ІНСТИТУТ КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОЇ СЛУЖБИ

Кафедра вогневої та спеціальної фізичної підготовки

ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ

СПЕЦІАЛЬНОЇ ПІДГОТОВКИ

ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ УКРАЇНИ

ЗБІРНИК МАТЕРІАЛІВ КРУГЛОГО СТОЛУ

(Київ, 28 жовтня 2016 року)

Київ – 2016

1

ІНСТИТУТ КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОЇ СЛУЖБИ

Кафедра вогневої та спеціальної фізичної підготовки

ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ

СПЕЦІАЛЬНОЇ ПІДГОТОВКИ

ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ УКРАЇНИ

ЗБІРНИК МАТЕРІАЛІВ КРУГЛОГО СТОЛУ

(Київ, 28 жовтня 2016 року)

Київ – 2016

2

ББК Х621

А43

Рекомендовано до друку Науково-методичною радою Інституту

кримінально-виконавчої служби «1» листопада 2016 року (протокол № 1).

А43

Проблеми та перспективи спеціальної підготовки

правоохоронних органів України: зб. матеріалів круглого столу

(Київ, 28 жовтня 2016 р.). – К.: Інститут кримінально-виконавчої

служби, 2016. – 151 с.

До збірника увійшли тези наукових та науково-педагогічних

працівників Інституту кримінально-виконавчої служби, навчально-

наукового інституту № 3 Національної академії внутрішніх справ,

Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ, студентів,

магістрів та курсантів Інституту кримінально-виконавчої служби,

навчально-наукового інституту № 3 Національної академії внутрішніх

справ, Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ з

актуальних проблем спеціальної підготовки правоохоронних органів.

Матеріали подано в авторській редакції.

ББК Х621

© Інститут кримінально-виконавчої служби, 2016

3

ВИСТУПИ КРУГЛОГО СТОЛУ

Анікєєв Д. М.,

кандидат наук з фізичного

виховання і спорту,

доцент кафедри вогневої та

спеціальної фізичної підготовки

Інституту кримінально-

виконавчої служби

СУЧАСНІ ПІДХОДИ ДО ПРОФІЛАКТИКИ ДОРСАЛГІЇ

(ЛЮМБАЛГІЇ) ЯК СКЛАДОВОЇ ЧАСТИНИ СПЕЦІАЛЬНОЇ

ФІЗИЧНОЇ ПІДГОТОВКИ КУРСАНТІВ ДЕРЖАВНОЇ

КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ

Дані різних авторів про причини люмбалгій істотно відрізняються.

Баринов А.Н. [2] зазначає: «В якості основних джерел локального болю в

поперековій ділянці в 70-80 % випадків обговорюються міогенні

порушення (спазм, мікротравматизація, ішемізація паравертебральних

м'язів), в 40 % – дисфункція фасеткових суглобів і лише в 10 % –

дискогенна біль; в більшості випадків болі в спині - змішаного генезу ».

Схожі дані наводить Подчуфарова Е. В. [4]: мікротравматизация і

розтягнення м'язів при виконанні «непідготовленого руху» > 70 %

випадків, «дискогенна» біль і біль, пов'язаний з дисфункцією

дугоотростчатих (фасеточних) суглобів, відзначаються у 10 % пацієнтів з

гострою болем в спині. Bogduk N. (дані з кн. McGill, S.M., 2007) вказує на

руйнування диска (39 % випадків), дисфункцію фасеточних суглобів

(15 %) і біль в крижово-клубовому суглобі (12 %).

Різні за етіологією больові синдроми в нижній частині спини мають

перекриваються характеристики [2]. У той же час є дані про неправильні

рухові шаблони, які можуть перевантажувати пасивні тканини (зв'язки,

сухожилля), викликаючи біль.

Одним з головних питань профілактики люмбалгий є необхідність

збільшення рухливості поперекового відділу хребта. Збільшення

рухливості поперекового відділу досі багатьма фахівцями вважається

важливим компонентом профілактики та реабілітації проблем з попереком.

Такий стан справ зумовлений очевидно позицією Американської медичної

асоціації (АМА), викладеної в керівних принципах (1990) для кількісної

оцінки ступеня непрацездатності, пов'язаної з ушкодженнями спини.

Втрата рухливості (range of motion - ROM) визначена в даному документі

4

як головний критерій непрацездатності, а відновлення ROM відповідно -

критерій успішного лікування і реабілітації [5]. М. Дж. Алтер [1] ставить

під сумнів такий підхід, а McGill (2007) наводить дослідження, що

показують його повну неспроможність [5].

В якості ефективної програми профілактики і реабілітації дорсалгій

пропоную розглянути програму Стюарта Мак Гілла, що складається з 5-ти

етапів.

1. Сформувати правильні шаблони руху, відкоригувати вправи.

2. Стабілізувати суглоби всього тіла, перш за все хребта.

3. Збільшити витривалість (локальну м'язову витривалість м'язів, що

стабілізують суглоби.

4. Збільшити силу

5. Збільшити потужність, швидкісні якості.

Різні етапи довели свою ефективність з експериментальними

дослідницькими групами. В цілому програма допомогла багатьом людям,

коли все інше було неефективно [6].

Дана програма розрахована на висококваліфікованих спортсменів,

неспортсменам досить перших трьох етапів.

Хотілося б відзначити, що на практиці перший і другий етапи

проходять паралельно: без уміння стабілізувати спину правильні шаблони

руху не сформувати. У зв'язку з цим в практику фізичної підготовки

курсантів Інституту введені два з трьох вправ так званої "великої трійки

вправ для стабілізації хребта": бічна планка і та скручування (модифіковані

по McGill, S.M., 2009). "Мисливська собака" (―bird dog‖) досить проста для

курсантів, доцільність її використання для цього контингенту під

питанням.

Список використаних джерел 1. Алтер М. Дж. Наука о гибкости. - Издательство "Олимпийская

литература", 2001. – 430 с.

2. Баринов А.Н. Современные подходы к лечению болей в спине и

радикулопатии / А.Н. Баринов, кандидат медицинских наук, Первый

МГМУ им. И.М. Сеченова. Лекция. – Врач, 7 – 2011. – С. 1-4.

3. Жарков П.Л. Поясничные боли. Диагностика, причины, лечение.

П.Л. Жарков, А.П. Жарков,С.М. Бубновский. М.: 2001. – С. 143 с.

4. Подчуфарова Е. В., Яхно Н. Н. Боль в спине. ГЕОТАР-Медиа, 2009.

– 356 с.

5. Stuart McGill. Low Back Disorders: Evidence-Based Prevention and

Rehabilitation, Second Edition. - Human Kinetics. – 2007.

6. Stuart McGill. Ultimate Back Fitness & Performance,- Human Kinetics.

– 2009.

5

Біліченко В. В., старший викладач кафедри

тактико-спеціальної підготовки

Дніпропетровського державного

університету внутрішніх справ,

підполковник поліції

ЗАСТОСУВАННЯ ВОГНЕПАЛЬНОЇ ЗБРОЇ ПРАЦІВНИКАМИ

ПОЛІЦІЇ ТА ДОТРИМАННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ

Постановка проблеми. Загальновизнано, що рівень довіри до

правоохоронних органів в Україні є критично низьким вже протягом

багатьох років. Але останнім часом він сягнув свого мінімуму за весь

період незалежності. Це сталося через масштабну непрофесійність мілі-

ціонерів, застосування ними зброї та насильства проти мирних

демонстрантів під час подій у Києві та інших містах у листопаді 2013 –

лютого 2014 рр., корупцію на всіх рівнях і небажання міліції бути

відкритою та прозорою для громадського контролю структурою.

Отже, одним із термінових завдань державної влади стало проведення

реформи органів внутрішніх справ. Саме поліція є найбільш чисельним

правоохоронним органом, і саме з представниками поліції пересічний

громадянин потенційно може мати велику кількість контактів з приводу

захисту його прав та законних інтересів.

Тому вкрай важливо радикально реформувати цей вид право-

охоронних органів, передусім, з огляду на встановлення законодавчих

гарантій прав людини під час здійсненні правоохоронцями заходів з

охорони публічного порядку, а також мінімізувати можливість

використання загонів спеціального призначення для насильницького

розгону масових політичних акцій та мирних демонстрацій, а слідчих —

для політичних переслідувань. Центральним нормативним документом

реформи став новий Закон України «Про Національну поліцію» (далі за

текстом — «Закон»), що набув чинності в листопаді 2015 року [1].

Виклад основного матеріалу. Стаття 46 Закону регламентує

застосування поліцейськими вогнепальної зброї. Взагалі її зміст є доволі

детальним та в загальних аспектах відображає міжнародні стандарти в цій

сфері, зокрема «Основні принципи застосування сили та вогнепальної

зброї посадовими особами з підтримання правопорядку» ООН від 1990

року.

Так, у ч. 7 статті цілком вірно вказано, що поліцейський

уповноважений застосовувати вогнепальну зброю тільки з метою

заподіяння особі такої шкоди, яка є необхідною і достатньою за таких

обставин, для негайного відвернення чи припинення збройного нападу.

6

Проте деякими своїми положеннями вказана стаття надає

поліцейським надмірні повноваження щодо застосування вогнепальної

зброї та не відповідає вже цитованому положенню її частини 7.

До прикладу, у ч. 4 статті визначено виняткові випадки, коли

поліцейський може застосовувати вогнепальну зброю. Серед них є

декілька, які, на наш погляд, створюють небезпеку для прав людини.

Йдеться про пункт 5 вказаної частини статті, що дозволяє

застосовувати вогнепальну зброю «для затримання особи, яку застали під

час вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину і яка намагається

втекти». А також про пункт 3 частини 6, яким дозволяється поліцейському

застосовувати зброю без попередження, «якщо особа, затримана або

заарештована за вчинення особливо тяжкого чи тяжкого злочину, втікає із

застосуванням транспортного засобу» [2, с. 140].

Наголосимо, що тяжкий та особливо тяжкий злочин згідно

Кримінального кодексу України далеко не завжди поєднаний з

насильством. Отже, сам по собі факт скоєння особою тяжкого та особливо

тяжкого злочину є недостатнім для розгляду його в якості обґрунтування

для застосування зброї. Але головним є те, що обидві цитовані підстави

суперечать не лише принципу пропорційності (адже вони надають

поліцейському право застосовувати вогнепальну зброю щодо осіб, які не

мають зброї та не вчиняють насильницькі дії), а й суперечать цілям

застосування зброї, визначеним у ч. 7 статті. Крім того, застосування у

вказаних випадках зброї може спричинити шкоду життю та здоров’ю

випадкових людей.

Усе вищевказане стосується також і ч. 13 розглядуваної статті, що

нею встановлюється наступне: «поліцейський може використати

вогнепальну зброю для подання сигналу тривоги або виклику допоміжних

сил». Є очевидним, що для подання сигналу тривоги або виклику

допомоги вогнепальна зброя підходить менш за все, адже навіть через

постріли в повітря може бути завдано шкоди життю або здоров’ю людей

[3, с. 21].

Новий Закон України «Про Національну поліцію»[1] є, безумовно,

значним кроком у напрямку захисту прав людини від незаконних та

свавільних дій правоохоронців. Він містить низку прогресивних норм, що

закріплюють гарантії дотримання прав і свобод людини та відповідають

міжнародним стандартам.

Однак водночас Закон має й недоліки, зазначені вище, що становлять

ризики для прав людини.

Загалом, характеризуючи виявлені ризики, передусім варто

зауважити, що вони є наслідком нечіткості та недостатньої деталізації

деяких норм Закону, що мають стосунок до порядку реалізації

7

повноважень поліцейськими. Якщо вказані вище приписи Закону на

практиці застосовуватимуться буквально й формально, без врахування

змісту таких принципів діяльності поліції, як верховенство права (стаття 6)

та дотримання прав і свобод людини (стаття 7), то це може бути

підґрунтям для численних зловживань поліцейськими та масових пору-

шень прав людини.

Висновки. Отже, у цьому аспекті Закон подекуди не відповідає вимо-

гам правової визначеності, згідно з яким норми законодавчого акту, що

встановлюють порядок реалізації владних повноважень, мають бути

чіткими і зрозумілими для пересічного громадянина, не містити

двозначностей та не надавати представникам влади широкого розсуду в

питаннях обмеження прав людини.

Наприклад, вимогам правової визначеності не відповідає положення

ч. 3 статті 30 Закону, де після вказівки на те, що поліція має право

застосовувати заходи, передбачені Кодексом України про адміністративні

правопорушення, Кримінальним процесуальним кодексом та Законом

«Про Національну поліцію», з незрозумілої причини встановлено, що

поліція «для виконання покладених на неї завдань може застосовувати

інші заходи, визначені окремими законами». Цим вноситься зайва

розпорошеність до правового регулювання повноважень поліції,

створюється ґрунт для колізій та труднощів під час тлумачення, що в

результаті негативно впливатиме на дотримання прав і свобод людини.

Таким чином, неоднозначно або нечітко викладені норми Закону

стосовно гарантування прав і свобод людини мають бути або виправлені у

законодавчому порядку або скореговані практикою свого застосування.

Основні засади практичного застосування Закону в частині реалізації

поліцейськими своїх владних повноважень тільки починають

формуватися. Дещо згодом будуть ухвалені й перші судові рішення вищих

судових інстанцій щодо тлумачення його норм у найбільш спірних

ситуаціях.

Поза тим, є вкрай важливим, щоб підзаконні акти МВС та

Національної поліції відповідали приписам Закону, в не спотворювали

зміст його норм на користь вузьковідомчих інтересів, тим самим

нівелюючи всю суть реформи.

Отже, завданням громадських організацій, правозахисників, адвокатів,

науковців та експертів є здійснення комплексного моніторингу практики

реалізації норм Закону в світлі дотримання прав і свобод людини.

8

Список використаних джерел 1. Про Національну поліцію Закон України від 02. 07. 2015 року

станом на 30. 06. 2016 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

zakon.rada.gov.ua/go/4651-17.

2. Закон України «Про Національну поліцію». Науково – практичний

коментар / За аг. ред.. Пєткова С. В. – К.: «Центр учбової літератури»,

2016. – 292с.

3. Права людини в діяльності української поліції – 2015. Науково-

практичне видання / Упоряд. Крапивін Є.О. – К. : Асоціація УМДПЛ, 2016

р. – 408 с.

Біліченко В. В., старший викладач кафедри

тактико-спеціальної підготовки

Дніпропетровського державного

університету внутрішніх справ,

підполковник поліції

ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОЇ ОСНОВИ ЗАСТОСУВАННЯ

ВОГНЕПАЛЬНОЇ ЗБРОЇ ОРГАНАМИ (ПІДРОЗДІЛАМИ)

НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІЦІЇ У ЗОНІ ПРОВЕДЕННЯ

АНТИТЕРОРИСТИЧНОЇ ОПЕРАЦІЇ

На сьогодні актуальним залишається питання застосування

вогнепальної зброї співробітниками Національної поліції України, як

найбільш суворого заходу примусу. Більш гостро дане питання стоїть з

огляду на необхідність забезпечення законних прав та інтересів не лише

інших осіб, але і безпосередньо співробітника поліції. Особливо якщо мова

йде не про здійснення патрулювання в «звичних» умовах, а про несення

служби в зоні проведення антитерористичної операції (далі - АТО) на

сході України.

На даний час у вітчизняній та світовій юридичній науці, мається

значна прогалина щодо правового врегулювання застосування

вогнепальної зброї в різних аспектах та практичного застосування

відповідних норм. Зважаючи лише на трохи більше, ніж річницю

Національно поліції України, в практиці вже є достатньо інцидентів

неправомірного або несвоєчасного застосування українськими

поліцейськими вогнепальної зброї навіть в реформованих підрозділах, що

призводило до невиправданих жертв. До цього ж додається не повною

мірою засвоєний гіркий досвід з уроків несення служби вітчизняною

міліцією. Аналізуючи це можемо прийти до висновку, що в багатьох

випадках гарантії особистої безпеки працівника поліції йдуть в розріз із

9

забезпеченням прав та свобод людини, гарантованих Конституцією

України та міжнародними нормативно-правовими актами.

В доповіді «Проблеми застосування вогнепальної зброї в роботі

поліції» наводиться ряд причин необґрунтованого або неналежного

застосування вогнепальної зброї поліцією та висуваються пропозиції щодо

заходів протидії їм. Зокрема наводяться наступні причини: відсутність

механізму підзвітності; відсутність підготовки; відсутність нагляду;

відсутність професіоналізму (у тому числі нерозуміння тактики поліції);

нестача ресурсів, таких як засоби захисту; погано організоване

співробітництво поліції з населенням; конформація поліції з деякими

групами населення, що базується на дискримінації [6].

З огляду на специфіку діяльності поліції і для спрямування її в

потрібному напряму 17 грудня 1979 р. Генеральна Асамблея ООН

прийняла Кодекс поведінки з підтримання правопорядку, який

безпосередньо регламентує поліцейську діяльність у контексті захисту

прав людини, недопущення зловживання силою, використання тортур,

заборони актів корупції тощо, тобто встановлює основні вимоги до

формування поліції в демократичному суспільстві [6, с. 207].

Разом з тим останнім часом однією зі складових проблеми

правомірності застосування зброї працівниками вітчизняних

правоохоронних органів додається страх перед можливістю її

використання. Зокрема серед факторів, які негативно впливають на

ефективність діяльності вітчизняних поліцейських та впливали на

діяльність колишніх міліціонерів, в ситуації застосування вогнепальної

зброї на ураження можна назвати такі:

1) фактори відповідальності: страх зазнати карної відповідальності;

або перед різко негативним осудом керівництва;

2) морально-етичний та релігійний фактори: відчуття провини; страх

заподіяти гріх, зазнати кари Господньої; відчуття провини та сорому перед

товаришами; побоювання, що не відповідаєш образові мужнього чоловіка;

відчуття того, що повинен побороти себе і влучити в людину;

3) професійний фактор: невпевненість у правомірності застосування

вогнепальної зброї; погане володіння навичками стрільби та пересування;

неможливість передбачити поведінку злочинця; невпевненість у

«законності» професійного обов’язку;

4) соматично-психологічний фактор: відчуття внутрішнього

напруження; всеохоплюючий страх; пригніченість волі; інтенсивні

переживання; пригніченість; відчуття розгубленості та самотності;

бажання втекти; зміни у відчутті часу; неприємні відчуття в сонячному

сплетінні; напруження в плечах, шиї та руках; м’якість ніг; шум у голові та

незрозумілі відчуття; агресія і злість; різноманітні відтінки страху (страх

10

вбити, страх померти, страх вистрілити); жалість і до себе, і до злочинця;

відчуття, що не можна застосовувати вогнепальну зброю проти людини;

надконцентрація на об’єкті небезпеки, тобто на злочинцеві або на його

зброї; незнайомі раніше стани[4]. Хоча така проблема властива, як це не

дивно, переважно саме для вітчизняних правоохоронних органів. Адже

оцінюючи масштаби застосування зброї поліцейськими в інших країнах,

можемо відзначити, що у США вона використовується досить часто.

Тільки у Нью-Йорку в 2012 році ця крайня міра силового примусу

застосовувалась поліцейськими 105 разів, при чому 15 осіб були поранені і

16 вбиті [5].

Як уже зазначалось, особливої актуальності та гостроти тема

правомірності застосування вогнепальної зброї поліцейськими набуває з

огляду на ведення бойових дій на сході України та залучення

співробітників Національної поліції для виконання бойових та суміжних з

ними завдань (охорони громадського порядку, несення служби на

блокпостах тощо). При цьому несення служби зі зброєю є не просто

рекомендацією, але і запорукою особистої безпеки та інших громадян,

безпеки держави.

Аналізуючи норми, що регулюють застосування вогнепальної зброї

поліцейськими, закріплені в ст. 46 Закону України «Про Національну

поліції» можемо зробити висновок про те, що вони орієнтовані в першу

чергу на виконання завдань в типових умовах несення служби. Разом з тим

на даний час відсутній підзаконний нормативний акт, який би регулював

застосування найбільш суворого заходу примусу в умовах проведення

антитерористичної операції чи взагалі бойових дій. Відповідні інструкції

на разі видаються на рівні рекомендації та пам’яток співробітника поліції,

Національної гвардії, військовослужбовця, тощо. Про те, вони хоча є і

ефективними, випробуваними умовах ведення бойових дій, написаними

кров’ю, але фактично ставиться під сумнів їх використання з точки зору

законності.

Крім того, враховуючи фактор постійної напруженості поліцейського,

який несе службу в зоні проведення антитерористичної операції,

неможливо не зважити як на його постійний вплив стресу, частиною якого

є хоча б один і з вищеперерахованих страхів, так і на відсутність

належного рівня відпрацьованих навичок застосування вогнепальної зброї.

З огляду на вищеописане, вважаємо за доцільне прийняття окремої,

узгодженої з іншими законами, інструкції для поліцейських, якою

затверджувались умови та порядок застосування вогнепальної зброї під час

проведення антитерористичної операції (несення служби під час збройних

конфліктів). Зокрема також до подібної інструкції було б доцільно

включити порядок здійснення відповідної практичної підготовки

11

поліцейського, її тривалість та проведення необхідної кількості тренувань

зі стрільби, перед його направленням для несення служби до зони АТО або

збройного конфлікту. Крім того, до окремого розділу вказаної інструкції

слід включити перелік хоча б рекомендованих дій в типових ситуаціях

(при звільненні будівель, зупинці транспорту, знешкодження бойової

техніки тощо) поліцейського під час несення служби зоні АТО чи ведення

інших бойових дій.

Висновки:

Сьогодні питання правомірності застосування поліцейським

вогнепальної зброї як найбільш суворого заходу примусу в тих чи інших

ситуаціях є досить актуальним. Особливо гостро воно постає в контексті

застосування вказаного заходу в умовах проведення АТО та збройних

конфліктів. Недостатня підготовка та існування правил поведінки

поліцейських в умовах бойової обстановки лише в формі брошур та

рекомендації є проблемами, які потребують негайного усунення. На разі

вважаємо за доцільне прийняття відповідного підзаконного нормативно

акту, в якому чітко б закріплювався порядок дій та типові ситуації

застосування вогнепальної зброї поліцейським у вищевказаній обстановці.

Даним актом слід закріпити всі можливі аспекти, що стосуються

підготовки поліцейського та його подальших дій перед відправленням для

несення служби до зони АТО чи в умовах збройного конфлікту.

Список використаних джерел

1. Конституція України // Відомості Верховної ради України. – 1996. –

№ 30. – Ст. 141. Офіційний сайт Верховної Ради України// [Електронний

ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр

2. Про Національну поліцію: Закон України від 02.07.2015 № 580-VIII

// Відомості Верховної Ради (ВВР), 2015, № 40-41, ст. 379// [Електронний

ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/580-19

3. Вельский К. С. / Полицейское право: Лекционный курс. — М.: Дело

и сервис, 2004. – С. 240.

4. Малічевський В. І. Психологія застосування вогнепальної зброї на

ураження : деякі соціокультурні та практичні аспекти // Наукові записки. –

Вип. 2. – 2001. – С. 191–195.

5. Стаценко А. В. Реформа української поліції: американський досвід /

А. В. Стеценко / Юридичний науковий електронний журнал // Вип.3. –

2016. – с. 188-190.

6. Anneke Osse Understanding Policing. A resourse for human rights

activists // перевод на русский язык Н. Ишевской, М. Кузнецовой, О. Шарп

Редакторы М. Кузнецова, Й. ван Сплюнтер, О. Шарп

12

7. Міжнародний поліцейський огляд. URL – 2004–2005////

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: htp: http//www.police review.com.

Бірюков П. В.,

кандидат педагогічних наук,

викладач кафедри вогневої та

спеціальної фізичної підготовки

Інституту кримінально-

виконавчої служби

ЗАСТОСУВАННЯ ІНФРАЧЕРВОНИХ ЗАСОБІВ ВИЯВЛЕННЯ У

СЛУЖБОВІЙ ДІЯЛЬНОСТІ УСТАНОВ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ

Своєчасна сигналізація про порушення границь об’єкту, який

охороняється — основа створення якісної системи безпеки периметру.

Тому на сьогоднішній день однією з головних ланок системи охорони

об’єкту кримінально-виконавчої установи є різноманітні технічні засоби

виявлення шкідливого несанкціонованого впливу та замикаючі пристрої,

що здійснюють блокування дверей, воріт, вікон.

Адміністрація виправних колоній мають право використовувати

аудіовізуальні, електронні та інші технічні засоби для попередження втеч

та інших злочинів, порушень встановленого законодавством порядку

відбування покарання, отримання необхідної інформації про поведінку

засуджених [6].

Інфрачервоні засоби виявлення застосовують для створення зон

виявлення вздовж основної огорожі об’єкта охорони (головним чином –

поверху огорожі), дахів будинків КПП, віконних і дверних пройомів

режимних будинків та приміщень, на проїжджій частині доріг в районі

КПП та в інших місцях. У кримінально-виконавчих установах, у

переважних випадках, з метою охорони периметру об’єкту,

використовується інфрачервоний датчик виявлення ―Мак‖, який був

уведений в експлуатацію в 1982 році. Відповідно, його тактико-технічні та

експлуатаційні дані не в повній мірі відповідають сучасним вимогам щодо

периметрової та об’єктової охорони об’єктів, що охороняються

підрозділами Державної кримінально-виконавчої служби. Тому

запровадження нових датчиків виявлення в Державній пенітенціарній

службі України (далі – ДПтС України) на основі застосування

інфрачервоного спектру електромагнітних коливань, які на підставі

досвіду експлуатації зарекомендували себе перешкодозахисними та

надійними засобами охорони, має актуальне значення в площині

удосконалення і розвитку інженерно-технічних засобів охорони.

13

Інфрачервоні засоби виявлення (далі – ІЧЗВ) набули широкого

поширення та є одними з основних засобів сигналізації для захисту обсягів

приміщень, проходів, коридорів, периметрів. Десятки фірм багатьох країн

світу виробляють сотні модифікацій цих приладів, загальний випуск яких

за оцінками західних експертів щорічно перевищує мільйон екземплярів.

Принцип дії ІЧЗВ заснований на реєстрації власного теплового

випромінювання порушника або зміни ІЧ-випромінювання при взаємодії

його з порушником.

За своїм функціональним призначенням ІЧЗВ можна розділити на дві

групи:

ІЧЗВ, призначені для охорони протяжних рубежів і периметрів;

ІЧЗВ, призначені для охорони приміщень і окремих предметів.

У сучасних високоякісних ІЧЗВ використовується комбінація лінз

Френеля і дзеркальної оптики. При цьому лінзи Френеля

використовуються для формування зони чутливості на середніх відстанях,

а дзеркальна оптика - для формування антісаботажної зони під датчиком і

для забезпечення великої відстані виявлення.

Більшість установ, що належать до сфери управління ДПтС України,

для виконання оперативно-службових завдань з охорони об’єктів

використовують засоби охорони, як вітчизняного, так і закордонного

виробництва. Оскільки нормативно-правовою базою не встановлено

чіткого переліку засобів охорони, які повинні використовуватись для

забезпечення надійного ступеню охорони об’єкта, кожні установи мають

змогу самостійного вибору засобів охорони, відштовхуючись від вимог

замовника і матеріальних затрат на купівлю та установку того чи іншого

засобу охорони. З інженерно-технічних засобів охорони до установ

виконання покарань надходять спеціальні інфрачервоні засоби виявлення,

такі як, «МАК», «СПЛАВ», «МІК-03» та інші, всі вони відповідають

встановленим вимогам, що пред'являються до подібних пристроїв.

В охороні установ виконання покарань широко використовуються

тепловізори, принцип дії яких заснований на перетворенні інфрачервоного

випромінювання у видиме людським оком зображення. Перевагою

використання тепловізорів є можливість їх роботи в різних умовах. Вони

нечутливі до оптичного засвічення, конвективним потокам повітря,

можуть працювати в повній темряві, мають велику дальність дії, можуть

виявити порушника (в т.ч. одягненого в камуфляж), який переховується в

пилу, димі, тумані, високій траві, чагарнику, достатньо надійно працюють

при наявності атмосферних опадів середньої інтенсивності. Серед

сучасних галузей застосування оптико-електронних пристроїв найбільший

інтерес викликають термографічні [5], насамперед завдяки тому, що вони

значно розширюють можливості спостерігати і досліджувати картину

14

навколишнього світу в раніше не доступній для зору людини

інфрачервоній області спектра. Це здійснюється шляхом перетворення

теплового випромінювання в електричний сигнал, що піддається

посиленню й автоматичній обробці, після чого цей сигнал перетворюється

у видиме зображення об'єкта для його візуального виявлення і

розпізнавання [4].

До недоліків їх використання можна віднести, перш за все, дуже

високу вартість, залежність виявлення від теплового контрасту порушника

і фону, чутливість до переміщення тварин в охоронюваній зоні. Але не

зважаючи на недоліки використання, в сукупності з іншими ТЗО,

тепловізори створюють надійну ступінь охорони кримінально-виконавчих

установ.

З урахуванням нових технологій, нових загроз, установами, що

належать до сфери управління ДПтС України, прораховані варіанти

охорони різних об'єктів. Моделюються можливі ситуації здійснення втеч,

складається схема оптимальної організації охорони, складається схема

маршрутів, постів, зон спостереження – на дальніх підступах, ближніх,

відповідну реакцію на спробу втеч.

Проаналізувавши інфрачервоні засоби виявлення, що

використовуються в установах, що належать до сфери управління

Державної пенітенціарної служби України, з метою охорони об’єктів,

можна зробити наступні висновки:

1. Існуючий парк інфрачервоних пристроїв виявлення, що

застосовуються в органах та установах виконання покарань, дозволяє на

належному рівні забезпечити охорону об’єктів («Мак», «Фотон», «Рубіж

3М»), проте за своїми тактико-технічними характеристиками вони

поступаються низці сучасних засобів виявлення зарубіжного виробництва,

основаних на методах виявлення використаного інфрачервоного спектру

електромагнітних коливань (інфрачервоні детектори активної дії

«Компакт», трьохпроменеві цифрові інфрачервоні детектори серії BSBE,

багатопроменевий інфрачервоний датчик Rayonet 2000 англійської фірми

IDL, інфрачервоний датчик серії ARK9130 англійської фірми Arkonia).

2. У комплексному застосуванні інженерно-технічних засобів з метою

охорони та оборони органів та установ виконання покарань, доцільно

використовувати інфрачервоні датчики виявлення як активної так і

неактивної дії в залежності від місця встановлення датчику виявлення. За

умови використання пристрою виявлення на зовнішній території доцільно

застосовувати активні інфрачервоні датчики виявлення, в приміщенні –

неактивні пристрої виявлення, використовувати комбінований спосіб

застосування інфрачервоних засобів виявлення із перекриттям зон та

рубежів охоронюваних об’єктів.

15

3. Застосування інфрачервоних датчиків виявлення неактивної дії має

перспективи розвитку, що обумовлено, з одного боку, високою їх

ефективність виявлення руху, з іншого, боку, низьку собівартість.

Ефективність виявлення проникнення в охоронювану зону визначається

насамперед тим, що пасивні інфрачервоні (далі – ПІЧ) сповіщувачі

дозволяють контролювати весь обсяг приміщення. Тим самим вирішується

завдання реєстрації вторгнення не тільки через найбільш уразливі місця,

але практично при будь-якому шляху проникнення: через вікно, двері,

шляхом проламу підлоги, стелі, стіни. Очевидно, що це значно

ефективніше, чим блокування тільки периметра об'єкту (вікон, дверей та

конструктивних елементів об'єкта). Хоча, звичайно, не виключає такого

блокування як першого рубежу охорони, що дозволяє в ряді випадків

отримати сигнал тривоги раніше, а отже, і швидше відреагувати. Контроль

обсягу всього приміщення не єдине завдання, розв'язуване ПІЧ-

сповіщувачами. Використовуючи змінні лінзи (оптичні системи), можна

ефективно контролювати вузьку смугу (наприклад коридор) або створити

горизонтальну фіранку (наприклад, для контролю приміщень, у яких

перебувають собаки) або формувати вертикальну зону виявлення уздовж

стін з вікнами або дверима.

4. Сучасні ПІЧ-детектори використовують цифрову обробку сигналів,

здійснюють постійний самоконтроль, розрізняють сигнали від домашніх

тваринних і реальних порушників, мають підвищену стійкість до впливу

різних дестабілізуючих факторів (зміні температури, впливу

радіоперешкод, білого світла й т.п.). З огляду на те, що при таких

можливостях ці пристрої мають цілком прийнятну собівартість, вони

можуть використовуватися для охорони найрізноманітніших за тактикою

охорони й необхідному рівню безпеки об'єктів.

5. З огляду на вищевказане, в установах, що належать до сфери

управління Державної пенітенціарної служби України, доцільно

застосовувати у внутрішньооб’єктовій охороні сучасні ПІЧ-детектори

зарубіжного виробництва, зокрема: ПІЧ датчик серії ARK9130 англійської

фірми Arkonia, ПІЧ датчик серії Absolute різного забарвлення RAL, ПІЧ

датчик великої дальності FR150XT, ПІЧ датчик BFA1 та інші.

Список використаних джерел

1. Автухов К. А. Особливості діяльності окремих підрозділів

кримінально-виконавчої системи : навч. посіб. / К. А. Автухов,

О. В. Ткачова, І. С. Яковець; за ред. А. Х. Степанюка. – Х.: Право, 2012. –

152 с.

2. Боженко В. І. Можливі методи формування комплексних

тепловізійних зображень / В. І. Боженко, Р. В. Казмірчук,

16

В. І. Шклярський, П. О. Кондратов // Військ.-техн. зб. Академії

Сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного [редкол.

В. М. Корольов (гол. ред.) та ін.]. – Львів. – 2009. – вип. 3. – С. 16–21.

3. Боженко В. І. Формування багатоканального зображення у

тепловізійній системі / В. І. Боженко // Військ.-техн. зб. Академії

Сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного [редкол.

В. М. Корольов (гол. ред.) та ін.]. – Львів. – 2011. – вип. 1(4). – С. 29–32.

4. Коробчинський М. В. Застосування інфрачервоних засобів при

вирішенні завдань підрозділів спеціального призначення Сухопутних

військ / М. В. Коробчинський, М. М. Руденко // Військ.-техн. зб. Академії

Сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного [редкол.

В. М. Корольов (гол. ред.) та ін.]. – Львів. – 2009. – вип. 2. – С. 78–84.

5. Приймачі інфрачервоного випромінення: ДСТУ 2958 – 94. – К.:

Держстандарт України. – 87 с.

6. Про затвердження Правил внутрішнього розпорядку установ

виконання покарань: наказ Міністерства юстиції України від 29 грудня

2014 року № 2186/5 // Офіційний вісник України. – 2015. – № 4. – Ст. 103.

7. Прокопенко Є. В. Розроблення удосконалених алгоритмів

оптимального виявлення в оптико-електронних системах спостереження

охорони кордону / Є. В. Прокопенко // Зб. наук. праць Акад. внутрішніх

військ МВС України [редкол. О. О. Морозов (гол. ред.) та ін.]. – Х.: вид-во

Акад. ВВ МВС України. – 2014. – Вип. 1 (23). – С. 24–27.

Голуб В. П.,

кандидат педагогічних наук,

доцент, старший викладач

кафедри вогневої та спеціальної

фізичної підготовки Інституту

кримінально-виконавчої служби

ЗДОРОВ’Я ЛЮДИНИ: СУЧАСНІ СОЦІАЛЬНІ, ПСИХОЛОГІЧНІ,

БІОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ

Вчення про здоров’я, про здоровий спосіб життя має глибоке коріння,

яке знайшло відображення ще в культурі Давньої Греції, Риму, країн

Стародавнього Сходу, у філософських ідеях видатних мислителів,

педагогів, громадських діячів різних часів.

Загальновідомо, що на 20 % здоров’я людини залежить від

спадковості. Ще на 20 % стан здоров’я визначається екологічним впливом.

Від охорони здоров’я людини залежить лише на 8,5 % та 51,5 % здоров’я

людини визначається її способом життя.

17

Сучасні реалії в багатьох країнах світу, з одного боку, дозволяють на

практиці ставитися до людини як до найвищої цінності, дбати про його

гармонійний розвиток та розкриття творчих можливостей, а з іншого –

створюють загрози для здоров’я, що ставить під сумнів усі інші

досягнення. Поширення хронічних неінфекційних захворювань,

нераціональне харчування, малорухливий спосіб життя негативно

позначаються на здоров’ї людей. Тому введення людиною здорового

способу життя стає все більш актуальною науковою і практичною

проблемою.

Однією з дуже важливих проблем в даний час є проблема здоров’я і

фізичного потенціалу населення нашої країни, особливо тієї її частини, яка

відноситься до непрацездатної. Здоров’я саме студентів та курсантів

особливо важливо, так як, за оцінками фахівців, близько 75 % хвороб у

дорослих є наслідком умов життя в дитячі та молоді роки.

Причиною почалося в кінці минулого століття різкого зниження

здоров’я студентської молоді є, перш за все, інтенсивна освітня діяльність,

багата високими розумовими навантаженнями і нервово-емоційним

напруженням. Причому напруга має прогресуючу спрямованість чинності

зростаючого потоку інформації та комп’ютеризації навчання.

Проблема здоров’я студентської молоді та способів його формування

хвилює сьогодні фахівців багатьох країн, стурбованих своїм

інтелектуальним майбутнім. Її рішенням присвячені в останні роки десятки

великих наукових форумів і сотні публікацій.

Успішне вирішення завдань щодо вдосконалення підготовки

висококваліфікованих кадрів тісно пов’язане із зміцненням і охороною

здоров’я, підвищенням працездатності студентської молоді. У зв’язку з

цим пріоритетними напрямками сучасного етапу модернізації вищої освіти

має стати збереження і зміцнення здоров’я студентів, впровадження у

процес фізичного виховання здоров’язберігаючих технологій, виховання

учнівської молоді на гуманістичних ідеях, формування у них цінностей

здоров’я і здорового способу життя. Проблема озброєння системою

повноцінних знань і на їх основі формування ціннісних орієнтацій, потреб,

дієвих мотивів занять фізичними вправами усвідомлення ними значення

здорового способу життя, а також – значення згубного впливу на організм і

особистість людини різних проявів девіантної поведінки (алкоголізації,

тютюнопаління, наркоманії та токсикоманії) є актуальною, так як все

перераховане дозволяє студенту домогтися усвідомленого ставлення до

фізкультурно-оздоровчої діяльності та до свого здоров’я.

Цінність здоров’я у цьому випадку повинна розглядатися державою як

ключова, оскільки здоров’я нації в цілому залежить від здоров’я кожного її

громадянина і є умовою не тільки розвитку і зростання, а й виживання

18

суспільства. Актуальність даної проблеми визначається, перш за все,

погіршенням в останні десятиліття стану здоров’я учнівської молоді. Дане

явище асоціюється з низкою об’єктивних і суб’єктивних причин:

низьким економічним рівнем життя більшої частини студентів;

умовами навчальної діяльності, відсутністю механізму

стимулювання культури здорового способу життя учнів;

низькою активністю по відношенню до свого здоров’я;

зниженням інтересу студентів до гармонії духовного і фізичного

початку в особистості. Багато в чому це обумовлено і тим, що існуюча

система освіти не розглядає збереження та поліпшення стану здоров’я ік

один із пріоритетів своєї діяльності, в результаті ж організація і зміст

освіти ведуть до його погіршення у всіх учасників освітнього процесу.

Людина як біосоціальний організм, включаючись у систему

соціокультурних відносин, піддається впливу багатьох детермінант. З цієї

точки зору представляє значний інтерес вивчення здоров’я людини.

Здоров’я з ранніх періодів виникнення людства вважалося найголовнішою

категорією буття.

Здоров’я – одна з найважливіших цінностей людського суспільства.

Сьогодні здоров’я нації – це показник цивілізованості держави, а стан

здоров’я населення, в свою чергу, як індикатор суспільного розвитку,

відображення соціально-економічного розвитку країни.

Методологія наукового пізнання як вчення про принципи побудови,

форми і способи науково-пізнавальної діяльності диктує необхідність

проведення теоретичного аналізу трактування терміна «здоров’я» у

медичних, філософських, медико-біологічних, психолого-педагогічних та

інших дослідженнях з виділенням сторін, ознак, компонентів цих явищ.

Медичні працівники розглядають здоров’я як процес переходу стану

переходу стану перед хвороби або хвороби до одужання.

Згідно з цими уявленнями поняття «Здоров’я» і «хвороба»

розглядаються як альтернативні. При такому підході неможливо вирішити

питання, пов’язані з обґрунтуванням профілактичних програм. Так, в

процесі диспансеризації виявляються всі відомі захворювання або дефекти

розвитку, і залежно від цих результатів, людину відносять до групи

здорових або хворих. Разом з тим, як показує практика, далеко не у всіх

людей, які практично здорові, відзначається висока працездатність,

стійкість до інфекцій, а наявність того чи іншого захворювання не обмежує

фізичних можливостей людини, його загартованості, соціальної

активності.

Протягом 2500 років історичного розвитку медичних знань лікарі

обмежувалися діагностикою хвороб, навіть не думаючи про саму

можливість діагностувати здоров’я. це зрозуміло, адже тільки з середини

19

ХХ ст. думка, що здоров’я являє собою щось певне, а не відсутність

захворювань (Є. Г. Булич, І. В. Муравйов, 2003).

Здоров’я людей у сучасному суспільстві на даний момент не є вже

суто медичною проблемою; воно набуло соціального, культурного і навіть

політичного значення. В даний час доводиться констатувати відсутність

загальноприйнятого трактування поняття «здоров’я». Є досить багато

(більше 300) визначень даної категорії, заснованих на різних

методологічних підходах і критеріях. Різноманіття поглядів на сутність

поняття «здоров’я» і безуспішність спроб виробити єдину, узгоджену в

значній мірі пояснюється тим, що здоров’я представляє собою досить

складне явище, характерні і значущі сторони якого важко висловити

коротко і однозначно.

У преамбулі статуту ВООЗ здоров’я визначається як стан повного

фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не тільки як

відсутність хвороб або фізичних дефектів.

Звернемо увагу, насамперед на те, що в такому сенсі здоров’я

розуміється як «стан благополуччя», тобто як стан, який переживають його

суб’єктом і, повністю його задовольняє, як стану максимально можливої

повноти власного буття. І тут очевидно також, що, засвідчуючи даний стан

як благополучне, людина вже тим самим його підтримує і культивує.

За роки, що минули після опублікування цієї дефініції здоров’я,

багато дослідників зверталися до неї, відзначаючи її невизначеність і

непридатність щодо вирішення практичних завдань. На думку одних, ця

дефініція має занадто загальний характер і не містить ніяких відомостей,

на які можна було б спертися у практичній діяльності (Passmor, 1979). Інші

вважають, що це визначення, хоча і виражено «благородними словами»,

знаходиться поза межами розуміння статистиків і ставить у глухий кут

навіть філософі (Eckholm, 1977).

Аналіз визначень здоров’я, існуючих сьогодні, показує, що усі вони

зводяться до ознак, згідно з якими здоров’я характеризується:

відсутністю хвороб і фізичних дефектів;

суб’єктивним відчуттям гарного самопочуття і психологічного

комфорту;

здатністю успішно адаптуватися до природно-екологічних і

соціально-психологічних умов навколишнього середовища;

максимальною тривалістю повноцінного життя;

здатністю до відтворення здорового потомства.

Здоров’я оцінюється на підставі показників позитивних и негативних.

Кожен позитивний показник здоров’я складається з трьох елементів:

1) вимірювання і тести, службовці для об’єктивної реєстрації

спостережень у формі конкретних абсолютних величин;

20

2) норми (стандарти), тобто система співвідношення, що відображає

регіональні відмінності;

3) методи оцінки, тобто в якій мірі дані, що відносяться до

конкретної досліджуваної людини, відповідають прийнятим критеріям

закономірності.

Залежно від стану здоров’я виділяють наступні його рівні:

норма – стан здоров’я з достатніми функціональними

(адаптаційними) можливостями організму;

донозологічний – стан здоров’я, при якому оптимальні адаптаційні

можливості забезпечуються більш високим, ніж у нормі, напругою

регуляторних систем, що веде до підвищеною витрати функціональних

резервів організму;

преморбідний – стан здоров’я, яке характеризується зниженням

функціональних можливостей організму і проявляється у вигляді двох

стадій: а) з переважанням неспецифічних змін при збереженні гомеостазу

основних життєво важливих систем організму, у тому числі серцево-

судинної; б) з переважанням специфічних змін з боку певних органів і

систем, гомеостаз яких порушений, але завдяки механізмам компенсації

прояв захворювання може бути виражене слабо або перебувати у

початковій стадії і мати компенсаторний характер;

зрив адаптації з різким зниженням функціональних можливостей

організму у зв’язку з порушенням механізмів компенсації; в даному стані,

як правило, спостерігаються різні захворювання у стадії субкомпенсації

або декомпенсації.

У валеологічній антропології на основі біосоціального підходу

виділяють три категорії здоров’я.

Група А – збалансоване здоров’я, коли наявні відхилення легко

компенсуються і коригуються, що не відбивається на людині

індивідуально-психологічних і соціальних функцій.

Група Б – помірно розбалансоване здоров’я, при якому людина часом

відчуває незручності у своїх соціальних функціях, має обмеження у виборі

роду діяльності, що, втім, не позбавляє його відчуттів соціальної

повноцінності.

Група В – істотно розбалансоване здоров’я на тлі накопичених

захворювань, наслідки яких обмежуються працездатність людини і можуть

викликати його інвалідність.

При оцінці соматичного здоров’я використовується також поділ за

станом здоров’я на наступні групи здоров’я:

І група здоров’я – до неї відносяться люди, що не мають хронічних

захворювань, що хворіють на простудні захворювання не більше одного

21

разу на рік, не мають порушень опорно-рухового апарату, порушень зору і

слуху;

ІІ група здоров’я – до неї відносяться люди, що не мають хронічних

захворювань, що хворіють на простудні захворювання не більше трьох

разів на рік, що не мають порушення зору і слуху, які мають легко

переборні порушення опорно-рухового апарату;

ІІІ група здоров’я – до не відносяться люди, які мають хронічні

захворювання, хворіють не більше трьох разів на рік простудними

захворюваннями, мають порушення опорно-рухового апарату, зору і слуху,

як потребують корекції;

IV група здоров’я – до неї відносяться люди, що мають часткові

анатомо-морфологічні порушення в організмі, які не можуть бути

компенсовані (відсутній частині тіла, будь-які органи, є сильні порушення

зору і слуху), проте ще не втратили повністю працездатність;

V група здоров’я – до неї відносяться люди, що мають глибокі

анатомо-морфологічні порушення в організмі, наслідком яких є повна

втрата працездатності і можливості самостійного існування.

Здоров’я можна розглядати не тільки в аспекті особистості, але і як:

здоров’я суспільства в цілому – стан динамічної рівноваги між

популяцією і оточенням, що забезпечує можливість існування і розвитку,

завдяки створенню необхідних біологічних рис особистості, а також

сприятливих змін у середовищі;

здоров’я середовища, тобто усі аспекти здоров’я середовища

проживання людини, в тому числі і дії, спрямовані на поліпшення якості

цього середовища з точки зору стану здоров’я популяції.

Збереження здоров’я знаходиться у прямій залежності від рівня

культури, яка відображає міру усвідомлення і ставлення людини до самої

себе. Саме в ній проявляється діяльний спосіб освоєння людиною

зовнішнього і внутрішнього світу його формування та розвитку.

Можна виділити три рівні цінності здоров’я: біологічний – початкове

здоров’я, що припускає саморегуляцію організму, гармонію фізіологічних

процесів і максимальну адаптацію; соціальний – здоров’я як міра

соціальної активності, діяльного ставлення індивіда до світу; особистісний

(психологічний) – здоров’я як заперечення хвороби у сенсі її подолання.

Цінностями можуть виступати біологічний і психофізіологічний стани

людини (життя, здоров’я, норма), умови суспільного життя (соціальні та

природні), в яких відбувається формування, розвиток, задоволення потреб,

а також предмети та засоби їх реалізації – продукти матеріального і

духовного виробництва. Ціннісний підхід вимагає враховувати

мотиваційно-особистісне ставлення індивіда до здоров’я, яке може

виражатися не тільки у формі певної практичної поведінки, але й у вигляді

22

психологічного контролю, думок, суджень. Цінність здоров’я не перестає

бути такою, навіть якщо вона не усвідомлюється людиною, вона може

бути і прихованою (латентною). Як показує практика, більшість людей

цінність здоров’я усвідомлюють тільки тоді, коли воно знаходиться під

серйозною загрозою або майже втрачено. Здоров’я займає в ієрархії потреб

людини провідні позиції.

Здоров’я, будучи якісною характеристикою особистості, сприяє

задоволенню багатьох інших потреб ті досягненню цілей. Для

респондентів важливіше, ніж цінність здоров’я як засобу зробити найбільш

тривале і повноцінне на всіх етапах житті. Ці дві характеристики здоров’я

як соціальної цінності знаходиться в суперечності один з одним.

Безумовно, протиріччя між досягненням матеріального благополуччя і

необхідністю бути здоровим вирішуваний вдосконалення об’єктивних

умов життєдіяльності людей. Але не менш важливі власні установки та

стереотипи по реальному відношенню до свого здоров’я як до головної

цінності.

Ставлення до здоров’я обумовлено об’єктивними обставинами, в тому

числі вихованням і навчанням. Воно проявляється в діях і вчинках, думках

і судженнях людей щодо факторів, що впливають на їх фізичне і психічне

благополуччя, диференціюючи ставлення до здоров’я на адекватне

(розумне) і неадекватне (безтурботне), ми тим самим умовно виділяємо два

діаметрально протилежних типа поведінки людини по відношенню до

факторів, що сприяють або загрожують здоров’ю людей.

Критерієм адекватності ставлення до здоров’я у поведінці може

служити ступінь відповідності дій і вчинків людини вимогам здорового

способу життя, а також нормативним вимогам медицини, санітарії, гігієни.

У висловлюваних думках і судженнях воно виступає як рівень обізнаності

та компетентності індивіда. Ставлення до здоров’я включає в себе і

самооцінку людини свого фізичного і психічного стану – свого роду

індикатор і регулятор її поведінки. Така самооцінка виступає в якості

реального показника здоров’я людей, так як у процесі досліджень було

виявлено досить високий ступінь (70–80 % випадків) її відповідності

об’єктивній характеристиці здоров’я.

Здоров’я слід розуміти як щось ціле, що складається з декількох

взаємопов’язаних частин. Все, що відбувається з однією частиною,

обов’язково впливає на інші частини. Для пояснення поняття єдиного

цілого традиційно використовують стилізоване зображення квітки. Кожна

пелюстка являє собою який-небудь з компонентів здоров’я: фізичне,

психічне, соціальне.

23

Список використаних джерел

1. Абаскалова Н. П. Теория и практика формирования здорового

образа жизни учащихся и студентов в системе «школа-вуз» : автореф. дисс.

на соискание ученой степени д-ра пед. наук: спец. 13.00.04 «Теория и

методика физического воспитания, спортивной тренировки,

оздоровительной и адаптивной физической культуры» / Н. П. Абаскалова.

– Барнаул, 2000. – 40 с.

2. Бака Р. Региональные особенности формирования физической

культуры студентов / Р. Бака. – СПб.: Стратегия будущого, 2008. – 140 с.

3. Байер К. Здоровый образ жизни / пер. с англ. / К. Байер,

Л. Штейнберг. – М.: Мир, 1994. – 50 с.

4. Бар-Ор О. Здоровье и двигательная активность человека / О. Бар-

Ор, Т. Роуланд [пер. с англ. И. Андреев]. – К.: Олип. л-ра, 2009. – 528 с. –

С. 457–527.

5. Белозерцев Е. П. Культурно-образовательная середа и культура

физическая // Е. П. Барышников // Культура физическая и здоровье. – 2008.

- № 2 (16). – С. 33–38.

Дворецький В. П.,

кандидат психологічних наук,

доцент кафедри загальновійськових

дисциплін та фізичної підготовки

факультету № 2 навчально-

наукового інституту № 3

Національної академії внутрішніх

справ, підполковник

ПСИХОЛОГІЧНА ПРОФІЛАКТИКА АЛКОГОЛІЗМУ СЕРЕД

УЧАСНИКІВ БОЙОВИХ ДІЙ

Актуальність дослідження. Сьогодні рівень споживання алкоголю в

Україні є одним з найбільших в світі і становить приблизно 12-13 літрів

абсолютного спирту на людину в рік. Незважаючи на те, що в Україні

щорічно на облік стає 100 тисяч хворих на алкоголізм, реальна кількість

хворих за оцінками МОЗ України перевищує офіційні дані в десять разів й

ставить країну на грань національної епідемії. Щороку від алкоголю і

наркотиків в Україні помирає близько 380 тисяч чоловік.

Проблема дослідження полягає в тому, що найбільших масштабів

алкоголізм набув в Збройних Силах України та інших військових

формуваннях. За останній рік зафіксовано величезну кількість військових

злочинів, скоєних в стані алкогольного сп'яніння. Зловживання спиртними

напоями є причиною понад 15% втрат серед військовослужбовців, не

24

пов’язаних з бойовими діями, значної кількості подій, злочинів, випадків

травматизму, виведення з ладу озброєння і військової техніки, грубих

порушень військової дисципліни. Пристрасть до алкоголю, як правило,

тягне за собою вкрай негативні наслідки й для членів сімей

військовослужбовців, товаришів по службі, є причиною погіршення

морально-психологічного клімату у військових колективах.

Основними причинами вживання алкоголю учасниками бойових дій

експерти вважають: екстремальні умови діяльності, перевтому, низьку

адаптованість призовників до умов бойової діяльності, відсутність дозвілля

у вільний час, безконтрольність з боку командирів і безкарність. Вченими

три ступеня алкоголізації людини - епізодичне вживання спиртних напоїв,

зловживання алкоголем і хронічний алкоголізм.

Вживання алкогольних напоїв має як безпосередній негативний вплив

на організм людини, так і опосередкований – на службову діяльність,

відпочинок, харчування, спілкування, заважаючи повноцінному

виконанню військовослужбовцем своїх обов’язків. Виділяють три ступені

алкоголізації людини: епізодичне вживання спиртних напоїв, характерне

для осіб, які не п’ють в силу біологічної непереносимості або негативної

психологічної установки до алкоголю і споживають спиртне під впливом

оточення без власного задоволення; зловживання алкоголем – прийняття

спиртного один і більше разів на тиждень в значних дозах (понад 200

грамів); алкоголізм – хронічне захворювання, що характеризується

непереборним патологічним потягом до спиртного.

Основним напрямком роботи офіцерського складу щодо профілактики

вживання військовослужбовцями спиртних напоїв є виявлення передумов

до вживання спиртних напоїв, причин їх виникнення та живучості,

прогнозуванні тенденцій в поведінці підлеглих.

На наш погляд, психологічна профілактика алкоголізму серед

учасників бойових дій повинна містити комплекс організаційних,

соціальних, психолого-педагогічних, медичних та інших заходів щодо

своєчасного виявлення та оцінювання чинників, що сприяють вживанню

військовослужбовцями алкоголю, створення умов для запобігання цього

негативного явища, кваліфікованого роз’яснення військовослужбовцям

фізіологічних, психологічних і соціальних наслідків пияцтва.

Організаційні форми роботи з профілактики пияцтва полягають у

здійсненні суворого контролю за військовослужбовцями, схильними до

вживання спиртних напоїв, з боку командирів, обмеження їх доступу до

спиртних напоїв, застосуванню різного роду санкцій до осіб, які

зловживають спиртними напоями та ін.

При роботі з особами, схильними до вживання спиртних напоїв, слід

дотримуватися ряду правил: не проводити консультацій і будь-яких

25

заходів з особами, які перебувають у стані алкогольного сп’яніння;

пам’ятати, що більшість людей не визнають себе залежними від алкоголю;

створити навколо військовослужбовців таке мікросередовище, яке б не

сприяло вживанню спиртних напоїв; розуміти і роз’яснювати посадовим

особам, що зловживання спиртними напоями може бути пов’язано із

захворюванням всього організму, нервової системи, психіки людини;

застосовувати психокорекції заходи тільки до військовослужбовців, які

виявляють бажання змінитися. В іншому випадку більш ефективними

виявляться організаційні, дисциплінарні та виховні заходи.

З метою профілактики зловживання спиртними напоями офіцерам по

роботі з особовим складом доцільно: збирати та аналізувати об’єктивну

інформацію про військовослужбовців, які прибули до частини, підрозділу і

можуть зловживати алкоголь; активно залучати військовослужбовців,

схильних до вживання спиртних напоїв до службової діяльності,

систематично проводити з ними індивідуально-виховну роботу; проявляти

високу вимогливість та здійснювати систематичний контроль;

Важливим заходом для своєчасного виявлення осіб, які мають досвід

споживання алкоголю, є медичний огляд. Обов’язковим є проведення

ознайомчих бесід з метою виявлення у військовослужбовця обставин

(чинників) життя, що сприяють ризику зловживання спиртними напоями.

Під час виконання службово-бойових завдань робота з профілактики

вживання алкоголю концентрується на протидії поширенню алкоголю у

військовій частині, підрозділі. Першочергова увага повинна бути звернена

на військовослужбовців, які: мають досвід споживання алкоголю; зазнають

почуття дискомфорту; виявляють інші форми відхилень.

Для своєчасного виявлення осіб, які вживають алкоголь, велике

значення мають шикування особового складу, передбачені розпорядком

дня; позапланові, раптові медичні тілесні огляди особового складу;

перевірка наявності особового складу у вечірній і вільний від служби час, у

вихідні та святкові дні, у нічний час; вибіркові перевірки в місцях роботи і

несення служби, у коморах та інших підсобних приміщеннях; в лазні під

час миття особового складу та інші заходи. У разі несприйняття

військовослужбовцем виховних заходів до нього слід застосовувати заходи

дисциплінарного впливу.

Отже, психологічну профілактику алкоголізму серед учасників

бойових дій доцільно проводити за такими напрямками: превентивна

робота щодо роз’яснення причин і наслідків вживання алкоголю;

психокорекційна робота з «групою ризику»; психологічна допомога.

26

Список використаних джерел

1. Гудвин Доналд У. Алкоголизм / Гудвин Доналд У. – М.: ЗАО

«Олимп-Бизнес», 2002. – 32 с.

2. Бабаян Э. А. Профилактика алкоголизма / Бабаян Э. А. – М.:

Медицина, 1981. – 63 с.

3. Иваницкая Е. Алкоголь, курение, наркотики: как выстроить систему

эффективной профилактики / Е. Иваницкая, Т. Щербакова. – М. : Чистые

пруды, 2008. – 32 с.

4. Классики русской медицины о действии алкоголя и алкоголизме:

Избранные труды / Сост. В. С. Воробьев. – М.: Медицина. 1988. – 304 с.

5. Москаленко В. Созависимость при алкоголизме и наркомании

(пособие для врачей, психологов и родственников больных) /

Москаленко В. – М.: «Анахарсис», 2002. – 112 с.

Пронін В. І.,

викладач кафедри вогневої та

спеціальної фізичної підготовки

Інституту кримінально-

виконавчої служби,

майор внутрішньої служби

ВОЄННО-ЕКОНОМІЧНІ ФАКТОРИ РОЗВИТКУ АРТИЛЕРІЇ

У ХIV-XVII СТОЛІТТЯХ

Щоб полишити сумніви щодо швидкості поширення артилерії,

пропонуємо порівняти її з високотехнологічною зброєю сучасного

глобального арсеналу – ядерною, яку вважають наступною сходинкою

після порохової. Усього за чотири десятки років з моменту першого

успішного випробування налагодити виробництво атомних зарядів

окремих типів могли вже кілька десятків країн у різних частинах світу,

незважаючи на величезні фінансові витрати, необхідність високого

наукового потенціалу та розвинутої технічної бази. Методи поширення

планетою сучасної ядерної зброї ґрунтуються на досвіді поколінь і цілком,

відповідають тим методам, якими поширювалася вогнепальна артилерія у

XIV-XV століттях: експериментування з ідеями, шпигунство,

закуповування технології чи взірців зброї, переманювання «мізків»

(учених, майстрів). Однак зброярам XIV-XV століть було значно легше

розвивати свою справу, оскільки на час появи перших гармат уже було

доволі відпрацьовано подібну до гарматної ливарну технологію

виготовлення дзвонів.

Існує ще одна цікава паралель між глобальними арсеналами XIV і XXI

століть. На першому етапі свого розвитку артилерія головним чином

27

здійснювала психологічний тиск на потенційного противника. Подібну

роль відводить сучасна міжнародна політика і ядерній зброї. Однак разом з

поліпшенням якості стволів та снарядів, здешевленням технології

виробництва, підвищенням мобільності артилерії вона доволі швидко

перетворилася на високоефективну руйнівну зброю масового знищення.

Не хотілося б провіщати минуле, але, на мій погляд, за останні півтори

тисячі років принципи розвитку, поширення та застосування глобального

арсеналу залишилися незмінними.

Від монгольського «вибуху», ударна хвиля якого прокотилась усією

Євразією, розпочався процес створення глобального арсеналу, основною

рисою якого у XIV XV століттях була ескалація бойового рівня піхоти та

артилерії на величезному географічному просторі.

В історіографії переважає думка, що піхота у походах не встигала за

кіннотою й була безсилою в польових битвах з татарами. Доволі спірне

узагальнення, згадаймо хоча б успішне протистояння спеціально

тренованих піхотинців Данила Галицького татарським вершникам.

Монгольська загроза не тільки не перервала, а деякий час навіть сприяла

розвитку піхоти як невід'ємної частини війська. А широко впроваджувана

вогнепальна зброя різноманітних калібрів зумовила зміцнення воєнного

потенціалу спершу піхотних частин, а згодом і кавалерії. З XV століття

піхота й артилерія все тісніше «співпрацюють» на полі бою.

Середньоазійський правитель Тимур почав використовувати у

польових битвах піхоту, поєднуючи її з артилерією, а також броньовану

кінноту разом з традиційними легкими монгольськими вершниками.

Слідом за ним османи на Балканах ще більше ущільнили взаємодію

яничарського корпусу з артилеристами, а своєї важкої тимаріотської

кінноти - з летючими загонами кримських татар. Польських крилатих

гусарів завжди підтримувала легка козацька кавалерія. За зразками

італійських гармат виливалися стволи від Малої Азії до імперії Моголів.

Своєю чергою, азійський варіант дробових тюфяків був на озброєнні країн

Середземномор'я та Московської держави.

Досягнення воєнного інтелекту швидко передавалися торговими та

військовими експедиціями. Переможені переймали найкращі досягнення

переможців, отримуючи технологічний досвід ціною багатьох загиблих

воїнів або великих матеріальних збитків. Є цікавий історичний приклад

миттєвого використання воєнного досвіду супротивника. Під час другої

битви під Косово (17 жовтня 1448 р.) угорці залучили німецьких і чеських

стрільців з ручною вогнепальною зброєю виступити проти османських

яничарів. Обмін пострілами з-за палісадників відбувався на відстані майже

90 метрів. Османи все ж таки отримали перемогу, й султан Мурад II (1421-

28

1451 pp.) був так захоплений цим двобоєм, що вирішив забезпечити увесь

яничарський корпус вогнепальною зброєю.

Завдяки таким гігантським державним утворенням, як Литовсько-

Руське князівство, Золота Орда, Османський султанат і держава Тімуридів

складався унікальний загальний євразійський ринок, у інформаційному та

товарному кругообігу якого, а також у спробах його перерозподілу,

формувався глобальний арсенал.

Загальноєвропейська, та навіть загальносвітова єдність процесу

поширення вогнепальної зброї підтверджується передусім принципово

однаковими конструкціями гарматних стволів. І що активніший розвиток

технології, то більше нівелюються місцеві особливості гарматобудування.

Коли авторові цих рядків довелося побачити гармату XIV-XV століття

(фуглер сі зйомною порохівницею) в археологічному музеї міста Чіангсай

(Північний Таїланд), першої миті здалося, що її перевезено сюди з якоїсь

європейської колекції.

Список використаних джерел

1. Грушевський О. Питання оборони замків Великого князівства

Литовського в XVI в. // Істор.-геогр. зб. – 1928. – Т. 2. – С. 1–9.

2. Кирпичников A. H. K оценкам воєнного дела срєдневековой Руси //

Древние славяне и Киевская Русь. – Киев, 1989. – С. 145.

3. Любавский М. К. Очерки истории Литовско-Русского государства

до Люблинской унии включительно. – Москва, 1910. – С. 57.

4. Мальченко О. Арсенали українських замків XV– середини XVII ст.:

монографія. – К., 2004. – 398 с.

5. Мальченко О. Артилерія на українських землях у XIV–XV

століттях: монографія – К., 2005. – 184 с.

Стріха С. В.,

старший викладач кафедри

вогневої та спеціальної фізичної

підготовки Інституту

кримінально-виконавчої служби,

підполковник внутрішньої служби

СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ СПЕЦІАЛЬНОЇ ФІЗИЧНОЇ

ПІДГОТОВКИ У СИСТЕМІ ДЕРЖАВНОЇ КРИМІНАЛЬНО-

ВИКОНАВЧОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ

Державна пенітенціарна служба України як правонаступник

Державного департаменту України з питань виконання покарань нині

перебуває на новому етапі свого становлення. На нинішньому етапі

29

розвитку перед пенітенціарною службою постало ряд важливих проблем,

які залишились у спадок і потребують негайного вирішення.

Фундаментальна концепція, яка покладена в основу нового етапу

розвитку системи органів виконання покарань в пенітенціарну службу, не

просто зміна назви, а переорієнтація всієї суті діяльності кримінально-

виконавчої служби з покарання злочинця на убезпечення суспільства

шляхом створення умов для його виправлення та ресоціалізації. У першу

чергу важливо домогтись чіткого усвідомлення персоналом органів і

установ виконання покарань, слідчих ізоляторів нових визначених

державою завдань, що в свою чергу потребує змін у підходах організації

роботи з персоналом, його професійній та спеціальній підготовці.

Спеціальна фізична підготовка персоналу пенітенціарної системи як

чинник професійного становлення та основа ефективної діяльності

системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації фахівців

пенітенціарної системи в історичному контексті її становлення.

Зазначено, що для з’ясування сутності професійної підготовки

персоналу пенітенціарної системи важливим є визначення мети, завдань і

принципів, на яких вона повинна базуватися.

Спеціальна фізична підготовка персоналу органів і установ

кримінально-виконавчої служби розуміється як нормативно

врегульований, організований, безперервний і цілеспрямований процес

оволодіння теоретичними знаннями і практичними навичками, умінням

забезпечити виконання персоналом своїх службових обов’язків на

високому професійному рівні та неухильне виконання законів України з

дотриманням норм професійної етики.

Домогтися практичних результатів у реорганізації можливо лише за

умови здійснення системних, виважених, поступових і планових кроків.

З цією метою розпочато роботу із оновлення всієї нормативно-

правової бази, розробки нової Концепції державної політики у сфері

реорганізації кримінально-виконавчої системи, формування повноцінної

системи безперервної професійної підготовки кадрів за всіма освітньо-

кваліфікаційними рівнями.

Відбір і якісна професійна підготовка персоналу пенітенціарної

служби є ключовою складовою проведення будь-яких реформ.

Концептуальні засади формування кадрового потенціалу, як для

пенітенціарної служби, так і для всіх інших органів виконавчої влади,

закладено в Стратегії державної кадрової політики на 2012-2020 роки,

затвердженої Указом Президента України від 1 лютого 2012 року

№ 45/2012. У розробці Стратегії активну участь взяли і працівники

пенітенціарної служби, долучившись до громадського обговорення та

подавши ряд своїх важливих пропозицій. Чіткість прописаних параметрів

30

державної кадрової політики дозволяє здійснити конкретні заходи щодо

більш якісного забезпечення персоналом органів і установ виконання

покарань, слідчих ізоляторів.

Особлива актуальність кадрового забезпечення пенітенціарної служби

обумовлена специфікою роботи, принциповою відмінністю від інших

професій, значною кількістю автентичних особливостей служби

персоналу, що вимагає підвищеної фізичної підготовки.

Разом з тим, сьогодні, як ніколи, пенітенціарна служба потребує

високопрофесійного, високоморального, духовно і фізично підготовленого

працівника, здатного виконувати покладені на нього непрості функції

виховання і ресоціалізації злочинця на основі найсучасніших підходів і

методів роботи.

Дане завдання не можливо вирішити без належної професійної

підготовки персоналу служби, якість якої можна забезпечити лише шляхом

організації адекватного сучасним вимогам безперервного навчання у

спеціалізованих навчальних закладах за відповідними освітньо-

професійними програмами.

Але вищезазначений варіант допустимий лише для кадрів які

проходять первинну підготовку, оскільки в іншому випадку необхідно

буде відривати дійсних працівників структурних підрозділів від виконання

ними своїх функціональних обов’язків.

А тому сучасні тенденцій підвищення рівня розвитку спеціальної

фізичної підготовки можуть бути успішно досягнуті шляхом самоосвіти та

самовиховання персоналу які можна умовно виділити у два напрямки.

Структурно-змістове забезпечення процесу формування готовності

передбачає:

– формування в офіцерів відповідної системи знань (з організації й

проведення загальної та спеціальної фізичної підготовки, індивідуальних

фізичних тренувань, із психолого-педагогічних дисциплін);

– формування системи вмінь і навичок діяльності в умовах

самостійної фізичної підготовки, зокрема вмінь сприяти професійному

самовизначенню на засадах формування в них патріотичного світогляду;

– створення спеціального компонента в змісті професійної підготовки

військовослужбовців офіцерського складу, який би відображав сутність і

специфіку підготовки в умовах навчального закладу.

Науково-методичне забезпечення як педагогічна умова формування

готовності офіцерів передбачає:

– розроблення навчальних посібників, підручників, методичних

рекомендацій і методичних розробок, які містять змістовий компонент,

спрямований на отримання офіцером знань, умінь і навичок, передбачених

31

першою педагогічною умовою з урахуванням особливостей майбутньої

професійної діяльності офіцерів;

– розроблення діагностичних методик засобами фізичної підготовки

для вивчення рівня сформованості готовності офіцерського складу до

професійної діяльності;

– наявність педагогічних кадрів, наділених необхідними знаннями з

теорії, методики й практики фізичної підготовки.

Впровадження цих напрямків допоможе в індивідуальному та

груповому порядку покращити рівень спеціальної фізичної підготовки, що

забезпечить ефективніше виконання персоналом ДПтС України

покладених на них обов’язків.

Список використаних джерел

1. Зінченко С. А. Формування повноцінної системи підготовки

пенітенціарного персоналу – головна умова практичних змін у Державній

пенітенціарній службі України.

2. Бондарчук О. Г. Кадрове забезпечення діяльності пенітенціарної

системи в Україні: автореферат на здобуття наукового ступеня кандидата

юридичних наук: спеціальність 12.00.07. / О. Г. Бондарчук. – Київ, 2009. –

25 с.

3. Указ Президента України від 1 лютого 2012 року № 45/2012. Про

затвердження Стратегії державної кадрової політики на 2012-2020 роки.

4. Жембровський С. М. Формування фізичної підготовки фахівців

фізичної культури. – Київ, 2013. – 29 с.

32

Cушков О. О.,

кандидат технічних наук,

старший науковий співробітник,

завідувач кафедри вогневої та

спеціальної фізичної підготовки

Інституту кримінально-виконавчої

служби

Пиріг С. В.,

майстер спорту України,

старший викладач СК11

ННІППКК СБ України

Національної академії

Служби безпеки України,

підполковник служби безпеки

України

ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ОСВІТНЬОГО ПРОЦЕСУ

НОВІТНІМИ ІННОВАЦІЙНИМИ ТЕХНОЛОГІЯМИ

Швидка зміна умов життя змушує шукати нові підходи до підготовки

кадрів, здатних ефективно працювати в ХХІ сторіччі. Між вищою освітою

і життям має бути сформована певна інформаційна система, яка

забезпечуватиме трансляцію потреб та нових підходів у системі освіти,

спонукати її до формування змісту нових ідей і знань відповідно до потреб

сьогодення.

Упровадження інноваційних технологій у навчально-виховний процес

вищої школи – суттєвий шлях підвищення якості підготовки майбутніх

фахівців. Новітні технології виконують модернізуючи, удосконалюючи

функції та комплексне оновлення освітнього процесу. За зразком

зарубіжжя в основу сучасної освітньої системи лягли інформаційні

комп’ютерні і телекомунікаційні технології. Застосування цих технологій

супроводжується радикальними змінами в педагогічних методах,

організації праці викладачів і студентів, методології сучасної освіти [1].

Як говорить старе прислів’я все нове цє добре забуте старе. З давніх

часів використовувались віртуальні або методи непрямих дій для

досягнення конкретного матеріального чи практичного результату [2].

Наприклад зараз немає жодного сумніву в необхідності таких науково-

практичних винаходів людства як професійний відбір, який економить

кошти і час при відборі кандидатів на конкретну професію. Всім відомі

успіхи американських практичних психологів в розробці практичних тестів

по відбору льотчиків для морської авіації, які внесли чималий вклад в

33

перемогу союзників в другій світовій війні над Японією, пілоти морської

авіації якої вважались найкращими в світі. Економились час і кошти на

виявлення кандидатів в пілоти, які б неминуче витрачались би, якщо

процес йшов екстенсивним шляхом: аналіз оцінок за навчання, виконання

бойових завдань і набуття бойового досвіду. Професіональний відбір для

кандидатів важливим був тим більше, що в даному випадку статистичним

матеріалом для аналізу були дані про кількість загиблих пілотів і як

слідство багаторічні фінансові втрати.

По оцінкам спеціалістів, в європейських країнах 70 процентів

бойового навчання льотчиків, танкістів, водіїв проводиться тільки на

імітаторах і тренажерах. Ці методики дозволяють не тільки економити

моторні ресурси реальної техніки, паливно-мастильні матеріали,

боєприпаси тощо, але і підвищують ефективність навчання. Комп’ютерні

технології дозволяють збільшити кількість ситуативних завдань, різні види

місцевості, пори року, різні кліматичні умови, аварійні та не стандартні

ситуації які не можна відпрацювати в класі чи на полігоні.

Тому впровадження нових інноваційних методик зокрема

інформаційно-комунікативних технологій (ІКТ) в систему освіти є одним

із найважливіших важелів модернізації вищої школи. За останні

десятиріччя прогрес пішов настільки далеко вперед, що на сьогоднішній

день варіантність технологій вражає своїм різноманіттям. Тут і

різноманітні електронні посібники, комп’ютерні тренажери, віртуальні

лабораторії і системи комп’ютерного тестування. В актуальності

застосування комп’ютерних засобів навчання сумніватись не приходиться,

розробники і самі педагоги неодноразово підтверджували переваги їх

застосування [3]. Особлива ця актуальність для циклу спеціальних

дисциплін, де обмеження фінансування оказується найбільш вразливим.

Відсутність якісних полігонів і обмежені запаси боєкомплекту могли б

замінити лазерний електронний тір без втрати ефективності навчання з

вогневої підготовки. Більш дешеві але не менш ефективні в навчанні

інтерактивні ігрові методи як пейнбол і страйкбол можуть допомагати

курсантам відпрацьовувати влучність стрільби і тактичну підготовку в

динаміці скоротечного безпосереднього вогневого контакту. Щодо

спеціальної фізичної підготовки для відпрацювання навиків рукопашного

бою можна використовувати дешеві і саморобні тренажери наприклад

тенісний м’яч, резинка довжиною 50 см, кепка спортивна. Такий простий в

виготовленні тренажер допоможе відпрацьовувати точність і реакцію

удару. Недорогі і легкі в виготовленні також боксерська груша або

дерев’яний манекен «Він-Чун», які дозволяють ефективно відпрацьовувати

удар і набивку ударної поверхні. Для відпрацювання навиків з тактико-

спеціальної підготовки доречно ввести курс спортивного орієнтування на

34

місцевості з використанням новітніх мобільних телефонів, в які можна

закачувати програму GPS і звичайний компас. На заході давно

використовується в навчанні різних галузей знань такі інтерактивні

методики навчання як квести (англійські ―quest‖), в яких застосовуються

майже всі різновиди інтерактивних методів: рольові ігри, мозковий штурм,

кейс-метод, метод проблеми тощо [4]. У нас в Україні вони з’явились

зовсім недавно. Наприклад в Будапешті працює 250 квест-кімнат, а в Києві

6. Багато адаптованих під конкретні дисципліни, як то оперативно-

розшукова діяльність, тактико-спеціальна підготовка та ін. веб-квестів

можна знайти в Інтернеті для ігрового тренування курсантів.

Таким чином використання комп’ютерних тренажерів і квест програм

дає широку можливість для винаходу нових методів і методик в освіті, які

підвищують її якість, а також відкривають нові можливості для наукового

пошуку, що і робить актуальним даний напрямок досліджень.

Список використаних джерел

1. Бондаренко Ю. Нові інформаційні технології навчання як засіб

інтеграції сучасної освіти у Болонський процес [Текст] / Ю. Бондаренко

// Гуманітарний вісник Переяслав-Хмельницького державного

педагогічного університету імені Г. Сковороди / Переяслав-Хмельн. держ.

пед. ун-т ім. Г. Сковороди. – Переяслав-Хмельницький, 2005. – Секція 1. –

С. 58–67.

2. Лиддл Гарт Стретегія непрямих дій — М.: ИЛ, 1957.

3. Вахрушева Т. Ю. Теоретичні основи інтерактивної технології

навчання [Текст] / Т. Ю. Вахрушева // Нові технології навчання : наук.-

метод. зб. / гол. ред. В. О. Зайчук. - К., 2006. – Вип. 44. - С. 19–23.

4. Галиця І. Інтелектуально-конкурентні ігри як креативний механізм

активізації педагогічного, наукового та інноваційного процесів [Текст] /

І. Галиця, О. Галиця // Вища шк. – 2011. – № 1. – C. 104–107.

Чурмантаєв П. С.,

кандидат філософських наук,

майстер спорту України,

доцент кафедри вогневої та

спеціальної фізичної підготовки

Інституту кримінально-

виконавчої служби

СУЧАСНІ ЗРАЗКИ АВТОМАТИЧНОЇ ВОГНЕПАЛЬНОЇ ЗБРОЇ

На сьогоднішній час самим розповсюдженим зразком автоматичної

вогнепальної зброї є автомат Калашникова, який постійно продовжує

35

модернізуватись. Останній зразок автомата Калашникова АК–74М був

прийнятий на озброєння у 1991 році.

Автомат АК–74М замінив АК–74 та АКС–74. Він відрізняється

складним прикладом, який вироблений зі склонаповненого поліаміду та

наявністю планки для установки оптичних та нічних прицілів.

У цілях розширення експортних поставок завод «Іжмаш» на базі

автомата АК–74М, була розроблена серія зразків під патрони 5,56х45

NATO, 7,62х39 та 5,45х39, яка отримала назву серія ―100‖, у яку ввійшли

моделі АК 100, АК 102, АК 103 та інші. Також з’явились модифікації

автоматів АК 101-1, АК 102-1 та інші з можливістю ведення вогню тільки

поодинокими пострілами. Ці зразки отримали воєнізовані організації, які

виконували завдання по охороні матеріальних цінностей установ та

організацій.

Взагалі охорона цих об’єктів здійснювалась поблизу населених

пунктів та безпосередньо у них, що обмежує використання автоматичної

зброї. Крім того, у багатьох країнах законодавством передбачається

озброєння цих охоронних структур виключно напівавтоматичною зброєю.

Вимоги, які висуваються до зброї правоохоронців, більш підходять зразки

АК 103-1 та АК 104-1 (укорочений варіант) 7,62х39, куля якого має високу

зупиняючу дію.

Другий варіант виробництва автоматів з позначенням АК 101-2,

АК 102-2, АК 103-2 та ін. має додатковий режим стрільби – автоматична

стрільба з відсічкою пострілів по три патрони.

Серед зброярів та людей, які практичний досвід поводження з зброєю,

ведеться постійна суперечка: потрібен чи ні режим автоматичної стрільби з

відсічкою при темпі стрільби 600–700 пострілів на хвилину. З одного боку,

під час виконання стрілецьких вправ на стрільбище або в умовах тиру

достатньо швидко набувається навичка стрільби короткими чергами по 3–4

постріли. З другого боку, у бойовій обстановці бажання швидше подавити

вогневу протидію противника призведе до того, що стрільба ведеться

довгими чергами. При цьому прицільними є тільки перші 2–3 постріли,

вірогідність ураження цілі наступними пострілами дуже мала, що

призводить до великого розходу боєприпасів.

Найбільш ефективною стрільбою, яка забезпечує максимальну

вірогідність ураження цілі, є стрільба короткими чергами по 2–3 постріли.

Для цього забезпечення стрільби короткими чергами у багатьох

зарубіжних зразках штурмових гвинтівок (автоматів) введений механізм

відсічки черги.

Протягом багатьох років були спроби ввести механізм відсічки черги і

в автомат Калашникова. Розроблялись різні варіанти конструкції ударно-

спускового механізму з відсічкою черги, проводились випробовування.

36

Але у зв’язку з твердою впевненістю замовників про недоцільність

ускладнення конструкції автомата, значне підвищення ціни при його

виготовленні та порушенні уніфікації зразків усі спроби були відхилені.

Варіанти виробництва автоматів АК 101-1, АК 102-1, АК 103-1 мають

більш просту конструкцію ударно-спускового механізму, з якого

видалений уповільнювач та автоспуск з віссю. Перевідник вогню має

тільки два положення: запобігання та поодинока стрільба.

На мій погляд, такі зміни у конструкції автомата більше відповідають

вимогам, які висуваються до сил правопорядку, та значно спрощують

конструкцію автоматів, обслуговування та експлуатацію.

Антоненко А. О.,

слухач 6-го курсу магістратури

Інституту кримінально-

виконавчої служби,

лейтенант внутрішньої служби

ПСИХОЛОГІЧНА ПІДГОТОВКА СНАЙПЕРА

Бойовий снайперський промисел – зайняття відповідальне, що

вимагає особливої точності і зосередженості. Цей процес вимагає не лише

фізичної витривалості і пекельного терпіння, але і великих витрат нервової

енергії. Точна стрільба завжди пов'язана з напругою нервової системи.

Підвищити результативність снайперської стрільби значною мірою

допомагає знання фізіологічних і психофізіологічних процесів, що

відбуваються в організмі стрільця.

Передусім, снайпер не має права на емоції. При психічній

напруженості порушуються рухові навички і так звана статична

координація. Знижується координаційна стійкість і статична витривалість.

З'являється мандраж, який починає "гнати пульс".

Психологія снайпера – це складний структурний компонент його

професійної майстерності. Дослідження психології снайпера є актуальним

ще й тому, що недостатньо вивченим залишається питання особистісних

детермінантів їхньої майстерності. Особливий інтерес, зокрема,

привертають його регулятивні, мотиваційні та моральні аспекти. Якість

підготовки професіонального снайпера спецпідрозділів висуває підвищені

вимоги до їх особистісних детермінантів професійної майстерності.

Теоретична розробка та обґрунтування системи психологічного відбору та

професійного психологічного навчання, виявлення психологічних резервів,

напрямів оптимізації діяльності та особистісних детермінантів професійної

майстерності, розроблення професіограми снайпера-професіонала є

необхідною умовою підвищення ефективності в роботі снайпера.

37

Снайпер не може піддаватися емоціям у вигляді злості чи сумління

совісті. Кандидати, мотивація яких базується на бажанні слави і визнання,

можуть виявитися неспроможними виконувати холодні розрахунки, які

потребує заняття снайперським ремеслом.

Безперечно професія снайпера – це спеціальність зі своїми методами,

прийомами, теоретичною базою. Окрім того снайпер – це ще і особливий

світогляд, особлива філософія. Як вже зазначалося, снайпер – це спосіб

життя. Поки снайпер живе, він безперервно відточує свою майстерність,

формує світогляд, тренує дух (у першу чергу) і тіло. Навіть коли снайпер

йде на пенсію, він залишається снайпером.

Можна визначити такі напрями формування психологічної готовності

снайпера до діяльності в екстремальних умовах:

розвиток мотиваційного компоненту;

адекватний професійний відбір;

розвиток професіоналізму в умовах зростання;

розвиток когнітивних компонентів шляхом набуття досвіду,

професійної майстерності снайпера;

правильне планування алгоритмів дій снайпера.

Розкриваючи специфіку психологічної підготовки та професійного

відбору снайперів нами запропоновано та виділено комплекс факторів, від

яких залежить якість організації та проведення професійно-психологічної

підготовки снайперів та запропоновано психологічні особливості відбору

та навчання стрільців. Також ми розглянули вимоги, що висуваються в

сучасних умовах до професійної майстерності снайпера. Узагальнюючі

емпіричні дослідження можемо стверджувати, що психологічна складова є

основою професійної підготовки снайпера серед фізичної, психологічної,

інтелектуальної, технічної, тактичної, стратегічної складових; також при

професійному підборі снайперів, перш за все, потрібно використовувати

психологічні тести на визначення особистісних даних та параметрів. Таким

чином, головним у професіоналізмі є психологічна складова.

На основі узагальнення та аналізу різноаспектних даних розроблено

модель особистості снайпера, яка включає мотиваційно-вольовий, адже

мотивація снайпера визначає рівень захищеності від стресових ситуацій,

когнітивний, емоційний та технічний компоненти, які визначають

успішність у майстерності снайпера, саме на цю модель ми спиралися у

нашому дослідженні. Снайпером не можливо народитися, але можливо

ним стати за допомогою розвитку тих сторін підготовки снайпера, які

визначають його успіх. Така стратегія психологічного забезпечення

потребує технологій розвитку професійно важливих якостей особистості та

психотехнічних навичок. При цьому професійна готовність снайпера може

проявлятися на поведінковому, когнітивному та особистісному рівні.

38

Особливого значення при психологічній підготовці набувають сучасні

підходи до організації їх професійно-психологічної підготовки. А оскільки

немає двох однакових снайперів, і кожен з них має відмінні особливості,

підготовка снайпера має спиратися на індивідуальні особливості кожного

стрільця. У снайпера повинен бути певний психотип, психічні властивості,

мужність особливого роду, яка дозволить йому переносити самотність,

залишатися один на один із власними думками, страхами, ваганнями. Ця

мужність не має ніякого відношення до поверхневої, швидко минулої

відваги, викликаної приливом адреналіну. При цьому серйозним

психологічним бар’єром, який може зашкодити професійному зростаю, є

страх відповідальності снайпера за свої дії, який може впливати на

професійний ріст снайпера.

Таким чином, ми можемо стверджувати, що більшість операцій по

затриманню представників організованих злочинних угрупувань не

обходиться без снайперів, тому психологічні особливості такої професій як

снайпер повинні бути досліджені, адже результатом роботи снайпера може

бути найцінніше - людське життя.

Список використаних джерел

1. Айзенк Г. Супертесты IQ. – М.: Изд-во Эксмо, 2003. – 208 с.

2. Ануфрієв М. І., Ірхін Ю. Б., Курко М. Н., Нещерет Т. В.,

Омельченко С. В., Синівський В. В., Шаповалов О. В. Професіографічна

характеристика основних видів діяльності в органах внутрішніх справ

України (кваліфікаційні характеристики професій, професіограми

основних спеціальностей): Довідник. – К.: МВС України; КІВС, 2003. –

80 с.

3. Барко В. І. Професійний відбір кадрів до органів внутрішніх справ

(психологічний аспект): Монографія. – К.: Ніка-Центр, 2002. – 296 с.

4. Баронін А. С. Психологічний профіль вбивць. Посібник з

кримінальної психології та криміналістики. – К., Вид. ПАЛИВОДА, 2001.

– 176 с.

5. Бодров В. А. Информационный стресс: Учебное пособие для вузов.

– М.: ПЕРСЗ, 2000. – 352 с.

Болтиков В. Снайперы // Братишка. – 2006. – декабрь. – С. 14.

39

Воронюк О. П.,

слухач 6-го курсу магістратури

Інституту кримінально-

виконавчої служби,

лейтенант внутрішньої служби

НАПРЯМИ ПСИХОЛОГІЧНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ УЧАСНИКІВ

АНТИТЕРОРИСТИЧНОЇ ОПЕРАЦІЇ

З кожної війни суспільство виходить по-різному. Війна відбивається

на психіці та поведінці людей, які брали в ній безпосередню участь, які

після повернення в мирне життя перебувають в стані конфлікту з рештою

суспільства, яке їх не сприймає. Часто відбувається розчарування в тих

цінностях, за які людина воювала, оскільки особистісні цінності не

збігаються з цінностями післявоєнного суспільства. Відсутність

спеціальних медико-психологічних заходів щодо відновлення травмованої

психіки призводить до хронічного перебігу психічних розладів.

Термін «психологічна реабілітація» найбільш точно відображає

процес і результати діяльності військового психолога щодо надання

допомоги в процесі соціально-психологічної адаптації. Це допомога

особистості на всіх етапах формування нової системи значущих відносин:

від виникнення первинного розладу свідомості до формування позитивних

значущих відносин особистості до себе і свого майбутнього життя.

Програма реабілітації передбачає лікувальні та психологічні заходи,

спрямовані на попередження розвитку патологічних процесів, що

призводять до порушення соціальних зв’язків, професійної та особистісної

дезінтеграції, алкоголізму, наркоманії, суїцидів. Вона передбачає

фармакологічну, групову та індивідуальну терапію.

Психологічна реабілітація учасників АТО сприяє успішній адаптації

до нових умов життя й повинна включати декілька напрямів:

1. Діагностика синдрому соціально-психологічної дезадаптації на

підставі результатів психодіагностики індивідуальних особливостей.

2. Психологічне консультування, що здійснюється під час

індивідуальних бесід з щирим проявом розуміння проблем осіб, які

пережили трагічні події.

3. Психологічна корекція – діяльність щодо виправлення тих

особливостей психічного розвитку, які не відповідають моделі

оптимальної поведінки й терапевтична допомога тим

військовослужбовцям, у яких відзначаються різко виражені депресія,

алкоголізм, девіантна поведінка тощо.

4. Опанування методами саморегуляції.

40

5. Психологічні тренінги з метою підвищення адаптивності й

особистісного розвитку.

6. Допомога в професійному самовизначенні, профорієнтація.

Соціальна реабілітація отримала в останні роки широкого визнання.

Основними напрямами реабілітації учасників антитерористичної

операції в України, які стали інвалідами під час виконання службово-

бойових завдань, повинні бути: відновлювальні медичні заходи,

професійна орієнтація, навчання, сприяння в працевлаштуванні, виробнича

адаптація; соціально-психологічна і соціокультурна реабілітація,

соціально-побутова адаптація тощо.

Соціальна реабілітація інвалідів важлива не тільки сама по собі. Вона

важлива як засіб інтеграції осіб з обмеженими можливостями до соціуму,

як механізм створення рівних можливостей інвалідам, для того щоб бути

соціально затребуваними.

Кадиров В. С.,

слухач 6-го курсу магістратури

Інституту кримінально-

виконавчої служби,

лейтенант внутрішньої служби

Марциненко К. І.,

курсант 4 курсу психологічного

факультету Інституту

кримінально-виконавчої служби

МАСКУВАННЯ ПРИ ВЕДЕННІ БОЮ ЗІ СНАЙПЕРСЬКОЇ

ГВИНТІВКИ

Актуальність теми роботи на сьогоднішній день має дуже велике

значення. Адже в даний час на території нашої країни на сході розгорнувся

воєнний конфлікт. Тому на перше місце вийшли такі проблеми як боротьба

з тероризмом та регіональні конфлікти. Велику роль при виконанні

бойових дій в цьому випадку відіграє одне з основних умінь - здатність

бійця снайпера залишатися непоміченим тобто володіти засобами і

способами маскування.

Робоче місце, на якому працює снайпер, доводиться розміщувати на

незручних відкритих так і закритих місцевостях як банально не звучало

―під носом у ворога‖.

Маскування робочого місця снайпера повинно виглядати бездоганно і

зливатися з природою, не виділятися серед оточуючого ландшафту. Тому

його можна поділити відповідно до пори року на дві групи: ―Літнє та

41

зимове маскування‖. Відповідно до цих класифікацій варто зазначити, що

маскуватися взимку є легшим, тому що основними кольорами цієї пори

року є чорний та білий. Із-за великої кількості білого кольору снайпер

одягає на себе білі речі: маскхалат з капюшоном; також маскується

гвинтівка, зазвичай для цього використовують медичний бинт; на обличчя

вдягається маска білого кольору з вузькими прорізами для очей – це

відіграє сонцезахисну роль при роботі в день та не демаскує бійця

снайпера; на руки вдягають рукавички також білого кольору. На ліву руку

надягають рукавичку з утепленням, яка крім маскування зменшує

пульсацію руки. На праву руку надягають білу рукавицю з прорізом для

вказівного пальця. Рукавиці та маска на обличчі у зимову пору року є

обов’язкові, тому що оберігають бійця від обмороження, а маска стримує

випаровування від дихання.

Маскування снайпера в літню пору року також має свої пріоритети та

схожість з маскуванням взимку.

Треба враховувати завихрення при пострілі від викиду порохових

газів яке демаскує снайпера, взимку – підіймає сніг, а в літню пору року –

колихання листви і високої трави, підіймання пилу.

В зимовий час місцевість робочого місця бійця снайпера слід полити

водою для того щоб сніг взявся льодовою коркою і це не призвело до

демаскування. Влітку потрібно зафіксувати чагарник чи траву камінням,

підручними засобами попередньо. Є така особливість, що дуже близько від

гілок кущів стріляти не можна, тому що викид газів від пострілу призведе

то колихання гілок кущів і це видасть бійця.

Всім вже давно відомо, що найкраща позиція для снайпера, це позиція

в тіні. Але також треба виділити те що потрібно обирати яскраву,

освітлену місцевість, таку що на ній не було нічого видно; так щоб сонячне

проміння світило супротивнику в очі.

Влітку як і взимку, снайпер зливається з природою, вдягаючи

камуфляж тому як ландшафт у цю пору є різнотонним. Щоб максимально

бути наближеним до ландшафту, камуфляж роблять кошлатим,

нашиваючи на нього смужки матерії, суху траву, солому, що є відповідним

займаній позиції.

В літню пору снайпер повинен мати маску яка не тільки маскує, а й

захищає від комарів; також кошлаті рукавиці, на правій проріз для

виконання пострілу. Для маскування гвинтівки на приціл надягають

кошлатий чохол або обривки кошлатої тканини.

Так само як і взимку снайперу потрібно обладнувати свої позиції,

лежати нерухомо, влітку заважають комарі, мухи яких не можеш відігнати,

німіє тіло, катує спрага, холод, спека.

42

Отже робота снайпера є нестандартною та небезпечною. У бойових

діях не має перерв, для того щоб здійснити один постріл треба бути добре

замаскованим і працювати над цими навичками дуже багато. Дії бійця

усвідомлені і самостійні. Для боротьби з такими же як він снайперами, він

дуже пильно готується і дбайливо ставиться : шиє камуфляжі під

ландшафт місцевості, латає обшарпані засоби маскування, пристрілює

зброю, підшукує позицію. Викрита позиція – програш, а програш – смерть

Список використаних джерел

1. Мистецтво снайпера: Підручник: / Потапов А. А. / ТОВ «Гранд-

Фаир», 2010. – 544 с.

2. Искусство снайперской подготовки : / Бруксмит П. / ТОВ

«Росмен», 2004. – 192 с.

3. Учебник выживания снайпера.‖Стреляй редко, но метко!‖:

Підручник / А. А Ардашев, С. Федосєєв / ТОВ ‖Эксмо‖, 2014. – 704 с.

4. Подготовка снайперов. Учебно-методическое пособие. / Сайт

‖Военная литература‖: milltera.lib.ru / manuals/up_podgotovka-

snaiperov/index/html

Мартінішин В. В.,

слухач 6-го курсу магістратури

Інституту кримінально-

виконавчої служби,

лейтенант внутрішньої служби

ВИДИ ТА НАПРЯМКИ ПСИХОЛОГІЧНОЇ ДОПОМОГИ

ПСИХОТРАВМОВАНИМ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦЯМ

Досвід участі військовослужбовців в локальних війнах та збройних

конфліктах в кінці ХХ на початку ХХІ століття переконливо свідчить про

високий рівень психічної травматизації військових. Для підвищення рівня

боєздатності, а також збереження їх психічного здоров’я потребує

організація та здійснення психологічної допомоги. Психологічна допомога

розглядається як комплекс психологічних, організаційних заходів,

спрямованих на забезпечення успішного перенесення

військовослужбовцями психотравмуючих факторів бойових умов та

обставин, збереження працездатності та попередження розвитку

посттравматичних стресових розладів. На думку багатьох спеціалістів,

психологічна допомога полягає в забезпеченні подолання бойової

психічної травми (БПТ), емоційній, смисловій і екзистенційній підтримці

людини чи групи людей в ситуаціях утруднення, які виникають в ході їх

особистого або соціального буття.

43

Різнобічні проблеми організації та здійснення психологічної допомоги

фахівцям, які працюють в екстремальних умовах розглядали різні автори

сучасності. Так у військових питання психологічної допомоги розглядали

О. Г. Караяні і І. В. Сиромʼятників (2006); О. А. Блінов (2006);

Р. В. Кадиров (2012); І. І. Приходько, І. І. Ліпатов, Л. Ф. Шестопалова

(2012) та ін. При наданні психологічної допомоги сімʼям професійних

військовослужбовців А. Н. Харітонов, Г. Н. Тімченко (2002) та ін.

Психологічну допомогу персоналу організацій в ситуаціях ускладнень і

проблем розглядали О. А. Блінов, П. П. Криворучко, В. М. Марченко

(2009). Так, за думкою Р. В. Кадирова (2012), екстрена психологічна

допомога (ЕПД) – це система короткострокових заходів, які надаються

постраждалим в осередку екстремальної ситуації або найближчим часом

після травматичної 5 (екстремальної) події [4, с. 70]. Військові психологи

О. Г. Караяні і І. В. Сиромятников (2006) вважають, що до основних

способів надання психологічної допомоги традиційно належить

психологічне консультування і психотерапевтична діяльність. Теорія і

практика психотерапії диференціює психологічну допомогу на

самодопомогу, сумісну психологічну допомогу і спеціалізовану допомогу.

Якщо два перших види допомоги військовослужбовці здійснюють самі

собі разом з іншими військовослужбовцями, більш підготовленими в її

виконанні, то спеціалізовану психологічну допомогу здійснює тільки

професіонал – спеціаліст, який пройшов відповідну підготовку (військовий

психолог). Науковці зарубіжних країн, фахівці в роботі по збереженню

психічного здоров’я військовослужбовців виділяють такі спеціалізовані

методи психологічної допомоги, як психологiчне консультування,

психотерапія, психокорекція і психореабілітація. За їх думкою

психологічне консультування поділяється на індивідуальне психологічне

консультування, консультативна бесіда, групове консультування.

Психокорекція – це спрямований психологічний вплив на визначені

психологічні структури з метою оптимізації розвитку і функціонування

індивіда в конкретних умовах життєдіяльності. Під психологічною

допомогою слід розуміти будь-яку цілеспрямовану активність людини,

спрямовану на розширення психологічних можливостей іншої людини в

його особистісному та соціальному функціонуванні. Діапазон форм

психологічної допомоги гранично широкий і включає: проста присутність

разом з клієнтом, що породжує ефект фасилітації; повідомлення корисної

інформації; демонстрація ефективних моделей поведінки; навчання;

консультування; психотерапія та ін. Допомога може надаватися до

початку, під час виконання бойової діяльності і після неї. Психологічна

реабілітація є різновидом психологічної допомоги в тій частині, в якій вона

націлюється на відновлення втрачених (порушених) психічних

44

можливостей і здоров'я. Це діяльність, що здійснюється суб'єктами

психологічної роботи, спрямована на відновлення психічних функцій,

особистісних властивостей і системи відносин особистості

військовослужбовця, що дозволяють йому успішно вирішувати бойові

завдання і функціонувати в мирному соціумі. Під оперативною

психологічною допомогою військовослужбовцям в різні періоди

виконання бойових завдань розуміється комплекс психологічних,

організаційних, медичних заходів, спрямованих на забезпечення успішного

подолання військовослужбовцями психотравмуючих обставин бойової

обстановки, збереження і відновлення їх боєздатності і психічного

здоров'я. Очевидно, що існують умови, при яких будь-який вплив на

людину, що розширює його психологічні можливості, може розглядатися

як психологічна допомога. Психологічною допомогою позначаються

технологічні способи і засоби додаткової мобілізації, актуалізації, корекції

та компенсації психологічних можливостей військовослужбовців, які

зазнали впливу бойових стрес-факторів. Військовослужбовці, які зазнали

різного ступеня психотравматизації, потребують якісно різної

психологічної допомоги. У зв'язку з цим є важливим виділення в її

структурі двох взаємопов'язаних елементів: психологічної підтримки та

психологічної реабілітації [5, с. 305]. Психологічна підтримка

спрямовується на актуалізацію наявних і створення додаткових

психологічних ресурсів, що забезпечують активні дії військовослужбовців

на полі бою. Вона здійснюється в профілактичному плані (з метою

попередження розвитку негативних психологічних явищ) всім

військовослужбовцям, а в цілях психологічної корекції застосовується по

відношенню до осіб з симптомами непатологічних і патологічних

психогенних реакцій.

Фахівці І. І. Приходько, І. І. Ліпатов, Л. Ф. Шестопалова (2012) у

загальному плані надання психологічної допомоги військовослужбовцям

виділяють два напрямки роботи:

1. Виховна робота командирів всіх рівнів та їх організаторська

діяльність зі створення у військових підрозділах умов, які запобігають

негативним виявам нервово-психічної нестійкості і кризових станів

військовослужбовців.

2. Проведення психологом військової частини спеціального

психологічного впливу. Він використовує різноманітні прийоми і

процедури, об’єднані в рамках таких видів психологічної допомоги, як

психологічне консультування, психотерапія і психореабілітація.

Отже, можна зробити висновок, що психологічна допомога – це

комплекс профілактичних, лікувальних та евакуаційних заходів, які

забезпечують збереження психічного здоров’я військовослужбовців як

45

основи їх боєздатності. Виходячи з аналізу різних підходів науковців до

визначення видів і напрямків психологічної допомоги можна вважати такі

види психологічної допомоги, за рівнями її надання психотравмованим

військовослужбовцям,як екстрена, оперативна психологічна допомога (на

рівні роти, батальйону) – психологічну підтримку, психологічну корекцію;

психологічна допомога на рівні батальйон, бригада – психологічну

підтримку, психологічну корекцію, психологічне консультування,

психологічну реабілітацію, психотерапію; на рівні госпіталю, санаторію –

психологічне консультування, психодіагностику, психологічну корекцію,

психологічну реабілітацію, психотерапію, психопрофілактику,

психологічний розвиток.

Список використаних джерел

1. 1.Блінов О. А. Організація надання психологічної допомоги

військовослужбовцям у воєнний час. Навчально-методичний посібник. – К.

: НАОУ, 2006. – 80 с.

2. Блінов О. А. Соціально-психологічні основи реабілітації в

соціальній роботі : практикум / О. А. Блінов. – К. : НАУ, 2013. – 80 с. 13

3. Блінов О. А. Функції та специфіка роботи практичного психолога:

навч. посібник / О. А. Блінов, П. П. Криворучко, В. М. Марченко. – К. :

КиМУ, 2009. – 462 с.

4. Кадыров Р. В. Посттравматическое стрессовое расстройство (PTSD)

: состояние проблемы, психодиагностика и психологическая помощь :

учебное пособие / Р. В. Кадыров. – СПб. : Речь, 2012. – С. 70–71, 87–88.

5. Караяни А. Г., Сыромятников И. В. Прикладная военная

психология. – СПб. : Питер, 2006. – С. 300–301.

Проша В. О.,

слухач 6-го курсу магістратури

Інституту кримінально-

виконавчої служби,

лейтенант внутрішньої служби

УПРАВЛІННЯ ПСИХІЧНИМИ СТАНАМИ

ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ У БОЮ

Управління психічними станами військовослужбовців в бою є

складним завданням, що включає в себе цілий комплекс таких питань, як

попередження виникнення і припинення в бою негативних психічних

станів, ліквідація їх наслідків у підрозділах.

Постійне ускладнення ведення сучасного бою, зростаючі вимоги до

якості виконуваних завдань призводять до підвищення значущості

46

управління психічними станами військовослужбовців у бойовій

обстановці.

Управління є особливим видом бойової діяльності, призначеної для

організації та координації психологічних зусиль усіх командирів

підрозділів і воїнів з досягненням кінцевого або очікуваного результату

при виконанні бойового завдання. Організація сучасного бою представляє

собою складну систему, яка, у свою чергу, утворює підсистеми різного

рівня і різної складності. Управління психічними станами у процесі

цілеспрямованого впливу має конкретні цілі і припускає кінцевий

результат.

Управління психічними станами військовослужбовців здійснюється

командирами різних рівнів з урахуванням інформації про поведінку їхніх

підлеглих у бою, їх ставлення до бойової задачі, аналізу реакції особового

складу на розмови про бойову обстановку, на основі переробки та

осмислення цієї інформації і прийняття конкретних рішень.

Управління психічними станами військовослужбовців – процес

глибинного порядку, дуже складний за своєю динамікою. Це –

регулювання взаємодії різнорівневих елементів системи управління, до

яких відносяться: організаційний; військово-технічний; ідейно-політичний;

психологічний.

Організаційний – включає в себе психологічні проблеми формованих

контактів між командирами всіх ступенів.

Військово-технічний – включає в себе соціально-психологічні

проблеми бойового забезпечення підрозділів і частин.

Ідейно-політичний – включає в себе наявний рівень сформованості у

військовослужбовців політичних переконань.

Психологічний – основний елемент системи управління. Підрозділ –

об'єкт управління психічними станами, що має свою специфіку, суть якої

полягає в строгій детермінованості і взаємозв'язку. Тому всі елементи

системи управління психічними станами необхідно розглядати в єдності,

тому що вони являють собою складний соціально-психологічний механізм.

Тому командиру треба знати індивідуально-психологічні особливості

своїх підлеглих і їх рівень морально-психологічних і бойових якостей,

індивідуально-психологічні особливості, їх мотиви, потреби, цілі,

установки в складних умовах бойової обстановки.

Використання бойової техніки і зброї в бою, ставлення особового

складу до конкретної бойової задачі, характер взаємин між

військовослужбовцями різних ступенів і ряд інших аспектів перебувають у

прямій залежності від змісту тих чи інших переважаючих в конкретний

відрізок часу психічних станів.

47

Звідси слідує, що управління психічними станами

військовослужбовців визнано забезпечити функціонування і розвиток

усередині колективних відносин для того, щоб всі психологічні процеси та

явища, що відбуваються у військовому колективі, а також рівень

необхідних особистісно-професійних якостей воїнів сприяли виконання

бойового завдання.

Недолік чіткої організації, статутних, здорових взаємовідносин у

підрозділах чинить негативний вплив на зміст і характер психічних станів

військовослужбовців.

Виходячи з цього, активність воїна залежить не стільки від його

потенційних особистісних можливостей і його бойового чи соціального

досвіду, скільки від рівня управління членами підрозділу, його

потенційних можливостей, бойового настрою людей, їхніх психічних

станів перед майбутньою атакою або оборонний боєм.

Аналіз досвіду ведення бойових дій під час Великої Вітчизняної

війни, в Республіці Афганістан і Чеченській Республіці свідчить про те, що

успіх у більшості випадків залежав не стільки від виконавців - солдатів або

сержантів, скільки від керівної ланки, задіяного в загальній системі

управління бойовими діями, їх вміння передбачити, продумати,

організувати бойові дії, забезпечити всім необхідним своїх підлеглих,

спрогнозувати поведінкові реакції в реальній бойовій ситуації.

При розгляді питань, пов'язаних з управлінням психічних станів

військовослужбовців у сучасному бою, можна розглянути проблеми:

організаційно-технічного порядку, психологічні, психологічні проблеми

внутрішньо колективних відносин.

Найважливішою умовою підвищення боєздатності воїнів і підрозділів

у бою є робота командирів і офіцерів виховних структур щодо припинення

негативних психічних станів серед підлеглих.

Завдання ліквідації наслідків негативних психічних станів можна

обмежувати лише пасивними заходами щодо усунення вже заподіяної

психічної шкоди, треба вести і активну боротьбу з цим явищем:

прогнозування їх виникнення, попередження, профілактику та ліквідацію.

Розглянуті проблеми психічних станів особового складу в умовах

сучасного бою дають підстави для можливого аналізу, прогнозування з

метою успішного управління військовослужбовцями в складних умовах

бойової обстановки.

Список використаних джерел 1. Еникеев М. І. Загальна та соціальна психологія. – М.: ТК Велбі,

Проспект, 2007.

48

2. Психологія і педагогіка. Військова психологія / За ред.

А. Г. Маклакова. – СПб.: Пітер, 2004.

3. Караяном А. Г. Прикладна військова психологія: навчально-

методичний посібник: [навчальний посібник для курсантів і слухачів.

вищ. воєн.-навч. закладів] / А. Г. Караяном, І. В. Сиромятніков .- СПб. [и

др.]: Пітер, 2006.

4. Сучасна військова психологія: Хрестоматія / А. Є. Тарас. – Мінськ:

Хаpвест, 2003.

Рубан К. О.,

слухач 6-го курсу магістратури

Інституту кримінально-

виконавчої служби,

лейтенант внутрішньої служби

Науковий керівник:

Анікєєв Д. М.,

кандидат наук з фізичного

виховання і спорту, доцент

кафедри вогневої та

спеціальної фізичної підготовки

Інституту кримінально-

виконавчої служби

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ СПЕЦІАЛЬНОЇ ФІЗИЧНОЇ

ПІДГОТОВКИ КУРСАНТІВ, СЛУХАЧІВ ТА ПРАКТИЧНИХ

ПРАЦІВНИКІВ КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОЇ СЛУЖБИ

14 квітня 2014 року Президентом України був підписаний Указ Про

рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014

року "Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і

збереження територіальної цілісності України" [1], вже більше двох років

триває антитерористична операція, на території Донецької та Луганської

області знаходиться 29 установ виконання покарань, що тимчасово не

контролюються українською владою [2].

За останній рік спостерігається тенденція збільшення випадків нападу

засуджених на персонал виправних колоній. Зазначені дані свідчать про

необхідність підвищення рівня фізичної культури як майбутніх

працівників кримінально-виконавчої системи, які навчаються на даний час

у вищих навчальних закладах кримінально-виконавчої служби, так і

практичних працівників.

49

Аналіз наукових досліджень Ю. Бородіна, О. Ольхового, Є. Приступи,

К. Пронтенко, С. Романчука, засвідчує, що чинна система фізичної

підготовки вищих навчальних закладів недостатньо ефективно формує

військово-прикладні якості майбутніх офіцерів. Фізична підготовка

курсантів різних спеціальностей у вищих навчальних закладах

здійснюється за програмами та методиками, де фактично не враховано

специфіку перспективної професійної діяльності, що знижує якість

військово-прикладної та фахової готовності випускників [3, с. 367]. Ми не

можемо з цим не погодитись, оскільки робота в установах виконання

покарань передбачає роботу зі спеціальною категорією громадян, а саме,

засудженими особами, виправлення яких неможливе без ізоляції від

суспільства. У виправних колоніях засуджені чинять фізичний опір,

здійснюють напади на співробітників та вчиняють дії, що дезорганізують

діяльність установ. При виконанні службових обов’язків співробітники

кримінально-виконавчої служби повинні бути фізично розвинутими, щоб

забезпечити власну безпеку.

З вищезазначеного можна зробити висновок, що існує реальна

доцільність створення спрямованої системи спеціальної фізичної

підготовки курсантів вищих навчальних закладів. Розглянемо, яким чином здійснюється спеціальна фізична підготовка

майбутніх офіцерів в Інституті кримінально-виконавчої служби.

Спеціальна фізична підготовка – це навчання курсантів та слухачів

Інституту умілому та впевненому застосуванню прийомів самозахисту та

фізичного впливу, а також виконанню спеціальних вправ.

В першу чергу уміле виконання прийомів передбачає оволодіння

такими навичками як: правильна стійка, пересування в стійках, напрямок

погляду, спостереження за ситуацією, способи дихання, бойова дистанція,

прийоми самострахування при падінні: уперед, назад, на бік, через руку,

жердину, удари руками (прямі, бокові, зверху, знизу, навідліг, із розвороту, з

пересуваннями та зміною напрямку атаки, удари ліктем: збоку, знизу,

зверху, назад, навідліг), комбінації ударів руками, захист від ударів руками,

рухом тулуба: ухили ліворуч, праворуч, назад; нирки ліворуч, праворуч.

Пересуванням: розрив дистанції, відхід ліворуч, праворуч, назад,

комбінований захист, удари ногами (прямий удар уперед, у бік, бокові

удари, удари знизу, удари коліном), комбінації ударів ногами. Захисні дії від

загрози холодною зброєю (удари ножем: зверху, знизу, збоку, навідліг,

тичком, захист від ударів ножем, обеззброєння та затримання злочинця за

допомогою больових прийомів). Захисні дії від загрози вогнепальною зброєю

(обеззброєння та затримання порушника при загрозі пістолетом: спереду,

заду). Техніка і тактика надягання наручників. Прийоми самостраховки.

Прийоми самостраховки при падінні вперед, назад, на бік. Прийоми

50

самостраховки при подоланні перешкод, виконання приймів заходів

фізичного впливу. Взаємодія та страховка партнера при виконанні

прийомів та ін.

З вищепереліченого ми можемо дійти висновків, що спектр

спеціальної фізичної підготовки досить широкий, але він потребує

удосконаленню з урахуванням спеціалізації кримінально-виконавчої

служби та умов сьогодення.

Список використаних джерел

1. Указ Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від

13 квітня 2014 року "Про невідкладні заходи щодо подолання

терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України"–

[Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/405/2014

2. Державна пенітенціарна служба України: Загальна інформація. –

[Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.kvs.gov.ua/peniten/control/main/uk/publish/article/628075

3. Романчук С. В. Фізична підготовка курсантів військових навчальних

закладів Сухопутних військ ЗС України : [монографія ] / С. В. Романчук. –

Л.: АВС, 2012. – 367 с.

Аксьонова І. А.,

курсант 4-го курсу психологічного

факультету Інституту

кримінально-виконавчої служби

Науковий керівник:

Бірюков П. В.,

кандидат педагогічних наук,

викладач кафедри вогневої та

спеціальної фізичної підготовки

Інституту кримінально-

виконавчої служби

ДІЇ СПЕЦІАЛЬНИХ ПІДРОЗДІЛІВ ОРГАНІВ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

В ЕКСТРЕМАЛЬНИХ СИТУАЦІЯХ

Сьогодні тероризм є однією з найбільш складних і глобальних

проблем людства. Сучасний тероризм – складне, багатоаспектне соціальне

явище, яке становить загрозу безпеці всього світу. Від діяльності

терористичних організацій населення зазнає значних політичних,

економічних та людських втрат. Кількість терористичних актів

51

безперервно зростає і більшість фахівців не прогнозує їх зниження в

майбутньому. Це вимагає подальшого пошуку ефективних форм і методів

боротьби з тероризмом [3]. Останніми роками проблема тероризму

привертає все більше уваги дослідників і набуває міждисциплінарного

характеру.

В Україні тероризм також становить одну із суттєвих загроз безпеці

держави. Це пов’язано з тим, що терористи прагнуть не лише погіршити

соціальну обстановку в будь-якому регіоні, а й дестабілізувати ситуацію на

території всієї країни.

Аналізуючи способи й методи боротьби з тероризмом, слід зазначити,

що сьогодні найбільш актуальною є проблема ненасильницького підходу у

вирішенні ситуацій, пов’язаних із захопленням заручників, будь-якою

терористичною діяльністю. Особливо це стосується правоохоронних

органів, діяльність яких має екстремальний, а іноді й конфліктний

характер, ефективність якої залежить від рівня професійно-психологічної

підготовки працівників. Проблема психологічного забезпечення діяльності

працівників органів внутрішніх справ (ОВС) в екстремальних умовах

останнім часом посідає значне місце серед інших завдань щодо

забезпечення професійної діяльності підрозділів ОВС. Найбільшу

небезпеку становлять такі злочинні дії, як терористичні акти, викрадання

людей, культурних та історичних цінностей, активна протидія злочинцями

заходам, що здійснюються для їх затримання [1].

Згідно з чинним законодавством України для забезпечення

громадського порядку створюють спеціальні підрозділи міліції у системі

органів внутрішніх справ України з метою виконання спеціальних завдань

і функцій з охорони громадського порядку в державі. Згідно з чинним

законодавством України для забезпечення громадського порядку на

об'єктах і територіях, які мають особливе господарське значення або

постраждали від стихійного лиха, екологічного забруднення, катастрофи,

Міністерство внутрішніх справ України з дозволу Кабінету Міністрів

України може створювати спеціальні підрозділи міліції.

Особливості діяльності органів внутрішніх справ в особливих умовах

обумовили необхідність організаційного виділення спеціальних

підрозділів, груп чи окремих працівників, які мають підвищену

професійну, фізичну чи спеціальну підготовку і здатні успішно виконувати

окремі види адміністративної діяльності. До них відносяться загони

спеціального призначення [4]. Дії органів внутрішніх справ в особливих умовах повинні бути

юридично грамотними, сприйматись учасниками порушень, громадянами,

чиї права і свободи обмежуються, як справедливі і законні. Незаконні дії

працівників органів внутрішніх справ можуть завдати значної шкоди,

52

викликати соціальну напругу, масову непокору, нові, більш складні

правопорушення. Дії учасників групових правопорушень часто відзначаються

жорстокістю, нахабством і цинізмом, безконтрольністю поведінки і

безвідповідальністю. В такій ситуації дуже важливо своєчасно затримати

організаторів і активних учасників правопорушення. Від цього акту

залежить і подальший розвиток подій та якість розслідування. Затримання

таких осіб проводиться відповідно до Кримінально - процесуального

кодексу України або Кодексу України про адміністративні

правопорушення як першочергова дія безпосередньо на місці пригоди чи

негайно після вчинення правопорушення. Різноманітний характер діяльності підрозділів органів внутрішніх

справ в умовах ускладнення оперативної обстановки під час охорони

громадського порядку, специфіка виконуваних ними різнопланових

завдань потребують належного рівня професійної підготовки працівників

міліції до дій в екстремальних умовах та налагодженого механізму їх

взаємодії як невід'ємної складової всього процесу управління ОВС. Чим

досконалішими є диспозиції норм права та порядок їх застосування, тим з

більшою результативністю функціонують усі ланки правоохоронної

системи. Система професійної підготовки повинна бути спрямована на

посилення правових відносин (поліцейський - громадянин, поліцейський -

правопорушник, поліцейський - злочинець і т.п.), норм права відносно

небезпек, засобів ураження, спеціальних засобів тощо і, у підсумку,

вдосконалення правового регулювання у сфері правоохоронної діяльності

в різних умовах, особливо тих, що стосуються умов несення служби [2].

Список використаних джерел

1. Александров Д. О. Психологічне забезпечення оперативно-

службової діяльності працівників міліції. Ч. ІІІ: Психологічне забезпечення

переговорної діяльності : навч.-метод. посіб. / Д. О. Александров,

Я. Ю. Кондратьєв. – К. : Нац. акад. внутр. справ України, 2003.

2. Деякі аспекти професійної діяльності працівників правоохоронних

органів в екстремальних умовах // Збірник наукових праць Інституту

психології ім. Г. С. Костюка АПН України. – 2002. – Т. IV, ч. 1. – С. 71–77.

3. Дробышев А. Т. Психологические особенности ведения

переговоров сотрудниками органов внутренних дел с лицами, захвативши

ми заложников : учеб. пособие / Дробышев А. Т., Кручинин В. Н.,

Зубков Д. И. – Воронеж, 1997.

4. Маляренко В. Т. Суд, правоохоронні та правозахисні органи

України – Київ, 2007.

53

Астаф’єва К. Ю.,

курсант 4-го курсу юридичного

факультету Інституту

кримінально-виконавчої служби

Науковий керівник:

Сушков О. О.,

кандидат технічних наук,

старший науковий співробітник,

завідувач кафедри вогневої та

спеціальної фізичної підготовки

Інституту кримінально-

виконавчої служби

ІСТОРІЯ ЗАСТОСУВАННЯ СЛУЖБОВИХ СОБАК У

ПРАВООХОРОННІЙ ДІЯЛЬНОСТІ

В історії суспільства собаки завжди допомагали і допомагають людині

виживати. Разом з тим упродовж тисячолітнього досвіду виявилося, що

собака – це єдина тварина, здатна цілеспрямовано діяти в нападі й захисті.

Нині собаки виконують багато корисної й необхідної роботи: рятують

людей, що потрапили у критичний стан після стихійних лих, розшукують

наркотики й вибухові речовини, допомагають виживати сліпим і глухим,

працюють у спецгрупах швидкого реагування, антитерористичних групах.

Вагому допомогу у забезпеченні охорони виправних колоній надають

службові собаки. Прийоми і методи дресирування службових собак

дозволяють застосовувати їх на найбільш небезпечних ділянках системи

охорони. Їх застосовують разом із сучасними технічними системами –

електронними приладами інфрачервоних детекторів, сигналізації,

телекамерами і вогнепальною зброєю. Особливо цінним у поводженні

собак є те, що вони відносно легко піддаються дресируванню і діють не

просто за інстинктами, а значною мірою керуються командами

дресирувальника. Як засвідчує сучасний досвід державних і приватних

служб безпеки багатьох країн миру, спеціально підготовлені собаки є

одним з найефективніших засобів безпеки, охорони і пошуку. Наукові

дослідження з проблеми кінологічного забезпечення діяльності

правоохоронних органів були предметом досліджень В. Д. Басай,

І. П. Козаченка, О. А. Кириченка, В. А. Лукашкова, В. С. Овчинського,

В. Л. Регульского, М. В. Салатевського, С. В. Сереховеця.

Ні для кого не є таємницею, що людина використовувала собак

починаючи із давніх часів. Багато народів зводили їх у ранг священних

тварин (народи Стародавньої Греції, Індії, Ірану, Мексики, Месопотамії). У

54

Київській Русі собаки охороняли міста і села, супроводжували в походах

дружини князів.

Розвиваючись, суспільство почало виводити нові породи собак та

створювало систему дресирування тварин («Собаче полювання» –

підручник із дресирування та застосування собак, написаний близько 2300

років тому воєноначальником Ксенофаном із Афін, пізніше

давньогрецький історик Арріаном підготував «атлас» порід собак.

Офіційною датою зародження службового собаківництва вчені вважають

21 січня 1788 р., коли Наполеон Бонапарт писав одному зі своїх

командувачів в Єгипті про те, що в Олександрії має бути безліч собак,

здатних нести добру службу [1, c. 142].

У кінці 19 ст. в Європі почалася робота з підшукування методів

дресирування і застосування військових собак. Найбільш вдало вона

проводилась з 1884 р. у Німеччині, потім – у Франції, Австрії, Італії та

інших країнах. Собак дресирували для різних служб, таких як сторожова,

вартова, санітарна та служби зв’язку, також розпочалася підготовка для

поліцейської служби. У період Першої світової війни в німецькій армії вже

використовувалося 30 тисяч військових собак. У другій світовій війні

службові собаки знайшли своє широке застосування. Зокрема в Радянській

армії використовувалося більше 60 тисяч службових собак. На бойовому

рахунку службових собак того періоду близько 300 підбитих ворожих

танків, більше 120 тисяч доставлених під вогнем повідомлень, майже 8

тисяч кілометрів установленого дротяного зв’язку. За допомогою собак

було виявлено та знешкоджено понад 4 мільйони мін, фугасів та інших

вибухових пристроїв, вивезено з поля бою сотні тисяч поранених воїнів.

З розвитком знань про застосування службових собак була створена

наука – кінологія. У нашій країні кінологічна справа почала активно

розвиватися з 1924 року, коли була створена Центральна навчально-

дослідна школа військових і спортивних собак, згодом – Центральна

військова школа службового собаківництва. Слідом за нею з’явилися

окружні розплідники-школи [1, c. 142].

Організація розведення, вирощування, утримання, ветеринарного

обслуговування, підготовки та використання службових собак у системі

охорони установ виконання покарань і слідчих ізоляторів областей

перебуває на постійному контролі керівництва управлінь. Службово-

пошукові собаки використовуються: для охорони установи, при

конвоюванні засуджених з установи, СІЗО на обмінні пункти і назад; для

обшуку місцевості, території житлових і виробничих зон, приміщень, а

також транспортних засобів, що проходять через контрольно-пропускні

пункти; для розшуку і затримки засуджених, що вчинили втечу з установи

і при їхньому конвоюванні; з метою запобігання непокори засуджених в

55

установі. Пошукові собаки використовуються з метою запобігання втеч

засуджених на транспортних засобах, а також виявлення і вилучення

заборонених предметів і речей, при спробі їхнього провозу на

охоронюваний об'єкт із використанням транспортних засобів. Вартові

собаки для охорони житлових і виробничих об'єктів ВК використовуються

на блокпостах, постах глухої прив'язі і постах вільного вартування. Пости

для вартових собак обладнуються на ділянках заборонних зон біля воріт

КПП.

Робота з підготовки, використання та утримання службових собак, що

застосовуються в системі охорони виправних колоній, проводиться

відповідно до вимог: 1) «Методичних рекомендацій про порядок роботи

начальника відділу охорони виправної колонії щодо підготовки,

використання та утримання службових собак в установі й перевірки їх

натренованості» від 07.03.2001 р. № 540/Пт; 2) «Цільової програми

спеціальної підготовки молодших інспекторів-кінологів відділів

організації охорони виправних колоній» від 08.05.2001 р. № 3/1261/Пт; 3)

«Методичних рекомендацій про основні хвороби собак, їх профілактику та

надання першої необхідної допомоги в установах кримінально-виконавчої

системи» від 03.10.2001 р. № 3/2933/Пт. Начальник відділу охорони

відповідає за навчання кінологів, підготовку, використання та збереження

службових собак [2, c. 127].

Наразі навчання слухачів за кінологічним напрямком у Державній

пенітенціарній службі України здійснює Хмельницьке училище ПКПП

ДКВС України.

Список використаних джерел

1. Потушинська О. П. Жданова В. П. Характеристика кінологічного

забезпечення окремих правоохоронних органів України /

О. П. Потушинська, В. П. Жданова // Юридичний науковий електронний

журнал. – 2014. – № 4. – С. 141–145.

2. Автухов К. А. Особливості діяльності окремих підрозділів

кримінально-виконавчої системи : навч. посіб. / К. А. Автухов,

О. В. Ткачова, І. С. Яковець ; за ред. А. X. Степанюка. – X. : Право, 2012. –

152 с.

56

Бондар А. Р.,

курсант 2-го курсу психологічного

факультету Інституту

кримінально-виконавчої служби

Науковий керівник:

Бірюков П. В.,

кандидат педагогічних наук,

викладач кафедри вогневої та

спеціальної фізичної підготовки

Інституту кримінально-

виконавчої служби

ОСОБЛИВОСТІ ТРИМАННЯ ТА ПОВОДЖЕННЯ

ІЗ ЗАСУДЖЕНИМИ, ЯКІ ПЕРЕБУВАЮТЬ

НА ПРОФІЛАКТИЧНОМУ ОБЛІКУ

Кожний індивід є особистістю, яка в різних ситуаціях поводиться по

різному. Засуджені відносяться до спеціальної категорії осіб, які

потребують особливого нагляду та запровадження різноманітних підходів.

У разі непокори ув’язненого та з метою запобігання злочинності,

попередження і профілактики правопорушень в установі виконання

покарань (далі – УВП), засудженого можуть поставити на профілактичний

облік.

Профілактичний облік – це комплекс заходів щодо запобігання,

попередження, фіксації та припинення протиправних дій з боку

засудженого, а також взяття на облік та накопичення відомостей про

категорію осіб, які мешкають у дільниці та потребують особливого

контролю.

На профілактичного обліку перебувають засуджені з такими

ознаками:

"злодії в законі" та інші авторитети злочинного середовища;

організатори та учасники угрупувань негативної спрямованості;

схильні до втечі;

схильні до членоушкодження;

схильні до встановлення недозволених зв'язків та виготовлення і

зберігання заборонених предметів та речей;

схильні до нападу на представників адміністрації та інших осіб;

організатори, учасники групових та масових заворушень,

хуліганських дій, азартних ігор;

схильні до гомосексуалізму, інших збочень та вад психічного

характеру;

57

схильні до вживання, придбання та зберігання наркотичних

речовин, інших одурманюючих речовин, спиртних напоїв.

До профілактичного обліку можуть бути віднесені інші категорії

засуджених, беручи до уваги оперативну обстановку, що склалася в УВП.

Як правило, профілактичний облік ведеться у списочній або картковій

формі. За особами, які перебувають на профілактичному обліку, наказом

начальника УВП закріплюються найбільш досвідчені співробітники.

Спальні місця в гуртожитку зазначеній категорії засуджених

надаються на передньому плані при вході в спальне приміщення, робочі

місця – мають добре переглядатися на контрольованих ділянках цехів.

Виведення їх на роботу здійснюється тільки в першу зміну, як

правило, з відрядною оплатою праці та з щоденним підведенням підсумків

виконання виробничого завдання [1].

При пересуванні строєм особи, які перебувають на профілактичному

обліку, йдуть в перших шеренгах. Установчі дані на осіб, узятих на

профілактичний облік, інформація про їх зв'язки з іншими засудженими

заносяться до спеціальних планшетів у черговій частині виправної колонії

та на КПП, які оформлюються і постійно оновлюються відділом нагляду та

безпеки. На кожному посту КПП вивішуються фотографії засуджених, які

перебувають на профілактичному обліку [1, 2].

Середні показники засуджених, які перебувають на профілактичному

обліку, однієї із виправних колоній Київської області мають наступний

вигляд:

Категорія

засуджених 2013-2014 рр. 2014-2015 рр. 2015-2016 рр.

Схильні

до нападу 8 осіб 5 осіб 6 осіб

Схильні

до втечі 5 осіб 6 осіб 5 осіб

Схильні

до суїциду 5 осіб 4 особи 2 особи

Отже, виходячи з показників, можна зробити висновок, що з кожним

наступним роком кількість ув’язнених, які перебувають на

профілактичному обліку, зменшується, а застосовані у виправній колонії

індивідуальні методи та заходи соціально-виховної роботи із зазначеною

категорією засуджених в УВП певним чином впливають на процес їхньої

ресоціалізації.

58

Список використаних джерел

1. Дука О. А. Організація нагляду за засудженими в кримінально-

виконавчих установах: [навч. пос.] / О. А. Дука. – Біла Церква: 2012. –

196 с.

2. Наказ Міністерства юстиції України від 29.12.2014 року № 2186/5

"Про затвердження Правил внутрішнього розпорядку установ виконання

покарань", зареєстровано в Міністерстві юстиції України 30 грудня 2014

року за № 1656/26433.

Грабарчук Л. А.,

курсант 4-го курсу юридичного

факультету Інституту

кримінально-виконавчої служби

Науковий керівник:

Сушков О. О.,

кандидат технічних наук,

старший науковий співробітник,

завідувач кафедри вогневої та

спеціальної фізичної підготовки

Інституту кримінально-

виконавчої служби

ОСОБЛИВОСТІ ВИКОНАННЯ ОБОВ’ЯЗКІВ ЧАТОВОГО

МОЛОДШИМ ІНСПЕКТОРОМ ЖІНОЧОЇ СТАТІ

У КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧИХ УСТАНОВАХ

Важливу роль при виправленні засудженого, який відбуває покарання

у місцях позбавлення волі, відіграє режим у колонії, забезпечення якого, в

значній мірі, покладається на молодших інспекторів. Режим у колоніях –

це встановлений законом та іншими нормативно-правовими актами

порядок виконання і відбування покарання, який забезпечує ізоляцію

засуджених; постійний нагляд за ними; виконання покладених на них

обов’язків; реалізацію їхніх прав і законних інтересів; безпеку засуджених

і персоналу; роздільне тримання різних категорій засуджених; різні умови

тримання засуджених залежно від виду колонії; зміну умов тримання

засуджених. Окрема частина персоналу відділу охорони заступає на пости

чатовим – озброєним вартовим, який виконує бойове завдання з охорони й

оборони дорученого йому поста [1]. Є безліч випадків, коли чатовими у

виправній колонії заступали саме жінки, оскільки вважається, що вони до

такого навантаження при ефективному виконанні своїх обов’язків

адаптуються значно швидше, ніж чоловіки.

59

Жінки мають переваги над чоловіками у швидкості запам’ятовування

інформації, здійснення підрахунків, уважності, спритності рук та

мовлення, пильності при виконанні службових обов’язків та інші якості.

Варто зазначити, що всі ці показники активно використовуються

безпосередньо під час несення служби чатовим.

До обов’язків чатового також відносять:

знати й уміти виконувати свої обов’язки, зазначені в Статуті

гарнізонної та вартової служби Збройних Сил України і в табелі постів;

охороняти й обороняти свій пост, нічим не відволікатися, не

випускати з рук зброї й нікому не віддавати її, включаючи осіб, яким він

підпорядкований ;

під час виконання завдання на посту тримати зброю зарядженою,

завжди готовою до застосування (але патрон у патронник не досилати);

рухаючись визначеним маршрутом, уважно оглядати підступи до

поста й огорожу та доповідати через засоби зв’язку про хід несення

служби у визначені табелем постів строки;

не допускати до поста ближче ніж на відстань, визначену в табелі

постів, нікого, крім начальника варти, його помічника, свого розвідного та

осіб, яких вони супроводжують;

уміти застосовувати засоби пожежогасіння, які є на посту;

знати маршрути руху транспортних засобів варти і їх розпізнавальні

знаки та сигнали;

почувши сигнал технічних засобів охорони або гавкіт вартового

собаки, негайно передати повідомлення до вартового приміщення;

викликати начальника варти при виявленні будь-яких неполадок в

огорожі об’єкта (на посту) та в разі будь-якого порушення поблизу свого

та сусіднього поста;

не залишати самостійно поста, поки не буде змінений або

знятий [3].

Чатовий має відповідати лише на запитання начальника варти, його

помічника, свого розвідного та осіб, які прибули тільки з ними для

перевірки.

Чатовому на посту забороняється сидіти, притулятися до чого-небудь,

спати, курити, розмовляти, їсти, пити, читати, писати, справляти природні

потреби, передавати й приймати будь-які предмети, заходити в зону дії

технічних засобів охорони, досилати без потреби патрон у патронник [2].

Чатовий є особою недоторканною. Недоторканність чатового полягає:

в особливій охороні законом його прав; у підпорядкуванні його лише

певним особам – начальникові варти, його помічникові та своєму

розвідному; в обов’язку всіх осіб неухильно виконувати вимоги чатового,

60

визначені його службою; у наданні йому права застосовувати зброю у

випадках, передбачених Статутом [3].

Всі ці особливості тісно пов’язані з обов’язками, які покладаються на

чатових, а деякі з них більш притаманні жінкам, ніж чоловікам. Тому,

жінки при виконанні обов’язків чатового більш раціонально пристосовані

до виконання таких обов’язків та завдань.

Як висновок, доцільно наголосити на тому, що жінка під час

виконання специфічних обов’язків чатового у більшості випадках успішно

долає складнощі служби завдяки власної кмітливості, наполегливості та

спритності. Також, у жінок краще розвинена інтуїція, за допомогою якої їй

легше концентруватись на проблемі, що виникла і приймати виключно

правильне рішення, виконуючи свої службові обов’язки.

Список використаних джерел

1. Кримінально-виконавчий кодекс України. Глава 16, ст. 102.

2. Наказ Міністерства юстиції України від 29.12.2014 року № 2186/5

"Про затвердження Правил внутрішнього розпорядку установ виконання

покарань", зареєстровано в Міністерстві юстиції України 30 грудня 2014

року за № 1656/26433

3. Статут збройних сил України.

Гусєв С. І.,

курсант 4-го курсу юридичного

факультету Інституту

кримінально-виконавчої служби

Науковий керівник:

Стріха С. В.,

старший викладач кафедри

вогневої та спеціальної фізичної

підготовки Інституту

кримінально-виконавчої служби,

підполковник внутрішньої служби

ІНОЗЕМНИЙ ДОСВІД ОРГАНІЗАЦІЇ СПЕЦІАЛЬНОЇ ФІЗИЧНОЇ

ПІДГОТОВКИ В ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНАХ

Висока фізична підготовленість працівників правоохоронних органів

відіграє досить важливу роль у здійсненні покладених на працівника

завдань та функцій. Ще в Стародавній Греції та Спарті значну увагу

приділяли фізичній підготовці військових, які здійснювали обов’язок щодо

охорони громадського порядку та засуджених [1, c. 232].

61

Основними прикладними видами підготовки учнів були панкратіон,

боротьба, кулачний бій, подолання різних природних і штучних перешкод,

метання списа, диска, стрільба з лука та інше. Наразі, в суспільстві

залишилися всі ті ж завдання, про те підхід до спеціальної фізичної

підготовки працівників правоохоронних органів дещо змінився. Також

пройшла реорганізація підрозділів, які здійснюють виконання покарань.

Так, в Швеції цим займається демілітаризоване відомство. Фізична

підготовка працівників є обов’язковим елементом, про те не пріоритетним,

як в країнах СНД.

В більшості іноземних країнах виконання покарань покладається на

різні підрозділи, про те майже всюди працівники органів та установ

проходять військову службу. Розроблено єдиний комплекс, пов'язаний з

подоланням перешкод, застосуванням холодної та вогнепальної зброї, що

передбачає дії без зброї, а також різні види пересування, які

використовуються як в традиційних видах спорту (легка атлетика, лижі),

так і у військово-прикладних (марш-кидки і ін.). Одним з основних

розділів фізичної підготовки багатьох країн є подолання перешкод і

рукопашний бій [2, c. 134].

Так, в армії США є два курси. «Курс перешкод» призначений в

основному для фізичного розвитку солдатів і вироблення умінь в

подоланні нескладних перешкод польового типу, траншей, ровів, тунелів,

бар’єрів, парканів, стін і т. д. Загальна протяжність – 275-400 м. На цій

смузі через 18-25 метрів встановлюється від 5 до 15 перешкод в довільній

послідовності, але з урахуванням ступеня складності і характеру їх впливу

на різні групи м’язової системи організму. «Курс впевненості» являє

собою смугу, що складається з 24 перешкод значної складності. Багато з

них мають велику висоту. Придбані військовослужбовцями спеціальні

прикладні вміння та навички можуть використовуватися як у військовій

практиці, так і при подальшій роботі в поліції, жандармерії і

пенітенціарній системі [3, 16–17].

В США при спеціальній фізичній підготовці кадрів особливої уваги

приділяють формуванню навичок поводження з вогнепальною зброєю та

спеціальними засобами, проте не приділяють уваги навчанню прийомам

рукопашного бою, фахівці вважають, що навички фізичного затримання з

використанням прийомів бойових єдиноборств необхідні в службовій

діяльності. Пропонується використовувати в процесі підготовки

поліцейських США в різних ситуаціях понад 110 варіантів ударів руками,

ногами і головою (шоломом), більше 50 видів захисту руками, ногами, 19

задушливих прийомів, 6 груп кидків, більше 20 больових прийомів і

способів супроводу затриманих в положенні стоячи і лежачи, більше 150

ситуацій використання спеціальних і підручних засобів під час затримання

62

злочинців і правопорушників. На думку автора, впровадження такої

кількості прийомів є не ефективним, так як необхідно витратити чимало

часу на їх відпрацювання, тоді коли вітчизняні працівники застосовують

близько 20 прийомів, що більш ефективніше.

В Японії підготовка і перепідготовка поліцейських здійснюється в

спеціальних школах; термін навчання – від 15 до 21 місяці, з урахуванням

освітнього рівня вступників. У процесі навчання курсанти отримують

теоретичні та практичні професійні знання. Основу спеціальної фізичної

підготовки складає національний вид спорту – дзюдо. Багато уваги

приділяється затримання і супроводу затриманих, а також застосування

спеціальних засобів. В середньому на спеціальну фізичну підготовку

відводиться до 40 % навчального часу.

Отже, проаналізувавши іноземний досвід, можна зробити висновок,

що спеціальній фізичній підготовці працівників правоохоронних в

зарубіжних країнах приділяють особливої уваги, проте в деяких з них

підхід до неї суттєво відрізняється від вітчизняного. Досвід розглянутих

країн може бути використаний при українському реформуванні

пенітенціарної системи.

Список використаних джерел

1. История государства и права зарубежных стран / Под ред.

Н. А. Крашенинниковой, О. А. Жидкова. – М. : Изд-во МГУ, 1988. – 346 с.

2. Варакин А. П., Харламов Н. И. Преодоление препятствий, метание

гранат и рукопашный бой: Учебник для слушателей института, 1954. –

301 с.

Багдан Б. Физическая підготовка в Сухопутных войсках США //

Зарубежное военное обозрение. – 1995. № 11. – С. 16 – 21.

63

Демченко В. В.,

курсант 2-го курсу юридичного

факультету Інституту

кримінально-виконавчої служби

Науковий керівник:

Бірюков П. В.,

кандидат педагогічних наук,

викладач кафедри вогневої та

спеціальної фізичної підготовки

Інституту кримінально-

виконавчої служби

ПРОБЛЕМА СУЇЦИДУ В МІСЦЯХ ПОПЕРЕДНЬОГО УВ’ЯЗНЕННЯ

ТА УСТАНОВАХ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ

Самогубство було та залишається основною причиною смерті в

пенітенціарних установах. Персонал колоній відповідає за безпеку та

здоров'я засуджених і несе адміністративну та кримінальну

відповідальність у разі недостатньої турботи про нього. З цієї причини

виправні установи у всьому світі докладають багато зусиль з метою

запобігання самогубств ув'язнених. Але суїцидальні вчинки в

пенітенціарних установах мають свої особливості. Зокрема, на засуджених

впливає ціла низка негативних факторів оточуючого середовища, що

призводить до агресивних і аутоагресивних дій, формування негативних

психічних станів, які призводять до суїцидальних спроб, серед яких можна

виокремити два основні: ізоляція від суспільства (розрив соціальних

зв’язків) та встановлені обмеження у поведінці (сувора регламентація

повсякденного життя відповідно до вимог кримінально-виконавчого

законодавства). До додаткових чинників, що посилюють бажання

засуджених позбавитися життя шляхом самогубства, можна віднести

неадекватну оцінку рішення суду, грошові зобов’язання чи розлучення

(нажаль, належним чином вирішувати ці проблеми дуже складно, оскільки

психолог виправної колонії, згідно зі своїм нормативним службовим

навантаженням, працює із засудженими чисельністю 500 – 600 осіб.

Також, до спроб самогубства у місцях позбавлення волі можуть

призвести такі психологічні чинники, як низька адаптація засудженого до

умов виправної колонії, що спричиняє виникнення негативних психічних

станів (27,26 %); смерть близької людини (20,74 %); тривала або

невиліковна хвороба засудженого (17,71 %); сексуальні проблеми

(10,29 %); розрив відносин з близькими родичами (10,11 %); зрада коханої

людини(8,79 %); приниження особистісної гідності (4,1 %) [2].

64

Дослідження показують, що ув'язнені, які перебувають під слідством,

відрізняються від осіб, які відбувають покарання за вироком суду, за

деякими ключовими факторами суїцидального ризику. Наприклад

підслідні, які здійснюють самогубство в слідчих ізоляторах або інших

місцях попереднього ув’язнення, в більшості є молодими чоловіками у віці

20-25 років, вперше взяті під варту за підозрою в скоєнні нетяжких

правопорушень. Другий період ризику для підслідних припадає на час

очікування обвинувального вироку суду

Порівняно із вказаними підслідними, особи, які вчиняють самогубства

у виправних колоніях, зазвичай старше за віком (30-35 років), найчастіше

вони засуджені за насильницькі дії, вдаються до самогубства, перебуваючи

у місцях позбавлення волі тривалий час Їхнє самогубство може бути

спричинено конфліктом з іншими ув'язненими або з адміністрацією

установи, сімейними негараздами, розпадом сім'ї або ж несприятливими

правовими обставинами, наприклад, негативним рішенням щодо апеляції

про перегляд судового вироку або відмовою на заміну невідбутої частини

покарання більш м'яким або до умовно-дострокового звільнення від

відбування покарання [1].

Хоча переважна кількість суїцидів у стінах виправних закладів

вчиняються чоловіками (оскільки вони переважають за чисельністю серед

ув'язнених), ризик самогубства виявляється підвищеним і для ув'язнених

осіб жіночої статі. Вони здійснюють суїцидальні спроби в 5 разів частіше,

ніж жінки, що мешкають у тому ж регіоні на волі, і в 2 рази частіше

засуджених чоловічої статі. У них також спостерігається високий рівень

психічних розладів. Специфічні профілі ризику, характерні для підслідних

та ув’язнених жіночої статі недостатньо вивчені, проте ясно, що діяльність

з превенції суїцидів слід проводити насамперед серед жінок, позбавлених

соціальних та родинних зв’язків, тих, хто в минулому вже мав суїцидальні

спроби, хто мав або має психічні розлади або пригнічений психоемоційний

стан.

Загальновідомо, що правильно організоване дозвілля сприяє

хорошому відпочинку, відновленню та оновленню фізичних і психічних

сил людини. Дозвілля відіграє важливу роль у житті засуджених, дозволяє

позбутися монотонності та одноманітності строго регламентованих правил

установи виконання покарань, сприймати їх з розумінням, а самотність та

позбавлення самостійності діють на засуджених пригнічено.

Список використаних джерел

1. Наказ Міністерства юстиції України від 29.12.2014 року № 2186/5

"Про затвердження Правил внутрішнього розпорядку установ виконання

65

покарань", зареєстровано в Міністерстві юстиції України 30 грудня 2014

року за № 1656/26433

2. Суліцький В. В. Психологічні особливості засуджених-суїцидентів:

автореф. на здоб. ступ. канд. психол. наук: 19.00.06/ Вадим

Володимирович Суліцький – К.: Нац. акад. внутр. справ України, 2002. –

20 с.

Демчук О. В.

курсант 4-го курсу юридичного

факультету Інституту

кримінально-виконавчої служби

Науковий керівник:

Сушков О. О.,

кандидат технічних наук,

старший науковий співробітник,

завідувач кафедри вогневої та

спеціальної фізичної підготовки

Інституту кримінально-

виконавчої служби

ОКРЕМІ ПРОБЛЕМИ ЗАСТОСУВАННЯ ДО ЗАСУДЖЕНИХ

ЗАХОДІВ ФІЗИЧНОГО ВПЛИВУ ТА СПЕЦІАЛЬНИХ ЗАСОБІВ

Дослідження проблеми застосування фізичної сили, спеціальних

засобів і вогнепальної зброї під час забезпечення режиму має важливе

теоретичне і практичне значення для Державної кримінально-виконавчої

служби України. Нормативно-правове забезпечення застосування фізичної

сили, спецзасобів та зброї до засуджених у виправних установах

визначається законами України, міжнародними актами та відомчими

наказами Державної кримінально-виконавчої служби України.

Проблеми застосування сили висвітлені у працях Ю. В. Бауліна,

М. І. Бажанова, І. Г. Богатирьова, Д. М. Бахраха, М. Й. Коржанського,

О. М. Бандурки, І. О. Галагана, О. К. Безсмертного, І. П. Голосніченка,

І. І. Веремеєнка, С. Т. Гончарука, Є. В. Додіна, М. І. Єропкіна,

М. П. Журавльова та ін.

Як зазначено в ч. 1 ст. 106 КВК України «Підстави застосування

заходів фізичного впливу, спеціальних засобів і зброї», до осіб,

позбавлених волі, якщо вони чинять фізичний опір персоналу колонії,

злісно не виконують його законні вимоги, проявляють буйство, беруть

учать у масових заворушеннях, захваті заручників або чинять інші

насильницькі дії, а також запобігання заподіянню цими особами шкоди

66

оточенню або самим собі застосовуються фізична сила, спеціальні засоби,

гамівна сорочка та зброя [1]. При цьому особливості застосування

зазначених засобів до засуджених визначені в розділі ХХ Правил

внутрішнього розпорядку установ виконання покарань (ПВР УВП) [2].

До суб’єктів, які мають право застосовувати силу до засуджених, слід

віднести осіб рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої

служби під час завдань з виконання кримінальних покарань у межах

повноважень, зазначених у відомчих нормативних актах ДКВС України.

Як свідчить практика, персонал ДКВС України, як правило застосовує

фізичну силу, спеціальні засоби і зброю на території виправних і виховних

колоній, сусідніх з ними території, на яких розташовані режимні об’єкти, а

також на об’єктах, які охороняються [3].

Згідно даних Державної пенітенціарної служби (ДПтС) України,

випадки застосування заходів фізичного впливу, спеціальних засобів і

зброї до осіб, які відбувають покарання у виправних колоніях, мають

наступний розподіл:

всього за рік має місце 1030 таких випадків;

застосування наручників – 567 випадків або 55,05 % від загальної

кількості застосованих до засуджених заходів безпеки;

застосування кийків гумових – 311 випадків або 30,19 % у загальній

структурі застосованих заходів безпеки;

застосування фізичної сили – 116 випадків або 11,26 % від загальної

кількості застосованих засобів безпеки;

застосування засобів дратівливої дії – 26 випадків або 2,53 % у

структурі застосованих заходів безпеки;

застосування гамівної сорочки – 10 випадків (0,97 %) [4, с. 36-37].

При цьому заходи фізичного впливу та спеціальні засоби щорічно, у

середньому, застосовується до 1 тис. засуджених до позбавлення волі або

до восьми осіб у розрахунку на 1 тис. засуджених, які відбувають

покарання у виправних і виховних колоніях України (більше 130 тис. осіб)

[4, с. 38]. Аналіз архівних даних ДПтС України свідчить, що основна

причина застосування заходів безпеки пов’язана із вчиненням

засудженими фізичного опору, а також спробою останніх здійснити

членоушкодження чи самогубства. Так, у 90,6 % випадків (282 особи)

гумові кийки застосовувались при вчиненні засуджених фізичного опору

та у 4,8 % (15 осіб) — при спробі членоушкодження чи самогубства

засудженого.

На даний час немає єдиного підходу до підстав застосування сили.

Вид сили, час початку та інтенсивність застосування визначаються кожним

працівником ДКВС України окремо з урахуванням обстановки, що

склалася, характеру правопорушення і особи правопорушника. Сила

67

повинна застосовуватись тільки до тих засуджених, дії яких представляє

суспільну небезпеку і припинити їх неможливо іншими методами впливу

на поведінку правопорушника.

Застосування сили до засуджених базується на фактах наявності

складу правопорушення у діях засудженого та неможливості припинити

протиправні дії або їх наслідки іншими профілактичними,

попереджуючими заходами. Працівник, який застосовує силу до

засуджених, повинен бути впевнений у правильності рішення, яке він

приймає у відповідності до всіх законодавчих та відомчих нормативних

актів, що регламентують застосування сили до засуджених. Знання

законодавчих актів із застосування заходів примусу є основою прийняття

рішення. Сила повинна застосовуватись своєчасно.

Головним елементом фізичної сили є рукопашний бій, що містить у

собі всі засоби та прийоми нападу та самозахисту [5, с. 21] від нападу.

Мистецтво рукопашного бою містить у собі всі засоби та прийоми

індивідуального самозахисту та нападу, основа яких базується на

практичному вивченні та науковому аналізі реального бою та його

обстановки [6, с. 7]. З огляду на це необхідно наголосити на важливості

застосування саме прийомів рукопашного бою до засуджених, які

відбувають кримінальне покарання у виправних установах. Перевага

прийомів боротьби над іншими видами сили полягає у наступному: 1)

застосування у місцях, де інші види сили неможливо (заборонено)

використовувати; 2) у явній дозованості застосування сили до

правопорушника. Застосування фізичної сили ставить за мету захист

громадян, самозахист, блокування протиправних дій правопорушників, а

не завдання тілесних ушкоджень. Варто зазначити, що даний спосіб

впливу є найбільш гуманним, тому що застосування прийомів можна

контролювати. Тому кожен співробітник ДКВС України повинен

досконало володіти прийомами рукопашного бою, це його професійний

обов'язок.

Важливим спеціальним засобом у виняткових випадках під час

забезпечення режиму є застосування сльозоточивих речовин дратівливої

дії в аерозольних упаковках. Зазначений засіб застосовується, коли всі інші

заходи профілактичного впливу не дали позитивного результату щодо

припинення протиправного діяння, яке не має великої суспільної

небезпеки: злісна непокора законним вимогам представника адміністрації;

затримання засудженого, який скоїв злочин; для самозахисту та захисту

персоналу виправних установ, інших громадян, які перебувають на

території колонії, а також засуджених від протиправних дій, якщо життю,

здоров’ю оточуючих, персоналу виправних установ загрожує небезпека;

спроба скоєння самогубства або членоушкодження засудженим.

68

Сльозоточиві речовини дратівливої дії в аерозольних упаковках

застосовуються на відстані 90 см протягом 1-2 секунд у груди [7, с. 59].

Наведені приклади підтверджують той факт, що підстави для застосування

спеціальних засобів та фізичної зброї під час забезпечення режиму

однакові.

На наш погляд, у кримінально-виконавчому законодавстві повинна

бути встановлена послідовність почергового застосування сили: 1) заходи

фізичного впливу; 2) спеціальні засоби активної оборони; 3) вогнепальна

зброя. Тобто, якщо за допомогою фізичної сили неможливо припинити

протиправне діяння, то застосовуються спеціальні засоби, і тільки у

виняткових випадках може бути застосована вогнепальна зброя. Інакше

кажучи, обрання певного виду спеціального засобу повинно залежати від

ступеня суспільної небезпеки протиправного діяння засудженого і чим

вище її рівень, тим суворішим повинен бути вплив на правопорушника.

Вивчення практики діяльності персоналу ДКВС України, зокрема у

період з 2010 по 2016 рр., показує, що практично щорічно працівники

ДКВС притягалась до кримінальної відповідальності за вчинення злочину,

передбачено ст. 365 КК України «Перевищення влади або службових

повноважень».

Показовими у цьому контексті є ПBP УBП, які, в основному,

відобразили положення ст. 106 KBK, не давши зрозумілих роз’яснень по

суті підстав, порядку та умов і меж застосування визначених у законі

заходів безпеки. Зокрема, у п. 1 розділу 20 цих Правил «Застосування

фізичної сили і спеціальних засобів» відмінними від норм закону є лише

декілька речень, а саме: мова ведеться про те, що попередження може бути

здійснено голосом, при значній відстані або зверненні до великої групи

людей – через гучномовні установи, підсилювачі мови, і про те, що в

кожному випадку бажано це робити рідною мовою осіб, проти яких ці

засоби будуть застосовуватися.

Першочергового значення вказане правило набуває стосовно

застосування спеціальних засобів. Спочатку повинні застосовуватись

найбільш безпечніші засоби, такі як наручники сльозоточиві речовини, а

потім гумовий кийок та ін. Доцільно запровадити до діяльності

кримінально-виконавчих установ України досвід, набутий в процесі

забезпечення режиму в європейських країнах, доцільності прихованого

носіння спецзасобів під час режиму

Список використаних джерел

1. Кримінально-виконавчий кодекс України: Закон України від 11

липня 2003 р. // ВВР. – 2004. – № 3. – Ст. 21.

69

2. ПВР УВП затверджені наказом Міністерства юстиції України від

29.12.2014 № 2186/5.

3. Про діяльність підрозділів охорони, нагляду і безпеки кримінально-

виконавчих установ у 2015 році: інформ. Бюлетень. – K.: ДПтС України,

201З. - KH.1. – 63 с.

4. Про діяльність підрозділів охорони, нагляду і безпеки кримінально-

виконавчих установ у 2010 році: Інформ. бюлетень. – K.: ДПтС України,

2011. – Кн. 1. – 56 с.

5. Трубников В. М. , Харченко В. М. , Лисоді О. В. та ін.

Кримінально-виконавче право України: Підруч. / За ред. В. М. Трубникова.

– Х., 2001.

6. Бадира В. А. Альтернативні покарання та виправлення засуджених:

світовий досвід: Навч. по- сіб. – Чернігів, 2000.

7. Підвисоцький Р. М. Деякі проблеми застосування фізичної сили та

спеціальних засобів під час нагляду за засудженими в КВК закритого типу

// Південноукраїнський правничий часопис. – Одеса, 2007. – № 3. – С. 59.

Деркач В. Г.,

курсант 4-го курсу юридичного

факультету Інституту

кримінально-виконавчої служби

Науковий керівник:

Чурмантаєв П. С.,

кандидат філософських наук,

майстер спорту України,

доцент кафедри вогневої та

спеціальної фізичної підготовки

Інституту кримінально-

виконавчої служби

НОВІТНІ РОЗРОБКИ СТРІЛЕЦЬКОЇ ЗБРОЇ В УКРАЇНІ

У процесі розвитку цивілізації людина створила надзвичайно велику

кількість різних видів зброї, починаючи від палиці, каменя і лука зі

стрілами аж до сучасної зброї масового ураження. Особливий інтерес

сьогодні викликають найсучасніші види зброї. Арсенал зброї,

сконструйований і накопичений людством, включає в себе великий

асортимент різних видів. В усі часи розвитку світової цивілізації зброя

асоціюється з силою, а тому викликає у одних людей захоплення,

впевненість, мужність, а в інших – небезпеку, жах і трагедію: все залежить

від того, як і з якою метою використовують зброю.

70

Правове місце зброї в будь-якій державі світу є однією з правових і

соціальних характеристик цих країн. Однак чіткої загальноприйнятої

позиції щодо зброї як у міжнародному законодавстві, так і в законодавстві

Європейського Союзу немає. Численні рішення та резолюції Організації

Об’єднаних Націй, документи Організації з безпеки та співробітництва в

Європі з питання контролю за обігом зброї до цього часу не змогли

визначити єдиної узгодженої позиції навіть щодо самого поняття ―зброя‖.

Проте, як у законодавстві, так і в науковій літературі, на жаль, немає

чіткого його визначення. Що ж взагалі потрібно вважати зброєю? Так,

науковець В. М. Плескачевський зазначає, що ―зброя‖ – ―це матеріальний

засіб індивідуального застосування, який конструктивно і функціонально

призначений для нанесення летальних пошкоджень людині або тварині, а

також спеціальної руйнації перепон‖ [1, с. 26]. Професор В. А. Ручкін, у

цілому погоджуючись із цим визначенням, зазначає, що ―зброя – це

матеріальний засіб, який відноситься до категорії зброї, повинен мати не

тільки конструктивне і функціональне призначення для нанесення

летальних пошкоджень людині чи тварині, але і реальну здатність

вражаючих факторів (джерел енергії), які використовуються для створення

зброї, в принципі, приводить до летального кінця‖ [1, с. 26].

В Україні упродовж 1994–2002 років розроблено ряд законопроектів

щодо правового регулювання обігу зброї. Декілька разів питання щодо

обігу зброї заслуховувалося на сесіях Верховної Ради України. Але тільки

на початку 2004 р. законопроект за номером 1171-д досяг у законодавчому

процесі найбільш позитивних результатів. Верховна Рада України 4

березня 2004 р. прийняла цей законопроект у першому читанні [2, с. 33].

Поняття ―зброя‖, що наводиться в указаному законопроекті, має занадто

розширене та надто перевантажене визначення: ―зброя – пристрої, прилади

і предмети, спеціально виготовлені, конструктивно призначені і технічно

придатні для ураження живої або іншої цілі, подачі звукового чи

світлового сигналу, які не мають іншого виробничого чи господарсько-

побутового призначення‖ [2, с. 34]. До зброї, що є предметом злочину,

передбаченого ст. 262 КК України, належать усі види бойової, спортивної,

нарізної мисливської, а також атипічна зброя, кустарно виготовлені чи

перероблені, а також історичні зразки зброї [3, с. 643]. Така класифікація

зброї має значення для кваліфікації певних кримінальних злочинів і

адміністративних правопорушень.

На сьогоднішній день, враховуючи величезну потребу в переозброєнні

військових формувань, Україна поступово перетворюється на потужний

ринок озброєнь і військової техніки, одночасно залишаючись експортно-

орієнтованою країною. У цьому контексті, українські оборонні

підприємства потребують отримання новітніх технологій та взаємному

71

обміні технологічними і технічними ідеями із зарубіжними компаніями з

країн-партнерів. Україна готова до розвитку військово-технічного

співробітництва в тісній зв'язці з іноземними компаніями як в інтересах

забезпечення національної безпеки та оборони, так і в інтересах третіх

країн.

2016 року було підписано угоду про співпрацю у виробництві

вогнепальної зброї між словацькою компанією Grand Power s.r.o. та ДП

―Укроборонсервіс‖, який входить до складу Концернц. У відповідності до

домовленостей, українські та словацькі зброярі будуть разом працювати

над новітніми розробками, обмінюватися досвідом та технологічними

рішеннями. У відповідності до домовленості українські зброярі будуть

збирати пістолет K100 та пістолет-кулемет K105, з перспективою

поставляти цю зброю Збройним силам України, Національній гвардії,

Міністерству внутрішніх справ [4].

Так, вже відомий пістолет K100 – нова розробка маловідомої

компанії Grand Power SRO зі Словаччини. В цілому пістолет виглядає

цілком звичайно, хоча в його конструкції є кілька не зовсім звичайних

рішень. По-перше, пістолет повністю ―двосторонній‖, тобто всі органи

управління (запобіжник, затворна затримка, засувка магазину) виведені на

обидві сторони зброї. По-друге, досить незвично працює механізм

обертання стовбура при його відкаті замість звичайних для такої схеми

виступу на стовбурі і фігурного вирізу в рамці К100 має в нижній частині

стовбура фігурний спіральний виріз, що ковзає по нерухомому

поперечному стержню, закріпленому в рамці. В цілому пістолет досить

зручний і володіє хорошою точністю і надійністю. З незначних недоліків

можна відзначити не дуже зручний важіль затримки затвора, але, за

даними від розробників, найближчим часом ці деталі будуть перероблені і

замінені на більш зручні.

Пістолет К100 має автоматику з використанням енергії віддачі при

короткому ході стовбура. Замикання затвора здійснюється поворотом

ствола. Рамка зброї виконана з пластика, при цьому спускова скоба

виконана у вигляді окремої деталі, по типу пістолета Walther PP, і для

розбирання зброї відтягується вниз. Ударно-спусковий механізм курковий,

з двостороннім запобіжником на рамці. Спеціально для поліції

розроблений варіант пістолета, що допускає крім звичайної стрільби

одиночними пострілами ще і чергами по два постріли. На рамці під

стовбуром є місце для кріплення ліхтаря або лазерного прицілу [5].

Також, слід відзначити такі новітні розробки, як: великокаліберна

снайперська гвинтівка калібру 12,7 мм, портативна гвинтівка ―Гопак‖

калібру 7,62 мм, 120-мм міномет ―Молот‖ і танковий кулемет КТ-7,62 зі

збільшеною скорострільністю і прицільною дальністю [4].

72

На сьогоднішній день питання озброєння в Україні є досить

важливим, адже від цього залежить могутність та можливість зберегти

територіальну цілісність нашої держави. Таким чином, для держави

першочерговим є законодавчо визначити, з якою метою ця зброя буде

використана в конкретних ситуаціях діяльності юридичних і фізичних осіб.

За цих обставин велике значення з боку державних органів і громадських

організацій України надається розробці і впровадженню в життя

національної доктрини забезпечення безпеки людини, суспільства і

держави, а також підвищенню дієвості і ефективності законотворчої,

правоохоронної та правозахисної діяльності.

Список використаних джерел

1. Біленчук П. Д., Кофанов А. В., Сулява О. Ф. Зброєзнавство: правові

основи обігу вогнестрільної зброї: Монографія. – К.: Міжнародна агенція

―BeeZone‖, 2004. – 455 с.

2. Романов О. Зброя: законодавчий аспект // Юридичний журнал. – К.,

2005. – № 2 (32). – С. 32–38.

3. Мельник М. І., Хавронюк М. І. Науково-практичний коментар

Кримінального кодексу України. – 3-тє видання перероблене та доповнене.

– К.: Атіка, 2004. – 1056 с.

4. Електронний ресурс: http://economics.unian.net/industry/1567032-

ukroboronservis-i-slovatskaya-kompaniya-dogovorilis-o-sovmestnom-

proizvodstve-strelkovogo-orujiya-v-ukraine.html

5. Електронний ресурс: http://world.guns.ru/handguns/hg/slov/k-100-

r.html

73

Довгань А. С.,

курсант 2-го курсу юридичного

факультету Інституту

кримінально-виконавчої служби;

Науковий керівник:

Чурмантаєв П. С.,

кандидат філософських наук,

майстер спорту України,

доцент кафедри вогневої та

спеціальної фізичної підготовки

Інституту кримінально-

виконавчої служби

ПЕРЕВАГИ ЗАПРОВАДЖЕННЯ ЛЕГАЛІЗАЦІЇ ЗБРОЇ В УКРАЇНІ

На сьогоднішній день в Україні гостро стоїть питання легалізації

зброї. Погляди суспільства розділяються на «за» та «проти». Саме питання

захисту власного життя, своїх близьких і домівки, змусило задуматись

багатьох українців над тим, де і як, легально чи ні, придбати вогнепальну

зброю.

Якщо звернутись до досвіду зарубіжних країн, можна виділити деякі

переваги легалізації зброї. Наприклад у Швейцарії кількість загиблих від

вогнепальної зброї на 100 тис. осіб у середньому складає 3,7. Громадянину

Швейцарії окремо видається дозвіл на носіння зброї, якщо громадянин

країни зможе довести необхідність носіння зброї для самозахисту або

захисту інших людей чи майна. Армія Швейцарії комплектується за

принципом ополчення, що накладає певні особливості на володіння

громадянами зброєю. Кілька разів на рік резервісти виїжджають на

армійські збори, а між зборами табельна зброя солдата (штурмова рушниця

М-57 і 24 магазини патронів до неї) зберігається у нього вдома. Після

досягнення 60 років громадяни здають табельну зброю або за бажанням

залишають її собі [1]. У США кількість загиблих від вогнепальної зброї на

100 тис. осіб у середньому складає 11,3. Надзвичайно цікавою є

порівняльна статистика штатів, в яких дозволене та заборонене володіння

зброєю. Так, за 2007 р. на 100 тис. жителів у столичному окрузі Колумбія

було зареєстровано 30,8 вбивств із застосуванням вогнепальної зброї, у

Вірджинії – 5,3, у Вермонті – 1,9. Парадоксальним є те, що в Колумбії

заборонено володіння зброєю, її купівля продаж чи ввіз з інших штатів.

Однак в окрузі рівень убивств у 6 разів вищий, ніж у сусідній Вірджинії, де

кожен громадянин, досягнувши 21 року і пройшовши спеціальні курси

вартістю 50 дол. США, має право приховано носити короткоствольну

74

зброю. У штаті Вермонт можна вільно носити будь-яку вогнепальну

зброю, однак рівень убивств у 15 разів менший, ніж в окрузі Колумбія. В

1997 році Уряд Великої Британії заборонив вільне володіння

вогнепальною зброєю. У результаті кількість злочинів зросла на 88 %,

озброєних пограбувань – на 101 %, зґвалтувань – на 105 %, вбивств – на

24 % [2].

Що стосується України, то з 2014 року розроблений «Проект Закону

про вогнепальну зброю цивільного призначення», який поданий на розгляд

до Верховної Ради. В якому зазначено, що кожна особа має право

застосовувати зброю, здійснюючи право на самозахист та захист життя та

здоров’я інших осіб, захист майна, захист інтересів держави чи суспільства

від суспільно – небезпечних протиправних посягань [3]. Але питання щодо

прийняття цього закону і досі залишається невирішеним. Зокрема, його

прийняття не буде викликати глобальної катастрофи в суспільстві, а

навпаки сприятиме до порядку в країні.

Вагомим аргументом за легалізацію короткоствольної зброї є те, що

вона посприяє успішному формуванню українського війська. Адже з

позиції закордонного досвіду взірцем є швейцарська або ізраїльська

військові системи. У цих двох країнах у разі небезпеки на захист своєї

Батьківщини може стати більша частина населення держави. У 1994 році

Молдова і Придністров’я ухвалили закони про зброю, які дозволяють їхнім

громадянам володіти пістолетами й револьверами так, як в усьому світі.

Уся статистика свідчить, що за півроку після введення закону в дію

злочинність суттєво зменшилась. І це при тому, що Молдова довгі роки

утримувала в світі перше місце за вживанням алкоголю, а зараз – друге. Зі

збільшенням кількості легальної зброї на руках у населення злочинність

зменшується.

На даний момент уся вогнепальна зброя, якою на сьогодні дозволено

володіти цивільним громадянам, довгоствольна. Головна перевага

короткоствольної зброї для власника – можливість приховано переносити

її. Цілком логічним є те, що саме це може гарантувати людині право на

самозахист та приведе до різкого зменшення вуличної злочинності в

Україні.

Враховуючи вищезазначені переваги та недоліки, а також досвід

зарубіжних країн щодо легалізації зброї свідчить, що рівень злочинності

зменшується в рази, якщо населення має право легально купувати,

зберігати, носити та застосовувати короткоствольну зброю з метою

самооборони. Затвердження легалізація зброї в Україні сприятиме

наведенню порядку в суспільстві, адже не потрібно застосовувати зброю,

лише сама її наявність у населення тримає у страху і змушує

дотримуватися закону всіх без винятку.

75

Список використаних джерел

1. Українців пропонують озброїти не травматикою, а бойовою зброєю

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zbroya.info.

2. Легалізація короткоствольної вогнепальної зброї [Електронний

ресурс]. – Режим доступу: http://revolverclub.org

3. Офіційний портал Верховної Ради [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: http://iportal.rada.gov.ua.

Зусько Д. М.,

курсант 4-го курсу юридичного

факультету Інституту

кримінально-виконавчої служби

Науковий керівник:

Сушков О. О.,

кандидат технічних наук,

старший науковий співробітник,

завідувач кафедри вогневої та

спеціальної фізичної підготовки

Інституту кримінально-

виконавчої служби

ЗАСТОСУВАННЯ ІНЖЕНЕРНО-ТЕХНІЧНИХ ЗАСОБІВ ОХОРОНИ

В УСТАНОВАХ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ

В Україні багато питань приділяється проблемам кримінально-

виконавчого права, порушенням вимог і законності тримання засуджених в

установах виконання покарань, проте питання щодо забезпечення їх

охорони вирішено недосконало та потребує детально вивчення.

Вагомий внесок у розробку різних аспектів процесу виконання

кримінальних покарань зробили ряд вчених, як зарубіжних так і

вітчизняних. Серед них І. Г. Богатирьов, О. М. Джужа, О. Г. Колб,

В. О. Корчинський, О. В. Лисодєд, Р. М. Підвисоцький, В. М. Романов,

В. М. Трубников, С. Я. Фаренюк, С. В. Царюк, Ю. В. Шинкарьов, та інші.

Проте їх увага була більш приділена питанням порядку виконання і умов

відбування окремих покарань.

Перше місце у забезпеченні режимних вимог в установах виконання

покарань належить його засобам, які законодавчо закріплення в ст. 103-105

Кримінально-виконавчого кодексу України. Аналізуючи дослідження яке

було проведено ініціативною групою при Міністерстві юстиції України,

робимо висновок, що 52 % співробітників установ виконання покарань

розглядають інженерно-технічні засоби охорони як один із основних

76

факторів, що сприяє запобіганню втеч засуджених. Проте, стан

забезпечення виправних колоній інженерно-технічними засобами охорони

14,1 % опитаних вважає не задовільним, 35,9 % вважають задовільним і

50 % – добрим. При цьому стан правового регулювання застосування

інженерно-технічних та спеціальних засобів охорони у переважної

більшості опитаних, 82 %, не викликає оптимізму [1].

В ст. 103 КВК України визначено порядок застосування технічних

засобів нагляду і контролю в установах виконання покарань.

У виправних колоніях застосовуються такі технічні засоби охорони,

як стаціонарні й пересувні засоби виявлення, що є сукупністю технічних

систем, датчиків і пристроїв обробки, передачі та подання інформації про

порушника чи заборонені предмети або речовини.

Технічні засоби нагляду і контролю можна класифікувати на такі

види: засоби виявлення порушень режиму, засоби зв’язку, аудіовізуальні

засоби.

Згідно ч. 2 ст. 103 КВК України Адміністрація колонії зобов'язана

повідомити засуджених про застосування технічних засобів нагляду і

контролю.

Інженерно-технічні засоби (далі ІТЗО) поділяються на інженерні та

технічні. До інженерних засобів охорони відносяться: огорожі об’єктів;

споруди і конструкції на постах; інженерні загорожі; споруди і конструкції

на контрольно-пропускних пунктах; споруди і конструкції на внутрішній

території об’єкта; охоронне освітлення; засоби механізації та

автоматизації; споруди і конструкції в транспортних засобах [2].

До технічних засобів охорони відносяться: засоби виявлення;

сигналізаційні засоби оповіщення; засоби збору, обробки, передачі та

прийому інформації (інтерфейс); засоби відео спостереження та контролю;

системи контролю та управління доступом; засоби службового зв’язку;

засоби відображення (представлення) інформації; засоби реєстрації та

документування інформації, що отримується за допомогою ТЗО та (або)

циркулює в них; комплекси ТЗО; засоби електроживлення ТЗО [2].

За побудовою ТЗО поділяються на комплекси, системи і

пристрої [2].

При дослідженні даного питання було виявлено ряд проблем. Одним з

основних питання є сучасність, надійність і справність ІТЗО.

Існує проблема недосконалості інженерних споруд і технічних засобів

охорони і нагляду. Оскільки більшість установ були побудовані при

радянському устрої, інженерно-технічні засоби за своїми технічними

характеристиками і в зв’язку з тривалим терміном експлуатації застаріли, і

не в змозі виконувати свої поставленні задачі і функції на 100%. Керівники

установ виконання покарань намагаються самостійно вирішити це

77

питання, оновлюючи ІТЗО з бюджету самої установи. Проте таке

вирішення питання є утопічним, оскільки усі застарілі системи охорони

установа самостійно не оновить, тож такі питання повинні підійматися і

вирішуватися на державному рівні.

Державна цільова програма реформування Державної кримінально-

виконавчої служби на 2013–2017 роки передбачала завдання щодо

модернізації інженерно-технічних засобів охорони і нагляду,

впровадження сучасних технологій з метою створення багаторівневої

системи централізованої охорони і відеомоніторингу, автоматизованих

інформаційних та телекомунікаційних систем ДПтС з конкретними

видатками [3]. Проте, на жаль, соціально-економічні події в державі не

дали можливості реалізувати вказану програму, і у березні 2014 р. Кабінет

Міністрів України своїм розпорядженням № 71 «Деякі питання

оптимізації державних цільових програм і національних проектів, економії

бюджетних коштів та визнання такими, що втратили чинність, деяких актів

Кабінету Міністрів України» припиняє виконання вищезазначеної

програми.

Тож на даний час модернізація системи ІТЗО є невирішеною за

відсутності коштів, і єдиним шляхом вирішення даної проблеми є закласти

в бюджет держави гроші на вирішення цього питання.

Другою і не менш важливою проблемою застосування інженерно-

технічних засобів є їх закріплення на законодавчому рівні. На даний час

адміністрація установи виконання покарань має підстави для використання

засобів нагляду та контролю лише виходячи із ст. 103 КВК «Технічні

засоби нагляду і контролю». Проте, щодо цього існує ряд питань. По-

перше, норми КВК України встановлюють порядок виконання-відбування

покарання, отже, не відносяться до осіб, які перебувають під вартою в

слідчих ізоляторах та дільницях цієї установи в колоніях. По-друге, у

частині 1 цієї статті вказується: «Адміністрація колонії має право

використовувати аудіовізуальні, електронні й інші технічні засоби для

попередження втеч та інших злочинів, порушень встановленого

законодавством порядку відбування покарання, отримання необхідної

інформації про поведінку засуджених». У частині 3: «Перелік технічних

засобів нагляду і контролю та порядок їх використання визначаються

нормативно-правовими актами центрального органу виконавчої влади з

питань виконання покарань». Тобто, фактично, ця норма передбачає

можливість застосування засобів нагляду та контролю лише для трьох

вказаних цілей.

Аналізуючи далі цю проблему приходимо до висновків, що

адміністрація колонії взагалі не має права на використання технічних

засобів нагляду та контролю поки не буде прийнято спеціальний

78

нормативно-правовий акт або акти. Цей висновок обґрунтовується

наступним. Відповідно до частини 3 статті 103 КВК перелік технічних

засобів нагляду та контролю має бути визначено у нормативно правових

актах Кримінально-виконавчої служби, крім того, у цих же актах має бути

визначено і порядок їх використання. На сьогодні відповідних

нормативних актів не існує. Тож питання залишається не вирішеним, які

технічні засоби можна відносити до засобів нагляду та контролю, які з них

можуть застосовуватись у колоніях, а також який порядок їх застосування.

Зміст терміну «технічні засоби» набагато ширший, ніж це можна

зрозуміти, виходячи з положень ст.103 КВК. За його рамками залишилась

значна частина засобів, які використовуються для функціонального

призначення виправних колоній.

Також слід зазначити, що таке формулювання ст.103 КВК України

безпідставно звужує сферу застосування технічних засобів, адже дозволяє

їх використання з метою отримання необхідної інформації про поведінку

лише засуджених. Поведінка ж персоналу залишається за межами дії

вказаної правової норми.

Підсумовуючи усе вище зазначене можна стверджувати, що

відсутність чіткого законодавчого акту сприяє різному тлумаченню ст. 103

КВК України. Вирішенням даної проблеми є удосконалення нормативно-

правової бази щодо питань застосування інженерно-технічних засобів в

установах виконання покарань.

Список використаних джерел

1. Копотун І. М. Кримінологічна характеристика проникнення до

засуджених до позбавлення волі заборонених предметів / І. М. Копотун //

Форум права. – 2013. – № 1. – С. 486–491 [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: http://-nbuv.gov.ua/j-pdf/FP_index.htm_2013_1_83.pdf.

2. Автухов К. А. Особливості діяльності окремих підрозділів

кримінально-виконавчої системи : навч.посіб. / К.А. Автухов, О.В.

Ткачова, І.С. Яковець; за ред. А.Х. Степанюка. – Х. : Право, 2012. – 152 с.

3. Про затвердження Державної цільової програми реформування

Державної кримінально-виконавчої служби на 2013–2017 роки. //

Офіційний вісник України. – 2013. – № 38. – Ст. 1341.

79

Кващук В. А., курсант 4-го курсу юридичного

факультету Інституту

кримінально-виконавчої служби

Науковий керівник:

Стріха С. В., старший викладач кафедри

вогневої та спеціальної фізичної

підготовки Інституту

кримінально-виконавчої

служби,

підполковник внутрішньої служби

СУЧАСНИЙ СТАН СПЕЦІАЛЬНОЇ ФІЗИЧНОЇ ПІДГОТОВКИ В

ДЕРЖАВНІЙ КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧІЙ СЛУЖБІ:

НЕДОЛІКИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ

В умовах кардинальних змін та реформування Державної

пенітенціарної служби України постає питання щодо спеціальної фізичної

підготовки персоналу. Адже в найближчому майбутньому служба змінить

свої організаційні засади та підпорядкування, а вимоги до працівників

неодмінно підвищаться.

Як показує вивчення практики, у сфері спеціальної фізичної

підготовки в ДКВС України існує велика кількість недоліків та

невирішених проблем. Існуючий механізм, організаційна структура та

форми керівництва не сприяють підвищенню рівня фізичної

підготовленості співробітників ДКВС. Відсутній і належний контроль за

організацією та змістом навчання кадрових підрозділів ДКВС. Законодавча

база передбачає низку положень, дотримання яких, принесло б успіх в

даній сфері, але, нажаль, вони не виконуються. Тож, все відбувається на

достатньо байдужій налаштованості.

Не у повній мірі відповідають сучасним вимогам підбір, підготовка та

підвищення кваліфікації спеціалістів в сфері фізичної підготовки в ДКВС.

Варто вказати на низьку активність працівників у підвищенні рівня свого

фізичного розвитку. Задля запобігання таким явищам необхідно зацікавити

персонал у їх фізичному розвитку.

Е. Койл пише, що тюрми, це установи, де все відбувається динамічно і

постійно змінюється під тиском більш повного розуміння внутрішньої

ситуації та зовнішніх факторів. Це потребує постійного підвищення

професійної компетентності пенітенціарного персоналу [1].

Для того, щоб діяти в ускладнених ситуаціях, співробітник повинен

80

знати алгоритм своїх дій, вміти розпізнавати ознаки ситуацій, що можуть

спричинити протиправні дії, а подальший їх розвиток буде загрожувати

його життю та здоров’ю, володіти собою та бути впевненим у своїх

фізичних можливостях. Формування впевненої в собі особистості

співробітника має відбуватися в системі професійної підготовки [2].

Лише деякі індивіди спорт та фізичні вправи вважають своїм

способом життя, продовжують регулярні заняття, знаходячи для цього час

та можливості. Відсутність в органах та установах кримінально-виконавчої

служби діючої системи спортивних залів, басейнів, стадіонів, тирів тощо,

унеможливлює заняття із спеціальної фізичної підготовки. Задля того, щоб

змінити ситуацію дійсно необхідно покращити матеріальне забезпечення в

даній сфері, а також зацікавити персонал хоча б раз на тиждень займатися

спеціальною фізичною підготовкою. Наприклад, запровадивши щомісячну

перевірку знань та вмінь персоналу.

Відповідно до Положення про організацію професійної підготовки

осіб рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої

служби України, прийнятого 08 вересня 2015 року, заняття з фізичної

підготовки за місцем служби проводяться упродовж усього календарного

року з розрахунку 3 академічні години на тиждень [3].

Фізична підготовка – навчальна дисципліна, яка є складовою

частиною загальної системи навчання та виховання і спрямована на

забезпечення фізичної готовності осіб рядового і начальницького складу

до професійної діяльності.

Фізична підготовка проводиться під час навчальних занять за

програмою службової підготовки, самостійних занять з фізичної

підготовки, під час проведення заходів масового спорту, яка здійснюється

на підставі наказів ДКВС, органів і установ, що належать до сфери

управління ДКВС, і включає в себе:

організацію роботи спортивних секцій;

проведення фізкультурно-оздоровчих заходів;

організацію і проведення навчальних зборів;

організацію та проведення спортивних змагань.

На початку кожного кварталу навчального року на планових заняттях

проводиться перевірка фізичної підготовленості осіб рядового і

начальницького складу за 1-2 вправами за вибором керівника органу чи

установи, що належить до сфери управління ДКВС, відповідно до переліку

нормативів із загальної фізичної підготовки для осіб рядового і

начальницького складу ДКВС та для курсантів вищих навчальних закладів

ДКВС.

Особи рядового і начальницького складу, які під час перевірок їх

фізичної підготовленості виконали нормативи, можуть займатися

81

фізичною підготовкою шляхом самостійних занять. Якщо особи рядового

чи начальницького складу при перевірці отримали оцінку «незадовільно»,

то вони залучаються до занять з фізичної підготовки у поточному

навчальному кварталі на загальних умовах згідно з розкладом занять із

службової підготовки.

В органах і установах, що належать до сфери управління ДКВС, в

обов’язковому порядку оформляється наочна інформація з фізичної

підготовки і спорту, що включає в себе:

Перелік нормативів із загальної фізичної підготовки осіб рядового і

начальницького складу є основою нормативних вимог до фізичної

підготовки таких осіб як критерію щодо їх готовності до службової

діяльності та дій в екстремальних умовах.

Фізична підготовленість осіб рядового і начальницького складу може

бути вибірково перевірена на планових заняттях з фізичної підготовки та

під час перевірки службової підготовки. При перевірці фізичної підготовки

виконуються вправи на швидкість, силу, витривалість або вправи

спеціальної фізичної підготовки.

Чоловіки мають право на вибір виконувати вправу з підтягування на

перекладині або згинання та розгинання рук в упорі лежачи.

Для виконання кожної вправи при проведенні перевірки з фізичної

підготовки особі рядового чи начальницького складу дається одна спроба.

Виконання вправи з метою покращення отриманого результату не

дозволяється.

В результаті занять проводиться підсумкова перевірка рівня

службової підготовки осіб рядового і начальницького складу за

навчальний рік щороку в червні в повному обсязі програми службової

підготовки.

Проте, дивлячись на реальність справ, ці положення фактично не

виконуються. Так, з усього переліченого можна виділити, що дійсно існує

щорічна атестація персоналу з фізичної підготовки, але цього замало для

ефективності їх фізичної підготовленості.

Таким чином, дійсно перспективи є, і вони виражені у достатньо

сформованій законодавчій базі, але без діючої системи спеціальної

фізичної підготовки співробітників, сучасної спортивної бази і

матеріального забезпечення по місцю проходження служби, неможливий

подальший розвиток і вдосконалення набутих у процесі навчання вмінь та

навичок, фізичних якостей, які так необхідні у повсякденній роботі.

Список використаних джерел

1. Койл Э. Подход к управлению тюрьмой с позиций прав человека :

пособие для тюремного персонала. – Лондон: Изд-во МЦТИ, 2002. – 156 с.

82

2. Закорко І. П. Спеціальна фізична підготовка (фізична підготовка) :

навч. посіб. / Закорко І. П., Журавель О. В., Логвиненко Ю. В.,

Сверділ Є. В., Каліфський А. М. – К. : Знання України, 2010. – 51 с.

3. Про затвердження Положення про організацію професійної

підготовки персоналу Державної кримінально-виконавчої служби

України : Наказ Міністерства Юстиції України від 08.09.2015 № 1675/5.

Князєв Ю. В.,

курсант 3-го курсу факультету № 1

Навчально-наукового інституту № 3

Національної академії внутрішніх

справ

СПЕЦІАЛЬНА ПІДГОТОВКА ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ

УКРАЇНИ ТА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН: ПОРІВНЯЛЬНИЙ АСПЕКТ

В умовах розбудови діяльності правоохоронних органів нашої

держави особливу увагу сьогодні привертають питання, що пов’язані зі

здійсненням належної спеціальної професійної підготовки їх особового

складу. Це викликано, зокрема, поступовим переходом діяльності

вітчизняних силових структур, в тому числі й Національної поліції

України, до Європейських стандартів навчання, зростанням кількості

протиправних діянь, які вчиняються із застосуванням вогнепальної зброї,

вибухівки та сучасних інформаційних технологій. Крім того, збройна

агресія на сході нашої держави зумовлює перегляд змісту навчання

працівників поліції, які виконують професійні обов’язки в зоні

антитерористичної операції.

Усе вищезазначене потребує від усього особового складу

Національної поліції володіння сучасними спеціальними професійними

знаннями та навичками щодо протидії злочинності, груповим порушенням

публічної безпеки та порядку, виявлення та знешкодження організованих

злочинних груп тощо. Безумовно, що в цьому контексті важливу роль має

відігравати вивчення найкращого вітчизняного та закордонного досвіду

підготовки фахівців, модернізація, оптимізація, удосконалення самого

процесу професійного навчання поліцейських відповідно до вимог

Конституції України та міжнародних стандартів, зокрема до Загальної

Декларації прав людини, Європейського кодексу поліцейської етики,

Європейської конвенції з прав людини, положень Лісабонської стратегії.

Якщо ми проаналізуємо стандарти навчання поліцейських, які

пропонуються Міністерством юстиції США, то зможемо побачити, що до

обов’язкових навчальних дисциплін віднесені : поводження з

вогнепальною зброєю, навички самооборони, спеціальна фізична

83

підготовка, тактика патрулювання, перша медична допомога, оформлення

процесуальних документів, навички володіння комп’ютером, культурна

різноманітність і толерантність, управління конфліктами та навички

медіації [1]. У навчальних програмах з підготовки фахівців для

поліцейських служб велике місце належить напрацюванню навичок і вмінь

роботи з науково-технічними засобами, котрі надзвичайно широко

застосовуються в роботі поліції зарубіжних країн. Крім того,

правоохоронні органи багатьох країн узяли на озброєння і сьогодні

активно реалізовують так звану модель «community policing», що стала

новою філософією поліцейської діяльності, за якою поліція діє на про

активній основі в тісній співпраці з громадянами, спільно визначаючи

проблеми та вирішуючи їх.

Дослідження переконують, що за такої концепції підвищується

задоволеність поліцейських своєю роботою, позитивно змінюється

мотивація їхньої праці, розширюється роль працівників поліції в

суспільстві, поліпшуються взаємини як між самими поліцейськими, так і

між поліцейськими й громадянами [2, с. 89].

Але високий професіоналізм поліції досягається не лише завдяки

глибокій професійній підготовці у фахових поліцейських закладах освіти.

Поліцейський в США, Великобританії, Франції, в інших країнах змушений

протягом всієї служби навчатись, від цього залежить його просування по

службі, присвоєння офіцерського чину, оплата праці, пільги тощо. Для

цього підготовка в навчальних закладах повинна закласти не лише знання і

уміння, а й здатність до саморозвитку, адаптації до нових соціальних,

інформаційних, технічних та технологічних вимог, кваліфікованого

здобуття нових знань шляхом самоосвіти.

Досить часто під час несення служби перед органами поліції постає

значна кількість нових, специфічних завдань, розв’язання яких потребує

додаткового, непередбаченого під час отримання професійного навчання,

рівня знань. У вирішенні таких ситуацій досить цікавим є процес

професійної підготовки кадрів для національної поліції у Іспанії, де

поліцейських готують відповідно щоденним реаліям і потребам

суспільства. Безпосередньо на рівні департаментів національної поліції

функціонує децентралізована мережа, що має на меті інформування

центрального апарату про потреби регіонів у кадрах та участі в складанні

навчальних програм і їх реалізації на місцевих рівнях. Така професійна

підготовка називається «міждисциплінарна», здійснюється при

співробітництві з університетськими закладами, юридичними структурами,

а також громадськими та приватними організаціями і в результаті надає

можливість викладачам уникнути професійної деформації та вочевидь

84

віднайти наявні проблеми у практичній діяльності поліції, що в

подальшому використовується під час висвітлення у наукових працях [3].

Не останню роль в підготовці кадрів поліції зарубіжних країн відіграє

престижність правоохоронної діяльності, котра підтримується, передусім,

за рахунок високого рівня соціальної захищеності поліцейського, а також

створення державою і значною кількістю засобів масової інформації

позитивного іміджу поліцейських структур. Матеріальна забезпеченість

спонукає поліцейського до відповідального виконання обов’язків,

професійного зростання, що в свою чергу позитивно позначається на

кадровій стабільності.

В Україні давно назріла нагальна потреба зміни існуючої системи

професійного навчання працівників правоохоронних органів, а підготовка

поліцейських потребує дуже серйозної корекції і систематизації.

Затвердженим цього року Положенням про організацію службової

підготовки працівників Національної поліції України визначено, що

функціональна, загально профільна, тактична, вогнева та фізична

підготовка працівників поліції є складовими службової підготовки –

спеціальної системи заходів, спрямованих на закріплення та оновлення

необхідних знань, умінь та навичок працівника поліції з урахуванням

специфіки та профілю його службової діяльності [4].

Але навчання і службова підготовка майбутнього правоохоронця

повинні бути орієнтовані насамперед, на захист, прав і свобод

громадянина, усвідомлення того, що він особисто і поліція в цілому

утримується за рахунок податків населення і відповідно служить платнику

податків. Він повинен мати глибоке розуміння того, що поліція

зобов’язана надати допомогу кожному громадянину і коли скоюється

злочин, і при нещасному випадку, в екстремальній ситуації, побутовому

конфлікті, раптовому захворюванні чи несподіваних пологах на вулиці. До

миттєвих і правильних дій у всіх цих випадках поліцейський повинен бути

готовим беззастережно, його навички під час службової підготовки мають

бути доведені до автоматизму.

Також доцільно передбачити практичне стажування для випускників

програм первинної професійної підготовки (працівників патрульної

поліції) після закінчення вищого навчального закладу, тобто після

закінчення програми патрульний поліцейський повинен деякий час

виконувати обов’язки під керівництвом наставника, задля належної

адаптації для роботи у органах та підрозділах Національної поліції. Крім

того, існує необхідність збільшення терміну первинної професійної

підготовки майбутніх працівників поліції до 6 місяців, як це робиться при

навчанні поліцейських Канади.

85

Необхідно також продовжити практику залучення працівників

практичних підрозділів Національної поліції до проведення навчальних

занять з курсантами та слухачами курсів підвищення кваліфікації у вищих

навчальних закладах зі специфічними умовами навчання, широко

застосувати в освітньому процесі методи активного навчання [5].

При цьому, переймаючи позитивний досвід, стандарти США та ЄС у

галузі службової та професійної підготовки кадрів поліції, слід обов’язково

ураховувати вітчизняні надбання у цій галузі, реалії, вимоги та потреби

українського суспільства. Це, в свою чергу, забезпечить приведення

процесу професійного навчання та підготовки кадрів поліції у

відповідність до вимог часу і необхідних змін у поліцейській діяльності. З

метою поглиблення та запозичення позитивного досвіду інших держав

вітчизняним фахівцям слід влаштовувати самим та приймати участь у

міжнародних конференціях, зустрічах, семінарах, тренінгах, лекціях

провідних іноземних фахівців, систематичних візитах до інших держав та

стажування там кращих співробітників, курсантів й поліцейських, спільне

дослідження найбільш актуальних тем, розробка методик навчання тощо.

Такий виважений науково – практичний підхід має сприяти переходу

національної системи професійного навчання поліцейських в Україні на

якісно новий рівень розвитку.

Список використаних джерел

1. Reaves B. A. State and Local Law Enforcement Training Academies,

2006 : Bureau of Justice Statistics Special Report : February 2009, NCJ

222987 : Revised 4/14/09 [Електронний ресурс] / Brian A. Reaves. – U.S.

Department of Justice, Office of Justice Programs, [2009]. – 15 p. – Режим

доступу: http://www.bjs.gov/content/pub/pdf/slleta06.pdf.

2. Hietaniemi T. 75 Years of national Police Training / T. Hietaniemi. –

Helsinki: The Ministry of the Interior, 2005. – 178 p.

3. Лошицький М. В. Використання зарубіжного досвіду як умова

вдосконалення адміністративно-правового забезпечення професійної

підготовки працівників міліції (поліції) / М. В. Лошицький // Юридична

наука. – 2015. – № 2. – С. 34–42.

4. Положення про організацію службової підготовки працівників

Національної поліції України/ Наказ Міністерства внутрішніх справ

України 26.01.2016 № 50 – Режим доступу:

http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/z0260-16

5. Сокуренко В. В. Особливості професійного навчання працівників

поліції в сучасних умовах: закордонний досвід та можливості його

використання. – Харків, 2016.

86

6. Про Національну поліцію : закон України від 02.07.2015 № 580-VII

[Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/580-19.

7. Бесчастний В. М. Система підготовки працівників міліції (поліції) в

зарубіжних країнах / В. М. Бесчастний // Проблемі правознавства та

правоохоронної діяльності. – 2011. – № 1. – С. 73–80.

8. Кондратьєв Я. Ю. Система професійної підготовки кадрів

оперативних служб (підрозділів) міліції та шляхи її удосконалення /

Я. Ю. Кондратьєв // Тези доп. на міжнар. наук.-практ. конфер. (м. Київ, 27–

28 березня 2003 р.). – К.: Нац. акад. внутр. справ України, 2003. – С. 9–12.

Кожинова О. С.,

курсант 3-го курсу юридичного

факультету Інституту

кримінально-виконавчої служби

Науковий керівник:

Анікєєв Д. М.,

кандидат наук з фізичного

виховання та спорту,

доцент кафедри вогневої та

спеціальної фізичної підготовки

Інституту кримінально-

виконавчої служби

СПЕЦИФІКА ПРОВЕДЕННЯ ЗАНЯТЬ З РУКОПАШНОГО

БОЮ З КУРСАНТАМИ ДЕРЖАВНОЇ КРИМІНАЛЬНО-

ВИКОНАВЧОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ

У сучасних умовах, людські цінності є найголовнішими, а їх охорона

набуває першочергового значення. Правоохоронна структура будь-якої

країни світу є державним озброєним органом виконавчої влади, одним з

напрямів діяльності якого є захист життя, здоров’я, прав і свобод

громадян, власності, природного середовища, інтересів суспільства й

держави від протиправних посягань. У процесі реалізації покладених на

цю структуру правоохоронних завдань особовий склад має право

застосовувати заходи фізичного впливу, спеціальні засоби та вогнепальну

зброю у випадках і порядку, передбачених чинним законодавством.

Працівники пенітенціарної служби зобов’язані виконувати покладені

на них завдання у будь-яких обставинах, навіть якщо доводиться вдаватися

до силових методів затримання порушників чи злочинців, які не

87

виконують законних вимог правоохоронців, для цього їм необхідно

володіти прийомами рукопашного бою.

Для виконання цієї функції представникам Державної пенітенціарної

служби (ДПтС) України, безумовно, необхідні тверді навички

рукопашного бою. Але рукопашний бій правоохоронця повинен бути

таким, щоб у процесі нейтралізації злочинця останній залишився живим,

щоб потім передати його до рук правосуддя. У зв’язку з цим для

працівників кримінально-виконавчої служби найбільш придатні прийоми,

пов’язані з нейтралізацією, обеззброєнням злочинця, його затриманням,

надяганням на нього наручників, обшуком, конвоюванням. Не менш

важливим аспектом, з цього погляду, є, безумовно, збереження життя

самих правоохоронців. У ДПтС України ці принципи набувають

першочергового значення [1].

Як було з’ясовано на практиці, проблема полягає, як правило, не лише

в технічному оснащенні працівників кримінально-виконавчої служби, а й

недостатньому тренуванні з використанням штатних засобів. Регулярні

тренування дають змогу засвоїти техніку дій протягом певного часу

залежно від особистих можливостей працівника, який навчається. Кожний

керівник має знати, що вартість спорядження включає не лише його ціну, а

й час на його освоєння.

Будь-яка рухлива діяльність потребує часу на її вивчення та доведення

до автоматизму. Вона повинна стати так званою підсвідомою навичкою.

Саме це і є метою занять, оскільки немає нічого більш швидкого і

простішого, як виконання певної дії, не думаючи про неї.

І навпаки, помилкова підсвідома реакція на вияв загрози, як правило,

ставить працівника кримінально-виконавчої служби у більшу небезпеку.

Надмірна довіра, обмежені технічні знання, вагання перед лицем агресії є

потенційно смертельними для працівників [2].

Як під час несення служби, так і безпосередньо в процесі затримання

працівник кримінально-виконавчої служби може потрапити під вплив

правопорушника з непередбачуваною поведінкою, у незвичній ситуації в

чисельній меншості, а інколи може бути менш озброєним або виснаженим

боротьбою з правопорушником з кращою фізичною формою.

Проводячи заняття з рукопашного бою, викладачі навчальних закладів

ДПтС України повинні враховувати, що школа нейтралізації

правопорушника без зброї включає навчання різних прийомів у рамках

загального підходу, спрямованого на аналіз ситуації й тактику дій. До неї

входить тактичне оцінювання ситуації, вибір можливого укриття,

розуміння ознак небезпеки, оцінювання дій оточення. Тому, разом із

відпрацюванням технічних прийомів і базових рухів, треба проводити

88

практичне тренування зі засвоєнням основ вибору тактичної позиції та

положення тіла.

Оборонна позиція забезпечує захист від небезпеки травмування та

ефективність застосування зброї, спеціальних засобів у разі потреби.

Кожний рух має бути природним. Завдання полягає в тому, щоб досягти

автоматизму дій після миттєвого аналізу загрози та свідомого вибору

відповідного засобу чи прийому.

Розробляючи методики викладання рукопашного бою з курсантами

навчальних закладів ДПтС України, викладачам необхідно передбачити,

що працівники кримінально-виконавчої служби несуть службу у

приміщеннях (обмеженому просторі), що впливає на амплітуду виконання

прийомів, а виконання деяких з них унеможливлює.

Заслуговує уваги проблема навчання курсантів прийомів обеззброєння

правопорушника озброєного пістолетом. Цей розділ прийомів взагалі

відсутній у переліку прийомів, що визначений наказом ДПтС України

―Про затвердження Положення про організацію професійної підготовки

персоналу Державної кримінально-виконавчої служби України‖ від

23 вересня 2008 року № 248. Суворі реалії сьогодення показують, що

правопорушник може бути озброєний не тільки холодною зброєю або

підручними засобами, а й вогнепальною зброєю [3].

Особливістю методики проведення занять з рукопашного бою є

відпрацювання прийомів в особливих умовах: у засобах захисту, у темряві,

однією рукою, після значного фізичного навантаження.

На заняттях з рукопашного бою прийоми нападу і самозахисту як із

зброєю, так і без неї виконуються в різних ситуаціях, які постійно

змінюються, на тлі значних фізичних навантажень і психічних напружень.

У зв’язку з цим активна рухова діяльність у процесі навчання пов’язана з

можливістю отримання курсантами важких тілесних, психічних і

функціональних ушкоджень, що потребує постійної уваги керівників

занять до питання профілактики травматичних ушкоджень.

Особиста безпека та безпека товаришів по службі – це головна мета

для того, щоб повернутися після служби додому живим та неушкодженим.

Для досягнення цієї мети слід тренуватися, перемагати в збройних

сутичках, застосовуючи ту техніку, яка є дієвою, а не ту, що вважається

популярною чи відомою.

Список використаних джерел

1. Про затвердження Положення про організацію професійної

підготовкиперсоналу Державної кримінально-виконавчої служби України :

Наказ Державної пенітенціарної служби України від 23 верес. 2008 року

№ 248.

89

2. Ануфрієв М. І. Основи спеціальної фізичної підготовки

працівниківорганів внутрішніх справ : навч. посіб. /Ануфрієв М. І., Бутов

С. Є., Гіда О. Ф., Решко С. М. – К. : НАВС, 2003. – 338 с.

3. Техніка фізичного впливу на правопорушника в Національній

жандармерії Франції : посіб. / за заг. ред. Б. І. Пилипіва. – К. : ГУВВ МВС

України, 2007. – 50 с.

Костюшко Н. О.,

курсант 3–го курсу юридичного

факультету Інституту

кримінально-виконавчої служби

Науковий керівник:

Анікєєв Д. М.,

кандидат наук з фізичного

виховання та спорту,

доцент кафедри вогневої та

спеціальної фізичної підготовки

Інституту кримінально-

виконавчої служби

СУТНІСТЬ І ЗНАЧЕННЯ РІВНЯ ФІЗИЧНОЇ ПІДГОТОВКИ ДЛЯ

МАЙБУТНІХ ВИСОКОКВАЛІФІКОВАНИХ ПРАЦІВНИКІВ

ДЕРЖАВНОЇ КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ

Сучасна освіта робить значні та впевнені кроки вперед.

Вдосконалення фахових навичок та здібностей є однією із найбільш

важливих умов сьогодення. Тому постає питання, яку роль відіграє на

сьогоднішній день фізичній рівень підготовленості та чи потрібне фізичне

виховання взагалі.

Що нам дає заняття спортом? Поліпшення самопочуття, приплив

енергії, гарну фізичну форму, та ще багато інших факторів, на які варто

звернути увагу. Тіло людини постійно потребує фізичних навантажень.

Тоді яке ж місце займає фізичне виховання в сучасній освіті.

Зміст освіти вимагає оновлення вимог до підготовки сучасного

фахівця, якому необхідно бути налаштованому на сприйняття,

продукування і застосування нового. Адже це характеризує його як

людину, відкриту культурі і суспільству [1, с. 17]. Одним із найважливіших розділів фізичного виховання є професійно-

прикладна фізична підготовка. Її завданням є сформувати фізичні

здібності, що відповідають специфічним потребам та вимогам даної

професії, озброєння професійними вміннями і навичками [2, с. 47].

90

Державна пенітенціарна служба України повинна забезпечити гідний

рівень фізичної та професійної підготовки своїм співробітникам та

курсантам вищих навчальних закладів. Адже майбутні

висококваліфіковані фахівці зобов’язані володіти не лише високим рівнем

професійності, але й мати гарну фізичну витривалість, працездатність та

відповідне здоров’я.

Важливу роль у формуванні особистості сучасного фахівця та

розвитку його професійно важливих здібностей відіграють фізична

культура та спорт. Професійно-прикладна фізична підготовка повинна

ефективно сприяти оволодінню й досягненню високого рівня готовності до

високопродуктивної трудової діяльності [3, с. 14].

Фізичне виховання курсантів вищих навчальних закладів Державної

пенітенціарної служби України відіграє важливу роль в моральному,

вольовому та естетичному розвитку, а також робить значний внесок в

освітній та всебічний загальний рівень розвитку майбутніх фахівців даної

сфери.

Формування фізичної культури особистості включає в себе

самоорганізацію здорового способу життя, підвищення рівня фізичної

підготовленості, вдосконалення психомоторних здібностей, рухових умінь,

навичок та рівня розвитку фізичних якостей.

Отже з вищевикладеного можна дати відповідь на запитання: «Чи

необхідні нам фізичні тренування в повсякденному житті, і для чого це нам

потрібно?» та зробити висновок, що фізична працездатність прямо впливає

на динаміку розумової працездатності. Адже при систематичних заняттях

фізичною підготовкою поліпшується функціональний стан ЦНС, що

сприятливо позначається на розумовій активності курсантів.

Тому щоб підготувати висококваліфікований персонал, в освітню

програму просто необхідно включати заняття з фізичної підготовки

молодого покоління пенітенціаріїв.

Список використаних джерел

1. Божик М. В. Професійно-прикладна фізична підготовка майбутніх

вчителів-предметників / М. В. Божик // Теорія та методика фізичного

виховання. – 2009. – № 9 (59). – С. 17–35. 2. Дубревський Ю. Управлінський аспект професійної підготовки

майбутніх фахівців фізичного виховання і спорту / Ю. Дубревський //

Фізичне виховання в школі. – 2011. – № 2 (72). – С. 43–46.

3. Волков В. Л. Основи професійно-прикладної підготовки

студентської молоді / В. Л. Волков. – К. : Знання України, 2004. – 82 с.

91

Кочкарьов Д. С.,

курсант 2-го курсу юридичного

факультету Інституту

кримінально-виконавчої служби

Науковий керівник:

Чурмантаєв П. С.,

кандидат філософських наук,

майстер спорту України,

доцент кафедри вогневої та

спеціальної фізичної підготовки

Інституту кримінально-

виконавчої служби

СНАЙПЕРСЬКЕ РЕМЕСЛО

Ця стаття матиме на меті розкриття таємниць та історію

снайперського ремесла.

Все загадкове породжує легенди. Мистецтво бойового снайпера

межує з містикою. Ефект його роботи жахливий, а здатність виникати в

самому несподіваному місці і безслідно зникати після пострілу здається

надприродною. Легенди про можливості снайперів засновані на

реальності. Підготовлений снайпер дійсно може робити те, чого не можуть

інші. Снайпер – це кинджал в серце супротивника; занадто довгий і дуже

жорстокий, щоб з ним не рахуватися. Ігнорувати снайпера не можна. Від

нього не рятують відстань і бронежилет. Проти снайперської кулі безсила

охорона. Снайпер здатний докорінно змінити обстановку на полі бою,

поставити потрібну точку в політичному процесі і з точністю хірурга

знешкодити терориста. Сама загроза участі снайперів тисне на психіку

ворога і змушує його пригинати голову.

Необхідно визначити, хто такий снайпер.

Снайпер – спеціально навчений солдат (самостійна бойова одиниця),

що досконало володіє мистецтвом влучної стрільби, маскування і

спостереження; вражає ціль, як правило, з першого пострілу. Завдання

снайпера - поразка командного і зв'язкового складів, секрету противника,

знищення важливих з'являються, рухаються, відкритих і замаскованих

одиночних цілей (ворожих снайперів, офіцерів і ін.). Снайпер озброюється

снайперською гвинтівкою з оптичним прицілом та іншими спеціальними

пристроями, що полегшують прицілювання.

Що ж стоїть у витоках історії цього військового напряму та що

спричинило появу такого типу ведення бою ?

92

Події, які можна вважати народженням сучасного снайперського

мистецтва, відбулися ще в XVII столітті. Тоді учасники Громадянської

війни в Англії стали використовувати у військових цілях довгоствольні

мисливські рушниці. Одним з найвідоміших випадків їх застосування став

постріл солдата Джона Дайота, з відстані близько 140 метрів потрапив в

око ворожому командиру. Ефективна дальність вогню більшості видів

тодішнього стрілецької зброї ледве-ледве доходила до 70–80 метрів.

Випадок отримав широкий розголос, після чого кількість стрільців з

далекобійними рушницями в обох сторонах конфлікту значно зросла.

Приблизно в цей час влучних стрільців починають називати терміном snipe

shooter – мисливець на бекаса. Справа в тому, що для полювання на цю

невелику птицю потрібно добре маскуватися, тихо пересуватися і влучно

стріляти. Трохи пізніше назва влучних стрільців перетворюється на

коротку і звичну sniper.

Але справжній розквіт снайперської справи відноситься до середини

того ж століття. В цей час провідні країни перейшли на нарізну зброю, що

мала куди більші показники дальності бою, ніж попередники. Додатково

до цього в англійській армії нарешті стали цілеспрямовано готувати

стрільців для снайперської роботи та видавати їм штуцери із спеціально

виготовленими прицілами. Та, проте в англійців виникла серйозна

проблема: не всі випускники курсів були готові до серйозної снайперської

роботі. Найчастіше у них були проблеми з маскуванням. Як результат -

великі втрати серед новоспечених снайперів. Зате ті, що залишилися в

живих, завдяки своїм навичкам, вплинули на розвиток усього світового

снайпінгу. Саме англійські стрілки першими придумали маскувальні

костюми і макети предметів фронтової обстановки, які служили укриттям

для снайпера.

Як невдовзі показала практика хороший снайпер не обов'язково

повинен бути кадровим військовим. Цей нехитрий постулат добре засвоїли

бійці Червоної Армії, які брали участь у Зимовій війні 1939 року. Один

вдалий постріл теж не робить людину снайпером. Удача дуже важлива на

війні. Більшою ціною володіє тільки справжнє майстерність бійця, що вміє

вразити ціль на величезній відстані, з незвичного зброї або з незручної

позиції.

Хто ж за всю історію існування снайперського діла під час Другої

світової війни зміг досягти вершини майстерності у володінні снайперської

гвинтівки та умінням маскування, адже саме цей час як це не трагічно б

звучало дав змогу розкрити такі таланти ?

Першою людиною з цього переліку є Василь Зайцев. Тільки за

листопад-грудень 42-го року в ході Сталінградської битви Зайцев знищив

майже дві з половиною сотні офіцерів і солдатів і 11 снайперів. Також в

93

Сталінграді Зайцев провів дуель з німецьким снайпером довжиною в

кілька днів, за мотивами якої потім навіть буде знято фільм. Сам

радянський снайпер у своїх мемуарах іменував ворога майором Кенінга,

але в більш пізніх джерелах стверджується, що для полювання на

радянських снайперів був спеціально спрямований начальник снайперської

школи в Цоссені штандартенфюрер СС Г. Торвальд. Кілька днів на

позиціях, поранений напарник, розбита оптика в іншого і в результаті

всього один постріл, після якого німецькій школі знадобився новий

начальник. На початку 1943 року, заважаючи наступу німців, Зайцев

отримав важке поранення, через який майже повністю втратив зір.

Відновленням здоров'я снайпера зайнявся сам В. Філатов і після декількох

операцій через місяць Зайцев знову зміг бачити. 22 лютого В. Зайцев

отримав звання Героя Радянського Союзу. До закінчення Великої

Вітчизняної цей снайпер встиг не тільки збільшити свій бойовий рахунок,

але й написати кілька підручників з снайперської справи.

Та не тільки чоловіки вміли стріляти по справжньому, по

ворошиловські, а й жінки. У Червоній армії було багато снайперів-жінок,

причому воювали вони не гірше за колег-чоловіків. Мабуть, найвідомішою

з них стала Людмила Павличенко. До червня 42-го року вона встигла

знищити 309 ворожих солдатів і офіцерів, серед яких було 36 снайперів.

Але після досягнення таких результатів вона була поранена і більше на

фронт не поверталася – її призначили інструктором на курсах «Постріл».

Крім того, у Сполучених Штатах Л. Павличенко відома своїм питанням,

вимовленим на мітингу в Чикаго, де вона була у складі радянської

делегації: «Мені двадцять п'ять років. На фронті я вже встигла знищити

триста дев'ять фашистських загарбників. Чи не здається вам, джентльмени,

що ви занадто довго ховаєтеся за моєю спиною?!»

Симо Хяюхя. Це ім'я стало таким собі символом війни відразу для

обох країн-учасниць. Для фінів Сімо був справжньою легендою,

уособленням самого бога помсти. В рядах бійців Червоної Армії снайпер-

патріот отримав ім'я Біла Смерть. За кілька місяців зими 1939–1940 років

стрілок знищив понад 500 ворожих солдатів. Неймовірний рівень

майстерності Сімо Хайха підкреслює використане ним зброю: гвинтівка

М / 28 з відкритим прицілом.

Про снайперське діло, ремесло чи навіть мистецтво як його називають

деякі снайпери-професіонали є багато інформації, проте навіть з тієї

крупиці, що була зазначена в цій статті можна прийти до висновку, що з

появою снайперського діла сама концепція ведення бою поступово почала

змінюватись. Що й казати про наш час,коли військові дії все частіше

трапляються в містах, де втручання професійного снайпера необхідна

вкрай для мінімалізації жертв. Снайпер це самий той вагомий аргумент чи

94

козир в рукаві, який необхідно вміло використовувати в слушний час і

момент.

Кузьмик Ю. В.,

курсант 4-го курсу юридичного

факультету Інституту

кримінально-виконавчої служби

Науковий керівник:

Сушков О. О.,

кандидат технічних наук,

старший науковий співробітник,

завідувач кафедри вогневої та

спеціальної фізичної підготовки

Інституту кримінально-

виконавчої служби

ПРАВОВІ ЗАСАДИ ТА ПОРЯДОК ЗАСТОСУВАННЯ

ВОГНЕПАЛЬНОЇ ЗБРОЇ ПРАЦІВНИКАМИ УСТАНОВ

ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ

Нормативно-правове забезпечення застосування фізичної сили,

спеціальних засобів та зброї до засуджених у виправних установах

визначається законами України, міжнародними актами та відомчими

наказами Державної кримінально-виконавчої служби України. Проблеми

застосування сили висвітлені у працях Ю. В. Бауліна, М. І. Бажанова,

І. Г. Богатирьова, Д. М. Бахраха, І. І. Веремеєнка, М. Й. Коржанського,

О. М. Бандурки, О. К. Безсмертного, І. П. Голосніченка.

Під правовими підставами застосування в Україні заходів фізичного

впливу, спеціальних засобів і зброї до засуджених у місцях позбавлення

волі слід розуміти систему законодавчих та інших нормативно-правових

актів, що визначають загальну допустимість, встановлюють принципи і

правила, регламентують порядок і умови діяльності персоналу виправних і

виховних колоній щодо використання зазначених заходів і засобів до осіб,

які відбувають покарання у виді позбавлення волі, у конкретних життєвих

випадках шляхом прийняття індивідуально-правових рішень по суті.

Виходячи із змісту ч. 1 ст. 106 Кримінально-виконавчого кодексу

України (далі – КВК) «Підстави застосування заходів фізичного впливу,

спеціальних засобів і зброї» є припинення: фізичного опору осіб, які

тримаються у виправних і виховних колоніях; злісного невиконання

законних вимог персоналу колонії; буйства засуджених; участі зазначених

осіб у масових заворушеннях; захваті заручників; інших насильницьких

95

дій; втечі з-під варти; заподіяння засудженими шкоди оточенню (у формі

запобігання таким діям), а також заподіяння цими особами шкоди самим

собі у такій самій формі запобігання.

Щодо застосування вогнепальної зброї, важливо зазначити, що воно є

крайнім заходом. Працівникам установ виконання покарань слід докласти

всіх значних зусиль для того, щоб не застосовувати вогнепальну зброю,

розв’язуючи службові завдання іншими засобами. Як правило, вогнепальна

зброя не повинна застосовуватися, а як вказував В. М. Бризгалов «лише за

винятком випадків, коли правопорушник вчиняє збройний опір або іншим

чином ставить під загрозу життя та здоров’я людей і коли інші заходи, що

мають менш виключний характер, недостатні для припинення

правопорушення або затримання правопорушника». Перелік випадків,

коли застосування вогнепальної зброї буде правомірним, є вичерпним і

розширеному трактуванню не підлягає.

Керуючись п. 4 ст. 46 Закону України «Про Національну поліцію» як

крайній захід, працівники УВП мають право застосовувати вогнепальну

зброю у таких виняткових випадках:

1) коли засуджений здійснює напад на інших засуджених (з метою

захисту, що загрожує їх життю і здоров’ю);

2) для звільнення заручників, захоплених будівель, споруд,

приміщень та транспортних засобів;

3) для відбиття нападу на працівника установи, якщо його життю або

здоров’ю загрожує небезпека;

4) для відбиття групового або збройного нападу на охоронювані

об’єкти, конвої, жилі приміщення;

5) для затримання особи, яку застали при вчиненні тяжкого злочину і

яка намагається втекти;

6) для зупинки транспортного засобу, з використанням якого

здійснюється втеча засудженим;

7) для затримання особи, яка чинить збройний опір, намагається

втекти з-під варти, а також озброєного засудженого, який погрожує

застосуванням зброї та інших предметів, що загрожує життю і здоров’ю

працівника УВП, а також для попередження засуджених, ув'язнених і

інших осіб про намір застосувати вогнепальну зброю, подачі сигналу

тривоги і виклику допомоги.

Застосуванню вогнепальної зброї повинно передувати попередження

про можливість її застосування, якщо дозволяють обставини, та за

винятком необхідності відбиття раптового нападу на працівника

кримінально-виконавчої системи або звільнення заручників.

Попередження може бути здійснено голосом, при значній відстані або

зверненні до великої групи правопорушників – через гучномовці установи

96

і бажано рідною мовою осіб, проти який зброя буде застосовуватися.

Наприклад, викрик "Стій! Стріляти буду!" або в деяких випадках

попереджувальний постріл в повітря [4]. Крім того, необхідно надати

правопорушнику час для виконання даної вимоги. Виняток становить

ситуація, коли зволікання створює безпосередню небезпеку для життя

людей або може спричинити інші тяжкі наслідки [3, с. 9].

Слід зазначити, працівник УВП має право оголити вогнепальну зброю

і привести її в готовність, якщо вважає, що в обстановці, що склалася

можуть виникнути підстави для його застосування. Спроби

правопорушника, що затримується співробітником установи оголеним

вогнепальною зброєю, наблизитися до нього, скоротивши при цьому

зазначений ним відстань, чи доторкнутись до його зброї надають

працівникові УВП право застосувати вогнепальну зброю [2].

Забороняється використовувати вогнепальну зброю до жінок з явними

ознаками вагітності, осіб літнього віку, інвалідів з явними ознаками

інвалідності, також неповнолітніх, крім випадків вчинення ними групового

нападу, опору, що загрожує життю, здоров’ю оточуючих, співробітників

установи або збройного нападу чи збройного опору [1, с. 58]. Порушення

правил використання вогнепальної зброї тягне відповідальність,

установлену чинним законодавством України.

Випадок застосування зброї працівником УВП в обов’язковому

порядку фіксується у журналі рапортів приймання-здавання чергувань

ЧПНУ, та доповідається у письмовому повідомленні прокурору (ч. 5

ст. 106 КВК).

Список використаних джерел

1. Кримінально-виконавчий кодекс України : за станом на 8 квіт. 2014

р. – Офіц. вид. – К. : Паливода А. В., 2014. – 96 с. 2. Закон України Про національну поліцію: від 02.07.2015 № 580-VIII.

[Електронний ресурс] – Режим доступу:

http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/ 580-19. 3. Про стан злочинності в установах виконання покарань та слідчих

ізоляторах за 2012 рік та заходи щодо його поліпшення : лист ДПтС

України № 10/1-953-Сд/2-13 від 18.02.2013. – 16 с.

4. Про затвердження Правил внутрішнього розпорядку установ

виконання покарань: наказ Міністерства юстиції України від 29 грудня

2014 року № 2186/5 // Офіційний вісник України. – 2015. – № 4. – Ст. 88.

97

Магрюк В. А.,

курсант 2-го курсу психологічного

факультету Інституту

кримінально-виконавчої служби

Науковий керівник:

Бірюков П. В,

кандидат педагогічних наук,

викладач кафедри вогневої та

спеціальної фізичної підготовки

Інституту кримінально-

виконавчої служби

ПРОБЛЕМИ КОНТРОЛЬНО-ПРОПУСКНОГО РЕЖИМУ

В УСТАНОВАХ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ

Установи виконання покарань (далі – УВП) – державні установи, які

безпосередньо та виключно за вироком суду здійснюють виконання

конкретних видів кримінальних покарань.

Кожна установа має своє спеціальне обладнання. До такого

обладнання можна віднести контрольно-пропускний пункт (далі – КПП),

який є спорудою для забезпечення безпеки; пункт, призначений для

контролю за проходом або проїздом (відвідуванням) та пропуском на

територію з режимного об’єкта. Основним завданням служби безпеки із

забезпечення режиму та охорони об’єкту є організація і впровадження

заходів щодо забезпечення безпеки діяльності й захисту інформації всіма

можливими способами та засобами.

За призначенням КПП поділяють на наступні види:

КПП для пропуску людей;

КПП для пропуску автомобільного транспорту;

КПП для пропуску залізничного транспорту.

Одночасно дозволяється здійснювати пропуск через КПП не більше

трьох осіб. Не допускається одночасне перебування у прохідному коридорі

осіб, які входять на об'єкт та виходять з нього, а також одночасний

пропуск через КПП засуджених та інших осіб, крім випадків, коли ці

засуджені супроводжуються працівниками установи або під вартою [1, 2].

Основними завданнями організації режиму та охорони є:

запобігання проникненню в службові приміщення, в зони, що

охороняються, і на територію об'єкта сторонніх осіб;

забезпечення порядку внесення (винесення), ввезення (вивезення)

матеріальних цінностей та входу (виходу) працівників і відвідувачів.

98

Усі приміщення УВП залежно від призначення та характеру дій або

операцій поділяють на кілька зон доступу (безпеки), які враховують

ступінь важливості різних частин об'єкта з огляду на можливі збитки від

кримінальних загроз. Зони безпеки облаштовують послідовно – від

огорожі на території об'єкта до сховища цінностей та інформації,

почергово створюючи ланцюг перешкод на шляху зловмиснику.

Контрольно-пропускний режим здійснює комплекс організаційно-

правових обмежень та правил пропуску через КПП в окремі будівлі

(приміщення) працівників об'єкта, відвідувачів, транспорту і матеріальних

засобів. Це один із ключових моментів організації системи безпеки будь-

якої установи.

Організація контрольно-пропускного режиму пов'язана з певною

складністю. Справа в тому, що механізм здійснення контрольно-

пропускного режиму ґрунтується на застосуванні "заборон" і "обмежень"

стосовно суб'єктів, які перетинають межі об'єктів, що охороняються, для

забезпечення інтересів установи. Такий механізм має бути бездоганним за

відповідністю вимогам чинного законодавства.

Актуальною проблемою діяльності КПП є врахування «людського

фактору», зокрема, на КПП в якості чатових працюють живі люди, які

можуть допускати помилки у своїй роботі. Недбалість під час пропуску

транспорту через ворота може призвести до несанкціонованого

потрапляння до території УВП сторонньої людини, яку чатовий КПП

несвоєчасно помітить. На наш погляд, всі КПП Державної кримінально-

виконавчої системи повинні бути оснащені системою відеоспостереження,

яка в автоматичному режимі має бути пов’язана з тривожною

сигналізацією на такий випадок.

Отже, контрольно-пропускний режим можна визначити і як систему

забезпечення нормативних, організаційних та матеріальних гарантій

виявлення, запобігання та припинення посягань на законні права УВП,

його майно, інтелектуальну власність, виробничу дисципліну, інформацію,

що охороняється, так і сукупність організаційно-правових обмежень і

правил, що встановлюють порядок пропуску через контрольно-пропускні

пункти працівників об'єкта, відвідувачів, транспорту і матеріальних

цінностей.

Список використаних джерел

1. Автухов К. А. Особливості діяльності окремих підрозділів

кримінально-виконавчої системи : навч.посіб. / К. А. Автухов,

О. В. Ткачова, І. С. Яковець; за ред. А. Х. Степанюка. – Х. : Право, 2012. –

152 с.

99

2. Дука О. А. Організація нагляду за засудженими в кримінально-

виконавчих установах: [навч. пос.] / О. А. Дука. – Біла Церква: 2012. –

196 с.

Марциненко К. І., курсант 4-го курсу психологічного

факультету Інституту

кримінально-виконавчої служби

Науковий керівник:

Бірюков П. В.,

кандидат педагогічних наук,

викладач кафедри вогневої та

спеціальної фізичної підготовки

Інституту кримінально-

виконавчої служби

ПРАКТИКА ЗАСТОСУВАННЯ ІНЖЕНЕРНО-ТЕХНІЧНИХ

ЗАСОБІВ ДЛЯ ВИЯВЛЕННЯ ЗАБОРОНЕНИХ ПРЕДМЕТІВ

У СЛІДЧИХ ІЗОЛЯТОРАХ ТА УСТАНОВАХ ВИКОНАННЯ

ПОКАРАНЬ

Ефективна охорона означає виключення випадків вчинення втеч та

інших злочинів, зокрема: проникнення на територію установ виконання

покарань (далі – УВП) сторонніх осіб та заборонених для використання в

УВП предметів. Необхідною умовою для забезпечення ефективності

ізоляції засуджених, їх нагляду та охорони є застосування інженерно-

технічних засобів охорони і нагляду (далі – ІТЗОН) в порядку,

визначеному нормативно-правовим законодавством [1, с. 108].

Також, важливе місце у забезпеченні порядку відбування покарання

займає вжиття заходів з недопущення в УВП всіх можливих проявів

злочинності. Вагому роль у цьому напрямку відіграє робота

пенітенціарного персоналу щодо перекриття каналів надходження в місця

позбавлення волі заборонених предметів та речей, які негативно

впливають на стан оперативної обстановки у виправних колоніях.

Основною із детермінант проникнення заборонених предметів до

засуджених вважається незадовільний стан технічних засобів охорони,

спеціальної техніки, засобів зв’язку, 90% яких є технічно застарілими і

перебувають в експлуатації багато років. В багатьох установах відсутні

технічні засоби, призначені для перевірки осіб, які відвідують територію

УВП, здійснення огляду посилок та передач, бандеролей [2, с. 486–491].

100

Виявлення та вилучення заборонених предметів є одним з основних

завдань персоналу слідчого ізолятора (далі – СІЗО), тому він застосовує

різні технічні засоби. Наприклад, переносні металодетектори

використовуються для виявлення металевих предметів при огляді речей,

спальних місць та інших задач.

Компактні розміри переносних металодетекторів дозволяють

проводити пошук у важкодоступних місцях, швидко перевірити людину,

портфелі, сумки та інші речі на наявність металевих предметів (металеві

деталі, зброя). Контроль здійснюється на невеликій відстані від об’єкту

перевірки. Для якісного виявлення металів детектор повинен постійно

находитись у русі. Переносні металодетектори, як доглядові металошукачі,

використовуються під час проведення різноманітних режимних заходів.

Так відповідно до Правил внутрішнього розпорядку СІЗО [3]

зазначено, що під час проведення особистого обшуку або огляду речей

ув’язнених та засуджених, можуть застосовуватися технічні засоби

виявлення заборонених предметів, речовин і продуктів харчування.

Рентгеноскопію тіла ув’язненого чи засудженого дозволяється проводити з

дозволу начальника СІЗО та за рекомендацією медичного працівника

установи [3]. Проте, в Правилах внутрішнього розпорядку УВП

можливості використання рентгеноскопів не передбачено [4].

Системи охоронної сигналізації призначені для виявлення та

попередження вчинення втеч з УВП чи СІЗО та надходження до зон, що

охороняються, предметів, речей, речовин і виробів, заборонених до

використання в цих установах.

Системи управління контролю доступом призначені для забезпечення

автоматизації пропускного режиму на контрольно-пропускному пункті з

пропуску людей, реєстрації персоналу та відвідувачів УВП та СІЗО з

можливістю їх візуальної ідентифікації при виході шляхом звірки з

матеріалами фото-, відеозйомки, організації режиму їх переміщення в

зонах, що охороняються.

Теле-, відеосистеми призначені для дистанційного візуального

спостереження за поведінкою засуджених та осіб, узятих під варту,

реєстрації (запису) інформації з теле- і відеокамер, встановлених в окремих

приміщеннях та на територіях УВП чи СІЗО, крім випадків, передбачених

законодавством України.

Системи виявлення та блокування несанкціонованого зв’язку

призначені для недопущення використання засудженими та особами,

взятими під варту, засобів зв’язку, крім випадків, передбачених

законодавством України.

Системи аудіоконтролю та реєстрації аудіоінформації застосовуються

для прослуховування і реєстрації (запису) аудіоінформації з телефонних

101

ліній, радіостанцій, мікрофонів, встановлених в окремих приміщеннях та

на територіях УВП чи СІЗО. Використовуються при виникненні

необхідності забезпечення контролю за діями засуджених та осіб, узятих

під варту.

Системи визначення місцезнаходження засуджених та осіб, узятих під

варту, призначені для здійснення контролю за місцезнаходженням цих осіб

та маршрутами їх пересування. Вони застосовуються за рішенням

адміністрації УВП або СІЗО до засуджених, які схильні до втечі та (або)

мають змогу знаходитись поза межами зон, що охороняються (під час

проходження лікування, залучення до робіт за межами зон, що

охороняються, перебування у відпустках, тощо), а також осіб, узятих під

варту, які проходять лікування в закладах охорони здоров’я.

Державною цільовою програмою реформування Державної

кримінально-виконавчої служби на 2013-2017 роки передбачено завдання з

модернізації ІТЗОН, впровадження сучасних технологій з метою створення

багаторівневої системи централізованої охорони і відеомоніторингу,

автоматизованих інформаційних та телекомунікаційних систем Державної

пенітенціарної служби України з конкретними видатками [5, с. 1341].

Проте, на жаль, соціально-економічні та політичні події в державі не дали

можливості реалізувати вказану програму в повному обсязі. В березні 2014

року уряд України своїм розпорядженням № 71 «Деякі питання оптимізації

державних цільових програм і національних проектів економії бюджетних

коштів та визнання такими, що втратили чинність, деяких актів Кабінету

Міністрів України» достроково припиняє виконання зазначеної програми.

Таким чином, модернізація ІТЗОН в місцях попереднього ув’язнення та

позбавлення волі залишається невирішеною проблемою і завданням на

перспективу.

Список використаних джерел

1. Автухов К. А. Особливості діяльності окремих підрозділів

кримінально-виконавчої системи : навч.посіб. / К. А. Автухов,

О. В. Ткачова, І. С. Яковець; за ред. А. Х. Степанюка. – Х. : Право, 2012. –

152 с.

2. Копотун І. М. Кримінологічна характеристка проникнення до

засуджених до позбавлення волі зоборонених предметів / І. М. Копотун //

Форум права. – 2013. – № 1.– С. 486–491.

3. Наказ міністерства юстиції України від 18.03.2013 року № 460/5

«Про затвердження Правил внутрішнього розпорядку слідчих ізоляторів

Державної кримінально-виконавчої служби України» [Електронний

ресурс]. – Режим доступу : http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/ru/z0445-13

102

4. Наказ Міністерства юстиції України від 29.12.2014 року № 2186/5

"Про затвердження Правил внутрішнього розпорядку установ виконання

покарань", зареєстровано в Міністерстві юстиції України 30 грудня 2014

року за № 1656/26433.

5. Про затвердження Державної цільової програми реформування

Державної кримінально-виконавчої служби на 2013–2017 роки. //

Офіційний вісник України. – 2013. – № 38. – Ст. 1341.

Марциненко К. І.,

курсант 4-го курсу, психологічного

факультету Інституту

кримінально-виконавчої служби

Науковий керівник:

Анікєєв Д. М.,

кандидат наук з фізичного

виховання та спорту, доцент

кафедри вогневої та спеціальної

фізичної підготовки Інституту

кримінально-виконавчої служби

РОЛЬ ФІЗИЧНОЇ ПІДГОТОВКИ ПРАЦІВНИКІВ

КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОЇ СИСТЕМИ

ПРИ ВИНИКНЕННІ НАДЗВИЧАЙНИХ СИТУАЦІЙ

Ефективність функціонування установ, що виконують Кримінальні

покарання при виникненні надзвичайних ситуацій, значною мірою

залежить від рівня професійної майстерності та фізичної підготовки

особового складу. Істотний вплив на організацію управління в установах

виконання покарань (далі – УВП) складає оперативна обстановка. Залежно

від її стану виділяють управління в умовах нормальної, складної

оперативної обстановки або іншого надзвичайного стану. Основні умови

та причини виникнення надзвичайних ситуацій:

вони викликаються діями людини (неусвідомленими або

цілеспрямовано, як, скажімо, некваліфіковані дії Промислового персоналу

або захоплення заручників) або ж природними явищами;

вони виникають раптово, протікають стрімко і мають Довготривалі

негативні наслідки;

вони характеризуються не тільки економічними, соціальними, а й

екологічними наслідками [1. с. 65].

103

За сферою прояву їх можна розділити на надзвичайні ситуації

соціально-політичного, природного, техногенного характеру, а також

комбіновані надзвичайні ситуації.

До соціально-політичних надзвичайних ситуацій відносяться

міжнаціональні конфлікти.

Під надзвичайної ситуацією в установах УВП необхідно розуміти

обстановку, викликану явищами, подіями і процесами соціального,

природного, техногенного та екологічного характеру, що представляє

собою реальну небезпеку і загрозу охороні порядку і дотримання

законності в місцях позбавлення волі (утримання під вартою), життя і

здоров'ю підозрюваних, обвинувачених, засуджених, персоналу та іншим

особам, які перебувають в районі дислокації цих установ, системам

життєзабезпечення, матеріальним і духовним цінностям, навколишньому

середовищу.

Підготовка, як практичне відпрацювання співробітниками УВП

імпровізованих ситуацій, пов'язаних з виникненням надзвичайних ситуацій

і проведенням оперативних тренувань, командно-штабних і тактико-

спеціальних навчань з їх локалізації і ліквідації. Оперативні тренування,

штабні і тактико-спеціальні навчання можна об'єднати загальним терміном

- оперативна гра. Оперативна гра представляє собою систему навчальних,

взаємопов'язаних між собою оперативно-службових ситуацій, що

виникають в реальній дійсності при виконанні установами та органами

УВП комплексу завдань по забезпеченню безпеки співробітників,

цивільного персоналу, засуджених, інших осіб, а також об'єктів УВП від

внутрішніх і зовнішніх посягань.

Перевага оперативної гри перед іншими формами навчання полягає в

тому, що «вона дозволяє конструювати будь-який хід подій і наочно

показує послідовність і ефективність прийнятих управлінських рішень» [1,

с. 78].

Серед найбільш прогресивних методів, використовуваних при

підготовці особового складу УВП до дій при виникненні надзвичайних

ситуацій, слід виділити метод аналізу і програвання конкретних ситуацій і

проблемний метод. Використання запропонованих методів в процесі

оперативної гри дозволить всім її учасникам глибше вивчити і зрозуміти

спеціальний типовий план дій співробітників УВП при надзвичайних

ситуаціях, виробити вміння і навички цілеспрямованих дій в реальній

обстановці, відпрацювати складний механізм взаємодії сил і засобів,

задіяних за планом на всіх етапах ліквідації наслідків надзвичайних

обставин [2, с. 16].

Загальний сценарій всієї оперативної гри і методика її проведення

повинні витримуватися в логічній послідовності: від простого до

104

складнішого і включати в себе як питання службово бойової та фізичної,

так і питання психологічної підготовки.

З окремих дисциплін фізична підготовка співробітників кримінально-

виконавчої системи при виникненні надзвичайних ситуацій відіграє

важливу роль. Залучення співробітників в регулярні заняття фізичною

підготовкою дає, підвищення їх майстерності в службово-прикладних

видах спорту. Оволодіння і вдосконалення навичок виконання бойових

прийомів боротьби, в т.ч. після значних фізичних навантажень і

психічного напруження в умовах, максимально наближених до реальних.

Удосконалення навичок в колективних діях на тлі великих фізичних

навантажень. Виховання сміливості і наполегливості при діях в складних

та екстремальних ситуаціях. Розвиток і вдосконалення психічних якостей

співробітників досягаються використанням спеціально підібраних вправ і

методик для розвитку. Психічна стійкість досягається шляхом виконання

вправ в гострих емоційних ситуаціях, в умовах нервово-психічної напруги,

при наявності небезпеки: подолання водних перешкод, стрибки в воду,

виконання різних вправ, що мають елементи ризику, на металевій

конструкції, бойових прийомів боротьби, подолання смуг перешкод в

ускладнених умовах. Сміливість і рішучість досягається шляхом

виконання вправ, що містять елементи новизни, ризику і небезпеки при

зміні і ускладненні умов їх виконання: пересування на значній висоті по

вузькій опорі, стрибки в воду, стрибки в глибину, через різноманітні

перешкоди, соскоки з гімнастичних снарядів, опорні стрибки, акробатичні

вправи, спуски з крутих схилів і стрибки на лижах, вправи на спеціальних

снарядах, прийоми єдиноборства. Ініціатива і винахідливість досягається

шляхом виконання вправ, що вимагають прийняття самостійних рішень:

Спортивні ігри, різні види єдиноборств, виконання прийомів і дій по

раптово подається командам і сигналам.

Емоційна стійкість досягається шляхом виконання найбільш важких

вправ, що містять елементи ризику, виховання звички самоконтролю за

своїм станом, формування навичок подолання скутості, довільного

розслаблення м'язів і довільної регуляції дихання в умовах сильного

емоційного напруження.

Різні види єдиноборств. Підготовка співробітників є постійним і

безперервним процесом, що забезпечує нормальне функціонування

об'єктів УІС при надзвичайних ситуаціях. Основні види професійної

підготовки необхідно розглядати в єдності, не віддаючи переваги жодному

з напрямків. У процесі фізичної Підготовки одночасно вирішуються

завдання виховання організованості, дисципліни, колективізму і

взаємодопомоги, формування стройової виправки та підтягнутості,

швидкості та спритності.

105

Список використаних джерел

1. Старостин С. А. Проблемы понятийного аппарата и классификация

чрезвычайных ситуаций. – М., 1997. – 65 с.

2. Курбанов Д. А. Управление силами и средствами органов и

учреждений Внутренних дел при чрезвычайных ситуациях природного и

техногенного характера в сизо: автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – М.,

1997. – С. 16–67.

Михальченко Ю. С.,

курсант 4-го курсу юридичного

факультету Інститут

кримінально-виконавчої служби

Науковий керівник:

Сушков О. О.,

кандидат технічних наук,

старший науковий співробітник,

завідувач кафедри вогневої та

спеціальної фізичної підготовки

Інституту кримінально-

виконавчої служби

ПРОБЛЕМИ ЗАСТОСУВАННЯ ПРАЦІВНИКАМИ УСТАНОВИ

ВИКОНАННЯ ПОКАРАННЯ ЗАХОДІВ ПРИМУСУ ДО

ЗАСУДЖЕНИХ

Дослідження проблеми застосування фізичної сили, спеціальних

засобів і вогнепальної зброї під час забезпечення режиму має важливе

теоретичне і практичне значення для Державної пенітенціарної служби

України (далі – ДПтС України). Взагалі, дані заходи застосовуються лише

у тих випадках, коли засуджені добровільно не відмовились від порушення

режиму після неодноразових попереджень.

До суб’єктів, які мають право застосовувати силу до засуджених, слід

віднести осіб рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої

служби під час завдань з виконання кримінальних покарань у межах

повноважень, зазначених у відомчих нормативних актах ДПтС України [2].

Наукові погляди щодо окресленої проблеми дозволяють виділити

загальні риси, які виражають особливості застосування спеціальних

засобів під час забезпечення режиму у кримінально-виконавчих установах

закритого типу.

106

В. М. Бризгалов вказував, що крайніми заходами примусу,

направленими на виконання основних вимог режиму у місцях позбавлення

волі є застосування наручників та гамівної сорочки, винятково –

застосування зброї. Дані заходи застосовуються тільки у певних умовах,

передбачених законодавством. Заходи безпеки не розраховані на

виправлення та перевиховання засуджених, вони є заходами

попереджувального характеру [3, с. 110–111].

На наш погляд, вид сили, час початку та інтенсивність застосування

визначаються кожним працівником ДПтС України окремо з урахуванням

обстановки, що склалася, характеру правопорушення і особи

правопорушника. Сила повинна застосовуватись тільки до тих засуджених,

дії яких містять суспільну небезпеку і припинити їх неможливо іншими

методами впливу на поведінку правопорушника. Застосування сили до

засуджених базується на фактах наявності складу правопорушення у діях

засудженого та неможливості припинити протиправні дії або їх наслідки

іншими профілактичними, попереджуючими заходами.

До засуджених можуть застосовуватись:

1) заходи фізичного впливу;

2) спеціальні засоби активної оборони;

3) вогнепальна зброя [4].

Застосування фізичної сили ставить за мету захист осіб, самозахист,

блокування протиправних дій з боку засуджених. Варто відзначити, що

даний спосіб впливу є найбільш гуманним, тому що застосування заходів

фізичного впливу можливо контролювати.

Спеціальні засоби повинні спочатку застосовуватись від найбільш

безпечних, такі як наручники сльозоточиві речовини, до більш суворих

таких як гумовий кийок, зброя. Важливим спеціальним засобом у

виняткових випадках, під час забезпечення режиму є застосування

сльозоточивих речовин дратівливої дії в аерозольних упаковках.

Зазначений засіб застосовується, коли всі інші заходи профілактичного

впливу не дали позитивного результату з припинення протиправного

діяння такі як злісна непокора законним вимогам представника

адміністрації; затримання засудженого, який скоїв злочин; для самозахисту

та захисту персоналу виправних установ, інших громадян, які перебувають

на території колонії.

Важливого значення для розгляду окресленої проблеми набуває ч. 3

ст. 106 КВК, яка забороняє застосовувати заходи фізичного впливу,

спеціальні засоби і зброю до жінок з явними ознаками вагітності, осіб

похилого віку або з вираженими ознаками інвалідності та неповнолітніх,

крім випадків вчинення ними групового або збройного нападу, який

107

загрожує життю і здоров'ю персоналу колонії чи інших осіб, або збройного

опору [1].

Отже, працівник, який застосовує силу до засуджених, повинен бути

впевнений у правильності рішення, яке він приймає у відповідності до всіх

законодавчих та відомчих нормативних актів, що регламентують

застосування сили до засуджених. Знання законодавчих актів із

застосування заходів примусу є основою прийняття рішення. Сила повинна

застосовуватись своєчасно. Саме своєчасність дозволяє усунути

криміногенну ситуацію, попередити протиправну дію або настання

злочинних наслідків. Застосування сили не повинно перевищувати міру,

необхідну для виконання покладених на адміністрацію колонії обов'язків, і

має зводитися до завдання найменшої шкоди здоров'ю правопорушників.

Список використаних джерел

1. Кримінально-виконавчий кодекс України. Від 11 липня 2003 р.

№ 1129-IV. З подальшими змінами // Відомості Верховної Ради (ВВР). –

2004. – № 3–4, – Ст. 21.

2. Кримінально-виконавче право України: підруч. / [В. В. Голіна,

А. Х. Степанюк, О. В. Лисодєд та ін.]; за ред. В. В. Голіни і

А. Х. Степанюка. – Х.: Право, 2011. – 328 с.

3. Бризгалов В. Н., Макагон Н. Е. Деякі проблеми застосування

фізичної сили та спеціальних засобів під час нагляду за засудженими в

КВК закритого типу // Південноукраїнський правничий часопис. – Одеса. –

2007. – № 3. – С. 110–111.

4. Заходи безпеки, що застосовуються до ув’язнених і засуджених в

Україні / О. Г. Колб, І. Л. Баран, Т. В. Кузьмук: Методичні рекомендації. –

Луцьк: РВВ «Вежа» Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2009. – 19 с.

5. «Про затвердження правил внутрішнього розпорядку установ

виконання покарань» від 29.12.2014 № 2186/5.

108

Мотуз І. В.,

курсант 4-го курсу юридичного

факультету Інституту

кримінально-виконавчої служби

Науковий керівник:

Сушков О. О.,

кандидат технічних наук,

старший науковий співробітник,

завідувач кафедри вогневої та

спеціальної фізичної підготовки

Інституту кримінально-

виконавчої служби

ПРАВОВІ ЗАСАДИ ЗАСТОСУВАННЯ ЗБРОЇ У МІСЦЯХ

ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ

Події в Україні, які відбулись в м. Києві у листопаді 2013 – лютому

2014 рр., активізували теоретико-прикладну проблему з приводу

застосування зброї у кримінально-виконавчій діяльності. Зокрема,

практика застосування зброї до ув’язнених, взятих під варту в слідчих

ізоляторах (далі – СІЗО) та кримінально-виконавчих установах (КВУ)

закритого типу (до таких, згідно вимог ст. 11 Кримінально-виконавчого

кодексу України, відносяться виправні та виховні колонії)[1], показує, що

нерідко персонал Державної пенітенціарної служби України (далі – ДПтС

України) зловживає цим правом, а, подекуди, й перевищує свої

повноваження при цьому, що в кінцевому результаті приводить до

суттєвого порушення прав і законних інтересів як осіб, які тримаються в

СІЗО, так і засуджених, що відбувають покарання у виді позбавлення волі.

Вивчення наукової літератури показано, що як у радянську добу (до

1991 р.), так і в сьогоденні означеною проблематикою вчені у більшій мірі

займаються у межах закритих (конфіденційних) досліджень, що, без

сумніву, теж негативно впливає на стан кримінально-виконавчої діяльності

в Україні.

В науці під «правовими підставами застосування в Україні у місцях

позбавлення волі» слід розуміти систему законодавчих та інших

нормативно-правових актів, що визначають загальну допустимість,

встановлюють принципи і правила, регламентують порядок і умови

діяльності персоналу виправних і виховних колоній щодо використання

зброї до осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення волі [2].

Відповідно до ч.5 ПВР УВП вогнепальна зброя як винятковий захід

застосовується у разі скоєння засудженим нападу або інших умисних дій,

109

які безпосередньо загрожують життю персоналу установ виконання

покарань або інших осіб, а також у разі втечі з-під варти, якщо іншими

засобами неможливо припинити зазначені дії [5].

Як свідчить суспільна практика, щоб забезпечити захист суспільства й

індивіда від зброї може стати держава. Цей універсальний політичний

аргумент зробив висновок О. В. Копан [3]. На його думку, посилаючи свій

вплив на різні сфери соціального життя, держава так чи інакше апелює до

потреби безпеки, пропонуючи її суб’єктну модель, механізм найбільш

повного її задоволення. Таке апелювання зумовлено обов’язковістю

існування в будь-якій системі, в тому числі і соціально-політичній,

прямого і зворотного зв’язку між суб’єктом і об’єктом управління, а саме

від суб’єкта управління (держави) вимагається декларувати мету безпеки і

заходи щодо її досягнення, а від об’єкта управління (людини) – прийняти

політичне рішення про довіру чи недовіру цим заходам.

Враховуючи існуючі в теорії права підходи можна виокремити

наступні характерні риси застосування норм права персоналом, що

пов’язані з використанням зброї у місцях позбавлення волі:

1) його метою є припинення:

а) фізичного опору осіб, які тримаються у виправних і виховних

колоніях;

б) злісного невиконання законних вимог персоналу колонії;

в) буйства засуджених;

г) участі зазначених осіб у масових заворушеннях;

ґ) захваті заручників;

д) інших насильницьких дій;

е) втечі з-під варти;

є) заподіяння засудженими шкоди оточенню (у формі запобігання

таким діям);

ж) заподіяння цими особами шкоди самим собі у такій самій формі

запобігання;

2) така діяльність персоналу Державної пенітенціарної служби

України є владною, тобто передбачає прийняття юридично обов’язкових

рішень та включає у себе:

а) попередження про намір використати вказані в ст. 106 КВК заходи і

засоби;

б) застосування цих заходів і засобів без попередження у випадках,

якщо виникла безпосередня загроза життю або здоров’ю персоналу колонії

чи інших осіб (ч. 2 ст. 106 КВК);

в) про застосування фізичної сили, спеціальних засобів, гамівної

сорочки доповідається в рапорті начальникові колонії, а при застосуванні

зброї ще й повідомляється про цей випадок прокурору (ч. 5 ст. 106 КВК);

110

3) застосування передбачає прийняття індивідуально-правових рішень

щодо використання форми та рівня фізичної сили, видів спецзасобів і зброї

до конкретно взятих засуджених у місцях позбавлення волі для досягнення

визначеної у ч. 1 ст. 106 КВК мети;

4) застосування є діяльністю, що здійснюється чітко уповноваженими

суб’єктами – персоналом колоній, який є складовим елементом персоналу

ДПтС України;

5) застосування фізичної сили, спецзасобів і зброї здійснюється по

спеціально визначеній процедурі відповідно до КВК і ПВР УВП;

6) застосування завершується написанням рапорту і переданням

письмового повідомлення прокурору (ч. 5 ст. 106 КВК) [4].

Ватро додати, що зараз постала проблема щодо того, що персонал

став сплутувати свої права і існуючі правила. Через це сталося нехтування

реальними правами й виконанням того, що можна було зробити для

негайної та реальної гарантії дотримання цих праd, що досить важливо з

огляду визначення правомірності застосовування зброї до засуджених у

місцях позбавлення волі.

Таким чином, проведений аналіз дозволяє стверджувати, що на

сьогодні досить актуальною та нагальною теоретико-прикладною

проблемою в Україні є застосування зброї у місцях позбавлення волі.

Зокрема не з’ясовано:

особливості застосування зброї у виправних і виховних колоніях

України;

тенденції застосування в Україні зброї до засуджених у місцях

позбавлення волі;

міжнародно-правові підходи щодо застосування зброї.

Тому це питання потребує більш активної участі науковців та участі

держави у її вирішенні.

Список використаних джерел

1. Кримінально-виконавчий кодекс України: прийнятий 11 липня 2003

року [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.

ua/laws/show/1129-15.

2. Науково-практичний коментар Кримінально-виконавчого кодексу

України / [І. Г. Богатирьов, О. М. Джужа, О. І. Богатирьова, Є. М. Бодюл та

ін.]; за заг. ред. І. Г. Богатирьова. – К.: Атіка, 2010. – 344 с

3. Копан О.В. Кримінально-виконавче право України : [навч. посіб.] /

[О. В. Гель, Г. С. Сємаков, І. С. Яковець]; за заг. ред. А. Х. Степанюка. –

К. : Юрінком Інтер, 2008. – 624 с.

111

4. Михалко І. С. Забезпечення принципу раціонального застосування

примусових заходів і стимулювання правослухняної поведінки

засуджених: монографія / І. С. Михалко. – Х.: Право, 2013. – 200 с.

5. «Про затвердження правил внутрішнього розпорядку установ

виконання покарань» від 29.12.2014№ 2186/5.

Отрішко Н. В.,

курсант 4-го курсу юридичного

факультету Інституту

кримінально-виконавчої служби

Науковий керівник:

Сушков О. О.,

кандидат технічних наук,

старший науковий співробітник,

завідувач кафедри вогневої та

спеціальної фізичної підготовки

Інституту кримінально-

виконавчої служби

ПИТАННЯ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БЕЗПЕКИ ПЕРСОНАЛУ ОРГАНІВ І

УСТАНОВ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ

Як витікає зі змісту ст. 102 Кримінально-виконавчого кодексу України

(далі – КВК України), встановлений законом та іншими нормативно-

правовими актами порядок виконання і відбування покарання (режим у

виправних і виховних колоніях) повинен забезпечувати, поміж іншим, і

безпеку персоналу. Це цілком природно, оскільки будь-яка суспільна

діяльність, зокрема й кримінально-виконавча, пов’язана з ризиками

різноманітного характеру, що створюють загрозу для життя та здоров’я

осіб, які задіяні до процесу реалізації певних програм, завдань, статутних

повноважень тощо. Отож, забезпечення безпеки працівників ДКВС

виступає одною з основних режимних вимог при виконанні кримінальних

покарань. Безпека персоналу установ виконання покарань виступає

гарантією нормальної роботи установ виконання покарань та невтручання

у роботу персоналу під час виконання ним службових обов’язків. Останні

події в Україні показали, що проблема забезпечення безпеки персоналу

установ виконання покарань потребує детального вивчення для розробки

дієвих шляхів подолання наявних проблем [1, с. 232].

Проте, дана проблематика майже не досліджувалася в науці

кримінально-виконавчого права. Окремі аспекти розглядалися такими

112

вченими, як М. І. Пермяков, О. Г. Колб, І. Г. Богатирьов, А. І. Зубков,

С. В. Познишев та ін.

У науці і практиці доволі поширеною є думка, що безпека працівників

напряму залежить від небезпечності категорій засуджених, які

перебувають в установі, а як підтвердження цього наводиться

різноманітного роду статистика. Тобто, небезпека засудженого ставиться у

залежність із складом злочину, тяжкість якого визначається відповідно від

небезпеки діяльності для суспільства [1, с. 233].

Насправді, проблема безпеки персоналу УВП має дещо комплексний

характер. Це не тільки захист від злочинних посягань з боку засуджених, а

й захист від дії небезпечних технічних, медичних і інших несприятливих

факторів, які посилюються в місцях позбавлення волі. Сюди також можна

віднести використання технічних засобів, негативний вплив оточення на

працівників у плані їх професійної деформації, що перебуває у прямій

залежності від стажу роботи або служби в місцях позбавлення волі, а

також виду УВП.

Однією з гарантій правової бази забезпечення особистої безпеки

працівників кримінально-виконавчої системи є неухильне дотримання ст.

24 та 29 Основного закону держави, в яких визначено, що всі є рівними

перед законом; кожен має право на свободу й особисту недоторканість;

арешт, взяття під варту та тримання під вартою допускаються лише за

судовим рішенням. Крім Конституції України, серед основних документів,

які регламентують питання забезпечення особистої безпеки персоналу

виправних колоній слід назвати: Закони України «Про Державну

кримінально-виконавчу службу України», «Про оперативно-розшукову

діяльність», «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у

кримінальному судочинстві», «Про державні гарантії захисту працівників

правоохоронних органів та суду», КК та КВК України [1, с. 234].

Серед числа засобів забезпечення особистої безпеки працівників

важливе значення має профілактична діяльність, спрямована на

попередження злочинних проявів, нагляд за поведінкою засуджених,

суворо регламентований внутрішній розпорядок виправної установи і

особливо соціально-правовий захист, який залишається, на жаль, на рівні

загальних декларацій.

Дивною видається й тенденція ДПтСУ та законодавця поширити на

персонал ДКВСУ дію досить великого числа нормативно-правових актів,

які регламентують окремі питання діяльності органів внутрішніх справ. У

деяких випадках взагалі неможливо чітко й швидко зорієнтуватися, який

саме законодавчий акт повинен застосовуватися. Візьмемо, наприклад, ч. 7

ст. 23 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу

України», персоналу ДКВС України гарантується безоплатне медичне

113

забезпечення, яке здійснюється в закладах охорони здоров’я ДКВС

України. Але на практиці ця норма якщо й дотримується, то винятково

щодо працівників Центрального апарату, який утворив для себе власну

поліклініку. Приміром, ще при прийомі на службу до ДКВС України

кандидати (включаючи й студентів, які планують вступати до навчальних

закладів, що готують фахівців для ДПтСУ) претенденти проходять

медичну комісію не в медичних закладах ДКВС України, а в закладах

органів внутрішніх справ. При чому все це відбувається за власні кошти

кандидатів. Але й у подальшому персонал ДКВСУ отримує необхідне

лікування або в поліклініках ОВС на платній основі, або в районних

поліклініках за місцем проживання [1, с. 234].

Сьогодення нині таке, що проблемам персоналу ДПтСУ, який

забезпечує виконання покарань у виді позбавлення волі приділяється дуже

мало уваги. І це незважаючи на те, що саме персонал є одним з основних

суб’єктів кримінально-виконавчих відносин. Зараз вісі тільки й говорять

що про засуджених ‒ правовий статус засуджених, їх соціальна адаптація

та ресоціалізація, забезпечення безпеки, релігійний вплив тощо.

Така обставина як впевненість у особистій безпеці, демонструє те,

наскільки психологічно комфортно відчувають себе співробітники при

виконанні своїх посадових обов’язків, не бояться за своє життя та

здоров’я. Можна, також, вести мову про те, що відчуття безпеки суттєво

позначається на результатах діяльності персоналу. Той факт, що приблизно

половина співробітників (55,6 %) виказують думку про те, що вони

відчувають себе певною мірою захищеними говорить про те, що загалом в

місцях позбавлення волі існують служби, які напряму не контактують із

засудженими (служба охорони, фінансово-економічний відділ тощо). Інша

половина персоналу (44,4 %) навпаки вважає, що середовище в якому їм

доводиться працювати є небезпечним, є таким, що приховує в собі

потенційну загрозу [2, с. 221].

Строк служби

(в роках)

Чи забезпечена особиста безпека

0-3 3-5 5-10 10-15 15-20 Більше

20

Всі

категорії

Так 51,1 % 57,1 % 56,6 % 54,8 % 60 % – 55,6 %

Ні 48,9 % 42,9 % 43,4 % 45,2 % 40 % 100 % 44,4 %

114

Цікавою є думка персоналу щодо їх повноважень. Якщо

проаналізувати розповіді респондентів, то більш ніж 40 % із загальної

кількості опитаних невдоволені своїми повноваженнями по відношенню до

засуджених. Одночасно, більшість персоналу вказувала на те, що вони не в

повному обсязі виконують власні обов’язки, оскільки їх набагато більше,

ніж прав. Наостанок, персонал також як і засуджені вказав на те, що

практично немає заохочувальних норм та стимулювання сумлінної власної

праці [1].

З роками у персоналу має формуватися впевненість у майбутньому,

матеріальна забезпеченість та стабільність, що дозволяють перейматися

професійними обов’язками, компенсувати не престижність професії.

Однак, в умовах політичної та економічної нестабільності в державі,

переважна більшість респондентів – 66,7 % прогнозують своє подальше

життя нестабільним та погано забезпеченим. Це не може не позначатися на

результатах їх діяльності [2, с. 226].

Строк служби

(в роках)

Яким уявляється майбутнє

0-3 3-5 5-10 10-15 15-20 Більше

20

Всі

категорії

Забезпеченим

матеріально 13,0% 21,4% 19,0% 28,3% 10,0% – 26,2%

Забезпеченим

матеріально

після

звільнення

17,5% 7,2% 9,4% 4,0% 10,0% 50% 7,1%

Нестабільним,

погано

забезпеченим

69,6% 71,4% 71,7% 67,7% 80,0% 50% 66,7%

так 56%

ні 44%

Чи забезпечена особиста безпека?

так

ні

115

Безсумнівно, основною функцією ДКВС є виконання покарань таким

чином, щоби діяльність персоналу в повній мірі відповідала міжнародним

стандартам. Як слушно наголошують науковці, реформування ДКВС

повинно включати підготовку персоналу нової формації, який може

адекватно сприймати міжнародні стандарти поводження із засудженими,

професійно навченого та бажаючого працювати у даній галузі. Проте, не

можна забувати, що реформування системи повинно включати й питання

професійної захищеності персоналу та його професійної безпеки.

Створення необхідного рівня захисту – процес складний та

багатоплановий. За своїм змістом ця діяльність акумулює різнорідні, а не

тільки кримінально-виконавчі правовідносини (правовий, соціальний,

медичний захист тощо). З іншого боку гостро стоїть питання щодо

особистісної безпеки персоналу, оскільки його професійна діяльність

постійно пов’язана з ризиком, фізичними й психологічними

перевантаженнями. Адже від прийнятих рішень керівництвом

пенітенціарної системи і професійного виконання завдань персоналом

КВС залежить правопорядок в УВП і, як наслідок, суспільний спокій

мільйонів громадян України [1, с. 235].

Список використаних джерел

1. Ткачова О. В. , Безпека персоналу установ виконання покарань як

елемент режиму позбавлення волі / О. В. Ткачова. ‒ Часопис київського

університету права, 2014. ‒ С. 232–235.

2. Класичний приватний університет Павлов Володимир Григорович

кримінально-виконавчі засади забезпечення персоналом державної

пенітенціарної служби України виконання покарань у виді позбавлення

волі 12.00.08 – кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче

67%

26%

7%

Яким уявляєте майбутнє

Нестабільним, погано забезпеченим

Забезпеченим матеріально

Забезпеченим матеріально після звільнення

116

право дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних

наук. – Запоріжжя, 2015. – 229 с.

Пеньора М. І.,

курсант 4-го курсу юридичного

факультету Інституту

кримінально-виконавчої служби

Науковий керівник:

Пронін В. І.,

викладач кафедри вогневої та

спеціальної фізичної підготовки

Інституту кримінально-

виконавчої служби,

майор внутрішньої служби

СТРІЛЕЦЬКА ЗБРОЯ УКРАЇНСЬКОГО ВІЙСЬКА

Безперечно, в сучасних війнах важливою є не лише кількість

особового складу, яку на поле бою можуть виставити ворогуючі сторони, а

передусім його професійний вишкіл та підготовка в поєднанні з якістю та

бойовими можливостями його зброї. Це, безумовно, означає, що тема

стрілецької зброї сьогодні є одним із пріоритетних напрямів подальшого

розвитку вітчизняного війська[1].

Автомат Калашникова в різних модифікаціях (від АК-47 до АКС-74 та

АКСУ-74) є найбільш масовою індивідуальною зброєю в усіх силових

відомствах нашої країни.

Нині він як індивідуальна стрілецька зброя цілком дозволяє

українським військовикам забезпечувати достатній рівень ефективності

ураження живої сили противника безпосередньо на полі бою. Однак час не

стоїть на місці. Вимоги до індивідуальної стрілецької зброї військовика та

її стандарти, що за радянських часів вважалися доволі прийнятними,

сьогодні вже не цілком відповідають сучасним реаліям ближнього

вогневого бою. Як за тактико-технічними характеристиками, так і з

позицій технології. «Штатний» АК, безперечно, старішає. Свого часу в

оборонному відомстві після оцінювання та аналізу низки параметрів,

пов’язаних із необхідністю вдосконалення стрілецької зброї, вирішили

піти добре відомим і перевіреним шляхом – у межах діючої раніше

Державної програми розвитку озброєння та військової техніки провели

відповідні науково-дослідні роботи щодо модернізації старого і добре

знайомого війську АК-74 [2].

117

Схема «буллпап» – з’явилась вперше в конструкції британських та

австрійських штурмових гвинтівок. Ця схема передбачає перенесення

рухомих деталей автоматики зброї та ударно-спускового механізму в

приклад зброї.

Основні переваги схеми: збереження балістики зброї за значно меншої

її довжині; зміщення балансу зброї у бік приклада дозволяє вести вогонь

навіть однією рукою.

Основні недоліки схеми: ускладнення конструкції зброї (відповідно

виникнення проблем із надійністю та безвідмовністю зброї) незручна зміна

магазина (обойми) зброї.

Цей варіант модернізації найбільше відповідав вимогам ЗС України і в

порівнянні зі звичним АК-74 мав багато переваг: був розроблений за

схемою «буллпап» і на чверть довжини коротший за АК-74; легший за

нього на 200 грамів; стріляв удвічі густіше (завдяки особливостям

конструкції при стрільбі чергами, на відміну від АК-74, не задирав ствол

уверх-праворуч); був оснащений коліматорним прицілом (це дозволяло

досягнути достатньої точності ураження стрільцем навіть з невисоким

рівнем підготовки); був однаково зручним як для тих, хто стріляє правою,

так і для тих, хто стріляє лівою рукою. Однак на цьому роботи з

удосконалення стрілецької зброї за цим проектом не закінчилися. Вже

наступного 2004 року з’явився варіант «Вепр» з модернізованим

підствольним гранатометом ГП-25 [1]. Цікаво, що ця розробка передбачала

встановлення на модернізований автомат нового гранатомета лише за

декілька секунд, а запобіжник самого автомата ставав у такому разі й

запобіжником гранатомета, що суттєво спрощувало поводження із

модернізованою зброєю. Кінцева вартість автомата «Вепр» за одиницю

була визначена на рівні 150–160 доларів США.

За всіма планами оборонного відомства перша партія цього, по суті,

докорінним чином модернізованого АК-74 мала з’явитися у війську вже

2005 року (звичайно, після завершення повного циклу випробувань). Вона

була визначена в кількості 16 тисяч одиниць. На жаль, цього так і не

сталося. На той час оборонне відомство нашої країни переживало досить

скрутні часи щодо фінансування своїх потреб. Тому ані завершити повний

цикл випробувань, ані тим паче розпочати переозброєння війська новими

автоматами воно так і не змогло…

Але разом із перевагами в нової зброї виявились і певні недоліки. Річ

у тім, що, по-перше, ця зброя – доволі дороге «задоволення». Її вартість за

одиницю коливається біля позначки в 1000 доларів США. До речі, через це

в самому Ізраїлі цими зразками озброєна обмежена кількість підрозділів

тамтешніх силових відомств. По-друге, нові «Форти» використовують

достатньо специфічний для нашої країни боєприпас – 5,56х45 мм

118

(стандартний для країн НАТО, але не для України). У нас його просто не

виробляють. Тому досить прохолодне ставлення українських військовиків

до цієї зброє цілком зрозуміле [3].

Однак з огляду на події ставлення керівництва силових відомств до

цієї зброї може змінитися. Адже фінансування на потреби оборони країни

нині суттєво збільшилося. Так само, як і умови забезпечення цієї зброї

боєприпасами, адже УКНВО нині намагається запустити власне

виробництво патронів 5,56х45 мм та 9х19 мм саме під цю зброю. Особливо

це актуально через тимчасові втрати нашою країною виробничих

потужностей Луганського патронного заводу і майбутнього переходу на

збройні стандарти країн НАТО.

Список використаних джерел

1. Глущенко В. Ф., Безносюк Л. В., Колоколов А. О. Вогнева

підготовка: Навч. Посібник. – Вінниця: ―ДГП‖, – 2011. – С. 159.

2. Шевченко І. В. Нові інформаційні технології як засіб інтенсифікації

учбового процесу у ВНЗ / Шевченко І. В. – Саратов, 2007. – 126 с.

3. Електронний ресурс: [ Режим доступу]: http://na.mil.gov.ua/16418-

strilecki-obriyi-ukrayinskogo-vijska

Посмітний І. В.,

курсант 4-го курсу юридичного

факультету Інституту

кримінально-виконавчої служби

Науковий керівник:

Голуб В. П.,

кандидат педагогічних наук,

доцент, старший викладач

кафедри вогневої та спеціальної

фізичної підготовки Інституту

кримінально-виконавчої служби

ВПЛИВ СПЕЦІАЛЬНОЇ ФІЗИЧНОЇ ПІДГОТОВКИ

НА ПРОФЕСІЙНУ ДІЯЛЬНІСТЬ ПРАЦІВНИКА УКРАЇНИ

Розвиток незалежної Української держави здійснюється у складних

соціально-економічних і політичних умовах, унаслідок чого підвищується

рівень криміногенної ситуації, що негативно впливає на стан законності в

країні. У зв’язку з цим слід використовувати всі заходи щодо підвищення

можливостей працівників Державної пенітенціарної служби (Державної

кримінально-виконавчої служби) ефективно виконувати поставлені на неї

119

завдання. Згідно Положення «Про Державну пенітенціарну службу» стаття

3 основними завданнями є: реалізація державної політики у сфері

виконання кримінальних покарань, внесення пропозицій щодо формування

державної політики у сфері виконання кримінальних покарань.

Спеціальна фізична підготовка передбачає:

формування спеціальних знань, умінь та навичок самозахисту,

обеззброєння та затримання осіб, що порушують порядок виконання

покарання, загрожують особистій безпеці іншим засудженим та

працівникам УВП; формування і вдосконалення професійно важливих

фізичних якостей (силової та швидкісної витривалості при веденні

поєдинків рукопашного бою, швидкості реагування, спритності тощо);

формування професійно важливих психічних якостей (психічної

стійкості; концентрації та переключення уваги; сміливості, рішучості,

впевненості у власних силах тощо);

забезпечення професійної працездатності і надійності організму

(досягнення високого рівня функціонування професійно важливих систем і

органів).

Наукові дослідження практичної діяльності правоохоронних

підрозділів свідчать, що досягнення належного рівня результатів

оперативно-службової діяльності можливе лише за умов високої

психофізичної підготовленості працівників органів ДКВС України, яка є

основою їх професіоналізму.

Фізична підготовка є одним із важливих засобів системи професійної

підготовки працівників ДКВС. Спеціальна фізична підготовка дає

можливість: відновлення фізичних і моральних сил, прагнення до

здорового способу життя, організація дозвілля, відпочинку, збереження

здоров’я та формування відповідних морально-вольових якостей.

Необхідно також наголосити на недостатності належної уваги у

практичних підрозділах ДКВС до оптимального здійснення фізичної

підготовки у службовий час, яка повинна забезпечувати готовність

працівників ДКВС до несення служби, пов’язаної з постійним

професійним ризиком. У сучасних умовах розвитку суспільства важко

усунути чинник небезпеки з професійної діяльності працівників поліції.

Спеціальна фізична підготовка, як наукова та навчальна дисципліна, є

компонентом цілісного розвитку особистості. Це складова частина

загальної культури й професійної підготовки курсантів, практичних

працівників, невід’ємна частина освітнього процесу, значущість якого

виявляється через гармонізацію духовних і фізичних сил, формування

таких цінностей, як здоров’я, фізична розвинутість, досконалість і

психічна сталість.

120

На думку С. Є. Бутова, ―фізична підготовка особового складу – це

педагогічно спрямований процес забезпечення спеціалізованої фізичної

підготовленості до професійної діяльності зі специфічними професійними

характеристиками‖. Вона спрямована на розвиток фізичних, морально-

вольових та інтелектуальних здібностей працівника, збереження його

здоров’я, творчої та трудової активності, всебічний розвиток фізичних

якостей і формування навичок застосування заходів фізичного впливу,

необхідних для виконання оперативно-службових завдань.

На мою думку, спеціальна фізична підготовка – це комплекс заходів,

вправ, які спрямовані на вдосконалення та вивчення нового, зміцнення

органів і систем, підвищення їх функціональних можливостей, розвиток

рухових якостей з метою виконання покладених на них обов’язків.

Фізична підготовка працівників ДКВС спрямована на збереження

здоров’я, всебічний розвиток фізичних якостей, умінь та навичок,

необхідних для виконання службових завдань. Фізичний стан працівників

багато в чому залежить від чинників, серед яких важливе місце належить

здоровому способу життя. До основних компонентів здорового способу

життя належить: повсякденна служба та навчання, систематичні заняття

фізичними вправами, правильна організація відпочинку, рухова активність,

запобігання стресам, соціальна активність, загартовування, активна

розумова діяльність, дотримання правил безпеки життя та особистої

гігієни.

Більшість часу активної життєдіяльності людини становить

цілеспрямована професійна діяльність, що здійснюється в умовах

конкретної практичної діяльності, яка у разі недотримання необхідних

правил може негативно вплинути на її працездатність. Працівники

виховної, виправної колоній та слідчих ізоляторах є особливою категорію

громадян, що працюють, і потребують дієвіших заходів для гарантування

особистої безпеки та охороні та нагляду за засудженими. Такий висновок

можна зробити, проаналізувавши негативні явища й вияви, що впливають

на безпеку їх діяльності та особисту безпеку.

Для працівника Державної кримінально-виконавчої служби особиста

безпека на першому місці. Особиста безпека – це система організаційно-

правових, фізичних і тактико-психологічних заходів, які дозволяють

забезпечити збереження життя та здоров'я працівника правоохоронних

органів і підтримання високого рівня ефективності його професійних дій.

Особиста безпека є результатом реалізації комплексу заходів,

спрямованих на зниження рівня професійного ризику до реально

можливого мінімуму, що дозволяє гарантувати збереження життя і

здоров'я, нормального психічного стану і дієздатності працівника при

високій ефективності вирішення ним професійних завдань.

121

На жаль, можна навести безліч фактів, коли при надзвичайній події в

установі виконання покарання, працівники установи через свої

непрофесійні дії калічились, отримували поранення. Найпоширенішими є

ситуаціями, в яких працівники отримували фізичні ушкодження.

Працівники ДКВС мають право застосовувати заходи фізичного

впливу, в тому числі прийоми рукопашного бою, для припинення

правопорушень, подолання протидії законним вимогам поліції, яка

здійснюється із застосуванням сили щодо працівників поліції або інших

осіб, якщо інші способи були застосовані та не забезпечили виконання

покладених на поліцію обов’язків.

Отже, можна зробити висновок, треба частіше проводити заняття з

спеціальної фізичної підготовки. Всиляти людині бажання займатися

спортом ще з курсантів або на перших роках служби. Впливати на

працівників які не мають бажання фізично розвиватися. Заохочувати тих

працівників установи які займають призові місця на спортивних

змаганнях та працівників мають розряди у спорті та мають звання

кандидата у майстри спорту та майстра спорту.

Список використаних джерел

1. Анікєєв Д. М. Критерії ефективності системи фізичного виховання

студентської молоді у вищих навчальних закладах / Д. М. Анікєєв //

Фізичне виховання студентів. – 2015. – № 5. – С. 3–8.

2. Бутов С. Є. Педагогічний аналіз занять з фізичної підготовки у

навчальних закладах МВС України // Юридична психологія та педагогіка.

– 2013. – № 2. – С. 102-114.

3. Бутов С. Є. Удосконалення фізичного виховання та спеціальної

фізичної підготовки курсантів ВНЗ МВС України: матеріали Всеукр. наук.-

практ. конф. – Івано-Франківськ, 2005. – С. 33–35.

4. Кузенков О. В. Проблеми професійної підготовки курсантів МВС

України у процесі занять спеціальною фізичною підготовкою // Юридична

психологія та педагогіка. – 2013. – № 2. – С. 115–120.

5. Мартишко А. Ю., Рябуха О. С. Теоретичні та практичні аспекти

фізичної підготовки курсантів вищих навчальних закладів МВС України //

Юридична Психологія та Педагогіка. – 2013. – № 2. – С. 123–130.

6. Положення про Державну пенітенціарну службу України від 6

квітня 2011 року № 394/2011.

122

Приступа А. Є.,

курсант 4-го курсу юридичного

факультету Інституту

кримінально-виконавчої служби

Науковий керівник:

Сушков О. О.,

кандидат технічних наук,

старший науковий співробітник,

завідувач кафедри вогневої та

спеціальної фізичної підготовки

Інституту кримінально-

виконавчої служби

БЕСПІЛОТНИК «ФАНТОМ» ЯК НОВІТНЯ РОЗРОБКА

ОБОРОННО-ПРОМИСЛОВОГО КОМПЛЕКСУ УКРАЇНИ

На сьогодні, наша країна знаходиться у процесі розвитку та

реформації, яка торкається усіх сфер життєдіяльності України. І оборонно-

промисловий комплекс не є виключенням.

11 жовтня відбулась перша публічна демонстрація безпілотного

тактичного багатоцільового транспортного засобу «Фантом» – одна з

передових розробок ДП "СпецТехноЕкспорт". Він є першим кроком у

створенні перспективних систем, які мають замінити традиційне

озброєння.

«Фантом»– це дистанційно керований мінібронетранспортер. Денний

та нічний комплекси прицілювання дозволятимуть вести вогонь у будь-

який час доби на відстані понад 1 км. Запас ходу становить до 20 км,

керування здійснюється за захищеним радіоканалом або через волоконний

кабель довжиною 5 км. Окрім того, «Фантом» здатен транспортувати

боєкомплекти, евакуйовувати поранених з поля бою та виконувати бойові

завдання.

Безпілотний транспортний засіб «Фантом» оснащений гібридним

двигуном потужністю 30 кВт та повним приводом. Він спроможний долати

водні перешкоди завглибшки 0,5 м та нести корисне навантаження до 350

кг. Максимальна швидкість його руху – 38 км/год. У бойових умовах

«Фантом» спроможний висунутись у визначений пункт та тривалий час

здійснювати відеоспостереження за місцевістю. Адже генератор не дасть

його акумулятору розрядитися.

Керування міні-бронетранспортером здійснюється дистанційно

закритим радіоканалом з радіусом дії до 2500 м або через оптико-

волоконний кабель завдовжки до 5000 м. Двоє операторів керують ним за

123

допомогою пульту, розміщеному у портативному кейсі. При цьому один із

них безпосередньо відповідає за рух «Фантому», іншій керує засобами

вогневого враження, у нашому випадку – кулеметом. Наявність

тепловізійних каналів дозволяє операторам управляти рухом безпілотного

засобу та його озброєнням навіть уночі.

Сергій Поляков, яких входить до групи розробників «Фантому»,

пояснює, що за своєю сутністю «Фантом», що існує поки що в єдиному

екземплярі, є бойовим роботом, який може виконувати розвідувальні

функції, здійснювати доставку боєприпасів та евакуйовувати поранених.

Окрім того, він оснащений дизельним генератором і спроможний у

польових умовах на деякий час забезпечити електрикою військовий

підрозділ.

Не дивлячись на те, що презентація безпілотного транспортного

засобу «Фантом» відбулась зовсім не давно, цією розробкою зацікавився

Міністр оборони Румунії. Вже було обговорено перспективи

взаємовигідної співпраці у оборонній сфері, враховуючи курс України на

прискорення процесу євроінтеграції та розширення співробітництва з

НАТО.

Генеральний директор Концерну Роман Романов запевняє. Що

«Укроборонпром» готовий забезпечити нашу армію високотехнологічною

безпілотною технікою.

З усього вищевикладеного можна зробити висновок, що оборонно-

промисловий комплекс України знаходиться в активному розвитку,

постійно розробляється новітню зброя і техніка та впроваджуються ці

розробки у життя, що є доволі позитивним моментом для розвитку усієї

країни.

124

Самара В. С., курсант 2-го курсу юридичного

факультету Інституту

кримінально-виконавчої служби

Науковий керівник:

Чурмантаєв П. С.,

кандидат філософських наук,

майстер спорту України,

доцент кафедри вогневої та

спеціальної фізичної підготовки

Інституту кримінально-

виконавчої служби

ПОРІВНЯННЯ ЯКОСТІ ОБІГУ ЗБРОЇ

В НІМЕЧЧИНІ ТА США ІЗ УКРАЇНОЮ

Нинішня ситуація в Україні зумовлює до контролю за придбанням та

оформленням зброї. Враховуючи міжнародний досвід та бажання України

до входження у Європейський союз, є важливим питання забезпечення

безпеки в обігу зброї у країні.

В Україні весь порядок будь-якого використання зброї

реглпментується наказом Міністерства внутрішніх справ України № 622

від 21.08.1998 ―Про затвердження Інструкції про порядок виготовлення,

придбання, зберігання, обліку, перевезення і використання вогнепальної

зброї, боєприпасів до неї та вибухових матеріалів‖ [1]. Для порівняння з

Україною обігу зброї та його законодавче регламентування мною було

обрано Німеччину та США.

Кількість легально зареєстрованої в Німеччині зброї оцінюється

приблизно в 10 млн одиниць. Разом з тим чорний ринок зброї у Німеччині

приблизно в два рази більше легального. Так, ще кілька років назад

поліцейською профспілкою була зроблена заява про те, що кількість

незареєстрованної зброї в Німеччині досягає 20 млн одиниць. А це означає,

що в Німеччині на двох повнолітніх мешканців країни приходиться одна

одиниця вогнепальної зброї.

У Німеччині обіг зброї регулюється Законом про зброю

(Waffengesetz). Закон дуже коротко написаний, там вказані, так би мовити,

основні моменти, і деталей таких як наприклад, як можна переносити або

перевозити зброю, в якому вигляді, за яких обставин, зарядженою чи

спорядженою, місткість магазину, і ще безліч деталей описуються в

підзаконному акті, його назва Allgemeine Waffengesetz-Verordnung, що

можна приблизно перекласти як Загальний збір правил до Закону про

125

зброю. Також цікавим є те, що Довідок жодних не потрібно, не потрібно

також проходити жодних перевірок у лікарів, перевіряти зір, здавати

аналізи крові або сечі або ще чогось, – достатньо письмово задекларувати,

що пересторог за станом здоров’я немає. При цьому, інвалідність не є

причиною для відмови в придбанні зброї. Перевірка у психіатра окремо не

проводиться.

Слід зазначити, що сьогодні Закон Німеччини про зброю серед країн

Європи за заборонними властивостями поступається тільки Британському.

Вогнепальну зброю у ФРН можуть придбати тільки мисливці і члени

офіційно зареєстрованих спортивно-стрілецьких товариств [2].

Зовсім інше становище обігу зброї в США. В США легальна навіть

повністю автоматична зброя, але тільки якщо її було виготовлено до 1986

року. Для того щоб придбати автоматичну зброю, вам доведеться подати в

ATF свої відбитки пальців і фотографії, пройти перевірку на відсутність

кримінальних правопорушень у ФБР і сплатити $ 200 податку. Вся

автоматична зброя має бути зареєстрованою в ATF, і її продаж за межі

штату заборонений [3].

Якщо порівнювати законодавство України, то можливість отримати

дозвіл на носіння вогнепальної зброї можуть дати так відомства, як

Головне управління з охорони громадського порядку МВС України,

ГУОГП МВС України, міські та районні відділи внутрішніх справ тощо.

Тож зрозуміло, що в Україні не так легко отримати бажаний дозвіл, як

в Німеччині чи США. Це зумовлено великою кількістю відомств, у яких

отримується дозвіл та необхідною документацією. Проте слід зауважити,

що різновидність заходів та створення установ контролю все-таки мають

вплив на забезпечення безпеки.

Список використаних джерел

1. Про затвердження Інструкції про порядок виготовлення, придбання,

зберігання, обігу зброї http://zakon.rada.gov.ua/go/z0051-93

2. Владение оружием в Германии: как это регулируется законом

www.dw—world.de/.../0,,4090244,00.html.

3. Порівняння збройового законодавства США

http://zbroya.info/uk/mobile/blog/5789_porivniannia-zbroiovogo-

zakonodavstva-kanadi-ta-ssha/

126

Соловей В. Ю.,

курсант 4-го курсу юридичного

факультету Інституту

кримінально-виконавчої служби

Науковий керівник:

Сушков О. О.,

кандидат технічних наук,

старший науковий співробітник,

завідувач кафедри вогневої та

спеціальної фізичної підготовки

Інституту кримінально-

виконавчої служби

ТАКТИКО-СПЕЦІАЛЬНА ПІДГОТОВКА ЯК ОСНОВА

ПРОФЕСІЙНОЇ ГОТОВНОСТІ ПРАЦІВНИКІВ

ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ

Діяльність співробітників правоохоронних органів в усі часи була

важкою і небезпечною. Щорічно від рук злочинців гинуть сотні

співробітників, тисячі отримують травми або каліцтва. Сьогоднішній стан

суспільної безпеки в Україні характеризується як нестабільний.

Незважаючи на зусилля, які вживаються органами охорони правопорядку

по боротьбі зі злочинними й іншими протиправними посяганнями в країні,

рівень внутрішньої безпеки є незадовільним. За оцінками фахівців, в країні

склалася загрозлива криміногенна обстановка, яка характеризується

високим рівнем злочинності і появою нових видів загроз кримінального

характеру. особливе хвилювання викликає той факт, що одним з основних

джерел загроз суспільній безпеки стає екстремістська діяльність

націоналістичних, религіозно-етнічних та інших організацій і структур,

спрямованих на дестабілізацію соціально-політичної ситуації в державі [1,

с. 49]. Відповідно, в таких умовах перед співробітниками правоохоронних

органів України ставляться більш складні завдання щодо забезпечення

громадської безпеки, охорони громадського порядку та боротьбі зі

злочинністю. При цьому такі завдання можуть виконуватися в

надзвичайних ситуаціях соціального, техногенного, природного або

військового характеру, наслідки яких небезпечні для життя і здоров’я

співробітників, цивільних осіб, зазаконних інтересів суспільства і держави.

Навчання протидії злочинцям в освітніх організаціях системи МВС

здійснюється в рамках різних дисциплін, одне з найбільш важливих

займають заняття з тактико-спеціальної підготовки. Принципові зміни

базисних характеристик сучасного суспільства, зростання обсягу й

127

ускладнення розв’язуваних завдань, зміна якісних параметрів злочинності

зумовили включення до програм професійної підготовки співробітників

кримінально-виконавчої служби багатьох раніше не затребуваних

дисциплін. Однак основу формування майбутнього співробітника установ

виконання покарань нового типу, як і раніше утворюють заняття з тактико-

спеціальної підготовки. Це й не дивно. погодьтеся, що прогалини в

знаннях з іноземної мови або культури мовлення, наприклад, можуть

негативним чином позначитися на іміджі працівника і думці, яка

складається про державні органи у населення. Але прогалини в знаннях з

тактико-спеціальної підготовки відношенні ставлять під загрозу не тільки

його власне життя, а й життя оточуючих громадян. Як наслідок,

формування спеціальних навичок вже давно вважається одним з основних

критеріїв оцінки відповідності співробітника кримінально-виконавчої

служби встановленим до нього вимогам.

Тактико-спеціальна підготовка – складова спеціальних знань науки

управління у сфері правопорядку, яка вивчає проблеми службово-бойової

діяльності системи ОВС, розробляє специфічні питання щодо застосування

сил і засобів ОВС при надзвичайних обставинах і у військовий час [2,

c. 294].

Тактико-спеціальна підготовка з’єднує в єдиний комплекс знання,

навички та вміння, набуті слухачами та курсантами на заняттях з фізичної

та вогневої підготовці, правової підготовки тощо. Це і не випадково, адже

сучасний правоохоронець, поряд з міцними професійними знаннями по

своїй посадової категорії, зобов’язаний розбиратися в основах службово-

бойової діяльності, знати положення основних нормативно-правових актів,

пов’язаних зі специфікою його служби, мати високі морально-психологічні

якості, володіти здібностями швидко орієнтуватися в складній оперативній

обстановці, знати основні тактичні прийоми, способи організації та

ведення спеціальних операцій при припиненні масових заворушень,

розшуку і затриманні озброєних злочинців [3, с. 106].

Отже, розвиток демократії не виключає, а навпаки висуває на перший

план подальше вдосконалення як всієї системи державного управління, так

і окремих її ділянок. При виникненні екстремальних ситуацій, коли

вимагається максимальна мобільність усіх ділянок суспільства, а фактор

усвідомлення дій частково втрачає своє першоступеневе значення,

поступаючись фактору емоційності, значно зростає роль тактико-

спеціальної підготовки у працівників кримінально-виконавчої служби. Це

є рішучим фактором високої професійної підготовки співробітників.

Практика показує, що у надзвичайних умовах працівники часто

виявляються недостатньо підготовленими, в їх діях відсутня чіткість,

оперативність. Здійснюються серйозні порушення в розстановці сил і

128

засобів, в організації, управлінні діями нарядів і підтримці з ними зв’язку,

в матеріально-технічному забезпеченні, не приділяється необхідної уваги

захисту особового складу. Все це призводить до негативних наслідків при

веденні спеціальних операцій. Саме в цьому полягає важливість вивчення

предмета «Тактико-спеціальна підготовка».

Список використаних джерел

1. Буткевич С. А. Специальные подразделения органов внутренних

дел Украины: реалии и перспективы / С. А. Буткевич // Вестник

Казанского юридического института МВД России. – 2014. – № 3 (17). –

С. 74–81.

2. Тактико-спеціальна підготовка працівників ОВС України:

навчальний посібник / С. М. Банах, В. Р. Булачек, І. С. Винярчук,

Ю. Р. Йосипів та ін. – Львів : ЛьвДУВС, 2011. – 300 с.

3. Пискотин В. А., Долгих И. П. Тактико-специальная подготовка как

необходимая составляющая обучения будущих сотрудников органов

внутренних дел // Наука и образование: инновации, интеграция и развитие:

материалы Международной научно-практической конференции (Уфа, 29–

30 апреля 2014 г.): в 2 - х ч. Часть I. – Уфа: РИО ИЦИПТ, 2014. – С. 105–

107.

Шкарбан І. А.,

курсант 4-го курсу юридичного

факультету Інституту

кримінально-виконавчої служби

Науковий керівник:

Сушков О. О.,

кандидат технічних наук,

старший науковий співробітник,

завідувач кафедри вогневої та

спеціальної фізичної підготовки

Інституту кримінально-

виконавчої служби

ДОСВІД США В НОРМАТИВНО-ПРАВОВОМУ РЕГУЛЮВАННІ

ОБІГУ ЗБРОЇ

Реалізація прагнень України щодо вступу у світові товариства, а

також міжнародного визнання як правової держави, актуалізує питання

щодо приведення українського законодавства до міжнародних стандартів, і

одним із важливих питань даної діяльності стає можливість самостійного

129

захисту громадянином своїх прав, свобод, власності. Так, відповідно до

ч. 3 ст. 27 Конституції України кожен має право захищати своє життя і

здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань.

Громадянам для реалізації даного права надане право на купівлю,

зберігання, носіння та застосування спеціальних засобів самооборони, а

також зброї.

На нашу думку, необхідно звернутися до досвіду правового

регулювання обігу зброї у США як держави, де існує багатий досвід такого

регулювання, а також створені механізми захисту прав людини.

Аналізуючи законодавство зарубіжних держав, яке регулює обіг зброї

та практику його застосування, можна визначити, що реалізація права

громадян на озброєну самооборону і право власності громадян на зброю –

це питання, які стають актуальними сьогодні для всього світу. Так, як

негативні приклади володіння зброєю можливо навести наступні випадки:

4 квітня чоловік розпочав стрілянину у окрузі північний Голівуд у Лос-

Анджелесі в США, чотири чоловіки загинули, один одержав поранення; 23

березня шестеро дітей загинули, ще семеро одержали поранення у

результаті різанини, улаштованої невідомим в одній зі шкіл на сході

Китаю; 14 лютого був затриманий житель міста Назарова Красноярського

краю, який вистрілив з мисливської рушниці у результаті 13-літня дівчинка

одержала поранення, від яких померла в лікарні, а юнак був поранений у

плече; 6 лютого 2010 року група збройних людей у місті Масатлан

відкрила вогонь з автоматичної зброї. У результаті загинули шість чоловік;

20 січня жертвами стрілянини, в американському штаті Віргінія, стали

вісім чоловік.

Аналіз закордонного досвіду правового регулювання обігу зброї як

засобів самооборони слід розпочати із виникнення права на зброю. Так у

США, а саме у другій поправці Конституції США прямо закріплено право

громадян на володіння зброєю. У точному перекладі друга поправка

Конституції США проголошує: «Оскільки для безпеки вільної держави

необхідна добре організована поліція, право народу зберігати і носити

зброю не підлягає обмеженням». Зміни до Конституції США, а саме серед

інших і друга поправка, були внесені у 1789 року, а вступила в дію друга

поправка лише в 1791 році.

Слід зазначити, що Конституція США є, мабуть, єдиним основним

законом держави, в якому прямо передбачено право громадян на володіння

зброєю. Так існують різни точки зору щодо історичні умови, які сприяли

встановленню в США вільного права на володіння зброєю. На нашу думку,

слід погодитися, що головною умовою виникнення вільного права на

володіння зброєю стосується самої історії утворення Сполучених Штатів.

Тобто, коли приймали Білль про права, Сполучені Штати тільки що

130

виникли. Був необхідний такий захист, який розповсюджується на окрему

особу, коли її деякі права – право на життя, свободу, гідність, на володіння

власністю – вважаються невід’ємними і особа могла реально їх захищати.

Друга поправка якраз і надавала реальний механізм для захисту життя і

власності окремої особи. Так, під час дебатів на тему ратифікації другої

поправки Джеймс Медісон заявив, що американці можуть не боятися

свавілля з боку федеральної влади тому, що «озброєні, і це вигідно

відрізняє їх положення від положення багатьох інших народів...». Аналіз

подальшого розвитку законодавства США щодо правового регулювання

обігу зброї дозволяє зробити узагальнення щодо обмеження обігу зброї.

Так, у 1968 р. прийнятий федеральний закон «Про контроль за зброєю», що

встановив обмеження на продаж зброї деяким категоріям осіб: які скоїли

злочин; наркомани; іноземці, що нелегально в’їхали в країну. В 1976 р., у

окрузі Колумбія, був прийнятий закон, що заборонив придбання, продаж,

передачу іншим особам, володіння ручною вогнепальною зброєю

(пістолетами) всім цивільним особам округу, за винятком жителів округу,

що вже мають таку особисту зброю, зареєстровану по всіх правилам. З

метою боротьби із тероризмом в 1988 р. були внесені поправки до раніше

прийнятого федерального закону 1968 року.

Серед поправок і доповнень слід відмітити наступні: про визнання

незаконним виробництва, збірки, ввезення, зберігання і торгівлі

неметалічною зброєю, яка не може бути виявлене встановленими

стандартними методами і не має при цьому спеціального вкраплення

сірчистої барії або іншого хімічного елементу що дозволяє виявляти його

за допомогою рентгенівської апаратури. До 1987 року тільки у Вермонті

можна було носити зброю без спеціального дозволу. Сьогодні половина

населення США, включаючи 60 % власників пістолетів і револьверів,

проживає в штатах, де дозволено приховане носіння зброї. У 1990 р. після

застосування вогнепальної зброї щодо мирного населення в результаті

якого було вбито одну людину і поранено п’ятеро в США знову почалися

обговорення з питання посилення контролю за вогнепальною зброєю.

На розгляд Конгресу був винесений законопроект, в якому

передбачалося встановлення відстрочення продажу вогнепальної зброї,

необхідного для наведення довідок про покупця. Не видаватиметься дозвіл

на придбання зброї особам, що мають судимість, і психічно хворим людям.

Як відзначають дослідники питання контролю обігу зброї в США:

«Результати проведеного в 1989 р. опитування громадської думки

показали, що 78 % опитаних схвалюють реєстрацію вогнепальної зброї

федеральною владою, 20 % – проти цього, а 2 % – утримуються від

конкретних пропозицій». У 1991 р. Конгрес схвалив законопроект Брейді,

що встановлював додаткові обмеження на продаж вогнепальної зброї в

131

країні. Даним законом надавався термін у сім днів поліції для перевірки

особи власника, який бажає придбати зброю. Якщо за цей час не буде

виявлено яких-небудь причин, що перешкоджають продажу, він зможе

придбати зброю.

Тобто, у США існує база даних осіб, які притягалися до кримінальної

відповідальності відповідно до якої і проводиться перевірка. У 1994 році

законом «Про контроль над насильницькою злочинністю» в США було

заборонено виробництво, продаж і зберігання 19 видів напівавтоматичної

зброї (необхідно відмітити, що раніше адміністрацією Д. Буша була

накладена заборона на імпорт автоматичної зброї). За статистичними

даними, в результаті вказаних обмежень злочинне використання цих видів

зброї вже в 1995 р. в США знизилося на 20 відсотків. Підсумовуючи

вищевикладене, можливо зробити узагальнення, що в Сполучених Штатах

Америки багато уваги приділялося саме контролю за обігом зброї, але, в

той же час, і забезпечувалося право громадян на володіння вогнепальною

зброєю як засобами самооборони.

Як визначено вище, протягом останнього часу в США вводилися

заходи щодо посилення контролю за обігом зброї саме перед купівлею

зброї. Однак, не варто забувати, що в наслідок того, що всі американці

розуміють можливість збройного опору з’являється відповідна повага до

правил володіння, носіння, застосування зброї. Відповідно до ефективно

діючого законодавства у громадян США протягом довгого періоду

виховувалась правова культура, культура поводження зі зброєю, механізм

забезпечення прав людини, що стало для них невід’ємною частиною

способу життя, значно дисциплінувала суспільство.

132

Шмаргун А. Е.,

курсант 4-го курсу юридичного

факультету Інституту

кримінально-виконавчої служби

Науковий керівник:

Сушков О. О.,

кандидат технічних наук,

старший науковий співробітник,

завідувач кафедри вогневої та

спеціальної фізичної підготовки

Інституту кримінально-

виконавчої служби

АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ ЗАСТОСУВАННЯ ЗАХОДІВ

ФІЗИЧНОЇ СИЛИ ТА СПЕЦІАЛЬНИХ ЗАСОБІВ

У МІСЦЯХ ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику

у сфері виконання кримінальних покарань, у зв’язку з останніми змінами, в

умовах сьогодення має керуватись положеннями, які забезпечать

максимальне дотримання прав і свобод засудженого. Для цього кожна дія

щодо засуджених повинна бути обґрунтованою та базуватись лише на

нормах законодавства. Застосування фізичної сили та спеціальних засобів і

зброї є актуальним питанням та служить для забезпечення інших

примусових заходів і є допоміжними стосовно них. Введення таких заходів

продиктоване необхідністю захистити інших засуджених і працівників

установ виконання покарань від протиправних дій з боку засуджених. Дане

питання є не досить дослідженим та змістовно широким, тому і потребує

уваги.

Можна вивести наступні характерні риси застосування норм права

персоналом ДКВС України, що пов’язані з використанням фізичної сили,

спеціальних засобів і зброї до засуджених у місцях позбавлення волі [1]:

1) його метою, виходячи із змісту ч. 1 ст. 106 КВК України «Підстави

застосування заходів фізичного впливу, спеціальних засобів і зброї» є

припинення: а) фізичного опору осіб, які тримаються у виправних і

виховних колоніях; б) злісного невиконання законних вимог персоналу

колонії; в) буйства засуджених; г) участі зазначених осіб у масових

заворушеннях; ґ) захваті заручників; д) інших насильницьких дій; е) втечі

з-під варти; є) заподіяння засудженими шкоди оточенню (у формі

запобігання таким діям); ж) заподіяння цими особами шкоди самим собі у

такій самій формі запобігання;

133

2) така діяльність персоналу ДКВС України є владною, тобто

передбачає прийняття юридично обов’язкових рішень та включає у себе: а)

попередження про намір використати вказані в ст. 106 КВК заходи і

засоби; б) застосування цих заходів і засобів без попередження у випадках,

якщо виникла безпосередня загроза життю або здоров’ю персоналу колонії

чи інших осіб (ч. 2 ст. 106 КВК) [2]; в) про застосування фізичної сили,

спеціальних засобів і гамівної сорочки доповідається в рапорті

начальникові колонії, а при застосуванні зброї ще й повідомляється про

цей випадок прокурору (ч. 5 ст. 106 КВК);

3) застосування передбачає прийняття індивідуально-правових рішень

щодо використання форми та рівня фізичної сили, видів спецзасобів і зброї

до конкретно взятих засуджених у місцях позбавлення волі для досягнення

визначеної у ч. 1 ст. 106 КВК мети;

4) застосування є діяльністю, що здійснюється чітко уповноваженими

суб’єктами – персоналом колоній, який є складовим елементом персоналу

ДКВС України, мова про який ведеться в ст. 14 Закону України «Про

Державну кримінально-виконавчу службу України» [5];

5) застосування фізичної сили, спецзасобів і зброї здійснюється по

спеціально визначеній процедурі (ч. ч. 2-5 ст. 106 КВК та п.п. 59-63 ПВР

УВП); 6) застосування завершується прийняттям акта правозастосування –

рапорту і письмового повідомлення прокурора (ч. 5 ст. 106 КВК).

Загалом, аналіз наукової та навчально-методичної літератури, вказує

на те, що досі в Україні, з часів її незалежності до теперішнього часу,

монографічних досліджень, включаючи на рівні кандидатських або

докторських дисертацій, з означеної тематики не проводилось. У той

самий час, численні наукові розробки в галузі адміністративної діяльності,

у першу чергу, ті, що пов’язані із застосуванням заходів фізичного впливу,

спеціальних засобів і зброї працівниками поліції, не відображають

особливостей змісту кримінально-виконавчих правовідносин та не можуть

у повній мірі забезпечити науковий супровід реалізації положень ст. 106

КВК України.

Деякі елементи правового механізму застосування заходів фізичного

впливу, спеціальних засобів і зброї в Україні до засуджених у місцях

позбавлення волі пропонується у наукових роботах І. Г. Богатирьова,

зокрема, в частині удосконалення спеціально-кримінологічних засад

запобігання вчиненню злочинів відносно персоналу ДКВС України [3].

Поряд з цим і у даній науковій розробці не були досліджені ті питання, що

склали зміст сучасних проблем з питань застосування заходів і засобів

безпеки до засуджених, а саме: 1) не з’ясовано поняття та зміст заходів

фізичного впливу спеціальних засобів і зброї, що застосовується в Україні

до засуджених у місцях позбавлення волі; 2) правові підстави та

134

особливості застосування зазначених заходів засобів безпеки у виправних і

виховних колоніях України; 3) сучасний стан та тенденції застосування в

Україні заходів фізичного впливу, спеціальних засобів і зброї до

засуджених у місцях позбавлення волі; 4) міжнародно-правові підходи

щодо застосування до засуджених у місцях позбавлення волі заходів

фізичного впливу, спеціальних засобів і зброї та ін.

Таким чином, проведений аналіз наукової, навчальної та методичної

літератури дозволяє стверджувати, що на сьогодні досить актуальною та

нагальною теоретико-прикладною проблемою в Україні є застосування

заходів фізичної сили, спеціальних засобів і зброї до засуджених у місцях

позбавлення волі, а тому це питання потребує більш активної участі

науковців у її вирішенні.

Список використаних джерел

1. Охман О. В. Про деякі правові засади застосування заходів і

засобів безпеки до засуджених у місцях позбавлення волі в Україні

[Електронний ресурс].– Режим доступу : file:///C:/Users/Note/Downloads/

Npnau_2015_1_32%20(3).pdf

2. Кримінально-виконавчий кодекс України: текст відповідає станом

на 28.12.2015 р. – К.: Національний книжковий проект, 2015. – 80 с.

3. Богатирьов І. Г. Заходи спеціально-кримінологічного запобігання

вчиненню злочинів відносно співробітників Державної пенітенціарної

служби України / І. Г. Богатирьов // Актуальні проблеми застосування

кримінального законодавства: матеріали круглого столу (Київ, 28

листопада 2013 р.) / відп. ред. М. С. Пузирьов, О. С. Стеблинська. – К.:

Державна пенітенціарна служба України, Інститут кримінально-виконавчої

служби, 2013. – С. 6–9.

135

Южека Р. С., студент юридичного факультету

Дніпропетровського державного

університету внутрішніх справ

Науковий керівник:

Кізіль М. А.,

кандидат філологічних наук,

викладач кафедри соціально-

гуманітарних дисциплін

Дніпропетровського державного

університету внутрішніх справ

ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ЩОДО ЗАХИСТУ ПРАВ І СВОБОД

ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА В ДІЯЛЬНОСТІ НАЦІОНАЛЬНОЇ

ПОЛІЦІЇ УКРАЇНИ

Відповідно до положень ст. 1 Закону України «Про Національну

поліцію» від 2 липня 2015 № 580-VIII, Національна поліція України (далі –

поліція) – це центральний орган виконавчої влади, який служить

суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини і

громадянина, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і

порядку.

Проблемні питання щодо захисту прав і свобод людини і громадянина

в теоретичних аспектах досліджувало багато науковців, зокрема:

В. Б. Авер'янов, Ю. П. Битяк, А. С. Богуцький, В. М. Гаращук,

О. М. Гончаренко, В. Г. Даниленко, Є. Д. Захарова та інші. Проте, не всі

питання вичерпно розкриті, деякі потребують подальшого дослідження,

особливо під впливом реформ, які відбуваються в Україні на сучасному

етапі державотворення та становлення Національної поліції України.

Мета нашої роботи полягає в розгляді проблемних питань щодо

захисту прав і свобод людини і громадянина в діяльності Національної

поліції України.

Одним із актуальних питань протягом всього існування людства

залишається питання прав людини, їх захисту, а також значення діяльності

правоохоронних органів щодо захисту прав і свобод людини і громадянина.

Утвердження, забезпечення, реалізація прав і свобод людини і

громадянина, є важливим показником в державі, який вказує на її

демократичність, соціальність, а також на те, що така держава є правовою

[1, с. 8]. Права і свободи людини і громадянина та їх гарантії визначають

зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед

людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод

136

людини і громадянина є головним обов'язком держави [2].

Зміна міліції на поліцію викликає багато актуальних питань щодо

дотримання та захисту прав і свобод людини і громадянина [3, с. 524].

Якщо проаналізувати положення Закону України «Про Національну

поліцію» від 2 липня 2015 № 580-VIII, то вбачається те, що під час

виконання своїх завдань поліція забезпечує дотримання прав і свобод

людини і громадянина, гарантованих Конституцією та законами України.

Поліція забезпечує постійне інформування органів державної влади та

органів місцевого самоврядування, а також громадськості про свою

діяльність у сфері охорони та захисту прав і свобод людини і громадянина,

протидії злочинності, забезпечення публічної безпеки і порядку. Поліція

забезпечує захист прав і свобод людини і громадянина незалежно від

політичних переконань та партійної належності [4]. Тобто, відповідно до

положень Закону захист прав і свобод людини і громадянина посідає дуже

важливе місце в діяльності Національної поліції України. На жаль, на нашу

думку, реалізація захисної діяльності поліцейських ще на стадії

становлення. Держава повинна забезпечити поліцейських необхідними

теоретичними і практичними навичками в безпосередній діяльності

поліцейських. Дотримуючись європейських стандартів, варто зазначити,

що поліцейський повинен мати повну вищу освіту (за загальним правилом

юридичну).

Варто зазначити, що в системі Національної поліції України було

створене Управління захисту прав людини. Цей підрозділ тісно

співпрацюватиме з Міністерством юстиції України і міжнародними

експертами. Крім того, працівники Управління захисту прав людини

займатимуться моніторингом дотримання прав людини в установах поліції,

зокрема – в ізоляторах тимчасового тримання.

Таким чином, Національна поліція України створена задля того, щоб

захищати права і свободи людини і громадянина. Загальновизнано, що

рівень довіри до правоохоронних органів в Україні є критично низьким

особливо в останні роки. Ми вважаємо, що поліція здатна перевернути

правоохоронну систему. Багато поліцейських вже віддали своє життя за

мирний час. Тому вкрай важливо, щоб ми теж їх підтримали, адже, їм теж

важко. Треба пам'ятати, що об'єднавшись всі разом сила Українського

народу буде вдвічі могутніша.

Список використаних джерел

1. Шевченко О.С. Актуальні питання захисту прав людини: реалії

сьогодення [Текст] : матеріали міжвуз. кругл. столу (Київ, 25 листоп. 2015

р.) / ред. кол. : Гусарєв С.Д., С.С. Чернявський, В.М. Клачко, та ін. – К. :

Навчально-науковий інститут підготовки фахівців для підрозділів міліції

137

громадської безпеки, психологічної служби та Національної гвардії

України Нац. акад. внутр. справ, 2015. – 80 с.

2. Конституція України від 28 червня 1996 року № 254к/96-ВР //

Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 1996. – № 30. – Ст. 141 (зі

змінами внесеними Законом України «Про відновлення дії окремих

положень Конституції України» від 21 лютого 2014 р. // Офіційний вісник

України. – 2014. – № 19. – Ст. 583) (із наступними змінами) : [Електронний

ресурс]. – Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр.

3. Бовкун О.П., Южека Р.С. Захист прав і свобод людини і

громадянина в діяльності національної поліції України / О.П. Бовкун, Р.С.

Южека // Світовий досвід підготовки кадрів поліції та його впровадження в

Україні : матер. Міжнар. наук.-практ. конф. (Дніпропетровськ, 17 бер. 2016

р.) – Дніпропетровськ : Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ, 2016. – 556 с.

4. Закон України «Про Національну поліцію» від 2 липня 2015 № 580-

VIII // Верховна Рада України (ВВР). – 2015. – № 40-41. – Ст. 379 (Із

змінами, внесеними згідно із Законами).: [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/580-19.

Гірник І. М.,

здобувач ступеня вищої освіти

бакалавр V курсу факультету

заочного навчання Інституту

кримінально-виконавчої служби

Науковий керівник:

Лазаренко Л. А., кандидат юридичних наук, доцент,

завідувач сектору з організації

науково-дослідної роботи

Інституту кримінально-

виконавчої служби

ПРОБЛЕМИ ВІДБОРУ ТА ПІДГОТОВКИ ПРАЦІВНИКІВ ПОЛІЦІЇ

ТА ШЛЯХИ ЇХ ВИРІШЕННЯ

У зв’язку з масштабною недовірою українського народу органам

внутрішніх справ, що склалася за роки незалежності нашої держави та

більш загострено – за останні кілька років, законодавцем було

запропоновано ряд законопроектів, спрямованих на реформування цього

правового інституту. Так, 7 листопада 2015 року набули чинності Закон

України «Про Національну поліцію» [1] і Положення про Національну

поліцію, затверджене Постановою Кабінету Міністрів України 28 жовтня

138

2015 року [2]. Відтепер, створена Національна поліція (поліція) як

центральний орган влади, і, тим самим, розпочато масштаб ну ліквідацію

Управлінь внутрішніх справ в областях та районах. Відповідно до ст. 1

Закону «Про Національну поліцію» Національна поліція – є центральним

органом виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення

охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання

публічної безпеки і порядку. Крім того, законодавцем було встановлено

правові основи організації та діяльності Національної поліції України,

статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній

поліції. Визначено, що діяльність Національної поліції здійснюється у

тісній співпраці та взаємодії з населенням, територіальними громадами та

інститутами громадянського суспільства на принципах партнерства і

спрямована на вирішення їхніх потреб. У законі йдеться, що рівень довіри

населення до поліції є основним критерієм оцінки ефективності діяльності

органів і підрозділів поліції. Оцінка рівня довіри населення до поліції

проводиться незалежними соціологічними службами в порядку,

визначеному Кабінетом міністрів України.

Проте, незважаючи на прийняття та введення в дію вищевказаних

законодавчих актів, на даний час є багато проблем, що потребують свого

належного вирішення. У іншому разі прагнення, спрямовані на

реформування органів внутрішніх справ, не матиме в майбутньому

позитивних результатів.

А саме:

• на навчання до ВНЗ системи МВС не завжди йдуть мотивовані

громадяни (значна кількість вступає на навчання через бажання батьків,

можливість ухилитись від призову до армії, можливість отримати

безкоштовну освіту та інше);

• зміст теоретичного матеріалу не завжди відповідає практичним

потребам діяльності поліцейського;

• навіть найкращий рівень освіти не завжди підготує поліцейського

психологічно та практично готового до реальної протидії злочинному

світу;

• на навчання витрачається значна кількість часу та бюджетних

коштів;

• поліцейський не завжди призначається на ту посаду, за якою

спеціальністю він проходив навчання.

Реформування системи МВС у несприятливих умовах (проведення

антитерористичної операції, погіршення соціально-економічних умов

життя) призвели до різкого збільшення навантаження на особовий склад

органів внутрішніх справ та є наслідком того, що на даний час у таких

підрозділах, як слідство, карний розшук є значний відсоток вакансій, які за

139

короткий проміжок часу укомплектувати компетентними працівниками

неможливо. Зволікання з цим процесом лише погіршує кадрову ситуацію,

оскільки працівники цих підрозділів переводяться в служби з меншим

обсягом роботи, або взагалі звільняються.

Дещо покращити ситуацію можна шляхом призначення за рахунок

вакантних посад працівників (без вищої юридичної освіти) на посади

помічників слідчих підрозділів або карного розшуку. У зв’язку зі значним

об’ємом документообігу в цих підрозділах багато часу витрачається на

виконання некваліфікованої роботи (занести в суд чи прокуратуру

документи, підготувати супровідний лист або запит, рознести повістки,

прошити справу, запросити понятих, тощо), яку успішно могли б

виконувати працівники без спеціалізованої вищої освіти.

Першопочаткову підготовку цих працівників терміном 2–4 місяці

можна провести на базі вищих навчальних закладів системи МВС, а також

Рівненського та Вінницького ВПУ Департаменту поліції охорони. Такий

підхід до підготовки працівників поліції надасть наступні переваги:

• витрачається менше бюджетних коштів для підготовки рядового

працівника поліції порівняно з витратами, необхідними для підготовки

офіцера;

• за короткий період часу можна укомплектувати всі вакантні посади,

що дасть змогу розвантажити досвідчених працівників;

• рівень знань під час першопочаткової підготовки буде достатнім для

виконання некваліфікованої роботи, пов’язаної з правоохоронною

діяльністю, і в загальному суттєво не відрізнятиметься від рівня знань

випускника ВНЗ (офіцера), який зможе самостійно та повноцінно нести

службу лише через 1–3 роки практичної діяльності;

• менше витрачається коштів на подальшу оплату праці рядового

працівника поліції порівняно з офіцером поліції (відповідно до постанови

Кабінету Міністрів України від 11.11.2015 № 988 «Про грошове

забезпечення поліцейських Національної поліції» [1] розмір окладу

поліцейського за званням «рядовий поліції» складає 400 грн, а за званням

«лейтенант поліції» – 1400 грн; посадові оклади помічника слідчого чи

помічника оперуповноваженого складають 1900–2000 грн, а посадові

оклади слідчого чи оперуповноваженого складають 2400–2500 грн).

У подальшому, під час практичної діяльності вказані працівники

зможуть повністю проявити свої здібності та бажання служити на благо

народу України. За кожним з поліцейських необхідно буде закріпити

офіцера, який би організовував та контролював їхню роботу, проводив з

ними навчання та здійснював їх вивчення на предмет можливості

подальшої підготовки як офіцерів. Лише через рік практичної роботи

140

можна з впевненістю визначитись про доцільність перебування вказаного

працівника в системі МВС та необхідність подальшого його навчання.

Таким чином, робота МВС на даному етапі має бути зосереджена на

підготовці рядових працівників поліції і здійсненні подальшої роботи

щодо зміни структури МВС та збільшенні кількості рядового чи

сержантського складу щодо офіцерського складу у співвідношенні

приблизно 2 рядових чи сержантів до 1 офіцера. Такий підхід дасть

можливість підвищити мотивацію до кар’єрного зростання, покращить

якість підготовки та результати у практичній діяльності.

Не менш важливим заходом у становленні Національної поліції

України є інтеграція наукових досягнень та практичної правоохоронної

діяльності. Окрему увагу необхідно приділити підвищенню кваліфікації

викладачів ВНЗ системи МВС. Не секрет, що у вказаних закладах значну

частину складають викладачі, які особисто не працювали у практичних

підрозділах МВС і тому можуть надати знання лише з теоретичної точки

зору. Тому необхідно, щоб викладачі системи МВС постійно підвищували

свою кваліфікацію шляхом відрядження до практичних підрозділів поліції

за своїм напрямком викладання. Це надасть можливість наблизити

теоретичний матеріал до потреб практичної діяльності поліції.

Для можливості здійснення зазначених змін необхідно відповідно

розробити та затвердити відомчі нормативні акти.

Список використаних джерел

1. Про Національну поліцію : Закон України від 2 липня 2015 р. № 58-

VIII // Відомості Верховної Ради України. – 2015. – № 40-41. – ст. 379.

2. Про затвердження Положення про Національну поліцію

[Електронний ресурс] : постанова Кабінету Міністрів України від

3. 28.10.2015 № 877 // Единый веб-портал органов исполнительной

власти Украины. – Режим доступу:

http://www.kmu.gov.ua/control/ru/cardnpd?docid=2

141

Іванова С. Ю.,

здобувач ступеня вищої освіти

бакалавр V курсу факультету

заочного навчання Інституту

кримінально-виконавчої служби

Науковий керівник:

Лазаренко Л. А., кандидат юридичних наук, доцент,

завідувач сектору з організації

науково-дослідної роботи

Інституту кримінально-

виконавчої служби

ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ СПЕЦІАЛЬНОЇ ПІДГОТОВКИ

ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ УКРАЇНИ

Всебічний розвиток демократії в Україні висуває на перший план

подальше вдосконалення як всієї системи державного управління, так і

окремих її ділянок. При виникненні екстремальних ситуацій, коли

вимагається максимальна мобільність усіх ділянок суспільства, а фактор

усвідомлення дій частково втрачає своє першоступеневе значення,

поступаючись фактору емоційності, значно зростає роль правоохоронних

органів, як знаряддя державного управління.

Свої функції з охорони громадського порядку органи внутрішніх

справ виконують як у повсякденних умовах, так і за надзвичайних

обставин, пов’язаних із затриманням озброєних злочинців, попередженням

або припиненням групових порушень громадського порядку і масових

безпорядків у населених пунктах, ліквідацією наслідків природного лиха,

великих виробничих аварій і катастроф.

Крім того, на правоохоронців покладені великі і відповідальні

завдання з забезпечення охорони громадського порядку, при заходах

цивільної оборони в мирний час, загальної готовності під час військового

стану тощо.

Усе це є рішучим фактором високої професійної підготовки

співробітників.

Практика показує, що працівники ОВС у таких умовах часто

виявляються недостатньо підготовленими, в їх діях відсутня чіткість,

оперативність.

Здійснюються серйозні порушення в розстановці сил і засобів, в

організації, управлінні діями правоохоронців і підтримці з ними зв’язку, в

матеріально-технічному забезпеченні, не приділяється необхідної уваги

142

захисту особового складу. Все це призводить до негативних наслідків при

веденні спеціальних операцій.

Працівники правоохоронних органів здебільшого не мають достатньої

спортивної підготовки. Деякі з них беруть участь у спортивних змаганнях,

але таких небагато і не кожен із них бере участь в оперативних завданнях

по затриманню озброєного злочинця. Працівники правоохоронних органів

не в змозі професійно виконати технічні дії через недостатньо

напрацьовані навички, що засвоюються за обмежений проміжок часу. Тим

більше їх відпрацювання відповідно до програмних вимог не передбачає

інших факторних ознак екстремальної обстановки. У цьому полягає

складність навіть для підготовлених спортсменів-правоохоронців, які не

адаптовані до дій у вказаних умовах.

Формування спеціальних навичок у правоохоронців пов'язано з

процесом набуття особистісних якостей, до яких належать: вибірковість,

виваженість, толерантність, неупередженість тощо. Методика навчання

тісно пов’язана з процесом виховання. Навчання правоохоронців бажано

спрямовувати на формування якостей, необхідних для дій у реальних

умовах, яке гарантує своєчасне реагування на несподіваний напад

супротивника, і довести його до стійкої навички.

Методика навчання зі спеціальної підготовки є більш ефективною і

значимою для правоохоронців, коли вона відповідає вимогам реальних

умов, де знання, уміння та навички спрямовані на утримання позитивного

результату в нештатних ситуаціях зіткнення з озброєним супротивником.

До спеціальної підготовки відноситься:

функціональна підготовка - це комплекс заходів, спрямований на

набуття і вдосконалення правоохоронцем знань, умінь та навичок у сфері

нормативно-правового забезпечення службової діяльності, необхідних для

успішного виконання ним службових обов’язків;

загальнопрофільна підготовка - це комплекс заходів, спрямованих на

набуття і вдосконалення правоохоронцем умінь та навичок практичного

застосування теоретичних знань щодо формування готовності до дій у

ситуаціях різних ступенів ризику, а також надання домедичної допомоги в

процесі виконання службових завдань;

тактична підготовка - це комплекс заходів, спрямований на набуття і

вдосконалення правоохоронцем навичок практичного застосування

теоретичних знань щодо правильного оцінювання конкретних подій з

подальшим прийняттям правомірних рішень та психологічної готовності

до дій у ситуаціях різних ступенів ризику;

вогнева підготовка - це комплекс заходів, спрямований на вивчення

основ стрільби з вогнепальної зброї, правомірного її застосування

(використання) та вдосконалення навичок безпечного поводження з нею,

143

швидкісної та влучної стрільби по нерухомих і рухомих цілях, з різних

положень, в обмежений час, в русі тощо;

фізична підготовка - це комплекс заходів, спрямований на

формування та вдосконалення рухових умінь і навичок, розвиток фізичних

якостей та здібностей з урахуванням особливостей його професійної

діяльності.

Усі види службової підготовки є взаємопов’язаними між собою.

Специфіка спеціальної підготовки - це підготовка співробітників до

діяльності не тільки у повсякденних умовах, а насамперед у так званих

особливих умовах. Правоохоронні органи як складова частина всієї

системи державних органів повинні надійно функціонувати в будь-якій, у

тому числі й надзвичайній, обстановці, забезпечуючи охорону

громадського порядку й громадської безпеки, що є додатковою гарантією

захисту життя, здоров'я, майнових та інших прав громадян, а також

конституційного ладу нашої держави. Тому, якщо умови діяльності

незвичайні, то і склад підготовки до таких умов повинен містити в собі

специфічне програмне, методологічне та методичне забезпечення

навчання.

Для вирішення цих питань необхідно звернутись до методології

підготовки правоохоронців зі спеціальної фізичної та вогневої підготовки

й ввібрати всі кращі досягнення попередників - науковців та спеціалістів

(включно зі спортивного напрямку), а також те, що не було враховано або

потребує змін відповідно до умов сучасних реалій.

На сучасному етапі все більш актуальним постає завдання

фізкультурно-спортивної та професійно-навчальної роботи з працівниками

правоохоронних органів. Це викликано зростаючими вимогами до рівня

їхньої фізичної підготовки та володіння професійними навичками для

вирішення оперативно-службових завдань.

Однією з форм реалізації вище вказаних завдань є створення центрів

спеціальної підготовки, діяльність яких повинна бути спрямована на

удосконалення організаційно-методичного рівня підготовки фахівців,

відповідальних за організацію і проведення фізичної, вогневої підготовки

та спортивної роботи з працівниками правоохоронних органів України.

Центри повинні діяти у відповідності до вимог діючого законодавства,

відомчих нормативно-правових актів правоохоронних органів.

До основних функцій та завдань таких центрів потрібно віднести:

- організація та проведення навчально-методичних зборів і семінарів з

працівниками правоохоронних органів, які відповідають за організацію і

проведення фізичної, вогневої підготовки та спортивної роботи;

144

- надання практичної і методичної допомоги в підготовці та

проведенні занять з фізичної, вогневої підготовки з керівниками та

фахівцями професійної підготовки правоохоронних органів;

- узагальнення та впровадження в навчальний процес інноваційних

проектів, вітчизняного та міжнародного досвіду, новітніх форм і методів

підготовки правоохоронців;

- організація підготовки і розповсюдження навчально-методичних

посібників та рекомендацій з методики організації і проведення фізичної,

вогневої підготовки та спортивної роботи;

- організація та проведення міжвідомчих змагань у регіонах, надання

практичної допомоги структурним підрозділам правоохоронних органів у

розвитку професійно-прикладних і військово-прикладних видів спорту,

організації і проведенні спортивно-масових заходів.

Необхідність реформування правоохоронної системи випливає з

міжнародних зобов'язань України, яка є членом міжнародних

правовідносин. Здійснення реформування в Україні виявляється доволі

складним завданням, значною мірою через відсутність у більшості

населення, зокрема й в управлінських кадрів, системних знань про ці

процеси.

Розглянемо досвід інших країн з організації роботи правоохоронних

органів на досвіді США. У кожному з правоохоронних відомств США

існує своя система відбору, обумовлена специфікою діяльності, відомчими

вимогами тощо. Водночас у ній дуже багато спільного. Завдання відбору-

вибрати найбільш гідних кандидатів, які за своїми особистісними та

моральними якостями, освітнім рівнем, фізичними та медичними

показниками зможуть ефективно виконувати складні функціональні

обов’язки щодо забезпечення правопорядку в країні.

Більшість поліцейських органів США приймає на службу кандидатів,

які мають середню або вищу освіту. Більше того, кандидати на роботу в

поліцію зобов’язані закінчити курси з якої-небудь з наступних дисциплін:

правозастосування; відправлення правосуддя; психологія; адвокатура;

історія Америки; громадське управління; англійська мова; правові

відносини; соціологія; торгове право. У ряді великих міст США

практикується стажування в поліції юнаків, які закінчили школу і бажають,

після досягнення 21-річного віку, вступити на поліцейську службу. З цією

категорією заняття проводять, як правило, досвідчені інструктори.

Підготовка включає в себе заняття за Конституцією і громадянськими

правами, законами штатів і постановами муніципальних органів,

положеннями з розслідування нещасних випадків тощо. Практикується

патрулювання, регулювання руху, навчання володінню вогнепальною

145

зброєю, прийомам особистої безпеки, правилам поведінки в екстремальних

ситуаціях.

Система професійної підготовки кадрів правоохоронних органів

щільно взаємопов’язана з системою відбору. Однією з характерних

особливостей системи вибору кадрів в правоохоронних органах є високий

конкурс. Зумовлено це тим, що професія поліцейського або співробітника

федерального правоохоронного агентства в США є високопрестижною і

добре оплачуваною. Конкурс на місце у великому поліцейському

департаменті становить 20-40 осіб. А в такому авторитетному агентстві, як

ФБР, конкурс може доходити до декількох сотень чоловік на одне місце.

Основними методами професійного відбору на роботу і навчання є: аналіз

документів кандидата; селекційні інтерв’ю; біографічне опитування;

психологічне тестування; центри оцінки. Більше того, у системі підготовки

поліцейських кадрів США враховані й питання запобігання корупції та

недопущення конфлікту інтересів.

Також кандидати проходять спеціальний тест фізичної

підготовленості, який включає в себе: максимальна кількість присідань в

одну хвилину; спринтерський біг на 300 метрів; максимальна кількість

віджимань в упорі; біг на 1,5 милі.

Якщо кандидат не зміг набрати потрібні бали з першого разу, він має

право здавати тест ще два рази: через 60-90 днів після першої спроби і

через 90-120 днів після другої спроби. Якщо ж кандидат не здав тест після

третьої спроби, то він відсторонюється від участі в конкурсі і не зможе в

майбутньому стати спеціальним агентом ФБР.

Останні реформи вивели правоохоронні органи нашої країни на якісно

новий рівень. Але досвід інших країн показує, що можливе й подальше

реформування та зміни на краще. Це можливо лише при поліпшенні умов

роботи працівників правоохоронних органів, за умов якісного навчання,

належної спеціальної підготовки, покращення технічної бази, соціальної

захищеності співробітників, збільшенні престижу служби та іншого.

Список використаних джерел

1. Тактико-спеціальна підготовка працівників ОВС України:

навчальний посібник / С. М. Банах, В. Р. Булачек, І. С. Винярчук, Ю. Р.

Йосипів та ін. - Львів: ЛьвДУВС, 2011. - 300 с.

2. Савченко А. В. Федеральні правоохоронні органи США: місія,

організаційна структура та застосування кримінального законодавства:

навч. посібник / А. В. Савченко - К. : 2003. - 122 с.

3. Підготовку сучасного правоохоронця - на рівень європейських

стандартів [Електронний ресурс]. - Режим доступу :

http://www.viche.info/journal/4070/

146

З М І С Т

Анікєєв Д. М.

СУЧАСНІ ПІДХОДИ ДО ПРОФІЛАКТИКИ ДОРСАЛГІЇ

(ЛЮМБАЛГІЇ) ЯК СКЛАДОВОЇ ЧАСТИНИ СПЕЦІАЛЬНОЇ

ФІЗИЧНОЇ ПІДГОТОВКИ КУРСАНТІВ ДЕРЖАВНОЇ

КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ......……………..

3

Біліченко В. В.

ЗАСТОСУВАННЯ ВОГНЕПАЛЬНОЇ ЗБРОЇ ПРАЦІВНИКАМИ

ПОЛІЦІЇ ТА ДОТРИМАННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ………………………..

5

Біліченко В. В.

ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОЇ ОСНОВИ ЗАСТОСУВАННЯ

ВОГНЕПАЛЬНОЇ ЗБРОЇ ОРГАНАМИ (ПІДРОЗДІЛАМИ) НАЦІО-

НАЛЬНОЇ ПОЛІЦІЇ У ЗОНІ ПРОВЕДЕННЯ АНТИТЕРОРИСТИЧНОЇ

ОПЕРАЦІЇ…………………………………………………………………..

8

Бірюков П. В.

ЗАСТОСУВАННЯ ІНФРАЧЕРВОНИХ ЗАСОБІВ ВИЯВЛЕННЯ У

СЛУЖБОВІЙ ДІЯЛЬНОСТІ УСТАНОВ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ...

12

Голуб В. П.

ЗДОРОВ’Я ЛЮДИНИ: СУЧАСНІ СОЦІАЛЬНІ, ПСИХОЛОГІЧНІ,

БІОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ………………………………………………….

16

Дворецький В. П.

ПСИХОЛОГІЧНА ПРОФІЛАКТИКА АЛКОГОЛІЗМУ СЕРЕД

УЧАСНИКІВ БОЙОВИХ ДІЙ……………………………………………

23

Пронін В. І.

ВОЄННО-ЕКОНОМІЧНІ ФАКТОРИ РОЗВИТКУ АРТИЛЕРІЇ У ХIV-

XVII СТОЛІТТЯХ.…………………………………………………………

26

Стріха С. В.

СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ СПЕЦІАЛЬНОЇ ФІЗИЧНОЇ

ПІДГОТОВКИ У СИСТЕМІ ДЕРЖАВНОЇ КРИМІНАЛЬНО-

ВИКОНАВЧОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ …………………………................

28

147

Сушков О. О., Пиріг С. В.

ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ОСВІТНЬОГО ПРОЦЕСУ НОВІТ-

НІМИ ІННОВАЦІЙНИМИ ТЕХНОЛОГІЯМИ............................................

32

Чурмантаєв П. С.

СУЧАСНІ ЗРАЗКИ АВТОМАТИЧНОЇ ВОГНЕПАЛЬНОЇ ЗБРОЇ…...…

34

Антоненко А. О.

ПСИХОЛОГІЧНА ПІДГОТОВКА СНАЙПЕРА…………………………

36

Воронюк О. П.

НАПРЯМИ ПСИХОЛОГІЧНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ УЧАСНИКІВ

АНТИТЕРОРИСТИЧНОЇ ОПЕРАЦІЇ……………………………………

39

Кадиров В. С., Марциненко К. І.

МАСКУВАННЯ ПРИ ВЕДЕННІ БОЮ ЗІ СНАЙПЕРСЬКОЇ

ГВИНТІВКИ………………………………………………………………..

40

Мартінішин В. В.

ВИДИ ТА НАПРЯМКИ ПСИХОЛОГІЧНОЇ ДОПОМОГИ

ПСИХОТРАВМОВАНИМ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦЯМ...……………

42

Проша В. О.

УПРАВЛІННЯ ПСИХІЧНИМИ СТАНАМИ ВІЙСЬКОВО-

СЛУЖБОВЦІВ У БОЮ…………………………………………………….

45

Рубан К. О.

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ СПЕЦІАЛЬНОЇ ФІЗИЧНОЇ ПІДГОТОВКИ

КУРСАНТІВ, СЛУХАЧІВ ТА ПРАКТИЧНИХ ПРАЦІВНИКІВ

КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОЇ СЛУЖБИ…………………...................

48

Аксьонова І. А.

ДІЇ СПЕЦІАЛЬНИХ ПІДРОЗДІЛІВ ОРГАНІВ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

У ЕКСТРЕМАЛЬНИХ СИТУАЦІЯХ……………………………………..

50

Астаф’єва К. Ю.

ІСТОРІЯ ЗАСТОСУВАННЯ СЛУЖБОВИХ СОБАК У

ПРАВООХОРОННІЙ ДІЯЛЬНОСТІ.…………………………………….

53

Бондар А. Р.

ОСОБЛИВОСТІ ТРИМАННЯ ТА ПОВОДЖЕННЯ ІЗ

ЗАСУДЖЕНИМИ, ЯКІ ПЕРЕБУВАЮТЬ НА ПРОФІЛАКТИЧНОМУ

ОБЛІКУ……………………………………………………………………..

56

148

Грабарчук Л. А.

ОСОБЛИВОСТІ ВИКОНАННЯ ОБОВ’ЯЗКІВ ЧАТОВОГО

МОЛОДШИМ ІНСПЕКТОРОМ ЖІНОЧОЇ СТАТІ У КРИМІНАЛЬНО-

ВИКОНАВЧИХ УСТАНОВАХ………………………………………….

58

Гусєв С. І.

ІНОЗЕМНИЙ ДОСВІД ОРГАНІЗАЦІЇ СПЕЦІАЛЬНОЇ ФІЗИЧНОЇ

ПІДГОТОВКИ В ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНАХ……………………

60

Демченко В. В.

ПРОБЛЕМА СУЇЦИДУ В МІСЦЯХ ПОПЕРЕДНЬОГО УВ’ЯЗНЕННЯ

ТА УСТАНОВАХ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ…………………………

63

Демчук О. В.

ОКРЕМІ ПРОБЛЕМИ ЗАСТОСУВАННЯ ДО ЗАСУДЖЕНИХ

ЗАХОДІВ ФІЗИЧНОГО ВПЛИВУ ТА СПЕЦІАЛЬНИХ ЗАСОБІВ……..

65

Деркач В. Г.

НОВІТНІ РОЗРОБКИ СТРІЛЕЦЬКОЇ ЗБРОЇ В УКРАЇНІ……………......

69

Довгань А. С.

ПЕРЕВАГИ ЗАПРОВАДЖЕННЯ ЛЕГАЛІЗАЦІЇ ЗБРОЇ В УКРАЇНІ..…

73

Зусько Д. М.

ЗАСТОСУВАННЯ ІНЖЕНЕРНО-ТЕХНІЧНИХ ЗАСОБІВ ОХОРОНИ

В УСТАНОВАХ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ……………………..……..

75

Кващук В. А.

СУЧАСНИЙ СТАН СПЕЦІАЛЬНОЇ ФІЗИЧНОЇ ПІДГОТОВКИ В

ДЕРЖАВНІЙ КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧІЙ СЛУЖБІ: НЕДОЛІКИ

ТА ПЕРСПЕКТИВИ………………………………………………………..

79

Князєв Ю. В.

СПЕЦІАЛЬНА ПІДГОТОВКА ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ

УКРАЇНИ ТА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН: ПОРІВНЯЛЬНИЙ АСПЕКТ…....

82

Кожинова О. С.

СПЕЦИФІКА ПРОВЕДЕННЯ ЗАНЯТЬ З РУКОПАШНОГО БОЮ З

КУРСАНТАМИ ДЕРЖАВНОЇ КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОЇ

СЛУЖБИ УКРАЇНИ…………......................................................................

86

149

Костюшко Н. О.

СУТНІСТЬ І ЗНАЧЕННЯ РІВНЯ ФІЗИЧНОЇ ПІДГОТОВКИ ДЛЯ

МАЙБУТНІХ ВИСОКОКВАЛІФІКОВАНИХ ПРАЦІВНИКІВ

ДЕРЖАВНОЇ КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ...

89

Кочкарьов Д. С.

СНАЙПЕРСЬКЕ РЕМЕСЛО………………………………………………

91

Кузьмик Ю. В.

ПРАВОВІ ЗАСАДИ ТА ПОРЯДОК ЗАСТОСУВАННЯ

ВОГНЕПАЛЬНОЇ ЗБРОЇ ПРАЦІВНИКАМИ УСТАНОВ

ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ……………………………………………….

94

Магрюк В. А.

ПРОБЛЕМИ КОНТРОЛЬНО-ПРОПУСКНОГО РЕЖИМУ В

УСТАНОВАХ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ……………………………...

97

Марциненко К. І.

ПРАКТИКА ЗАСТОСУВАННЯ ІНЖЕНЕРНО-ТЕХНІЧНИХ

ЗАСОБІВ ДЛЯ ВИЯВЛЕННЯ ЗАБОРОНЕНИХ ПРЕДМЕТІВ У

СЛІДЧИХ ІЗОЛЯТОРАХ ТА УСТАНОВАХ ВИКОНАННЯ

ПОКАРАНЬ…………………………………………………………………

99

Марциненко К. І.

РОЛЬ ФІЗИЧНОЇ ПІДГОТОВКИ ПРАЦІВНИКІВ КРИМІНАЛЬНО-

ВИКОНАВЧОЇ СИСТЕМИ ПРИ ВИНИКНЕННІ НАДЗВИЧАЙНИХ

СИТУАЦІЙ………………………………………………………………….

102

Михальченко Ю. С.

ПРОБЛЕМИ ЗАСТОСУВАННЯ ПРАЦІВНИКАМИ УСТАНОВИ

ВИКОНАННЯ ПОКАРАННЯ ЗАХОДІВ ПРИМУСУ ДО

ЗАСУДЖЕНИХ…………………………………………………………….

105

Мотуз І. В.

ПРАВОВІ ЗАСАДИ ЗАСТОСУВАННЯ ЗБРОЇ У МІСЦЯХ

ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ……………………………………………………

108

Отрішко Н. В.

ПИТАННЯ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БЕЗПЕКИ ПЕРСОНАЛУ ОРГАНІВ І

УСТАНОВ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ………………………………….

111

150

Пеньора М. І.

СТРІЛЕЦЬКА ЗБРОЯ УКРАЇНСЬКОГО ВІЙСЬКА……………………..

116

Посмітний І. В.

ВПЛИВ СПЕЦІАЛЬНОЇ ФІЗИЧНОЇ ПІДГОТОВКИ НА

ПРОФЕСІЙНУ ДІЯЛЬНІСТЬ ПРАЦІВНИКА ДЕРЖАВНОЇ

КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ…………………

118

Приступа А. Є.

БЕСПІЛОТНИК «ФАНТОМ» ЯК НОВІТНЯ РОЗРОБКА ОБОРОННО-

ПРОМИСЛОВОГО КОМПЛЕКСУ УКРАЇНИ…………………………...

122

Самара В. С.

ПОРІВНЯННЯ ЯКОСТІ ОБІГУ ЗБРОЇ В НІМЕЧЧИНІ ТА США З

УКРАЇНОЮ…………………………………………………………………

124

Соловей В. Ю.

ТАКТИКО-СПЕЦІАЛЬНА ПІДГОТОВКА ЯК ОСНОВА

ПРОФЕСІЙНОЇ ГОТОВНОСТІ ПРАЦІВНИКІВ ПРАВО-

ОХОРОННИХ ОРГАНІВ…………………………………………………..

126

Шкарбан І. А.

ДОСВІД США В НОРМАТИВНО-ПРАВОВОМУ РЕГУЛЮВАННІ

ОБІГУ ЗБРОЇ………………………………………………………………..

128

Шмаргун А. Е.

АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ ЗАСТОСУВАННЯ ЗАХОДІВ ФІЗИЧНОЇ

СИЛИ ТА СПЕЦІАЛЬНИХ ЗАСОБІВ У МІСЦЯХ ПОЗБАВЛЕННЯ

ВОЛІ…………………………………………………………………………

132

Южека Р. С.

ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ЩОДО ЗАХИСТУ ПРАВ І СВОБОД

ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА В ДІЯЛЬНОСТІ НАЦІОНАЛЬНОЇ

ПОЛІЦІЇ УКРАЇНИ…………………………………………………………

135

Гірник І. М.

ПРОБЛЕМИ ВІДБОРУ ТА ПІДГОТОВКИ ПРАЦІВНИКІВ ПОЛІЦІЇ

ТА ШЛЯХИ ЇХ ВИРІШЕННЯ…………………………………………….

137

Іванова С. Ю.

ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ СПЕЦІАЛЬНОЇ ПІДГОТОВКИ

ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ УКРАЇНИ……………………………..

141

151

Наукове видання

ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ СПЕЦІАЛЬНОЇ ПІДГОТОВКИ

ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ УКРАЇНИ

Збірник матеріалів круглого столу

(Київ, 28 жовтня 2016 року)