2

УДК 316.77: 002 (063) ББК 60.524.224 ф

Інформаційна культура у просторі професійної комунікації : матеріали Всеукраїнської науково-методичної Інтернет-конференції (14-15 квітня 2016, м. Івано-Франківськ). – Івано-Франківськ : Фоліант, 2016. - 192 стор.

Збірник науково-методичних праць присвячено актуальним проблемам документознавства, інформаційної діяльності та освітнім комунікативним технологіям у навчальному процесі ВНЗ, у тому числі й лінгвістичних аспектах. Увага акцентується на пріоритетних напрямах документознавства та інформаційної діяльності у площині сучасних проблем комунікації та освіти.

УДК 316.77: 002 (063) ББК 60.524.224 ф

3

ЗМІСТ

РОЗДІЛ 1 АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ДОКУМЕНТОЗНАВСТВА ТА

ІНФОРМАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ: АНАЛІТИКА, ДЕФІНІЦІЇ, ІННОВАЦІЇ

1 Бессарабова М. Л. Аналітика, інформаційна аналітика, інформаційно-аналітична діяльність, наукова діяльність: до питання співвідношення понять

6

2 Бурківська Л. Ю., Григораш С. М., Петришин Л. І. Бойчук К. А. Українська документознавча термінологія: склад та структурна будова

9

3 Гавриш І. П. Конструкторські документи в контексті документаційного забезпечення діяльності виробничого підприємства

14

4 Демчина Л. І. Міждисциплінарна інтеграція дисциплін спеціалізації «Документознавство та інформаційна діяльність»

19

5 Заверющенко О. Л., Заверющенко М. П. Джерела та шляхи формування української метеорологічної термінології

23

6 Карпенко О. О. Автоматизація роботи документознавця з первинними документами в науково-технічній галузі

28

7 Кушнаренко О. С. Збереження та відновлення кінодокументів в умовах інформатизації суспільства

32

8 Мельник В. Д., Романишин Ю. Л., Гургула О. Б. Представлення контенту в навчальних інформаційних системах

36

9 Парафійник Н. І. Андреєнко М. О. Електронний документообіг як засіб вдосконалення діяльності територіальних центрів зайнятості

38

10 Парафійник Н. І., Динник С. І. Навчальна документація в документаційному забезпеченні кафедри як структурного підрозділу ВНЗ

42

11 Прилуцька А. Є., Сіроштан К. С. Інформаційне забезпечення діяльності пенсійного фонду України

46

12 Прилуцька А. Є., Мальованна М. В. Інформаційні технології в управлінні на сучасному ІТ-підприємстві

49

13 Телюпа О. В. Інформаційні технології у науково-дослідній діяльності в галузі документознавства

54

14 Shlapak S. Rendering of term-word combinations from English to Ukrainian

57

РОЗДІЛ 2 СУЧАСНІ ІНФОРМАЦІЙНО-ОСВІТНІ ТЕХНОЛОГІЇ ТА ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПІДПРИЄМСТВ У ТЕОРЕТИКО-ПРАКТИЧНОМУ

ВИМІРІ 15 Вайнагий Т. М. Удосконалення підготовки студентів до фахової

міжкультурної комунікації в умовах загальноєвропейської освітньої 61

4

інтеграції 16 Вінтонів Х. М. Роль комунікативної культури у підготовці

спеціалістів нафтогазової сфери: теоретичний аспект 65

17 Волковецька С. В. Роль правової освіти в підготовці спеціалістів нафтогазового профелю

67

18 Гуменюк Н. Я. Формування інформаційної культури у майбутніх фахівців нафтогазового профілю

70

19 Демчина Л. І., Щесна М. Л. Інформаційне середовище як чинник формування самостійної роботи студентів

71

20 Ігнатова Л. М. Методика розвитку особистості під час вивчення української мови та літератури

74

21 Опар Н. В. Особливості організації навчального процесу ВНЗ технічного спрямування: європейський досвід та українські новації

78

22 Солодовник Г. Б. Комунікативний аспект ціннісної детермінанти «політична культура» у міжкультурній діяльності

83

23 Прилуцька А. Є., Звонкова О. Ю. Інформаційне забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування

88

24 Фомицька-Якубенко Т. В. Презентація в інформаційному забезпеченні профорієнтаційної діяльності ВНЗ та випускової кафедри при роботі з абітурієнтами

91

РОЗДІЛ 3 ІНФОРМАЦІЙНО-АНАЛІТИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

НАФТОГАЗОВИХ ПІДПРИЄМСТВ У ТЕОРЕТИКО-ПРАКТИЧНОМУ ВИМІРІ

25 Гринюк В. І. Методика визначення змісту нафтопродуктів у воді 96 26 Коробейникова Я. С. Проблеми інформаційного забезпечення

туризмознавчих досліджень 98

27 Лаба О. В., Мельник В. Д. Практичні аспекти впровадження інформаційно-аналітичної системи у діяльності підприємства

100

28 Назаренко С. К. Сучасні технології ліквідації аварійних розливів нафти у системі «нафта – навколишнє середовище»

105

РОЗДІЛ 4 ПРОБЛЕМНІ ДОСЛІДЖЕННЯ ТЕКСТУ: ХУДОЖНІЙ І НАУКОВИЙ

ТЕКСТ ЯК ІНФОРМАЦІЙНА СФЕРА «КУЛЬТУРНОГО ПОЛЯ» 29 Бурківська Д. І. Вираження концепту «жінка» в сучасному

газетному дискурсі 111

30 Бучинська Л. В. Запозичена лексика у друкованих ЗМІ 116 31 Вінтонів Х. М., Бороніна Л. Я. Електронні ЗМІ Івано-Франківська:

порівняльна характеристика та перспективи розвитку 121

32 Гургула О. Б., Мельник В. Д. Лінгвістичні особливості науково-технічного перекладу в німецькій мові

123

34 Грушко С. П. Особливості мовної сідомості сучасного мас-медійного дискурсу: лінгвістичний аспект

127

35 Дербеньова Л. В. Проблеми дослідження перекладу науково- 133

5

технічного тексту в комунікативних контекстах і розвідках теоретиків перекладу

36 Йовдій В. Я. Художній тест у комунікативній діяльності автора і читача

137

37 Медведь О. В. Тексти науково-технічних документів як специфічний об’єкт редагування

141

38 Микитин І. Я. Гуцульщина Каєтана Абгаровича та Юрія Федьковича: аксіологічний вимір культурного пограниччя

144

39 Мурейко А. Б. Компаративний аспект в інформаційному полі літератури (рецепція Ренате Лохманн)

149

40 Штерн Є. В. Про деякі аспекти вивчення терміну «ідіолект» у лінгвістиці

152

РОЗДІЛ 5 ФІЛОСОФСЬКО-КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ІНФОРМАЦІЙНОЇ

ДІЯЛЬНОСТІ 41 Гривнак Б. Л. Філософія комунікації у сучасному світі: теоретико-

світоглядний аспект 155

42 Кудлач В. І. Соціальні рухи у трансформаційних процесах сучасного суспільства

159

43 Міняйло Р. В., Сабадуха В. О. Мовна картина світу в контексті концепції чотирьох рівнів духовного розвитку людини

160

44 Николайчук Л. М. До проблеми сутності та природи правової культури особистості

165

45 Олексишин О. О. Критичне мислення як складовий компонент формування професійної компетентності студентів технічного ВНЗ в умовах інформаційного суспільства

168

46 Палагнюк М. М. Інформаційна діяльність та її значення у формуванні ціннісних орієнтацій нафтогазових кадрів

172

47 П’ятничко Б. П. Соціокультурні фактори - суттєва складова ефективної міжкультурної комунікації

177

48 Скальська Д. М. Проблеми формування «філософії людини» в просторі інформаційної культури

182

49 Стецюк Р. В. Роль соціально-гуманітарних наук у формуванні соціальної компетентності майбутніх фахівців інженерно-технічних спеціальностей

187

6

РОЗДІЛ 1 АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ДОКУМЕНТОЗНАВСТВА ТА ІНФОРМАЦІЙНОЇ

ДІЯЛЬНОСТІ: АНАЛІТИКА, ДЕФІНІЦІЇ, ІННОВАЦІЇ

УДК 002:025.5

М. Л. Бессарабова (м. Харків)

АНАЛІТИКА, ІНФОРМАЦІЙНА АНАЛІТИКА, ІНФОРМАЦІЙНО-

АНАЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ, НАУКОВА ДІЯЛЬНІСТЬ: ДО ПИТАННЯ СПІВВІДНОШЕННЯ ПОНЯТЬ

Стрімкість змін сучасного соціального життя спричиняє появу нових видів

професійної діяльності. Задовольняючи практичні потреби доби, виникають нові форми роботи, роди занять, професії. І тільки згодом з`являється їх теоретичне осмислення. Відтак має місце ситуація, коли теоретичне обґрунтування й осмислення не встигає за швидкістю перетворень реалій у навколишньому житті. Зокрема діяльність аналітиків, інформаційно-аналітичних служб та центрів передує теоретичному обґрунтуванню підвалин такої діяльності. Інформаційно-аналітичні підрозділи й окремі організації стають дедалі популярнішими, а результати їхньої роботи – більш потрібні. Це спричиняє актуальність теоретичного осмислення інформаційно-аналітичної діяльності, яке має на меті підвищення ефективності роботи фахівців цього напрямку. Попри те, що сама діяльність набуває все більшої популярності, досі існує термінологічна невизначеність самої суті аналітики, інформаційно-аналітичної діяльності, інформаційно-аналітичної роботи. Зокрема, у наукових працях зустрічаємо поняття аналітика, інформаційно-аналітична робота, інформаційно-аналітична діяльність.

Метою статті є співставлення вищезазначених понять, проведення межі й визначення співвідношень між ними.

У визначеннях інформаційно-аналітичної діяльності наголошується на провідній ролі інформації як головного джерела пізнання й матеріалу роботи фахівця-аналітика. Зокрема, М.Варенко дає таке визначення: «Інформаційно-аналітична діяльність – це специфічний різновид інтелектуальної, розумової діяльності людини, в процесі якої внаслідок певного алгоритму послідовних дій з пошуку, накопичення, зберігання, обробки, аналізу первинної інформації утворюється нова, вторинна аналітична інформація у формі аналітичної довідки, звіту, огляду, прогнозу тощо» [1, с. 14]. Таке визначення (перша його частина), на нашу думку, не є сутнісним, таким, що виокремлює інформаційно-аналітичну діяльність з-поміж наукових способів осягнення світу, оскільки визначення лише формулює основну особливість способу виникнення нового знання в багатьох гуманітарних науках. Вказівка на те, що результатом такої діяльності є створення вторинного документа потребує додаткового роз’яснення й тягне за собою визнання ознаки, яка є більш ідентифікуючою, – це практична орієнтованість на розв’язання певної актуальної проблеми сьогодення. Тому, на нашу думку, більш точним визначенням є інформаційно-аналітичної діяльності як сукупності дій на основі

7

концепцій, методів, засобів, нормативно-методичних матеріалів для збору, накопичення, обробки та аналізу даних з метою обґрунтування та прийняття рішень.[3, с. 242]. З цього визначення ІАД сприймається як інтелектуальний компонент процесу управління. Під таким кутом зору інформаційно-аналітична діяльність постає як молода галузь науки, що виникла на стику кількох різних класичних і нових наук (логіки, методології, інформатики, менеджменту тощо) для задоволення сучасної актуальної потреби вироблення обґрунтованих й доцільних управлінських рішень за умов перебування в середовищі інформаційного суспільства. ЇЇ специфіка в тому, що вона завжди практично орієнтована, здобуте нове знання не має характеру універсальної позачасової істини, яка й надалі може застосовуватися – воно лише працює на розв’язання конкретної проблеми в різних сферах життя (політичні, економічні, соціальні відносини тощо) або спрямоване на виявлення й прогнозування таких проблем. Проте наукою інформаційну аналітику не називають, а лише відзначають її науковий характер. Відзначаючи здатність інформаційної аналітики виконувати якісно-змістовне перетворення первинної інформації, теоретики ІАД акцентують її науковий характер, адже особливістю наукової діяльності саме й є вироблення нового знання. Прикладний характер аналітики не заперечує її наукового статусу, а надає їй певних особливостей. Аналітика завжди має справу з ситуативною, тимчасовою актуальністю досліджуваних проблем. «Інформаційна аналітика працює в режимі реального часу - часу життєдіяльності своєї предметної області (політики, економіки, бізнесу) і у відповідності з темпом необхідних управлінських реакцій на динаміку подій, що відбуваються в даній області» [4, с.17].

Відтак ІАД можна визначити як рід діяльності, що розв’язує актуальні проблеми сьогоденного соціального, економічного, соціального, політичного життя засобами переробки первинної інформації.

Проте аналітика не завжди націлена на розв’язання якихось конкретних проблем (у значенні конфліктів, протиріч). Інколи вона покликана задовольняти інформаційні запити в умовах, коли єдиного джерела інформації не існує. Зокрема це необхідність моніторингу стану справ у певній сфері діяльності для діагностування ситуації, прогнозування певних напрямків її розвитку тощо. Крім того, часто інформаційно-аналітична робота виконується не на замовлення конкретного споживача – вона розрахована на масового споживача, ним може стати будь-хто, хто цікавиться запропонованим питанням. Прикладами такого роду інформаційно-аналітичної роботи є поширена практика інформаційно-аналітичної діяльності бібліотек або спеціалізованих центрів, яка полягає в постійному триманні «руки на пульсі» різних досліджуваних областей (життя організації, цілого регіону, окремих соціальних груп). Результатом такої діяльності є створення різного роду статистичних щорічників, інформаційних оглядів І хоча поширеною є практика зарахування інформаційних оглядів до зразків суто інформаційної роботи, останнім часом аналітичний компонент бібліографічної діяльності настільки збільшився, що це дає підставу стверджувати про інформаційно-аналітичну природу таких праць [2, с.21]. У цьому аспекті ІАД найбільше зближується з науковою діяльністю, оскільки її об’єктом стають явища різних сфер життя, при їх вивченні застосовуються аналітико-синтетичні методи (під час складання проводиться аналіз достовірності/релевантності інформації, в огляді даються певні оцінки розвитку

8

проблемної ситуації, зіставляються різні погляди). Таким чином, ми бачимо, що ототожнювати цілі й завдання ІАД з цілями

ефективного й обґрунтованого управління не варто, адже цілі ІАД можуть бути то ширшими, більш схожими на цілі науки (вивчення стану проблеми в певній сфері), то вужчими, орієнтованими на прийняття управлінського рішення.

Окремо варто зупинитися на методах дослідження й джерелах здобуття даних. Особливістю аналітики є те, що вона працює, як правило, не з самим об’єктом дослідження безпосередньо, а з його відбитком у якихось документах і повідомленнях. Хоча беззаперечно стверджувати це не можна (певна кількість інформаційно-аналітичних центрів самі ініціюють і реалізують різні соціологічні опитування). Алей й ця ознака не позбавляє її ознак наукової діяльності (зокрема гуманітарної сфери), адже особливістю гуманітарних наук є те, що їхніми об’єктами стають явища людського духу й культури, а дослідження спираються здебільшого на герменевтичні методи, які передбачають інтерпретацію текстів і явищ. Те, що аналітика отримує знання не дослідно-експериментальним методом, а на основі аналізу та інтерпретації існуючих теорій, описів фактів, засобами інформаційного моделювання реальності, - також робить її різновидом гуманітарних наук. Аналітик, спираючись на інформаційні моделі (відбитки в інформаційному просторі подій, фактів, дій, ідей, думок, почуттів людей, природних, соціальних, політичних, фінансових, економічних процесів і т.п.), виявляє в них об'єктивні закономірності і тенденції, визначає рушійні ними механізми, причинно-наслідкові зв'язки. У цьому сенсі аналітик створює нове знання про ті фрагменті реальності, які знаходиться в полі його професійного інтересу, виступаючи де факто дослідником своєї предметної області.

Щоб визначити співвідношення ІАД з науковою діяльністю, необхідно сформулювати висновки щодо її специфіки. Уже відзначалися такі риси ІАД: 1)орієнтація на теперішній і майбутній стан питання (прогностичний аспект ІАД), відсутність самодостатнього інтересу до історичного аспекту досліджуваного об’єкта (хоча знання цих аспектів можуть залучатися для кращого розуміння сучасних процесів); 2) широта сфери застосування подібної діяльності (можуть вивчатися сфера економіки, політичних відносин, культурного, соціального життя, життя окремої організації); тобто об’єкт вивчення може збігатися з об’єктом інших наук або ж може формуватися власний, який є синтетичним утворенням; 3) специфіка застосовуваних методів й використовуваних джерел (може мати місце ситуація, коли аналітик досліджує не сам об’єкт, а його відбиття різних джерелах інформації; може вдаватися не тільки до суто наукових методів, а поєднувати їх з суб’єктивно-інтуїтивними методами).

Попри те що ІАД має власні виразні особливості, на нашу думку, її слід розглядати як наукову галузь, специфіка якої найбільше виявляється в 1) її синтетичному характері (оперує знаннями різних наук і галузей життя); 2)надзвичайній актуальності для практичних потреб сьогодення; інколи ця актуальність є ситуативною.

Тож усе перераховане цілком дає підстави розглядати інформаційну аналітику як загальну міждисциплінарну практично орієнтовану гуманітарну синтетичну науку, результати якої задовольняють як інформаційні потреби процесів управління, так і слугують меті поглибленого вивчення окремих галузей життєдіяльності

9

суспільства, а також сприяють кращій орієнтації в навколишньому світі широких мас споживачів.

Сама інформаційна аналітика існує в кількох площинах: 1) як система методів, прийомів, законів аналізу певних явищ суспільного життя й розв’язання практичних потреб цих сфер; 2) як практична діяльність щодо реалізації вищезазначених знань; 3) як інституалізована область практичної діяльності, що має теоретичний, технологічний та організаційний компоненти.

Строкатість сфер реалізації ІАД, її форм продуктів утруднюють чітке визначення ІАД і розмежування її з суто аналітичною діяльністю. ІАД, реалізуючись у тематичних оглядах, які продукують працівники бібліотек, аналітичні коментарі аналітиків щодо значних подій сьогодення, робота експертів-аналітиків щодо розв’язання конкретної проблеми певної організації тощо, - передбачають різну пропорцію між суто інформаційною роботою та аналітичною складовою та унеможливлюють проведення чіткої межі між власне аналітичною роботою та інформаційно-аналітичною. Це завдання видається перспективним для подальшого наукового дослідження.

Список використаних джерел

1. Варенко В. М. Інформаційно-аналітична діяльність : навч. посіб. / В. М. Варенко. – К.: Університет «Україна», 2014. – 417 с. 2. Грогуль О. Інформаційно-аналітична діяльність Рівненської державної обласної бібліотеки // Вісник Книжкової палати. - 2012. - № 3. – С. 19-24 3. Муковський І. Т. Інформаційно-аналітична діяльність у міжнародних відносинах : навч. посіб. / І. Т. Муковський, А. Г. Міщенко, М. М. Шевченко – К.: Кондор, 2012. – 224 с. 4. Сляднева Н. Информационно-аналитическая деятельность: проблемы и перспективы / Н. Сляднева // Информационные ресурсы России. — 2001. — № 2. — С. 14—21

УДК 002:001.4

Л. Ю. Бурківська, С. М. Григораш, Л. І. Петришин, К. А. Бойчук

(м. Івано-Франківськ)

УКРАЇНСЬКА ДОКУМЕНТОЗНАВЧА ТЕРМІНОЛОГІЯ: СКЛАД ТА СТРУКТУРНА БУДОВА

На сучасному етапі розвитку суспільства особливого значення набуває

створення стійкого термінологічно апарату кожної галузі знань. Термін допомагає точно і стисло описати певне поняття, уникнути двозначностей, що значно спрощує роботу фахівців. Саме тому важливо знати не тільки тлумачення терміна, а ще і його походження, адже рівень розвитку наукової мови впливає на інтелектуальний рівень суспільства загалом, свідчить про стан мовного самовиявлення народу. Формування наукової мови в Україні відбувалося за несприятливих умов і саме тому галузеві терміносистеми не розвивалися природно. Умови бездержавності України

10

унеможливлювали становлення не тільки науково-технічної, природничої, а також і гуманітарної терміносистем.

Українська документознавча термінологія (далі – УДТ) формувалась під впливом історичних, політичних та міжнародних подій і в результаті отримала генетичне та лексико-граматичне різноманіття. Але УДТ стала на шлях активного розвитку зовсім нещодавно й це спричинило нестачу досліджень та публікацій щодо її складу та структурної організації. У зв’язку з поступовим зростанням значення документознавства як наукової дисципліни, вивчення документознавчої термінології стає як ніколи актуальним.

У дослідження еволюції тлумачення поняття «термін» значний внесок зробили такі вчені: М.С. Зарицький [2] та І.П. Ющук [9]. Особливості творення термінів вивчали І.М. Волинець [4], Г.Г. Поберезська [4], Н.П. Руденко[5], Г.В. Симоненко[5], Г.В. Чорновол [5] та інші. Українську документознавчу термінологію у своїх працях досліджувала М.В. Комова [3].

Мета статті – проаналізувати документознавчі терміни в науковій статті О.М. Тур «Термінологічні пошуки у галузі діловодства 20-30-х років ХХ століття», яку опубліковано у журналі «Бібліографознавство. Документознавство. Інформологія» № 3/4 [7]. Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань: здійснити генетичну й лексико-граматичну характеристику документознавчих термінів у науковій статті.

Термін – це слово або словосполучення, що позначає спеціальне поняття з якої-небудь галузі знань – науки, техніки, економіки, суспільно-політичного життя, мистецтва тощо [9, с. 215]. Це поняття має ще декілька значень, а саме: 1) термін – це строк, визначений час; 2) у давньоримській міфології термін – це божество меж, кордонів[6, с. 886-887]. Терміни бувають загальнонаукові та галузеві. Загальнонаукові терміни вживаються в багатьох галузях знань з однаковим значенням, а галузеві – використовуються тільки в одній сфері [4, с. 187-188].

Дослідник Г.В. Симоненко виділяє такі вимоги до термінів: існування у вигляді слова (словосполучення); співвіднесеність з певним фаховим поняттям; наявність визначення; точність і стислість; однозначність; функціональна фахова спрямованість [5, с. 59].

Для сукупності термінів мови вживаються дві назви – термінологія і терміносистема. Термінологія – це сукупність термінів якоїсь галузі науки, техніки, мистецтва або всіх термінів даної мови [1, с. 560]. Під терміносистемою розуміють таку сукупність термінів, яка піддана науковому опрацюванню, упорядкуванню шляхом уніфікації, стандартизації [2, с. 43].

Для того, щоб охарактеризувати документознавчі терміни у вищезгаданій статті, потрібно виокремити саме поняття «статті» та окреслити її ознаки. Більшість дослідників вважає, що наукова стаття – один із видів наукових публікацій, де подаються кінцеві або проміжні результати дослідження, висвітлюються пріоритетні напрямки розробок ученого, накреслюються перспективи подальших напрацювань. Обсяг наукової статті складає від 6 до 22 сторінок, тобто 0,35-1 др. арк. [8]. Наукові статті умовно класифікують за змістом (власне наукові, науково-популярні, науково-навчальні, науково-методичні й науково-публіцистичні) і кількістю авторів(одноосібні та колективні).

11

У науковій статті О.М. Тур досліджено термінологічні пошуки в галузі діловодства 20-30-х рр. ХХ ст., здійснені в руслі раціоналізації«техніки управління». Автор аналізує різні підходи до визначення суті поняття «діловодство», подані в роботах спеціалістів з наукової організації праці [7].

У цій статті простежуємо використання як загальнонаукових, так і галузевих термінів. Генетична характеристика документознавчих термінів передбачає їх поділ на такі типи: українські терміни, що утворені на основі власних словотворчих засобів; терміни-запозичення з різних національних мов, зокрема з латинської, грецької, англійської, німецької, французької, італійської, а також польської, арабської, тюркської мов; терміни, утворені на основі греко-латинських елементів [3, с. 178].

У науковій статті О. М. Тур вжито терміни-запозичення з таких національних мов: грецької: аналіз, аналогія, анархізм, категорія, мета, метод, орган, період, практика, система, сфера, техніка, характер;латинської: автор, акт, акцент, аспект, декрет, документ, документування, елемент, інспекція, компетенція, маса, момент, норма, нормалізація, об’єкт, операція, план, позиція, продукт, проект, професор, процес, публікація, рекомендація, спеціаліст, спеціалізація, статус, текст, термін, термінологія, трактування, фабрика, фактор, форма; англійської: статистика, тейлоризм; німецької: брак, бухгалтерія, група, кваліфікація, функція, цитата; французької: база, етап, журнал, кадр, матеріал, машина, організація, раціоналізатор, раціоналізація, редактор, реорганізація, роль;італійської: темп.

Крім вищенаведених термінів, у тексті статті трапляються такі власне українські терміни: важливість, видання, визначення, вироблення, виробництво, влада, діяльність, забезпечення, завдання, записка,знаряддя, напрям, питання, пошук, правило,праця, предмет,робота, рух,справа,створення,труднощі,управління.

Серед похідних термінів у тексті наукової статті знаходимо такі: базуватися – база, виробництво – вироблення – виробничий, діловодство – діловодний, документ – документування – документаційний, дослідження – дослідницький, норма – нормалізація – нормативний, організація – реорганізація, проблема – проблемний, спеціаліст – спеціалізація, раціоналізація – раціоналізатор – раціоналізаторська, термін – термінологія –термінологічний, техніка – технічний, управління – управлінський. Кожен з них утворений певним способом: суфіксальним, префіксальним чи безафіксним, зокрема, більшість термінів утворено за допомогою суфіксального способу, наприклад: виробляти – вироблення, проблема – проблемний, раціоналізувати – раціоналізатор, управління – управлінський тощо.

Зауважимо, що у статті використано абревіацію звукового типу: НОП (наукова організація праці) та терміни-композити, а саме: держапарат, діловодство. Крім вищезазначених типів термінів, тут поширені терміни-словосполучення.

Аналіз документознавчих термінів у науковій статті дозволяє стверджувати, що вони утворені за допомогою таких продуктивних моделей:

1) «прикметник + іменник»: виробничий підхід, виробничий процес, головний елемент, головний редактор, діловий папір, діловодне питання, діловодні операції, діловодні процеси, діловодні функції, документаційне забезпечення, дослідницька робота, кваліфіковані кадри, наукова база, наукові методи, нормативні акти, періодичне видання, посадова особа, пояснювальна записка,

12

раціоналізаторська діяльність, раціоналізаторська робота, теоретичне обґрунтування, управлінська праця, управлінський напрям;

2) іменник + іменник»: автор журналу, брак досвіду, ведення діловодства, використання методів, вироблення норм, виробництво справ, галузь діловодства, група спеціалістів, діяльність установ, забезпечення управління, зберігання справ, знаряддя виробництва, методи організації, напрям дослідження, напрями діяльності, необхідність удосконалення, організація праці, організація роботи, основи документування, оформлення роботи, раціоналізація діловодства, раціоналізація управління, система діловодства, статус закладу, сутність поняття,техніка управління,трактування поняття, удосконалення держапарату,упорядкування термінології, управлінська діяльність;

3) «дієприкметник + іменник»: поставлене завдання. Словосполучення може містити більше двох слів, тому у науковій статті

вжито трикомпонентні терміни, які утворилися за допомогою таких моделей: 1) «прикметник + (іменник + іменник)»: головний редактор журналу,

документаційне забезпечення управління, правові основи документування, раціоналізаторська робота органів, раціональна організація роботи;

2) «іменник + (прикметник + іменник)»: зберігання ділових паперів, здійснення діловодних процесів, нормалізація паперової роботи, організація управлінської праці,питання діловодної практики,практика раціоналізаторської роботи, сукупність технічних дій, удосконалення документаційного забезпечення;

3) «іменник + (іменник + іменник)»: методи організації праці, складові процесу діловодства,способи виробництва справ, удосконалення роботи держапарату, удосконалення техніки управління.

Також у тексті статті трапляються так і багатокомпонентні терміни: документаційне забезпечення діяльності установ, раціональна організація діловодних процесів, створення наукової бази раціоналізації управління, удосконалення документаційного забезпечення управління.

Отже, терміни широко вживаються в науковому стилі і призначені для того, щоб у стислій формі подавати дефініції понять. Кожен термін існує у межах визначеної системи, яка їх об’єднує за ознакою належності до певної сфери знань.

Науковий стиль обслуговує такі сфери: техніку, науку, освіту, науково-дослідницьку діяльність. Стаття є одним із основних жанрів цього стилю. У ній широко представлено терміни, подано результати різних наукових досліджень та систематизовано знання певної галузі знань.

Проаналізувавши наукову статтю О.М. Тур, можна відзначити наявність запозиченої і власне української документознавчої термінології. Переважають терміни, запозичені з латинської мови, поодиноко трапляються запозичення з англійської та італійської мов. Усі терміни утворені різними способами творення слів. Термінологічний апарат складають терміни-однослови, а такождво-, три- і багатокомпонентні терміни.

Список використаних джерел

1. Великий тлумачний словник сучасної української мови / уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел. – К. : Ірпінь : Перун, 2001. – 1440 с.

13

2. Зарицький М. С. Актуальні проблеми українського термінознавства : підручник / М. С. Зарицький. – К. : Політехніка; Періодика, 2004. – 128 с.

3. Комова М. В. Українська документознавча термінологія : шляхи творення та функційні особливості : монографія / М. В. Комова. – Львів : В-во Львів. політехніки, 2011. – 316 с.

4. Поберезська Г. Г. Лінгвістичні основи документознавства та інформаційної діяльності : навч. посіб. / Поберезська Г. Г., Волинець І. М. ; за ред. І. П. Ющука. – К. : Знання, 2008. – 351 с.

5. Симоненко Г. В. Українська мова за професійним спрямуванням: практикум : навч. посіб. / Г. В. Симоненко, Г. В. Чорновол, Н. П. Руденко. – К. : Академія, 2010. – 272 с. – (Серія «Альма-матер»).

6. Словник іншомовних слів : 23000 слів та термінологічних словосполучень / уклад. Л. О. Пустовіт та ін. – К. : Довіра, 2000. – 1018 с. – (Бібліотека державного службовця. Державна мова і діловодство).

7. Тур О. М. Термінологічні пошуки в галузі діловодства 20-30-х років XX століття / О. М. Тур // Бібліотекознавство. Документознавство. Інформо-логія. – 2012. – № 3/4. – С.37─39.

8. Українська мова за професійним спрямуванням [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://pidruchniki.com/1494080740667/dokumentoznavstvo/stattya_samostiyniy_naukoviy_tvir.

9. Ющук І. П. Українська мова : підручник для студ. філол. спец. вищих навч. закл. / І. П. Ющук. – К. : Либідь, 2004. – 640 с.

Анотація

Проаналізовано документознавчі терміни в науковій статті О. М. Тур «Термінологічні пошуки у галузі діловодства 20-30-х років ХХ ст.». Подано генетичну й лексико-граматичну характеристику документознавчих термінів.

Ключові слова: термін, термінологія, терміносистема, українська документознавча термінологія.

Abstract

The records management terms in the scientific article of O. M. Tur«Research of terms in the sphere of paperwork on 20-30 years of XX century» are analyzed. Тhe genetic, lexical and grammatical characteristic of records management terms are presented.

Keywords: term, terminology, terminology system, Ukrainian records management terminology.

14

УДК 651.4.9 : 006.72 І. П. Гавриш

(м. Харків)

КОНСТРУКТОРСЬКІ ДОКУМЕНТИ В КОНТЕКСТІ ДОКУМЕНТАЦІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ВИРОБНИЧОГО

ПІДПРИЄМСТВА

Соціально-економічний розвиток країни багато в чому залежить від розвитку науки та техніки, бо саме завдяки їм розробляються нові конкурентоспроможні вироби. Створення нових видів продукції підлягає документуванню. Кожен із етапів життєвого циклу виробу передбачає розробку та використання спеціальних документів. Зокрема, на етапі створення продукції важливе значення має конструкторська документація, яка містить інформацію про виріб у цілому та окремі його складові частини.

Варто зауважити, що виробничі документи часто містять інформацію, яка є важливою і для фахівців технічної галузі, і галузі стандартизації, і для економістів, і для документознавців, що й обумовлює наявність публікацій, у яких окреслені документи досліджуються в контексті різних аспектів, зокрема: С. А. Медвєдєва [10] розглядає конструкторську документацію у зв’язку із технічною підготовкою виробництва; дослідження системи чинних стандартів, що регламентують процеси створення, підписання, тиражування конструкторських документів тощо висвітлено в працях Р.В. Бичківського [1], Л.Й. Івщенка [6], Г. Д. Крилова [7]; конструкторські документи як відображення технічної ідеї, зокрема із деталізованим висвітленням правил їх підготовки подано в навчальних посібниках А. Н. Богданової [2], В.В. Ваніна [4], М. Г. Твердохліба [11] та спеціальних довідниках [3, 5]; знаходимо й розгляд окреслених документів у посібниках з діловодства, зокрема: Т. В. Кузнецової [8], Я. З. Лившица [9], у яких автори основну увагу зосереджують на характеристиці основних видів конструкторських документів. Однак, більш продуктивним видається розгляд конструкторських документів з урахуванням не лише специфіки видів окреслених документів, а й основних аспектів роботи з ними.

На початковому етапі роботи над виробом на базі вихідної технічної документації, до якої М. Г. Твердохліб [11] відносить заявку на розробку і освоєння продукції, вихідні вимоги, технічне завдання, створюють проектну конструкторську документацію. Під час проектування визначають характер виробу, його конструкцію, фізико-хімічні властивості, зовнішній вигляд, техніко-економічні та інші показники. Виявлення додаткових і уточнених вимог до виробу, які не були вказані в технічному завданні, відображають у технічній пропозиції, яка є сукупністю конструкторських документів, що обґрунтовують доцільність розробки документації нового виробу з урахуванням конструктивних і експлуатаційних його особливостей. Принципові конструкторські рішення, що дають загальне уявлення про будову та принцип роботи виробу, визначають його призначення, параметри й габаритні розміри виробу подають в ескізному проекті, метою якого є формування загального уявлення про виріб. Повне уявлення про конструкцію виробу подають у технічному проекті, який містить остаточні технічні рішення й початкові дані для розробки робочої документації.

15

Виходячи з того, що конструкторські документи за характером знакових засобів поділяються на текстові та графічні, варто зауважити, що до окреслених проектних комплектів документів залежно від характеру, призначення й умов виготовлення виробу можуть бути включені певні види креслеників (зокрема кресленик загального вигляду), однак більшість документів, що входять до проектної документації, складають текстові конструкторські документи (відомості технічної пропозиції, ескізного та технічного проектів відповідно та пояснювальні записки). Графічні конструкторські документи зазвичай входять до комплекту робочої документації, яка складається після й на основі технічного проекту. Розробка конструкторських документів традиційно покладається на конструкторське бюро підприємства та контролюється головним інженером, у залежності від виробу, його розробка та документування окресленого процесу може здійснюватись в окремому конструкторському бюро, з яким підприємство співпрацює.

Конструкторські документи, за якими безпосередньо здійснюється виготовлення виробу, або робочі конструкторські документи, включають: графічні та текстові документи, останні у свою чергу підрозділяються на документи, що складаються із суцільного тексту (технічні описи, розрахунки, пояснювальні записки, інструкції тощо), та документи, що містять текст, поданий у вигляді таблиці (специфікації, відомості, таблиці тощо). До основних графічних конструкторських документів відносять різні види креслеників, що різняться об’єктом зображення та призначенням, зокрема кресленик деталі містить зображення деталі й інші дані, необхідні для її виготовлення та подальшого контролю під час складання виробу та експлуатації, зокрема розміри, дані про матеріал, термообробку, чистоту обробки поверхні, клас точності та допуски. Кресленик загального вигляду визначає конструкцію виробу, взаємодію його основних складових частин, а також пояснює принцип роботи виробу. Він розробляється на стадіях технічної пропозиції, ескізного та технічного проектів і є основою для розробки складального кресленика, специфікації й робочих креслеників деталей.

Документ, що містить зображення складальної одиниці та інші необхідні дані для її складання, виготовлення й контролю, називають складальним креслеником. Його створюють на вироби, призначені для серійного та масового виробництва. Для виробів одиничного або малосерійного виробництва рекомендується виконувати лише кресленик загального вигляду. Складальний кресленик розробляється після виконання кресленика загального вигляду й креслеників окремих деталей і містить: зображення складальної одиниці, яке дає уявлення про складові частини виробу, вказівки про характер спряження і методи його виконання, номери позицій складових частин виробу, розміри з межовими відхиленнями та інші параметри й вимоги, які мають бути виконані й проконтрольовані за цим документом, габаритні розміри виробу та інші необхідні розміри. До складальних також відносять гідромонтажний, пневмомонтажний та електромонтажний кресленик. Геометричну форму виробу та координати розташування складових частин визначає теоретичний кресленик, а габаритний містить контурне (спрощене) зображення виробу з габаритними, установочними й приєднувальними розмірами, кількість зображень на габаритному кресленику повинна бути мінімальною, але достатньою для того, щоб

16

створити уявлення про зовнішні обриси виробу, розташування його складових частин, що виступають. На вироби, які монтуються на місці експлуатації, передбачено створення монтажного кресленика, для забезпечення правильного та безпечного транспортування виробу розробляють пакувальний кресленик. Також до графічних конструкторських документів відносять схеми, у яких зображено у вигляді умовних позначок або позначень складові частини виробу та їх зв'язок. Залежно від призначення схем та елементів і їх поєднань, що входять до складу виробу, схеми підрозділяють за видами та типами.

Графічні конструкторські документи містять важливу інформацію про виріб, але часто не вичерпну, цілісне уявлення про виріб надає залучення текстових конструкторських документів. До текстових конструкторських документів, що містять текст, розділений на графи, відносять відомості. У контексті проектних конструкторських документів ми зазначили про відомості технічної пропозиції, ескізного та технічного проектів, окрім них варто також звернути увагу на відомість посилальних документів, що містить перелік документів, на які є посилання в конструкторських документах виробу, наприклад: галузеві стандарти та стандарти підприємств; технічні умови на покупні вироби та матеріали; технологічні інструкції, що визначають окремі вимоги до виробу (щодо його покриття, термообробки, зварювання тощо). Даний документ складають при передачі конструкторської документації підприємству-виробникові, його можна видавати на момент передачі документації. При передачі документів на комплекс дозволяється укладання лише однієї відомості на всю документацію, що передається. У відомості покупних виробів подають перелік покупних виробів, які використали у виробі при розробці. Цей документ складають на вироби, призначені для самостійної доставки. Відомість утримувачів оригіналів містить перелік підприємств, на яких зберігаються оригінали документів на виріб. Її складають на основі всіх специфікацій та відомостей посилальних документів виробу.

При роботі зі складальними одиницями, комплектами та комплексами надзвичайно важливу роль відіграє специфікація, яка визначає їх склад і є необхідною для створення конструкторських документів, їх комплектування та планування запуску об’єктів у виробництво. У специфікації вказують: формат кресленика, порядковий номер позиції складальної одиниці та деталей, виробничий номер складальної одиниці та деталей, їх назви, кількість складальних одиниць та деталей, необхідних для одного виробу, та інформацію про заміну складальних одиниць та деталей, наявність варіантів, анулювання креслеників тощо. Оскільки мова йде про документування роботи зі складальними одиницями, комплектами та комплексами, варто звернути увагу на відомість специфікацій, у якій міститься перелік усіх специфікацій складових частин виробу з вказівкою на їх кількість (специфікацію виробу, специфікації складових частин, специфікації комплектів).

Розроблений та створений виріб підлягає перевірці, яка і проводиться відповідно до програми і методики випробувань, у ній подають основні технічні дані, що перевіряють під час випробування виробу, а також порядок і методи їх контролю. Даний документ може розроблятися як на виріб у цілому, так і на його складові частини.

Проектування та конструювання машин нерозривно пов’язані з розрахунками, за допомогою яких визначають технічні характеристики, розміри деталей,

17

довговічність експлуатації виробу тощо. Розрахунки передують конструюванню та «супроводжують» його, бо саме з їх допомогою визначають напрям найоптимальнішого технічного результату. Розрахунки відносять до конструкторських документів, що складаються із суцільного тексту.

Необхідність отримання цілісної та вичерпної інформації про виріб зумовила подання та використання конструкторських документів у вигляді серії або комплекту. Традиційно розрізняють основний конструкторський документ, який окремо, чи в сукупності з іншими документами визначає даний виріб та його склад (для деталей – кресленик деталі, для складальних одиниць, комплексів і комплектів – специфікація). Також виокремлюють основний комплект конструкторських документів виробу, що об’єднує документи, дотичні до виробу в цілому, наприклад, складальний кресленик, принципова електрична схема, технічні умови. Конструкторські документи складових частин до основного комплекту документів виробу не входять. Повний комплект конструкторських документів складається з основного комплекту конструкторських документів на даний виріб та сукупності основних комплектів конструкторських документів на всі складові частини даного виробу. До основного комплекту конструкторських документів виробу можуть входити також конструкторські документи, випущені на кілька однотипних виробів, якщо ці документи поширюються на даний виріб.

З одного боку, конструкторські документи безпосередньо пов’язані із проектуванням, розробкою та виготовленням виробу, бо саме в них міститься необхідна інформація про виріб, а з іншого – використовуються і на подальших етапах життєвого циклу виробу. Після розробки виробу переходять до його виготовлення, що зумовлює необхідність розробки технологічної документації. Основою для розробки технологічних документів, як зазначає Л. Й. Івщенко [5], є конструкторська документація, саме тому після створення проектна документація передається до служби головного технолога, де створюється технологічна документація на виріб. Усі робочі кресленики деталей піддаються технологічному аналізу, під час якого виявляються й розглядаються можливості використання типових технологічних процесів, стандартного оснащення, засобів механізації та автоматизації, перевіряється наявність устаткування й виробничих потужностей підприємства. Після виготовлення виробу створюють експлуатаційний документ або комплект документів, що містить інформацію про правильне та безпечне використання виробу, а оскільки це залежить від особливостей конструювання та функціонування виробу, за основу беруть саме конструкторські документи. У процесі використання виробу в результаті неправильної експлуатації або зношення виробу виникає потреба усунення несправностей, відновлення характеристик виробу, які передбачають створення та використання ремонтної документації, а оскільки усунення несправностей можливе лише на основі знання конструкції виробу, не виникає сумнівів щодо важливості конструкторських документів і на даному етапі роботи виробу.

Варто зауважити, що кожен із етапів роботи над виробом, що відображається в конструкторських документах, чітко регламентується спеціальними нормативними документами, зокрема Єдиною системою конструкторської документації (ЄСКД), що становить собою комплекс державних та міждержавних стандартів, які

18

встановлюють правила та визначають склад, порядок розроблення, оформлення та обіг конструкторської документації на підприємстві.

Отже, конструкторські документи визначають склад виробу чи окремих його складових частин і містять необхідні дані для його розробки, виготовлення, а також подальшої експлуатації та ремонту. Високий рівень підготовки конструкторської документації значною мірою впливає на скорочення періоду створення й освоєння виробів, зниження трудомісткості їх виготовлення, підвищення їх надійності та якості.

Список використаних джерел

1 Бичківський Р. В., Метрологія, стандартизація, управління якістю і сертифікація : підручник / Р. В. Бичківський, П. Г. Столярчук, П. Р. Гамула. – Львів : Видавництво Національного університету «Львівська політехніка», 2002. – 560 с.

2 Богданова А. Н. Оформление конструкторской документации: учебное пособие / А. Н. Богданова, П. Е. Наук. – Тюмень : ТюмГНГУ, 2001. – 80 с.

3 Борушек Л. С. Единая система конструкторской документации / Л. С. Борушек. – М. : Издательство стандартов, 1989. – 280 с.

4 Ванін В. В., Оформлення конструкторської документації : навчальний посібник / Ванін В. В., Бліок А. В., Гнітецька Г. О. – К. : «Каравела», 2003. – 160 с.

5 Градиль В. П. Справочник по единой системе конструкторской документации / В. П. Градиль, А. К. Моргун, Р. А. Ерошин. – Х. : Прапор, 1988. – 255 с.

6 Івщенко Л. Й. Державні стандарти в машинобудуванні і металообробці: навч. посібник. / Л. Івщенко, В. Петрикін. – Х. : ТОВ «Компанія СМІТ», 2006. – 320 с.

7 Крылов Г. Д. Основы стандартизации, сертификации и метрологии / Г. Д. Крылов. – М. : Юнити, 2003. – 671 с.

8 Кузнецова Т. В., Делопроизводство и техническая документация / Т. В. Кузнецова, Е. А. Степанов, Н. Г. Филиппов. – М. : Высш. шк., 1991. – 159 с.

9 Лившиц Я. З., Делопроизводство и техническая документація : Учебник / Я. З. Лившиц, Н. Г. Филиппов. – М. : Высш. шк., 1981. – 110 с.

10 Медведева С. А. Основы технической подготовки производства. учебное пособие / С. А. Медведева. – СПб : СПбГУ ИТМО, 2010. – 69 с.

11 Основи технічної документації : навчальний посібник підготовлено для самостійної роботи студентів вищих навчальних закладів / Твердохліб М. Г., Жураковський Б. Ю., Тарабаєв С. І., Чумак Н. С. – К. : ННІТІ ДУТ, 2015. – 126 с.

Анотація

У статті розглянуто конструкторські документи в контексті документаційного забезпечення виробничого підприємства, зокрема основну увагу зосереджено на проектних та робочих конструкторських документах, розглянуто основні види графічних та текстових конструкторських документів. Окрім того, подано інформацію про основні аспекти роботи з окресленою документацією, зокрема щодо її створення та подальшого використання.

Ключові слова: конструкторська документація, проектні та робочі конструкторські документи, кресленик деталі, специфікація, ЄСКД.

19

Abstract This article describes the design documents in the context of the documentation

support of the manufacturing enterprises, in particular the main focus landing on the design and working design documents, it highlights the basic types of graphic and text design documents. In addition, the article provides information about key aspects of working with given documents, in particular regarding their creation and subsequent use.

Keywords: design documentation, design and working design documents, drawings of a detail, specification. УДК 002.001:371.1

Л. І. Демчина (м.Івано-Франківськ)

МІЖДИСЦИПЛІНАРНА ІНТЕГРАЦІЯ ДИСЦИПЛІН СПЕЦІАЛІЗАЦІЇ «ДОКУМЕНТОЗНАВСТВО ТА ІНФОРМАЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ»

Вища освіта України нині перебуває на етапі якісного оновлення, змістової й

організаційної трансформації. Це пов’язано з багатьма чинниками. Чи не найголовнішим серед них є те, що на базі новітніх інформаційно-комунікаційних технологій в освітній системі відбуваються фундаментальні зміни, вона набуває ознак відкритості, динамічності, ступневості і неперервності. Крім того динамічний розвиток інформаційного суспільства і суспільства знань потребує представників документно - інформаційної професії постійного самовдосконалення, здобуття нових знань, опанування технологій та сучасної техніки, вміння орієнтуватися в останніх наукових розробках, здобутках і тенденціях розвитку.

Нові інформаційні технології змінюють розуміння самої сутності сучасного документа і сфери його практичного використання, а також місця і ролі документознавства в системі глобальних інформаційних процесів. З цією метою необхідним є актуалізувати проблему підготовки відповідних кваліфікованих фахівців у системі вищої освіти зі спеціалізації «Документознавство та інформаційна діяльність». Тому освітяни, названої спеціальності, почали ініціювати розробку системи заходів щодо забезпечення якості підготовки фахівців, які б відповідали сучасним вимогам практики, рівню розвитку наукових знань та перспективам суспільного розвитку.

В узагальненому вигляді документознавець повинен володіти системним діалектичним мисленням, синтезувати знання на різних рівнях документаційного забезпечення, яке являє собою складний механізм, що охоплює: сукупність документів, які забезпечують виконання підприємством, організацією, установою властивих їй функцій; інформаційно-пошукові системи цих документів, що включають процеси реєстрації, обліку, пошуку документів в період їх функціювання; контрольні системи, що забезпечують виконання завдань і доручень з усіх функцій; системи керування документацією, метою яких є розробка і забезпечення впровадження прогресивних технологій створення форм документів, правил їх підготовки і оформлення, руху, використання і зберігання; людський фактор, що включає сукупність працівників, які здійснюють документаційне

20

забезпечення управління, з урахуванням їх відповідальності за організацію робіт у сфері документації [5]. Перелічені знання, вміння і навички студенти зможуть одержати при вивченні дисциплін документознавчого блоку, який займає центральне місце у професійній підготовці фахівців.

Сучасними підходами до удосконалення системи вищої освіти, і документознавчої зокрема, є ідеї міждисциплінарної інтеграції. Способи реалізації міжпредметних зв'язків у професійній підготовці майбутніх фахівців висвітлено у дослідженнях І. Звєрєва, А. Коломієць, О. Пєхоти, В. Семиченко, А. Усової та ін., внутріпредметну і міжпредметну інтеграцію дисциплін документознавчого циклу досліджувала Н. Кушнаренко.

Метою статті є аналіз міжпредметних зв’язків у процесі навчання документознавчих дисциплін, що створює умови для ефективної професійної підготовки майбутніх фахівців зі спеціалізації «Документознавство та інформаційна діяльність».

Основне завдання міждисциплінарної інтеграції полягає в тому, щоб при вивченні певної теми актуалізувати раніше засвоєні знання, навички та вміння, необхідні для вивчення даної теми, враховуючи при цьому інтереси наступних предметів. Міждисциплінарна інтеграція може бути реалізована різними способами: міждисциплінарна лекція, теоретична комплексна бесіда, вирішення задач із широким міждисциплінарним контекстом, використання тестів інтегрованого змісту тощо [6].

Найбільш адекватною формою міждисциплінарної інтеграції на сьогодні є метод формування змістовних зв’язків. Мова йде про принципово нову організацію навчального процесу, при якій студенти спеціалізації «Документознавство та інформаційна діяльність» повинні вивчати не окремі дисципліни, а документ у цілому; документостворення – правильне складання документів, відображення в них необхідних даних; документообіг – процес руху документів, його динаміку; структуру «життєвого циклу» традиційного й електронного документів комплексно; керування документаційними процесами. Це дасть змогу у змісті курсів документознавчого блоку максимально уникнути дублювання окремих тем, адже саме він найбільш спрямований на забезпечення професійної компетентності майбутніх документознавців.

Аналіз робочих програм курсів документознавчого блоку показав, що для них характерні різні методологічні підходи, неоднорідне наповнення теоретичного змісту і розмаїття терміносистеми документознавства. Саме терміносистема відбиває рівень знань про предмет науки, погляди дослідників на окремі питання, тому в теоретичному плані терміни відображають багатогранність поняття, яке ними позначається, а також їхнє різне розуміння вченими. До прикладу, у змісті окремих робочих програм поряд із терміном «документаційне забезпечення управління» вживається термін «документальне забезпечення управлінської діяльності», поряд із терміном «служба документаційного забезпечення» – «служба діловодства».

Питання документознавчої термінології протягом кількох років досліджуються вітчизняних науковцями, у КНУКіМ функціонує Міжнародний науково-теоретичний семінар «Термінологія документознавства та суміжних галузей знань», вітчизняні й зарубіжні учасники якого активно обмінюються думками щодо сталих та новоутворених термінів у документознавчій сфері [4], однак, як бачимо,

21

дослідження вітчизняних науковців документознавчої термінології поки що не стала предметом застосування в навчальному процесі ВНЗ.

Ми погоджуємось з О. Матвієнко, що розвиток документознавчої професійної освіти, необхідність професійної соціалізації майбутніх фахівців актуалізує необхідність усвідомлення студентами стану понятійно-термінологічної системи документознавчої науки та практики інформаційної діяльності [4].

Окрім цього, дедалі частіше у фаховій періодиці обговорюється питання заміни терміну «діловодства» на «документаційне забезпечення», проте сьогодні серед дисциплін навчальних планів бакалаврів спеціальності «Документознавство та інформаційна діяльність» є як «діловодство» так і «документаційне забезпечення діяльності установ» або «документаційне забезпечення управління».

Ще у 1970-1980-х рр., на тлі стрімкого освоєння можливостей упровадження новітніх інформаційних технологій у сферу роботи з документами, змінилось семантичне забарвлення змісту діловодства [1]. Як приклад, Єдина державна система діловодства (ЄДСД) була перероблена у Єдину державну систему документаційного забезпечення управління (ЄДСДЗУ), у 1991 році перетворена у Державну систетему документаційного забезпечення управління (ДСДЗУ) [5]. В.В. Бездрабко зазначає що, заміна терміну «діловодства» на «документаційне забезпечення» виглядала виправданою. Це пояснювалося: 1) автоматизацією й механізацією процесів, пов’язаних із документуванням і документообігом; 2) стереотипністю сприйняття діловодства як суто канцелярської, технічної праці, що не відповідало дійсності; 3) необхідністю вживання терміну еквівалентного зарубіжному досвіду – «records management"», що в перекладі означає «керування документаційними процесами» [1]. Згодом тлумачення поняття «керування документаційними процесами» було відображено в ДСТУ 4423:2005 «Інформація та документація. Керування документаційними процесами» [2; 3].

Порівняльний аналіз робочих програм дозволив виявити спільне і відмінне не тільки в їх змісті та структурі але й назві та переліку курсів документознавчого блоку. Серед назв дисциплін зустрічаються: «Документознавство», «Діловодство», «Організація сучасного діловодства», «Загальне і кадрове діловодство», «Управлінське документознавство», «Управлінське документування», «Діловодство та документування управлінської діяльності», «Документаційне забезпечення діяльності установ» тощо. Такі неузгодження можна пояснити, передусім, відсутністю державного стандарту з підготовки фахівців за названою спеціальністю. Це, з одного боку, як видно з аналізу, надає певної самостійності ВНЗ у виборі навчальних предметів, номенклатура курсів зумовлена, зазвичай, специфікою науково-педагогічного складу спеціальних кафедр, зорієнтованих на викладання тієї чи іншої дисципліни, з іншого, – часто призводить до інтуїтивно-суб’єктивного наповнення змісту окремих дисциплін та їх назв, освітньо-професійних програм (ОПП), освітньо-кваліфікаційних характеристик (ОКХ), навчальних планів і програм і т.п. Такий підхід актуалізує проблему розроблення наукових підходів до змісту вищої освіти завдяки міждисциплінарній інтеграції, адаптованої до вимог вітчизняної та європейської вищої БІО, що трансформується в глобальному інформаційному середовищі.

Усе означене є важливим стимулом обґрунтування міждисциплінарної інтеграції дисциплін документознавчого блоку. Методичне планування

22

міждисциплінарної інтеграції ведеться в трьох напрямках: перший напрям – визначаються дисципліни, їх розділи, теми, що є забезпечуючими для теми даного заняття, другий напрям – визначаються перспективні дисципліни, їх розділи теми, третій напрям – плануються внутрішньо-предметні зв’язки, що забезпечують інтеграцію теми, що вивчається з попередніми та наступними темами даного курсу [6].

Міждисциплінарний підхід був визначальним при розробці нами навчально-методичного забезпечення дисципліни «Документаційне забезпечення діяльності установ (за фаховим спрямуванням)», яка цього року викладається вперше і є, по суті, завершальною у документознавчому блоці. Саме методичне планування міждисциплінарної інтеграції дозволило виявити прогалини між елементами структури різних навчальних предметів. Ураховуючи, що робоча програма повинна визначити основну мету викладання дисципліни, як єдиної науки, так і в комплексі з іншими дисциплінами та у зв’язку з тим, що запропонований новий проект стандарту, нами розроблена схема інтегративних зв’язків даної дисципліни. Міжпредметні зв’язки в логічному завершеному вигляді (дисципліни, знання яких необхідні при вивченні теми) дисципліни «Документаційне забезпечення діяльності установ (за фаховим спрямуванням)» / «Керування документаційними процесами» та теми «Специфіка документаційного забезпечення діяльності підприємств / Специфіка керування документаційними процесами підприємств» така.

1. Документознавство – суть поняття «документ», його ознаки та властивості, функції документа.

2. Управлінське документознавство – методи, засоби і способи документування; законодавство України, державні стандарти, інші нормативні та методичні документи із документування управлінської інформації; класифікацію документів.

3. Електронний документообіг – розуміння системної організації інформаційно-технологічного простору організації, побудови її інформаційної моделі.

4. Керування документаційними процесами – контроль за створенням, прийманням, зберіганням, використанням, передаванням до архіву та вилученням для знищення службових документів, охоплюючи процеси відбирання та зберігання в документальній формі свідчень та інформації про ділову діяльність.

Отже, міжпредметна інтеграція є важливою складовою частиною підготовки майбутнього фахівця спеціальності «Документознавство та інформаційна діяльність» і дозволяє показати значимість кожної дисципліни документознавчого блоку, що викладається у вищому навчальному закладі, показує причинно-наслідкові зв’язки, спонукає студента до систематизації знань із документознавчих дисциплін.

Список використаних джерел

1 Бездрабко В.В. Діловодство – документаційне забезпечення управління – керування документаційними процесами: термінологічні межі та розмежування значень [Електрон. ресурс] / Валентина Василівна Бездрабко©. – Спосіб доступу: www.nbuv.gov.ua/

23

2 ДСТУ 4423–2 : 2005 «Інформація та документація. Керування документаційними процесами. Ч. 2. Настанови (ISO / TR 15489-2 : 2001, MOD)». – Чинний від 01.04.2005. – К. : Держспоживстандарт України, 2007. – 44 с.

3 Кушнаренко Н. Внутріпредметна і міжпредметна інтеграція дисциплін документознавчого циклу / Н. Кушнаренко // Вісн. ХДАК. – 2003. – Вип. 11. – . 106—114.

4 Матвієнко О. Навчальний термінологічний словник з документознавства та інформаційної діяльності: дидактичний аспект / Оксана Матвієнко. – Вісн. Кн. палати. – 2011. – № 6. – С. 1-3

5 Савицький В.Т. Документаційне забезпечення діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування України: монографія / В.Т. Савицький. – К.:КНТ, 2008. – 324 с.

6 Федорчук Є.П. Підвищення ефективності вивчення судової медицини при кредитно-модульній системі навчання / Є.П. Федорчук, Н.М. Козань, В.М. Волошинович // Буковинський медичний вісник. – 2011. – № 2. – С. 133-135

Анотація

Розглядається застосування міжпредметних зв’язків у процесі навчання дисциплін документознавчого циклу, що створює умови для ефективної професійної підготовки фахівців спеціальності «Документознавство та інформаційна діяльність.

Ключові слова: міжпредметні зв’язки, документознавчий блок, фахова підготовка документознавців.

Abstract

The application of interdisciplinary links in the process of teaching subjects of records management cycle that creates the condition for effective professional training of records management and information activity specialists is examined.

Keywords: interdisciplinary links, the bloc of records management subjects, professional training of specialists. УДК 811.161.2’373.46:551.5

О. Л. Заверющенко, М. П. Заверющенко

(м. Харків)

ДЖЕРЕЛА ТА ШЛЯХИ ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МЕТЕОРОЛОГІЧНОЇ ТЕРМІНОЛОГІЇ

На часі є дослідження терміносистем різних галузей науки й техніки. Серед

інших галузевих терміносистем потребує докладного вивчення метеорологічна термінологічна система. Якщо чимало вчених присвятило свої праці аналізу загальних теоретичних питань термінології та окремих терміносистем (С. Булик-Верхола, Л. Веклинець, В. Даниленко, І. Кочан, Л. Гаращенко, Н. Гимер, В. Лейчик, Б. Михайлишин, Т. Панько, О. Чуєшкова та ін.), то метеорологічна термінологія не стала об’єктом уваги дослідників-термінознавців. Зокрема недостатньо розробленим

24

залишається питання поповнення української метеорологічної термінології за допомогою лексико-семантичного способу творення, що й зумовлює актуальність нашої статті.

Метою нашої розвідки є дослідити джерела та шляхи формування української метеорологічної термінології. Завдання дослідження полягають: 1) у встановленні метеорологічних термінів, утворених у результаті термінологізації; 2) у з’ясуванні термінів метеорологічної галузі, засвоєних у процесі транстермінологізації; 3) у виокремленні метеорологічних термінів, які виникли внаслідок метафоризації. Джерельною базою роботи є українські словники та навчальні посібники з метеорології.

На думку мовознавців, українська науково-технічна термінологія характеризується використанням «…старої, існуючої у мові назви для позначення певного наукового поняття…» [5, с. 161]. Як відомо, терміни активно творилися на ґрунті ремісницьких професіоналізмів ще в давньоукраїнській мові. На сьогодні цей процес дещо призупинився, оскільки з’являються все нові галузі науки, які запозичують терміни зі «старих» терміносистем, переважно фізичної, математичної, хімічної тощо. З іншого боку, йде активний процес засвоєння іншомовних термінів, що також позначається на виробленні питомих українських термінів. Однак процес термінологізації загальновживаної лексики триває, у результаті чого виникають нові терміни.

Термінологізацію слів загальновживаної мови прийнято називати лексико-семантичним (семантичним) способом творення термінів. Він полягає в тому, що загальновживані лексеми «...частково або повністю втрачають своє первинне значення» [1, с. 214], натомість їхня семантика звужується або розширюється, можуть додаватися нові семи до смислового ядра. Крім того, втрачається конотативний зміст, тобто слова стають нейтральними в процесі переходу до стану терміна. Термінологізація слів відбувається «…внаслідок переосмислення та надання технічного змісту» [1, с.214]. Досить поширеним способом утворення нових термінів є транстермінологізація (ретермінологізація), коли лексеми переходять з однієї терміносистеми до іншої, зберігаючи своє значення або змінюючи його.

Окремо розглядають явища метафоризації та метонімізації загальновживаних слів як спосіб творення термінів. «Вторинна лексична номінація − це використання вже наявних у мові номінативних засобів у новій для них функції − функції найменування. Як правило, розрізняють два основних види вторинної номінації: метафору та метонімію» [5, с.162]. «Вторинні назви термінологічної мікросистеми… зазвичай виникають унаслідок метафоризації й метонімізації загальновживаних слів або термінів інших терміносистем» [4, с. 38].

Номени метеорологічної галузі також утворюються лексико-семантичним способом унаслідок термінологізації слів загальновживаної лексики. Такі термінолексеми можуть бути як окремими словами (синтетичні номени), так і входити до складу словосполучень (аналітичні номени). Досліджуваний матеріал дозволяє виокремити певні тематичні групи метеорологічних лексем, утворених лексико-семантичним способом.

Найбільшою є тематична група на позначення явищ природи, наприклад: погода (стан нижнього шару атмосфери в даний час у даному місці) [2, с. 3], туман (сильне помутніння атмосфери через скупчення завислих у приземному шарі

25

продуктів конденсації та сублімації водяної пари, що призводить до зменшення горизонтальної видимості на відстань менше одного кілометра) [6, с.105-106], серпанок (слабке помутніння атмосфери внаслідок скупчення завислих у приземному шарі продуктів конденсації та сублімації водяної пари) [6 с.105], імла (помутніння атмосфери, викликане твердими частками) [6, с.106], паморозь (пухкі крихкі кристали, які утворюються на вертикальних поверхнях предметів, на гілках дерев, проводах тощо) [6, с.110], мокрий сніг (сніг, що тане, або суміш снігу з дощем) [2, с.60], мрячні опади (опади, що випадають із шаруватих і іноді із шарувально-крупчастих хмар у вигляді мрячки, найдрібніших сніжинок або снігових зерен) [2, с.61] та ін.

Також серед тематичних груп метеорологічних термінів можна виокремити номінації на позначення таких понять:

– простору: приземний шар (нижня частина граничного шару тропосфери) [6, с.21], улоговина (смуга зниженого тиску між двома ділянками підвищеного тиску) [2, с.34] та ін.;

– часових відрізків: вечірні сутінки і вранішні сутінки (присмерки) (час після заходу Сонця, коли темніє поступово, тобто небо залишається ще освітленим і надсилає до поверхні розсіяну радіацію; те ж саме вранці, небо світліє і розповсюджує розсіяну радіацію ще до сходу Сонця [6, с.31] та ін.;

– предметів побуту: гребінь (смуга підвищеного тиску між двома ділянками зниженого тиску), [2, с.35], сідловина (ділянка баричного поля між двома циклонами (або улоговинами) та двома антициклонами (гребнями), розташованими навхрест) [2, с.35] тощо.

Терміни метеорологічної галузі часто з’являються унаслідок транстермінологізації термінів суміжних галузей науки (географії, фізики, геофізики та її розділів − гідрології суші, гляціології, океанології тощо). Це пояснюється відносно недавньою автонономністю метеорології. «Розглядаючи розвиток метеорологічної термінології в історичному аспекті, необхідно відзначити, що відповідну лексику представлено в географічних словниках уже на початку XVIII ст.» [3, с.6]. Крім того, окремі розділи метеорології мають тісні зв’язки з рядом інших наук. «Так, словник хмар опубліковано в «Атласе облаков» (1957), назви й характеристики вітрів і вітрових систем, а також деякі метеорологічні, синоптичні, географічні, морські та ін. терміни, які мають відношення до дії вітрів, наведено в «Словаре ветров» Л.З. Проха (1983)» [3, с.8]. Часто виникають труднощі з визначенням шляху транстермінологізації термінів. Наприклад, метеотермін вітер (горизонтальний рух (переміщення) повітря відносно земної поверхні) [2 с.40] міг перейти як з фізичної, так і географічної термінології. Міграція термінів відбувається в різних напрямках, для точного відтворення їхнього шляху потрібні спеціальні дослідження. Як приклади можна навести термінолексеми, які увійшли до термінологічної системи (далі – ТС) метеорології:

– з ТС фізики: атмосфера (повітряна оболонка, що оточує Землю і обертається разом з нею) [6, с.15], стратосфера (шар атмосфери, що розташований над тропопаузою до висоти 50-55 км), термосфера, або тепла сфера (шар атмосфери, який розташований над мезопаузою і простягається до висоти близько 800 км.) [6, с.22], атмосферний тиск (сила, з якою атмосферне повітря тисне на земну поверхню, організми і предмети) [2, с.9], циклон (велика ділянка епігеосфери,

26

яка в даний момент характеризується зниженою величиною атмосферного тиску), [2, с.12], абсолютна вологість (максимально можлива кількість водяної пари у грамах, яка може міститися в одному кубічному метрі повітря при даній температурі) [2, с.14] та ін.;

– з ТС хімії: озон (О3) (алотропічна видозміна кисню або трьохатомний кисень) [6, с.17], дисоціація (розклад молекули кисню на атоми під дією сонячної радіації з довжиною хвилі менше 0,24 мкм) [6, с.18] та ін.;

– з ТС географії: пасати (стійкі вітри, які майже не змінюють свого напрямку протягом року; швидкість вітру поблизу поверхні Землі в зоні пасатів близько 5-7 м/с на суходолі, та 8-10 м/с над океаном. [6. с.180], мусони (стійкі сезонні повітряні течії загальної циркуляції атмосфери з різкою зміною переважаючого напрямку вітру на протилежний від зими до літа та від літа до зими [6, с.184]) та ін..;

– з ТС кліматології: клімат (багаторічний режим погоди у даній місцевості, що визначається фізико-географічними умовами) [2, с.4]), мікроклімат міста (особливості клімату через велику кількість багатоповерхових будівель, заасфальтованих площ та вулиць, зелених насаджень тощо) [6, с.230] та ін.;

– з ТС геодезії: ізогіпси (лінії однакових висот, які з’єднують точки з однаковими висотами) [2, с.33] тощо.

Не можна оминути увагою вторинні метеорологічні номінації, що виникли в результаті метафоризації загальновживаної лексики. «Процес метафоризації − не просто розвиток переносних значень, основаних на подібності предметів, це формування абстрактних понять» [5, с.162]. Нами було виділено такі групи метафоричних переносів у метеорології:

– за зовнішньою подібністю, пов’язаною з кольоровою гамою: білі ночі (явище, коли у високих широтах влітку Сонце може не заходити за горизонт або опускатись не більше, ніж на 180. В останньому випадку вечірні сутінки переходять у вранішні) [6, с.31]; сріблясті хмари (хмари, які утворюються на висоті близько 82 км. За зовнішнім виглядом і тонкою ніжною структурою ці хмари нагадують перисті чи перисто-шаруваті хмари, однак відрізняються від них більшою яскравістю й характерним блакитно-білим (сріблястим) кольором) [2, с.59]; перламутрові хмари ( хмари, що утворюються на висотах 22 - 30 км. Спостерігати їх можливо у сутінках, здається вони ніби світяться на тлі темного небосхилу. За формою вони нагадують сочевицеподібні хмари. Перламутрові хмари мають яскраве райдужне забарвлення, що нагадує перламутр) [2, с.59] та ін.;

– за зовнішньою подібністю, пов’язаною з формою об’єкта номінації: перисті (пір’ясті) хмари (хмари верхнього ярусу, подібні до пір’я птаха або смуги волокнистої структури [6, с.96], перисто-купчасті хмари (хмари верхнього ярусу, що мають вигляд гряд, шарів, які складаються з дуже малих пластівців, кульок, завитків, баранців. Вони часто нагадують брижі на поверхні води чи піску) [6, с.96] та ін.;

– за функціональною подібністю: добова амплітуда коливань температур (різниця між найвищою і найнижчою температурою протягом доби) [2, с.59]; амплітуда річного ходу (різниця між середньомісячними температурами найтеплішого та найхолоднішого місяців) [2, с.29] та ін.;

27

– за просторовою подібністю: баричне поле (розподіл атмосферного тиску) [2, с.33]; фронти (вузькі перехідні зони, які сильно нахилені до земної поверхні й відокремлюють суміжні повітряні маси одну від одної) [2, с.47];

– за функціональною та зовнішньою схожістю: льодяний дощ (прозорі льодяні кульки діаметром 1-3 мм, тобто замерзлі у повітрі краплі дощу) [6, с.114], струминна течія (сильний вузький потік повітря, що має майже горизонтальну вісь, який спостерігається у верхній тропосфері або нижній стратосфері та характеризується великими вертикальними та горизонтальними градієнтами швидкості вітру) [2, с.51] тощо.

Слід зазначити, що серед термінологічних номінацій метеорологічної сфери є українські за походженням терміни (рідкий наліт (плівка води на вертикальних поверхнях масивних предметів з навітряного боку при адвекції тепла після тривалої холодної погоди) [6, с.110], ожеледь (утворення щільного шару льоду на земній поверхні та на всіх предметах і спорудах в результаті випадіння переохолоджених крапель дощу чи мряки із хмар і їх замерзанні при температурі нижче 00С) [6, с.111] тощо), терміни іншомовного походження (мезосфера (шар атмосфери, що розташований над стратосферою до висоти 85-95 км.) [6, с.19], інверсія (розподіл температури залежно від висоти, який характеризується зростанням температури повітря при зростанні висоти) [2, с.30] та ін.) та гібридотерміни (маломасштабні вихори (пилові вихори невеликого розміру, у яких спостерігається швидке обертання повітря навколо осі з одночасним підняттям угору) [6, с.194], потік радіації (кількість променистої енергії, що надходить на одиницю поверхню за одиницю часу) [2, с.21]).

Отже, українські метеорологічні терміни творяться лексико-семантичним способом, зокрема за допомогою термінологізації та транстермінологізації при збереженні або зміні значення лексем, унаслідок чого виникають нові терміни, причому процес транстермінологізації відбувається активніше. Суміжні з метеорологією галузі науки стають джерелом поповнення метеорологічної терміносистеми. Одним зі шляхів оновлення системи метеорологічної термінології є використання вторинних номінацій, а саме метафоричних перенесень загальновживаної лексики. Подальшого дослідження потребують шляхи формування української метеорологічної термінології за допомогою запозичень з інших мов.

Список використаних джерел

1. Книшенко Н. П. Семантичний спосіб творення термінів дорожнього будівництва / Н. П. Книшенко // Лінгвістичні дослідження: Зб. наук. праць ХНПУ ім. Г. С. Сковороди. – 2014. – Вип. 38. – С. 214 – 218.

2. Кобрін В. М. Метеорологія та кліматологія : навчальний посібник / В. М. Кобрін, В. В. Вамболь, В. Л. Клеєвська, Л. Б. Яковлєв. – Харків : Національний аерокосмічний університет «ХАІ», 2006. – 77 с.

3. Кобченко Ю. Ф. Російсько-український метеорологічний словник / Ю. Ф. Кобченко, О. О. Дудка, М. І. Філон. – Харків : Райдер, 1998. – 280 с.

4. Морозова Г. О. Вторинна номінація як спосіб творення термінів акушерства і гінекології / Г. О. Морозова // Термінологічний вісник : Зб. наук. праць. – К. : ІУМ НАНУ, 2013.— Вип. 2(2). – С. 38 – 41.

28

5. Панько Т. І. Українське термінознавство : підручник / Т.І. Панько, І. М. Кочан, Г. П. Мацюк. – Львів : Світ, 1994. – 216 с.

6. Проценко Г. Д.. Метеорологія та кліматологія: навчальний посібник / Г. Д. Проценко. – К. : Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова, 2007. – 265 с.

УДК 65.011.56:004.91+651.92+002.6

О. О. Карпенко (м. Харків)

АВТОМАТИЗАЦІЯ РОБОТИ ДОКУМЕНТОЗНАВЦЯ З ПЕРВИННИМИ

ДОКУМЕНТАМИ В НАУКОВО-ТЕХНІЧНІЙ ГАЛУЗІ

Сучасний процес прискорення науково-технічного прогресу потребує здійснення ефективної організації роботи з документами в науково-технічній галузі, що передбачає її автомитизацію, що адекватна сучасним вимогам суспільства. У цьому контексті актуалізується проблема автоматизації роботи документознавця з первинними документами в науково-технічній галузі, оскільки саме документознавці відповідальні за організацію роботи з документами, зокрема первинними в науково-технічній галузі

Окремі аспекти зазначеної проблеми розглянуті в законодавчої та нормативної документації, а також у спеціальній літературі [1–6].

Для з’ясування сутності автоматизації роботи з первинними документами у науково-технічній галузі вважаємо за доцільне розглянути поняття «первинний документ». Первинний документ зазвичай визначають як документ, який безпосередньо відображає факти, події, явища реальної дійсності або думки автора і є результатом наукової, виробничої, творчої та іншої подібної діяльності. Первинні документи часто називають вихідними [4]. Первинні документи містять переважно нові науково-технічні відомості, які є результатом науково-дослідної, проектно-конструкторської і практичної діяльності, які дають нове розуміння відомих ідей і фактів. Отже, у науково-технічній галузі первинними є науково-технічна документація, основними видами якої є такі: 1) науково-дослідна (звіти про проведення науково-дослідних робіт (НДР), анотації, паспорта, регламенти на НДР, монографії, дисертації й відгуки на них та ін.); 2) конструкторська (креслення, технічні описи, пояснювальні записки та ін.); 3) технологічна (технологічні, маршрутні карти, регламенти, альбоми технологічних процесів та ін.); 4) проектна (малюнки, розрахунки,карти, плани, ескізи, проекти та ін.); 5) патентна (патенти, авторські свідоцтва, заявки на винахід, опис винаходу та ін.); 6) нормативно-технічна (стандарти, технічні умови, нормативи та ін.).

Але до цієї групи документів відносять також первинно-облікові та звітно-статистичні документи. Згідно із ДСТУ 2962–94 «Організація промислового виробництва. Облік, аналіз та планування господарювання на промисловому підприємстві. Терміни та визначення» первинна документація – це сукупність облікових документів, які фіксують здійснення виробничо-господарських операцій і розпорядження на їх проведення [6]. У Положенні №88 «Про документальне

29

забезпечення записів у бухгалтерському обліку» також акцентують увагу на тому, що первинні документи – це письмові свідоцтва, що фіксують та підтверджують господарські операції, включаючи розпорядження та дозволи адміністрації (власника) на їх проведення. Отже, до первинних у науково-технічній галузі відносять також і управлінську документацію.

Дотримання ДСТУ 3844–99 (Державна уніфікована система документації. Формуляр-зразок. Вимоги до побудови) дає можливість створювати на підприємстві первинні документи, які відповідають за своєю формою та змістом типовим формам первинно-облікової документації та підготувати автоматизовані системи до роботи в умовах електронного документообігу [1].

Державним комітетом статистики України у 2003 р. був виданий Збірник облікової документації. До нього включено форми первинної облікової документації з обліку: особового складу; використання робочого часу; розрахунків з робітниками та службовцями по заробітній платі; основних засобів; сировини та матеріалів; малоцінних та швидкозношуваних предметів; об’єктів промислової власності (винаходів, корисних моделей, промислових зразків), раціоналізаторських пропозицій та ін.

Законодавче регламентування організації роботи документознавця з первинними документами в науково-технічній галузі також передбачає дотримання таких основних законів та стандартів: закони України «Про науково-технічну інформацію», «Про наукову та науково-технічну діяльність», «Про електронний документ та електронний документообіг», «Про електронний цифровий підпис», ДСТУ 4163-2003 «Уніфікована система організаційно-розпорядчої документації. Вимоги до оформлювання документів», ДСТУ 3008-95 «Документація. Звіти у сфері науки і техніки. Структура і правила оформлення», 3974-2000 «Система розроблення та поставлення продукції на виробництво. Правила виконання дослідно-конструкторських робіт. Загальні положення», ДСТУ 1.5:2003 Національна стандартизація. Правила побудови, викладення, оформлення та вимоги до змісту нормативних документів, ДСТУ 1.3:2004 Національна стандартизація. Правила побудови, викладання, оформлення, погодження, прийняття та позначання технічних умов, ДСТУ 1.6:2004 Національна стандартизація. Правила реєстрації нормативних документів та ін.

Документознавці, що працюють з первинними документами в науково-технічній галузі, відповідальні за організацію роботу з ними, що передбачає дотримання багатьох вимог, серед яких є такі: контролювати правильне оформлення й своєчасне отримання відповідної науково-технічної та кадрової документації; здійснювати аналітико-синтетичну обробку документів; аналізувати ринки технічного обладнання; збирати й акумулювати технічну інформацію про діяльність профільних підприємству фірм і організацій; уміти оформлювати заявки на одержання технічної документації та зразків нової техніки від фірм й організацій; грамотно оформлювати документи для відвідування міжнародних конференцій, симпозіумів і виставок фахівцями підприємства; забезпечувати оптимізацію здійснення документообігу за допомогою новітніх інформаційних технологій

Саме оптимізація здійснення документообігу за допомогою новітніх інформаційних технологій передбачає автоматизацію роботи документознавця з первинними документами в науково-технічній галузі. Це можливо за умови

30

застосування діалогових автоматизованих систем роботи з первинними документами, що створюють у багатьох установах науково-технічної галузі. Роботу системи здійснюють у режимі людино-машинного (запитання-відповідь) спілкування, що дозволяє децентралізовано за допомогою дисплея виконувати цільове опрацювання даних та їх відновлення безпосередньо на робочому місці користувача в будь-який зручний для нього час. Крім цього, уведення вихідної масової інформації може здійснюватися централізовано з первинних документів, а уся інформація, що вводиться, відразу ж стає доступною користувачам системи. Унаслідок цього відпадає необхідність у створенні значної кількості спеціалізованих вхідних, проміжних і вихідних документів на паперовій основі, що значно скорочує й спрощує документообіг.

Сучасний ринок систем автоматизації діловодства й електронного документообігу відрізняється диверсифікацією комп’ютерних програм, які враховують специфіку ведення вітчизняного діловодства, серед яких є такі: «ДокПроф», «InterDoc», «eDocLib 2.0», «ЄВФРАТ-Документообіг» та ін. Усі програми спрямовано на оптимізацію документообігу в сучасних службах діловодства [2]. Перспективою поступової автоматизації документообігу в різноманітних сучасних службах діловодства науково-технічної галузі є створення інтегрованої системи електронного документообігу, яка спрямована на забезпечення руху документів, скорочення терміну підготовки й прийняття рішень в управлінській сфері в контексті виконання концепції «Електронний уряд».

Організацію роботи з первинною науково-технічною документацією здійснюють переважно завдяки комп’ютерній техніці, зокрема завдяки системам автоматизованого проектування (САПР). Залежно від типу документації, яку необхідно розробити, розрізняють класи САПР для виробів машинобудування та приладобудування, для технологічних процесів тощо. Існують різні програмні продукти, реалізовані на програмі САПР, наприклад продукт української компанії Norma CS, що дозволяє автоматизувати роботу документознавця з нормативно-технічною документацією.

Але зберігання первинної науково-технічної документації здійснюють завдяки автоматизації архівної справи, що здійснюють в Україні з початку 1990-х років через створенням архівних інформаційних ресурсів та локальних БД різних рівнів:

а) загальносистемного, що передбачає створення БД на всі фонди архівних установ України на основі облікової інформації фондового каталогу. БД дозволяє здійснювати пошук інформації по кожному архіву, номеру, категорії, типу фондів, предметно-тематичній ознаці, географічній назві та прізвищу;

б) внутрішньо-архівного – бази даних фондового та подокументного рівня з актуальних питань різної функціональної спрямованості окремих центральних та обласних архівів, що дозволяє визначити чотири типи даних та інформаційних систем;

в) загальноукраїнської системи «Національна архівна інформаційна система «Архівна та рукописна україніка», яка передбачає створення єдиної інформаційної системи, що має поєднати облікові та науково-пошукові функції рівня фонду на всі існуючі у світі українознавчі архівні фонди.

У результаті реалізації програми системної інформатизації галузі в архівах функціонує програмний продукт «Архівні фонди України», що відповідає сучасним

31

вимогам обміну інформацією. 2000 року створено Центр інформаційних технологій Державного комітету архівів України i відкрито офіційний Web-сайт комітету в Інтернеті (http://www.archives.gov.ua) [5].

Перспективи розвитку складних інформаційних систем в архівній галузі з інтелектуалізованими можливостями пов’язані з наявністю в Україні достатньої комп’ютерної техніки та новітнього програмного забезпечення.

Електронні архіви тимчасового строку зберігання (до 10 років включно) перебувають на оперативному зберіганні в структурному підрозділі установи, у якому вони перебували на виконанні або були створені, з часу їх створення (надходження) до закінчення їх зберігання в цьому структурному підрозділі. Електронні архіви постійного, тривалого строку (понад 10 років) зберігання та з особового складу перебувають на оперативному зберіганні в структурному підрозділі, у якому вони перебували на виконанні або були створені, протягом двох років, після чого передаються до архівного підрозділу організації в установленому порядку.

Електронні архіви дублюють й зберігають на різнотипних електронних носіях. Сучасні електронні архіви крім образів паперових та електронних документів містять ще й, наприклад, корпоративну електронну пошту, яку в багатьох країнах на законодавчому рівні зберігають від 7 до 26 років. Сьогодні електронний архів підприємства, організації або установи є центром управління всіма первинними документами й даними, основою поточного документообігу в науково-технічній галузі.

Вітчизняний досвід інформатизації архівної справи в Україні підкріплено відповідним законодавчим забезпеченням. Цю діяльність регламентують закони України про Національний архівний фонд та архівні установи, про електронні документи та електронний документообіг, про електронний цифровий підпис, про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах та інші нормативно-правові акти з питань архівної справи.

Отже, особливості автоматизації роботи документознавця з первинними документами в науково-технічній галузі полягають не лише в опануванні ним комп’ютерними технологіями та спеціальними програмними продуктами, які мають бути впроваджені в роботу з ними, але й у наявності в нього відповідної кваліфікації, завдяки якій він має організувати цю діяльність на адекватному сучасним вимогам суспільства рівню через дотримання вимог законодавства щодо роботи з первинними документами в науково-технічній галузі.

Список використаних джерел

1 Державна уніфікована система документації. Формуляр-зразок. Вимоги до побудови : ДСТУ 3844–99. – Вид. офіц. – Київ : Держстандарт України, 2000. – 8 с.

2 Карпенко О. О. Сучасне діловодство / О. О. Карпенко, М. М. Матліна. – Харків : НАУ «ХАІ», 2009. – 76 с.

3 Карпенко О. О. Концепція професійного спрямування «Вступ до фаху»: навч. посібник / О.О. Карпенко. – Харків : НАУ «ХАІ», 2008. – 50 с.

4 Кушнаренко Н. Н. Документоведение : учеб. для вузов / Н.Н. Кушнаренко. – К. : Знання, 2004. – 459 с.

32

5 Нефедов К.Ю. Архівознавство : навч. посіб. / К. Ю. Нефедов, О. О. Карпенко. –Х.: НАУ «ХАІ», 2008. – 84 с.

6 Організація промислового виробництва. Облік, аналіз та планування на промисловому підприємстві. Терміни та визначення. ДСТУ2962–94. – Київ : Держстандарт України, 1995. – 52 с.

Анотація

У статті розглядаються особливості автоматизації роботи документознавця з первинними документами в науково-технічній галузі. Розкрито сутність поняття «первинні документи», а також наведено характеристику сучасних інформаційних технологій для автоматизації роботи документознавця з первинними документами науково-технічній галузі.

Ключові слова: автоматизація, первинні документи, інформаційні технології, науково-технічна галузь, документознавець.

Abstract

The peculiarities of automating a records manager’s work with primary documents in the field of science and technology is considered. The essence of the concept «primary documents» is revealed, as well as the characteristic of modern information technologies for automating a records manager’s work with primary documents in the field of science and technology are given.

Keywords: automating, primary documents, information technologies, the field of science and technology, records manager.

УДК 0021: 771.531.35.025.4:004.932

О. С . Кушнаренко (м. Харків)

ЗБЕРЕЖЕННЯ ТА ВІДНОВЛЕННЯ КІНОДОКУМЕНТІВ В УМОВАХ

ІНФОРМАТИЗАЦІЇ СУСПІЛЬСТВА

Основою будь-якого архіву чи музею є інформаційний фонд, певну частину якого займають кінодокументи. Їх збереження є одним з головних завдань сучасності, оскільки вони вміщують величезний об’єм інформації, яка може бути використана в різних галузях науки та техніки, крім того існує багато відеоматеріалів, які ще не досліджені. На даний час спостерігається пошкодження багатьох унікальних кінодокументів у наслідок процесів старіння або через вплив навколишнього середовища. З появою новітніх технологій стало можливим реставрувати такі документи, через це важливим стає питання щодо дотримання законодавчих норм у сфері авторського права. Крім того традиційні методи реставрації кінодокументів не забезпечують належної якості їх відновлення та піддають ризику оригінальний матеріал. У зв'язку з цим стає актуальною цифрова реставрація архівних кінодокументів, що дозволить відновити якість зображення та зберегти його оригінал. Це дасть можливість забезпечити безпосередній доступ до них широкому загалу без

33

використання оригінальних документів, а отже допоможе зберегти історичну та культурну спадщину як нашої країни, так і світу.

Тема збереження та відновлення одного з наймасовіших сегментів інформаційного простору – кінодокументів знайшла своє відображення у працях відомих українських і зарубіжних дослідників. Дослідження, пов'язані із збереженням та реставрацією зображень архівних документів проводила науковець Е. Канунова [2]. Класифікацією дефектів, пов’язаних із старінням кінодокументів займався науковець А. Варламов [3]. Методи обробки зображень розглядали у своїх наукових працях С. Абламейко та Д. Лагуновский [1]. Тому метою статті є виявлення специфіки процесів реставрації кінодокументів та аналіз проблеми, пов'язаної зі збереженням архівних кінодокументів.

Кінодокументи посідають окреме місце серед документальних пам'яток за способом фіксації та носієм інформації, а також організацією зберігання. По-перше, зростання ролі кінодокументів як історичного джерела призвело до широкого використання їх у різних сферах: науці, політиці, економіці, культурі. По-друге, кінодокументи в образній формі відтворюють події суспільно-політичного, соціально-економічного і культурного життя від середини ХІХ ст. до сьогодення. Виступаючи в якості самостійного історичного джерела, кінодокументи не втрачають свого значення і тоді, коли відомості, що містяться в них, зустрічаються в інших історичних джерелах. В цьому випадку вони можуть розширювати, конкретизувати та уточнити їх

Але на відміну від традиційних текстових і графічних документів, кінодокументи схильні до технічного старіння, пов'язаного з рівнем розвитку устаткування для зчитування інформації. Швидкий розвиток техніки призводить до того, що виникають проблеми й часом великі перешкоди для відтворення раніше записаної інформації, або діюче обладнання розраховане на роботу з матеріальними носіями, володіє іншими технічними характеристиками [4, с.60]. Також треба пам’ятати, що відтворення зображень з кіноплівки за допомогою проектування на екран призводить до необоротного погіршення якості записаного зображення (природний механічний знос) [ 5,с.15].

Крім того, відбувається фізичне старіння, пов'язане зі старінням матеріального носія. В першу чергу це старіння фотоматеріалів, як приводить до зміні властивостей світлочутливості, підвищення крихкості плівок, порушення колірного балансу (у кольорових кінодокументів), вицвітання, спотворення кольорів і зниження їх насиченості. Особливо швидко вицвітаютьунікальні перші кольорові кінодокументи. До того ж треба згадати, що взагалі термін зберігання кольорових кінодокументів у кілька разів менше, ніж чорно-білих.

На процес старіння впливають умови зберігання: відносна вологість і температура навколишнього повітря, ступінь його забруднення і вміст у ньому домішок різних газів, характер зміни цих факторів; дія на папір світла (ультрафіолетове і інфрачервоне випромінювання); фактори, що викликають біологічне руйнування документа [6, с.22-29].

Ці складні проблеми потребують впровадження комплексних методів збереження та відновлення кінодокументів, що є головним завданням працівників у кіносховищах, та у фільмотеках. Зберігання кінодокументів у державних архівах здійснюється відповідно до основних правил роботи державних архівів з КФФД [7, с. 2].

34

Враховуючи викладене, в області розробки нових методів і засобів документування кіно- і відеоінформації, вельми актуальною є проблема переведення кінодокументів, що зберігаються на кіноплівці, у цифрові дані, що дає можливість переписати цінні дані на компактні носії інформації. Це актуалізує питання стосовно автоматизації процесів оцифровування кінодокументів та їх подальшої реставрації.

Результат процесу оцифровування кінодокумента дозволяє одночасно ввести документ в комп’ютерну систему та зберігати його в цифровому форматі. Це дає: по-перше, можливість багаторазового перегляду знятого матеріалу без шкоди для оригіналу кінодокумента; по-друге, швидке, якісне і дешеве копіювання «без втрат»; і по-трете, можливість цифрової реставрації, відновлення первісного вигляду, а також колоризації. Остання пункт в сучасних технологіях використовується не тільки для відновлення втрачених кольорів архівних кінострічок, але й для перетворення чорно-білих кінодокументів у кольорі. Адже всім відомий факт, що колір у кінематограф прийшов занадто пізно – на початку 30 років минулого сторіччя [8, с. 10]. Тобто нажаль велика кількість унікальних кінодокументів була знята у чорно-білому варіанті.

Так, студентами Національного аерокосмічного університету ім. М.Є. Жуковського «ХАІ» за спеціальністю «Документознавство та інформаційна діяльність» в головному архіві Харківського авіаційного заводу було знайдено унікальну кінохроніку, важливий документ в історії авіації – кіноплівку, на якій закарбований літак, що був спроектований студентами ХАІ у 1932 році – «ХАІ-1».Цей літак став першим в СРСР швидкісним пасажирським літаком, у якого під час польоту забиралися шасі. У 1933 році літак досяг швидкості у 290 км/год, чим перевершував не тільки пасажирські, а й багато військових літаків, у тому числі і винищувачі [9, с. 2].

Тому знайдений відеоматеріал мав велике значення для історії розвитку літакобудування, і було необхідним зберегти його від подальшого руйнування часом на полицях архіву. Крім того, було встановлено завдання колонізувати чорно-білий кінодокумент. Тобто «повернути» кольори легендарному літаку. Після проведеної роботи архів отримав біля хвилини кольорового історичного кіно про випробування ХАІ-1. А також дав поштовх для створення кольорової моделі, яка завдяки випускнику ХАІ, командиру 31-ої основної експедиції МКС О.Д.Кононенко, побувала на орбіті Землі.

Для того, щоб стало можливим демонструвати цю хроніку широкому колу глядачів, не пошкоджуючи при цьому саму плівку, було зроблено цифрову копію даного матеріалу. Після оцифровування хроніки з’явилася можливість її комп’ютерної реставрації.

На даний час при покадровій реставрації оцифрованих кінодокументів робота над зображенням може бути повністю або частково автоматизована. При повній автоматизації системі реставрації застосовується певний алгоритм усунення тих дефектів зображення, які зустрічаються частіше за інші, залишаючи реставратору тільки певні невеликі проблемні ділянки. Однак, такий ступінь автоматизації, хоч і дає помітний виграш у часі, але (як правило) не приносить бажаного результату, так як у більшості випадків дефекти зображення мають дуже різноманітний характер. Тому більш комфортною (на даний час) виглядає частково автоматизована реставрація, яка передбачає використання комп’ютерних фото-відео-редакторів за участю людини-реставратора.

35

Таким чином, в результаті дослідження з'ясовано, що на даний час в архівах та бібліотеках зберігається великий об’єм кінодокументів. Багато з них становлять історичну цінність, і є по-справжньому унікальними. Основною причиною часткової або повної втрати архівних кінодокументів є природнє старіння плівкових матеріалів та вплив навколишнього середовища. Процес старіння плівки складний та має незворотній характер. Механічна реставрація не вирішує цієї проблеми, оскільки застарілі методи реставрації нерідко призводять до остаточної втрати документа. Основним методом збереження кінодокументу є його оцифрування, за допомогою комп’ютерної техніки та систем сканування.

Перспективами подальших досліджень може бути визначення механізму реставрації кінодокументів, який на даний час повністю залежить від рівня та розвитку перспектив комп’ютерної техніки. Також окремих досліджень вимагає вдосконалення процесу оцифрування кінодокументів, який залежить, як від властивостей та стану самого документа, так і від технічних характеристик обладнання, за допомогою якого проводиться реставрація.

Список використаних джерел

1 Абламейко С. В. Обработка изображений: технология, методы, применение : учеб. пособие. / С. В. Абламейко, Д. М. Лагуновский. – Мн. :Амалфея, 2004. – 304 с.

2 Канунова Е. Е. Алгоритм управления информационными ресурсами регионального музея и методы реставрации изображений текстовых документов. автореф. дис. на получение наук. ступени канд. техн. наук : спец. 05.13.10 , «Управление в социальных и экономических системах» / Канунова Екатерина Евгеньевна. − Владимир, 2008. — Бібліогр.: с. 17-18.

3 Варламов А. Д. Автоматизированная система реставрации изображений архивных фотодокументов : автореф. дис. на получение наук.ступени канд. техн. наук : спец. дис. на получение наук. ступени канд. техн. наук : спец. 05.13.10, «Управление в социальных и экономических системах» / Варламов Алексей Дмитриевич. − Владимир, 2006. — Бібліогр.: с. 17-18.

4 Методы компьютерной обработки изображений / под. ред. В.А. Сойфера. – М. : ФИЗМАТЛИТ, 2003. – 784 с.

5 Кулешов С.Г. Документальні джерела наукової інформації: поняття, типологія, історія типологічної схеми / С. Г. Кулешов. – К. :Укр. ІНТЕЇ, 1995. – 190 с.

6 Дубровіна Л.А. Методологічні засади історичних досліджень в бібліотекознавстві та документознавстві: базові принципи і поняття / Л. А. Дубровіна // Бібліотекознавство. Документознавство. Інформологія, 2005. – № 1. – 200 с.

7 Положення про порядок передаваннякіно-, відео-, фото-, фонодокументів на постійнезберігання [Електронний ресурс] : Наказ ДержкомархівуУкраїни № 70 від 24.06.2004

8 Соколова Н. П.. История и теория кино : учеб.-метод. комплекс / каф. культурологии Тюм. гос. акад. культуры и искусств. – Тюмень : РИЦ ТГАКИ, 2007. – 240 с.

9 Савин В. Скоростной пасажирський ХАИ-1 / В. Савин // Крылья Родины. – 1985. № 1. – С. 22-24.

36

Анотація У статті досліджуються проблеми збереження кінодокументів. А саме чинники

старіння кінодокументів та методи запобігання їх пошкодженню. Визначено методи реставрації кінодокументів, з метою створення цифрових копій, як шлях припинення подальшої втрати рідкісних архівних кінодокументів.

Ключові слова: документ, кінодокумент, реставрація, авіація, кінохроніка, умови зберігання, старіння, покадрове відновлення, автоматизована система реставрації.

Abstract

The article examines the problems of conservation of documentary (film).Namely, the factors of ageing of materials and methods to prevent damage. The methods of restoration of documentary (film) , to create digital copies as a way of stopping further loss of rare archival film documents.

Keywords: document, documentary (film), restoration, aviation, newsreel, storage conditions, aging, frame-by-frame restoration, the automated system restoration.

УДК 681.518:662.248:004.89

В. Д. Мельник, Ю. Л. Романишин, О. Б. Гургула (м. Івано-Франківськ)

ПРЕДСТАВЛЕННЯ КОНТЕНТУ В НАВЧАЛЬНИХ ІНФОРМАЦІЙНИХ

СИСТЕМАХ

Новітні інтелімедійні інформаційні системи (ІМІС) [1] оперують знаннями та даними. Основне завдання полягає в передачі знань експерта закладених в контенті бази знань ІМІС об’єкту навчання. При цьому дані, які не є знаннями, слід перетворити в знання на основі методів видобування даних та знань (Data Mining and Knowledge Mining). Спосіб передачі знань визначається на основі підходу представлення та задоволення обмежень, тобто фрагмент знань який представляє правильне рішення проблеми utionCorrectSol описується відповідною множиною задоволених обмежень, які є ранжованими згідно значень вагових коефіцієнтів. Тому основна характеристика коректних знань wledgesCorrectKno в ІМІС полягає в їх описі на основі обмежень, що якісно відрізняє ІМІС на фоні інших автоматизованих навчальних систем (АНС). Наповнення навчального контенту в АНС можна представляти у вигляді компактних включень які називаються кейс-наборами, які являють собою поєднання тестового, графічного, аудіо, відео та мультимедійного контенту навчального матеріалу, що може бути самостійно опрацьований об’єктом навчання. Важлива особливість АНС, що сприяє їх швидкому поширенню, є широкі можливості щодо представлення навчального контенту, його підтримки та оновлення. Ефективність представлення контенту оцінюється градієнтом дані – знання. Наприклад, якщо в АНС із вивчення мов програмування включити довідковий матеріал у формі локального help -файлу, наприклад HelpBuilderC ++ або посилання на відповідний глобальний інтернет-

37

ресурс, наприклад Network Developer MicrosoftMSDN − , то це буде класичним прикладом навчального контенту у формі даних ngContentDataLearni . Проте, наявність такого контенту має швидше кількісну чим якісну характеристику. Тобто, якщо об’єкт навчання ознайомиться із запропонованим контентом, то це зовсім не означає, що він негайно розпочне писати успішні програми на відповідній мові програмування. Тому основна перевага інтелектуальних та інтелектуалізованих АНС полягає в включенні навчального контенту в формі знань

tentearningConKmowledgeL . Друга важлива характеристика контенту полягає у виборі способу його групування eringModeContentOrd . Основний спосіб групування контенту полягає в його представленні експертом предметної області ertContentExp в формі індексованого ресурсу із змістом ntrningConteIndexedLea . Індексований контент дозволяє виконувати пошук за ключовими словами archKeywordsSe , за списком ключових слів впорядкованих в алфавітному порядку

hwordsSearcOrderedKey , а також за змістом exContentInd в порядку вкладеності навчальних тем, підтем, модулів, навчальних курсів. Під рухом знань

urnoverKnowledgeT розуміють передачу контенту nsferContentTra від носія знань SourcesKnowledges до одержувача знань tesRecipienKnowledg . При роботі з АНС

об’єкт навчання може отримати знання декількома способами. 1. Під час вирішення навчальних задач LearningTasksSolution і навчальних проблем LearningProblemsSolution , що є частиною самостійної навчальної діяльності об’єкту навчання TraineeSelfActivity . Цей тип знань називається неартикулярними знаннями. 2. Знання отримані на основі аналізу прикладів рішень типових навчальних завдань та проблем, тобто шляхом навчання на прикладах LearningbyExamples ; 3. Знання отримані шляхом прямої передачі від експертного модуля

edgesferedKnowlDirectTran . Ефективним методом АНС є рішення навчальних завдань та навчальних проблем на основі раніше виконаних прикладів PreviouslyDoneExamples . В основі даної технології навчання chnologyLearningTe лежить принцип аналізу навчальних завдань подібного типу sSampleTask та навчальних проблем подібного типу ProblemsningSampleLear , які були успішно розв’язані об’єктом навчання в попередніх сесіях роботи з системою

ssionsLearningSe замість виведення тестового пояснення помилок ErrorsExplanation допущених об’єктом навчання LearningObject .

Список використаних джерел

1. Мельник В. Д. Проблемы интеграции мультимедийных данных в интеллектуальные информационные технологии / В. Д. Мельник // Наука, техника и технологии в контексте глобализации: парадигматические характеристики и проблемы интеграции = Science, engineering and technology in the context of globalization: paradigmatic characteristics and problems of integration: мат. межд. науч. конф., 28-29 окт., 2015. – Прага : Sociosféra-CZ, 2015. – С. 42-44.

38

Анотація Основна ідея, закладена в пропонованій методології інтелімедійнійних навчальних систем полягає в роботі з обмеженнями що, як показує досвід експлуатації таких систем, найбільш доцільним є в якості внутрішнього системного механізму, оскільки розуміння природи обмежень та вміння оперувати з ними для опису навчальних проблем є надто складним для об’єктів навчання. Ключові слова: інтелімедійна інформаційна система, знання, бази знань, видобування даних та знань, представлення та задоволення обмежень, автоматизована навчальна система, мультимедійний та навчальний контент.

Abstract

The basic idea, that behind the proposed methodology of intelimedia educational systems, is to work with constraints, as the experience of the operation of such systems, the most appropriate use constraints as an internal system mechanism, because the understanding the nature of the constraints and the ability to operate with them to describe of the educational problems is too difficult for study objects.

Keywords: intelimedia information system, knowledge, knowledge base, data and knowledge mining, constraint representation and satisfaction, automated training system, multimedia and educational content.

УДК 651.5:004:331.5

Н. І. Парафійник, М. О. Андреєнко (м. Харків)

ЕЛЕКТРОННИЙ ДОКУМЕНТООБІГ ЯК ЗАСІБ ВДОСКОНАЛЕННЯ

ДІЯЛЬНОСТІ ТЕРИТОРІАЛЬНИХ ЦЕНТРІВ ЗАЙНЯТОСТІ

Ефективність діяльності територіальних центрів зайнятості значною мірою залежить від того наскільки раціонально функціонує в них документообіг. Постійне збільшення кількості документів, необхідних для ефективної діяльності територіальних центрів зайнятості, призводить до того, що традиційні методи роботи з документами стають все більше нерентабельними.У зв’язку з цим стала нагальною потреба переходу територіальних центрів зайнятості на електронний документообіг, який забезпечує суттєве підвищення ефективності роботи з документами.

У науковій літературі впровадженню електронного документообігу у діяльності установ присвячена значна кількість робіт. Серед найбільш значущих розробок варто назвати праці І. В. Клименко [4], К.О. Линьова [4], Г. Перехрест [3], які розглядають особливості впровадження електронного документообігу у державних установах. Проблемі зберігання і захисту електронних документів присвячені праці В. В. Рудюк [3]. Вагомий внесок у дослідженні даної проблеми належить Г .Г. Асєєву [1], О. В. Матвієнко [2], М. С. Цивіну [ 2], Г. Ядровій [6], які докладно розглядають особливості електронного документообігу.

Мета статті – розглянути електронний документообіг як засіб удосконалення діяльності територіальних центрів зайнятості.

39

Документообіг установи визначається профілем її діяльності. Основний профіль діяльності центрів зайнятості – регулювання зайнятості населення, працевлаштування незайнятих громадян, організація професійної орієнтації та професійного навчання, надання соціальної підтримки тимчасово непрацюючим особам, укомплектування підприємств необхідним персоналом, підтримка підприємницьких ініціатив; створення додаткових робочих місць на підприємствах, в тому числі для осіб, які не здатні на гідному рівні конкурувати на ринку праці; зростання рівня та легалізації зайнятості; скорочення термінів тривалості безробіття; збалансування попиту і пропозиції робочої сили.

Служба зайнятості відкрита до співпраці з громадськими, благодійними організаціями, навчальними закладами та роботодавцями щодо реалізації заходів у сфері соціального захисту населення від безробіття, розширення підприємницьких ініціатив, розвитку професійної компетенції дорослого населення, створення додаткових місць праці, зменшення напруги на ринку праці, збалансування попиту і пропозиції робочої сили.

Документообіг у територіальному центрі зайнятості існує у вигляді потоків документів. Розрізняють потоки:вхідних документів (документи, які надходять з інших (вищих) інстанцій і які скеровуються керівникам, структурним підрозділам, окремим виконавцям); вихідних документів (документи, створені в установі для скерування адресатам за її межами); внутрішніх документів ( документи, які створені і циркулюють в установі та не виходять за її межі).Ефективна діяльність міських центрів зайнятості в значній мірі залежить від їх документаційного забезпечення. Документаційне забезпечення діяльності міських центрів зайнятості направлене на обслуговування незайнятого населення, надання їм необхідної інформації.

У міських центрах зайнятості діє єдина технологія обслуговування незайнятого населення, яка поділяє клієнтів центру зайнятості на певні категорії: працездатні громадяни працездатного віку, які не мають роботи і вперше звернулися до центру зайнятості або перебували на обліку і були зняті з обліку у зв'язку з працевлаштуванням та повторно звернулися до центру зайнятості, громадяни, які працюють і бажають змінити місце роботи або шукають додаткову зайнятість (додатковий заробіток), інваліди, які бажають працевлаштуватися, громадяни, які звернулися до центру зайнятості за довідками, керівники та працівники кадрових служб підприємств, які звернулися до центру зайнятості по допомогу в підборі персоналу.

У міському центрі зайнятості функціонує ряд секторів: довідково-консультаційний, реєстраційно-приймальний, профорієнтаційний, взаємодії з роботодавцями та ін.

На сьогодні ефективна робота територіальних центрів зайнятості в цілому можлива тільки за умови, що необхідна інформація, будь-який документ можуть бути швидко знайдені. Електронний документообіг оптимізує роботу з документами. Електронний документообіг – це засіб автоматизації паперового документообігу. Електронний документ може бути створений, переданий, збережений і переведений електронними засобами у візуальну форму (тобто його можна вивести на екрані комп’ютера в звичному вигляді, а також роздрукувати). При переході на

40

електронний документообіг збережено всі засадничі поняття паперового: реєстрація, резолюція, узгодження, візування.

Таким чином впровадження електронного документообігу в територіальних центрах зайнятості позбавляє необхідності вручну розмножувати документи, відслідковує переміщення паперових документів всередині установи, контролює порядок передачі конфіденційної інформації тощо.

Важливим кроком на шляху розвитку інформаційної системи служби зайнятості стала інформатизація її діяльності на основі нового програмного продукту − Єдиної інформаційно-аналітичної системи «Служба зайнятості». Вона призначена для інформаційної підтримки та автоматизації організаційно-технологічних процесів в структурних підрозділах служби зайнятості.

Єдина інформаційно-аналітична система має модульну побудову. Нині в експлуатацію введені модулі системи, які підтримують надання соціальних послуг в базових центрах зайнятості і модулі формування статистичної звітності та роботи з Фондом загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття,призначені для автоматизації діяльності в обласних центрах зайнятості. Зазначені процеси реалізовані шляхом створення відповідних баз даних з регламентацією доступу до них.

Єдина інформаційно-аналітична система не створює робочих місць, не змінює психологію безробітних, проте, її роль в підвищенні рівня функціональної ефективності діяльності державної служби зайнятості важко переоцінити. Вона інтегрує усі інформаційні ресурси, забезпечує доступ до них працівників центру зайнятості та створює умови для впровадження електронного документообігу. Розроблено механізми групування інформації, що міститься у базі даних Єдиної інформаційно-аналітичної системи з врахуванням структури шукачів роботи, вакансій, результативності послуг, які надає служба зайнятості клієнтам тощо.

У процесі використання можливостей Єдиної інформаційно-аналітичної системи суттєво змінились засоби комунікацій і техніка комунікаційних відносин керівників з підлеглими та вищестоящими органами. Вона відкрила принципово нові можливості для оперативного опрацювання великих інформаційних масивів, що дозволяє виявляти тенденції розвитку процесів на ринку праці і в сфері надання послуг клієнтам центру зайнятості.

Новітні технології обслуговування незайнятого населення та роботодавців створили умови вільного доступу громадян та роботодавців до оперативної та актуальної інформації про попит та пропозицію робочої сили. В межах Єдиної інформаційно-аналітичної системи служби зайнятості здійснюється автоматизований підбір роботи, в тому числі у нічний час за відсутністю безробітного. Створена єдина база даних вільних робочих місць та претендентів на роботу по всій державі та забезпечена реальна допомога у підборі роботи у різних регіонах України засобами віддаленого пошуку вакансій. Забезпечено облік надходжень до Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття та організація видатків на матеріальне забезпечення надання соціальних послуг.

За рахунок автоматизації значної частини процедур і операцій, що здійснюють спеціалісти центру зайнятості, збільшено обсяги охоплення безробітних як традиційними заходами (інформаційні семінари, профконсультації, профнавчання,

41

громадські роботи, сприяння розвитку підприємницької діяльності), так і новими формами активної підтримки, а саме: навчання шукачів роботи основам комп’ютерної грамотності, пошук роботи засобами Інтернет в центрах зайнятості, організація індивідуального профнавчання на робочих місцях за програмами узгодженими з роботодавцями, стажування претендентів на роботу на конкретному робочому місці тощо.

Інформатизація діяльності державної служби зайнятості передбачає урахування всього комплексу процесів та операцій, що здійснюють фахівці центрів зайнятості по обслуговуванню клієнтів. Відповідно до цього Єдина інформаційно-аналітична система розрахована на реалізацію таких функцій: організація прийому осіб, що звернулися за послугами до центру зайнятості; надання інформаційних консультаційних та профорієнтаційних послуг;пошук підходящої роботи; організація професійної підготовки та перепідготовки;нарахування та організація виплат усіх видів матеріального забезпечення відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» робота з роботодавцями та підбір кадрів на їх замовлення; реєстрація платників та контроль за надходженням до Фонду.

Система електронного документообігу, включають в себе створення електронних документів, їх обробку, передачу, збереження та вивід інформації, що необхідна територіальним центрам зайнятості на основі використання сучасних комп'ютерних технологій. Вона забезпечує процес створення, керування й розповсюдження великих обсягів документів у територіальних центрах зайнятості, а також ведуть контроль за потоками документів в них.

Головне завдання системи електронних документів – це організування раціонального руху, опрацювання та збереження електронних документів, організування їх пошуку як по атрибутах, так і за змістом. Системи електронного діловодства і документообігу сприяють створенню нової організаційної культури в службі зайнятості, зробивши роботу працівників більш легкою, цікавою і значимою.

Впровадження електронного документообігу в діяльності територіальних центрів зайнятості має велике значення. Електронний документообіг скорочує час, відведений на оброблення, оформлення, пошук документів, поєднує розрізнені потоки документів територіально віддалених підрозділів у єдине ціле, забезпечує дистанційну роботу клієнтів з документами. Впровадження електронного документообігу в територіальних центрах зайнятості позбавляє необхідності вручну розмножувати документи, відслідковувати переміщення паперових документів всередині установи, дозволяє знизити трудовитрати діловодів, сприяє підвищенню якості роботи виконавців.

Список використаних джерел

1 Асеев Г. Г. Электронный документооборот / Г. Г. Асеев. − Киев: Кондор, 2007. − 500 с.

2 Матвієнко О. В. Основи організації електронного документообігу : навч. посібник/О. В.Матвієнко, М. С. Цивін. – Київ : 2008 – 112 с.

3 Перехрест Г. Впровадження електронного документообігу: огляд вітчизняних систем // Довідник секретаря та офіс-менеджера. − 2007. − № 7. – С. 36-39.

42

4 Система електронного документообігу в державному управлінні / Уклад. : І. .В. Клименко, К. О. Линьов. – Київ : НАДУ, 2006. – 32с.

5 Рудюк В. В. Проблеми зберігання і захисту електронних документів / В. В. Рудюк .− Київ: Знання. − 2006.− 217с. 6. Ядрова Г. Електронний документообіг. Наукова електронна колекція: досвід, розроблення і реалізації / Г. Ядрова // Вісн. Кн. палати.− 2004. − №12. – С.35-40.

Анотація

У статті розглядається основні напрямки діяльності територіальних центрів зайнятості, впровадження електронного документообігу як засобу вдосконалення їх діяльності.

Ключові слова: територіальний центр зайнятості, електронний документообіг, інформаційні технології, інформаційно-аналітична система.

Abstract

In the article the basic directions of activity of the territorial employment centers, the introduction of electronic circulation of documentsas a means of improving their performance.

Keywords: territorial employment center, electronic circulation of documents, information technology, information-analytical system.

УДК 651.9:002:378.4.091 Н. І. Парафійник, С І. Динник

(м. Харків)

НАВЧАЛЬНА ДОКУМЕНТАЦІЯ В ДОКУМЕНТАЦІЙНОМУ ЗАБЕЗПЕЧЕННІ КАФЕДРИ ЯК

СТРУКТУРНОГО ПІДРОЗДІЛУ ВИЩОГО НАВЧАЛЬНОГО ЗАКЛАДУ Актуальність теми полягає у тому, що на даному етапі розвитку українського

суспільства важливого значення набуває розбудова національної системи вищої освіти у контексті її демократизації та гуманізації. Розбудова національної системи вищої освіти в сучасних умовах здійснюється з урахуванням кардинальних змін у всіх сферах суспільного життя й історичних викликів XXI століття, направлена на забезпечення якості освіти, яка є адекватною нинішній історичній епосі.

Вища освіта завжди була і залишається однією з найважливіших галузей держави. Вищі навчальні заклади забезпечують умови, які необхідні для отримання особою вищої освіти. Головними завданнями їх діяльності є здійснення освітньої діяльності, яка відповідає стандартам вищої освіти, здійснення наукової й науково-технічної, творчої, мистецької, культурно-виховної, спортивної та оздоровчої діяльності, здійснення підготовки наукових і науково-педагогічних кадрів, забезпечення культурного і духовного розвитку особистості та виконання державного замовлення і угод на підготовку фахівців, вивчення попиту на окремі спеціальності на ринку праці й сприяння працевлаштуванню випускників.

43

Окремі аспекти даної проблеми знайшли відображення у працях ряду дослідників. Документаційне забезпечення діяльності вищого навчального розглядають В. В. Бездрабко [1], В. І. Луговий [4]. Узагальненням відомостей про сутність навчальної документації, яка циркулює у вищому навчальному заклад, займалися С. Г. Кулешов [2], М. С. Ларьков [3], А. М. Шелестова [6].

Проблему інформатизації документообігу у вищих навчальних закладах України розглядав Ю. П. Юхименко [7]. Але єдиних підходів до впорядкування різноманіття навчальної документації сучасного вищого навчального закладу поки що не існує.

Мета статті – розглянути місце навчальної документації в документаційному забезпечення кафедри як структурного підрозділу вищого навчального закладу.

Кафедра є основним навчально-науковим структурним підрозділом вищого навчального закладу. Кафедра може мати учбові та науково-дослідницькі лабораторії, кабінети та інші підрозділи, що включають господарсько-розрахункові підрозділи, які забезпечують навчальний і науковий процеси. Робота кафедри ґрунтується на принципах науковості, саморозвитку, гуманізму, демократизму, наступності, персональної і колективної відповідальності, колегіальності та гласності обговорення питань, що віднесені до її компетенції.

До основних напрямів діяльності кафедри відносять навчальну, методичну, наукову, виховну, профорієнтаційну, інноваційну роботу, міжнародну діяльність [5]. Навчальна робота орієнтована на організацію і проведення навчального процесу за певними формами навчання (денна, заочна, дистанційна, екстернатна), формами організації навчального процесу (навчальні заняття, самостійна робота, практична підготовка видами навчальних занять). Кафедра повинна забезпечувати високу якість навчання відповідно до стандартів вищої освіти, проваджувати прогресивні методи і сучасні інформаційні технології навчання.

Система вузівської документації складається з двох основних підсистем: управлінської документації та навчальної документації. Управлінська документація – це сукупність службових управлінських документів (організаційно-розпорядчих, первинно-облікових, планових, звітно-статистичних, бухгалтерсько-облікових тощо), які забезпечують функціонування вузу як і будь-якої іншої юридичної особи.

Навчальна документація є специфічною, притаманною тільки навчальним закладам документацією, що забезпечує управління навчальним процесом у закладі. А.М. Шелестова пропонує поділ навчальних документів на окремі блоки за їх ознакою та роллю в навчальному процесі [6]. Навчальну документацію з урахуванням електронної документації вона розділяє на сім блоків: навчально-організаційну; програмно-методичну; навчально-методичну; навчаючу; навчально-дослідницьку; навчально-допоміжну, яку розділяє на такі складові: навчально-практична, навчально-довідкова, навчально-бібліографічна та навчально-наочна; навчально-контрольна документація [6].

Основними документами, що конкретизують зміст навчання, є навчальні та робочі навчальні плани, а також програми навчальних дисциплін та робочі програми. Навчальні плани являють собою нормативні документи, що складається на підставі освітньо-професійної програми – складової галузевого стандарту підготовки фахівця, стандарту вищої освіти, враховуючи структурно-логічну схему підготовки, що визначає перелік нормативних і вибіркових навчальних предметів, послідовність їх

44

вивчення, конкретні форми проведення занять, графік навчального процесу, форми проведення підсумкового контролю та державної атестації.

Навчальна програма – навчальне видання, що визначає зміст, обсяг і вимоги до вивчення певного навчального предмета, курсу, дисципліни, розвитку та виховання особистості відповідно до вимог державних стандартів освіти та навчальних планів. Навчальні програми складаються зі всіх дисциплін, які веде кафедра. Відповідно до навчальних програм складаються робочі програми. Обов’язковим їх компонентом сьогодні є рейтингова система оцінювання результатів навчання студентів та засоби діагностики рівня засвоєння студентами навчального матеріалу, сформованості їхніх знань і умінь для проведення запланованих контрольних заходів та семестрового контролю.

Навчальні плани та програми навчальних дисциплін, інша навчально-методична документація кафедр є інтелектуальною власністю вищого навчального закладу, де вона створена, вони можуть бути використані іншим вищим навчальним закладом тільки за згодою з ним.

Важливе значення в діяльності кафедри відводиться таким документам, як положення про кафедру; штатний розпис кафедри; графіки навчального процесу за всіма формами навчання кафедри; індивідуальні плани викладачів; графік підвищення кваліфікації викладачів; розклад занять викладачів; графік консультацій викладачів; звіт навчальної роботи викладачів за минулий навчальний рік; програми практик студентів; індивідуальні семестрові завдання для самостійної роботи студентів з навчальних дисциплін; тематика курсових, бакалаврських та магістерських робіт; навчально-методичні посібники; методичні вказівки; методичні рекомендації, конспекти лекцій, положення про порядок розрахунку рейтингу студентів з дисциплін, тестові завдання модульного контролю з дисциплін, які читає кафедра.

Індивідуальні робочі плани є основним документом планування та звітності щодо різних видів діяльності викладача упродовж навчального року. Зміст індивідуального робочого плану відображає цілі і завдання діяльності кафедри і факультету, університету в цілому, які визначаються необхідністю досягнення якісних і кількісних характеристик, відповідних ліцензійним показникам, напряму підготовки і спеціальності. В індивідуальному плані зазначають навчальну, методичну, наукову, організаційну та виховну роботу викладача. Звіт про виконання індивідуального плану є формою атестації викладача, його результати враховуються при участі в черговій атестації викладачів, у конкурсі на заміщення вакантних посад і продовженні роботи за контрактом.

Сьогодні кафедри до початку навчального року повинні подати в електронній формі до деканатів і випускових кафедр, студентів з якими вона проводять заняття, відповідний комплект навчальної документації.

Отже, кафедра є основним структурним підрозділом вищого навчального закладу. Правильна організація роботи з документами на кафедрі полягає у створенні умов, що забезпечують зберігання необхідної документальної інформації, її швидкий пошук, оперативність переміщення й виконання, а також забезпечення умов для всіх видів робіт з документами з моменту складання чи отримання до знищення чи передачі в архів. Уся документація кафедри має чітко визначений термін зберігання для кожного документа окремо.

45

Навчальна документація є найчисельнішою і основною серед усієї сукупності документів кафедри вищого навчального закладу. Ефективність діяльності кафедри залежить від того, наскільки раціонально функціонує документообіг та грамотно оформлена документація, впроваджуються принципово нові види роботи з документами. Важливого значення сьогодні набуває впровадження електронного документообігу в діяльності кафедри як структурного підрозділу вищого навчального закладу.

Список використаних джерел

1 Бездрабко В. В. Класифікація документів : здобутки і нагальні питання сьогодення. – Електронний ресурс / В. В. Бездрабко. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/natural/nvunu/Ist/2009_22/023.htm. – Назва з екрану.

2 Кулешов С. Г. Документознавство : історія. Теоретичні основи / С. Г. Кулешов. – Київ : ДАКККіМ, 2000. – 163 с.

3 Ларьков Н. С. Документоведение : учеб. пособ. / Н.С. Ларьков. – Москва : АСТ : Восток_Запад, 2006. – 427 с.

4 Луговий В. І. Управління освітою: навч. посіб. для слухачів, аспірантів, докторантів спеціальності “Держ. управління” /В. І. Луговий. – Київ : Вид-во УАДУ, 1997. – 302 с.

5 Типове положення про кафедру Національного аерокосмічного університету ім. М.Є. Жуковського «ХАІ». Дата введення 01.01.2016. Редакція 1. – Електронний ресурс. – Харків, 2015. – 20 с. – Режим доступу: http: // www. Khai.edu. – Назва з екрану.

6 Шелестова А. М. Навчальна документація сучасного університету: особливості класифікації // А. М. Шелестова // Вісн. Харк. держ. акад. культури : зб. наук. праць. – Харків : ХДАК, 2009. – Вип. 28. – С. 77-86.

7 Юхименко Ю. П. Проблеми інформатизації документообігу у вищих навчальних закладах України. – Електронний ресурс / Ю. П. Юхименко. – Режим доступу: http: //forum.dilo.kiev.ua/viewtopic.php. – Назва з екрану.

Анотація

У статті розглядається місце та роль навчальної документації у документаційному забезпеченні кафедри як структурного підрозділу вищого навчального закладу.

Ключові слова: кафедра, документаційне забезпечення, навчальна документація.

Abstract

In article are research place and role study documentation in documentation support the chair as structure subdivision of the higher education institution.

Keywords: the chair, documentation support, study documentation.

46

УДК 651.5:657.412.7 А. Є. Прилуцька , К. С Сіроштан

(м. Харків)

ІНФОРМАЦІЙНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ПЕНСІЙНОГО ФОНДУ УКРАЇНИ

Актуальність теми дослідження полягаєу тому, що сьогодніінформаційне

забезпечення є основним засобом підвищення ефективності, економічності, якості та розширення складу послуг, що надаються населенню. Новітні інформаційні та інформаційно-комунікаційні технології продовжують з кожним днем все більше й більше вдосконалюватись, тим самим покращувати якість надання різноманітних послуг. Завдяки даним технологіям, працівники будь-яких установ за короткий період часу можуть отримати практично будь-яку інформацію з будь-якої точки світу, провести найскладніші розрахунки, змоделювати певні процеси в суспільстві. Тому, слід приділити велику увагу питанням впровадження нових методів роботи, які базуватимуться на новітніх інформаційних nехнологіях, це спонукатиме якісному інформаційному забезпеченню в будь-яких установах в тому числі і у Пенсійному фонді України.

На сьогодні основними проблемами та пріоритетами роботи Пенсійного фонду України в області автоматизації роботи управлінь є підвищення якості обслуговування громадян в органах Пенсійного фонду України, зокрема, зменшення необхідності їх відвідування і часи прийому, своєчасного доступу і зрозумілого інформування громадян про зміни у пенсійному законодавстві. Не менш важливою також є проблемав ведення сучасних інформаційних технологій, спрямованих на оптимізацію і автоматизацію функціональних процесів в роботі органів фонду, спрощення взаємодії із органами влади, підприємствами, установами, організаціями та поліпшення обслуговування громадян. Також можна віднести й мінімізацію здійснення помилок при нарахуванні та визначенні розміру пенсій та розробку моделей і програм, що полегшуватимуть пенсіонерам проходження процедури оформлення і перерахунку пенсій.

Саме це і є поштовхом для вивчення даної теми, що слугуватиме вдосконаленню системи інформаційного забезпечення Пенсійного фонду України.

Теоретичну основу дослідження інформаційного забезпечення становлять роботи сучасних українських вчених М. Згуровського [2], А. В. Колодюка [3], що стосується проблем пенсійного страхування в Україні та його інформаційного забезпечення, то даною темою займались такі вчені, як А. Г.Загородній [1], В. С. Остапчук [5].

Мета полягає в дослідженні специфіки інформаційного забезпечення діяльності Пенсійного фонду України.

Ефективна робота будь-якої підприємницької чи державної установи напряму залежить від інформаційного забезпечення. Сучасні процеси ефективного впровадження пенсійної реформи в Україні посилюють значення інформаційної складової для органів Пенсійного фонду. Це пояснюється тим, що робота Пенсійного фонду України не може бути раціонально організована без формування чіткої законодавчої бази, використання статистичних даних тощо.

47

Інформаційне забезпечення діяльності органів Пенсійного фонду України включає в себе сукупність інформаційних даних із внутрішніх та зовнішніх джерел, комп’ютерне забезпечення та автоматизовані процеси обробки та отримання даних, інформаційну службу (відділ), які в цілому створюють умови інформаційної підтримки всіх фінансових та інших рішень [6, c.78]. Інформаційне забезпечення діяльності Пенсійного фонду України виділяє такі складові: інформаційний відділ; система джерел зовнішнього забезпечення; система джерел внутрішнього забезпечення; автоматизовані системи обробки та збору даних.

Інформаційний відділ в управліннях Пенсійного фонду України може бути представлений службою інформатизації, комп’ютерного та інформаційного забезпечення, консультаційним центром тощо. До функцій данного відділу мають бути віднесені: забезпечення своєчасного надходження інформаціїі з зовнішніх джерел, формування вихідних даних для оприлюднення, організація зворотного зв’язку з платниками єдиного соціального внеску та інше[1, c. 25].

У свою чергу, до системи джерел зовнішнього забезпечення слід відносити нормативно-правове забезпечення, фінансову та іншу державну статистику, результати соціальних опитувань тощо. Ключовим тут виступає правове забезпечення, оскільки Пенсійний фонд України є державним органом. Основними законами, які регулюють діяльність Пенсійного фонду є Закон України «Про збір та облік єдиного соціального внеску на загально обов’язкове державне соціальне страхування» [7], «Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи» [8], «Про пенсійне забезпечення» [9], Постанови КМУ та інше. Зазначимо, що нормативне забезпечення є повним і регулює всі напрямки пенсійного страхування, однак все ж існують певні недоліки законодавства, які передбачається усунути у ході реалізації процесів реформування.

Що стосується системи джерел внутрішньої інформації, то для неї є характерним звітність, яка формується органами Пенсійного фонду України, планові та прогнозні показники бюджету Пенсійного фонду. Дана інформація відображає стан роботи Пенсійного фонду, дозволяє вносити відповідні корективи щодо удосконалення організації системи пенсійного забезпечення. Основним завданням Пенсійного фонду України є управління бюджетом. Повний облік доходів та видатків Пенсійного фонду можливий лише за наявності єдиної автоматизованої інформаційної системи. На даний момент автоматизації підлягає звітність страхувальників [1, c. 27].

Для підготовки та подання звітності в електронному вигляді для Пенсійного фонду розроблено програмне забезпечення:програмний комплекс «АРМ. Звіт страхувальника», програмний комплекс «БЕСТ-ЗВІТ ПЛЮС», система формування й подання звітності в електронній формі «е-Форма». Дане програмне забезпечення контролює та забезпечує організацію електронного документообігу у всіх без винятку суб'єктів господарювання будь-якої форми власності та джерел фінансування або між ними та державними контролюючими органами, подача звітності яким передбачена чинним законодавством [10].

На сучасному етапі «рівень автоматизації органів Пенсійного фонду є недостатньо розвинутим, тому доцільно розробити єдину автоматизовану систему обліку страхувальників та їх внесків, удосконалити програми розрахунку пенсійних

48

виплат (за віком, втратою годувальника, постраждалим в наслідок Чорнобильської катастрофи та інше)». [4, c. 56].

Таким чином, у результат іпроведених досліджень, ми дійшли таких висновків, що інформаційне забезпечення відіграє важливу роль у діяльності Пенсійного фонду, оскільки включає в себе сукупність інформаційних даних із внутрішніх та зовнішніх джерел, комп’ютерне забезпечення та автоматизовані процеси обробки та отримання даних, інформаційну службу, які в цілому створюють сприятливі умови для продуктивної роботи Пенсійного фонду.

Список використаних джерел

1 Загородній А. Г. Управлінський облік як система інформаційного забезпечення управлінських рішень / А.Г. Загородній, Г.О. Партин// Вісник Львів. комерц. акад. Сер.: Економічна. – 2004. – Вип. 16. – С. 45-49.

2 Згуровський М. Шлях до інформаційного суспільства – від Женеви до Тунісу / М. Згуровський // Дзеркалотижня. – 2005. – 9 вересня.

3 Колодюк А. В. Інформаційне суспільство: сучасний стан та перспективи розвитку в Україні: Дис. канд. політ. наук: 23.00.03 / А. В. Колодюк // Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка; Інститут журналістики. – К., 2004. – 234 с.

4 Основи інформаційного права України : навч. посіб. / 0-72 В. С. Цимбалюк, В. Д. Гавловський, В. В. Гриценко та ін.; За ред. М. Я. Швеця, Р. А. Калюжного та П. В. Мельника. - К.: Знання, 2004. - 274 с.

5 Остапчук В. С. Проблеми інформаційного суспільства в Україні // Економічні науки. – Серія «Економічна теорія та економічна історія» : зб. наук. пр. Луцького нац. техн. ун-ту. – Вип. 4 (19). / [редкол. : відп. ред. д.е.н., проф. З. В. Герасимчук]. – Луцьк, 2007. – 413с.

6 Петренко С. М. Інформаційне забезпечення внутрішнього контролю господарських систем: монографія / С. М. Петренко. – Донецьк: ДонНУЕТ, 2007. – 290 с.

7 Про збір та облік єдиного соціального внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування: Закон України від 08.07.2010 р. № 2464-VI (із. зм. і доп.) // Відомості Верховної Ради України. –2016.

8 Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи: Закон України від08.07.2011 № 3668-VI / Верховна рада України. – Офіц. вид. – К. – Парламентське в-во. – 2016.

9 Про пенсійне забезпечення: Закон України від 05.11.1991 № 1788-XII / Верховна рада України. – Офіц. вид. – К. – Парламентське в-во. – 2016.

10 Скалацький В.М. Інформаційне суспільство: сучасні теорії та моделі (соціально-філософський аналіз). Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук: 09.00.03 / [Електронний ресурс]. Режим доступу: URL:http://disser.com.ua/contents/ 7365.html7365.html.

Анотація У статті основну увагу зосереджено на інформаційному забезпеченні

діяльності Пенсійного фонду України та основних його складових.

49

Ключові слова: інформаційне забезпечення, інформаційні технології, інформація, Пенсійний фонд.

Abstract

In this article, the main focus is on the information security of the Pension Fund of Ukraine and its main components.

Keywords: information support, information technologies, information, the Pension fund.

УДК 651.5:004:334.72 А. Є. Прилуцька, М. В. Мальованна

(м. Харків)

ІНФОРМАЦІЙНІ ТЕХНОЛОГІЇ В УПРАВЛІННІ НА СУЧАСНОМУ ІТ-ПІДПРИЄСМСТВІ

У процесі становлення інформаційного суспільства, застосування сучасних

інформаційних технологій відіграє важливу роль, адже це створює сприятливі умови для розвитку економіки,як окремого підприємства, так і країни в цілому. Використання новітніх інформаційних технологій обумовлює управління сучасними ІТ-підприємствами. Крім цього, управління, що засноване на використанні інформаційних технологій на сучасному ІТ-підприємстві сприяє підвищенню продуктивності праці за рахунок мінімізації витраченого часу та як результат,швидкого прийняття ефективних управлінських рішень. Як показує світовий досвід, грамотне застосування інформаційних технологій сприяє росту продуктивності, зниженню витрат і підвищує вартість установ як державної, так і приватної форми власності, за рахунок прискорення часу на прийняття правильних управлінських рішень. Інформаційні технології значно полегшують професійну діяльність співробітників та керівництва того чи іншого підприємства.

Слід відмітити досить високий ступінь розробки досліджуваної проблеми у науковій літературі. Так, дослідник Грицунов В.О. робить акцент на використанні інформаційних систем управління на підприємстві [1]. Пашко П.В. досліджує питання класифікації та розвитку інформаційних технологій, а також визначає складові інформаційної системи [2]. Терещенко Л.О. досліджує нові інформаційні технології розподіленої обробки даних [4]. Палеха Ю.І. акцентує увагу на використанні ІТ у документальному забезпеченні управління [3]. Не зважаючи на різноманітність наукових досліджень, аспект використання інформаційних технологій в управлінні саме ІТ-підприємством не достатньо досліджуваний.

Метою статті є з’ясування особливостей використання інформаційних технологій в управлінні сучасним ІТ-підприємством.

Процес інформатизації суспільства тісно пов’язаний зі створенням та використанням інформаційних технологій, необхідних для здійснення інформаційної діяльності на сучасному ІТ-підприємстві. Як відомо, інформатизація – це глобальний соціальний процес, особливість якого полягає в тому, що домінуючим видом діяльності в сфері суспільного виробництва є збір, накопичення,

50

продукування, обробка, зберігання, передача та використання інформації, здійснювані на основі сучасних засобів мікропроцесорної та обчислювальної техніки, а також на базі різноманітних засобів інформаційного обміну. Таке визначення даній дефініції дає спеціалізований сайт ІТ [6]. На сьогодні існує кілька визначень поняття «інформаційні технології». Так, відомий вчений-документознавець Ю. І. Палеха зазначає,що інформаційна технологія (ІТ) – поєднання процедур, що реалізують функції збирання, накопичення, зберігання, обробки і передачі даних із застосуванням технічних засобів. Тому ІТ тісно пов'язана з технічним і програмним середовищем, у якому її реалізовано [3, с. 15]. Дослідник П.В. Пашко визначає інформаційні технології як систему методів і способів збирання, передачі, накопичення, опрацювання, зберігання, подання й використання інформації [2, с. 25].Використання інформаційних технологій на сучасному ІТ-підприємстві підпорядковане певним принципам функціонування інформаційних технологій управління.

Це, по-перше принцип оперативного керування (керування в реальному часі); по-друге, принцип наскрізного управління (інформаційна підтримка повного циклу управління, включаючи збір і аналіз інформації про стан об'єкта управління, моделювання і прогнозування його стану, планування керуючих впливів, безпосередня підтримка прийняття рішень щодо їх реалізації, доведення рішень до виконавців, контроль виконання); крім того, це принцип адаптивного управління, що забезпечує динамічну адаптацію технології управління з урахуванням зміни впливу зовнішнього і внутрішнього середовища та принцип мережевого управління, що дозволяє реалізувати взаємодію "вертикальних" і "горизонтальних" ліній комунікації та потоків діяльності підприємства [2, с. 50].

Дослідник Л.О. Терещенко зазначає, що інформаційні технології можна класифікувати за рядом ознак: за способом реалізації в АІС (традиційні, нові, високі);за ступенем охоплення задач управління (інформаційні технології підтримки прийняття рішень, інформаційні технології електронного оброблення даних, тощо); за класом реалізуючих технологічних операцій (мультимедійні системи, гіпертекстові системи робота з табличним редактором,тощо); за типом користувацького інтерфейсу (пакетні, діалогові, мережні); за способом побудови мережі (локальні, глобальні,багаторівневі, розподілені); за обслуговуючими предметними сферами (інформаційні технології бухгалтерського обліку тощо) [4, с. 38].

В управлінні ІТ-підприємством інформаційні технології реалізуються в автоматизованому і традиційному (паперовому) вигляді. Автоматизована інформаційна технологія передбачає існування комплексу відповідних технічних засобів, що забезпечують реалізацію інформаційного процесу, і системи управління цим комплексом технічних засобів.

Сучасна комунікативістика розглядає автоматизовані інформаційні технології(АІТ) як комплекс методів і процедур, за допомогою яких реалізуються функції збирання, передавання, обробки, зберігання та доведення до користувача інформації в організаційно-управлінських системах з використанням вибраного комплексу технічних засобів [2,С.26].

Інформаційні технології виконують важливі функції на ІТ-підприємстві, які показано на Рис.1

51

Функції інформаційних

технологій

Пошук і збір інформації

Аналіз інформації Створення нової інформації

Структурування та збереження

інформації

Рішення розв’язання та

оптимізація задач

Рисунок 1 – Функції інформаційних технологій

Інформаційні технології тісно пов'язані з інформаційними системами, які є для них основним середовищем. На перший погляд може здатися, що визначення інформаційної технології та системи дуже схожі між собою. Однак це не так. Інформаційна технологія є процесом, що складається із чітко регламентованих правил виконання дій різного ступеня складності над даними, що зберігаються в комп'ютерах. Основна мета інформаційної технології – одержати необхідну для користувача інформацію в результаті цілеспрямованих дій з переробки первинної інформації [1, с. 200].

Дослідник О.В. Грицунов вважає, що інформаційна система – це середовище, елементами якого є комп'ютери, комп'ютерні мережі, програмні продукти, бази даних, люди, різного роду технічні й програмні засоби зв'язку і т.д [1,С. 200]. Основна мета інформаційної системи – організація зберігання й передачі інформації.

Для інформаційних технологій є цілком природним те, що вони застарівають і заміняються новими.Так, наприклад, на зміну технології пакетної обробки програм на великий ЕОМ в обчислювальному центрі прийшла технологія роботи на персональному комп'ютері на робочому місці користувача. Телеграф передав всі свої функції телефону. Телефон поступово витісняється службою експрес доставки. Телекс передав більшість своїх функцій факсу й електронній пошті [6].

Привпровадженні та використанні в управлінні новоїі нформаційної технології на ІТ-підприємстві необхідно оцінити ризик відставання від конкурентів у результаті її неминучого старіння з часом, тому що інформаційні продукти, як ніякі інші види матеріальних товарів, мають надзвичайно високу швидкість змінюваності новими видами або версіями. Періоди змінюваності коливаються від декількох місяців до одного року. Якщо в процесі впровадження нової інформаційної технології цьому фактору не приділяти належної уваги, можливо, що до моменту завершення перекладу фірми на нову інформаційну технологію вона вже застаріє і прийдеться вживати заходів до її модернізації. Такі невдачі з впровадженням інформаційних технологій звичайно пов'язують з недосконалістю технічних засобів, тоді як основною причиною невдач є відсутність або слабка пропрацьованість методології використання інформаційної технології [6].

Основною задачею, яку виконують сучасні інформаційні технології на ІТ-підприємстві є не тільки обробка документів, але і створення, оброблення та передача нових форм представлення знань, орієнтованих на вирішення різноманітних проблем. Нові інформаційні технології дозволяють об'єднувати і

52

споживачів, і інформаційний ресурс таким чином, щоб ті суб'єкти інформаційного процесу, які потребують допомоги, легко знаходили тих, хто зможе її надати [5, с. 10].Як показує світовий досвід, грамотне застосування інформаційних технологій сприяє росту продуктивності, зниженню витрат і підвищує вартість установ різних форм власності, за рахунок прискорення часу на прийняття ефективних управлінських рішень.

Інформаційні технології значно полегшують професійну діяльність співробітників та керівництва ІТ-підприємства. Сучасні ІТ-підприємства на ринку інформаційних технологій є не лише вендорами, тобто компаніями-постачальниками програмних продуктів під своєю торговою маркою, а й споживачами інформаційних технологій. Дані підприємства створюють, впроваджують та використовують у своїй професійній діяльності програмні продукти.

На нашу думку перспективи розвитку інформаційних технологій полягають у тому, що у зв’язку з євроінтеграцією та глобалізацією багатьом вітчизняним ІТ-підприємствам небхідно активно виходити на європейський ринок програмних продуктів. Україна накопичила значний потенціал у створенні інформаційних технологіях. Але Україна як товаровиробник може бути витиснута з найбільш перспективних світових ринків через відсутність обґрунтованої державної політики. Розв’язання проблем відсталості інформаційних технологій в Україні вимагає загальнодержавного підходу, а саме: 1) формування національної стратегії, міжнародної і внутрішньої політики, сприятливої законодавчої, суспільної, економічної атмосфери у сфері використання інформаційних технологій; 2) забезпечення потенціальної можливості технологічного доступу населення до інформаційних комп’ютерних технологій за рахунок об’єднання зусиль державного та приватного секторів економіки щодо розвитку інформаційної інфраструктури; 3) сприяння збільшенню і розповсюдженню кількості послуг населенню і бізнесу, наданих за допомогою інформаційних комп’ютерних технологій [7, c. 220-223]. Все ж не зважаючи на недосконалість державного регулювання ІТ сфери, Україна інтегрує свої комунікаційні потоки управління підприємством з європейським бізнес-простором, шляхом введення до українського законодавства європейські стандарти створення та використання інформаційних технологій.

У результаті проведеного дослідження можна зробити висновок, що розвиток інформаційних технологій та подальше розширення сфер використання електронних документів є процесом, який потребує підтримки з боку держави. Сучасний період розвитку суспільства визначається процесом інформатизації, створенням новітніх інформаційних технологій та їх використання в управлінні сучасним ІТ-підприємством.

Використання інформаційних технологій в управлінні сучасним ІТ-підприємством сприяє підвищенню ефективності бізнесу за допомогою впровадження сучасних методів управління, що призводить до зростання економічних показників як окремого підприємства, так і держави. Це продекламовано тим, що в останні роки перед Україною постає питання інтеграції зі світовим співтовариством, глобалізації економіки та зростання конкурентної боротьби в умовах ринку. Все це вимагає від сучасних підприємств швидко та ефективно здійснювати свою виробничу діяльність. Завдяки ІТ- підприємствам

53

можна спостерігати значну зміну сучасних умов бізнесу, які характеризуються істотним скороченням часу виконання всіх процесів.

Особливості використання інформаційних технологій в управлінні ІТ-підприємством полягають у тому, що завдяки скорочення часу на прийняття ефективних управлінських рішень зростає конкурентноспроможність українських ІТ-компаній на інформаційному ринку. В результаті чого підвищуються економічні показники як окремого підприємства, так і держави в цілому.

Список використаних джерел

1 Грицунов О. В. Інформаційні технології і системи : навч. посіб./ О.В.Грицунов. – Х.: ХНАМГ, 2010. – 222 с.

2 Пашко П. В. Митні інформаційні технології : навч. посіб. / П.В. Пашко, О.В.Кащева – К.: Знання, 2011. – 391 с.

3 Палеха Ю. І. ІТ документального забезпечення функціонування підприємства [Електронний ресурс]. − Режим доступу: http://dilo.kiev.ua/publisher/articles/49-t-dokumentalnogo-zabezpechennya-funkconuvannya-pdpriyemstva.html.

4 Терещенко Л. О. Інформаційні системи і технології в обліку : навч. посіб./ Л. О. Терещенко, І. І.Матієнко-Зубенко – К.: КНЕУ, 2004. – 187 с.

5 Основні завдання інформаційних технологій [Електронний ресурс]. − Режим доступу: http://www.br.com.ua/referats/Computers/62595-2.html.

6 Сучасні інформаційні технології[Електронний ресурс]. − Режим доступу: 7 http://it-tehnolog.com/statti/suchasni-informatsiyni-tehnologiyi. 8 Шандра В.М. Застосування інформаційних технологій в забезпеченні

технологічного оновлення економіки на інноваційній основі.// Актуальні проблеми економіки. – №10 – 2007. – С. 220-223.

Анотація

Стаття присвячена теоретичним аспектам використання новітніх інформаційних технологій на сучасному ІТ-підприємстві. Особливу увагу приділено принципам функціонування інформаційних технологій на ІТ-підприємстві та шляхам удосконалення розвитку та використання інформаційних технологій у контексті державної політики. Визначена роль інформаційних технологій в управлінні ІТ-підприємством.

Ключові слова: інформаційні технології, інформаційні системи, автоматизовані інформаційні технології, управління ІТ-підприємством.

Abstract

This article is devoted to the theoretical aspects of the use of latest information technology on modern IT-enterprise. Special attention is paid to the principles of functioning of information technologies оn the IT- enterprise and ways to improve the development and use of information technologies in the context of state policy. Defines the role of information technology in managing of IT-company.

Keywords: information technology, information system, automated information technology, management the IT- enterprise.

54

УДК004.77:002 О. В. Телюпа

(м. Харків)

ІНФОРМАЦІЙНІ ТЕХНОЛОГІІ В НАУКОВО-ДОСЛІДНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ В ГАЛУЗІ ДОКУМЕНТОЗНАВСТВА

Рівень розвитку науки є визначальним чинником прогресу суспільства,

підвищення добробуту і духовного та інтелектуального зростання громадян. Впровадження в практику науково-дослідної роботи оптимізаційних методів і моделей, сучасних обчислювальних засобів, суттєво змінюють процеси дослідження. Автоматизовані інформаційні технології наукових досліджень забезпечують високу якість та ефективність розрахунків, наукових дослідів, полегшують підготовку результатів до опублікування. Актуальність теми дослідження пов’язана з недостатньою розробкою проблеми в науковій літературі.

Основним засадам, методиці та організації наукових досліджень в українській та зарубіжній літературі традиційно приділялося багато уваги. Серед останніх робіт слід зазначити праці І.М. Грищенко [5 ] , О.А. Ганжі [4], А.А. Лудченко [7], Р.А.Сабітова [9]. Загальним проблемам використання інформаційних систем та технологій присвячено роботи В.М. Гужви [6], К.О. Метешкіна[8 ] та ін. Застосування інформаційних технологій в сфері діловодства та документообігу висвітлено в фундаментальній праці Р.В. Юринців [ 10] . Але проблема використання інформаційних технологій в науково-дослідній діяльності взагалі тільки почала вивчатися, з’являються статті, присвячені використанню інформаційних технологій в деяких напрямах наукової діяльності [3].

Мета статті – розглянути різні аспекти використання інформаційних технологій в наукових дослідженнях в галузі документознавства.

Наукове дослідження є формою існування і розвитку науки, оскільки науково-дослідна діяльність направлена на отримання і застосування нових знань. Як визначає Закон України «Про наукову та науково-технічну діяльність», наукова діяльність – інтелектуальна творча діяльність, спрямована на одержання нових знань та пошук шляхів їх застосування, основними видами якої є фундаментальні та прикладні наукові дослідження.

Науково-дослідна діяльність направлена на всебічне вивчення об’єкта, процесу або явища, їхніх структур, характеристик, зв’язків на основі розроблених в науці принципів і методів пізнання, а також застосування на практиці корисних для діяльності людини результатів.

Об’єктом будь-якого наукового дослідження є матеріальна або ідеальна система, а предметом – структура системи, взаємодія її елементів, закономірності розвитку. Наукові дослідження в галузі документознавства стосуються різних систем документації (організаційної, розпорядчої, довідково-інформаційної, кадрової та ін.), документаційного забезпечення діяльності установ та організацій, в тому числі його оптимізації за рахунок автоматизованих інформаційних технологій, наприклад, впровадження електронного документообігу.

55

Автоматизовані інформаційні технології – це сукупність методів і засобів збирання, передавання, нагромадження, пошуку, оброблення та захисту інформації на базі застосування розвинутого програмного забезпечення, використовуваних засобів обчислювальної техніки та комунікацій [10,с. 31].

В науковому дослідженні виділяють декілька етапів [4, с.37], на кожному з яких можливе застосування автоматизованих інформаційних технологій. Так, на підготовчому етапі вибору теми та попереднього ознайомлення з літературою і матеріалами раніше проведених досліджень, нові можливості надає Інтернет – глобальний інформаційний простір, що містить широкий спектр інформаційних та комунікаційних ресурсів. Серйозний вплив Інтернет здійснює на роботу бібліотек, передовсім на інформаційно-бібліографічну діяльність. Довідкові бібліографічні джерела трансформуються в електронну форму швидше, ніж всі інші види документів. Великі можливості пошуку літератури надає використання електронних ресурсів Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського, які містять повнотекстову колекцію наукових видань, монографій, довідників, підручників, методичних посібників. Можна здійснювати пошук за ключовими словами, авторами, роками видань, назвами та рубрикатором бібліотеки. З 1998 року здійснюється цілеспрямоване комплектування бібліотеки електронними документами, з 2005 – архівування науково-інформаційних ресурсів Інтернету, існує електронний каталог дисертацій.

Серед служб Інтернету найбільше значення в науковій роботі має використання пошукових систем. Пошукова система – програмно-апаратний комплекс з веб-інтерфейсом, що надає можливість пошуку інформації в Інтернеті. Результатом роботи пошукової машини є пошукова видача – список посилань на документи (веб-сторінки), що відповідають запиту користувача. Пошук відбувається за попередньо побудованим індексом.

Пошукові системи універсального типу створені для роботи на всіх основних мовах світу. Розвинуті країни мають хоча б одну власну пошукову систему. Однією з найбільш популярних пошукових систем світу є Google. Крім універсальної пошукової системи, існує Google Scholar - Академія Google, повнотекстова пошукова система наукової літератури, яка дозволяє знаходити наукові роботи із рецензованих джерел, в т. ч. електронних на всіх оперованих системою мовах. Як вважають фахівці, перевагою цієї пошукової системи, порівняно зі Scopus або Web of Science, є те, що в ній індексовано набагато більше видань російською та українською мовами [2]. Застосувавши єдину форму запиту, можна виконати пошук у різних дисциплінах і джерелах, в тому числі рецензованих статтях, дисертаціях, книгах, рефератах та звітах, опублікованих видавництвами наукової літератури, вищими навчальними закладами та іншими науковими організаціями. Результат пошуку сортується за рейтингом автора, рейтингу видання, в якому опублікована стаття, кількості цитувань, рейтингу статей, що посилаються на дану статтю. Ресурс безкоштовний, можуть виникнути труднощі у доступі до повнотекстових версій робіт, якщо вони знаходяться у платному доступі великих он-лайн бібліотек, серед недоліків слід назвати також, що невідома частота оновлень бази, немає даних про охоплення. Не дивлячись на це, використання Google Scholar може бути дуже корисним в науково-дослідній роботі в галузі документознавства.

56

Sci Verse Scopus -реферативна база даних і науковометрична платформа видавничого Elsevier, одного із найстаріших у світі. База даних Scopus позиціонується видавництвом Elsevier як найбільша в світі реферативна база даних з можливостями відстежування наукової цитованісті. Але при великому обсязі індексованих джерел, базі Scopus притаманні серйозні недоліки для використання в науковій роботі документознавця: переважно більшу частину індексованих джерел складає література фізико-технічного та природничого профілю, література російською і, особливо, українською мовою освітлена дуже слабко. Крім того, ресурс платний.

На етапі підготовки чорнового варіанта тексту роботи, редагування та оформлення тексту широко використовуються можливості інформаційних технологій. Взагалі найбільш поширеними інформаційними технологіями, які застосовуються в науковій діяльності є технологія створення і редагування текстів, оброблення графічних та табличних даних.

За допомогою текстових редакторів ( найбільш популярними є різні версії Word фірми Microsoft) можна редагувати та готувати до опублікування статті, тези, монографії, вести нотатки, оформляти звіти про результати наукового дослідження. Окрім текстових редакторів для підготовки до опублікування результатів дослідження, використовують графічні процесори, які дають можливість введення до тексту графіків, діаграм, схем, рисунків. Значну частину документообігу будь-якої організації становлять документи, що містять таблиці, тому серед інформаційних технологій, що використовуються в дослідженнях, присвячених організації документообігу, велике значення мають табличні процесори, які забезпечують створення, збереження, редагування, оброблення таблиць та їх роздрукування. За допомогою табличного процесора, наприклад Excel, можна також проводити складний аналіз, моделювати розв’язання різних завдань аналітичними та графічними методами, створювати підсумкові та зведені таблиці, здійснювати статистичну обробку даних [10, с. 46 ].

Отже, використання новітніх інформаційних технологій в наукових дослідженнях в галузі документознавства відкриває перед науковцями широкі можливості. Впровадження в практику науково-дослідної роботи нових методів і моделей, сучасних обчислювальних засобів, суттєво змінюють процеси дослідження. Автоматизовані інформаційні технології наукових досліджень забезпечують високу якість та ефективність розрахунків, полегшують підготовку результатів до опублікування, таким чином досягається оптимізація процесу дослідження.

Список використаних джерел

1 Про наукову і науково-технічну діяльність: Закон України від 26 листопада 2015 року № 848-VIII // Відомості Верховної Ради України. – 2016. - № 3. – Ст. 25.

2 Васильева В. М. Методическое руководство по использованию поисковой системы Google Академия [Електронний ресурс ] – Режим доступу: http: //www.spa.msu.ru.

3 Вінник М. О. Використання інформаційних технологій у науково-дослідній роботі майбутніх інженерів-програмістів // Інформаційні технології в освіті. – 2014. – Випуск 18.

57

4 Ганжа О. А., Соловьева Т. В. Основы научных исследований. – Волгоград, 2013. 5 Грищенко І. М. Основи наукових досліджень. – Київ, 2001. 6 Гужва В. М. Інформаційні системи і технології на підприємствах. – Київ, 2001. 7 Лудченко А.А., Лудченко Я.А., Примак Т.А. Основы научных исследований. –

Киев, 2001. 8 Метешкін К. О., Костенко О. Б., Сенчук Т. С. – Харків, 2010. 9 Сабитов Р.А. Основы научных исследований. – Челябинск, 2002. 10 Юринець В. Є., Юринець Р. В. Інформаційні системи управлення персоналом,

діловодства і документообігу. – Львів, 2008

Анотація У статті розглядається проблема використання сучасних інформаційних

технологій в науково-дослідній діяльності в галузі документознавства. Ключові слова: інформаційні технології, системи документації, документообіг.

Abstract

In the article the use of modern information technology in research activies in the field of Documentation is considered.

Keywords: information technology, documentation system, flow of documentation. УДК 811.111(075.8)

I. Shlapak (Ivano-Frankivsk)

RENDERING OF TERMS AND TERM-WORD COMBINATIONS FROM

ENGLISH TO UKRAINIAN

Currently, a great interest in linguistics is caused by problems of industrial terminological systems, expanding their borders, increasing the number of components included. On the edge of XX and XXI centuries, science becomes an extremely efficient and dynamic tools of human activity, increases the interest of scientists to the aspects and issues of the theory of knowledge to improve the efficiency of scientific work on the basis of innovative systems. The study of general trends in the development of terminology in English is interesting from theoretical and practical viewpoints. Scientific text not only contains special terms of the specific sphere, but the general scientific vocabulary, as well as the terms of other fields.

Translation is a very complicated process and it demands good knowledge of grammar of the source language and of the target language as well. It also includes a number of stylistic and lexical problems, which the translator should solve. Translation of professional terms, abbreviations and internationalisms is one of them. As we know, one and the same word may be interpreted in different ways. It depends on the sphere of usage, terminological field and the context of the word or word combination. The same word can express many notions in different spheres of human activity.

58

Thus, a term is a word or a combination of words, which define a notion (subject, a phenomenon, property, relation or a process) that is characteristic for the given field of science, technology, art or the sphere of social life.[1, с. 54].

Terms differ from the words of general usage by definite semantic limitations and specific meanings they define. It is very hard to overestimate the general and scientific meaning of terms since the concrete knowledge demands definite expression and a term does not only fix the concept by its notion (name) but specifies it diverging it from adjacent components.

For better functioning, terms must express systematization of notions, express their essence or at least be semantically neutral and at the same time be unambiguous and precise.

According to their structure, all terms are divided into: 1) Simple terms, which consist of one word: carburetor – карбюратор, fuel –

паливо, economy – економіка, carbon – вуглець, carbide – карбід, inflation – інфляція, energy – енергія, throttle – дросель, price - ціна, pressure – тиск, goods – товари, venture – дифузор, unemployment – безробіття, gasoline – бензин, demand – попит.

2) Terms,word combinations, which in their turn can be divided into a) free word combinations, where each of the components is a term and may enter into two-way connection: chain drive – ланцюговий привод, fuel chemistry – вуглехімія, marginal cost – гранична витрата, fuel jet – отвір паливного жиклеру, wick carburetor – гвинтовий карбюратор, piston engine – поршневий двигун, income taxes – податки на прибутки, savings account – ощадний рахунок; b) connected word combinations, where isolated components can be both terms and simple words, but together they create terms-word combinations: interest rates – процентні ставки, unemployment rate – рівень безробіття, fuel flow – потік палива, single cylinder – одиночний циліндр, fuel starvation – паливне голодування.

A separate group of terms is “multicomponent terms”. Such terms can have three, four and more components. There is a great number of such terms in technical texts: petrol driven car – автомобіль, що приводиться до руху за допомогою бензину, internal combustion engine – двигун внутрішнього згоряння, gasoline-fueled engine-бензиновийmдвигун, total labor force-загальна чисельність робочої сили, propeller-driven aircraft engines-гвинтові двигуни літаків, outboard motor carburators – карбюратори з бортовим мотором.

Modern English abounds in asyndetic noun clusters, which are very often used in newspaper and scientific texts. They are word-groups consisting of two, three or more nouns (functionally equivalent to word-groups). [3, с. 225].

Irrespective of the number of components in these clusters or their structure, they are always in subordinate relation to each other, i.e. they function as adjunct (attributive component) and head (nucleus). The former occupies the left-hand (initial) position and the latter-the right-hand (closing) position in the cluster.

The semantic interrelation between the componential parts in asyndetic noun clusters is often quite complicated. So is the structural complexity of many asyndetic substantive clusters, which can make their identification as two-, three-, four-, etc. componential word-group. In other words, a difficulty may arise as to how the asyndetic clusters should be treated - as the NN, NNN, or NNNN, etc. word-groups. This is of importance not so much for the allotment of a substantive cluster. The adjectival

59

components, therefore, can extend the asyndetic noun cluster and change the starting point of their translation without changing their asyndetic nature. Neither do they change the quantitative correlation of noun components in the clusters.

It goes without saying, that each lexeme in the asyndetic substantive clusters adds some new meaning to its general semantic structure. Hence, the more lexemes the cluster consists of, the more unlike the other ways of approach to its translating there may be.

As has been pointed out, there may be different approaches to rendering the lexical meaning of asyndetic substantive clusters. These approaches are predetermined by the following main factors: 1) by the number of nouns making up the cluster; 2) by the structure of the adjunct and head (or both these components); 3) by the semantic relations between the constituent parts of the asyndetic substantive cluster which may be local, temporal and others by nature; 4) by the presence or absence of the preceding adjective, participle, possessive pronoun or ordinal numeral.

Besides, a quick and correct rendering of meaning of any type of asyndetic substantive clusters mostly depends on the choice of the right component (or its part) from which the translation has to be started.

There can be suggested some ways of faithful translation of asyndetic noun/substantive clusters into Ukrainian [3, с. 227]. Each of these ways may be predetermined by one of the following three factors: 1) by the lexical meaning of the component parts; 2) by their structural form 3) by the meaning of the cluster as a whole.

Hence, translation of two componential asyndetic NN-structure clusters may start: 1) with the head noun; 2) beginning with the adjunct (functioning as an adjective) or with the head

(functioning as a noun); 3) the meaning of some asyndetic substantive clusters with compound adjuncts can

be rendered into Ukrainian in a descriptive way; 4) changing the components order of the source text term; 5) by translating one of the components of the term with the help of some extra

words. Here is the example of multi-componential asyndetic substantive clusters translation

in a descriptive way. Precision-machined Laval nozzles are sized to permit the required flow of oxygen

to exit at a specific velocity. Оброблені з механічною точністю сопла Лаваля розроблені таким чином,

щоб забезпечити заданому потоку кисню, який прямує до виходу, необхідну швидкість.

It should be added in conclusion, that many asyndetic substantive clusters are difficult for our students to translate because they mostly do not take into account their condensed semantic nature, due to which more words are to convey their meaning in the target language. Moreover, very often two-componential asyndetic noun clusters can be semantically condensed.

Sometimes, however, the meaning of asyndetic substantive clusters can be rendered into Ukrainian by less number of words, than in English.

There is one more problem of terms translation in technical text. It’s homonymy. It can be both sectional, like in this example: interest rate, this term-word combination has two meanings in one sphere (economics): «процентна ставка» and «обліковий або

60

позиковий процент» and intersectional: capacity, this term has several meanings in many spheres of human activity: «пропускна здатність»,«потужність (про дослідницьку машину)», «ефект», «дієздатність», «місткість», «здатність», «якість», «посада».

While translating the texts, a translator has to use both well-known and new methods of translation. Such methods are: lexical, lexico-semantic and lexico-grammatical.

The prevalent means of terms translation are: loan translation (calque), transliteration, transcribing, partial translation, lexico-grammatical transformations, literal translation, antonymous translation and contextual substitution.

To sum it up, we must say that the aim of technical translation is to identify the idea of the original in accordance to the field of study. The predominance of the referential function is a great challenge to the translator who must have a good command of the technical terms and a sufficient understanding of the subject matter to be able to give an adequate, accurate description of the issue even if it is not fully achieved in the original. The technical translator is also expected to observe the stylistic requirements of scientific and technical materials to make text acceptable to the specialist.

Literature

1. Карабан В. Переклад англійської наукової і технічної літератури / В. Карабан. – Вінниця: «Нова Книга», 2001.– 303 с.

2. Коваленко А. Я. Загальний курс науково-технічного перекладу / А.Я. Коваленко. – Київ: «Фірма ІНКОС», 2002. – 320 с.

3. Корунець І. Теорія і практика перекладу (аспектний переклад) / І. Корунець. – Вінниця; «Нова книга», 2003 – 448 с.

4. Науково-технічний переклад : конспект лекцій і дидактичний матеріал для студентів лінгвістичних спеціальностей / Черкаський держ. технологічний ун-т / Людмила Олександрівна Андрієнко (уклад.). – Черкаси: ЧДТУ, 2002. – 91 с.

Анотація

Стаття присвячена проблемам перекладу науково-технічних текстів, а саме перекладу термінів та термінів-словосполучень. Запропонована їх класифікація, що базується на структурних особливостях англійських термінів. Надаються приклади перекладу термінів, що відносяться до різних галузей науково-технічної літератури. Також розглядаються можливі методи та способи їх перекладу.

Ключові слова: прості терміни, терміни-словосполучення, багатокомпонентні терміни, лексико-граматичні трансформації.

Abstract

The article is devoted to the problems of scientific and technical texts’ translation. It deals with the problem of translating terms and terms-word combinations from English to Ukrainian. A lot of examples of terms and terms-word combinations translation taken from different scientific and technical texts are provided. The classification of terms and the ways of their possible translation are given.

Keywords: simple terms, terms-word combinations, asyndetic noun clusters, multicomponential terms, lexico-grammatical transformations.

61

РОЗДІЛ 2 СУЧАСНІ ІНФОРМАЦІЙНО-ОСВІТНІ ТЕХНОЛОГІЇ ТА ПРАВОВЕ

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПІДПРИЄМСТВ У ТЕОРЕТИКО-ПРАКТИЧНОМУ ВИМІРІ

УДК 377:802

Т. М. Вайнагий (м. Ужгород)

УДОСКОНАЛЕННЯ ПІДГОТОВКИ СТУДЕНТІВ ДО ФАХОВОЇ

МІЖКУЛЬТУРНОЇ КОМУНІКАЦІЇ В УМОВАХ ЗАГАЛЬНОЄВРОПЕЙСЬКОЇ ОСВІТНЬОЇ ІНТЕГРАЦІЇ

Актуальність дослідження проблеми фахової міжкультурної комунікації у

контексті євроінтеграційних процесів є безсумнівною, оскільки європейська інтеграція і членство в ЄС є стратегічною метою України [2, с. 148]. Важливим чинником у цьому процесі є сформована міжкультурна комунікація її учасників.

У контексті євроінтеграційних процесів до сучасних і пріоритетних завдань ми з упевненістю можемо віднести: підвищення ефективності та якості міжкультурної комунікації, розробку та апробацію новітніх технологій навчання, дослідження та реалізацію сучасних європейських освітніх моделей підготовки фахівців. Як зазначає Тетяна Калинюк [1], з розвитком євроінтеграційних процесів у демократичному суспільстві створюються умови для реалізації таких завдань, як гуманізація освіти; адаптація особистості до життя у полікультурному просторі; виховання і розвиток людини, орієнтованої на співпрацю і взаємодію у полікультурному середовищі; гуманістичний розвиток особистості у контексті діалогу культур.

Таким чином, поглиблення міжнародних зв’язків України, інтеграція країни до загальноєвропейських структур вимагає отримання студентами більш стійкої підготовки, спрямованої на практичне оволодіння іноземною мовою на сучасному науковому рівні й тим самим підвищує роль іноземної мови як важливого засобу міжкультурної комунікації.

Зміни, що відбуваються, вимагають нового підходу до забезпечення освітньою системою повнішого, особистісно- та соціально-інтегрованого результату з точки зору сучасної компетентнісно-педагогічної парадигми, орієнтованої на формування творчої, ініціативної, самостійної, мобільної, конкурентоздатної особистості для ефективного здійснення соціальної та професійної діяльності у полікультурному середовищі.

В умовах приєднання України до світового та європейського освітнього простору особливого значення набуває проблема підготовки молоді до міжкультурної комунікації як важливого фактора інтеграції. Інтенсифікація міжнародної діяльності, наявність широкого спектру можливостей спілкування з представниками інших культур і національностей зумовили необхідність модернізації змісту освітнього процесу, надавши йому особливі ціннісно-цільові пріоритети в оволодінні студентами комунікативною компетенцією як готовністю до міжкультурної комунікації.

62

Наявність цих тенденцій ініціює істотні зміни, що відбуваються у вищій школі, та сприяє ефективній підготовці компетентних фахівців.

До останнього часу завданням вишів було «накачування» студентів фундаментальними знаннями, й зовсім не зверталася увага на навчання студентів умінню організовувати комунікативний бік своєї професійної діяльності. Так, випускники виявляються не готовими до умов професійної діяльності, зростаючого ритму життя та застосуванню знань, що ускладнюються щомиті. Таким чином, ВНЗ повинен забезпечити студентів знаннями, уміннями й навичками, які сумісно з первинним досвідом професійної діяльності зроблять його компетентним у міжкультурній комунікації, а, звідси, й конкурентоздатним на ринку праці.

Нові тенденції у системі професійної освіти вимагають модернізації теоретико-методологічних підходів, концептуальних положень, на основі яких здійснюється удосконалення підготовки студентів до міжкультурної комунікації, а також трансформації змісту даного процесу, форм і методів навчання.

Удосконалення підготовки студентів до міжкультурної комунікації в контексті євроінтеграційних процесів та інтернаціоналізації освіти виконує такі функції: виявляє стан навчання міжкультурної комунікації; впливає на вибір технологій навчання; визначає зміст підготовки; встановлює відповідність вимогам виробництва; сприяє досягненню загальноєвропейських стандартів освіти. Основними напрямками удосконалення змісту підготовки студентів до міжкультурної комунікації є такі: формування іншомовної професійно спрямованої компетенції фахівців; відбір та структурування змісту підготовки на підґрунті специфіки мети навчання, що відбиває певну професійну галузь; посилення практичної спрямованості дисциплін, що вивчаються,та які відповідають потребам особистості та конкретного виробництва, де планує майбутній фахівець працювати.

Реалізація зазначених напрямків роботи сприяє не лише удосконаленню підготовки до міжкультурної комунікації, але й підвищенню конкурентоздатності вітчизняної освіти у цілому; гармонізації системи вимог до підготовки до міжкультурної комунікації з загальноєвропейськими; інтеграції українського ринку праці та освітніх послуг до загальноєвропейського.

Починаючи навчати міжкультурної комунікації, ми, передусім, визначаємося зі змістом процесу навчання та засобами навчання. У методиці існує декілька принципових підходів щодо принципів навчання міжкультурної комунікації. Т.Г. Грушевицька, В.Д. Попков, О.П. Садохін, В.Г. Зінченко вважають, що набуття умінь та навичок міжкультурної комунікації повинно відбуватися на підґрунті функціонального підходу, який передбачає, що кожний елемент культури виконує певну функцію, грає певну роль у людському суспільстві. Тому навчання слід спрямовувати на вивчення елементів культури, їх сутність, цінність, причинно-наслідкових зв’язків між ними та їх взаємного впливу.

В.П. Фурманова віддає перевагу філологічному та соціологічному підходам. Філологічний підхід передбачає вивчення культури через слово шляхом експлікації національно-культурних понять (національно-маркіровані слова та словесні комплекси, які є джерелом фонових знань), а також семантичним об’ємом іншомовних текстів, що розкривають культурну дійсність, яка передається словами. Однак цього виявляється замало та вимагає ще й оволодіння соціокультурним досвідом носія мови. Тому соціологічний підхід, на думку російської дослідниці,

63

спрямовує на засвоєння культури шляхом формування фонових знань через вивчення суспільства, носія мови, а також повсякденної культури [3].

На культурологічному підході до навчання міжкультурної комунікації наголошують У.Самнер, Р.Бенедикт, О.П. Садохін, О.А. Леонтович. Проте вони одностайні ще й в думці про необхідність залучення й релятивістського підходу. Використання такого підходу вимагає виховання поваги та толерантності до норм, цінностей, типів поведінки інших культур, оскільки провідна ідея культурного релятивізму полягає у визнанні рівнозначності культурних цінностей, у визнанні неповторності та унікальності усіх культур.

У нашому дослідженні ми робимо спробу поєднати культурологічний та компетентнісний підходи до навчання міжкультурної комунікації, оскільки вважаємо, що у відповідності до нових тенденцій навчання міжкультурної комунікації можна визначити як навчання міжкультурної компетентності та міжкультурної компетенції. Дослідивши значну кількість авторитетних наукових праць, видань та методичних пошуків, робимо висновок, що міжкультурна компетентність – це характеристика особистості, що складається з трьох компонентів: культурно маркірованих знань, сформованих комунікативних умінь і, як наслідок, здатності до міжкультурного спілкування. Міжкультурна компетенція – це діяльнісна сторона особистості студента, яка спрямована на реалізацію та актуалізацію міжкультурної компетентності та на адекватну міжкультурну комунікацію в умовах діалогу культур.

Аналізуючи зміст навчання міжкультурної комунікації, ми пропонуємо виокремити у навчанні наступні аспекти: навчання міжкультурної вербальної та паравербальної компетентності та компетенції; навчання невербальної компетентності та компетенції; формування вторинної культурно-мовної особистості, тобто особистості, що володіє міжкультурними знаннями й уміннями, здатної адекватно адаптувати, доповнювати та застосовувати отримані знання у процесі міжкультурної комунікації.

Розглянемо зазначені аспекти змісту навчання міжкультурної комунікації у ВНЗ. По-перше, міжкультурна вербальна комунікація. Для ефективної міжкультурної комунікації студентів слід навчити: 1) необхідного рівня мовної компетентності та компетенції; 2) паралінгвістичних засобів мови; 3) різноманітних стилів комунікації та умінь правильно ними користуватися. Другим компонентом навчання міжкультурної комунікації є навчання невербальної комунікації. На жаль, на вивчення невербальної комунікації не заплановано багато навчального часу, що призводить до недостатньо сформованої міжкультурної компетенції у цьому аспекті і, як наслідок, до комунікативних невдач міжкультурної комунікації. Для третього аспекту навчання необхідно, аби студент набув і актуалізував знання як про власну, так і про іншу національну картину світу, національний менталітет, національний характер, стереотипи й цінності.

Отже, з’ясувавши аспекти навчання міжкультурної комунікації, постає питання, як визначити зміст навчання міжкультурної комунікації. По-перше, якщо ж вже, проаналізувавши науково-теоретичну літературу з означеної проблеми, ми змогли позначити основні аспекти навчання міжкультурної комунікації, то більша складність полягає у відборі та визначенні об’єму та характеру навчального матеріалу. По-друге, на жаль, не існує універсального навчально-методичного

64

комплексу для студентів. Тому кожний викладач змушений відшукувати той навчальний матеріал, який він вважає важливим і необхідним для формування міжкультурної компетентності, розробляючи власну систему навчання, ґрунтуючись на загальнопедагогічних та загально методичних принципах. По-третє, матеріал, що використовується, здебільшого має інформативний характер і його метою є формування міжкультурної компетентності, тобто деяких знань і здібностей до міжкультурної комунікації, а не формування міжкультурної компетенції, як діяльності у міжкультурному просторі.

Таким чином, для того щоб подолати ці труднощі, необхідно, по-перше, будувати процес навчання на основі міждисциплінарного розподілу навчального матеріалу. Відбір навчального матеріалу повинен базуватися на принципах автентичності, тематичності, діалогу культур з ухилом на знання власної культури, необхідності і достатності, послідовності та систематичності. По-друге, навчальний матеріал слід представляти в навчально-методичних комплексах для ВНЗ із зазначенням надійних інтернет-джерел, для отримання сучасних відомостей культурологічного характеру. Це сприятиме формуванню міжкультурної компетентності. По-третє, для формування міжкультурної компетенції необхідно аби навчально-методичний комплекс був збудований на основі особистісно-діяльнісного підходу з використанням проектної методики, проблемного навчання, застосування інформаційних засобів та застосуванням навичок студентської навчальної автономії. Таким чином, студент буде найефективніше залучений у процес навчання міжкультурної комунікації.

Таким чином, ми з’ясували, що модернізація сутності та завдань підготовки студентів до міжкультурної комунікації спрямована на підготовку не вузького професіоналу та отримувача доволі обмежених знань, а інтелектуально-розвинену особистість, адаптовану до сучасного соціуму.

Список використаних джерел

1. Калинюк Т. До проблеми використання лінгвокраїнознавчих знань у процесі вивчення іноземної мови у вищій школі // Вісник Львівського університету. Серія педагогічна. – 2009. – Вип. 25. – Ч. 3. – С. 364 – 370.

2. Куць О. Мовна політика в державотворчих процесах України: [навч. посіб.] / О.Куць. – Х.: ХНУ ім. М.В. Каразіна, 2004. – 276 с.

3. Фурманова В.П. Межкультурная коммуникация и культурно-языковая прагматика в теории и практике преподаваемых языков (яз. вуз): дисс. д-ра пед. наук. – М., 1994. – 475 с.

Анотація Статтю присвячено стану та тенденціям підготовки студентів до

міжкультурної комунікації. Представлені наукові підходи та принципи, які сприяють удосконаленню підготовки до міжкультурної комунікації. Розглядаються цілі, завдання та основні напрямки удосконалення підготовки як значущого компоненту становлення професіоналу. Пропонуються компоненти змісту навчання міжкультурної комунікації, труднощі визначення їх характеру та об’єму. Робиться припущення, що навчання міжкультурної комунікації складається з навчання міжкультурної вербальної, паравербальної та невербальної компетентності та

65

компетенції, а також включає формування культурно-мовної особистості, що має певні знання й уміння та здатна адекватно адаптувати, доповнювати та застосовувати отримані знання у процесі міжкультурної комунікації.

Ключові слова: міжкультурна комунікація, міжкультурна компетентність, міжкультурна компетенція, освітня інтеграція.

Abstract

The article is devoted to students’ intercultural communication training modern state and trends. The author suggests scientific approaches and principles on the basis of which this training could be improved concentrating on the aims, tasks and main ways of intercultural communication training as a significant component of professional education. The author determines the components of the intercultural communication teaching, describes the difficulties of defining these components character and amount. We state that the process of intercultural communication teaching consists of verbal, non-verbal and paraverbal components. Besides it includes the creating of the culturally-bound language personality having intercultural knowledge and skills, and capable of adequately acquiring, adapting and applying the knowledge obtained in the process of intercultural communication.

Keywords: intercultural communication, intercultural competence, intercultural knowledge, educational integration. УДК 316.7:378.1

Х. М. Вінтонів (м. Івано-Франківськ)

РОЛЬ КОМУНІКАТИВНОЇ КУЛЬТУРИ У ПІДГОТОВЦІ

СПЕЦІАЛІСТІВ НАФТОГАЗОВОЇ СФЕРИ: ТЕОРИТИЧНИЙ АСПЕКТ

Комунікативна культура є однією з визначальних властивостей сучасної людини, оскільки займає провідне місце в загальнокультурному і професійному становленні особистості. Сучасні філософські дослідження переконують, що феномен комунікативної культури є обов’язковою умовою соціальної взаємодії.

Для роботи працівників нафтогазової сфери необхідним є міжособистісна взаємодія, коли спілкування виступає як сукупність зв’язків і взаємовпливів, у якій формуються й реалізуються стосунки керівника і підлеглого, керівника і партнерів по бізнесу, між співробітниками. Психологічні механізми сприймання, розуміння один одного, взаємовплив і рольова поведінка відображаються у комунікативній культурі особистості. Потреба підвищення професійної майстерності фахівців нафтогазової сфери шляхом формування й розвитку їхньої комунікативної культури і недостатня розробленість теми у науковій літературі зумовлюють актуальність вивчення цієї проблематики.

Мета дослідження полягає в обґрунтуванні феномену комунікативної культури як складової професійної майстерності та особистісної культури фахівців нафтогазової сфери.

66

Проблема комунікативної культури висвітлена у наукових працях багатьох вітчизняних та зарубіжних науковців. Так, вітчизняний науковець О. Корніяка трактує термін «комунікативна культура» як морально-зорієнтований засіб спілкування, спрямований на афективно-інформаційний обмін між людьми, який опосередковує їх взаємовплив і взаємодію, уможливлює міжособистісне сприйняття й взаєморозуміння [4]. Російська дослідниця С. Знаменська розглядає комунікативну культуру як специфічний спосіб організації спілкування [3, с. 28–31]. Дещо іншої точки зору дотримується дослідник Ю. Ємельянов, котрий стверджує, що комунікативна культура – це сукупність знань, умінь і навичок спілкування, які набувалися людиною у ході природної соціалізації, навчання і виховання [2, с. 70–72]. Учений Е. Кравченко розглядає комунікативну культуру як комплекс знань, умінь і навичок, що формуються у ході міжособистісного спілкування та виявляються у ставленні до співрозмовника, в умінні контролювати й регулювати свою мовленнєву поведінку, коректно аргументувати свою позицію тощо [5, с. 37–39].

К.О. Галацин виокремлює характерні особливості побудови моделі формування комунікативної культури: 1) тенденція до зміни призначення позааудиторної роботи в технічному навчальному закладі; 2) тенденція до спрощення достатньо складного інтегрального утворення, яким є комунікативна культура. Серед концептуальних підходів до формування комунікативної культури майбутнього інженера український науковець називає системний, особистісно-орієнтований, комунікативний, гуманістичний, діяльнісний та компетентністний підходи [1].

Отже, комунікативна культура є необхідною складовою професіоналізму майбутнього фахівця не залежно від напряму його підготовки. В умовах сьогодення культура комунікації залежить великою мірою від особистісних характеристик людини, направленості її особистості, рівня вмотивованості отримання професійних знань та вмінь на потрібному рівні, а також від потреби у спілкуванні, що зумовлює доцільність вживання певних освітніх заходів для її розвитку й вдосконалення.

Список використаних джерел

1. Галацин К. О. Моделювання процесу формування комунікативної культури майбутніх інженерів [Електронний ресурс] / К. О. Галацин. – Режим доступу : http://www.ic.ac.kharkov.ua/RIO/v41/34.pdf.

2. Емельянов Ю. В. Активные групповые методы социально-психологической подготовки специалистов / Ю. В. Емельянов // Вопросы психологии. – 1993. – № 4. – С. 69–73.

3. Знаменская С.В. Педагогические условия формирования коммуникативной культуры студентов в процессе профессиональной подготовке в вузе: дис. на соискание уч. степени канд. пед. наук: спец. 13.00.06 / Стояна Васильевна Зна-менская. – Ставрополь, 2004. – 169 с.

4. Корніяка О. М. Психологія комунікативної культури школяра : монографія / О. М. Корніяка. – К. : Міленіум, 2006. – 336 с.

5. Кравченко Е. В. Развитие коммуникативной культуры учащихся в условия гуманизации образования: дис. на соискание уч. степени канд. пед. наук: 13.00.01 / Елена Вячеславовна Кравченко. – Саратов, 2004. – 183 с.

67

Анотація Розкрито сутність поняття комунікативна культура як необхідної складової професіоналізму майбутнього фахівця. Висвітлено теоретичні основи формування комунікативної культури фахівців нафтогазової сфери.

Ключові слова: комунікативна культура, фахівець нафтогазової сфери, комунікативні вміння.

Abstract

The concept of communication culture as the essential component in professionalism of a future specialist is defined. The theoretical basis of forming the communication culture of oil and gas specialist is investigated.

Keywords: communication culture, oil and gas specialist, communication skills.

УДК 342.41 С. В. Волковецька

(м. Івано-Франківськ)

РОЛЬ ПРАВОВОЇ ОСВІТИ В ПІДГОТОВЦІ СПЕЦІАЛІСТІВ НАФТОГАЗОВОГО ПРОФІЛЮ

Професійна та правова підготовка фахівців у суспільстві покликана вирішити

завдання, що спрямовані на формування творчої особистості, відповідального фахівця високої кваліфікації з активною громадянською позицією патріота України. Тому цей процес вимагає інноваційного спрямування та комплексного підходу. Водночас суттєвих позитивних змін в правовій культурі найближчим часом складно очікувати, зважаючи на правовий нігілізм, який ми отримали, як спадок від тоталітарних систем минулого.

Актуальність проблеми обумовлюється визначальним місцем освіти в сучасному світі з жорсткою конкуренцією, яка поставила нові вимоги до рівня освіти, професійної підготовки і компетентності фахівців. Сьогодні на вищі навчальні заклади покладається завдання формування сучасної національної еліти, здатної забезпечити самовідтворення нації та розвиток інноваційного потенціалу.

У всьому світі освіта й наукові здобутки забезпечують формування інтелектуального потенціалу нації, зростання економіки, посилення обороноздатності та конкурентоспроможності держави .

Зовнішня і внутрішня політика України однозначно скерована на інтеграцію в європейське співтовариство та його науково-освітній простір.

Аналізуючи розвиток нашого суспільства в період кардинальних змін у державному будівництві, зокрема, в умовах структурної перебудови й вдосконалення організації і змісту вищої освіти в Україні, ми бачимо, що система вищої освіти вимагає активних пошуків нових форм і методів професійної підготовки кадрів, запровадження досвіду європейських країн .

Становлення демократичної правової держави, безумовне дотримання та ефективне забезпечення визнаних міжнародною спільнотою стандартів прав людини, домінування права в усіх сферах суспільного життя потребує відповідної

68

правосвідомості та правової культури, як суспільства в цілому, так і кожного працівника-спеціаліста зокрема.

Правова освіта — це структурна складова освіти в Україні, процес набуття правових знань, навичок та вмінь, формування поваги до права, закону, прав та свобод людини, відповідних правових орієнтацій та оцінок, правових поведінкових установок та мотивів правомірної поведінки тощо. Це повною мірою стосується підготовки кадрів нафтогазового комплексу з врахуванням його специфіки. На нашу думку особливе значення тут матимуть юридичні аспекти природокористування, використання надр, процеси переробки нафти і газу та пов’язані з ними екологічні проблеми. В цьому плані важливими є такі юридичні дисципліни, як підприємницьке право, екологічне право, земельне право, трудове право.

Окрім загальної правової підготовки, обізнаності з правами та обов’язками громадян в демократичному суспільстві, правовою системою українського суспільства в цілому, правова освіта студентської молоді повинна включати в комплекс заходів виховного характеру. Навчання має спрямовуватися на набуття студентами обсягу правових знань та навичок, вміння застосувати їх на практиці при реалізації своїх прав і свобод, а також виконання покладених на них, як спеціалістів в конкретній сфері обов’язків.

В складних умовах переходу України до демократії особливо гострою стає проблема виховання громадян на засадах толерантності по відношенню до інших соціумів. Освіта стає надзвичайно важливим і дійовим важелем впливу на формування інтелекту молодої людини, яка стане не тільки кваліфікованим спеціалістом, але й вільною людиною, яка володіє почуттям особистої гідності, та відповідальності. Якраз гідність і відповідальність не дозволить спеціалісту приймати чи погоджуватися з рішеннями, які йдуть в розріз з його особистими переконаннями, наприклад наносячи шкоду суспільству через негативні економічні чи екологічні наслідки.

Освіта повинна спрямовувати розвиток особи студента в бік сприйняття ним демократичних цінностей та направляти його зусилля на участь у формуванні інститутів громадянського суспільства, формування позиції негативного ставлення до не правових способів вирішення проблем. Коли ми говоримо про формування особистості, то мусимо добитися того, щоб для майбутнього спеціаліста правовий підхід до вирішення будь-якого питання чи то виробничого чи особистого характеру був внутрішнім переконанням, імперативом його поведінки. Відповідно навчальний процес повинен забезпечуватися викладачами з аналогічними підходами, небайдужими до стану освіти молоді.

При цьому варто відійти від формального викладання юридичних дисциплін до навчання, яке забезпечує ґрунтовне засвоєння правових знань на практиці. Це, зокрема, можливо за умови активної позиції студента, його особистої зацікавленості та користування ним сучасним технологічним інформаційним арсеналом.

В попередніх наших публікаціях [1, 2, 3] наголошувалося на необхідності безперервної правової освіти починаючи з дошкільних закладів у формі ігор та відповідних мультфільмів. Така освіта мала б продовжуватися і в школі, починаючи з початкових класів і завершуватися у вищих навчальних закладах з врахуванням їх специфіки (в даному разі нафтогазовий профіль). Тільки в цьому випадку при

69

відповідному рівні і відношенні викладачів ми можемо розраховувати на випуск спеціалістів – гідних громадян правової держави, яку хочемо мати.

На нашу думку система вищої освіти повинна виховувати патріотів України, освіта повинна давати можливість всебічно розвиватись студентам, як молодим особистостям. В університеті повинні діяти різні програми для студентів, де кожен може знайти своє місце, що дасть можливість студентам розкрити свої можливості, реалізувати набуті знання. Зокрема, для організації навчального процесу необхідно:

- запровадити активні форми навчання з правових дисциплін, основними з яких є тести, ділові ігри, дебати сторін, створення практичних ситуацій із розподілом ролей, проведення науково- практичних обговорень суспільно-політичних проблем;

- розробити комплекти навчальних матеріалів, що надають можливість отримати більш ґрунтовні знання в сфері авторського, корпоративного, інформаційного права;

- запровадити дистанційну форму навчання з правових дисциплін, що надасть змогу студентам заочної форми навчання оволодіти фаховими знаннями за допомогою телекомунікаційних систем;

- запровадити в університеті інноваційні моделі навчання, використовувати майстер-класи у галузі правознавства.

Основними перевагами майстер-класів є поєднання активних форм навчання з використанням сучасних інформаційних технологій, індивідуальної роботи, набуттям та закріпленням практичних знань та навичок. Правова освіта повинна бути ключовою в системі освіти в Україні зважаючи на соціально-економічну ситуацію, що склалася в період встановлення демократичної правової держави з ринковою економікою.

Список використаної літератури 1. Волковецька С. В. Потреба безперервної правової освіти в Україні // Вища

освіта України: теоретичний та науково-методичний часопис / С. В. Волковецька. – 2008. – №4.

2. Волковецька С. В. Правова освіта і демократизація навчального процесу в контексті КМСОНП / С. В. Волковецька // Матеріали наукової конференції ІФНТУНГ. – Івано-Франківськ : Факел, 2009.

3. Волковецька С. В. Правові аспекти реформування освіти в Україні в контексті євроінтеграції / С. В. Волковецька // Всеукраїнська науково- практична конференція «Розвиток соціальних комунікацій та правове регулювання модернізації освіти в контексті євроінтеграції України». – Івано-Франківськ, 2015.– С. 141-146.

Анотація

У статті розглядається питання правової освіти у вищих навчальних закладах нафтогазового профілю. Визначається її ключова роль в системі підготовки кадрів поряд з фаховою підготовкою. Аналізуються особливості правової освіти у вишах такого профілю. Пропонуються комплексний підхід до питань правової підготовки спеціалістів, який включає в себе відповідний рівень викладання юридичних дисциплін, мотивацію студентів та різні форми навчання. Наголошується на необхідності неперервності правової освіти.

70

Ключові слова: правова освіта, спеціаліст нафтогазового профілю, професійна підготовка.

Abstract

The question of legal education at the higher oil and gas institutions is considered in the article. The key role in the system of personal training together with professional training is defined. The peculiarities of legal education at the higher institutions of such field are analyzed. The complex approach to the question of legal training of specialists which includes the certain level of teaching the legal subjects, motivation of students and different forms of education is given. The necessity of lifelong learning in legal education is underlined.

Keywords: legal education, oil and gas specialist, professional training. УДК 316.7:378.1

Н. Я. Гуменюк (м. Івано-Франківськ)

ФОРМУВАННЯ ІНФОРМАЦІЙНОЇ КУЛЬТУРИ МАЙБУТНІХ ФАХІВЦІВ

НАФТОГАЗОВОГО ПРОФІЛЮ

Глобалізація інформаційних процесів в сучасному суспільстві зумовлюють потребу в переорієнтації системи вищої освіти на формування соціально активної, інтелектуально розвиненої, творчої особистості, визначають пріоритетні напрями підготовки фахівців, серед яких:

– формування інформаційної культури майбутніх фахівців, здатних ефективно вирішувати професійні завдання в сучасному інформаційному просторі;

– грамотно формулювати інформаційні потреби і запити, здатність ефективно здійснювати самостійний пошук інформації за допомогою як традиційних так і нетрадиційних, в першу чергу комп’ютерних пошукових систем;

– вміння раціонально зберігати і оперативно переробляти великі потоки і масиви інформації, регулювання інформаційною поведінкою у світлі вироблених суспільством моральних і правових норм.

Розв’язання проблеми формування інформаційної культури майбутнього фахівця ґрунтується на концептуальних положеннях державної програми Освіта (Україна ХХІ століття), в основі якої є пошук нових підходів до структурування знань як засобу цілісного розуміння та пізнання світу; створення передумов для розвитку здібностей молоді, формування готовності здатності до самоосвіти, широке застосування нових педагогічних, інформаційних технологій. Ці положення націлюють працівників освіти та науковців на пошуки нових шляхів для реалізації освітніх, виховних і розвивальних цілей вищих навчальних закладів. Серед таких аспектів важливим напрямом формування інформаційної культури майбутнього фахівця технічного профілю [2].

Проблема формування інформаційної культури фахівців широко розглядається у працях Н. Джинчарадзе, В. Зінченко, К.Колін, О.Повідайчик та ін.. Проте ці питання досліджуються науковцями переважно на загальнотеоретичному

71

рівні, та у контексті соціальних працівників. Водночас, існують і інші професії, для яких високий рівень розвитку інформаційної культури вкрай необхідним. До них належить професія фахівця нафтогазового профілю.

Спираючись на виявлені у нашому дисертаційному дослідженні специфічні особливості професійної діяльності майбутніх фахівців нафтогазового профілю [1], за своїм змістом вона охоплює широке поле існуючих в суспільстві процесів (політичних, економічних, соціальних). Виникає низка об’єктивних факторів, які вимагають якісної зміни технології обробки інформації. З одного боку, необхідність створення інформаційно-аналітичної бази, яка дає змогу розробляти цільові програми, вести облік, моніторинг реальних потреб суспільства. З іншого боку, це велика кількість правових норм, відсутність систематизованої інформації, постійні зміни правової системи, зростання актуальності нормативно-правової інформації. З огляду на це формування інформаційної культури майбутнього фахівця нафтогазового профілю набуває особливого значення.

На основі узагальнення результатів наукових праць Н. Джинчарадзе, В. Зінченко, К.Колін, О.Повідайчик нами виявлено спільні чинники, що зумовлюють необхідність формування інформаційної культури майбутніх фахівців нафтогазового профілю: зовнішні (визначені процесом інформатизації суспільства, комп’ютеризацією виробництва, ускладненням професійних функцій в сучасних умовах праці) та внутрішні (пов’язані із необхідністю розв’язання завдань, що виникають у процесі підготовки фахівців нафтогазового профілю, пошуком шляхів переходу до особистісно-орієнтованого навчання; необхідністю вирішення проблеми випереджувального навчання в динамічному світі технологій).

Список використаних джерел 1. Гуменюк Н. Я. Розвиток особистісної готовності майбутніх фахівців

нафтогазового профілю до професійної діяльності : дис.. к. психол. наук: спец. 19.00.07 – педагогічна та вікова психологія / Н. Я. Гуменюк – К.: 2014. – 267 с.

2. Повідайчик О. С. Формування інформаційної культури майбутнього соціального працівника в процесі професійної підготовки : автореф. на здобуття к. пед.. наук: 13.00.04 – теорія і методика професійної освіти / О. С. Повідайчик –Тернопіль, 2007. – 37 c.

УДК 378.147.111

Л. І. Демчина, М. Л. Щесна (м. Івано-Франківськ)

ІНФОРМАЦІЙНЕ СЕРЕДОВИЩЕ ЯК ЧИННИК ФОРМУВАННЯ

САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ СТУДЕНТІВ Створення і функціонування єдиного інформаційного середовища вищої освіти

надає підготовці фахівців нову сучасну якість, що відповідає потребам і перспективам науково-технічного розвитку суспільства у ХХІ столітті, яке називають століттям знань. Тому створення єдиного інтерактивного інформаційного

72

простору можна вважати стратегічною метою формування самостійної роботи студентів.

Людина інформаційного суспільства стоїть перед необхідністю оволодіння інформаційними технологіями як інструментом саморозвитку, самореалізації, соціально-комунікативної адаптації, життєстійкості, здібності до безперервної освіти «крізь усе життя». Ось чому одним із завдань вищої освіти є досягнення рівня інформованості, формування інформаційного середовища, інформаційного діяльнісного простору, що забезпечують реалізацію освітніх програм, виховання інформаційної культури і функціональної грамотності і компетентності [5].

Інформаційне середовище – це середовище, в якому постійно відбуваються різноманітні комунікативні процеси між зацікавленими сторонами. Інформаційне середовище вузу – це одна із сторін його діяльності, що включає організаційно-методичні засоби, сукупність технічних і програмних засобів зберігання, обробки, передачі інформації, що забезпечує оперативний доступ до інформації і здійснює освітні наукові комунікації [2].

Щодо традиційного навчання, то по відношеннюдо нього інформаційне середовище, в цілому, може знаходитися в наступних відношеннях до освітнього процесу [5]: – як підтримуюче освітній процес; – нейтральне; – розмиваюче. У першому випадку інформація, що надходить з навколишнього середовища, підтримує, розширює і поглиблює знання, що отримуються уч- нем у навчальному закладі. Така ситуація можлива за централізованої інформаційної й освітньої політики. У другому випадку інформаційне середовище є незалежним від традиційного освітнього процесу. Це означає, що інформація, циркулююча в середовищі, може як підтримувати, так і відкидати навчальну інформацію, але, взаємокомпенсуючись, вона не робить істотного впливу на навчальний процес. Це ідеалізована модель, яка справедлива тільки в початковому наближенні. Третій випадок – пряме зіставлення освітнього процесу й інформаційного середовища, на жаль, найбільш поширена нині ситуація. Таке зіставлення в значній мірі зумовлене фундаментальною відмінністю між знаннями й інформацією.

Справжній фахівець в умовах глобалізації суспільства – це та людина, що вміє самостійно приймати рішення, самостійно добиватися поставленої мети, володіє навичками власними силами здобувати знання, удосконалювати свою фахову майстерність. У вищому навчальному закладі має передбачатися багатоаспектна самостійна робота студентів, оскільки, на нашу думку, саме в останній рік навчання, найактивніше формується потреба самостійно поновлювати свої знання, доповнювати відомості, одержані на лекціях та практичних заняттях.

До традиційних та інноваційних форм організації самостійної роботи студентів належать: конспектування лекцій, виступи на семінарських заняттях, підготовка до іспитів, написання рефератів, участь в інтелектуальних іграх, дискусія з проблемних питань, прослуховування повідомлень засобів масової інформації, робота в Інтернеті, виконання проектних робіт, виконання завдань, пов'язаних із майбутньою професією та інші [4, с. 107].

Ефективність же самостійної роботи залежить від багатьох складових: це і впровадження сучасних освітніх технологій, і забезпеченість навчальною, навчально-методичною, довідковою й науковою літературою, і достатність робочих місць обладнаних сучасною електронною технікою. Самостійна робота є однією з

73

важливих і широко обговорюваних проблем викладання у вищому навчальному закладі. Під самостійною роботою в дидактиці розуміють різноманітні види індивідуальної й колективної діяльності студентів на аудиторних і поза аудиторних заняттях без участі викладача. Саме у самостійній роботі у студентів понад усе можуть виявлятися мотивація, цілеспрямованість, а також само організованість, самостійність, самоконтроль й інші особові якості Арсенал інформаційного забезпечення повинен мати інформацію, яка розроблена висококваліфікованим викладачем, фахівцем з конкретного предмету. Вона повинна відповідати таким вимогам, як науковість, доступність, послідовність викладення навчального матеріалу, ілюстративність і враховувати рівень підготовленості студентів до її сприйняття. Важливо, щоб інформація мала методичне супроводження, яке сприяло б її засвоєнню, систему завдань для самостійної роботи і критерії оцінювання ступеня засвоєння навчального матеріалу [1].

Самостійна робота з використанням інформаційного забезпечення виконує пізнавальну, навчальну та виховну функцію, тобто розширює і поглиблює отримані на аудиторних заняттях знання, розвиває вміння і навички в роботі з інформаційними джерелами. Найвищим рівнем самостійної роботи є науково-дослідна діяльність студентів. Показником готовності студентів до наукової діяльності є наявність умінь самостійного пошуку літературного матеріалу, уміння самостійно оцінювати значущість матеріалу, що вивчається, зіставляти, порівнювати, аналізувати, проявляти самостійність в узагальненні, висновках, у використанні методів пізнання [3].

Основні цілі створення єдиного інформаційного простору в освіті пов’язані з наданням принципово нових можливостей для пізнавальної творчої діяльності людини. Це може бути досягнуто завдяки сучасному інформаційному і технічному оснащенню основних видів діяльності в освіті: навчальній, педагогічній, науково-дослідницькій, організаційно- управлінській, експертній і ін.

Побудова єдиного інформаційного простору в освіті дозволить досягти: – підвищення ефективності і якості процесу навчання; – інтенсифікації процесу наукових досліджень в освітніх установах; – скорочення часу і поліпшення умов для додаткової освіти і освіти дорослих; – підвищення оперативності і ефективності управління окремими освітніми

установами і системою освіти в цілому; – інтеграції національних інформаційних освітніх систем у світову мережу, що

значно полегшить доступ до міжнародних інформаційних ресурсів у галузі освіти, науки, культури і в інших сферах [5].

Таким чином, перспективна система освіти має враховувати основні виклики XXI століття і пов’язані з ними найважливіші проблеми людини в сучасному інформаційному суспільстві. Для досягнення цієї мети необхідно забезпечити студентам і професорсько-викладацькому складу адекватний доступ до інформаційних технологій і сервісів середовища, щоб ті отримали можливість моделювання і введення інформаційного середовища в освітній процес.

74

Список використаних джерел 1. Єпіфанова О. В. Роль бібліотечно-інформаційного забезпечення в організації

самостійної роботи студентів / О. В. Єпіфанова // http://dilovod.com.ua/publ/statti/ 2. Макаренко Л. Л. Інформаційно-освітнє середовище ВНЗ як важливий чинник

процесу професійно- педагогічної підготовки майбутнього вчителя / Макаренко Л. Л. // Зб. наук. пр. – 2013. – Вип. 115. – С. 113-126.

3. Сопівник І. Науково-дослідницька робота студентів як складова їхньої професійної компетентності / І. Сопівник // Вісн. Кн. палати. – 2008.– № 11. – С. 23–25.

4. Цюприк А. Основні підходи до проблеми організації самостійної роботи студентів / А. Цюприк // Педагогіка і психологія професійної освіти. – 2003. – № 6. – С. 100-108.

5. Шахіна І. Ю. Визначення і напрями створення інформаційного освітнього середовища / І. Ю. Шахіна // http://www.kpi.kharkov.ua/archive/Наукова_періодика

Анотація

Розглядається сутність інформаційного навчального середовища університету та необхідність використання його потенціалу для підвищення ефективності організації самостійної роботи студентів.

Ключові слова: інформаційні технології, інформаційне навчальне середовище, самостійна робота студентів.

Abstract The essence of the university information educational environment and the need for

usage of its potential to improve the efficiency of organization of independent work of students is examined Keywords: information technology, information learning environment, independent work of students УДК 373.5.015.311

Л. М. Ігнатова (м. Харків)

МЕТОДИКА РОЗВИТКУ ОСОБИСТОСТІ ПІД ЧАС ВИВЧЕННЯ

УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ТА ЛІТЕРАТУРИ

Завдання сучасного навчального закладу полягає у формуванні особистості творчої, конкурентоспроможної, здатної самостійно здобувати знання і застосовувати їх, приймати нестандартні рішення. Якщо учень впевнений в успіху свого починання, то все в нього вдається і навчання приносить відчутний результат. Світ стрімко змінюється. Оновленому суспільству потрібні люди, які можуть самостійно мислити, здатні до самореалізації на основі об'єктивної самооцінки. Завдання педагога – допомогти особистості дитини зрости в успіху, дати відчути радість від здолання труднощів, дати зрозуміти, що задарма в житті нічого не дається, скрізь необхідно докласти зусилля.

75

Викладання української мови та літератури - це специфічна галузь творчої педагогічної діяльності, яка спонукає вчителя до нестандартного художньо- педагогічного мислення, це частина духовного життя країни, і на нас, вчителів-словесників, покладена важлива місія запалювати в юних серцях вогник творчості й бути активними учасниками естафети духовних скарбів нації і людства новим поколінням.

Сьогодні в умовах гуманізації навчання особистісно-орієнтований підхід до навчання та виховання трансформується у компетентнісний підхід. Але у центрі уваги, як завжди, залишається особистість учня. Створення ситуації успіху, сприятливих умов для повноцінної діяльності кожної дитини - основна мета, що покладена в основу інноваційних технологій навчання.

Головне завдання педагогів - розкриття потенційних можливостей і здібностей учнів, підготовка їх до самостійного життя. Адже кожному випускнику завтра необхідно буде вирішувати реальні задачі у суперечливих і складних умовах сучасного буття. Таким чином, головною метою вчителя стає формування ключових компетенцій учнів за допомогою рефлексій їхніх дій, так як саме набуття життєво важливих компетентностей може дати людині можливість орієнтуватися у сучасному суспільстві, сприяє формуванню в особистості здатності швидко реагувати на запити часу. Одним з кращих прикладів формування та розвитку життєвих компетенцій є використання інтерактивних методик, в яких використовуються принципи рефлексії, екзистенції, неординарності, креативності і толерантності. Змістовно-діяльнісний підхід до навчання вимагає створення дидактичних та психологічних умов для зацікавленого навчання. Головними завданнями навчання є, по-перше, розвиток обдарованості школярів, а по-друге, формування головних для процесу життєтворчості навичок мовно-розумової діяльності.

Для реалізації цих завдань у життя необхідно створити такі умови, за яких учні не будуть пасивними слухачами, а будуть брати активну участь у процесі набуття знань, у результаті чого й будуть формуватися творчі здібності.

У наш час, коли йде пошук основних духовних орієнтирів, проблема розвитку творчих здібностей, які удосконалюють особистість, є особливо актуальною. Для цього необхідно навчити учнів самостійно працювати з додатковою літературою та формувати аналітичний підхід до вирішення творчих завдань. У процесі виховання особистості школяра, розвитку його індивідуальних здібностей провідна роль належить емоційній сфері. Таким чином, з'являється ще одне завдання, без якого неможливий повноцінний розвиток особистості, виховання творчого читача. Учня потрібно навчити сприймати, за прочитаним текстом, життя з його сумом та радістю, відчувати роздуми та переживання, висловлені автором. Творче читання - це особистісний процес.

Одним з методів, що активізують творчу активність учнів, є метод їхнього "вживання" у текст. Щоб учні повноцінно сприймали твір, зуміли його "прочитати"( тобто пройняти через себе), використовуються методичні прийоми "входження у твір" і "внутрішні паралелі". "Входження у твір" - це усвідомлення аури героїв, їхнього світосприймання, моральних норм, що в свою чергу забезпечує глибше осягнення твору.

76

Суть методичного прийому "внутрішніх паралелей" полягає в тому, що певний образ, твір, проблема розглядаються на основі й у тісному взаємозв'язку з раніше вивченими творами, образами, порушеними проблемами, коли рядками одного твору учні можуть схарактеризувати героїв іншого. Зокрема, роман Ліни Костенко «Маруся Чурай» можна вивчати, спираючись на раніше прочитану драму-феєрію «Лісова пісня». Психологічні паралелі в даному разі можна провести і між Марусею і Мавкою, і між Лукашем та Грицем, і між порушеними проблемами обох творів: вірності, зради, роздвоєння особистості, пізнання власного Я, вічності буття. Такий підхід до вивчення літератури дає змогу дітям здобути системні знання, побудувати власне бачення аналізу зображених подій, зробити ґрунтовні висновки, ширше поглянути на навколишній світ. За допомогою «психологічних паралелей» можна вивчати й низку інших творів.

Творчість учнів на уроці може реалізовуватися за допомогою різних видів художньої діяльності: музичної, театральної, образотворчої. У зв'язку з цим, використовується ціла система завдань з різних видів мистецтва на уроках літератури та у позакласній роботі. Це завдання, спрямовані на розвиток фантазії учнів, асоціативного характеру; завдання, що знайомлять школярів з різними видами художньо-творчої діяльності; завдання комплексного, інтегрованого характеру.

Таким чином, під час підготовки до уроку і на самому уроці створюється атмосфера здорової конкуренції, яка сприяє зростанню інтересу до предмета і бажання оволодіти знаннями, розширенню знань з даної теми. Здібні діти не люблять одноманітності, тому на уроках української мови та літератури варто використовувати елементи технології особистісно-орієнтованого навчання, які вчать учнів самостійно визначати мету, складати план подальшої діяльності на уроці; послідовно викладати думки; не боятися їх висловлювати; доводити свою думку; з повагою ставитися до думки інших.

Розвиткові творчих здібностей учнів сприяють також письмові роботи на уроках літератури: твори-описи, роздуми, мініатюри за вивченими творами письменників, перекази. Учень, як творча особистість розкривається, безумовно, під час написання рефератів, творчих робіт. Все це дає змогу дитині проявитися як особистості, розкрити свої здібності.

Однією з умов розвитку є формування національно-мовної особистості учня. Цього можна досягти, якщо на кожному уроці, позакласній роботі виховується увага до слова, свідоме ставлення до мови як засобу самовираження, спілкування між людьми, передачі почуттів і переживань, ставлення до довкілля. Розвивається мовлення, а отже й мислення, інтелект, мовленнєва пам'ять, емоційна сфера особистості, мовне почуття, естетичний смак, розуміння краси української мови, багатство її мовних засобів, виражальних можливостей.

Навчання української мови ефективне, якщо на кожному уроці засвоюються мовні і мовленнєві знання, формуються навчально-мовні, правописні та комунікативні вміння і навички, розширюється читацький рівень школярів (бо дитина, яка більше читає, краще говорить і пише), збагачується їхній мовний запас, відбувається оволодіння мовною нормою, здійснюється усвідомлення неповторності мовної особистості.

77

Завдяки багатовіковій педагогічній практиці виробились різні типи уроків мови, що покликані осягнути принцип розвитку мовлення й мислення учнів. Адже благодатним виховним матеріалом є тексти творчих робіт, диктантів. Досить важливо, щоб їх тематика, дійсно, викликала загальний інтерес, спонукала до творчості. Предметом уваги може стати цікава подія з історії України, крилатий народний вислів, повчальний випадок із життя, свято рідної мови, певні події, у яких брали участь самі діти. Так, після екскурсії диктант чи переказ будується на матеріалі про цей захід. Відзначення українських народних і християнських свят теж облагороджують душі та збагачують мовлення.

Отже, суть новаторського підходу до альтернативної методики розвитку особистості на уроках української мови та літератури полягає в тому, щоб повернутися своїм розумом, серцем і душею до основ духовності та творити абсолютно нову методику, адекватну українському національному навчальному закладу. Навчити учнів шанувати рідне слово, землю, батька-матір, горнутися до всього християнського, українського, пишатися тим, що вони українці - завдання насамперед педагогів-мовників. І досягти цього ми можемо за важливої умови - не порушуючи бар'єр української мови , а спілкуватися, думати, жити по-українськи завжди. Адже викладач є взірцем для дітей і формує цим особистість української нації.

Список використаних джерел

1. Гончарюк Л. Розвиток творчих здібностей учнів на уроках української мови та літератури / Л. Гончарюк // Українська мова та література. – 2012. – № 6 С.4– 8 2. Ластовченко Л.М. Розвиток творчих здібностей учнів шляхом особистісно-орієнтованого підходу з використанням нетрадиційних форм проведення уроків / Л.М. Ластовченко // Нива знань . – 2012. – № 4 . – С. 21– 22.

2. Мацько В. Сучасний урок української літератури, або погляд на проект концепції реформування літературної освіти / В. Мацько // Дивослово . – 2012. – № 2. – С. 46– 47.

3. Приходько Л.Ю. Шляхи розвитку творчої особистості / Вивчаємо українську мову та літературу. – 2008. – №14. – С.10.

4. Романовська А.І. Інтеграція педагогічних технологій на уроках словесності: активізація творчого потенціалу учня / А.І. Романовська // Вивчаємо українську мову та літературу. – 2012. – № 26. – С. 2– 7.

Анотація

Стаття присвячена методиці розвитку особистості під час вивчення української мови та літератури. Особливу увагу приділено особистісно-орієнтованому підходу до навчання та виховання. Визначна роль новаторського підходу до формування особистості представника української нації.

Ключові слова: розвиток особистості, особистісно-орієнтований підхід, самореалізація, творча активність.

78

Abstract The article is devoted to the method of personality maturity in the course of the

Ukrainian language and literature. Particular attention devoted to student-centered approach to learning and education. The role of an innovative approach to the formation of the individual representative of the Ukrainian nation.

Keywords: personal development, student-centered approach, self-realization, creative activi УДК 351:37.046.16

Н. В. Опар (м. Івано-Франківськ)

ОСОБЛИВОСТІ ОРГАНІЗАЦІЇ НАВЧАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ

ВНЗ ТЕХНІЧНОГО СПРЯМУВАННЯ: ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ДОСВІД ТА УКРАЇНСЬКІ НОВАЦІЇ

Темпи розвитку суспільного виробництва швидко зростають. Тому перед

системою вищої освіти постає завдання підготовки фахівців, орієнтованих на майбутнє, які готові до саморозвитку і самореалізації, вміють передбачати тенденції розвитку науки і техніки, спроможні приймати адекватні рішення в умовах сьогодення. Стає очевидним, що успішний розвиток соціально-гуманітарного, технологічного, економічного напрямів розвитку будь-якої країни у значній мірі залежить від кадрового забезпечення. Це означає, що для будь-якої, а особливо молодої, держави першочерговим завданням є підготовка висококваліфікованих кадрів для всіх галузей та напрямів господарської та державної діяльності.

Аналіз попередніх досліджень свідчить, що проблемам вдосконалення стану сучасної вищої освіти присвячені праці вчених: В. Кременя, В. Воловича, Г. Філіпчука, Ю. Зіньковського та ін. Мета статті полягає в проведенні аналізу навчального процесу у вищих навчальних закладах України з метою вдосконалення та покращення рівня підготовки спеціалістів технічного спрямування, враховуючи сучасні тенденції та закордонні практики.

Протягом останнього десятиліття в Україні відбувається реформа системи вищої освіти відповідно до вимог європейського освітнього простору. Колишня система навчання, що майже цілком визначалася навчальними планами і державним замовленням на фахівців, могла існувати тільки в рамках централізованої державної системи і вже не відповідає мінливим умовам ринкової економіки [3, с. 28]. Одним із принципів реформування системи відповідно до закону України «Про вищу освіту» [6] є міжнародна інтеграція та інтеграція системи вищої освіти України в Європейській простір освіти, за умови збереження і розвитку досягнень та прогресивних традицій національної вищої школи. Серед основних питань реформи: розробка нових навчальних програм, перехід на триступеневу систему освіти, кредитно-модульна організація навчального процесу, рейтингова система оцінювання тощо.

Міжнародний досвід функціонування вищої освіти в ринкових умовах показує, що в країнах Європейського співтовариства принципово інші основа і засади

79

функціонування вищої школи. Це обумовлено тим, що надання освітніх послуг і необхідність задоволення особистих потреб в освіті можливі лише через ринок освітніх послуг, який сприяє підвищенню рівня гнучкості, безперервності і мобільності у системі вищої освіти. Реалізація цих властивостей для вітчизняної системи вищої освіти має бути пріоритетною. Вона має забезпечити реалізацію фундаментальних принципів її функціонування: − створення єдиних європейських стандартів вищої освіти, що базуються на трьох

рівнях знань (бакалавр, магістр, доктор); − розроблення загальних критеріїв оцінювання якості освіти; − введення трансферно-накопичувальної системи освітніх кредитів; − взаємного визнання країнами ЄС дипломів європейських ВНЗ («Конвенція про

визнання кваліфікацій, що належать до вищої освіти в Європейському регіоні», Лісабон, 1997 рік. В Україні ратифікована в 1999 році [Law, 1273-XIV,03-Dec-1999]) [5, c. 4].

Однією з умов ринкової конкурентоздатності результатів діяльності вищого навчального закладу є наявність у неї системи якості, що відповідає загальновизнаним вимогам. Якість вищої освіти є основою створення європейського простору вищої освіти (ENQA – найбільш авторитетна європейська організація, що є основним органом, який координує роботу зі створення системи гарантії якості вищої освіти в рамках Болонського процесу) [9, c. 58].

З метою інтеграції нашої країни у європейські структури Міністерством освіти і науки робиться спроба внести зміни у систему освіти, які повинні забезпечити однаковість програм та рівнів підготовки спеціалістів на європейському просторі. Навчальний процес у вищих навчальних закладах України здійснюється відповідно до Закону України «Про освіту», Закону України «Про вищу освіту», Указу Президента України «Про Національну стратегію розвитку освіти в Україні на період до 2021 року» від 25 червня 2013 р. № 344/2013, Державної національної програми «Освіта» («Україна ХХІ століття»), наказу МОН України від 16.10.2009 № 943 «Про запровадження у вищих навчальних закладах України Європейської кредитно-трансферної системи», Методичних рекомендацій щодо запровадження Європейської кредитно-трансферної системи та її ключових документів у вищих навчальних закладах (лист МОН України від 26.02.2010 № 1/9-119) і на підставі внутрішніх нормативних документів.

Інноваційний розвиток сучасного суспільства змінює уявлення про процес формування особистості фахівця, пріоритети його особистісних якостей, про життєві установки і цінності. Система сучасної технічної освіти висуває карди-нально інші вимоги, ніж ті, що склалися до ХХІ століття.

Одним із шляхів модернізації освітньої системи України є впровадження у навчально-виховний процес вищих навчальних закладів інноваційних педагогічних технологій і методів. Сучасне інформаційне суспільство досить активно впроваджує інформаційно-комунікаційні технології (ІКТ) в освіту, що призводить до стрімкого зростання потреб у нових формах підтримки масового безперервного навчання. З’являється необхідність у розвитку наукового підґрунтя [2], що поєднає і потенціал новітніх ІКТ, які мають вагомий вплив на розвиток глобального електронного середовища, і вже існуючі педагогічні надбання людства у цілому. Вагомою рисою сучасної країни є вміння підготовки керівників освіти, викладачів та науковців, які

80

мають потенціал для використання здобутків інформаційного суспільства й спроможні на гідний внесок у підтримку національної освіти та масового навчання.

Україна приймає активну участь у створенні електронного науково-освітнього простору, розвиваються процеси інтеграції з всесвітньою глобальною мережею. Значно поширилось використання перспективних інформаційно-комунікаційних технологій в науці та освіті. Розвиток людини, особистості та ІКТ для підтримки життєдіяльності та кращого працевлаштування [2], як ніколи раніше, стає показником, виміром прогресу будь-якої країни. Розвиток індивідуальності стає головним важелем подальшого розвитку країни. Глобалізація, як процес всесвітньої економічної, політичної та культурної інтеграції й уніфікації, викликає суперництво націй, конкурентоздатність країн, держав, охоплює всі сфери життя.

На теперішній час, в умовах активного розвитку процесів інформатизації суспільства, інформаційні технології відіграють велику роль у розвитку багатьох напрямків діяльності суспільства [4]. Інформаційні та комунікаційні технології в процесі свого розвитку мають значний вплив на розвиток різних галузей знань та галузей науки, вони розвиваються не ізольовано, а активно впливають на розвиток одне одного. Особливо це стосується такої сфери, яка визначає потенціал нації – сфери освіти та навчання.

Сучасні інформаційні технології мають справу з використанням різного роду комп’ютерної техніки і програмного забезпечення для зберігання, перетворення, захисту, опрацювання, передачі та отримання інформації. Використання комп’ютерних технологій обумовлено рядом аспектів, зокрема психологічними, логічними, змістовими та організаційними. Цілеспрямоване, обґрунтоване, систематичне застосування комп’ютерних програм забезпечує розв’язок інформаційних, навчальних, контрольних та організаційних функцій.

Технологічне використання комп’ютера в навчальному процесі розв’язує ряд проблем: освітню – знайомить студентів з можливостями обчислювальної техніки; прищеплює їм уміння та навички доцільного її використання; формує уміння користуватись навчальними програмами; педагогічну – допомагає студентові швидко і якісно засвоювати навчальний матеріал; унаочнює навчальний процес; індивідуалізує навчання; організаційну – забезпечує можливість одночасного комп’ютерного тестування усіх студентів; проводить комп’ютерний контроль за якістю роботи та її економний облік [8].

Найбільш вагомим фактором підвищення ефективності навчання на думку дослідників О. І. Ільченко, Т. В. Козицькатої та О. В. Храпай є застосування комп’ютерних технологій у самостійній роботі студентів. У цьому випадку можна виділити два основні напрямки: із застосуванням програмно-комп’ютерного забезпечення (підготовка презентацій, конспектів, наукових робіт); із застосуванням мережі Інтернет (взаємодія з викладачем та іншими студентами у процесі підготовки до занять або контролю; пошук необхідної інформації тощо) [1].

Повноцінний розвиток системи вищої технічної освіти сьогодні практично неможливий без використання Інтернет-технологій, які можуть використовуватися як у самому освітньому процесі, так і в системі управління навчальним закладом та структурними підрозділами. На новому інформаційному етапі розвитку суспільства особливо гостро постає завдання ефективного використання освітніх Інтернет-ресурсів у підготовці висококваліфікованих фахівців – випускників технічних

81

навчальних закладів. Так, використання інформаційно-телекомунікаційних технологій (ІТТ) як засобу індивідуалізації навчально-пізнавальної діяльності може підвищити ефективність навчального процесу якщо забезпечити: реалізацію індивідуально-орієнтованого підходу до підготовки студентів як фактору інтенсифікації навчання; комплексне використання засобів ІТТ з урахуванням їхніх можливостей забезпечення індивідуально-орієнтованого підходу в процесі навчання; теоретичну і практичну готовність викладачів і студентів до ефективного використання засобів ІТТ; розробку комплексного мультимедійного курсу і методику його використання на заняттях у вищих технічних навчальних закладах.

Значення освітніх Інтернет-ресурсів сьогодні полягає в необмеженому доступі до професійної, зокрема технічної, інформації, у використанні online курсів, веб-сайтів, планів уроків, співпраці з іншими викладачами та студентами, обміні інформацією з колегами і експертами з інших країн тощо. Використання сучасних освітніх веб-ресурсів, більшість з яких опубліковано в мережі Інтернет, дозволяє: суттєво розширити можливості навчання шляхом застосування різноманітних форм, видів та способів представлення теоретичного, практичного, довідкового матеріалу; значно покращити теоретичне викладання навчальних дисциплін; ефективно організувати навчальну діяльність щодо самостійного здобуття знань, умінь та навичок та забезпечити умови самостійної навчальної діяльності для самонавчання, саморозвитку, самовдосконалення, самоосвіти; проводити діагностику інтелектуальних можливостей студентів, а також визначати рівень їх навчальних досягнень, готовність до певного виду діяльності; здійснювати управління навчальним процесом, автоматизувати процеси контролю результатів навчання, тренування, тестування; генерувати завдання в залежності від рівня інтелектуального розвитку кожної особистості та її попередньо набутого досвіду; працювати в сучасних телекомунікаційних середовищах, забезпечити управління інформаційними потоками даних [7].

Отже, ніколи ще проблема якості освіти в Україні не мала такого важливого ідеологічного, соціального, економічного і технічного значення, як у теперішній час. Питання організації навчального процесу у вищих навчальних закладах технічного спрямування та забезпечення його якості визначається низкою об’єктивних чинників: по-перше, від якості людських ресурсів залежить рівень розвитку країни і її глобальної економічної конкурентоспроможності; по-друге, забезпечення ефективного та якісного навчальног опроцесу набуває все більшого значення в забезпеченні конкурентоспроможності випускників вищої школи на ринку праці. В цих умовах трансформація українського суспільства потребує всебічного аналізу нових способів, методів та механізмів використання інформаційних технологій у вищій технічній освіті, створення єдиного інформаційного простору системи освіти і формування інформаційно-комунікативного середовища кожного навчального закладу, використання для управління вищими навчальними закладами концепцій менеджменту якості і вимог міжнародних стандартів та принципів індивідуалізації і підвищення гнучкості освітнього процесу та орієнтування системи освіти на особистий успіх фахівця.

82

Список використаних джерел 1. Ільченко О. І. Новітні інформаційні технології – запорука створення якісного

педагогічного продукту [Електронний ресурс] / О. І. Ільченко, Т. В. Козицька, О. В. Храпай. – Режим доступу: https://sites.google.com/a/hrapay.com/elena/moi-publikacii/novitini.

2. Манако А. Ф. ІКТ, інновації та підтримка масового безперервного навчання / А. Ф. Манако // Інформатика та інформаційні технології в навчальних закладах. №4. – 2012. – С. 58-65.

3. Мусієнко І. І. Принципові відмінності системи освіти України від вимог європейського простору вищої освіти / І. І. Мусієнко // Наукові праці. Державне управління. – 2010. – Випуск 135. – Том 147. – С. 28- 31.

4. Меморандум непрерывного образования Европейского Союза. [електронний ресурс].– Режим доступу: URL: http://www.znanie.org/docs/memorandum.html.

5. Ніколаєнко С. М. Нові форми інтеграції освіти і науки / С. М. Ніколаєнко // Педагогічний пошук. – 2007. – № 2 (54). – С. 3–5.

6. Про вищу освіту : Закон України від 01 липня 2014 р. № 1556-VII // Відомості Верховної Ради України. – 2014. – № 37-38. – С. 2716.

7. Савченко З. В. Формування і використання інформаційних електронних науково-освітніх ресурсів [Електронний ресурс] / З. В. Савченко // Інформаційні технології і засоби навчання. – 2010. – №4 (18). – Режим доступу: http://www.ime.edu-ua.net/em.html.

8. Торубара О. М. Застосування новітніх інформаційних технологій в навчальному процесі вищих навчальних закладів [Електронний ресурс] / О. М. Торубара // Вісник Чернігівського національного педагогічного університету. Педагогічні науки. – 2013. – Вип. 108.2. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/j-pdf/VchdpuP_2013_2_108_20.pdf

9. Sowell Th. Knowledge and decisions / Th. Sowell. – New York. – Basic books, 2005. – 145 p.

Анотація

Стаття присвячена особливостям організації навчального процесу у вищих навчальних закладах технічного спрямування. Визначено фундаментальні принципи функціонування вищої школи. Зазначено, що однією з умов ринкової конкурентоздатності результатів діяльності вищого навчального закладу є наявність у неї системи якості та впровадження інформаційно-комунікаційних технологій.

Ключові слова: вищий навчальний заклад, інформаційно-комунікаційні технології, освіта, навчальний процес, якість освіти.

Abstract

The article deals with the problem of learning process organizing in the in the technical universities. The fundamental principles of higher school functioning are determined. It is mentioned that one of the conditions of market competitiveness of the university performance is the availability of quality system and the implementation of information and communication technologies.

Keywords: university, information and communication technologies, education, learning process, quality of education.

83

УДК 003.34’+341.1 Г. Б. Солодовник

(м. Харків)

КОМУНІКАТИВНИЙ АСПЕКТ ЦІННІСНОЇ ДЕТЕРМІНАНТИ «ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ» В МІЖКУЛЬТУРНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ

Проблематика політичної культури отримала в останні роки широке

розповсюдження у науковій літературі, публіцистиці, виступах політичних діячів. Для суспільства, яке обирає новий політичний курс, проблеми формування та розвитку нової політичної культури стають особливо важливими. Це пов’язано з підвищеною політизацією соціальних відносин, з потребою у створенні оптимальних політичних регуляторів суспільного життя. Адже політична культура у широкому розуміння – це культура політичного мислення, політичного спілкування, культура поведінки політиків і населення як суб’єктів політичного процесу [4]. Ця проблема особливо актуалізується у сучасному євроінтеграційному, полікультурному середовищі. Коло питань, які охоплює проблематика політичної культури, надзвичайно широке. Це породжує труднощі у визначенні дефініції, опису поняття і самого явища, у розкритті значення для людини феномену «політична культура», його впливу на соціально-історичний процес. Звідси й різні підходи до аналізу політичної культури у науковій літературі.

Початок наукової дискусії про політичну культуру (в тому числі і в питаннях про впливи на державну політику) був закладений працями таких дослідників, як Г. Алмонд, А. Вілдавскі, Т. Дай, В. Дан, В. Дженкінс, К. Дойч, Д. Істон, Г. Ласвелл, Ч. Ліндблом, М. Мінок, Ю. Хабермас. Вони стали теоретичним підґрунтям для подальших досліджень як природи державної політики, так і своєрідності феномену «політична культура». У науковій літературі вивченню процесів, процедур та механізмів вироблення державної політики й нині приділено чимало уваги. У процесі розвитку науки державного управління в Україні були сформульовані основні базові наукові підходи до вивчення специфіки феномену державної політики, проблем, завдань, методології цього явища, проаналізовані процеси вироблення та впровадження державної політики (В.Д. Бакуменко, В.А. Ребкало, В.А. Шахов, М.М. Логунова, М.А. Пірен, В.Є. Романов, В.В. Тертичка, О.М. Рудік, О.Л. Валевський, Т.М. Брус). У річищі багатоаспектних проблем державної політики проблемам політичної культури належить особливе місце, адже вона є «похідним від політики – науки і мистецтва управління та культури – сукупності фундаментальних цінностей <…> виступає як продукт історичного досвіду суспільства, індикатор його цівілізованості, інструмент узгодження інтересів влади і суспільства» [1, с. 104]. У дослідження вітчизняних учених: С. Верби, М. Дмитренка, М. Кривошеїна, О. Сипка, М. Матусевича, Ю. Тихомирова феномен політичної культури розглядається як своєрідна підсистема загальної культури суспільства і, одночасно, як самостійне явище. Проте сучасні політологічні концепції не мають одностайності щодо визначення та змісту самого поняття «політична культура». Цей феномен розглядають як 1) систему переконань, які впорядковують політичний процес і забезпечують прийняття основоположних правил, що спрямовують поведінку в політичній системі (Л. Пай); 2) систему переконань про моделі

84

політичної поведінки і політичні інститути (С. Верба); 3) модель орієнтації і поведінки в політиці (В. Розенбаум); 4) сукупність позицій, цінностей і зразків поведінки у взаємовідносинах влади і громадян (Є. Вятр); 5) ідеологічне явище, особливий різновид культури, якість, спосіб духовно-практичної діяльності і відносин, що забезпечують відбиття, закріплення й реалізацію докорінних класових і суспільних інтересів (Н. Кейзеров) тощо.

Мета статті. Проблеми політичної культури в сучасному науковому дискурсі залишаються недостатньо вивченими й вимагають додаткових дослідницьких зусиль, активізують на подальші наукові розвідки. Саме цим обумовлена актуальність нашої статті.

Політичну культуру можна визначити як зумовлений попереднім політичним досвідом певний рівень політичної свідомості людей у суспільстві, їхнє вміння використовувати набуті політичні знання в практичній діяльності, а також способи політичних дій і політичної поведінки індивідів або суспільних груп. Політична культура знаходить свій вияв у діяльності держави, політичних партій, політичних рухів, суспільних організацій, трудових колективів, окремих громадян, у демократії, конституції, в системі правових норм, у ставленні до них громадян держави. Швидка зміна політичної ситуації пояснює відставання розробки наукових обґрунтувань щодо загальних тенденцій та напрямів її розвитку. Вона посилює розрізненість та суперечливість знань, обумовлює надання переваги ситуативній домінанті в практиці. Теоретичні знання потребують систематизації, структурування, розробки єдиного цілісного підходу до розуміння середовища вироблення державної політики. Вони мають стати підґрунтям для розробки заходів, спрямованих на підтримку розвитку демократії та рівноваги інтересів, підвищення ефективності політичної взаємодії та якості державно-управлінських рішень. Роль і значенні політичної культури в цьому аспекті важко переоцінити. Адже політична культура характеризується як явище, що має подвійну сутність: по-перше, вона є субсистемою політичної системи суспільства; по-друге, субсистему його загальної культурної системи.

У наукових розвідках сучасних дослідників існують помітні розбіжності у розумінні самого феномену «політична культура». Одні з них відмовляються розглядати політичну культуру як один з елементів політичної системи у низці таких понять як «політична організація», «політичні відносини», «політична свідомість» тощо. На думку А.А. Лузан, наприклад, політична культура не може розглядатися в одному ряду з іншими компонентами політичної системи, «вона – найважливіший компонент, явище, яке характеризує стан, рівень розвитку всіх інших компонентів політичної діяльності, що надає своєрідності політичній системі в цілому» [3, с. 75]. М.А. Дмитренко, навпаки, розглядає політичної культури у в’язку із політичною свідомістю, розуміючи останню як специфічну форму суспільних політичних інтересів і уявлень [1, с. 105]. В. Бебик, М. Головатий, В. Ребкало визначають політичну культуру як особливий різновид культури, спосіб духовно-практичної діяльності та відносин, що відображають і реалізують головні національні цінності та інтереси, а також формують політичні погляди суспільства.

Становлення та розвиток політичної культури неможливий без ціннісних компонентів. Вже у самому виникненні політичної культури міститься ціннісний

85

компонент. Адже будь-яка ідеологія розвивається у зв’язку зі всією сукупністю існуючих уявлень одночасно сприяючи їх подальшій зміні.

У структурі політичної культури в ракурсі її зв’язків із соціальним пізнанням слід виділити перш за все: а) політичне знання, яке є ідейно-теоретичною основою політичної культури; б) політичні оцінки та орієнтації суб’єкта; в) політичне мислення, яке слугує людині для отримання та систематизації знань, що забезпечують можливість проникнення політичних явищ і подій, а також формують орієнтацію для суспільного пізнання. Здатність до політичного мислення визначається вмінням практично використовувати метод наукового пізнання.

Необхідність ціннісного підходу до політичної культури пов’язана з розумінням значення політичного знання в цілісному історичному процесі. Здійснення наступності у політичній культурі відбувається перш за все за рахунок попередніх політичних теорій, що стали базою дослідження, віддзеркалюються в існуючому політичному досвіді. Політичний досвід завжди представляє об’єкт аналізу та оцінки.

Вироблення політичного знання, як суттєвої частини політичної культури, відбувається на основі оцінки тих або інших політичних явищ. Оцінка, в свою чергу, базується на певних політичних потребах та інтересах. У ланцюжку «потреби – інтерес – оцінка» мета виявляється як результат оціночного процесу, в якому суб’єкт усвідомлює свої потреби й можливості їх задовольняти в існуючих умовах. Оцінка дає направлення практичній діяльності, відіграє вирішальну роль у подальшому політичному розвитку.

Вже стародавні філософи (наприклад, Аристотель) називали людину істотою політичною – тобто суспільною, здатною жити в умовах «полісу», давньогрецького міста-держави. Ці умови ставили людину в певні межі, вимагали дотримуватися комплексу правил соціальною поведінки. І не важливо, наскільки правильно розуміли наші предки – наші історико-культурні попередники – витоки цих правил. Важливо те, що їх наявність – у вигляді традиції, у формі кодифікованих законів, у релігійних правилах – виступає як очевидний факт. Фактом були й змістовні відмінності в комплексах правил соціальності, якими керувалися люди різних соціальних об’єднань. Відношення між соціальними групами входили у склад політичних, тобто суспільних, які регулювалися соціальними правилами.

Якщо виходити з типу державного правління і форми політичного режиму, то можна говорити про авторитарний та демократичний типи політичної культури. Авторитарне правління породжує й авторитарну політичну культуру, як в у аспекті її об’єктивованого вираження (бюрократичний апарат, репресивні органи, цензура тощо), так і в аспекті досліджень і отримання, накопичування, використання інформації. Для політичних відносин цього типу притаманні політичні інтриги, політиканство, знищення політичних опонентів і конкурентів, використання «чорних» піар-технологій. Бюрократизм управління створює ілюзію прийняття оптимальних рішень. Він розповсюджується на літературу, мистецтво, науку, призводить до потворного розвитку. Бюрократична машина формує соціальне замовлення у галузі науки, тому суспільні науки «притягуються» до адміністративно-командної системи і стають служницею, набуває охоронний для влади характер. Отримання інформації обмежується, носить скоріше престижний

86

характер. Зрозуміло, що за таких умов пізнавальна цінність інформації, яка формує політичну культуру, зводиться до нуля.

Суспільна думка – індикатор рівня політичної свідомості – в цих умовах не розвивається і не стає предметом наукового дослідження. Соціальна свідомість, таким чином, знаходиться у тісній залежності від рівня суспільної політичної думки. А соціальне пізнання залежить від рівня загальної і політичної культури гносеологічного суб’єкта.

Становленні й розвиток політичної культури неможливі без ціннісних компонентів. Ще у ХІХ столітті розуміли, що будь-яка ідеологія розвивається у сукупності існуючих уявлень, які з часом переробляються й доповнюються. Необхідність оціночного підходу до політичної культури пов’язана із встановленням значущості політичного знання у цілісному історичному процесі. Політичний досвід завжди є об’єктом аналізу й оцінки. Уроки, що засвоюються з політичного досвіду, стають фундаментом у подальшому творчому розвитку теорії.

Формування політичного знання пов’язано з тими можливостями, які є наявними у сфері свідомості. Мислення неможливо «очистити» від певної пристрасності, тим більше до політичної свідомості. Сприйняття політичних відношень у суспільстві неможливе для людини без певної оцінки, симпатій, антипатій, певних ідеалів. Політичне знанні – це знання оцінне й ціннісне. Своєрідність такого знання полягає в тому, що оцінка виникає перш за все у царині почуттів, емоцій і носить суб’єктивний характер. Однак ця суб’єктивність не обов’язково перешкоджає формуванню в подальшому діалектичному процесі пізнання об’єктивного політичного знання.

Виховання політичної культури передбачає не тільки засвоєння політичних знань, які не призводять лише до формування культури, але й активну (з точки зору ціннісного підходу) перебудову цього знання. Політичне знання формується на межі двох процесів. Один з них відбувається у русі від об’єкту, політичної реальності, інший визначається установками суб’єкту. Тому оцінка слугує виявленню значущості соціальних процесів та їх пізнанню.

Суттєву роль у засвоєнні політичної культури відіграє особистий соціальний досвід людини. Співвідносячи особистий досвід з положеннями політичної теорії й соціальними цінностями, людина набуває впевненості в їх істинності й здатності втілюватися в дійсність. Досвід особистості впливає перш за все на соціально-психологічному рівні політичної свідомості. Тут відсутній певний метод для оцінки фактів, подій, їх систематизації. Особиста оцінка часто виступає як єдино можлива. Однак індивідуальна свідомість засвоює, робить своїм, асимілює суспільну свідомість.

Політична культура включає з певними політичними оцінками й певні моральні. Цей феномен пояснюється тісним зв’язком політики із галуззю моральних цінностей. Моральність вплетена у політичне мислення: і в теорії, і в практиці політична й моральні оцінки проникають одна в другу. На сучасному етапі розвитку мислення суспільства зростає значущість її ролі в політичній культурі.

Формування політичної культури пов’язано із розширенням науково-технічного знання про соціальні процеси сучасності. Таке знання уможливлює розуміння об’єктивних законів розвитку, осмислення норм політичної діяльності, дає оцінки політичній реальності, корелює власні оцінки й мету. Однак засвоєння

87

політичної культури неможна зводити лише до отримання політичного знання. Разом із теоретичними знаннями, світоглядними установками й принципами в політичну культуру входять ціннісні орієнтації та оцінки, що реалізуються у соціальній позиції суб’єкта, в його практичній діяльності. Ці орієнтації формують стиль політичного мислення, входять невід’ємною складовою в образ життя. Саме ця сторона політичної культури виходить на перший план у сучасному світі.

Політична культура – одна з необхідних умов саморозвитку суспільства, адже вона втілюється в інститутах влади: уряді, парламенті, органах управляння, охоронних органах, репресивному апараті, політичних партіях, в діяльності суспільних організацій. Різні сфери особистого й суспільного життя, наукового пізнання не можуть не відчувати на собі впливу політики, яка є залежною і від форм правління, і від ступеня розвитку демократії, тобто від політичної культури. Остання знаходить відображення в політичній свідомості, в політичній діяльності.

Політична культура стає складовою самосвідомості людини, має певний «онтологічний зміст» (О.П. Чередниченко). Отже у підсумку можна визначити, що політична культура – це система політичних, ідеологічних, соціально-психологічних цінностей, політичних інститутів, способів політичної діяльності. В наш час, коли політичні події не залишають байдужими жодну соціальну групу нашого суспільства, відсутність політичної культури, її зневага погано впливають на все суспільство. Це проявляється в відсутності навичок вести політичні дискусії, в амбіційних, нелогічних політичних рішеннях, у негативній суспільній ситуації.

Список використаних джерел

1. Дмитренко М.А. Політична система України: розвиток в умовах глобалізації та інформаційної еволюції [Текст] / М.А. Дмитренко; Нац. пед. ун-т. ім. М,П, Драгоманова, Ін-т оператив. діяльн. та держ. безпеки. – К. : Знання України, 2008. – 544 с.

2. Кривошеїн В. Системологія політичного світосприйняття: структурно-компонентний аспект. Монографія. / В. Кривошеїн – Дніпропетровськ : ДНУ, 2004. – 146 с.

3. Лузан А.А. Политическая жизнь общества: Вопросы теории / – К. : Наукова думка, 1989.

4. Рудич Ф. Політологія: підруч. [для студ. вищ. навч. закл.] / Ф. Рудич. – К. : Либідь, 2006. – 450.

5. Сипко О.С. Політична свідомість і політична культура сучасної України: регіональні особливості в контексті проблеми формування української політичної нації / О.С Сипко // Вісник ХНУ ім. В.Н. Каразіна. Питання політології. – 2001. – № 518. – С. 154–160.

6. Чередниченко А.П. Культура активного политического действия / А.П. Чередниченко. – М.: Просвещение, 1996. – 352 с.

Анотація В статті розглядаються ціннісні аспекти політичної культури. Підкреслюється

значення таких факторів, як політична оцінка, політичне знання, що розуміються не тільки як суттєві складові політичної культури, але й з урахуванням «уроків» тих

88

або інших політичних явищ. Становлення й розвиток політичної культури неможливі без ціннісних компонентів.

Ключові слова: політична культура, політичне знання, мораль, суспільство, цінності, традиції.

Abstract

The article deals with the valuable aspects of the political culture. The importance of such factors as political importance, political knowledge, which are understood as the basic components of the political culture with the accountancy of different events’ “lessons” are being emphasized. The formation and development of the political culture are impossible without the valuable components.

Key words: political culture, political value, morality, society, valuations, traditions УДК 352:651.5:004

А. Є Прилуцька, О. Ю. Звонкова (м. Харків)

ІНФОРМАЦІЙНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ

МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ

На сьогоднішній день у всіх провідних країнах світу безпосереднім чинником розвитку демократичних засад в управлінні державою, економічного зростання, соціально-політичної стабільності являється використання та покращення інформаційного простору та інформаційних технологій органами державної влади. Не зважаючи на перехід України 25 років тому в демократичну форму правління, держава по цей час зазнає значних змін у формуванні органів державної влади, зокрема потребує принципово нової системи документного та інформаційного забезпечення.

Теоретичну основу дослідження інформаційного забезпечення становлять роботи сучасних українських вчених Л.Д. Абрамович [10], Л.М. Чубенко [11], А.В. Ліпінська [12], що стосується проблем органів місцевого самоврядування та його інформаційного забезпечення, то даною темою займались такі вчені, як Н.В.Камінська [9].

Мета полягає в дослідженні специфіки інформаційного забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування.

На шляху до впровадження сучасних інформаційних технологій, були здійснені такі кроки: закріплення місцевого самоврядування в Конституції України [1] у 1996р., прийняття Законів України «Про місцеве самоврядування в Україні» [2], «Про інформацію» [3], «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування засобами масової інформації» [4], «Про Національну програму інформатизації» [5], «Про електронні документи та електронний документообіг» [6], «Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах» [7], постанови Кабінету Міністрів України «Про Порядок оприлюднення у мережі Інтернет інформації про діяльність органів виконавчої влади» [8], тощо.

89

Як зазначає Н.В. Камінська, «органи місцевого самоврядування – це структурно-організовані колективи службовців, які наділені владою в системі місцевого самоврядування для реалізації владних рішень» [9, с. 65]. Здійснення роботи місцевим самоврядуванням потребує функціонування багаточисельних інформаційних відносин – інформаційних зв’язків. Ці зв’язки виникають при обміні інформацією в органах місцевого самоврядування. Інформаційні зв’язки діляться на інформаційні блоки: внутрішні (обмін інформацією здійснюється в межах системи місцевого самоврядування) та зовнішні (обмін інформацією здійснюється за межами системи місцевого самоврядування, з приводу одержання необхідних для її функціонування відомостей) [10].

Крім інформаційних відносин органи місцевого самоврядування виконують також організаційну функцію (зумовлює скоординованність дій всіх учасників здійснення процесу самоврядування, відповідно до населення - спричинює розвиток політичної, правової культури, усвідомлення потреби участі у вирішенні питань місцевого значення в якості соціальної спільності територіальної громади), управлінську функцію (регулювання відносин, що виникають в процесі здійснення самоврядування в різних галузях місцевого господарства, підстава для підготовки, прийняття та реалізації управлінських рішень, контролю за їх виконанням тощо). Слід зазначити, що управлінська функція ґрунтується на відповідному інформаційному забезпеченні, в тому числі нормативною, економічною, оглядово-аналітичною та іншою інформацією. Інформаційне забезпечення – це динамічна система одержання, оцінки, зберігання та переробки даних, створена з метою вироблення управлінських рішень [11]. Його можна розглядати і як процес забезпечення інформацією, і як сукупність форм документів, нормативної бази та реалізованих рішень щодо обсягів, розміщення та форм існування інформації, яка використовується в інформаційній системі у процесі її функціонування.

Зміст інформаційного забезпечення складають наступні етапи: по-перше, постановка завдань відповідних інформаційних зв’язків і цілей інформування; по-друге,створення фонду відомостей, банку даних; обробка інформації, її систематизація, внаслідок чого відомості стають придатними для подальшого використання; по-третє, визначення найоптимальнішого режиму використання усіх форм і засобів поширення (обміну) інформації, застосування найраціональніших з них; крім того, надання (поширення) інформації громадянам за допомогою спеціальних форм і засобів (повідомлення засобів масової інформації, публічні виступи, оприлюднення правових актів та ін.).

На жаль, чинне законодавство не дає конкретного розуміння, яка саме інформація про роботу органів місцевого самоврядування має надходити до населення, тому перший етап вважається першочерговим в даному переліку. Також неконкретизовані форми і засоби, за допомогою яких має відбуватися інформування.

Таким чином, забезпечення інформаційних процесів у місцевому самоврядуванні залежить від розв'язання, зокрема, проблеми відбору з обсягу відомостей саме тих, які мають надаватися громадянам в обов'язковому порядку з метою створення умов для їх компетентної участі в процесах самоврядування, вдосконалення форм та методів їх поширення.

Вирішення розглянутих та інших проблем сприяло б, на наш погляд, налагодженню дієвих інформаційних відносин між усіма структурами місцевого

90

самоврядування з метою скоординованості їх дій у вирішенні питань місцевого значення.

В загальному вигляді перспектива поліпшення інформаційної діяльності рад, а отже, як ефективного функціонування системи місцевого самоврядування, так і системи управління територією, пов'язана з вирішенням цілого комплексу питань організаційного, правового, методичного характеру. Вирішення даних проблем можливе за допомогою використання досягнень сфери інформаційних технологій, а саме запровадження в роботу органів місцевого самоврядування автоматизованих систем документообігу, які забезпечують автоматизацію таких процесів: реєстрація документів; рух документів; управління завданнями; контроль за виконанням документів; відправка кореспонденції; обробка звернень громадян; підготовка проектів документів; обробка документів із складною структурою; ведення електронного архіву документів; моніторинг системи та підготовка статистичних звітів; обмін документами із зовнішніми системами документообігу; робота з документами через web-доступ; потокове сканування документів [12].

Отже, інформаційне забезпечення в сучасному суспільстві необхідне. Зокрема, покращення покращення структури та змісту інформаційного забезпечення розвитку території в цілому не тільки спростить процедуру управлінського впливу на відповідні процеси, але й допоможе створити умови по запобіганню перетворення наявних інформаційних ресурсів у «сховища непотрібних даних».

Список використаних джерел

1. Кoнcтитуція Укрaїни. Прийнятa нa п’ятій cecії Вeрxoвнoї Рaди Укрaїни 28 чeрвня 1996 р. № 254/96-ВР // Відoмocті Вeрxoвнoї Рaди Укрaїни. – 1996. – № 30. – 141 c.

2. Прo міcцeвe caмoврядувaння в Укрaїні : Зaкoн Укрaїни : зa cтaнoм нa 21 трaвня 1997 рoку // Відoм. Вeрxoв. Рaди Укрaїни. – К. : Пaрлaм. вид-вo, 1997. – 37 c.

3. Прo інфoрмaцію: Зaкoн Укрaїни : зa cтaнoм нa 1 грудня 2002 р. // Відoм. Вeрx. Рaди Укрaїни. – К. : Пaрлaм. вид-вo, 2002. – 20 c.

4. Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування засобами масової інформації: закон України від 7 червня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1997. – № 49. – Ст. 299.

5. Про національну програму інформатизації: закон України від 04.02.98, №74/98 – Відомості Верховрної Ради. – К.: Книга, 1993. – С. 15.

6. Прo eлeктрoнні дoкумeнти тa eлeктрoнний дoкумeнтooбіг : Зaкoн Укрaїни : зa cтaнoм нa 22 трaвня 2003 р. // Відoм. Вeрxoв. Рaди Укрaїни. – К. : Пaрлaм. вид-вo, 2003. – 27 c.

7. Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах : закон України від 31 травня 2005 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 26. – Ст. 347.

8. Про Порядок оприлюднення у мережі Інтернет інформації про діяльність органів виконавчої влади : постанова Кабінету Міністрів України від 4 січня 2002 р. № 3 // Офіційний вісник України. – 2002. – № 1. – Ст. 57.

9. Камінська Н. В. Місцеве самоврядування: теоретично-історичний і порівняльно-правовий аналіз : навч. посіб. / Н. В. Камінська. – К. : Зоря, 2010. – 232 с.

91

10. Абрамович Д. Л. Інформаційне забезпечення муніципального управління. – Сиктивкар:КРАГСиУ, 2007. – з. 134.

11. Чубенко Л.М. Аналіз підходів до побудови інформаційного забезпечення [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://khnu.km.ua/root/kaf/ksm/Chubenko.doc. – Назва з екрана.

12. Ліпінська А. В. Інформаційні ресурси в документознавстві: навч. посіб. для дистанційного навчання / А. В. Ліпінська. – К. : Університет «Україна», 2007. – 330 с.

Анотація У статті розглянуто сучасний стан інформаційного забезпечення діяльності

органів місцевого самоврядування в Україні. Визначено причину, яка впливає на зниження розповсюдженню інформації органами місцевого самоврядування. Запропоновані шляхи вдосконалення інформаційного забезпечення діяльності рад та їх виконавчих органів.

Ключові слова: місцеве самоврядування, інформаційне забезпечення, інформація.

Abstract

The article is dedicated to the research of the modern state of local self-government informational support in Ukraine. Reasons, influencing on the decline of the receipt distribution of information by the local self-government organs are determined. The ways of perfection of informational support of the local self-government organs activity are offered.

Key words: local self-management, a supply with information, information.

УДК 378+561 Т. В. Фомицька-Якубенко

(м. Харків)

ПРЕЗЕНТАЦІЯ В ІНФОРМАЦІЙНОМУ ЗАБЕЗПЕЧЕННІ ПРОФОРІЄНТАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ВНЗ ТА ВИПУСКОВОЇ КАФЕДРИ

ПРИ РОБОТІ З АБІТУРІЄНТАМИ

Підвищення ролі інформації в сучасному суспільстві, спосіб подавання інформації впливає на результати роботи, швидкість й оперативність прийняття управлінських рішень, їх реалізації, а відтак – конкурентоспроможність підприємства, установи, закладу чи продукції, що випускається.

Особливостям інформаційної діяльності організації, підприємств, установ присвячено чимало досліджень як зарубіжних науковців (ДеніелО’Лірі, Мартін П.та ін.), так і вітчизняних, серед яких можна зазначити роботи Г. В. Альохіної , М. С. Гаспаріана та Г. Н. Лихачової тощо.

Сучасний етап розвитку суспільства характеризується складністю й суперечливістю. З одного боку, маємо високу динаміку використання результатів інформаційно-комунікаційної революції, з іншого боку – наростання кризи в

92

багатьох областях людської діяльності. Не є виняткова освітня сфера, зокрема, система вищої школи України. У вищих навчальних закладах все більшого поширення набувають інформаційні технології, які застосовують не тільки в навчальному процесі, але й для інтелектуалізації інших видів діяльності освітнього закладу, у тому числі й профорієнтаційної роботи.

На етапі професійного орієнтування до роботи залучено як загальні служби вищого навчального закладу, які прямо чи опосередковано беруть участь у проведенні відповідних заходів, так і факультети та випускові кафедри. У такій ситуації особливої актуальності набуває підвищення ефективності професійно-орієнтаційної роботи.

З огляду на означену актуальність визначимо об’єкт даного дослідження – інформування й використання презентацій упрофесійно-орієнтаційній діяльності ВНЗ.

Предмет дослідження – інформаційне забезпечення професійно-орієнтаційної дільності ВНЗ в цілому й випускової кафедри як структурного підрозділу ВНЗ.

Мета роботи полягає у дослідженні специфіки інформаціного забезпечення профорієнтаційної роботи ВНЗ та його структурних підрозділів на прикладі випускової кафедри.

Реалізація поставленої мети передбачає вирішення ряду завдань: ― з’ясувати поняття, законодавчу бази та форми інформаційного

забезпечення професійної орієнтації; ― розглянути презентацію як складову інформаційно-документаціного

забезпечення; ― визначити роль презентації в професійно-орієнтаційній діяльності кафедри. Методи: дане дослідження проводилось із застосуванням методів дедукції,

індукції, аналізу та синтезу. Практичне значення: у даній роботі розглянуто інформацію та документацію,

пов’язані з професійно-орієнтаційною діяльності структурного підрозділу ВНЗ. Результати дослідження можуть бути використані під час проведення професійно-орієнтаційних заходів як окремої кафедри, так і інших підрозділів чи організацій, установ, що займаються професійною орієнтацією.

В Україні 1994 р. було прийнято Концепцію державної професійної орієнтації населення (далі – Концепція), на основі якої розроблено відповідну нормативно-правову базу. Реалізації Концепції має сприяти Положення про організацію професійної орієнтації населення, Положення про професійну орієнтацію молоді, яка навчається (дане Положення розроблено для системи Міністерства освіти).

Якщо говорити про профорієнтаційну роботу у ВНЗ, то вона триває цілий рік і включає в себе оцінку результативності профорієнтаційних заходів (за підсумками останньої вступної кампанії), моніторинг соціального середовища, ринку праці, контингенту та кількості абітурієнтів, планування профорієнтаційних заходів та прийняття управлінських рішень щодо форм, методів їх проведення тощо. Таким чином, можна стверджувати, що в рамках вищої школи цей напрям діяльності є явищем постійним, а тому потребує відповідного інформаційного забезпечення.

Під професійною орієнтацією розуміють процес систематичної професійної допомоги людині шляхом застосування психолого-педагогічних прийомів щодо формування позитивної самооцінки та позитивного сприйняття навколишнього

93

середовища, підвищення інтелектуальної, професійної та особистісної віддачі [8, с. 6].Метою професійної орієнтації є допомога особі у виборі професії або виду діяльності, які особа вважає найбільш прийнятними з точки зору задоволення власних потреб і потреб суспільства.

У структурі професіональної орієнтації виділяють такі компоненти, як профінформування (професійна просвіта), профконсультація та профвідбір.

«Профорієнтаційне інформування полягає в ознайомленні людей з наявними можливостями реалізації професійної діяльності. Для одних ця інформація є основою професійного самовизначення, вибору професії, усвідомлення необхідного обсягу знань та відповідної професійної підготовки; для інших — можливістю працевлаштування на вільні робочі місця або необхідності переміни професії. Завдяки професійній інформації у людини формуються уявлення про існуючі в регіоні виробництва і наявні робочі місця, ринок професій, зміст праці по окремих професіях, вимоги до спеціальних знань, умінь, навичок, фізіологічних та психологічних характеристик працівника, можливості кваліфікаційного росту, умови і режими праці тощо» [9].

З огляду на особливість діяльності ВНЗ в рамках профорієнтаційної роботи найчастіше зосереджують увагу на профінформуванні. Такий підхід обумовлений принципом доцільності, оскільки вищий навчальний заклад не зобов’язаний проводити заходи з профдіагностування, але зацікавлений в залученні якомога більшої кількості абітурієнтів – майбутніх студентів – до своїх лав. Під час інформування про професії можна використовувати засоби роботи з групами чи цілими колективами, що дає максимальне охоплення можливих споживачів освітніх послуг, тоді як профконсультація та профвідбір передбачають більше індивідуальних форм роботи й набувають ваги вже після зацікавлення людей певною професією чи напрямом діяльності.

Важлива роль презентації як одного зі способів подавання інформації стає очевидною саме на етапі профінформування.

На особливій ролі презентації як виду комунікації наголошуєМітрощенков О. А. [14]. Наявність великої кількості матеріалу прикладного й науково-популярного характеру, присвяченого проблемам презентацій, їх підготовки й проведення також свідчить про актуальність даної теми, зокрема це роботи Ребрика С. Б. [16],Єлізаветіної Т. М. [7], Карміна Галло, Малькольма Кушнера тощо.

Під презентацією можуть розуміти перше офіційне уявлення зацікавленої аудиторії про щось [3, с. 10], суспільне представлення чого-небудь нового [4, с. 15] тощо. У даній роботі ми розглядаємо презентацію як продукт інформаційної діяльності, який може бути як підготовленим виступом з метою донести до аудиторії необхідну інформацію та спрямувати слухачів до визначених дій [12, с. 7], так і рекламним чи інформаційним інструментом, що дозволяє користувачеві активно взаємодіяти з аудиторією [17, с. 8].

Сьогодні інформаційні технології дозволяють створювати презентації з використанням аудіо та відео вставок, робити презентації динамічними та інтерактивними, використовувати в них гіпертекстові посилання.

Мета презентації зумовлює її форму, зміст і стиль, а також рівень взаємодії аудиторії з презентатором. Цілі презентації можуть бути об’єднані у такі групи:

94

мотивування або розвага, інформування або аналіз, переконування або запрошення до співпраці [5, с. 22-23]. Відповідно до мети презентації прийнято виділяти такі види, як презентація організації (установи), презентація товарів (у т. ч. послуг), презентація проекту, презентація обсягу й змісту виконаних робіт (звіт). презентація плану майбутніх робіт [6, с. 22]. За способом подавання інформації розрізняють презентації зі сценарієм (паралельно з демонстрацією слайдів іде коментар ведучого); інтерактивні презентації, у яких відбувається діалог користувача з презентацією із можливістю гнучкого вибору сценарію (наприклад, навчальна програма, де вибір того чи іншого матеріалу визначається рівнем підготовки користувача), автоматичні презентації з чітким порядком слайдів, що змінюються через певний інтервал часу. Також виділяють друковані та електронні презентації, бізнес-презентації.

Крім підготовки тексту виступу для донесення до публіки своїх ідей, потрібен роздавальний матеріал. Роздавальний матеріал – це те, що презентатор роздає слухачам перед, під час або після закінчення виступу. У залежності від цілі виступу і направленості презентації роздавальний матеріал може бути різного типу. Це можуть бути рекламні буклети, подарунки, сувеніри. Щось, що зручно покласти в кишеню або кейс потенційному покупцеві, партнеру, щоб розглянути на дозвіллі.

Роздавальні матеріали мають бути індивідуальні, розповідати саме про дану компанію, мати індивідуальні риси цієї компанії, тільки тоді в ньому є сенс [10].

Підготувати роздаткові матеріали можна за допомогою різних програм, у тому числі на основі презентацій MS PowerPoint, графічного редактора MS Word тощо.

Також при підготовці презентації слід продумати, які наочні матеріали можна використати під час її проведення. Текстові наочні матеріали допомагають слухачеві слідкувати за ходом презентації та сприяють запам’ятовуванню. Графічні – ілюструють ключові моменти, створюють образи, які залишають у аудиторії глибоке враження від презентації та забезпечують її запам’ятовування. До графічних відносяться графіки, діаграми, схеми, малюнки.

З огляду на особливість професійно-орієнтаційної роботи, яку проводить ВНЗ та його підрозділи, можна говорити про певну специфіку в підготовці та проведенні презентацій.

Основний масив інформації на етапі професійного інформування пов’язаний із набором студентів на спеціальність. Створюються нові контракти з профільними навчальними закладами нижчого рівня акредитації на подальшу підготовку студентів, обходячи початкові курси, контракти зі школами. які курирує кафедра з набору студентів, проводяться семінари для викладачів профільних навчальних закладів. Також проводиться наукова робота: конференції, видання збірників наукових робіт.

У даному випадку презентації можна використовувати при проведенні агітаційних заходів з набору студентів. Якщо це відбувається у приміщенні, бажано використовувати комп’ютерні презентації (за наявності в приміщенні комп’ютера). Доцільно розділяти презентації для студентів та для батьків. Якщо цільова аудиторія складається зі студентів, то в цій презентації краще показати слайди або відео з кадрами виступу команди Клубу веселих і кмітливих (КВК), зі свят посвячення в студенти, видачі дипломів, розповіді про традиції з демонструванням фотографій. Для батьків більш важлива інформація про організацію виховної роботи, умов

95

проживання в гуртожитку, оснащеність аудиторій, оплату, можливості працевлаштування, середній рівень зарплати за спеціальністю. При змішаній аудиторії, для викладачів та керівників навчальних закладів, котрих агітують співпрацювати з університетом, доцільно показати перспективи співпраці: підвищення авторитету закладу за рахунок можливості навчання випускників в даному ВНЗ, семінари та конференції для співробітників. Якщо навчання за фахом відбувається переважно на контрактній основі, роль якісної реклами особливо підвищується.

Найбільш ефективно буде працювати та презентація, після якої: 1. Залишаються яскраві враження. Це забезпечується яскравим наочним

матеріалом. 2. Залишаються роздавальні матеріали. Отже, специфіка професійно-орієнтаційної роботи ВНЗ взагалі та окремих

його підрозділів, зокрема факультетів та випускових кафедр, передбачає оброблення великого шару інформації для зовнішнього споживача. Будучи закладом, який надає послуги (в даному випадку – освітні), ВНЗ по суті має займатися постійною рекламною роботою. Крім того, особливістю функціонування ВНЗ в сфері професійно-орієнтаційної роботи є орієнтація не тільки на своїх студентів, але й на абітурієнтів та їх батьків, які є потенційними замовниками освітніх послуг. При роботі з абітурієнтами найбільш вагомим компонентом з професійної орієнтації є професійне інформування (просвіта). Саме в цій сфері найдоцільніше використовувати презентацію не тільки як засіб подавання інформації, але і як повноцінний рекламний продукт.

Список використаних джерел

1. Бендер П. Секрет успішних презентацій / П. Бендер. – М., Попурі, 2005. – 240 с. 2. Вайсман Е. Д. Заснови презентації [Текст] : навч. посіб. / Е. Д. Вайсман,

Г. В. Лазарева : ЧГТУ. – Челябінск : вид. ЧГТУ, 1997 . – 23 с. 3. Данілова О. В. Успішна презентація бізнес-проекту. Просто як двічі два /

О. В. Данилова. – М.: Ексмо, 2008. – 288 с. 4. Джеймс Т. Майстерність презентації: вдосконалення комунікативних навичок за

допомогою НЛП / Т. Джеймс, Д. Шепард. – М.: ФАЇР, 2008. – 240 с. 5. Елизаветина Т. М. Компьютерныепрезентации: От риторики до слайд-шоу /

Т. М. Елизаветина. – М.: КУДИЦ-Образ, 2003. – 240 с. 6. Калеп Л. Профессиональная переориентация. Формирование мотивации выбора

новой профессии у безработных / Л. Калеп // Персонал. — №2. — С. 66-68. 7. Крушельницька Я. В. Фізіологія і психологія праці [Електронний ресурс] / Я. В.

Крушельницька // Библиотека онлайн. – 2001. – Режим доступу до ресурсу: http://readbookz.com/book/221/8651.html.

8. Лазарєв Д. Презентація. Краще один раз побачити! / Д. Лазарєв. – М.: Альпина Бизнес Букс, 2009. – 126 с.

9. Лідстоун Д. Мистецтво презентації і спілкування зі ЗМІ у фармацевтичній індустрії / Д. Лідстоун. – Літтерра. – М., 2005. – 196 с.

10. Митрошенков О. А. Эффективные переговоры : практ. пособие для деловых людей / О. А. Митрошенков. – 2-е изд., испр. – М. : ИНФРА-М : Весь Мир, 2000. – 280 с.

96

11. Ребрик С. Б. Презентация: 10 уроков / С. Б. Ребрик. – М.: ЭКСМО, 2004. – 200 с. 12. Хофф Р. Я бачу вас голими: як підготуватися до презентації і блискуче її

провести / Р. Хофф. – М.: Клас, 2009. – 224 с.

Анотація У статті розглянуто особливості проведення професійно-орієнтаційної роботи

в вищому навчальному закладі, проаналізовано особливості використання презентацій з огляду на їх цілі та види. В результаті аналізу автор доводить, що презентації при роботі представників ВНЗ з абітурієнтами доцільно використовувати при професійному інформуванні як для подавання інформації про заклад та спеціальності, так і в якості рекламного продукту.

Ключові слова: ВНЗ, презентація, професійно-орієнтаційна робота.

Abstraсt In the article the features of professional orientation work in higher

educationanalyzed in terms of their objectives and types, especially the use of presentations. The analysis shows, thata presentation at work with applicants Academics should be used for professional informing how to feed information about the institution and profession and as a promotional product.

Key words: presentation, professional orientation work, universities.

РОЗДІЛ 3 ІНФОРМАЦІЙНО-АНАЛІТИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАФТОГАЗОВИХ

ПІДПРИЄМСТВ У ТЕОРЕТИКО-ПРАКТИЧНОМУ ВИМІРІ

УДК 543.54

В. І. Гринюк (м. Івано-Франківськ)

МЕТОДИКА ВИЗНАЧЕННЯ ВМІСТУ НАФТОПРОДУКТІВ У ВОДІ

Нафта та нафтопродукти є одним з найнебезпечніших джерел забруднення

поверхневих вод. При потраплянні у воду утворюється тонка плівка, що перешкоджає кисневому обміну, чим завдає великої шкоди водній флорі та фауні, а також призводить до зміни якісних характеристик води. Тому досить актуальним є вибір оптимальної методики визначення вмісту нафтопродуктів у стічних водах, що відводяться у водні об’єкти.

Для визначення вмісту нафтопродуктів використовують такі методи: гравіметричний, газохроматографічний, люмінесцентно-хроматографічний, спектрометричний, екстракційно-рефрактометричний.

Гравіметричний метод полягає в екстрагуванні нафти і нафтопродуктів з води хлороформом, видаленні хлороформу, розчиненні залишку в гексані, а також хроматографічним відокремленням полярних сполук і домішок води не нафтового походження в колонці з активованим оксидом алюмінію. Недоліком методу є те, що

97

хлороформ шкідливо впливає на здоров’я людини, що супроводжується токсичною дією на органи дихання та серце, метаболічними порушеннями.

Перевага цього методу полягає в тому, що виключається приготування стандартних розчинів такого ж якісного та кількісного складу, як і досліджувана проба. Значним недоліком є довга тривалість визначення та трудоємність, але даний метод є найточнішим серед інших хімічних методів. Його точність становить 0,01-0,005 %.

Хроматографія – це метод розділення і визначення речовин, що заснований на розподілі компонентів між двома фазами – рухомою і нерухомою. Нерухомою (стаціонарною) фазою служить тверда пориста речовина (часто його називають сорбентом) або плівка рідини, нанесена на тверду речовину. Рухома фаза являє собою рідину або газ, що протікає через нерухому фазу, іноді під тиском [2, с.67].

Перевагами газової хроматографії є: швидкість аналізу, порівняльна простота апаратури, широкий вибір сорбентів і нерухомих фаз, висока гнучкість зміни умов поділу, визначення з високою точністю малих кількостей газів органічних сполук, широкі межі застосування (можливість визначення з’єднання, для яких тиск насиченої пари досягає 0,001-1 мм рт.ст.).

Люмінесцентно-хроматографічний метод ґрунтується на розділенні нафтопродуктів з використанням рідинної хроматографії з люмінесцентним визначенням концентрації їх в кожній фракції. Застосовується при вмісті нафтопродуктів 0,15 мг/л і менше. Застосування люмінесцентного методу є досить перспективним, оскільки внаслідок великої чутливості методу по зміні люмінесценції розчину можна визначити дуже малі зміни концентрації реагентів у розчині. Для використання методу необхідно затемнене приміщення, ультрафіолетове випромінювання, що надає шкідливу дію на персонал. У зв'язку з цим застосування даного методу доцільне тоді, коли необхідно досягти високої чутливості і продуктивності.

Екстракційно-рефрактометричний метод визначення масел і нафтопродуктів у воді ґрунтується на екстракції речовин із води гексаном і вимірюванні показника заломлення отриманої гексанової витяжки. Очевидно, що показник заломлення гексанової витяжки більший за показник заломлення чистого гексану. Особливо підвищується він у присутності ароматичних вуглеводнів (на 5-20%). За допомогою цього методу можна визначити у воді вміст не тільки нафти, а й важких нафтопродуктів з похибкою, що не перевищує 10% по відношенню до гравіметричного, який прийнятий як арбітражний. Чутливість методу 0,2 мг/дм3.

Спектрометричний метод ґрунтується на визначенні вмісту нафтопродуктів при вимірюванні ІЧ-спектрів. Смуги поглинання в інфрачервоній області спектру обумовлені зміною коливання атомів, коли молекула переходить з одного коливального стану у інше. Необхідною умовою коливального переходу є зміна електричного моменту диполю при коливанні атомів. Симетричні молекули, які не мають дипольного моменту, не можуть поглинути ІЧ- випромінювання [2, c.147].

Для визначення нафтопродуктів у воді частіше використовують гравіметричний та газохроматографічний методи. Проте недоліком гравіметричного методу є безпосереднє екстрагування гексаном, що призводить до знижених результатів. Помилка може доходити до 30 %, якщо досліджувана вона містить зважені частинки. А використання газової хроматографії для визначення вмісту

98

нафтопродуктів є обмежене тим, що тільки частина сполук, котрі входять в склад нафти, мають достатню леткість.

Значно рідше використовують люмінесцентні методи, хоча вони є надзвичайно чутливими, що дозволяє ідентифікувати речовину при її кількості від 10−8–10−9 г до 10−10–10−12 г.

Отже, визначити вміст нафтопродуктів у воді можна за допомогою різних методів. Кожен із них має свої переваги та недоліки. Оскільки хроматографічний метод має більше переваг серед інших методів, тому для дослідження доцільно використовувати саме його. При виборі оптимального методу визначення вмісту нафтопродуктів у воді потрібно врахувати такі фактори: точність і вартість аналізу, ефективність методу, забезпеченість лабораторії приладами, кваліфікований персонал, способи утилізації використаних хімічних речовин.

Список використаних джерел

1. Масікевич Ю.Г. Методи вимірювання параметрів навколишнього середовища/ Ю.Г. Масікевич, С.О. Гринь, Г.М. Герецун та ін.-Чернівці, Зелена Буковина, 2005.-341 с.

2. Скоробогатий Я.П. Фізико-хімічні методи аналізу / Я.П. Скоробогатий. - Львів: Каменяр. - 1993. - 243с.

УДК 338.482:311

Я. С. Коробейникова (м. Івано-Франківськ)

ПРОБЛЕМИ ІНФОРМАЦІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ТУРИЗМОЗНАВЧИХ

ДОСЛІДЖЕНЬ

Туризм на сьогоднішній день посідає перше місце серед галузей світового господарського комплексу за обсягом експорту товарів та послуг. У багатьох країнах туризм відіграє значну роль у формуванні валового внутрішнього продукту, створенні додаткових робочих місць і забезпеченні зайнятості населення, активізації зовнішньоторговельного балансу. За прогнозами ВТО до 2020 р. очікується збільшення туристів до 1561,1 млн. осіб, прибутки від туризму в 2020 р. становитимуть до 2,0 трлн. дол. США, а витрати туристів на одну подорож до 1248 дол. в 2020 р. [4, с. 15]. Світовий досвід вказує на те, що індустрію туризму можна розвивати і в період економічних криз, оскільки витрати на створення одного робочого тут у 20 разів менші, ніж у промисловості, а оборотність інвестиційного капіталу в 4,2 рази вища, ніж в інших галузях господарства [3, с. 702]. Тому зростає роль туризмознавчих досліджень у різних аспектах. Основою будь – яких досліджень є його інформаційне забезпечення. На сьогодні основним джерелом отримання кількісної інформації щодо розвитку туризму є статистична інформація. Основи міжнародної статистики показників туризму було прийнято статистичною комісією ООН у 1993 році, показники публікуються у щорічному статистичному збірнику ВТО. Кожна країна, член ВТО (в тому числі і Україна) зобов’язана надавати статистичні відомості про стан туризму згідно методики Всесвітньої

99

туристичної організації. Джерелами інформації при цьому в Україні є звіти суб’єктів туристичної діяльності, облік руху громадян на кордоні, фінансова документація суб’єктів туризму, анкетування, інші джерела. Проте на етапі збору інформації про показники розвитку туризму науковці стикаються з проблемами їх неупорядкованості, різнобіжностей в різних джерелах, неадекватністю у багатьох випадках.

Проведений аналіз показників існуючих форм звітності засвідчує, що вони не дозволяють сформувати достовірну інформацію про туристичну діяльність як на рівні окремого регіону, так і в країні в цілому. Наявність розбіжностей показників туристичної діяльності в працях окремих авторів, які посилаються в своїх дослідженнях на різні інформаційні джерела відзначається також у праці [1, c. 165].

Так, спостерігається розбіжності у даних щодо кількості закладів розміщення в управлінні статистики та управлінні туризму облдержадміністрації Івано-Франківської області [2, 5]. Статистика туризму не відображає розвиток сільського туризму в регіоні, проте, обласні управління з туризму ведуть облік кількості сільських садиб та послуг, які там надаються. Однією з причин такої ситуації є незацікавленість суб’єктів туристичного господарювання подавати інформацію про свою діяльність. Також, відсутність правових рамок функціонування садиб сільського туризму взагалі унеможливила збір статистичної інформації про даний вид туризму.

В офіційних статистичних довідниках на основі поданої звітності можна знайти тільки обсяги вироблених та реалізованих послуг туристичними агентствами та бюро подорожей. Послуги, надані туристам іншими закладами відображаються статистичними органами як "діяльність у сфері відпочинку та розваг, культури та спорту", "індивідуальні послуги", "готелі та інші місця для короткотермінового проживання" тощо. Вважаємо також неадекватною інформацію про кількість виїзних туристів, так як частина їх виїжджають з метою нелегального працевлаштування.

Проблемою залишається так звані «сірі» туристичні потоки, коли підприємство не облікує фактичну кількість наданих туристам послуг. Проведені дослідження методом опитування у місті Івано-Франківську показали, що тільки 18 % респондентів користуються послугами туристичних фірм при організації подорожей, що також ускладнює збір статистичної інформації про туристичні потоки.

Управлінські відомства в галузі туризму зазнають структурних змін та за останні роки кілька разів реорганізовувалися. Ускладнює розвиток туризму і облік туристичної діяльності та обставина, що заклади, які надають по суті туристичні послуги, підпорядковані різним відомствам [6, с.84 ].

Таким чином, наявна система збору статистичної інформації про розвиток туристичної діяльності потребує удосконалення за змістом зібраної інформації, джерелами інформації, формами поданої інформації. На сучасному етапі збором статистичних показників розвитку туризму на регіональному та національному рівнях можуть здійснювати управління туризму облдержадміністрацій на основі удосконалених методик збору статистичної інформації про туристичну діяльність за трьома групами показників: туристична діяльність суб’єктів туризму, туристичні потоки, економічні показники туризму.

100

Список використаних джерел 1. Гречаник В.П. Проблеми інформаційного забезпечення і менеджменту

регіонального туристичного розвитку // Матеріали доповідей ІІІ науково-практичної конференції «Інформаційні технології в управлінні туристичною та курортно-рекреаційною економікою». – Бердянськ: АУІТ «АРІУ», 2007. – Режим доступу: tourlib.net/statti_ukr/grechanyk.htm.

2. Головне управління статистики в Івано-Франківській області – Режим доступу: ifstat.gov.ua/

3. Економічна енциклопедія: У трьох томах. – Т.3. – / Ред: С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К. : Вид. «Академія», 2002. – 952 с. К. - 952 с.

4. Стан та перспективи розвитку туризму в Україні за 2003 рік. – К.: Державна туристична адміністрація України, Науковий центр розвитку туризму, 2004. – 182 с.

5. Туризм Прикарпаття – статистичні дані – Режим доступу: if.gov.ua/news/31251 6. Цибух В.І. Державне регулювання у сфері туризму в Україні /

В.І. Цибух // Статистика України. – 2005. – №1. – С.80-85.

Анотація У публікації окреслені проблеми сучасної статистики туризму в Україні.

Виявлено, що наявна система збору статистичної інформації про розвиток туристичної діяльності потребує удосконалення за змістом зібраної інформації, джерелами інформації, формами поданої інформації, обґрунтовано необхідність вироблення нових підходів до збору статистичної інформації про стан туристичної галузі з урахуванням новітніх тенденцій розвитку туризму.

Ключові слова: туризм, туристична статистика, сільський туризм, туристичні послуги, суб’єкти туристичної діяльності.

Abstract

The publication outlines the problems of modern statistics of tourism in Ukraine. It was revealed that the current system of gathering statistical information on the development of tourism needs to be improved in the field of the content, sources and forms of gathered information, the necessity of new approaches development for statistics data collection on the state of the tourism industry including the latest trends in tourism development.

Keywords: tourism, tourist statistics, rural tourism, tourism services, subjects of tourist activity. УДК 658:004.9

О. В. Лаба, В. Д. Мельник (м. Івано-Франківськ)

ПРАКТИЧНІ АСПЕКТИ ВПРОВАДЖЕННЯ ІНФОРМАЦІЙНО-АНАЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ В ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА

В умовах лавиноподібного росту обсягів даних та інформації від керівників

підприємств і фахівців, зокрема інформаційних аналітиків, вимагається, в першу

101

чергу, вміння приймати обґрунтовані управлінські рішення на основі аналізу цих даних та інформації. Якість управління і прийняття управлінських рішень безпосередньо пов'язані з наявністю повної, актуальної й достовірної інформації про ринок, попит на товари, смак споживачів, ринкову кон'юнктуру, дії конкурентів тощо, а також про показники діяльності об'єкта управління. Ефективність діяльності підприємства залежить не тільки від наявності інформаційних ресурсів, а й від можливостей впровадження інформаційних інновацій, впорядкування інформаційних потоків підприємства, від вирішення проблем його ефективної інформаційної взаємодії з суб’єктами ринку. Значні обсяги інформації, а також різноманітність видів її аналізу вимагають використання нових інформаційних технологій в аналітичних процесах підприємства, а впровадження інформаційно-аналітичних систем є вимогою часу, що й зумовлює актуальність дослідження.

Впровадження інформаційно-аналітичних систем (далі – ІАС) в діяльності підприємств все частіше стають об’єктами наукових досліджень, про що свідчать, зокрема, праці Т.В. Алєксєєва [1], О.Б. Гора [3], В. І. Захарової [4], які здійснювали вивчення теоретичних основ ІАС, М.П. Гарасим [2], В.І. Кузь [6], А.В. Чорного [8] щодо ролі ІАС в діяльності організації. Однак, прикладні аспекти впровадження ІАС для аналізу показників діяльності підприємства фармацевтичної галузі не були охарактеризовані в опрацьованих джерелах.

Метою дослідження є характеристика впровадження ІАС QlikView на приватному підприємстві «Фармацевтична компанія «Здорова Родина».

Як у вітчизняних, так і в зарубіжних джерелах немає єдиного трактування поняття ІАС. Найбільш поширені в науковій практиці визначення представлено на рисунку 1. Спільним для усіх трактувань поняття ІАС є те, що інформаційно-аналітичні системи покликані аналізувати великі обсяги даних з метою прийняття ефективних управлінських рішень.

Рисунок 1

Інформаційно-аналітичні системи В. І. Захарова визначає як особливий клас інформаційних систем, призначених для аналітичної обробки даних, а не для автоматизації повсякденної діяльності організації [4]. ІАС об'єднують, аналізують і зберігають як єдине ціле інформацію, яка вилучена як з баз даних організації, так і із зовнішніх джерел. Сховища даних, що входять до складу інформаційно-аналітичних систем, забезпечують перетворення великих обсягів деталізованих даних в

102

узагальнену вивірену інформацію, яка придатна для прийняття обґрунтованих рішень.

На українському ринку інформаційних технологій в сфері ІАС представлені, в основному, зарубіжні компанії-розробники програмного забезпечення. За даними BI Consult [5], у 2015 році в Україні впроваджені такі основні ІАС (рисунок 2).

Рисунок 2

У діяльності ПП «Фармацевтична компанія «Здорова родина» була впроваджена ІАС QlikView, виходячи з тих міркувань, що вона є лідером ринку інформаційно-аналітичних систем, а також у зв’язку з низкою інших суттєвих переваг зазначеного програмного забезпечення, а саме: консолідація даних з різних джерел в єдиному додатку; дослідження асоціативних зв'язків між даними; можливість колективного прийняття рішень, підтримка спільної роботи в режимі реального часу і в захищеному середовищі; наочне представлення даних за допомогою ефектної сучасної графіки; пошук за всіма даними; робота в інтерактивному режимі з додатками, інформаційними панелями і аналітичними інструментами; отримання даних, їх аналіз та доступ до них з використанням мобільних пристроїв тощо.

У діяльності ПП «Фармацевтична компанія «Здорова Родина»була впроваджена ІАС QlikView з розробленим власне для потреб посередника фармацевтичної галузі модулем «Аналіз продажів та запасів для роздрібної торгівлі» та вкладками, які входили у цей модуль: показники; рейтинги; аналізи; географія; ABC-XYZ аналіз; порівняння; довільний аналіз та порівняння; аналіз частки ринку; аналіз “Що якщо?”; транзакції.

ІАС здійснює аналіз даних в режимі реального часу (технологія «in-memory»), що дає змогу оперативно реагувати на зміни на підприємстві. Джерелами, із яких QlikView отримує дані, є: база даних Oracle, спеціалізована програма для аптечних мереж «Джерело» та зведені дані із програми MicrosoftExcel. Оновлення даних здійснюється кожні 15 хвилин.

Для того, щоб розпочати аналіз та візуалізацію інформації, необхідно здійснити відбір даних, в залежності від запиту та потреби користувача. Відбір даних можна здійснювати як окремо у кожній із вкладок, так і у вкладці «Отбори» (рисунок 3).

103

Рисунок 3

Виконавши відбір даних, можна здійснювати різні види аналізу та візуалізувати отримані результати. Зручне унаочнення результатів аналізу дуже важливо для керівника, який часто повинен прийняти управлінське рішення за максимально короткий проміжок часу. До прикладу, важливим аспектом у діяльності ПП «Фармацевтична компанія «Здорова родина» є планування діяльності підприємства як тактичне, так і стратегічне, а також моніторинг виконання планів. Здійснити оперативний контроль за виконанням планів у будь-який момент часу та візуалізувати дані у найзручнішій для керівника формі дає можливість вкладка «Показники» (рисунок 4). Варто зазначити, що аналіз може здійснюватися як по підприємству в цілому, так і по кожній з аптек мережі зокрема, що дає можливість керівнику побачити конкретні проблемні зони у загальній діяльності підприємства.

Рисунок 4

Реінжиніринг процесів економічного аналізу діяльності приватного підприємства «Фармацевтична компанія «Здорова родина» шляхом впровадження інформаційно-аналітичної системи QlikView як інструмента візуалізації фінансового аналізу за період її експлуатації призвів до таких результатів: продуктивність праці керівника й управлінського персоналу зросла на 15 %; річний оборот компанії збільшився на 20 %; час, який затрачався для створення звітів, зменшився у 20 разів

104

(20 годин в тиждень у 2014 році та, відповідно, 1 година в тиждень після впровадження ІАС QlikView).

Отже, додаток «Аналіз продажів та запасів для роздрібної торгівлі» дає змогу керівникові фармацевтичної компанії у режимі реального часу виконувати всебічний аналіз діяльності підприємства, здійснювати моніторинг успішності як окремих аптек, так і усього підприємства загалом та швидко приймати ефективні управлінські рішення на основі візуалізованих результатів економічного аналізу показників діяльності підприємства.

Список використаних джерел

1. Алексеева Т. В. Информационно-аналитическиесистемы [Електронний ресурс] / Т. В. Алексеева, Ю. В. Америди, М. Г. Лужецкий. – Режим доступа: http://www.e-biblio.ru/book/bib/01_informatika/IAS/Book.html _Toc99807761.

2. Гарасим М. П. Необхідність інформаційних систем і технологій в управлінні підприємством [ Електронний ресурс ] / М. П. Гарасим, Л. Я. Сайко. – Режим доступу: http://ena.lp.edu.ua:8080/bitstream/ntb/12500/1/62 _327-33 2_Vis_722_menegment.pdf.

3. Гора О. Б. Інформаційно-аналітичні системи контролю за виконанням державних рішень / О. Б. Гора // Реєстрація, зберігання і обробка даних. – 2010. – № 4. – С. 43 – 50.

4. Захарова В. І. Основи інформаційно-аналітичної діяльності / В. І. Захарова, Л. Я. Філіпова. – К. : Центр навчальної літератури, 2013. – 336 с.

5. Коковський А. BusinessIntelligence: ще сучасніший ніж 20 років тому [Електронний ресурс ] / А. Коковський. – Режим доступу: http://www.man agement.com.ua/ims/ims179.html?refresh.

6. Кузь В. І. Сучасні методичні підходи до аналізу фінансово-господарської діяльності підприємства: проблеми достовірності тарелевантності інформаційного забезпечення [ Електронний ресурс ] / В. І. Кузь. – Режим доступу: http://bsfa.edu.ua/files/konf_november/kuz.pdf.

7. Лужецкий М. Г. Информационно-аналитическиесистемы [Електронний ресурс] / М. Г. Лужецкий. – Режим доступа: http://www.e-biblio.ru/book/bib/01_informatika /IA S/Book .html#_Toc99807761.

8. Чорний А. В. Удосконалення інформаційно-аналітичного забезпечення управління організації [ Електронний ресурс ] / А. В. Чорний. – Економіка і менеджмент культури . - 2013. - № 1. - С. 67-69. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/ekmk_2013_1_14.

Анотація Проаналізовано прикладні аспекти впровадження інформаційно-аналітичних

систем у діяльності приватного підприємства «Фармацевтична компанія «Здорова родина». Визначено основні переваги від впровадження ІАС QlikView на підприємстві.

Ключові слова: інформаційно-аналітична система, візуалізація інформації, аналіз даних.

105

Abstract The applied aspects of implementation of information-analytical systems of private

enterprise “The pharmaceutical company “Zdorovarodyna”are analyzed. The main advantages of the implementation of IAS Qlik View are determined.

Key words: information-analytical system, information visualization, data analysis.

УДК 502.51:504.5:665.6

С. К. Назаренко (м. Івано-Франківськ)

СУЧАСНІ ТЕХНОЛОГІЇ ЛІКВІДАЦІЇ АВАРІЙНИХ РОЗЛИВІВ НАФТИ

У СИСТЕМІ «НАФТА – НАВКОЛИШНЄ СЕРЕДОВИЩЕ»

Проблеми екологічної безпеки у сучасному світі належать до найважливіших, адже їх вирішення сприятиме забезпеченню розвитку життєво важливих інтересів людини, суспільства, довкілля та держави через здійснення управління реальними / потенційними загрозами, які є наслідком функціонування антропогенних, природних та техногенних систем. Відсутність концептуальних підходів до забезпечення екологічної безпеки негативно позначаються на рівні збереження та примноження природних ресурсів і багатств нашої країни. У цьому аспекті однією із найважливіших екологічних проблем є забруднення довкілля нафтою і нафтопродуктами. Ця проблема особливо актуалізується у зв’язку з забрудненням водних об’єктів (як акваторій, так і суходолу). Внаслідок такого забруднення порушується хід природніх біопроцесів, що безпосередньо впливає не тільки на економіку країни, але й на життя людей взагалі. Тому своєчасне та якісне реагування по ліквідації аварійних розливів може істотно знизити розміри екологічного та економічного збитку.

Щороку у світі зростає видобуток нафти, збільшується кількість надзвичайних ситуацій через розливи нафти і нафтопродуктів, що пов’язані із зносом трубопровідного транспорту нафтової галузі. Це негативно впливає на навколишнє середовище. Нафтове забруднення порушує природні процеси і взаємозв'язки, істотно змінює умови проживання всіх видів живих організмів і накопичується в біомасі.

Масштабні розливи нафти неможливо передбачити заздалегідь, однак, у разі виникнення розливів, боротьба з ними повинна проводитися усіма можливими і доцільними методами локалізації і ліквідації. Необхідно відзначити, що кожна надзвичайна ситуація, обумовлена аварійним розливом нафти і нафтопродуктів, відрізняється певною специфікою.

Нафта та нафтопродукти (ННП) є одними з найпоширеніших речовин, що забруднюють воду. Аварійні розливи нафти і нафтопродуктів, що мають місце на об'єктах нафтовидобувної та нафтопереробної промисловості, транспортування цих продуктів завдають відчутної шкоди екосистемам. За експертними оцінками на нафтопромислах втрачається від 3 до 7% від усього обсягу видобутої нафти, причому більша частина виділених забруднюючих речовин – до 75% надходить в атмосферу, 20% у водні джерела і 5% в грунт. Причому, кількість аварійних

106

розливів нафти і витоків нафтопродуктів щорічно збільшується не пропорційно зростанню видобутку, а значно швидше [1].

Проблема екологічної безпеки досліджувалася провідними вітчизняними та зарубіжними вченими (В. Акімов, Т. Вайссер, Л. Венцюлис, Ю. Воробйов, Н. Градова, В. Гвоздиков, В. Зайцев, В. Захаров, К. Квитко, О. Кузнецов, С. Лушников, О. Сидоров, Ю. Соколов, В. Филатов, М. Чеботаева, М. Янкевич, М. Энгельхарт). Проте і сьогодні ця проблема залишається невирішеною і потребує дотикових досліджень.

Метою даної статті є дослідження стану, проблем та перспектив використання існуючих методів ліквідації аварійних розливів нафти на водних об’єктах.

Першим кроком ліквідації проблем, пов’язаних із ліквідацією нафтових забруднень є визначення методів ліквідації. При виборі методу ліквідації розливу ННП потрібно виходити з наступних принципів: 1) всі роботи повинні бути проведені у найкоротші строки; 2) проведення операції з ліквідації розливу ННП не повинно завдати більшої екологічної шкоди, ніж сам аварійний розлив.

Існує кілька методів ліквідації розливу ННП: механічний, фізико-хімічний та біологічний.

Одним з головних методів ліквідації розливу ННП є механічний збір нафти. Найбільша ефективність досягається в перші години після розливу. Це пов'язано з тим, що товщина шару нафти залишається ще досить великою. Для збору нафти на воді механічними способами можуть бути застосовані два основних типи нафтозбірних робіт: стаціонарний збір нафти, при якому застосовують бонові загородження для локалізації і ліквідації нафтових плям, починаючи з джерела розливу або на відстані від нього, чи це у відкритій водоймі або поблизу берега; пересувний спосіб збору нафти, при якому застосовуються забортові скімери [2]. Ефективними засобами є бонові загородження, які призначені для обмеження поширення забруднення на водній поверхні; локалізації, переміщення, збору нафти у разі розливу; огородження нафтозабрудненої території під час проведення очисних робіт.

Які свідчать дослідження О. Вилкована, Л. Венцюлиса, В. Зайцева, В. Філатова, бонові загородження мають високу міцність і забезпечують швидкість їх буксирування до 3-х вузлів, а конструкція з'єднань забезпечує оперативне розгортання бонових загород і максимальний опір вітровим і хвильовим навантаженням [3].

Плавучі бонові загородження представлені в залежності від цільового призначення трьома класами. 1-й клас – бони для використання на мілководді, зокрема на річках. Бон являє собою полотнище з синтетичної тканини, у верхній частині якого знаходяться циліндричні поплавці з спіненого пінопласту, а в нижній – баластний ланцюг, також сприймає навантаження при натягу огорожі. 2-й клас – бони для прибережної зони морів і озер, перекриття входів в гавані, портів, акваторій судноремонтних заводів. Це стаціонарна плаваюча огорожа, яка являє собою порожнистий металевий бар'єр каплевидного перерізу. Бар'єр має всередині горизонтальну поздовжню перегородку, яка ділить його внутрішню порожнину на дві частини: верхню непроникну, надає огорожі плавучості, нижню – проникну, яка заповнюється водяним баластом і утримує огорожу в вертикальному положенні. 3-й клас – бони для використання у відкритому морі.

107

Бонові загородження найбільш ефективно затримують нафтопродукти, якщо вони встановлені перпендикулярно до напрямку течії, ефективно працюють, коли швидкість течії не перевищує 0,2-0,6 м/с. У нижній частині бона на межі розділу нафта – вода підвищується турбулентність потоку, що призводить до дроблення (емульгування) шару нафтопродуктів, часткового їх відриву і переносу через загородження [1, 3].

Ефективна система механічного вилучення розлитої нафти вимагає наявності належного обладнання і спеціально навченого персоналу, а також умов, сприятливих для утримування, збору, відкачування, перекачування і зберігання нафти та нафтовмісних відходів. В кінцевому підсумку вся зібрана розлита нафта повинна бути належним чином утилізована згідно із застосовними вимогами і нормативами.

Нафтозбірні пристрої, або скімери, призначені для збору нафти безпосередньо з поверхні води. В залежності від типу і кількості нафтопродуктів, що розлилися, погодних умов, застосовуються різні типи скімерів, як за конструктивним виконанням, так і за принципом дії.

Скімер пороговий (СП–3), виготовлений з алюмінієвого сплаву АМг5 на базі пневмопривідного насоса, призначений для збору з поверхні води світлих нафтопродуктів, різних масел і сирої нафти. Він виготовляється в двох варіантах: з жорстким корпусом; зі знімними надувними плавучостями, (з нафтостійкого полівінілхлориду).

Олеофільні скімери застосовуються для збору нафтопродуктів з поверхні води (річка, озеро, нафтовідстійнки, тощо), оснащуються щітковими, дисковими, барабанними швидкознімними валами або їх комбінаціями. Щітки використовуються для збору в'язких нафтопродуктів, диски та барабани – менш в'язких. Коефіцієнт збору нафти з водних поверхонь – 95% , кількість захоплюючої води – 5%. Вали і пристрій, що відкачує нафту приводяться в дію потоком гідравлічної рідини, яка захоплюється валами створюваного силовою установкою. Гідравлічна силова установка може бути з електричним, бензиновим або дизельним приводом.

Досить ефективними є вакуумні нафтозбірники (працюють на основі вакуумних насосів, які ефективно і досить швидко всмоктують плівки нафти і нафтопродуктів з водної поверхні). Ці скімери також очищають воду від нафти і нафтопродуктів, після цього її знову зливають у річку.

Гідродинамічні скімери засновані на використанні відцентрових сил для поділу рідини різної густини води і нафти. До цієї групи скімерів також умовно можна віднести пристрій, що використовує в якості приводу окремих вузлів робочу воду, що подається під тиском гідротурбіни, обертає нафтовідкачуючі насоси і насоси пониження рівня за порогом, або гідроінжектором, що здійснюють вакуумування окремих порожнин. Як правило, в цих нафтозбірних пристроях також використовуються вузли порогового типу.

У реальних умовах в міру зменшення товщини плівки, пов'язаної з природною трансформацією під дією зовнішніх умов і по мірі збору ННП, різко знижується продуктивність ліквідації розливу нафти. На продуктивність впливають також несприятливі зовнішні умови. Тому, для реальних умов ведення ліквідації

108

аварійного розливу продуктивність, наприклад, порогового скімеру, потрібно приймати рівною 10-15% продуктивності насоса.

Збір нафти з поверхні води за допомогою скімера для збору нафтопродуктів, на сьогоднішній день знаходить широке застосування, все це тому, що даний пристрій дуже простий в експлуатації, а також є екологічно безпечним. Проте успішний збір нафти скімерами обмежується певними чинниками: несприятливі погодні умови, в'язкість нафти, вплив течіїї та хвиль. Поширення та фрагментація нафтової плями обмежують кількість нафти, яку можна зібрати в рамках певного періоду часу, позначуваного терміном «швидкість забору». Здатність системи вибірково збирати нафту може мати велике значення у випадку обмеженій вмісткості баку для накопичення нафти. Додатковим обмежуючим фактором є потужність насоса, що впливає на відстань, на яке нафта може бути переміщена в накопичуючий бак. Пропускна здатність, коефіцієнт забору нафти і продуктивність збору нафти виявлені при випробуваннях робочі характеристики, від яких залежить потенційна ефективність системи збору. Кожна з характеристик істотно залежить від показника швидкості забору.

В основі фізико-хімічного методу ліквідації розливів ННП лежить використання диспергентів і сорбентів.

Диспергенти – спеціальні хімічні речовини, що застосовуються для активізації природного розсіювання нафти з метою полегшення її видалення з поверхні води раніше, ніж розлив досягне більш екологічно уразливого району. Вони застосовуються у складних умовах, коли механічний збір ННП утруднений або неможливий, тобто при глибині понад 10 метрів, температурі води нижче 5 °C і температурі зовнішнього повітря нижче 10 °C. Диспергенти дають можливість оперативного проведення ліквідації. До недоліків використання диспергентів відносяться токсичність і обмеженість застосування по температурі [9].

За складом і характерним особливостям диспергенти поділяться на три типи: 1) диспергенти, засновані на водних розчинах, застосованих у складі синтетичних миючих засобів (добре розчиняються у воді, можуть використовуватися в концентрованому вигляді і в розчинах); 2) високоактивні речовини, добре розчинні в нафтопродуктах; 3) концентрати високоефективних неіоногенних поверхнево-активних речовин.

У даний час широке застосування знайшли диспергенти другого та третього типів, як найбільш активні. В залежності від умов обробки і властивостей зібраних нафтопродуктів використовують той або інший тип диспергента. В Україні випускаються диспергенти другого типу : марки - ОМ-6, ЕПН-5 і ДН-75. До диспергентів третього типу можна віднести: ВР110 WD фірми «Брітіш Петролеум», Корексит 9527 фірми «Ексон» та інші диспергенти, що випускаються в Данії, Швеції, Японії та інших країнах.

Сьогодні використовують диспергенти, які дозволяють утворювати емульсію з нафти і морської води з розміром крапель близько 1 мкм. Дрібні краплі швидше біологічно розкладаються, тому, при ліквідації нафтових розливів доцільно отримувати дрібнодисперсну емульсію. За допомогою поверхнево-активних речовин проводиться також збір нафти за рахунок збільшення ними поверхневого натягу на межі розділу вода-нафта, що сприяє стягання плями нафти, збільшення товщини шару і зменшення площі плями.

109

Сорбенти при взаємодії з водною поверхнею починають негайно вбирати ННП, максимальне насичення досягається в період перших десяти секунд (якщо нафтопродукти мають середню щільність), після чого утворюються грудки матеріалу, насиченого нафтою.

Спосіб нанесення сорбенту на водну поверхню та під нафтову пляму - з допомогою розпилювача бункерного типу з використанням в якості носія повітря (комплектується компресором) або води (комплектується насосом).

Освоєно виробництво сорбентів багаторазового користування для збору розлитої нафти (нафтопродуктів) з поверхні води, ґрунту, аж до видалення райдужної плівки. Сорбенти утримуються на поверхні води, не тонуть, добре сорбують нафту при температурах від 0 до 30°С. Випускаються в різній формі - рулонах, матах, серветках і використовуються в залежності від умов. Мати армовані волокнами з поліпропілену і призначені для використання в якості плавучих нафтопоглинаючих бонових загороджень (тралів) різної конструкції. Сорбційна ємність становить 15-20 кг нафти на 1 кг адсорбенту. Регенерація (віджим нафти) до 10 циклів знижує ємність на 1-2 кг. Загальний обсяг збору нафти - на 1 кг адсорбенту до 150 кг нафти. Використані сорбенти можуть застосовуватися як паливо, гідроізоляційний матеріал.

Найбільша трудність у технологічному аспекті є очищення водних поверхонь від плаваючої нафти з допомогою гідрофобних плаваючих сипучих сорбентів-збирачів. Зазвичай нафтосорбент пневматичним пристроєм розпорошується на забруднену водну поверхню і після поглинання нафти збирається механічними засобами, наприклад, сітчастим черпаком або спеціальним сепаратором.

Незважаючи на отримання первинного екологічного ефекту - розриву суцільного плівкового забруднення, сорбції розчинених і емульгованих нафт, сорбенти мають і суттєвий недолік – вимагають збору та утилізації, які не завжди на практиці здійсненні.

До переваг сорбентів відносяться незалежність застосування від зовнішніх умов і мінімальні витрати на зберігання і транспортування. В Україні широко використовується високоефективний нафтовий сорбент «Еколан» [12]. Він є екологічно чистим адсорбентом, що дозволяє ефективно і швидко видаляти наслідки розливів нафти і продуктів її переробки з поверхні відкритих водоймищ. Сорбент працює при різних температурах під час проведення екстрених аварійних і планових очисних заходів з подальшим біорозкладанням.

Біологічний метод використовується після застосування механічного та фізико-хімічного методів при товщині плівки не менше 0,1 мм. В основі біологічного методу лежить поняття біоремедиації. Це технологія очищення нафтозабрудненого грунту і води, в основі якої лежить використання спеціальних, вуглеводоокислюючих мікроорганізмів або біохімічних препаратів. Кількість мікроорганізмів, здатних асимілювати нафтові вуглеводні, відносно невелика. В першу чергу це бактерії, в основному представники роду Pseudomonas, і певні види грибків і дріжджів. У більшості випадків всі ці мікроорганізми є жорсткими аеробами.

Існують два основних підходи в очищенні забруднених територій за допомогою біоремедиації: стимуляція локального ґрунтового біоценозу; використання спеціально відібраних мікроорганізмів. Стимуляція локального

110

ґрунтового біоценозу заснована на здатності молекул мікроорганізмів до зміни видового складу під впливом зовнішніх умов, в першу чергу субстратів харчування.

Найбільш ефективне розкладання ННП відбувається в перший день їх взаємодії з мікроорганізмами. При температурі води 15-25°С і достатньої насиченості киснем мікроорганізми можуть окислювати ННП зі швидкістю до 2 г/м2 водної поверхні в день. але при низьких температурах бактерійне окислення відбувається повільно, і нафтопродукти можуть залишатися у водоймах тривалий час – до 50 років [13].

Одна з сучасних технологій очищення нафтовиливів – біокомпостування. Це керований біологічний процес розкладання (окислення) нафтових вуглеводнів спеціалізованої мікрофлорою до безпечних для людини сполук окису вуглецю, органічної речовини біомаси і води. Біокомпостування проводиться на стаціонарних або тимчасових спеціальних майданчиках – в оформлених грядах-буртах, які складаються з структурних матеріалів – тирси, торфу. Ефективність цього процесу досягається підтриманням потрібного тепловологого режиму компосту, співвідношенням азотно-фосфорних компонентів, вмістом кисню та кількістю нафтоокислюючої мікрофлори. Цей процес займає 2-4 місяці.

Особливості методу біокомпостування. Спочатку проводиться сортування — видалення сторонніх предметів з осадків, подрібнення великих шматків. Нафтові шлами перемішують і розміщують на облаштованому майданчику. Далі вносяться стабілізатори, структуратори, мінеральні добрива, біологічні активні композиції. В процесі біодеструкції фахівці періодично проводять зволоження і розпушування компосту [14].

Отже, багатофакторність системи «нафта – навколишнє середовище» часто ускладнює прийняття оптимального рішення з ліквідації аварійного розливу. Тим не менше, аналізуючи способи боротьби з наслідками розливів та їх результативність стосовно до конкретних умов, необхідно створити ефективну систему заходів, яка дозволить у найкоротші терміни ліквідувати наслідки аварійних розливів ННП і звести до мінімуму екологічну шкоду. Незалежно від характеру аварійного розливу нафти і нафтопродуктів перші заходи з його ліквідації повинні бути спрямовані на локалізацію плям, щоб уникнути подальшого поширення забруднення нових ділянок і зменшення площі забруднення.

Список використаних джерел

1. Воробьев Ю.Л. Предупреждение и ликвидация аварийных разливов нефти и нефтепродуктов [Текст] / Ю.Л. Воробьев, В.А. Акимов, Ю.И. Соколов; – МЧС России. – М.: Ин-октаво, 2005. – 368 с. - ISBN 5-98738-033-2

2. Гвоздиков В.К. Технические средства ликвидации разливов нефтепродуктов на морях, реках и водоймах [Текст]: довід. посіб. / В.К. Гвоздиков, В.М. Захаров; – Ростов-на-Дону, 1996

3. Диспергирование [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://sajt-spasatel.ru/larn/klassifikatsiya-metodov-sbora-nefteprodukta/dispergirovanie.html

4. Ликвидация аварийных разливов нефти (ЛАРН) [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.niknews.mk.ua/2011/08/09/pao-nikolaevoblenergo-priglashaet-na-postojannuju-rabotu1/

111

5. Мочалова О.С. Нефтяные аварийные разливы и роль диспергирующих средств в их ликвидации [Текст] / О.С. Мочалова, Л.М. Гурвич, Н.М. Антонова; – НефтеГазоПромысловый Инжиниринг, 2004

6. Прикладная экобиотехнология [Текст]: навч.посіб. / А.Е. Кузнецов, Н.Б. Градова, С.В. Лушников, [та ін.] ; -1-е вид., – М. : Бином, 2010, с. 472-620. –ISBN 978-5-9963-2631-0

7. Применения скиммеров при ликвидации разливов нефти [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.itopf.com/uploads/translated/TIP_5_2012_RU_Use_of_skimmers_in_oil_pollution_response.pdf

8. Скиммеры олеофильного типа [Електронний ресурс].– Режим доступу : URL http://www.skimmer.su/index.html

9. Современные методы и средства борьбы с разливами нефти [Текст]: наук.-практ. посіб. / А.И. Вылкован, Л.С Венцюлис, В.М. Зайцев, В.Д. Филатов; – СПб. : Центр - Техинформ, 2000. – 204 с.

10. Средства для ликвидации разливов нефти [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.lessorb.ru/tehnicheskie-sredstva-sbora-i-perekachki-nefti-i-nefteproduktov/skimmery-porogovye/skimmer-porogovyy-sp-3/

11. Существующие системы для сбора разливов нефти [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://xrl.ru/news/show/120.htm

12. Углеродистый биодеструктивный нефтепоглощающий сорбент нефти «ЭКОЛАН-М» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://rema.dp.ua/catalog/ecology/sorbent/sorbent-nefti-ekolan-m

13. Устройства для сбора нефти и нефтепродуктов [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ecoland51.ru/article/article3.html

14. Янкевич М.И. Биоремедиация иефтезагрязненных водоемов [Текст] / М.И. Янкевич, К.В. Квитко; – Экология и промышленность России, 1998. – №10. – c. 21-26.

РОЗДІЛ 4 ПРОБЛЕМНІ ДОСЛІДЖЕННЯ ТЕКСТУ: ХУДОЖНІЙ І НАУКОВИЙ ТЕКСТ

ЯК ІНФОРМАЦІЙНА СФЕРА «КУЛЬТУРНОГО ПОЛЯ»

УДК 070.4 – 055.2

Д. І. Бурківська (м. Івано-Франківськ)

ВИРАЖЕННЯ КОНЦЕПТУ «ЖІНКА» В СУЧАСНОМУ ГАЗЕТНОМУ

ДИСКУРСІ

Стиль засобів масової інформації характеризується популярним, чітким викладом, орієнтованим на швидке сприймання повідомлень, на стислість і зрозумілість інформації.

112

Мова преси орієнтується на загальнолітературні норми, в ній виробляються певні соціальні та мовні стереотипи. Одна з характерних ознак мови преси – експресивність вислову, максимальний вплив на читача, а також поширення в загальномовній практиці наукових термінів, запозичених слів, газетних штампів.

Мова друкованих періодичних видань особливо чутлива до зміни соціальних оцінок літературної норми. Новації в лексичному складі, словотвірній будові, активні процеси в синтаксисі й нові тенденції у стилістичній системі сучасної літературної мови насамперед позначаються на мові преси.

Лексико-семантичні зміни в мові преси були об’єктом дослідження Д. Баранника, В. Коломієць, А. Москаленка, О. Тараненка, І. Шашкіна. Так, процеси неологізації словника української мови стали предметом студій Б. Ажнюка, А. Григораш, О. Муромцевої, Л. Мацько, О. Семенюка та ін. Актуалізацію й динаміку української субстандартної лексики аналізували Б. Коваленко, С. Пиркало, Л. Ставицька, Н. Шовгун та ін. Адаптації іншомовних слів в українській мові присвячено роботи І. Каминіна, Л. Кислюк, Н. Попової, В.Семиряк, О. Тодор та ін. Унормування неологізмів досліджено у статтях Н. Дзюбишиної-Мельник, С. Єрмоленко, Т. Коць. Семантичні зрушення в мові преси висвітлено в публікаціях Т. Бевз, В. Жайворонка, Л. Струганець. Досить детально проаналізовано тематичні групи та підгрупи нових дієслів соціально-економічної сфери, їх дериваційні особливості, динамічні процеси в семантичній структурі цих слів на матеріалі мови ЗМІ кінця XX ст. у статтях М. Навальної.

Дослідженню концептів присвячено праці Н. Арутюнової, С. Аскольдова-Алєксєєва, І. Богданової, А. Вежбицької, К. Голобородько, В. Жайворонка, Н. Лисенко, А. Мойсієнка, Т. Радзієвської та ін. Спробу розглянути вираження концепту «жінка» в українській мові здійснила мовознавець Т. Сукаленко.

Проте залишається недостатньо вивченим вираження концепту «жінка» в сучасному регіональному газетному дискурсі. Через це особливого значення набуває дослідження Івано-Франківського обласного тижневика «Репортер».

Мета статті – визначення концепту «жінка» в газеті «Репортер» (за січень 2014 року). Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань: з’ясувати поняття «газетний дискурс», окреслити вираження концепту «жінка» в тижневику.

Тижневик «Репортер» – це періодичне газетне видання (основний вид опублікованого, друкованого, поліграфічного документа), яке виходить через короткі проміжки часу, містить офіційну оперативну інформацію і статті на актуальні суспільно-політичні, наукові та інші теми, а також літературні витвори й рекламу.

Тематична характеристика змісту газети відображена в рубриках із підрубриками, серед яких є постійні («Тиждень», «Акцент», «Погляд», «Телерепортер», «На колесах», «Неформат», «Соціум», «Дитяча», «До кави», «Омега») та змінні («Людина», «Спорт», «Шукаю долю», «Туризм»).

Щотижня у газеті «Репортер» висвітлюють таку інформацію: найсвіжіші регіональні новини політики, економіки, культури та спорту; репортажі, аналітика, інтерв’ю з відомими та цікавими особами; корисні поради, людські історії, цікаві екскурси в минуле; інформація для дітей; призові конкурси, кросворди, тести; програма телебачення.

З огляду на різноманіття тлумачень поняття «дискурс» можна визначити так:

113

«Дискурс (франц. discours – мовлення) – тип комунікативної діяльності, інтерактивне явище, мовленнєвий потік, що має різні форми вияву (усну, писемну, паралінгвальну), відбувається у межах конкретного каналу спілкування, регулюється стратегіями і тактиками учасників; синтез когнітивних, мовних і позамовних (соціальних, психічних, психологічних тощо) чинників, які визначаються конкретним колом «форм життя», залежних від тематики спілкування, має своїм результатом формування різноманітних мовленнєвих жанрів» [1, с. 138].

Дискурс асоціюється з усіма виявами комунікації в суспільстві, з типами та формами мовлення, принципами побудови повідомлення, характеристиками мовлення окремої людини і груп людей. Розглядають дискурс і як функціональний стиль, різновид мовлення (усний, писемний, науковий, художньо-белетристичний, діловий, літературний), різновид функціонального стилю, його реалізацію в різних сферах спілкування.

Однією з найповніших класифікацій дискурсів є класифікація дослідника Г. Почепцова, у якій він виокремлює такі типи: теле- і радіодискурс, газетний, театральний, кінодискурс, літературний дискурс, дискурс у сфері паблік рілейшнз, рекламний дискурс, політичний, релігійний (фідеїстичний) дискурси [1, с. 138-139].

У газетному дискурсі існує розрив у просторі й часі для автора та читача. На відміну від усної комунікації, він розлогіший, повніший, аргументованіший. Оскільки має писемну (друковану) форму, то добір слів, конструкцій відбувається за законами писемного (друкованого) спілкування. Значну увагу приділяють не лише змісту, а й формі викладу.

Цей вид дискурсу передбачає колективну працю (редактори, коректори впливають на його формування), а тому індивідуальний стиль адресанта значно нівелюється.

Газетний дискурс базується на двох моделях подання змісту – фактичній (головним є виклад факту) та авторській (факт слугує лише приводом для викладу авторського погляду на подію).

На стику мови й мислення виникла теорія концептів, які є вираженими в мові основними, мінімальними, неподільними одиницями словесного мислення.

Концепт – це згусток певної культурно-національної інформації, зафіксованої в мові. В концепті міститься інтралінгвальна та екстралінгвальна інформація, тобто знання про мову та знання в мові.

Виходячи з сучасних лінгвістичних праць, можемо сказати, що під концептом дуже часто розуміють певну лексему, яка співвідноситься з поняттям, як правило, суттєвим для життя людини. Тобто у такому широкому значенні будь-яка лексема поняттєвого змісту є концептом.

Лінгвістичне вивчення концептів можливе через аналіз певних властивостей їх уживання: кожне слово-концепт має притаманний йому синтаксис, свої особливості у сполучуваності з іншими словами, свою фразеологію, а також сферу референції. Іменем концепту є слово.

Спробуємо розглянути вираження концепту «жінка» на сторінках тижневика «Репортер (у дужках після ілюстрацій речень зазначаємо номери видання).

У «Тлумачному словнику української мови» подається таке визначення поняття «жінка»: «1. Особа жіночої статі; протилежне ч о л о в і к. 2. Заміжня особа жіночої статі стосовно до свого чоловіка. 3. Доросла особа жіночої статі (на відміну

114

від дівчинки)» [3, с. 75]. В іншому словнику знаходимо такі синоніми: особа, тітка, тьотя, жона, невіста, молодиця, молодка, молодуха, баба, пані, дама, мадам [2, с. 498].

Найчастіше в газеті вживаються як вторинні номінації денотата жінка власні назви (імена, по батькові, прізвища) та слова жінка й пані, напр.: Бо вже не буде ані презентів, ані букетів, ані її, незнайомої жінки (№ 3); Та й від самої пані Наталі просто віє добром (№ 2); «Репортер» знайшов пані Галину Рудей у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців (№ 1).

Багаточленний ряд вторинних номінацій жінки утворюють назви-характеристики за типом її соціальної реалізації. До таких зараховуємо:

1) назви спорідненості: бабуся, бабця, вуйна, донька, дружина, родичка, сестра-близнючка, напр.: Далі рукою подати до мети нашої подорожі – будинку на самому узвишші, де живе із бабусею красуня Марічка (№ 3); Це мене бабця навчила (№ 2); Вуйна дуже дорожила малою, бо саме втратила власне дитя (№ 3); Трирічну доньку Параску забрав до себе вуйко (№ 3); А до столу хочу вам запропонувати рибну страву для перекуски, якою мене колись пригостила дружина тренера Андрія Скварука – Іванна (№ 3); Окрім традиційних персонажів, тут були Маланія Андрюсівна (самозвана родичка франківського міського голови), три чорти – Янукович, Захарченко, Азаров, три богатирі – Яценюк, Тягнибок, Кличко, а також працівник СБУ, міліціонер, ЄРЦап (№ 2); Її сестра-близнючка Євдокія Ватаманюк працює у Косівській РДА (№3);

2) назви осіб за близькістю, за перебуванням їх у певній ролі, ситуації: вихованка, мешканка, подруга, співмешканка, супутниця, напр.: Усі шанси брати участь у цій грі має вихованка Городенківської ДЮСШ Тамара Смбатян (№ 2); Моя супутниця – мешканка цього ж села, колишня журналістка обласного радіо, поетеса Анна Космач (№ 3); Нещодавно відвалилась голова в її лівої подруги (№ 2); Другий наразі у Києві, коли повернеться сказати не може, а ще двоє (чоловік із співмешканкою) взагалі не попередили суд про неявку (№ 3);

3) назви осіб за місцем проживання: іванофранківчанка, калушанка, напр.: Перша – це досвідчена 27-річна іванофранківчанка Надія Діденко, яка виступає у фрістайлі (лижна акробатика) (№ 3); Розповідає калушанка Тетяна Василів (№ 2);

4) лексеми (жіночого роду) на позначення професії та роду діяльності: вчителька, дослідниця, журналістка, майстриня, медсестра, поетеса, напр.: А їх ініціатор – молода вчителька Людмила Король (№ 3); Дослідниця архітектури Жанна Комар побачила у мазепинських атлантів стиль львівського скульптора Зігмунда Курчинського (№ 2); Я працювала на пекарні в Городенці, під час роботи мені відрізало чотири пальці, – розповідає майстриня (№ 2); Це вам, – сказала медсестра (№ 3);

5) назви посад, професій, звань (у формі чоловічого роду): архітектор, бухгалтер, ветеран, дієтолог, інспектор, лідер, перукар, продавець, напр.: Дуже допомогла архітектор Світлана Кос, яка створила комп’ютерну графічну модель фортеці, а також начальник відділу охорони культурної спадщини міськвиконкому Ігор Панчишин – він виступив у ролі суворого критика (№ 1); Мене звати Галина. Родом я з невеличкого села Калуського району. За освітою – бухгалтер (№ 3); Я дуже вдячна за подарунок, – каже ветеран праці Анна Слободян (№ 3); На перетравлення їжі потрібно багато енергії, – пояснює дієтолог Наталя Попович

115

(№ 2); Мирослава Белдик, старший інспектор з профілактичної роботи УДАІ в області (№ 2); Ми будемо стояти тут доти, доки до нас хтось не вийде, – сказала лідер студентського євромайдану Наталія Сербин (№ 3); Найменша – Наталя – перукар, її навіть до столиці запрошують творити зачіски в народному стилі (№ 3); Потім пішла працювати продавцем у магазині, в тій же пекарні (№ 2).

6) назви осіб за видом занять як у формі жіночого (гандболістка, лижниця, призерка, спортсменка, футболістка, чемпіонка), так і чоловічого роду (бомбардир, воротар, гравець, тренер, фітнес-тренер), напр.: Дев’ятнадцятирічну гандболістку з Городенки Тамару Смбатян зарахували до основного складу національної збірної України (№ 2); Друга – 24 річна лижниця з Косова Богдана Мацьоцька (гірські лижі), за плечима якої Олімпіада – 2010 у Ванкувері (№ 3); Тамара Смбатян стала призеркою першості України, а згодом – чемпіонкою країни у змаганнях за призи клубу «Стрімкий м’яч», відчула смак перемоги в міжнародних турнірах у Польщі, Литві, Румунії та Україні (№ 2); Наставник збірної України Леонід Ратнер давно придивлявся до гри здібної спортсменки та викликав її на тренування команди, вивчав, але не форсував подій (№ 2); Звання кращої футболістки – воротар німецької збірної Надін Ангерер (№ 2); Майже у всіх цих змаганнях її визнавали то кращим гравцем, то кращим бомбардиром (№ 2); За словами фітнес-тренера Тетяни Кузевич, не слід впадати в паніку, бо 10 кілограм за два тижні свят ви не набрали (№ 2).

У газетних текстах трапляються поодиноко прикметники поруч з іменниками на позначення назв осіб жіночої статі (у формі чоловічого роду), напр.: кращий бомбардир, кращий гравець, старший інспектор.

Слід виокремити декілька неповних субстантивованих прикметників, які можуть передавати значення або прикметника, або іменника, що визначається контекстом і їхньою граматичною роллю в реченні. У газеті знайдено назви осіб за спорідненістю (найменша, найстарша, середуща), які виконують функції:

а) підмета: Найменша – Наталя – перукар, її навіть до столиці запрошують творити зачіски в народному стилі (№ 3); Батьківську справу нині продовжує найстарша – Анна Фартушинська, викладач Косівського інституту декоративно-прикладного мистецтва (№ 3);

б) іменної частини складеного присудка: Вона – середуща із чотирьох дітей відомого ткацького тандему Юрія й Параскеви Ватаманюків (№ 3).

В тижневику знаходимо також невелику кількість прикметників, які поєднані з іменниками (назвами осіб жіночої статі), а саме: 27-річна, 24-річна, дев’ятнадцятирічна, досвідчена, кам’яна, колишня, молода, незнайома, самозвана, срібна.

Слід звернути увагу на те, що багато іменників – назв професій, посад та звань – для обох статей мають здебільшого тільки форму чоловічого роду. Це явище пояснюється соціально-економічними умовами виникнення відповідних назв: у минулому такі професії, посади та звання стосувалися тільки чоловіків.

Вторинні номінації жінки утворюють характеристики за типом її соціальної реалізації. До них належать назви спорідненості; осіб за близькістю, за перебуванням їх у певній ролі, ситуації; осіб за місцем проживання; на позначення професії та роду діяльності; посад, звань; за видом занять.

116

Список використаних джерел 1. Бацевич Ф. С. Основи комунікативної лінгвістики : підручник / Ф. С. Бацевич. –

К. : Видавничий центр «Академія», 2004. – 344 с. 2. Словник синонімів української мови: В 2 т. / А. А. Бурячок, Г. М. Гнатюк, С. І.

Головащук [та ін.]. – К. : Наук. думка, 1999. – 2000 с. 3. Тлумачний словник української мови: близько 7000 слів / за ред.

Д.Г. Гринчишина. – 3-тє вид., перероб. і доповн. – К. : Освіта, 1999. – 302 с.

Анотація Розглянуто вираження концепту «жінка» в Івано-Франківському обласному

тижневику «Репортер», описано тематичну характеристику змісту та стиль видання, з’ясовано поняття «концепт», подано ілюстративний матеріал.

Ключові слова: жінка, концепт, назва-характеристика, тижневик.

Abstract The article deals with the expression of concept “woman” in Ivano-Frankivsk

regional weekly “Reporter”. The thematic characteristic of content and the edition’s style are described. The idea of “concept” is clarified and the illustrations are given.

Keywords: woman, concept, title-description, weekly.

УДК 81’373.45:050

Л. В. Бучинська (м. Івано-Франківськ)

ЗАПОЗИЧЕНА ЛЕКСИКА У ДРУКОВАНИХ ЗМІ

Динамічні процеси в лексиці української мови найактивніше відображаються

у текстах засобів масової інформації (далі – ЗМІ). Адже на сучасному етапі в мові мас-медіа фіксують зміни, що відбуваються в усіх сферах життя суспільства, відображення яких потребує використання нових лексем, які не завжди наявні в рідній мові.

Дослідниця К. В. Ленець зазначає, що «журналістська практика підтримує традицію частого вживання запозичень, бо саме вони є центром соціально-політичного лексикону, а газета прагне до постійного оновлення виражальних засобів» [2, с.41].

На сьогодні ще не існує одностайної думки відносно дефініції поняття «запозичення». Деякі дослідники вважають, що запозичення – це процес залучення в мову й адаптації запозиченої лексики [1, с.8]. Науковець О.М. Мороховський підкреслює, що запозичують не лексеми, а засоби, які модифікуються системою навичок, що склалися в мові [3, с.21].

Активізація залучення іншомовної лексики зумовлює різного роду дискусії як у суспільстві, так і серед мовознавців. Одні дослідники (О. Стишов, Д. Баранник та ін.) вважають запозичення природним процесом збагачення мови, інші (А. Загнітко та ін.) дотримуються протилежної думки і кваліфікують іншомовні лексеми як потік слів, що порушує стабільність та самобутність сучасної української мови.

117

Проникнення запозичень у лексичну систему української мови пов’язане з трансформаційними процесами, які спричинені зовнішніми (екстралінгвістичними) та внутрішніми (інтралінгвістичними) чинниками. До перших належать такі: 1) історичні міжнародні контакти та білінгвізм; 2) новаторство нації в окремій сфері діяльності; 3) мовний снобізм, мода на іншомовні запозичення; 4) авторитетність мови-джерела, пов’язана з політичним авторитетом держави; 5) впровадження заходів, що стосуються мовної політики.

Звернемо увагу на процеси кількісного і якісного оновлення словника мови, адаптації іншомовних лексем, змін у лексико-семантичній системі мови, внутрішньомовні динамічні процеси, зокрема ревіталізації, або відновлення слів, що перебували на периферії активного словника, пасивізації лексики. Проте багато питань теорії запозичень залишаються дискусійними й суперечливими.

Мета даної статті – проаналізувати використання запозичень у сучасних ЗМІ і виявити закономірності їх використання. Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань: розмежувати лексеми іншомовного походження за лексико-семантичними групами; покласифікувати терміни-запозичення, зафіксовані на сторінках газети, з огляду на мову-джерело; виокремити способи словотворення.

Матеріалом для дослідження слугували речення і фрагменти текстів з мовними одиницями, дібраними методом суцільного виписування зі статей Івано-Франківського обласного тижневика «Галицький кореспондент» (близько 100 слів) за листопад 2015 року (№ 46 – № 47).

З погляду походження неологічна лексика, що функціонує в сучасних україн-ських ЗМІ, поділяється на дві групи: лексика іншомовного походження й новотвори, що виникли на власне українському ґрунті. Важливими стимулами засвоєння іншо-мовної лексики носіями сучасної української мови стали переоцінка цінностей та орієнтація на Захід у багатьох галузях громадського життя.

Лексеми іншомовного походження варто розмежувати за такими тематичними (лексико-семантичними) групами (слід зазначити, що такий поділ дещо умовний, бо деякі з наведених слів використовуються в декількох сферах):

1) лексика політичного характеру: коаліція, мандат, опозиція, паритет, регламент, резолюція, репарація, напр.: Єдиним джерелом влади там, як не смішно, дійсно є народ, і саме він видає мандат довіри тому чи іншому політику (№ 47); Бурштин: без опозиції та коаліції (№ 47);

2) суспільного характеру: абсольвент, мерчандайзинг, плеймейкер, напр.: З’ява його імені поруч із Сорохтеєм та абсольвентами краківської академії – Іванцевим, Зорієм – добра нагода для пошуку підґрунтя художніх традицій (№46); Як йде розповсюдження – через концерти, як мерчандайзинг, чи через магазин? (№ 46);

3) фінансово-економічна лексика: бізнес, бюджет, експорт, інвестор, напр.: Оскільки фінансові потоки значною мірою віднедавна не йдуть у центральний бюджет, а осідають на місцях, то аби захистити і примножити свій бізнес, тепер не важливо бути в Києві (№46);

4) адміністративно-правова лексика: баталія, бюрократія, жандармерія, синдикат, напр.: Влада олігархів і корумпованої бюрократії над тим, що залишилося від української економіки, виявилася занадто сильною (№46); За брамою ліворуч стояв малий будинок, де містився штаб військової жандармерії (№47);

118

5) спортивна лексика: бодібілдинг, гандикап, марафон, трамплін, тріумф, файтинг, напр.: На кубку України з бодібілдингу і фітнесу наполегливому іванофранківцю вдалося вибороти друге місце (№46); Загалом, на паркеті точилася більш-менш рівна гра за невеликого гандикапу гостей (№46);

6) рекламна справа/журналістика: білборд, блог, інформагенція, лейбл, меседж, сайт, напр.: Ми ніколи не співпрацювали з лейблами (№46); Меседж на білборді «вийшов у другий тур» свідчить про те, що друге місце було неочікуваним (№46); Про це мовиться у статті, опублікованій на сайті міжнародної інформагенції (№46);

7) медична термінологія: вітрифікація, діагноз, метаболізм, напр.: Для цього використовується вітрифікація ембріонів (№47); Попередній діагноз – отруєння чадним газом (№46); Хоча єдиних правил не існує, адже в кожної людини індивідуальний метаболізм (№46);

8) технічна лексика: ноутбук, ресайклінг, напр.: Бабуся дуже любить переглядати фотографії на моєму ноутбуці (№46); Укладання цементу і гравію відбувається за технологією холодного ресайклінгу (№46);

9) лексика, що позначає найменування в мистецтві й культурному житті: акомпанемент, ансамбль, колоратура, офорт, панк, перформенс, фольк, ф’южин, напр.: Під акомпанемент ансамблю «Аве Марія» незмінний голова журі Іван Ципердюк оголосив цьогорічних переможців (№46); У Львові кожних два роки «Дзиґа» робить «Тиждень перформансу», плюс існує школа для охочих долучитись (№47); «Antispielismus» – це яскравий ф’южин панку із вкрапленням фольку (№46).

Запозичення з інших мов у текстах ЗМІ становлять порівняно невелику кількість – 30%, серед якої достатньо складно виділити певні тематичні групи.

Спробуємо систематизувати терміни-запозичення, зафіксовані на сторінках газети, та покласифікувати їх з огляду на мову-джерело. Найбільша група запозичень – терміни латинського походження. Найчастіше такі слова пов’язані з медициною, біологією, філософією, соціально-економічними науками, технікою: децентралізація, експлікація, електорат, маніфестація, ротація, напр.: Проект має подвійне означення-назву, які за змістом взаємозалежні, – мовиться в авторській експлікації (№47); Такий розрив свідчить про те, що Марцінків вичерпує свій електорат (№46); Громадяни мають отримати ясний знак та духовну маніфестацію щирості (№47).

Друга, менш чисельна група запозичень – терміни англійського походження: імідж, матч, плеймейкер, рейтинг, сайт, старт, напр.: Лауреати незалежного рейтингу відзначені дипломами за вагомий внесок у зростання іміджу (№47); Надалі плеймейкер галичан і його партнери контролювали перебіг подій (№46); Мовиться у статті, опублікованій на сайті міжнародної інформагенції (№46).

Чимало термінів, уживаних журналістами газети «Галицький кореспондент», походять з французької мови: амплуа, бюлетень, манеж, монтаж, реванш, напр.: Це актор одного амплуа – роль мерзотника йому вдається дуже добре, але нічого іншого він грати не вміє (№47); 13 і 15 листопада на паркеті манежу зіграють одразу дві команди (№46).

Газета репрезентує на своїх сторінках й інші запозичення, зокрема слова, що походять з грецької мови: оркестр, філармонія, хронометраж, напр.: Від Анни Кащенко та симфонічного оркестру обласної філармонії (№46); Можливо, корінь

119

зла криється у хронометражі, який не дозволяє розповісти історію завдовжки у кілька десятиліть (№46).

Журналістські тексти газети «Галицький кореспондент» містять невелику кількість термінів, які українська мова запозичила з італійської: акомпанемент, кар’єра, фіаско, напр.: Саме це буде основним завданням, бо без виконання цієї місії все решта приречене на фіаско (№47).

Також трапляються слова німецького (офіціоз, паритет, шлейф, штат) та іспанського (ембарго) походження, напр.: У цьому питанні кандидати більш-менш зберігають паритет (№46); Роздуття штату викликало конфлікт у декого з депутатів (№46); Економічні санкції проти Росії включають в себе збройне ембарго (№46).

Одним із джерел поповнення лексичного фонду кожної мови є деривація. Переважну більшість нових словотворів становлять похідні, утворені морфологічним способом із власне українських словотворчих компонентів. Ці лексеми можна проаналізувати за способами словотворення.

Особливою продуктивністю в мові сучасної української преси відзначається суфіксація. За цим способом утворилися назви різних предметів і явищ переважно на позначення опредмеченої дії, які виникли на базі дієслів недоконаного виду за допомогою надзвичайно продуктивних запозичених формантів -ізація-/-изація-, -ація-: едукація, експлуатація, маніфестація, репатріація, напр.: Упродовж 70 наступних років у гонилі історії-війни, репатріації – все докорінно змінилося (№46).

Відприкметникові та відсубстантивні іменники – абстрактні назви різних явищ і процесів з інтернаціональним суфіксом -изм /-ізм: атеїзм, нігілізм, напр.: Вся надія на «здоровий нігілізм» (№47).

Високою продуктивністю відзначаються іменники-інновації із загальним значенням абстрагованої ознаки. Продуктивним серед них є відприкметниковий словотвірний тип із суфіксом -ість: ментальність, напр.: Натомість є українським за складом і ментальністю Івано-Франківськ (№46).

Продуктивним є також словотвірний тип із суфіксоїдом -фобій, який вказує на страх перед чимось, неприязнь до чогось або когось, несприйняття чогось/когось: ксенофобія, напр.: Зараз по всій Європі – хвиля патріотизму, яка межує з різними проявами ксенофобії (№46).

У мові новітньої публіцистики останніх років помічено інтенсивне кількісне зростання іменників-інновацій, утворених юкстапозицією (початковий складник переважно іншомовна одиниця): бізнес-інтереси, інтернет-сайт, напр.: Його депутатські амбіції не варто пов’язувати з родинними бізнес-інтересами (№46); Саме тому інтернет-сайт є унікальним інструментом, який надає можливість безкоштовного дистанційного навчання (№46).

Наявні прикметникові новації, що мотивуються іменниковими основами й утворені за допомогою суфікса -н-: інавгураційний, індивідуальний, легітимний, напр.: Вівторок у Коломиї став інавгураційним днем (№46); Єдиним легітимним джерелом влади там, як не смішно, дійсно є народ (№47).

Спосіб деривації дієслів-інновацій, представлений невеликою кількістю словотвірних типів. Останнім часом у мові мас-медіа спостерігаємо активізацію власне українського суфікса -ува: корегувати, мотивувати, реалізувати, напр.: Тож

120

нема жодних перешкод для того, щоб реалізувати передвиборчу тезу програми (№46).

Отже, існує кілька причин мовних запозичень, які ЗМІ впроваджують у мову разом із новими словами та новими граматичними нормами, трансформуючи запозичені слова. Серед причин запозичень у мові мас-медіа вбачають такі: виникнення їх як найменування нової реалії, нового предмета, нового поняття, що з’явилося у суспільстві; термінологію, «данину моді», експресивність новизни, емоційність висловлювання та субмовну ідентифікацію.

Використовуючи терміни в межах газетних текстів, журналіст повинен перш за все пам’ятати, що надмірне вживання слів іншомовного походження ускладнює сприйняття змісту написаного, спотворює його. Тож, якщо в українській мові є відповідник складного, незрозумілого іншомовного терміна, в журналістському матеріалі краще надати перевагу саме йому, позаяк такі матеріали розраховані на широку читацьку аудиторію. Безумовно, терміни допомагають авторові донести до читача необхідну інформацію. Утім важливим критерієм вибору термінологічної лексики є орієнтація на інтелектуальний рівень читацької аудиторії.

Список використаних джерел

1. Кислюк Л. П. Словотвірний потенціал запозичень у сучасній літературній українській мові: автореф. дис. … канд. філол. наук: 10.02.01 «Українська мова» / Л. П. Кислюк. – К., 2000. – С. 8

2. Ленець К. В. Лексичні зміни та їх відображення в мові сучасної преси / К. В. Ленець // Мовознавство. – 1988. – №6. – С. 41-46.

3. Мороховський О. М. Деякі питання теорії запозичень / Мороховський О. М. // Мовознавство. – 1984. – №1. – С. 19-25.

4. Стишов О. А. Українська лексика кінця ХХ століття (на матеріалі мови засобів масової інформації) : монографія / О. А. Стишов. ‒ К. : Вид. центр КНЛУ, 2003. – 388 с.

Анотація Визначено склад запозиченої лексики в Івано-Франківському обласному

тижневику «Галицький кореспондент», описано лексико-семантичні групи, виокремлено способи словотворення, подано ілюстративний матеріал.

Ключові слова: газета, запозичення, словотворення.

Abstract The borrowed vocabulary in the Ivano-Frankivsk reginal weekly “The Galician

Correspondent” is defined; lexico-semantic groups are described; methods of word creation are determined; illustrations are presented.

Keywords: newspaper, borrowing, word creation.

121

УДК 316.774:004.738.5 Х. М. Вінтонів, Л. Я. Бороніна

(м. Івано-Франківськ) ЕЛЕКТРОННІ ЗМІ ІВАНО-ФРАНКІВСЬКА:

ПОРІВНЯЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ Засоби масової інформації – могутня сила впливу на свідомість людей, засіб

оперативного повідомлення інформації в різні куточки світу, найбільш ефективний засіб впливу на емоції людини, здатне переконувати реципієнта щонайкраще. Особливо чітко це проявляється у відношенні електронних ЗМІ. У міру розширення технічних можливостей їхня роль зростає. А за емоційним впливом на почуття і свідомість людей вони збирають найбільшу аудиторію. У засобах масової інформації, а особливо на телебаченні, питання підвищення ефективності виступів тісно пов'язані з рівнем організації творчого процесу, форм та засобів соціально-політичного виховання журналістського, художнього і технічного персоналу. Перш за все, це відбір проблем, вирішення яких може бути підтримано і підказане аудиторією, і створення перспективних планів роботи ЗМІ, їх включають.

Загальновідомо, що в наш час ЗМІ справляють найбільш вагомий вплив на суспільну свідомість. Через здатність швидко і майже тотально охоплювати найбільш широкі аудиторії ЗМІ можуть трансформувати традиційну систему духовного виробництва, і сьогодні у розвинених суспільно-політичних системах панує теза, що ті, хто володіє ЗМІ, володіють громадською думкою.

Відповідно до концепції відомого канадського соціолога і культуролога Г.М.Маклуена, ера мас-медіа і електронної інформації радикально змінює як життя людини, так і її саму. Сучасні ЗМІ як складова частка масової культури скорочують на планеті простір і час, ліквідовують всі національні кордони, пов‘язуючи в єдину мережу найвіддаленіші куточки [1].

У місті Івано-Франківську найбільш поширеними засобами масової інформації є саме друкована продукція, тобто газети та журнали.

Перша газета в Івано-Франківську «Дзєннік Станіславовскі» почала виходити 2 вересня1848 р. Після переїзду зі Львова українця Івана Данкевича в місті почалося швидкими темпами розвиватися польські видавництва газет та часописів. Так, у 1872 р. виходить «Кур'єр Станиславівський», незабаром — «Бігун Станиславівський» (1873), «Гасло» (1875), «Газета Підкарпатська» (1876), «Хроніка» (1880), «Голос Станиславівський» (1881), «Ехо Покуття» (1883), «Хроніка Станиславівська» (1885), брошура для дітей: «Світелко» (1883). Видавались й українські видання: перша українська газета в місті «Господарь и Промышленник» (1879-1882 рр.), часопис «Денниця» (1880), який редагував відомий український мовознавець Іван Верхратський. Після створення єпархії вийшов «Вісник Станіславської єпархії» (1886-1939 рр.) та «Богословський альманах» (1887) [2].

На сьогодні у місті видаються [2]: 1) газети: «Галичина», «Прикарпатська правда», «Репортер», «Галицький

кореспондент», «Вечірній Івано-Франківськ», «Західний кур’єр», «Івано-Франківськ і франківці», «Нова Зоря», «Вперед», «Рідна земля», «Івано-Франківський Оглядач», «Світ молоді», «Молодий поляк», «Пластилін», «АФІША Прикарпаття», «Анонс-контракт», «СІТІ»;

122

2) журнали: «Мега», «Щаслива пара», «Версаль», «Like». Серед видань з поданих вище видань електронні версії мають усі газети та

журнали окрім газет «Вперед», «Рідна земля», «Івано-Франківський Оглядач», «Світ молоді» та «Молодий поляк».

Серед сучасної франківської молоді найпопулярнішими є журнали «Версаль» та «Like». Ці журнали є досить хорошим прикладом електронних ЗМІ, адже приваблюють своїх читачів не лише цікавими рубриками та актуальними статтями, але й простим та одночасно зручним у користуванні веб сайтом.

Зручність, можливість сприймати інформацію відразу кількома органами чуття та відсутність плати (принаймні за основні канали) сприяють розвитку телебачення як основного засобу масової іформації. Телебачення є джерелом інформації різного роду – комерційної, політичної, культурної, освітньої, розважальної.

В Івано-Франківську здійснюють трансляцію такі телекомпанії [2]: Івано-Франківська обласна телерадіокомпанія «РАІ»; Івано-Франківське обласне телебачення «Галичина»; Івано-Франківська обласна телерадіокомпанія «3-Студія»; Івано-Франківська муніципальна телерадіокомпанія «Вежа». Кожна з них, за винятком телерадіокомпанії «3-Студія» мають свої сайти. Проте усі відомості про ТРК кожен бажаючий може знайти на офіційній сторінці у Facebook. З 2007 р. в Івано-Франківську телеканал «24» подає місцеві новини у 15-хвилинних інформаційних блоках: останні події громадського та політичного життя Прикарпаття, новини економіки, спорту, шоу-бізнесу, культури, курси валют та погода.

Ще одним популярним видом ЗМІ є радіо. У радіоефірі можна сьогодні почути, в основному, музичні твори, новини, дискусії.

На території міста своє мовлення здійснюють такі всеукраїнські та місцеві радіокомпаній [2]: 1-ий канал НРУ/Івано-Франківська ОДТРК (1-ий канал НРУ / Івано-Франківська ОДТРК), «Ретро FM» (Київ/Москва), «MusicРадіо» (Київ), «Русское Радио Україна» (Київ/Москва), «Європа плюс» (Київ/Москва), «ХІТ FM Україна» (Київ), «Шарманка» (Київ), «Люкс FM» (Київ), «Західний полюс» (Івано-Франківськ), «Дзвони» (Івано-Франківськ), «Авторадіо-Україна» (Київ), «Вежа» (Івано-Франківськ), «Ера» (Київ), «Urban Space Radio» (Івано-Франківськ). Також проводове мовлення здійснює Івано-Франківська обласна державна телерадіокомпанія.

Усі ці радіокомпанії здійснюють свою діяльність за допомогою всесвітньої мережі Інтернет, розвиваючи свої офіційні сайти.

До ЗМІ, котрі існують лише в електронному вигляді слід віднести [2]: Інтернет-видання «Події», Інформаційний портал «Ifportal.net», «День.if.ua», Агенція новин «Фirtka.if.ua», «Galka.if.ua», «Типовий Франківськ», а також UFRA.

При здійсненні порівняльної характеристики електронних ЗМІ було зроблено наступні висновки:

1) серед поданих порталів новин найбільшу кількість рубрик має саме galka.if.ua, вона ж має одну з найбільш відвідуваних сторінок у мережі Інтернет;

2) найпопулярнішими рубриками є такі рубрики як: політика, новини, світ, статті, цікаво, інтерв’ю і , звісно ж, фото- та відеорубрики;

123

3) серед молодого покоління, найбільш популярним є портал новин «Типовий Франківськ», а особливо його група у соцмережі ВКонтакте;

4) найменша кількість реклами та «найпросторішими» за своїм дизайном є UFRA, Типовий Франківськ та Galka.if.ua;

5) окрім того, усі ці електронні ЗМІ мають свої офіційні сторінки у таких соцмережах, як Facebook, ВКонтакте та YouTube, що і робить їх такими популярними.

Економічна ситуація, яка склалася в сучасній Україні, не забезпечує економічної свободи і самостійності засобів масової інформації, розвитку високих інформаційних технологій, ринку послуг засобів масової інформації, зокрема рекламного ринку та рекламної привабливості ЗМІ, ринку освітніх і виховних програм, який практично відсутній в Україні. У зв’язку з цим засоби масової інформації в нас нерідко залежать не від споживача інформації, а від певних інформаційних планів і владних структур. Ці та інші негативні тенденції призводять до того, що в суспільстві, в його соціальних, економічних і політичних структурах з’явилася недовіра до вітчизняних мас-медіа. Аналіз стану засобів масової інформації свідчить про те, що розвиток телебачення і радіомовлення, друкованих періодичних видань, мережі Інтернет відбувається по висхідній, незважаючи на економічні та політичні труднощі й проблеми.

Список використаних джерел

1. Вплив засобів масової інформації та інших джерел на формування здорового способу життя дітей та молоді [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.health.gov.ua/health.nsf/

2. Засоби масової інформації в Івано-Франківську [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://uk.wikipedia.org/wiki/

Анотація

Проаналізовано електронні засоби масової інформації Івано-Франківська. Визначено перспективи їхнього розвитку в сучасному інформаційному суспільстві.

Ключові слова: електронні ЗМІ, друковані ЗМІ, телебачення, радіо.

Abstract The electronic mass media of Ivano-Frankivsk is analyzed. The perspectives of

their development in the modern information society are defined. Keywords: electronic mass media, printed mass media, television, radio.

УДК 81'32 О. Б. Гургула, В. Д. Мельник

(м. Івано-Франківськ) ЛІНГВІСТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ НАУКОВО-ТЕХНІЧНОГО ПЕРЕКЛАДУ В

НІМЕЦЬКІЙ МОВІ Науково-технічні тексти належать до царини наукової комунікації, учасники

124

якої виконують когнітивні функції та орієнтуються на послідовне й динамічне нагромадження та відтворення інформації. Засобом реалізації цих функцій та одиницею наукової комунікації слугує одиничний акт повідомлення, яким і можна вважати науково-технічний текст. Одним із найважливіших джерел інформації є науково-технічний текст (НТТ) – монографії, підручники, наукові публікації, статті, реферати, інструкції з експлуатації, специфікації виробів тощо.

Основна вимога до науково-технічного перекладу – це точна передача інформації. Критерії адекватного науково-технічного перекладу чітко сформульовані: «Він повинен точно передавати зміст оригіналу, містити загальноприйняту в мові перекладу термінологію й відповідати нормам науково-технічної літератури, переклад якої здійснюється» [4, с. 45].

При перекладі науково-технічного тексту доводиться вирішувати одночасно цілий комплекс завдань. Цей вид діяльності вимагає не лише бездоганного володіння мовою, певних галузевих знань, але й максимум зусиль з боку перекладача. Оскільки при перекладі наукової та технічної літератури, як правило, немає необхідності шукати в тексті будь-який прихований зміст, то тут необхідно прагнути до особливої термінологічної точності. Якість перекладу науково-технічної літератури значною мірою залежить, по-перше, від особливостей цього виду літератури, по-друге, від рівня мовної та загальної технічної та наукової підготовки особи, яка займається перекладом. Досить частими є випадки, коли переклад зазнає редагування спеціалістом відповідної області.

Тексти науково-технічного стилю характеризуються стислістю та однозначністю. В їхній структурі переважають іменники, прикметники, слова з основним предметно-логічним значенням, терміни, безособові форми дієслова. Граматичні відмінності зумовлені особливостями граматичної будови мови, нормами і стилістичними особливостями [1, с.68].

Для перекладача, який має достатню мовну підготовку, але не володіє необхідними знаннями у відповідній галузі науки й техніки, основні труднощі будуть пов'язані з розумінням тих частин тексту, в яких викладено вузькофахові питання. Хоча значну складність являє собою іноді й переклад спеціальних термінів. І навпаки, для перекладача, який має ґрунтовну технічну підготовку, але в недостатньому ступені володіє всіма тонкощами німецької граматики, основні труднощі в розумінні змісту будуть пов'язані, в першу чергу, з явищами мовного порядку: «зі встановленням змістових зв'язків між окремими словами в реченні, з розумінням граматичних конструкцій, вибором адекватного варіанту їх перекладу» та ін [4, c. 105].

До поняття науково – технічна література входять такі її різновиди, як монографія, стаття зі спеціального журналу, технічний опис, патенти, технічні довідники. Переклад такої літератури становить певні труднощі. По-перше, в німецькій мові є властиві лише їй граматичні явища, які спричиняють труднощі під час перекладу німецького технічного тексту українською мовою. По-друге, мова німецької науково-технічної літератури істотно відрізняється від літературної мови тим, що вона значно ускладнена наявністю розгорнутих речень з інфінітивними групами, поширеними означеннями, а також великою кількістю значних за обсягом складних речень з багатьма вставними підрядними реченнями всередині головного. При перекладі таких речень виникає небезпека втратити відчуття взаємозв'язку між

125

компонентами речення, неперервності думки, оскільки пов'язані за змістом слова безпосередньо не співвідносяться між собою.

Крім того, для науково-технічної літератури характерним є вживання великої кількості термінів, які відображають специфіку понять. Проте жоден з існуючих словників не в змозі вмістити як усі існуючі терміни в певній галузі науки, так і новоутворені. Характерною особливістю науково-технічної літератури є точність і стислість вираження думки, з одного боку, та сувора логічна послідовність та повнота висловлення – з іншого. Найголовнішою визначальною рисою науково-технічного типу тексту є його когнітивність, інформаційна насиченість [5, с. 23].

Часто помилково плутають поняття «точний» з поняттям «буквальний» переклад. Буквальний переклад зводиться до механічної підстановки українського слова замість німецького, а це інколи призводить до помилок. Досить часто під час перекладу механічно калькуються, формально відтворюються мовні засоби оригіналу, спотворюється зміст, не передається стилістична функція або порушується норма мови. Такий переклад є буквалізмом. Існують буквалізми лексичні, коли механічно калькуються окремі слова, фразеологічні – при неправдивому калькуванні фразеологічних одиниць, граматичні – при механічному калькуванні граматичних форм тексту, що перекладається.

Ще однією особливістю науково-технічної літератури є також наявність великої кількості слів та словосполучень, характерних саме для цього стилю.

Наприклад: die Röhre не лише труба, а й електронна лампа; untersuchen – не тільки досліджувати, а й вивчати.

Німецькій мові властива багатозначність не лише лексична, а й граматична. Так дієслова haben і sein можуть бути:

1) самостійними дієсловами: Наприклад: Der Stahlbeton hat viele Vorteile gegenüber dem Beton. 2) допоміжними дієсловами: Наприклад: Die Metallurgie ist zur Grundlage jeder entwickelten Industrie

geworden. 3) дієсловами з модальним значенням, причому в науковій літературі вони

вживаються саме в модальному значенні: Наприклад: Man hat noch viele Probleme auf dem Gebiet der Marktwirtschaft zu

lösen. Часто значні труднощі виникають при перекладі науково-технічного тексту у

зв'язку з відмінністю синтаксичної системи мов: послідовність елементів висловлювання в німецькій і українській мовах може не збігатися. Наприклад, при перекладі речень з інфінітивними групами чи зворотами інфінітив, що стоїть у кінці групи чи звороту, в українському реченні ставиться на перше місце; при перекладі речень, які починаються не з підмета, присудок ставиться саме після підмета, у німецькому реченні порядок слів зворотний. Наведемо приклади:

Das Fundament hat Aufgabe, die Belastungen aus dem Bauwerk aufzunehmen und sie gleichmäßig ohne übermäßige Setzung auf eine große Fläche des Baugrundes zu übertragen.

Фундамент мав завдання брати на себе навантаження споруди і переносити його без надмірної усадки на досить велику площу будівельного ґрунту.

Um dem Metall andere Eigenschaften zu verleihen, legiert man es mit anderen

126

Elementen. Для того щоб надати металові інших властивостей, його сплавляють з іншими

елементами. Durch die Vervollkommnung der Technologie und durch die Entwicklung

vorgefertigter Elemente gewinnt der Beton in den letzten Jahren immer mehr an Bedeutung.

Завдяки удосконаленню технології і розвитку готових збірних елементів бетон набуває в останні роки дедалі більшого значення.

Під час перекладу науково-технічного тексту потрібно пам'ятати про розбіжності в побудові речень німецької та української мов, про відмінність системної організації цих мов. Під час перекладу виникає необхідність текстової модифікації, яку важко передбачити. Йдеться про те, що інколи загальний зміст і контекст потребують введення одних слів і опускання інших, часткової або повної перебудови речення за вимогами граматичної норми мови, якою здійснюється переклад.

Головну увагу під час перекладу слід спрямовувати на його адекватність і точність. Необхідно враховувати кінцеву мету, а саме – якнайточніше відтворення німецькомовного оригіналу засобами української мови.

Основна вимога до науково-технічного перекладу – це точна передача інформації. Як відомо, складнощі при перекладі викликає, в першу чергу, передача правильного змісту кожного речення, що дуже часто не відповідає дослівному перекладу.

До кількісних відмінних рис німецькомовної науково-технічної літератури належать:

1) підвищена частотність вживання поширеного означення, пасивної конструкції, конструкцій «sein + zu + Infinitiv» та «lassen + ich + Infinitiv», деяких прийменників, вказівних займенників (у тому числі й у ролі замінника іменника), генетива, практично цілковите зникнення питальних, спонукальних, неповних речень, відсутність наказового способу, 2-ої особи і ввічливої форми дієслів і відповідних особових і присвійних займенників, еліптизація підрядних речень з метою досягнення мовної економії, підвищена частотність вживання деяких граматичних категорій, наприклад, акузатива, перфекта, сполучень з модальним дієсловом wollen, предикативного означення типу «sehen, hören, fühlen + Infinitiv» тощо;

2) збільшення лінійного розміру деяких синтаксичних категорій (поширеного означення і групи іменника в цілому, предикативного означення, речень в цілому). Такі зміни зумовлені як завданнями стилю наукової підмови, так і письмовим характером останнього.

До якісних характерних рис німецької мови науки і техніки належать: об’єднання та абстрагування значень, наприклад, сполучення з дієсловом wollen, sein та haben + zu + Infinitiv тощо.

Останні ознаки притаманні саме сучасній мові науки і техніки, яка останніми роками зазнає бурхливих глибинних якісних і кількісних трансформацій, що враховувалося у дослідженні. В наукових текстах домінантну роль відіграє процес, а не дійова особа, часто оперують абстрактними поняттями. Тут спостерігається часте вживання граматичних конструкцій з пасивним значенням, субстантивованих

127

інфінітивів, віддієслівних іменників, що означають процес, прикметників на - lich, - isch, - ig, - bar, кількісних числівників для називання величин вимірювання і пов’язане з цим вживання прийменника von для позначення приналежності.

Список використаних джерел 1. Бацевич Ф. С. Основи комунікативної лінгвістики / Ф. С. Бацевич. – К.: Академія, 2004. – 344 с. 2. Володина М. Н. Когнитивно-информационная природа термина и терминологическая номинация / М. Н. Володина. – М.: Наука, 1998. – 390 с. 3. Карабан В. І. Посібник-довідник з перекладу англійської наукової і технічної літератури на українську мову / В. І. Карабан. – К.: Політична думка, 1997. – 300 с. 4. Кияк Т. Р. Теорія і практика перекладу / Т. Р. Кияк. – Вінниця: Нова книга, 2006. – 240 с. 5. Корунець І. В. Вступ до перекладознавства / І. В. Корунець. – Вінниця: Нова книга, 2008. – 512 с.

Анотація У статті розглядаються лінгвістичні особливості текстів науково-технічного

стилю, визначаються найбільш вживані способи їхнього перекладу українською мовою.

Ключові слова: науково-технічний стиль, науково-технічні тексти, науково-технічна інформація, дискурс, граматичні трансформації.

Abstract This article is devoted to the problems of linguistic peculiarities of the scientific and

technical literature, it describes different forms of the translation, it also presents commonly used methods of translation into Ukrainian. The most common methods of grammatical transformation in the translation of scientific and technical literature are described as well.

Keywords: scientific-technical style, scientific-technical texts, scientific-technical information, discourse, grammatical transformations.

УДК 659.3:4; 1+3+80 С. П. Грушко

(м. Одеса)

ОСОБЛИВОСТІ МОВНОЇ СВІДОМОСТІ СУЧАСНОГО МАС-МЕДІЙНОГО ДИСКУРСУ: ЛІНГВІСТИЧНИЙ АСПЕКТ

Дослідження мас-медійного дискурсу будь-який культури дозволяє визначити

домінування цінностей над фактами, інтенсифікації емоцій, переважання фатики над інформуванням, емоційного над раціональним, адже дискурс мас-медіа накладається на сітку різноманітних типів дискурсу. Фатика як антипод інформативності зближується за певними параметрами, у першу чергу, із ритуалом: спостерігається

128

банальність змісту, відсутність установки на новизну, прагнення до стандартності та стереотипності, фіксованості форми і стертости змісту, виключення свободи вибору. Як свідчать дослідження, мас-медійний дискурс все більш стає спонукальним, фатичним, націленим на вплив, стимулювання адресата. Цей факт пояснюється зростаючою роллю частини сегменту політичного, юридичного, рекламного, ділового, релігійного, педагогічного, терапевтичного дискурсів у мас-медійному просторі. На думку М. Фуко, релігійний, юридичний, терапевтичний, політичний дискурси абсолютно невіддільні від такого виконання ритуалу, який визначає для суб’єктів одночасно їх особливі властивості і відведені їм ролі [3].

У сучасній медіакультурі існує неймовірна кількість шоу-програм у вигляді інтерв'ю, ток-шоу, які мають масу схожих рис. Більшість ток-шоу мають вигляд поставлених театралізованих вистав з певними ролями і нещирою грою. Клонована ритуалізованість подібних програм протиставляється діалогу як вільному обміну думками і грі, де проявляється свобода самовираження особистості, культивується стереотипність і шаблонність мислення. Сугестивна ідеологічно насичена мова, яка відрізняється спрощеннями, узагальненнями, стереотипізацією, наочною конкретністю, повторами, при вмілому використанні надає великі можливості для впливу на свідомість, формування думки від вільного обговорення проблеми в мас-медіа до диктату.

У мас-медіа розкриваються протиріччя, які неминуче виникають між моральними відносинами (засобом саморегуляції суспільства – вільним обміном думками серед громадян, самовизначенням громадської думки, знайомством з новинами, з їх індивідуальною аргументацією різними персоналіями) і державно-правовими відносинами (засобом управління – інформуванням про владні рішення, їх розповсюдження та роз’яснення, оприлюдненням реакції мас та їх вимог до влади, домінуванням дій та ірраціональних мотивів над мисленням) [2]. Відзначається подвійна природа мас-медійного дискурсу:

1) вираження схвалення влади, підпільне, неофіційне посередництво у відносинах між буттям і свідомістю суспільства;

2) вираження опозиції до влади, відсутність інформаційної підтримки, втрата суспільством надії на узгодженість дій, на позбавлення від хаосу [2, с. 53-54].

Мас-медіа, впливаючи на адресата, відіграють у соціумі подвійну роль, адже вони породжують величезну кількість конфліктних ситуацій за участю суб'єкта і об'єкта мас-медійної діяльності, якими завжди є люди. У мас-медійному дискурсі інтерпретація дійсності відбувається у двох проявах:

1) експліцитно, у текстових формах (роз'яснення тих чи інших подій, розкриття їх причинно-наслідкових зв'язків і кореляції з іншими подіями, судження та оцінка);

2) імпліцитно, через номінативні одиниці (мовленнєві дефініції, які визначають програму дій, незаперечна перевага фігур, номінації яких приймаються суспільством).

Сугестивність мас-медійного дискурсу здійснюється у пропагандистській діяльності владних структур, метою якої виступає створення сприятливого, позитивного враження. «За допомогою промовляння спеціально складених текстів, таких, де ціннісно-значущі поняття зустрічаються із підвищеною частотою, можна досягти різних емоційних станів аудиторії – від заспокоєння до збудження та

129

агресивності» [1, с. 214]. Пропаганда передбачає вербальні та невербальні форми комунікації. Якщо адресант, як би піднесено він не говорив, з'являючись на телевізійному екрані, справляє враження хитрої, дрібної, нудної, безпринципної і безвольної людини, то йому не допоможуть ані витончена фразеологія, ані глибокі думки. Останнім часом мас-медіа все частіше висвітлюють порушення законності у пропагандистських цілях. Доводиться констатувати невтішний факт, що сучасний мас-медійний дискурс виконує особливу соціальну функцію, пов'язану із цілями, яким слугує використання мови політики: не переконувати, а контролювати; не передавати інформацію, а приховувати або спотворювати її; не спонукати до роздумів, а перешкоджати їм.

Мас-медіа активно використовують тактику ключових слів [4] або лозунгових слів, які надають певний сугестивний вплив, адже в них концентруються політичні цінності та орієнтири. Ця тактика полягає в тому, що вживаються різні слова без вказівки на те, як їх розуміти. Існують слова, у які можна вкласти різноманітний зміст (нейтральний або емоційний) для позначення абсолютно різних, омонімічних, абстрактних понять, які у різних політичних доктринах розуміються по-різному (наприклад, «свобода», «нація», «народ», «інтереси суспільства», «національна безпека»). Примітно, що у всіх випадках вони мають позитивну або негативну цінність, надають потужну заспокійливу або збудливу дію. Слово з абстрактним значенням вимагає уточнюючого визначення, яким часто нехтують («демократія»). Крім того, багато слів позначають комплекси ідей, вельми віддалених від сфери безпосереднього досвіду людини («соціалізм»). Відзначається неясність, невиразність при позначенні основних політичних характеристик (реакційний – консервативний – ліберальний – прогресивний – радикальний). Вибір позначення залежить від позицій адресанта і адресата: одна і та ж політична платформа з позицій різних людей може бути названа реакційною або ліберальною.

Засобом посилення ефекту впливу на адресата у мові ЗМІ є оцінка, яка виражає особливу ментальність. У протиставленні до об’єктивно-інтелектуальної властивості мовлення виступає фактор оціночності. Адресант позитивно оцінює свою позицію і одночасно негативно позицію опонента завдяки використанню засобів експліцитно та імпліцитної оцінки. Багатозначність термінів, що позначають одночасно різні явища повсякденної дійсності, зазвичай знімається у контексті. Але якщо полісемія обумовлена виключно політичними моментами, тоді зміст залишається неясним і у контексті. Мас-медіа цілеспрямовано використовують багатозначність слів і пов'язаних з ними різних емоційних та оціночних асоціацій. Типовим для дискурсу мас-медіа є «вихолощення» поняття (Veräuβerlichung), коли, наприклад, слово «свобода» ідентифікується із певними реальними обставинами. Наївний адресат найчастіше не розуміє, що значення цих слів може змінюватися в залежності від загального ідейного контексту. Реакційність мас-медіа призводить до створення дискурсивних конструкцій з метою захисту своїх інтересів: використання різних дискурсивних маніпуляцій призводить до суспільного регресу.

Для адекватного змістовного опису мас-медійного дискурсу вводиться поняття «контекстуалізм». Ця дефініція включає в себе як значення слова у вузькому лінгвістичному контексті, так і варіативність цього значення, обумовлену впливом екстралінгвістичній ситуації (ситуативного контексту). Виступаючи у двох

130

основних функціях, як засіб міжособистісної комунікації і як засіб для досягнення соціальних і політичних цілей, мас-медійний дискурс виявляє у цьому плані невичерпні можливості. Відображенням процесу ідеологічної редукції дійсності у мас-медійному дискурсі є широта і розширення значення окремих слів і словосполучень («народ»), використання їх для позначення нових понять і явищ дійсності. Щоб виявити це значення, необхідно розширити мовленнєвий контекст до суспільно-політичної ситуації. У якості відправної точки це може бути протест проти основних функцій держави: пропаганди, нескінченної брехні, гноблення, війни; абстрактний протест проти політики, адже ідеологія слугує маскою особистих інтересів.

Зміна семантичної структури слова свідчить про взаємодію демократичних принципів і жорсткої політичної системи на мовному рівні. Вживання певних слів у незвичайному контексті, характерне для дискурсу мас-медіа, пояснює особливу категоризацію дійсності. Негативний оціночний момент є вираженням політичного і морального настрою, що панує у суспільстві. Спостерігаються і випадки вживання так званих «мимовільних» евфемізмів (ungewollte Euphemismus), що містять інформацію, яка неадекватно відображає дійсність.

Відрив значення слів від їх денотатів, слів від їх значення, на яких засновані маніпуляції мас-медійного дискурсу, призводять до створення «семантичного хаосу», що впливає на сприйняття адресата. Особливо активний вплив на адресата здійснюється під час передвиборної кампанії в процесі агітації, а також у рекламній діяльності, де теж спостерігаються методи агітаційної ідеології. Агітація завжди спрямована на досягнення певного ефекту, тому в ній немає напівтонів, а тільки різкі контрасти. Її відрізняє різке звуження тематики і спрощеність у подачі проблеми. «У агітації домінує емоційна активізація мас. Оратор діє не за допомогою аргументів, а за допомогою аподиктичних тверджень» [4, р. 137]. Завданням агітації відповідає вживання спрощених мовних засобів: кліше, простих але виразних образів, ключових слів, гасел. Саме в силу націленості на емоції агітаційний виступ значною мірою складається з тавтології. Цим досягається навіювання адресату декількох основних думок, постійне повторення створює враження ідеологічної чіткості та послідовності (радіо-і телереклама лікарських препаратів, послуг агентств по роботі з нерухомістю, політична реклама). Виділяються такі основні прийоми агітації:

– перехід на особистість (обговорення особистих якостей супротивника замість його політичної та правової позиції);

– приписування противнику аргументів з подальшим їх викриттям (викриття противника через розкриття його справжніх інтересів);

– підміна проблеми при її обговоренні (відхід від відповіді на прямі питання); – використання наукової термінології (вживання незнайомих слів); – використання простих за формою і змістом текстів (створення максимально

доступних для найширших верств населення текстів). При дослідженні мас-медійного адресата виявляється відмінність і подібність

його психології: від особистого типу (розпорошеного домашнього натовпу) до публіки як натовпу (багатотисячні мітинги і демонстрації). Для управління натовпом необхідно враховувати ряд властивостей: психологічну спільність; розчинення адресата у натовпі під впливом навіювання; неусвідомленість дій

131

натовпу, адже несвідоме за своєю природою колективне; наявність лідера, вождя, авторитету натовпу; двоїстість ставлення натовпу до лідера, розкол натовпу; схожість соціально-ідеологічних підстав.

До основних методів впливу належать: зваблення, яке базується на авторитеті; впровадження агентів впливу в натовп; формулювання лозунгів лідера з ефектом зараження оточуючих; алегорична, енергійна мова пропаганди із переважанням наказових формулювань; навіювання ідеї (революції, свободи, перемоги у війні тощо) до перетворення на колективні образи й дії; граматика переконання, яка заснована на твердженні й повторенні; ясне тлумачення тверджень однозначної позиції, панівної ідеї.

Вибір певного стилю мови (офіційного, розмовного) мас-медіа у якості засобу спілкування також може мати політичні імплікації. Розвиток таємної форми мовлення забезпечує значну владу і узаконені повноважень. Мова мас-медіа використовується у політичних цілях приблизно однаковими засобами у всіх досліджуваних лінгвокультурах. Мас-медійний дискурс виступає засобом боротьби і маніпуляцій у політичних системах, але мова не є їх причиною. Саме у семантичній структурі актуалізуються мовні інтенції мовця і «пропагандистське втручання у мову». У зв'язку з цим виникає питання про співвідношення «колективного» та «індивідуального» стилів дискурсу.

Перехід від рівня індивідуального контакту до більш високого рівня складних соціальних відносин свідчить про перехід до зовсім нових проблем у взаємовідносинах мас-медійного і політичного дискурсів. На цьому рівні мова політичного змісту може, наприклад, формально адресуватися конкретному адресату, а реальне її призначення буде абсолютно іншим. Обумовлено це наступною залежністю: чим більше аудиторія, тим сильніше відмінності у соціальному, культурному, віковому статусі, тим менше шанс, що всі однаково зрозуміють конкретний зміст, який вкладається у висловлення адресанта. Чим ближче понятійний зміст до соціального, тим вище рівень розуміння висловлювання аудиторією. Тому особливо важливо дослідити зв'язки значень, конотації та емоційні моменти, які виникають у адресата при сприйнятті термінів мови політики, реклами, релігії тощо в мас-медіа.

Представники різних соціальних класів, груп, соціальних спільнот є носіями специфічних моделей мови які слід розглядати не просто як стилістичну рефлексію соціальних відмінностей у способі життя і установках, але й як імпліцитність ідеології цих класів. В умовах диференційованого суспільства домінуючий мовний узус, який використовується у системі масової комунікації, відображає ідеологію правлячого класу, слугує його інтересам. З точки зору вивчення роз'єднаності мовної структури та мовного узусу останнє пояснюється у термінах трансформаційного синтаксису як «мовна компетенція» і «мовна реалізація», однак такий підхід недостатній при вивченні соціолінгвістичних проблем мовного життя. На думку Р. Фаулера і Г. Кресса, найбільш прийнятними вважаються теорія комунікативної компетенції та положення функціональної лінгвістики. Використання форми пасиву замість активу веде до згладжування соціальної та ідеологічної гостроти, наприклад, у повідомленні про зіткнення демонстрантів з поліцією. Вибір епітета для учасників даної події також обумовлений ідеологічною позицією адресанта мас-медійного тексту.

132

Аналіз фактичного матеріалу показує, що породжуються мовні поля, які відображають ідеологію певної соціальної чи етнічної групи, легітимують набір ідей, мотивів, установок і цінностей, які витісняє будь-які інші. Однією з ознак деградації демократичних принципів виступає дегенерація мас-медійного і політичного дискурсів, яка проявляється у грі словами, затемненні сенсу, маніпуляції поняттями, фактами реальної дійсності, використанні військово-бюрократичного жаргону. Мас-медійний дискурс української, німецької, англійської, російської лінгвокультур має спільні риси і представляє сьогодні синтез побутово-розмовної і абстрактної мови, що виражається в простій синтаксичній побудові фраз, різкості оцінок, використанні ідіоматичних виразів, стилістичних прийомів персоніфікації; широкому вжитку абстрактних слів, номінативності стилю. Звернення до експресивно-забарвленої лексики в мас-медійному дискурсі різних лінгвокультур обумовлено специфікою її впливу на адресата.

Список використаних джерел

1. Ключарев Г. А. Языковая деятельность и политический имидж / Г. А. Ключарев // Обновление России: трудный поиск решений. – М., 1995. – Вып. 3. – С. 211-216.

2. Лазутина Г. В. Профессиональная этика журналиста: учеб. пособ. по журналистике / Г. В. Лазутина. – М.: Аспект Пресс, 1999. – 208 с.

3. Фуко М. Воля к истине: по ту сторону знания, власти и сексуальности. Работы разных лет; [пер. с фр.] / М. Фуко. – М.: Касталь, 1996. — 448 с.

4. Grieswelle D. Rhetorik und Politik: Kulturwissenschaftliche Studien / D. Grieswelle. – München: Minerva, 1978. – 155 p.

Анотація

У статті розглядаються особливості мислення, мовної свідомості та індивідуальної мовленнєвої поведінки у мові ЗМІ. Для сучасних комунікативних досліджень актуальними питаннями є питання про створення, зберігання та використання інформації, її вплив на адресата у мас-медійному дискурсі у різніх лінгвокультурах і політичному дискурсі.

Ключові слова: мас-медійний дискурс, інформація, адресат, лінгвокультура.

Abstract Features of thinking, language consciousness and individual speech behaviour in

language of mass-media are considered in the article. For modern communicative researches the question is actual, how the information is created, stored and used, influences the addressee in mass-medial discourse in différent linguocultures.

Key words: mass-medial discourse, information, addressee, linguoculture.

133

УДК 81’253 Л. В. Дербеньова

(м. Івано-Франківськ)

ПРОБЛЕМИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПЕРЕКЛАДУ НАУКОВО-ТЕХНІЧНОГО ТЕКСТУ В КОМУНІКАТИВНИХ КОНТЕКСТАХ І РОЗВІДКАХ ТЕОРЕТИКІВ

ПЕРЕКЛАДУ У зв'язку з бурхливим розвитком техніки та поширенням науково-технічної

інформації виросло значення і науково-технічного перекладу, адже науково-технічна сфера є однією з життєво важливих сфер діяльності людства. В аспекті досліджень науково-технічної літератури актуалізується проблема тексту як центральної проблеми теорії перекладу. Текст є предметом аналізу на першому етапі перекладу (адже він пов'язаний із інтерпретацією оригіналу) й на завершальному етапі (як предмет синтезу). Тому проблеми адекватного перекладу, «ефект текста» (У. Еко) привертає до себе пильну увагу теоретиків перекладу.

Відомо, що переклад науково-технічних текстів відрізняється від перекладу художньої літератури, газетних статей, документально-ділового матеріалу тощо. Складність перекладу полягає не тільки у насиченості цього типу текстів спеціальною лексикою (термінологією), але й у тому, що поняття «науково-технічна література» включає таки її різновиди, як власне науково-технічна література, а саме, монографії, збірники та статті з різних проблем науки і техніки; учбова науково-технічна література (підручники, довідники і т. д. ); науково-популярна література з різних галузей техніки; технічна і супровідна документація; технічна реклама, патенти та ін.

Переклад такої літератури викликає певні проблеми: 1) стилістичного характеру; 2) лексичні та граматичні труднощі, у першу чергу пов’язані із насиченістю таких тестів термінами і термінологічними словосполучення; 3) полісемія термінів їх неоднозначність та національну варіативність; 4) відсутність перекладних відповідників (у випадку термінів-неологізмів) тощо. Дослідження цих проблем виводить на дослідження у галузі теорії тексту взагалі.

Теоретичне осмислення процесу перекладу, згідно концепції німецького вченого Р. Штольце, повинне грутнуватися на підставі тісного зв'язку герменевтики й лінгвістики тексту, адже в основі перекладу лежить можливість органічного поєднання аналізу герменевтики тексту як цілого із системним аналізом на основі раціональних лінгвістичних критеріїв [8, с. 49]. В основі теорії перекладу тексту, вважає дослідник, є уявлення про форму тексту як про свідчення комунікативної інтенції відправника, що реалізовується через посередництво мови. Аналізуючи початковий текст, перекладач ставить питання: яку мету переслідує відправник і які мовні засоби використовує для цього?

Розуміння тексту ґрунтується на усвідомленні його цілісності з обов'язковим урахуванням прагматичних правил його побудови. При цьому важливо знати не тільки те, про що йдеться у тексті, але й те, що має на увазі автор тексту. Звідси виникає необхідність в обов'язковому розумінні пресупозицій, які повинні включати не тільки те, про що говорилося раніше, але й про те, що відоме: «я», що говорить, його соціальний статус, фонові знання, тощо [8, с. 51-52].

134

У зв'язку із цим доречно пригадати слова І. Гальперіна про роль підтексту, що співіснує із вербальним виразом, є супутнім йому й запланованим творцем тексту. Положення, що висувається ним, про «змістовно-підтекстову інформацію» як про органічну частину смислового змісту тексту має найбезпосередніше відношення до перекладу [1, с. 42].

На підставі сказаного вище про експліцитні й імпліцитні компоненти змісту тексту, про роль прагматичних чинників в його формуванні Р. Штольце робить важливий для теорії перекладу висновок про багатоплановість й «надсумарність» смислового змісту тексту. Під надсумарністю мається на увазі незводимість смислу тексту до суми смислів його конституентів. Проте, аналізуючи початковий текст як надсумарне ціле, не допустимо нехтувати семантичним аналізом його конституентів. Річ у тому, що зміст тексту розкривають рекурентні смислові ознаки (семантично зв'язані один із одним лексеми), що утворюють ізотопічні площини тексту, в яких реалізується багатопланова структура його смислу. Саме в результаті інтеграції окремих елементів у мовному та позамовному контекстах утворюється той «приріст інформації» (Informationsberschuss), який лежить в основі «надсумарністі» смислу тексту. Проблема семантики тексту ставить по-новому для теорії перекладу й питання про значення окремих лексем. Це значення розглядається не як фіксований зріз певного набору семантичних ознак (як, наприклад, в жорстких моделях структурної семантики), а як «гнучка сукупність сем й прагматичних параметрів, мінливі поєднання яких проектуються у площину тексту» [8, с. 93-104].

Разом із семантикою тексту істотне значення для теорії перекладу має і стилістика тексту. Розробкою проблем зв'язку типології тексту із теорією перекладу займається К. Райс, що присвятила цим проблемам декілька праць, зокрема написану спільно із Г. Вермєєром книгу «Обґрунтування загальної теорії перекладу», в якій використовується концептуальний апарат теорії інформації, лінгвістики тексту і функціональної стилістики [7].

У основу концепції теорії перекладу К. Райс покладена теорія жанрів тексту (Textsoxtentheorie), основними поняттями якої є «тип тексту» (Texttyp) і «жанр тексту» (Textsorte). Поняття типу тексту використовується для класифікаційного виділення універсальних, базисних форм тексту в людській комунікації. На основі виконуваних ними найзагальніших (за Д. Бюлером) комунікативних функцій — репрезентативною (Darstellungsfunktion), виразною (Ausdrьksfunktion) і апелятивною (Appellfunktion) — вичленують три типи тексту: інформативний, експресивний й оперативний (нагадаємо думку Р. Якобсона про використання функціональної типології для розуміння перекладу як комунікативного акту [3, с. 66-68]).

Жанр тексту (Textsorte) — це клас вербальних текстів, що виділяються на основі спільності структури, меж варіативності й використання в однотипних комунікативних контекстах. Конкретні ознаки диференціації жанрів пов'язані із трьома семіотичними вимірюваннями: семантикою, прагматикою, синтактикою. Вони слугують для віддзеркалення світу у тексті, до виконуваної текстом комунікативної функції і до внутрішньої структури тексту. Це визначення К. Райс визначає ознаки жанру, але не розкриває його сутності.

В цьому відношенні здається більш вдалою соціальна інтерпретація мовного жанру, що була пропонована К.А. Долініним, який вважає, що «кожен канонізований, сталий мовний жанр (наказ, устав, ухвала суду, наукова стаття, роман, передова в газеті)

135

— це не що інше, як особлива соціальна роль, в якій мовна діяльність виступає як рольова діяльність» [2, с. 26].

Таким чином, у жанровій варіативності текстів проявляється соціальна норма, що визначає специфіку вибирання мовних засобів із породженням текстів будь-яких жанрів. У практиці перекладу стикаються три типи соціальних норм, що відображають традиції певного суспільства і певної культури: 1) норми побудови тексту у певній автентичній мові, 2) норми побудови тексту на мову перекладу; 3) норми перекладу.

К. Райс, безумовно, має рацію, наголошуючи, що норми, або конвенції жанру (Textsortenkonventionen) мають велике значення, оскільки відмінності між ними стають найбільш очевидними при виході за межі однієї мови і однієї культури. Разом із загальними жанрами, що існують в будь-якій письмовій культурі (лист, казка, стаття), є жанри, що поширені не у всіх культурах (наприклад, сонет), і, нарешті, жанри, специфічні лише для однієї культури (наприклад, поетичний жанр хайку в Японії). Конвенції жанрів характеризуються також історичною варіативністю (наприклад, віршована форма середньовічного наукового трактату).

Жанрова диференціація текстів має безпосереднє відношення до механізму перекладу, до перекладацької стратегії. Перш за все перекладач повинен зробити принциповий вибір: зберегти конвенції начального тексту або замінити їх конвенціями мови перекладу. Якщо певний жанр відсутній в іншій культурі, то переклад може бути інноваційним (тобто він може покласти початок новому жанру в культурі-рецепторі). Так, наприклад, газель, жанр східної поезії, був відтворений у деяких перекладах європейськими мовами. Так само необхідно врахувати своєрідність типу тексту і те, що визначає певний тип комунікативної функції. Тільки за умови знання функції автентичного тексту і його місця у автентичній культурі, можна оцінити значущість окремих елементів автентичного тексту. Це положення К. Райс ілюструє наступним прикладом: Souvent femme varie, bien fol est qui s'y fie. Якби це був інформативний текст з установкою на передачу денотативного змісту, його можна було б перевести так: «Жінка дуже непостійна (в оригіналі сказано: «жінка часто міняється»). «Безрозсудний той, хто їй вірить». Проте насправді це уривок із експресивного тексту (драми В. Гюго) з установкою на художню форму. Переклад такого оригіналу вимагає художньої організації тексту. Цій вимозі відповідає переклад німецькою мовою Г. Бюхнера: «Ein Weib дndert sich jeden Tag. Ein Narr ist, wer ihr trauen mag букв. 'Жінка міняється щодня. Дурень той, хто їй довіряє». Незначні смислові відступи в цьому перекладі цілком компенсуються передачею художньо-естетичної функції тексту [7, с. 213].

У своїх наукових розвідках К. Райс звертає увагу на важливість передачі комунікативної функції тексту як умови успішного здійснення процесу перекладу, проте при цьому допускається спрощення. Подібно іншим функціональним класифікаціям текстів, її класифікація фактично зводить функціональну характеристику тексту до якоїсь одній функції. Проте реальні тексти, з якими має справу перекладач, як правило, полифункціональні. Ми дотримуємося думки К.А. Долініна: «…якщо стиль вислову (фрази) — у повсякденній мовній практиці — буває єдиний і несуперечливий, то стиль тексту, особливо художнього тексту, є мінливою, динамічною його характеристикою» [2, с. 46]. І хоча в одній з наукових праць К. Райс робить обмовку про те, що «цілий текст не завжди відображає лише одну із функцій мови» і що «на практиці існують незліченні перехрещення і змішані форми» [7, с. 32], в цілому слід визнати правоту В. Вільса, який критикує К. Райс за те, що вона жертвує функціональною багатоплановістю тексту в ім'я

136

побудови ідеальної моделі, наприклад, відносить художні тексти до текстів, що акцентують форму (form-betonte Texte).

Принципово інший підхід до проблеми типології текстів в теорії перекладу висуває А. Нойберт. Розцінюючи функціонально-типологічні моделі текстів як надмірно грубі і статичні, він пропонує для аналізу процесу перекладу модель «текстів-прототипів» (prototype texts) — історично і соціально обумовлених способів організації знання у письмовому й усному дискурсі. Текст-прототип виявляє специфічне поєднання параметрів текстуальності (комунікативною інтенції, ситуативності, інформативності, узгодженості сенсів, зв’язності), а також специфічну конфігурацію загального для комунікантів фонду знань. Це глобальна схема того, що сказане, ким, кому, коли і як. Завдяки комплексній детермінації тексти-прототипи відрізняються значною різноманітністю, на відміну від типів текстів. У процесі перекладу перекладач реалізує вибраний прототип кінцевого тексту, оцінюючи при цьому питому вагу його детермінантів [6, с. 127-132].

Список використаних джерел

1. Гальперин И.Р. Текст как объект лингвистического исследования / И.Р. Гальперин. — М.: Наука, 1981. — 324 c.

2. Долинин К.А. Стилистика французского языка. / К.А. Долинин. — Л.: Просвещение, 1978. — 256 с.

3. Швейцер А.Д. Перевод и лингвистика. / А.Д. Швейцер. — М.: Воениздат, 1973. — 356 с.

4. Швейцер А.Д. Современная социолингвистика: Теория, проблемы, методы. / А.Д. Швейцер. — М.: Наука, 1976. — 432 с.

5. Швейцер А.Д. Социальная дифференциация английского языка в США. / А.Д. Швейцер. — М.: Наука, 1983. — 345 с.

6. Neubert A. Text and translation // Übersetzungswissenschaftliche Beiträge 8. Leipzig, 1985.

7. Reiss K. Möglichkeiten und Grenzen der Übersetzungskritik Kategonen und Kriterien für eine sachgerechte Beurteilung von Übersetzungen. München, 1971.

8. Stolze R. Grundlagen der Textübersetzung. Heidelberg, 1982.

Анотація

У статті розглядається сучасний статус перекладу, його предмет та відношення до інших дисциплін. На основі єдиної концепції аналізуються фундаментальні проблеми перекладознавства.

Ключові слова: текст, переклад, тексти-прототипи, комунікація, жанр тексту.

Abstract The article is devoted to the of role examines the contemporary status of the theory

of translation, its subject-matter and relation to other disciplines. A single conception the analysis of such basic problems of translation studies as the essence of translation.

Keywords: text, translation, prototype texts, Textsorte.

137

УДК 811.161.2:82 В. Я. Йовдій (м. Ужгород)

ХУДОЖНІЙ ТЕКСТ У КОМУНІКАТИВНІЙ ДІЯЛЬНІСТІ

АВТОРА І ЧИТАЧА

У процесі здійснення комунікативного акту як автор, так і читач переслідують конкретні цілі, а, отже, обидва зацікавлені у налагодженні якомога більш ефективного комунікаційного зв’язку. Художня і наукова комунікація розвивається і формується на двох рівнях одночасно: на рівні автора і на рівні реципієнта (читача). Дослідження комунікативної поведінки та особливостей взаємодії учасників мовленнєвого акту є важливим для визначення авторської і читацької позиції та вираження комунікативної переваги автора.

Комунікативна діяльність автора і читача досліджувалася у різних сферах: філософського літературного дискурсу, а також у рамках таких дисциплін, як психологія та соціологія. Завдяки теоретичним розробкам В. Біблера, Р. Барта, М. Бахтіна, У. Еко, Ю. Крістевої, М. Лотмана, П. Рікьора, Е. Устюгової, М. Феллера та ін. ми маємо змогу проаналізувати перспективи ідентичності автора, тексту і читача, а також їх взаємозв’язок.

Детальніше розглянемо взаємодію автора і читач у процесі обміну науковою інформацією. Початковим етапом наукової документної комунікації є виникнення попиту на певну інформацію зі сторони реципієнтів та, як реакція на цей попит – виникнення пропозиції конкретної інформації зі сторони автора (авторів). Таким чином, інформаційні потреби реципієнтів формують основну тематику та зміст повідомлень комунікантів. Комунікант обирає спосіб і канал передачі повідомлення, який, на його думку, буде найбільш зручним для реципієнта, в той час як реципієнт здійснює пошук необхідної інформації у такий спосіб та по тих каналах передачі повідомлень, які вважає найбільш інформативними. Кодування повідомлення комунікантом зазвичай відповідає кодуванню інформаційного запиту реципієнта. Контекст інформаційного повідомлення для автора включає основну мету створення повідомлення, а для читача – задоволення інформаційної потреби. В той же час документ для автора є засобом передачі інформації, а для читача – джерелом інформації.

Отже як автор, так і читач в процесі спілкування здійснюють певну роботу. Якщо ж звернутись до процесу читання, то в загальному вигляді предметом праці автора, і читача виявиться свідомість читача, змінюючи яку, обидва учасники комунікативного акту здійснюють свої наміри. Засобом досягнення цієї мети, слугує повідомлення, яке має форму мовленнєвого твору [4, с. 7].

Особливість мовленнєвої діяльності читача полягає в тому, що його свідомість одночасно виступає як суб’єктом так і об’єктом комунікації. Будучи суб’єктом пізнання, вона активно переробляє повідомлення з метою, усвідомленою даним читачем, і в той самий час зазнає впливу цього повідомлення відповідно до мети, яку переслідує автор.

Таким чином, мовленнєва діяльність автора спрямована не лише на створення ефективного, з точки зору задоволення інформаційних потреб споживача,

138

повідомлення, а й на досягнення певного впливу на свідомість читача. Для цього автор у повідомленні відображає особливості свого мислення, своєї свідомості, проте, це може як посприяти ефективній комунікації з читачем, так і бути її основною перешкодою.

На шляху до досягнення комунікативної мети автора виникає також і низка інших перешкод. До них входять як об’єктивні (відстань, шум, нестабільний канал передачі повідомлення) так і суб’єктивні (рівень знань учасників комунікації, структура побудови повідомлення, суперечливі погляди комуні кантів тощо). Таким чином, ступінь використання засобів, що попереджають перешкоди в комунікативному акті, стимулюють активну участь в ньому адресата, знімають виниклі перешкоди, повинен бути тим більший, чим далі один від одного учасники комунікації за своїми інтересами, знаннями, способом мислення тощо. Адже, спілкування найбільш ефективне, коли мета і можливості читача й автора (як вони представлені у творі) збігаються [4, с. 10].

Розглянемо основні особливості діяльності автора і читача на різних етапах комунікаційного процесу у сприйнятті літературного тексту. У комунікативному акті, на думку М.Д. Феллера, можна виділити наступні етапи: створення повідомлення, його публікація та сприйняття [4, с. 11].

У процесі створення твору автор має на меті вплив на свідомість читача, шляхом задоволення його естетичних та інформаційних потреб. Основними засобами впливу є мова художнього твору, яка відображає його основний зміст, смислове наповнення, логічність структури побудови інформаційної та естетичної складової повідомлення, яка дозволяє полегшити процес декодування та сприйняття повідомлення. Структура побудови тексту літературного твору залежить від жанру та цільової аудиторії. Жанр можна розглядати як своєрідний засіб впливу на свідомість читача.

Створення плану автором – вихідний момент першого написання твору. Протягом століть склався звичай писати (переписувати) твори тричі. Уперше автор турбується в основному про фіксацію відображеного матеріалу, при повторному переписуванні відпрацьовує пізнавальну (змістову) підструктуру його – основу побудови твору, втретє – він зосереджений на власне комунікативних моментах, комунікативній підструктурі. Під час написання і переписування створюється вже не структура, а текст (що вміщує як структурно необхідну інформацію, так і «пакувальний матеріал»), розгорнутий в мовленнєву тканину зі всіма її рівнями, створюється підпорядковане меті автора зображення віддзеркаленої дійсності це супроводжується моделюванням реакції читача, перебудовою будов внутрішнього мовлення в зовнішнє, заповненням «шпарин» у ньому, добір нормативних знаків, коментування, яке переводить загальні значення в індивідуалізовані змісти. Таким чином, формується план змісту, представлений знаками логіко-понятійного коду, що викликають у свідомості читачів концепти мовних знаків та конструкцій [1, с. 27].

Є ще одна досить суттєва обставина, котра звичайно враховується при побудові твору, – послідовність комунікативно-пізнавальних та естетичних процесів у діяльності читача. Щоб твір був сприйнятий, треба привернути до нього увагу читача, викликати інтерес до його змісту, потому підвести до рішення або сформувати погляди читача. Після цього можливий заклик читача до дії, порада як

139

здійснити вчинок, до втілення котрого адресат вже підготовлений. Ця закономірність докладно описана в теорії реклами – у формулі психологічних впливів реклами АІДА (перші літери чотирьох англійських слів: Аttention – увага, Іnterest – інтерес, Desire – прагнення, Аction – дія). Вона легко переноситься на структуру рекламного твору, а зрештою – будь-якого комунікативного акту [2].

Публікація повідомлення передбачає вибір каналу передачі інформації. При цьому автор враховує, який з каналів найвірогідніше досягне цільової аудиторії і за допомогою якого каналу найефективніше здійснювати вплив на читача. Таким чином, на даному етапі, основним засобом впливу виступає канал передачі повідомлення. Так розповсюдження інформації у глобальній мережі Інтернет, охоплює найбільше коло цільової аудиторії у сучасному світі, проте лише двадцять років тому, такий канал передачі інформації не був загально доступним та популярним серед читачів, тож повідомлення могло б і не дістатися до реципієнта.

На відпрацьований твір публікаторами одягається нова оболонка – редакційно-технічне і художнє оформлення, які передають графічними засобами найбільш загальні спільні риси частин. З появою видання перша половина комунікативного акту, «мовлення», завершена [4, с. 23].

О.М. Семиног визначає сприймання тексту як психічний процес відображення людиною змісту тексту при безпосередньому впливі на органи чуття. Важливою умовою успішного сприймання є потреба, зацікавленість, внутрішня мотивація. Усвідомлення наукового тексту – це осягнення розумом, осмислення структури і змісту тексту через аналіз вербальної форми тексту. Значною мірою усвідомлення сприйнятого залежить від досвіду, фонових знань особистості, пам'яті, творчого мислення [3].

У процесі сприйняття повідомлення суб’єкт діяльності – читач; предмет діяльності – змістова інформація, вміщена в повідомленні, а також змістова інформація з тієї ж теми, яка міститься в свідомості читача; мета – переслідується читачем в його свідомості й діях; засіб мовленнєвої діяльності – повідомлення, в котрому ця інформація зафіксована в структурі та формі, означених метою впливу на свідомість адресата і мовленнєвими вміннями адресанта, а також мовна компетенція і тезаурус читача, продукт розуміння – зміни в свідомості читача. У процесі розуміння моделюється задум автора. Мета повідомлення не завжди виявляється в повній мірі усвідомленою читачем з самого початку процесу спілкування. Чим менше кваліфікований читач, тим менш чітко розуміє він на початку кінцеву мету автора, обмежуючись задоволенням свого психологічного інтересу, однак наприкінці прочитання більшою або меншою мірою усвідомлює мету автора [4, с. 27].

Як особливу форму розуміння можна виділити відбір інформації. У цьому випадку читач сам формує досить вузьку мету читання – отримання конкретних відомостей – і виступає в повній мірі суб’єктом діяльності. В такому випадку, як читання стародавнього тексту сучасним дослідником, втілюється зовсім не та мета, котру ставив перед собою давній автор повідомлення, а інакша – котру ставить перед собою сьогоднішній дослідник.

М.Д. Феллер визначає розуміння як рух протилежний до авторського у мовленні, від експонентів через концепти – до змістів, від найнижчих рівнів плану змісту твору – до тез та ідеї твору [4, с. 34].

140

Таким чином, результатом сприймання тексту є розуміння його смислової структури. Ідеться про розкриття сутності предметів та явищ, описаних у науковому тексті, усвідомлення зв’язків, стосунків та залежностей між ними. Це означає, що реципієнту важливо вміти порівняти пропонований зміст з наявними знаннями для того, щоб вилучити нову для себе інформацію й, відповідно, нове знання.

Отже, комунікативний акт передбачає наявність аналітичних та синтезуючих пізнавальних дій автора та читача, причому автор моделює процес розуміння у читача, читач же моделює вже препарований для нього автором процес авторського зображення дійсності. Тому звернення читача до твору передбачає менше спроб і помилок, ніж розгортання задуму автором [4, с. 34].

Необхідною умовою здійснення комунікативного акту є психологічна активність автора і психологічна активність читача, які відбуваються із протилежних висхідних точок (від задуму до готового твору – у автора, від готового твору до авторського задуму – у читача, але в обох від заголовка, – причому заголовків нерідко буває два: перший стимулює активність читача, другий – розкриває основне співвідношення структури твору) [4, с. 36].

Реально, ні діяльність автора, ні діяльність читача не відбувається тільки в одному напрямку. Розгортання кожного нижчого рівня може викликати перебудову мовлення на більш високих рівнях, прочитання тексту далі поглиблює розуміння і може змінити саму спрямованість розуміння (це вже може свідчити про недосконалість комунікативного акту).

Звичайно описані вище закономірності в конкретних комунікативних актах не виявляють себе повністю. В одних випадках потреба у певній ланці за конкретних умов відпадає, в інших – автор і редактор недостатньо кваліфіковані для цього, в третіх – читач не підготовлений до сприйняття достатньо складного твору.

Список використаних джерел

1. Жинкин Н.И. Речь как проводник информации [Текст] / Н. И Жинкин. - М.: Наука. 1982, - 159 с

2. Почепцов Г.Г. Паблик рилейшинз, или как успешно управлять общественным мнением [Текст] / Г. Г. Почепцов. – 2004 : Центр. – 336 с.

3. Семиног О. М. Читання і компресія наукового тексту у професійній діяльності педагогічних працівників [Електронний ресурс] / О. М. Семиног // Науковий вісник Мелітопольського державного педагогічного університету: [Web- сайт]. – Режим доступу : http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Nvmdpu/texts/2010_4/14_04.pdf

4. Феллер М.Д. Составление текстовых производственных документов [Электронный ресурс] / Феллер М.Д., Полторак Ю.Л.. – М.: Издательство стандартов, 1990. — 144 с.. – Режим доступа: http://www.twirpx.com/file/414480/

Анотація

У статті розглядаються основні особливості діяльності автора і читача на різних етапах комунікаційного процесу у сприйнятті літературного тексту. У процесі створення твору автор має на меті вплив на свідомість читача, шляхом задоволення його естетичних та інформаційних потреб. Увага акцентується на

141

головних етапах комунікативного акту: створення повідомлення, його публікація та сприйняття.

Ключові слова: автор, комунікація, читач, текст

Abstract The article deals with the basic peculiarities of the author’s and reader’s acting

during the different levels of communicative process of the text’s reception. During the process of the text’s creation the author considers the influence on the reader’s mind by the way of satisfying his or her aesthetic and informational needs. The attention is emphasized on the basic levels of the communicative act: text creation, information, publication and acceptance.

Keywords: author, communication, reader, text УДК 808.2

О. В. Медведь (м. Харків)

ТЕКСТИ НАУКОВО-ТЕХНІЧНИХ ДОКУМЕНТІВ

ЯК СПЕЦИФІЧНИЙ ОБ’ЄКТ РЕДАГУВАННЯ

Редагування (чи, точніше, літературне редагування), його сутність і практичні завдання традиційно розглядають насамперед у контексті видавничої й журналістської діяльності. Тому прийнято вживати саме термін «літературне редагування», зіставляючи його з певними іншими видами редакторського опрацювання текстів.

Літературне редагування розуміють як професійну діяльність, спрямовану на аналіз і вдосконалення мовного твору у зв’язку з підготовкою його до друку (див., наприклад [1; 3]). Підґрунтям такої діяльності є критичний аналіз тексту з метою його правильного оцінювання й допомоги авторові в удосконаленні форми та змісту матеріалу.

Протягом тривалого часу літературне редагування ототожнювали з мовним правленням тексту й коректурою, що на сьогодні розцінюють лише як технологічні елементи редакторської праці.

Підготовка до друку текстового матеріалу містить, на думку сучасних дослідників, такі складники: аналіз тематичної організації твору (визначення головної й побічних тем, робота над тематичними відхиленнями); аналіз композиційної структури твору, перевіряння її логічності; роботу з фактичним матеріалом, перевіряння його точності й достовірності; виявлення й виправлення порушень логічних зв’язків у тексті; мовне правлення; редакційно-технічне оброблення (робота зі зверстаним текстом: виправлення порушень технічних правил набору й верстання).

Літературне редагування проводять у системі інших видів редакторської діяльності – технічного й художнього редагування, оскільки історично всі ці три види були нероздільними. У цій системі літературне редагування виділяють насамперед як роботу над композицією матеріалу, компонентами змісту й тими

142

первинними формами вираження змісту, поза якими він не існує. Хоча редактор не макетує видань, він аналізує текст, виходячи з передбачуваного розташування, а іноді й надає рекомендації щодо доцільності його розташування й оформлення.

Натомість наукове редагування визначають як роботу винятково зі змістом наукових текстів, їхньою істинністю й достовірністю, покладаючи відповідальність за цей процес не на власне редактора, а на наукового керівника, рецензента або опонента.

У той же час поняття «редагування науково-технічних текстів» термінологічно не визначене. Однак фактично наукові й технічні тексти проходять певне редакторське опрацювання, тому можна як робочий варіант визначення такої діяльності припустити, що таке редагування має специфічний об’єкт і предмет, що й відрізняє його від літературного.

У теорії редагування об’єктом редагування вважають авторський оригінал повідомлення [3, с. 31], тобто, в аналізованому випадку, оригінали наукових і технічних текстів. У зв’язку з цим предмет редагування – це приведення об’єкта редагування у відповідність із чинними в певний час у конкретному суспільстві нормами, а також його творча оптимізація, метою яких є отримання заданого соціального ефекту [3, с. 33]. У випадку науково-технічних документів соціальний ефект визначений настановою наукового стилю – передати адресатові знання в переконливій і доступній формі.

У текстологічній теорії та практиці існує безліч підходів до визначення теми тексту, зокрема з позицій редакторського аналізу. Однак для текстів науково-технічної сфери тема досить часто не просто визначена, але й офіційно затверджена, що спрощує завдання редактора в роботі з кожним конкретним науковим чи технічним документом.

Крім того, за особливостями тематичної організації розрізняють однотемні й багатотемні тексти. При цьому варто враховувати, що в науково-технічних текстах можуть бути наявні тематично однорідна (тематично цілісна) і тематично неоднорідна (тематично розірвана) структури текстів. Щоб несуперечливо виділити тематичні блоки в науково-технічному тексті, редактор передусім повинен мати добрі навички реферування наукового матеріалу, уміти за ключовими словами виділяти головні й побічні проблеми редагованого дослідження.

Композиція – це системно-структурна організація тексту, зокрема науково-технічного, відтак композиційна структура – це сукупність композиційних одиниць, об’єднаних композиційними зв’язками. Для наукових і технічних текстів притаманна так звана наукова композиція. Наукова композиційна структура залежить від логічної побудови доведення, що давно усталилася в практиці наукових досліджень: теза, сукупність аргументів, приклади (фактична база, фактичне підґрунтя), висновок. Редактор науково-технічних текстів має бути обізнаним із сутністю зазначених логічних понять.

Окремо розрізняють форми наукової композиції: індуктивну, дедуктивну, індуктивно-дедуктивну. Ці форми притаманні окремим галузям наукового знання. Так, більшість мовознавчих досліджень ґрунтується на індуктивному підході до вивчення мовних фактів, натомість дедуктивний підхід набув особливого поширення в математичних дисциплінах. Редактор науково-технічних текстів має

143

усвідомлювати розбіжності між композиційною побудовою від конкретного до загального й від загального до конкретного.

Факт у структурі науково-технічного тексту функціонує як відображення у свідомості явища дійсності різного рівня предметного змісту й узагальнення. Завдання редактора (який не є офіційним опонентом чи рецензентом, що, як уже вказувалося, відповідають за наукову актуальність, новизну, достовірність, повноту, вичерпність тощо фактів у науковому дослідженні чи технічному описі) у роботі з фактичним матеріалом полягають у з’ясуванні якості фактичного матеріалу, а саме в установленні правильності й точності відомостей, поданих автором. Робота з фактичним матеріалом є одним із найскладніших елементів редакторського аналізу науково-технічних текстів насамперед через їхню фактичну насиченість, а також спеціалізованість, тобто віднесеність до певного масиву знань, аналіз яких вимагає спеціальної підготовки.

Як уже зазначалося, наукові й технічні тексти репрезентують науковий стиль сучасної української літературної мови. Ця визначеність зумовлює, що редактор, оцінюючи текст у мовно-стильовому аспекті, повинен відстежити його відповідність нормам і вимогам саме цього функціонального стилю на лексичному, морфологічному й синтаксичному рівнях.

Загальновизнано, що переважну частину лексичних засобів наукових і технічних текстів становить так звана лексика для спеціальних цілей – загальнонаукові та фахові терміни, номени, професіоналізми.

Така спеціальна лексика в контексті словникового складу мови в цілому протистоїть загальновживаній. Надзвичайно важливою особливістю всієї спеціальної лексики є специфічність зв’язку її одиниць із поняттями й об’єктами, які вона називає. На думку дослідників, у слів спеціальної лексики переважають або понятійний (терміни, наукова номенклатура), або предметний (власні назви, комерційна номенклатура) зв’язок.

У текстах науково-технічної сфери широко вживані так звані віддієслівні іменники, тобто іменники, які утворені від дієслівних основ і опредмечують певні процеси або дії. На відміну від російської мови, в українській такі іменники творяться як від дієслів недоконаного, так і від доконаного виду. Крім того, у науковому стилі вживають іменники, що втратили процесуальну ознаку, натомість передаючи суто предметність; у науково-технічній мові ними позначають наслідок події в широкому розумінні, а саме: результат, об’єкт, місце, стан, явище тощо.

У наукових і технічних текстах дієслова є основним мовним засобом для відтворення процесів. Дієслово становить систему форм, до якої входять інфінітив, особові форми, дієприкметник, дієприслівник. Використання цих форм у науковій мові підпорядковується вимогам ДСТУ 3966-2000, що ґрунтуються на граматичних особливостях дієслова та його форм в українській мові.

На рівні наукового синтаксису кожна мова, і українська зокрема, має власні традиції та норми побудови словосполучень і речень. На відміну від російської мови, українській мові притаманна дієслівність, тобто логічний наголос у реченні найчастіше падає на присудок, а не на підмет. Характернішою стилістичною помилкою в науково-технічних текстах є, зокрема, надмірне уживання віддієслівних іменників на -ння. Науковці радять замість конструкцій з такими іменниками максимально використовувати дієслова, а саме: речення з неозначеною формою

144

дієслова й з особовими його формами, дієприслівникові звороти, дієслівні форми на -но, -то.

Отже, тексти науково-технічної сфери становлять доволі специфічний об’єкт редагування. Це вимагає від редактора передусім розуміння особливостей науки як галузі людської діяльності, а також знання нормативних вимог до мови української науки.

Список використаних джерел

1. Різун В. В. Літературне редагування : підручник / В. В. Різун. – К. : Либідь, 1996. – 240 с.

2. Капелюшний А. О. Редагування в засобах масової інформації : навчальний посібник для студентів факультетів журналістики / А. О. Капелюшний. – Львів : ПАІС, 2005. – 304 с.

3. Партико З. В. Загальне редагування: нормативні основи. – Львів : Афіша, 2001. – 416 с.

Анотація

У статті розглянуто тексти науково-технічних документів як специфічний об’єкт редагування.

Ключові слова: тест, документ, переклад, структура наукового тексту.

Abstract Texts of scientific and technical documents as specific object of editing are

considered in the article. Keywords: text, document, translation, structure of scientifec text

УДК 82.091(477+438)

І. Я. Микитин (м. Івано-Франківськ)

ГУЦУЛЬЩИНА КАЄТАНА АБГАРОВИЧА ТА ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА:

АКСІОЛОГІЧНІ ВИМІРИ КУЛЬТУРНОГО ПОГРАНИЧЧЯ

Сучасне літературознавство в умовах постколоніальних студій звертає особливу увагу на питання культурного пограниччя, репрезентованого у площині буття «поміж». За словами польської дослідниці М. Домбровської-Партики, йдеться про явище «спів-існування, спів-мовлення, спів-життя і спів-творення» [5, с. 23]. Унікальне співбуття кількох культурних універсумів у так званому «спільному» просторі зумовлює його своєрідне міфологічне «освоєння», створення уявної «міфічної географії», інтелектуального виміру, що виступає «іншою», альтернативною реальністю через накладання культурних універсалій з дискурсом «свого». Сакралізація географічного простору до рівня універсальних вартостей глибокого екзистенційного сенсу оприявнює мистецьку візію Гуцульщини як палімпсесту, представленого в аксіологічно означених змалюваннях людини і природи у прозі Каєтана Абгаровича та Юрія Федьковича.

145

Каєтан Абгарович (літературний псевдонім – Абгар-Солтан) – польський письменник вірменського походження, прозові твори якого вважаються яскравими зразками літератури українсько-польського пограниччя кінця ХІХ – початку ХХ ст. Прижиттєві тексти митця були надзвичайно популярними серед читацької аудиторії поляків Галичини, проте протягом останніх ста років не перекладалися і не досліджувалися. Тільки наприкінці ХХ ст. польське літературозавство звертається до мистецьких здобутків письменника у зв’язку з дослідженням «кресової» спадщини (праці Б. Гадачка, Я. А. Хорошого), реінтерпретації так званої популярної літератури у вимірі гетерогенності письменства (дослідження С. Ульяша), аналізу тигля культур Галичини (праці К. Ляхович-Дронг). На сьогодні вивчення творчих здобутків письменника у вітчизняному літературознавстві обмежується критичним відгуком І. Франка на збірку оповідань Абгара-Солтана «Русини» і кількома біографічними замітками В. Полєка. Письменник віомий перш за все як автор численних творів про життя польської шляхти на Поділлі, проте кілька оповідань ілюструють глибоку зацікавленість образом Гуцульщини і буттям горян.

Юрій Федькович – відомий український письменник ХІХ ст., творчість якого є загальновизнаною і широкодосліджуваною. Вивченням письменницьких здобутків українського митця в радянському літературознавстві займалися М. Пазяк, Г. Гуць, А. Коржупова, Р. Міщук, М. Юрійчук, М. Шалата. На сьогодні художні надбання відомого літератора є об’єктом наукового дослідження Л. Ковалець. Незважаючи на широкий спектр літературознавчих розвідок, що торкаються різноманітних граней творчості Юрія Федьковича, питання художньої креації простору Гуцульщини досі залишається відкритим. Творчість Каєтана Абгаровича і Юрія Федьковича є суголосною у зверненні до образу Гуцульщини, проте кожен із художників слова витворює неповторну візію гуцульського простору – краю пограниччя культур, цивілізацій, релігій, що зумовлює актуальність компаративного зіставлення літературних здобутків польського та українського письменників, зокрема мистецької інтерпретації образу горянина на тлі аксіологічно означених змалювань карпатської природи.

Мета нашого дослідження полягає в типологічному аналізі Гуцульщини як виміру культурного пограниччя крізь призму художнього відображення карпатського простору і його мешканців з дискурсом аксіологічності на матеріалі прози Каєтана Абгаровича та Юрія Федьковича.

Для досягнення поставленої мети необхідним є виконання таких завдань: з’ясувати відповідність поняття культурного пограниччя та його гуцульського варіанта в площині аркадійсності/інфернальності; проаналізувати типологічні схожості й відмінності змалювання образу гуцула-опришка у вимірах аксіологічно означених карпатських краєвидів, представлених у прозі Каєтана Абгаровича та Юрія Федьковича.

В сучасному літературознавчому дискурсі поняття культурного пограниччя визначається як феномен, що «віддзеркалює найістотніший зв’язок предметів і явищ через буття на/поблизу кордону, місцезнаходження між тим і тим / одним та іншим» [9, с. 14]. Гуцульський вияв українсько-польського пограниччя виступає в двох ракурсах: «кресовості» як втілення польського міфу так званих «кресів» та «пограничності» з акцентом на мультикультурній складовій порубіжжя, де «кресове» бачення – тільки один з варіантів візії «спільного місця» з «центру»

146

«свого» культурного універсуму. Співбуття кількох культурних світів на одній території зумовлювало творення унікального культурного простору з виразним дискурсом аксіологічності, адже уявна креація культурного виміру пограниччя, на думку польського літературознавця С. Ульяша, здійснювалася «в процесі поновного привласнення кресів, через створення в міфологічному сенсі «космосу» з «хаосу», через надання згаданому простору структури, форми, прав» [8, с. 29]. Представлені в літературі українсько-польського культурного пограниччя художні образи – дім, родина, а передусім краєвид – набували нових смислових відтінків через уміщений в їхній сутності мистецький код, оприявнюючи ціннісні виміри пам’яті культури.

Змалювання Гуцульщини в польській «кресовій» літературі, згідно концепції Б. Гадачка, було представлене в межах двох протилежних міфів: «світлого» як уособлення аркадійного одухотвореного простору і «темного», інфернального, що експлікується у демонічному вияві небезпеки. Польський дослідник виявляє, цитуючи слова сучасника Каєтана Абгаровича Владислава Лозинського, що вже з ХVII ст. простір пограниччя втрачає риси «слов’янської Аркадії», перетворюючись у протилежний світ жорстокості і нелюдської дикості: «Що за світ, що за світ! – нарікав В. Лозинський. – Грізний, дикий, вбивчий [...]. Світ, в якому легко вбити, важко не бути вбитим. Кого не вбив татарин, того вбив опришок [курсив наш. – М. І.], кого не вбив опришок, вбив його сусід» [Цит. за: 6, с. 145]. Відповідно, «світлий» і «темний» міф Гуцульщини накладався й на художнє змалювання постатей горян, зокрема опришків, що сприймалися традицією польської «кресової» літератури у двох протилежних ракурсах абсолютного вияву справедливості та втілення жорстокості.

Каєтан Абгарович підходить до проблеми (де)міфологізації образу мешканця Гуцульщини своєрідно, поєднюючи топіку аркадійності й інфернальності в постаті гуцула, що прослідковується у художніх портретах злочинця Андрія Семанюка з оповідання «Ілько Шваб’юк» і колишнього побратима Довбуша Марка Куниша з твору «При мисливському вогнищі». Романтична традиція сакралізації ідеалу опришків – Довбуша – присутня в прозовій творчості польського письменника через відголосся давніх часів в образах краєвидів, зокрема в проекції на аксіологічне значення міфологем хреста та могили. Наприклад, Марко Куниш розповідає синові на кладовищі про його славних предків і їхню жертву: «Лежить тут мій батько, а твій дід... Я сам його аж з-під Сучави приніс з кулею в грудях, мертвого трупа; приніс, щоб його на рідній землі поховати... Його батько, а твій прадід, «Чорний Данило» лежить аж на Семигородській землі... А ти знаєш, сину, за що вони головами наклали? За що життя своє дали? За волю, за свободу гуцульського, християнського люду...» [4, с. 252]. Величні постаті з минулого ілюструють вияв ціннісної площини пам’яті про істинні вартості гуцульського краю і модель певної поведінки. Модус жертовності, що присутній у символічному значенні образу хреста на кладовищі, співвідноситься з іконічною формою «запитання, яке скероване до людини, що дивиться – чи пам’ятаєш?» [7, с. 40]. Саме у такому ракурсі зближується художня візія простору Каєтана Абгаровича і позиція літературознавця С. Ульяша, який визначає простір пограниччя як аксіологічну площину могил і хрестів, проте акцентує на жертовності борців за волю «кресової» Польщі крізь призму літератури міжвоєнного періоду. Символіка цвинтаря в художньому опрацюванні Каєтана Абгаровича передбачає романтичне сприйняття

147

реальності з суто авторським вектором на культурне зближення українського і польського етнічних світів, що визначає цінність жертви опришків як патріотів своєї землі, що боролися за волю, віддаючи найдорожче – життя.

Міфологізований простір пам’яті в креації польського письменника проектує первісний вимір Гуцульщини, оприявнюючи символи тотемічних предків – велетів-опришків – давні могили, що не співвідносилися з модусом смерті як вічного спокою, але духовному існуванні в новому втіленні. Так, головний герой оповідання «При мисливському вогнищі» Микола розповідає: «Чари відьми вже не мали на мене впливу, якась інша сила з-під могил заволоділа моєю душею» [4, с. 253]. Каєтан Абгарович містифікує ситуацію пам’яті як одвічного існування культу предків, що виступають втіленням постійної боротьби за волю в душах нащадків. Образ могили символізує поєднання із первісною субстанцією землі як відповідника нижнього щабля міфопоетичної моделі світотворення – Світової Гори – хаотичного начала, яке виступає уособленням підсвідомого у вимірі фрейдівського ed.

Мотив родової пам’яті, що проявляється на рівні аксіологізації могил опришків у прозі на гуцульську тематику Каєтана Абгаровича, має символічне продовження у вияві художнього часопростору Карпатських гір Юрія Федьковича. Український письменник подібно до художньої міфологізації гуцульської дійсності польського митця інтерпретує постаті опришків крізь символічну площину пам’яті, проте ситуація вічного існування не матеріалізується в аксіологічних виявах образів могил чи кладовища. Український письменник вміщує постаті народних захисників у згадках нащадків – живій скарбниці народних переказів і легенд гуцульського всесвіту. Образ Довбуша в художньому опрацюванні Юрія Федьковича виступає уособленням боротьби за волю, що ілюструє типологічну паралель зі змалюваннями тотемічних предків-опришків Каєтана Абгаровича, проте якщо польський письменник акцентує на антропоморфній сутності землі як площини вічного життя у вимірі темної хаотичної первісної субстанції, то український митець уміщує постать опришка в символічний простір верхнього щабля міфопоетичної моделі світотворення – Світової Гори, що є відповідником світлого впорядкованого начала – фрейдівського superego. Так, наратор повісті «Люба-згуба» Юрія Федьковича стверджує: «[...] сонечко вже потало у Чорногору, аби там нашому панові Добошеві поклонитися та й його у «красний храм» до нас запросити. Чогось бариться ще любчик наш, – але прийде він колись, хіба би тоту Чорногору вітер уже роздув» [3, с. 12]. Символ сонця традиційно асоціюється з виявом божественного начала. Згідно з язичницькими уявленнями українства люди як «внуки Дажбога» мають солярно-астральне походження: «Все життя людини пов’язане з сонцем і народжується вона – йде «від сонця», і помирає – «повертається до сонця» [1]. Можливо, своєрідна «сонячна природа» властива також літературному образу Довбуша, проте український митець підходить до міфологізації постаті опришка та солярного символу, акцентуючи на ієрархічних відносинах поміж площиною буття природи і людини.

Символіка постаті Довбуша в повісті Юрія Федьковича «Люба-згуба» розкривається у проекції на образ заходу сонця. Юрій Федькович міфологізує ситуацію, акцентуючи на статусі світила, що «потало», тобто співвідносить позаземний світ душ (за народними уявленнями українців, що знаходиться у напрямку до заходу денного світила) з водною символікою, яка може

148

уособлюватись в образі неба як своєрідного віддзеркалення «верхніх» вод, що несуть з собою вічне життя [2, с. 116]. Образ Довбуша згадується в ситуації можливості його повторного приходу в гуцульський світ, імовірно, в іншому втіленні. Таке бачення образу славного опришка в повісті «Люба-згуба» Юрія Федьковича свідчить про глибоку міфологізацію героїчної особистості як виміру найвищої справедливості у гуцульському універсумі з вектором до богообраності, що завуальоване в особливих віруваннях гуцулів.

Таким чином, змалювання Гуцульщини та її мешканців в художній інтерпретації Каєтана Абгаровича та Юрія Федьковича уособлювало аксіологічну площину пам’яті в (де)шифруванні вартостей польськості у проекції на «кресові» землі Гуцульщини і кодування в навколишній дійсності універсальної картини світу гуцульського універсуму. Погляд «з серця» Карпат зі знаком «свого», оприявнений у творах українського письменника, і візія карпатської землі «ззовні», тобто з перспективи іншого культурного виміру, опосередкованого в текстах польського митця, ілюструють новий вимір діалогу культур у площині пограниччя як палімпсесту.

Список використаних джерел 1. Гуцуляк О. Солярний архетип України [Електронний ресурс] / Олег Гуцуляк //

Режим доступу : http://zhurnal.lib.ru/g/guculjak_o_b/kurs02.shtml 2. Керлот Х. Э. Словарь символов / Керлот Х Э ; [пер. с англ. Н. А. Богун; отв. ред.

С. В. Пролеев]. – М. : REFL-book, 1994. – 608 с. 3. Федькович Ю. Твори : в 2 т. / Юрій Федькович. – К. : Дніпро, 1984. – Т. 2 :

Повісті, оповідання, казки, драматичні твори, листи. – К. : Дніпро, 1984. – 426 с. 4. Abgar-Sołtan. Przy ognisku myśliwskiem // Abgar-Sołtan. Rusini. Szkice i obrazki /

Abgar-Sołtan. – Kraków : Nakładem Księgarni Spółki Wydawniczej Polskiej, 1893. – S. 213–280.

5. Dąbrowska-Partyka M. Literatura pogranicza, pogranicze literatury / M. Dąbrowska-Patryka. – Kraków : Wydawnictwo Uniwersytetu Jagiellońskiego, 2004. – 266 s.

6. Hadaczek B. Małe ojczyzny kresowe w literaturze polskiej XX wieku : szkice / Bolesław Hadaczek. – Szczecin : Wydawnictwo «PoNaD», 2003. – 299 s.

7. Uliasz St. Literatura Kresów – kresy literatury: Fenomen Kresów Wschodnich w literaturze polskiej dwudziestolecia międzywojennego / Stanisław Uliasz. – Rzeszów : Wyższa Shkoła Pedagogiczna, 1994. – 246 s.

8. Uliasz St. O literaturze kresów i pograniczu kultur : rozprawy i szkice / Stanisław Uliasz. – Rzeszów : Wydawnictwo Uniwersytetu Rzeszowskiego, 2001. – 220 s.

9. Weretiuk O. Kategoria pogranicza i jego galicyjskie kody / Oksana Weretiuk // Pogranicze kulturowe (odrębność – wymiana – przenikanie – dialog) : studia i szkice / [pod red. O. Weretiuk, J. Wolskiego, G. Jaśkiewicza]. – Rzeszów : Wydawnictwo Uniwersytetu Rzeszowskiego, Biblioteka «Frazy», 2009. – S. 14–23.

Анотація У статті здійснено компаративний аналіз прози польського письменника

Каєтана Абгаровича та українського художника слова Юрія Федьковича у зверненні до образу Гуцульщини, зокрема аксіологічних вимірів культурного пограниччя. Зосереджено увагу на мистецькій візії образу опришка на тлі карпатської природи з перспективи культурних світів польського та українського письменників.

149

Ключові слова: Гуцульщина, культурне пограниччя, «креси», аксіологічність, образ.

Abstract The comparative analysis of the prose works of Polish writer Kaetan Abgarovych

and Ukrainian master Yuriy Fedkovych concentrated on the image of Hutsul land, specifically axiological dimensions of cultural borderland is done in the article. Special attention is paid to Opryshko’s artistic vision of image on the background of the Carpathian nature from the prospect of Polish and Ukrainian writers’ cultural worlds.

Key words: Hutsul land, cultural borderland, “kresy”, axiology, image.

УДК 82(091) А. Б. Мурейко

(м. Івано-Франківськ)

КОМПАРАТИВНИЙ АСПЕКТ В ІНФОРМАЦІЙНОМУ ПОЛІ ЛІТЕРАТУРИ (РЕЦЕПЦІЯ РЕНАТЕ ЛОХМАНН)

Питання про те, хто із талановитих літературознавців – співвітчизник або

іноземець – здатен глибше розкрити сутність та особливості творчості національного письменника, на перший погляд виглядає риторичним. Проте це просте питання не завжди можна вирішити однозначно, воно обумовлене багатьма причинами суспільного та психологічного характеру. Насправді, важко уявити, що знамениті одинадцять статей про Пушкіна написав не Бєлінський, а, наприклад, Сент-Бьов. Адже вітчизняний критик особливо чуйно вловлює відтінки смислу, музику слів художнього твору, виявляє місце і значення письменника в історії вітчизняної літератури. Без сумніву, головна роль у розкритті своєрідності творчості видатних національних письменників належить співвітчизникам.

Відомо, що на шляху сприйняття зарубіжної літератури як читачами, критикою, так і літературознавцями встає багато перешкод: неадекватність перекладу (особливо поетичного), недостатнє знайомство з культурою країни, її звичаями, традиціями, естетичними нормами. У той же час необхідно відмітити, що у рецепції, оцінці зарубіжної літератури постійно протистоять певні тенденції. З одного боку, найрізноманітніші причини можуть перешкоджати її глибинному розумінню. З іншого – при куті зору «із сторони», «із зовні» кидаються у вічі самобутні риси чужої літератури, її загальнолюдський смисл. Новий погляд дозволяє підмічати у зарубіжній літературі ті характерні риси і особливості, на яких не акцентують увагу співвітчизники. Такою проникливістю відрізняється оцінка дискурсу фантастичного у літературній готиці російської прози філолога-славіста Ренате Лахманн, професора загальної та слов’янської літератур університету Констанца (Австрия). Дослідниця відома вітчизняним літературознавцям за книгою «Демонтаж красномовства. Риторична традиція і поняття поетичного», де на матеріалі російської літератури аналізується теорія і практика красномовства ХVII-XVIII століть.

Дослідження російської літератури вже на іншому матеріалі, у іншому ракурсі й іншому часовому вимірі Лахманн продовжує у «Дискурсах фантастичного». Спираючись на ідеї Ц. Тодорова та констанцької школи, вона акцентує увагу на

150

фантастичному дискурсі літератури. У полі зору ученого європейські, американські та російські взірці класичної літературної фантастики і новітні форми фантастики ХХ століття, проте у розвідці домінує «російська» тема.

Як особливість дискурсу фантастичного дослідниці виділяє «інверсію актуальних знань про природу людини» [1, с. 5], а характерними рисами цього феномену вважає «невимірність людини», опозицію «своє – чуже», «реальне – іреальне», парадоксальність [1, с. 6, 7]. Направленість своєї работи Лахманн визначає як акцент на генезі фантастики, її семантики у різножанрових нарративних текстах різних літературних епох [1, с. 10].

Провідним мотивом фантастичного дискурсу, за Лохманн, є мотив таємного знання (алхімічного, масонського тощо), адже письменників і читачів завжди приваблює виключність таємниці та ритуалів. У текстах російської фантастики дослідниця виділяє різні аспекти цієї проблеми. Так, у повісті В. Одоєвського «Імпровізатор» Лахманн аналізує апорію будь-якого знання. Підкреслимо, що у цьому творі домінує фаустовський мотив, який має сталий архетипний код, що знайшов своє втілення у інваріанті мотиву «продажа душі дияволу». У повісті Одоєвського, як відомо, це угода імпровізатора Кіпряно з демонічним цілителем. У результаті угоди герой отримав дар всезнання: йому відкриваються усі закони природи, духа, мистецтва, усі механізми мислення. Проте це знання не приносить щастя і задоволення герою. Світ для нього втрачає привабливість, руйнуються уявлення про внутрішні зв’язки усіх речей.

У повісті протистоять два види знання – таємне, спеціальне і просвітницьке, наукове, які репрезентують природничі науки. Дослідниця зауважує, що Одоєвський передбачив нові технології і досягнення науки майбутнього (рентген, томограф, ультразвук). Лохманн переконливо інтерпретує провідну ідею твору: вигнання із світу таємниці, всезнання створюють ворожій людині чужий світ.

До фантастичних повістей, пов’язаних із таємним знанням, автор дослідження відносить і «Пікову даму» О. Пушкіна.

Важливою складовою поетики пушкінської повісті Лохманн вважає масонську символіку і масонські елементи, які вводяться автором у текст «містифікаторським способом» [1, с. 125]. Проведений глибокий аналіз твору переконує дослідницю у багатозначності цих елементів. Прикрашений трояндами капелюшок графині, вона співвідносить із масонським символом троянди, який символізував воскресіння і мовчання. Стара графиня помирає, подібно Хираму, не розголошуючи своєї таємниці. Цікавою знахідкою дослідниці є припущення певної тотожності графині з масонським майстром, який вмирає у ритуалі посвяті символічною смертю, а провина за його рух перекладається на того, хто проходить ритуал посвяти (роль якого у повісті виконує Герман).

Символіка карт і чисел також трактується Лохнанн у контексті масонського дискурсу: «трійка для ступеню учня, семірка – для майстра» [1, с. 126]. Ім’я суперника, у якого виграє Герман, за думкою дослідниці, також співвідноситься із іменем відомого російського масона.

Лохманн наголошує, що масонські елементи у повісті Пушкіна іноді подаються автором пародійно, іноді гротескно і мають «майже ігровий характер» [1, с. 126]. Оригінальною, на нашу думку, є трактування безумства Германа у контексті масонського дискурсу. Автор дослідження припускає, що він втрачає розум,

151

усвідомлюючи, що таємниця пуста, незмістовна [1, с. 127], пояснюючи свої догадку тим, що таємниця масонства скептично сприймалася у своїй сутності безпредметно.

У центрі уваги Лохманн також і експеримент з антропоморфізацією тварини та його роль у «Собачому серці» М. Булгакова. «Морально-бездоганний пес» став об’єктом різнопланових метаморфоз: зовні він змінюється, отримавши людський вигляд, а внутрішньо деградує: метаморфози виявляються у погіршенні характеру. Результатом змін стає образ нового героя радянського часу – донощика. Результати експеремента призводять до необхідності зворотних метаморфоз.

Антропологічна фантастика у Булгакова, на думку Лохманн, виконує подвійну функцію: по-перше, переглядає «просвітницьку претензію до кінця пояснити людину», по-друге, дозволяє висказати просвітницькі погляди, які «знищуються реальною перевагою фанатизму» [1, с. 145]. Спостереження дослідниці приводять її до висновку, що фантастика заперечує владу позитивного знання, адже автором зображується крах спроб вторгнення у людське тіло і душу.

Крім мотиву таємного знання Р. Лохман досліджує і фантазм письма. На думку дослідниці, існує містичний сакральний зв'язок між героєм, діяльність якого пов’язана з письмом (каліграф, переписувач, письменник) і буквою. Відношення до такого типу діяльності Лохмнн визначає як коливання «між авторською владою і залежністю» [1, с. 148]. У контексті цієї теорії нове прочитання отримує повість М. Гоголя «Шинель». Дослідниця характеризує діяльність переписувача Акакія Акакієвича не тільки як роботу, але, скоріше, як особливий різноманітний приємний для нього світ, у якому герой почуває себе комфортно і, навіть, щасливо, якщо йому вдаються начертання букв. Лахманн акцентує увагу на особливому характері цього незвичайного зв’язку: гоголівський герой буквально зливається з переписуванням, підпадає під особливий вплив влади знаків і категорично відмовляється вносити зміни у переписаний документ.

Аналізуючи повість, Лохманн приходить до висновку: робота переписувача має духовний аспект, вона богоугодна, а матеріальна мрія про шинель походить від лукавого, роль якого в повісті Гоголя виконує швець, який постійно підтримує і стимулює бажання Акакія Акаковича отримати шинель. Так актуалізується готичний шар повісті, виводячи на арену світлі й темні сили.

У тургенєвській «Кларі Милич» об’єктом аналізу дослідниці стає феномен фотографії, точніше «фантазматизація фотографії». Лохманн зауважує, що І. Тургенєв не був посвяченим у таємниці фототехніки, проте фотографія його цікавила, і що важливо, цікавила виключно у її «психосемантичних функціях» [1, с. 248]. Цей інтерес російського письменника Лохманн пояснює популярними у XІX столітті медіальними практиками та дискусіями навколо них. Дослідниця виявляє рефлексію Тургенєва про магізацію нових технічних досягнень. Фотографія у нього розглядається як предмет мистецтва, вона має подвійну магічно-віртуальну природу. У тургенєвській трактовці фотографія не показує реальний предмет, до якого вже не можна доторкнутися, навпаки, у Тургенєва саме фотографія стає провідником, який «викликає опір». Фантом, який з’являється із фотографії, стає «продуктом оживлення». Аналіз повісті Тургенєва приводить Лохманн до висновку, що «Клара Милич» – це «нова лепта у некрофільську літературу» [1, с. 260], а мотив «оживлення мертвих» на фотографії – варіація мотиву «живих» статуй і вихідців з могил.

152

Отже, матеріал російської літератури у загальній концепції фантастичного дискурсу Р. Лохманн відіграє провідну роль. Реалізація дослідницької думки вимагала нових підходів, нового кута зору на відомі художні тексти. Точка зору «із сторони», з позицій зарубіжної культурної традиції дозволила дослідниці по-новому розглянути відомі тексти російської готики у контексті існуючої літературної традиції.

Список використаних джерел

1. Лахманн Р. Дискурсы фантастического: пер. с нем. / Р. Лахманн. – М. : Новое лит. обозрение, 2009. – 384 с.

Анотація У статті акцентується увага на своєрідності сприйняття російської літератури

зарубіжними дослідниками. Йдеться про рецепцію Р. Лохманн дискурсу фантастичного художніх творів російських письменників з елементами літературної готики. Відомо, що кращі взірці критичної думки і літературознавчі студія про літературні твори належать вітчизняним дослідникам, проте у рецепції зарубіжних фахівців яскравіше виявляються оригінальні риси чужої літератури. Саме такою проникливістю відрізняється оцінка дискурсу фантастичного у літературній готиці російської прози Р. Лохманн, яка акцентує увагу на ґенезі фантастики, її семантики у різножанрових нарративних текстах російської літератури.

Ключові слова: рецепція, російська література, готика, фантастичне, семантика.

Abstract

The article focuses on the uniqueness of perception of Russian literature by foreign researchers. To be more specific, this is a reception of R. Lohmann's discourse of fantastic in the works of Russian writers with the elements of literary Gothic. We know that the best examples of critical thought and literary studies of works include domestic researchers, but according to foreign professionals' reception we can better distinguish the original features of another country's literature. With this kind of insight differs the estimation of fantastic discourse of literary Gothic in R. Lohmann's Russian prose, which focuses on the genesis of fiction, its semantics in different genres of narrative texts of Russian literature.

Keywords: reception, Russian literature, Gothic, fantastic, semantics.

УДК 811.111(075.8)

Є. В. Штерн (м. Івано-Франківськ)

ПРО ДЕЯКІ АСПЕКТИ ВИВЧЕННЯ ТЕРМІНА «ІДЕОЛЕКТ» У

ЛІНГВІСТИЦІ

Термін «ідіолект» активно розробляється як у вітчизняній, так і західній лінгвістиці і є на сьогоднішній день одним з базових понять в галузі дослідження індивідуальних особливостей мови. Інтерес вчених до індивідуальної природи мови

153

чітко прослідковується з часів античних мислителів. Протягом століть розробка співвідношення «мова-людина» активно досліджувалась в галузі філософії, психології, педагогіки, соціології та лінгвістики.

Початком інтегрального лінгвофілософського вивчення індивідуальності мови можна вважати праці В. фон Гумбольдта.

Говорячи про необхідність розвитку даного напрямку, вчений вважав, що «всі люди говорять як би однією мовою, і в той же час у кожної людини своя окрема мова. Необхідно вивчати живу розмовну мову і мову окремого індивіда»[1, с. 45]. Згідно Гумбольдту, мова – це засіб самовираження індивіда, а сама природа мови суперечлива, оскільки передбачає нерозривну взаємодію загального і індивідуального. Ідеї В. фон Гумбольдта в подальшому були розвинуті в працях Г. Гердера, Ф. де Соссюра, Е. Сепіра та інших. Відчутний внесок в розробку проблеми здійснив російсько-польський філолог І.А. Бодуен де Куртене. Він наполягав на індивідуальності природи мови, підкреслював наявність цілого спектру відмінностей її індивідуальної і загальнонародної форми існування.

У рамках вітчизняної лінгвістики найбільший внесок у вивчення проблеми індивідуальності мови здійснили А.М. Пешковський, В.В. Виноградов, А.А. Шахматов. Серед вчених, які досліджували різні аспекти індивідуальної природи мови, необхідно виділити британського фонетиста Д. Аберкромбі, американського структураліста Ч. Хоккета, французького лінгвіста А. Мартіне і філософів М. Даммета (Великобританія) і Д. Девідсона (США). В англомовний науковий обіг термін «ідіолект» був уведений приблизно в 40-х роках ХХ ст. Етимологія терміна достатньо прозора: грецьк. іdios – «свій, своєрідний, особливий» і lect, як у слові діалект, яке своєю чергою, датується ХVI ст. і походить від грецького dialectos – «розмова, промова, полеміка, спосіб мовлення, місцева говірка, стиль» і lectos – «наділений здатністю говорити». У пострадянському лінгвістичному термінопросторі цей термін поширився приблизно з кінця 70-х років ХХ ст. У широкому розумінні ідіолект – це взагалі реалізація певної мови в устах індивіда, тобто сукупність текстів, породжуваних мовцем і досліджуваних лінгвістом з метою вивчення системи мови.

Ідіолект у вузькому значенні – тільки специфічні мовленнєві особливості певного носія мови. У такому аспекті вивчення ідіолекту актуальне насамперед те, де основна увага приділяється співвідношенню загальних та індивідуальних характеристик мовлення(стилю), а також у нейролінгвістиці, де необхідно представити співвідношення індивідуальної і типової клінічних картин при різних видах розладу мовлення.

Загальні дефініції терміна ідіолект несуперечливі і типологічні за своєю природою: по-перше, це «специфічна мова індивіда, яка іноді визначається як «індивідуальний діалект» [2, с. 455]; по-друге, «сукупність формальних і стилістичних особливостей, властивих мовленню окремого носія даної мови…, взагалі (її) реалізація в устах індивіда, тобто сукупність текстів, породжуваних мовцем і досліджуваних лінгвістом з метою вивчення системи мови…» [3, с. 144]; по-третє «мовна практика окремого носія мови; сукупність формальних і стилістичних ознак, що вирізняють індивідуальну мову» [4, с. 67].

Повертаючись до широкого розуміння ідіолекту, наголосимо на його соціальній природі, на тій специфічній ознаці репрезентувати певний

154

ідіом(літературну мову, територіальний або соціальний діалект), який поєднує в собі загальні й специфічні риси його структури, норми. З огляду на сказане цілком можна пристати до визначення ідіолекту, запропонованого у єдиному поки що у пострадянському просторі словнику соціолінгвістичних термінів, як «сукупності професійних, соціальних, територіальних, психофізичних, етичних, естетичних та ін. особливостей, що характеризують мовлення окремого індивіда» [5, с.46].

Глибоким і конструктивним з погляду методологічної перспективи дослідження феномену ідіолекту видається його потрактування польськими соціолінгвістами: «Ідіолект – мова індивідуума, індивідуальний спосіб використання мовних засобів. Можна говорити про певний індивідуальний стиль, коли кожний мовець володіє більшою чи меншою мірою виразними індивідуальними мовними, стилістичними навичками, мовленнєвими звичками. Ідіолект відображає не тільки особистість, переконання, темперамент, а певною мірою також нашу соціолінгвістичну біографію – індивідуальну участь в комунікативних ситуаціях як пережитих, даних у досвіді, так і актуальних з відповідної їм мовною поведінкою. Різниця між ідіолектами виявляється більшою мірою у сфері фонетики і лексики, синтаксису, ніж на граматичному рівні (флексії, словотвір)» [6, с.50].

У мікропарадигмі існуючих соціолінгвістик ідіолект постає об’єктом соціолінгвістики особистості, яка вивчає соціально детерміновані особливості мови конкретного суб’єкта як результат його соціалізації. Таким чином, у вітчизняній лінгвістичній школі ідіолект охоплює весь комплекс формальних і стилістичних характеристик мови. В свою чергу «специфічність ідіолекту створюється відбором і перевагою мовних одиниць, вибраним використанням їх поєднювальних і композиційних можливостей, творчими мовними діями» [7, с.85].

В західній лінгвістиці трактування ідіолекту постає менш фундаментальним і спрощеним. В самому загальному сенсі західні вчені визначають ідіолект як сукупність особливостей вживання конкретної мови окремим індивідом в певний момент часу, а також як «лінгвістичні константи», які служать основою висловлювань носія [8, с.338-339].

Підсумовуючи сказане, слід відзначити окремі теоретичні аспекти терміна ідіолект та відповідні стратегії його дослідження. Первісно вживаний на позначення особливостей індивідуального мовлення, детермінованих соціальними та психофізичними чинниками, цей термін посів центральне місце в термінології соціолінгвістики, комунікативної лінгвістики, діалектології, стилістики, психолінгвістики та ін. Основна стратегія дослідження ідіолекту полягає у врахуванні ієрархічної підпорядкованості ідіолекту «вищим» рівням соціально-мовленнєвої типізації, як-от етиолект, соціолект, регіолект, гендерлект та ін., а також соціологічних характеристик людини-мовця, ситуації спілкування та часового періоду життя індивіда, протягом якого відбувається спілкування.

Список використаних джерел

1. Виноградов В.А. Идиолект / / Русский язык. Энциклопедия / Гл. ред. Ю. Н. Караулов. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Большая Российская энциклопедия; Дрофа, 1998. –С.144-145.

2. Гумбольдт В. фон. Избранные труды по языкознанию.- М.: Прогресс, 1984.- 400с.

155

3. Єрмоленко С.Я., Бибик С.П., Тодор О.Г. Українська мова. Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів / За ред. С. Я. Єрмоленко – К.: Либідь, 2001.

4. Матвеева Т.В. Учебный словарь: Русский язык, культура речи, стилистика, риторика. – М.: Наука, Флинта, 2003.

5. Сулейменова Э.Д., Шеймерденова Н.Ж. Словарь социолингвистических терминов. – Алматы: Казак Університеті, 2002. – 170с.

6. Concise Oxford companion to the English language / editor, Tom McArthur; assistant editor, Roshan McArthur. – Oxford; New-York: Oxford University Press, 1996. – 692 p.

7. Dubois J. Diccionario de Lingüística / Vers. española de Inés Ortega y AntonioDomínguez. – 4ª ed. – Madrid: Alianza Editorial S.A., 1994.

8. Skudrzykowa. A., Urban K. Mały słownik terminów z zakresu socjolingwistyki i pragmatyki językowej. – Kraków – Warszawa, 2000. – 169s.

Анотація

У статті аналізується дослідження категорії ідіолект у лінгвістиці. Вивчення проблеми дозволило глибше зрозуміти зміст дефініції ідіолекту, його соціальної природи та специфіки.

Ключові слова: ідіолект, індивідуальний стиль, носії мови.

Abstract The article analyses the research of the category idiolect in linguistics. The study of

the problem let us understand the content of the definition of idiolect, its social nature and peculiarity.

Key words: idiolect, individual style, language speaker

РОЗДІЛ 5 ФІЛОСОФСЬКО-КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ІНФОРМАЦІЙНОЇ

ДІЯЛЬНОСТІ

УДК 1:174

Б. Л. Гривнак (м. Івано-Франківськ)

ФІЛОСОФІЯ КОМУНІКАЦІЇ У СУЧАСНОМУ СВІТІ: ТЕОРЕТИКО-

СВІТОГЛЯДНИЙ АСПЕКТ

Кінець ХХ- початок ХХІ століть можна з упевненістю назвати епохою великих змін, перетворень та потрясінь. Як вплине цей факт на розвиток людства сьогодні, мабуть, з упевненістю сказати не здатен ніхто. Ми можемо лише констатувати, що на початку ХХІ століття світ є вкрай мінливим та непередбачуваним і процес постійних змін постійно пришвидшується. Людина, не підготовлена належним чином до життя і праці у круговерті постійних суспільних

156

трансформацій, матиме небагато шансів досягти успіху як у плані професійної реалізації своїх можливостей, так і в плані буття взагалі.

Осягнути усю глибину вищезазначених перетворень, на нашу думку, спроможна найкраще така наука як філософія. Філософія завжди вивчала буття людини та створювала когнітивні моделі, що відбивали досягнення матеріально-духовного освоєння людиною навколишнього світу, а також пізнання людиною себе самої. Її можна вважати комунікаційним засобом нагромадження досвіду людства та передавання його від покоління до покоління [4].

Тотальна глобалізація, нівелювання важливості фізичних кордонів та бурхливий розвиток інформаційно-комунікаційних технологій викликали суттєві зміни у процесі життєдіяльності людини та сенсі її буття. На думку С. Іщука, це спричинило помітні зрушення у соціально-науковому знанні, внаслідок яких відбулося формування нової, комунікативної парадигми. Науковець зазначає, що якщо двадцяте століття було століттям лінгвістики, то ХХІ століття, поза всяким сумнівом, можна буде назвати століттям комунікації. У цьому твердженні відображається смілива спроба автора відрефлексувати місце комунікації в культурно-історичному та соціокультурному просторі [2].

Варто зазначити, що протягом всієї своєї історії філософія як наука приділяла значну увагу питанню спілкування, діалогу та комунікації. Ми свідомо наводимо перелік цих понять, хоча у багатьох джерелах їх звикли ототожнювати. На наш погляд, саме термін «комунікація» є тим визначенням, якенайбільш точно відповідає суті цього процесу, тому надалі вживатимемо саме його.

Загалом питання філософського осмислення комунікації досліджували такі вітчизняні і зарубіжні вчені як К. Апель, М. Бахтін, В.Бебик, В. Вандишев, А. Єрмоленко, В. Ільганаєва, М. Каган, Е. Левінас, М. Мерло-Понті, Н. Моісєєва, О. Пономарьов, Г. Почепцов, Л. Ситниченко, Ю. Хабермас, О. Холод, О. Чаплигін, Т. Чмут, К. Ясперс.

Варто зазначити, що головною тенденцією сучасного суспільного життяєстановлення глобального соціокультурного простору. Все суспільство втягнене до комунікаційних відносин, де розмиті межі між продуцентами та реципієнтами інформації. Учасниками комунікаційних процесів виступають не тільки окремі особистості чи групи осіб, але й структури державного управління та міжнародні організації [4].

Ми погоджуємося з Н. Моісєєвою, що фундаментальні узагальнення процесів, які відбуваються в суспільстві, найширше розглядаються у філософії, котра швидко реагує на зміни станів суспільства [3].Такі процеси стали об'єктами теоретичних узагальнень у філософських дисциплінах: соціальна філософія, філософія менеджменту, філософія спілкування;у теорії соціальних комунікацій; у соціології комунікацій. Свідченням цього були філософські узагальнення становлення інформаційного суспільства всередині ХХст. Нині, на думку науковця,спостерігається так званий медіальний зсуву суспільному житті,який вплинув на формування нового філософського напряму – медіа-філософії[7; 8].

Ми вважаємо, що філософія комунікаційних процесів, тобто філософія комунікації заслуговує на те, щоб бути окремою наукою. Адже комунікація, а особливо комунікація за допомогою інформаційних технологій, а також спілкування в Інтернет, зокрема в соціальних мережах, уже не один рік є, по суті, паралельною

157

субкультурою із своєю «мережевою» мовою, правилами поведінки та етикетом. Однак, вона має бути галуззю філософських знань зі своєю внутрішньою структурою, яка б відповідала загальній структурі системи філософських наук. Ми можемо спостерігати, що науковий світ до останнього часу доволі консервативно відносився до комунікації як сфери наукових досліджень. Разом з тим, слід відзначити, що Західна філософія звернула увагу на цю сферу ще у другій половині ХХ століття.

Поняття комунікації у філософії, на думку Н.Захарчук, дало можливість по-новому подивитись на проблеми осягнення людини і її співіснування з іншими людьми. Тому у другій половині XX століття у філософії відбувся методологічний переворот від «філософії свідомості»до«філософії комунікації»[1; 5].Науковець зауважує, що філософія прагне застосувати головні ідеї комунікативної теорії в аналізі сфери практичного розуму, етики, у дослідженні інших вимірів людського буття, зокрема способів організації соціального життя або тих чи інших форм соціальної інтеграції. Згідно з комунікативною теорією, по-новому постає проблема значущості міжособистісних зв'язків і міжособистісних комунікацій у контексті формування простору соціальної взаємодії [1; 6].

Комунікативна філософія насамперед досліджує умови успішного співіснування та співбуття людей. К. Апель сформулював вимоги «комунікативного» повороту філософії. Сучасна філософія, з його точки зору, пов'язана з проблематикою мови, її роллю у визначенні та формулюванні пізнання взагалі [1].

Як автономна філософська проблема,тема комунікації постала лише у 80–90-х роках ХХ століття у німецькій комунікативній філософії. Дослідницькі пошуки у цьому питанні спираються на методологічні розробки видатних філософів Ю. Хабермасата вже згаданого К. Апеля. Дослідження комунікації в межах цієї традиції у вітчизняній історико-філософській науці найповнішою мірою здійснено в працях А. Єрмоленка (в контексті етичної проблематики) та Л. Ситниченко (у контексті загального аналізу феномену комунікації) [2].

Загалом найбільш запеклі суперечки виникають серед науковців щодо питання про те, що, власне, вивчає така галузь філософського знання, як комунікативна філософія, чим її предмет відрізняється від відповідних комунікативних розвідок соціальної психології, соціології, культурної антропології тощо. Ми підтримуємо думку С. Іщука щодо того, що наше майбутнє тісноі суттєво пов’язане з комунікацією. І щоб передбачати своє майбутнє, потрібно розуміти, чим є комунікація[2].

Сучасні філософські дослідження стосуються змін у структурі комунікацій. Ці зміни формують новий тип ділової культури, інше уявлення про взаємовідносини людини та суспільства, розуміння міри соціальної відповідальності ділового світу, налагоджування ефективної системи комунікації між різними суспільними групами і владою[2].

На наш погляд, винятково вдалим є висловлювання Є. Мойсєєвої про те, що розвиток інформаційного простору суспільства спочатку визначився як простір вільного обігу соціальної інформації, що нагромаджувалася вже в електронних інформаційних системах (ЕІС).ЕІ Сконвертували раніше сформований інформаційно-когнітивний ресурс суспільства, представлений у системах

158

документальної комунікації. Соціокультурні процеси пізніше доповнилися новими засобами соціальної взаємодії—мультимедіа, де мова, як основа суспільного спілкування, доповнилася невербальними засобами презентації інформації на базі мультимедійних технологій. Трансформація інформаційного простору у медіа простір склала умови зміни акцентів філософського осмислення спілкування на комунікаційний фактор, який і становить сьогодні новий вектор філософських досліджень [7].

Загалом, можна зробити висновки, що філософія зосереджує увагу на сенсі буття людини та різних аспектах її існування. Однією з найбільш актуальних філософських проблем останнього десятиріччя слід вважати комунікаційні процеси в добу суспільства знань та інформації. Питання комунікації в сучасному суспільстві потрібно досліджувати комплексно, тобто з точки зору різних наук таких як психологія, соціологія, соціальні комунікації, політологія, інформатика, культурологія, політологія та ін. Саме філософія, на нашу думку, здатна осягнути та дослідити всі аспекти цього феномену з точки зору міждисциплінарності.Тому розвиток такої науки як філософія комунікації є лише питанням часу.

Список використаних джерел

1. Захарчук Н. В. Проблема культури та міжкультурної комунікації у філософо-соціологічному аспекті[Електронний ресурс] / Н. В. Захарчук. - Електронні дані (1файл).- Режим доступу: http://novyn.kpi.ua/2008-3/02_Zaharchuk.pdf - Назва з екрану.

2. Іщук С. М. Філософія комунікації: аналіз основних парадигм [Електронний ресурс] / С. М. Іщук. - Електронні дані (1файл).- Режим доступу:http://www.readera.org/article/filosofia-komunikatsiye-osnovni-paradyehmye-10182396.html - Назва з екрану.

3. Лук'янець В. С. Світоглядні імплікації науки/В.С.Лук'янець[та ін.].— К.: ПАРАПАН, 2004.—408 с.

4. Моісєєва Н. Гуманістичний сенс філософії спілкування та її реалізації в комунікаційній практиці[Електронний ресурс] / Н. Моісєєва. - Електронні дані (1файл).- Режим доступу:http://irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_ 64.exe?C21COM=2&I21DBN=UJRN&P21DBN=UJRN&IMAGE_FILE_DOWNLOAD=1&Image_file_name=PDF/vkp_2014_2_15.pdf. - Назва з екрану.

5. Нестеренко В. Г. Вступ до філософії: Онтологія людини [Електронний ресурс] / В. Г. Нестеренко. - Електронні дані (1файл).- Режим доступу:http://thales.iatp.org.ua/ - Назва з екрану.

6. 6.Петрук Н.К. Організація як суспільний феномен:засади соціально-філософського аналізу// Мультиверсум: Філософський альманах.–2004.–№ 43.–С. 45-50.

7. Савчук В.В. Медиафилософия: формирование дисциплины / В. В. Савчук //Медиафилософия. Основные проблемы и понятия / под. ред. В. В. Савчука.—СПб.,2008.—С.7—39.

8. Фортунатов А.Н. Взаимодействие субъектов социальной ком-муникации в медиареальности : автореф. дис. … д-ра филос. Наук / Фортунатов Антон Николаевич; [Нижегор.гос.архи-тектур.-строит.ун-т]. — Нижний Новгород, 2009.—37с.

159

Анотація Стаття присвячена питанню розвитку комунікації такомунікаційних процесів

у добу суспільства знань та інформації. Висловлено думку, що саме філософія здатна осягнути та дослідити всі аспекти цього феномену з точки зору міждисциплінарності. Автор переконаний, що розвиток такої науки як філософія комунікації, є лише питанням часу.

Ключові слова: комунікація, комунікативна парадигма, суспільство знань, філософія комунікації.

Abstract

This article is devoted to the issue of communication and communication processes in the society of knowledge and information. Suggested, that the philosophy is able to understand and explore all aspects of this phenomenon in terms of interdisciplinarity. The author is convinced, that the development of such science as philosophy of communication is only a matter of time.

Keywords:communication, communicationparadigm, knowledgesociety, philosophyofcommunication.

УДК 1:174

В. І. Кудлач (м.Івано-Франківськ)

СОЦІАЛЬНІ РУХИ У ТРАНСФОРМАЦІЙНИХ ПРОЦЕСАХ СУЧАСНОГО

СУСПІЛЬСТВА

Сучасна суспільна реальність розглядається соціально-гуманітарними науками як процес взаємодії, інтеракції, соціальних змін, соціальних рухів, мовно-комунікативних взаємодій, соціальної трансформації та глобалізації. Дослідження сутності та головних засад соціальних рухів допоможе у визначенні відповідності модернізацій них процесів новим об’єктивним потребам, інтересам та цілям сучасного суспільства.

Суспільні відносин між представниками різних соціальних груп, реальні процеси спілкування, механізми взаємовпливів індивідів, міжособові взаємодії дослідили науковці М. Вебер, Т. Парсонс, Дж. Мід, Т. Шибутані, Дж. Хоманс, П. Блау та ін.

Вчені О. Конт, Г. Спенсер, Е. Дюркгейм розглядали соціальну еволюцію як соціальну зміну з певними стадіями розвитку по шляху прогресу, з більшими адаптаційними можливостями, диференціацією свідомості та структурною складністю. П. Сорокін розробив теорію соціокультурної динаміки, І. Ростоу – теорію стадій економічного зростання, Р. Арон – єдиного індустріального суспільства. Д. Белл, З. Бжезинський, А. Турен зміни в постіндустріальному суспільстві пояснювали індустріально-технологічними процесами. Масові соціальні рухи як різновид колективної поведінки вивчали Г. Лебон, Р. Парк, Г. Блюмен, Р. Тернер, Л. Кілліан та ін. Більшість дослідників вважають соціальні рухи спонтанними, анормальними, що виникають на основі страху і ненависті до владних

160

структур. Учасники соціальних рухів переважно не передбачають наслідків власних дій, сподіваються на миттєве розв’язання конфлікту.

Американський соціолог Н. Смелзер [ 2 ] поглибив розуміння соціальних рухів та їх вплив на трансформаційні процеси в розвитку суспільства. Автор відзначав, що від сили напруженості, характеру і спрямованості, оцінки ситуації, рівня мобілізації і консолідації, механізмів контролю залежить рівень зрілості соціального руху. Дослідник розмежував соціальні рухи на реформістські (спрямовані на регулятивні норми, завершуються угодами між конфліктуючими сторонами та позитивними локальними перетвореннями) та революційні (безальтернативні, не схильні до будь-яких угод).

Соціальні рухи вважаємо важливим способом відстоювання громадянами своїх прав, свобод, потреб та інтересів, розв’язання проблем і суперечностей, спробою досягнення загальнонародних завдань.

Під час українського соціального руху «Майдан» 2013 – 2014 рр., згодом названого Революцією Гідності, проявилися такі нові ознаки як висока самоорганізація, мирні наміри, довготривалість. Швидкий збір та організація були здійснені завдяки новим інформаційно-комунікативним технологіям, на основі яких сформувалась нова форма суспільного буття. Інформаційно-комунікативна форма буття сприяє трансформаційним процесам розвитку суспільства і характеризується такими соціокомунікативними властивостями : симультанність (одночасне подання інформації великим аудиторіям); дуплікація (швидке тиражування інформації); реплікація (легувальний вплив масової комунікації), експектація(соціальні очікування людей від контакту з інформацією), утилітарність(можливість розв’язати якісь конкретні проблеми), диспозиційність (спонукальність до певних соціальних дій), діатопність (охоплення певною інформацією великих масивів аудиторії, великих територій), діахронність (долання часового простору, зберігання інформації в часі) [1; 137].

Учасники сучасних соціальних рухів мають можливість не тільки швидко отримати певну інформацію, а й миттєво відреагувати на неї. На прикладі Майдану визначаємо соціальний рух як ціннісний, цивілізаційний вибір, спосіб виявлення громадянської позиції, прояв найкращих соціально-моральних якостей народу. Соціальні рухи є джерелом нових соціальних дій, важливим чинником трансформаційних процесів у суспільстві.

УДК 81.161:223

Р. В. Міняйло, В. О. Сабадуха (м. Луганськ, м.Івано-Франківськ)

МОВНА КАРТИНА СВІТУ В КОНТЕКСТІ КОНЦЕПЦІЇ ЧОТИРЬОХ РІВНІВ

ДУХОВНОГО РОЗВИТКУ ЛЮДИНИ

Дослідники мовної картини світу (МКС) фіксують її ієрархічний характер (Е. Сепір, Б. Уорф, Г. Вежбицька), але роблять це переважно описово, відчутний брак нових методологічних підходів до визначення змісту та функцій МКС у пізнавальній і комунікативній діяльності. Причинність мовної ієрархії ще не стала

161

предметом пильної уваги філософів і філологів. Тому метою статті є філософське обґрунтування зв’язку між мовою індивіда і рівнем його духовного розвитку, що передбачає розв’язати три завдання: 1) довести, що мовленнєві засоби, з одного боку, відображають процес і результат осмислення суб’єктом діяльності структурності соціуму, а з іншого – відбивають рівень його духовного розвитку; 2) сформулювати методологічний підхід до аналізу зазначеної проблеми; 3) проаналізувати мовленнєві засоби індивідів різного рівня духовного розвитку.

Подвійний характер слова й мови розумів уже В. фон Гумбольдт: «мова – це світ, що лежить між світом зовнішніх явищ і внутрішнім світом людини» [2, с.304]. Цю думку засновника теоретичного мовознавства ми розуміємо так: мова, з одного боку, відображає структурність зовнішнього світу, а з іншого – структурність внутрішнього. Отже, таїна мови – у структурності зовнішнього (передусім соціального) світу та ієрархії внутрішнього.

Уважаємо, що ключ до розуміння структурності суспільства дає ідея К. Маркса про ієрархію економічних зв’язків між суб’єктами соціальної діяльності, які можуть бути на рівні відносин розподілу, відносин обміну та управління, відносин власності [8, с.17-36], а з життєвої позиції індивіда вони виступають соціальним механізмом життєзабезпечення (СМЖ). Вплив зазначеного механізму на рівень духовного розвитку людини В. Сабадуха дослідив у монографії «Українська національна ідея та концепція особистісного буття» [9]. Ми й далі досліджуватимемо вплив цього механізму на формування мовленнєвих засобів індивідів різного рівня духовного розвитку, бо в мові перш за все відбивається механізм власного життєзабезпечення.

Якщо зі цілісної структури економічних відносин (відносини розподілу, обміну і власності) індивід діяльнісно засвоїв найпростіші відносини розподілу (щоб жити, необхідно отримувати від роботодавця певну кількість матеріальних благ), то саме вони будуть дійсним фундаментом його існування, основою його життєвого світу, мовної та комунікативної діяльності. До його життєвого світу потрапляє лише те, що безпосередньо його стосується. У соціальних комунікаціях індивід відчуватиме свою залежність від інших суб’єктів діяльності, соціальних обставин, суспільних форм буття й нерозвинутих власних потреб, а тому його соціальну якість можна висловити поняттям «залежний». Отже, в центрі його мовної діяльності будуть слова, пов’язані із задоволюванням безпосередніх матеріальних потреб.

Соціалізуючись, індивід може засвоїти зі СМЖ такий ступінь: відносини обміну та управління, які виступають життєвим простором його соціальної, комунікативної і мовної діяльності. Цей тип індивіда усвідомив, що життя краще будувати на основі нееквівалентності відносин обміну. Мотив вигоди потребує постійної соціальної мобільності. Індивід цього рівня усвідомив, що власні життєві потреби він зможе задовольнити лише тоді, коли задовольнить потреби інших, тобто його мислення спроможне оперувати двома змінними величинами. Свою життєдіяльність він осмислює в межах системи «я» – соціальні структури. Першою суттєвою рисою цього індивіда є намагання досягти вигоди в будь-якій життєвій ситуації. Він відчужується при цьому від результатів власної діяльності й суспільних форм буття, а тому його соціальну якість позначаємо поняттям пристосуванство в системі суспільних відносин, а його самого називаємо індивідом посереднього рівня розвитку. Друга характеристика індивіда цього рівня розвитку –

162

посилений потяг до влади. Зважаючи на те, що його життєва активність обертається навколо вигоди, отже, у центрі мовної діяльності будуть слова пов’язані із цим поняттям. Індивіди залежного і посереднього рівнів розвитку сутнісних сил перебувають у межах матеріального детермінізму, їхня свідомість і мовна діяльність обмежуються техніко-економічними, соціальними й політичними процесами.

Самоактуалізуючись, індивід може діяльнісно засвоїти СМЖ на рівні відносин власності, які стають для нього фундаментом життєвого світу та мовної діяльності. Лише цей рівень свідомості і здібностей можна назвати особистісним, а того, хто його досягає, – особистістю, або індивідом третього рівня духовного розвитку. Осмислення СМЖ на рівні відносин власності відкриває особистості новий щабель у розумінні соціального, а саме: суспільство є органічною єдністю різних соціальних структур, а тому власне буття осмислюється в контексті «я» – соціальні структури – суспільство як органічне ціле. Його мислення оперує трьома змінними величинами, що потребує використовувати поняття і філософські категорії, які описують життєвий світ окремого індивіда, функціювання тієї чи тієї соціальної структури в часі і просторі та процес історичного розвитку суспільства.

Окремому індивідові може усміхнутися щастя, і він цілісно опанує СМЖ на рівні гармонійного поєднання матеріальних і духовних засад буття, ураховуючи історичний простір і час. Спонукаючись ідеалом як усебічно осмисленим і засвоєним інтересом, індивід досягає рівня генія – четвертого рівня духовного розвитку. Осмислення матеріального в контексті духовного породжує потребу в нових філософських категоріях і символах, які б описували вічні, екзистенційні проблеми людського буття, незалежно від етнічного походження, релігійної приналежності, політичної орієнтації.

Одновимірність мови індивіда залежного рівня пов’язана перш за все з тим, що він осмислює свою життєдіяльність крізь призму понять «розподіл» і «отримання». Співвідносні з цими поняттями слова стають ключовими в його мові. За однаковим «сценарієм» (розподіляти – отримувати) розгортаються всі життєві колізії такого індивіда в будь-якому історичному часі та просторі. Спілкуючись з людьми, індивід залежного рівня розвитку використовує мову винятково як засіб передавання задоволення від безпосередніх життєвих потреб. У такому разі слова презентують природні людські бажання. Це найпримітивніший рівень розвитку й уживання мови. На нашу думку, сьогодні він набуває загрозливих масштабів.

Мовлення індивіда залежного рівня розвитку презентує одна з героїнь роману Іллі Ільфа і Євгена Петрова «Дванадцять стільців» Еллочка Людожерка. Її мова – безпосередня емоційна реакція на задоволення / незадоволення своїх примітивних потреб. У словникові цього літературного персонажа майже немає дієслів, які б фіксували засоби діяльності. Здебільшого її мова – це експресивні вигуки-коментарі щодо власного емоційного стану: «Хо-хо!», «Мрак», «Жуть», «Кр-р-расота!», «Знаменито», «Подумаешь», «Ого!» тощо [6]. Багатший мовний матеріал знаходимо в персонажів іншого роману І. Ільфа і Є. Петрова «Золоте теля» Шури Балаганова і Паніковського, якими маніпулює головний герой Остап Бендер. Балаганов і Паніковський осмислюють власне життя крізь призму таких слів: «отдайте», «хочу», «как отнять», «как снискать» тощо [7]. Потреби залежної людини часів «застою» ті самі. Змінюється лише форма. Яскравим свідченням цього є мова персонажів творів Олега Чорногуза «Аристократ із Вапнярки» [11], Павла

163

Загребельного «Гола душа» [5], Сергія Жадана «Капітал» [4]. Аналіз мови цих літературних героїв свідчить, що їхніми ключовими словами є віддайте, дайте, хочу, буду, треба, взяти, захопити, забрати, витратити, розподілити... Ідеться про задоволювання власних потреб, і ці персонажі не виходять за них: харчі, алкоголь, одяг, побутова техніка, жінки, фізіологічний комфорт.

Отже, логіка фраз, структура речень індивіда цього рівня духовного розвитку має надзвичайно простий характер: Я хочу що-небудь. У цій структурі зафіксовано взаємовідносини індивіда не з зовнішними умовами життєдіяльності, а з власними фізіологічними потребами. Він не може керувати своїми бажаннями, залежить від них, хоче задовольнитися тут і зараз. Неспроможність індивіда залежного рівня розвитку здібностей висловити свої почуття породжує жаргон, який із психологічної точки зору свідчить про зневажливе ставлення до власного організму.

Жахливою стала мова індивідів залежного рівня розвитку на пострадянському просторі. Примітивізацією суспільних відносин, зведенням їх до рівня «не дати свого – відібрати чуже» просто просякнута мова молодого покоління останніх років «совєцького» режиму: «чьмирити», «обламувати», «шугати» (психологічно слабших), «скачувати бабки», «трусити», «кидати» (про заможніших), «валити», «давити», «топтати» (про фізично слабших), «натягувати», «давати під хвіст» (про стосунки з дівчатами) [3, сс.3, 7, 8, 21, 35, 64, 65, 68, 222].

Отже, мовні засоби одновимірної (залежної) людини – це висловлювання, які відображають найпростіші елементи соціуму та власні елементарні потреби. Загалом мовні засоби індивіда залежного рівня розвитку відбивають внутрішній хаос цієї людини.

Людина не статична особа. Безумовно, протягом життя може еволюціонувати в своєму розвиткові, переходити з одного рівня на інший. Так, індивід посереднього рівня духовного розвитку зрозумів таємницю людського буття: нееквівалентність відносин обміну й причетність до системи управління. Змістом його життя стає боротьба за посади, соціальний статус, які відкривають доступ до нееквівалентності обміну. Мислення скероване в напрямкові пошуку вигоди, що й відбивається в мові. Мовленнєві засоби будуються навколо понять: вигідно / невигідно, дефіцит, престиж, «Яку я буду мати вигоду?».

Мовленнєві засоби індивіда посереднього рівня духовного розвитку базуються на певних наукових поняттях і знаннях, які, з одного боку, відображають рівень діяльнісного засвоєння ними економічної реальності, а з іншого – допомагають індивідові відшукувати власну вигоду в межах цієї реальності. Отже, мовний простір має двовимірний характер.

Мовленнєві засоби індивіда особистісного рівня розвитку виходять за межі матеріальної вигоди в сферу соціальну. У його мовленні немає штампів, він намагається осмислити проблеми соціальної справедливості, роль праці в життєдіяльності людини і суспільства. Для його стилю характерна рефлексія над власними діями та почуттями. Особистість оцінює події не з позиції сьогоденної вигоди, як це робить посередня людина, а з огляду на майбутнє, розуміє активну роль духовного в розвиткові суспільства. За продуктами діяльності особистість бачить споживача цього продукту й те, як він буде впливати на його життєдіяльність, а саме: сприятиме розвиткові чи навпаки – деградації.

164

До такого розуміння механізмів життєдіяльності піднімається герой поеми «Куміада» Павла Глазового – кум – зокрема в розділі «Кумова комерція». Особистість не вимагає – дай!, а навпаки – дає сама: «скільки радості я можу людям дать!» [1, с.115]. Предметом осмислення особистості стають: проблема розбудови справедливих суспільних відносин, ставлення до праці, майбутнє дітей, інтерес суспільства, щастя, любов. Мова особистостей – це слова, які відображають розвиток людини, процес пізнання соціальних механізмів життєдіяльності суспільства та внутрішнього світу. Їхнє мовлення конкретне й водночас образне. Індивід особистісного рівня розвитку піднімається до осмислення життя крізь філософські категорії.

Геній осмислює буття крізь призму символів. Символи містять у собі первинне, повсякденне значення, і в той же час в них відображено найвищій рівень узагальнення. Отже, символи передають процеси екзистенційного буття людини незалежно від її етнічного походження, релігії, мовної приналежності, тому символи міфів, казок різних народів дуже часто збігаються й відбивають загальнолюдські явища: вибір механізму життєзабезпечення, життєвого шляху, поведінки в екстремальній ситуації, розв’язання життєвих проблем, пошуку щастя. Казки, міфи, поезія є носіями символічних значень. Нові поняття й символи, як правило, уводять в обіг індивіди особистісного рівня розвитку здібностей і генії. Ці поняття й символи започатковують нові світоглядні, соціальні, наукові парадигми, що породжує вибухи словотворчості.

Мета діяльності особистості – розвинути іншу людину до рівня особистості, спонукати її до духовного розвитку. «Серединою можна жити самому. Серединою ставитися до інших – не можна. Треба – крайнощі. Ти здатний на будь-яку з них?», – запитує Василь Стус вустами свого персонажа Петра Шкоди [10].

Спілкування особистостей – це найкраще, що може бути в житті (К. Ясперс). Особистості цінують інтелектуальний і психологічний контакт, навіть рідкісні хвилини такого порозуміння. На життєдіяльність людини і суспільства генії дивляться крізь призму смислу буття, а тому смислотворчими словами в їхній мовній діяльності стають слова смисл, буття, мета, життя, доля, також слова, співвідносні з поняттями вибору життєвого шляху, проблеми смерті. У мові особистостей не знайдемо слів, пов’язаних із задоволенням власних життєвих потреб, пошуком вигоди.

У мові індивіда кожного рівня розвитку сутнісних сил є кодові (ключові) слова, які визначають структуру свідомості, мислення й мови, зміст і смисл комунікацій, глибину розуміння ними як власного внутрішнього світу, так і зовнішнього. Мова індивіда кожного рівня духовного розвитку формується під впливом життєвого світу, який своєю чергою визначається мірою засвоєння соціального механізму життєзабезпечення. Такий підхід дозволяє структурувати мовні засоби всіх суб’єктів діяльності в єдину МКС. Як цілісне утворення вона складається з чотирьох підструктур (слова й побутові поняття, наукові поняття, філософські категорії і символи), які відповідно утворено мовленнєвою діяльністю індивідів залежного, посереднього рівнів, особистості і геніїв. Отже, під МКС ми розуміємо ієрархію мовних засобів, яку утворює мовленнєва діяльність індивідів різного рівня духовного розвитку. Мова індивідів кожного рівня розвитку здібностей має відносно самостійний характер. Мовні можливості індивіда

165

залежного і посереднього рівнів не дозволяють їм без відповідної підготовки зрозуміти мову й життєві цінності індивідів особистісного рівня розвитку. Його мова і життєві цінності залишаються для них за межами розуміння. Тоді як особистість легко розуміє мову й життєві цінності індивідів залежного і посереднього рівнів.

У попередні епохи пріоритет у формування МКС належав класичній і народній культурам та індивіду особистісного рівня духовного розвитку. У сучасних умовах пріоритет у формуванні МКС перейшов до індивіда посереднього рівня розвитку, бо йому належить пріоритет у всіх сферах життя суспільства, українського зокрема.

Список використаних джерел

1. Глазовий Павло. Сміхослов. – К. : Бібліотечка «Вечірнього Києва», 1997. – 304 с. 2. Гумбольдт В. Избранные труды по языкознанию. – М. : Прогресс, 1984. – 396 с. 3. Дністровий Анатолій. Пацики. Конкретний роман: Роман. – К. : Факт, 2005. – 392

с. 4. Жадан С.В. Капітал. – Харків : Фоліо, 2007. – 797 с. 5. Загребельний П.А. Гола душа: Повість. – Х. : Фоліо, 2003. – 253 с. 6. Ільф І., Петров Є. Дванадцять стільців: Роман. – К. : Книговид. центр

«Посредник», 1994. – 271 с. – Рос. мовою. 7. Ільф І., Петров Є. Золоте теля: Роман. – К. : Книговид. центр «Посредник» Ltd,

1994. – 318 с. – Рос. мовою. 8. Маркс К. Экономические рукописи 1857–1859 годов. Часть I: // Маркс К.,

Єнгельс Ф. Соч. – Т. 46. – Ч. I. – М. : Политиздат, 1968. – 559 с. 9. Сабадуха В. Українська національна ідея та концепція особистісного буття. –

Івано-Франківськ: Фоліант, 2-ге вид., випр., 176 с. 10. Режим доступу в Internet: http: // www.stus.kiev.ua / texts.htm (tom 4 [1].zip). 11. Чорногуз О.Ф. Аристократ із Вапнярки (Сатиричний роман). – К.: Видавничий

центр «ВУС». – 1996. – 400 с.

УДК 34: 17.021 Л. М. Николайчук

(м. Івано-Франківськ)

ДО ПРОБЛЕМИ СУТНОСТІ ТА ПРИРОДИ ПРАВОВОЇ КУЛЬТУРИ ОСОБИСТОСТІ

Як своєрідний феномен, правова культура є формою відтворення

національних правових інститутів — державності, правової системи, правопорядку тощо. Культура є засобом збагачення цих інститутів, у тому числі і за рахунок запозичення правових цінностей інших націй. Відповідно основні функції правової культури передбачають збереження духовних цінностей у галузі права і їх засвоєння майбутніми поколіннями, постійне підвищення рівня правової свідомості населення.

Правова культура визначає принципи правової поведінки особи та систему правових цінностей, ідеалів, правових норм, які забезпечують єдність і взаємодію

166

правових інститутів та організацій в суспільстві. Процес становлення правової культури характеризується формуванням певних культурно-правових цінностей.

Правова культура особистості - це те, як особистість усвідомлює, розуміє, оцінює, здійснює права, свободи і виконує обов'язки. А сама реалізація прав, свобод і обов'язків і особливо ступінь активності при реалізації знаходяться в істотній залежності від того, наскільки правильно вони усвідомлюються і оцінюються особистістю. Правова активність є вищим рівнем правової культури особистості. Вона проявляється в готовності особистості до активних, свідомих і творчих дій, як у сфері правового регулювання, так і в сфері реалізації права, а також у законності поведінки.

Правову культуру особистості складають такі елементи: - знання і розуміння права, здатність особи тлумачити зміст норм права,

визначати мету видання певного нормативно-правового акта, сферу його дії; - повага особи до права, заснована на особистій переконаності в його

ефективності як засобу регулювання суспільних відносин ; - звичка вчиняти свої дії відповідно до приписів правових норм; - вміння особи використовувати у практичній діяльності правові знання,

реалізовувати і захищати свої суб'єктивні права і законні інтереси, виконувати юридичні обов'язки;

- висока правова активність особи у сприянні реалізації правових приписів, розуміння нею необхідності протидіяти правопорушенням. Отже, що більше знань про право має особа, то вища її правова культура, то

більша залежність правової свідомості від недотримання правових приписів, тим більша ймовірність правомірності правової поведінки такої особи. Ідеї, погляди, переконання осіб за таких умов сформують високий рівень правової культури та правової свідомості суспільства, котре буде ставити задачі та вимагати їх виконання правлячою елітою, яка і покликана втілювати в життя інтереси та бажання суспільства, що є предметом правової політики держави. Правова культура особи – це обумовлені правовою культурою суспільства ступінь і характер прогресивно-правового розвитку особистості, що забезпечують її правомірну діяльність. Правова культура особи включає:

- знання законодавства, що є важливим каналом формування юридично зрілої особистості;

- переконаність у необхідності та соціальній корисності законів і підзаконних нормативно-правових актів;

- уміння користуватися правовим інструментарієм – законами та іншими нормативно-правовими актами у практичній діяльності. Правова культура особи характеризує рівень правової соціалізації члена

суспільства, ступінь засвоєння і використання ним правових основ державного та соціального життя. Правова культура особи означає не тільки знання та розуміння права, але і правові судження про нього як про соціальну цінність, а головне – активну роботу, щодо втілення в життя його положень і зміцнення законності та правопорядку.

Таким чином, можна зробити висновок, що формування правової культури - це складний і тривалий процес, який зачіпає всі сторони суспільного життя.

167

Засобами формування правової культури є пропаганда права, розвиток у громадян юридичних знань, практичне зміцнення законності, наявність сильної юридичної науки, вдосконалення системи правових актів, що досягається завдяки наявності в державі демократичної, ефективної конституції і високої правової і техніко-юридичної якості законів і підзаконних нормативно-правових актів.

На сьогодні існує маса проблем у процесі формування правової культури. Це, в першу чергу правова безграмотність населення, складний процес правотворчості, нерідко протиріччя нормативно-правових актів реальній дійсності, а також не розвинута ідеологія сильної правової держави і, як наслідок, правовий нігілізм, заперечення моральних принципів. Для вирішення цих та інших проблем необхідно цілеспрямована політика держави на підвищення рівня правової культури суспільства через процеси правотворчості, законодавчого процесу, а також засобів масової інформації, художньої літератури, кіно та мистецтво.

Список використаних джерел

1. Конституція України. – К., 1996. 2. Головченко С. І. Правова культура і демократизація / С. І. Головченко. – К., 2000. 3. Менюк О. Правова культура в умовах розбудови незалежної України: поняття,

структура / О. Менюк // Право України. —2001. — № 4. 4. Назаренко Є. В. До поняття правової культури / Є. В. Назаренко // Правова

культура і підприємництво. — Донецьк, 1999. 5. Основи загальної теорії держави і права : навчальний посібник /

П. М. Рабінович. – К. : ШСДО, 1995. 6. Толстенко В. Правова ідеологія в процесі формування правової культури:

проблеми теорії і практики / В. Толстенко // Юридична Україна. – 2009. – № 4. 7. Теория права : підручник / С. С. Алексєєв. – Харьков : БЕК, 1994.

Анотація У статті сформульовано, що правова культура особливий різновид культури,

змістом якої є система духовних і матеріальних цінностей у сфері функціонування права. Найважливішими складовими правової культури є право, правосвідомість, правовідносини, правопорушення та правова діяльність. З іншого боку, це цілеспрямована система заходів просвітницького та освітнього характеру, які формують повагу до права.

Ключові слова: правова культура, право, правовідносини, правова діяльність, правопорушення.

Abstract

The legal culture as a special type of culture which content is a system of spiritual and material values in the field of law functioning is represented in the article. The most important components of legal culture are law, legal consciousness, legal relations, law violations and legal activities. On the other side, this is a system of educational and training measures, forming respect to law.

Keywords: legal culture, law, legal relations, legal activities, law violations.

168

УДК 130.1:378.147 О. О. Олексишин

(м. Івано-Франківськ)

КРИТИЧНЕ МИСЛЕННЯ ЯК СКЛАДОВИЙ КОМПОНЕНТ ФОРМУВАННЯ ПРОФЕСІЙНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ СТУДЕНТІВ ТЕХНІЧНОГО ВНЗ В

УМОВАХ ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА

Розвиток людської цивілізації в перших десятиліттях ХХІ ст. супроводжується значними змінами глобалізаційного характеру, інформаційною та технологічною революціями. Відповідно перед кожною особистістю постали нові виклики та вимоги, їй необхідно не просто реагувати на них, а обирати при цьому відповідальні рішення та успішні стратегії виживання і розвитку.

Трансформаційні процеси в різних сферах людської діяльності привели як до зростання потреби у знаннях, так і до створення нових засобів їх здобуття. Інформація та ідеї проходять безперервну перевірку часом. Стрімкий розвиток техніки та інформаційних технологій задає нові вектори розвитку системи освіти. У зв’язку з цим антропологічна складова інформаційної революції зумовила й потребу подальшого вдосконалення самої людини, насамперед її мислення, задля необхідної адаптації та орієнтації в суперечливих умовах буття.

Існує авторитетна думка, що саме критичне мислення складе серцевину глобальної освітньої реформи у ХХІ ст., оскільки воно є фундаментом суспільних перетворень сьогодення загалом. Дух критицизму стає модусом постнекласичної парадигми освіти [6, с.31]. Як слушно зауважив А. Швейцер, «тільки те, що народжене мисленням та звернене до мислення, може стати духовною силою для всього людства. Тільки те, що переломлюється в мисленні багатьох людей і при цьому сприймається як істина, володіє силою переконання, що природно передається та не вичерпується. Тільки за умови постійного апелювання до мислячого світогляду можуть пробудитися всі духовні здібності людини» [11, с.51]. Зважаючи на перелічене, у своєму дослідженні ми спробуємо з’ясувати роль критичного мислення у фаховій підготовці спеціалістів інженерно-технічних спеціальностей у ВНЗ.

Потрібно сказати, що наукове обґрунтування категорії мислення з позицій його критичної складової має давню традицію. Ще в античні часи її започаткували грецькі мислителі Сократ, Платон, Ксенофонт. Пізніше цю категорію як науково-філософську проблему та одночасно механізм впровадження ідеї формування вільної особистості в суспільстві розглядали у своїх вченнях представники епохи Просвітництва Дж. Локк, Д. Юм, Ф. Вольтер, Ж.-Ж. Руссо, І. Кант. У новітній період фундаментальні наукові теорії розвитку мислення запропонували М. Гайдеґґер, Дж. Дьюї, Е. Фромм, Х.-Г. Гадамер та ін. [1, с.36-37]. Особливе місце у цьому переліку займає розробка феномена мислення і представниками такого філософського напряму як критичний раціоналізм, основоположником якого був К. Поппер [10, с.309].

Якщо дещо узагальнити, то з точки зору сучасної філософії критичне мислення – це самокерований процес відображення і створення втілених у продуктах культури образів не тільки почуттєвого, але й логічного або інтуїтивного

169

мислення і творчої фантазії. Воно радикально змінює характер відображення за рахунок привнесення в його зміст елементів новизни, передбачає оригінальну й високопродуктивну підконтрольну йому діяльність від постановки до вирішення проблеми, продукування ідеї, яка стає основою відображення і створення модернізованих образів культури іншими суб’єктами інноваційної діяльності [3, с.48].

Філософський спадок у вивченні фундаментальних основ критичного мислення відкрив для педагогіки вищої школи широкий простір для формування нових теоретико-методологічних підходів. Сьогодні значення терміну «критичне мислення» в освітній діяльності зазнало суттєвих перетворень. В існуючих реаліях інформаційного суспільства його намагаються вживати для означення практичного застосування наукового підходу у вирішенні професійних та особистісних проблем.

Серед сучасних теоретиків та практиків, котрі розглядали упровадження основ критичного мислення під час викладання філософських дисциплін в університетській освіті, був М. Ліпман. Освітній процес, на думку педагога, передбачає постановку двох ключових завдань – трансляцію знань та культивування мудрості. При цьому мудрість – не просто набір інформації та знань, а насамперед уміння розмірковувати [8, с.301].

М. Ліпман утверджував погляд на застосування критичного мислення в стінах навчального закладу не тільки як форми теоретичного пізнання, але й як необхідного інструмента вирішення різноманітних практичних проблем, у тому числі в науковій та професійній діяльності. Американський дослідник виділяв такі складові етапи у осмисленні практики: критику практики своїх колег, самокритику, корекцію практики інших та самокорекцію. Створивши доволі цілісну педагогічну концепцію, М. Ліпман доводив, що саме за допомогою критичного мислення студент зможе реалізуватися як особистість, стати повноцінним, дієвим суб’єктом та фаховим спеціалістом [8, с.302-303].

Реформування освітньої галузі в умовах інформаційного суспільства знайшло широке відображення в розробках іншого американського мислителя Р. Пауля. Сучасні проблеми в сфері вищої освіти він описує наступним чином: «Фундаментальними особливостями того світу, в який наші студенти входять сьогодні, є пришвидшені зміни. Це світ множинної інформації, яка при цьому швидко застаріває. Це світ, де ідеї постійно реструктуруються, проходять перепровірку і переосмислення; світ, де ніхто не може вижити з одним простим способом мислення, де власне мислення потрібно постійно адаптувати до мислення інших, де варто поважати прагнення до ясності, точності й ретельності, де навики роботи повинні постійно розвиватися і удосконалюватися. Ніколи раніше ми не стикалися з такою реальністю. Ніколи раніше система освіти не готувала студентів до такої динаміки змін, непередбачуваності, складності» [9, с.20].

Поряд з констатацією труднощів, із якими зіткнулися педагоги та студенти в умовах соціокультурних трансформацій, Р. Пауль пропонує свої відповіді на новочасні суспільні виклики. У недалекому майбутньому, прогнозує вчений, головним капіталом буде вже не сама інформація, а її ефективний виробник. Як наслідок, здібності до переробки інформації будуть підвищуватися в ціні, а навики критичного мислення стануть запорукою успіху особи в інформаційному

170

суспільстві. Сучасний світ, наголошує Р. Пауль, потребує безперервного вдосконалення навичок мислення [8, с.304].

Наведені вище в узагальненому вигляді деякі з найактуальніших тенденцій світової філософії освіти кін. ХХ – поч. ХХІ ст. чималою мірою стосуються й національного освітнього простору. На думку В. Кременя, його модернізація, серед інших кроків, має передбачати «перехід від кваліфікації до компетенції, яка дає змогу знаходити рішення в будь-яких професійних та життєвих ситуаціях, що уможливлює діяльність освіченої особистості незалежно від локального чи глобального контексту ринку праці» [5]. Іншими словами, йдеться про утвердження компетентнісного підходу в університетській освіті. Як відносно нова й перспективна парадигма підготовки кадрів у вищій школі в Україні, вона проявляється у формуванні компетентностей майбутніх фахівців та акценті на розвитку творчого потенціалу студентів. Під компетентністю науковці переважно розуміють сукупність якісних професійних характеристик, спосіб мислення особи як фахівця, здатність ефективно реалізовувати в професійній діяльності отримані знання, вміння та навички, успішно розв’язувати складні проблеми, які виникають при засвоєнні нових сучасних інформаційних технологій [4, с.52].

Зрозуміло, що формування будь-яких компетентностей в стінах вищого навчального закладу, в тому числі технічного профілю, вимагає відповідної культури мислення як тих, хто навчає, так і тих, хто навчається. Освітні процеси у вітчизняних ВНЗ мають базуватися на вільному розвитку суб’єктів навчальної діяльності, утвердженні раціональних способів пізнавальної діяльності, у структурі якої має домінувати критичний підхід [2, с.69].

Розвиток критичного мислення у студентів інженерно-технічних спеціальностей можна досягнути комплексом заходів, що спрямовані на тренування аналітичних, творчих, дослідницьких навичок. Результатом цього має стати формування відкритої та гнучкої раціональної здатності особистості оперативно реагувати на виклики сьогодення, а також здатності до рефлексії, моральної та соціальної відповідальності. Майбутній фахівець, який наділений таким типом мислення, матиме більше шансів на життєвий успіх, соціальну затребуваність на ринку праці, уміючи критично осмислювати проблеми, обирати з низки альтернатив правильні рішення, розпізнавати протиріччя та парадокси тих чи інших процесів і явищ в сучасному інформаційному суспільстві [7, с.22].

Якісні зміни у фаховій підготовці спеціалістів, формуванні їх професійної компетентності не можливі без підвищення якості викладання у вищій школі. Одним з актуальних викликів у роботі викладача університету сьогодні є необхідність переосмислення змісту навчальних дисциплін і методів навчання, привнесення в професійне мислення ознак креативності й критичності. Це допоможе студентам виробити в собі такі властивості сучасного мислення, як інноваційність та критичність. Таким чином, завданням кожного, хто займається навчанням і вихованням інших, є перетворення підопічних у критично мислячих особистостей [2, с.71].

Важливо розуміти, що упровадження основ та елементів критичного мислення у педагогіку вищої школи повинно мати неперервний та цілісний характер. Викладання у технічному ВНЗ дисциплін суспільно-гуманітарного, психолого-педагогічного, науково-практичного й фахового циклів, просякнуте наскрізним

171

критичним мисленням, сприятиме зростанню як загального розвитку студентів, так і підвищенню їх професійної підготовки.

Активне включення критичного мислення у пізнавальну діяльність вимагає від її суб’єктів уміння застосовувати різні методи наукового освоєння дійсності. Студенти інженерно-технічних спеціальностей повинні передовсім мати у своєму арсеналі такі загальнонаукові методи та прийоми, як аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, індукція, дедукція, моделювання, аксіоматичний. У межах означеної проблематики доцільним є й використання філософських методів та підходів: діалектичного, метафізичного, раціоналістичного, ірраціоналістичного, матеріалістичного, ідеалістичного, герменевтичного та ін. [7, с.20].

Безумовно, що в рамках даного дослідження складно повністю викласти усі сутнісні ознаки критичного мислення та всебічно розкрити його місце в сучасних освітніх процесах. Разом із тим доконаним фактом є те, що без здатності критично мислити й діяти, за відсутності готовності критично сприймати світ та самого себе в умовах нової інформаційної цивілізації людина ХХІ ст. просто не зможе стати активним суб’єктом суспільно-історичного процесу. Для майбутніх фахівців, які здобувають освіту у стінах вищих навчальних закладів, оволодіння елементами критичного мислення як своєрідної форми самовдосконалення мисленнєвої діяльності на основі певних стандартів є ще й важливою складовою формування професійної компетентності – ключового інструмента успішної життєвої особистісної реалізації.

Список використаних джерел 1. Архіпова Є. О. Критичне мислення як необхідна складова розумової діяльності

людини в межах сучасного інформаційного суспільства / Є. О. Архіпова, О. В. Ковалевська // Гуманітарний часопис. – 2012. – № 2. – С. 34-38.

2. Бондар В. І. Критичне мислення в контексті внутрішньої й зовнішньої свободи людини / В. І. Бондар // Вісник Інституту розвитку дитини. Сер.: Філософія, педагогіка, психологія. – 2014. – Вип. 36. – С. 68-75.

3. Бондар В. І. Критичне мислення суб’єктів наукової й практичної діяльності / В. І. Бондар // Науковий часопис НПУ імені М. П. Драгоманова. Серія 12: Психологічні науки. – 2012. – Вип. 36. – С. 45-51.

4. Вища школа як соціальний інститут і механізм соціалізації молоді: монографія / кол. авт.: М. Михальченко (керівник), Т. Андрущенко, В. Баранівський, О. Бульвінська та ін. – К.: Педагогічна думка, 2012. – 520 с.

5. Кремень В. Філософія освіти ХХІ ст. / В. Кремень // Освіта України. – 2002. – 28 грудня. – № 102-103.

6. Рижак Л. Університетська освіта в ХХІ сторіччі: філософсько-синергетичний аспект / Л. Рижак // Вісник Львівського університету: Серія філософські науки. – 2009. – Вип. 12. – С. 26-35.

7. Твердовська О. В. Критичне мислення як чинник розвитку обдарованості людини в сучасних соціокультурних трансформаціях / О. В. Твердовська // Освіта та розвиток обдарованої особистості. – 2014. –№ 7. – С. 19-22.

8. Терно С. О. Критичне мислення – середньовічна відсталість? / С.О. Терно // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. – 2013. – Вип. 37. – С. 301-306.

172

9. Тягло А. В. Критическое мышление: проблема мирового образования ХХI века / А. В. Тягло, Т. С. Воропай // Постметодика. – 2001. – № 3 (35). – С. 19-26.

10. Філософський енциклопедичний словник / НАН України, Ін-т філософії ім. Г. С. Сковороди; редкол.: В. І. Шинкарук (голова). – К.: Абрис, 2002. – 742 с.

11. Швейцер А. Благоговение перед жизнью: Пер. с нем. / Сост. и посл. А. А. Гусейнов; общ. ред. А. А. Гусейнова и М. Г.Селезнева. – М.: Прогресс, 1992. – 576 с.

Анотація

Стаття присвячена з’ясуванню змісту критичного мислення як суттєвого елемента діяльності людини в сучасному інформаційному суспільстві. Проаналізовано значимість використання студентами інженерно-технічних спеціальностей критичного мислення, що є обов’язковою складовою формування професійної компетентності.

Ключові слова: критичне мислення, професійна компетентність, інформаційне суспільство, освіта.

Abstract The article focuses on the content of critical thinking as an essential element of

activity of a person at the modern information society. The article deals with the analysis of the importance to use critical thinking as a mandatory component of forming professional competence among the students of engineering specialties.

Keywords: critical thinking, professional competence, information society, education. УДК 172. 1

М. М. Палагнюк (м. Івано-Франківськ)

ІНФОРМАЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ ТА ЇЇ ЗНАЧЕННЯ У ФОРМУВАННІ

ЦІННІСНИХ ОРІЄНТАЦІЙ НАФТОГАЗОВИХ КАДРІВ

ХХ сторіччя показало, що у проблемі відповідальності інженера перед історією та людством слід відрізняти позицію інженера-дослідника від позиції інженера-практика. Однак прогресуюче знелюднення технічної діяльності, на жаль, як зауважує В. Попов «породжує думку, згідно з якою сучасне індустріальне суспільство неминуче формує «інструментально-техніцистський розум» інженерно-технічних працівників» [13,42]. Вітчизняні фахівці відзначають, що інженер з «інструментальним розумом» може діяти як позбавлений гнучкого й нормального людського інтелекту робот, який не зважає на людину й підпорядковує все інтересам техніки та виробництва. Звичайно несправедливо приписувати подібний стиль мислення всьому корпусові інженерів як і те, щоб перекладати на технічних працівників відповідальність політиків та юристів.

У різних формулюваннях і підходах дана проблема відобразилась у працях як західних дослідників, зокрема Н. Аббаньяно, Х. Арендт, Ю. Габермаса, Т. Еріксена,

173

Г. Ленка, П. Ріккера, А. Тоффлера, так і вітчизняних – М. Громико, І. Девтерова, В.Єгорова, А. Єрмоленка, О.Колесника, В. Лук’янця, А. Миронова, В. Попова, О.Соболь, В.Чуйко та інших.

У сучасному зорієнтованому суспільстві заздалегідь наперед визначені умови та сенс існування людини. Хвилі технічних інновацій породжують відповідні психологічні та соціальні відносини між індивідами та ситуації, в які включені люди-об’єкти. Перспективи розвитку та доля суспільства стають предметом маніпуляції науково-технічної еліти. Як зауважує Н. Аббаньяно, італійський мислитель і основоположник позитивного екзистенціалізму, «людина сьогодні спроможна проектувати майбутнє, завдяки вибору можливостей взятих із минулого». Тому, за словами Н. Аббаньяно, «головним часовим виміром екзистенції є майбутнє, однак не визначене майбутнє, в якому все можливе, а майбутнє обмежене минулим, яке лише дозволяє визначити можливості, які накреслюються» [1,462].

Водночас, як зауважує О. Лосєва, «світ значно роз’єднав людей, посилив закомплексованість, позбавив їх доброти, вніс у світову культуру зерна відчуження, незгоди, призвів людство і світову культуру до трагічної можливості самознищення» [10,154].

В новому трактуванні взаємовідносин людина – техніка – людина стає очевидною «придушуюча» перевага техніки, коли традиційні форми міжособистісного спілкування відходять на другий план. Відповідно до цього руйнується вироблена століттями система встановлення взаємопорозуміння і досягнення згоди. В засобах електронної комунікації найчастіше відбувається викривлення мови, її видозміна, широке включення в неї сленгу. Однак, на думку А.Миронова, «небезпечним є не тільки сам факт подібних викривлень, але їх масовість, розширення соціального середовища користувачів мовного сурогату» [12, 9]. І як наслідок цього наростає стан невизначеності, руйнуються ті основи, завдяки яким можна дещо сприйняти чи не сприйняти, у щось повірити чи не повірити, відбувається різке зниження «критеріальних регістрів визначеності».

В сучасному світорозумінні електронні технології постали як своєрідне продовження тілесності, як її частковий сурогат. Вони є частковим сурогатом людської тілесності тому, на думку В. Лук’янця, що «здатні виконувати не абсолютно все, а тільки деякий спектр біо-соціальних функцій природної людської тілесності» [11,245]. Тому саме перспектива, у рамках якої стають можливими дедалі «зухваліші» науково-технологічні перетворення інформаційно-гуманітарного середовища існування людини, фундаментальних першооснов життя самої людини, і постає інформаційно-геномною. Отже, в сучасних умовах, коли майбутнє людства перестає формуватися «самовпливом», коли воно значною мірою визначається характером, темпами, масштабами науково-технологічної активності планетарного соціуму, ця актуальність проблеми спричинює виклик людському буттю на планеті. І якщо це правда, що «ми оточені машинами, чиїх дій ми не спроможні передбачити, хоча ми самі їх винайшли й побудували, то це означає, що теоретичні труднощі природничих наук вдерлися в повсякденне життя на найвищому рівні» [2, 280].

Інноваційні технології «можуть не тільки формувати природні задатки людини, перетворюючи їх із віртуальних на реальні, але і формувати нові уміння і навички, новий рівень мислення, що є самим по собі передумовою творчої діяльності людини» [3, 143]. Спостерігаючи свої емоції у відображенні, а точніше, у

174

проекції різних екранів, вступаючи у комунікацію з різними віртуальними «не-Я», людина в результаті просто перестає відрізняти своє власне, реальне «Я» від віртуального. Користувачі, посаджені за комп’ютери отримали можливість скачувати інформацію з будь-якого питання. Це скачування відбиває у них інтерес і здатність до самостійних відкриттів. Відповідно проблема співвідношення свідомості і реальності для більшості людей уже майже не постає: довіра до екрана призводить до знищення власної ідентичності. Свідомість людини, як зауважує Н. Громико, - «це екранна свідомість, в яку можна постійно втручатися, яку можна штучно розбирати і збирати, вводячи в неї потрібні «ідоли» ринку, театру, площі і т.д.» [4,16].

Сьогодні ми маємо змогу простежити неймовірне зростання кількості сучасних інформаційних технологій, які спроможні влити нестримний і могутній потік інформації в усі ділянки людської психіки. Надзвичайно швидкий розвиток засобів електронної техніки і засобів зв’язку у суспільстві залучили до масової автоматизації різноманітних інформаційних процесів практично усі сфери людської діяльності. Оскільки наступний момент настає так швидко, що стає важко жити в теперішньому, користувач перебуває у ситуації напруженого очікування і намагається хоча б на секунди заглянути в майбутнє, в якому «минуле і майбутнє, як ментальні категорії, перебувають під загрозою тиранії моменту» [7, 13]. Це стає можливим завдяки мережі Інтернет, каналам супутникового зв’язку, електронній пошті, кишеньковим комп’ютерам, які перетворилися на головний генератор особистісного і суспільного прогресу. Сьогодні вони стали основними досягненнями в сфері сучасних інноваційних технологій і надали користувачу переваги, які йому не можуть дати інші джерела інформації.

Новітні засоби зв’язку дозволили об’єднати розрізнені комунікаційні системи в глобальну мережу. Завдяки цьому людина отримала можливість обмінюватися інформацією з усією планетою, не зважаючи на кордони та відстані. Попри численні загрози, які можуть виникнути через Інтернет, слід визнати, що Інтернет, за словами В. Іванова, «як сучасний засіб спілкування є поза конкуренцією, а його регулювання має віддаватися не правовим засобам, а зусиллям самих користувачів, тобто саморегулюванню» [8, 42]. Хоча, будучи одним із символів сьогодення, зауважує О. Колесник, «Інтернет, з одного боку, унаочнює принципи всезагального зв’язку та відповідальності, виступає як структура, що впорядковує хаос, а з іншого – може постати тенетами, в яких легко заплутатися» [9,196].

Зовсім не випадково із становленням інформаційного суспільства пов’яане підвищення вимогливості особистості і значення творчості в її самовизначенні, утвердження гуманістичних і демократичних принципів інформаційними засобами – забезпеченням вільного, індивідуального доступу до інформації. Активне залучення до інформаційного процесу дає можливість особистості не тільки вільно орієнтуватися в інтелектуальному просторі, але й створювати своє особливе, невідчужуване середовище, виступаючи при цьому повноцінним суб’єктом реалізації власного потенціалу. Створення віртуальних особистостей може збагатити людину, розвиваючи в ній здібності пристосування до нових умов, які стосуються роботи, сфери освіти, навичок взаємодії з передовими технологіями. Процес глобальної комп’ютеризації і перетворення всього людства в єдину інформаційну систему може виступити як зазначає, А. Миронов, «могутнім

175

фактором розкриття творчих потенцій особистості, звільнивши людину, яка працює в природничо-науковій або гуманітарній сфері, в сфері мистецтва, в звичайному житті, від буденної, в деяких випадках формальної праці» [12, 30].

Свобода особистості в умовах її надійної соціальної і правової захищеності і доступність найрізноманітнішої інформації стають головним критерієм сучасної демократії. Умови для повноцінного розвитку особистості формуються через подолання непереборного на сучасному етапі історії людської цивілізації феномену відчуженості, рівноцінного суспільному «розмагнічуванню» індивідуальності. Як зауважує В. Ларцев, дія подібного феномену нагадує ланцюгову реакцію, коли продукт фізичної або інтелектуальної праці відбирається у неї, концентруючись у руках посередників, зайнятих присвоєнням, розподілом і перерозподілом матеріальних і духовних благ. Після цього виникає відчуженість особистості від суспільства, суспільства від біосфери, людини від людини. І для того, щоб цей процес не досяг критичного рівня, вирішальна роль належить інформації, насамперед соціальній, як найбільш узагальнюючій і загальнодоступній, на відміну від інформації технічної чи природничо-наукової.

Як зауважує американський соціолог і футуролог О. Тоффлер в основі інформаційного суспільства мають бути не координація форм власності, а прилучення до інтелектуальних технологій. Відповідно до цього головною цінністю стає інформація. А оскільки однією з характерних рис інформаційної технології є її здатність необмежено розширюватись, то завдяки такому способу функціонування інформація має можливість передаватися і поширюватися в різних комунікативних системах. Як зауважує А. Яровий, за словами відомого Б.Гейтса, керівника фірми «Microsoft», «майбутнє за інтелектуальними інформаційними технологіями та системами, які сприймають і розуміють людську мову, друковані та рукописні тексти, обробляють і розуміють різноманітні зображення, креслення, сприймають просторові та звукові сцени» [14, с.143].

Хоча не можна не погодитися з тим, що «інноваційні технології дійсно відіграють важливу роль у примноженні знань, однак, з іншого боку, вони абсо-лютно безсилі у примноженні розуму, який можна конструювати лише за взірцем людського» [6, с.136]. Що ж до свободи особистості, визнаної загальнолюдської цінності, то вона передбачає свободу іншої особистості. Спроба врівноважити історично виправдану, занепалу для міжособистісного спілкування свободу і свободу, яка надана інтенсивною інформатизацією і яка випереджає сприйняття соціальних і моральних норм, становить чималий ризик з погляду порушення прав особистості. Відповідно загострюється проблема особистісної культурної спроможності – наскільки індивід, кожна окрема людина володіє індивідуальною свободою, усвідомленням своїх власних можливостей щодо активного відповідального ставлення до об’єктивної ситуації у світі.

Тому для сучасного світу стає доволі важливим і актуальним саме завдання розвитку ідеї і практики творчої реалізації в сфері моралі і культури. Відмітимо, що творчість і новизна, характерні для людини, переважають усе те, чого вдалося досягти в розвитку комп’ютерних технологій, адже людський досвід володіє багатьма здатностями, які важко навіть відобразити у комп’ютерах. Як зауважує І.Девтеров, «творчість як основа будь-якої діяльності стає творчістю мережевою, люди навчилися «думати в комп’ютері», процеси мислення активізуються

176

автоматично з появою диспозиції «обличчя - дисплей» [5,11]. Можливо, системи штучного інтелекту навчаться краще сприймати і перевершувати різноманітні людські здатності у виконанні специфічних завдань, і це буде найефективнішою допомогою, але тільки за умови, що слід пам’ятати про обмеженості цих систем. Мозок уже недостатньо забезпечений інформацією для повноцінної роботи, якщо він не «підключений» до світової Мережі, до банків даних, що стали активним продовженням людської пам’яті, яка опосередковано бере участь у творчому процесі, у процесі прийняття рішень, у кожній мережевій або немережевій формі людської діяльності. Людина, включена у культуру, зауважує А. Бистрова, «найбільш повно несе в собі можливість координації своїх здібностей, задатків і інтересів з тим середовищем, у просторі і часі якого вона існує, діє, розвивається» [3,145].

Таким чином, розвиток загальнолюдської культури, нові інформаційно-технологічні особливості її розвитку вимагають формування творчої людини, професійного фахівця спроможного вирішувати проблеми, що виникають в ході особистісної самореалізації і суспільного прогресу в цілому. Адже в умовах, коли інноваційні технології завойовують все міцніші позиції в розвинутих суспільствах, проблема самовизначення людини, її самості, здатності до самостійного творення стає все більш актуальною. Тут йдеться не лише про її збереження, а й про можливості подальшого розвитку власної унікальної індивідуальності. А це, в свою чергу, вимагає вибору таких тенденцій розвитку сучасних інформаційних технологій, в яких пріоритетом були б загальнолюдські цінності, які не тільки змушують замислитися над метою людського життя, а потребують мудрості і чутливості, яка виходить за межі технологічних знань.

Список використаних джерел

1. Аббаньяно Н. Структура экзистенции. Введение в экзистенциализм. Позитивный экзистенциализм; [пер. с итал. А.Л. Зорина] / Н.Аббаньяно. – СПб.: «Алетейа», 1998. – 603с.

2. Арендт Х. Між минулим і майбутнім [пер. з англ.. Вілен Черняк] / Х. Арендт. – К.: Дух і Літера, 2002. – 321с.

3. Быстрова А.Н. Универсум культуры и универсальность человека / А.Н.Быстрова // Философские науки. – 2005. № 7. – М.: Гуманитарий. – С.133-145.

4. Громыко Н.В. Новые информационные технологи и судьба рациональности в современной культуре ( Материалы «Круглого стола») / Н.В. Громыко // Вопросы философии. – 2003. - № 12. – С. 3-52.

5. Девтеров І.В. Вплив світової культури на формування Internet-контенту / І.В.Девтеров // Вісник НТУУ: Філософія. Психологія. Педагогіка. – К., 2002. – Вип.2. – С. 7-14.

6. Егоров В.С. Философия открытого мира: [монография ] / Виктор Серафимович Егоров. - М.: Моск. Психолого-социальный ин-т: Воронеж. изд-во НПО «МОДЭК», 2002. – 320с.

7. Еріксен Т.Г. Тиранія моменту: швидкий і повільний час в інформаційну добу [пер. з англ. Віктор Дмитрук]: [монографія] / Томас Гілланд Еріксен. – Львів: Кальварія, 2004. – 196с.

177

8. Іванов В. Комп’ютерні мас-медіа на межі століть / В.Іванов // Актуальні питання масової комунікації. – 2002. – Вип. 3. – С. 41- 46.

9. Колесник О.С. Інтернет та «містична співпричетність»: структура хаосу / О.С.Колесник // Збірник наукових статей: Людина і культура в умовах глобалізації. – К.: ПАРАПАН, 2003. – 400с.

10. Лосева О.А. Социальная детерминация исследований языкового общества в ХХ-ХХІ вв.: / И.А. Новикова // Вестник Российского философского общества. – 2006. – 1 (37) – С. 153-156.

11. Лукьянец В.С. Глобализация. Технонаука. «Зловещее изменение мира» / В.С.Лукьянец // Збірник наукових статей. Людина і культура в умовах глобалізації. – К.: ПАРАПАН, 2003. – 400с.

12. Миронов А.В. Техноэтика: ответ на актуальне проблемы перехода к устойчивому развитию / А.В. Миронов // Вестн. Моск. ун-та. Сер.7. Философия. – 2004. - № 3. – С. 3-13.

13. Попов В. Технократичні орієнтації ХХ сторіччя / В. Попов // Філософська думка. – 2006. – № 2. – С. 35-50.

14. Этические проблемы компьютеризации. Реферативный сборник: [монография] / [под ред. В.А. Виноградова, А.Н. Авдулова, В.П. Зинченко и др.]. – М., 1990. – 156с.

Анотація Проаналізовано вплив інформаційної діяльності на формування ціннісних

орієнтацій нафтогазових кадрів. Окреслено основні шляхи взаємодії людина-інформація-людина і прогнозовано розвиток сучасних комунікацій.

Ключові слова: мораль, ціннісні орієнтації, інформаційні технології, інформаційна діяльність

Abstract

T he influence of information on the formation of value orientations gas rate. The basic ways of human interaction-information-person and predictable development of modern communications.

Keywords: morality, values, information technology, information activities

УДК 316

Б. П. П’ятничко (м. Івано-Франківськ)

СОЦІОКУЛЬТУРНІ ФАКТОРИ – СУТТЄВА СКЛАДОВА ЕФЕКТИВНОЇ МІЖКУЛЬТУРНОЇ КОМУНІКАЦІЇ

Початок ХХІ ст. характеризується тотальною глобалізацією усього

суспільства, якому притаманна всеохоплююча взаємодія як окремих особистостей, так і цілих цивілізацій. В основі цих відносин знаходиться, передусім, міжкультурна комунікація. Основною ж передумовою цього процесу є нагальна потреба в культурному порозумінні, прагнення пізнати духовний світ один одного.

178

Саме у зв’язку з цією потребою і постає проблема формування здатності окремої особистості чи певного етносу до ефективної міжкультурної комунікації. При цьому йдеться про здатність зрозуміти ментальні особливості, зокрема, соціокультурні фактори різних культур, взагалі, які виступають гарантом ефективного діалогу різних культур в сучасному світі.

Тому актуальність проблеми набуття здатності формування і тлумачення згаданих соціокультурних факторів на сучасному етапі розвитку глобалізованого суспільства нерозривно пов’язане з поняттям комунікації невід’ємною частиною життя окремої особистості в соціумі. Без спілкування не може існувати соціуму, а без соціуму, відповідно, не існуватиме і людина, як соціальна істота. Комунікація має безпосередній вплив на людину, її життя, поведінку, пізнання світу і самого себе як частини цього світу.

Отже, вельми актуальним у цьому відношенні є звернення ряду дослідників до виявлення ефективних шляхів для вироблення здатності враховувати різні соціокультурні особливості та їх правильного тлумачення з метою здійснення ефективної міжкультурної комунікації як одного із засобів розуміння інших мовних особливостей (Почепцов Г. Г., Ільяєва І. А., Бацевич Ф. С., М’язова І. Ю., Лабунець Ю. О., Грушевицька Т. Г., Тер-Миносова С. Г., Підгорна Л. Д. та ряд інших).

Усе це зумовлено, передусім, зростаючою прогресією рівня міжкультурної взаємодії на світовому рівні. А це, у свою чергу, потребує підвищення ступеня виявлення міжнародної комунікації з її визначенням як засобу розуміння ментальних особливостей іншомовних співбесідників. Однак, незважаючи на числення дослідження вчення про міжкультурні комунікації, нерозкритим залишається саме аспект вироблення й тлумачення здатності до активної міжнародної комунікації через призму розуміння ментальних, зокрема, чи соціокультурних особливостей або факторів різних культур, взагалі.

У цьому зв’язку, слід також наголосити, що серед науковців та дослідників уже на протязі двох століть активно створюються питання про співвідношення етносу й мови, мови й культури. Так, Е. Сепір вважав модель соціального поводження залежною від специфіки відображення і пізнання у знаках мови [ 5, с. 48 ].

Як результат таких досліджень, в останні десятиріччя бурхливо розвивається у всьому світі наука «культурологія», а саме її лінгвістичний аспект – « лінгвокультурологія ». У центрі уваги цих розробок знаходиться саме взаємодія мов і культур, проблеми людського спілкування міжкультурної комунікації, де головним ( хоча й не єдиним! ) засобом була і є мова.

Підтвердженням цього є теза про те, що “міжкультурна комунікація – це адекватне взаєморозуміння двох учасників комунікативного акту, які належать до різних національних культур ” [ 1, с. 26].

Інші дослідники стверджують, що “мова – це зеркало культури, в ньому відбивається не тільки реальний світ, який оточує людину, не лише реальні умови його життя, але й суспільна самосвідомість народу, його менталітет, національний характер, спосіб життя, традиції, звичаї, мораль, систему цінностей, світовідчуття, бачення світу.

Іншими словами, мова – це знаряддя, інструмент культури. Вона формує особистість людини, носія мови, через нав’язані їй мовою і закладені в мові бачення

179

світу, менталітет, відношення до людей і т.п., тобто через культуру народу, який користується цією мовою як засобом спілкування [ 2, с. 102].

Як випливає із наведених дефініцій, міжкультурні комунікації – це соціальний феномен, сутність якого полягає у конструктивній чи деструктивній взаємодії між представниками різних культур ( національних чи етнічних), субкультурами в межах чітко визначного часово–просторового континуму. У центрі цих міжкультурних взаємодій перебуває людина як носій загальнолюдських універсалів і культурних особливостей. Саме вона (людина) відповідно, діє і взаємодіє з іншими на основі цих універсалів і особливостей у великій кількості контекстів спілкування.

Метою даної статті є дати більш ширшу та конкретнішу характеристику явища міжкультурних комунікацій в умовах глобалізованого світу, взагалі, та виокремити і проаналізувати ментальні особливості чи соціокультурні фактори різних культур, що забезпечують ефективність міжкультурної комунікації, зокрема.

Отже, формулюючи мету нашого дослідження, ми виходимо передусім з основних постулатів вивчення, такого феномену, яким є поняття “комунікація”, взагалі, а також її місце у співвідношенні з людиною, її культурою, оточуючим реальним світом, зокрема. При цьому ми відштовхуємось від положення, що наскрізним у нашій статті є поняття комунікація, яка “керує людьми, їх життями, їх розвитком, їх поведінкою, їх пізнанням реального світу і самих себе. При цьому, підтримуючи думку й формулювання С. Тер-Мінасової, ми виходимо із наступних висновків стосовно однієї з основних складових у наведених вище взаємозв’язках: людина, комунікація, культура, мова [ 4, с. 132].

До компонентів культури, які несуть в собі національно-специфічне забарвлення, ми носимо, як мінімум, наступні:

а) традиції ( чи стійкі елементи культури), а також звичаї ( які визначають як традиції в “соціонормативній” сфері культури) і обряди ( які виконують функцію неусвідомленого прилучення до пошукових у даній системі нормативних вимог);

б) побутову культуру, яка тісно пов’язана з традиціями, внаслідок чого її нерідко називають традиційно-побутовою культурою;

в) щоденна поведінка ( звички представників деяких культур, прийняті в певному соціумі норми спілкування), а також пов’язані з нею мімічний і пантомімічний (кінемічний) коди, які використовують носії певної лінгвокультурної спільноти;

г) “національні картини світу”, які відображають специфіку сприйняття навколишнього світу, національні особливі мислення представників тієї чи іншої культури;

д) художню культуру, яка відображає культурні традиції того чи іншого етносу.

Розгляд даної проблеми слід, на нашу думку, продовжити з прийнятого нами тлумачення поняття “комунікація”. Під цим поняттям ми розуміємо передусім безпосередній акт спілкування, локацію між двома й більше індивідами, побудованому на взаєморозумінні. Крім того, комунікація – це також способи, за допомогою яких люди вибудовують відносини з іншими та розуміють думки та почуття інших [3, с. 67].

Виходячи з наведених тлумачень, ми розуміємо поняття “міжкультурна комунікація” як обмін інформацією, почуттями, думками представників різних

180

культур, оскільки саме мова у даній ситуації являє собою символічний код культури певного народу.

У такому процесі повне розуміння міжкультурних комунікацій забезпечується ще й елементами мовного етикету – соціокультурними елементами: звертаннями, запрошенням, компліментами, поздоровленням, різними фактичними мовними елементами, через які виявляється соціокультурна специфіка партнера в акті комунікації. Тому мова є необхідною складовою і одним з основних засобів пізнання світу, збереження і передачі інформації. В контексті ж міжкультурної комунікації мова є засобом пізнання ментальних особливостей, зокрема, чи соціокультурних факторів культур, взагалі, в діалозі, що виникає між ними. Ми ж розглядаємо мову, насамперед, як ту частину культурного менталітету чи соціокультурних факторів, що складає сферу духовності та людських цінностей певного етносу.

Отже, міжкультурне спілкування у нашому розумінні є моделлю будь-якого спілкування, умовами якого є наявність певної єдності, а також певних розбіжностей – оскільки саме вона викликає певну потребу в спілкуванні чи обміні інформацією, почуттями, думками, які супроводжуються, як звичайно, оцінкою співрозмовника і самооцінкою.

На основі висловленого вище підкреслимо також, що ефективність міжкультурної комунікації обумовлена успіхом мовної взаємодії, що завжди відбувається в певному соціальному і культурному контексті, який багато в чому визначає форму і зміст повідомлення, що, у свою чергу, зумовлені культурою, в якій здійснюється процес комунікації.

Зі свого боку, ми акцентуємо увагу на мові ще як ментальному феномені, який виступає безумовним стрижнем комунікації. Мова у даному процесі являє собою закодовану сукупність знань людини, її уявлень про світ, індивідуального життєвого досвіду, цілісної картини світу всього соціуму.

У цьому зв’язку слід ще й додати , що саме мовна картина світу є основою і засобом міжкультурної комунікації, оскільки всі уявлення про світ, які історично склалися у свідомості мовного колективу, відбуваються у процесі спілкування. Крім того, мовна картина світу відображає реальність через культурну картину світу. Тому доречно і правильно говорити про взаємопроникнення, взаємозв’язок і взаємодію мови і культури, та навпаки. Адже ще в часи В. Гумбольдта стверджувалось, що мова як ідеальна, об’єктивно існуюча структура підпорядковує собі, організує сприйняття світу його носіями. Виходячи з цих міркувань, можна однозначно констатувати, що культурна і мовна картина світу тісно взаємозв’язані і знаходяться в стані нерозривної взаємодії і ведуть до реальної картини світу, а вірніше, до реального світу, який оточує людину. Інакше кажучи, реальна картина світу, це об’єктивна позалюдська сутність (“данина”), це світ, що оточує людину. Культурна (понятійна) картина світу – це відображення реальної картини світу через призму понять, що сформовані на основі уявлень людини, які отримані з допомогою органів почуття і пройшли через його свідомість, як колективну, так й індивідуальну. Така картина світу є, відповідно, специфічна і своєрідна в різних народів. Тому, даючи характеристику співвідношенням між комунікацією, мовою та культурою, не можна оминути й першочергову роль людини у цьому процесі взаємодії. Мова йде про необхідність більш глибшого і стараннішого вивчення ролі людини

181

(особистості), її культури в ширшому етнографічному смислі слова , її способі життя, національного характеру, менталітету тощо. Адже відомо, що реальне вживання слів у мові, реальне мововідтворення у значній мірі визначається знанням соціального і культурного життя мовного колективу, який розмовляє даною мовою. Іншими словами, між реальним світом , культурою й мовою стоїть один з основних суб’єктів - людина. Саме вона сприймає й усвідомлює світ з допомогою своїх органів чуття і на цій основі створює систему своїх уявлень про цей світ. А пропустивши їх через свою свідомість і осмисливши результати цього сприйняття, вона називає їх другим членам - свого мовного колективу з допомогою мови. Інакше кажучи, між об’єктивною реальністю і мовою знаходиться мислення самої людини.

У цьому зв’язку, підкреслимо також, що і сам носій національної мови і культури володіє специфічними особливостями. Саме тому, у міжкультурному спілкуванні необхідно враховувати особливості національного характеру комунікантів, специфіку їх емоціонального складу, їх національно-специфічні особливості мислення. Тому радикальне підвищення рівня вдосконалення і тлумачення мовної комунікації, спілкування між людьми різних національностей може бути досягнуто лише при чіткому розумінні й реальному врахуванні наявних ментальних особливостей, зокрема, чи соціокультурних факторів, взагалі.

Врешті-решт підкреслимо, що міжкультурна комунікація має ряд особливостей, які роблять її більш чутливою та змістовнішою, ніж простий процес особистісної комунікації. Йдеться передусім про те, що крім двох модальностей ( самостійних систем елементів): вербальної ( яка включає в себе мову з її унікальним набором фонем, морфем, лексики, синтаксису, граматики) та невербальної ( включає в себе немовну поведінку, в тому числі: погляду, виразу обличчя, контакту очей, голосові інтонації, паралінгвістичні підказки, міжособистісний простір, жести, позу тіла, паузи тощо) слід, на нашу думку, включати фактори особистісного прийняття та інтерпретації отриманої інформації одне одним у процесі міжкультурної комунікації.

Таким чином, підсумовуючи викладене вище, констатуємо: в сучасних умовах глобалізації нашого світу ні в кого не виникає сумніву той факт, що для успішного міжнародного співробітництва необхідно не лише знання мов, але й культурних особливостей представників тих чи інших країн.

У рамках сучасної лінгвокультурології мова є не лише знаряддям культури, а й виразником певної ментальності соціокультурних особливостей. Будучи самостійними феноменами, мова й культура знаходиться у постійному діалозі, у взаємодії, суттєво впливаючи одна на одну. Мовні явища визначаються соціокультурними явищами в суспільстві.

Індивідуалізм і колективізм, матеріалізм і духовність, так зване лінійне і системне сприйняття світу, відношення до навколишнього середовища та часу, простору, мислення - всі ці та інші відмінності відображають мовні явища. Культурно – ментальний бар’єр є наслідком впливу специфічних цінностей та приводить до бар’єру комунікативних.

У зв’язку із сформульованими висновками слід особливо наголосити, що актуальність усіх питань, пов’язаних із тлумаченням та дослідженнями культури, набула у наш час небувалої гостроти. А проблема вироблення здатності до міжкультурних комунікацій як процесу обміну інформацією, думками, почуттями

182

представниками різних культур є наразі напрочуд обговорюваною. Задля ефективного її вирішення у кожному конкретному випадку слід, на наше переконання, сформувати здатність до міжкультурної комунікації, що включає в себе компетентність у використанні вербальних і невербальних модальностей, уміння та інтерпретування, знання і формування навичок міжкультурних взаємодій. Багатообіцяючою перспективою певних наукових розробок вважаємо на майбутнє більш ґрунтовне дослідження саме невербальної модальності процесу міжкультурної комунікації.

Список використаних джерел

1. Верещагин Е. М., Костомаров В. Г. Язык и культура. М., 1990. – 250 с.

2. Подольська Е. А., Лихвар В. Д., Іванова К. А. Культурологія : навч. посіб. для студентів ВНЗ. – Київ : Мінохоронздров України. – 2003, 287с.

3. Психология и культура. Под. ред. Д. Мацумото. СПд.: Питер.2003, 718с. 4. Тер-Минасова С. Г. Язык и межкультурная коммуникация. Уч. пособ. М. – Изд

“Слово – Slovo” . – 2000, 264с. 5. Sapir E. Selected writings in language, culture and personality, // E. S. – Berkeley,

University of California Press. 1949. – 250 p.

УДК 141.319.8 Д. М. Скальська

(м. Івано-Франківськ)

ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ «ФІЛОСОФІЇ ЛЮДИНИ» В ПРОСТОРІ ІНФОРМАЦІЙНОЇ КУЛЬТУРИ

Важливу роль у формуванні інформаційної культури відіграють ті філософські

парадигми, які сприяють становленню оптимістичного та гуманістичного світогляду особи. У цьому контексті заслуговують на увагу філософсько-антропологічні вчення XX століття: феноменологія, екзистенціалізм, герменевтика, неотомізм, персоналізм, неофрейдизм, неомарксизм, які досліджуючи проблему людини, сигналізують про наявність ознак духовної кризи в соціумі. Сутність цієї кризи найбільшою мірою віддзеркалюється у такому світовідчутті та світорозумінні, які позбавлені конкретної орієнтації на поширення гуманістичних ідей, а стосовно технічних ВНЗ – гуманітарної політики. В результаті, виникає атмосфера хаосу, тотального відчуження людини, політики, держави в просторі інформаційної культури.

Інформаційна епоха породжує нові перипетії: поглиблюються глобальні проблеми інформаційного суспільства - принципова невизначеність сутності інформації, взаємодія техніки і природи, взаємодія техніки, інформації і людини, що породжують проблему адаптації людини до зростаючої кількості інформації, яка поглинає людину і перетворює її на придаток комп’ютеру, що потребує формування нового світогляду, нової людини, нового суспільства майбутнього [2].

Такі настрої й відчуття переживає, зокрема, сучасне українське суспільство. Це зумовлюється, зокрема, тим, що наша країна визначила європейську інтеграцію як пріоритетну внутрішню й зовнішню політику, а у вітчизняній філософській думці

183

наявні певні прогалини у висвітленні окремих питань гуманітарно-інформаційної політики.

Перший етап формування парадигми філософської антропології припадає на час, коли в європейських країнах Заходу сформувалася нігілістично налаштована інтелігенція, яка відчувала потребу в критичному переосмисленні соціокультурного й політичного середовища суспільства. В умовах повоєнної доби філософська думка акцентувала свою увагу на мистецтві й культурі, розглядаючи їх у контексті соціальної антропології. Філософська антропологія зверталася до мистецького досвіду західних країн як до соціокультурних нормативів буття, вбачаючи в них найзмістовніше і найповніше втілення людського духу.

Випускалось з уваги те, що суспільство в його буттєвості може бути осмислене лише в контексті живих діючих людських індивідів з їхньою духовністю і культурним спадком. Жодне з попередніх століть не збирало такої кількості імен видатних мислителів, для яких була б характерна не вузькість інтересів, а широке втручання в усі сфери суспільного буття. Вони ставили перед собою високі вимоги і цілі, їх хвилювала доля європейських народів і доля окремих країн. Філософська інтерпретація суспільного буття людини в другій половині XX ст. відбувається передовсім у контексті європейської культури під кутом зору поглядів Гуссерля, Шелера, Гайдеггера та інших мислителів.

Культура постає в суспільному бутті як безперервність естетичної свідомості й естетичних переживань людини. Інакше кажучи, людське буття немислиме поза межами естетичної культури, природи й суспільства. Вчені почали розробляти відповідно до потреб суспільної практики і суспільної свідомості філософсько-антропологічну концепцію суспільного буття, в яку імпліцитно закладено соціонормативну основу, що міститься в культурі.

Культура, з її різноманітним і багатогранним естетичним обличчям, є новою формою соціальної самоорганізації, включеною в подальше самотворення людини людиною. У цьому контексті доречним може бути гасло: „Політика — лише засіб, культура — мета”. Філософсько-антропологічне розуміння буття спрямовує думку до пошуку загального субстрату — культури. Зміна об’єкта мислення і способу філософського осягнення онтології соціального буття випливає не з раптового прозріння, її причина в об’єктивній зміні предмета дослідження–пошуках професійної інформаційної комунікації.

Отже, філософська думка, зіткнувшись з реальним, вкрай суперечливим і навіть трагічним соціальним буттям найбільш неврівноваженого відрізка модерної історії, коли настали розірваність та відчуженість, абсурдність і деструкція християнських етичних цінностей, запропонувала нові теоретичні конструкти розуміння соціального буття й соціальної практики.

Суспільство, створивши технічні умови глобального контакту, збільшило потенційну можливість як глобального розпаду в мозаїчній свідомості, так і можливість формування нової консолідованої світової глобальної свідомості, проте не відкрило шляхи досягнення суспільства сталого розвитку, що продукує нові антропологічні проблеми для виживання людини в умовах інформаційного суспільства. Комунікативні процеси в інформаційному суспільстві призводять до зміни циркуляції інформації в суспільстві, що призводить до формування мережевої людини з плинним середовищем взаємодії, глобалізації спілкування, втрати

184

ідентичності, віртуалізації культури. Основними напрямками модифікації людини в інформаційному суспільстві являються морально-психологічні, соціокультурні, комунікаційні, біотехнологічні, соціально-екологічні виміри, в результаті чого відбуваються зміни у вимірності людини, а саме способах її поведінки, комунікативних особливостях, збільшення різноманітностірізних комунікативних стилів і моделей екзистенційного облаштування [1].

Те, що сьогодні загострює інтерес до проблеми людини та відродження антропоцентричних за своїми спрямуванням варіантів дослідницької думки, далеко не вичерпують переконання про необхідність побудови специфічної філософсько-антропологічної онтології. В історії філософії добре відомі ренесансні періоди, коли в гонитві за високими ідеями та добрими намірами втрачалось те, що давало змогу зрозуміти найголовніше-самого себе. Дослідження феномена людини ускладнюється перш за все тим, що кожен індивід має постійну потребу вирішувати життєві проблеми, які виникають повсякчасно і завжди є невідкладними. Чи може скластися наявність величезної кількості вчень про людину в єдиний універсум? На пошуки відповіді на це запитання мудреці та вчені витратили значний потенціал розуму й інтелекту, а все ж передчуття апокаліпсису, „краху цивілізації” чи „кінця історії”, тим більше на межі тисячоліть, постійно переслідує людство.

У контексті цих роздумів слід принципово розрізняти філософію людини та філософську антропологію. Якщо перша проблема виступає прерогативою різногалузевих наук і навіть цілого комплексу вчень, які часто віддалені одне від одного, то вже сам термін „філософська антропологія” потребує уточнення і доведення його як певної „останньої інстанції”. Зрозуміло, що філософська антропологія — це не випадкове чи надумане новоутворення, яке може виникати спонтанно чи „на замовлення”, неначе модне віяння. Якщо проаналізувати еволюцію філософської антропології в контексті світової філософської думки, то стане зрозумілим, що виникнення цієї специфічної рефлексії про людину можливе лише на певному, визначальному етапі розвитку людства. Зрештою, сам термін „антропологія”, як спеціалізоване вчення про людину, сучасні дослідження пояснюють як культурне явище, що виникло у XVIII ст. і з того часу перебуває у складі філософського знання. При цьому його проблематика постійно ускладнюється та збагачується відповідно до нових розробок науки і соціальної практики.

В одному з перших своїх значень філософська антропологія виступила як самостійна галузь знання, яка поряд з традиційними філософськими науками-логікою, теорією пізнання, естетикою, історією філософії вимагала засобів свого самовираження. Вперше саме І. Кант вказав на необхідність осмислювати людину як унікальну істоту окремим і особливим способом. Наступним етапом обгрунтування філософської антропології можна вважати існування її як філософського напряму, представленого іменами М. Шелера, А. Гелена, X. Плеснера, де людина розглядалась як природна істота. Філософська антропологія, як одна з шкіл 20-х років XX століття, виявилася впливовою та плідною за ідеями поряд з такими відомими напрямами західної філософії, як прагматизм, психоаналіз, феноменологія, структуралізм. Однак основне та фундаментальне значення філософська антропологія отримувала через свій розвиток впродовж всього століття, коли склалися умови європейської посткласики.

185

Філософська антропологія в найширшому та найактуальнішому значенні передбачає сьогодні людину як першопричину світу, його найвищу субстанцію, в якій суб’єкт та об’єкт пізнання не протиставляються, а цілісно взаємодіють, взаємодоповнюються. У рамках посткласичної парадигми філософська антропологія зайняла позицію не тільки філософського знання, не тільки філософського напряму, а особливого стилю мислення, який дотримується суто антропологічних принципів у тлумаченні реальності, у вимірах модусів людського буття. Поряд з логоцентризмом, теоцентризмом, соціоцентризмом, філософсько-антропологічні інтенції спрямовані на відтворення адекватної картини світу. При цьому філософська антропологія у XX столітті запрезентувала себе не лише потужною духовною традицією, систематизованим комплексним вченням про людину, а й концептуально визначеною структурою, логікою та методологією пізнання.

Філософсько-антропологічні виміри освіти в Україні стали можливими на ґрунті подолання розриву між сциентизмом та гуманізмом, на посиленні взаємозв'язків між аналітичною філософією, історичною шкалою в філософії науки, неофрейдизмом, структуралізмом, герменевтикою у формуванні нетрадиційного образу філософського мислення та прагнення до створення прогресивних інновацій.

Витоками такої рецепції можна вважати вітчизняну антропологічну думку, започатковану в практичній філософії Г. Сковороди, кардіософії П. Юркевича, морально-ціннісній "філософії серця" послідовників Києво- Могилянської академії. У межах сучасної Київської філософсько-антропологічної школи сформувалась екзистенційна антропологія. В ній зосереджено фундаментальні дослідження екзистенційних вимірів людського буття через розгляд світогляду та його теоретичних трансформацій. Фундатор цієї школи В.І. Шинкарук вказав на екзистенціали людського буття "віра", "надія", "любов", як такі, що виводять особистість до її автентичності, людяності. Соціальна антропологія та педагогіка на теренах вітчизняної наукової думки засвідчила її філософську зрілість та здатність до співучасті в еволюційних процесах західноєвропейської антропологічної свідомості.

Основну увагу теоретиків займає предмет філософської антропології, автентичність антропологічної ідеї, антропологічна тема як домінуюча, антропологічні принципи та категорії, авторські підходи, наявність антропологічного ренесансу, етапи антропологічного повороту. Таким чином, в центрі аналізу виявляється «людиномірність» світу, а педагогічно-виховні параметри цієї «людиномірності» встановлюються за кількома напрямами: один з них - співставлення досліджуваного феномену з іншими сутностями та явищами; інший - самоідентифікація його власної унікальної природи.

Вивчення ознак людиномірності, як один із способів /ззовні/ передбачає осмислення взаємовідношення людини з природою /космосом/, суспільством, Богом, самим собою. Розкриття внутрішніх інтенцій пов'язується з тілесним, емоційним, моральним, духовним, соціальним буттям. Обидва підходи взаємодоповнюються, викликають потребу смислотворення на нових засадах, особливо якщо це стосується майстерності педагога.

Людинознавчі колізії, що виникають за ситуації складних політичних періодів, історично-культурних, економічних зламів не оминули й українське суспільство. Характерно, що загальний поворот західноєвропейської культури до проблеми

186

людини сконцентрувався власне на антропологізації філософського знання. Зрештою, еволюція цього процесу тісно пов'язана із зміною методологічних парадигм, що підтверджується науковими дослідженнями сьогодення. Найактуальнішими виявляються порівняння таких основних стазисів: класики, посткласики /некласики/ та постнекласики, або ж премодерну, модерну та постмодерну [3].

В складноструктурованому техногенному суспільстві, де на зміну ідеалізації „прекрасного" приходить пошук штучного інтелекту, гуманітарні науки переорієнтовуються в контекст віртуальності та моделювання /Virtuality and modelability/, сигналізуючи про можливу появу інших форм антропології, - „негативної". Тотальна естетизація /створення чогось штучного/ приводить до того, що естетична компетентність компенсує втрату моральних стандартів, переслідуючи часто лише економічні чи політичні стратегії. За таких умов, коли руйнуються межі між мистецтвом та життям, вчені задаються питанням теоретичних компромісів /позитивно це чи комплекс негативів?/, поза як цілісна філософія не може бути зведена до якоїсь однієї парадигми, так само інноваційна модель освіти, уникає єдиного авторства чи авторитарності.

Антропологічний поворот позначається тим, що, по-перше, в рамках усталених природоцентризму, теоцентризму, логоцентризму антропоцентризм вибудовується як результат унікального збігу антропологізму та антропологічного принципу; по-друге -антропологічний поворот здійснюється за умов, коли антропологічний принцип починає домінувати як у матеріалізмі / М. Чернишевський, К. Гельвецій, Л. Фейербах/ так і в ідеалізмі /Ф. Ніцше, В. Дільтей, Г. Зіммель/; по-третє, - складається так, що "людина" висувається антитезою до класичних субстанцій "дух", "ідея" або ж до понять "суспільство", "природа". Не випадково також й те, що існують причини, через які антропологічний поворот виступає окремою проблематикою наукових досліджень не лише у філософії, а й у ряді інших позитивних наук. Однак, коли зазирнути у внутрішній світ людини, де сходяться Воля, Розум, Почуття, то стає зрозумілим, що жоден з компонентів не може випасти з уваги, інакше порушиться основа гармонії людського "Я".

Список використаних джерел

1. Аксьонова В.І. Антропологічні виміри комунікативно-інформаційного усвідомлення сенсу буття / В.І. Аксьонова // Антропологічні виміри філософських досліджень: зб.наук. пр. / Дніпропетровський національний університет залізничного транспорту імені академіка В. Лазаряна – Дніпропетровськ. Вип.3, 2013 – с.7-13

2. Воронкова, В. Г. Формирование нового мировоззрения, нового человека, нового общества будущего: монография / В. Г. Воронкова // Кого и как воспитывать в подрастающих поколениях. -К.: Скиф.-2012.-Т.2.-С. 134-152.

3. Скальська Д.М. Естетичні виміри філософсько-антропологічних вчень ХХ століття: монографія. – Івано-Франківськ: Вид-во Факел, 2003. – 231 с.

Анотація

У статті аналізуються масштаби філософсько-антропологічних досліджень, які розгортаються в дискусіях про класичну, некласичну, пост класичну та

187

неопосткласичну науки; про премодерн, модерн, постмодерн. Вони виступають як культурні орієнтири в розумінні людини та її меж в ситуації комунікативної та інформаційної діяльності.

Ключові слова: філософський антропоцентризм, техногенне суспільство, комунікативні процеси, освіта, віртуалізація культури, інформаційний простір.

Abstract

This article analyzes the magnitude of philosophical and anthropological research that unfolds in discussions about classical, non-classical, post classical, and neopostclassical science; about premodern, modern, and postmodern. They act as cultural landmarks in the understanding of man and his or her limits in a situation of communication and information activities.

Keywords: philosophical anthropocentrism, man-made society, communication processes, education, culture virtualization, information space. УДК 378

Р. В. Стецюк (м. Івано-Франківськ)

РОЛЬ СОЦІАЛЬНО-ГУМАНІТАРНИХ НАУК У ФОРМУВАННІ СОЦІАЛЬНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ МАЙБУТНІХ ФАХІВЦІВ

ІНЖЕНЕРНО-ТЕХНІЧНИХ СПЕЦІАЛЬНОСТЕЙ

В умовах євроінтеграції та переходу до розвиненого інформаційного суспільства стає очевидним, що саме рівень розвитку вищої освіти буде визначати майбутнє нашої країни. Випускники вищих навчальних закладів, сьогодні повинні бути наділені не лише фаховими знаннями, а й володіти достатнім рівнем сформованості соціальної компетентності, яка виявляється в здатності бачити соціокультурний контекст діяльності, працювати в команді, добре орієнтуватися в соціальних процесах, швидко пристосовуватись до нових умов життя, мотивуючи себе до постійного самовдосконалення та розвитку. Формування соціальної компетентності найбільш повно реалізовується завдяки викладанню соціально-гуманітарних дисциплін, які не тільки розширюють кругозір студентів, а й готовлять їх до активного суспільного життя. Особливо актуально це для випускників технічних вузів, які в майбутньому повинні стати організаторами виробництва та керівниками трудових колективів, приймати складні рішення та брати на себе відповідальність.

Проблема дослідження соціальної компетентності особистості є предметом вивчення вітчизняних і зарубіжних учених, зокрема фахівців у сфері філософських, психологічних і педагогічних наук. Серед українських вчених варто вказати таких дослідників як Н. Бібік, Л. Ващенко, І. Зарубінська, О. Локшина, О. Овчарук, О. Пометун, О. Савченко. Серед зарубіжних найбільш відомі: Дж. Боуден, А. Бермусм, М. Лейтер, С. Маслач, А. Мейхью, Дж. Равен, Е. Тоффлер, Р. Уайт, Р. Хагерті, Е. Шорт та інші. Роль соціально-гуманітарних наук у формуванні соціальної

188

компетентності досліджують В. Андрущенко, Є. Горохова, А. Зоріна, Т. Колганова, В. Кузь, С. Никитина, В. Скотній, Н. Шип.

Головною метою нашого дослідження є обґрунтування ролі соціально-гуманітарних наук у формуванні соціальної компетентності майбутніх спеціалістів технічного профілю.

Формування соціальної компетентності студентства є важливою психолого-педагогічною й соціальною проблемою, вирішення якої стосується основних питань суспільства й освіти, оскільки в умовах соціально-економічних трансформацій перед освітою стоїть завдання не просто дати майбутнім фахівцям певний рівень знань, умінь і навичок із обраної професії, але й забезпечити здатність і готовність жити в сучасному суспільстві, ефективно взаємодіяти й вирішувати життєві проблеми, досягати соціально значимих цілей.

З’ясовуючи сутність соціальної компетентності варто звернутися до найбільш об’ємного і всебічного визначення цього поняття, яке серед сучасних досліджень запропоноване І. Зарубінською. У своїй дисертаційній роботі дослідниця розглядає її як «інтегровану характеристику особистості, сукупність певних якостей, здібностей, соціальних знань та вмінь, переживань, емоційно-ціннісних орієнтацій, переконань особистості, які надають можливість індивіду активно взаємодіяти зі соціумом, налагоджувати контакти з різноманітними групами й індивідами, а також брати участь у соціально-значущих проектах і продуктивно виконувати різноманітні соціальні ролі»[4, с. 92]. Тобто, соціально компетентна людина має не тільки розуміти сутність та специфіку ситуації чи проблеми, але й уміти її вирішувати практично і бути мотивованою це зробити, а також бути в змозі проаналізувати як свою діяльність, так і її наслідки. І. Зарубінська звертає також увагу на те, що формування соціальної компетентності студентів є процесом, який має свої особливості зумовлені родовими характеристиками, специфікою її складових та змістом професійної підготовки студентів вищих навчальних закладів [4,с.214].

На сьогоднішній день існує декілька підході у визначенні змісту та основних складових соціальної компетентності. Так, М. О. Докторович, на основі системного підходу розробила і науково обґрунтувала таку структуру соціальної компетентності: когнітивно-ціннісний компонент; емоційно-мотиваційний компонент; інтерактивно-комунікативний та поведінково-діяльнісний [3]. Когнітивно-ціннісний передбачає наявність знань, соціальних уявлень, системи цінностей особистості, розуміння соціальної дійсності. Емоційно-мотиваційний характеризується емоційним ставленням до соціуму та мотивами діяльності. Інтерактивно-комунікативний передбачає здійснення продуктивної комунікації з індивідами та групами; виконання різних ролей комунікації. Поведінково-діяльнісний представлений мірою ціннісного ставлення до соціуму через поведінку та діяльність. Т. Кондратова та Н. Сажина в структурі соціальної компетентності визначають такі компоненти: особистісний (соціальна відповідальність, активність, емоційна стійкість, толерантність, упевненість у собі, адекватна самооцінка, вольовий контроль); діяльнісний (аналіз ситуації взаємодії людей, передбачення наслідків діяльності своєї й інших, правильна оцінка експресії у взаємодії з іншими людьми); когнітивний (знання про сутність, структуру, функції соціальної компетентності та про способи взаємодії людей у суспільстві); морально-ціннісний (наявність життєвих орієнтацій і цілей, прийняття здорового способу життя) [5].

189

Формування цих компонентів соціальної компетентності у випускників технічного вузу можливо досягнути тільки при викладанні широкого кола соціально-гуманітарних наук на всіх етапах освітньо-педагогічної практики. В сучасних умовах майбутній інженер не зможе бути успішним, якщо матиме тільки технічні і технологічні знання і не орієнтуватиметься в гуманітарних проблемах, комунікативних стратегіях, не володітиме соціокультурними компетенціями.

Вища технічна освіта має дві складові навчально-виховного процесу – це професійно орієнтовані та соціально-гуманітарні дисципліни. Останні природно покликані на гуманізацію навчального процесу, націлені на вирішення виховних завдань. Слушною є думка В.Гриньової, яка справедливо стверджує, що людина культури – це духовно багата особистість, яка володіє творчими здібностями, віддана своїй справі, захоплена нею, розуміє необхідність розвитку духовних потреб пізнання й самопізнання, краси, спілкування, пошуку сенсу життя, щастя, має високі ідеали; орієнтована на загальнолюдські цінності, світову й національну духовну культуру і включає знання з основ філософії, етики, естетики, людинознавства й інших гуманітарних предметів [2, с.239], що свідчить про посилення ролі соціально-гуманітарних дисциплін в процесі вищої технічної освіти.

Соціогуманітарна складова повинна бути невід’ємною частиною професійної культури інженера, оскільки забезпечує високий рівень та готовність до різноманітної інтелектуальної, культурної та соціальної роботи. Такі дисципліни гуманітарного циклу як філософія, соціологія, культурологія, політологія, правознавство, історія, іноземна мова, фізичне виховання, етика та естетика, психологія тощо, що вивчаються у вищий технічній школі, мають природний змістовий потенціал щодо формування всебічно розвиненої, високодуховної, гармонійної особистості. Всі ці дисципліни дають майбутнім фахівцям основні ціннісно-світоглядні орієнтації, вчать мислити і діяти конструктивно та творчо. Гуманітарна освіта, перш за все, реалізує завдання соціалізації людини.

На нашу думку, соціогуманітарна складова технічної освіти покликана реалізувати наступні завдання:

- формувати соціальну компетентність як частину професійної культури інженера, що дає можливість не просто засвоїти знання, уміння і навички конкретної професії, але і навчитися бачити широкий соціокультурний контекст, оцінювати соціальні перспективи і наслідки своєї трудової діяльності;

- виробляти уміння діяти в ситуації невизначеності і технологічних ризиків з урахуванням соціогуманітарної експертизи технічних проектів;

- сприяти розвитку особистості, людських якостей майбутнього спеціаліста, формуванню світогляду, моральної і правової свідомості;

- вдосконалювати комунікативні навички, уміння вступати в контакт і підтримувати конструктивні взаємостосунки з іншими людьми, оволодівати різноманітними способами і прийомами спілкування в колективі, формувати лідерські якості.

Гуманітарна освіта навчає майбутнього інженера працювати в умовах динамічного соціокультурного середовища, де потрібно правильно оцінювати етичну сторону проблеми, дотримуватися встановлених норм поведінки, критично мислити, виробляти відповідальні, адекватні рішення, керувати собою та членами

190

команди, ефективно спілкуватися, обирати відповідні форми і засоби ділової комунікації. Соціально-гуманітарні знання в сучасному світі набувають особливого значення, що пов’язано специфікою розвитку нашої держави. Це і політичні зміни, і становлення нової економіки, і модифікація систем цінностей, і диференціація запитів молоді в сфері освіти. Низький рівень соціально-гуманітарної компетентності часто не дозволяє значній кількості випускників ВНЗ повноцінно реалізувати себе в трудовій діяльності, а також актуалізувати повною мірою свій громадянський потенціал.

Соціально-гуманітарні дисципліни покликані закласти фундамент у формуванні нової системи цінностей, які допоможуть студентам адаптуватися до умов сучасних суспільно-економічних відносин і розвитку міжнародних контактів [1, с.22-24]. Майбутнім організаторам виробництва прийдеться працювати у багатонаціональних колективах, в умовах взаємодії різних культур. Вони повинні бути озброєними знаннями у сфері організації і управління людськими відносинами, розв’язування конфліктів і забезпечення злагодженої трудової діяльності людей з різними мотиваціями, світоглядом, культурою, рівнем кваліфікації та освіти.

Отже, завдяки засвоєнню циклу соціально-гуманітарних наук відбувається формування соціальної компетентності студентів ВНЗ технічного профілю. В міру оволодіння соціально-значущими якостям і вміннями, які сприяють засвоєнню соціального досвіду, набуттю соціально-моральних цінностей, норм, правил поведінки майбутній інженер стає готовим розв’язувати конфліктні ситуації, приймати самостійні рішення і бути активним суб’єктом соціального життя.

Список використаних джерел

1. Власова С. Взаимодействие естественнонаучного и гуманитарного знания / С.Власова //Alma mater. – 2001.– № 12. – С. 22-24.

2. Гриньова В. М. Педагогічна культура майбутнього вчителя як підгрунтя його усішної професійної діяльності / В.М.Гриньова // Актуальні проблеми державного управління, педагогіки та психології: Збірник наукових праць ХНТУ.– Вип.2(5).–Херсон, 2011.– С.235– 241.

3. Докторович М. О. Формування соціальної компетентності старшого підлітка з неповної сім'ї : автореф. дис. … канд. пед. наук : 13.00.05 – соціальна педагогіка / М. О. Докторович. – К., 2007. – 20 с.

4. Зарубінська І. Б. Теоретико-методичні основи формування соціальної компетентності студентів вищих навчальних закладів економічного профілю : дис. доктора пед. наук : 13.00.04 / Зарубінська Ірина Борисівна. – К., 2011. – 505 с.

5. Кондратова Т. С. Развитие социальной компетентности подростков в общеобразовательной школе / Т. С. Кондратова, Н. С. Сажина // Синергетика образования. – Выпуск 12 [ Електронний ресурс]. – Режим доступу до журналу : http:// www/sinobr.ru/artcls/a12_2.html.

Анотація У статті охарактеризовано роль соціально-гуманітарних наук у формуванні

соціальної компетентності майбутніх фахівців інженерно-технічних спеціальностей.

191

Розглянуто основні структурні компоненти соціальної компетентності та їх значення для професійної самореалізації майбутнього інженера.

Ключові слова: соціальна компетентність, структура соціальної компетентності, соціалізація, професійна культура інженера, комунікація.

Abstract In the article the role of social and humanitarian sciences is described in forming of

social competence of the future specialists of engineering and technical specialities. The basic structural components of social competence and their value are considered for professional self-realization of the future engineer.

Keywords: social competence, structure of social competence, socialization, professional culture of engineer, communication.

192

ТРЕТЯ

ВСЕУКРАЇНСЬКА НАУКОВО-МЕТОДИЧНА

ІНТЕРНЕТ-КОНФЕРЕНЦІЯ

«ІНФОРМАЦІЙНА КУЛЬТУРА

У ПРОСТОРІ

ПРОФЕСІЙНОЇ КОМУНІКАЦІЇ»

14-15 квітня 2016 рок

МАТЕРІАЛИ НАУКОВО-МЕТОДИЧНОЇ

ІНТЕРНЕТ-КОНФЕРЕНЦІЇ

Комп’ютерна верстка та дизайн – В. Д. Мельник

За зміст і достовірність фактів, цитат та інших відомостей відповідають автори

Підп. до друку _________. Формат видання 148×210мм. Формат паперу і частка аркуша 60×901/16.

Папір офсетний. Гарнітура Times New Roman. Друк офсетний. Ум. друк. арк. 12. Наклад 300 прим. Зам. 010548

Віддруковано з оригіналів автора. ______________________________________________________________

Друкарня “Фоліант” 76000, м. Івано-Франківськ

вул. Старозамкова, 2 www.foliant.if.ua

e-mail: foliant.drukarnja@gmail.com тел.-факс: +38(0342) 50-21-65

Свідоцтво суб'єкта видавничої справи Серія ІФ № 24