1

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ЮРИДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ЯРОСЛАВА МУДРОГО

На правах рукопису

МЯГКИХ ГАННА ОЛЕКСАНДРІВНА

УДК 340.12 (477)

ІДЕЯ ПРАВ ЖІНКИ В ПОЛІТИКО-ПРАВОВІЙ ДУМЦІ УКРАЇНИ

КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

12.00.01 – теорія та історія держави і права; історія політичних і правових

вчень

Дисертація на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Науковий керівник

Дашковська Олена Ростиславівна,

доктор юридичних наук, професор

Харків–2017

2

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………………..3

РОЗДІЛ 1. Загальнотеоретичні засади дослідження прав жінки…………….12

1.1. Розвиток уявлень про права людини в західній політико-правовій думці

ХVІІІ – початку ХІХ ст. ………………………………………………………....12

1.2. Категорія рівності як фундаментальна засада ідеї прав жінки……….......27

1.3. Місце прав жінки у загальній концепції прав людини……...………….....61

Висновки до розділу 1…………………………………………………………...71

РОЗДІЛ 2. Проблеми правового забезпечення прав і свобод жінки в Україні

кінця ХІХ – початку ХХ ст……………………………………………………....73

2.1. Законодавче регулювання прав і свобод жінки в Україні кінця ХІХ –

початку ХХ ст………………………….……………………………...................73

2.2. Проблеми правового забезпечення прав і свобод жінки в Україні кінця

ХІХ – початку ХХ ст.: дискримінаційні положення законодавства та

звичаєвого права……………...……………………………………………….…90

Висновки до розділу 2………………………………………………………….103

РОЗДІЛ 3. Основні напрямки розвитку ідеї прав жінки в політико-правовій

думці України (кінець ХІХ – початок ХХ ст.)………………………..…….…107

3.1. Ліберально-демократичний напрям ідеології прав жінки……………...107

3.2. Соціал-демократичний підхід до трактування прав жінки……………...128

3.3. Права жінки в націоналістичній політико-правовій ідеології…….........142

3.4. Консервативне трактування прав жінки в політико-правовій ідеології...155

Висновки до розділу 3………………………………………………………….162

ВИСНОВКИ…………………………………………………………………....164

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………169

3

ВСТУП

Актуальність теми. Протягом останніх десятиліть міжнародна

спільнота виробила чіткі правові норми щодо заборони дискримінації,

активного сприяння ґендерній рівності та розширення прав і свобод жінки. В

Україні, як і в багатьох інших країнах світу, реалізація прийнятих норм

залишається незадовільною. Жінки значно частіше за чоловіків потерпають

від безробіття, продовжують нести «потрійне навантаження», поєднуючи

найману працю, домашнє господарство і піклування про дітей в умовах

зменшення кількості дитячих дошкільних установ, зниження рівня державної

підтримки родин з дітьми. Ринок праці в Україні залишається ґендерно

сегрегованим (горизонтально і вертикально), типово «жіночі» професії є

низькооплачуваними і непрестижними, продовжується фемінізація бідності.

Для сучасного розуміння концепції прав людини базовим є принцип

рівності чоловіків та жінок. Подальше вдосконалення механізму захисту

human rights of women пов’язане з вирішенням сучасних теоретичних проблем

і практичних завдань, розв’язанню яких мають сприяти нові дослідження,

переосмислення політико-правової спадщини України, зокрема стосовно

питання прав жінки.

Важливим видається пошук шляхів подолання негативних наслідків

реалізації попередніх концепцій, які штучно підміняли поняття «рівності»

прав чоловіків та жінок їх «однаковістю». За радянських часів в Україні

держава надавала жінкам можливість поєднувати найману працю з сімейними

обов’язками, через що ідея рівності чоловіків та жінок на практиці виявилася

завуальованою подвійною експлуатацією. Як наслідок, у суспільній

свідомості виник і закріпився стереотип щодо декларативності положень

законодавства щодо рівності прав чоловіків та жінок, розчарування у

можливості фактичного забезпечення реальної рівності. Подолання цих

стереотипів, упровадження ґендерних аспектів у правотворчу та

4

правореалізаційну діяльність держаних органів і органів місцевого

самоврядування України є питанням соціальної справедливості, вирішення

якого необхідне для забезпечення сталого суспільного розвитку.

У сучасній юридичній науці системних досліджень історичної ґенези

політико-правової думки України кінця ХІХ – початку ХХ ст. стосовно

питання правового статусу жінки в аспекті рівності і справедливості досі

немає. Це й підтверджує актуальність теми дисертаційного дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Роботу

виконано на кафедрі теорії держави і права Національного юридичного

університету імені Ярослава Мудрого в межах Державних цільових

комплексних програм «Загальнотеоретичні проблеми правотворення та

правозастосування в умовах формування правової держави» (номер державної

реєстрації 0106U002283) та «Теоретичні проблеми розвитку державотворчих

процесів та правової системи» (номер державної реєстрації 0111U000969).

Тему дисертації затверджено вченою радою Національної юридичної

академії України імені Ярослава Мудрого 8 вересня 2006 р., протокол № 1.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є

порівняльна історико-правова характеристика ідеї прав жінки крізь призму

принципів рівності та справедливості, втіленої у працях представників

української і світової політико-правової думки другої половини ХІХ – початку

ХХ ст., а також розвитку правового регулювання статусу жінки як чинника,

що детермінував еволюцію розуміння прав жінки в Україні.

Для досягнення цієї мети вирішувалися такі завдання:

– розглянути правове становище жінки в Україні кінця ХІХ – початку

ХХ ст. з огляду на принципи рівності і справедливості;

– охарактеризувати джерела, теоретичні засади, структуру та зміст ідеї

прав жінки у досліджуваний період;

− розкрити розуміння прав людини у вітчизняній політико-правовій

5

думці зазначеного періоду і визначити їх зв’язок з загальноєвропейськими

досягненнями з урахуванням ґендерного підходу;

– окреслити основні напрями розвитку політико-правової думки за

досліджуваною проблемою;

– продемонструвати вплив основних теоретичних підходів на розвиток

вітчизняного правового регулювання в сфері закріплення і реалізації прав

жінки;

– обґрунтувати доцільність використання на сучасному етапі розвитку

правової системи України гуманістичного потенціалу вироблених у минулому

підходів до вирішення проблеми забезпечення рівноправності статей.

Об’єктом дослідження є ідея прав жінки, втілена у працях вітчизняних

мислителів, законодавчих проектах і програмах політичних партій, а також

зарубіжних працях стосовно розв’язання проблеми прав жінки.

Предмет дослідження становлять закономірності формування і

розвитку ідеї прав жінки в українській політико-правовій думці кінця ХІХ –

початку ХХ ст.

Методи дослідження. Методологічну основу дисертації становить

система філософсько-світоглядних, загальнонаукових та спеціально-наукових

методів.

Дослідження ґрунтується на ґендерному підході до розуміння

поведінкових ролей та стереотипів як соціально детермінованих. У межах

такого підходу заперечується біологічний детермінізм та есенціалізм у

питаннях, що стосуються статі. Увагу зосереджено на тому, як право впливає

на підтримання і відтворення жіночого і чоловічого у конкретному

суспільстві. Ключовими є питання взаємозв’язку між правовим статусом

жінки, державною владою, суспільними інститутами, правовою ідеологією.

Таким чином, ґендерний підхід відкрив можливості для переосмислення

понять правової і соціальної рівності.

6

Формально-юридичні методи забезпечили такі параметри пізнання

політико-правової реальності, як логічна виваженість, відсутність внутрішніх

суперечностей, інтегрованість пропозицій у систему норм і відносин, що вже

діють у суспільстві. Застосовано принципи системного підходу, насамперед

такі, як ідея цілісності системи (наприклад, соціуму в цілому, або мікрогруп

на кшталт родини), яка виникає як результат поєднання різноманітних явищ,

що набувають нових властивостей, відсутніх у ролі агрегатів; виявлення

каналів взаємодії системи із зовнішнім середовищем; уявлення про життя

системи як постійне оновлення та збереження.

Застосування аксіологічного методу дозволило з’ясувати залежність

політико-правової сфери від ціннісної складової, основою якої в сучасному

світі є ідеали справедливості, рівності та свободи. Антропологічний підхід з

його акцентуванням уваги на людині та обґрунтуванням соціокультурної

обумовленості правового статусу особистості також виявився плідним для

даного дослідження. Синергетичний підхід уможливив виявлення тенденції

еволюції політичної та правової систем України, акцентування уваги на тому,

що зміни неможливо здійснити лише за рахунок цілеспрямованих зусиль, без

урахування та використання діючих у системі процесів самоорганізації.

Зважаючи на те, що правова реальність є знаковою системою, необхідне

розуміння тих принципів і механізмів, на підставі яких відбувається

тлумачення змістів. Використано також методи семіотики. Текстуальна форма

джерел зумовила використання герменевтичних методів.

Наукова новизна одержаних результатів. Робота є першим в Україні

комплексним дослідженням ідеї прав жінки в Україні кінця ХІХ – початку ХХ

ст. через такі елементи, як принципи рівності та справедливості.

Сформульовано й обґрунтовано наукові положення, які виносяться на захист:

уперше:

– охарактеризовано розвиток уявлень про права жінки у вітчизняній і

7

західній політико-правовій думці крізь призму категорій рівності та

справедливості; доведено, що ідея прав жінки в Україні за своїм змістом

відповідала східноєвропейській політико-правовій думці, де увага

приділялася усім видам прав жінки одночасно, на противагу

західноєвропейській традиції права, яка зосереджувалась на окремих правах

людини;

– установлено, що питання прав жінки наприкінці ХІХ – початку ХХ ст.

розглядалося відомими представниками української політико-правової думки

як актуальне, але не першорядне, його вирішення пов’язувалося з

розв’язанням інших гострих економічних і соціальних проблем −

національних, релігійних, духовних тощо;

– доведено відсутність в Україні досліджуваного періоду впливового

феміністичного руху на кшталт суфражистського руху Великої Британії та

США, що зумовило відставання українського суспільства у вирішенні

проблем жіночої емансипації і мало негативні наслідки для подальшого

правового регулювання ґендерних відносин в Україні;

– аргументовано, що залучення соціально активних жінок до лав

політичних сил, здійснюване представниками усіх напрямів політико-

правової думки в Україні кінця ХІХ – початку ХХ ст. за допомогою

декларування необхідності законодавчого закріплення відповідних прав, у

перспективі мало негативний вплив на реалізацію прав жінки;

– установлено, що Україна пішла шляхом правового закріплення пільг

для жінки як засобів юридичної диференціації, спираючись на стандарти

ООН, що відповідає поміркованому підходу до універсальності ідеї прав

жінки при збереженні регіональних особливостей системи захисту прав

людини;

– запропоновано розв’язання проблем реалізації рівноправності жінки в

Україні за допомогою кардинального перегляду структури відносин між

8

чоловіком і жінкою шляхом урахування ґендерної складової під час реалізації

здійснюваних в Україні реформ, а також забезпечення сталого ґендерного

інтегрування в усі сфери суспільного життя;

удосконалено:

– класифікацію напрямів політико-правової думки України щодо

розуміння сутності прав жінки та оцінку ліберального, соціалістичного,

націоналістичного та консервативного підходів до питання про роль жінки в

суспільстві з урахуванням особливостей українського менталітету, а також

політичного, економічного та соціального розвитку;

– положення, що на теренах Російської імперії через слабкий розвиток

ліберального руху вимоги емансипації жінки підтримували здебільшого

соціалістичні організації; парламентський шлях вирішення політичних,

економічних, соціальних проблем був неможливим, і тому чимало жінок

брали участь у революційних рухах за визволення всього українського

народу;

– характеристику джерел права Російської та Австро-Угорської імперій,

УНР, УРСР як нормативної основи юридичного механізму забезпечення прав

жінки, в яких коло прав і обов’язків визначалося ширше порівняно з правами

жінки в країнах Західної Європи;

– сучасне розуміння рівності, представлене різними підходами –

соціалістичним (справедливість – це рівність), ліберальним (справедливість –

свобода), консервативним (справедливість – це нерівність); основною

тенденцією розвитку поняття рівності є поступове взаємопроникнення усіх

підходів, спроба поєднати базові принципи свободи, рівності, справедливості

у межах однієї концепції; суттєво поглиблено і розвинуто розуміння сутності

поняття рівності чоловіків і жінок через різні її форми: рівність

можливостей; рівність здібностей; рівність потреб; рівність інтересів;

– положення, що формальне закріплення прав жінки в українському

9

законодавстві призвело лише до зменшення, але не ліквідації розриву у

фактичному суспільному становищі чоловіка та жінки, тому важливою є

політика позитивних дій – застосування тимчасових заходів з метою

створення сприятливих умов для певної категорії осіб на шкоду іншій

категорії і у такий спосіб компенсування існуючої між ними фактичної

нерівності;

набули подальшого розвитку:

– положення, що поряд із тенденцією універсалізації інституту прав

людини спостерігалася тенденція диверсифікації, урізноманітнення

конкретного змісту й обсягу прав людини, що виразно проявлялося стосовно

прав жінки в Україні досліджуваного періоду: відбувалася боротьба за

юридичне закріплення й інтерпретацію цих меж переважно у сфері

цивільного, сімейного, трудового, господарського права;

– теза про необхідність не лише закріплення системи прав жінки в

законодавстві, але й розроблення механізмів реалізації цих прав, а також

використання всіх можливих засобів впливу на правову культуру і правову

свідомість українського суспільства, підкреслено необхідність враховувати

регіональні особливості і створювати регіональні системи захисту цих прав;

– аргументація представників різних політико-правових доктрин щодо

першочерговості закріплення та конкретної моделі прав жінки у законодавчих

актах; представники ліберального напрямку вбачали вирішення проблем

жінок у наданні їм рівних з чоловіками можливостей для самовираження

через користування всіма правами людини; представники соціал-

демократичного напрямку, заперечуючи можливість досягнення рівності лише

формально-юридичним закріпленням рівних прав без зміни економічних

підвалин залежності жінок, пов’язували жіночу емансипацію з настанням

соціалістичного ладу; представники консервативного − питання суспільно-

правового становища жінок розглядали в дусі традиціоналізму, обмежуючись

10

виключно приватною сферою (роль дружини, матері); представники

націоналістичного напряму вважали жінку повноправним суб’єктом

правовідносин, яка має невідчужувані природні права, у тому числі право на

саморозвиток;

– аргументація про переваги гендерно-чутливого підходу над

патерналістським, що вимагає перегляду низки законодавчих положень з

метою вироблення балансу прав та інтересів як жінок, так і чоловіків, що

створюватиме необхідні умови більшої конкурентоспроможності жінок в усіх

сферах суспільного життя.

Практичне значення одержаних результатів. Сформульовані у

дисертації наукові положення, висновки, практичні пропозиції можуть бути

застосовані: у науково-дослідницькій сфері – для подальшого вивчення історії

вітчизняної політико-правової думки, для створення цілісної картини

розвитку правової системи України, для уточнення характеристики

правосвідомості українського народу; у правотворчій діяльності – як

теоретичний матеріал при опрацюванні і прийнятті законів та інших

нормативно-правових актів, що визначають правовий статус жінок,

спрямовані на забезпечення гендерної рівності; у навчальному процесі – при

підготовці навчальної літератури, у викладанні навчальних курсів, у науково-

дослідницькій роботі студентів.

Апробація результатів дослідження. Результати дисертації

обговорювались на засіданнях кафедри теорії держави та права

Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого. Основні

положення роботи оприлюднювалися на міжнародних науково-практичних

конференціях «Методологічні проблеми правової науки» (Харків, 2003 р.),

«Ґендерна освіта – ресурс розвитку паритетної демократії» (Тернопіль,

2011 р.), «Гендерна освіта в Україні: теоретичні та праксеологічні аспекти

реалізації» (Дніпропетровськ, 2011 р.) «Особистість. Суспільство. Право»

11

(Полтава, 2012 р.), «Правові засади гарантування та захисту прав і свобод

людини і громадянина» (Полтава, 2012 р.), на Восьмому міжнародному

«круглому столі» «Антропологія права: філософський та юридичний виміри

(стан, проблеми, перспективи)» (Львів, 2012 р.) та ін.

Публікації. Основні теоретичні положення й висновки, сформульовані

в дослідженні, знайшли відображення у п’ятьох наукових статтях у фахових

виданнях України, одній статті у науковому періодичному виданні іншої

держави і тезах семи доповідей на наукових та науково-практичних

конференціях.

12

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПРАВ

ЖІНКИ

1.1. Розвиток уявлень про права людини в західній політико-

правовій думці ХVІІІ – початку ХІХ ст.

Основи сучасного розуміння прав людини було закладено у ХVІІ-ХVІІІ

ст. у працях видатних мислителів лібералізму й просвітництва – Т. Гоббса,

Дж. Локка, Ш.-Л. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо, І. Канта, Т. Джефферсона,

Т. Пейна, Дж.-Ст. Мілля, які запропонували концепцію виникнення держави із

вільної угоди людей, ідеї про те, що держава повинна спиратися на природні

закони. Їх погляди вплинули не тільки на наукову думку, а й на

ранньобуржуазне конституційне законодавство та державно-правову

практику.

Вирішальним етапом розвитку прав людини були буржуазно-

демократичні революції ХVІІ – ХVІІІ ст., які висунули принципи свободи і

формальної рівності. Останній став основою універсальності прав людини,

надав їм демократичного характеру. Права людини як суспільне явище та їх

філософське, політичне та юридичне обґрунтування склалося в межах

природно-правової доктрини, елементи якої виникли набагато раніше і яка

ідеологами буржуазних революцій була позбавлена релігійного змісту. В

нових історичних умовах первинним, природним станом людини була

проголошена його індивідуальна свобода, яка, на думку прибічників

природно-правової доктрини, лише частково була обмежена суспільним

договором та утворенням держави. А права, властиві цьому природному

стану, на їх думку, – це і є права людини. Що ж стосується членства людини в

державі, то воно характеризується правами громадянина [209, c. 21-22].

Відродження школи природного права пов’язано з ім’ям видатного

голландського юриста ХVІІ ст. Г. Гроція (хоча і не безспірно), який в своїй

13

праці «Право війни та миру» зазначав, що сама природа людини є матір’ю

природного права. Теорію Г. Гроція розвивав його співвітчизник, філософ-

гуманіст Б. Спіноза. В той же час в Англії ще один прибічник школи

природного права Т. Гоббс, який в своїх основних працях «Основи філософії»

та «Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної та

громадянської» виклав цілісну теорію походження держави з природного

стану людей, поклавши в основу держави договір між людьми. В цих працях

він висунув сміливі думки з питань невідчужуваних прав людини, народного

суверенітету, розподілу влад, повстання проти тиранів [209, c. 22].

Дж. Локк в праці «Два трактати про правління» стверджував, що

людина від природи вільна. Як і більшість теоретиків того часу, він вважав,

що з природного стану люди виходять через бажання захистити своє життя та

власність. Право на життя, власність, свобода та рівність є невідчужуваними,

вони є межею дій держави. За Дж. Локком, свобода людей – це свобода

чинити за власною волею у всіх діяннях, коли це не заборонено правилами, і

не підкорятися деспотичній волі іншої людини. В той же час мислитель, як

людина своєї епохи, приймав інститут рабства, не заперечував проти надання

політичних прав тільки тим, хто мав власність, і не заперечував, що права

жінок і чоловіків не є рівними [6, c. 11]. Ідеї Дж. Локка, через їх понятійну

довершеність, активно сприймалися в країнах, де складався новий вид

суспільних відносин.

Ш.-Л. Монтеск’є в трактаті «Про дух законів» як основну цінність

визначив політичну свободу індивіда, засобами забезпечення якої він вважав

справедливі закони та ефективну організацію державності. Дуалізм людини

як члена громадянського суспільства і громадянина в праці Ж.-Ж. Руссо «Про

суспільний договір, або Принципи політичного права» був покладений в

основу концепції прав людини та громадянина. Ж.-Ж. Руссо зосереджувався

на проблемі рівноправності в законотворчій діяльності: він вважав, що в

14

суспільстві, в якому встановлено державну владу, право людини залежать від

законів, що приймаються. Через це право законотворчості повинно належати

кожному громадянину [209, c. 22-23].

Видатний німецький філософ І. Кант далі розвинув природно-правову

інтерпретацію прав людини, доповнивши підстави вимог людини на визнання

своїх прав: за ним природні права декларувалися, виходячи з самого факту

народження людини. Природним же правом І. Кант називав імперативи

рівноцінності об’єму свободи кожної людини. В його працях теорія

природного права набула вигляду завершеної системи. У ХІХ ст. німецький

філософ Л. Фейєрбах сформулював сутність природного права наступним

чином: «Я живу не тому, що маю право жити, а тому я маю безспірне право

жити, що живу» [209, c. 22-23].

Загальним для всіх представників школи природного права, наскільки б

їх вчення не відрізнялись одне від одного, було розуміння природного права

не як частини позитивного, а як такого, що існує поряд із ним і є виразом

вічних та незмінних вимог самої природи людини, з яким повинно рахуватися

право позитивне. В цілому теорія природного права виходила з того, що

людина є самостійною цінністю, пробуджувала інтерес до особистості,

визнавала за нею можливість зайняти будь-яке місце в суспільстві,

незважаючи на станові та інші обмеження. Хоча з середини ХІХ ст. школа

природного права відчувала сильний тиск з боку юридичного позитивізму,

вона справила величезний вплив на суспільну свідомість, результатом зміни

якої стали реальні правові та політичні наслідки в Європі та США [178, c. 30-

32].

Вже до початку ХІХ ст. в Європі склалася цілісна наукова теорія прав

людини. Незважаючи на розходження в поглядах представників різних

наукових шкіл, на цей момент на Заході класична картина прав людини вже

існувала. Її останні «штрихи» – процес конституційного закріплення прав

15

людини в багатьох державах (Англії, США, Франції, а пізніше в інших) на

високому юридичному рівні.

Поступово права людини почали складатися в самостійну галузь права.

Вперше права людини набули юридичного закріплення в Англії: Хабеас

корпус акт 1678 р. ввів поняття «належна процедура», встановивши гарантії

недоторканості особистості, принцип презумпції невинності та інші важливі

для захисту прав людини положення. Біль про права 1689 р. встановив

свободу слова та дебатів в парламенті, свободу виборів в парламент, право

звернення підданих з петицією до короля. Акт про устрій 1701 р. встановив

верховенство парламенту в сфері законодавства, принцип незмінності суддів,

заборону королівським міністрам бути членами парламенту. Інші нації за

прикладом Англії після перемоги над абсолютизмом вводили у себе

відповідні гарантії особистої свободи.

Важливий внесок в розвиток ідеалів свободи і прав людини внесли

США. Лідери буржуазно-демократичної та антиколоніальної революції Т.

Пейн та Т. Джефферсон розвинули вчення філософів Давньої Греції та

Просвітництва про природне право. Складно переоцінити гуманізм

Декларації прав Вірджинії 1776 р., яка проголосила, що люди від природи є

рівною мірою вільними та незалежними, а також мають певні природжені

права, яких вони не можуть бути позбавлені. Ця Декларація стала першим

державним визначенням прав людини. Її положення було розвинуто в

Декларації незалежності 1776 р. та закріплено в Конституції США 1787 р., до

якої в 1789 р. було прийнято 10 перших поправок, які склали Біль про права,

ратифікований в 1791 р. Відповідно до цих документів індивід має права не

завдяки державі, а через невід’ємність прав людини як форму виразу її вимог

до держави. Водночас, розуміння прав людини залишалось досить

обмеженим: наприклад, Т. Джефферсон не визнавав рівності жінок,

чорношкірих та корінних американців.

16

Концепція природних невідчужуваних прав людини стала вагомим

фактором Великої французької революції, яка створила неоціненно важливий

акт – Декларацію прав чоловіка і громадянина 1789 р. В ній проголошувалось,

що люди народжуються вільними та рівними в своїх правах, що мета будь-

якої політичної спілки – забезпечення природних та невід’ємних прав

людини: свободи, власності, безпеки, презумпції невинності, свободи совісті,

вільного виразу думок, свободи друку, гарантії особистих та інших прав

людини. Наступний розвиток теорії і практики в сфері прав людини так чи

інакше відчував та продовжує відчувати вплив цього історичного документа.

Закріплені в ній права стали частиною Загальної декларації прав людини

(1948), Міжнародних пактів про права (1966), а також увійшли в зміст

сучасних конституцій.

Таким чином, на становлення прав людини вирішальний вплив

справила природно-правова доктрина, яка проголосила пріоритет прав

людини, сформулювала новий зміст взаємовідносин між людиною та владою,

здійснивши революційну зміну в суспільній свідомості зробивши наголос на

автономії індивіда [209, c. 23-24].

Аналіз ідей природно-правової доктрини та юридичних документів, в

яких ця доктрина була втілена, дозволяє сформулювати її базові положення:

1. Головне для людини – свобода, яка повинна бути середовищем її

існування. В сфері свободи людина обирає свій життєвий шлях, реалізує свої

інтереси. Свобода не може бути відділена від рівності.

2. Права людини – це та система умов та благ (матеріальних та

духовних), без яких неможливі її нормальна життєдіяльність, розвиток

індивідуальних властивостей, вільний вибір та самовизначення.

Індивідуальна свобода визначалась як істинна свобода, а політична свобода –

лише як гарантія індивідуальної.

3. Прагнення особистої автономії, свободи самовизначення в сфері

17

громадянського суспільства виявило значення проблеми мети держави та меж

її діяльності. Метою держави було визначено «загальне благо», захист прав

людини від посягань, в тому числі з боку самої держави. Якщо свобода за

часів античності – це свобода участі в державному управлінні, то за Нового

часу – свобода від державної влади [26, c. 42-43].

В кінці ХVІІІ та впродовж ХІХ ст. ідея природних прав людини

піддавалась філософським атакам. Їй протистояв (і протистоїть)

позитивістський підхід до природи прав людини, відповідно до якого права

людини, їх обсяг та зміст визначаються державою, яка «надає» їх людині,

виконуючи по відношенню до неї патерналістські функції. Зокрема, І. Бентам,

один із засновників утилітаризму, писав, що права є дитиною права; реальне

право породжує реальні права, а уявне право, яким є природне право, –

породжує уявні права. Природні права – це нонсенс [6, c. 12].

Дискусії стосовно ідеї прав людини в ХІХ ст. точилися також між

представниками індивідуалістського та колективістського таборів. В

лібералізмі права людини, як відомо, розуміються вищими за суспільство,

публічна влада має конвенціональний (умовний та обмежений) характер, а

держава сприймається як корпорація, як свого роду товариство з обмеженою

відповідальністю, головне завдання якого – забезпечення потреб своїх членів.

В політичній теорії колективізму влада має інше, сакральне (ірраціональне

або надраціональне) значення, постулюється її зв’язок із Абсолютом

(Надметою або Богом). Остання обставина визначає мету всього соціального

життя. Найважливішою людською якістю вважається потреба соціального

служіння, тобто бажання виконати свої моральні обов’язки. В характерному

для колективізму розумінні людини, суспільства та держави в ієрархічному

підпорядкуванні, свобода і право виправдовуються своєю приналежністю до

служіння суспільному благу, а держава стає виразником цього спільного

блага. Держава вбачається як духовний організм, з яким громадяни

18

співвідносяться як частини та ціле. Права людини обґрунтовуються з

урахуванням її духовно-розумної природи, але визначаються державою.

І. Бентам, Е. Борк, У. Тен критикували Декларацію прав людини та

громадянина за її беззмістовність, абстрактні формули, які дають можливість

робити надто різні висновки. Але незважаючи на різноманітність суджень

стосовно змісту декларації, сама її поява сприяла розвитку в країнах

континентальної Європи уявлення про суб’єктивні права індивіда. Після

французької декларації прав людини та громадянина до конституцій

континентальних держав почали включатися подібні переліки прав:

Нідерланди – 1798 р., Швеція – 1809 р., Іспанія – 1812 р., Норвегія – 1814 р.,

Бельгія – 1831 р., Ліберія – 1847 р., Данія – 1849 р., Пруссія – 1850 р. [11, c. 3].

На теренах Російської імперії концепція прав людини викликала серед

російської інтелігенції в ХІХ ст. утворення двох течій – «західників» (П. Я.

Чаадаєв, О. І. Герцен, В. Г. Бєлінський, К. Д. Кавелін, А. Д. Градовський) та

«славянофілів» (Ф. М. Достоєвський, І. С. Аксаков, К. С. Аксаков, О. С.

Хомяков, Ю. І. Самарін). Але поступово намітився західний вектор розвитку

концепції прав людини, що знайшло своє відображення в маніфесті 17 жовтня

1905 р. та новій редакції Основних законів від 23 квітня 1906 р.: в другій главі

«Про права та обов’язки підданих» положення преамбули багато в чому

нагадували положення декларації прав людини та громадянина 1789 р. [11, c.

4].

Для правової доктрини Росії ХІХ ст. також було характерним

протистояння природно-правового та позитивістського розуміння сутності

прав людини. В Росії намагалися поєднати ці підходи та на цій основі

створити новий. До постулатів класичного лібералізму додавалася теза про

обов’язок держави забезпечити «права на гідне існування» (на працю, освіту,

медичну допомогу, забезпечену старість). Ця ідея отримала обґрунтування у

В. Соловйова, який фактично стверджував рівноцінність громадянських,

19

політичних і соціальних прав. Свобода людини інтерпретувалася не як

однакова можливість свавільних дій, а як свобода «самореалізації індивіда».

Поняття рівності розширювалося за рахунок додавання до правової рівності

рівності «вихідних позицій». Таким чином, ідея права (рівність всіх перед

законом) доповнювалася ідеєю блага (підтримка слабких).

У другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. в законодавстві Російської

імперії відбувалися прогресивні зміни, пов’язані із захистом прав і свобод

людини. Державні діячі, філософи, правознавці, письменники переконливо

доводили необхідність законодавчого закріплення основних прав людини. Їх

зусиллями було закладено підвалини для проведення глибоких реформ у цій

сфері. Формування законодавства про громадянські й політичні права людини

відбувалося в умовах гострої ідеологічної й політичної боротьби; тому

нормативні акти з цих питань мали частковий характер і залишалися

предметом дискусій по їх вдосконаленню. У другій половині ХІХ – на

початку ХХ ст. було закріплено (хоча і з суттєвими обмеженнями з огляду на

політичний режим в державі) такі права людини в Російській імперії, як право

на особисту недоторканість, свободу пересування, право власності, право на

подачу петицій, свободу економічної діяльності, зборів та асоціацій,

віросповідання, друку та ін. [122, c. 14-15].

Навіть при схематичному погляді на політико-правову думку України

середини ХІХ – початку ХХ ст. нескладно побачити, що представники як

соціалістичного, так і націоналістичного табору, запозичили основний,

базовий принцип антилібералізму, піднесли до ролі Абсолюту перші –

суспільну рівність, другі – національну державу, намагаючись підкорити їм

будь-яке людське життя. Наприклад, марксисти (як і позитивісти взагалі)

заперечували можливість існування природних прав людини. На їхню думку,

права людини формулюються державою, яка їх встановлює та охороняє; права

людини визначаються соціально-економічною структурою суспільства, вони

20

не можуть існувати самі по собі; права людини можуть набути реального

втілення лише після знищення приватної власності [143, c. 23].

В історії України права людини вперше знайшли своє системне

закріплення лише у ІІІ Універсалі Української Центральної Ради від 7

листопада 1917 р. На Заході теорія прав людини, розвиваючись поступово,

збагачувалась новими видами прав, в Україні передова інтелігенція, у зв’язку

із суттєвими затримками політико-правового розвитку, була вимушена

пропагувати та вимагати визнання, закріплення та захисту всіх прав людини

одночасно: і політичних прав (перше покоління), таких як право голосу,

об’єднань, петицій, зібрань; і соціальних прав (друге покоління) – права на

працю, освіту, соціальне забезпечення; і колективних прав (третє покоління) –

права українців на національне самовизначення. В цій ситуації дійсно важко

було визначитись, на якій групі прав необхідно зробити наголос, що й

спричинило певні теоретичні дискусії.

Тема прав людини міцно пов’язана з теорією особистості, яка отримала

розвиток в політичній філософії ХVІІІ ст. Найсуттєвішою особливістю цієї

теорії стало припущення щодо можливості гармонійного поєднання інтересів

особистості та держави. Після Французької революції європейська політична

думка або заперечувала, або захищала принципи революції з її лозунгами

свободи, рівності і братерства, одночасно розвиваючи їх розуміння. При

цьому сформувалося два напрямки: представники одного робили акцент на

ідеї свободи, іншого – на ідеї рівності [12, c. 54].

Онтологічну основу прав і свобод людини складають ознаки і якості, що

характеризують та визначають людську гідність. Справедливість, формальна

рівність та свобода – правові цінності, що випливають із людської гідності,

яку визначають як «самоцінність та суспільну значимість людини як

біосоціодуховної істоти, яка визначається існуючими суспільними

відносинами, не залежить від конкретної людини і має бути рівною для всіх

21

людей» [41, c. 27].

Досвід розвитку суспільних відносин показав великі складнощі

співвідношення свободи і рівності як принципів, на яких засновані права

людини. Протистояння цих принципів знайшло відображення у теоріях, які

віддають перевагу або свободі (А. Сміт, Дж. С. Мілль, Б. Констан та ін.), або

рівності (наприклад, Ж.-Ж. Руссо). Це питання має надзвичайне значення в

теорії прав жінки. Існує певна поляризація думок щодо того, чи повинна

держава послаблювати соціальні нерівності, що неминуче виникають у стихії

ринку, чи ні: деякі вчені вважають таке втручання неприпустимим (Ф. Хайєк,

М. Фридман), інша ж сучасна течія – новий егалітаризм – визначила

тенденцію до зрівняння соціального становища людей [133, c. 24].

У сучасних дискусіях із проблем прав людини негативні права

визначають як тиск на уряд, а позитивні – як зобов’язання уряду. І хоча деякі

автори, зокрема, Дж. Донеллі, зауважують, що поділ прав людини на

негативні та позитивні не є доцільним, тому що будь-яке право є відносно

негативним і відносно позитивним – всі права потребують для свого

здійснення як позитивних дій, так і обмежень з боку держави. Тому цей поділ

не відповідає поділу прав на громадянські і політичні та соціальні,

економічні, культурні: наприклад, соціальне право брати шлюб є не менш

«негативним», ніж право на свободу релігії [61, c. 42]. Але для дослідження

історії розвитку прав людини (зокрема жінки) класифікація прав людини за

поколіннями, запропонована К. Васаком, вбачається надзвичайно корисною.

Лібералізм вже на рубежі ХУІІІ-ХІХ ст. продемонстрував певну

обмеженість: для більшості членів суспільства, в тому числі жінок,

користування навіть проголошеними правами було суттєво ускладнене або й

узагалі неможливе, що викликало масові протести. Тому теорія прав людини

цього періоду зазнає сильного впливу соціалістичних доктрин, завдяки чому

формуються уявлення про соціальні, економічні та культурні права – так звані

22

права другого покоління, Вони були вперше офіційно закріплені у

мексиканській конституції 1917 року, конституції Німеччини 1919 р. та

радянських конституціях Росії 1919 року й України 1919 р. Міжнародне

закріплення соціально-економічні права вперше дістали у численних

конвенціях Міжнародної Організації Праці (МОП), заснованої у 1919 році.

Таким чином, каталог прав людини було значно розширено за рахунок

соціальних, економічних та культурних прав, а також введено їх в сферу

міжнародного права.

Предметом міжнародно-правового регулювання права людини стають

після утворення Ліги Націй та Міжнародної організації праці. Хоча

зацікавленість цим питанням можна спостерігати вже з Віденського конгресу

1815 р., коли провідні держави світу зобов’язалися скасувати рабство [6, c.

12]. Наступний етап розвитку концепції прав людини, вже як світових

стандартів, розпочався із закінченням Другої світової війни та із створенням

Організації Об’єднаних Націй. Резолюцією 217А (ІІІ) Генеральної асамблеї

ООН 10 грудня 1948 р. була прийнята Загальна декларація прав людини. 16

грудня 1966 року резолюцією Генеральної асамблеї ООН 2200А (ХХІ) були

прийняті: Міжнародний пакт про громадянські та політичні права і

Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права. Ці пакти та

Загальну декларацію прав людини називають Міжнародною хартією (або

біллем) прав людини. Право на рівність чоловіків та жінок вперше було

проголошено саме у Міжнародному пакті про громадянські та політичні

права.

Поняття прав людини нерозривно пов’язане з природним правом,

посилання на яке матиме місце доти, поки діюче законодавство буде

суперечити загальноприйнятому розумінню справедливості. Розуміння

природного права змінювалось на різних етапах історії, але не зважаючи на

розбіжності у концепціях, створених окремими авторами, існують його

23

незмінні суттєві основи, що втілюють його цінність та характерні риси: є

закономірності природи, з яких можна вивести правила чи права, які є

критерієм оцінки інших прав, а особливо позитивного права [115, c. 14-15].

Конституційна практика розвинених держав деякою мірою зняла

протистояння позитивістського та природно-правового підходів до розуміння

прав людини через конституційне закріплення основних прав і свобод.

Права людини в сучасному світі – явище не універсальне. Антична

цивілізація, проголосивши людину «мірою усіх речей», надала поштовх

розвитку європейської цивілізації, заснованої на персоноцентристській

парадигмі. Поряд із цим в традиційних суспільствах зберігається

системоцентристський підхід, за яким держава підкорює власній волі всіх

підданих. Через це права людини розвиваються в різних регіонах в різний час

в залежності від культурних, релігійних, моральних особливостей, які

визначають характер тієї чи іншої цивілізації [136, c. 17-22]. Тому ідеї

цінності людини, її прав на свободу та формальну рівність, характерні в

першу чергу для європейської цивілізації. Невизнання жінки повноцінним

суб’єктом права (наприклад, відмова жінкам в праві голосу, соціальному

страхуванні, ін.) є не наслідком культурно іншої концепції прав людини, а

свідченням заперечення самої ідеї прав людини. Різні ж стандарти, наприклад,

вбрання (паранджа), - належать до припустимих розбіжностей (наприклад, на

Заході від жінок очікують, що вони прикриватимуть груди, а від чоловіків –

ні) [61, c. 55]. Автор дотримується помірковано універсального підходу,

відповідно до якого приймаючи універсальну ідею прав жінок, необхідно

враховувати регіональні особливості та створювати регіональні системи

захисту цих прав.

До основних тенденцій сучасного розвитку прав людини належать:

1. Утвердження уявлення про те, що саме людина є первинним,

головним суб’єктом права.

24

2. Запровадження у суспільну свідомість розуміння прав людини як

соціально-історичного явища.

3. Розширення принципу правової рівності на все більше коло людей.

4. Збільшення «каталогу» прав людей (як результат зростання її потреб),

якому не завжди відповідають реальні можливості їх задоволення.

5. Зростання кількості країн, які допускають наддержавний

(міжнародний) контроль за станом дотримання прав людини [171, c. 12].

Таким чином, основними ознаками концепції прав людини у сучасній

інтерпретації є соціально-природний характер, формальна рівність,

невідчужуваність та гуманізм [59, c. 14].

Ще однією суттєвою рисою сучасного розуміння прав людини є

орієнтація на врахування негативного досвіду приниження і насильства та

мінімалізм у очікуваннях: складно дійти згоди щодо спільних ознак ідеальної

людини, але значно легше стосовно того, якою людина не повинна бути [137,

c. 35].

Поряд із тенденцією універсалізації інституту прав людини необхідно

також відзначити тенденцію диверсифікації, урізноманітнення конкретного

змісту й обсягу прав людини, що особливо яскраво проявляється стосовно

прав жінки. Боротьба за права людини, яка може вважатись найзагальнішим

змістом історії людства, в наш час знаходить прояв у боротьбі саме за межі

таких прав, насамперед за юридичне закріплення та юридичну інтерпретацію

цих меж [171, c. 14].

Із утворенням політично і юридично незалежної держави в Україні

розпочався новий етап у втіленні Загальної декларації прав людини та

заснованих на ній актів ООН з прав людини.

Але одночасно з певними позитивними змінами в сфері прав людини, на

жаль, відбуваються і негативні: прогрес у здійсненні громадянських і

політичних прав людини, супроводжується регресом у реалізації економічних

25

і соціальних прав. Крім того, гостро також стоїть питання застосування норм

міжнародного права з прав людини державними органами та судовими

інстанціями. На подолання цієї проблеми спрямовано дію Закону України

«Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав

людини», який вступив в дію 30 березня 2006 року. Цим Законом передбачено

експертизу нормативних актів, які підлягають державній реєстрації та чинних

законів і підзаконних актів на предмет відповідності Конвенції та практиці

Європейського суду в галузі прав людини. Важливим моментом є вимога

застосування національними судами Конвенції та практики Європейського

суду як джерел права [105, c. 131]. Особливого значення ці вимоги набувають

через те, що саме регіональний механізм захисту прав людини спеціалісти

вважають єдино ефективною моделлю в цій галузі [155, c. 34]. Але реалізація

прав людини прямо пов’язана з ефективністю законодавства як відповідною

системністю і якістю законів: по-перше, зміст нормативно-правового акта має

відповідати основним напрямам розвитку суспільства, по-друге, реальним

умовам життя і відповідна ресурсозабезпеченість, по-третє, законність, тобто

відповідність акта Конституції України та іншим актам, по-четверте, бути

правовими, тобто відповідати принципам демократії та соціальної

справедливості, по-п’яте, відповідати рівню розвитку правової системи в

цілому, по-шосте, вивіреність дефініцій [147, c. 48].

Проаналізувавши основні тенденції розвитку прав і свобод людини,

автор поклав в основу свого дослідження наступні теоретичні висновки:

1. Вирішальним етапом розвитку прав людини були буржуазно-

демократичні революції ХVІІ – ХVІІІ ст., які висунули принципи свободи і

формальної рівності, що стали основою універсальності прав людини.

2. Філософське, політичне та юридичне обґрунтування прав людини

склалося в межах природно-правової доктрини. Основи сучасного розуміння

прав людини було закладено в працях видатних мислителів лібералізму й

26

просвітництва – Г. Гроція, Б. Спінози, Т. Гоббса, Дж. Локка, Ш.-Л. Монтеск’є,

Ж.-Ж. Руссо, І. Канта, Л. Фейєрбаха, Т. Джефферсона, Т. Пейна, Дж. С. Мілля

та ін.

3. В сучасній політико-правовій думці права людини розглядаються як

природні (приналежні всім істотам, які належать до роду людського, без

розрізнення раси, національності, статі) та невідчужувані (невід’ємні від

людини через те, що без цих прав вона не зможе проявляти себе саме як

людська істота). Але протягом ХVІІ – ХІХ ст. розуміння прав людини

залишалось досить обмеженим: наприклад, Дж. Локк не заперечував, що

права жінок і чоловіків не є рівними, а Т. Джефферсон не визнавав рівності

жінок, чорних та корінних американців.

4. Дослідження праць представників школи природного права

демонструє, що вже до початку ХІХ ст. в Європі (на відміну від України),

через дію низку політичних, економічних, соціальних, ідеологічних факторів,

склалася цілісна наукова теорія прав людини, відбувався процес

конституційного закріплення прав людини в багатьох державах (Англії, США,

Франції, а пізніше в інших), на достатньо високому юридичному рівні.

5. На Заході теорія прав людини, розвиваючись поступово,

збагачувалась новими видами прав, а в Україні наприкінці ХІХ ст., у зв’язку із

суттєвими затримками політико-правового розвитку, передова інтелігенція

була вимушена пропагувати та вимагати визнання, закріплення та захисту

всіх прав одночасно: і політичних прав (перше покоління), таких як право

голосу, об’єднань, петицій, зібрань; і соціальних прав (друге покоління) –

права на працю, освіту, соціальне забезпечення; і колективних прав (третє

покоління) – права українців на національне самовизначення.

6. Основними засадами концепції прав людини у сучасній інтерпретації

є соціально-природний характер, формальна рівність, невідчужуваність та

гуманізм. Всі права людини – фізичні, особистісні, політичні, соціальні,

27

економічні, культурні, – рівною мірою є важливими, необхідними, цінними

для людини та суспільства.

7. Поряд із тенденцією універсалізації інституту прав людини

необхідно також відзначити тенденцію диверсифікації, урізноманітнення

конкретного змісту й обсягу прав людини, що особливо яскраво проявляється

стосовно прав жінки: відбувається боротьба саме за межі прав людини,

насамперед за юридичне закріплення та юридичну інтерпретацію цих меж.

Автор дотримується поміркованого підходу, відповідно до якого приймаючи

універсальну ідею прав жінок, необхідно враховувати регіональні особливості

та створювати регіональні системи захисту цих прав.

8. В сфері реалізації прав людини, зокрема прав жінки, в Україні

відбуваються як позитивні зміни (розширення переліку закріплених у

законодавстві України прав людини; вдосконалення юридичних механізмів

користування низкою громадянських та політичних прав; розширення

можливостей звернення у разі порушення прав людини до суду, включаючи

Європейський суд з прав людини і т. д.), так і негативні (явним регресом у

стані реалізації економічних і соціальних прав; проблеми застосування норм

міжнародного права з прав людини державними органами та судовими

інстанціями і т. п.).

1.2. Категорія рівності як фундаментальна засада ідеї прав жінки

Існує широкий діапазон відмінностей в індивідуальних здібностях і

можливостях, проте спільні ознаки набагато важливіші за розбіжності, що і

дає принципову можливість утвердження вимоги загальної рівності перед

законом [161, c. 83]. Саме цей логіко-понятійний ланцюг «рівність –

справедливість – право – права людини – права жінки» і зумовив зміст

другого підрозділу, в якому здійснено спробу проаналізувати становлення ідеї

прав жінки в світовій політико-правовій думці крізь призму принципу

28

рівності як одного з базових в понятті прав людини.

Л. О. Макаренко слушно зазначає, що «Конструкція ґендерної рівності

розкривається через категорію прав людини як універсального стандарту

рівності» [135, c. 24]. Але розуміння ґендерної рівності як складової

загального принципу рівності, без якої неможлива реалізація принципу

справедливості – це досягнення цивілізації, до якого людство пройшло довгий

шлях.

Предметом дисертаційного дослідження є українська політико-

правова думка кінця ХІХ – початку ХХ ст., проте необхідно зауважити, що

основи ідеї рівноправності статей було закладено значно раніше, ще за часів

античності. Тому базові моменти розвитку цих понять автор вважає за

необхідне зазначити перед детальним аналізом політико-правової думки

Нової доби. Крім того, в питаннях, пов’язаних із правами людини, західна

політико-правова думка випереджала розвиток вітчизняної, тому стосовно

західної думки нас цікавитиме дещо ширший період.

Найчастіше в працях давньогрецьких філософів домінувало уявлення

про рівність як збалансованість: так, наприклад, піфагорійці вбачали сутність

справедливості у відплаті рівним за рівне. Чіткіші контури поняття рівності

(як невід’ємної частини поняття справедливості) отримало в працях Платона і

Аристотеля. Платон визначав сутнісні риси людини як чоловічі, що

приводило до сприйняття природи жінки гіршою за чоловічу. Ціною рівності

жінок і чоловіків у Платона були суворі статеві закони та повна депривація

сім’ї. Платон, по суті, вимагав від жінки бути чоловіком [158, c. 69, 195, 509,

532, 535; 159, с. 403-404; 151, с. 38-40]. Аристотель відповідно до своєї

загальної позиції виключення, ієрархічного бачення світу, вважав жінок

нерівними із чоловіками від природи і правовий статус жінок визначав через

їх суспільні та біологічні функції: народження дітей та ведення

домогосподарства [9, c. 150–154, 324–327, 383, 413; 10, с. 269–270; 57, с. 53].

29

На думку автора, раннє християнське вчення, або хоча б часів

Августина Блаженного, може розглядатись як відправна точка формулювання

концепцій рівності чоловіків та жінок як рівності чеснот [255, c. 19; 73, с. 67-

81, 83-85; 1, 213]. В свою чергу доба Реформації принесла спробу віддати

належне жінці, її місцю в суспільстві та родині, хоча б частково спростувати

середньовічні протиприродні погляди на неї (на кшталт того, що жіноче тіло

огидне, є вмістилищем диявола і таке інше) [188, c. 29-30, 33-34; 73, с. 90, 93-

95]. В той же період часу гуманісти (Т. Мор, Т. Кампанелла) умовою рівності

вони вважали відмову від індивідуальної свободи, перевагу суспільних

інтересів над особистими, зарегламентованість всіх сфер життя як наслідок

впливу ідей Платона [187, c. 97; 189, с. 106-108, 129, 132-136; 186, с. 137]. Н.

Макіавеллі також не відходив від принципу поділу на громадську та приватну

сферу, традиційно виключаючи для жінки можливість участі у публічних

справах [73, с. 99-100].

У Т. Гоббса і жінки, і чоловіки рівні, але це рівність у покірності; крім

того, проголошуючи «рівні» права матері в родині, Т. Гоббс зазначав, що

відповідно традиції та фізичній силі керувати повинен чоловік [30, с. 303,

331-332]. Дж. Локк протиставляв абстрактну людину реальній з метою

означення тієї сфери, де всі індивіди в певному розумінні є рівними, що

призвело до протиставлення розуму та емоцій з наданням безумовної

переваги першому. Через це жінка опинилася у приниженому стані через

свою «ірраціональність». Дж. Локк, сперечаючись з патріархалізмом в

публічній сфері (з метою деконструкції статусу монарха як патріарха),

стосовно приватної сфери використовував для виправдання підпорядкованості

жінок ті ж патріархальні, натуралістичні аргументи – чоловіки сильніші та

спроможніші [132, с. 42. 48, 172]. Незважаючи на те, що Т. Гоббс вважає

жінок рівними чоловікам від природи, а Дж. Локк ні, вони доходять однакових

висновків – за умов політичного права, створеного після укладення

30

суспільного договору, жінки нерівні чоловікам. Прибічники теорії договору

виступили проти батьківського права, але не зачепили інший вимір

патріархату – подружнє право. Тому перемога договірної доктрини – це лише

отримання патріархатом нової, сучасної форми, яка втілює маскулінне право,

а не батьківське [156, с. 90]. Питання влади в родині та державі нерозривно

пов’язані в політичній теорії того часу. Апологети абсолютизму порівнювали

владу глави держави з владою батька в родині, тобто батьківська влада

використовувалася для виправдання влади в державі. Опоненти, які

заперечували владу короля, були змушені переглянути принцип влади батька.

Влада батька та короля повинні були або співіснувати, або одночасно

зникнути. Але ні Дж. Локк, ні Т. Гоббс не змогли в цьому питанні бути

послідовними до кінця, виправдовуючи підкорену позицію жінок суспільною

користю та фізичною перевагою чоловіків: на їхню думку влада монарха

повинна бути викорінена, а влада батька в родині залишитися.

Сучасні теоретики, використовуючи складну систему аргументації,

спростовують тенденційні висновки цих ліберальних авторів: 1) ці висновки

базуються на чоловічому уявленні про людську природу: їх теорії

утверджують перевагу раціональності, яка виключає жінок через визначення

розуму в термінах подолання жіночості; 2) вся ліберальна теорія заснована на

розрізненні публічного та приватного, що означає виключення жінок з першої

сфери та недооцінювання другої; 3) нерівність залишається

інституціоналізованою, через що її складно усунути індивідуальними діями

[257, с. 95-98]. У І. Бентама по відношенню до жінок найяскравіше

проявляється така вада утилітаризму, як проблеми із справедливістю:

«вищість» чоловіків у фізичному та інтелектуальному відношенні стає

підставою наданням їм законних переваг, позбавлення жінок права обирати

[73, с. 130-131]. Цей період розвитку політико-правової думки

продемонстрував, таким чином, що концепції теоретиків-чоловіків можуть

31

бути не до кінця адекватними щодо виявлення потреб та досвіду жінок, а

також що включення до цих теоретичних побудов жінок може виявитися

проблематичним.

Дискусії стосовно місця жінок в суспільстві (з більшою або меншою

інтенсивністю) відбувалися завжди, але саме з XVII сторіччя вони набули

нових рис: в умовах швидких економічних, політичних та соціальних змін в

них почали активно приймати участь жінки. В цей час формуються

філософські концепції та політична термінологія, які використовуються і в

наш час. Наприклад, в праці Мері Естел (1666-1731) «Поважна пропозиція

дамам» можна знайти основні ідеї сучасного радикального фемінізму: чоловік

– природній ворог жінки; жінка повинна звільнитися від необхідності

догоджати чоловікам; для цього необхідно жити окремо від чоловіків;

чоловіки контролюють знання. Тобто в цих ідеях наявна відмова від системи

цінностей, в якій чоловік є мірою визначення жіночого успіху.

В епоху Просвітництва раціоналізм досяг апогею, Розум замінив Бога і

всіх мислителів цього періоду поєднувала віра в прогрес шляхом розвитку

людського розуму. Але ідея прав людини не розповсюджувалася на жінок:

Вольтер, Д. Дідро, Ш.-Л. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо вважали, що жінки

нераціональні, емоційні створіння, які не можуть приймати участь у

суспільній діяльності та призначені лише виконувати ролі жінок і матерів. В

поглядах Ж.-Ж. Руссо поєдналися біологізм та економічний аналіз суспільних

явищ: пояснення нерівності жінок та чоловіків законами природи та

наявністю приватної власності. Саме детальний аналіз впливу останньої мав

прогресивне значення для розвитку феміністичної думки [184, с. 70, 114, 117,

136; 120, с.153-154; 183, с. 155; 185, с. 79-83, 114-116, 415, 623]. Але в добу

Просвітництва недостатня розробка економічних важелів дискримінації жінок

та біологізм не дали можливості теоретично розв’язати питання забезпечення

рівності статей.

32

Г. Гегель відмовив жінкам у рівності через їх природні властивості –

ірраціональність та нездатність набувати якостей, які можуть мати лише

чоловіки: розрізнення матеріальної та духовної сфер сягає апогею [13, с. 187-

191].

Країни з інтенсивним розвитком капіталістичних відносин та

демократичної політичної системи демонстрували більш високий рівень

активності жіночого руху. Політична активізація жінок частково пояснюється

об’єктивними причинами: в цей час починає складатися клас найманих

працівників, ускладнюється розподіл праці і стара система сімейного

виробництва відходить у минуле. В США та Великобританії ситуація з

відсутністю жіночих прав погіршувалася через використання традицій

звичаєвого права, у відповідності до якої чоловік та жінка з юридичної точки

є однією особою: заміжня жінка не лише не мала політичних прав, але й

економічних. На початку XVIIІ сторіччя жінки вже розумілися як окрема

соціальна група, статус якої потребує вдосконалення, але широкі вимоги змін

з’явилися лише у третій чверті XVIIІ сторіччя.

За часів буржуазних революцій в Європі та антиколоніальної війни в

США все гучніше почали звучати голоси на захист рівності прав жінок та

чоловіків: М. Уолстонкрафт, Ж. Кондорсе, фон Хіппель, А. Адамс, Дж.

Мюррей, К. Маколей, К. Нортон, Ма. Фуллер. Ж. Кондорсе намагається

відстоювати рівність чоловіків та жінок в громадянській сфері, їх право на

участь в суспільно-політичному житті. В 1790 році з’являється його праця,

присвячена жіночому питанню: «Есе про надання громадянських прав

жінкам», а в 1792 році під впливом ідей просвітництва з’являється книга М.

Уолстонкрафт «Захист прав жінок», яка викликала найрізноманітніші оцінки

сучасників. В її поглядах розподіл праці за статтю, і як наслідок розподіл

громадської та приватної сфер, залишаються недоторканим. М.

Уолстоункрафт впевнена, що саме природа, а не суспільна організація,

33

вимагає від жінки піклування про дітей та господарство, саме тому вона і не

може розв’язати протиріччя між громадським та приватним. Лібералізм

залишив статевий розподіл праці недоторканим і тому в межах цієї парадигми

рівність чоловіків та жінок розповсюджуватиметься лише на нейтральні види

діяльності; стосовно специфічних жіночих проблем жінка не отримає захисту.

Як правильно зазначає М. Гейтенс основою політичної думки нового та

новітнього часу є ідея, що чоловіки, на відміну від жінок, здатні

відокремитися від природного. Тому, враховуючи високу оцінку, яку мають

такі характеристики розуму, як нейтральність та універсальність, саме жіноча

тілесність вважається обмежуючою, і доки чоловік працює над собою як над

«соціальною людиною», жінка задовольняє його природні потреби [27, с. 171-

174].

Найвидатнішу роль в цю епоху відіграли французькі жінки, які

активізувалися під час Великої французької революції: подавали петиції до

Національної Асамблеї, приймали участь у демонстраціях, висловлювалися в

брошурах та радикальній пресі, створювали жіночі політичні клуби. Основна

вимога – надання політичних прав, права на освіту: наприклад, у відповідь на

прийняття загальновідомої Декларації прав чоловіка і громадянина з’явилася

«Декларація прав жінки та громадянки» О. де Гуж. Але в результаті

антифеміністської кампанії були закриті жіночі клуби, а найвідоміші

письменниці та активістки були ув’язнені або страчені. Незважаючи на всі

виступи на користь рівноправності жінок, в 1793 році французький Конвент

прийняв Конституцію, яка підтвердила громадянську неправоздатність жінок,

зберігши її залежність від батька та чоловіка; було навіть прийнято

спеціальний декрет про заборону жіночих клубів та асоціацій, відкинувши

таким чином вирішення питання рівноправності жінок на декілька десятиріч.

Протягом ХІХ ст. ліберали починають боротьбу за інтереси раніше не

представлених в політиці груп (робітники, чорні, жінки), феміністські вимоги

34

все частіше трансформуються в політичні акції на підтримку правової,

освітянської та політичної реформ. Е. Стентон, оригінальна письменниця та

активістка американського жіночого руху, висловлювалась за реформу

сімейного законодавства, за право жінок на освіту, спільне навчання дівчат з

хлопчиками, право на власність. Але, як і інші теоретики, вона до кінця не

усвідомлювала того, що сімейні позиції жінок сильно обмежують можливості

користування правами, вона не побачила, що дискримінація в приватній сфері

зведе нанівець досягнення рівності в сфері публічній.

«Декларація позицій та резолюцій», підписана делегатами з’їзду в Сенека

Фолз в 1848 році, вже містила вимогу для жінок громадянських прав – право

обирати, право на власність, освіту, працю. Таким чином теоретичні пошуки

попередників були перетворені в конкретні вимоги зміни законодавства.

Поєднання принципу корисності та абстрактного погляду на осіб збіднює

розуміння людських стосунків у Дж. С. Мілля, хоча його трактат «Про

підпорядкування жінок» є найчіткішим викладом ліберального фемінізму. Дж.

С. Мілль розділяє Розум та Інстинкт, вважаючи останній гіршою частиною

людської природи, тобто ірраціональні особи (жінки) є нижчими за

раціональних (чоловіки) – це філософія зовнішньої людини, тобто людини,

яка зосереджена на зовнішній цілі. Він спрощено пояснює мотивацію

чоловіків простим бажанням панувати над жінками, пропонуючи єдиний

вихід із цієї ситуації – раціональний стрибок у стосунки абсолютної рівності

статей. Надаючи жінкам рівність в правовій сфері, в економічній він приймає

традиційний розподіл праці у родині, заснований на врахуванні активної

зайнятості чоловіків поза нею, і не вважав трудову зайнятість жінок бажаною

[73, с. 132-141].

Думка, яку Д.С.Мілль проводить найчіткіше – все суспільство виграє,

якщо жінки та чоловіки будуть мати рівні права: 1) здатності, які

використовуватиме суспільство, подвояться; 2) збільшаться чесноти як

35

чоловіків, так і жінок; 3) жінки матимуть альтернативу одруженню, що

призведе до зменшення загрози перенаселення (яке, до речі, дуже турбувало

ліберальних економістів). Дж. С. Мілль все життя виступав за надання жінкам

виборчих прав, вважаючи, що вони зможуть внести суттєвий внесок у

розвиток суспільства. Він був першим політиком, який намагався

реалізовувати їх на практиці: вніс у парламент поправку до Закону про

реформу 1867 року з метою надання жінкам виборчих прав (поправка не

пройшла). У Дж. С. Мілля правова рівність за умов відсутності економічних

важелів впливу у жінок залишається декларацією. Але найголовніше те, що

завдяки своїй впливовості він актуалізував тему прав жінок в цей період.

Активно боровся за рівність статей також Г. Спенсер, який писав, що по

відношенню до жінок можна судити про рівень морального стану суспільства

[189, с. 120-121].

В цей час, хоча і відійшовши на другий план, продовжує існувати

традиція розуміння чоловічості та жіночості як головних принципів, які

визначають структуру людської особистості. Погляди релігійних містиків

Середньовіччя та Відродження було продовжено німецькими філософами-

романтиками, найвідомішими з яких був Ф. Шлегель, Ф. фон Баадер. Вони

вважали, що «чоловічість» та «жіночість» – це не характеристики окремих

статей, а два принципи, які створюють цілісну людську особистість. Тому

кожна людина, щоб стати людяною, незалежно від статі повинна мати

характеристики обох цих принципів. Продовжувачі женоненависницької,

маніхейської лінії середньовічної філософії, так звані консерватори або

традиціоналісти, також розрізняли жіночість та чоловічість як принципи, але

робили з цього прямо протилежні висновки. Якщо романтики стосовно

соціальних проблем займали позиції лібералізму, підтримуючи рівноправність

статей, то консерватори вважали що якщо чоловічість не дорівнює жіночості,

тому неправильно закріплювати однакові права для чоловіків та жінок.

36

Наприклад, Артур Шопенгауер вважав суспільний вплив жінок особливо

небезпечним та закликав обмежити їх в правах.

В Російській імперії виразниками консервативних поглядів стали

слов’янофіли. Наприклад, М. М. Страхов не міг прийняти ліберальні ідеї

стосовно того, що між чоловіком та жінкою немає принципової різниці. На

його думку, якщо жінка буде приймати участь в суспільно-політичному житті,

її цінні якості зникнуть. Він вважав проблему рівноправності статей

привнесеною з Заходу та невідповідною російській реальності.

Взявши за основу філософію Просвітництва, Г. Маблі та Г. Бабьоф,

створили проекти перебудови суспільства на комуністичних началах,

спираючись на твердження, що приватна власність не відповідає законам

природи і тому не є обов’язковим інститутом суспільства. Бабувісти взагалі

дійшли висновку, що фізичні та інтелектуальні відмінності не такі вже й

великі, але вони зростають внаслідок недосконалості існуючої суспільної

системи, тому справедливою є лише рівність (яка розуміється як зрівнялівка)

[192, с. 104]. Г. Маблі визнає рівність неодмінною властивістю людей, а у

свободі вбачає засіб її забезпечення: у суспільстві люди жертвують свободою,

але не рівністю. Г. Бабьоф вважає, що необхідно зрівняти не лише матеріальне

становище, а й розумовий рівень кожного, встановивши для всіх рівну

невигадливу загальну примусову мірку [57, с. 55-56]. Таким чином антиномія

свободи та рівності вирішується на користь рівності [192, с. 113], що

видається автору неприйнятним.

Соціалістичні вчення початку ХІХ ст. представлені в працях А. Сен-

Сімона, Ш. Фур’є, Р. Оуена, які, як і більшість сучасників, не були задоволені

результатами Великої французької революції та обурені її жахами.

А. Сен-Сімон та його послідовники вважали рівність наданням всім

членам суспільства однакових можливостей займатися працею та отримувати

відповідну винагороду, вели мову про розподіл відповідно до виконаної

37

роботи з урахуванням таланту. А. Сен-Сімон безпосередньо не займався

проблемами жіночої емансипації; лише в праці «Листи женевського

мешканця» від зазначив, що жінки мають право приймати участь у виборах

ньютонівської ради. Але учні А. Сен-Сімона, особливо Б. П. Анфантен,

приділяли звільненню жінок велику увагу. Можна навіть сказати, що жіноче

питання було домінуючим в сенсимоністській пропаганді після революції

1830 р.: жінки повинні бути рівноправними з чоловіками в політичній,

економічній та іншій сферах. Вони вважали, що умови, які спричинили

підкорене становище жінок, зникнуть і разом з ними зникне її вічний стан

підкореності, неповноліття як невідповідний майбутньому устрою,

передбаченому ними [193, с. 53-58].

Ш. Фур’є не був прибічником соціальної рівності; він вважав, що людина

схильна до ієрархічного режиму і тому необхідно добиватися в суспільстві

майбутнього не уравнилівки, а «згоди нерівних». Ця нерівність повинна бути

значною та бути джерелом подальшого розвитку суспільства [193, с. 48]. Він

вірив у майбутнє справедливе суспільство: не можна вважати суспільство

вільним та справедливим, якщо жінка в ньому невільна. Розкріпачення жінок

– чи не найголовніший критерій соціального прогресу. Ф. Енгельс зазначає,

що саме Ш. Фур’є належить думка про те, що ступінь емансипації жінок є

природною мірою загальної емансипації. Ш. Фур’є пропонує надати жінкам

всі права, які є у чоловіків. Дійсна рівність – це надання жінкам реальної

можливості вільного вибору своєї соціальної ролі, реалізації себе як

особистості. За умов запропонованого ним асоціативного устрою жінки, як

стверджує Ш. Фур’є, швидко повернуть собі роль, призначену їм природою, а

саме роль суперниць, а не підданих чоловічого роду [193, с. 62]. Ш. Фур’є

розглядає антагонізм статей як першопричину домінуючої за умов цивілізації

нерівності, тому його ідеї спричинили значний вплив на розвиток фемінізму

[194, с. 154].

38

Дещо інакше розглядає питання рівності англійський соціаліст-утопіст Р.

Оуен, вважаючи людину продуктом середовища або обставин, відносин між

людьми, які визначаються домінуючою формою власності. На відміну від А.

Сен-Сімона та Ш. Фур’є, Р. Оуен, який негативно ставився до конкуренції,

виходив з принципу рівності людей, їх права на повне задоволення всіх

потреб, тому розподіл в його працях перетворився на видачу речей,

необхідних для щоденного вживання, і свобода, ним обіцяна, стає дрібною

регламентацією. Жінки, на думку Р. Оуена, повинні отримувати рівні з

чоловіками освіту та права, повинні стати вільними в почуттях, що призведе

до щасливого союзу статей. Але, як і всі утопісти, він недооцінював значення

сімейного виховання, ролі матері в ньому [194, с. 157-168]. Комунізм

перетворив рівність на всезагальне зрівняння, що П. Прудон розглядав як

знищення свободи, зауважуючи, що таким чином встановлюється найбільша

нерівність: експлуатація сильного слабким. На противагу комуністам він

відкидав рівність [57, с. 57].

Соціалісти помістили питання прав жінок в соціально-економічний

контекст, що призвело до появи нових тверджень стосовно досягнення

рівноправності чоловіків та жінок: необхідність радикальної зміни існуючої

соціальної системи (знищення приватної власності та отримання жінками

економічної незалежності); залучення чоловіків до виконання домашніх

обов’язків; свобода сексуальності як основа вільного суспільства [257, с. 98-

105].

Соціалізм і фемінізм були поєднані спільною ідеєю про можливість

політичних та соціально-економічних змін лише шляхом особистісного

зростання в контексті широких соціальних змін. Ці взаємозв’язки отримали

найчіткіший вираз в праці економіста, послідовника Р. Оуена, У. Томпсона,

яка була написана ним спільно з А. Уіллер – «Звернення на захист жінок». У.

Томпсон висловлюється за надання жінкам рівних з чоловіками прав, але

39

стверджує, що вони можуть мати значення лише тоді, коли суспільна

власність замінить приватну власність та конкуренцію. Він вважав що

формальна рівність не враховує певні життєві умови, які заважатимуть жінкам

користуватися своїми правами (наприклад, догляд за дітьми). Тобто його

погляди поєднують ліберальний, соціалістичний та радикальний аналіз, через

те що демонструють взаємопов’язаність політичної, економічної та особистої

влади.

В Російській імперії ідеї соціалістів-утопістів були підхоплені М. Г.

Чернишевським, роман якого «Що робити?» значною мірою присвячено

рівноправності чоловіків та жінок, основним засобом досягнення якої була

економічна незалежність жінки від чоловіка шляхом не боротьби за права

жінок, а як наслідок соціалістичної революції.

У «Критиці Готської програми» К. Маркс, розглядаючи питання

рівності, визнає, що рівним буде лише розподіл, коли особа одержує від

суспільства стільки ж, скільки віддає; тобто вимір здійснюється працею, а

право є формою виміру праці. Але інтенсивність жіночої праці менша за

чоловічу, також не враховано наявність сім’ї та дітей. За таких умов рівне

право для нерівних людей стає фактично нерівним, тому право за К. Марксом

повинно бути нерівним: необхідно встановлювати різноманітні заходи,

покликані вирівнювати становище окремих людей, у тому числі жінок [57, с.

59]. Крім того, наявність різних біосоціальних функцій, виконання яких

робить представницю жіночої статі нерівною в правах і свободах з

представниками чоловічої статі, також вимагає штучних заходів для

забезпечення рівноправності – наприклад, запровадження пільг [247, с. 112].

Таким чином, як зазначав Н. Хартсок, аналізуючи працю людей К. Маркс

відштовхувався від чоловічої праці та ігнорував жіночу. Як наслідок і до

сьогодні «жіноча» праця (праця матері, домогосподарки та дружини)

розглядається як така, що заважає виконанню суспільної та є додатковим

40

навантаженням на бюджети підприємств і держав через необхідність

компенсування пільгами, що викликає негативне ставлення власників та

чиновників.

Німецький соціаліст Ф. Енгельс в праці «Походження сім’ї, приватної

власності та держави» прямо пов’язує нерівноправність статей з класовою

нерівністю, вважаючи пригноблення жінок чоловіками першою формою

класового гноблення: чоловік в сім’ї – буржуа, жінка – пролетаріат [74, с. 76].

Істинна рівноправність можлива лише за умов соціалізму, коли зникне

приватна власність, а господарські функції сім’ї та виховання дітей візьме на

себе суспільство. Але джерела, на які спирався Ф. Енгельс, сумнівні, що

позначилося на його висновках, і сучасні антропологи стверджують, що

пригноблення жінок чоловіками виникло до класового розшарування

суспільства, а розподіл праці між статями був першим. Таким чином Ф.

Енгельс проігнорував значення жіночої праці в докапіталістичні епохи. Він не

показав, що чоловік-пролетарій також експлуатує свою дружину, що жінки-

робітниці дискриміновані по відношенню до робітників-чоловіків. Тому вони

не могли визнати, що пролетарська сім’я також є і може бути в майбутньому

джерелом експлуатації жінок, а не рівноправності. Також у них не виникала

думка про те, що інтереси чоловіків як групи можуть протирічити інтересам

жінок. Крім того, на думку сучасних марксистських феміністок, відтворення є

частиною матеріальної бази і повинно враховуватися при аналізі суспільних

процесів. Тобто відтворення та виробництво взаємопов’язані і тому

взаємопов’язані класова боротьба і боротьба між статями.

Сучасні критики марксистського підходу вважають, що він грішить

редукціонізмом, через що зведення проблем відносин статей до питання

реалізації економічних інтересів не дозволяє врахувати можливість

об’єднання жінок незалежно від їхнього економічного статусу. Інші

стверджують, що концепція історичного розвитку як процесу підкорення

41

природи людиною відображає чоловічий підхід, і саме тому сьогодні

відбувається екологічна криза, подолати яку допоможе жіночий підхід,

заснований на взаємодії з природою. Але з іншого боку марксизм містить

також плідні для фемінізму ідеї: 1) твердження, що ідеологія панівного класу

є домінуючою в кожну історичну епоху дало можливість зрозуміти, як

чоловіки здійснюють контроль над жінками через контроль їх мислення; 2)

виключає ліберальні положення про вищість чоловічої раціональної праці; 3)

на відміну від лібералізму, марксизм не містить теоретичних підстав для

неприйняття сексуальності людини; 4) не виключає необхідність боротьби за

юридичні права – з цієї точки зору вони є не метою боротьби, а одним із

засобів.

Погляди К. Маркса та Ф. Енгельса отримали розвиток в праці А. Бебеля

«Жінка та соціалізм», в якій він відійшов від класичної позиції марксистів,

яка полягала в тому, що немає інтересів «всіх жінок», а є інтереси буржуазії (в

тому числі жінок) та інтереси пролетаріата (в тому числі жінок), і встав на

точку зору так званого соціалістичного марксизму, стверджуючи, що всі жінки

підкорені чоловіками і як жінки, і як робітниці.

Праця А. Бебеля мала визначний вплив на жінок-соціалісток, які

зверталися в своїй діяльності до проблем жінок, найвидатнішою з яких була

Клара Цеткін. Вона категорично відмовлялася співпрацювати з «буржуазними

феміністками», вважаючи що пролетаркам юридичні права потрібні лише

разом із боротьбою проти капіталізму. Але такий підхід був не єдиним, були

серед німецьких марксисток і інші підходи до рішення жіночого питання.

Найвідомішою опоненткою К. Цеткін була Л. Браун, яка поділяла погляди Е.

Бернштейна, які він виклав у праці «Еволюційний соціалізм». Е. Бернштейн,

між іншим, стверджував, що капіталізм ще себе не вичерпав і що поступові

реформи ведуть до покращення життя і класові протиріччя втрачають свою

гостроту. Стосовно жіночого питання це означало, що між класами можливе

42

порозуміння і феміністські завдання можна не відкладати на «після

революції». З цих позицій Л. Браун вважала отримання жінками прав як цінне

само собою надбання, незалежно від соціальних наслідків, виступала за

колективні форми побуту, які, на її думку полегшать життя жінок та

допоможуть виховувати колективізм як властивість, необхідну в майбутньому

соціалістичному суспільстві. К. Цеткін засуджувала ідеї Л. Браун за утопізм,

Р. Люксембург завжди була проти колективних форм ведення домашнього

господарства як спроби повернення до докапіталістичного способу життя [20,

с. 129-132]. До речі, в Росії праці Л. Браун мали значне розповсюдження,

видавались і перевидавались.

Починаючи з 1917 року в Радянській Росії відбулися перші спроби

реалізувати марксизм на практиці. Як відомо, що для самого К. Маркса

комунізм був можливим лише як продукт розвинутого промислового

капіталізму, в якому технологія могла звільнити людей від важкої праці та

нужденності. Але такі умови в селянській Росії були відсутні і для вирішення

жіночого питання також не вистачало ресурсів (наприклад, для створення

суспільних установ побутового обслуговування).

Наприкінці ХІХ ст. в Британії та США поступово закріплюється та

починає використовуватися право жінок на освіту, що, в свою чергу,

викликало потребу у вчителях та стало джерелом нових робочих місць для

жінок середнього класу (так само як і «машинописна революція», яка сприяла

розповсюдженню конторської роботи). Є всі підстави вважати, що нові

можливості жінок виникли не лише завдяки фемінізму, а завдяки потребі

ринку праці в робочій силі. Освіта спростувала давній постулат про

відсутність раціональності у жінок та надала жінкам навичок та впевненості

для проведення кампаній за рівні виборчі права. Відбулися значні зміні в

правовій сфері: жінки отримали право власності та розпорядження власним

заробітком; право опіки над дітьми; можливість захисту від фізичного

43

насильства чоловіка (хоча згвалтування в шлюбі ще не було визнано

злочином). Жінка ще не могла розлучитися з чоловіком через його зраду, але

вже мала право залишити його. Поширювався рух за соціальні реформи, в

якому активну участь приймали жінки. Разом з поступовим зростанням

професійної зайнятості деякі жінки почали приймати участь в профсоюзному

русі, а потреби жінок-робітниць почали включати до програм політичних

партій. Більшість партій та суспільних організацій не були феміністськими,

але вони створили покоління жінок, які мали досвід створення організацій,

публічних виступів, збору коштів і т.і.

На початку ХХ ст. феміністки сконцентрувалися на здобутті права

голосу, що отримало з боку дослідників жіночого руху, так і самих феміністок

початку ХХ ст., протилежні оцінки: або розглядається як звуження інтересів,

підміна реальності формальними атрибутами, або як досягнення частини

більшої мети, як отримання додаткового засобу повної перебудови життя

жінок. Вимога права голосу для однієї течії суфражисток базувалася на

ліберальних принципах, для інших – на ідеї про вроджені здатності жінок, які

допоможуть врятувати людство: пацифізм, високі моральні якості. Соціалісти

розглядали право голосу як засіб для здійснення соціальних та економічних

змін; і якщо в Англії та США домінували феміністські організації жінок

середнього класу, то в більшості європейських країн головну роль у боротьбі

за право голосу для жінок відігравав саме соціалістичний рух.

Необхідно зазначити, що в суфражистському русі були представлені

також радикальні феміністські погляди, які знайшли найчіткіше та найглибше

відображення в підході К. Пенкхерст. Вона сформулювала концепцію, в якій

підкорення жінок розглядалося як основа всього суспільства, вважаючи що це

підкорення базується не лише на політичному, але й на ідеологічному,

економічному та сексуальному контролі. Методи боротьби вона розглядала як

визвольні самі собою, а не лише з точки зору майбутнього успіху. Більшість

44

суфражисток дотримувалися правил гри, встановлених суспільством з

чоловічим домінуванням, намагалися залишатися респектабельними жінками.

Радикально налаштовані жінки почали влаштовувати марші, демонстрації,

безлад, атакувати парламент, їх почали судити та саджати до в’язниць,

примусово годувати під час голодувань – цим вони дійсно кидали виклик

суспільству, демонструючи жіночу силу та витривалість на противагу

розповсюдженому уявленню про жінок як слабких, пасивних істот.

Наймасштабніше така діяльність розгорнулася у Великобританії, хоча мали

місце такі виступи у США, Германії, Угорщині, Франції [20, с. 98-100].

К. Пенкхерст також виступала за кооперативне ведення домашнього

господарства, участь батьків у вихованні дітей, пропонувала колективізацію

домашньої роботи, але не передбачала при цьому широких соціальних змін

(як Ф.Енгельс), що викликало запитання: як повинні фінансуватися ці

реформи? Але соціалізм як шлях вирішення проблем економічної залежності

жінок та питань ведення домашнього господарства вона відкидала, вважаючи

що чоловіки-робітники дискримінують жінок так само, як буржуа.

Причини отримання жінками права голосу в різних країнах складні та

різноманітні. Найчастіше воно надавалося через політичні міркування:

правлячі кола ставились до жінок як до стабілізуючої сили: в Європі – проти

виступів робітників, в США – проти чорних та емігрантів, в Великобританії –

проти виступів за незалежність Ірландії. Не справдилися надії на те, що жінки

після надання їм права голосу суттєво вплинуть на поліпшення моральності в

політиці, або на те, що жінки будуть голосувати єдиним фронтом – вони

голосували скоріше відповідно до своєї класової, расової, релігійної

приналежності та сімейних традицій. Одразу після закріплення права голосу

жінки отримали ще декілька важливих юридичних перемог – в шлюбній

сфері, стосовно опіки над дітьми, професійної кар’єри, покращення

матеріального стану.

45

1860–1870 рр. – час активного обговорення питання рівноправності

чоловіків та жінок в публіцистиці на теренах Російської імперії. Жінки

середнього класу в Росії все частіше висловлювалися за необхідність надання

їм права на освіту, працю, права голосу та інших прав. Як і в Германії, це

відбувалося в суспільстві, в якому лібералізм не був розвинений і тому

подібні вимоги підтримувалися лише лівими організаціями. Але

парламентський шлях до вирішення політичних, економічних, соціальних

проблем був закритий, і тому значна частина жінок почала брати участь у

радикальних та революційних рухах (С. Перовська, В. Засулич, В. Фігнер). В

умовах абсолютної монархії в Росії не лише жінки, але й чоловіки не мали

виборчих прав, і тому жінки-учасниці визвольного руху вели мову не лише

про жінок, а про народ в цілому. Революціонери останньої чверті ХІХ ст.

походженням були з інтелігенції і тому легко сприймали абстрактні ідеї

правової та соціальної рівності. В деяких колах навіть мали місце радикальні

погляди щодо жіночої автономії; мали місце нігілістські ідеї щодо негайного

звільнення через повну моральну, сексуальну та інтелектуальну свободу.

Взагалі в Росії кінця ХІХ – початку ХХ ст. тема статі займає значне місце, але

головним в аналізі були не роль жінок та чоловіків, а місце статевих

відмінностей в системі світу. Ідея «гріховності» статевого розподілу набула

широкого розповсюдження в російській філософії – М. Бердяєв, С. Булгаков,

Д. Андрєєв, Л. Толстой та ін., на погляди яких сильний вплив справили

західні гностичні вчення та народні єретичні рухи (секти хлистів, скопців та

ін.) [23, с. 62].

Але поступово, коли вплив марксизму зріс, жіноче питання почало

розглядатися як один з аспектів широких соціальних змін. Надія Крупська в

1900 році в брошурі «Робітниця» зробила спробу застосувати положення

ортодоксального марксизму до положення жінок в Росії. ЇЇ положення

відображали погляди Ф. Енгельса, А. Бебеля та К. Цеткін і не були новими,

46

але сприяли популяризації проблеми та включенню жіночих вимог повної

юридичної рівності в програму партії. Ленін не виявляв негативного

ставлення до жіночого питання і пішов далі банальностей щодо майбутньої

рівності: він вважав, що вивільнення жінок почнеться лише в результаті

боротьби з дрібним домашнім господарством, перебудовою його в велике

соціалістичне та виховній роботі партії серед чоловіків. Він вважав, що життя

жінок зміниться завдяки досягнення сучасної науки та техніки. Проте жіночі

проблеми, звичайно, ніколи не були для Леніна пріоритетом.

О. Коллонтай, активістка марксистського фемінізму в Росії, також

спочатку поділяла погляди К. Цеткін на жіноче питання. Але поступово

почала розуміти, яким чином потреби жінок ігноруються партійною

ієрархією, більшість якої складали чоловіки. Тому вона вимагала створення

окремих жіночих організацій та активно боролася за те, щоб жіночі проблеми

залишалися в центрі уваги. З жовтня 1917 року, коли О. Коллонтай стала

першою в історії жінкою-комісаром державної опіки, вона домагалася

надання жінкам повної юридичної рівності, легалізації абортів, ліквідації

поняття «позашлюбне народження» як юридичної категорії та утвердження

принципу рівної винагороди за працю рівної цінності. О. Коллонтай вдалося

закласти фундамент державного забезпечення охорони здоров’я матері та

дитини, установ колективного ведення домашнього господарства, виховання

дітей та створення установ харчування. Хоча через брак ресурсів найчастіше

ці декрети були лише деклараціями намірів, вони були достатньо

нетривіальними досягненнями [23, с. 140].

О. Коллонтай стверджувала, що не тільки економічний базис визначає

ідеологію, але й ідеологія грає важливу роль в суспільних змінах. Положення

жінок, таким чином, не можна було змінити державним приписом зверху –

необхідна була копітка робота по вихованню їх самоусвідомлення. Саме цю

роботу О. Коллонтай намагалася організувати під час нетривкого перебування

47

на посаді завідуючої жінвідділом ЦК партії в 1920-1921 рр.: жінки

отримували освіту та інформацію про свої права, а також мали змогу донести

свої проблеми до відома партії; тобто у жінвідділі намагалися сполучати

практичну допомогу з теоретичним обговоренням жіночих проблем. Сенс був

у тому, щоб жінки самі приймали участь у своїй емансипації. Але партійні

лідери із зростаючою підозрою ставилися до ідей О. Коллонтай щодо

«революції знизу» та її критики зростаючої централізації та бюрократизації

партії. З 1922 р. О. Коллонтай відправили з незначною місією до Норвегії,

виключивши її таким чином з політичних дискусій. Жінвідділ почав

приділяти основну увагу проблемам соціального забезпечення, а в 1929 р.

взагалі був ліквідований Сталіним на підставі того, що жіноче питання «було

вирішене».

Таким чином, в ХV – першій половині ХІХ ст. сформувалися основні

напрямки сучасного розуміння рівності – соціалістичний, ліберальний,

радикальний, консервативний. Незважаючи на протиріччя, поступово

відбувається їх значне взаємопроникнення: особливість в сучасному

плюралістичному розумінні різних цінностей, які не можуть існувати одна без

одної. Свобода є серцевиною більшості ліберальних вчень, але вже з другої

половини ХХ ст. вона перестає бути загальновизначальною. З’явилися нові,

або змінилися старі теорії, які активно інтегрували інші цінності, такі як

рівність, до ліберальної сфери. В той же час концепція свободи займає все

більше місця в соціалістичних теоріях, конкуруючи з рівністю [86, с. 5-6].

Представники ліберального напряму оспівують свободу, яка, на їх

думку, є необхідною умовою розвитку суспільства, в тому числі досягнення

певних меж рівності. Приватну власність вони вважають необхідною умовою

забезпечення прав і свобод особистості. В ХІХ ст. в ряді країн були проведені

соціальні реформи, які ліберали вважають початком створення суспільства

«рівних можливостей», в якому всі матимуть рівні шанси діяти та досягати

48

успіху [189, с. 164-166].

В основі ліберального фемінізму ідеї про те, що жінки – це особистості,

які мають розум і яким від народження належать всі права людини, через що

вони мають бути вільними у виборі життєвої ролі та розвитку своєї

особистості. У відповідності до цих принципів вимагалися право на освіту, на

оплачувану працю, на власність та право голосу. Найвідоміша праця з

американського ліберального фемінізму – книга Б. Фрідан «Загадка

жіночості», в якій вона стверджувала, що з часів Другої світової війни

американськими жінками маніпулювали, вказуючи, що для жінки немає

нічого кращого, ніж оспівування власної жіночості, що вимагало відмови від

власної реалізації поза родиною. Таким чином жінка вимушена жити чужим

життям, чужими інтересами, що не приносить щастя, так як не може

позбавити відчуття спустошеності, неіснування. Вона виступала за надання

жінкам можливості жити як для інших, так і для себе, маючи можливість

робити кар’єру поза домогосподарством, що дасть можливість будувати

подружні відносини на основі спільних інтересів, а не нерівності. Але Б.

Фрідан навіть не припускала думки про те, що в умовах ліберальної

демократії можуть існувати інституційні перепони, які заважатимуть

соціальній активності певних груп та сприятимуть нерівності. Була відсутня

критика існуючих політичних інститутів та сім’ї. В 1966 р. під керівництвом

Б. Фрідан була створена Національна організація жінок (NOW), яка швидко

стала найбільшою в світі жіночою організацією, стратегією якої стало

створення груп тиску на державні інституції з метою використання

законодавчих засобів для подолання дискримінації, впливу на масс-медіа та

систему освіти для зміни пануючих поглядів на жінок [20, с. 166-167].

Поступово вимоги лібералів розширюються: вимога формальної

рівності замінюється вимогою «позитивної» (коли, наприклад, жінок

призначають на посади раніше за чоловіків такої ж кваліфікації) або навіть

49

«зворотньої» дискримінації (коли жінок призначають на певні посади навіть

раніше за чоловіків вищої кваліфікації), вимогою розширення свободи жінок

через надання їм повного контролю над дітородною функцією шляхом абортів

або соціальних засобів, які дозволили б суміщати оплачувану працю з

материнством. Відбулися зміни класичної ліберальної теорії: пропонувалося

використання держави та закону не лише для забезпечення юридичної

рівності, але й втручання у діяльність суспільства з метою підтримання жінок

як групи, яка потерпає від дискримінації. Але ліберальні феміністки не

усвідомлювали, що втручання держави може бути несумісним з особистою

автономією та створять ризик посилення державної влади; звільнивши жінок

таким чином від залежності від окремого чоловіка, посилиться її залежність

від патріархальної держави. Ліберальних феміністок також звинувачують в

тому, що вони ігнорують реалії класового та расового гніту, що ліберальний

підхід визнає невідворотність існування ієрархічного конкурентного

суспільства, в якому більшість жінок, як і чоловіків, мають бути

переможеними, що рішуче відкидається феміністками радикального або

марксистського напрямків. Крім того, через те, що ліберальна парадигма

спирається на неповне уявлення про людську природу як чоловічу, вона, по-

перше, не може дати адекватне розуміння поведінки та мотивації людини,

через що не зможе надати працюючу політико-правову стратегію; по-друге,

очевидна неспроможність при обговоренні потреб суспільства в репродукції.

Ліберальне переконання в тому, що лише від людини залежить, як він чи вона

будуватимуть власну долю, суперечить усвідомленню дискримінації жінок як

групи та необхідності колективних дій. Крім того, лібералізм не здатен

пояснити, чому капіталізм повинен сприйняти вимогу гнучкого графіку

роботи жінок, а чоловіки – необхідність праці вдома. Ще одним аспектом

критики є розмежування в лібералізмі між приватною та публічною сферами,

яке знецінює першу, не пояснює, як воно впливає на другу, та не бачить, що

50

сім’я може бути ареною політики [20, с. 172-183].

Сучасний лібералізм частіше знаходить прояв в політичних акціях, а

спроби захистити його теоретично були нечастими, можна згадати таких

діячів, як Уолгаст (1980), Міджлі і Хьюз (1983), Річардс (1982), Оукін (1980,

1987, 1889, 1990). Річардс рішуче захищає ліберальний фемінізм в праці

«Феміністка-скептик». Її метою є справедливість, в якій жінці відмовлено

через неможливість вільного вибору своєї долі. Як і С. Оукін, для створення

моделі справедливого суспільства вона використовує ідеї Дж. Ролза, який

намагався на противагу утилітаристській створити деонтологічну концепцію

справедливості («справедливість як чесність»), вирішуючи проблему з

ліберально-демократичних позицій. Він стверджував, що сучасний капіталізм

знайшов можливості реалізації соціальної справедливості в умовах ринкової

економіки, політичні інститути мають сприяти підтриманню гідності людини,

її самоповаги, забезпечувати рівність можливостей, а соціальна та економічна

нерівність повинні зберігатися через їх необхідність для розвитку суспільства,

але лише разом із перерозподілом благ через різні соціальні програми [189, с.

168]. Але Дж. Ролз потрапляє в пастку традиційного уявлення про те, що

життя всередині сім’ї не може розглядатися як частина предмета теорії

соціальної справедливості. У вихідному визначенні Дж. Ролзом сфери

соціальної справедливості сім’я в цю сферу включена, але в подальшому

викладенні він її ігнорує. Дж. Ролз визнає традиційну ґендерну систему, але

поклавши в основу розвитку почуття справедливості сімейну сферу, він не

відповів на питання – яким чином ієрархічно побудована сім’я може навчити

ставити себе на місце іншого? Тому С. Оукін і доходить наступного висновку:

зміна ґендерної системи є умовою розвитку несексистської теорії

справедливості [150, с. 253-267].

В праці «Справедливість, ґендер і сім’я» С. Оукін стверджує, що в

основі статевої нерівності – нерівний розподіл праці в сім’ї, і тому лише

51

рівність в сім’ї надала б можливість розвинутися ґендерно нейтральному

суспільству, в якому стать важила б не більше, ніж довжина пальців ніг.

Засобами досягнення рівності є створення дитячих державних установ та

гнучких схем зайнятості. Тобто С. Оукін заявляє, що сім’ю необхідно

реорганізувати відповідно до принципу справедливості, і лише таким чином

можна побудувати справедливе суспільство. Але головним недоліком праць С.

Оукін та Річардс є ігнорування аналізу походження нерівності в суспільстві, а

отже шляхів його подолання, неврахування реальної протидії владних груп

домаганням справедливості [20, с. 186-187].

1970–1980 рр. – новий підйом інтересу до політичної філософії в англо-

американській політичній думці. В центрі дискусій – проблема включення

свободи, рівності та справедливості в єдину систему в межах теорій

неолібералізму. Один із визначних представників цієї течії – американський

політичний філософ та юрист Р. Дворкін, який запропонував ідею

«ліберального егалітаризму». На думку Р. Дворкіна свобода, рівність та

особиста відповідальність не суперечать, а доповнюють одна одну на

принципах толерантності та плюралізму. Підхід Р. Дворкіна – поєднання

теорії природних прав та деонтологічної теорії справедливості. Він

запропонував концепцію «рівності ресурсів» (ресурс – будь-що, що може

знаходитись у власності), спрямовану на розподіл рівних часток власності,

доповнений інститутами оподаткування та страхування, забезпечення рівності

піклування та поваги. Визначаються рівні долі витратами, які приносить

відсутність цих ресурсів іншим. Нерівність, на думку Р. Дворкіна, є

виправданою лише тоді, коли вона є результатом вибору окремого індивіда, і

повинна компенсуватися, якщо є випадковою. Люди повинні отримувати

компенсацію за розумові, фізичні або матеріальні недоліки, а не за різницю,

яка є результатом смаку та вподобань. Свобода в теорії Р. Дворкіна

гарантується концепцією індивідуальних прав, які він розуміє як сукупність

52

свобод та вимог людини, за допомогою яких вона може поставити під сумнів

рішення держави. Таким чином у Р. Дворкіна основний правовий принцип –

право на рівне піклування та повагу, яке пов’язує поняття «свободи» та

«рівності». Головні проблеми: забезпечення рівних стартових умов,

включаючи точність компенсації природних недоліків; різниця між вибором

та випадком; можливість реалізації теорії на практиці [86, с. 11-18].

Але, незважаючи на недоліки ліберального підходу до вирішення

питання рівності, необхідно пам’ятати, що боротьба за права жінок привела

до значного покращення положення жінок в суспільстві. Завойовані права є

базою для подальшої боротьби з нерівністю, і тому необхідно протидіяти

будь-яким спробам обмежити або порушити їх. На думку автора, реформи є

надійнішим шляхом перебудови суспільства, але вони повинні будуватися на

розумінні складності структур влади, механізмів та цілей її дії, які можуть

прояснити інші підходи: радикальний та соціалістичний.

Радикальний підхід до розуміння рівності чоловіків та жінок

вирізняють наступні риси: по-перше, він базується на власному досвіді жінок,

по-друге, основним поняттям цих теорій є поняття патріархату як системи

підкорення жінок; по-третє, жінки як група мають інтереси, які протирічать

інтересам чоловіків; по-четверте, чоловіча влада не обмежується лише

публічною сферю, а розповсюджується також на приватну.

В 1949 році була опублікована книга С. де Бовуар «Друга стать», в якій

вона розглядала питання статусу жінок з екзістенціалістських позицій. Вона

стверджувала, що не політичні та юридичні обмеження, або біологія, і навіть

не економічне положення жінок, а сам процес виховання «жіночності»

(«Жінкою не народжуються: нею стають») [14, с. 216] заважає жіночій

свободі.

Поштовх розвитку радикального руху надав досвід участі жінок у

антивоєнних маршах, боротьбі за громадянські права, русі «нових лівих» та

53

студентських рухах. На початку 1970-х років радикальні ідеї знайшли вираз у

працях К. Мілет («Сексуальна політика»), С. Файерстоун («Діалектика статі»),

та ін. Найбільший вплив справила праця К. Мілет, яка ввела в політичну

теорію термін «патріархат». Її ідеї прості та є, по-суті, формулюванням думок,

які вже циркулювали у жіночому русі: відносини між статями засновані на

владі і тому вони є політичними. Ця влада має вигляд нерівності чоловіків та

жінок в усіх сферах. Тобто влада чоловіків над жінками є основою

функціонування всіх суспільств, вона виходить далеко за межі офіційних

інститутів влади. Патріархат підтримується, в першу чергу, процесом

соціалізації, а також економічною експлуатацією та використанням сили або

погрозою використання сили. Критика цієї теорії: по-перше, вона є скоріше

описовою, ніж аналітичною, тобто не може пояснити походження чоловічої

влади та, відповідно, не в змозі запропонувати стратегію для соціальних змін;

по-друге, неправильне її тлумачення може призводити до розуміння чоловіка

як ворога, що є непридатним; по-третє, вона вважається заснованою на

«хибному універсалізмі», тобто не відображає проблеми расові та класові.

Насправді ця теорія дає нам можливість розрізняти структури чоловічого

домінування та окремих чоловіків. Чоловіча влада вважається соціально

сконструйованою, а не втіленою в біологічних чоловіках. Тобто сепаратизм не

є сутнісно притаманним цій теорії, хоча має місце в працях деяких авторів.

Точніше було б сказати, що радикальні представники фемінізму (наприклад,

Е. Сісу) в деконструктивному дусі прагнуть не просто віддати перевагу

гіноцентричності над андрогеноцентричністю, а започаткувати процес

деґендеризації [93, с. 326].

Структурами, на які спирається патріархат, вважаються держава,

економічна система, сім’я, сексуальність, насильство, контроль над мовою та

знаннями. Якщо представники ліберального напрямку вважають державу

нейтральним інститутом, то радикали вважають його засобом домінування

54

чоловіків. Вважається, що законодавство мало що може само по собі зробити

для покращення положення жінок, більше того, воно може маскувати

нерівність формальною рівністю. Необхідно визнати, що такий аналіз дає

можливість отримати реалістичну оцінку можливостей використання держави

та законодавства, дозволяє зрозуміти їх як арену боротьби класових, расових,

ґендерних та інших конфліктів, які разом впливають на соціальні результати

та складно взаємодіють [20, с. 202].

Соціалісти виступають проти будь-яких привілеїв, експлуатації людини

людиною, вважаючи справедливим лише те, що зароблене власною працею.

Більшість представників цього напрямку виступає за ліквідацію приватної

власності; але державна власність на практиці виявляється лише архаїчною

формою приватної, зарегульованість суспільства державою призводить до

стагнації [190, с. 163]. Більшість прибічників соціалізму за зміни мирним

шляхом, але були і є також прибічники революцій.

Основна теза соціалістичного розуміння рівності чоловіків та жінок:

статус жінок неможливо розглядати поза соціально-економічним контекстом і

тому значне покращення положення жінок неможливе без зміни цього

контексту. До цієї тези марксизм додав думку про те, що суспільство не може

змінитися лише в результаті закликів до розуму та справедливості і тому

необхідна класова боротьба, успіх якої залежить від певної стадії

економічного та соціального розвитку. Тобто дискримінація жінок обумовлена

історично і може припинитися лише в результаті соціалістичної революції,

яка сама по собі також буде продуктом конкретної історичної ситуації. Для

тих, хто дотримується ідеї абсолютної першості класових або статевих

розрізнень, проблеми неминучі, але тут необхідно розрізняти нездатність

власне К. Маркса розвинути свої ідеї стосовно жінок від більш широкого

розуміння того, який розвиток вони могли мати. К. Маркс та Ф. Енгельс все-

таки писали в «Німецькій ідеології», що відтворення, як і виробництво, є

55

частиною матеріальної бази суспільства. Таким чином, між цими сферами

можлива взаємодія, а не односторонні причинні зв’язки. Тобто патріархат має

також базу, незалежну від класового гніту, яка має коріння у відтворення та

сім’ї, а не в умовах виробничих відносин. Це положення забезпечує

марксистську теорію концептуальним інструментом, який дозволяє

аналізувати конфлікт між жінками та чоловіками, не вважаючи його похідним

від класових протиріч. Цей аналіз концентрується в основному в «дискусіях

щодо домашньої праці» та на ідеї щодо жінок як «резервної армії зайнятості».

Більшість дослідників дійшли згоди щодо того, що домашня жіноча праця не

є особистою послугою конкретному чоловікові, а слугує інтересам

капіталістичної економіки, відтворюючи та зберігаючи робочу силу

найдешевшим та ефективним способом, тобто чоловіче домінування в сім’ї

не просто індивідуальне патріархатне пригнічення, а воно включене в

економічні структури. Але в цих дискусіях не було поставлене питання, чому

саме жінки переважно виконують домашню роботу. Сучасна марксистська

філософія відходить від економічного детермінізму і класових протиріч у

вузькому розумінні в бік плюралістичного тлумачення соціального

відтворення. Але продовжує стверджуватися, що відчуження жінок не може

бути досягнуто окремо від загального соціального руху проти відчуження в

цілому. Для України в цьому відношенні є актуальною теза про те, що

марксизм здатен прояснити історичну специфіку положення різних груп

жінок та пояснити, чому ця різниця не може розглядатися поза контекстом

колоніалізму, імперілізму та націоналізму (наприклад, показати умови, за яких

росіянки в ХІХ ст. вигравали від імперіалізму Російської імперії). Важливим є

також зрушення, відповідно до якого сучасні соціалісти розуміють

необхідність боротьби в ідеологічній сфері, а також не виключають активної

участі у законотворчості та роботі державних органів як просту формальність,

яка маскує реальне патріархальне та капіталістичне гноблення.

56

Представники консервативного напрямку вважають природним

існування значних відмінностей у рівні розвитку індивідів, а також народів та

країн. Класики елітизму – Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс та інші – не вірили

у рівність людей. На їх думку, в суспільстві правила, править та правитиме

меншість, еліта, яка не може реально контролюватися будь-ким, незважаючи

на перехід до загального виборчого права. Еліта зацікавлена в стабільності,

яка необхідна для збереження її влади та привілеїв, а не для блага більшості.

Для забезпечення цієї стабільності еліта розробляє ідеологію, зрозумілу

масам. Сучасні консерватори поділяють більшість ліберальних цінностей,

визнають рівність перед законом та рівність можливостей, але продовжують

орієнтуватися на максиму «справедливість – це нерівність» (лібертарист Ф.

Хайек) [190, с. 166-169].

Феміністська критика існуючих політико-правових теорій показала, що

вони не є ґендерно-нейтральними, але їх можна модифікувати та

використовувати для більш повноцінних концепцій. Наприклад, критичний

підхід до ліберальних цінностей допускає можливість формування концепції

рівності, яка не виключає значимість розрізнень та визнає взаємозалежність

між людьми і ідею розуму, не протиставляючи його емоціям та іншим

психологічним якостям. Автор розділяє позицію, відповідно до якої

подальший розвиток політичної та правової теорії неможливий без синтезу

існуючих підходів та створення більш складної, ніж раніше теорії, яка б також

ставила жінку в центрі аналізу, але при цьому б досліджувала співвідношення

між класовим, расовим, національним та ґендерним пригніченням, не

відкидаючи повністю ліберальні та гуманістичні цінності [20, с. 239].

Саме завдяки плюралістичності сучасної теоретичної думки наука

збагатилася міждисциплінарними дослідженнями, утвореними

юриспруденцією та ґендерною теорією. М. Гуренко виділяє в цьому

напрямку три блоки досліджень: 1) вплив статі на правові відносини та вплив

57

права на ґендерні відносини; 2) вивчення та критика правових інститутів у

рамках певної галузі законодавства; 3) виявлення і зміна очевидно

дискримінаційних норм права, а також зміщення акценту на менш очевидні

прояви дискримінації і спрямований на досягнення рівності можливостей та

рівності результатів [50, с. 95]. Не менш важливим автор також вважає вплив

на формування нового типу правосвідомості з метою руйнації тоталітарно-

стереотипного мислення стосовно соціальних ролей не лише жінок, але й

чоловіків шляхом розширення свободи вибору.

Одне із провідних сучасних питань – співвідношення свободи та

рівності, має вирішуватися шляхом реалізації принципу «рівності в свободі» –

тобто вимоги міри свободи, яка однаково застосовується до кожного і може

бути трансформована в такий логічний ланцюг: свобода (в правовому і

соціальному сенсі) – право (як міра свободи) – рівноправність (рівна міра

щодо кожного) [160, с. 9].

Розглядаючи проблеми рівності в межах права, яке розуміється як рівна

міра свободи всіх і кожного, в тому числі чоловіка і жінки, необхідно

враховувати біологічні та ґендерні особливості статі і на цьому ґрунті

забезпечувати рівні можливості нерівним від природи особам [181, с. 14].

Поняття рівності як одного з базових елементів складу категорії прав

жінки є надзвичайно важливим через те, що від того, як ми його розуміємо

залежить ефективність ґендерної політики. Якщо термін «рівність» розуміти в

традиціоналістському сенсі як «право бути рівною з чоловіком», то жінки

опиняться в невигідному становищі через відмінності з чоловіками. Тому в

сучасних умовах в Україні необхідно забезпечувати неідентичне поводження з

чоловіками та жінками. Г. О. Христова виділяє 3 моделі рівності чоловіків та

жінок:

1. Формальний підхід (ґендерно-нейтральний підхід), відповідно до

якого з жінками слід поводитись як з чоловіками, інакше жінки

58

вважатимуться нижчими від чоловіків.

2. Протекціонізм – відповідно до цього підходу жінки повинні бути

усунені з деяких сфер діяльності заради їх власного інтересу. Відмінність

жінок розуміється як слабкість, що виправдовує їх підлегле становище

(наприклад, заборона праці в нічний час).

3. Субстантивна модель – враховує соціальні та біологічні властивості

чоловіків та жінок. Наголос на рівних можливостях, які забезпечуються

наданням додаткових гарантій для чоловіків та жінок.

Прийнятною вбачається саме третя модель, відповідно до якої для

подолання нерівності необхідні спеціальні юридичні заходи з функцією

правової компенсації. Такі заходи називають «позитивною дискримінацією»,

хоча за своєю суттю вони не є дискримінаційними [246, с. 12-14].

Суттєвим для визначення змісту рівності чоловіків та жінок є

визначення понять юридичної (формальної) і фактичної рівності, рівності

стартових можливостей. Юридичною рівністю є рівність суб’єктів права

перед законом, що означає встановлення лише юридичних гарантій реалізації

проголошених прав, оскільки має формальний характер. Але ці гарантії не

можуть повною мірою ліквідувати фактичну нерівність чоловіків і жінок

через реально існуючі фізіологічні, психологічні і соціальні відмінності між

ними [57, с. 58].

Існують різні форми рівності чоловіків і жінок: рівність можливостей;

рівність здібностей; рівність потреб; рівність інтересів. За сферами дії

виділяють: рівність в економічній сфері; рівність у політичній сфері; рівність

у соціальній сфері; рівність у культурній сфері. Право лише встановлює рівну

міру поведінки для всіх. Але матеріальні і розумові здібності людей, умови і

обставини їх розвитку нерівні, тому і результати їх діяльності не будуть

однаковими. Певна нерівність і відмінності людей складають основний закон

людського життя. «Правова рівність – це рівність вільних і незалежних

59

індивідів, до яких однаковою мірою застосовується право як загальний

масштаб поведінки». Визнання різних індивідів формально рівними – це

визнання їх рівної можливості набути ті чи інші права. При формальній

рівності різних людей реалізовані права будуть різними, що є неминучим

результатом дотримання цього принципу. Дія принципу формальної рівності

характерна саме для правового способу регулювання суспільних відносин,

має універсальне значення для всіх історичних типів і форм права і виражає

його специфічні риси [57, с. 61-62]. Термін «формальна» похідний від поняття

«форма» та означає зовнішню схожість за деякими ознаками. Формальна

рівність означає приведення різних людей до єдиного стандарту. Однозначно

оцінити формальну рівність неможливо: з одного боку, вона необхідна для

управління суспільством, а з іншого боку періодично дестабілізує управління,

викликаючи спроби обійти закон, обурення населення [145, с. 96].

«Рівноправність чоловіка та жінки не слід трактувати як ідентичність їх

правового статусу. Як різні суб’єкти права вони наділені різними

правомочностями. У тій сфері, яка не пов’язана з природними відмінностями

чоловіків і жінок, їх юридична і фактична рівність можуть збігатися» [54, с.

78].

Спочатку було виокремлено такий суттєвий аспект рівності, як рівність

можливостей, яка визначається як «...ідея, згідно з якою кожному індивіду

повинні бути гарантовані однакові шанси досягти успіхів у житті» [160, с. 9],

або як «...сукупність правових гарантій встановлення та реалізації прав,

обов’язків та свободи» [210, с. 77-81]. Але поступово прийшли до думки, що

рівність можливостей призводить до неоднакових наслідків і несправедливо

поводитися однаково з фактично неоднаковим. Тому набуває популярності

егалітарна концепція, яка інтерпретує рівність як рівність результатів.

«Рівність результатів – ідея, зміст якої полягає в тому, що суспільство і

держава повинні гарантувати рівність людей завдяки перерозподілу

60

соціальних благ чи запровадженню так званої позитивної дискримінації»

[160, с. 10].

В сфері правового регулювання проявляються обидва аспекти рівності.

Концепція рівних можливостей втілюється в принципі рівності перед

законом. Звісно, людська природа безмежно розмаїта, але спільні ознаки

людей з погляду права важливіші, ніж розбіжності, що дає підставу для

утвердження вимоги рівності перед законом. Якщо раніше правова рівність

мала виключно формальний характер, то зараз вона стає значно складнішою –

диференційованою рівністю, побудованою з урахуванням відмінностей між

людьми. Тому сьогодні рівність перед законом означає, що суб’єкти повинні

мати однаковий правовий статус лише за рівних умов; в протилежному

випадку законодавець повинен запроваджувати різний правовий статус,

надавати більш слабким певні переваги аби не допустити недобросовісної

конкуренції [160, с. 11].

Сьогодні вже загальновизнано – в рівності можуть бути відмінності, а

правовий статус може не повністю відповідати реальному становищу в

суспільстві, оскільки законодавець має намагатися коригувати суспільні

відносини на краще. Але існує небезпека, що визнання відмінностей може

бути маскою для нерівності, як це було протягом століть у відносинах між

статями. В цьому відношенні принциповою є вимога заборони дискримінації

– встановлення відмінностей між особами, які не мають розумного та

об’єктивного виправдання [160, с. 13-14].

Дискримінація (discriminatio – розрізнення) – всяке розходження,

недопущення або перевага, обмеження або позбавлення рівних прав і

можливостей певних категорій громадян за різними ознаками: расового або

національного походження, статі, соціального походження, політичних

поглядів тощо; положення, несумісне з гідністю людини, в яке ставиться будь-

яка особа або група осіб [202, с. 125-126]; але «...на практиці рівність

61

здійснюється по-різному, і більш того, навіть вимірюється по-різному,

залежно від моральних, культурних, правових та інших критеріїв» [56, с. 219].

Таким чином, історія правового регулювання суспільних відносин – це

процес «...еволюції змісту, обсягу, масштабу та міри формальної (правової)

рівності при збереженні самого цього принципу як принципу будь-якої

системи права...» [52, с. 29]. Уявлення про особу як родового суб’єкта, «особу

взагалі», яке є передумовою визнання за кожним певних правових

характеристик, тотожних з такими ж характеристиками інших осіб, і є

рівністю, яка базується на рівній самоцінності кожної людини як унікального

прояву життя, як істоти, здатної до розвитку [175, с. 31-32]. Тому виникнення і

розвиток концепції прав людини як елемента західної правової традиції –

поступове визнання формально рівними суб’єктами права поряд з чоловіками

і жінок.

1.3. Місце прав жінки у загальній концепції прав людини

З прийняттям Загальної декларації прав людини 1948 р., Конвенції про

захист прав людини і основних свобод 1950 р., Міжнародних пактів 1966 р. та

інших документів, поняття прав людини значно збагатилося і було детально

розроблене. Наприклад, англійський термін human rights, який було вперше

вжито у Декларації ООН 1942 р., підписаній 26 державами-союзницями,

замінив термін «природні права» (natural rights) і більш пізній термін «права

чоловіка» (the rights of man), який не завжди сприймався як такий, що включає

права жінок. Для того, щоб відійти від категорії прав чоловіка до

універсальної категорії прав людини, зусилля було спрямовано на те, щоб

довести, що жінка принципово не відрізняється від чоловіка, що їх природа

однакова і тому права чоловіка та жінки повинні бути рівними [207, с. 15].

Саме тому в політико-правовій думці ХІХ ст. переважали міркування з

приводу рівноправності, що і є в центрі нашого дослідження.

62

На сьогодні існує декілька підходів до визначення сутності прав людини

– легістський, етичний, біологічний, психологічний, теологічний та інші.

Сучасні науковці визначають права людини по-різному:

1) права людини – це певним чином внормована її свобода;

2) права людини – певні її можливості [172, с. 7];

3) права людини – певні її потреби чи інтереси;

4) права людини – це її вимоги про надання певних благ, скеровані

суспільству, державі, законодавству;

5) права людини – це певний вид (форма існування, спосіб вияву) моралі;

6) права людини – це певні її надбання;

7) права людини – це її претензії, привілеї [8, с. 46];

8) права людини – це певні нормативно структуровані властивості та

особливості буття людини, які є необхідними засобами і умовами її

життя [166, с. 1].

Переконливою вбачається позиція, відповідно до якої права людини –

це «правові можливості (надбання), необхідні для існування і розвитку особи,

які визнаються невід’ємними, мають бути загальними і рівними для кожного,

забезпечуватись і захищатись державою в обсязі міжнародних стандартів»

[80, с. 447].

Частково відповідним цій позиції є визначення прав жінок,

запропоноване вітчизняною дослідницею Л. В. Леонтьєвою: «Права жінок –

правові можливості, проголошені в Конституції держави та міжнародно-

правових документах з прав жінок, які необхідні для їх існування і розвитку і

дозволяють обирати той чи інший вид поведінки, а також користуватися

рівними з чоловіками можливостями у громадсько-політичній і культурній

діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за

неї, спеціальними заходами щодо охорони їх праці і здоров’я, встановлення

пенсійних пільг, створення умов для поєднання праці з материнством,

63

правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і

дитинства» [121, с. 13].

У подальшому дослідженні ми будемо спиратися на таке визначення

прав жінки: : права жінки – це такі правові можливості, що мають певну

специфіку, в тому числі стосовно втілення принципів рівності, справедливості

та ґендерної чутливості у розумінні та реалізації цих прав. Ключовими

категоріями тут є категорія прав як правових можливостей, необхідних для

існування і розвитку жінок та ґендерної рівності, з урахуванням особливостей

забезпечення і захисту з боку держави в обсязі міжнародних стандартів.

Тенденції розширення категорії прав людини безпосередньо вплинули

на розвиток ідеї прав жінки як в загальносвітовому масштабі, так і в Україні.

Для розуміння сутності цих тенденцій розширення звернімося до

запропонованої К. Васаком класифікації прав людини за так званими

«поколіннями»: до першого відносять особисті та політичні права (liberte), які

виражали «негативну» свободу, тобто свободу від втручання держави (період

буржуазних революцій); до другого – соціальні, економічні та культурні права

(egalite), так звані «позитивні», для реалізації яких необхідна активна позиція

держави (кінець ХІХ – перша половина ХХ ст.); до третього – колективні

(солідарні) права (fraternite) (ХХ ст.), для реалізацій яких необхідні спільні дії

певної соціальної спільноти [21, с. 46].

Ст. 1 Загальної декларації прав людини містить наступне положення:

«Всі народжуються вільними та рівними в своїх гідності та правах». Проте

стосовно жінок це визначення не враховує залежний від природи, людини та

суспільства факт: свобода особистості вимагає не лише рівності прав, але й

рівності можливостей, саме яких жінкам протягом епохи патріархату і не

вистачало. Підкреслимо: не стільки кожній окремо взятій жінці, скільки всім

жінкам як окремій соціальній групі [163].

Поступово змінилося уявлення про виключно індивідуальний характер

64

прав людини. На міжнародному рівні ці нові тенденції знайшли вияв у появі

третього покоління прав людини, яке охоплює ті категорії громадян, які через

соціальні, політичні, фізіологічні та інші причини не мають рівних з іншими

громадянами можливостей здійснення загальних для всіх людей прав, і через

це потребують певної підтримки з боку держави та міжнародного

співтовариства. Коло носіїв таких прав достатньо широке: молодь,

пенсіонери, інваліди, безробітні, біженці та інші. В реальному житті

реалізація прав жінками ускладнюється ще й тому, що крім складностей,

пов’язаних із соціальним статусом жінки та фізіологією, вони одночасно є

підлітками, інвалідами, людьми похилого віку, біженцями, мігрантами,

безробітними, тобто відбувається перехрещення ускладнюючих обставин

[163].

Права людини третього покоління, так звані колективні права (право на

мир, національне самовизначення, здорове оточуюче середовище, на свободу

від дискримінації за будь-якою ознакою), адресовано не стільки індивідам,

скільки певним соціальним групам, які потребують додаткових гарантій

захисту своїх прав. Права людини – жінок («women’s human rights») деякі

дослідники також відносяться до так званих колективних прав. При прийнятті

«Конвенції ООН щодо ліквідації всіх форм дискримінації по відношенню до

жінок» піднімалося питання щодо того, чому для захисту прав жінок

недостатньо Міжнародного Білля про права людини. Створення додаткових

засобів захисту прав людини-жінок визнано міжнародним співтовариством

необхідним тому, що факт приналежності жінок до «людства» виявився

недостатнім для забезпечення їм захисту своїх прав [25]. Те, що певний

сектор суспільства вважає необхідною умовою функціонування спільноти,

інший вважає обтяжливою вимогою (наприклад, питання працевлаштування

жінок з малолітніми дітьми) [25].

В перший рік існування ООН Економічна та Соціальна Рада створила

65

Комісію з положення жінок, покликану вирішувати питання покращення

статусу жінок. Серед її ранніх досягнень найважливішим видається

забезпечення ґендерної нейтральності мови у Загальній декларації прав

людини. Протягом 70-х років ХХ століття активізувався міжнародний

феміністичний рух, під впливом якого Генеральна Асамблея ООН

проголосила 1975 р. Міжнародним роком жінки, організувала в Мехіко першу

Всесвітню конференцію з положення жінок та відповідно до рекомендацій

цієї конференції проголосила 1976–1985 рр. Десятиліттям жінки.

В 1979 р. Генеральна Асамблея прийняла Конвенцію про ліквідацію всіх

форм дискримінації щодо жінок, яку називають міжнародним біллем про

права жінок. В 30 статтях конвенції дається чітке визначення поняття

дискримінації жінок, пропонується план дій на національному рівні. Це

перший договірний документ в сфері прав людини, в якому закріплено

репродуктивні права жінок.

В 1980 р. в Копенгагені відбулась друга Всесвітня конференція з

положення жінок, на якій було прийнято Програму, що містила заклик щодо

національних дій по забезпеченню прав жінок щодо власності, управління

майном, а також прав наслідування, опіки над дітьми та громадянства. В 1985

році на Всесвітній конференції в Найробі було прийнято перспективні

стратегії в сфері покращення положення жінок, де вперше сформульовано:

ґендерний аспект притаманний всім аспектам світової політики. Пекінська

платформа дій, прийнята четвертою Всесвітньою конференцією щодо

положення жінок в 1995 році, підтвердила, що права жінок та дівчат є

невід’ємною складовою частиною загальних прав людини [157].

В огляді чотирьох всесвітніх конференцій, підготовлених Відділом ООН

з питань положення жінок, зазначено: «Фундаментальним перетворенням, яке

мало місце в Пекіні, було визнання необхідності змістити акцент з

узагальненої концепції жінки в бік ґендерної концепції, визнаючи, що вся

66

структура суспільства і всі відносини між чоловіками та жінками підлягають

кардинальному перегляду» [4].

В контексті становлення та розвитку загальної концепції прав людини

Н. І. Карпачова пропонує розглядати проблему рівноправності чоловіків та

жінок історично та ідеологічно обумовленим інтернаціональним явищем,

іманентно властивим всім соціальним структурам патріархального

суспільства [91, с. 13]. Саме розрив між юридичною та фактичною

рівноправністю чоловіків та жінок є однією з головних причин слабкої участі

жінок в суспільних, політичних та інших владних структурах [91, с. 14].

Відповідно ст. 4 Конвенції ООН 1979 р. з метою вирівнювання

соціального статусу жінок і чоловіків держави мають право застосовувати

«тимчасові спеціальні заходи, спрямовані на прискорення встановлення

фактичної рівності чоловіків та жінок». Тобто в цій Конвенції вперше

світовим співтовариством в один ряд з категоріями «свобода» та «рівність»

було поставлено категорію «справедливість» [163].

20 грудня 1993 року було прийнято Декларацію про викорінення

насильства по відношенню до жінок, відповідно до якої доповіді країн-членів

ООН мають містити інформацію щодо насильства по відношенню до жінок та

заходах, які здійснюються для його викорінення, тенденціях в цьому питанні.

Комісією ООН було також призначено спеціального доповідача з питання

насильства по відношенню до жінок [163].

Після прийняття Декларації тисячоліття у вересні 2000 року на Саміті

тисячоліття ґендерну проблематику було включено в наступні Цілі розвитку

тисячоліття (ЦРТ). Найповніше втілення вона знайшла у меті № 3

«Заохочення рівності чоловіків та жінок і розширення прав та можливостей

жінок» та меті № 5 «Скоротити на три чверті коефіцієнт материнської

смертності» [4].

2 липня 2010 року Генеральна Асамблея ООН створила мандат «ООН –

67

жінки» з метою координації в сфері ґендерної проблематики, прискорення

темпів розширення прав та можливостей жінок. Він об’єднує ЮНІФЕМ,

Відділ покращення положення жінок, Канцелярію Спеціального радника з

ґендерних питань та Міжнародний учбовий та науково-дослідний інститут з

покращення положення жінок. 13 квітня 2012 року Координаційною радою

керівників системи ООН було прийнято загальносистемний план дій ООН з

питань ґендерної рівності [82].

Сучасне право є диференційованим, тобто для різних категорій

громадян встановлені окремі правила, які регулюють, наприклад, призначення

пенсій, прийом на військову службу. Способом юридичної диференціації

виступають правові пільги як винятки із загальних правил, які знаходять свій

прояв у наданні додаткових, особливих прав (переваг), або у звільненні від

обов’язків [147, с. 49-50]. Питання доцільності встановлення пільг для жінок

як окремої категорії населення активно дискутується в західній політико-

правовій думці представниками ліберального та соціалістичного спрямувань:

перші відстоюють точку зору, відповідно до якої надання пільг жінкам

(наприклад, в сфері реалізації трудових прав) розглядається як невідповідне

принципу рівності та буде негативно впливати на конкурентоздатність жінок в

суспільстві (так званий ґендерно-нейтральний підхід); другі спростовують ці

твердження вказівкою на реальні біологічні відмінності, а звідси відмінні

потреби чоловіків та жінок, забезпечення реалізації яких є повсякденною

нагальною необхідністю (ґендерно-чутливий підхід, або підхід істотної

(субстанційної) рівності). Україна, в якій соціально-демократичні погляди

традиційно мають більший вплив, пішла шляхом закріплення пільг для жінок,

спираючись на прийняті ООН міжнародно-правові акти, орієнтовані на

реалізацію підходу ґендерної чутилвості. Це такі ратифіковані Україною акти:

Конвенція про політичні права жінок 1954 р., Конвенція про ліквідацію всіх

форм дискримінації щодо жінок 1979 р., Конвенція про боротьбу з торгівлею

68

людьми й експлуатацією проституції третіми особами 1949 р., Конвенція про

політичні права жінок 1952 р., Конвенція про громадянство одруженої жінки

1957 р., Конвенція про рівну оплату за рівну працю 1951 р., Конвенція щодо

дискримінації у сфері найму й роботи 1958 р., Конвенція про охорону

материнства 1952 р. та інші конвенції Міжнародної Організації Праці,

Конвенція щодо дискримінації в сфері освіти 1960 р., Конвенція про згоду на

шлюб, про шлюбний вік та реєстрацію шлюбів 1962 р. тощо.

В сфері реалізації прав людини важливим інструментом підвищення

ефективності законодавства є ґендерно-правова експертиза як аналіз чинного

законодавства, проектів нормативно-правових актів, результатом якого є

надання висновку щодо їх відповідності принципу забезпечення рівних прав

та можливостей жінок і чоловіків. Метою ґендерної експертизи є не просто

аналіз прав жінок як окремої категорії громадян, а дослідження умов

забезпечення ґендерної рівності через паритетне представництво, рівний

доступ до прийняття рішень і ресурсів влади, рівну відповідальність [53, с.

219-221].

Свого часу жіночий правозахисний рух звернув увагу на те, що

формальне закріплення прав у чинному законодавстві не призвело до

зменшення розриву у фактичному суспільному положенні чоловіків та жінок.

Першими на це відреагували скандинавські країни (і, до речі, ми вже маємо

змогу спостерігати величезні позитивні зрушення в цих країнах в напрямку

вирішення зазначеної проблеми). Тому в ст 4.1. Конвенції про ліквідацію всіх

форм дискримінації щодо жінок 1979 року пропонується вводити «тимчасові

спеціальні заходи» для скорочення соціально-економічної і політичної

нерівності. Уведення цих заходів зумовлено історично сформованою

дискримінацією за ознакою статі і тому має компенсаційних характер» [53, с.

225].

В 60–ті рр. ХХ століття розпочалася дискусія щодо можливості

69

виділення підвидів дискримінації за ознакою статі через проблеми розуміння

цього терміну. Поступово було відокремлено два види дискримінації:

1) «негативна» – будь-яке обмеження в правах;

2) «позитивна» – будь-які пільги та переваги.

Комітет з прав людини підкреслював, що користування правами людини

на рівних не завжди припускає рівне ставлення: обмеження, спрямовані на

досягнення правової рівності, не можна розглядати як дискримінаційні.

Комітет неодноразово зазначав, що запобігання дискримінації припускає не

лише прийняття законів або утримування від дій, що приводять до

дискримінації, але й вироблення державою ефективної політики з метою

створення рівних можливостей для реалізації прав людини, тобто йдеться про

позитивні дії [53, с. 221]. Політика позитивних дій – «...тимчасовий захід з

метою створення сприятливих умов для певної категорії осіб на шкоду іншій

категорії і в такий спосіб компенсує існуючу між ними фактичну нерівність.

Позитивна дискримінація дозволяє перейти від рівності в праві (як вимоги

юридичної недискримінації) до рівності через право (фактичної рівності)»

[160, с. 18].

Позитивна дискримінація повинна спрямовуватись на досягнення

соціальної гармонії, на створення рівних можливостей або відшкодування

заподіяної шкоди. Суттєве зауваження: право на рівні можливості необхідно

обов’язково узгоджувати з іншими правами людини, які можуть суперечити

їм; якщо виявлено протиріччя, потрібно чітко встановити, в який спосіб

можна узгодити ці права, або на користь яких зробити вибір. Прикладом

позитивної дискримінації, спрямованої на забезпечення рівних можливостей

чоловіків та жінок, може бути встановлення «квот» для жінок при формуванні

органів державної влади. Надання соціальних послуг, спрямованих на

допомогу батькам в поєднанні сімейних та трудових обов’язків (наприклад,

розширення мережі установ по догляду за дітьми) повинно відбуватися на

70

основі принципу рівності чоловіків та жінок. З цього приводу вважаємо за

необхідне зазначити, що пільги та переваги, спрямовані на забезпечення

репродуктивної функції жінок (пов’язані із вагітністю, народженням та

вигодовуванням дитини) ми не вважаємо дискримінацією, тому що відповідна

група прав не поширюється на чоловіків лише у зв’язку з відсутністю у них

відповідної фізіологічної здатності.

Напрямок позитивної дискримінації залежить від культурних

особливостей тієї чи іншої держави. В Україні метою позитивних дій є

досягнення ґендерної рівності: Закон України від 8 вересня 2005 р. за №

2866–ІУ «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків»

[84] передбачає дозвіл на застосування спеціальних тимчасових заходів,

спрямованих на усунення дисбалансу між можливостями чоловіків та жінок

(ст. 16, 17, 19). Але прямо спеціальні тимчасові заходи, на жаль, законодавцем

не зазначаються, незважаючи на те, що в Україні давно назріла необхідність їх

застосування, на що прямо вказує позиція Комітету ООН, підтримана

Українським Омбудсменом [90, с. 12]. Крім того, необхідності запровадження

в Україні позитивних дій була також окреслено у заключних коментарях

Комітету ООН з ліквідації дискримінації щодо жінок в січні 2010 року за

результатами розгляду об’єднаної 6 та 7 державної доповіді України.

Необхідно відрізняти спеціальні заходи, які мають «..постійний

характер і спрямовані на закріплення різних прав і обов’язків з огляду на

суттєві об’єктивні відмінності між жінками і чоловіками, в той час як

позитивні дії є тимчасовими і запроваджуються заради усунення дисбалансу

між можливостями жінок і чоловіків» [160, с. 20]. До перших відносяться,

наприклад, спеціальні заходи щодо створення умов для поєднання жінками

материнства та праці.

Для реалізації антидискримінаційної державної політики законодавство

кожної держави має гарантувати:

71

1. Забезпечення принципу рівності чоловіків та жінок.

2. Запровадження «тимчасових спеціальних заходів» для досягнення

фактичної рівності.

3. Запровадження «спеціальних заходів, спрямованих на охорону

материнства».

4. Запровадження «додаткових заходів» у зв’язку з виконанням

батьківських функцій [56, с. 225].

Висновки до розділу 1

1. Історія розвитку прав людини продемонструвала такі тенденції,

як, по-перше, розширення переліку прав людини; по-друге, розширення кола

суб’єктів прав; по-третє, універсалізацію.

2. Можна стверджувати, що у певному сенсі вся історія людства є

історією розширення кола суб’єктів права і тому концепція прав людини,

принцип правової рівності, поширюються на ширше коло і більшу кількість

людей.

3. Ключовою категорією, покладеною в основу дисертаційного

дослідження, є категорія прав жінок. Автор спиратиметься на визначення,

відповідно до якого права жінки представляють собою такі можливості, що

мають певну специфіку, в тому числі стосовно втілення принципів рівності та

справедливості у розумінні та гендерно-чуйного підходу в реалізації таких

прав. Ці можливості необхідні для існування і розвитку жінок та тендерної

рівності, з урахуванням особливого забезпечення і захисту з боку держави,

підтриманого міжнародними стандартами.

4. На початку ХХІ ст. зрозуміло, що закріплення та реалізація так

званих «універсальних прав» повинні мати певну специфіку, яка б

враховувала особливості жінки як людини, і вимагають особливого ґендерно-

чутливого підходу (наприклад, заборона сексуального насильства); деякі з

72

прав людини належать виключно жінкам (наприклад, право на материнство);

є необхідною увага до тих сфер, де існує дискримінація, наслідком чого

повинно бути застосування програм «позитивної дискримінації»;

5. Якщо на початку ХХІ століття виключне значення має наголос на

особливостях жінки, то в ХІХ – ХХ ст. найважливішим був акцент на рівності

як аргументі на користь того, що всі права людини мають бути закріплені і за

жінками, на однаковості жінок і чоловіків.

6. Всі права людини – політичні, особисті, соціально-економічні,

культурні, – рівною мірою є важливими, необхідними, цінними для людини та

суспільства. Їх класифікація надзвичайно важлива для дослідження розвитку

ідеї прав людини – жінки.

7. Необхідним та доцільним видається зміщення акценту з

узагальненої концепції жінки в бік ґендерної концепції, визнання того факту,

що вся структура суспільства і всі відносини між чоловіками та жінками

підлягають кардинальному перегляду

8. Україна, в якій соціально-демократичні погляди традиційно мають

найбільший вплив, пішла шляхом закріплення правових пільг для жінок як

засобів юридичної диференціації, спираючись на прийняті ООН міжнародно-

правові акти, орієнтовані на реалізацію підходу ґендерної чутливості.

9. Формальне закріплення прав у чинному законодавстві не

призвело до зменшення розриву у фактичному суспільному положенні

чоловіків та жінок. Тому виключно важливою є політика позитивних дій –

тобто застосування тимчасових заходів з метою створення сприятливих умов

для певної категорії осіб на шкоду іншій категорії і в такий спосіб

компенсування існуючої між ними фактичної нерівності.

73

РОЗДІЛ 2. ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ

І СВОБОД ЖІНКИ В УКРАЇНІ КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ ст.

2.1. Законодавче регулювання прав і свобод жінки в Україні кінця

ХІХ – початку ХХ ст .

Правовий статус жінок в Російській імперії був вищим у порівнянні з

жінками Західної Європи, і тому перед ними стояло завдання не стільки

виборювати законодавчу фіксацію прав, скільки змагатися за можливість їх

практичного використання. Політичних прав у самодержавній Росії не мали

не лише жінки, а й чоловіки, тому вважалося, що виборювати закріплення цих

прав необхідно одночасно для жінок і чоловіків. Українки в Російській імперії

до 1905 року не ставили і не могли поставити питання, яке було головним для

жінок Західної Європи – питання про політичні права. Самодержавна Росія

характеризувалася відсутністю громадянського суспільства, низьким рівнем

правової свідомості. Політично безправним залишалось практично все

суспільство, і в цьому сенсі жінки були рівними більшості чоловіків. У 1881 р.

поряд з іншими суспільними об’єднаннями були заборонені і жіночі

організації. Виникнення земського ліберального руху та поява перших

міських рад стали першим і очевидним проявом перспективи політичної

нерівноправності жінок в Російській імперії, через те, що лише чоловіки мали

право приймати учать в земських та міських виборах, а жінки – ні. Ця

тенденція мала логічним наслідком прийняття Закону 1905 р. про вибори до

Державної Думи, що стало межею в історії жіночого руху в Російській

імперії.

У другій половині ХІХ – на початку ХХ ст., незважаючи на

непослідовність політики уряду, «…були закріплені чи видозмінені такі права

і свободи підданих Російської імперії, як право на особисту недоторканість,

свобода пересування і зміна постійного місця проживання, право власності,

74

на подачу петицій, свобода економічної діяльності, зборів та асоціацій,

віросповідання, друку та ін.» [37, с. 15].

Якщо користування закріпленими правами суперечило державній

політиці або інтересам влади, всі законодавчі гарантії не діяли і адміністрація

вирішувала питання на власний розсуд. Але попри всі недоліки, часом істотні,

розвиток законодавства Російської імперії зазначеного періоду проходив в

руслі закріплення загальнолюдських прав відповідно до загальносвітових

тенденцій [37, с. 16].

Правовий статус жінки досліджуваного періоду залежав від певних

факторів. В першу чергу від того, на яких саме землях вона проживала:

1) Лівобережжя – землі колишньої Гетьманщини, де 1831 р. було

створено Полтавську та Чернігівську губернії. В 1835 р. на цих землях

скасовано традиційне українське право, яке ґрунтувалося на Литовському

статуті, а також в 1831–1835 рр. скасовано міське самоврядування, засноване

на Магдебурзькому праві.

2) Слобожанщина – з 1835 року Харківська губернія.

3) Правобережна Україна – тут створено Київську, Подільську,

Волинську губернії, які складали Південно-Західний край.

4) Південна (Степова) Україна – свого часу так зване Дике Поле з

ліквідованими в 1774 р. Кримським ханством та в 1775 р. Запорізькою Січчю,

пізніше – Новоросія, де були створені Херсонська та Таврійська губернії [37,

с. 16-20].

Незважаючи на те, що поступово на цих територіях було уніфіковано

адміністративний поділ і систему законодавства, правове поле кожної

складової продовжувало зберігати певну специфіку, що було результатом

особливостей історичного розвитку та волі російського уряду: в залежності

від певних державно-політичних міркувань він поширював закони на певні

території, не запроваджуючи (або повільно запроваджуючи) їх в інших

75

місцевостях. Ця нерівномірність була, з одного боку, зумовлена

особливостями та різним рівнем розвитку адміністративних одиниць, а з

іншого боку, провокувала ще більший розрив між ними. Крім того, слід

зважувати на те, що в Російській імперії протягом всього «...імператорського

періоду діяло законодавче та звичаєве право, сферою застосування першого

було переважно місто, другого – село, точніше – селянство» [141, с. 10].

Основними джерелами права в цей період були Повне Зібрання законів

Російської імперії (опубліковано його друге і третє видання) та Звід законів

1832 р., введений в дію в 1835 р. Застосування Зводу викликало певні

труднощі, пов’язані із неповнотою законів, протиріччями між ними та

помилками, що зустрічалися в тексті, тому на практиці Повне Зібрання було

важливим посібником для роз’яснення змісту положень законодавства [196, с.

96]. З 1883 р. з’явилося періодичне видання Зібрання узаконень та

розпоряджень уряду, значну роль відігравав Сенат, який, витлумачуючи

закони, пристосовував застарілі норми до суспільних змін.

Активно розвивалося господарське законодавство: були видані закони

про фабричних працівників в 1861, 1882, 1886 та 1897 рр., Статут про

Промисловість заводську, фабричну та ремісничу, Статут про промислову

працю, типові Торгівельний, Біржовий та Вексельний статут, Статут про

торгівельну неспроможність. В 1864 р. вперше було видано Кодекс цивільного

процесуального права.

Хоча й в обмеженому вигляді продовжувало застосовуватися звичаєве

право волосними судами при розгляді майнових спорів селян та дрібних

проступків у правовідносинах торгово-промислової сфери. Звичай не повинен

був закону суперечити але, незважаючи на обмеження, суди широко

користувалися правом застосування місцевих звичаїв [118, с. 36].

В певній мірі саме через часткове збереження звичаю як діючої форми

права продовжувало справляти вплив на юридичний побут норми

76

Саксонського зерцала, права Хелмінського, Магдебурзького, права

цісарського та Литовського статуту 1588 р. [104, с. 93].

Після 1860–х рр. суб’єктами цивільного права стали всі фізичні особи,

незалежно від національності, віросповідання та стану, але із певними

застереженнями, які торкалися жінок як окремої соціальної групи. Перевага

чоловіка, закріплена за ним ще феодальним правом, обумовлювалася

здатністю нести державну службу, а державі було необхідно, щоб «земля з

служби не виходила»: «...державна служба, як в Росії, так і в Литві, надавала

переваги чоловіку перед жінкою в майнових правах, як засобах до виконання

служби....» [94, с. 39]. Наприклад, у Зводі Законів Цивільних (Від. ІУ, Гл. ІІ, Р.

ІІ, Кн. ІІ) виділено окремий вид володіння у Західних губерніях – майорат,

пожалування Імператора за службу, який спадкувався лише чоловічою лінією

та не міг бути відчуженим [195, с. 75]. Жінка, через фізичну неспроможність,

нести службу звичайно ж не могла, тому і невизначеність правового статусу

жінок – результат певної байдужості держави до цього питання. Цю різницю у

фактичній інтенсивності регулювання сімейної та цивільної сфер можна

помітити і в наш час.

Правовий статус жінки залежав також від того, в якій ролі вона

виступала – доньки, сестри, дружини, матері, або члена громадянського

суспільства. Опіка була спрямована в першу чергу на майно, а не на

особистість жінки. В законодавчих положеннях постійно проявлялося

бажання захистити майно роду від подрібнень, які могли б мати місце через

те, що після укладення шлюбу жінка входила до родини чоловіка.

Підтвердженням цього є той факт, що родове майно взагалі захищалося більш

суворо, та певні обмеження щодо розпорядження ним встановлювалися не

лише по відношенню до жінок, але й чоловіків. По-перше, не дозволялося

всиновлення власних незаконнонароджених дітей, що мало стримувати

перехід родових володінь до осіб нижчих станів; ускладнений порядок

77

всиновлення (лише за згоди Імператора) встановлювався саме для тих осіб,

яким було що передавати у спадок (для міщан та селян всиновлення навіть не

вимагалося, достатньо було простої приписки особи до сімейства) [195, с. 23-

25]. По-друге, загальне цивільне законодавство встановлювало поділ майна на

придбане та родове майно (спадкове майно), встановлюючи стосовно

останнього особливий порядок розпорядження: наприклад, його не можна

було дарувати, оминаючи спадкоємців за законом (Від. 1, Гл. ІІ, Р. І Кн. ІІІ

Зводу Законів) [195, с. 120]. Важливо зауважити: в губерніях Чернігівській та

Полтавській Звід Законів дозволяв вільне розпорядження родовим майном, що

можна розглядати як більший ступінь виділення особи з роду у порівнянні із

Великоросійськими губерніями. По-третє, ст. 1157 Зводу Законів Цивільних

встановлювала, що чоловік та дружина не спадкують один за одним, але якщо

майно було нажите у шлюбі, той з подружжя, який залишився, спадкує за

наявності дітей одну третину, без дітей – все майно. Тобто проглядається той

самий принцип – вільне розпорядження майном лише за умови, що воно є не

родовим, а придбаним.

Імперське законодавство закріплювало складну соціальну структуру,

поділяючи населення на підданих, іноземців та інородців (до яких відносили і

євреїв). В той час, як в Західній Європі поділ підданих на стани вже зник, в

російському законодавстві він продовжував зберігатися як об’єднання

податних осіб, пов’язаних круговою порукою для спрощення державного

управління ( наприклад, забезпечення своєчасної сплати податей). Таким

чином, правовий статус жінок (як і чоловіків) визначалося тим, до якого з

чотирьох станів вона належала: 1) дворянства; 2) духовенства; 3) міських

обивателів; 4) сільських обивателів [142, с. 48].

До реформ 1860-х – початку 1870-х рр. особисті права та свободи не

були загальними. Їх наявність та об’єм залежали від станової приналежності.

Всю сукупність особистих прав дворянство, духовенство та купецтво

78

отримали наприкінці XVIII ст., міщанство – в 1860-ті рр., а селянство – лише

в 1905–1906-ті. Але навіть після Великих реформ особисті права були

обмежені. Наприклад, персональна свобода людини обмежувалася

можливістю таємного поліцейського нагляду або порушенням таємниці

листування. Закон встановлював не свободу віросповідання, а лише

віротерпимість: кожна людина, як і раніше, повинна була належати до якогось

віросповідання та не мала права змінювати віру (за виключенням переходу в

православ’я, яке взагалі мало переваги над іншими віросповіданнями, навіть

християнськими; наприклад, шлюб між представниками різних

християнських конфесій повинен був укладатися за обрядом православної

церкви). В цій сфері права особи залежали не стільки від статі, скільки від

віросповідання.

Поступово, через нестачу робітників-чоловіків, жінок почали допускати

до служби в суспільних установах: до нижчих посад рахункової та письмової

частин практично всіх державних установ та відомств виключно за вільним

наймом (без надання прав та переваг, передбачених для державних

службовців-чоловіків); до посад акушерських, фельдшерських, аптекарських

в жіночих лікарняних установах, пізніше до посад лікарів (але без права

отримувати чини та нагороджуватися орденами); до виховних установ; до

поштових, телеграфних та телефонних установ. З 1908 р. університети

отримали право жінкам, які мали дипломи іноземних університетів на ступінь

доктора медицини, видавати дипломи на звання лікаря [142, с. 6-7, 11].

На початку ХХ ст. проявилась тенденція до покращення правового

статусу жінок в трудовій сфері, особливо стосовно інтелігентних професій,

таких як медицина, юриспруденція, телеграфні та банківські установи,

архітектура [146, с. 119]. У 1864 р. Кабінет Міністрів ухвалив рішення

допустити жінок на три роки на посади телеграфісток на території Фінляндії.

До цього змушували дві обставини: по-перше, недостатня кількість

79

телеграфістів із знанням російської мова, а по-друге, дешевизна жіночої

праці. Експеримент виявився вдалим і вже в лютому 1865 р. за рішенням

Кабінету Міністрів жінки були допущені на службу в телеграфне відомство

всієї імперії. Згідно з Указом 1871 р. жінки могли працювати педагогами,

акушерками, фельдшерками, служити по телеграфному відомству. Таке

становище змінилось лише на початку ХХ ст., коли коло допустимих для

жінок професій почало розширюватись.

Через появу в Російській імперії жіночих курсів з підготовки різних

фахівців, нагальні потреби держави, особливо у зв’язку з необхідністю

розширення системи народної освіти і медичного обслуговування населення,

на початку ХХ ст. розширилась сфера трудової зайнятості жінок. Основною

сферою діяльності інтелігентних жінок залишалась навчально-виховна: у

1903 р. їм було надано право викладати у старших класах жіночих гімназій. У

1911 р. було встановлено особливе звання вчительки середньої школи, що

давало право викладати у середніх чоловічих і жіночих навчальних закладах.

У кінці ХІХ ст. випускниці Жіночого медичного інституту одержали право на

вільну медичну практику. У першому десятиріччі ХХ ст. при активній участі

жіночих організацій було вирішено питання про отримання ними вчених

ступенів магістра і доктора, і вони були зрівняні по службі у Академії наук.

Під час війни багато сфер «чоловічої» праці обслуговувалося практично

одними жінками. Так, наприклад, з’явились жінки-інженери [146, с. 118].

Звід Законів 1832 р. вніс певні зміни в сімейне право (наприклад,

шлюбний вік був підвищений для жінок – до 16 років, для чоловіків – до 18

років), але зберігав ще значні обмеження особистої волі (як чоловіків, так і

жінок) волею батьків, опікунів, церковної влади, начальства для чиновників та

воєнних (Від. І, Гл. І, Р. І, Кн. І Зводу Законів Цивільних) [195, с. 2]. І тут

необхідно відзначити особливості положень Зводу законів щодо вирішення

питання згоди батьків на шлюб для повнолітніх (21 рік) дівчат в Чернігівській

80

та Полтавській губерніях, які за відсутності такої згоди могли її отримати в

суді. Пояснення цього положення міститься в самому законі: правило

запроваджено для запобігання зловживань батьківською або опікунською

владою у випадку небажання втратити права на управління майном дівчини.

Але, як вказував Квачевський А., суди надто формально підходили до цих

справ та намагалися відсторонитися від їх вирішення, тому зберігалася

необхідність детально виписати та максимально спростити процедуру

надання судом дозволів на заміжжя [94, с. 49].

Статус жінки залежав також від того, чи була вона заміжньої або

незаміжньою. Жінка спочатку перебувала під батьківською владою, а потім

під владою чоловіка. Але положення закону з цього приводу все частіше

залишалося лише побажаннями, даниною традиціям, ніж правилами, які б

реально втілювалися в життя.

Підстави для розлучення залишалися такими ж, як і в попередній

період: перелюбство, позбавлення одного з подружжя цивільних прав, смерть,

безвісна відсутність протягом 5 років, вступ до монастиря, нездатність до

шлюбного співжиття, прийняття православ’я та небажання жити далі з

нехристиянином (всі підстави були однаковими для жінок і чоловіків). Для

лютеран додатковими підставами були божевілля, заразна хвороба, розпусне

життя. Шлюб католиків не міг бути розірваним взагалі. Зміни у шлюбно-

сімейних відносинах відбувалися головним чином на практиці: світська влада

намагалася вирішувати ті питання, вирішити які влада церковна виявилася

неспроможною. Наприклад, на практиці встановився порядок вирішення

питання щодо роздільного проживання подружжя: ІІІ відділення Його

Величності канцелярії, департамент державної поліції на підставі особливих

вказівок Його Величності в особливо небезпечних випадках, як виключення з

закону, дозволяли роздільне проживання подружжя; цим шляхом пішли також

і суди, від волосних до Урядового Сенату [142, с. 111-112].

81

Визнання шлюбу недійсним тягло за собою такі наслідки: якщо винним

визнавався чоловік – дружина залишала собі придане та вено; 2) якщо винною

була дружина, вона позбавляється і першого, і другого; 3) якщо винні обидва

– вони позбавляються майна на користь дітей, або, за їх відсутності, інших

родичів [149, с. 97].

Шлюб не встановлював спільності майна подружжя. За загальним

правилом придане та все придбане на ім’я дружини до та під час шлюбу,

вважалося її окремою власністю; в губерніях Чернігівській та Полтавській

придане хоча й вважалося окремою власністю дружини, але перебувало у

спільному володінні, через що дружина під час шлюбу не могла без згоди

чоловіка розпоряджатися цим майном. Логічним продовження цього припису

був обов’язок чоловіка не відчужувати та не обтяжувати боргами нерухоме

майно, яке було забезпеченням приданого, без згоди дружини. За загальним

законом чоловік не мав на придане ніяких прав, за місцевим – права володіння

та користування [195, с. 18-19]. Окремою власністю дружини був також її

торговий капітал, якщо вона вела торгівлю окремо від чоловіка [149, с. 180].

Загальний закон не містив ніяких вказівок стосовно майна подружжя на

випадок розірвання шлюбу. Стосовно губерній Чернігівської та Полтавської

діяли окремі правила: закон карав позбавленням майна ту сторону, яка була

винна в розірванні шлюбу. Якщо провини подружжя не було – кожен

залишався при своєму [149, с. 51-52].

Законом від 3 червня 1912 року правовий статус жінки в сфері

спадкування було покращено: право спадкування за батьками було визнано за

дітьми жіночої та чоловічої статі; за їх відсутності – за онуками обох статей.

Крім того, в бокових лініях сестри отримали право спадкувати майно порівну

з братами; у зв’язку з цим було відмінено положення стосовно виділу

приданого донькам після смерті батька, через те що за новим правилом вони

також ставали спадкоємицями [142, с. 35-37].

82

За загальним законом опікуном дітей був той з батьків, хто залишився в

живих, за виключенням випадку, коли в заповіті батька не вказана опікуном

інша особа. Мати до заміжжя доньок та віддачі синів до училищ не могли

розлучати з дітьми, навіть якщо вона не була їх опікуном (виключення – лише

за поважних причин та за рішенням Дворянської опіки та Сирітського суду).

За загальними правилами Зводу Законів Цивільних мати здійснювала опіку

разом з іншими опікунами. Щодо губерній Полтавської та Чернігівської таких

обмежень не було: мати або не призначалася опікуншею, або здійснювала її

без участі інших осіб [94, с. 53-55].

Також заслуговує на окрему увагу питання щодо прав вдови померлого

чиновника на пенсію, якщо її чоловік помер на службі. Пенсія видавалася

нероздільно матері з дітьми, тобто всій родині, яка залишилася. Якщо жінка

хотіла виділити свою частку, вона отримувала половину. Пенсія вдовам

припинялася смертю, заміжжям, вступом до монастиря, засудженням судом,

перебуванням за кордоном довше дозволеного терміну [226, с. 10, 23-24].

Заміжжям не припинялася лише пенсія, призначена жінці за особисто її

працю [226, с. 46]. Вчительки, які отримали свідоцтво на це звання та

виконували свої обов’язки безпорочно, мали право на отримання пенсії – але

за умови, якщо вони могли документально довести відсутність засобів для

проживання [149, с. 283].

Жінки, які проживали на українських землях Російської імперії, мали

значно ширший перелік прав, ніж жінки західноєвропейські. Широкі майнові

права давали українкам змогу самостійно вирішувати, яким чином витрачати

гроші, тому друга половина ХІХ ст. стала періодом активного розвитку

жіночого підприємництва. Жінки страждали в першу чергу не через

відсутність майнових прав, а через невміння ними користуватись, через

юридичну безграмотність; через суспільну думку, яка засуджувала жінок, які

прагнули самостійності; від домінування постульованої православ’ям ідеї про

83

необхідність підкорюватись волі чоловіка та родичів-чоловікв.

Джерелами кримінального права Російської імперії були 15-й том Зводу

законів, який був підготовлений 1832 р. та набрав сили 1835 р. В 1845 р.

набрало сили Уложення про покарання кримінальні та виправні. В 1864 р.

Уложення про покарання 1845 р. було доповнено Статутом про покарання

1864 р. та значно змінено при перевиданні в 1885 р. В 1903 р. було

затверджено нове Кримінальне уложення, яке поступово, окремими

частинами, входило в силу з 1904 р. Внаслідок цього 15-й том Зводу законів,

діяв в частинах, які не суперечили Уложенням. Після прийняття Основних

законів та скликання Державної Думи в 1906 р. норми Кримінального

уложення 1903 р. та Уложення про покарання 1845 р. змінювались та

доповнювались до 1916 р., коли востаннє видали 15-й том Зводу законів [141,

с. 10].

Жінки завжди були об’єктом злочину, що підтверджує той факт, що

соціальна дистанція між чоловіком та жінкою не була настільки значною, як

між кріпосним та холопом. Окремим злочином, за яким суб’єктом могла бути

лише жінка, було вбивство матір’ю незаконнонародженої дитини, за що

передбачалося покарання у вигляді смертної кари (гл. 22, ст. 3, 26) – так як

вважалося, що провина обтяжена «блудом» та бажанням його приховати. З

1863 р. тілесні покарання були в основному скасовані. Жінки взагалі

звільнялися від них [141, с. 19, 31].

Що стосується політичних прав (свободи слова, друку, зібрань, мітингів,

демонстрацій, права самоврядування та спілок, загального рівного виборчого

права), то вони були отримані частково під час революції 1905–1907 рр. Тобто

до 1905–1906 рр. населення взагалі не мало політичних прав [141, с. 20-21].

Після створення в 1866 році для розгляду дрібних кримінальних справ

мирових судів, прості люди почали шукати в них захисту, стверджувати свою

гідність та право на повагу: жінки скаржились на жорстоке поводження

84

чоловіків, просили розлучення та ін. Дослідники пов’язують навіть зростання

злочинності серед жінок із бажанням звільнитися від контролю глав родин та

чоловіків, з їх боротьбою за власну гідність [141, с. 94].

З кінця ХУІІІ ст., коли офіційне право стало розвиватися шляхом

формалізації та сама мова права стала абстрактною, переповненою

іноземними термінами, звичаєве право все більше розходилося з ним. Останнє

в досліджуваний період мало певні особливості: зобов’язальне право було

архаїчним, договори розповсюджені слабко через тривалу обмеженість

цивільної дієздатності селянського стану [141, с. 71]. Шлюб у селян

найменше, у порівнянні з іншими станами, втратив риси майнової угоди, але

права подружжя загалом були такими ж, як у інших станів. Поняття власності

для селян було новим і в південній частині Імперії раніше засвоїлося, через

що в Росії встановлювалося спільне спадкування общини, а в південній

частині чітко визначалося, який член родини що спадкує [94, с. 32]. Правила

спадкування у селян мали значні особливості: враховувалися не лише кровно

родинні зв’язки, але й трудовий внесок у сімейне майно, тому доньки могли

спадкувати на рівних із братами, якщо їх чоловік був приймаком, тобто

входив до сім’ї дружини. Взагалі сімейна власність в українському

звичаєвому праві була власністю колективною, а не індивідуальною, тобто не

власністю домогосподаря, а всієї родини. Тому хоча головою сім’ї переважно

був батько, але він був не власником, а розпорядником майна. Мати також

могла бути розпорядницею у наступних випадках: смерть чоловіка, його

перебування у війську, на заробітках, або через його марнотратство [36, с.

150-151].

Таким чином, досліджуючи поставлену проблему, можна дійти

наступних висновків: право змінювалося під впливом держави, яка

намагалася змінити суспільні відносини шляхом запозичення західних

правових норм, що призводило до ще більшого розриву між нормами та

85

життям; до кінця імператорського періоду частково вже була скасована

несправедливість в сфері спадкового права. Часткова обмеженість цивільної

дієздатності жінок була явищем, цілком відповідним часу та суспільству, в

якому ніхто не був вільним особисто: чоловіки також протягом всього життя

підкорювалися владі батька, начальства на службі або у війську, церковній

владі.

На початку ХХ ст. (11 листопада 1917 р.) ідея рівноправності статей

була проведена в І розділі Закону УНР «Про вибори до Установчих зборів

УНР»: в ст. 1, гл. 1, р. І та ст. 3, гл. ІІ, р. І вперше було закріплено право жінок

обирати та бути обраними [110, с. 179]. Конституція УНР 1918 р., яка, на

жаль, не була втілена в життя, в ст. 11 розділу ІІ «Права громадян України»

проголошувала: «Ніякої різниці в правах і обов’язках між чоловіком і жінкою

право УНР не знає», а ст. 12 цього ж розділу продовжує цю ідею: «Громадяни

в УНР рівні в своїх громадянських і політичних правах» [89, с. 45].

Параграф 9 Закону Центральної Ради «Про громадянство Української

Народної Республіки» від 2 березня 1918 р. (опубліковано в «Народній волі»

від 16 березня 1918 р., підписано Грушевським М.) вже передбачав для жінки

можливість отримання громадянства, відмінного від громадянства чоловіка,

заявивши про це протягом встановленого терміну [245, с. 49].

Доля Західних українських земель була пов’язана з Австро-Угорською

імперією, до якої їх було приєднано після поділів Польщі. Галичина та

Буковина входили до складу Австрії, а Закарпаття – Угорщини. Правове

положення жінок в цих регіонах зазначеного періоду базувалося на

Конституції Австрії 1861 р.(яка, до речі, дала Галичині автономію з власним

Соймом) [165, с. 325, 329], Загальним цивільним уложенням Австрійської

імперії 1811 р., Угорським кримінальним уложенням про злочини і проступки

1879 р., Австрійським статутом цивільного судочинства 1895 р. та іншими

актами.

86

В галузі жіночої освіти Австрії з 1878 р. діяло міністерське

розпорядження, відповідно до якого жінки допускалися в університети у

виключних випадках після особливого обговорення. Під впливом жіночого

руху відбулися позитивні зрушення: в 1891 р. Баденська палата депутатів

прийняла резолюцію, за якою жінка, яка здала іспит на атестат зрілості,

допускалася до відвідування лекцій в університетах як виняток і за згодою

факультету [55, с. 174].

Найбільших успіхів у вирішенні «жіночого питання» досягли марксисти

у державотворчій практиці країн колишнього СРСР. Соціалістичне

будівництво, засади якого випливали із положень марксизму, потребувало

зміни соціально-політичного і правового становища жінок, що мало

забезпечити нове законодавство: Конституція УСРР 1919 р., нормативно-

правові акти СРСР та УСРР, які закріплювали політичні, шлюбно-сімейні,

трудові та освітні права жінок в Україні, а також численними підзаконними

актами вміщувались у тематичних збірках. З огляду на провідну роль, яку

відігравала у радянській державній системі Комуністична партія, надзвичайне

значення мали також її програмні документи.

Суттєві зміни у правовому статусі жінок відбулися після жовтневих подій

1917 р., коли перші декрети радянської влади (про громадянський шлюб, про

розірвання шлюбу) законодавчо закріпили політику рівноправності.

Конституція 1919 р. зрівняла чоловіків та жінок у громадянських та

політичних правах, але жінка, як окремий суб’єкт, в цьому документі не

згадується: наприклад, ст. 20 Конституції УСРР 1919 р. [245, с. 143]. Норми

щодо взаємовідносин статей також відсутні. Пізніше цивільна правоздатність

жінок була визначена чіткіше: ст. 4, р. ІІ Загальної частини Цивільного

кодексу УСРР 1922 р. вже містила наступне положення: «Стать, раса,

національність, віросповідання, походження не мають ніякого впливу на обсяг

цивільної правоздатності» [245, с. 215].

87

П. 5 Поділу І Конституції УСРР 1929 р. визначив, що «УСРР забезпечує

політичні права для трудящих мас, без різниці статі, віри, раси і

національності і цілком позбавляє цих прав експлуататорські класи»,

надавши, таким чином, політичні права лише частині жіночого населення

[245, с. 274]. П. 66, Поділу ІІ Конституції УСРР містив ще одне цікаве

положення стосовно жінок: крім надання всім особам, незалежно від статі,

права обирати та бути обраним, це пункт розкрив радянське розуміння

сутності домашньої праці – ця праця та особи, які її виконували, розглядалися

не як самоцінні, а лише як засіб забезпечення особам, які «добувають засоби

для життя виробничою і суспільно корисною працею» можливості

продуктивно працювати [245, с. 285].

На законодавчому рівні вже перші декрети радянської влади зрівняли

жінку й чоловіка в подружньому житті: «Про організацію відділів запису актів

громадянського стану», «Про цивільний шлюб та про ведення книг запису

актів громадянського стану», «Про розлучення» від 20 лютого 1919 р.

Кодекс законів УСРР про акти громадянського стану, про сім’ю та опіку

1919 р. був розроблений з урахуванням положень вищезазначених декретів

РНК УСРР та на основі тексту аналогічного російського кодексу 1918 р. Він

містив наступні цікаві положення: шлюбний вік для жінок – 16 р., для

чоловіків – 18; відсутність режиму спільності подружнього майна, навіть

нажитого в шлюбі; відміна поняття позашлюбності. Але умови громадянської

війни не дозволили ввести цей кодекс в дію [223, с. 131-132]. Реально діючим

кодексом в цій сфері виявився Кодекс законів про сім’ю, опіку, шлюб і акти

громадянського стану УСРР 1926 р., в якому норми стосовно правового

регулювання шлюбного життя містилися лише в останньому, третьому

розділі, що пояснювалося прогнозованим «відмиранням» цього суспільного

інституту [223, с. 132-133]. Принципові засади кодексу: рівноправність

шлюбних та позашлюбних дітей, рівноправність батька та матері, подружжя;

88

можливість встановлення батьківства в судовому порядку; свобода

розлучення; право подружжя на спільне і роздільне майно та на самостійне

укладення майнових угод. Вперше запроваджувалося поняття спільного

(нажитого спільною працею) майна подружжя. Новелою було встановлення

солідарної відповідальності щодо аліментів на утримання дитини всіх осіб,

які мали інтимні стосунки з їх матір’ю у період зачаття, хоча батьком

визнавався лише один з них (зазначимо, що ця стаття була скасована в 1937

р.). Кодекс також допускав реєстрацію шлюбу за заявою однієї сторони за

відсутності заперечень з боку іншої протягом місяця. Тобто, порівняно з

аналогічним російським кодексом, де було легалізовано фактичний шлюб, в

українському більше значення надавалося реєстрації шлюбу, а не фактичному

співжиттю. Закріплювалась можливість визнання шлюбу недійсним, яку не

передбачав російський кодекс. Водночас захищалися майнові та аліментні

права осіб, які перебували у фактичних шлюбних стосунках [223, с. 133]. В

цілому «реформування сімейних відносин в УРСР мало, без сумніву, загальну

прогресивну спрямованість…» [18, с. 12].

Аналіз законодавчих актів в сфері жіночої праці, з одного боку, свідчить

про підтримку державою жінок, а з іншого – дає можливість простежити

зміни у становищі жінки залежно від державної політики в суспільстві.

Позитивний приклад – прийняття Наркомпраці УРСР від 29 жовтня 1925 р.

«Про порядок звільнення від роботи самотніх жінок, що мають дітей до

одного року», яка передбачала запровадження квот на звільнення жінок за

скороченням штатів [18, с. 12].

Стосовно питання щодо залучення жінок до державного управління

позитивним можна вважати лише досвід роботи жінвідділів у 20-х рр., який

не знайшов логічного продовження: на початку 30-х рр. жіночі ради, навіть

жорстко контрольовані партією, припинили своє існування. Метою створення

жінвідділів було підвищення політичної свідомості жінок і виховання в них

89

навичок дії у публічній сфері. Жінвідділи були практично єдиними органами

жіночої активності в Радянській Україні. Першим керівником Департамента

по роботі серед жінок була І. Арманд (восени 1919 р.), пізніше жінвідділ

очолювали О. Коллонтай та О. Самойлова. Жінвідділи опікувалися питаннями

соціального забезпечення, праці, освіти, охорони здоров’я, здійснювали

контроль за роботою дитсадків, ясел, їдалень, клубів, охороною праці жінок

та дітей. Ця праця вперше дала декільком тисячам жінок можливість

спробувати свої сили у здійсненні владних повноважень [34, с. 89-91].

З 25 листопада 1922 р. набув чинності Кодекс законів про народну

освіту УСРР, який не мав аналогів в інших радянських республіках, був

першим і тривалий час єдиним кодифікаційним актом в царині освіти.

Джерелами Кодексу були прийняті в РСФСР акти про єдину трудову школу,

декрети УСРР з питань народної освіти та окремі відомчі нормативні акти.

Кодекс закріплював рівність громадян в сфері освіти, обов’язковість,

безоплатність і світський характер освіти, спільність навчання осіб різної

статі [224, с. 132]. З цього періоду тенденція зростання освітньо-

кваліфікаційного та професійного рівня жінок зберігалася протягом усього

радянського періоду, що відповідало потребам суспільства [18, с. 13].

В Україні за радянських часів зазначеного періоду позитивним досвідом

здійснюваної політики було:

1. Конституційне закріплення рівноправності жінки і чоловіка в усіх

сферах.

2. Закріплення у українському радянському кодексі законів про шлюб

1926 р. положення щодо спільності майна подружжя.

3. Надання жінці можливості працювати зробило її економічно більш

незалежною від чоловіка.

4. Встановлення максимальних квот на вивільнення жінок з

виробництва у 1925 р.

90

5. Ліквідація неписьменності і розвиток освіти серед жінок.

6. Участь УРСР у прийнятті найважливіших універсальних міжнародно-

правових актів щодо прав жінок та їх імплементація у внутрішнє

законодавство [18, с. 13].

Таким чином, наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. на українських

землях як під владою Російської, так і Австрійської імперії відбувалися певні

позитивні зміни в напрямку закріплення та гарантування прав жінок в усіх

сферах правового регулювання.

В Україні за радянських часів зазначеного періоду правовий статус

жінок суттєво змінився: було закріплено рівноправність чоловіка і жінки в

Конституції та інших нормативно-правових актах.

2.2. Проблеми правового забезпечення прав і свобод жінки в Україні

кінця ХІХ – початку ХХ ст.: дискримінаційні положення законодавства

та звичаєвого права

Для Росії був типовим патерналізм, відповідно до ідеології якого

виборювання прав пригноблених груп повинно здійснюватися не самими

пригнобленими (в даному випадку жінками), а «більш підготовленими»

членами суспільства. Таким чином жінки ставали об’єктами, а не суб’єктами

політики [167, с. 59-60]. Законодавчі акти про громадянські й політичні права

людини приймалися в умовах гострої ідеологічної й політичної боротьби

прихильників реформ та їхніх супротивників, консервативно налаштованих

суб’єктів і революціонерів. Тому, як слушно зауважує В. А. Лизогуб,

«…нормативні акти з даних питань нерідко мали усереднений, половинчастий

характер і залишалися предметом дискусій по їх вдосконаленню» [122, с. 14].

«Коли в середині ХУІІ ст. більша частина України перейшла під

юрисдикцію Московської Русі, її народ був включений в новий

патріархальний порядок із закоріненою традицією приниження жінок» [180, с.

91

399-400], але «Незважаючи на включення України в Російську патріархальну

соціальну структуру, культурна різниця між цими двома традиціями

збереглася» [180, с. 400]. «Те, що продовжувало розділяти їх, так це

традиційно низький статус жінок Московської Русі та, напроти, повага, якою

на Україні завжди користувалася жінка» [180, с. 402-403].

Хоча після 1860–х рр. суб’єктами цивільного права стали всі фізичні

особи, незалежно від національності, віросповідання та стану, але збереглися

обмеження щодо жінок як окремої соціальної групи. Закон проголосив

рівноправність чоловіків та жінок, але не застосував цей принцип послідовно.

На практиці постійно виникало питання: чи має жінка право на ту чи іншу

дію? [94, с. 26-27]. З приводу обмежень дієздатності жінки юристи та

державні діячі твердили, що ці обмеження є лише наслідком бажання

законодавця захистити жінку; але, як слушно зауважив П. Жид: «.....саме це

заступництво свідчить про її безправність: законодавець не мав би потреби

заступатися за неї, якщо б перед цим не знесилив її» [75, с. 44].

Обмеженим залишалося право особи на пересування, стосовно жінок ці

обмеження були жорсткішими: згідно Положення про види на проживання,

затвердженому 4 липня 1894 р., кожна особа повинна була мати вид на

проживання, який зазвичай отримував глава родини, а жінка та діти лише

вносилися до нього, що було логічним продовженням юридичного обов’язку

дружини завжди супроводжувати чоловіка. Жінка могла отримати окремий

вид на проживання лише за згодою батька або опікунів (якщо була

неодружена та не досягла 21 року) або чоловіка (якщо була одружена,

незалежно від віку). Такі ж правила були встановлені для отримання

паспортних книжок [149, с. 248-249].

Ще П. Жид вказував на те, що: «Істинний характер приниження

правоздатності жінки...виявляється краще у відношенні її до третіх осіб, ніж у

колі сім’ї» [75, с. 4]. Продовжували зберігатися певні обмеження цивільної

92

дієздатності жінок: щодо обтяження векселями (повнолітні жінки, не

відділені від батьків, відповідно до ст. 6 Вексельного статуту, не могли давати

векселів на себе без дозволу батьків) та щодо укладення договору особистого

найму, для чого заміжні жінки повинні були отримувати дозвіл від своїх

чоловіків [141, с. 178].

У майновому відношенні Звід законів 1832 р. надавав жінці лише

відносну самостійність: майном, яке вона отримала в якості приданого,

шляхом дарування, купівлі та іншим законним способом, вона могла

розпоряджатися незалежно від чоловіка. Торговий Статут закріплював

можливість брати на себе зобов’язання представникам обох статей, Податний

Статут передбачав можливість отримання промислового свідоцтва та

свідоцтва купця для жінок і чоловіків [149, с. 240]. Статут промисловості

фабрично-заводської та ремесленої закріплював за удовою право

продовжувати ремесло чоловіка, мати учнів (Р. ІУ, ГЛ. ІІ, ст. 365–366), але

обмежував для неї можливість впливати на вирішення важливих питань

функціонування відповідних галузей виробництва: жінки не мали права

приймати участь у виборах та бути членами Комітету Торгівлі та Мануфактур

(Р. ІІ, Гл. І, ст. 32) [227, с. 72, 13].

Місце українських жінок у трудових відносинах у другій половині ХІХ

– на початку ХХ ст. визначалось назрілою соціальною потребою. Але

незважаючи на спроби у вигляді прийняття окремих нормативних актів

певним чином регламентувати правове становище жінок у трудових

відносинах, це питання не було повністю вирішено. Норми, які чітко

визначали тривалість нічної праці жінок, свідомо ігнорувались працедавцями,

а у держави не існувало механізму їх реалізації [146, с. 119].

Реформа 1861 р. створила умови для широкого залучення жінок до

промислового виробництва: кількість жінок серед населення міст різко зросла

за рахунок незаміжніх жінок та вдовиць, які приїжджали в пошуках роботи.

93

Заробітку шукали, як правило, в приватних установах, через те, що у державні

структури їх не приймали. Але державні та громадські установи мали потребу

у вчительках, телеграфістках, акушерках тощо. Тому одним з перших місць,

куди офіційно було дозволено приймати жінок, було телеграфне відомство. За

ініціативою головноуправляючого шляхів сполучення П. Мельникова у 1864

р. Кабінет Міністрів ухвалив рішення допустити жінок на три роки на посади

телеграфісток на території Фінляндії. До цього змушували дві обставини: по-

перше, недостатня кількість телеграфістів із знанням російської мова, а по-

друге, дешевизна жіночої праці. Експеримент виявився вдалим і вже в лютому

1865 р. за рішенням Кабінету Міністрів жінки були допущені на службу в

телеграфне відомство всієї імперії. Проте це рішення містило дискримінаційні

норми щодо жінок: до 1883 р. вони приймалися на роботу за вільним наймом,

тобто без права вислуги, присвоєння чину тощо. Дотримувалось встановлене

відсоткове співвідношення між кількістю чоловіків і жінок, на роботу брали

тільки незаміжніх [146, с. 116].

До 80-х рр. ХІХ ст. у Російській імперії не існувало законів, які

регулювали працю жінок. Вони працювали стільки ж, скільки чоловіки, але за

меншу платню. Не існувало ніякої охорони праці. Відпустками, навіть по

вагітності та пологам, жінки не користувались, що викликало масові

протести. Через страйки уряд зважився на ухвалення Закону «Про заборону

нічної роботи неповнолітнім і жінкам на фабриках, заводах, мануфактурах»,

який набув чинності 10 жовтня 1885 р. і стосувався роботи на бавовняних,

полотняних та вовняних фабриках з правом Міністерства фінансів

розповсюджувати дію закону на інші виробництва. Міністерство цим правом

майже не скористалось, обмежившись лише поширенням дії Закону 1885 р. на

деякі шкідливі роботи у фарфоровому і сірниковому виробництвах. Лише

нова хвиля протестів примусила в 1897 р. Міністерство фінансів застосувати

положення цього Закону до всіх виробництв з обробки волоконних речовин

94

[146, с. 117].

Наприкінці ХІХ ст. жіноча праця на Україні відігравала вже значну роль.

При цьому жінок було більше у тих галузях виробництва, де оплата праці була

низькою, а також серед некваліфікованих працівників. У промисловому

виробництві України жіноча праця застосовувалась не так широко, як у Росії,

через структуру і спеціалізацію господарського виробництва, особливо роль

текстильного виробництва, металургійної і гірничодобувної промисловості, а

також машинобудування, які вимагали від працівників різного застосування

фізичної сили. Під час війни багато сфер «чоловічої» праці обслуговувалися

практично одними жінками і держава ліквідувала пільги, які було введено для

захисту жіночої праці. У 1915 р. міністру торгівля було надано право

дозволити для фабрично-заводських, гірничих і гірничозаводських

підприємств, які виготовляли предмети, необхідні для державної оборони,

відступ від вказаних у статтях 64, 65, 68, 74, 75 і 194 – 200 Статуту про

промислову працю (Звід законів, т. ХІ, ч. 2, вид. 1913 р.) вимог правил про

роботу жінок і осіб, що досягли 17-річного віку, і про тривалість та розподіл

робочого часу на вказаних підприємствах з виданням відповідних правил

[146, с. 118-119].

Жінка спочатку перебувала під батьківською владою, а потім під владою

чоловіка. Чоловік мав право вимагати спільного проживання, але закон не

містив вказівок на засоби забезпечення цього права [149, с. 93]. Дружина

повинна була супроводжувати чоловіка навіть тоді, коли він був змушений за

вироком общини переселятися (виключення: згода чоловіка, невиліковна

хвороба дружини, за наявності жорстокого поводження чоловіка з дружиною

або його відкрито розпусної поведінки) [149, с. 177]. Аналогічного обов’язку

для чоловіка закон не містив, але можливо через те, що жінки, через незначну

участь у позасімейних суспільних стосунках, значно рідше скоювали

правопорушення та підлягали відповідному покаранню.

95

Дружина отримувала від чоловіка, якщо вона належала до нижчого

стану, всі права його стану (ці правила стосувалися представників всіх

станів); чоловік та діти не могли отримати прав стану жінки. Підданство

жінки також залежало від підданства чоловіка. Іноземки, уклавши шлюб з

російським підданим, набували російське громадянство автоматично. Вдови

та розлучені зберігали підданство чоловіків. Заміжні іноземки не допускалися

до прийняття російського підданства окремо від чоловіків [149, с. 175, 201,

204, 206].

Придане та вено мали суттєве значення для майнового забезпечення

жінки. Наділення приданим в Чернігівській та Полтавській губерніях було

правом, а не обов’язком батька, визначення його об’єму залежало цілком від

його волі – тобто придане було не лише засобом забезпечення доньок, але й

засобом впливу на вибір чоловіків [195, с. 12-19]. Ці постанови подібні до так

званої дотальної системи подружніх відносин, встановленої римським

правом, за якою приданим було майно, яке надавалося дружині її рідними або

сторонніми людьми для полегшення чоловіку витрат подружнього життя. За

Литовським статутом надання приданого також було не юридичним, а

моральним обов’язком батька; але він передбачав юридичний обов’язок

спадкоємців батька видати дівчині встановлену законом частку в якості

приданого. Загальний же закон дивився на придане, як на виділ, який заміняв

спадок і не мав зв’язку із шлюбом; останній сприймався лише як привід

отримати придане. Він не визнавав за чоловіком прав на придане, вважав його

окремою власністю дружини, тому і не регулював ці відносини, дивлячись на

них як на особливий правовий інститут. Від цього і йшла плутанина,

невідповідність практиці. За Литовським статутом придане ні в якому разі не

ототожнювалося із спадком [94, с. 59-60]. Закон загальний та місцевий

стосовно права власності на придане відповідали один одному лише в тому,

що придане в будь-якому випадку залишається власністю дружини. Вено ж

96

спочатку було даром нареченій за вінець, а пізніше стало розумітися як майно,

що давалося нареченим в забезпечення приданого і складало спосіб для

утримання вдови після смерті чоловіка. Веновий запис брався тим, хто

видавав дівчину заміж, ще до укладення шлюбу; відсутність такого запису

позбавляла жінку після смерті чоловіка забезпечення, яке б придане вона не

мала. Дошлюбні борги чоловіка на придане покладатися не могли; борги ж,

зроблені подружжям разом та використані на подружнє життя, покладалися на

все майно без розрізнень [94, с. 85].

Якщо на момент смерті батьків лише деякі з дочок незаміжні, а інші вже

вийшли заміж та отримали придане, то тим, що залишилися, придане

призначалося з четвертої частини майна, але не всієї, а по кількості сестер,

скільки б їх не було – одна або десять. Вони отримували придане з ¼ всього

майна навіть при наявності заповіту [94, с. 70-73].

Важливою сферою, в якій продовжувала зберігатися нерівність, було

спадкування. Першочергове право на наслідування за батьками належало їх

дітям чоловічої статі порівну. Сестри при братах отримували 1/14 нерухомого

майна та 1/8 рухомого (на всіх). Але в Чернігівській та Полтавській губерніях

спадок за матір’ю розподілявся порівну між дітьми чоловічої та жіночої статі

[195, с. 148-150]. Якщо після спадкодавця не залишилося низхідних, то право

спадкування переходило у бокові лінії, в яких сестри при братах взагалі не

спадкували. Родові ж володіння батьківські завжди переходили до

батьківського роду, материнські – до роду матері. Володіння, придбане самим

бездітним спадкодавцем, за відсутності особливих вказівок, переходили до

роду батька [149, с. 191].

Ще Катерина ІІ вказувала, що такі закони несправедливі, вони

примушували обходити їх і цим зменшували повагу до закону (бо батьки все

одно піклувалися про свою дитину). Ці слова не призвели до практичних дій,

але хоча б раз усвідомлена необхідність не могла не пробити собі шлях [94, с.

97

37]. Лише законом від 3 червня 1912 року правовий статус жінки було

покращено: право спадкування за батьками було визнано за дітьми жіночої та

чоловічої статі; за їх відсутності – за онуками обох статей; в бокових лініях

сестри отримали право спадкувати майно порівну з братами. Але при

спадкуванні земель сестри при братах отримували лише 1/7 частину всього

майна [142, с. 35-37].

Хоча за загальним законом опікуном дітей був той з батьків, хто

залишився в живих, батько в заповіті батька міг вказати опікуном іншу особу.

За положеннями закону стосовно Чернігівської та Полтавської губерній опіка

матері була суттєво обмежена, вона могла бути опікуном у порядку

виключення, якщо на це була пряма вказівка в заповіті батька. За загальними

правилами Зводу Законів Цивільних мати здійснювала опіку разом з іншими

опікунами. Щодо губерній Полтавської та Чернігівської таких обмежень не

було: мати або не призначалася опікуншею, або здійснювала її без участі

інших осіб. На практиці положення загального закону призводили до того, що

кандидати, намагаючись позбавитися зайвих проблем та витрат, ухилялися від

опікунства, опікуни постійно мінялися, що затримувало справи малолітніх

через те, що мати не могла здійснювати дії щодо цього майна без участі

іншого опікуна. Таким чином мета законодавця все одно не досягалася [94, с.

53-55].

Правила спадкування у селян мали значні особливості: враховувалися

не лише кровнородинні зв’язки, але й трудовий внесок у сімейне майно, але

доньки могли спадкувати на рівних із братами лише якщо їх чоловік був

приймаком, тобто входив до сім’ї дружини. Головою сім’ї переважно був

батько, але мати могла бути розпорядницею майна лише у наступних

випадках: смерть чоловіка, його перебування у війську, на заробітках, або

через його марнотратство [36, с. 150-151].

Таким чином, досліджуючи поставлену проблему, можна дійти

98

наступних висновків: до кінця імператорського періоду дискримінаційні по

відношенню до жінок норми в сфері спадкового права продовжували діяти;

збереглися обмеження для жінок в сфері особистого найму, зобов’язанням за

векселями; не розв’язаною залишалася проблема роздільного проживання

подружжя; для жінок залишалися закритими більшість сфер служби. Тобто

переваги чоловіка, як спадкоємця родового майна, продовжували зберігатися,

хоча і в обмеженому вигляді.

Західні українські землі входили до складу Австро-Угорської імперії

після поділів Польщі: Галичина та Буковина входили до складу Австрії, а

Закарпаття – Угорщини. Відповідно правове положення жінок в цих регіонах

зазначеного періоду базувалося на нормах законодавчих актів Австрії та

Угорщини. Конституційний закон про імперське представництво від 26

лютого 1861 р. розширив коло осіб, які мали виборчі права, традиційно

оминувши жіноче населення і прямо вказавши, що право обирати та бути

обраним мають лише австрійські громадяни чоловічої статі [244, с. 393].

Характерною ознакою законодавства було закріплення відмінностей в

правосуб’єктності вдів, незаміжніх та заміжніх жінок, яке не спостерігалося

ні в римському, ні в варварському праві. Тільки після буржуазних революцій

законодавства країн Західної Європи встановили обмеження для жінок за

ознакою їх сімейного стану. Дружина без доручення чоловіка не мала права

брати участь у будь-якому правочині, що виправдовувалося необхідністю

забезпечення економічної стабільності сім’ї. Але такий правовий режим

виходив з презумпції добропорядності чоловіка, що не завжди відповідало

дійсності [55, с. 171]. У розд. ІІ «Про шлюбне право» Загального цивільного

уложення Австрійської імперії 1811 р. встановлювалось, що чоловік є

головою сім’ї з переважним правом вести сімейне господарство. Обов’язком

дружини було виконувати розпорядження чоловіка та слідкувати за

виконанням його розпоряджень іншими. Дружина отримувала прізвище

99

чоловіка та разом з тим всі права його стану, зобов’язуючись безумовно

слідувати з ним в місце його проживання. Самовільне припинення шлюбу

подружжям будь-яким шляхом (заява про недійсність шлюбу, розлучення,

відлучення від стола та ложа) заборонялось навіть за взаємної згоди шляхом

угоди [244, с. 336-337].

Уложення, цілком у дусі епохи, розрізняло законнонароджених та

незаконнонароджених дітей (Гл. ІІІ), містило визначення та регламентування

відносин з приводу отримання та використання приданого, зустрічного

приданого, «утрішнього дару» дару (Гл. ХХVІІІ). Уложення не передбачало

спільності майна подружжя: одна сторона не мали ніякого права на те, що під

час шлюбу отримала будь-яким чином інша сторона. За наявності сумнівів

набувачем визнавався чоловік. Чоловік визнавався законним представником

дружини, за умови відсутності відмови дружини здійснював управління її

майном [244, с. 337, 361-375].

Угорське кримінальне уложення про злочин і проступки 1879 р.

передбачало покарання лише за позашлюбне зґвалтування. Крім того, шлюб із

зґвалтованою «особою жіночої статі» до винесення кримінального вироку,

припиняв караність діяння. Аборт вважався кримінально-караним діянням,

причому за штучне переривання законної вагітності строк покарання

встановлювався 3 р., незаконної – 2 р. [244, с. 432-435].

В цивільному судочинстві повіреним міг бути лише чоловік, дружина на

суді мала право діяти лише за наявності довіреності від чоловіка [244, с. 446-

458].

В галузі жіночої освіти Австрія, як і Німеччина, займала особливе

становище. Імперське законодавство прямо усувало жінок від вищої освіти та

професій, пов’язаних з нею, зокрема лікаря. В Австрії діяло міністерське

розпорядження 1878 р., відповідно до якого жінки допускалися в університети

тільки у виключних випадках після особливого обговорення. Під впливом

100

жіночого руху в 1891 р. Баденська палата депутатів прийняла резолюцію, за

якою жінка, яка здала іспит на атестат зрілості, допускалася до відвідування

лекцій в університетах як виняток і за згодою факультету [55, с. 174].

Хоча складно заперечити, що соціалістичні організації поєднували

формальну підтримку рівності статей з маргіналізацією жіночих проблем та

дискримінаційною практикою [20, с. 115], найбільших успіхів у вирішенні

«жіночого питання» досягли марксисти у державотворчій практиці країн

колишнього СРСР. Але на початку ХХ ст. в Російській імперії не існувало

передумов для успішних комуністичних перетворень: бракувало матеріальних

ресурсів, необхідних для звільнення жінок від важкої домашньої праці, що

дозволило б їм брати активну участь у громадському житті.

Задекларовані права і свободи радянських жінок реалізувались

половинчасто, що призвело до зростання подвійного навантаження жінок (на

роботі і вдома) та збереження патріархальних поглядів, про що свідчать

статистичні матеріали. Проте їх закріплення дало підстави радянській владі

зробити невиправданий висновок про вирішеність в Радянському Союзі

питання прав жінок [213, с. 17].

Автор погоджується з висновками Бондаренко Н.О. щодо негативних

змін статусу жінок в Радянській Україні:

1. Права жінок змінювалися паралельно зі змінами в державній

ідеології, змінами і економіці країни, з динамікою трудових ресурсів і

демографічної ситуації. В періоди екстенсивного економічного розвитку

жінки економічними та пропагандистськими заходами посилено втягувалися

в трудову діяльність в народному господарстві, а в періоди інтенсивного

розвитку (НЕП, період «перебудови») зменшувалася зацікавленість у жіночих

трудових ресурсах.

2. Радянська держава на практиці перетворювала закріплені права

жінок на декларації та використовувала жінок передусім як додатковий

101

трудовий ресурс.

3. Жінки в УРСР були усунуті від реальної участі в державному

управлінні. Жіночі ради не були самостійними громадськими організаціями в

період їх існування [18, с. 4-5].

Хоча в цілому «реформування сімейних відносин в УРСР мало, без

сумніву, загальну прогресивну спрямованість, але реально не завжди

забезпечувало поліпшення становища жінки в сім’ї» [18, с. 12].

Аналіз законодавчих актів в сфері жіночої праці дає можливість

простежити зміни у становищі жінки залежно від державної політики в

суспільстві. «Що ж стосується подальшої політики індустріалізації та

колективізації, то масовий характер застосування жіночої праці,

першочерговість залучення жінки до суспільного виробництва за рахунок

інших можливостей її реалізації дають право говорити про прагматичну,

утилітарну політику держави щодо жінок» [18, с. 4-5].

Досвід роботи жінвідділів у 20-х рр.,нажаль, не знайшов логічного

продовження: на початку 30-х рр. Жіночі ради, навіть жорстко контрольовані

партією, припинили своє існування. Праця в цих радах вперше дала декільком

тисячам жінок можливість спробувати свої сили у здійсненні владних

повноважень. Але обмеженість діяльності звичними сферами не давала

можливості жінкам приймати участь у вирішенні важливих питань

загальнодержавного значення. Крім того, участь у діяльності делегацій була

для жінок лише збільшенням кількості обов’язків. На початку 30-х рр.

державні структури Радянського Союзу зміцніли і комуністична партія більше

не мала потреби в роботі самостійних організацій – жінвідділи припинили

існування, а в 40–50-х рр. навіть відомості про їх діяльність було видалено з

енциклопедій та підручників історії [34, с. 89-91].

Участь жінок у політичному житті суспільства, як критерій їх

фактичного стану як групи в суспільстві, була надзвичайно низькою.

102

Незважаючи на існування різноманітних квот, жінки до відповідальних

державних та партійних посад доступу не мали. Існування самостійних

жіночих організацій в УРСР було неможливим внаслідок відсутності поза

Комуністичною партією ідеологічний альтернатив [18, с. 13].

Таким чином, можемо визначити наступні недоліки державної політики

стосовно зміни правового статусу жінок: 1) визнання лише зареєстрованого

шлюбу за Кодексом 1926 р.; 2) залишковий принцип реалізації державної

політики в сфері материнства та дитинства; 3) масове використання жінок на

некваліфікованих, маломеханізованих і нічних роботах, інколи з важкими та

шкідливими умовами праці; 4) фактична нерівність в оплаті праці; 5)

підставою соціального забезпечення материнства було не саме материнство, а

факт роботи в народному господарстві; 6) невирішеність в достатній мірі

проблеми звільнення від побутових сімейних робіт; 7) недопущення жінок до

прийняття політичних рішень; 8) відсутність умов для існування недержавних

жіночих організацій [18, с. 16].

Таким чином, наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. права жінок, що

проживали на українських землях як під владою Російської, так і Австрійської

імперії, були певним чином обмежені, містили дискримінаційні положення,

що перешкоджали жінкам приймати активну участь в політичному житті,

заважали реалізовуватись на ринку найманої праці, отримувати освіту,

обмежували особисту і майнову свободу жінок.

В Україні за радянських часів було конституційно закріплено

рівноправність чоловіка і жінки, але фактичне недопущення жінок до

прийняття політичних рішень, відсутність умов для поєднання жінками

материнства та праці за наймом, інші проблеми, ускладнювали для жінок

можливість користування проголошеними правами, які в своїй більшості

залишилися декларацією.

103

Висновки до розділу 2

1. Правовий статус жінок в Російській імперії був вищим у порівнянні з

жінками Західної Європи. Попри всі недоліки, часом істотні, розвиток

законодавства Російської імперії зазначеного періоду проходив в руслі

закріплення загальнолюдських прав відповідно до загальносвітових

тенденцій.

2. Правовий статус жінки досліджуваного періоду залежав від певних

факторів, від того, на яких саме землях вона проживала; в якій ролі вона

виступала – доньки, сестри, дружини, матері, або члена громадянського

суспільства. В Російській імперії правовий статус жінок (як і чоловіків) також

визначався тим, до якого з чотирьох станів вона належала: 1) дворянства;

2) духовенства; 3) міських обивателів; 4) сільських обивателів.

3. Поступово, через нестачу робітників-чоловіків, жінок почали

допускати до освіти і служби в суспільних установах: до нижчих посад

рахункової та письмової частин практично всіх державних установ та

відомств виключно за вільним наймом (без надання прав та переваг,

передбачених для державних службовців-чоловіків); до посад акушерських,

фельдшерських, аптекарських в жіночих лікарняних установах, пізніше до

посад лікарів (але без права отримувати чини та нагороджуватися орденами);

до виховних установ; до поштових, телеграфних та телефонних установ. На

початку ХХ ст. проявилась тенденція до покращення правового статусу жінок

в трудовій сфері, особливо стосовно інтелігентних професій. Основною

сферою діяльності інтелігентних жінок залишалась навчально-виховна. Але

незважаючи на спроби у вигляді прийняття окремих нормативних актів

певним чином регламентувати правове становище жінок у трудових

відносинах, це питання не було повністю вирішено.

4. Відбувались певні зміни в сімейному праві (наприклад, в Російській

104

імперії шлюбний вік був підвищений для жінок – до 16 років, для чоловіків –

до 18 років), але зберігав ще значні обмеження особистої волі (як чоловіків,

так і жінок) волею батьків, опікунів, церковної влади, начальства для

чиновників та воєнних. Як і раніше, дружина отримувала від чоловіка всі

права його стану, але не навпаки. Підстави для розлучення залишалися

такими ж, як і в попередній період.

5. Правовий статус жінки в сфері спадкування покращувався, але

продовжувала зберігатися нерівність. За загальним законом опікуном дітей

був той з батьків, хто залишився в живих, за виключенням випадку, коли в

заповіті батька не вказана опікуном інша особа.

6. Жінки страждали не лише через відсутність майнових прав, а через

невміння ними користуватись, через юридичну безграмотність; через

суспільну думку, яка засуджувала жінок, які прагнули самостійності; від

домінування постульованої релігією ідеї про необхідність підкорюватись волі

чоловіка та родичів - чоловіків.

7. Політичні права (свободи слова, друку, зібрань, мітингів,

демонстрацій, права самоврядування та спілок, загального рівного виборчого

права), були отримані в Російській імперії частково під час революції 1905–

1907 рр., але лише чоловікам. До 1905–1906 рр. населення Російської імперії

взагалі не мало політичних прав.

8. Доля Західних українських земель була пов’язана з Австро-

Угорською імперією, до якої їх було приєднано після поділів Польщі.

Галичина та Буковина входили до складу Австрії, а Закарпаття – Угорщини.

Характерною ознакою законодавства було закріплення відмінностей в

правосуб’єктності вдів, незаміжніх та заміжніх жінок, яке не спостерігалося

ні в римському, ні в варварському праві. Тільки після буржуазних революцій

законодавства країн Західної Європи встановили обмеження для жінок за

ознакою їх сімейного стану. Дружина без доручення чоловіка не мала права

105

брати участь у будь-якому правочині, що виправдовувалося необхідністю

забезпечення економічної стабільності сім’ї. Але такий правовий режим

виходив з презумпції добропорядності чоловіка, що не завжди відповідало

дійсності.

9. Право змінювалося під впливом держави, яка намагалася змінити

суспільні відносини. Але ми маємо констатувати, що наприкінці ХІХ – на

початку ХХ ст. права жінок, що проживали на українських землях як під

владою Російської, так і Австрійської імперії, були певним чином обмежені,

містили дискримінаційні положення, що перешкоджали жінкам приймати

активну участь в політичному житті, заважали реалізовуватись на ринку

найманої праці, отримувати освіту, обмежували особисту і майнову свободу

жінок.

10. Центральна Рада УНР законодавчо закріпила ідею рівноправності

статей. Конституція УНР 1918 р., яка, на жаль, не була втілена в життя, в ст.

11 розділу ІІ «Права громадян України» проголошувала: «Ніякої різниці в

правах і обов’язках між чоловіком і жінкою право УНР не знає».

11. В Україні за радянських часів зазначеного періоду позитивним

досвідом здійснюваної політики було: конституційне закріплення

рівноправності жінки і чоловіка в усіх сферах; закріплення у українському

радянському кодексі законів про шлюб 1926 р. положення щодо спільності

майна подружжя; надання жінці можливості працювати зробило її економічно

більш незалежною від чоловіка; ліквідація неписьменності і розвиток освіти

серед жінок.

12. Можемо також визначити наступні недоліки державної політики

стосовно зміни правового статусу жінок: залишковий принцип реалізації

державної політики в сфері материнства та дитинства; масове використання

жінок на некваліфікованих, маломеханізованих і нічних роботах, інколи з

важкими та шкідливими умовами праці; фактична нерівність в оплаті праці;

106

невирішеність в достатній мірі проблеми звільнення від побутових сімейних

робіт; недопущення жінок до прийняття політичних рішень; відсутність умов

для існування недержавних жіночих організацій; зростання подвійного

навантаження жінок (на роботі і вдома); збереження патріархальних поглядів,

про що свідчать статистичні матеріали.

107

РОЗДІЛ 3. ОСНОВНІ НАПРЯМКИ РОЗВИТКУ ІДЕЇ ПРАВ ЖІНКИ В

ПОЛІТИКО-ПРАВОВІЙ ДУМЦІ УКРАЇНИ (кінець ХІХ – початок ХХ ст.)

3.1. Ліберально-демократичний напрям ідеології прав жінки

Лібералізм – політична та ідеологічна течія, яка об’єднує прихильників

парламентаризму, політичних і економічних свобод, ринкового господарства

та вільної конкуренції. Виник у ІІ пол. ХVІІІ – на поч. ХІХ ст. у ряді країн

Західної Європи. Основоположниками цієї течії було обґрунтовано ідеї

юридичної рівності людей, невідчужуваності природних прав людини,

абсолютної цінності людської особистості, договірного характеру відносин

між державою та індивідом, захищеності приватного життя тощо [258, с. 482].

Ліберали – противники обмежень індивіда, що випливають з ієрархічної

організації суспільства, яка ґрунтується на релігійних, юридичних та

соціальних обмеженнях. Ліберальна боротьба за свободу перетворилася на

боротьбу за рівність можливостей, зокрема можливостей навчатися, обирати

фах, користуватися правами людини. Права жінки у ліберальному трактуванні

– це природні права, а не надані державою. Ще одна ліберальна ідея – ідея

справедливості, визначеної законом, яка трактувалася як конкретні гарантії

реалізації прав людини. Крім того, саме у ліберальному світогляді

сформувалася чутливість до різноманітності людських індивідуальностей

[138, с. 190-191].

Характерним для поглядів лібералів було те, що «...класовій боротьбі за

визволення трудящих вони протиставляли внутрішнє, духовне відродження

людини, в тому числі жінки» [213, с. 14]. Інтерес до теорії прав і свобод

людини та громадянина в межах ліберально-правової думки постійно зростав,

і тому «...вагомим здобутком ліберальної філософсько-правової парадигми є

безпосередньо обґрунтування необхідності закріплення в законодавстві

свобод людини та її конкретних прав, що витлумачувались критерієм оцінки

108

досконалості законів» [50, с. 16]. Основою ліберальної конституційної моделі

визнавалося закріплення правового стану людини як природно вільної істоти,

права і свободи якої визнавались первинними; основою забезпечення прав

людини виступала приватна власність [50, с. 28].

О. Ф. Скакун визначає політико-правову ідеологію раннього лібералізму

в Україні як «...систему політичних та правових ідей і поглядів ліберальної

буржуазії та інтелігенції, для яких характерні: віра в прогрес, який розумівся у

вигляді еволюційного процесу поступового накопичення змін, реформ,

здійснюваних в межах «закону»; захист приватної власності як головного

фактора економічного розвитку та прогресу; примат інтересів індивіда над

державними та суспільними інтересами, які передбачають максимальне

розширення сфери приватного життя, вільної від державного втручання;

обмеження функцій держави як зворотній бік розширення сфери свободи

індивіда; вимога громадянських та політичних свобод, забезпечення

конституціоналізму та стабілізації класових протиріч за допомогою

державного врегулювання конфліктів» [200, с. 22]. Ці слушні за уваги дають

нам підстави для віднесення певних представників української політико-

правової думки саме до лібералів. В першу чергу це М. Драгоманов, М.

Грушевський, Н. Кобринська, О. Кобилянська.

Цінні спостереження та висновки щодо сутності політико-правових

поглядів М. Драгоманова в цілому або аналіз їх певних аспектів містяться в

працях І. Франка, М. Павлика, М. Зерова, Б. Кістяківського, та дослідників

творчої спадщини, таких як В. Сокуренко, О. Скакун, Т. Андрусяк,

А. Круглашов, В. Гошовська, В. Горинь. Важливе підґрунтя досліджень

складають також праці представників діаспори: Ю. Лавріненко та І. Лисяка-

Рудницького.

М. Драгоманова визначають як переконаного раціоналіста та

позитивіста [71; 68; 60, с. 24], який, проте, іноді виривався за ці рамки та

109

виявляв тяжіння до порівняльно-історичного, комплексного аналізу [140, с. 5].

Світогляд М. Драгоманова «...склався під впливом різних філософських течій

і тому відзначався певною мірою еклектизму» [140, с. 6]. Незважаючи на

простоту та ясність викладення думок в працях М. Драгоманова їх аналіз

викликає певні складнощі через те, що: по-перше, він за фахом не був ні

правознавцем, ні політологом, тому не залишив по собі системних досліджень

з будь-якого політико-правового питання, в тому числі з питання прав жінок.

По-друге, всі праці, в яких він торкається цих питань, гостро полемічні і є, по

суті виступами «на злобу дня» та відповідями певним опонентам. Тому для

відтворення цілісної картини поглядів М. Драгоманова на питання прав жінок

необхідне комплексне вивчення всього творчого доробку вченого.

Погляди мислителей на окремі питання визначаються певною

ідеологією, прийнятою ними за вихідну точку. І хоча повне ототожнення його

поглядів з будь-якою ідеологією неприпустиме: «Драгоманов у своїй

творчості увібрав елементи різних політичних ідеологій від лівого до

правоцентристського спрямування, залишаючись, по суті, на позиціях

«золотої середини», покликаної ці крайнощі стабілізувати і урівноважити»

[131, с. 139], все ж таки слушною видається думка І. Лисяка-Рудницького,

який вважав центральною точкою політико-правового мислення

М. Драгоманова ліберальну ідею «...як доктрину про те, що свобода і гідність

людини є найвищими цінностями» [129, с. 301]. Але він не був лібералом в

класичному розуміння слова: його думка збагачена також соціалістичними,

анархістськими та українськими патріотичними елементами. Тому в його

світогляді ліберальна ідея є лише вихідною точкою, від її реалізації залежав

успіх подальших соціальних реформ [76, с. 9; 112, с. 58].

«Наприкінці 80-рр. світогляд М. Драгоманова втрачає свою колишню

гостроту. В 90-х рр. в його політичній ідеології все більше і більше

проявляється лібералізм та реформізм, а в державно-політичних поглядах

110

буржуазний конституціоналізм» [204, с. 13]. Питання прав жінок вирішується

М. Драгомановим в загальному руслі його ліберально-анархістських побудов

щодо співвідношення суспільства, суспільних груп (зокрема, сім’ї) та особи.

Вже в політичній програмі «Українських часописів», підписаних

М. Драгомановим, С. Подолинським, М. Павликом, проголошено необхідність

домагання, між іншим, і «1) рівного права для всякої особи, як чоловіків, так і

жінок, дівчат...» [205, с. 136]. В «Нарисі української соціалістичної програми»

М. Драгоманов до основ життя громади і природи відніс автономію волі мужа

і жінки [69, с. 685].

М. Драгоманов був впевнений, що «.....жіноча рівноправність – це одна

з найдужчих підстав демократичного строю громади» [70, с. 205]. Ці

висновки були результатом розуміння М. Драгомановим історичного прогресу

як дедалі більшого поширення індивідуальної свободи, розширення кола

носіїв політичних прав: «Досліджуючи розвиток права, Драгоманов зробив

висновок про неминучість перемоги принципів вільної держави для вільної

людини....» [112, с. 59].

Але автономія волі у Драгоманова обмежується усвідомленням

людиною своїх обов’язків перед іншими і тому не доходить до крайнощів:

«...стережіться проповідувати вільну любов, «як у птахів».....Треба ж якої-

небудь конституції і на вольність у громаді, а liberum veto не годиться ні тут,

ні там» [129, с. 314].

Через політичну безправність населення Російської імперії, жінки

гостро не відчували обмеженість свого статусу поряд з такими ж безправними

чоловіками. Тому риторика надання прав жінкам була органічно пов’язана з

антицарською риторикою. Потреби «....відокремлення боротьби за свої права

жінки майже не відчували, вважаючи, що людські права включають і жіночі»

[15, с. 44]. Незважаючи на те, що у М. Драгоманова немає праць, спеціально

присвячених саме проблемі прав жінок, не можна казати, що ця проблема для

111

нього – «периферійний текст». У нього немає майже ні однієї праці, в якій не

було б згадки про права жінок.

Моральні цінності та ідеали зумовлюють і методи боротьби за їх

досягнення, і соціальну базу цієї боротьби. Тому не дивно, що М. Драгоманов

виступав лише за еволюційний шлях соціального прогресу, хоча і визнавав

революції необхідною частиною еволюції, причому «Повстання лише будять

громадський розум та кінчають вже підкопані старі громадські порядки» [68,

с. 312]. З цього твердження абсолютно очевидно випливає необхідність саме

такого «підкопування», тобто зміну звичаїв та людських думок.

М. Драгоманов був переконаним, що велику силу має явне виголошення своїх

поглядів, тому наполягав на активній публіцистичній та пропагандистській

діяльності, виданні політичних брошур, що крім виявлення поглядів окремої

особи або певної групи виконують ще одну важливу функцію: функцію

загальної просвіти, розвитку народної думки, без чого неможливо

організувати широкий суспільний рух, який бачився чи не єдиним засобом

боротьби за політичні і соціальні права.

У своїх публіцистичних працях М. Драгоманов проголошував

необхідність в першу чергу здобути політичну волю, зокрема свободу слова

[219, с. 21]. Наголос в своїх працях він робив на політичній, національній і

особистій свободі [200, с. 6], після досягнення якої необхідно спрямувати

зусилля на полегшення суспільних тягарів [67, с. 15-16].

Проведений аналіз поглядів М. Драгоманова дає можливість зробити

наступні узагальнення:

1. Центральною точкою політико-правового мислення М. Драгоманова є

ліберальна ідею щодо свободи і гідності людини як найвищих цінностей. Але

він не був лібералом в класичному розуміння слова: його думка збагачена

також соціалістичними, анархістськими та українськими патріотичними

елементами. В світогляді М. Драгоманова ліберальна ідея є лише вихідною

112

точкою, від реалізації цієї ідеї залежав успіх подальших соціальних реформ.

2. М. Драгоманов за фахом не був ні правознавцем, ні політологом, тому

не залишив по собі системних досліджень з будь-якого політико-правового

питання, в тому числі з питання прав жінок. Тому для відтворення цілісної

картини поглядів М. Драгоманова на питання прав жінок було здійснено

комплексне вивчення всього творчого доробку вченого.

3. Незважаючи на те, що у М. Драгоманова немає праць, спеціально

присвячених саме проблемі прав жінок, не можна казати, що ця проблема для

нього – «периферійний текст». У нього немає майже ні однієї праці, в якій не

було б згадки про права жінок. Разом з тим, М. Драгоманов, при всій

притаманній йому як політичному мислителю ширині і глибині, в цьому

питанні не розкривається як людина, що глибоко поринула в нього,

демонструє свою відверту належність до пануючих ліберальних ідей свого

часу.

4. М. Драгоманов проголошує необхідність домагання рівного права для

всякої особи, як чоловіків, так і жінок. Ці висновки були результатом

розуміння М. Драгомановим історичного прогресу як дедалі більшого

поширення індивідуальної свободи, розширення кола носіїв політичних прав.

5. М. Драгоманов робив наголос на політичних та особистих правах,

після закріплення яких необхідно спрямувати зусилля на закріплення та

реалізацію прав економічних.

Таким чином, М. Драгоманов, стоячи на грунті

загальнопрогресистських поглядів, притаманних європейській і вітчизняній

думці, в тому числі і стосовно можливості вирішення жіночого питання, та

вважаючи його за таке, що потребує вже практичного вирішення на підставі

ідеї статевої рівноправності, все ж таки вважав його порівняно другорядним в

суспільстві, де переважна більшість населення, незважаючи на стать, не була

повноправною.

113

Розмірковуючи про ті державно-правові питання, які поряд з іншими

загострилися в Україні кінця ХІХ – початку ХХ ст. – жінка в праві та зміна

положення жінки в державі, ми не можемо оминути постать української

суспільних діячок, письменниць, причетність яких до феміністичного руху в

дорадянські часи не схвалювали, а в радянські часи замовчували – Ольги

Кобилянської та Наталії Кобринської.

Життя та діяльність О. Кобилянської та Н. Кобринської проходили в

складних умовах значних соціально-економічних та політичних зрушень на

Західній Україні. В 1867 р. угодою між австрійським урядом та угорськими

магнатами «багатонаціональна абсолютистська Австрійська імперія

перетворилася в дуалістичну конституційну Австро-Угорську монархію» [88,

с. 323]. Колоніальна політика уряду гальмувала економічний розвиток

Буковини, яка залишилась в складі Австрії. Складне економічне становище,

зумовлене переважанням іноземного капіталу, селянським малоземеллям та

відсутністю розвинутої промисловості, призвело до надлишків робочих рук і

спричинило масову еміграцію. Соціальне гноблення посилювалося

гнобленням національним, а для жінок ще й статевим.

Незважаючи на певні зміни в державному апараті та правовій сфері

Австро-Угорщини (реформа міського самоврядування, прийняття

Конституційного закону щодо імперського представництва 1861 року,

Кримінального кодексу і т. п.), жінки Західної України ще так і не отримали

політичних прав. 1870 р. у Відні була написана перша петиція про права

жінок в Австрії. Правове положення жінок в сфері цивільного права, зокрема

сімейного, також потребувало змін: хоча Загальне цивільне уложення

Австрійської імперії 1811 р. і містило, на перший погляд, позитивні

положення, такі як, наприклад, положення про роздільне майно та декларації

загального плану: чоловік «...зобов’язаний також надати жінці, відповідно до

своїх майнових коштів, відповідне утримання та заступати її в усіх випадках»

114

[244, с. 337], але всі ці заяви законодавця зводились нанівець відсутністю

засобів їх забезпечення: складна процедура розлучення, вказівка на

автоматичне отримання жінкою та дітьми правового положення батька.

Чоловік отримував після одруження право користування майном дружини;

якщо ж це майно було в готівкових коштах – то й повне право власності. Крім

цивільно-правових засобів впливу для забезпечення панівного положення в

родині, в руках чоловіків були також можливості фізичного впливу:

кримінальне уложення містило визначення зґвалтування та примусового

неподобства, за якими кримінально караними були лише діяння, скоєні поза

шлюбом. Тобто шлюбне насильство залишалося некараним.

Актуалізація жіночого питання в Західній Україні почалася в 1870-х рр.,

коли знайшли поширення демократичні ідеї рівноправності всіх людей: «Тому

прийшли кличі до визволення жінки від «трьох К» [Kirche, Kuche, Kinder],

прагнення рівноправності жінки і чоловіка...» [119, с. 96]. Хоча Н. Кобринська

небезпідставно зазначала, що: «Справа прав політичних жінок є однією з

найважливіших. Відмовляти жінці тих прав значить іти проти

справедливості...» [102, с. 376], але особливого значення в українському

суспільстві, на противагу, наприклад, Сполученим Штатам, набула боротьба

не за політичні права, а за права соціальні, економічні, культурні.

Першочерговою метою вбачалося здобуття прав на освіту, яке надавало

можливості, по-перше, отримати достатні основи для самостійного життя та

самореалізації через професійну діяльність та, по-друге, виховання у жінок

усвідомлення своєї особистості. Саме такий зміст вкладали в право на освіту

Ольга Кобилянська, яка надавала йому першочергового значення і бачила в

ньому можливість самовиразу, альтернативну загальноприйнятій і єдино

можливій самореалізації як «хранительки родинного вогнища». В суспільстві,

де заміжжя вважалося єдиною перспективою для жінки, що, до речі,

нормально сприймалося більшістю дівчат та їх батьками, які взагалі вважали

115

освіту для жінок зайвою. Такі погляди дуже вірно характеризувала і

Н. Кобринська: «...ловлення» женихів для доньки, для котрих подружжя –

одна ціль життя, без котрого будуть кинені на осміяння, на ласку і неласку

людей, «чи не знаменитий темат до комедії?!» [101, с. 291].

Н. Кобринська та О. Кобилянська особливо підкреслювали економічний

аспект жіночого питання і доводили необхідність надання жінкам права

працювати. О. Кобилянська в доповіді на зборах в 1894 році Товариства

руських жінок на Буковині проголошувала: «І як думаєте, високоповажні

посестри, чи не подати тим бідним, немов на посміховисько полишеним

істотам помічної руки? Не постаратися і для них на шмат хліба, щоб вони

могли придбати його собі самі...» Але необхідною умовою будь-якої

самореалізації є отримання відповідної освіти і тому свідомі жінки з

інтелігентного середовища, не маючи можливості отримати систематичну

освіту в учбових закладах, наполегливо займалися самоосвітою. Саме таким

чином вони і знайомилися з емансипаційними ідеями Західної Європи та

США. Ольга Кобилянська, наприклад, в 1886 році зазначала в щоденнику: «Я

багато читаю і після книжки Міля («Про підкорене становище жінки») дуже

захопилася жіночим питанням» [97, с. 115].

Пізніше, звертаючи увагу на проблему жіночої освіти, в статті

«Балаканка про руських жінок» О. Кобилянська писала: «Ми маємо в своїй

літературі Марусь, Катрусь, Ганусь і як добре йде, – й Оксанок. Але чи не

сягнути би нам іще й по інші типи? Чи не придались би нам у розвої нашої

суспільності жінки світової освіти...» [98, с. 22]. Н. Кобринська також

твердила, що з огляду на невисокий рівень освіти загалу жіноча література є

найкращим засобом «засвоєння певних ідей людства»: «Ми поклали собі

метою впливати на розвій жіночого духу через літературу...» [103, с. 298].

В розумінні питання обмеження прав жінок О. Кобилянська та

Н. Кобринська пішли далі багатьох своїх сучасниць. На відміну від інших

116

феміністок, які звинувачували в нерівному правовому положенні жінки тільки

чоловіків, О. Кобилянська підкреслювала, що деякі жінки самі прагнуть

такого становища, щоб тільки забезпечити собі безтурботне існування.

Засуджуючи пасивну громадську позицію, О. Кобилянська глибоко

усвідомлювала необхідність впливу на громадську думку, спрямованого на

викриття та аналіз тих протиріч, які існували в сучасному їй суспільстві. Тому

основною темою її творчості, особливо в «Царівні» і «Людині», було

зіткнення жіночої сили та чоловічої слабкості: «...сама спроба показати

неадекватного своїй суспільній ролі чоловіка була серйозним викликом

патріархальності» [152, с. 72]. З цього приводу С. Русова підкреслювала:

«...як важливою була проза О. Кобилянської у пробудженні свідомості

існування жіночого «Я». Пробудження свідомості як головне завдання часу

розуміла й Н. Кобринська, яка підкреслювала, що вивільнення жіноцтва

повинно стати самовивільненням. Взагалі не можна когось вивільнити – він

сам повинен стати вільним.

Новою для українського суспільства була також теза Н. Кобринської

стосовно того, що соціалісти залишатимуться такими самими консерваторами

в родинних стосунках, як чоловіки інших переконань, аж доки не осягнуть

щільний зв’язок фемінізму з правами людини. На думку Н. Кобринської жінки

ніколи не виступали проти чоловіків як таких, а лише проти того соціального

ладу, який поставив жінку в положення невільниці, яка не лише не має рівних

прав, а навіть доступу до науки та матеріальної самостійності.

Н. Кобринську справедливо вважають засновницею організованого

українського жіночого руху. Вона заперечувала думку, яка панувала

наприкінці ХІХ ст., про недоцільність існування незалежних жіночих

організацій. Вірна своїм переконанням, Н. Кобринська проводила у життя свої

погляди: 1884 року у Станіславі відбулися установчі збори Товариства

руських жінок. Н. Кобринська не захотіла, щоб нова організація

117

ідентифікувала себе з будь-яким політичним угрупуванням (консервативними

москвофілами, ліберальними народниками чи радикалами). Вона розуміла, що

факт зв’язку з ними може стати перешкодою для об’єднання широких

жіночих мас, і тому підходила до справи організації жіноцтва з позицій

лібералізму, прагматизму та плюралізму.

О. Кобилянська не залишилась осторонь цих подій, прийнявши активну

участь в організації жіночого руху. У 1890 р. до неї звернулася Н. Кобринська

з проханням зібрати підписи під петицією щодо права на вищу освіту для

жінок і налагодити контакт із румунськими та німецькими жіночими

організаціями. Тоді вона і заприятелювала з відомими українськими діячами в

Чернівцях – Є. Ярошинською та М. Матківською, якій в 1894 році

О. Кобилянська активно допомагала заснувати Товариство руських жінок в

Чернівцях, сподіваючись що воно об’єднає українок Буковини у справі

виборювання їх прав.

О. Кобилянська та Н. Кобринська ставили проблему положення жінок

як загальнолюдську проблему особистості, її ролі у національній історії.

Послідовно відстоює О. Кобилянська головне право жінки як людини – право

на вільний розвиток особистості, стверджуючи, що ніяка сила не стопче в ній

«мислячої самостійної людини». Бути людиною для неї – це можливість

користуватися всіма правами людини незважаючи на стать, мислити та діяти

на свій розсуд: «мати таку свободу , щоб бути собі ціллю». Жінка, на думку

О. Кобилянської, може і повинна бути суспільно корисною, не тільки

виховуючи громадян-синів та обслуговуючи громадян-чоловіків і батьків, але

й коли сама буде свідомою громадянкою:

« – Що ви можете, бувши жінкою. Вдіяти, наприклад, для свого народу?

Що? Коли я буду його гаряче любити, признаюся його членом

усюди й у всім, то зроблю доволі» [100, с. 357].

Ідеал О. Кобилянської – жінка, яка виборює рівність з чоловіком. Тому

118

що немає іншого вибору у жінки в суспільстві, де кожен обмежений хлопець

може сказати: «Чи думала ти коли-небудь над тим, що властиво мужчина, а

що – жінка? Мужчина то «все», а жінка – то «нічо» [100, с. 209].

Для Н. Кобринської та О. Кобилянської питання емансипації, яке в

Америці, наприклад, означало насамперед змагання за жіночі права, було

ширшим і сприймалося як боротьба за права людини та права народу. Наталя

Кобринська, наприклад, була переконана, що фемінізм поширюється лише

там, де забезпечені всі права та свободи людини, де людина має правові

засоби боротьби за свої інтереси.

Н. Кобринська зазначала з прикрістю, що в цивілізованих країнах жінка

вважається «на жаль, за малолітню». Така захована правом несправедливість є

лише замаскованою неволею, бо нема справедливості для того, хто бере її з

другої руки, хоча би свого товариша життя, котрому у нашім австрійськім

правознавстві в деяких випадках прислуговує право голосування за своїх

жінок. Нема справедливості, хоча й би усі мужчини здобули для себе право

загального, безпосереднього, рівного голосування, наколи з того права

виключена буде жінка...» [102, с. 376].

О. Кобилянська поступово відійшла від жіночих товариств, хоча

продовжувала багато виступати перед жіночою аудиторією, і цілковито

віддалася літературній праці, вважаючи, що її твори говорять самі за себе.

Вже в 1895 році вона, зважаючи на зауваження Лесі Українки, приходить до

думки, що її перші феміністичні твори були надто тенденційними. Але

питання прав жінки не стало «пережитим моментом» для неї ніколи, просто

як зазначала та ж Леся Українка в своїй доповіді «Малорусские писатели на

Буковине» – «...сама ідея жіночої рівноправності перестала здаватися такою,

що потребує теоретичних доказів». Але останні прозові твори

О. Кобилянської ще ілюстративніші за перші, навіть якщо їх героїні прямо не

висловлювалися на захист прав жінки.

119

Н. Кобринська ж, незважаючи на нищівну критику та безліч поразок в

своїх починаннях, до глибокої старості не залишала своєї громадської,

публіцистичної, популяризаторської, літературної роботи стосовно проблем

жінок та жіночого руху. Вона була однією з перших жінок у Європі, яка

пропонувала злиття фемінізму з соціалізмом. Н. Кобринська ставилася до

соціалізму так само розсудливо, як і до релігії: вона не бачила в жодній

ідеології абсолютного розв’язання всіх проблем. Н. Кобринська намагалася

привернути увагу до того, що жінці не знайшлося місця в жодній

філософській системі, а отже, вони «залишилися поза поняттями, які

описують існуючі суспільні структури». Суспільство за Н. Кобринською,

мусило створити нову шкалу цінностей і виробити нове розуміння поняття

сили та влади.

Підсумовуючи викладене, можна стверджувати, що О. Кобилянська та

Н. Кобринська дотримувалися таких поглядів:

1. Єдиний шлях розв’язання жіночого питання вбачали в

усвідомленні жінкою себе рівноцінною з чоловіком особистістю, в розвитку її

культури. При цьому головну ставку вони робили на пробудження

самосвідомості жінки з інтелігентного середовища через літературу, про що

свідчить, наприклад, альманах «Перший вінок», виданий за ініціативи Н.

Кобринської, який, за її ж виразом у «Передньому слові» «...зложили для

дозрілих умом і переконаннями одиниць, котрі без небезпеченства можуть

дивитися в світ правди і дійсного життя».

2. Досягнення повної рівності двох статей вони пов’язували з

правовим, соціальним та економічним визволенням жінок. Але слід

зауважити, що Н. Кобринська при цьому все-таки робила наголос на

розвиткові організованого жіночого руху, а О. Кобилянська – на освіті та

вихованні.

3. О. Кобилянська та Н. Кобринська були прибічницями ліберальної

120

концепції прав людини. Вони бачили вирішення проблем жінок у наданні їм

рівних з чоловіками можливостей для самовиразу через користування всіма

правами людини. О. Кобилянська розуміла права жінки як право на негативну

свободу – невтручання в сферу особистої свободи. Як і всі представниці

ліберального фемінізму вона вважала, що «як тільки буде досягнуто

політичної та юридичної рівності, максимальне використання наданих

можливостей буде залежати від кожної окремої жінки» [20, с. 9].

О. Кобилянська виступає за права жінок на освіту, на оплачувану працю.

Н. Кобринська підкреслювала також необхідність надати жінкам політичні

права та взагалі встановлення повної юридичної рівності.

4. О. Кобилянська, як і Н. Кобринська, відтворювала «жіночу

емансипацію не як боротьбу статей, а як необхідність порозуміння». Цей

принцип, прогресивний і гуманний, відповідає потребам нашого часу не

менше, ніж століття тому.

Звернення автора до вивчення поглядів визначного громадсько-

політичного діяча М. Грушевського щодо політико-правового статусу жінок

також є необхідним для системного вивчення розвитку ідеї прав жінки в

політико-правовій думці України кінця ХІХ – початку ХХ ст. У зв’язку з тим,

що йдеться саме про системне вивчення, виникло дослідницьке питання,

структура якого містить два елементи: 1) чи є рефлексії з цього приводу?

2) наскільки ці рефлексії є репрезентативними відносно обраної нами

проблематики?

Зауважимо, що до вивчення спадщини М. Грушевського зверталися і

історики-правознавці (А. Рогожин, В. Рум’янцев [179, с. 67-77], П. Рабинович

[168, с. 66-71], О. Скакун [200], але на жаль, в їх працях аспекти, які нас

цікавлять, не відбиті, чому є певне пояснення: в поглядах М. Грушевського

так зване «жіноче питання» мало побіжний характер і тонуло в загальному

контексті. Однак ми намагалися зосередити свою увагу на вилученні саме цих

121

зерен з маси інформації.

Дослідник стикається з двома типами інформації, яка походить від

самого М. Грушевського: 1) відносно відрефлектовані думки М. Грушевського

в його політичній публіцистиці і пов’язаний з його ім’ям досвід політико-

правової практики; 2) більш прихована інформація, яку можна вилучити на

підставі аналізу життєдіяльності М. Грушевського, в індивідуально-

антропологічному вимірі: його стосунки з жінками на різних етапах життя,

його его-матеріали (листи, мемуари, щоденники та ін.). Другий тип,

безумовно, є додатковим комплексом до вивчення історико-правової

проблематики, але він більш репрезентативний відносно особистих ідеалів.

Дослідниками виявлено ще учнівський реферат «Про шлюб», написаний М.

Грушевським в другій половині 80-х рр., про який ми знаходимо згадку в його

«Щоденнику» [49, с. 56], і хоча ми не маємо підстав розглядати його як

оригінальний твір про шлюбні відносини, вибір теми молодим автором є

достатньо красномовним. Дружина Грушевського Марія, член Української

Центральної Ради, брала участь у жіночому з’їзді в Кам’янці-Подільському

1919 року, була однією із засновниць Національної ради українських жінок і

заступницею її голови [28, с. 50]. Одними з найпомітніших наукових статей

доньки Грушевського Катерини були «Про засоби жіночої господарчої магії у

зв’язку з найстарішими формами жіночого господарства» та «Про

дослідження статевих громад у первісному суспільстві» [28, с. 54].

Ліберальність поглядів М. Грушевського здається нам достатньо

складною структурою, бо як історик він вважав, що, з одного боку,

український народ «...народом західної культури – одним з найбільш багатих

східними, орієнтальними впливами», але з іншого боку «...по всьому складу

своєї культури й свого духу народом західним...» [45, с. 13]. Тому чисто

західна ліберальна модель навряд-чи могла б розглядатися М. Грушевським як

абсолютно відповідна саме Україні. Правда, у вимірах кінця ХІХ – початку

122

ХХ століття немає підстав без значного спрощення казати про універсальну

західну ліберальну ідею, у тому числі і відносно жіночого питання.

Дилема свобода/справедливість, яка знайшла прояв у протистоянні

соціалізму та лібералізму, і тому сутністю політико-правової думки цього часу

було поєднання цих понять. М. Грушевський також намагався розв’язати це

завдання пропонуючи дії, які сучасна юридична наука позначає як «позитивна

дискримінація», тобто намагався певні пропозиції відлити у правову форму,

впритул підійшовши до формулювання термінів, які з’явилися пізніше.

Слід зауважити, що в жіночому питанні М. Грушевський просто реагує

на ті зміни, які вже відбувалися у суспільстві: процеси індустріалізації,

урбанізації, омасовлення вимагали медсестер, вчителів, діловодів і таке інше

Тобто патріархат не здав свої позиції, як це може видатись на перший погляд,

просто він заставив жінок задовольняти ще й нові потреби. В тому сенсі, в

якому він розмірковує про рівноправність, він виступає послідовним

противником цензового права як майнового, так і статевого. Відносно

останнього він висловлювався достатньо однозначно: – по-перше,

використовуючи категорію справедливості: «Коли рівне право дається

неписьменному селянину і чоловіку з університетськими студіями, то як

можна не зрівняти в правах селянина й селянку, інтелігентного чоловіка і його

жінку або не дати жінці з вищими студіями того права, що має неписьменний

робітник?»; – по-друге, посилаючись на доцільність і практичну потребу: «...є

місцевості й обставини, де якраз жінки ведуть господарство, несуть тягарі

податків і т.ін., тимчасом як чоловіки не живуть по селах, перебуваючи чи то в

службі, чи на промислах (напр.. козацькі області), а окремі випадки, де якраз

жінка репрезентує сім’ю й утримує її, стрічаються на кождім місці» [42,

с. 307].

Для обстоювання необхідності надання прав жінкам в політичних

реаліях того часу М. Грушевський використовує навіть надлишкову

123

аргументацію: відштовхуючись від старих соціальних ролей він доводить, що

жінці необхідно дати нові. Виникає питання: а чому раніше жінка, яка

виконувала ці ролі, на брала участі в місцевому самоуправлінні. Що б на це

відповів професор М. Грушевський?

В тогочасних історичних реаліях М. Грушевський, як і багато інших

представників українського національно-політичного руху був орієнтований

на демократичні цінності: через те, що «Сучасний український рух і його

ідейний зміст природним чином сформувався на старих демократичних і

автономічних традиціях, оновлених і видозмінених, що з’ясувалися й

викристалізувалися під впливом прогресивних течій ХІХ ст.» [48, с. 116],

тому «...політична програма сучасного українства: децентралізація,

національно-територіальний автономізм, федералізм, найширша участь

народу в управлінні» [48, с. 117]. Основним завданням була історична

емансипація українського народу, тому ці гасла і стали провідними в той час.

Але для їх практичного втілення необхідно було глибоке реформування

російської та австро-угорської державності. Результатом політичного дрейфу

М. Грушевського стало заснування ТУПа. Безумовно, є підстави вважати саму

назву організації спробою прикриття більш радикальних соціально-

політичних поглядів членів цієї організації, але не меньше підстав вважати,

що все ж таки термін «поступовці» відображав дійсний ідеологічний зміст. Чи

був М. Грушевський «поступовцем» в жіночому питанні, або радикал-

прогресистом? На підставі наявного матеріалу можна вважати, що ця

проблематика М. Грушевським мислилась в загальному вигляді, без

конкретного оформлення. Не виключено, що в формальному зрівнянні прав

чоловіків та жінок та пом’якшенні соціально-економічних протиріч

М.Грушевський дійсно вбачав шлях до «зняття» жіночого питання, що

свідчить про відсутність актуальності цього питання для М. Грушевського як

політичного діяча.

124

Закон Центральної Ради «Про національно-персональну автономію» від

9 (22) січня 1918 р., підписаний головою ЦР М. Грушевським, надав

можливість отримати національно-персональну автономію за представниками

обох статей [83, с. 339-341], а Конституція УНР, прийнята 29 квітня 1918 р.,

містила наступне положення: «11. ...Ніякої різниці в правах і обов’язках між

чоловіком і жінкою право УНР не знає» [108, с. 346]. Але положення цих

документів стосовно статусу жінок можна вважати загальним місцем,

притаманним переважній більшості політико-правових проектів та

документів того часу. Разом з тим досвід багатьох держав, які жили в умовах

подібних норм, свідчать, що на зміну одним аспектам актуальності жіночого

питання приходять інші.

Завершуючи аналіз поглядів М. Грушевського на питання статусу жінок

в суспільстві необхідно зазначити, що він, як і більшість інтелігенції того часу

в силу різних причин не осмислили всю глибину цієї проблеми. І хоча цей

мисленевий експеримент не може бути реалізований на практиці, але цікавим

видається питання: якою б була реакція професора М. Грушевського на

феміністську ідеологію ХХ століття?

Аналізуючи досліджені матеріали автор дійшла наступних висновків:

1) провідною темою для М. Грушевського як для фахового історика,

так і публіциста, було питання національного самовизначення України. Всі

інші проблеми, в тому числі питання прав жінок, розглядалися ним як

важливі, але другорядні;

2) М. Грушевський як прихильник ненасильницьких дій, передбачав

для вирішення будь-яких суспільних проблем, в тому числі питання надання

жінкам рівних з чоловіками прав, лише мирний шлях поступового

реформування;

3) М. Грушевський вважав українців народом західної культури, що

повинно було, на його думку, стати вирішальним у виборі вектору подальшого

125

розвитку України, яку він бачив у майбутньому лише як суто європейську

країну, яка поступово переможе громадську і політичну неорганізованість

властивими Заходу правовим шляхом завдяки конституціоналізму та

інститутам демократії;

4) питання прав жінок як окрему проблему М.Грушевський детально

не досліджував, торкаючись його лише дотично в процесі міркувань над

іншими проблемами суспільного життя в Україні, наприклад, висловлюючись

з приводу виборчого права;

5) М. Грушевський вважав, що жінки повинні мати рівні з

чоловіками права, що це лише питання часу і що для прогресивної частини

суспільства це вже навіть не питання;

6) проблему надання жінкам рівних з чоловіками прав

М. Грушевський вирішував застосовуючи принципи справедливості та

доцільності;

7) питання рівноправності чоловіків та жінок М. Грушевський

вирішував в категоріях юридичних, вважаючи необхідним надання правової

форми його вирішенню;

8) погляди М. Грушевського щодо закріплення рівноправності жінок

та чоловіків знайшли юридичний вираз у прийнятті ЦР УНР під його

проводом низки законодавчих актів (наприклад, Конституції УНР, Закону УНР

про національно-персональну автономію).

Проаналізовані праці представників ліберальної політико-правової

думки в Україні дають підстави для наступних висновків:

1. Спираючись на розуміння раннього лібералізму в Україні як

віри в прогрес у вигляді еволюційного процесу та реформ, здійснюваних в

межах «закону»; захист приватної власності; примат інтересів індивіда;

обмеження функцій держави як зворотній бік розширення сфери свободи

індивіда; вимоги громадянських та політичних свобод, забезпечення

126

конституціоналізму та стабілізації класових протиріч за допомогою

державного врегулювання конфліктів, ми віднесли певних представників

української політико-правової думки саме до цієї течії: М. Драгоманова,

Н. Кобринську, О. Кобилянську, М. Грушевського.

2. М. Драгоманов, Н. Кобринська, О. Кобилянська,

М. Грушевський не залишили по собі системних досліджень з будь-якого

політико-правового питання, в тому числі з питання прав жінок. Тому для

відтворення їх поглядів на питання прав жінок було комплексно вивчено

розрізнені юридичні документи та проекти, історичні, публіцистичні,

літературні та літературознавчі праці.

3. Вихідною ідеєю, яка поєднувала погляди М. Драгоманова,

Н. Кобринської, О. Кобилянської, М. Грушевського була ліберальна ідея щодо

свободи і гідності людини як найвищої цінності. Але вони не був лібералами

в класичному розуміння слова: їх думка має еклектичний характер, насичена

плідними ідеями сучасних їм течій європейської політико-правової думки.

4. М. Драгоманов, Н. Кобринська, О. Кобилянська,

М. Грушевський бачили вирішення проблем жінок у наданні їм рівних з

чоловіками можливостей для самовиразу через користування всіма правами

людини. О. Кобилянська розуміла права жінки як право на негативну свободу

– невтручання в сферу особистої свободи. Як і всі представниці ліберального

фемінізму вона пов’язувала вирішення жіночого питання з досягненням

юридичної рівності, особливо підкреслюючи першочерговість закріплення

права жінок на освіту, на оплачувану працю. Н. Кобринська наполягала на

необхідності надання жінкам політичних прав. М. Драгоманов визначив

наступну ціннісну ієрархію прав людини: політичні, особисті, економічні

права. В цілому М. Драгоманов, М. Грушевський Н. Кобринська,

О. Кобилянська проголошували необхідність встановлення повної юридичної

рівності чоловіків та жінок.

127

5. Незважаючи на єдину вихідну позицію, підходи

М. Драгоманова, з одного боку, та Н. Кобринської і О. Кобилянської з іншого,

мали суттєві відмінності:

– для М. Драгоманова та М. Грушевського питання прав жінок мало

значення, але не було першочерговим; він не досліджував його спеціально і

глибоко, про що свідчать його праці, які демонструють, що стосовно питання

прав жінок його погляди не виходили за межі поглядів сучасної йому

ліберальної інтелігенції;

– для Н. Кобринської та О. Кобилянської питання прав жінок мало

набагато більше значення: вони окремо теоретично досліджували його,

прикладали зусилля в практичній площині – приймали участь у створені

організованого жіночого руху, приділяли значну увагу популяризації ідеї

жіночої емансипації.

6. Проблему надання жінкам рівних з чоловіками прав

М. Грушевський вирішував за допомогою принципів справедливості та

доцільності, застосовуючи юридичні категорії. М. Грушевський вважав

необхідним надання правової форми вирішенню цієї проблеми, і тому

вплинув на те, щоб рівноправність жінок та чоловіків знайшла юридичний

вираз у прийнятих ЦР УНР під його проводом низки законодавчих актів

(наприклад, Конституції УНР, Закону УНР про національно-персональну

автономію).

7. Н. Кобринська та О. Кобилянська шлях розв’язання жіночого

питання вбачали в усвідомленні жінкою себе рівноцінною з чоловіком

особистістю, в розвитку її культури, в першу чергу за допомогою літератури

(наприклад, альманах «Перший вінок»).

8. Необхідно зауважити, що Н. Кобринська робила наголос на

розвиткові організованого жіночого руху, а О. Кобилянська – на освіті та

вихованні.

128

9. Серед представників ліберальної течії політико-правової думки в

Україні найглибший аналіз проблеми здобуття жінками прав ми зустрічаємо у

Н. Кобринської, яка, була першою і, на жаль, довгий час єдиною людиною в

Україні, яка розуміла, що жіноче питання – це окреме питання, яке не

вирішиться одночасно з вирішенням соціальних або національних питань,

через що зазнавала нищівної критики з боку представників усіх течій

вітчизняної політико-правової думки.

3.2. Соціал-демократичний підхід до трактування прав жінки

Українська соціал-демократія пройшла складну ідеологічну та

організаційну еволюцію. Йшов пошук шляхів гармонізації національної та

соціальної складових у поглядах представників цього руху. Але незважаючи

на негативні явища, які супроводжували соціал-демократичний рух в Україні,

такі як організаційна кволість та ідеологічний догматизм, що були

результатом колоніального становища української нації, поступово

«...українська соціал-демократія набула ознак самостійної політичної сили,

яка сформувалася організаційно та ідеологічно» [85, с. 21].

Ідея соціалізму як складова колективістської концепції гарантій прав і

свобод людини і громадянина, характеризується двома факторами: 1) для

реалізації людиною своїх прав і свобод недостатньо їх правового закріплення;

2) основою реалізації людиною своїх прав і свобод є матеріальні засоби, як

особисті, так суспільні і державні. У соціалістичній моделі головним є

формування правового статусу особи як клітинки суспільного організму;

права і свободи визначались похідними із суспільних інтересів, їх реалізація

залежала від класових інтересів і ґрунтувалась на колективній власності [51,

с. 19, 28]. Саме зазначеними принципами визначаються підходи до вирішення

проблеми прав жінок чільних представників соціально-демократичної течії

української політико-правової думки.

129

Масштабність постаті, енциклопедичність знань та визначальність

впливу Івана Франка на сучасників і нащадків зумовлює постійне

опрацювання його творчого доробку спеціалістами різного профілю:

істориками, літературознавцями, філософами, етнографами, політологами,

економістами, і зрештою, правознавцями. Тема, до розгляду якої звернувся

автор, досліджувалася іншими авторами [116, с. 106-107], і ми не можемо

назвати її terra incognita та претендувати на введення в науковий обіг нових

джерел, але пропонуємо поглянути на запропоноване питання під кутом зору

правознавства, що, на нашу думку, представляє неабияке значення для

розуміння процесів творення модерної української нації, формування якої

було уможливлене емансипацією всіх її членів, в тому числі жінок.

1873–1893 рр. – період найбільшої стабільності Австро-Угорської

монархії [252, с. 37]. 1867 р. вступила в дію Австрійська конституція, яка,

проте, зберегла правову нерівноправність жінок та чоловіків, не надавши

жінкам головного політичного права – обирати та бути обраними.

Австрійський Сімейний кодекс 1868 р. розширив перелік причин, які

дозволяли розлучення, і серед них називав – хоч і з певними застереженнями

– таку, як взаємна «непереборна відраза» подружжя. Поширення в Галичині

модерних ідеологій і літератури приводило до розуміння принизливого

становища жінки у суспільстві і бажання виправити цю несправедливість[38,

с. 315-316].

У загальноєвропейському вимірі життя І. Франка – епоха раціоналізму,

віри у можливість приведення людства до процвітання раціональним шляхом.

Але вже в цьому визначенні міститься протиріччя «віра в поступ» і «розум».

Ця дихотомія пронизує всі праці цього періоду, франкові не є виключенням.

Публіцистичні праці І. Франка – втілення раціоналізму, а творчість –

романтизму та ідеалізму [212, с. 112]. І що цікаво, він сам поступово прийшов

до усвідомлення цього факту, піддавши критиці наприкінці життя соціалізм та

130

інші «ізми» за те, що вони вимагають більше віри, ніж розуміння.

В питанні розуміння поступу у роздоріжжі людської цивілізації

І. Франко однозначно займає оптимістичну позицію – розвиток людства хоча і

не є однолінійним поступальним процесом, є і певні відхилення, але в цілому

«...поступ веде до добра» [240, с. 303]. Одним із свідчень цього є також

поширення ідеї емансипації, яку І. Франко вважав «маркою ХІХ століття»,

розуміючи її як рівноправність всіх, як емансипацію селянства, робітництва,

жіноцтва [231, с. 286-299].

Абсолютну рівність І. Франко вважав беззаперечним абсурдом: «Але ж

нерівність буває двояка: природна і суспільна. І коли природної нерівності ми

не в силах вирівняти, ба навіть вона в значній мірі являється добром для

людей, то з суспільними нерівностями діло стоїть інакше; тут розвій, з одного

боку, витворює і побільшує, а з другого – вирівнює та влагоджує їх» [237,

с. 398]. Питання вирівнювання статусів чоловіків та жінок він торкається

постійно, розглядаючи його з соціалістичних позицій: «Ідея соціалізму прагне

до загальної свободи всіх людей, до їх рівності не тільки перед законом

(теперішня рівність перед законом – це те саме, якби хтось втішав голодного

тим, що він має право бути ситим, але не дав йому при тому хліба)...до

рівності в суспільстві, яке кожному дає однакову можливість користуватися

всіма своїми інституціями. ...до цілковитого зрівняння прав жінок з правами

чоловіків. Бо, доки жінка буде займати другорядне становище, порівняно з

чоловіком, доти не можемо говорити ні про рівність, ні про жодну свободу»

[241, с. 50]. «Що значить рівність перед правом без рівності економічної і

рівного образовання?» [230, с. 136]. «Супротивний всілякому утиску,

соціалізм мусить засудити нинішнє обездолення жінок; він вимагає для них

рівних прав з чоловіками, рівної можливості навчання і якнайширшого поля

для конкуренції з т. з. розумової і взагалі будь-якої праці на користь

суспільства» [235, с. 452].

131

Але незважаючи на певні зміни у політико-правових поглядах протягом

життя І. Франко постійно, на всіх етапах своєї творчості, в публіцистичних,

наукових працях, листах та художніх творах звертається до проблеми

рівноправності жінок. Практично ні одна праця не оминає цього аспекту

емансипації суспільства: «Що таке соціалізм?» (1878 р.), «Мислі о еволюції в

історії людськості» (1881–1882 р.), Жіноча неволя в руських піснях народних

(1883 р.), Чого хоче галицька робітницька громада? (1924 р.), Що таке поступ?

(1903 р.), Подуви весни в Росії (1904 р.), Соціальна акція, соціальне питання і

соціалізм (1904 р.), Програма галицьких соціалістів (1881 р.), На склоні віку:

Розмова вночі перед Новим роком 1901 р. (1900 р.), З гостювання у Празі

(1895 р.) і інші статті, програма РУРП, рецензії – Жіноча бібліотека, видає

Н. Кобринська, редагування першого жіночого альманаху «Перший вінок»

(1877 р.), листи, особливо до М. Павлика, О. Рошкевич, Н. Кобринської,

О. Пчілки, ряду галицьких письменниць: К. Попович, У. Кравченко та ін.

Вже у ранній період творчості І. Франко звертається до цієї проблеми у

праці 1883 р. «Жіноча неволя в руських піснях народних», зазначивши, що

«...такого «темного царства» в родиннім життю як в Московщині у нас нема»

[228, с. 89]. «Русини обходяться з своїми жінками далеко лагідніше, далеко

гуманніше і свобідніше, аніж їх сусіди. [...] Ніякого важнішого діла мужчини

не робить без поради з жінкою, ба, дуже часто розумна і одважна жінка уміє у

всім поставити свою волю супроти мужикової» [228, с. 52].

І. Франко досліджував становище жінок не лише на підставі

етнографічних матеріалів, але й статистичних даних: наприклад,

досліджуючи промисловість Галичини, він не поминув увагою, що на

фабриках і заводах жінки становили близько 10 тис. (усіх працівників

промисловості – 200 тис.). працюючи переважно на малярстві, гончарстві, у

копальнях глини, у цукроварнях, на фабриках тютюну. Окремо І. Франко

підкреслював факт великої кількості працюючих жінок на земляних роботах

132

та у гончарстві, що, на його думку, є зовсім невідповідними видами

діяльності для цієї категорії працівників [92, с. 4].

Неволя жіноча, вважав І. Франко, основана не на варварських звичаях

народних, а «...викликує нещо друге, як тиск поганих обставин економічних

на життя родинне...», і тому «Ми можемо бути певні, що з поліпшенням

економічних обставин у нашого народу, з знесенням бідності та пониження, в

котрих він тепер находиться, загине і велика часть тої жіночої неволі» [228, с.

84]. «Жінка ясно бачить, що велика часть її неволі лежить в економічній

залежності від чоловіка, і для того вона старається вирватися з-під тої

залежності...» [228, с. 86]. «...доля нашого жіноцтва стоїть тепер на переломі,

що нові обставини життя суспільного – збільшаючася біднота і др. –

заявляють тенденцію змінити становище нашого жіноцтва і, розуміється,

змінити його на гірше» [228, с. 53]. «Случаїв силування до шлюбу з нелюбом

небагато, але вони частішають – бідні родичі за рахунок гарних доньок

силуються вирватися із злиднів» [228, с. 55]. І. Франко доходить наступного

висновку: «Капіталізм прямо підкопує і нищить родинне життя робітників-

пролетарів»; у капіталістів ситуація не краща – «Женитьба для інтересу, без

любові – у них річ звичайна» [230, с. 131].

І. Франко розумів, що сім’я не є стійким соціальним інститутом, що

вона змінює свої форми з часом і вважав, що моногамна патріархальна сім’я

продовжує існувати вже лише в уяві церковників і в законодавстві як

юридична фікція. Капіталізм, давши можливість кожному заробляти на життя

своєю працею, розхитав поняття patria potestas та породив великий

емансипаційний жіночий рух. Він бачив всі зміни, які відбуваються в сім’ї

(жінка стає годувальницею, мужчина утримується жінкою, займається

домашніми справами та ін.) і звертав на це увагу церкви та суспільства [237,

с. 391-392]. Жінки, зазначав він, проти того, щоб бути у чоловіка наймичками:

наймичці, на відміну від жінки, треба платити, і вона не зностиме примхи

133

чоловіка [228, с. 85].

І. Франко, розуміючи подружнє життя як «...сполучення двох людей

спільною волею і симпатією до спільної, обоїм любої праці», виступав за

шлюб лише за умови любові, взаємоповаги та рівного розвитку подружжя як

особистостей, що стане запорукою стійкості шлюбів. Але не відкидав

можливість розлучення, виступав за світський характер шлюбів, громадське

виховання дітей [230, с. 137; 239, с. 161-162; 238, с. 45-46].

Вбачаючи несправедливість у відлучення жінки від відправлення

культу, І. Франко виступав проти ствердження церквою нерівноправності

жінки [237, с. 392]. Вихід з цієї ситуації він вбачав у секуляризації життя в

Галичині за прикладом Західної Європи, не виступаючи при цьому проти

щирої віри в бога і не вдаючися до войовничого атеїзму [236, с. 270],

зауважуючи, що релігія повинна бути приватною справою [235, с. 44].

Чинниками соціальних змін І. Франко вважав не різанину, а освіту,

науку, любов [39, с. 72]; головними основами емансипації народних мас –

загальну освіту, загальний військовий обов’язок та загальне голосування. В

майбутньому соціалістичному суспільстві, на думку І. Франка, політика буде

підкорена економіці та культурі, але через важливість політичних інституцій в

сучасному йому суспільстві вони повинні бути використані у приготуванні до

переходу до нового ладу шляхом створення політичних партій, участі у

голосуванні до сейму та ін. [238, с. 43]. І. Франко вважав за необхідне

використовувати наявні політичні механізми з метою впливу на уряд і

прийняття законів для досягнення поставленої мети [237, с. 53; 235, с. 452].

Стверджуючи, що «Сила лежить не в пізнанні, а в діланні, а підставою

ділання єсть не сама свідомість, але організація. Пора нам пізнати, що наша

політична сила лежить тепер ще не у Відні, не в соймі, а по селах і

місточках...» [232, с. 317], І. Франко виступав за переведення жіночого

питання у політичну площину, створення жіночих організацій, видання

134

періодичної жіночої газети [238, с. 431]. У програмі української радикальної

партії, створеної 5-6 жовтня 1890 р. у Львові і підписаній між іншим

І. Франко, виразно підкреслено рівні права для жінок у політиці, у виборах, у

доступі до університетських студій. Орган радикальної партії «Народ» завів

рубрику «Жіноча справа» [96, с. 137].

В той же час І. Франко як і більшість українських політиків будь-якого

спрямування, вбачав вирішення питання прав жінок шляхом ширших

соціальних змін, не вважаючи за необхідне створення окремих жіночих партій

і вирішення жіночого питання як окремого: «...бо ж у мене жінка такий же

чоловік, як і мужчина. Емансипація мужчин від соціальних, політичних і

духовних пут дасть ширшу волю й жінці» [231, с. 296]. В селянці та робітниці

він бачить спільницю чоловіка, а жінка середньої верстви, замість того щоб

бути помічницею, забажала бути конкуренткою мужчини, і замість помагати

справі поступу, вносить в поступовий рух непотрібну усобицю; тому треба

вчити чоловіків і жінок спільного життя, спільної праці, співділання й поза

сферою статевих зносин [231, с. 297-298]. В останній цитаті проглядається

відзвук дискусій з Н. Кобринською, яка небезпідставно звинувачувала

політиків за те, що вони бажали лише використати жінок у цілях своїх партій,

полишаючи жіноче питання осторонь. Такі міркування підпирає сам

І. Франко, стверджуючи, що питання прав жінок не має в Галичині такого

гострого характеру, як питання соціальні і культурні. Крім того, воно викликає

у народу антипатію, тому з тактичних міркувань пропонував на якийсь час

менше торкатися цього питання. Вважаючи першочерговими соціалістичні

зміни, він запевняв М. Павлика: «Вірте мені, що з жінок, особливо молодших,

ви швидко поробите соціалісток при помочі філології та економічної теорії,

ніж при помочі хоч би і як досадних образів побутових з жіночого життя»

[238, с. 91].

Але в той же час І. Франко, незважаючи на другорядність жіночого

135

питання в його світогляді, постійно і в міру сил підтримував зародження

жіночого руху, намагався сприяти політичній активізацї жінок: був

редактором жіночого альманаху «Перший вінок» (1877 р.), допомагаючи як

літератор, публіцист, редактор і, зрештою, власними зв’язками, активуючи на

дописування до цього видання знайомих: див. листи до О. Пчілки,

К. Попович, У. Кравченко та ін. «Це не тільки перше в нас того роду видання,

але й досі неперевершене. А й у світовій літературі жіночого руху «Перший

вінок» займає місце окремішне і визначне – своїм широким закроєм тем,

непересічним рівнем їх трактування й глибоким ідейним підходом...» [96, с.

133]. Пізніше виступав за видання періодичної часописі: «...видання другого

тома альманаха, крім коштовності і малої покупності такої книжки, має ще й

те недобре за собою, що в найліпшім разі буде таки об’явом літературним,

коли тимчасом газета самою своєю природою перетягає справу на поле

роботи громадської, стається осередком і виразом певного руху, зав’язком

певної постійної організації, котрої іменно жіноцтву нашому найбільше

треба» [238, с. 431]. І коли 7 жовтня 1884 року у Станіславові відбулися

перші жіночі організаційні збори, на який схвалено статут товариства і

надіслано його намісництву для затвердження – саме Франко присвятив цій

події передову статтю в «Ділі» й помістив статут, у 148 числі помістив

промову Н. Кобринської на перших жіночих зборах. Він і надалі

відслідковував події навколо станиславівського товариства, присвячуючи їм

замітки та статті у періодиці, приміром у львівській газеті «Правда» 1887 р.

[96, с. 120, 123, 127]. На розгортання жіночого руху важливий вплив справили

запроваджені Франком мандрівки для збору етнографічного матеріалу, перша

з яких відбулася у 1884 році під час літніх канікул. Під час подорожей молодь

читала лекції, поширювала літературу, влаштовувала концерти. До студентів

приєднались активні діячки жіночого руху – Н. Кобринська, О. Рошкевич,

Є. Озаркевич і тому ці мандрівки «...спричинилися до зародження

136

емансипаційного руху серед галицького жіноцтва» [39, с. 94-96].

Особливо цікавився питанням надання жінкам права на освіту та його

реалізацію, надаючи йому важливого значення не лише як способу

підвищення статусу жінок, але й як основи реформування всього суспільства:

статті «З гостювання у Празі» [229, с. 228-241], «На склоні віку: Розмова вночі

перед Новим роком 1901» [231, с. 290]. Без освіти був неможливим ідеал

жінки, окреслений ним ще у листі до О. Рошкевич (26 грудня 1878 р.):

«...женщина – чоловік, женщина – мисляча, розумна, чесна і переконана...»

[238, с. 392].

Дослідивши погляди І. Франка на політико-правовий статус жінок,

автор дійшла наступних висновків:

1. Вирішення питання досягнення рівності чоловіків та жінок І.

Франко пов’язував з настанням соціалістичного ладу, заперечуючи

можливість досягнення рівності лише формально-юридичним закріпленням

рівних прав та можливостей без зміни економічних підвалин залежності

жінок.

2. Залежність жінки від чоловіка він пояснював економічними

чинниками: саме капіталізм, на його думку, надавши можливість жінці

заробляти, спровокував емансипаційний рух та вплинув на зміни у сімейних

відносинах.

3. Критикував ставлення церкви до жінки, вбачаючи вирішення

питання у секуляризації, виступав за світський характер шлюбів, не відкидав

можливість розлучення, за громадське виховання дітей.

4. Надання жінці права на освіту І. Франко вважав не лише

необхідною умовою її емансипації, але й підставою реформування всього

суспільства; влаштовані саме І. Франком у 80-ті роки мандрівки молоді для

збору етнографічного матеріалу сприяли розгортанню жіночого руху в

Галичині.

137

5. Виступав за переведення питання прав жінок у політичну

площину, за створення жіночих організацій, жіночої газети, реалізуючи цю

тезу на практиці – програма РУРП, створена за участі І. Франка, містила

вимогу рівних прав для жінок.

6. І. Франко стверджував, що питання прав жінок не має в Галичині

такого гострого характеру, як питання соціальні і культурні. Крім того, воно

викликає у народу антипатію, тому з тактичних міркувань пропонував на

якийсь час менше торкатися цього питання. Незважаючи на

непершочерговість для нього питання прав жінок, І. Франко активно сприяв

політичній активізації жінок як публіцист, редактор, політик, літератор.

7. І. Франко не розглядав питання прав жінок як окреме, виступав за

включення жіночого руху до соціалістичного, пізніше націоналістичного, що,

як слушно зауважувала Н. Кобринська, розпорошувало жіночі сили. В цьому

сенсі погляди І. Франка на проблему прав жінок цілком відповідають часу та

не виходять за межі поглядів переважної більшості політиків ХІХ ст.

Утвердження національної форми соціал-демократії пов’язане також з

діяльністю групи УСД, до складу якої входили Леся Українка, І. Стешенко та

ін. Ця група сформувалась в 1896 р. в Східній Україні, її інтереси

охоплювали широкий спектр проблем – національних, політичних, соціально-

економічних. Група УСД мала потенції для перетворення у політичну партію

та завершення процесу інституціоналізації соціал-демократії в Україні, але за

об’єктивних обставин цього не сталося. Важливим видом діяльності було

видання брошур (8, з яких 6 вважаються втраченими), в яких знайшов

відображення політичний світогляд членів групи [33, с. 29]. Відповідно до

результатів реконструкції змісту цих брошур, здійсненої В. Гошовською, вони

відбивали вплив світової соціал-демократичної думки, запозичення її

головних ідей та принципів, але з доопрацюванням в світлі проблем, які

намагалося вирішити тогочасне українство. Дослідження поглядів І. Франка,

138

Лесі Українки, феномену групи УСД свідчить про усталення національної

соціал-демократичної традиції, відмінної від промарксистського загалу. Отже,

погляди Лесі Українки та її однодумців були один з особливих проявів

визнаного загальносвітового феномену: зрілої національної форми соціал-

демократії (в сучасному розумінні цього слова) [33, с. 30-31].

Сучасним усталеним розумінням соціал-демократії є її визнання як

доктрини, основними цінностями є свобода, рівність, соціальна

справедливість та солідарність, ствердження яких повинно відбуватись

демократичними засобами, а не революційним шляхом, та заперечення

можливості забезпечення соціальної справедливості без державної підтримки

[33, с. 6-7]. Екстраполюючи це розуміння на погляди Лесі Українки, автор

вважає, що саме з соціалістичних позицій вона розглядала шляхи подальшого

суспільного розвитку, можливості вирішення основних питань, в тому числі

питання прав жінок.

Леся Українка була активною учасницею соціально-демократичного

руху, їй належить ініціатива створення групи Українських соціал-демократів,

до її близького оточення належали активні діячі соціально-демокартичного

руху Російської імперії (Мержинський, Тучапський та ін.). Сама Леся

вказувала, що «...соціал-демократія се занадто універсальний рух для того,

щоб могла українська нація обійтися без нього» [221, с. 127]. Але її розуміння

сутності цього руху було далеким від його народницького, шовіністичного

трактування, характерного для російських соціал-демократів. Леся

підкреслювала необхідність наявності в цьому русі національного елемента.

Таким чином, розв’язання проблеми прав жінок розглядалося Лесею

Українкою в річищі вирішення загальносуспільних політичних, соціально-

економічних, національних питань. Саме з цими перетвореннями вона

пов’язувала оновлення людини, перетворення її на незалежну особистість.

Характерно, що в творах Лесі Українки «...саме жінки виступають проти

139

застою, міщанства, пристосовництва, інертності....» [213, с. 15]. Крім того,

«...одним із головних стратегічних завдань Лесі Українки, як і всієї нашої

дворянської інтелігенції «драгоманівського» кола, була власне реставрація так

штучно «звихненої» української культурної тожсамості» в результаті

«...культурної ізоляції України від Заходу, яка розпочалася щойно з середини

ХVІІІ ст. як наслідок російської колоніальної політики на приєднаних землях

Гетьманщини...» [77, с. 279], що також передбачало запозичення передових

західноєвропейських ідей стосовно зміни політико-правового статусу жінок.

Леся Українка та М. Драгоманов, як і переважна більшість

представників української інтелектуальної еліти України кінця ХІХ – початку

ХХ сторічча будь-якого політико-правового спрямування вважали, що

функціонування окремого жіночого руху лише розпорошує і так незначні

сили. Леся Українка взагалі називала жіночі організації «трохи смішнуватим

сепаратизмом» [220, с. 15].

Леся Українка виросла в оточенні незалежних жінок, була донькою

рішучої, вольової матері, яка приймала активну участь в громадському житті і

тому рівноправність жінок і чоловіків була для неї природним явищем.

Науковці вважають цей феномен «фемінізмом другої генерації» [15, с. 41]. Це

більш радикальна генерація, «...у якій творча жінка вже усвідомила свою

самодостатність і не узалежнює себе від оцінки «за статевою ознакою»...[...] а

це вже незаперечний бунт проти всталеного порядку ґендерної субординації»

[77, с. 118]. Леся вважала, що другорядне місце жінки в суспільстві багато в

чому спричинене тільки їх власним небажанням що-небудь змінювати.

У Лесі Українки ідеї прав жінок не лежать на поверхні – через повне

неприйняття тенденційності, яка в більшості феміністичних творів «надто

виступає червоною ниткою і разить очі» [220, с. 81], але більшість її

драматичних творів, як вважають дослідники, взагалі не прочитується поза

жіночою проблематикою, особливо щодо теми жіночого безголосся в

140

суспільно-політичних процесах. Яскравими ілюстраціями цього є трагедія

Касандри, «В катакомбах», «Камінному господарі», «Блакитній троянді»; у

вірші «Жіночий портрет», в якому Леся показала патрархальний шлюб як

контракт купівлі-продажу; в деяких її прозових творах («Чашка», «Враги»,

«Пізно», «Розмова», «Жаль», «Приязнь») колізії розгортаються навколо

неспівпадіння сформованого жіночим вихованням горизонту сподівань та

реальними життєвими вимогами [3, с. 187]. Жінка у Лесі Українки зрікається

патріархальної жіночості, але не прагне оволодіти екстенсивними чоловічими

цінностями, коли успіх, задоволення – завжди наслідок опанування зовнішніх

атрибутів, тобто моделлю несамодостатнього існування. Саме у неї жінки,

попри традицію, виступають суб’єктами активної дії, а не об’єктами [3,

с. 122]. Все це дає підстави вважати, що Леся значно глибше за Драгоманова

осягнула сутність питання прав жінок не лише через силу свого інтелекту, але

завдяки творчому генію та наявності суто жіночого досвіду.

Підсумовуючи, можна вказати таке:

1. Особливе місце в формуванні політико-правових поглядів Лесі

Українки займає М. Драгоманов. В поглядах Лесі Українки присутні його

центральні настанови: метою та виміром будь-якої діяльності є вільна

особистість; чиста мета потребує чистих засобів; «денаціоналізація є

деморалізація» та ін. Але всі настанови творчо опрацьовані: Леся Українка не

просто запозичила чужі думки, а зробила свої висновки та поступово

еволюціонувала в бік соціал-демократії: саме з соціалістичними реформами

вона пов’язувала вирішення питання статусу жінок.

2. Леся Українка добре усвідомлювала взаємообумовленість

політичного і економічного статусу особистості, пов’язуючи зміну

суспільного статусу жінок не лише із декларуванням переліку політичних та

особистих прав, але й соціальних та економічних.

3. Леся Українка значно глибше за багатьох інших сучасників осягнула

141

сутність питання прав жінок: в її творах жінки, попри традицію, виступають

суб’єктами активної дії, а не об’єктами. Жінка у Лесі Українки зрікається

патріархальної жіночості, але при цьому не прагне стати чоловіком, оволодіти

патріархальними маскулінними цінностями, коли успіх, задоволення – завжди

наслідок опанування зовнішніх об’єктів.

4. Леся Українка вважала функціонування окремого жіночого руху

розпорошенням і так незначних сил творчої української інтелігенції.

5. Леся Українка була далека від звинувачення в другорядному

становищі жінок лише чоловіків, вказуючи на жіночу інертність, небажання

щось змінювати.

6. Леся Українка не стала репрезентантом феміністичної ідеології та

руху на Україні через несприйняття крайнощів «статевого» куту зору на

проблеми суспільства, хоча залишалася послідовною прибічницею і

пропагандистом ідеї жіночої емансипації.

Отже, стосовно поглядів представників вітчизняної соціал-

демократичної політико-правової думки на питання прав жінки можна

зазначити наступне:

1. Спільним для них було пов’язування вирішення питання рівності

чоловіків та жінок з настанням соціалістичного ладу, заперечення можливість

досягнення рівності лише формально-юридичним закріпленням рівних прав

та можливостей без зміни економічних підвалин залежності жінок.

2. Вони стверджували взаємообумовленість політичного і економічного

статусу особистості, пов’язуючи зміну суспільного статусу жінок не лише із

декларуванням переліку політичних та особистих прав, але й соціальних та

економічних

3. Вони не розглядали питання прав жінок як окреме, виступали за

включення жіночого руху до соціалістичного.

4. І. Франко більш активно сприяв політичній активізації жінок як

142

публіцист, редактор, політик, літератор; виступав за переведення питання

прав жінок у політичну площину, за створення жіночих організацій, жіночої

газети. Леся Українка була проти створення окремих жіночих організацій,

вважаючи це розпорошенням сил української інтелігенції.

5. Хоча Леся Українка не стала репрезентантом феміністичної ідеології

та руху на Україні, вона значно глибше за багатьох інших сучасників осягнула

сутність питання прав жінок: намагаючись звільнитися, жінка не повинна

намагатися стати чоловіком. Погляди І. Франка на проблему прав жінок більш

поверхові, вони цілком відповідають часу та не виходять за межі поглядів

переважної більшості політиків ХІХ ст.

3.3. Права жінки в націоналістичній політико-правовій ідеології

Дослідження підходів до вирішення питання суспільно-правового

статусу жінок представниками націоналістичної течії української політико-

правової думки вбачається доцільним розпочати визначенням нашого

розуміння поняття націоналізму, і таким чином розв’язанням питання щодо

відношення певних персоналій до цього напрямку політико-правової думки.

В широкому розумінні поняття націоналізму охоплює національну

свідомість, принцип національної державності і національно-визвольний рух.

«В українській політичній термінології кінця ХІХ ст. це поняття однозначне з

активною національною свідомістю та патріотизмом, але згодом воно дістало

звуження. Перед першою світовою війною та під час визвольних змагань під

націоналізмом стали здебільшого розуміти самостійництво» [127, с. 233]. У

20-х роках виникла вже власне націоналістична течія, відома у світовій

політичній літературі як «інтегральний націоналізм». Ми розглядаємо ці

поняття націоналізму не як взаємовиключні, а як певні етапи розвитку одного

напрямку політичної думки: патріотизм – самостійництво – націоналізм.

Відповідно до цього підходу до найвидатніших представників

143

націоналістичної течії української політико-правової думки ми відносимо

Ю. Бачинського, М. Міхновського, Д. Донцова.

Здобуття прав людини для спільнот, які таких прав не мають або

обмежені в їх використанні – мета як націоналізму (нація як спільнота), так і

фемінізму (жінки як спільнота). Проте попри очевидну спільність мети,

прихильники націоналізму та фемінізму не лише не співпрацюють, але й

часто ставляться один до іншого ворожо, обвинувачуючи у обмеженості та

егоїзмі. Націоналісти «...звичайно не розуміють, чому жінки підносять

феміністичні домагання, якщо найсуттєвішою справою моменту є боротьбі за

права цілого народу, а не якоїсь його частини» [15, с. 9]. Боротьба за право

нації на самовизначення є настільки актуальною в різних куточках світу, що

змагання за жіночі права відходять на другий план. Жінки, включаючись у

боротьбу за права народу, або не звертають уваги на статеве приниження, або

вважають, що здобуття національних прав автоматично забезпечить і статеву

рівноправність [15, с. 10]. Дослідники жіночого руху в Україні неодноразово

зауважували, що для українських жінок боротьба за національну незалежність

завжди стояла на першому місці, відсуваючи на другий план інтереси

жіноцтва. Більше того, деякі вчені, зокрема О. Луценко, І. Грабовська,

О. Рибак, С. Павличко, Т. Хома, підходячи до аналізу цього феномена з

погляду інтересів саме жіноцтва, вказують на суперечності в парі

«націоналізм» – «жіночий рух» і, власне, виділення останнього в якості

самостійного вважають справжнім проявом фемінізму. Водночас ми

погоджуємося з думкою Т. Хоми щодо того, що в Україні жіночий рух не

просто збігається з національним, а є підпорядкованим останньому. О. Рибак

пояснює це неможливістю гармонійно поєднати концепцію національного

(тобто колективного) «я» і феміністичні засади індивідуального «я» [148,

с. 50-51].

Ю. Бачинський – «австро-марксист». Це марксизм, який через

144

особливість ситуації в Австрійській імперії (наявність гострого національного

питання), приділяв значну увагу націоналізму як фактору, важливому

практично настільки, наскільки й класовому питанню. Фактично ж

Ю. Бачинський мислив в категоріях соціалізму. Але в цей період соціалізм

більше розвивався в межах марксизму, тому соціалізм частіше сприймався

саме через нього. Ґрунт Галичини не сприяв переростанню марксизму в

реальні соціальні практики: низький рівень урбанізації, особливо серед

українців, заважав цьому. На Галичині були наявні умови для раннього

поєднання марксизму та націоналізму.

Незважаючи на відсутність спеціальних праць з «жіночого питання» в

науковому доробку Ю. Бачинського і погодившись з підходом Н. Хоми та

І. Бегея щодо Ю. Бачинського як соціал-демократа через заперечення

диктатури пролетаріату, визнання права на приватну власність, поступову

еволюцію у напрямку встановлення соціальної справедливості, соціальної

активності держави у перерозподілі матеріальних і соціальних благ [243,

с. 562], можна стверджувати, що питання прав жінок він бачив через призму

своїх загальних настанов – націоналізм та соціалізм. Логічним вбачається

наступний висновок: зміну на краще політико-правового статусу жінок

Ю. Бачинський пов’язував із досягненням, по-перше, незалежності України, а

по-друге, із перебудовою суспільства на соціалістичних засадах.

М. Міхновський (1873–1924 рр.), син православного священика в с.

Турівка Прилуцького повіту на Полтавщині (тепер Чернігівська обл.), адвокат

(закінчив юридичний факультет Київського університету в 1895 р.).

Юридична освіта справила величезний вплив на формування світогляду

М. Міхновського: у всіх його текстах відчувається рука професійного

правника, зокрема ґрунтовного спеціаліста з державного права [215, с. 77].

В Україні середини – кінця ХІХ століття ідеологія йшла попереду

життя; в 20-му столітті вже життя йшло попереду ідеології, і тому виникла

145

необхідність в правовому регулюванні: жінки входили в той простір, де

правова неврегульованість викликала значні труднощі. Саме тому в більшості

програм українських політичних партій та проектах Конституцій початку

ХХ століття знайшлося місце для закріплення принципу рівноправності

чоловіків та жінок. Проект М. Міхновського не був виключенням.

Порівняння основних рис конституційних проектів М. Драгоманова та

М. Міхновського дозволяє стверджувати, що в проекті останнього

простежується вплив поглядів М. Драгоманова майже на всі конституційно-

правові інститути – народного представництва, самоврядування, прав особи і

громадянина та інші. Аналіз обох проектів дозволяє зробити висновок про те,

що концепція М. Міхновського є розвитком доктрини М. Драгоманова за

нових історичних умов – з акцентуванням уваги на досягненні самостійності

України М. Міхновським, що було відсутнім у проекті М. Драгоманова через

іншу політичну ситуацію в світі за тих часів, коли він жив і працював [106,

с. 104-113].

Д. Донцов оцінював погляди М. Міхновського як антисоціалістичні [65,

с. 6]. Сучасники (В. Винниченко, С. Петлюра, М. Лозинський) також не

бачили в М. Міхновському соціаліста. Ф. Турченко також вважає, що в

програмі М. Міхновського немає натяку на соціалізм [217, с. 5].

М. Сосновський вже прямо називає М. Міхновського лібералом [206, с. 47].

Для нас важливим є висновок, який можна зробити з вищенаведеного: в своїй

основі позиція М. Міхновського була ліберальною.

Тому логічним буде стверджувати, що:

1. Вирішення питання політико-правового статусу жінок

М. Міхновський передбачав у річищі лібералізму через реалізацію принципу

формальної (правової) рівності.

2. Створений М. Міхновським проект Конституції Української

держави, прийнятий УНП, передбачав надання жінкам і чоловікам рівних

146

прав у всіх сферах суспільного життя.

3. На перше місце М. Міхновський ставив питання суверенітету

Української держави, з вирішенням якого він пов’язував розв’язання інших

проблем українського суспільства, в тому числі закріплення і забезпечення

реалізації прав жінок.

Розвиток українського націоналізму початку ХХ століття, періоду

Першої світової війни та Української революції 1917–1921 рр. пов’язаний з

постаттю М. Міхновського, якого часто називають «батьком українського

націоналізму», а наступний етап, після першої світової війни, – з особою

Д. Донцова. Якщо перший був виразником і речником демократичного

націоналізму, то другий «...розвивав свою ідеологію «чинного націоналізму» в

міжвоєнний період, коли в Європі святкували перемогу авторитарно-елітарні

й тоталітарні рухи, що послужили Д. Донцову зразком»; але після Другої

світової війни відбулося звільнення від наслідків авторитарно-елітарного

мислення і повернення на позиції демократизму...», як це пропонував

М. Міхновський. «...у М. Міхновського і Д. Донцова є подібні елементи в

поглядах: примат нації, принцип боротьби, наголошення важливості

державної незалежності нації», але «...між націоналізмом М. Міхновського і

«чинним націоналізмом» Д. Донцова є суттєва різниця» [31, с.41-42].

Д. Донцов (1883–1973 рр.) – український суспільно-політичний діяч,

юрист за освітою (д.ю.н.). Д. Донцов пройшов кілька етапів світоглядної

еволюції: від соціалізму до виразної його негоції [217, с. 4], від

антирелігійних позицій до крайнощів войовничої церкви, навіть містицизму

(лише антиросійська позиція була стабільна) [24, с. 27]. Але сам Д. Донцов

цю еволюцію заперечував, вважаючи певні зміни «логічним вдосконаленням

незмінного світогляду» [206, с. 88].

Філософські корені позиції Д. Донцова безперечно знаходяться у

волюнтаристичних, ірраціональних та віталістичних напрямках європейської

147

думки к. ХІХ – п. ХХ ст. [129, с. 202]. Ці модні авторитарні течії Д. Донцов

адоптував до українського минулого та сучасності, врахувавши своє

розуміння психології української людини. Д. Донцов не ставив собі завдання

робити із своєї концепції практично-політичні висновки. Його ідеологія була в

першу чергу спрямована на зміну свідомості і колективної психіки українців

[199, с. 34].

Основними засадами ідеології Д. Донцова були: наголошення вольового

елементу в суспільному і державному, політичному житті; нехтування

розумом і пропаганда ірраціоналізму; пропаганда насильства;

антидемократизм [206, с. 185]: «Антидемократизм виступає у нього як засіб

згуртування та концентрації зусиль нації на головній меті. Ця мета –

утворення демократичної Української держави. Саме демократичною,

побудованою на засадах народоправства, бачив він її у майбутньому. У

роботах Д. Донцова не знаходимо підтвердження того, щоб він вважав, що

після зникнення загрози існуванню молодої держави вона буде тоталітарною»

[144, с. 37]. Відомо, що всі представники тоталітаризму вважали його лише

засобом досягнення великої мети; але на практиці «загрози» мають тенденцію

не зникати, а збільшуватися, як пояснення необхідності існуючого ладу.

Д. Донцов урівноважував певні крайнощі іншими крайнощами:

ультраколективізм (соціалізм) – ультраіндивідуалізмом (ніцшеанство). Але

«Крайнощі змикаються – ніцшеанці, бажаючи порятувати людську душу,

також губили її, поділяючи живучих на білих («надлюдей») та чорних

(«підлюдей»), вели людство до звірячого колективізму – фашизму. Писання

Донцова стали ідеологічною основою інтегрального націоналізму» [154,

с. 112]. Д. Донцов (як космополіт-драгоманівець), побачив єдиний порятунок

України в «найсучасніших» тоді «вогнях» у Європі – ніцшеанстві. Вони

вважали, що людство рухається лише крайнощами, і помилка у тому, що вони

визнали це як об’єктивний закон – інакше й не могли вчинити матеріалісти

148

[154, с. 114].

Критика поодиноких помилок і невдач 1917–1921 рр. переросла у

націоналістів в 20-ті роки у заперечення демократичних і соціалістичних

принципів, які домінували в національно-визвольному русі другої половини

ХІХ – початку ХХ століття. Націоналістичний рух міжвоєнних часів

характеризувався антилібералізмом, антиматеріалізмом, ірраціоналізмом,

волюнтаризмом, віталізмом, культом боротьби і жертви крові, вимогою

етичного ідеалізму, що відкидає індивідуальне щастя в розумінні

евдаймонізму, а плекає героїчні чесноти: хоробрість, вірність, самопосвяту;

підпорядкування моралі політичній доцільності, тоталітаризм.

«Всеохоплюючий» характер руху виявлявся у повній та беззастережній

підпорядкованості ідеології націоналізму його послідовників, залізній

організаційній дисципліні. Але вже під час Другої світової війни український

націоналізм почав віддалятися від європейських тоталітарних рухів,

знизилось зацікавлення концепцією Д. Донцова, яка значно збільшила

вольову наснаженість і бойову енергію українського громадянства поза

межами УРСР, але одночасно понизила рівень його політичної культури [127,

с. 235-243]. «Думаємо, що вдаючись до оцінок Д. Донцова, слід враховувати

час розробки ним своєї теорії, коли в Україні за ідею більшовизму безглуздо

проливалися ріки крові, під гаслами гуманності люди гинули в катівнях,

конали з голоду й холоду. Звідси й виходить, що такий «аморалізм»

Д. Донцова був історично обумовленим» [254, с. 7].

Лейтмотивом творчості Д. Донцова є глибокий традиціоналізм,

орієнтація на минуле, архаїзм. Підкреслюючи щораз більшу важливість

традиціоналізму для української нації, він вимагав виховання войовничого

духу у молодого покоління українців. «Активний волюнтаризм Д. Донцова,

який він протиставляє духові «гречкосійства», примирення, квієтизму

приводить його до вкрай нетолерантних гасел» [256, с. 48-51]. Писання його

149

стають все монотоннішими, з безкінечним переспівуванням обмеженого

репертуару ідей; тон стає щораз більш фанатичним, аргументація більш

свавільна. Разом з тим починається безкритичне вихвалювання фашизму та

гітлеризму [126, с. 411].

До яких практичних наслідків призводить така позиція, нам вже

продемонструвала історія: расизм був ядром нацистської ґендерної політики,

яка була виразно маскулінною і ні в якому разі не нейтральною. Базовими

елементами нацистської соціальної та демографічної політики були:

антинаталізм (примусова стерилізація расово «неблагонадійних») як перший

крок до евтаназії («ліквідації життя, яке не має цінності»), заборона абортів

(лише за наявності медичних або євгенічних підстав), відродження та

стабілізація родини як джерела постачання «людського матеріалу» для

здійснення імперіалістичних мрій, повна зайнятість батьків-годувальників

через необхідність напруження зусиль всього суспільства для створення

потужної матеріальної бази мілітаризму, система соціального захисту

(спрямована на сприяння підвищенню народжуваності, але яка на практиці

виявилася малоефективною). Нацистська система соціального захисту була

спрямована не на підвищення статусу матерів, а на підвищення статусу

чоловіків-батьків по відношенню до холостяків. Жінки повинні були бути в

першу чергу представниками національності (німецької), і лише після цього

жінками. ґендерні відмінності розглядалися не як відмінності ідей,

ідентичності або інтересів, а лише як розрізнення завдань в межах реалізації

єдиної мети [17, с. 31-53].

Антифемінізм був такою ж невід’ємною частиною фашизму, як

антилібералізм, расизм та мілітаризм. Фашизм пояснював свою боротьбу за

збільшення населення в термінології національного спасіння, що не залишало

жінкам права вирішення питання народження дітей. Чоловік повинен був

утримувати родину, а жінка народжувати, народжувати, народжувати, при

150

цьому також працюючи за наймом та виконуючи суспільні обов’язки

(наприклад, волонтерська праця). Фашистське управління жінками фактично

було поєднанням патерналістського протекціонізма та примусу [35, с. 54-71].

Найслабшими і найшкідливішими були донцовські концепції

імперіалізму, ордену, «ієрархізованого суспільства», «правлячої касти»,

тоталітаризму і монопартійної диктатури. «Українська ідея як

соціокультурний феномен обіймає собою не окремі групи людей, не «орден»

(Д. Донцов), а весь народ. ... По суті, ідеологи інтегрального націоналізму

монополізували право на національну ідею, «підігнавши» її під свою

ідеологію. Націоналізм не може охопити всі національну ідейність народу і

репрезентувати її виключно в ідеології націоналізму. Тому поняття

«національна ідея» і «націоналізм» не є рівнозначні поняття» [199, с. 34].

«Чинний націоналізм» Д. Донцова з його антилібералізмом є апологією

підпорядкування особистого національному, колективному; заперечення

універсальних цінностей. Шанування прав людини, етичні цінності для

Д. Донцова – прояв слабкості; мораль, на його думку, повинна бути

підпорядкована політичним цілям [206, с. 233, 237, 280].

Критики Д. Донцова слушно відзначали суттєві хиби його поглядів, їх

руїнницьку, а не конструюючу роль; відсутність «позитивної частини», тобто

програми реальних політичних дій; непослідовність, аморалізм; апологію

шовіністичного націоналізму як противаги етичного В. Липинський, Ю. Липа,

К. Пушкар, О. Бочковський, В. Мартинець, Л. Ребет, Р. Лісовий,

М. Лагодівський, С. Ленкавський, марксисти-леніністи та ін.) [206, с. 246-

255]. Помилкова інтерпретація Д. Донцовим людини як детермінованої лише

біологічними та психогенетичними моментами, відкидаючи чинники

суспільні [206, с. 273], що призводить його до біодетермінізму, який і

визначив його бачення жінки з точки зору виконання нею «природного

призначення».

151

Поняття «нації» як «суспільного організму» виключає індивіда,

включаючи його в єдине ціле. Д. Донцов наголошував, що права нації вищі

прав одиниці, навіть права на життя, вищі крові і смерті тисячів, добробуту

цілої генерації [63, с. 49]. Ми інакше дивимось на відношення між одиницею,

суспільством, державою. Справа не в тому, щоб установити державу, або

певний політичний лад, або певну економічну систему, «...а в тому, наскільки

даний лад чи система забезпечують основні права і свободи людини-

громадянина, та наскільки вможливлюють їй всебічний розвиток» [206,

с. 284].

Літературознавча спадщина Д. Донцова – це в першу чергу складова

частина теорії «чинного націоналізму» і пам’ятка свого часу [22, с. 19]. Для Д.

Донцова література не була самостійним об’єктом дослідження, а

розглядалася ним під кутом зору відповідності його політологічній концепції і

надається для пропаганди певних ідей. Д. Донцова можна вважати

представником соціологічного підходу до художньої літератури, яка для нього

– відбиток духовного життя нації, засіб або вести націю за собою, або

заколисувати її. «Власне науковий підхід у Д. Донцова до творчості

письменників відсутній (категоріальний апарат, точне цитування і посилання

на першоджерела), він йому принципово не потрібен, бо важливо не оцінити

той чи інший твір, а нав’язати читачеві (слухачеві) своє бачення минулого,

сучасності і майбутнього нації...» [22, с. 17].

У літературознавчій розвідці «Тип запорожця у Олекси Стороженка»

Д. Донцов висловив ряд думок, що проливають світло на його бачення

суспільного статусу жінок. Пропонуючи козака-запорожця як

репрезентативну постать нашої нації, втілення її найкращих прикмет, предмет

подиву і пошани, зразок для наслідування, Д. Донцов сам вказує нам ті риси,

які він хотів би бачити в чоловікові та «його жінці» [66, с. 20-21]. Для

чоловіка головне – мандрувати, «силу свою розважати», кажучи словами

152

запорожця: «Не такі тепер часи, щоб возитися з тим коханням» [66, с. 30-31].

Відношення до жінок, особливо з дітьми, як до зайвого тягаря в лихі

часи військових змагань є в чомусь зрозумілим та до певної міри

виправданим. Зрозуміло: кращий воїн той, який живе перемогою, а не

заклопотаний господарством, дітьми і т. д. Якщо міркувати з точки зору не

власних бажань або егоїстичних інтересів, а власне норм моралі, і розглядати

жінку з дітьми як таких, що вимагають великої відповідальності, то ця

позиція вимагатиме відмови від стосунків з жінками взагалі, як це, хоча б

теоретично, вимагалося в лицарських орденах Західної Європи – якщо

відмовлятися від «мирського» в ім’я «високої» мети, то повністю – і від

обов’язків, і від задоволень, а не вибірково лише від обов’язків, як це

подобалось Д. Донцову, який, заперечуючи сталий шлюб, проголошував волю

чоловіків. Біологія в цьому випадку залишається кайданами для жінки, а

чоловік звільняється від наслідків статевих відносини і необхідності

виховувати дітей. Крім того, пропаганда «лицарської звитяги», волелюбності,

кочового способу життя, чоловічих товариств і т. п., навіть з позиції пошукача

суб’єктів національної боротьби, може мати як позитивні наслідки

(вивільнення енергії для боротьби), так і негативні наслідки – для

державотворення необхідні як динамічні, так і статичні елементи. Тому

творення держави неможливе без певної сталості суспільних відносин і норм,

в тому числі стосовно як сфери відносин між чоловіками та жінками, так і

сфери відтворення людини.

Для націоналізму, як і будь-якого іншого тоталітарного руху, важлива не

людина-особистість, а людина-функція; тобто важливо лише те, як людина

виконує поставлені перед нею задачі. Тому в праці Д. Донцова «Провідна

верства козацька у І. Котляревського», ми зустрічаємо цілком характерну для

націоналістів апологію жінки-функції: жінки-матері, жінки-дружини, жінки-

сестри [64, с. 44-45]. А повторювана як мантра всіма традиціоналістами теза

153

про те, що «Мати зазнавала в цім товаристві особливої поваги» [64, с. 45], на

нашу думку, демонструє лише той факт, що в суспільстві, де роль жінки як

подруги, партнерки не високо шанується, звичайно більш сильним

залишається у чоловіка зв’язок з матір’ю, ніж з дружиною.

Тавруючи невміння над собою панувати, стримувати свої бажання,

Д. Донцов, ілюструючи свої погляди на прикладі Енеєвої ватаги, зауважує, що

людина може мати людські слабкості, але як горілці, так і жінці «своє місце і

свій час» [64, с. 46]. Перше, що скидається у вічі: жінка - це задоволення (як

горілка), не суб’єкт, а об’єкт. По-друге, жінка – це слабкість Людини; а чи

Людина тоді жінка?

Д. Донцов не ставить питання: якою була жінка? (тобто, зважаючи на

його мотиви і спосіб викладення – якою має бути Жінка?). Він запитує: «Що

ж себе уявляли мати, дружина, сестра, коханка нашого степового лицаря?»

[62, с. 63]. Відповідь не оригінальна: жінка – «облагороджуючий первень,

первень естетики і краси» у брутальному, дикому, безоглядному світі; її

сублімація – Діва Марія. Жінка створена для того, щоб когось в путь

виряджати, когось виглядати, когось оплакувати [62, с. 63-64]. Д. Донцов

залишив і перелік рис ідеальної жінки: «вірність, жертовність, ніжність,

характерність, моральна сила, душевна твердість, любов і ненависть, посвята,

дисципліна, почуття честі, героїзм, або, на випадок невдачі, – гордий спокій»

[62, с. 72]. Д. Донцов оспівує «сильних» жінок, таких як Репніна, Башкірцева,

Леся Українка, Олена Пчілка, нарешті Олена Теліга [62, с. 75].

Можна зробити певні висновки стосовно бачення Д. Донцовим жінки та

її суспільно-правового статусу:

1. Д. Донцов розглядав жінок як засіб досягнення власної омріяної мети:

утвердження незалежної Української держави.

2. Жінка у Д. Донцова лише помічниця чоловіка в його змаганнях, її роль

другорядна і підпорядкована.

154

3. Високо цінується або жінка як біологічна істота, що виконує репродуктивні

функції, забезпечуючи відтворення нації, або жінка, яка проявляє маскулінні

характеристики: мужність, витривалість, рішучість, безстрашність, примус,

агресивність і т.і.; акцентуалізація певних якостей неминуче призводить до

зневажання іншими, в нашому випадку «фемінними» – терпіння, милосердя,

турбота, любов, ніжність та ін.

4. Жінка поважається, але лише за умови, що вона виконує визначені функції

(як, до речі, і чоловік), тобто вона позбавлена волі обирати свої переконання і

життєвий шлях.

5. Логічним для Д. Донцова, як для прибічника тоталітарної ідеології, є

антилібералізм з його запереченням прав особистості на користь прав певної

спільноти, в даному випадку національної.

6. Пропаганда насильства, культ сили за своєю внутрішньою логікою

обов’язково йдуть в парі з нехтуванням та експлуатацією фемінного первня в

суспільстві.

Порівнявши підходи М. Міхновського та Д. Донцова до вирішення

питання прав жінки, автор дійшла наступних висновків щодо змісту

націоналістичних підходів до вирішення питання прав жінок в Україні:

1. Безумовно, «націоналізм М. Міхновського» та «націоналізм

Д. Донцова» – це «два різних націоналізми»: відмінність базових принципів

тягне за собою відмінність шляхів суспільного розвитку, що пропонуються.

2. Для М. Міхновського суверенна Україна – засіб закріплення та

реалізації прав людини, для Д. Донцова – держава є мета, а людина – засіб.

3. М. Міхновським жінка розглядається як людина, яка має

невідчужувані природні права, тобто цілком в ліберальному дусі. Міркування

Д. Донцова цілком традиційні, він не виходить за межі патріархальних

уявлень про призначення і сутність жінки як істоти, життя якої, навіть

соціальне, цілком визначається її біологією.

155

4. Позиція М. Міхновського більше відповідає сучасній концепції прав

людини, відповідно до базового положення якої реалізація прав певної

спільноти (в даному випадку – нації), не повинна заважати реалізація прав

людини. Особистість будь-якого ґендеру не повинна ставати засобом

досягнення найвеличнішої мети – на прикладі жахів ХХ ст. всі ми вже бачили,

до чого призводить протилежне. Тому позиція Д. Донцова є неприйнятною з

багатьох причин, в тому числі і для вирішення питання прав жінок.

3.4. Консервативне трактування прав жінки в політико-правовій

ідеології

В. Липинський (1882–1931 рр.) – український мислитель польського

походження, політик і політолог, історик, теоретик української державності,

публіцист. Аналіз його поглядів на суспільно-правовий статус жінок

видається необхідним для розуміння складної взаємодії всього розмаїття

підходів до вирішення цього питання в політико-правовій думці України ХХ

ст.

Для реконструкції політико-правових поглядів В. Липинського

необхідно відзначити типологічні особливості консервативного способу

пізнання: верховний онтологічний принцип – Божественний розум; корелятом

поняття «право» є «порядок»; законність пов’язана з невідворотністю

покарання; заперечення антропоцентризма, абсолютизації прав людини;

розрізнення свободи внутрішньої та зовнішньої, коли лише остання підпадає

під дію права [114, с. 33]. Визначимося також з ідентифікацією його поглядів

відносно певних напрямків політичної думки. В. Липинському властивий

консерватизм [40, с. 33; 123. с. 393; 124, с. 47, 62; 214. с. 70], державництво

(С. Томашівський, Д. Дорошенко) [139, с. 39, 55], монархізм [19, с. 7],

елітаризм [40, с. 22-29; 19, с. 40; 123, с. 76, 131; 211, с. 159], солідаризм (під

впливом, зокрема, праць Сореля) [19, с. 64; 123, с. 37], антидемократизм (під

156

демократією він розуміє спосіб соціальної організації, а не благо народу),

антисоціалізм, самостійництво (але не донцовського штибу) [131, с. 138],

релігійність [40, с. 59-72. 19, с. 63]. Ця констатація ні в якому разі не є

навішуванням ярликів, а лише відправною точкою, базою подальшого аналізу

визначеного метою питання.

Одним з базових принципів концепції В. Липинського є принцип

«територіалізму», який він обгрунтовував і розвивав в своїх працях,

розуміючи як організацію суспільного і політичного життя певних територій з

опорою на самоврядування і власні представництва з тенденцією до

подальшого створення власної державності. Неприйняття цієї ідеї шляхтою

призвело до конфронтації з українським рухом за державність. Заслуга

В. Липинського як історика в тому, що він (не без впливу «станчківської

школи» в польській історіографії [19, с. 40]) поглянув на українську історію з

нового кута зору – політичних «верхів», і це призвело до появи

«державницької» школи в українській історіографії. Він був впевнений в тому,

що національна держава відіграє творчу роль в організації, управлінні та

захисті суспільства. І тому незважаючи на те, яку форму правління обстоював

В. Липинський в різні періоди своєї творчості, для нього першорядною і

непорушною була теза про незалежність Української держави [182, с. 63-70].

Реалізувати право на незалежність могла, на думку В. Липинського,

лише повнокласова нація, тобто представлена всіма класами і соціальними

групами. Ґрунтуючись на власних історичних студіях В. Липинський довів,

що Хмельниччина була політичним рухом верхів тодішнього українського

суспільства, і саме шляхетсько-старшинський елемент був, на його думку,

творцем української державності. Тому, закликаючи правобережну шляхту,

незалежно від походження, повернутися до української нації, він виходив не з

народницького світогляду, який істоту українства вбачав лише в «мужиках»

[128, с. 94-95], а з принципів територіалізму та елітаризму [40, с. 22-29].

157

Властиве, саме положення В. Липинського як «українця польського

походження» [125, с. 36] продукує його розуміння нації як територіальної

спільноти [123, с. ХІІІ].

Але необхідно зазначити, що не просто територію, а свідомість своєї

території В. Липинський вважав патріотизмом, здатним перетворюватись на

активну політичну силу [123, с. 375]. Ми окремо зупинились на розгляді

розуміння території через те, що воно лежить в основі неприйняття

В. Липинським ідеологій соціалізму та націоналізму через їх

нетериторіальність, а отже, територіальну антагоністичність, яка призводить в

кінцевому підсумку до руїни [40, с. 8].

Погляди та світосприйняття В. Липинського містять неоромантичні

складові в сенсі повернення до ідеалістичних, ірраціональних стратегій

пояснення історичного буття в умовах гострої кризи сцієнтизму та

розповсюдження духовного нігілізму. Неоромантичні візії спиралися на

еклектичну мішанину елементів позитивізму, романтизму, неокантіанства,

дарвінізму, віталізму, расових та соціологічних теорій кінця ХІХ – початку

ХХ ст. Творчість В. Липинського, як і інших неоромантиків, продукувала

відродження етично-моральних цінностей (віра, воля, гідність, жертва, ідея,

ідеал, мораль, обов’язок, посвята, свідомість, сила, слава, честь і т.п.) та культ

почуттів, що контрастувало з космополітичним світом початку ХХ ст. та його

утилітарними стандартами і вело до широкого використання символістської

естетики. Неоромантизм становив неабиякий інтерес для інтелектуалів

«недержавних» і «младодержавних націй» Європи, адже дозволяв істотно

оновити проекти «винайдення» національно-державницьких традицій.

Розмиті засади неоромантизму спричинилися до актуалізації різноманітних

версій відомих політичних проектів, у випадку з державницькою концепцією

В. Липинського – консерватизму [260, с. 75-77]. З огляду на завдання нашого

дослідження варто наголосити на ще одному аспекті неоромантизму –

158

героїзації, як персональної (наприклад, Б. Хмельницький), так і колективної

(наприклад, шляхта) [260, с. 80]. Але в такій «героїчній» історії жінці

патріархального світу немає місця, точніше це місце є, але не «героя», а його

матері або дружини. Це біодетермінізм чистої води: роль жінки визначена її

біологічним, природним призначенням, а чоловік виступає як суб’єкт, що

може роль обирати, тобто творити себе сам. Жінкам він пропонує бути

відданими, релігійними, патріотичними матерями та дружинами,

виховательками національно-свідомих синів-героїв, що будуватимуть

Українську Гетьманську державу та господарюватимуть на українській землі:

«Пам’ятайте врешті, що жінка може бути лише дружиною і матір’ю,

монахинею і сестрою милосердя, або гетерою» [123, с. CL]. Такі погляди

цілком в дусі консерватизму, представники якого традиційно обстоювали

обмеженість жінки через її антропологічні та психічні властивості [57, с. 38-

43].

Неоромантиче терміновживання В. Липинського також яскраво свідчить

про його вподобання, вказуючи на якості, що позначають індивіда як «героя»

– «сила», «міць», «енергія», «велетень», «залізна рука та титанічна воля»,

«крицева постать» [260, с. 80] – не просто переважно, а виключно маскулінні

характеристики.

Дихотомії людина/природа та людина/суспільство, на яких побудовано

погляди В. Липинського [260, с. 86], визначили його розуміння місця жінки й

чоловіка в суспільстві: «жінка-як-природна-істота» і «чоловік-як-суспільна-

істота». Саме тому, незважаючи на поверхове декларування ірраціонально-

волюнтаристських основ націо- та державотворення [40, с. 16], за своєю

суттю його підхід і в цьому аспекті залишається суто раціоналістським: націю

(ірраціо) творить герой/людина/чоловік (раціо).

В своїх побудовах В. Липинський спирається на класичні консервативні

цінності: родина, стан, клас [123, с. ХХХІ]. З цих позицій він критикує

159

лібералізм, підкреслюючи пошану до роду, повагу до голови сім’ї в

традиційному суспільстві. В цьому сенсі його писання настільки красномовні,

що ми візьмемо на себе відповідальність за наведення розлогої цитати:

«Жінка, яка є помічницею господаря хлібороба, але в певних випадках може і

має право стати самій господинею і монархинею – і жінка, яка не має права

бути президентом республіки, але зате має всі рівні права розпусти

міщанської сім’ї і може своєю присутністю остаточно осмішувати і

дискредитувати міщанські демократичні парламенти» [123, с. 33]. Підхід

цілком традиційний: жінка – лише помічниця, додаток до Людини-чоловіка.

Крім того, спостерігаємо ще одну базову патриархальну дихотомію: поділ

суспільних сфер на приватну (де жінці й місце) та публічну (куди жінці зась).

Про рівність не може бути й мови – жінка може бути господинею не поряд з

чоловіком, а лише за його відсутності; вона – лише замісник; її місце

однозначно і безумовно другорядне та підпорядковане. Але безглуздо

стверджувати, що за умов егалітарної рівності немає проблем і жінка може

бути господинею в публічній сфері. В. Липинський, на нашу думку,

небезпідставно критикує лібералізм, вказуючи на його негативні риси, в

першу чергу складність реалізації закріплених прав. Але альтернатива, яку він

пропонує, ми вважаємо неприйнятною через цілу низку обставин.

Елітаризм, пошана до аристократії (навіть в оновленому розумінні

В. Липинського), базуються на пошані до традицій, що неминуче призводить

до бажання законсервувати усталені соціальні ролі, репродуктором яких і є

традиційна сім’я з розподілом ролей між чоловіком і жінкою. Такий розподіл

ще в класичному патріархалізмі (Філмер) слугував аргументом для

обґрунтування монаршої влади, тому влада голови родини (патріарха) і

монархічна влада генетично пов’язані. Не можна заперечити традиційні ролі в

сім’ї, не порушивши внутрішню логіку аргументації на користь монаршої

влади; а останнє, як відомо, для В. Липинського і є кінцевою, головною

160

метою. Тому він в питанні ролі жінок і залишається на патріархальних

позиціях, хоча і не досліджує це питання окремо.

Ставлення В. Липинського до жінки лише як до об’єкта, нерівного

чоловікові, але вартого на «пошану», яскраво ілюструє наступний пасаж в

його міркуваннях щодо державотворення з позицій теорії зовнішнього

завоювання: «Жінок беруть собі оці організовані жовті тільки в цій групі

чорних, яка має такі самі духовні прикмети, що й вони. Тому жінка в цьому

класократичному типі ніколи не буває рабинею. Як біологічна персоніфікація

пасивності, вона знаходиться в природнім підчиненню елементові активному

мужському, але відношення мужа до неї повне пошани...» [123, с. 225].

В. Липинський в цілому не пішов далі філософів Просвітництва в розумінні

статусу жінок в суспільстві з їх одночасним возвеличенням «ідеальної жінки»,

та презирством до «реальної» (наприклад, у того ж Ж.-Ж. Руссо). «Жінка – по

самій своїй природі персоніфікація пасивності – ділить тоді долю цілої взагалі

пасивної маси... [123, с. 270] – за В.Липинським є не суб’єктом, учасником

суспільних процесів, а реципієнтом результатів діяльності «активних

елементів» – чоловіків. В. Липинському не відмовиш в цікавих

спостереженнях та точних характеристиках: «Паралельно з цим, при

пануванню охлократичних войовників і пророків в одній особі, бачимо

найгірші форми жіночого приниження і поневолення, якими кінчиться

звичайно фарс демократичної «емансипації жінок» – жінка стає частиною

рабської юрби [123, с. 270]. Але зверніть увагу – не жінка, а жінка як частина

пасивної маси. Тобто зрозуміло, що статус жінок не представляє для автора

окремої проблеми, він прямує до своєї мети – демонстрації згубності

демократичного устрою, ілюструючи свої твердження ще й таким фактом, як

погіршення положення жінок, не замислюючись проти над причинами цього

явища.

Цікаві міркування В. Липинського з приводу демократії, яку він,

161

розуміючи не як «благо» народу, а як спосіб організації державної влади, різко

критикував як «вирівнювання на низ», як правління не найкращих, а

найкрикливіших, безпринципних, зажерливих, злобних. Демократія «...всіми

силами сприяє розкладові сім’ї своїми «подружніми законами», своїми

звичаями, врешті так званою рівноправністю жінок, але не рівноправністю в

різних областях, як це ми бачимо при класократії – а рівноправністю в

областях тих самих, з чого випливає, що жінки, бажаючи стати тим самим, що

і мужчина, осмішує в той спосіб до решти всю мужську діяльність демократів

та збільшує демократичний хаос, і т.д., і т.д.» [123, с. 241-242]. По-перше,

вислови «рівноправність в різних областях» та «рівноправність в областях тих

самих» свідчать про розуміння В. Липинським права (та похідних категорій

на кшталт «рівноправність») не в термінах егалітарної рівності буржуазного

права, а в термінах елітарного станового права привілегій. За цією логікою

жінки становлять окремий стан, «гетто», мають власні права та обов’язки,

відмінні від прав та обов’язків інших, і тому, звісно, можуть бути рівними

лише до себе подібних, тобто в межах власного «гетто». По-друге, вказівка на

те, що жінки «збільшують демократичний хаос», свідчить про традиційне,

усталення бачення жінки як стихійної, нестабільної, а тому лякаючої істоти,

яку необхідно нейтралізувати – спосіб в даному випадку пропонується не

новий і не оригінальний: виокремити жінок та огородити. По-третє,

зазначаючи, що «жінки осмішують мужську діяльність», він демонструє

поверхове розуміння «жіночого питання» (через власні ідеологічні настанови

та, можливо, особисту незацікавленість, відстороненість через особисті

мотиви): справді важливу справу дуже складно «осмішити» (хоча, звісно,

легко осмішити себе в цій справі), а деякі карикатурні спроби

«самоочоловічення» жінок вважати загальною тенденцією, а не тимчасовим

«недо-розумінням» рівноправності, можна було, лише торкаючись питання

статусу жінок дотично.

162

В. Липинський в своїх працях звертається до жінок окремо. Це означає,

що все інше, писане до «братів–хліборобів», тобто саме «братів», а не сестер.

Праці Липинського це звернення до чоловіків з роздумами з приводу

побудови держави, місце жінок в якій визначатиметься знов-таки чоловіками.

Жінка в історії – мовчазний статист, за яку Великий і Мудрий Старший Брат

(себто чоловік в сенсі «людина») все вирішив – куди, коли, як і скільки.

Жінки, за В. Липинським, не можуть мати інтереси, відмінні від

інтересів свого народу, стану або класу: жіноцтво українське «...творить не

окремий клас, а основну, бо родинну комірчину всіх класів...» [123, с.

ХХХІХ]. Такий підхід по-перше, виключає для жінок можливість постановки

питання про свій суспільно-правовий статус як питання окремого від питань

національних та класових; а по-друге ще раз окреслює жіночу сферу як

виключно приватну, тобто обмежує для жінок можливість використання

публічно-правових механізмів впливу на суспільні відносини.

Висновки до розділу 3

1. Консервативна політико-правова думка питання суспільно-

правового статусу жінок не розглядала як окреме, яке потребує специфічних

механізмів та підходів до свого розв’язання. Вважалося, що жінки, не можуть

мати інтереси, відмінні від інтересів свого народу, стану або класу, що

виключає для жінок можливість постановки питання про свій суспільно-

правовий статус як питання окремого від питань національних та класових.

2. Питання суспільно-правового статусу жінок в цій парадигмі

осмислюється в категоріях традиціоналізму та біодетермінізму, жінкам

пропонується пошана замість рівності, обмежуючи можливості їх

самореалізації.

3. Місце жінки, цілком в дусі традиціоналізму, обмежується

виключно приватною сферою (роль дружини, матері).

163

4. В поглядах консерваторів чоловік (раціо) – суб’єкт соціальних

(зокрема правових, політичних) відносин, жінка (ірраціо, природа, примхлива

і непередбачувана, потребуюча приборкання) – об’єкт, реципієнт результатів

публічної діяльності чоловіка; чоловік активний, жінка – пассивна, чоловік –

Людина, жінка – додаток до неї.

5. Покращення соціально-правового статусу жінок пов’язується із

ствердженням Української національної держави; місце і ролі жінок в цій

державі визначатиметься чоловіками.

6. Відкидаються запропоновані лібералами, соціалістами та

націоналістами механізми зміни статусу жінок.

7. Рівноправність розуміється не як егалітарна рівність буржуазного

права, а як елітарне станове право привілеїв. За цією логікою жінка має власні

права та обов’язки, відмінні від прав та обов’язків інших, і тому, звісно, може

бути рівною лише до себе подібних, тобто інших жінок.

164

ВИСНОВКИ

У дисертації наведено теоретичне узагальнення й вирішення наукового

завдання, яке полягає у наданні порівняльної історико-правової

характеристики ідеї прав жінки крізь призму принципів рівності та

справедливості, втіленої в працях представників української політико-

правової думки другої половини ХІХ – початку ХХ ст., визначення

співвідношення цих надбань та досягнень світової політико-правової думки, а

також розвитку правового регулювання статусу жінки як фактору, що

детермінував еволюцію розуміння прав жінки в Україні.

Основні наукові й практичні результати дослідження є такими:

1. Права жінки представляють собою правові можливості, що мають

певну специфіку, в тому числі щодо втілення принципів рівності,

справедливості та гендерно-чутливого підходу до їх розуміння та реалізації.

2. Поряд із тенденцією універсалізації інституту прав людини має місце

тенденція диверсифікації, урізноманітнення конкретного змісту й обсягу прав

людини, що особливо яскраво проявляється стосовно прав жінки:

відбувається боротьба саме за межі прав людини, насамперед, за юридичне

закріплення та юридичну інтерпретацію цих меж. Підкреслено, що необхідно

враховувати регіональні особливості та створювати регіональні системи

захисту цих прав.

3. Вирішальним етапом розвитку прав людини були буржуазно-

демократичні революції ХVІІ – ХVІІІ ст., які висунули принципи свободи і

формальної рівності, які стали основою універсальності прав людини.

Філософське, політичне та юридичне обґрунтування прав людини склалося в

межах природно-правової доктрини, але протягом ХVІІ – ХІХ ст. розуміння

прав людини залишалось досить обмеженим (жінки були виключені). На

Заході Європи теорія прав людини, розвиваючись поступово, збагачувалась

новими видами прав, а в Україні наприкінці ХІХ ст., у зв’язку із певними

165

запізненнями політико-правового розвитку, передова інтелігенція була

вимушена пропагувати та вимагати визнання, закріплення та захисту всіх

поколінь прав людини одночасно.

4. В Англії та США домінували ліберальні феміністські організації

жінок середнього класу, а в більшості європейських країн (зокрема, в Україні)

головну роль у боротьбі за право голосу для жінок відігравав соціалістичний

рух. На теренах Російської імперії лібералізм не був розвинений і тому

подібні вимоги підтримувалися здебільшого соціалістичними організаціями.

Парламентський шлях до вирішення політичних, економічних, соціальних

проблем був закритий, і тому значна частина жінок почала брати участь у

революційних рухах за визволення всього народу.

5. Формальне закріплення прав жінки у чинному законодавстві

призвело лише до зменшення, але не ліквідації розриву у фактичному

суспільному становищі чоловіка та жінки. Тому важливою є політика

позитивних дій – тобто застосування тимчасових заходів з метою створення

сприятливих умов для певної категорії осіб на шкоду іншій категорії і в такий

спосіб компенсування існуючої між ними фактичної нерівності.

6. Сучасне розуміння рівності представлене різними підходами –

соціалістичним (справедливість – це рівність), ліберальним (справедливість –

свобода), консервативним (справедливість – це нерівність). Основною

тенденцією розвитку поняття рівності є поступове взаємопроникнення усіх

підходів, спроба поєднати ці базові принципи (свобода, рівність,

справедливість) в межах однієї концепції. Суттєво поглибилось і розвинулось

розуміння сутності поняття рівності чоловіків і жінок, дослідниками виділено

різні її форми: рівність можливостей; рівність здібностей; рівність потреб;

рівність інтересів.

7. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. права жінок, що проживали на

українських землях як під владою Російської, так і Австрійської імперії, були

166

певним чином обмежені, хоча і відбувалися позитивні зміни в напрямку їх

закріплення та гарантування в усіх сферах правового регулювання.

8. Під час революційних потрясінь уряди УНР та ЗУНР формально

закріпили рівність прав чоловіків та жінок, але не розвинули законодавчо цю

категорію, не закріпили механізми реалізації тощо. Поступово з обговорення

взагалі зникають усі питання, крім національного та соціального, що

демонструє аналіз партійних документів, листівок, брошур, листування,

спогадів та мемуарів учасників подій. Лише соціалістичні партії

продовжували проголошувати рівноправність чоловіків та жінок.

9. Історично склалося так, що в Україні ХХ століття питання прав жінки

на практиці намагалися вирішити в руслі пропозицій соціалістів. За

радянських часів правовий статус жінок суттєво змінився: було конституційно

закріплено рівноправність чоловіка і жінки, але фактичне недопущення жінок

до прийняття політичних рішень, відсутність умов для поєднання жінками

материнства та праці за наймом та інші проблеми, ускладнювали для жінок

можливість користування проголошеними правами, які у своїй більшості

залишилися декларацією.

10. Питання надання жінкам політичних прав в ХХ столітті

представниками всіх політичних напрямків в Україні вирішувалося

позитивно, про що свідчать партійні документи (програми, статути), проекти

Конституцій України та інших законодавчих актів, нормативні акти, прийняті

українськими урядами. При цьому для представників політико-правової

думки України питання прав жінок не було першочерговим та головним

(виключення – Н. Кобринська і невелике коло її прибічниць).

11. М. Драгоманов, М. Грушевський, Н. Кобринська, О. Кобилянська, як

представники ліберальної політико-правової думки, вбачали вирішення

проблем жінок у наданні їм рівних з чоловіками можливостей для самовиразу

через користування всіма правами людини. О. Кобилянська розуміла права

167

жінки як право на негативну свободу – невтручання в сферу особистої

свободи, вона пов’язувала вирішення жіночого питання з досягненням

юридичної рівності, особливо підкреслюючи першочерговість закріплення

права жінок на освіту, на оплачувану працю, обирати і бути обраними у

представницькі органи влади . Незважаючи на єдину вихідну позицію, для

М.Драгоманова та М. Грушевського питання прав жінки було другорядним на

відміну від Н. Кобринської та О. Кобилянської, які приймали участь у

створені організованого жіночого руху, популяризації ідеї жіночої

емансипації. Найглибший аналіз проблеми прав жінки ми зустрічаємо у

Н. Кобринської, яка, була першою і, нажаль, довгий час єдиною серед

теоретиків в Україні, яка розуміла, що жіноче питання – це окреме питання,

яке не вирішиться одночасно з вирішенням соціальних або національних

питань.

12. Вирішення питання досягнення рівності чоловіків та жінок

представники вітчизняної соціал-демократичної політико-правової думки

(І. Франко, Леся Українка, М. Павлик та ін.) пов’язували з настанням

соціалістичного ладу, заперечуючи можливість досягнення рівності лише

формально-юридичним закріпленням рівних прав та можливостей без зміни

економічних підвалин залежності жінок. Залежність жінки від чоловіка вони

пояснювали економічними чинниками: саме капіталізм, на їх думку, надавши

можливість жінці заробляти, спровокував емансипаційний рух та вплинув на

зміни у сімейних відносинах. Вони критикували ставлення церкви до жінки,

вбачаючи вирішення питання у секуляризації, виступали за світський

характер шлюбів, не відкидаючи можливість розлучення, за громадське

виховання дітей.

13. Порівнявши націоналістичні підходи М. Міхновського та

Д. Донцова до вирішення питання прав жінки, доведено, що вони суттєво

відрізняються. Для М. Міхновського суверенна Україна – засіб закріплення та

168

реалізації прав людини, для Д. Донцова – держава є мета, а людина – засіб;

М.Міхновським жінка розглядається як людина, яка має невідчужувані

природні права, тобто в ліберальному дусі.

14. В. Липинський, як представник консервативного напрямку

українського політико-правового руху, питання суспільно-правового статусу

жінок розглядав в дусі традиціоналізму, обмежуючись виключно приватною

сферою (роль дружини, матері). В. Липинський відкидає запропоновані

лібералами механізми зміни статусу жінок. Питання суспільно-правового

статусу жінок В. Липинський осмислює в категоріях традиціоналізму та

біодетермінізму, пропонуючи жінкам пошану замість рівності.

15. Вирішення проблеми прав жінок в України відбувалося в тих самих

напрямках, що і в інших європейських країнах: соціалістичному,

ліберальному, націоналістичному, консервативному. Хоча представники

української політико-правової думки не виробили цілісної доктрини прав

людини, зокрема прав жінки, вони творчо підійшли до розв’язання питання

суспільно-правового статусу жінок в Україні з урахуванням особливостей

політичного, економічного, соціального, релігійного розвитку українського

суспільства. Через об’єктивні причини історичного, політичного,

економічного характеру в Україні найвпливовішим виявився саме

соціалістичний напрямок політико-правової думки, і тому саме в межах цього

розуміння жіноче питання вирішувалося в ХХ ст. Зважаючи на ці обставини

можна прогнозувати, що і в подальшому в Україні переважатиме соціал-

демократичний напрямок, але з урахуванням надбань світової ліберальної

думки та практики.

169

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Аврелий Августин. Исповедь. Абеляр П. История моих бедствий /

пер. с латин. Москва: Республика, 1992. 335 с.

2. Австрійський статут цивільного судочинства 1895 р.

Хрестоматія з історії держави і права України. Т. 1: З найдавніших часів до

поч. ХХ ст. / уклад. В. Д. Гончаренко, А. Й. Рогожин, О. Д. Святоцький. Київ:

Ін Юрe, 2000. 472 с.

3. Агеєва В. Поетеса зламу століть. Творчість Лесі Українки в

постмодерній інтерпретації: монографія. Київ: Либідь. 1999. 264 с.

4. Айвазова С. Ґендерное равенство в контексте прав человека. URL:

http://www.owl.ru/win/books/gender/13.htm (дата обращения: 21.09.2013).

5. Алексеев С. С. Тайна права. Его понимание, назначение,

социальная ценность. Москва: НОРМА, 2001. 176 с.

6. Антонович М. М. Еволюція поняття прав людини та проблема їх

класифікації. Наукові записки НаУКМА. Сер. Політ. науки. 2005. Т. 45. С. 9–

16.

7. Антонович М. М. Міжнародне публічне право: навч. посіб. для

студ. вищ. навч. закл. Київ: Вид. дім «КМ Академія»; Алерта, 2003. 308 с.

8. Антонович М. М. Термінологічні проблеми впровадження норм

Європейської конвенції щодо прав людини у законодавство України. Права

людини і громадянина: проблеми реалізації в Україні: праці Львівської

лабораторії прав людини Академії правових наук України / редкол.:

П. М. Рабінович (голов.ред.) та ін. Київ: Ін Юре, 1998. С. 45–50.

9. Аристотель. Никомахова этика. Большая этика. Полития. Соч. в

4-х т. Т. 4; ред. В. Ф. Асмус. Москва: Мысль, 1975. 830 с.

10. Аристотель. Метафизика. Соч. в 4-х т. Т. 1; ред. В. Ф. Асмус.

Москва: Мысль, 1975. 550 с.

170

11. Афанасьев А. Н. Об «авторских правах» на права человека в

исторической ретроспективе. История государства и права. 2010. № 18.

С. 2–4.

12. Бадирян Г. М. Права личности: исторические и теоретические

аспекты обоснования и признания. Государство и право. 2006. № 8. С. 54–61.

13. Бенхабиб С. О Гегеле, женщинах и иронии. Феминистская

критика и ревизия истории политической философии / сост. М. Л. Шенли,

К. Пейтмен; пер. с англ. под ред. Н. А. Блохиной. Москва: Российская

политическая энциклопедия (РОССПЄН), 2005. 400 с.

14. Де Бовуар С. Друга стать: в 2 т. / пер. з фр. Н. Воробйової,

П. Воробйова, Я. Собко. Т. 1. Київ: Основи, 1994. 390 с.

15. Богачевська-Хомяк М. Білим по білому: Жінки в громадському

житті України, 1884 – 1939. Київ: Либідь, 1995. 424 с.

16. Богдашина О. Проблема суспільної еволюції у працях українських

істориків другої половини ХІХ-початку ХХ ст. Історичний журнал. 2008.

№ 3. С. 19–27.

17. Бок Г. Нацистская ґендерная политика и женская история.

Ґендерные исследования. 2004. № 12. С. 31–53.

18. Бондаренко Н. О. Розвиток прав жінок в УРСР: національний та

міжнародний аспекти : автореф. дис. ... канд. юрид. наук. Харків, 2004.

19. Босий В. В. Липинський. Ідеолог української трудової монархії.

Торонто: Друкарня «Українського робітника», 1951.160 с.

20. Брайсон В. Политическая теория феминизма / пер. с англ.

О. Липовской и Т. Липовской. Москва: Идея–Пресс, 2001. 304 с.

21. Варламова Н. В. Третье поколение прав человека как форма

юридизации отношений между социальными общностями. История

государства и права. 2009. № 14. С. 46–48.

22. Васьків М. С. Сучасне літературознавство і публіцистична

171

спадщина Д. Донцова. Ідейно-теоретична спадщина Дмитра Донцова і

сучасність: матеріали наук.-теоретич. конф. / упоряд. О. В. Старух; ред.

Ф. Г. Турченко [та ін.]. Запоріжжя: Просвіта, 1998. С. 16–20.

23. Введение в гендерные исследования: учеб. пособие для студентов

вузов / Костикова И. В. и др.; 2-е изд., перераб. и доп. Москва: Аспект Пресс,

2005. 255 с.

24. Вільчинський Ю. Дмитро Донцов: філософія як ідеологія. Ідейно-

теоретична спадщина Дмитра Донцова і сучасність: матеріали наук.-

теоретич. конф. / упоряд. О. В. Старух; ред. Ф. Г. Турченко [та ін.]. Запоріжжя:

Просвіта, 1998. С. 27–30.

25. Воронина О. А. Гендерная экспертиза законодательства РФ о

средствах массовой информации. URL: http://www.a-z.ru/women/texts/$gend-

1.htm (дата обращения: 12.02.2014).

26. Гарашко А. Ю. Либеральная доктрина прав человека и

гражданина как основа неолиберализма в России на рубеже ХІХ – ХХ вв.

История государства и права. 2011. № 12. С. 42–45.

27. Гейтенс М. «Притеснение моего пола»: Уоллстонкрафт о разуме,

чувстве и равенстве. Феминистская критика и ревизия истории политической

философии / сост. М. Л. Шенли, К. Пейтмен; пер. с англ. под ред.

Н. А. Блохиной. Москва: Российская политическая энциклопедия

(РОССПЄН), 2005. 400 с.

28. Геник С. 150 видатних українок. Івано-Франківськ: Лілея-НВ,

2003. 236 с.

29. Геращенко Т. Микола Міхновський у спогадах і оцінках його

сучасників. Молода нація. 2003. № 2 (27). С. 13–32.

30. Гоббс Т. Основы философии часть третья. О гражданине.

Избранные произведения в 2-х т. Т. 1. Москва: Мысль, 1964. 583 с.

31. Головченко В. Микола Міхновський і Дмитро Донцов – речники

172

двох концепцій українського націоналізму. Ідейно-теоретична спадщина

Дмитра Донцова і сучасність: матеріали наук.-теоретич. конф. / упоряд.

О. В. Старух; ред. Ф. Г. Турченко [та ін.]. Запоріжжя: Просвіта, 1998. С. 39–43.

32. Горинь В. І. Франко і Леся Українка: відомий епізод

«непорозуміння між своїми». Львів, 1998. 92 с.

33. Гошовська В. А. Процес становлення української соціал-

демократії (остання третина ХІХ століття): автореф. дис. ... д-ра політ. наук.

Харків, 1997. 34 с.

34. Градскова Ю. В. Гендерная идеология в Советской России.

Введение в гендерные исследования: учеб. пособие для студ. вузов /

Костикова И. В. и др.; 2-е изд., перераб. и доп. Москва: Аспект Пресс, 2005.

С. 87–98.

35. Де Грация В. Как Муссолини управлял итальянскими женщинами.

Ґендерные исследования. 2004. № 12. С. 54–71.

36. Гримич М. В. Звичаєве цивільне право українців ХІХ – початку

ХХ століття. Київ: Арістей, 2006. 560 с.

37. Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної

української нації ХІХ-ХХ ст. Київ: Генеза, 1996. 360 с.

38. Грицак Я. Пророк у своїй вітчизні: Франко та його спільнота

(1856-1886). Київ: Критика, 2006. 632 с.

39. Грицак Я. Й. «...Дух, що тіло рве до бою...»: Спроба політичного

портрета Івана Франка. Львів: Каменяр, 1990. 177 с.

40. Гришко В., Базілевський М, Ковалів П. Вячеслав Липинський і

його творчість. Нью-Йорк: Булава, 1961. 87 с.

41. Грищук О. В. Людська гідність у праві: філософський аспект

автореферат дис. ... д-ра юрид. наук. Харків, 2008. 36 с.

42. Грушевський М. Конституційне питання і українство в Росії.

Твори: у 50 т. Т. 1. Суспільно-політичні твори (1894 – 1907) / редкол.

173

П. Сохань та ін. Львів: Світ, 2002. 592 с.

43. Грушевський М. Кров. Твори: у 50 т. Т. 2. Суспільно-політичні

твори (1907 – 1914) / редкол. П. Сохань та ін. Львів: Світ, 2005. 704 с.

44. Грушевський М. Культура краси і культура. На порозі нової

України: гадки і мрії. Київ: Наукова думка, 1991. 128 с.

45. Грушевський М. Наша західна орієнтація. На порозі нової

України: гадки і мрії. Київ: Наукова думка, 1991. 128 с.

46. Грушевський М. Про права жінок. Статті з народних газет «Село»

та «Засів» (1909-1912). Твори: у 50 т. Т. 3: Сер. «Суспільно-політичні твори

(1907 – березень 1917)». Львів: Світ, 2005. 792 с.

47. Грушевський М. С. Праве українство. Твори: у 50 т. Т. 3: Сер.

«Суспільно-політичні твори (1907 – березень 1917)». Львів: Світ, 2005. 792 с.

48. Грушевський М. С. Українці. Твори: у 50 т. Т. 3: Сер. «Суспільно-

політичні твори (1907 – березень 1917)». Львів: Світ, 2005. 792 с.

49. Грушевський М. С. Щоденник (1888-1894). Підгот. до вид, перед.

слово, упорядкування, коментарі і післямова Л. Зашкільняка. Київ;

Львів.1997. 264 с.

50. Гуренко М. М. Наукознавчі засади утвердження ґендерної

рівності. Південноукраїнський правничий часопис. 2007. № 3. С. 94–96.

51. Гуренко М. М. Розвиток філософсько-правової думки про гарантії

прав і свобод людини та громадянина : автореф. дис... д-ра юрид. наук. Київ,

2004. 37 с.

52. Гусейнов А. И. Право и ценности. Вопросы культурологии. 2006.

№ 10. С. 25–30.

53. Дашковська О. Ґендерна експертиза законодавства: методологічні

аспекти. Вісник Академії правових наук України. 2006. № 4 (47). С. 219–225.

54. Дашковська О. Значення принципу ґендерної рівності в механізмі

забезпечення прав і свобод людини і громадянина (міжнародно-правовий

174

аспект). Вісник Академії правових наук України. 2009. № 1 (56). С. 78–85.

55. Дашковська О. Правове становище жінки наприкінці

ХІХ століття: порівняльний аналіз. Вісник Академії правових наук України.

2003. № 1 (32). С. 170–176.

56. Дашковська О. Р. Дискримінація за ознакою статі: деякі

загальнотеоретичні аспекти. Вісник Академії правових наук України. 2005.

№ 3 (42). С. 219–226.

57. Дашковська О. Р. Жінка як суб’єкт права в аспекті ґендерної

рівності: монографія. Харків: Право, 2005. 224 с.

58. Дашковська О. Р. Правове становище жінки в аспекті ґендерної

рівності: загальнотеоретичний аналіз : автореф. дис... д-ра юрид. наук. Харків,

2008. 35 с.

59. Добрянський С. П. Актуальні проблеми загальної теорії прав

людини : автореф. дис... канд. юрид. наук. Одеса, 2003. 20 с.

60. Довгич В. Фундатор наукових засад української ідеї. Вісник АН

України.1993. № 4. С. 20–30.

61. Донеллі Дж. Права людини у міжнародній політиці / пер. з англ.

Т. Завалія. Львів: Кальварія, 2004. 280 с.

62. Донцов Д. Козацька жінка у Шевченка. Правда прадідів великих.

Філадельфія: Видання Головної управи Організації оборони чотирьох свобод

України, 1952. 96 с.

63. Донцов Д. Націоналізм. Лондон, Торонто. 1966. 363 с.

64. Донцов Д. Провідна верства козацька у І. Котляревського. Правда

прадідів великих. Філадельфія: Видання Головної управи Організації оборони

чотирьох свобод України, 1952. С. 38–50.

65. Донцов Д. Рік 1918, Київ. Торонто: Гомін України, 1954. 128 с.

66. Донцов Д. Тип запорожця у О. Стороженка. Правда прадідів

великих. Філадельфія: Видання Головної управи Організації оборони чотирьох

175

свобод України, 1952. С. 20–37.

67. Драгоманівський збірник «Вільна спілка та сучасний український

конституціоналізм» / за ред. Т. Г. Андрусяка. Львів: Світ. 1996. 256 с.

68. Драгоманов М. Вибране («...мій задум зложити очерк історії

цивілізації на Україні») / упоряд. і автор іст.-біогр. нарису Р. С. Міщук; приміт.

Р. С. Міщука, В. С. Шандри. Київ: Либідь, 1991. 688 с.

69. Драгоманов М. Нарис української соціалістичної програми.

Хроніка 2000. Вип. 39–40. 2000. С. 671–688.

70. Драгоманов М. П. Літературно-публіцистичні праці: у 2-х т. Т. 1.

Київ: Наукова думка. 1970. 532 с.

71. Драгоманов М. П. Собрание политических сочинений: в 4-х т.

Т. 1. Центр и окраины. Москва. 1908. 486 с.

72. Драгоманова-Шишманова Л. М. Зі споминів про М. Драгоманова.

Дзвін. 1991. № 10 (564). С. 137–145.

73. Елштайн Д. Б. Громадський чоловік, приватна жінка. Жінки у

соціальній і політичній думці. Київ: Альтернативи, 2002. 344 с.

74. Енгельс Ф. Происхождение семьи, частной собственности и

государства. В связи с исследованиями Льюиса Г. Моргана. Москва:

Политиздат, 1985. 238 с.

75. Жид П. Гражданское положение женщины. С древнейших времен

/ пер. с фр. под ред. и с предисл. проф. Ю. Гамбарова. Москва: Издание

магазина «Книжное дело», 1902. 480 с.

76. Жиленкова І. М. Ліберально-демократична течія в суспільному

русі України (ІІ половина ХІХ – початок ХХ ст.) : автореф. дис. ... канд. істор.

наук. Київ, 2000. 17 с.

77. Забужко О. Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій

Київ.: Факт, 2007. 640 с.

78. Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст:

176

франківський період. Київ: Факт, 2006. 156 с.

79. Забужко О. Шевченків міф України. Спроба філософського

аналізу. 3-є вид. Київ: Факт, 2006. 148 с.

80. Цвік М. В., Петришин О. В., Авраменко Л. В. та ін. Загальна

теорія держави і права / за ред. д. ю. н., проф., акад. АПрН України

М. В. Цвіка, д. ю. н., проф., акад. АПрН україни О. В. Петришина. Харків:

Право, 2009. 584 с.

81. Загальне цивільне уложення Австрійської імперії 1811 р.

Хрестоматія з історії держави і права України. Т. 1: З найдавніших часів до

поч. ХХ ст. / уклад. В. Д. Гончаренко, А. Й. Рогожин, О. Д. Святоцький. Київ:

Ін Юре, 2000. 472 с.

82. Загальносистемний план дій ООН з питань ґендерної рівності

URL:http://www.un.org/ru/aboutun/structure/unwomen/index.shtml (дата

звернення: 22.09.2014).

83. Закон про національно-персональну автономію Тисяча років

української суспільно-політичної думки: у 9-ти т. Т. 6. 90-ті роки ХІХ-20-ті

роки ХХ ст. / упор., прим. Т. Гунчака, Р. Сольчаника. 520 с.

84. Про забезпечення рівних прав та можливостей чоловіків і жінок:

Закон України від 8 вересня 2005 р. № 2866-ІV. Відомості Верховної Ради

України. 2005. № 52. Ст. 561.

85. Захарчук А. С. Державна концепція в програмах політичних

партій України початку ХХ століття. Бюлетень Міністерства юстиції

України. 2004. № 4 (30). С.16–27.

86. Игнаткин О. Б. Проблема «равенства в свободе» и концепция

«равенство ресурсов». Философские науки. 2006. № 6. С. 5–21.

87. Иванов А. А. Справочник по теории государства и права:

основные категории и понятия / автор-сост. А. А. Иванов. Москва:

Экзамен, 2006. 510 с.

177

88. Рогожин А. Й., Страхов М. М., Гончаренко В. Д. та ін. Історія

держави і права України: підручник для юр. вищих навчальних закладів

і факультетів: у 2 ч. Ч.1 / за ред. академіка АПНУ А. Й. Рогожина. Київ.

Ін Юре. 1996. 368 с.

89. Історія конституційного законодавства України: зб. док. / упоряд.

В. Д. Гончаренко. Харків: Право, 2007. 256 с.

90. Карпачова Н. І. Міжнародні стандарти у галузі прав і свобод

людини та проблеми їх реалізації в Україні. Право України. 2009. № 4. С. 4–

21.

91. Карпачова Н. И. Политические права женщин: проблемы теории и

современная практика : автореф. дис. ... канд. юрид. наук. Москва, 1991. 20 с.

92. Карпенко Г. І. Іван Франко про промисловість Галичини у другій

половини ХІХ століття. Грані. 2007. № 4 (54). С. 3–6.

93. Кац А. Постмодерністська критика. Енциклопедія постмодернізму

/ за ред. Ч. Вінквіста та В. Тейлора; пер. з англ. В. Шовкун; наук. ред. пер.

О. Шевченко. Київ: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2003. 503 с.

94. Квачевский А. Права женщин по законам черниговской и

полтавской губерній. Журнал гражданского и уголовного права: Май и июнь.

Санкт-Петербург: Тип. М. М. Стасюлевича, 1877, Кн. 3. С. 25–109.

95. Кісь О. Жінка в традиційній українській культурі (друга половина

ХІХ – початок ХХ ст.): монографія. 2-ге вид. Львів, 2012. 287 с.

96. Книш І. Іван Франко та рівноправність жінки: У 100-річчя з дня

народження. Вінніпег, 1956.155 с.

97. Кобилянська О. Слова зворушеного серця: Щоденники.

Автобіографія. Листи. Статті та спогади. Київ: Дніпро, 1982. 359 с.

98. Кобилянська О. Твори: в 5 т. Т. 5. Київ: Держлітвидав УРСР, 1962–

1963. 767 с.

99. Кобилянська О. Аристократка: Оповідання, повісті. Київ: Основи,

178

2001. 699 с.

100. Кобилянська О. Людина; Царівна: повісті / передм.

Н. Г. Білоцерківець. Київ: Котигорошко, 1994. 360 с.

101. Кобринська Н. Відповідь на критику жіночого альманаху в «Зорі»

З р.1887. Вибрані твори. Київ: Держполітвидав УРСР, 1958. 388 с.

102. Кобринська Н. Жінка і свобода. Вибрані твори. Київ:

Держполітвидав УРСР, 1958. 388 с.

103. Кобринська Н. Про первісну ціль товариства руських жінок в

Станіславові, зав’язаного 1884 р. Вибрані твори. Київ: Держполітвидав УРСР,

1958. 388 с.

104. Коваленко Л. Право Великого князівства Литовського та його

вплив на становлення українського права. Юридична Україна. 2004. № 2.

C. 91–95.

105. Коваль І. Право на справедливий суд: практика Європейського

суду з прав людини щодо України. Право України. 2006. № 10. C. 129–132.

106. Комзюк Л. Д. М. Драгоманов і М. Міхновський: діалог

альтернативних конституційно-правових концепцій самостійності України.

Сучасність. 1999. № 7. С. 115–121.

107. Конституційний закон про імперське представництво (21.12.1867).

Хрестоматія з історії держави і права України. Т.1: З найдавніших часів до

поч. ХХ ст. / уклад. В. Д. Гончаренко, А. Й. Рогожин, О. Д. Святоцький. Київ:

Ін Юре, 2000. 472 с.

108. Конституція УНР. Тисяча років української суспільно-політичної

думки: у 9-ти т. Т. 6. 90-ті роки ХІХ-20-ті роки ХХ ст. / упор., прим.

Т. Гунчака, Р. Сольчаника. 520 с.

109. Конституція УСРР 1929 р. Хрестоматія з історії держави та

права України: у 2-х ч. Т. 2. Лютий 1917 р. – 1996 р. / уклад. В. Д. Гончаренко,

А. Й. Рогожин, О. Д. Святоцький. Київ: Ін Юре. 1997. 800 с.

179

110. Копиленко О. Л., Копиленко М. Л. Держава і право України. 1917-

1920. Київ: Либідь, 1997. 208 с.

111. Кравченко И. И. Политические и другие социальные ценности.

Вопросы философии. 2005. № 2. С. 3–16.

112. Круглашов А. Політична свобода: панацея чи паліатив?

Сьогодення в контексті теоретичних побудов М. Драгоманова. Вісник НАН

України. 1999. № 11. С. 50–60.

113. Кугутяк М. В. Національно-політичний рух у Галичині в 1890–

1939 роках : автореф. дис. ... канд. істор. наук. Київ, 1996. 47 с.

114. Кузубова А. Ю., Сафронова Е. В. Тема прав и свобод человека в

философской концепции К. Н. Леонтьева. История государства и права. –

2006. № 12. С. 33–35.

115. Кулин О. В. Проблеми загальної теорії прав людини і природного

права у польській літературі. Права людини і Україна: праці Львівської

лабораторії прав людини Академії правових наук України. Сер. 1.

Дослідження і реферати. Вип. 2 / редкол.: П. М. Рабінович (голов.ред.) та ін.

Львів: Світ, 1999. С. 14–19.

116. Лабур О. Погляди Івана Франка як джерело вивчення ґендерної

історії України. Вісник КНУ імені Тараса Шевченка. Сер.: Історія. 2007.

№91–93. С. 106–110.

117. Лавріненко Н. Динаміка ґендерної нерівності в сучасній Україні.

Жінки в політиці: міжнародний досвід для України. За матер. міжнар. наук.

семінару. Київ – НаУКМА – 7 жовтня 2005 р. Київ: Атика, 2006. С. 110–143.

118. Лащенко Р. До історії українського права. Хроніка – 2000. 1998.

№ 27–28. – С. 27–46.

119. Лев В. Емансипація в творах Ольги Кобилянської. Збірник на

пошану Ольги Кобилянської (1863 – 1942) / за ред. О. Кисілевської-Ткач.

Мюнхен. 1991. Укр. Вільний Університет. Наук. збірник. Т. 14. С. 96–103.

180

120. Лейндж Л. Руссо и современный феминизм. Феминистская

критика и ревизия истории политической философии / сост. М. Л. Шенли,

К. Пейтмен; пер. с англ. под ред. Н. А. Блохиной. Москва: Российская

политическая энциклопедия (РОССПЄН), 2005. 400 с.

121. Леонтьєва Л. В. Права жінок та юридичні гарантії їх захисту в

Україні : автореф. дис. ... канд. юрид. наук. Харків, 2006. 20 с.

122. Лизогуб В. А. Законодавство про основні політичні і громадянські

права і свободи підданих Російської імперії у другій половині ХІХ – на

початку ХХ століття автореф. дис. ... канд. юрид. наук. Харків, 2004. – 20 с.

123. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. Про ідею і оргаізацію

українського монархізму. Нью-Йорк: Булава, 1954. 470 с.

124. Липинський В. Покликання «варягів». Чи організація хліборобів?

Кілька уваг з приводу статті Є. Х. Чикаленка «Де вихід?». Відень, 1926; Нью-

Йорк, 1954. 114 с.

125. Листи В. Липинського до О. Назарука (1921-1930) / упоряд.

М. Дядюк; відп. ред. Л. Головата; НАН України. ЛНБ ім. В. Стефаника. Львів,

2004. 156 с.

126. Лисяк-Рудницький І. В обороні інтелекту. Між історією та

політикою. Мюнхен: Сучасність, 1973. С. 384–419.

127. Лисяк-Рудницький І. Націоналізм: до дефініції поняття. Між

історією й політикою. Мюнхен: Сучасність, 1973. С. 233–249.

128. Лисяк-Рудницький І. Інтелектуальні початки нової України. Між

історією і політикою. Мюнхен: Сучасність, 1973. С. 76–99.

129. Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: в 2 т. Т. І / пер. з англ.

M. Бадік, У. Гавришків, Я. Грицака, А. Дещиці, Г. Киван, Е. Панкеєвої.

Київ: Основи, 1994. 554 с.

130. Лисяк-Рудницький І. Назарук і Липинський: історія їхньої дружби

та конфлікту. Історичні есе: в 2-х т. Т. 2 / пер. з англ. У. Гавришків,

181

Я. Грицака. Київ: Основи, 1994. 573 с.

131. Лінецький С. Політичні позиції М. Драгоманова і В. Липинського

в світлі сучасних проблем: взаємодоповнюваність соціал-демократії і

консерватизму. Альманах «Молодая наука». 1996. № 2. С.135–142.

132. Локк Дж. Два трактати про врядування / пер. з англ. О. Терех,

Р. Димерець. Київ : Основи, 2001. 265 с.

133. Лукашова О. А. Пошук нової парадигми: подолання крайнощів.

Права людини і громадянина: проблеми реалізації в Україні: праці Львівської

лабораторії прав людини Академії правових наук України / редкол.:

П. М. Рабінович (голов. ред.) та ін. Київ, Ін Юре, 1998. С. 20–29.

134. Лукіянович Д. Іван Франко в Болехові. Іван Франко у спогадах

сучасників. Кн. 2. Львів: Каменяр, 1972. 336 с.

135. Макаренко Л. О. Ґендерний менталітет в умовах сучасних

перетворень. Часопис Київського університету права. 2007. № 2. С. 21–28.

136. Максименко В. А. Права человека в различных правовых

системах. Основные особенности и проблема универсальности : автореф. дис.

... канд. юрид. наук. Москва, 2005. 23 с.

137. Максимов С. Необхідність філософського обгрунтування прав

людини. Вісник НАпрНУ. №1 (56). С. 31–39.

138. Маланчук-Рибак О. Ідеологія та суспільна практика жіночого руху

на західноукраїнських землях ХІХ – першої третини ХХ ст.: типологія та

європейський культурно-історичний контекст: монографія. Чернівці: Книги –

ХХІ, 2006. 500 с.

139. Масненко В. Роль В. Липинського у становленні державницького

напрямку української історіографії. Молода нація. 2002. № 4. С. 36–55.

140. Метельський Р. Е. Конституціоналізм М. Драгоманова: автореф.

дис... канд. юрид. наук. Київ, 1998. 16 с.

141. Миронов Б. Н. Социальная история России периода империи

182

(ХVII-начало ХХ в.): в 2 т. 2-е изд., испр. Санкт-Петербург: Изд-во «Дмитрий

Буланин». 548+568 с., 87+55 ил.

142. Михайлова В. Русские законы о женщине. Бесплатное

приложение к журналу «Женское дело» за 1913 г. Москва: Типография акц.

общ. «Московское издательство» Б. Дмитровка, 26. 1913. 118 с.

143. Мороз С. П. Ідея прав людини в політико-правовій думці України

(ІХ – початок ХХ ст.): дис... канд. юрид. наук. Харьков, 2002. 220 с.

144. Мороко В. Антидемократизм інтегрального націоналізму: міф і

реальність. Ідейно-теоретична спадщина Дмитра Донцова і сучасність:

матеріали науково-практичної конференції. Запоріжжя: Просвіта, 1998. С. 35–

38.

145. Некрасов А. Идеал равенства и право. Юридический вестник.

1999. № 3. С. 95–99.

146. Нестерцова-Собакар О. Законодавче забезпечення трудової

діяльності українських жінок: історико-правові аспекти. Право України. 2005.

С. 116–119.

147. Оніщенко Н. Захист прав і свобод людини в Україні. Право

України. 2009. № 4. С. 47–54.

148. Орлова Т. Фемінізм в Україні: проблема та історіографія.

Історичний журнал. 2009. № 4. С. 47–58.

149. Орович Я. Женщина в праве. С приложением всех постановлений

действующего законодательства, относящихся до лиц женского пола. 3-е изд.

Санкт-Петербург: Издание Я.Канторовича, 1895. 319 с.

150. Оукин С. М. Джон Ролз: справедливость как честность: для кого?

Феминистская критика и ревизия истории политической философии / сост.

М. Л. Шенли, К. Пейтмен; пер. с англ. под ред. Н. А. Блохиной. Москва:

Российская политическая энциклопедия (РОССПЄН), 2005. С. 248–273.

151. Оукин С. М. Философы-королевы и частные жены: Платон о

183

женщинах и семье. Феминистская критика и ревизия истории политической

философии / сост. М. Л. Шенли, К. Пейтмен; пер. с англ. под ред.

Н. А. Блохиной. Москва: Российская политическая энциклопедия

(РОССПЄН), 2005. – С. 25–52.

152. Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі:

монографія. 2-ге вид, перероб і доп. Київ: Либідь, 1999. 447 с.

153. Панченко О. В. Неокласичний філософський підхід до розуміння

історичного процесу : автореф. дис... канд. філос. наук. Харків, 2004. 19 с.

154. Пахарєнко В. Непримиренні соратники (ідеології Д. Донцова та

М. Хвильового). Ідейно-теоретична спадщина Дмитра Донцова і сучасність.

матеріали науково-практичної конференції. Запоріжжя: Просвіта, 1998.

С. 111–115.

155. Пащенко О. Європейські стандарти у галузі прав людини: реалії

та перспективи українського законодавства. Право України. 2006. № 4. С. 32–

35.

156. Пейтмен К. «И сотворил Бог мужчине помощника»: Гоббс,

патриархат и супружеское право Феминистская критика и ревизия истории

политической философии / сост. М. Л. Шенли, К. Пейтмен; пер. с англ. под

ред. Н. А. Блохиной. Москва: Российская политическая энциклопедия

(РОССПЄН), 2005. 400 с.

157. Пекінська платформа дій, прийнята четвертою Всесвітньою

конференцією щодо положення жінок в 1995 р. URL: http://www.un.org/ru

(дата зверення: 23.11.2011).

158. Платон. Государство. Законы. Политик. Москва: Мысль, 1998.

798 с.

159. Платон. Федон. Платон. Диалоги. Ростов-на-Дону: Феникс, 1998.

512 с.

160. Погребняк С. Втілення принципу рівності в юридичних актах.

184

Вісник Академії правових наук України. 2006. № 3 (46). С. 8–20.

161. Погребняк С. П. Основоположні принципи права (змістовна

характеристика): монографія. Харків: Право, 2008. 240 с.

162. Поленина С. В. Доклад на «Круглом столе» ИгиП РАН «К 30-

летию Конвенции ООН о ликвидации всех форм дискриминации в отношении

женщин: прошлое, настоящее, будущее». Государство и права. 2009. № 12.

С. 101–107.

163. Поленина С. В. Права женщин в системе прав человека:

международный и национальный аспект. Москва, 2000. URL:

http://www.owl.ru/win/books/polenina/index.htm. (дата обращения: 12.12. 2014).

164. Поленина С. В. Права женщин в системе прав человека:

международный и национальный аспект. Москва, 2000. 256 с.

165. Полонська-Василенко Н. Історія України: у 2 т. Т. 2: Від середини

ХVІІІ століття до 1923 року. 4-е вид., стереотип. Київ: Либідь, 2002. 608 с.

166. Права человека: учебник для вузов / отв. ред. – член.-корр. РАН,

доктор юридических наук Е. А. Лукашева. Москва: НОРМА – ИНФРА*М,

1999. 573 с.

167. Пушкарева Н. Л. «Дерзкие и беспокойные» («Женская история»

России 1801-1905 гг.: формы социальной активности). Отечественная

история. 2002. № 6. С. 52–66.

168. Рабінович П. Михайло Грушевський як теоретик держави. Вісник

Академії правових наук України. 1998. № 3. С. 66–71.

169. Рабінович П. М. Загальна декларація прав людини і Україна.

Права людини і Україна: праці Львівської лабораторії прав людини Академії

правових наук України (Серія 1. Дослідження і реферати. Вип.2) / редкол.:

П. М. Рабінович (голов.ред.) та ін. Львів: Світ, 1999. С. 5–13.

170. Рабінович П. М. Права людини: діалектика універсалізації та

урізноманітнення. Вісник Академії правових наук України. 2001. № 4 (27).

185

С. 13–21.

171. Рабінович П. М. Права людини: концептуальні засади. Права

людини і громадянина: проблеми реалізації в Україні: праці Львівської

лабораторії прав людини Академії правових наук України / редкол.:

П. М. Рабінович (голов. ред.) та ін. Київ: Ін Юре, 1998. С. 9–19.

172. Рабінович П. М. Соціальна сутність прав людини: у світлі

потребового підходу. Вісник Академії правових наук України. 2005. № 1(40).

С. 3–14.

173. Рабінович П. М. Сучасне європейське право розуміння. Право

України. 2006. № 3. С. 4-6.

174. Рабінович П. М., Хавронюк М. І. Права людини і громадянина:

навч. посібник. Київ: Атіка, 2004. 464 с.

175. Рабінович С. Антропосоціальні основи цивільно-правової

рівності. Вісник Академії правових наук України. 2005. № 4 (43). С. 23–33.

176. Рабінович С. П. Права людини «першого покоління» і канонічні

джерела християнства. Право України. 2001. № 3. С. 50–53.

177. Размєтаєва Ю. С. Права людини як фундаментальна цінність

громадянського суспільства : автореф. дис. ... канд. юрид. наук. Харків, 2009.

20 с.

178. Рахманкулов Х.-А., Рахманов А. Права человека: история и

современность. Ташкент: Мир экономики и права, 1998. 263 с.

179. Рогожин А. Й., Рум’янцев В. О. Федералізм М. Грушевського:

ідеали та реалії. Вісник Академії правових наук України. 1996. № 6. С. 67–77.

180. Рубчак М. Преобразование женственности в современной

Украине. Гендерные истории Восточной Европы: сборник научных статей /

под ред. Е. Гаповой, А. Усмановой, А. Пето. Минск: Европейский

государственный университет, 2002. С. 396–410.

181. Руднєва О. М. Ґендерна рівність у праві України : автореф. дис. ...

186

канд. юрид. наук. Харків, 2002. 18 с.

182. Рум’янцев В., Страхов М. В’ячеслав Липинський – теоретик

української державності (до 125-річчя від дня народження). Вісник АПН

України. 2007. № 2 (49). С. 62–70.

183. Руссо Ж.-Ж. О политической экономии. Об общественном

договоре. Трактаты. Москва: КАНОН-пресс, Кучково поле, 1998. 416 с.

184. Руссо Ж.-Ж. Рассуждение о происхождении и основаниях

неравенства между людьми. Об общественном договоре. Трактаты. Москва:

КАНОН-пресс, Кучково поле, 1998. 416 с.

185. Руссо Ж.-Ж. Юлия, или новая Элоиза. Москва: Художественная

литература, 1968. 776 с.

186. Самсонова Т. Н. Английская буржуазная революция и

представления о равенстве. Вестник Московского университета. Сер. 18.:

Социология и политология. 2002. № 4. С. 9–112.

187. Самсонова Т. Н. Гуманистический антропологизм и

представления о равенстве. Вестник Московского университета. Сер. 18:

Социология и политология. 2002. № 2. С. 80–98.

188. Самсонова Т. Н. Можно ли «понимать Евангелие плотски»?

(Реформация и проблемы христианского равенства). Вестник Московского

университета. Сер. 18 : Социология и политология. 2000. № 2. С. 26–40.

189. Самсонова Т. Н. Проблема равенства в идеологии

западноевропейского либерализма и консерватизма (первая половина

ХІХ века). Вестник Московского университета. Сер. 18: Социология и

политология. 2004. № 3. С. 109–121.

190. Самсонова Т. Н. Проблема равенства в истории

западноевропейской социально-политической мысли ХУ – первой половины

ХІХ вв.: Заключение. Вестник Московского университета. Сер. 18:

Социология и политология. 2004. № 1. С. 160–172.

187

191. Самсонова Т. Н. Проблема равенства в утопическом коммунизме

ХУІ – начала ХУІІ в. Вестник Московского университета. Сер. 18:

Социология и политология. 2003. № 1. С. 96–113.

192. Самсонова Т. Н. Разработка проблем равенства в утопическом

коммунизме ХУІІІ в. Вестник Московского университета. Сер. 18:

Социология и политология. 2003. № 4. С. 100–120.

193. Самсонова Т. Н. Трактовка равенства в критически-утопическом

социализме и коммунизме. Вестник Московского университета. Сер. 18:

Социология и политология. 2004. № 1. С. 47–64.

194. Самсонова Т. Н. Трактовка равенства в критически-утопическом

социализме и коммунизме Вестник Московского университета. Сер. 18:

Социология и политология. 2004. № 2. С. 148–169.

195. Сводъ Законовъ Гражданскихъ. Сводъ Законовъ Российской

Империи: Т. 10, ч. 1. Санкт-Петербург: Государственная типография. 1887.

417+74 с.

196. Сидорчук М. В. Полное Собрание законов Российской империи

(история создания). Известия ВУЗов. Сер.: Правоведение. 1991. № 4. С. 92–

96.

197. Ситник В. Державницькі концепції М. Міхновського та

В. Липинського: спроба порівняльного аналізу. Історичний журнал. 2003.

№ 1. С. 57–65.

198. Ситник В. До проблеми взаємин М. Міхновського з

М. Грушевським. Вісник КНУ. Сер. Історія. 2007. № 91–93. С. 56–59.

199. Ситник Щ. «Чинний націоналізм» Д. Донцова як засіб реалізації

української ідеї. Ідейно-теоретична спадщина Дмитра Донцова і сучасність:

матеріали наук-практ. конф. Запоріжжя: Просвіта, 1998. С. 30–34.

200. Скакун О. Ф. Политическая и правовая мысль на Украине (1861-

1917 гг.): автореф. дис. ... д-ра юрид. наук. Киев, 1987. 37 с.

188

201. Скотт Дж. Ґендер: полезная категория исторического анализа

Введение в гендерные исследования. Ч. ІІ: Хрестоматия / под ред.

С. В. Жеребкина. Харьков: ХЦГИ, 2001; Санкт-Петербург: Алетейя, 2001.

991 с.

202. Словник законодавчих термінів. Київ, Основа, 2000. 608 с.

203. Смогоржевська І. Микола Міхновський – самовідданий борець за

національне визволення. Київська старовина. 2008. № 4. С. 145–150.

204. Сокуренко В. Г. Демократические учения о государстве и праве на

Украине во второй половине ХІХ века (М. Драгоманов, С. Подолинский,

О. Терлецкий): автореф. дис. ... д-ра юрид. наук. Москва, 1967. 44 с.

205. Солдатенко В., Левенець Ю. Один проти всіх (М. Драгоманов).

Віче. 1995. Липень, № 7 (40). С. 127–141.

206. Сосновський М. Дмитро Донцов: політичний портрет. З історії

розвитку ідеології українського націоналізму. Нью-Йорк–Торонто, 1974. 419 с.

207. Стайтс Р. Женское освободительное движение в России:

Феминизм, нигилизм и большевизм. 1860−1930. Москва: Российская

политическая энциклопедия (РОССПЭН), 2004. 616 с.

208. Старобор О. Конституційні принципи правового статусу людини і

громадянина в Україні. Право України. 2007. № 4. С. 30–32.

209. Стремоухов А. В., Миняйленко Н. Н. Развитие концепции прав

человека в период отмирания феодализма, зарождения и развития

капитализма (ХVІІ – ХVІІІ вв.). История государства и права. 2009. № 7.

С. 21–25.

210. Темченко В. Правові принципи справедливості, єдності

приватного та загальносуспільного у власності в ринкових умовах.

Підприємництво, господарство і право. 2002. № 11. С. 77–81.

211. Тимошенко Ю. Студії націотворчої доктрини В. Липинського.

Київська старовина. 2007. № 2. С. 159–164.

189

212. Тихолоз Б. Іван Франко – філософ [До характеристики стилю та

еволюції мислення]. Сучасність. 2002. №12. С. 106-119.

213. Ткаченко Г. І. Жіноче питання в українській суспільно-політичній

думці : автореф. дис. ... канд. політ. наук. Львів, 1994. 20 с.

214. Томіліна Ю. Є. Основні засади концепції українського

державотворення В. Липинського. Вісник Київського національного

університету імені Тараса Шевченка. Філос. Політ. 2001. Вип. 35. С. 67–70.

215. Турченко Ф. Микола Міхновський: становлення світогляду.

Молода нація. 2003. № 2 (27). С. 59–125.

216. Турченко Ф. П. Скоропадський і М. Міхновський 1918 р.: дві

моделі державного будівництва. Український історичний журнал. 2008. № 4.

С. 49–59.

217. Турченко Ф. Г. Дмитро Донцов на роздоріжжі української історії.

Ідейно-теоретична спадщина Дмитра Донцова і сучасність: матеріали

науково-практ. конф. Запоріжжя: Просвіта, 1998. С. 3–5.

218. Угорське кримінальне уложення про злочини і проступки 1879 р. /

Хрестоматія з історії держави і права України. Т.1: З найдавніших часів до

поч. ХХ ст. / уклад. В. Д. Гончаренко, А. Й. Рогожин, О. Д. Святоцький. Київ:

Ін Юре, 2000. – 472 с.

219. Українка Леся. Зібрання творів у 12 томах. Т. 8. 1977. 320 с.

220. Українка Леся. Зібрання творів у 12 томах. Т. 10.1978. 544 с.

221. Українка Леся. Зібрання творів у 12 томах. Т. 11. 1978. 480 с.

222. Українка Леся. Зібрання творів у 12 томах. Т. 12. 1979. 696 с.

223. Усенко І. Б. Кодекс законів про акти громадянського стану, про

сім’ю та опіку УСРР 1919 р. Юридична енциклопедія: в 6-ти т. / редкол.:

Ю. С. Шемшученко (голова) та ін. Київ: Українська енциклопедія, 2001. Т. 3

(к-м). 792 с.

224. Усенко І. Б. Кодекс законів про народну освіту УСРР 1922 р.

190

Юридична енциклопедія: в 6-ти т. / редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова) та ін.

Київ: Українська енциклопедія, 2001. Т. 3 (к-м). 792 с.

225. Усенко І. Б. Кодекс законів про сім’ю, опіку, шлюб і акти

громадянського стану УСРР 1926 р. Юридична енциклопедія: в 6-ти т. /

редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова) та ін. Київ: Українська енциклопедія,

2001. Т. 3 (к-м). 792 с.

226. Уставъ о Пенсиях и единовременных пособиях. Сводъ Законовъ

Российской Империи. Уставы о службе гражданской: Т. 3. Санкт-Петербург:

В типографии ІІ отделения собственной Его Императорского Величества

Канцелярии.1857. 752+153+184+315 с.

227. Уставъ о Промышленности Фабрично-Заводской и Ремесленной /

Сводъ Законовъ Российской Империи: Т. 11, Ч. 2. Санкт-Петербург:

Государственная типография.1913. 147+194 с.

228. Франко І. Жіноча неволя в руських піснях народних. Твори в 20 т.

Т. ХУІ Літературно-критичні статті. Київ: Держ. вид. худ. літ., 1955. С. 52–91.

229. Франко І. З гостювання у Празі. Зібр. творів у 50-ти т. Т. 46,

Кн. 2, Історичні праці (1891-1897). Київ: Наукова думка, 1986. 438 с.

230. Франко І. Мислі о еволюції в історії людськості. Зібр. творів у 50-

ти т. Т. 45. Філософські праці. Київ: Наукова думка, 1986. С. 76–139.

231. Франко І. На склоні віку: Розмова вночі перед Новим роком 1901.

Зібр. творів у 50-ти т. Т. 45. Філософські праці. Київ: Наукова думка, 1986.

286–299.

232. Франко І. Наше теперішнє положення. Зібр. творів у 50-ти т.

Т. 46, Кн. 1 Історичні праці (1883-1890). Київ: Наукова думка, 1985. 672 с.

233. Франко І. Одвертий лист до галицької української молодежі. Зібр.

творів у 50-ти т. Т. 45. Філософські праці. Київ: Наукова думка, 1986.

С. 401–409.

234. Франко І. Подуви весни в Росії. Зібр. творів у 50-ти т. Т. 45.

191

Філософські праці. Київ: Наукова думка, 1986. С. 349–376.

235. Франко І. Програма галицьких соціалістів. Зібр. творів у 50-ти т.

Т. 45. Філософські праці. Київ: Наукова думка, 1986. С. 448–464.

236. Франко І. Радикали і релігія. Зібр. творів у 50-ти т. Т. 45.

Філософські праці. Київ: Наукова думка, 1986. С. 268–271.

237. Франко І. Соціальна акція, соціальне питання і соціалізм. Зібр.

творів у 50-ти т. Т. 45. Філософські праці. Київ: Наукова думка, 1986.

С. 377–400.

238. Франко І. Твори в 20 т. Т. ХХ. Вибрані листи. Київ: Держ. вид-во

худ. літ. 1956. 810 с.

239. Франко І. Чого хоче галицька робітницька громада? Зібр. творів у

50-ти т. Т. 45. Філософські праці. Київ: Наукова думка, 1986. С. 161-162.

240. Франко І. Що таке поступ? Зібр. творів у 50-ти т. Т. 45.

Філософські праці. Київ: Наукова думка, 1986. С. 300–348.

241. Франко І. Що таке соціалізм? Зібр. творів у 50-ти т. Т. 45.

Філософські праці. Київ: Наукова думка, 1986. С. 44–55.

242. Хван Г. Права человека в современном мире. Власть. 2008. № 12.

С. 50–55.

243. Хома Н. М. Розвиток ідей соціальної державності в Україні (у

творчості українських мислителів другої пол. ХІХ – поч. ХХ ст.). Держава і

право. Вип. 33. С. 556–563.

244. Хрестоматія з історії держави і права України: у 2 т. / за ред.

В. Д. Гончаренка. Вид. 2-ге, перероб. та доп. Т. 1: З найдавніших часів до поч.

ХХ ст. Київ: Ін Юре, 2000. 472 с.

245. Хрестоматія з історії держави та права України. Т. 2 Лютий 1917

р. – 1996 р.: у 2-х ч. / уклад. В. Д. Гончаренко, А. Й. Рогожин,

О. Д. Святоцький. Київ: Ін Юре, 1997. 800 с.

246. Христова Г. О., Кочемировська О. О. Позитивні дії в механізмі

192

забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків: міжнародний

досвід та українські перспективи. Харків: Райдер, 2010. 200 с.

247. Хрісанова С. Спроба ґендерного аналізу Конституції України.

Право України. 2002. № 8. С. 111–113.

248. Цвік М. В. Про сучасне праворозуміння. Проблеми теорії права і

конституціоналізму у працях М. В. Цвіка / упоряд.: О. В. Петришин,

С. В. Шевчук, О. Р. Дашковська та ін. Харків: Право, 2010. С. 7–16.

249. Цивільний кодекс УСРР 1922 р. Хрестоматія з історії держави

та права України. Т. 2 Лютий 1917 р. – 1996 р.: у 2-х ч. / уклад.

В. Д. Гончаренко, А. Й. Рогожин, О. Д. Святоцький. Київ: Ін Юре, 1997. 800 с.

250. Четвернин В. А. Основы либертарного правопонимания. По

материалам «круглого стола» «Основные концепции права и государства в

современной России». Государство и право. 2003. № 5. С. 5–33.

251. Чижмар К. Принцип рівності прав жінок та чоловіків у

міжнародному праві. Право України. 2001. № 3. С. 3–6.

252. Чорновол І. Іван Франко у «Споминах з мого життя» Олександра

Барвінського. Молода нація. 2003. № 1 (26). С. 34–50.

253. Шамрай В. В. Дитячі та молоді роки Миколи Міхновського,

генезис політичного та правового світогляду, перші кроки у громадсько-

політичному русі. Держава і право. Юрид. і політ. науки : зб. наук. праць.

2008. Вип. 39. С. 168–173.

254. Шкварець В. П., Друмов В. І. До політичного портрета Дмитра

Донцова. Ідейно-теоретична спадщина Дмитра Донцова і сучасність:

матеріали наук.-практ. конф. Запоріжжя: Просвіта, 1998. С. 6–12.

255. Шпренгер Г. Взаимодействие: соображения по поводу

антропологического понимания масштабов справедливости. Государство и

право. 2004. № 5. С. 16–23.

256. Штогрин Д. Концепція національної еліти в історіософії Дмитра

193

Донцова. Людина і політика. 2002. № 3. С. 47–52.

257. Эллиот П., Менделл Н. Теории феминизма. Введение в гендерные

исследования. Ч. 2: Хрестоматия / под ред. С. В. Жеребкина. Харьков: ХЦГИ,

2001; Санкт-Петербург: Алетейя, 2001. С. 93–126.

258. Юридична енциклопедія: в 6 т. / редкол.: Ю. С. Шемшученко

(відп. ред.) та ін. Т. 3: к−м. Київ: Українська енциклопедія, 2001. 792 с.

259. Ярманова Г. Вступ. Жінки в добу змін, 1989-2009: Польща, Чеська

Республіка, Словаччина, Східна Німеччина та Україна / Представництво

Фонду ім. Г. Бьолля в Україні. Київ, 2012. 128 с.

260. Ясь О. В. В. Липинський та неоромантизм. Український

історичний журнал. 2007. № 5. С. 75–92.