10

Місце та роль еліти у суспільстві хвилювало щедавніх греків. Вже Платон сформулював основніположення та принципи елітарного світогляду. Вонибули викладені у вченні про три частини душі:розумну, вольову, та афективну. Відповідно людирозподілялися на три типи громадян: мудреці, воїни таремісники. За Платоном, функції управління державоюмогли виконувати тільки люди з розумною душею,аристократи духу, мудреці.

Середньовічна філософія пронизана ідеямиелітаризму. Монарх як обраний самим Богом«помазаник» може управляти народом, як пастух –отарою. Епоха Відродження продовжує розвивати ідеїтеорії еліт, тобто права на владу обраної меншості.Водночас у цей час посилюються індивідуалістичнімотиви, виникає впевненість у силах кожної людинияк особистості. Філософська думка Нового часу таепохи Просвітництва зачіпає проблематикуегалітаризму, тобто ідеї загальної рівності прав таможливостей людини незалежно від її освіти тапоходження.

Минуле ХХ століття характеризується зламомстереотипів, які формувалися упродовж тисячоліть,суттєвими змінами в соціальній структурі, посиленнямсоціальної напруги, різнобарвністю спектрусоціально–політичних сил, пошуками нових форм тазмістів у літературі, мистецтві, філософії.

Висунута ще в ХІХ столітті теорія еліт Г. Моски та В. Парето стає дедалі більше актуальною.

Нагадаємо суть теорії еліт. Вона полягає у визнаннітого, що суспільством завжди править обранаменшість, наділена особливими соціальними,психологічними та політичними якостями,– еліта (відфранц. Elite – краще, добірне, вибране).

В. Парето започаткував ціннісний підхід, щопояснює існування еліти наявністю у належних до неїосіб особливо цінних для суспільства інтелектуальних,психологічних, моральних, організаторських якостей.

Г. Моска та Р. Міхельс відстоювали функціональнийабо організаційний підхід. Він пояснює існування

державної еліти важливістю функцій управління, якізумовлюють особливу роль людей, що їх виконують.Закон поділу праці вимагає професійного заняттяуправлінською працею як необхідною умовою їїефективності.

За місцем у політичній системі еліта поділяється направлячу і неправлячу (контреліта). До правлячої елітиналежать усі, хто прямо чи опосередковано бере участьв управлінні суспільством, а до контреліти – ті, хтонаділений характерними для еліти якостями, алевнаслідок свого соціального статусу чи різнихперешкод не мають доступу до управління.Контрелітою може бути політична опозиція, яка прагнепослабити владу правлячої еліти і взяти на себечастину її повноважень.

Теорію еліт розвинув та доповнив іспанськийфілософ та культуролог Х. Ортега;і;Гассет, який впершезаговорив про відносність понять еліти та маси,вважаючи, що визнана суспільством еліта необов’язково є нею насправді. Досліджуючи феноменпояви, становлення та розпаду найбільш визначнихімперій та держав в історії людства (таких як Греція,Рим, Османська імперія), Ортега;і;Гассет виводитьпрямопропорційну залежність між розквітом тавиродженням обраної меншості нації, її еліти – зодного боку та держави – з іншого. «Суспільствоприходить в занепад, тому що вироджуються ті, що привладі, та всі робляться черню»,– вважав він.

Яким же чином створюється еліта, як самепроходить відбір до привілейованої меншостісуспільства? Здебільше цей процес відбуваєтьсяспочатку стихійно, шляхом природного відбору. Такформувалися, наприклад, еліти княжої доби, в періодстановлення козацької держави, після Жовтневогоперевороту 1917 року в Росії тощо. Поступово віннабуває організованого, осмисленого характеру. Елітупочинають готувати у спеціальних навчальнихзакладах, для її поповнення створюють особливіумови, систему привілеїв. Здавалося б, це має датипозитивні результати. Але все відбувається якраз

Заснування Києва. Мініатюра з Радзивілівського літопису

11

навпаки. Тепличні умови розбещують еліту і тим самимдають шанс контреліті.

Існування еліти як неодмінної частини будь–якогосуспільства необхідно прийняти як аксіому, оскількицей факт доведений історією. Вчення про рівність усіхпрошарків не знайшло свого втілення, підтвердженняв суспільній практиці, було зруйноване життєвимдосвідом. Адже незаперечним фактом є те, що люди віднародження відрізняються від інших фізичними тадуховними якостями, що ставить їх на різні щаблірозвитку. У будь–якій групі, в кожному соціумівиокремлюється меншість, яка за своїми якостями тахарактеристиками відрізняється від загальної маси.Таким чином завжди панують нечисельні. Це –непорушний закон природи. Всяке управління людьмиприпускає відмінність та виділення тих чи іншихелементів аристократії, або олігархії. Управліннюменшості немає розумної альтернативи.

Проте для визнання особи, групи людей обраноюменшістю необхідно пройти відбір. Обрані маютьякимось чином переконливо довести решті суспільствасвою потрібність саме в ролі провідної групи. Дляцього вони повинні відповідати принаймні певнимвизнаним спільнотою критеріям.

Цілком очевидно, що еліта мусить подаватиприклад, насамперед моральний, життєвий. Середлюдської спільноти завжди були індивіди більшморальні, сильні, мужні, розумні. Вони поступововиділялися, утворюючи правлячу верхівку. Історіяналічує чимало героїв, які своїм прикладом, своїмивчинками спонукали інших до дії, примушуваликоритися мільйони. Їхні імена звучать і донині, їхвважають найвеличнішими людьми своєї доби.

Легітимація є істотним моментом в утвердженніеліти. Вона передбачає масове визнання владноївертикалі з подальшою міфологізацією образів вождів.

Еліта – це не лише родова аристократія, навіть непросто привілейована частина суспільства. Це люди,які виділяються з маси, покликані бути в меншості івести за собою більшість заради загального блага вцілому.

Визнання нацією еліти накладає на неї обов’язокпіклуватися про поліпшення життя народу та розвитокдержави. Об’єднання людей в племена, нації,держави відбувається завдяки спільним інтересам, длядосягнення цілей та вирішення важливих завдань. Зцією метою створюється так звана національна догмаабо проект спільного життя, що вимагає загальноїучасті всіх прошарків населення та здатна вселити влюдей натхнення заради досягнення омріянихрезультатів. «Нації формуються та живуть лишепостільки, поскільки втілюють в собі деякі прагненняздійснити загальну програму грядущого»,– писавОртега;і;Гассет.

Державна еліта покликана забезпечуватистабільність держави, налагоджувати тісні зв’язки міжетнічними та політичними групами. Для стійкостідержави важливо, щоб кожна група, кожний класпам’ятав про інших та деякою мірою поділяв їхпрагнення, ідеї та життя. Саме обрана меншістьповинна забезпечити взаємозв’язок між різнимиоб’єднаннями населення, соціальну гнучкістьсуспільства. Адже взаємна відокремленість єнайвиразнішим симптомом розпаду. Здійснюючифункції управління державою, еліта повиннавикористовувати усі засоби, які сприймаютьсягромадянами як необхідні і припустимі. Управлятидержавою мають люди, які поєднують у собідалекоглядність, здатність бачити непередбачуване,прагматизм, вміння реагувати на зміни ситуаціїмиттєво і рішуче.

Еліта – це люди духу, які служать не за примусом, ав силу внутрішньої потреби. Це люди енергії, здатнісвоїм прикладом захопити всю націю. Для розвиткусуспільства необхідні найрізноманітніші типидосконалих осіб: мудреці, художники, військові,робітники. Загалом, в будь;якій професії без цихлюдей не обійтись, бо інакше суспільство почне«накульгувати». У кожному класі чи іншій спільнотілюдей можна знайти і масу, і обрану меншість.

Ортега;і;Гассет подає типові властивості людеймаси. Для них характерні: відсутність яскравих

Пам’ятник Кию, Щеку, Хориву та сестрі їхній Либеді

12

якостей, здібностей, талантів, оригінальних думок,цілей, способу життя, відсутність своєї точки зору наполітичні, мистецькі, релігійні та інші явищасуспільного життя. Людина маси керується думкоюбільшості, не прагне досягти чогось, користуючисьдосягненням науково;технічного прогресу, не бажаєзробити свій внесок у вдосконалення суспільства. У неїнемає духу, вона не бажає заради ідей здійснюватинезвичайні вчинки, часто робить те, що забажається,не прислуховуючись до думки компетентних людей.

Епоха розпаду настає тоді, коли маса більше небажає бути масою, відмовляється бути собою тавиконувати своє призначення, а саме: слідуватиприкладу кращих, прислухатися до їхньої думки,підкорятися їм. Кожен вважає себе керівником.Породженням такого стану речей є криза світогляду,занепад культури, знецінення вартостей, розкладсистеми ідей, падіння їх престижу. Захоплення владимасою неминуче призводить до розпаду попередньоїсистеми цінностей та занепаду культури, доутвердження аморальності та дезорганізації. «Погано,коли суспільство уражене аморальністю, гірше, коливоно перестало бути суспільством»,– писав іспанськийучений.

Необхідно зауважити, що серед вчених і політиків єчимало прихильників скептичного погляду на теоріюеліт. Вони дорікають В. Парето за вульгарнітвердження в науці, а на практиці – за те, що він бувідеологом Б. Муссоліні. Для них саме поняття еліта –це термін, який суперечить ідеї громадянськогосуспільства, а гасло «суспільної рівності» є ідеалом.

Українська еліта існує віддавна. Князівська,боярська та дружинна, шляхетська, козацько;старшин;ська, дворянська, буржуазно;різночинна еліти забезпе;чували обслуговування українських держав, щофункціонували на нашій території в різний період, атакож представляли інтереси українського народу вчаси його бездержавного існування.

Саме еліта українського народу створила відомілітописи всеслов’янського значення, започаткувалакнигодрукування та систему вищої освіти у Східній

Європі, принесла на ці землі християнство і забезпе;чила функціонування церковної ієрархії, створила рядмистецьких і художніх творів світового рівня, визначніправові акти («Руська правда», Конституція ПилипаОрлика), зробила значний внесок у розвитоквійськової справи, в освоєння космосу тощо.

Насамперед зупинимося на деяких аспектахвиникнення та діяльності політичної (державної) елітив Київській Русі.

Минуло кілька століть з того часу, як на територіїнинішньої України виникла перша східнослов’янськадержава, яку історики пізніше назвали КиївськоюРуссю. Разом з державою, природно, виникає і право.Це два найважливіші суспільні інститути, які єнаслідком тривалого цивілізаційного процесу. Коженнарод, утверджуючи своє право, засвідчує тим самимвисокий рівень розвитку або перехід від залежногоіснування до самостійного. Право закріплює в законахіснування і статус еліти.

Українське право і правознавство має давні тради;ції. Але часом їх існування як окремих, самодостатніхявищ ставиться під сумнів. Деякі автори при цьомувисловлюють думку, що вони виступали лише якскладові частини певних юридичних систем та юри;дичних наук – російської, австрійської, польської –інтелектуально живлячи своїх старших сестер,лишаючись нерозвиненими в інституційному сенсі.

Між тим, ще в докиївську епоху східні слов’яни малирозвинене звичаєве право, а також зведення нормзвичаєвого права у так званий «Закон руський»,пізніше перетворений князем Володимиром Великимна «Устав земляной».

Володимир Святославович (?–1015 р.) – Великийкнязь київський у 978–1015 рр. Син князя СвятославаІгоровича і рабині;ключниці Малуші. 970 р. посадже;ний батьком намісником у Новгороді Великому. Післясмерті Святослава переміг у боротьбі за київський стілі утвердився як єдиновладний правитель Русі. У рокийого князювання в основному завершилося форму;вання Київської держави. Були приєднані земліхорватів та дулібів (981 р.), в’ятичів (982 р.), радимичів

Князь Олег на Київському престолі. Мініатюра з Радзивілівського літопису

13

(984р.) та ін. Володимир був видатним політиком тареформатором. Здійснив адміністративну, релігійну таряд інших реформ. Зміцнив південні рубежі держави,відкинувши від них печенігів, дав відсіч племенамятвягів. Раптово помер, готуючись до походу протиНовгорода, в якому підняв заколот син Ярослав. У ХШ ст. канонізований православною церквою.

Питання якісних характеристик давньоруськоїдержави та її еліти виходить далеко за рамки нашоїтеми. Якими і чим вони були? Це не стільки проблемаминулого, скільки точка зіткнення сьогоднішніхінтересів учасників практичної політики.

Нагадаємо, що перші достовірні згадки про слов’ян,які стали етнічною основою майбутньої Київськоїдержави, припадають на час великого переселеннянародів. Наслідком боротьби Риму проти войовничихкочівників стало створення імперій номадів: спершу –гунська держава Аттили, яка занепала після битви наКаталаунських полях з об’єднаними римсько;гот;ськими військами, а потім – не менш могутні утво;рення обрів – аварів, розгромлених згодом КарломВеликим.

У згаданих випадках кочові завойовники залучалидо своїх походів слов’ян. Загалом використанняпоневолених народів як «гарматного м’яса» є скорішетрадицією, а не винятком з правил. Саме тоді слов’янпочинають згадувати і описувати іноземні літописці.Серед народів, що жили на території між Дністром таДніпром, грецькі історики називають племена антів ісклавінів, а арабські, дещо пізніше – русів і сакалібів.Вочевидь, склавіни і сакаліби – одне й те ж. Звідсинаші літописці вивели назву слов’яни.

Який спосіб організації суспільного життя малислов’янські народи і яким був їхній менталітет? Упрацях Прокопія Кесарійського, Йордана, Маврикія,які писали про наших предків, можна знайти першіспостереження з цього приводу. Сучасники й історикивважали, що в слов’ян не було ні сильної влади, ніефективної військової організації. Незважаючи на те,що вони були досить войовничими, хоробрими імужніми воїнами та зневажали смерть, давні автори

чомусь відмовляють їм у вмінні по;справжньомувоювати. Їхня суспільна організація вимагала, щоб всігромадські справи вирішувались за згодою народу таради старійшин. Тобто, замість еліти, яка б силоміцьзавоювала собі владу, у слов’ян – родові вожді; замістьчестолюбних і гарячих голів, які втягують суспільствов динамічний історичний процес,– загальнонароднівіча чи просто зборище натовпу, де часто вирішальнеслово належить родовим патріархам – старенькимдідусям, яким уже і рухатися важко, а не те щоб думатипро великі звершення. Зрозуміло, що в такомусередовищі непересічному індивідууму важко проби;тися нагору.

Постає закономірне питання, як же моглавиникнути у наших предків держава – могутня Русь?Чому це раптом подніпровські слов’яни запровадилиієрархію у своєму демократизованому середовищі?Звідки взялася і як зміцнилася еліта?

Частина авторів пояснює появу державної еліти вКиєві її чужоземним походженням. У цьому зв’язкунагадаємо, що ще Г. Гегель у своїй «Філософії історії»відзначав, що виникненню держав або міст;держав угреків сприяло прибуття іноземців, які закладали міцніцентри, будували замки та засновували царськідинастії. А філософ К. Юм висловився ще більшкатегорично: «Майже усі уряди, що існували абозалишили слід в історії, первісно були засновані абошляхом узурпації влади, або шляхом завоювання, абомало місце і те, і друге».

До подібних висновків про виникнення держави – врозумінні організованої чи навіть централізованоїполітичної влади – схиляється чимало істориків. Якасьзграя авантюристів, розбійників приходила невідомозвідки, накладала свої важкі хижацькі лапи нанаселення, що переважало їх чисельно. Ось так івиникали держави, а сентиментальність, яка виводитьпочаток держав із суспільного договору, тут ні до чого(Ф. Ніцше).

Власне, у всіх випадках прибуття іноземцівпризводило до розшарування суспільства, внаслідокчого і виникла первинна ієрархічна структура.

Волхв

14

Завойовники давали еліту і державну структуру, апідкорене населення – необхідну людську масу. Зцього протистояння зароджується необхідна напруга,виникає поштовх до історичної динаміки.

Слов’яни, як намагаються нас переконатиприхильники цієї теорії, не були винятком. Злітописних джерел відомо, що над подніпровськимиплеменами постійно нависала загроза то з бокумогутнього Хазарського каганату, то з боку угорців тапеченігів. Частина істориків погоджується з тим, що зпротистояння з Хазарією і зародилася держава зцентром у Києві. Проте одного лише небажанняплатити данину хазарам ще мало для утвореннядержави. Очевидно, еліта формувалася не тільки змісцевих родових старійшин – вождів, але й зприбульців – варягів. Адже вони забезпечувалибезперебійне функціонування торгового шляху поДніпру з Півночі на Південь.

Варяги імпонували слов’янам як чудові воїни ікупці. Зі свого боку, варяги були кровно зацікавлені упідтримці з боку слов’ян. Саме на основі взаємнихінтересів місцевих слов’ян і північних варягівутворилася Руська держава.

Дослідники цього напряму вважають, що державнаеліта на Русі могла сформуватись і досягти необхідноїконцентрації та сили тільки спираючись на варязькімечі, а приналежність варягів до західного світуобумовила прилучення до нього і слов’ян. Виникламожливість стати державницьким народом із власноючестолюбною елітою та державою.

Дехто висловлює думку про те, що один елемент,який нібито не дуже сприяв реалізації ідеїдержавності, все ж залишився у Русі. Це – вічовийустрій. На практиці, мовляв, віче означало, що князевіта значній частині еліти необхідно було або догоджатимасі, або шукати іншого способу утвердження своєївлади. Частіше це було використання іноземнихвійськ, що пізніше мало трагічні наслідки для єдностіРусі. Оскільки князі Південно;Західної Русі частішевикористовували у внутрішніх чварах осілих торків(«чорні клобуки»), Північно;Східної Русі – половців (з

ХІІІ ст. на їх місце прийшли татари), а Новгородськоїземлі – німців та скандинавів, то вже в ХІІ–ХІІІстоліттях між елітами різних частин імперії розбратнабуває нездоланного характеру.

Інші – твердо стоять на тому, що наявність віча єсвідченням демократизму, показником високоїгромадської активності та свідомості.

Залишаючи осторонь досить дискусійну проблемурівня свідомості зібрання загалу, наголосимо: нашнарод не пройшов відносно тривалого етапу власноїміцної державної влади, державного авторитету. Ународній свідомості чи навіть у підсвідомості невідклалася традиція шанування державної ієрархії якчогось вищого, даного від Бога. На нашу думку, це все;таки наклало негативний відбиток на менталітетнароду.

Злий жарт з елітою України–Русі зіграв принциппрестолонаслідування, закладений Ярославом Мудрим.Князем на Русі міг бути лише Рюрикович, а княжий стілу Києві та інших містах передавався у спадок не синові,а старшому у роду. Це породило ворожнечу міждядьками та племінниками. Часто у князів не виникалобажання розширювати свої володіння, розвиватимісцеву економіку, культуру. Для них важливішим булопосісти більш престижний престол. Це посилювалонезгоди між місцевою старою родовою (племінною)елітою та загальнодержавною. Особливо кепськимхарактером та буйною поведінкою відзначилися вісторії галицькі бояри.

Ще одна частина вчених відстоює думку, нібиКиївська Русь як держава виникла раніше, ніжзавершився процес етнічної консолідації українців,білорусів та росіян. Інші, слідом за М. Грушевським,розглядають Київську Русь як суто українську державу.

Ми хочемо наголосити, що київська державаутворилася на власній основі внаслідок тривалогоперіоду розкладу племінного ладу та формуваннякласового суспільства. Гіпотези про заснуваннядержави варягами (норманська теорія), хозарами абоіншими тюркськими правителями (пантюркістськатеорія) є малопереконливими. При цьому, звичайно,

Помста княгині Ольги. Мініатюра з Радзивілівського літопису

15

ніхто не заперечує участі неслов’янських елементів упроцесі державотворення та формуванні еліти.Стосовно існування єдиної давньоруської народності,то слід зауважити, що для такого твердження бракуєфактичного матеріалу.

Київська Русь була типовою для Європиранньофеодальною монархією на чолі з Великимкнязем. Спочатку він виконував переважно військовіфункції, але згодом зосередив у своїх руках і політичнувладу. Важливу роль у таких державах відігравалимісцеві племінні вожді (князі та бояри), членикнязівських бойових загонів (дружинники). Протепоряд з ними все ще функціонували народні збори(віча), які були залишками попереднього суспільноголаду .

У період найвищої могутності єдиної держави буластворена найвідоміша пам’ятка тогочасного права –«Руська правда». Вона мала велике значення як дляподальшого розвитку суспільства, упорядкуваннястосунків між елітою та нижчими верствами, так і дляорганізації життя сусідніх народів, а також для наступ;них поколінь. Авторство основної частини тексту при;писують князю Ярославу Володимировичу (Мудрому).

Ярослав Володимирович (978–1054) – Великийкнязь київський, син Володимира Святославовича. З988 р.– намісник у Ростові Великому. Пізніше бувпереведений батьком до Новгорода. Виграв війнупроти своїх братів за спадщину Володимира. Післятяжкої та виснажливої боротьби 1026 р.– утворивдуумвірат з братом Мстиславом, який правив уТьмутараканському князівстві, розділивши державу поДніпру. У 1036 р. після смерті Мстислава стаєодноосібним правителем. Доклав багато зусиль дляцентралізації та зміцнення держави, для захисту їїрубежів. У 1036 р. завдає остаточної поразкипеченігам. На початку 30–их років відвоював у Польщічервенські міста і Белзьку волость, здійснив успішніпоходи проти ятвягів і Литви. Розбудував Київ,спорудивши так зване «місто Ярослава», до комплексуякого входили величні Золоті ворота і Софійськийсобор. З ім’ям Ярослава пов’язують створення першого

літописного зводу, поширення на Русі просвіти. Вінзав’язав матримоніальні стосунки з королівськимидомами Франції, Норвегії, Угорщини та ін. Похованийу Софійському соборі.

Поступово на зміну великій об’єднаній державіприходить утворення конфедеративного типу, а з ХIII ст. ми бачимо Русь роздрібленою на окремікнязівства та уділи. Грандіозні проекти часів існуванняєдиної держави змінюються на дрібні сварки табратовбивчі чвари.

Така сумна доля, на жаль, очікувала на всі державиЄвропи періоду раннього Середньовіччя.

Після занепаду Галицько;Волинського князівствапівденно;західні землі Русі стають частинами сусідніхдержав – польської, литовської, угорської. Інколипроникнення завойовників подається як відносномирний, безболісний процес. Захоплення нашихземель, мовляв, здійснювалося за допомогоюдипломатичних союзів, укладання династичнихшлюбів, успадкування та купівлі. Частково так воно йбуло. Але не завжди і не всюди. Чимало військовихзіткнень між місцевими князями та загарбникамизалишили в історії широкий кривавий слід.

У ХІV–ХV ст. Велике князівство Литовське починаєзазнавати все більшого тиску від сусідів – Московії,Польщі, Тевтонського ордену, Криму. Вичерпавшивнутрішні ресурси для опору, литовсько;руськадержава знайшла вихід з кризи в утворенні союзу зПольщею. Кревська унія (1569 р.) поклала початоктривалому зближенню двох держав. У результатівідбулося утворення нової держави, яка одержаланазву Річ Посполита. Союзна держава дала змогупосилити протистояння Москві та тевтонам, алепризвела одночасно до інкорпорації українськихземель безпосередньо до складу Польщі, а згодом – допосилення польських культурних впливів насхіднослов’янські землі, і в кінцевому підсумку – догострого конфлікту між православною і католицькоюцерквами, між польським та українським народами.

До недавнього часу малодослідженим залишалосяпитання ролі української політичної еліти в період

Похід князя Святослава. Мініатюра з Радзивілівського літопису

16

існування Литовсько;руської держави. Але упродовж2008–2009 рр. в Україні з’явилося кілька досліджень,що проливають світло на ці, як говорили раніше,«темні часи».

Зауважимо, що після поразки князя Станіславакиївського від литовського князя Гедиміна на річціІрпінь (1323 р.) і аж до періоду, коли функції елітиперебрала на себе козацька старшина, в Україніпровідною верствою були православні князі, магнатита шляхта.

Проте не слід забувати, що правляча ієрархіявибудовувалася під Великим князем Литовським, якийтривалий час правив спільно з дорадчим органом –Радою Великого князівства. Десь на рубежі ХV–ХVІ ст.конституюється Литовський сейм. Це бувпредставницький орган влади, що формувався застановим принципом і практично здійснювавзаконодавчу діяльність. Оскільки провідною верствоюбула шляхта, то Сейм, природно, відбивав головнимчином її інтереси.

Місцеві еліти очолювали удільні князі, які абоуспадковували князівства від батьків, або одержувалиїх від Великого князя. Вони мали певну самостійністьщодо центральної влади. Згодом у процесі реформавтономія місцевої верхівки була фактичноліквідована.

Чи не найяскравішим представником еліти тогочасу був Василь;Костянтин Острозький.

Острозький Василь;Костянтин (бл. 1526–13.02.1608)походив із знатного волинського роду. Серед істориківне вщухають суперечки щодо родоводу Острозьких.Відкинуто версію, ніби вони – нащадки ДанилаГалицького. Найвірогіднішою вважається думка М. Максимовича, що Острозькі походили віддругорядної турово;пінської гілки Ізяславовичів. Непідтверджено джерелами припущення Ю. Пузини проспорідненість Острозьких з литовським велико;князівським родом Гедиміновичів. Однак, попридоволі скромне походження, Острозькі сталишанованими в Україні магнатами й відіграли важливу

роль у її політичному, культурному й церковному житті.Василь був сином Костянтина Івановича Острозького іОлександри Іванівни Слуцької, племінниці останньогокиївського князя Семена Олельковича. По смертістаршого брата Іллі Василь взяв собі родове ім’яОстрозьких і став Василем–Костянтином.Одружившись із Софією Тарновською, дочкоюкоронного гетьмана Польщі, він увійшов до коланайвищих польських вельмож. Одначе при цьомузалишився православним. Скуповуючи маєток замаєтком на Київщині й Поділлі, князь став заможнішимне лише від інших вельмож, а й від самого короля.

Острозький був великим шанувальником науки тамистецтв, щедрим меценатом. У 70–х рр. ХVІ ст. своїмкоштом започаткував школи у Києві, Турові,Володимирі–Волинському. Князь став фундаторомОстрозької академії – першої вищої школи в Україні,яка була важливим осередком європейської науки. Приакадемії діяла друкарня, в якій було видано «Буквар»(1578 р.) і славетну Острозьку Біблію (1581 р.).

Острозький був ревним захисником православноївіри. Він рішуче боровся проти церковної унії,підтримував видання антиуніатських творів ГерасимаСмотрицького, Клірика Острозького, Дем’янаНаливайка (брата Северина) та ін. Похований князь вм. Острог в Богоявленському замковому храмі.

В середині ХVІ ст. у соціально;політичномурозвитку України відбувалися складні і неоднозначніпроцеси. З одного боку – поглинання українськихземель Польщею, посилення наступу на православнуцеркву та українську культуру, денаціоналізація староїеліти і перехід православних магнатів та шляхти уворожий табір (йдеться про такі династії, якВишневецькі, Острозькі, Сангушки та ін.), а з іншого –починається формування козацтва, яке врешті;рештперетворилося на виразника і захисника інтересіввсього українського народу.

У другій половині XVI–XVII ст. функції українськоїдержавної еліти остаточно переходять до козацтва.Існують різні думки щодо часу і рушійних сил

Пам’ятник Володимиру Великомув Києві

Хрещення князя Володимира Великого. Мініатюра з Радзивілівського літопису

17

становлення козацтва та його старшини. Формуваннякозацтва було, безперечно, історично об’єктивнимпроцесом, який відбувався у нерозривному зв’язку ізсоціальними подіями та явищами як всерединіУкраїни, так і за її межами. Насамперед – з посиленнямфеодальної експлуатації селянства в Речі Посполитій,сваволею шляхти та орендарів, а також згосподарським освоєнням нових земель, посиленнямнеобхідності захисту від татарських та турецькихагресорів.

Перші відомості в джерелах про українськихкозаків відносяться ще до кінця XV ст. Подільськікозаки, наприклад, відомі з 80;х рр. Значний вплив напроцес становлення козацтва справляли два фактори:наявність кордону з Великим степом та влиття до лавкозаків негербованої дрібної шляхти та бояр;слуг,позбавлених лицарських прав. Невичерпнимджерелом поповнення козацтва були селяни і міщани.На початок ХVІІ ст. у таких містах, як Чигирин, Канів,Біла Церква, Переяслав козаки становили понад 70%мешканців. Вони були головною силою вгосподарському освоєнні півдня і сходу країни, їхзахисту від ворожих набігів.

Важливим результатом еволюції козацтва сталаЗапорозька Січ, заснована у XVI ст. Саме вона виконувалароль осередку організованості, територіальної,військової, економічної та політичної бази козацтва.

Виявляючи великі потенційні можливості ідинамізм, козацтво формувало демократичніпринципи своєї суспільно;політичної організації.Йдеться про заперечення феодальної залежності істанової нерівноправності; рівність у праві власностіна землю й сільськогосподарські угіддя; можливістьзайматися промислами і торгівлею; вільний вступ докозацьких лав будь;якої особи, незалежно від становоїчи етнічної приналежності; право участі в органахсамоврядування.

Українське козацтво виробило власний кодекс праві вольностей, неписані етичні правила і правовінорми, які визначали соціальний статус та моральні

позиції козаків у суспільстві. Козацькі правазабезпечували свободу від феодальних повинностей іподатків, можливість мати власну адміністрацію, суді володіти землею. Не забуваймо при цьому, що мовимопро одну з найсильніших військових потугсередньовічної Європи.

Все це створювало фантастичні можливості для«соціального ліфтування» та виникнення контреліти.Всього кілька вдалих походів могли перетворитидрібного, бідного, нікому невідомого та ще йправославного шляхтича в одного з найвпливовішихвійськових і водночас опозиційних політичних діячівРечі Посполитої.

Саме тому соціальне становище козацтва набуваєвисокого статусного значення і перетворюється наідеал широких селянських і міщанських мас.Прагнення здобути козацьких прав та вольностей стаєзагальноукраїнським явищем. Тому вже на початку ХVІІ ст. до козаків нестримним потоком йшли люди.

Запорозька Січ була не лише прихистком козацтва,а й прообразом майбутньої козацької держави, їїзародком. Січ мала свій військово;адміністративнийорган управління – кіш. Він формувався на основіправа козаків обирати і бути обраними на керівнівійськово;адміністративні посади. Центральне місце всистемі суспільних цінностей козаків мала колективнаволя (воля Товариства Низового, громади, усьогоВійська Запорозького). Необхідно підкреслити, що натеренах Європи це був перший класичний випадокперетворення контреліти, групи, яка не належала доверхівки тогочасного суспільства, в еліту принциповонової як у соціально;економічному, так в етнічномуплані держави.

Перші спроби запровадження Запорозькоїюрисдикції відносяться до 1595 р., коли гетьманповсталих козаків Г. Лобода викликав до себе вКорсунь на суд двох війтів подільських містечок занепослух. Трапилося це у розпал першої великоїкозацької війни в Речі Посполитій під проводом С. Наливайка. Особливістю її була спрямованість

Князь Ярослав захоплює престол. Мініатюра з Радзивілівського літопису

18

проти місцевих магнатів, тобто, на погляд Варшави,козаки – православні руські люди, воювали протитаких же православних руських людей – магнатів ташляхти.

Однак масштаб і характер вимог козацькоговиступу були настільки незвичними, що польсько;литовська правляча верхівка неабияк стривожилася.Прізвисько «наливайківці» на довгий час стає дляокупантів синонімом непокори українців.

Наливайко Северин (?–1597 р.) – керівникнародного повстання в Україні і Білорусі протишляхетського панування. Народився в м. Гусятин наПоділлі, в родині ремісника. Освіту одержав вОстрозькій школі, де пізніше викладав. Прийнявшидуховний сан, став придворним священиком князяКостянтина Острозького. На початку 90;х рр. XVI ст.вирушає на Запоріжжя, де бере участь у походах протитурків та татар. 1594 р. Наливайко разом з повсталимиселянами Брацлавщини розгромили на ПівденномуБузі шляхетське військо. 1595 р. повстання охопило нелише Брацлавщину, але й Білорусь та Галичину. ВійськаС. Наливайка завдали нищівної поразки ворогу підБілою Церквою. Після капітуляції повсталих на р. Солониці С. Наливайка та його найближчогосоратника М. Шаулу видали карателям. 11 квітня 1597 р. після жорстоких катувань С. Наливайкапублічно стратили у Варшаві.

Паралельно з процесом формування козацтвавідбувалася подальша консолідація української нації.Це надзвичайно складна, багатопланова і дискусійнатема. Адже йдеться не лише про події далекогоминулого, але й про їх значення для сучасності. Мизауважимо лише з цього приводу, що, на наш погляд,козацтво та його старшина стає елітою українськогонароду після того, як гетьман Петро Конашевич;Сагайдачний фактично перетворив козацтво узбройні сили України, поєднав меч нації з її духом –православною релігією, записавши все ВійськоЗапорозьке до складу Київського братства (1620 р.).

Конашевич;Сагайдачний Петро Кононович (?–1622 р.) – політичний діяч, гетьман реєстровогокозацтва. Народився на Самбірщині у шляхетській

родині. Навчався в Острозькій школі. Згодом пішов наЗапоріжжя. Керував вдалими походами на ОттоманськуПорту та на Кримське ханство. З його ім’ям пов’язанівзяття Варни (1605 р.) і Кафи (1616 р.). Учасник походупольських військ проти Московії. У політичнійдіяльності керувався прагматизмом, тверезимрозрахунком, схильністю до компромісів і водночас –твердістю і принциповістю. Меценат і палкийприхильник братського руху. Разом з усім ВійськомЗапорозьким записався до Київського братства. 1620 р.забезпечив відновлення православної ієрархії в Україніта Білорусі, надавши охорону патріарху Феофану. Підйого командуванням козацькі війська відіграливирішальну роль у Хотинській війні 1621 р.,врятувавши Річ Посполиту від поразки. Тоді ж бувтяжко поранений, що прискорило його смерть.Похований у Братському монастирі в Києві.

У першій чверті ХVІІ ст. патріотично налаштованашляхта, духівництво, міщанство висунули та розвинулиідеї безперервності руського, тобто українського буття.Згідно з ними київські князі мали своїминаступниками українських гетьманів, а всі вони булиелітою однієї країни – Русі;України. У 20;х роках ХVІІст. поняття «руський народ» охоплює мешканцівтериторій, які входили до складу Київської Русі, апізніше – Київського та Галицько;Волинськогокнязівств. Формулюється поняття «православна руськакров». Водночас мешканців північно;східної Русі(великоросів) ідентифікують як «московитів»,«православних», або «руських людей». У такійатмосфері утверджується ідеал суспільних прагнень –створення на землях споконвічного проживанняукраїнського народу вільного, без національно;релігійного гноблення суспільства.

Реалізація прагнень нової української елітивідбулася в результаті війни під проводом БогданаХмельницького.

Хмельницький Богдан (Зіновій) Михайлович(1595–1657) – гетьман України, засновник Українськоїкозацької держави. Походить з православної шляхти.Освіту здобув у Києві та Львові. Добре володів кількомамовами, знав історію, юриспруденцію, дипломатичну

Ярослав Мудрий Анна Ярославна Король Данило Галицький

19

та військову справи тощо. Брав участь у походах протиКримського ханства та в козацьких виступах протишляхти та урядів Речі Посполитої. У 1648 р. очоливповстання на Запорозькій Січі, яке переросло уВизвольну війну та Національну революцію.Сформулював ідею створення незалежної українськоїдержави в її етнічних межах. У своїх правових актах(універсалах) фактично зафіксував юридичніположення про нову державну еліту. Під тискомскладної внутрішньої та міжнародної ситуації Б. Хмельницький пішов на переговори про прийняттяпротекторату від Туреччини, Московії та інших держав.Найбільш вигідним протектором, на думку гетьмана, втой час був російський цар. До кінця свого життя Б. Хмельницький проводив незалежну внутрішнюполітику, зміцнював міжнародне становище України.Помер у Чигирині. Могила не збереглася.

Одночасно нова провідна верства українськогонароду, крім величезного позитиву, несла в собі йцілий ряд негативних явищ та елементів. Зокрема,інколи демократія перетворювалася в охлократію, аколективна воля підмінялася безладом та анархією. Зіншого боку, козацька верхівка була схильнапереймати приклади аристократії сусідніх країн, щопризводило до невдоволення «голоти» і не сприялозміцненню держави.

Відповідно до Зборівського (1649 р.) та Білоцер;ківського (1651 р.) договорів Війська Запорозького,яке уособлювало тоді українську державність, з РіччюПосполитою на території, визволеній козаками, їмпередавалися повноваження державної влади. Це є нещо інше, як юридичне визнання статусу новоїдержавної еліти. Її структура значною міроювизначалася полково–сотенною структурою органівдержавної влади в козацькій державі.

Вищий ешелон влади складали:– загальна (військова) рада всього Війська

Запорозького – представницький орган, який обираввищих посадових осіб держави та вирішувавнайважливіші питання державного і політичногожиття;

– старшинська рада, до якої входили представники

козацької верхівки і яка виконувала функції дорадчогооргану при гетьманові;

– генеральний уряд на чолі з гетьманом –виконавчий орган з деякими судовими повно;важеннями, до складу якого входили: генеральнийобозний, генеральний осавул, генеральний бун;чужний, генеральний писар, генеральний суддя та ін.

Аналогічну структуру мали полкова і сотеннаверхівки.

Період існування козацької держави визначаєтьсярізними авторами по;різному. Дехто обмежує йогороком смерті гетьмана Б. Хмельницького, дехтопропонує продовжити – аж до ліквідації Гетьманщинияк автономного утворення під протекторатом Росії.Друга точка зору здається нам більш переконливою.Саме тоді українська шляхта і козацька старшина булинобілітовані, тим самим – остаточно інкорпоровані вімперський суспільний організм, а отже втратили свійстатус національної еліти, а держава без елітиіснувати не може.

Одним із найважливіших документів, які визначалимісце і роль нової державної еліти українців, були такзвані «Березневі статті». Прийнято вважати, що вонибули створені 1654 року під час перебуванняукраїнського посольства в Москві. Українськідипломати передали цареві свій варіант договірнихумов, який складався з 23 пунктів і увійшов долітератури як «просітєльниє статті». У процесіпереговорів вони були переформульовані в 11 пунктіву вигляді «чолобитних».

Для нас важливими є наступні пункти цієї угоди:– право українців обирати собі старших із свого

кола і через них вносити податки до царської казни;– встановлені розміри платні козацькій старшині

від царського уряду;– пожалування козацькій старшині млинів «для

прогодування»;– розміри платні рядовим козакам;– затвердження маєтків Київського митрополита. Окремо визначалась загальна чисельність

реєстрового козацького війська – 60 тис., а також те,що українці самі визначають, хто козак, а хто мужик.

Заснування першої бібліотеки в Києві. Мініатюра з Радзивілівського літопису

20

Разом із затвердженням «Березневих статей» царвидав українським послам жалувані грамоти проприйняття України до складу Російської держави,підтвердження прав і вольностей її населення, посилкугетьману військової печатки; про збереження прав івольностей гетьмана Богдана Хмельницького і всьогоВійська Запорозького; про закріплення Чигиринськогостароства за «гетьманською булавою». У грамотах булопередбачено непорушність давніх прав, збереження вУкраїні власного судоустрою, право обирати гетьманаза давнім звичаєм, закріплення за козаками належнихїм маєтків тощо.

«Березневі статті» разом з грамотами розгля;даються як договір між Україною та Росією. Цідокументи на тривалий час визначили статусукраїнської державної еліти. Умови договору зМосквою перезатверджувалися царем при обраннікожного нового гетьмана. Це широко відомігетьманські статті – Переяславські (1659 р.), Батурин;ські (1663 р.), Московські (1665 р.) та ін. В їх основізалишалися «Березневі статті».

Проте вже на початку ХVІІІ ст. у становищіукраїнської еліти, її статусі назрівають істотні зміни.Вони були пов'язані з іменем російського царя Петра Іта його активної реформаторської діяльності. У Росіїутверджується імперська доктрина при визначенніполітичної лінії поведінки щодо України. В оточенніцаря обговорюються плани ліквідації автономіїУкраїни, традиційного полкового устрою гетьманськоїдержави, а отже – і зміни статусу еліти цієї держави.Додатковим фактором тиску на козацтво та йогостаршину стала російсько;шведська війна.

У цей час великих масштабів набуває використаннякозаків як робочої сили для будівництвафортифікаційних споруд. Воєнні дії призводили доспустошення України, підриву її виробничих сил,масової міграції населення.

Анонімний автор «Історії Русів» уклав в устагетьмана І. Мазепи наступну оцінку становища Українив ті часи: «Ми стоїмо тепер, братіє, між двомапроваллями, готовими нас пожерти, коли не виберемо

шляху для себе надійного, щоб їх обминути. Воюючіміж собою монархи, що зблизили театр війни дограниць наших, до того розлючені один на одного, щопідвладні їм народи терплять уже і ще перетерплятьбезодні лиха незмірно, а ми між ними є точка, або цільвсього нещастя. Обидва вони, через свавільство своє іпривласнення необмеженої влади, подоблятьсянайстрашнішим деспотам, яких вся Азія і Африканаврядче коли породжували. І тому подоланий з них іповалений зруйнує собою і державу свою, і оберне її внівець. Жереб держав тих визначила наперед долярішитися в нашій отчизні і на очах наших, і нам,бачивши загрозу тую, що зібралася над головаминашими, як не помислити й не подумати про себесамих?» (Вивід прав України. – Мюнхен, 1964. – С. 80–81).

За таких умов гетьман І. Мазепа був змушенийрятувати свою державу і тому пішов на розрив відносинз Москвою. Реакція Петра І на ці дії була швидкою тажорстокою. Вояки О. Меншикова зруйнували гетьман;ську резиденцію в Батурині, після чого вирізали майжевсе населення міста. Переслідування та екзекуційзазнали всі, хто підозрювався у зв’язках з гетьманом І. Мазепою. В Україні запанували терор і донощицтво.

Мазепа Іван Степанович (1640–1709). Народивсяпоблизу Білої Церкви в сім’ї православного шляхтича.Освіту здобув у Києві та Варшаві. Прослухав ряд курсів вуніверситетах Європи. Як королівський придворнийнеодноразово виконував важливі політичні дорученняЯна Казимира. У 1663 р. залишив королівську службу.Пізніше – обіймав посади в уряді гетьмана П. Доро;шенка як генеральний писар, був довіреною особоюгетьмана І. Самойловича. 1687 р. обраний гетьманомУкраїни. Постійно дбав про розвиток Українськоїдержави, економіки, науки, освіти та культури.Піклувався про зміцнення православної церкви.Предметом його особливої уваги було збереженнясоціального миру в державі. У зв'язку з обставинамиросійсько;шведської війни на початку XVIII ст.перейшов на бік Карла ХІІ. Після поразки шведів І. Мазепа емігрує за кордон, де невдовзі помер.

Дмитро Вишневецький (Байда) Северин Наливайко Петро Конашевич6Сагайдачний

21

Більшість істориків вважає, що гетьман похований вкафедральній церкві Св. Юрія в м. Галаці (Румунія).

Опинившись у вигнанні, соратники І. Мазепи післяйого смерті в жовтні 1709 р. продовжували боротьбу занезалежність. Під час обрання на посаду гетьмана П. Орлика було прийнято «Пакти й Конституцію законівта вольностей Війська Запорозького». Цей документ бувсвоєрідним договором між елітою держави – козаками,та її лідером – гетьманом щодо майбутнього держав;ного ладу України.

Орлик Пилип (1672–1742) – гетьман Правобереж;ної України (1710–1714), гетьман України в еміграції(1714–1742). Народився на Віленщині в шляхетськійродині чесько;литовсько;польського походження.Навчався у Вільні та Києві. Був писарем в канцеляріїкиївського митрополита, потім – на посадах військо;вого канцеляриста, керуючого справами Генеральноївійськової канцелярії. З 1707 р. – генеральний писар вуряді І. Мазепи. Підтримав його рішення про розривсоюзу з Москвою та укладання союзу із Швецією. Післясмерті І. Мазепи створив фактично коаліцію держав ускладі Кримського ханства, Швеції та України длявійни проти Росії. Намагався залучити до цієї спілки іТуреччину. 1714 року переїхав до Швеції. З 1720 р.живе в Австрії, потім – в Чехії. У 1722–1734 рр. жив уГреції та Молдавії. Був широко освіченою людиною,знав кілька мов, є автором багатьох поезій і книг, втому числі: «Алкід Російський« (1695 р.), «ГіппоменСармацьций« (1698 р.), «Щоденник подорожнього»(1720–1732) та ін. Помер П. Орлик у Ясах (Молдавія).Мудрий державний діяч, хоробрий воїн та вправнийдипломат, автор першої Української Конституції закін;чив своє життя в такій убогості, що молдавський гос;подар був змушений поховати його власним коштом.

Конституція Пилипа Орлика відрізнялася відтрадиційно гетьманських статей і була дещо подібноюдо європейської Конституції. Адже це був договір міжгетьманом і козацтвом, яке виступало від іменіукраїнського народу.

Конституція П. Орлика складалася із вступу і 16статей. У вступі (преамбулі) містилась інтерпретація

історії українського народу, яка мала пояснити, чомуУкраїна розриває зв’язки з московським царем іпереходить під протекторат шведського короля.Зокрема, там стверджувалось, що українські козакипоходять від хазарських племен.

Зміст ст. 1 зводився до закріплення панівногостановища православ’я в українській державі імайбутнє безпосереднє підпорядкування Київськоїмитрополії Константинопольському патріарху, а немосковській церкві, як це було починаючи з 1686 року.Ст.2 передбачала непорушність законів привілеїв ікордонів України під протекторатом шведськогокороля та заходи щодо повернення після війни всіхполонених українців. Ст.3 підтверджувала традиційнийсоюз України із Кримським ханством. Ст. 4–5стосувалися повернення козакам їхніх традиційнихтериторій у Подніпров’ї, привілеї на вилов риби тощо.Ст. 6 закріплювала принципи діяльності органівдержавної влади: гетьман мав вирішувати поточнісправи за порадою генеральної старшини, тричі на рікдля вирішення найважливіших питань мала збиратисяГенеральна рада у складі генеральної старшини,полковників, сотників та урядників, представників відполків, генеральних радників і послів від НизовогоВійська Запорозького. Ст. 7 передбачала створеннягенерального суду.

Ст. 8 встановлювала права генеральної старшиниособисто доповідати гетьманові про стан дорученихним справ. Ст.9 визначала компетенцію генеральних іполкових скарбників. Ст. 10 зобов’язувала гетьманадбати, щоб на простий люд не покладали надмірнихподатків та інших тягарів, вимагала забезпеченнявільного обрання на всі державні посади. Ст. 11проголошувала звільнення від податків і повинностейусіх козацьких сімейств та їхніх господарств. Ст. 12передбачала проведення після війни ревізії всіхпублічних і приватних володінь, перевірки правомір;ності накладання повинностей або звільнення від них.Ст. 13 підтверджувала самоврядні права та привілеїКиєва та інших міст. Ст. 14 обіцяла полегшити умайбутньому найбільш тяжку у той час «підводну

Іван Сірко Роксолана Богдан Хмельницький

22

(транспортну) повинність». Ст. 15 скасовувалаокремий загальний податок на утримання гетьман;ської гвардії – компанійців і сердюків.

Ст. 16 визначала порядок стягнення ринковогоподатку.

Таким чином, Конституція П. Орлика містилабагато цікавих і прогресивних для свого часу ідей,була на рівні кращих досягнень тодішніхфілософської, правової та політичної думок. Протереальної сили на території України Конституція так іне набула. Вона так і залишилася оригінальноюпам’яткою мазепинською руху.

Перемога під Полтавою дозволила росіянамвідкрито проводити свою ворожу щодо українцівполітику. 1709 р. була знищена Запорозька Січ. ВУкраїні запроваджувався інститут царських резидентів.Вони ігнорували інтереси української еліти,здійснювали за нею прямий політичний нагляд, іфактично взяли під контроль усі сфери життяГетьманщини. На територію української держави буливведені і залишились на постійній основі російськівійська, які неприязно ставилися до українськогонаселення, грабували та принижували українців.Активно проводилася кадрова політика, в результатіякої всі вищі посади в Україні мали перейти до росіян.1722 р. для управління Україною утворюєтьсяспеціальна владна структура – Малоросійська колегія.До її складу входили виключно росіяни, які в своїйдіяльності керувалися лише законами Російськоїімперії. Колегія була вищим органом управлінняукраїнської держави. Традиційні інститути влади, якііснували до цього в Україні, стали дорадчими органамипри Колегії.

Імперським інтересам Росії була підпорядкованафінансова система України. Більша частинабюджетних коштів, що збиралися у Гетьманщині,відправлялись до Петербурга. Серйозного реформу;вання, головний сенс якого полягав у загально;імперській уніфікації, зазнала судова система. Убагатьох містах запроваджувалася комендантськаформа правління. Російські комендатури здійснювали

політичний нагляд за українцями, контроль закозацькою адміністрацією, охорону кордонів,виконували розвідувальні функції.

Після смерті Петра І в політиці Росії щодо Українита її еліти спостерігалися деякі хитання танепослідовність. Часом траплялися навіть певнівідступи від попередніх позицій. Так, була припиненадіяльність одіозної Малоросійської колегії, дозволенообрання гетьмана. Але загальна лінія на ліквідаціюукраїнської державності залишалася незмінною. Зкінця 30;х рр. XVIII ст. Петербург в українськомупитанні повертається до основних принципівукраїнофобської політики Петра І.

Поступово ліквідовуються митні та перепускніпункти на кордоні України з Росією. 1764 р. булоостаточно ліквідовано інститут гетьманства. 1775 рокубула зруйнована Січ. Останніми акордами ліквідаціїавтономії України стало скасування у 1781 роціполкового адміністративно;територіального устрою танаступне запровадження у 1782 році трьох намісництв.Ще раніше були ліквідовані козацькі полки наСлобожанщині. Так закінчилося існування Українськоїкозацької держави.

У самому українському суспільстві паралельно зліквідацією держави відбувалися соціальні процеси, якімали далекосяжні наслідки. Все більших масштабівнабували намагання козацької старшини таукраїнської шляхти захопити та закріпити у своювласність землі, промислові підприємства, а потім іселян. Поступово відійшли у минуле самостійницькі таавтономістські настрої. Для представників козацькоїверхівки найбільшим бажанням стало одержанняросійського дворянства. Після здійснення нобілітаціїукраїнської еліти та реформування політичнихінститутів у 60–80;х рр. XVIII ст. розглядати представ;ників нової генерації української верхівки якукраїнської державності вже неможливо.

Україна в черговий раз залишилась без еліти, алевона буде сформована в надрах українського народу вперіод повного бездержавного існування у складі двохімперій – Російської, якою правила династія Рома;

«Запорожці пишуть листа турецькому султану». Картина Іллі Репіна (1878–1891).

23

нових, та Австрійської, на чолі якої стояли представ;ники династії Габсбургів.

Слід пам’ятати, що українську державну елітупольсько;литовського та козацького періодівпредставляли не лише державні та військові діячі, атакож вчені, священики, художники, композитори та ін. Відомі всьому світу імена ректора Болонськогоуніверситету Юрія Дрогобича, який викладавастрономію молодому М. Коперніку, філософів талітераторів С. Оріховського, П. Русина, композитораБерезовського, композитора Д. Бортнянського,художника Л. Боровиковського та ін. Українські юнакинавчалися в університетах Парижа, Праги, Кракова,Падуї, Гельдейберга, Лейдена майже з часу їхзаснування. Серед козацької верхівки нормальнимбуло знання кількох мов. Зрештою, не будемо строгосудити козацьку еліту за помилки та прорахунки. Аджесаме вона забезпечила функціонування українськоїдержави упродовж понад ста років та значною міроюзуміла передати державницьку традицію наступнимпоколінням українського народу.

Переходячи до питання існування та діяльностіпредставників української еліти у періоди бездержав;ності, ми не можемо обминути двох дражливих тем.

Перша – стосується тих етнічних українців, якіінтегрувалися і часом досягли чималих висот вдержавному апараті, культурному житті неукраїнських(імперських) державних утворень. Ми глибокопереконані, що тут слід диференційовано підходити вкожному конкретному випадку. Жодного сумніву невикликає, наприклад, належність до українства такоговідомого діяча, як І. Безбородько, таємного, алезаконного чоловіка російської імператриці Єлизавети ІО. Розумовського, відомого російського полководця І. Паскевича, отамана Чорноморського козацькоговійська Я. Кухаренка, письменника М. Гоголя,скульптора І. Мартоса, композитора М. Березовськогота багатьох інших.

Слід визнати, що етнічні українці в Російськійімперії відігравали значно більшу роль, ніж у Австро;Угорщині. Більше того, інколи вони були на передових

позиціях боротьби за утвердження Російської імперії.Може здатися дивним, але одним з найактивнішихбудівничих імперії дехто вважає гетьмана України І. Мазепу. На думку санкт;петербурзької дослідниці Т. Таїрової;Яковлєвої, І. Мазепа упродовж перших 18років свого правління відігравав одну з найвидатнішихролей у розробці та здійсненні політики Петра І. Яквважає дослідниця, це була цілком щира і вигіднаспівпраця. Це і військове співробітництво на півдніРосії, і Азовські походи 1695–1696 рр., і багато чогоіншого. Гетьман знав всі таємниці російськоїдипломатії, мав власну розвідку, матеріали якоїпередавав цареві та його оточенню. Переговори ззарубіжними державами (Туреччина, придунайськікнязівства) також доручалися саме І. Мазепі.

Але чи не найвидатніший внесок зробили українці установлення та розвиток духовного життя тодішньоїРосії.

Йдеться, насамперед, про проведення церковноїреформи. Її учасники і провідники – це вихованціКиєво;Могилянської академії, такі як С. Полоцький, С. Яворський, Д. Ростовський (Туптало),Ф. Прокопович.

Петро І зовсім не випадково нагородив І. Мазепунайвищим орденом імперії – орденом Святого АндріяПервозванного. Це було беззаперечним визнаннямзаслуг гетьмана перед Росією та її імператором. Якщож говорити про наступну зміну політики гетьманащодо Росії, то, очевидно, вона була викликанаоб’єктивними загрозами для самого існуваннякозацької держави та її еліти. Загрози ці виходилисаме від Росії.

Пригоди гоголівського коваля Вакули з його«успішним перельотом» за маршрутом Диканька –Санкт;Петербург і назад звучать досить буденно, якщопорівнювати їх з реальними біографіями братівРозумовських.

Сини козака Розума із сотенного села ЛемешіКозелецького полку стали найвищими вельможамиРосійської імперії при імператриці Єлизаветі І ізначною мірою зберегли свій вплив в період правлінняКатерини ІІ.

Богдан Хмельницький з козаками

24

Подібних історій із козацько;старшинськимиродами, які стали опорою Російської імперії, можнанаводити багато.

Українців в Австро;Угорській імперії підтримувалипредставники правлячих кіл Австрії. Це в першу чергустосується часів Марії;Терезії (1717–1780 рр.) –австрійської ерцгерцогині, яка була співправителькоюАвстрійської імперії разом із сином Йосифом ІІ. Наукраїнських землях вона сприяла формуваннюмісцевої української еліти. Але робилося це переважноз прагматичною метою – піднести українців напротивагу полякам. Що стосується кар’єрних висот,ніхто з русинів навіть мріяти не міг про такізапаморочливі кар’єри, які робили українці в Росії.

Друга тема – роль українських елітних кіл у критичнімоменти історії. Поширеною є думка, що представникипанівних верств українців раз у раз зраджували свійнарод, переходили на бік ворогів. На нашепереконання, це зовсім не так. Дійсно, зрадників небракувало. Та в тім;то й річ, що колабораціоністамиставали ті, хто прагнув вижити за будь;яку ціну. А кращіпредставники нації гинули в боротьбі, аби сама націяжила. Відбувався своєрідний генетичний відбір, в ходіякого виживали, на жаль, гірші з кращих.

Загалом слід відзначити, що «зрадництво» – цеявище не є суто українським. Імперії уміли ставитиінородців на службу своїм інтересам. У нашомувипадку можна згадати, що панівна верхівкаОсманської імперії формувалась значною мірою зчисла поневолених слов’янських народів, зокремасербів. Британська імперія використовувала в своїхцілях потенціал шотландців та ірландців. Вірою іправдою служили інтересам, по суті, Російської, а заформою – Радянської імперії такі не схожі між собоюлюди, як росіянин В. Ленін, українець Г. Петровський,єврей Л.Троцький, грузин Й. Сталін та інші.

Необхідно підкреслити, що в умовах відсутностівласної державності українська еліта була соціальнонеповною. Тобто з ряду сфер життєдіяльностісуспільства українці були просто витіснені або вонибули поставлені під жорсткий контроль імперського

центру. Тому функції політичної еліти українців частовиконували поети, письменники, діячі культури,журналісти, літературні критики.

Національне відродження українського народу навсіх територіях, розділених між різними державами,розпочиналося з культурницького руху. Зокрема, вРосії його основними осередками стали Лівобережжята Слобожанщина, де ще була свіжа пам’ять прокозацьку автономію, зовсім недавно ліквідовануКатериною ІІ.

Розвиток державного апарату імперії вимагав дедалібільшої кількості освічених людей для формуваннякорпусу державних службовців, військових і т. п. Томудержава змушена була засновувати університети, ліцеї,гімназії. У них мали право навчатися не лише особишляхетного походження, а й люди різного чину(різночинці). Так зростав і зміцнювався своєрідний,притаманний лише Росії соціальний прошарок –інтелігенція.

Чимало видатних людей свого часу як українців, такі росіян, поляків розуміли необхідність відродження тарозвитку української мови та культури. Заглиблюючисьу минуле України й знаходячи в ньому героїку та велич,вони прагнули донести до сучасників традиції і звичаїнаших гідних шани предків.

За ініціативою національної інтелігенції припідтримці заможних людей зусиллями В. Каразинабуло засновано Харківський університет (1805 р). Цебув перший світський вищий навчальний заклад наукраїнських землях у складі Російської імперії. Наділянці у 150 десятин, виділеній міською владою,розташувалися аудиторії, бібліотека, друкарня,науково;дослідні лабораторії. За перші півстоліттясвого існування університет дав освіту 2800 особам,чимало з яких зробили вагомий внесок в українськевідродження.

1816 р. університет почав видавати журнал«Украинский вестник». У ньому публікувалися статті зісторії, географії та етнографії. Деякі праці виходилиукраїнською мовою, зокрема вірші і літературознавчіпраці ректора університету П. Гулака;Артемовського.

Іван Теодорович Богун Юрій Хмельницький Іван Виговський

25

Журнал популяризував твори І. Котляревського та Г. Сковороди.

В університеті 1826 р. почав діяти таємний гурток,члени якого поширювали серед студентів нелегальнулітературу, зокрема сатиричний вірш К. Рилєєва «Квременщику», вірші В. Раєвського із закликамизбройного повалення царського деспотизму, твори О. Пушкіна, свої власні памфлети. Цей гурток існувавбільше року, поки не потрапив у поле зору жандармів ібув ліквідований.

У Ніжинській гімназії вищих наук, заснованій накошти князя І. Безбородька, склалася «таємнабібліотека вільного читання». Добір книг і обмін нимиорганізував гімназист, згодом видатний письменникМ. Гоголь. Хоч керівництво цього престижногонавчального закладу, який готував дітей дворянства додержавної служби, спробувало зам’яти цей прикрийвипадок, після втручання жандармів відбулося слідствоу «справі про вільнодумство». Група професорівзазнала репресій.

Вихід 1834 р. у Харкові книги Г. Квітки;Основ’яненка «Малороссийские повести» знаменувавпочаток нової української прози. Під його впливомпочав писати свої твори українською мовоювипускник Харківського університету М. Костомаров.

1834 р. було створено Київський університет.Заснований на базі польського ліцею, він, за задумомцарського уряду, мав сприяти русифікації шляхетськоїмолоді. Проте частина професорсько;викладацькогоскладу намагалася перетворити університет наосередок освіти, своєрідний опорний пунктукраїнського народу. Багато зусиль в цьому напрямізробив видатний вчений, перший ректор університетуМ. Максимович. Тричі виходив у світ йогофундаментальний збірник «Малоросийские народныепесни». Ще одну збірку українських народних пісень,записаних як у Східній, так і в Західній Україні,упорядкував і видав у 1836 році П. Лукашевич.

Відродження української нації в ХІХ ст.,становлення державницької еліти пов’язують з трьомаосновними, «стовповими» постатями.

Справжнім батьком сучасної української нації,символом народу, його душею став Тарас Шевченко.Величезні етнографічні (етнічні!!!) маси, які нерідкомали ситуативну національну самосвідомість, а то йузагалі не мали такої, захоплені талантом і силоюпророчого слова Великого Кобзаря, поступово ізмалоросів, русинів, лемків, бойків, поліщуків,литвинів, гуцулів, козаків, «тутешніх», «народуправославного« перетворювалися на гордих своїмпоходженням, вірою, мовою, історією і культурою,своєю землею – українців. Безперечно, Т. Шевченко єнайяскравішим представником української еліти. Вінвідповідає найприскіпливішим вимогам до представ;ників обраних, провідних верств нації. Головне, що Т. Шевченко служив своєму народу не за привілеї чигрубі гроші – а за велінням серця. Це і є однією зголовних ознак еліти.

Другою опорою українського патріотизмувважається Пантелеймон Куліш – автор першогоукраїнського історичного роману («Чорна рада»),творець української граматики («кулешівка»), якою миз невеликими змінами користуємося й досі, відомийгромадський діяч, історик, етнограф, фольклорист,перекладач. Він походив з селянсько;козацькоїродини. Після закінчення Новгород;Сіверської гімназіїнавчався на історико;філологічному факультетіКиївського університету. З 1841 р. вчителював у Луцьку,Рівному, Петербурзі, Києві. За участь у Кирило;Мефодіївському товаристві був заарештований івідбував 4 роки заслання у місті Тула. Потім жив уПетербурзі, де заснував власну друкарню, видавав іредагував журнал «Основа». Помер на хуторіМотронівка (Чернігівщина) у своїй власній садибі. Навідміну від Т. Шевченка, який представляв унаціонально;визвольному русі кріпосне селянство,міський плебс та козацьку голоту, П. Куліш, умовнокажучи, виражав інтереси більш заможних верствсуспільства «козаків;кармазинників».

Нарешті, третьою постаттю, на якій тримавсяукраїнський патріотизм ХІХ ст., був Микола Косто;маров (1817–1885). Він був передусім відомий як

Петро Дорофійович Дорошенко Павло Тетеря Іван Степанович Мазепа

26

історик, хоч за практикою тих часів займавсягромадсько;політичною діяльністю, публіцистикою,археографією, фольклористикою, етнографією.Народився в с. Юрасівці Острогозького повіту (ниніОльховацький район Воронезької обл., РФ) у сім’їнащадка козаків;переселенців і українки;кріпачки.Закінчив воронезьку гімназію та Харківськийуніверситет. Отримав ступінь магістра історичнихнаук, пізніше вчителював. Був одним із засновників таідейним провідником Кирило–Мефодіївськоготовариства. Саме його перу належить найголовнішийпрограмовий документ – «Книга буття українськогонароду». Заарештований у справі братства, ув’язненийу Петропавловській фортеці, засланий до Саратова.Після відбуття терміну заслання працював профе;сором Петербурзького університету, до кінця життязаймався науковою працею. Був прихильникомнародно;державницької концепції та національногопринципу державотворення. Його ім’я пов’язують, якправило, з дворянською течією в українському націо;нально;визвольному русі.

На західноукраїнських землях, які перебували ускладі Австро;Угорщини, панівними були соціальніверстви польського походження (на Закарпатті –угорського). Більшість українців у своєму країзалишалися селянами, змушеними відробляти панщинуабо натуральний оброк. Вони страждали черезмалоземелля, але не могли подолати німецько;єврейської торговельно;промислової монополії в містах.Хоч матеріальне становище людей всередині етнічнихгруп західноукраїнського суспільства було різним, кожнаіз них жила на свій, лише їй притаманний лад.

Для українців найдоступнішим шляхом здобуттяосвіти залишалася церковна кар’єра. Тож упродовж чине всього ХІХ ст. основним провідником національно;культурного відродження в Західній Україні булодухівництво, що специфічно позначалося на цьомупроцесі.

На відміну від римо;католицького, тобто поль;ського, українське греко;католицьке духівництво фор;мувалося майже цілковито із селян. Особливо не

відрізняючись від селянства ні матеріальнимстановищем, ні своєю ментальністю, воно відображалонастрої широких мас і мало на них величезний вплив.

Щоб стати на чолі національно;культурноговідродження, українське духівництво мало позбутисясиндрому неповноцінності «батьківської» українськоїмови. Адже священики навчалися і звикликористуватися німецькою та польською мовами, щозабезпечувало для українця успішне сходження послужбовій драбині. Рідної мови цуралися, навітьспілкуючись у своєму колі.

Знайшлися, однак, ентузіасти просвітницької роботив українських селах. 1816 р. єпископ греко;католицькоїцеркви у Перемишлі М. Левицький та його помічник усправах школи І. Могильницький організувалитовариство галицьких греко;католицьких священиків зметою поширення освіти і культури. 1830 р. вийшладруком перша граматика української мови (латиною).Її автором був греко;католицький священик ізЗакарпаття М. Лучкай. Закарпатський священик О. Духнович написав і видав українською мовоюбуквар, підручники граматики та географії, посібник зпедагогіки для вчителів. З ініціативи І. Могиль;ницького у Східній Галичині розпочалося створеннямережі початкових україномовних шкіл.

У 1833–1834 рр. у Львові склалося демократичнепросвітницьке й літературне товариство, учасникамиякого були студенти університету та духовної семінарії.До їхнього середовища належали і засновники такерівники гуртка – М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький. Саме цих трьох діячів назвали«Руською Трійцею». «Трійчани» ходили в народ,записували пісні та перекази. Найвідоміший збірник«Руської Трійці» – «Русалка Дністровая», який вийшовдруком 1837 року в столиці Угорщини Пешті. Вінскладався з народних пісень і дум, казок, віршів тапубліцистики. У ньому, зокрема, розповідалося продавньоруську державу з центром у Києві, проголо;шувалась єдність українських земель, розділенихдержавними кордонами. З цього альманаху розпоча;лася нова українська література в Західній Україні.

Павло Леонтійович Полуботок Пилип Орлик Костянтин6Василь Острозький

27

Поза всяким сумнівом до загальнонаціональноїеліти належав І.Франко. Письменник, учений,громадський діяч, поет;новатор, блискучий ученийєвропейського рівня є гордістю української нації,зразком для наслідування і джерелом ще далеко не докінця засвоєної мудрості.

Таким чином, українська еліта ХІХ – поч. ХХ ст.була за походженням і духом суто демократичною, а зафахом – здебільше гуманітарною. Але тут доречнозгадати , що вона була ще й соціалістичною засвітоглядом. І тут нам не обійтись без згадки провідомого публіциста, історика, фольклориста,філософа, громадського діяча М. Драгоманова.

М. Драгоманов (1841–1895) походив з давньогодворянського козацького роду. Вчився у Київськомууніверситеті, де трохи пізніше став приват;доцентом.

Саме він приніс в український рух соціалістичніідеї, зробив їх там панівними, що зумовило вмайбутньому домінуючу політичну орієнтаціюукраїнської державної еліти доби Визвольних змагань1917–1921 рр.

Ми не ставили собі на меті проаналізувати наслідкидіяльності українських провідних верств у рокиреволюції. Зауважимо лише, що її результати, яквідомо, в цілому були негативні для долі українськоїдержавності.

Однак, не можна обійтися хоча б без загальноїзгадки про цей період. Його роль в подальшій історіїУкраїни важко переоцінити. Осмислення уроківВизвольних змагань дозволили українцям зробити рядвисновків, що лягли в основу подальшої діяльностіпрактично всіх українських національно;визвольнихсил. До них відносяться наступні:

без самостійної, незалежної ні від кого державиукраїнський народ ніколи не здобуде права іможливість на гідне існування, на повагу іншихнародів і на самоповагу;

українська нація тільки тоді доб’ється свободи,коли об’єднає зусилля широких народних мас ідержавницької національної еліти, яка формується вжев період бездержавного існування, всі теорії про

соціальну однорідність української нації, її«безбуржуазність» – не більше ніж міф;

Росія, принаймні її правлячі кола, за будь;якихчасів, при будь;яких режимах усіма можливимиспособами буде опиратися усамостійненню України;

у сучасному світі, добре це чи погано, насамостійне існування можуть претендувати тільки тінації, які мають сильну армію;

тільки згуртовані нації мають шанси здобутинезалежність, ті ж з них, в яких інтереси окремихсоціальних груп, класів, прошарків населення будутьдомінувати над інтересами нації в цілому, рано чипізно втратять державу;

остаточно були розвіяні автономістські ілюзії щодоможливості рівноправного, тривалого, мирногоспівіснування великоросів і українців в межах однієї(об’єднаної федеративної) держави, оскільки росіянита їхня культура завжди виходять із принципу своєївищості над українцями;

були спростовані сподівання на можливістьвирішення тогочасних проблем через реалізаціюсоціалістичної доктрини, а більшовизм, який буводночасно різновидом соціалізму і російськогонаціоналізму, викрив себе як кривавий диктаторськийрежим;

європейські та інші держави в разі найменшоїпотреби відстоювати власні, егоїстичні інтересикористуються відомим принципом: «друзів не можнакупити, але їх можна вигідно продати», тобто вониторгували Україною в своїх власних цілях.

Коротко нагадаємо загальний перебіг подій(1917–1921 рр.), в яких яскраво виявилась рольукраїнської національної еліти, її загонів (політична,правова, військова, наукова, освітня та ін.).

Вихідною точкою процесу відродження українськоїдержавності у ХХ ст. вчені вважають створенняЦентральної Ради 17 березня 1917 р. на спільномузасіданні представників різних українськихорганізацій, товариств і груп. Одразу ж після свогозаснування Рада надіслала вітання голові російськогоуряду Г. Львову і міністру юстиції О. Керенському. У

Гальшка Іллівна Острозька Петро Симеонович Могила Кирило Розумовський

28

привітанні говорилося про сподівання на задоволенняправ українського народу у вільній Росії. 1 квітнявідбулася численна «українська маніфестація», яказасвідчила величезну популярність Центральної Ради.19–21 квітня відбувся національний з’їзд. Йогоделегати ухвалили резолюцію, в якій рішуче висловлю;валася вимога автономії України і федеративногоустрою самої російської республіки. З’їзд також обравблизько 150 депутатів Центральної Ради та її голову –М. Грушевського.

Грушевський Михайло Сергійович (1866–1934)–історик, літературознавець, публіцист, політичний,громадський і державний діяч. Голова УкраїнськоїЦентральної Ради. Народився у м. Холм в родиніслужбовця. По закінченню Київського університету в1890 р. проводив дослідницьку та педагогічну роботу уКиєві та Львові. Був одним з організаторів Українськоїнаціонально;демократичної партії в Галичині (1899 р.). Засновник товариства українських поступо;вців (1908 р.). 1914 р. заарештований російськимивластями та засланий до м. Симбірська. З 1919 р.– наеміграції (Відень, Прага, Женева, Берлін, Париж). 1923 р. обраний дійсним членом Всеукраїнськоїакадемії наук (ВУАН).

1924 р. повертається в Україну. Очолював кафедруісторії України, історичний відділ ВУАН. 1929 р.обраний академіком АН СРСР. 1931 р. заарештований ізвинувачений у керівництві «українським націо;нальним центром» та антирадянській діяльності. Зкінця 1930 р. по 1934 р. вимушено перебував у Москві.Помер 25 листопада 1934 р. у м. Кисловодську.Похований на Байковому кладовищі в Києві.

Після завершення організаційного етапу Центра;льна Рада зробила спробу врегулювати відносини зцентром. Однак Тимчасовий уряд поставив під сумнівїї право виступати від імені народу України. Непоступ;лива позиція російського уряду стала поштовхом доперетворення Центральної Ради з національно;полі;тичного в національно;державний орган. Так наро;дився Перший Універсал, який 23 червня було уро;чисто оголошено на українському військовому з’їзді.

У цей період Рада опиняється на роздоріжжі: абоуособити «єдність і неподільність» політичної влади, яктрохи пізніше зробили більшовики, або піти «іншимшляхом». Центральна Рада обрала саме цей іншийшлях. 28 червня було створено Генеральний Секрета;ріат, який фактично був органом виконавчої влади.Тобто було покладено початок розмежування влади назаконодавчу та виконавчу.

Рада всіляко підкреслювала вірність ідеї створення«вільної федерації вільних народів колишньоїРосійської імперії».

Винниченко Володимир Кирилович (1880–1951)–політичний, громадський і державний діяч,письменник. Народився на Херсонщині у селянськійродині. Закінчив гімназію. Навчався в Київськомууніверситеті. Був членом РУП, потім – УСДРП, з 1907 р.член її ЦК. Професійний революціонер. Один з вождівукраїнської революції. Головний редактор «Робітничоїгазети". Член та заступник Голови Центральної Ради,перший голова українського уряду – Генеральногосекретаріату, одночасно був генеральним секретаремвнутрішніх справ. Керував роботою Українськогонаціонального конгресу, двох військових, селянськогота робітничого з’їздів. В січні 1918 р. подав у відставкуз поста прем’єра. Засудив гетьманський переворот. Увересні 1918 р. був обраний головою Українськогонаціонального союзу. Відігравав одну з провіднихролей в організації повстання проти гетьмана. Післяперемоги повстання очолив Директорію. У лютому1919 р. усунутий з посади за «ліві» погляди, після чоговиїхав за кордон. З 20;х рр. жив у Франції,присвятивши решту життя літературній та публіцис;тичній діяльності.

Після більшовицького перевороту в Петрограді 7 листопада розпочався новий етап в історіїЦентральної Ради. 20 листопада М. Грушевськийоголосив Третій універсал Центральної Ради,сповістивши про народження УНР. Вчені вважають, щоцим актом в Україні було встановлено «демократичну,народоправну державу», яка характеризувалася«автономною, себто самостійною верховною владою,

Олексій Розумовський Григорій Савович Сковорода Іван Петрович Котляревський

29

нічим необмеженою щодо всіх без винятку справвнутрішнього державного ладу, законодавства, суду йуправління». Тільки у відношенні до інших держав УНРбула формально обмежена положеннями Третьогоуніверсалу щодо федеративного зв’язку з Росією. Про;те вже 22 січня 1918 Четвертий універсал проголосивУНР самостійною, ні від кого незалежною державою.

Таким чином упродовж дуже короткого проміжкучасу була встановлена незалежність України.

З різних причин Україна змушена була відступитивід демократичних норм державного правління у 1918році. У ніч з 29 на 30 квітня прибічники гетьмана П. Скоропадського зайняли всі державні інституції йнайважливіші об’єкти в Києві.

Скоропадський Павло Петрович (1873–1945) –гетьман України. Походить з старовинного україн;ського аристократичного роду. Закінчив Пажеськийкорпус у Петербурзі. З 1905 р.– на військовій службі.Учасник російсько;японської та Першої світової воєн,генерал;лейтенант. У 1917 р. командував 54 армій;ським корпусом, який після українізації одержав назвуПершого українського. Отаман вільного козацтва(жовтень 1918 р.) Після зречення влади у грудні 1918 р.П. Скоропадський переїжджає до Німеччини. Помер відпоранення, одержаного під час бомбардування.

Гетьман звернувся до українського народу зграмотою, в якій проголошувалася Українська держава.П. Скоропадський декларував ідею сильної владизаради політичних і соціальних реформ. Доуправління державою були покликані фахівціколишньої імперської адміністрації, представникиросійської еліти, багато з яких втекло в Україну відбільшовицької революції. Вони безумовно здій;снювали тиск на гетьмана і, зрештою, це призвело допроголошення ним федеративного зв’язку з майбут;ньою постбільшовицькою Росією.

Слід зазначити, що гетьман зробив чималий внесоку формування нової української еліти. Йдеться зокремапро заснування Української академії наук, Кам’янець;Подільського українського університету, рядуукраїнських гімназій тощо.

13 листопада 1918 року в приміщенні Міністерствашляхів відбулися таємні збори, на яких було ухваленорозроблений раніше план повстання проти гетьмана.Були також намічені соціальні й національні гасла, підякими мала проходити революція, а також обранаДиректорія. До її складу увійшли: В. Винниченко, С. Петлюра, Ф. Швець, А. Макаренко та П. Андрієвський.

Петлюра Симон Васильович (1879–1926)– держав;ний, політичний, військовий, громадський діяч,літератор, публіцист. Народився у м. Полтаві уміщанській родині. Освіту здобув у Полтавськійдуховній семінарії. Член РУП з 1900 р., а з 1905 р.– членУСДРП. Зазнав переслідувань від царського режиму. ДоПершої світової війни займався журналістикою. У квітні1917 р. обраний головою Української фронтової радивійськ західного фронту. На першому українськомувійськовому з’їзді обраний головою Українськогогенерального військового комітету. 28 червня 1917 р.призначений на посаду Генерального секретаря(міністра) військових справ. У грудні 1917 року на знакнезгоди з політикою В. Винниченка вийшов із складууряду. В січні 1918 р. створив слобідський Кішгайдамаків, який відіграв важливу роль у розгромібільшовицького заколоту в Києві. Під час Гетьманатуперебуває в опозиції. У жовтні 1918 р. очолює анти;гетьманське повстання, входить до складу Директорії істає керівником армії УНР. З 11 лютого 1919 р.– головаДиректорії. Одночасно перериває членство в УСДРП.Протягом 1919 р. керує збройним опором агресії з бокубільшовиків та денікінців. 1920 р. разом з польськимивійськами бере участь у поході на Київ. Після 1920 р.– веміграції (Польща, Угорщина, Австрія, Швейцарія,Франція). Керував діяльністю уряду УНР у вигнанні,редагував тижневик «Тризуб». 20 травня 1926 р. убитий уПарижі московським агентом Шварцбартом, який такимчином нібито помстився за єврейські погроми.

19 грудня війська Директорії вступили до Києва.Так почався третій період новітньої історії українськоїдержавності.

22 січня 1919 р. у Києві відкрився Конгреструдового народу. У ньому брали участь 593 делегати, в

Маркіян Семенович Шашкевич Семен Степанович Гулак6Артемовський

Микола Васильович Гоголь

30

тому числі 65 від ЗУНР. У ході роботи Конгресувисловлювалися різноманітні, часом полярніпропозиції – від передачі всієї влади робітничим іселянським радам і негайного проголошення Українисоціалістичною республікою до формування такзваного «Малого Конгресу» з повноваженнямиверховної влади чи стандартного європейськоговаріанту. Однак наближення фронту поклало крайдіяльності Конгресу. На останньому засіданні булоухвалено закон про форму влади на Україні, якимвизначалися підвалини державного устрою.

2 лютого 1919 р. Директорія та урядові установизмушені були залишити Київ і перебратися до Вінниці.Черговою резиденцією УНР стала Жмеринка. Пізнішеукраїнські війська змушені були відступити наПроскурів і Рівне. На початку травня вониевакуювалися в Радзивилів.

Останніми епізодами Визвольних змагань були боїУкраїнської армії на Правобережжі проти переважа;ючих сил червоних. Вичерпавши всі ресурси оборони,Армія відступила за кордон. І хоча 1921 року українськівійська здійснювали партизанські рейди з територіїПольщі і тривав антибільшовицький повстанськийселянський рух, основні бої були позаду.

Таким чином, підсумовуючи, можна сказати, щоупродовж 1917–1920 рр. в Подніпровській Українііснувала незалежна життєздатна держава, керованавласною елітою, яка впала головним чином підударами ззовні.

Та ж сама доля спіткала й ЗахідноукраїнськуНародну Республіку.

Нагадаємо, що в ніч на 1 листопада 1918 рокуукраїнські військові частини взяли під свій контрольусі стратегічно важливі об’єкти Львова. В цей же деньУкраїнська Національна Рада видала два звернення:«До населення міста Львова« і «Український народ». Уних повідомлялося, що волею Українського народу наукраїнських землях Австро;Угорської монархії утво;рилася Українська держава, що вищу владу в ній доскликання парламенту здійснює Українська Націона;льна Рада, що старі органи влади й управління

ліквідовуються, а владу на місцях до утворенняпостійної системи органів влади й управління повиннівзяти у свої руки у містах, селах (громадах) і повітахукраїнські організації. Всі військовослужбовці, всенаселення української національності, все цивільненаселення закликалося стати на захист своєї держави .

Уже в перших правових актах ЗУНР зазначалося, щовсім громадянам, незалежно від національності івіросповідання, гарантувалася рівність. Усім національ;ним меншинам пропонувалося обрати своїх представ;ників до складу Української Національної Ради.

До прийняття своїх законів та інших нормативнихактів на території ЗУНР з метою недопущення хаосу ібеззаконня повинно було діяти імперське законо;давство, якщо воно не суперечило принципам і засадамукраїнської державності. Упродовж всього існуванняЗУНР проти неї вела війну Польща, а трохи згодом –Румунія. У січні 1919 р. Закарпаття захопила Чехосло;ваччина.

Отже, фактично ЗУНР охоплювала територію тількиГаличини з населенням 4 млн. осіб.

9 листопада 1918 року Українська Національна Радасформувала уряд – Державний секретаріат. До йогоскладу увійшли представники західноукраїнськоїдержавницької еліти: К. Левицький, Л. Цегельський, В. Панейко, Д. Витовський, С. Голубович, Я. Литвино;вич, С. Баран, І. Мирон, О. Писецький, А. Чернецький, І. Куровець, О. Барвінський, І. Макух, С. Федак.

З січня 1919 р. Українська Національна Радаприйняла постанову про об’єднання ЗУНР із УНР.

У середині липня 1919 р. військо ЗУНР, урядовіустанови та численні біженці під натиском польськоїармії перейшли на територію УНР. Незабаром властіЗУНР залишили Україну, перебравшись до Відня.

Отже після 8 місяців самовідданої боротьби протизовнішніх ворогів ЗУНР припинила своє існування.

Наступний період розвитку української елітинеможливо розглядати без огляду постаті Д. Донцова.

Д. Донцов – публіцист, літературний критик таідеолог українського націоналізму, народився в 1883 р.у Мелітополі, з 12 років – сирота. 1902 року вступив на

Тарас Григорович Шевченко Микола Іванович Костомаров Пантелеймон ОлександровичКуліш

31

юридичний факультет Санкт;Петербурзького універ;ситету. З утворенням Української соціал;демо;кратичної робітничої партії (УСДРП) став її членом.Брав активну участь у революційних подіях 1905 р. встолиці імперії. Був заарештований, потім звільненийза амністією. З початку 1906 року працював уКиївському комітеті УСДРП. Після нового арешту влітку1907 року – знову у в’язниці. Звільнений під грошовузаставу, він втікає до Львова, а 1909 року переїжджає доВідня, де продовжує навчання. З того часу починаєтьсяйого активна публіцистична діяльність у соціал;демократичних виданнях Росії та Австро;Угорщини.

Виходячи з того, що Росія ніколи не погодиться наукраїнську самостійність, Д. Донцов пропонував пов’я;зати майбутнє України з Центральними державами і вразі перемоги останніх над Росією та її союзникамиутворити в рамках імперії Габсбургів Українськийкоронний край на засадах широкої автономії.

Коли вибухнула Перша світова війна, вінорганізував Союз визволення України і став йогопершим головою. Однак досить швидко посварився ізсвоїми соратниками і вийшов з СВУ. З кінця 1914 рокупрацював у Берліні головою Української інформа;ційної служби. 1916 року переїжджає до Берна. А навесні 1917 р. захищає у Львові дисертацію наздобуття ступеня доктора юридичних наук.

У березні 1918 року Д. Донцов прибуває до Києва, девступає до Партії хліборобів–демократів і зближуєтьсяз генералом П. Скоропадським. Останній післяприходу до влади призначає Д. Донцова директоромУкраїнського телеграфного агентства. Після перемогиДиректорії над гетьманом Д. Донцов виїжджає до Відня.

1926 р. виходить головна книжка життя Д.Донцова«Націоналізм». Вона стала символом віри українськихнаціоналістів міжвоєнного періоду. 2 вересня 1939року поляки заарештували Д.Донцова і ув’язнили йогов концтаборі Береза Картузька.

Останні роки життя Д. Донцов провів у Канаді, де йпомер під Монреалем 1973 року.

У творчості Д. Донцова з точки зору теорії еліт насцікавить його бачення співвідношення маси і еліти або

народу та ініціативної меншості. З цього приводу вінписав: «Хто впроваджує в світ і здійснює якусь ідею?Провансальці, демократи і прочі народолюбцівідповідали – завше народ! Ми відповідаємо – ніколинарод! Народ є для всякої ідеї, чи в її статичному, чи вдинамічному стані – чинник пасивний, той, щоприймає. Чинником активним, тим, що несе ідею, тим,де ця ідея зроджується, є – активна, або ініціативнаменшість. Називають її різно: «класово свідомийпролетаріат» (в противність до переважаючої маси«несвідомого»), «національно свідома інтелігенція»,«аристократія», «правляча кліка», «тирани» (її політичнітвори: СССР, фашистська держава), але – суть цієїменшості та її роль в усіх громадських одиницях тасама. Це група, яка формує неясну для «неусвідо;мленої» маси ідею, робить її приступною цій масі і,нарешті, мобілізує «народ» для боротьби за цю ідею».

Погляди Д. Донцова були покладені в основудіяльності цілого покоління інтегральних націона;лістів, які були українською політичною елітою назахідноукраїнських землях. У V томі ЕнциклопедіїУкраїнознавства відомий автор І. Лисяк;Рудницький устатті, де йдеться про програмові засади інтегральногонаціоналізму, пише: «Основою політичного ладу вмайбутній українській державі мала бути влада одногоруху (монопартійність) та провідницький принцип(«вождізм»). У майбутній Україні відводилося місцетільки на одну політичну організацію (ОУН), що маластановити орден «луччих людей», а апарат владиповинен творити ієрархію провідників з вождем начолі, що сполучатиме функції лідера та головидержави. Найближчих родичів українського націона;лізму слід шукати не стільки у німецькому нацизмі чиіталійському фашизмі – продуктах індустріальних іурбанізованих громадянств, але скоріше серед партійцього типу в аграрних, економічно;відсталих народівСхідної Європи: хорватські усташі, румунська Залізнагвардія, словацькі глинківці…».

У ХХ століття Україна входила, маючи величезнийелітний потенціал. Українська нація мусила дативідповідь на питання, чи має вона право на існування

Михайло ОлександровичМаксимович

Михайло Петрович Драгоманов Іван Миколайович Терещенко

32

взагалі як спільнота? Наведемо лише короткий і далеконе повний перелік тих бід і нещасть, які випали надолю українського народу: Перша світова війна,більшовицький переворот у Росії з наступноюагресією московського режиму проти України,громадянська війна в Україні, Голодомор 1932–1933років, штучна зміна етнічної ситуації в Україні шляхомпереселення неукраїнців на її територію тависеленням українців за її межі, Друга світова війна,лінгвоцид. Погодьтеся, не кожний народ зберігся б,якби на його долю випали такі випробування. Те, щоукраїнці залишились на етнічній карті світу і здобулинарешті наприкінці 90;х рр. ХХ ст. cвою державнунезалежність, є свідченням колосальної внутрішньоїсили нації та ефективності діяльності еліт, в томучислі, хоч би як парадоксально це звучало, радянської.

Слід підкреслити, що будь;які окупанти своєтимчасове панування в Україні розпочинали зліквідації тих чи інших елітних груп українців.Нейтралізація верхніх шарів суспільства булаобов’язковою складовою утвердження влади чужинців.Ця влада, як добре відомо, неприйнятна для народу нетому, що вона є погана або неефективна сама по собі,а тому, що – чужа. Потреба у вільних місцях длязагарбників породжувала політику «обміну кадрами»,призначення на керівні посади неукраїнців,встановлення явних чи таємних етнічних квот длявступу у вищі навчальні заклади тощо. Але поприбажання окупантів знищити українську еліту, безвикористання частини українців, хоча б у ролісубеліти, вони не могли обійтися. Саме тому, зокрема,в радянській Україні було сформовано верхні верствинаселення, які згодом стали базою для нової елітинезалежної України. Цікаво, що видатний борець засамостійну Україну, відомий український письменник іполітичний діяч І. Багряний пророче передбачив, щонезалежну Україну збудують не кадри, виховані веміграції, а ті, що пройшли вишкіл у ленінськомукомсомолі та комуністичній партії. І хоч як гіркокомусь визнавати, але нинішня незалежна Україна є нелише результатом Визвольних змагань, але й

наслідком химерного переплетіння інтересів і задумівзагальноімперської та місцевої верхівок радянськоїдоби.

Існує думка, що правляча еліта в СРСР була не чиміншим, як правлячим класом нової, радянськоїбуржуазії. Носієм цього класу та виразником йогоінтересів була керівна, переважно малоосвічена імалокультурна (в широкому сенсі цих слів) верхівка.Неадекватно сприймаючи поточні процеси іперебуваючи в умовах абсолютного політичного ісоціально–економічного монопольного становища,так звана «номенклатура» могла дозволяти собі будь;які експерименти над суспільством.

На наш погляд, такий підхід є занадторадикалізованим. Незважаючи на тоталітарнийхарактер комуністичного режиму, він був обмежений усвоїй діяльності певними правилами гри – писанимиабо неписаними, зафіксованими в партійних рішенняхчи державних документах або існуючими як уснідомовленості між лідерами партії та держави. І требасказати, що вони здебільшого виконувалися.

Характеризуючи еліту радянської України, деякідослідники відзначають, що до неї входили як відвертіпристосуванці, переважна частина компартійних такомсомольських працівників, малокваліфікованіспеціалісти різних галузей знань, в тому числіагітатори та пропагандисти, так і високопрофесійніфахівці, національно самоідентифіковані особистості,серед яких – письменники, співаки, інші видатні діячінаціональної культури, спортсмени, наукова інтеліген;ція, зокрема технічна і академічна, журналісти,військові та ін.

До складу еліти радянської України можна, на нашпогляд, зарахувати таких осіб, як: М. Скрипник, М. Хвильовий, П. Тичина, М. Зеров, М. Рильський, М. Бажан, О. Гончар, І. Драч, М. Вінграновський, В. Стус,В. Симоненко, Б. Патон, М. Амосов, В. Лобановський та ін.

Скрипник Микола Олексійович (1872–1933)–відомий державний і партійний діяч. Народився вслободі Яснувата Катеринославської губернії в родині

Іван Якович Франко Леся Українка Михайло СергійовичГрушевський

33

залізничника. Освіту одержав в Ізюмській реальнійшколі. З 1900 р. навчається у Петербурзькомутехнологічному інституті. З 1901 р.– на професійнійреволюційній роботі. У грудні 1917 р. стає членомпершого більшовицького уряду України. Пізнішепрацює у надзвичайній комісії по боротьбі з«контрреволюцією« (ВЧК). 1920 року повертається доУкраїни, де працює секретарем Робітничо–Селянськоїінспекції, а згодом – народним комісаром (міністром)внутрішніх справ. У 1922–1927 рр. – народний комісарюстиції, а з 1927 р. – народний комісар освіти.Відігравав одну з головних ролей у проведенніполітики «українізації», що суперечило планамМоскви. За дорученням Сталіна у січні 1933 року вУкраїну прибув П. Постишев, який усі проблеми тапомилки приписав «ворожій» діяльності Скрипника іоголосив його вождем націоналістичного підпілля. М. Скрипник покінчив життя самогубством.

Микола Хвильовий (Фітільов Микола Григорович)–1893–1933 рр.– український письменник, публіцист,прихильник «націонал;комунізму». Народився в м. Тростянці Сумської області в родині вчителів. Бравучасть у Першій світовій війні, а також у громадянськійвійні – на боці більшовиків. Деякий час працювавчекістом. В 20;ті роки стає засновником і членомтаких літературних об’єднань, як: «Гарт» (1923 р.),ВАПЛІТЕ (1925 р.). Після початку масових репресійпроти творчої інтелігенції в Україні на знак протестуМ. Хвильовий покінчив життя самогубством.

Як засвідчили пізніші події, частина високопостав;лених діячів партії та уряду, які зробили кар’єру врамках існуючої тоді системи, все ж залишилисяукраїнцями, національно свідомими патріотами,орієнтованими на пріоритети свого народу,загальнолюдські цінності. До них беззастережноможна віднести першого Президента України Л. Кравчука.

Кравчук Леонід Макарович – перший Президентнезалежної України (1991–1994), видатний державнийта громадський діяч. Народився 10 січня 1934 р. в с. Великий Витин Рівненської області в селянській

родині. Освіту одержав у Київському університеті таАСН при ЦК КПРС. З 1958 р. працював викладачем уЧернівецькому фінансовому технікумі. З 1960 р.лектор у системі політичної освіти, завідувач відділому Чернівецькому обкомі партії, працівник апарату ЦККомпартії України. 1990 р. – обраний ГоловоюВерховної Ради Української РСР. 1грудня 1991 р.обраний Президентом України.

Загалом, в українській історіографії та політичнійпубліцистиці недооцінюється роль державної еліти«першої хвилі». Між тим, до її незаперечних заслугперед українським народом належать:

безкровний вихід України із складу імперії тапроведення референдуму 1 грудня 1991 р., на якомупереважна більшість громадян колишньої УкраїнськоїРСР висловилася за незалежність України. Причому цебуло не «дивом Господнім», не наслідком розгуб;леності людей після спроби державного перевороту вМоскві, не результатом «змови трьох» у БіловезькійПущі, а підсумком величезної, тривалої, копіткої,злагодженої агітаційно;пропагандистської та політич;ної роботи в період 1990–1991 рр.;

створення майже на порожньому місці повноцінноїдержави з усіма її атрибутами: міжнародновизнанимикордонами, армією, податковою системою, органамидержавного управління та місцевого самоврядуваннятощо;

збереження територіальної цілісності, єдностіУкраїни та нейтралізація сепаратистських рухів.

Сьогодні більше громадян покладає надію на появунових лідерів і нових партій. Свіжі сили, які, можливо,скористаються ситуацією, можуть мати довгостро;ковий успіх. А до цього Україна залишатиметься такою,якою вона є і якою, на думку її громадян, не повиннабути.

Чи справедливі такі закиди? На наш погляд, незовсім. Але проблема існування та функціонуванняповноцінної еліти є і вона залишається однією знайскладніших у сучасному суспільному житті України.

Дехто у своєму радикалізмі дійшов до твердження,що української еліти нібито не існує як такої.

Павло ПетровичСкоропадський

Володимир КириловичВинниченко

Симон Васильович Петлюра

34

Прихильники цієї точки зору аргументують своюпозицію тим, що еліта за означенням є частиноюсуспільства, яка готова перебрати на себе історичнувідповідальність за долю нації. Таких людей в Українінині обмаль. Сьогодні назріла необхідність у такомусоціальному прошаркові, з яким можна було б укластисвоєрідний «соціальний контракт».

На думку песимістів, переконання частини еліти,що суспільна еліта має опікуватися лише політичноючи економічною доцільністю поточних рішень, можеврешті;решт зіграти з нею злий жарт.

У наших славетних предків було безліч гарнихтрадицій. Деякі з них збереглися донині. Але булитрадиції, про які й згадувати не хочеться. Одна з нихсклалася наприкінці ХVІ – на початку ХVІІ ст. Полягалавона в тому, що повсталі селяни і козаки у разі поразкисамі видавали своїх ватажків на суд і покаранняурядовим військам. Таким чином, мабуть,встановлювалася відповідальність за якість підготовкиі керівництва повстанням. Від цієї поганої звички їхвідучив лише премудрий Богдан Хмельницький.

Між тим, як підкреслював відомий іспанськийфілософ і культуролог Ортега;і;Гассет, еліта – цечастина суспільства, яка готова взяти на себеісторичну відповідальність за долю суспільствазагалом і має вимірювати себе особливою мірою.

Окрім того, як зазначають деякі вчені, сьогодніеліта – це ті, хто оперує світоглядом, а також ті, хтооперує сенсом.

Українська еліта нині виступає як конкуруюча силау сфері світоглядів та сенсів як всередині суспільства,так і ззовні. Наша еліта частіше сприймаєтьсягромадянами як носій суспільної самосвідомості абопровідник громадського інтересу та його реалізації.

Фахівці намагаються дати відповідь на питання, якеі досі хвилює всіх нас: «Чи здатна українська елітавпливати на поточну ситуацію і перспективи розвиткунашого суспільства».

В Україні, на жаль, все ще тривають пошуки моделісуспільного розвитку. За часів свого перебування напосаді прем’єр;міністра України Л. Кучма вимагав у

народних депутатів, аби вони йому сказали, що вінмусить будувати. Але відповіді він не дочекався.

Дедалі частіше лунають голоси про гострунеобхідність невідкладного переформатування україн;ської державної (політичної) еліти, а то й усієїукраїнської державності.

Не можна сказати, що в Україні немає концепцій,стратегій чи довгострокових програм розвитку. Їхчимало розроблено як на державному, регіональному,місцевому, так і на партійному рівнях. Але їх спільноюрисою є слабка узгодженість і відсутність прагнення доцього. Для цих програм чи концептуальних документівнерідко характерні декларативність, недостатнійпрагматизм, низька результативність. Але попринедоліки документів, заслуговують на схваленняспроби визначити перспективи розвитку українськогосуспільства, можливість постановки цих проблем нагромадське обговорення.

Частина української еліти донедавна намагаласяреалізувати еклектичну, не пророблену до кінця ідеюприскореного переходу до ринкової дерегуляціїекономіки, до індикативного планування тадержуправління на макрорівні. Але край цим спробам,принаймні на деякий час, поклала світова економічнакриза, що розпочалася 2008 р. і яка змусила навітьпровідні держави світу втрутитися в економіку своїхкраїн у небачених раніше масштабах.

Більш або менш тривалі перспективи пов’язуються зпроникненням в Україну зарубіжного капіталу. У цій жеплощині частково лежать інтереси аграріїв іпредставників експортно;сировинних галузей, зацікав;лених (принаймні на найближчу перспективу) взбереженні патерналізму держави.

Інша точка зору зводиться до того, що українськанаціональна, в тому числі державна еліта об’єктивно незавжди співпадає з верхівкою держави, а включає в себелюдей, які роблять свою справу дуже добре і на діліопікуються долею країни та суспільства в цілому.Прихильники такого підходу виходять з того, що нація –це політична версія існування тієї чи іншої народності.Народність, яка виходить з певного історичного виміру

Зустріч Симона Петлюри на залізничному вокзалі. Кам’янець6Подільський, 1920 р.

35

в державотворчу царину, стає нацією. Отже той, хтопрацює над націотворенням, розбудовою держави, і єнаціональною, державною елітою.

До такої еліти слід віднести насамперед тих, хтозаплатив за право українців стати повноцінноюнацією роками ув’язнення, а то й самим життям. Середцих героїв перше місце належить В. Чорноволу.

Чорновіл В’ячеслав Максимович (1937–1999)–видатний державний і громадський діяч, один ізчільних засновників національно;визвольного руху«шістдесятників», в’язень радянських концтаборів,один із творців Народного руху України. Народився вселі Єрки Черкаської області. Здобував освіту вКиївському університеті. З 1960 р.– працював наЛьвівській телестудії. 1963 р.– переїжджає до Києва, девключився в рух «шістдесятників». Разом із І.Світличним, І. Дзюбою та іншими представникамиінтелігенції він став на захист прав нації, прав людини.За участь у правозахисному русі піддавався численнимрепресіям з боку влади. За відмову дати свідчення протитоваришів по боротьбі одержав три місяці ув’язнення. В.Чорновіл у цей період веде активну літературну тапубліцистичну роботу. Зокрема, були опублікованідокументальні дослідження «Правосуддя чи рецидивитерору?», збірник «Лихо з розуму». 1967 р. засудженийна три роки таборів суворого режиму. 1970 р.–розпочинає випуск підпільного журналу «Українськийвісник», в якому оприлюднювалася хроніка національ;ного опору. 1972 р.– новий арешт і вирок: 6 роківтаборів і 3 роки заслання. 1978 р. був переведений доЯкутії на положення засланця. 1980 р.– засфальшованим звинуваченням знову заарештований ізасуджений на 5 років позбавлення волі. Звільнили йогочерез 3 роки, але без права в’їзду в Україну. 1985 р. – В.Чорновіл повертається на батьківщину і поновлюєактивну політичну діяльність. 1987 р. став ініціаторомстворення Української Гельсінської спілки. З часустворення Руху (1989 р.) В. Чорновіл був йогонезмінним керівником. Очолював народно;демокра;тичне крило Верховної Ради України І скликання.Редагував незалежну газету «Час». 25 березня 1999 р.

В. Чорновіл за нез’ясованих обставин загинув вавтокатастрофі під м. Борисполем біля Києва.

Вважаємо, що наше покоління, в тому числі йнинішня еліта, є поколінням переможців. Адженаприкінці ХХ– на поч. ХХІ ст. був реалізованийнайбільш вдалий проект, який утілили в життяукраїнці за останні 350 років. Саме ми, на чолі знинішньою українською елітою, здобули незалежність,створили державу, працюємо над налагодженнямринкової економіки, яка б відповідала вимогам ХХІ ст.Іншими словами, українська нація та її еліта нині малиб перебувати на піднесенні.

Але наш оптимізм сягає далі. Навіть якщо нинішняспроба здобути і утвердити незалежність закінчитьсячерговою поразкою, українці знову і знову будутьнамагатися реалізувати своє невід’ємне право насамостійне державне буття.

Впевненість у цьому нам надає те, що відбувалося вперіод національно–демократичної революції1990–1991 рр., а пізніше – на «помаранчевомуМайдані» 2004 р. Це були критичні моменти в історіїУкраїни і від того, як поведе себе національна еліта,залежало майбутнє нації. Ні в кого немає сумніву, щоеліта тоді виявилась на рівні, необхідному, щоб датигідну відповідь викликам історії.

Ми бачимо, що нині позитивні моменти все жпереважають у діяльності елітних кіл України, і віримов те, що вони стануть визначальними в майбутньому.

Відразу необхідно підкреслити, що в періодикризового розвитку значення місцевих та регіональ;них еліт зростає просто неймовірно. Хоча в цьомунічого дивного немає. Адже кризи послаблюютьможливості центрального уряду, посилюють горизон;тальні зв’язки та надають місцевим політикам гарнунагоду реалізувати свої прагнення. . .

Проблеми формування, становлення і розвиткумісцевих еліт в сучасній Україні досліджуютьбуквально лічені люди.

Проте слід підкреслити, що книги того часу маютьне лише суто пізнавальне значення. Особи, біографіїяких подані там, часто;густо ставали засновниками

Мітинг на Софійському майдані у Києві з нагоди проголошення Акта злуки ЗУНР і УНР. Київ, 22 січня 1919 р.

36

нових елітних груп або навіть були батькамизагальнонаціональних утворень.

Україна поставила перед собою досить амбітнумету, а саме: стати в майбутньому країною само;врядних громад. Аби її досягти, необхідно добрепопрацювати над реформою місцевого самовряду;вання.

Умовою її успіху є об’єктивний неупередженийрозгляд проблем місцевого самоврядування, здатністьмуніципальної та регіональної еліт до самооцінкивласного стану та до аналізу позицій держави щодорозвитку міст, селищ, сіл та регіонів, які мають знайтисвої відображення у щорічному, виконаному в єдиномуформаті, документі національного масштабу.

Муніципальний рух України за роки свогоіснування випродукував вже декілька життєздатнихорганізаційних форм колективної роботи зосмислення перспектив власного розвитку. Основ;ними з них на сьогодні є: щорічні Всеукраїнськімуніципальні слухання та щорічні Українські муніци;пальні форуми, формат яких народився з щорічнихзібрань членів Асоціації міст України та громад.

На цих зібраннях муніципальної еліти всіх регіонівУкраїни зазвичай розглядається за «тематичнимпринципом» ситуація з розвитком територій таобговорюються найгостріші питання року.

Такий «тематичний» підхід, попри всі перевагиколективної праці над пошуком ефективних стратегійподальшого руху у фокусі ключової теми, має одинсуттєвий недолік. По документах Слухань та Форумівскладно відслідкувати стан та динаміку змін якдержавної, так і місцевої політики, зміни у поглядах намайбутнє представників цих міст та регіонів. Наведенеунеможливлює здійснення узагальненої системноїоцінки ситуації, адекватності реагування на неї з бокумісцевих еліт. Тому об’єктивно існує потреба в новійформі комплексної фіксації стану, проведення аналізута прогнозування муніципального та регіональногорозвитку.

Перша спроба формування такого національногодокумента нового формату, своєрідного орієнтира для

місцевої еліти була зроблена Фондом сприяннямісцевому самоврядуванню України у 2006 р.

Це був перший рік нової п’ятирічної каденціїмісцевих органів влади, тому поява Національноїдоповіді саме тоді мала дати найбільші наслідки длясуспільства та справити істотний вплив на подальшиймісцевий розвиток.

Можна поставити питання: які функції для різнихгруп місцевої еліти повинен був виконати майбутніймасив Національних доповідей? Відповіді можуть бутитакими:

функція щорічного віддзеркалювання діяльності(або бездіяльності) представників центральнихорганів влади у сфері муніципального та регіональногорозвитку, оцінки ефективності політики цих органів збоку еліти міст та регіонів;

функція «соціального замовлення» на ефективнудержавну політику з боку міст та регіонів;

функція «системи координат», яку отримає власнесама муніципальна та регіональна еліти дляоб’єктивної оцінки ефективності своєї політики;

функція «золотого джерела», яким за декілька роківстане текстовий масив Національних доповідей дляаналітиків, які отримають унікальний структурованийматеріал, що даватиме змогу робити системніузагальнення;

функція історичної пам’яті інституту муніци;пального і регіонального розвитку України (неоці;ненна з точки зору впливу на ситуацію). Якби мисьогодні мали документи, що відображають всю драмустановлення місцевого самоврядування та регіональ;ного розвитку в Україні, то у нас був би шанс уникнутибагатьох помилок та їх повторення, а також чіткеуявлення про авторів цих помилок;

особливо важливими є такі документи для нових,рекрутованих виборами муніципальної та регіональноїеліт (за експертними оцінками у 2006 р. змінилосяблизько 60% голів місцевого самоврядування та 80%депутатського корпусу місцевого самоврядування), якімали б спертися у своїх діях на минулий досвід тапозиціонувати себе у виборі нових шляхів розвитку;

Євген Петрушевич Микола Хвильовий Іван Олексійович Світличний

37

функція «джерела ідей« для навчальних курсів тадослідницьких тем вузів, які готують фахівців у сферідержавного управління та місцевого самоврядування;

функція громадського контролю, яка дає унікальнуможливість кожному громадянину України (завдякивідкритому доступу до текстів Національної доповіді)оцінити ефективність витрати сплачених податків тазробити на майбутніх виборах усвідомлений вибір, закого голосувати.

Як відомо, існують різні оцінки, погляди та підходидо проблем розвитку місцевого самоврядування,шляхів їх подолання.

Роль (місце) місцевого самоврядування удержавотворенні України полягає в наступному.

У соціокультурному контексті:місцеве самоврядування – це інструмент

прищеплення суспільству з тоталітарним мисленнямпринципів, традицій, стандартів та зв’язків демокра;тичних багатосторонніх відносин у трикутнику влада(місцева) – бізнес – громада; позбавлення спожива;цького ставлення по вісі населення – влада тапатерналістського ставлення по вісі влада – населення;мобілізації творчої активності населення; формуваннянових демократичних традицій та норм поведінки;активізації місцевого патріотизму та національногокультурного відродження.

У політичному контексті:місцеве самоврядування – це школа масової

політичної освіти населення, залучення громад дополітичних процесів державного будівництва;середовище формування «цивілізованих» партійнихвертикалей по вісі регіони – центр; інструментприщеплення «ціннісного виміру» до критеріїв відборуперсоналій на «політичний олімп»; каталізатор зміниякості місцевих політичних еліт; природній гарантполітичної стабільності в країні.

У соціально;економічному контексті:місцеве самоврядування тут виступає як фактор

гармонізації соціальних та економічних відносин намісцевому рівні; гарант захисту «вразливих верств»населення; інструмент «соціалізації» бізнесу; провід;

ник політики гармонійного розвитку територій;партнер держави у соціально;економічному вирівню;ванні економічного розвитку.

Протягом всієї історії існування місцевогосамоврядування в Україні всі без винятку вищідержавні посадовці, муніципальні діячі, вітчизняні таіноземні експерти констатували необхідність йогопоглиблення, розвитку або реформування.

Неодноразово проблеми місцевого самоврядуваннябули об’єктом розгляду у вищих органах державноївлади, на різноманітних форумах, конференціях,семінарах тощо. Найбільш ґрунтовно стан місцевогосамоврядування та регіонального розвитку, якийсклався у 2005–2009 роках, обговорювався напарламентських слуханнях «Децентралізація влади вУкраїні. Розширення прав місцевого самоврядування»(жовтень 2005 року), на щорічних Всеукраїнськихмуніципальних слуханнях та на Українськихмуніципальних форумах.

Практично всі експерти сходилися на тому, щосучасному українському місцевому самоврядуваннюбракує ефективності. Це значною міроюобумовлюється недостатньою спроможністю органівдержавної влади та місцевого самоврядуваннязабезпечити адекватну участь народу в управліннісуспільно;політичними та соціально;економічнимипроцесами, а відтак врахувати інтереси більшостілюдей і гарантувати їм гідний рівень життя.Відзначалось також, що самоврядуванню в Українівластиві низький обсяг бюджетного фінансування,недосконалість механізмів трансфертів фінансовихресурсів держави на рівень територіальної громади,недостатня податкова база та штучно обмеженатериторіальна основа.

Сьогодні, як і в усі часи, українське суспільствопокладає великі надії на свою державно–правову еліту.Адже її активна професійна та життєва позиція маєзабезпечити збереження і розвиток видатнихнаціональних традицій, що беруть початок відВолодимира Великого та Ярослава Мудрого. Тойпрофесіоналізм, який виявляє українська еліта у

Митрополит АндрейШептицький

Степан Андрійович Бандера Роман Йосипович Шухевич

38

питаннях державотворення та правочину, перекон;ливо доводить усім опонентам глибину та величукраїнських традицій, без яких сьогочасні здобуткибули б неможливими. Неоціненні досвід та спадокпопередників, подаровані рідному народові, ставлятьперед сучасними професіоналами високі вимоги,вимагаючи від них не лише сумлінної праці, але й бутигідними своєї місії: увінчати видатними здобуткамипрагнення та боротьбу за свою державу багатьохпоколінь українців.

Безумовно, у нових історичних умовах Українапотребує не лише гідного пошанування традицій, а йтворчого оновлення їх відповідно до вимог часу. Томутака велика увага суспільства прикута до молодихвисокоосвічених фахівців, свідомість яких звільненавід стереотипів минулого, налаштована на активнеперетворення дійсності.

Безперечним є те, що, підтримуючи високі ідеалисуспільства, національна еліта покликана заряджатидуховну атмосферу спільноти новими ідеями.Тривалий час квіт української нації жививстратегічними, науковими, мистецькими ідеями безперебільшення увесь світ. І нарешті з проголошеннямнезалежності України наша національна елітазгуртувалася навколо ідеї розбудови держави, торуючиїй шлях своєю працею і талантами.

Без сумніву, видатна роль у розбудові державиналежить державним і громадським діячам, фахівцям;юристам. Саме вони, їхня фахова праця переконують,що закон – це осердя держави і справжня свободаполягає у тому, щоб коритися тільки йому. Сьогоднінаша державно;правова еліта представляє Україну наміжнародній арені, відстоюючи її інтереси та права. Ісвіт пізнає нашу державу за її найкращимипредставниками. Фахівці;юристи та державні мужіторують Україні шлях інтеграції у світовеспівтовариство, де вона мусить посісти гідне їїінтелектуальному, сировинному, культурному потен;ціалу місце. Після тривалої колоніальної залежностіУкраїна знову здобуває позиції, завойовані для неїВолодимиром Великим, Ярославом Мудрим, Володи;миром Мономахом, Данилом Галицьким, БогданомХмельницьким, Іваном Виговським, Пилипом Орликомта багатьма іншими.

Сьогодні міжнародна спільнота з увагоюспостерігає, чи використає Україна свій історичнийшанс стати європейською демократичною державою.Тому так уважно дивиться світ на українську еліту, аджебезперечно вона якнайяскравіше увиразнює націона;льний характер, переконуючи світ і наше суспільство устабільності наших здобутків та широті перспектив.

Леонід Макарович Кравчук В’ячеслав Максимович Чорновіл