Priopitety 0 nachaloold2.niss.gov.ua/public/File/Str_prioritetu/SP_2_2013.pdf · 2013. 8. 1. · пільства» і «формування політичної нації». І

Автор

№ 2 (27), 2013 р.

НАЦІОНАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ СТРАТЕГІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

СтратегічніСтратегічні пріоритетипріоритети

Priopitety_0_nachalo.indd 1Priopitety_0_nachalo.indd 1 16.07.2013 11:31:5916.07.2013 11:31:59

УДК 32:33 (05) «540.3»

Фахове видання з економічних, філософських, політичних наук

та державного управління.Затверджено

постановами Президії ВАК України від 26 січня 2011 р. № 1–05/1 –

економічні науки; від 23 лютого 2011 р. № 1–05/2 –

державне управління; від 30 березня 2011 р. № 1–05/3 –політичні та філософські науки.

«Cтратегічні пріоритети» – науково-аналі-тичний що квартальний збірник Національного інституту стра те гіч них досліджень. У збірнику публікуються результати наукових досліджень проблемних питань суспільно-політичного, соціа-льно-економічного, гуманітарного роз витку Ук-раїни, зовнішньої політики України, регіональних проблем суспільного розвитку та національної безпеки і оборони України.

Видання розраховане на широке коло вітчиз-няних і зарубіжних фахівців, які досліджують проблеми розвитку українського суспільства.

Засновник та видавець

Національний інститут стратегічних досліджень

Зареєстрований Міністерством юстиції України 26.06.2006 р.

Свідоцтво № 11337–210Р

Адреса редакції:01030, м.Київ, вул. Пирогова, 7-А

тел. 249–44–06

Головний редактор Єрмолаєв А. В. –директор Національного інститутустратегічних досліджень;

Заступник головного редактора Жаліло Я. А. –перший заступник директора Національного інституту стратегічних досліджень, кандидат економічних наук, старший науковий співробітник;

Заступник головного редактора –відповідальний секретар Рубанець М. Л.,кандидат філософських наук

Члени редколегії:

Бегма В. М. – доктор економічних наук;Белінська Я. В. – доктор економічних наук, професор;Біла С. О. – доктор наук з державного управління, професор;Воротін В. Є. – доктор наук з державного управління, професор;Гальчинський А. С. – доктор економічних наук, професор;Горбулін В. П. – академік НАН України,доктор технічних наук, професор; Корнієвський О. А. – доктор політичних наук, доцент; Литвиненко О. В. – доктор політичних наук, професор; Малиновська О. А. – доктор наук з державного управління, старший науковий співробітник; Ожеван М. А. – доктор філософських наук, професор;Парахонський Б. О. – доктор філософських наук, професор; Пирожков С. І. – академік НАН України,доктор економічних наук, професор; Розумний М. М. – доктор політичних наук,старший науковий співробітник;Скалецький Ю. М. – доктор медичних наук, професор; Степико М. Т. – доктор філософських наук, професор;Cуходоля О. М. – доктор наук з державного управління, доцент;Сухоруков А. І. – доктор економічних наук, професор;Тацій В. Я. – академік НАН України,доктор юридичних наук, професор; Фісун О. А. – доктор політичних наук, професор; Шевцов А. І. – доктор технічних наук, професор.

© НІСД, Київ, 2013

Рекомендовано до друку Вченою радою НІСД Протокол № 5 від 29.05.2013 р.

Усі права захищено. При використан-ні матеріа лів «Стратегічних пріоритетів» посилання на ви дання обов'язкове.

Рукописи не повертаються. Редакція залишає за со бою право редагувати та ско-рочувати текс ти. Редакція не завжди поді-ляє позицію ав торів. Від повідальність за зміст несуть автори матеріа лів.

Матеріали подавати за адресою:Україна, м. Київ,

Чоколівський бульв., 13, к. 416Національний інститут стратегічних

дослідженьБєлашку Сергію Олександровичу

Тел. для довідок: 245-88-45e-mail: [email protected]

Редагування: Рубанець М. Л., Надіон Л. К.

Оригінал-макет: Чернявський О. Л.Коректура: Надіон Л. К., Рубанець М. Л.

Підп. до друку 15.07.2013. Формат 60х84/8. Папір офс. № 1. Обл.-вид. арк. 28,22.

Ум.-друк. арк. 24,18. Наклад 300 прим.

ВіддрукованоТОВ «Книжково-журнальна друкарня «СОФІЯ»

08000, смт. Макарів, Макарівський район,Київська обл., вул. Першотравнева, буд.65,

тел./факс + 38 044 456-20-69Реєстраційне свідоцтво А01 № 229953

від 26.11.2008 р.


3Стратегічні пріоритети, №2 (27), 2013 р.

Розумний М. М. «Громадянське суспільство» vs «політична нація» .................................................... 5

Ожеван М. А. Націєтворення як «модернізація навздогін»:суперечності між модерном, домодерном і постмодерном .................................... 12

Резнікова О. О. Стійкість України до глобальних ризиківі проблеми державного управління ............................................................................... 22

Васильчук Є. О. Радикальні та екстремістські рухи в Україні: субкультурний контекст .......... 27

Покришка Д. С., Технологічні можливості економіки в системі індикаторівТищук Т. А. економічної безпеки держави .......................................................................................... 34

Шевченко А. В. Пріоритети державної політики підтримкирозвитку інноваційних кластерів у промисловості України ................................ 45

Бурлака В. Г. Ефективність і шляхи оптимізації структури витрату нафтопереробній промисловості ................................................................................. 51

Ковязіна К. О. Вдосконалення державної політики щодо профілактикивиробничого травматизму та професійних захворювань в Україні ................... 59

Валюшко І. В. Соціальні чинники протидії корупції в Україні........................................................ 69

Cуходоля О. М., Енергетичний сектор України: Сменковський А. Ю. перспектива реформування чи стагнації? ................................................................... 74

Бєгун С. В. Пріоритети розвитку ядерної енергетики в Україні ................................................ 81

Дубов Д. В. Модернізація інформаційної інфраструктурияк чинник забезпечення національних інтересів України .................................... 90

Конах В. К. Національний інформаційний простір України:проблеми формування та регулювання ....................................................................... 97

Ісакова Т. О. Протестні рухи в інформаційному суспільстві:соціально-психологічні аспекти....................................................................................104

ЗМІСТ

Політична система і громадянське суспільство

Економічний і соціальний розвиток

Паливно-енергетичний комплекс

Розбудова інформаційного суспільства


Концептуальні питання національної безпеки

4 Стратегічні пріоритети, №2 (27), 2013 р.

Зміст

Качинський А. Б. Безпека життєдіяльності особи, суспільства та держави:порогові умови ....................................................................................................................111

Єзеров А. А. Конституційна безпека як складник національної безпеки України ..............120

Шевцов А. І., Актуальні проблеми реструктуризаціїБоднарчук Р. В. оборонно-промислового сектору економіки України ...........................................127

Бірюков Д. С. Техногенні та екологічні проблеми урбанізації.......................................................135

Більовський О. А. Неефективність соціального діалогуяк виклик національній безпеці України ..................................................................142

Єжеєв М. Ф. Розробка стратегії східноазійської політики України:методологічні засади .........................................................................................................147

Орлик В. В. Проблеми російсько-американських відносинипісля «перезавантаження» ..............................................................................................154

Антошкін В. К., Трансформація концепції нейтралітету та позаблоковостіЦвірова В. В. європейських країн в умовах глобалізації ................................................................161

Александров О. С. Оборонна промисловість Європейського Союзу:сучасний досвід трансформації .....................................................................................168

Привалова О. М., Сучасний стан і перспективи розвиткуПривалова І. М. ринку страхування життя в Україні ...........................................................................178

Стратегічні пріоритети безпечного розвитку України на засадах «зеленої» економіки .................181

Екологічна та природно-техногенна безпека України: регіональний вимір загроз і ризиків ...........182

Військово-технічна та оборонно-промислова політика України в сучасних умовах .........................185

Трансформація Європейського Союзу під впливом кризи єврозони.Висновки для України ..............................................................................................................................................186

Хроніка діяльності Національного інститутустратегічних досліджень у березні-червні 2013 р. ..........................................................................187Аннотации/Summary ..................................................................................................................................199Відомості про авторів .................................................................................................................................206Вимоги до статей .................................................................................................................................. 208

Нові видання НІСД

Національна безпека

Міжнародні відносини та процеси глобального розвитку

Наукові повідомлення


Стратегічні пріоритети, №2 (27), 2013 р. 5

УДК 323.21:316.422:321.7.009.12(477)

«ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО» VS «ПОЛІТИЧНА НАЦІЯ»

Розумний Максим Миколайович,Розумний Максим Миколайович,доктор політичних наук, старший науковий співробітникдоктор політичних наук, старший науковий співробітник

Розглянуто практику використання концептів розбудови держави, побудови гро-мадянського суспільства та формування політичної нації як орієнтирів політичних перетворень у пострадянській Україні. Основну увагу приділено відмінностям соці-альних і політичних стратегій, що реалізуються у разі визначення пріоритетом сус-пільного розвитку побудову громадянського суспільства чи політичної нації. У цьому контексті розглянуто зміст ідей громадянського суспільства та громадянства у євро-пейській інтелектуальній традиції.

Ключові слова: громадянське суспільство, громадянство, політична нація, суспіль-на ідея.

Провокативна постановка проблеми, що її містить назва статті, потребує методологічного уточнення або ж пояснення, чому широко вживані політичні концепти тут представлені як цитати – в лапках. Річ у тім, що предметом розгляду в даній статті є не соціальна реаль-ність, яку розуміють під поняттями громадян-ського суспільства та політичної нації носії відповідного комплексу уявлень і цінностей у сучасній Україні, а самі ці уявлення, більш чи менш цілісно й несуперечливо концептуалізо-вані в різних дискурсивних формах соціальної комунікації. Проблема, як ми її розуміємо, полягає саме у використанні слів, які мають для кожного з комунікаторів відмінні значен-ня, або ж у наявності різних аспектів їхніх значень, що актуалізуються у різних ситуаціях.

Чому однакове розуміння змісту понять є, на нашу думку, проблемою практичної полі-тики? Тому що семантична пластичність основоположних категорій колективного ці-лепокладання, якими сьогодні для багатьох в

Україні є саме винесені у заголовок статті по-няття, може як слугувати досягненню тимча-сової згоди представників прямо протилеж-них ціннісних і стратегічних орієнтацій, так і породжувати незгоду в таборі потенційних однодумців та перешкоджати їхній спільній суспільно-перетворювальній активності. І перша, і друга ситуації можуть ускладнюва-тися свідомим чи стихійним застосуванням маніпулятивних прийомів, якими в конкрет-них ситуаціях люди користуються з метою а) введення в оману противника; б) психоло-гічного виграшу внаслідок приниження опо-нента; в) уникнення конфлікту у спосіб ілю-зорної згоди та ін.

Отже, з одного боку, справді йдеться про використання термінів «громадянського сус-пільства» та «політичної нації» в тих значен-нях, яких їм надають різні актори політики, а з іншого – про фіктивні смисли, які під при-криттям цих слів продукуються у різноманіт-них «симулятивних» (Бодрійяр) контекстах.

Політична система і громадянське суспільство

Prioritety_1.indd 5Prioritety_1.indd 5 16.07.2013 11:35:1816.07.2013 11:35:18

Стратегічні пріоритети, №2 (27), 2013 р.6

«Громадянське суспільство» vs «політична нація»

Смислові орієнтири суспільства транзиту

Протягом усього періоду соціального ре-формування в Україні, починаючи від момен-ту остаточної відмови від марксистсько-ленін-ських догм, суспільна свідомість була орієнто-вана на кілька «завдань», що мали у різний час відмінну міру актуальності й популярності, але присутні у публічних дискурсах і сьогодні. Найпоширенішими стали концепти «розбудо-ви держави», «побудови громадянського сус-пільства» і «формування політичної нації». І хоча між ними не існує прямої суперечності в теоретичному вимірі – у тому сенсі, що при бажанні ці підходи можна було б поєднати у цілісному алгоритмі суспільних перетворень, однак за своїми ціннісними і стратегічними пріоритетами дані підходи найчастіше стають конкуруючими.

Наголос на «розбудові держави» однознач-но ставить національну ідею державного суве-ренітету вище за соціальну ідею демократич-ного самоврядування. Національна, держав-ницька ідея зазвичай має консервативне ціннісне підґрунтя, але оскільки в Україні від початку незалежності вона не мала опертя на жодну традицію (в сенсі інституцій і суспіль-них практик), то досить швидко вона втратила свою мотивуючу силу.

Розбудовою держави в Україні займалася колишня радянська номенклатура, при цьо-му парадоксальним чином дистанціюючись від світоглядних і культурних атрибутів української національної ідентичності. Це був єдино можливий «державницький під-хід» у країні, що фактично зберігала соціаль-ну структуру й політичну культуру радян-ського зразка. Але у середовищі ліберальної та національно заангажованої інтелігенції проект відтворення колишньої УРСР, навіть під вивіскою незалежної України та з ідеоло-гічними і стилістичними вкрапленнями на-ціонального колориту, не отримав значної підтримки.

Концепт «розбудови держави» асоціюєть-ся, головним чином, із нетривалим періодом правління Президента Л. Кравчука та пере-хідним періодом між першим і другим термі-нами Президента Л. Кучми. Однак кожного разу ці періоди швидко завершувалися вну-трішньополітичними кризами та сплесками протестних настроїв, що їх супроводжували. Відтак нині цей суспільний проект майже втратив своїх прихильників і може бути реані-мований лише у двох радикалізованих варіан-тах – як проект більш послідовного націона-лістичного режиму або як проект радикальної

пострадянської реставрації (зокрема білорусь-кого чи російського зразка).

Натомість проект «розбудови громадян-ського суспільства» не може поки що бути прямо пов’язаний із жодним періодом історії української незалежності, оскільки він був присутнім у публічній сфері радше як уто-пічний бекграунд, що живився не так зв’язком із дійсністю, як своєю граничною віддаленістю від неї. Із цього статусу далеко-го і поки що нездійсненного ідеалу виплива-ли як переваги концепту «громадянського суспільства» для свідомості українців, так і його недоліки.

Ніхто не бажав заперечувати бажаність і навіть необхідність «розбудови громадянсько-го суспільства», але при цьому ніхто й не пов’язував із цим поняттям реальної про-грами суспільних перетворень. Концепт гро-мадянського суспільства, таким чином, вико-нував роль риторичної конклюзії до більшості суспільних дискусій і прикривав стратегічну невизначеність та смислову незавершеність проекту українського суспільного реформу-вання як такого.

Як правило, про «громадянське суспіль-ство» завжди згадували як про необхідну, але за даних конкретних умов недосяжну умову суспільного поступу, яка давала надію на майбутнє, але дозволяла певною мірою аб-страгуватися від суперечливості й депресив-ності сьогодення. В одному ряду із цим по-няттям також зазвичай присутні апеляції до «формування середнього класу», нової якості «національної еліти» й надій на «нове поко-ління».

Проект «формування політичної нації» з’явився в українському інтелектуальному просторі дещо пізніше, коли проекти «розбу-дови держави» та «побудови громадянського суспільства» почали виконувати скоріше роль ритуальних атрибутів суспільної комунікації, ніж продуктів рефлексії над тим, куди реально рухається наше суспільство.

Незважаючи на своє дещо академічне зву-чання, концепція політичної нації набула в Україні власного смислового й ціннісного за-барвлення, що визначалося специфікою культурно-історичного та політичного кон-тексту, в якому вона була висунута.

Уявлення про «політичну націю» як сус-пільний проект давало змогу оформити а) від-мову від етноцентристського підходу до на-ціо нально-державного проекту; б) пов’язати інтерес патріотичної громадськості з функціо-нуванням політичної системи держави; в) окреслити нову модель ідентичності, що могла б стати об’єктом сучасних соціальних



Розумний М. М.

технологій та державної політики; г) оновити стилістику і риторику культурних, громад-ських і політичних дискусій, спонукати до появи нових ідей та ініціатив.

Отже, нині концепти «громадянського суспільства» та «політичної нації» однаковою мірою присутні у суспільній свідомості як орієнтири національного розвитку та суспіль-но-політичних трансформацій і нерідко вжи-ваються як доповнюючі один одного елементи єдиної стратегії.

Тим часом, залежно від змісту, яким визна-чається поняття «громадянського суспіль-ства», під його розбудовою можна розуміти певну спрямовану діяльність, що формує за-сади політичної нації, а можна й таку діяль-ність, що має на увазі альтернативну стратегію суспільних перетворень.

У першому випадку під громадянським суспільством розуміють суспільство грома-дян, які поділяють певні ціннісні та світо-глядні уявлення й підходи, виявляють солі-дарну волю, приймають спільні рішення та взаємодіють на основі політичних інститутів. У цьому сенсі побудова громадянського сус-пільства й формування політичної нації є одним і тим самим процесом, а два поняття відрізняються лише фокусом розгляду про-блеми спільнотної самоорганізації. Поняття громадянського суспільства ставить у центрі уваги соціальні якості кожного громадянина, панівні норми та способи взаємодії соціаль-них акторів, а поняття політичної нації апе-лює передовсім до факторів соціальної інте-грації – ідентичності, колективної самосвідо-мості, політичної участі.

В іншому випадку, коли ми говоримо про громадянське суспільство як про сукупність автономних індивідів та їхніх груп, що відо-кремлюють, а в чомусь і протиставляють себе державі, стратегії формування політич-ної нації та розбудови громадянського сус-пільства відображають діалектичну єдність інтеграційних і дезінтеграційних процесів, що завжди присутні у суспільстві, але на етапі націостановлення можуть увійти у пряму суперечність. Зокрема, стратегія авто-номізації громадянського суспільства на практиці є додатковим чинником делегітимі-зації політичних інститутів, сформованих для підтримання єдності політичної нації: ідентичності, інституту громадянських прав та обов’язків, парламентаризму, партій, ідео-логій, бюрократії.

Сповідувані у межах цього підходу прин-ципи переважання індивідуального над колек-тивним, приватного над публічним, підвищена турбота про соціальний комфорт меншин,

тео рія і практика мультикультуралізму, паци-фізм та ескапізм створюють загалом неспри-ятливі умови для поширення мобілізаційних ідей і фактично унеможливлюють досягнення консенсусних рішень із ключових питань на-ціонального розвитку.

Загалом, основні стратегії проектування української нації, представлені концептами розбудови держави, формування громадян-ського суспільства та формування політичної нації, можуть бути співставлені з основними політико-ідеологічними трендами сучасності: етатизму (у широкому розумінні цього термі-на, як його використовує, наприклад, Мануель Кастельс [3, с. 36]), капіталізму (як однієї з версій лібералізму, що, за Кастельсом, сьогод-ні домінує у глобалізаційному тренді) та рес-публіканізму.

Ідеал громадянства та ідея громадянського суспільства

Проблема розрізнення двох основних під-ходів до поняття громадянського суспільства є однією із традиційних тем європейської по-літичної філософії Нового часу. Однією з підсумкових рефлексій довкола різних тлума-чень поняття громадянського суспільства та пов’язаних із ним політичних концепцій рес-публіканізму й демократії стало теоретичне оформлення дихотомії громадянства і грома-дянського суспільства, яке знаходимо, зокре-ма, у праці Л. Зідентопа «Демократія в Євро-пі», що є своєрідним продовженням дискусії про демократію, започаткованої класичною працею Алексіса де Токвіля «Демократія в Америці».

Коментатори наголошують на тому, що Зідентоп не просто розрізняє підходи, пред-ставлені поняттями громадянства і громадян-ського суспільства, але й прямо їх протистав-ляє [2, с. XII].

Ідея громадянства передбачає самопосвяту людини високим суспільним цілям, безумовне переважання громадянського обов’язку над приватним інтересом, культ служіння громаді й батьківщині. Ця ідея породила культ героя, що є одним із центральних як в античній культурі її класичного періоду, так і в модер-них концепціях національного генія, націо-нального героя та надлюдини.

Базовою для європейської демократії сус-пільною цінністю Зідентоп вважає ідею рівно-сті, що була невідома суспільствам громадян античного полісу та республіканського Риму, але стає мотивуючим чинником європейської політичної практики й теорії в модерну добу. Якщо у межах ідеї громадянства йшлося про



рівність «чинних» громадян, себто тих членів суспільства, які названі вище ідеали й норми суспільної поведінки сповідують і дотриму-ються їх на практиці, то нова ідея всезагальної рівності закономірно привела до появи аль-тернативного підходу, що був оформлений у вигляді концепції прав людини.

Дана концепція є основою сучасного ро-зуміння демократії та ціннісним і норматив-ним базисом проекту побудови громадян-ського суспільства на ліберально-капіталіс-тичних засадах. Згідно із цим підходом основною формою суспільного життя є за-безпечення людиною своїх приватних інте-ресів шляхом підприємництва, надання по-слуг і виробництва товарів, а також коопера-ції з іншими людьми на основі спільності інтересів. Сформована таким чином сфера приватності й корпоративності перебуває поза впливом держави і, значною мірою, поза політикою.

Державно-публічна сфера розглядається як окремий суспільний інститут, основною функцією якого є забезпечення правопорядку та здійснення адміністративних процедур (надання адміністративних послуг). Крім того, у цій політичній сфері відбувається та-кож узгодження основних груп інтересів, а також визначаються загальнонаціональні по-треби й інтереси, що потребують відповідних ресурсів та виконавського апарату. Ключови-ми механізмами їх забезпечення є субсидіар-ність і делегування повноважень.

Таким чином, громадянське суспільство, у цьому розумінні, функціонує поза дією імпе-ративу громадянської самопожертви, віддає перевагу приватному й корпоративному ін-тересу перед будь-якими формами загально-національних цілей і цінностей, санкціонує автономізацію та корпоративізацію соціаль-них індивідів та їхніх груп за усіма можливи-ми критеріями (професійними, конфесійни-ми, етнокультурними, гендерними, територі-альними та ін.) [2, с. 73].

Описуючи відмінності між принципом громадянства та концепцією громадянського суспільства, Л. Зідентоп послуговується та-кож висновками англійського філософа XVIII ст. Бернара де Мандевіля, який вважав, що найповніша реалізація цих підходів на прак-тиці означала б, у першому випадку, створен-ня «знедоленого» соціуму, позбавленого тих благ, які приносить поділ праці та ринкова саморегуляція, а в другому – до втрати колек-тивних суспільних сенсів та громадянських чеснот [2, с. 76].

Внутрішня суперечливість ідеалу грома-дянського суспільства пов’язана саме з його

«подвійною концептуалізацією», вважає су-часний дослідник А. С. Ку, який пропонує розглянути основну проблему сучасного лібе-рального суспільства через призму «парадок-су громадянського суспільства без громадян-ства» [4, с. 15].

Дослідник розрізняє ліберально-опозицій-ний і конструктивний підходи до розв’язання цієї суперечності. Оскільки концепція грома-дянства не підтримується панівною в умовах демократії моделлю державності (основою конституювання якої, зокрема, є доктрина пріоритету прав людини), то вона знаходить своїх прибічників переважно у сфері «авто-номних громадянських практик», адепти яких налаштовані опозиційно щодо ліберальної держави та її інститутів.

Натомість помірковані ліберали бачать у політичних інститутах засіб ефективного об-меження зазіхань держави на приватні інте-реси, а в ліберальній державі – насамперед механізм забезпечення права [4, с. 14].

У ціннісному аспекті цю суперечність про-екту громадянського суспільства рефлексує на початку 1980-х років французький полі-тичний публіцист Марсель Ґоше, який нази-ває свій програмний твір «Права людини – не політика». Звільнення від імперативів громадянства на користь принципів соціаль-ного автономізму вже на етапі розквіту лібе-ральної демократії, на думку цього дослідника, призводить до протилежного ефекту обме-ження свободи.

Цей феномен Ґоше описує за допомогою марксистського поняття відчуження: «Еман-сипація індивіда-людини та прав, які його (цей феномен – М. Р.) уможливлюють, невід-дільні від колективного відчуження, що по-стійно ними живиться» [1, с. 45]. Серед симптомів «тотального домінування», що па-радоксальним чином настає у результаті пе-реможних змагань за різноманітні права і свободи індивідів, Ґоше вказує на посилення ролі держави, поглиблення соціальної ано-німності, та, головним чином, на «поглиблен-ня незацікавленості спільною справою та вражаючу баналізацію поведінки» [1, с. 45].

Такими є наслідки заміни громадянського принципу принципом громадянського сус-пільства в умовах розвинутої демократії. Ця заміна призводить до «небувалої кризи», що розігрується всередині демократії та стосуєть-ся внутрішньої артикуляції її різних вимірів, амбіцій та складників» [1, с. 312].

Для того, щоб зрозуміти, як громадянський принцип «опинився» в опозиції до лібераль-ної держави, варто звернутися до того розріз-нення ліберального та республіканського





підходів, яке пропонує у своїй теорії політики Ю. Габермас. Ліберальний підхід, що корес-пондується з поняттями й цінностями, пред-ставленими поняттям «громадянського сус-пільства», тлумачить політику як інституцій-ну надбудову над системою приватних, передовсім ринково-господарських, відносин. У політичній сфері, відповідно до цього під-ходу, на основі компромісу приватних інте-ресів формується колективна воля та програ-мується діяльність державного апарату з ме-тою її реалізації.

Натомість республіканський підхід, що базується на ідеалах громадянства, розглядає політичну сферу як первинну сферу соціаліза-ції, а спільна воля, що реалізовується в інсти-туалізованих формах, має своїм джерелом громадянську позицію та свідомий політич-ний вибір кожного члена суспільства. Таким чином, на думку Габермаса, «від громадянина республіканської держави вимагається біль-ше, аніж постійна орієнтація на власний інте-рес» [5, с. 385].

У цьому сенсі концепт «формування ук-раїнської політичної нації» є нічим іншим, як спробою актуалізації імперативів грома-дянства у межах республіканського проекту України. А програма «розбудови громадян-ського суспільства» може бути представле-на як ліберально-корпоративна альтернати-ва відповідному проекту і властивим йому цінностям. Тому для того, щоб процес сус-пільного реформування був результатив-ним, необхідна визначеність у пріорите-тах – ціннісних, стратегічних і концепту-альних.

Вважаємо, що саме формування політич-ної нації є визначальним чинником соціаль-них, політичних і певною мірою навіть куль-турних процесів у сучасній Україні. Ключову роль у цьому формуванні відіграє становлен-ня спільної ідентичності та інститутів полі-тичної влади загальнонаціонального рівня. Визначеність стосовно цих феноменів формує свідомість сьогоднішнього громадянина України. Його участь в органах місцевої само-організації, локальних ініціативах, корпора-тивних рухах, набуття ним регіональної, кла-сової чи корпоративної ідентичності не замі-нює собою процес національно-громадянської ідентифікації.

Формування громадянського консенсусу на національному рівні є передумовою відпо-відальної громадської позиції на локальному рівні, а не навпаки. Так, спільна релігія умож-ливлювала гармонійні стосунки на рівні сіль-ської громади, але не сільські приходи твори-ли автоматично церковну єдність.

Політична нація як проект

Реалізація громадянського принципу в контексті республіканського проекту України, означеного в актуальному політичному дис-курсі передовсім концептом «політичної на-ції», спирається на низку світоглядних детер-мінант і стратегічних рішень, що мають стати предметом колективного самоусвідомлення.

Національне будівництво в Україні перма-нентно стикається з необхідністю прояснення базових понять нашого колективного самоус-відомлення. Йдеться, зокрема, про визначе-ність із двох основних питань: 1) чи є (мають бути) українці нацією? і 2) якого зразка (типу) націю можуть (мусять) збудувати українці?

Відповідаючи на ці питання, ми маємо на-повнити власним, зрозумілим нам змістом поняття нації й не боятися того, що воно вия-виться відмінним від того, що розуміють під цим поняттям інші спільноти. Це буде можли-вим, якщо під абстрактним поняттям нації для нас існуватиме цілком конкретний емпірич-ний зміст: нація – це ми.

Цей базис є достатньо надійним для того, щоб зняти перше питання з порядку денного раз і назавжди. В Україні вже ніхто не може поставити під сумнів існування «нас», навіть у тому випадку, коли чийсь суб’єктивний концепт нації не вповні відповідає його емпі-ричному референту. Отже, якщо є «ми», то й існування нації не повинно ставитися під сумнів. Такою, коротко, може бути відповідь на перше питання.

Щодо другого, то відповідь на нього вже також близька до очевидної. Утруднення ви-никають лише з належним термінологічним оформленням того типу національного зв’язку, який фактично утверджується в Україні. Найчастіше для його ідентифікації використовують поняття «політичної нації», що, на нашу думку, може бути прийняте як робочий термін за умови уточнення змісту, який ми в нього вкладаємо.

Далі пропонуємо кілька тез щодо такого узгодженого розуміння феномену української політичної нації.

Термін «політична нація» є сумою двох найважливіших предикатів, які супроводжу-ють наше розуміння спільноти в актуальному для нас соціокультурному контексті. Йдеться про «національність» і «політичність», що невіддільні у сприйнятті людської спільноти в чинному для нас цивілізаційному контек-сті. Новизна і проблемність цього поняття (політичної нації) своєю чергою сигналізує нам про початковий (або ж перехідний) етап



у становленні комплексу суспільних ідей, що даному контексту відповідають.

Принципово важливою вважаємо тезу про те, що політична нація в Україні – це не да-ність, а проект. Цим поняттям ми означуємо якісну зміну в житті українського суспільства, що наближає його до певних характеристик, які у сукупності формують нову форму сус-пільного самоусвідомлення та суспільної са-моорганізації.

Поняттям політичної нації, у нашому розу-мінні, позначається певний рівень інтегрова-ності спільноти, для якого характерні: а) на-явність національної державності; б) повно-функціональна політична система, що має власні механізми самовідтворення та загаль-новизнані правила для суб’єктів політичного життя; в) суспільний консенсус стосовно ключових питань національної ідентичності, основних цінностей і стратегічних орієнтирів національного розвитку; г) утвердження принципу громадянства й неухильне дотри-мання рівності громадян.

Далі важливо зазначити той спосіб, у який відбувається формування/становлення по-літичної нації. На нашу думку, політична нація народжується у процесі політичної ко-мунікації. Ця комунікація можлива лише на основі тих питань, які є гострими й достатньо абстрактними, щоб відповідь на них не була раціональною й надміру очевидною. Відпо-відь на такі питання знаходиться у площині апріорних соціальних уявлень і ціннісних мотивацій. Вони мають не лише констатую-чий, а й проективний (програмуючий) склад-ник – ними є певні суспільні ідеї. Отже, по-літична нація складається у результаті бо-ротьби ідей.

Суспільними ідеями задається і характер самої спільноти, і механізми її формування, і виміри ідентичності, що в даній спільноті вважаються провідними.

Політична нація, такими чином, виникає внаслідок сукупності суспільних інновацій, здійснених у процесі реалізації певних ідей. Частина із цих інновацій утворює універсаль-ний (загальноцивілізаційний) алгоритм сус-пільної самоорганізації даного типу спільноти, а частина належить до специфічного досвіду даної спільноти та відображає особливості подолання нею тих перешкод, з якими дане національно-політичне утворення зіткнулося у процесі свого становлення.

Кожна із цих інновацій, відтак, містить у собі імперативний та креативний складники, із яких перший належить до цивілізаційних універсалій, а другий є продуктом колектив-ного інтелекту даної спільноти. Сукупність

даних інновацій конституює єдність суспіль-ної свідомості й суспільного буття, що базу-ється на законах соціальної комунікації та оформлюється у вигляді основних суспіль-них інституцій – ідентичності, громадської думки, панівних ідеологій і стратегій сус-пільного розвитку, елементів політичної системи.

Незважаючи на розчарування останніх ро-ків, є підстави стверджувати, що в Україні формується справді нова інституційна основа суспільних відносин, пов’язана передовсім із функціонуванням механізмів конкурентної політики. Значна частина спостерігачів визна-чила події кінця 2004 р. як такі, що знамену-ють собою кінець існування посткомуністич-ного суспільства в Україні. Про це свідчить і різке коливання основних показників соціаль-но-політичних настроїв населення. У 2005 р. соціологічні опитування зафіксували безпре-цедентне в історії пострадянської України зростання рівня довіри громадян до політич-них інститутів. Нетривалість даного ефекту сигналізує нам про ті перешкоди, які існують для реалізації даного проекту.

Тим не менше, вважаємо за можливе ствер-джувати: в Україні розпочато перехід до тієї моделі суспільної організації, що відома під назвою демократії участі та є важливим інно-ваційним набутком сучасного людства чи принаймні значної його частини, у світогляд-ній та психологічній єдності з якою перебуває український народ.

Узагальнюючи, можемо сказати, що під політичною нацією в Україні слід розуміти проект побудови нової спільноти українців із властивими їй індивідуальними рисами та власним алгоритмом самореалізації. Цей алго-ритм повинен включати як механізм інститу-ційної розбудови, так і світоглядний базис національної свідомості.

Цей алгоритм можна умовно назвати на-ціональною ідеєю, але він, скоріш за все, не матиме смислового вираження доти, поки не реалізується у процесі творення нової сус-пільної дійсності. Специфіка інноваційного суспільного самопроектування саме в тому, що логіка його формується у процесі змін, а не є заданою цим змінам наперед, а тим біль-ше – ззовні.

На певному етапі дана специфіка націо-нального алгоритму може бути відрефлекто-вана і сформульована в абстрактно-понятій-ній чи образній формі. Але досвід більшості емансипованих національних спільнот свід-чить, що потреба в такій формалізації вну-трішнього досвіду зникає одразу після вирі-шення ключових питань самоідентифікації.





Смислове наповнення даного алгоритму становить сукупність понять, символів, ціннос-тей, що вступають у взаємодію та утворюють

певні когнітивні цикли й емоційні комплекси, які відтворюються у різних ситуаціях і визна-чають механізм самозбереження спільноти.

Список використаних джерел

1. Ґоше М. Демократія проти самої себе : пер. з фр. / Марсель Ґоше. – К. : Український Центр духовної культури, 2006. – 376 с.

2. Зидентоп Л. Демократия в Европе : пер. с англ. / Ларри Зидентоп ; под ред. В. Л. Иноземцева. – М. : Логос, 2004. – 360 с.

3. Кастельс М. Информационная эпоха : экономика, общество и культура : пер. с англ. – М. : ГУ ВШЭ, 2000. – 606 с.

4. Ку А. С. Парадокс – гражданское общество без гражданства / А. С. Ку // Социологические иссле-дования. – 2003. – № 12. – С. 11–20.

5. Хабермас Ю. Вовлечение другого. Очерки политической теории / Юрген Хабермас. – СПб., 2001. – 419 с.



Націєтворення як «модернізація навздогін»: суперечності між модерном, домодерном і постмодерном

УДК 17.023.32

НАЦІЄТВОРЕННЯЯК «МОДЕРНІЗАЦІЯ НАВЗДОГІН»: СУПЕРЕЧНОСТІ МІЖ МОДЕРНОМ, ДОМОДЕРНОМ І ПОСТМОДЕРНОМ

ОжеванОжеван Микола Андрійович,Микола Андрійович,доктор філософських наук, професордоктор філософських наук, професор

Проаналізована криза сучасного націєтворення та національної ідентичності, яка у різноманітних формах і виявах притаманна всім без винятку країнам – як розвине-ним, так і тим, що розвиваються. Відповідно, обґрунтована теза стосовно кризового стану політичного «осучаснення навздогін», яке традиційно асоціюється з постколо-ніальним розвитком.

Ключові слова: нація, держава, модерн, домодерн, постмодерн, модернізація, «модернізація навздогін».

Смислоутворюючі концепти «нація-держа-ва» й «політична нація», які остаточно утвер-дилися в епоху Модерну, означають, що гро-мадяни не є пасивними підданцями певної держави, а активно її конституюють і констру-юють, а також те, що держава має бути «спра-вою нації» й лише в такій якості може легі-тимно існувати і претендувати на визнання міжнародним співтовариством у складі інших подібних «націй-держав». Принаймні, саме таким є республікансько-демократичний іде-ал модерної державності та громадянський ідеал модерної нації [1–2]. Звідси й джерела ототожнення «нації» з державою, хоча, строго кажучи, це якісно різні утворення. «Нація» – це спільнота людей, лояльних щодо певної держави, тоді як держава – це політичний ін-ститут. У деяких країнах нація формувалася під впливом держави, а в деяких, навпаки, держава виникала з ініціативи нації. Типовим прикладом етнонаціоцентричності вважається Німеччина, тоді як прикладом країни держа-воцентричної з нацією громадянсько-політич-ного типу – Франція.

Проте у сучасному світі співіснує три типи держав: донаціональні, національні й безна-ціональні, або ж домодерні, модерні й постмо-дерні. Відповідно, утворення і руйнування таких держав супроводжується трьохвимірни-ми процесами домодернізації, модернізації та постмодернізації. При цьому для більшості постколоніальних держав, які «зависають»

між домодерном, модерном і постмодерном, а також між донаціональним, національним та безнаціональним типами державності, харак-терним є існування політичних націй у вельми нестабільному «квантованому» стані, оскіль-ки вони є переважно етнічними, а не грома-дянськими.

Ще один із парадоксів сучасного політич-ного розвитку пов’язаний із глибокою кризою національно-державного будівництва у краї-нах «на шляху розвитку» і «транзитивних» (developing&transitive countries), які всупереч запропонованій їм світовими центрами сили політиці «модернізації навздогін» (moderni za-tion catch up) втрачають навіть ті риси модер-ності, які їм були властиві у складі колишніх «імперій» (демодернізуються). Водночас роз-виток у цих двох групах країн стрімко вихо-дить на рівень глобалізації й у цьому сенсі вони «постмодернізуються» й денаціоналізу-ються відповідно до неоліберальної моделі розвитку, подібно до країн розвинених. Але водночас як реакція на постмодерні версії де-націоналізованого космополітичного розви-тку відроджується «неонаціоналізм», ідеологи якого пропонують відкинути в ім’я традицій-них цінностей небезпечні неоліберальні ідеї мультикультуралізму, фемінізму, зрівняння у правах традиційних релігій із «сектантами», а представників нетрадиційних сексуально-сі-мейних орієнтацій з «нормальною більшістю» тощо. Такий культурний і політичний націо-



Ожеван М. А.

налізм проповідує зазвичай концепт триєд-ності «одна держава – одна культура – одна нація» (one state – one culture – one nation).

Теоріям «націєтворення через модерніза-цію» опонує теорія «залежного розвитку» (dependency theory), одну з версій якої пропо-нує неомарксистська «світ-системна» теорія (world systems theory). Відповідно до неї країни «світової периферії» змушені практикувати типи державності, неподібні до тих, які є ха-рактерними для країн «світового ядра» [25]. У випадку з «модернізацією навздогін» йдеть-ся про неоколоніалізм і «міжнародно-спонсо-роване державотворення» (internationally-sponsored statebuilding), тобто націє-державо-творення під міжнародним протекторатом. Так або інакше, всі три моделі національно-державного розвитку – домодерна, модерна та постмодерна – нині успішно співіснують, хоча «найпрогресивнішою» серед них вважається модерна.

Класична «національна ідея» так або інак-ше пов’язана з ідеєю географічної локалізації, яка своєю чергою має на увазі існування «на-ції» у національно та інтернаціонально визна-них кордонах, спроможної захистити «націо-нальні інтереси» від різноманітних загроз, своєчасно зреагувати на різноманітні виклики та мудро керувати різноманітними ризиками.

У тріаді суб’єктів, які репрезентують сучас-ну націю («держава – суспільство – особа»), провідну роль на певному етапі відіграє дер-жава. Незалежно від форми правління (тео-кратія, монархія, республіка) й організації державного устрою (тоталітаризм, автокра-тизм, демократизм) держава виправдовує своє існування саме турботою про «національні інтереси» та «національну безпеку», оскільки в суспільстві існує консенсус, відповідно до якого за «мудрої» (тобто арбітральної й патер-налістської) політики держава спроможна за-хистити національного виробника, національ-ну мову й культуру, забезпечити у національ-них кордонах справедливі зарплати й пенсії, пристойні стандарти життя «соціальним аут-сайдерам» і перспективи зростання «соціаль-ним авангардистам».

«Національна ідея» – це не тільки теорія влади, а й теорія мети та перспектив «держав-ної політики», оскільки згідно з відповідним концептом лише «національно-ідейна» влада може дати відповідь громадянам власної краї-ни на запитання, для чого і для кого вона, ця влада, збирається скористатися владою. Сво-єю чергою лише «національно-ідейні» грома-дяни можуть знайти адекватну відповідь на запитання, яких «політичних людей» вони хочуть із себе зробити.

Існує два альтернативних методологічних підходи до пояснення феномену «нації» та шляхів її виникнення й конструювання (на-цієтворення, побудови нації тощо), які можна позначити як натуралістичний або натуралі-зований і соціоінженерний або «денатуралізо-ваний». Натуралістичний підхід заснований на принципах аксіологічного натуралізму (реалізму) у підходах до творення «націй» та інших соціальних інститутів і ґрунтується на самоочевидному намаганні надати соціальним і політичним конструктам вимірів суто при-родних, природничих, а іноді й природознав-чих. Такий методологічний підхід є цілковито доречним (принаймні прийнятним) у разі, якщо у межах національної держави опиня-ється конфесійно й мовно-мовленнєво одно-рідний етнос, представники однієї раси-пле-мені, яких можна ототожнити з «політичною нацією». Хоча у сучасному світі, який тяжіє до гомогенності, уніфікації, такий феномен ко-лективної унікальної ідентичності суто при-родного походження є радше винятком, аніж правилом.

«Натуралізм» як прагнення до об’єктивації соціально-політичних інститутів та процесів через їхнє укорінення у різноманітній «при-родності» є тотожним «примордіалізму» або «перенніалізму» (лат. primordial – первинний, висхідний; perennial – вічний). Його представ-ники зазвичай тлумачать «націю» як «при-родне утворення», хоча й не обов’язково в матеріалістичному сенсі «природності». Це може бути й певний платонівський «ейдос» або ж аристотелівська «форма» – певна іде-альна вічна й незнищенна матриця. Впродовж історії відповідно до такого «сакро-санктуар-ного» підходу до розуміння «нації» міняються лише конкретні формоутворення національ-ного начала, тоді як сутність його залишається незмінною. Одним із таких формоутворень (але не єдиним) є держава як матеріально-природний інструмент і як результат вольової інкарнації «нації».

Один із виразників «перенніалізму» Ер-нест Ренан, заперечуючи зведення феномену «нації» до «державності», зауважував: «На-ція – це дух, це духовний принцип… Нація – це велика солідарність, заснована на постійно відтворюваних почуттях самозречення… Це означає існування (даруйте за метафору!) що-денного плебісциту: це рівнозначно щоденним запитам індивідуальності щодо вічності жит-тя» [19].

За натуралістичного підходу вельми гіпер-болізується (а іноді доводиться навіть до меж абсурду) роль природно-історичних і геогра-фічних (геополітичних) чинників, «історичної



Націєтворення як «модернізація навздогін»: суперечності між модерном, домодерном і постмодерном

пам’яті», «генетичного коду». Як відомо з гіт-лерівського трактату «Моя боротьба», усе це розумування часто-густо обертається невтіш-ними й навіть злочинними наслідками на рівні расової або класової «національної по-літики». Нацистський червоно-чорний прапор якраз і символізував натуралістичний прин-цип «крові й землі» (Blut-und-Boden-Ideologie): червоний колір виражав генезис («кров»), а чорний – Батьківщину як спільну територію («землю»). На позиціях «натуралізму» («при-родно-історичного підходу») перебували в «національному питанні» марксисти-ленінці й серед них Йосип Сталін, який у роботі «Марксизм і національне питання» (1913 р.) визначав, що нація – це «стійка спільність людей, що історично склалася, виникла на базі спільності мови, території, економічного життя і психічного складу, який проявляється в спільності культури» [21].

Аналогічно, хоча з більш виразним наголо-сом на політичній психології, визначає «на-цію» сучасний автор (1997 р.) Лоуелл Бар-рінгтон. Він вважає, що це «територіально окреслена й захищена державою політична спільнота, об’єднана спільними культурними рисами (міфами, цінностями й т. п.) і впевне-на, що вона має право на самовизначення в певних кордонах» [1, с. 713].

Складнощі практичної реалізації натура-лістичного підходу до націєтворення виявля-ються відразу ж, коли в межах певної держави опиняється декілька народів або племен, дуже різних за своїм походженням, навіть якщо вони мають подібні природні корені цивіліза-ційного існування. У такому разі на передній край виходять «конструктивісти», які полі-тичні нації розуміють як штучні утворення, міняючи місцями складники у бінарній опо-зиції «нація-держава». Вони вважають, що не нація створює державу, а навпаки – держа-ва творить відповідну державну або політичну націю.

Конструктивізм тісно пов’язує націєтво-рення з конкретним історичним періодом у європейській історії – Модерном (Новим ча-сом або «Сучасністю») і пропонує різноманіт-ні програми «модернізації». «Конструкти-візм» щодо питань державо-націєтворення і сам є типовим продуктом модернізму й модер-нізації.

Справді, епоха Модерну (Нового часу) увінчалася т. зв. вестфальським проектом, коли спочатку європейською, а згодом і світо-вою нормою було визнано державу-націю й водночас «ненормальними» у цій системі ко-ординат нового світоустрою були визнані «імперії».

Щодо національно-державних кордонів, то вони визначені у цій системі координат як межі внутрішнього й зовнішнього сувереніте-ту держав, грубі порушення якого офіційно засуджувалися й неодноразово призводили до воєнних зіткнень. Отже, класичного типу на-ціоналізм невід’ємний від образів зовнішнього і внутрішнього ворогів (якби їх навіть не було, то їх слід було б вигадати). Відповідно, нації сучасного типу часто формувалися під впли-вом не стільки внутрішніх мотиваторів, скіль-ки мотиваторів зовнішніх внаслідок консолі-дації перед загрозами й викликами, які вихо-дили чи виходять від зовнішніх ворогів та їхніх «п’ятих колон». Прикладом може бути німецька нація, формування якої розпочалося згори з ініціативи «залізного канцлера» Отто фон Бісмарка під час німецько-французької війни 1871 року і яке згодом було пов’язане з низкою воєн, включно із двома світовими.

Іншим прикладом може бути сучасна аме-риканська нація. Симптоматично, зокрема, що після терористичних нападів на США 2001 р. критична дата – 11 вересня – відзначається в Америці як «День патріота».

У світовому масштабі можна виокремити чотири хвилі націєтворення, пов’язані з вели-кими (світовими) війнами та революціями:

(1) 1790–1848 рр. (результат Великої французької революції та наполеонівських війн);

(2); 1918–1920 рр. (після закінчення Пер-шої світової війни);

(3) після 1945 р., тобто після завершення Другої світової �

Documents

Priopitety 0 nachaloold2.niss.gov.ua/public/File/Str_prioritetu/SP_2_2013.pdf · 2013. 8. 1. · пільства» і «формування політичної нації». І