1. Мовознавство як наука. Предмет, розділи. Місце мов-ва в системі наукМовознавство, або лінгвістика (від лат.lingua “мова”), - наука про природну людську мову

загалом і мови світу як її представників. Предметом курсу “Вступ до мовознавства” є вивчення основних відомостей про мову, лінґвістичних понять і термінів, без яких неможливо вивчати жодну лінґвістичну дисципліну. Оскільки “Вступ до мовознавства” – початковий, пропедевтичний курс загального мовознавства, то його завдання полягають у з’ясуванні питань про:

А) природу і сутність мови;Б) структуру і систему мови;В) походження мови та закономірності розвитку мов;Г) виникнення і розвиток письма;Ґ) класифікацію мов світу за походженням і будовою;Д) шляхи й методи вивчення

мовного матеріалу;Е) зв’язок мовознавства з іншими науками та ін.2. Загальне мовознавство вивчає загальні особливості мови абстраговано від конкретних

мов. До них належать суть мови, її природа, походження, закони розвитку, зв’язок з мисленням, структура і закономірності функціонування всіх мов світу. Загальне мовознавство створює лінґвістичну теорію, тому його часто називають теоретичним. Теоретичне мовознавство протиставляється прикладному. Прикладне мовознавство вивчає застосування мовознавчої теорії на практиці мов, у практиці перекладу, навчання письма, читання, для уніфікування термінології тощо.

Конкретне мовознавство вивчає окремі (конкретні) мови або групу споріднених мов.3. Зв’язки мовознавства з іншими науками обопільні. Мовознавство передусім пов’язане з

такими суспільними науками як історія, археологія, етнографія, соціологія, психологія, літературознавство та ін. Із природничих наук мовознавство пов’язане з фізіологією людини, антропологією, медициною, фізикою, кібернетикою, математикою, семіотикою, філософією та ін.

Із природничих наук мов-во пов’язане насамперед з фізіологією людини й антропологією,фізикою,медициною,математикою, семіотикою географією

2. Методи:описовий, порівняльно-історичний, зіставний, структурний.Основними методами дослідження мови є описовий, порівняльно-історичний, зіставний і структурний. Також застосовуються дослідні методи до вивчення двох «зрізів» мови: синхронії і діахронії.

Синхронія — горизонтальний зріз мови, тобто умовне виділення певного історичного етапу в її розвитку, який береться як об'єкт лінгвістичного дослідження. Синхронне вивчення передбачає аналіз мовних явищ в одному якомусь часі розвитку мови: на сучасному етапі або в певну історичну добу, наприклад, у XIV чи XVII ст., але без пояснення того, які зміни в попередні періоди розвитку мови привели до сучасного стану чи стану мови певної історичної доби.

На противагу — діахронія — умовно вертикальний зріз мови, при якому об'єктом лінгвістичного аналізу стає історичний розвиток мови. Це означає, що при діахронічному, або різночасовому вивченні передбачається простежити весь шлях, який пройшов певний структурний елемент мови (звук, слово, речення).

Описовий методМета описового методу — дати точний і повний опис мовних одиниць. Суть методу

полягає в інвентаризації та систематизації мовних одиниць.Цей метод має велике практичне значення, позаяк пов'язує лінгвістику з суспільними

потребами. На його основі створено описові граматики різних мов, тлумачні, орфографічні, орфоепічні та інші нормативні словники.

Порівняльно-історичний методОб'єктом дослідження порівняльно-історичного методу є генетично споріднені мови.

Головне його завдання — розкриття закономірностей і законів, за якими розвивалися споріднені мови в минулому. За його допомогою можна реконструювати давні не зафіксовані в пам'ятках писемності мовні одиниці — звуки, слова, їх форми і значення.

На основі порівняльно-історичного методу створені історичні і порівняльно-історичні граматики мов і етимологічні словники.

Зіставний методМета зіставного методу — шляхом зіставлення виявити спільні, однакові й відмінні,

специфічні риси зіставних мов у звуковій, словниковій і граматичній системах. На його основі створюють зіставні граматики мов, порівняльні типології мов та двомовні перекладні та диференційні словники.

Структурний методСтруктурний метод застосовується при дослідженні структури мови, а його метою є

пізнання мови як цілісної функціональної структури, елементи якої співвіднесені строгою системою зв'язків і відношень. Структурний метод реалізується в 4-х методиках лінгвістичного аналізу:

- дистрибутивний аналіз- аналіз за безпосередніми складниками- трансформаційний аналіз- компонентний аналіз

3. Мовознавство давньої Індії, Китаю, античне мовознавство. Мовознавство середніх віків та епохи Відродження.Мовознавство в Давній ІндіїНайдавнішою науковою традицією є давньоіндійська. Вона налічує 3000 років. Прагнучи зберегти точність Вед і забезпечити їх розуміння, а також намагаючись уберегти їх мову від впливу розмовних варіантів давньоіндійської мови і здійснюючи нормалізацію санскриту - літературної мови, яка функціонувала як жива мова до V ст. до н. є., а далі використовувалася тільки в релігійній сфері, давні індуси детально вивчали мовні явища і створили оригінальну й добре розвинуту лінгвістичну науку. Давньоіндійське мовознавство першої половини IV — другої половини III ст. до н. є. досягло такого високого рівня, що вплинуло на розвиток порівняльно-історичного мовознавства в XIX ст. Найвідомішим давньоіндійським мовознавцем є ПАНІНІ (V—IV СТ. ДО Н. Є.) — один із основоположників мовознавства, автор першої граматики санскриту. Паніні трактує мову як систему, що складається з фонетичного, морфологічного, словотвірного і синтаксичного рівнів. Саме розуміння мови як системи зумовило введення ним понять фонеми та нульової морфеми. Паніні вважають і родоначальником індійської діалектології, а також першим мовознавцем, який застосував зіставний метод. Інші давньоіндійські граматисти Яска, Вараручі, Катьяяна, Патанджалі, Бхартріхарі розвивають учення Паніні. Зокрема, вони виділяють чотири частини мови: ім'я, дієслово, прийменник і частку. Слово ділять на основу і закінчення. В іменниках визначають сім відмінків ділять на склади.Давньокитайське мовознавствоПерші мовознавчі праці в Китаї належать до І тисячоліття до н. є. У II ст. до н. є. було укладено перший ієрогліфічний словник. Першим класиком китайського мовознавства вважають Сю Шеня (І ст. н. є.). Він здійснив класифікацію ієрогліфів і виділив їх складові частини. На китайську лінгвістичну традицію вплинув складовий характер китайської мови. Основною одиницею китайської фонетики вважають цзи — склад у цілому, який водночас відповідає писемному знакові та лексичній одиниці й розглядається як основна

одиниця і лексики, і граматики. Граматиці в китайській лінгвістиці приділяли незначну увагу. Це зумовлено тим, що не було необхідності виділяти граматику в окрему дисципліну, бо в китайській мові немає словозміни й граматичної афіксації. Граматична наука в Китаї почала формуватися лише наприкінці XVIII — на початку XIX ст. Досліджували китайські мовознавці й питання діалектології та етимології. Китайська лінгвістична традиція справила істотний вплив на японське мовознавство.Мовознавство в Давній Греції та РиміРозрізняють два періоди: філософський (V—III ст. до н. є.) і александрійський (III ст. до н. є. — IV ст. н. є.). Філософський період. У цей період Платонові ж належить і перша спроба виділення частин мови: він розрізняє ім'я і дієслово. Повнішу й точнішу картину частин мови окреслює Арістотель у своїх творах «Поетика» і «Риторика». Він виділяє імена, дієслова і допоміжні слова (сполучники та зв'язку). Важливим є й те, що він перший наблизився до розуміння знакової природи мови. Школою стоїків - стоїки уточнили й розширили класифікацію частин мови (встановили п'ять частин мови:дієслово, сполучник, член, власні імена й загальні назви), уперше ввели поняття відмінка в систему відмінків і виділили прямий і непрямий відмінки. Александрійський період. Найвідомішими мовознавцями александрійської школи є Арістарх Самофракійський, Діонісій Фракійський і Аполлоній Діскол. Мовознавство Давнього Риму не залишило оригінальних праць. Римські мовознавці переповідали погляди давньогрецьких учених. Заслуговують уваги праця Внесок римських мовознавців у граматичну теорію полягає в тому, що вони вивели з частин мови член (артикль), якого немає в латинській мові, ввели вигук, відкрили новий відмінок — аблятив і числівники поділили на кількісні та порядкові. Європейське мовознавство епохи середньовіччя і ВідродженняПротягом VI—XII ст. у Західній Європі зусилля вчених були спрямовані переважно на засвоєння латинської спадщини. Граматику розглядали як допоміжну дисципліну, яка служить суто практичним потребам оволодіння читанням і письмом. Граматику Доната застосовували для тлумачення явищ інших мов. Лише з XIII ст., у передренесансний період, коли європейські вчені ширше і глибше ознайомились із працями Арістотеля, граматика стає частиною філософії. На основі логічних ідей у XIII ст. виникає логіко-граматична школа «модистів». Основою її концепції було розмежування в мові трьох компонентів — речі, поняття, слова, яким відповідали три категорії модусів — модуси існування, модуси поняття і модуси позначення. Основну увагу модистів було зосереджено на загальних способах позначення. Розвиток мореплавства й торгівлі сприяв контактам з різномовними країнами, що стимулювало укладання багатомовних словників. У XVII ст. почалися пошуки універсальних властивостей мови. Виникає ідея створення «всесвітньої мови»,4. Порівняльно-історичне мовознавство. Мовознавство XIX - поч. XX століття.Порівняльно-історичне мовознавство — один з основних напрямів лінгвістики, головною метою якого є вивчення споріднених мов з допомогою порівняльно-історичного методу.Поступово починає формуватися уявлення про спорідненість семітських, германських, романських, словянських мов. Основоположники пор-істор мов-ва є: Франц Бонн - уперше

розробив заг теорію пор-істор м-ва,увів термін індо-європ мови; Я.Грімм - написав першу пор-істор граматику герман.мов; Расмус Раск - вважав що всі індоєвроп мови походять від мертвої і незафіксованої фракійської мови сліди якої зберегла давньогрецька мова; О.Востоков - виявив спорідненість словянських мов,перша праця з істор фонетики словян групи індоєвроп мов.Мовознавство XIX - поч. XX століття.Основні напрями в мов-ві 19 ст1) Першим напрямом, який виник у надрах порівняльно-історичного мовознавства, був натуралізм. Натуралізм — напрям, який поширював принципи і методи природничих наук на вивчення мови і мовленнєвої діяльності. Виникнення натуралістичної школи зумовлене бурхливим розвитком у середині XIX ст. природничих наук. Основоположником натуралізму став німецький мовознавець Август Шлейхер (поняття законів розвтку мови вперше ввів у мов-ві,створ теорію родовідного дерева)2) Під впливом ідей Гумбольдта й у зв'язку з інтенсивним розвитком психології в середині XIX ст. виник психологічний напрям у мовознавстві. Психологічний напрям — сукупність течій, шкіл, концепцій, які розглядають мову як феномен психологічного стану і діяльності людини чи народу. У цьому напрямі одразу виокремилися дві концепції — індивідуального психологізму(досліджували психологію мовлення, тобто психічні процеси, пов'язані з мовленнєвими актами) і колективного психологізму (досл. психологію мови, тобто психологічні закономірності, що виявляються в системі мови і в її історичному розвитку). Психологізм характерний для порівняльно-історичного мовознавства всієї другої половини XIX ст. Основоположником психологізму в науці про мову вважають Геймана Штейнталя, видатним представником психологічного напряму в слов'янському мовознавстві є Олександр Опанасович Потебня.3) Молодограматизм — напрям у порівняльно-історичному мовознавстві, мета якого — дослідження живих мов, які нібито розвиваються за суворими, що не знають винятків, законами.Представником молодограматизму був основоположник Московської лінгвістичної школи Пилип Федорович Фортунатов.5. Проблеми мовознавства XX століття. Актуальні напрями лінгвістики.Одним із перших напрямів, що намагався цілком порвати з традиціями молодограматиків, була Школа «слів і речей». 1) Школа «слів і речей» — мовознавчий напрям, який висунув принципи вивчення лексики у зв'язку з культурою й історією народу. Сформувалась вона в 1909 р.,Осн завдання: вивчати історію слів, залучаючи не тільки лінгвістичний аналіз, а й історію названої словом речі, зосереджує увагу на семантиці слів, на розвитку та зміні їхніх значень.Представники: Гуго Шухардт. 2) На початку XX ст. виникла нова течія в мовознавстві, яка отримала назву «Школа естетичного ідеалізму». Школа естетичного ідеалізму — мовознавчий напрям, представники якого виступали із критикою молодограматизмуз позицій так званої естетичної філософії мови і розглядали мову як творчу діяльність індивіда.Засновники: Карл Фосслер,Лерх, Шпітцер, Харцфельд, Райнфельдер. 3) У 20-х роках XX ст. сформувався новий напрям у мовознавстві — неолінгвістика. Неолінгвістика — опозиційний до молодограматизму напрям, який трактував мову з позицій ідеалізму й естетизму. Представниками цього напряму є італійські вчені Маттео Бартолі, Джуліо Бертоні, Вітторе Пізані і Джуліано Бонфанте.

4) Казанська лінгвістична школа сформувалася в 70— 80-ті роки XIX ст. Засновник цієї школи — І. О.Бодуен де Куртене, а її представниками були його учні Крушевський, Богородицький, Радлов, Булич, Аппель, Александров, Владимиров та ін. Засновн зосередж. увагу на індивід мовленні, мови – сис знаків введень понять фонеми і морфеми, теорія черувань, започаткував концепцію мовних союзів. 5) Фердинанд де Соссюр— основоположник соціологічного напряму. Соціологічний напрям — сукупність течій, шкіл і окремих концепцій, які трактують мову передусім як соціальне явище. 6) Структуралізм — мовознавчий напрям, для якого характерне розуміння мови як чітко структурованої знакової системи і прагнення до суворого (наближеного до точних наук) формального її опису. 7) Генеративізм — напрям у мовознавстві, який характеризується проголошенням пріоритету дедуктивного підходу до вивчення мови над індуктивним, інтерпретацією мови як феномену психіки людини й опрацюванням формальних моделей процесів породження мовних конструкцій.Основопол генеративізму є амер мовознавець Наом Хомський. 8) Неогумбольдтіанство — напрям у лінгвістиці, який характеризується прагненням вивчати мову в тісному зв'язку з культурою її носіїв.6. Природа і сутність мови. Мова і суспільство. Функції мови. Загальнонародна мова та її диференціація.Природа і сутність мови.

Спроби відповісти на питання про природу і сутність мови було зроблено ще вченими давніх Китаю, Індії, Греції, Риму, але й донині однозначного розв’язання цієї проблеми немає. У науці відомі три погляди на природу мови. Одні вчені розглядали мову як біологічне явище (німецький мовознавець Август Шлейхер, що започаткував натуралістичний напрям у мовознавстві, вважав, що мова – природній організм, який народжується, розвивається, старіє й вмирає). Другі – як психічне (німецькі вчені Макс Мюллер та Йоганн-Готфрід Гердер, Вільгельм фон Гумбольдт). Треті – як суспільне (Дені Дідро, Ж.-Ж. Руссо, Поль Лафарг, Антуан Мейє, Фердинанд де Соссюр та ін.).

МОВА І СУСПІЛЬСТВО — нерозривна єдність двох явищ, пов’язаних між собою як часткове і загальне, як невід’ємна сторона й одна з обов’язкових ознак цілої сусп. системи в її безперервному функціонуванні. Найтиповішим видом сусп-ва є етнічне (етнос), народ, а найтиповішою його ознакою — мова. Мова як найважливіший засіб спілкування здатна обслуговувати сусп-во в усіх сферах людської діяльності. І хоч зміни в неї можуть вносити окр. сусп. групи, а то й поодинокі мовці, остаточне прийняття цих змін залежить від згоди на них сусп-ва в цілому. На будь-якому етапі розвитку мова як сусп. явище виступає і як сусп.-істор. норма. Проблеми М. і с. вивчає соціолінгвістика. Основними функціями мови є: комунікативна (спілкування), мислетворча (формування й формулювання думки), фатична (контактоустановлювальна), репрезентативна (функція позначення світу речей), емотивна (вираження почуттів, емоцій), експресивна (самовираження), волюнтативна (волевиявлення), прагматична (ставлення мовця до висловлюваного), метамовна (використання мови для опису іншої мови), когнітивна (пізнавальна), акумулятивна (нагромадження і зберігання інформації) та ін.

Мова — загальнонародне явище. Народ — творець і носій мови. Одна особа безсильна будь-що змінити в мові, бо мова розвивається і змінюється за своїми об'єктивними законами. Так, наприклад, Тарас Шевченко є основоположником сучасної української літературної мови..Однак він створив не більше десятка слів і то переважноскладних із уже наявних у мові простих слів (широкополий, хребєтносилий тощо). Навіть геніальна особистість не здатна змінити мову, а може лише виявити приховані потенції

мови, показати, як ефективно можна використати те, що в мові існує.Оскільки мова є загальнонародним явищем, вона не може бути класовою.7. Структура мови. Основні та проміжні рівні, їх одиниці. Синхронія та діахронія.Мова є системою..Кожна система має свою структуру. Структура — це спосіб організації системи, її внутрішня будова. Так, зокрема, мова має чотирирівневу будову. Найнижчим рівнем є фонологічний, далі йде морфологічний, відтак лексико-семантичний, і найвищим рівнем є синтаксичний. Кожен рівень має свою одиницю: фонологічний фонему, морфологічний — морфему, лексико-семантичний — лексему (слово), синтаксичнийречення. Усі названі рівні становлять собою окремі системи і вивчаються окремими лінгвістичними науками: фонологічний — фонологією, морфологічний—морфологією,лексико семантичний — лексикологією і синтаксичний — синтаксисом. Мовні рівні не є автономними, незалежними. Вони взаємопов'язані. Із фонем будуються морфеми, з морфем — лексеми, з лексем — речення. Отже, мова складається з чотирьох систем, які утворюють загальну систему мови. Для позначення понять стану мови, її певногочасового зрізу, з одного боку, і розвитку, зміни мови протягом тривалого часу — з іншого в мовознавстві використовують терміни синхронія і діахронія. Синхронія — 1) стан мови в певний момент її розвитку, в певну епоху; 2) вивчення мови в цьому стані (в абстракції від часового чинника). Діахронія—1) історичний розвиток мови; 2) дослідження мови в часі, в її історичному розвитку. Для мовців важлива синхронія, тобто мову треба знати такою, якою вона є нині. Для дослідника мови важливі обидва аспекти —синхронічний і діахронічний. Для того щоб добре усвідомити сучасний стан мови, необхідно дослідити її історичний розвиток. Відповідно до двох підходів до вивчення мови розрізняють мовознавство синхронічне і діахронічне.8. Мова як знакова система. Специфіка мовного знака. Місце мови серед інших знакових системУ світі існують різноманітні системи знаків, які служать для передачі інформації. Серед них, наприклад, дорожні знаки, азбука Морзе, знаки ввічливості, математичні,хімічні, та ін. які вивчає наука – семіотика. Знак — матеріальний, чуттєво сприйманий предмет, який є представником іншого предмета і використовується для отримання, зберігання і передачі інформації. Основними ознаками знака є матеріальність(його можна бачити, чути, тобто сприймати органами чут-тів), використання його для позначення чогось, що перебуває поза ним, інформативність.Мова є однією зі знакових систем. У цьому легко переконатися, взявши до уваги той факт, що будь-який знак іншої семіотичної системи можна передати словом чи якимось іншим мовним виразом. Лексема (слово) має план вираження і план змісту,який реалізується самостійно, тому лексему вважають справжнім знаком. Лексема як знак складається з незнаків (фонем). Речення не можна вважати знаком, бо воно вже складається зі знаків і належить до рівня структур.Мовні знаки, як і знаки інших семіотичних систем, є умовними, довільними.Особливе місце мови серед знакових систем пояснюється ще й тим, що мова є найпотужнішим засобом формування думки.9. Мова і мислення, їх взаємозв’язок. Типи мислення. Мова і мовлення. Невербальне мислення.Мова і мислення.

Мислення - узагальнене й абстрактне відображення мозком людини явищ дійсності в поняттях, судженнях й умовиводах. Мисленню властиві такі процеси, як абстракція,

узагальнення, аналіз, синтез, постановка певних завдань і знаходження шляхів їх розвязення, висунення гіпотез тощо.

Представники першої точки зору вважали, що мова — це всього лише форма мислення.А оскільки відомо, що кожне явище має форму і зміст, то мова й мислення разом становлять один об'єкт. Представники протилежного погляду стверджували, що мова й мислення між собою абсолютно не пов'язані, мислення не залежить від мови, воно здійснюється в інших формах.Насправді мова й мислення тісно пов'язані між собою,але цей зв'язок не є простим, прямолінійним, тому єдність мови та мислення не є їх тотожністю.З іншого боку існують й інші форми мислення, які здійснюються невербально(несловесно).

Загалом існує три типи: 1) чуттево-образне.2) технічне (практично-дійове); 3) поняттеве мислення - здійснюєтся за допомогою мови.ЧУТТЄВО-ОБРАЗНЕ МИСЛЕННЯ — мислення конкретними образами, картинами (в мозку прокручується своєрідний фільм).Воно притаманне не тільки людині, а й вищим тваринам —собакам, кішкам, мавпам тощо. Існування цього типу мислення переконливо заперечує поширену донедавна думку, що мислення протікає тільки в словесній формі.ТЕХНІЧНЕ (ПРАКТИЧНО-ДІЙОВЕ) МИСЛЕННЯ — здійснюється без участі мови. Воно, як і наочно-образне мислення, властиве вищим тваринам і людині.ПОНЯТТЄВЕ МИСЛЕННЯ — здійснюється за допомогою мови. Однак слід зауважити, що людина і в цьому випадку не завжди мислить вслух, тобто вимовляючи слова. Частіше люди мислять за допомогою внутрішнього мовлення ("про себе"), яке відрізняється від зовнішнього тим, що є згорнутим, зредукованим.Мова і мовлення.

Усе те, що пересічні мовці розуміють під словом мова,насправді є власне мовою і мовленням. Розмежування мови і мовлення теоретично обґрунтоване швейцарським лінгвістом Ф. де Соссюром — одним із найвідоміших теоретиків мовознавства й основоположників сучасного етапу вмовознавстві. Мова — система одиниць спілкування і правил їх функціонування. Мовлення — конкретно застосована мова, засоби спілкування в їх реалізації. Загалом мову і мовлення розрізняють за такими параметрами:1. Мова — явище загальне, абстрактне; мовлення—конкретне. 2. Мова — явище відносно стабільне, довговічне, загальноприйняте; мовлення — динамічне (рухливе), випадкове й унікальне. 3. Мова — явище психічне, а мовлення — психофізичне. 4. Мовлення — лінійне, мова — нелінійна. З історичного погляду мовлення первинне, а мова вторинна. Спершу виникали в мовленні окремі слова, фрази тощо, а згодом із фактів мовлення склалася мова.10. Гіпотези походження мови (донаукові та наукові). Первісні центри виникнення мови.

Коли і як з'явилася мова, якою вона була на перших етапах розвитку людства цікавить людей із найдавніших часів, однак до наших днів немає загальноприйнятої відповіді на них.

У XVII—XIX ст. з'явилося кілька гіпотез походження мови — звуконаслідувальна, звукосимволічна, вигукова, соціального договору, трудових вигуків, жестів та ін.ЗВУКОНАСЛІДУВАЛЬНА ГІПОТЕЗА. Полягає в тому, що мова виникла шляхом наслідування людиною звуків природи. Відтворення ревіння звірів, крику птахів, шуму води, вітру зумовлювало появу перших слів, наприклад, му, гав-гав,дзінь-дзінь. Ця гіпотеза була започаткована ще Демокрітом і Платоном.

Згідно зі ЗВУКОСИМВОЛІЧНОЮ ГІПОТЕЗОЮ між почуттями й емоціями людини і звуками є певний прямий зв'язок.Звуками людина передає свої враження про навколишній світ. Підтримували цю гіпотезу німецькі вчені Готфрід-Вільгельм Лейбніц, В.Гумбольдт, Якоб Грімм, Гейман Штейнталь.

ВИГУКОВА ГІПОТЕЗА (ЕМОЦІЙНА, ДОВІЛЬНИХ ВИГУКІВ). Суть її в тому, що предмети навколишнього світу викликали в людини певні почуття, і вона мимоволі вимовляла звуки, які йстали першими словами. А отже, слово — дзеркало душевного стану людини. Започаткували цю теорію епікурейці Давн.Греції (IV—III ст. до н.е.) ГІПОТЕЗА СОЦІАЛЬНОГО ДОГОВОРУ. Її основоположником вважають Діодора Сицилійського. Її можна заперечити таким фактом: щоб домовитися, необхідно було вже мати мову.ГІПОТЕЗА ТРУДОВИХ ВИГУКІВ. Виникла в другій половині XIX ст. Висунув її Людвіг НуареЗа цією гіпотезою, інстинктивні вигуки супроводжували колективні трудові дії.ГІПОТЕЗА ЖЕСТІВ. її відстоював російський учений Микола Якович Марр (1864—1934). За цією гіпотезою, спочатку виникла мова жестів, а потім на її основі звукова мова.ГІПОТЕЗА ПОХОДЖЕННЯ МОВИ Ф. ЕНГЕЛЬСА. Набула широкого розповсюдження у країнах, які перебували під впливом комуністичної ідеології. За цією гіпотезою, багато тисячоліть тому в Південній Азії жила високорозвинена порода людиноподібних мавп — австралопітеки, після яких згодом зявилися гомо сапієнс.ТЕОРІЯ МОНОГЕНЕЗУ— вчення про походження всіх мов світу від однієї мови. Ця теорія пов'язана з біблійним ученням, з ідеями італійського мовознавця Альфредо Тромбетті. ТЕОРІЯ ПОЛІГЕНЕЗУ— протилежний моногенезові погляд. Пов'язана з ідеєю декількох різних центрів походження людини і відповідно різних мов. Цей погляд зараз вважається менш імовірним.12. Мовні контакти. Субстрат, суперстрат і адстратЗа активного і тривалого контактування може відбутися схрещення мов, внаслідок чого виникає нова мова. В основі такої мови — одна з контактуючих мов (мова-переможниця). Інша (переможена) мова залишає "сліди" в новоутвореній мові, які називають субстратом і суперстратом. Субстрат — елементи переможеної мови автохтонного народу в мові-переможниці прийшлого народу-завойовника. Як приклад можна навести кельтський субстрат в англійській мові і галльський у французькій.Суперстрат - елементи переможеної прийшлої мови народу-завойовника в мові-переможниці місцевого населення. Прикладом суперстрату є тюркські (булгарські) еле-менти в слов'янській болгарській мові і германські (франкські) елементи в романській французькій мові, а також французькі (норманські) елементи в англійській мові. Схрещення (субстрат і суперстрат)—це глибокі зміни структури мови-переможниці, тобто зміни в морфології, синтаксисі та фонетиці; це порушення внутрішніхзаконів розвитку мови. Тому в жодному разі не можнафакти лексичного запозичення тлумачити як явище схрещення. Адстра́т—ознаки мовної системи, що виявляють тривалий вплив однієї мови на іншу в процесі контактування різних етносів. На відміну від субстрату і суперстрату адстрат не засвідчує поглинання однієї мови іншою, тобто означає таке контактування мов, що не призводить до етнічної асиміляції.13. Основні процеси історичного розвитку мов. Специфіка і розвиток різних рівнів мовної структури.

Різні рівні (яруси) мови змінюються з неоднаковою швидкістю. Найчутливішою до всіх змін, які стаються в суспільстві, є лексико-семантична система. Не буде перебільшенням стверджувати, що словниковий склад мови змінюється щодня. Одні слова з'являються в мові інші зникають.Щоправда, темпи змін у різних групах лексики не однакові. Основний словниковий фонд мови, особливо його ядро, змінюється повільно. Повільніше від словникового складу змінюється фоне-тична система. Якщо зміни в словнику мовці помічають за свого життя, то зміни в фонетиці важко помітити протягом життя одного покоління. Найбільш стійкою є граматика, особливо морфологія. Однак і тут відбуваються зміни. Наприклад, колись у нашій мові було значно більше часових форм дієслова. Тільки минулий час мав чотири форми — аорист, імперфект, пер-фект і плюсквамперфект, які з часом замінилися однією часовою формою. Не було і дієприслівників. Вони з'явились XIV—XV ст. Приблизно в той самий період замість семи відмін іменників усталилися чотири. Отже, в мові можуть змінюватися її елементи, але структура мови не піддається швидким змінам. Стійкість мові забезпечує її системний характер.14. Розвиток і функціонування мов у первісно-общинному, рабовласницькому і феодальному суспільстві.Розвиток конкретних мов залежить від економічного ладу. Так, для первіснообщинного суспільства характерні такі об'єднання людей, як рід і плем'я. Кожне плем'я користувалося своїм діалектом. Розпад племен призводив до роздрібнення діалектів (мов). Тому в той час існували нечисленні за кількістю носіїв мови. Як відгомін тих часів є той факт, що в Дагестані і на півночі Азербайджану, де тривалий час зберігалися родоплемінні відносини, є 6 порівняно крупних народів із загальною чисельністю приблизно 1 млн. 300 тис. осіб і більше 20 дрібних (140 тис).У селі Хіналуг, що у Північному Азербайджані, говорить окремою хіналузькою мовою 1 тис. осіб, причому мешканці кожної з трьох частин села мають свої особливості у вимові. Інколи племена об'єднувалися в союзи племен, і так виникали споріднені діалекти. Однак траплялися випад-ки, коли союз племен не мав спільної мови. Племінні діалекти і навіть мови племінних союзів ма-ли обмежене функціонування. Вони були лише засобом розмовно-побутового спілкування. Зародження класового суспільства пов'язане з вини-кненням рабовласницьких держав. У рабовласницькому суспільстві формуються народності. Племінні діалекти стають територіальними діалектами. Виникає потреба в державній мові. В одних державах виникає єдина державна мова (грецьке койне в Греції, латинська мова в Римі), в інших за функціонування багатьох мов одна з них стає спільною лише на деякий період (наприклад, арамейська мова для Близького Сходу в Піст, до н.е.). Суспільні функції мови народності ускладнюються порівняно з племінною мовою. Вона функціонує і в сфері матеріальних, і в сфері духовних потреб людей. З'являються перші писемні мови, серед яких виділяється давньоіндійська мова санскрит, якою написані численні твори релігійної, філософської, юридичної й науковоїлітератури. За феодалізму складаються помісно-територіальні діалекти. Роздрібнення держав на маленькі феоди призводить до утворення багатьох діалектів. Інколи такі діалекти настільки розходяться, що це ускладнює спілкування. Показовою щодо цього є Німеччина, на території якої в період феодалізму було чимало князівств. Ще М. Ломоносов помітив, що "баварський селянин мало розуміє макленбурзького або бранденбурзький швабського". І в наш час діалекти німецької мови різняться між собою більше, ніж деякі окремі мови. Діалектне членування мови не збігається з племінним.Так, скажімо, територія розселення давньоруських племен і сучасне діалектне членування української мови мають різні межі.

У феодальному суспільстві виникла необхідність наддіалектної мови для державних потреб (церкви, законодавства, науки, літератури). У ролі такої мови використовувалася якась мертва писемна мова. У країнах Сходу—арабська (мова Корану) і давньоєврейська (мова іудейського богослужіння). У Західній Європі — латинська мова,а для слов'ян — старослов'янська (староболгарська).15. Розвиток і функціонування мов у капіталістичному суспільстві. Поняття національної та літературної мов. Територіальні та соціальні діалекти.З розвитком капіталізму виникають нації. Нація—стійка спільність людей, яка історично склалася на основі спільності економічного життя, території, мови, особливостей культури та побуту. Нація приходить на зміну народності внаслідок подолання феодальної роздрібненості і виникнення капіталістичних суспільних відносин, об'єднання місцевих економічних ринків у загальнонаціональний. Для цих об'єднавчих процесів у межах держави необхідна спільна мова. Рольмови в становленні нації є вирішальною. Національною мовою може бути тільки жива мова.Вважають, що першою нацією була італійська. Із творчістю Аліг'єрі Данте (1265—1321), який уперше став використовувати в своїй творчості не латину, а живу народну італійську мову, пов'язане становлення італійської національної мови (його вважають основоположником італійської літературної мови). Національна мова обов'язково має літературну форму, тобто вироблені й прийняті суспільством норми як усного, так і писемного різновидів. Для літературної мови характерна також стилістична диференціація мовних засобів.З поширенням літературної мови нівелюються територіальні діалекти, але водночас з'являються і поширюються соціальні діалекти. Відповідно до двох тенденцій у національному питанні — пробудження національної свідомості й боротьба проти національного гноблення, з одного боку, і прагнення до інтернаціоналізації життя — з іншого, — у мовній політиці дають про себе знати боротьба за права національних мов і прагнення створити міжнародну мову. Так, скажімо, у багатонаціональних імперіях Росії та Австро-Угорщині, де явно відчутними були шовіністичнітенденції панівних націй, недержавні нації — українці, чехи, словаки, поляки, серби, хорвати, словенці та ін.—боролися за права своїх мов. Стосовно міжнародних мов, то їх створення відбувається декількома шляхами. По-перше, роль міжнародної мови можуть виконувати живі національні мови. У XVIII —початку XIX ст. — французька мова, у другій половині XIX ст. — англійська, в першій половині XX ст. — німецька. По-друге, виникають допоміжні мови — піджини, як,скажімо, Broken English у Африці, Pidgin English у китайських портах, Russonorsk для росіян і норвежців, сабір у середземноморських портах. По-третє, робляться спроби створити штучну міжнародну мову. Ще в XVIII ст.Р. Декарт і Г.-В. Лейбніц говорили про створення штучної раціональної мови. У 1879 р. німецький мовознавецьИ.-М. Шлейєр створив першу штучну мову волапюк. У 1887 р. польський лікар Л.-Л. Заменгоф створив штучну мову есперанто, яка стала найпоширенішою серед усіх інших штучних мов. Цьому сприяла (і сприяє тепер) простота її будови й інтернаціональність лексичного складу. Уній використовується лише 11 закінчень та декілька суфіксів. На есперанто існує значна оригінальна і перекладна література, в тому числі перекладено твори Т. Шевченка. Есперанто використовується в пресі і радіомовленні.16. Розвиток і функціонування мов у тоталітарному соціалістичному суспільстві. Питання про перспективи розвитку мов у майбутньому.

У тоталітарному соціалістичному суспільстві всупереч проголошеній рівноправності мов мав місце у надзвичайно широких масштабах лінгвоцид. Починаючи з 30-х років, закріплюється тенденція до усунення національних мов із суспільного вжитку на всьому геополітичному просторі СРСР. Проводиться тоталітарна русифікація всіх народів. Спочатку насильно вводиться алфавіт на російській основі в усіх республіках (за винятком прибалтійських, Грузії та Вірменії). Далі для виправдання русифікаторської політики розроблено відповідну ідеологію. Замість скомпрометованого царського "общерусский язык" уводя-ться такі поняття, як добровільно вибраний народами Союзу "язык межнационального общения", який одночасно є "языком мира и дружбы". Згодом обґрунтовується теорія виникнення в СРСР нової наднаціональної спільності людей — "совєтський народ", головною ознакою якого є спільна мова, російська. І, нарешті, доводилося, що нація і національна мова — категорії історичні, які після побудови комунізму зникнуть. Залишиться єдина мова комуністичного суспільства, і нею буде російська, бо це мова найпрогресивнішої в світі ідеології. А поки що потрібно прагнути до ще більшого злиття націй і переходу всіх наєдину мову. Російська мова насильно вводилася в навчальні заклади всіх республік, навіть у дитячі садки. Всіляко заохочувалося переведення навчальних закладів із національною мовою викладання на російську мову. Низкою партійних та урядових постанов русифікацію підтримували матеріально: для вивчення російської мови в республі-ках класи поділяли на групи, а вчителі російської мови отримували 30-відсоткову надбавку до зарплатні (це ж було і в царській Росії, тільки тоді одверто наголошувалося, що надбавка "за обрусение края"). Внаслідок такої національно-мовної політики поступово звужувалися суспільні функції всіх національних мов, а далі почалося їх масове відмирання. За роки тоталітарного комуністичного режиму зникло 93 мови. Така ж загро-за нависла й над іншими мовами народів СРСР. Для цього було обґрунтовано теорію про неперспективні мови. Як бачимо, лінгвоцид був свідомо спланований адміністративно-репресивним державним апаратом. Усіх, хто стояв на захисті рідної мови, жорстоко карали багаторічним ув'язненням у тюрмах і концтаборах. І нині, після розпаду СРСР, доводиться пожинати плоди "найгуманнішої ленінської національної політики". На пострадянському просторі, крім зниклих, є чимало "хворих мов" (у соціолінгвістиці існує такий термін) —Мов, які втрачають своє значення як засобу спілкування. Вони поступово відмирають. На території колишнього СРСР є чимало мов, де кількість мовців обчислюється сотнями, навіть десятками людей. Керецькою мовою, приміром, в 1991 р. розмовляли тільки 3 особи у Чукотськомунаціональному окрузі. Показово, що в Росії, де питання лінгвоциду з відомих причин не люблять обговорювати, останнім часом з'явилися праці під промовистими назвами: "Красная книга языков народов России" (М., 1994), "Проблема исчезающих языков в бывшем СССР" (М., 1991) тощо.17. Типи класифікації мов світу (типологічна, генеалогічна, ареальна, функціональна, соціолінгвістична, фонологічна, синтаксична).Типологічна класифікація мов — класифікація, яка ґрунтується на виявленні подібності й відмінності будови мов незалежно від їх генетичної спорідненості (на основі подібності й відмінності не в самому мовному матеріалі, а в принципах його організації).Генеалогічна класифікація мов - вивчення і групування мов світу на основі споріднених зв'язків між ними (на основі спільного походження від якоїсь прамови).Ареальна - заснована на вивченні мовної карти світу.Описує межі поширення. Функціональна - заснована на дослідженні функцій і сфер використання мов (культурна, дипломатична, мова освіти та ін.)

Соціолінгвістична класифікація мов — класифікація мов за оцінкою їхніх етн. носіїв та іншомов. етносів.Синтаксична класифікація мов — один з видів типологічної класифікації мов, в її основу покладено синтаксичні відношення — предикативні, які поєднують підмет (суб’єкт) з присудком (предикатом) та їх граматичне вираження, об’єктні, тобто відношення перехідного дієслова і додатку (об’єкта), який отримує особливе граматичне вираження у різних мовах, і атрибутивні, у яких виражається зв’язок означення та означуваного.18. Мови світу, їх порівняльне вивчення. Генеалогічна класифікація мов. Нині у світі за різними даними нараховується від 2,5 до 7 тис. мов (за даними інтернету 1999 р. — 6703 мови). Точно визначити кількість мов неможливо, оскільк відмінність між різними мовами і діалектами однієї мови умовна. Мови світу розрізняють за структурою, кількістю їх носіїв, наявністю писемності, ступенем їх вивчення (стосуєтьсяі живих, і мертвих мов. Поки що недостатньо вивчені мови автохтонного населення Африки, Австралії та Америки.), суспільними функціями. Неоднаковим є й функціональне навантаження мов. Деякі мови виконують лише функцію розмовно-побутового спілкування. Є мови національні, що обслуговують усі сфери діяльності нації а є мови, які обслуговують декілька націй. Порівнюючи окремі мови, можна помітити, що між деякими з них є подібність. Так, зокрема, всі слов'янські мови мають дуже велику кількість спільних слів (напр.: укр.слово «ти» звучатиме так само на рос,серб,болг,пол.,чес,слов.) Надзвичайна близькість слов'янських мов навела вчених на думку про спільність їх походження, тобто вони мали спільного предка — мову-основу, або прамову, яка існувала до V—VI ст. н.е.

Генеалогічна класифікація мов.Генеалогічна класифікація мов (від грец. — родовідний) — класифікація мов, в основу

якої покладено принцип їх спорідненості (див. Спорідненість мов). Цей принцип базується на існуванні регулярних системних фонет., грамат. і лекс. відповідностей, що закономірно повторюються у спорід. мовах. Спорідн. мови виникли шляхом диференціації діалектів однієї первісної мови, яку називають прамовою або мовою-основою (напр., сучас. слов’янські мови походять від колишньої спільнослов'ян., або праслов'янської, мови). Диференціація мов є наслідком різних соціальних причин, у тому числі міграції племен, завоювань, змін держ. кордонів, етн. змішування і т. ін. Спорід. мови об'єднують у підгрупи, групи (гілки), сім'ї, або родини, а також в одиниці вищої ієрархії — надродини (гіперсім'ї). Напр., українська мова належить до східнослов'ян. підгрупи слов'ян, групи індоєвропейської родини мов.

19. Поняття типологічної класифікації мов.Тигіологічна класифікація мов — класифікація, яка ґрунтується на виявленні

подібності й відмінності будови мов незалежно від їх ге-нетичної спорідненості (на основі подібності й відмінності не в самому мовному матеріалі, а в принципах його організації). Отже, якщо генеалогічна класифікація об'єднує мови за їх походженням, то типологічна класифікація поділяє мови за ознаками їх структури безвідносно до їх похо-дження й розташування в просторі.В. Гумбольдт поділив усі мови на чотири типи: ізолюючі (кореневі), аглютинативні, інкорпоративні і флективні. Ізолюючі (кореневі) мови — мови, які не мають афіксів і граматичні значення виражають способом прилягання одних слів до інших або за допомогою службових слів.(давньокитайська,в’єтнамська,тибетська,малайська,тагальська,яванська,бамана,суч кит мова).

Аглютинативні мови - мови, в яких граматичні значення виражаються особливими афіксами – приклейками(тюркські,фіноугр,ескім,груз,япон, кор. та ін.). Інкорпоративні, або полісинтетичні мови — мови, в яких різні частини висловлювання у вигляді аморфних слів-основ (коренів) об'єднані в єдині складні комплекси, сукупність яких оформляється службовими елементами.(чукот,ітельмен,коряц та ін.). Флективні мови — мови, в яких у вираженні граматичних значень провідну роль відіграє флексія (закінчення).(індоєвропейські та семіто-хамітські). 20. Флективні мови синтетичної та аналітичної будови. Мови народів і народностей України.Флективні мови — мови, в яких у вираженні граматичних значень провідну роль відіграє флексія (закінчення).(індоєвропейські та семіто-хамітські). Флективні (фузійні) мови поділяють на синтетичні та аналітичні.СИНТЕТИЧНІ МОВИ— мови, у яких граматичне значення синтезується з лексичним умежах слова (граматичне значення виражається за допомогою флексій і формотворчих афіксів, чергування звуків і суплетивізму). (укр.,рос,біл,пол,чес,лит,нім,санс,давнгрец,лат, гот та ін.) АНАЛІТИЧНІ МОВИ характеризуються тенденцією до окремого (аналітичного) вираження лексичних і граматичних значень (лексичне значення виражене повнозначними словами, а граматичне службовими словами, порядком слів, інтонацією).(всі роман,анг,дат,тадж,гінді,урду,болг,макед та ін.)21. Значення письма в історії суспільства. Предметне «письмо», піктографія, ідеографія.Письмо — штучно створена система фіксації мовлення, яка дає змогу за допомогою графічних елементів передавати мовленнєву інформацію на відстані й закріплювати її в часі. Винайдення письма без перебільшення можна вважати за важливістю другим після мови винаходом людства. Поява письма знаменувала інтелектуальну революцію. Люди отримали можливість передавати свій досвід прийдешнім поколінням, а нащадки отримали можливість чути "голос минувшини". Це вплинуло на прискорення розвитку науки, техніки, культури та й загалом усієї цивілізації. Письмо виникло приблизно шість тисяч років тому.Правда, перші примітивні спроби графічної передачі інформації, віднайдені в печерах на півночі Іспанії, належать до значно ранішого періоду — 20 тис. років до н.е.,однак достатніх підстав назвати це письмом немає. "Предметне письмо", або протописьмо, — оптичні мнемонічні системи, які не відтворюють безпосереднього мовлення, а є нагадуванням чи підказкою для особи, яка приймає повідомлення. Такі засоби інформації практикували різні племена вже в епоху неоліту (VIII—III тисячоліття до н.е.). . Рудиментами "предметного письма" можна вважати виставлені на вітрині хлібної кра-мниці хлібо-булочні вироби, підвішений чобіт біля входу у взуттєву майстерню тощо. "Предм. письмом" можна передати лише дуже прості, елементарні повідомлення (вказівки, сигнали лих (землетрус, наступ ворогів тощо)). Пошуки формі способів передачі складніших повідомлень зумовили появу графічного письма. Першим етапом граф письма була піктографія. Піктографія—відображення змісту повідомлення у вигляді малюнка або послідовності малюнків (малюнкове письмо). Найдавніші зразки піктографії належать до епохи палеоліту. В XVI ст. були спроби створити на основі піктографії універсальний засіб спілкування — пазиграфію, яка могла б ліквідувати бар'єри природних мов. Однак вони не мали успіху. Другим етапом у розвитку графічного письма була ідеографія.Ідеографія - письмо графічними знаками, що позначають поняття. Основною одиницею ідеографії є ідеограма, або логограма, — писемний знак, який, на відміну від букв, позначає

не звук чи склад якоїсь мови, а ціле слово або корінь слова. Ці знаки — своєрідні схематичні малюнки,якими можна передавати поняття конкретних істот і предметів, дієслівні поняття, а також абстрактні, які так чи інакше асоціюються із зображеннями. Перехід від піктографії до ідеографії пов'язаний із потребою графічно передати те, що не має наочності й не піддається малюнковому зображенню.22. Основні етапи розвитку фонографічного письма.Фонографія— різновид письма, в якому графічні знаки позначають звуки.Фонографічне письмо передає мову не тільки в її граматичній будові, а й у фонетичному звучанні. Цей тип письма є найпродуктивніший. Він виник на основі ідеографічного. У розвитку фонографії розрізняють три етапи: складове, консонантне і буквено-звукове письмо.Складове, або силабічне письмо —це система графічних знаків, які передають звучання скла-дів, тобто кожен склад позначається окремим знаком. Найдавнішим складовим письмом було шумерське пізнішого періоду (3 тис. р. до н.е.), близьким до нього —ассиро-вавилонське.Консонантне письмо – в алфавіті букви позначають лише приголосні.Буквенно-звукове - започаткували давні греки. Запозичивши букви у фінікійців, вони стали позначати ними не тільки приголосні, а й голосні. Для цього використали фінікійські букви А, Е, І, О, що позначали такі приголосні, яких не було в грецькій мові, а також увели деякі власні букви іжицю (v) та омегу (Q, со). На відміну від фінікійців греки стали писати зліва направо і відповідно обернули зображення букв (q — р, 3 — Е). Це сталося в VIII ст. до н.е.23. Поняття про графіку та орфографію. Принципи орфографії.Графіка -1) сукупність усіх засобів письма (всіх букв і допоміжних знаків);2) розділ мовознавства, який вивчає співвідношення між графемами і звуками. Букви певної мови складають її алфавіт. Алфавіт - сукупність букв якогось фонографічного письма, розташованих у історично усталеному порядку. Ідеальний алфавіт повинен мати стільки букв, скільки є звуків у мові, причому кожна графема (буква) повинна позначати тільки один звук, а кожен звук — мати одну графему.За співвідношенням зі звуками букви бувають:1) однозначні: рос. ц, ш (вони завжди позначають тверді звуки [ц] і [ш]);2) двозначні: укр. п, б, в, т, д, н, с, з, л, р (позначають тверді й м'які звуки);3) які позначають два звуки: я, ю, є, ї (яр, юний, єдиний, їм), їх можна назвати силабографемами;4) які не позначають жодного звука: укр. ь, рос. ъ, ь. Орфографія - 1) система однакових написань, що історично склалася, яку використовують в писемному мовленні; 2) розділ мовознавства, який вивчає й опрацьовує систему правил, що забезпечують однакові написання. Існує чотири принципи орфографії: фонетичний, морфологічний, історико-традиційний та ідеографічний.Фонетичний принцип. Суть його полягає в тому, що слова пишуть так, як вимовляють(напр. в українській мові пишуться префікси з- і с- (зробити, здерти)). Морфологічний принцип. Для нього характерне однакове написання однієї й тієї самої морфеми незалежно від її вимови в тій чи іншій позиції. За морфологічним принципом пишуться слова боротьба, сміється,пісня. Історико-традиційний принцип. Він полягає в тому, що зберігаються такі написання, які на сучасному етапі втратили свою мотивованість, тобто слова пишуться так, як вони писалися колись, хоч таке написання не відповідає ні звучанню слова, ні його морфемній

структурі (в українській мові належать написання я, ю, є, ї, щ на позначення двох звуків, збереження подвоєння приголосних в іншомовних власних назвах (Голландія, Руссо, Уатт), напис є та и в ненаголошених позиціях та-ких слів, як левада, леміш. Ідеографічний, або символічний, принцип (його ще називають диференційними написаннями). Опирається на смислові відмінності подібних написань(напр, в укр. мові є слова компанія і кампанія.24. Фонетика. Поняття про звуки мови. Аспекти вивчення звуків. Акустичні властивості звука.Фонетика – наука, яка вивчає звуки мови. Предметом вивчення фонетики є не тільки окремо взяті звуки, а й закономірності їх поєднання, фонетичні процеси, природа й структура складу, а також наголос та інтонація. Є три аспекти вивчення звуків: Фізичний (акустичний), артикуляційний (фізіологічний), лінгвістичний (функціональний).

Фізичний аспект. Усі звуки, в тому числі й мовленнєві,- це хвилі, які виникають внаслідок коливання фізичного тіла. Фізіологічний аспект. Цей аспект пов’язаний з безпосереднім творенням звуків. Лінгвістичний аспект – це функція звуків в мові (фонетичні процеси). Акустичні власт звука.Акустика розрізняє в звуках силу, висоту, довготу, тембр. Сила звука залежить від амплітуди коливань і вимірюється в децибелах. Висота звука залежить від частоти коливань за одиницю часу і вимірюється в герцах. Довгота залежить від тривалості звучання і вимірюється в мілісекундах. Тембр – звукове забарвлення, що виникає внаслідок накладання на основний тон додаткових тонів, які є вищими від основного.25. Артикуляційна характеристика звуків мови. Мовленнєвий апарат та його будова. Поняття про артикуляцію та артикуляційну базу.

Умовно можна виділити три “поверхи” мовленнєвого апарату – нижній, середній, верхній. Нижній: легені, бронхи, трахея, діафрагма. Середній: гортань. Верхній: ротова, носова і глоткова порожнини. Кожен із трьох поверхів органів мовлення виконує певні функції. Діафрагма, легені, бронхи і трахея є джерелом струменя повітря, яке використовується для творення звуків. Гортань — джерело голосу і шумів. Усією роботою органів мовлення керує вища нервова система.

Робота органів мовлення, тобто сукупність їх порухів при вимові певного звука, називається артикуляцією. В артикуляції розрізняють три фази:

екскурсія (підготовка органів мовлення до вимови звуків), кульмінація (вимова звуків), рекурсія (повернення органів мовлення у вихідне положення).За участю в артикуляції

органи мовлення поділяються на активні і пасивні. Активні (рухомі) – язик, губи, нижня щелепа, м’яке піднебіння, язичок. Пасивні (нерухомі) – зуби, альвеоли, тверде піднебіння, верхня щелепа. Артикуляційна база - сукупність артикуляційних навичок, характерних для певної мови. Артикуляційна база рідної мови часто перешкоджаєлюдині оволодіти вимовою звуків іншої мови, що виявляється в акценті.26. Класифікація голосних.Голосни́й звук, — звук, що вимовляється за участю голосу й має вільну артикуляцію (творення):/а/, /о/, /у/, /е/. /и/, /і/.

Ряд голосної фонеми визначається тим, яка частина язика напружується й піднімається: передня (і,и,е) чи задня (у,о,а). Піднесення визначається висотою підйому язика. Піднесення інколи називається підняттям: високе (і\у\и), середнє (е\о), низьке (а).

27. Класифікація приголоснихПриголосні звуки (шелестівки) — звуки, що творяться за допомогою голосу й шуму або тільки шуму. При їх вимові струмінь видихуваного повітря, проходячи через ротову порожнину, натряпляє на різноманітні перешкоди. За акустичною ознакою:

Сонорні звуки— приголосні, при творенні яких голос переважає над шумом ([в], [м], [н], [н'], [л], [л'], [р], [р'], [й])

Шумні звуки — приголосні, що творяться за допомогою голосу й шуму. - дзвінкі — у цих звуках шум переважає над голосом ([б], [д], [г], [з], [ж], [ґ], [дж], [дз])- глухі — творяться тільки шумом ([к], [п], [с], [т], [ф], [х], [ш], [ц], [ч])

За місцем творення:Губні – різновид приголосних звуків, що утворюються зближенням чи зімкненням

нижньої губи з верхньою губою або з верхніми зубами: Поділяються на: Губно-губні: м, б, п та Губно-зубні: ф,в Язикові поділяються на: задньоязикові: [ґ], [к], [х], середньоязикові: [й], передньоязикові: [д], [т], [з], , [c], [ц], [дз],, [ж], [ч], [ш], [дж], [л], [н], [р]

За пасивним органом передньоязикові поділяються на: піднебінні: [ж], [ч], [ш], [дж], зубні — [д], [т], [з], [с], [дз]

За акустикою: Свистячі: ц, с, з, дзШиплячі: ш, ч, ж, дж Дорсальні:д,т,з,с Глотковий (фарингальний) звук [г]. Язичковий(увулярний):франц. р За способом творення:Проривні(зімкнені): : [б], [п], [д], [т], [ґ], [к]

Африкати: [дж], [дз], [ц]Щілинні (Фрикативні): [в], [ф], [з], [с], [ж], [ш], [г], [х]Зімкнено-прохідні:фр. р,л,м,нЗа додатковою артикуляцією:Мякі: й,ль,нь,сь,ть та ін.За трив мовл: короткі та довгі (напр. в укр. сл. Довг є приг н і т які зазвич є

подвоєними-життя28. Фонетичне членування мовного потоку (фраза, синтагма, такт, склад). Склад,

типи складів. Монофтонги та поліфтонги.Мовленнєвий потік членується на відрізки різного розміру. Ці відрізки і є основними

фонетичними одиницями. До них належать фрали, такти, склади і звуки. Найкрупнішою фонетичною одиницею є фраза.

Фраза - відрізок мовлення, що становить собою інтонаційно-змістову єдність, виділену з двох боків паузами. У тому самому значенні, що й фраза, вживається термін синтагма, запропонований Л.В. Щербою. Кожна фраза (фонетична синтагма) пов'язана зі змістом та інтонаційним малюнком і має власний (фразовий)наголос. У середині фрази не може бути паузи, оскільки вона б спотворила зміст. Фраза розпадається на такти. Такт — частина фрази, об'єднана одним наголосом. У мовознавстві такт ще називають фонетичним словом, оскільки службові слова, як правило, не мають наголосу і примикають до повнозначного слова з наголосом; нерідко і повнозначне слово втрачає наголос,

передаючи його попередньому чи наступному слову. Такти членуються на склади, оскільки кожен такт скла-дається з декількох зростань і спадів звучності.Склад у свою чергу складається зі звуків — мінімальних фонетичних одиниць. Потрібно зазначити, що в мовленні звуки, як правило, окремо не вимовляються, а лише в складі, який є найменшою одиницею мовленнєвого ланцюжка.мають різну структуру.Розрізняють відкриті, закриті, прикриті і неприкриті склади.Відкритий склад закінчується голосним (ма-ти), закритий закінчується приголосним (кіт), прикритий починається з приголосного (та, він), неприкритий — з голосного (от). Складотворчим звуком, як правило, є голосний. Якщо складотворчим є один голосний, то його називають монофтонгом. Якщо в межах одного складу існує декілька голосних, то їх називають поліфтонгами. Серед поліфтонгів найпоширенішими є дифтонги і трифтонги. ДИФТОНГ — два голосних, які утворюють один склад, чим і забезпечується їх фонетична цілісність. Напр: анг [аі] (му "мій"). ТРИФТОНГ — три голосних, які творять один склад, чим забезпечують свою фонетичну цілісність. Трифтонги трапляються лише в тих мовах, де є дифтонги. Напр: англ. [аue] (our "наш")29. Інтонація та її складові. Наголос і його види. Явище енклізи і проклізи.Членування мовлення на фонетичні відрізки пов'язане з інтонацією.Інтонація— рух,зміна, динаміка тону, що супроводжує висловлювання, ритміко-мелодійний малюнок мовлення. Інтонація складається з мелодики, інтенсивності, пауз, темпу і тембру мовлення.МЕЛОДИКА МОВЛЕННЯ— зміна частоти основного тону, його діапазонів, інтервалів, підвищень і понижень, напрямку його руху (вгору, вниз, рівно тощо).ІНТЕНСИВНІСТЬ— підвищення і посилення голосу на слові, яке хочуть виділити (логічний наголос).ПАУЗА— перерва у звучанні, зупинка в потоці мовлення. ТЕМП МОВЛЕННЯ—швидкість мовлення, вимірювана кількістю виголошуваних за секунду складів. Темп мовлення передає ставлення мовця до висловлюваного: вагоме вимовляється повільніше, неважливе — швидше. ТЕМБР МОВЛЕННЯ — емоційне забарвлення (схвильоване,веселе, сумне, грайливе тощо). Тембр мовлення не слідсплутувати з тембром голосу і тембром звука.Усі елементи інтонації взаємопов'язані і становлятьєдність.

Наголос — виділення в мовленні певної одиниці в ряду однорідниходиниць за допомогою фонетичних засобів.Залежно від того, з якою сегментною одиницею функціонально співвідноситься наголос, розрізняють словесний (тактовий), фразовий, логічний і емфатичний наголос.

СЛОВЕСНИЙ НАГОЛОС буває динамічним, музикальним і кількісним. Динамічний (силовий, експіраторний ) наголос — виділення (вимова) одного із складів

слова (такту) більшою силою, тобто сильнішим видихом струменя повітря. Музикальний (мелодійний, тонічний) наголос — виділення наголошеного складу

інтонаційно, підвищенням основноготону. Кількісний, або довготний, квантитативний наголос — виділення складу більшою тривалістю звучання.Фразовий наголос —виділення певного слова у фразі (переважно кінцевого). Такий наголос підкреслює завершеність висловлювання й спонукає слухача до певної реакції. Логічний наголос — особливе виділення якогось слова чи кількох слів у всьому висловлюванні.

Прокліза-явище при якому слова які,втративши наголос,приєднуються до наступних слів.(переді мною, мимо нас)Енкліза-це явище при якому ненаголошені слова що стоять після наголошених утворюють з ними одне фонет ціле (во поле, за руку)30. Взаємодія звуків у потоці мовлення. Типи звукових змін. Позиційні зміни звуків.Оскільки звуки в мовленні вимовляються не ізольовано, а в звуковому потоці зв'язного мовлення, то вони можуть, по-перше, зазнавати на собі впливу загальних умов вимови, і по-друге впливати одне на одного. Зміни, спричинені впливом загальних умов вимови, називають позиційними, а зміни, зумовлені впливом одного звука на інший, — комбінаторними. Існують деякі звукові зміни, які можна водночас розглядати і як пози-ційні, і як комбінаторні. До позиційних змін належить редукція голосних, оглушення дзвінких приголосних в кінці слова і протеза.Редукція голосних— ослаблення артикуляції ненаголошених звуків і зміна їхнього звучання.(напр. у словах кленок і клинок [е] в ненаголошеному складі своїм звучанням наближається до [и], а [и] до [е], так що ці слова звучать однаково: [кле/инок].У багатьох мовах прикінцеві дзвінкі приголосні оглушуються. Такий процес спостерігається вросійській, білоруській, польській, німецькій, туркменській та інших мовах: рос. дед [д'эт], дуб [дуп], друг [друк]. Протеза — поява перед голосним, що стоїть на початку слова, приголосного для полегшення вимови.Напр: острый — гострий, у лиця — вулиця. Найчастіше приєднуються приголосні [г], [в], [j]: Анна — Ган-на, рос. усеница — гусеница;31. Комбінаторні зміни звуків.До комбінаторних змін звуків належать акомодація,асиміляція, дисиміляція, діереза, епентеза, метатеза. Акомодація (від лат. accomodatio "пристосування") — зміна одного звука під впливом іншого, сусіднього; часткове пристосування су-сідніх звуків.(напр..доза-відбув огублення звука /д/, тон-огубл /т/,звук /о/ під впивом звука /н/ набуває носового відтінку. Асиміляція— артикуляційне уподібнення одного звука до іншого в мовленнєвому потоці в межах слова або словосполучення.Напр, у слові боротьба дзвінкий [б] впливає на попередній глухий [т'] і уподібнює його собі, тобто одзвінчує його: [бород'ба].Дисиміляція— розподібнен-ня артикуляції двох однакових або подібних звуків у межах слова, втрата ними спільних фонетичних ознак. Напр, український займенник хто виник із колишнього кто, де стояли поряд два проривних звуки [к] і[т]. Гаплологія—випадіння внаслідок дисиміляції одного з двох сусідніх однакових або подібних складів.(напр..мінералологія-мінералогія). Дієрєза - викидання звука чи складу в слові для зручності вимови.(напр. корисний-корисний). Епентеза - поява у словах додаткового звука.(страм і срам;павук і паук). Метатеза - взаємна перестановка звуків або складів у межах слова.(напр..слово суровий виникло із суровий,бондар із боднар)32. Живі та історичні фонетичні зміни. Звукові закони.Фонетичні процеси не є стабільними. Вони час від часу змінюються, одні припиняють своє існування, інші з'являються.Розрізняють живі та історичні фонетичні зміни. Живі, або актуальні, фонетичні зміни є наслідком діючих у мові фонетичних процесів. Прикладом таких змін є асиміляція і дисиміляція в українській та інших сучасних мовах,

акання в білоруській мові, редукція ненаголошених голосних і оглушення дзвінких приголосних в кінці слова в російській мові ( [дуп], [друк] тощо). Історичні, або традиційні, зміни не пов'язані з діючими в сучасній мові фонетичними процесами. До таких історичних фонетичних змін належить чергування задньо-язикових [ґ], [к], [х] з шиплячими [ж], [ч], [ш] і свистя чими [з], [с], [ц]. Виникли такі чергування: нога — ніженька — нозі, мука — мучний — муці, муха —мушка — мусі). Історичними є чергування [о], [е] з [і] в закритому складі (стола — стіл, село — сіл), чергування [о], [е] з нулем звука (сон— сну, день — дня), перехід [е]в [о] після шиплячих (чотири, жонатий) та ін. Різні звукові зміни можуть супроводжуватися явищами конвергенції і дивергенції.Конвергенція -збіг у процесі фонетичних змін двох звуків у одному. Дивергенція-розщеплення звука на два різні звуки.(вола-віл,семи –сім). Переважна більшість звукових змін відбувається закономірно, тобто під впливом фонетичних законів. Фонетичні закони - закони, що керують регулярними змінами звукових одиниць, їхніх чергувань і сполучень. Сутність фонетичних законів полягає в регулярності фонетичних змін у мові на певному етапі її розвитку і регулярності фонетичних відповідників як у різних споріднених мовах, так і в одній і тій самій мові. Так, скажімо, оглушення дзвінких приголосних в кінці слова в російській, польській і німецькій мовах — це фонетичнийзакон для цих мов. Фонетичний закон передбачає, що коли в мові відбувається якась фонетична зміна, то вона охоплює всі випадки, в яких трапляються ті самі звуки в однакових умовах.33. Поняття про орфоепію. Фонетична та фонематична транскрипція.Якщо фонетичні процеси в усному народному мовленні не знають обмежень (у діалектному мовленні українців можна почути свєто "свято", паранна "парадна" та ін.. то в літературний мові вони регламентовані орфоепічними нормами.Орфоепія – 1) вимова, яка відповідає прийнятим у мові нормам (сукупність вимовних норм); 2) розділ мовознавства, який встановлює систему вимовних норм. Крім норм вимови окремих звуків, звукосполучень, словоформ, орфоепія встановлює правильне наголошування слів. Розрізняють два стилі орфоепії — повний і неповний.Повний стиль характеризується чіткою вимовою (прикладом може служити мовлення дикторів). Неповний — нечіткою, недбалою вимовою (розмовне побутове мовлення). Орфоепічні норми — важливий компонент культури мовлення, яка є складовою частиною загальної культури людини. Транскрипція— спосіб запису усного мовлення з метою найточнішої передачі вимови. Необхідність транскрипції зумовлена тим, що звичайні букви не завжди передають реальне звучання: одні й ті самі звуки передаються різними буквами і, навпаки, за одними й тими самими буквами можуть стояти різні звуки ( я [ja], ляля [л'ал'а]). Фонетичну транскрипцію використовують, щоб навчитися чути рідну мову і показати норми літературної вимови; при навчанні іноземної мови, особливо в тих випадках,коли написання не збігається з вимовою, як, наприклад, в англійській мові; фонематична транскрипція — запис, який передає фонем-ний склад слів. Фонематичну транскрипцію беруть в косі або ламані дужки: /вода/ або <вода>. Вона не збігається з фонетичною транскрипцією, оскільки не передає вимовлені реальні звуки, а їх інваріанти — фонеми.34. Фонологія. Учення про фонему. Відмінності між фонемою і звуком. Диференційні та інтегральні ознаки фонем.Фонологія-наука яка вивчає фонологічні системи мов.

Фонема — мінімальна звукова одиниця мови, яка служить для розпізнавання й розрізнення значеннєвих одиниць — морфем і слів. Відмінність між фонемою і звуком полягає в тому, що:1) фонема — соціальне явище, тобто це те спільне в звуці, що робить його впізнаваним незалежно від особливостей його вимови різними людьми; звук — індивідуальне явище;2) фонема — мовна одиниця; звук — мовленнєва;3) фонема — абстрактна одиниця (вона існує в уяві мовців); звук — конкретна одиниця, фізичне явище, якесприймається на слух і може бути записане на магнітну стрічку тощо; 4) фонема — величина стала; звук — величина за-лежна (у слові боротьба звук [т'] під впливом сусіднього [д] вимовляється як [д'], однак цей звук [д'] представляє фонему <т>).Диференційні ознаки-ознаки фонеми, за якими розрізняють значення слів чи морфем. Недиференційні, або інтегральні, ознаки — ознаки фонем, які не розрізняють значень слів чи морфем.35. Вчення про позиції фонем. Варіанти і варіації фонем. Опозиції фонем (привативна, градуальна, еквіполентна, корелятивна).У мовленнєвому потоці фонеми перебувають в різних позиціях. Ці позиції бувають сильними й слабкими. Сильні позиції — позиції, в яких протиставлення і розрізнення фонем досягають повної сили.Слабкі позиції — позиції, в яких протиставлення фонем неповне або зовсім зникає (нейтралізується). Для голосних сильна позиція — наголошена,слабка - ненаголошена. (напр. села,село). Для приголосних сильною є позиція перед голосними і сонорними, а слабкою — перед іншими приголосними. Так,у слові просити фонема <с> знаходиться в сильній позиції, бо стоїть перед голосним, а в слові просьба ця сама фонема знаходиться в слабкій позиції і реалізується в звуці [з'].Варіанти фонем – представники фонем(алофони)(/в/-/ф/-трав-траф).Варіації фонем-індивідуальні(кожному звукові притаманна тільки йому властива вимова звуків), територіальні (орфоепічні особливості вимови характерні для мовців певної території) й позиційні (акомодація голосних після мяких приголосних - ляля) видозміни фонем які не впливають на смисл, не утруднюють сприймання. Опозиція – протиставлення в мовознавстві. Опозиції бувають привативні, градуальні та еквіполентні. Привативна опозиція — опозиція, в якій один член має якусь озна-ку, а інший її не має. Як приклад можна навести опозицію <д> — <т>. Фонема <д> має ознаку дзвінкість, якої не має фонема <т>.Градуальна опозиція — опозиція, в якій члени характеризуються різним ступенем, градацією однієї и тієї самої ознаки.Так, зокрема, фонеми <е> і <і> характеризуються різним ступенем розкриття рота.Еквіполєнтна (рівнозначна) опозиція — опозиція, в якій обидва члени рівноправні. Так, скажімо, якщо порівняти фонеми <п> і <т>, то виявимо, що обидві мають такі ознаки, як глухість, проривність, твердість, але кожна з цих фонем ще має по одній ознаці, якої не має інша, а саме: фонема <п> має ознаку губність, а фонема <т> — передньоязиковість.Корелятивна опозиція — опозиція, члени якої різняться тільки однією ознакою, а за іншими ознаками збігаються. У корелятивних опозиціях знаходяться фонеми <б> і <п>, <д> і <т>, <н> і <н'>. Перша з наведених пар має спільні ознаки губність, проривність, твердість, а розрізняється ознакою дзвінкість/глухість; друга пара фонем має спільні ознаки — передньоязиковість, проривність, твер-дість і різниться ознакою дзвінкість/глухість; третя має спільні ознаки сонорність, зімкнено-прохідність, передньоязиковість і різниться ознакою твердість/м'якість.

36. Поняття фонологічної системи. Фонологічні школи.Фонеми не можна розглядати поза системою певної мови. Загальнолюдських фонем не існує. Фонема — одна з характерних ознак самобутності мови. Оскільки фонема —член фонологічної системи певної мови, то зміст кожної фонеми визначається її положенням, місцем у системі. Для того щоб описати фонологічну систему, необхідно протиставити кожну фонему всім іншим. Найпростішийспосіб встановити фонологічну систему — підбирати слова, які різняться між собою однією фонемою: бот — дот —йот — лот — нот — рот — com (виділяються фонеми <б>,<д>, <j>, <л>, <н>, <р>, <с>);Своєрідність фонологічної системи кожної мови полягає в загальній кількості фонем, співвідношенні голосних і приголосних, характері опозицій, розподілі фонем за позиціями, характері позицій, варіантів і варіацій фонем та їх сполучуваності (комбінаторики).Санкт-Петербурзька фонологічна школа (основоположник — Л. В. Щерба; представники — Л. Р. Зін-дер, М. І. Матусевич, О. М. Гвоздєв, Л. Л. Буланін, С. Б. Бернштейн, Л. В. Бондарко) розглядає фонему як звуковий тип. Московська фонологічна школа (засновники Р. І. Аванесов, П. С. Кузнецов, О. О. Реформатський, В. М. Си- доров, О. М. Сухотін, Н. Ф. Яковлєв, Г. О. Винокур, А. Б. Шапіро) при визначенні фонеми і фонемного складу мови застосовує морфемний критерій37. Лексикологія, її розділи та предмет вивчення.Лексикологія— розділ науки про мову, який вивчає лексику (словниковий склад мови). Розрізняють Загальна лексикологія - встановлює загальні закономірності будови, функціонуванняй розвитку лексики. Конкретна лексикологія вивчає словниковий склад однієї мови. Історична лексикологія займається історією словникового складу, причинами й закономірностями його зміни. Зіставна лексикологія досліджує словниковий склад двох чи більше мов із метою виявлення структурно-семантичних подібностей і відмінностей між ними або з метою виведення спільних семантичних закономірностей. Прикладна лексикологія вивчає питання укладання словників, перекладу, лінгводидактики й куль-тури мовлення. До лексикології в широкому значенні слова належать такі науки:1) власне лексикологія — наука про словниковий склад;2) семасіологія (від гр. semasia "знак, значення")— наука про значення слів. її ще називають лексичною семантикою.3) ономасіологія — наука, яка вивчає процеси найменування. Її називають ще теорією номінації.4) етимологія — наука, яка досліджує походження слів; 5)фразеологія — наука про стійкі словосполучення;6) ономастика — наука про власні назви, яка складається з антропоніміки— науки про імена людей і топоніміки — науки про географічні назви та ін; 7) лексикографія — наука про укладання словників. Термін лексикологія вперше введено французькою енциклопедією Д. Дідро та Л. Д'Аламбера в 1765 р.38. Слово як одиниця мови. Основні функції слова. Лексема. Словоформа.Більшість же мовознавців уважають, що слово — найконкретніша мовна одиниця, основна і базисна. Мова —це перш за все мова слів, а не форм чи звуків. Тому-то спроби дати дефініцію слова не припиняються. Наведемо деякі з визначень: "Слово — граничний складник речення, здатний безпосередньо співвідноситися з предметом думки" (О.С Ахмава);

"Слово — найменша смислова одиниця мови, вільно відтворювана в мовленні для побудови висловлювань"(Б.М. Головін); Як бачимо, для всіх визначень спільним є акцентування на смисловому аспекті слова (щось позначає). Інші ознаки визначень не збігаються.Характерними ознаками слова є цільність, виокремленість, ідіоматичність і вільна відтворювальність у мовленні. Основною функцією слова є номінативна.Тільки за цією однією функцією (за способом номінації)слова поділяють на чотири типи: 1) повнозначні, до яких належать іменники, дієслова,прикметники, числівники й прислівники. Це слова-етикетки, слова, що називають явища навколишнього світу. Вони є носіями понять. У реченні виконують синтаксичні функції членів речення; 2) вказівні (займенникові), які позначають предмети опосередковано або за відношенням до осіб мовлення. Реальний зміст займенники отримують лише в мовленні (у висловлюваннях,у тексті); 3) службові, до яких належать сполучники, прийменники, частки, зв'язки, слова ступеня, артиклі. За своїми функціями вони близькі до морфем: не мають номінативної функції, а лише виражають відношення. Це слова-організатори, гвинтики для побудови речень. 4) вигукові, які стосуються не думки, а емоцій. Вони не мають номінативної функції (не називають явищ й не виражають понять) і не можуть вступати в синтаксичні відношення з іншими словами в реченні.Лексема — слово-тип, абстрактна одиниця мови, інваріант, у якому абстрагуються від його форм.Словоформа — це окреме слово в певній граматичній формі. Наприклад, корінь, кореня, кореневі, коренем — це одна лексема, але чотири різні словоформи.39. Лексичне значення слова. Слово, поняття, концепт. Полісемія та омонімія.Лексичне значення - історично закріплена в свідомості людей співвіднесеність слова з певним явищем дійсності. Лексичне значення слова є продуктом мисленневої діяльності людини. Воно пов'язане з редукцією інформації людською свідомістю, з порівнянням, класифікацією, уза-гальненням. Ядром лексичного значення є концептуальне значення (мисленнєве відображення певного явища дійсності,поняття). Так, наприклад, слово обличчя має концептуальне значення "передня частина голови людини".конотативне значення, тобто емоційні, експресивні, стилістичні "додатки" до основного значення. Напр, слова морда, пика, фізіономія мають таке ж концептуальне значення, як і обличчя, але на нього нашаровуються експресивно-стилістичні відтінки (конотації). ПОНЯТТЯ — результат узагальнення і виділення предметів, явищ якогось класу за пев-ними спільними і в сукупності специфічними для них ознаками. Так, поняття "стіл" означає будь-який за формою та призначенням стіл. Віднесеність слова до поняття називають сигніфікативним значенням.У мові є слова з одним значенням, але частіше слова мають два і більше значень. Слова з одним значенням називають однозначними, або моносемічними, а слова з двома і більше значення-ми — багатозначними, або полісемічними.Полісемія — наявність різних лексичних значень у одного й того ж слова відповідно до різних контекстів.(напр.сопілка має 1 значення а слово поле має – 10.) Омоніми - слова, які звучать однаково, але мають різні значення.Напр: ключ"знаряддя для замикання і відмикання замка" і ключ "джерело".Крім власне омонімів існують суміжні з омонімією явища, до яких відносять омоформи, омофони й омографи.Омоформи — слова, в яких збігаються тільки окремі форми.Так, наприклад, числівник три збігається з дієсловом терти лише в одній формі другої особи наказового способу (три олівці, три йому руки). Омофони — слова, які

вимовляються однаково, але різняться написанням.Напр: клинок [кли/енок] і кленок [кли/енок], роман і Роман.Омографи - слова, які пишуться однаково, а вимовляються по-різному. Наприклад: мука і мука, замок і замок;40. Лексико-семантичні категорії: синонімія, антонімія, гіперо-гіпонімія, конверсиви.Синоніми — це слова, які мають близьке, або тотожне значення, але відрізняються звучанням.(Напр: проживати — мешкати, бажати — хотіти, башта — вежа).Синоніми абсолютні (повні), синоніми, які повністю збігаються за значенням, тобто не різняться ні відтінками значень, ні емоційним забарвленням, ні сполучуваністю.Вони можуть взаємозамінюватися абсолютно в усіх контекстах. (Напр: мовознавство і лінгвістика). Часткові синоніми — синоніми, які не повністю збігаються. Відповідно серед них виділяють семантичні(які різняться відтінками значень – шлях і дорога), стилістичні (с. які різняться емоційно-експресивним забарвленням – їсти жерти) й семантико-стилістичні (с. які одночасно різняться відтінками значень і стиліст забарвленням – іти плестись).Антоніми— різні за звучанням слова, які мають протилежні, але співвідносні значення.(Напр: день — ніч, жар — холод.). Розрізняють чотири групи антонімів: контрарні (виражають якісну протиставленість і утворюють градуальні опозиції. Між ними є проміжний член (хоч би один).(Напр:молодий (чоловік) — нестарий — середніх літ — літній — старий), )ком-плементарні (доповнюють один одного до родового і є граничними за своїм характером. Заперечення одного з них дає значення іншого: істинний — хибний (не+істинний=хибний),контрадикторні (один із членів утворюється за допомогою пре-фікса не- і не має точної визначеності: молодий — немоло-дий )та векторні(виражають протилежну спрямованість дій, ознак, властивостей: в'їжджати — виїжджати,

Гіперогіпонімія - родо-видові відношення в лексико-семантичній системі.(Напр: береза, дуб, клен, явір, сосна — дерево;) Родові слова називають гіперонімами, а видові — гіпонімами. Гіперо-гіпонімія близька до синонімії. її навіть називають квазісинонімією. Конверсией - слова, які передають двобічні суб'єктно-об'єктні відношення в лексико-семантичній системі.(Напр. Сестра молодша від брата, Брат старший від сестри.)41. Лексико-семантична система мови. Словниковий склад мови (характеристика різних груп слів).Слова в мові існують не ізольовано. Вони об'єднані за спільністю значень у групи, мікросистеми.Будь-яка зміна в лексичному складі мови позначається на системних відношеннях. Парадигматичні відношення — це відношення між словами на основі спільності або протилежності їх значень. Найбільшими парадигматичними об'єднаннями є лексико-семантичні поля.Лексико-сємантичнє поле - сукупність парадигматично пов'язаних лексичних одиниць, які об'єднані спільністю змісту (іноді й спільністю формальних показників) і відображають поняттєву, предметну й функціональну подібність позначуваних явищ. Синтагматичні відношення — лінійні зв'язки слова, його сполучуваність, контекст. Кожне слово поєднується не з будь-яким іншим словом, а тільки з певними словами. Так, наприклад, слова гайнувати і розтринькувати поєднуються тільки з одним словом — відповідно час і гроші. За соціальною важливістю лексику поділяють на активну й пасивну.АКТИВНА ЛЕКСИКА — частовживані (вони ж і загальновжи-вані) слова. Цю лексику використовують усі носії мови незалежно від професії, освіти, місця проживання тощо(в, і, на, я, бути, що, він, ви, ти, ми)

ПАСИВНА ЛЕКСИКА — це рідковживані (вузьковживані, нечастотні) слова, якими переважно є застарілі слова (зигзиця, перст, челядь, пастир), слова, які тільки-но з'явилися в мові (брифінг, кіднепінг, пейджер), а також професіоналізми, екзотизми, жаргонізми й арготизми.42. Поняття про етимологію. Принципи наукової етимології. «Народна етимологія». Деетимологізація.Етимологія - розділ мовознавства, який вивчає походження слів.Слово етимологія вживається також у значенні "походження слова".Завдання й основна мета етимології — знайти й пояснити давні (первинні) значення та форми слів. Важливим поняттям етимології є внутрішня форма, тобто спосіб мотивації слова, семантична й структурна співвіднесеність морфем, із яких воно складається, з іншими морфемами. НАУКОВА ЕТИМОЛОГІЯ пов'язана з порівняльно-історичним методом і ґрунтується на шести принципах: фонетичному( передбачає врахування фонетичних законів, тобто встановлених закономірностей звукових змін і всередині мови, і в групі споріднених мов), семантичному (зобов'язує дослідника відшукати спільність у значеннях етимона й етимологізованого слова, враховуючи закономірності семантичних змін), словотвірному (передбачає з'ясування морфемної структури слова)., генетичному ( полягає в зіставленні слів тільки споріднених мов, тобто в забороні вихо-дити за межі мовної сім'ї),речовому (передбачає звернення до позначуваних словом реалій і речей, до етнографії.) і просторовому.(полягає в урахуванні географічної локалізації слова, що може допомогти встановити, з якої мови запозичене слово.). НАРОДНА (ПОБУТОВА) ЕТИМОЛОГІЯ — етимологізування за першим випадковим співзвуччям, без врахування фонетичних законів, способів переходу значень, морфемного складута його змін і переосмислення невідомого (незрозумілого) чи маловідомого слова за випадковою подібністю з відомим і зрозумілим, що призводить до хибного встановлення внутрішньої форми, а часто й до фонетичного "спотворення" слова. Втрату словом своєї внутрішньої форми, тобто етимологічних зв'язків із спорідненими словами (відповідно й первинного значення), називають деетимологізацією.43. Історичні зміни словникового складу. Архаїзми, історизми, неологізми. Історична лексикологія.

Зміни в лексиці зумовлені як позамовними, так і внутрішньомовними причинами.ПОЗАМОВНІ (ПОЗАЛІНГВАЛЬНІ) ПРИЧИНИ — це зміни в навколишньому світі. Будь-

яке нововведення в техніці, побуті, суспільному житті, у сфері культури та ідеології супроводжується появою нових слів, а зникнення тих чи інших знарядь, форм побуту, суспільних явищ спричинює зникнення відповідних слів. Таким чином, мова в своєму сло-внику віддзеркалює всі суспільні зміни.

ВНУТРІШНЬОМОВНІ (ІНТРАМОВНІ, ВНУТРІШНЬОЛІНГВАЛЬНІ) причини зміни словникового складу представлені тенденціями до економії, уніфікації, системності мовних засобів, варіювання номінацій із різними мотивацією, походженням, завданнями експресивно-емоційної та стилістичної виразності.

Архаїзми- застарілі слова, які вийшли з активного вжитку, але збереглися в пасивному словнику.(напр. чадо-дитина,самокат-велосипед).

Історизми — слова, які вийшли з ужитку в зв 'язку зі зникненням по-значуваних ними понять.(Напр: війт "сільський староста", осавула "прикажчик у панському будинку").

Неологізми - нові слова, що виникли за пам'яті людей, які їх використовують.(Напр: беркутівець "член спецпідрозділу "Беркут".

Історична лексикологія — розділ мовознавства, який вивчає історію лексичного складу мови - його формування й розвиток, історію слів та їх значень, зміни в різних групах слів.З історичною лексикологією тісно пов'язана етимологія.44. Запозичена лексика. Різні шляхи і види лексичних запозичень.Розрізняють матеріальні запозичення і калькування.Матеріальне (лексичне) запозичення — запозичення, за якого з іноземної в рідну мову входить лексична одиниця повністю (значен-ня й експонент).Напр: тінейджер (англ. teenager "підліток від 13 до 19 років").Калькування — копіювання іншомовного слова за допомогою свого, незапозиченого матеріалу; поморфемнийпереклад іншомовного слова. За калькування переймаються лише значення іншомовного слова та його структура, але не його матеріальний екс-понент. Так, наприклад, укр. недолік є калькою рос. Недочет. СЕМАНТИЧНІ ЗАПОЗИЧЕННЯ — такі запозичення, коли своє слово набуває значення, яке має його іншомовний відповідник.СЛОВОТВІРНІ ЗАПОЗИЧЕННЯ — такі запозичення, коли власний зміст передається морфемами інших мов. Так, напр, слово телефон складене з давньогрецьких елементів tele "далеко" і phone "звук" у США. Інтернаціоналізми — слова, поширені у більшості мов світу. Напр: нація, конституція, біологія, університет, декрет, ректор, алгебра, адмірал, іслам, бюро, мораль, політика тощо. Інтернаціональні слова стосуютьсяпереважно спеціальної термінології, різних галузей науки і техніки.45. Фразеологія. Види фразеологізмів.Фразеологія - 1) сукупність фразеологізмів даної мови; 2) розділ мовознавства, який вивчаєфразеологічний склад мови. Предметом фразеології як науки є дослідження природи фразеологізмів і їх ознак, а також виявлення закономірностей функціонування їх у мові. Фразеологізми — стійкі словосполучення. Це готові сполучення слів, які не створюються в мовленні подібно до вільних словосполучень (новий костюм, великий будинок, читати газети, йти до школи), а відтворюються: якщо мовцеві необхідно вжити фразеологізм, то він його вилучає, як і слово, в готовому вигляді зі свого фразеологічного запасу, а не будує його заново. Фразеологізм — відтворювана одиниця мови з двох або більше слів,цілісна за своїм значенням і стійка за складом та структурою. Класифікація фразеологізмів за Виноградовим:Фразеологічні зрощення - семантично неподільні фразеологічні одиниці, значення яких не випливає зі значень їх компонентів. (Напр: собаку з'їсти "бути майстром у якійсь спр-ві".Фразеологічні зрощення називають ще ідіомами під якими розуміють фразеологізми з повною втратою внутрішньої форми.(напр. наприклад, англ. tit to tat має значення "око за око")Фразеологічні єдності - семантично неподільні фразеологічні одиниці, цілісне значення яких умотивоване значенням їх компонентів.(зробити з мухи слона "перебільшити щось", пальцем не ворухнути "нічого не зробити").Фразеологічні сполучення — звороти, в яких самостійне значення кожного слова є абсолютно чітким, але один із компонентів має зв'язане значення.(Напр: брати участь, досада бере,розквасити ніс). Фразеологічні вирази — стійкі за складом і вживанням семантично подільні звороти, які складаються повністю зі слів із вільним значенням. Фр.в. — це прислів'я, приказки,

афоризми відомих політиків, письменників, діячів науки й культури: Не все золото, що блищить; Крапля камінь точить.46. Лексикографія. Основні типи словників.Лексикографія — розділ мовознавства, який займається теорією і практикою укладання словників. Це наука, яка має практичне застосування. Словники необхідні для вивчення рідної та іноземної мов, для піднесення культури усної та писемної мови і загалом інтелекту людини. Розрізняють теоретичну і практичну лексикографію. ТЕОРЕТИЧНА ЛЕКСИКОГРАФІЯ опрацьовує загальну теорію словників: розробляє принципи відбору лексики, розташування слів і словникових статей, структуру словникової статті. ПРАКТИЧНА ЛЕКСИКОГРАФІЯ забезпечує навчання мови — як рідної, так і іноземної, описує й нормалізує рідну мову, дає матеріал для наукового вивчення лексики. Усі словники поділяють на енциклопедичні й лінгвістичні.ЕНЦИКЛОПЕДИЧНІ СЛОВНИКИ описують світ, пояснюють явища, поняття, дають бібліографічні довідки про знаменитих (інколи й одіозних) людей, відомості про країни й міста, про видатні події тощо. Відомими є "Українськарадянська енциклопедія" в 17 томах (К., 1960—1966; друге видання в 12 томах вийшло в 1977—1985). ЛІНГВІСТИЧНІ СЛОВНИКИ — це словники слів. Вони дають інформацію не про речі, явища, поняття, а про слова. Лінгвістичні словники поділяють на одномовні (ТЛУМАЧНІ СЛОВНИКИ; Словники НЕОЛОГІЗМІВ; СЛОВНИКИ ІНШОМОВНИХ СЛІВ; ДІАЛЕКТНІ СЛОВНИКИ; СЛОВНИКИ МОВИ ПИСЬМЕННИКІВ; ІСТОРИЧНІ СЛОВНИКИ; ЕТИМОЛОГІЧНІ СЛОВНИКИ; СИНОНІМІЧНІ СЛОВНКИ; СЛ.АНТОНІМІВ,ОМОНІМІВ,ФРАЗЕОЛОГІЗМІВ;ОРФОГРАФ СЛ; ОРФОЕП СЛ; СЛ ПРАВ МОВЛЕН;ЧАСТОТНІ СЛ.; ЗВОРОТНІ СЛ;СЛОВОТВ ТА МОРФЕМ; ІДЕОГРАФ СЛ;СЛ АСОЦ НОРМ; ) й багатомовні (У багатомовних (перекладних) словниках дається не пояснення (тлумачення) значень слів, а переклад, тобто підбирається слово-відповідник іншої мови. Найчастіше це двомовні словники. їх створюють для цілей перекладу й активно використовують при вивченні іноземної мови.)47. Граматика, її розділи та предмет вивчення. Основні одиниці граматичної будови мови.Граматика - 1) будова мови (система морфологічних категорій і форм, синтаксичних категорій і конструкцій); 2) наука, яка вивчає будову мови.Що стосується граматики як науки, то розрізняють: 1) формальну, яка вивчає граматичні форми та їх структуру, і контенсивну (семантичну), яка вивчає значення цих форм і структур;2) синхронічну, що вивчає будову мови на певному умовно виділеному часовому етапі, і діахронічну, яка вивчає мовну будову в її історичному розвитку. Із синхронічної граматики виокремлюють функціональну, яка вивчає функції граматичних одиниць. Граматика складається з двох розділів: морфології й синтаксису. Морфологія - розділ граматики, що вивчає граматичні властивості сло-ва, зміну форм слів і пов'язаних із ними граматичних значень.До морфології належить і вчення про частини мови.Можна сказати, що морфологія — це граматика слова. Синтаксис - розділ граматики, який вивчає засоби і правила побудови висловлювань, тобто його предметом є речення.Основні одиниці граматики — морфема для морфології і конструкція (речення) для синтаксису.48. Лексичне і граматичне значення, відмінності між ними.Граматичне значення - узагальнене (абстрактне) мовне значення, яке властиве рядам слів, словоформ, синтаксичних конструкцій і яке має в мові регулярне (стандартне)

вираження.Так, слова весна, літо, парк, робітник, праця, голубінь мають значення предметності. бачимо, граматичне значення відрізняється від лексичного масовістю, груповим характером свого виявлення, тобто воно властиве великим групам слів. Крім цього,граматичне значення відрізняється від лексичного: 1. Відношенням до слова і будови мови. Воно є обов'язковим (не можна вжити слово, не використавши притаманні йому граматичні значення роду, числа, відмінка тощо). 2. Характером узагальнення. Якщо лексичне значення пов'язане з узагальненням властивостей предметів і явищ дійсності, то граматичне значення — з узагальненням властивостей слів, з абстрагуванням від їх лексичного значення. 3. Відношенням до мислення й об'єктивної дійсності. Якщо лексичне значення співвідноситься з об'єктивноюдійсністю, то граматичне значення може не співвідноситися з позамовним референтом. Чому, наприклад, ліс чоловічого роду, а діброва, яка є тим же лісом, жіночого роду, обґрунтувати позамовними фактами неможливо. 4.Способом вираження. Граматичне значення має регулярне (стандартне) вираження.49. Морфема. Види морфем.Морфема —мінімальна двостороння одиниця мови.Так, наприклад, у слові рука виділяються дві морфеми — рук-а. Звукосполучення рук вважається окремою морфемою тому, що за цим звукокомплексом (планом вираження) закріплене значення, пов'язане з поняттям руки. Вивченням морфем займається наука морфеміка.

Види морфем. Сегментні морфеми - морфеми, які виділяються шляхом членування лінійної одиниці — слова. Сегментні морфеми, в свою чергу, поділяються на корені й афікси. КОРІНЬ — сегментна частина, що є спільною для всіх споріднених слів. Він є центром слова, носієм речового(лексичного) значення. Корінь обов'язково наявний у кожному слові, через що корені кількісно не обмежені. АФІКС (ВІД лат. af f ixus "прикріплений") — службова морфема, приєднана до кореня, яка виражає граматичне і словотвірне значення. Афікси мають лексико-граматичне, тобто дериваційне (руч-к-a, ви-ручити). Залежно від позиції щодо кореня афікси поділяються на префікси (стоїть перед коренем – заїхати), постфікси (стоїть після кореня,до постфіксів належать суфікси (стоїть між коренем слова і закінченням-баб-ус-я) і флексії (стоїть у кінці слова-сел-о,біл-ий), інтерфікси (стоїть між двома коренями-пар-о-плав), інфікси (вставлений у середину кореня-stood-sta-n-d), циркумфіrси (перерваний афікс який охоплює з двох боків корінь- ge-mach-t, ge-les-en) і трансфікси (перерв аф вставлений у перерваний корінь – bank-bunuk(арабська мова).50. Морфологічна будова слова. Зміни у морфологічній будові слова. Основні способи словотворення.Морфологія - розділ граматики, що вивчає граматичні властивості слова, зміну форм слів і пов'язаних із ними граматичних значень.До морфології належить і вчення про частини мови.Можна сказати, що морфологія — це граматика слова.Словотвір, або дериватологія, займає проміжне місце між лексикологією і граматикою.51. Граматична форма слова. Способи вираження граматичних значень: афіксація, фузія, аглютинація.Граматична форма слова - єдність граматичного значення і засобів його вираження; співвіднесеність певного граматичного змісту з певним граматичним способом у їх єдності. Форми читатиму і буду читати також слід інтерпретувати як різні, бо, хоч тут однакове значення (значення майбутнього часу, першої особи однини), але різне граматичне вираження (проста і складна форма майбутнього часу). Розрізняють синтетичні (прості) й аналітичні (складні) форми слова.

СИНТЕТИЧНІ ФОРМИ — форми, в яких граматичне значення виражене в межах слова, тобто лексичне й граматичне значення синтезовані в одній формі. Наприклад: праця (граматичне значення називного відмінка однини жіночого роду виражене закінченням слова -а). АНАЛІТИЧНІ ФОРМИ — форми, в яких лексичне і граматич-не значення виражені різними словами: лексичне — самостійним словом, а граматичне — службовим. Наприклад: буду писати (лексичне значення виражене словом писати, а граматичне значення першої особи однини майбутнього часу — службовим дієсловом буду). АФІКСАЦІЯ — це вираження граматичних значень за допомогою афіксів (суфіксів-суфіксація, префіксів-префіксація, закінчень, конфіскація-преф і суф, інфіксація,транвікс,нуль-афікстощо). При АГЛЮТИНАЦІЇ, що є притаманною тюркським та фінно-угорським мовам, афікси однозначні (-га завжди позначає давальний відмінок, -лар — множину тощо), стандартні, вони механічно приклеюються до основи, причому основа вживається без афікса (am "кінь", бала "дитина",баш "голова") і ніколи не змінює свій фонетичний склад. При ФУЗІЇ афікси неоднозначні (пор. стіна,вола, рукава, де закінчення -а виражає називний відмінок однини жіночого роду, родовий відмінок однини чоловічого роду і називний відмінок множини чоловічого роду), нестандартні (стіни, пісні, імена; тут закінчення -и, -і, -а виражають одне й те саме значення називного відмінка множини), основи без афіксів, як правило, невживаються (двері, грабл-і,ручк-и, червон-ий), відбувається ніби сплав основи й афікса (козацький із козак+ськ(ий);286 Граматика рос. проездить — проезжать, лисий — лисьего), причомукорінь може змінюватися у фонетичному складі (сон — сну, друг — друзі).52. Способи вираження граматичних значень: чергування, редуплікація, складення, наголос, суплетивізм Способи, які виражають граматичні значення засобами, що знаходяться у межах слова, називають синтетичними, а способи, які виражають граматичні значення засобами, що знаходяться поза словом, — аналітичними. До синтетичних способів вираження граматичних значень належать афіксація, чергування, наголос, редуплі-кація, словоскладення і суплетивізм. АФІКСАЦІЯ — це вираження граматичних значень за допомогою афіксів (суфіксів-суфіксація, префіксів-префіксація, закінчень, конфіскація-преф і суф, інфіксація,транвікс,нуль-афікстощо). ЧЕРГУВАННЯ (ВНУТРІШНЯ ФЛЕКСІЯ) — засіб вираження граматичних значень, характерний для індоєвропейських мов.( зібрати — збирати). НАГОЛОС — фонетичний засіб вираження граматичного значення. Таку функцію він може виконувати лише тоді, коли він рухомий і нефіксований.( руки(род. відм. однини) — руки (наз. відм. множини). РЕДУПЛІКАЦІЯ — повне або часткове повторення кореня,основи або цілого слова без зміни звукового складу або з частковою його зміною. Вона використовується для ви-раження множини імен у китайській, японській і корейській, а також в індонезійських, палеоафриканських, австронезійських мовах. Так, наприклад, в індонезійській мові orang "людина" — orang-orang "люди". СЛОВОСКЛАДЕННЯ — поєднання кореневої морфеми з кореневою, внаслідок чого з'являється нове слово. Словоскладення — спосіб передачі тільки дериваційного граматичного значення.(стінгазета). СУПЛЕТИВІЗМ — утворення граматичних форм одного й того ж слова від різних коренів або від різних основ. ( брати (недоконаний вид) — взяти (доконаний вид).

53. Службові слова, порядок слів та інтонація як засіб вираження граматичних значень. До аналітичних способів належить: СПОСІБ СЛУЖБОВИХ СЛІВ. Службовими словами, які виражають граматичні значення, є артиклі, прийменники,післяйменники, допоміжні дієслова, слова ступеня, "пусті слова", сполучники та частки.(to play-the play). СПОСІБ ІНТОНАЦІЇ. Інтонація є засобом вираження граматичних значень на рівні синтаксису.(Він прийшов.Він прийшов?Він прийшов!Він…прийшов.) СПОСІБ ПОРЯДКУ СЛІВ. (Мать любит дочь и дочь любит мать)54. Поняття граматичної категорії. Класифікація граматичних категорій. Граматичні категорії та лексико-семантичні розряди.Граматична категорія - система протиставлених одна одній однорідних граматичних величин (граматичних форм із однорідним значенням).Граматичні категорії поділяють на морфологічні й синтаксичні. До морфологічних належать категорія роду, числа, відмінка, виду, часу, способу, особи; до синтаксичних — категорія активності/пасивності, комунікативної спрямованості (розповідність, питальність, спонукальність), стверджуваності/заперечуваності, синтаксичного часу й синтаксичного способу. Категорія роду — граматична категорія, яка полягає в розподілі слів або форм за двома чи трьома класами, традиційно співвідносними з ознаками статі або їх відсутністю. Категорія відмінка — граматична категорія імені, яка виражає його синтаксичні відношення до інших слів висловлювання. Кількість відмінків у різних мовах неоднакова. Є мо-ви, в яких відмінків зовсім немає: болгарська, італійська,французька, таджицька, абхазька та ін.Категорія числа — граматична категорія, яка виражає кількісні характеристики предметів думки.У мовах світу категорія числа не збігається. Є мови, в яких, крім однини і множини, є двоїна і троїна. Категорія означеності/неозначеності (детермінації) - граматична категорія, яка вказує на те, чи мислиться ім'я предмета як єдине в описуваній ситуації (означеність) чи як таке, що належить до класу подібних йому феноменів (неозначеність). Категорія ступеня якості (порівняння) - граматична категорія, яка виражає ступінь якості, що характеризує предмет чи дію.Розрізняють звичайний, вищий і найвищий ступінь. Категорія часу - граматична категорія дієслова, яка є специфічним мовним відображенням об'єктивного часу і служить для темпоральної локалізації події або стану, про які йдеться в реченні. Категорія виду (аспектуальності) - граматична категорія дієслова, яка узагальнено вказує на протікання дії в часі. Категорія стану - граматична категорія дієслова, що виражаєсуб'єктно-об'єктні відношення. Категорія способу - граматична категорія, яка виражає відношен-ня названої дієсловом дії до дійсності з погляду мовця. Категорія особи - граматична категорія дієслова, яка позначає відношення суб'єкта дії до мовця.Від граматичних категорій треба відрізняти лексикограматичні розряди, які нерідко називають лексико-граматичними категоріями.ЛЕКСИКО-ГРАМАТИЧНІ РОЗРЯДИ (категорії) — це граматично важливі групи слів у межах певної частини мови, які мають такі властивості:1) об'єднуються за спільною семантичною ознакою. 2) можуть мати і можуть не мати формальне морфологічне вираження.

3) взаємодіють із пов'язаними з ними граматичними категоріями. 4) можуть мати і можуть не мати протиставлені всередині розряду ряди форм.

55. Частини мови як лексико-граматичні розряди слів. Принципи класифікації частин мови.Частини мови - великі за обсягом класи слів, об'єднаних спільністю загального граматичного значення і його формальних показників.Частини мови — одне з найважливіших понять у граматиці. Без нього неможливо вивчати граматичну будову будь-якої мови. Крім того, частини мови є важливим джерелом пізнавальної діяльності людини. На сучасному етапі використовують такі три основні критерії: семантичний, морфологічний і синтаксичний.СЕМАНТИЧНИЙ КРИТЕРІЙ — критерій, який передбачає віднесення до однієї частини мови слів із спільним загальним граматичним значенням, як, наприклад, предметність, дія,якість тощо. ФОРМАЛЬНО-ГРАМАТИЧНИЙ (МОРФОЛОГІЧНИЙ) КРИТЕРІЙ — критерій, за яким до уваги береться своєрідність змінюванняслів, тобто інвентар їх форм і парадигм, які є виразниками певних морфологічних категорій.СИНТАКСИЧНИЙ КРИТЕРІЙ — критерій, за яким до однієї час-тини мови відносять слова, здатні стояти в реченні в однакових синтаксичних позиціях і виконувати однакові синтаксичні функції (йдеться головним чином про первинні синтаксичні функції). СЛОВОТВІРНИЙ КРИТЕРІЙ — критерій, за яким для кожної частини мови виділяють властивий тільки їй набір слово-твірних моделей та інвентар словотвірних засобів. В українській мові можна назвати ряд словотвірних афіксів, наявність яких засвідчує належність слова до групи іменників: -тель, -ник, -щик, -ар тощо56. Характеристика основних частин мови. Частини мови в різних мовах.Кожна частина мови характеризується специфічними ознаками.Іменник має граматичне значення предметності, яке реалізується в категоріях роду, числа та відмінка (за наявності тих категорій у мові). Первинна синтаксична функція іменника — бути в реченні підметом і додатком. Прикметнику властиве граматичне значення ознаки (якості або властивості). Він граматично залежить від іменника (ознаки завжди стосуються якогось предмета). Іменник може бути без означення, а прикметник тільки з іменником. Дієслово характеризується граматичним значенням процесу (дії або стану) і наявністю граматичних категорійособи, числа, часу, способу, виду та стану. Первинна синтаксична функція дієслова — виступати в реченні присудком. Прислівник має граматичне значення "ознака ознаки"(дуже солодкий, зовні красивий, їхати швидко, зовсім дитина), не змінюється і не має граматичних категорій, крім ступеня порівняння у якісних прислівників. Функціонує в реченні як обставина. Числівнику притаманне граматичне значення кількості або порядку (місця в ряді). Числівники сполучаються іменниками і співвідносяться з іменниками {два, п'ять,сто, десятеро), займенниками (багато, мало, декілька),прикметниками (другий, двадцятий).Займенники, як уже зазначалося, виділяють за семантичним критерієм. Суттєвими ознаками займенників є такі:1) не називають предмет безпосередньо, а вказують нанього, тобто виконують дейктичну функцію;2) завжди пов'язані з конкретним мовленнєвим актом (я, ми завжди пов'язані з мовцем, ти, ви — зі слухачем, інші займенники відсилають до

певних об'єктів); 3) характеризуються широким колом об'єктів і мовленнєвою перемінністю значення, тобто завжди мають кон-текстуально зумовлений зміст. До службових частин мови належать прийменники (в деяких мовах їм відповідають післяйменники), артиклі,частки і сполучники. Проміжну групу між повнозначними і службовими словами становлять модальні слова (безперечно, можливо). Осібне місце посідають вигуки — слова, які служать для вираження емоцій (ай, ой, о, ба, тьфу, гай-гай)57. Поняття про словосполучення. Класифікація словосполучень.Словосполучення — група виразів, утворена за нормами мови з двох або більше повнозначних слів, пов'язаних між собою синтаксично, використовувана як лексично-семантичний матеріал номінативної (знакової) функції в реченні й поза ним. За зовн.-синтаксичними стосунками С. поділяються на сурядні (перелікові — безсполучникові та сполучникові єднального, розділового й зіставнопротиставного характеру), що утворюють незамкнені ряди чи пари слів (напр., поле, і гай, і гори) і на підрядні С. У підрядних С. одне слово завжди надрядне (панівне, підпорядкувальне, означуване), інші — залежні, означувані (напр., висока хата, хати села, писати листа). За надрядним словом С. поділяються на субстантивні — безприйменникові (ріг хати) й прийменникові, ад'єктивні (високий ростом), прономінальні (ми всі), нумеральні (п'ять вершників). адвербіальні (дуже гарно) й вербальні (читати книжку), причому кожне з них має по 6 комбінаційних різновидів (напр., субстантивно-нумеральне С.: три яблука)58. Синтаксичні зв'язки слів у словосполученні та реченні.Було вже зазначено, словосполучення ґрунтується на синтаксичних зв'язках між словами, що входять до нього. У мовах світу існують, крім сурядного, такі основні типи синтаксичних зв'язків: узгодження, керування, координація, прилягання, тяжіння, інкорпорація, замикання та ізафет.УЗГОДЖЕННЯ — тип синтаксичного зв'язку, за якого граматичні значення стрижневого слова повторюються в залежному слові. Якщо в обох словах є рід, число і відмінок, то вони повинні бути однаковими. Наприклад: велика ра-дість, польовими стежками; КЕРУВАННЯ — тип синтаксичного зв'язку в словосполученні, коли одні граматичні значення стрижневого словавикликають у залежному слові інші, але конкретно визначені (певні) граматичні значення, тобто форма залежного слова повністю зумовлюється стрижневим словом. Наприклад: читаю книжку.КООРДИНАЦІЯ — це взаємна супідрядність підмета і присудка (особливий тип зв'язку, який не є ні сурядним, ні підрядним), їх взаємна узгодженість. Підмет і присудокформально уподібнюються один одному. Вони можуть координуватися у відмінку, роді та числі (вода чиста), вроді та числі (соловейко щебетав). ПРИЛЯГАННЯ — зв'язок між словами в словосполученні,який виражається позиційно (порядком слів) або інтонаційно. Прилягають до стрижневого слова незмінні слова (прислівники, дієприслівники, неозначена форма дієслова). Наприклад: рух уперед, слухати уважно. ТЯЖІННЯ — це узгодження предикативного означення з підметом. Наприклад: Батько повернувся задоволений. ІНКОРПОРАЦІЯ— поєднання слів-коренів, сукупність яких оформляється службовими елементами.

ЗАМИКАННЯ — синтаксична побудова, яка вимагає дистантного розташування найтісніше пов'язаних слів. Так,зокрема, в німецькій мові перфектна форма минулого часу, що утворюється аналітично поєднанням допоміжного дієслова (haben і seiri) та другої форми дієприкметника(Partisip II), у реченні утворює рамкову конструкцію (між допоміжним дієсловом і дієприкметником ставляться всі інші члени речення). ІЗАФЕТ— атрибутивне словосполучення, яке складається з двох іменників, перший з яких є означенням,"ле показник зв'язку знаходиться в другому (головному, трижневому) слові.59. Речення як основна комунікативна одиниця. Ознаки речення. Речення і судження.

Найменшою одиницею спілкування є речення.Речення — це осмислене сполучення слів або окреме слово, граматично й інтонаційно

оформлене як відносно закінчена цілість, що несе певну інформацію. Наприклад, сполучення слів На порозі вже стоїть літо (О. Донченко) є реченням, бо несе думку, уявлення про певний факт. А цю функцію воно виконує тому, що слова в ньому об'єднані граматично за допомогою закінчень і службових слів відповідно до змісту висловлювання. 1 тому, що воно в усній мові вимовляється з певною інтонацією, а на письмі починається великою буквою й закінчується крапкою (крім того, у середині може мати різні розділові знаки).

Речення від слова й словосполучення відрізняється трьома основними ознаками: комунікативністю, модальністю й предикативністю.

Комунікативність — це спрямованість висловлювання на слухача, яка виражається за допомогою інтонації (підвищення й пониження тону, інтонаційне виділення окремих слів тощо), вставних слів на зразок чуєте, знаєте, майте на увазі, уявіть собі, підсилювальних часток, звертань тощо.

Модальність — це особисте ставлення мовця до власного висловлювання, яке (ставлення) виражається за допомогою інтонації (інтонація може бути стверджувальною й заперечною, серйозною й іронічною тощо); вставних слів на зразок на жаль, Мабуть, може, здається, безперечно, справді; часток, таких, як невже, авжеж, ніби, начебто, таки; способу дієслова (дійсний, Умовний чи наказовий).

Предикативність — це прив'язка висловлювання до дійсності, що виражається за допомогою часових форм дієслові (минулий, давноминулий, теперішній чи майбутній час) та обставин місця й часу (просторова й часова віднесеність). 60. Члени речення і частини мови..Актуальне членування речення.

Актуальне членування речення — це членування речення за змістом на дві частини: предмет мовлення і те, що про нього говориться.

Речення має дві змістові частини: одна з них називає предмет мовлення, інша якусь нову інформацію про нього. Друга частина є головною. Вихідна частина висловлювання (дане, відоме) називається темою, а та частина, яка щось стверджує про тему, — ремою. Ці дві частини відповідно ще називають психологічним (логічним) суб'єктом і психологічним (логічним) предикатом.

Наприклад, речення Я приніс вам книжку шляхом інтонаційно-змістового членування можна перетворити на чотири фрази, які матимуть одну й ту саму модель речення, одне й те саме лексичне наповнення, але різне актуальне членування і відповідно різний (смисловий) зміст;

Я приніс вам книжку. Ремою є я, і фраза має значення «не хтось інший, а саме я це зробив»;

Я приніс вам книжку. Ремою є приніс, і фраза відображає ситуацію, за якої співрозмовник вимагає повернути книжку, а мовець відповідаю йому, що книжку він уже повернув.

Я приніс вам книжку. Рема вам акцентує на тому, що книжка принесена саме для цієї особи;

Я приніс вам книжку. Рема книжку передбачає, що комусь принесли декілька речей — книжку, журнал, газету тощо і той хтось хотів би знати, що приніс йому співрозмовник. Основними засобами актуального членування є інтонація (постановка логічного наголосу) і порядок слів.

Актуальне членування речення служить одним із засобів зв'язку речень у тексті.Існує два основних типи співвідношення тем у сусідніх реченнях:1)послідовний (темою наступного речення є тема попереднього): В аудиторію ввійшов

декан.Він сазав, що в суботу відбудеться конкурс читців. Читці повинні підготувати на конкурс

три твори — вірш, байку, прозовий уривок. Твори мають бути високохудожніми і актуальними;

2)паралельний (одна й та сама тема повторюється в декількох реченнях):Квіти цвіли всюди. Вони вишивали дивні візерунки на схилах Кримських гір. Вони

п'янили своїм густим ароматом на приморських бульварах. Вони чарували своїми різнобарвними кольорами в парках і скверах. Квіти, квіти, квіти.