1

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича

М. Марчук, С. Мудра, Т. Радзиняк

ІОНІЙСЬКА НАТУРФІЛОСОФІЯ

Навчально-методичий посібник

Чернівці

Чернівецький національний університет 2015

2

ББК 87.3(0)321-205 УДК 14(38) “-05” (075/8) І 755

Друкується за ухвалою вченої ради Чернівецького національного

університету імені Юрія Федьковича

Рецензенти: доктор філос. наук, проф. Аляєв Г. Є. доктор філос. наук, проф. Гоян І. М.

Іонійська натурфілософія. Навчальний посібник І 755 / Укладачі: М. Марчук, С. Мудра, Т. Радзиняк.

– Чернівці: Чернівецький нац. ун-т, 2015. – 255 с. ISBN 978-966-423-355-9

Навчально-методичий посібник присвячено періоду зарод-ження давньогрецької філософської думки, зокрема фомуванню перших філософських учень, які відомі сьогодні як іонійська натурфілософія, представлена Мілетською школою – Фалесом, Анаксимандром і Анаксименом, а також Гераклітом Ефеським.

Для студентів, які вивчають давньогрецьку філософію, а також усіх небайдужих до історії становлення філософської думки.

ББК 87.3(0)321-205

© Чернівецький національний універ-

ситет імені Юрія Федьковича, 2015

3

Передмова

Наука і філософія у стародавній Греції розвивалися

паралельно, в тісному та нерозривному взаємозв’язку. Крім того, вони виникли не на порожньому місці – греки асимілювали практичні знання стародавнього Сходу (Єгипет, Вавилон, Індія та ін.), що знайшло своє відображення в одному з міфологічних сюжетів: Європа, викрадена Зевсом, була фінікіянкою, а Кадм, її брат, якому приписують заснування міста Фіви, приніс грекам фінікійський алфавіт.

Але греки не просто запозичували інтелектуальні досягнення інших культур, вони зуміли розвинути ці знання, надавши їм теоретичної форми, що у свою чергу посприяло розвитку філософії. Найбільшою заслугою греків було те, що вони, засвоюючи досвід і знання своїх східних сусідів, творчо їх переробляли і вдосконалювали, у результаті чого самі стали створювати, зокрема у сфері художнього виробництва, взірці для наслідування в інших країнах.

Колискою давньогрецької філософії стало Іонійське узбережжя Середземного моря. Саме тут, у полісі Мілет виникла перша філософська школа мудреця Фалеса, а в Ефесі писав свої філософські твори Геракліт на прізвисько Темний.

В іонійських колоніях сформувалися сприятливі передумови для розквіту промисловості та культури, що не в останню чергу пояснюється можливостями комунікації зі східними народами (єгиптянами, асирійцями, вавилонянами).

Давньогрецька культура періоду зародження філософії (VII-VI ст. до Р. Х.), незважаючи на всю свою «новизну» та відкритість у спілкуванні з іншими цивілізаціями, міцно закорінена у найдавнішій грецькій традиції. Якими б важливими не були зв’язки з іншими народами, вирішальну роль зіграла давньогрецька культура, що динамічно розвивалася майже тисячу років до цього. Йдеться про культуру крито-мікенської доби (друге тисячоліття до Р. Х.), коли на ґрунті ще давніших надбань активно розвивалися техніка, виробництво, релігійні культи, самобутнє мистецтво,

4

знання. Саме у цей період відбувалась активна колонізація малоазійського узбережжя та прилеглих островів.

Після занепаду «мікенської» культури греки змушені були починати все спочатку, відроджувати мистецтва, художню промисловість, техніку, мореплавство, торгівлю, культуру в цілому. Найуспішніше цей ренесанс відбувався саме в Іонії, де збереглися перекази мікенської доби, її епос, який свого часу ліг в основу гомерівських поем. А збережені зв’язки зі східними культурами, як і сприятливі географічні та політичні умови, стали своєрідними каталізаторами економічного і демографічного зростання міст, покращення добробуту населення, накопичення багатств і т.ін.

Соціальний, економічний та політичний поступ на ґрунті небаченого раніше розвитку торгівлі, промисловості, нагромадження та перерозподілу багатств, зростання населення тощо вимагали зміни світогляду, відмови від архаїчних уявлень і формування нового фундаменту подальшого розвитку суспільства. Крім етичних ідеалів, норм і цінностей, змінюються норми права. Виникає потреба у раціональному законодавстві, спроможному врегулювати й узгодити найрізноманітніші інтереси. Відповіддю на таку потребу стало так зване «політичне мистецтво». Не випадково перші грецькі мудреці були, як правило, відомими законодавцями і державними діячами.

Все це створило передумови для поширення грецького вливу на середземноморські народи. Наприклад, єгиптяни спочатку вербували у своє військо грецьких воїнів, які здійснювали періодичні набіги на їхню територію, відтак зазнали небаченого раніше напливу купців, у результаті чого у дельті Нілу виникли цілі поселення. Так, у VII ст. до Р. Х. іонійці заснували могутню колонію на лівійському узбережжі – місто Кірену. Біля Саїсу, в якому перебувала резиденція фараона, мілетці заснували потужний міжнародний торговий центр Навкратіс, який був цілковито грецьким полісом.

Неабияку роль зіграли міжнародні зв’язки іонійців. У часи правління мілетського тирана Фрасібула був укладений союз із Лідією, що забезпечив на тривалий час не лише мирне життя, а й умови для експансії грецької культури в регіоні. Так, із

5

переказів відомо, що цар Лідії Крез був шанувальником грецької мудрості. Саме він, за Геродотом, запросив до двору знаменитих мудреців, у тому числі й Фалеса Мілетського.

Отже, цілком імовірно, що Фалес і Піфагор побували в Єгипті, який мав славу колиски наук. Однак навряд чи вони здобули там якісь особливі знання, тому що, наприклад, єгипетська геометрія до найпізнішого часу не піднімалася над суто емпіричними прийомами приблизного числення, що використовувалося з практичною метою (землемірство, архітектура тощо). На думку С. Трубецького, можна бути цілком упевненими в тому, що у дедуктивній геометрії греки нічому не могли навчитись у єгиптян, і якщо Фалес і справді був першим грецьким математиком, то скоріше єгиптяни могли б навчитися від нього [див.: 68, с. 99].

Грецька культура, грецькі боги, грецька мова проникають у Лідію, а за її посередництва грекам полегшуються стосунки з іншими народами Азії, у тому числі й з Вавилоном, з яким Крез підтримував дружні зв’язки. Існує думка, що греки отримали свої елементарні астрономічні знання саме від вавилонян. Їхні жерці вели записи астрономічних і метеорологічних спостережень, і результатом багатовікового нагромадження таких спостережень стали відомі емпіричні знання – щодо періодичного, одноманітного повторення певних явищ, наприклад затемнень або річного руху сонця. Ці знання, напевне, й були запозичені греками, хоча, можливо, вони одержали їх і не прямо від вавилонян, а за посередництва єгиптян. Якщо вірити Діодору Сицилійському, фіванські жерці передбачали затемнення, подібно до халдеїв, священна наука яких рано проникла в Єгипет [див.: там само, с. 100].

Скориставшись емпіричними знаннями, інтелектуальним досвідом єгиптян і багатьох інших народів Сходу, стародавні греки надали їм іншого – теоретичного вигляду, завдяки чому наука і філософія стали розвиватися прискореними темпами. Окрім того, неабияку роль зіграла нова соціокультурна ситуація. Географічні відкриття сприяли безболісному відмиранню міфологічних уявлень про будову світу (географія Гомера), на зміну яким іде раціональне пояснення. Море, що здавалося колись безмежним, замкнулось у певні границі. Небо

6

розсунулося над землею, і дике первісне уявлення про те, що воно лежить на вершинах вітчизняних гір, на яких мешкають небожителі, було забуте всіма. Довіра до міфів похитнулась, і спілкування з багатьма народами, знайомство з їхніми різноманітними звичаями, традиціями, релігіями показувало відносність, умовність усіх людських переказів і вірувань, відкриваючи дорогу вільному дослідженню та раціоналістичній критиці. Вони не підпадають під жоден іноземний вплив, а навпаки, з ранніх пір підкоряють інших своєм культурному впливові, як вони робили це у Лідії. В їхній культурі від початку, ніби в зародку, таїться та універсалістична тенденція, що розвивається згодом і надає цій культурі її невмирущого світового значення [див.: там само, с. 101].

Рабовласництво з його презирством до фізичної праці зумовило споглядальний, умоглядний, абстрактний характер античної філософської та наукової думки, що відкрило широкі можливості для побудови раціональної картини світу. Будучи незалежною від практичних життєвих настанов, антична філософія зуміла піднятися до самих вершин метафізичного мислення, сформулювавши основи майже всього розмаїття теоретико-світоглядної та науково-методологічної проблема-тики, якою переймалася філософська думка наступних історичних періодів аж до сучасності.

Стародавні греки цінували знання заради самого знання, істину заради істини. І це зіграло надзвичайно важливу роль, оскільки однією з психологічних передумов інтелектуальної творчості, наукових відкриттів є безкорислива любов до істини і мудрості. Стародавні єгиптяни володіли геомет-ричними знаннями, але тільки Піфагор теоретично довів, що в прямокутному трикутнику квадрат гіпотенузи дорівнює сумі квадратів катетів. «Фалес і Піфагор були одними з перших, які почали оперувати не лише фактами і свідченнями досвіду, а й поняттями і категоріями, тобто мислити теоретично. Перехід від емпіричних уявлень до поняттєво-доказового знання ознаменував собою становлення науки як нового виду інтелектуальної активності» [38, с. 131].

У поемах Гомера та Гесіода міфологія була системати-зована й узагальнена. Без цього перехід на стадію

7

раціонального, теоретичного, філософського світогляду був би неможливий. Слідом за цією поезією, що стала завершенням багатовікового розвитку грецького епосу, починаючи з мікенських часів, яскравими кольорами роквітла іонійська та еолійська лірика, поезія особистого почуття, що засвідчило потужний розвиток особистості. А слідом за ліричною поезією пробуджується і творчість думки, етичне міркування, філософський умогляд і наукове дослідження [див.: 68, с. 102].

Іонія – це територія на західному узбережжі Малої Азії, що складалася з 12 полісів, найбільш відомими серед яких були Мілет, у якому виникла перша філософська школа, заснована Фалесом, і Ефес, який прославив знаменитий Геракліт. Іонійцями були епічний поет Гомер, історик Геродот, а також філософи Анаксагор, Архелай, Евбулід, Левкіп, Піфагор, Меліс, Епікур, Аристарх, які жили і творили в інших давньогрецьких полісах – автономних містах-державах.

Іонійські мислителі були натурфілософами. Часто їх називали фізиками. Самі ж вони називали себе фісіологами.

Іонійська натурфілософія – надзвичайно цікавий феномен, оскільки це перша спроба протиставити міфологічному світогляду суто раціональну картину світу. Головне її завдання – пояснити чуттєве розмаїття буття через виявлення першооснови (первня, субстанції). З’ясування генетичного первня всього сутнього – то перший крок на шляху до філософського дослідження першопричини і сутності речей. При цьому йшлося про натуралістичне розуміння цієї першооснови буття.

На думку Ф. Коплстона, греки «бачили, що у світі все постійно змінюється, життя поступається місцем смерті, а смерть – життю. Міркування над цими процесами, якими переймались іонійські мислителі, й стали тією основою, на якій зародилася філософія. Мудрі люди розуміли, що, незважаючи на постійні зміни і перетворення, у світі повинно бути щось постійне. Чому? Та тому, що зміна – це заміна одного іншим. У світі повинно бути щось постійне, те, що продовжує існувати, набуваючи різних форм і зазнаючи різних перетворень. Зміна одного іншим не обмежується простою боротьбою протилежностей; мислячі люди були

8

переконані, що є щось, що стоїть за цими протилежностями, щось споконвічне. Тому вся іонійська філософія чи космологія зводилася в основному до спроб знайти цей вихідний елемент, або Urstoff, усіх речей, причому один філософ уважав цим елементом одне, а інший – інше. Однак абсолютно не важливо, який елемент той або той філософ називав вихідним, головне, що в цих філософів була спільна ідея – ідея Єдності. На думку про єдність їх наштовхнуло, на думку Аристотеля, існування зміни або руху, хоча, за його ж словами, єдність не могла пояснити руху» [41, с. 34].

Натурфілософія Мілетської школи і Геракліта Ефеського, на відміну від інших аналогічних учень, у цілому моністична. Ці філософи шукали одну єдину першооснову, приписуючи їй водночас фізичні та метафізичні властивості. З іншого боку, те, що нею вважалася та чи та природна стихія, ще не дає підстави характеризувати іонійську натурфілософію як однозначно матеріалістичну. Філософія природи (тією мірою, якою вона позиціонує себе як метафізика) не може залишати без уваги проблеми свідомості, мислення, духовного.

Ідеальне справді ніби відступало на другий план, але ніколи догматично не протиставлялося матеріальному і не заперечувалося. Хоча перші мислителі оперували понят-тями, які протиставлялися міфологічним образам, їхня філософія ще вельми антропоморфна і в силу цього синкре-тична. У ній поняттєве мислення пов’язане з образністю. Цікаво, що в самій міфології приховувалася потенційна можливість означеної трансформації: Логос, який витіснив зі сфери мислення міфологічні уявлення, сам є міфо-логічним образом – сином Зевса і Метіди.

Та все ж іонійська натурфілософія – вже суто раціональне мислення. Сформувавшись у лоні міфоло-гічного світогляду, вона від самого початку принципово відрізнялася від нього, тому що замість уяви і фантазії головний акцент робиться на міркуваннях, а міфологічні образи поступово перетворюються на поняття. Вода, земля, повітря, вогонь – уже не стільки природні стихії, скільки субстанції, першооснови всього сутнього, а логос, апейрон і доконечність – філософські категорії.

9

* * * З огляду на те, що філософія у Стародавній Греції почала

формуватися понад дві з половиною тисячі років тому, не варто дивуватися, що першоджерела (оригінальні праці філософів) у більшості випадків не збереглися. Дійшли до нас окремі фрагменти, які цитували інші філософи і доксографи (автори, які записували й систематизували чужі думки). Зрозуміло, що інформація "не з перших рук" у більшості випадків умовно достовірна, тому що витлумачена посеред-никами. Та за відсутності праць самих авторів такі свідчення надзвичайно цінні. Тим більше, що серед інтерпретаторів думок стародавніх мислителів є досить авторитетні філософи – Платон, Аристотель, Теофраст і багато інших.

Аристотель – один із перших істориків античної філософії. В його "Метафізиці" крізь призму власного вчення про першопричини всього сутнього висвітлюються думки попередників. Учень Аристотеля Теофраст у книзі "Думки фізиків" осмислював і систематизував ідеї древніх, уникаючи упереджених особистих оцінок, але ця праця так само лише частково збереглася. Все, що ми про неї знаємо – це часті посилання на неї Псевдо-Плутарха, Арія Дидіма, Філодема, Цицерона, Олександра Афродисійського, Симплікія, Іполита, Сотіона, Діогена Лаертського та ін. Відомо, що своєрідний конспект цієї книги наприкінці ІІ ст. до Р. Х. зробив невідомий автор, а в середині наступного століття його переписав якийсь безіменний стоїк у книзі "Древні вислови", на яку часто посилалися Цицерон, Філон, Філопон, Аецій, Макробій, Аміан, Цельс, Варон, Енесідем, Тертуліан і ін. На Аеція спиралися Стобей, Теодорит, Немесій, Псевдо-Плутарх, а на останнього – Євсевій, Псевдо-Гален, Афенагор, Ахілл, аль Харастані й інші.

У II–III ст. значний матеріал зібрав Секст Емпірик, а згодом і ранньохристиянські письменники – Іриней, Іполит, Климент, Оріген, Єпіфаній, Арнобій, Августин та ін. Завдяки їхній праці ми маємо змогу вивчати витоки давньогрецької філософії, пов’язані з іонійською натурфілософією.

Найповніше зібрання текстів і свідчень античних філософів досократичного періоду під назвою «Фрагменти досократиків» видав німецький автор Герман Дільс [див.: 86].

10

Згодом до редагування чергових перевидань долучився Вальтер Кранц – його учень і послідовник, у результаті чого в історико-філософській літературі ця робота дістала назву «Фрагменти досократиків» Дільса-Кранца (скорочено – DK).

На початку минулого століття російський історик анти-чної філософії А. Маковельский здійснив переклад третього видання цієї праці [див.: 50].

Серед останніх видань (окрім історико-філософських антологій, посібників і хрестоматій) можна назвати «Фрагменти ранніх грецьких філософів» [71] і «Досократаки» [27].

Зі збереженої спадщини давньогрецьких мислителів, окрім Аристотелевої «Метафізики», російською мовою видано також єдину цілісну доксографічну працю представника пізньої античності Діогена Лаертського «Про життя, вчення та висловлення знаменитих філософів» [24].

В Україні, на жаль, у цій царині зроблено ще дуже мало. Автори підручника «Історія філософії» (за ред. В. Ярошовця) [див.: 33] вказують на внесок «видатного українського класичного філолога, дослідника давньогрецької та римської культури, випускника Віденського університету професора Михайла Соневицького, чия праця «Історія грецької літератури» [62], видана українською мовою, з перекладами основних фрагментів досократичної філософії, посиланнями на дослідження всіх знаних фахівців з історії давньої грецької філософії, що засвідчує існування незмінного органічного інтересу в українському інтелектуальному середовищі до за-своєння зразків духовної практики давніх греків». Окрім того, відзначається праця А. Тихолаза «Геракліт» [67], яка, будучи навчальним посібником, «органічно поєднала наново звірені переклади всіх відомих фрагментів Герекліта українською мовою та порядкові коментарі до кожного з них» [33, с. 54-55].

Наш навчальний посібник розрахований на студентів філософських спеціальностей, які вивчають нормативний курс «Історія давньогрецької філософії», маючи на меті допомогти їм у підготовці до семінарстких занять, у самостійному вивченні певних питань, написанні рефератів і т. ін.

11

Розділ І. Мілетська школа

Перша філософська школа Стародавньої Греції

сформувалась у VI ст. до Р. Х. не в самій Елладі, а в її колонії, у місті Мілеті, розташованому в Іонії (територія Малої Азії), громадянином якого був її легендарний засновник Фалес і його учні та послідовники – Анаксимандр і Анаксимен. Якщо Іонія була колискою всієї грецької філософії, стверджує Ф. Коплстон, то Мілет став колискою іонійської [див.: 41, с. 31].

Будучи першою, ця школа зіграла вирішальну роль у становленні давньогрецької та й у цілому європейської філософії. Незважаючи на всю наївність їхнього філософу-вання, сама спроба вибудувати суто раціональну картину світу, принципово відмінну від міфологічної, була геніальною.

Засновників давньогрецької філософії ми назвали б ученими-енциклопедистами. Сучасники вважали їх мудрецями, оскільки вони володіли широкими знаннями про зовнішній світ, людське життя, пізнання та практичну діяльність. Ідеться про витоки таких наук як астрономія, космологія, географія, геометрія, історія, теологія, етика, політика й ін.

Доксографія, що стосується періоду зародження філософії, містить інформацію про багатьох давньогрецької мудреців. Їх налічується біля 17, однак історичні джерела пропонують, як правило, різні списки так званих «семи мудреців», найчастіше серед яких згадуються Фалес, Піттак, Періандр, Клеобул, Біас, Хілон, Солон. Це були в основному державні та історичні діячі VII-VI ст. до Р. Х. Їх знали як авторів сентенцій (афоризмів), які стародавні греки запам’ятовували, повторювали і передавали як заповіді від покоління до покоління. Найбільш відомі такі твердження мудреців: «Пізнай самого себе» (Фалес); «Для всього свій час» (Піттак); «Насолоди смертні, чесноти безсмертні» (Періандр); «Міра – найкраще» (Клеобул); «Найбільше багатство – нічого не жадати» (Біас); «Нічого надміру» (Хілон, Солон).

12

Перші філософи намагалися пояснити існування предметів і явищ оточуючого людину світу, природи, Космосу в цілому не дією богів-деміургів або інших надприродних сил, а виходячи з них самих, точніше – з того, як вони нами сприймаються та мисляться. В основу такого пояснення було покладено довіру до людської чуттєвості та розуму, чим і відрізняється філософія від історично перших форм світогляду – міфології та релігії.

Натурфілософія мілетської школи була космо-центристською. Саме слово «космос» запозичене з перської мови, де воно означало «намет». У греків цей термін став асоціюватися з поетичним образом зоряного неба. Лише згодом «космос» набув значення філософської категорії, що позначала всю реальність – видиму і невидиму. Космос – універсум, усе сутнє, досконалий і гармонійний образ буття. Поза ним нічого більше нема. Це і матеріальний світ, і нематеріальні причини його саморозвитку, і світ людського буття з його розумними підвалинами тощо.

Фалес і його послідовники намагалися виявити першооснову всього сутнього в ньому самому. Нею могла бути якась первісна речовина, що не знає ні народження, ні загибелі, проте здатна породжувати все розмаїття чуттєвого світу. Тобто вона за своєю природою повинна бути достатньою мірою мінливою, залишаючись тією ж самою за своєю сутністю. Мова йде про незмінний субстрат усіх перетворень. Аристотель у «Метафізиці», характеризуючи вчення перших філософів, зазначає, що «більшість із них мислили первні всіх речей лише у вигляді речовини. Те, з чого все складається, те з чого все виникло, у що наприкінці все перетворюється, сутність, яка залишається незмінною у мінливих виявах, вони називають стихією і первнем усіх речей» [4].

Рання грецька філософія виокремлювала чотири природні стихії: землю, воду, повітря і вогонь, які могли претендувати на статус першооснови всього сутнього. Фалес, як відомо, надав перевагу воді, Анаксимен – повітрю, Геракліт – Логосу-вогню, тоді як Анаксимандр усі чотири стихії звів до суто метафізичного первня – Апейрона, смисл

13

якого філософія намагається виявити і витлумачити ось уже понад два з половиною тисячоліття поспіль.

Г. Драч у монографії «Народження античної філософії і початок антропологічної проблематики» [28], аналізуючи світову літературу, присвячену філософії мілетської школи, виокремлює три основні напрями її дослідження.

Перший з них репрезентований працями таких авторитетних істориків філософії, як Т. Гомперц, П. Тан-нері, Д. Бернет, Е. Целлер, які наголошують на раціона-лістичному характері цієї філософії, намаганні розкрити причинові природні зв’язки, дати каузальне пояснення дійсності [див.: 22; 63; 83; 100]. До цього напряму прими-кають і сучасні дослідники, які вважають, що специфіка цієї філософії була зумовлена практичними потребами мореплавства і ремесел (О. Ґіґон) [88], або значними впливами з боку східної науки і філософії (Ч. Кан) [94].

Другий напрям сходить до широко відомої праці Ф. Корнфорда «Від релігії до філософії» [84]. На його думку, філософія мілетців не пов’язана зі спостереженнями над природою та раціональністю мислення. За їхніми раціональними побудовами лише приховуються древні міфологічні схеми, тобто це не що інше, як раціоналізована тео- і космогонія стародавньої міфології, зважаючи на те, що в їх основі лежить генетична модель походження світу. Додаткові аргументи на користь такого розуміння філософії мілетців наводять У. Гольшер [91] і М. Л. Вест [98], які доводять істотний вплив на їхні концепції східної міфології.

Третій – компромісний – напрям запропонував В. Єґер [93], якого підтримали й інші дослідники. Йдеться про те, що світоглядний зміст учення мілетців не виводиться винятково з їхніх наукових пошуків, але його так само недоречно зводити лише до перетлумаченої міфології. Світоглядний зміст мілетської натурфілософії виявляється передусім у переосмисленні релігійної традиції та в особистісному світорозумінні.

Саме у контексті цього третього підходу можна розв’язати суперечку, яка не припиняється навіть у наші дні. Традиційно мілетців називали і продовжують називати

14

натурфілософами. В. Асмус аргументує це тим, що у ті давні часи філософія ще не існувала відокремлено від пізнання природи [див.: 5, с. 5]. А. Чанишев обгрунтовує таку назву поширеною практикою називати свої твори «Пері фюсеос» («Про природу») [77, с. 128]. Але виявляється, що поняття природи у мілетців містить у собі додатково цілий ряд значень, які зачіпають сферу не лише природи, а й суспільства і людини [див.: 90]. Отже, природа береться ними у максимально широкому – космічному, соціокультурному й антропологічно-ціннісному розумінні.

На думку Г. Драча, «наївно було б шукати у мілетських філософів самостійне, відособлене від інших питань учення про людину, але можна допустити, що воно присутнє в їхніх натурфілософських концепціях, про що свідчить наявність у них етико-соціальних міркувань (у формі соціо- і антропоморфічного бачення світу) та включення у картину світобудови людини при пізнанні самого світу за аналогією із суспільними відносинами» [28].

Таке гранично широке трактування змісту поняття при-роди у філософії мілетців дає привід окремим дослідникам сумніватись у доречності характеристики їхніх учень як натурфілософських. Звісно, грецьке «фюсіс» (physis) перекладається як «природа» (звідси, до речі, походить назва «фізики» як науки про природні, натуральні речі та процеси). Відповідно висновується, що темою філосо-фування мілетців була природа (у звичному для нас розумінні), й тому за традицією, що йде з минулого століття, їх розуміють як натурфілософів. Таке розуміння, вважає С.Пролєєв, глибоко неправильне і спотворює справжній зміст ранньофілософської думки. Адже поняття «природа» в сучасному значенні формується разом із природознавством Нового часу, тобто лише з XVII століття, та зобов’язане своїм смислом цілковито його розвитку [див.: 58, с. 143].

Можна погодитись із думкою, що в ті часи природа як особлива й автономна частина світобудови ще не виокремлювалася, тому слово «фюсіс» означало світ у цілому, включаючи явища природи в нашому сучасному розумінні, творіння природи і навіть актуалізації

15

божественної волі (все те, що, на думку Аристотеля, було предметом умогляду ранніх філософів – «природа як ціле і сутнє як таке»). Проте навряд чи виправдана в цьому випадку підміна понять, яку здійснює С.Пролєєв, стверджуючи, що «фюсіс» ранніх філософів набагато правильніше розуміти і перекладати не як «природа», а як «сутнє» або «буття», що Фалес і мілетські філософи зайняті осмисленням не «природного світу», а сутнього, тобто світу в цілому, світобудови («космосу»), що саме з цієї причини орієнтація їхньої думки повинна бути визначена не як «натурфілософська», а як «космогонічна» й «онтологічна» (від грецького «онтос» – сутнє). Зрештою, причина для дискусій зникає, коли у висновку читаємо: «не природу досліджують мілетські філософи, а все сутнє яким воно є за своєю природою, тобто за тим істинним змістом кожної речі, який робить метал – металом, книгу – книгою, а людину – людиною» [там само, с. 143-144].

Мілетці, звісно, не називали себе натурфілософами. Аристотель охрестив їх «фісіологами» (або фізиками – physikoi), з огляду на те, що вони досліджували physis – незмінну природу речей, протиставивши їх «теологам», які набагато раніше писали про богів, а також про Океан і Тефію тощо. Ті й ті намагались осмислити аrсhе. Представники мілетської школи закцентували увагу на матеріальній стороні першооснови світу, проте вони не стали «натуралістами», залишаючись натурфілософами у широкому розумінні цього багатозначного слова.

Це переконливо доводить Ф. Коплстон. «Комусь може здатися, – пише відомий історик античної філософії, – що іонійські мислителі були не стільки філософами, скільки ученими-дилетантами, які намагалися пояснити зовнішній світ. Але варто пам'ятати, що вони не обмежувалися даними чуттєвого сприйняття, а, відволікаючись від зовнішнього образу речей, намагалися вийти поза явища – до думки. Яку би форму матерії – воду, повітря чи вогонь – не вважали вони споконвічним елементом, за зовнішнім виглядом цих форм про це ніяк не можна було здогадатися. Для того щоб прийти до ідеї про те, що якась із них є Urstoff, із чого складаються всі

16

інші речі, потрібно було вийти поза межі явищ і чуттєвого досвіду. Іонійські філософи створили свої концепції вихідних елементів не на основі наукового, експериментального дослідження, а за допомогою спекулятивного мислення: єдність, покладена ними в основу всього, – це справжня матеріальна єдність, однак ця єдність осягається лише за допомогою міркування. Понад те, ця єдність абстрактна – тому що філософи встановили її, абстрагувавшись від даних сприйняття, – хоча й матеріальна» [41, с. 35].

До речі, небезпека модернізації змісту вчень античних філософів існувала завжди. Інколи звинувачення вислов-люються й на адресу самого Аристотеля через те, що він оцінював учення попередників крізь призму власної концепції. Доречніше, звичайно, трактувати ідеї древніх філософів з урахуванням «системи понять», яка притаманна збереженим текстам, а не за допомогою перипатетичної термінології, бо «це не стільки питання про нерозуміння, скільки про мимовільне проектування більш спеціалі-зованих абстрактних понять у період, коли форми мислення і вираження були простішими і ближчими до конкретної мови поезії та міфу» [28, с. 75].

Справді, концепції мілетців, інтерпретовані в контексті творів їхніх сучасників – Геракліта, Ксенофана чи Парменіда – були б автентичнішими, ніж у текстах Аристотеля чи Теофраста, та враховуючи, «що цей літературний контекст сам достатньою мірою не документований, і за роз'ясненнями збережених фрагментів доводиться звертатися знов-таки до Аристотеля, то ми потрапляємо в замкнуте коло. Вихід нерідко шукають у перемиканні з архаїки давньогрецької на архаїку давньосхідну, в якій і знаходять роз'яснення до перших філософських учень. Це, звичайно, інформація і не-перипатетична і до-перипатетична. Але чи не означає в цьому випадку розрив із перипатетичною літературною традицією також і розрив з античною культурною традицією взагалі? Нам здається, що мова повинна йти не лише про літературно-філософський, а й про загальнокультурний, історичний контекст. У цьому випадку ми можемо звернутися до збережених творів архаїчних поетів і прозаїків, до медичних,

17

історичних і політичних трактатів з метою відтворення єдиної для епохи духовної атмосфери» [там само].

Важливо розрізняти два давньогрецькі філософські поняття: «фюсіс» і «архе». Вважається, що «вода» Фалеса – «фюсіс», а не «архе», тому що вона не лише сутність, а й породжуюча причина речей, котрі цією сутністю володіють. Архе в Аристотеля – першопричина буття речі, тоді як фюсіс у Фалеса – те, з чого і завдяки чому речі виникають, але водночас і те, завдяки чому стає пізнаваною їхня сутність. Отже, це первень і буття і пізнання. Термін «архе», виражаючи лише момент доконечності, залишає без уваги аспект свободи як спонтанної здатності породжувати все сутнє, що знайшло своє відображення у первісному понятті «фюсіс» [див.: 43].

Отже, намагаючись осягнути смисл і значення філософії мілетської школи, треба мати на увазі, що вона, по-перше, міцно закорінена в історичному минулому давньогрецької культури, а по-друге, характеристика цієї філософії як ранньої вельми умовна, тому що насправді вона – «дитя зрілої циві-лізації, що знаменує собою вгасання іонійської величі, з одного боку, а з іншого боку - сповіщає настання періоду блискучої еллінської, й особливо афінської, культури» [41, с. 27].

Ідеї мілетської школи були підхоплені Діогеном з Аполлонії та іншими послідовниками іонійської натур-філософії. «Іонійці Піфагор і Ксенофан перенесли цей рух у Південну Італію та розвивали його настільки своєрідними вишукуваннями, що кожен із них започаткував нову школу. Ці три найдавніші школи, які виникли ще у VI столітті, збігаються в тому, що, міркуючи про основи речей, які повинна розкрити наука, вони мали на увазі передусім їхні субстанціальні основи, тобто те, з чого виникли речі й з чого складається їхня сутність; навпаки, завдання пояснити виникнення, знищення і зміни як такі ще не стояло чітко перед їхнім поглядом; поштовх до постановки цього завдання дав лише Парменід – саме тим, що заперечував можливість цих процесів» [76, с.34].

Однак уперше закцентував увагу на нескінченній мінливості фізичного світу Геракліт Ефеський, порівнюючи життя з рікою, в яку двічі увійти неможливо. «Піфагорійці знаходять сутність, з якої складаються речі, у числах, склад і властивості яких вони виводять із точної закономірності

18

явищ, підпорядкованої числу. Елейська філософія, виходячи з єдності світу, визнає – в особі Парменіда – сутністю речей буття як таке; рішуче усуваючи з поняття сутнього все не-сутнє, вона проголошує немислимими множинність речей і рух» [там само, с.34-35].

Інші давньогрецькі натурфілософи – Левкіп, Емпедокл, Анаксагор (учитель Анаксимена) – зводили зміни до поєднання та роз'єднання вічних і незмінних першооснов – атомів, «насіння речей» (гомеомерій), «коренів усіх речей» (земля, вода, повітря, вогонь). «Першим родоначальником цієї думки слід, очевидно, вважати Левкіпа. Емпедокл мислить зазначені першооснови якісно різними, чисельно обмеженими і нескінченно подільними; Левкіп – якісно однорідними, чисельно безмежними і неподільними; Анаксагор – якісно різними, чисельно безмежними і нескінченно подільними» [там само, с. 35]. Таке розуміння механізму мінливості вимагало додаткового пояснення причин об’єднання та роз’єднання тих або тих елементів. Емпедокл у міфологічних образах Любові та Ворожнечі вводить у свою натур-філософську картину поняття рушійної сили. У Левкіпа і Демокріта рух атомів у порожнечі зумовлений силою тяжіння. В Анаксагора такою причиною вважався Нус (Розум).

У подальшому розвитку давньогрецької філософії головний акцент було перенесено саме на метафізичні (надприродні) виміри картини світу. Досократики фактично вичерпали можливі варіанти розвитку філософії природи. Софісти почали створювати передумови для зміни філософської парадигми (так званий «сократичний» антропологічний поворот). Однак іонійська натурфілософія зіграла свою надзвичайно важливу історичну роль у генезі філософії.

Якими би наївними не здавалися сьогодні міркування філософів мілетської натурфілософської школи, ми повинні пам’ятати, що вони першими почали створювали засади нової світоглядної парадигми, і тому важливо звертати увагу не стільки на форму сказаного ними, скільки на змістовну сторону нового – філософського – мислення.

19

Фалес

Започаткував Мілетську філософську школу легендарний мудрець Фалес (624-546) – перший давньогрецький фізик, астроном і математик. За переказом, батьківщиною Фалеса була Фінікія. Принаймні, там жили його батьки. Цим, очевидно, пояснюється вплив на нього близькосхідної культури і філософії. Ставши громадянином іонійського полісу, Фалес прославився тим, що 28 травня 585 р. до Р. Х. передбачив повне затемнення Сонця. Через три роки його проголосили першим із "семи мудреців".

Серед праць, які приписують Фалесові та від яких збереглися самі лише назви – «Про первні», «Про сонцестояння», «Про рівнодення», «Морська астрологія». Не важко здогадатися, що в них ідеться про натур-філософську картину світу.

У підручниках з історії давньогрецької філософії Фалес, як правило, згадується двічі – спочатку як один із семи мудреців, а вже потім – як учений і натурфілософ. Про Фалеса-мудреця збереглися в основному легенди. Згідно з однією з них, яка демонструвала відірваність філософії від буденного життя й зосередження на трансцендентному, Фалес упав у колодязь, оскільки, спостерігаючи за зоряним небом, не звертав уваги на те, що під ногами. Інша легенда, напевне, покликана була захистити філософію від звинувачень у практичній безпорадності та непотрібності. Суть її в тому, що Фалес вимушений був доводити співгромадянам: філософ за бажання може розбагатіти, але не в цьому призначення науки і філософії.

Будучи патріотом Іонії та рідного полісу, Фалес брав участь у політичному житті, пропагував ідею консолідації міст-держав перед небезпекою зовнішнього втручання, хоча до його порад і не дуже дослухалися. Під час однієї війни він як інженер допомагав слабшому супротивнику – Лідії, а не сильнішій Персії, переживаючи за безпеку свого народу. Є свідчення про те, що Фалес допоміг цареві Лідії Крезу переправити військо через річку Галіс, понизивши рівень води за допомогою каналу. На думку польського

20

історика філософії В. Татаркевича, Фалес – «технік, інженер, купець і мандрівник» [66, с. 20].

Як учений Фалес формувався, подорожуючи країнами Сходу. Мудрості навчався у жерців Мемфіса й Діополіса. Протонаукові знання здобув у Вавилонії та Фінікії. В Єгипті вивчав геометрію. Коли у зрілому вже віці повернувся в Елладу, намагався переосмислити ці знання водночас у філософському та власне науковому розумінні.

Головною заслугою Фалеса, на думку його молодшого сучасника Геракліта, було все ж таки передбачення сонячного затемнення. Достеменно не відомо – розумів Фалес причини цього астрономічного явища, чи лише скористався періодичністю, давно відкритою жерцями Аккаду, Шумеру та Єгипту.

Крім цього найвідомішого факту, Фалесові приписується відкриття річного руху Сонця на тлі нерухомих зірок, у результаті чого з’явився календар. З огляду на те, що тривалість року в ньому вимірювалася 365 днями (12 місяців по 30 днів плюс 5 додаткових днів на початку року), є підстави вважати, що й це досягнення було запозичене з Єгипту. Фалеса цікавили сонцестояння та рівнодення. Небесні тіла, на його думку – то запалена земля. Місяць же відбиває сонячне світло.

У математиці відома теорема Фалеса про пропорційні відрізки, за допомогою якої він обчислив висоту піраміди Хеопса. Фалес установив рівність трикутників з однаковою стороною та рівними прилягаючими до неї кутами, рівність кутів біля основи рівнобедреного трикутника, вписав у коло прямокутний трикутник. Але й це не було новим, адже вчені жерці Вавилонії та Єгипту зробили згадані відкриття раніше від Фалеса, хоча, правда, в емпіричній, а не теоретичній формі.

У сфері фізики і механіки, окрім уже згаданого пониження рівня води у річці Галіс, Фалес шукав причину розливів Нілу, помилково вважаючи, що вони зумовлені зустрічним вітром, а не таненням у верхів’ях снігів і рясними дощами, як з’ясувалося згодом.

Аристотель у «Метафізиці» називає Фалеса засновником філософії, вважаючи його тим, хто серед перших зайнявся нею, шукаючи першооснову всіх речей, з якої вони виникають і в яку в остаточному підсумку повертаються. Первнем усього сутнього,

21

за Фалесом, є вода. Земля і все, що на ній перебуває, буквально, плаває на воді. Ніщо не виникає з нічого і не зникає, все народжується з води і в неї, зрештою, перетворюється. Водяними випарами живиться сонце та інші небесні тіла.

Витоки такого наївного розуміння можна побачити в Океані Гомера, в шумеро-аккадському Абзу та інших уявленнях про породжуючу першопричину. Перші філософські вчення дуже схожі з міфологічними поясненнями світу. «Спрямованість інтересу ранніх грецьких мислителів, – зазначає П. Гайденко, – визначалася в першу чергу характером давньогрецької міфології, традиційних язичницьких вірувань і культів. А грецька міфологія була релігією природи, і одним із найважливіших питань у ній було питання про походження світу. Істотна відмінність між міфологією і філософією полягала, однак, у тому, що міф оповідав, хто народив усе сутнє, а філософ запитував, з чого воно виникло». Тобто «філософське мислення по можливості шукає раціональні (або подібні на них) пояснення походження світу і його сутності, відмовляючись (хоча на початку й не повністю) від характерних для міфології персоніфікацій, а тим самим від образу "породження". На місце "породження" стає "причина", що поступово, в часи Аристотеля, розщеплюється на чотири різні види причин» [18].

Аналізуючи витоки і змістову сторону філософського вчення Фалеса Мілетського, ми повинні бути обережними, тому що воно формувалося, по-перше, в контексті пануючого міфологічного світогляду, по-друге, ми не знаємо напевне, що стверджував сам автор. Як пише відомий історик античної філософії С. Трубецькой, «яким би не було походження філософії Фалеса, ми змушені відмовитися від спроби з’ясувати її подробиці. Ми знаємо про неї так мало, що можна запитати себе, чи маємо ми взагалі якесь право вважати філософом у справжньому розумінні слова цього першого із семи мудреців? На це запитання, однак, варто відповісти ствердно. Філософія Фалеса була першою спробою цілісного світорозуміння, першою спробою визначити безумовний первень усіх речей; і результатом цієї спроби було вчення про єдність матерії, або, що ще важливіше, про єдність "єства", єдність субстанції, що лежить в основі всього сутнього» [68, с. 106].

22

Однак у ті часи раціоналізація світогляду здійснювалася повільно, не пориваючи зв’язків із попередньою міфологічною картиною світу. Наприклад, слово «фюсіс» походило з дієслова, що означало «народжувати», «вирощувати». У Фалеса все наповнене богами, демонами і душами, а світ у цілому – то живий організм, у якому душа і тіло нерозривні. «Тут знову ж таки можна побачити сліди язичницької міфології з її незліченними духами гір і полів, лісів, рік і морів, джерел і струмків, які, з одного боку, ототожнювалися з силами природи, а з іншого боку – персоніфікувались і представлялись у вигляді русалок, лісовиків, демонів, перевертнів і т. д., які стоять над природою і керують нею. Сама "першооснова" – вода, повітря, вогонь – являла собою не просту речовину, як її розуміє сучасна фізика чи хімія, а щось таке, з чого виникає жива природа й усі населяючі її одушевлені істоти. Тому вода і вогонь тут – це своєрідні метафори, вони мають і пряме, і переносне, символічне значення. Так, наприклад, для грецьких натурфілософів характерне запитання: чим ми мислимо – кров'ю, повітрям чи вогнем? Зрозуміло, говорячи про те, що ми мислимо, припустимо, вогнем, натурфілософ хотів показати, що з усіх природних стихій вогонь – найлегший і рухливий, "живий", і в цьому його подібність із мисленням: адже наша думка не знає просторових границь й у мить може досягати найвіддаленіших предметів. Але ж це – метафора, аналогія, а не логічне поняття. А будь-яка метафора фіксує лиш одну сторону явища, й тому будь-яке явище можна описати за допомогою незліченної множини метафор, оскільки воно має незліченну множину сторін. Далі, метафоричне мислення не може вважатися доказовим. Натурфілософ може скоріше показати, ніж довести. Так, коли Фалес говорив, що все з води, він міг як аргумент лише вказати на живих істот, які не можуть існувати без вологи» [Гайденко]. «Звільнення від метафоричності мислення, характерної для ранніх натурфілософів, припускало перехід від знання, обтяженого чуттєвими образами, до знання, що оперує поняттями. Цей перехід здійснюється поступово» [18].

Досліджуючи специфіку філософського мислення, біля витоків якого стояв Фалес Мілетський, важливо пам’ятати про його перехідний характер. Один із найавторитетніших

23

дослідників античної філософії О. Лосєв основним принципом іонійської натурфілософії вважає введення матеріальної першооснови всього сутнього. «Проте, – зазначає він,– зупинитися на цьому було б лише першим підходом до суті справи. Річ у тім, що зовнішня й суто зорова сторона речі аж ніяк ще не вся річ цілком. У кожній речі є ще й багато інших сторін, які цілком реально, тобто цілком чуттєво, сприймаються, але аж ніяк не зводяться лише до зорових або тактильних якостей речі. Та вже те одне, що матеріальні елементи виставляються в ранній класиці на перший план, свідчить про щось інше, й передусім про два підходи до дійсності» [Лосєв].

Йдеться про те, що, по-перше, запропонований підхід є повним, абсолютним об’єктивізмом. І справді, Фалес акцентував увагу на матеріальному фундаменті буття. «Чуттєво-матеріальний космос, який тут, як і скрізь в античності, перебуває на першому місці, даний тільки у вигляді своїх матеріальних елементів, тобто в першу чергу суто об'єктивно. Всі інші чуттєво-матеріальні сторони космосу, і передусім душа і розум космосу, аж ніяк, звичайно, не заперечуються (інакше це була б уже не антична філософія), але все-таки не посідають першого місця, а займають друге, третє й ще більш віддалені місця» [45]. Не можна відривати розуміння першооснови світу від загального античного світогляду.

По-друге, Фалес, вибудовуючи першу суто теоретичну картину світу, напевне, розумів її абстрактний характер і те, що реальна річ не зводиться лише до суми своїх матеріальних елементів. Незважаючи на пошуки об’єктивної субстанції всього сутнього й на те, що перші філософські вчення нічого не говорять про суб’єктивний бік існування, що вони репрезентують, як правило, об’єктивну субстанціальність, «установлену за допомогою абстрактно-загальних категорій», було б неправильно бачити у ранній античній класиці «лиш один дитячий, цілком примітивний і надто наївний емпіризм», тому що насправді це «досить строга й цілком визначена філософська позиція, для якої справа зовсім не у воді чи повітрі, але в об'єктивно-субстанціальному погляді з досить завзято проведеним принципом абстрактно-загальної категоріальності» [там само]. Лише «в середині V

24

ст. позначилася ціла велика філософська течія, котру ми називаємо вже не ранньою, а середньою класикою й у якій заперечувана раніше суб'єктивна сторона речі вже дістала для себе солідне й досить міцне визнання» [там само].

Насправді натурфілософські концепції включали в себе і своєрідну теорію ідей, і діалектику форми і матерії. Все це в зародку вже було у вченні Фалеса та його послідовників-натурфілософів. Іонійці протиставляли матеріальне та ідеальне, зосередивши увагу на фізичній матерії світу. Піфагорійці перенесли акцент з матерії на форму, що так само була немислимою без своєї протилежності (числа відігравали роль оформлення та впорядкування матерії, без них вона залишалася б непізнаваною). Елеати й атомісти, навпаки, розмірковували над єдністю форми і матерії, проте доходили діаметрально протилежних висновків: елеати стверджували, що істинне буття едине, тоді як атомісти надали перевагу множинності буття. «Нарешті, наставала черга й для свідомого діалектичного вчення, коли форма і матерія, з одного боку, трактувались як щось повністю роздільне, а з іншого боку, як щось повністю злите. І це було вже зародженням античної діалектики, оскільки мова заходила тут про форму і матерію саме як про єдність протилежностей» там само]. У Геракліта це єдиний і нерозчленований потік неперевного становлення, в Емпедокла – множинний світ гомеомерій, кожна з яких містила в собі космічну цілісність.

Отже, ми бачимо, що намагаючись вибудувати суто теоретичну, натурфілософську картину світу, Фалес усе ж таки не був матеріалістом, оскільки вода у нього – не пасивна речовина, вона «жива», «розумна», «божественна». Створені з неї тіла володіють активними душами й тому світ одухотворений, наповнений божествами – причинами саморуху тіл. Божеством Усесвіту, за Фалесом, є розум. Інакше кажучи, не Зевс, а його син Логос, який повстав проти батька, стає центральною фігурою філософського світогляду.

25

Фрагменти

Отже, Фалес, як кажуть Геродот, Дуріс і Демокріт, походив від батька Екcамія і матері Клеобуліни, з роду Фелідів, а Феліди – фінікійці, найблагородніші з нащадків Кадма і Агенора. Він належав до когорти семи мудреців, як серед інших каже Платон, і його першим назвали “мудрецем” за архонтства Дамасія в Афінах (582/581 р. до н.е.), за якого були названі “мудрецями” і всі семеро, як каже Деметрій Фалерський у “Списку архонтів”. Мілетське громадянство вони [Феліди] дістали, коли – вигнані з Фінікії – прибули [у Мілет] разом з Нейлеєм. За словами ж більшості, він був корінний мілетець і знатного роду.

(Діоген Лаертський) Після державних справ він зайнявся вивченням природи. І за

свідченнями, не залишив жодного твору (тому що приписувана йому “Морська астрономія”, як вважають, належить Фоку Самоському; Калімах, однак, знає його як відкривача Малої Ведмедиці, про що говорить у “Ямбах” так: ... І, як казали, виміряв зірочки Воза, [орієнтуючись] за яким плавають Фінікійці), а згідно з іншими, написав лише два: “Про сонцестояння” і “Про рівнодення”, інше визнавши незбагненним. На думку деяких, він першим зайнявся астрономією і передбачив сонячні затемнення і сонцевороти, як каже Евдем в “Історії астрономії”, через що ним і захоплюються Ксенофан і Геродот. Про це свідчать також Геракліт і Демокріт.

(Діоген Лаертський) За словами деяких, він також першим сказав, що душі

безсмертні... Крім того, згідно з деякими, він першим відкрив проходження [?] Сонця від сонцестояння до сонцестояння і першим сказав, що величина [= діаметр] Сонця становить одну сімсот двадцяту частину сонячної орбіти, так само як і величина Місяця – одну сімсот двадцяту частину місячної. Крім того, він першим назвав останній день місяця тридцятим і, за словами деяких, першим став міркувати про природу (peri phuseos).

(Діоген Лаертський) Аристотель і Гіпій кажуть, що він наділяв душею (psuche)

навіть неживе, висновуючи (tekmairomenos) [про загальне одушевлення] про магнесійський камінь [магніт] і янтар.

26

...Навчившись геометрії в єгиптян, він першим уписав у коло прямокутний трикутник і [на подяку богам] приніс у жертву бика; інші, в тому числі Аполодор-Логістик, стверджують, що [це відкриття зробив] Піфагор. (Він просунув далеко вперед вивчення тих фігур, винахід яких Калімах у “Ямбах” приписує фригійцю Евфорбу, зокрема: “нерівносторонніх і рівносторонніх трикутників” і взагалі всього, що стосується геометричного умогляду).

(Діоген Лаертський) Вважають, що й у державних справах він приймав

наймудріші рішення. Так, наприклад, коли Крез послав до мілетців [послів] на предмет укладання військового союзу, він перешкодив цьому, що й урятувало місто після перемоги Кіра.

(Діоген Лаертський) Сам він, як розповідає Гераклід [Понтійський], каже, що

жив самотньо і цурався державних справ. Інші кажуть, що він оженився і мав сина Кибіста, інші – що залишився холостяком і всиновив сина сестри, а коли його запитали, чому він не має дітей, то відповів: “Через дітолюбство”. Кажуть також, що, коли мати примушувала його одружитися, він відповідав: “Ще не пора”, а потім, коли молодість минула, відповів на її наполягання: “Уже пізно”. Ієронім із Родосу в другій книзі “Розрізнених нотаток” говорить, що, бажаючи показати, як легко розбагатіти, він – передбачивши майбутній урожай маслин – найняв в оренду маслодавильні та зібрав величезні кошти.

(Діоген Лаертський) Первнем усіх речей він вважав воду, а космос – одушевленим

(~живим, empsuchos) і повним божественних сил (daimones). Ще кажуть, що він відкрив пори року і розділив [рік] на триста шістдесят п'ять днів. Наставників у нього не було, за винятком жерців, з якими він спілкувався під час подорожі в Єгипет. Ієронім каже також, що він виміряв піраміди за [їхньою] тінню, зафіксувавши мить, коли [наша тінь] дорівнює нашому зросту.

(Діоген Лаертський) ...Він був близьким другом Мілетського тирана Трасибула.

(Діоген Лаертський)

27

Знаменита історія про триніжок, знайдений рибалками і посланий мілетським народом мудрецям. Розповідають, що якісь іонійські юнаки [заздалегідь] купили у мілетських рибалок улов з однієї закидачки невода. Коли ж було витягнуто триніжок, то [між ними і рибалками] виникла суперечка, доки мілетці не послали у Дельфи [запитати оракулів], і Бог відповів так: Нащадок Мілета, ти запитуєш Феба про триніжок? Хто перший з усіх у мудрості – тому присуджую триніжок. Тому дають Фалесу, Фалес – іншому [із семи мудреців], той – третьому і т.д. аж до Солона, а Солон сказав, що перший у мудрості – Бог, і відіслав [триніжок] у Дельфи.

Калімах у “Ямбах” розповідає про це інакше, запозичивши [свою версію] у Меандрія Мілетського. За Калімахом якийсь аркадянин Бафікл залишив після себе фіалу і заповів: “Віддати її кращому з мудреців”. Віддали Фалесові й – по колу – знову Фалесові, а він відіслав її Аполонові Дидімському з такими словами [посвятного напису]: Фалес дарує мене покровителю Нейлеєвого народу, Двічі одержавши цю нагороду за першість.

(Діоген Лаертський) Прозаїчний напис [на фіалі] гласить: “Фалес, син Ексамія,

мілетець, – Аполонові Дельфінію, двічі одержавши [цю фіалу] в нагороду за першість серед еллінів”. Як стверджують Елевсіс у творі “Про Ахіллеса” і Алексон з Мінда у IX книзі “Міфічних оповідань”, сина Бафікла, який носив фіалу по колу, звали Тіріон.

(Діоген Лаертський) Евдокс Книдський і Евант Мілетський кажуть, що один із

друзів Креза отримав від царя [= Креза] золотий кубок з наказом віддати його “наймудрішому з еллінів”. Той віддав його Фалесу, і кубок по колу перейшов до Хілона. Хілон запитав Аполона Піфийського; хто мудріший від нього самого? Той оголосив Місона, про якого скажемо (Евдокс зі своїми послідовниками ставить його [у списку семи мудреців] на місце Клеобула, Платон – на місце Періандра). Тож Аполон Піфійський сповістив про нього так: Я кажу, що етеєць Місон, народжений у Хені, Перевершує тебе в тямущості розуму. А тим, хто запитував [оракула] був Анахарсіс. Платонік Даймах і Клеарх говорять, що фіала була послана Крезом Пітаку, а потім обійшла коло.

(Діоген Лаертський)

28

Андрон у “Триніжку” сповіщає, що аргосці призначили як нагороду за доблесть наймудрішому з еллінів триніжок; [переможцем] обрали спартанця Аристодема, але той поступився Хілону. Згадує про Аристодема й Алкей у таких словах: Так, кажуть, вирік одного разу в Спарті Аристодам аж ніяк не безпомічне слово: “Гроші роблять чоловіка, а хто бідний – той позбавлений честі”.

(Діоген Лаертський) Кажуть, що Періандр послав до Трасибула, тирана мілетського

судно, вантажене товаром; воно зазнало катастрофи у Коському морі, й згодом якісь рибалки знайшли триніжок. Однак, за словами Фанодіка, триніжок був знайдений в афінських водах, доставлений у місто і постановою народних зборів посланий Біанту.

(Діоген Лаертський) Інші кажуть, що триніжок – гефестової роботи, подарований

Богом Пелопові на весілля, потім перейшов до Менелая і, викрадений Олександром разом з Оленою, був кинутий у Коське море лаконянкою, яка сказала, що він стане предметом звад. Згодом якісь лебедосці купили на цьому самому місці закидачку невода, і разом з уловом попався триніжок; сперечаючись із рибалками, дійшли до Коса й позаяк нічого не домоглися, доповідають мілетцям (а Мілет був метрополією [Лебедоса]). Мілетці ж – оскільки посольство їхнє було залишене без уваги – ідуть війною на косців, і ось, коли по обидва боки вже було багато полеглих, оголошено оракул: віддати [триніжок] наймудрішому. Обидві сторони зійшлися на Фалесі, а той – після того як триніжок обійшов [мудре-ців по колу і повернувся до нього] – присвятив його Аполонові Дидімському. Оракул косцям був даний такий: Не раніше припиниться ворожнеча меропів та іонійців, / Ніж триніжок золотий, кинутий Гефестом у море, / Вишлете ви з міста й досягне він дому того чоловіка, / Який мудрий у тому, що є, що буде і було.

(Діоген Лаертський) Герміп у “Життєписах” приписує Фалесові те, що декотрі

розповідають про Сократа: мовляв, він не раз проказував, що вдячний долі за три речі: “По-перше, за те, що народився я людиною, а не звіром; по-друге, за те, що чоловіком, а не жінкою; по-третє – що елліном, а не варваром”. Розповідають, що стара служниця вивела його якось із будинку споглядати зірки, а він упав у яму, і у відповідь на його голосні стогони баба

29

сказала: “Ой ти, Фалесе! Неспроможний побачити те, що під ногами, думаєш пізнати те, що на небі?”. Як астронома його знає і Тимон, який хвалить його в “Сіллах” такими словами: ...І який мудрий серед семи мудреців Фалес у спостереженні зірок!

(Діоген Лаертський) Лобон з Аргосу стверджує, що написане ним досягає

приблизно двохсот рядків і що напис на його статуї гласить: Цього Фалеса вигодував іонійський Мілет і явив / Переважаючим усіх астрономів мудрістю. / І що з пісень [семи мудреців] йому належить ця: / Багато слів аж ніяк не передають мудру думку. / Шукай одну мудрість, / Обирай одне благо: / Так ти заткнеш нескіченно балакучі язики базік.

(Діоген Лаертський) Переказ доніс такі вислови Фалеса: Старший від усіх речей – Бог, тому що він не народжений.

Прекрасніший від усього – космос, тому що він творіння Бога. Найбільший – простір, тому що він вміщає все. Швидша від усього – думка (nous), тому що вона біжить без зупинки. Сильніша від усього – доконечність, тому що вона долає все. Мудріший від усього – час, тому що він виявляє все.

(Діоген Лаертський) Він сказав, що смерть нічим не відрізняється від життя. “То

чому ж, – запитав хтось, – ти не вмираєш?” “Саме тому, що різниці жодної”, – відповів він.

(Діоген Лаертський) На запитання, що виникло раніше, ніч чи день, він відповів:

“Ніч – на один день раніше”. Його запитали, чи може людина таємно від богів учинити беззаконня. “[Не лише вчинити], а й замислити [не може]”, – відповів він. На запитання перелюбника, чи не дати йому [на суді] клятву в тому, що він не чинив прелюбу, Фалес відповів: “Клятвопорушення не страшніше від перелюбства”. На запитання, що важко – “Знати себе”. Що легко? – “Наставляти іншого”. Що найсолодше? – “Успіх”. Що є божество? – “Те, у чого немає ні початку, ні кінця”. Яку дивину йому довелося побачити? – “Тирана, що дожив до старості”. Як найлегше переносити нещастя? – “Якщо бачиш, що ворогам доводиться ще гірше”. Як нам прожити найкраще і найправедніше життя? – “Якщо самі не будемо робити того, в

30

чому докоряємо інших”. Хто щасливий? – “Хто тілом здоровий, натурою багатий, душею вихований”. Він говорить, що про друзів треба пам'ятати як у їхній присутності, так і за їхньої відсутності. “Не красуйся зовнішністю, а будь прекрасний справами”. “Не наживай багатства нечесно”. “Нехай не налаштують тебе жодні чутки проти тих, кому ти довіряєш”. “Які внески зробиш батькам – такі отримуй від дітей”.

(Діоген Лаертський) Ніл, за його словами, розливається тому, що етесії, котрі дмуть

у протилежному напрямі, відкидають його потоки назад. (Діоген Лаертський)

Аполодор у “Хроніці” стверджує, що він народився у перший

рік тридцять п'ятої олімпіади [640 р. до н.е.]. А вмер сімдесятивосьмирічним або, як каже Сосікрат, у дев'яносто років, оскільки вмер він під час п'ятдесят восьмої олімпіади [548-545 р. до н.е.] і ще був живий при Крезі, якому обіцяв улаштувати переправу без мосту через Галіо, відвівши русло [546 р.].

(Діоген Лаертський) За словами Деметрія з Магнесії в “Однойменних [письмен-

никах і поетах]”, було ще п'ять інших Фалесів: перший – ритор з Калатиди, який відзначався поганим стилем; другий – живописець із Сикіона, талановитий; третій – дуже древній, що жив у часи Гесіода, Гомера й Лікурга; четвертий – якого згадує Дуріс у трактаті "Про живопис”; п'ятий – що жив недавно, незнаний, про якого згадує Діонісій у “Критичних творах”.

(Діоген Лаертський) Умер Фалес-мудрець, коли дивився гімнічний агон, від

палючої спеки, спраги і немочі, вже старим. На могилі його написано:

Глянь на цю могилу – вона мала, але слава Багатодумного Фалеса висока до неба. І у нас у першій книзі “Епіграм” або “Всерозмірнику” є на нього

така епіграма: Геліосе Зевсе! Спостерігаючого колись гімнічний агон Мудрого чоловіка Фалеса ти викрав зі стадіону. Хвалю тебе за те, що підвів ти його ближче, тому що старець Уже не міг більше бачити зірки з землі.

(Діоген Лаертський)

31

Йому належить вислів “Знай себе”, але Антисфен у “Преємствах” говорить, що він ... привласнений Хілоном.

(Діоген Лаертський) Фалес, син Ексамія та Клеобуліни, мілетець, за Геродотом же

– фінікієць, народився до Креза в 35-у олімпіаду [640-647 р. до н.е.], а за Флетонтом відомий вже в 7-у [752-749 р. до н.е.]. Написав: про небесні явища в гексаметрах, “Про рівнодення” і багато чого іншого. Помер у старості, коли дивився гімнічний агон, задавлений юрбою і знесилений від спеки.

(Гесіхій Мілетський) Фалеса першого назвали мудрецем і він перший сказав, що

душа безсмертна, а також осягнув затемнення і рівнодення. Висловів його дуже багато, у тому числі й славнозвісний “Знай себе”. Вислів “Де порука – там лихо” скоріше належить Хілону, який привласнив його, і “Нічого занадто”. <...> Фалес, філософ природи, який передбачив затемнення Сонця при Дарії.

(Гесіхій Мілетський) Фалес, син Екоамія, мілетець, а за Геродотом – фінікієць. Його

першого назвали мудрецем, тому що відкрив, що затемнення Сонця відбуваються внаслідок покриття його Місяцем, і першим з еллінів розпізнав Малу Ведмедицю та сонцевороти, а також [міркував] про величину Сонця та про природу. За магнесійским каменем і янтарем [він дійшов висновку, що] й неживі предмети ... мають душу. Первень елементів – вода. Космос, за його словами, одушевлений і повний божественних сил. Він був навчений у Єгипті жерцями. Його – “Знай себе”. Помер самотнім старцем, коли дивився гімнічний агон, охлявши від спеки.

(Гесіхій Мілетський) [Після підкорення Іонії Кіром у 547/6 р. до н.е. Біант дав

іонійцям пораду переселитись у Сардинію і заснувати там єдину іонійську державу]... А ще до розтрощення Іонії корисною була пропозиція, внесена [на з'їзді пробулів іонійського Дванадцатиградія в Паніонії] Фалесом, чоловіком мілетським, а з боку своїх предків – фінікійцем за походженням; він умовляючи іонійців тримати один булевтерій [=будинок засідань державної ради), і бути тому булевтерію в Теосі, тому що Теос – центр Іонії, а решта полісам [Дванадцятиградія], залишаючись як і раніше населеними...

(Геродот)

32

Філософи також займалися державною діяльністю, а не тільки жили в тиші, відзначаючись одними інтелектуальними достоїнствами... Солон [був на благо] афінянам, Біант і Фалес зробили велику користь Іонії, Хілон – лакедемонянам, Піттак – мітиленцям, Клеобул – родосцям.

(Еліан) Війна між ними [лідійцями і мідянами] йшла зі змінним

успіхом, коли на шостий рік відбувся бій. І сталося так, що, коли зав'язалася битва, день раптово став як ніч. Це припинення дня пророчив іонійцям на майбутнє Фалес Мілетський, призначивши як строк, [упродовж якого має відбутися затемнення,] той самий рік, у який воно саме й відбулося. А лідійці та мідяни, як тільки побачили, що замість дня зробилася ніч, відразу ж припинили битву і – як ті, так і ті – дуже поспішили укласти мир.

(Геродот) Евдем в “Історії астрономії” стверджує, що Фалес передбачив

затемнення Сонця, що відбулося в той час, як зав'язали між собою бій мідяни і лідійці; над мідянами тоді царював Кіаксар, батько Астіага, над лідійцями – Аліат, батько Креза... Час [цього бою] припадає на 50-у олімпіаду [580-577 р. до н.е.].

(Климент Олександрійський) Послання до еллінів: Пом'янемо про час семи мудреців:

найстарший з них – Фалес – був [відомий] у п'ятидесяту олімпіаду... (Татіан)

“Фалес Мілетський передбачив повне затемнення Сонця”.

Відповідно до вірменського перекладу – в 2-й рік 49-ї олімпіади [583 р. до н.е.].

(Георгій Сінкел) ...У 50-у олімпіаду [580-577 р. до н.е.].

(Кирило Олександрійський) “Відбулося затемнення Сонця, котре передбачив Фалес ...

боролися Аліат і Астіаг у рік від Аврама 1432-й” [585 р. до н.е.]. (Ієронім)

33

[Приклад передбачення майбутнього, заснованого не на божественному провидінні, а на людському розумі]. І він же [Фалес], за переказом, перший передбачив затемнення сонця, що відбулося за царювання Астіага.

(Цицерон) У греків першим досліджував [причину затемнень] Фалес

Мілетський у четвертий рік XLVIII олімпіади [585-584 р. до н.е.], передбачивши затемнення сонця, що відбулося за царя Аліата, у рік від заснування Риму.

(Пліній) [Крез розпочав війну з Кіром (546 р. до н.е.)] Коли ж Крез

досяг ріки Галіс, то відтак, як я вважаю, він переправив військо наявними мостами, а серед еллінів переважає поголоска, що [військо] йому переправив Фалес Мілетський. Мовляв, коли Крез розмірковував, як же йому перевести військо через ріку (оскільки, мовляв, нинішніх мостів у той час ще не було), присутній у таборі Фалес зробив на догоду йому так, щоб ріка, яка тече ліворуч від війська, потекла б також і праворуч, а зробив він це так: вище табору [за течією] він почав рити глибокий канал і провів його у вигляді півмісяця, для того, щоб [ріка], відведена каналом зі старого русла, охопила військовий стан з тилу і, минаючи табір, знову впадала в старе русло. Так що, коли ріка розділилась, як негайно ж її можна було перейти [убрід] з обох сторін. Інші понад те стверджують, що старе русло пересохло цілком. Але я цього не допускаю: як же вони тоді переправилися дорогою назад?

(Геродот) Говорять, що Фалес Мілетський, перший філософ природи,

народився в тридцять п'яту олімпіаду [640-637 р. до н.е.], а життя його протривало до п'ятдесят восьмої олімпіади [548-545 р. до н.е.].

(Євсевій) ...Під 1-м роком 35-ї ол. [640 р. до н. е.] [у вірм. пер. – 2-й рік 35-ї

олімпіади, тобто 639 р. до н.е.]: Був відомий [agnoscitur; читай: nasoitur “народився”] Фалес Мілетський, син Ексамія, перший філософ природи, який, як повідомляють, прожив до LVIII олімпіади.

(Ієронім)

34

Кирило у своїй книзі проти Юліана передає... що Фалес жив за 28 років до початку царювання Навуходоносора. Порфирій же стверджує, що Фалес досяг розквіту через 123 роки після Навуходоносора (589-586 р. до н.е.).

(Абу-л-Фарадж) Подібний здогад, кажуть, висловив і Фалес: нібито він велів

поховати себе після смерті в одному зубожілому й запущеному місці мілетської хори, передбачивши, що колись воно стане агорою мілетців.

(Плутарх) [Приклад споглядального життя філософа, далекого від

політики і непрактичного у повсякденному житті]. Розповідають, Феодоре, що, спостерігаючи зірки і дивлячись наверх, Фалес упав у колодязь, а якась фракіянка – гарненька й дотепна служниця – висміяла його: він, мовляв, бажає знати те, що на небі, а того, що перед ним і під ногами, не помічає.

(Платон) Зі сказаного ясно, що мудрість (sophia) – знання й інтуїція

найцінніших за своєю природою речей. Тому Анаксагора, Фалеса і схожих на них називають мудрими (sophoi), але не розумними (phronimoi), бачачи, що вони ігнорують власну вигоду, і кажуть, що вони знають щось виняткове, дивовижне, нелегке й божественне, але непотрібне, тому що вони шукають не людських благ.

(Аристотель) Цілком імовірно, у ті часи [у часи Солона] мудрість одного лише

Фалеса вийшла за межі практичних потреб і пішла далі в умогляді (theoria), а інші здобули ім'я “мудреців” за свою політичну доблесть.

(Плутарх) В Аристофана ім'я Фалеса вживається двічі як загальне: стосовно

Сократа у “Хмарах” (“То що ж ми дивуємося тому Фалесові?”) і Метона у “Птахах”... як реакція буденної свідомості на екстраординарну вченість у зв'язку з астрономією та геометрією й обидва рази зі згадуванням “циркуля” як характерного атрибута Фалеса].

(Аристофан)

35

Так, до Фалеса Мілетського [тобто Фалеса як філософа] ходили вустами окремі вислови самого Фалеса [як мудреця] й інших мудреців, якими й донині пописані стіни.., вислови, які корисні та містять неабиякий смисл, навіть максимум смислу, що може бути виражений двома словами, та все ж бездоказові, що схожі на наказ і повчають лише в дещиці чесноти. Фалес же згодом, уже в старості, вперше зайнявся природою, глянув на небо, досліджував зірки і привселюдно напророкував усім мілетцям, що буде ніч серед дня, і зайде сонце вверх, і набіжить на нього місяць, так що відсічуться промені його і світло денне. Фалес, який привніс стільки [нового], не виклав, однак, своїх відкриттів у письмовому творі – ні сам Фалес, ні хто-небудь інший з його сучасників.

(Фемістій) Крім того, варто збирати й те, що розповідають там і сям про

засоби, завдяки яким ті чи ті особи досягли успіхів у накопиченні багатства: все це корисне для тих, хто поважає мистецтво наживи. Така, наприклад, [хитрість] Фалеса Мілетського: це вияв кмітливості в мистецтві збагачення, яку приписують Фалесові через його мудрість, тоді як насправді вона має універсальний смисл. Розповідають, що коли Фалесові, через його бідність, докоряли у непотрібності філософії, то він, здогадавшись за спостереженнями зірок про майбутній [багатий] урожай маслин, ще взимку – на щастя в нього було трохи грошей – роздав їх як аванс за всі маслодавильні в Мілеті й на Хіосі. Найняв він їх за безцінь, оскільки ніхто не давав більше, а коли прийшла пора і попит на них раптово зріс, то став віддавати їх у найм на свій розсуд і, зібравши багато грошей, показав, що філософи за бажання легко можуть розбагатіти, та тільки це не те, про що вони піклуються. Ось у який спосіб, говорять, Фалес виявив свою мудрість. Спекуляція (horama) Фалеса і сицилійського торговця залізом та ж сама: обидва за допомогою хитрого виверту здобули собі монополію.

(Аристотель) А чи розповідають про численні хитромудрі винаходи [Гомера]

у мистецтвах, ремеслах або яких-небудь інших видах практичної діяльності, що свідчать про нього як про чоловіка, досвідченого (sophos) у справах, подібно до того як [це розповідають] про Фалеса Мілетського і скіфа Анахарсіса?

(Платон)

36

Прикладів хитрості тварин багато. Залишаючи осторонь хитрощі лисиць, вовків, журавлів і галок (вони й без того відомі), я наведу як приклад Фалеса, найдавнішого з мудреців, який, кажуть, викликав чимале замилування тим, що перехитрив мула. Розповідь така: один із мулів-солевозів, увійшовши в річку, випадково послизнувся, сіль розтанула, а він, піднявшись легкко, збагнув, у чому тут причина, і запам'ятав її. І з того часу кожного разу при переході ріки він навмисне занурював мішки у воду, сідаючи і нахиляючись в обидва боки. Почувши про це, Фалес велів наповнити мішки замість солі вовною і губками, звалити їх на мула і гнати його в дорогу. Зробивши те ж саме, що зазвичай, і наповнивши вантаж водою, мул збагнув, що хитрування його невигідні для нього самого, і надалі переходив річку так уважно й обережно, що жодного разу не замочив вантаж навіть ненавмисне.

(Плутарх) Кажуть, що Фалес за якимись прикметами передбачив дощ і

порадив у той час не виходити з будинку. (Микола з Дамаска)

Як у фінікійців точне знання чисел було започатковане

завдяки торгівлі й угодам, так і в єгиптян геометрія була винайдена із зазначеної причини. З'їздивши в Єгипет, Фалес уперше переніс цю науку в Елладу; багато чого він відкрив сам, а принципи багатьох [інших знань] указав тим, хто прийшов після нього: одне він вивчав у більш загальному вигляді, інше – у більш чуттєвому.

(Прокл) Думаю, що геометрія була винайдена тут [у Єгипті] і звідси

перейшла в Елладу. (Геродот)

Наймудрішиі з еллінів – Солон, Фалес, Платон, Евдокс і

Піфагор – ... їздили в Єгипет і розмовляли [-училися] з жерцями. (Плутарх)

Єгиптяни кажуть, що Сонце і Місяць об'їжджають [небо] не на

колісницях, а на кораблях, натякаючи на їхнє народження з вологи і живлення вологою. Думають, що й Гомер вважає воду первнем і “батьком” усіх речей, подібно до Фалеса навчившись у єгиптян.

(Плутарх)

37

Всі одностайно визнають, що перші еллінські філософи, які міркували про речі небесні та божественні, як, наприклад, Ферекід Сіроський, Піфагор і Фалес, були учнями єгиптян і халдеїв та написали небагато, причому ці твори елліни вважають найдревнішими і важко вірять у те, що вони [справді] написані ними.

(Йосип Флавій) Вивчивши філософію в Єгипті, він повернувся в Мілет старшим.

(Псевдо-Плутарх) [Фалес] схилив [Піфагора] плисти в Єгипет і ввійти у контакт із

жерцями, особливо з жерцями Мемфіса й Діосполя, тому що, мовляв, і сам він набрався в них того, що створює йому репутацію мудреця серед більшості.

(Ямвліх) І Алкей у своїх піснях прославляв Фалеса, коли Лесбос

<справляв> усенародне свято... (Гімерій)

Більшість перших філософів визначали первні, що належать

до розряду матерії, єдиними первнями всіх речей: з чого всі сутні [речі] складаються, з чого, як з першого, вони виникають і в що, як в останнє, вони знищуються... це вони визначають елементом і це – початком сутніх [речей].

(Аристотель) Проте кількість і вид (eidos) такого первня (arche) не всі

визначають однаково. Так, Фалес, родоначальник такого роду філософії, вважає [матеріальний первень] водою (тому він і стверджував, що земля – на воді). Ймовірно, він вивів цей погляд зі спостереження, що їжа всіх [істот] волога і що тепло як таке народжується з води й живе за рахунок неї, а “те, з чого [все] виникає”, – це” [за визначенням], і є первень усіх [речей]. Ось чому він прийняв цей погляд, а також тому, що сперма всіх [живих істот] має вологу природу, а первень і причина росту втримуючих вологу [істот] – вода.

(Аристотель) Декотрі вважають, що вже перші богослови, які жили в

найглибшу давнину й задовго до нинішнього покоління, дотримувалися того ж погляду на природу, [що й Фалес]: мовляв, у

38

своїй поезії вони зобразили праотцями всього виниклого Океан і Тефію та [говорили], що боги клянуться водою або, як вони самі {поети} її називали, Стіксом: найстарше, [міркують “декотрі”], шановане понад усе, а шановане понад усе – це те, чим клянуться, [отже, “вода” = “найстарше”, to presbutatov). Чи справді ця думка про природу настільки древня й стара – мабуть, неясно, однак Фалес, кажуть, висловився про першу причину (aitia) у такий спосіб.

Фалес Мілетський стверджував, що первень сутніх [речей] – вода. (Цей чоловік уважається зачинателем філософії, і за ним була названа іонійська школа: адже філософських преємств було безліч. Вивчивши філософію в Єгипті, він повернувся у Мілет старшим.) Усе з води, каже він, і у воду все розкладається. Висновує він [про це], по-перше, з того, що первень (arche) всіх тварин – сперма, а вона волога; так і всі [речі], імовірно, беруть [свій] первень з вологи. По-друге, з того, що всі рослини вологою живляться і [від вологи] плодоносять, а позбавлені [її] засихають. По-третє, з того, що і сам вогонь Сонця й зірок живиться водними випарами, так само як і сам космос. З цієї ж причини і Гомер висловлює про воду таке судження: “Океан, який усім прабатько”.

(Псевдо-Плутарх) ...Фалес Мілетський, один із семи мудреців, першим взявся за

філософію природи. Він казав, що початок і кінець Всесвіту – вода. Тому що все утворюється з води шляхом її затвердіння [~ замерзання], а також випаровування. Все плаває на воді, від чого походять землетруси, вихри і рух зірок. І все виростає й тече в злагоді з природою предка-родоначальника, від якого все походить. Богом він уважав ось що: “Те, що не має ні початку, ні кінця”.

(Іполит) Волога речовина, з легкістю перетворюючись [всласне

“переліплюючись”] у різноманатні [тіла], набуває строкатого розмаїття форм. Випаровувана частина її перетворюється на повітря, а найтонше повітря спахує у вигляді ефіру. Випадаючи в осад і перетворюючись у намул, вода перетворюється на землю. Тому з четвериці елементів Фалес оголосив воду найпричи-новішим елементом. Хто ж породив цей погляд? Хіба не Гомер, який сказав: “Океан і т.д.”?

(Геракліт-Алегорист)

39

[У коментованому пасажі “Фізики” Аристотель встановлює штучну дихотомічну класифікацію всіх мислимих учень про фізичні принципи або первні: первень (arche) або один, або їх багато, і якщо один – то або рухомий, або нерухомий, і якщо рухомий – то або скінченний, або нескінченний і т.д.]: З тих, хто визначає один рухомий первень (їх [Аристотель] називає фізиками у власному значенні слова), одні вважають його скінченним, як, наприклад, Фалес, син Ексамія, мілетець, і Гіпон, якого вважають безбожником. Вони вважали, що первень – вода, причому на це їх навело чуттєве сприйняття. Так, тепле живе за рахунок вологого, вмираюче висихає, сперма всіх [живих істот] волога, будь-яка їжа наповнена соками. А з чого кожна [істота] складається, тим вона й живиться. А проте вода – основа (archе) будь-якої рідини і те, без чого не може існувати жодна [істота]. Тому вони прийняли за первень усього воду й оголосили, що Земля розташована на воді.

(Симплікій) [Платон і піфагорійці трактують нескінченне як субстанцію, “а

всі фізики завжди вважають субстратом нескінченного яку-небудь іншу субстанцію з числа так званих елементів, наприклад: воду, повітря або середнє між ними”], “Фізиками” Аристотель зазвичай називає тих, хто займається фізичним розділом філософії, особливо ж тих із них, які користуються одним лише матеріальним первнем або переважно ним. Зазначені фізики, прийнявши як субстрат формованих речей матерію і виявляючи її нескінченність, очевидно вважали нескінченне вже не як субстанцію, а як акциденцію. Одні з них, прийнявши один якийсь елемент, вважали його нескінченним за величиною, як, наприклад, Фалес – воду, Анаксимен і Діоген – повітря, Анаксимандр – середнє [між водою та повітрям]...

(Симплікій) У різних народів існували різні види поховання: ось чому

одних закопують, інших спалюють... Фалес, який стверджує, що все народжується з води, каже, що тіла варто закопувати, щоб вони могли розкластися на вологу.

Фалес і його послідовники вважають злиття змішанням елементів, яке приводить до якісної зміни.

Фалес і його послідовники [визнають] один космос. Фалес, Піфагор і його послідовники вважають, що небесна сфера

розділена на п'ять кіл, які вони іменують поясами: один із них називається арктичним і завжди видимим, інший – літнім тропіком,

40

третій – [небесним] екватором, четвертий – зимовим тропіком, п'ятий – антарктичним і невидимим. Так званий зодіак навскіс накладається на три середні кола, торкаючись усіх трьох. Усіх їх під прямим кутом – з півночі на південь – перетинає меридіан.

(Сервій) [Причина нерухомості Землі: одні, подібно до Ксенофана,

кажуть, що “вона сягає своїм корінням нескінченності”]: Інші кажуть, що [Земля] перебуває на воді. Це найдавніша теорія [нерухомості Землі], яку ми успадкували за переказом; кажуть, що її висловив Фалес Мілетський. Вона гласить, що [Земля] залишається нерухомою тому, що вона плаває як дерево чи яка-небудь інша подібна [речовина] (жодній з них не властиво за природою триматися на повітрі, а на воді властиво), – начебто про воду, що підтримує Землю, не можна сказати того ж, що й про Землю. Воді також не властиво за природою триматись у висячому стані – вона завжди перебуває на чомусь.

(Аристотель) [Аристотель] викладає [думку] Фалеса Мілетського, який

вважає, що Земля плаває як дерево на воді чи яка-небудь інша [речовина], якій за природою властиво триматися на плаву в воді. Аристотель заперечує проти цієї думки. Імовірно, вона панувала тому, що таке вчення, [виражене] у формі міфу, є в єгиптян, і Фалес, імовірно, запозичив його звідти [з Єгипту].

(Симплікій) Як, за словами Фалеса, при знищенні Землі зруйнується весь

світ, так і припинення [доставки] живлення означає руйнування будинку, тому що разом із живленням знищуються полум’я вогню, вогнище, кратери, прийоми гостей і т. д.

(Плутарх) [Чому ріки не висихають? Тому що вода – елемент, 1/4

частина Всесвіту, її запаси величезні та невичерпні]. Додам, що вона, як каже Фалес, – наймогутніший елемент. Цей [елемент] був на початку, вважає він, з нього все виникло [~піднялося, surrexisse]... Наступна думка Фалеса безглузда: він каже, що земне коло підтримується водою і плаває подібно до корабля, а коли кажуть, що [Земля] трясеться, то вона [насправді] гойдається на хвилях через рухливість води. Не дивно, отже, що волога для

41

породження рік не висихає, оскільки весь світ цілком у волозі. Відкинь геть цю стародавню й необтесану думку. І немає жодної підстави, щоб ти, [Луцилій], вірив, начебто вода просочується на поверхню Землі через тріщини й утворює придонний стік [власне “стічні води на дні корабля”, sentina].

Про те, що причина [землетрусів] у воді, було сказано різними [філософами] і з різних причин. Фалес Мілетський вважає, що вся Земля підтримується лежачою під нею вологою і плаває в ній, як би ти її не називав: Океаном, або великим морем, або ж чистою від домішок інших речовин водою і вологим елементом. Цими-то хвилями, за його словами, й підтримується коло земне, немов якийсь величезний і важкий корабель, тими водами, на які він тисне. Зайве викладати причини, внаслідок яких він уважає неможливим, щоб носієм найважчої частини світу було таке тонке й летюче повітря, тому що мова зараз іде не про становище Землі, а про коливання.

(Сенека) Фалес і Демокріт пов'язують причину землетрусів з водою. Послідовники Фалеса вважають, що Земля – у центрі [Всесвіту].

(Псевдо-Плутарх) [“Греки, які бажали відзначитися мудрістю” дали три

пояснення розливів Нілу, два з яких ледь заслуговують згадування]: Перше з двох говорить, що в розливах ріки винні [-заподіюють, aitioi] вітри-етесії, що перешкоджають Нілові випливати в море.

(Геродот) Фалес вважає, що вітри-етесії, що дмуть на Єгипет у чоло,

піднімають [водну] товщу Нілу, ... його течія в гирлі зупиняється здуттям прибережної морської смуги.

(Псевдо-Плутарх) Евдем в “Історії астрономії” повідомляє, що Енопід першим

відкрив нахилення зодіаку і цикл великого року, а Фалес – затемнення Сонця і те, що його період, який стосується сонцеворотів, не виходить завжди однаковий.

(Теон Смирнський) На думку Фалеса зірки складаються із землі, але при цьому

розпечені.

42

На думку Фалеса Сонце – землистого складу. Фалес стверджував, що Місяць складається із землі. Фалес першим сказав, що затемнення Сонця відбувається,

коли Місяць, за природою своєю землеподібний, проходить під ним стрімкою лінією, причому видно це, коли [спостерігач] перебуває в позиції дзеркального відображення [= “на одній прямій”] відносно диску.

(Стобей) Про те, що затемнення бувають коли місяць молодий,

говорить Аристарх із Самоса, який пише: “Фалес сказав, що Сонце затьмарюється, коли його покриває Місяць, дійшовши висновку про це за тим днем, у який [зазвичай] відбуваються затемнення. Цей день одні називають тріакадою (тридцятим), інші неоменією (новолунням)”.

(Оксиринхський папірус) ... Отже, хоча й не кожного разу, коли місяць молодий, та все-

таки відбуватися це може тільки під час молодого місяця ... У ті часи це була нова й невідома теорія – про те, що затемнення Сонця відбуваються внаслідок покриття його Місяцем. Кажуть, що вперше це зрозумів Фалес Мілетський.

(Цицерон) Фалес першим сказав, що [Місяць] освітлюється Сонцем.

Піфагор, Парменід, Емпедокл, Анаксагор, Метродор – те ж. (Стобей)

Гесіод, якому також приписують “Астрономію” [гл. 4], передає,

що ранковий захід Плеяд відбувається в день осіннього рівнодення, а Фалес – що на 25-й день після рівнодення.

(Пліній) [Малу Ведмедицю= Кіносуру] Гомер не згадує, оскільки вона була

відкрита пізніше Фалесом Мілетським, одним із семи мудреців. [Ведмедиць= Колісниць] – дві. Велику відкрив Навплій, а

другу, меншу – Фалес Мудрий. [Чому Мала Ведмедиця називається Фінікійською зіркою?]. Річ у

тім, що Фалес, який ретельно досліджував цей предмет [Мала Ведмедиця – більш точний навігаційний орієнтир, ніж Велика] і першим назвав її Ведмедицею, був родом фінікієць, як каже Геродот...

(Гігін)

43

Фалес Мілетський, безсумнівно найвидатніший з тих знаменитих семи мудреців (він же й геометрії у греків перший відкривач, і природи вельми точний дослідник, і світил найдосвідченіший спостерігач), малими лініями відкрив величні речі: коловороти пір року, вітрів пориви, зірок рухи [~шляхи, орбіти], громів дивовижні гуркотіння, планет (sidera) звивисті шляхи, Сонця річні повороти [reverticula = tropai], a також [пояснив] народжуваного Місяця прибування, старіючого – убування, затьмарюваного – перешкоди. Мало того, вже на схилі старіючих літ він придумав божественний розрахунок [~пропорцію, ratio], що стосується Сонця, [обчисливши] скільки разів своєю величиною [= діаметром] Сонце міряє ту окружність, яку воно пробігає (а я не лише вивчив цей розрахунок, а й підтвердив його правильність своїми дослідами). Розповідають, що Фалес розповів про недавно зроблене відкриття Мандроліту з Прієни. Той прийшов у невимовний захват від [отриманого ним] нового та несподіваного пізнання й велів просити в нього в нагороду за такий цінний урок таку плату, яку Фалес забажає. “Достатньо мені буде плати, – сказав мудрий Фалес, – коли, надумавши розголосити кому-небудь те, чому ти навчився від мене, ти не припишеш цього відкриття собі, а назвеш першовідкривачем мене й нікого іншого”.

(Апулей) Хтось запитав [Фалеса], скільки він повинен заплатити за те,

чому навчився. “Заплатиш ціну сповна, – відповів Фалес, – визнанням, що навчився в мене”.

(Юліан) ... Клазоменець Анаксагор спостерігав небесні тіла з [гори]

Мімант в Іонії, а Фалес Мілетський – з розташованого по сусідству [мису] Мікале.

(Філострат) Tе, що коло ділиться діаметром навпіл, кажуть, уперше довів

знаменитий Фалес. Древньому Фалесові ми зобов'язані відкриттям багатьох

теорем, у тому числі й такої теореми. Як повідомляють, він першим установив і сказав [= сформулював], що у будь-якому рівнобедреному трикутнику кути в основі рівні, причому рівні кути (isas) він на архаїчний манер назвав “подібними” (omoias).

44

Отже, ця теорема доводить, що при перетинанні двох прямих вертикальні кути рівні. Як говорить Евдем, вона була вперше відкрита Фалесом.

Евдем в “Історії геометрії” зводить цю теорему [... два трикутники рівні, якщо два кути й одна сторона одного з них дорівнюють двом кутам і одній стороні іншого] до Фалеса. За його словами, щоб знайти відстань [від берега] до кораблів, які перебувають у морі, тим способом, який переказ приписує Фалесові, потрібно використовувати цю теорему.

(Прокл) Фалес Мілетський винайшов спосіб вимірювання висоти

пірамід шляхом вимірювання [їх] тіні в годину, коли [наша тінь] дорівнює зросту тіла.

(Пліній) [Нілоксен каже Фалесу:] Багато чим захоплюється в тобі

[фараон Амасіс], до непомірного захвату привело його й те, як ти виміряв піраміду – без найменшого зусилля і не маючи потреби в жодних інструментах, ти просто встановив ціпок на край тіні, яку відкидала піраміда, дотиком променя світла [з вершинами піраміди і ціпка] вийшло два трикутники, і ти наочно показав, що піраміда відноситься до ціпка так само, як тінь – до тіні.

(Плутарх) Фалес визначив [число] як “сукупність одиниць”, дотримуючись

єгипетського погляду, а саме в Єгипті він і займався науками. (Ямвліх)

Декотрі кажуть, що душа розмішана у Всесвіті. Ймовірно,

виходячи з цього погляду, Фалес вважав, що все повне богів. Тварини зароджуються в землі й у рідині, тому що в землі

міститься вода, у воді – пневма, а пневма цілком просякнута пси-хічним теплом, так що у певному розумінні “все наповнене душею”.

[З попередніх філософів одні виходять із концепції душі як принципу руху, інші – як принципу відчуття та пізнання]. Також і Фалес, судячи зі спогадів [про нього], вважав душу рушійним первнем, якщо він казав, що [магнесійський] камінь [= магніт] має душу, тому що рухає залізо.

(Аристотель)

45

Його [Аристотеля] згадування про думку Фалеса породжує непросте враження. У той час як йому належало показати, що ті, хто виходив з концепції душі як принципу пізнання, вважали її утвореною з тих же самих первнів, що й речі, тому що “подібне пізнається подібним”, він, викладаючи думку Фалеса, не сказав нічого подібного до того, що сказав про інших; він сказав лише, що Фалес уважав камінь, який притягує залізо, одушевленим, оскільки вважав відмітною ознакою душі рух. Викладаючи погляди тих, хто виходив з концепції душі як принципу руху, він говорив, що кожен з них вважав елементом душі той елемент, який здавався йому найбільш рухливим... однак стосовно думки Фалеса, який вважав первнем речей воду, він також не сказав нічого подібного. Так, наприклад, він не сказав, що Фалес вважає душу водою і тому стверджує, що магніт притягує залізо, тому що складається з води. Замість цього він сказав лише, що Фалес уважав магніт одушевленим. Чому? Можливо, тому, що твори його не збереглися, а [дійшли] лише спогади [про нього], тому Аристотель уникав, не маючи твору Фалеса, обвинувачувати його у вульгарності вчення? Або ж тому, що він відчував до нього пієтет, оскільки спогади зберегли багато визначних поглядів Фалеса? Так, наприклад, як передають, він казав, що Провидіння проникає аж до крайніх меж [космосу] і ніщо від нього не вислизає, навіть найменше. З цієї причини він не приписує йому думку, за якою душа складається з води, а каже лише, що він також наділяв душу рухом. Однак Гіпону він нижче приписує думку, за якою душа – з води, тому що Гіпон також уважав первнем усіх речей воду.

(Іоан Філопон) Фалес першим оголосив душу вічнорухомою або саморушною

субстанцією. [“Чим є Бог?”] Фалес вважає, що Бог – це розум (nous) космосу,

а Всесвіт одушевлений і водночас повний божеств; елементарну вологу пронизує божественна сила, що приводить воду в рух.

(Стобей) Фалес Мілетський, який першим досліджував подібні

[=теологічні] питання, вважав воду первнем усіх речей, а Бога – тим розумом (mens = nous), який усе створив з води.

(Цицерон)

46

Фалес... у своєму вченні оголосив воду первнем усіх речей і джерелом, з якого все створене Незримим і Великим; причина ж руху, за його твердженням, дух (spiritus= pneuma), що гніздиться у воді. А також завдяки проникливому розуму він першим відкрив геометричне мистецтво, через яке здогадався про єдиного Творця всіх речей.

(Апоній) Після нього Анахарсіс зазначив: “Прекрасно вважає Фалес, що

у всіх найважливіших і найбільших частинах космосу є душа, а тому й не варто дивуватися з того, що промислом Бога здійснюються найпрекрасніші справи” і т.д.

(Плутарх) За переказом, Фалес першим дав еллінам природну історію.

Правда, на думку Теофраста, у нього було багато попередників, але він набагато перевершив їх, так що затьмарив усіх, хто був до нього. Кажуть, що в письмовому вигляді він не залишив нічого, крім так званої “Морської астрономії”.

(Симпликий) Колись філософи викладали свої вчення і теорії у віршах,

подібно до Орфея, Гесіода, Парменіда, Ксенофана, Эмпедокла і Фалеса... Ні Аристарх, ні Тімохар, ні Аристіл, ні Гіпарх не применшили слави астрономії тим, що писали прозою, тоді як Евдокс, Гесіод і Фалес раніше писали у віршах, якщо тільки Фалес справді склав приписувану йому “Астрономію”.

(Плутарх) Якщо навіть Фалес і каже, що все складається з води, проте він

розуміє і це також [взаємоперетворення елементів]. Але краще докласти його власні слова з 2-ї книги [трактату] “Про первні”, які говорять: “Тож відомі чотири, з яких першим і ніби єдиним елементом ми вважаємо воду, змішуються між собою для з'єднання, затвердіння й утворення внутрішньосвітових [тіл]. А як – уже сказано нами у першій книзі”.

(Псевдо-Гален)

47

Анаксимандр Учнем і послідовником Фалеса був Анаксимандр (610-

546). У середині VI століття до Р. Х. з’явилась його філософська праця «Пері фюсеос», тобто «Про природу». Вона була написана прозою, на відміну від звичних у ті часи філософських поем, і це стало прикладом для наслідування. Майже всі наступні давньогрецькі філософи вважали своїм обов’язком написати однойменну працю.

Усе, що ми знаємо про цього філософа, дійшло до нас із доксографії. Від самої праці «Про природу» зберігся лиш один фрагмент, а також кілька фраз. Інші твори («Глобус», «Карта землі») повністю втрачені. Та все ж його вчення стало широко відомим.

Якщо вірити доксографу Симплікію, Анаксимандр перший серед мислителів назвав первнем те, що лежить в основі, назвавши його апейроном (від апейрос – необмежений, безмежний, нескінченний).

Ще древні автори розмірковували над тим, який конкретний зміст Анаксимандр вкладав у це слово. Для когось апейрон означав суміш землі, води, повітря і вогоню. Для інших – це щось середнє між повітрям і вогнем. Однак етимологічне значення слова говорило саме за себе – необмежний.

У цій необмеженості Симплікій добачав дві сторони. Апейрон безмежний як генетичний первень, адже, породжуючи все інше, не вичерпується. З іншого боку, як онтологічний первень апейрон безмежний, оскільки залишається тим самим у нескінченному процесі взаємоперетворення природних стихій. Чому земля, вода, повітря і вогонь здатні перетворюватись одне в одне? Тому що в їх основі лежить щось спільне. Воно саме собою не є ні землею, ні водою, ні повітрям, ані вогнем, але потенційно містить їх у собі, виявляючи свої приховані якості. При цьому безмежність апейрона не стільки просторова, скільки смислова, внутрішня, звідки випливає ще одна його характеристика – невизначеність, або потенційна відкритість.

48

Аристотель, шукаючи відповіді на запитання, чому Анаксимандр обрав як першооснову всього сутнього не якусь одну з чотирьох традиційних стихій, а спеціально вигадав абстрактне поняття «апейрон», абсолютно логічно доходить висновку, що якби він учинив інакше, то необґрунтовано надав би тим самим перевагу одній стихії перед іншими як нескінченній перед скінченними. Натомість він запропонував таке розуміння першооснови, яке могло пояснити походження всіх інших природних стихій і світобудову в цілому.

С. Трубецькой критикує зведення апейрона до суміші різних елементів, оскільки в такому випадку «безмежне» не було б єдиним стихійним первнем. Його не можна також трактувати як «неозначену», «безякісну матерію» Платона й Аристотеля, тому що такими абстрактними поняттями перші фізики ще не оперували. Понад те, «в епоху Анаксимандра вчення про чотири стихії ще не існувало: воно з’являється вперше в Емпедокла. І якими б цінними не були зауваження Аристотеля, він переслідує в них критичну мету, а не історичне завдання. Для нього, з його пізнішого погляду, безмежне не є жодною з пізніших стихій і разом, доконечно, постає як щось середнє між ними...» [68, с. 108].

Апейрон активний, постійно перебуває в русі, породжує природні стихії, з яких формується світ і все, що ми можемо в ньому спостерігати. Апейрон – єдина причина народження й загибелі. Сам же апейрон вічний. За словами Анаксимандра, він «не знає старості», «безсмертний і незнищенний».

Народжувана філософія принципово відрізнялася від міфологічного світогляду своєю космогонією – вченням, яке пояснює народження світу. Раніше цю функцію виконувала теогонія, наприклад у Гесіода чи орфіків. Анаксимандр усе виводить з апейрона – вічного та безсмертного як і боги, але вже не антропоморфного первня. Це природна сила, що характеризується двома парами протилежних властивостей: сухе-вологе, гаряче-холодне. Різні поєднання цих властивостей утворюють уже згадані чотири природні стихії: холодне і сухе – землю, холодне і волге – воду, вологе і гаряче – повітря, сухе і гаряче – вогонь. Оскільки апейрон обертається, то поступово в центрі збираються найважчі

49

частки землі. Трохи легші частки води осідають на землю. Далі розташовані повітряна і вогняна сфери. Ці чотири сфери продовжують обертатись, активно взаємодіючи між собою. Небесний вогонь заставляє воду випаровуватись, у результаті чого вона змішується з повітрям, а частина суші виступає зі світового океану.

Небесна сфера нагадує три ободи, відокремлені щільним і непрозорим повітрям. Усередині вони наповнені космічним вогнем. У цих обручах з’являються різної величини отвори, крізь які пробивається космічний вогонь у вигляді небесних світил – зірок, які розташовані у найближчому до Землі кільці, далі – Місяць і Сонце. Періодично ці отвори внаслідок обертання небесної сфери частково чи повністю закриваються, чим пояснюються затемнення.

Незважаючи на всю наївність Анаксимандрової космогонії та космології, вражає сміливий намір дати суто теоретичне пояснення. Він спробував навіть обчислити діаметри згаданих трьох обручів.

Є підозра, що ця чудернацька картина світу самим Анаксимандром оцінювалася передовсім як альтернативний погляд, як привід осмислити надзвичайно глибоке філософське питання: чи справді світ такий сам собою, яким його ми уявляємо? Чи не навмисне його космологія вибудувана як аналогія, зручна теоретична модель?

Міркуючи раціонально, філософ осмислював і питання походження життя, котре, на його думку, зародилося на межі води і суші, в намулі, де під дією небесного вогню (тепла) склалися сприятливі умови для появи живих організмів. Спершу вони мешкали у морі, та згодом окремі з них пристосувалися до життя на суші. Людина була народжена невідомою морською твариною вже в дорослому вигляді, бо немовля без допомоги батьків не вижило б. Учення про походження живого з неживого, а людини від тварини – це чи не перший варіант еволюціонізму.

Добачають у вченні Анаксимандра й діалектику, пов’язану з уявленнями про вічний рух апейрона, про наявність у ньому протилежних властивостей і про взаємодію протилежностей у процесі творення світу.

50

Один-єдиний збережений фрагмент Анаксимандра дійшов до нас, очевидно, не випадково, тому що думка, зафіксована у ньому, по-філософськи глибока і багатогранна: «З чого народжується все сутнє, у те ж саме все зникає доконечно. Все дістає відплату (одне від одного) за несправедливість і відповідно до порядку часу».

Щодо першої частини судження, то про повернення речей до своєї першооснови говорив уже Фалес. Друга розкриває причини такого повернення. Будучи народженими з вічного апейрона, речі потрапляють у підвладний «порядкові часу» (тимчасовий) світ. Оскільки речі, «відчуваючи», очевидно, свою причетність до абсолюту-апейрона та «рівняючись» на нього, постійно порушують міру. Виникає боротьба, в якій речі самі себе карають за недотримання справедливості, що й трактується як відплата за «гріхи» перед поверненням до першооснови.

Як бачимо, пояснюючи природні процеси, Анаксимандр використовує закони людського співжиття, моральних норм поведінки і взаємин громадян у державі. Дж. Томсон інтерпретує фразу «дістає відплату» як елемент морально-правової практики родового суспільства, дотримання норм таліону, тобто рівної відплати за зло. Тож натурфілософія в Анаксимандра людиномірна. Вона не намагається пояснити природу як щось абсолютно протилежне людській свідомості, щось підпорядковане жорсткій бездушній доконечності. Тут ще немає догматичного протиставлення об’єктивного світу природи і суб’єктивно-ціннісного світу людини.

Як учений Анаксимандр ініціював широке використання сонячного годинника, дуже поширеного на Сході. Він удосконалив його, замінивши горизонтальну площину, до якої був прикріплений вертикальний стрижень, увігнутою напівсферою. За допомогою такого сонячного годинника можна було визначити не лише літнє та зимнє сонцестояння, години дня, а й самі дні року. Хоча все це, на думку Геродота, було запозичене у вавилонян. Окрім того, філософ одночасно займався математикою, написавши загальний нарис геометрії, був географом, який накреслив першу карту, а також астрономом, який побудував першу астрономічну сферу, створив модель небесної сфери – глобус.

51

Фрагменти

Анаксимандр, син Праксіада, Мілетець. Він стверджував, що первень і елемент – нескінченне (to apeiron), не визначаючи [це нескінченне] як “повітря”, “воду” чи який-небудь інший певний [елемент]; що частини змінюються, а Ціле [=універсум] незмінне; що Земля розташована посередині [космосу], займаючи центральне місце {через кулястість, а також що Місяць сяє несправжнім світлом і освітлюється Сонцем, а Сонце [за величиною] не менше від Землі і є найчистішишм вогнем}.

(Діоген Лаертський) Він першим винайшов гномон і, як каже Фаворин у

“Різноманітних оповіданнях”, установив його на циферблаті в Лакедемоні, щоб він указував сонцевороти і рівнодення, а також спорудив годинник. І контури землі та моря він також накреслив першим, а також спорудив сферу.

(Діоген Лаертський) Він зробив сумарний виклад своїх поглядів, який, судячи з

усього, потрапив серед інших у руки Аполодора Афінського. Той саме й говорить у “Хроніці”, що в другий рік 58-ї олімпіади [ 547-546 рр. до н.е.] йому було 64 роки і незабаром після цього він помер. <Учнем його був Піфагор [?]>, розквіт якого приблизно збігається з тиранією Полікрата Самоського.

(Діоген Лаертський) Кажуть, що, коли він співав, хлопці підняли його на сміх, а він

довідався і сказав: “Ну що ж, заради хлопців нам варто співати краще”. Був і інший Анаксимандр – історик, і теж мілетець, який писав на іонійському діалекті.

(Діоген Лаертський) Анаксимандр, син Праксіада, мілетець, філософ; родич, учень і

спадкоємець Фалеса. Першим відкрив рівнодення, сонцевороти, [винайшов] годинник і [встановив], що Земля перебуває в самому центрі [космосу]. Ще ввів гномон і дав загальний нарис геометрії. Написав “Про природу”, “Землеопис”, “Про нерухомі зірки”, “Сферу” й інше.

(Діоген Лаертський)

52

Анаксимандр керував апойкією [=колоніальною експедицією]

з Мілета в Аполонію. (Еліан)

Передають, що нахил зодіаку першим осягнув Анаксимандр

Мілетський у п'ятдесят восьму олімпіаду [548-545 р. до н.е.], тим самим відчинивши двері [до пізнання] речей; зодіакальні сузір'я згодом [відкрив] Клеострат, причому спочатку сузір'я Овна й Стрільця, а саму [небесну] сферу задовго до цього [відкрив] Атлант.

(Пліній) Натураліст Анаксимандр застеріг лакедемонян, щоб,

покинувши міські будинки, вони провели ніч у всеозброєнні й на відкритому повітрі в полі, тому що насувався землетрус – той самий, коли все місто перетворилося на руїни, а від гори Тайгет, немов корма [від корабля], відірвалася вершина.

(Цицерон) Анаксимандр Мілетський, учень Фалеса, першим дерзнув

накреслити ойкумену на карті; після нього Гекатей Мілетський, людина, яка багато подорожувала, вніс у неї уточнення, так що вона зробилася предметом замилування.

(Агафемер) Першими, хто насмілився взятися за географію, були філософи

Гомер, Анаксимандр Мілетський і Гекатей, співгромадянин його, як каже Ератосфен.

(Страбон) Ератосфен каже, що першими [географами] після Гомера були

двоє: Анаксимандр – учень і співгромадянин Фалеса – і Гекатей Мілетський. Анаксимандр першим оприлюднив географічну карту, а Гекатей залишив після себе [географічний] трактат, автентичність якого засвідчується іншими його творами.

(Страбон) Хто ж першим накреслив населену землю (ойкумену) на карті?

Першим – Анаксимандр, другим – Гекатей Мілетський, третім – учень Фалеса Демокріт, четвертим – Евдокc.

(Схолії до Діонісія Періегета)

53

[Анаксимандр] першим з відомих нам еллінів насмілився

написати й оприлюднити промову про природу. (Фемістій)

Діодор з Ефеса, який пише про Анаксимандра, говорить, що це

його наслідував [Емпедокл], прагнучи до театральної [досл. “трагедійної”] пози і надягаючи помпезний одяг.

(Діоген Лаертський) З тих, які визначали один рухомий у нескінченне [первень]

Анаксимандр, син Праксіада, мілетець, спадкоємець і учень Фалеса, первнем і елементом сутніх [речей] вважав нескінченне (to apeiron), першим увівши це ім'я первня. Цим [первнем] він уважає не воду і не який-небудь інший з так званих елементів, а якусь іншу нескінченну природу, з якої народжуються небосхили [світи] і наявний у них космос. “А з яких [первнів] речам народження... призначений строк часу”, як він сам каже про це досить поетичними словами. Ясно, що, помітивши взаємоперетворення чотирьох елементів, він не вважав жоден із них гідним того, щоб прийняти його за субстрат [інших], але [визнав субстратом] щось інше, відмінне від них. Виникнення він пояснює не інакшання [= якісним перетворенням] першоелемента, а виокремленням протилежностей внаслідок вічного руху. Тому Аристотель і поставив його в один ряд з філософами типу Анаксагора.

Протилежності ж це: гаряче, холодне, сухе, вологе й інші. (Симплікій)

[Одні фізики приймають одне початкове тіло-субстрат і

породжують з нього інші згущенням і розрідженням]. А інші стверджують, що протилежності наявні в Одному і виділяються з нього, як каже Анаксимандр, так само як і ті, хто приймає одне і множинне, як, наприклад, Емпедокл і Анаксагор: адже й на їхню думку, так само [як і на думку Анаксимандра], інші [тіла] виділяються із суміші.

(Аристотель) Саме це [потенційно сутнє, актуально не-сутнє] означає Одне

Анаксагора (так краще, ніж “усе впереміш”) і “суміш” Емпедокла й Анаксимандра... Так що вони, мабуть, тлумачили про матерію.

(Аристотель)

54

Анаксимандр прийняв за первень невимірне (immensum), яке

подібно до насіння містить у собі самому народження всіх речей; з нього, як він стверджує, складаються незлічимі світи.

(Іриней) Ці твердження Анаксагора, за словами Теофраста, схожі з

твердженнями Анаксимандра: справді, той каже, що при поділі нескінченного однорідні [тіла] рухаються одне до одного, і, позаяк у Всесвіті було в наявності золото, виникає золото, а оскільки земля – земля і так само всі інші тіла, остільки, вони, мовляв, не виникають, а споконвічно містяться [в суміші]. Але тільки Анаксагор [на відміну від Анаксимандра] встановив Розум причиною руху та виникнення: під його дією [елементи] розділились і породили космос і природу інших [істот].

(Симплікій) Теофраст підганяє Анаксагора під Анаксимандра і витлумачує

слова Анаксагора так, щоб вони означали, що він вважає [матеріальний] субстрат єдиною природою. Ось що він пише в “Природній історії”: “Виходячи з цього, слід уважати, що матеріальні первні, як сказано, він визнає нескінченними [за кількістю], а причину руху і виникнення – одну. Якщо ж прийняти суміш усіх речей за одну природу, невизначену за видом [=якісно] і за величиною – а такий, зважаючи на все, смисл його слів, – то виходить, що він визначає два первні – природу нескінченного і розум, так що тілесні елементи він, очевидно, трактує цілком подібно до Анаксимандра”.

(Симплікій) Після нього [Фалеса] Анаксимандр, товариш Фалеса, сказав,

що абсолютна причина виникнення і знищення Всесвіту – нескінченне, з якого, за його словами, виокремилися небосхили (ouranoi) і взагалі всі нескінченні світи. Він стверджував, що відбувається загибель [світів-небосхилів], а набагато раніше – [від них] народження, причому від початку нескінченного віку повторюється-по-колу все те саме. Він каже, що Земля за формою циліндроподібна, висота ж її становить третину ширини. Він каже, що при виникненні цього космосу з вічного [?] виокремилося щось чревате (gonimon) гарячим і холодним, а потім сфера полум'я обросла довкола оточуючого Землю аэру [холодного туману] немов

55

кора навколо дерева. Коли ж вона відірвалась і була покладена всередину якихось кіл, виникли Сонце, Місяць і зірки. Ще він каже, що спочатку людина народилася від тварин іншого виду, ґрунтуючись на тому, що інші тварини незабаром починають живитися самостійно й лиш одна людина має потребу в довгостроковому винянчуванні, тому вона й на початку нізащо б не вижила, будучи такою [безпомічною].

(Псевдо-Плутарх) З тих, які визначають один рухомий первень, Анаксимандр,

син Праксіада, мілетець, прийняв за первень якусь нескінченну природу (phusis), відмінну від чотирьох елементів, вічний рух якої він уважав причиною народження небосхилів [=світів].

(Симплікій) Слухачем [=учнем] Фалеса стає Анаксимандр. Анаксимандр,

син Праксіада, мілетець. Цей сказав, що первень сутніх [речей] – якась природа нескінченного (phusis tou apeiron), з якої народжуються небосхили і космос у них. Він називає [природу нескінченного] “вічною і нестаріючою” і [каже], що вона “огортає всі світи”. Час же, за його словами, у тому розумінні, що народження, буття й загибель [світів-небосхилів] визначені. Він стверджував, що первень і елемент сутніх – нескінченне, першим увівши це ім'я первня, й що, крім того, є вічний рух, у якому відбувається народження небосхилів. Земля – ширяюче тіло, ніщо її не тримає, на місці ж вона залишається внаслідок рівної відстані від усіх [точок периферії космосу]. Форма в неї округла, {закруглена}, подібна до барабана кам'яної колони: з [двох] пласких поверхонь однією ходимо ми, а інша їй протилежна. Світила виникають у вигляді кола вогню, відокремившись від вогню, [розсіяного] в космосі, й охоплені аером [=туманом], віддушинами ж [в оболонці] слугують якісь трубковидні проходи, через які видніються світила, тому, коли віддушини закриваються, відбуваються затенення.

Місяць виглядає то повним, то ущербним внаслідок закриття чи відкриття проходів. Коло Сонця у двадцять сім разів більше <від діаметра Землі, а коло> Місяця <– у вісімнадцять); найвище розташоване Сонце, найнижче – кола нерухомих зірок. Тварини виникають у міру того, як сонце випарює з них [вологу]. Людина спочатку виникла схожою на іншу тварину, тобто на рибу. Вітри виникають від того, що з повітря виділяються найтонші випари і,

56

скупчившись, починають рухатися; дощі – від випаровування, що йде з місць, які перебувають під сонцем, блискавки – коли вітер, обрушуючись на хмари, розщеплює їх. Народився він у третій рік сорок другої олімпіади [610 р. до н.е.].

(Іполит) Співгромадянин його [Фалеса] Анаксимандр каже, що вічний

рух – первень, який володіє старшинством над вологою і що від нього одне народжується, інше знищується.

(Гермій) Тому, якщо тепер Земля перебуває у стані спокою насильно, то

й вихровий рух, завдяки якому її частини зібрались у центр [космосу], теж був насильницьким. Саме його всі вважають причиною, ґрунтуючись на [спостереженні вихрів], що відбуваються в рідинах і в повітрі: у них більші та важчі тіла завжди спрямовуються до центру вихору. На думку всіх, хто [у своїх космогоніях] породжує Небо [= “Всесвіт”], це й пояснює, чому Земля зібралась у центр, а причину того, що вона залишається на місці, їм доводиться шукати.

(Аристотель) Джерелом, з якого все народжується, він [Анаксимандр]

оголосив нескінченність природи (infinitas naturae). (Цицерон)

Далі, ніщо не заважає тому, щоб Усесвіт був однією якоюсь

формою, як серед інших вважають Анаксимандр і Анаксимен: перший – стверджуючи, що Всесвіт вода і т.д.

(Псевдо-Аристотель) Анаксимандр, син Праксіада, мілетець, первнем сутніх вважає

нескінченне: з нього все виникає і в нього все знищується. Тому й народжуються нескінченні [за кількістю] світи і знову знищуються в те, з чого виникли. Він пояснює, чому він безмежний (apeironton): щоб ніколи не висихало наявне виникнення. Але він помиляється, не кажучи, що таке нескінченне: чи повітря воно, чи вода, чи земля, чи якісь інші тіла. Він помиляється в тому, що про матерію висловлюється, а творящу причину скасовує. Адже нескінченне не що інше, як матерія, але матерія не може бути дійсністю, якщо не дана творяща причина.

(Псевдо-Плутарх)

57

Ясно, що нескінченне варто віднести в розряд матеріальної причини, що воно не субстанція, [а атрибут, причому] негативний атрибут [=позбавленість], самосутній же субстрат, [атрибутом якого є нескінченне] – це чуттєвий континуум. Цілком очевидно, що й усі інші [філософи] трактували нескінченне (to apeiron) як матерію (hule), а тому абсурдно вважати його огортаючим (to periechon), а не тим, що огортається.

(Аристотель) Для того щоб пояснити невичерпність виникнення, немає

потреби постулювати актуально існуюче нескінченне чуттєве тіло, тому що знищення однієї речі може бути виникненням іншої, враховуючи, що Всесвіт скінченний.

(Аристотель) Свідченням того, що дослідження нескінченного входить у

компетенцію цієї [фізичної] науки, слугує той факт, що всі, хто тільки заслуговуючим уваги способом займався натуральною філософією, тлумачили про нескінченне, а всі вважають його якимсь онтологічним первнем (arch), але тільки одні, як, наприклад, піфагорійці та Платон, – про нескінченне в собі, [тобто] не як про акциденцію чогось іншого [=іншої субстанції], а як про самосутню субстанцію...

(Аристотель) А всі натурфілософи завжди визначають як субстрат

нескінченного якусь іншу [=відмінну від нього] природну субстанцію (phusis), наприклад: воду, повітря чи проміжне між ними [тіло].

(Аристотель) Логічним є й те, що всі вважають його первнем тому що: 1) він

не може бути марним; 2) він не може мати ніякого іншого значення, крім значення первня. Справді, будь-яка річ або первень, або [походить] з первня, але нескінченне не має первня, тому що в противному випадку в нього був би кінець (peras). Крім того, те, що воно не виникло і незнищенне, також [указує на те, що його варто розуміти] як якийсь первень, тому що те, що виникло, доконечно повинно дійти кінця й усяке знищення пов´язане з поняттям кінця. Тому, як ми кажемо, у цього [первня] немає первня, але він сам є первнем інших речей, і “все огортає”, і “всім править”, як кажуть ті, хто не приймає, крім нескінченного, інші причини, такі як: розум

58

або дружба. І він-то і є божеством, тому що віно “безсмертний і не підвладний загибелі”, як каже Анаксимандр і більшість фісіологів. [Слід перелічити п'ять джерел поняття нескінченності, що резюмує погляди різних філософів; третій аргумент – “виникнення і знищення можуть бути невичерпними тільки в тому випадку, якщо [тіло], від якого віднімається те, що виникає, нескінченне”, – у “Думках філософів” приписано Анаксимандру].

(Аристотель) З інших філософів, які перевершили елементи і в своєму

прагненні до нововведень вигадали щось більш піднесене і нетривіальне, одні оспівали нескінченне (to apeiron), як, наприклад, Анаксимандр (він був мілетцем), Анаксагор Клазоменський і Архелай Афінський, причому обидва останні приєднали до нескінченності розум.

(Климент Олександрійський) Ті, хто [вважає матеріальним первнем] повітря, або вогонь, або

воду, або щось щільніше, ніж вогонь, але тонше, ніж повітря, – адже й таким також вважали перший елемент...

(Аристотель) У своєму викладі він навів також думку Анаксимандра, який

вважав первнем природу, середню між повітрям і вогнем або між повітрям і водою (про неї говориться і так і так).

(Олександр Афродисійський) У вченнях фізиків [можна виокремити] два способи [у

поясненні процесу зміни]. Одні з них, прийнявши одне сутнє тіло-субстрат, або одне з трьох [=вогню, повітря, води], чи інше, щільніше від вогню, але тонше від повітря, – інші [тіла] породжують за допомогою [відмінностей у] щільності й розрідженості [першоелемента] і перетворюють [його] на множину (а розрідженість і щільність суть протилежностями...)... Інші ж вважають, що протилежності [споконвічно] наявні в Одному і виділяються з нього, як каже Анаксимандр, і т.д.

(Аристотель) Також і серед фізиків одні вважають [первнем] єдине, інші –

множинне. У тих, які визначають єдине, за його словами, [можна виокремити] два способи породження з нього сутніх. Усі вважають

59

це єдине чимось тілесним, але одні з них [вважають це єдине] одним із трьох елементів; як, наприклад, Фалес і Гіпон – водою, Анаксимен і Діоген – повітрям, Геракліт і Гіпас – вогнем (одну тільки землю ніхто не визнав за можливе прийняти за первень внаслідок її непідвладності змінам), а декотрі – чимось відмінним від трьох елементів: щільнішим, аніж вогонь, але тоншим, ніж повітря, або, як він каже в іншому місці, щільнішим, аніж повітря, але тоншим, аніж вода. Олександр вважає, що [фізик], який прийняв за первень якусь відмінну від елементів тілесну природу, – Анаксимандр. Однак Порфирій, виходячи з того, що Аристотель протиставляє тих, які приймають субстратне тіло без визначень і тих, які приймають один із трьох елементів або щось інше, середнє між вогнем і повітрям, каже, що Анаксимандр вважає субстратне (без визначень) тіло нескінченним (apeiron), не уточнюючи його виду [вогонь, вода чи повітря]; проміжне ж [тіло] Порфирій, як і Микола з Дамаска, приписав Діогену з Аполонії. Але, по-моєму, дотримуючись тексту, більш природньо тлумачити його не в розумінні протиставлення [невизначеного субстратного] тіла трьом елементам і “проміжному” [тілу], але скоріше в розумінні розділення на три [елементи, з одного боку], і “проміжне” [тіло – з іншого]: “ Тіло-Субстрат, – каже [Аристотель], – або одне з трьох, або інше, яке щільніше від вогню, але тонше від повітря”. Правда, його слова про те, що “вони породжують інші [тіла] розрідженістю і щільністю”, відносяться до всіх вищезгаданих [філософів] у цілому, хоч Анаксимандр, як він сам же каже, пояснює виникнення не так, а виокремленням із нескінченного. Але якщо він саме його вважав [фізиком], який приймає [за первень] тіло без визначень, то чому ж він навів виникнення шляхом якісної зміни як їхню спільну думку? Їх усіх поєднує те, що вони визначають один первень, але вони поділяються на дві групи відповідно до способу виникнення. Одні породжують інші [тіла] з матеріального єдиного за допомогою розрідженості й щільності, як Анаксимен.

Відповідно до другого способу, причину [виникнення] добачають уже не в перетворенні матерії та пояснюють виникнення не інакшанням (alloiosis) субстрату, а виділенням (ekkrisis). Так, Анаксимандр каже, що протилежності, які містяться-в-наявності в субстратному нескінченному тілі (apeiron soma), виділяються [з нього], першим назвавши субстрат первнем (arche). Протилежності ж це: гаряче, холодне, сухе, вологе й ін.

(Симплікій)

60

[Складеного нескінченного тіла існувати не може]. Але так само не може існувати й просте нескінченне тіло... Є ж такі, хто саме цим [пара-елементним тілом] вважають нескінченне (to apeiron), а не повітрям або водою, щоб один з елементів, будучи нескінченним [~необмеженим], не знищив інші, оскільки мовляв [елементи] перебувають між собою у відношеннях протилежності [~протиборства, ворожнечі, enantiosis], наприклад: повітря холодне, вода волога, вогонь гарячий. Якби один з них був нескінченним [=необмежено перевершував інші], то інші на цей момент уже [давно] були б знищені. Але насправді [це не так, і тому] вони вважають [нескінченним] інше, відмінне” [від них тіло], з якого – елементи. Такого тіла існувати не може не тому, що воно нескінченне (у цьому відношенні слід аргументувати однаково стосовно будь-якого тіла: і води, і повітря, і будь-якого іншого), але через те, що, крім так званих елементів, ніякого іншого подібного чуттєвого тіла немає: з чого всі [тіла] складаються, у те вони й розкладаються, так що, крім повітря, вогню, землі й води, тут [=в емпірії] було б [і пара-елементне тіло, з якого виникли елементи], однак ніщо [подібне] не спостерігається.

(Аристотель) Показавши, що ніяке природне тіло, складене з багатьох [тіл],

не може бути нескінченним, він показує потім, що так само не може бути й одного простого нескінченного тіла. Справді, якби [нескінченне тіло] було простим, воно було б або одним із чотирьох елементів, або чимось відмінним від них, як вважають Анаксимандр і його послідовники [приймаючи за нескінченне] пара-елементне [тіло], з якого вони породжують елементи. Те, що нескінченне не може бути одним з елементів, ясно серед іншого з того, що Анаксимандр, бажаючи, щоб його [першо-]елемент був нескінченним, ототожнив його не з повітрям, вогнем або яким-небудь із чотирьох елементів, тому що останні перебувають між собою у стосунках протилежності, і якби один із них був нескінченний, протилежні [йому] були б ним знищені. А те, що пара-елементне нескінченне [тіло], що вважається первнем, не тільки не нескінченне, а й зовсім не існує, він показує, виходячи з передумови, відповідно до якої все, що виникає з чого-небудь, у нього ж і розкладається, як показує спостереження. Отже, якби виникнення мало місце з того [відмінного від елементів] тіла, то, крім чотирьох, тут було б ще щось, у що відбувалося б розкладання. Однак тут нічого подібного не простежується.

61

З приводу цього тексту слід також зазначити, що в прикладах елементів він назвав повітря холодним, а воду вологою, що для нього не характерно: повітря він [зазвичай] називає вологим, вважаючи, що йому більшою мірою властива відмітна ознака вологи – важко піддаватися визначенню [оформленню] власною межею і легко – зовнішньою. Чи то він допустив недбалість, наводячи приклад винятково заради [ілюстрації] протилежності [елементів], чи то описка вийшла.

(Симплікій) Ось чому жоден з натурфілософів (фізіологів) не прийняв як

єдине і нескінченне (en kai apeiron) вогонь або землю, але чи воду, чи повітря, чи середнє (to meson) між ними. Думка ж Анаксагора щодо нерухомості нескінченного абсурдна: він каже, що нескінченне (to apeiron) підпирає саме себе і т.д.

(Аристотель) Дехто приймає тільки один [елемент], і причому одні

вважають його водою, інші – повітрям, треті – [тілом] тоншим, ніж вода, але щільнішим, ніж повітря, яке, як вони кажуть, “огортає всі небосхили”, будучи нескінченним... а потім породжують з нього інші [тіла] за допомогою щільності й розрідженості.

(Аристотель) Матеріальний субстрат цих [чуттєвих тіл] одні вважають

єдиним, як, наприклад, ті, хто вважає його повітрям, вогнем або чимсь проміжним між ними (metaxu ti), причому тілом і тим, що існує відокремлено... Ті, хто приймає одну матерію, крім (para) вищезгаданих [чотирьох елементів], і до того ж тілесну й відокремлену, помиляються: це тіло, що чуттєво сприймається, не може існувати без протилежності [чому-небудь]; це нескінченне (to apeiron), яке дехто вважає первнем (arche), доконечно повинно бути або легким, або важким, або холодним, або гарячим.

(Аристотель) [Жоден із чотирьох елементів не може бути субстратом інших].

Але так само ним не може бути й щось інше, крім (para) них, як, наприклад, щось середнє (meson) між повітрям і водою або між повітрям і вогнем, – щільніше, ніж повітря і вогонь, але тонше, ніж вода і повітря. У противному випадку воно виявиться повітрям і вогнем, поєднуючи [в собі] протилежності, але одна з

62

протилежностей – це відсутність іншої. Отже, воно ніколи не може існувати відокремлено, як це кажуть декотрі про нескінченне (to apeiron) і огортаюче (to periechon).

(Аристотель) [Чи варто вважати єдине самосутньою субстанцією, подібно до

піфагорійців і Платона, чи тільки атрибутом якогось природного субстрату (phusis)], як вважають натурфілософи: з них один каже, що єдине – це дружба, інший – повітря, третій – нескінченне.

(Аристотель) Спадкоємцем Фалеса став його слухач Анаксимандр і змінив

погляд на природу речей. Тому що не з однієї речі (як Фалес, з вологи), але зі своїх власних первнів, вважав він, народжується будь-яка річ. Він вважав, що ці первні одиничних речей нескінченні й породжують незліченні світи разом з усім, що тільки в них виникає; світи ж ті, як він уважав, то розкладаються, то знову народжуються – кожен згідно зі своїм життєвим віком [aetas = aion], упродовж якого він може зберігатись. Але й він також у цьому творенні речей не приділив жодної ролі божественному розуму.

(Августин) Одні з них [перших філософів] уважали сутнє єдиним і

невиниклим, інші – множинним, але говорили, що [багато чого] міститься-в-наявності й “виокремлюється”, тим самим скасовуючи виникнення, подібно до Анаксимандра й Анаксагора.

Анаксимандр, співгромадянин і учень Фалеса... першим визнав [першоелемент] нескінченним, щоб можна було скористатись його надлишком для [пояснення] виникнення. Як уважають, він приймав нескінченні [за кількістю] світи і кожен зі світів, на його думку, [виникає] з такого нескінченного елемента.

(Симплікій) Анаксимандр стверджував, що нескінченні небосхили [світи]

– це боги. (Думки філософів)

На думку Анаксимандра, боги породжені: вони виникають і

гинуть через тривалі проміжки часу і при цьому є незліченними світами. Але як же ми можемо мислити Бога інакше як вічним?

(Цицерон)

63

Анаксимандр, Анаксимен, Архелай, Ксенофан, Діоген, Левкіп, Демокріт, Епікур [приймають] нескінченні [за кількістю] світи в нескінченному [просторі] в усіх напрямах.

(Стобей) З тих, які стверджували, що світи нескінченні [за кількістю],

Анаксимандр вважає, що вони перебувають на рівній відстані один від іншого.

(Стобей) Чи виник колись рух... або ж він не виник і незнищенний, але

завжди був і завжди буде, і до того ж властивий речам як щось безсмертне і таке, що не припиняється, будучи своєрідним життям для всього, що існує від природи ... усі, хто вважає, що існують незліченні світи і що одні з них виникають, а інші знищуються, кажуть, що рух вічний, а всі, хто визнає один [космос], вічний або невічний, і про рух трактують відповідно.

(Аристотель) Ті, що вважають світи нескінченними за кількістю як,

наприклад, прихильники Анаксимандра, Левкіпа і Демокріта, а згодом прихильники Епікура, стверджували, що вони виникають і знищуються впродовж нескінченного часу, причому постійно одні [світи] виникають, а інші знищуються. Рух вони вважали вічним, тому що без руху неможливі виникнення чи знищення.

(Симплікій) Абсурдно вважати, що Всесвіт не має верху і низу...

(Аристотель) Цієї думки дотримувались Анаксимандр і Демокріт, тому що

вони вважали Всесвіт нескінченним: адже в нескінченному [просторі] немає ніякого “верху” чи “низу” об'єктивно...

(Симплікій) Анаксимандр, Метродор з Хіоса і Кратет: вище всіх розташоване

Сонце, за ним – Місяць, під ними – нерухомі зірки і планети. (Стобей)

64

Анаксимандр: [світила] спонукувані колами і сферами, до яких кожне [світило] прикріплене.

(Стобей) Це питання [про порядок планет], говорить [Аристотель],

“повинно трактуватися на підставі астрономічних теорій”, оскільки в них дано докази щодо порядку планет, їхніх розмірів і відстаней. Вчення про розміри і відстані першим винайшов Анаксимандр, як повідомляє Евдем [“Історія астрономії”], приписуючи при цьому відкриття [правильного] порядку розташування [планет] піфагорійцям як першовідкривачам. Розміри і відстані Сонця й Місяця дотепер установлювалися виходячи із затемнень, які навели на думку [про це] (і цілком імовірно, що це відкрив уже Анаксимандр), а [розміри і відстані] Гермеса [= Меркурія] і Афродіти [= Венери] – виходячи з їхнього з'єднання із Сонцем і Місяцем.

(Симплікій) [Ранковий захід Плеяд], за Анаксимандром, – на 31-й [день

після осіннього рівнодення]. (Пліній)

Анаксимандр [вважає, що Сонце] – це коло, у двадцять вісім

разів більше від Землі, подібне до колеса воза, що має порожній обід, наповнений вогнем, який у певному місці являє вогонь через устя, немов через трубку-насадку ковальського міха. Цей [отвір] і є Сонце.

Анаксимандр: Сонце рівне з Землею, а коло, з якого воно має віддушину і яким несеться по колу, у двадцять сім разів більше від Землі.

Анаксимандр: [затемнення відбувається], коли устя видихання вогню закривається.

Анаксимандр [вважає, що Місяць] – це коло, у дев'ятнадцять разів більше від Землі, подібне до колеса воза, що має, як і коло Сонця, порожній і наповнений вогнем обід, розташований, як і той, похило і має одну віддушину, немов трубку-насадку ковальського міха.

(Думки філософів) Затемнення залежать від поворотів колеса.

(Стобей)

65

Анаксимандр: коли устя в колесі закупорюється. (Стобей)

Анаксимандр [вважає, що] всі ці [явища] викликаються

пневмою; щораз, як охоплена з усіх боків густою хмарою пневма вирветься назовні завдяки тонкості своїх часток і легкості, розрив [хмари] викликає гуркіт, а [утворений] пролом – просвіт на тлі чорноти хмари.

(Думки філософів) Анаксимандр причину всіх [цих метеоявищ] приписав пневмі

(spiritus). Громи, каже він, це звуки [роз-]шибленої хмари. Чому вони неоднакові? Тому що й сама пневма неоднакова [за силою]. Чому [трапляється, що] і у відро гримотить? Тому що й тоді теж через щільно-густий аер [= хмарний туман], розірвавши його, проривається пневма. А чому іншого разу гримить, але без спалаху? Тому що пневма слабша: на полум'я в неї не вистачило сили, на звук вистачило. Що ж у такому випадку є спалахом блискавки (fulguratio) як таким? Коливальний рух аеру [= хмарного повітря], котре то розтягується, то [знову] збирається в купу, виявляючи [на мить через просвіти] млявий вогонь, який не встигне вийти назовні. Що таке перун (fulmen)? Струмінь більш напористої й щільніше стиснутої пневми, [яка прорвала хмарну оболонку].

(Сенека) Анаксимандр: вітер це струм [~ струмінь] повітря, найтонші та

найбільш вологі частки якого приводяться в рух або розплавляються Сонцем.

(Псевдо-Плутарх) Анаксимандр: Земля схожа на барабан кам'яної колони; на

пласку поверхню. (Псевдо-Плутарх)

[Причина нерухомості Землі]. Але є й такі, хто вважає, що Земля

перебуває у стані спокою внаслідок “симетрії” [досл. “рівності”, homoiotes], як, наприклад, зі стародавніх [філософів] Анаксимандр. На їхню думку, те, що поміщене у центрі й рівновіддалене від усіх крайніх точок, нітрохи не більше повинно рухатися вверх, ніж униз, або в бокові сторони. Але водночас рухатись у протилежних

66

напрямах неможливо, тому воно доконечно повинно перебувати у стані спокою. Ця теорія дотепна, але неправильна.

(Аристотель) Анаксимандр вважає, що Земля – ширяюче тіло і рухається

[sic] навколо центру космосу. (Теон Смирнський)

[Природа і походження моря]. Ті, що жили в старовину і

займалися богослов'ям, вважають, що море має “витоки” – це дає їм можливість говорити про первні та “коріння” землі й моря. Імовірно, вони мали намір [тим самим] додати величі та навіюючої побожний трепет пишноти предмету нашого обговорення, вважаючи, що земля і вода становлять величезну частину Всесвіту. Інша ж частина Всесвіту [букв. “Неба”] утворилася довкола цього [= навколоземного] місця й заради нього, оскільки, мовляв, воно найцінніше та першооснова.

(Аристотель) Ті ж, хто мудріший у мудрості людській, вважають, що море

виникло. На їхню думку, весь навколоземний простір спочатку був рідким; осушений Сонцем, він випарував частину [вологи], породивши вітри і [викликавши] повороти Сонця й Місяця, а частина, що залишилася, стала морем. Тому вони вважають, що, висихаючи, море стає дедалі меншим і зрештою колись усе буде сухим... Для тих, які стверджують, що спочатку навіть земля була рідкою, і внаслідок того, що Сонце нагрівало навколоземний простір (kosmos), виникло повітря й збільшилося [в обсязі] все Небо, повітря ж викликало вітри і повороти Сонця.

(Аристотель) Одні з них вважають море залишком первинної вологи. На

їхню думку, навколоземний простір був рідким, потім Сонце випарувало частину вологи, й з неї походять вітри і повороти Сонця та Місяця – оскільки, мовляв, Сонце і Місяць також роблять свої повороти внаслідок цієї пари і випаровувань, тобто навколо тих місць, де є рясні запаси вологи для їх [живлення], а та її частина, що залишилась у впадинах Землі, є морем. Тому, мовляв, осушуване Сонцем море стає дедалі меншим і зрештою буде колись

67

сухим. Цієї думки, як повідомляє Теофраст, дотримувалися Анаксимандр і Діоген.

(Олександр Афродисійський) Анаксимандр каже, що море – залишок первинної вологи,

більшу частину якої осушив вогонь, а частина, що залишилася, змінилася [на гірко-солену] внаслідок випалювання.

(Псевдо-Плутарх) [Древні теорії землетрусів]. Анаксимандр каже, що, висихаючи

від надмірної сухості спеки або [просочуючись] вологою після злив, земля розверзає величезні тріщини, в які проникає гірське повітря, шалене й надмірне, і, струшувана через ці [тріщини] лютою пневмою (spiritus), вона коливається у своїх основах. Тому жахи такого роду трапляються або в часи ядушливої спеки, або від надмірного пролиття небесних вод.

(Аміан Марцелін) Анаксимен, Анаксимандр, Анаксагор і Архелай вважали, що

природа душі повітряна. (Феодорит)

Анаксимандр: перші тварини були породжені у волозі,

поміщені всередину голчастої шкаралупи; з віком вони стали виходити на сушу і, після того як шкарлупа лопнула й облупилася, вони прожили ще короткий час.

(Псевдо-Плутарх) На думку Анаксимандра Мілетського, з нагрітої води із землею

виникли чи то риби, чи то надзвичайно схожі на риб тварини; у них склалися люди, причому [людські] дитинчата містились усередині [утроби рибоподібних істот] аж до [досягнення] зрілості: лише тоді ті лопнули, і чоловіки й жінки, уже здатні прокормити себе, вийшли назовні.

(Цензорін) [Паралелі до піфагорійської заборони на жертвопринесення та

вкушання риби]. Жерці Посейдона в Лептисі, яких ми називаємо ієромнемонами, риби не вкушають, тому що цей Бог іменується Народжуючим. Нащадки ж древнього Елліна приносять жертви і

68

Посейдону Отчеродному, вважаючи, подібно до сирійців, що людина проросла з вологого єства; а тому й шанують рибу як свого родича і молочного брата. У цьому вони філософують відповідніше від Анаксимандра: адже за його висловами, [насправді було] не так, що риби і люди [зародилися] в одній і тій же [стихії], але що люди спочатку зародились усередині риб; були вигодувані подібно до акул і тільки після того, як стали спроможними прийти на допомогу самим собі, вийшли назовні й досягли землі. За словами того, хто вставив у твори Геоіода [поему] “Весілля Кеїка”, вогонь, який пожирав ліс, з якого зайнявся, що був йому матір'ю та батьком. Так і Анаксимандр, оголосивши рибу спільним батьком і матір'ю людей, відвернув їх від поїдання [її].

(Плутарх) ... Якусь іншу нескінченну природу, з якої народжуються всі

небосхили й ув'язнені в них світи. “А з яких [первнів] речам народження, у ті ж самі й загибель відбувається за фатальною заборгованістю, тому що вони виплачують одне одному правозаконне відшкодування неправди [=збитку] у призначений строк часу”, як він сам говорить про це досить поетичними словами.

(Симплікій) Все, що виникає з яких-небудь [елементів], у них же й

розкладається при знищенні, немовби природа стягує під кінець ті борги, які вона позичила на початку.

(Геракліт-Алегорист) При розкладанні трупів на елементи частки [кожного

елемента] знову виділяються в ті стихії Всесвіту, з яких вони [= живі істоти] утворилися: кожен повертає позичену йому позичку природі-позикодавцеві у нерівні [для різних істот] строки, коли вона забажає стягнути належні їй борги.

(Філон Олександрійський) Древні спалювали тіла мертвих, перетворюючи їх в ефір разом із

душею: подібно до того, як душа вогненна і прямує вверх, так тіло – важке, холодне і хилиться вниз. Отже, вони вважали, що знищують сам образ тіла вогненним очищенням. Неправильний погляд Анаксимандра, який стверджував, що цей Всесвіт походить з вогню, і що, мовляв, тому древні віддавали тіла вогню, або погляд стоїків, за

69

яким [древні] очікували світової пожежі (екпірози) і тому, мовляв, спопеляли мертвих. Адже подібне розкладання тіл на елементи [тобто кремація] набагато древніше від філософських учень.

(Іоан Лідійський) ... Якась природа нескінченного, з якої народжуються

небосхили і [перебуваючі] в них світи; вона вічна і нестаріюча й огортає [~містить у собі] всі небосхили.

(Іполит) [Колеса Сонця й Місяця видихають через устя вогонь], немов

через трубку-насадку ковальського міха. (Думки філософів)

Земля схожа на барабан кам'яної колони. [Автентичний також

термін phloios, який позначає як “шкарлупу” [шкіру] перших тварин, так і “кору” світового зародка.

(Думки філософів) Анаксимандр вважав первнем проміжну речовину (to

metaxu). Під проміжною речовиною я розумію пару чи дим, оскільки пара є щось проміжне між вогнем і землею. Взагалі все проміжне між гарячими й рідкими [речовинами] це пара, а між гарячими і сухими – дим.

(Олімпіодор) Анаксимандр приймав проміжну речовину, тобто дим або пару.

(Олімпіодор) Полум'я немовби постійно перебуває у виникненні й подібне

до руху. Виникаючи, воно водночас гине, а коли закінчується пальне, то гине і сам вогонь. Саме це мали на увазі древні, коли говорили, що “вогонь завжди шукає поживу” – в тому розумінні, що без дров він не може існувати.

(Теофpaст) Tе, що земля залишається нерухомою, пояснюють на такому

прикладі. Якщо у надувний міхур покласти просяне зерно або зернятко сочевиці, а потім надути його і наповнити повітрям, то зернятко виявиться нерухливим у зваженому стані в центрі

70

міхура; так і земля, зазнаючи поштовхів повітря з усіх боків, перебуває нерухомо в стані рівноваги в центрі [космосу]. Або інший приклад: якщо взяти якесь тіло, прив'язати до нього з усіх боків {по обидва боки} мотузки, і дати комусь тягти, дотримуючись точної рівноваги, то виявиться, що, коли його рівномірно тягнуть в усі сторони, воно залишається нерухомим. Ксенофан, однак, заперечує, що земля ширяє в повітрі й т.д.

(Ахілл) [На думку “найавторитетніших фісіологів”, які визнають, що

космос виникає і знищується], при первісному утворенні всього земля і небо мали єдиний вигляд, оскільки єство їхнє було змішане. Потім, після того як тіла [=елементи] відокремились одне від іншого, космос сприйняв увесь нині видимий у ньому устрій. При цьому повітря набуло безперервного руху, причому вогниста частина його стеклася в найбільш гористі місця, оскільки подібній природі в силу легкості властиво спрямовуватися вверх, (із цієї причини Сонце та інша множина світил були утягнуті в загальний вихор), а мулиста й каламутна [частина] у поєднанні з рідкою консистенцією осіла в одне й те саме місце через вагу. (2) Безупинно обертаючись довкола своєї осі й збиваючись у грудку, вона породила з рідких [часток] море, а з більш твердих – землю, [спочатку] грязеподібну і зовсім м'яку. (3) Коли ж засяяв вогонь сонця, земля спершу затверділа, а потім, оскільки від нагрівання поверхня [її] забродила, окремі з вологих речовин у багатьох місцях здулися [міхурами], у цих місцях виникли гнильці, покриті тонкими оболонками, що й тепер ще спостерігається в драговинах і болотистих місцях, коли після охолодження місцевості повітря раптово, а не шляхом поступової зміни стає розпеченим. (4) Щойно вологі речовини стали живородити від нагрівання в зазначений спосіб, [гнильці] почали ночами одержувати живлення з туману [у вигляді роси], що випадає з оточуючого [повітря], а вдень тверднути од спеки. Нарешті, коли утробні зародки, виношувані [у гнильцях-міхурах], виросли до зрілого стану, обпалені оболонки розтріснулись і постали всілякі породи тварин.

(Діодор Сицілійський)

71

Анаксимен Третій представник мілетської школи – учень

Анаксимандра та його послідовник Анаксимен (585-528). Теофраст називає його учнем Анаксимандра. За прикладом учителя залишив працю «Про природу», написану простою, доступною мовою, вільною від міфологічної образності й антропоморфних аналогій. На думку Діогена Лаертського, «він писав простим, незіпсованим іонійським діалектом». Але з усієї праці зберігся лише невеличкий фрагмент. Анаксимен цікавився натурфілософією, астрономією та метеорологією.

Анаксимен, останній з мілетської трійці, на думку Бертрана Расела, не такий цікавий, як Анаксимандр, але він зайшов на кілька важливих кроків далі. Вважається, що Анаксимен або не зрозумів, або не захотів розвивати вчення про апейрон Анаксимандра. На думку С. Возняка, він «не утримався на висоті абстрактного мислення і знов повертається від метафізичного способу мислення до фізичного, знов шукаючи світову речовину між емпірично відомими речовинами. Такою першоосновою світу він вважав повітря. Хоча першооснову світу Анаксимен вбачав в одній з природних стихій, чим зробив крок назад від Анаксимандра, однак вчення останнього не пройшло мимо його учня: він наголосив, що повітря є безмежним першопочатком, тобто володіє тією ж властивістю, яку має апейрон» [16, с. 123].

Саме слово «безмежний» Анаксимен використовує, проте не в розумінні субстанції, а для характеристики найбільш безякісної природної стихії – повітря, котре й називав першоосновою всього сутнього. «Доктрина Анаксимена на перший погляд здається кроком назад порівняно з доктриною Анаксимандра, тому що Анаксимен, відмовившись від теорії апейрона, йде стопами Фалеса в пошуках стихії, що служить основою всього. Однак для нього це не вода, а повітря. На цю ідею, мабуть, його наштовхнуло явище дихання, тому що людина живе, доки дихає, тож дуже легко дійти висновку, що повітря –

72

неодмінний елемент життя. Анаксимен проводить паралель між людиною і природою в цілому: подібно до того, як наша душа, будучи повітрям, володіє нами, так і дихання і повітря оточують увесь світ» [41, с. 41-42].

Будучи учнем Анаксимандра, він означує первень усього сутнього як усеосяжне, безмежне, вічно живе, динамічне. Називаючи його апейроном, Анаксимен конкретизує зміст цієї категорії, зводячи першооснову до чуттєвої матерії – повітря. При цьому повітря у нього – це не якийсь конкретний стан матерії (газ, ефір, туман і т. ін), а потенція, що виявляється у процесах якісного перетворення одного стану в інший. Тобто це образ універсальної стихії. Але як із невизначеного та безмежного первня народжуються чуттєво визначені речі? Ця проблема стала головною в Анаксимена. Розв’язує він її за допомогою введення поняття найбезякіснішої матеріальної стихії. Філософське поняття «повітря» має символічний, узагальнений, абстрактний зміст. Це те, що залишається незмінним у нескінченному процесі матеріальних перетворень. Повітря майже безтілесне. Воно лежить в основі не лише матеріальних тіл, а й духовних явищ. Із повітрям і диханням пов’язаний людський дух. Безмежний повітряний простір огортає все, що з нього народжується. Він живить усе і приймає в себе після загибелі.

Намагаючись пояснити походження всього з одного первня, Анаксимен, очевидно, вважав, що це відбувається внаслідок переходу кількісних змін у якісні через процеси конденсації та розрідження. Найбільше на цю роль підходило повітря, здатне стискатися під час охолодження й розши-рюватися під час нагрівання. Повітря, що видихається люди-ною, тепле тому, що воно при цьому розріджується. Подальше розрідження повітря породжує спочатку вогонь, а потім ефір. Зворотний процес – охолодження й стискання – призводить до появи вітру, хмар, води, землі та каміння. Невидиме повітря у результаті процесів стискання стає видимим.

Анаксимен у своєму натурфілософському вченні спробував об’єднати концепції попередників. Він «відхиляється від Анаксимандра в тому розумінні, що першоосновою визнає не безмежну речовину без найближчого визначення, подібно до

73

Анаксимандра, а, разом з Фалесом, якісно визначену речовину; з іншого боку, він пристає до Анаксимандра в тому розумінні, що вибирає таку речовину, яка, очевидно, має істотні властивості анаксимандрової першооснови, а саме безмежність і безперервний рух. Те й те притаманне повітрю. Воно не лише простирається в безмежність, але разом із тим перебуває у постійному русі та зміні та є (відповідно до древнього уявлення, за яким душа збігається з диханням) основою всього життя та будь-якого руху в живих істотах» [76, с. 40]. Анаксимен шукав таку першооснову, яка відповідала б і вченню Фалеса, і концепції Анаксимандра водночас. І саме тому, на його думку, першоосновою може бути якась «без՚ якісна» матеріальна стихія, котра, з одного боку, не характеризується тими очевидними властивостями, якими володіють речі, хоча, з іншого боку, це повинна бути така першооснова, яку людина здатна сприймати, відчувати. Отже, доходить висновку Анаксимен, основою повинно бути повітря як стихія природи.

Повітряними вихрами, вважав Анаксимен, рухаються небесні тіла довкола Землі. Сонце нічим не відрізняється від Землі, крім того, що воно від швидкого руху розжарилося.

Подібно до Фалеса, Анаксимен уважав Землю пласкою. Вона плаває на воді як аркуш, або диск. За словами професора Бернета, «іонійці так і не змогли прийняти науковий погляд на Землю, навіть Демокріт продовжував вірити, що вона пласка» [41, с. 42]. Незважаючи на те, що піфагорійці відкрили кулясту форму Землі, атомісти продовжували дотримуватися картини світу Анаксимена.

З огляду на те, що натурфілософи часто висловлювали припущення, котрі згодом підтверджувалися наукою, цікавими є теоретичні гіпотези Анаксимена. Так, утворення граду він пов’язував із замерзанням води. Сніг – це замерзла вода, проте розріджена повітрям. Причиною вітру, за Анаксименом, є стиснуте повітря. На відміну від Анаксимандра, він був переконаний, що зірки розташовані далі від Місяця і Сонця. На зміни погоди істотно впливає активність Сонця.

Анаксимен запропонував цікаве тлумачення веселки. Вона виникає, коли сонячні промені зустрічають на своєму

74

шляху потужну хмару, крізь яку їм не пройти. Целлер відзначає, що цей «крок у науковому поясненні далеко йде від пояснення Гомера, який вважав, що Ірис («веселка») – це живий посланник богів» [там само, с. 42-43].

Психологія Анаксимена так само пов’язана з повітряною стихією. Боги, душі, свідомість, як і тіло, на його думку, виникли з повітря. Августин звернув увагу на те, що цей античний натурфілософ не заперечував богів, але був переконаний, що не вони створили повітря, навпаки, самі вони виникли з повітря. Навряд чи варто в цьому добачати атеїзм, оскільки йдеться про спробу наукового пояснення походження всього з єдиного первня, в якому потенційно наявні різні феномени, в тому числі й божественної природи.

Мілетські доктрини в цілому відомі зараз як філософська система Анаксимена. «Анаксимена у давнину шанували більше, ніж Анаксимандра, хоча сьогодні майже повсюди йому б дали протилежну оцінку» [59, с. 37]. Ймовірно, в очах древніх він був найголовнішим представником школи. Навряд чи його визнали таким тому, що він був її останнім представником, скоріше тут зіграла роль його теорія конденсації та розрідження, що представляла собою спробу пояснити властивості конкретних об'єктів переходом кількості в якість [41, с. 43].

Філософські побудови Фалеса, Анаксимандра й Анаксимена слід оцінювати як наукові гіпотези, оскільки у них майже непомітний вплив антропоморфних уявлень. Ті запитання, які вони формулювали, були розумними, а їхня сміливість надихала пізніших дослідників. «Дальший етап у давньогрецькій філософії, пов'язаний з грецькими містами Південної Італії, більш релігійний, зокрема орфічний – з деяких поглядів цікавіший, дивовижніший своїми досягненнями, але духом своїм менш науковий, ніж у мілетської школи» [59, с. 37]. Саме натурфілософія мілетської школи увійшла в історію світової філософської думки, закріпивши за Фалесом, Анаксимандром і Анаксименом почесний статус і місію фундаторів європейської філософії.

75

Фрагменти

Анаксимен, син Евристрата, Мілетець, був слухачем Анаксимандра (декотрі кажуть, що він слухав і Парменіда). Він уважав первнем повітря і нескінченне (to apeiron). Світила, на його думку, рухаються не під Землею, але довкола Землі.

Писав на іонійському діалекті, стилем простим і нехитрим. Був у розквіті, як свідчить Аполодор, під час узяття Сард [546 р. до н.е.], помер у шістдесят третю олімпіаду [528-525 р. до н.е.].

Було ще два Анаксимени, обидва з Лампсака, ритор і історик. Анаксимен, син Евристрата, Мілетець; учень і спадкоємець

Анаксимандра Мілетського, а за словами інших – також і Парменіда. Був [у розквіті] в 55-у олімпіаду [560-557 р. до н.е.], під час узяття Сард, коли Кір Перський скинув Креза [546/545 р. до н.е.].

(Діоген Лаертський) Фалес, як передають, так висловився про першу причину...

Анаксимен же і Діоген повітря вважають первинним стосовно води і вищим первнем із числа простих тіл [=4 елементів].

(Аристотель) Анаксимен, син Евристрата, мілетець, який був учнем

Анаксимандра, так само, як і він, вважає, що субстратна природна субстанція одна і нескінченна, але на відміну від нього [вважає її] не невизначеною, а [конкретно-] визначеною, вважаючи її повітрям. Сутнісні відмінності він звів до розрідженості та щільності. Розріджуючись, [повітря] стає вогнем, згущаючись – вітром, потім хмарою, [згустившись] ще більше – водою, потім землею, потім камінням, а з нього – все інше. Рух він, так само [як і Анаксимандр], визначає вічним і вважає його причиною зміни.

(Симплікій) Варто звернути увагу на те, що одна справа – нескінченне і

скінченне за множиною (це [поняття нескінченного] було властиве тим, які припускали множину первнів), інша справа – нескінченне чи скінченне за [протяжною] величиною (apeiron kata megethos): це [поняття] він [Аристотель] досліджує в полеміці проти Меліса і Парменіда, воно підходить також і до Анаксимандра з Анаксименом, які прийняли один, але при цьому нескінченний за [протяжною] величиною елемент.

(Симплікій)

76

Одні породжують решту [тіл] з матеріального Одного, [диференціюючи його] розрідженістю та щільністю. Так, Анаксимен каже, що, розріджуючись, повітря стає вогнем, згущаючись – вітром, потім – хмарою, потім, [згустившись] іще більше, – водою, потім землею, потім каменями, а з них – усе інше. Теофраст у “[Природній] історії” приписав розрідження (manosis) і згущення (puknosis) одному лише йому. Ясно, однак, що й інші також користувалися розрідженістю й щільністю: адже Аристотель про всіх них разом сказав, що вони “породжують решту [тіл] щільністю й розрідженістю, продукуючи множину”.

(Симплікій) Повідомляють, що Анаксимен вважав первнем усіх речей

повітря. За протяжною величиною воно нескінченне, а за своїми якостями визначене. Всі речі народжуються шляхом якогось згущення (puknosis) і, навпаки, розрідження (araiosis) повітря. Що стосується руху, то він існує споконвіку. Він говорить, що в процесі “валяння” [з] повітря першою виникла Земля, досить пласка, а тому цілком природно, що вона плаває в повітрі. І Сонце, і Місяць, та інші зірки започатковуються й походять із Землі. Так, він стверджує, що Сонце – це Земля, але тільки від стрімкого руху вона ще й пренеабияк нагрілася.

(Псевдо-Плутарх) Анаксимен, теж мілетець, син Евристрата, вважав, що початок

– нескінченне повітря (aer apeiron), з якого народжується те, що є, що було і що буде, а також боги й божественні істоти, а [всі] інші [речі] – від його нащадків. (2) Властивість (eidos) повітря така: коли воно гранично рівне [врівноважене, однорідно-усереднене, homa’los], то не-явлене погляду, а виявляє себе, [коли стає] холодним, теплим, сирим і рухомим. Рухається ж воно завжди, тому що якби воно не рухалося, то все, що змінюється, не змінювалося б. (3) Згущаючись і розріджуючись, [повітря] набуває видимих відмінностей. Так, розтікшись [~розсіявшись] до більш розрідженого стану, воно стає вогнем; у нейтральному [букв. “середньому, проміжному”] стані повертається до [природи] повітря; у міру згущення з повітря шляхом “валяння” утворюється хмара, згустившись ще більше, [воно стає] водою, ще більше – землею, а досягши граничної щільності – каменями. Отже, найважливіші [принципи] виникнення – протилежності: гаряче і холодне. (4) Земля пласка й осідлала повітря; так само і Сонце, і Місяць та інші зірки – все, що складаєтьсч з вогню – плавають повітрям [власне “їздять верхи”] внаслідок пласкої форми.

77

(5) Світила походять із Землі внаслідок того, що з неї здіймаються випари; коли випари розріджуються, народжується вогонь, а з вогню, що підноситься вверх, купчаться світила. У просторі світил є також землисті утворення, що колом обертаються разом з ними. (6) Світила, за його словами, рухаються не під Землею, як вважали інші, а довкола Землі, немовби навколо нашої голови поверталася повстяна шапочка. Сонце ховається не тому, що заходить під Землю, а тому, що ховається за більш високими сторонами Землі, <зима ж настає> від того, що воно віддаляється від нас на більшу відстань. Зірки не гріють через віддалення на велику відстань. (7) Вітри народжуються, коли надмірно стиснене повітря в результаті розрідження починає рухатися. Коли воно скупчиться й загустіє ще більше, то народжуються хмари, [які] потім перетворюються на воду. Град буває, коли випадаюча з хмар вода змерзне, сніг – коли змерзнуть самі хмари, будучи при цьому щедріше просочені вологою. (8) Блискавка – коли хмари розщеплюються силою повітряних потоків, тому що при їхньому розщепленні виникає яскраве вогненне сяйво. Веселка народжується від того, що сонячні промені падають на повітря, що загустіло, землетрус – від змін землі, що викликаються надлишковим нагріванням і охолодженням. (9) Такі погляди Анаксимена. Він був у розквіті в перший рік п'ятдесят восьмої олімпіади [548/547 р. до н.е.].

(Іполит) Але варто мені лише подумати, що тепер у мене є непохитний

догмат, як устряне Анаксимен і заволає всупереч [Парменіду]: “А я кажу тобі: все – повітря! Згущаючись і гуртуючись, воно стає водою і землею, розріджуючись і розсіюючись – ефіром і вогнем, а повернувшись до своєї природи – [знову] повітрям”, “Розрідженням, – каже, – і згущенням змінюється”. Ну я заново підладжуюся до цього [вчення] і відчуваю схильність до Анаксимена.

(Гермій) Потім його [Анаксимандра] слухач Анаксимен [вважав, що

джерело походження всіх речей] – нескінченне [~ невизначене] повітря, тоді як речі, які з нього виникають, скінченні [~зумовлено-конкретні, definita], народжуються ж [з нього спочатку] земля, вода і вогонь, а потім із цих [елементів] усе [інше].

(Цицерон) Потім Анаксимен вважав, що повітря – Бог, що воно

народжується, невимірним і нескінченним і завжди в русі. Начебто позбавлене якої б то не було форми, повітря може бути

78

Богом, у той час як Богові особливо личить володіти не тільки яким-небудь, а найпрекраснішим образом, і начебто все, що народилося, не приречене на смерть!

(Цицерон) Цей [= Анаксимандр] залишив як учня і спадкоємця

Анаксимена, який всі причини речей бачив у нескінченному повітрі, але й богів не заперечував і не замовчував; тільки він вважав, що не ними створене повітря, а самі вони виникли з повітря.

(Августин) Один космос, і до того ж такий, що виникає і знищується,

вважають ті, хто каже, що космос є завжди, але не завжди той самий, а через певні періоди часу стає то таким, то іншим, як [вважали] Анаксимен, Геракліт, Діоген і згодом стоїки.

(Симплікій) Одні [вважають, що космос] обертається подібно до

мірошницького жорна, інші – як колесо. (Феодорит)

Анаксимен і Парменід вважають, що небо – це рухоме

склепіння, максимально віддалене [досл. “найбільш зовнішнє стосовно”] від Землі.

Анаксимен: зірки вогненної природи, але включають також і певну кількість земляних тіл, які колом обертаються разом з ними, [залишаючись] невидимими.

Анаксимен: зірки прибиті до льодоподібного склепіння (to krustalloeides) чимось на зразок цвяхів. [У редакції Псевдо-Плутарха додано:] А декотрі [вважають, що зірки] – вогненні листи, подібні на малюнки.

(Стобей) Декотрі [вважають, що зірки] подібні до листів з вогню; вони

не мають глибини, але [пласкі] немов малюнки. (Ахілл)

Багато хто зі стародавніх дослідників небесних явищ

(метеорологів) були переконані в тому, що Сонце рухається не під Землею, а довкола Землі й цього [= підмісячного] місця, а зникає і творить ніч від того, що на півночі Земля піднімається.

(Аристотель).

79

Платон: як літні, так і зимові епісемасії зумовлені сходом і заходом світил – {Сонця, Місяця, а також інших планет і рухомих зірок}. Анаксимен: епісемасії зумовлені тільки Сонцем.

(Думки філософів) Так виходить, що в силу різного приросту денного часу, у Мерої

найдовший день містить 12 рівноденних годин і вісім дев'ятих однієї години, в Олександрії – 14 годин, в Італії – 15, у Британії – 17... Цю науку про тіні – “гномоніку”, як її називають, – винайшов Анаксимен Мілетський, учень того Анаксимандра, про якого ми говорили вище, і першим продемонстрував у Лакедемоні годинник (horologium), названий скіотеричним.

(Пліній) Анаксимен стверджував, що Сонце – з вогню. Анаксимен: Сонце пласке, як аркуш.

(Стобей) Евдем в “Історії астрономії” повідомляє, що Енопід першим

відкрив... а Анаксимен – що Місяць одержує світло від Сонця і як він затьмарюється.

(Теон Смирнський) Декотрі вважають, що сама пневма, проходячи через холодне й

вологе середовище, видає звук. Бо й розпечене залізо не беззвучно поринає у воду. Але подібно до того як розпечена брила, поринаючи у воду, гасне з голосним шипінням, так, говорить Анаксимен, і пневма, потрапляючи у хмари, видає звуки грому, і, доки вона проривається через чинячу опір і розірвану [нею хмару], сам біг її запалює вогонь.

(Сенека) Анаксимен: хмари виникають, коли повітря зробиться більш

масивним [~ загустілим], коли ж воно накопичиться ще більше, вижимаються зливи; град – щораз, як падаюча вода змерзне, сніг – коли у волозі міститься трохи пневми.

(Думки філософів) Анаксимен: веселка утворюється шляхом відображення Сонця

на щільній, гладкій і темній хмарі тому, що промені, які на ній накопичуються, не можуть простромити її наскрізь і вийти з протилежної сторони.

(Псевдо-Плутарх)

80

Анаксимен каже, що веселка утворюється щораз, як промені Сонця наткнуться на масивне й щільне повітря. Від цього передня частина його, що пропалюється променями, здається червоною, а [задня] – темною, оскільки в ній переважає волога. За його словами, уночі теж буває веселка – від Місяця, але не часто, оскільки повнолуння – не завжди, а світло Місяця слабкіше від світла Сонця.

(Схолії до Арата) Анаксимен же схиляється до того, що вітри народжуються з

води й повітря і в якомусь невідомому пориві несуться люто і летять, немов птах, з найбільшою швидкістю.

(Гален) Анаксимен: [Земля] столоподібна.

(Псевдо-Плутарх) Анаксимен, Анаксагор і Демокріт причиною нерухомості

Землі вважають її пласку форму. Завдяки їй, мовляв, Земля не розсікає повітря, що перебуває під нею, а замикає його; спостереження показує, що ця властивість пласких тіл взагалі (крім того, пласкі тіла завдяки опорі володіють стійкістю та витримують напори вітру). Таким же способом, за їхніми словами, Земля замикає своєю пласкою поверхнею розташоване під нею повітря, а воно, позбавлене простору, достатнього для переміщення, залишається нерухомим усією своєю підземною масою – щось подібне відбувається з водою в клепсидрах. При цьому вони наводять багато фактів, які доводять, що замкнене і нерухоме повітря здатне витримувати велику вагу.

(Аристотель) [Земля] плаває [“сидить верхи”] на повітрі...

(Псевдо-Плутарх) Анаксимен каже, що, намокаючи від дощів і пересихаючи,

земля дає тріщини і стрясається відколотими [гірськими] вершинами, які провалюються в [розпадини]. Тому, мовляв, землетруси й трапляються в пору посух, а також у пору злив: у пору посух, як сказано, земля дає тріщини від пересихання, а від вод намокає надміру й розвалюється.

(Аристотель)

81

Анаксимен причиною землетрусів уважає сухість і вологість землі: першу [породжують посухи, другу – зливи.

(Псевдо-Плутарх) Анаксимен каже, що земля – сама собі причина коливання, і

те, що її штовхає, вривається не ззовні, а всередину неї й, [відокремившись] від неї ж самої, провалюються якісь її частини, які або волога відокремила, або вогонь виїв, або вітер вибив у лютому шаленстві. Але й коли вони [= вода, вогонь і вітер] угамовуються, на його думку, немає нестачі в причинах, за якими [від землі] щось відвалювалося б і відривалося. Тому що, насамперед усе валиться від старості, і немає нічого, що було б захищене від старості. Ця навіть тверде й великою міцністю наділене виснажує. І подібно до того, як у старих будинках окремі частини й без удару відвалюються, коли ваги в них більше, ніж міцності, так (2) і в цьому сукупному тілі землі трапляється, що частини його від старості відокремлюються, відокремившись, падають і заподіюють тому, що розташоване вище, трясіння: по-перше, доки відвалюються (тому що жодна, тим більше велика, частина не може відірватися від того, з чим вона зчеплена, без коливання останнього), а по-друге, коли впавши й увіткнувшись у тверду [основу], відскакують немов м'яч, який, упавши, підстрибує і вдаряється багаторазово: стільки нових поривів передає йому один-єдиний [споконвічний]. Якщо ж вони зваляться в затоплене водою місце, то саме це падіння потрясає околиці величезною хвилею, що раптовим ударом з висоти викидає вага.

(Сенека) Інші [вважають душу] повітряною, як, наприклад, Анаксимен і

дехто зі стоїків. (Філопон)

Анаксимен, Анаксагор, Архелай, Діоген: {душа} повітреподібна.

(Стобей) Оскільки у Всесвіті є чотири первинні тіла (вогонь, вода,

повітря й земля), які внаслідок їхньої щедрості, простоти і сили більшість вважає елементами і первнями інших [тіл], потрібно, щоб і первинних і простих якостей було б стільки ж. Що ж це за якості, як не теплота, холодність, сухість і вологість... Або ж, як вважав древній Анаксимен, нам не слід визнавати субстанціальності ні за холодним, ні за гарячим, але [треба трактувати їх] як змінні стани (pathe) спільної матерії, що виникають вторинно від змін

82

[субстрату]? Холодним він уважає стискувану й ущільнювану частину матерії, а гарячим – розріджену й “розслаблену” (to chalaron), – таким терміном він її назвав. Тому, мовляв, і небезпідставно говориться, що людина випускає з рота як тепле, так і холодне: стиснуте і згущене губами дихання охолоджується, коли ж рот розслаблений, воно стає теплим на виході від розрідженості. Аристотель уважає це [порівняння] Анаксимена непорозумінням: адже коли рот розслаблений, то тепло видихається з нас самих, коли ж ми подуємо, згорнувши губи [трубочкою], то виштовхується і б'є [струменем] уже [повітря] не з нас, а те, що перебуває перед ротом, а воно холодне.

(Плутарх) Анаксимен, син Евристрата, мілетець, стверджував, що первень

сутніх – повітря, тому що з нього все народжується і в нього знову розкладається. “Як душа наша, – каже він, – сутня повітрям, скріплює нас воєдино, так дихання і повітря огортає весь космос” (“повітря” і “дихання” [тут] уживаються синонімічно). Він так само, [як Анаксимандр], помиляється, вважаючи, що тварини складаються з простого й однорідного повітря чи пневми, тому що не може існувати один первень усіх речей – матерія, але потрібно прийняти також і творящу причину. Так, [одного] срібла недостатньо для того, щоб воно стало келихом, якщо немає творящої причини, тобто срібних справ майстра; те ж саме справедливе й для міді, і для дерева, і для [будь-якого] іншого матеріалу.

(Думки філософів) Одним, рухомим, нескінченним первнем усіх речей Анаксимен

вважає повітря. Він каже так: “Повітря близьке до безтілесного, й оскільки ми народжуємося внаслідок його витікання, то воно доконечно повинно бути безмежним (apeiros) і щедротним, щоб ніколи не висихати”.

(Олімпіодор-Алхімік) Геракліт каже, що спочатку виник вогонь. А декотрі [Анаксимен?]

кажуть, що спочатку виникла земля; від стискування і здавлювання вона запалила вогонь, випустила воду, поширила повітря.

(Ахіл)

83

Розділ ІІ. Геракліт Ефеський

Геракліт (520-450 рр. до Р.Х.) народився і жив у місті

Ефес, яке розташоване на західному узбережжі Малої Азії. Він був ефеським громадянином і, як старший у родині ефеських кодридів (представники давньогрецьких аристократичних родів, які вважали себе нащадками Кодра, легендарного царя Месенії, а згодом – Афін), мав право на сан "царя" (басилевса), якого він зрікся на користь свого молодшого брата. Дотримуючись свого філософського покликання, мислитель цілковито відійшов від суспільних справ. За переказами, Геракліт жив пустельником, зрідка з'являючись серед співгромадян, привертаючи їх увагу своєю дивакуватістю та прискіпливістю.

Оскільки Геракліт жив у добу політичної кризи Іонії, що виявлялась у постійній ворожнечі та суперництві між громадянами міст, у боротьбі партій, він відкрито висловлював свою ненависть до демократичного ладу та негативне ставлення до натовпу. Геракліт із презирством говорив і про своїх сучасників, і про великих людей минулого. Таке його ставлення можна пояснити глибоким усвідомленням суєтності людського життя, нерозумності людських прагнень, безглуздості цілей, які перед собою ставлять пересічні люди. Така свідомість – зворотний бік філософії Геракліта, його прагнення до «мудрості», пізнання істинного смислу, що керує світом.

Завдання філософа, на думку Геракліта, полягає в тому, щоб пізнати справжній смисл буття й осмислити власне життя. Саме у філософії мислитель добачав одкровення цього таємного смислу, а тому вона набуває в нього глибокого релігійного значення. Релігійний рух у VI ст. до н. е. знайшов у творчості Геракліта могутній відгук. Пантеїзм орфиків, загробні сподівання, уявлення про божественну природу нашого духу, про возз'єднання з божеством – очищуються в його філософії, отримують у ній новий смисл і оригінальний розвиток. Але, незважаючи на релігійний лад його думки або, скоріше, завдяки йому,

84

Геракліт розходиться з народною вірою, критикуючи форми народного культу, й особливо – культи містичні.

Традиція приписує Гераклітові низку творів, з яких найбільш достовірні «Музи» і «Про природу». Філософська глибина і загадковість висловлень (а збереглося біля 150 фрагментів) спонукали сучасників прозвати його «темним» (skoteinos). Стиль Геракліта вельми своєрідний. Йому властиві: афористичність (образність і стислість), парадоксальність, езотеричність, профетизм (пророчий, оракульський, жрецький стиль викладу думок), патетика, ритмічність і метафізична багатозначність. Витоки символічно-метафоричної мови Геракліта добачають у традиціях грецьких містерій та єгипетській культовій теології. Крім того, Геракліт не був нічиїм учнем, тому виявити наслідування такого стилю неможливо.

Вчення Геракліта присвячене в основному питанням етичним і соціально-політичним, а не природничонауковим. Його вчення демонструє властиве для всієї ранньогрецької філософії розуміння єдності космосу і людського життя. Перекладаючи kosmos як «порядок», окремі дослідники акцентують увагу на тому, що в Геракліта йдеться не про природний світ і порядок у ньому, а про єдиний універсум, спільний для всіх світ, у якому живе людина. Філософ намагається знайти в оточуючих людину звичних речах «приховану гармонію», яка «краща за явну», натякаючи на можливість отримання справжнього знання про сутнє.

У філософії Геракліта можна виокремити три ключові категорії. Це вогонь – початок і кінець усього, логос – світовий закон і гармонія – збіг протилежностей.

Вогонь Геракліта – один із його найважливіших смислообразів, оскільки він перетворюється з генетичного на субстанційний первень. Вогонь – єдина першооснова, з якої все виникає та до якої все повертається. «Вічно живий» вогонь – діяльна, божественна стихія, найбільш придатна для розуміння вічного процесу змін, оскільки постійно перебуває в мінливому стані спалахування та згасання.

У цьому процесі Геракліт виокремлює два шляхи. Коли вогонь конденсується, він перетворюється на вологу, а при стисканні стає водою, вода ж, застигаючи, перетворюється на землю. Цей процес він називав нисхідним (шляхом вниз). Розріджуючись, земля породжує воду, а з неї

85

походить усе інше, оскільки Геракліт уважав, що всі об'єкти та явища природи виникають із випарів поверхні моря. Це – висхідний процес (шлях вверх).

Фізика Геракліта навряд чи може вважатися науковою, на відміну від аналогічних уявлень мілетських учених і Піфагора. Це скоріш ілюстрація його вчення про всеєдність усього сутнього у вічній мінливості буття. Як ми вже бачили, на відміну від інших фізиків, які визнають свої стихії якісно незмінними елементами світобудови, Геракліт учив, що вогонь змінюється якісно, «обмінюється» на речі, причому ці речі постають його еквівалентами.

У загальній плинності залишається незмінним лише встановлений порядок безперестанного чергування, або зміни, в якій «вічно живий» вогонь переходить у свою протилежність і навпаки. Геракліт у своїх уявленнях про фізичний світ, очевидно, спирався на безпосереднє сприйняття, тому цю частину його вчення можна трактувати не стільки як спробу логічного пояснення будови світу, скільки як результат споглядання, сприйняття та переживання, згідно з якими протилежності постають живими, рухливими сутностями, які дозволяють побачити природні перетворення.

Образ вогню в Геракліта доповнюється смислообразом ріки, який підсилює думку про мінливу природу речей і про те, що сутність активна. Образ ріки ілюструє загальний стан універсуму. Ріка тече ритмічно, помірно. Це та сама ріка і водночас у кожну мить вона нова. Це втілення напруженної єдності протилежностей руху та спокою. В загальному потоці народжуються та вмирають окремі форми, проте взаємини між цими формами залишаються незмінними. «Все тече», все змінюється, і лише порядок цілого залишається незмінним.

Отже, вказуючи на мінливість вогню, а відтак і світу, Геракліт не відкидає його стабільності та рівноваги. І тут важливу роль відіграє поняття міри. Якщо вогонь, займаючись, бере щось від об'єктів, у кінцевому підсумку він його повертає, віддає стільки ж, скільки забрав. Отже, незважаючи на те, що стан різних видів матерії мінливий, загальна кількість її залишається незмінною.

Такого роду перевагою одних станів матерії (вогню) над іншими Геракліт намагається пояснити не лише відносну стабільність речей, а й різні явища природи

86

(зміну дня і ночі, літа і зими тощо). Саме завдяки мірі, стабільній рівновазі між описаними шляхами «вверх» і «вниз» спостерігається те, що Геракліт назвав прихованою гармонією протилежностей, набагато кращою від явної. Будь-який процес, на його думку, це перехід від одного стану до іншого. Без протилежних один одному станів не було б і переходу між ними. Тому світовий процес передбачає наявність і взаємодію протилежностей, єдність і боротьба яких зумовлює ритм вічного світового колообігу.

Боротьба зумовлює як відокремлення речей, так і гармонію цілого, що здійснюється у вічному русі. Все народжується боротьбою, все руйнується нею ж, усі речі відокремлюються та примирюються загальною ворожнечею. Гармонія цілого передбачає взаємно урівноважувані прагнення протилежних сил.

Порядок і лад як у людському суспільстві, так і у Всесвіті своїми витоками сходять до війни, яку Геракліт називає батьком і царем усього. Це загальний закон сутнього: без боротьби, без протилежностей нема чому узгоджуватись або з'єднуватись, як без відмінності тонів немає гармонії. Те «єдине», з якого все походить, містить у собі внутрішню підставу для видимої відмінності та поділу речей.

Зіштохуючись із повсякденними виявами плинного життя, людина схоплює в кращому випадку лише його примарність, а тому не може дати правильної оцінки оточуючому світові, а в остаточному підсумку – і Богові як вічній основі цього мінливого світу.

Гілозоїзм Геракліта, що випливає з уявлень про одухотвореність світу, органічно перетікає в його пантеїзм. Якщо вогонь керує «всім через усе», то божество перебуває в речах, процесах і явищах. Гераклітівський Бог – це той самий вогонь, але в його «метафізичній» іпостасі. Бог – єдність, у якій згасають протилежності, зникає все тимчасове й ефемерне. Однак визнання тотожності протилежностей означає наявність їх сутнісної спорідненості. Світ єдності – це божественний світ вічності й досконалості. Світ протилежностей, що переходять одна в одну – це людський світ.

Геракліта вважали філософом, «який плаче», начебто через те, що він усвідомлював і дріб’язковість, і нікчемність людських діянь у світлі досконалої будови Всесвіту. І хоча він визнає, що світ у якому живе людина, це метеорологічний і

87

космічний феномен, тобто світ, у якому бики надають перевагу соломі, а не золоту, свині люблять купатись у калюжах, а люди прагнуть отримувати чуттєві задоволення, водночас у цьому ж самому світі людина може присвятити життя вищим цінностям – вічній славі та безсмертю. Людина може жити відповідно до космічного розуму та космічної гармонії, тому що в цьому світі панує «божественна гармонія», що здійснюється через боротьбу протилежностей. Людина живе саме в такому суперечливому світі. Важливо не стільки з’ясувати, що явища цього світу протилежні одине одному, скільки зрозуміти, що у світі панує «гармонія», «міра», «порядок».

Геракліта не бентежить неспроможність людей зрозуміти, як саме розбіжне сходиться і протилежне з'єднується, – у цьому й полягає загадка Всесвіту. Проте ця загадка має свою відгадку, своє «слово», або розумний смисл, без якого Всесвіт не міг би існувати.

Якщо «субстратною» (матеріальною) першоосновою всього сутнього, за Гераклітом, є вогонь, то «сутнісною» (нематеріальною) першоосновою постає «логос». Це слово багатозначне. У контексті гераклітівського вчення – це «слово», «мова», «думка», «об'єктивний закон», «світовий розум», «закон руху», «пропорція» тощо. Сам Геракліт іноді вживає такі синонімічні вирази, як «загальний світовий порядок» (kosmos), «думка (gnome), що править у всьому», «єдина мудрість» (to sophon), «загальний закон» (nomos).

Універсальність і всеосяжність Логосу виявляється в безпосередньому керуванні природними процесами. Його панування поширюється не лише на світ, а й на сферу людської поведінки. Він реалізується як загальне, сокровенне, єдиномудре, розум, Бог. У соціальній сфері Логос набуває відтінку чогось жорсткого, з чим треба рахуватися, щоб не помилятись у своїх діях, чогось реально присутнього в повсякденному житті.

Логос – це світовий Розум, загальний закон, властивий усім речам, який об’єднує їх і визначає постійні зміни у Всесвіті. Людський розум – це часточка світового Розуму, його локальна концентрація. Тому людина повинна виробити розумний погляд на речі, керуватися розумом, усвідомлюючи єдність усіх речей і панування закону, який не можна змінити. Треба жити згідно з розумом і не повставати проти всеосяжного Логосу, тобто Закону, якому все підпорядковане.

88

Загалом, людина, за уявленнями Геракліта, складається з тих самих елементів, що і Всесвіт: у ній є вогонь, вода і земля. У в ній відбувається той самий колообіг, що й у Всесвіті: вогонь стає водою, вода землею, і навпаки. Душа – це «сухе», гаряче випаровування, що горить і світиться в нас, насичує наше духовне життя, як воно насичує собою сонце й зірки. І так само, як у Всесвіті, в людині відбувається коливання між спалахуванням і згасанням, чергування сухих і вологих випарів, чим пояснюються зміни здоров'я та хвороби, життя і смерті. Ті випари, якими насичується наша душа, беруться нами не лише з тіла, а й, головно, з навколишньої атмосфери, за допомогою дихання. У такий спосіб підтримується зв'язок нашої душі з душею, разлитою в Єдиному, з якого складаються всі речі.

Джерело всесвітнього життя – Єдине, й органічним зв'язком із ним пояснюється розумність окремого духу. Геракліт переконаний, що межі всіх індивідуальних душ розмиваються в загальному розумному первні. Єднання людської душі зі всесвітнім Розумом має психофізичну основу. Вночі, коли холодні темні випари беруть гору над світлими, згасає і наш внутрішній вогонь: ми засинаємо, тіло наше стає нерухомим, і зв'язок наш зі світом підтримується лише диханням, тому що відчуття наші стають ізольованими від зовнішнього сприйняття. Людина втрачає контакт із дійсністю та поринає у сновидіння, тобто у свій власний світ. Геракліт намагався знайти відповідь на запитання, чому більшість людей живе ніби уві сні. Незважаючи на те, Логос єдиний для всіх, кожна така людина має своє власне міркування.

Частковою відповіддю на це запитання можна вважати вчення Геракліта про природну рівність людей (душа кожного містить логос) і фактичну нерівність. Причина нерівності – відмінність людських інтересів і бажань. Краща душа найчистіша, вільна від тілесних, матеріальних домішок. Але в житті смертних людей такі домішки неминучі, через що грубий матеріальний елемент стискає душу, періодично затемнюючи її. Тож гераклітівська боротьба протилежностей виявляє себе тут у боротьбі між тілесними бажаннями і духовним життям. Звідси випливає не лише відносність, а й хибність усіх людських суджень про добро і зло. Філософія веде до переоцінки цінностей. Якщо насолода веде до смерті душі, то чи не є страждання лікуванням?

89

Мислитель переконаний, що більшість людей живе не за Логосом, а за своїм обмеженим розумінням. Такі люди перебувають у полоні своїх бажань. Замість того щоб «дотримуватися загального закону», вони створюють собі свої закони, які суперечать природі. Замість того щоб говорити істину й шукати мудрості, вони брешуть і повторюють брехливі байки. Щастя, за Гераклітом, не в насолоді тіла, а в міркуванні.

За вченням Геракліта, існує лише один іманентний Закон і Розум у Всесвіті, а людські закони – це всього-на-всього його втілення, причому втілення недосконалі й відносні.

Розум і знання в людині (елемент вогню) мають величезну цінність. Але коли чистий вогонь покидає тіло, то вода й земля, що залишились у ньому вже ні на що не годяться. Людина у зв'язку із цим повинна прагнути зберегти свою душу в сухості, підтримувати в душі вогонь. Незважаючи на те, що душі приємнішою може бути волога, треба пам’ятати, що коли душа перетворюється на воду, вона вмирає. Душа повинна прагнути піднятися над світами «сплячих» і опинитися в суспільному світі «бездіяльних», іншими словами, у суспільному світі думки і розуму.

Варто зазначити, що гераклітівський Логос поєднує природну та соціальну сфери. Включення людини у поле дії Логосу означає введення сфери розуміння (відповідності Логосу) і сфери нерозуміння (невідповідності). Перша сфера – все стійке, досконале, друга – минуще, підпорядковане миттєвості. Сфера розуміння Логосу постає проміжною між природною та соціальною сферами. Це ніби перехідна ланка до природи, яка любить приховуватись.

Теорія пізнання Геракліта тісно пов’язана з його концепцією Логосу. Саме Логос уможливлює пізнання прихованого порядку природи. Знання відкриває шлях до єдності космосу не лише за рахунок його об'єктивного змісту, а суб'єктивної активності, спрямованої на «прислуховування» до природи. Йдеться про те, що спільним для всіх людей способом проникнення у таємниці космосу, за Гераклітом, є здатність пізнавати самих себе і мислити, хоча сам філософ надає перевагу тому, що можна побачити, почути і вивчити, тобто не самоаналізу, а пізнанню зовнішнього світу.

«Випитування» себе – то своєрідний спосіб визначення труднощів, які виникають у процесі пізнання вічної природи

90

речей. Така своєрідна рефлексія індивідуального пізнання природи ускладнюється тією обставиною, що суб’єкт може потрапити у залежність, з одного боку, від «бажання серця», «зарозумілості», «свавілля», «неуцтва», зумовлених зіпсованою природою суб'єкта, а з іншого боку – від об'єктивних труднощів, які пояснюються способом існування вічного порядку речей.

Але пізнання істини не було для Геракліта самоціллю. Пізнання і дія на основі пізнаного, слово і діло, міркування і справа у Геракліта нерозривні. Незнання Логосу виявляється у повсякденному житті людини. Знання чи незнання реалізується у справах. Мудрість, на думку мислителя, полягає в тому, щоб говорити правду, прислухатися і діяти відповідно до природи. Тож можна припустити, що завдяки самоаналізу власних дій та виявленню їх об’єктивних основ можна пізнати порядок, який панує у природі.

Разом з тим, Геракліт стверджує, що людина може лише наблизитися до розуміння Логосу, тому що зовнішній світ багатший від індивідуального. Філософ, отже, підводить до поняття індивідуального логосу, зумовленого такою властивістю людської душі, як самозростання. Душа людини, прагнучи досконалості, перевершує тих, які цього не прагнуть.

У Геракліта немає сумніву, що індивідуальний Логос – це щось не цілком істинне, й тому з ним може бути пов’язана як мудрість, так і нерозумність, що виявляється в більшості людей у розходженні «слова» і «діла» (що для філософа було єдиним цілим). Основними умовами засвоєння світового Логосу й досягнення кращого індивідуального логосу Геракліт вважає: потребу навчатися, бути готовим сприймати неочікуване, вірити, не діяти і не говорити подібно до сплячих і дітей, не вірити «натовпу».

Світ, за Гераклітом, влаштований раціонально. Люди повинні співвідносити свої думки з істиною, інакше їх наздожене відплата. Його раціоналізм передбачає наявність у світі не лише порядку, справедливості, міри. Основою їх існування є пізнавана раціонально закономірність (Логос). Понад те, філософ був переконаний, що раціональність світу не руйнується навіть тоді, коли люди не завжди дотримуються єдиного встановленого порядку.

У зв’язку з цим Геракліт розрізняє три категорії людей, залежно від співвідношення їхніх учинків з реалізованим у

91

світі порядком-логосом. До першої категорії він відносить тих, які зрозуміли Логос. До другої належать ті, що може зрозуміти Логос, але залишається непосвяченим. Третя категорія – це ті, від кого марно очікувати розуміння Логосу. За допомогою такої класифікації Геракліт намагається вказати на важливість переходу в пізнавальному процесі від знання окремих речей і явищ до пізнання загального, на що спроможний далеко не кожен. Слід звернути увагу й на те, що пізнання загального Логосу не веде до втрати людської індивідуальності. Воно передбачає тільки активізацію соціальної поведінки.

Не веде до пізнання логосу й всеобізнаність, тому що вона не гарантує цілісної картини світу, не формує, як ми сказали би сьогодні, світогляду. При цьому він підкреслює, що мудрість абстрагована від усього.

Демонструючи зневажливе ставлення до проблем суспільно-політичного життя, що протікало в Ефесі, Геракліт розвивав уявлення, котрі можна вважати одним із перших зразків соціальної утопії. «Найкращі», на його думку, громадяни, які відрізняються від інших своєю гідністю. Такі люди надають перевагу спілкуванню з вічним, а не мінливим речам. У світі панує закономірність, відповідно до якої людина повинна здійснювати свою активність. У такому розумінні проглядається вимога чітко дотримуватися писаного закону, що відповідає законові Всесвіту. Найважливіше те, що в активності людини Геракліт шукає щось об'єктивне, стійке, що відрізняє свавільну поведінку від поведінки у відповідності з діке (справедливістю) як нормою належного і сутнього.

В житті античного суспільства цього періоду відбулися важливі перетворення. На зміну родовим зв’язкам прийшли полісні взаємини. Набувала поширення торгівля. З кінця VІІ ст. до Р. Х. стали карбувати монети. Геракліт дуже тонко передає соціально-політичну ситуацію в рідному місті Ефесі. Його увагу привертають явища як економічного так і політичного характеру.

Геракліт намагався також розкрити природу рабства, головною причиною якого, на його думку, стала війна (polemos). Він позитивно ставився до соціальних змін у полісі, був прихильником реформ солонівського типу, що скасовували боргове рабство. Цікаво, що війна у Геракліта робить людей не лише рабами, а й вільними. Вільний

92

(eleuteros) – синонім громадянина, тому що поза межами полісу неможливо бути вільним. Окрім того, війна як засіб отримання свободи перегукується з його закликом «боротися за закон (nomos), як за міські стіни».

Зведення Гераклітом політичної боротьби, війни до принципу буття свідчить про ототожнення ним соціальних і космічних процесів. Відповідно філософ формулює власне розуміння справедливості, яка є станом боротьби, моментом, який поєднує природну і соціальну сфери.

Критикуючи моральний стан сучасного йому суспільства та його політичне життя, Геракліт досить різко висловлюється проти існуючих релігійних традицій, включаючи не лише звичні форми богопоклоніння, а й містичні, оргастичні культи містиків і вакхантів, до яких у добу Геракліта, безсумнівно, належали й орфіки. Попри те, що його вважають одним із представників релігійного руху свого століття, містицизм Геракліта умоглядний і такий, що не втрачає позитивного релігійного ґрунту.

Незважаючи на свій пантеїзм, на свою віру в єдність божественного, Геракліт поділяє віру Фалеса в те, що все наповнене богами, демонами і душами. Подібно до інших грецьких філософів, він вірить у мантику – вияв божественного розуму за посередництва людини, в існування богів і героїв, у загробне життя. У смерті він бачить народження душі для нового життя. Геракліт зображує смерть як таїнство, в якому посвячений переходить від мороку до світла, очищуючись від усього злого. Філософ визнає, що загробна доля покійних різна, залежно від їхніх заслуг. На відміну від орфіків і піфагорійців Геракліт нічого не говорить про переселення душ і про загробні митарства, рішуче висловлюючись проти містичного культу як засобу спокути. Треба покладатися не на марновірство, а на філософію та праведне життя.

Філософія Геракліта швидко стала відомою мислячим грекам. Його вплив у стародавні часи був досить великим. Стоїчна школа, яка виникла наприкінці IV ст. до Р.Х., запозичила концепцію універсального Розуму, якому все підкоряється. Вчення Геракліта зіграло значну роль і в інтелектуальному зростанні Платона, першим учителем якого був послідовник Геракліта Кратіл.

93

Фрагменти Геракліт, син Блосона (або, як кажуть декотрі, Геракіонта),

ефесець. Він був у розквіті в шістдесят дев'яту олімпіаду [504-501 р. до н.е.]. Він був високомудрим, як ніхто, і до всіх ставився з презирством, як це випливає з його твору, де він говорить: “Всеобізнаність розуму не навчає, а то навчила б Гесіода і Піфагора, так само як і Ксенофана з Гекатеєм”. Бо “Мудрим можна вважати тільки одне: Розум, який може правити всім Усесвітом”. Гомер, за його словами, заслуговував того, щоб його вигнали з [поетичних] змагань і висікли, та й Архілох теж. Він говорив також, що “свавілля треба гасити сильніше від пожежі” і що “народ повинен боротися за зневажуваний закон як за стіну [міста]”. Нападає він і на ефесців за те, що вони вигнали його друга Гермодора, у таких словах: “Усі дорослі ефесці заслуговують того, щоб їх стратили усіх поголовно, а місто залишили на безвусих молодиків за те, що вони вигнали Гермодора, <чоловіка> з них найкращого, зі словами: “Серед нас ніхто нехай не буде найкращим, а коли є такий, бути йому на чужині й з іншими”. Коли вони просили його дати їм закони, він зневажив їхнім проханням, пославшись на те, що місто вже у владі поганого державного устрою. Пішовши у святилище Артеміди, він грав з дітьми в кості (астрагали), а ефесцям, які обступили його сказав: “Що дивуєтеся, негідники? Чи не краще займатися цим, ніж з вами брати участь у державних справах?”. Упавши під кінець у людиноненависництво і ставши пустельником, він жив у горах і харчувався травами і рослинами. Занедужавши від цього водянкою, він спустився в місто і, говорячи загадками, запитував у лікарів, чи можуть вони зі зливи зробити посуху. Вони не зрозуміли, а він закопався в корівнику, сподіваючись, що тепло від гною випарує вологу [з його тіла]. Нічого не домігшись і цим, умер шістдесятого року від народження.

За словами Герміппа, він запитав лікарів, чи може хто-небудь із них спорожнити йому внутрішності й відкачати вологу, а коли ті відмовилися, ліг на сонце і велів слугам обліпити його гноєм; так, розпластаний на землі, він помер на другий день і був похований на агорі. А Неанф із Кізіка каже, що, не змігши віддерти гній, він залишився на місці й був пожертий собаками, які не впізнали його через зміну [вигляду]. З дитинства він був диваком: у молодості проказував, що не знає нічого, а подорослішавши – що знає все. Він не був нічиїм учнем, але, за його словами, випитав самого себе й довідався все від себе самого. Сотіон, однак, говорить, що, за повідомленнями деяких, він був учнем Ксенофана і ще що Арістон у

94

творі “Про Геракліта” повідомляє, начебто від водянки він вилікувався, а вмер від іншої хвороби; те ж саме говорить і Гіпобот.

(Діоген Лаертський) Книга, що дійшла до нас під його ім'ям, за своєю основною

темою – “Про природу”, а розділена на три глави: про Всесвіт, про державу і про богослов'я. Він присвятив її в храм Артеміди [як вотивний дарунок], на думку декотрих, навмисно написавши її дуже незрозуміло, щоб вона була доступна тільки здатним [її зрозуміти] і не стала предметом зневаги з боку черні. Тимон так описує його в загальних рисах: “Підхопився серед них Геракліт, горлан, ганьбитель черні, який говорить загадками”. Теофраст каже, що під впливом меланхолії одне він у своєму творі залишив незакінченим, а про інше пише то так, то інакше. Свідчення його високомудрості наводить Антисфен у “Преємствах [філософів]” він поступився титулом царя (басилевса) своєму братові. Твір його здобув таку славу, що від нього пішли і послідовники його вчення, прозвані гераклітівцями.

(Діоген Лаертський) Погляди його в загальних рисах такі. Все складається з вогню і

у вогонь розкладається. Все відбувається відповідно до долі, і все сутнє злагоджено в гармонію через протиспрямованість. І все повне душ і божеств (демонів). Висловлювався він і про всі космічні явища, і про те, що Сонце за величиною таке, яким здається. Ще він каже: “Границь душі тобі не відшукати, яким би шляхом [= у якому би напрямі] ти не пішов: така глибока її міра. <...> У своєму творі він висловлюється інколи з таким блиском і ясністю, що навіть останній тупиця може з легкістю все зрозуміти й пережити душевний захват; стислість і вагомість його стилю незрівнянні.

(Діоген Лаертський) Частковості його вчення такі. Вогонь – першоелемент, і всі речі –

обмінний еквівалент вогню – виникають із нього шляхом розрідження й згущення. Втім, ясно він не викладає нічого. Все виникає в силу протилежності, і все тече подібно до ріки. Всесвіт скінченний, і космос один. Народжується він з вогню й знову згоряє дотла через певні періоди часу, поперемінно упродовж сукупної вічності (еон), відбувається ж це відповідно до долі. Та з протилежностей, котра веде до виникнення [космосу], називається війною і звадою, а та, що до згоряння (екпірозе) – згодою і миром, зміна – шляхом уверх-униз, на якому й виникає космос. Згущуючись, вогонь зволожується і, гуртуючись, стає водою; вода, тверднучи, перетворюється на землю: це шлях униз. Земля, у свою чергу, знову

95

тане [~ плавиться], з неї виникає вода, а з води – все інше; причини майже всіх [цих] явищ він зводить до випаровування з моря: це шлях уверх. Випаровування походять із землі та з моря, одні світлі й чисті, інші темні: вогонь зростає за рахунок світлих, вологий первень – за рахунок темних. Що являє собою огортаюче [= небосхил], він не пояснює, однак у ньому є “чаші”, повернені до нас увігнутою стороною; скопичуючись у них, світлі випари утворюють згустки полум'я, це і є зірки. Найяскравіше і найгарячіше – полум'я Сонця, тому що інші зірки далі розташовані від Землі й тому слабше світять і гріють, а Місяць, перебуваючи ближче до Землі, рухається не через чистий простір; Сонце ж перебуває у прозорій і бездомішковій [сфері] й віддалене від нас на помірну відстань, тому воно сильніше гріє і світить. Затемнення Сонця, щомісячні зміни обрису [= фази] Місяця – від того, що [його] “чаша” потроху повертається довкола своєї осі. Зміна дня і ночі, місяців, пір року і років, а також дощі, вітри й тому подібні явища викликаються різними випарами. Так, світле випаровування, запалившись у колі Сонця, викликає день, а перевага протилежного йому породжує ніч. Зростання тепла від світлого [випару] викликає літо, а надлишок вологи від темного робить зиму. Згідно з цим він пояснює також інші явища. Про Землю ж – яка вона – він нічого не говорить, а про “чаші” теж. Такі були його погляди.

(Діоген Лаертський) Історію з Сократом і що він сказав, прочитавши твір

[Геракліта], який дав йому Еврипід, ми розповіли, дотримуючись версії Аристона, в життєписі Сократа. Граматик Селевк, однак же, каже, що, за повідомленням якогось Кротона в “Ниряльнику”, першим привіз книгу [Геракліта] в Елладу якийсь Кратет і що нібито це він, [а не Сократ] сказав, що для цієї книги потрібний делоський ниряльник, щоб у ній не потонути. Одні озаглавлюють її “Музи”, інші – “Про природу”, а Діодот – “Путівник точний до мети життєвої”, інші – “Мірило звичаїв, [або] Благопристойний спосіб поведінки, той самий для всіх”. Кажуть, на запитання, чому він мовчить, він відповів: “Щоб ви базікали!”. Дарій теж побажав долучитися до його [мудрості] і написав йому... Так він тримав себе навіть із царем. Деметрій в “Однойменних [письменниках і поетах]” говорить, що він зневажив і [запрошенням] афінян, хоча й користувався серед них величезною славою, і зволів залишитися на батьківщині, хоча й нехтували ним эфесці. Згадує про нього й Деметрій Фалерський в “Апології Сократа”.

(Діоген Лаертський)

96

Тлумачів його творів була безліч: і Антисфен, і Гераклід Понтійський, стоїки Клеанф і Сфер, та ще Павсаній, прозваний гераклітівцем, Нікомед і Діонісій, а з граматиків – Діодот, який говорить, що твір його не про природу, а про державу, оскільки розділ про природу слугує лише для прикладу [аналогії]. Ієронім повідомляє, що і ямбічний поет Скіфін узявся викласти вчення Геракліта у віршах. Гераклітові присвячено багато епіграм, у тому числі така:

Я – Геракліт, що тягаєте мене туди-сюди, невігласи? Не для вас я старався, а для тих, хто мене розуміє. Один для мене – тричі безліч, а незліченні – Нуль. Про це я стверджую й у Персефони.

І ще така: Не квапся розкрутити до стриженька сувій Геракліта: Доріжка ця для тебе вельми непрохідна. Морок і пітьма безпросвітна, але якщо тебе введе посвячений, [книга стане] світлішою від ясного сонця”.

(Діоген Лаертський) Геракліт, син Блосона або Бавтора, за іншими – Геракіна,

ефесець, фізичний філософ, прозваний “Темним”. Він не був учнем нікого з філософів, але був вихований природою і старанністю. Занедужавши водянкою, він не давався лікарям лікувати його так, як вони хотіли, але сам намазав себе всього гноєм і висушив його на сонці; собаки, що підбігли, розірвали його, лежачого на землі. Інші кажуть, що він умер, зарившись у пісок. Декотрі стверджували, що він був учнем Ксенофана і Гіпаса-Піфагорійця. Він був [відомий] у 69-у олімпіаду [504-501 р. до н.е.] при Дарії, сині Гістасця, і написав багато поетичних творів.

(Діоген Лаертський) За його [Ферекіда Афінського] словами, Іонійську, а згодом

Еолійську колонізацію очолив Андрокл, законний син афінського царя Кодра, і він став засновником Ефеса. Ось чому, як кажуть, Ефес став столицею Іонійського царства, і ті, хто походить від цього роду [= Андроклідів] ще й донині йменуються “царями” (басилевсами) і володіють окремими привілеями: проедрією [= почесним місцем у першому ряду] на агонах, пурпурною мантією як відмітним знаком царського роду, палицею замість скіпетра, і в їхньому віданні перебувають священні обряди Деметри Елевсинської.

(Страбон) Геракліт, син Блісона, переконав тирана Меланкома скласти з себе

владу. Він же зневажив запрошенням царя Дарія приїхати у Персію. (Климент Олександрійський)

97

Розповідають, що якісь мандрівники бажали зустрітися з Гераклітом, але, коли підійшли [до його будинку] і побачили, що він гріється біля грубки, зупинились [у зніяковілості]. Тоді він запросив їх сміливо входити, “тому що й тут теж є боги”. Так і до дослідження кожної тварини варто приступати не бентежачись, вважаючи, що у всьому є щось природне і прекрасне.

(Аристотель) Текст взагалі повинен бути таким, який зручно читати і є

виразним, що те саме. Це саме та властивість, якою велика кількість сполучників володіє, а мала не володіє. Не володіють нею й ті [тексти], які нелегко інтерпретувати, як, наприклад, Гераклітів. Текст Геракліта важко інтерпретувати, тому що неясно, до чого відноситься [те чи те слово] – до наступного чи до попереднього. Так, наприклад, на початку свого твору він говорить: “Цю-ось Мову сутню вічно люди не розуміють”. Тут неясно, до чого відноситься слово “вічне”.

(Аристотель) Ясність залежить багато від чого. По-перше, від уживання слів у

їхньому прямому значенні; по-друге, від наявності сполучників. Будь-який брак сполучників (asundeton) і уривчастість (dialelum-menon) абсолютно незрозумілі, тому що де початок кожного колона – неясно внаслідок непов'язаності (lusis), як, наприклад, у тексті Геракліта: його теж робить темним здебільшого непов'язаність.

(Деметрій) Кажуть, Еврипід дав йому [Сократові] твір Геракліта і запитав про

його думку. Той відповів: “Що зрозумів – чудове, чого не зрозумів, думаю, теж, а втім, потрібний прямо-таки делоський ниряльник”.

(Діоген Лаертський) ...Не похвалив би я його [Геракліта] й за те, що він сховав свою

поему[?] у храмі Артеміди, щоб вона була оприлюднена згодом у втаємничений спосіб. Ті, кому це цікаво, стверджують, що трагік Еврипід, [багаторазово] повертаючись туди і читаючи її, поступово вивчив її напам'ять і чудово передав Гераклітову безліч.

(Татіан) І ми знайдемо ще безліч і безліч загадкових висловів філософів

і поетів, оскільки навіть цілі книги виражають смисл, який вкладений у них автором, у прихованому вигляді, як, наприклад,

98

книга Геракліта “Про природу”, за що він і дістав прізвисько “Темний”. Подібне до цієї книги і “Богослов'я” Ферекіда Сіроського.

(Климент Олександрійський) Геракліт Темний богословствує про природу в неясних

висловах, про смисл яких можна здогадатися через символи... і весь його твір “Про природу” написано в загадках і алегоріях.

(Геракліт-Алегорист) Геракліт... дав нам здогадуватися [про зміст своїх слів], не

потрудившись зробити свою мову ясною для нас і т.д. (Плотін)

Неясність виникає або від стилю, або від теорій. Від теорій –

як, наприклад, у випадку з висловами Геракліта: вони глибокі та незвичайні. Це про твори Геракліта сказано, що вони мають потребу в глибинному ниряльнику.

(Давид) [Темрява] не заслуговує докору в двох випадках: або якщо

привносиш її навмисно, як Геракліт, “який відомий під прізвиськом Темний, тому що занадто темно про природу речей міркував він”, або коли незрозумілість мови зумовлена темнотою предмета, а не слів, – така темнота “Тімея” Платона.

(Цицерон) Згідно з цим говорили про богів сам Піфагор і Емпедокл, а

також Парменід і Геракліт... (Макробій)

Фізичний філософ Геракліт з Ефеса оплакував усе, засуджуючи

неуцтво всього життя і всіх людей, але відчуваючи жалість до життя смертних. Він стверджував, що сам знає все, а інші люди – нічого. Висловлення його майже у всьому згодні з Емпедоклом: він також стверджував, що первень усього – ворожнеча і любов, що Бог – це розумний вогонь, що все рухається в протилежних напрямах і ніщо не стоїть. Емпедокл уважав, що простір навколо нас повний зла, причому зло простирається від навколоземного простору до Місяця, а далі не заходить, оскільки весь надмісячний простір чистіший. І Геракліт вважав так само.

(Іполит)

99

[Покупець] А ти що плачеш, люб՚ язний? Думаю, набагато краще поговорити з тобою. [Геракліт]. О чужоземце, я вважаю, що життя людське нещасне і сповнене сліз, і немає в ньому нічого, непідвладного смерті; тому-то я вас жалію і плачу. І теперішнє мені не здається великим, а вже майбутнє і зовсім сумне – я розумію світові пожежі й погибель Всесвіту. Про це я й плачу, а ще про те, що немає нічого постійного, а все змішано як у бовтанці (кікеоні) і одне й те саме: задоволення-невдоволення, знання-незнання, велике-мале – [все це] переміщається туди-сюди і чергується в грі Вічності (Еону). – А що таке Вічність? – [Гер.] Дитя, що грається, кості кидає, то виграє, то програє. – А що таке люди? – [Гер.] Смертні боги. – А боги? – [Гер.] Безсмертні люди. – Ти що це, загадками говориш або головоломки складаєш? Зовсім як Локсій, нічого не роз'яснюєш. – [Гер.] А мені до вас і діла нема. – Ну так ніхто й не купить тебе, коли він у здоровому розумі. – [Гер.] Так згиньте ви всі поголовно – і покупці й непокупці! – Так, від такої напасті недалеко до чорножовчі (меланхолії).

(Лукіан) На мудрих замість гніву находили: сльози – на Геракліта, сміх

– на Демокріта. (Сотіон)

Геракліт щораз, як виходив на люди, плакав, а Демокріт

сміявся: одному все, що ми робимо, здавалося жалюгідним, а іншому – безглуздим.

(Сенека) Геракліт щораз, як виходив на люди і бачив довкола себе

стільки людей, котрі погано живуть, а вірніше, погано вмирають, плакав і жалів усіх, хто сам собі здавався радісним і щасливим... Демокріт, як кажуть, навпаки...

(Сенека) Тому що, хоча всі [люди] зіштовхуються прямо з цією-ось

Мовою (Логосом), вони подібні до незнаючих [її], дарма що впізнають на досвіді [точно] такі слова й речі, які описую я, розділяючи [їх] відповідно до природи [= істинної реальності] і висловлюючи [їх] так, як вони є. Що ж стосується інших людей, то вони не усвідомлюють того, що роблять наяву, подібно до того як цього не пам'ятають сплячі.

(Секст Емпірик)

100

Геракліт каже, що все ділене неподільне, народжене ненароджене, смертне безсмертне, Слово – Еон, Батько – Син, Бог – справедливість... Про те, що Слово існує вічно, цілком і завжди сутнє, він каже так: “Це-Ось Слово сутнє вічно... як вони є”.

(Іполит) Геракліт прямо каже: “ Цю-Ось Мову ... вислухавши один раз”.

(Климент Олександрійський) Текст Геракліта важко інтерпретувати, тому що неясно, до чого

відноситься [те чи те слово]: до наступного чи до попереднього, як, наприклад, на початку його твору, де він каже: “ Цю-Ось Мову сутню вічно люди не розуміють”. Тут неясно, до чого варто віднести слово “вічно” [тобто “сутню вічно” чи “вічно не розуміють”].

(Аристотель) Так що виникає єдиний для всіх речей логос вічно сутній.

(Клеанф) Це і був той самий “Логос вічно сутній, відповідно до якого

відбувалося [все], що стається”, як, імовірно, визнав би Геракліт і як – клянуся Зевсом! – визнає варварський богослов.

(Амелій) Бичуючи когось за невір'я, Геракліт каже: “Не вміють ні

слухати, ні говорити”, безсумнівно запозичивши [цю думку] в Соломона: “Якщо з любов'ю будеш слухати її, то зрозумієш її, і якщо прихилиш вухо твоє, то будеш мудрий”.

(Климент Олександрійський) ... І що не слід діяти і говорити подібно до сплячих (адже й

увісні нам здається, що ми діємо і говоримо)... (Марк Аврелій)

Усі ми сприяємо досягненню одного кінцевого результату, одні

– свідомо і послідовно, інші – неусвідомлено, як, наприклад, сплятчі, яких, я думаю, Геракліт називає діючими і сприяючими учасниками того, що відбувається в космосі. Причому кожен сприяє по-своєму...

(Марк Аврелій) Геракліт стверджував, що сам він знає все, а інші люди – нічого.

(Іполит)

101

Настільки обережний у своїх висловленнях Платон, не те що інші. Так, наприклад, Геракліт, стверджуючи, що сам він знає все, всіх інших виставляє неуками...

(Прокл) ... А подорослішавши, [Геракліт стверджував], що знає все.

(Діоген Лаертський) І якщо ти забажаєш навести знаменитий вислів “Хто має вуха

чути хай чує” {Євангеліє від Матвія, 11, 15; Євангеліє від Луки, 8, 8; 14, 35 і т.д.}, то виявиш його в Ефесця в такому вигляді: “Ті, хто чули, але не зрозуміли, подібні на глухих: “будучи присутніми, відсутні”, – говорить про них прислів'я.

(Климент Олександрійський) “Більшість [людей] не мислять [~сприймають] речі такими,

якими зустрічають їх [у досвіді] і, дізнавшись, не розуміють, але уявляють [~фантазують]”, за словами славного Геракліта. Чи не здається тобі, що й він теж гудить невіруючих?

(Климент Олександрійський) ...І що роблять, того не знають.., а чого не роблять, то думають,

що знають, і що бачать, того не розуміють... (Псевдо-Гіпократ)

...І з чим зіштовхуються щодня, те їм здається незнайомим.

(Марк Аврелій) Завжди пам'ятати Гераклітове ... що “і з чим вони в самому

безперестанному спілкуванні {з логосом, який управляє всіма речами}, з тим вони в розладі”, і з чим зіштовхуються щодня, те їм здається” незнайомим.

(Марк Аврелій) Про те ж, що [Спільний Батько] зримий і не прихований для

людей, він каже так: “Що можна бачити, чути, дізнатися, тому я надаю перевагу”, тобто зримому перед незримим.

(Іполит) Геракліт явні речі цінує рівною мірою з неявними, виходячи з

того, що явне і неявне утворюють якусь єдність ... і “що можна

102

бачити, чути, дізнатися (тобто органи почуттів), те я волію”, – каже він, надавши перевагу явному перед неявним.

(Іполит) Природа наділила нас немовби двома знаряддями

[~органами], за допомогою яких ми все вивідуємо і задовольняємо нашу цікавість, – зором і слухом, причому зір, за Гераклітом, набагато достовірніший: “Очі – більш точні свідки, ніж вуха”...

(Полібій) Це характерна риса нинішнього часу, коли будь-яке місце

зробилося доступним завдяки судноплавству і дорогам. Тепер уже більше не личить покладатися на свідчення поетів і міфографів про невідоме, як у багатьох випадках чинили наші попередники, посилаючись на “не заслуговуючих довіри поручителів” сумнівних відомостей, за словом Геракліта, але варто постаратися переконати читачів у вірогідності [відомостей] самим історичним дослідженням.

(Полібій) [Емпедокл] чудово виразив ту думку, що знання і неуцтво

становлять умови щастя [і нещастя], тому що надзвичайно “багато чого знавцями повинні бути любомудрі чоловіки” за Гераклітом і воістину необхідно “багато мандрувати тому, хто стати доброчесним старається”.

(Климент Олександрійський) ... Тому що справжній філософ – знавець багатьох речей.

(Порфирій) По-моєму, колодязь – символ науки, тому що природа її не на

поверхні, а в глибині й не лежить в усіх на очах, а любить ховатися десь у незримому місці.

(Філон Олександрійський) Але в найближчому часі подібні хитрощі розкриваються, тому

що природа не завжди любить ховатись, але, коли прийде пора, виявляє свою красу незборимим силам.

(Філон Олександрійський) Непосвячені в алегорію і [ті, хто не знає, що] “природа любить

ховатися”, порівнюють вищезгадане джерело з єгипетською рікою... (Філон Олександрійський)

... Все, що здається позбавленим благопристойності в словесному

вираженні, всі ці символи “природи, що любить ховатися”... (Філон Олександрійський)

103

Природа, відповідно до Геракліта, любить ховатися, і вже тим більше творець природи...

(Фемістій) ... І що вимисли ці в якомусь розумінні згодні з природою, тому

що, за Гераклітом, “природа любить ховатися”... (Прокл)

Тому що природа любить ховатись і таємна сутність богів не

терпить того, щоб її грубо відкривали нечистому слухові в оголених виразах.

(Юліан)

Ховається, мовив, природа в затишному місці глибокому, Смертних поглядів вона уникає і нашого серця.

(Манілій) Про те ж, що [Спільнний Батько] прихований, незримий,

невідомий людям, він каже так: “Таємна гармонія краща від явної”. Він схвалює і надає перевагу непізнаваності та невидимості Його сили перед пізнаванністю.

(Іполит) Геракліт цінує явне нарівні з таємним, виходячи з того, що

явне і таємне утворюють якусь єдність. Так, він каже: “Таємна гармонія краща від явної”, і “що доступне зору, слухові й т.д.”.

(Іполит) Жодна частина душі не залишається чистою, незмішаною й

відособленою від інших, тому що, за Гераклітом, “таємна гармонія краща від явної”; змішавши відмінності та протилежності, Бог приховав їх і сховав у ній.

(Плутарх) ...Таємні гармонії у звуках, що створили гармонії явні...

(Плотін) Феномен музики доводить, що цей Бог [Аполлон] – причина

будь-якої гармонії, як таємної, так і явної... (Прокл)

“Шукачі золота, – каже Геракліт, – багато землі перекопують, а

знаходять – мало”. (Климент Олександрійський)

104

...Мовлене пророком: “Якщо не ввіруєте, то й не зрозумієте” [Ісайя, 7, 9]. Парафразувавши цей вислів, Геракліт Ефеський сказав: “Не знаючи незнаного, не вистежиш непізнаваного і недоступного”.

(Климент Олександрійський) Знову ж і Геракліт закликає керуватися вірою, кажучи так: “Не

знаючи непізнаного, не вистежите непізнаваного і недоступного”. (Феодорит)

Між Богом і людиною немає зовсім нічого спільного. Нічого

людського немає ні в природі, ні в русі, ні в мистецтві, ні в могутності Бога, і якщо він здійснює нездійсненне чи винаходить неможливе для нас, то в цьому також немає нічого парадоксального. Скоріше він у всьому досить відмінний від нас, і особливо несхожий і відрізняється [від людини] у своїх справах. Але “більша частина божественних речей”, за Гераклітом, “вислизає від пізнання через неймовірність” [або: “невір'я”].

(Плутарх) Який цей поділ і що – є Святий Дух, ми покажемо в главах про

пророцтво і про душу. Але сокровенні глибини знання (гносіс) я буду приховувати, здивований їхньою неймовірністю, за словами Геракліта: адже вони “вислизають від пізнання через неймовірність”.

(Климент Олександрійський) Викриваючи чуттєве сприйняття, він [Геракліт] каже дослівно

таке: “Очі й вуха – погані свідки для людей, якщо душі в них варварські”, що рівнозначно твердженню: “Варварським душам властиво вірити ірраціональним відчуттям”.

(Секст Емпірик) Вислів Геракліта: “Поганими <свідками> бувають вуха й очі

нерозумних людей, котрі мають варварські душі”. (Стобей)

[Геракліт казав] ... що зір бреше.

(Діоген Лаертський) Думаю, що тобі відомі слова Геракліта: “Владика, чиє

прорицалище в Дельфах, і не говорить, і не приховує, а подає знаки”. Вдумайся в ці чудові слова й уяви собі, що тутешній Бог відкривається нашому слухові через Піфію так само, як Сонце відкривається зорові через [віддзеркалюючий його світло] Місяць.

(Плутарх)

105

Піфагорійські символи... Як Дельфійський Владика і не говорить, і не приховує, а подає знаки, відповідно до Геракліта, так і в піфагорійських символах: те, що здається ясно сказаним, таємниче, а що здається таємничим, має [ясний] смисл.

(Стобей) ...Сам Дельфійський Бог, який не говорить і не приховує,

відповідно до Геракліта, а знаками виражає прорікання, спонукує слухачів оракулів до діалектичного дослідження...

(Ямвліх) [Генесіургічні демони] символічно виражають волю Бога; вони

і не говорять, і не приховують, але показують знаками пророкування майбутнього, відповідно до Геракліта, тому що відображають пророкуванням характер творіння. Подібно до того, як вони породжують усе через відображення, точно так само й знамення дають через символи. Може статися, що з того ж приводу вони витончують і нашу кмітливість.

(Ямвліх) Зі слів Колота, в яких він піднімає на сміх і змішує з брудом

Сократа за те, що той шукав, чим є людина, і при цьому “зморозив”, як він каже, що, мовляв, не знає навіть самого себе, виявляється, що сам-то Колот ніколи такими речами не займався, а от Геракліт, немов здійснивши щось величне і важливе, каже: “Я шукав самого себе” – і з Дельфийских висловів найбожественнішим уважав “Пізнай самого себе”, – те саме, що й Сократові послужило відправною точкою постановки цього питання і його дослідження...

(Плутарх) Заповідь Дельфійського Бога – “Пізнай самого себе”, Геракліта

– “Я шукав самого себе”, Піфагора і його послідовників аж до Теофраста – “Уподібнення Богові в міру сил”...

(Юліан) Із книжок Аристоніма. Геракліт у молодості перевершив усіх у

мудрості, тому що знав, що нічого не знає. (Аристонім)

Геракліт-фізик сказав, що в молодості він перевершив усіх у

мудрості, тому що знав, що нічого не знає. (Ватиканський гномологій)

106

З дитинства він був диваком: у молодості проказував, що не знає нічого, а подорослішавши – що знає все.

(Діоген Лаертський) Спочатку він був золотих справ майстром. Але після того як

одного разу в нього вселилася любов до наук, він відправився в Афіни і там перейнявся еллінською освіченістю. І дожив до глибокої старості, маючи численні й прекрасні пізнання. Хіба не пристало цьому Постуму повторювати ті слова, які Геракліт вирік про самого себе: “Я випитав самого себе”?

(Діоген Лаертський) Отже, правильно сказано: “бо мислити і бути – те саме” і

“знання нематеріальних [предметів] тотожне предметові [знання]”, і “Я шукав самого себе”, оскільки буття єдине...

(Плотін) Геракліт, який наказує нам шукати це.., залишив нам

здогадуватися про це, не постаравшись прояснити смисл своїх слів, імовірно натякаючи тим самим на те, що варто шукати [запитувати] у самих себе, подібно до того як і сам він шукав і знайшов [у самому собі].

(Плотін) Що вони [язичники] украли [в іудеїв], те ми неодмінно

покажемо, вразивши їхнє самолюбство, а що вони, за їхніми хвалькуватими твердженнями, нібито “відкрили, випитавши самих себе”, те викриємо [звинувачуючи у плагіаті].

(Климент Олександрійський) Він не був нічиїм учнем, але, за його словами, “випитав самого

себе” і довідався все від себе самого. (Діоген Лаертський)

Я б не повірив Гераклітові, який сказав: “Я навчив самого

себе”, тому що він був самоуком і гордовитим... (Татіан)

... Ми можемо назвати вчителів більшості прославлених

чоловіків ... крім Геракліта Ефеського і Гесіода з Аскри... Геракліт же, що ще цікавіше, [за його власними словами], “сам відшукав” природу Всесвіту [і з'ясував], чим він є, причому ніхто його не вчив, але він зробився мудрим, [навчившись] у самого себе.

(Діон Хризостом)

107

Він не був учнем якого-небудь філософа, але виховався природним обдаруванням і старанністю.

(Діон Хризостом) ...Автодидакти [= самоуки]: Геракліт...

(Олімпіодор) Edidzesa emeouton [означає] “я досліджував [або: “шукав”]

самого себе”. (Гесіхій Мілетський)

Він був високомудрим, як ніхто, і всіх зневажав, як це виявляється

з його твору, де він каже: “Всеобізнаність розуму не навчає, а то навчила б Гесіода і Піфагора, так само як і Ксенофана з Гекатеєм.

(Діоген Лаертський) Я ж, пам'ятаючи відомий вислів славнозвісного Ефесця, який

гласить: “Всеобізнаність розуму не навчає...” (Авл Геллій)

“Велика вченість, від якої немає нічого більш непотрібного”, –

сказав Гіпон-Безбожник, але й божественний Геракліт каже: “Всеобізнаність володінню розумом не навчає”, та й Тімон вирік: Великої вченості, марнотнішої від якої нічого не буває.

(Афіней) І в “Демодокові”, якщо тільки цей твір належить Платонові,

сказано: “Філософування – не в тому, щоб жити у турботах, займаючись ремеслами, і не в тому, щоб прагнути до всеобізнаності, а в чомусь іншому, оскільки по-моєму це негоже”. Я вважаю, що йому були відомі слова Геракліта: “Всеобізнаність володінню розумом не навчає”.

(Климент Олександрійський) Чому, кажуть, цей жрець обрушився з грубими докорами? Що

дивного в знанні минулого? “Всеобізнаність розуму не зрощує”, – говорить славний Геракліт.

(Прокл) Геракліт говорив, що всеобізнаність розуму не надає, Анаксарх

– “всеобізнаність, з одного боку, приносить велику користь, з іншого боку, велику шкоду”.

(Серен)

108

...І не потрібно розгортати безліч сувоїв, тому що “всеобізнаність, як кажуть, розуму не навчає”.

(Юліан) Багато володіють всеобізнаністю, проте позбавлені розуму. Варто вчитися всерозумінню, а не всеобізнаності.

(Демокріт) Геракліт, який жив після Піфагора, згадує його у своєму творі.

(Климент Олександрійський) Декотрі кажуть, що Піфагор не залишив жодного твору, але

вони помиляються. Геракліт-фізик не кричить [про протилежне]: Піфагор, Мнесархів син, займався збиранням відомостей більше від усіх людей на світі та, понавиривавши собі ці твори, видав за свою власну мудрість усеобізнаність і шахрайство.

(Діоген Лаертський) Риторика не схожа на [оборонну] зброю, тому що та не дає

ніяких хитромудрих вивертів, призначених для обману, тоді як усі правила риторики націлені саме на це; за висловом Геракліта, вона “винахідниця обдурювань”.

(Філодем) “Обдурюваннями” (kopides) називали посібники з риторики,

серед інших – Тімей, котрий пише так: “Звідки ясно, що винахідником справжніх обдурювань був не Піфагор, якого обвинувачує в цьому Геракліт, а сам чванливий [або: шарлатанствуючий] Геракліт”.

(Схолії до Еврипіда) “Правда (Діке) осягне майстрів неправди і лжесвідків”, – каже

Ефесець. (4) Він теж знайомий з ученням про очищення грішників у вогні, довідавшись про нього з негрецької філософії. Це очищення вогнем стоїки згодом назвали “випалюванням” (екпірозою).

(Климент Олександрійський) Тому-то й Апостол [Павло] застерігає [1-е Послання до

Коринфян, 2, 5], “щоб віра ваша була не в мудрості людей”, що перетворили на ремесло мистецтво переконувати, “а в силі Божій”, котра одна й без усяких доказів здатна рятувати однією лише вірою: “Отже, найбезсумнівніший [мудрець] розпізнає мниме, щоб застерігати від нього” – каже Ефесець.

(Климент Олександрійський)

109

... Легко бачити з наступних його слів: “Люди були обмануті явищами, подібно до Гомера, дарма що той був мудріший від усіх еллінів. Адже і його обдурили діти, які вбивали вошей, загадавши: "що бачили і впіймали, того нам зменшилось, а чого не бачили і не впіймали, те нам у прибуток".”

(Іполит) Найбільше з усіх зол, пов՚ язаних з участю в державному

правлінні, – заздрість – чинить найменший опір старості: “тому що собаки на того й гавкають, кого вони не знають”, за словами Геракліта; [так і заздрість, яка, подібно до собаки], немовби сидить біля входу на трибуну: вона накидається на того, хто починає [політичну кар'єру] і не дає йому проходу, а давно знайому звичну славу переносить не люто й не вороже, а ласкаво.

(Плутарх) З новонаверненими філософами, які викривають усіх,

починаючи з батьків, відбувається те ж саме, що з новокупленими собаками: вони гавкають не тільки на сторонніх, а й на домашніх.

(Аристон з Хіоса) – Агов, перехожий, я – Геракліт, єдиний, хто знайшов

мудрість. – Нехай так, але любов до батьківщини поважніша від мудрості. – Зневажаючи навіть батьків, я гавкав на позбавлених мізків людей. – Гарна подяка тим, хто вигодував тебе!

(Грецька антологія) [Говорить надгробний камінь на могилі Геракліта]. Піді мною

похований божественний пес – гавкатель народу (демосу). (Грецька антологія)

“Хто має намір говорити [= “вирікати свій логос”] з розумом

(ksun nooi), той повинен міцно спиратися на спільне (ksunoi) для всіх, як громадяни полісу – на закон, і навіть набагато міцніше. Тому що всі людські закони залежать від одного, божественного: він простирає свою владу так далеко, як тільки побажає, і всьому задовольняє, і [все] перевершує”.

(Стобей) ...Трохи нижче він [Геракліт] додає: “Тому слід дотримуватися

загального {ksunos значить “загальний”}, але хоча розум (логос) – спільний, більшість [людей] живе так, ніби в них був особливий розсудок (phronesis)”.

(Секст Емпірик)

110

Зевс, владика природи, що править усім за законом... Вони не бачать і не чують божественного загального закону, А якби підкорилися йому свідомо (sun noi), то жили б у щасті... ... Завжди славити загальний закон у правді.

(Клеанф) Первень усього не слід убачати ні в неживих тілах, як Демокріт

і Епікур, ні в без՚ якісній матерії, котру оформляють єдиний творящий розум (логос) і єдине провидіння, що над усім отримує верх і всеперемагаюче, як стоїки.

(Плутарх) Вислів Геракліта: “Здоровий розсудок – у всіх спільний”.

(Стобей) І свідомість (to phronein) у всіх єдина, тому й “загальна”

свідомість, а то що: одне – таке, а інше – ось таке. (Плотін)

Вислів Геракліта: Цнотливість [~самообмеження] – найбільша

чеснота, мудрість же в тому, щоб говорити істину і діяти відповідно до природи, усвідомлюючи...

(Стобей) Геракліт каже: “Для несплячих існує один спільний світ, а зі

сплячих кожен відвертається у свій власний”. Для марновірного ж ніякий світ не є спільним, тому що він і наяву позбавлений здорового розсудку, і уві сні не може позбутися страхів...

(Плутарх) Імовірно, природа прагне до протилежностей і з них, а не з

подібного створює згоду. Так, вона звела чоловіка з жінкою, а не з одностатевою істотою (так само як і жінку) і поєднала первинну згоду з протилежних, а не подібних істот. Створюється враження, що мистецтво робить те ж саме в наслідуванні природи: живопис, змішавши білі й чорні, жовті й червоні фарби, створює зображення, що відповідають оригіналам; музика, змішавши водночас високі й низькі, тривалі та короткі звуки в різних голосах, створює єдину гармонію; граматика, змішавши голосні та приголосні букви, створила з них усе [словесне] мистецтво. Імовірно, саме в цьому смисл вислову Геракліта Темного: “Поєднання: ціле і неціле, збіжне розбіжне, співзвучне неспівзвучне, з усього – одне, з одного – все”. Так і всю

111

світобудову, тобто небо і землю, і весь космос у цілому, упорядкувала єдина гармонія через змішання найпротилежніших первнів...

(Псевдо-Аристотель) Геракліт, відомий [?] темнотою [?] своїх висловів, виразив цю

думку так: “Поєднання... все”. Так і природа, поєднавши між собою несхожі первні світобудови, розмірила їх, неначе музику, благозвучною згодою: змішавши сухе з вологим, палаюче з крижаним, повільне зі швидким, криве з прямим, вона створила, відповідно до Геракліта, “з усього одне й з одного все”.

(Апулей) Геракліт каже, що все ділене неподільне, породжене

ненароджене, смертне безсмертне, Слово – Еон, Батько – Син, Бог – справедливість: “Вислухавши не мою, а цю-ось Промову (Логос), слід визнати: мудрість у тому, щоб знати все як одне”, – каже Геракліт. [Синтаксична двозначність допускає переклад: “...є тільки одна Мудра Істота, яка знає все”].

(Іполит) ...Той, хто все виводить з космосу і зводить до космосу та

заперечує яку-небудь участь Бога у виникненні речей, прихильник гераклітівського вчення, вводить “Надлишок у нестаток”, Всеєдність (en to pan) і “все під заставу” [тобто “заперечуючи благодать”]. Розчленованість тварини означає або що все одне, або що [все] з одного й в одне [поперемінно]; одні називали це “надлишком і нестатком”, інші – “вигорянням і світовпорядкованістю” (экпірозою і діакосмезою).

(Філон Олександрійський) У тім же, що вони не знають цього і не визнають, Геракліт

докоряє їх так: “Вони не розуміють, як вороже перебуває в злагоді з собою: перевернуте поєднання (гармонія), як лука і ліри”.

(Іполит) Що з музикою все так само, ясно з першого погляду. Імовірно,

саме це хоче сказати і Геракліт, хоча висловлює він свою думку невдало: він каже, що Єдине, розходячись [~ворогуючи] з самим собою, сходиться [~ладить], немов гармонія лука і ліри. Повна нісенітниця стверджувати, що гармонія “не узгоджується” чи складається з як і раніше не узгоджуваних [елементів]. Смисл його слів, імовірно, в тому, що високі й низькі звуки спочатку були неузгодженими, а потім стали узгодженими між собою і що

112

музичне мистецтво саме в такий спосіб створило з них гармонію. Адже якби високі й низькі звуки як і раніше залишалися б не узгодженими, то, напевне, ніякої гармонії не було б.

(Платон) Але якісь іонійські й сицилійські Музи згодом зміркували, що

найбезпечніше поєднувати те і те, тобто стверджувати, що сутнє єдине і множинне, але одержиме ворожнечею і дружбою: “Вороже завжди в ладу”, – кажуть більш строгі Музи [Геракліт], а ті, що непоступливіші [Емпедокл], пішли на компроміс, відмовившись од твердження, що справи йдуть у такий спосіб завжди, і кажуть, що універсум поперемінно то єдиний і зв'язаний дружбою завдяки Афродіті, то множинний і сам собі ворожий у силу якоїсь ненависті.

(Платон) ...І Геракліт каже: “вороже ладнає”, “найкраща гармонія – з

різних [звуків]” і “все відбувається через зваду”. (Аристотель)

...Все корисне різне... всі речі примирюються завдяки

протилежному характеру; все це корисне, тому що по-різному; максимально різне максимально корисне, мінімально різне мінімально корисне.

(Псевдо-Гіпократ) З душею варто поводитись як із кольоровою картинкою:

висувати на перший план світлі й приховувати і витісняти похмурі сторони життя. Зовсім викреслити їх і позбутися від них неможливо, тому що “перевернута гармонія світу, як ліри і лука”; так і в людському житті немає нічого чистого й незмішаного [зі злом]. У музиці низькі звуки поєднуються з високими, у граматиці – голосні букви з приголосними. Музикант і граматик не той, хто пригнічений однією з протилежностей і уникає її, а той, хто вміє користуватися всіма [звуками і буквами], змішуючи їх належно. Такі ж відповідності [протилежностей] є й у речах...

(Плутарх) Не може виникнути що-небудь погане там, де Бог – причина

всього, чи гарне там, де нічого, тому що “гармонія світу натягнута в протилежні сторони, як у ліри і лука”, відповідно до Геракліта...

(Плутарх)

113

...Універсуму властиві життя, свідомість, гармонія і розум, який схиляє переконанням домішану доконечність, яку більшість називає долею, Емпедокл – дружбою і ворожнечею, Геракліт – “перевернутою гармонією світу, як ліри і лука”. Парменід – “світлом і пітьмою”, Анаксагор – Розумом і нескінченністю...

(Плутарх) І тому “гармонія натягнута в протилежні сторони” і “стріляє з

лука” за допомогою протилежностей. (Порфирій)

З протилежностей [виникає] єдність, гармонія ліри і космосу.

(Синезій) Такого роду [полемічні] тези виставляв, як уважалося,

Геракліт, який стверджував, що добро і зло збігаються подібно до лука і ліри. Настільки невизначені висловлення і дали привід уважати його тим, хто виставляє [спірні] твердження.

(Симплікій) [Інакше виявиться] істинною теза Геракліта, який стверджує,

що добро і зло тотожні. (Платон)

... [Кельс] стверджує, що древні алегорично говорять про якусь

божественну війну, наводячи такі слова Геракліта: “Треба знати, що війна загальноприйнята, що ворожнеча – звичайний порядок речей (dike), і що все виникає через ворожнечу і позичкоподібно [=“за рахунок іншого"]”?

(Оріген) Відомий вислів Геракліта: “Все відбувається через суперечку”.

(Аристотель) ... Всі речі вічно керуються через ворожнечу”.

(Псевдо-Лін) Про те ж, що море і вогонь перебувають у рабстві у вітрів

відповідно до божественного закону, вчили і Геракліт, і Менекрат ... Цим Геракліт хоче сказати, що, за його вченням, усі речі протилежні одна одній.

(Нікандр) [Геракліт] визначає також якийсь строк і певний час зміни

космосу відповідно до якоїсь фатальної доконечності. (Симплікій)

114

Усе виникає в силу протилежності... Народжується [космос] з вогню і знову згоряє дотла через певні періоди часу, поперемінно упродовж сукупної вічності; відбувається ж це згідно з долею. Та з протилежностей, що веде до виникнення [космосу], називається війною і звадою, а та, що до згоряння – згодою і миром...; (7) Усе відбувається згідно з долею, і все сутнє злагоджене в гармонію через проти-оберненість.

(Діоген Лаертський) Геракліт [вважає], що все [відбувається] згідно з долею, яка

тотожна з доконечністю. Так, він пише: “Тому що [все?] визначене долею цілком”.

(Думки філософів) Геракліт сутністю долі вважав розум (логос), що пронизує

субстанцію Всесвіту... Геракліт ... [визначав] долю як розум (логос), який творить [усі] речі через [їх] “ у-протилежні-сторони”.

(Думки філософів) Емпедокл і Геракліт приймають за істину, що людина не

цілком чиста від гріха, поводячись із тваринами у такий спосіб. Часто вони сумують і сварять природу як таку, що являє собою доконечність і війну й не містить нічого незмішаного або чистого, але просякнуту багатьма беззаконними явищами.

(Плутарх) Інші вважають, що протилежності в дружбі [між собою].

Геракліт гудить поета, який сказав [Іліада, XVIII, 107]: Хай згине ворожнеча як між богами, так і між людьми; у такому випадку, [за словами Геракліта], не було б ні гармонії без високих і низьких звуків, ні тварин без самця і самки, які протилежні одне одному.

(Аристотель) ...[Геракліт] каже, що “Гомер, молячись про те, щоб

"ворожнеча згинула між богами і між людьми", сам того не знаючи, накликає прокляття на народження всіх [істот]”, тому що вони народжуються в силу протиборства і протидії...

(Плутарх) Тому що якщо світ – з матерії, то він, безсумнівно, створений з

наперед існуючої злої природи. Тому Нуменій хвалить Геракліта,

115

який дорікає Гомерові в тому, що той надав перевагу нещастям життя [його] погибелі та винищуванню, тому що не розумів, що, бажаючи викорінювання матерії, котра є джерелом зла, він висловлювався за знищення світу.

(Нуменій) Вважаючи, що природа речей заснована на ворожнечі,

Геракліт гудить Гомера, думаючи, що той молиться про знищення світу. ... Геракліт каже, що Гомер молиться про знищення всіх речей, тому що, [за Гераклітом], усе втримується разом завдяки протилежності [~ворожості] між ними.

(Схолії до “Ілиади”) Але із цим не погоджуються ті, хто вважав первнями

протилежності, – гераклітівці й інші: [на їхню думку], якщо висохне одна з протилежностей, то згине і зникне все. Тому-то Геракліт і сварить Гомера за те, що той сказав: “Хай згине ворожнеча як між богами, так і між людьми”; у такому випадку, каже він, згине все.

(Симплікій) Tе, що підпадає під категорію відношення, порівнюють із

підпираючими одна одну колодами: якщо забрати одну з них, то звалиться все.

(Філопон) Олександр порівнює їх з лямбда-подібними колодами, які

рятують одна одну завдяки якомусь протистоянню. (Олександр Афродисійський)

... І всі речі втримуються разом, немовби скріплені взаємним і

протилежним упором. (Хрисіп)

Ми чуємо, як він [=Геракліт] каже про те, що Батько всього

сутнього – народжений ненароджений, творіння Творець: “Війна (Полемос) – батько всіх, цар усіх: одних вона оголошує богами, інших – людьми, одних творить рабами, інших-вільними”.

(Іполит) Геракліт прямо називає війну “батьком і царем” і паном усіх...

(Плутарх)

116

... З усього цього можна зрозуміти одне – що вся світобудова скріплена [= сполучена в єдність] цією протилежністю. І якщо славний Геракліт мав на увазі її, кажучи: “Війна – батько всіх”, то слова його не позбавлені смислу. Тому що, за Гераклітом, батько всіх речей – війна.

(Прокл) ...Тож схоже, що є істинним вислів “війна – батько всіх”, якщо

[війна] одним махом породила таку кількість письменників. (Лукіан)

...А інший войовничий чоловік вважав війну батьком усього.

(Лукіан) У третій книзі “Про природу” [Хрисіп] каже, що існує один-

єдиний космос розумних істот, громадянами якого є боги і люди, і що Війна і Зевс тотожні; так вважав і Геракліт.

(Хрисіп) “Гомер заслуговував того, щоб його вигнали зі змагань і

висікли, та й Архілох теж”. (Діоген Лаертський)

Запаморочення буває також, коли пильно вдивляються в одну

точку... причина ж цього в тому... що те, що зберігається в русі, розшаровується й <розділяється> при зупинці: варто зупинитися поглядові – одній з частин, як і інші, суміжні з ним [частини] у мозку зупиняються. Коли ж вони розшаровуються й розділяються, то важкі обтяжують [мозок] і викликають запаморочення. Справді, [тіла], яким властиво рухатися цим [вихороподібним] рухом, іноді [?] залишаються разом унаслідок нього ж; у противному випадку, як каже Геракліт, “і кікеон [= бовтанка] розшаровується, якщо його <не> збовтувати”.

(Теофpaст) Кікеон же, як каже Геракліт, осідає, якщо його не струшувати.

(Олександр Афродисійський) ...У першій книзі “Про природу” він [Хрисіп] уподібнив вічність

рухові кікеона, що безладно розмішує і збовтує потік подій... (Плутарх)

117

...Або розчленований і впорядкований космос, або кікеон, звалений у купу, але безладний... або кікеон, взаємозщеплення й розсіювання, або єдність, порядок і провидіння. Або атоми і більше нічого, або кікеон і розсіювання.

(Марк Аврелій) Ось чому я плачу, [каже Геракліт], а ще тому, що ніщо не

постійне, але все звалене в купу, немов у кікеоні, і те саме: задоволення-невдоволення, знання-незнання, велике-мале, туди-сюди [все] кружляє і змінюється в грі Віку.

(Лукіан) Наприклад, Геракліт. У відповідь на прохання співгромадян

висловити свою думку про [громадянський] світ, він зійшов на трибуну, взяв келих холодної води, присипав ячмінним борошном і, помішавши гілочкою, надпив і вийшов. Тим самим він показав їм, що, для того щоб зберегти державу в злагоді й спокої, треба відмовитися від розкоші й задовольнятися тим, що виявилося під рукою.

(Плутарх) І пряме й кручене, каже [Геракліт], те саме: “У чесала шлях

прямий і кривий” (у знаряддя, що зветься “равликом” [= гвинтом], у майстерні шаповала, обертання пряме й криве, тому що він іде водночас вверх і по колу)...

(Іполит) І верх і низ те саме: “Шлях наверх-униз той самий [або: “шлях

туди-сюди той самий”]. (Іполит)

Як каже знаменитий Геракліт Темний, шлях уверх-униз той самий.

(Тертулліан) Шлях уверх-униз один [наверх і вниз і не наверх і не вниз].

(Псевдо-Гіпократ) ... Зміна [називається] “шляхом наверх-униз”, яким і

виникає космос. (9) Згущаючись, вогонь зволожується і, гуртуючись, стає водою; вода, твердіючи, перетворюється на землю: це “шлях униз”. Земля, у свою чергу, знову тане [плавиться], з неї виникає вода, а з води – все інше [= світила і метеорологічні феномени]; причини майже всіх [цих] явищ він зводить до випаровування з моря: це “шлях наверх”.

(Діоген Лаертський)

118

Існують чотири роди тіл [= елементів], завдяки їхньому чергуванню триває природа світу: із землі виникає вода, з води – повітря, з повітря – ефір; потім у зворотному порядку знову з ефіру – повітря, з повітря – вода, з води останньою земля. Так, завдяки руху вверх-униз, туди-сюди елементів, з яких все складається, підтримується зв'язок частин світу.

(Цицерон) Геракліт [вважав]... долею розум [логос] – творця речей за

допомогою “бігу в протилежні сторони”. (Думки філософів)

... Чотири елементи перетворюються і змінюються вверх і вниз

[= туди-сюди, по колу]: земля стає водою, вода – повітрям, повітря, у свою чергу, переходить в ефір, і в такий же спосіб відбувається [зворотне] перетворення зверху вниз.

(Епіктет) Ти бачиш події, які ти називаєш “загибеллю”, висновуючи за

шляхом тих, які пішли, а я – “порятунком”, висновуючи за спадкоємством прийдешніх. Бачиш зміну тіл і народження, зміну “шляхів наверх-униз” [~туди-сюди], відповідно до Геракліта, так само як “тих, які живуть за рахунок смерті інших, за рахунок життя інших умираючих”: “вогонь живе за рахунок смерті землі, повітря живе за рахунок смерті вогню, вода живе за рахунок смерті повітря, земля за рахунок смерті води”. Бачиш зміну [~естафету] життя і зміну тіл, відновлення Всесвіту.

Усяке тіло стрімко тече й несеться, подібно до Евріпа, туди-сюди, то припливаючи від дитинства до юності, то відпливаючи й відкочуючись від юності до старості. ... У тілі, що не стоїть нерухомо, але рухається “туди-сюди” і збовтується, [подібно до кікеона], спустошенням і наповненням.

(Максим Тирський) Земля не вичерпається від цього, тому що й вона, у свою чергу,

одержує компенсацію від повітря і неба: “шлях наверх-униз <той самий>”, – каже Геракліт, тому що субстанція перетворюється й змінюється цілком, у всьому підкоряючись деміургові для управління й збереження Всесвіту.

(Клеомед)

119

А щоб елементи були пов'язані не тільки сходженням вверх і сходженням униз, а й по колу, [деміург] немовби загнув і замкнув крайнощі, тобто вогонь і землю, одне на одного.

(Немесій) ...Наверх-униз по колу шляху елементів... Колообіг космосу той

самий – наверх-униз, з вічності у вічність. (Марк Аврелій)

... І те саме... туди-сюди ходять по колу і змінюють один одного

в грі Віки. (Лукіан) Життя людське зазвичай нагадує сходи, тому що воно повне

зльотів і падінь: як хтось вирік: “Єдиний день одного скинув з висоти, іншого підняв наверх”; ніщо людське не залишається колишнім, але змінюється і зазнає всіляких перипетій... Це і є своєрідний “шлях наверх і вниз” людських доль, повний непостійних і нестійких удач і невдач...

(Філон Олександрійський) Немає нічого більш мінливого від Долі (Тюхе), що грає людським

щастям [досл. “грає в песею”, тобто “кидаючи кості”, і так і сяк [досл. “вверх і вниз”, тобто перевертаючи вверх дном]: часто вона “за один день того, що піднявся, скидає додолу, приниженого здіймає нагору”.

(Філон Олександрійський) Геракліт... який вважав неминучі чергування протилежностей,

і сказав про “шлях наверх-униз” ... (Плотін)

Геракліт визначає неминучі чергування протилежностей, а

також вважав, що душі проходять шлях наверх і вниз ... (Ямвліх)

Я Геракліт! Що ви смикаєте мене туди-сюди, роззяви?

(Діоген Лаертський) Знає моя мудрість шляхи природи...; [Бог у космосі]

неперервно одне жене зверху, інше саджає знизу. (Псевдо-Геракліт)

120

...А для всієї окружності в цілому більше немає [початкової і кінцевої точки]: будь-яка мислима точка є і початок і кінець, тому що “сумісні в {окружності} кола початок і кінець”, згідно з Гераклітом.

(Порфирій) Я вважаю, що в тіла немає ніякого початку, а всі [точки тіла]

рівною мірою початок і кінець: накресли коло – початку не знайти. (Псевдо-Гіпократ)

Звідки починається і де закінчується ця єдина артерія, я не

знаю, бо, накресливши коло, початку не знайти. (Псевдо-Гіпократ)

Плетільники плетуть колом: починають із початку й

закінчують початком. Те ж саме – цикл у тілі: звідки починається, там і закінчується.

(Псевдо-Гіпократ) Початок усіх речей один, і кінець усіх речей один, і одне й те

саме – початок і кінець. Якщо ж – коло, а в колі – ні початку, ні кінця...

(Псевдо-Аристотель) І брудне і чисте, каже [Геракліт], те саме, і придатне і непридатне

для пиття те саме. “Море, – каже, – вода найчистіша і найбрудніша: рибам – питна і рятівна, людям – непридатна для пиття і згубна”.

(Іполит) І морська вода для людей – противне й отрутне питво, а для

риб вона найприємніша і питна. (Секст Емпірик)

...[Шлунок у тілі] виконує функцію моря [у космосі]:

придатних тварин годувальник, негідних згубник. (Псевдо-Гіпократ)

Знов-таки солодкий смак води [протилежний] гіркому... (209)

Смертне безсмертне... початок кінець, народження загибель, життя смерть, хвороба здоров'я... справедливість несправедливість, здоровий розум нерозсудливість... (211) нестаток надлишок, війна мир, закон беззаконня... ледарство праця, молодість старість... (213) Тому що з обох протилежностей [складається] єдність; якщо її розсікти, то протилежності стають пізнаваними. (214) Хіба це не те саме вчення, яке, за запевненням еллінів, поставив у главу кута

121

власної філософії великий і прославлений у них Геракліт, вихваляючись ним так, начебто він винайшов щось нове?

(Філон Олександрійський) Якщо ж знання не загальне, то книги для більшості, як

говорить прислів'я, все одно що ліра для осла: і справді “свині брудом насолоджуються більше, ніж чистою водою”.

(Климент Олександрійський) [Язичники ж], немов хробаки, валяються у вигрібних ямах і

нечистотах – потоках насолоди – і живляться марними і безглуздими милостями, прямо-таки свиноподібні люди, тому що “свині, – говорить [прислів'я], – насолоджуються брудом більше, ніж чистою водою”, і “біснуються від нечистот”, згідно з Демокрітом.

(Климент Олександрійський) Свині з великим задоволенням купаються в зловонному бруді,

ніж у прозорій і чистій воді. (Секст Емпірик)

Свиней радує купання в бруді. Грецьке прислів'я: “Свиня

викупалась у калюжі бруду”. (Аристотель)

Навпаки, той же бруд, який для нас огидно мерзенним Здається, усякій свині настільки, як видно, приємний, Що цілком вона вся валяється в ній ненаситно.

(Лукрецій) Кози насолоджуються пагонами, свині – брудом, люди

відчувають відразу і до того й до іншого. (Анонім)

У чому ж тоді вони виявлять свою силу, чим будуть

пишатися? Можливо, тим, що цілий день валяються в пилюці [= займаються спортом]? Але цим відрізняються і перепілки, і куріпки. І вже якщо пишатися цим, то варто пишатися й тим, що цілий день миєшся в бруді.

(Гален) Було б непристойно, за словами Аристотеля, з'явитися на

бенкет змоклим від поту й запиленим. Бо хто хоче бути приємним

122

[для навколишніх], той не повинен бути брудним, неумитим і, за словом Геракліта, “радіти бруду”.

(Афіней) ...[Насолода], подібно до свині, радіє життю в бруді... Тому

Законодавець прекрасно порівнює софістів, які живуть подібно зі свиньми, тому що вони живуть не прозорим і чистим, але мутним і брудним життям і прагнуть до найбільших мерзенностей.

(Філон Олександрійський) Ми бачимо, що жодна інша тварина так не радіє бруду,

кепським і нечистим місцям, як свиня. (Плутарх)

Тому справедливо символічне вчення містерій про те, що той,

хто не очистився, і в Аїді лежатиме в бруді, тому що нечистому в силу порочності люб'язний бруд; так, наприклад, і свині, не чисті тілом, радіють бруду.

(Плотін) У висловах філософів читаємо: коли хтось у присутності

Піфагора сказав, що більш охоче проводив би час в оточенні жінок, ніж у товаристві філософів, Піфагор відповів: “І свиня більш охоче [проводить час] у бруді, ніж у чистій воді”.

І свині, сказав Піфагор, більш охоче перебувають у бруді, ніж у чистій воді.

(Вінцент із Бове) Скрізь, де є критий загін для птахів, треба насипати біля стіни

сухий пил і золу, щоб було в чому купатися птахові. Тому що цим вона чистить пір´я і крила, якщо вірити Гераклітові Ефеському, який каже, що свині – брудом, а домашні “птахи миються пилом”.

(Колумела) Судячи з усього, у кожного виду тварин свій рід задоволення, як і

рід діяльності: адже задоволення залежить від діяльності. Правиль-ність цього [теоретичного твердження] можна з очевидністю проде-монструвати і при [емпіричному] дослідженні кожного окремого випадку, тому що коню задоволення доставляє одне, собаці – інше, людині – третє; як каже Геракліт, “осли соломі надали б перевагу перед золотом, оскільки корм для ослів приємніший від золота.

(Аристотель)

123

...Вислів Геракліта Ефеського, мого співвітчизника, “осли соломі надали б перевагу перед золотом”. Словом surmata Геракліт називає солому, що природно робить приємність ослові.

(Михаїл Ефеський) Тому кожній тварині відповідає певний і ніби власний вид

прагнення (як сказав Геракліт) і задоволення. Тому що кожній тварині робить приємність те, що відповідне до її природи, і кожного приваблює своє задоволення.

(Марсіліо Фічіно) ...Анаксагор уважав метою життя умогляд і випливаючу з нього

свободу, а Геракліт Ефеський – полегшення [від страждань]. (Климент Олександрійський)

Геракліт Ефеський змінив тільки назву, а смисл залишив той

самий: на місце “насолоди” він поставив “полегшення”. (Феодорит)

Orobum [“гірка вика”, Vicia Ervilia] – трава, яку декотрі

називають “пташиною викою”... Вона приємний корм для биків, так що бик поїдає її із задоволенням. Ось чому Геракліт сказав, що, якби щастя полягало в тілесних насолодах, ми б назвали “биків щасливими, коли вони знаходять гірку вику” собі на корм. [В оригіналі, можливо, було: “бики гіркою викою насолоджуються...”]

(Альберт Великий) ...Очевидно, слово bios уживалося древніми омонімічно,

означаючи “лук” і “життя”. Так, Геракліт Темний [каже]: "Лукові ім'я – життя" (bios), а справа – смерть”. Зброя ця дістала свою назву чи то від сили (bia) натягу, оскільки, щоб натягнути лук, потрібна сила, чи то через те, що за його допомоги древні добували собі засоби до життя (bion), використовуючи його на полюванні; древні добували собі засоби до життя, стріляючи з лука пернатих і чотириногих.

(Великий етимологік) Словом bios (з наголосом на другий склад) називається “лук”

на відміну від bios (з наголосом на перший склад), що означає “життя” ... Про те ж, що лук також називався bios [“життя”], говорить Геракліт Темний: “Лукові ... смерть”.

(Іоан Цец)

124

...Тому дотепно сказав Геракліт Темний, що, мовляв, у bios, тобто в лука, ім'я – життя, а справа – смерть. Річ у тім, що лук названий так за парономасією від слова bios (життя), як знаряддя підтримки життя, у той же час він умертвляє вражених [стрілою] і позбавляє їх життя.

(Євстафій) Їжа – не їжа, якщо не може живити: не їжа – їжа, якщо нею мож-

на поживитись. Ім'я – їжа, справа – немає; справа – їжа, ім'я – немає. (Псевдо-Гіпократ)

Наводячи думки Зенона про душу для порівняння з іншими

фізиками, Клеанф говорить, що Зенон вважає душу чутливим випаром, як і Геракліт. Останній, бажаючи образно виразити ту думку, що “душі випаровуючись вологими вічно народжуються” , уподібнив їх рікам, кажучи так: “На тих, які входять у ті ж самі ріки, притікають одного разу одні, іншого разу інші води”, а також: “Душі ж з вологи випаровуються”. Отже, “випаром” Зенон називає душу, наслідуючи Геракліта...

(Клеанф) Геракліт говорить десь, що все рухається й ніщо не

залишається на місці, й, образно порівнюючи сутнє з плином ріки, каже, що двічі не можна увійти в ту саму ріку. Ті, хто [називає буття, ousia] osia, можна сказати, майже за Гераклітом, вважають, що всі речі йдуть і ніщо не залишається на місці; отже, причиною і першоосновою речей виявляється “те, що штовхає”, тому його правильно було названо osia [“штовхання”]. ... Відповідно до Гомера, Гераклітові й усьому племені їх однодумців, усі речі рухаються немов потоки; зі стрімкого руху і взаємозмішування народжується все, про що ми говоримо, що воно “є”, але назва ця неправильна: ніщо ніколи не “є”, але завжди виникає [~ стає]. І в цьому сходились усі наступні мудреці, крім Парменіда: і Протагор, і Геракліт, і Емпедокл, і корифеї обох родів поезії: у комедії – Епіхарм, у трагедії – Гомер, який у вірші “Океана – батька богів і матір Тефію” виразив ту думку, що всі речі – нащадки потоку і руху.

Порівн.: Кратіл: ...Більшість нинішніх мудреців, досліджуючи буття, часто обертаються в різні сторони і від цього зазнають запаморочення, а потім їм здається, що це всіляко кружляють і рухаються [самі] речі. Причину цього суб'єктивного уявлення вони добачають не у своєму внутрішньому стані, а в природі самих речей: жодна з них, мовляв, не залишається нерухомою і постійною, але всі течуть і рухаються, завжди сповнені всілякого

125

руху та виникнення [~становлення]. ... Оскільки, мовляв, усі речі завжди йдуть і течуть... але це якщо і має місце, то аж ніяк не так, [як стверджують гераклітівці]: це вони самі, немов потрапивши в якийсь вир, починають кружляти, як при розмішуванні кікеона, так ще й нас намагаються потягти за собою й увергнути туди ж. ...І здається, що всі ці [чуттєво сприймані] речі течуть. Так само неймовірним виявиться твердження, що знання можливе... якщо всі речі мінливі й ніщо не залишається колишнім, ... Мені не здається, що те сутнє, про яке ми зараз говоримо, подібне до плину і пориву. Чи насправді це так, або ж так, як вважають послідовники Геракліта і багато інших, було б не легко досліджувати, ...Визнати, що немає нічого здорового, але що все тече як глиняні посудини, і вважати, що всі речі перебувають цілком у такому ж стані, як люди, хворі нежиттю, і що всі речі охоплені плином і нежиттю. ...Так, немовби універсум був рухом і більше нічим. ...Послідовники Геракліта дуже енергійно задають тон цьому вченню. А проте вони дуже строго стежать за тим, щоб не допускати нічого надійного [певного] ні у висловленні, ні у своїх душах, думаючи, як я вважаю, що це веде до нерухомості, до нерухомості ж вони ставляться вкрай вороже й у міру сил виганяють її звідусіль. ...[філософів]-“плинників” ...усе рухається. ...усе завжди рухається всіма видами руху. Все... рухається і тече. ...Якщо все рухається, то будь-яка відповідь, про що б вона не була, однаково правильна... Якщо ж ми визнаємо, що все тече і рухається... Й особливо ті, хто, як тобі відомо, займався суперечливими висловленнями і під кінець вирішив, що вони мудріші від усіх і що ніхто, крім них, не зрозумів того, що немає нічого дужого і надійного ні в речах, ні у висловленнях, але що все сутнє, цілком як в Еврипі, повертає [назад і тече] туди-сюди, й ні на мить ні в чому не зупиняється. ...Як кажуть мудреці, все постійно тече туди-сюди.

(Платон) Крім того, вони бачили, що вся ця природа рухається, а жоден

предикат, висловлений про предмет, який змінюється, не може бути істинним; тим більше неможливі істинні висловлення про те, що змінюється всіляко й у всіх відношеннях. Із цього погляду розвинувся [букв. “розцвів”] крайній погляд згаданих [філософів], а саме погляд тих, хто вважав себе послідовниками Геракліта; подібного погляду дотримувався і Кратіл, який під кінець прийшов до думки, що не слід нічого висловлювати [стверджувати], і тільки ворушив пальцем, а також дорікав Гераклітові за те, що той сказав “не можна двічі ввійти в ту саму ріку”, оскільки сам вважав, що не можна ввійти навіть один раз.

126

...Або що все рухається, відповідно до Геракліта. Думку про те, що сутнє перебуває в русі, поділяли Геракліт і

більшість філософів. [Одні – Меліс і Парменід – повністю заперечували виникнення

й знищення, інші – Гесіод і перші натурфілософи – вважали, що все виникає, а виникши, або залишається незнищеним, або знову знищується]. Треті кажуть, що всі речі виникають і течуть, застиглого ж немає нічого, і перебуває лише щось одне, з чого всі ці речі виникають шляхом природного переоформлення: такий, очевидно, смисл тверджень Геракліта Ефеського і багатьох інших.

[Платон] в юності зблизився з Кратілом і засвоїв гераклітівські погляди, згідно з якими всі чуттєво сприймані речі постійно течуть і наукове знання (епістеме) про них неможливе. Від цього погляду він не відмовився й згодом.

...Будучи переконаним в істинності гераклітівських поглядів, згідно якими всі чуттєво сприймані речі постійно течуть...

Якщо ж усе рухається, то ніяке твердження не буде істинним. На думку деяких, справа виглядає не так, що одні речі рухаються, а інші ні, але рухаються всі й завжди, тільки це вислизає від нашого чуттєвого сприйняття.

Із цього ясно, що однаково неправильне й твердження натурфілософів, які кажуть, що всі чуттєво сприймані речі рухаються завжди. Декотрі з цих речей доконечно повинні рухатися <деякими> з рухів, і насамперед, згідно з їх же власними теоріями, зазнавати якісної зміни, як тільки вони стверджують, що [чуттєві речі] течуть і убувають, і до того ж вважають виникнення і знищення якісною зміною (alloiosis).

...Чи єдиними є здоров'я і загалом усі властивості й стани субстанції в тілах: адже субстрати [цих властивостей і станів], як ми бачимо, рухаються і течуть.

(Аристотель) ... І Геракліт з Іонії... висловлює протилежні [предикати] про

одне й те саме і скільки виставляє догматичних тверджень, стільки ж суперечних їм висловлень, маючи на увазі постійну плинність і мінливість речей, а також не вважаючи за можливе давати визначення, встановлювати, висновувати з безсумнівністю та пов'язувати непорушними стверджувальними судженнями те, природа чого в тому, щоб не залишатися незмінним.

(Феодор Метохіт)

127

Все, що ми бачимо чи сприймаємо дотиком, Платон виключає з числа того, що, на його думку, має буття у власному розумінні, тому що все це тече й піддане безперервному зменшенню та доповненню. У старості ніхто з нас не тотожний з тим, ким був у молодості. Тіла наші течуть, немов ріки. Все, що бачиш, проноситься згодом. Ніщо з того, що ми бачимо, не залишається колишнім. Я сам, поки говорю про те, що це змінюється, і вже змінився. Саме про це каже Геракліт: “У ту ж саму ріку двічі входимо і не входимо”. Ім'я ріки залишається, а вода витекла. На прикладі ріки це очевидніше, ніж на прикладі людини. Але й нас захоплює не менш швидка течія. Тому й дивуюся я з нашої дурості; що ми так любимо тіло – найбільш минущу з речей – і боїмося, що колись умремо, хоча кожна мить нашого попереднього стану є смерть.

(Сенека) [Геракліт каже]: “У ту саму ріку входимо і не входимо, ми є і

нас нема”. Так і все вчення про природу він виражає у формі загадок і алегорій.

(Геракліт-Алегорист) Воістину ми зовсім не причетні до буття, але будь-яка смертна

істота, обмежена народженням і загибеллю, являє собою примару і неясну та неправильну ілюзію. Намагатися торкнутись [= осягти] його напругою думки все одно що хапати воду [рукою]: при спробі зібрати її воєдино і силою затиснути в кулак, вона прослизне [між пальцями] і залишить тебе ні з чим. Так і розум у погоні за чистою видимістю чуттєвих і мінливих речей дає промах і збивається: в одному випадку – на процес їхнього виникнення, в іншому – на процес знищення; нічого перебуваючого чи cутнісно сутнього торкнутись [=осягнути] він не може. Тому що, за Гераклітом, “не можна двічі вступити в ту ж саму ріку”, так само як і двічі торкнутися смертної природи у [попередньому] стані: бистротою і швидкістю зміни вона “розсіює” і знову “збирає”, а точніше, навіть не знову і не потім, а водночас утворюється й убуває і “наближається й віддаляється”. Тому становлення її ніколи не досягає буття, тому що воно не припиняється й не зупиняється ніколи. Воно змінюється постійно, починаючи з насіння, і утворює спочатку зародок, потім немовля, потім дитину, потім підлітка, юнака, потім чоловіка, літню людину, старого, щораз знищуючи попередні народження і стани новими. Смішно, що ми боїмося однієї смерті, хоча вже стільки разів умерли і вмираємо зараз. Тому

128

що не тільки, як казав Геракліт, “смерть вогню – повітря народження, смерть повітря – води народження”, а й, що ще більш очевидно, у нас самих зрілий умирає з народженням старого, молодий умирає в зрілого, дитина – у молодого, немовля – у дитини. Вчорашній умер у сьогоднішнього, а сьогоднішній вмирає у завтрашнього. Ніхто не залишається [тим, ким був], і ніхто не “є один”, але “стаємо багатьма”, доки матерія проноситься і ковзає повз одну якусь примару і загальний відбиток... Тому що без зміни неможлива зміна властивостей, а хто змінюється, той не тотожний самому собі, та оскільки не є тим же самим, то й не є, а саме змінюється, стаючи одним з іншого. Чуттєве сприйняття ж через незнання буття бреше, [кажучи], що явище є.

(Плутарх) ...Або непомітно ввергнемо всі речі в гераклітівську ріку, в яку,

за його словами, не можна вступити двічі, тому що, змінюючись, природа рухає і перетворює в інше всі речі.

(Плутарх) Джерельна і річкова вода – свіжа і новонароджена (як каже

Геракліт, “двічі тобі не ввійти в ту саму ріку”, тому що “притікає інша вода”), проте вона живить [ґрунт] гірше від дощової.

(Плутарх) Для натурфілософів школи Геракліта, які виходили з

безперервного потоку становлення і з того, що все тілесне перебуває в процесі виникнення і зникнення, але ніколи не володіє істинним буттям, природно стверджувати, що “завжди все тече” і що “двічі не можна вступити в ту ж саму ріку”. ...В цьому випадку теж не можна було б говорити про “сутнє” у власному розумінні, а лише про виникаюче і знищуване в силу безперервного потоку, що змінює всі речі, про який Геракліт алегорично сказав: “У ту ж саму ріку двічі не ввійти”, образно порівнюючи становлення із течією ріки, оскільки вона більшою мірою володіє небуттям, ніж буттям. ...Він [Аристотель] використовує тезу Геракліта, відповідно до якої “все тече” і ніколи не є те ж саме... хоча всі тіла, властивості й стани, течуть, як каже Геракліт. Не можна погодитися ні з тим, що все сутнє завжди рухається, як, на загальну думку, вчив Геракліт...

(Симплікій) Tе, що підвладне виникненню й знищенню позбавлене

нерухомості, очевидно. Про це свідчить як сама природа речей, так

129

і вислів одного древнього [філософа], який гласить, що як неможливо “двічі ввійти в ту ж саму ріку” в один і той самий час відносно того самого суб'єкта (та що дивного, каже інший мудрець, у тому, що не можна двічі ввійти в ту саму воду, коли не можна й один раз! Одна вода обмиває пальці, інша – ногу), так і речі не можуть бути нерухомими, але постійно змінюються. Що ж стосується душі, то вона не тільки слідує за речами, а й завдяки стрімкості [свого] руху часом передбачає їх, як показують гадання...

(Олімпідор) [Скептики] називались ефектиками [= прихильниками

утримання від судження, з такої причини. Засновник школи Пірон учив про незбагненність речей, наводячи такий приклад: як неможливо двічі вступити в ту саму ріку (вона встигає витекти раніше, ніж вступиш у неї повторно), так неможливо стверджувати про речі щось певне, оскільки природа їх також текуча і має своє буття в становленні та проходженні. Тому на всі запитання вони лише кивали на знак згоди чи незгоди, вважаючи, що, перш ніж вони дадуть відповідь, речі встигнуть змінитись. Учень же його Геракліт дійшов до абсурду, стверджуючи, що в ту саму ріку не можна вступити навіть один раз, оскільки, перш ніж усе тіло зануриться, витече величезна кількість води. Така й природа речей: всі речі мають своє буття в русі та плині.

(Філопон) “Є”. Але що це означає? Чим був я, вже те минуло. Нині – інший і іншим буду, коли буду і справді Немає сталості. Я сам – річковий потік каламутний, Вічно течу я вперед і ніколи не стою... Двічі потоку ріки не перейдеш того ж самого, що колись, Знову, ні смертного ти попереднім не побачиш довіку.

(Григорій Назіанзін) Доказів тому досить у Плутарха й у Прокла, а ще раніше їх теж

сказав Геракліт: подібно до того як ми не можемо двічі увійти в ту саму воду потоку чи двічі торкнутись однієї й тієї ж точки колеса, що вертиться, точно так само ми не в змозі застигнути цілком однаковий стан і склад тіла збереженими за дві миті.

Адже я довідався від Геракліта і Фалеса, що все смертне – чи добре воно, чи зле, – “здавалось би, виникаючи, гине”.

(Марсіліо Фічіно)

130

Геракліт елімінував спокій і нерухомість з усіх речей, посилаючись на те, що ця властивість мерців, і всім речам приписував рух: вічний – вічним, тлінний – тлінним.

(Діоген Лаертський) Всі речі рухаються, міняючись між собою місцями, і не стоять

на місці. (Іполит)

[Я плачу], тому що немає нічого постійного.

(Лукіан) ...І наслідуючи одразу й Геракліта і Демокріта, [Еталід]

водночас оплакував і осміював мінливість життя... (Іоан Цец)

Рухається все, і божественне і людське...

(Псевдо-Гіпократ) Хіба є хоч одна мить, коли б у нас самих не була присутня

смерть? Як каже Геракліт: “Те саме в нас – живе і мертве, неспляче і спляче, молоде і старе, тому що ці [протилежності], змінившись, є ті, а ті, знову змінившись, є ці”. Подібно до того як з однієї і тієї ж глини можна ліпити [фігурки] тварин, а потім зім'яти їх, і знову ліпити, і знову зім'яти, і робити це поперемінно й безперестанно, так і природа з тієї ж самої матерії давно породила на світ наших предків, потім зім'яла їх, породила батьків, потім нас, а потім, повторюючи те саме, [породить] одних за іншими [наших нащадків]. І ця ріка народження буде безупинно текти й ніколи не зупиниться, так само як і прямуюча їй назустріч ріка знищення – Ахеронт або Кокіт, як називають її поети. Отже, та ж сама першопричина, що явила нам сонячне світло, спричиняє і морок Аїда. Чи не точний образ цього – оточуюче нас повітря: що поперемінно творить день і ніч, наводить життя і смерть, сон і пильнування?

(Псевдо-Плутарх) Древньому Гераклітові Ефеському було дане прізвисько

“Темний” за темноту його промов. Він каже: “Холодне нагрівається, гаряче охолоджується, вологе сохне, висохле зрошується”.

(Іоан Цец) Занедужавши від цього водянкою, [Геракліт] спустився в місто

і, говорячи загадками, запитував у лікарів, чи можуть вони “зі зливи зробити посуху”.

(Діоген Лаертський)

131

Геракліт сказав, що потрібен той, хто зуміє зі зливи зробити посуху. (Філострат)

Як зі зливи зробити посуху... як злива перетворилася б у посуху.

(Псевдо-Геракліт) Геракліт не розрізняє світла й пітьми, поганого і гарного, але

вважає їх тим самим. Так, він гудить Гесіода за те, що той <не> знав дня і ночі; тому що день і ніч, каже [Геракліт], те саме. Ось його слова: “Учитель більшості – Гесіод: про нього думають, що він дуже багато знає – про того, хто не знав [навіть] дня і ночі! Адже вони суть одне”.

(Іполит) Вислів Геракліта...: Хвороба робить приємним і благим

здоров'я, голод – ситість, утома – відпочинок. (Стобей)

Усунувши причину страху – гріх, усунеш і страх, а тим більше

покарання, коли не буде більше того, чому властиві [гріховні] прагнення. “Закон покладений не для праведника”, – говорить Писання. Правильно, отже, сказав Геракліт: “Імені Правди (Діке) не знали б, якби не було цього”. Сократ же казав, що заради добрих людей закон би не виник.

(Климент Олександрійський) Немає нічого більш безглуздого, каже [Хрисіп], ніж

твердження тих, хто вважає, неначе добро могло б існувати, якби водночас не було зла. Оскільки добро протилежне злу, вони доконечно повинні протистояти одне одному і ніби триматися завдяки взаємному протиупору. Жодна протилежність не може існувати без того, що їй протилежне. Як могло б існувати поняття справедливості, якби не було беззаконь?

(Хрисіп) Закони, які переважно вважаються прикметами правосуддя, –

свідчення беззаконня. Бо якби їх не було, ви [ефесці] махлювали б безсоромно. Коли ж вони є, ви хоч і стримуєтеся трохи страхом покарання, все одно загрузли у всілякому беззаконні.

(Псевдо-Геракліт) Закон погрожує. Бережіться покарання.

(Женевський папірус)

132

...І добро і зло [Геракліт вважає тим самим]. “Лікарі, – каже Геракліт, – ріжуть, палять, усяко мучать зло {хворих} і ще вимагають платні {у хворих}, анітрошки її не заслуговуючи, бо заподіюють те ж "добро", що й хвороби”.

(Іполит) Лікарі... ні мистецтва не знаючи, ні природи... (15) убиваючи

людей... (19) шкодячи... (24) вони вбили мого дядька й одержали за це платню.

(Псевдо-Геракліт) [Геракліт] визнає, що безсмертне смертне, а смертне

безсмертне, у таких словах: “Безсмертні смертні, смертні безсмертні, [одні] живуть за рахунок смерті інших, за рахунок життя інших умирають”.

(Іполит) Геракліт Темний богословствує про природу в неясних і

символічних образах, говорячи: “Боги смертні, люди безсмертні, [одні] живуть за рахунок смерті інших, умирають за рахунок життя інших”...

(Геракліт-Алегорист) Подумай і про Геракліта: “Боги смертні, люди безсмертні”. ... За Гераклітом, бачиш також, як [одні] живуть за рахунок

смерті інших, а вмирають за рахунок життя інших. (Максим Тирський)

Що таке люди? – Геракліт: “Смертні боги”. А що таке боги? – Геракліт: “Безсмертні люди”.

(Лукіан) Висловлюючись із певною часткою зухвалості, можна сказати,

що людина не що інше, як Бог, який володіє смертним тілом, і Бог не що інше, як людина безтілесна й тому безсмертна.

(Діон Касій) Жоден небесний Бог не спуститься на Землю, покинувши межі

неба, а людина і на небо сходить і вимірює його... настільки далеко вона поширилася. Тому наважимося сказати, що земна людина – смертний Бог, а небесний Бог – безсмертна людина.

(Стобей)

133

...Богом же стає та людина, яка виконує волю Божу. Виходить, правильно сказав Геракліт: “Люди – боги, боги – люди. Тому що логос той самий”. Таємне явне [= смисл цього таємничого вислову очевидний]: Бог у людині, і людина – Бог, а волю Батька виконує Посередник, тому що Слово (Логос) – Посередник [між Богом і людиною], спільний їм обом...

(Климент Олександрійський) У результаті природної смерті душа відокремлюється від тіла, а

смерть як кара полягає в тому, що душа вмирає для доброчесного життя і живе лише життям порочним. Правий Геракліт, який дотримується в цьому догмату Мойсея. Він говорить: “Живемо за рахунок їхньої смерті, вмерли за рахунок їхнього життя”, – у тому розумінні, що зараз, коли ми живемо, душа вмерла і похована в тілі (soma), немов у могилі (sema), а коли вмремо, то душа живе своїм власним життям, позбавившись від злого і мертвого тіла, до якого була прив'язана. ...[Міркування] навчило мене, що деякі й за життя мертві й після смерті живі.

(Філон Олександрійський) Геракліт каже, що як життя, так і смерть присутні як у нашому

житті, так і в смерті: коли ми живі, то душі наші мертві й поховані в нас, коли ж ми вмираємо, то душі оживають і живуть.

(Секст Емпірик) В іншому місці [Геракліт] сказав: “Ми живемо за рахунок їх

[= душ] смерті, а вони живуть за рахунок нашої смерті”. (Нуменій)

Тому [людська сутність] причетна до обох станів: то живе там

розумним і блаженним життям, то здобуває тут чуттєву одержимість пристрастями. Тому правильно сказав Геракліт, що ми “живемо за рахунок їхньої смерті, мертві за рахунок їхнього життя”.

(Гієрокл) Смерть варто тлумачити так само, як пояснюють сон. І те й

інше означає розставання душі [з тілом], але одне більшою, інше меншою мірою, як це можна зрозуміти й зі слів Геракліта: “Людина – світло в ночі: спалахує вранці, згаснувши увечері. Вона спалахує до життя [букв. “живим”], умерши, неначе спалахує до пильнування, заснувши”.

(Климент Олександрійський)

134

Хіба Геракліт не називає народження смертю, подібно до Піфагора й Сократа у “Горгії”, коли каже: “Усе, що ми бачимо наяву, – смерть; усе, що уві сні, – сон; <усе, що після смерті, – життя [?]>”.

(Климент Олександрійський) У сьомій книзі “Держави” Платон назвав нинішній день

нічним... а сон і смерть він вважав сходженням душі в тіло у повній згоді з Гераклітом.

(Климент Олександрійський) B якості таємничого спогаду про ці пристрасті в містах

споруджують фалоси Діонісу; як каже Геракліт: “Якби не творили вони походу на честь Діоніса і не співали пісню на славу сороміцького пекла, найбезсоромнішими були б їхні справи. Але тотожний Аїд (“Сороміцький”) з Діонісом, одержимі яким вони біснуються й віддаються вакхуванню”, не стільки від тілесного сп'яніння, як я вважаю, скільки від ганебної посвяти в непотребство.

(Климент Олександрійський) Під цей же погляд підводять і слова Геракліта-фізика: “Аїд

тотожний з Діонісом, одержимі яким вони біснуються й віддаються вакхуванню”. Але ті, хто тлумачить Аїд як тіло, вважаючи, що душа в ньому ніби божеволіє і сп'яняється, займаються жалюгідними алегоріями. Правильніше ототожнювати Осіріса з Діонісом і т.д.

(Плутарх) Якщо ж хто-небудь, чого доброго, вирішить, що ми вигадали

такі нечестиві речі, то, [для того щоб упевнитись у протилежному], йому не обов'язково вірити свідченню Геракліта й дізнаватися, що він думав про такі містерії з його твору: нехай запитає всю Грецію, що означають ці фалоси, які, дотримуючись древнього звичаю, споруджують у містах і скрізь, і переконається, що причини саме ті, про які ми кажемо...

(Арновій) He обійду мовчанням і Емпедокла; цей фізик згадує про

піднесення всіх речей, вважаючи, що колись відбудеться [їх] перетворення в субстанцію вогню. З непорушною очевидністю цього погляду дотримується Геракліт Ефеський, який визнавав, з одного боку, якийсь вічний космос, з іншого боку – підвладний знищенню, знаючи, що [цей останній] космос у розумінні діакосмези не відрізняється від того, що перебуває у визначеному стані. (2) Те, що він визнавав вічним складений з усієї субстанції

135

особливий [= конкретний] космос, виявляється з наступних його слів: “Цей космос, той самий для всіх, не створив ніхто з богів, ніхто з людей, але він завжди був, є і буде вічно живим вогнем, який розмірно займається, розмірно гасне”.

(Климент Олександрійський) Усі стверджують, що Небо [= Всесвіт] виникло, але при цьому

одні – що воно виникло вічним, інші – знищенним... а треті – що воно поперемінно перебуває то в одному, то в іншому стані, [періодично] знищуючись, і що це триває вічно, як стверджують Емпедокл із Акраганта і Геракліт з Ефеса.

(Аристотель) ...Що космос поперемінно знищується і знову виникає, і так

безупинно, як, вважалося, думали Емпедокл, Геракліт і згодом окремі зі стоїків.

(Симплікій) Бо взагалі, навіть якщо не приймати нескінченність одного з

елементів, неможливо, щоб універсум, навіть якщо він буде скінченним, був або ставав одним із них, як, наприклад, Геракліт каже, що всі речі колись стають вогнем...

(Аристотель) Геракліт вважав, що всі речі складаються зі скінченного вогню

й у нього всі речі розкладаються. (Симплікій)

...Що всі речі колись піддадуться екпірозі, розклавшись у

вогонь. Він [Аристотель] згадав Геракліта, який вважає первнем вогонь і стверджує тому, що всі речі колись розкладуться: колись універсум піддасться екпірозі.

(Філопон) ...Космос один. Народжується він з вогню і знову згоряє дотла

[~піддається екпірозі] через певні періоди часу, поперемінно упродовж сукупної вічності.

(Діоген Лаертський) І Геракліт каже, що космос то перетворюється на вогонь, то

знову твориться з вогню через певні періоди часу, у таких словах: “Мірно спалахує і мірно згасає”. Цього погляду згодом дотримувались і стоїки... І Геракліт, який виражає свою мудрість у загадках, вкладає у свої слова не той смисл, який знаходить у них

136

більшість [тлумачів]: наведені вище слова [Геракліта], здавалось би, стосуються виникнення космосу, однак він же пише й таке: “Цей космос не створив ніхто з богів, ніхто з людей, але він був завжди”. Утім, Олександр, який схильний вважати, що Геракліт учив про виникнення і знищення космосу, розуміє слово “космос” у цьому другому випадку інакше. Геракліт аж ніяк не суперечить собі, як це могло б здатися, каже [Олександр]. “Космосом” у цьому випадку він називає не цю-ось діакосмезу, але взагалі сутнє і його [тимчасову] структуру (diataksin), відповідно до якої відбувається поперемінно зміна універсуму в одну з двох [фаз, тобто екпірози і діакосмези]: то у вогонь, то в даний [“такий-то от”] космос. Така поперемінна зміна сутнього і такий “космос” не мають початку в часі, але “були завжди”. Ще Олександр додає, що ті,хто припускає почергову зміну станів універсуму вчать скоріше про якісну зміну (alloiosis) універсуму, ніж про його виникнення і знищення. Це означає, що космос не виник і не може знищитися. Тому що з того, що окремі тіла перетворюються одне в одне, не випливає, що певні частини космосу знищуються. Аргумент Олександра, спрямований проти Емпедокла і Геракліта, які стверджують, що космос поперемінно виникає і знищується, і гласить, що не космос виникає і знищується, але змінюються його стани, а сам він перебуває вічно, має силу і для нас.

(Симплікій) Виникаючим і знищуваним вважають єдиний космос ті, хто

стверджує, що він існує завжди, але не завжди той самий, а такий що стає то одним, то іншим, через певні періоди часу, як, наприклад, Анаксимен, Геракліт, Діоген [Аполонійський] і згодом стоїки.

(Симплікій) Ми чуємо, як богослови (одні у віршах, інші в прозі) говорять і

співають нам про те, що Бог незнищенний і вічний, але, підкоряючись якомусь промислу (gnome) і логосу, зазнає перетворень власної природи і то спалахує вогнем, стираючи всі відмінності між речами шляхом розплавлювання, то на[від]роджується в розмаїтті різних форм, чуттєвих властивостей і потенцій – як це має місце тепер – у вигляді космосу; називають же його найвідомішим з імен [= космосом].

(Плутарх) “Цей космос не створив ніхто з богів, ніхто з людей”, – каже

Геракліт, – неначе побоюючись, як би, відмовившись від думки про Бога, ми не запідозрили, що творцем космосу була якась людина.

(Плутарх)

137

Оскільки вроджене тепло має вічний рух, то воно не рухається тільки всередину або тільки назовні, але йому властиві обидва ці рухи, і один із них постійно змінює інший, тому що один лише рух усередину незабаром привів би до нерухомості, один лише рух назовні розсіяв би і тим самим знищив би вроджене тепло, а “помірно згасаючи і помірно займаючись”, як казав Геракліт, воно тим самим залишається вічнорухомим. Займається воно, коли опускається вниз, відчуваючи потяг до їжі, а згасає, коли піднімається й усюди розсіюється.

(Гален) Де видно зірки і як їх видно? Як говорить коментатор, у повітрі

видно їх “попередження”. Як же вони не опускаються до наших очей, а видніються вдалечині? Тому наш наставник каже, що в ефірі з них виникають якісь спалахи і от вони-то й видніються. І чи не про це, продовжує він, говорить і Геракліт: “Який мірно спалахує і мірно згасає”. Адже треба думати, що [ми бачимо] не сонце в собі, а сонце-для-нас.

(Олімпіодор) ...Тому найсильніше полум'я [Гомер] постійно називає Геліосом

і Зевсом, а наземний вогонь – Гефестом, що за етимологією “займається і вгасає”.

(Геракліт-Алегорист) Послухайте про те, як пророчий дух сповістив через Мойсея

про прийдешню екпірозу; (9) він сказав так: спуститься вічно живий вогонь і пожере [все] аж до безодні внизу

(Юстин Мученик) Ворожим подихом [вітрів] приборканий вічно живий вогонь, і

широко розлиті води в трепеті відступають перед вітрами... (Нікандр)

Усі речі включені й спів-упорядковані в той самий космос: тому

що і космос один з усіх, і Бог один через усіх, і субстанція одна, і закон один, спільний розум [логос] всіх розумних тварин, і істина одна...

(Марк Аврелій) “Міряло звичаїв, [або] Благопристойний уклад (kosmos)

поведінки, той самий для всіх” [?]. (Діоген Лаертський)

138

Геракліт визнає Одне вічним і розумом пізнаваним, тому що тіла, на його думку, вічно формуються і течуть.

(Плотін) ...Хоча кожна з планет обертається, прикріплена до однієї

сфери, немов [розташована] на острові, і не по кидає призначеного місця: “Сонце не переступить [визначених] мір, – каже Геракліт, – а то його розшукають Ерінії, спільниці Правди”.

(Плутарх) Геракліт прямо... каже... що Сонце не переступить належних

границь, а то його розшукають Кароокі спільниці Правди. (Плутарх)

Про те ж, що він вважав його [космос] виниклим і знищенним,

свідчить нижченаведене: “Перетворення вогню: спочатку – море... Смисл його слів такий: під дією керуючого всім логосу і Бога вогонь перетворюється через повітря на рідину, немовби насіння впорядкованого космосу, яке він називає морем. З нього ж, у свою чергу, виникають земля і небо, і все що розташоване між ними. А те, що [космос, за Гераклітом], знову зникає і піддається екпірозі, з очевидністю випливає з такого: “Море марнується [~витрачається] і відновлюється до тієї ж самої міри [logos], яка була до того, як воно стало землею”. Те ж саме він каже й про інші елементи. Подібним чином і найвідоміші зі стоїків учать і про екпірозу, і про управління космосу, і про особливий (конкретний) космос, і про людину, і про посмертне збереження нашої душі.

(Климент Олександрійський) Зенон стверджує дослівно таке: після закінчення періоду

повинно буде статися таке світовпорядкування (діакосмеза) Цілого з [первісної] субстанції: коли відбудеться перетворення [субстанції] з вогню на воду через повітря, одна частина [води повинна] осідати й тверднути в землю, що ж стосується решти, то частково вона повинна залишитися водою, а інша частина, випарувавшись, перетворитися на повітря, а з повітря, що розріджується, – спалахнути вогонь.

(Зенон) [Космогонія стоїків]: Космос виникає, коли субстанція з вогню

перетвориться на рідину через повітря, потім щільна частина його, згуртувавшись, утворює землю, а тонка перетвориться на повітря, яке, витончившись іще більше, породить вогонь.

(Діоген Лаертський)

139

...Перше перетворення [субстанції] шляхом ущільнення – з вогню на повітря, друге – з повітря на воду, третє – у результаті ще більшого, пропорційно, ущільнення води в землю. Земля, у свою чергу, розкладається і тане; так відбувається перше розрідження у воду, друге [розрідження] – з води в повітря, а третє й останнє – у вогонь.

(Хрисіп) У першій книзі “Про природу” Хрисіп каже: “Перетворення

вогню таке: через повітря перетворюється на воду, з неї випадає в осад земля і випаровується повітря, а внаслідок тоншання [розрідження] повітря довкола розливається ефір; зірки ж спалахують з моря разом із Сонцем”.

(Плутарх) Понад те, від небес і вогнів їх вони починають І кажуть, що спочатку вогонь перетворюється на струмені Повітря, повітрям дощ породжується, дощ утворює Землю, і знову потім із землі все виходить зворотно: Волога спочатку, а там уже й повітря і знову полум'я. І неперервно все це змінює одне одного, сходить З неба до землі й із землі назад до світил небесних.

(Лукрецій) Вогонь, збираючись воєдино, породжує повітря, повітря –

воду, вода – землю, потім відбувається той же самий цикл перетворення [у зворотному порядку] аж до вогню, з якого почалося перетворення.

(Цицерон) Стільки ж [тобто сім] перетворень [власн. “переплавлень”,

transfusiones] елементів: з безформної матерії спочатку [виникає] вогонь, з вогню повітря, з повітря вода, з води земля; так само відбувається й сходження, й із землі виникає вода, з води – повітря, з повітря – вогонь, але переходу з вогню в невизначену матерію вже відбутися не може...

(Марціан Капела) Одні з них [тих, які приймають за першоелемент вогонь],

надають вогню [певної геометричної] форми, як, наприклад, ті, хто вважає його пірамідою, одні з яких міркують досить примітивно: мовляв, найколючіша [геометрична] фігура – піраміда, найколю-чіше тіло – вогонь; [отже, вогонь – піраміда], а інші наводять більш витончений аргумент: ... усі тілесні фігури – з пірамід, тому, як

140

тільки найтонше з тіл – вогонь, дрібна і перша з фігур – піраміда, а перша фігура належить першому тілу, то вогонь – піраміда.

(Аристотель) [Аристотель] переходить до тих, хто вважає [першо]елементом

найтонший з чотирьох елементів – вогонь, до числа яких належали Гіпас із Метапонту і Геракліт Ефеський.

Потім він викладає погляди тих, хто не надає [вогню] ніякої форми і лише вважає його таким, що складається з найбільш тонких часток, при поєднанні яких з нього виникають інші [тіла], немов при сплавці та спіканні золотого піску: тому що при ущільненні й згущенні вогню з нього виникають щільніші тіла, але при цьому до нього ніщо не домішується.

(Симплікій) Я думаю, каже Олександр, що на цьому прикладі [Аристотель]

доводить абсурдність [згаданого ним погляду], бо як при сплавлянні золотого піску з нього виникає щільніше тіло, яке проте залишається золотом, так і у випадку, якби щільніші тіла виникали з вогню у такий спосіб, то вони також були б вогнем і розрізнялися тільки щільністю та величиною.

(Олександр Афродисійський) З тих, хто вважає вогонь першим тілом, одні, як він сказав

раніше, додають йому фігуру, а інші не додають, але просто вважають його складеним із найтонших часток порівняно з іншими тілами, немовби [інші тіла] виникали [з вогню] за допомогою inflatio, поєднуючись і виходили [?], подібно до того, як крупинки золота, відокремлюючись [від піску чи порожньої породи], з'єднуються разом.

(Фемістій) Геракліт уводить якісь “крупиночки”, найменші за величиною

та позбавлені частин. (Псевдо-Плутарх)

Дрібними осколками чотирьох елементів, немовби елементами

елементів або “крупинками”, вважають декотрі так звані найменші величини. Геракліт уводить їх як винятково розумом пізнавані.

(Псевдо-Гален) Виробляють [чисте] золото: дроблять, промивають, плавлять

[намитий золотий пісок]: на м'якому вогні, але не на сильному –

141

спікається [у злиток?]. Виробивши, використовують для всього. Людина хліб молотить, миє, меле, спікши на вогні – вживає. На сильному вогні в тілі не спікається, але [тільки] на м'якому.

(Псевдо-Гіпократ) [Число 5 має дивну властивість “зберігати” самого себе при

послідовному множенні, чергуючись із досконалим числом 10 нескінченно: 5-10-15 і т.д., аналогічне нескінченне чергування: зерно – рослина – зерно і т.д.] ... Тим самим число 5 наслідує космогонічну першооснову: подібно до того як воно позичково [“позичаючи під заставу”] породжує із самого себе космос, а з космосу знову самого себе – “Під заставу вогню всі речі, – каже Геракліт, – і вогонь [під заставу] всіх речей, немов як [під заставу] золота – майно і [під заставу] майна – золото”, – так і поєднання п'ятірки із самою собою не народжує нічого недосконалого або чужого, а зазнає певних перетворень, а саме породжує або саму себе, або декаду, тобто або своє, або досконале.

(Плутарх) Гіпас із Метапонта і Геракліт Ефеський також припускали

однин, рухомий і скінченний первень, але тільки вогонь, [а не воду], і з вогню породжують усі речі згущенням і розрідженням, і знову розкладають на вогонь, визнаючи його єдиним матеріальним субстратом. “Усі речі – відшкодування вогню”, каже Геракліт. Він приймає також якийсь призначений строк (taksis) і певний час перетворення космосу відповідно до фатальної доконечності.

(Симплікій) Геракліт первнем усіх речей вважав вогонь, з якого все виникає

й у який усе розкладається, тому що всі речі – відшкодування <вогню>, і визначений час розкладання всіх речей на вогонь і їх народження з нього.

(Євсевій) ...А деміургом, коли все повинно було утворитися

[~сформуватися], поставив Гефеста, тобто гарячу субстанцію; і справді, відповідно до фізика Геракліта, “ціною вогню все” виникає.

(Геракліт-Алегорист) ...Прихильник гераклітівського вчення, який вводить

“надлишок і нестачу”, Всеєдність і “все під заставу”. (Філон Олександрійський)

142

Геракліт... який визначає фатальні чергування протилеж-ностей, який сказав про “шлях уверх-униз” [= туди-назад].

(Плотін) Геракліт вважав, що всі речі виникають завдяки перетво-

ренням вогню... (Арновій)

Він [Геракліт] називає його [= вогонь] “нестатком і

надлишком” [~убогістю і багатством]. Нестаток його мовою – це діакосмеза, а надлишок – екпіроза.

(Іполит) Розділення тварини на члени означає або що всі речі одне, або

з одного і в одне; одні називали це [= два стани – нерозчленованої єдності та множинності] “надлишком і нестачею”, інші – екпірозою і діакосмезою: екпіроза відповідає самодержавному пануванню вогню, що переміг інші [три] елементи, а діакосмеза – демократичній рівноправності чотирьох елементів, за якою вони відплачують один одному рівну компенсацію [за рівний збиток].

(Філон Олександрійський) Оскільки ж тривалість періодів у перетвореннях [вогню]

неоднакова, але період так званого “надлишку” більший, а “потреби” менший, то вони, дотримуючись пропорції, більшу частину року користуються при жертвопринесеннях [аполонійським] пеаном, а з початком зими відновлюють [діонісійський] дифірамб, а пеани припиняють, і упродовж трьох місяців замість того Бога [Аполона] закликають цього [Діоніса]; отже, вони вважають, що за часом діакосмеза відноситься до екпірози як один до трьох.

(Плутарх) Я дивуюсь, як колись і зараз я сходжу і як колись душа моя

опинилась усередині тіла, залишаючись тим же, чим була сама собою, хоча й перебуваючи в тілі. Геракліт, який спонукує нас шукати відповіді на це запитання, припускаючи “фатальні чергування” протилежностей, сказавши про “шлях наверх-униз” “[усе?], змінюючись, відпочиває” і “виснажливо тим самим [бігунам?] знемагати і починати спочатку”, залишив нам здогадуватися самим, не потрудившись роз'яснити смисл своїх слів, імовірно натякаючи на те, що варто шукати [~запитувати] у самих себе, подібно до того як і сам він шукав і знайшов.

(Плотін)

143

Ні Емпедоклове вигнання від Бога і блукання, ні гріх, за яким настає покарання, ні Гераклітовий “відпочинок у вигнанні”, ні взагалі добровільність або не добровільність сходження [душі].

(Плотін) Геракліт вважає неодмінними чергування протилежностей; він

вважав також, що душі проходять шлях уверх і вниз і перебування на тому самому місці приносить їм утому, а переміщення – відпочинок. ...А за Гераклітом, “відпочинок у переміщенні”...

(Ямвліх) Геракліт, який припускав неминучу зміну, казав, що душа

подорожує вверх і вниз: оскільки для неї утомливо супроводжувати деміурга і, [залишаючись] наверху, разом з Богом обходити по колу Всесвіт, а також перебувати в нього у підпорядкуванні й під владою, то душа, бажаючи знайти спокій і в надії на владу, за його словами, спадає вниз.

(Еней з Гази) Я [= Евксіфей] не знаю, кого скоріше належить наслідувати: чи

Геракліта, якому вигнання душі в це життя здається відпочинком від горних праць, або ж Емпедокла...

...Яким [сонцем] “(створений весь цей космос згідно з

<Орфеєм.> Геракліт також змінює загальноприйняте слово-вживання й огортає [свою думку] у незвичайні вирази, немов наслідуючи у своїй мові <"Священне> Слово”: “Сонце <править> <(кос)>мосом відповідно до природного порядку, будучи шириною [всього-на-всього] в ступню людську. Воно не переступає визначених границь, тому що якщо воно <переступить> належні строки, його розшукають Ерінії, <спільниці Правди.>" <Він навмисне> переставив слова <і зробив свою мову незрозумілою...>

(Папірус із Дервені) [“Про величину Сонця”]: Згідно з Анаксагором – у кілька разів

більше від Пелопонеса. Відповідно до Геракліта – шириною в ступню людську. Згідно з Епікуром – таке за величиною, яким здається, трохи більше чи менше.

(Думки філософів) Геракліт [вважає, що Сонце] завбільшки як ступня.

(Феодорит)

144

Ті, хто вважає весь небосхил, а не тільки рухомі в ньому тіла чистим вогнем, а тіло, що заповнює простір між Землею і світилами, повітрям, якби познайомилися вони з тим, що в наші дні переконливо довела математична астрономія, ймовірно, відмовилися б від цього дитячого уявлення, тому що надзвичайно наївно вважати, що кожне з оббігаючих колом [небесних] тіл мале за своїми розмірами, тому що здається нам таким при спостереженні з Землі.

(Аристотель) Чуттєве сприйняття іноді обманює, навіть якщо стосовно

предмета сприйняття є істинне уявлення; як, наприклад, Сонце здається завбільшки в ступню, хоча ми при цьому впевнені, що воно більше від ойкумени.

(Аристотель) Але навіть і тим, хто перебуває при здоровому розумі й знає

[про його істинну величину], Сонце однаково здається завбільшки в ступню.

(Аристотель) Величина Сонця, Місяця й інших світил стосовно вас така,

якою здається, а сама собою або більша від видимої (величини], або набагато менша, або така ж сама.

(Епікур) Хоча розум доводить, що Сонце більше від Землі, погляд наш

скоротив його до таких розмірів, що мудрі чоловіки стверджували, начебто воно завбільшки в ступню; хоча ми знаємо, що воно найшвидше з небесних тіл, ніхто з нас не бачить, як воно рухається, і взагалі не вірив би в те, що воно зміщується, якби особисто не бачив, що воно вже змістилося.

(Сенека) З усього цього випливає, що Сонце не може бути завбільшки як

ступня, ні таким, яким здається. (Клеомед)

Сонце більше від Землі, а вимірюється завширшки як одна ступня.

(Арновій) Висловлювався [Геракліт] і про всі космічні явища, і про те, що

Сонце за величиною таке, яким здається. (Діоген Лаертський)

145

Включений до сонму богів за чесноту, я знаю розміри Сонця. (Псевдо-Геракліт)

Тому сміховинні твердження всіх попередніх [філософів], які

думали, що Сонце живиться вологою. Декотрі стверджують, що саме з цієї причини воно і робить сонцевороти; оскільки, мовляв, завжди ті самі місця не можуть забезпечити його поживою. З ним доконечно повинно відбуватися це.., інакше воно загине. Так і доступний спостереженню вогонь, [стверджують вони], живе доти, доки є живлення, а єдина їжа для вогню – волога; немовби волога, що піднімається [з випаровуванням], досягала Сонця або немовби сходження було таким же, як у палаючого полум'я, за аналогією з яким вони уявляли собі [“живлення”] Сонця. Однак аналогія неправильна: полум'я народжується [~підтримується, горить] внаслідок перетворення безпосередньо контактуючої з ним вологої та сухої речовини, але не “живиться” [нею], оскільки воно, так би мовити, не залишається тим же жодної миті, а із Сонцем цього відбуватися не може, оскільки якщо воно “живиться” так, як вони кажуть, то ясно, що Сонце не тільки, як каже Геракліт, нове щодня, а й завжди і неперервно нове.

(Аристотель) Із Сонцем же нічого подібного не відбувається, оскільки якби

Сонце живилося подібно до вогню, [як вони стверджують], то воно було б не тільки “новим щодня”, як каже Геракліт, (а [за Гераклітом], щодня спалахує нове Сонце, тоді як попереднє гасне на заході), але й ставало б завжди і неперервно новим і іншим у різні моменти часу, подібно до того як і полум'я має буття в становленні.

(Олександр Афродисійський) ...Звідки ясно, що Сонце не живиться вологим випарову-

ванням. Ми перевершимо парадоксологію Геракліта: Сонце виявиться вже не просто новим щодня відповідно до Геракліта, а й новим у кожну окрему мить [кожне “тепер”]. Адже Геракліт стверджував, що Сонце являє собою вогонь; перебуваючи на сході, загоряється внаслідок тамтешньої спеки, а досягши заходу, гасне внаслідок тамтешнього холоду.

(Олімпіодор) Натурфілософ Геракліт Ефеський казав, що Сонце, дійшовши до

західного моря і поринувши в нього, гасне, а потім, пройшовши під Землею й досягши сходу, спалахує знову, і так відбувається вічно.

(Платон)

146

[Ті, що захоплюються філософією] ...спалахують в отроцтві... а на старість – за винятком зовсім небагатьох – згасають швидше від Гераклітового сонця, оскільки більше не спалахують.

(Платон) Так [= новим Богом] богослови назвали Діоніса. Тому Геліоса

мають звичай називати новим Богом (а Геракліт каже: “Сонце нове щодня”) як причетне до Діонісійскої сили.

(Прокл) Як, запитує [Платон (Держава, 530)], будучи тілесними і

зримими, [світила] можуть бути неухильними і незмінними? Очевидно, що він і тут робить поступку Гераклітові, який говорив, що навіть Сонце вічно народжується.

(Плотін) ...[Ми бачимо] не Сонце в собі, але Сонце для нас.

(Олімпіодор) Що стосується нещасливих днів, чи варто в них вірити, або ж

Геракліт справедливо дорікнув Гесіодові, який вважає одні дні гарними, а інші поганими, у тому, що він не знав, що природа будь-якого дня єдина, то це питання розглянуте в іншому місці.

(Плутарх) Геракліт, який зобов'язаний своїм прізвиськом темноті стилю,

сказав: “Один день рівний будь-якому”. Ці слова різні тлумачі тлумачать по-різному. [Один] каже, що [“рівний” означає] “рівний годинами”, і не можна сказати, щоб він був не правий. Бо якщо день є часом, рівним двадцяти чотирьом годинам, то всі дні доконечно рівні між собою, тому що те, що втрачає день, здобуває ніч. Інший стверджує, що один день дорівнює всім у розумінні подоби, тому що навіть найтриваліший відрізок часу не містить нічого, чого б ти не знайшов в одному дні: світла і ночі...

(Сенека) Геракліт каже: “Якби не було Сонця, була б ніч”. Можна

сказати: якби не було моря, людина була б найбільш дикою і найбільш жалюгідною з усіх тварин.

(Плутарх) І подібно до того як, за словами Геракліта, “не будь Сонця,

незважаючи на інші світила, ми б проводили [?] ніч”, точно так

147

само, якби в людини не було ні глузду, ні розуму, то, незважаючи на відчуття, життя її не відрізнялася б від тваринного.

(Плутарх) І подібно до того як “не будь Сонця, незважаючи на інші світила,

все було б уночі”, так само, якби ми не знали Слова (Логосу) і не були б ним освітлені, то нічим не відрізнялися б від відгодовуваних птахів, – у тьмі відгодовувані, що харчуються смертю.

(Климент Олександрійський) Геракліт називає [Сонце] джерелом небесного світла.

(Марсіліо Фічіно) Найяскравіше і найгарячіше – полум'я Сонця, тому що інші

світила віддалені від Землі й тому слабше світять і гріють, а Місяць, перебуваючи ближче до Землі, рухається не через чистий простір; Сонце ж перебуває у прозорій і бездомішковій [сфері] і віддалене від нас на помірну відстань, тому воно сильніше гріє і світить.

(Діоген Лаертський) ...Сонце яскравіше, тому що рухається в чистішому повітрі, а

Місяць – у мутнішому й тому здається більш затемненим. (Думки філософів)

Парменід, Геракліт, Стратон, Зенон: небо з вогню. Парменід і Геракліт: зірки – згустки вогню. Геракліт і стоїки вважають, що зірки живляться наземним

випаровуванням. Геракліт і Гекатей вважають Сонце розумним запаленням із моря. Геракліт [вважає, що затемнення відбуваються] внаслідок

повороту чашкоподібного тіла, так що увігнута сторона виявляється [повернутою] вверх, а опукла – вниз, у напрямі нашого погляду.

За Гераклітом Сонце і Місяць освітлюються однаково: будучи чашкоподібними за формою, світила сприймають промені з вологого випару і світяться [не самі, а] в нашому уявленні...

Геракліт: грім [виникає] внаслідок скупчення вітрів і спучування хмар, а також [наступного] зіткнення [вилітаючих] повітряних потоків із хмарами, блискавки – внаслідок спалахів речовин, які випаровуються, блискавиці [простори] – внаслідок спалахування і вгасання хмар.

(Думки філософів)

148

За Анаксименом, Парменідом і Гераклітом, [Місяць] складається з одного лише вогню.

(Феодорит) Вважати, що зірки, як думає Геракліт, спалахують і згасають,

було б цілковитою дурістю. (Теон Смирнський)

Геракліт вважає, що блискавка подібна до роздування вогнів

на землі й до першого, невпевненого полум'я, то згасаючого, то спалахуючого. Древні називали це блискавицями.

(Сенека) “[Ведмедиця] одна лише не купається в Океані” [Іліада, XVIII,

489; Одіссея, V, 275]. Під Ведмедицею і Колісницею [Гомер] розуміє арктичне коло, [а не сузір'я]... Кратет помилково виправляє: “...одне лише [аркт. коло] не купається в Океані”, – уникаючи того, чого уникати не слід. Краще й у більшій згоді з Гомером Геракліт також називає арктичне коло Ведмедицею: “Мітки ранку і вечора – Ведмедиця, і напроти Ведмедиці – границя ясного Зевса” . Адже границя сходу і заходу – арктичне коло, а не Ведмедиця.

(Страбон) На думку деяких, він [Фалес] першим зайнявся астрономією

передбачив сонячні затемнення і сонцевороти, як каже Евдем в “Історії астрономії”; чому ним і захоплюються Ксенофан і Геродот. Про це свідчать також Геракліт і Демокріт.

(Діоген Лаертський) Отже, маючи необхідний зв'язок і спряженість із небом, час є не

просто рухом, але, як сказано, рухом, якому властива впорядкованість, яка володіє мірою, границями і періодами. Сонце ж, будучи їх епістатом [розпорядником] і суддею, щоб визначати, регулювати, знаменувати й оголошувати зміни і пори року, які все породжують, відповідно до Геракліта, виявляється помічником верховного Бога не в малому і не в дрібницях, а в найважливішому і найголовнішому.

(Плутарх) Крім того, є рік, який Аристотель називає скоріше

найвеличнішим, ніж великим; його утворюють періоди Сонця, Місяця і п'яти планет, коли вони повертаються в те ж сузір'я [Зодіаку], в якому колись перебували одночасно. Найбільша зима цього року [грецькою] називається катаклізмом, а по-нашому потопом, літо ж – “екпірозою”,

149

тобто світовою пожежею. Бо в ці змінюючі один одного часи світ, як вважають, то випалюється вогнем, то затопляється водою. Цей рік Аристарх визначав у 2484 років, Арет Діррахінський – у 5552 років, Геракліт і Лін – 10 800, Діон – 10 884, Орфей – 120 [?], Кассандр – 1 800 000 сонячних років. Інші ж вважали, що він нескінченний і ніколи не повертається до початку.

(Цензорін) Геракліт [вважав, що великий рік складається] з вісімнадцяти

тисяч сонячних років; стоїк Діоген множив гераклітівський рік на 365. (Думки філософів)

А вірші Орфея: Вода – смерть душі [= повітря, але відшкодування водам, З води виникає земля, а із землі – знову вода, З неї ж – душа [=повітря], що підноситься до небосхилу, Геракліт переробив у прозу і пише так: “Душам смерть – води

народження, воді смерть – землі народження, із землі вода народжується, з води – душа”.

Не кажу вже про Геракліта Ефеського, який чи не все запозичив у Орфея.

(Климент Олександрійський) Подібно до того як пори року проходять по колу, змінюючи одна

одну, [немов в естафеті], відповідно до ніколи не закінчуваних річних циклів, так і елементи космосу [ніби] змагаються в бігу: у своїх взаємних перетвореннях вони, що найпарадоксальніше, “здавалося б, умираючи, знаходять безсмертя”, вічно бігаючи по колу і постійно проходячи “той самий шлях вверх-униз”. Шлях уверх починається із землі: розплавляючись, земля перетворюється на воду, вода, випаровуючись, – на повітря, повітря, розріджуючись, – на вогонь; шлях під гору – з вершини: вгасаючи, вогонь осаджується в повітря, повітря через стискання осаджується у воду, а надлишок води шляхом згущення перетворюється на землю. (111) Правильно каже Геракліт: “Душам смерть – води народження, воді смерть – землі народження”. Розуміючи під душею повітря, він натякає на те, що смерть повітря – народження води, а смерть води – народження землі; при цьому смертю він називає не абсолютне знищення, але перетворення в інший елемент.

(Філон Олександрійський)

150

За його словами, про це говорять не лише поети, а й найбільші еллінські мудреці, один із яких – Геракліт, який каже: “Душам смерть – води народження”.

(Іполит) За словами Нуменія, вони вважали, що душі горнуться до води,

оскільки вода, [на їхню думку], повна божественного духу; тому, мовляв, і пророк [Мойсей, порівн.: Буття, 1, 2] сказав: “Дух Божий ширяв над водою”. Тому і єгиптяни уявляли собі всі божества – і Сонце і взагалі всіх – такими, що не стоять на суші, а стрімко летять на кораблі: під ними варто розуміти душі, котрі пурхають над водою і сходять у народження. Тому, мовляв, і Геракліт сказав, що душам насолода, а не смерть стати вологими; насолода ж для них – падіння в народження. А в іншому місці він сказав: “Ми живемо за рахунок їх [= душ] смерті, а вони живуть за рахунок нашої смерті”.

(Порфирій) Також і мудрий Геракліт стверджує щось подібне досить

влучно. Про блаженну душу, що живе в ефірі, він каже: “Суха душа наймудріша”, а про ту, що замутняється повітряним хвилюванням і випаровуваням, він висловлюється так: “Душам смерть стати вологими”.

(Аристід Квінтіліан) За міфом, він [Атіс] спустився в печеру й злігся з німфою; тут

міститься натяк на вологість матерії... і Геракліт каже: “Душам смерть стати вологими”.

(Юліан) Отже, смертне те, у що сходить душа, і смертоносний колообіг

самих душ не лише в тому розумінні, в якому говорить Геракліт: “Смерть душам стати вологими”, – а й у тому, в якому Платон часто говорить, що в [тілесному] народженні ми живемо, здебільшого дотримуючись смертної частини душі.

(Прокл) ...То жадаюча частина душі, затоплювана родотворною

вологою, знесилюється й занурюється в потоки матерії, і це інша “смерть розумних душ стати вологими”, за словами Геракліта.

(Прокл) Слід зазначити, що древні називають народження вологим.

Про душу так і говориться: “Душам людським смерть стати

151

вологими” – внаслідок плинності й вологості [становлення], а також тому, що життя їхні цвітуть у цьому світі.

Вода означає плинність природи; як сказав Геракліт, вологість – смерть душі.

(Олімпіодор) Бо не тільки, як казав Геракліт, “смерть вогню – повітря

народження, смерть повітря – води народження”, але й, що ще більш очевидно, у нас самих...

(Плутарх) Оскільки знищення це якесь перетворення знищуваного у свою

протилежність, розглянемо, наскільки справедливий вислів “смерть вогню – повітря народження”. Справді, вогонь теж умирає подібно до тварини: або його насильно гасять, або він в'яне сам собою. Гасіння робить його перетворення в повітря більш очевидним...

(Плутарх) Завжди пам'ятати Гераклітове: смерть землі – води

народження, смерть води – повітря народження, [смерть] повітря – вогню (народження] і навпаки.

(Марк Аврелій) Вогонь живе за рахунок смерті землі, повітря живе за рахунок

смерті вогню, вода живе за рахунок смерті повітря, земля – за рахунок смерті води.

(Максим Тирський) Адже якщо з граней своїх щось, змінюючись, виходить, Це тим самим є смерть для того, чим воно було раніше.

(Лукрецій) Тому, каже він [?], виникнення одного є знищення іншого, а

знищення одного – виникнення іншого не лише стосовно душі, як сказано вище, а й стосовно тіла.

(Немесій) Геракліт також вважає душею першооснову, оскільки [він

уважає душею] випаровування, з якого, на його думку, утворюються інші [елементи, тобто вода і земля]; [він уважає її] також найбільш безтілесним [з усіх елементів] у вічно плинній...

(Аристотель)

152

Геракліт уподібнив їх [= душі] рікам, кажучи так..., а також “душі же з вологи випаровуються”.

(Аристотель) Геракліт уявляє душу космосу випаровуванням з наявної в

ньому вологи, а душу в тваринах – єдинородною із зовнішнього та внутрішнього [власн. “у них”] випаровування.

(Думки філософів) ... Як кажуть окремі з гераклітівців, що в тілі відбувається таке

ж випаровування, як і у Всесвіті... (Псевдо-Аристотель)

Парменід, Гіпас і Геракліт називали її [=душу] вогненною.

(Феодорит) Гіпарх і Геракліт [вважають, що душа) з вогню.

(Тертулліан) Геракліт-фізик [уважав душу] іскоркою зоряної субстанції...

Гіпарх – вогнем. (Макробій)

Висловлювався він і про всі космічні явища й про те, що Сонце, а

також: Границь душі тобі не відшукати, яким би шляхом [= в якому б напрямі] ти не пішов: настільки глибока її міра [= “обсяг”, logos].

(Діоген Лаертський) Наскільки важко доводити, настільки клопітливо перекону-

вати, так що з повною підставою знаменитий Геракліт Темний, спостерігаючи непроглядний морок у дослідників душі, переситившись [подібними] дослідженнями, оголосив: “Границь душі не знайдеш нізащо, на який би шлях ти не вступив”.

Розмір (megethos) душі мудрого тобі не відшукати; це можливо нітрохи не більш ніж [виміряти душу] Бога.

Суха душа – наймудріша і найкраща. Богам досить [для живлення] випарів, які підносяться від землі

й води, для нас же найбільш подібною з божественною їжею була б їжа найлегша і найчистіша; харчуйся ми такою їжею, [не тільки тіло, а] й душа наша була б чистою і сухою; така душа, будучи найкращою [= найдоброчеснішою], тим самим була б і наймудрішою, як вважає Геракліт, який каже так: “Сухе світло – душа наймудріша і найкраща”.

(Мусоній Руф)

153

[Вплив клімату на інтелект; у варварів немає філософії]. Одна лише Еллада породжує породу людини, яку й справді можна вважати “небесною рослиною” і божественним нащадком, тому що вона породжує інтелект, пристосований до наукового знання (епістеме). Причина тому: розум природно загострюється тонкістю повітря. (67) Тому влучно сказав Геракліт: “Сухе світло – душа наймудріша і найкраща”. [Вірменський переклад цього місця: “Де земля суха – там душа мудра і любляча чеснота”].

(Філон Олександрійський) Тож м՚ ясоїдство протиприродне не лише для тіл; душі теж

жиріють від обжерливості та перенасичення. “Вино і вкушання м'яса роблять тіло сильним і міцним, а душу слабкою”... “Сухе світло – душа наймудріша”, відповідно до Геракліта.

(Плутарх) Водночас не позбавленим основи було б і твердження, що сухість

у поєднанні з теплотою стоншують [профетичну] пневму і роблять її ефірною і чистою: “Сухе світло – душа найкраща” – за Гераклітом. Вологість же не тільки притупляє зір і слух, а й, торкаючись дзеркал і змішуючись із повітрям, віднімає блиск і світіння.

(Плутарх) Звідти приходить і туди повернеться [примара, eidolon], але не

разом з тілом, а як тільки повністю звільниться від тіла й відокремиться і стане цілком чистим, безтілесним і святим. Тому що така, за Гераклітом, “душа суха і найкраща”, що пролітає крізь тіло, немов блискавка крізь хмару.

(Плутарх) Так душа наша могла б бути чистою, сухою та світлоподібною:

“світла душа суха, наймудріша і найкраща”. Так, [завдяки тверезості] вона може піднятися на вищий щабель містичного споглядання, не будучи вологою і тілотворимою винними випарами, немов хмара.

(Климент Олександрійський) Чи нe визнати нам сухість причиною свідомості, подібно до

послідовників Геракліта? Так, Геракліт сказав: “Сухе світло – душа наймудріша”, вважаючи сухість причиною свідомості {на це вказує слово “світло”}. Цю думку варто визнати більш розумною, взявши до уваги, що й зірки, будучи одночасно і світлоподібними і сухими, найвищою мірою наділені свідомістю...

(Гален)

154

...Здіймається вверх завдяки теплоті й сухості. У цьому й полягає окриленість душі, і Гераклітове “світло сухе – душа мудра” передбачає не що інше, як саме це...

(Синезій) Коли ж душа зосередиться на тому, щоб відпасти від природи,

вона стає “сухим світлом”, що не відкидає тіні й безхмарним: вологість у повітрі згущає хмару, а сухість від випаровування утворює сухе світло.

(Порфирій) Душі це незримі кулі світла, а кулі [світла] – зримі душі.

Геракліт виразив цю думку так: auge xere psuche sophotate, тобто "сухе світло – душа наймудріша”.

Як вважають орфіки і Геракліт, світло – не що інше, як видима душа... а душа – невидиме світло.

Ось що означають слова Геракліта “сухе світло – душа наймудріша”.

(Марсіліо Фічіно) Також і мудрий Геракліт стверджує щось подібне досить

влучно: Про блаженну душу, що живе в ефірі, він каже: “Суха душа наймудріша”...

(Аристід Квінтіліан) “Суха душа наймудріша”. Тому в цьому світі внаслідок бажань

злягання пневма стає вологою і більш сирою, тому що від свого устремління до народження душа притягує вологий випар.

(Порфирій) На сміх їх обзивають товстими, оскільки вони не відрізняються

тонкістю й гостротою розуму і не мають інших якостей, які подобаються авторові вислову “суха душа наймудріша”.

(Євстафій) Якщо ж візьме гору сухий елемент, то народиться твереза й

рухлива людина, про яку мудрець на ім'я Геракліт казав: “Душа чим сухіша, тим мудріша”, називаючи ... душею речовину мозку.

І якщо хочеш, повір мудрому Гераклітові: “Чим сухіша душа, тим мудріша”.

(Михаїл Гліка) Ми ні душу не висушили від плотського бруду, створивши її

такою, про яку з похвалою каже Геракліт: “Суха душа мудра”, ні

155

тіла не зробили, за прислів'ям, худішого від водяника-дрозда, виснаживши його філософськими заняттями...

(Михаїл Акомінат) Вислів Геракліта...: “Коли дорослий чоловік нап'ється п'яний,

його веде [додому] безвусий малий; а він збивається зі шляху і не розуміє, куди йде, тому що душа його волога”...

(Стобей) Пам'ятати й про того, хто забуває, куди веде дорога. ... Або того,

хто заблудився і не знає шляху. (Марк Аврелій)

Але я повернуся до занять людей, чий дух хоч і прагне знову

знайти своє благо, та з потьмареною пам'яттю й при цьому, немов п'яний, не знає, якою дорогою повернутися додому.

(Боецій) Утім, люди настільки підлі й настільки забувають, куди йдуть,

куди женуть їх окремі дні, що дивуються незначній втраті, хоч одного чудового дня їм доведеться втратити все.

(Сенека) Із серцем боротися важко, бо чого воно хоче, те купує ціною

душі [ = “життя”]. Марцій знав, що той ненавидить його більше, ніж кого-небудь

іншого з римлян, тому що, багато разів погрожуючи один одному і викликаючи на двобій під час сутичок... вони додали до спільної особливу, взаємну ненависть. (3) Помічаючи зарозумілість Тула, [Марцій]... ще раз підтвердив вислів: “Із гнівом боротися важко: чого він хоче, те купує ціною життя”.

(Плутарх) Перемагати кращих траплялося й гіршим, а от спорудити

трофей у душі проти [власного] гніву, з яким, за словом Геракліта, боротися важко, бо, чого не захоче, купує ціною життя – це справді ознака великої та нездоланної сили...

(Плутарх) Очевидно, і Геракліт каже про те, що приборкання гніву

обтяжливе, маючи на увазі силу гніву. “Із гнівом боротися важко, – каже він, – бо купується ціною життя”.

(Аристотель)

156

...Ті, хто заміряється [на життя тирана] під впливом гніву, не щадять самих себе” тому що, як сказав Геракліт: “Із гнівом боротися важко, бо купується ціною життя”.

(Аристотель) Ще важче боротися з насолодою, ніж із гнівом, як каже Геракліт...

(Аристотель) Свідок сказаному – Геракліт. “Із гнівом, – каже він, – боротися

важко, бо чого бажає, те купує ціною життя”. І це він правильно сказав; багато хто, піддавшись гніву, віддали натомість своє життя і надали перевагу смерті.

(Ямвліх) Із серцем боротися важко, перемагати його – ознака

благорозсудливого чоловіка. (Демокріт)

З пристрастю [гнів] купує все, чого бажає...

(Філодем) Зло, що лежить і не заподіює шкоди, не слід чіпати. Із цим

схожий символ Піфагора: “Вогонь мечем не воруши”, – а також вислів Геракліта: “Важко боротися проти гніву, бо, коли він у пориві, купується ціною життя”.

(Марсіліо Фічіно) Вислів Геракліта: “Не на добре людям виконання їхніх бажань”.

(Стобей) Відповідно до фатального приречення, будь-яка душа, як

позбавлена розуму, так і та, що володіє розумом, після сходження з тіла, повинна упродовж певного часу мандрувати у просторі між Землею і Місяцем. Час цей не однаковий [для всіх душ]: душі несправедливі й розпусні повинні зазнати кари за беззаконня, а душі доброчесні повинні провести певний час у найтихішій частині повітря, яку називають лугами Аїда, рівно стільки, скільки потрібно, щоб змити і здути залишені від тіла, немов від отрутного випару, скверни й очиститися. Потім, немов повертаючись із вигнання на батьківщину, вони переживають радість, подібну до тієї, яку – в поєднанні з солодкою надією – переживають ті, кого посвячують у таїнства, з радістю й захватом, тому що багато душ виштовхує і відкочує від Місяця, коли вони вже чіпляються за нього, а інші навіть і опинившись там, перекидаються й немов поринають у безодню. Ті

157

ж, які виявилися вверху і надійно влаштувалися на ньому, по-перше, подібно до переможців, обходять коло увінчані так званими вінками крил сталості, тому що вони належно приборкали за життя ірраціональну й жагучу частину душі, зробивши її слухняною розумові й дисциплінованою. А по-друге, зовні подібні до променя, а душею – до вогню, вони злітають уверх, втративши вагу, немов тут вони одержують від довколамісячного ефіру натяг і силу, немов [залізо] – міцність при загартуванні: ще розріджена й пухка консистенція здобуває міцність і стає міцною та прозорою, так що вони живляться будь-якими випарами.

(Плутарх) Емпедокл вважав, що весь оточуючий нас простір повний зла,

причому зло простирається від Землі до Місяця, а далі не заходить, оскільки надмісячний простір чистіший. Так уважав і Геракліт.

(Іполит) Геракліт учить і про воскресіння плоті – ось цієї явної, в якій ми

народилися. Відомо йому й те, що причина цього воскресіння – Бог. Він каже так: “[Мудрим призначено(?) будучи в Аїді [?] повставати [від сну смерті] і ставати наяву стражами живих і мертвих”.

(Іполит) Про загробне сподівання – благе для добрих, погане для поганих

– відомо не тільки послідовникам варварської філософії, а й піфагорійцям: вони теж навіювали філософствуючим, що надія – вища мета, оскільки й Сократ у “Федоні” каже, що добрі душі відходять звідси “з доброю надією”; так само він паплюжить погані душі, протиставляючи [їх добрим]: “Вони живуть із поганою надією”, – каже він про них [“Держава”, 330 Е]. (3) Очевидно, йому вторить і Геракліт, коли говорить про людей: “Людей очікує після смерті те, чого вони не сподіваються й не уявляють”.

(Климент Олександрійський) Дуже мене дивує висловлення Геракліта: “Людей очікує після

смерті те, чого вони не сподіваються й не уявляють”. (Феодорит)

“Боги приховали життя чоловіків”, за словами мудрого Гесіода

[Праці й дні, 42]. При цьому вони прив'язали душу до тіла не плотськими узами, а придумали одні окови й одну в'язницю: невідомість і невір'я в те, що буде після смерті, тому що душу,

158

переконану в “тому, що очікує людей після кончини”, за словом Геракліта, не втримало б ніщо.

(Плутарх) [Про Елевсинський ритуал]. Обряди, гідні ночі й вогню та

“відважного”, а точніше, суєтного “народу нащадків Ерехтея”, та й інших еллінів, яких “очікує після смерті те, чого вони не сподіваються”! Кому провіщає Геракліт Ефеський?

(Климент Олександрійський) За словами Геракліта, Сивіла [про]рекла майбутнє не

людським способом, а за допомогою Бога. (Климент Олександрійський)

Серед іншого Сивіла напророкувала й таке: “Мудрий в

Італію чоловік прийде з країни Іонійської”. Вона провиділа тебе за стільки віків, Гермодоре, та Сивіла, і ти був уже тоді, а ефесці й тепер не бажають помічати того, кого через богоносну жінку бачила сама Істина.

(Псевдо-Геракліт) [Набатеї] прирівнюють трупи до випорожнень, подібно до

Геракліта, який каже: “Трупи на викид гірші від нечистот”, – і тому заривають царів біля вигрібних ям.

(Страбон) Як кольори мають потребу в світлі, так смаки у солі, щоб

збудити відчуття. У противному випадку смак буде важким і нудотним. “Трупи на викид гірші від нечистот”, – каже Геракліт, а будь-яке м'ясо – мертвечина й частина мерця. Сила ж солі, привходячи [у м'ясо], немов душа, надає йому приємного смаку.

(Плутарх) Сонце – Бог тому, що живе; й інші зірки, і ми, якщо тільки в

нас є щось божественне, з тієї ж самої причини, тому що “трупи на викид гірші від нечистот”.

(Плотін) [Кінік] повинен... усіляко зневажати тіло і вважати його таким,

що заслуговує “викидання гірше від нечистот”, за словами Геракліта, і найменше піклуватися про його лікування доти, доки Бог наказує користуватися ним як знаряддям.

(Юліан)

159

Декотрі кажуть, що, вмираючи, він [Діоген кінік] заповів викинути себе не похованим, щоб ним поживився будь-який звір...

(Діоген Лаертський) Безчестя – безсмертне зло в нашому житті, оскільки порівняно

з життям у бозі воно мертве, і, за чиїмись словами, “гірше від нечистот на викид”.

(Філон Олександрійський) У цій главі [свого твору Геракліт] повністю виклав смисл як

свого вчення, так і єресі Ноета, який, як я показав коротко, був учнем не Христа, а Геракліта. Про те, що створений світ – творець самого себе, він каже так: “Бог: день-ніч, зима-літо, війна-мир, надлишок-нестаток {тобто все протилежності – такий смисл}; змінюється ж немовби, коли змішається з пахощами, іменується по запаху кожного [з них]”.

(Іполит) Учення про злиття і суміш сетіани передають так. Світловий

промінь зверху й дрібна іскорка домішуються до темних вод унизу ледве вловимим способом і з'єднуються, й виходить якась єдина суміш, немовби єдиний запах з багатьох, змішаних у вогні пахощів. (3) І ось знавець, який володіє тонким нюхом, по одному запаху пахощів повинен тонко розрізнити кожен зі змішаних у вогні запахів, таких як: стіракс, смирну, ліванон або будь-які інші домішані пахощі.

Світло, подібно до сонячного променя, проникає зверху вниз і висвітлює розташовану нижче пітьму; навпаки, пахощі духу, займаючи середнє місце, поширюються й несуться всюди, подібно до того як ми помічаємо поширювані всюди пахощі запалюваних запашних курінь.

... Подібно до того як запах пахощів поширюється на вогні. (Іполит)

Він стверджує також, що протилежності – боги: ніч-день...

(Філодем) Декотрі вважають, що запах – це димоподібний випар, який

представляє собою суміш землі й повітря. Тому Геракліт і сказав, що, мовляв, “якби всі речі стали димом, носи б розпізнали [їх]”. І всі посилаються на це у зв'язку із запахом. Одні вважають його парою, інші – [сухим] випаром, треті – і тим і тим. Пара – різновид вологи, а

160

димоподібний випар, як уже сказано, суміш повітря й землі, причому з пари конденсується вода, а з диму – різновид землі.

(Аристотель) Геракліт казав: якби всі речі були димом, то носи розпізнавали

б і пізнавали їх, а саме відчуваючи їх, оскільки дим – відповідний носам предмет відчуття.

(Олександр Афродисійський) [Геракліт] учить і про суд над світом, і про те, що все в ньому буде

охоплене вогнем. “Усіх і все, наскочивши раптово, буде Вогонь судити й охопить”, – каже він. Він уважає цей вогонь таким, що володіє свідомістю, і причиною управління Всесвітом, про що каже так: “Усім ось-цим править Перун”. [“Править”], тобто “управляє”; “Перуном” же він називає вічний вогонь. Він називає його нестачею і надлишком. Нестача його мовою – це діакосмеза, а Надлишок – екпіроза.

(Іполит) Також і тварини, дикі й домашні, що у повітрі, на землі й у воді

пасуться, народжуються, розцвітають і гинуть, підкоряючись законам Бога: “будь-яка тварина батогом пасеться”, як каже Геракліт.

(Псевдо-Аристотель) Нарешті, природа всіх тварин, диких і ручних, пернатих,

сухопутних і водних, народжується, живиться й винищується, підкоряючись божественним установленням: “будь-яка тварина...”, як каже Геракліт.

(Апулей) Боги вирощували нас, немов свої череди, володіння і

вихованців, але тільки не насилуючи тіла тілами, як це роблять пастухи, які пасуть худобу батогом, а управляючи нами з корми переконанням, немов кормилом, як найбільш зручнокерованою твариною, торкаючись [нашої] душі на власний розсуд. Так вони правили всіма смертними істотами, виховуючи їх.

(Платон) [Душі] живуть саморушним життям, і їх не тільки водить за

собою доля, як це кажуть про “батіг тих, які пасуться”, але вони й самі себе водять.

(Прокл)

161

По-третє, ми вважаємо, що безсловесні тварини належать до “тих, які батогом пасуться”, так само як і всі очікуючі лікування ззовні, і звідки веде провідне, туди й ведене ведеться, тому що вони позбавлені здатності панувати над собою і рятувати себе.

(Прокл) Влада – вид політичної науки, але влада не над “тими, що

батогом пасуться”, а над людьми. (Олімпіодор)

Серед одушевлених істот один характер руху невизначений,

оскільки вони “батогом пасуться”, як, наприклад, у запряжених у колісницю коней, раніше, ніж візник визначить їм напрям бігу, природа ж розумної тварини має візника в самій собі...

(Плотін) І знову Наставник грозить їм через Ісайю, який каже [Ісайя, 29,

15]: “Горе тим, які думають сховатись у глибину, щоб задум свій приховати від Добродії... і кажуть: „хто побачить нас?"” Від чуттєвого світла, можливо, хто-небудь і утаїться, а від пізнаваного розумом [утаїтися] неможливо, або, як каже Геракліт: “Як можна утаїтися від того, що ніколи не заходить?”.

(Климент Олександрійський) Один стверджує, що справедливість (dikaion) – це Сонце,

оскільки, мовляв, воно одне, проходячи наскрізь {diaion) і обпалюючи (kaon), управляє всіма речами. Коли ж я розповідаю про це іншому з радістю, немов почувши щось чудове, той насміхається над моїми словами і запитує: “Що ж, виходить, із заходом Сонця в людях зовсім не залишається справедливості?”. Коли ж я наполягаю, щоб він сказав, що він сам уважає справедливістю, той відповідає: “Вогонь...”.

(Платон) [Геракліт] учить і про суд над світом, і про те, що все в ньому

буде охоплене вогнем: “Усіх і все, наскочивши раптово, буде Вогонь судити і схопить”.

(Іполит) ...Геракліт вважає, що вогонь – єдиний елемент і що з нього

виник Всесвіт. Тому-то він і лякає нас, і погрожує, що колись Усесвіт буде спалений, оскільки він розкладеться в те, з чого виник.

(Фемістій)

162

Вислів Геракліта: Чиєї тільки мови я не чув, ніхто не доходить того, щоб розуміти, що Мудре від усього відокремлене.

(Стобей) Бог зовсім не схожий на людину ні природою, ні рухом, ні

мистецтвом, ні силою... але скоріше в усьому вельми відрізняється й особливо не схожий і відмінний своїми справами.

(Плутарх) Мені відомо, що й Платон підтверджує слова Геракліта, який

пише: “Одна-єдина Мудра [Істота] називатися не бажає і бажає ім'ям Зевса”.

(Климент Олександрійський) Тому що Мудрою [Істотою] можна вважати лиш одне: Розум

(Gnome), який може правити усім Всесвітом. (Діоген Лаертський)

Але жива і зряча природа, що має в собі джерело свого руху і

володіє знанням свого й чужого, втягла у себе витікання краси і частку Розуму, “яким управляється Всесвіт” за Гераклітом.

(Плутарх) ... Найтепліший і найсильніший вогонь, який над усіма панує...

він править усіма завжди... Думається мені, що те, що ми називаємо теплом, безсмертне, і

все мислить, бачить і чує, і все знає: і те, що є, і те, що буде... (Псевдо-Гіпократ)

Лаючи тих, хто приносить жертви демонам, Геракліт сказав:

Марно очищаються <кров'ю> опоганені, так якби хто, у бруд увійшовши, брудом відмивався: його б порахували божевільним, якби хто з людей помітив, що він так робить. І статуям цим ось вони моляться, так якби хто розмовляв з будинками, ні про богів не маючи поняття, ні про героїв.

(Аристокріт) Геракліт висловлюється так: “І статуям... про героїв”. Чому ж

іще більш мудрому, ніж Геракліт, можуть вони [християни] нас навчити? Адже він досить завуальовано натякає на те, що нерозумно “молитися статуям, якщо не знаєш що таке боги і герої”.

(Кельс)

163

Нижче, бажаючи повідомити про те, що це не вперше ним винайдене, [Кельс] наводить цитату з Геракліта, відповідно до якої ті, хто звертається до позбавлених життя [статуй] як до богів, поводяться так само, як той, хто розмовляє з будинками.

(Оріген) Ти ж, якщо не дослухаєшся до пророчиці [Сивіли], послухай

хоч свого філософа Геракліта Ефеського, який сварить статуї за нечутливість: “І статуям... з будинками”.

(Климент Олександрійський) Відкинь еллінське марновірство, як колись – їх багатобожне

безбожництво, і старих богів, і нових, і потворні міфи, і ще більш потворні жертвопринесення “тих, які бруд брудом очищають”, як я чув від когось із них...

(Григорій Назіанзін) Дельфийським жерцям. Жерці кров'ю опоганюють вівтарі, а

потім інші дивуються, опинившись у розпачливому становищі, через що на міста обрушуються нещастя. О неуцтво! Геракліт був мудрий, але навіть йому не вдалося переконати ефесців “не очищати брудом бруд”.

(Аполоній Тіанський) Невігласи! Невже ви не знаєте, що немає Бога рукотворного... ...Так що камені – свідки про богів?

(Псевдо-Геракліт) Кому провіщає Геракліт Ефеський? “Бродящим уночі {магам},

вакхантам, менадам, містам”. Це їм він погрожує посмертним воздаянням, їм віщує вогонь, тому що “нечестиво вони посвячуються в те, що вважається таїнствами в людей”. (3) Отже, містерії – порожнє встановлення і вистава, і обман Змія, що видається за релігію...

(Климент Олександрійський) Ось чому, спостерігаючи і в комедії, і в трагедії чужі пристрасті,

ми придушуємо свої власні пристрасті, і зменшуємо їх, і очищаємо, так само як і споглядаючи і слухаючи потворне під час священ-нодійств, ми позбуваємося від шкоди, яка стається від нього на ділі. Отже, такого роду [непристойні зображення й оповідання] застосо-вуються заради лікування нашої душі, зменшення прилиплих до неї внаслідок народження зол, а також заради звільнення та позбав-

164

лення від оковів. І тому Геракліт правильно назвав ці речі “ліками” у тому розумінні, що вони зцілюють від зла і допомагають душам одужати від напастей, які сталися з ними в [тілесному] народженні.

(Ямвліх) Завжди пам'ятати Гераклітове... і що не слід [чинити і

говорити] як “батьківські синки”, тобто, просто кажучи, як ми перейняли [від старших].

(Марк Аврелій) [“Мудрість світу цього – дурість для Бога” (I Кор. 3, 19)]. Однак

Кельс захотів показати, що й це в нас [християн] сфабриковане й запозичене в еллінських мудреців, які стверджували, що мудрість людська відрізняється від божественної. [На підтвердження Кельс] наводить цитати з Геракліта, одну – що говорить: “Людська натура не володіє розумом, а божественна володіє”...

(Кельс) Вважають неналежним те, що богам робить приємність видовище

битв. Але нічого неналежного тут немає: їм роблять приємність шляхетні діяння. Не кажучи вже про те, що війни і битви нам здаються жахливими, а для Бога й у них немає нічого жахливого: Бог усе перетворює на благо гармонії Цілого і промишляє на користь, про що каже і Геракліт: “Для Бога все прекрасне і справедливе, люди ж одне визнали несправедливим, інше – справедливим”.

(Порфирій) Закони, встановлені людьми, ніколи не непорушні, [і про них

не можна сказати], правильні вони чи неправильні. А ті, що встановлено богами, завжди правильні – і правильні й неправильні: настільки велика відмінність [між ними].

(Псевдо-Гіпократ) Інша [цитату з Геракліта]: “Дорослий чоловік вважається

поганим у Бога, як дитина – у дорослого чоловіка”. (Кельс)

Послухай, ти що, не знаєш, наскільки справедливе твердження

Геракліта, що, мовляв, найпрекрасніша з мавп потворна порівняно з людським родом і що найпрекрасніший глиняний горщик потворний порівняно з родом дівчат, як каже мудрець Гіпій... А якщо порівняти рід дівчат із родом богів, то хіба не переконаєшся в тому ж, у чому [переконався], порівнюючи рід горщиків з родом

165

дівчат? Хіба найпрекрасніша дівчина не здасться потворною? І хіба Геракліт, на якого ти посилаєшся, не каже те ж саме, що, мовляв, наймудріший з людей порівняно з Богом здасться мавпою і в мудрості, і в красі, і в усьому іншому? Чи не визнати нам, Гіпіє, що найпрекрасніша дівчина потворна порівняно з родом богів?

(Платон) ...Геракліт уважав людські погляди “дитячими іграшками”.

(Ямвліх) Про те, що Слово існує вічно... він каже так. ...Про те ж, що

воно дитя... і навіки вічний цар усього сутнього, він каже так: “Вік – дитя що грається, кості кидає, дитя на престолі!” [досл. “Еон – дитина, що грає в пессею, дитині належить царська влада”].

(Іполит) Ось чому я ридаю, [каже Геракліт], а також тому, що немає нічого

постійного, але все безладно перемішане немов у кікеоні й одне і те саме: задоволення-невдоволення, знання-незнання, велике-мале, що туди-сюди ходить по колу і змінює одне одного в грі Віку (Еону).

– Покупець: А що таке “Вік”? – Геракліт: Дитя що грається, кості кидає, то виграє, то програє.

(Лукіан) Радується дух чад у Христі, що живуть у терпінні, і така Боже-

ственна гра. У такого роду гру грає, за словами Геракліта, його Зевс. (Климент Олександрійський)

А не то [Бог] виявиться гіршим від гомерівської дитини, що

грається на піску, збираючи його й знову розкидаючи. Ось у таку гру [Бог постане] тим, хто вічно грається у Всесвіті: зліпив космос, якого не було, а потім знову зруйнував.

(Плутарх) Якщо ж [космос щораз] однаковий, то старання Творця марні й

він нічим абсолютно не відрізняється від нетямущих дітей, які, часто граючись на морському березі, споруджують горбки з піску, а потім знову знищують, відкидаючи [пісок] руками.

(Філон Олександрійський) Інші, як, наприклад, Геракліт, стверджували, що Деміург

грається під час творення космосу. (Прокл)

166

Пішовши у святилище Артеміди, [Геракліт] грав з дітьми у кості (астрагали), а ефесцям, які обступили його, сказав: “Що дивуєтеся, негідники? Чи не краще займатися цим, ніж з вами брати участь у державних справах?”.

(Діоген Лаертський) Геракліт сказав, що “особистість – божество людини” [власн.

“етос людини – її даймон”]. (Стобей)

Чи назвав він свою власну природу Богом як більшою мірою

наділену здатністю судження чи більш геніальну, подібно до Менандра, який сказав: “Розум наш – Бог наш”, – і Геракліта, який сказав: “Особистість – божество людини”, – або ж і справді якесь боже-ство і якийсь даймоніон підказав Сократові цей рід філософування, яким він випробовував інших, позбавляючи їх від пихи і т.д.?

(Плутарх) Точно так само й у випадку з душею виявляється, що різні

схильності, діяльність і спосіб життя кожного індивіда зумовлені його природним складом. “Этос – божество людини”, – сказав Геракліт, тобто “натура”. Справді, у більшості випадків спостерігається залежність діяльності, життєвих доль і їхніх розв'язків від природного складу і настрою [індивіда].

(Олександр Афродисійський) Хто підкориться твоїм законам, Гермодоре, ті стануть

кращими, не переживай! Провидить це моя особистість, яка для кожного – його божество.

Люди ремствують на богів за те, що ті не збагачують їх, але не обурюються на власну безрозсудну вдачу [= етос].

(Псевдо-Геракліт) Характер (tropos) для одних людей добрий геній, для інших – злий.

(Псевдо-Епіхарм) B кожному з нас Бог – наш розум.

(Менандр) Очевидно, достатньо гарних наставників і тих задатків [= етос],

які дісталися кожному з нас у якості його [особистого] божества (numen = daimon).

(Калкідій)

167

Щастя [евдемонія – власн. “володіння добрим демоном”] не в чередах і не в золоті: душа – помешкання божества [щастя].

(Демокріт) ...За його словами, “кращі люди одному надають перевагу

перед усім: вічній славі – перед тлінними речами, а більшість обжирається як тварини”, вимірявши щастя черевом, срамними членами і найпотворнішим з того, що в нас є.

(Климент Олександрійський) Тому Геракліт “надавав перевагу одному перед усім – славі”, а

більшості уступав можливість “обжертись як тваринам”. (Климент Олександрійський)

Убитих на війні Геракліт уважає гідними всіляких почестей.

“Убитих Аресом, – каже він, – боги шанують і люди”. (Феодорит)

Геракліт: Душі, що пали в бою, чистіші від тих, що у хворобах.

(Схолії до Арріана) Отже, відповідно до Геракліта, варто шанувати не всіх

полеглих у бою, а лише тих, хто з радістю прийняв смерть за благочестя. Тому що тільки вони, за Гераклітом, і справді “одні лише більш великі”. Чому й зазнають “кращої долі”; й нині їм пошана від усіх людей, і вічні вінки їх очікують.

(Феодорит) Якщо хтось умре доблесним, отримує велику долю й велику

честь і стає демоном [божеством]. (Платон)

Один мені – безліч, якщо він найкращий. Відповідно до Геракліта-фізика, який вважає верхом похвали

заслужити схвалення одного, якщо він найкращий. (Аврелий Сімах)

Прочитай мою промову до Секста і напиши, що ти про неї

думаєш: один мені – безліч. ... Наш Катон, що для мене один вартує ста тисяч.

(Цицерон)

168

За твоїм твердженням, один розумний часто кращий від безлічі дурнів, і от він-то й повинен панувати, а вони підкорятися.

(Платон) ...Один розумний кращий від безлічі дурнів... розумний

рідкісний, а дурнів повно. Якщо, відповідно до припущення, це говорив тільки один з

них, твердження його мало б рівну силу із твердженням усіх. Насамперед істина рідкісна, й тому один може бути

розумніший від більшості. (Секст Емпірик)

Дружба одного розумного краща від дружби усіх дурнів.

(Демокріт) Один справедливий пересилює безліч несправедливих...

(Еврипід) Один орел злякає-розжене безліч пічуг, Відважний чоловік розсіє юрби боягузів...

(Сосіфей-Трагік) Очевидно, Геракліт хулить народження, кажучи: “Народжені

жити, вони приречені на смерть, (а точніше, на упокій), та ще залишають дітей, щоб народилася [нова] смерть”. (2) З ним явно сходиться й Емпедокл...

(Климент Олександрійський) Як уже сказано вище, про Біанта згадує і Гіпонакт, а буркун

Геракліт удостоїв його найбільшої похвали, написавши “У Прієні народився Біант, син Тевтамів, який у більшій пошані, ніж інші”. І прієнці присвятили йому капище, назване “Тевтамовим”. Він вирік: “Більшість людей погані”.

(Діоген Лаертський) І глянувши на Універсум, варто визнати, що те, що в ньому

найближче до природи Єдиного, має розум і свідомість, а все індивідуальне, різне і безладне, непричетне до істинного знання і науки. Отже, і славний Геракліт справедливо паплюжить чернь [власн. “безліч”] як позбавлену мізків і безрозсудну. “Чи при своєму вони розумі? Чи при здоровому розсудку? Вони дуріють від пісень сільської черні та беруть у вчителі юрбу, того не знаючи, що багато хто – дурні, мало хто – гарні”.

(Прокл)

169

Геракліт говорив також: Свавілля (hubris) треба гасити швидше від пожежі.

...А також: “Народ повинен боротися за зневажуваний закон як за стіну [міста]”.

(Діоген Лаертський) B Ефесі народилися визначні чоловіки: із древніх – Геракліт на

прізвисько “Темний” і Гермодор, про якого він каже: “Ефесці заслуговують того, щоб їх перевішали всіх поголовно за те, що вигнали вони Гермодора, чоловіка з них найкращого, сказавши: “серед нас ніхто нехай не буде найкращим! А то бути йому на чужині й з іншими!"”. Вважають, що він склав для римлян якісь закони.

(Страбон) Нападає [Геракліт] і на ефесців за те, що вони вигнали його

друга Гермодора, у таких словах: “Ефесці заслуговують того, щоб їх стратили всіх поголовно, а місто залишили на безвусих молодиків за те, що вони вигнали Гермодора, <чоловіка> з них найкращого, зі словами: “серед нас ніхто нехай не буде найкращим, а коли є такий, бути йому на чужині й з іншими!"”. Коли ж вони просили його дати їм закони, він зневажив їхнім проханням, пославшись на те, що місто вже у владі поганого державного устрою [тобто демократії].

(Діоген Лаертський) Геракліт-фізик каже про верховного правителя (princeps)

ефесців Гермодора: “Всі ефесці заслуговують страти за те, що, вигнавши з держави Гермодора, сказали так: “ніхто з нас нехай не виступає над іншими, а коли є такий, бути йому в іншому місці й серед інших"”. Хіба так не буває у будь-якому народі? Хіба будь-яка перевага в доблесті не викликала ненависті? Що? Аристід (я волію скористатися грецьким прикладом) не тому хіба був вигнаний з батьківщини, що був надмірно справедливий?

(Цицерон) ...І що багато доброчесних чоловіків були вигнані своїми

співгромадянами, наприклад Аристід Справедливий з Афін, а з Ефеса Гермодор, із приводу вигнання якого Геракліт радив “перевішати всіх дорослих ефесців”.

(Мусоній Руф) І всі [законодавці, які вчились у Піфагора], удостоїлися від

своїх співгромадян божественних почестей. Тому що вони втілювали законодавство не так, як Геракліт, який у відповідь на

170

прохання скласти ефесцям закони, велів перевішати всіх дорослих громадян, а з більшим розумінням і знанням політичної науки.

(Ямвліх) ...Повіривши мудрому Сократові й мені, зібравшись усією

юрбою, або навчитеся самообмеженню, або повіситеся... (Псевдо-Діоген)

Ефесці виганяють Гермодора – найкращого з чоловіків. Ви ж вигнали з батьківщини Гермодора, найкращого не тільки

серед вас, а й з усіх іонійців... (Псевдо-Геракліт)

Він виводить Багатство сліпим... добачаючи в ньому причину

не чесноти, а пороку. Тому й Геракліт Ефеський бажає ефесцям багатства не в порядку доброго побажання, а як прокляття. “Хай не висохне у вас багатство, ефесці, – сказав він, – щоб ви викривались у своїй порочності!”

(Іоан Цец) Бог карає негідників не тим, що віднімає в них багатство, а

тим, що множить його, щоб у них було на що грішити, викриваючи тим самим самих себе, і щоб від пренадлишку вони виставляли на показ власну порочність. Нехай не покине вас удача, щоб ви ганьбились у своїх підлостях!

(Псевдо-Геракліт) Навіть самі вони [= ті, хто приймає одні лише матеріальні

первні] вважали б абсурдним, що весь Усесвіт і всі його окремі частини наділені порядком, розумом, певними формами, потенціями і періодичністю, а в [самих] первнях немає нічого подібного, але “найпрекрасніший космос [~прикраса], як каже Геракліт, – немов злиток, відлитий як-небудь”.

(Теофpaст) Про те, що тридцять – найприродніше число. Бо що в

одиницях трійка, то в десятках тридцятка, оскільки і цикл місяця складається з чотирьох слідуючих за одиницею квадратів: 1, 4, 9, 16. Тому Геракліт небезпідставно називає місяць “поколінням”.

(Іоан Лідійський) На тридцятому році чоловік може стати дідом: статевої зрілості

він досягає у віці чотирнадцяти років, коли він запліднює, а посіяне

171

ним, народившись упродовж року, знову на п'ятнадцятому році народжує собі подібне.

(Філон Олександрійський) Ті, хто читає [у фрагменті Гесіода]: “[чоловіків] які достигли

зрілості”, визначають покоління в тридцять років відповідно до Геракліта; це той час, за який той, хто народив, являє породженого з себе таким, що народжує.

(Плутарх) Вік (saeculum) є найтривалий строк людського життя, обмежений

народженням і смертю. Тому ті, хто вважав вік [тривалістю] у тридцять років, мабуть, припустилися серйозної помилки. Цей період часу Геракліт назвав genea. [“покоління”], оскільки в ньому міститься “коло життя”. Колом життя він називає період часу, за який людська природа повертається від посіву до посіву.

(Цензорін) Геракліт і стоїки вважають, що люди досягають зрілості в другу

седмицю, коли починає виділятися насінна рідина. Адже й дерева досягають зрілості тоді, коли починають виробляти насіння, а доти вони недосконалі, незрілі й безплідні. Тож у цей час чоловік стає зрілим. Аристотель же вважає, що в першу седмицю, коли виникає поняття гарного й поганого і коли починається навчання.

(Псевдо-Плутарх) Чоловік починає виробляти насіння здебільшого після

закінчення чотирнадцяти років. (Аристотель)

Це вчення не Христа, а Гіпократа, який каже: “Семирічна

дитина – половина батька”. Тому вони.., добачаючи первісну природу всього в первісному насінні, оскільки вони чули слова Гіпократа про те, що семирічна дитина – половина батька, стверджують, що воно виявляється, відповідно до Томи, у чотирнадцять років.

(Іполит) Той хто шукає мене, знайде мене в дітях, починаючи із

семирічного віку: там я виявлю себе, приховуючись у чотирнадцятилітньому віці [букв. “віці”, еон].

(Іполит)

172

Недбалі й зухвалі отримують менше користі від промовців, а вразливі та наївні – більше шкоди, зайвий раз підтверджуючи слова Геракліта: “Дурень любить захоплюватися будь-якою промовою (logos)”.

(Плутарх) Неук не візьметься ні за ткацький верстат, ні за книгу, ні за

ліру, хоча шкоди йому великої й не буде, а соромно, що засміють. “Неуцтво, – каже Геракліт, – краще приховувати”.

(Плутарх) А можливо, неуцтво краще не приховувати, як каже Геракліт, а

виставляти напоказ і позбавлятися від нього. (Плутарх)

Поет [Симонід]... помітивши на якійсь гулянці чужоземця,

який лежав мовчки і ні з ким не розмовляв, сказав: “Агов, друже! Якщо ти дурний, чиниш розумно, якщо розумний – нерозумно”. Тому що “неуцтво, як каже Геракліт, краще приховувати”, але це важко під час розваги і за вином... тому Платон вважає, що вдачі більшості виявляються за вином, як ніде.

(Плутарх) Неуцтво, як каже Геракліт, і так важко приховувати, а за вином

ще важче. І Платон каже, що вино виявляє вдачі. (Плутарх)

Вислів Геракліта: “Неуцтво краще приховувати, ніж

виставляти напоказ”. (Стобей)

...“Фантазію” [чи “зарозумілість”] Геракліт називав падучою

[= божевіллям] і говорив, що зір бреше. (Діоген Лаертський)

Геракліт сказав: зарозумілість – перешкода успіху.

(Мюнхенська антологія) Одні стверджують, що центр світу – Сонце, яке вони вважають

серцем усього світу. Подібно до того, кажуть вони, як душа людини

173

має місцеперебування й домівку в серці, звідки вона поширює свої сили по всіх членах тіла, оживляючи їх, так і життєве тепло, що виходить від Сонця, дає життя всім живим істотам. Поділяючи цей погляд, Геракліт дає прекрасне порівняння, уподібнюючи душу павукові, а тіло – павутині. Подібно до того як павук, каже він, стоячи в середині павутини, відчуває, як тільки муха порве яку-небудь його нитку, і швидко біжить туди, ніби відчуваючи біль від пориву нитки, так і душа людини у випадку ушкодження якої-небудь частини тіла, квапливо біжить туди, немов не терплячи ушкодження тіла, з яким вона міцно і сумірно з'єднана.

(Гісдос Схоластик) ...Одні поміщають свідомість поза тілом, як, наприклад,

Енесідем, слідуючи Гераклітові, а інші – у всьому тілі, як дехто, слідуючи Демокрітові ... Інші ототожнюють її з відчуттями і вважають, що вона визирає з органів чуття, немов з віконець; цей погляд пішов від Стратона-фізика й Енесідема.

(Секст Емпірик) ...Не можна погодитись і з Гераклітом, відповідно до якого

свідомість [“керівний первень”] збуджується ззовні. Цей приклад [= гідравлічне знаряддя Архімеда] близький до вчення Стратона, Енесідема і Геракліта. Вони також відстоюють єдність душі, що розлита по всьому тілу – скрізь та сама – і визирає через пори органів чуття (sensualia), немов повітря через дірочки трубки, не стільки розчленована, скільки розподілена.

(Тертулліан) Геракліт каже, що внутрішній рух, тобто устремління (intentio)

душі чи увага, протягується через отвори очей і в такий спосіб торкається й обмацує зорові об'єкти.

(Калкідій) Геракліт, який вважав, що людина озброєна двома знаряддями

пізнання істини: відчуттям і розумом, відчуття, подібно до згаданих вище фізиків, уважав недостовірним, а розум (логос) визнавав критерієм [істини]. Викриваючи чуттєве сприйняття, він говорить дослівно таке, що рівнозначно твердженню: “Варварським душам властиво вірити ірраціональним відчуттям”. Розум (логос) же він вважає критерієм істини не будь-який, а загальний і божественний.

174

Покажемо коротко, що він собою представляє. Наш фізик вважає, що огортаюче нас розумне і має свідомість. <...>

Отож, втягнувши в себе цей божественний розум разом з

диханням, ми, за Гераклітом, стаємо розумними; уві сні ми впадаємо в безпам'ятство, а після пробудження знову опритомнюємо. Річ у тім, що уві сні закриваються сенсорні канали (пори), у результаті чого ув'язнений у нас розум (nous) відособлюється і позбавляється зрощення (sumphuia) з Огортаючим; єдина прирощеність [до Огортаючого], ніби у вигляді якогось кореня, зберігається через дихання. Відокремившись, він втрачає здатність пам'яті, якою володів колись. Після пробудження ж, висунувшись через сенсорні канали, немов через якісь віконця, він знову вступає в контакт із огортаючим і здобуває раціональну здатність. Подібно до того як вуглини, якщо їх піднести ближче до вогню, в результаті якісної зміни стають розпеченими, а якщо помістити окремо, гаснуть, так і частка огортаючого, що оселилася в наших тілах, у результаті відокремлення стає майже цілком нерозумною [власн. “позбавленою логосу”], а в результаті зрощення через безліч пор асимілюється Цілим. Цей-то спільний і божественний розум (логос), завдяки причетності до якого ми стаємо розумними, Геракліт і вважає критерієм істини. Тому то, що являється всім разом, вірогідне, оскільки воно осягається спільним і божественним розумом, а те, що сприймається кимсь одним, недостовірне з протилежної причини.

Геракліт ясно каже, що людина нерозумна [позбавлена логосу] і що свідомістю володіє тільки Огортаюче.

(Секст Емпірик) Геракліт-фізик казав, що людина за природою нерозумна.

(Аполоній Тіанський) Одні поміщають свідомість поза тілом, як, наприклад,

Енесідем, слідуючи Гераклітові. (Секст Емпірик)

Сутнє, за Гераклітом, це повітря, як каже Енесідем. Анаксимен же, Ідей з Гімери, Діоген з Аполонії та Архелай

Афінський, учитель Сократа, а згідно з деякими, і Геракліт [вважали загальним первнем і елементом] повітря. Гіпас же з Метапонта і, згідно з деякими, Геракліт – вогонь.

(Секст Емпірик)

175

Але звідси не випливає, що повітря – сама субстанція душі, хоча

так і вважали Енесідем і Анаксимен, а згідно з деякими, і Геракліт... (Тертулліан)

Геракліт, з яким згодні стоїки, пов'язує наш розум (ratio

= logos) з божественним розумом, визнаючи, що править і керує світовий розум: внаслідок нероздільного супроводу [= “контакту з Огортаючим”?], усвідомивши розумне рішення [decreti rationabilis = gnome = Провидіння?], під час сну завдяки відчуттям сповіщає майбутнє; ось чому [у сні] є зображення невідомих місць і примари людей, як живих, так і мертвих. Він також схвалює практику гадання і вважає, що гідні [обранці] попереджаються [про майбутнє] за повчанням божественних сил.

(Калкідій) Він [Геракліт] також сказав єгиптянам: “Якщо вони боги,

навіщо їх оплакуєте? Якщо ж ви їх оплакуєте, то вони, по-вашому, більше не боги”.

(Аристокріт)

Псевдо-Геракліт. Листи

I. Цар Дарій вітає мудрого чоловіка Геракліта Ефеоського. Склав ти письмову промову про природу, важку для розуміння й тлумачення. Здається мені, що в окремих місцях, якщо перекладати її дослівно, вона виявляє певний смисл відносно споглядання цілого космосу й усього, що в ньому відбувається, що перебуває в божественному русі, але в тому, що стосується дослідження та пізнання, вона в значній частині утримується від судження, так що навіть найбільш спокушені в еллінській словесності, та й інші – ті, хто займається спостереженням небесних явищ і з цікавістю їх вивчає, – дивуються щодо смислу твого письмового викладу, що відзначається, судячи з усього, правильністю суджень. Тому цар Дарій, син Гістаспа, бажає послухати твої читання й усне викладання. Приїдь же скоріше перед мої очі в царський палац. Елліни зазвичай неуважні до мудреців і нехтують їхніми благими вказівками про благе доведення і спосіб життя, у мене ж буде тобі

176

всіляка пошана, щоденне благе та відмінне обходження й життя, згідне з твоїми вмовляннями.

II. Геракліт царю Дарію, синові Гістаопа, бажає здраствувати.

Скільки не є на Землі людей, від істини і праведної дії вони далекі, але залежні від ненаситності й гонитви за славою кепської дурості заради. Я ж, забуваючи всіляку підлість і уникаючи пересичення, що через гордовитість викликає загальну заздрість, мабуть що не приїду в країну перську, задовольняючись малим за своїм розумінням. {Прощай.}

III. Цар Дарій ефесцям. Доблесний чоловік – велике благо місту:

гарними промовами і законами він облагороджує душі, своєчасно спрямовуючи їх до блага. Ви ж вигнали з батьківщини Гермодора, найкращого не тільки з вас, а й з усіх іонійців, навісивши ганебні обвинувачення на доблесну душу. Якщо ви вирішили воювати з царем, вашим паном, то готуйтеся: пошлю [на вас] військо, якому не зможете протистояти, тому що соромно великому цареві не прийти на допомогу друзям. Якщо ж нічого подібного не почнете, поверніть із вигнання Гермодора і поверніть йому спадкове володіння, пам'ятаючи про благодіяння, якими я обсипав вас із мого благовоління до нього: я зменшив вам податки, які ви платили, і дарував багато землі на додачу до тієї, котрою ви володіли. Схоже, що ви не відчуваєте до мене за це подяки: інакше ви б ніколи не вигнали друга царя Гермодора. Пошліть же до мене людей, які будуть захищати переді мною законність ваших обвинувачень проти Гермодора, і якщо він буде викритий у злому намірі, то буде покараний, а якщо ви, то я вас напоумлю й надалі не дозволю кривдити доблесних чоловіків. Це вигідно і вашому цареві, і вам. {Прощайте.}

IV. Геракліт – Гермодору. Відтепер досить горювати про твої

нещастя, Гермодоре! Евтикл, син Нікофонта – того, що позаторік святотатственно пограбував богиню, – висунув проти мене обвинувачення в нечесності (того, хто переважає мудрістю, перемагаючи невіглаством): мовляв, на спорудженому мною вівтарі я написав своє власне ім'я, обожнюючи самого себе, у той час як я людина. Як ти думаєш? Чи вважатимуть вони благочестивим мене, якщо про богів я думаю протилежне тому, що визнають вони? Якби

177

сліпі судили зрячого, вони називали б зір сліпотою. О неосвічені люди! Навчіть спочатку самих себе, що є Бог, щоб, коли ви говорите про нечесність, вам можна було вірити. Де ж Бог? Зачинений у храмах? Гарні “благочестиві” – ви, які поселяєте Бога в пітьмі. Людина прийме за образу, якщо її назвуть кам'яною, а бога [ототожнюють із кам'яною статуєю], і це вважається істинним, так що – прямо як у священному вигуку – він “з гірських круч народжується”. Невігласи! Невже ви не знаєте, що немає Бога рукотворного, що Бог не має споконвіку [кам'яної] основи і що він не поміщений в одній якійсь огорожі, але що весь космос – його храм, різноманітно-прикрашений тваринами, рослинами і зірками? “Гераклові Ефеському”, а аж ніяк не “Гераклітові” написав я на вівтарі, записуючи Бога в число ваших співгромадян. Якщо ж ви не знаєте грамоти, то нема чого видавати ваше неуцтво за мою нечесність. Учіться мудрості та розумійте. Та тільки і вам неохота, і я вас не примушую. Старійте в неуцтві, радіючи власним порокам! А Геракл, що, не людиною народився? За Гомеровою брехнею, ще й гостей убивав. Запитаймо, що його обожнило? Власна доблесть і найблагородніші з його діянь, як тільки він здійснив стільки подвигів. Ну а я, о люди, я-то хіба не доблесний також? Та тільки дарма я вас про це запитав, тому що навіть якщо ви відповісте протилежне, я однаково доблесний. Я теж здійснив багато непростих подвигів. Я переміг насолоди, переміг гроші, переміг честолюбство, поборов боягузтво, поборов лестощі, не перечить мені страх, не перечить мені хміль, боїться мене страждання, боїться мене гнів. От із ким боротьба. І я сам себе увінчав [переможним вінком], сам собі даючи накази, а не одержуючи їх від Еврисфея. Коли припините ви зводити огуду на мудрість і приписувати нам власні гріхи та власні недоліки? Якби ви могли відродитися через п'ятсот років після палінгенесії, то застали б Геракліта усе ще серед живих, а від вас навіть і слідів від імені [не знайшли б]. Я буду жити, доки існують міста і країни, і завдяки моїй мудрості ім'я моє не перестане вимовлятися ніколи. І навіть якщо місто ефесців буде розграбоване й усі вівтарі зруйновані, місцем пам'яті про мене стануть людські душі. Я візьму собі в дружини Гебу, але тільки не Гераклову (той зі своєю ніколи не розстанеться), народиться для мене інша. Багатьох [Геб] народжує чеснота: Гомеру дала одну, Гесіоду – іншу, і з усіма, хто тільки стане

178

доблесним, з кожним із них вона поєднає шлюбом славу мудрості. Ось і виходить, Евтикле, що я – благочестивий, тому що я єдиний, хто знає Бога, а ти, по-перше, зухвалий, тому що тільки думаєш, що його знаєш, а по-друге, нечестивий, тому що вважаєш Богом не бога. [По-твоєму], якщо не спорудити вівтар Бога, то Бога нема, а якщо спорудити, але не бога, то Бог є, так що камені – свідки про богів? Про нього повинні свідчити справи, як, наприклад, справи Сонця. День і ніч про нього свідчать, пори року – свідки, вся земля плодоносна – свідок, коло Місяця – його справа, небесне свідчення.

V. Геракліт – Амфідаманту. Хворий я, Амфідаманте, хворобою

водянкою, так що хвороба – це переважання кожного з елементів, які містяться в нас. Надлишок тепла – лихоманка, надлишок холоду – параліч, надлишок повітря – ядуха, [надлишок води] – теперішня моя волога хвороба. Але душа, що з'єднує їх у гармонію, – щось божественне. Здоров'я первинне, природа – кращий лікар. Тому що первісна нехитрість не наслідує щось протиприродне, це вже потім, наслідуючи щось інше, люди придумали імена “наука” і “незнання”. Раз я знаю природу космосу, то знаю і природу людини, знаю хвороби, знаю здоров'я. Зцілю самого себе, уподібнюся Богові, що вирівнює надмірності космосу, віддаючи накази через Сонце.

Геракліт не буде полонений хворобою, хвороба буде полонена розумом Геракліта. І у Всесвіті теж вологе висихає, гаряче охолоджується. Знає моя мудрість шляхи природи, знає і припинення хвороби. Якщо ж тіло спочатку дасть витікання і переповниться водою, то потоне у фатальному кінці. Але душа не потоне, ні! – тому що вона безсмертна: вона злетить у гірські височіні, приймуть мене ефірні чертоги, і [там] я обмовлю ефесців. Я стану громадянином граду, населеного не людьми, а богами, і вже не я буду споруджувати вівтарі іншим, а інші – мені, і не Евтикл буде погрожувати мені обвинуваченням у нечесності, а я йому – гнівом.

Дивуються, чому завжди похмурий Геракліт, не дивуються, чому завжди підлі люди. Зменшіть трохи свою порочність, і я негайно посміхнуся. Я й так уже подобрів за час нинішньої моєї хвороби, тому що не зустрічаюся з людьми, а хворію на самоті. Ось уже й душа моя віщаючи провидить прийдешнє своє звільнення з цієї темниці, і, висуваючись із тремтячого тіла [немов з віконця], пригадує свою батьківщину, спустившись звідки [на землю], вона обгорнулась у

179

плинне тіло, цей труп, який інші люди вважають живим, здавлений у слизу, жовчі, сукровиці, крові, жилах, костях і м'ясі. І якби кожен з нас, перебуваючи у вигнанні, не намагався уникнути покарання [за самовільне повернення], то хіба б ми не покинули вже це тіло давним-давно і не втекли б із нього? {Прощай.}

VI. До нього ж. Зійшлися лікарі, Амфідамант, на мою хворобу,

та й з яким превеликим бажанням, не знаючи ні мистецтва, ні природи, причому другого вони [і знати] не бажали, перше уявляли, [начебто знають], тоді як [насправді] не знали ні того, ні того. Тільки-то й усього, що нам'яли мені живіт своїми помацуваннями, начебто я хутро якесь. Інші ще й лікувати хотіли, та я не дав, а зажадав від них спочатку [назвати] причину хвороби, і вони не назвали, так що не вони мене здолали, а я їх. “Як же ви зможете, – запитав я їх, – бути флейтистами-умільцями, якщо вас перемагає не-флейтист? Я сам себе зцілю або ви – якщо навчите мене, як перетворити зливу на посуху”.

Вони навіть не зрозуміли запитання і замовчали, спантеличені у своїй власній науці. Тоді я зрозумів, що й інших [хворих] зцілили не самі вони, а випадок. Вони впадають у нечесність, Амфідаманте, прикидаючись знавцями мистецтв, якими не володіють, і лікуючи те, чого не знають, і вбиваючи людей, під ім'ям мистецтва зневажаючи природу і мистецтво. Ганебно зізнаватись у неуцтві, ще ганебніше претендувати на знання, яким не володієш. Що їм за радість від брехні, як не збагачення шляхом обману? Якби вони збирали милостиню, то були б кращими, тому що їх принаймні жаліли б. Насправді ж їх ненавидять, тому що вони і шкодять, і брешуть. Інші мистецтва простіші, швидко викриваються; чим вище [мистецтво], тим трудніше викрити.

<Не> утаїлися від мене такі люди в місті. Немає між ними лікаря, всі ошуканці й шарлатани, які продають за гроші спритні хитрування. Дядька мого Гераклеодора вони вбили, так ще й нагороду отримали – це вони-то, які не змогли пояснити ні причину моєї хвороби, ні як злива може перетворитися на посуху. Не знають вони, що Бог у космосі лікує великі тіла. Він вирівнює їхню надмірність, з'єднує роздроблене, запобігливо вправляє вивихнуте, збирає розсіяне, прикрашає потворне, тіснить те, що відстало,

180

переслідує те, що втікає, світлом осяює морок, обмежує безмежне, накладає форму на безформне і робить зримим несприймане.

Він проникає крізь усе єство, виліплюючи, огладжуючи, розкладаючи, заморожуючи, розтоплюючи. Сухе він розплавляє у вологе й розріджує його, вологу випаровує, а розріджене повітря згущує, і [так] неперервно одне жене зверху, інше саджає знизу. Таке лікування хворого космосу. Йому я буду наслідувати в самому собі, а що до інших, то ну їх усіх!

VII. До Гермодора. Почув я, що ефесці мають намір увести

закон проти мене найбеззаконніший, тому що не існує закону в справі одного, а судове рішення. Не знають того ефесці, що суддя відрізняється від законодавця. І так краще, тому що безпристрасніше стосовно невідомої особи, що має вчинити діяння. Суддя ж бачить підсудного, який викликає пристрасть. [Ефесці] знають, Гермодоре, що я допомагав тобі виробляти закони, і хочуть вигнати мене теж, але тільки [їм це не вдасться], перш ніж я їх викрию в тому, що вони прийняли беззаконне рішення. “Хто не сміється й до всього ставиться з людиноненависництвом, той повинен покинути місто до заходу сонця” – такий закон вирішили вони прийняти, але ж немає такого, що не сміється, Гермодоре, крім Геракліта, так що виганяють мене.

О люди! Хочете довідатися, чому я ніколи не сміюся? Не тому, що ненавиджу людей, а тому, що [ненавиджу їх] пороки. Так і запишіть закон: “Хто ненавидить порок, нехай піде з міста”, – і я піду першим. З радістю буду жити не вдалині від батьківщини, а вдалині від підлості. Перепишіть постанову, якщо ж ви визнаєте, що “ефесці” – це “порок”, то ненавиджу й вас. Хіба я не був би більш справедливим законодавцем, [прийнявши закон]: “Хто зробив Геракліта своєю підлістю таким, що не сміється, нехай піде з життя”, або, ще краще, “нехай буде оштрафований на 10 000 [драхм]”, якщо грошове покарання пригнічує вас більше? Це для вас “вигнання”, це для вас “смерть”.

Ви несправедливо скривдили мене, віднявши те, що дав мені Бог, і несправедливо мене виганяєте. Або, можливо, накажете любити вас за те, що ви викорінили в мені добродушність, за те, що не припиняєте боротися зі мною законами і посиланнями? Хіба, залишаючись у місті, я вже не вигнаний [і не живу] вдалині від вас?

181

З ким [із вас] разом я чиню перелюб, із ким опоганюю себе вбивством, з ким пиячу, з ким розбещуюся? Не розбещую, не кривджу нікого, один я в місті. Ви перетворили місто в пустелю своїми пороками. Можливо, ваша агора робить Геракліта гарним? Ні, а Геракліт – вас, місто, проте ви не бажаєте.

А я бажаю, і я [сам] є закон для всіх інших, але оскільки я один, то не в силах карати все місто. Ви дивуєтеся тому, що я більше не сміюся, а я дивуюся тому, хто сміється – тому, що вони радіють своїм беззаконням, тоді як їм варто сумувати про свою неправедність. Дайте мені мирний перепочинок для сміху, перестаньте марширувати в суди, перетворивши в зброю власні промови, після того як викрали гроші, розбестили жінок, отруїли друзів, вчинили святотатство, проституювали, були викриті в порушенні клятви, побили когось до напівсмерті, вчинили всілякі злочини.

Дивлячись на ці вчинки людей, я буду сміятися? Або дивлячись на тих, які турбуються про одяг, бороду й зачіски для обману, або на жінку, яка отрутами вбила свою дитину, або на отроків, чиє спадкове майно змарноване, або на громадянина, в якого відняли законну дружину, або на дівчинку, зґвалтовану й позбавлену дівоцтва під час цілонічних свят, або на гетеру – ще не жінку, але таку, що вже володіє жіночим досвідом, або на розпусного молодика, який поодинці живе з усім містом, або на те, як переводять оливи на запашні притирання, або як на бенкетах розбухають в обсязі від випитих кубків, або на розкошування у стравах, що приводять до проносів, або на те, як актори на сцені підбурюють чернь до великих беззаконь? Чи дозволить моєму поглядові розвеселитися видовище чесноти, поставленої на друге місце після пороку?

Або, можливо, мені сміятися, дивлячись на ваші справжні війни, коли під приводом нанесених вам образ ви опоганюєте себе вбивством, нещасні, перетворюючись із людей на диких звірів, коли музикою флейт і труб ви розпалюєте в собі чужі Музам пристрасті, коли залізо, що скоріше повинно вживатися для плугів і землеробства, перетворюється на знаряддя вбивства і смерті, коли ви блюзнірських ображаєте божество, називаючи його “Афіною Войовницею” і “Аресом Еніалієм” [= “Убивцею”], коли, вишикувавши фалангу проти фаланги, людину проти людини, ви

182

молитеся про взаємне вбивство, коли тих, які відмовляються опоганити себе вбивством, ви караєте як дезертирів, а тих, які залили себе кров'ю з ніг до голови, шануєте як героїв?

Леви не озброюються проти левів, коні не беруться за мечі, і навряд чи побачиш орла, який облачився в панцир проти орла. Немає в них ніякого іншого знаряддя битви, але кожному слугують зброєю його власні члени. Одним зброєю слугують роги, іншим – дзьоби, третім – крила; одним – швидкість, іншим – велика постать, третім – дрібна, четвертим – товщина, п'ятим – уміння плавати, багатьом – відвага. Ніякий меч не приваблює безсловесних тварин, тому що вони бачать, що закон природи зберігається в них самих, а не в людях. [. . .]

А втім, навіщо вам бажати закінчення війни? Можливо, цим ви розвієте мою зневіру? Як це? Хіба не із ще більшою запопадливістю вирубуються дерева на землі ваших одноплемінників і розграбовуються їхні міста? Не діється знущання над старістю, не крадуться дружини, не вириваються з обіймів діти, не руйнуються шлюбні чертоги, не перетворюються в наложниць діви, не ожінотворяються хлопчики, не заковуються в залізні ланцюги вільні, не зносяться храми богів, не розриваються святилища героїв, не співаються богам пеани [= пісні віддяки] за нечестиві справи й не приносяться їм вдячні жертви за вчинене беззаконня?

Ось чому я не сміюся. У мирний час ви воюєте промовами, у військовий вирішуєте справи залізом: викрадаєте право мечами. Гермодора виганяють за те, що він пише закони, Геракліта виганяють за нечесність. Міста спорожніли від доблесті, пустелі повні народу для беззаконня. Стіни [домівок] стоять як знамення людської порочності, прикривають від поглядів ваше насильництво [bian, а не насельництво, bion], будинки в усіх обгороджені. Інші [= міські] стіни – [знамення] помилки: ті, хто всередині, ворожі [один одному], але при цьому [іменуються] співгромадянами; ті, хто зовні, – вороги, але при цьому [іменуються] гостями. Всі вороги, ніхто не друг [іншому] (10). Чи можу я сміятися, бачачи стільки ворогів? Чуже багатство ви вважаєте своїм, чужих дружин уважаєте своїми, вільних перетворюєте в рабство, живих поїдаєте, закони порушуєте, беззаконня зводите в ранг закону, насилуєте все, що для

183

вас незвичне. Закони, які переважно вважаються знаменнями справедливості, є свідченням несправедливості. Тому що якби їх не було, ви б віддавалися підлостям не соромлячись; насправді ж, хоча страх покарання вас трохи й приборкує, ви одержимі пристрастю до всякого роду несправедливості.

VIII. До нього ж. Дай мені знати, Гермодоре, коли ти вирішив

відчалити в Італію. Нехай боги і демони тієї країни приймуть тебе милостиво! Мені приснилось, як до твоїх законів підходили царі [досл. “діадеми”] з усього населеного світу і, падаючи перед ними на коліна, поклонялись їм за перським звичаєм, а ті продовжували стояти з величною врочистістю. Поклоняться тобі ефесці, коли тебе вже не буде, коли твої закони будуть керувати всіма, тоді вони змушені будуть їх прийняти. Бог відняв у них верховенство, і вони стали вважати себе гідними рабства.

Я довідався про це й від батьків: уся Азія зробилася володінням царя, і всі ефесці – його здобиччю. Вони не звикли до істинної свободи – до того, щоб правити [іншими]. І тепер вони, зрозуміло, підкоряться наказам, а якщо не послухаються, то їм буде не солодко. Люди ремствують на богів за те, що ті не збагачують їх, але не ремствують на власну безрозсудну вдачу (етос). Треба бути сліпим, щоб не прийняти ті блага, які дарує божество. Серед іншого Сивілла пророчила й наступне: “Мудрий в Італію чоловік прийде з країни Іонійської”. Вона провиділа тебе за стільки століть, Гермодоре, та Сивілла, і ти був уже тоді, а ефесці й тепер не бажають помічати того, кого через богоносну жінку бачила сама Істина.

Це свідчення про твою мудрість, Гермодоре, а ефесці перечать свідченню Бога [Аполона]. Вони заплатять за своє свавілля й уже тепер розплачуються тим, що сповнилися порочних намірів. Бог карає негідників не тим, що віднімає у них багатство, а тим, що множить його, щоб, володіючи тим, заради чого вони грішать, вони виявилися викритими і виставили свою порочність на загальний огляд; бідність прикриває [пороки]. Нехай не покине вас удача, щоб ви ганьбились у своїх підлостях! То й Бог з ними, а ти мені сповісти про час від՚ їзду. У кожному разі хочу зустрітися з тобою і

184

поговорити багато про що, в тому числі й коротенько висловити свої міркування про самі закони.

Я б виклав ці міркування й у листі, якби не ставив понад усе збереження їх у таємниці. Ніщо так не зберігається в таємниці, як сказане наодинці, тим більше коли наодинці розмовляють Геракліт з Гермодором. Більшість не відрізняється від дірявих посудин: вони не можуть приховати нічого, але протікають від балаканини. Афіняни завдяки своїй автохтонності пізнали природу людини, тому що походять із землі й тому часом мають тріснутий розум. Їх навчили зберігати невиречені таємниці завдяки містеріям, щоб мовчали від страху, а не за рішенням і щоб турбота про мовчання надалі не обтяжувала душу.

IX. До нього ж. Доки, Гермодоре, люди будуть порочні, і не

тільки поодинці, у своєму приватному житті, а й спільно, цілими державами? Ефесці виганяють тебе – найдоблеснішого громадянина. За що, запитується, як не за те, що ти написав закони, які надають вільновідпущеникам рівність цивільних прав (ісополітію), а їхнім дітям – рівність привілеїв (ісотімію)? А тим часом законний громадянин не стає доблесним за постановою, а змушується до цього своїм походженням і, навіть будучи змушеним, не завжди залишається доблесним. Піддані випробуванню (докімасії) удостоюються громадянства, довівши своє право на рівність привілеїв своїм життям. Наскільки ж кращими є ті, кого записують у число громадян за доблесть!

Лакедемоняни серед іншого заслуговують схвалення за те, що спартіатами проголошуються не на підставі письмових декретів, а на підставі поведінки. Хто завгодно – хоч скіф, хоч трібал, хоч пафлагонець, хоч уродженець невідомої країни, – прийшовши [у Спарту] і дотримуючись суворої Лікургової дисципліни, стає лаконцем, так що кожен, хто отримав право громадянства приходить, несучи батьківщину в самому собі, нехай він хоч значиться на стелах у центрі міста, зате порок живе у вигнанні вдалині від міста. І я не вірю в існування якихось “ефесців”, [вони існують] хіба лише в тому розумінні, в якому кажуть про “ефеську собаку” чи “ефеську корову”. Ефесець же, якщо він доблесний, –

185

громадяни світу (космополіт). Тому що світ – спільна для всіх країна, в якій закон не напис, а Бог, і хто його переступить, той зробить нечестя, а вірніше навіть, і не переступить, оскільки злочин його не залишиться непоміченим.

Багато Еріній Правди (Діке), стражів, [які чатують] злочини. Гесіод збрехав, визначивши їхню кількість в тридцять тисяч: мало, не вистачить на зло світу, занадто багато порочності. Боги мені співгромадяни, в нагороду за чесноту я живу в суспільстві богів і знаю, якої величини Сонце, а порочні не знають навіть самих себе. Чи не соромно ефесцям від того, що раби бувають доблесними? Зрозуміло, бо самі порочні ті вільні, які піддаються невільним пристрастям. Нехай перестануть бути такими і полюблять усіх, адже чеснота всіх робить рівними. Як ви думаєте, люди, невже Бог, який не зробив рабами ні собак, ні овець, ні ослів, ні коней, ні мулів, невже він зробив рабами людей?

І якщо рабство опанувало кращих, чи не соромитеся ви і цієї справи й імені вашої несправедливості? Наскільки кращі від ефесців вовки і леви! Вони не перетворюють у рабство один одного, орел не купує орла, лев не служить виночерпом у лева, і собака не оскопляє собаку, як ви [оскопили] Мегабіза богині, побоюючись, що жерцем її незайманості буде чоловік. Невже, нечестиво поглумившись над природою, думаєте бути благочестивими стосовно статуї? А можливо, [ви його оскопили], щоб, позбавлений чоловічої сили, він першою справою став проклинати богів? До того ж ви підозрюєте богиню в нестриманості, якщо боїтеся, що служителем її буде чоловік.

“Нехай не сідає зі мною поруч раб і нехай не обідає із мною за одним столом”, – говорять ефесці. А я скажу щось більш справедливе: нехай сідає зі мною доброчесний і нехай обідає зі мною або – ще краще – нехай сідає на більш почесному місці й нехай йому буде виявлено перевагу, тому що людей робить рівними не випадок, а чеснота. Чим скривдив вас Гермодор, нагадавши ефесцям про те, що всі люди і що не слід вихвалятися випадком, ставлячи його над природою. Тільки порочність перетворює в рабство, тільки чеснота звільняє, жодній людині це не під силу. І навіть якщо завдяки

186

випадку ви пануєте над іншими, доброчесними, самі ви – раби своїх бажань і підкоряєтеся велінням своїх власних панів.

О люди, невже ви не боїтеся нечисленності чоловічого населення в місті? Навіщо ж вам тоді вводити [у місто] сторонню юрбу, коли треба [прийняти в число громадян] вихованих і вигодуваних вами і тих, що стали доброчесними завдяки погрозам, покаранням і страхові? Хто підкориться твоїм законам, Гермодоре, ті стануть кращими, не переживай. Провидить це моя особистість, яка для кожного – його божество. І підкоряться, і вся влада буде в них у руках, якщо будуть наслідувати природу.

Тіло, раб душі, живе однією общиною з душею; і розум не обурюється тим, що живе разом зі своїми слугами; і земля, не найцінніше в космосі, править разом з небом; і небо не відкидає тлінну землю, так само як серце – внутрішності, найсвященніша річ у тілі – найгіршу. Бог без заздрості наділив усіх рівною мірою очима, слухом, почуттям смаку, нюхом, пам'яттю та надією і не закрив від рабів світло сонця, записавши всіх людей у громадяни світу. Ефесці же вважають своє місто надсвітовим, нізащо не вдостоюючи [рабів] участі в суспільних справах. Дивіться, як би вам не впасти в нечесність своєю опозицією Богові. Ви що, хочете, щоб раби вас завжди ненавиділи: і раніше, коли вони були у вас у служінні, і згодом, коли вони позбавляються прав?

Навіщо ж ви їх звільняли, якщо вважали їх невартими? Можливо, тому, що вони піддалися вашим пристрастям? Виходить, що ви обурюєтеся на тих, хто був у вас у рабстві з волі випадку, а не на самих себе, які перебували під владою порочних пристрастей? Ті були гідні жалості за те, що терпіли зло від страху, ви ж гідні прокляття за те, що пропонуєте ще гірше. Ви й тоді були в рабстві у більш жорстоких панів, і тепер ще в рабстві, тому що боїтеся тих, над ким панували. Чого ж ви хочете? Щоб вони всією скопою покинули місто і, покинувши його, заснували своє власне місто, проклявши вас і прийнявши постанову, що забороняє в'їзд дітям ваших дітей? Ви вирощуєте ворогів самим собі, ефесці, та майбутню ворожнечу між вашими і їхніми дітьми. Нічого, Гермодоре! Ефесці пожнуть плоди своїх власних рук, а тобі, доблесна людино, всього доброго!

187

Запитання для самоперевірки

Фалес

Чи можна засновників давньогрецької філософії вважати ученими-енциклопедистами? Обґрунтуйте свою думку.

Натурфілософія мілетської школи характеризується як космоцентристська. Який зміст вона вкладає в саме поняття «космос»?

У чому полягає відмінність між давньогрецькими філософськими поняттями «фюсіс» і «архе»? Чи можна їх ототожнювати?

Чому Фалеса називають засновником не лише давньогрець-кої філософії, а й науки?

Які сфери знання, крім філософії, були цікавими для Фалеса?

Який зміст Фалес і його сучасники вкладали у слово «вода»? Чому її вважали першоосновою світу?

У який спосіб першооснова Фалеса перетворюється на інші стихії?

Чому, на думку Фалеса, Земля завжди залишається нерухомою?

Чому Малу Ведмедицю греки називали Фінікійською зіркою? Яку винагороду попросив Фалес у Мандроліта з Прієни за свої

астрономічні знання? Якою була ціна за навчання у Фалеса? Як, за Плутархом, Фалесу вдалося перехитрити мула-

солевоза? Чому може навчити ця розповідь? Якими аргументами Фалес підкріплює думку, що

першоосновою світу є вода? Чому Фалеса і схожих на нього мислителів називають

мудрими (sophoi), а не розумними (phronimoi)? Чи доречно характеризувати натурфілософську концепцію

Фалеса як матеріалістичну? Як узгоджується філософське вчення про першооснову Фалеса

з міфологічним світоглядом?

188

Анаксимандр Якими властивостями Анаксимандр наділяє апейрон як

першооснову світу? Як слід розуміти одну з основних рис апейрона –

необмеженість? Чому, на думку Анаксимандра, нескінченна першооснова не

може бути ні простим нескінченним тілом, ні складним нескінченним тілом? Як ця думка коментується іншими філософами?

Чи наділяв Анаксимандр свою першооснову (апейрон) антропоморфними рисами?

Що Анаксимандр говорить про рух? Які функції рух виконує в його картині світу?

Як Анасимандр описує виникнення космосу? Скільки таких космосів може виникати?

Як Анасимандр пояснює феномен затемнення? Що, на його думку, є його причиною?

Як філософ обґрунтовує геоцентричну картину світу? Які приклади ним наводяться?

Як, за уявленнями Анаксимандра, відбувалося зародження життя на Землі?

Чим зумовлені, на думку Анаксимандра, природні метеорологічні явища?

Які погляди Анаксимандра вважаються діалектичними? Як ви розумієте вислів «Усе дістає відплату за

несправедливість і відповідно до порядку часу»? Про яку відплату тут може йтися?

У вченні якого античного філософа уявлення Анаксимандра про першооснову дістали подальший розвиток? Обґрунтуйте свою відповідь.

У чому представники пізньої античності добачають основну помилку Анаксимандра в його вченні про безмежну першооснову?

Чи зміг Анаксимандр, на вашу думку, перевершити свого вчителя у філософському та науковому доробку? Поясніть, чому ви так вважаєте.

189

Анаксимен Як Анаксимен характеризує першооснову світу? Якими

властивостями він її наділяє? В яких станах першооснова Анаксимена може бути

видимою та невидимою для людського погляду? Яке явище наштовхнуло мислителя на думку, що

першоосновою світу є повітря? Чи вдалось Анаксимену пояснити, як із невизначеного та

безмежного первня народжуються чуттєво визначені речі?

Якщо джерело (першооснова) походження всіх речей Анаксимен вважає нескінченним, то чи властива ця риса речам, які з нього виникають? Обґрунтуйте свою відповідь.

Як Анаксимен уявляє виникнення небесних тіл і будову Космосу в цілому?

Як Анаксимен пояснює метереологічні явища та сезонні зміни?

Що, на думку філософа, є джерелом руху? Чому, на вашу думку, повітря, як невимірна і нескінченна

першооснова ототожнюється в Анаксимена з Богом? Завдяки чому масивна Земля втримується у центрі

космосу, наповненого повітрям? Яке місце у світобудові Анаксимена посідають боги? Яка

їхня природа? Що Анаксимен говорить про душу людини? Яка її природа? Як можна пояснити, що Анаксимен, як і Фалес, уважав

Землю пласкою? Чому деякі історики філософії вважають учення

Анаксимена про першооснову світу кроком назад? А як вважаєте ви?

Як можна пояснити той факт, що Анаксимен був найшанованішим представником мілетської школи?

190

Геракліт Як би ви описали спосіб життя Геракліта? Чи не міг би він,

залишаючись басилевсом (царем) Ефесу, принести суспільству більше користі?

У чому, на думку Геракліта, полягає основне завдання філософа?

Яким було ставлення Геракліта до релігії, народних вірувань, містичних культів?

Яким питанням у своєму вченні філософ надає перевагу? Через що Геракліта називали «філософом який плаче»? Що

було причиною його «сліз»? Чому Геракліт вважав першоосновою світу вогонь? Як аргументує Геракліт своє розуміння первня світу? Якщо першооснова світу мінлива, то чи є щось у ньому

незмінне? Чому, розвиваючи своє вчення про першооснову світу,

Геракліт звертається до образу ріки? У чому виражається, згідно з Гераклітом, принцип міри? Що слід розуміти під твердженням Геракліта, що

«природа любить ховатися»? Як Геракліт обґрунтовує панування у світі гармонії? Чому, за Гераклітом, прихована гармонія краща за явну? Як ви можете пояснити думку мислителя стосовно того,

що війна є батьком і царем усього? Що найбільше цінує філософ у боротьбі?

У чому полягає особливість уявлень Геракліта про Бога? Які уявлення мислителя дають підстави вважати його

пантеїстом? Чи притаманні Богові та людині спільні риси, на думку

ефеського мислителя? Як Геракліт обґрунтовує існування у світі

протилежностей? Що зробив Геракліт, коли співгромадяни звернулись до

нього з проханням висловити свою думку про [громадянський] світ? Якою була його порада?

Чому Геракліт тіла та речі світу порівнює з колом? Як він це пояснює?

191

Яке порівняння використовує Геракліт, описуючи життя своїх співгромадян, які надають перевагу насолоді перед знанням?

Як Геракліт обґрунтовує думку, згідно з якою людина не повинна боятися смерті?

Чи можливе, за Гераклітом, істинне знання про світ? Якщо ні, то чому?

Якому типу пізнання (чуттєвому чи раціональному) Геракліт надає перевагу?

Згідно з космологічними уявленнями Геракліта, космос існує вічно, чи постійно (як і речі) перебуває у стані народження та загибелі?

Які терміни використовує Геракліт пов’язуючи виникнення речей з перетвореннями вогню?

Які уявлення Геракліта про космос вказують на те, що він гілозоїст?

Що утримує душу в людському тілі? Як душа спокутує той спосіб життя, який вона обрала?

Прокоментуйте слова Геракліта: «візник визначає напрям бігу запряжених у колісницю коней, природа ж розумної тварини має візника в самій собі...».

Які порівняння використовує Геракліт, критикуючи жертвопринесення та поклоніння неіснуючим богам?

Що Геракліт мав на увазі, коли говорив, що варто прагнути «схвалення одного, якщо він найкращий»?

Чим, за Гераклітом, Бог випробовує людину, виявляючи її схильність до пороків?

Який період в людському житті Геракліт визначає як «коло життя»? Поясніть чому.

Що Геракліт розумів під свідомістю та яким живим істотам вона властива?

Що, згідно з Гераклітом, лежить в основі людського щастя? Чому не всі можуть бути щасливими?

Як погляди Геракліта Ефеського вплинули на подальший розвиток філософської думки?

192

Тестові завдання

Мілетська школа

Давньогрецька філософія виникла водночас із: а) релігією; б) міфологією; в) наукою; г) театром. Яка з ознак не стосується характеристики

античного світогляду? а) духовний аристократизм; б) узгодження теоретичних знань із релігійними догмами; в) споглядальність і умоглядність; г) відсутність зв’язку між теоретичним і практичним. Філософія в Елладі наприкінці VII – початку VI ст.

до н.е. зароджується як світогляд... а) антропоцентричний; б) натуралістичний; в) екзистенційний; г) ідеалістичний. Завдяки чому антична філософія виокремлюється

з інших форм світогляду? а) встановленню демократії; б) появі раціональної картини світу; в) передбаченню затемнення сонця; г) впровадженню писемності. Світогляд якого суспільного прошарку

виражається в іонійській філософії? а) селян; б) торговців і ремісників; в) аристократів; г) рабів.

193

Доксографія – це ... а) пошук нових знань або систематичне розслідування з

метою встановлення фактів; б) напрям наукової діяльності, пов'язаний з дослідженням,

поясненням, тлумаченням філологічних, а також філософських, історичних і релігійних текстів;

в) вчення, наукова чи філософська теорія, політична система, керівний теоретичний або політичний принцип;

г) виклад думок і поглядів стародавніх філософів і вчених у працях пізніших авторів.

До мілетської школи належали: а) Геракліт, Анаксимандр, Анаксимен; б) Фалес, Геракліт, Піфагор; в) Фалес, Анаксимандр, Анаксимен; г) Фалес, Біант, Пітак, Солон, Місон, Клеобул. Для античної натурфілософії характерне

розуміння матерії як… а) субстанції, що є першоосновою всіх речей у світі; б) фізичного поля, що не має визначених меж; в) речовини, що має дискретну (атомарну) структуру; г) об’єктивної реальності, даної нам у досвіді, через

безпосередні відчуття. Хто з давньогрецьких натурфілософів передбачив

сонячне затемнення та виміряв висоту єгипетських пірамід:

а) Фалес; б) Анаксимандр; в) Анаксимен; г) Геракліт.

Як Аристотель називав мілетців: а) психологами; б) фісіологами; в) аксіологами; г) космологами.

194

Фалес Давньогрецький мислитель Фалес жив біля: а) 532-483 р. до н.е.; б) 432-393 р. до н.е.; в) 625-530 р. до н.е.; г) 640-545 р. до н.е. Яка, за Фалесом, основна властивість першооснови

світу? а) божественна; б) мінлива; в) скінчення; г) прозора. Мілетських філософів у першу чергу цікавила

проблема: а) першооснови космосу; б) радикального сумніву; в) побудови ідеальної держави; г) людини. Фалес передбачив затемнення сонця, яке

відбулося... а) 5 травня 588 р. до н.е.; б) 28 травня 585 р. до н.е.; в) 21 березня 858 р. до н.е.; г) 4 липня 423 р. до н.е. Як Фалесу вдалося легко розбагатіти? а) зачитав уривок із свого твору, за що отримав значну

винагороду; б) отримав винагороду за свої метереологічні передбачення; в) передбачивши майбутній урожай маслин, винайняв в

оренду маслодавильні; г) одружився з представницею знатного роду.

195

Звідки Фалес перейняв знання з геометрії та вперше переніс цю науку в Елладу?

а) Рим; б) Індія; в) Єгипет; г) Китай. Ким з натурфілософів була відкрита Мала

Ведмедиця [Кіносура]? а) Гераклітом; б) Піфагором; в) Фалесом; г) Аристотелем. Що з перерахованого здійснив Фалес? а) виготовив водяний годинник; б) розробив грецьку писемність; в) виявив плями на Сонці; г) довів декілька геометричних теорем. Яку роль у філософії Фалеса відіграє Бог? а) першодвигуна, що дав поштовх до розвитку світу; б) вищої сутності, яка не втручається у творення та розвиток

світу; в) ідеї як праобразу світу; г) розуму космосу, який усе створив з води. Якою уявлялася Фалесові першооснова світу? а) атоми – основа всіх речей; б) боги – творці всього існуючого; в) вода – початок всього існуючого; г) чотири елементи – першооснова всіх речей. Яким, на думку Фалеса, є місце Землі в космосі? а) Земля обертається довкола Сонця; б) Земля тримається на трьох китах; в) Земля перебуває у центрі Всесвіту; г) Земля плаває на воді подібно до дерева.

196

Що думає Фалес з приводу існування чи неіснування богів?

а) богів не існує; б) світ наповнений богами; в) існування богів не підлягає доведенню; г) віра в богів ‒ корисне заблудження. Фалес вважав душу: а) божественним первнем; б) рушійним первнем; в) мінливим первнем; г) вічним первнем. Кого, на думку Фалеса, можна вважати щасливим? а) хто нічого не винен (не заборгував); б) хто тілом здоровий, натурою багатий, душею вихований; в) хто щасливий у себе вдома; г) хто бачить зорі у калюжах життя. На думку Фалеса душу має ... а) лише людина; б) все у світі; в) лише нежива природа; г) лише жива природа. З яким атрибутом у Стародавній Греції зазвичай

пов’язували ім’я Фалеса? а) годинник; б) циркуль; в) глобус; г) календар. Як Фалес допоміг лідійському війську? а) передбачив затемнення сонця; б) переконав скласти зброю перед перським військом; в) виголосив переможну промову; г) навчив, як понизити рівень води в річці.

197

Що, на думку Фалеса, є “тим, у чого немає ні початку, ні кінця”?

а) Космос; б) Земля; в) Бог; г) першооснова. Яка з праць не належить Фалесові? а) «Фізика»; б) «Про сонцестояння»; в) «Про первні»; г) «Морська астрологія». Впишіть недостаючі слова у вислови, проголошені

Фалесом: Найстарший – __________ , тому що він не народжений. Найпрекрасніший – ________ , тому що він творіння Бога. Найбільший – ___________ , тому що він вміщає все. Найсильніша – ___________ , тому що вона долає все. Наймудріший – ___________ , тому що він виявляє все. Найпрудкіша – ______ , тому що вона біжить без зупинки. Оберіть відповіді, які дав Фалес на запитання: 1) Що важк0? а) “Успіх” 2) Що легко? б) “Наставляти іншого”

3) Як найлегше переносити нещастя?

в) “Тирана, що дожив до старості”

4) Що є божество? г) “Знати себе”

5) Що найсолодше? д) “Те, у чого немає ні початку, ні кінця”

6) Яку дивину йому довелося побачити?

ж) “Якщо самі не будемо робити того, в чому докоряємо інших”

7) Як нам прожити найкраще і найправедніше життя?

з) “Якщо бачиш, що ворогам доводиться ще гірше”

198

Анаксимандр Які школи належать до Іонійської філософії? а) мілетська; б) ефеська; в) елейська; г) троянська. Есхатологія це ... а) вчення про будову світу; б) вчення про виникнення світу; в) вчення про перерозподіл світу; г) вчення про кінець світу. Ким Анаксимандр був за походженням? а) мілетцем; б) фінікійцем; в) стагіритом; г) афінянином. Який твір належить Анаксимандру? а) «Про природу»; б) «Про природу речей»; в) «Про першооснову»; г) «Про будову світу». Анаксимандру належить винайдення ... а) циркуля; б) гномону; в) компасу; г) колеса. Хто з перелічених філософів був учнем

Анаксимандра? а) Піфагор; б) Фалес; в) Демокріт; г) Емпедокл.

199

Яким передбаченням Анаксимандр врятував життя багатьох мілетців?

а) потопу; б) затемнення; в) землетрусу; г) метеоритного дощу. Що подібно до насіння, як стверджує Анаксимандр,

містить у собі самому народження всіх речей? а) вогонь; б) атом; в) логос; г) апейрон. Апейрон у перекладі з грецької мови означає ... а) множинний; б) необмежений; в) непроникний; г) безсмертний. Під час руху, згідно з Анаксимандром, апейрон

породжує... а) протилежності; б) сонце і місяць; в) тваринний світ; г) рослинний світ. Вставте пропущене слово у твердженні

Анаксимандра: «Живі істоти утворюються з невизначеної матерії – «___________» за тими ж законами, що й об’єкти неживої природи».

а) ефіру; б) повітря; в) апейрона; г) вогню.

200

Що Анаксимандр описує як «циліндроподібне за формою, з висотою, що становить третину її ширини»?

а) першооснову; б) Землю; в) воду; г) Сонячну систему. Що Анаксимандр вважає причиною

місцезнаходження Землі у центрі космосу? а) богів; б) випадковість; в) вихровий рух; г) вищий розум. Які з уявлень про рух належать Анаксимандру? а) рух уможливлює взаємний обмін місцями для «чотирьох

коренів речей»; б) рух відсутній; це лише чуттєва вірогідність; в) рух вічний, тому що без нього неможливі виникнення чи

знищення; г) рух як зміна взагалі. Що, за уявленнями Анаксимандра, є причиною всіх

метереологічних явищ? а) пневма; б) боги; в) повітряні потоки; г) рух. На думку Анаксимандра, людина походить від... а) космосу; б) тварини; в) богів; г) апейрона.

201

Анаксимен

Давньогрецький мислитель Анаксимен жив біля: а) 585-525 р. до н.е.; б) 432-393 р. до н.е.; в) 625-530 р. до н.е.; г) 640-545 р. до н.е. Хто з античних філософів був учителем

Анаксимена? а) Піфагор; б) Фалес; в) Анаксагор; г) Анаксимандр. На думку Анаксимена, все виникає з повітря

шляхом... а) зміни його хімічного складу; б) руху та переміщення; в) розрідження і згущення; г) народження і смерті. У філософії Анаксимена апейрон є властивістю... а) води; б) повітря; в) вогню; г) землі. Що Анаксимен вважає причиною всіх змін? а) бога; б) рух; в) людину; г) випадок. Характеризуючи свою першооснову як нескінченне

Анаксимен має на увазі... а) нескінченну множину цих первнів; б) нескінченність першооснови за величиною; в) нескінченність характеристик першооснови; г) нескінченність утілень у речах.

202

Вставте відсутні ланки ланцюга, що випливає з уявлень Анаксимена про творення світу:

_______ ← повітря → _______ → вітер → ________→

→ вода → _______ → каміння → все інше. Яке з небесних тіл, за уявленнями Анаксимена,

виникло першим? а) Земля; б) Сонце; в) Уран; г) Венера. Від чого походять Сонце, Місяць та інші зірки

згідно з космологічними уявленнями Анаксимена?

а) від космічного пилу; б) від зникаючих уже світів; в) від Землі; г) від чотирьох стихій. Що, на думку Анаксимена, є найважливішим

принципом виникнення світу? а) випадковий збіг обставин; б) перетворення однієї першоснови в іншу; в) доля; г) протилежності: гаряче і холодне. Завдяки чому Земля тримається (плаває) у повітрі? а) завдяки круглій формі; б) завдяки полегшеній будові; в) завдяки циклічному руху; г) завдяки пласкій формі. З чим Анаксимен інколи ототожнює повітря? а) диханням; б) вогнем; в) мисленням; г) відчуттям.

203

Анаксимен Мілетський вважається засновником «гномоніки», під якою він розумів...

а) науку про тіні; б) науку про небесні світила; в) науку, яка вивчає вплив природних явищ на людину; г) науку про будову землі. З чого, на думку Анаксимена, складається душа

людини? а) ефіру; б) вогню; в) повітря; г) атомів. Анаксимен був переконаний, що на внутрішні

коливання землі впливають... а) процеси нагрівання та охолдження; б) процеси старіння; в) воля богів; г) природні процеси. Розвиваючи своє вчення про першооснову,

Анаксимен був переконаний, що вона повинна бути насамперед...

а) без’якісною; б) непроникною; в) тілесною; г) неподільною. З чим Анаксимен пов’язує таке явище як веселка? а) з гнівом Зевса; б) з приходом посланника богів – Іріса; в) з властивісю повітря змінювати кольори; г) з неможливістю сонячних променів пройти через потужну

хмару.

204

Геракліт

Субстанція це... а) первень з якого все народжується і який лежить в основі

всього; б) першооснова світу; в) причина і кінцева мета існування світу; г) світ матеріальних речей. Як прозвали Геракліта за його філософію? а) мудрим; б) темним; в) світлим; г) розумним. Які три основні категорії філософії Геракліта? а) вогонь, вода, повітря; б) темне, світле, без՚ якісне; в) добро, зло, Бог; г) вогонь, логос, гармонія. Поняття логос в античній філософії означає: а) закон; б) учення; в) слово; г) все перелічене. З чим ототожнюється світова пожежа у

Геракліта? а) божественним переродженням; б) всесвітнім судом; в) виникненням світу; г) зміною світів. Ким був Геракліт? а) моністом; б) дуалістом; в) плюралістом; г) деїстом.

205

Хто вперше ввів у філософію та науку про природу чітке уявлення про постійні зміни?

а) Фалес; б) Анаксимандр; в) Анаксимен; г) Геракліт. У чому полягає відмінність у гераклітівському

розумінні першооснови універсуму від уявлень мілетських філософів?

а) першооснова тісно пов’язана з розумом; б) першооснова скінченна; в) першооснова незмінна; г) першооснова незбагненна. З чим ототожнюється вогонь у Геракліта? а) з думкою; б) зі знанням; в) з логосом; г) з Богом. Виражаючи своє презирливе ставлення до будь-

кого, Геракліт дійшов висноку, що “Мудрим можна вважати тільки одне: .............., який може правити всім Усесвітом”.

а) апейрон; б) розум; в) бог; г) філософ. Значним досягненням Геракліта було те, що він у

найпростішій формі виклав основи... а) софістики; б) діалектики; в) натурфілософії; г) патристики.

206

Яка ідея Геракліта виражає основний космічний закон?

а) ідея міри; б) ідея блага; в) ідея гармонії; г) ідея справедливості. Геракліт за походженням був ... а) мілетцем; б) елейцем; в) ефесцем; г) самосцем. За що народ повинен боротися як за стіни власного

міста? а) за закон; б) за місце під сонцем; в) за владу; г) за філософію. Що мав на увазі Геракліт, коли казав: «природа

наділила нас немовби двома знаряддями, за допомогою яких ми все вивідуємо і задовольняємо нашу цікавість»?

а) чуття, розум; б) відчуття, інтуїція; в) зір, слух; г) дотик, нюх. Що, на думку Сократа (за іншою версією –

Кратета) потрібно для розуміння праці Геракліта?

а) тлумачний словник; б) допомога геліконських муз; в) делоський ниряльник; г) гострий розум, як у Сократа.

207

Вставте пропущене слово у твердження Гера-кліта “...... треба гасити сильніше від пожежі”

а) любов; б) мудрість; в) ненависть; г) свавілля. Що, за Гераклітом, є причиною поперемінного

народження та згоряння світу? а) доля; б) випадок; в) божественна воля; г) світовий закон. Що, за Гераклітом, є причиною хвороби? а) доля; б) переважання одного з елементів; в) божественна воля; г) вірус. Які протележності Геракліт пов’язує з

виникненням космосу? а) світло і темрява; б) тепло і холод; в) добро і зло; г) війна і мир. На що, за Гераклітом, схоже людське життя? а) потік; б) вогонь; в) сходи; г) вихор. Що, за Гераклітом, є символом науки? а) сова; б) храм; в) книга; г) колодязь.

208

У чому, на думку Геракліта, полягає найвища мудрість?

а) у дотриманні державних і суспільних законів; б) у тому, щоб говорити істину і діяти відповідно до природи; в) творити добро; г) жити згідно з власними бажаннями. Геракліт вважав, що людей рівними робить... а) суспільство; б) випадок; в) закон; г) чеснота. З чим мудрець порівнює вічність руху? а) з бовтанкою; б) з потоком повітря; в) з подихом; г) з Богом. Скільки раз за життя, на думку Геракліта,

людина помирає? а) лише один раз; б) її життя складається з постійного вмирання; в) смерті взагалі немає; г) стільки, скільки визначено Богом. Що, за Гераклітом, може слугувати свідченням

існування Бога? а) його справи; б) численні статуї Бога; в) віра людей; г) міфи Гомера. Що Геракліт вважав відпочинком для душі? а) насолоду; б) страждання; в) стан спокою; г) постійне переміщення.

209

Враховуючи особливості вчення Геракліта, продовжіть речення: «Закони, які переважно вважаються прикметами правосуддя, є свідченням існування...»

а) Бога; б) суспільства; в) держави; г) беззаконня. Стан, який відповідає демократичній

рівноправності чотирьох елементів, Геракліт визначає як...

а) діакосмезу; б) боротьбу; в) екпірозу; г) кікеон. Проти чого виступав Геракліт, кажучи про

неможливість брудом очиститися від бруду? а) проти жертвопринесень; б) проти злослів’я; в) проти брехливих висловлень; г) проти заздрощів. Проклинаючи співгромадян (ефесців), Геракліт

бажав їм… а) хвороб; б) багатства; в) незнання; г) вічного життя. Чого, на думку Геракліта, людина за життя

повинна прагнути? а) багатства; б) здоров՚ я; в) довголіття; г) вічної слави.

210

Яка душа, за уявленнями Геракліта, наймудріша? а) чиста; б) суха; в) волога; г) чуттєва. «Колом життя» Геракліт називає період часу, за

який людська природа повертається... а) від народження до смерті; б) від сходу до заходу сонця; в) від одного дня до наступного; г) від посіву до посіву. Що, за Гераклітом, є причиною нерівності? а) воля Бога; б) відмінність людських інтересів і бажань; в) державні закони; г) доля. Чим повинна володіти людина, щоб пізнати

світовий Логос? а) мудрістю; б) знанням; в) волею; г) хитрістю. Завдяки чому душа людини підтримує зв’язок з

джерелом всесвітнього життя? а) сну; б) релігійним ритуалам; в) глибоким промовам; г) диханню. Яка з тез належала Геракліту? а) «Пізнай самого себе»; б) «Я шукав самого себе»; в) «Проживи непомітно»; г) «Уподібнення Богові в міру сил».

211

Методичні поради

Рекомендації щодо роботи з першоджерелами

У процесі роботи з книгою студенту потрібно робити

певні нотатки. Їхнє значення багатогранне, оскільки цей процес акумулює всі види пам’яті: зорову, слухову, логічну, механічну, що впливає на міцність засвоєння. Нотатки допомагають глибше зрозуміти матеріал. У подальшому їх можна використовувати з метою повторення, додаткового усвідомлення матеріалу, тез, конспекту, виписки, цитування, підготовки реферату, доповіді, тощо.

Опрацьовуючи філософський текст, не можна залишати поза увагою незрозумілі, незнайомі слова, для з'ясування їх змісту потрібно користуватися словниками. Постійна кропітка робота з довідковими матеріалами (філософські словники, словник іноземних мов, енциклопедичні видання) сприяє розвитку термінологічної ерудиції та є індикатором загальної освіченості спеціаліста.

Необхідно обов'язково прагнути до осмисленого читання, усвідомлення кожної фрази, при цьому слід перечитувати незрозуміле, шукати відповіді на питання, що виникають у процесі читання, знаходити в тексті суть, головні думки та ідеї. Усвідомлене читання дозволить знайти відповіді на питання про те, яке значення мають теоретичні положення твору для подальшого розвитку філософської та наукової думки.

Розглянувши основний зміст першоджерела, можна переходити до заключного етапу аналітичної роботи над ним - конспектування.

212

Вимоги до конспекту першоджерел

Конспект - це стислий, систематичний, логічно пов'язаний виклад у письмовій формі змісту першоджерела. На відміну від виписок або тез, конспект містить у собі, окрім основних положень і висновків, ще й факти, докази, обґрунтування, приклади, ілюстрації тощо.

Зверніть увагу! Перш ніж розпочати роботу, обов’язково слід виписати

бібліографічні відомості першоджерела (чи будь-якого літературного джерела, яке опрацьовується): · прізвище й ініціали автора; · назва (заголовок); · місто, видавництво, рік видання (якщо це книга) або

назва газети чи журналу, рік видання, номер (якщо це періодичне видання);

· кількість сторінок або сторінки, де розташована стаття. Конспект може бути:

· текстуальний - зберігає логіку і структуру твору, який аналізується.

· тематичний - виходить зі змісту досліджуваної проблеми, а не логіки викладу матеріалу в самому творі.

Форми конспектування друкованих першоджерел:

Цитати - дослівне виписування. Цитуючи, необхідно вказувати відповідну сторінку першоджерела.

Тези - основні думки автора, сформульовані у вигляді невеликих речень, чітко і зрозуміло.

Конспективні виписки - записи основних пунктів, думок, важливих і тез.

213

Оформлення конспекту

· конспект має бути читабельним для самого автора і для стороннього, тобто написаний розбірливим почерком, акуратно і чітко;

· необхідно залишати певну частину сторінки для запису власних думок, оцінки законспектованого, фіксації незрозумілого або важливого;

· доречно використовувати принцип наочності, тобто в тексті слід підкреслювати, виділяти різними кольорами, систематизувати у вигляді списків, таблиць, візуально відокремлювати одну змістовну частину від іншої за допомогою пропуску однієї строки або клітинки тощо.

Як скласти конспект · прочитайте текст, який необхідно законспектувати

(перший раз, не вникаючи у деталі); · запишіть основні реквізити; · використовуючи принцип «герменевтичного кола»

(принцип розуміння тексту), перечитайте другий раз текст по окремим структурним частинам (параграфам, підпунктам, абзацам);

· у ході осмислення найменших структурних компонентів тексту виділіть основні ідеї, оформіть їх у вигляді тез, цитат, конспективних виписок;

· знайдіть значення незрозумілих понять та інформацію про невідомі імена дослідників, які зустрічаються в тексті, у довідковій літературі;

· власні міркування, оцінки, помічені суперечності зафіксуйте на полях конспекту;

· прогляньте власний конспект і подумайте, чи відповідає його зміст змісту вихідного тексту.

214

Запис прочитаного дозволяє зрозуміти і точно сформулювати положення, засвоїти ідейний зміст твору. Основні ідеї першоджерел мають бути викладені своїми словами. При конспектуванні слід уникати простого переписування твору, цитати виписувати за ознакою їх змістовного навантаження. Конспект повинен бути за обсягом значно меншим за твір.

Методи розв’язання тестових завдань

· Логічний метод, коли для розв’язання тесту слід провести

низку логічних операцій. · Оперування теоретичним матеріалом. · Метод ключового слова – слід визначити ключове слово,

від якого й залежатиме правильна відповідь. · Метод виключення заздалегідь невірних відповідей. · Поняттійний метод, можливий при розумінні базових

понять. · Асоціативний метод, який базується на зверненні до

закріплених у свідомості асоціативних зв’язків. · Візуально-асоціативний метод спирається на зорову

пам’ять. · Інтуїтивний метод. До нього бажано звертатися тільки в

крайньому випадку, коли не можете застосувати інші методи до вирішення тесту.

215

Персоналії

АВРЕЛІЙ АВГУСТИН БЛАЖЕННИЙ (Augustinus Sanctus) (354 – 430) – найвідоміший середньовічний філософ, яскравий представ-ник західної патристики ("отців церкви"); впливовий проповідник і політик католицької церкви. Він здійснив значний вплив на західноєвропейську середньовічну культуру. Августин написав автобіографічну працю «Сповідь» та «Про град божий», які увійшли у зібрання творів, видане в Міньє («Patrologia latina», Париж, 1845, т. 32-47). Рос. мовою див. «Діяння Блаженного Августина, єпископа Іпонійського», вид. 2-е (Київ, 1901-1912).

АВЛ ГЕЛІЙ (лат. Aulus Gellius) (130 – 180) – римський

письменник і філолог. Шанувальник старовини і представник архаїчного напряму латинської літератури ІІ століття. Цікавився філософією. В Афінах Гелій приступив до обробки зібраних нотаток про латинських і давньогрецьких авторів, створюючи свій твір «Аттичні ночі» у 20-ти книгах – єдиний твір Авла Гелія, що містить багатий і цінний історичний та філологічний матеріал, відомості з різних галузей знань, у тому числі права, знання про звичаї, природничі науки, геометрію, філософію (етику), міфологію. Особливо виражений інтерес Гелія до літератури, риторики та проблем лексики і граматики латинської мови. Цікавився проблемами синонімії, етимології, аналізу тексту.

АГАФЕМЕР (грецьк. Ἀγαθήμερος) (бл. IV ст.) – географ. Він

написав перші 5 глав твору в 2-х книгах «Короткий географічний нарис», який відомий під його іменем.

АЛЬБЕРТ ВЕЛИКИЙ (Albertus Magnus) (1193 – 1280) –

німецький філософ і теолог, граф Альберт фон Боліптедт, отримав почесне звання «doctor universalis»; володів всебічними знаннями; став відомим завдяки критичному стилю мислення, але не створив своєї власної системи. Альберт Великий був одним із перших видатних християнських аристотеликів у середньовіччі. Ним написані коментарі та «Парафрази» до Аристотеля. Альберт сприяв розвитку науки, різко відмежовуючи її від теології; вважав головним методом наукового дослідження спостереження, тобто любовне проникнення у живу цілісну світобудову. Результатом його досліджень була двотомна праця із зоології. Багато праць втрачено.

АМЕЛІЙ ГЕНТИЛІАН (лат. Amelius Gentilianus) (III ст.) –

античний філософ, представник неоплатонізму. Був учнем Плотіна,

216

вчився у стоїка Лісимаха; цікавився піфагорійцем і платоніком Нуменієм, водночас попав під вплив філософії Кронія. Створив власну школу. Розробив і систематизував учення Плотіна про троїстість Нусу, неоплатонічну діалектику міфу. Твори Амелія не збереглися, відомості про них встановлюються з різноманітних джерел. Перебуваючи у школі Плотіна, Амелій записував розповіді Плотіна, і виправляв написані ним тексти (записи складали 100 книг). Написав «Про відмінності вчення Плотіна від учення Нуменія»; «Про недолугість Порфирія». Амелію, можливо належать коментарі до діалогів Платона «Тімей», «Держава», «Парменід» і «Філеб»; праця «Про справедливість за Платоном»; оригінальне тлумачення «ІІ Письма» Платона про трьох царів (три розуми). Також йому належить тлумачення «Євангелія від Іоана», у пролозі якого возвеличує Логос і світову душу.

АМІАН МАРЦЕЛІН (лат. Ammianus Marcellinus) (330 – 400) –

римський військовик, історик, автор праці з історії Римської держави «Діяння». За походженням – грек з Антіохії. В його «Історії», написаній латиною, висвітлюються події I-IV століть. З 31-ї його книги збереглись останні 18, що охоплюють 353-378 роки. Аміан Марцелін багато уваги приділяв історії воєн. Брав участь в поході імператора Юліана проти персів. Найбільшу цінність для дослідників минулого Північного Причорномор’я становлять описи гунів і аланів, запозичені Аміаном із тогочасних джерел. Він описав зовнішність представників цих племен, їхній кочовий спосіб життя, військові звичаї, навів відомості про їхню міграцію від Азовського моря до Дунаю, про воєнні зіткнення гунів з аланами, назвав імена їхніх вождів. У географічному та етнографічному екскурсі про Північне Причорномор’я Аміан описав Східну Європу спираючись на джерела (твори Гекатея Мілетського й інших письменників 6-5 ст. до н.е., а також твори римських авторів).

АПОЛОНІЙ ТІАНСЬКИЙ (Apollonius Tyana) (бл. І ст.) –

неопіфагорійський проповідник, про якого відомо, що він здійснював чудеса як Ісус із Назарету; представник близького до стоїчного розуміння космополітизму. Визнавав наймогутнішого безіменного Бога, який не вимагає пожертвувань.

АПУЛЕЙ ЛУЦІЙ (Apuleius) (125 – 180) – римський письменник

родом з Північної Африки. Філософ-платонік, ритор, писав грецькою і латинською мовами. Народився в роки правління Адріана, творив за царювання Антоніна Пія та Марка Аврелія. Обіймав у Карфагені видатну на той час посаду головного жерця провінції. Апулею належало чимало різноманітних праць, серед них поетичні твори, зокрема гімни і панегірики, нариси з історії

217

Риму, численні промови, наукові трактати з медицини, сільського господарства, математики, рибальства, астрономії, музики, художні романи тощо. З цього великого творчого здобутку повністю збереглися лише «Апологія, або Промова на захист самого себе від обвинувачення в магії» (103 розділи) і роман «Метаморфози, або Золотий осел» (11 книг), а також уривки промов «Флориди» («Квітник»), три філософські трактати: «Про Платона і його вчення», «Про божества Сократа», «Про світ».

АРИСТІД КВІНТІЛІАН (грецьк. Ἀριστείδης ὁ Κοϊντιλιανός, лат.

Aristides Quintilianus) – грецький філософ-неоплптонік, теоретик музики, автор трактату «Про музику» в трьох книгах. Трактат «Про музику» зберігся в 56 рукописах близько XIV-XV ст. Незвичайність трактату Аристіда виявляється у поєднанні звичайного для цього жанру специфічного наукового огляду категорій музики (очевидна захопленість традицією Аристоксена), та її розширеного філософсько-етичного (не без впливу «Діалогів» Платона) тлумачення.

АРИСТОН ІЗ ХІОСА (КЕОСА) (бл. 228/225 до н.е.) –

давньогрецький філософ з Кітіона, представник древньої Стої, учень Зенона. Негативно ставився до фізики і логіки. У своїй чітко розробленій системі етики проповідував ідеал «діяльного життя», активної поведінки і практичної дії.

АРИСТОНІМ – тиран міста Сікіон з 606 до 603 року до н.е.

Походив з династії Орфагоридів. Правив після свого батька Мирона І. Мабуть ще за життя батька був його співволодарем, допомагаючи у державних справах. Аристонім був одружений на доньці Орфагора для зміцнення династії. Після смерті батька у 609 році до н.е. продовжив справу попередників. За його правління влада Орфагордів настільки зміцніла, що ніхто не зазіхав на неї. Фактично Аристонім мав монархічну владу. Водночас вона підтримувалася народом, до якого у нього було гарне ставлення. Втім чогось суттєвого Аристонім не встиг здійснити. Його наслідував старший син Мирон.

АРИСТОТЕЛЬ (384 – 322 до н.е.) – давньогрецький філософ,

учений-енциклопедист (учень Платона). Йому приписують великі досягнення у тогочасній фізиці, астрономії, біології та інших дисциплінах. Засновник формальної логіки, запропонував модально-часову логіку, систему силогістики і неформальної логіки, розробив теорію аргументації. У 335 р. до н.е. створив у місті Афіни перипатетичну школу. Його праці умовно можна поділити на такі частини. Логічні трактати: "Категорії", "Про тлумачення",

218

"Аналітика» (перша і друга), "Топіка", "Про софістичні заперечення", "Риторика". Фізико-астрономічні праці: "Фізика", "Про небо", "Про виникнення і зникнення", "Метеорологія". Трактат про "першу філософію": "Метафізика". Біолоічні трактати: "Про душу", "Історія тварин", "Про частини тварин", "Про виникнення тварин", "Про рух тварин". Етичні твори: "Нікомахова етика", "Велика етика", "Евдемова етика". Соціально-політичні та історичні твори: "Політика", "Афінська політія". Естетичний трактат: "Поетика".

АРИСТОФАН (грецьк. Ἀριστοφάνης) (450 – 385 до н.е.) – великий

старогрецький поет, «батько комедії», найуславленіший представник комедійного жанру, для якого характерна гостра політична сатира. Єдиний комедіограф, чиї твори дійшли до наших днів. Комічними ситуаціями і прямими висловлюваннями Аристофан критикував афінських державних діячів, агітував за мир, зображував вигляд суспільної моралі, глузував зі своїх літературних ворогів. За античними свідченнями, Аристофан написав сорок чотири комедії (авторство чотирьох із них спірне), з яких збереглось 11 (крім того, майже тисяча фрагментів.): «Ахарняни», «Вершники», «Хмари», «Оси», «Мир», «Птахи», «Лісістрата», «Жінки на святі Фесмофорій», «Жаби», «Жінки ув народних зборах», «Плутос». Сюжети Аристофан брав не з міфології, а створював сам, широко використовуючи казки, пісні, народні жарти, пародії. Його твори – це гротескне відтворення дійсності.

АФІНЕЙ (дав.-гр. Άθηναϊος) (ІІ-ІІІ ст.) – грецький ритор і

граматик. Народився в Навкратісі в Єгипті, жив в Александрії, а згодом у Римі. Афіней написав багатий за змістом, але незначний за викладом і мовою твір «Бенкет мудрих» у 15-ти томах. З них перші два і початок третього збереглися лише у переказах константинопольського граматика XI ст., частково 15-ий том. У «Бенкеті мудрих» він описує в розмовній формі масу предметів, які стосуються моралі, громадського та домашнього життя греків, а також наук і мистецтв, хоча все це викладено з вельми вузької позиції. Збірка й досі вважається важливим джерелом знань давньогрецького життя, замінюючи в цьому відношенні частково втрачені твори інших поетів і письменників.

БОЕЦІЙ АНИЦІЙ МАНЛІЙ ТОРКВАТ СЕВЕРИН (Boethius) (480

– 524) (несправедливо засуджений до страти через хибне звинувачення у державній зраді) – римський державний діяч і філософ. Його діяльність перекладача і коментатора аристотелівських текстів мала велике значення для средньовічної філософії. Боецій був посередником між давнім світом і середньовіччям, «останнім римлянином і першим схоластом».

219

Велику популярність принесла йому праця «Про розраду філософією», написана у в’язниці перед стратою. Загалом Боецію належить велика літературна спадщина: "Про музику", "Про святу Трійцю" (де він засуджує аріанство), "Про католицьку віру". Основні твори: "Настанови в арифметиці", "Настанови до музики", "Коментар до Порфирія", "Про категоричний силогізм", "Про гіпотетичні силогізми", "Про логічний поділ", "Як Трійця то єдиний Бог, а не три божества", "Чи може "Отець", "Син" і "Святий Дух" висловлюватися про божество субстанційно", "Як субстанції можуть бути благими, в силу того, що вони існують, не будучи благом субстанційним", "Проти Євтихія і Несторія". Боецій багато перекладав з грецької на латинську мову праці грецьких філософів і вчених.

ВІНЦЕНТ ІЗ БОВЕ (Vincentius Bellovacensis) (помер бл. 1264) –

французький ранній схоласт; учитель синів Людовіка Святого. Його писемна спадщина викладена в енциклопедії середньовічного знання, що складається з чотирьох частин: «Дзеркало науки», «Дзеркало історії», «Дзеркало єства» і «Дзеркало благочестя», а також твір «Велике дзеркало».

ГАЛЕН (рим. Claudius Galenus) (130 – 200) – філософ грецького

походження, особистий лікар імператора Марка Аврелія. Писав про загальну сутність лікування і залишався багато століть визнаним авторитетом у медицині. Цікавився філософією, вважав, що справжній лікар обов’язково повинен бути філософом. Джерелом пізнання й істини, на його думку, крім чуття, є розсудок. Він намагався пов’язати вчення перипатетиків з ученням стоїків. Особливу увагу та популярність Галену принесла названа його іменем четверта (галенівська) фігура силогізму, а також його вчення про чотири типи темпераменту – сангвініків, флегматиків, холериків, меланхоліків, підґрунтям яких, є тілесні соки (кров, слиз, жовта і чорна жовч). Його твір «Історія філософії» вважався хорошим підручником для студентів-медиків.

ГІГІН ГАЙ ЮЛІЙ (64 до н.е. – 17 н.е.) – відомий давньоримській

письменник і науковець часів імператора Октавіана Августа. Гай Гігін займався історією, астрономією, філософією; створював прозаїчні твори із сільського господарства. Усі його наукові праці не дійшли до нас і відомі здебільшого за назвами. Відомими залишилися астрономічні розробки Гігіна. Він досліджував і описував сферичність космосу, кліматичні пояси Землі; здійснив перелік сузір'їв і планет, описав схід і захід зірок; рух Сонця в екліптиці, сонячні та місячні затемнення. На його честь названо астероїд. Основні праці з історії та міфології: «Про життя та діяння відомих людей», «Про славних людей», «Приклади» (або «Історії»),

220

«Про троянські роди», «Про богів пенатів», «Про особливості богів». З географії: «Про розташування італійських міст». З філології: «Коментар до праць Вергілія», «Книга про Вергілія», «Коментар до творів Гельвія Цини». З астрономії: «Астрономія». З сільського господарства: «Про землеробство», «Про бджіл».

ГІЄРОКЛ ОЛЕКСАНДРІЙСЬКИЙ (давньогрецьк. Ἱερόκλῆς ὁ

Ἀλεξάνδρεῖος) (перша пол. IV ст.) – античний філософ-неоплатонік, представник Александрійської школи неоплатонізму, учень Плутарха Афінського. Збереглися коментарі Гієрокла до піфаго-рійських «Золотих віршів», у яких він викладає основи платонівської філософії; також важливим і чітко сформульованим є його власний трактат «Про промисел», представлений Фотієм. У вченні Гієрокла поряд із моментами «традиційного» неоплатонізму простежуються тенденції, характерні для пост-Ямвліхівського періоду. Серед основних проблем, яких торкається Гієрокл, найбільшого значення набуває питання співвідношення деміурга і матерії.

ГІЄРОКЛ (грецьк. Ίεροκλῆς) (бл. II ст.) – філософ-стоїк. Авл Гелій

описує його «серйозною і праведною людиною». Гієрокл відомий завдяки своїй книзі «Елементи етики», частину якої було знайдено на фрагменті папірусу в Гермополісі у 1901 році. Інші уривки твору збережені Стобеєм, у найвідомішому з яких аналізується стоїчний космополітизм у моделі концентричних кіл. Гієрокл намагається дослідити етичні проблеми з практичної позиції.

ГЕОРГІЙ ПАХІМЕР (грецьк. Γεώργιος Παχυμέρης) (1242 – 1310)

– візантійський філософ, історик, математик, письменник і церковний діяч. Навчався у Георгія Акрополита. Був послідовним противником унії з Римо-католицькою церквою. Основні праці: «Римська історія», «Нариси до філософії Аристотеля», «Дев’ять автобіографічних Од», «Підсумок чотирьох предметів: арифметики, музики, геометрії й астрономії», «Стосовно філософських термінів, п’яти голосів і десяти категорій», «Теологічна праця», «Парафраз до Святого мученика Діонісія Ареопагіта», «Тренування (риторика)».

ГЕРАКЛІТ-АЛЕГОРИСТ ЕФЕСЬКИЙ (544 – 483 до н.е.) –

давньогрецький філософ, політичний діяч з Ефесу. Античні й середньовічні джерела донесли до нас понад сотню висловлень, які належать Гераклітові. Традиційно об'єднані загальною назвою "фрагменти", включають афоризми, іноді близькі до прислів'їв, таємничі речення-загадки, іноді – короткі міркування і навіть окремі слова. Ознайомлення з корпусом "фрагментів" мимоволі породжує думку про те, що перед нами – випадково вцілілі уривки єдиної праці,

221

що мала традиційну для досократівської філософії назву "Про природу", де збережені філософського змісту вислови цього філософа.

ГЕРМІЙ АТАРНЕЙСЬКИЙ (помер 348 до н.е.) – тиран Атарнеї,

грецької колонії (територія сучасної Туреччини). Уперше Гермій, грек за походженням, фракієць, згадується як раб віфінського банкіра Евбула. За певних обставин Гермій здобув свободу та успадкував владу в Атарнеї. Учень Платона і товариш Аристотеля. Власне Аристотель після смерті Платона оселився в Атарнеї і одружився з племінницею (за іншими джерелами, молодшою донькою) Гермія. Обурившись проти персів, Гермія схопив сатрап Ментор і стратив. Аристотель склав на честь Гермія вірш, який дійшов до нас, і йому також належить напис на пам'ятнику Гермія у Дельфах.

ГЕРОДОТ ГАЛІКАРНАСЬКИЙ (грецьк. Ἡρόδοτος) (490/480 –

бл. 425 до н.е.) – давньогрецький історик, названий Цицероном «батьком історії». Один із перших географів, учений-мандрівників. На підставі побаченого на власні очі та почутих розповідей створив перший загальний опис відомого тодішнього світу. Автор «Історії» в дев'яти книгах, присвяченої опису греко-перських воєн з викладом історії держави Ахеменідів, Єгипту та ін.; містить перший систематичний опис життя і побуту скіфів. Монументальна праця Геродота присвячена історії греко-перських воєн і опису країн і народів, які воювали з персами – перший історичний твір стародавнього світу, що дійшов до нас, і водночас перша в історії античної літератури пам'ятка художньої прози. Геродот уперше співвідніс події грецької історії з ширшою, всесвітньою перспективою. Александрійські вчені працю «Історія» розділили на 9 книг, давши кожній з них ім'я однієї з дев'яти муз: І. «Кліо», ІІ. «Евтерпа», ІІІ. «Талія», IV. «Мельпомена», V. «Терпсіхора», VI. «Ерато», VII. «Полігімнія», VIII. «Уранія», IX. «Каліопа».

ГЕСІХІЙ МІЛЕТСЬКИЙ (бл. VI ст.) – візантійський історик і

лексикограф (енциклопедист, біограф), названий «Illustrius», син юриста, який жив у Константинополі за часів царювання Юстина І і Юстиніана. Гесіхій написав історію царювання імператора Юстина I і перших років царювання Юстиніана. Його праці майже повністю загублені. Перша з його книг «Компендіум життєпису філософів» складається з шести книг – виклад всесвітньої історії від давньої Асірії до смерті імператора Анастасія І. У другому творі продовжує історичний виклад до початку правління Юстиніана. Третій твір – «Біографічний словник». Збереглася велика частина з шостої книги «Всесвітньої історії» до 518 року. Фотій зауважив, що Гесіхій зосереджував увагу на історичній правдивості.

222

ГРИГОРІЙ НАЗІАНЗІН БОГОСЛОВ (330 – 390) – великий християнський святий, візантійський богослов, і ритор, один з отців церкви, єпископ Назіанза і Сасима, константинопольський патріарх. Ліричні вірші, які писав в античному дусі Григорій Назіанзін, мають характер не стільки псалмів (молитов), скільки риторичного панегірика. Автобіографічні поеми Григорія Богослова: “Про моє життя”, “Про мою долю”, “Про страждання моєї душі”. Сьогодні мощі святого зберігаються в константинопольському Патріаршому Соборі Святого Георгія (Юра) в Стамбулі.

ДАВИД – один із найвідоміших персонажів Біблії, другий цар

давнього Ізраїлю, правнук Боаза і Рут. Давид був наймолодшим з вісьмох синів Єсея, народився у місті Віфлеємі біля 1085 року до н.е. В історію ввійшов як Цар, автор псалмів, пророк і Месія. Царював 40 років (бл. 1004-965 до н.е.): сім років і шість місяців був царем Юдеї (зі столицею в Хевронії). Давид привів народ Ізраїлю до багатьох перемог у війнах за незалежність і вплив серед сусідніх держав і народів, але більше він відомий своїми натхненними віршами-псалмами, що й досі використовуються християнами та юдеями як взірець віри і молитви. Багато вчених вважають Давида праобразом майбутнього Месії Ісуса Христа. Сам Ісус часто згадує Давида, його псалми цитуються у Новому Заповіті.

ДЕМЕТРІЙ ФАЛЕРСЬКИЙ (давньогрецьк. Δημήτριος Φαληρεύς)

(355 – 283 до н.е.) – давньогрецький філософ, афінський державний діяч, оратор, учений, автор трактатів з історії, філософії, граматики і риторики, які не збереглися, представник перипатетичної школи, учень Теофраста, укладач першої збірки байок Езопа, Діоген Лаертський наводить перелік творів Деметрія: «Про Афінське законодавство», «Про Афінський державний устрій», «Про управління народом», «Про політику», «Про закони», «Про риторику», «Про стратегії», «Про Іліаду», «Про Одісею», «Птолемей», «Про кохання», «Фенонд», «Медон», «Клеон», «Сократ», «Артаксеркс», «Про Гомера», «Аристід», «Аристомах», «Заохочення [до філософії]», «Про державний устрій», «Про десятиліття [його владарювання]», «Про іонян», «До посольства», «Про довіру», «Про милість», «Про вдачу», «Про великодушність», «Про шлюб», «Про метеор (Про промінь у небі)», «Про мир», «Про закони», «Про звичаї», «Про доречне», «Діонісій», «Про Халкіду», «Викриття афінян», «Про Антифана», «Історичний вступ», «Листи», «Збори під присягою», «Про старість», «Справедливе», «Байки Езопа», «Вислови».

223

ДЕМОКРІТ АБДЕРСЬКИЙ (грецьк. Δημόκριτος) (460 – 370 до н.е.) – давньогрецький філософ-матеріаліст, засновник атомістичної гіпотези пояснення світу. Багато подорожував, вивчив філософські та натурфілософські ідеї різних народів (Єгипет, Вавилон, Персія, Індія, Ефіопія). У методології Демокріта вперше в історії пізнання системно використаний, раніше недостатньо чітко усвідомлюваний, аксіоматичний метод. Концепція математичного атомізму Демокріта логічно послідовно випливає з атомізму фізичного та підтверджує правомірність усієї системи теоретичної математики. У межах цієї концепції було отримано багато видатних результатів, серед яких особливо слід зазначити заслуги Демокріта як одного з фундаторів методу нескінченно малих. За легендою, Платон настільки не любив Демокріта, що звелів спалити всі його книги.

ДІОГЕН ЛАЕРТСЬКИЙ (грецьк. Διογένης Λαέρτιος) (перша пол.

ІІІ ст.) – давньогрецький історик філософії, автор найбільшого історико-філософського дослідження, що містить біографічні й доксографічні свідчення про античні філософські школи та їх представників. Найголовніша праця Діогена Лаертського – єдина з античних історій філософії, що збереглася до наших днів. На жаль, первинна назва праці нам зовсім невідома. Так, у паризькому рукописі 1759 року вона значиться як: «Діоген Лаертський: життєпис і думки тих, хто прославився у філософії, і у стислому вигляді зведення поглядів кожного вчення». У Стефана Візантійського – «Історія філософа», у Євстафія – «Життєпис софістів». Нині ж її прийнято називати «Про життя, вчення та висловлення славетних філософів». Вона обіймає майже весь період розвитку античної думки та складається з 10 біографічних книг.

ДІОДОР СИЦИЛІЙСЬКИЙ (грецьк. Διόδωρος Σικελιώτης, лат.

Diodorus Siculus) (90 – 30 до н.е.) – давньогрецький історик родом з Агіріума на Сицилії. Діодор присвятив 30 років створенню своїх історичних збірників, і здійснив для цього цілу низку подорожей. «Історична бібліотека» Діодора складалася з 40 книг, поділених на 3 частини: перші 6 книг оглядові, описують географію, культуру та історію стародавніх держав: Єгипту (книга I); Месопотамії, Індії, Скіфії (книга II); Північної Африки (книга III); Греції та Європи (книга IV—VI). У наступній частині (книги VII-XVII) Діодор викладає історію світу від Троянської війни до смерті Олександра Великого. Остання частина має справу з епохою діадохів (книги XVIII-XX) і до гальської війни Юлія Цезаря, тобто до подій, очевидцем яких був сам Діодор. «Історія» Діодора вціліла частково, повністю дійшли до нашого часу книги I-V і з XI до XX, фрагментарно книги IX і X.

224

ДІОН КАСІЙ КОКЦЕАН (грецьк. Δίων Κάσσιος, лат. Lucius Claudius Cassius Dio Cocceianus) (155 – 235) – римський консул та історик грецького походження, автор часто цитованої «Римської історії» у 80 книгах, що охоплює історію від прибуття Енея до Італії аж до часів Олександра Севера. Діон працював над «Історією» 22 роки. Стиль Діона – риторичний, манера викладу – ясна і проста. Твір Діона зберігся не повністю. Існує повний англійський переклад праці Діона Касія, опублікований у «Loeb Classical Library».

ДІОН ХРИЗОСТОМ (ЗЛАТОУСТ) (40 – 120) – давньоримський

оратор і філософ грецького походження. Проповідував повернення до природи і простого життя, був жебраком. Цінні цитати: «Воістину, людський рід готовий відмовитися від чого завгодно, але не від голосу й мови; у цьому вже незмірне багатство»; «Якщо від брудних ніг, що ступають по глині та сміттю, шкода невелика, то від невихованого язика чимала шкода буває слухачам».

ДІОНІСІЙ ПЕРІЕГЕТ (лат. Dionysius Periegetes) (ІІІ ст.) –

давньогрецький географ з Александрії; автор опису землі «Периегеси ойкумени» («Periegeses»), перекладеного на латинську мову Присціаном. Написав твір про 1187 гекзаметри – опис землі «Периегеси», в якому розповів, після Ератосфена, про всі відомі на той час моря і землі. Працю безліч разів коментували. Вона вважалася найкращим підручником з географії.

ЗЕНОН ЕЛЕЙСЬКИЙ (490 – 430 до н.е.) – давньогрецький

філософ елейської школи, прихильник рабовласницької аристокра-тії. Зенон Елейський відомий своїми апоріями (парадоксами). Він сформулював 45 апорій, але до нас дійшло 9, якими намагався довести неістинність видимої, чуттєво даної множинності речей та їхнього руху, вважаючи, що істинна картина світу осягається мисленням. Об'єктивно філософія Зенона Елейського зіграла прогресивну роль у розвитку античної діалектики, оскільки він стихійно підійшов до питання про суперечливість явищ природи та вираження цієї суперечливості в поняттях.

ЕВРИПІД (грецьк. Ευριπίδης) (480 – 406 н.е.) –

давньогрецький поет-драматург, молодший з трьох великих афінських трагіків поряд із Есхілом та Софоклом. Еврипідові приписують написання від 75 до 98 драматичних творів, з яких до нас дійшло лише сімнадцять, основні з яких: «Алкеста», «Медея», «Діти Геракла», «Гіполит», «Андромаха», «Гекуба», «Благальниці», «Електра», «Геракл», «Троянки», «Іфігенія в Тавриді», «Іон», «Єлена», «Фінікіянки», «Орест», «Вакханки», «Іфігенія в Авліді», «Циклоп» (сатирична драма).

225

ЕПІКТЕТ (50 – 140) – давньогрецький філософ-стоїк. Епіктет –

прізвисько раба, що перекладається з грецької мови як «Придбаний». Справжнє ім'я філософа невідоме. У центрі філософських поглядів Епіктета – розробка моральних принципів, які б допомогли людині за будь-яких обставин (багатства, злиднів, влади чи рабства) зберегти внутрішню незалежність від цих обставин і духовну свободу.

ЕПІКУР (грецьк. Επίκουρος) (341 – 270 до н.е.) –

давньогрецький філософ-матеріаліст. До нас дійшли лише фрагменти праць філософа. Філософський напрям епікуреїзм досить істотно впливав на свідомість мислителів наступних етапів еллінської епохи, зокрема Риму. Заснував філософську «епікурійську» школу в Афінах. Він використовував головні твердження філософії Демокріта. Відмінність у вченні полягає в тому, що в Епікура – поряд з дією закону падіння з'являється ще один чинник – атом виявляє властивість «самочинного відхилення» від «лінії доконечності». За Епікуром – моральне життя потребує дотримання міри в усьому. Ідеал – у задоволенні природних, а не надуманих бажань.

ЕПІФАНІЙ САЛАМІНСЬКИЙ (грецьк. Ἐπιφάνειος Κύπρου) (310

– 403) – палестинський святий, монах, єпископ міста Саламін на Кіпрі. Один із ранніх Отців Церкви, який прославився шаленим викриттям єресей, одним із головних джерел яких він вважав учення Оріґена. Погляди святого складалися під впливом аскетів Єгипту та Палестини, під час найгарячішої боротьби церкви з аріанством, у якій і сам Єпіфаній брав діяльну участь.

ЄВСЕВІЙ КЕСАРІЙСЬКИЙ, ЄВСЕВІЙ ПАМФІЛ (263 – 339) –

архієпископ Кесарії (столиці римської провінції Юдея). Зарахований до Отців Церкви і вважається «батьком церковної історії» за свій твір «Церковна історія», в якому розповідається про події від початку християнства до 324 року. «Хроніка» – викладення загальної історії від створення світу й до 20-го року царювання римського імператора Костянтина. «Приготування до Євангелія» і «Докази на користь Євангелія» – містять спростування язичництва; висловлюється думка про існування у дохристові часи християнства у формі юдейської релігії та природного одкровення.

ЄВСТАФІЙ КАПАДОКІЙСЬКИЙ (давньогрецьк Εὐστάθιος

Καππᾰδόκης) (IV ст.) – античний філософ-неоплатонік, представник Пергамської школи неоплатонізму, учень Ямвліха,

226

учень Едесія, Євстафій згадується у творі Євнапія «Життя філософів і софістів». Євстафій був родичем Едесія. Відзначався високим благородством і красномовством, через що імператор Констанцій ІІ доручив йому переговори з персидським царем.

ІЄРОНІМ СТРИДОНСЬКИЙ (лат. Eusebius Sophronius

Hieronymus, грецьк. Εὐσέβιος Σωφρόνιος Ἱερώνυμος) (340 – 420) – християнський теолог, письменник, відомий як перекладач тексту Біблії з грецької та гебрейської мов на тогочасну латинську мову. Його переклад називається «Вульгата», який донині вважається офіційним біблійним текстом Римо-католицької Церкви. Святий Ієронім, якого також називають Ієронім Стридонський вважається одним із трьох Отців Церкви у католиків. День пам'яті Ієроніма у західному календарі (30 вересня) Міжнародна федерація перекладачів оголосила Міжнародним днем перекладачів. Святий вважається покровителем усіх перекладачів.

ІОАН ДАМАСКІН (675 – між 749 і 753) – християнський

святий, знаменитий візантійський богослов і філософ, церковний письменник, шанований у більшості православних спільнот у всьому світі. Широко відома його праця «Точний виклад православної віри», в якій послідовно викладені основи християнського віровчення в тому вигляді, який визнає православна церква. Активно виступав проти іконоборства. Найважливіший твір – «Джерело знання» у трьох частинах. Дамаскін у своїх працях одним із перших висловив ідею про те, що філософія (пошук істини) має бути служницею богослов'я, оскільки згідно з християнським ученням Бог (Боже Слово) це єдина Істина (Софія) в усій повноті. Іоан Дамаскін прагнув підпорядкувати науку під егіду церковної догми; і, на основі аристотелівської логіки, створив основи схоластичного методу, що пізніше дістав розвиток у середньовічних теологів Заходу.

ІОАН ЗОЛОТОУСТ (грецьк. Ἰωάννης ὁ Χρυσόστομος; англ. John

Chrysostom (347 – 407) – святий, один із засновників Константинопольського патріархату, вселенський учитель, блискучий оратор, адвокат і релігійний полеміст, надзвичайна за колоритом постать, яка виділяється серед низки непересічних мислителів і проповідників східнохристиянської Церкви. Почесні титули: «вселенський учитель» і «золотоустий»; останній титул офіційно закріплений Церквою на Халкидонському соборі у V сторіччі та отриманий святим за надзвичайне красномовство. У церквах досі правиться літургія Іоана Золотоустого.

227

ІОАН ФІЛОПОН (490 – 570) – відомий візантійський письменник, автор багатьох трактатів з граматики, філософії, бого-слов'я. Відомий також як Іоан Граматик або Іоан Александрійський. Мав прізвисько "Філопон" ("працелюбний"). Основні праці: «6 коментарів до праць Аристотеля», «Проти Прокла», «Проти Аристотеля», «Про користь і будівництво астролябії», «Коментар до вступу Нікомаха до арифметики», «Про непередбачуванність світу», «Про створення світу», «Про Трійцю», «Арбітр".

ІОАН ЦЕЦ (Цец, Цецес) (грецьк. Ἰωάννης Τζέτζης) (1110 – 1180)

– візантійський філолог, плідний коментатор античних авторів. Прозаїчні твори: «Листи», «Екзегеза до “Іліади” Гомера», схоли (коментар) до «Олександра» Лікофрона, схоли до Аристофана. Збереглися детальні коментарі до «Хмар», «Жаб» і «Плутоса» (так званої «візантійської тріади» п’єс), окремі нотатки до «Птиць» і переднє слово до «Вершників». Цец коментував інші п’єси. Схоли до «Праць і днів» Гесіода. Схоли до Никандра, схоли до «Галієвтики» Опіана, «Всесвітня хроніка». Схоли до Феокріта. Припускають, що Цец був автором схол до Піндара, Есхіла і Еврипіда, а також Фукидіда, творів «Про походження богів» і епітомів «Міфологічної бібліотеки» Аполодора. Віршовані твори: «Книга історій» «Алегорія до “Іліади” і “Одісеї” Гомера» у віршах; поема «Події догомерівського, гомерівського і післягомерівського часу», поема «Теогонія»; віршований коментар до «Вступу Порфирія у “Категорії” Аристотеля». Ямби на смерть імператора Мануїла. «Про комедію» у віршах, «Про трагічну поезію», «Про віршовані розміри», «Про відмінності між поетами» та ін.

ІПОЛИТ РИМСЬКИЙ (170 – 235) – один із ранніх

християнських Святих, один із найпрацьовитіших і знаних письменників ранньої Церкви, мученик. Увійшов у богословський конфлікт із Папою Римським Зефірином і упродовж деякого часу очолював окрему групу християн. Вважається першим антипапою. Сам св. Іполит називав себе «наступником апостолів» і «учасником у благодаті Св. Духа» («Філософумене»). На жаль, більша частина творів Св. Іполита втрачена, дотепер цілком збереглися лише: екзегетичні – «Тлумачення на книгу пророка Даниїла»; догматичні – «Про Христа і антихриста»; полемічні – «Філософумени» і «Проти Ноета»; літургійні – «Апостольське Передання»; гомілетичні – «Слово на день Богоявлення».

ІРИНЕЙ ЛІОНСЬКИЙ (135/140 – 202) – християнський богослов,

мученик, отець церкви, єпископ Ліонський, малоазійський грек. Був учнем Полікарпа Смиринського, знавцем грецької поезії та філософії, засновник християнської догматики. За свідченнями

228

Євсевія Кесарійського, Іриней написав: «Про пізнання», «Про єдиносутність Божу», «Послання з приводу пасхальних суперечок», «Послання до Папи Віктора». Головна ж праця Іринея – «Спростування фальшиво поіменованої гнози» (проти єресей), написана давньогрецькою мовою, однак дотепер вона збереглася лише у латинському перекладі, а з грецького оригіналу дійшла до нас лише перша книга. З інших творів донині дійшли «П’ять книг проти єресей» і «Доказ апостольської проповіді».

ІСИДОР З ПЕЛУСІЯ (360 – 435/440) – відомий священик,

викладач риторики. Його ораторське мистецтво й глибокі знання Священного Писання, яке він добре вивчив у пустелі на самоті, прославили його як учителя на весь Єгипет. Багато юдеїв і язичників навернулися, слухаючи його проповіді. Ісидор багато років навчав і наставляв завдяки написанню багатьох великих і глибоких листів. До нас дійшло понад дві тисячі його послань. Відповідаючи на звернення з різних країн, він із духовною прозорливістю розтлумачував незрозумілі фрагменти Святого Письма, заперечував хибні тлумачення юдеїв, пояснював таїнство Пресвятої Трійці та Перетворення Господа, соромив аріанців, несторіанців, савеліанців та інших єретиків. Ісидор засуджував недостойних свого священичого чи монашого звання. Він критикував імператора Східної Римської імперії Феодосія II, незважаючи на його мирську могутність, нагадував правителям про їхню місію перед народом Божим і святою Церквою. Звідусіль виганяв порок і вселяв любов до правосуддя і доброчинства.

КАЛКІДІЙ (Calcidius) (бл. 5 ст.) – латинський платонік,

перекладач і коментатор. Літературна спадщина складає: переклад частини діалогу Платона «Тімей»; коментар до «Тімея»; лист Калкідія до Озія, в якому розкриваються наміри Калкідія стосовно перекладу й тлумачення діалогу «Тімей». Загалом, у своєму «Коментарі» Калкідій намагається безпосередньо відобразити уявлення відомих пізньоеліністичних шкіл – платонічної, перипатетичної та стоїчної. Основними джерелами для написання цього твору стали тексти не лише Платона, а й Аристотеля, Нуменія, Адраста, Плотіна, Порфирія, а також Філона Александрійського та Орігена.

КАЛІМАХ (грецьк. Καλλίμαχος ὁ Κυρηναῖος Kallimachos ho

Kyrenaios) (305 – 240 до н.е.) – давньогрецький поет, викладач і граматик. Найпослідовніше виразив теоретичні принципи алексан-дрійської поезії, очолював гурток поетів. Писав переважно гімни, елегії та епіграми. Привернув до себе увагу Птолемея ІІ, через що запрошений до двору та призначений на одну з високих посад в

229

Александрійській бібліотеці. Калімах працював у ній до самої смерті, понад 20 років, і користуючись найповнішою книгозбірнею античності, написав понад 800 наукових праць. Калімах здобув собі авторитет ученого, за допомогою написаних творів на історичні та міфологічні теми. Його авторству належать ямби, епіграми, елегії, гімни, епілії (невеликі за обсягом епоси) тощо.

КВІНТ АВРЕЛІЙ СІМАХ (лат. Quintus Aurelius Symmachus) (345

– 405) – римський латинський письменник і філолог, політичний діяч, консул 391 року. Ревнитель античної спадщини, автор 10 книг «Послань». Серед творів Сімаха особливою славою користувалися його промови, які дійшли до нас лише в уривках. Фрагменти ці належать 8 промовам: 1 і 2 – панегірики імператору Валентініану I (369 – 370); 3 – панегірик молодому Августу Граціану; з 4 до 8 – уривки промов у римському сенаті з метою похвали того чи того з друзів оратора. Також до нашого часу дійшли листи Сімаха.

КВІНТ ГОРАЦІЙ ФЛАК (лат. Quintus Horatius Flaccus) (65 – 8

до н.е.) – поет «золотого віку» римської літератури, разом з Вергілієм і Овідієм, один із найуславленіших авторів у всій світовій літературі. Перші свої твори Горацій назвав епóдами («приспівами»), це двовірші, де другий рядок є коротшим за перший, немов «приспівом» до нього. Написані вони, під явним впливом елліна Архілоха, ямбами. Горацієві «Оди (І,ІІ,ІІІ,ІV)» вирізняються художньою довершеністю та тематичним розмаїттям. Однією з перлин римської поезії є ода "До Манлія Торквата", присвячена римському ораторові, товаришеві поета, а також «Сатири I», «Еподи», «Сатири II», «Послання», «Поетичне мистецтво або Послання до Пісонів», «Пісня вікового свята».

КИРИЛ АЛЕКСАНДРІЙСЬКИЙ (376 – 444) – святитель,

патріарх Александрійський, борець за православ'я, один із найосвіченіших людей свого часу, плідний богослов, чернець-подвижник і один з Отців церкви. Святий Кирило до кінця життя працював над складанням пасхалії за правилами Нікейського собору. Він встиг розписати дні святкування християнської Пасхи на наступні 95 років, аж до 20-х років VI ст. Александрійська пасхалія була прийнята всім християнським світом. Особливо слід відзначити Тлумачення Євангелія від Луки, від Іоана, Послання апостола Павла до Коринтян і Євреїв, а також апологію на захист християнства проти імператора Юліана Відступника (361 – 363). Величезне значення мають п'ять книг проти Несторія, праця про Пресвяту Трійцю, під назвою «Скарб», написана проти Арія і Евномія, і два догматичні твори про Пресвяту Трійцю, в яких подано точний виклад учення Церкви про походження Святого Духа. Він перший запровадив культ Діви Марії, назвав її «Богородицею» (Феотокос) і захистив цей титул.

230

КОЛУМЕНА ЛУЦІЙ ЮНИЙ МОДЕРАТ (лат. Lucius Junius Moderatus Columella) (4 – 70) – давньоримський письменник і агроном. Написав трактат «Про сільське господарство», який складається з 12 книг, викладених прозою, лише 10-а книга про садівництво – у віршованій формі (гекзаметром). До трактату належить також праця «Про дерева». Відомі його вислови: «З піску мотузки не зів'єш», «Без прикладів неможливо ні правильно вчити, ні успішно вчитись».

КЛЕАНФ (грецьк. Κλεανθης) (331/330 – 230 до н.е.) – грецький

філософ-стоїк, представник Ранньої Стої, учень Зенона Китійського, після смерті якого, сам очолив школу стоїків. З його багаточисельних творів зберігся «Гімн до Зевса» – найбільший текст, який дійшов до наших днів з часів Давньої Стої. У цьому творі Всесвіт «постає як одне велике творіння, душа якого – Бог, а серце – Сонце». Клеанф відомий через те, що звинуватив у безбожності та висунув вимогу вигнання – автора геліоцентричної системи Аристарха Самоського за те, що той «змістив Вогнище [Серце] Всесвіту», під яким Клеанф бачив Землю. Невідомо, чи греки взяли до уваги пораду Клеанфа.

КЛЕОМЕД (давньогрецьк Κλεομήδης) (бл. І ст.) –

давньогрецький астроном і філософ-стоїк. Під ім’ям Клеомеда до нас дійшла єдина праця: «Вчення про обертання небесних тіл». Ця праця Клеомеда представляє популярний підручник з астрономії. До такого ж типу відносяться трактати Геміна і Теона Смирнського. Про популярність трактату Клеомеда у Середні віки свідчить велика кількість рукописів – понад 70.

КЛИМЕНТ АЛЕКСАНДРІЙСЬКИЙ, ТИТ ФЛАВІЙ КЛИМЕНТ

(грецьк. Κλήμης ὁ Ἀλεξανδρεύς, лат. Clemens Alexandrinus, Titus Flavius Clemens) (150-215) – християнський апологет і проповідник Священного Писання серед елліністичних книжників, основоположник Александрійської богословської школи, який очолював її до Орігена. Написав багато праць, у тому числі значну частину «Стромат». З одного боку, він полемізує з ученням гностиків, з іншого – з тими християнами, які з великою підозрою сприймали «інтелектуалізоване християнство», збагачене поняттями язичницької філософії. Климент увів у богослов'я поняття «граду небесного» і «граду земного», які згодом були розвинуті блаженним Августином.

ЛУЦІЙ ЦЕЦИЛІЙ ФІРМІАН ЛАКТАНЦІЙ (240 – 320) –

визначний християнський латинський письменник, державний діяч, вихователь імператорського сина Костянтина Великого – Криспа. Основні твори: «Божественні установи», «Про смерть переслідувачів», де він доводить, що всі, хто переслідували

231

християн, усі імператори та їхні поплічники загинули страшною смертю; «Божественні справи» та «Про гнів Бога».

ЛУКІАН (грецьк. Λουκιάνος) (120/125 – бл. 180) –

давньогрецький письменник, сатирик, вільнодумець періоду занепаду античного світу. Родом із Самосати (Сирія). Лукіан сатирично висміював давньогрецьких богів і героїв, а також критикував античну філософію, риторику й історіографію. Основні твори: «Бесіди богів», «Бесіди в царстві мертвих», «Морські бесіди», «Зевс, якого викривають», «Зевс трагічний», «Прометей, або Кавказ» та ін. Лукіан зображував богів і героїв у сатиричному й комічному вигляді, дурними, тупими, жадібними, корисливими і незначними істотами. У «Геромотимі», «Меніпі», «Ікароменіпі» Лукіан, критикуючи різні філософські школи, показував їхню взаємну суперечливість і ворожість, відобразивши тим самим найглибшу кризу філософії свого часу. Винятком для Лукіана є кініки, в особі яких прославляє простоту, відхід від цивілізації й інтерес до незаможного класу – «Бесіди в царстві мертвих». Наприкінці свого творчого шляху Лукіан переходить на позиції філософського епікуреїзму. У «Зевсі трагічному» висловлюються похвали епікурійському вченню за позицію невтручання богів у життя людей, а в «Сновидінні, або Півні» схвалюється епікурійська атараксія. Також пише трактат «Як слід писати історію». Лукіан виступав з критикою християнства, у послідовників якого він добачав забитих марнославних людей і легковірних простаків, які перебувають під владою мандрівних шарлатанів і бузувірів – «Про кончину Перегріна». В «Олександрі, або Лжепророку» Лукіан виступив проти різних видів марновірства, критикуючи з раціоналістичних позицій.

КАР ТІТ ЛУКРЕЦІЙ (лат. Titus Lucretius Carus) (99/95 – 55 до н.е.)

– давньоримський поет і філософ-матеріаліст. Лукрецій отримав філософську освіту в популярній на той час неаполітанській епікурійській школі, яку очолював Філодем. Вважається одним із найяскравіших представників атомістичного матеріалізму, послідовником і учнем Епікура. Єдина філософська поема Лукреція не була опублікована при його житті й, очевидно, не була завершена. За свідченням Светонія, її відредагував і опублікував Цицерон (імовірно, не Марк Туллій Цицерон, а його брат Квінт). Пізніше вона отримала назву «Про природу речей», назва якої цілком виражає її зміст. Цей твір Лукреція – єдина повністю збережена пам'ятка матеріалістичної думки античності; у ній систематично й аргументовано викладено античний матеріалізм, і, особливо, найвище його досягнення – атомістичне вчення Епікура.

232

МАКРОБІЙ АМБРОСІЙ ФЕОДОСІЙ (лат. Ambrosius Theodosius Macrobius) (бл. V ст.) – давньоримський письменник, філолог, філософ і теоретик музики. Значення Макробія в історії літератури визначають два його твори: «Сатурналії» і «Сон Сципіона». Твір Макробія «Сатурналії» особливо цінний тим, що в ньому збережена величезна кількість цитат і фрагментів із втрачених творів античної літератури. «Сон Сципіона» користувався величезною популярністю у Середньовіччі й дотепер становить інтерес як виклад поглядів неоплатонізму на речі, що перебувають поза увагою інших філософів цього напряму. Трактат Макробія з граматики під назвою «Про схожість і відмінності грецьких і латинських дієслів» зберігся у скороченому переказі.

МАКСИМ СПОВІДНИК, ПРЕПОДОБНИЙ або МАКСИМ

БОГОСЛОВ (грецьк. Μάξιμος ο Ομολογητής) (580 – 662) – християнський подвижник, неоплатонік, чернець, богослов, опонент єресі монофелітів, коментатор «Ареопагітика». Вбачав завдання людини у відновленні цілісності своєї природи і космосу. Критикуючи орігенізм, Максим Сповідник обгрунтовує співіснування душі й тіла, проте сам він не уник платонівських ухилів (ідея «логосів»). До чільних праць Максима Сповідника належать його «Питання та відповіді», «Запитання до Таласія», «Запитання до Феопемпта Схоластика», «Тлумачення на 59-й псалом» і «Тлумачення на Молитву Господню». Ці тлумачення відчутно зумовлені традицією александрійської школи, з її алегоричним і символічним характером, де слова Писання служили відправною точкою для піднесення богослов'я.

МАКСИМ ТИРСЬКИЙ (середина II ст.) – давньогрецький

красномовець і філософ-платонік часів імператорів Антоніна Пія, Марка Аврелія та Комода. З творчої спадщини збереглися 41 есей Максима Тирського на теологічні, етичні та філософські теми і праці «Демон Сократа», «Сократ і любов», «Про задоволення», «Про тих, хто залучає друзів», «Про життя кініка».

МАРК МАНІЛІЙ (бл. I ст.) – давньоримський поет і астролог

часів імператорів Октавіана Августа і Тиберія. Писав здебільшого дидактичні поеми, використовуючи гексаметр. Утім, найвідоміший за свою значну працю «Астрономіка» у 5 книгах. Манілій один із найперших дав основні характеристики астрології, намагаючись поєднати її з науковими знаннями в астрономії. Тут представлені найпередовіші погляди на астрономію та астрологію. Все це представлено віршованим текстом.

233

МАРК АВРЕЛІЙ АНТОНІН (121 – 180) – римський імператор з 161 року, належить до династії Антонінів. Був сином Анія Вера і Доміції Луціли. Відомий як філософ-стоїк. Марка називають філософом на троні. Марк Аврелій залишив нам філософські записи – 12 книг, написаних грецькою мовою, яким зазвичай приписують загальну назву «До себе самого», у західноєвропейській традиції – «Розмисли». Учителем філософії Марка був Максим Клавдій.

МАРСІЛІО ФІЧІНО (іт. Marsilio Ficino, лат. Marsilius Ficinus)

(1433 – 1499) – італійський філософ, гуманіст, астролог, основоположник і глава флорентійської Платонівської академії. Один із видатних мислителів раннього Відродження, найвідоміший представник флорентійського платонізму – напрям, пов’язаний із відновленням інтересу до філософії Платона та спрямований проти схоластики (схоластизованого вчення Аристотеля). Фічіно написав трактат «Платонівське богослов’я про безсмертя душі», переклав з грецької на латинську мову «Гімни» і «Аргонавтики» Орфея та всі діалоги Платона.

МАРЦІАН МІНЕЙ ФЕЛІКС КАПЕЛА (нар. 425/428) –

давньоримський письменник-енциклопедист, філософ і ритор часів пізньої Римської імперії та Західної Римської імперії. Основною працею Марціана є енциклопедичний твір «Про шлюб Філології та Меркурія. Тут під значенням «Філологія» йдеться про знання, які поєднуються з розумом в особі Меркурія. Ця енциклопедія складається з матеріалів щодо граматики, діалектики, риторики, геометрії, арифметики, астрономії, гармонії або музики. Праця Марціана користувалася великою популярністю серед вчених у Середні Віки, з огляду на те, що в ній зібрані основні знання античності з перелічених дисциплін.

МЕНАНДР (грецьк. Μένανδρος) (342 – 293/291 до н.е.) –

давньогрецький комедіограф, афінський поет-драматург, найвидатніший представник нової античної комедії. Твори що збереглися: «Третейський суд», «Відлюдник», або «Мізантроп», «Відрізана коса», «Саміянка», «Полюбовиний суд», «Щит». До нас також дійшли великі фрагменти з п'єс: «Хлібороб», «Герой», «Відзначена божеством», «Кіфаред», «Облесник», «Перинфиянка», «Примара», «Ненависник», «Сиконець».

МАРК МІНУЦІЙ ФЕЛІКС (Marcus Minucius Felix) (дати

народження й смерті невідомі) – християнський письменник, адвокат часів Римської імперії, жив між 150 та 270 роками. Єдиний твір, який зберігся дотепер – «Октавій». У ньому друзі автора –

234

Януарій і Наталіс – постають співрозмовниками. За змістом «Октавій» скоріше нагадує філософський діалог, ніж апологію. Сутність християнства Мінуцій Фелікс зводить до монотеїзму, віри у безсмертя й етичної досконалості стоїків. Обґрунтування мають філософський, а не теолого-біблійний характер. Загалом, твір не оригінальний, заснований на творах Цицерона.

МИКОЛА З ДАМАСКА (64 до н.е. – після 4 н.е.) –

давньогрецький історик. Сучасник царя Ірода і Клеопатри з роду Птолемеїв. Микола був багатостороннім письменником, писав безліч творів. Зокрема, романи про історичних або біблійних осіб (роман про Сусану). Втім, найбільш відомий як історик. Важливою його працею була «Всесвітня історія» у 144 книгах. Тут викладена історія з давніх часів до 4 року н.е. Перші 120 книг – це компіляція з праць попередників, а у 24 книгах він виклав події свого часу як безпосередній свідок. Особливо цікаві моменти, де описується життя при дворі царя Ірода. Проте з його праць до нашого часу дійшли лише уривки. Вони свідчать про неабиякий художній талант і майстерність автора.

МИХАЇЛ АКОМІНАТ (нар. 1140 р.) – відомий богослов і

філософ. Спочатку обіймав посаду секретаря при патріархові Феодосії Бора-Діоктит, а згодом стає останнім грецьким архієпископом в Афінах. Його старший брат Микита Акомінат – відомий візантійський літописець і державний діяч. Михаїл навчався у Константинополі, де поглиблено вивчав риторику, філософію та богослов'я. Завдяки прославленому Євстафію, який очолював архієпископський престол у Солуні і був другом Акоміната, дістав сан митрополита афінського. Також відомо, що ще до 1175 року Михаїл Акомінат очолював в Афінах архієпастирську кафедру. В основному пише листи і твори, оплакуючи у них занепад промисловості в Афінах, що збігся з часом його архієпископства у цьому місті. Михаїл Акомінат у своїх листах до патріарха Феодосія скаржився на те, що, у колись славних Афінах антична мова перетворилася на грубий діалект, якого йому ніколи не збагнути. Торкаючись занепаду мови, він неодноразово у вигляді дотепної притчі розповідав байку про те, як Терей варварськи понівечив Філомела. Навіть древні найменування місцевостей зіпсувалися в устах афінян, бо, як зауважує Акомінат, лише окремі старовинні імена збереглися без будь-яких змін, як, наприклад, Пірей, Гімет, Ареопаг, Калірое, Ельовітсис, Марафон.

МИХАЇЛ ЕФЕСЬКИЙ – представник третьої форми візантій-

ського неоплатонізму, що виникла в процесі схоластизації

235

філософії та теології Візантії, що існувала з кінця VII до початку XIV століття як панівна форма релігійної думки на грецькому Сході. Для філософії Михаїла Ефеського характерною була філософія сутності (есенціалізм) – у теорії першопричини, антропології, космології, а також логіцизм – у гносеології та методології. Від есенціалізму латинської схоластики цей тип філософії відрізняється твердженням про неможливість безпосереднього пізнання сутності Бога. Саме це твердження було радикалізоване попередниками паламізму Нікіфором Влемідом і Григорієм Кіпрським.

МУСОНІЙ, ГАЙ МУСОНІЙ РУФ (лат. Gaius Musonius Rufus)

(бл. І ст.) – римський філософ-стоїк, цікавився прикладною етикою. Викладав філософію у Римі під час правління Нерона, внаслідок чого був відправлений у заслання, повернувся лише за Гальби. Йому було дозволено залишатись у Римі, коли Веспасіан у 71 році вигнав з міста всіх філософів, але згодом і він був висланий і повернувся лише після смерті Веспасіана. Фрагменти з його лекцій збереглися досі. Також він відомий як учитель Епіктета. Філософські погляди Мусонія були зібрані двома його учнями. Невідомо, чи писав філософ щось для публікації. Основним твердженням його було те, що кожна людина має задатки до доброчесного життя. Вчення Мусонія мало певний вплив на ранньохристиянську моралістику.

НЕМЕСІЙ (350 – 420) – відомий християнський теолог і

філософ, церковний діяч пізньої Римської імперії. Найвідоміша праця Немесія «Про природу людини». Немесій намагався проаналізувати систему антропології з християнської позиції. Тут він також аналізує безсмертя душі та тлінність тіла. Відповідає на запитання «чому це так?». Немесій відкидає попередні пантеїстичні теорії вчення матеріалізму. Він робить висновок, що людина складається з душі і тіла, вони є окремими складниками людини і водночас єдиними. Людина, на думку Немесія, безсмертна від самого початку життя. У своїй праці Немесій поєднує думки Платона, Аристотеля, Посидонія Апамейського. Ця праця мала значний вплив на схоластиків. У Немесія є коментарі фізіологічних і медичних праць Аристотеля і Галена; розробляв теорії Божественого Провидіння.

НІКАНДР КОЛОФОНСЬКИЙ (давньогрецьк. Νίκανδρος ὁ

Κολοφώνιος) (ІІ ст. до н.е.) – давньогрецький поет, граматик і лікар. Нікандр – автор багатьох прозових і поетичних творів. До наших днів дійшло лише два твори: «Теріака» і «Алексіфармака». Знання з медицини Нікандр знаходив у працях лікарів Аполодора і

236

Гіпократа. Серед загублених творів Нікандра – міфологічна поема «Перетворення», яка стала джерелом для «Метаморфоз» Овідія і «Георгіка», велика частина якої була використана Вергілієм. Праці Нікандра прославлені Цицероном у трактаті «Про оратора».

НУМЕНІЙ З АПАМЕЇ (давньогрецьк. Νουμήνιος ὁ ἐξ Ἀπαμείας)

(2-га пол. II ст.) – грецький філософ, неопіфагорієць, представник неоплатонізму. Уривки з його багаточисельних творів збережені завдяки Орігену, Феодориту і Євсевію, від яких дізнаємося про сутність його платоно-піфагорійської філософії. Нуменій, будучи неопіфагорійцем, намагався простежити взаємозв’язок між Платоном і Піфагором та їхню суміжність із догмами і містеріями брахманів, євреїв, зороастрійських магів і древніх єгиптян.

ОЛЕКСАНДР АФРОДИСІЙСЬКИЙ (кін. II – поч. III ст.) –

філософ, перипатетик, який запропонував нове трактування аристотелівської концепції актуального і потенційного стосовно розуму. Він розділив розум на три частини: 1) потенційний, або матеріальний; 2) здатний мислити, 3) актуальний, або творчий. Актуальний розум Олександр Афродисійський ототожнював з Божественним розумом, описаним Аристотелем у 12-й книзі «Метафізики», і різко відмежовував його від перших двох розумів, які характеризують людське мислення. Ця теорія зіграла важливу роль у рецепції аристотелівської філософії в арабо-мусульманському світі та в Середні Віки при розквіті Західноєвропейської схоластики. Твір Олександра Афродисійського «Про розум» було інтерпретовано як учення про два різні розуми – «потенційний» і «актуальний». Через аль-Кінді, аль-Фарабі, Авіцену (Ібн Сіна) і Авероеса (Ібн Рушд) це вчення проникло в Західну Європу і в XIII ст. було представлено Сігером Брабантським як справжнє вчення Аристотеля, згідно з яким, «потенційний розум» повністю відділений від «актуального розуму»; розум людини причетний до двох розумів, і, внаслідок цього – двоїстий: завдяки першому, спільному для всіх людей, людина пізнає абстрактні поняття, завдяки другому – розумно діє.

ОЛІМПІОДОР (грецьк. Ὀλύμπιόδωρος) (перша пол. V ст.) –

грекомовний історик. Історичний твір Олімпіодора дійшов до нашого часу лише у тезах, які виписав патріарх Фотій у ІХ ст. За словами Фотія, праця складалася з 22 книг (частин) і охоплювала 407-425 роки, тобто початок епохи падіння Західної Римської імперії. Як очевидець і учасник подій Олімпіодор розповідав про варварські нашестя. Ця праця не була завершена. Олімпіодор відвідав Афіни, де був учасником Афінської школи філософії.

237

ОЛІМПІДОР-АЛХІМІК – один із ранніх грецьких алхіміків, писав про так зване нітронове масло, яке розчиняє різні метали, але Олімпідор не вважається першовідкривачем азотної та сірчаної кислот і царської горілки. Ці сполуки винайшов Джабір ібн Хайян (Гебер) – арабський фізик і алхімік.

ОРІГЕН (грецьк. Ωριγένης, лат. Origenes Adamantius) (бл. 185 –

254) – грецький християнський теолог, філософ, учений. Один зі східних церковних письменників. Засновник біблійної філології. Автор терміна «боголюдина». Був учнем неоплатоніка Амонія Сакаса. Оріген вивів християнське богослов'я на рівень розвиненої науки. Богословська спадщина величезна. Згадують про написані ним дві, шість або навіть вісім тисяч творів, серед яких коментарі до книг Старого і Нового Заповітів, численні проповіді, листи, а також теологічні праці. Він писав так багато, що іноді наймав 20 переписувачів. Найбільше збереглося екзегетичних праць Орігена. Він склав коментарі до всіх книг Святого Письма. Вельми значною є апологетична спадщина. Апологія у восьми книгах «Проти Кельса» – найкращий твір релігійного письменника. У ньому він викриває напади поганського філософа Кельса на християнство. Оріген-богослов спрямував свою увагу на догматичні проблеми. «Про засади» – найбільший за обсягом богословський твір, де викладено основи християнського віровчення. Оріген залишив нам і аскетичні праці, зокрема трактат «Про молитву», де він висвітлює молитовне життя християнина, роблячи особливий наголос на молитві Господній «Отче наш». Тема морального богослов'я представлена трактатом «Заохочення до мучеництва».

ПЛАТОН (грецьк. Πλάτων) (427 – 347 до н.е.) – один із

найвидатніших давньогрецьких мислителів, засновник славнозвісної філософської школи Академія. Справжнє ім'я Платона – Аристокл. Син Аристона і Периктіони, предки якої були родичами Солона. Платон спочатку був поетом, але під впливом Сократа став філософом. Найбільший вплив на подальший розвиток європейської філософії мала його теорія ідей, а також філософія держави. Чуттєве сприйняття, на думку Платона, не дає достовірного знання (образ Печери). Лише правильно утворені поняття, будучи незмінними, дають істинне знання. Об'єктом понять є не матеріальний світ, а надчуттєвий світ ідей. Поняття відображають ідеї. Пізнати їх людина може, заставивши душу пригадувати досвід існування в ідеальному світі (анамнезис). Найвища серед ідей – ідея блага, яка трактується Платоном як Бог, який, будучи творцем світу (деміургом), спочатку творить світову душу. Матеріальний світ стає дійсністю завдяки присутності в ньому ідей. Спонукальна причина сходження до ідей – ерос. Невід'ємна передумова блаженства – чеснота, що зумовлює

238

порядок і гармонію душі. Платон розрізняє чотири основні чесноти: мудрість, мужність (сміливість), розсудливість (самовладання) і – як головна чеснота – справедливість, яка компенсує та поєднує інші чесноти. Держава – це людина у набагато більшому масштабі. Її вище завдання – самозбереження за допомогою формування громадян у дусі чесноти. Її визначена етикою політична мета – досконала людина ідеальної держави, в якій внаслідок природної нерівності людей формуються 3 основні суспільні верстви, які відповідають ієрархії чеснот: 1) стан нижчої чесноти (самовладання, покірність) утворюють селяни і ремісники, які своєю працею забезпечують матеріальну основу суспільства; 2) чеснота мужності відповідає стану воїнів і чиновників, які повинні беззаперечно виконувати свій обов'язок, охороняти підвалини держави (ззовні – відбиваючи напад ворогів, усередині держави – за допомогою охорони законів); 3) нарешті, філософи-правителі, чеснотою яких є мудрість, визначають законодавство і управляють державою. Спроба Платона здійснити ідеальну державу в тиранії Діонісія (Сицилія) зазнала невдачі. Всі твори Платона, крім листів, написані у формі діалогу. Найважливіші з них: «Апологія» (захист Сократа), «Критон» (про повагу до законів), «Лахет» (про мужність), «Хармід» (про розсудливість), «Евтифрон» (про благочестя), «Гіпій Менший» (про неправду і несправедливість), «Протагор» (про єдність і повчальність чеснот), «Горгій» (про протилежність між егоїстичною софістичною мораллю і морально-політичною позицією Сократа; про сутність риторики), «Менон» (про сутність риторики, утворення понять як пригадування), «Кратил» (про мову), «Бенкет» (про ерос), «Федон», «Держава» (про справедливість), «Федр» (теорія ідей), «Теетет» (про знання), «Тимей» (космологія), «Закони» і т.д.

ПЛІНІЙ СТАРШИЙ, ГАЙ ПЛІНІЙ СЕКУНД (лат. Gaius Plinius

Secundus (Maior) (23/24 – 79) – римський історик, письменник, державний та військовий діяч. Старшим його називають на відміну від його племінника, Плінія Молодшого. Посідав низку адміністративних посад у Римській імперії, був начальником флоту в Мізені. Автор «Германських війн» у 20 книгах, «Від кінця історії Ауфідія Баса», у 31 книзі, «Двояких форм у мові» у 8 книгах. Збереглася здебільшого його праця «Природна історія». Цей твір являє собою природничо-наукову енциклопедію античності, в якій є багато свідчень з географії та історії Північного Причорномор'я.

ПЛОТІН (грецьк. Πλωτῖνος) (205 – 270) – давньогрецький

філософ-ідеаліст, найвидатніший представник неоплатонізму. Його вчення увібрало в себе досягнення майже всіх давньогрецьких філософських шкіл. Неоплатонізм Плотіна – остання велика філософська система античності. На противагу

239

системі Філона, у ній філософські елементи переважали над елементами релігії, дух Греції переважав над духом Сходу. Плотін почав писати пізно, у віці близько п'ятдесяти років. Писав несистематично, у жодній роботі не виклав своїх основних поглядів. Залишив після себе п'ятдесят чотири твори. У творах Плотіна, які були розібрані та впорядковані його учнем Порфирієм, ми знайдемо прагнення людини до того, щоб душа повернулася з множинності земного світу до єдиного первня. Трактати Плотіна дістали назву «Енеади», тобто «Дев'ятки».

ПЛУТАРХ (грецьк. Πλούταρχος, лат. Plutarch) (бл. 46 – 120) –

давньогрецький письменник, історик і філософ-мораліст. Автор знаменитих «Порівняльних життєписів» і низки філософських творів, написаних у руслі традиції платонізму. Про життя видатного вченого дещо відомо завдяки його особистим розповідям про сім'ю та власну діяльність. Список творів Плутарха містить 207 назв, з яких збереглося понад 150 (у тому числі кілька несправжніх). Їх прийнято поділяти на дві групи: 1) популярно-філософські (моральні) трактати на різні теми – релігійні, філософські, природничонаукові, антикварні, але найчастіше етичні і 2) «Порівняльні біографії», де порівнювалися грецькі та римські державні діячі. Твори першої групи мають суто філософський характер. Цінні історичні відомості містяться в трактаті «Про музику». Крім написання суто художніх творів, Плутарх талановито вирішував завдання патріотичного змісту. Хоча Плутарх не був оригінальним письменником, він збирав і обробляв те, що інші письменники і мислителі написали до нього. Але в обробці Плутарха ціла традиція отримала нове обличчя, і саме він визначав упродовж багатьох століть європейську думку і літературу.

ПОЛІБІЙ (грецьк. Рολιβιος, лат. Polybius) (бл. 201 – 120 до н.е.)

– давньогрецький історик, державний і військовий діяч, автор «Загальної історії» в 40 томах, що охоплює події у Римі, Греції, Македонії, Малій Азії та в інших регіонах з 220 до 146 р. до н.е. З книг «Історії» повністю збереглися лише перші 5, інші дійшли в більш-менш детальних переказах. Решта праць Полібія не збереглася. Керуючись ученням стоїків про передбачення, він прийшов до метафізики історії, яка трактувала останню як боротьбу народів і окремих особистостей проти влади долі.

ПОРФИРІЙ МАЛХ (234 – 301/305) – античний філософ-

неоплатонік. Відомі трактати Порфирія з практичної філософії, в яких він викладає вчення про політичні чесноти. Учень Плотіна, видавець його творів. У зрілі роки керував філософською школою у Римі. Коментатор творів Платона і Аристотеля. Автор біографії

240

Плотіна «Життя Плотіна і порядок його творів». Автор багатьох творів з риторики, астрономії, математики, історії, гармоніки. Критикував християнство. Його працю «Проти християн» було спалено в 448 році. Натомість, теоретична праця Порфирія «Вступ до категорій Аристотеля», відома також під назвою «Про п'ять звучань», принесла йому всесвітню славу. Захоплювався практичною містикою. У творі «Про град Божий» Августин пише, що Порфирію належав твір «Сходження душі», в якому він розвивав вчення про подвійний шлях: шлях чистого пізнання для філософів і шлях теургії (вчення про засоби впливу на богів) для натовпу.

ПРОКЛ ДІАДОХ (412 – 485) – давньогрецький філософ-

неоплатонік. Він завершує розвиток неоплатонізму і всієї античної філософії. Про його життя відомо завдяки біографії, яку написав його учень Марін «Прокл, або про щастя». Навчався в Александрії, потім в Афінах у Плутарха Афінського і Сіріана. З 437 року очолював платонівську Академію замість Сіріана. Прокл залишив величезну літературну спадщину. Твори Прокла тісно пов'язані з його викладацькою діяльністю. Він склав коментарі до всіх 12 діалогів Платона, «Первнів» Евкліда, написав коментар до Плотіна, вступ до філософії Аристотеля, коментар до трактату Порфирія «Про п'ять загальних понять», а також навчальний посібник з платонівської філософії. Відомим теоретичним твором Прокла є «Богословське елементарне вчення». У праці «Про теологію Платона» розум трактується як об'єкт мислення і як його суб'єкт. Проклу належить діалектична ідея тріадичності (тріада).

ПСЕВДО-АРИСТОТЕЛЬ – загальне ім’я авторів філософських і

медичних праць, які приписували свої праці Аристотелю, а також тих, чиї праці згодом прийняли за Аристотелівські. У Середньовіччі багато європейських і арабських авторів видавали свої праці за аристотелівські, завдяки чому ставали відомими.

ПСЕВДО-ПЛУТАРХ (Лже-Плутарх, Лжеплутарх) – прийняте

наукою ім’я для авторів тематично різних творів, які раніше приписувалися Плутарху. Серед них – невідомий автор, який жив близько ІІ ст., якому належать праці «Малі порівнювані життєписи» (інша назва – «Зібрання паралельних грецьких і римських історій») і «Про гріхи», які містять багато відомостей з античної міфології та історії, і як прийнято в науці, вважаються ним вигаданими. Крім цих двох, написаних під ім’ям Плутарха, збереглося ще багато інших праць, які не належать до його творів, наприклад, трактат «Про музику», в якому детально описується історія античної музики.

241

СЕКСТ ЕМПІРИК (160 – 210) – лікар і філософ, який, за різними свідченнями, мешкав в Александрії, Римі або Афінах. Його філософські праці зберегли для нащадків як свідчення про стагогрецький і староримський скептицизм. У медичних працях він дотримувався поглядів емпіричної школи, чим і пояснюється його ім’я. Однак, принаймні двічі у своїх рукописах, він позиціонує себе ближче до методичної школи. У своїй філософії Секст Емпірик висловлював сумніви щодо знань будь-якого типу. Твори Секста Емпірика видаються, звичайно, під двома заголовками: «Піронівські основоположення» (3 книги) і «Проти математиків» (11 книг), де термін «математика» має значення науки взагалі. Книги 7-11 останнього твору є безпосереднім продовженням «Піронівських основоположень» і стосуються логіки, фізики й етики, а перші 6 книг містять у собі критику наук: граматики, риторики, геометрії, арифметики, астрономії і музики.

СЕНЕКА АННЕЙ ЛУЦІЙ, СЕНЕКА МОЛОДШИЙ (4 до н.е. – 65

н.е.) – давньоримський філософ, поет, державний діяч і оратор. Син філософа Сенеки Старшого. Дядько поета Лукана. Сенека написав трактати: «Про блаженне життя» і «Про спокій душі». «Людина має право на дозвілля, навіть не відслуживши визначений термін державі», – стверджує він у книзі «Про дозвілля». «Моральні листи до Луцилія» – останній твір Сенеки. Також відомі філософські діалоги: «Розрада до Гельвії», «Розрада до Полібія», «Про гнів», «Про короткочасність життя», «Про провидіння», «Про стійкість мудреця» та інші художні твори й епіграми.

СЕРВІЙ ГОНОРАТ МАВР (лат. Maurus Servius Honoratus)

(кінець IV ст.) – римський граматик. У наші дні має репутацію найосвіченішого італійця свого часу. Автор коментарів до Вергілія «In tria Virgilii Opera Expositio», які вперше надруковані у Флоренції Бернардо Ченніні в 1471 році. Як персонаж він фігурує у «Сатурналіях» Макробія. Написаний лист Сімаха Сервію, дає підстави вважати, що він був язичником. Коментарі Сервія до Вергілія збереглися у двох різних рукописних традиціях. Перший варіант – це порівняно короткий коментар, його приписують Сервію на підставі підпису на рукописі. Другий клас рукописів датується X-XI ст. і містить той самий текст, але в значно розширеній формі. Додатки, що з'являються у копіях тексту, відрізняються від оригіналу стилем, і жоден з цих рукописів не підписаний ім'ям Сервія. Крім коментарю до Вергілія, збереглися й інші його праці, а саме примітки до твору «Ars grammatica» Елія Доната, «Міркування про ритмічні закінчення у вірші», а також трактат «Про поетичні розміри». Видання Георга «Тіло» і Германа Хагена залишається єдиним виданням усіх праць Сервія.

242

СИМПЛІКІЙ КІЛІКІЙСЬКИЙ (грецьк. Σιμπλίκιος ὁ Κῐλίκιος, лат. Simplicius) (бл. 490 – 560) – античний філософ-неоплатонік, представник Афінської школи неоплатонізму. Був учнем Дамаскія, викладав у Платонівській Академії. У період вигнання (після 529 року) Симплікій написав всі свої відомі коментарі: до «Фізики», «Про небо», «Про душу», до «Категорій» Аристотеля; до «Керівництва» Епіктета; до «Мистецтва» Гермогена; до трактату «Про піфагорійську школу» Ямвліха. Тексти Симплікія – цінне джерело для історії грецької філософії.

СИНЕЗІЙ (давньогрецьк. Συνέσεῖος) (370/375 – 413/414) –

християнський богослов, філософ-неоплатонік, представник Александрійської школи неоплатонізму, учень Гіпатія; єпископ Птолемаїдський. Його наукові інтереси виявлені у листі до Гіпатія (у цьому листі вперше згадується ареометр, який є одним із перших описів астролябії), а також, у праці про алхімію у формі коментаря до псевдо-Демокріта. Філософія Синезія мала перехідний характер; його неоплатонізм набув язичницьки-християнських рис. Із творчості Синезія залишилися гімни (10), листи (159) і проповіді, які мають церковно-політичний характер. Основні твори філософа: «Про царську могутність», «Хвала облисінню», трактат «Про сни», «Конституція», опис падіння римської Кіренаїки та інші.

СОЛОН (грецьк. Σόλων) (640 – 558 до н.е.) – афінський

політик, поет, реформатор і законодавець, релігійний поет доби архаїки, один із «семи мудреців». Заклав основи афінської демократії. Солон писав переважно елегії, в яких висвітлював моральні, соціальні та політичні питання. Збірка елегій Солона – «Поради самому собі». Крім елегій, він писав сколії – застільні пісні, в яких прославляв героїзм предків, щедрі дари бога Діоніса.

СОТІОН З АЛЕКСАНДРІЇ (давньогрецьк. Σωτίων) (бл. 200 – 170

до н.е.) – давньогрецький доксограф і біограф, праці якого стали важливим джерелом для Діогена Лаертського. Жодна з його праць не збереглася, до нас дійшли лиш окремі загальні відомості про них. Головний твір – «Преємства» про послідовність філософських шкіл, у якому він намагається систематизувати античну філософію за школами. Також Сотіон був автором твору «Заперечення Діокла».

СТОБЕЙ ІОАН (Stobäos) (перша пол. VI ст.) – візантійський

компілятор, язичник, родом з македонського міста Стобі. Основна його праця – збірка нотаток, створена для виховання сина Септи-мія. Рукопис являє собою 2 книги: «Eclogae physicae et ethicae» і

243

«Florilegium», перша з яких написана в дусі історичному, друга – виховному. У своєму роді це унікальний рукопис, який за обсягом і структурою не має аналогів. Пізніше збірку Стобея викори-стовували для подібних книг-настанов або компіляційних видань. Датування антології Стобея визначається хронологічно за останнім з авторів, якого він цитує – це грецький філософ і оратор Фемістій. Головними джерелами хрестоматії Стобея були етичні твори Плутарха, велика праця філософа-стоїка Арія Дидіма «Про школи» та «Гострі розповіді» Клавдія Еліана, а також, неоплатонічні коментарі Порфирія, і безпосередньо праці древніх класичних авторів – Філолая, Архіта, Платона, Ксенофонта, Гіпократа і багатьох інших, відомих і анонімних письменників і філософів.

СТРАБОН (грецьк. Στράβων) (64 до н.е. – 24 н.е.) –

давньогрецький географ та історик, який народився в Амації (Мала Азія), подорожував Грецією, Малою Азією, Італією та Єгиптом. Автор «Історичних нотаток», задуманих як продовження Історії Полібія. Вони містили опис подій з 146 р. до н.е. до приблизно 31 до н.е. Проте «Історичні нотатки» були втрачені. Найвідомішою працею Страбона є сімнадцятитомна «Географія», написана близько 7 р. до н.е. та присвячена опису країн і людей в усьому відомому тоді світі. За задумом автора «Географія» повинна була служити практичним керівництвом для римських державних діячів, полководців, провінційної адміністрації, торговців тощо, тому, вона містить велику кількість історичних, етнографічних, побутових відомостей. «Географія» Страбона є, фактично, першим досвідом історичної географії, і цінним історичним джерелом.

ТАТІАН (бл. ІІ ст.) – християнський письменник-апологет,

який об’єднав усі чотири євангелія в єдину розповідь, яка слугувала основним ученням у сірійській церкві впродовж багатьох століть, і вплинула на становленння канонічного тексту Нового заповіту. Татіан причетний до заснування аскетичної секти енкратиторів, яка перебувала під сильним впливом філософії стоїків. Євсевій приписував Татіану «Книгу запитань». Також, за свідченнями Євсевія та Ієроніма, Татіан написав дуже багато книг, але до нас дійшла лиш апологія християнства, а решта – відомі через заголовки та невеликі уривки. Татіан сам згадує про свої книги: «Про тварин» і «Проти тих, які розмірковували над божественними справами». У свою чергу, Климент Александрійський робить невелику виписку з його книги «Про досконалість за вченням Спасителя».

244

ТЕОН СМИРНСЬКИЙ (Θέωνος ὁ Σμυρναῖος) (бл. ІІ ст.) – грецький філософ (представник середнього платонізму), математик, теоретик музики. Відомий як автор трактату «Виклад математичних предметів, корисних для прочитання Платона» – компіляція відомостей з математичного циклу наук: арифметики, геометрії, гармоніки («музики») і астрономії. У своєму трактаті Теон спирається на наукові результати Архімеда, Ератосфена і Гіпарха, згадує давніх авторів піфагорійської традиції: Гіпаса, Філолая, Архіта, Аристоксена. Загалом, трактат звернений до широкого загалу слухачів платонічних шкіл, які не мали змоги займатися математикою, але прагнули вивчати писання Платона.

ТЕОФРАСТ (грецьк. Θεόφραστος) (370 – 287 до н.е.) –

давньогрецький філософ, учень Платона, друг і послідовник Аристотеля; після смерті останнього керував Лікеєм. Різнобічний вчений. Поряд з Аристотелем є засновником ботаніки і географії рослин. Завдяки історичній частині свого вчення про природу вважається засновником історії філософії, психології, теорії пізнання. Теофраст – автор трактату «Про каміння», в якому вперше викладені гірничо-геологічні уявлення античності.

ТЕРТУЛІАН КВІНТ СЕПТИМІЙ ФЛОРЕНС (лат. Quintus

Septimius Florens Tertullianus) (бл. 155/165 – 220/240) – один із найвидатніших ранньохристиянських письменників і теологів, автор 40 трактатів. Він є найяскравішим виразником упевненості в несумісності філософії та християнського віровчення, тієї засадової лінії, що була сформульована у «Посланнях апостола Павла». Вибрані твори Тертуліана: «Суперечка з Маркіоном» у 5-ти томах, «Суперечка з юдеями, які не визнають Ісуса Христа», «Апологетика», «Про прикрашання жінок», «Про ігри», «Проти Праксея», «Проти модаліста Праксея», «До моєї жінки».

ФЕМІСТІЙ (317 – 388) – давньогрецький філософ і ритор,

політичний діяч Римської імперії пізньої доби. Фемістій складав багато схвальних промов про імператорів, за часи яких перебував на державних посадах. Всього 35 таких промов. Збереглися його «Парафрази» (тобто перекази) окремих творів Аристотеля. Крім того, у Фемістія є багато промов, у яких він закликає до віротерпимості та людяності.

ФЕОДОР МЕТОХІТ (грецьк. Θεωδόρος ό Μετοχιτης, Theódöros

Metochites) (1270 – 1332) – візантійський письменник, син ученого богослова Георгія Метохіта. Отримав хорошу освіту. Будучи

245

близьким другом імператора Андроніка ІІ Палеолога, він обіймав при ньому посаду великого логофета (придворного радника). Праці: «Особисті зауваження і спостереження» – зібрання нарисів з питань філософії, історії та літератури; коментарі до творів Аристотеля; астрономічні праці: «Загальний вступ у науку астрономію», «Вступ у „Синтаксис“ Птолемея», коментар до «Великого Синтаксису» Птолемея.

ФЕОДОРИТ КІРСЬКИЙ, БЛАЖЕННИЙ (грецьк. Θεοδώρητος ο

Κύρου) (386 – 457) – єпископ Кірський, православний богослов. Представник Антиохійської школи богослов'я. Окремі його праці були засуджені П'ятим Вселенським собором як єретичні. Головний твір Феодорита має назву «Ераніст» – діалог Ераніста з православним. До апологетичних трактатів відносять: «Проти магів персидських», «Проти юдеїв» і «Лікування елінських недуг». Однак найважливішою працею Феодорита, поза сумнівом, є «Історія церкви». Друга, не менш важлива праця – «Єретичні байки».

ФЕОДОР ПРОДРОМ (грецьк. Θεόδορος Πρόδρομος) (бл. XII ст.)

– візантійський письменник, придворний поет і прозаїк. Частково був автором «Життя Стефана Скиліци» – біографії свого друга, митрополита Трапезунда. Написав любовний роман у віршах «Роданфа і Досікл», пародійну драму «Війна кішок і мишей», залишив багато віршів, епіграм, листів, філософських і богословських творів. Продром розвинув жанр поетичного панегірика, створений Миколою Каліклом. Загалом, у Феодора дуже великий літературний спадок, який складається з декількох груп: наукові твори (богословські трактати і коментарі до євангельських текстів, коментарі до Аристотеля, словники, граматичні трактати), риторична проза (багаточисельні листи до сучасників – друзів і знатних осіб), сатира («Невіглас, або той, хто вважає себе письменним», «Філоплатон, або Кожевник», «Продаж із публічного торгу життів поетів і політиків», «Палач, або Лікар», «Арамат, або закоханий старець»), поетичний спадок (епіграми, сатиричні поеми, драма «Катоміомахія»).

ФІЛОДЕМ ІЗ ГАДАРИ, ФІЛОДЕМ ГАДАРСЬКИЙ

(давньогрецьк. Φιλόδημος) (бл. 110 – 40/35 до н.е.) – давньогрецький філософ-епікурієць і поет. Вчився у Зенона Сидонського в Афінах, потім жив у Римі й Геркуланумі. В основному Філодем бул відомий як автор віршів «Палатинська Антологія», але на початку XVIII ст. були знайдені й інші його багаточисельні твори з етики, теології, риторики, музики, поезії й

246

історії різноманітних філософських шкіл. Праці з історії філософії: «Суперечки стоїків», «Суперечки академіків», «Про стоїків», «Про Епікура», «Праці про нотатки Епікура та інших», «До друзів школи»; наукові праці: «Про знаки», «З лекцій Зенона»; теологічні: «Про благородність», «Про богів», «Про спосіб життя богів»; етичні: «Пороки і чесноти», «Порівняльна етика», «Про смерть», «Про відверту критику», «Про гнів», «Про ведення господарства»; риторичні, музичні, поетичні: «Про риторику», «Про музику», «Про поезію», «Про хорошого правителя згідно з Гомером».

ФІЛОН АЛЕКСАНДРІЙСЬКИЙ, ФІЛОН ЮДЕЙСЬКИЙ (лат.

Philon Alexandreos) (бл. 25 до н.е. – 50 н.е.) – видатний представник єврейського еллінізму, центром якого була Александрія. Богослов, апологет юдейства, який своїми працями впливав на богословський світогляд певним екзегетичним методом і вченням про Логос. Філон намагався пов'язати догми юдейської релігії з грецькою філософією (Платон, стоїцизм, Піфагор). Як філософ він був прихильником еклектичного платонізму, забарвленого стоїцизмом, який набув поширення в Александрії. Книги Мойсея, за Філоном, богонатхненні, де в кожній літері не тільки єврейського оригіналу, а й грецького перекладу, який використовував Філон, містяться в алегоричній, своєрідній формі вчення Платона, Піфагора, Зенона і Клеанфа. Тому найвідоміші твори Філона – коментарі до священних книг (головно книги Буття), які тлумачать їх у світлі популярної на той час грецької філософії. Загалом, Філон був посередником між філософією і Божим одкровенням, і в цьому його переваги.

ФІЛОН із Лариси у Фесалії (грецьк. Φίλων) (159/158 – 84/83 до

н.е.) – філософ і ритор, останній голова заснованої Платоном Академії в Афінах. Спочатку був учнем Карнеада Калікла, потім учився у Клітомаха. Арій Дидім часто цитує Філона, наводячи приклади з його твору «Основні розділи філософії». Цицерон теж неодноразово звертається до праць Філона; його вплив також простежується у всіх п’яти книгах: «Про природу богів», «Про оратора», «Про крайність добра і крайність зла» та інші. У своїх поглядах Філон спочатку дотримувався строгої антистоїчної позиції свого вчителя Клітомаха, визнаючи «утримання від суджень» і «неосяжність», але поступово займає таку позицію: «речі не сприймаються за стоїчним критерієм, вони осягаються згідно з природою речей». Нуменій уточнює, що замість стоїчного «осягаючого уявлення», Філон почав визнавати критерієм

247

«очевидність» і «узгодженість даних чуттєвого сприйняття». У пізній період Філон відмовляється й від повного заперечення риторики.

ФЛАВІЙ ФІЛОСТРАТ СТАРШИЙ, ФІЛОСТРАТ ІІ, ФЛАВІЙ

ФІЛОСТРАТ АФІНСЬКИЙ (170 – 247) – давньогрецький письменник, ритор, софіст (представник «другої софістики», «нової софістики»), був дідом Філострата Молодшого. Спочатку викладав в Афінах, згодом у Римі. Написав основні праці: «Життя Аполонія Тіанського», «Життєпис софістів», «Картини», діалог «Про героїв» і збірку фіктивних любовних листів.

ХРИСІП із Сол (281/278 – 208/205 до н.е.) – давньогрецький

філософ, головний систематизатор раннього стоїцизму. Хрисіп уже в молоді роки приїхав до Афін, де слухав Клеанфа (в ученні якого знаходив розбіжності з багатьох питань), а згодом – академіків Аркесилая і Лакіда; після смерті Клеанфа очолив школу. Мав разючу широту інтересів і працелюбність – писав «до 500 рядків на день» (тому твори Хрисіппа рясніли повторами, суперечностями і характеризувалися поганим стилем). Більша частина каталогу творів Хрисіпа у Діогена Леартського (який повинен був містити понад 705 назв) втрачена – збереглася лише невелика частина логічних і етичних творів: «Логічні твердження», «Діалектичні визначення», «Етичні твердження». Серед творів, відомих за іншими джерелами (в основному фізичних), найважливіші: «Про сутність», «Про природу», «Про порожнечу», «Про рух», «Про богів», «Про промисел», «Про душу», а також «Про пристрасті» і «Логічні дослідження».

ЦЕНЗОРІН (Censorinus) (перша пол. ІІІ ст.) – римський

письменник, філолог, теоретик музики. У творі «Про день народження» досліджує різноманітні теми: походження людини, календар, певні початкові відомості з історії, астрономії, математики, музики. Цензорін спирається на цінні праці древніх авторів, у тому числі, Варона і Светонія. У главі 13 він викладає незвичайну версію піфагорійської гармонії світу. У главі 10 – вперше дає знамените визначення музики як науки про злагоджену (сумірну) мелодію. Важливе значення мала праця Цензоріна «Про акценти» (праця втрачена). Під ім'ям Цензоріна відома також компіляція (під назвою «Epitoma disciplinarum»), яка складається з невеликих трактатів, нині визнаних анонімними. Фрагменти про віршовані метрику і музику становлять особливу цінність, як найдавніші римські підручники з цих предметів.

248

ЦИЦЕРОН МАРК ТУЛЛІЙ (лат. Marcus Tullius Cicero) (106 – 43 до н.е.) – давньоримський політичний діяч, видатний оратор, філософ і літератор. Один із зачинателів римської розповідної прози. Для всіх наступних епох Цицерон залишався філософом-просвітником, представником гуманізму. Літературна спадщина Цицерона складається з його публічних промов, творів ораторського мистецтва, філософських трактатів, поетичних творів і приватних листів. Він уперше зробив латинську мову повноправним засобом висловлення філософських ідей, прагнучи надати римській освіченій публіці матеріал для серйозного читання та самоосвіти. Огляд своїх праць з філософії Цицерон наводить у трактаті «Мистецтво ворожіння», книга 2, розд. 1. У XIX-XX ст. творча спадщина Цицерона цікавила істориків філософії, в основному, як джерело відомостей про платонічну філософію періоду еллінізму (найцінніший матеріал про Філона з Лариси й Антіоха Аскалонського). Цицерон також відображав у своїх працях ідеї стоїків та епікурійців (Панетій, Посидоній), свідомо наслідував діалоги Аристотеля. Він торкався питань співвідношення риторики і філософії, державного устрою і, зокрема, «найкращої держави і найкращого громадянина». Пише також теоретично-гносеологічну працю «Про межі добра і зла», але найважливішим філософським твором є «Тускуланські бесіди» у 5 книгах, де він називає філософію «наукою про зцілення душі», «вихователькою чесноти, гонителькою пороків», що об'єднала силоміць «у суспільство всіх людей». Загалом збереглося понад 58 судових і політичних промов, 19 трактатів з риторики, політики, філософії і понад 800 листів. Цицерон є автором латинського словника і стилю з вираження абстрактних понять. Основними філософськими працями є: «Про добір аргументів», «Про оратора», «Про риторику», «Про найкращого оратора», «Брут, або коротка історія римської риторики», «Оратор, також відомий як Брут», «Теми», «Про державу», «Гортензій», «Академічні питання», «Про межі добра і зла», «Про природу богів», «Про долю», «Катону, або про старість», «Лелій, або про дружбу», «Про обов'язки», «Парадокси стоїків», «Про закони», «Про своє консульство», «Про його життя та часи» та багато інших, у тому числі політичних праць і листів.

ЮСТИН МУЧЕНИК, або ЮСТИН ФІЛОСОФ (100 – 165) – один

із перших християнських апологетів, визначний інтерпретатор теорії логосу ІІ століття. Більшість із його праць втрачено, залишилися лише дві апології і один діалог. Його вшановують як святого в католицькій, англіканській та православній церквах. Дві

249

Апології Юстина звернені до римлян і Римського сенату, зокрема. У них Юстин намагається захистити християн від неправдивих звинувачень. Він викладає християнське вчення, звертаючись до мови грецької філософії, в традиції платонізму. Філософ виражає свою віру через категорію істини у платонівському розумінні, де християнство є завершенням пошуків пізнання божественної сутності. На думку Юстина, Платон є тим духовним мостом, через який розум може осягнути істинність пророцтв Старого Заповіту. Христос – це вища істина, з якої почалося творіння, і яка набрала тілесної форми, щоб навчати людей правді. Для Юстина Мученика предметом філософії є пошук єдиної вищої істини, якій філософія повинна служити. Це служіння включає в себе і боротьбу зі світом, оскільки римський уряд переслідує християн за віру. Юстин звертається до римлян зі словами: «Не лякайтеся брутальної сили упереджень і марновірства, не поступайтеся тиску натовпу невігласів, не виносіть вироків в умовах нерозумного поспіху під впливом ницих наклепів! Ви можете нас убити, але ви не можете нанести нам шкоди».

ЯМВЛІХ (давньогрецьк. Ἰάμβλιχος) (245 – бл. 330) – давньо-

грецький філософ-неоплатонік, учень Порфирія. Походив із Халкіди. Навчався у Римі, викладав філософію. Продовжував розвиток неоплатонізму, відходячи від Плотіна і більше за нього підійшовши до практичної містики. Перебував під сильним впливом піфагореїзму і халдейських оракулів. Твори Ямвліха можна поділити на три групи: піфагорійсько-герметичні «Підсумок піфагорійських учень» у 10 книгах, написаний для шкільного навчання; порфирієво-платонічні коментарі до Платона й Аристотеля і твори, які відображають особистий внесок Ямвліха у філософію неоплатонізму, написані після смерті Порфирія: «Про богів», «Халдейська теологія», «Платонівська теологія», «Про символи» та інші. У «Теологуменах арифметики» розвивав учення піфагорійців про числа декади. Ямвліх здійснив реформу неоплатонічного коментаря, суть якої – у знаходженні єдиної мети діалогу, з якою узгоджений весь діалог, а також у встановленні ієрархії типів тлумачення, що розпочинається з фізичної та етичної інтерпретації, підіймається до математичної та завершується метафізичною. Під впливом Ямвліха сформувалися пергамська й афінська школи неоплатонізму.

250

Література

1. Античные философы. Свидетельства, фрагменты, тексты. – К., 1995. 2. Антология мировой философии: в 4-х томах – Т. 1: Философия

древности и средневековья. – Ч. 1. – М.: Мысль, 1968. – 576 с. 3. Антология мировой философии: Античность. – Минск-Москва, 2001. 4. Аристотель. Сочинения: в 4-х томах. – Т. 1. – М.: Мысль, 1976. 5. Асмус В. Ф. Античная философия. – М., 1998. 6. Ахутин А. А. Понятие "природа" в античности и в Новое время:

"фюсис" и "натура". - М.: Наука, 1988. 7. Береговая Г. Д. Гилозоизм как теория живой природы в

античной философии // Вісник СевНТУ: зб. наук. пр. – Вип. 126. Серія: Філософія. — Севастополь, 2012.

8. Бичко А. К., Бичко І. В., Табачковський В. Г. Історія філософії: підруч. для студ. вищ. навч. закл. – К.: Либідь, 2001.

9. Богомолов А. С Античная философия. – М., 1985. 10. Богомолов А. С. Диалектический логос. – М, 1982. 11. Брагінець А. С. Нариси історії філософії. – Львів, 1967. 12. Буряк В. В. Антична філософія. – Сімферополь: БУК-пресс,

2009. – 264 с. 13. Вернан Ж.- П. Происхождение древнегреческой мысли. – М.:

Прогресс, 1988. 14. Виндельбанд В. История древней философии / пер. с нем. под

ред. А. И. Введенского. – Киев: "Тандем", 1995. – 368 с. 15. Возняк С. М. Філософія Стародавнього світу. – Ч. 2: Антична

філософія. – Івано-Франківськ, 2004. 16. Возняк С. М. Філософія Стародавнього світу: навч. посіб. –

Івано-Франківськ: Видавець Третяк І. Я., 2008. – 276 с. 17. Вступ до філософії: історико-філософська пропедевтика

/ Г. І. Волинка та ін. – К., 1999. 18. Гайденко П. История греческой философии и ее связи с наукой.

– М.: Книжний дом «ЛИБРОКОМ», 2009. – 264 с. 19. Гайденко П. П. Эволюция понятия науки (становление и

развитие первых научных программ). – М.: Наука, 1980. 20. Гегель Г. В. Ф. Лекции по истории философии: Кн. 1. – СПб.:

Наука, 1993. – 350 с. 21. Геракліт. Фрагменти // Філософська і соціологічна думка. – №

4. – 1991. – С. 153-159.

251

22. Гомперц Т. Греческие мыслители. – Т. 1. – СПб., 1911. 23. Джохадзе Д. В. Основные этапы развития античной философии.

К анализу диалектики историко-философского процесса. – М.: Наука, 1077.

24. Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. – М., 1986.

25. Доддс Э. Р. Греки и иррациональное. – СПб: Алетейя, 2000. — 507 с. 26. Донских О. А., Кочергин А. Н. Античная философия.

Мифология в зеркале рефлексии. – М., 2010. – 280 с. 27. Досократаки. – Мн.: Харвест, 1999. – 784 с. 28. Драч Г. В. Рождение античной философии и начало антрополо-

гической проблематики. – Ростов-на-Дону, 2001. 29. Дюмон Ж.-П. Античная философия. – М.: АСТ, 2006. 30. Європейський словник філософій / під ред. Барбари Кассен. –

Т. 3. – Київ: Дух і Літера, 2013. – 328 с. 31. Захара І. Лекції з історії філософії. – Львів: Видавництво ЛБА, 1997. 32. Історія філософії: підруч. для вищ. шк. / Кремень В. Г. та ін. – 2-

е вид., перероб. і доп. – Харків: Прапор, 2003. – 766 с. 33. Історія філософії: підручник / Ярошовець В. І., Бичко І. В.,

Бугров В. А. та ін.; за ред. В. І. Ярошовця. – К.: Вид. ПАРАПАН, 2002. – 774 с.

34. История философии. – Минск, 2001. 35. История философии: Энциклопедия / сост. и гл. науч. ред.

А. А. Грицанов. – Мн.: Интерпрессервис; Книжн. Дом. 2002. – 1376 с. 36. Кессиди Ф. X. От мифа к логосу. – М, 1972. 37. Кессиди Ф. X. Философские и эстетические взгляды Гераклита

Эфесского. – М., 1963. 38. Кессіді Ф. Х. До проблеми “грецького дива” // Філософська і

соціологічна думка. – № 3. – 1992. – С. 127-136. 39. Ковальов С. М. Геракліт і його критика Поппером //

Гуманітарний часопис. – № 2. – 2007.– С. 40-48. 40. Кондзьолка В. В. Нарис історії античної філософії. –Львів, 1993. 41. Коплстон Ф. История философии. Древняя Греция и Древний

Рим / Пер. с англ. Ю. А. Алакина. – Т. 1.– М.: ЗАО Центр-полиграф, 2003. – 335 с.

42. Кузнецов Б. Г. История философии для физиков и математиков. – М.: Наука, 1974. – 352 с.

252

43. Курс философии (краткое изложение). / Под ред. проф. д.филос.н. Ивановой А. А. – Учебное пособие. – Ч. І.– М: ИПЦ МИТХТ, 2008.

44. Лосев А. Ф. Античный космос и современная наука // Бытие-имя-космос. – М.: Мысль, 1993. – С. 61-612.

45. Лосев А. Ф. История античной философии в конспективном изложении. – М.: Мысль, 1989.

46. Лосев А. Ф. История античной эстетики. Ранняя классика. – М.: АСТ, 1963.

47. Лосев А. Ф. Очерки античного символизма и мифологии. – М.: Мысль, 1993.

48. Лурье С. Я. Очерки по истории античной науки. Греция эпохи расцвета. – М.-Л., 1947. – С. 13-42.

49. Льюис Д. Г. Античная философия: от Фалеса до Сократа. –Минск : Галаксиас, 1997. – 208 с.

50. Маковельский А. О. Досократики. – Ч.І. – Казань, 1915. 51. Мамардашвили М. К. Лекции по античной философии. – М.:

Аграф, 1999. 52. Материалисты Древней Греции. – М., 1955. 53. Михайлова Э. К., Чанышев А. Н. Ионийская философия. – М., 1966. 54. Мосаєв Ю. В. Апейрон як категорія абсолютної нескінченності

// Гуманітарний вісник ЗДІА. – № 48. –2012. –С. 128-133. 55. Новая философская энциклопедия: в 4 томах / Ред. совет:

Степин В. С., Гусейнов А. А., Семигин Г. Ю., Огурцов А. П. и др. — М.: Мысль, 2010. – 744 с.

56. Ницше Ф. О философах //Ницше Ф. О пользе и вреде истории для жизни. – Мн.: ООО "Попурри", 1999.

57. Панченко Д. В. Фалес, солнечные затмения и возникновение науки в Ионии в начале VI в. до н. э. // Hyperboreus. — 1996. — Т. 2, № 1. — С. 47–124.

58. Пролеев С. В. История античной философии. – М., 2001. 59. Рассел Бертран. Історія західної філософії / Пер. з англ.

Ю Лісняка, П. Таращука. – К.: Основи, 1995. – 759 с. 60. Реале Дж., Антисери Д. Западная философия от истоков до

наших дней. Античность. – Спб., 1994. 61. Рожанский И. Д. Развитие естествознания в эпоху античности.

Ранняя греческая наука о природе. – М.: Наука, 1979.

253

62. Соневицький М. Історія грецької літератури. – Рим, 1970. – Т. 1: Рання доба. – 663 с.

63. Таннери П. Первые шаги древнегреческой науки. – СПб., 1902. 64. Таранов П. С. 120 філософів. Життя. Доля. Учення. Думки:

універсальний аналітичний довідник з історії філософії: у 2-х томах. — Сімферополь: Реноме, 2005. – 702 с.

65. Тарнас Р. История западного мышления / Пер. с англ. Т. А. Азаркович. – М.: КРОН-ПРЕСС, 1995. – 448 с.

66. Татаркевич В. Iсторія філософії. Антична i середньовiчна фiлософiя / пер.з пол. А. Шкраб'юка. – Львів: Свічадо., 2006.

67. Тихолаз А. Г. Геракліт: навч. посіб. з історії давньогрецької філософії. – К.: Абрис, 1995. – 158 с.

68. Трубецкой Н. С. Курс истории древней философии. – М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС; Русский двор, 1997. – 576 с.

69. Философская энциклопедия: в 5-ти томах / Под ред. Ф. В. Константинова. – М.: Советская энциклопедия, 1970. – 740 с.

70. Философский энциклопедический словарь. – М., 1989. 71. Фрагменты ранних греческих философов / Ред. А. Лєбєдєв. – М.:

Наука, 1989. 72. Хайдеггер М. Изречение Анаксимандра // Хайдеггер М.

Разговор на просёлочной дороге / Пер. Т. В. Васильевой. – M.: Высш. шк., 1991. – С. 28-68.

73. Хамар У. В. Історія філософії: Курс лекцій. – Львів, 2008. – 360 с. 74. Хрестоматия по западной философии: Античность. Средние века.

Возрождение / Авт. сост. Л. И. Яковлева и др. – М.: ООО «Издательство Астрель»: ООО «Издательство АСТ» 2003. – 800 с.

75. Хрестоматия по истории философии. От Лао-Цзы до Фейербаха: учеб. пособ. для студ. вузов. – М.: ВЛАДОС, 1998.

76. Целлер Э. Очерк истории греческой философии / Пер. с нем. С. Л. Франка, прим. М. А. Солоповой. – М.: Канон, 1996. – 336 с. – (История философии в памятниках)

77. Чанышев А. Н. Философия Древнего мира: учеб. для вузов. – М.: Высш. шк., 2001. – 703 с.

78. Чанышев А. Н. Эгейская предфилософия. – М., 1970. 79. Читанка з історії філософії: Кн. 1. – К., 1992. 80. Шестов Л. Лекции по истории греческой философии / вступ. ст.

и примеч. А. В. Ахутина. – М.: Русский путь; Париж: YMCA-Press, 2001. – 304 с.

254

81. Энциклопедический словарь / Ф. А. Брокгауза и И. А. Ефрона. — С.Пб.: Брокгауз-Ефрон, 1890-1907.

82. Ярош О. М. Містичні тенденції в античній філософії: Геракліт Ефеський // Гуманітарний журнал. – № 3-4. – 2011.– С. 97-105.

83. Burnet J. Early Greek Philosophy. – L., 1940. 84. Cornford F. M. From religion to philosophy. – N.Y., 1957. 85. Couprie D. L. Heaven and Earth in Ancient Greek Cosmology: From

Thales to Heraclides Ponticus. — Oxford University Press, 2011. 86. Diels H. Die Fragmente der Vorsokratiker. Griechisch und Deutsch.

– В., 1903. 87. Diels H., Kranz W. Die Fragmente der Vorsokratiker. Bd. 1. – B., 1951. 88. Gigon O. Der Ursprung der griechischen Philosophie. – Basel-

Stuttgart, 1968. 89. Graham Daniel W. Explaining the Cosmos: The Ionian Tradition of

Scientific Philosophy. – Princeton University Press, 2006. 90. Heinimann F. Nomos und Physis, Herkunft und Bedeutung einer

Antitese in griechischen Denken des 5. Jahrhunderts. – Basel, 1945. 91. Holscher U.Anaximander und die Anfдnge der Philosophie. –

Hermes, 1953. – Bd. 81. 92. Jaeger W. Paideia. Die Formung des Griechischen Menschen. –

Bd. l. – Bertin-Leipzig, 1936. 93. Jaeger W. The Theology of the Early Greek Philosophers. – Oxford, 1967. 94. Kahn Ch. H. Anaximander and the origins of Greek cosmology. –

N.Y., 1960. 95. Osborne Catherine. Presocratic philosophy: a very short

introduction. – Oxford University Press, 2004. 96. Thomson G. The First Philosophers. – London, 1955. 97. Waterfield Robin. The first philosophers: the presocratics and

sophists. – Oxford University Press, 2000 98. West M. L. Early Greek philosophy and the Orient. – Oxford, 1971. 99. White S. A. Milesian Measures: Time, Space, and Matter // In:

P. Curd and D. Graham (Eds.). Oxford Handbook to Presocratic Philosophy. – Oxford: Oxford University Press, 2008. – P. 89-133.

100. Zeller E. Die Philosophie der Griechen in ihrer geschichtlichen Entwicklung. – Leipzig, 1923.

255

ЗМІСТ

Передмова ............................................................................... 3 Розділ І. Мілетська школа ............................................................... 11 Фалес ..................................................................................... 19 Фрагменти .............................................................................. 25 Анаксимандр ...................................................................... 47 Фрагменти .............................................................................. 51 Анаксимен ........................................................................... 71 Фрагменти .............................................................................. 75 Розділ ІІ. Геракліт Ефеський .......................................................... 83 Фрагменти .............................................................................. 93 Запитання для самоперевірки ........................................... 187 Тестові завдання .................................................................. 192 Методичні поради ............................................................... 211 Персоналії ............................................................................ 215 Література ............................................................................ 250

256

Навчальне видання

Михайло Георгійович Марчук Світлана Іванівна Мудра

Тетяна Іванівна Радзиняк

Іонійська натурфілософія

Навчально-методичний посібник

Підписано до друку 30.11.2015. Формат 60х84/8. Папір офсетний. Друк офсетний. Умов. друк. арк. 12,0.

Обл.-вид. арк. 13,2. Зам. 102-п. Тираж 100. Друкарня Чернівецького національного університету

58012, Чернівці, вул. Коцюбинського, 2.