні рідкісні фоліанти!

Для цього кандидат повинен тількипоставити підпис на ось цьому папері,аби знати кому, куди і скільки примірни-ків вислати.

Кандидат у «безсмертя» клюнув наприманку, підписав, що хоче аж три при-мірники видання, звісно, у телячій опра-ві. Підписав, а що підписував – не тямив,бо воно було англійською мовою.

Надувся, як сич на вітер, лічить дні,місяці – коли вже надійде оте всесвітнєвизнання?

Діждався, та не видання, а рахунку напару тисяч доларів за майбутні фоліан-ти в оправі з телячої шкури. Бо невігласпідписав контракт на таку суму, зо -бов’язуючись заплатити її, а якщо незаплатить, то ...

Хоч круть, хоч верть – біда! Тутпахне судом! Пішов до головиСУРу – чи не оплатить йому

таку забаганку? Та голова показав йомуфіґу волоську – простіше дулю...

До кінця якось таки вивертівся з хале-пи наш кандидат у світову інтелектуаль-ну еліту. Та мрія про велич не покинулайого – подався у «журналістику» – може,нагородять за неї американською Пре -мією Пулітцера? Бо ж трапляється інодізерно і сліпій курці!

П.С. Схожість з реальними особами?Схожість ...

михайло мИхАйлЮк

6 Ukraînsykãc VISNÃK

«вершИнА» СтудентСькИх знАнь: АлфАвіт

нАпАм’ять!(фейлетон)

v Гострі осколки v Гострі осколки v Гострі осколки v Гострі осколки

Відкривати, вивчати, дотримува-тись весільних традицій, показуватиїх іншим етносам, пізнавати їхні тра-диції, обговорювати символіку різ-них ритуалів на рівні європроекту«Просування різноманітності вкультурі та мистецтві в рамках євро-пейської культурної вотчини» - цевже вищий щабель освідомленнятого, хто ти є, що ти є та куди тобі !..

Такий крок зробило Культурнетовариство КОЗАЧОК із села Бал -ківці, повіту Сучави, розробляючисвій «Проект просування українськихкультурних традицій», під на звою«Весільний танок на Буко вині».

Проект розгортатиметься за фі -нансуванням, отриманим черезГрант, поданий Норвегією, Іслян -дією, Ліхтенштейном та урядомРумунії.

Період імплементації проекту –протягом трьох місяців (травень,червень, липень) 2015 р.

Простір імплементації: Північно-східній регіон БУКОВИНА;

Загальна вартість проекту:66.497, 9 леїв;

Бенефіціантом проекту є Куль турнетовариство КОЗАЧОК – Балківці.

Загальна ціль проекту «Весіль -ний танок на Буковині» – це, просу-вання культурної різноманітності тапокращення міжкультурного діалогу

через відкриття традицій, специфіч-них (притаманних) етносам округуБуковини.

Кілька із специфічних цілей:– Представлення весільних тра-

дицій та звичаїв, притаманних етно-сам округу Буковини (румунів, укра-їнців, рромів,поляків) в рамкахспільного спектаклю «Весільнийтанок на Буковині»;

– Ідентифікація елементів, щовиявляються унікальними в тради-ціях та звичаях кожного етносу тапредставлення їх перед якнайчи-сельною публікою;

– Просування елементів, що ви -являються унікальними в традиціяхта звичаях, притаманних кожномуетносу, в рамках фотовиставки;

– Організування спільних заходівдля представників етноменшинокругу Буковини з метою проведен-ня обговорення (дебатів) на темузбереження та просування власнихтрадицій, а також з метою ідентифі-кації вигідних способів співпраці;

– Надання підтримки ансамб-лям, які беруть участь в спектаклях«Весільний танок на Буковині», устворенні культурних речей просу-вання, що вживатимуться і подалі,як, наприклад: електронні фотоаль -боми, відео-презентування, тощо.

Прицільові групи запропоновані

проектом представлені:– Культурно-мистецькими ансам -

блями, які представляють етномен-шини на Буковині;

– Спільнотами румунів, рромів,українців та поляків Буковини;

– Офіційними представникамикультурно-мистецьких ансамблів,котрі беруть участь в спектакляхпроекту «Весільний танок на Буко -вині»;

– Широкою масою мешканцівсела Балківців.

Я поспілкувався коротко з духов-

ним ментором цього проекту Пе -тром Шойманом. Він викладач,культурний діяч, наставник ансамб-лю КОЗАЧОК, задаючи йому такезапитання:

– Скажіть, будь ласка, панеШойман, яких результатів та показ-

ників запропонованих проектом очі-куєте Ви, ваше Культурне товари-ство і громада Балківців?

Петро Шойман: Можу назватитри головні показники, яких очікує-мо в результаті розгортання діяньпроекту. По-перше, це було б усві-домлення того, що ми живемо впросторі культурної різноманітності,а це вимагає постійного міжкультур-ного діалогу, як на слові, так і наділі. Якщо будемо так діяти, топоширимо можливості рухатись вєвропейському просторі і вводити вцей простір наші мистецькі вияви.Не меншої вартості має складова

цього діяння – просування виховнихзасад за допомогою мистецтва,культури взагалі, для широкої масипубліки.

По-друге – надіємося віднайтистаровинні документи, предмети,інструменти, строї, які складаютьнашу рідну культуру, а нашимизаходами та створеними речамизалишити, в нашу чергу, докази, щоукраїнська рідна культура існує іпродовжує розвиватись в цивілізо-ваних умовах, створених румунсь-кою дежавою і в рамках повногонадання прав етноменшинам вполітиці європейської спільноти.Пізнати, посилити і просувати своюісторію культури, це святе завданнякожної етноменшини, обмінюватиськультурними цінностями – це святезавдання всіх. Найпоширенішимизаходами для цього є спектаклі, фе -стивалі, ярмарки, виставки, радіо ітелепередачі, видання, афіші і т.п.

По-третє – це намір залучуватидо таких діянь етноменшини, якізнаходяться на початках, в участі ушироких проектах виявлення своєїетнічної ідентичності – історичної,мовної, культурної – хоча існують вних цінні культурні надбання; маюна увазі етнос рромів.

– Щиро дякую не тільки за спіл-кування, головно за твої шляхетнінаміри і рішучі кроки.

*30 травня відбулася прес-конфе-

ренція введення в обіг проекту«Весільний танок на Буковині».Подія пройшла у приміщенні Суча -вської філії СуРу, де Петро Шойман,разом із командою проекту, пред-ставили проект, цілі, діяння та ре -зультати, які передбачаються, дава-ли додаткові пояснення.

Чомусь мені пригадався давнійукраїнський вислів: Побратими, часзбирати каміння!...

Себастіян фрАСИнЮк

7Ukraînsykãc VISNÃK

ПРОЕКТ ПРОСУВАННЯ УКРАЇНСЬКИХ КУЛЬТУРНИХ ТРАДИЦІЙ:

«ВЕСІЛЬНИЙ ТАНОК НА БУКОВИНІ»

Це лишень назва така весела й швидкоз-вучна – Бистрий, і віддаль з мого Рахованачебто невелика – якихось 30 кілометрівзалізницею або ж асфальтівкою, однак якоюдовгою виявилася моя дорога через літа ізими, перевали літ і верховини десятиліть,допоки цьогоріч таки спинив авто у центрімальовничого гуцульського села в румун-ській Мараморощині.

Старшокласником дорогою на обласніолімпіади до Ужгорода прискіпливо оглядавя крізь колючі дроти й прикордонні загорожілівобережжя Тиси – там, знав напевне,

мешкають наші брати-гуцули, вони зрахів’янами – з одного гуцульського прако-реня. До батьківського обійстя щоднинизазирав гостроверхий Менчул – за ним,казали старші люди, зовсім близько Руму ніяі там наші гуцульські села, відірвані відматерикової України ненашою волею.

В урочищі Бодзьора на Скуруші ми літу-вали у старого гуцула Николая Папариги,так от з його полонинки проглядався в усійвеличі Піп Іван Марамороський, за ним –рукою подати! – зовсім близько була незна-на мені румунська Гуцулія, до якої – знавнапевне! – я таки приїду як журналіст і кра-єзнавець. Однак життєві дороги повелимене у далекі світи – Канаду й Бразилію,Сербію й Іспанію, Бельгію й Італію – там зус-трічався з українцями, дарував їм книги йжурнали, підтримував національний дух. Ащо ж близька Мароморощина? 20 літ долявперто не сприяла мені побувати серед бра-тів-гуцулів, аж поки не дав тверде словобистрянину, письменнику-гумористу, шано-ваному в усій Гуцулії ґазді Дмитру Коренюку,що таки приїду на фестиваль «Гуцульськаміра». До гурту пристав ужгородський коле-га – тележурналіст з всеукраїнського каналуРАДА Богдан Барбіл. І ось ми у переповне-ній залі будинку культури гуцульського селаБистрий Марамуреського повіту, на XIV-му

фестивалі весняних обрядів «Гу цульськаміра».

З досьє: Мармарощ́ина або Мара мoро -щина – історична область в Карпатах, (укр.Мармарощ́ина, рум. Maramureş, Мара му -реш): ділиться на Південний Мара марош –українська етнічна територія в закарпатськійРумунії та Північний Марамарош – східначастина українського Закарпаття.

Після Другої Світової війни північ Мара -морщини відійшла до СРСР і увійшла всклад Закарпатської області.

Після довгих років румунізації на терито-рії Південної Марамо -рощини досі зберігаєть-ся українська мова і вмісті Сигіт діє україн-ський ліцей імені Т.Г.Шевченка. Вперше на -зва «Мараморош» зга-дується в грамоті з 1199року.

Ініціатор фестивалю«Гуцульська міра» –Дмитро Коренюк, відо-мий у країнський пись-менник-гуморист, вчи-тель, професор музики,як його тут поважновеличають, голова міс-цевого «Гуцуль ського

товариства», який до -кладає багато зусиль, щоб не заросла поло-вою українська нива. Ось як він розтлумачивсуть дійства: «Міра – це робоче свято, колизбираються люди, вівчарі доять та міряютьмолоко овець, господар позначує фарбамикожну свою вівцю, щоби міг розпізнати восе-ни. Це вихід овець на полонину. Це святовідбувається не тільки у нашому селі, а й вінших українських селах - Вишівській Долині,

ВишніРівній, Русковій, Полянах. Вівчарські звичаї,на жаль, почали трохи забуватися. Саметому 14 років тому я та колишній радникМіністерства культури Румунії ЯрославаКолотило започаткували у селі Бистрийфестиваль «Гуцульська міра», нас підтри-мав примар (сільський голова) ВасильДутчук».

Феєрична артистична програма заповни-ла і сцену, і зал Будинку культури - гурт«Веселі гуцули» з Бистрого піснями і танця-ми викликав щирі овації, а наприкінці гурт«Юркуци» з Вишівської Долини подаруваливисоке пісенне українське і румунське мис-тецтво. Гуцульське народне гуляння об’єд-нало все село - бистряни і гості мали нагодускуштувати вівчарські страви: сир, вурду,бриндзю, бануш, ягнятину.

Наступного дня відбулося посвяченняовець отцем Іваном Юрчею. Настоятельбистрянської парафії о. Іван так розповідаєпро весняний обряд гуцульської міри: «Здавніх-давен наші предки працювали лісо-рубами або вирощували худобу, забезпе-чуючи таким чином повсякденне життя.Майже кожна сім'я тримала овець. Під часзими господарі тримали вівці вдома, а з при-ходом весни вівці збиралися докупи до одні-єї стайні, де їх перебирав вівчар, який маввиганяти їх на високогірні пасовиська. Нажаль, останнім часом міра не має те самезначення, як колись. Переважна частинадійства проводиться довкола фестивалю,артистичної програми, але далі робитьсямолитва за овець та вівчарів. Цього року явідправив цю молитву у Чорній Долині, угосподаря-вівчара Іва наТуруса. Важливим єте, що наші люди далі зустрічаються у цейдень у єдності та любові».

Гуцули в Румунії живуть по той бік кордо-ну з Україною, в Півден ній Буковині та наМараморощині. На Мараморощині лінгвістивизначили тільки три гуцульські села:Вишівська Долина, Бистрий і Красний. А наПівденній Буковині в горах – понад десятьгуцульських сіл. Гуцули в Румунії, як і вУкраїні, духовно багаті й бережуть прабать-ківські традиції.

Ось свідчення видатної гуцулки, екс-рад-ника Міністерства культури Румунії Яро -слави Колотило: «Гуцулів з Марамо рощинине можна порівняти з гуцулами з Косова.Вони мають інший відтінок у мові. А рахів-ські гуцули такі самі, як наші. У нас зберег-лося чимало, але й багато пропало, наприк-лад, уже немає цимбалів. Трембіти й сопіл-ки є. Вишивають менше, переважно хрести-ком. У нашому селі збереглося лише 15гуцульських кептарів, один з них є в музеї вБухаресті. На жаль, нема гуцульського

8 Ukraînsykãc VISNÃK

дОвгА дОрОгА нАбИСтрИй

гуцульського цвіту…

газда дм. Коренюк зі своїми гостями

Благословив подію отец Іван Юрча

музею в Руму нії, але у Вишівській Долинізберігся дім Гаврила Климпуша, лісоруба,поета. Він був самоуком, розумною люди-ною. На його хаті ми встановили пам'ятнудошку, там багато гуцульських виробів.Гуцули-автохтони мусять показати, щоживуть на своїх землях, і тільки доля, історіярозділили їх кордонами. На гуцулів Ру муніїтреба дивитися як на таких, що, слава Богу,збереглися, і треба їм допомогти, щоби збе-рігалися далі.

На Мараморощині ніколи не міняли укра-їнську Службу Божу на румунську. Досвідпо казує, що тільки там, де зберегласяЦерква, збереглася нація і її самобутність».

На Мараморощині українці не корилисямадярам, а коли прийшла румунська влада,то гуцули твердо відстояли свої права нарідну мову, хоче це було нелегко.

На румунізацію су чавських українціввпливає Румун ська православна церква(богослужіння і проповіді майже повсюдно

відбуваються лише румунською мовою), єрозпорошеність й са моізоляція від іншихкраїв українського по селення. Тамтешняукраїнська інтелігенція була залякана,зазнала переслідування режиму Чаушеску.Соціа лістична Румунія робила все для того,щоб не комунікували між собою гуцули-українці Мараморощини й За карпаття,Сучави і Бу ковини. Колючий дріт обабічТиси й Черемошу на десятиліття розділивгуцульські родини.

Від румунської революції 1989 року роз-почалося національне й церковне відрод-ження, однак йде воно дуже повільно черезнедостатню зацікавленість центральногоуряду Ру мунії та місцевої влади, а такожчерез недостатні зв'язки з материковоюУкраїною, яка епізодично проявляє інтересдо цієї гуцульської закутини.

Державний кордон України й Румунії про-ходить вздовж Тиси і не збігається з етніч-ним, тому в межах Румунії знаходиться допівсотні сіл, заселенихукраїнцями. Дер жавнийпрапор України не зустрі-неш в українських селахМараморощини, хоча насільрадах румунських сілЗакарпаття ви сять румун-ські триколори. На сцені уБистрому назву фестива-лю «Гуцуль ська міра»написали тільки румун-ською мовою, хоча 97 від-сотків мешканців села –гуцули-українці.

Три дні на Мара мо ро -щині промайнули, моводна мить, полишившинезабутні враження. Ми мешкали у прекрас-ній гуцульській ро дині Анни і Йосипа Го -динчуків в урочищі Рункул біля ВишівськоїДолини – ото наспівалися й набувалися!Директори бу динків культури Нико лайМарічек і Василь Попович були нашими гіда-ми.

Побували у сімох селах, ось їх перелік:Бастрий, Вишівська Долина, Красний,Кривий, Рускова, Рона, Поляни, у місті

Сиготі. Безупину спілкувалися з гуцулами-газдами і газдиньками. Справжні патріотикраю – Дмитро Коренюк, Василь Дудчук,Юрій Москалюк, Николай Марічек, Анна іЙосип Годинчуки, Василь Попович, ДмитроГолдіш, Петро і Юрій Пирожуки, Михайло

Турус, Анна Луцак, Танасій таІлона Ончі, Касіян Піцура, о.Іван Ар делян, о. Іван Юрча, о.Петро Рагован – усі вони роз-повідали про свої села йміста, ділилися проблемами,розпитували про материковуУкраїну і Гуцульщину.

Вона, Україна, в боргу пе -ред цими лицарями великогоматерика-Гуцу лії, які крізь мо -рок комуністичного мракобіс-ся не втратили рідну мову, незреклися прадідівської віри іпрабатьківських традицій. Заце їм – низький поклін і шана!

Олександр мАСлянИк,головний редактор гуцульського

журналу «Ґражда» (львів),заслужений журналіст україни,

лауреат премії імені в. Чорновола

Світлини автора мараморощина-рахів-львів

9Ukraînsykãc VISNÃK

дОвгА дОрОгА нАбИСтрИй

«Вівці мої, вівці та отари... хто вас буде пасти...» Може, він?

Василь Попович

Стара церква, с. Поляни

Свою першу книжку есе та публіцистики Євсебій Фрасинюк назвав з гід-ністю доброго українця «Живу рідним словом», Бухарест, 2014), босправді рідне слово є те, що живить наше серце і душу ціле життя. Авторвідчуває у своїй крові та у своїм корені рiд український від діда-прадіда,вони подарували йому милозвучну красу української мови, красу українсь-кої пісні і гідність свого козацького роду «красного і пре кра сного». Бувшийвикладач-словесник навчав дітей цінити слово, слово рідної мови – укра-їнської та державну мову. У них склалась доля вивчати з дитинства двімови – рідну та державну, бути з початків свого життя двомовними грома-дянами, тобто бути два рази людиною, як казав Наполеон. Перекладач-письменник добре знає, що у совісної людини найбільш плодюча жилка це– рідне слово, з якого виростає її культурний всесвіт, її ставлення і відно-шення між людьми.

Книжка есе та публіцистики Є.Фрасинюка народжується із вченняСвятого Письма, з вчення Мудрого Соломона, українського поета-філосо-фа Григорія Сковороди та українського поета-пророка Т. Шевченка, іншихвидатних митців, з надією, що роздуми на теми мудрості стануть найкорис-нішими кожному із нас в житті і, в кінці-кінців, зародять рясним духовнимурожаєм. Заслуга у виданні цікавої і потрібної книжки Є. Фрасинюка нале-жить письменнику і критику Ми -хайлові Михайлюку, редактору«Українського вісника», де друку-вався останніми роками і дру-кується постійно Є. Фрасинюк,дивуючи читачів та самого крити-ка-видавця своїм плодючимростом на ниві літератури, як при-знається М. Михайлюк, відкри-ваючи в особі Є. Фрасинюканесподіваного «шевченкознавця,есеїста, перекладача Сково -роди», в якого «світ книги... вихо-дить поза сферу естетичної насо-лоди, він є для нього найпершеджерелом знань, осмислення кар-динальних віх історії та цивілізаціїлюдства, їх взаємозв’язку з укра-їнською історією та культурою»(див. передмову «З глибин рідно-го кореня», ст.6-7).

Книжка Є.Фрасинюка «Живурідним словом» поділена на кіль-ка розділів, з яких найціннішими є рефлексії-есе про генія України -«шевченко і ми», куди входять шевченківське «дружнє посланіє»« І мерт-вим, і живим, і ненародженим...», «Мотив могили у творах Шевченка»,поема «Марія» та сатира «Саул», разом з нарисами-враженнями «Дороковин великого Кобзаря» – ювілеї, що відбулися у Сучавському таЯсському повітах.Перший розділ визначає сучасність поезії генія й проро-ка українського народу, поета правди, волі і братолюбства, поета світла йжиття, що немов дельфський оракул попереджав своїх побратимів: «Недуріте самі себе»!, подібно до всезнайомого «Пізнай самого себе!», бо«Хто починає життя з пізнання самого себе, той вибрав правильну путь, ахто починає із самообдурення,тому зовсім виходу немає» («Живу ріднимсловом», ст 16). Автор зове сьогодні всіх українців черпати знань уШевченка, черпати надійно його світла.

У своїх шевченківських роздумах-есе автор основується на епіграфахта цитатах видатних митців України та світу, якими висвітлює свій підхід дотвору, часто й висновків, зосереджується на глибоких і цікавих аналізах знесподіваними розгалуженнями в античну невмирущу мудрість, зокрема вСв. Письмо, демонструючи інтертекстуальні зв’язки Великого КобзаряУкраїни з світовою мудрістю, глибочезний діапазон його мислення і тонкихпочуттів, що аксіологічно роблять поета сучасним з нами, тобто невмиру-щим.

Крім глибокозмістовних аналізів поетичної творчості Т.Шевченка,Є.Фрасинюк, перекладач на румунську мову «Саду божественних пісень»українського філософа Григорія Савича Сковороди, Сократа Русі, закине-ного церквою у забуття, представляє постать митця-поета в розділі «дороковин григорія Савича Сковороди». Отже впізнаємо постать видат-ного митця світової культури Гр.С. Сковороду, автора віршів, байок, прит-чей, поетичних та філософських трактатів, перекладів тощо, що зумів усвій час відділити темряву від світла ХVIII-го століття України, сіючи внароді зернини Св. Письма на знак духовного відродження свого народу таподати свої мислі педагога нації та поета- філософа у шедеврі віршованоїформи справжнього «Саду божественних пісень».

Під впливом Совороди автор-есеїст творить свої «можливі діалоги» з

викладачами, з матір’ю, батьком, з поетом, віруючим та власною совістю,шукання, якими старається відкрити й оцінити в людях божественну зер-нину совісті, щоб «бути поважливими, доброзичливими, правосудними»(див. «Діалог із совістю»,ст.160). Людина за Божим велінням має можли-вість важити й вибирати з-між спокус те, що вважає кращим і кори сні -шим.Тому портрети, яких подає автор з совісними людьми, служать «мож-ливими» життєвими та професійними моделями самовідданості, любовідо Бога, людей, професій тощо, за принципом «Людина посвячує місце».

Магічне слово «мама» породжує «нескінчений діалог матері», якийвпливає на читача небесною та земною лагідністю, любов’ю і повагоювперше до мами: «Боже сотворіння, облагороджене незбагненною силоюлюбові, відданості та жертовності, силою продовження роду, сила щонадає атрибут вічності» (Там же. ст.160). Так починає, може «ще не сказа-на легенда» матері в діалозі з своїм немовлям з благословленногоГосподом її лона, де «ангели» зростають, діалог з новонародженою дити-ною, коли «вселяється» наука матері і продовжується ціле життя, прямо,чи непрямо, молитвами і повчаннями, «мовою, піснями, звичаями й тради-ціями, сміхом і плачем, розвагами й працею, прикладом» тощо, зауважуєавтор, якими «вливає в дитину мудрість роду, моральні кодекси і весь

арсенал здатностей відтворюватигармонію природи»(Там же, ст. 173).

Розділ «публіцистика» стає жур-налом наших сурівських подій наБуковині, якими визначається щоріч-но майстерність українського писан-карства, прославляються небо йземля колядками, церквою та вірою уБога Вседержителя (див. «Небо іземля нині торжествують»), нариси,що углиблюються в давнину і нага-дують про писанки Сонячного культуантів ІІІ-VIII ст. н. е. (див ст.202) тамайоліки керамічних писанок Київ -ської Русі з знайомими вже й сьогоднісвоїми основними симво лами (До -віри, Дієпису, Слова,Родини, Ладу,Господа, Інте гралі, Мальви і Пульсу),та кольористикою, що визначають внароді його поняття про Всесвіт -небо і землю, віру, життя, навколиш-ню природу тощо, уміння, що пере-даюься з покоління в покоління. Те ж

саме коріння у сивій давнині мають і колядки, що починають з часів народ-них увірувань в різні сили, про яких Є. Фрасинюк послуговується інформа-ціями з «Велесової книги», фольклору, дослідженнями Галини Лозко,Митрополита Ілларіона та християнських церковних колядок, якимидемонструє існування довгої-предовгої духовної культури збереженої вусних традиціях та сьогодні в інституційно-письмових. Багата публіцистикаподає цілі сторінки про історію України (День Незалежності, ДеньСоборності і ін.), ювілейні портрети О. Кобилянської, класика українськоїлітератури, Царівни її, що становиться між засновниками новітньої літера-тури України, та С. Яричевського, призабутого поета-світоча українськоговідродження та справжнього європейця, що старався на переступі ХІХ –ХХ століть служити моделю образного слова. Рідне село автора,Негостина, «колиска пісенної Буковини» (Кузьма Смаль) і, «оберіг звичаївта обрядів...на Буковині» (Є. Фрасинюк) пишається цікавою мікромоногра-фією про звичаї та обряди українців, пов’язані з святами Св. Миколая таРіздва; Свята Вечеря, Дід Крачун та Ялинка, Милостині, Колядування). Цесело, в якому розцвіла українська культура в серцях кількох поколінь носіївнародної пісні та просвітителів-письменників, культурних діячів, майстрівнародного мистецтва, педкадрів, медкадрів, інженерів, техніків, які несутьчесть і шану рідній Негостині (див. «Честь і шана синам Негостини» на кон-курсах пісні і танців своїми хорами, театром, ансамблями та вокальнимигуртками, як свідчить про це нарис «Негостина – 65 років розмаїтої укра-їнської культури».

Словом, книжка «Живу рідним словом» Є.Фрасинюка чарує сторінка-ми людської мудрості, роздумами та афоризмами видатних людей, нау-ковими інформаціями різних епох історії людства, сторінками доброїлітератури та релігії, бо справжнє життя зростає на зернинах Св.Письма, на підставі видатних моделей світової культури, що служатьнам просвітителями, навчають любові до Бога і до нашого ближнього,зичать мудрості й благоденства, слухняності і доброзичливості за пора-дами чистосовісного Гр. С. Сковороди, в якого закохався наш автор утурботі за найцінніший оберіг людини – Чистосовісне Життя.

іван кідеЩук

10 Ukraînsykãc VISNÃK

ЄВСЕБІЙ ФРАСИНЮК: «ЖИВУ РІДНИМ СЛОВОМ» ЗАКЛИК ДО ГІДНОСТІ СВОГО РОДУ

до 80-річчя івана ребошапкиБуває так, що людина в своєму житті

зустріне такого непересічного викладача,педагога, який може позначити назавжди їїмайбутній життєвий шлях, залишити наньому глибокі сліди. У моєму студентськомужитті і в моїх колег по факультету слов’янсь-ких мов, секції україністики («каденція» 1973– 1977 років), Бухарестського Університету,таким був професор доктор Іван Ребошапка.

Без перебільшень можу твердити, що панІван Ребошапка був найкращим професором,якого зазнало моє покоління студентів. І моюдумку поділяють всі мої колеги-однокурсниці.Я переконана, що згідні з такою оцінкою всістуденти, які мали приємність і шанс вчитисяв професора Івана Ребошапки, який викла-дав курси української мови, літератури, фоль -клористики. Пан Про фесор - це людина висо-кого гатунку, яка вміла посадити у душі моло-дих студентів, перш за все, відповідальнеставлення до праці, до науки і любов до рід-ної української мови. Одночасно, наш профе-сор знав, принагідно, і пожаліти, допомогти,порадити, розвеселити. Для нас це булаяскрава постать із щирим українським сер-цем, а ще до того – світочем науки і знань!

Тому я від імені моїх колег однокурсниківмаю доручення щиро привітати пана профе-сора Івана Ребошапку у цей високо урочи-стий час, коли він сповнив прекрасний, благо-датний вік – 80 років життя. Бажаємо, щоб Богподарував йому сили і здоров’я ще довго тво-рити і діяти на науково-дослідницькій ниві ірадіти, що може зараз збирати плоди багато-го професорського життя, де він посадивстільки світла і добра! І ці плоди родили ібудуть ще, напевно, довго родити у життіукраїнців Румунії! Тому що пан професорбагато поколінь ревно виховував і вони стали,в свою чергу, українськими професорами,виховуючи молодші покоління українців!Правда, не всі випускники стали тільки педа-гогами, деякі вибрали інші шляхи як діячіукраїнської культури, літератури, журналісти-ки або й іншої галузі, але напевно не забу-вають те, що вклав у їх молоді душі колишнійпрофесор Ребошапка!

У такі моменти не можна не перегорнутикілька сторінок «історії» нашого студентсько-го життя, в якому пан професор відігравнеабияку роль, пригадати певні епізоди, зігрі-ваючи одночасно душу спогадами із тих гар-них, молодіжних, майже безжурних років...

Пригадую, коли група молодих марамо-роських українців, між якими була і я, влітку1973 року вперше потрапила до столиціРумунії, щоб попробувати свої сили і поступи-ти на факультет, саменькі, без ніякихсупровідників, родичів чи друзів, якнам важко було! Деяким із нас такипосміхнулась доля і вдалось поступи-ти, і тоді в особі пана професораРебошапки ми скоро знайшли серйоз-ну підпору. Із першого курсу пану про-фесору було призначено, щоб він ставнашим керівником групи. А професо-рів української мови і літератури у настоді було аж четверо (крім нього –Груя Стеліян Яцентюк, МагдалинаЛасло-Куцюк і Дан-Горія Мазілу), і всі– високо підготовлені, престижні,достойні. Але з-поміж усіх відмічавсянаш пан професор – лагідний, добрий,

всміхнений, який завжди знаходив для сту-дентів добре, щире, підбадьорююче слово.Коли іноді бачив нас засмученими (бо ж намтаки нелегко було привикнути жити впершедалеко від «батьківського порога»!), старавсярозвеселити, маючи і великий дар розказува-ти дотепні анекдоти, які і досі запам’яталисьнам. Хоч-не-хоч, пан професор прив’язавсядо наших проблем, співчуваючи нам сімоммолодим сільським дівчатам (з-поміж настільки одна була румункою із Олтенії), які ста-раються зрозуміти буйне життя столиці,включитися у нього, та не відхилитися, не дайБог, від того, що родичі заповідали – «вчися іпринеси нам тільки радість, бо ми важко ста-раємось для тебе, щоб тебе тримати там»!

Щоправда, без зайвої скромності замічу,що з дівчатами нашої групи пану професоруне було чому встидатися! Нам вдалося доситьскоро відмітитися працездатністю, серйозні-стю і, пам'ятаю, коли приходив звіт праці сту-дентів на початку слідуючого студентськогороку, приходило приємне зауваження, що най-краще склала екзамени за попередній рік, ізусіх слов’янських груп, наша українська (а знами тоді були ще група болгарської мови,польської та російської). І це ставалось майжекожного року із усіх чотирьох!

І так ми, дійсно, старалися працювати,поглиблювати всі галузі знань, а особливоукраїнську мову й літературу, носячи в душішевченківські слова «чужому научайтесь,свого не цурайтесь». І в цьому велику рольвідігравав наш професор Іван Ребошапка,який умів прищепити нам любов до рідного.

Пан професор старався прищепити нам

любов не тільки до української мови, але і докультурної діяльності, приділяючи перш завсе увагу генію української поезії ТарасуШевченкові. На другому році факультету панпрофесор запропонував нашій групі у місяціберезні провести невелике свято, чи як мийого тоді назвали, – «Медальйон Шевченка».І пригадую, що цей захід був запланованийскоро після партійного засідання, сподіваю-чись, що так наші колеги українці та із іншихвідділів зможуть легше прилучитися і донашої події. Та коли ми зі смутком спостеріга-ли, що колег було обмаль, а зал стояв майжепорожній, до приміщення враз почала прибу-вати багато поважних людей – бухарестськихукраїнців. Дізнавшись через мене від панаадвоката Василя Якубовича, друга мого бать-ка, про подію, вони не витримали і прийшли,щоб разом з нами наповнитись духом велико-го Кобзаря. А це було, на жаль, якраз у повно-му розквіті «епохи Чау шеску»... Між нимибули такі: пан Заго родний, сімейство Русна -ків, сімейство Левинських та інші, які разом знами співали на повні груди «Заповіт», «Ревета стогне», «Думи мої», що аж зал гримів.Після цього епізоду «організаторка» мало щоне вилетіла з факультету... Щастя, що засту-пилися за мене добрі люди, царство їм небес-не! Але якби не ініціатива пана професора,цей епізод не позначився би так сильно умоєму житті! Завдяки цьому, я потім, при пер-шій нагоді, у вільний і політично сприятливийчас почала організувати «Свята Шевченка»!

Працюючи потім у Міністерстві культури вінтересах української меншини Румунії,одним із найважливіших заходів який ставщорічною традицією – це Фестиваль укра-їнських колядок і обрядів у Сігеті!...

Пригадуються мені також моменти, колилітом пан професор приїзджав у моє ріднесело Вишавська Долина збирати фольклор іпросив, щоб ми знайшли йому цікавих людей,які б розказували народні казки або співалиукраїнські пісні. Знаходили ми чимало такихталановитих людей-мудреців і бувало з нимивесело, приємно, але й не без пригод...

Коли скоро після бухарестського землетру-су 1977 року ми мали нагоду відійти відпостраждалої столиці і поїхати на педагогічнупрактику до сігетського ліцею «Драгош Воде»,де ще «доживала» наша українська мова,нас, семеро дівчат, супроводжав ніхто інший,як пан професор-методист Іван Ребошапка.Тоді від пана професора і від пані професор-ки Юлії Грінь ми мали можливість багато чогодоброго навчитись із педагогіки.

«Час рікою пливе», а ми всі вже постарілироками (бо душею ми, сподіваюсь, все щемолоді!) і приємно пригадати наше спілкуван-ня із паном професором. І хочу запевнити щераз зі щирістю Пана Професора, що в будь-

які моменти нашого студентськогожиття ми його поважали понад усе ілюбили, як високодостойну і розумнулюдину!

І зараз ми дуже щасливі, що всісемеро колишніх студенток (сьогоднівже «молоді пенсіонерки»!), одного-лосно можемо поздоровити ПанаПрофесора Ребошапку із його 80-річ-чям і побажати йому всіх Божих благта заспівати «Многая літа-літа, многаяліта, во здравіє, во спасеніє, многаяліта-літа, многая літа»!

ярослава-Орися кОлОтИлО

11Ukraînsykãc VISNÃK

нАшпрОфеСОр

12 Ukraînsykãc VISNÃK

Починаючи з 1996 року, 28 чер-вня в Україні відзначається дер-жавне свято – День Консти туціїУкраїни.

Цього дня, 19 років тому,Верховна Рада України прийнялановий Основний закон країни –першу Кон ституцію не залежноїУкраїнської держави.

Конституція закріпила правовіоснови незалежної Укра їни, її суве-ренітет і територіальну цілісність.

Робота над створенням Основ -ного Закону нашої держави розпо-чалася відразу після проголошеннянезалежності України в 1991 році іззалученням найкращих світовихекспертів та вітчизняних фахівців,що завершилась схваленням Вер -

ховною Ра дою 28 червня 1996 рокуКонституції України.

Схвалення Основного За конустало точкою відліку нової епохи вісторії нашої держави, що забезпе-чило стабілізацію суспільно-полі-тичної ситуації в країні.

Проте розвиток української дер-жавності продемонстрував необхід-ність по дальшого вдосконаленняОсновного За кону нашої держави.

Саме тому продовження консти-туційної реформи посідає пріори-тетне місце у всеохоплюючому про-цесі реформування, започаткова-ному Прези дентом України П. О.Поро шенком, що має на меті забез-печити відповідність мо дер ніза -ційних процесів в суспільному житті

європейським стандартам і ціннос-тям. Під тве рдженням послідовностіу намірах Гла ви держави провестиконституційну реформу в Україністало створення при ПрезидентіУкраїни Консти туційної комісії та їїактивна робота впродовж остан-нього періоду. У своєму Посланні«Про внутрішнє та зовнішнє стано-вище України в 2015 році» П. Поро -шенко зая вив про те, що «…Кон -сти ту ційна комісія от-от за вер шитьпроект змін до Основного Зако ну…», а на родні депутати мають йогозатвердити на поточній сесії Вер -ховної Ради з тим, щоб восени вжеухвалити остаточний варіант Кон -ституції України.

Вдосконалення Основного Зако -

ну відбувається виключно у право-вому полі, визначеному РозділомХІІІ чинної Конституції України, наприн ципах транспарентності, за -гальнодоступності та демократич-ності.

Задля досягнення цієї метиукраїнська сторона продовжувати-ме відкритий діалог з усіма зацікав-леними іноземними партнерами,насамперед експертами РадиЄвропи та Венеціанської Комісії.

Конституційна реформа впи-сується у загальний процес рефор-мування українського суспільства,покликаного сприяти імплементаціїУгоди про асоціацію між Україноюта Європейським Союзом як важ-ливий етап на шляху наближеннянашої держави до Євросоюзу.

ПОСОЛьСТВО УКРАїНИ ВРУМУНІї

день кОнСтИтуції укрАїнИ

культурні пОдії укрАїнСькОї грОмАдИ бухАреСтАВШАНУВАННЯ ПАМ’ЯТІ ЖЕРТВ ПОЛІТИЧНИХ РЕПРЕСІЙ ВУКРАЇНІ ТА 71-а РІЧНИЦЯ ДЕПОРТАЦІЇ КРИМСЬКИХ ТАТАР

21 травня у приміщенні Культурно-інформаційного центру у складі Посоль -ства України в Румунії відбувся захід з нагоди вшанування Дня пам‘яті жертвполітичних репресій в Україні та депортації кримських татар 18 травня 1944 р.

У заході взяли участь представники Українського Посольства в Румунії,Союзу українців Румунії та Демократичного союзу турко-татарських мусульманРумунії.

У своєму виступі Посол України в Румунії Теофіл Бауер наголосив на специ-фіці відзначення традиційного для незалежної України Дня пам’яті жертв депор-тації кримських татар у цьому році, що пов’язано з анексією Російською Феде -рацією АР Крим та забороною окупаційними властями проводити на півостровівідповідні заходи в Сімферополі.

Зі свого боку депутат Парламенту Румунії від татарської меншини ВаролАмет ознайомив присутніх зі політичною заявою «Геноцид 18 травня 1944 року– чорний день в історії татарського народу».

У своїх виступах присутні представники української та татарської національ-них меншин Румунії висловили позитивні оцінки та думки з приводу вшануваннязазначених історичних дат.

У рамках заходу була проведена панахида за жертвами політичних репресійта депортації кримських татар. А на завершення заходу була представленахудожня кінострічка «Хайтарма».

80-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВАСИЛЯ СИМОНЕНКА

31 травня у новому приміщенні Бухарестьської філії СУР відбулося святкування70-річчя від дня народження українського письменника-патріота Василя Симоненка.

Про біографію і творчість письменника говорили голова бухарестської філіїСУР Ярослава Колотило та письменник Михайло Трайста, а актриса Дойна Ґіце -ску прочитала оповідання «Весілля Опанаса Крокви», перекладене на румун-ську мову М. Трайстою.

В рамках події відбулося і домосвятіє нового приміщення. Богослужіння відправив отець Іван Лупшак, який прибув для цієї події з міста

Овідіу, разом з дияконом Степаном Лупшаком.Також відбулася презентація книг «Степанкова читанка» Михайла Гафії

Трай сти та «Небилиці з дідусевої скарбниці» Міхаєли Лариси Трайсти.Вечір закінчився низкою українських пісень у виконанні членів ансамблю «Зоря».

ДНІ УКРАЇНСЬКОГО КІНО

З 10-14 травня в бухарестському Музеї румунського селянина в залі ім. ХоріїБерні відбулися Дні українського кіно. Подія, організована Союзом УкраїнцівРумунії та українським товариство «Земляки», мала на меті ознайомити румун-ського глядача з українськими традиціями та культурою, з сьогоднішньою ситуа-цією, в якій знаходиться Україна і пояснити причини виникнення конфлікту міжУкраїною та Росією. Подія мала також і гуманітарний аспект, глядачі маючи мож-ливість допомогти фінансово українським потерпілим.

Багато з фільмів представляли ситуацію та місця, в яких почали і розгорта-лися російсько-українські конфлікти: Майдан, Крим, Одеса, Донецьк таЛуганськ. Також говорилося і про долю режисра Олега Сенцова, якого заареш-тували, звинуватили у тероризмі і ув’язнили в Росії та пілота Надію Савченко.

В події взяли участь гості з України, режисери та журналісти. Кожен з нихрозповів свою історію: Вова Демченко – режисер і фотограф, побував у найга-рячіших пунктах війни, був на фронті кілька місяців разом з «Правим сектором»;Денис Страшний – режисер, поранений на Майдані; Уляна Осовська – режисер,доброволець Майдану; Олена Блаба – журналіст, засновник Одеського кризо-вого медіа-центру.

михайло гАфія трАйСтА

«кОлИ брАтСькА крОв перетвОрЮєтьСя нА вОдИцЮ»СИНДРОМ СТАРШОГО БРАТА

Руслан Грінберг, директор Інституту економіки Російської академії наук, нещо-давно на одному міжнародному форумі, який відбувся в Києві, заявив, що змушенийсваритися зі своїми друзями, які ніяк не можуть позбавитися «синдрому старшогобрата», а за всіма проблемами бачать одного винуватця – Америку.

«В Росії багато людей, які навчались, жили в Європі, страждають від патологіч-ного антизахідного рефлексу. Це дуже важливо розуміти. Таких, як я, 10-15 %. І цетеж клінічний факт», – сказав Грінберг.

А відомий американський політолог, радник і член правління Центру стратегіч-них та міжнародних досліджень при університеті Джона Хопкінса, ЗбігнєвБжезинський, який уважно стежить за перебігом подій в Україні, заявив, що Вели кийЗахід неможливий без залучення до нього України, яка, у свою чергу, може «демо-кратизувати» і Росію, але для цього треба, щоби відбулося перенесення штаб-квар-тири Ради Європи до Києва. Він називає це «планом століття».

Говорячи про українсько-російські відносини, Бжезинський наголосив, що вонимають бути добросусідськими. «Між вами дуже багато спільного, спільної історії зпоганим і злим, жахами минулого. Але ви можете бути добрими сусідами, як, примі-ром, Канада і США. Вони – добрі сусіди, хоч є певна диспропорція, коли порівнюва-ти міць цих держав, але між Україною та Росією вона набагато менша», – пояснюєполітолог. – Ви маєте десь одну треть російської людності та, у певному сенсі, маєтебільший поступ у своєму розвитку. Ви також, у певному сенсі, маєте перевагу надРосією. Ви політично «старший» брат, Росія – «молодший» брат. Київська Русь булапраобразом України. Ви маєте в цьому сенсі більше зв’язків із Заходом, і ви можетедопомогти Росії стати частиною демократичного Заходу й відігравати там важливуроль. Отже, ваше стратегічне становище дає вам нагоду бути творчим рушієм того,що потрібно для світової стабільності. В іншому разі, євразійський континент розба-лансується і втратить рівновагу».

Бжезинський підтвердив, що вірить в українське майбутнє. «Ваше покоління маєсказати нинішньому проводу, що ви вже втомилися від усіх цих ігор, таємних обору-док, «правил» бачення, опортуністичних рішень і помсти політичним опонентам. Цене та Україна, яка вам потрібна, і не та, на яку ви заслуговуєте!».

Вислів «старший брат» донедавна в історіографії та публіцистиці треба булосприймати як псевдонім або синонім слова «росіянин». Як засіб ідеологічної шові-ністичної пропаганди вислів «старший брат» став у СРСР широко розповсюджува-тися з 1936 р., а з 1938 р. розповсюдився вислів «великий русский народ».

У праці російського історика Б. Воліна «Великий русский народ» стверджується:«Народи СРСР пишаються своїм старшим братом, першим серед рівних у братер-ській сім’ї народів».

Москва доклала чимало зусиль, щоб міцно з’єднати словосполучення «старшийбрат» з російським етнонімом. За часів комунізму у СРСР дуже старанно поширю-вався міф про те, що історія колисала разом українців, росіян і білорусів. Дивнимвидається те, що менші два брати – українець та білорус, «визнали» третього –росіянина «старшим» над собою.

Історик Михайло Грушевський і чеський археолог Нідерле стверджують, щоукраїнці й білоруси найбільш автохтонні на своїх землях. У той час як росіяни фор-мувалася впродовж XII-XV ст. у регіоні між Середньою Окою і Верхньою Волгою.Щоб зрозуміти справжню прірву між українцем і «старшим братом», потрібно додатилише той факт, що українці як етнос почали формуватися у І ст. н. е. Виходить, що«старший» насправді наймолодший і зовсім не брат, а вдало підкинутий історикамисамозванець. У спільній колисці він навіть ногою не був, бо поки народився, її давновже не стало.

Російські вчені не припиняють описувати деформовану дійсність, невпиннозазіхаючи на українське історичне минуле. Але, як вдало зазначив українськийісторик Л. Залізняк: «права Москви на історичну та культурну спадщину княжогоКиєва не більші і не менші, ніж права Мадрида, Лісабона, Парижа та Бухареста наісторію та культуру латинського Риму. Як романські народи успадкували певнінадбання римської культури, так і білоруси та росіяни увібрали у свій етновизна-чальний комплекс певні елементи культури княжого Києва». У підсумку можна ска-зати: як не існують у природі «єдинокровні» народи, так росіяни аж ніяк не є дляукраїнців «старшим братом».

михайло гАфія трАйСтА

м.і. кОСтОмАрОв мав феноменальнупа м'ять. Він міг не тільки цитувати окремімісця з літописів, але й цілі акти і документи.З пам'яті виголошував великі ури вки шев-ченкових пое зій і вірші інших улюбленихпоетів, декламуючичасто Байрона, Шіл -лера, Гете та Макси -мовича. А найбільшеподобалися йому укра-їнські думи: поет-уче-ний пам'ятав не тількитексти всіх дум, але йусі відомі їхні варіанти.

Найбільше мов се ред українців знавА.Ю. крИмСькИй – український вчений,письменник, перекладач. Коли його запиту-вали, скільки мов він знає, відповідав: «Ма -буть, шістдесят, а то й більше!» У дитячі

роки він досконаловивчив німецьку,французьку та англій-ську мови. В юнацькі –добре оволодів грець-кою, туре цькою, іта-лійською, давньоє-врейською, санскри-том. Мови ви вчав докінця життя, став уче-ним-орієнталістом сві-

тового рівня, спеціалістом з арабістики, тюр-кології та іраністики і лишив після себепонад тисячу наукових праць. Він першийдоніс до українського читача безпосередньоз оригіналів східну поезію, зробив перекладцілої її антології ІХ-ХV ст., додавши вступнінаукові довідки.

Перебуваючи у Па рижі, мАркО вОв -ЧОк заприятелювала із знаменитим фран-цузьким фантастомЖюлем Bе рном. На -слідком їхньої дружбибуло те, що Жюль Верндав українській пись-менниці ви ключнеправо перекладу йоготворів на російськумову. Вона переклала15 пригодницьких танауково-фантастичних романів Ж.Верна ісприяла попу лярності цього письменника вРосії.

г.С. СкОвОрОдА володів даром перед-чуття. Те, що він пере дбачив власну смерть,

відомо багатьом, про -те в історії залишивсяще один неймовірнийвипадок. У 1770 роціфілософ три місяціжив у Києві у свогородича Іустина – на -чальника Кита ївськоїпустині. Рап том підчас прогулянки Подо -лом Ско ворода відчув

сильний трупний сморід. На ступного ж днявін всупереч проханням по кинув Київ. Черездва тижні в Києві почався мор і місто булозачинене.

Один з найвизначніших письменниківФранції, історик, філософ, поет вОльтернаписав книжку «Істо рія Карла XII», яку докінця XIX ст. булоперевидано понад 100разів. Дві сторінки вній присвячено Україніта її гетьманові ІвануМазепі. У своєму творіВольтер писав проУкраїну: «Україназавжди прагнула сво-боди, але, оточенаМосквою, Туреччиноюі Польщею, все була примушена шукати собіпротектора в одній з цих держав». Мазепувін описував так: «Це була відважна люди-на, далекоглядна, невтомна в праці, хоч іповажного віку».

Коли О.С. пушкін лежав смертельнопо ранений після дуе -лі, лікар побачив, щоза лишилося йомужити лічені хвилини,запитав: «Може по -кликати друзів попро-щатися?». Пушкін, авін лежав у своємуробо чому кабінеті, об -вів очима стелажі зкнигами і промовив:

«Про щайте, мої друзі!». За мить великогопоета не стало.

у Світі цікАвОгО прО кнИгутА ЧИтАння

Умільці багатьох країн створили цілунизку мініатюрних книжок, але мікромініа-тюрна книжка "Кобзар", створена українсь-ким майстром М. Сядристим, – найменша усвіті: її площа – 0,6 кв. мм. Це майже у 19разів менше від найменшої японської книги.Сторінки настільки тонкі, що перегортати їхможна лише кінчиком загостреного волоска.Зшито книгу павутинкою, а обкладинка зроб-лена з пелюстки безсмертника.

Читання – пожива для розуму і душі. Алевиявляється, це ще й свого роду ліки.Британські нейрофізіологи з університетуСассекса дійшли висновку, що жодне занят-тя не розслабляє людину так, як читаннякниг. Душевний стан учасників експериментуза 6 хв. прослуховування музики покращив-ся на 61%, після чашечки кави – на 54%,прогулянка на природі допомогла на 42%, авідеогра чи фільм – всього на 21%. Най -кращий результат показало читання – за ті ж6 хвилин душевний тонус експерименталь-ної групи зріс на 68%. Учений Девід Льюісвідзначив: «Головне, що захопившись змі-

стом книги, людина розслабляється і забу-ває про всі неприємні думки». Тож читаймо!

вИСлОвИ, АфОрИзмИ прОкнИгИ тА ЧИтАння

«Читання гарних книг відкриває нам при-ховані в нашій власній душі думки»

Ш. П'єрмон

«Читаючи вперше гарну книгу, ми пережи-ваємо те ж почуття, як при появі новогодруга. Знову прочитати вже читану книгу —значить знову побачити старого друга»

Вольтер

Книги — кораблі думки, що мандрують похвилях часу і бережливо несуть свій дорого-цінний вантаж від покоління до покоління»

Ф. Бекон

«Шукайте людей, розмова з якими вартабула б гарної книги; і книжок, читання якихварте було б розмови з філософами»

П. Буаст

«Люди перестають мислити, коли пере-стають читати»

д. дідро

«Любити читання — це обмінювати годи-ни нудьги, неминучі в житті, на години вели-кої насолоди»

Ш. Монтеск'є

«Книги – це ріки, що напоюють моря»Ярослав Мудрий

«Книги мають особливу чарівність; вонидають нам насолоду: вони розмовляють ізнами, дають нам добрі поради, вони стаютьживими друзями для нас»

Ф. Петрарка

«Читання книги – це ніби розмова з най-кращими людьми минулих віків»

декарт

«Вчасно прочитана книга – це великещастя. Вона здатна змінити життя так, як незмінить його найкращий друг чи наставник»

П. Павленко

«Книга є альфа і омега усякого знання,початок початків кожної науки»

С. Цвейг

«Хороша книга — це дарунок, заповіда-ний автором людському роду»

д. Аддісон

«Дім, в якому немає книги, – неначе тілобез душі»

Ціцерон

13Ukraînsykãc VISNÃK

Дізнайтеся про цікаві факти з життя відомих світових письменників, їхвислови про книгу та читання, улюблені цитати з прочитаних книг тощо.

Літературні цікавинки

Українська народна казка

прО біднОгО пАрубкА й цАрівнуОт схотілося йому женитися. Він і каже своїй матінці:– Підіть, матінко, та висватайте за мене царівну.Пішла вона до царівни, розказала, чого прийшла, а царівна й

каже:– Як пошиє твій син такі черевички, щоб на мою ногу якраз при-

йшлись, то піду за нього заміж.Пішла вона додому та й каже синові:– Казала царівна, як ти пошиєш їй такі

черевички, щоб на її ногу прийшлись, то підеза тебе заміж.

– Добре, – каже, – пошию.Увечері вийшов у двір, перекинув з руки

на руку перстень, – зараз і назбігалося слуг.От він і каже їм:

– Щоб мені до ранку були черевички,золотом шиті, а сріблом підбиті, і щоб тічеревички якраз прийшлись царівні на ногу.

На другий день устає він, – уже черевичкиготові стоять. Взяла мати черевички і понес-ла царівні. Поміряла вона, – якраз на її ногу.От вона й каже:

– Скажи своєму синові, щоб він пошивмені за одну ніч сукню до вінця і щоб та сукнябула не довга і не коротка, не тісна і не широ-ка – щоб саме на мене прийшлась.

Приходить та жінка додому та й каже:– Казала царівна, щоб ти пошив їй через

ніч до вінця сукню і щоб та сукня була не довга і не коротка, нетісна і не широка – щоб вона саме тільки на неї прийшлась.

– Добре, – каже, – мамо, лягайте спати: все зроблю, що б вонамені не загадала.

Полягали спати, а він вийшов у двір, перекинув перстень з рукина руку, – зараз слуг найшло такого, що страх!

– Щоб мені, – каже, – до ранку була сукня із такої матерії, що сві-титься так, як сонце, і щоб та сукня саме прийшлась на царівну.

– Добре, все зробимо.Ліг він спати.На другий день устає й каже матері:– Ну, йдіть, мамо, до царівни та й несіть сукню. Що вона ще

скаже?– Що ж я, – каже, – синку, понесу? Де ж та сукня?Пішов він до столу, підняв хустку, – так у хаті й засяяло, неначе

сонце зійшло.– Ось, мамо, на столі сукня лежить під хусткою, – несіть царівні.Взяла вона сукню та й понесла. Приходить до царівни, а вона

й питає:– А що ти нам скажеш, жінко добра?– Принесла, – каже, – вам сукню до вінця.

Як відкрила вона ту сукню – так у покоях ізагорілось усе.

Наділа царівна її, стала перед дзеркалом,подивилась – аж підскочила: так зраділа, щотака гарна зробилась. Пройшла вона раз посвітлиці, пройшла вдруге – просто як сонечко:так від неї і сяє.

– Ну, – каже, – жінко добра, нехай він меніще зробить міст від мого палацу аж до тієїцеркви, де ми будемо вінчатися, щоб той містбув із срібла й золота. Як міст буде готовий,тоді підемо до вінця.

Приходить та жінка додому та й каже синові:– Казала царівна, щоб був міст від того

палацу, де вона живе, до церкви. Казала, щобтой міст ти зробив із золота та срібла.

– Добре, – каже, – мамо, лягайте ж відпочивати.Полягали ввечері спати, а він вийшов у двір,

перекинув з руки на руку перстень, – такогослуг найшло, що й двір тісний став. Він і каже:

– Щоб мені до ранку був міст із срібла й золота від палацуцарівниного до церкви, – я там буду вінчатися, – і щоб, як туди ябуду з царівною їхати, з обох боків цвіли яблуньки, груші, вишні,черешні, а як назад буду їхати, то щоб усе співало.

– Добре, – кажуть, – до ранку все буде так, як ви хочете.(далі буде)

Водоспад зупинивсяСотні й тисячі років з гуркотом падає з

прямовисного урвища Ніагарський водоспад. Імало хто знає, що якось він «зупинявся»майже на 30 годин.

Вночі 29 березня 1848 року мешканцімістечка Ніагара-Фолс прокинулися віднезвичної тиші. Люди, які прибігли до Ніагариз факелами та ліхтарями, побачили, що на ске-лях немає води. А через добу водоспад зновуожив.

Виявляється, сильний вітер зрушив кригу наозері Ері й тисячі її тонн забили верхів’я річкиНіагари.

Чудова рослинаВ усіх країнах відома рослина — бамбук.

У нас із нього роблять вудлища для риба-лок.

Бамбук — це дивовижна трава. Так,так. Саме трава, а не дерево. У себе набатьківщині вона росте дуже швидко. Задобу збільшується до одного метра. А вза-галі бамбук буває заввишки 40 метрів — якдесятиповерховий будинок! З бамбука спо-

руджують хати й мости, виробляютьтканини й папір, парасольки й ковдри,посуд і музичні інструменти. Отака цечудова рослина!

14 Ukraînsykãc VISNÃK

дитячі сторінки

15Ukraînsykãc VISNÃK

дитячі сторінки

Cтopiнки cклaлa Tepeзa ШeНДPoЮ

микола КОРСЮККрай берези при дорозі,Де красується наш став, Влаштувало панство-жабство Небувалий ще тут бал.Всюди шум і штовханина,Бо на бал уся родина Суне жаб'яча сюди,Що аж місця не знайти, – Ось і панство, і начальство Все пузате, і мордате,І пискате, і пихате,Все у мундирах зухвальство Виставляє на весь видНебуденний краєвид.

Будуть музика і танці,Ще й незвичний карнавал, Будуть танці, вигинанціНа весь жаб'ячий квартал. Будуть бреньки-побрехеньки, Добрії музичні дзвеньки, Блазні будуть, акробати,

Ще й умілці жартувати, Ходитимуть над ставом По канату всі разом,Всюди ляси, вихиляси Та ще й мудрі баляндраси І погляди дуже ласі.Хто поскаче далі в млаці Угадайте? Хто в цій казці Появиться в смішній масці? Буде жаба-диригент Та ще син її – студент – Гратиме на срібній скрипці, Аж небеса стануть ближчі,А сестра його на дудах Мовитиме все при людях,А їх батько бас-соліст Розвеселить увесь ліс,Аби товариство знало,Що його вождем обрали. Пішла б жабка танцювати,Щоб рідню порадувати, – Матір, батька і бабусю,

Ще й свою сестричку Люсю, Що стоять на бережку, –Сльозу ронять преважку,Бо у доні, як зима,Сталася біда така:Ще й мороз пекти не вмів,Як не стало чобітків, – Арлекіни, креоліни,Пантоміми, мандоліни!Блазні, танці, перетанці Розпочались ще уранці,Ще й такії смішні міми, – Як їй бути між своїми?Отож жабеня в відчаю Покинуло свою зграю, Притулилось край беріз, Захлинулося од сліз,Що не має чобітків,Щоб порадувать батьків.Та коли, здавалось, всьому, Відомому й знайомому, Надійшов уже кінець,

Звідкись враз прибився швець, На весь край знаний мудрець, – Сміхотун і реготун,Баламут, та не брехун, –І мудрець, як горобець, –Недарма говорять - швець. Він побачив жабеня, Пожалів те серденя Й запитав, яка біда?Як почув, так зрозумів, – І подався враз домів, Чобітки йому скроїв,І скроїв, і пошив,Швидко хату полишив На увесь сусідський див, Жабеня щоб чобітки Взуло швидко залюбки І на бал, на карнавал,Не влягло, і весь загал Своїм танцем і підтанцем Здивувало всіх обранців, Новоселів, новобранців, Аби весь люд, цей набрід, Знав про весь жаб'ячий рід.

Вже стало доброю традицієющороку проводити в Тернополі чемпіо-нат світу з футболу серед українсь-ких діаспорних команд.

Цього року чемпіонат відбувся з 3по 7 червня за ініціативи Міжнарод -ного об’єднання громадських організа-цій «Четверта хвиля», з підт-римкою представників Націо-нального олімпійського коміте-ту та Міністерства мо лоді таспорту України.

За перехідний кубок змагали-ся українці з Іспанії, Польщі,Біло русі, Тернополя, тогорічніпереможці з Румунії, і дебюту-вали українці з Угорщини.

Відкриття четвертого Чем -піонату світу з футболу середукраїнських діаспорних командвідбулося на центральномустадіоні Тернополя 4 червня.

Впродовж трьох днів матчі такожвідбувались на футбольному поліпедагогічного університету та ста-діоні Тернопільської ДЮСШ, що в паркуТопільче.

Збірну Марамороської філії СУРупредставляли футболісти: ВасильПасинчук, Iван Дaнieл Добра, МихайлоБрензанік, Руслан Брензанік, ДенисАлександру, Іван Анішоряк, ВасильПавло Фетько, Ілля Дорін Ціфрак,Михайло Цудік, Бріанн Роналд Лемак,Крістіан Алекс Гереш, Дмитро Руснак,Алін Курак, Адріан Василь Копощук,Даніел Іван Кващук, Юра Проданюк,Дмитро Ceбacтiaн Aндрaш, ВасильКут.

4 червня на міському стадіоні відбу-лося урочисте відкриття, після чогозбірна Марамороської філії СУР разомз збірною Білорусі розпочали четвер-тий турнір.

5 червня збірна Марамороської філіїСУР зустріла збірну Ветеран-Креа -торбуд, після чого відбувся чвертьфі-нал та півфінал, а в суботу, 6 червня,відбувся фінал.

Перемогла і стала цьогорічним чем-піоном команда українців з Угорщини, адруге місце зайняла команда Марамо -роської філії Союзу українців Румунії.

Після фінального матчу відбулосянагородження команди-переможниці,кращих футболістів та урочистезакриття змагань.

Переможці отримали кубок, а фіна-лісти та команди-учасниці буливідзначені грамотами, медалямита подарунками.

Треба згадати, що попередній,Третій чемпіонат світу середукраїнських уіаспорних команд зфутболу відбувся з 28 липня по 1серпня 2014 року теж у містіТернополі, де у результаті чесноїта безкомпромісної боротьбипершість вибороли футболістиМарамороської філії СУРу.

Микола Мирослав ПЕТ1РЕЦЬКИЙ

ЧЕТВЕРТИЙ ЧЕМПІОНАТ СВІТУ З ФУТБОЛУСЕРЕД ДІАСПОРНИХ КОМАНД У ТЕРНОПОЛІ

НАПРОВЕСНІ – БАЛ

16 Ukraînsykãc VISNÃK

укрАїнСькИй віСнИкUKRAINSKYI VISNYK

Шеф-редактормИхАйлО мИхАйлЮк

Редактор – тереза шендрОЮТехноредагування і комп'ютерний набір: Тереза ШЕНДРОЮ

Редакція: Раду Попеску № 15, БухарестТелефони: 0212220755; 0212220737; 0212220748; 0212220724Друкарня S.C.SMART ORGANIZATION S.R.L., Бухарест, Румунія

Redacþia: Radu Popescu Nr. 15, Sector 1, Bucureºti, România

застереження* За достовірність фактів, цитат, власних імен та інших відомостейвідповідають автори підписаних матеріалів. * Редакція може не поділяти точки зору авторів. * Надіслані до редакції матеріали не повертаються. * Редакція залишає за собою право скорочувати і редагувати надісланіматеріали, не порушуючи їхнього основного змісту.

подаємо нову адресу по інтернету нашої редакції:

E-mail: ukrainskyi.visnyk@gmail.com

50 років тому, це значить 1965 р., у Серетізакінчили ліцей три класи: ХІ А, ХІ В, ХІ С.

Випускники зустрілися після 15 та 30 роківвід закінчення ліцею, а цього року, 13 червня,зустрілися після 50 років.

Зустріч здійснилася завдяки бувшимучням, а саме Василю Савчуку, КлаудіїПережук та ОктавіянуУрічеку.

І так у восьмій го -дині ранку я приїхававтобусом до Серетуі куди, думаєте, пішоввідразу? До «Чур ка -ча»! Що таке Чур кач?

Це одне маленькеджерельце з холод -ною водою, що виті -кає із залізної цівки.Чому саме туди? Атому, що коли я бувучнем Серетського лі -цею, у великій пере -рві (1050-1110) ті, що курили, бігли туди «бех -кати» цигарки. Я не був з тих, що «бехкали»тютюн, але кортіло побачити як інші цероблять.

Після цього схотів побачити гуртожитки. Воднім нині «Музей історії», в іншому ресторан.

О дев’ятій годині почали сходитисяучасники події, а коло десятої у церкві, щобіля бувшого ліцею, відбувся «Te deuM».Згадали викладачів та бувших учнів, яківідійшли у вічність, а для живих просили бога,щоби дав їм здоров’я. Після цього бувші учнізаходили у класи, де вони училися чотирироки, та посідали за парти.

На жаль, з викладачів наших за кафедрусіли тільки Георге Макаріє (викладач румун -ської мови), Вероніка Майдан (виклада чкаукраїн ської мови) і Марін Салагуб (викладачфіз культури), які читали каталоги.

Зазначу, що в 1964 р. тут був останнійвипуск українського відділення. Ті що

закінчили ліцей 1905 р., вивчали українськумову, як предмет, тільки три роки, бо унавчальному році 1964-1965, українська мовабула викреслена з програми, а зробилося це«демократично». На початку цього нав -чального року до нашого класу ХІ С увійшлиякісь пани у шкірянках та всі учні, які вивчали

українську мову (ядумаю, що нас бу -ло десять, іншібули з Х А та Х В),були вишиковані іхтось із них грізнозапи тав: ви ще хо -чете вивчати укра -їн ську мову?

Не пам’ятаю,що ми там ска за -ли, але україн ськумову ви кре слили.Я ду маю, що у тічаси не було від -важних людей, які

могли би ска зати так: ті що по чали вивчатиукра їнську мову, нехай закінчать ви вчати її доХІ-го класу...

Я ходив вулицями міста Серету, і скажу,що тільки десь-не-десь перехожі гово рили по-українськи!

А тому 50 років було навпаки...Зроблю кілька підсумків про тих, що брали

участь на зустрічі.Бувший ХІ А закінчили 23 учні, 9 були

присутні, 5 померло.Бувший ХІ В закінчили 35 учнів, 18 було на

зустрічі, 7 померло.Бувший ХІ С закінчили 27 учнів, 14

приїхало, 7 померло.Значить бракувало 25 випускників, одні за

границею, одні хворі, а інші не відгукнулися.Скажу так: якщо одні не хотіли брати участьхоч раз, будучи здоровими та ще й мешкаютьколо Серету, тоді щось сталося з ними!

Далі було так: кожний розказував про свійшлях за ці 50 років.

Всі закінчили різні школи і стали: аси стен -тами, економістами, викладачами, інже не -рами, лікарями, електромеханіками тощо.

Кожний сказав, що у Серетському ліцеї«ро билася серйозна книжка». Викладачі ви -ма гали, щоб учні багато вчилися. Всі казали,що мають емоції!

Ось кілька прикладів.Інж. Йон Аіріней: «Час був і залишається

жорстоким. Переходить, але не без наслідків,одні добрі, але багато разів їх не бачать, а

одні не дуже добрі. Але хто може зупинитичас? Все є проблиском світла в морітемноти!»

Економіст Йон Банческу: «Я не знаю якінші, але коли заходжу в школу, стаю учнем».

Викладачка Стефанія-Корнелія Пензаріу,розповіла коротко історію Серетського ліцею.

Ще раз хочу подякувати Василю Саучуку,Клавдії Пережук та Октавіяну Урічеку.

Наступна зустріч через два роки, другасубота червня.

микола курИлЮк,випускник 1965 р.

Фото автора

Проминуло 50 років