ЗМІСТ

Екологізація розвитку продуктивних сил України в умовах глоба-

льних викликів

Хвесик М. А. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

2

Екологічна трансформація промисловості: інструменти державного

впливу

Гахович Н. Г. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

5

Стратегический прогноз изменения климата, оценка его влияния на

экономику и системы обеспечения жизнедеятельности населения.

Внедрение механизмов Киотского протокола в Украине

Куруленко С. С. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

8

Наукове обґрунтування змін до законодавства України стосовно

компенсації збитків, нанесених пересувними транспортними засо-

бами, наколишньому середовищу

Непошивайленко Н. О., Мулін С. В. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

11

Стале рекреаційно-туристичне природокористування на природно-

заповідних територіях

Харічков С. К., Воробйова О. А. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

15

Деякі напрями вдосконалення економічного механізму природоко-

ристування

Молодан Г. М. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

18

Проблеми формування ефективного економічного механізму

управління ресурсозбереженням в Україні

Кошева Г. О. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

21

Семантичний аналіз терміна «збір за забруднення навколишнього

природного середовища»

Серебрянський Д. М., Новицька Н. В. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

24

2

ЕКОЛОГІЗАЦІЯ РОЗВИТКУ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ УКРАЇНИ

В УМОВАХ ГЛОБАЛЬНИХ ВИКЛИКІВ

Хвесик М. А.

доктор економічних наук, професор,

член-кореспондент УААН,

В.о. Голови Ради по вивченню

продуктивних сил України

НАН України, м. Київ

Геополітичне і геоекономічне положення в умовах глобалізації є важ-

ливим фактором розвитку продуктивних сил кожної країни. Виходячи з цьо-

го, Україна має певні конкурентні переваги в світогосподарській системі, які

при їх ефективному використанні забезпечать економічний і соціальний

прогрес. До них належать такі: вигідне географічне розташування, спільні

кордони з ЄС, Росією, наближеність до основних ринків збуту, транспортних

коридорів тощо. Активізація використання цих переваг значно посилить

якісні та кількісні характеристики розвитку держави.

Зважаючи на існуючі сильні сторони, перспективним є включення

України до участі в міжнародних проектах розвитку транспортної та під-

приємницької інфраструктури, транскордонної та міжрегіональної співпраці

з метою утвердження її як потужної європейської держави.

Тенденції демографічного розвитку є неодмінним фактором, який зу-

мовлює економічну і соціальну політику держави.

Україна за кількістю населення є однією з великих держав Європи і

має його вагомі кількісні характеристики. Несприятливим фактором, який

впливає на сучасний стан продуктивних сил та перспективи його розвитку в

майбутньому, є зниження кількості населення в державі та погіршення його

статево-вікової структури. Зокрема, якщо у 2001 році кількість населення в

Україні становила 48,9 млн, то у 2007 році – 46,6, а у 2008 – 46,4 млн чол.

Зниження природного приросту спричиняє деформацію вікової структури

населення, а також скорочення природного збільшення трудових ресурсів.

Формування подібних тенденцій зумовлюється впливом комплексу

факторів, основними з яких є: зниження рівня життя населення, значна май-

нова диференціація, зменшення доступу основних верств населення до якіс-

них товарів і послуг, зростання рівня захворюваності на соціально небезпечні

хвороби, міграція населення працездатного віку за кордон тощо.

Україна має унікальний у світі природно-ресурсний потенціал. Особ-

ливо це стосується земельних та рудних (залізо- і марганцеворудних) ресур-

сів, які можуть відіграти важливу роль у розвитку національної і світової

економіки як її природна база. За оцінками фахівців РВПС України НАН

України, орієнтовна вартість усіх природних ресурсів країни становить

5 трлн. дол. США, а основна частина цієї суми (близько 3 трлн.) припадає на

земельні ресурси.

3

Для України характерний високий рівень освоєності території. Найви-

щий рівень мають західні і центральні області, Донбас і Придніпров’я. У сте-

повій і лісостеповій зонах рівень розораності перевищує 70 %. До наслідків

цього відносять зростання ерозійних процесів, частка яких перевищує одну

третину загальної площі ріллі. Безумовно, така ситуація потребує радикаль-

них заходів щодо зниження частки еродованих земель.

Споживання води в Україні щороку зростає, що негативно впливає на

стан водних ресурсів. Високими є також значення відведених (скинутих) зво-

ротних вод.

Проблемою розвитку лісового господарства є порушення балансу між

лісосировинними запасами, обсягами лісоспоживання та екологічними вимо-

гами. Необхідно вживати заходів щодо захисту і відновлення лісових насад-

жень з тим, щоб поступово переходити до забезпечення потреб країни пере-

важно за рахунок власних ресурсів із збереженням основних екологічних

функцій лісу.

Україна має значний потенціал (енергетичні, рудні й нерудні та інші

ресурси) для розвитку промислового комплексу, до складу якого належать

підприємства, що видобувають і заготовляють природну сировину, вироб-

ляють засоби виробництва й товари споживання.

Одним з можливих шляхів забезпечення держави відносно недорогим

видом енергії є розвиток нетрадиційних видів енергетики (вітрової, сонячної,

геотермальної тощо). Однак частка використання цих видів енергії у палив-

но-енергетичному балансі України не є значною. Тим часом великий потен-

ціал України в цій сфері залишається незадіяним (а це більше як 25 % річних

потреб держави в енергоносіях). Геотермальну енергію використовують у

незначній кількості для обігрівання будинків і в бальнеології (Саксько-

Євпаторійські курорти), а також обігрівання теплично-парникових госпо-

дарств (Присивашшя). Крім зазначених районів, найперспективнішими регі-

онами країни щодо залучення в господарський обіг геотермальної енергії є

Закарпаття і Львівська область. Вітрову та сонячну енергетику доцільно роз-

вивати в південних та західних регіонах.

Промисловий комплекс характеризується значним рівнем розвитку

науково-технічного потенціалу, однак він використовується недостатньо.

За оцінкою фахівців, висока динаміка промислового зростання в ціло-

му ґрунтується не на оновленні технологій та інноваційних трансформаціях,

а переважно на середньо- та низькотехнологічних категоріях товарів.

Україна є однією з провідних аграрних держав Європи, із значними

можливостями для подальшого розвитку сільського господарства та перет-

ворення його у високоефективний, експортоспроможний сектор економіки.

Це зумовлено функціонуванням аграрно-промислового комплексу,

який значною мірою визначає соціально-економічний розвиток країни, рі-

вень життя населення, його забезпеченість продуктами харчування, а про-

мисловість – сільськогосподарською сировиною. Основою комплексу є сіль-

ськогосподарське виробництво, яке формує його сировинну базу і складаєть-

ся з рослинництва і тваринництва.

4

Значна продуктивна сила закладена в геоекономічному і геополітично-

му положенні України як транзитної держави – на її території зосереджений

значний транспортний потенціал загальноєвропейського і світового значен-

ня. Це стосується нафто- і газопроводів, продуктопроводів, ліній електропе-

редач, які зв’язують Україну з іншими державами, морського і річкового

транспорту, залізничних шляхів та будівництва автомобільних коридорів, що

простягаються з Європи в Азію.

У контексті підготовки до чемпіонату з футболу необхідні реконструк-

ція і введення в експлуатацію нових потужностей авіаційного та автомобіль-

ного транспорту, їхній розвиток згідно з європейськими стандартами.

Соціальний комплекс є важливою складовою продуктивних сил держа-

ви, оскільки саме він сприяє найповнішому задоволенню зростаючих потреб

усіх членів суспільства. У підвищенні життєвого рівня населення важлива

роль належить житловому і комунальному господарству, пасажирському

транспорту і зв’язку, системі побутового обслуговування населення, освіті,

культурі, охороні здоров’я.

У контексті подолання наслідків світової фінансово-економічної кризи

важливим напрямом подальшого розвитку є формування шляхів протидії

кризовим ситуаціям зовнішнього походження та зменшення їх негативного

впливу.

Основними заходами антикризового спрямування є такі:

– розроблення державного пакета антикризових заходів, до складу

якого належить перелік законів, постанов, указів з метою подолання наслід-

ків світової кризи в Україні. Тобто йдеться про існування чіткої законодавчої

бази протикризових заходів, яка є підґрунтям усіх інших змін;

– стабілізація фінансових ринків, поліпшення функціонування банків-

ської системи, фондового і страхового ринку, впровадження державних га-

рантій повернення вкладів;

– створення державних резервів для подолання наслідків кризи, зок-

рема стабілізаційного фонду, з якого можна брати кошти у разі загострення

кризових явищ у конкретній сфері (наприклад, у банківській);

– розвиток внутрішнього ринку з метою формування території збуту

продукції вітчизняних виробників, оскільки іноземні ринки матимуть знач-

ного попиту на вітчизняну продукцію;

– посилення протекціоністських заходів з боку держави по щодо віт-

чизняних виробників. В умовах кризи саме держава повинна робити перші

кроки щодо захисту українських підприємців, незважаючи на те, що такі дії

не підтримують західні демократичні інституції;

– запровадження вибіркового пільгового режиму функціонування віт-

чизняних підприємств, фінансових установ на період кризи, окремі поступки

з боку держави при оподаткуванні, митних справах тощо.

Наявність дієвої системи заходів подолання кризових явищ дасть мож-

ливість змогу зменшити несприятливі зовнішні впливи з інструментами їх

реалізації, гарантувати державну підтримку розробки і впровадження зазна-

5

ченої системи, формувати можливість регулювання впливу світових процесів

на розвиток продуктивних сил тощо.

У випадку відсутності чітких підходів до подолання наслідків кризи

вірогідними є такі наслідки: значний ризик впливу процесів зовнішнього по-

ходження на продуктивні сили держави і регіонів, можливі значні фінансові

наслідки таких впливів, втрата конкурентних позицій виробників на зовніш-

ніх і внутрішніх ринках тощо.

Таким чином, у перспективі важливими завданнями є прискорення

впровадження досягнень прогресу в різні сфери економічної діяльності,

сприяння широкому використанню новітніх технологій суб’єктами господа-

рювання всіх регіонів та державними органами через створення сучасної ін-

формаційної інфраструктури, підвищення рівня використання Інтернету, ро-

зробки планів (програм) розвитку технологій інформаційного суспільства,

поглиблення співпраці у сфері науки і технологій. Необхідно зміцнити люд-

ський і матеріальний потенціал продуктивних сил регіонів з метою поліп-

шення можливості фізичних і юридичних осіб широко використовувати до-

сягнення науки і техніки в економічній діяльності.

ЕКОЛОГІЧНА ТРАНСФОРМАЦІЯ ПРОМИСЛОВОСТІ:

ІНСТРУМЕНТИ ДЕРЖАВНОГО ВПЛИВУ

Гахович Н. Г.

науковий співробітник

ДУ «Інститут економіки та

прогнозування НАН України» (м. Київ)

Серед основних здобутків трансформаційних реформ, пов’язаних з пе-

реходом економіки України на ринкові умови, найважливішим можна вважа-

ти перехід до платного природокористування. Промислові підприємства що-

річно викидають в атмосферу 4,5 млн т забруднюючих речовин, технологіч-

но використовують майже 6 млрд м3 води, скидають у звалища близько

1 млн т відходів, у складі яких є досить небезпечні для людей і навколишньо-

го середовища речовини. Крім того частина мінерально-сировинних ресур-

сів, які використовують, є невідновлюваними і тому їх промислове видобу-

вання і експлуатація збіднює сировинний і екологічний потенціал природи.

У плановій економіці (до 1991 р.), коли природокористування було

практично безкоштовним, підприємства не сплачували за використання зем-

лі, води та інших природних ресурсів і не витрачали кошти на подолання на-

слідків заб-руднення навколишнього природного середовища. Лише у разі

потужних техногенних катастроф з тяжкими наслідками для навколишнього

середовища на підприємства накладали штрафи. Проте їх розміри були мі-

зерні, а виплати здійснювалися не завжди своєчасно. Така система сформу-

6

вала у підприємців стійку тенденцію до нераціонального використання при-

родних ресурсів.

В умовах підвищення соціальних стандартів життя, складовою яких є

дбайливе використання природних ресурсів в Україні і в усьому світі, вини-

кає потреба у застосуванні ринкових підходів до підтримання екологічної

рівноваги.

Сьогодні в Україні ринковим інструментом екологічного регулювання

є збори за забруднення навколишнього середовища, впроваджені з 1994 р. як

обов’язковий державний податок. Вони стали основним джерелом форму-

вання природоохоронних фондів всіх рівнів, за рахунок яких здійснюється

фінансування екологічних програм і природоохоронних заходів.

Механізм екологічних платежів виконує дві функції: з одного боку,

стимулює підприємства до зменшення забруднення довкілля, а з другого –

створює додаткове джерело інвестицій у сферу охорони навколишнього при-

родного середовища на державному, регіональному та місцевому рівнях. Та-

ким чином в Україні реалізовано важливий природоохоронний принцип

«забруднювач платить», але для цього треба було пройти багато кроків. Поп-

ри позитивні наслідки введення платного природокористування, можна по-

чути багато критичних зауважень фахівців на адресу діючого механізму як

недостатньо ефективного, який не забезпечує стимулювання підприємств-

забруднювачів до реалізації природоохоронних заходів, а також як такий, що

не створює необхідних обсягів надходжень і не дає змоги істотно зміцнити

фінансову базу екологічної політики та реалізовувати масштабні екологічні

проекти. Однією з причин такого стану була відсутність корегування плате-

жів на індекс інфляції.

Для виправлення ситуації Кабінет Міністрів України постановою від

14 листопада 2007 р. №1317 «Про доповнення додатка 1 до Порядку встанов-

лення нормативів збору за забруднення навколишнього природного середо-

вища і стягнення цього збору» дав можливість платникам екологічних зборів

своє-часно коригувати встановлені нормативи до рівня загального росту цін.

Такий крок значно підвищив дієвість заходів і обсяги надходжень до держав-

ного бюджету.

У 2008 р. підприємствами, організаціями, установами країни було фак-

тично сплачено зборів за забруднення НПС і порушення природоохоронного

законодавства з урахуванням погашення заборгованості за попередні роки на

суму 1045,6 млн грн. Порівняно з 2001 р. сума зборів збільшилася у 7,7 раза.

Основну суму зборів сплатили підприємства промисловості (87,6 %).

Починаючи з 2000 р. склалася досить стабільна динаміка збільшення обсягів

екологічних зборів і доходів бюджету за цієї статтею. За 8 років – з 2001 по

2008 рр. – обсяг зборів зріс у номінальному виразі майже у 8 разів.

У промисловості основними платниками зборів за забруднення довкіл-

ля були підприємства, які виробляють і розподіляють електроенергію, газ і

воду (фактично сплачено 447,3 млн грн., або 46,5 % сумарних обсягів по

країні), металургійного виробництва та виробництва готових металевих ви-

7

робів (212,3 млн грн, або 22,1 %), добувної промисловості (197,9 млн грн, або

20,6 %).

Позитивними наслідками таких кроків було те, що за період 2001–

2008 рр. при зростанні промислового виробництва в 1,9 раза обсяг шкідливих

викидів в атмосферу у розрахунку на 1 млн грн ОРП зменшився на 35 %, те-

хнологічного використання води – на 43 %, утворення відходів промислови-

ми підприємства – на 8,4 %.

Проте, незважаючи на позитивний вплив на еколого-економічні відно-

сини підприємств і держави, економічний механізм природоохоронної діяль-

ності все ще недостатньо розвинений. Застосування деяких інструментів еко-

логічного стимулювання, класичних для ринкових економік, перебуває поки

що в зародковому стані. Це стосується, зокрема, пільгових позик, пільгового

кредиту, гнучких екологічних податків, матеріального заохочення екологіза-

ції виробничої діяльності, диференціації ціноутворення згідно з екологічним

критерієм. Отже, слабка реалізація мотиваційної функції економічних

інструментів екологічного регулювання не сприяє впровадженню господа-

рюючими суб’єктами природозберігаючих технологій і зниженню питомої

ваги продукції з екологічно шкідливим вмістом, стримує зростання обсягів

виробництва нової, екологічно чистої продукції і, як наслідок, призводить до

погіршення стану довкілля, завдаючи збитків національному господарству

через значні екологічні втрати.

Але активізація фіскальної функції нинішньої системи екологічного

оподаткування спотворюється нецільовим використанням зібраних коштів.

Нап-риклад, у 2008 р. сума зібраних коштів за спеціальне використання при-

родних ресурсів на 6527,3 млн грн перевищила видатки на ОНПС з держав-

ного бюджету, тобто за наявності коштів простежується недофінансування

екологічних програм і природоохоронних заходів.

Масштабність екологічних проблем, перетворила еколого-економічні

відносини на одну зі складових частин національної безпеки. Вагомим чин-

ником зменшення забруднення довкілля, збереження природних ресурсів та

запобігання деструктивним екологічним явищам є безпосередньо природоо-

хоронна діяльність суб’єктів господарювання. Власні кошти підприємств, як

і в попередні роки були основним джерелом фінансування витрат на охорону

довкілля (75 % загальних витрат підприємств). Загальні витрати підприємств,

установ та організацій України на ці заходи у 2008 р. становили 12175,9 млн

грн. В їхній структурі переважають поточні витрати –

8444,6 млн грн, або 69,4 % від загальних; майже третину становлять капіта-

льні інвестиції – 32 % (3731 млн грн), які в основному використовують на

капітальний ремонт природоохоронного обладнання – 21,7 % (809,4 млн

грн).

Оскільки в структурі промисловості України переважають сировинні

та низькотехнологічні галузі, які до того ж створюють високий рівень техно-

генного навантаження, то зростання промислового виробництва супровод-

жується збільшенням як споживання дефіцитних природних ресурсів, так і

забруднення довкілля. Перехід до еколого- і енергоефективної моделі про-

8

мислового розвитку значною мірою слід регулювати як підвищенням ролі

податкового стимулювання екологоорієнтованих і ресурсозберігаючих захо-

дів суб’єктів підприємницької діяльності, так і через репресивні фінансові

інструменти, зокрема вилучення у підприємств природно-ресурсної ренти.

Як свідчить проведене дослідження, щоб підвищити дієвість механізму

фінансування природоохоронних заходів необхідно продовжити роботу з

удосконалення нормативно-правової бази природоохоронної діяльності та

впровадити систему економічного стимулювання підприємств і організацій

за скорочення шкідливих викидів і поліпшення загального екологічного ста-

ну виробництва. Цьому буде сприяти надання пільгових кредитів та регреси-

вне оподаткування суб’єктів господарювання і посилення державного і сус-

пільного контролю за виділенням коштів та одержанням екологічного ефек-

ту, а також створення загальнонаціональних умов залучення інших джерел

для фінансування природоохоронних заходів, крім бюджету та власних кош-

тів підприємств.

СТРАТЕГИЧЕСКИЙ ПРОГНОЗ ИЗМЕНЕНИЯ КЛИМАТА,

ОЦЕНКА ЕГО ВЛИЯНИЯ НА ЭКОНОМИКУ И СИСТЕМЫ

ОБЕСПЕЧЕНИЯ ЖИЗНЕДЕЯТЕЛЬНОСТИ НАСЕЛЕНИЯ.

ВНЕДРЕНИЕ МЕХАНИЗМОВ КИОТСКОГО ПРОТОКОЛА

В УКРАИНЕ

Куруленко С. С.

кандидат экономических наук, доцент,

советник Председателя

Национального агентства

экологических инвестиций Украины

Научные доказательства антропогенного воздействия на климат Земли

были впервые представлены международной общественности в 1979 году на

Первой Всемирной конференции по климату. В 1988 году Генеральная Ас-

самблея ООН приняла резолюцию, призывающую к «…охране глобального

климата в интересах нынешнего и будущих поколений человечества». В том

же году создана новая организация – Межправительственная группа экспер-

тов по изменению климата (МГЭИК) – с целью сбора и оценки научной ин-

формации по данной проблеме. В 1990 году МГЭИК опубликовала Первый

оценочный док-лад, подтвердивший реальность угрозы глобального измене-

ния климата.

В июне 1992 года на состоявшейся в Рио-де-Жанейро конференции

ООН по окружающей среде и развитию, известной также как Саммит плане-

ты Земля, была принята Рамочная конвенция ООН об изменении климата

(РКИК ООН). Она вступила в силу 21 марта 1994 года. Сегодня, пятнадцать

лет спустя, участниками Конвенции является 191 государство, а также Евро-

9

пейское сообщество. Практически всеобщее участие стран мира делает Кон-

венцию одним из наиболее широко поддерживаемых международных приро-

доохранных соглашений. Украина ратифицировала Конвенцию в октябре

1996 года.

В Четвертом докладе МГЭИК (2007 год) даны новейшие и более сис-

тематизированные материалы, касающиеся глобальных изменений климата:

глобальный рост температуры воздуха и океана, уменьшение пло-

щади морского льда, повышение уровня моря;

беспрецедентная скорость увеличения содержимого парниковых

газов в атмосфере за последние 150 лет;

наибольшее повышение температуры в высоких северных широтах;

11 из 12 последних лет (в том числе в 2006 г.) – самые теплые за пе-

риод c 1850 года;

за период 19072006 годов повышение средней глобальной темпе-

ратуры воздуха на 0,74 °С;

линейный тренд температуры за последние 50 лет – 0,13 °С за деся-

тилетие;

сокращение ледяного покрова океана в Северном полушарии, по-

вышение среднего уровня Мирового океана на 0,17 м;

увеличение экстремальных явлений погоды, активизация глобаль-

ного гидрологического цикла;

уменьшение площади снежного покрова и морского льда, увеличе-

ние частоты глубоких оттепелей в районах вечной мерзлоты;

более длительные перепады тепла и жары, меньшее количество мо-

розных дней в высоких и средних широтах;

удлинение вегетационного периода, более ранний «весенний расц-

вет» растительности;

тенденция к увеличению риска засух.

Динамика изменения климата в Украине является синхронной по от-

ношению к изменениям глобального климата:

среднее повышение температуры в приземном слое около 1 °С;

наибольшее повышение температуры воздуха в центральных и

северных районах – до 2 °С;

уменьшение континентальности климата;

резкие перепады суточных температур воздуха, сопровождаю-

щиеся опасными метеорологическими явлениями;

усиление влияния Атлантики и Средиземноморья на климат Ук-

раины, потепление зимы.

Следует отметить влияние изменения климата на сектора экономики

Украины и жизнедеятельность населения: энергетику, водное хозяйство,

транспорт, использование земель, сельское хозяйство, продовольственное

обеспечение населения, экологическую безопасность, природоохранное и

рекреационное обеспечение жизнедеятельности населения.

10

При этом необходимо отметить возможные последствия изменения

климата:

влияние на потребность экономики в энергоносителях и особеннос-

ти ее сезонной динамики;

влияние на структуру генерирующих мощностей и особенности се-

зонной динамики их использования;

изменение относительно стабильного речного стока на изменчивый;

проблема качества питьевой воды и уменьшение запасов водных ре-

сурсов;

неустойчивость снегового покрова, увеличение количества ливней,

ураганов;

подтопление, деградация, засоление грунтов;

уменьшение плодородия грунтов;

нестабильность сельскохозяйственного производства;

изменение сроков посевов, внесения удобрений;

изменение мер по защите от сельскохозяйственных вредителей и бо-

лезней;

миграция из сельских приморских местностей;

уменьшение объемов добычи продуктов питания морского проис-

хождения;

рост затрат на охлаждение помещений и др.

Выводы:

1. Наблюдается потепление.

2. Последствия в большей степени негативны.

3. Работа МГЭИК, Рамочная конвенция, Киотский протокол – удач-

ный пример консолидации мирового сообщества в борьбе с глобальным по-

терплением.

4. Проблема глобальна, поэтому необходимо думать глобально, одна-

ко действовать – локально: рациональное природопользование, новые техно-

логии, энергосбережение.

5. Стабилизация и последующее уменьшение негативного влияния на

климатическую систему – один из основных факторов устойчивого (сбалан-

сированного) развития как отдельных государств, так и общества в целом.

Киотский протокол (КП) подписан Украиной 15 марта 1999 года, ра-

тифицирован 4 февраля 2004 года. Срок действия Киотского протокола ян-

варь 2008 – декабрь 2012 годов. Для экономического стимулирования сок-

ращения выбросов парниковых газов в атмосферу, Киотский протокол пред-

лагает «гибкие» механизмы. Из них для Украины актуальны:

проекты совместного осуществления (ст. 6 КП);

торговля выбросами (ст. 17 КП).

Разработан Национальный план мероприятий по реализации положе-

ний КП (Распоряжение КМУ от 18 августа 2005 года № 246 с изменениями в

редакции Распоряжения КМУ от 5 марта 2009 года № 272-р).

11

29 апреля 2008 года Украины выполнила все условия в соответствии с

требованиями КП. По состоянию на 1 января 2009 года для проектов совмес-

тного осуществления:

выдано писем поддержки – 151;

выдано писем одобрения – 26;

утверждены Нацэкоинвестагентством (трек 1) – 7;

утверждены Надзорным Комитетом (трек 2) – 4;

ожидаемые сокращения выбросов за период 2008–2012 годов,

около 135,7 млн т СО2-экв.

Потенциальные возможности Украины в торговле выбросами:

установленное количество на период обязательств – 4604,2 млн т

СО2-экв.

обязательный резерв периода обязательств – 2060 млн т СО2-экв.

национальный резерв периода обязательств – 1500,0 млн т

СО2-экв.

излишки единиц установленного количества (ЕУК) на период обя-

зательств – 1 000,0 млн.т.СО2-экв.

В настоящее время разрабатывается нормативно-правовая база и реали-

зуется Схема зеленых инвестиций.

Международное сотрудничество в рамках РКИК ООН и КП:

Действуют меморандумы о взаимопонимании между Украиной и Япо-

нией, Испанией, Нидерландами, Данией, Канадой, Францией, Италией. В

процессе подписания находятся меморандумы с Австрией, Германией, Шве-

цией.

НАУКОВЕ ОБҐРУНТУВАННЯ ЗМІН ДО ЗАКОНОДАВСТВА

УКРАЇНИ СТОСОВНО КОМПЕНСАЦІЇ ЗБИТКІВ, НАНЕСЕНИХ

ПЕРЕСУВНИМИ ТРАНСПОРТНИМИ ЗАСОБАМИ,

НАВКОЛИШНЬОМУ СЕРЕДОВИЩУ

Непошивайленко Н. О.

доцент Дніпродзержинського

державного технічного університету

Мулін С. В.

студент Національного гірничого

університету

Охорона навколишнього природного середовища, раціональне ви-

користання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки життєдія-

льності людини – невід’ємна умова сталого економічного та соціального роз-

витку України.

12

До пересувних джерел забруднення належать автомобілі й транспортні

механізми, що рухаються по землі, воді й у повітрі. Відповідний аналіз шкід-

ливих викидів від різних видів транспорту України свідчить, що автомобіль-

ний транспорт є основним забруднювачем навколишнього середовища за

кількістю викидів порівняно з іншими видами транспорту. Розподіл викидів

основних шкідливих речовин, які містяться у відпрацьованих газах двигунів

внутрішнього згоряння, між основними видами транспорту в Україні за

2006 р. наведено в табл. 1.

Шкідливі речовини під час експлуатації рухомих транспортних засобів

надходять у повітря з відпрацьованими газами, випарами з паливних систем і

при заправленні, а також з картерними газами. У зв’язку з тим, що відпра-

цьовані гази автомобілів, надходять у нижній шар атмосфери (процес їхнього

роз-сіювання значно відрізняється від процесу розсіювання високих стаціо-

нарних джерел), тому шкідливі речовини знаходяться практично в зоні поди-

ху людини. Тому автомобільний транспорт варто віднести до категорії най-

небезпечніших джерел забруднення атмосферного повітря поблизу авто-

магістралей.

Таблиця 1 – Аналіз викидів основних шкідливих речовин від різних видів

транспорту в Україні за 2006 рік

Шкідливі

речовини, т

Вид транспорту

Разом, т автомобільний залізничний

морський

і річковий

СО 1452477 33578 15453 1501508

CmHn 273644 6998 3838 284480

NOx 130125 16233 30429 176787

C 10325 2735 2424 15484

SO2 10002 3578 2039 15619

Pb 296 2,8 0,7 299,5

За даними статистичної звітності автомобільний парк України з роками

збільшується. Згідно з порівняльним аналізом за період з 2006 по 2007 роки

кількість усіх видів транспортних засобів зросла на 879,1 тис. од., що стано-

вить 11,75 %. Найбільше зростання у 2007 році спостерігається серед легко-

вих автомобілів, зокрема на 872,7 тис. од., або на 14,59 %, та спеціального

транспорту – на 12,6 тис. од., або на 5,3 % відповідно.

У транспортному секторі за розподілом споживання пального 84,4 %

припадає на автотранспорт, 11,1 % – на авіацію, 2,5 % – на залізниці і 2 % –

на річковий транспорт. Розподіл споживання транспорту України різних ви-

дів пального в 2006 році свідчить, що основними його видами є бензин та ди-

зельне пальне.

На сучасному етапі розвитку України здійснюється екологічна політи-

ка, спрямована на збереження живої і неживої природи, захист життя і здо-

ров’я населення від негативного впливу, досягнення гармонійної взаємодії

13

суспільства і природи, раціональне використання і відтворення природних

ресурсів. Базовими нормативними актами, що регулюють відносини у галузі

охорони навколишнього природного середовища в Україні є це закони Украї-

ни «Про охорону навколишнього природного середовища» і «Про санітарно-

епідеміологічне благополуччя населення»

За забруднення навколишнього природного середовища відповідно до

Інструкції про порядок обчислення та сплату збору його сплачують суб’єкти

підприємницької діяльності (СПД) незалежно від форм власності. Але атмо-

сферне повітря забруднює відпрацьованими газами не тільки транспорт

суб’єктів господарювання, а й автотранспорт фізичних осіб (звичайні автов-

ласники – громадяни). В табл. 2 відображено інформацію по місту Дніпропе-

тровську щодо фактичного використання палива юридичними особами та за-

гального обсягу реалізованого пального через АЗС міста.

Дані табл. 2 свідчать, що різниця між кількістю бензину та дизельного

пального, які використали суб’єкти підприємницької діяльності і бензином

та дизельним пальним, що були реалізовані через АЗС, дуже велика. Ця роз-

біжність пояснюється тим, що пальне використовували не лише СПД, а та-

кож і фізичні особи. Отже, різниця – це пальне, використане фізичними осо-

би, а також невелика його частина – юридичними особами, яка була не заде-

кларована (тобто пальне, за яке збір не сплачено).

Таблиця 2 – Обсяги використаного пального юридичними особами та реалі-

зованого пального на АЗС м. Дніпропетровська, тис. тонн

Тип

пального

2006 рік 2007 рік

Викорис-

тано СПД

Реалізо-

вано че-

рез АЗС

Різниця

Вико-

ристано

СПД

Реалізо-

вано че-

рез АЗС

Різниця

Бензин нее-

тильований 53,45 155,16 101,71 66,36 192,64 126,27

Дизельне

пальне 98,36 153,49 55,13 107,35 185,36 78,00

Стиснений

природний

газ

6,35 6,91 0,56 7,17 7,73 0,55

Згідно зі статистичними даними (за 2007 рік) у Державній автоінспек-

ції Дніпропетровська зареєстровано 227 525 транспортних засобів, з них за

під-приємствами закріплено 28 396 транспортних засобів, решту – 199 129 –

за фізичними особами, тобто 87,5 % транспортних засобів використовують

фізичні особи.

У зв’язку з тим, що навколишнє природне середовище, забруднюють

автотранспортні засоби як СПД, так і фізичних осіб, то і збір за його забруд-

нення повинні сплачувати всі, хто це робить.

Але є труднощі щодо обліку кількості використаного пального, пере-

вірки фізичних осіб контролюючими органами (громадян), а також правиль-

14

ності обліку та повноти сплати цього збору. Виникають проблеми і при

прийманні розрахунків збору за забруднення навколишнього природного се-

редовища, проведення камеральних перевірок та розкриття схем мінімізації

збору та ухилення від його сплати. Крім того, необхідно буде збільшити

штатну чисельність податкових інспекцій в декілька разів, що призведе до

збільшення видаткової частини Державного бюджету України на оплату

праці цих додаткових працівників.

Таким чином, не потрібно намагатися збільшити податкове наванта-

ження на фізичних осіб і примушувати їх вести облік та сплачувати збір в

бюджет, а перекласти цей збір повністю на виробників пального. Для цього

необхідно

визначити, з чого складається ціна пального, яку придбають СПД та фізичні

особи.

У собівартість бензину входить ціна нафти, витрати на її транспорту-

вання, переробку, заробітну плату, прибуток компанії, акциз і податки.

Пропонується до ціни пального додати збір за забруднення навколиш-

нього природного середовища у вигляді акцизу. Таким чином, збір буде

сплачений до бюджету виробником за весь об’єм виробленого пального. Для

виробника це не буде додатковим податковим навантаженням, тому що він

суму цього збору включає у вартість пального. А покупець (споживач), куп-

ляючи пальне, компенсує збір виробнику. У такий спосіб сума збору буде

сплачена в бюджет підприємством-виробником, а компенсує йому цей збір

покупець.

Збір у вигляді акцизу пропонується сплачувати за обсяги виробленого

пального за місцем реєстрації юридичної особи – нафтопереробника за став-

ками та нормативами збору, затвердженими Постановами Кабінету Міністрів

України.

Якщо розрахувати збір за забруднення навколишнього природного се-

редовища з урахуванням усього об’єму використаного пального, дохідна ча-

стина Державного бюджету у 2007 році у м. Дніпропетровську зросла б до

10,49 млн грн, що на 5,56 млн грн більше, ніж реально надійшло тільки від

СПД, а у першому півріччі 2008 року з 2,73 млн грн зросла б до 4,32 млн грн,

що на 1,59 млн грн більше.

Таким чином, пропонується до ціни пального додавати суму збору за

забруднення навколишнього природного середовища, в зв’язку з чим ціна за

літр пального зросте на 2–3 копійки за літр.

На основі наведеного можливо зробити висновок, що включаючи до

ціни пального при його виготовлені збір за забруднення навколишнього при-

родного середовища у розмірі 2–3 копійки за літр, економічний ефект від за-

рахування цього збору до дохідної частини Державного бюджету зросте від

158,24 % до 212,58 %, тобто в середньому вдвічі.

Таким чином, необхідно вводити нові методи обліку «Збору за забруд-

нення навколишнього природного середовища», щоб досягти системного пі-

дходу до платників даного збору.

15

Література:

1. Закон України «Про охорону навколишнього природного середо-

вища» від 25 червня 1991 року №1264-XII (зі змінами та доповненнями).

2. Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Поряд-

ку встановлення нормативів збору за забруднення навколишнього природно-

го середовища і стягнення цього збору» від 1 березня 1999 р. №303 (зі зміна-

ми та доповненнями).

3. Наказ Міністерства охорони навколишнього природного середо-

вища та ядерної безпеки України, Державної податкової адміністрації Украї-

ни «Про затвердження Інструкції про порядок обчислення та сплати збору за

забруднення навколишнього природного середовища» від 19 липня 1999 ро-

ку №162/379, зареєстрований в Міністерстві юстиції України 9 серпня

1999 р. №544/3837.

СТАЛЕ РЕКРЕАЦІЙНО-ТУРИСТИЧНЕ ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ

НА ПРИРОДНО-ЗАПОВІДНИХ ТЕРИТОРІЯХ

Харічков С. К.

доктор економічних наук, професор,

заступник директора

з наукової роботи

Воробйова О. А.

кандидат економічних наук, науковий

співробітник відділу економічного

регулювання природокористування

Інститут проблем ринку та

економіко-екологічних досліджень

НАН України (Одеса)

У рішеннях п’ятого Всесвітнього конгресу з проблемохоронюваних

природних територій, який відбувся у м. Дурбан (ЮАР) з 8 по 17 вересня

2003 року, підкреслено фундаментальну і ключову роль мережі охоронюва-

них природних територій щодо забезпечення сталого розвитку суспільства і

збереження біотичного різноманіття.

На сьогоднішній день довкілля є не лише середовищем проживання

людини, а й природним капіталом, що забезпечує людину безліччю ресурсів

та послуг. Людська цивілізація переходить від ери, в якій обмежуючим чин-

ником розвитку був капітал, створений людиною, до ери, в якій таким дефі-

цитним чинником стає природний капітал. Логіка ефективних управлінських

дій за таких умов потребує максимального підвищення продуктивності вико-

ристання природного капіталу та постійного нарощування інвестицій у збі-

льшення його відновлюваної частини. Ядром відновлюваного природного

капіталу будь-якої нації є її природно-заповідний фонд (ПЗФ), який має особ-

16

ливу природоохоронну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність,

сприяє збереженню природної різноманітності ландшафтів, генофонду тва-

ринного і рослинного світу, підтриманню загального екологічного балансу і

забезпеченню фонового моніторингу навколишнього природного середови-

ща [1].

Отже, при переході суспільства до сталого розвитку роль природно-

заповідних територій важко переоцінити. Тому розвиток природно-

заповідного фонду має бути одним з основних пріоритетів екологічної полі-

тики будь-якої держави.

Відзначимо, що, на наш погляд, очевидною є актуальність розвитку на

територіях природно-заповідного фонду рекреаційно-туристичної діяльності.

Відповідно до статті 9 Закону України «Про природно-заповідний фонд

України» [2] одним з видів використання територій та об’єктів природно-

заповідного фонду є використання для оздоровчих та інших рекреаційних

потреб. Відзначимо, що рекреацією на природно-заповідних територіях та

об’єктах вважається відтворення у вільний час витрачених у процесі життє-

діяльності (трудової, навчальної, побутової) розумових, духовних і фізичних

сил людини, що здійснюється шляхом загальнооздоровчого, культурно-

розважального і пізнавального відпочинку, туризму, санаторно-курортного

лікування, любительського та спортивного рибальства і полювання, фізичної

культури і спорту [3].

Рекреаційна діяльність у межах територій та об’єктів ПЗФ може здійс-

нюватися за такими основними видами, як відпочинок (утилітарний), екскур-

сійна діяльність, туристична діяльність, оздоровлення, любительське і спор-

тивне рибальство та полювання.

Згідно з проектом Положення про рекреаційну діяльність у межах те-

риторій та об’єктів природно-заповідного фонду України, розробленого Мі-

ністерством охорони навколишнього природного середовища, основними

напрямами рекреаційної діяльності у межах територій та об’єктів ПЗФ мають

бути:

- створення умов для організованого, ефективного туризму, відпочинку

та інших видів рекреаційної діяльності в природних умовах з додержанням

режиму охорони заповідних природних комплексів та об’єктів;

- забезпечення попиту рекреантів у загальнооздоровчому, культурно-

пізнавальному відпочинку, туризмі, любительському та спортивному риба-

льстві і полюванні тощо;

- впровадження економічного механізму плати за надання рекреацій-

них послуг і використання природних та історико-культурних рекреаційних

ресурсів у межах територій та об’єктів ПЗФ;

- обґрунтування і встановлення допустимих антропогенних (рекреацій-

них) навантажень на території та об’єкти ПЗФ;

- інвентаризація та кадастрова оцінка природних рекреаційних ресурсів

територій та об’єктів ПЗФ;

17

- організація рекламно-видавничої та інформаційної діяльності, еколо-

гічної просвіти серед відпочиваючих, туристів у межах територій та об’єктів

ПЗФ;

- формування у рекреантів і місцевих жителів ощадливого та гуманно-

го ставлення до національного природного надбання.

Але слід взяти до уваги той факт, що, виступаючи значним сегментом

сфери послуг, рекреаційно-туристична сфера належить також до галузей ін-

тенсивного природокористування. Тому державна політика у сфері природо-

користування, зокрема рекреаційно-туристичного, у досить активний спосіб

повинна регулювати розвиток рекреаційно-туристичної сфери, насамперед, з

огляду на дотримання вимог екологічно збалансованого (сталого) розвитку.

Відзначимо, що на подолання різних конфліктних ситуацій, які вини-

кають на рекреаційно-туристичних територіях (в тому числі природно-

заповідних), спрямоване планування сталого рекреаційно-туристичного при-

родокористування. Дамо визначення цього поняття. Стале рекреаційно-

туристичне природокористування – це організований, ієрархічно керований

процес коеволюційного розвитку природного рекреаційно-туристичного по-

тенціалу й суспільства (за масової та усвідомленої участі населення), мета

якого – забезпечити здорове продуктивне життя і відпочинок у гармонії з

природою нинішньому та майбутнім поколінням на основі охорони й збага-

чення специфічної культурної й природної спадщини рекреаційно-

туристичних територій [4].

Зауважимо, що на природно-заповідних територіях стале рекреаційно-

туристичне природокористування передбачає реалізацію заходів в таких ос-

новних напрямах:

- гармонійне поєднання людини, природного середовища та рекреацій-

ної інфраструктури;

- відвідування рекреаційних природно-заповідних територій та

об’єктів;

- мінімізація негативного впливу туристів на природне середовище та

його компоненти при оптимальному рекреаційному використанні;

- науково-пізнавальне освоєння природного (біологічного, ландшафт-

ного, пейзажного) різноманіття і гуманістичного потенціалу природно-

заповідних територій.

Таким чином, висновок коротко можна висловити так: розвиток рекре-

аційно-туристичної діяльності є дуже актуальним саме на територіях приро-

дно-заповідного фонду, оскільки така діяльність поєднує в собі всі принципи

сталого розвитку і повністю відповідає визначенню сталого рекреаційно-

туристичного природокористування.

Література:

1. Рекомендації комітетських слухань «Природно-заповідний фонд Ук-

раї-ни: стан та перспективи розвитку» //

http://ecoclub.kiev.ua/index.php?go=Pages&id=103&in=view

18

2. Закон України «Про природно-заповідний фонд України»

№ 2456-XII від 16 червня 1992 року // http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-

bin/laws/main.cgi?nreg=2456-12

3. Гетьман В. І. Принципи рекреаційної діяльності на територіях та

об’єктах природно-заповідного фонду України і заходи по їх реалізації //

Устойчивое развитие экологического туризма на Черноморском побережье:

сб. материалов 3-го симпозиума, 10–13 июня 2003 г., Одесса. – ЦНТЭПИ,

2003. – С. 27–39.

4. Воробйова О. А. Економіко-правові основи сталого розвитку рекреа-

ційно-туристичного природокористування // Вісник соціально-економічних

досліджень. – Одеса: Одеський державний економічний університет, 2008. –

№ 34. – С. 311–317.

ДЕЯКІ НАПРЯМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ЕКОНОМІЧНОГО

МЕХАНІЗМУ ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ

Молодан Г. М.

голова наукової ради

Донецької обласної організації

Всеукраїнської екологічної ліги,

директор регіонального

ландшафтного парку «Меотида»

Незалежність будь-якої країни може бути забезпечена лише шляхом

сталого розвитку держави, тобто розвитку без шкоди власним природним ре-

сурсам.

Міжнародна спільнота визнала це, прийнявши ще у 1992 р. на спеціа-

льній асамблеї Організації Об’єднаних Націй у м. Ріо-де-Жанейро (Бразилія)

Конвенцію «Про біологічне різноманіття», до якої Україна приєдналася на

рівні однойменного закону у 1994 р.

Слід також зазначити, що стан дикої природи є універсальним індика-

тором екологічного, економічного, політичного, соціального та культурного

стану суспільства.

Отже, цілком зрозуміло, що мистецтво управління використанням,

охороною та відтворенням природних ресурсів і є політикою сталого розвит-

ку держави.

Основними інструментами цього процесу мають стати економічні ва-

желі, що базуються на двох головних принципах:

1. Платність природних ресурсів.

2. Компенсація шкоди, що заподіяна довкіллю та людині.

Слід визначити, що чинне законодавство України, яке, до речі, на дек-

ларативному рівні є найпрогресивнішим у світі, ці принципи повністю вра-

ховує у Законі «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст. 3

19

«Основні принципи охорони навколишнього природного середовища») безо-

платність загального та платність спеціального використання природних ре-

сурсів для господарської діяльності; пункт і) стягнення збору за забруднення

навколишнього природного середовища та погіршення якості природних ре-

сурсів, компенсація шкоди, заподіяної порушенням законодавства про охо-

рону навколишнього природного середовища).

З цього приводу виникає кілька запитань. По-перше, якими критеріями

слід керуватися при визначенні розміру плати за використання ресурсу? По-

друге, як повинні витрачатись одержані кошти?

Здоровий глузд та елементарна логіка вимагають, якщо мова йде про

сталий розвиток, щоб значна частина коштів, одержана за експлуатацію ре-

сурсів, які можна відновити, йшла саме на ці процеси. При споживанні не-

відновлюваних ресурсів в першу чергу слід стимулювати розроблення альте-

рнативних варіантів. На жаль, враховуючи стан економіки України, меха-

нізм, як зазначено вище, протягом ще тривалого часу буде лише добрим по-

бажанням.

Значно перспективніше як економічний важіль виглядає стягнення

збору за забруднення природного середовища та погіршення якості природ-

них ресурсів. Навіть не замислюючись над критеріями визначення обсягів

стягнення, слід визнати, що країна (особливо в суперіндустріальних регіо-

нах) отримує досить великі гроші, які потрапляють на спеціальні екологічні

рахунки бюджетів різних рівнів – державного, обласного, місцевого. Скільки

відсотків на який із рівнів перераховується – є предметом постійних супере-

чок депутатів відповідних рад.

Деякі керівники підприємств-монстрів, стягнення з яких досягають мі-

льйонів гривень, взагалі пропонують всі гроші повертати забруднювачам для

природоохоронного будівництва. В цьому разі покарання буде перетворюва-

тия на заохочення. Крім того, це суперечить Закону України «Про охорону

навколишнього природного середовища», пункт б) статті 10 якого наголо-

шує, що здійснення технічних та інших заходів для запобігання шкідливому

впливу діяльності є обов’язком підприємств.

Не зовсім зрозумілим виглядає пропозиція перераховувати всі кошти

до бюджетів населених пунктів за місцем розташування підприємств-

забруднювачів, а точніше, їхніх адміністрацій. Схема проста – чим більше

шкоди довкіллю завдасть підприємство (а це десятки кілометрів навкруги

або по течії річки), тим більше грошей отримає локально розташований на-

селений пункт. У чому буде зацікавлена місцева громада, здогадатися неваж-

ко.

Виникають закономірні питання: А як бути дикій природі та цілим ад-

міністративним районам, які не мають промисловості, але потерпають від

забруднювачів? Як бути рекреаційним зонам, куди влітку на відпочинок

прибувають сотні тисяч працівників тих самих підприємств-забруднювачів і

залишають гори побутових відходів та сміття?

Відповідь на них дає Закон України «Про охорону навколишнього

природного середовища», пункт і) статті 3 якого наголошує, що … компен-

20

сація шкоди, заподіяної порушенням законодавства про охорону навколиш-

нього природного середовища є одним з основних принципів охорони дов-

кілля, а пункт е) статті 10 наголошує на невідворотності відповідальності за

це. Отже, згідно з чинним законодавством України кошти, стягнуті за погір-

шення природних ресурсів, передусім, слід спрямувати на компенсацію за-

подіяної шкоди. Треба лише визначитися у відповідних механізмах та ін-

струментах.

Здоров’я людини та жива природа – найвразливіші державні «ресур-

си», але саме для них Україна має механізми компенсації (хай частково)

шкоди, заподіяної забрудненням. Національні природні та регіональні ланд-

шафтні парки є природоохоронними та рекреаційними установами (Закон

України «Про природно-заповідний фонд України»). Саме вони мають стати

ефективним інструментом в економічному механізмі природокористування.

Невипадково першим це усвідомило керівництво Донецької області, створи-

вши найрепрезентативнішу в Україні природно-заповідну мережу і розпоча-

вши фінансування регіональних ландшафтних парків зі спеціального фонду

обласного бюджету. Кореляцію між вкладеними коштами і станом абориген-

ної біоти ілюстровано на прикладі регіонального ландшафтного парку (РЛП)

«Меотида».

Динаміка фінансування та штатної чисельності

Аналіз стану біоти на прикладі модельних видів птахів (фонових, рід-

кісних і раритетних), свідчить про неперервну ескалацію чисельності та ви-

дового складу.

Крячок рябодзьобий є фоновим видом колоніальних поселень гідрофі-

льних птахів. Його чисельність на час створення РЛП «Меотида» коливалась

у межах 700–1000 пар. Влітку 2009 р. лише в одній, новій колонії налічува-

лось майже 40 000 гнізд. Це найвищий показник для Європейського конти-

ненту.

Гніздова популяція мартина каспійського (Червона книга України) за

дев’ять років збільшилася з кількох до 2000 пар, тобто на 3500 %. Колоніа-

Показники,

роки

Надходження коштів зі спеціального

фонду обласного бюджету

(на утримання парку), грн

Штатна чисельність

2000 50 000 34

2001 290 000 36

2002 473 500 38

2003 523 476 41

2004 830 419 56

2005 1 219 022 56

2006 1 746 346 56

2007 969 463 56

2008 4 284 423 56

9 місяців 2009 9 254 472,19 67

21

льне поселення цих птахів на Кривій косі Азовського моря сьогодні є найчи-

сленнішим у Європі.

Вперше на лівобережній Україні на кінцевій частині Кривої коси осе-

лилися кучеряві пелікани (Червона книга України, Червона книга Міжнарод-

ної спілки охорони природи). Це єдиний випадок у 2009 р. успішного гнізду-

вання цього виду на території України!

ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ ЕФЕКТИВНОГО ЕКОНОМІЧНОГО

МЕХАНІЗМУ УПРАВЛІННЯ РЕСУРСОЗБЕРЕЖЕННЯМ В УКРАЇНІ

Кошева Г. О. аспірант Донецького державного

університету управління

В Україні економічний механізм ресурсозбереження перебуває на ста-

дії становлення, причому окремі його підсистеми та елементи розвинуті й

реалізовані неоднаковою мірою. Базовими елементами нинішнього економіч-

ного механізму ресурсозбереження та природоохоронної діяльності є збори

за використання природних ресурсів й забруднення довкілля, податкові піль-

ги, система фінансування природоохоронних заходів, механізм відшкодуван-

ня збитків, зав-даних внаслідок порушення відповідного законодавства [1].

Зазначений механізм не спонукає до впровадження екологічно безпеч-

них способів ведення господарства, стримує ресурсозберігаючу діяльність,

застосування інноваційних ресурсозберігаючих технологій. Особливість фор-

мування цього механізму полягає в тому, що воно здійснюється досить фраг-

ментарно. Це зумовлено рядом чинників, у тому числі політичними та госпо-

дарськими прорахунками протягом трансформаційного періоду, застарілими

засадами його створення відповідно до вимог колишньої адміністративно-

командної системи, причому розгортається процес формування економічного

механізму ресурсозбереження одночасно зі становленням специфічних рин-

кових відносин. Крім того, чимало економічних інструментів ресурсозбере-

ження є лише на рівні законодавчих положень, залишаючись і досі нереалі-

зованими, і тому їх можна з повним правом назвати «віртуальними» [2].

Загальновизнаним нині є той факт, що вітчизняний економічний меха-

нізм ресурсозбереження спрацьовує з негативним результатом: національним

товаровиробникам вигідніше здійснювати різні фіскальні екологічні платежі,

ніж витрачати кошти на ресурсозберігаючі заходи чи ініціювати впровад-

ження екологобезпечних методів господарювання.

Серйозною проблемою сьогодення, яка потребує негайного

розв’язання, є практика фінансування екологічних програм та ресурсозбері-

гаючих заходів. Ця проблема, на мій погляд, є двосторонньою. З одного бо-

ку, вона виявляється як необхідність опрацювання дієвого механізму реалі-

зації фінансування ресурсозберігаючих заходів, з іншого – як питання про

22

стан та обсяги фінансування заходів у галузі охорони довкілля та викорис-

тання природних ресурсів.

Нинішня практика фінансування заходів охорони довкілля та ресурсо-

збереження свідчить: реалізацію природоохоронних програм та проектів як у

центрі, так і на місцях здійснюють за залишковим і частковим принципами

фінансування, причому на дотаційній основі [3]. Практична відсутність фі-

нансового інструментарію у вигляді лізингових схем, грантів, державних за-

мовлень, спеціальних фондів зумовлює виникнення багатьох проблем при

фінансуванні ресурсозберігаючих програм.

Після прийняття Закону України «Про енергозбереження» багато орга-

нів державного управління спробували реалізувати економічний механізм

ресурсозбереження, ввести окремий податок на енергозбереження, впровади-

ти систему штрафів за наднормативне енергоспоживання, ввести пільги на

проведення робіт з енергозбереження, на енергозберігаючі технології й енер-

гоефективне устаткування. Передбачалося нагромадження отриманих гро-

шей від економії енергоресурсів у спеціальних фондах. Однак гроші з цих

фондів часто використовували не за призначенням. Певні норми закону не

були трансформовані в податкове законодавство. Саме тому всі ці спроби не

були успішними.

Якщо говорити про такий економічний інструмент стимулювання ре-

сурсозбереження, як субсидії, то в України вони відіграють протилежну, ан-

тиекологічну роль. Вугільна промисловість та електроенергетика в нашій

країні розвиваються за рахунок державних субсидій. Підприємства цих галу-

зей позбавлені стимулу знижувати енергоємність виробництва. Субсидуван-

ня також сприяє здешевленню тарифів на енергію. У результаті ні населен-

ню, ні промисловим підприємствам просто немає потреби бути ощадливими.

Зовсім парадоксальна ситуація на державних підприємствах: там праг-

нуть витратити максимум енергії в поточному періоді, щоб одержати макси-

мальні квоти в майбутньому. Субсидують природоємні проекти в енергетиці,

зокрема атомній, надають субсидії виробникам неефективної сільськогоспо-

дарської техніки. Результатом такої політики є те, що Україна витрачає втри-

чі більше енергоносіїв на одиницю ВВП, ніж Євросоюз.

Недостатня диференціація цін на природні ресурси знижує ефектив-

ність застосування державних і територіальних програм управління попитом,

які сприяють раціональнішому використанню ресурсів. Неврегульованість

питань щодо джерел фінансування пільг, які надаються законом певним ка-

тегоріям споживачів, є причиною завищення постачальниками оптової рин-

кової ціни у вигляді компенсації за понесені збитки. Збільшення оптової ціни

спричинює зростання роздрібних цін на ресурси, що позначається на вартості

кінцевої продукції, товарів і послуг, ресурсо- і енергоємності ВВП [4].

Аналіз проблем формування економічного механізму управління ре-

сурсозбереженням в Україні дає можливість виділити основні бар’ри, що пе-

решкоджають поширенню ресурсозбереження в промисловості й у побуті.

Таким чином, сьогодні ситуація в країні диктує нові орієнтири і напря-

ми розвитку суспільства, стає імпульсом нових технологічних рішень і нових

23

тенденцій у взаємодії виробництва та природи. Проте це можливо лише у

тому разі, якщо буде створено ефективний механізм управління ресурсозбе-

рігаючими процесами, а управління буде орієнтовано не на виробництво як

таке, а на виробництво екологічне. З метою призупинення наступу та усу-

нення факторів прояву ресурсної та екологічної кризи в Україні необхідно

встановити об’єктивний, але всеохоплюючий контроль за доведенням усіх

екологічних платежів та зборів за забруднення довкілля і використання при-

родних ресурсів до бюджету. Підсумовуючи викладене, слід зазначити, що

економічний механізм ресурсозбереження повинен мати чітко виражений

стимулюючий характер з використанням для фінансування заходів з ресурсо-

збереження коштів від економії, яка досягається в результаті підвищення ви-

робництва.

Для розроблення економічного механізму ресурсозбереження принци-

повим є постановка питання про цілі розвитку економіки. Залежно від відпо-

віді на нього й необхідно розробляти концепцію економічного механізму ре-

сурсозбереження. Не можна формувати цей механізм сам по собі, у відриві

від економічних процесів, що відбуваються.

Література:

1. Веклич О. Сучасний стан та ефективність економічного механізму

екологічного регулювання / О. Веклич // Економіка України. – 2006. – №10. –

С. 63–68.

2. Мельник Л. Г., Скоков С. А., Сотник И. Н. Эколого-экономические

основы ресурсосбережения: монография / под ред. канд. экон. наук,

доц. И. Н. Сотник. – Сумы: ИТД «Университетская книга», 2006. – 229 с.

3. Мищенко В. Финансирование природоохранной сферы (Есть ли кри-

терий достаточности?) / В. Мищенко // Экономика Украины. – 2008. – №8. –

С. 46–55.

4. Веклич О. Совершенствование инструментов экологического управ-

ления в Украине / О. Веклич // Экономика Украины. – 2001. – №9. –

С. 21–34.

24

СЕМАНТИЧНИЙ АНАЛІЗ ТЕРМІНА «ЗБІР ЗА ЗАБРУДНЕННЯ

НАВКОЛИШНЬОГО ПРИРОДНОГО СЕРЕДОВИЩА»1

Серебрянський Д. М.

кандидат економічних наук, доцент,

начальник відділу податкової політики

та методології оподаткування

Новицька Н. В. кандидат економічних наук, старший

науковий співробітник відділу

податкової політики та методології

оподаткування

Науковий дослідний центр з проблем

оподаткування

Досліджуючи формування податку на забруднення, зазначимо, що ідея

його створення належить Артуру Пігу. Поява цього податку пов’язана з роз-

витком економічної теорії добробуту. Згідно з цією теорією забруднення на-

вколишнього природного середовища розглядають як екстерналії2. Суть цьо-

го терміна полягає в тому, що ринковий механізм не трансформує зовнішні

витрати, яке несе все суспільство від забруднення НПС, у внутрішні витрати

виробництва, що не відображається в цінах на продукцію підприємств – емі-

тентів забруднюючих речовин.

Існування екстерналій призводить до розходження між приватними та

суспільними витратами (суспільні витрати дорівнюють сумі приватних і екс-

тернальних, тобто тих, які несуть не забруднювачі, а треті особи), приватні

витрати є меншими за суспільні.

Артур Пігу в праці «Теорія добробуту»3 охарактеризував їх як «прова-

ли ринку», оскільки орієнтація лише на приватні вигоди і витрати призво-

дить або до перевиробництва благ з негативними екстерналіями (забруднен-

ня повітря і води, високий рівень шуму і т. д.), або до недовиробництва благ з

позитивними екстерналіями (відмова приватних осіб від зведення маяків,

1 Ідея до написання саме такої праці виникла після того, як в науковій літературі,

проектах податкового, екологічного кодексів було висунуто пропозиції щодо необхідності

заміни терміна «збір за забруднення навколишнього природного середовища» (далі НПС)

терміном «екологічний податок». Виникло питання про доцільність вжиття таких заходів.

Тому за мету нашого дослідження покладено проведення семантичного дослідження (ана-

ліз) термінів «податок» і «збір» і з позиції теорії оподаткування з’ясувати, який з термінів

найкраще розкриває суть такого економічного інструменту екологічної політики, як збір

за забруднення нпс (діючий термін). 2 Екстерналія (зовнішній ефект) в економіці – дія ринкової трансакції (логічно об-

думана, змістовна операція, яка повністю завершується або відміняється) на третіх осіб,

не опосередкована ринком. Розрізняють позитивні та негативні екстерналії. Цей термін

був введений у 1920 р. Артуром Пігу в книзі «Теорія добробуту». 3 Pigou, Arthur Cecil. The Economics of Welfare (London, 1920) рус. перев.: Пигу А.

Экономическая теория благосостояния: В 2 т. М.: Прогресс, 1985.

25

прокладання доріг та ін.). Для того, щоб скоротити перевиробництво товарів

і послуг з негативними зовнішніми ефектами і заповнити недовиробництво

товарів і послуг з позитивними зовнішніми ефектами, тобто трансформувати

зовнішні ефекти у внутрішні, необхідна інтерналізація4 зовнішніх ефектів.

Вона може бути досягнута шляхом наближення граничних приватних витрат

(і відповідно вигод) до граничних суспільних витрат (вигод). Вказівки на

«провали ринку» слугували для А. Пігу теоретичним обґрунтуванням дер-

жавного втручання в економіку: він пропонував як розв’язання цієї проблеми

використовувати коригуючі податки для тих, хто здійснює негативні екстер-

налії та субсидії, для тих, хто здійснює позитивні екстерналії. Коригуючі по-

датки одержали назву податків А. Пігу, їх суть полягає не в покаранні тих,

хто створює негативні зовнішні ефекти, не у відшкодуванні збитків зовніш-

ньому суб’єкту і навіть не в залученні коштів до державного бюджету, а у ві-

дновленні ринкової рівноваги на рівні, що забезпечує оптимальне, з погляду

суспільства, виробництво і споживання благ5.

При цьому податок повинен дорівнювати граничному збитку третіх

осіб, а субсидія – їхньому граничному виграшу. Таке розв’язання проблеми

інтерналізації потребує участі держави, яка має законні права стосовно опо-

даткування та субсидування.

Податок Пігу (Pigovean tax) став одним з інструментів екологічної по-

літики, де він виступає у формі податку на емісію забруднюючих речовин.

Екологічний податок справляють з кожної одиниці продукції емітента в роз-

мірі, що дорівнює граничному збитку реципієнта.

Таким чином, можна сказати, що основною функцією досліджуваного

податкового інструменту є регулююча: він призначений для відновлення

ринкової рівноваги на рівні, що забезпечує оптимальне, з погляду суспільст-

ва, виробництво і споживання благ.

Але всі податкові інструменти виконують, крім регулюючої, ще й фіс-

кальну, контрольну, а в деяких випадках і екологічну функції. В свою чергу,

зборам властива додатково компенсаційна функція.

Необхідно враховувати також те, що досліджуваний податковий ін-

струмент є основним джерелом формування фонду охорони навколишнього

природного середовища, у якого є чітко налагоджена схема та інфраструкту-

ра функціонування. Цей фонд створено з метою концентрації коштів для ці-

льового фінансування природоохоронних і ресурсозберігаючих заходів,

спрямованих передусім на зменшення впливу забруднення навколишнього

природного середовища на здоров’я населення. Таким чином, збори призна-

чені для часткової компенсації збитків, заподіяних третім особам підприємс-

4 Включення оцінки позитивних та негативних зовнішніх ефектів, зумовлених дія-

льністю інших компаній, організацій, осіб, у затрати або дохід виробників цих ефектів для

можливого здійснення їх ринкового регулювання (наприклад, пред’явлення санкцій за зо-

внішнє забруднення території компанії, підприємства). 5 Экономика общественного сектора / под ред. Жильцова Е., Лафея Ж. – М., 1998. –

С. 87.

26

твами-реципієнтами забруднюючих речовин, що свідчить про те, що фіска-

льна функція цього податкового інструмента також є надзвичайно важливою.

Контрольна функція збору за забруднення НПС проявляється у тому,

що за його допомогою можна здійснювати контроль за викидами та скидами

забруднюючих речовин у НПС.

Також слід зазначити, що все-таки досліджуваному інструменту харак-

терна компенсаційна функція, адже теоретично рівень податку має компен-

сувати збитки, завдані третім особам підприємствами-реципієнтами забруд-

нюючих речовин.

Таким чином, визначивши сутність цього податкового інструмента

екологічної політики необхідно правильно вибрати термін, який би найточ-

ніше її врахував.

Докладно про відмінності між податком і збором досліджено у праці

[6], але найістотнішими з них можна виділити такі: по-перше, податки – це

безумовні платежі, а збори сплачують у зв’язку з одержаною послугою, що

надається платнику податку; по-друге, для зборів характерні відносини плат-

ності, еквівалентності, чого немає у відносинах зі сплати податків.

Очевидною є відмінність між податком і збором у тому, що збір перед-

бачає еквівалентність відносин платника з державою, а податок – ні. Це твер-

дження стосовно аналізованого збору за забруднення НПС можна трактувати

таким чином. Збір є платою, яку вносять платники залежно від обсягу та ви-

ду викидів і скидів забруднюючих речовин, тобто, з одного боку, розмір збо-

ру теоретично є еквівалентним завданим екологічним збиткам, а з другого –

акумульовані від збору кошти повинні йти на фінансування екологічних за-

ходів.

Принциповою відмінністю податку від збору (плати) є цільове викорис-

тання коштів від надходження зборів.

Слід зазначити, що на практиці не всім зборам в національній системі

оподаткування України характерна ця принципова особливість, оскільки в

законодавстві визначається цільовий характер використання коштів, а реаль-

но вони просто «розчиняються» в бюджеті. Цільове використання є характе-

рним виключно для тих зборів, які адмініструються спеціально створеним

фондом фінансових ресурсів, наприклад, пенсійний фонд, фонди соціального

страхування, фонд охорони НПС. Іншим механізмом, що забезпечує цільове

використання, є облік зборів по спеціальному фонду держбюджету. Перева-

гою цього механізму, порівняно з механізмом фінансування через фонди, є

менші витрати по адмініструванню цих зборів. Вадою є те, що в другому ва-

ріанті втрачається ефект контролю за використаними коштами та відповіда-

льності перед суспільством за виконання цільових програм.

З іншого боку, в умовах відсутності міцних владних інститутів, спра-

ведливої та ефективної системи розподілу фінансових ресурсів, функціону-

6 Основы налогового права / Под. ред. проф. Н. П. Кучерявенко. – Х.: Легас, 2003. –

С. 384.

27

вання спеціалізованих фондів є запорукою цільового та ефективного вико-

ристання зборів7.

Виходячи з цього, в нинішніх умовах розвитку суспільства та владних

інститутів існування зборів зі спеціально уповноваженими фондами є доці-

льним, виправданим і ефективним.

В сучасних умовах формування, розподілу та перерозподілу частини

ВВП і національного доходу через бюджетну систему за допомогою податків

є вкрай неефективним, про що постійно наголошується як представниками

бізнесу, науковцями, так і деякими політиками.

У суспільстві процес сплати податків до бюджету асоціюється з не-

ефективним їх розподілом, оскільки суспільство не відчуває, що воно за

сплачені податки отримує від держави якісні послуги (освіта, охорона здо-

ров’я, охорона правопорядку, рівень обороноздатності країни тощо). До того

ж постійно зростає недовіра суспільства до владних інститутів, що формують

низький рівень добровільності сплати податків до бюджету. Тому суспільст-

во хоче бачити, знати, на що спрямовуються ті обов’язкові платежі, які воно

добровільно сплачує. У цьому контексті існування збору в податковій систе-

мі є досить доцільним та виправданим, оскільки він має чітку і всім зрозумі-

лу мету запровадження і напрям використання надходжень від нього. Прин-

циповою вадою збору є порівняно високі витрати на його адміністрування,

які включають в себе адміністративні витрати з боку таких установ, як ДПА

України, Міністерство навколишнього природного середовища, комітет з

природних ресурсів, спеціалізований фонд.

З огляду на зазначене, запровадження в системі оподаткування спеціа-

льних зборів (екологічного характеру) є доцільним і виправданим. Цей вис-

новок підтверджується таким твердженням: якщо необхідна модель, за раху-

нок якої чітко пов’язано формування та використання коштів, слід будувати

її за рахунок збору [8].

Це дасть можливість акумулювати надходження від екологічних зборів

у спеціальному фонді і відповідно до цільового спрямування його викорис-

товувати. При економічній доцільності та обґрунтуванні ефективним є ство-

рення спеціалізованого фонду, через який буде здійснюватися фінансування

спеціальних заходів екологічного характеру.

7 За умови відсутності корупції.

8 Мамалуй О. О. Правове регулювання загальнодержавних зборів в Україні // Уні-

верситетські наукові записки. – 2005. – № 3 (15). – С. 228–231/