1 / 243

Хіба ревуть воли, як ясла повніМирний Панас

ЧАСТИНА ПЕРША

I

ПОЛЬОВА ЦАРІВНА

Надворі весна вповні. Куди не глянь — скрізь розвернулося, розпустилося, зацвіло пишнимцвітом. Ясне сонце, тепле й приязне, ще не вспіло наложити палючих слідів на землю: як наВеликдень дівчина, красується вона в своїм розкішнім убранні… Поле — що безкрає море —скільки зглянеш — розіслало зелений килим, аж сміється в очах. Над ним синім шатромрозіп’ялось небо — ні плямочки, ні хмарочки, чисте, прозоре — погляд так і тоне… З неба, якрозтоплене золото, ллється на землю блискучий світ сонця; на ланах грає сонячна хвиля; підхвилею спіє хліборобська доля… Легенький вітрець подихає з теплого краю, перебігає з нивкина нивку, живить, освіжає кожну билинку… І ведуть вони між собою тиху-таємну розмову:чутно тільки шелест жита, травиці… А згори лине жайворонкова пісня: доноситься голос, яксрібний дзвіночок, — тремтить, переливається, застигає в повітрі… Перериває йогоперепелячий крик, зірвавшись угору; заглушає докучне сюрчання трав’яних коників, що як нерозірвуться, — і все те зливається докупи в якийсь чудний гомін, вривається в душу, розбуркуєв ній добрість, щирість, любов до всього… Гарно тобі, любо, весело! На серці стихають негоди;на думку не лізуть клопоти: добра надія обгортає тебе добрими думками, бажаннями…Хочеться самому жити й любити; бажаєш кожному щастя. Недаром в таку годину — аби неділяабо яке свято — хлібороби виходять на поле хліба обдивлятись!

Отакої саме пори, в неділю, після раннього обіднього часу, — тим шляхом, що, звившисьгадюкою, пославсь од великого села Пісок до славного колись Ромодану, — йшов молодийчоловік. «Не багатого роду!» — казала проста свита, накинута наопашки, — «та чепурноївдачі», — одмовляла чиста, біла, на грудях вишивана. сорочка, виглядаючи з-під свити.Червоний з китицями пояс теліпався до холін, а висока сива шапка з решетилівських смушків,перехиляючись набакир, натякала про парубоцьку вдачу…

Ішов справді парубок. На перший погляд йому, може, літ до двадцятка добиралося. Чорнийшовковий пух тільки що висипався на верхній губі, де колись малося бути вусам; на мовстесаній борідці де-где поп’ялось тонке, як павутиння, волоссячко. Ніс невеличкий, тонкий,трохи загострений; темні карі очі — теж гострі; лице довгобразе — козаче; ні високого, нінизького зросту, — тільки плечі широкі, та груди високі… Оце й уся врода. Таких парубківчасто й густо можна зустріти по наших хуторах та селах. Одно тільки в цього неабияке — дужепалкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним світилася якась незвичайна сміливість і духоваміць, разом з якоюсь хижою тугою…

Парубок плівся повагом, позакладавши руки назад себе; позирав навкруги своїми блискучимиочима; іноді зупинявся й довго розглядав зелене нив’я. То знову йшов; то знов становився де-небудь на згірку — і знов оглядав поле. Ось перейшов і драний місточок посеред лук, на низині,у балці. Під ним ще не висохли весняні калюжі — аж зацвіли, позеленіли: кумкають в них жабирано й вечір. От опинивсь на невеличкім горбку по той бік місточка; став, обернувся лицем до

2 / 243

його; глянув на рудку, перевів погляд на крайнє жито. «Отже тут кращі хліба, ніж під селом, —подумав сам собі, — тут, мабуть, сильніший дощ пройшов…» Знов повернувся, — і рушив далі.

Спустившись в долину, повернув з курного шляху на обніжок — і пішов поміж зеленимижитами. Ось підійшов до однієї ниви, нахилився, вирвав при самім корені пучок жита, глянув найого, далі глянув на ниву, — і лице засвітилось одрадою: «От де моя праця, — немов казалийого очі, — не марно потрачена: вона зробила з мене чоловіка, хазяїна!..» Повертівши в рукахвирване жито, він скинув, очима на другий бік межі; знову глянув на свою ниву, наче рівняв двіниви між собою, — і промовив вголос:«Бач… на нашому полі жито краще, ніж у дядькаКабанця: моє таке густе

та гонке, а в його — ледве од землі одлізло — низеньке, жовте, засмоктане…»

Не вспів доказати останнього слова, — чує: недалеко, з-за жита, хтось співає… Він притаїв дух;насторошив уші, слуха… Голос тонкий, гнучкий, дзвінкий, так і розходився на всі боки: торозлягався в високім просторі; то слався по землі, по зелених житах, то замирав оддалеки наполях розлогих; то вливався в душу якимсь несвідомим щастям.

Парубок стояв, як зачарований. Йому здалося — він зроду не чув такого свіжого, гнучкогоголосу. У його в очах засвітилась одрада; лице прояснилося, наче хто збризнув його свіжоюводою; серце затіпалось, немов хто доторкнувся до його. «Хто б це?» — подумав він, — та йпішов на голос.

Не встиг ступить десяти ступнів, як пісня стихла, — тільки одна луна її бриніла ще над головоюу його. Ще студінь, ще… зашелестіло жито, заколихалося, немов у йому щось борсалось,билось… ІЦе хвилина — із жита заманячила дівоча постать… Парубок став. Дівчина, якперепелка, знялась — і помчалась вподовж ниви. Низенька, чорнява, заквітчана польовимиквітками, вона й трохи не схожа була на селянок, часто запечених сонцем, високих, іноді дуженеповоротних дівчат. Маленька, кругленька, швидка й жвава, одягнена в зелене убрання, міжвисоким зеленим житом, — вона здавалася русалкою…

Парубок спершу, мабуть-таки, чи й не прийняв її за ту польову царівну, бо стояв, як укопаний,розтягши й без того довгобразе лице, широко розкривши здивовані очі…

Дівчина одбігла трохи і собі стала. Озирнулась, глянула на його веселими очима, усміхнуласьсвіжим, молодим личком. Тут її краще розглядів парубок. Чорне кучеряве волосся, заквітчанепольовими квітками, чудовно вилося коло білого чола; тоненькі пасма того чорного, ажполискуваного хмелю спадали на біле, рум’яне личко, як яблучко наливчате; очі оксамитові,чорні, — здається, сам огонь говорив ними… Дві чорні брови, мов дві чорні п’явки, повпивалисянад очима, злегенька прикритими довгими густими віями. Сама — невеличка, метка й жвава, звеселою усмішкою на виду, вона так і вабила до себе. Зелена байова керсетка, з червонимимушками, червона в букетах спідниця, на шиї дорогі коралі, хрести, золоті дукати — усе гарнопристало до хорошої дівоцької вроди.

Вона стояла навпроти парубка, як намальована, — наче манила своєю дивною красою. Неспускаючи з очей, він підходив до неї.

— Чого ти тут ходиш? — обізвалась вона перша.

— А ти чого хліб толочиш? — не зовсім ласкаво одказав він.

— Хіба се твій хліб?

3 / 243

— Не чий же… А що?..

— Цур тобі, як мене злякав!.. — та й замовкла. Парубок і собі мовчав.

— А ти хто така? — трохи згодом питає він, ковтаючи слова. — Де ти взялася? звідкіля сюдиприйшла?..

Дівчина почула, як тільки чують дівчата, чого в його запнувся голос: очі в неї заіскрили,заграли…

— Навіщо тобі? — прядучи ними, вона питає в його.

— А чого ж ти прийшла сюди, на чуже поле? — каже він. — Хто ти така? чого тобі туттреба?.. — Чутно — аж дух спира йому в грудях од кожного слова.

— Не ск-а-ж-у! — одмовила вона нарозтяг, осміхаючись, і подалася трохи личком вперед,згорнувши пухкі білі руки попід ліктями. — А прийшла сюди, бо недалечке живу… А ти хто?

— Сюди йди! — каже він, усміхаючись і разом запрохуючи очима. — Посідаємо тут…побалакаємо… я тобі й розкажу — хто я…

Як стрель стрельнув у дівчину. Сплеснула в долоні, зареготалася та й помчалася буйнимижитами… Далі — вискочила на зелену луку, що красувалася польовими квітками; потім —повернула круто наліво, почесала яриною; як білочка на деревину в лісі, так вона збігла прудкона згірок; стала, перевела дух, озирнулася; осміхнулась; махнула правою рукою: «сюди,мов!» — та наче мана яка, спустилася вниз — і скрилася за горою.

Парубок ні з місця. Стоїть та дивиться вслід їй ще дивнішими очима — мовби переглянув черезгору!.. У вухах його ще вчувався її голос свіжий, тонкий, її сміх молодий та дзвінкий; передочима, як та причуда, манячила її постать метка, жвава; йому усміхалося її личко, біло-рум’яне,з ясними очима, з чорними бровами; уся вона, з зеленою керсеткою, з червоною спідницею,привиджувалась йому, як жива… «Що це? — думав він. — Чи справді, чи ввижається? …І відкіляб це?.. чи не москалівна?.. так же, казали, у москаля дочка вмерла… гм… мов, бачся, нахуторах нікого такого й немає… Хіба Хоменкова? — так же не блигий світ от Хоменковогохутора сюди теліпатися… А видно — хутірська: на селі, окрім попівни, здається, нікогопідхожого… Оже й не попівна: попівну я знаю — попівна не така, та й не піде за п’ять верстовод села… Чия б же це?..»

Не розв’язавшись з такою думкою, він вийшов на згірок — подивитись, куди пішла дівчина.Було вже пізно. Дівчини не видно, — тільки зеленіли то там, то там, обложившись полями,хутірські сади, як розкішні квітники, а між зеленою листвою вишняку, груш, слив та яблуньбіліли чепурні хаточки. Парубок постояв на згірку, помилувався красою околиці, задивився наодин хутір, на другий; пригадував хазяїнів їх, перебирав у пам’яті їх дочок, — та, теряючись вдогадках, і повернув назад — додому.

Ішов він такою ж тихою ходою, як і сюди, а може ще й тихшою, — та все думав та думав… А всерці — почував він — прокидалось щось невідоме, чудне: і важко мов і легко, і сумно й весело,і хочеться співати й хочеться плакати… Сльози не ллються, а голос рветься; несподіваний сумобіймає голову; думка думку гонить: нігде пристати, ні за що зачепитися — так і ганяє заманою… А перед очима — зелена керсетка, червона спідниця, знадний з усмішкою погляд,червоні, як кармазин, уста, з котрих виглядає рядок дрібних, як перли, зубів… У його аж морозпішов поза спиною… «Оце так!! — промовив він уголос. — Чи не здурів, бува, я, чи незбожеволів?.. Дома худоба не напована, а я блукаю тут — і думати забув!» Та, піднявши вгору

4 / 243

голову, чимдуж придав ходи в ноги.

Ось незабаром і Піски. На самому краї села, од вигону, стояла невеличка хатка, вікнами наширокий шлях. З-за хатки виглядали невеличкі хлівці, повіточки; трохи далі — тік; за током —огород; а все кругом обнесено низенькою ліскою. Зразу видно було, що то плець не дужезаможного хазяїна. Не достатки, а тяжка праця кидалась в вічі. Хата хоч старенька, тачепурна, біла, — видно, біля неї ходили хазяйські руки; двір виметений, чистий; огорожа ціла,хоч і низенька, а ворота дощані-хрещаті.

Недалечко від хатнього порогу стояла немолода вже молодиця, бідненько зодягнена, — і,розсипаючи з миски зерно, голосно скликала курей. Натомість, з хлівця прожогом вискочиланевеличка свинка й кабанчик — і давай похапцем хламати зерно, не підпускаючи курей.Молодиця спершу кричала на непроханих гостей: «аря, гладкі! аря!», потім того плескала вдолоні — й штовхнула кабанчика ногою; а як побачила, що нічого з такими ненажерами невдієш ні криком, ні легенькою бійкою, — вона висмикнула а мітли держално — і давай потягати«ненаситну прожир» і вздовж, і впоперек, — аж поки не хруснуло держално… «От, прокляті!каторжнії.. Через них знівечила держално…» — на весь голос гукала молодиця — й кинула всвиноту надтріснутим держалном.

Саме на цей крик у двір повернув парубок. Не вспів він ще гаразд і воріт причинити засобою, — як уже на його напустилась розсерджена молодиця.

— І де ти, Чіпко, ходиш? де ти бродиш? — докоряла вона. — Ось до якої пори виходив! Нікорова, ні кобила не наповані, а він блукає…

— Я, мамо, на полі був… до ярини довідувався, — одказав він. Мати пильно подивилася йому ввічі, наче вивіряла — чи правда тому? Та син уже повернувся — пішов прямо до загороди, авона з порожньою помийницею — в хату.

— Не гайся ж, жени корову напувати, бо треба ж ще колись її й доїти! — усе-таки з докоромгукнула з сінешніх дверей мати.

Син уже не чув того докору. Він випустив з загороди корову, одв’язав од ясел кобилу — погнавдо водопою. Хутко погнав, хутко й назад вернувся. Позаганяв у загороду худобу, набравоберемок свіжої трави. Зелена трава нагадала йому зелену керсетку; заманячила ніби знайомапостать; він мерщій кинув у ясла оберемок… йому здалося, що з-під трави заблищали, мов двіуглини, двоє чорних очей… «Згинь ти, марюко! — скрикнув він, випростуючи з трави руки. —От, причепилася!!»

Швиденько зачинив загороду, пішов у хату. Повечеряли мовчки.Полягали спати.

— Чи ви, мамо, не знаєте: у москаля є дочка? — пита він трохи згодом.

— У якого москаля, сину?

— Що живе коло нашого поля хутором.

— Не знаю, моя дитино. Знаю, що була, — та, казали, либонь умерла. А що там?

— Та я так питаю… нічого.

Розмова увірвалася. Мати заснула на полу. Син лежить на лаві. Сон не йде йому в голову.Душно йому, млосно, пече попід боками, а в віччю — вона та й вона. «Пропади ти, навіжена!» —

5 / 243

шепче він. Перевернувся з боку на бік, натяг на голову ряднину, — не спиться, та й годі… «Ні,вже: не швидко ти діждеш, щоб я пішов на поле!»

II

ДВУЖОН

Літ за двадцять до кріпацької волі, з того самого Ромоданового шляху, яким ішов парубок, усело Піски вступав якийсь несвідомий захожий. Видно — з далекої дороги. Сорочка на йомучорна; штани вибійчані, підсукані аж до колін; за спиною вірьовкою навхрест перев’язанаодежа; через праве плече, на палиці, перекинута і торба — мабуть, з харчю, та пара шкаповихчобіт. На взір — чоловік середніх літ. Чорні, як гайворон, уси починали вже по краях рудіти;борода стирчала чорна, остюкувата, давно, мабуть, не бачила скіска.

Ішов захожий тихо, нога за ногою, й роздивлявся на всі боки.

Сказати б — з заробітків, коли б не така рання пора. А то тільки що весна настала. Постікаливоди, зазеленіли трави, зацвіли садки, городи; сонце ще не пекло, як серед літа, а приязносяло та гріло.

Дійшовши до одного двору, де серед нечистого городу влізла в землю старенька хата, захожийстав. «Оце ж, мов бачся, й Окунева хата!» — каже він сам до себе.

На той час з низеньких хатніх дверей вийшов молодий парубок.

— Здоров був! — обізвався до його захожий.

— Здоров.

— Чи це Окунь живе?

— Який Окунь?

— Карпо Окунь, старий дід.

— Ні: це Лимар, а не Окунь.

— А де ж Окунь?

— Та який Окунь?

— Дід старий, що з бородою ходив.

На їх розмову нахопилася з-за хати старенька жінка. Видно, поралась коло городини, — боочіпок подався трохи набік, лице в поту, руки в землі.

— Та кого ти, чоловіче, питаєш?

— Окуня Карпа.

— Е-е-е… його вже давно й сліду нема… Знала я того Окуня, знала… Уже, мабуть, літ з десятьбуде, як помер… А тобі ж навіщо він?

— Та треба… Так умер, кажете?

6 / 243

— Умер, умер.

— А хто ж після його зостався?

— Та хто ж після його зостався?! — каже жінка, задумавшись… — Зосталася Ганна-небога, щовийшла за Соломенка. Та и та уже вмерла. Оце ми у неї й дворище купили. Та ще зоставсяГрицько — був йому якийсь далекий родич… торік його у некрути взяли. Та, здається, вже йнемає нікого такого…

— Так… А волость же наша далеко?

— Волость? — глянула жінка на його й, перегодя трохи, одказала: — на тім боці села. От якпідеш сією улицею, та й виидеш прямісінько. Спершу будуть гамазеї, а там — зараз і волость

— Ну, спасибі вам. Прощайте.

— Щасливо.

Пішов собі чоловік тою тропою, що розказала жінка. А жінка й парубок ще довго стояли —дивились услід, аж поки не скрився захожий з очей у кривій вулиці.

— Ти не питав, Грицьку, — тоді жінка до парубка: — хто він такий? навіщо йому Окунь?

— Ні, не питав.

— Гляди, лишень, чи не родич який… Там у його, в Донщині, багато, кажуть, всякої рідні… Там ібрат його жив. То чи не по худобу, бува, прийшов і сей?!

— Бог його зна.

— Треба б дознатись, Грицьку. Чи не збігав би ти, слідом за ним, у волость та розслухався б: щовоно за чоловік.

— Добре, мамо, — каже парубок. І обоє пішли в хату.

Жінка справді догадалася навіщо захожому здався мертвий Карпо Окунь. Той, що розпитував,об’явився у волості небожем Окуня — Остапом Хрущем, що літ, може, з п’ятнадцять, як пішовна Дін. Уже його й з ревізії викинули, не тільки з думки. Тільки старі люди пам’ятали ще — колибородатий та білий Окунь виряджав на Дій до дядька свого хлопця-небожа. А тепер оце вінназад повернувся й просився в піщанську громаду.

— Чого ти звідтіля вернувся? — пита його голова, — хіба там недобре стало жити?

— Та трудно вже й там, — кланяючись, каже Остап. — Не ті тепер порядки пішли: багато вже йтам нашого брата… пропадає…

— А тут хіба краще? — пита писар.

— Та все ж, бачте — рідна сторона.

— Як же ми тепер тебе приймемо, що в тебе ні виду ніякого, нічого? — знову голова.

— Та в мене ось є старий пашпорт. — Та, витягши з гамана шматок засмальцьованого паперу зобтіпаними краями, й подав голові.

7 / 243

Подивився той на папір, розправив, прочитав — і знову зложив.

— Що ж з сього?! — каже. — Чому хоч ти не обзивався, як ревізія писалась?

— А бог його знає — чому… Не знав.

— Відколи пашпорта не переміняв!! — не випускаючи з рук паперу, дивувався голова.

— Та там мене й по цьому всюди приймали.

— Гм… Що ж тепер, Василь Васильович, будемо робити? — пита голова писаря.

— А що? Треба громаду збирати; та хай поставить громаді могоричу, то, може, й діло буде, —одказав писар. — А то, як бродягу якого, ще в тюрму запруть.

— Зділайте милость, — каже, кланяючись, Остап, — уже поклопочіться! Я вже вам, коли так немаю чого дати, то хоч одслужу за те.

Писар тільки покрутив свого рудого уса та разом з головою й пішли у другу хату.

Через три неділі Остап косив у писаря сіно. Та такий з його косар: такий жвавий, такийробочий — невтомний! Усьому лад дає, усім перед веде — отаманує. А через місяць йомуоб’явлено, що тепер він піщанський громадянин — козак, Остап Макарович Хрущ.

Аж перехрестився Остап, як почув це. Та восени прямісінько й почвалав у город найматись.Недовго й місця шукав: зараз жид злебенив його та й заправив у поштарі.

Добре Остапові. І одежа й хліб жидівський, і плата добра, та й од проїжджих перепада. —Послужив він рік, а на другий уже грунт і хату купив. Якраз на край села, на белебні, стояласобі осторонь чиясь сирітська пустка: необмазана, невкрита, город не обгороджений; звісно —сирітське, та ще й за селом.

Купив Остап хату, та, не довго думавши, й шле старостів до Мотрі Жуківни — бідної, некрасивоїдівчини, уже таки и літньої, що жила в сусідах, удвох з старою матір’ю.

— А що ж, Мотре, — каже їй мати, — іди! Хоч хата своя буде, хоч не тинятимешся на старість,як от я, стара…

— Та чи йти, то й іти! — одказує дочка. — І так натерпілись усього!

Обмінили хліб, а в неділю й весілля заграли.

Як уступила Мотря в свою хату, то немов знову на світ народилася. Чепурить її, прибира.Діждали весни, — город одкопала, скопала, засадила; хату вимазала, оббілила; призьбужовтою глиною підвела; коло хати віником обмела. Чисто кругом — любо глянути, і огородиназеленіє…

Та й тільки ж то, що огородина своя, а більше землі — ні ступня. Приходилось у чужих людейкосити, хліб заробляти, спини не розгинаючи, спочивку не знаючи… Оже як не працювалаМотря з Остапом та з Оришкою — старою своєю матір’ю, а все бідно жили. Іноді зимою ні з чогобуло й галушок зварити, — приходилось сухим хлібом давитись…

Остап — спершу був повеселів: такий балакучий, такий щирий, — Мотрю жалує, коло тещіласкавий; а далі — все хмурнішав, та й хмурнішав. Стала нудьга виглядати його очима, журба

8 / 243

невимовна гнітити його душу і серце… Ходить бувало восени або зимою по двору, опустить нагруди голову та за цілий день і слова не промовить ні до кого…

Так минув рік; минає й другий; а вони — всі тройко (дітей не було) — похмурі, невеселі… Немаєдолі — немає й радості!

Лягла зима. Падав дрібний сніг, як бува в холод; буйний вітер крутив заметами й вив, як звір улісі, у димарі Остапової хати. Ніч уже спустилася на землю. Мотря й Оришка сиділи на полу;перед ними на стільчику неясно блимав каганець — от-от збирався погаснути. Вони прялимовчки; кожна про себе думала якусь тяжку думку. Остап лежав на печі… Тихо, — тількиверетена сюрчать…

— О-ох! — важко зітхнув Остап. — Обридло вже мені по цих краях горювати, — промовив він,наче сам до себе. — Діжду весни, піду на заробітки. Там, може, знайду добре місце, то й васпереведу…

— А як же не найдеш? — на це йому Мотря. — Літо втратиш… а я одними руками що тутзароблю?.. — додала вона журливо й скривилася.

— Та вже ж ви тут з матір’ю то сим, то тим боком настягаєтесь на зиму… А я, коли що, то там ізазимую. Так мені тут остогидло!

Діждали весни. Порадився Остап з жінкою та з тещею, узяв пашпорт, пішов собі. Мотря зстарою матір’ю зостались самі собі на хазяйстві.

Вирядили Остапа на Дін у великий піст, а так — к зеленій неділі — приходить з Дону бумага: чиє, мов, у вас такий і такий козак Остап Хрущ? і де він у вас узявся? Що тут він прозивався неХрущ, а Притика… що він кинув у нас жінку й троє дітей, пропадав був — не знать де — трироки без малого… А ось тепер — у пашпорті він уже Хрущем пишеться, та ще й жонатим… Щосе воно за знак? з якої це речі така плутаниця?..

Так оце запитувала якась Донська станиця Піщанської волості… І задала ж роботу волоснимоця несподівана бумага!

Як прочитала її козацька старшина, то голову й руки опустила.

— Оце такі — скрикнули в один голос і голова й писар. — Буде ж тепер від окружного… І як-таки повірити такому волоцюзі?! Прийшов — чорт його зна й відки, сказавсь — біс його зна йким; а ми — на тобі, та цить! — і лапки поклали… Окунів небіж, та й Окунів, — нестеменнеОкунів… Чому не прийняти?.. Аж воно — он який небіж!!

— Егеж… Недаром я казав, — вибріхувавсь писар, — підождемо трохи, спишемось… Непослухали?..

— Що ж тепереньки робити? — мов не чув, питає голова в писаря.

Той мовчав, потупивши в землю очі. Видно було — щось пригадував.

— Недурно мені сю ніч чорна собака снилася, — похваливсь голова. — Жінка одгадувала:напасть… Так воно й є!

— А мені руда свиня, — увернув писар. Порадившись, мерщій послали за Мотрею десятника.Мотря прийшла.

9 / 243

— Чи не розказував тобі чоловік чого про Дін? — стріли її волосні.

— Ні, не розказував, — одказала Мотря, здивувавшись такому питанню. — А що там? Хіба якачутка прийшла?.. — запитала вона зляканим голосом.

Так і так — кажуть; таке й таке диво. Як почула таке Мотря, то й лиця на їй не стало: поблідла,як крейда, затряслась,як лист на осичині; хотіла щось сказати, та не вимовила й слова, —тільки раз по раз тяжко зітхала і якось чудно дивилась мутними очима…

Чого ти здихаєш? — гримнув на неї голова. — У чоловіка навчилася?.. Той теж, як прийшов, тотакого Лазаря скорчив… Прокляті! Через вас на Сибір ще підеш…

Мотря нічого не одказала, — тільки жалібно дивилася. Коли б-хто заглянув тоді в її душу, — щотам робилося! Якби зазирнув у серце, — що в йому поверталося!

— Іди собі! — гукнув голова, бачачи, що в неї й річ відтяло. Мотря повернулася, вийшла. Ішлапо вулиці, — не бачила світа перед собою; прийшла додому, — як п’яна, мов чмелена…

— Що там, дочко? — стріла її мати. — Чого тебе кликали?

Пожовкло в Мотрі у віччю, заколихався світ, пішло все ходором… Не пам’ятала вона, якопустилась на лаву — так не роздягнена, не розбута — і впала опукою. Сльози, як горох,полилися з очей.

— Чого ти, дочко? Чи, не приводь господи?.. Оришка не доказала. У неї в думці пробігла смертьОстапова.

Мотря не озивалася; плакала мовчки. Оришка пильно дивилася на неї. Серце почуло якесьлихо; перед очима вже стояла біда… В Оришки затіпались челюсті, забігала по виду мишка.

— Та кажи!.. чого ти плачеш? — аж скрикнула вона. Мотря утерла рукавом сльози йпростогнала… А далі натужилась і, схлипуючи, перериваючи слова, стала казати: «О-о, божемій!.. недурно він все сумний був… мовчав… журився… та все через сон про Дін викрикував…про Хіврю та Грицька… недурно ж це воно!.. Ой, пропала ж моя головонька бідная!!.»

— Що ж там таке? кажи вже, — не мороч моєї голови! Про яку се ти Хіврю плещеш?

— Про жінку того сучого сина, щоб йому… ні добра, ні життя!..

— Кого?

— Остапа…

— Чи ти не збожеволіла, дочко?

— Поневолі збожеволієш, коли таке…

— Мотре! не тумань ти моєї голови: розкажи по-людськи — що там таке?

— Отой волоцюга, блудяга… покинув на Дону жінку з дітьми… приплівся сюди на мою голову…Господи! і за що ти мене отак караєш на сім світі? — скрикнула Мотря і знову залиласьсльозами.

Тепер тільки Оришка розібрала своє лихо. Образа, гора тяжкої образи дочки, людські поговори

10 / 243

та сміхи, — все разом піднялось у голові матері, налягало їй на старе серце важкий жалем…Вона глянула ще раз на Мотрю, поступилася назад, простогнала, сіла мовчки на піл, узявшисьхолодними руками за крайню дошку, щоб не впасти. Старе тіло тремтіло, колихалося, стараголова не здержувалась на в’язах — хилилася на груди. Оришка болізно піднімала її і тяжкостогнала… Мотря не переставала плакати. Гіркий її плач, стогнання матері зливалися вкупу,носилися по хаті, слались по білих стінах. І темніли вони для дочки й для матері: здаваласьтемною хата, й світ, що вривався у вікна, чорнів у віччю в них… І стояла в темноті тій щетемніша доля їх — чорна, темна, страшна, з худим, з’їденим нуждою лицем, з злими од голодуочима…

Таке лихо скоїлось перед обідом. Страва давно стояла у печі: ще як у волость ішла Мотря, тозасунула, щоб упрівала. Тепер ніхто й не згадав про неї. Горе без страви нагодувало обох.Ніхто з них не кидався до печі. Обидві навіть забули про обід.

Так день настав, так і минув. Одходячи на спокій, сонце обдало землю блискучим промінням;земля на прощання усміхнулася — і потемніла. Спустилася ніч; викликала собі на втіху зорі;викотився з-за гаю місяць — і став оглядати околицю… Усе кругом спало, мов зачароване, втихім забутті теплої ночі, — не спав тільки один соловейко, виспівуючи в зеленім садочку своюлюбу пісню, — та не спало ще лихо в Орищинім та в Мотринім серці… Завело і воно своюпісню — гірку, журливу, безнадійну… І не розходилась та пісня по світу, не окликалася луною влузі, як соловейкова; а, як важкий камінь, налягала на душу, морочила голову цілим роємтемних гадок, пекла серце нерозважною тугою… Мотря й Оришка не спали, не плакали, —тільки то одна, то друга зітхала… І відкіля це лихо взялося? і чого воно до них вчепилося? чимбула Мотря Остапові?.. чим вона тепер осталася?.. Мотря й Оришка роздумували,розгадували… Жінка жонатого чоловіка?.. покритка-дівка?.. Ні жінка, ні дівка, а замужнявдова… Гріх перед богом, — чим його замолити? Сором перед людьми, — чим його змити?.. Аще ж, може, і каратись за це прийдеться — хоч не на сім, то на тім світі… Непевний тойОстап, — він щось лихе, страшне… Страх справді після таких думок закрадався їм в душу — івони обидві тихо молилися.

Як не мучились вони цілу ту ніч, що вже не думали, а все-таки не видумали нічого для себеутішного.

Не вигадали поради й волосні. Судили, рядили — та окружному, а окружний — губернаторові.Пішли писати та одписувати…

Незабаром наїхало в село чиновного панства. Питають-розпитують, пишуть-записують.Натерпілася страху Мотря од тих хитрих спросів та переспросів; набралася горя Оришка, глядяна свою

дитину.

А в селі — тільки й мови, тільки й речі, що про Хруща. Наче все на світі для Пісок провалилося,один Хрущ зостався, а через Хруща — й Мотря… Хто її зроду не знав, — став допитуватись:девона й що вона. Не можна Мотрі нікуди очей показати, щоб на неї пальцями не тикали. ВийдеМотря на вулицю, — малі діти слідком за нею; порається Мотря на вгороді, — бачить: дві жінкистоять коло тину, дивляться на неї й перешіптуються. Немає Мотрі спокою і в церкві: і там її неспускають з очей.

— Ото… ото вона! низенька, чорнява… чорним платком голова пов’язана, — чує Мотря позадсебе в бабинці.

11 / 243

— Ота чорнява, що хреститься?

— Егеж, еге… Ото вона сама… за жонатого заміж пішла.

Чує Мотря, та боїться озирнутись: їй чогось соромно, страшно. Вона впаде навколішки,приникне головою до помосту, — шепче молитву щиру, просить у бога ласки, одмолюе свійгріх — і разом сльози ковтає.

Тоді тільки люди трохи забули про Хруща, як жнива настали. Свої клопоти, праця, утома трохизаціпили язики людські.

Коли це — перед другою пречистою ведуть Хруща у ланцюгах через Піски. Як зачули люди, тоза малим не все село вибігло з хат, мов на ведмедя, дивитись. «Хрущ… Хрущ іде!.. Хруща…Хруща ведуть!..» — викрикують з усіх боків по селу. І біжить на Хруща дивитись старе й мале.

Повели Хруща у Гетьманське; засадили в тюрму за залізні штаби; давай випитувати тарозпитувати. Піднялися знову спроси та перепроси… Зовсім загубила спокій Мотря: водять її тов город, то з города… А тут — друге лихо: Мотря почула — щось заворушилось під серцем…

Помітили люди — та як у дзвін задзвонили:

— Чи чули?.. — питає молодиця другу, стрівши на улиці. — Завагітніла…

— Чула, серденько, чула… І скажіть: од такого!!

— Це вже, видно, не перед добром, моя матінко!.. Чи не кінець, бува, й віку швидко буде… Там:торік хвостата зоря світила, а це знов проява якась вирискалась…

— І я кажу: не перед добром таке на світі коїться!

Та як підуть отак цокотати, — не переслухаєш. А під неділю або свято збереться де-небудьчоловіків купа, надійдуть жінки, парубки, дівчата — назбирається чимала юрба людей, та йдавай перетирати на зубах у сотий раз того чудного Хруща.

Аж ось — не знать звідкіль узялась на селі чутка, що вій ні Хрущ, ні Притика, а прямісінько такиІван Вареник — кріпак пана Польського, що панував у Пісках.

Така чутка збила з пантелику судових і громаду. Що з ним робити? Як тепер його судити?Кинулись до пана, — пан одсахнувся: робіть, мов, з ним, що хочете, як знаєте… Тоді громадарозвязала діло. Як голили хлопців у москалі: «У некрути його!..лоб йому! лоб!..» — закричалагромада. Поїхав голова у Гетьманське, пішов, куди треба, одніс, що годилось — і «перевертня»прямо з тюрми повели до прийому. Заголивши лоб, перевернули його ще вчетверте — і став вінз Вареника Хрущовим. Незабаром його кудись погнали, — та більше він ні вертався, ніозивався.

Оддали Остапа в москалі перед покровою. А так, перед пушенням, породила Мотря сина, — теще й породила неабияк. Роди були тяжко трудні: потугувала ними Мотря два дні й дві ночі, несвоїм голосом викрикуючи… Що вже не робила «довгоп’ята» баба-повитуха, — ніщо непомагало. Ледве Мотря на той світ не переставилась. Уже й не кричала й не стогнала —лежала мертвою колодою… Аж на третій день «господь її помилував»: серед тихого плачуОрищиного почувся голосний дитячий крик…

— нерал!.. — зрадівши, скрикнула «довгоп’ята баба».

12 / 243

Оришка підняла руку, перехрестилася… Мотря важко зітхнула — і розкрила сплющені очі…Хату обняла тиха одрада.

Як же почули люди про такі роди, — знову загомоніли. Пішло знов по селу шушукання, глум,таємні страхи… Дійшло до того, що ніхто вже Вареника не считав і за чоловіка, а так-таки засамісінького куцого… Дехто помітив і невеличкі ріжки на голові в його, як стригли в прийомі. АКирило Кнур — недалечкий сусіда — Христом-богом клявся, що як купались з Остапом укупі, той хвостика —бачив… Не при хаті згадуючи — куций, та й годі!

А тут ще дитинка знайшлася, та ще при таких родах!!.

— Щось воно таки непевне, моя матінко!.. — цокочуть жінки, похитуючи головами.

І не одна й не дві нарошне забігали в хату до Мотрі — довідатись: чи немає на йому якихознаків? Одна якось забачила на лівім колінці невеличку родимку… «Оце ж воно й є!» —подумала, та мерщій з хати.

— А що?? — стріва її кума.

— То ж воно, кумонько, саме!.. — каже кума, перехрестившись.

Незабаром ціле село слебезувало про ту пляму. Усі в один голос: «чортеня», та й годі!

Прийшлось кумів брати, — ніхто не хоче. Що тут робити? Вже три дні як дитина нехрещена…Не дай, боже, якого случаю — і вмре, не уведене в закон!..

Кинулась Оришка по сусідах… Всяк дякує, сторониться… Ходить вона по хаті — сама не своя:світить сідим волосом, ломить сухі руки… Мотрі вже й не хвалиться: вона й без того ледведише.

На той час лучились у селі перехожі москалі. Оришка до них: «Москалики-лебедики, охрестімдитя!» Купила москалям кварту горілки. Тоді один якось згодився. Москаль за кума, самаОришка за куму.

Понесли до батюшки. А панотець і собі: «Як його такого виродка в хрест уводити?!»

«Боже мій!.. що його робити на світі?!» — плаче Оришка, — та до попаді: «Матушка!.. я вамсього й того, я вам моток пряжі напряду, — умовте панотця!..»

Попадя зглянулась. Охрестив дитину батюшка: назвав Нечипором.

III

ДИТЯЧІ ЛІТА

Не судилося Мотрі щастя. Не зазнала вона його змалку», не бачила дівкою, жінкою, несподівалася замужньою вдовою…

Не тільки її, а й її матір стару стали цуратися люди. Саме те місце, де вони жили, зробилосяякимсь страшним, — стали його оббігати… Казали, що до Мотрі кожної ночі змій у димар літає:якийсь захожий чоловік застав його в хаті та насилу з душею вирвався… Непевне місце! Буваловночі ніхто не пройде повз їх хату, не перехрестившись; а дітям — то й удень забороняли тудибігати…

13 / 243

Місцина справді стала пустирем одгонити. Лежить за селом, на самому белебні, неогороджена,необкопана — так рівець невеличкий прокопаний, та й годі… Іде скотина — нема перепону —через грядки так і чеше; собаки так і гніздяться! — кубла повибивали… Пустир пустирем! Хатахоч стара була, та як полагодив був Остап, поки ще не женився, то вона, мов, і бадьорилася; аяк піднялась лиха година, що замчала не тільки лад у хаті, а й самого Остапа, — то й хатаосунулась… Стріха місцями повигнивала, покрівля де-где провалилася, вікна побиті: замістьшибок — ганчірки світять; ще до того дощ та хуртовина оббила, обшмарувала… Пусткою ажвоняє! І всередині не краще. Стіни чорні, аж цвіллю взялися од води, що дощі поналивали крізьлиху оселю; черевата піч потріскалась, — диміла, куріла; замість лав якісь кривоногіослінчики — і сісти на них страшно; стіл — ходором ходить; піл — на п’ядь дошка од дошки;Мотря під холод дві дошки спалила, бо не було чим у хаті прокурити… Бідота несказанна,злидні невилазні!

Неодрадне життя Мотрине. Невеселим оком дивилася й її стара мати на ту оселю, на лихий тойзахист, через який вони стілько горя прийняли, стілько клопоту звідали… Вони б його давнокинули, якби було де притулитися. Та де його при недостачах, при убожестві?! Коли на роботуприймали Мотрю з опаскою.

Літом Мотря стає жати. У Пісках ніхто не приймав, — бо помітили, що в кого Мотря жне — всянива закрутнями унизана. У сусідньому селі Байраках Мотря хліб заробляла, — на жнивастановилася.

Що за літо заробить Мотря, те за зиму й проживуть… коли ще й ставало! А було так, що нідрібка солі, ні пилини борошна… Де вже думати про одежину!! Що, дівуючи, придбала Мотря,то все позношувала: саме ґноття та рам’я висіло… Як заробить конопель, — то й добре.Помочить їх, висушить, витіпа: костриця на топливо, волокно на прядиво. Напряде отак літ задвоє, оснує… витче, та й сорочка є; виб’є — спідницю пошиє, юпку… У вибійчаному і в святоходила. Другі в плахтах та запасках, голови шовковими платками повив’язують, а Мотря звибійчаної юпки та спідниці не вилазила. Біленькою хусткою зав’яжеться, та й шмарує… Отобуденне й празникове! А що старе, дране, — позшиває, позаштопує, — матері старе тілоприкриє, або дитині — штанці, куцину… Нужда!! На зиму на всіх одна юпка була. Піде кудиМотря, — сиди, мати, з хлопчиком дома — й не рипайся! Піти треба матері, — сиди, Мотре… бой чоботи одні!

Робота не страшна, як сила є. Мотря день і ніч в роботі та в роботі; літом — на полі, зимою —дома. А Оришка — стара вже, — нездужала, — тільки й того, що доглядає дитини… Як літкомнемає Мотрі дома, — баба зварить йому їстки, догляне, й нагодує, й спати положить, коткаспіває…

А й дитина ж то вийшла — на славу! Повновиде, чорняве, головате, розумне… Тільки якесьневеселе, вовчкувате, тихе. Другі діти жваві, — як дзиґа крутиться, на місці не всидить…Скажеш йому: дай те! дай друге! — як стріла пуститься… Чіпка, як його звали, — не такий, ні!Оце, було, Мотря чи Оришка скаже: «Подай, Чіпко, води!», або — ножа, або — веретено…» Товін і почне: «А де ж воно лежить, чи стоїть?» Отак розпитає, повагом устане, повагом піде,підніме й повагом подасть… Мотря за це не любила Чіпки. — «Десь Чіпка у нас буде дужевелике ледащо! — жаліється Оришці. — Йому як що робити, то треба за тиждень загадувати,щоб роздумався…» А іноді було й буханця уліпить Чіпці в спину, щоб довго «не роздумував»…Тоді Чіпка руки опустить, реве на всю хату…, значить, робота бабі! Оришка справді душі нечула в Чіпці: так його любила й жалувала! І цяцьок йому надає, й іграшок яких там —полив’яного півника, свистілочку, а їсти — сама не доїсть — йому зоставляє…

Як підріс Чіпка — став бігати, то вибіжить було з двору на вигін, та прямо до дітвори так і чеше.

14 / 243

Так же й дітвора його не приймає. Зараз почнуть з його глузувати, щипати, а іноді поб’ють та йпроженуть… Недурно пани своїм родом величаються. На селі теж розпитують — хто якогороду. Тільки те неоднаково, що в городі питають: чим той рід уславився — чи давністю, чибоями, чи послугами? А село знає одну славу — честь. Тим на селі й питають: чи «чесного»роду? А тоді вже й братаються… Чіпка був «виродок»… Як же Чіпку прийняти дітям доіграшки?! Хіба, щоб поглумитися…

— Виродок іде! — кричить, забачивши здалека Чіпку, білоголовий, миршавенький хлопчик.

— Запорток! — підхопить другий… — Ходім до його!

Побіжать, оступлять кругом. То це ззаду хто-небудь і скубне Чіпку за чорне волосся.Окрутнеться Чіпка, насупить брови, скривиться, тільки очима світить… Злі Чіпчині очі, танедобрі й діти, що довели до того. Понуро й гостро дивиться на них Чіпка. А ті — за бокиберуться зо сміху…

— Чіпко! де ти взявся? — смикнувши Чіпку за полу, питає хто з хлопців.

Мовчить Чіпка, — сопе.

— Ти з яйця вилупився?! — знову другий…

Усі зареготались. Чіпка похнюпить голову, потупить в землю очі, копирсає нігтем під нігтем.

— Ні!.. мене бабуся на вгороді піймала… в бур’яні, — одмовляє понуро та все копирсає піднігтем.

Регіт — аж вигін розлягається.

— Так ти. Чіпко, з бур’яну взявсь?..

— Ні…

— А де ж твій батько, коли ти не з бур’яну?

— Не знаю…

— То-то й є… ти байстрюк!..

— Брешеш!.. — зиркнув, як той вовк, Чіпка.

— А хто ж ти?

— Я.. Чіпка.

— Ти — Чепіга, а не Чіпка! — крикне хто з середини — і вскубне Чіпку…

— Чого ти скубешся? — з плачем вимовля Чіпка. — Постій, я бабусі скажу — вона тобі дасть!

— Боюсь я твоєї бабусі, — куди ж пак! — одказує хлопець та й знову вскубне.

За ним другий, третій. Повертається Чіпка на всі боки в крузі, як ведмідь на цепу, а хлопцірегочуться та за чуприну смичуть — аж поки не розплачеться Чіпка. Тоді візьмуть та йпроженуть його геть.

15 / 243

Іде Чіпка додому, — іде та й плаче.

— Чого ти, Чіпко, плачеш? — стріва Оришка. Чіпка жаліється, плаче… Бере його Оришка зарушу, поведе в хату, почне умовляти:

— Не ходи туди, сину! Не ходи, моя дитино! Бач, які то лихі діти: б’ють тебе, малого,зобижають… Не ходи!..

Утишиться трохи Чіпка, сяде на колінах у баби, або приляже головкою. Щоб забавити дитину,почне йому баба казочку про рябеньку курочку або про горобця — доброго молодця… Чіпкаслухає — й дума: «І чого отой дід з бабою плаче? чого тая курочка кудкудаче?.. І чому тійбилині зразу не поколихати горобця — доброго молодця?!.»

Дуже любив Чіпка казки слухати. В казках його зроду розумна голова знаходила немалуроботу. Казка була йому не вигадкою, билицею. Не раз хлоп’я рівняло казку до життя, а життядо казки — і само собі міркувало, дивувалося… В казці звірі та птиці те саме й так самоговорять, як і люди… А так — птиці щебечуть, воли ревуть, собаки гавкають… І ніхто не знає,що вони кажуть… «А добре б — дознатись: що то каже скотина, як іде ревучи з поля додому?яку пісню співає пташка в лузі?.. І чого — одні пташки так гарно щебечуть, а от горобці —тільки цвірінькають?!. І про що то розмовляє травиця між собою, коли, мов жива, шелеститьмалими листочками?..»

— Чи воли, бабусю, говорять?.. — питає Чіпка в Оришки.

— Бог їх зна, сину… Кажуть би то, що говорять.

— А птиці?

— І птиці говорять…

— Як же вони говорять? Про що вони говорять?.. — допитується.

І розказує баба, як уміє, про все те Чіпці. «Скот, мов, ніколи не реве без нужди… Як вертаєтьсядодому та реве — то він радіє, що скоро дома буде та спочине… А може, голодний, то поїсть,підживиться… А птиці щебечуть так, як сам господь дав: одній сказав гарно щебетати, адругій — ні. От соловейко — як гарно співає? Він був колись людиною, та став пташкою…» Та йзачне розказувати, як одна мати та прокляла своїх діток, — сина й дочку, — що вбили її мужа-ужа… Синок каже: «Не вбивай, сестро!» А сестра не послухала — вбила. За те мати й проклялаїх. Синові ж каже: «Лети ти, сину, сірим соловейком та щебечи людям і пізно й раненько: щобтебе люди слухали — й не наслухались! — А ти, — каже, — дочко, стань жалкою кропивою: щобтебе люди проклинали, щоб тебе з городів викидали!» — От син полетів соловейком, а дочкастала кропивою… То-то: як соловейко щебече, то увесь мир його слуха — так гарно! А кропивузавжди виривають, як погане зілля, — щоб і городини не глушило, й людей не жалило!»

Такі казочки бабусині, при самотньому житті, осторонь од товариства, пластом ложилися надитячий розум, гонили в голові думку за думкою, гадку за гадкою… Глибоко западали вони вйого гаряче серце, а в душі підіймали хвилю горою — з самого споду до верху… Як рій той,гули в дитячій голівоньці; як завірюха, крутились, вихорились… Од билинки перелітали доптиці; од птиці до скотини; од скотини до чоловіка — поки не засягали всього світа! І здававсявін йому увесь живим, балакучим. І скот, і травиця, і навіть каміння — все те мало свій говір,свою мову, тільки вимовляло якось інакше… А колись усе те було — люди, і все балакалооднією мовою… А тепер — ніяк і довідатись, що то за розмова!! А через віщо?.. Через людей…Все то винні люди! То вони так наробили. Вони і в травиці, і в пташки, і в худоби — одібрали

16 / 243

людську мову! Вони людей — своїх рідних — повернули в усе те… І за людей жалкував Чіпка налюдей. Здавалися вони йому лихими, недобрими… І прокидалася невеличка злість йогоневеличкому серці, росла, виростала — і сторонився вів людей далі та далі… Та й люди його нежалували.

— Бабусю! — питає раз Оришки. — Чи в мене батько був?

— Був, сину.

— Де ж він тепер?

— У москалі пішов.

— Бач, а хлопці казали, що в мене батька не було… байстрюк! — кажуть.

— То — дурні хлопці!

— А хіба що..? Що то воно — недобре що?

— Старий, сину, будеш, як усе знатимеш. Не думай про се: то погане слово! Викинь його зголови… То тільки злі діти так кажуть…

— Я не буду злий, бабусю!.. — одказує Чіпка, — та й задумається.

Трохи перегодя знову питає:

— А чого ж мій батько пішов у москалі? навіщо він покинув матір?

— Люди оддали.

— За віщо ж вони оддали його?

— Так треба було… Виростеш, сину, тоді все сам збагнеш, а тепер ще не годиться тобірозказувати.

— Чому, бабусю?

— Так. Малий ще ти дуже…

Така розмова велась у них не вряди-годи. Чіпку все зачіпало, все торкало. Він про все бабирозпитував. Баба розказувала, їй любо було одкривати світ його очам, — утішно думати: з якоюнатоптаною головою виросте її онуча.

Щедрою рукою перекладала баба з своєї старої в молоду Чіпчину голову усе, що заховала їїшестидесятилітня пам’ять. А Чіпка не брав, — гарбав усе те!

Оце було літком, як зайде вже сонце й спуститься вечір на землю, вийде баба з Чіпкою з хати(бо в хаті душно), простеле рядно перед порогом; дожидають Мотрі з роботи. Оришка сяде, аЧіпка — коли сидить, коли лежить… Та отак собі й давай розмовляти… Чіпка більше слухав, —іноді й засне, слухаючи, бабиної мови, що як струмінь тихо журчала… А іноді й самрозщебечеться… Уже й ніч настала: засвітили зорі, замиготіли, заіскрили… Задивився Чіпка нанебо.

— Що то, бабусю? — указує на зорі.

17 / 243

— То? Зорі.

— Що ж то за зорі?

— Тo — янголи дивляться! У кожного є свій янгол: то-то він пильнує за душею, стереже її, щоб,бува, що лихе не спіткало. Ото ж — як зірочка покотиться, — то душа переставиться… Душапереставиться — й зірочка покотиться — щезне…

— І моя там, бабусю, є зірочка? й ваша? й мамина?

— І твоя є, й моя, й мамина.

— А де ж моя, бабусю? — пита Чіпка, положивши голову на бабині ноги й не спускаючи очей зцілого рою зірок, що, здавалося, ворушилися на темносиньому небі.

— Бог його знає, сину! Чоловікові туди не досягнути… То боже діло, то він і знає…

— А й бог там?..

— Там, сину…

— А що то за бог, бабусю?

— Бог?.. Бог — батько. Він усе держить на світі: усяку комашину, усяку скотину й усякулюдину… Він за всім ходить, до всього додивляється, од злого береже… Ото, як побачить, щосатана вмішується в його святе діло, — почина світом каламутати, — то й шле святого Ілію навогняній колісниці вбит сатану… Ото як Ілія котить, то грім гримить; а як стрільне вогняноюстрілою — то блискавка заблище… Отакий-то бог! Він страшний задля злого, а для доброго — йвін добрий. Бог-батько на світі нас держить і хлібом годує…

Загадається Чіпка. І встає перед його очима розгніваний бог, обгорнувшись чорними хмарами…і гукає на Ілію — карати злого!.. Котить Ілія — небо й земля двигтять, як од вітру перина, одйого бігу… Ось шкваркнуло… вогняна стріла розпанахує небо… Страх обіймає Чіпку! Надворізовсім темно; місяця не видно; біліє, миготить Чумацький Шлях через небо; блищать, миготятзорі… Тулиться Чіпка до баби та стиха шепче: «Я, бабусю, буду добрий… я злого не робитиму,то й бог мене не поб’є… А отих дітей, що мене били та проганяли — тих бог поб’є, бо вони злі!..Я буду добрий, бабусю…»

Замовк Чіпка — дух притаїв: думає про Ілію страшного, про бога доброго… Трохи згодом питаєбаби:

— Ви казали, бабусю, що бог нас хлібом годує?

— Він, дитино, — він нас годує…

— А чого ж мама хліб заробляє, — ось досі з роботи нема… Каже, якби не робила, то нічого ббуло і їсти?..

— Дурний ти, хлопче! — каже баба. — Чоловік на те й уродився, щоб робити, а не лежати. Тотільки, кажуть, спершу, поки ще люди в раю жили, то нічого не робили, — як святі були… Там,кажуть, було всякої всячини — і їсти, й пити! От вони ходили собі та їли… А сатана й заздрив наїх щастя, — та давай підбивати, щоб согрішили… Вони й переступили слово боже… Тоді отогосподь вигнав їх з раю огняною різкою — й рай зачинив, і сказав робити самим на себе… Отож

18 / 243

з того часу й почали люди робити. А то — нічого не робили, — як святі були!

— І навіщо ті люди согрішили, бабо?.. От би тепер і мама дома була, не плакала б так часто… іхліб би був: коли здумав, їв би!..

— На те божа воля, моя дитино!..

Недурно Чіпка жалкував про хліб: він був у них, як розважений… Одними руками що заробиш?Тільки що з голоду не мерли… Сказано — убожество! Раз була чудасія з-за того хліба.

Мотря була на полі. Оришці треба на грядках полоти. Як на те Чіпка розвередувався: «їсти та йїсти, бабо!» — в одну шкуру: «їсти!» Взяла Оришка окраєць хліба, одломила шматочок, далайому, а останній положила на столі: «Не бери ж цього, — наказує Чіпці, — бо он дивись:дивиться бозя! Прийде мати, спитає: хто хліб поїв? То бозя вкаже пальцем, мати й виб’є. Глядиж, не бери!» Та й пішла собі. Сів Чіпка серед хати; дивиться на образ — очей не спускає — їсть.З’їв той шматочок, що баба дала, — ще їсти хочеться! Хліб на столі лежить, — кортить його.Гляне в куток — бозя дивиться! От став він крадькома до хліба руку посилати, а на образ — вседивиться… Посилає руку, не спускає очей — здається йому, що й бозя глядить на його, хочепосваритись пальцем… він і прийме руку назад… Оце приляже до столу голівкою (забрався налаву), знову підкрадається. Гляне на образ — дивиться бозя, та й годі!І їсти хочеться, і хлібперед очима, — та бозя дивиться!.. Задумався Чіпка. А це, зразу, як кинеться од столу… Очігорять, губи оддулися… Та до стільця, що баба підставляла під ноги, як пряла. Ухопив стільця,стеребив на лаву, знайшов ножа, зліз на стілець та й повидовбував очі у образа! Тоді взяв —увесь хліб з’їв та й побіг на грядки до баби. «Бабо! бабо-о!» — гукає. «Чого, Чіпко? ходисюди!» — озивається з бур’яну баба. Прибіга Чіпка. «А я, бабо, і той хліб з’їв!» — хвалиться.«Нащо ж ти, сину, з’їв? А як мати прийде та спитає; хто хліб поїв? То бозя й скаже…» — «Е… е…бозя, бабо, не бачила… Я повиймав очі, щоб не дивилася!..» І байдуже собі, забулося. Коли так,перед різдвом, прийшлося хату білити, образи мити. Зирк! Мотря на образ — аж очей немає!Вона так і отетеріла. «Хто це очі повиймав?» — питає в Оришки. «Де?» Глянула — справді безочей… Тоді до Чіпки: «Ти очі повиймав?» Сміється: «Я… Щоб не бачила, як хліб їстиму!» Згадалатоді Оришка, що їй хвалився Чіпка. Та що? Звісно — дитина: дурне, мале!.. Погримала на йогоМотря, налякала, що бозя битиме, коли таке буде робити, та й годі.

А були такі часи, що не бозя, а Мотря била Чіпку — і добре била! Синяки іноді по місяцю несходили. Не можна сказати, щоб вона не любила Чіпки. Ні. Вона його любила — як кожна матисвою дитину. Чи, не дай боже, занедужає Чіпка, — Мотря сама не своя. Цілу ніч очей незаплющить: сидить над ним, плаче, молиться… «Тільки ж й утіхи й надії! Все-таки виросте своядитина, стане хоч на старість у помочі… Може, хоч на старість не прийдеться до кривавогопоту робити, терпіти од холоду й голоду та од літньої спеки палючої!..» Така в Мотрі думка. І недосипляє вона ночей, прислухається, як дише її єдина «надія й утіха»… А нехай здоровийзробить що Чіпка, — нехай з’їсть лишній шматок хліба чи покачається в калюжі… Лишенько! Тоне огонь паше, то лице Мотрине; то не іскри сиплються — то її кльони й прокльони тадухопелики… Інша мачуха здержує руку над пасинком, а Мотря, розпалившись, не вмілаздержувати над рідним сином.

Та не такий же й Чіпка вдався, щоб його можна було бійкою спинити. Спершу-таки боявсяматері, а далі — звик уже й до бійки, хоч як вона глибоко іноді в серце впивалася, до живихпечінок доходила… Ой, злий же він був тоді! Ой, лютий! Він би — зміг — матері очі видрав абосам собі щось заподіяв, якби не баба… А то вона, її тиха мова гасила його лютощі. Як почне,бувало, його умовляти, — та словом, як повивачем, зів’є… За те Чіпка любив бабу; душі не чув уїй. Що баба не скаже, усе послухає. А матері не любив і не слухав… Од бійки то сховається, товтече; а послухати — не послуха. Не раз Мотря з серця гірко плакала…

19 / 243

IV

ЖИВ-ЖИВ!

Отак жив Чіпка, ріс, виростав у голоді та у холоді, у злиднях та недостачах. І все сам собі, якпалець. Другі до дітей, до гурту, а він знай самотою, самотою…

Забереться, було, у бур’яни, нарве квіток, назбира кузьок та й грається ними нишком. А долюдей, до дітвори — ні! Чіпка мав добру пам’ять: з неї ніколи не виходила думка, що він«виродок»; він ніколи не забував бабиної ради… Собі на лихо, рядом з добрими думками умалому серці ворушилося щось недобре, невпокійне… Розбуджене, воно не давало йомузабутися, ніколи не прощало нікого, коли бачило яку помилку… І росло лихо в його серці — івиростало до гарячої відплати, котра не зна ні впину, ні заборони… Не було тоді нічого, передчим би він оступився; яка б страховина перед ним не вставала — не злякати їй його відважногодуху, упертої думки, палкого серця… Такому нема на світі нічого такого, чого б він злякався. Нібог, ні люди не страшні йому… Бог страшний злому, а Чіпка дума, що він добрий, а лихі людийого дратують…

Ось йому минуло дванадцять літ. Восени радиться Мотря з матір’ю:

— Чи не найняти б нам Чіпку хоч за харч служити?

— Я вже й сама думаю, — каже Оришка. — Тільки куди він годний? Якийсь нелюдний,неговіркий, якась тума з його… І з дітьми він не поводиться, як другі, — усе самотою, усе собідома…

— Що ж його на світі робити? — журливо одказує Мотря. — Уже ж всяк баче, як я працюю… Тащо моя праця? Силу витратила, здоров’я збавила, а тільки що з голоду не мремо… Якби йогонайняти, — хоч би менше з’їжі… все б таки хоч на одежину зосталося!

— Як знаєш, дочко.

Пішла Мотря питати місця. Незабаром і знайшла. Багатий козак Бородай шукав хлопця доскоту. З ним вона й умовилась.

— А збирайся лишень, Чіпко, на завтра у найми, — каже, вернувшись увечері, Мотря. — Годідома сидіти та хліб переводити — пора й самому заробити!

Чіпка — руками й ногами! Та вже Оришка — давай його умовляти: стала йому вичитувати їхгіркі недостачі та нужди. Послухав Чіпка, пішов. Прийняв його Бородай на зиму за харч таодежу. Вернулася Мотря додому рада та весела.

— А що, дочко? — стріва її Оришка.

— Зоставила… Коли б то шанувався!

— А може, звикне… Дай-то боже! — потіша й молиться Оришка.

Зостався Чіпка у Бородая. Хазяїн коло його спершу миром та ласкою, показує й розказує — як, іщо, й коли робити… Так же Чіпка нічого й знати не хоче! Хазяїн приказує: «Піди, Чіпко,загороду почисть». А Чіпка піде на тік, забереться у ожеред соломи та й давай з неї то верчикикрутити, то хрести вив’язувати…

Раз якось розсердився господар, що не послухав Чіпка, — узяв його та й вибив. Розсердився й

20 / 243

Чіпка… та трохи за малим не спалив хазяїна! Як не було в хаті нікого, він поліз у піч, витягжару у покришку та й виніс у хлівець… Добре, що люди побачили — залили.

Прогнав його Бородай. Пішов додому Чіпка, насупившись, поніс у серці гірке почуття ненавистіна долю, що поділила людей на хазяїна й робітника… Мотря плаче, — уже не б’є, плаче…Страшно їй, щоб, бува, не позивав Бородай… Оришка умовляє Чіпку, а Чіпка тільки понуродивиться, мовчить, мов йому у рот води налито… Так і зостався дома зимувати.

На весну знову радиться Мотря з матір’ю.

— Найняти б Чіпку?

— То й найми.

Знову йде Мотря шукати хазяїна — і знобу швидко вишукала. Дід Улас, вівчар, що пасгромадську отару, зашукував хлопців у поміч.

Дід Улас — сам панський, ходив у пана Польського за скотом. Оже як став старий, немощний,та ще захорував до того, — так його й витурили з двору, щоб не переводив даремно панськогохліба… Ледве виліз Улас за ворота та й загадався… «Куди його?!» До роду — близького нікого,а далекий — у панській роботі… Прийшлося Уласові — хоч під греблю! Та вже громадазжалилась: вибудувала йому землянку у царині та й наставила чабаном.

До його ото став Чіпка підпасачем. І — диво! згодився відразу… Робота прийшлася йому подуші.

Устане він рано, ще до сонця, набере хліба у торбу, візьме малахай, що дід дав завертатиовець, та й іде у царину, до землянки, дожидати, поки збереться отара. Приходить. У діда усеще позапирано. Тільки Лиско лежить коло дверей, простягши передні лапи, положив на нихголову… Дріма ранком.

— Лиско! — гука Чіпка.

Лиско підведе нехотя голову, подивиться на Чіпку — і знову кладе її на ноги, позіхнувши на всегорло… Тобто: «рано, хлопче, ходиш: ще дід спить!»

Сіда Чіпка коло землянки, виймає черствий хліб з торбини — починає снідати. Тим часом людизганяють овець до царини. І розійдуться вони понад ровами, щипаючи зелену травицю.

Ось приходить і другий підпасач — Грицько, Чупрунів син, хлопчик однакових з Чіпкою літ, тане кращих, видно, й достатків… На йому сорочка чорна-чорна, полотна не знать, та ще йпорвана; штаненята — саме ґноття висить на очкурі — позасукувані аж за коліна.

Грицько — козачий син, сирота. Після смерті батька та матері (вони під холеру померли обоєодного-таки й року) громада оддала сироту далекій родичці — вдові Вовчисі; а як піднявсяхлопець на ноги, то дід узяв його до себе в поміч коло отари.

Сідає й Грицько коло Чіпки, розв’язує свою торбу, виймає з неї сухарі — чорні, як земля, існідають обидва разом, коли-не-коли перекидаючись словом…

От рипнули двері — показався дід на порозі.

— Уже ви, хлопці, тута?

21 / 243

— Тута.

— А що ж це овець так мало?

— Згонять.

— А ви снідаєте?

— Снідаємо.

— Ну, снідайте ж, поки овець позгонять. А я тим часом умиюся та зберуся, та й рушимо!

Іде дід у присінки; набира води кухоль — умивається…

Тим часом — світ, як день, тільки сонце щось забарилося… Закрасивши увесь східень палко-рожевим цвітом, воно ще не рушало з-за гори, ще не блиснуло ні одним променем надземлею… А земля вже налагодилась його стріти: зелені трави порозправляли свої дрібненькілисточки, повмивалися свіжою ранньою росою… Як дівчина, дожидаючи свого милого,умивається й прибирається, тремтить, мов у лихоманці, й палає, наче у огні, — замирає, довгождучи, й оживає, не терплячи, — так земля дожидає ясного сонця… і міниться, недождавшись. Повіне тихий вітрець — потемніє й насупиться її зелений убір; затихне вітрець —убір заясніє, усміхається…

Уже й овець позгонили, і дід зібрався. Вийшов з землянки. На голові солом’яний бриль; наплечі, на ґирлизі, висить торба з хлібом та свита — на случай негоди; у руці — малахай.

— А що, хлопці, будемо рушати! — каже дід. Хлопці підводяться, ховають у торби своєчорнохлібне снідання й біжать згонити овець, що розтеклися по всій царині, натщесерцесмакуючи росяною травою… От уже й овець позгонили до гурту.

— Агу-у… тю-у-у! — гукнув дід. — Треш-тереш-треш! Свиснув малахай у руці… Одчиняє Чіпкаабо Грицько ворота у царині — і тихо-помалу, посхилявши униз голови, потягли вівці шляхом уполе… Хлопці по боках, дід ззаду, а Лиско, піднявши свій хвіст і голову вгору, гордо виступаєза дідом, мов вірний джура за отаманом.

Отара суне помалу, викрикує — то «бе-е!», то «ме-е!», — кахикає, як зимою старі баби на печах,коли почнуть прядиво м’яти… А курява, як хмара, слідком за вівцями…

— Агу-тю-у-у! — гукнув дід, ляснувши малахаєм.

— А куди, руда? — кричить Грицько на овечку, що одрізнилась од отари й прожогом почесала зшляху до зеленого обніжку. Вівця не слухає Грицькового покрику: біжить швиденько дозеленого моріжку ухопити свіжої травиці та хоч капельку проквасити душу од тієї страшенноїпилюги, що до самих печінок добиралася, давила-душила.

Грицько бачить, що за рудою й другі повертають з шляху, — пустився підтюпцем, раз по развигукуючи «тереш! тереш!» та виляскуючи малахаєм. Блудяги нехотя повернули до гурту.

Сонечко почало з-за гори випливати — грало, усміхалося… Як легенькі блискавочки, забігалипо землі його пароси, — і кришталем заіскрила роса по зеленій траві… За сонцем усе живлопрокинулось. Там коники кричали та сюрчали, як не порозриваються; там перепели хавав-»кали та як у забій били; тут вівці бекають, мекають, кахикають… Легенький вітрець подихає —і скрізь розносить тепло раннього літнього ранку… Хороше так, весело!

22 / 243

Чіпка йде збоку отари, похнюпивши голову… Об чім він думає? що гадає? — Нічого він недумає, не гадає… Він прислухається, що діється у його в серці, в душі… Хоче збагнути — ізабуває… все забуває… Йому так гарно, весело; йому так вільно, просторо… Чвала собі помалу.Торбина на плечі, малахай у руці… Байдуже йому!.. Посилає уперед ногу за ногою — не думає:де він, і що він, і як він… Легко трепече його серце; дивні якісь радощі — не то сон, не тодрімота — сповивають його душу. Догнали отару до становища. Дід свиснув малахаєм — вівцірозскочились, розсипались по зеленому полю…

— Отепер, хлопці, спочинемо!

І сідають наші вівчарі утрьох під деревом. Дід виймає шматок хліба та дрібок солі, починає йсобі снідати… Грицько, чи присів, чи ні — вже, дивись, опинився гін за двоє, скочив верхи набарана, триндикає та висвистує…

Чіпка лежить на спині, дивиться в блакитне небо. Небо синє, чисте — ні хмарочки, ніплямочки — глибоке, просторе та широке. Не продивитися його глибини, не досягнути оком докраю! Погляд тоне у тій синій безодні, як у сивому тумані… тільки думка росте та ширша…

«Що там? — дума Чіпка. — Там, мабуть, гарно так… Ач, як синіє!.. як сонечко сяє!..»

— Діду!

— А що, сину?

— Що там?

— Де?

— У небі?

— Бог…

Заду мається Чіпка… Дивиться у небо, — йому так гарно дивитись у його…

— Чи воно, діду, є там люди?

— Де?

— На небі…

— Нема, сину! Там бог святий, янголи його та душі праведні…

— А хіба хто там був?

— Так кажуть. Батюшка так і в церкві читає.

— А гарно, мабуть, там… Бачте: яке синє, гарне!..

Дід, поснідавши, молився богу.

— Гарно, сину! — прошептавши молитву, одказав Чіпці. — Гарно!.. Не те, що тут, на землі… Тамусе добре, святе… А тут — усе грішне та зле…

Замовк дід. Трохи згодом прокашлявся та й знову почав:

23 / 243

— То ще тільки один бог милосердний держить нас на світі; а то б нас давно треба виполоти,як твар нечестиву. Дивись: вівця!.. Що вона кому заподіє?.. Нікому нічого!.. Ходить собі, щиплетравицю зелену… вівця, та й годі!.. А ми й її ріжемо, ми їмо її, як вовки голодні… І чого митільки не їмо?.. А воно то все — гріх! Усе нам оддячиться на тім світі, усе… Грішні ми, проклятідуші! Ми не тільки над скотиною знущаємося, — ми й свого брата часом черкнемо… Бач! Убрата — он те й друге, а у мене ні сього, ні того… заріжу, мовляв, брата, — добро його поживу!І ріже чоловік чоловіка… Ріже — забув і думати, що йому на тім світі буде!.. Лихий його путає —він і ріже… Ох, грішні ми, прокляті душі!

Чіпка слухає — і проходить по його душі страх, холод… і шепче він стиха за дідом: «Грішні ми,прокляті душі!.. І мати моя грішна, — думає він, — бо вона мене била малого, вона мене середзими на шлях викидала, щоб не просив хліба… А баба не грішна: вона мене ніколи не била;вона мені усього давала, жалувала мене, вговорювала, от як дід… І дід, мабуть, не грішний… АГрицько? Грицько — грішний: он як він верхи на барані пре!..»

— Грицьку! Грицьку! — скочивши на ноги, крикнув Чіпка: — не їдь на барані — гріх!

А Грицько гика та тпрука на все поле…

— А він на барані їздить? — питає дід. — Бач! Я й не туди, чого він так вигукує… Ось я тобі, ятобі!! — свариться на Грицька дід здалека ґерлиґою.

Грицько скочив з барана, побіг до верб, що росли над шляхом. А дід, понюхавши табаки,розіслав свиту, розвернувся проти сонця та грів старе тіло. І Чіпка біля його примостився.

Незабаром Грицько вернувся з повною пазухою горобенят.

— А я, діду, ось скільки горобенят надрав! — хвалиться.

— Навіщо ж ти їх надрав? — питає дід, не підводячи голови.

— А щоб оця погань не плодилася!

— Хіба вона кому зробила що?.. А гріх! — промовив Чіпка, придавивши на останньому слові.

— А хто, як жиди Христа мучили, кричав: жив-жив? — одказав Грицько та й висипав з пазухиголоцюцьків з жовтими заїдами.

Чіпка подивився на діда, що лежав собі та дрімав, не слухаючи їх розмови. Горобенята почалирозлазитись. Грицько ухопив ґерлиґу.

— А куди?.. куди!.. — закричав. Та — геп! ґерлиґою по горобенятах… Так кишечки йповискакували…

— Оце вам жив-жив!.. жив-жив! — гукає Грицько та раз по раз ґерлиґою, ґерлиґою…

Чіпка дивиться то на горобенят, то на діда: чи не скаже чого дід? Дід лежав собі мовчки.«Значить, правда, що вони кричали: жив-жив!» — подумав Чіпка та як схопиться… Очі горять,сам труситься…

— Стривай, Грицьку! стривай! не бий… Давай краще їм голови поскручуємо!..

Як схопить горобеня, як крутне за головку… Не вспів оком моргнути, — у одній руці зоставсятулубець, а в другій — голівка.

24 / 243

— А що — жив! а що — живі! — кричить Чіпка…

— А що — жив! а що — жив!.. — вторує за ним Грицько…

Незабаром горобенят не стало: валялися тільки одні голівки та тулубці…

— От тепер можна й ґерлиґою, — каже Чіпка, взявши ґерлиґу в руки. Грицько й собі за ним. Тазложили горобенят у купу й почали періщити, як снопи молотити… Не зосталось горобенят ісліду: валялося тільки одно м’ясо та кишечки, перебиті, перемішані з землею.

— Ходім ще драти, — каже Грицько: — там ще є.

— Ходім, — згоджується Чіпка.

Та й побігли до верб, один одного випереджаючи.

— А куди ви? — підвівши голову, питає дід. — Підіть лишень овець позавертайте! Бачите, якпорозходились… Щоб ще звірюка не зайняв…

Дід знову ліг. Скоро й заснув. Хлопці побігли.

— А хіба жиди Христа мучили? — питає на бігу Чіпка.

— Жиди ж… А горобці сиділи та кричали: жив-жив! Щоб ото ще мучили…

— Ну, тепер же мені не попадайся ні один жид! — нахваляється Чіпка. А очі, як у тогововченяти, горять…

— Е-е! Жидам ти нічого не зробиш, — каже Грицько, — вони здорові… А жиденятам можнабебехи надсадити! Я вчора одного бив-бив та ще й пейси вирвав…

— Їй-богу?

— Їй-богу.

— От, коли б я піймав! …Я б йому голову скрутив, як горобеняті!

Швидко вони позавертали овець і, як кошенята, дралися по вербах, видираючи горобенят.Удвох надрали ще більше, ніж сам Грицько надрав. А далі — поскручувавши голови, билиґерлиґами… помісили чисто на гамуз!

Сонце дедалі все вище та вище підпливало. Перше ж так гарно сяло та гріло, а це вже сталопекти-палити, аж дід прокинувся…

— Ач, як угріло! — обізвався він, підсуваючи свиту під вербу, у холодок. — Ану, ще понюхаємота заграємо… Хлопці, видно, десь горобців деруть… — Дід понюхав. — А-а… та й добра ж! —промовив, чхнув і поліз у торбу за сопілкою.

Вийняв сопілку, послинив дірочку, свиснув раз, удруге — і зачав «Вівчарика». Гучно-гучнозагула сопілка на все поле, немов хто заспівав жалібно; аж ось замира, замира, — тільки сопе…А це зразу, немов опік хто, закричало, завищало — та й стихло… вдруге… втретє… і поливсятяжкий плач… Сумно зробилося, важко… Отара посхиляла вниз голови, немов слухала тогоплачу тяжкого… От знову сопілка замовкла. Трохи перегодя тихий регіт крізь сльози стихавеселив поле; далі — дужче… дужче… сльози сохли… регіт замирав… понісся веселий,

25 / 243

танцюристий козачок…

— То дід гра, — каже Чіпка. — Ходім до його!

— Ходім.

Побігли.

— А, мабуть, час, хлопці, й овець напувати! — зустрічає їх дід.

Хлопці зібрали ватагу, погнали до водопою. Тут з ними трохи халепи не сталося. Як гналиотару через луг, — де не взявся сірий вовк і потяг нишком ягнятко в діброву… Отарасхарапудилась, сипнула вбік — аж до Грицька повалила; Лиско майнув за вовком, Чіпка заЛиском. Вовк бачить, що непереливки, — покинув ягнятко та драла в ліс… Чіпка з Лиском заним. Дід почув, що Лиско гавкав на вовка, й собі надійшов… Так де ж ти вовка в лісішукатимеш? Тільки й того, що дід похвалив Чіпку за те, що не побоявся вовка, одбив ягнятко…

Вернулися з водопою. Пообідали сухий хліб з сіллю; дід знову ліг спати; хлопці бігализавертати овець; Чіпка розказував, який йому вовк здався: «здоровий, а легкодухий»; Грицько,не вважаючи на гріх, на барані їздив, щоб тільки дід не бачив… Потім того вони полуднували…Чіпка діда про що-небудь розпитував; дід розказував про всяку всячину, грав па сопілці…Так — аж поки сонце не повертало навзаходи. Тоді дід завжди казав хлопцям: «Пора, хлопці,додому вертати!»

Хлопці збирали овець в отару, гнали до села. Там, у царині, стрівали їх люди, і кожне своїховець залучало додому. Порозпускавши овець, хлопці вертали по домівках, а дід запирався уземлянці до другого ранку.

V

ТАЙНА — НЕВТАЙНА

Добре Чіпці у діда підпасачем. Робота неважка, саме припала йому до вподоби — по його літахі по його душі. Та не те, щоб і без користі. Дід брав за літо по п’ятаку од вівці. Шага давав наЧіпку та Грицька, та ще хліба мішків з п’ять, та ягнят двоє або троє на рік. Чого ще? На харч вінсобі заробляв; гроші йшли на одежу; ягнята — на прибуток.

— Слава тобі, господи, що ти зглянувся на наше безталання! — дякує Мотря богові. — А я вжене думала, щоб з його вийшли люди…

— Став розуму доходити, — одказує Оришка, — сам побачив, що треба робити… І мені, старій,довелося його хліба з’їсти… спасибі богу!

Отак радіють та богові не надякуються, що хоч трохи втекли од тих важких злиднів, нужди,горя… І в хаті у них стало чепурніше, ясніше; і хліб не такий чорний та сухий; і каша до борщуне вряди-годи; а часом і сир на вареники… І одежа, хоч про свято, була як у людей; та й убудень не висіло та не бовталося старе ґноття… І зокола хата обмазана, хоч рудою глиною, тавсе ж рівненько; зверху полатана — не світить гнилою, дірявою оселею; з-за хати хлівецьвизирає, льох чорніє… Уже завелась свиня з поросятком і овечат десяток. Уже під паску є своєпоросятко й своє ягнятко, і паска — біла… Достатків більше, й достатки кращі.

А тут ще, після смерті якогось бездітного далекого Мотриного родича, зосталося їм днів надесять поля… Після судів та пересудів, — після двох мішків пшениці та двох овечок-ярок, що

26 / 243

Мотря подарувала волосному писареві, — одсудили Мотрі землю громадою…

— Не журись, Чіпко, — каже, радіючи, Мотря. — Тепер буде своє жито, й своя пшениця, і просо,й ячмінь, і гречка… Одберу місцину, картоплі насаджу — на зиму буде!.. Ік різдву загодуємосвиню… Сало продамо, м’ясо посолимо, ковбаси начинимо… Буде з нас! Хай тепер наші ворогисміються, нехай цураються, минають!..

Аж помолодшала Мотря, весела стала.

Чи все ж то такі щасливі та ясні дні колихали Чіпку? Чи все ж то одні удачі та радощі складалийого молоду силу, котра так і пробивалася з-під його гострого погляду, смілого поступу?..

Ой, ні! Життя — що стернясте нива: не пройдеш, ноги не вколовши.

Першою такою колючкою у Чіпчимім житті була смерть бабина. Йому тоді тільки що сповнилосьп’ятнадцять літ. Баба уже була стара-стара, як молоко біла, як сухар суха. Уже й літом з хатине вилазила, — хіба у палючий день вийде, було, з хати, сяде на призьбі, складе свої сухі синіруки на колінах та й гріється проти сонця. А восени усе жаліється та жаліється Мотрі:

— Отже, дочко, щось мені погано… Так погано, так погано! Чую, наче у мене всередині щосьзастигає; руками й ногами зовсім не володію, не знаю, чи й є вони у мене… Мабуть, це вже мояза мною приходить…

Так казала Оришка звечора, а до світа — й богу душу оддала.

Лежить баба на столі у хаті. Хрест у руках, свічка в головах… Та ж баба — тільки очізаплющила, рот зціпила… Прийшов піп, дяк, зійшлися люди, узяли бабу, однесли накладовище, опустили в яму, загребли… Мотря плаче. Чіпка не плаче… Йому тільки чогосьстрашно, жалко… «Нема баби… — думає він. — Умерла баба… не буде більше баби… Смертьузяла бабусю… люта смерть… А що ж то за смерть?.. Хто знає?..»

Темна мара устала в Чіпчиній думці, як страшидло яке, холодне, непривітне… Говори, дивись —а тут… зуби зціпило, язик одібрало, очі заклепило… Кидають у землю, — темнота непривітная,німота непробудная, нерозгаданий холод та морок! Ось і черв’як плазує — холодний таслизький, аж напинається, аж звивається, поспішаючи до тіла…

Приліз, приложив свій червоний ротик — як невеличким свердликом проточив дірочку в тілі іуп’явся… По йому аж хвиля заходить, так він натужувався, точив… Ось уже дірочка… А там —дивись — і другий пнеться, третій, четвертий… Подірчавіло тіло… Чутно глухий стук. Тоодвалилася одточена частина тіла. Черви заворушилися, піднімаючи вгору свої хвостики…

«Ух!.. гидко… страшно!..» Чіпка здригнув. «І від кого се? — запитувала його злякана думка. —Кажуть, від бога?.. Смерть від бога?.. темна німота… черви… все від бога??! Господи боже!невже це треба?.. І для лихого його багато, а то ж для доброго?.. А баба така добра була, довсіх добра… І так каратися?.. Чи для всіх воно однаково?.. Де ж тоді правда?.. Ой, ні, ні! тутщось та не так, — тут щось друге, інше…»

Задумався, загадався Чіпка… Зробився — аж страшний, помарнів, похнюпився, дивиться якосьчудно… Зведе оце на тебе очі — і нічого не бачить; клич його — не чує… Аж занепав. Уночісхопиться — одягається, озувається…

— Чіпко! куди ти? — пита здивована мати.

27 / 243

— Га-а?

— Куди ти?

— Баба кличе… піду до баби…

— Та господь з тобою! Баби немає — умерла…

— А що ж ото?.. слухайте!.. — Та й наставить ухо — слухає… — О-о-о-о! «Чіпко!.. Чі-п-ко!..»Чуєте?.. — Зараз, зараз, бабусю… я зараз!..

Хапається, чоботи набуває, рядном напинається…

— Господь з тобою! куди ти? — хрестить і перейма його Мотря.

Почне його умовляти; роздягає його, роззуває… То він трохи й утишиться, сяде на лаві.

— Ляж, сину.

Чіпка поворухнеться, посунеться трохи — сидить… Трохи згодом затіпалась його постать,схилилася голова на груди, почулися важкі заводи плачу…

— Чого ти, сину, плачеш?

Мовчить Чіпка, плаче.

Напала його пропасниця. На велику силу одходила його Мотря. Оже хоч він одужав, а з літамиубирався в силу, та вже ніколи не теряв свого сумного погляду, понурого виду. Бабина смертьзагадала йому загадку, котру він ніяк не міг розгадати… Він все хмурнішав та хмурнішав…

Не вспіло одно гаразд забутися — друга приключка приключилася, котра обізвалась на всімостаннім житті Чіпчинім.

Чіпці минуло сімнадцять літ. Того самого року віковічні кріпацькі кайдани розбилися… Стояларання весняна пора надворі. Рано-рано схопилося сонце, виграючи та висвічуючи червонимсвітом…

— Е-е, щось дуже рано прокинулось сонце, — каже дід Улас, дивлячись на небо, — коли б щедощу не було!..

Коли так: не встигли вони отари й за верству од села одігнати, як почали хмари з усіх боківстягатися та й заслали, замазали небо… Незабаром воно й розплакалось… Зарядив дощ —дрібний-дрібний та густий, мов крізь сито… Спершу вівці наче зраділи — розкотилися потолоці, щипаючи попаски низеньку, приземну травицю; а далі — як став дощ допікати —збилися докупи, посхиляли голови між ноги та так цілий день і простояли. Гнати додому ніякне можна: що з ними дома робити? А дощ — одно пере, одно пере… Не зосталося на нашихвівчарях ні рубця сухого, а він і не думає переставати.

Посідали вони усі три під вербою. Сидять — пережидають дощ. Лиско й собі звився коло нихбубликом. Сумні усі.

— Так оце, діду, й вам воля прийшла? — питає Чіпка діда, щоб хоч словом розважитись.

— Кому воля, а кому неволя! — сумно одмовля дід.

28 / 243

— Як саме?

— Так… Багато казати, а трохи слухати!.. Ще ми мало робили, ще з нас мало сліз та кровіточили… хай ще два роки поточать!.. Ох, боже, боже! коли твій суд правий настане?..

— Та вам же все рівно, діду: ви давно вже вільні, — примовивсь Грицько.

— Вільні?.. Були вільні, поки волі не було… Ох!.. Робив, доки силу витратив та зуба в роті нестало… Тоді й з двору — геть на виступці! Не переводь даремно панського хліба!.. Спасибі,люди добрі зглянулись, а то б прийшлося тинятися, пропадати, як собаці під тином, — Христаради руку простягати… А от тепер знову завадило: плати десять карбованців на рік!.. Завіщо?.. з чого?.. Ти, кажуть, громадську отару пасеш, — рублів з півсотні виробляєш… Яких? де?Я — старець, нищий… Спасибі, люди змилосердились… Так — ні! І те їм оддай… а сам з голодупропади… Прокляті! і суду на вас немає, й права!.. — гірко закінчив дід.

У Чіпки аж мороз подрав по спині: він ніколи не чув такого дідового голосу… Думка йогозакаламутилась, завихорилась; кров прилила в голову; він мовчав, боявся словом перерватидідове горе… Він сам не знав такого, а почував з дідової мови, що воно тяжке-тяжке…

Хвилин з десять мовчали, наче води понабирали в рот. На душі важко, на серці сумно — аж мовнудно… Так буває тоді, як серцем чуєш якесь лихо, а назвати його не вмієш. Хвилини тодіздаються за часи, часи — за дні, дні — за роки… Черв’як швидше плазує, ніж такі хвилини… Іхочеться вперед заглянути, подивитись — що з того буде, і страх обіймає, аж волосся на головіпідіймається, серце каменіє.

Дід знову забалакав, наче сам до себе: «Ще мало людей забили, на той світ позагонили? Щемало у мандрах пропало, мов їх земля проглинула?.. А з живих — трохи юшки поповарили?! Такще й до старця… Що ж з мене візьмеш?! Я людям служу, громаді служу — за хліб, за спасибі…от що! Ну, беріть знову у двір, лежатиму та даремно хліб їстиму, та й годі… Беріть?.. Легкосказати — беріть! А степ?.. а вівці?.. Я привик до цього, як до рідного… Прощайте?! Щоб ви зсвоєю силою попрощалися!.. Вівця для мене — все одно, що людина: і їсть, і п’є, і боліє… тількине скаже нічого, не вимовить!.. Хіба я не бачу, хіба я не знаю, як їм оцей дощ дозоля?.. Мені вінне так дозоля: я вже стара собака, натерпівся всього… А он — ягня? Зігнулося, тремтить,змерзло… Бачу, бачу… Я б тебе коло свого серця обігрів, як дитину… Та не обігрію! Ворог нашбере мене од вас, щоб замучити… йому ще трохи… Ще, бач… ще…»

Дід не зміг далі говорити… Дві гарячі сльози викотилось з його старих жовтих очей і розлилосяпо карбованому старістю та негодами виду.

Грицько сидів, рота роззявивши, — сам не знав, що йому казати…

Чіпка пильно дивився на діда — очей не спускав… Лице аж пополотніло; поза спиною мурав’ялазила; верхню губу мишка тіпала, а очі сухі-сухі — горіли, налиті сльозами пополам з кров’ю.

— Хто? хто?! — затинаючись, скрикнув він. — Хто одбере у нас діда?.. Ні!.. Ми діда не дамо —поки нас не вкладе! Дід глянув — і стрівся очима з палкими Чіпчиними.

— Пан одніме, Чіпко!.. він одбере, мій сину!.. У двір піду — старого недовгого віку коротати уневолі… покину вас… Усе покину: степ, овець… Лиска-сердегу…

— Не одбере він… ні! Хай тільки одбере… Я йому такого пущу півня!! — грізно каже Чіпка.

Дід аж не стямився.

29 / 243

— Що це ти кажеш, сину? Чи ти маєш бога в животі, а царя в голові?! Схаменись! Його спалиш,а через його й другі погорять… Йому ж тільки шкоди наробиш, — він собі швидко зноввибудується; а то — убогі погорять, що, може, тільки й щастя, що свій захист є… Оханись,господь з тобою!

Ще сумніше, ще важче стало. Дощ, як із відра, линув. Кожен поворухнувся й на самі очінасовував кобеняка. Лиско ближче підсунувся до діда; ліг у самих його ніг. Дід мотнувголовою: «А той же батько! як дві каплі води…» — промовив уголос.

— Хто? — поспитав Грицько.

— Отой! — дід указав на Чіпку.

— Хіба ви знали батька? — пита понуро Чіпка.

— Чому ж не знати, коли ми з одного двору.

— Хіба мій батько панський був? Адже він — москаль! — каже, здивувавшись, Чіпка.

— То що, що москаль… Хіба москалі родяться москалями?.. Тобі ще, видно, ніхто не розказувавза його…

— Ні.

— Отож-то й є! Люди ще й досі не забули…

— А що ж там? — пита Чіпка, насторочивши уха й не зводячи очей з діда.

— Гм… бач! — дід вийняв луб’яну табатирку, понюхав табаки.

— Розкажіть, діду! — пристає Чіпка.

— Добре. Коли ніхто не розказував, то я тобі розкажу… Давня то річ, — зачав дід. — Мені булотоді літ з двадцять, як привели твого батька у горниці лакеєм до панича… Розказували, щотвоїй бабі старий пан хотів ласку зробити, — та взяв та й приставив до свого сина твогобатька… Він був собі якийсь малий, пуздракуватий, болізний… та шкодливий такий, як кіт! Запаничем ходить — не ходить, слухать не слуха. Панич якось його чи вскубнув, чи вщипнув… Атой як виважить руку, як удере його з усього маху по пиці… так паненяті носа й розтовк!Прибігла на крик пані; увійшов сам пан… — «На стайню його!..» — Узяли його лакеї настайню, — та так оджарили, що ні лягти, ні сісти… Тоді йому уже нікому було й пожалітися:батько у винниці в казані скипів, — упав якось у казан, — а мати з холери вмерла… Ото, якодшкварили його, то вже він ніколи не бився — тільки пустився на хитрощі. Усе дурить паничата видурює з рук усячину… аж поки його й за це не вибили! Як провчили, він хотів утопитись,та люди не допустили… А пан знову вибив, щоб не топив кріпацької душі, бо за неї требаподушне платити! Так він ото, як мандрував Шамрай, — таки з двору кучер, — то й він за нимпотяг аж у Донщину. Тамечки виріс, оженився й оселився… Та лихий його попутав провідатипро Хруща, козачого сина, що одних з ним літ поплентався на Дін до дядьків, — та там би то,кажуть, і вмер… Та не так про Хруща, як про рідну сторону… Як згадає її, здається, зараз битаки знявся та й полетів, коли б не неволя… А тут, як на те, підскочив Хрущ. От він роздобувдесь Хрущів пашпорт та покинув жінку, дітей й оселю — приплівся сюди. Його прийняли укозачу громаду. Хрущ та й Хрущ! Козак, вільний… А може, він думав худобу Хрущеву посісти,та добрі люди до його ще по шматках рознесли… Так він став у службу, заробив грошей, купивхату та й одружився з твоєю матір’ю. Літ зо двоє, може, пожив, — та й знову потяг на Дін до

30 / 243

першої жінки. Отам його й злапали! Привели сюди. Суди та пересуди… Хто він такий?.. Що цевін зробив?.. Та, кажуть, наш-таки шепнув комусь там: спровадьте, мов, його, куди знаєте, —мені його не треба! Так до його дуже не чіплялись, а в перший прийом і завдали у москалі…Бач! Он він який москаль! Знаєш тепер?!

Чіпка слухав, слухав та й голову схилив на груди, слухаючи… Незчувся, коли й вечоріти стало…Дід удвох з Грицьком й отару зайняли.

— Ану, рушай! додому час! — гукнув дід уже з шляху.

Чіпка глянув на діда, підвівсь і поплентався стороною, позад отари, немов п’яний, наче учадів…Голову на груди звісив, очі в землю потупив… Нічого не чув, не бачив… Не знав, коли й у селоприйшов, як і додому достався… Очумався уже в хаті…

— Так отакий мій батько був, мамо?

— Який?

Чіпка почав розказувати…

— Такий же…

— Чому ж ви мені давно цього не казали?

— То що б було, сину?

Замовк Чіпка. Щось думав…

— Нічого… — нешвидко вже одмовив та й знову замовк.

Сумно стало у хаті, як у льоху… Чіпка сидів на лаві, ноги звісив, голову спустив трохи не доколін… Якби його так намалювати, — сказали б: то не чоловік сидить, то — сам сум! Мотря,дивлячись на його та згадавши давнє, тихо плакала…

— Ні! Недобре зробив батько, — глухо якось, з про-тягом, почав Чіпка… — Ні… негаразд!.. Чомувін їх не вирізав, не випалив?..

— Кого, сину?

— Панів! — одказав твердо Чіпка.

— Що це ти, сину, кажеш? Хай їм господь за те оддячить, а не люди!

Чіпка мовчав. Мотря перехрестилась та й знову заплакала. Тихо носився той плач по хаті підтемний вечір; тихо слався по долівці, по стелі, по білих стінах та давив, як обценьками, серце ів матері і в сина.

Він сидів зажурений, німий, як стіна. У його думці, перед його очима, носився чорним ворономбатько… «Бідний мій тату! — думав він. — Не знав ти долі від самого малку — може, аж досмерті… Ганяла вона тебе з одного краю світа на другий; од панського двору до Дону, одДону — до прийому… Де ж тепер ти? Що тепер з тобою?.. Чи тліє під землею твоє наболілеєтіло? чи порвала його московська нагайка на шмаття? чи пронизала тебе вража куля у бої!.. Ізагребли твої кості з кінськими кістками в одну домовину, у одну високу могилу?! І нікому вонане скаже, не повіда, що під нею лежить твоя мучена душа без одплати… А може, тебе доля

31 / 243

занесла куди у далеку чужину, на інший край світу, ти думаєш-гадаєш, не досипляючи ночей,про матір: як вона тут, бідолашна, повертається, що з нею виробляють люди… Ой, боже наш,боже! Ти — всесвітній царю: ти все бачиш, все знаєш… Ти один наглядаєш над землею — імаєш волю над нею… Чому ж ти не скараєш злого — хай не карає доброго?! Чому ти не вдаришна злочинця своїм гнівом праведним?.. Ні… ти мовчиш… мовчиш, як глупа ніч… До тебе недоходить плач наш… наші сльози… їх заступили от тебе вороги наші… Ти не скараєш їх… ні?!.

Знемігся Чіпка. Як колода, повалився на лаву та тільки стогнав. Силу його під’їхала важка,несподівана туга; думки помутилися, куйовдились у голові без порядку, як завірюха зимою…Не пам’ятав він, що думав; не почував, як тяжко стогнав…

— Чого ти стогнеш, сину? — питає журливо Мотря.

Мовчить Чіпка.

— Чи ти нездужаєш?

Мовчить.

— Ти спиш, сину?

Мовчить.

Дощ давно вже перестав; хмари розійшлися; виплив ясний місяць, заглядав у вікна, а надолівці й по стінах розмальовував чудні якісь виводи-узори. Мотря тихенько підвелась,підійшла крадькома до лави, де спав Чіпка, заглядає у його бліде лице. Очі йому від знемогизакрилися, зуби зціплені, вид — страшний, грізний. У матері аж серце боляче повернулося одтого виду страшного…

— Хай тебе криє мати божа від усього лихого, — шепче вона. — Спи, сину, може, переспиш.

Та, прокинувши на полу ряднину, лягла й сама хоч задрімати.

Тепер Чіпку не напала пропасниця, тільки помарнів на виду трохи. Зате сум обняв його голову.Такий сум та журба, що аж дивно: як-таки такий молодий парубок, та такий сумний!

Сяк-так добув Чіпка підпасачем до осені. Восени почали з д’да правити гроші. Дід не давав, бодесяти карбованців не було, а п’яти не прийняли. Потягли діда, як до різниці вола, до панаПольського у двір… На Чіпку налягла ще гірша журба, ще міцніше сповивав його смуток. То,було, хоч з дідом одведе душу, розважиться, а тепер — діда нема… і в двір не пускають!

VI

ДОЗНАВСЯ

Лягла зима. Вийшов Чіпка за царину, ходить коло землянки, голову повісивши. Дідова оселяснігом прикрита; мороз малі віконця позамуровував; двері замело, забило. Розгріб Чіпка ногамисніг, одкинув трохи, одхилив двері, увійшов у землянку. Пусто та холодно! «Нема діда, — думаєЧіпка, — і землянка, така ще недавно привітна, тепла, стала холодною та неодрадною… От щоробить сильний з немічним! Пани — з кріпаками… Вони й з моїм батьком таке виробляли…одібрали його від мене… я його не знаю, не бачив… покрили мою голову соромом, докорами…Прокляті!»

Вертає Чіпка у село. Іде вулицею мимо шинку; роздивляється, прислухається. Там люди

32 / 243

сновигають; там чоловіки бідкаються своїм убожеством та лютими морозами; там молодицісваряться через тин… Коло шинку кріпаків ціла юрба, позбивалась у купу. Крик, гук, спірка,змагання…

Одні викрикують:

— Що вони нас дурять?.. що вони над нами знущаються? Ще якісь два роки видумали?.. щетрохи?!

— А видно, що трохи, — одказують другі. — Так вони, бач, намовились, щоб не зразу своїпанські руки покаляти…

— Кат їх бери, з їх руками! — озиваються треті. — Вони звикли чужими жар загрібати…

— Еге ж… А тепер прийшлося своїми, так вони: хоч ще два роки!

— Так-то, видно, їм наші руки подобались, — зарішає сивоголовий дід.

— Ну, стривай! — кричить знову хтось з гарячіших: — Тільки дійде до царя чутка, що вони ййого й нас дурять, — знатимуть вони! Він їх зараз у кріпаки поверне, а нас панами поробить…

— Це тоді буде, як на долоні волосся виросте, — охолоджує неймовірний.

— Чого волосся виросте? — кричить гарячий. — Скаже цар: будьте панами… ну, й будемо!

— От тоді-то буде!! — глузує неймовірний.

— Авжеж… не те, що тепер!

— Я б свого зараз, як бовкуна, запріг у санчата — та по дрова… а то тепер у хаті такахолоднеча, що аж вовки виють, — каже хтось з гурту.

— Ну, вже й морози! Ще таких сю зиму й не було… — загомонів гурт.

— То чи не підемо гріться до Гальки?

— Ходім, ходім! — одказало разом кілька голосів. Юрба посунула в шинок. Чіпка пішов додому,повісивши голову, про все, що чув, роздумуючи… Прокльони клекотали в його серці, пеклийого, мучили. На весну радиться Чіпка з матір’ю:

— Що, мамо, робити? дід у неволі… чи не взятись мені з ким овець пасти?

— Знаєш, сину, яка моя рада? — каже мати. — Ось покинь ти свої вівці, — не вік же їх тобіпасти… Приймайся краще коло землі. Не все ж чужим та чужим її робити. Може, як-небудьрозгорюємось на скотинку: свій хліб буде. Сам хазяїном станеш. А на осінь, як бог приведедіждати, треба й об чому іншому подумати. Я вже стара, нікчемна стала… хто в хаті порядокдасть? Слава тобі господи, і ти вже немалий… Другі твоїх літ дітей мають…

Та не слуха Чіпка материної ради. Степ, привілля — от що йому сниться! «Я зріс, викохавсяколо овець… коло них і посивію», — дума він.

На другий день пішов радитись з громадою.

Не прийняла його послуги громада. «Молодий ще, неналежний… Нам треба вівчаря старого,

33 / 243

щоб овець не порозгублював». Так одказали Чіпці хазяйські голови і наставили вівчаремякогось діда з другого села.

Тяжко образила Чіпку громадська неправда. «Чи я не служив? чи я не годив? чи за мене якапропажа сталася?.. І де правда? де вона? І громада, бачу, живе кривдою… Скрізь однаково…»

Вернувся він додому, трохи не плачучи. Волею-неволею треба було за плуг братись.

Закипіла в Чіпки у руках робота. Найняв плуг, волів, зорав поле, засіяв, заборонив; зійшло — якщітка! У косовицю став за косаря, — викосив дванадцять копиць сіна. чим овечок узимугодувати. Настали жнива — місячної ночі жне. Розгорювався десь на десять рублів; купив узаїжджого цигана стару кобилу, звозив хліб, поставив у току: отакі скирти понавертав!

Дивуються люди, що Чіпка до хазяйства такий удатний! А Чіпка, дивись, уже й хліб вимолотив,сама солома стоїть — завалив увесь город ожередами. Скоту нема. Продав Чіпка більшуполовину соломи, кілька мішків хліба та восени купив корову на ярмарку.

Радіє Мотря. Коло тієї корови, як коло дитини, ходить. Ось і телятко знайшлося. І молоко своє, ісир, і маслечко. Чого ще? для себе, є й для людей. Продає Мотря молоко глечичок по глечичку,складає копійку де копієчки. Настягалася рублів на кілька грошей та к різдву справила Чіпціпарубоцьку одежу: купила добру сиву шапку, червоного пояса, чоботи добрі юхтові. Дякуєбогові, що з Чіпки вийшли люди.

Ось знову весна-красна. Чіпка так і припадає до хазяйства. Рано встає, пізно лягає, — та все вполі та в полі. Хоч не дуже радіє, та й не журиться: за роботою ніколи. Сам на себе, на своюпрацю всю надію покладає. Припадає до того поля, наче закохався у його… Не тільки вбудень — і в свято…

— Чого се ти, сину, так унадився у те поле, що й у неділю не посидиш дома? — питає Мотря. —Чи ти, бува, не наглядів чого там?

— Еге ж, наглядів, — сміється Чіпка: — там така перепеличка!

— Ти б собі пошукав, сину, хазяйки, а мені — помочі…

Чіпка нічого не одказав; узяв шапку, вийшов а хати.

Неділя. День випав якийсь хмурий. Дощу не було, — тільки десь сонце заховалося, небо сіримихмарами обмазалось. Стали благовістить до церкви. Чіпка убрався, пішов з матір’ю. Вернулисяз церкви, пообідали. Напоїв Чіпка корову, кобилу. Рано ще. Ходить він по двору, нудиться. «Хібапіти? — дума. — Піду… її не побачу, — на поле налюбуюся…»

Знявся й пішов. Перехопивсь через місток, доходить до луки. Коли чує — знову той самийголос. Він увесь затрусився, а серце — отак заходило!

— Ні, постривай… тепер не так! — прошептав він: — тепер незчуєшся, звідкіля й лихоскладеться!.. — Постояв ще трохи, послухав та присів у борозну і тихо, як той злодій,порачкував на голос.

Дівчина сиділа на обніжку, на зеленій траві, та плела вінок з ромену, сокирок, трав’янок ідругих польових квіток, що тут же недалеко на луці розстилались чудовим цвітним килимом,напували пахощами повітря. Вона сиділа спиною до того місця, звідкіля підкрався Чіпка.Кругом неї обсипано було квітками, натрушено травою: повна фартушина того польового добра

34 / 243

розстилалась на колінах. Дівчина знай опускала туди то одну, то другу руку, витягала квіточкупо квіточці, підбирала один колір до другого, сплітала докупи, перев’язуючи гнучкимиПетровими батогами. Одначе робота ця забрала не всі її думки: дівчина стиха співала…Тихенький подихав вітер, шевелив її невеличкими чорними кучерями, що повибивались нависках з товстої та довгої коси, маяв червоною широкою стьожкою, заплетеною в косу, ірозносив по полю журливу пісню… По сумному голову, по задуманому личку можна булопомітити, що дівчина не жила без лиха…

— Здорова була! — гукнув їй на саме ухо Чіпка, скравшись з-за спини.

Дівчина кинулась, затряслася; схопилась, щоб утікати, та, висипавши на землю квітки зфартушини, похопилася; знову опустилась на траву і стала обома руками гарбати й кидатиназад у фартушину польове добро.

— А куди ти тепереньки втечеш від мене? — пита її Чіпка.

— Я й тікати не буду… — перевівши дух, одмовила вона та й підвела на його свої оксамитніочі. — О-ох… та й злякав же ти мене… хай тобі!

Од іскристого погляду, од її голосу, свіжого та дзвінкого, — так і звився Чіпка. «А хороша жяка!.. а люба та мила!..» — промелькнуло у його в думці. Він стояв перед нею мовчки тамилувався такою вродливою красою. Мовчала й вона, підбирала квітки. Він осмілився — сівпоруч з нею.

— Що це буде? — обізвався перший, показуючи на недоплетений вінок.

— Хіба не бачиш? — вінок! — аж скрикнула. Знову замовкли обоє. Він схилився біля неї трохи налікоть та скоса поглядав на її личко, що від такої несподіваної тривоги зашарілось, здається —пашіло полум’ям. Вона підбирала квітки та зв’язувала у невеличкі пучечки одномаснихкольорів. Навкруги тихо, гарно, зелено; тільки буйні жита стиха шурчали довгими колосками,мов розмовляли з собою; од квіток пахощі разом з повітрям втягались грудьми — і легко й милобуло дихати…

— Се твоє поле? — трохи згодом, якось боязко, спитала вона Чіпки, не одриваючи очей одвінка.

— Моє.

— І хліб твій?

— Мій.

— І то, під гаєм, твоє?

— Моє.

— А я ту місцину найдужче люблю… Бач, які на ній гарні квітки ростуть.

Чіпка не потрапив, що їй одмовити, — та замість того уставивсь на неї очима. Розмоваперервалася. Хвилина… дві… Чіпка не спускає з неї очей.

— Чого ти дивишся на мене? — обізвалася вона, скинувши на його погляд. — Дивись — якумоду вигадав… мов з’їсти хоче…

35 / 243

Чіпка не одриває очей. Так йому мило дивитися на неї!

— Не дивись! — скрикнула вона та й затулила йому очі своєю рукою.

Чіпка — сам не свій… так йому любо, що вона доторкнулася до його виду своєю біленькою,пухкенькою рукою… Здається, якби можна, так би й гамкнув за мізинчик-пальчик, що світивсянавпроти світа, як рожева квітка… Вона в одну мить прийняла руку. Він знову, осміхаючись,уп’яв свої очі.

— Не дивись! чуєш?.. а то повернуся! — Та взяла справді й повернулася до його спиною.

Чіпка, як мала дитина, переліз на другий бік, — та все-таки заглядає в вічі.

— А-а-а, осоружний… причепа! не дивись, кажу! не дивись! — Та давай його вінком по голові йпо виду бити.

«Бий, — дума Чіпка, — бий дужче… бий хоч цілий вік так, тільки не прогонь від себе… Мені таклюбо та мило з тобою!»

Вона тріпала об його вінок, а він тільки осміхався… Вінок швидко розсипався; голівки од квітокпоодлітали; бадилля вона кинула геть у траву і зацокотала:

— Бач, що ти наробив? Бач, що? Бач?! — Та, згорнувши попід ліктями свої білі руки, — сама вжепослала йому бісики очима…

Чіпка не видержав. Як кіт на мишу, — так він кинувся на неї; міцно-міцно здавив її цупкимируками, вліпивши в щоку такий поцілунок, що аж виляски роздалися, наче хто удрав долонею зусієї мочі.

— Пу-у-сти… пу-у-сти-и! — закричала дівчина, пручаючись. Він її ще міцніше пригортав, покивона, випручавши руку, не мазнула його по виду…

Тоді він випустив.

— Ну, та й удрала ж, — аж закрутило в носі! — каже він, скривившись.

— А чого ж ти лізеш, безстиднику? Рад, що саму дівчину застукав на полі, то вже й лізе!.. —каже вона. А в самої очі — так і сміються, так і грають!

— Дурна ти… хіба що?

— Як що? Он, послинив… ве-е! — та й стала витирати рукавом щоку.

— Не одкусив же, — сміється Чіпка.

— Ото б добре, якби одкусив… Тоді я тобі й очі видрала.

— Якби подужала.

— Тоді б побачив…

Розмова знов унишкла. Вона кудись геть-геть дивилася, а він — на неї. Повінув вітрець;розірвав димчасту хмарку, що застувала сонце; воно з-під неї виплило у своїй пишній красі іобдало їх хвилями блискучого світу, наче гарячим золотим дощем осипало. Жита зашамотіли,

36 / 243

піднімаючи догори свої похилені колоски.

Дівчина прямо глянула Чіпці у вічі; якраз стрілася з його очима та, спустивши вниз довгі й густівії, запитала:

— Де ти був, що так довго тебе не видно було? чому ти сюди не приходив?

— Ніколи було, — не признається Чіпка, а сам собі подумав: «Чому я її не зустрічав тут?» —

— Що ж ти робив? — вона йому.

— Коло хазяйства…

— А в тебе земля ще де є?

— Ні, нема.

— А хата є?

— Є.

— А батько та мати? брати та сестри?

— Одна мати.

— Де ж ти живеш?

— У Пісках. А ти де?

— Тобі навіщо?

— А ти ж мене питала…

— Нащо ж ти розказував?

— Скажи хоч: як тебе зовуть?

— Так, як хліб жують…

— Чия ти?

— Батькова та материна…

— Чудна ти!

Він приліг грудьми на землю, підпер своє лице обома руками під щоки та пильно-пильнозадивився на неї.

— Чи ти справді налагодився мене з’їсти?.. Чого ти витріщив очі?

— Бо хороша дуже…

Вона осміхнулася, навела на його свої чорні очі — гладила ними, вабила…

— Іди вже собі додому… Чого ти прийшов?.. ковтнуть хоче! не дав вінка доплести…

37 / 243

— Нащо ж ти побила?

— Чого ж ти ліз, безстиднику? Геть собі!.. — та як пихорне його руки своїми, — так Чіпка йклюнув носом у зелену траву. Вона зареготалася молодим та дзвінким сміхом, мов хто сріблорозкотив по золотій тарілці.

Не вспів Чіпка підняти голову, коли чує, щось гукає:

«Галю!.. Галю!.. Галю!..»

Дівчина кинулась, стрепенулася. Чіпка дивиться то на неї, то в той бік, звідкіля вчувся голос.

— Хто то? — питає він.

— Не знаю! — промовила вона. Та як сполохнута перепелка, разом зірвавшись з гніздечка,прожогом пурхає вгору, — так вона одскочила від його і — тільки оком моргнути — майнулаподовж жита.

Чіпка підвівся, встав, випрямився, не спускав її з очей… Вона, як вихор, мчалася густимжитом — воно тільки розлягалося за нею, як розлягаються хвилі під натиском дужої руки, щокерує човном. Далі та далі, пролинувши через квітучу луку, вона піднялась на гору, стала зочей зникати… Чіпка підтюпцем побіг собі в догоню за нею… Вона окрилася за горою. Віннапружив ноги, наче доганяв злодія; мчався стрілою; миттю вискочив на гору, перевів дух,глянув на долину — і йому в вічі кинулось ось що. Коло хутора, гін, може, зо двоє від гребенятого самого згірка, на котрім стояв він. під двором стояла натоптувана жінка, наставивши рукунад очима від сонця, та на всю околицю гукала Галю. Дівчина бігла прямо до жінки та щездалека озивалася: «Чого ви? Я — ось! Ось-осьо — за-раз!.. зараз…»

Незабаром вона опинилася коло жінки, та разом обидві й пішли у двір.

— Ну, тепер же і я знаю, чия ти! — промовив голосно Чіпка і весело повернув назад.

Після того — не пізнати Чіпки: з лиця спала давня туга, очима не виглядав смуток; став вінвеселіший, привітніший; іноді можна було й пісню почути від його. Щастя його манить до себе,пестить, голубить доброю надією; світ йому любо усміхається, хоч і бачить він у йому лихабагато, плачу, лементу… Він тепер дивиться на його не злим оком; прислухається чуткимсерцем; хочеться йому увесь мир обняти, втерти йому сльози, утихомирити горе…

Повернеться він до себе думкою, чує, як у голові борюкається острах з надією: то надіяподужує острах, то острах — надію. Оже надія все-таки зверху! «А може… всього на світібуває! Часом убогий покохає багачку, а багачка убогого, та й поберуться…» А страх зновусполохне надію: «Може, москаль її панові судовому кохає… не попусти, боже! зав’яне, помарнієсвіжий квіт її вроди під холодним, жовтим поглядом судовика… погаснуть ясні очі, поблекнутьрожеві уста… захляне душа… Не доведи, господи! не одна душа згине, а разом аж дві! Аможе… — проривається наверх-таки надія: — щастя, як трясця…» І очі в його засяють радістю;серце затрепече в грудях вільніше…

З того часу — поле як причарувало його. Перебуде день, два — та й іде… «Може, хоч здалекапобачу, коли не доведеться побалакати…» Ходить по полю, з ниви на ниву, від шляху до гори,від гори до шляху; всюди никає, до всього додивляється. «Отут її вперше забачив… осьдечкивінок плела… ось та місцина, де сиділи… сюди тікала… а це, видно, недавно ходила, бо свіжийслід…» Дивись — не стямився й звідки — вихопилась та й почимчикувала житами — тількиодежа матнається. Чіпка помітив — берегтися стала.

38 / 243

— Ач, утекла!.. — мовить він голосно. — Ген-ген уже… за горою… Ну, та й дівчина ж!

І вертає він назад у Піски, радий та веселий, шо хоч здалека побачив.

VІІ

ХАЗЯЇН

Ну, а Грицько що?

Грицько — не промах. Як тільки почув, що діда у двір беруть: «Е-е, коли так, мабуть, годі набаранах їздить, годі за вівцями ганяти, — бо невелика з них користь… Ось служив-служив, татільки й того, що на мені… Час, набуть, про хліб подумати». Подумав, — та тієї ж таки весни йпокинув діда. Виходили на заробітки піщани, — потяг і Грицько з ними, скинувши через плечекосу, а за спину — торбину з сухарями, лихеньку свитину та не кращі й чоботи.

Невідомі місця, котрі довелось Грицькові вперше переходити, люди, яких їм лучалосястрічати, — усе це мало незвичайний пошиб на парубка. На все те він дивувався, ротароззявивши.

«Ач, як люди живуть! Ач, як будови помурували!.. які двері, вікна повставляли… всього тебе, яку воді, видно! І що то воно коштує?.. Адже, якби узяв цеглину та пошпурив у шибку, мабуть би,й за рік не одслужив за неї!.. Таке багатство, такі розкоші!» — думав він, проходячи широкуулицю величезних магазинів.

Улиця — справді на диво. По обидва боки сплошним муром витяглись у струнку височенніпалаци: і білі — як сніг, і зелені — як рута, і блакитні — як китайка. Пістрота кидалась в вічі.Парубок не знав, на чому зупиниться, на віщо подивуватись: чи блискучими проти сонця, яккришталь, дверима, над котрими висіла або стояла по боках здоровенна червона або блакитнадошка з золотою наковкою або з гарним малюнком усякої всячини — машинерії, окулярів, хліба,ковбас, свинячих окост; чи дзеркальними, у чоловічий зріст, вікнами, з котрих визирали наулицю до ладу розставлені різні золоті й срібні виробки, пістріли всякими кольорами ситці,шовкові саєти блищали, м’які оксамити сизіли, червоніли, ціле море роблених квіток, як живі,вабили носа понюхати… По улиці, з одного й з другого боку, снували лавами люди; посередині, битій каменем, гуркотали карети, коляси, фаетони, деренчали звожчицькі дрожки…

Заробітчани проходили мимо магазина з дитячими цяцьками.

— Дядьку Остапе! — обернувсь Грицько до одного з своїх. — Що то?

— Ляльки.

— Навіщо?

— Панам на іграшки…

— А дивіться, що то за звір роззявив так страшенно рота, немов тебе з’їсти хоче? Гляньте — якв роті червоно!.. А зуби які?! От якби такого випустити та піймав він кого на зуби!..

— Хіба, ти думаєш, він живий? То зроблено з чогось.

— Невже? Де ж таки?! Ви гляньте: он як у його очі блищать!

— То що, що блищать? І очі йому скляні повставляли…

39 / 243

— А чого ж він такий страшний? І навіщо робити таку страшну іграшку?! — допитувавсьГрицько, приглядаючись крізь скло на неї.

— Та хай йому цур! Ходімо… а то ще тут по гамалику заробимо.

Пішли. Одначе у Грицька з ума не сходила та страшна лялька. «І що воно за звіряка? — думаввін. — Грива тобі — як у коня; а само — бог його знає, на віщо й схоже! А люте, мабуть?..Лютіше вовка!.. Недаром так рота роззяпило, зуби вищирило… А чи воно то можна такогочоловікові зловити? Навряд чи зловиш! Воно, мабуть, дужче від найдужчого чоловіка… А чи я бто його подужав? Ні, мабуть… І Чіпка б, мабуть, не подужав… а вовка він раз сам на самодігнав від овець… Цього навряд чи одженеш… І де воно заведеться таке!.. Господи ти міймилий…»

— Дядьку Остапе!

— Чого?

— Що воно таке за звіряка ото? — питає знову Грицько, як перейшли вони улицю з магазинамита йшли трохи глухішою.

— Та я й знав, як його звати, та забув!

— Кого там звати? — питає третій чоловік.

— Звіряку… Там ми бачили у вікні одного: грива біла, само руде, голе, рота роззявило, немовтебе проглинути збирається, — одмовляє Грицько.

— А хвіст довгий?.. на кінці з китицею?

— Еге-ге!

— То — лев.

— Лев?! — вимовив здивовижений Грицько. — Що ж то воно за лев?

— Звір такий… Цар над звірами…

— Цар! Так ото той цар!! А нестеменний тобі царі. Уже, мабуть, що тільки він не скаже, токожен послухaє. Бо де його такого страховища не послухати?!

— А звісно. На те він і цар — одмовля чоловік.

— Та мабуть же, він і здоровий дуже, сильний?

— Авжеж, сильний: сильніше від усякого звіра!

— Як же його ловлять такого? — пита Грицько.

— Як? Звісно — якось-то ловлять… прирозуміли якось — коли, кажеш, держать у хаті.

— Його, мабуть, один наш цар тільки й зможе піймати; а нашому братові — не сікайся! — кажеГрицько.

— Так! цар тобі ловитиме! — увернув дядько Остап. — Пошле таких, як ти… от і лови!

40 / 243

— А як покуса? як з’їсть?!

— То що, що з’їсть?

— А як я не хочу?

— То голову зітнуть…

— Та як же його таке піймати, коли на його й глянути страшно? Вовк який, — та й тогобоїмося… а то ж таки таке страховище, господи!

— Цареві до того діла немає. Сказаної лови! то й лови…

— А що ж у нас нігде такого не чутно, щоб ловилося?

— Та воно у нас не водиться.

— А де ж воно водиться?

— Десь за морем.

— А хіба й за морем є земля?

— Бог його знає. Видно, є, коли цей звір з-за моря…

— А чого ж старі люди кажуть, що за морем уже землі немає, а тільки три коти… на них і землядержиться…

— То, може, воно там, між тими котами, й водиться! — одказав третій чоловік. Розмова на цімобірвалася.

Ішли уже заробітчани мовчки, нога за ногою, кожен сам — з своєю думкою.

Вийшли з міста у поле на битий шлях. Тут уже інші речі клопочуть Грицькову голову; іншідумки захоплюють його серце.

Серед широкого й просторого степу, рівного, як долоня, над котрим носився тільки буйнийвітер та чорний ворон коли-не-коли скрикував над головою, прорізуючи дзвінко обвітря своїмдужим крилом, або степова чайка кигикала, з купини на купину злітаючи, мов за діткамиплакала мати, — тут йому думка розмальовувала картину за картиною… То перед його очимавиводила обстави городського життя, бучного, шумливого, клопітливого. Усе те ревло таклекотіло, як вода в прірві, й лякало його своїми розкошами, біганиною, вигуками тавикриками. Заквилила чайка — і разом перенесла його думку на село, в тиху сільську хатину,нагадала про жінку, про діток… Жіночка така маленька, чепурненька, швиденька — усе в неїдо ладу якось, не тільки в хаті, а й у роботі: швидко вона повертається, діло горить у неї вруках, — чисто, гладко. Дивиться він на її роботу, а самого жаль бере, що вона так працює. Вінаж розривається, щоб найбільше зачепити, найважче самому зробити, а жінці щоб меншезосталося, щоб вона не натрудила своїх білих ручок. Хай коли й робить, то так, ненароком, мовдля іграшки, а не від нужди. А прийде свято, неділя, підуть вони у парі до церкви; з церкви —обідати; після обіда — полягають одпочити… А тут — дивись: Івась або Василько прилізе, стаєдибки коло матері, спинається їй на руку, не дає задрімати.

— Піди, Івасю, піди гратися, — каже мати, — поки тато задрімає…

41 / 243

— Ді-ма-ю… ма… — лепече дитина.

А тато чує це, дивиться на дитину крізь вії й серцем радіє…

Син одступив од матері; дибає малими ногами до його. Він умисне повернув набік голову —скоса поглядає на дитину.

— Бач, бач! розбудив батька, — каже мати, — не дав спочити…

— Бу-див… ци-ти… — одно лепече дитина.

— А батько візьме прута та — аж-аж-аж-а!

Дитина стоїть, пильно дивиться то на батька, то на матір.

— Жа-жа!.. жа-жа! — промовило й собі за матір’ю, замахуючи малою ручкою коло батьковоговиду.

— Ой ти, сучий сину! за що ти б’єш батька? Ось постій: я тебе закину, — обізвався він; підвівся,бере на руки дитину — гойдає. Дитина лежить — усміхається.

Жінка любо-приязно поглядає то на дитину, то на чоловіка…

— Нічого б я у світі не хотів, — шептав він серед таких думок, — тільки б хату теплу, жінку-любку та малу дитинку! А то б — усе мав… Хліба б ми заробили за літо та й зажили б цілу зиму!

Голублячи таку думку у серці, непримітно переходив він безкраї степи без утоми, безводнідовгі шляхи без пекучої згаги; тільки й бажав, щоб швидше стати на місце, заробити грошей,вернутися у село, купити дворище, оженитися та й зажити тихим сільським громадянином.

— У місті дуже багато крику та галасу, а в селі найкраще — і тихо й вільно…

Прийшли вони на місце. Грицько не кидався своїх. Цілою громадою стали вони на косовицюсіна, а потім і хліба.

Легка тому робота й сама найважча, сама найзабарніша, хто її робить по своїй волі, залюбки,хто пестить у серці надію, що немарне вона піде, що через ту роботу він засягне свого щастя,котре ще й не видне, ще не чутно його й шелесту, котре десь далеко-далеко, ген за скількомароками праці, нужди, всякого горя, малює його думка рожевими квітками надії… Легко тому завсячину братись, — робить він, як віл, без утоми; працює, як хазяїн, завжди веселий, покійний.

Так робив Грицько весну й літо. За цілий день випускав косу з рук тільки тоді, коли треба булопопоїсти та виспатись. І спав він ту коротеньку літню нічку мертвим сном, яким тільки спитьчоловік, виморений важкою роботою. А тільки що світова зоря займалася, починав жевріти східсонця, — знову у Грицькових руках звивалась коса, як та гадюка, по рівному степу. Хазяїнзглянувся на його щиру працю, похвалив його і набавив трохи плату.

— Либонь, ти, Грицьку, маєш думку городи та села закупити, що так налягаєш на роботу! —казали йому земляки-селяни.

— А що? — усміхаючись, питав Грицько. — Чого тут дивиться? Узяв косу — чеши!

— Гляди лиш, щоб очкур не урвався, — хто-небудь щипне.

42 / 243

— Не бійсь: не твоєї натури! — одкаже Грицько та й знову за косу.

Одначе як не щиро налягав Грицько, як з мочі не рвався, а прийшлося під осінь лічитизаробітки, — тільки сотню й налічив!

«Воно й добре, — дума сам собі, — оже все-таки трохи. Що ти з сотнею вдієш? Поганенькийгрунт можна купити, — так же до грунту ще багато треба. Де ти, об віщо руки зачепиш?.. Хібана зиму зостатись?»

І справді Грицько зостався. Селяни пішли назад додому, а він потяг далі — до Ростова. Надорозі зустрів він таких, як і сам.

— А куди? — завжди питали його подорожні.

— До Ростову.

— Не ходи до Ростову, ходім до Херсону! — раяв йому один з них.

— Чому?

— Там малий заробіток, а в Херсоні на кораблях дуже добрий.

— Зате ж далі.

— На півтижня… То що? Ходім!

— Та чи ходімо, то й ходімо, — подумавши, одказав Грицько та й пішов з людьми.

Прийшли вони у Херсон ще зарані; обійшли город; роздивилися; пішли на пристань.

Лиман перед їх очима — скільки засягнути — лелів; по йому, мов великі палаци, ходили судна,берлини, баркаси, плоти, а між ними й пароходи снували. Люди на пристані, як черва,ворушилися, бігали, усяку всячину виносили, кричали,ґвалтували.

— По полтинику од сотні дощок! — кричав хазяїн з плоту. Народ біг туди.

— По три семигривеники! — кричав з другого — і народ, як хвиля, кидав цей плот, перебігав додругого.

— По карбованцю день! — кричали з судна.

— По карбованцю з четвертаком!.. По півтора! Усяк викрикував свою ціну, усяк бігав, якнесамовитий, од одного судна до другого, де більше давали; од плоту до плоту…Сторгувавшись в ціні, робітники злазили на плот або на берлину, виймали звідти усячину і,нерідко по пояс у воді, виносили на головах дошки, бочонки, качали на вірьовках сороковібочки.

Став і Грицько до одного плоту. За день — мало не три карбованці заробив.

— Еге! — подумав він, — та це місяць отакої роботи, то й багатирем станеш!»

Оже — ба! Раз — така робота не щодня й трапляється, а вдруге — з кожним днем міняється йплата за роботу: то більшає, як багато товару присуне, то меншає, коли дві чи три берлини…Одначе плата за день ніколи не падала від карбованця; зате більшала іноді й до п’яти. Все-

43 / 243

таки далеко корисніше косовиці!

Грицько радів, дякував у душі порадників. А робив — як той віл, цілий день; спав на голій земліабо на колоддях; уставав тільки що на світ благословилося та знову за роботу брався; навітьмало що й їв, та й то все на ходу: пильнував, надолужав, як би більше заробити!

Пізньої осені, як уже плоти перестали пригонити, а барки та судна коли-не-коли приходили,роботи треба було дожидати днями, а не часами, Грицько полічив свої бариші: дві сотні злишком лежали у його в кишені… Грицько радів, як мала дитина. Гепер його надія, що, яквиходив на заробітки, ще тільки мрілася, стала виразніше виступати перед очима: й огород зсадком, і нова тепла хата мов уже лежали у його в кишені… «Воно б таке, що й додому час», —подумав Грицько, та зима застукала.

— Які тут у вас заробітки зимою? — питав він знайомих херсонців.

— Очерети косити, — раяли ті.

Пішов Грицько очерети косити.

— Все ж таки хоч на ті гроші проживу та одягнуся, а весна настане — зараз і потягну у Піски!

Минула зима; наступила весна. Знову закипіла робота то на пристані, то в полі.

Залишив Грицько думку вернутись повесні додому: одіклав на осінь. «А може, тим часом хтонадійде з своїх, то тоді уже разом!»

Грицько не помилився: прийшли весною піщани; розпитують — як, що, до чого; розказують заПіски — хто оженився, хто заміж пішов, хто умер; розказують, як трохи кріпакам позначилосяневолі, які податки…

— А Чіпка як зажив, коли б ти знав, Грицьку! — хваляться йому.

— А ще не одружився?

— Ще. Та дурний буде, як не ожениться… Мати щодня гризе голову; так усе одкладає та йодкладає: немає, каже, по мені пари!

Грицько й тому радий.

— Ми з ним пасли вівці. Він парень добрий, та тільки чудний собі. А тепер, кажете, зажив? От ідобре!

Витрудив Грицько руки ту весну і те літо; а восени — вернувся з своїми у Піски.

Як тільки прийшов, зараз кинувся вишукувати грунту. Тоді їх не труднація була купити: козаки,почувши за кубанські пустоші, що казна оддавала виселенцям, шарахнули на Кубань. Грицькошвидко купив величезний огород з новою хатою, з повітками, погребом, колодязем. За все тещось півтори сотні, чи що.

Купивши грунт, почув себе Грицько зараз іншим, немов на аршин виріс, на корх потовщав. Ілюди заговорили у селі: «От парубок! от хазяїн!» Батьки та матері гострили на його зуби як накорисного жениха, особливо убогші. Та Грицько тепер зовсім іншими очима дивився на людей:до багачів горнувся, а на голоту дивився згорда.

44 / 243

Між парубками він поводивсь звисока. Як же лучалося йому вийти на улицю або піти куди навечорниці, він зараз пускав їм ману у вічі. Де, мов, ви бували? що видали? Що ви знате?.. Ось якя був… отам і там!.. Та іноді почне верзти таке, як той москаль, що вернувся в рідне село побілету. Хлопці слухають, уха розвішавши, роти пороззявлявши. А він — таке плете, що й наголову не налізе! Правда, дівчата, постерігши відразу такі баляси, по своїй жартівливій натурічасом і геть-то сміялися з його, пришивали квітки йому прилюдно;

а проте на самоті кожна думала: «От би за Грицьком бути! Хата є, огород є, та й грошенята,мабуть, водяться… не треба б на перший раз дуже й працювати… От би добре!»

Оже Грицько, хвастаючи своєю бувалістю, пишаючись своїми достатками, сам тепер думав непро убожество. Йому бажалося до свого добра приточити ще й жінчине, щоб вийшло одно, тавелике! Отак поміркувавши сам з собою, засилає він старостів до найбагатшого козака Лози,котрий щороку посилає в дорогу паровиць по десять за сіллю та за рибою. Так же й ЛозаГрицькової натури. Він думав мати зятем не простого козака, не такого, що колись у дранихштаненятах за вівцями бігав.

— Ще моя дочка небагато хліба переїла, сидячи дома, — одказав Лоза старостам.

Це трохи збило пиху Грицькові, осадило його наниз. Він притих, присмирів, навіть зайшов якосьраз до Чіпки, котрим почав був гордувати, та не застав дома.

Оселився Грицько на зиму у чужій сім’ї, у котрої купив город з уговором, що вони житимуть довесни у проданій хаті. Пристав у сусіди, хоч і в своїй хаті, та й почав роздумувати: яку собіжінку брати. Хочеться й багачки; хочеться, щоб була й уродлива. Довго він міркував собі,перебирав у думці всіх дівчат на селі, — та сам незчувся, як і коли закохався у сусідчинунаймичку — веселу, моторну й робочу дівчину, хоч і невелику красулю.

Христя — так її звали — зосталася малою після батька-матері. Родичі, що можна було,рознесли; осталося тільки днів на п’ять поля, та й тим орудував дядько, у котрого спершу вонай жила. Як піднялась на ноги, бачить: скільки не роби на дядька, нічого собі не придбаєш. Таквона кинула дядька, а сама пішла у найми. Перепелиха, заможна козачка-удова, що жиланедалечко од Грицькової хати, найняла Христю. Зажила вона у Перепелихи, як у себе дома.Перепелиха була вже стара людина, добра, жалісна. Вона жила великою сім’єю — з дочками,сиротами-онуками, за котрими треба було приглянути, нагодувати, напоїти. Христя — молода,весела, щебетуха, працьовита дівчина — дядина ще змалку не давала ногам та рукам їїодпочивку, призвичаїла до роботи. Хазяйка уподобала наймичку, наймичка — хазяйку. Збокудивлячись — Христя не наймичка, а дочка рідна.

Так оця-то Христя, низенька, чорнявенька, не дуже хорошої вроди дівчина, якось ненарокомзапала Грицькові в серце. Забув Грицько про великий посаг, який думав затягти за жінкою;годі думати про якусь незвичайну красу, — давай лицятися та женихатися з Христею…Недовго й тяглися їх любощі: після водохрестя заслав Грицько старостів до Христі, а черезтиждень наші молоді й побралися.

На весну одібрав Грицько у дядька Христину землю, купив парку биків та корівчину за останнігроші, які заробив, плоти розбираючи, очерети б’ючи, та й став тую землю орати, спрягшись зтаким же, як і він, небагатим козаком — сусідом. Зажив Грицько тихим пахарським життям —хоч не таким, яке йому за парубоцтва думка висновувала, а все-таки гаразд — так, як і люди.

З жінкою Грицько жив мирно, люб’язно: ні лайки, ні сварки не чула їх простора, весела хата. Вбудні — обоє вони працювали; у свято — ходили вкупі до церкви; по обіді — спочивали, або

45 / 243

куди в гостину ходили, або в себе гостей приймали… І стали вони між людьми поважнимихазяїнами, чесними, робочими людьми, добрими сусідами, навдивовижу парою…

— От з кого беріть, дітки, примір, як у миру жити! — не одна, не дві матірки радили своїмдочкам з зятями або синам з невістками — з Грицька та Христі… Він зостався сиротою й вонасиротою. А що з них вийшло? Чесною працею он скільки надбали! Чесно вони й поживутьйого… у миру та в ладу, як брат з сестрою… ніхто з них і не замутить… Одна в них думка, однарада… Отак, дітки, треба на світі жити!

ЧАСТИНА ДРУГА

VIII

СІЧОВИК

Велике село Піски. Розкинулось, розляглося і вздовж, і вшир, і впоперек на рівній низині, вбалці, а перед самим селом мов хто борошна насипав — білого піску серед чорної землі. Так,наче хто білий килимок прослав, щоб витирати ноги, вступаючи в село. Посеред села стоїтьневеличка старенька церковця, трохи перехилилася на один бік і вросла в землю. Не тількипокрівля, де-где й ребра поросли зеленим мохом. Проти церкви, на невисокім згірку,величезний палац світить дверима-вікнами… І палац оже, видно, давній, та ще й запущений.Стіни пооблупувані, — де-где вивалюється цегла; покрівля поржавіла; у вікнах шибок недолічишся. Мабуть, ніхто не живе в тому палаці, бо й двір нерозчищений — заріс густоюмуравою. Тільки дві протоптані узенькі стежечки тягнуться через увесь двір до двохневеличких будинків — по один і по другий бік палацу. Все те осунулось, опустилося… Таквиглядали Піски перед волею.

А літ за півтори сотні не тільки цього палацу, а й самих Пісок і сліду не було. Там стоялоневеличке сільце, або краще — невеличкі хутірці розсипались по балці, як стоги сіна зимою постепу. Мазанок було всього, може, хат з п’ять, а то все — землянки при самій землі, як могилки,повіддималися. Тільки один димар нагадував, що то не берлога звіряча, а людська оселя, щоберегла людей од звіра і од лихої години. Землянка була з присінок, схожих на рів, та хати —льоху. У хаті була піч, де можна зварити їсти та погрітися; одним одно віконечко — мале, якоддушина у бджоляниках, виглядало збоку на шлях. Недалеко від землянки стояли кружкомверби, мов зачаровані дівчата, а посередині — чорніла яма, обставлена очеретом. То — копанкадля води. Огорожі — ніякої. То тепер тільки стали городи обгороджувати, а тоді — ніхто цього ів думці не мав. Зайвої землі лежало неозорно перед тобою й за тобою… Приходь, заори,скільки хоч — ніхто тобі й слова не скаже. Хіба тільки сусідній пан полковник або сотникподумає: «Ловись, мов, рибко, мала й велика!» Поки там пан налагодиться сплести невода,рибка собі в затишку плодиться, прибуває, виростає… Серед пустих степів красуються, якквітники, веселі хутори, присілки, села; де-где вже посеред села й церква біліє, — ще здалекагорить хрест на сонці…

Так уродилося багато сіл і хуторів кругом Гетьманського. Де був колись бір — стало великесело Бірки; серед ярів та байраків, мов з землі виросли, Байраки — Малі й Великі; там, деколись на лощині вовки вили та лисиці нори рили, — красується село Вовча Долина. Тодізаснувалися й Піски.

Оже, як не давно Піски настали, що вже почала вивітрюватись і людська пам’ять про їхнастання, та людська пам’ять не сховала того: коли і як оселився у них захожий січовик МирінҐудзь. Заховала тільки людська спомка, що цей Мирін був уже немолодий чоловік, коренастий,з довгими усами, з закрученим за ухо оселедцем та що він ще довго після того, як оселився, не

46 / 243

кидав свого запорозького звичаю — воювання. «Воював, — казав він, — з ляшнею, воював збашею, воював з татарвою, а тепер воюватиму — з звіром!» І дивись: скинув рушницю на плечета й потяг подовж поля — скільки оком зглянеш… Немає день, немає два, іноді й на третій невидно. А там — глянь! і несе шкур п’ять або шість вовчих.

Отак Мирін доки воював, доки бився, рубався, поки й сам не набіг на свого ззіра, що й йогозвоював. І ніхто другий звір той, як Марина Зайцівна — з піщанських-таки хуторів козача дочка.

Ішов якось раз Мирін з полювання додому. Сонце стояло на вечірньому прузі, а ще як огнемпекло. Вітер подихав гарячий-гарячий… «Доходжу я, — каже Мирін, — до Зайцевого хутора —виморений, змочений потом. Пити — аж душа горить. Коли — зирк! — вискочила ласочка зземляної нори з відерцем у руках та скік у кружало верб, до копанки! Як забачив я відро, то умене аж закипіло всередині… Піду, думаю, нап’юся води холодної… Іду. А дівчина нахилиласьнад копанкою, бере воду та стиха співає… Та таким же то любим голосом, таким важнимспівом — аж за серце хапа… Підходжу я… «Дівчино! — кажу, — дай лиш води напитися!» Вонаглянула на мене — любесенько так… та й співати годі… А мені вже тоді й пити перехотілося…В її чорних, блискучих очах втопилася моя згага! Подає вона мені відро; нахилився я… «А бодайтебе, — кажу, — з такою водою… яка мутна та нечиста!» Та вже хотів був напитися… Вона —хвіть відро… Води — як не було, — тільки калюжка на землі стала. «Стривайте, стривайте, —зацокотала дівчина, — я друге витягну!» Та за відро, та до копанки… Прихилилась, витягла. Тавже ж і вода! холодна та чиста, як сльоза… Напився я, — трохи чи не цілісіньке відро видув;подякував та й пішов… Приходжу додому. Що за знак?.. з ума не сходить моя дівчина: такперед очима й вертиться… «Що за нечиста мати? — думаю. — От тобі й напився води!..»Переходить день, — все одно, що вчора. Минає другий, — не забувається… Піду наполювання, — вона мені, наче мара, з-за бур’янів привиджується!! Раз на вовка хука дав;удруге схибив; за третім разом заряд у пеньок всадив… Овва! зовсім здурів…

— Так воно ж, бачу, тільки на Січі добре козакувати, а на займанщині — хліб робити! — сказавсам собі та, діждавши неділі, і пішов до Зайця на хутір. Розказую йому свою пригоду та разом,ніби шуткуючи, й дочку сватаю. Гомонимо собі удвох… Кликнув Заєць Марину, — старої небуло, за рік перед тим умерла… «Отак і так, — каже дочці: — сватає тебе Мирін. Чи підеш?» Авона — звісно, молода, сором’язна: «Не знаю», — одказує… «А хто ж зна?» — питає батько.Мовчить вона. Так ми удвох з Зайцем випили добре та й справу зробили. Узяв він та йпоблагословив нас. А через тиждень, у неділю, пішли ми до попа на Побиванку та йповінчалися…»

З того часу заржавіла січова рушниця, злігся порох, розгубилося креміння. Став Мирін Ґудзьполе орати та хліб пахати, а Марина — сина Івана колихати…

Серед широких та розлогих степів, на вільнім просторі, вирощував Івась свою молоду силу.Кров батьківська, січова, ще змалку обізвалася у жилах малої дитини. Найлюбішою забавкоюбуло йому будувати та розоряти землянки, вали, окопи, шанці… Чуючи од батька страшніприповісті про війни та походи на Туреччину, на татарву, на панів-ляхів, — Івась перекладавусе те у дитячі іграшки. Оце зробить окіп та й давай його розвертати — буцім з бою бере…Батько дивиться, сміється. Любо старому рубаці згадати на своїй дитині свої молоді літа! Він,було, Івася й підохочує: «Ану-ну, синку! учися змалу: на старість — як нахідка буде!»

Зате мати не дуже втішалася тими страшними іграшками. Івась у неї був одним один. Їй тяжкой страшно було подумати, що, як виросте її одинчик, а тут — не дай господи! схопиться яказавірюха з башею або з татарвою та замче її ясного сокола бозна за який край світа, — вонайого, може, більше й не побачить… Там десь, в чужій стороні, серед кривавої січі, зложе вінсвою русяву голівоньку, а вона, мати, не закриє очей своїй рідній дитині: їх хижі орли з граками

47 / 243

повикльовують, голодні вовки-сіроманці порозносять жовті кості… Хіба тільки зозулька,неутішна віщуня, принесе вісточку, що її син бідолашний поліг серед чистого поля!.. Важкоматері, таке згадуючи: гірко та сумно на душі, боляче в серці — так, наче хто шматочокодриває од його… І Марина падала навколюшки, молила матір божу, щоб велика заступницянаслала мир на її рідну сторону і захистила від напасті! Жахаючись тії страшної хуртовини, якатоді часто й густо підіймалася, материне серце боялося, щоб Івась у іграшках, бува, непривчився до неї. І, коли батько ті іграшки підхвалював, Марина гримала на батька й на сина,що збив таку кептюгу коло землянки.

А ввечері, як не спиться Івасеві, візьме мати його русяву голівоньку у свої руки, цілує, милує істихав любим голосом малює йому картину іншого життя… життя тихого пахарського побиту:літньої праці на своїй добрій ниві; зимньої лежні у теплій хаті, що як повна чаша; серед малихдіток, що одно говоре, друге белькоче, а третє у колисці мугиче; серед добрих сусід, що — недай, боже, хвороби — і одвідають, і провідають… не то, що січове товариство, котре всюди несесмерть за собою!

Івась після того хилився на материну руч. На другий день уже він не рив ровів, не копавшанців, не висипав окопів, не брав їх з бою, а ходив собі по городу або по полю та веселовиспівував.

Такі речі разом вривалися у Івасеву голову. Дитина сама не знала: що робити, кого слухати.Оце батько розкаже про наїзди на Туреччину. На другий день Івась і воює з нею. А тут мати,увечері, своїм пестливим голосом нашепче дитині про любов до всього живого: Івась кидає своїбоїща та руйнування, любується красою світовою, квітучими рослинами, живлом усяким —пестить козачків, сонечко, коників, слухає дзвінку жайворонкову пісню… Гляне батько надитину: той Івась, та не той! — не висипає окопів, не риє шанців, не бере їх боєм…

— А що ж ти, Йване, не береш свого Берестечка? — питає батько.

— Не хочу!

— Чому?

— Мати не велять…

— Чому?

— Кажуть: грішка змалечку привчатись, як з людьми битись… Треба з ними у миру жити!

— Бреше мати! То з добрими, то й у миру; а з лихими — коли їх не вкладеш, то вони тебеуложать…

Оже важчим здається Івасеві тихе, люб’язне материне слово, ніж суворе та грубе батькове. Такщо, як повернуло Івасеві на шістнадцятий рік, то він зовсім покинув іграшки у бої та ставходити біля волів, додивлятися до плуга, до борони. Спершу й це все було хлопцеві за іграшку,а далі — увійшло у його щоденні клопоти, близько припало до серця. Став він уже більшенудьгувати тоді, коли підласий або сірий віл захворіє, ніж од приповістки батькової зататарський набіг…

Мати раділа. Та й батько — не то, щоб легко було його січовому серцю дивитись, як замирала всинові лицарська вдача, а все ж і батько не дуже горював від того… Кругом уже старелицарство розтавало. Не стало рівності — не стало братства. Козацька старшина, що колись,вибираючи, на її голови груддям кидали, щоб не зазнавалася, — позадирала тепер голови

48 / 243

вгору, а прості козачі до самої землі понагинала… Дряпіжники, сутяжники, всякі військовітовариші розкинули свої тенета — і, як зайців, ловили в них просту темноту… Не стало уже йгетьмана. Та й навіщо він тоді, кому він тоді здався?! Кругом Україну облягло панство,позалазило в саме серце — і, як те гайвороння, шматувало її полумертвий труп… Зажурилисьнаші левенці — та вже було пізно!.. Та сама земля, котру вони довгими списами скородили,своїми кістками засівали, обороняючись од лютих ворогів, стала для них ворогом, од котрогоприходилось тікати… Піднявся струс, біганина… З одного місця переходили люди на друге,шукаючи волі, бажаючи панів здихатись — не чужих, а своїх уже кревних панів!

Од панів тікали у козаки, давали військовим дряпіжкам басаринки, щоб записали у «компуткозачий»; а козаки не вряди-годи шукали ласки у панів — бігали од козацької старшини,просилися «під протекцію»… А пан і старшина — як брати рідні! Ворон ворону ока не виклює. Ачасто — сам пан, сам і старшина… Хто сам собі ворог?

Правда, піщани ще були вільні. Та що з того, коли приходилось дожидати, що от-от і їхзалигають… А кругом неволя, кругом сум людський — нікому порадоньки дати. Піднялись булиза Дніпром гайдамаки, та й ті повернулись у розбишаки, а не справжніх лицарів. А тут ужечутка: Текеля на Січі попорався!! Розтеклося товариство — хтб куди… Одні — в землю; другі —до турка; а треті — на Вкраїну, до плуга. Придибало їх щось два чи три й у Піски — танезабаром і померли. Тільки й пам’ятки, що церков почали будувати…

Все це переживав старий Мирін, за плугом ходячи; все це переболіло його гаряче серце, колохазяйства нудячись… Зостався Мирін сам собі, як палець. Як дуб серед осичок в лісі, так вінсеред піщанської громади. Один одинцем! І син, його кревная дитина, цурався батьківськогодуху!! Сумне й недоладне прийшлося січовикові волочити життя на старість… І скрізь вороги —і ворогів немає, бо люди пониділи: ніхто не хоче прямо мірятись силою! Всюди тихо, хочумирай… А ще козача вдача гучно одкликалася у старому серці; рука шукала потягатись зворогом… Так же й ворога, окрім свого хатнього, немає… Сумно й глухо!

— Пустіє, глухне наш край! Незабаром й запліснявіє серед такої каламуті! — казав іноді Мирін,згадуючи давнє.

— І порядки які тепер настали!? Що воно за порядки?.. Свій свого у неволю правторить…Старшина козацтво унівець повернула… Усі землі посіла… Недаром у пісні співають: «Ой, дукиви, дуки, позабирали ви наші степи й луки!..» А тепер на них чужими руками роботизнусправляють… Ой, не так колись було у нас на Січі — у нашому козацькому краї! Усі рівні, усівільні… Сьогодні ти отаман, а завтра — я! А землі — скільки хоч… Ори, сій, жни, де любішумісцину вибереш… Сказано: воля… А тепер?.. тепер що?.. Скажіть мені: до чого це йдеться?!Ні! немає добра… немає — та вже мабуть, його ніколи й не буде! — додасть, як гвіздкомприб’є, та й замовкне.

Люди слухають, похнюпившись. Інші — потилицю скребуть…

Трохи згодом, оддихавши, Мирін знову розчинає:

— З ляхами-панами ми билися, рубалися, вставали, як один чоловік… Навіщо? На те хіба, щобнас нашою ж старшиною побито, у неволю повернено?! Це на те й вийшло: нашим салом та понашій шкурі! Ну, й носіть її, здорові, поки ще ціла… поки не здеруть… А через віщо все? Усечерез те, що кожне само про себе дбає… Братове лихо — чуже лихо! Немає єдності — чорт маєй волі! А якби гуртом забрали коси та шарконули всю кропиву… От би — так! Чого дивитесь?Косіть, кажу! Косіть, а то гірше буде!..

49 / 243

Отак не раз і не два вигукує, було, розпалившись, п’яненький Мирін своїм сусідам, якпосходяться де на гулянку, під неділю або під свято.

Піщани слухають, міркують… Дехто з давніших хліборобів і заспорить з Мироном: як і в старинудобра та ладу не було, а були тільки бучі, колотнеча та сваволя.

Що ми тоді од ляшні та од татарви наруги прийняли! Що ми терпіли від турка та від москаля!..Та часом і свій брат запорожець, як, було, убереться у хату, то й ладаном не викуриш… Розорбув!

— А тепер? а тепер?? — кричить Мирін.

— А тепер — що? Тепер, спасибі богові, хоч тихо… У нас і хліб є, й скотинка прибуває, і захистбезпечний… Живемо, як і люди!

— Живете? — кричить Мирін. — Нидієте, а не живете! цвітете… Та постойте, постойте трохи.Буде й вам те, що ведмедівцям! Попомнуть і вам боки, як подільцям!.. Тоді знатимете: чиживете, чи ні! Побачите… Видно вже — відкіль вітер віє…

— Поки хвалько нахвалиться — будько набудеться!

— Бевзні! нікчемники!.. пеньки головаті!! — закричить наостанку Мирін та й затихне…

Ті, що недавно виселились звідкіль-небудь до вільних Пісок, потягнуть руку за Мироном.Почнуть на всі боки кастити теперішні порядки, а найбільше — панів. Стануть розказувати, як уГетьманському не тільки пан полковник над людьми знущався, а як пані полковницячеревиками зуби й очі вибивала, як по цілому тижню у колодках морила сердешних дівчат, якїм коси різала, голову дьогтем мазала і пір’ям натикала, як ніхто ні женився, ні заміж не йшов,не заплативши куниці…

— Та воно й правду каже дядько Мирін, — процідить хто-пебудь крізь зуби. — Воно б то йвикосити… та нікому!

Миріп сидить, насупивши брови, червоний, як жар, — мовчить. Видно тільки, як у його груди топідіймаються, то опускаються та як іноді з-під густих брів блискає блискавка…

Отак поспорять, покричать; одні поблагословлять, другі прокленуть тодішні порядки та йрозійдуться. А назавтра — і ті, й другі знову за щоденну хліборобську працю.

— Хто таки нас займе?.. Вже коли за гетьманів не зайняли, то тепер — байдуже!

І порплиться кожен собі в господі, як курка на гнізді. Вимощує, підмощує, смиче, обсмикує,курчат висиджує… Ростуть Піски — і багатіють… Не вряди-годи — дивись: ні відсіль, ні відтільта й вирветься який захожий: або з нової Січі, з-під турка (бо там віра турецька, землябусурманська!), або з-за Дніпра, від ляхів — та все на вільні степи, все на вільні степи… Зопнекурінь, викопає землянку, візьме жінку та й заживе тихим хліборобом. Глянь: землянка поземлянці, мазанка по мазанці — з невеличких хутірців набралося хаток на ціле село, з улицями,з городами, з садками, з левадами! Спасибі запорожцям, і церков своя. Не треба вже до чужогопопа йти ні дитини хрестити, ні шлюб брати.

Уже Івасеві за двадцять років минуло. Парубок літній — час би вже й про жінку подумати. Также батько — не хоче про невістку й слухати. «Молодий ще!» — було, каже. У сина вже усипозакручувались, а Мирін, аби згадали про невістку, каже: «Ще молоко не обсохло коло губів!»

50 / 243

Усе ще мов чогось дожидав старий: не раяв синові женитись. Тільки тоді вже, як почув Мирін,що зруйнували Очаків, кликнув Марину (синові старий січовик соромився про це нагадувати) тай каже:

— Нічого вже тепер дожидати… Годі! Не так уже поцвіло все — хліборобським ледарствомприпало… Не козакувати вже ні нам, ні дітям нашим… Не треба нас!! Минулося козаче царство,настало хліборобське господарство… Пора й синові хазяїном стати… Час йому пошукатидружини — своє кубло звисти!

А мати — давно вже й дівчину нагляділа. У заможного козака Кабанця була одним одна дочкаМотря. Уродлива, моторна дівчина; працьовита і невсипуща хазянка. Мати синові: так і так —оте й те казав батько. У Івася аж усміх пробіг по лицю. Рає мати синові Мотрю. А в сина давновже серце он як тіпається, як де зустрінеться з Мотрею.

Порадились отак; поблагословив батько з матір’ю святим хлібом Івана; важко здихнув старий;мати заплакала — і вирядили старостів до Кабанця.

Кабанець добре знав старого Мирона, знав Марину і рід Маринин. Все люди чесні, роботящі, неволоцюги, не п’яниці. Чого ще?

— Як знаєш, дочко! — каже Мотрі. А Мотря стоїть коло печі та в запічку колупає… Почервоніла,розгорілася — ще краща стала, ніж була.

— Як мати скажуть… — одмовляє батькові.

— А що, стара? — Кабанець своїй жінці: — Кажи ще ти!

— Та що ж мені казати? Марина жінка добра… Мирін трошки крутенький… Та хіба їй з Мирономжити?.. А Іван парубок — хоч куди!

— Ну, то й будьмо сватами! — одказав Кабанець старостам.

Пов’язали молодим руки, поблагословили їх святим хлібом з сіллю. Вернувся Іван з великоюрадістю: принесли старости обмінений хліб в батькову хату.

Через два тижні повінчали молодих.

Зажив Іван Ґудзь з своєю молодою дружиною тихо та мирно, люб’язно — спокійнимхліборобським життям. Землю паше, добро складає. Мотря порядкує з свекрухою в хаті.Живуть — як мед п’ють… А тут уже й дітки пустилися. Породила Мотря за три роки трьохсинів, як соколів. бабі на старість утіха й забавка’ А хлоп’ята справді вдалися — нівроку: одинМаксим, другий Василь, а третій Онисько — здорові, червонощокі, повні! Раділо серце батьковета материне, на їх дивлячись; раділа й стара Марина, гойдаючи онуків… Один тільки Мирін навсе чогось понуро дивився… Одначе й він частенько садовив на коліна до себе Максима — і,поки дитина забавлялася його здоровенними сивими усами, він йому розказував грізніприповісті про давні чвари…

Од тих переказів січова кров голосно загомоніла у серці малого онука. Максим полюбив дідабільше батька, матері; приишлись йому до вподоби його розкази страшні, а іноді й смішні;полюбились йому дідові вичити — розумні, правдиві, добрі… Уподобав і дід свого цікавого ймоторного онука. На крайнім порозі життя оддав старий своє, літами та негодами побите,серце малій дитині! Старість побраталась з молодістю, — молодість прилипла до старості.Жили одним життям; тішились однією втіхою; сумували одним сумом… Старий січовик натхнув

51 / 243

свою душу в молодесеньку душу онука!

IX

ПІСКИ В НЕВОЛІ

Та недовго прийшлося Миронові втішатись своїм малим онуком; недовго й онукові —дослухатись до дідових переказів. Життя круто повернуло своїм важким колесом — та йзакрутило Піски… в неволю!

Їхала недоля до ляхів у гості, та завернула в Піски. Пронеслася, як грім грянув, чутка: піщаноддали генералові! Під той саме час ляхи закуйовдились. Затіпалось розшматоване тіло РечіПосполитої, як тіпається індик після того, як голова одрубана. Як не рвався, як не кидавсягарячий Костюшко, щоб розбудити чоловічу душу в панському тілі, — нічого не вдіяв… Вінпрокляв тоді вельможне шляхетство, що довело отчину до смерті, наткнувся з горя на своюсмерть, швиргонув геть від себе, як більше не потрібну, гостру шаблю — і закричав не своїмголосом: «Капут Польщі!..» Одгукнувся той крик далеко-далеко — аж у самих Пісках…Досталися Піски панові Польському… Що ж то за пан? Хто він? де він узявся?.. Кажуть би то,що то був небагатий шляхтич — з тієї «голопузої шляхти», котра у Польщі, за пануваннямагнатів, кишіла по їх дворах, пила їх меди, вина, оковиту, їла хліб, надбаний «хлопством»,танцювала під панську музику, вибирала вельможного магната — свого патрона — в уряд, усеймові посли, їздила з ним по сеймиках та сеймах, кричала, коли хотів її владика: згода! апідчас готова була за свого хлібодара витягати з піхов гострі шаблі — і розливати братерськукров… Гультяї, свавольники, дармоїди, вони іноді зраджували пана, перебігали до другого,котрий більше викочував їм п’яного трунку, котрий розкидав їм зароблені хлопськими рукамигроші. Магнат лютився, розсупонював свою калитку, кидав п’яній зграї золоті червінці,переманював ними щирих прислужників від третього магната, заводився з тим, що переманивйого, бажав помститися… і знову розливалася, шуміла річка братньої крові… Та так не раз, недва — таке життя тяглося цілі довгі віки шляхетського панування, аж поки Польща впала,розшатана руками свого безпутного вельможного шляхетства… Магнатам же — байдуже!.. Уних було землі неміряно: були хутори, села, навіть цілі городи — не десятки, а сотні сел понашій розкішній Україні, скрізь — скільки оком зглянь — од Сяну аж до Дніпра широкого; у тиххуторах, селах та городах жило десятки, сотні тисяч люду, з здоровими до праці руками, котрі,наче сам бог, розгнівавшись, присудив трудити на одного вельможного дармоїда… Магнатамбуло — байдуже! Зате урвалася нитка «голопузим»… То було у пана в дворі — і ситий він, іп’яний; а тепер — не треба вже панові конниці, пікінерів, жовнірства: він тепер розкошує уПарижі, в Римі, в Бадені… Що ж було робити тим голодним ротам, котрі призвичаєні догулянок, до сваволі, а не до праці?.. Чим його й де його годуватися, обуватися?.. «Голопузі»сипнули по всіх усюдах… Поробились окономами, управителями, посесорами невеличкихмаєтків, а деякі побрались на службу… Подрибзав піхтурою і пан Польський з бистрої Стирі аждо самої холодної Неви… Заліз у якийсь полк, терся по передніх вельмож, поки таки дотерся догенерала… і до Пісок!

Не вспіли піщани одуматись, як приїздить сам вельможний у Піски, — та ще й не сам, а зякимсь жидком — обтіпаним, обсмиканим, у довгополому зайолзаному балахоні, у ярмулці наголові, у патинках на ногах… Хто зроду не бачив жида, не знав, на кого більше дивитися: чи нагенерала, чи на його жида, що ходив за ним слідом — мов пришитий до генеральськиххвостиків…

Генерал прочумав піщан перший.

— Тепер уже ви не козаки, — сказав він, зібравши громаду. — Годі вам гайдамацтво плодити!

52 / 243

Тепер ви мої… За мої щирі послуги сама цариця пожаловала мені Піски…

— Як це? що це? з якої це речі?? — загула громада, як гуде море перед бурею.

Мирін одрізнився од громадян. Виступив з лави, підійшов до генерала.

— То це, — каже, — так?! Це вже й до нас руки простягаєте?.. Уже й на вільні степи пора?..Помагайбі!.. А хіба там забули, який уговор мали? га?.. забули??

Генерал трохи подався назад, пильно дивився на Мирона; з-за генеральської спини виглядалаперелякана жидівська пика з пейсами… Люди поторопіли… Тихо… ніхто ні пари з уст… Генералчув, як тіпалось серце в Мирона…

А Мирін проказав ото генералові та до громадян:

— А що, люди добрі? Не я вам казав? Не я вам пророкував?.. Отже — радьте тепер!

Селяни, як жуки, загули…

— Не діжде! Довіку не діжде!.. Щоб ми робили?.. щоб ми йому служили?.. Не діждеш, ляше!Генерал не витерпів.

— Молчать! — закричав він, ще й ногою тупнув. Жуки притихли… Посунулись назад трохи…Мирона не видно… Мирін під шарпанину десь дівся… А генерал, мов по команді, викрикує:

— Земля моя!.. і ви мої!.. і все моє!

— Брехали твого батька сини, та й ти з ними! — хтось йому з середини…

Як хто приском кинув на вельможного! Підскочив до лави, зацідив по уху переднього — той ажстовбура став, закричав на звощика, пхнув у повозку жида, що вже давно вертівся колоповозки, вскочив сам — і тільки курява встала…

Крайній підвівся, покректав, підняв з землі шапку, почухав за ухом і обізвався до товариша:

— Оце так!.. Оце поздоровкався!!

— Чом ти йому зубів не полічив? — загомоніли кругом. з усіх боків.

— Еге… чом! Коли він — біси його батькові — не вздрів, звідкіля й вихопився!..

— Чому ж ти його хоч на повозку не підсадив? — жартує хтось з середини.

— Тому, що за твоєю спиною не ховався! — одказав з обидою крайній.

— Зате ж він тебе й охрестив, що ти наперед лізеш!

— Охрестив!! о-го-го… го-о, го-о!.. То справді — охрестив!.. — регоче громада.

З того часу крайнього прозвали Хрещеником: Хрещеник та й Хрещеник.

— Та буде вам! Годі! — гукав чоловік з чорними усами, а з сивою, як лунь, головою. — чогореготатися!.. Кажіть краще: що робити?

Регіт затих. Громада загомоніла:

53 / 243

— Та ми й до Києва… ми й у столицю… ми до самої цариці!.. Що це за напасть? Де ця проявавирискалась?..

Приходять до Мирона радитись: що робити, як би краще…

— Чи не з’їздили б ви, Мироне, у столицю розвідати… Що це за причепа така звідтілявирвалася? Чи не перепросили б там кого?

— Щоб я їздив? щоб я просив?? — закричав Мирін не своїм голосом. — Та краще я всю своюсім’ю під турка виведу! Легше в бусурманській землі зогнити, ніж у себе дома, в панськійневолі пропасти…

Громада пішла від Мирона ні з чим, міркуючи та сумуючи…

Зажурився й старий січовик. Не їсть, не спить… «Син… онуки… своя кров… своє добро…земля… худоба… усе, усе в неволі!..» Так шептав старий, по двору ходячи. Не знає, де місцезнайти!

Коли це — одного вечора пропав старий. Немає ночувати, не приходить уранці, не йде обідати,не вертає й надвечір… Де він? Де старий січовик Мирін Ґудзь?.. Чи не бачили? чи не чули?..Ніхто ні чув, ні бачив. Переходить день; минає другий, третій… як крізь землю провалився!Марина — плаче. Син — сумує. Невістка — як з хреста знята. Діти — і ті притихли, мов їх і в хатінемає…

А генерал тим часом не сидить, зложивши руки, не дожидає, поки піщанська громада самохітьпідставить під ярмо шию: «Ори, мов, вельможний пане!» Генерал знає, що вола треба добрепризвичаїти, щоб, коли скажеш: «ший!» — він шию підставив… А поки то він обходиться, требайого силою неволити… Генерал своє робить…

То немічний дбає за силу, а генералові — що? Покотив у Гетьманське, розказав, який «бунт»підняли піщани, як неуважно прийняли царицину милость, обізвав їх за це бидлом, гадюкамй, — нех їх дзябли візьмуть!..

А на другий день знову приїхав у Піски, — та тільки вже не вдвох з жидом. Ще чуть зорязаймалася, у Піски вступала москалів рота. Налетіла… на Піски, як сарана на зелене поле, та йкинулась усе жерти, усе трощити…

Піщани такого не сподівалися. Поторопіли, самі не знали, що почати… Повиходили з хат;збились у купу, як отара під дощ, коло церкви; послали за батюшкою, щоб одправив молебень.Батюшка побоявся — не пішов. Трохи-потроху піщани закричали, заґвалтували, що вониляшкові довіку не покоряться, що від ляхів діди та батьки їх тікали сюди на слободи, а теперляшків сюди насилають панувати! Може б, ще довго ґвалтували, коли б прикладами ротів незаціпили…

Порозганяли їх по домівках. Як схарапуджена отара, кинулись вони врозтіч… хто куди! Дехто вдругі села; інші в ліси та болота; а деякі аж на піч позалазили… Такий сум, наче на село божакара впала або татарва найшла… Надворі більше жінок видно; а чоловіки, які були дома,боялися з хати й носа виткнути. Кожен сидів — як той кріт у норі…

Такий переполох — генералові на руку ковінька. Він безпечно ходив з хати в хату — робивусьому своєму добру перепис. Лейба на пальчиках тихо слідкував за паном, як вірний собака застрільцем. На ніч поїдуть у Гетьманське, а на ранок — знову у Пісках. Пише та й пише…

54 / 243

Поки генерал переписував своє добро, справився й Мирін. Тижнів там через два, чи що,вернувся він додому — засмалений сонцем, увесь прибитий пилом.

— Не журись, сину! — скрикнув старий, увійшовши в хату, — забув і поздоровкаться. — Осьтобі — на! Поки світа, сонця, козаком будеш… А ті, що не слухали мене, дурного, — хай тепер,як самі знають! — та й віддав синові до рук бумагу.

Мов сонце вступило у хату. Такі всі раді, веселі… І Мирін вернувся, й волю приніс! Тепер їх ніхтоне присилує ні панщиною, ні чиншем…

Як же довідались про бумагу піщани, — давай увечері, крадькома, до Мирона бігати:розпитувати, дивитись…

— А що?.. А як?..

— А так — як бачите! — каже Мирін. — Хто записаний «в компут», — той довіку вільний, і сім’яйого, нащадки його навіки вільні; а хто не записаний, тому генераловим бути…

Як почули таке піщани… батечки! Що б його дати, як би його зробити, щоб тільки записанимбути?.. На людях і смерть красна. А то — як-таки: одного села люди, однаково жили, вкупі хліб-сіль ділили, вкупі робили… а тепер: одні — вільні, другі — невільні!!! Одні записані в якийсь«компут», другі записані (недаром він писав!)… за генералом!.. Хто ж туди записаний? хтосюди? Хто розбере?.. Біда, та й годі!

Генерал розібрав. Недурно ж він терся щось з місяць у Гетьманському — оббивав у старшинипороги; недаром своїми ногами обходив кожну хатку у Пісках…

Що це за знак: то піщан розгонили, а це війт по селу біга — загадує на завтра усім хазяїнам доцеркви збиратись? «Уже вп’ять якась новина!» — міркують піщани. А проте — посходились.

Рано ще. Сонце тільки що схопилося, та таке пекуче, сердите, мов хто не дав йому виспатись.Аж душно піщанам… Стоять вони на цвинтарі, гомонять… Коли, трохи згодом, на шляху щосьзакуріло… зателенькав голосний дзвінок. Серце у кожного на хвилиночку стало, а далі —дужче затіпалось… Попритихали усі; послали очі на шлях… «Пру-у!» Коні спинились колобрами. Громада заворушилась, затовпилась. Кожен знав, хто то приїхав, і кожен посувавсявперед своїми очима побачити.

З повозки вискочив генерал, як слід генералові: у мундирі, в палєтах, срібний пояс з китицямистягував тонкий перехват. За генералом виліз з повозки якийсь панок — низенький,старенький, згорблений трохи, а за панком — Лейба, генеральський жид. Москалі вистроїлисьнедалеко за цвинтарем, на вигоні. Генерал перш усього підійшов до них, привітався. Москалійому загелкали, мов індики. Далі послали Лейбу за батюшкою — молебень служити…Батюшка — як з землі виріс. Одправили й молебень. Тоді старенький панок, що з генераломприїхав, давай піщанам вичитувати: за які й за які послуги «пожалували» їх генералові та хто зних записаний в «козачий компут», а хто в генеральський «реєстр». Кожного хазяїна вичитувавта викрикував… і не помилився! Козаків — тільки жменька; а генералових — повнісінькі Піски!

Як піднімуть тоді генералові баталію!.. Де той і страх дівся?!

— Ми все, усе покидаємо!.. дочиста усе!.. грунти й хати, й худобу… підемо шукати іншогокраю… кращої сторони… волі!!

Ґвалт, лемент такий — аж у дзвіниці гуде.

55 / 243

Козаки тим часом стали одрізнятись. Повиходили з гурту та й потягли додому, жінкамхвалитись, що їх тепер ніхто не займе, бо вони й діти їх довіку вільні.

Зосталися на цвинтарі одні генералові. Довго вони ґвалтували, кричали, що от зараз же такивсе покидають та й підуть… Генерал давай їх утішати, що тепер вони йому не потрібні, що вінїх не буде насильною роботою морити — на панщину ганяти…

— Ви мені давайте отого й того, по скільки там, та платіть чинш за землю, а там — живіть собі,як самі знаєте! Мені з вами не жити: моє місце у столиці… Що слід, оддавайте Лейбі: він у менена хазяйстві зостанеться…

— Служилем ясновельможному пану, — увернув Лейба, перегинаючись, — з малих лят і бендеслужіць до конця мжго жіця.

— Вєм, Лейбо, вєм! ти єстесь шляхетни жид, — одказав генерал.

— Так пристаєте? — обернувся знову до громади.

— Щоб ми платили за свою землю?.. Щоб ми давали?.. За віщо?? Ні зроду-віку! — закричалагромада.

— Як знаєте… Коли не хочете платити, я вас пожену на панщину… Даю вам день — подумати:що для вас зручніше. Чуєте? Післязавтрього щоб я знав!

Та й поїхав собі. На цвинтарі піднявся ґвалт ще більший… Усі викрикували, що покидають… Зтим і розійшлися.

Правда, деякі, гарячіші — душ, може, з десять — позабирали торби на плечі та й потяглишукати вільної сторони… А решта — зосталася. Куди його? як його? Воно б то тягу дати,п’ятами накивати, — та як глянуть вони на свої хати, садочками закрашені, на свої засіяні поля,що зеленіють навкруги села; як згадають, як біля них, мов біля дитини, свої руки ходили, якздумають прощатись з старим гніздом, де, мовляв, і вилупився, й вигодувався, зріс, і посивів, —з батьківськими могилами… Шкода їм стане рідної сторони; страшно невідомої, темної, як ніч,будущини… Та й зосталися — до слушного часу! Приїздить генерал.

— А що? як?

— Та ми вже вам, пане, дамо, чого там треба, — тільки не зачіпайте нас!

— Добре, хлопці! добре! Так би давно… Покірливе телятко дві матки ссе. От вам на могоричі —вийняв золотого, подав крайньому.

Лейба крутився коло пана, не знав, з якого боку підступити. Генерал помітив.

— Що тобі, Лейбо, треба? — питає.

— Hex ясновельможни пан бенде ласкав, — жеби хлопі нє єдней горальні нє будовалі, не тежжадней карчми не тржималі!

— Та ще, слухайте — ось що. Щоб ніхто з вас більше ні горілки не курив, ні шинкував! Ви мої —й шинок буде мій. Ось вам Лейба й горілки накурить.

Піщани почухали потилиці. Вони догадалися, що це тільки почалось — ось що!

56 / 243

Попрощався генерал з ними. Сідаючи у візок, гукнув: " Глядіть… бережіть мені Лейбу!" Татільки його піщани й бачили.

Лейба зостався на хазяйстві. Через місяць прикотила в Піски велика-велика буда, — піщанизроду такої не бачили; а в тій буді — Лейбова жінка й жиденят з десятеро, одно одногоменше… Генерал одібрав Лейбі, на край села. .гуляще місце; за літо зоп’яв Лейба на високихстовпах будиночок і став шинкувати.

Пішло усе по-старому та по-давньому. Козаки й генералові жили собі в миру, спокійно, тихо;орали землю, засівали, жали, косили, молотили; збирали добро, худобу; діток плодили — рідширили… Прийшло у Піски ще кілька душ захожих та й оселилось між селянами. Генераловідавали Лейбі — чи то пак генералові — одсипного трохи, платили невеликий чинш, та самі собій порядкували, як знали.

Звикли піщани до Лейби. Привик Лейба до піщан. Стали вони до Лейби в шинок ходити —могоричу пити. Козачі шинки обминали, бо в Лейби горілка дешевша… Став Лейба нужнийчоловік на селі!

І Лейбі — нівроку! З довгополого, засмальцьованого, демикотонового балахону убрався Лейба вчорний ластиковий; і Сурка Лейбова ходила не такою зайолзаною, як приїхала; і Лейбові діти —не такі миршаві та шолудиві… в Лейби — не знать, де він й узяв її, — і коза з козенятком; біляЛейбової корови ходить уже наймичка Гапка; завів Лейба й пару шкапійок… Зажив Лейба зпіщанами… сказав би: як у Христа за пазухою, — коли б Лейба у Христа вірив… А то Лейба —«невіра»; Лейбові предки над Христом знущались… Було іноді за те Лейбі, як підоп’ють піщани!Та не так Лейбі, як Лейбовим дітям… Не раз ґвалтував Лейба, що хлопці його дітям повиривалипейсики, понамазували салом губи, що — аби де встріли — зараз і насядуть, як шуліка курчат!Та сількісь! Пейсики знову одростали, сало на губах обмивала Сурка, — жиденята росли,гладшали, стали аж вилискуватись, як ситі поросята, котрими їх дражнили хлопці… ГараздЛейбі!

Непогано й піщанам. Піски піднялися, розкоренилися, розрослися. Весело кидались в вічі середширокополого степу квітучі огороди з вишневими садочками. Чорні, понурі землянки час одчасу все злазили. Натомість, поміж зеленою гущавиною колючих груш, плакучих верб, темно-зеленої вишнини, біліли чепурні мазанки, з трьома вікнами, з підведеною червоною глиноюприспою, всередині — з присінками, з хижею, а часом і з кімнатою. І тини скрізь калачикомпозаплетені, де-где й з острішком; і ворота — там і там дощані; а коло воріт, мов сторожі,виглядали на шлях довгошиї журавлі…

Миронові нічого того не довелось бачити. Як косою, скосила його думка про неволю. Захирівстарий, згорбився, скарлючився… та й умер останній січовик без одного року ста літ.

Х

ПАНИ ПОЛЬСЬКІ

Біда, кажуть, не сама ходить, а з дітками. Перший раз вона затесалась у Піски з генералом. Атак — років, може, через десяток — як з неба впала серед Пісок вістка, що генерал умер, агенеральша їде з синами на село жити.

Піщани спершу не вірили. Чого вона сюди приїде? Що вона тут забула? Чого тут не бачила?.. Татоді тільки пойняли віри, та й то ще не зовсім, як понаїздили в Піски бородаті кацапи.Генеральша, перш ніж сама приїхала, заздалегідь понасилала з батьківщини прикажчиків.Лейба тоді, одпасшись на панському добрі, пішов на підніжний корм.

57 / 243

Понаїздили нові прикажчики та зараз кинулись одбирати місце для панських покоїв. Дивились,обдивлялись, міряли, розміряли, — та звеліли Бліщенкові та Мотузці виселитись аж на вигін. Ті,як почули — руками й ногами! Та трохи не наложили головами… Так вони мусили все своєдобро покидати, кинули сім’ю та й змандрували…

Піщани таке побачили та й зажурилися. Встала перед їх очима їх будуща доля — сумна,заплакана, без волі, без радості… з батогом у руках!

Дожидати страшного страшніше, ніж його переживати. «Що буде? Що завтра буде?..» — кожендумав, лягаючи. А тим часом на сьогодні роботи було доволі: розкидали Бліщенкову таМотузчину хату… Назавтра — заложили натомість палац. Десь понабували й дерева: такогопонавертали, що піщани аж жахалися… На післязавтрього загадали чоловікам теє деревообтісувати. Забрали чоловіки сокири — пішли обтісувати…

Незабаром і вродились, як з землі виросли, великі рублені палати, аж у дванадцять горниць, зпогребами під низом, з бляшаною покрівлею. Дивувались піщани, що така озія стоїть середсела, оторочилась їх низенькими хаточками. А палац справді виглядав далеко краще, ніжпіщанська невеличка церковця. Оже вони ще більше — не то здивувалися, не то перелякалися,як увечері бородатий прикажчик ходив від хати до хати — загадував, щоб на завтра жінкибули той палац мазати.

— Ой, горенько! що ж то тепер буде?.. — питали крізь сльози чоловіків жінки.

— Не що… Треба йти, щоб не було, бува, того, що Мотузці… — раяли чоловіки.

Назавтра рано-рано, чуть зоря, жінки, заливаючись слізьми, прощалися з дітками, моввиходили у далеку дорогу, — перший раз потягли на панщину…

Швидко той палац й обмазали. А тим часом будували кухні, комори, сараї, стайню. Не тількитреба панам десь жити, — треба десь челядь містити, провізію складати, коней ставити…Треба поспішати, щоб довгобородому Потаповичу превосходительна й спасибі сказала!

Та й ганявся ж Потапович за тим спасибі! Кидався сюди й туди, сам бігав за тим і за другим,скрізь устрявав, всюди вештався, придивлявся, над робітниками крячкою висів… Здається,піщани не дбали так за своїм добром, як Потапович за генеральським. Таке йому смачне тегенеральське спасибі!!

Ще генеральша в дорозі, а вже Потапович цілі Піски зганяє: муштрує «хохліков», як треба«гаспажу» зустрічати.

Аж ось — і сама приїхала…

Збіглись піщанії — козаки й генералові — дивитись на неї, мов на яке диво. […] Козаків гетьпопрогонили. А генералових — чоловіків вистроїли у одну лаву; жінок — у другу; парубків — утретю; дівчат — у четверту, а малих діток — у п’яту. Сивих дідів вислали назустріч з хлібом-сіллю… Ось, мов, вельможна, — усе твоє добро припадає… Потапович так і вчив, щоб сказали…«припадає до твоїх превосходительних ніг!»

Вийшли діди сиві без шапок, з хлібом-сіллю… Так батько та мати стрічають молодих, як тівертаються з церкви. Генеральша за дорогу дуже втомилася, — сказала, що недужа, неприйняла ні хліба, ні солі… навіть не глянула на кумедію… Так і пішов заряд даром! Піщанитільки забачили свою «молоду» ззаду — високу, суху, як в’ялу тараню, — коли вона вилазила зпишного ридвану та сунула у горниці, злягаючи на руки двох хороше зодягнених дівок…

58 / 243

Діти — два хлопчики: старшенькому літ, може, дванадцять, а меншому з десять, —повискакували за матір’ю з ридвану та й побігли між народ. Не глянули вони на старих дідів,минули чоловіків, жінок, парубків… Панські оченята зразу забігали по цвітучому садочку різнихквіток, що виглядали з-за чорнявих дівочих голів…

Оглядівши дівчат, перебігли вони до хлоп’ячої лави. Хлоп’ята стояли без шапок, з низенькопостриженими головами, з невеличкими оселедцями. Паничі запитали, що то, полапалирученятами, поскубли злегенька. Нарізно од піщан, неподалеку, стояли кацапи — у червонихсорочках, у широких бородах — і сміялися з паничівської вигадки.

— Вишь, Афоня, — на што эфти хохлики!.. Знатна, баря, дери!.. Ану, вот таво хахленка!

— Какова? — пита старшенький, поглядаючи то на хлоп’ят, то на кацапів.

— А вот таво — чумазаво!

Панич узяв за оселедчик чорноголового хлопця, що стояв скраю. Той, як яструб, вирвався.

— За що ти скубешся? Дивись — який!!

— Ты… ты…ы!.. — заричали на його бородаті заступники, зціпивши кулаки й зуби.

Старенька, згорблена бабуся, пов’язана білою хусткою з наміткою, висунулась з-за другихжінок. Бліда, як крейда, вона крізь сльози ледве промовила:

— За віщо ви, паниченьки, знущаєтесь з хлоп’ят!.. А грішка!

Паничі весело зареготались та й побігли у горниці. Незабаром прийшов приказ розходитись:бариня з дороги спочивати хочуть! Лави перемішалися… Потягли піщани по домівках, носиповісивши, понесли неодрадні думки в похнюпленій голові, невеселе почування в серці…

Доброго, кажуть, дожидати треба, а лихе — само прийде. На другий же таки день прийшлазагадка: зносити Омелькову й Стецькову хату, що прилягали городами до панського двору:нігде було саду заводити! Знесли хату Омелькову й Стецькову, насадили садок, ставоквикопали і риби напустили. Трохи згодом — улиця узька. Треба розширити, — треба урізатилюдських городів! Урізали й городів, — розчистили не вулицю, а майдан… Уп’ять велено:позносити насупроти палацу усі хатки, бо за тими кривобокими хатками немає ніякого виду зпанських вікон! Позносили й супротивні хатки, насадили перед двором високих та тонкихтополь…

Отак що день — усе новий та й новий приказ, нова та й нова вигадка! Щодня камінець покамінчику вибивали з людської волі. Кожен час вкорочувався уривок, на котрім були піщаниприв’язані до генеральші, — поки не вкоротили так, що вже можна було безпечно за чубибрати…

Піщани довго не подавалися, а все-таки генеральської сили не подужали. Тоді вони кинулисьдо того, до чого кидається немічний. Вони налягли на ноги, — давай тікати! Зніметься оцечоловік, майне на вільні степи Катеринославські або Херсонські, або й на Дін, оселиться, дезнає, а через рік жінку з дітками викраде — переведе туди. Багато тоді накивало п’ятами іодиноких і цілими сім’ями… Тоді й поговірку зложили: мандрівочка — наша тіточка!

Такі щоденні безперестанні мандри дуже ображали генеральшине серце. Вона усім й усюдижалілася на невдячність «хахлацкава мужичья», на його грубу, звірячу натуру. Де ж пак?

59 / 243

Прокляті «хахли», гречкосії не хотіли пахати ланів милостивої, великородної панії Польської, побатюшці — Дирюгиної!! У неї в Бородаєві усе народ «руський» — і той слухав, а ці «мазепи» —тікали!!!

Оже як не мандрували «мазепи», а все-таки більше сотні сімей зосталося на розвід панамПольським, на послугу їх примхам та вигадливим примусам. Генеральський приказ, з нагайкоюв руках, зробив до ладу своє діло. Він розім’яв грубу звірячу натуру; оббілував її, як овечку;причесав, пригладив; натворив цілу ватагу двірні; а з завзятих степовиків понаробив покірнихволів, котрі вздовж і впоперек переорювали тепер уже панське нив’я та засівали зерном — наприбуток панській кишені…

А й не трохи ж то треба, щоб її наповнити! Сімейка у генеральші, — аби господи! З неюприїхало два сини — опецькуваті, швидкі, як молочні телята. Через рік синів генеральшаодвезла у науку, а з науки вернулась старша дочка.

— Гей! Кто там? — гукнула генеральша. У порога, як стовп, стояв лакей, у чорному сертуці, уманишці з брижами, при часах.

— Позвать Потапича! — приказала глухим голосом, з протягом.

Лакей вийшов. Незабаром Потапович увійшов.

— Слушай, Потапич! Вере Семеновне нужно горничную.

— Вестима, нужна, — прогув густим басом Потапович.

— Выбери красивую девушку…

— Как прикажете, ваше превосходитство!

— Маладую… лет эдак — шестнадцати… Только паскарее!

— Слушаю-с.

— Завтра, што ли.

— Слушаю-с.

— Ну, ступай!

Потапович вийшов.

А вранці-рано Кирило Очкур з жінкою, з малими дітками проводили до двору, як до гробу,старшу дочку Ганну — вродливу, хорошу дівчину.

На другий рік приїздить друга дочка, на третій — третя. Хто ж буде вичісувати, заплітати їхдовгі чорні коси? Хто стягатиме дівоцькі керсети? Хто буде вишивати спідниці, комірчики,рукавці?..

Не минула панського хліба Омелькова дочка Олеся; ходила за меншою баришнею невеличкадівчинка — сирота Уляна, дочка того самого хрещеника, що генерал, — нехай царствує! —похрестив. В дівочій за п’яльцями сиділи Стеха, Маруся; ткала килими Гапка. На другім кінціпалацу, у лакейській, нудили світом без роботи Петро, Вареників син, та Йван Шкляр; а передсамою залою, на стільчику, сидів, у лівреї з золотими позументами, Степан Пугач — молодий,

60 / 243

вродливий камердинер генеральшин. А в кухнях скільки!!

Треба подумати, чим ту юрбу голодних ротів нагодувати; треба ж їх і зодягти чимсь… А своясім’я? Три дочки — як голубочки!! Простому чоловікові треба розумом розкинути, щоб дочціскриню придбати. А що ж то за дума морочила генеральшину голову, щоб надбати добра ажтрьом генеральським дочкам? Та чи одна у матері думка! Не держати ж дочок на висадки:треба й про зятів подумати. Дівчата — не розсада, щоб їх ховати геть од світу. Дівчатам требасвіту — багато світу… Треба, щоб і їх побачили; треба, щоб і вони бачили… Треба, щоб було чимзгадати молодий дівоцький вік!

Заклекотав генеральський палац… Музика, аж струни рве — грає; у вікнах світла-світла —здалека здається: горить усередині палац! Саме великий наїзд… Ціле чорне подвір’я каретами,колясами та повозками заставлено; під каретами, позасвічувавши ліхтарі, грають кучери ухвильки, у трилисника або в джгута; у стайні хрумають коні смачне степове сіно.

А в горницях гостей — нігде просунутись! Наїхали з Гетьманського гусари; завернув старийКривинський з цілою меткою старих дочок; не забула й Шведчиха — і, вона тут з своєю дочкою-кралею; а коло неї вертиться сотниченко Саєнко, молодий, чорнявий, веселий, танцюристий;тут же й гетьманського колись полковника Кряжа син походжає з сином полковникаКармазином, що приїхав на бенкет з молодою жінкою, аж з самого Ромна… Не тільки зГетьманського, наїздили іноді до генеральші гості й з сусідніх повітів.

Генеральша — привітна хазяйка-хлібосолка. Кожному вкаже ласкаве слово; до одногообернеться з усміхом, до другого — з повагою; кожному годить, коло кожного ходить…Гостям — привілля! Хто в карти грає, хто дивиться, інші балакають то се, то те; там зібраласькупка — розказує, які тепер ледацюги кріпаки поробилися, уверне й генеральша своє слово просвоїх «мазеп»… А в гостинній — панійки скрекотять, як ті сороки: без сорома кожного на зубахперетирають… У залу двері розчинені, у них натовпилась ціла юрба теж панійок — ніякпройти… Підмічаючи, хто коло якої дівчини залицяється, моторні цокотухи шепочуть однадругій свої думки про любощі, надії — про шлюби. А в залі розвернулись танці на всі боки — ажпоміст ходором ходить. Тільки — круть та верть, круть та верть! Гусари недаром наїхали. Потанцях — туди вже к світу, як прокричать другі півні, — вечеря. Світом тількироз’їжджаються…

Та так справляють не одні іменини (а й тож-то чотири рази на рік!): справляють на різдвобенкет, бенкетують на масниці, на великодних святках. Це великі, прохані бенкети. А такгості — не минає дня, щоб за столом не сиділо душ три або чотири чужих.

Весело, розкішно жила генеральша. Не сумували й генеральські дочки, бо ніколи було. Та йчого його журитися панночці — молодій, непоганій, з великородної сім’ї та й не з порожнімируками? Правда, чи порожні в генеральських дочок руки, чи не порожні, — про те самі вониніколи не думали, не гадали. За них думала мати, а справджували її думку — бородаївці тапішани… Бородаївці привозили їй по два рази на рік «оброки», а піщани, як ті воли, робили нанеї по чотири дні в тиждень та зносили у двір курей, гусей, яйця… Чому не гуляти?!

Гуло отак генеральське подвір’я щось, мабуть, років з п’ять. У старшої дочки почали вже вкуточках коло очей складатись ледве примітні брижики, похмурнішав трохи вид… Коли це —приїхав здалека, аж з-за Бородаєва, сусіда панок та й оженився на старшій. Одгуляли весілля.Піски зроду-віку не бачили, не чули такого весілля! Палац аж ревів, аж стогнав…

Почин, кажуть, великий чоловік. Як побачили гусари, з-перед носа таке добро упливає, та щедужче зачастили в Піски.Через півроку оддали другу дочку — за старого гусарського

61 / 243

полковника. Осталася на утіху матері сама менша. Так же утіхи з неї — ніякої! Меншої дочкигенеральша недолюблювала. Не раз, бувало, свариться і зодягала її бідніше, неж старших.Розказували, що менша дочка прогнівила була матір: у себе в хаті раз переховала горничнуУляну, котра — капосна дівчина! — тільки те й робила, що сердила генеральшу. Скаже грубо,гляне якось дуже вільно, мов дивиться у вічі своїй рівні. «Яка сама, така у тебе горнишна!» —докоряє, було, розгнівавшись на дочку, генеральша. А дочка, на лихо собі, гаряча вдалася,ніколи, було, не змовчить. Піде в них спірка та змажка. Не раз материне серце щеміло від їїгіркого слова.

Як на те ж: устряв за меншою дочкою «чумазий хахол» отой самий хороший сотниченкоСаенко. Устряв та устряв!

— Слушай, Дуня, чого він до нас їздить? Я вже сьогодні йому й руки не подала, — каже размати, вирядивши Саєнка.

— Незвичайно зробили… Саєнко — чоловік як слід.

— Хто? чумазий хахол?

— То що, що хахол, — одказує дочка, — хіба хахли не люди?

— Мазепи! обливанці… а не люди!

— Та хто там був: чи його купали, чи обливали, — заступається дочка.

— Гляди, справді: чи ти, бува, не вляпалась у того жучка, що так заступаєшся?

— А хоч би й так… Чим не чоловік?

— Що це з тобою?! чи він тобі рівня? Твого батька сама цариця вітала, приймала, Піскамижалувала… А він — що? Може, його батько у гайдамаках був!.. Харциза! дігтяр!! П-ху-у!

— Яке мені діло до його батька, — одказувала дочка, вже йдучи до себе в хатину. Через деньСаєнко знову у Пісках.

— І стида, й сорома немає, й честі! Я йому спину показую, а він щодня… Сказано: з хама небуде пана! — каже розгнівана генеральша.

Оже хам таки свого доїздився. Раз дочка призналась матері, що вона хама покохала, а хам їїпокохав, і обоє разом просять у матері «благословенія».

— З ким? з ким?? — закричала генеральша, мов хто шилом шпигонув її. — З дігтярем?!! Та рукаб мені одсохла!

— Ну, як знаєте… Не хочете — ми й так поберемося… Бог з вами: ви не моя мати, я — не вашадочка!

Як почула таке генеральша, як заллється сльозами…

— Чи я ж гадала, чи я дожидала, щоб моя рідна дитина так моє серце вразила?!

Щось з місяць ішла баталія. А далі — бачить генеральша, що дочки не переможеш, — ще, недай господи, всьому роду наробить сорому, — взяла та й поблагословила.

62 / 243

Весілля не справляли: генеральша нездужала…

Повіз Саєнко свою молоду жінку до себе в Китайку, — та не повіз посагу…

Зосталася генеральша сама собі на хазяйстві. Недавно була сім’я велика, було так весело,гарно; а тепер — нікому ні розважити, ні розігнати суму. Старша дочка — десь далеко вМосковщині; середня — тягається по всіх усюдах за полком, а менша хоч і недалеко, так жекраще її не бачити! Не так її, як її «мазепи», без котрого вона ступня не ступить. Генеральшадовіку не простила дігтяреві того, як він осмілився зневажити «честь» її старинного роду —побратись з її дочкою!

Довелося генеральші на старості літ самотою світом нудити. А й старість же її уподобала! Тобула суха, а то ще дужче висохла; аж згорбилась, аж мов понижчала; голова — сивим срібломблищала…

Будинок великий — а нікого нема! Йдеш на однім кінці — на другім ступні одгукуються… Ажсум бере! Обняв сум та нудьга й генеральшину голову. Від суму й генеральські голови незаховаються. Сама не знає вельможна — що робити. Хоч би чим трохи одвести свою самотнюдушу, погріти одиноке серце. Старе серце завжди шукає, де б його погрітися, кому б йогопосвітити на прощання споїм погаслим світом… Генеральша до людей давно охолола. Людисамі шукають тепла та світу. Де світ, там і тепло. А тепла в старім серці на макове зерно… Комуж його оддати?

Генеральша недовго задумувалась: взяла та й оддала його котам. Лакеї й горничні скрізьходили по селу та зносили у горниці хвостатих мишодавів. Генеральша вибрала, яких самазнала. Завелось у палаці ціле кошаче царство: коти, й кішки, і котенята. Для послуги царствугенеральша нарошне взяла у двір бездітну вдову Мокрину. Мокрина за ними дивиться:Мокрина їх завжди годує, вичісує, стеле їм постіль… То вони за Мокриною слідом. Іде якось разМокрина, а за нею котятко. Вона й не догляділа, придавила якось дверима. Котятко запища ло.Генеральша як почула — наче їй пальця одрубали! На другий день котятко здохло. Що ж, такте Мокрині й минулося? Так їй те й подарувати?.. Генеральша була не з тих, що посердяться тай забудуть. Не подарувала вона й Мокрині котячої смерті. На другий день Мокрина серед села,прилюдно, цілий день мазала панські кухні зокола, а на шиї в Мокрини — за її щирі послуги —на червоній стьожечці теліпалося здохле котятко!!

Та доставалось тоді не одній Мокрині й не за одні котятка. Було всім добре! Дочку, кажуть, дайта й за дочкою оддай. Повидавала генеральша дочок: за старшою далекий Бородаїв ддала —нікому «оброків» тепер платити; за середньою — уплили ті «оброки», що наскладала давніше;тільки одна «мазепиха» не поживилася… А все ж таки, що генеральша придбала, те й уплилоза дочками. Треба, значить, знову складати, своє убожество полатати. Піщани роблять тількичотири дні на тиждень. Щоб уже їм і п’ятий робити?! Загадали п’ятий. Піщани послухали:пішли на панщину й на п’ятий день… сподівалися незабаром ще й шостого… Шостий загаявся.Шостого генеральша не вспіла накинути.

— Через цю Ульку життя мені нема! Що не зробить — все не по-людській; що не скаже — тозбреше!

Так не вряди-годи жалілася генеральша своїм сусідам на горничну Уляну, що з малої дівчинкина панськім хлібі викохалась у справжню дівку — білолицю, чорняву, з повними веселимиочима, співуху невсипущу.

Подруги в Уляні душі не чули. Любили Уляну в дворі й за двором, старе й мале. Любили в Уляні

63 / 243

щиру душу, добре серце, а найбільше — веселу натуру. Хто кого покохає — Уляна перша знає;зажурився хто — Уляна розважить. Уляна не знає горя! Вона справді ніколи не журилася; аможе, й журилася, та ніхто того не знав, не бачив. Бачили Уляну — весела; чули Уляну —співає; слухали — які Уляна вигадки вигадує, квітки пришиває… Сказано: нежур-дівка!

Одно тільки лишенько: немає генеральші життя через дівку Уляну! Не доспалапревосходительна: «чи то можна заснути за тією зіпакою?» А Уляни цілий ранок і в горницях небуло: в кухні людей смішила, поки генеральша спить. Не дошила Стеха урочної роботи —рукавчиків, — Уляна винна: вона своїми реготамн та теревенями не дає дівчатам діла робити!Не швидко прибіг лакей на генеральшин клик. Не де ж він був — як не лупив зуби з Уляною!Сказано: нема життя генеральші через ту Уляну!!

Одного дня — чує генеральша — у дівочій тихо. «Мабуть, уже кудись майнула, побігайка!» —подумала генеральша та й вийшла довідатись. Уляни в дівочій не було.

— Де Улька? — питає дівчат.

— Пішла, кажуть, у кухню води напитись.

— Позвать!

Приходить Уляна.

— Де ти була?.. — заглядаючи в вічі, питає генеральша і на кожному слові придавлює.«Поганий знак!» — подумали дівчата.

— В кухню ходила… води пити… — одказує Уляна.

— Хіба тут тобі води немає? — показує на графин з водою…

— Це вже давня… Я ходила свіжої напитись, — каже Уляна.

— Свіжої?.. Брешеш!.. Ти з бахурами знюхалась… Ти з Стьопкою… Стьопка! Стьопка! — гукнулагенеральша.

Через увесь будинок, мов несамовитий, летів камердинер Стьопка. Генеральша Стьопкувподобала за те, що він моторний і красивий з себе. На великдень одного Стьопку підпускаладо руки похристосатись… Гапка-ткаля слебезувала в кухні, що очевидячки бачила, якгенеральша гладила Стьопку по підборіддю своєю сухою, кістлявою рукою… Чи правду Гапкаказала, чи видумувала, — ніхто не скаже. Людям, а надто горничним, ротів не позав’язуєш!

— Ти де був? — стріла Стьопку генеральша і прямо глянула йому в вічі.

— У лакейській.

— Брешеші Ти був у кухні… Признавайся; був у кухні?

— Був, — каже Стьопка.

— Бач, ш…! бач!.. Не я ж казала… Аж так і э!! Так ти здумала бариню обдурювати? Так тизлигалась з лакеями?.. з Стьопкою?? Так ти у моїм генеральськім домі осмілилась бахурівпозаводити??! Постой же!

— Петре! Йване!

64 / 243

Лакеї, як опечені, один одного штовхаючи, кинулись на генеральшин крик.

— Принесіть берьозки! — сказала генеральша поважно, тихо, мов звеліла хустку або водиподати, — тільки очима засвітила хижо.

Лакеї побігли назад. Дівчата нижче попригинались до п’ялиць. У тій тихій говірці їм почуласягрізна буря. Усе притихло, притаїлося… Так затихає чорна хмара перед тим, як має грімзагуркати. У хаті зробилось душно, важко, мов стеля вниз опустилася і нагнічувала дівчатамголови. Ні одна з них не ворушилася… їм страшно було подумати; що, не дай боже, якстрінуться їхні мутні від страху та жалю очі з її очима?! Вони боялися глянути й на Уляну… щобне скрикнути!

А Уляна стояла по один бік хати, коло одних дверей… Лиця на ній не знать! По другий бік хати,коло других дверей — Стьопка… Вій якось смутно дивився униз, на поміст, мов забув: де він,що він, — забув і про генеральшу, і про Уляну, думав щось друге… своє… А посеред хати, міждвома винуватими, стояла генеральша. Випрямилась — висока, суха, мура, аж зелена; а очі —як у її любимчиків — жовті-жовті. Вона ними грізно поводила то на Стьопку, то на Уляну.

Вернулися лакеї з пучками у руках.

— А нуте, провчіть її… щоб знала, як бариню обдурю…

— Панійко! Голубонько!! — не дала договорити Уляна — і кинулась в ноги.

— Прочь!

— Не буду!.. Я не бачилася з Стьопкою… Ой, не буду!.. Я не була в кухні… Ря-ту-уй-те!.. Я бігаладо дядини… Ой, ря-ту-у-уйте!.. Ря…ту…у…у…й… хто в бога вірує!!!

Дівчата ще нижче, до самого шитва, понагинали голови. На п’яльці закапали сльози…

Стьопка — за двері.

Насилу підвели Уляну…

До Стьопки — як його лизь злизав. Що вже було Петрові та Йванові, що випустили Стьопку!Пропав Стьопка, як у воду впав… Нема та й нема, та й по сей день нема!

Перетривожилась генеральша. Де Стьопка? Де він дівся?.. Чого він утік? Чому він, дурний, несхотів обновити старої на нову шкуру?! А все не через кого, як через неї… через ту дівку Уляну!Сказано: не дасть Уляна генеральші віку дожити!

Знемоглася генеральша… Увечері спать лягла стривожена, не попрощалась навіть і з котами;уночі посилали Дмитра-кучера в Гетьманське за лікарем; вранці верховий бігав у Китайку до«мазепихи»… Біда! А на третій день товстопузий Потапович сам підтюпцем пер до отця Юхима,щоб збирав «собор» — робити маслосвятіє. Пособорували генеральшу у обідню годину, а наранок і по душі продзвонили…

Доїхала-таки її дівка Уляна!!

Не вспіли генеральшу поховати, як приїхав з полку старший панич — тепер уже якийсь тампоручик, чи що. Тонкий, цибатий, як журавель, з рижуватим, шорстким, як на ведмеді,волоссям, з великим лобом — хоч кошенят бий, з великими, розумними, сірими очима, з

65 / 243

товстою, униз одвислою губою… Як вилита мати!

Осівся Василь Семенович на батьківськім добрі. Перш усього звелів розпудити котяче царство.Годі йому розкошувати! Старих котів з кішками роздавали піщанам, мов гостинці од новогопана; а кошенятами, яких люди не брали, велено у ставку рибу погодувати. Сказано —зроблено… Потім того одпустили за двір Петра-лакея: паничеві буде одного Йвана. ДівчатВасиль Семенович не розпускав чомусь. Нерідко, було, сам у дівочу зайде, жартує з дівчатками.Тим тільки, було, й душу одводить, що ходить з рушницею та коли там з дівчатами побалакає.Найбільше йому подобалась Уляна. Весела, співуча, вона не давала журитись молодомупаничеві.

— Десь у тебе, Улінько, соловей у голосі гніздо звив! — хвалить Василь Семенович її голос.

— А може — синиця, — жартує Уляна.

— Ти сама — синиця! — одказує панич і злегенька здавить її за носа пальцями.

Уляна зардіється, як макова квітка.

Розкіш дівчатам за молодим паном. То було — страшно лишнього слова сказати, боялисялишній ступінь ступити од урочної роботи. А тепер — робота лежить, а дівчата своєсправляють… Реготи, співи — аж будинок

розлягається! Уляна всім верховодить. Паничеві за носа оддячила: стала його за носа водити.Що Уляна схоче — панич не встоїть! Отак щось тяглося з півроку. Коли це одного вечоравелить панич Іванові складати що нужніше в чемодани — завтра кудись далеко їхати.

Вранці-рано, чуть світова зоря займалася, піднялась у палаці біганина. То збирали в чемоданизбіжжя Василя Семеновича. Поки встало сонце, усе вже було готове.

Прокинувся й Василь Семенович. Напився чаю, покликав до себе дівку Уляну; сказав їй, що,може, він більше не вернеться; обіщав за її щирі послуги ніколи не забути; дозволив їйпокинути палац, жити, де сама знає; дав на нове хазяйство 50 карбованців грошей; подарувавусе їй, яке мала, убрання; поцілував навіть на прощання у лоб, як цілують мертвого друга… тай був такий! Вийшла Уляна од панича з червоними, заплаканими

очима. Того ж самого дня забрала вона, які подарував панич, манатки; попрощалася зподругами, котрі її з плачем проводжали аж до її дядини, де вона й оселилася. Через місяць —гуляли весілля. Уляна йшла заміж за Петра Вареника — того самого колись лакея, що нашив їйнову шкуру. А через три місяці — послав бог Петрові сина Івана!

Поки все це діялось, Пісками правив Потапович. Ще ніколи піщани не зазнали такого лиха, яктоді, коли ними правила тілиста рука товстопузого Потаповича. Не одному вона виправилащелепи; не в одного вилущила зуби; не одній молодиці попідсинювала очі… Важкий був наруку Потапович та дужий!

Через рік вернувся Василь Семенович з молодою жінкою. Незабаром і брат його, Степан,приїхав — теж офіцер і теж з молодою жінкою. Взяли вони та й поділили між собою«піщанський ключ». Одному — по сей бік Чортополоху, другому — по той бік. Вовча Долина,Байраки, Побиванка — досталися меншому, а Піски, Гайдамаківка та Красноярський хутір —старшому.

Піщанам спершу начебто й поводи попустили. Пан навіть на новім хазяйстві подарував на сім’ю

66 / 243

по дню поля. Зате трохи згодом прикрутив їх так, що ніколи було й того поля пахати.

Потапович став уже невгодний. Він викупився на волю і завів над Ромоданом трахтир. А молодабариня, замість старого, виписала з свого села нового прикажчика — Карпа Дровиченка.

Карпо — свій чоловік; а піщани ще й досі не можуть без прокльонів згадати Карпа.

— Уже Потапович був! — кажуть піщани: — зуби тобі повибиває, очі попідсинює, щелепизверне… а все-таки великої шкоди не зробить! А цей — іржа, а не чоловік! Уже як у коговстряне, як уїсться: точить-точить, поки-таки наскрізь не проточить!

Так його піщани й прозвали Іржею. І справді — Іржа наточив і собі не трохи, і панові… Вінпідбив Василя Семеновича на шостий день і поле назад одібрав.

— Розпились… зовсім розледачіли! З панщини все-таки не піде в шинок…

Піщани справді розпились, розледачіли. Забули навіть в мандри бігати. Як, було, хто втече, тоце таке диво — на півроку розмови! Неволя, як той чад, задурманила людям голови. Уже вони йне сумували — наче так тому й треба! Стали тільки по шинках киснути… Коли не на панщині,то в корчмі. Іржа не одного вже купав і в березині від запою… не помагає!

Зубожіло село… Обшарпане, обтіпане… Тільки козачі хатки й біліють. Стали прокидатись де-где й злодіячки — новина в Пісках! Перше колись ніколи ні в кого й двері не запиралися, атепер — і на засові страшно. Доставалося іноді й панським коморам…

Бачить Василь Семенович, що в Пісках непереливки, — ще коли-небудь вберуться проклятіп’янюги та й з душею не випустять, — та сказав будувати новий палац на Красногорськімхуторі та й перебрався туди жити. Стали тоді величати хутір — Красногоркою.

Хто з гетьманців не знає Красногорки?! Хто не знає «Мекки», куди збиралось з цілого повітупанство, як на Магометову могилу бусурмани з цілого світу?.. Не в одному Гетьманськомузнають Мекку, знають її й поза Гетьманським… Та як же її не знати, коли там живе такийчоловік, як Василь Семенович — голова в роді панів Польських?!

А рід же то розкоренився — великий та дужий! На новім хазяйстві у Василя Семеновичасімейка, як кукіль, покотилася. Щороку та й дитинка. Шкода тільки — всього один одним синокза десять років, а то все дочки — аж шість дочок.

— Та вже ж і синок у Василя Семеновича, — сказано; якби такий розум — батько, як дві капліводи. Такий з лиця, такий з стану, така врода, така и натура. Батько як був ще хлопцем, любивлапати за оселедчик чумазого. Синок, як зіп’явся на ноги, любив і собі лапати… А так як піщаниуже оселедців не носили, то и за м’яке тіло можна полапати.

Василь Семенович — чоловік твердий на слово. Сказав Уляні: не забуду — і не забув! Як підріс їїІвась, Василь Семенович звелів узяти його до панича в горниці. Так же й ледащо Улянин син, аЧіпчин батько… Ні роботи з його, ні послуги ніякої — одна шкода! Натерпівся від його синокВасиля Семеновича… поки запекла душа не потягла в мандри… Так молоденький панич і недолапався: чи тверде, чи м’яке в нього тіло. Правда, незабаром кудись й самого паничаодправили учитись.

Нe такі дочки у Василя Семеновича: якісь циганки повдавалися! З чорними очима, з довгими, яккендюхи, носами, з циганським кучерявим волоссям, а чорні ж то, чорні, як у сажу вимазані!Нестеменне — плащуваті циганки… Зате у Степана Семеновича дочки — кожну хоч у рямця

67 / 243

вправ! А проте і плащуватим, і в рямцях треба женихів… аж цілий десяток женихів!

Бажали б пани Польські повидавати своїх дочок за багатирів і з роду значного… Так де ж тинабереш стільки багатих та знатних женихів? А в Гетьманському — як на те усього тільки тризначних роди на цілий повіт. Один рід — Гетьманський, ніколи не жив у себе дома: у столиціродився, хрестився, виріс, там і жив. Другий рід — багатий рід козачки Шведихи — Шведовихбаби, що зуміла провести онуків з простого козачого роду села Свинок аж у самий дворець. Атретій рід — Польських.

Два коти у однім мішку не помиряться. Не помирилися й Шведови з Польськими. ВасильСеменович хвастає, було, що його батько у дворці був як свій чоловік; а Петро СтепановичШведов сам камергер, сам покуштував того дива; то, бувало, хоч нічого й не скаже на тіхвастощі, — так же гляне скоса так, мов скаже: «А ти що, голубчику?!» Василь Семеновичпотупить тільки очі… Отак ні за що, з-за панської пихи, й ворогувати стали. А воно б і гаразд: уПетра Степановича — сини, у Василя Семеновича — дочки… Та ба!.. Така ворожнечапіднялася… крий господи!

Літа йдуть… Дочки ростуть… хоч на базар виводь! Хоч би тобі хто на сміх здумав у себе в хатізавести плащувату циганку! А то ж — нікогісінько! Степана Семеновича дочки — дарма, щомолодші — уже йому й онуків подарували, а циганки — сидять у батька, як під шатром…

Нічого робити: давай Василь Семенович закликати до себе не багатих й не великороднихпаничів, аби тільки з дворянського кодла; давай на них накидати своїх плащуватих…Поробилися зятями Совинські, Кривинські, Борецькі, Митілі… Скрізь, по цілому повіту,позаводились хутори плащуватих циган. Дійшло до того, що у Гетьманському і кругомГетьманського пани — родичі та й родичі. Розкоренився й рід Саєнків — жіноче коліно панівПольських, усе-таки своя кров.

Усе то були животи, котрі притьмом бажали їсти й пити, аж роти пороззявляли. То була здавна,ще за гетьманщини, голодна, ненажерлива сарана, котра налетіла з Польщі на вільні степирозкішної України… Жерти, трощити — одна в неї здавна думка… Звикши підбирати крихти зпанського столу, вилизувати тарілки після смачних панських страв, вона передала й потомкамнахлібницькі звичаї й страшенну жагу до всього смачного, солодкого. Своїми руками вонанічого не заробляла, бо шляхетські руки здались на що інше — до гострої шаблі, до легкоїпослуги чи королю, чи магнату… Потомки «голопузих» усмоктали з материним молоком про цедумку… Було їх у війську сила, — найбільше там вони й починали свою службу. А вертаючисьдодому, — бо військова служба раз — нелегка, а вдруге — й небезпечна, — осідались набатьківських грунтах — і роззявляли роти… Хотілося їсти й пити, і хороше походити… З чого жйого? Де його взяти, щоб своїх панських ручок не покаляти?

От вони й поробились зятями заможних панів. Прямо сказати: попродались, сподіваючись за тенагороди.

Пани Польські не випускали своїх дочок з дому голих і босих. Та й тільки ж то, що манаткидавали та по півсотні душ на завід. Що ти з такою жменькою людей зробиш? Не прийматися жсправді зятям панів Польських самим за плуга: дворянинові соромно було свої руки коло землітрудити; не копатися ж у грядках і дочкам великих панів, котрі замолоду їх кохали у багатстві,у розкошах… Що ж його казати?

З половини двадцятих по шестидесяті роки був у нас золотий вік панського панування. Пани нетільки панували над хуторами та селами, над родовими й неродовими маєтностями; не тількипереорювали широкі й довгі лани селянами та хуторянами, іноді їх міняючи на довгоногих

68 / 243

хортів, — панський дух витав скрізь і всюди: і в городі, і в повіті, і в губернії. Усім й усюдизаправляли пани. З панів вибирали комісарів; потім того з них перероблювали капітан-справників, а далі — просто справників; панський виборний був суддя й підсудки… А головоюцілого повіту бував теж-таки виборний дворянами маршал, пізніше — предводительдворянства… Сказано: як є, цілий повітовий уряд, окрім казначея (скарбника), окружного,поштмейстра, стряпчого («царевого ока»!) та станових, — був панський виборний…

Лахва була!!

Тоді саме настало царювання й панів Польських У Гетьманському. Худоба розтеклась на всібоки, по всьому повіту. Дочки не принесуть, а й що є, то рознесуть. Увірвали вони трохи добра ів Василя Семеновича, та ні самі не забагатіли — тільки його зубожили. Що ж його вбогимробити? Треба на щось жити… Треба роздобувати й добра на поживу, й честі — для піддержкиславного роду… Нігде дітись: треба у службу йти… Треба — то й треба…

І пішли!

Заверховодили пани Польські у Гетьманському, як у себе на царстві. Василь Семенович —царьок; його родичі — царські слуги; а цілий повіт з панами й мужиками — піддані. ВасильСеменович у себе й прийоми царські уставив. Хто б з панів не приїхав в повіт, кого б зчиновників не прислано, — не їдь на своє добро, не приймайся за своє діло, не поклонившиськрасногорському владиці…

І всяк їздив, кланявся… А що вже й казати — в установлені дні… їздили на різдво, їздилипоздоровляти «з Новим роком, з новим щастям, і з Василлям», у четвер на масниці там оладкиїли, на другий день великодня — паску… Кожен знав, що у ці дні нігде більше не можна бути,як у Краснопірці. Що б там не було, а бути треба! Жінка у постіль злягла, дитинка ледведише, — не можна: треба їхати! На різдво іноді таке мете, що й світа божого не видно, намасниці або на великодніх святках така калюка, що ні пройти, ні проїхати, іноді дощ як з відраллє… У Василя Семеновича день — треба бути!!

Цілий повітовий уряд плівся у Мекку. Кожен підслужувався, піддобрювався, запобігав ласки,доброго слова, хоч погляду привітного… Кого, було, Василь Семенович «подарує» ласкою —той немов виросте… Другі дивляться, завидують: виріс чоловік од одного слова! А на когоВасиль Семенович гнів положить — прямо хоч в ополонку… І ті, що були приятелями,одвертаються…

Зате ж і правив панюга Гетьманським, як своєю батьківщиною. Що, було, скаже — так тому йбути. Як загадає — так і станеться. Йому тільки одному годили й служили, — та ще хібаорендарю його, Лейбі Оврамовичу — зятеві старого Лейби, генеральського прикажчика.

Та як же його й не служити? Свої слуги, свої й прислужники! Нехай би хто сказав словонасторч — тільки б і місце бачив! Пішло у Гетьманському так, що ніхто місця не знаходив вуряді без волі Василя Семеновича.

Сам — предводитель; родичі — урядники; справник, суддя, підсудки — все то зяті, родичі зятів,племінники… Як квочка курчат збирає під крила, так Василь Семенович прибрав до своїх лапцілий повіт…

І все кругом мовчало, терпіло, слухало й робило на коренастий рід панів Польських та всенижче, нижче нагинало голову перед його владикою.

69 / 243

XI

МАХАМЕД

Після смерті Мирона й Марини лиха доля, зачепивши крайком слізьми змоченого крила життяІванове та Мотрине, майнула на інші хати з більшими недостачами, злиднями — на кріпацькіхати порізнених людей… Козачі кубла обгорнуло тихе хліборобське щастя. Настали рокикохання в полі та в худобі, складання всякого прибутку, тяжкої господарської праці дома й наполі, — та втіха дітками, кого благословив господь…

Іван, ще дитиною напрямований по хліборобській дорозі, так її й держався. Орав поле, сіяв,косив, жав, молотив, складав зерно — те на посів, те на поживу, те на продаж, або в горлатіями — на голодні роки. Мотря, жінка хорошого господарського роду, теж допомагала Іванові уйого праці.

З весни Іван щодня у полі — то оре, то засіває яриною. Зранку поїде, пізно ввечері вертається.Так до самої паски. Одсвяткують Великдень — косовиця. Тут уже й Мотрі робота — громадіння.Далі настають жнива. Ціле літо, як муха в окропі, викрутяться обоє, рано встаючи, пізнолягаючи. Після жнив Іванові — возовиця; далі — оранка на зимину; ще далі — сійба, а там уже восінь — молотіння заробленого хліба. Мотрі на осінь ніби легшає трохи: хатня робота —спочивок, а надворі — прихватком тіпає плоскінь або матірку; скрипить терлиця під повіткою…А там уже й зима — замети навертає… Приходить вона в село страшною хуртовиною,приводить за собою своїх діток — хизи й охизи та тріскучі морози… Люди аж перелякалися.Давай матки плести; ну запинати вікна й двері, щоб не перся мороз у хату… Одначе й зимою —не сидня згорнувши руки. Жінкам — своє діло, чоловікам — теж своє. У хаті — Мотря обід абовечерю варить, дітей пантрує й годує; а ввечері, при каганці, пряде кужіль або що голкою шиє;надворі — ходить коло корови: напуває її ситним пійлом з висівками або м’якиною, рано йвечір — доїть. Іваи коло худоби порається: скотові й вівцям підкладає в ясла просяної абогречаної соломи, двічі на день до водопою гонить, сам вичищає двічі на тиждень загороду…Нема роботи біля товару — лаштує під повіткою що потрібніше до весняної справи. А ввечеріплете рукавиці, бавиться з дітками — шуткує, вчить молитись, спати їх ложить або сам лежитьна печі униз черевом — париться.

А в неділю або в свято Іван з Мотрею підуть до церкви; іноді, як не дуже холодно, позабираютьі хлопців з собою. Прийшовши з церкви, обідають ласіше, ніж у будень; після обіду — ськаєМотря Іванові. Спочивши трохи, коли годинка, підуть вони куди-небудь до сусід у гостину абож у себе гостей приймають. А ввечері — треба Іванові коло худібки поратись, треба її напувати,на ніч паші підкладати; Мотрі — вечерю варити, діток спати ложити…

Так і зима мине; на весну красне сонце заграє… І знову в поле та в поле… знову торішняробота… знову торішні клопоти… Та так не один, не два роки: так ціле життя, цілий вік…Робиш, щоб було що їсти; їси, щоб здужав робити. Отака-то весела хліборобська доля!

Оже, хто до неї призвичаївся, тому вона здається веселою й красною… Наші хутори, села, ачасом і повітові городи, обложившись родючими полями та ланами, другої долі не знають… Апроте — живуть цілі довгі-предовгі віки, копаються в ситній землі, мов поприростали до неї…Яка земля, такі й люди. Вона сита — й вони ситі; вона голодна — й вони роти пороззявляли…Селянин без поля — старець без рук і без ніг. Поле його годує, поле його втішає, на полі вінвиростає, на полі часом і вмирає… Поле — що воздух: нічим би дихати, якби зостався без його!

Важка хліборобська праця, а ще важче тому, хто її на селі не знає або не вподобає. Тим-то донеї ще змалечку привчають селяни дітей, щоб вона здавалась ні нудною, ні тяжкою. Діти на

70 / 243

селі — поміч. Аби зіп’ялось на ноги, — зараз у поле: хай змалку привикає до свого побиту!

У такому побуті бажали Іван з Мотрею своїх діток зростити-вигодувати. Піднялись трохихлопці, — треба їх до діла призвичаїти. От і почалось завжденне, на перший раз для дітворилюбе, призвичаювання. Перше-наперше — скотинку пасти, товару доглядати… Тут не треба нісили, ні вмілості: дивись тільки за худобою, пильнуй свого легкого діла! Далі — поганяти… Гейта цоб, та цабе! — от і вся невеличка наука погонича…

Хлопці до всього того кидались з гарячим запалом, а найщиріше брався Максим. Він цілу ніч небуде спати, аби йому найраніш устати, братів побудити у поле. Зате ж йому найскоріше йнадолужало. Двічі, тричі зробив що — уже йому й не хочеться, уже йому новинку подавай. Та нізаставити, ні застрахати! Таку невпокійну натуру викохав старий дід, на лихо Іванові, ізагартував її своїми страшними переказами про невмируще завзяття та своїми сердитимизакидами про те, як тепер на світі сталося… Січові оповістки про запорозьку вдачу, прозапорозьку волю западали у гаряче серце онукове… Як у гніздечку, так у Максимовім сердечкувиплодилась воля, про яку дід переказував; поривала хлопця до сваволі, до невпокою, —кидала од одного до другого, пекла ненавистю до всього, що гнітило або перечило, не давалоробити, як нам хочеться, як нам здумається… Живі картини з позадавнього-давна виступали вхлоп’ячій голові: Максимові хотілось самому битись, рубатись, розгардіяшити… З ким жейого?.. де його?! Пішла ходором думка за думкою…

Ось з-за села піднялася страшенна кушпела. Вихор підхопив її високо-високо і мчав прямо насело… Максим побачив — і згадав дідову оповістку про боїще з татарвою… То не кушпелакушпелить, то татарва мчиться на наших!.. Крик, зик, галас несеться разом з кушпелою…«Стійте, братця! — кричить отаман на наших. — Ви, середні, ні з місця, а ви, бокові, — у об’їздна Сокільні Байраки!.. Заляжте там, мов неживі, анічичирк! — аж поки голосна гаківниця непромовить: пора!..» Хлопці помчались, тільки хвостами коні машуть… А крик та галас всеближча та ближча. Ось уже і татарський баша насамперед їде, з голою шаблеюнаближається… Наші схибнулись, — далі… татарюги навздогін. Крик, галас, шарпанина… Осьблиснула блискавиця, гуконула гаківниця — полетів татарський баша з коня сторчака бритоюмакотирею… «Бийте!.. рубайте!..» — іде лемент з краю до краю. Аж ось і збоку курява, мовчорна хмара, піднялася: то наші з-під Байраків поспішають на виручку… Летять — аж землястогне. У Максима аж дух захопило: заграла гаряча кров, розбуджена такими думками, —Максим помчався і собі за лавою славних лицарів… Аж кура встає шляхом, аж ідуть виляски одбою босих ніг по твердій землі… От і майдан. Максим, як кінь, басує то, мов схарапудившись,убік шарахне; то, як молоде теля, піде скоком та вибриком… Ляскає батогом, свистить, гукає…Молодий крик розлягається навкруги — і деренчить по вікнах генеральського будинку…

Бачить Максим — у воротях заманячила страшенна постать заводського бугая. Немов якестраховище, з зложеною у зморшки шиєю, уставленою в землю головою з рогами, з налитимикров’ю очима, висунуло воно з генеральського двору і пішло повагом, хижо ревучи тазавиваючи. Під ногами страховища двигтіла земля, дикі заводи реву розлягались по околиці…Максимів голос здавався цвіріньканням горобчика проти страшного бугаєвого реву… ОжеМаксим не злякався. Забув і про боїще з татарвою, кинувся на незбиту дорогу, набрав груддяповну пазуху — і помчався насупроти бугая, ревучи і передражнюючи страшну звірину… Бугайстав, підвів голову, ніби думав розглядіти, що воно, та знову круто повернув шию і нагнувголову до самої землі, — хотів копирснути рогом, щоб страху завдати, — та від жиру ненагнувся. Тільки зозла гребонув страшенно ногою — і геть далеко відкинув землю від себе.Максим пошпурив грудку. Метка рука якраз піймала серед крутого лоба; грудка розбилась — іпил засипав бугаєві очі. Знічев’я страховище жахнулося… Залупало червоними очима… підвелоголову, глянуло на свого ворога — та аж потемніло… Круто схиливши униз голову, воно пішлонасупроти Максима. Максим не злякався і тут: груддя залітало, як ті кулі — одно поперед

71 / 243

другим… Воно несло бугаєві гостинці то в лоб, то в ніс, то в боки… Страховище нічого того нечуло: воно навіть не чуло землі під собою. Завиваючи, воно йшло прямо на Максима — де-дедалі скоріше та скоріше…

— Ей, ей! — желіпнуло щось з генеральського двору: — тікай, хлопче, біда буде!

Як опечений, крутнувся Максим — і вітром помчався вподовж майдану. Бугай — за ним.Страшно було дивитися, як таке страховище, наставивши роги, неслося з усього свогострашного прожогу за невеличким хлопчиком, що, як горошинка, котився поперед його… От-отбугай настигне; от-от простромить рогом наскрізь Максимову спину… Аж ось і тин відгенеральського двору… нікуди бігти… пропав Максим!.. Ні, не пропав! Він, як собака, плигнувна тин, а з тину — в бур’яни… Скочив і бугай на тин, — та на кілку й застряв. Линула кров зпробитого боку… Страховище заколихалось, ревнуло не своїм голосом, рвонулось з усієї мочі…Тин упав, упав разом з тином і бугай додолу — і так болізно заревів, що аж слухати страшно…Кілок пройшов подовж усього живота, вимотавши геть кишки зсередини… Піднявся криклюдський, збіглася двірня… Шатанина-мотанина!

— Що ж оце ти наробив?! — питає Максима один з двораків, показуючи на бугая, що ледве-ледве дихав — сап…

Максим сміявся.

— Чого ти, сучий сину, зуби скалиш?.. Ходім, я тебе до панії поведу.

Як з цепу зірвався Максим — так помчався додому.

Досталося б Іванові од генеральші за того бугая, якби були кріпаки не покрили Максима. А тосказали, що бугай погнався за собакою та й пробивсь. Правда, не погладили за те по голівціскотинщика, а вліпили, скільки здужали, — та Іван напоїв його за те добре. Так і пропав бугай.Тільки всього — Максима вибив батько. Та що та бійка? Переплакав Максим — та й знову засвоє…

Душа його прохала волі; молоді сили — простору. Сумно було Максимові серед широкого,пустого степу, серед поораної ріллі; тісно у тихій батьківській хаті; тяжко між мовчазноюскотиною, котру йому, як старшому, першому довелось пасти… І хлопець видумував шкодливіігри: то на баранах їздив, то телят лякав, то прив’язував їм до хвоста дрючки й заливавсязаливним реготом, як телята дрочилися. Часто й густо батько його маніжив за це; оже нічим незміг переломити шкодливого, веселого норову Максимового. Оце, було, виб’є його батько, ачерез годину уже Максим на улиці з хлопцями навкулачки б’ється, або братів за чуби таскає,або запряже їх у ґринджолята, як зимою, сяде сам за пана й батогом поганяє… поки невшкварне так, що реви на усю улицю…

Палкий, як порох, сміливий, як голодний вовк, — він усіх побивав, над усім верховодив… Анасміятися над ким, украсти, одняти що — йому дай! Генеральша ніколи не їла овощей з свогомолодого садка: він усе пообносить, усе викраде, не дивлячись ні на собак, ні на сторожів. Разйого застукали на яблуні. Що ж — він злякався? Сторожі до його, а він як почав на нихшпурляти яблуками, — так ті назад… Тоді він скочив на землю; як вітер, помчався садком; яксобака, перескакував через тини — і скрився у чисте поле…

Як же дійшов до літ та убрався у силу, — біда з ним, та й годі! Високого зросту, станкий,бравий, широкоплечий, як з заліза збитий, а до того ще меткий, як заєць, співун-реготун…Хороший з лиця — повновидий, рум’янець на всю щоку, з чорними веселими очима, з чорнимлискучим усом, — він був перший красень на селі… Вся молодіж любила Максима за його

72 / 243

вдачу, за веселий, безбоязний норов, — усі йому корилися… Хто напереді ставник несе, якідуть весною святити парубоцьку криницю? Максим несе. Хто на Гудзевій улиці отаманує,улицю водить? Не кому, як не Максимові… Кому насміятись над ким? У Максима язик, як гострабритва… Хто заніс Луценкові ворота й почепив на самім версі столітнього дуба? Хто у Тхорихивдови вимазав дьогтем ворота? Не хто, як не Максим… Чиїх рук не втекла Хоменкова дочкаХвеська?.. Не втекла Максимових рук! Хто пустив погану славу на багатирку Шрамченковудочку? У кого ж язик довший, як не в Максима! Сам устряне, зведе дівчину, — сам потімперший і насміхається… Не одна їх і не дві наробило стида-сорому батькові й матері; не однуматір, не одного батька на донинім весіллі у хомутах через село водили… Не одна й не двіматірки плакало на Махамеда, як його прозвали старі баби. Не один парубок або й чоловік,покуштувавши на кулачках Махамедового «безміна», похиріє-похиріє та через півроку і на тойсвіт переступить… А горілку пити, гуляти — Махамед усім п’янюгам привід дає! Позаливаютьочі та шкоду, капості людям роблять…

Стали люди жалітися батькові, що Махамед синів їх розпоює, стали радити, щоб здержувавсина. Та що батько вдіє з таким велетнем? Ні батькова грізьба, ні материна умова — нічого неподіють з таким гульвісою, шибеником…

«Дай одружу!» — дума Іван і радиться з Мотрею. Знайшли й молоду; умовили якось Максима,пішов з старостами. Так що ж? На заручинах Максим так нализався, що трохи-трохи не побивсвого нареченого тестя.

— Господь з вами, з вашим молодим таким!.. — каже тоді батько старостам. — Хоч би меніприйшлося голодною смертю помирати та сказано: як віддаси Мелашкy за Максима, то живийбудеш, — то й тоді б не згодився!

Вернулися люди з гарбузом; розказали батькові-матері.

— Побила мене лиха година та нещаслива з такою дитиною! — кричить батько.

— Ти нас, сину, на старість у славу ввів… нашого недовгого віку не жалуєш, — плаче мати.

А Максим — як ногу вломив: з хати та на улицю, а там — у шинок до жида. Так розледачів,розібрався, розпився, що сказано: ні до чого! Знай у шинку кисне… Аж запух, як той бугай,щодня очі заливаючи… Зовсім пустився берега: що дома не зарве — зараз у шинок! П’є, гуляє, зжида насміхається, з кріпаками панібратається, жалкими докорами їх коле, що роблять напанів, навчає не слухатись їх приказів — мандрувати. На капості чоловік здався, та й годі!

Сама генеральша знала Махамеда. І так його зненавиділа, що як приходилось проїздити абопроходити повз його, то вона завжди одверталася й спльовувала. Як же почула, що він кріпаківбунтує, то жалілася комісарові. Коли б був Максим на той час не постерігся — не змандрувавкудись з Пісок щось на тиждень чи й більше — то, мабуть би, не минути йому й тюрми, а може,й самої Сибірі. Та що йому Сибір? Нічого!

Мучився отак з ним батько, мучився та, заплакавши, й каже Мотрі: «Ні, вже нічого з харцизоюне вдію! Ні тихе слово, ні просьба, ні лайка, — ніщо не помагає… Немає сили мені з нимбитись… Хай же йде у москалі! Нехай його у службі попомуштрують, — може, витруть ту юшку,що набрався дома!.. Хай його другі вчать: я з ним нічого не враю!..»

Мотря у сльози. Жалко матері своєї дитини. Уже який там він не лихий, який не недобрий, а всеж таки своя кров… Мотря плакала гіркими, а прохати Івана не посміла: вона догадалася, що тоостаннє слово батькового горя. Тут уже ніяке прохання не поможе!

73 / 243

А Максим як почув, то ні скривився, ні поморщився. Так-таки зразу згодився та й пішов доприйому, виспівуючи та вигукуючи.

Тоді саме у столиці велике діло скоїлось. Старий цар умер, а зосталося два брати. Старшому жне можна чомусь було царством правити, — осівся на предківськім столі менший. Оже це необійшлося мирно. Тоді саме царська гвардія з масонами забунтувала… Багато тоді ляглоправих і винуватих, поки той бунт замирили… Як затихло, то новий цар, розпудивши старугвардію, звелів нову набирати. Та щоб був один у один: високий, станкий, показний… Максимякраз підійшов під міру. Як випускали його з прийому, то не кричали й «лоб!». А якийсь усатийофіцер закричав: «У гвардію його! у гвардію!» Максим, як почув, аж засміявся… та прожогом удвері. Тут він трохи не вдарився лобом об якогось бідолашного некрутика. Не довго думавши,він його стусонув коліном під бік, закричав: «Сторонись, крупа! гвардієнець йдьоть!..» Тойпоточився, трохи не впав…

Не вспів Максим одягтись, як його погнало три якихсь москалі у некрутську схованку й заперлина замок. Хатка невеличка, вікна з залізними штабами, як у тюрмі, а людей — повно. Тойсидить — плаче; той хоч не плаче — журиться; там купка регочеться з якоїсь вигадки…

— Прийміть, братця, й мене! — каже Максим до тих, що регочуть.

— Іди… додаси й свого слова.

— За що це нас, братця, позапирали у цю тісну хурдигу? — питає Максим, оглядаючи чорні, яксажа, стіни некрутської.

— А щоб не втік! — одказав хтось.

— Та кий його біс думав тікати… І довго вони так держатимуть?

— Та хто його зна… Кажуть би то, що три дні…

— Погано! хоч би сюди горілки, то воно б якось веселіше.

— А сирівцю з дохлими пацюками не хоч?

— Пий сам, коли подобається!

Далі Максим уже орудував бесідою: точив баляси та баляндраси; розказував про свої сільськіпоходи; смітив усіх і реготався сам… Товариський чоловік — нічого казати! Уночі тільки сумночогось йому зробилося, як став викрикувати часовий: «Слушай!»

Через три дні їх справді випущено і дозволено піти попрощатись з родиною, щопоназ’їжджалась до прийому, як на ярмарок… Плач, голосіння — мов мертвих виряджають догробу. Там стара мати заливається гіркими сльозами, обнімаючи бриту голову синову; тутмолода молодиця з дитинкою на руках голосить на весь майдан, однією рукою схопивши зашию молодого чоловіка;

а ось сестра з братом розмовляє, сльозами доливаючи горе… От і старі діди посхиляли голови;от брати розмовляють понурившись. А там знову батьки, матері… Між ними й Мотря, як зхреста знята, а коло неї сини — Василь та Онисько. Ходять вони утрьох од воза до воза,розпитують некрут, чи не бачили де Максима? Ні, не бачили… Вийшли з некрутської разом, аде він дівся, ніхто не знає… А Максим, як тільки випустили з некрутської, зараз потяг змоскалями до шинку… Другі прощалися з родом, а він водить за собою юрбу москалів — і

74 / 243

побратався вже! — та здоровкається з скляним богом… Так Мотря й поїхала з синами, небачившись з Максимом…

Незабаром некрут погнали кудись далеко-далеко. Люди знову поназ’їздились прощатися,може, вже востаннє з своїми бідолашними синами, чоловіками, братами. То не глибока річкаклекоче, прорвавши греблю, — то гудуть селяни, прощаючись з некрутами… То не ховаютьмертвих, то люди тужать за живими родичами… І Мотря між ними… Згорбилась, скривилась,заплакана, стоїть вона, опустивши на груди голову, а коло неї Василь з Ониськом — і Максим…Видно, материн жаль уразив і в його безжурне серце; стоїть він біля матері, похнюпившись…Аж ось затуркотів барабан; москалі скомандували у лаву строїтись. Піднялась шатанина…Скрізь затужили, заголосили… Стали прощатися. Максим підступив до матері…

— Прощайте, мамо!.. не згадуйте лихом…

— Прощай, сину!.. прощай, моя дитино!.. Ша… шануй… себе…

Мотря обхопила його шию обома руками та так і повисла, за сльозами світа не бачачи…

— Та годі вам, мамо!.. Не журіться: я не пропаду! — він висвободився з закляклих рук староїматері, давай прощатись з братами.

От уже построїли некрут у лави: один за одним, один за одним. Знову затуркотав барабан;старші скомандували…

— Прощавайте!..

— Оставайтесь здорові!..

— Хай вам бог помагає!..

— Щасливо!..

— Прощайте, мамо!.. — казав Максим, проходячи повз матір.

— Постой, сину!..

Мотря підскочила, сунула Максимові в руку грошей…

— Спасибі, мамо!.. — сказав Максим і гроші на ходу заховав у кишеню. — Прощайте…подякуйте батькові, що в москалі віддав!..

— Ша…нуй..ся… прощай… си…

Мотря не договорила. Та й Максим не чув: він був уже далеко…

Вернулися селяни додому. Вернулася й Мотря з синами — заплакана, убита горем… Іван ходивпо хаті хмурий, як осіння темна ніч. Він ні на одного сина не глянув, не обізвався. А як вонипішли з хати, тоді до Мотрі:

— Ну що… пішов?

— Провела… — каже Мотря, заливаючись сльозами.

— Що ж він?

75 / 243

— Нічого.

— А оддала?..

— Оддала…

— Що ж?

— Казав: подякуйте батькові, що в москалі оддав!..

— Нехай він дякує своєму дурному розумові, — сказав Іван та й замовк…

Не стало Максима — затихла буча та лайка у Івановій хаті, не чуть ніякої й шкоди у Пісках. Нестало ватажка — товариство немов розкотилось по світу. Хоч воно тут же таки й було, тількипішло іншим шляхом, зажило другим життям. Одні повмирали; другі поженились, хазяїнамистали, дітей годують…

Іван востаннє згадував Максима в той день, як Мотря з проводів вернулася. З того часу самніколи й не згадає і сердиться, було, як хто другий нагадує.

— У мене немає третього сина — і не було ніколи! — казав він. Та вже після того за цілий деньабо вечір ні до кого й словом не обзивався. Думки, видно, не одженеш від себе!

Одна Мотря щонеділі, щосвята ходила до церкви та подавала як не шага, то копійку начасточку за здоров’я Максима. Оддавши свою вбогу лепту, падала Мотря перед пречистою наколіна і молила її тихим-гарячим словом, щоб вона берегла її дитину од лихої години, щобнаправила його на добрий розум.

Брати трохи посумували за Максимом, а далі й забули.

Життя пішло собі тихою ходою, приносячи то одраду, то тугу, та все стираючи спомин проМаксима.

А він — хоч би обізвався коли, хоч би звістку прислав… Де він? як він? Ніхто нічого не знав, нечув…

А тут пішли у Івановій хаті клопоти за клопотами. Там Василя одружили й одрізнили; тут Мотряпереставилась… Іван, побачивши, що й йому, мабуть, незабаром за Мотрею, одружив Ониська;поділив синів, зоставивши свою хату та дві десятини поля — москалеві, коли одкликнеться…Швидко після того Іван і сам поліг. Онисько оселився у батьківській хаті — доглядатимоскалевої худоби.

І стала та худоба кісткою у горлі як в одного брата, так і в другого. Піднялася з-за неї спірка таворожнеча між братами. Менший правив худобою, як хазяїн, забирав усю користь собі; астарший, думаючи, що москаля уже на світі немає, загризався з братом.

— Хіба він мені брат? — каже, було, Василь. — Який він брат мені?! Захопив у свої лабети уседобро та й брат! Москаля вже й кісточки досі немає… Чому ж він не поділяє добра?.. Ти менідесятину поля дай та пів-хата… Або — мені твоєї хати не треба: у мене своя хата є… Оддаймені землю, хай тобі хата… Або сплати мою половину… А то все сам… Собака він, а не брат!

Онисько собі не дякує Василеві. Не раз і за чуби бралися. Якби люди не розлили, то, може б,обидва без голови осталися на батьківськім добрі. Стали вони тяжкими ворогами. Кожен

76 / 243

кожному робив перешкоди, кожен кожного судив між людьми. А люди позвикали вже до такоїбратньої ворожнечі, хіба вже дуже зчепляться, тоді тільки розводили.

Ворогували отак дома, ворогували, та хтось пораяв судитися. Поїхав Василь до секретаряЧижика, повіз три мішки пшениці й десять рублів грошей. Завів тяганину. Поїхав і Онисько доЧижика — повіз і собі три мішки борошна та й грошей не менше… Давай судитися. Тягалисьвони, тягались, вимотували з їх грошенята, вимотували. Дійшло до того, що як Василь збіднів,так і Онисько знищів, а тільки й того, що дізналися: Максим живий і вже старшим якимсь надмоскалями. Тоді брати перестали ворогувати, помирилися. Василь заспокоївся своєю худобою,а Онисько жив безпечно у москалевій хаті і володів його землею.

XII

У МОСКАЛЯХ

Погнали некрут з рідного краю аж у Московщину. Гнали їх цілою юрбою. І який же невеселийздався їм той довгий перегін! Щоб хоч трохи скоротати час, вони то казки казали, то різніпригоди з життя пригадували, то про давні бої переказували, сподіваючись незабаром собістрітись у чистому полі з ворожою силою… Максимові спали на думку дідові приповісті; вінподілявся ними з товариством, а в самого аж душа закипала…

«Ой, та й знатимуть же мене вражі вороги!» — думав він сам собі, качаючись уночі на долівціколо своїх товаришів, котрі, виморившись, мертвим сном спали. І виплітали його думки у темнійтемряві страшну картину січі… Гук, крик, бій; дим застилає все поле, аж очі ріже; огонь, як зпекла, то з того, то з другого боку; бряжчать шаблі; гуркають гармати; палять гаківниці;брязкають списи; тупотять коні… Татарва мчиться, як скажена… «Ага? вражі татарюги!» —кричить він услід їм і пускається навздогін своїм баским бистроногим вороньком… Шаблязаблищала — голова татарська покотилася; кінь настоптав копитом — голова луснула, якстиглий кавун… У Максима аж дух у грудях сперло… «Господи! коли б швидше!..»

На ранок уставши, знову їх гнали. І знову вони йшли, то пісень співаючи, то задивляючись нанесвідомі міста, котрі приходилось переходити. Багато вони тих міст уже поминули, а щебільше, кажуть, напереді зосталося!

Довго вони йшли усе своїм краєм, між своїм людом, уже їм аж обридло.

— Чи далеко ще та Московщина? — питали вони один одного…

— Та ще підтопчеш ноги, — одказували другі, догадуючись: не близько, мов!

Поминувши свої степи з невеличкими хуторами, що, як квітнички, весело кидались в вічі, своївеликі села, з кривими улицями, з білими хаточками, з вишневими садочками, свої городи,схожі на села, увійшли вони у лісний край. Перед ними й за ними стояли страшні бори сосни,ялини та осичини. Ішли вони день, ішли другий… ліс та й ліс!

— Оце й Московщина починається, — сказав хтось.

— Оце?! Та й невесела ж яка вона!.. Все ліси та бори, куди оком не скинь… тільки небо крізьверховину мріє…

Сумно стало Максимові серед лісу; жаль йому стало своїх степів безкраїх, свого неба високого:тут за лісом було тісно, душно, а небо здавалося низьким, похмурим. І справді воно було низькей похмуре: йшлося вже до осені, — темні хмари, аж чорнуваті, снували по небу; перепадали

77 / 243

часті дощі.

Пройшли вони верстов з п’ятдесят чи з шістдесят лісом — ні хатинки, ні людинки!..

— Де ж тут хутори, села, городи? Хіба тут і людей немає?.. — толкуються самі між собою.

— Та тут, либонь, один тільки город Москва й є, та й той аж на самому краї Московщини, —одказав хтось.

Усі похмуріли, зажурилися: ішли мовчки, повісивши голови.

Пройшли ще верстов з десять або й більше; вийшли на узлісся… З-під тесової стріхи якоїсьчорної будівлі показався димок… Очі напрямились на його.

— Що то? кузні? — пита Максим.

— Село, — одказав йому старший москаль, що вів їх.

— То не кузні у царині?

— Не, то — избы.

— Що то за ізби?

— Хаты по-твоему, хахол!

Максим зареготався. […]

Увійшли в село, або краще — в одну довжелезну вулицю, котра й була ціле село. Аж дивно!Одним одна вулиця, парканами одгороджена з одного й з другого боку; а на улицю виглядалибез вікон хати — чорні, як комори, закурені димом. Де-де забовваніли й люди — у личаках, удовгополих балахонах, з бородами. […]

От розвели їх по кватирях. Максим аж спльовував… Таркани, прусаки, стоноги снували скрізьпо стінах, та було їх і в страві, і в квасі. У хаті — не виметено, смітник по коліна, несло од йогочимсь смердючим; під сволоком лави, де на його стороні зайві горшки ховають, тут булизамість ліжка… Світили в хаті не смальцем або олією, а якимись тонкими лучинами… Дим з печівалив прямо на хату, — бо хата без димаря, — давив у горлі, різав очі… Максим не поліз на«палаті»; страшно йому було прилягти і в тій багнюці, що на долівці. Він за цілу ніч неприлягав; з хати ходив надвір, знадвору — в хату; смоктав люльку (бо хазяїн прохав, щоб некурив у хаті). […]

Ранком знову погнали їх далі.

Чим далі йшли, тим не краще, а гірше. Поминали вони ще таких же сіл, може, з десяток;минули й город один… Церков біліло аж шість чи сім, а то все чорніло сіро-чорним цвітом… Загородом тільки якась фабрика муріла, бо до цегли не так дим приставав, а може, була щенедавно вимурована… Засумували наші некрутики! А до того, ще попідбивалися так, щомолили бога, коли б уже швидше доставитись на місце, — хай воно удесятеро буде гірше того,що бачили, аби спочити. Ішли уже два тижні й два дні…

Аж ось, пройшовши ще днів з п’ять, сказано їм, що вже недалеко те місце, куди їх гнали. Лісищодалі все рідшали та рідшали; почалося нив’я — не нив’я, а так поле з пеньками (видно, недуже давно і там ліс був); а здалека заманячило їм щось високе — то там, то там… Підійшли

78 / 243

ближче — побачили верховини церков — і з золотими банями, і з блакитними, а найчастіше —по зеленому полю золоті зірочки… Ще трохи — вітер доносив до них заводи дзвонів, ґвалт,крик… Серце в кожного радісно забилося. Ось-ось таки спочинуть!

Велике місто з своїми церквами високими, з своїми палацами довгими та широкими, зкам’яними крамницями розкинулось на невеличкім згірку. Унизу, посеред города, текларічка — широка й глибока; багато по ній снувало барок, плотів, пароходів; коло річки й наулицях — гармидер, крик, тіснота, як на ярмарку. Багатство міське некрутів здивувало. Там —ціла вулиця кам’яних крамниць, де видимо-невидимо понапихано всякого краму. У крамницяхза прилавками сиділи бородаті купці і закликали прохожих, разом викрикуючи, які у нихтовари. От — базари з усякими наїдками, напитками. «От би це у Піски перенести!» — невтерпів Максим… А це — величезні хороми з такими вікнами, що всього тебе з ніг до головивидно, як у дзеркалі… Улиці широкі, рівні, каменем убиті.

«Бач, бісові! — подумав Максим: — Які у себе городи позаводили, а села більше на загородисхожі, ніж на людське житво!? Усе, що було на селах найкращого, мабуть, постягали сюди…»

Привели їх до кам’яниці довгої-довгої, облупаної, чорної. Построїли у лаву перед кам’яницею. Аз неї повиходило панства-панства — і в палєтах, і без палетів… Ходило те панство поміж їхрядами, обдивлялося…

— Ай да маладец какой! — промовив один до Максима.

— Собі такий удайся! — одрубав Максим. Усі зареготалися. Панок грізно глянув на Максима — іпішов далі.

— В казармы! — хтось гукнув спереду. Повели їх у казарми.

Хати були великі, просторі, тільки темні та чорні; по стінах цвіла пліснява; патьоки збігалидодолу. Посеред хат стояли довгі столи у три ряди: то нари для спання. На долівці — сміття побоки. У хаті стояв мов чад; смерділо, як з помийниці.

— Тут, видно, чорти жили, а не люди! — промовив Максим, увійшовши.

Усі сумували, журилися, повкладавшись спати на довгих столах. Од натоми ні рук, ні ніг нечули, а спати довго не спали… Усе їм здавалося, що це вони у тюрмі, у неволі… Що, якбипобачили родичі, де вони кочують? Мабуть би, одцуралися навіки… Були такі, що плакали,згадавши про домівку… Нелегко було й Максимові; оже він не плакав, а насміхався над усім… інад кацапами, і над своїми, і над собою. такі люди, що найважчу тугу виливають сміхами,жартами. Про них завжди кажуть, що вони ніколи горя не знають; зовуть їх за те щасливими.Отаким щасливим і Максим удався.

Ранком вивели їх з казарми на двір; розставили лавами: вищий з вищим, нижчий з нижчим.Знову їх обдивлялися, розставляли, переставляли, як було треба, наказуючи, щоб не забували,хто біля кого стоїть. Попорядкувавши, одпустили їх передихнути, бо завтра вже на учення.

Замість передишки, некрути одпрохалися у старших москалів город подивитися. Ті одпустили.Проблукали наші новобранці цілісінький день по городу, набродилися й надивилися до утомитак, що, вернувшись, зараз же полягали спати та й поснули, як побиті. Нові дива, котрі вонибачили в городі, прогнали вчорашню думку про домівку.

Тільки що стало на світ благословитися, затуркотів барабан. Піднялась шатанина. Коженсхоплювався з постелі, нашвидку умивався, натягав одежину й виходив на широке дворище,

79 / 243

зараз же за казармою. На «плацу» розставили їх невеличкими купками, приставили до кожноїпо старшому та й давай учити: як ходити, стояти, як руки держати, коли і що казати.Неслухняних били, а все-таки вчили: учили, щоб бити, били, щоб учити… Так день у день, деньу день… «І нащо це воно? кому вона здалася оця муштра?.. для чого?..» — думали вони,вертаючись з учення. Здавалось воно їм гірше каторжної роботи.

Оже Максимові було все це за іграшку. Скоро він вивчився добре «носки» витягувати,марширувати, стрибати, по-московській викрикувати… Так, мов старий москаль! Старі москалідивувалися його дотепності та вихвалювали перед молодшими — неуками.

Трохи згодом нап’яли на його мундир, муницію — ранець, каску, притупею, — дали шинелю йружжину. Як убрався Максим — москаль москалем. Рідна б мати не пізнала! Меткий,поворотний — на всі боки москаль!

Вранці-рано піде на учення; промуштрують їх — геть уже сонечко підоб’ється. Ведуть снідатикаші з салом, а того сала — і духу нема. Перепочинуть трохи — знову на збір: обідати.Пообідають. Сонце вже повернуло з полудня. Барабан туркоче — знову на учення.Муштруються уже аж до пізнього вечора…

Минають місяці, рік… Одно та й одно!

«А бий тебе сила божа! — думає Максим. — Хоч би уже повели куди-інде… або ворог девирискався!.. А то — муштра та й муштра! Та хоч би різна, а то: яка сьогодні, така й завтра, йпозавтрому… Витягай ногу, кричи: «раз!.. два!..» Скидай ружжо на плече; скидай з плеча;приціляйся разів сто на день… а хоч би тобі раз сказали вистрелити!.. Я думав: що в тихмоскалях? аж воно одна тобі муштра… на ученні, й на смотру, й на параді під церквою… Ужетак затвердив, як свої п’ять пальців… Ні, муштруйся! Доведеться од нудьги пропасти…»

От і давай Максим свою нудьгу розгонити: став горілку, як воду, дудлити… Москаліпідхвалювали його за те, що «чисто» п’є; іноді й у шинок водили, бо в самого Максима не булой шеляга за душею… Ті гроші, що мати передала, давно пропив.

Раз побився Максим на взаклад, що вип’є кварту і не буде п’яний. Заклад на п’ять карбованців.Товариші розняли руки. Дали кварту горілки. Максим як приложив до губів — тільки на триковтки й стало. І хоч би скривився, поморщився! Тільки мов очі заблищали та повеселішавтрохи. Супротивник вийняв п’ять карбованців — дає йому.

— На біса мені гроші? — крикнув Максим. — Катай, братця, на всі!..

Пропили ті п’ять карбованців, попилися п’яні, як земля — насилу рачки до казармипоприлазили. А тут, як на те, була уночі перевірка. Недолічилися щось п’яти чи що. Виходятьранком на двір — аж вони рачкують по дворищу. Забрали їх, позапирали в темну. Сумуютьвони.

— Не сумуйте, братця! — утішає Максим. — Сім бід — один одвіт! Я вас визволю.

— Як же ти нас визволиш?

— А так: кажіть, що я напоїв.

— Ну, то що?

— Ну, то й нічого. Там уже моє діло…

80 / 243

Коли це — кличуть їх до ротного. Ротний так і накинувся на них звіром. Стоять москалі та однотвердять: «винуваті!», «винуваті!» А Максим стояв-стояв, слухав-слухав та й виступив уперед.Його ротний уподобав за його моторність.

— Я, — каже він, — усьому виною, ваше б-родіэ! Я їх напоїв. От уже скільки тут, а не зібравсяподякувати їм за науку. А це — вибрав нічку, та й то не гаразд. Бийте мене, ваше б-родіє,скільки хочете: я всьому виною… Не наказуйте тільки моїх товаришів, учителів!

Це ротному сподобалось. Пом’якшав зразу; ще пополаяв, побатькував трохи та й прогнав: «Несметь мне другой раз… засеку!»

Вийшли од ротного, сміються, дякують Максимові, що, коли б не він, дуже б солоноприйшлося…

Після того Максим став душею москалів. Моторний, сміливий, він скрізь давав усьому привід;оступався за товаришів, коли ті де на гулянках заводили спірку; говіркий, він завждивибріхувався перед начальством, як де попадалось товариство… Бувши на всьому казенному,не маючи великої недостачі в одежі, він не жалував нічого свого. Лучалося що-небудьроздобути — все те йшло на гурт, на товариські пропої…

Товариші душі в йому не чули. Коли лучалося йому яке лихо, вони завжди гуртом йоговиручали. Чи одбіжить, бува, люльку у спірці, а грошей на нову катма, — вони складалися пошагу там чи по копійці — і купували; чи порвалося що з одежі, при бійці, до останку, — вонийому вислужену й залежану у якого бережливого брали й давали… Повага й шанобаМаксимові!

Привик Максим до такого життя. «Ні, — думав він, — Московщина далеко краща, ніж ріднасторона! Що там? степ та й степ, плуги та борони, та вітер по степу; а люди — кожен сам собі…А тут — чого душа забажала — усе є; а товариші — брати рідні: за ними, як у бога за дверима —і поможуть, і виручать… з ними краще, ніж з батьком та матір’ю!»

Максим, як там кажуть, і горенько покотив! Одно тільки його мучило, одно здавалося гіршепеченої редьки, становилося руба у горлі. Це — життя у казармі вонючій та вонюча їжа. Хлібтой — чорніший землі, з остюками, та ще до того як згадає Максим, глядя на його, що він ушаплику ногами мішаний, то аж занудить… Капуста — до носа не приводь; каша — з ротаверне.

— За все, за все у вас добре, — хвалиться раз Максим кацапам-товаришам, — одно скверно:їсти нічого!

— Підожди! — одказують, — діждемо неділі — будемо прохатись на прокормлєніє. Коли бтільки нам хвідхвебеля задобрити, а то б усе було гаразд!

— Куди на прокормлєніє? — пита Максим.

— Да по миру прайтись. Авось отыщется добрый челаек… даст свои заплаты солдатские дырызаплатати!

Максимові стало ніяково. Одначе він на те нічого не одказав.

Діждали неділі. Тільки що почало на світ благословитися, — прибігають товариші.

— Брат! а, брат! — будять.

81 / 243

— Ну?

— Вставай, пайдем к ротному.

— Чого?

— Как чаво? разве забыл?

Максим устав. За ним прокинулись деякі другі; почалась товариством розмова.

— Ну, что фельдфебель? — пита один.

— Собака!

— Как?

— Да так… двадцать пять садрал! Зверь, брат, настоящий зверь! Говорит: кали дадите,братцы, четвертную, скажу ротному; а не дадите, — не смей и рта разинуть!..

— Старава, брат, варабья на мякине не изловишь! Он, братцы, знает досканальна всю ефтумеханику, — виясняв один з нар, посмоктуючи люльку й спльовуючи на стелю.

— Да ведь пайми ты, Митрич: так ведь безбожно драть! Это ведь с сваво брата, а не с чужова!

— Поди… Станет он разбирать: где свой, где чужой… Ему — дай!..

— Ну, и не зверь ли?.. Зверь и есть.

Отак розмовляли москалі, поки Максим умився, убрався. Пішли вони втрьох до фельдфебеля.Той зараз же повів їх до ротного.

— Ну, што, Федосеич? — пита ротний. — Все благополучно?

— Всё, ваше б-родие. Только адно худо…

— Што?

— Ребятам, ваше б-родие, худо…

— Чем?

— Есть нечево, ваше б-родие. Просятся на прокормление.

— Куда?.. зачем? — скрикнув ротний. — Я им дам прокормление!

— Есть нечево, ваше б-родие, — одно йому фельдфебель. — Гаварят: памрём с голоду…

— Што ты врешь, старый хрен?.. Как есть нечево?..

Верно, уж успел содрать?..

— Никак нет-с, ваше б-родие! Гаварят: четвертая часть за позволение! Ротный замовк; крутнувуса.

— Кто идет? — спитав, помовчавши трохи.

82 / 243

— Да вот: Иванов, Евпраксеев да хахол Максим. Поди сюда, ребята! — гукнув він крізь двері усіни.

Реб’ята увійшли в хату, стали, витяглися у струночку — як верстви на шляху. Ротний зараз доМаксима (любив-таки «хохлика»):

— Што, брат Максим, — худа жить?

— Худо, ваше благородіє; їсти нічого!..

— На прокормление хотите?

— Точно так, ваше б-родие, — забелькотали усі в один голос.

— Разве позволить, Федосеич?.. — питає ротний, скоса поглядаючи на фельдфебеля. —Позволить легко… Ну, а как попадетесь?

— Никак нет, ваше б-родие, — знову забелькотали разом москалі.

Ротний подумав ще.

— Ну, позволяю… Только смотрите: попадётесь — засеку! Слышь!..

— Слушаем, ваше б-родие!

— Ну, с богом, братцы… марш!

— Благодарим покорно, ваше б-родие! — викрикнули москалі на прощания і вийшли за двері.

Скоро уся рота заворушилася. Оступили кругом заробітчан; розпитують, куди ті йдуть; одніраять — в одно місце, другі — у друге. Гудуть, мов бджоли в улику… А заробітчани раді такі!Думка: хоч тиждень усмак поживляться: попоїдять м’яса, а не гнилу капусту та хліб зостюками; побудуть на волі, а не в казармі вонючій.

— Не худо бы, братцы, — каже хтось, — пойти по купцам с образками!

— А што?.. Право, братцы, не худо! — промовили заробітчани.

Побалакали отак, порадились, зібрались — пішли. Надвечір з півсотні рублів несуть! Рота радіє,юртується… Присудили зараз віддати двадцять п’ять Федосєїчу, а останні оддали до сховустарому унтерові.

Швидко заробітчани знов пішли, а рота, сподіваючись на добру поживу, загуляла. У когозосталася яка копійка про чорний день, — той і ту витрушував. Зложились гуртом; купилигорілки; набражились, як квачі; співають, лаються, згадують тогорічні пригоди, свої заробітки,утрати… Горілка порозв’язувала язики. Той журиться уголос за своїми: як там жінка, діти? Тойрозказує про зрадливу дівчину — як він їй пацьорки

обірвав; той хвалиться коханням своєї… Кожен — своїм!

Сонце вже спускалося, як вийшли заробітчани з города у чисте поле. Пройшли верстов зп’ять… Перед ними сосновий бір стояв, як чорна стіна; за ними місто ґвалтувало, — невгавучийкрик та гомін доносився до них… Заробітчани все йшли та йшли… Уже й захід сонця ставжовтіти та блідніти: ніч насовувала на землю; ясні зорі виблискували в темному небі; мороз

83 / 243

дужчав; дорога рипіла під ступнями… Заробітчани йшли мовчки. Не доходячи до лісу, почуливони жалібний скрип полозків об мерзлу дорогу, важку ступню кінську і цмокання людськогоголосу; незабаром показалися й сани, повно навантажені. Зверху сидів здоровенний чоловік, убороді, зодягнений по-купецькому.

— Стой! — крикнув один з москалів — Іванов, перебігши шлях, і вхопив коня за удила. Кіньстав.

У Максима мороз побіг поза спиною… «Що ж це воно буде?» — думав він та й одійшов убікподивитися. Другий москаль, впраксєєв, підступив до купця.

— Здорово, купец! А что, брат, за тавар везёшь?

— А ты — што? Что ты, что я тебе стану ответ давать? Поди прочь… — та й устає з саней.

— Глаза имеешь, — сам видишь! — одказав впраксєєв.

— Да вижу, что салдат… Но чево тебе нужна?

— А вот чево, купец: вот ты товар везёшь; а у тебя ево и без ефтаво многа…

— Ну-у?..

— Да ты лошадь понукай, а не меня!.. Так вот видишь ли: у тебя товару многа, а у салдата —ничего… у салдата — сам знаешь — и душа казённая… Пожертвуй, что твоя милость, насалдатское житьё-бытьё!

— А ты аткелева — такой?

— Да уж откелева — не тебе знать… Мы просим… Дашь — за твоё здоровье выпьет братсалдат; а не дашь — не надо — проваливай!

— Проваливай? Ишь ты какой вострый! А ты бы так и сказал… а то, вишь, лошадьастанавливает, словно вор какой…

— Да ведь тебя, барада, не астанави, — обізвався з-перед коня Іванов, — ты нашево брата ислушать не станешь, вот что!

— Дашь? — спрашиваю, — приставав впраксєєв.

— Во-на! — одмовив купець, показуючи кулака.

— Ну, бог з табой! Пусти ево, брат, — промовив до Іванова впраксєєв.

Той пустив коня. Підійшов до них і Максим, та разом і потягли лісом. Купець пильно дививсяуслід їм і щось думав. А це як скрикне:

— Э-эй, ты? слышь?.. как тебя?..

— А што? — питає впраксєєв, повернувшись до купця.

— Возвратись!

— Да чаво? поезжай себе!

84 / 243

— Возвратись, гаварю!

Москалі гуртом повернулися.

— Вот вам, братцы, красненькая… вспомяните рабе божия Парамонта, — промовив купець,подаючи до рук десятирубльову бумажку.

— Спасибо, купец. Не забудем. Парамонта, говоришь?

— Парамонта, братцы! Парамонта!

— Ну, прощай. Счастливого пути!

— Пращайте, братцы. А далече идёте?

— Да на сёла.

— На побывку?

— На побывку.

— Помоги вам бог!

— Спасибо. Прощай, батюшка!

Розійшлися. Купець поїхав в город; москалі пішли далі шляхом. Максим дивувався. «Узяв би тиу нашій стороні! — думав він. — Мабуть би, чорта спік…»

— А добрий, братця, купець, — обернувся він з словом до товаришів.

— Что, брат!.. Купец, брат, — свой челаек. Он сам знает нужду салдатскую, — всегда пасабит…Во — барин, брат! О, то вострый, шельма! У таво просьбой не возьмёшь: дух разве вишиби… ну,тогда так!

Отак, розмовляючи між собою, ішли заробітчани бором. Уже до півночі добиралося, як вонивходили у село та прямо до шинку. Там ще світилося. Чутно було: п’яними голосами тоненькобородачі виводили «Лучинушку».

Заробітчани увійшли в шинок, поскидали з плечей клунки, посідали уряд на лаві.

— А дай-ка, хозяин, три касушки служиламу брату… Ево косточки разагреть, — промовивІванов до шинкаря.

— А пошто я дам?

— Как пошто?

— А по то: деньги есть?

— На што те деньги? Разве ты с миру не надрал? Небось — никаво в кабаке не было!..

— Ну, дак што?.. были… спасиба, заходют добрые люди!

— А то: ани вот и внесли свою копеечку на солдатскую долю, — обізвався впраксєєв.

85 / 243

— Как бы не так? Держи карман!

— Да уж верна!

— Да, верна… Только вот теперь народ что-то забаловался: водки мало пьёт.

— Ну, не ври!

— Как же? Стану те врать…

— Ну-ну! давай… полна те!

— Да што ты?.. Давай деньги, — вот те и сказ! У меня, вишь, водка не своя — купленая.

— А мне то что за дело, что купленая?.. Ты с миру надерёшь… А солдату где взять? Ты знаешь:салдат — казенный челаек!..

— Филиппыч! а, Филиппыч! — кричить на шинкаря один з п’яних. — Дай уж им… право дело,дай! Люблю салдата… Салдат, брат, казённый челаек… Не ровен час, завтра все найдем… Вон,сказывают, турка-шельма царя-батюшки не слушает… Дай!

— А ты, что ли, мне заплатишь?

— Будет — заплачу… Дай!

— Как же? тебя твоих не выдерешь, а ты. еще и за других!..

— Да што ты, не веришь на слово доброму челаеку? барада ты казлиная! — крикнуввпраксєєв — і сунувся до бороди.

— Да ты барады не трожь! — одказав, одпихаючи його руку, шинкар. — Сам бы насил, да,небось — сбрили…

— Стал б я твоим казлиным атродьем свае благородное лицо марать?!

— Да ты-то што такое?

— Разве не видишь? мираед ты эдакой! Разве не видишь, кто я?

— Да видно, што салдат. Ну, а што?

— Как, ну?.. Ты знаешь, что такое салдат? Салдат за тебя, дурака, грудь сваю поднеприятельские пули подставляет… кровь сваю проливает… Вот што — салдат!

Такі слова розжалобили усю п’яну беседу.

— Терёха? а, Терёха! А правду ведь салдат говорит… У-ух! какую правду… Салдат — это, брат,беда! Салдат… это, брат, казённый человек, слуга царский… Это не то, что мы с тобой! Он,брат, сваю грудь под неприятельские пули подставляет, кровь за нас проливает!

Тєрьоха, як видно, лизнув уже й геть-то, бо посоловілими очима мутно тільки дивився на своготовариша, хитаючи з боку на бік головою, а слова не здужав вимовити.

Другі й собі підняли голос за москалів: давай шинкаря лаяти, ганьбувати; страхали, що більше

86 / 243

в його ні чарки горілки не вип’ють. Шинкар стояв за стойкою, мов не до його річ, — тількипочервонів та знай оддимався та гладив рукою свою широку та густу бороду.

— Да што, братцы, на ево сматреть? — крикнув впраксєєв до п’яниць. — Тащи, кали так, целоеведро! — та й кинувся за перегородку до бочки.

— Только тронь — убью! — закричав, зціпивши зуби, шинкар і вхопив здоровенний обрубок уруки, замахнувся… П’яниці підскочили, вихопили з рук обрубок.

— Дак ты ещо на жизнь мою посягаешь, барада ты казлиная?! — закричав впраксєєв,уплутавши п’ятірню у шинкареву бороду… Шинкар у крик.

— Вали, братцы, ево! вали! Вот я ему задам салдатских тесаков, чтобы он знал, мираед эдакой,как вас, братцы, абдирать да с салдатом абходиться! Вали!

…Разом кинулись. Та й шинкар, видно, при силі був, бо тільки струхнувся, — так усі йодскочили, як груші. Шинкар кинувся на москаля, збив з ніг і насів, як шуліка курча.

Жаль пройняв Максима, як він побачив, що свого б’ють. Одним замахом кулака повалив віншинкаря на землю, взявши між ноги його голову. Тим часом підскочив другий москаль — ідавай почищати тесаком. Шинкар не кричав, не пручався, а тільки стогнав. Оддубасили добре,пустили. Шинкар плакав, лаявся…

— А что — теперь дашь по касушке? — питає знову москаль.

— Бери… пусть те удавит! — крізь сльози промовив шинкар і пішов собі у другу хату.

П’яниці сміялися. Москалі випили по косушці, заїли хлібом.

— Ну, теперь нам не время… Нада на работу паспешать… Пращайте, честная кампания!Пращай и ты, дядя!.. Не сердись да вперед умнее будь! — промовили москалі до шинкаря,поклонилися чесній компанії і вийшли з хати.

За ними деякі з п’яниць. Одного москалі завербували з собою — і потягли на ніч до його,розпитуючи: хто тут на селі багатир і як хто поводиться з людьми.

На ранок чутно: то того, то другого обікрадено. Шинкар, чухаючись, і свою пригоду розказував.Покликали старосту, кинулись за москалями… та їх уже й слід замело! На другому селі ужеспродували те, що добули у цьому.

Прошвендяли заробітчани цілий тиждень. Вернулися у город, несучи з собою чималу силугрошей. Що слід, оддали ротному, а на останні загуляли.

Такі походи хоча спершу й будили якийсь сум і острах у душі Максимовій неправдою,крадіжкою, рабунком, а не чесним заробітком, оже при такому товаристві, при гульні тавихвалках одного перед другим своєю силою, своєю вдатністю — стирали ту чорну думку.Максим швидко забув про неї. Усе ж таки для його непосидячої натури це була робота, з котроїодному виходила користь, другому — шкода… Не те, що нудна щоденна муштра, котра, якдумав Максим, нікого ні знобить, ні гріє. І він цілком оддався тій роботі. Ні один случай необходився без його. Тут він виказував свою силу і свій розум. Іноді й геть-то круто прийшлося,якби не він.

Зате його рівні любили, як товариша, котрий нікому не попустить свого брата в образу; старші

87 / 243

любили, як добру дійну корову; а начальство любило, як на все здатного, моторного москаля,котрого не встид послати у ординарці і на смотру перед ще вищим начальством показати.Незабаром Максима зробили унтер-офіцером.

ХІІІ

МАКСИМ — СТАРШИМ

Що можна лялі, того не можна мамі. Що можна простому москалеві, того, борони боже,старшому. Тепер Максимові не можна вже ні погуляти, як колись, бо начальство старшихчастіше бачить; ні на «прокормлєніє» попрохатись, бо старших не пускали…

Старші держали себе геть далеко од простих москалів, щоб ті не зазнавалися; докоряли їх завсякі провини; били, нехтували. За те їх прості москалі завжди ненавиділи. Не жили старші умиру й між собою: кожному бажалося вискочити перед начальством, показати себе занайкращого. Через це кожен на кожного клепав, наговорював, всяк підставляв ногу другому.Не стало братерства, не стало товариства — і кожен думав тільки про себе, норовив тільки длясебе, аби самому добре!..

Перевернуло старшинування й Максима. Спершу він був запишався, почав гордувати нижчимисебе, а найбільше — своїми земляками; став їх ганяти, а часом і зуботичку давати, щобпохнюпий «хахол» держав рівніше голову; іноді по руці або по нозі тесаком увірве, що не такружжом кидає, не так носки витягає… Учні терпіли. Хоч у душі й проклинали Максима, а протеслухали — духу його боялися… На те служба!

Оже ні похвальба старших, ні покора нижчих не вдовольняли Максима. Стало йому тестаршинування гірше полиню… Ні з ким душі одвести; ні до кого по-братерській забалакати; ніна чому своєї сили показати… А вона так і прохалася на волю… та волі ні в чому не було!

Наткнувся якось раз Максим на граматку. Накинувся він на неї, як на свого ворога;пригорнувся, як до матінки — почав учитись. Нудно й трудно було заучувати ази та буки. Та щож робити? — учив. Як пройшов усю азбуку, — аж повеселів: діло пішло спірніше. Він бачив, як злітер складалися слова, і дивувався дуже. Почав уже читати, і тут біда! Нігде не запопаде такоїкнижки, щоб до душі припала. Перечитав він псалтир, часословець, перечитав житіє якогосьсвятого… Раз — уторопав тільки через десяте-п’яте, а друге — такі книжки його невдовольнили. Молода душа, гаряче серце, викохані на живих грізних дідових переказах просічі, про бої, про чвари, прохали такого ж палкого живого слова про такі самі бої та чвари, а нечернечого смиреномудрія. Максим його не розумів і куди з більшою охотою слухав інодіпобрехеньку якого-небудь сідоусого москаля про походи з «світлішим князем Суворовим» абопро давні московські виходеньки! Надокучила йому й грамота, як нікчемна річ. Йому хотілосягуляти, битися, рубатися… Як на те ж: кругом було тихо, нігде ніщо не шерхне.

Що його робити? Волею-неволею приходилось миритись з своєю долею, з таким нуднимжиттям. Максим помирився, почав тільки про одного себе думати, за одного й для одного себедбати. Як грамотний, він усіх рівних підвертав під себе — першим лічився у начальства. А зпростими москаликами недобре поводився: не тільки зобижав їх, як другі, а так же, як і всістарші, почав обрізувати та обкраювати ті злиденні московські достачі, які давалися… А щобчим-небудь хоч трохи одводити душу, обзавівся якоюсь повійницею та й гуляв іноді з нею…

Ішов 1848 рік. Заворушились французи і махнули свого короля геть з престолу. За нимипіднялись німці, італьяни… Обхопив вільнолюбивий дух чехів, цесарців з ляхами… Загомонілипіддані проти своїх королів, цесаря… Скрізь червоніла пожежа вільного духу… Поки ж тезарево було тільки здалека видно, — сількісь! Аж ось палає огонь у сусіда, на самій границі…

88 / 243

не дай, боже, віхоть перекине й на нашу сторону!.. Що тоді?.. «До зброї! до зброї!» — загукалинаші і забили тривогу… «До зброї, — боронити цесаря од його бунтівливих підданих». Це вженам була не первина. Ми вже ходили раз боронити турка од його бунтівливого холопа — білогоорапа. Узброїлись наші й тепер, погнали полки за полками обороняти австріяка од венгра, —тушити пожежу, котра то там, то там прокидалася по Слов’янщині…

Пішов і Максим, повів свого звода. Тут йому вперше довелось побачити січову смерть своїмиочима… Раз, серед кривавої січі, де крик, гам, дим, річки крові, де те, що йшло вгору, мішалосяз тим, що ховалося в землю, — Максимові трохи не довелось свою, голову зложити… Напали наїх трьох — цілих десять; сікли,рубали… Вони не подавалися… Коли це, де не візьмись,підскочило ззаду три своїх… як рубонуть венгерців, то один тільки втік, а дев’ять на капуступосікли… Подякував Максим незнакомим москалям-товаришам, що виручили з видимої смерті,та й знову побіг рубатися…

А то — вдруге, уже він виручив трьох москалів і знамени. День був палкий-гарячий, а до тогосонячного жарy піддавали ще й гармати свого — то з одного, то з другого боку. Наші стояли наоднім згірку, а венгри навпроти, на другім. Палили з гармат, палили — нічия не бере! Тодісказали конниці «батарею взяти…». То не вихор понісся по долині, то наші улани помчалисябатарею брати. А насупроти їх — мчалися венгерські улани… Як зачали рубатися, господи! А згармат — одно палять, одно палять… аж земля стогне… Не видержала конниця, ні їх, ні наша,картечного гороху — прибрала муштуки в руки — та назад… Що його робити? «Піхота — вштики!» Піхота кинулась бігом… Картечний град брав своє по дорозі, — оже піхота добігла…Узяли наші батарею та вже хотіли назад вертатися… Коли — зирк! — гоп, може, зо двоє убікзчепилася купка, рубається… А посеред купки видно знамено: то опускається униз корогва, тознову піднімається вгору. Максим стояв скраю. Як побачив, — та, не дожидаючись приказу, яккрикне: «Звод, за мною!» Повіявся звод за Максимом. Підбігають зблизька, — аж то наші звенграми за знамено різанину справляють. Як кинеться Максим на ворогів… Так хіба левкидається на охотника! Ті бачать — непереливки, — та врозтіч. А Максим тоді: «Пали!» Москаліприложилися: бух! бух! бу-бух!.. Один поточився, два стовбура стало… Максим прицілився:бух! — венгерський офіцер заорав носом — і не скрикнув, і не тіпнувся… Ні душечки неоставили ворогів. Тоді до своїх. Посеред калюжі свіжої крові лежало чоловіка з п’ять, аоборонили тільки трьох та знамено. Максим глянув на живих — порубані, покарбовані; тодіглянув на мертвих… і затрусився. Посеред купи лежав, об’юшений кров’ю, той самийчорненький москаль, що оборонив Максима од смерті, — лежав, тіпався, ще живий… «Ой,лишечко!.. — кричав недобиток: — Ой, рятуйте!.. Мотре!.. Хівре!.. Ой, рятуйте… Простітьмене!..» І, захарчавши, спустив дух…

— Хто то? — питає Максим недорубків, що один був без уха, другий без пальців, а в третього зплеча кров юшила.

— Знаменосец… хохол Хрущов, — одказав безпалько…

— Ну, пущай ево! Брось, Захарыч!.. Понесём знамя, — каже безухий.

— Понесём…

І всі пішли.

Повів і Максим назад свого звода. Оглянуться, — аж немає їх Федосєїча, фельдфебеля. Де він?Там, мабуть, де й другі… Сказали ротному; той — полковникові. Не можна під такий гарячийчас роті без фельдфебеля бути! Кого ж його? Хто більше зарубав, хто кидався у саме пекло?.. Ахто ж, як не Максим? Він і знамено одборонив. Буть Максимові фельдфебелем! Став він

89 / 243

фельдфебелем. Незабаром йому за знамено «георгія» почепили. А тут і війна — шабаш!Погасили в сусіда вільнолюбиву пожежу, — тепер і самим безпечніше. Годі! Вертаймосядодому!

Вернулися.

Більше старшинування ще дужче гнітило Максима. Тепер уже треба бути кожну годинуготовим, сподіватися, що ось-ось кликнуть до ротного або й до самого полковника. Требастерегтися, щоб не чутно часом горілки…

Покинув Максим зовсім пити; розплювався з своєю дівчиною; став тільки ще дужче про себедбати. Воно й добре. Тепер зручніше глибше п’ятерню запустити у московські достачі: не зводякий там, а ціла рота на руках! З миру по нитці — голому сорочка. Максим зарубав собі на умі,що це мудріше правило на світі, — та й став по йому жити. Ніщо не проходило мимо його рук,щоб він не одколупнув хоч трошки на свою долю; ніщо не перепускалось через його руки, щобвін не вигадав остачі для себе.

Назбирав він і грошей, й одежі… Навіщо? Сам не знає, де його подіти, куди приткнути. Хоч бисім’я, — тоді інша річ! А то — сам, як палець. «Сім’я? — подумав Максим: — добре б тепер ділосім’ю мати: знав би, на кого працюю, було б кому покинути… Та й душу б можна одвести…»

Часто Максим, загадуючись над своїм бурлацьким життям, отак думав. Одно лихо: ніяк собіпари не знайде. Кацапки йому не сподобались. Біляві, хоч іноді й хороші, вони завждиздавалися Максимові немоторними, неповоротними: ляже тобі, як колода, ні пригорнути ніпоцілувати незугарна! Жалкував він тепер за своїми Марусями, Горпинами. Пріськами,Мелашками — часом і геть-то чорнявими та палкими дівчатами, котрих він змолоду такбезжалісно з ума зводив. Хоч би швидше вирватись додому, — щоб хоч пару знайти, а тодоведеться тут і посивіти!»

На його втіху, пара себе довго не заставила ждати.

На самому краї того самого городу, де вони жили казармами, на великому розпутті, кудизавжди звозили гній, нечисть, викидали всяку падаль, — стояла одним одна хатка, як кажуть,на курячій ніжці. Стіни попрогнивали, вивалювалися, — порохня сипалась з голих колод; аповесні текла усяка нечисть — слизотіла й пінила; вікна побиті, ганчірками позатикані; верхазовсім не було; оселя наполовину геть-чисто зогнила. Руїна, а не хата! Кругом — пустир,гноїще. Один бог знає, скільки та хата переховала всякого темного й лихого люду, що ховавсяу цій берлозі сам і переховував легкою працею зароблене добро.

Жив тепер у тій хаті якийсь москаль з своєю невінчаною половиною. Москаль та його половинатільки й знали, що лаялися та билися, пили та гуляли, переховували усяких блудяг,переводили крадіжку.

Чи на добро, чи на лихо, росло у тій хатці невеличке дівчатко — Явдошка, що найшлася черезрік після того, як косоока Меланія зійшлася з кривоногим Терьохою. Росло воно само собі, безусякого призору, без турбот та клопоту батька-матері, немов воно було не їх дитина. Чи їловоно, чи голодне й холодне було, — байдуже їм! Поки ж Явдошка була малою, то знай голосилана всю хату, коли хотіла їсти; а піднялася на ноги, — стала по дворах ходити, прохати Христаради… Що, ради душі спасенія, клали люди у простягнену дитячу ручку, усе воно несло до себев нору. Гроші зараз же пропивалися, проїдалися, а одежинка надягалася на старе рам’я йносилася без перемінки, поки сама не опадала стряп’ям та ґноттям.

Швендяння змалку по дворах, простягання Христа ради руки попідвіконню привчали дівчину

90 / 243

не до праці, а до біганини, до неповаги на чуже добро, часом тяжкою працею чесно зароблене.А до того — й примір перед очима! Дівча щоночі бачило якихсь людей, котрі приносили добатька-матері усяке добро та оддавали скритно до схову. Воно й само привчалося до того…стало піднімати усе, що тільки лежало неприглянене.

Раз якось, простягаючи од хати до хати Христа ради руку, помітила Явдошка у одному дворі навірьовці розвішані два здоровенних платки. Не довго думавши, вона потягла їх, сховала підюпочку та й однесла додому. Батько та мати і не спитали: де вона узяла їх, а почали її поголівці гладити, звати «умницею» — й дали трошки горілки випити. Явдошці вона подобалась.Після неї стало тепло й весело… З того часу дівчинка не пропускала уже ніколи такого случаю:через його вона приймала ласку од батька-матері й горілку…

З року на рік, підростаючи та позумнішаючи, робилася Явдошка все хижіше та хижіше; догорілки привчилася, як до води. Батько-мати тепер уже не цуралися дочки, як спершу: вони їїприхиляли до послуху то сим, то тим, а найбільше горілкою. Вони бачили у своїй дочці добрупомічницю — і раділи, що знайшли таку поміч.

Як минуло їй п’ятнадцять літ, вони ще щось запримітили. Кинулись їм у вічі тонкі на шнурочкуброви, блискучі, хоч і сірі, очі й волосся, як льон, біляве, й личко, як рожа, рум’яне… Запала їм впам’ятку її краса, урода дівоча… Вони порадились — не пропустити даремно, не взявши свого.

Пораялись… Вимили, вичесали її, обули, одягли у нову одежинку, як панночку, і однії темноїночі одвела її сама мати у місто, до великого будинку…

Пустилася дівчина, як собака з ожереду: щодня, щоночі гуляє! Тут знайшовся офіцер якийсь,узяв її з сирої холодної хати, перевів у свій теплий, ясний будинок. Прожила там Явдоха зпівроку, у теплі та добрі, та в розкошах купалася; та несита її натура не вдовольнилася тим:покрала вона срібло та золото у офіцера… Прогнав її офіцер, обідравши, як білочку. Одначевона недовго тужила: незабаром знайшовся другий. Обікравши й того, вона вже сама утекла.Потім того ні до кого вже не переходила жити, а стала сама до себе приймати — хто більшуплату давав. Знаючи красі своїй ціну, вона торгувала нею, як жид крамом, не пропускаючислучаю зірвати найбільше, а то — й підголити. Слава про злодійкувату Явдошку одбила хіть упанства та офіцерства заїздити до неї. Грошики, що придбала, пішли на розкішні убори, надорогі наїдки та напитки… А тут — лихо! почала вже й краса осовуватись, спадати… Требащось казати з собою! Треба заздалегідь десь захисту шукати, притулку для себе… Про батька-матір вона давно забула; не знала, чи й жили вони на світі… Живучи сама собою, вонарозгадала, що через них втеряла.

На той час зустрів її Максим. З своїм норовом веселим та безжурним, при своїй, хоч уже йпом’ятій, а ще хорошій красі, — Явдошка запала йому в око, вразила у серце. Максим почавлабузнитись. Явдоха, помітивши це та розпитавшись, що Максим між москалями не останняспиця в колесі, давай на його ще дужче налягати. То, дивись, словом укольне, то мовчаннямдойме, то приголубить його коло себе, то знову одіпхне його — гулянками з другими.

Максим біснувався, а проте ще дужче закохувався. Часом вона розжалоблювала його розмовоюпро своє безталання, про свої недостачі. Максим нанесе їй на другу ніч того й другого, дарує,жалує.

Не обійшлося без того, щоб і вона не задумалась про Максима. Карі його очі заглянули і їй усерце; чорний ус здавався таким хорошим; постать — бравою, дужою; та Максим чоловік і небез достатків, не без копійчини…

91 / 243

Зійшлися вони. Прожили рік, другий; звикли між собою, як чоловік та жінка. Дітей не було.Журби й турботи не знали… Тільки те й робили, що пили та гуляли нишком та тишком, щоб,бува, начальство Максимове не дізналося.

Тоді саме перегнали їх полк з одного міста у друге. Пішов Максим — та й засумував. ЗосталасьЯвдоха — і теж сумувала. Через місяць подає їй Максим низенький поклін, цілує її в «сахарнієуста» та в «білосніжну грудь», посилає грошей, просить, щоб приїхала: коли хоче, то вони йповінчаються. Тоді уже розлучить їх «мать сира земля».

Явдоха зібрала свої манатки, поїхала. Швидко вони й побралися.

Вийшла з Явдохи справжня московка. Не страшні їй ні походи, ні переходи; завжди моторна,весела, до гулянок удатна. Щоб недаром жити, немарне тратити час, вона узялась то сим, тотим перепродувати. Накупить рублів на десять усякого краму та й перепродує москалям. Ачасом який-небудь молоденький москалик підніме що й чуже, однесе до тітки Явдохи. Явдохаприйме москалика й подарунок… Правда, іноді й доставалося їй од Максима за ті подарунки:не раз, не два ходила вона з підсиненими очима. Та — байдуже! Москалі це добре знали, а все-таки лабузнились до Явдохи, а Явдоха справляла з ними сміхи та реготи… Московка —московкою: її поб’ють, а вона ні гадки!

Отак прожили вони щось років з десяток. Максим постарів; постаріла й Явдоха — краса їїспала, помарніла, одцвіла… Уже тепер не так і молоді москалики горнулися… Рада не рада,треба було схаменутися. До всього того десять літ безпутного життя витягли всі грошенята,що Максим наскладав до парування. Треба було надалі подумати… Оханулась Явдоха, а черезрік гойдала невеличку дочку Галю.

Галя зразу усе переломила. Гулянки одлетіли; жарти — теж: виступили наперед клопоти тажаль за марно потраченим добром. Малесенька Галя спарувала Максима з Явдохою уже навіки,зв’язала міцно їх думки докупи, підбивала на одно діло. Максим бажав дочку виростити убагатстві та розкоші; бажала й Явдоха того самого… Вона думала, що багатство та розкішзаховають дитя її від такої лихої долі, яка їй судилася… І обоє вони клопоталися об однім — надпоживою та наживою… Чи сяк, чи так, а нажитись треба!

Знову Максим з Явдохою, хоч і інаково, прийнялися за діло молодих літ. Максим — за«прокормлєніє», Явдоха — за крадіжку. Максим, докладаючи ротному, що москалі просяться«на побывку», — брав з них своє так само, як і покійник Федосійович. А як верталися москалі з«прокормлєнія», — вони заносили до Явдохи накрадене, награбоване добро, а вона вже самазнаходила йому ярміс… За те тітці Явдосі, як сховачу й переводчику, доставалася половинавсього…

Так їх захопила «чиста». Та ба! Чистої Максимові не дали. У той саме рік почалася остання війназ турками. Погнали Максима під Сілістрію, а потім перевели у Крим. Явдоха з маленькою Галеюй собі повіялась за полком, все-таки не кидаючи свого краму. Тут вона таки добре заробила, боне одні прості москалі купували у неї всячину, купували й небагаті офіцери. Зовсім би добре,коли б не страшно, що от-от Максим зложе свою голову, одтинаючи другим. Оже страх її несправдився.

Максим тепер уже знав ціну життю — не кидався так, як замолоду, у саме, мовляв, пекло.Тільки всього, що його у руку штиком кольнув якийсь француз. Максим зрадів та зараз улазарет… Пошепотав там з лікарем. «Не годиться, — кажуть, — у службу; у чисту його!» —Максим полежав ще з місяць; дали йому чисту, почепили ще нову мендаль та й випустили навсі чотири сторони. Максим забрав жінку з дочкою та й потяг на рідну сторону відшукувати

92 / 243

батьківщини.

Вертаючись додому через тридцять літ, він думав застати Піски такими ж самими Пісками,якими кинув. Через те й раявся з жінкою, прибувши додому, спродати батьківщину, оселитисьде в багатому, люднішому місці та й пристроїтись до торгу на ті гроші, що придбала Явдоха.Коли приїхав — і здивувався. Не ті Піски, та й годі! Ніде ні одної землянки — скрізь мазанки;село велике, широке, довге, а кругом край веселий, людний, хоч і небагатий… «Значить,більше поживи для грошовитого!» — подумав Максим.

— Ні, жінко, — каже Явдосі: — мабуть, уже кістки зложимо на моїй стороні… Бач, який гарнийкрай!

Явдоха й сама те бачила. Оселився Максим у батьківській хаті.

Явдоха крамарувала дома. Максим по ярмарках їздив, купивши коняку. Жили собі тихо тамирно, вирощували-пестили дочку Галю та в торгу кохалися. Через рік батьківську хатуперекинули, збудували нову — простору й ясну, з світлицею, з кімнатою під проїжджих.

Дивуються піщани, що то московська служба з людьми діє, якими їх робить! Ішов Максим умоскалі розбишакою, волоцюгою, — сказано: Махамедом, а повернувся поважним чоловіком, збагатством, з заслугами… Прості люди з заздрістю дивляться на Максима Йвановича,поважають, шанують, хоч Максим Іванович геть високо дере голову проти «нетесаногомужичья». Батюшка, волосні завертають до його «чайку» попити та пропустити чарочку-другутієї «живиці-водиці»; сам становий Ларченко, коли не їде через Піски, завжди завертає доМаксима в двір.

Отак прожив він щось років три чи чотири у Пісках. А це зразу — спродав дворище, будинок,забрався, — та й виселився на хутір, на батьківську землю.

Піп, волосні так жалкують:

— Не кидайте нас, Максим Іванович, — не сиротіть наших Пісок!

— Там мені, — одказує, — буде краще, вільніше… Тут на селі багато заздрих! Ніхто не пройдеповз дворище, щоб не позавидував…

На хуторі зараз же на перше літо двинув будинок, мов панські хороми, а не мужича абомоскалева хата. На друге літо — обзавівся трояном коней; вибудував стайню, комори рублені;обплівся височенною густою лісою з острішком і з такими, як по трахтирах, воротами. Количутка — буцім хоче постоялий одкрити…

Піщани зовсім роти пороззявляли. Одні догадувались, що Максим, видно, у службі грошейзаслужив; другі казали, що, мабуть, чи не в Туреччині де поживився, — може, уклав якогобагатого та собі гроші забрав; а треті мовили, що за жінкою взяв.

Оже ніхто не знав, не бачив, як Максим жив на хуторі. Як виселився з Пісок, то ні до його ніхто,ні він ні до кого: так, мов умер! Якби не доводилось піщанам бачити його по ярмарках, то,певно, ніхто б не знав, чи є він на світі, чи вже немає… А то з ярмарків, було, привозять новинупро Максима: вибудував, мов, оте й те, а наміряється, кажуть, будувати ще й те! Отакпереказували люди те, що чули, а самі, на свої очі, ніхто не бачив… Знали тільки, що у його всебуло на запорі — позапиране, позамикане…

— Москаль хвортецю собі вибудував! — сміються іноді пішани.

93 / 243

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

XIV

НЕМА ЗЕМЛІ

Життя, кажуть, зжити — не поле перейти. Життя — що погода. Як серед ясного літнього дня,коли сонце аж пече, так гріє та світить, дивись: де не взявся вітер, надув-нагнав з усіх боківчорні хмари, — заклуботались вони; насупилось небо… заховалось сонце — похмуріло… загуло,закрутило, закушпелило шляхом… зиркнула блискавка, загуркотав грім… гряк! трісь!..Отакечки й тут. Оце тихо й мирно, любо та мило… гульк! — не вспів озирнутись, як повернулона негоду…

Увосени, тільки що позвозив додому Чіпка хліб з поля і лагодився молотити, сам собі міркуючи,як тепереньки бачитись з Галею, — на тік до його вскочило лихо… Стоїть він на току з ціпом, —аж приходить десятник з волості. «Чого йому треба?» — подумав Чіпка і прикро глянувдесятникові в вічі.

— Ходи лиш у волость! — каже десятник здалека.

Чіпка ще раз глянув на десятника, подумав трохи, та тоді вже запитав:

— Чого?

— Не знаю, — одказав десятник. — Кличуть… якийсь чоловік прийшов з Дону…

— Що за чоловік? Навіщо я йому здався?

— Не скажу, — одмовив десятник. — Прийшов, щось побалакав з писарем, — мене оце йпослано…

— Добре… прийду, — одказав Чіпка.

Десятник повернувся і пішов повагом подовж вулиці.

Не пішов, а побіг Чіпка у волость; не зайшов і в хату, не сказав нічого й матері.

Незабаром після того вернувся додому, — та прямісінько в хату. На той час Мотря пораласьбіля печі.

— Отак, мамо! — обізвався він.

— А що, сину? — питає, не обертаючись, Мотря, не помітивши ні жалю в голосі, ні смутку налиці.

— Припленталась якась приблуда… Каже: Луценків небіж… Хоче нашу землю одбирати…

Мотря миттю обернулася, глянула на Чіпку, — та й отетеріла… Хоч вона й дивилася, та нічогоне бачила, не розуміла.

— Каже: не оддаси, — буду позивати…

Мотря поблідла — і ледве вимовила:

94 / 243

— Який небіж?.. Звідкіля??

— Кажу ж: з Дону! — одмовив Чіпка.

— З Дону?! — якось боязко запитала Мотря — та й опустилась на лаву…

Одно невеличке слівце «Дін», як молотком, ударило її в голову… Пам’ять у неї зразупрокинулась і нагадала, що вже раз прийшла була до неї лиха година з Дону, котраперевернула все її життя та й кинула бідувати на старість… «Чи не нова, бува, прийшла знову зтого проклятого Дону?» — думала Мотря, глядячи на сина, хоч нічого й не бачила, бо у віччю внеї почорніло, затуманилось…

Чіпка подививсь на смутну, перелякану матір — і оханувся… Він бачив, що його звістка впалагромом на стару материну голову.

— Не журіться, мамо!.. не лякайтесь! — став він заспокоювать матір. — Хай позиває… Намгромада присудила землю… Байдуже! Ніхто тепер не вирве з моїх рук…

— А клопоти.., а тяганина… — проказала Мотря, задумуючись.

— Сількісь… А землі не дам! Зубами держатиму — не пущу!

— Оступайсь, сину, за своє добро… У нас же тільки й багатства, що земля та… Скільки япопоходила, скільки я попоносила, поки тоді оддали!.. — згадувала Мотря, як вона добувала туземлю.

— Кажу: не журіться! — одказав Чіпка і пішов з хати на тік молотити.

Мотря посиділа ще трохи на лаві; ще перекинула в своїй голові одну думку за другою… може б,ще сиділа та думала, якби не засичав окріп у печі, збігаючи ключем на черінь… Тоді Мотрявстала, висунула окріп і знову стала поратись коло печі, як і до того поралась.

Побалакали вони в той день за землю за обідом; побалакали за вечерею; довго балакали,полягавши увечері спати, — і забулись обоє… Іде життя у них протертою стежкою: як сьогодні,так і завтра; як завтра, так і по-завтрому… Мотря коло печі та в хаті або за корівчиноюходить… Чіпка — на току, коло хліба порається: молотить, та віє, та околот в’яже…

Коли так — тижнів, може, через два після тога, як

кликали Чіпку у волость — знову прибігає десятник, загадує знову йти у волость, та вже несамому Чіпці, а з Мотрею. Чіпка не послухав: матері сказав сидіти дома, а сам мерщійпочимчикував.

Не вспів він ступити на поріг у волості, не вспів сказати «добридень», як писар до його збумагою:

— Ось з суду бумага за вашу землю!.. Велено одібрати у вас і оддати Луценковому небожеві…

Чіпка — сам не свій. Дивиться то на писаря, то на бумагу: чи бумага бреше, чи писар?

— Як же це? — питає в писаря. — Адже тоді громада присудила нам землю…

— Присудить — присудила, — каже писар, — та, бач, парубче, є й над громадою старші.Громада присудила, а суд — одсудив!

95 / 243

— То це так і оддать землю??!

— Авжеж.

— Та ні, не буде цього!

Більше нічого не сказав Чіпка, не поклонився навіть старшині волосній, а повернувся — і пішов,похнюпившись, додому…

— А що тепер, мамо, робити? — запитав матері, ледве одхиливши хатні двері.

— Що, сину?

— Пропала земля!

— Як пропала?

— Кажуть: суд одсудив…

Немов хто гострий ніж вгородив у серце старій Мотрі. Як сиділа вона на лаві, на гребені,виводячи тонку нитку, — так і прикипіла на днищі: заколіло веретено у одній руці, а волокно упучці — у другій…

— Краще б мені, сину, в домовині лежати, ніж таку чутку чути! — ледве вимовила Мотря крізьсльози…

А Чіпка — не чув, не дослухався до її слів. Він сам себе, землі під собою не чує… Міряє вінхату — то вздовж, то впоперек, б’є об поли руками, ніби сам собі приговорює:

— Та ні, де буде сього!.. Брешуть вони… Я вас знаю… знаю, бісових сутяг!.. Підсипав писаревіблудяга… і є земля! Та ні!.. Мене сим не підведеш… Я сам своє знаю… допитаюсь свого… Хочот — по сю (черкнув по горлянці рукою), а землі не дам!..

Порівнявшись з матір’ю, став, узявся в боки, глянув на неї…

— Виймайте гроші, які є! — гукнув зопалу.

— Які гроші? — здивувалася Мотря.

— Які є, всі виймайте… у город піду — позиватись.

— Де ж у нас гроші? Хіба ті п’ять рублів, що за овечат вторгувала… Там у скрині, в сувоїзаховані… Візьми, коли треба.

— Підіть принесіть, я не знаю де.

Мотря, стогнучи, встала, відхилила скриню, довгенько рилася, поки знайшла гроші.

— На, — сказала вона Чіпці, подаючи гроші правою рукою, а лівою зачиняючи скриню.

Чіпка узяв гроші, подумав, повертів у руках синю бумажку, заховав її у кисет з тютюном, пхнуву кишеню, зітхнув — і взявся за шапку.

— Прощайте ж, мамо! сьогодні мене не ждіть, хіба аж завтра вернуся ввечері.

96 / 243

— Щасливо, сину. Ти б узяв хоч хліба на дорогу. Чіпка не чув: він уже зачиняв за собою хатнідвері. Зосталася Мотря сама — сама, як палець, з своєю нерозважною думкою… Сіла вона нагребені; незчулася сама, як узяла веретено; смикнула кужелю пасмо, вивела нитку… В голові —полізла всячина, завернула у давнє… У пам’яті — прокинулись ті давні часи, як на чужім полі налюдей жала, з снопа заробляла, як п’ять снопів людям нажни, а собі шостий одверни… як зацілий довгий літній день, од світової зорі до вечірньої, спини не розгинаючи, тільки двадцятьснопів і заробила!.. А ще ж їх треба і звозити і змолотити!! А тут — кругом лиха година облягла:на хаті оселя попрогнивала — крізь стелю капле, стіни осінні дощі обшмарували — голимиребрами хата світить… А вже й зима не за горами… І холод… і голод… Пополотніла Мотря…увірвала нитку… Покотились з очей сльози — як горох, закапали аж на долівку…

Чіпка тільки вийшов з двору, так і наліг на свої ноги. Лихо його мчало у город: йому хотілосяперелетіти туди. Шлях у Гетьманське лежав повз його землю, мимо москалевого хутора. Та недивився тепер Чіпка ні на чорно-жовту колючу стерню на полі, ні на білий верх, що один тілький виглядав з-за високого паркану москалевого двору. Чіпка чесав діляхом, заклопотаний одноюдумкою — про землю… «І що я без землі? — вертілося у його похнюпленій голові. — Людськийпопихач… наймит… Без землі — нема волі… Земля тебе годує… земля хазяїном робить… А безземлі усе пропало… і моя надія пропала…»

— Щоб же ви самі пропали, проклятії — сам незчувся, як зірвались слова з язика.

— Кому то ти добра такого зичиш? — любенько обізвалась Галя до його, на хвірточці стоя.

Вона вже давно його нагляділа, — тільки він не примічав її.

Несподівана стріча — як обварила Чіпку. Він підвів голову, подивився, де він, глянув на Галю —і не міг слова вимовити… Галя стояла і собі дивилась на його ніби з усмішкою — ніби раділа, щотак несподівано захопила Чіпку, що він змішався…

— А бач: перелякався й ти!.. а ще парубок!! — зацокотала вона.

Чіпка сердито зиркнув на неї і наче здув веселу усмішку з її веселого личка;

— Лихим людям, Галю… — понижаючи голос, ледве одмовив Чіпка на перше питання та йповернув до хвіртки.

Галя собі повернулася, скочила у двір, защепнула хвіртку і — тільки чутно — закопотіладвором.

— І вона втекла!.. — гірко вимовив Чіпка: — не підождала… не побалакала…

Поглянув він на ворота, на хвіртку, — мовби поглядом зніс їх; похитав журливо головою,повернувся і знову почесав далі…

Сонце вже стояло на вечірньому прузі, як підходив Чіпка до Гетьманського. Череда з поляпустилася додому: корови поспішали побачитись з телятами і заздалегоди подавали про себевістку протяжним ревом. Череда нагнала отару — й перемішалася… Овечки бекали та мекали,розскакувались на всі боки і піднімали з шляху страшенну пилюгу… Вона стояла сірим стовпом,навпроти сонця здавалася червоно-димчата. Вона закривала собою город, тільки й видно булоз-за її густого пологу — горіла на сонці золота баня на церкві…

Чіпка ні до чого не додивлявся. Він ішов собі, похнюпивши голову, тихо, ногу за ногоюпосилаючи. Неблигий світ Гетьманське. Набив добре ноги, натомив думками голову; втомився

97 / 243

трохи. Йому задумалось спочити; він став міркувати: де його на ніч притулитися? Аж ось ігород…

У царині наглядів Чіпка низенького, натоптуваного чоловіка, з круглим запухлим лицем, зрудими товстими усами. На плечах у його наопашки була накинута сіра московська шинеля,унизана блискучими ґудзиками, з зеленими нашивками на комірі. Москаль — не москаль, аслужбою пахне. Стояв він серед двору, без воріт, і, прикривши рукою від сонця очі, поглядав наЧіпку. Той повернув до двору. Чоловік побачив і собі відійшов од немазаної хати. Нап’явши налікті шинелю, він став коло одного стовпа од воріт, підпер його одним плечем і обернувся доЧіпки:

— А що скажеш? Чи не по ділу?..

«Сам бог насилає», — подумав Чіпка, здіймаючи шапку.

— Скажіть, будь ласка, чи ви не знаєте, де тут живе секретар Чижик?

У чоловіка аж обидва уси затіпались; таранкувате лице мов ще дужче порябіло.

— Чого тобі до секретаря? — сам себе здержуючи, пита чоловік. — Секретар таких, як ти, неприймає… А коли чого треба, то й я тобі напишу… Що в тебе за діло? — приставав він до Чіпки.

— Та діло, бачте, ось яке…

І давай Чіпка викладати свою пригоду.

— Так… еге… треба справки наводити… копії брати… — понуро дивлячись, як великий дока усьому ділі, одрубував чоловік. — Треба прошеніє… еге… так-так… Так і напишемо… А гроші ж утебе є? — спитав він і глянув прямо в вічі Чіпці.

— А багато на те треба? — вивіря Чіпка.

— Та рублів п’ять на перший раз треба… А там — побачимо, що буде: чи можна вести діло, чи,може, наплювати…

Чіпка стояв і роздумував: чи не бреше він? он на йому яка лиха одежинка! Може, хочевидурити гроші… Бач: п’ять рублів, щоб тільки дознатися… усі гроші на те тільки, щоб знати:чи можна вести діло, чи не можна?.. Ото здирство!..

— Ну, так ходім до хати…

— Ні… — зам’явся Чіпка: — прощавайте!

— Слухай!.. постой!.: Чув?.. постой! Чіпка став.

— Знаєш що? — я тобі за три карбованці напишу…

— Не хочу, спасибі вам, — та й іде далі.

— Постой! постой! — спня його чоловік. — Як ти прозиваєшся?

— Варениченко.

— Ти козак чи хто?

98 / 243

— Мій батько москаль.

— Ага… От, бач, і на бумагу не треба — на простій напишу… Хоч? за рубля напишу! Ніхто тобіза рубля не напише, а я напишу…

— Та бог з вами! — одгрібавсь Чіпка, не рад, що

й зачепив таку причепу.

— Ти думаєш: я тебе одурюю?.. Ні, ще Василь Порох нікого не обдурював… Ти чув про Пороха?Через Пороха й секретареві твоєму не раз доставалося!

Чіпка справді чув про Пороха: піщани хвалилися, що Порох не раз писав прошеніє кому треба.Чіпка задержався і ще раз обдивився Пороха.

— Ну, от же тобі за твою неймовірність, — пристає Порох, узявшись у боки, — щоб ти на другийраз знав Пороха, дурно тобі напишу!

— Чи йти, чи ні?» — подумав Чіпка.

— Слухай, ходім!

Чіпка повернув за Порохом у двір.

— Я це тільки тобі дурно напишу, — проказував Порох, ідучи вперед, — вперше зроду пишудурно! За те ти мені хоч могорич купи.

— Добре, — одказав Чіпка.

— То он, дивись, пляшка над хатою висить, — показав Порох через дорогу: — то — шинок…Піди могоричу принеси!

Чіпка повернув до шинку; Порох пішов у хату. Незабаром Чіпка вернувся з пляшкою горілки уруках. Порох стрів його на порозі, увів у хату.

Хата вдарила Чіпці в вічі своєю неохайністю. Стіни пооблупувані, чорні, аж поцвіли; долівкабула колись на помості, — тепер тільки недоколоті під стінами дошки про те нагадували;посеред хати вибої, повні сміття; вікна темні, аж чорнувато-зелені, пропускали в хату якийсьтемний світ. Гидко, непривітно! У самому кутку, на покуті, стояв невеличкий стіл з двох дощок,на палець одна од другої…

— Здорові у хату! — привітавсь Чіпка.

— Здоров, здоров, — весело задріботав Порох. — Сідай — і ткнув пальцем на триніжок, щостояв коло столу, а сам метнувся до груби.

У хаті була панська груба. Порох одчинив дверці, вийняв звідти чарку і краєць черствого хліба,покаляного в попіл.

— Оце приходиться ховатись од проклятої сарани з святим хлібом! — задріботав Порох. — Якта прожра жре! не заховай тільки… Засох трохи, та сількісь… Покалявся… — І почав хлібобдувати та обтирати.

— А де ж горілка? — обернувся до Чіпки. Чіпка підвівся, щоб дістати: він поставив пляшку у

99 / 243

кутку коло порога.

— Сиди, сиди! — защебетав Порох, наглядівши горілку. — Я сам! Я сам!

Узяв він пляшку, налив чарку, вилив у рот. Кутуляв, кутуляв, розводивши якось чудно очима,ковтнув, по-плямкав; знову налив чарку і знову вилив у рот, закутуляв, ковтнув…

— Хто се давав? — спитав після другої.

— Жидівка.

— То-то, чортова душа, поганої дала!.. От, гаспедська Ривка! Ще таки Оврам совісніше, а щовже Ривка… Ось покуштуй!

— Ні, не хочу.

— Чому? не п’єш?

— Та таки й не пив досі…

— То не знаєш, яка й на смак?

— Не знаю.

— Дурний же ти! Нічого доброго не знаєш. Знай, що тільки й добра на світі, що горілка. Скількиб без неї людей вішалось! А так… На, пий! — крикнув на Чіпку і подав йому чарку.

Чіпка давно чув, буцім горілка робить полегкість. Тепер ось і Порох розхвалює, а тут ще йдосада з самого ранку за серце ссе… в тілі трохи холод чується… Усе це разом намоглося наЧіпку: випий та й випий! Нічого робить — треба спробувать… Узяв Чіпка, випив… Горілказапекла, защипала в роті, трохи не похлинувся, аж закашлявся…

— Таки видно, що ти не вмієш пити! — каже Порох. — Ось як треба пити! — і знову вихиливчарку у рот і ковтнув, як воду. Потім того одломив шматочок хліба, почав заїдати…

Чіпка собі взявся за хліб. Хліб — як сухар сухий, насилу кутуляв його Чіпка.

— Зовсім ти нікуди кчемний! — каже Порох: — ні пити ні їсти.

— Та як його отаке гірке пити? — зверта Чіпка на

горілку.

— Та тотільки так здається… Ось підожди, трохи, пройме — сам попросиш!

Чіпка справді почув — спершу наче хто гарячим залізом припік його усередині: запекло колосерця та й розійшлося по всьому животу… Далі — той огонь затух, запекла згага, їстисхотілося… Здається, вола б з’їв… і черствий хліб здався смачним! Трохи згодом — мов щось увічі вступило… заграло в голові… повеселішало на серці… Темні думки стали прояснятися…стала прокидатись віра… узяло завзяття… «То все брехня! — думається йому. — Хайкарбованця проходжу, хай два або й усі п’ять… а земля все-таки моя! Брешеш, вражийчоловіче, земля моя!..» І так стало Чіпці весело, немов справді земля вже його і він вертаєтьсядодому забезпечений…

100 / 243

— А чи дорого се діло стоятиме? — пита він у Пороха.

— Яке діло? Коли дуже закручуване — дорожче;

а коли ні — недорого, — одказав Порох.

— А моє діло?..

— Ось тривай лиш — ще по-одній вип’ємо, та тоді вже й за діло!..

Тільки що Порох став наливати чарку, двері прожогом розчинилися і в хату ускочила жінка —не жінка, дівка — не дівка: голова не покрита, як у дівки, а коси заборсані у мичку, немов жінказбиралася сховати їх під очіпок та зав’язала на тім’ї, а вони й розсипались… Сама — не стараще, висока, суха, худа, щоки усмоктались всередину, вид болізний, жовтий, тільки одні очі —чорні, як терен, — блищали якимсь божевільним світом.

— Уже п’є… уже п’є! щоб тебе кров гаряча спила!.. — скрикнула вона таким несамовитимголосом, аж у Пороха руки затіпались. — Їсти ні крихти нема, дітвора плаче, а він, чортів бугай,горілку дудлить!..

— Іди собі! іди, йди! — зайдикав Порох. — Мені ніколи… Я зараз чоловікові писатиму прошеніє…іди собі!

— Щоб тебе писачка списала, проклятий! Мені життя через тебе нема…

— Хто ж тебе держить? Я тобі давно кажу: чим клопотати мене з своїми дітьми, ішла б собі,куди сама знала. Так, бач, шкода москаля кидати!

— Авжеж шкода!.. — і якось страшно засвітила очима. Погляд її упав на краєць хліба. Воназатіпалась і, як та звірюка, кинулась до столу, аж Чіпка подався убік.

— Бач, проклятий! Казав — хліба нема, аж ось скільки переховував.

— Ну, бери, бери… та йди собі — одказав Порох, ховаючись з пляшкою.

Вона страшно провела очима і повагом вийшла з хати.

— Хто се? — запитав Чіпка.

— Шмат… — не доказав Порох, а трохи згодом одмовив: — сестра… Не всі, бач, дома —божевільна… Божевільна, а дітей плодить, — та й живуть, прокляті, на мою голову!..

Чіпці так стало шкода божевільної сестри Пороха, її малих діток!.. «Може, вони голодні йхолодні, — думав він. — От, якби багатство — чи дійшла б вона до сього?.. Якби-то багатство…А то — от, останню землю одбирають…» Знов повернула його думка на землю — і почала передним свої виводи виводити…

— А що ж: будемо прошеніє писати, — перебив Порох.

Чіпка кинувся.

Порох побрався знову у грубу; витяг звідти недогарок шабашкової свічки, каламар з помадноїбаночки, перо; поставив усе це на столі, а сам вийшов з хати. Незабаром вернувся з папером уруках, з окулярами. Перше всього направив свічку у розколоту пляшку.

101 / 243

— Як потемніє, то запалимо, щоб не шукаться, — сказав він. — А тепер пусти мене на своємісце, а сам сядь на лаву, абощо.

Чіпка пересів на другий триніжок. Порох присунув свій триніжок до столу, розложив папір і,осідлавши носа окулярами, почав писати. У хаті стало тихо-тихо, — тільки коли-не-коли якосьсердито одгаркувався Порох та чутно було скрип пера або одрубні вимови Пороха: то «так», то«ага…», «еге…», «добре…», «ну, а далі?». І далі Порох, подумавши трохи, знову писав, аж стілходив ходором, знову одгаркувався, агакав та егекав… Вечірнє сонце, сідаючи за хмари,кинуло червону стяжку крізь мутну шибку і обдало червоним світом круглу лису Пороховуголову, перерізало надвоє білий папір і довгою й широкою попругою лягло через усю хату, азаховалося крайком аж десь за грубою… Облита світом, і без того червона голова Пороховатепер стала зовсім червоно-гарячою… Чіпці здавалося: кривава голова писала кривавужалобу…

Порох кінчив; положив перо; узяв папір у руки; підійшов до вікна.

— Слухай: чи так буде? — і став читати.

— Що, так? — запитав знову, перечитавши.

— Так, — одказав Чіпка, не знаючи сам — чи так,

чи ні.

— Ну, оце ж тобі й просьба. Тепер, коли до просьби випили, то й після просьби не завадить.

— Добре, — згоджується Чіпка. — На щастя, значить?

— Еге ж, — сказав Порох, покректав, потягся і випив одну за другою аж дві чарки.

Підніс Чіпці. Випив і той і став спльовувати. Сонце уже зовсім сіло; в хаті стало темно; Порохсвічки не запалював, а ходив мовчки з одного кінця хати у другий. Чіпці стало ніяково.

— Ти в нас заночуєш, а завтра і в суд, — сказав Порох та й замовк.

Важко стало у хаті. Чіпка сидів на триніжку; Порох тинявся з кутка в куток. Обидва мовчали.Щоб перервати німоту, Чіпка запитав:

— І се ви так живете?

— Отак, як бач. Тільки й того, що хата своя.

— Не смачно…

— Та як вип’ємо, то воно й посолодша трохи; а без того — через добрих людей давно б висілина трямку, — сказав Порох і знову ковтнув чарку.

— Усім, значить, добре… — обізвавсь Чіпка.

— А ти думав, — ні?.. У кожного — не без того… Тл знаєш Польського?.. — пита Порох,зупинившись навпроти Чіпки.

— Котрого?

102 / 243

— Того, що і в вас панує, що в Красногорці живе.

— То що?

— Не то що… А отой мене доїв, той мене у землю втоптав! — і Порох знову заходив по хаті. —Як став предводителем, так і нема мені життя… Ябедник! Ябедник — та й нема мені добра… Адо його мені добре було… Служив… Цей будинок, бач, похилився тепер… а колись?.. Колись уйому бенкетували… музики грали… сам комісар гуляв тут… А тепер… нужда та злидні!.. Авсе — він!

— Що ж він вам заподіяв? — пита Чіпка.

— Як що? З служби вижив… ябедником зробив… он що! Та ні! Не так легко Василя Порохазробити ябедником… Не така у Василя Пороха голова! Заслав брата на Сибір, — бо братдурний… Племінничок звів з ума сестру, — бо сестра божевільна… А Василь — ні… не вгризеш!Василь колись вертів цілим повітом… у Василя усі були в руках — і комісар, і суддя, сампредводитель… аж поки він не вліз у предводителі… Уліз та й ну свою панську пихупоказувати. Що ти мені з своєю пихою, коли я за всіх роблю?.. Плювати на неї! Так, бач, ні… Пойого — хоч нічого не роби, тільки йому зваж… йому лижи… Не такий Василь Порох, щоблизався… Хай другі лижуть, а Василь не лизатиме… Він як лизне, то й лизь вас злиже!.. Ну?..вижити Пороха! Порох не хоче коритись… Порох не лиже… Сказав судді, а суддя не хто, якрідний братік… Та хіба один суддя?.. і підсудки родичі… і справник родич… всі одного заводу,одного кодла… Де ж там правда візьметься?.. Сказано — вижити… Ну й вижили… Нетрудновижити, та трудно розквитатись… Сількісь… Що мені служба? Наплювать на неї!.. А я таки вамдозолю. Я зав’яжу кішці хвоста, — хай розв’язують! Он по опеці одного братчика довів, що підсуд оддали… Скрутили, правда, діло… виплутався… Хай! Хіба можна підсудникові служити?Хай, кажу. Се мені хліб… Я знов писатиму… Мене тільки зачепи, — возом не об’їдеш. Писатиму,все писатиму… І про вибори, як вони з’їжджались та змовлялись, напишу… і за те напишу, щовсі куми та побратими… Все опишу… Я їх на чисту воду виведу. На те я — ябеда! Макухасидить уже під судом, оддам ще й порадника вашого — Чижика… Хіба здохну, щоб його неоддав!.. Я знаю, як Чижик за Совинських діло скрутив… Совинський дівку встрелив… Вийшовпісля обіду в садок. Дівчата рвали ягоди… Ану, каже, яка скоче з вишні?.. Та — бух! Так однаопукою додолу… та сама, що не піддалася… Що ж?.. Зараз до Василя Семеновича… Той заЧижиком… Ну, звісно, й Чижикові перепало десятин з двадцять поля… Чижик і скрутив діло,очевидячки скрутив… За те Совинський на дочці Польського оженився… узяв плащуватуциганку, з таким носом, як сокира. І покрили… Людську кров покрили… Та ні! навіщо ВасильПорох живий?.. він вас розкриє… Кров — не вода… Василь Порох сам у яму ляже, — то йзвідтіль кричатиме, що Сoвинський дівчину вбив!.. Душогубці!..

Страшно якось, гучно роздавалися у темній хаті Порохові речі, ніби справді хто з глибокої ямигукав про панські злі вчинки… Чіпка слухав ту обрубу бесіду, серце закипало в його…

— Так воно скрізь добре?.. — промовив він: — усюди правда!!

— А ти шукаєш правди? — суворо запитав Порох. — Тільки й правди, поки повна пляшка, а колипорожня, то й брехня!.. Ану лишень підкріпимося…

І він самотужки потяг з пляшки, тільки: булькотало у горлі.

Чіпка не схотів пити. У його й без того грало уже в голові. Порохові речі глибоко запали всерце… Перед очима встала вся неправда… «Він — старший, а кругом його — менші, всеродичі… Сказав слово — і все схилилося перед ним… Пан над мужиками, пан і над панами!

103 / 243

Немає ні в чім перепону, не знає ніякої заборони… Де ж тут візьметься тая правда?»Прокинулась у Чіпчинім серці недовіра у правду; обізвалась вона у душі його тяжким сумом…Він сидів, схиливши на руку головує — не чув, як рипнули двері.

— А ви поночі сидите? — щось спитало жіночим голосом і знову зачинило двері.

Трохи згодом у хату увійшла сестра Порохова з каганцем у руках. Світ ударив прямо Чіпці ввічі. Перед ним, як мара та, стояла розпатлана жінка і живцем нагадувала йому про людськунеправду…

— Тут будемо вечеряти чи там? — питала вона, не випускаючи каганця з рук.

— Там, мабуть… Там, Галочко, — одказав Порох. Чіпка аж затіпався, почувши таке мення…

— Ходім же їсти! — гукнула вона й пішла вперед. Порох і Чіпка пішли за нею. Увійшли в кухню.Вона була ще чорніша, ніж кімната, де сидів Чіпка. За кухнею чорніли ще двері — у третю хату.Що там було — не видко, тільки з-за дверей виглядали дві кострубаті дитячі голови. «То,видно, її діти», — подумав Чіпка.

Серед хати сіли вони вечеряти. На перевернутім уверх денцем горняті блищав каганець іприсвічував у миску.

Жінка всипала галушки. До вечері усі випили по чарці, випила й сестра Порохова і нескривилася. Чіпка покуштував галушку, — глевка, як глей, та ще й на зубах тріщить. Давай вінсьорбати одну щербу. Коли б не так хотілося їсти, він би й не покуштував такої вечері.

— Мамо! дай і нам галуски… і ми хоцемо галуски, — обізвалась з-за дверей дитина.

— Ви!.. — гукнув на їх Порох. Діти поховалися.

— Луципір! — зиркнула Галька: — сам напився, налопався, а дітям — то й нема?!

— Чому ви, справді, дітям не дасте? — обізвався Чіпка до неї.

Вона устала мовчки; достала недобитий полумисок; всипала в його галушок і поставила колопорога. З-за дверей висунулось двоє дітей — чорні, замурзані, в якихсь ганчірках замістьсорочок, котрі вони якось соромливо позводили на грудях чорними рученятами, — бо застібокне було… Впали вони опукою над черепком, запустили в юшку свої рученята, витягли погарячій галушці, засичали, захукали — і стали жувати, цмокати… Чіпці стало аж гидко. Мабуть,не любо було й Порохові, бо він знову закричав на них. Діти спідлоба зиркнули на його іналагодились шарахнути за двері.

— Не кричи, п’янице! — гукнула Галька на його.

— Сидіть! — обернулась до дітей. Чіпці вже не їлося. Доїв Порох останню галушку, встав.Подякував Чіпка Порохові і Гальці.

— Іди ж тепер та лягай спати! — обізвавсь Порох до Чіпки.

Вийшли вони разом з кухні. Чіпка покурив в сінях люльки, пішов у хату, а Порох ходив ще довгопо двору, смоктав люльку та спльовував. Лежить Чіпка у хаті на долівці, не спить, качається.Душно йому, варко; по жилах бігає гаряча кров; гаряче полум’я пашить з рота; а в голові —одна думка ганяється за другою… То йому привиджується вдача: земля знову його; він такий

104 / 243

радий, і мати рада: не попустив свого!.. І Галя йому любенько ввижається… Що не кажи, а Галядівчина гарна! От, якби така жінка… Радіє Чіпка від однієї згадки… Аж ось повіяло холоднимвітром з другого боку… Нема землі!.. проходився дурно-марно втратився… Мати плаче, — це їй,старій, знову прийдеться на чужім полі тинятись… А самому як?.. Пропало все!.. То знову вінхазяїн… іде поруч з Галею… Вона йому любо глянула в вічі, усміхнулася… А лихий ворогпозавидував йому — одняв землю, закрив своєю нечистою рукою її милий образ… Що ж теперйому зосталося?.. Висовується, мов з туману, п’яна Порохова постать; а за нею — світитьстрашними очима божевільна Галька; просовують до його рученята голі, чорномазі діти —страшні, сухі, тремтять од холоду… І встає перед ним людська неправда… Бачить він: вона, якпавутина, заснувала цілий світ, — ніхто не виплутається з її тонких тенет… Правда, одинрвонувся — і вирвався… та як? руки й ноги назад скручені… ні сісти, ні встати: стій, як на карувиведений!.. «Господи, боже! де ж твоя правда?.. — шепче Чіпка. — Де її шукати?..» Аж ось,здається йому, павутина і його основує, — от-от — і він в тенетах! Він рвонувся, кинувся…Хочеться йому забутися, заснути. Перевернувся він з боку на бік… Сон — як відьми вкрали!..Хтось рипнув дверима, увійшов у хату.

— Се ви, дядьку? — питає Чіпка.

— Я, — одказав Порох. — А ти ще й досі не спиш? — спитав його і побрався до свого лігва, подругий бік хати. Не пройшло десяти хвилин, — Порох захарчав.

«Щасливий він — подумав Чіпка. — Таке лихо, а спить безпечно… Тут — ще тількизаклюнулась, та й то!..»

XV

З ЛЕГКОЇ РУКИ

Уранці устав Чіпка з досадою в серці, з дурманом у голові. Узяв просьбу, поклонивсь Порохові,пішов у суд. Ще було дуже рано: нікого з судовиків не було в суді; тільки один сторож підмітавскрізь по хатах порозкидані шматочки нікчемного паперу і цілу коробку його, разом з сміттям,висипав у грубу…

— Та й ранній же! — сказав він, побачивши Чіпку — Підожди лишень… Ще нікого нема…

Чіпка сів на рундуці. Після недоспаної ночі, після згаги осіння ранкова прохолода здаваласьйому такою хорошою, ніби оживила його… Голова потроху одходила; веселіші думкипрокидалися. Вранішнє сонце обливало його м’яким світом, пестило його вид, очі, нагонилосонне забуття… Чіпка захитався — задрімав. Його розбудив якийсь гомін. Розплющивши очі, вінпобачив — ціла купа людей увалила в двір. У одного з-за пазухи виглядав крайок паперу; удругого на грудях наче горб виріс: то оддимався цілий хліб, узятий з дому на цілий день; утретього за плечима торбина… Кожен щось розказував другому; інший розмахував руками:всякого клопотало своє діло… Чіпка сидів мовчки, навіть не дослухався до людського гомону: уйого гомоніло своє лихо… Якось незнарошне погляд його впав на одного чоловіка. Нарізностояв він під забором, зажурений, похнюплений. Другі посідали, сміялись, балакали. А він стоявмовчки, як одшиблений, і, здається, нічого не чув, не бачив… Чіпка подумав: «Мабуть, неабиякеділо і в цього!..»

Аж ось — хтось крикнув: «Секретар! Секретар іде!..» Усі повставали, насторошились. Підвівся йЧіпка. У воротях показався сухий, перегнутий утроє панок, з зеленим коміром, з блискучимиґудзиками… Чіпка глянув на його. Борода йому була гладенько виголена; як та сокирка,видалась вона уперед, ховаючи у прогалині між довгим носом і собою запалий рот з сухимитоненькими губами; голова трохи подалася назад; довга шия вип’ялась так, як у вола, коли

105 / 243

його у ярмо запрягають; на грудях одтопирились верхні краї форменого сюртука, застебненогоунизу на два ґудзики, і робили ніби горб, а на спині був справжній горб — аж од самих плечейдо тонкого, перегнутого стану… «Ну й цього перегнуло!» — подумав Чіпка.

Секретар Чижик, — то був він самий, — увійшов у двір, обпираючись на довгий ціпок, якобпираються старці. Люди поздіймали шапки. Він озирнув усіх своїм мишачим поглядом іпідступив до людей.

— І ви до нас, Осип Федорович? — осміхнувшись, промовив він до одного, видно, полупанка, щостояв тут же таки між народом.

Той поклонився, розказав своє діло. Секретар підступив до другого, до третього — до всіх почерзі. Знакомих величав на мення; незнайомих прямо запитував: «А чого?» Дійшов і до Чіпки:

— Ти чого?

— З прошенієм.

— Об чім?

Чіпка подав до рук прошеніє. Секретар шморгнув носом, витяг лівою рукою з-за пазухи зчервоними розводами чорну хустку, обтерся і став потихеньку читати прошеніє…

— Нічого не буде! — віддаючи назад прошеніє, одказав він, навіть не глядя на Чіпку.

— Як? — здивувався той.

— Так… документів нема!

— Та нам же громада цю землю одсудила…

— То що, що громада?..

— А в його хіба є? — запитав Чіпка про свого супротивника. Секретар глянув, як п’ятака дав, ізнов шморгнув носом.

— Підожди, — сказав він Чіпці, ідучи в хату. Жде Чіпка годину, жде дві, жде уже й три… Бачитьвін: люди то приходять, то виходять з суду, а його все не кличуть… Бере його нетерплячка;нудиться він… Коли це — виходить сторож:

— Іди до секретаря! — сказав і повів Чіпку аж через три хати, де сиділо багато судовиків: одніза ділом, другі без діла.

— О-о! вже повів… чує муха, де струп!і — сміялися вони услід Чіпці.

Чіпка увійшов у невеличку хатку, де сидів секретар, обложений кругом ділами. Сторож вийшові прихилив двері. Остався Чіпка з секретарем віч-на-віч.

— Ага! — глянувши на Чіпку, сказав секретар та А знову вп’яв очі у діло. Чіпка стояв у порога;мовчав.

— То тобі Порох просьбу писав? — не дивлячись у вічі, спитав знову секретар, нахилившись надділом і щось черконувши пером.

106 / 243

— Порох.

Мовчанка. Чіпці аж важко стало…

— А що дав?

— Нічого не дав.

Секретар неймовірно глянув на Чіпку.

— Знаєш що?.. — почав він — і запнувся. — Як п’ятдесят рублів, то й діло можна поправити…

— Х-хе! — хекнув Чіпка, не то усміхаючись, не то дивуючись.

— Чого ти хекаєш?

Чіпка мовчав.

— А де ж та правда, коли так?? — уголос подумав він.

Секретар зміряв його з голови до ніг своїм мишачим поглядом, котрий, здавалось, казав: «Ой,який же ти молодий та зелений!»

Чіпка глянув на секретаря, очима вони стрілись. Mишачий погляд не видержав палкого тагострого і в одну мить перебіг на діло.

Знову мовчанка.

— Ну, чого ж ти стоїш?.. І мене не держи, і себе…

— Рука б мені одсохла от по сю!.. — скрикнув Чіпка, показуючи на локіть правої руки, та йповернув з хати, не доказавши.

— Ов-ва!! — гукнув секретар услід йому. — Гарячий який… Гляди лиш, щоб не опікся! —докінчив він, йдучи за Чіпкою.

Судовики спершу витріщились на секретаря; потім провели очі на Чіпку.

Чіпка гордо й швидко йшов чер’ез хату. Він бачив, як усміхались судовики, переглядаючись міжсобою і показуючи очима на секретаря.

— Сутяжище! — бовкнув Чіпка вголос, вийшовши надвір. Кров прилила йому в голову; серцезатіпалось; на виду зблід, а очі світили, як у вовка. Люди, глядя на його, розступалися, давалийому дорогу… Він потяг напрямки до Пороха.

— А що? — зустрів його Порох. Чіпка ще хижіше засвітив очима.

— Проклятий!.. каторжтптй!.. недаром його у три погибелі скрутило…

— Як caмe?

— Хоче п’ятдесят карбованців… За мою землю п’ятдесят карбованців!! Х-хе!!! І кари на васнемає.

— Отак воно завжди. Ти думаєш, як воно робиться?.. — підогріває Порох. — Не підмажеш — не

107 / 243

поїдеш… Суха ложка рот дере… ка-хи!.. ка-хи!.. Бач, як дере в горлі… Хоч би промочити…

— А горілка є? — якось понуро спитав Чіпка.

— Кий біс, хоч би капелька… порожня пляшка… Бач! — і Порох показав над вікном порожнюпляшку.

Чіпка мовчки витяг з кишені карбованця, кинув на стіл, а сам заходив з кутка в куток по хатї —хмурий, як ніч, німий, як домовина.

Порох обома руками схопив карбованця — та шморг з хати! Незабаром вернувся з веселимпоглядом і веселою усмішкою на виду, а у руках — з повною пляшкою, солоною рибою-талавиркою й невеличкою паляницею…

— Не журись! — сказав він Чіпці: — повна пляшка… Вип’ємо! — підсолодивши голос і на Чіпкуглядя, каже він. — Добре, що чортяка виніс кудись Гальку… Вип’ємо! га?..

Чіпка мовчав.

— Будьмо здорові! — обернувся до його Порох і перехилив в рот чарку горілки.

— На здоров’я…

— А нашим ворогам на пропасть! — додав Порох, підносячи Чіпці повну чарку. Чіпка випив ісобі.

— Що, посолодшало?

— Кий біс!

— Випий ще — посолодшає…

Підносить Чіпці чарку… Той простят був уже руку, щоб узяти, та Порох вилив собі чарку в рот.

— А що, правда, гірко?! — сказав він, жартуючи. — Ну, на, на — підсолоди…

Чіпка випив і другу чарку… Посоловіло в віччю; вдарило в голову… Він заходив по хаті;розпустив язик; дав волю серцю — став батькувати, лаятись… Порох, заїдаючи талавиркою,підогрівав словами…

Випили ще, ще… Очі в Чіпки налилися кров’ю, у чоловічках засвітили огні… Коло серця — немаєні міри, ні ваги тому, що там діється!.. Горілка змішалася з страшною злістю — і запалиласерце… Аж знемігся Чіпка. Сів на триніжку коло столу, схилив на руки голову — заснув…

Порох ще довго солонцював талавиркою, обсмоктував кожну кісточку, кожен шматочок тавипивав по повній… аж поки не стало ні риби, ні паляниці, а горілка — тільки на денці… Тодівін устав, заховав у грубу пляшку, на прощання нахильці випивши й останню горілку, — і ставходити по хаті… Довго він ходив коло Чіпкя, прихилявся, прислухався, торкав його, будив…Чіпка спить. Тоді Порох тихенько просунув руку до Чіпки в кишеню, витяг кисет з тютюном тагрішми і, радіючи, мерщій вибіг навспинячках з хати…

Чіпка проспав до обідньої пори. Прокинувся, підвівся… У голові — дурман, у грудях — згага…Давай він пригадувати… Перше всього спала йому на думку зігнута у три погибелі постатьЧижика — гнучка, холодна, як гадюка… Чіпка махнув рукою, найшов шапку, надів на голову,

108 / 243

вийшов з хати. Надворі ходив з люлькою в зубах п’яненький Порох і усміхався.

— Прощайте!

— Куди?

— Додому.

— Щасливо…

Поніс Чіпка у Піски задурманену голову, ще дужче помучене серце… Тепер уже не жевріла вдуші надія, не піднімала вгору його духу, не гнала вперед, як у город. Одна неправда таутрата — утрата всього наймилішого, найлюбішого — пекла його серце… Він ішов, ледвездіймаючи ноги.

Надвечір доволікся до москалевого хутора, до своєї землі… Його обдало холодом, потімобсипало жаром… Порівнявшись з хутором, він спинився… «Не чуть… нема… все пропало!.. Щевчора бачив… ще вчора… Мабуть, і вона зна… Карай же вас смерть нагла, прокляті!..» Вінпридав ходи в ноги.

Поминув свою землю, навіть не глянув на неї… Далі та далі… Уже сонце зовсім сіло. Ужесмеркло, як дійшов він до Пісок. З неба блищали ясні зорі; по селу то там, то там світилося уневеличкі віконця світло; а в Гальчинім шинку топилось у печі, — здавалось, горіла хатазсередини… Ось і його двір. Кругом тихо; у хаті темно, не світиться…

«Мабуть, мати спить, — подумав він. — Нехай же спить!..»

І повернув до шинку.

— Сип горілки, Галько! — гукнув на жидівку.

— Сцо це воно буде?! — усміхнулась жидівка, на Чіпку глядя. Він прямо побрався за стіл, напокуття.

— Не питай… давай швидше!

— Не крици, не злякалася… Дивись… скільки з хоц?

— Та сип, що хоч, гаспедське кодло!

— Ці ти не здурів, бува?.. Ну?.. Сип… Давай попереду гросі!

Чіпка полапав в кишені: ні кисета, ні грошей… Він скинув свиту:

— На! та давай швидше! — ! швиргонув через стіл

свиту.

— Сцо мені з твоєї свитки?.. Вона мені не потрібна…

Один з чоловіків, що сиділи в шинку та мовчки дивилися, що це робиться з Чіпкою, підвівся злави, підняв з долу свиту, стряхнув, повернув у руках на всі боки.

— Сип, Галько! — каже. — Я за свиту карбованця ложу…

109 / 243

— Сцо ти карбованця? — закричала жидівка, вириваючи з рук свиту. — Цого ти місаєся не всвоє діло! Вона твоя?.. Він заставля…

— Так чого ж ти єрепенишся? Каже парубок: сип! Ну й сип…

— Сип… сип, — запорощала жидівка. — Скілько з сипати?

— Та давай, щоб тобі дихати не дало, проклята душа… Сип! — гуконув Чіпка на всю хату іударив кулаком по столу — аж вікна здвигнули.

— Ну, цетвертину усиплю…

Жидівка мотнулась з свитою у другу кімнату, кинула на бебехи свитку, а сама вернулась зчетвертиною горілки, поставила її перед Чіпкою та й знову пішла до себе. Вона була сердита,що так дорого досталася їй свита.

Випив Чіпка одну чарку, випив другу, випив і третю. Дзенькнуло в голові, посоловіло у віччю.Люди мовчки дивились, одначе ніхто не зважився перший забалакати.

Коли це — увійшов в хату Яків Кабанець.

— А що це, Чіпко? І ти вже?.. — обізвався. — Вип’ємо, значить?..

— Вип’ємо, — понуро одказав Чіпка. А далі сміліше: — Вип’ємо! — А це вже гукнув на всюхату: — Вип’ємо, дядьку, так, щоб аж мізок у лобі закрутився!

Та — гряк! по столу кулаком… Забряжчали пляшки й чарки, трохи не попадали додолу. Тут ужей другі примовились. Слово по слову, чарка по чарці — полилася з ротів розмова, а в роти —горілка… Підоспіли ще людці. Прийшов старий Кулик, що один на все село носив щеоселедець. То був уже старий дід, кремезний ще нівроку… його скрізь по селу знали, якчоловіка письменного: він завжди, було, на криласі співає, посеред церкви апостола читає… Ана язик собі удався балакучий, а надто за чаркою… Та любив-таки й випити. Бувало, у неділю,після обіду, прийде у шинок та й почне теревені точити, та все по-письменному,

по-церковному… Зійдуться у шинок людці розважитись, з людьми посидіти, побалакати;візьмуть півкварти, кварту, щоб було чим горло промочувати, — і діда не минуть. Тоді він хочдо світа вже буде сидіти та брехати, аби слухали. Іноді, було, насмішить беседу, аж за животиберуться; не вряди-годи й з його покепкують — з його сивого оселедця, що аж за ухомзакрутився, а все-таки чаркою не минали ніколи. І Кулик щонеділі, щосвята у шинку.

Придибав він і тепер. За ним — другі, треті. Засіли кругом столу коло Чіпчиної горілки, п’ютьсобі, патякають, люльки цмолять. Найбільше там було дворових. Випущені на волю, як птиця,без оселі, без землі, без притулку, вони шукали собі оселі по шинках, щоб швидше скоротати тітяжкі два роки, котрі вони повинні були одробити. Ще по панських дворах вони позвикали вгорілці киснути, її п’яним хмелем підсолоджували своє гірке життя: не покинути ж було своєїутіхи тепер? І вони мерщій кидали панські двори та ходили від шинку до шинку. Коли не булоза що випити, піджидали — може, хто піднесе чарку-другу. Шинкове панібратство завждизнайдеться. Поприходили вони тепер, — Чіпка не обминув і їх чаркою…

Як підпили уже, то той заспівав з п’яних очей, той бідкався — куди його пристати, як з паномрозв’яжеться… А Чіпка не дослухається. У одній сорочці, розхристаний, одно кружає та йкружає, кричить, батькує, по столу кулаком гамселить, як навіжений…

110 / 243

— Що це воно за знак, Чіпко? — питає його Кабанець, коли Чіпка знемігся трохи. — Ти ж мов досього дива не теє!..

— Не вживав?.. Ні!.. А тепер буду…

— Чого ж це так?

— Бо нігде немає правди… немає добра… і землі иема… пропала! Ну й гуляй!

— Та де ж твоя земля ділася?..

— Де?.. взяли… одняли гаспедські п’явки… пропала!.. А земля пропала — усе пропало.

— Так, так, — підхопили двораки, — без землі — що?.. Без землі — життя нема!

— Риба без води, а чоловік без землі — гине, — увернув Кулик по-письменному.

— Еге ж, еге… А коли так — пий, поки п’ється, гуляй, поки гулйється! Без землі… усе по боку!Нащо воно? Навіщо тепер корова, кобила, вівці? Га?.. Навіщо?.. Гуляй, душа, без кунтуша! Табух! по столу кулаком…

Стіл заходив ходором; чарки й пляшки заторохтали, одна чарка навіть упала додолу, під стіл,та ніхто не поліз її доставати: всі задивились на Чіпку… А він знову за своє.

— Дядьку Якове! Ніхто не зна… о-ох! ніхто не зна… Прокляті! П’ятдесят рублів хотіли заземлю… Не в землі сила, не в землі вона була… ні! Земля — що?.. Земля!.. Хліб родить, як колонеї походиш, хазяїном робить… Сказано: земля! А без землі — усе пропало… усе! — Чіпкапридавив на останньому слові, повів грізно по хаті очима, заскреготав зубами, положив на стілруки, схилив на них голову — та й притих…

Люди дивувалися, поглядаючи на Чіпку, — дивувалися його непевним речам, а проте пили йогогорілку, поки до краплі вихилили. Тоді дехто давай рушати.

— Ану, Микито, час додому! — каже, ледве стоячи на ногах, один кріпак до другого, що сидівта слухав, як Кулик розказував про Йосипа, запроданого братами… — Чув, Микито? рушай?

— Підожди трохи, — одказує Микита.

— Чого?.. Ходім, кажу, а то покину?.. їй-богу, покину!.. То й зостанешся з отим оселедьком ровилічити, дарма що він по-письменному балакає…

А Кулик глянув на кріпака, похитав головою і залепетав:

— Аще, аще… єда… єгда… бо… созда мир… Сатанаїл заздри… Согріши Адам з Ївою… нехайцарствує!.. Людіє! од слуха зла не убоїмся…

Микита прислухався. Оже, як почув, що це вже річ не про Йосипа, устав, вийшов за сусідом зхати… Хто тверезіший, собі став за шапку братись. А зосталися самі п’яниці. Той харчав,звалившись під лавкою; той сидів, обпершись спиною об косяк вікна, та здригував — змерз; адехто виводив не своїм голосом якусь п’яницьку пісню — чи про «журбу впрямую», чи пронеслухняну «долю»…

Аж перед світом приплівся Чіпка додому, ледве на ногах стоячи, — п’яний-п’яний, п’янішийземлі…

111 / 243

Як глянула Мотря на його, то й перелякалася…

— Що це, сину?! на яких це радощах?.. .Чіпка сів на лаві, схилив голову…

— Де це твоя свитка, шапка?.. Заходив, кажеш, не тільки гроші, та й те…

— Свитка?… шапка?.. Нема!.. Нащо вони?.. Навіщо все, коли… у-у… у — завив на всю хату,мотнув розкудланою головою, засвітив повними сліз очима.

Материне серце мов хто у жмені здавив… Давай вона його умовляти:

— Навіщо це ти, сину, сам собі лихо робиш? Це ж ти сам себе з світа зживаєш!.. Плюнь ти на туземлю!.. Що ж робити? Жили ж он без землі кільки літ, та хліб їли… й тепер не сидітимемо безйого… Ти тоді малий був, — сама пучками та ручками заробляла, — та не померли з голоду… Атепер — не те, що тоді!.. Тепер і ти заробиш, і я допоможу… Що ж робити? На все його святаяволя!

— Ет, толкуй!.. Немає тепер у мене нічого — аніні!.. Що тепер я?.. Людський попихач, наймит?..Пропало… все пропало!.. І добро і душа пропала… бо немає правди на світі… немає міжлюдьми… Тепер моє щастя — ось-ось було, та… уплило!.. — Чіпка розвів руками — ізадумався…

— А все люди, все люди… Вони в мене й батька одняли, людоїди; вони мене ще змалечкуненавиділи — з іграшок прогонили, йшли повз хату, одхрещувались… Я малим був, а всебачив… За чортеня щитали… Я чорт… е-е… Я чорт… над чортами чорт!.. А баба учила менелюдей прощати, а дід — любити… Дурні! Дурні! не стоять вони слова доброго… їх мучити, му…морр…

Та — пуць! на землю… Так і захарчав…

Мотря встала, витягла з-під себе ряднину, укрила нею Чіпку, перехрестила його, самаперехрестилась, лягла на голому полу, та сон уже не йшов їй на думку… Сплили перед неюдавні лихі роки; пригадала вона свою криваву працю; перескочила її гадка на свого чоловіка-москаля… Де він?.. що з ним сталося?.. Може, розпився, розволочився та так де-небудь підшинком богу й душу віддав… Глянула на сина, що, як той сніп, лежав на долівці — харчав, істиха прошептала: «Господи! сохрани його й заступи!»

Прокинувся Чіпка — вже геть підбилося сонце. Голова крутиться; коло серця пече, мов гадинасмокче кров з його… Походив він, походив по хаті, не глянув навіть матері в вічі, вийшов, нібидо худоби, та й потяг — не в загороду, а прямісінько до Гальки… На третій день — знову наослоні в шинку. На четвертий — там його сонце праведне стрітило, там і ніч темна привітала…

XVI

ТОВАРИСТВО

П’ючи та гуляючи, підібрав собі Чіпка трьох товаришів щирих: Лушня, Матня та Пацюк — однадумка, одна гадка. Усі вони однакових літ: не то щоб старі, не то й молоді, — вже підтоптаніпарубки.

Лушня був широкоплечий парнище, високий, бравий, з хорошим панським личком, з чорнимигарними усами, з карими веселими очима… Вони так і говорили у його!.. Та, здається, на йому йшкура говорила — такий балакучий.

112 / 243

Пацюк собі худощавий, низький, мишастий — справжній пацюк, такий і прудкий, говіркий,співучий — на селі перший співака.

Матня одрізнявся од усього товариства і норовом, й околом. Який завтовшки, такийнавбільшки; неповоротний, неохайний. Голова величезна, обличчя татарське, кругле, якгарбуз, ноги короткі та товсті, як стовпці. Не любив він ні балакати, ні співати, а любив на світіодну тільки горілку: дудлив її, як воду, і в тому покладав усю свою утіху.

Були вони усі три панські й повиростали по панських дворах. Лушня був пана Совинського, аПацюк та Матня — пана Польського, того самого, що й Чіпчин батько.

Матня та Пацюк узяті в двір ще малими підлітками: перший — від плуга, другий — від овець.Гірко їм було розставатись з батьком, матір’ю, братами, та сестрами, та товаришами, такими жхлопцями, як і вони; тяжко кидати рідне дворище, де їм знакомі були усі закутки, де їх родилай пестила мати; зелені степи, де вони викохували хлоп’ячі сили; гірко було кидати, яке не є,своє, а йти до чужого, до панського… Та що ти вдієш супроти панської волі? Панові треба… нате у його й кріпаки, що треба! Як не плакали, як не благали матері пана — викладали йому, щобілоголові сини їх, як старшенькі, єдина поміч у трудній праці, — та не помогли ні сльози, нівикладки… Панові що? Хіба пан думав про гірку працю, хіба йому слід до того свою панськуувагу звертати?! Пан ще й розгнівався, що його панську голову якісь сільські жінки клопочутьтакою дурницею… та й звелів попрогонити матірок з двору. Пішли матірки, понеслиневимовлені прокльони на устах, гіркий жаль у серці… А сини їх зосталися у дворі підпасачами:один — коло скоту, другий — коло овець.

Лушня родився й виростав у панському дворі. Умер старий Лушня, що жив на Вовчій Долині, нахуторі, покинув дочку-дівку на світі. Одним одна робоча сила у сім’ї, бо мати вмерла, а сироти,як кукіль, зосталися… Як на те панові заманулось покоївки, її ото й узяли до панських покоїв, —бо, на лихо собі, й непогана була. На її ж місце перевели на хутір сім’ю з двору. Спершуплакала дівка та боялася усього, а найбільш — як би догодити старому панові. Та, видно,догодила-таки, бо через рік з дівки стала молодицею, породивши білолицього чорноголовогохлопця Тимошку. Як піднявся Тимошка на ноги, став розбирати усячину, то його узято залакейчука до молодого пана, — старого тоді вже не було на світі, — чистити та набиватитютюном люльку, подавати води, а більше всього — стояти у кутку передньої коло дверейкабінету, на случай якого приказу. Всього натерпілося хлоп’я. Іноді, довго стоячи, на ногахзасипало, падало додолу. Пан тоді не то щоб одсилав спати, ні: вибивши добре, щоб не бувтакий сонливий, становив навколішки на всю ніч. А іноді, щоб не задрімав, бува, й навколішках,підсипав гречки під голі коліна… Було й так, що пан, не знаходячи довго чого-небудь з своїхрозставлених по столу цяцьок, присікувався до хлопця та бив за те, що той ніби покрав, тодіяк, роздивившись гаразд, — цяцьки або стояли, або лежали тут же перед носом… Набачивши,знову бив за те вже, що хоч не вкрав, то замірявся украсти, бо поперестановлював усе… Гіркоприйшлося хлопцеві таке життя, злість накипала в молодому серці. «Коли не краду, тоб’ють, — дума сам собі, — за те, що посягаю украсти, то хай краще б’ють за те, що краду!» Ічерез рік, через два з малої та доброї дитини зробився якийсь лихий злодіячка, котрому нічогоукрасти усе, що тільки близько лежало коло його, й божитись-присягатись, що він і сном ідухом не знає, як воно опинилося у його в кишені… Може, хто другий підкинув, щоб тількийого вибили, — виправлявся він. Тимошку знову за це били, тяжко били; та бійкою нічого невзяли. Підріс він — став ще хижішим, ще запеклішим. Украде, бувало, який пустячок та ипідкине другому, щоб від себе очі одвести; а добре що вкраде, то так заховає сам, що незнайдуть. А оглянуться, стануть допитуватись, — він ще й виказує: отой, мов, або ота вкрала!Безневинних б’ють, а він собі нишком крадіжку поживе та й сміється потайно. Злодійкуватежиття не по душі самому запеклому злодієві. І в такого іноді бувають часи, що оступлять йогодобрі думки, мучать його, розривають… Чоловіча совість не замирає в самій запеклій душі. Не

113 / 243

замерла вона і в душі Тимофія Лушні. Бували такі години, коли він, згадуючи свої вчинки табезпутне життя, сам собі думав: «А може ж, воно й гріх так робити?.. Може, за все теоддячиться, хоч не на сім, то на тім світі!..» Страшно йому ставало і разом тяжко, соромно. Тодівін, щоб хоч трохи розважитись, щоб погасити прометеїв огонь в мученій душі, прихилився доскляного бога: привчився горілочку вживати… Помітили раз його п’яним — вибили добре наконюшні, прогнали з горниць, наставили кучером. Це було літ за двоє перед волею. Йому булотоді літ двадцять.

На стайні — вільніше трохи, ніж у горницях. Там — що не зробив, пан бачить, бо з своїх очей неспускає; а тут — хоч і бачать панські коні, та нікому не скажуть… Передньої покинути неможна; а з стайні — коли не вдень, то вночі вирвешся… Лушня встряв у шинки. Там вінзазнався з Матнею й Пацюком. Ці — теж повиростали в неволі. Хоча вільні степи та широкеполе, де вони влітку скот пасли, одводили трохи їм замлілі душі, зате зимня пора налягала наїх плечі важкою вагою й давила обох… до горілки! Поробилися вони п’яницями, волоцюгами,злодюгами… У шинку побраталися з Лушнею. Побраталися — і таємна крадіжка, схови таперехови, та нічні пропої накраденого стали їх товариською роботою…

Мучились-мучились пани з ними та, не діждавши й тих двох років, що кріпаки повинні булиодробити після волі (а роки ті здалися довгі-довгі, тяглися віками!), повиганяли їх з двору на всічотири…

Не маючи ні землі, ні оселі, ні пристановища, — ні під собою, ні за собою, ні перед собою, яквільна птиця в полі, як дикий звір в борі, — хлопці розбрелися по селу… Де його пристати? деголову приклонити, заховатись часом від лихої години?.. Ще під будень сяк-так: де-небудь нароботі — у жидів дрова рубати, у людей молотити, віяти, косити… А як вечір настане або свято,або зостався хто який день без роботи… Хоч під греблю!.. Нігде притулку немає, нігдепристати, спочити. У селі дві місцини некуповані. Одна — улиця, друга — шинок… Тільки наулиці небезпечно. Ляжеш під тином спочити — собаки стягнуть; посеред улиці — наїде хто, ахоч не наїде — волосні піднімуть, запруть у чорну, подумавши, що п’яний… Зостався — шинок…І за шию не ллє, і тепло, й людно… де, хоч не розкішно, спочити — під лавкою; є з кимрозважитись-побалакати, заспівати, випити… Став і нашим хлопцям шинок рідним батьком,горілка — матір’ю. В шинку вони мали собі захист, притулок; чарка горілки стала їх порадою йодрадою… Шинок ніколи не пустує: то той, то другий… І наші хлопці там! Як перепаде чаркагорілки — за упокой раба божого, за здоров’я народженого або й так по пригоді, — то й добре!Веселий, співа він, коли співають ті, що частують, а плаче — коли вони плачуть… Як жевипадав коли такий нещасний день, що ні роботи, ні в шинку нікого, а в самого ні крихти хліба,ні шага грошей, їсти — аж шкура болить, випити — аж за серце ссе… не гріх тоді й підняти, щолегко лежить!..

З оцими-то злодійкуватими ледацюгами, гультіпаками зазнався Чіпка. Тиняючись з шинку дошинку, стрів він їх раз, удруге… як частував кожного, хто підвертався під руку; вони зараз жетаки і втерлися до його у товариство. Пили на його кошт; гуляли за його добро; розказувалийому своє бідолашне життя, про свою гірку долю — привернули його жалісне, теперстроюжене, нещастям, серце і потоваришували… Цілий день п’ють та гуляють по шинках,гуляють іноді й за північ, а перед світом ідуть до Чіпки висиплятись. Виспляться, викачаються,візьмуть з собою Чіпку та з добра йоге що-небудь та знову в шинок… Так кожнісінького дня.

Мотря спершу дивилася на таке безпутне життя та плакала, та вговорювала Чіпку; потімтого — лаяла, ганьбила; а далі — бігала у себе по вгороду, по улиці та кричала-репетувала:

— Ой, лишенько! пропала ж я тепер… погине моя бідна голівонька… Тепер же мені все одно,що з мосту та в воду…

114 / 243

Стрівають люди, жалкують, розпитують…

— Та як же?.. як же?.. — розказує кожному з плачем Мотря: — любий та милий був, а то жзразу… на тобі та цить! Не переживу ж я цього, не зможу… Свитку пропив, одежу всю — уодній сорочці, як харциза, як махамед який!.. Уже третю вівцю пропиває… Та й товариствопідобрав під пару — волоцюг зо всього світа… Боже мій! що ж тепер робити мені, бідній?..

— Ви б його умовляли; ви б його словами ганьбили, — люди Мотрі…

— Чи я ж не вмовляла, чи я не благала?! — плаче Мотря. — Та я ж йому не словами, — я йомусльозами виливаю… гіркими докорами очі вибиваю… Та що з того?.. Сказано: як об стінугорохом!..

— То ви б у волость… Хай його з тиждень подержать у холодній! Витверезиться —опам’ятається, а то йому вже памороки забило…

Послухала Мотря людської ради — пожалілася у волость. Узяли Чіпку п’яного, силоміцьпосадили у чорну. Незчувся, як і заснув…

Надвечір оглянуться товариші — нема між ними Чіпки. Увечері пішли, та як чорна булалихенька вже, вони її продрали й випустили невольника.

Іде Чіпка додому… У голові — хміль; на серці — зло… А тут ще ззаду йде Лушня, примовляє:

— Яка вона тобі мати? жалітися на сина?! Хто назве її після сього матір’ю? Садовіть, мов, сина учорну; через його мені життя немає!.. Де се воно таке на світі видано?!

Не йде Чіпка — летить додому; не дише — огнем паше і, як скажений бик, налітає на хату…Брязь! — одно вікно… Дзень! — друге… Посипалось — третє… Грюк! ногою в двері… Полетіли йдвері у сіни.

Мотря з переляку залізла на печі аж у куток. Убіг Чіпка в хату, кричить:

— Де вона?.. де стара відьма?.. Чи не заміж, бува, забажала?.. Може, бахурів навестизаманулося?.. То щоб син не перечив, — у чорну його!..

Уразили такі гадючі слова материне серце. Як підстрелена горлиця тіпається-б’ється, тихотуркоче й стогне, так мати затіпалась на печі в куточку та стиха, гірко промовила до сина:

— Побійся, Чіпко, бога! Подумай: що це ти кажеш?! Мені світ не милий, мені… — не доказала,залилася гіркими сльозами.

— А мені?.. Мені, ти думаєш, легко воно живеться?! У мене, може, серце від болю як нерозірветься!.. якийсь ірод у йому, мов свердлом, крутить… Так ще мені — на?!

— Нащо ж ти п’єш, сину?.. Чи воно тобі легшає? Слухай отих братчиків, що понаводив з собою,то вони тебе’ підведуть!.. вони будуть, поки у тебе буде; а як не стане, то де й дінуться…

— Не бреши, стара! — перебив її Петро Пацюк.

— Хай уже ти, молодший, будеш брехати, а мені, старій, не приходиться!..

— І що то воно за мати, коли йде на сина жалітися? — піддає Лушня огню Чіпці. — Хіба то ємати?! Який добрий чоловік скаже путнє слово про неї?! Не те, щоб покрити сина… Чи бачила

115 / 243

що, кажи: не бачила; чи чула — не чула!.. Ні! вона зараз: ось, мов, який мій син… Беріть його,люди добрі, та садовіть у чорну!.. Яка ж вона мати?!

— Бач, що кажуть люди?! — гука Чіпка. — Чуєш, що кажуть?!

— Люди?! — сумно, гірко, з плачем промовила Мотря, та більше не змогла й слова вимовити:умиваючись сльозами, замовкла…

Довго ще Чіпка гукав, довго кричав та, витягши з скрині материну нову білу свиту, майнув зтовариством до Гальки.

Стояла уже пізня осіння пора. Холодний вітер вривався у побиті шибки й навпростець віяв урозчинені двері, що покинув за собою Чіпка. Мотрі зробилось холодно. Устала вона з печі, щобхоч двері зачинити. Гляне — у хаті, як у пустці: стіл перекинутий, горшки побиті, скринярозчинена… Кинулась Мотря до скрині — та й охолола… Там усе перевернено, перекидано,порито — і свити немає… Мотря так і впала на скриню!

— Боже ж мій, боже! скільки я літ працювала, скільки нічок недоспала, думок передумала,здоров’я укоротила, поки сього добра наскладала!.. А тепер — рідна дитина усе по шинкахрозносила!..

Сльози у три ручії ллються; жаль та досада давить одурене материне серце… Насилу підвеласяз скрині.

— Боже! Великий заступниче! — замолилася, здіймаючи руки до бога: — єдина надія, єдинаутіха — та й та мене одурила!.. Побий же його свята твоя сила, де він ступнем ступить, кудивін лицем повернеться, коли він так зневажив матір стару! Дай йому, господи, діждати такоїшани та честі від своїх діток…

Та зв’язавши останнє своє збіжжячко у клуночок, перекинула через плече, перехрестилася — іпішла до сусіди, старої баби-пупорізки, що жила недалеко від їх дворища.

Немає тоді Чіпці впину, немає заборони, бо й у хаті нікого немає… Так, з побитими вікнами,стояла вона на край села пусткою. А Чіпка — одно гуля, з шинку до шинку сновигає та знайтягне з господи все, що тільки на очі навернеться. Пропив уже кобилу, корову, овець, свиню,навіть усю одежину. Зосталося тільки те, що на йому: латана свитка, драні штани та однимодна сорочка — чорна, як у дьоготь вмочена. Босий, голий, без шапки, ходить він по селу відшинку до шинку, день у день, ніч у ніч; а перед світом, як домовик, іде у свою пустку… Нічогонема!.. Тільки й зосталося, що в току стіжки недомолоченого хліба…

— Нащо-то у тебе хліб гниє у стіжках? — раз питає його Лушня. — Продай його жидам: усе жгроші! А то так і пропаде…

— А справді, — промовив Чіпка.

На другий день кинулись хлопці вишукувати купця. Чіпка шукав свого чоловіка, та не знайшов.Лушня з Пацюком метнулись по жидах. Найшли купця швидко і повели на вгород, де ходивЧіпка коло стіжків.

— Чіпко! — гукнув Лушня ще за двором: — купця ведемо.

— Жида?

116 / 243

— Еге ж.

— Жидові не продам!

— Тю-тю… Чому? Який чорт не купив, то купив, аби гроші дав.

— Оже я жидові не продам…

— А почому, Овраме, за копу даси? — не слухає Лушня, торгується.

Жид пішов навкруги стіжків обдивлятись. Висмикує колоски зсередини, виминає на долоні,роздивляється.

— А поцому буде? — питає тоді.

— По карбованцю даси? — каже Лушня. Чіпка стояв одсторонь коло одного стіжка та в землюдивився, міркував щось.

— Ой, вей! за цей гній? — скрикнув жид.

— А почому ж ти думав?

— По копі з сагом… більсе не мозна дати…

— Іди ти к бісовому батькові! — одрубав Чіпка та й пішов сам до хати. Лушня та Пацюкзосталися на току з жидом.

— Ні, Овраме, — каже Лушня: — за таку ціну ти ніде не купиш.

— Це не такий хліб, Овраме, як ти думаєш, — увернув Пацюк: — це хліб хазяйський. Ми цезнаємо. Ми знаємо, як він сіявся, як і складався… Тут хіба зверху трохи затекло, а то тобі — якпорох, сухе… Ось дивись! — та й висмикнув з середини стога жменю жита.

Жито було справді добре: колоски товсті, довгі, повні сухого зерна.

— Ось на, подивись — яке жито!

Жид хоч сам уже виминав колоски й роздивився певно добре, що то за жито, а проте ще взявколосок у жменю, вимняв і розглядав зерно. Лице його нічого не виказало — ні похвали, ніогуди; тільки ледве примітні іскорки зажевріли на одну хвилину в його чорних очах, та й тіпотухли… Він почухав бороду.

— Не скупись, Овраме, — пристає Лушня: — ми тобі його й вимолотимо, до розуму доведемо.

— Ну, сцо з, не скупися? За вісцо його більсе давати?!

— Як, за віщо? за хліб! Глянь: як одно тобі зерно! Чисте, повне… немолоте б їв! — Лушнясправді взяв кілька зерен у рот і жував.

— Та сцо з, по карбованцю?!

— Та ні, не по карбованцю, — одказує Лушня: — він дешевше віддасть.

— Де хазяїн? Цому він не йде торгуватись?

117 / 243

— Він у хату пішов… мабуть, води напитись. Побіжи лишень, Петре, та кликни!

— Чіпко! Чіпко-о! — гукнув Пацюк, до хати йдучи.

— Чого? — подає голос Чіпка з хати.

— Іди ж кінчать, чи що.

— Я сказав: жидові не продам.

— Чому?

Чіпка не обзивався. Пацюк підождав трохи. Чіпка не виходив з хати.

— Ідіть сюди, до хати! — гукнув Пацюк на Лушню з жидом. Ті рушили, ведучи все-таки розмовупро жито.

— Ні ти, Овраме, не скупися, — каже Лушня. — Хліб, я тобі скажу, такий, що от ми скількимолотили, а не бачили такого на селі!

— Та сцо хліб? Хліб — як скрізь хліб.

— Та ні! То не з тії землі. Це тобі хліб з цілини, та ще такої цілини, що років з десять ні рала, ніплуга не бачила… Це з ситої землі хліб, — розпинався Лушня.

Тут вони саме дійшли до хати.

Чіпка сидів собі в хаті мовчки, наче зажурився. Як ще не приходили товариші з жидом, вінобдивлявся тяжкою працею наскладані стіжки. Чорні зокола, вони уразили його серце,перемчали його думки у той недавній час, коли він, ще весною, назирав оцей самий хлібзеленим, як рута, буйним, як дерево, коли зустрівся з Галею, — балакав, жартував з нею… Коливін жав його, рано встаючи, пізно лягаючи, в’язав у снопи, складав у копи, возив, складав натоку, почуваючи себе хазяїном, голублячи у серці надію удвох се добро поживати… Тепер танадія почорніла, як і його колись зелене та золоте жито… Брови в його насупились; коло серця,мов чорна гадина, обвився жаль…

«Ні, не продам! хай краще зогниє на моїх очах… а не продам!» — думав він.

На той час Лушня з жидом напрямились у хату. Чіпка вискочив на поріг, та — як одрубав —грізно промовив:

— Нащо ви його ведете сюди?.. Хліба я не продам!

Усі здивувалися, аж поторопіли.

— То коли не продаси, — зґвалтував жид: — насцо з було мене водити? Мені ніколи, в мене сцеон скільки діла, а вони водять!.. — та й побіг з двору.

Чіпка заховався знову у хату; Лушня й Пацюк, похнюпивши голови, за ним увійшли.

— Чи ти не здурів, Чіпко? — трохи перегодя, питає Лушня. — Такого дорогого купця тавідіслати… Кому ж ти хліб збудеш?

— Я сказав, що не продаю!

118 / 243

— А що ж? Хіба краще, як він у тебе зогниє?.. Га?.. Лежить собака на сіні…

Чіпка грізно зиркнув на його… Лушня затих. На той час у хату вскочив Матня.

— Га-га, братця! ! гуляй! — кричав він, держачи обома руками пляшку з горілкою.

— Де ти запопав? — зрадів Пацюк.

— Знайшов, братця!

— Де?

— У шинку…

— Як же ти?

— А так…

Матня показав руками, як він схопив пляшку. Розмова повернула на інший шлях.

— Та як же ти — чи украв, чи одняв? — допитувався Пацюк.

— Не питай — як, а питай — чи добра! — каже Матня, частуючи Пацюка. Той похвалив. Матнядо Чіпки.

— Ось на, братіку, покуштуй! Ось — на! Сказано: губи злипаються, така добра!

Чіпка випив. Випив і Лушня. Горілка розв’язала язики — почались кази та перекази…

Лушня знову пристає до Чіпки: чом та й чом хліба не продає?

— Не продам я жидові, — одказує Чіпка.

— Та кому ж ти продаси його?

— Нікому!

— А шкода! Зогниє — так ні за цапову душу… й чарки горілки не вип’ємо! Продай, кажу.Продай, брате! Ти знаєш, як загуляємо?

— Не хочеться, братця! Коли б ти знав, Тимофію, як не хочеться!.. — верзе Чіпка вженапідпитку.

— А нащо ж воно?.. Одно ж — зогниє!..

— Ну, так стійте: піду завтра до Грицька… Коли йому не продам, то хоч так віддам…

— Тю-тю! То ти краще мені так віддай, — каже Лушня. — Я знаю, як поверну. А Грицько — що?Звісно — багатир: візьме собі, поживе й спасибі не скаже…

— Другому нікому не продам… не годиться! Далеко за північ товариство підбивало Чіпку комупродати хліб — то продати, а даром Грицькові не давати. Чіпка не згоджувався.

— Я з ним товаришував; я з ним ще малими хлопцями укупі овець пасли… Хай йому на новехазяйство. Нехай хоч він чесно поживе мою працю, коли так судилося!

119 / 243

XVII

СПОВІДЬ І ПОКУТА

На другий день, рано-вранці, Чіпка пішов до Грицька. Нова хата, біла, чепурна, привітновиглядала з-за обголених лихою осінньою негодою груш та рядка прутнястих верб. Двір бувпросторий, чистий, оплетений; ззаду на току, стояли ожереди соломи; з лівого боку чорнілигрядки та невеличкий молодий вишник; з правого — хлівець, загорода та погріб. Коло воріт,над перелазом, білів новою цямриною колодязь, виглядав на шлях новим високим журавлем…

Чіпка уступив у двір. Велика, чорна, кудлата собака кинулась на його з-під загороди. Чіпкаподався назад до ліси, став випручувати хворостину. На собачу брехню вибігла з хати молода,як дівчина, молодиця — низенька, чепурненька, та й почала гукати на собаку. Собака одбіг навгород та скавучав. Чіпка підійшов до молодиці, привітався.

— Добридень!

— Здорові були.

— Що, Грицько дома?..

— Ні, нема…

— А де ж?

— У пивниці.

— І давно там став?

— Ні, недавно… На тім, бачся, тижні… Ні, аж на третім… приїхав жид та й найняв.

— А коли він дома буває?

— У п’ятницю на ніч завжди буває… А це щось за знак — учора не було. Сьогодні повинен бути.А він вам нащо?

— Та треба… Хочу йому хліб продати.

— Не знаю, — каже вона, задумавшись. — Надійдіть трохи пізніше, туди к обіду, може, вінзвернеться…

— Добре… Прощавайте!

— Ідіть здорові.

Чіпка пішов шляхом додому; молодиця — в хату. Грицька справді не було дома. Восени,упоравшись з хлібом, він порадився з Христею та й став до пивниці. Оже тепер уже він робивбез того запалу, з яким кидався до діла торік. Він тепер уже свого доскочив. Чого ж йому зшкури вилазити. А коли жид дає добру плату, то щоб сидячого татари не взяли та на печі нележать, — чому той тиждень і не проробити, повагом та роздумуючи та розглядаючи на всібоки?!

Не минуло й години, як Чіпка пішов, Грицько приїхав.

120 / 243

— Чому це тебе учора на ніч не було? — стріла його Христя.

— Та тут таке трапилось: не мені б казати, не тобі слухати! — одмовля Грицько.

— Що ж там таке? лихе що?

— Та щоб дуже лихе — то, дяка богові, ні!.. Та й доброго мало…

— Та що ж там справді таке? Кажи швидше! — пристає злякана Христя.

— Жида Оврама обікрадено… То це нас держали аж до сьогодні.

— Я думала, що там?!! Хто ж його обікрав?

— Бог його знає… Якісь, каже, замурдовані люди… Понадівали машкари, пов’язалигаразденько всіх та й забрали, що знайшли.

— Що ж воно за люди?

— Він одгадує на москалів, бо по-московській балакали… А шкода, коли хоч, Оврама!

— От, велика шкода — жида! Однак з нас надрав…

— Ні, Христе: жид жидові не рівня. Другий жид, то таки насправжки жидюга, а Оврам, я тобіскажу, добрий чоловік, хоч і жид… Нічого бога гнівити: він тобі й запоможе, коли там подушне,нужда яка… Звісно, своє візьме — не грошима, так роботою… І тепер у його на пивниці трохине всі — за одробіток… Добрий жид. Усі його тамтешні люди шкодують…

— Усі вони добрі, як сплять: а тільки розплющить очі, то так і норовить, як би у тебе щовидурити, як би тебе так заборсати, щоб з його лап не вирвався… Дасть карбованця, двох, аодроби йому на десять. Всі вони одним миром мазані! Бач! А я тобі й забула хвалитись: до тебеЧіпка приходив.

— Який Чіпка?

— А той… що, як навіжений, ганяє по селу…

— Ага!.. Чого ж це?

— Та каже: чи не купив би ти хліба?

— Якого хліба? — пита, роздумуючись, Грицько.

— Не знаю. Каже — хліб продати… А я стою собі та думаю: який це він хліб продає, й навіщотобі хліб купувати, коли, спасибі богу, й свій ще потроху тягнеться…

— Що ж ти йому одказала?

— Що ж я йому одказала? Сказала, щоб зайшов пізніше, як ти дома будеш…

— Ну, а він тобі — що?

— Каже: зайду — та й пішов з двору.

— Гм, — мугикнув Грицько. — От, дивіться, коли не здурів парубок… З кругу спився!

121 / 243

Розмова про Чіпку на цім обірвалася. Грицько став розпитувати, чи все гаразд в господі, щоробила Христя, чи здужала, чи ні?.. Христя одказувала і собі розпитувала Грицька: що їмказали, про віщо розпитували, як задержали? Перегодя трохи Христя питає чоловіка:

— Чи не час уже обідати? Ти з дороги — виморився, виголодався… пообідаєш, спочинеш…

— Та таки й справді виголодався. Хліба не стало, випросив був краєць у чоловіка та перехопивтрохи… А тепер — немовби й теє…

Собача брехня перервала їх річ. Христя глянула у вікно.

— От і Чіпка йде…

Грицько собі глянув.

— Та й обірваний та обшматований який, господи!

— Може б, сказати, що тебе нема дома, поки пообідаємо? — дивлячись на Грицька, питаєХристя.

— Ні, хай… чоловікові втретє не забиватись… Ти знаєш: ми з ним колись товаришували, як щеудвох вівці пасли. Чудний трохи… а добрий був друзяка… А тепер — глянь: що з ним сталося?!

Чіпка скрипнув дверима, увійшов у сіни; собака аж, за одвірки гризе, так валує. Христяодчинила хатні двері.

— Та й собака ж у вас! — обізвавсь до неї Чіпка. — З порожніми руками не сікайся!.. Здоровібули!

— Здорові… Ідіть у хату; я вже сама закручу завертку, бо вона у нас так туго ходить, що як хтодругий, то й не закрутить…

Христя кинулась до надвірних дверей, одчинила їх, гукнула на собаку, потім зачинила йзакрутила заверткою.

— Що, Грицько вернувся? — питає Чіпка, дожидаючи, поки Христя поралась біля дверей.

— Вернувся. Чому ж ви не йдете у хату? Ідіть!

Чіпка несміливо уступив у хату та й став коло порога. Йому якось і соромно стало, і страшно…Грицько привітався перший.

— Здоров, Чіпко!

— Здорбв, Грицьку! Здоров, брате!.. Чи бач, як ти перемінився!.. Як одружився, то й не пізнатитебе!

— Чим же я перемінився?

— Усім… заріс, постарів…

— От, ще вигадайте, — защебетала Христя. — Де ж таки він старий?.. То він не поголився — тотак воно здається…

122 / 243

— А може… Та ні: я таки тебе, Грицьку, молодшим бачив…

— Це так мене зостарила молода жінка, — сміється Грицько.

— Тільки б і старості… — усміхаючись, каже Чіпка.

— Та й ти, Чіпко, перемінився… на себе не схожий… Чого це ти так занепав?

— Лихо, брате!.. — зітхнувши, одказав Чіпка і сів поруч з Грицьком коло столу. — Кого те лиходо добра доведе?

— Що ж тобі за лихо таке?..

— Багато, Грицьку, розказувати… — ще раз зітхнувши, одмовив Чіпка і скорим поглядом окинувхату.

Простора хатина, чепурно вибілена, тепла та ясна, тиха та щасна, війнула на його якимсьтеплим духом…

Йому так стало легко, мов стіни до його лиха прихилялися… На серці у його стало таклюб’язно; думки його повернулися назад і перенесли його разом на степ; намалювали йомустарою неміччю скаліченого діда Уласа, швидкого Грицька, що на барані їздив; кинули його наверби горобенят драти… Жив-жив! Жив-жив!.. — наче хто молотками гамселив цими словами увиски йому… Він болізно усміхнувся… Глянув на Христю… І понесли його думки на поле, міжзелені жита, де він перше зустрівся з Галею… Жаль йому стало свого бувалого життя, котрепестило його надії; йому заманулося кому-не-будь їх одкрити, з ким поділитися… На очінаверталися — чув він — сльози; він боявся, щоб не бризнули, та водив очима то на Грицька, тона Христю… І здалися вони йому такими щасливими, такими добрими, привітними, що віннезчувся, де дівся його страх перед ними, сором за своє безпуття… Йому забажалося щиро, відсерця, побалакати з ними, як з рідними. Звісивши на груди голову, в землю потупивши очі, вінстав навертати на себе розмову.

— Багато, кажу — почав він, — розказувати… і за

день усього не перекажеш… Лихо, сказано, як до кого причепиться, — не одскіпаєшся!..

— Хто ж винуватий у вашому лихові? — обізвалася, глядя на його, Христя. — Мабуть, чи не самінайбільше?..

Докір цей хоч і уколов з першого разу Чіпку, оже він ні зморшкою, ні поглядом не виявив того.Йому аж подобалось питання, так прямо вимовлене жіночими устами.

— Та трохи й сам винен, — одмовив він, задумуючись. — А то таки й люди…

— Чим же люди винні? — сповідає Христя. Чіпка поворухнувся. Видко, він не ждав такої сповіді.Помовчав трохи та все униз дивився, ніби роздумував: чи казати, чи ні? А далі туго, немовслова до язика поприлипали, а він їх одривав з великим болем, промовив:

— Неправдою своєю!..

Грицько побачив, з яким болем та жалем промовив Чіпка оці два слова, скинув очима наХристю:

— Ось годі тобі базікати! — обізвався до неї: — готуй лиш краще обідати, та пообідаємо всі

123 / 243

разом. Ти, Чіпко, ще не обідав?

— Та я вже, бог його знає, кали й страву бачив, — з жалем признався Чіпка.

Мова його уразила жалощами Грицька й Христю, та й з себе він був такий якийсь, що, хоч-не-хоч, пожалієш… Грицько мерщій посунувся за стіл, на покуття, та запрохував Чіпку сунутисьближче до його. Христя метнулась до хліба, до мисок, до печі. Швиденько насипала борщу умиску, поставила серед столу, достала ложки з мисника, порозкладала перед кожним, — тавже мала була сама сідати на ослоні до столу, як Грицько промовив:

— Чи це б то так на суху й сідати?.. Воно, мабуть, жінко, у нас у хижці й горілка є… Ми такдавно бачились з Чіпкою, що годилось би й випити. Ось давай лиш по чарупині… Та мене,правду кажучи, наче щось ломить, тре… Чи не покине, бува?

Христя вийшла до хижі, незабаром унесла пляшку з горілкою, поставила на столі й сама сіла.

— Наливай, жінко!

Христя налила. Грицько узяв чарку в руку та, обернувшись до Чіпки, промовив:

— Пошли ж нам, боже, усього, чого ми тільки бажаємо!

— Дай, боже! — одказує Чіпка.

Потім Христя знову налила чарку, а Грицько підсунув її до Чіпки. Випив і Чіпка.

Тоді уже сам Грицько налив півчарки, посунув до Христі, примовляючи:

— Випий же й ти, жінко!

Христя взяла чарку у руки, пригубила, кивнула головою — й почала їсти борщ.

Прийнялись до борщу й чоловіки. Чіпці здалося, що він зроду не пив такої доброї горілки, не ївтакого смачного борщу. Поїли борщ, Христя достала локшину на молоці… Чіпка — як три дні неїв… Усе йому здавалося таким добрим, смачним; самі хазяїни — такими щирими, привітнимилюдьми, що він аж повеселішав трохи… З лиця спала в його тума; на лобі розправилисьзморшки, що як ті хвилі то набігали, то збігали; він радісно засвітив своїми розумними темнимиочима і став сповідатись…

— Так ви, паніматко, — обернувся він з словом до Христі, — хочете знати: чим люди винні умоїм безголов’ї? Усім винні! Од самого малого, непримітного, до самого великого,найбільшого… Ви тільки погляньте: як вони між собою живуть? Чи так, як люди, як брати, якбог приказав жити?.. Еге ж! Вони б могли — один одного в ложці води втопили, з лиця землізмели!..

Грицько усміхнувся…

— Ну, що тобі до того, Чіпко, скажи мені, бога ради?.. Адже тобі від того ні знобить, ні гріє…

— Як не знобить? А правда де? Де та правда, по котрій нам велено жити? де вона ділася? хто їїукрав у нас? — гарячився Чіпка. — Куди вона забігла?.. га?

— А нема правди, — одказав Грицько, — то живи так, як і всі живуть…

124 / 243

— А як не дають жити? Що тоді?

— То все мана тільки!

— Ой, Грицьку! ой, братіку! не кажи так… важко мені, пече мене таке слово…

— Не знать, що вигадуєш. Чіпко! не знать, об чому турбуєшся!.. Не такий тепер вік настав, нетакі люди народилися.

— Що ж мені робити, коли я не можу з ними ужитися? Чим же я винуватий?.. Я ще й тактерплю… Ти тільки послухай, яка у людей правда. Ти знав мою землю?

— Знав… .

— Ти чув, що її одібрали у мене… знаєш?.. ту саму землю про яку сама громада сказала: це твояземля, Чіпко, володій нею! А тепер знайшлися такі митці, що й громадську волю поламали…Узяли та й одсудили мою землю бог його знає й кому, бог знає нащо… На те, мабуть, щобперевів її на гроші та й повіявся туди, звідкіля й привіявся… І як, спитаєш, він одібрав туземлю?.. Підсипав судовикам… от і рішенець: не твоя земля, Чіпко! То була твоя, а тепер — нетвоя!..

— Чому ж ти не сходив у суд до Чижика? — пита Грицько. — Він, кажуть, іноді помага.

— Ходив. Поміг… Як п’ятдесят карбованців, то й поможу!

— Що ж ти?

— Де ж я візьму їх?.. Отака-то в світі правда! Один прийшов, підсипав — і одсудив; а дай тип’ятдесят карбованців — тобі одсудять… А якби була правда, то цього б не було… земля бзосталася у мене… А коли б земля була у мене, я б ніколи не став таким, яким ви мене бачите…Хіба я не знаю, хіба я не чую, що про мене кажуть, думають?.. Знаю… добре знаю!.. Та хайкажуть, хай думають… кожному вільно, що хоче, казати й думати!.. Тільки не кожному данознати… заглянути у чужу душу, зрозуміти, що там і до чого, подивитись у чуже серце…Гляньте у його правдивим оком, то й побачите: що там діється, що там витворяється, які інодітяжкі муки гнітять його, яке лихо розриває… На те у них кебети катма… не дано їм!.. От іволоцюга я, й п’яниця, й гультіпака… А я, може, кращий від них… та лиха доля моя!.. Кажувам, багато казати, а трохи слухати… Хай я гульвіса, бо мої руки до роботи не здіймаються; хайя п’яниця, бо у горілці тільки мені й душу одвести… На чому я її одведу, скажіть ви мені?..

Річ Чіпчина, як вода, ринула.

Грицько з Христею слухали та ззиралися, а Христя коли-не-коли зітхала тихо та глибоко…

Пообідали. Чіпка подякував ботові й хазяїнам.

— Знаєш що, Грицьку?

— А що?

— Чого це я до тебе прийшов?

— Скажи.

— Прийшов… чи не купив би ти у мене того хліба, що зостався у току? Уже я його сам до

125 / 243

розуму не доведу; жидові продавати не хочеться… Купи ти, брате!

— Навіщо він мені здався, Чіпко? Я з своїм уже управився, бачу — буде з мене…

— А може, у Чіпки добрий хліб, то на посів би зоставили, — якось любенько примовиласьХристя.

— Та й грошей у мене тепер катма, — бідкається Грицько.

— То віддаси, коли будуть, — на те йому Чіпка. — Не хочеться мені своєї праці у жидівські рукипопускати… Знехтує, проклята жидова, на горілку пережене… А ти, як хазяїн, знаю, до умадоведеш…

— Ні, Чіпко, не куплю: не треба мені!

Чіпка задумався; очі потускніли; він потупив їх униз… Оже швидко журлива думка промайнула;очі знову заіскрили — і він, наче зрадівши, твердо промовив:

— Ну, коли ж не купиш, то так візьми!

— Нащо я в тебе візьму його? Ось розсуди гаразд… У тебе тільки один хліб зостався; а я, славабогу, не терплю ще нужди!..

— То пропаде ж, Грицьку! проп’ю… Візьми, брате, пожалій моєї праці! Ти чоловік добрий, я тебезмалку знаю… Пам’ятаєш, як горобенят драли? Пам’ятаєш діда?.. Візьми! Я тебе люблю й твоюжінку люблю… Увійшов я до вас у хату, як у рай уступив… Ви мене привітали, як рідні, моєсерце, мою душу одігріли… Візьми, Грицьку, прошу я тебе…

— Про мене… — одказав мов нехотя Грицько. — Коли вже тобі так хочеться, то й заберу.Тільки, знаєш що, Чіпко? У тебе мати старая, а ти її так зневажив… у чужих людей хлібзаробляє, сердешна…

— Мати… мати… — забубонів Чіпка І насупив брови. — За матір не кажи… Хто його знає, хто знас більш винуватий…

Грицьків докір дуже уразив Чіпку. Він замовк, потупив очі в землю, мов боявся на Грицькаглянути; подумав трохи та швидше попрощався й вийшов з хати.

— Так ти завтра, гулянками, й забереш, Грицьку? — спитав уже з-за дверей.

— Добре. А може, ще й сьогодні над’їду, коли справна…

Чіпка пішов. Грицько, підославши свитку у голови, ліг на лаві спочити. Христя поперемивалапосуду, поприбирала, сіла на полу, коло печі, за гребінь прясти мичку. У хаті було тихо-тихо,аж мов важко, тільки чутно було, як веретено сюрчало та коли-не-коли Христя легенькозітхала… Христя думала про сьогоднішню розмову з Чіпкою. Думки обступили її, повили, як сивітумани землю… Вона оддалась їм на волю: робіть, мов, що знаєте; несіть, куди хочете!.. Іздавався їй Чіпка не таким гультіпакою та волоцюгою, яким його люди взивали, яким сама вонайого щитала до сього дня… Скривджене з самого малку, її сирітське серце догадалося, щоЧіпка — не такий… Не гультіпака — лихий чоловік; гультіпака — зло людське, неправдалюдська! — казало їй серце… У Чіпки й серце добріше, й душа чистіша… А що він п’є?.. То йоголихо п’є… недаром він хвалився ним!.. Та як же його й не пити, живучи між такими людьми, щокожен тільки й дума: як би мені та мені, як би кого обідрати, ошукати? Брати рідні, сестри —

126 / 243

перші вороги між собою…

— А правду казав Чіпка, — промовила вона вголос — аж Грицько від дрімоти прокинувся.

— Яку правду? — позіхнувши, питає він.

— Що немає між людьми правди, що живуть вони не по закону!

— Толкуй!.. дурний, спившись з кругу, верзе не знать що, а вона тому й віри діймає…

— Як же не діймати, коли воно так і є?..

— Як так?

— А так! От хоч би й я… Якби люди по правді жили, чи терпіла б я, зоставшись сиротою, те горета нужду, що прийшлось витерпіти? Чи розкотилося б добро сирітське? Коли б вони по правді,а не по кривді жили, то всього б того приберегли, не попустили б, щоб сирота скиталася полюдях, не завдали б її у найми, де б, може, не стрівшись з тобою, й вік звікувала…

— Своя сорочка ближче до тіла…

— Отож-то є й!.. Усе — коли б собі та собі; а про сиріт та безталанних — ні гадки!.. Хай сиротигинуть…

— Хто ж тобі стане дурно чуже добро доглядати? — запитав Грицько.

Христю — як хто голкою укольнув… Зляканим поглядом вона глянула на його: вона ніколи неждала такого від Грицька…

— Невже ж би й ти так зробив? — не спускаючи очей з його, вона прямо запитала.

Грицько оханувся і, подумавши, одказав:

— То що ж, що я б не зробив? — другі б зробили! Та чого це ти так прискіпалась до мене? —перемінивши свій ласкавий голос, уже він запитав Христю та й собі гостро глянув на неї.

Христя сиділа на днищі бліда, сумна та, скривившись, дивилася прямо йому у вічі. Голова їїсхилилася трохи набік; нитка у одній руці, а починок у другій — заколіли… По виду можна булобачити, що вона хоч і дивилася на Грицька, дивилася прямо йому в вічі, та нічого не бачила:думка її десь далеко-далеко носила…

Грицько помітив; серце в його якось болізно тьохнуло…

— Христе! — гукнув він.

Христя кинулась, аж починок з рук випав; вона скочила його доставати…

— Що це з тобою? Чи не закохалась, бува, у Чіпчині голі п’яти?..

Чи від того, що вона нахилялася, чи, може, й від того, що метке Грицькове слово влучилопрямо їй в серце й погнало кров у голову, тільки зблідле до того лице Христине зразупокрилося червоним заревом…

— Ох… як ти мене злякав, хай йому цур! — переводячи дух, усміхаючись, веселенько

127 / 243

обізвалася вона до Грицька, щоб покрити усміхом свій недавній смуток.

Грицько пильно подивився на неї. Краска з лиця уже одійшла, тільки притаєне легенькезітхання та якийсь боязкий, соромливий погляд з блискучих очей нагадували, що, може,Грицько й правду сказав… Одначе Грицько не обзивався. Спустивши з лави ноги, він почав укишені шукати люльки. Налапавши й витягши люльку, довго він довбався у ній протичкою,потягаючись та позіхаючи, потім вибивав об лаву згар…

— Піти лишень покурити, — мнучи тютюн у жмені й держачи у зубах люльку, каже він, — таподивитися на віз… чи добрі осі? Бо завтра справді гулянками, може, хліб перевезу…

Грицько пішов з хати. Христя сама. Вона аж плечима здвигнула.

— Що це справді зі мною сталося?? — сама себе запитала та трохи перегодя й затягла сумну тажурливу пісню на всю хату… У голосі її почулися сльози, журба; повивали вони хату й Христю;вона голосом виводила свій сум тяжкий, а рукою — нитку за ниткою.

У неділю, тільки що вийшли з церкви та пообідали, зараз Грицько запріг своїх пару биків,випрохав у сусіди ще пару та двома парами й поїхав до Чіпки.

Пуста городина, лихий тин, криві ворота, необмазана хата з побитими вікнами неприязнокинулись в вічі й образили Грицькову хазяйливу натуру… Він з докором і разом з жалемдивився на Чіпчине добро…

— Господи боже! доживеться ж чоловік от до сього?! А все — своя воля…

Грицько став коло хати. Двері були зачинені й защепнуті. Він подивився кругом хати, глянув натік, — ніде нікого не видко, тільки стіжки чорніли у току. Грицько підійшов під вікно, заглянув урозбиту шибку. На полу лежало три чоловіки, спали; на лаві Чіпка — четвертий.

— Чіпко! Чіпко! — гукнув Грицько.

— А хто там? — перший прокинувшись, питає Лушня.

— Збудіть мені, будь ласка, Чіпку.

— Нащо тобі? — пита, потягаючись, Лушня.

— Та я до його за хлібом приїхав.

Лушня штовхнув ногою Чіпку.

— Чіпко!

— Чого?

— Чоловік за хлібом приїхав.

— Ага-а, — промовив Чіпка й хутко скочив на ноги. — Здоров, Грицьку!

— Здоров… То це ти так кочуєш?!

— Отак, як бач!

128 / 243

— Чому ж ти хоч вікон не повставляєш? Холоди находять.

— Доброго молодця кров гріє, — одмовив за Чіпку Лушня.

Чіпка вийшов у сіни одчинити двері. Лушня став будити товариство.

— Уставайте, братця, грошей лічити!

— Яких грошей?

— Чіпка продав хліб.

— Кому продав?

— Чупруненкові Грицькові…

— А дорого?

— Не знаю.

Пацюк та Матня попідводились, терли спросоння очі, позіхали.

— Я, мабуть, не доспав, — каже Матня, — бо голова щось болить, — і знову ліг.

— Тим тебе й обдуло, як бокла, — докоряв Лушня. На той час Чіпка увійшов у хату.

— Ходім, братця, поможемо чоловікові хліба набирати, — каже до товаришів.

— Ходімо. Чув, Якиме? Уставай, та ходім! — гукнув Лушня. — Зате ввечері — он як погуляємо!!

Пацюк зараз послухав, а Матня підвівся, давай знову протирати очі та потягатись. А далі — йвін, нехотя, устав; усі разом потягли до стогів.

Два подає, два на вози складає. Навантажили обидва вози, придавили рублем, ушнурували якслід, по-хазяйській. Поїхав Грицько.

— А за що продав, Чіпко? — питає Лушня.

— Ні за що.

— Як ні за що? — усі разом скрикнули.

— Так… подарував…

Товариство замовкло, посхиляло голови.

— Отуди к лихій годині! — сумно промовив перший Лушня.

— А жид, бач, купував — не продав, — й собі процідив сумно крізь зуби Пацюк.

— Бо жид! — гостро одрубав Чіпка.

— От тобі й раз! от і погуляємо… чортового батька!.. — чухаючи потилицю, блеє Матня. —Краще б було мене не будити, хлопці… А то — тільки сон перервали…

129 / 243

— Жид — та давав по трояку од копи, — знову Лушня, — а це й свій чоловік, та на дурницюзвик!.. Отаке!

— Таке, як бач! — коле Пацюк.

— А-а-а… — позіха, потягаючись, Матня: — і навіщо було будити?

Чіпка зиркнув на товариство очима, поблід на виду…

— Ви на мене, братця, як я бачу, гніваєтесь, — сам себе здержуючи, обізвався він дотоваришів. — Так треба було… От вам і все! Жидюзі я не продав ні за які гроші, а товаришеві —так віддав…

— А ми ж у тебе що, — каже Лушня, попустивши поводи серцеві… — Хіба вже ми й нетовариші?.. Чому ж ти нам не віддав? Ми б самі його продали…

— Жидові?

— Та там би побачили — кому…

— Чоловік — тягне Чіпка далі, — чесно поживе, добрим словом згадає… А жид — що?

— А тепло ж буде від того доброго слова? — щипає Пацюк.

— Тепло! — уже грізно одрубав Чіпка, а далі, нижче спускаючи голос, каже: — Я знаю, що мояпраця не пропаде марно, а доведе її добрий чоловік до розуму…

— Отуди к лихій годині!.. Оце так!.. От тобі й погуляли! — одно бубонить Матня, присівшинавколішки та взявшись руками за одутлі щоки.

— Не ждали ми, Чіпко, від тебе такого! — дошкуля Лушня.

— Якого?

— Такого, як ти зробив… Пропало добро!..

Усі поприсідали на току та, як хижі вовки, очима світили. Один Чіпка стояв, обпершись спиноюоб недобратий стіг, та сумно позирав то на товаришів, то на цілі стіжки, то на шлях — чи не їдеГрицько. Аж ось Грицько уже справився: приїхав удруге.

— Отак-то ти нас обвів, дядьку? — обізвавсь до його Лушня.

— Як?

— На дурницю, кажеш, хліб возиш?

— На дурницю? Гм… Дарованому коневі в зуби не дивляться…

— То ти нас хоч молотити візьми, по карбованцю од копи, — шуткує Пацюк.

Усі засміялися; Грицько й собі; один Чіпка мовчав…

— Годі, братця, не знать що торочити, — обернувся він до товариства: — нуте лишеньчоловікові поможемо хліб добирати, бо час не стоїть!

130 / 243

— Нехай же сам і забира, коли поцінно купив, — каже з докором Лушня.

— Тимофію! — грізно глянувши, гукнув Чіпка. — Або до роботи, або з двору! Я прохати нестану…

Лушня зітхнув, а все-таки підвівся, поліз на стіг; другі, глядя на його, й собі прийнялись заділо… Одначе робота в руках не горіла, як спершу. Оже сяк-так понакладали вози,забендюгували, ушнурували. Повіз Грицько додому. Лушня пішов за ним слідом.

— Дядькуі

— Агов?..

— Ви вже нам хоч за поміч перекиньте що… Невже ж ми дурно працювали?.. аж спина болить.

— Що ж я вам перекину?

— Та хоч карбованців п’ять…

— А де ж ті п’ять карбованців — на смітнику знайдеш?

— А хліба хіба трохи? Адже кіп більше тридцятка буде…

Грицько мовчав.

— Ну, хоч три карбованці на нас трьох! Хай уже Чіпка подарував — його воля…

— Добре… Нехай же, я утрете вернуся, то й привезу. Тільки прохатиму вас — помогтимолотити.

— Молотити? — весело скрикнув Лушня. — Добре! Що там нам його молотити? Аби господь давгодину, то ми його учотирьох за день зоб’ємо!

— То я ще й могоричу поставлю, — домовляє Грицько.

— Добре, дядьку!.. Добре!

Грицько поїхав, Лушня вернувся до гурту веселий. З радощів він штовхнув Матню, котрийпрослав під стіжком кілька снопів, ліг, укрився теж снопом та збирався вже заснути.

— Не штовхайся! тут і так бік болить за хлібом, — одмовив Матня.

— Не бійсь! не візьме лиха година, хіба, може, від горілки прогниє, — каже Пацюк.

— Од тії, що за хліб вип’ємо?

— Може, й від тії! — вставив Лушня.

Чіпка не дослухався до їх розмови. Він ходив собі поза стогами та підгрібав, що набили,перекладаючи хліб на вози.

Лушня моргнув на товариство: не журіться, мов!

— Погуляємо? — запитали ті стиха. Лушня мотнув головою: еге ж, мов!

131 / 243

— А скільки? — пита Матня.

— Три карбованці.

— Мало, — каже Пацюк.

— З червивої собаки що урвати, то урвати — хоч клочок шерсті! — утішив Лушня.

Вернувся Грицько утрете, привіз гроші, забрав останній хліб.

Як наложили вози, Лушня и каже.

— Ну тепер, дядьку Грицьку, хоч і могоричу!

— Та ходімо вже: забіжимо до Гальки, вип’ємо по

осьмушці!

Пішли! Кликав Грицько й Чіпку. Пішов і той за ними. Грицько випив сам осьмушку, дав поосьмушці другим та й повіз хліб додому, розігрітий — не так горілкою, як подарунком.Товариство засіло на цілу ніч…

XVIII

ПЕРШИЙ СТУПІНЬ

Мотря зовсім оселилася у «довгоп’ятої баби». Брала людям прясти то кужіль, то вовну та з тоготільки й жила.

Тяжко їй робилося на душі, гірко на серці, як подумає, що на старості літ прийшлосянаймичкувати у людей. І хата своя, й достатки, хоч які там не які були, а все б таки житиможна… А прийшлося в чужій хаті людям годити, людей слухати… Ще день сяким-таким бокомперебуде, а настане ніч — думки, як за подушне, оступлять… Мотря іноді цілу ніч виплаче.Шкода їй Чіпки… кохала ж, ростила, довгих зимніх, коротких літніх нічок недосипляла — рановставала, пізно лягала… Не задля кого ж? задля його… А він?

Спливе їй на думку та проклята ніч, коли він п’яний зневажив її, матір, тяжкими докорами…Стає руба шматок хліба у горлі, як вона згадає про це, сідаючи їсти. Змочить Мотря усюподушку, як здумає уночі… «Краще б я тебе, сину, не зродила або, зродивши, узяла за ноги таоб пень головою, ніж тепер від тебе таку зневагу приймати!.. Безталанна та хвилина, коли язачала тебе; проклята та радість, якою я раділа, чуючи, що щось ворушиться під серцем…Боже! чи я тебе не молила? чи я перед тобою переступила?.. За що ж мені така кара, таканевповага від рідної дитини?!»

— І чого ти так убиваєшся, Мотре? — вговорює її баба. — Хай би що добре, а то таке ледащо!Он сьогодні… немов дідько носив його по чужих городах — без шапки, босий, у одній сорочці,та й та розхристана, як у харцизяки… Остапійчиних дітей на смерть перелякав. Гралися собі удворі. На той час його лиха година носила. Біжить, кажуть, як скажена собака, через город…Діти в крик; він — за ними… ухопив маленьку дівчинку Парасю — четвертий годок пішов — та йнесе… Навіщо вже він її взяв? Один бог відає… Сказано: з кругу спився! Уже в його в очах ічоловічки догори ногами попереверталися… Я таки й сама бачила, що він по улиці бігав. Та йбайдуже! Кат тебе, думаю, бери: бігай, поки на своє набіжиш! Та й іду собі… Минула вжеОстапійчину хату. Коли чую — хтось біжить за мною та гукає: «бабо! бабо-о!» Оглянуся — аж

132 / 243

сама Остапійчиха Химка… лиця на їй немає! «Чого се ти, галочко?» — питаю. Вона в плач та такпросить: «Будь ласка, бабусю, ради самого бога, я вже вам се й те, верніться у хату тапоможіть моїй Парасочці!» Що ж там з нею? «Та, боже мій! — з плачем каже: — отой шибеник,ота п’яниця, щоб йому ні життя, ні добра! на смерть дитину перелякав… Біг через двір та йухопив на руки… чи занести куди хотів, чи що… Я не знаю: чому його на цеп не припнуть?..» Япослухала, пішла. Уходжу — коли дитина лежить на полу та так в’ється, так б’ється такричить, немов на йому, не доводь господи! родимець… Перехрестила я його, пошептала —одійшло трохи… Та тоді й переполох вилила. І таки нестемісінько він вийшов, так і вилився звоску!.. То чи я б за таким плакала та побивалася? Я б його з думки викинула.

— Як же мені не плакати, як не побиватися, слухаючи таке за його? Хай би їх у мене десятеро,то одно в одно не вдасться; а то ж він у мене один, як порошина у оці! Я його кохала, ростила,здоров’я стратила, надії покладала… А тепер — самій прийшлося по чужих людях хилятися…Хіба ж воно легко? Та що й люди скажуть. Яка, скажуть, то мати, що допустила сина до того,не заборонила йому?.. Боже мій, боже! одного тільки в тебе прошу: однії смерті молю! Нашли їїшвидше… Чого вона по добрих людях ходить, чом до мене не прийде?.. Закрилася б я тодіплечима й очима — хай що хоче робить. Мої очі не бачили б, уха не чули…

— І-і! бозна-що ти, Мотре, вигадуєш! Що люди скажуть? Нехай що хочуть, те й говорять…Чорта йому даси, коли воно таке удасться. Чи ходила б ти по чужих хатах, якби він добрий був?

Не витримала Мотря довшої розмови: сиділа собі та плакала нерозважними дрібнимисльозами…

А Чіпка — наче таке собі діло вигадав — кожнісінький день гуля та й гуля… Зовсім пустивсяберега… Допився до того, що ні знадвору, ні в хаті нічого… Аж задувся від гульні танедоспаних ночей…

Поки хазяйствечко було, було за що пити; а як забрав Грицько останній хлібець з двору, то хочщо хоч — без грошей жидівка і осьмушки не дає. «Давай гроші!» — та й усе.

«Гроші, — дума собі Чіпка, лежачи в хаті після того, як забрав Грицько жито до себе. Згагапекла його, як свічкою; похмілля його мучило. — Гроші… Якби-то гроші! Не качався б я, яктепер качаюся, місця не знайду; не гуляв би так… оддав би й землю, і усе за гроші. Коли бгроші! Брязнув би тільки — так би все і вродилося… і вона моя! А то…»

І звернули його думки у бувале, недавнє. Розвернулося перед ним зелене поле; ходить він пойому, обдивляється; радіє, що так добре зійшло, росте, зеленіє, цвіте… А тут і вона зняласяперепілкою з-за високого жита… Розряджена, як пава; легенька, як метелик; веселенька, якуранішнє сонце… Любо його очам дивитись на неї, як вона усміхається до його своїми повнимирожевими устами, як вона гладить його веселими чорними оксамитними очима… Щасливийвін!.. А тепер? Серед пустки неметеної, у смітті, у багнюці, валяється — обірваний, обшарпаний,як волоцюга, як харциза який… А до цього що витворяв?! Де ділася кобила, вівці, корова? Деодежа, що мати справила? де ділася мати? куди вона пішла? де приклонила сиву голову?!Сиротою стоїть над шляхом хата, з побитими вікнами, нетоплена, необшпарована, чорна,полупана… А вже холоди заходять; мороз у хату преться… І холодно, і голодно!.. Згага хмелюзапекла йому серце…

— О-о-о… я каторжний! проклятий!.. що я наробив собі?! — Він зо зла уп’явся руками у своюнечесану куштру. Посипалось волосся; заіскрили очі… Він прикусив зубами губи, аж кроввиступила…

133 / 243

Осіннє сонце сідало у хмари. Прощаючись з землею, заливало хмари й землю огняним світом.Як кров, червонів захід сонця і заглядав своїми червоними очима крізь побиті шибки у Чіпчинухату… Чіпка качався на соломі по долівці.

На ту пору в хату увійшли товариші. Як глянув Лушня на Чіпку, так і покотився зо сміху. Пацюкта Матня стоять у порога та тільки дивуються.

— Чіпко! — гукнув Лушня. — Чи ти, бува, не збожеволів? Якого ти бісового батька качаєшся тарвеш на голові волосся?

Несподіваний регіт схаменув Чіпку.

— Братіку! — мовить, як дитина. — Хоч чарочку… хоч капельку, бо пропаду! Пече мене…давить… пити мені… пити!

— На та пий, дурню! — гукає Лушня, подаючи йому пляшку горілки, у кварту міри.

Аж затіпався Чіпка, ухопивши обіруч пляшку. Приложив він її до своїх попалених смагою,замазаних кров’ю губів та дудлив нахильці, як воду.

Матня побачив та й собі затрусився… Кинувся на Чіпку та ну однімати.

— Ну тебе к лихій матері! От, дивись: ні капельки не кине, луципер!

Та за пляшку… Чіпка не пускає та молить:

— Ще, братіку! ще… ще… хоч трошечки… Хоч капельку!.. душу проквасити…

— Та ну тебе к бісу!.. От, опіяка!..

Та, вирвавши пляшку, припав до неї, мов п’явка до тіла… Матня не вмів кидати горілки другим.Чи давали чарку, він ковтав її як капельки; чи осьмушку, він заливав нею горло не оддихаючи;чи півкварти, кварту, — він тяг, поки ставало духу, а перевівши дух, знову тяг, поки оставаласьпорожня посудина. Уже Лушня з Пацюком кинулись на Матню та насилу одняли, трохи пляшкине розбили… Зчинився регіт, крик… Сонце зовсім сіло; насувала на землю ніч, закутана в чорніхмари, і усе робила темним… А вони, у темній хаті, як виходці з того світу, світять п’янимиочима, кричать, регочуться.

Забрала Чіпку горілка: кров ударила в голову, від пекучої згаги одійшло його серце. Веселий,підводиться він, гукає:

— До шинку, братця! до жида!

— Шкода до жида… Жид не повірить! — на те йому Лушня.

— Як, свиняче ухо, не повіре? Як я йому усю свою худобу пропив, то й нічого?! А його, іродовогосина, осьмушка горілки вдавить?..

— Та вже чи вдавить, чи ні, а не повірить! — глухо, з протягом каже Пацюк… — Уже кращепідняти, де легко лежить…

— Украсти? — грізно запитав Чіпка і скоса глянув на Пацюка; а далі повів очима на Лушню зМатнею, ніби очима допитувався у них: чи украсти можна? Лушня не загаявся:

134 / 243

— Атож! — одказує. — Чим усилковуватись та просити парха, то вже краще своїми рукамидобути та погрітися…

— Та й справді, що погрітись, — підхопив Матня, — а то опухнеш з холоду…

Чіпка стояв, як зачумлений… Думки його ходором заходили. «Украсти?.. — думав він. — Добреділо украсти… Прийшов, узяв чуже — і є в тебе… Чого ще?.. Одно тільки… Там оглянуться,кинуться шукати злодія… проклинатимуть… От і в мене землю украли… украли моє щастя, моюдолю… щоб вони не діждали сонця праведного побачити!.. Ох!.. Прокляті!..» — та як гуконе навсю хату:

— Гайда, братця! разом погуляємо… Може, жидюга повірить, а може, знайдеться добрийчоловік, почастує… У-ух!.. тяжко мені… гулять хочеться… хочеться битись, боротись… гу-у-у!..

І давай махати, стуливши кулак, рукою кругом себе, повертаючись то в ту, то в другусторону — на всі боки… Товариство порозскакувалось по кутках, щоб часом не дістав Чіпка.

— Та ну тебе к нечистій матері!.. — скрикнув Лушня, як увірвав його по плечі Чіпка… — Мовбезміном удрав! Вийшов би надвір та об причілок і гамселив, скільки здужав!..

— Бережись — кричить Чіпка, — укладу! Як муху, роздавлю… — та, повертаючись на одній нозі,одно руками махає, як вітряк крилами…

Товариші зморгнулись, разом кинулись на його. Той за руки, той за ноги, а той за поперек —насилу положили на долівку. З побитих вікон вирвався несамовитий регіт, гармидер — ірозіслався по глухому подвір’ю… Розбуджені собаки стали валувати…

— Чи ми ще довго отут серед ночі сидітимемо? — як стих трохи регіт, питає Лушня. — Ходімуже куди-небудь, чи що?

— Еге ж, еге! — одказали Пацюк з Матнею разом.

— А знаєш, Тимофію, куди ходім? — перегодя трохи веде річ Пацюк. — До пана!.. Він чоловікдобрий, хоч і пан: наділяв нас не раз то сим, то тим, поки ще у дворі були… Невже теперпошкодує? А комори тепер у його, взиму, повні…

— Гляди лиш, щоб на бантині не завис! — призро глянувши на Пацюка, увернув Чіпка.

— Чого?.. Та я там усі входи й виходи знаю, — одмовля той.

— Там комори лихенькі, — крізь зуби процідив Лушня, — за ніч можна полагодить…

— Може, на яку кварту перепаде від жида, — кінчає Матня.

У хаті затихло. Сидячи коло Чіпки на підогнених ногах, усі мовчали. Чіпка, вибившись з сили,лежав, як соломи куль, важко дихав… Тільки його сап розбуджував сонну темряву, щонасупилась над землею. А на думку навернувся Порох з своїм переказом. Устала перед нимціла панська облава на правду. «А справді, — дума Чіпка… — Он вони що роблять!.. То їм іможна?.. Чому ж нам не можна?.. Гидко тільки… Злодюга, скажуть… Господи! де ж таяправда?..»

— Чіпко? — знову обізвався Лушня.

— Чого?

135 / 243

— Ходім.

— Куди?

— До пана.

— Чого?

— У гості.

— Добре…

Надворі стояла темна ніч; густі хмари замазали небо — ні місяця не видко, ні зорі не блищать…Темний морок спустився на землю — і тут нічого не видко, хоч стрель у вічі… Кругом такатиша, як у вусі: ні людина не загомонить, ні собака не гавкне… хіба тільки трісне сухадровинячка під важкими ступнями товариства.

Пройшли вони улицю, другу; посеред села, на третій, одрізнився від них Лушня.

— Стійте тут! — промовив тихо.

Усі стали. Один Чіпка без тямку поволік ноги далі. Лушня прямо підійшов до хати. То бувжидівський шинок. Видно, жиди уже спали, бо нігде не блищало світло. Лушня постукав увікно.

— Гершку! Гершку! Відчини!..

— А хто там такий? — хтось обізвався з хати.

— Свої… відчини!

— Які свої такої пори? цого тобі треба? — уже гаразд чутно було жидівський голос.

— Хоч пшениці купити?

— Якої пасниці? — швидко одказав Гершко й одсунув кватирку. Під вікно підступили Пацюк зМатнею.

— Хто з ви? звідкіля пшениця? — питає жид, побачивши коло вікна: три чоловіки стоїть.

— Та звідкіля б не була, — нащо тобі? Ти кажи, що даси за мішок?

— А-а-а… це ти, Тимофію! іди з у хату. А то сце хто з тобою?

— Свої.

— Ну, то й ідіть у хату — тут побалакаємо. Лушня оглянувся — не видно Чіпки.

— А де ж Чіпка? — питає.

— Он, як марюка, пішов, — каже Матня, показуючи на темну пляму, що чорніла-колихалася утемряві.

— Біжи, Петре, поклич! — порядкує Лушня. Пацюк побіг, догнав чорну пляму — вернувся зЧіпкою.

136 / 243

Тим часом заблищало світло у розбиту віконницю; скрипнули хатні двері; дзенькнув засов колонадвірних — корчма роззяпилась і всіх проглинула…

Не вспіли хлопці посідати — де не вродилося півкварти горілки, півхліба, миска солоних огірків.Товариство зараз же налягло на їжу, на горілку… Не пройшло години, як усе те було зметене…

— Ну… а де з та псиниця? — питає жид.

— Та пшениці не питай, — Лушня йому: — ми добудемо…

— Та я знаю… Сце б такий звавий козак та не добув… з пекла достане!

— То-то ж… а ти кажи: почому за мішок даси?

— Та сцо з? — семигривеника…

— Ах ти, свиняче ухо! — гримнув на всю хату Чіпка. — За мішок пшениці — семигривеника!

— Ну… сцо з, сцо за місок?.. Я взе знаю, яка то псениця… сце часом… крий бозе!..

І почав чухати рижу, довгу, клочкувату бороду.

Чіпка широко розкрив очі і з дивовижею дивився то на жида, то на товариство, немов питав:про яку се пшеницю толкує жидюга?!

— Ну, добре, — замина Лушня: — ти, Гершку, нашого не схочеш…

Виліз з-за столу, береться за шапку, лагодиться з хати…

— А коли з тебе, Тимофію, дозидати?

— Да так… — зам’явся: — перед світом… — одказав жидові тихо.

— Ну-ну… гляди!.. Бац, і півкварти випили…

— Ну так що, що випили? Хіба ми дурно випили? Не достану пшениці, — за горілку заплачу!

— Та сцо там плата… Хіба я залію, ци сцо?..

— Еге ж… То перед світом дожидай. Ану, хлопці, ходім! — гукнув на товариство.

Усі повилазили з-за столу, понатягали шапки, вийшли з хати, запаливши люльки. Ішли воникупою, усі весело розмовляли. Один Чіпка мовчки потягав люльку. Огонь з люльки освічувавтовариство. Чіпка бачив, як на виду в кожного грала якась радість… Він позирав хижо на нихочима та думав: що це воно далі буде?

Лушня помітив, — як блиснула люлька, — хмурий вид Чіпчин.

— Чого це ти, Чіпко, як мила з’їв? — питає. — Чого ти журишся?

— Хто журиться? — твердо одказав Чіпка.

— Хтокало…

Розмова увірвалася. Затих гомін товариства; усе кругом затихло… Сон наліг на ціле село: нігде

137 / 243

ні лялечки, нігде ні світла: втомившись після денної праці, усе заснуло… Одні тільки собаки де-где не спали… Як проходили хлопці темними улицями, позаду їх піднімалось неприязневалування… Тепер вони йшли мовчки. Три вперед; Чіпка позаду ногу за ногою суне… Такведмідь іде нехотя за циганом: опинається, а все-таки йде… Серце щось недобре віщує.Страх — не страх: якесь темне почуття холодить серце… Холод пронизує душу… У думцізакрадається питання: куди се?.. чого се?.. За ними… за товаришами?.. Обдурює сама себедумка і тягне Чіпку далі та далі… Тягнеться він тихо-помалу, не маючи волі остатись, покинутьбратчиків, тягнеться, одурений підлеслою думкою, забиває в серці страшне почуття…

Дійшли вони до панського дворища. Стали. Чіпка минає…

— Чіпко! ходім! — гукнув йому Лушня.

— Що?!

— Гуртом свого одбирати…

Чіпка став, задумався…

— Ходім! — одказав якось глухо…

XIX

СЛИЗЬКА ДОРОГА

Хто спускався на громаку з високої гори?.. Спершу не то спускатись, — униз страшно глянути…Як уперше сядеш на громака, як подумаєш, де той у бога низ, — волосся подереться вгору… Агромак уже їде униз, усе вниз… холод проймає душу, на лобі піт виступає… Доїдеш до гребнягори, спустишся прожогом униз — тоді вже ніколи боятись… Дух захоплює, якась звірячарадість проймає тебе, — у тебе тільки й думки: коли б швидше, коли б швидше! Така самедумка пройняла й Чіпку, як він, прийшовши до пана в гості, спустився у комору з пашнею…Попорався як знав, вирнув — та й наткнувся на сторожа… Чи пан, чи пропав?.. На слизькійдорозі більше пропадає під такий час… Оже Чіпка не такої натури, щоб сам на сам звертавкому з дороги… Не звернув він і сторожеві, а кинув харчати під коморою — ледве живого…

Спить Чіпка. Совість, задобрена горілкою, його не мучила; страху він зроду не знав; пшеницювергаючи, втомився та й спав у себе в барлозі, наче після тяжкої праці… Уже сонце встало;люди почали снувати по селу; а сон усе не випускає його з своїх цупких рук, ранком ще мовміцніше давить… А скрізь по селу, як у дзвони дзвонять — про крадіжку, про сторожа…Заворушилися, загомоніли: хто? як?

— Авжеж не хто, як не оті харцизяки! — гомонять люди, показуючи рукою в той бік, де Чіпчинахата. — Щодня п’ють та гуляють… за віщо? Хай спершу — гуляли на худобу того чортовогосина, а тепер же — усе чисто пропив, матір прогнав… з чого ж його, як не красти?

Така поголоска дійшла до волості… «А що ж? може, й правда!» — міркують між собоюволосні, — та зараз кинулись до Чіпки.

Прийшли на дворище, обійшли навкруги город, заглянули в хлівець, в загороду, — чи неприховано чого; голова навіть покорписав палицею гній, що зостався після коняки й корови…ніде нічого! Повернули до хати. Хата була засунена. Поторгав голова двері, — ніхто неозивається. Тоді підійшов під вікно, глянув у розбиту шибку: спить Чіпка на полу, аж хропе…

138 / 243

— Гей! ти! — гукнув голова. — Відчини! Чув? Чіпко! чи як тебе? Відчини!

Чіпка почув крізь сон чужий голос, поворухнувся, перекинувся на другий бік, замурчав та йзнову заснув.

Один з соцьких зайшов за хату, підійшов до дірявого причільного вікна, сунув Чіпку під бікпалицею. Чіпка кинувся.

— Кий там чорт штовхається? — питає спросоння.

— Відчиняй, злодюго! — гукає, розсердившись, голова. — Відчиняй, а то двері виламаю… гіршебуде!

— А ти що за птиця? — питає Чіпка, протираючи очі. — Я тебе виламаю!!

— Бийте двері!.. — кричить голова. — В’яжіть його, злодюгу!

Уразила така мова Чіпку.

— Ану, бий-бий… чи зуби будуть цілі?

— А чому ж ти не відчиняєш?.. Гайдамака!.. Ти сю ніч крав у пана? Ти сторожа прибив,душогубе?..

— У якого пана? якого сторожа? — позіхаючи та потягаючись, питає, мов і не він, Чіпка.

— Не знаєш, у якого пана? Ти не знаєш, який у нас пан?.. Злодюго! Відчиняй!.. Ми тебе труситьприйшли.

— Трусить?.. Добре… Трусіть… Що ж? іди трусить! — каже Чіпка, підводячись.

Незабаром дзенькнув засов — у хату увійшов голов з п’ятьма чоловіками соцьких.

— Шукайте… трусіть скрізь! — гукає голова соцьким. Чіпка підпер спиною одвірки, стоїтьмовчки, дивиться, що далі буде. Соцькі кинулись по всіх кутках, заглядали під піч, під піл,лазили на піч, перекидали на долівці солому… ніде нічого!

— Ведіть його у волость! — порядкує після трусу голова. — Та зв’яжіть, щоб не втік, бува!

— Ні!.. цього не буде, щоб я дався зв’язати… За що ти мене в’яжеш? — визвірився на головуЧіпка.

Соцькі з вірьовкою до Чіпки… Запалали в його очі.

— Гетьте, люди добрі! — крикнув він, рукою одвівши вірьовку… — За що ти мене в’язатихочеш — я тебе питаю?.. — до голови.

— За те, що ти злодюга, розбишака!.. Нічної доби заліз у комору до пана, чоловіка прибив…

— Хто бачив?

— Усі кажуть.

— Хто всі?

139 / 243

— Усе село каже, що ти з Лушнею, та з Пацюком, та з Матнею… Вас тільки чотири на все село йє, що день у день п’єте, гуляєте та розбишакуєте…

— Що п’ємо та гуляємо, то так; а що ми розбишаки — брехня!

— А за що ж ви п’єте?

— А тобі яке діло?.. Он — бач: добра було повна хата, а тепер — одна пустка зосталася!..

— Та що з тобою балакати? В’яжіть його! В’яжіть та ведіть у волость, та в город, та в тюрму…там з тобою побалакають…

— Стережіться, люди добрі, лихої години! — Чіпка соцьким. — Не слухайте отого старогодурня… Я й так піду, коли треба. Він дума, як голова, то й велика цяця?!

Голова, міг би, очима його з’їв, та гляне — Чіпка як огонь…

— Накидайте на його арканом! — кричить голова, штовхаючи соцьких… — В’яжіть його, бугаядикого!..

— Ось ну-ну! — грізно глянувши та зложивши кулаки, каже Чіпка. — Ось попробуй… От тобіхрест — голова на в’язах не всидить! За що ти мене в’яжеш, га? Хто бачив, щоб я крав або вбивкого?.. Коли у волость треба, скажи… Я сам піду… Ти думаєш — страшна мені твоя волость?Куди ж пак!! Ходім… Зараз ходім!

Та, вхопивши шапку, скинув на плечі драну свитину, що на полу була розіслана замість постелі,перший вийшов з хати… За ним слідом голова й соцькі.

У волості Чіпка застав уже товариство: по них ходив писар з другими соцькими. Зібравши всіхдокупи, голова поміркував з писарем та й позапирали їх у чорну — поки приїде становий.

Мотря того лихого дня прокинулась, ще тільки стало на світ благословитись. Ще все селоспало, а вона прокинулась.

— О-ох! щось мені не спиться… так погано спала, так погано! Та сни такі недобрі верзлися, —хвалиться бабі. — На серце наче хто камінь навернув…

— Та то воно від думок! — утіша її баба. Мотря помолилася богу, умилася й сіла за гребінь —сумна, зажурена.

Через годину, а може, через дві, — сонце вже піднялося, — увійшла в хату сусіда — ХівряДмитренчиха. Поздоровкалась.

— Чували новину?

— Яку?

— Сю ніч пана обікрадено. Щось дуже багато забрано… й сторожа прибито… чи й доживе довечора…

— Господи боже! — шепче Мотря, зітхнувши.

— А оце вашого, Мотре, повели у волость… або й не повели, а він повів… Сам уперед іде, аззаду голова з соцькими… А він їм щось так вичитує, так вичитує!..

140 / 243

Як почула це Мотря, поблідла на виду, заткнула в мичку веретено та мутними очима дивиласяна Дмитренчиху: жаль, досада і разом страх виглядали з її жовтих очей… А далі невидержала — залилася сльозами:

— Сину ж мій, дитино моя! краще б я тебе у землю своїми руками зарила, ніж отаке чути протебе!..

— Та чого ти, Мотре, так себе мучиш? — обізвалася баба. — Може, то ще брехня. Мало на когонабрешуть?

Не чує Мотря утіхи — плаче… Далі устала, накинула на плечі стару кожушанку і, згорбившись,боса, вийшла з хати.

— Куди ти, Мотре? — питає баба.

Ні слова Мотря — пішла, зігнувшись, мов не до неї річ. Тяжка печаль одбирає і слух, і мову.

Сусіда, — ще молода молодиця, — якось болізно усміхнулася, зглянулась з бабою і нічого несказала… Тихо та важко стало у хаті, як у льоху… Бабина онука Христя, — дівка сімнадцятіїліт, — низенька, некрасива, чогось важко зітхнула на всю хату; зітхання те так і загускло, так іокрило всіх… Голова у кожної схилилася; очі вниз потупились… Кожна щось думала сама просебе…

— Що то — мати! — через скільки часу глухо промовила баба… — її зневажають, з хативиганяють рідні діти, а їй усе-таки шкода!..

Ні сусіда, ні онука нічого не одмовили, тільки ще сумніші стали.

Мотря майнула аж у волость. Чіпки вже не застала: посадили у чорну. Як сова, згорбившись-скарлючившись, ходить вона кругом чорної; поглядає на невеличкі залізом перевиті віконця, —та плаче-плаче… «Хоч би мої очі його побачили! Хоч би мені одно слово від його почути! Хай бия знала: чи правда тому, що люди кажуть?..» Стала вона прохати соцького, щоб пустив досина. Соцький не пускав…

— Голова приказував — нікого не підпускати, не то що… аж поки не приїде становий…

— Я на одну хвилину, мій голубе! — молить Мотря.

— Не можна, матусю, і ключ узяв з собою… Походила Мотря ще коло чорної, поплакала щетрохи та й пішла додому, сумніша, ніж сюди прийшла. Давили її жалісні сльози; жаліла вона йна голову, й на пана, жаліла й на соцького; жаліла на увесь мир — на панів, що давлятьмужиків, на мужиків, що пруться в пани… Материне серце заклекотало прокльонами на увесьсвіті. Жаль у материнім серці не має спину, не знає угаву…

А Чіпці з товариством — байдуже! У чорній завели жарти.

— От, не знали де виспатись! І тихо й безпечно… Спи собі, — соцький стереже, щоб, бува, хтоне вкрав…

— Якби сюди горілки з піввідра, — одказує Матня, — то хоч би й довіку сидіти… Попивав бипотроху, заїдав варениками та спав…

— Де б же ти взяв? — питає Пацюк.

141 / 243

— Голова б приніс… він з людей надрав, а нам — оддав!

— Сподівайся, поки опухнеш з голоду й холоду, — увернув Лушня.

— А справді холодно… От би погріться! — знову за своє Матня.

— Грійся — в тісної баби!

— Цур їй!.. Якби горілка… То й баби не треба!

— А мені якби дівчина, — каже Лушня.

— То й я б до тебе пристав у прийми, — шуткує Пацюк.

— А знаєте що, братця? — не слухаючи їх розмови, каже Чіпка. — Як тільки розв’яжемось з цимділом, у першу ж ніч голову обшахрати… Та не так, як пана… а он як! Хай знає, погань, що вінне хто-небудь, а наш брат Савка — тільки що наздирав з бідоти, дукачем став… Тепер, бач, упани лізе, кирпу гне…

— Добре! їй-богу, добре! — провадять усі в один голос. — Як липку, облупимо… Та й писарязавряд…

— А то — дивись пак: хотів мене в’язати! Я тебе, — кажу, — сучого сина, як зв’яжу, то й довікуне розв’яжешся!

— Та ну-бо… так і сказав?

— Ій-богу! А за що він мене в’язати сікається? Ти спершу докажи, що я там був, а тоді вже — йна вірьовку… Страхав тюрмою… Побачимо, — кажу, — хто там перший буде: чи безневиннийбідак, чи багатир, що сирітське добро заїдає.

— Що ж він? — питає Лушня.

— Мовчить, пуздрата собака, мов не до його річ…

— Ну, а розкажи нам, — обізвався Пацюк, — як ти упорався з сторожем… то теж чоловік ручий.

Чіпка став широко розказувати, як він поліз у комору, як наткнувся на сторожа, як борюкавсяпід коморою, поки той не захарчав…

— То ти таки добре його попом’яв?.. — пита Лушня.

— Та знатиме, що в добрих руках побував… Як насів, то тільки стогне — уже й не кричить, якспершу, а тільки стогне…

— От і пропав чоловік! — каже Пацюк.

— Хай не лізе, куди не слід! — одказав Матня за Чіпку.

— І то правда, — закінчив річ Лушня та й зітхнув. Усі замовкли. Мовчав і Чіпка. Швидко поснули.На другий день приїздить становий. Кликнули Чіпку. Становий давай його розпитувати.

— Знать — не знаю, відать — не відаю! Я, — каже, — чотири дні уже й з хати не виходив.

142 / 243

Покликали других. І ті те ж саме: не знаємо, вперше чуємо!

Одвели їх знову у чорну; знову замкнули на замок двері. Становий поїхав, а їх звелів ще кріпшедержати, щоб не дали, бува, дьорки.

Сидять хлопці день, сидять другий, сидять і третій. Їсти їм дають… чого ще? Лежать собі,висипляються та точать один одному баляси з баляндрасами, а іноді й правду розказують,пригадуючи кожен свої пригоди. Один Матня сумує.

— Чого ти, Якиме, журишся? — питають його. — Та хай увесь мир зійдеться та доказує, то й тонічого не вдіє: не були й не знаємо нічого… от і все!

— Та не в тім, братця, сила, що кобила сива! А ось уже четвертий день, як горілка в роті була…аж уха попухли…

Сміх та регіт піднявся у чорній від такого тяжкого суму, а Яким знову за своє:

— Сміються?! І якого біса їм смішно?! Хіба неправда, що уха попухли?.. Їй же ти богу,поробилися як вареники завбільшки… А їм смішно!!

Чіпка аж за живіт береться та регоче:

— О-ох… ох!.. о-ох, лихо!.. уха попухли!! Як вареники… ха-ха-ха! О-ох! Дай хоч дух перевести, ато помру зо сміху! О-ох, ох!

Матня одвернувся від товариства, насунув шапку на очі, ліг черевом униз на долівці…

Цілий тиждень просиділи хлопці у чорній, аж поки з города не приїхав слідователь та неповипускав.

— Глядіть же, хлопці, не забувайте!.. — гукнув Чіпка з дороги, прямуючи з чорної до свогодвору.

— Добре… не забудемо! — відгукують ті, окриваючись в улиці, що вела напрямки в шинок.

На другий день голосила по селу чутка, що прошлої ночі якісь страшидла, у білих сорочках, учорних бородах, з носами, як крючками, з одним оком у лобі, як у песиголовців, убрались доголови в хатину, де він спав і куди ніколи нікого не пускав, зв’язали голові руки й ноги,накрили кожухом, забрали велику силу грошей — та й були такі…

Заґвалтувало село від краю до краю: пішли суди та пересуди та поговірка… Настала роботаязикам — і дебелим чоловічим, а надто гострим та довгим жіночим…

— Це, видно, господь його карає за безневинні сльози! — як сокирою, рубає одна жінка середцілої юрби сусідок. — Просився торік мій чоловік, щоб записали у виселенці… не записав! Оце жйому за те! Коли б ще й писареві… П’ять карбованців зідрав… живцем зідрав… останні зідрав…Казав, запишу… на казений кошт вирядять… землі щось десятин з тридцять дадуть… атепер — так! І не записав, і гроші пропали… щоб йому добра не було!

Це так гомоніли одного ранку. А на другий — чутно: писаря ограбовано! Руки йому вірьовкамидо ніг поскручувано; натушковано на його зверху кожухів, подушок, — так що як витягли його,то піт у три ручії ллє, а сам — мов рак печений…

— Якби, — каже, — ще хоч з півгодини так пополежав, то задавився б!

143 / 243

— Хто ж то такий? — розпитують його.

— А чорт його знає! Якісь татари — не татари, не по-нашому розмовляють; та сміються, вражісини, та вонючі!

— Оце так!.. Ну, тепер, — каже йому голова, — один одному сміятись не будемо. Тільки меніщось чудно: й до тебе три, й до мене три… До мене ж такі марюки, що як глянув, то й умер; адо тебе, кажеш, чи турки чи татари… Воно тут щось є… Я догадуюсь, що це воно, та мовчу,поки що… Ось ходім лиш до волості!

Пішли до волості, а дорогою усе щось один одному говорили: чи то радились, що його робити,чи жалілися, що їм роблено… А люди їх так очима й проводять та як у дзвін дзвонять прокрадіжку… І знову всі показують на Чіпку з товариством.

Оже як не питали, як не шукали — нічого! Уже головиха з писарихою їздили кудись у село доциганки-ворожки. Набрехала вона їм і про чорнявого, і про білявого, взяла по полтинику зкожної, та тільки всього… Потрусили ще раз Чіпку — нічого не знайшли… Пропало!

Діждавши неділі, голова закликав батюшку, одслужив молебень, освятив воду, окропився — тапісля того вже годі й запиратися…

Запалив Чіпка рай тихого щастя у Грицьковій хаті та й покинув куритися…

Христя звідала на своїм віку нетрохи нужди та лиха через людську неправду… Дозолила вонаїй до самих живих печінок… Часто й густо вона думала: чи вже людям не можна житиправдою?.. А як би добре було, коли б усі жили по ній!.. Чому ж вони не живуть нею?.. ДумкиХристині розбивалися об житечні підстави, як хвилі об кам’яні береги… Серце в неї щеміло;душа допитувалась: чи правду вона думає?.. Коли це — ні відсіль, ні відтіль — десь узявсяп’яниця, харцизяка і загукав про те саме… Не тихим, слабим голосом, не жіноцьким хибливимпочуттям, а криком болячої душі, дужою міццю зіпонув гайдамака те саме! Грицько її, добрий їїГрицько, ніколи нічого такого не казав, не натякав навіть… Чому?.. Чіпка, що казав, усе теправда, свята правда… А Грицько — мовчав… Ні! тут або щось не так; або щось не те… Такчасто думала сама собі Христя.

Пригадуючи гострий погляд, сміливий вид Чіпчин, вона тремтіла: боялася його…

Стала Христя зовсім інша й до Грицька. Ласка, з котрою кожна жінка виходить на спірку з своїміноді й геть-то крутим чоловіком, котрою завжди побиває його, та сама ласка — як ставпомічати Грицько — зробилася нещирою, холодною… Грицько помічав, як Христя стала мовнехотя прихилятися до його — немов себе

неволила.

Оце іноді заманеться йому, як молодому чоловікові, пожартувати з жінкою. Сумно дивитись найого зачепи! Христя якось болізно усміхається до його, мов крізь сльози слова йому ронить…Грицька то в жар укине, то наче холодною водою обдасть.

— Що з тобою сталося, Христе?

— Що ж зо мною сталося?..

— Якась чудна ти стала… невесела, небалакуча… мов чого недостає тобі… Чи ти чогосердишся?

144 / 243

— Чого ж би я сердилась?.. на кого? скажи, бога ради! А що мені невесело… То не вік жедівувати! Не на те ж ми бралися, щоб сміхи та жарти заводити… Треба про все подумати, тай…

— Та й що?.. — Грицько глянув на неї — і догадався. — Коли ще те буде? Де те теля, а ти вже йз довбнею! — закінчив, усміхаючись…

— Та воно вашому братові не що…

— А вашому… чого журитись?

— Того… І я сирота, і ти сирота, ні батька, ні матері немає ні в кого… А під той случай —знаєш?.. Якби своє, то воно б і порадило, і доглянуло усього; а то — не дай, боже, чого! — чужій кутки рознесуть…

Христя заплакала.

— От коли зібралась батьків оплакувати! Нехай собі со святими спочивають, коли померли; анам, кажу, все-таки нічого журитися…

То була пора, коли Христя почула себе матір’ю, з її думками, з острахами, сумом, сльозами…Дарма Грицько утішав її, дарма хотів розважити. Христя сумувала, журилася, а часом сама собігірко плакала… Одно до одного — й журба Христина ширшала, вищала, глибшала… Грицьковарада нічого не вдіяла.

Грицько сердився, став гримати на Христю — чого вона все журиться. Не помагало: Христя некидала свого суму. Тоді сам Грицько став журитися, став роздумувати, давай нишком помічатиза Христею… І помітив, що Христя чогось ховалася з своїми сльозами, наче соромилась його…Злякане Грицькове серце догадалося. Оже він мовчав: боявся зачіпати, боявся тушити тойвіхоть, що курів у його хаті… «Може, сам собі потухне, — думав він, — а може, сама вона заллєйого… сльозами». Одначе думка про це не давала Грицькові спокою. Вона йому нагадувала, зякою охотою бралася Христя помагати йому довести до розуму той хліб, що Чіпка подарував,як вона його вихвалювала, як раяла зоставити на насіння «добре жито»…

Дивлячись на сумну Христю, думка Грицькова, знай, верталася та й верталася назад у тойлихий день, коли Чіпка сповідався у їх хаті… Грицько не помилявся, що палка розмова Чіпчиназапала глибоко у душу Христі, що його грізна, а разом люба постать, коли він кричав, світячиочима: «А правда де? де її поділи?» — кинула жарину у жалісне жіноче серце… Все те він бачивтепер своїми очима, чув своїм серцем — та боявся назвати словами… Він ще тоді, у той лихийдень, побачив, шо Чіпка справді якийсь неабиякий чоловік; він знав ще тоді, що Чіпка казавправду; він навіть згоджувався з ним у думці, хоч і перечив у словах… А слова ті — як тазавірюха, вривалися прожогом у душу, перевертали в голові думки, розбуркували у серціпочуття. Грицько бачив: Чіпка хоч кого підхилить під себе — і боявся… боявся за Христю: йомунікому не хотілося оддати свою добру, свою любу Христю!.. Часем темної, довгої ночі Грицьконе спав і на волосину: усе придумував та пригадував, що б його перед жінкою вивести таке,щоб звихнути Чіпчину правду… Думав — та не надумав, а тільки більше та більше мучився…

Аж ось тепер — скільки поговору! Грицько зрадів, кинувся на його та давай поділятися зХристею.

— Чи ти чула, Христе, про нашого праведника? — ускочивши в хату на другий день післякрадіжки у лана, питає він жінки.

145 / 243

— Про якого праведника?

— А про Чіпку?.. Ти чула, як він тут за правду розпинався, а он що вийшло?!

— Що ж там таке?

— Пана обікрав… сторожа прибив… чого доброго, досі богові й душу віддав…

— Невже?! — дивлячись пильно на його мутними очима скрикнула Христя — і пополотніла,оторопіла.

— Їй-богу!.. Тепер у чорній сидить… Он воно які люди бувають! Подумай: на крадіжку, надушогубство пустився?!!

— Господи! мати божа! який тепер світ настав… — ледве вимовила Христя та йперехрестилася… — Та хіба воно й тоді не видно було, що з його добра вже не ждати, —закінчила вона.

Грицькові це — все одно, що по губах медом. Після цього давай він ще гірше розписувати Чіпкуперед Христею, немов самого лютого ворога, а не колишнього свого товариша.

Як Чіпку випустили з чорної, Грицько перший приніс Христі звістку, що, мов, викрутивсяхарцизяка, вибрехався! Як стали гомоніти по селу за голову й писаря, Грицько уп’ять першийсповістив про це Христю і Христом-богом присягався, ще те діло не втікало Чіпчиних рук.

— А моє серце ще тоді щось недобре віщувало, — одказала на його присягу Христя. — Знаєшщо, Грицьку? Чи не віддати б нам його жита? Ще — чого доброго — коли-небудь уночі прийдета й заріже за жито!

— Ото, хай бог милує! — похопивсь Грицько. — Ні, він, Христе, не такий уже, щоб за те, що самвіддав, та й зарізати.

— А коли при нужді та п’яний?

— Він швидше прийде правити грошей… Отоді, як прийде, я йому й віддам жито… Та й тонавряд!

Отак собі побалакали — і в Грицька наче од серця одлягло. «Ну, — сам собі міркує: — теперуже не вернеться те… не так я його підцюкнув!»

Оже Христя все-таки не стала веселою. Вона ще дужче хапалася за свою думку… «Коли такийчоловік отаке робить, що ж уже другі???»

XX

НА ВОЛІ

Воля для чоловіка вільного — чарівниче слово, а для невільника — мед — п’яне чоло. Воно, якдурманом, як хмелем, затуманить усі його думки, гадки, надії: усе для його вмерло, оглухло,одно воно зосталося, одно воно тільки й сяє й гріє по темному шляху його темного життя…

Ще тільки об’явили волю, піщани зашуміли, як окріп у горшку.

— Шабаш, братця! воля! воля! — загукали кріпаки, кидаючи роботу та йдучи у шинок — волю

146 / 243

женити.

— Ні, то ще брехня! — дратували їх козаки, — ще два роки доробіть на пана, та тоді уже й воля.

Піднялась спірка, змагання. Лаяли кріпаки козаків; лаяли панів, лаяли попів: не було того насвіті, кого б вони не лаяли, як свого лютого ворога… за ті два роки! Одначе, налаявшись,назмагавшись та накричавшись досхочу, вернулися знову на роботу. Хоч яка вже там і роботабула?! Кожен норовив як можна менше робити, а більше собі загарбати: як би пана одурити.

Пани дивилися на ту роботу, — та охали, та зітхали, та нишком-тишком самі між собою щосьбалакали… А кріпаки собі тихенько один у одного питали: «Чи то ж то нам заплатять за ті двароки, що робимо, чи ні?»

Оде — як-не-як — добували два роки. Підскочила гаряча пора: оранка, косовиця, грабовиця,жнива, возовиця, молотіння нового хліба, — ніколи було дихнути, не то що…

Ішлося вже до різдва. Рочисте свято клопотало кожну сім’ю своїми споконвічними клопотами.Там кололи свиней, і несамовитий крик їх розносився по всьому селу; там клопоталися їхати вмісто на красні торги, продати хліба, накупити нужного про свято — і ладану під кутю, і риби —на багатий вечір, і солі — про всяк день, а тут жінки заходилися коло мазання й зрушилизавсідній покій життя.

Одному Чіпці з товариством немає клопоту. Сяк-так позатикав побиті шибки то ганчірками, тоонучами; вкине у піч гнилої соломи, — тліє вона там собі та курить, буцім-таки й гріє… Байдужеїм про тепло; дарма — про їжу! їх гріє жидівська горілка, а їсти — жують хліб сухий з сіллю —теж від жида. А коли хто з товариства зніме з сідала в сусіда курку чи півня, розчинять,спечуть, настромивши на спичку, з’їдять, — та й ситі! Хоч і бачив Чіпка таке безпутство —часом робилося йому противне таке життя й таке товариство, — та заллє очі — мовчить… Інодійому хотілося і гарячої страви попоїсти. Тоді він полізе в розвалений погріб, назбирає щеторішньої ріпи, що де-где по кутках завалялася, начистить, зварить юшки — та тільки всього!

Люди дивилися на таке життя та хитали головами.

— Ні, вже: не буде добра з такого! горбатого могила виправить… Ще хоч би не товариство, томоже б… Та стійте, діждемо набору: хоч отих курокрадів заправторимо, коли його не можна…

Ось настали й святки. Радіють люди, що діждали; гостюють, гуляють то дома, то в шинку. АЧіпка з товариством і не вилазять з його; людей закликають, частують… Чоловіки — нігдеправди діти — таки ласенькі на дурницю випити, — то й раді такому случаю, — п’ють тавихваляють добрих молодців… Дехто й з молодиць, цікавих подивитись на зборище та ігрище,та ще де співи та танці, завернув туди… А жид, як знав, десь і музику видрав… Музика ріже,тне; п’яні чоловіки трохи на головах не ходять та вибивають гонака коло молодиць; а ті йсоді — дивляться — дивляться, то це одну й візьме нетерпляча — і пішла дрібненько бічком,бічком, немов пливе по воді; а яка з п’яніших схопиться за запаску, підніме її трохи та — гай-гай по хаті, як шуліка за курчатами… Сміх, регіт, крик… А Чіпка знай до жида: давай те!подавай друге! неси третє! Лушня у танцях, як не перерветься, музику перетанцьовує; Пацюкна язиці, як на балабайці, вибиває;

один тільки Матня, роздутий, червоний, як жар, з сонними, п’яними очима, сидить у кутку,куняє: оце прокинеться, вип’є, зареве, як бугай, на всю хату, та й знову притихне — куняє…

Гульня розвернулася на всі боки. Забули про свято, забули про бога, забули про домівку. Зранку до вечора, з вечора до ранку одно п’ють та гуляють. Жінки, не бачивши третій день

147 / 243

чоловіків у вічі, підняли такий галас, немов на село найшла кара божа або пожежа половинусела виполонила.

— Оце напасть господня! оце лихо несподіване! — желіпали вони. — Такого ще зроду-вікуніколи не було!.. Бог дав свято — в церков піти, богу помолитись, а він у шинку молитвує! Богдав свято, щоб дома з дітьми та з жінкою любо-тихо провести, а він у шинку з п’яницями таволоцюгами гуляє! Треба хоч до батюшки піти, щоб яку покуту наложив на розп’яницю зп’яниць.

Деякі таки знялись, пішли — не до батюшки, а до матушки жалітися. Матушка почастувала їхгорілкою й обіцяла розказати, як устане, батюшці. Молодиці вернулись додому, а чоловіків все-таки нема… Вони ще заполонили у ту гущу й дяка. Дяк цей старий уже був — у піст, бувало,«алілуї» не виведе, такий старий. А вхопивши чарку та другу тієї живиці-дурниці, й вінпобадьорнішав трохи. Де та й сила взялася, міць прибула! Співає з молодицями так тонко таголосно, мов молоденька дівчина. А це, випивши ще чарку, як підбере поли в балахона, якухопе товсту, червонопику молодицю та ну гоцака садити. Тільки борода та коса майтолає, авін — так халясує, так халясує… Аж упрів, аж мило на йому лягло. Чоловіки регочуться, амолодиці коло його, щоб ще дужче роздратувати, так увиваються, так увиваються: однавтомиться, друга її місце заступає…

— Що ж усе танцювати та танцювати, — крикнула одна реготуха: — якби ви нас, дяче,повозили ще!

— Бач, чого сучі дочки захотіли! Бач, чого їм заманулося! — взявшись у боки, каже дяк. —Шукайте санчат, повожу вже… Один тому час, що батько в плахті!

Де взялися й санчата. Витягли дяка з шинку надвір, запрягли; насідало молодиць повнісінькісанчата, ще й зверху; дяк аж угинається та самотужки пре, а молодиці — співають тавигукують, як на весіллі… А це одна як схопиться, як підбіжить до дяка.

— Нема, дяче, місця! нема, дяче, місця! Ну, я сяду верхи! Повози й мене!

— Сідай, бісова! — кричить дяк, перегнувши спину. Молодиця скочила; дяк не здержав,поточився, упав; молодиця зверху… Другі позскакували з санчат та й собі туди — пхаються,падають… А чоловіки: «мала купа! мала купа! на купу! на купу!..» Навалило молодиць стільки,що трохи дяка не задавили. Витягли його — ледве дише… Регіт, ґвалт… Здуріло село!

Гульня розв’язала язики, розбуркала зомлілі, пригнічені душі, розкорписала ті врази, щоглибоко крилися в серці… Серед гульні згадали піщани й за два роки…

— А що ж це воно, братця? — заводить хто з кріпаків: — це так — два роки робили та йдурно?! — Авжеж, дурно!

— Чого ж дурно? Адже цар дав волю: живи, де хоч, роби, що знаєш… Ну, щоб, бач, уже незовсім і їх обійти — неситу ту прожир: «поробіть, мов, люди добрі, ще два роки, — хай уже вонизвикнуть за цей час з думкою, що вас не буде!» Та як же він дума: ми йому ці два роки дурноробили? дурно втрачалися?.. Адже якби я до хазяїна став, то рублів би сотню заробив… А вйого?

— А так: робив-робив, та й виженуть з двору в три вирви…

— Ні, чорта з два! Мені рощот давай… он що! Ми знаємо ваші каверзні… Буде того, що наднашими дідами та батьками знущалися та з нас воду виварювали… Заплати ж мені хоч за ці

148 / 243

два роки!

— Заплачу… наставляй кишеню! — сміявся другий, тверезіший.

— Чого ти смієшся?.. І заплатить! Піду скажу: давай рощоті — і дасть…

— По гамалику…

— Чого по гамалику?.. А в Побиванці? га, в Побиванці?.. Адже дав? Хати дав, грунти дав…Затялись в одну шкуру: давай рощот! — і дав… Брат рідний дав; а наш би то й ні?.. Еге! Якбими не такі дурні… А то — сидимо собі мовчки, мов не про нас річ… Рощот давай! в одно слово:рощот!

— Толкуй…

— Дурню, а не толкуй!

— Ти сам дурень… Залив очі та сам не знаєш, що верзеш…

— Що ж я верзу?.. кажи: що? — сучиться п’яний.

— А то… що як почує хто та шепне туди… Ти знаєш, яка він сила?.. Буде ще!

— Що ж мені буде? Нічого не буде, бо правда! А ти все-таки дурень…

— Не дури лишень, бо щоб сам не здурів…

— А що, битимеш, може? Битимеш? Ну, бий!

— Хай тебе лиха година поб’є без мене! Одчепись, сатано!

— Ні, бий!.. Сякий-такий сину, бий!..

Та й підставляє лице. Супротивник осувається назад, наставивши обидві руки, щоб, бува, зп’яних очей, не креснув зачепа… Люди збігаються з усіх боків, оступлять, дивляться — що далібуде.

— Бий, кажу!.. — кричить перший та хвіть другого по пиці… Той — здачі. Зчепилася бійка…крик… ґвалт. Насилу розборонили люди та й ведуть знову в шинок «мирову пити», щоб справдіне дійшло, бува, до того… Хто винуватий, хто правий? гаразд не знав ніхто… У кожного буладумка, що добре б і рощот одібрати; був і острах того… «А як не дасть, та ще… не доведибоже, щоб гірше не вийшло!»

Одначе горілка взяла своє. Чим далі, то все більше й дужче виступала правда першого; аострах другого нехаяли, як легкодухого чоловіка. Зашуміло село, як на пригру бджоли;сміливий і несміливий збиралися в купи, гомоніли, радились, змагались… І ходили до жида вшинок могоричу пити…

Минуло водохрестя. Час би за роботу братись… Та чи до роботи, коли день у день зберутьсяабо в шинку, або й так де, та одно тільки й чути: рощот та й рощот… Піймали раз одного зПобиванки. Розпитують: чи дав двори? чи подарував хати?.. — Дав, подарував!..

— Бач!.. — в один голос: — значить, наш дурить! Коли ж так, — не діжде!

149 / 243

Назавтра, ще чуть стало сіріти, зібралися коло волості та взяли старшину з собою і пішли допана у Красногорку.

Прийшли; стали у дворі коло ґанку — повнісінький двір, нігде голки просунути; послалипросити лакея, щоб сказав панові; обіщали навіть «на табак» лакеєві, коли

швиденько панові скаже.

Василь Семенович ще спав і з ліжка почув щось за гомін, за топіт. Він подзвонив лакея,розпитав, що то. Той сказав. Наче хто голкою шпигонув вельможного пана, — так він прожогомскочив з ліжка; звелів подавати мерщій убрання; випив нахватку стакан чаю і, не глядя на те,що жінка, ламаючи руки, благала не виходити, вискочив з хати — червоний, сердитий…

Він догадався, що це недаром ціла піщанська громада присунула, — та думав своєю сміливістюзразу її осадити.

— Що вам треба, піщани? — сказав він, хоч грізно, але здержуючись. Піщани поздіймалишапки; кланяються.

— До вас, пане…

— Чого?

— За грішми, пане…

— За якими грішми? — скрикнув пан і глянув гостро на громаду.

— Що два роки служили, пане…

— Дураки! Ви ж повинні були ці два роки служити.

Мовчать передні, кланяються.

— Як повинні? — обізвався хтось з середини. — За плату ж, то й служили…

— За яку плату?.. Закон велів!

— Закон? — знову викрикує з середини. — То ви самі настановили такий закон!..

— Хто там озивається? — питає пан. — Ану, виходь сюди, та побалакаємо…

— А чорта! давай гроші!

— Хто озивається, сякі-такі сини? — кричить уже на все горло пан. — Хто сміє бунтувати? — тай підскакує до передніх.

— Ми не бунтуємо, пане, — кажуть, кланяючись, передні: — ми тільки прийшли проситиплати…

— Якої плати? за що плати? Я вам дам!.. — уже навсправжки лаявся пан…

— Не цвікай!.. годі!.. не боїмося!.. — знову з середини.

— Хто там, сякі-такі?.. Давай мені того, хто озивається! давай зараз!.. Давай… а не то — я вас

150 / 243

усіх у тюрму запру… на Сибір попру!

— Не дуже! не дуже! не скачи так! Ач, який прудкий! Давай лиш гроші!

— Кажіть: хто там озивається?.. — аж розлягається пан до передніх.

Передні мовчать; зступаються ближче один до одного, кланяються…

— Ага? так ви не хочете бунтовщика видати? не хочете?.. Так ви бунтувати?.. га?.. Постійте ж,я вас побунтую! — кричить пан, розпалившись, і з криком біжить до себе в горниці.

Громада на хвилину стихла, а потім — немов набиралася духу — пройшов спершу глухийякийсь гомін; далі — дужчий, дужчий, поки не перейшов у викрик…

— Що він нас страхає? Дума — злякалися?.. Минуло те!.. Давай плату!.. плату давай!! рощот!!!

Крик, гук з усіх боків, на увесь двір, довго ще не вгавав і долітав у горниці страшним, дикимгаласом. Василь Семенович поблід, як крейда, його розбирала досада, злість; йому хотілоськричати, лаяти, бити, — та страх брав своє… Він погнав його у горниці, а тепер не випускавнадвір. Жінка Василя Семеновича ходила, як з хреста знята. Од тривоги вони обоє мовчали;ходили тільки з однії кімнати у другу та збоку нищечком позирали у надвірні вікна, ніби таїлисвій страх одно перед одним…

Громада не розходилась цілий день: вигукувала та викрикувала аж до самого вечора… Так іпростояли на ногах. Тільки ніч погнала піщан додому…

Василя Семеновича і ніч не вдержала. Перегодя трохи після того, як пішли піщани, він звелівзапрягати коні, виносити важкий сундук з своєї спочивальні — і вкупі з жінкою покотив уГетьманське…

На другий день — чуть зоря — уже були на ногах справник, посередник Кривинський (щоколись, за виборів, був справником), послали гінця у Котолупівку по станового Ларченка, щобїхав мерщій у Піски: «бунт!» Ларченка як хто по потилиці лигнув: він стояв, наче чмелений, іякось без тямку дивився вниз своїми косими очима… На помості вимальовували його думкирозгніваного Василя Семеновича, котрий тупає на його, Ларченка, ногами за те, що «допустив»бунт у себе в стані… У голові станового думки каламутилися: то він прощався з котолупами, іздавалось йому, що вони хрестилися, як він виїжджав з їх містечка; то йому прийшов на думкутой щасливий день, коли він раз на обіді вихваляв, як поет, Василя Семеновича віршами… Коніпід’їхали під рундук; гаятись було ніколи. Ларченко ускочив в санчата та, тільки духу, попер уПіски.

У піщанській волості сидів уже посередник. Він приїхав зарані, звелів скликати громаду.Громада ще тільки сходилась. Незабаром цілі Піски збіглися. Хто на громаду, а хто — надивовижу.

Становий з посередником вийшли з волості; стали на громаду гримати, далі страхати, потімбатькувати, а там — підскакувати та репетувати на все горло, — аж піна з рота летіла…

Громада собі гуде:

— Не застрахаєш!.. Рощот подай!.. Не скачи, коса собако!.. котолупе!..

Нічого не вдіяли ні становий, ні посередник — тільки дарма накричалися та з тим і поїхали.

151 / 243

А піщани слідом за ними послали у Красногорку Василя Деркача нишком довідатись: чи домапан? що там

чутно? Деркач незабаром вернувся.

— Немає, — каже. — Учора звечора зібрався та з панією й поїхав… не сказав і куди.

— Еге… значить, наша правда! Недаром перелякався…

— Глядіть же! Не попускай, братця, свого! — викрикували піщани, розходячись по домівках. Надиво козакам, а на злість жида, рідко хто зайшов до його й у шинок.

Коли це на ранок — летить у Піски сам справник, летить стряпчий, летить становий. Сказано —ціле «временне отділеніє». Приїхав і посередник. А незабаром, слідом за ними, вступиламоскалів сила…

Громада збилася в купу, як овечки під дощ та лиху годину. Ніхто — ні пари з уст. Тільки чутноважке зітхання та якийсь тихий гул… Москалі зайшли з боків — і кругом, як кільцем, обложилигромаду.

Кривинський, як посередник, вийшов наперед громади та став допитуватись: чого вонабунтує?

— Ми не бунтуємо, добродію… Ми свого просимо…

— Як свого?

— А так! за віщо ж ми два роки служили?.. дурно?? — хтось подає голос з середини.

— Хто там кричить? давай сюди! — зіпонув Кривинський.

Громада затовпилась; ще тісніше збилася в купу; стали один одного за пояси брати…

— Сюди його давай! Хто викрикує? — желіпає посередник.

Мовчить громада, анітелень! Кривинський не витерпів — лає…

— Не дуже лиш! не дуже! — знову хтось з середини.

— Ну, тепер ваше діло, Іван Петрович! — обернувся Кривинський до справника.

— Розги! — зіпонув той на москалів в одмову посередникові.

Москалі кинулись до крайнього…

— Не давай! не давай, братця!.. за що нас бити? за віщо нас нівечити?..

Громада стала напирати на москалів; москалі на громаду. Піднявся крик, ґвалт; зчепиласябійка з москалями… Люди, зачувши таку колотнечу, біжать, як на пожежу дивитись.Чоловіки — аж до самих москалів;

жінки на тини поспиналися — з огородів… Дід Улас, старий, не видержав натовпу — упав…Москалі підняли…

152 / 243

Чіпка побачив. Закипіло його серце, заболіла душа… Біга поміж козаками, метається на всібоки:

— Братця! — кричить: — не даймо глумитися над нами! Не даймо знущатися над дідом!.. Ходім,братця!.. Тимофію! Петре! Якиме! Збирайте громаду докупи! Не

даймо, братця!..

А ті, як побачили, що непереливки, та — тільки видно — через село… Чіпка їх лає, батькує,молить, просить; кидається то

в той бік, то в другий; то підскочить до москалів, то вертає од своїх. Побачив Грицька.

— Грицьку! братіку! Ти бачиш? кров безневинно ллється… Діда Уласа ледве живого підняли навітер… Не даймо!..

Грицько не одказав на це ні слова — та мершій від Чіпки, та в чужий огород, та й присів залісою… Кинувся Чіпка до кріпаків… Тут його й схопили.

— Я — вільнийі — кричить Чіпка: — Я — козак!

— А коли вільний та козак, то не бунтуй людей! — зіпонув справник. — Ложіть його!

Довго борсався Чіпка… Ще довше його били… Ні крикнув, ні застогнав! Устав — наче з хрестазнятий. Очі червоні, налилися кров’ю, горіли, як у звіра; на виду — блідий-блідий, мов післятяжкої хвороби… Повів він страшними очима по всій громаді, глянув хижо на панство, намоскалів — і підтюпцем побіг додому…

Обняло його зло нелюдське. Серце в його вило; душа палала… «Прокляті! Каторжні! ні суда навас, ні права немає!..» — кричав він, качаючись по полу. Тіло боліло, як попечене… Вінстискував зуби. «А вони?.. вони?! Слова доброго… смітнини послідньої не стоять!.. Проклятідуші!.. на вас трохи такої муки, трохи каторги… Катувати вас, пекти, тупим ножемшматувати!..» Від болю він

кусав собі нігті, пучки…

«А ти, дурню, водився з ними!.. повірив, що й вони люди?.. Волоцюги, п’яниці, а не люди! Вонитільки обпивали тебе та підбивали на все лихе… У них доброго на ніготь не було… Серце їх, якіродове, тільки й знало одно лихо… щоб другого підвести, а самому — навтікача; щоб чужимируками жар загрібати, сльозами та кров’ю других себе тішити… А потім стануть на увесь світславити… вийдуть серед людей посеред білого дня, скалитимуть зуби, будуть сміятися…Собаки!.. Сучка вас, а не мати, породила!.. Замість серця змію положила й трутою налила… Детільки тхне ваш дух, там лихо та горе, кров та сльози… А ти їм повірив?! Ти?!!» — вінзаскреготав на всю хату зубами.

А це — як скоче та так без шапки прямо у шинок. Полилася горілка, як вода. Він дудлив їїнахильці; випив з півкварти — і не чув, щоб хоч запекла або вдарила в голову… Як бризка,кинута на жарину, зашкварчить і зникне, так ті ковтки горілки зразу вигоряли, виліталипарою…

Він кинув на стіл порожню посудину — побіг додому, поліз на піч. Голова заходила ходором; увиски гамселило, як обухом; свистіло та пищало у його в ушах… Він забувся, немов заснув…

153 / 243

Грицько, настоявшись у чужому городі та надивившись вдосталь на бійку кріпаків, трохи змерзта й поплівся додому.

— Важно парять бісових маштаків! — було його перше слово до Христі.

— Господи! там, мабуть, на той світ позабивали сердешних, бо крики такі доносились сюди,немов з могили, — відказала Христя.

— Так їм і треба, злодіям!

— Скажи мені: за що ти на їх узлився так? Хіба вони й не люди?..

— Життя через них, проклятих, немає! — аж скрикнув Грицько. — Нічого у хазяйстві невдержиш за ними… Так і держи все під запором, а то — як раз та два рознесуть!.. Чи давно ямайстрував у сараї?.. Візьми, дурний, та й застроми два свердли за лату… Хто їх там

візьме? — думаю. Коли сьогодні огляджуся, — аж і сліду не знать, де стриміли…

— Може ж, то й не вони взяли?

— А хто ж? Кому більше взяти? Козак тобі візьме?.. Навіщо йому, коли він сам хазяїн?.. коли уйого самого є? А тій голоті, панським недобиткам, що пропити, то пропити… Хіба воно для себебрало? — на пропій!.. Щоб воно подавилося…

— За що ж їм і випити, як не за твої свердла, — сміється Христя. — Свого нічого немає, все тепанське…

— Та в їх ніколи й не буде нічого, — перебив Грицько: — все проп’ють! Вони у панів позвикалитільки красти та горілку пити, а не берегти хазяйського добра… А тут ще їм і землю й волюдають… На цеп їх, а не на волю!

Христі вже обридла лайка та кривда Грицька. Вона не витерпіла.

— Який-бо ти, Грицьку, їй-богу! А якби тебе узяти в неволю?..

— Ну, то що! — витріщивсь на неї Грицько, ображений, чого вона заступається за таких злодіїв,що в його свердла покрали. — То крав би? га?.. Хай уже б мені руки тоді повикручували!

— Отже, не вір сам собі, Грицьку! Як щоденна лайка та докори: злодюга та п’янюга, — товсякого з пантелику зіб’є… Поневолі чоловік стане пити… А як ні за що, то й украде… Звісно,неволя! — журливо закінчила Христя.

— Яка їм неволя? яка неволя?.. Он, пити, бунтувати… то їм неволя?! За те ж їх і попарилисьогодні… От попарили!.. А Чіпка, чула? як прийнялись за них москалі, біжить до мене, блідийтакий, труситься… «Братіку, Грицьку! Ходімо — оборонімо… Ходімо — не даймо!..» Цур тобі тапек! — думаю, — та від його… Ускочив в Остапійчин огород, захилився за тин та й дивлюся… Авін ганя по вигону та скликає на оборону. Як же піймали його, як задали… буде пам’ятатидовіку!.. Пішов, мов чмелений…

Христя тільки зітхнула і нічого не сказала. Грицько викурив люльку коло печі і узявся за шапку.

— Куди ти? уже обід готовий, — каже Христя.

— Та я тільки худобу понаповую, — одмовив він та й вийшов з хати.

154 / 243

— Не барися ж! — гукнула навздогін Христя й кинулась готувати посуду.

XXI

СОН У РУКУ

І сниться Чіпці — немов сон, і ввижається — наче бувальщина. Сниться йому й ввижаєтьсянедавня гульня. Увесь шинок залитий світлом — сяє, аж горить; музика тне, рубає; підбориземлю рвуть; крики, співи… стоголосе лящання… безпуття скажене… А збоку насуває темнаніч, немов чорна хмара. А в тій хмарі, у тій непроглядній темряві, ледве видко, чорніють панськікомори, двір… Три тіні зігнулися під якоюсь вагою — щось несуть на плечах… тікають… зниклиу голому садку… Ось блиснула іскорка — і видко… два чоловіки качаються серед двору,борюкаються… Той, що зверху, лютий, як звір, шибкий, як вітер… Придивляється Чіпка… «Це жя… я!.. — скрикує, — а підо мною сторож… то панський сторож… блідий, як смерть; тяжкодише; болізно сова руками й ногами… чутно — кров булькоче у його печінках, біжить чорноюрічкою з горла, носа… Ось розкриває очі… загоріли вони на хвилину іскоркою життя… То нимисвітить докора? чи посилає прокльони?.. Ні, то душа прощається з тілом: смерть уже застилаєочі полудою… А ніч усе росте-ширшає і поганяє веселе грище з-перед очей…» Чіпка затіпався,кинувся… «О-ох!» — застогнав з протягом, перевернувся на другий бік та й знову заснув.

І знову йому верзеться й ввижається… Ніч темна, глупа — німа та глуха. Він стоїть, а кругомйого розляглося сонне грище: п’яні чоловіки, жінки… все те мертвим сном спить, порозкидане,як колодяччя… Ось — угорі зайнялася над ним зірка: як свічка, палає вона на небі й освічуєп’яне зборище на землі… Чіпка глянув на правий бік… Захиталася темнота, затрусилася… і знеї висунулось дві тіні — страшні, бліді, з переламаними кістками, котрі так і виглядали ізтіла… Ледве шкандибають вони, вивертаючи ноги то на той, то на другий бік; хитають на йогоголовами — вказують руками на сонне грище… Чіпці здалося, що то дід Улас з матір’ю… Вінзатремтів увесь, засовався — і одвернувся…

Трохи згодом, з лівого боку, теж захиталася темнота — із неї виплило дві тіні. Одна — товста,пузата, червонопика, друга, з-за товстої — тонка, худа, перегнута утроє, з пером за ухом…Наблизилися оті дві тіні, глянули на сонне грище, глянули Чіпці прямо в вічі — та й заридали…«Так ось де полягло наше добро, наші гроші!» І вхопивши одного п’яницю сонного, вони здерлиз його одежину та й уп’ялися у горло зубами… Чутно стало, як булькотала кров: то вони ссалиїї з живого тіла… Очі їх наливалися нею, горіли, світили, як у котів… Чіпка здригнув — іодвернувся…

Гляне угору — аж там, крізь ясний світ, захиталася нова тінь. Чиста та ясна, як літній погожийранок, з веселим та любим поглядом у темних очах… «Що це?.. Моя Галочко! моя голубонькосивесенька! іди до мене!..» — молить Чіпка і здіймає догори руки. Тінь затремтіла; ясне лицепотемніло; на очах заблищали сльози… «Що то ти наробив?! — учувся йому зляканий голос. —Глянь у праву руч!» Чіпка глянув — і сахнувся. Чоловік качався по двору й не по-людськійстогнав… «Що то ти наробив?! — знову докоряв голос зверху. — Глянь у ліву руч!» Чіпка нехотяповернув очі… Дві чорні тіні ссали кров з сонних людей, ламали їм кістки, викручували руки,ноги, обсмоктували кров… «Глянь униз!..» — гуконув голос. Чіпка зирнув… Коло йогорозвернулося сонне царство люду: бліді обличчя позадиралися вгору, очі — повиводило з лоба,з рота — вилітала легенька смужка синього димку… Вони горіли тихо-тихо, як вугіль тліє… «Цевсе ти наробив!.. це все твої вчинки!.. — гукав голос… — За віщо ж ти чоловіка убив? За щодіток, жінку осиротив?.. Чим винуватий сторож, коли його господар посилає стерегти добро,ловити злодія?.. Що то ти поробив з тими п’явками людськими?.. Що?? З ситих, повних, що,обпившись крові, тихо доживали віку, ти поробив знову голодних: ти видавив з них кров, котрувони за свій довгий вік нассали… А от, бач: щоб знову такими стати, як були, вони поробилися в

155 / 243

сто крат хижішими, прожерливішими… На голодного й холодного, на п’яного й тверезого, насонного й не сонного, на сироту, на старця вони кидаються, як голодні собаки на шматокхліба… Бач, як вони смокчуть кров з жил людських?.. Бачиш?.. А то — що?.. Людей опоїв,горілкою попалив… Каторжний! розбишака!..» Чіпка знемігся, склонив коліна, зложив руки,припав ниць на землю… А голос, як буря, носився кругом його і страшенно викрикував,вигукував: «Що ти наробив, лютий, каторжний?!» Чіпка припадав ниць, мов хотів сховатися… Аголос той проривався у кожну кісточку, у кожну жилочку, морозив їх жахом, пік огнем туги…Чіпка не витримав. Як скажений звір, що боїться води, труситься й лютує, забачивши її,забувши все на світі, несамовито кидається на встрічного й поперечного — так Чіпка кинувся,скочив угору… «Згинь, проклятуща, від мене! хай тебе огонь пожре, вихор рознесе-розвіє!.. Щоти мені таке?.. Жінка?.. сестра?? мати?? Я тебе всього двічі чи тричі бачив на полі, де тистрибала, як коза… Чого ж ти сюди лізеш?.. чого ти мішаєшся?.. Ти мені вибиваєш очі тим, щомені самому не дає спокою, що моє серце одвертає від доброго, а підіймає руку на лихе?.. відчого я сам тікаю — та ніяк не втечу; ховаюся — та не заховаюся, та все глибше та глибшетоплю свою голову у п’яній горілці… Геть собі!.. згинь!..» Від його гучного голосу тіньзатремтіла, подалася вгору, вище, вище… Небо загоготало, заблищало, шкварнуло… Огнянастріла вдарила коло його; кругом усе затріщало і запалало огнем… Горить, тріщить, ломиться,падає, кричить, лементує, молить… усі голоси зливаються в один голос — у голос невиразноїтяжкої туги; скрізь чутно плач, лемент… І все те жере огонь — то своїм широким, лютимполум’ям, то своїми гострими язиками — лиже… Лизне — і тільки чорна вуглина після йогозачорніє; лизне ще — вуглина побіліє, розпадається на попіл… І піднімає його угору широкаогняна хвиля і, залопотавши, несе високо-високо… Огонь розходився, розігрався… Уже вінкругом охопив Чіпку, уже досягав своїми довгими язиками до його тіла, цілував його вид…Гляне Чіпка… То ж не вогонь, то людська кров хвилями хвилює… «О-о-й!» — скрикнув він інесамовито кинувся.

Стояв уже вечір надворі. Сонце закотилося за гору червоно-червоно, немов обпилося тії крові,що була пролита за день. Село, наморене то бійкою, то дивовижею, втихомирилось: нігде нікрику, ні гуку. Високі стовпи диму вилітали з верхів у небо високо-високо, наче несли тудилюдські сльози, прокльони, молитви… У печах палало полум’я — варилася вечеря; людські тініснували повз його — і на хвилину-другу закривали його собою, немов якою запоною. Мороздужчав; зорі грали; захід сонця жеврів кров’яно-красною зорею…

Скочив Чіпка — і почув, що по всіх його жилах, у кожній кісточці, як блискавиці, забігали огняніспички; злившись у голові докупи, вони рвали її огнем… Тіло в його горіло; у думках сонмішався з бувальщиною;

серце боліло, замирало, кипіло невимовним злом… Він вийшов надвір — хоч провітритись.Свіжий вітрець пахнув йому в гаряче лице, закрутив у носі, аж покотилися з очей сльози…Глянувши на західне зарево, він зразу заплющив очі; воно їх різало болізно, непривітно… А надругім краї неба, насупроти, червоніло друге зарево: то сходило повновиде козацьке сонце.

Чіпка вийшов посеред двору і почав обдивлятися. Кругом пусто й глухо! Став він ходити відхати до току, від току до хати. На душі важко — так важко, як ще ніколи не було… Болі з тіладоходили до серця, доймали його; голова горіла; думки мутилися, ображали його неправдивоюкарою, лякали людським сміхом… Він радніший би був просити, в ногах лазити, сльозамимолити, аби тільки забути те, що було! А воно стояло, як страховище. перед його очима; як темарево, мінилося у його думках. То учувався йому глухий, здавлений сміх, то, мов ненароком,гострі, як спички, жарти в розмові, то повсякчасне пряме вибивання на очі… Він знемагав відмуки. «Краще б я не родився, або мене забито, ніж отаке терпіти!..

Душа бажала поділитися з ким-небудь своїм лихом; серце — вилити накипілі сльози. Так же

156 / 243

кругом — ні духа! Ламаючи руки, жалібним поглядом подивився Чіпка на західне зарево та йпосунувся смутний у хату… І жалко й страшно було дивитися на його сумну постать, що таквиразно чорніла між двома заревами світу — місячним і західним. Наче виходець з того світу,мов грішна душа, бита своїми тяжкими переступами, зібралася каятись перед богом — та незмогла: замість молитви уста шептали гіркі прокльони, перечитуючи свої

гріхи…

Посеред хати, освіченої місячним світом, що через вікна вривався в хату, слався широкимисмугами по долівці і ховався аж під полом, стояв Чіпка навколішки і молився… прокльонами.Сльози блищали у його очах;

він клав щиро поклони…

А товариство його — Пацюк, Лушня та Матня, — як побачило, що за баталія піднімається уПісках, та мерщій ноги на плечі, та поза хатами, та поза огородами, аж у Крутий Яр, та й засілив шинку у свого давнього знакомого жида Оврама… Прокружали цілісінький день на останнігроші, розказуючи усякому, хто заходив в шинок, яке світопреставленіє скоїлось в Пісках… Ужей смеркло.

— А що, братця, чи не навідатись нам у Піски: що там діється? — каже Лушня до товаришів. —Чи не запопали, бува, нашого Чіпки, бо щось він там дуже юртувався?.. Тут уже тікати мерщій,коли лихо; а він — кличе рятувати!..

— Іди ти, коли хоч, — одказують йому Пацюк та Матня: — ми тут зостанемось…

— Ні, ходім разом, — підмовляє Лушня: — провідаємо справді Чіпку… Хоч він чудний собі, а все-таки — нігде правди діти — хороша душа й товариш щирий… уже нізащо тебе не видасть!..

— Я не піду, хоч мене ріжте, — каже Матня. — Щоб справді ще москаль спіймав та дав чосу…

— Та й я зостануся з Якимом, — туди ж і Пацюк. Лушня почухався. Він знав, що тепер справді уПіски йти небезпечно; одначе совість його мучила, що так товариша кинули…

— А що ж його казати? — веде він річ далі, — Коля запитає Чіпка: де були?..

— Що ж йому казати? — одказує Матня. — Нічого не казати!.. Що він за спрос?

— Збреши що-небудь, бо справді не гаразд… — рає Пацюк. — І чому ми його не взяли з собою?..А тепер, може, вже й у Пісках немає, москаль узяв…

Пацюкові жалощі усіх уразили; усі мовчали, ніхто нічого…

— Ну, сидіть же ви тут, братця, — трохи згодом сказав Лушня, — а я піду довідаюсь…

Пішов. Вихопився на гору, глянув на широке роздоялля — і побачив Піски, як в тумані, залитімісячним світом… Між темною тінню голих верб біліла боками церковка і позирала навкругисвоїм блискучим оком — чолотою банею з хрестом; а недалеко від церкви, як висока гора,чорнів панський палац і, здавалося, сердито поглядав на все село… Село ще не скрізь спало.Де-де блищало по хатах світло, хоч і тихо було: людського гомону не чутно, доносилося тількиглухе валування собак. Надворі тихо, холодно; мороз скаженів і давив так, аж зорі плясали; підногами рипів сніг… Щоб не змерзнути, Лушня пішов швидше. Незабаром опинився колоЧіпчиної хати.

157 / 243

Як та пустка, стояла вона сама собі на край села, облупана, чорна… Тільки неповибивані шибкигоріли проти місяця; здалека здавалося, що в хаті світилося. Лушня підійшов ближче. І темно, йтихо!.. Йдучи повз вікно, що виходило прямо на поле, він заглянув, що там діється?

На полу не видно нікого… Уже він хотів повернути поза хатою до дверей, коли це (уздрілосьйому) — немов що мелькнуло… Він знову прихилився до шибки, дивився у хату. У противнівікна місяць аж бив своїм світом, лягав довгими смугами через усю хату й ховався аж підполом… Посеред хати, увесь залитий світом, стояв навколішки Чіпка — молився… Його яснатінь раз по раз то згиналася, то випрямлялася; на очах блищали сльози…

— Чіпко! — гукнув Лушня під вікном. Чіпка скочив і боязко заховався за піч. Лушня зареготав навсе горло. Регіт його здорової грудини посеред нічної тиші, як грім, гоготав навкруги,перекочувався, бряжчав у шибки, розлягався по хаті… Чіпці стало соромно, хоч крізь землю…його піймали на сльозах, він плакав, яка мала дитина! А Лушня регоче та й регоче підвікнами — аж шибки двигтять…

— Чіпко! Чіпко! що то ти одмовляєш сльозами? — регочучись, знову Лушня.

Чіпка пізнав голос. Сміх над його молитвами, над його сльозами, товариська зрада, докора —разом кинулись йому в голову, схопили за серце…

— Уб’ю!.. — аж сичав він — та, вхопивши макогін, босоніж з хати…

На щастя, Лушня почув тихий скрип босої ноги, глянув — і одскочив убік… А Чіпка обіруч попермакогоном прямо.

— Уб’ю!.. — гукає він щосили та знову біжить за макогоном.

Лушня — далі… Поки дістав Чіпка макогона, Лушия опинився геть далеко…

— Вон, . щоб ваш дух не смердів

коло мого двору! — кричить Чіпка на все горло. — Уб’ю, тільки побачу хоч здалека…

— Чи ти, бува, не здурів? чи не збожеволів. Чіпко?.. За віщо ти нас лагодишся убивати?.. —зупинившись так, може, за гони, гукає Лушня.

— Я через вас сорому набрався… мене через вас нівечено… Вон!.. Товариша б’ють, а ви пошинках гуляєте та ще й смієтесь?.. Це вже не первина… Тоді у пана… самі завели, самі йпокинули… А тепер тута!.. ви товариші, друзяки?.. Собаки, а не товариші!.. Вон!! — та, кинувшимакогона об землю, пішов назад у хату й засунув за собою двері.

Лушня постояв-постояв та знову підійшов під вікно.

— Чіпко!.. Чіпко!

Чіпка лежить на полу, мовчить.

— Оже не сердься!.. Ось вислухай попереду… Хіба б же ми тобі, ти думаєш, не помогли? Та миб радніші… Ми ото, як побачили тебе, та разом і кинулись по вулицях скликати людей… Я побігдо Сидора в кузню молотка взяти… Коли оглянувсь — аж Петро з Якимом кричать… Дивлюся —аж їм уже руки скручують десятники… і старшина коло них… Я мерщій на поміч, хотівоборонити, а вони й мене зв’язали… Подумай: що нам було робити?.. Ми й почали

158 / 243

вибріхуватись, що буцім тікали з ляку… А старшина нас — у чорну… Оце тільки недавнечковипустив. Петро ж та Яким пішли у Крутий Яр, а я оце зайшов за тобою… А ти нас убиватизбираєшся! — додавши жалю у голос, закінчив Лушня.

— Я вже чув таку пісню… Я вас добре знаю! — мотнувши головою, одказав Чіпка, спустившитрохи гніву.

— Так що ж, ти не віриш?.. Нехай я, де стою, там і провалюся! Хай мене свята земля прийме,коли непргвда!.. — присягався Лушня.

Чіпка мовчав, не озивався; серце у його одходило. Він думав: чи Лушня каже правду, чибреше?..

Лушня брехав і боявся не пробрехатись. Він чув, що Чіпка натякнув, що його бито: щоб ужезовсім розжалобити товариша, він давай напирати на це.

— Чи вже б ми не радніші тебе вирятувати?.. Хіба нам не казано, як тебе нівечили?.. Та в нассерце кров’ю обливалося… Так що ж ти будеш робити, коли взаперті?..

— Чом же ви не рознесли чорної к бісовій матері?.. — уже без серця вступає Чіпка в розмову.

— Еге… Розвали її! Коли на нас трьох постановлено сторожу аж з десяти чоловіка; та все одиндругого не видасть: здорові, як бугаї, а високі, як верстви.

— Де ж Петро та Яким? — забуваючи, пита Чіпка, — у чорній зосталися?

— Та кажу ж — пішли у Крутий Яр погуляти, бо тут страшно… А мене оце за тобою послали…

— Я не піду! — одрубав Чіпка.

— Та й я, мабуть, такий, що хай собі гуляють самі, — скорчив лазаря Лушня.

Чіпка нічого не одказав. Обидва помовчали, Лушня обізвався перший:

— Пусти, будь ласка, у хату, хоч погріюся, бо так змерз у тій гаспедській чорній, що трохи душіне витрясло, аж печінки підкидаються… — і почав цокотати зубами та здригувати, буцімсправді змерз.

Чіпка повірив Лушні. Стало йому жаль товариша. Він скочив з полу, швиденько одсунув двері.Лушня увійшов у хату; вніс за собою макогін, що покинув Чіпка надворі.

— Та й у тебе в хаті — хоч вовків гони!.. — привітався Лушня. — Чи немає хоч чарки горілкипогрітися?

— Чортма! Лізь на піч, коли хоч…

Лушня побрався на піч та, не роздягаючися, ліг мовчки. Чіпка собі ліг на полу.

Лушня лежав та радів, що так діло обійшлося. Турбувався тільки про одно: коли б перше Чіпкипобачитись з Петром та Якимом та наструнчити їх, щоб уже в один голос співали… Він справдістав побоюватись Чіпки… «Коли б ще самому в брехунах не остатись, а то…» — думав вінмовчки.

Чіпка собі мовчав, хоч теж не спав. Перед його очима куйовдилась денна завірюха, крутилась,

159 / 243

вихорилась… Серед ночі, при місяці, при тяжкім болі тіла, усі денні пригоди вставали передним, як те страховище; крутили його, кидали то на один бік, то на другий; не давали болюзатихнути, думці забутися… Він лежав, як у вогні… Душа мліла й боліла — помстою; серцегукало — оддячити; розум пашів — злом…

— Тимофію!

— Чого?

— Ти не спиш?

— Ні, не сплю.

Чіпка замовк.

— Не знаю… чи казати, чи мовчати?.. — несміливо знову озвався, перегодя трохи. : — Про що?кажи!

— Удень сьогодні я спав… мені приснилося…

Чіпка вимовляв кожне слово з протягом, мов нехотя, з переривами: язик казав одно, а думкауперед бігла — за другим.

— Ну?.. що ж тобі снилося?..

— Я плакав… Я молився богові… не помага!

— Та що ж там таке? кажи! — пристає Лушня.

— Я довго думав… — тяг Чіпка слово за словом.

— Що ж ти думав?

— Ти бачив сьогодні людську неправду? — якось, мов натужившись, викрикнув Чіпка. —Бачив?..

— Хоч не бачив, то чув, розказували, — одмовляе Лушня.

Та Чіпка уже не слухав тієї одмови: слова його полилися, як бистра вода, прорвавши греблю…

— Ой!.. дорогою ціною заплатять вони за неї! За ті сльози, за ту кров, що сьогодні безневиннопролито… будуть вони довіку мучитися, до суду мордуватися!..

— Кому ж вони заплатять? — перебиває Лушня.

— Мені!.. мені заплатять! — гукає Чіпка, підводячись на руки. — Я їм покажу, що мене страшнозаймати!.. Поки вони мене не зачіпали, я був до них, як усі люди… А зробили таке зі мною…стережіться ж тепер!.. начувайтеся!..

— Що ж ти зробиш? їх скільки, а ти — один.

— Я — один? Хіба мало таких, як я, як ти, та Петро, та Яким, без хати-оселі, без притулку-пристановища?.. Хіба трохи тиняється по світу, де б свою голову прихилити, де б себеприткнути?! Ще ж це тепер… А як зовсім розв’яжуться з панами… трохи нас буде?? Що ж ми?..

160 / 243

Хіба ми не люди, щоб нам погибати попідтинню голодною смертю? Хіба б і ми не лежали наперинах так само, як вони, коли б у нас такі достатки?.. І ми б були такими, або ще йкращими!.. Та лихо наше, що вони усе прибрали до своїх рук, запрягли нас у плуг: «ори, мов,дурний хлопе! роби на мене! А я лежатиму та їстиму те, що ти наробиш!..» А коли оце той орач,що день у день не вилазить з тяжкої праці, замовив тільки одно слово, що йому треба їсти,треба й жити, що — дай же мені плату хоч за оці останні два роки, що робив на тебе… таквони, бач, якої заспівали?.. «Бунтовщики!.. розбишаки!..» За ними й сила… Навели на насмоскалів, били нас, нівечили, знущалися перед усім світом… Так оце правда? Це вона?? Ні,Тимофію! Коли так… Не даєш ласкою — оддаси силою! Насилаєш на нас усяку наволоч,позориш нас серед білого дня за те, що ми просимо сльозами, взиваєш розбишаками… Коли жтак… темна ніч покаже — де моє, де твоє!

Лушня слухав, дух притаївши, боявся поворухнутися, здихнути… зовсім оторопів. Він зроду нечув, щоб хто казав про се, та ще таким зичним голосом, з таким страшним завзяттям. А Чіпкане вгавав; він зупинявся тільки перевести дух.

— Чи так, Тимофію?

— Так, Чіпко, — ледве вимовив Лушня.

— Од сьогодні — шабаш пити! годі гуляти!.. Станьмо й ми такими, як люди… Знайдемороботу, — рук не позичати… А проте — свого не забуваймо! І вони так роблять… Коли вонивміють під нас під’їздити, навчімося ж і ми під них! Хай знають нехристи, де правда! Коли євона, — то для всіх хай буде рівна; коли нема, — то всім нема!

— Добре, Чіпко! Їй-богу, добре! — обізвався Лушяя, так йому подобалась така рівна правда. — Яперший, брате, радий хоч і сю ніч затесатись до пана та розказати йому, де правда…

— Та не пан один, Тимофію, — не він один!.. Усі налягли на нашу шию… усім бажаетьсяпоїздити на їй!.. Пан, як пан: він тільки своє діло знає — панське!.. Коли б до нас старші надпаном правдивіші були… і пан би був не той! Вони б довідались, чого люди страждуть, від когой від чого вони терплять; вони б прямо сказали панові: ні, то буде неправда, коли такзробимо!.. Та же ні! Пан — свій брат… Пан, бач, і примаже, й замаже, бо у пана є, бо вінназдирав з людей… А людям де взяти?.. Та й то ще не всі, Тимофію! І пан, і старші — однабіда… Он, попи наші! Вони перед богом за нас, вони бачать кривду… та й ті ні слова!.. А комуж, як не їм, першим замовити його?.. Жид — і той… і той на нас!.. обдурює нас, обпоює, вимотуєз нас останнє збіжжя, яке ще зосталося за душею… Сам підведе, сам і видасть… Усі на нас,Тимофію, усі!.. І свій брат багатир на нас… І п’яниці ми, і злодії, й волоцюги… Як ще ми живемона світі, Тимофію?.. Як нас не подушать усі оті праведники?.. Здається, само небо, якби упалона наші плечі, не було б таке тяжке, як та неправда та наруга, котру ми терпимо від кожного!..Не будьмо ж дурні, коли так!.. Оце нас четверо. Годі, кажу, пити-гуляти! Що з того, що мипоживилися у пана та в голови з писарем? Жид і забрав усе те собі; а нам ще понабивали… Ні!Станьмо краще такими людьми, як усі, — приймемось за роботу, удень будемо працювати… аніч-матінка — і научить і скаже, де наше лежить… Добре?

— Добре, Чіпко! З завтрього я сам стаю на роботу, — годі волочитись! Скажу Петрові йЯкимові… Будемо гроші заробляти…

— А я мирюсь з матір’ю, переводжу до себе… Скажуть люди: оханувся! то й добре… Будуть ігроші… А що то, брате, за сила гроші? Сказано: золото мур ламає! Чого тільки не зробиш загроші… Ти думаєш, мене б били, коли б я був багатий?.. Чи одняли б були землю у мене, якби ямав гроші?.. Підсипав би яризці п’ятдесят карбованців, як отой волоцюга… «Не займай моєї

161 / 243

землі!.. Не одбирай її у мене!..» І не зайняв би… бог зна, що з мене тоді б вийшло… Був би я,може, досі жонатий; жив би хороше, тихо, з людьми у ладу; годував би діток, як другі — от якГрицько… А то — мати… та рідна мати, що тебе на світ народила, — і та стала

тобі ворогом!.. Хіба воно легко то, Тимофію? Згадаю — серце розривається, душа болить… Авсе через ту землю… Хоч і не в землі, бач, сила… Ні!.. Земля — так собі: земля, та й годі!.. Тачерез землю я втеряв своє щастя, свою долю… втеряв… А коли б ти знав, коли б ти бачив,Тимофію, що то за людина така?! Ото вона сьогодні мені й снилася… Наче янгол, як святадуша, літала вона над моєю головою…

— Хто? — не розбираючи Чіпчиного марива, питає Лушня.

— Галя!.. Моя люба… найкраща над увесь світ…

— Яка Галя? — питає вдруге Лушня.

Чіпка схаменувся.

— Не знаю, — одказав і замовк.

— Чи не закохався, бува, та й не хвалишся?.. — допитується Лушня.

Чіпка не одмовив ні слова, тільки зітхнув, здержуючи дух, щоб Лушня не почув. Довго мовчалиобидва.

— Що з тобою таке: чи ти здужаєш, Чіпко?

— Нічого… Болить тільки усе… Побили сучі сини до живого тіла, — як печене болить…

— То ти б до знахарки пішов, щоб масті якої дала або зілля.

— Загоїться й так. А сліди хоч і зостануться, — то дарма: вони будуть нагадувати, щоб часом незабув!..

Довго ще вони між собою балакали, поки поснули. А поснули уже тоді, як стали другі півнікричати, на темному небі примеркали зорі, Волосожар на північній стороні догоряв і тремтівбілувастим світом, а ясний місяць почав біліти, спускаючись насупроти за гору.

XXII

НАУКА НЕ ЙДЕ ДО БУКА

Мотря та хазяйка її, «довгоп’ята баба», ще з вечора, перед тим безталанним днем, усе чогоськволіли та жалілися на проклятущий мороз, що як у забій забив — день у день… Вони сиділи напечі — й то померзли. Бабина онука, дівчина, знай снувала з хати у сіни, а з сіней у хату танапускала холоду. Видко було, що її обхопила якась нетерплячка.

— Чого ти, дочко, рипаєшся дверима? — спитала її баба.

Замість одмови дівчина, може й недослухавшись, защебетала:

— Уже наші дівчата улицю збирають!.. Такі дурні… який холод, а вони співають, аж вулицярозлягається… Як у них і роти не позамерзають?

162 / 243

— Та то вони, видно, на досвітки йдуть, — обізвалася Мотря з печі.

— Ні, таки на улицю. Сьогодні й мені Пріська казала, щоб і я вийшла…

— Усе тепер пішло не по-людській! — зітхнувши, од-казала Мотря. — Яка тепер, серед зими,улиця? То по літові та по теплові…

— Та й я, тітко, казала Прісьці… Сміється, дурна, та одно плеще: виходь та й виходь!.. Сьогоднідо їх байрацькі хлопці прийдуть, і Ковалів Василь прийде… А той Василь Коваленко, каже,такий гарний, що й по всьому світу пошукати… як картина.

— То це, мабуть, вони йдуть назустріч? — каже баба. — Сказано: молоді… їм що? Аби погулятита поспівати.

— Та й хлопці, чутно, співають, — цокоче дівчина. — Та таких гарних пісень! Наші хлопці таких іне вміють, — мабуть, то байрачани…

Вона полізла з рогачем у піч, засунула горщик, обгорнула жаром, накрила покришкою.

— Піду надвір та послухаю, поки куліш закипить! — сказала та й шморгнула з хати. Мотря збабою тільки переглянулись…

Перегодя трохи, дівчина знову ускочила в хату, затупала голими ногами, червоними, як угусака, захукала у руки.

— Оце… який холод, нехай йому гаспид! Мороз прямо що з очима!.. Ху, ху!.. (хукала у руки). Ахлопці такої гарної співають; а дівчата й собі… Якби не так холодно та не вечеря, то майнула баж туди!

— Босоніж?.. — озивається Мотря не то з докором, не то з радою.

— Ні, взулася б…

— Так тобі вечері шкода втеряти? — сміється баба. — Ото дівка!

— Ні, не вечері шкода — тільки хто ж її варитиме?.. Та я таки й не хочу…

— Як старець копійки, — шуткуе баба.

— Ні, не хочу! Бо там десь чутно й бійку — тільки: гуп та гуп!.. Може, то наші парубки збайрацькими завелися, щоб на чужу улицю не ходили?..

— То, видно, кріпаки попилися та не помиряться!.. — угадує баба.

Мотря важко зітхнула… «Попилися?.. — подумала. — Хто ж їх попоїв, як не він?..» Серце в неїзащеміло. Цілий вечір була вона смутна: ні цокотання веселої дів чини, ні бабині жарти нерозважали її.

— Чогось мені на душі так погано, коло серця щось в’ється так… — жаліється бабі. І заранілягла спати.

Не спиться їй. То думки, то кашель не дають заснути. Оце зведе очі, заплющить — і розкриє: їйверзеться п’яне грище. Перевернеться вона на другий бік, уткне ниць у подушку своє лице, —кашель підступить під горло, лоскоче, душить… Вона підніметься, сяде, кашляє, схопивши

163 / 243

голову в руки… Сидить… Кашель трохи утих, одійшов… Думає вона: де та смерть забарилася?де вона ходить?.. Та з смерті перенесе її думка на його, на сина… та знову на смерть… Насилуперед світом заснула. Удосвіта не вставала.

Ранком долітали до їх хати нестямні крики та гуки… То окликалася московська розправа.

— Господи! що тільки робиться на вигоні! — вскочивши в хату, замість привіту, прокричаласусіда. — Москалі стали кружком, обступили кріпаків — та кожного беруть та й б’ють… Тікричать, просять, молять… А народу збіглося на ту бійку дивитися… то й землі важко! Асправник, чи якийсь там старший, як крикне на людей: «Што ви стоїте, сякі-такі?.. вон отсюда!»Так усі й полинули, — хто куди попав… Хто прямо шляхом, хто через городи, аж тини тріщать,а вони городами та снігами так і чешуть… Сказано: страх такий, що господи!..

— А мого там не бачили? — несміливо, боязко запитала Мотря.

— Бачила й вашого. Бігав там та людей збирав: думка була рятувати…

— П’яний? — перебила баба.

— Бог його знає — чи п’яний, чи ні. Бачила тільки, що до кожного приставав: не даймо!заборонімо! Так його москалі як запопали…

— Та й… де його діли?.. — з ляком скрикнула Мотря.

— Не знаю, не бачила. Казали люди, що і його, либонь, бито… Та так, кажуть, немилосердно,що аж кров цівкою…

Вид Мотрин, і без того хмурий, ще дужче потемнів… Схилила вона сумно голову; потекли гіркісльози з жовтих, мутних очей, потекли по щоках, по глибоких рівчаках, що літа та недоляпопроорювали по сухому виду…

Баба ще довго розпитувала сусіду; сусіда ще довго розказувала. Мотря вже не чула нічоготого. Серце у неї щеміло, боліло; голова як отуманена; за сльозами вона нічого не бачила.«Бито… прилюдно, принародно бито… — думала вона, заливаючись сльозами. — До горя, донужди, до мого безголов’я ще й сорому прибуло… поговору!.. А скільки ще прийдетьсяперетерпіти таємних смішок та шуточок!.. Там у чорну вкинули, кажуть, чоловіка убив… Хоч іне він, — та вже коли так, то він! Голову ограбив, писаря… Він!.. І людей перепоїв, на лихепідбив… Він!.. І все він, усе він!.. А тепер його, як якого, — прости господи, — душогуба,прилюдно нівечили… били… А воно ж: його тіло — моє тіло! Його б’ють — мені боляче… Та тож, кажуть, до живого тіла, до крові… Господи! уже як на кого узляться люди, то до краю вжедоїдять, до кінця догризуть! Що де не зробиться, чого де не видеруть, — усе він, п’яниця,розбишака!.. Та вже коли б хотіли помститися, коли він заслужив того, — то хоч би неприлюдно, не принародно!.. А то ж — кожне бачило, кожне чуло… Пани… а душі людської,серця в них немає! Їм, коли простий чоловік, то все одно, що товарюка… Лупи, бий його пряморублем… не зігнеться!.. Боже! Боже! де ж твоя правда святая?..

Вона була тепер сердита на всіх людей, на увесь мир, на увесь світ — на панство, що її синапобило… Хто їм дав право її дитину безчестити?.. На москалів, що так немилосердно, по-катівській били; на людей, що не тільки не оступалися, не обороняли, а дивилися на те тасміялися… У кожній людині вона бачила тепер свого кревного ворога. У цокотанні сусіди воначула гіркий глум над її материнським жалем, над її бідною головою; самий голос бабин, старийта покійний, здавався їй | потайними жартами над нею самою… «Чужі… чужі… Що їм?.. у нихболить?.. їм шкода?!» — думала вона, обливаючись гіркими слізьми, що так і плили, так і

164 / 243

лилися одна за другою. І кляла вона свою долю; проклинала людей, проклинала свою коханудитину — свого сина, котрого так жалкувала… То був болізний лемент душі, глибока уразасерця — нікому не відомі, окрім матері… Тільки одна мати уміє разом кохати свою дитину йненавидіти, жалкувати й проклинати; бажати бачити, чути — й не дивитися, не слухати.

На другий день прокинувся Чіпка, як уже сонце підбилося. Окликнув Лушню. Лушні вже небуло. Діждавши, поки Чіпка заснув, він тихенько зліз з печі, вийшов з хати та й потягпрямісінько у Крутий Яр.

— А що Чіпка? як? — стріли його товариші.

— Нічого… живий! Усе гаразд… Глядіть тільки: ні слова, де були. Сказав — у чорній сиділи…

І давай розказувати, як його Чіпка трохи не вбив, як він вибрехався; розказав і про останнюрозмову з Чіпкою; радив пристати… Пацюк одразу згодився, Матня упирався.

— Стань у службу, — казав він, — ніколи й чарки горілки випити…

Одначе Лушня та Пацюк укландали й його пристати на Чіпчину раду. Оже він згодивсянайнятись не в кого з хазяїв, а де-небудь у жида на винниці або у броварі. Так і зробили. Тойдень перегуляли, а на другий усі три пішли на Побиванку до жида, стали на винниці.

Чіпка підождав, поки геть підбилося сонечко, одягся у свитину й пішов до баби, де жила мати.Надворі зустрів він бабу.

— Добридень, бабо!

— Добридень.

— Що мати — у вас?

— У мене… А що?

— Та нічого. Я до матері, коли можна.

— Іди. — «Чого це він?..» — подумала баба, і страшно їй стало. Вона мерщій у хату.

— Мотре! Мотре!

— Чого?

— Син іде…

Мотря не одказала ні слова — тільки затрусилася… То морозом її осипає, — вона біліє, то у жарукине…

— Чого він іде? — за Мотрю спитала дівка.

— Не знаю, — одказала баба…

А тут і Чіпка в хату.

— Добре здоров’я вам, бабо, й вам, мамо! — — Здоров був, Чіпко, — одказує баба.

165 / 243

— Спасибі вам, бабо, за вашу ласку, — дякує Чіпка, кланяючись.

Мотря одвернулася; сльози заслали їй очі… Усі мовчали. Чіпці ніяково стало… Зом’яв він у рукахсвою шапку і несміливо промовив:

— Я до вас, мамо…

Мотря не озивалася. Чіпка собі замовк. У хаті зробилося важко, мов стеля нагнітила…

— Чого ти до мене прийшов? — нешвидко вже вимовила Мотря, усе-таки не глядя на Чіпку.

— Прийшов я, мамо… перепросити вас… Дурний я тоді був, п’яний… зневажив вас… зобидивкріпко… За те мене бог покарав… Простіть мене! не гнівайтесь уже на мене!..

Не видержала Мотря. Сльози бризнули з переповнених очей і, як горох, котилися по виду,падали на долівку… У душі разом заговорила і одрада, і жаль, і докора…Їй любо, одрадко було,що син покорився, що він побачив, якого лиха наробив собі через свою дурну голову та ледачуволю, що він повинуватнв себе перед нею, перед матір’ю, котру образив так… І разом вставалаперед нею чорною хмарою синова зневага, давила, як обценьками, материне серце, прохаласявилитись хоч у гірких докорах… Мотря, умиваючись сльозами, стала ганьбити сина.

— Тепер, бач, і до матері?! тепер і до неї, як нікому пожаліти?.. А як тоді, — так мати сяка йтака!.. Чи тобі не соромно? чи тобі не гріх?.. мене на старість пустив по чужих людяхтинятись… шматок хліба од чужих людей приймати… таке про тебе слухати?.. Що ж мати, —ворог твій?.. Мати як мати!.. Вона б своєї пучки врізала та дала своїй дитині, щоб йому булокраще! А ти зараз — угору; зараз — сяка та така!.. А тепер, бач, як поповчили, так і матерістало треба?.. Зараз до неї? Що — добра московська наука?.. добра?! Тепереньки й покора девзялася… А тоді… мати слово скаже, — а ти десятеро… мати заплаче, — а ти у бучу!.. А я тобіскажу, сину: коли б у матері була така сила, щоб тебе провчити, як чужі провчили, то не скакавби ти, як зінське щеня, угору — не дорікав би гіркими словами стару матір, що над тобоюдовгих нічок недосипляла, од свого рота одривала та тобі давала!.. не ображав би ти її серцятак!..

— Не згадуйте вже того, мамо!.. Простіть… забудьте! То було давно, колись… Що ж п’янийчоловік?.. П’яний — дурний… Самі знаєте: не поставить свічки, а звалить!..

Мотря замовкла, втирала рукавом сльози… Баба й собі додала ганьби та докори таким лихимвчинкам. Чіпка стояв, повісивши голову, коло порога… Мотря глянула на його — і разомперевернула своє серце на великий жаль.

— Мабуть, тебе, сину, там так понівечили, що й кістки цілої не оставили?.. — сказала вона, зжалем дивлячись на його блідий болізний вид. — Дивись, як на виду спав… поблід, позеленів!..

— Спина, мов печена, болить, — жалівся Чіпка. — Скажсно били!..

— Бодай їх лиха та нещаслива година побила, як вони так знущаються над людьми!..

— Чули ми, Чіпко, — умішалася баба, — чули, аж сюди до нас крики доходили… Так, немовмерці з домовини, тільки: — о-о-ох!.. о-о-ох!.. — стогнали…

— Вони, мабуть, тебе до живого побили? — знову питає Мотря.

— Та є всього…

166 / 243

Мотря скривилася, мовчала.

— Чи ти ж хоч сорочку перемінив, чи, мабуть, у тебе й сорочки катмає? — трохи згодом питає.

— Ні, є… та не переміняв.

— Чому ж ти не скинув?.. Воно ж попристає, поприсихає, поздираєш — ятритиметься… гіршебуде!

— Присхне!

— О, бодай тебе! — усміхнулася баба. — Присхне! Сідай, чого ти стоїш?

Чіпка сів поруч з матір’ю. Мотря дивилася на його та трохи не плакала. Дівчина, бабина онука,стоячи коло печі спиною до вогню, сумно поглядала то на сина, то на матір, то на свою бабу йкусала ніготь другого пальця на лівій руці…

— Де ж ми, сину, житимемо? — геть уже по розмові запитує Мотря.

— Доживайте вже, мамо, зими у баби: я заплачу, що там баба скажуть…

— Бог з тобою, Чіпко, з твоєю платою! Нащо мені твоя плата? Хіба Мотря у мене хату пересядечи переляж, як перезимує?.. Хай зимує. А ти, сину, розстарайся на гроші, та полагодиш своюхату, та по зеленій весні, чо теплій годині й перейдете на нове хазяйство!

— Так, мабуть, я оце й зроблю: піду та й наймуся у винниці до весни…

— Не йди туди, сину, — перебила його Мотря: — не наймайся у жида-нехриста!.. Вони твоєдобро перевели… Стань краще де у тік та зароби хліба… Діждемо весни — треба щось їсти… Аможе, де поля роздобудемо — буде чим засіяти…

— Добре, мамо… Стану у току. Там у крутоярській окономії, кажуть, багато хліба зосталося…Казали, що німець, либонь, наймає: хто хоче — за гроші, а то — з коробки… То я, мабуть, станутепер за хліб. А там, як зароблю, — тоді й за гроші…

— Добре… Хоч і так зроби, сину.

Попрощалися.

Тoгo ж таки дня, надвечір, Чіпка зібрався, пішов у Крутий Яр. На другий день добув десь ціпа імолотив у клуні, аж на сажень солома летіла угору. Де та сила і хіть узялася! Такий робітник зйого — золоті руки. Німець — і той підхвалює Чіпку, другим на зразок ставить…

— Шіпка карошь работай… как бідло!..

— Еге!.. — сміються піщанські козаки: — що то московська наука! Уже й наш верховода уКрутому Яру з ціпом… Воно-таки дивне діло — лоза!.. А то — господи, твоя воля! Там у святопідняли такий бенкет, що й землі важко; а після свят — зовсім здуріли!..

Чіпка не чув нічого того, а Мотря хоч і чула, та затикала вуха, проклинаючи панів, москалів ілюдей, що сміялися… Чіпка був на роботі. Мотрю в бабиній хаті непосидяча брала. Щодня воназаходила у свою хату. Скільки вона лиха у тій хаті витерпіла, нужди, холодних та голоднихднів! Скільки раз її доля зрадила, її надії розмела, розбила, потопила у безодній прірві гіркогожиття!.. Сидячи у старій пустці, почне пригадувати Мотря усе, що тільки стара пам’ять у голові

167 / 243

задержала… Посумує, пожуриться сама собі, заплаче та й піде. А на другий день зновутеліпається. Аж нудно їй, як вона не провідає який день своєї хатини… А вночі — тільки йдумки: коли б уже швидше ця люта зима минала, сніги тали, поля зеленіли, щоб можна булоколо хати взятись, лагодити та переходити! Такими думками тільки й жила.

От уже й масниця. Сонце геть високо піднімається, грає на весну-красну, грає — уже волові йпівбока нагріє, як кажуть люди. Сніг м’якшає, лід дірчавіє, чорніє, коло хати вже поодтавало,дітвора висипала з хати на приспу, проти сонця з козачками грається… Весною дише…

Кріпаки раді такі, що діждали весни — першої вільної весни, що годі на панів робити…

— До шинку, братця! за волюї.. за волю!.. — гукали вони, прямуючи в шинок.

Одгуляли масницю. А тут посередник приїжджає, уставну вводити, землею наділяє… Кріпакиперелякалися, щоб з землею часом не наділив він ще чим… другою неволею!.. Дехто тихенькоміркує, що земля ця і є друга неволя, що пани за неї плату братимуть, на панщину гнатимуть…

— Не хочемо землі!.. не треба!.. До слушного часу! — гуде громада, сподіваючись тогослушного часу, коли землю вернуть їм даром, без грошей… Вони думали, що цар волю дав — іземлі подарував; а то уже самі пани видумали якусь плату… «Та вже таки колись правдазверху буде!» — думали вони і стали дожидати «слушного часу»…

Піднялася знову буча та колотнеча… Не в одних Пісках, — гукали про той слушний час скрізьпо Вкраїні, по всіх хуторах, селах… Одгукувався крик той по повітових городах… Сказано —всюди, де тільки темний, помучений кріпак, котрого цілі віки ніхто не питався нічого, котрийбув волом, що переорював панські лани та засівав на панський прибуток, — скинув з себепанський ланцюг, дихнув волею…

Нічого робити — прийшлось тую волю силою вгамовувати… Настала москалям робота.Переходять вони з села у село, з однії волості до другої — та прописують «слушний час»… Тимтільки й служать, що своїх іноді братів та батьків дубасять, в’яжуть та везуть у город, у тюрмисаджають… А туди пішов — як у яму. Коли-не-коли вирне: той на Сибір пішов, той на каторгу!..

Чіпці тепер ніколи дослухатись до всього того. Вкупі з матір’ю він день у день коло хатипорається. Розкрив її, оббив зокола й зсередини; трухляве дерево викидає, нове вставляє —ціле; нові крокви становить, околотом вшиває… Мотря з мазальницями вовтузиться, їх сміхи тапісні з самого раннього ранку розбуркують село, розносяться на всі Піски…

До паски вже стояла хата, як та чепурна дівчина: рівна, висока та біла-біла, як сніг. І можнабуло бачити, як кожного ранку й вечора виходила з неї старенька жінка, трохи згорблена, звеселим поглядом у очах. Хутко вона бігла до ожереду соломи, що стояв на вгороді, хутконабирала повне рядно й несла через силу у хату. То була Мотря. Аж помолодшала вона, якперебралася в свою хату, на нове хазяйство…

Чіпка собі прийнявся за його, аж чуприна мокра. День у день тобі як у окропі кипить.Полагодив хату, — давай погріб обчищати та оброблювати, грунт новою лісою обплітати,дощані ворота майструвати. Об Миколаї на ярмарку овечат купив. Треба кудись загонити…Прийнявся за кошару. Настала косовиця. За отамана ходить! Придбав щось копиць зп’ятнадцять сіна. От уже пополовіли жита; час уже й жати. Стали жнива — і серпом, як косою.Тільки нагинається високе жито, колосиста пшениця під його рукою; а там глянь — уже ззаду йсніп лежить, товстий та чепурний…

Радіє Мотря, хвалиться людям — не нахвалиться своїм сином.

168 / 243

— От, дурів-дурів, та таки й збіг на свою стежку! Тепер його лихий не візьме! піде собі жити…Шкода тільки, що не жениться… чого доброго, розволочиться, розледачіє!

Так казали люди. І вже не одна стара мати, маючи дочку на порі, нишком собі думає іноді проЧіпку, а зустріне — вітає гаразденько. Не одна й дівчина зачіпає його своїми любими жартами.Та глухий і німий Чіпка як до вітання матінки, так і до жартів доньки. У його щось інше на умі,друге на серці. Іноді серед роботи, зложивши руки, він задумається-загадається… «Ну, що ж зтого?» — забувшись, спитає сам себе та, мов перелякавшись свого голосу, знов за роботу…

Тим часом усячина у них прибуває та прибуває… Минули й жнива. Надворі осінню пахне. Сталолюдям вільніше.

Уп’ять піднялась колотнеча… З кріпаків правили викупні. Кріпаки не хотіли платити. Давай їххудібчину цінувати та спродувати… Купив Чіпка у одного корову, хотів ще коня завести — тане знайшов до вподоби…

Яке життя, таке й товариство. Зажив тепер Чіпка з Грицьком душа в душу. Удвох часом нароботу йдуть, удвох і додому вертаються. Під неділю — або Чіпка в Грицька з матір’ю, абоГрицько у Чіпки з Христею. Забув Грицько і про той віхоть, що Чіпка був кинув… Та чи до тоготепер Христі, коли у неї мала дитинка на руках?..

Христя вподобала Мотрю. «Вона така добра, така добра, як рідна мати!» — хвалитьсячоловікові. І часто Христя під свято приходить до Мотрі побалакати, розважитись. Мотря й собінавідувала не вряд-годи Христю. Як же тій треба було на цілий день виходити на роботу здому, Мотря доглядала її сина Василька.

— Чому ви, матусю, свого Чіпки не ожените? — раз запитала Христя Мотрі.

— Хіба б же я, дочко, не оженила його? Казала вже скільки, — не хоче!

— Видно, у його хтось на думці є, — та, мабуть, не посміє сказати.

— Хто його знає. Не каже. А мені вже обридло на його бурлацьке життя дивитись! Що йому, тойому б — жінка розважила… А то таки й мені. Вже стара, підтопталася, — все б таки невісткаперемінила. Казала йому, вказувала на вас… «Он, кажу, бач: побралися люди та й живутьщасливо. Чому б тобі не одружитись?..» Так і слухати не хоче… — Мотря важко зітхнула.

— І чому я тепер, матусю, не дівка, — сміється Христя. — От би вашому синові й пара була!..

— І, вже, дочко! йому, мабуть, ніяка жінка не вгодить… тим він і не жениться.

Грицько й собі раз, побачивши сумного Чіпку, обізвався:

— Чому ти, Чіпко, не одружишся?

— Хіба воно краще?

— Авжеж, краще. Жінка привітав, порадить, розважить…

— Кий біс! — глухо одмовив Чіпка та засумував ще дужче. Він бачив сам усе те добре. Він бачивГрицькове щастя… Та воно його не гріло, а ще більше жалю завдавало. Він дедалі робився усесмутніший та смутніший, став часто пропадати на цілу ніч…

Жде Мотря не діждеться… «Мабуть, пішов кудись погуляти, — та щоб мої очі не бачили, уха не

169 / 243

чули… Сказано: парубок!.. А може, назнав кого…» Подумає вона так сама собі, поголубить усерці надію — і безпечно лягає спати. Не хвалиться про те нікому, навіть і Христі. Не питає йЧіпки.

Раз зважилась. Прийшов Чіпка уже світом, зовсім розвиднилось. Сумний, блідий, грізний…

— Де ти, сину, ходиш? — питає Мотря, глядячи на його.

— Там немає, де був! — понуро одказав Чіпка і вийшов з хаіи по хазяйству…

Мотря тільки плечима здвигнула. Чи не з повійницею, бува, якою спізнався, та соромнопризнатись?..

А кругом Пісок тільки й чутки, що про лихі вчинки… Там у Крутому Яру німця-управителяпідголено: там на Побиванці жида, як липку, обідрано; там до пана у Красногорці добивалося,та одігнали; у Байрацькім лісі знайшли біля дерева докупи зв’язаних ченця з черницею — іщось багато грошей не долічуються; а от у Розбишаківці церкву обікрадено… Гоготить про всеце чутка, гуде, як у дзвони дзвонить, і далеко-далеко навкруги розходиться… Скрізь піднявсяструс; кожен, лягаючи, просив бога, щоб цілому встати.

— Ну, та й літа ж тепер настали! — балакають старі люди. — Мабуть, уже незабаром кінецьвіку… Недаром таке на світі коїться! Чому за наші молоді годи цього не було? Чого батьки, дідий прадіди нічого про таке не розказували?.. Тоді татарва була… палила городи, села, людейрізала, у полон полонила, на ясир гнала… А тепер?.. Он, церкви крадуть!.. Хто? — татари!.. Десе воно видано?! Та й між рідними розладдя пішло… Син на батька руку здіймає, дочка матеріухом не веде; брат на брата встає, сестра з сестрою ворогує; жінка на чоловіка отруту готує…Усі — як подуріли, як показилисяі А халамидників, повійниць — скільки!.. А покриток та дівчатабияких!! Колись якби вийшла заміж така, то один би поговір не дав віку дожити… А тепер…дочка з москалем спить, а мати кожухом прикриває… О-ох, господи! як ще ти терпиш нас насвіті?..

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

XXIII

НЕВЗНАЧАЙ СВОЇ

Була темна осіння ніч. Дощ, як крізь підситок, сіяв — густий та дрібний; з землі вставала важкапара, закутувала усе в своє вогке запинало, котре не давало бачити, що діється на землі.Скрізь тихо, темно, сумно, наче у мертвому царстві. Під таку годину завжди важко дишеться,сумно живеться. Добрі люди, аби смеркло, мерщій засовуються по своїх домівках; з віконнизеньких сільських хат блимає світло якимись жовтими кружалами. Кожному чогось не пособі. Всяк не знає, що розпочати, як би хоч трохи розважитись… Чоловіки: одні — чоботилатають, другі — рукавиці плетуть, треті — ще інше… Жінки та дівчата — то прядуть, тосорочки шиють. Діти, позалазивши на піч, дрімають… У хаті тепло, тихо, — хоч і неясно: середполу на перекинутім горщаті ледве блищить каганчик; як синя горошина, темно світитьнакипілий гніт… Якісь померки окривають хату. Негода й туди залазить, і там своє бере! Колине дощем обдає крізь лиху оселю, то в вікна; не важким туманом налягає, от як надворі, — тонімим сумом по хаті снує, в журбу людей сповиває, тяжкою тугою в душу залазить, сномукриває… Оце дівчина співає-співає своїх любих пісень, а там — дивись: обірвався голос…слабшає… тихшає… поки й сама незчується, коли й як задубіє голка у недошитій мережці…Схилила над нею дівчина важку голову, заколивалася… дрімає.

170 / 243

— Що це ти, Марусю? уже й спиш? — пита її мати. — Ото дівка!..

Дочка кинеться, розкриває очі, мерщій за роботу береться. Чи пройшла ряд мережки, чи непройшла, — гляне: мати й собі захиталася на гребені… Веретено падає з рук і, вдарившись обземлю, розбуджує…

— Пху! що це воно справді так сон налягає?.. — промовляє здивована мати.

— А з мене, небійсь, сміялися! — виправляється дочка.

— Сміялася ж… та, бач, і сама задрімала.

— Та воно щось і в мене робота з рук валяться, — уверне батько. — Будемо, мабуть, вечерятита лягатимемо спати.

Це так дома, у себе в господі. А не дай же то, боже, в дорозі! Холод тебе наскрізь проймає;дрібний дощ до самого голого тіла добирається; тре та мне тебе всього, наче трясця… Сумно,темно, спати хочеться, та холодно, мокро, аж кістки ломить; а тут ще й шлях кальний — коніледве-ледве сунуть.

Такий і цілий день був перед тією ніччю. Прокинувся ранок та, не поздоровкавшись з світомясного сонця, закутався у сивий туман, повився густою, як драглі, парою й повис над чорноюземлею. Незабаром і день настав — хмурий, невеселий; а там — і ніч налягла. Люди, мов тіні,снували у тому тумані, не бачили одно одного на п’ять ступнів; голос не сягав далеко, як підясну годину, а тут же, в тій парі, й зникав… Важко, сумно, журливо.

А Чіпка, наперекір світові й людям, якийсь веселий, радий. Знай, насвистує крізь зуби веселупісню, попихкуючи люльку. Робив він у хліві корито для свиней. За цілий день і в хату ненавернувся. Насилу Мотря докликалась обідати, як уже вечоріти стало.

— Що це ти, сину, так пристав до того корита, що й їсти забув?

— Та день веселий удався, мамо, — одмовив Чіпка, усміхаючись.

— Ну, вже веселий!.. Душі живої на улиці не побачиш.

Пообідав Чіпка та й знову у хлівець до корита. До самого смерку робив. Уночі вже увійшов ухату, впоравшись по хазяйству.

— Я, мамо, не буду вечеряти, — промовив, накинув на плече сірячину і хутко вийшов з хати.

— Куди ти, сину? — питає його навздогін Мотря.

Та сина — поминай як звали!

Мати повечеряла сама собі, лягла спочивати.

Чіпка, вийшовши з двору, повернув прямо у поле. Одійшовши, може, з верству од села, стуливпальці, приложив до рота і завив, як пугач. Далеко-далеко роздалось навкруги те журливепугикання. Нігде ні одклику, ні одгомону, — тільки собаки завалували на селі.

Чіпка пішов далі. Одійшовши з гони, знову завив. Здалека щось обізвалося до його — мовдругий пугач. Чіпка побіг прямо ріллею на голос. Ще раз завив; знову одгукнулося йому тим жезаводом, тільки уже ближче. Незабаром заманячили в сивому тумані якісь темні тіні.

171 / 243

— А хто там? — обізвався чоловічий голос.

— Пугач! — нарозтяг гукнув Чіпка.

Тіні почали ворушитись, наближатись, більшати. Видно стало людську постать. Ще далі —Чіпка пізнав Лушню, Матню й Пацюка. З ними ще було чоловік

п’ять невідомих.

— Добре здоров’я, панове товариство! — привітав їх Чіпка.

— Здоров! — одказали на його вітання.

— А що, пани-браття: де сю ніч будемо рибу ловити?

— Де більше влову, — одказав хтось.

— Та ще не знаємо, Чіпко, — каже Лушня. — Ось ці радять у Ставище до Гершка; а ти, либонь,хотів у Красногорку до пана?

— Та чи до Гершка, то й до Гершка: мені все одно! — одказав Чіпка.

— А в тебе ж струмент є? — пита його один з незнайомих братчиків.

— Ось у мене струмент! — Чіпка показав кулака. — Покоштує раз — удруге не схоче; а якулучу — не встане…

— Не дуже лишень ударяй на те, козаче, — обізвався високий натоптуваний чоловік.

Чіпці здалося, що він десь цей голос чув, та не згадає де.

— Та ви ще не знаєте його, — каже до товстенького чоловіка другий, у московській одежі. — Якбули ми в останній раз на погулянні, то він не пізнав мене у темряві та як уцілив своїмструментом по голові, — то я й очі витріщив…

— Ну, нам такого й треба! — одказує товстенький чоловік. — Тільки знай — у нас такаустанова: все, що не добув, на рівні часті паювати; а як піймався — хоч на шибеницю: знать,мов, не знаю, відать — не відаю!

— Ге!.. — одмовля Чіпка. — А у нас ще й така: коли піймавсь, то й не животіти тобі… У тюрмувлізь та задави, щоб не видав часом.

— Наш! наш! — загукали кругом, плещущи в долоні, як чорти.

— Ну, а тепер до роботи… Гайда! — крикнув товстий чоловік, рушивши перший. Другі — за нимслідом.

Пройшли вони ще, може, з гони — і наткнулися у темряві на дві повозки. Коло коней стоявякийсь незнайомий чоловік.

— Щоб вас чорт побрав! щоб ви вилопались! — лаяв він. — Ждав-ждав, уже й спав — нема… яку воду попадали. Уже мав був додому вертати…

— Не журися! Довго ждали, та добро придбали, — каже йому товстенький чоловік, указуючи на

172 / 243

Чіпку.

— От, не видав! — одказав незнайомий та, не глянувши на Чіпку, перший скочив на повозку.

За його приводом побралося усе товариство то на одну, то на другу… Швидко вони покотилиполем — тільки кінські підкови хляпали та калюка на всі боки розбігалася од прудкої їзди…

Перед світом вертало дві повозки — прямували навпростець до Гудзевого хутора. На них —повно наших рибалок. Деякі лежали та спали; деякі так хилялися — дрімали; а два — поганяло.Доїхали до двору. Товстенький чоловік скочив з повозки, підійшов до хати.

— Явдохо! Явдохо! — гукає під вікно. — Відчини! «Це ж москаль?! — подумав здивованийЧіпка. — Я-бо й чую, знайоме щось… Так бач, чого він багатіє та щороку строїться?!» Блиснулосвітло у щілину віконниці; скрипнули двері; брязнув цеп біля воріт; кинулись собаки. Воротарозчинилися. Повозки під’їхали до рундука, стали.

— Ну, тепер у хату, пани-молодці! — каже москаль: — повечеряємо. А ми з Сидором конейрозпряжемо.

— Давай, розпрягём! — одмовив Сидір по-московській і скочив з повозки до коней.

Повставали й другі з повозок, посунули у темні сіни, а потім — у хату, звідки світилося світло.Чіпка іде за другими, не пам’ятає сам себе: його обхопили і страх і радість… «Може, тепер вонане пізна тебе? забула вже?.. А може?..»

Тут саме увійшли у хату. Хата простора, чиста; кругом стін — липові лави, чисті, ажполискувані; у кутку образи мідяні розтворчаті… по стінах — під склом картини; стіл — трохине через усю хату; на столі свічка горить…

— Добривечір у хату! — привітали усі москалиху, що стояла посеред хати з ключами у руках.

— Або доброго ранку, — одказала вона.

— А хіба воно вже ранок? — пита хтось з гурту.

— Та вже незабаром і світ, — одказує москалиха.

— Бач, а мені мов усього година минула, як виїхали.

— Гаразд, мабуть, порались… А чи стоїть же то шкурка за вичинку?

— Питайте он того! — одказує чоловік у московській одежі, тикаючи пальцем на Чіпку. — Миоце порішили: отаманом його наставити.

— Хто ж то? — питає москалиха, прикро дивлячись на Чіпку. — Щось мов знайоме, здається?..

— Чого ти, тітко, обдивляєшся мене, як вовка? Я такий же, як і всі! — каже Чіпка, невидержавши її пильних оглядин.

— Та я немов тебе де бачила?

— Може, й бачила… не знаю.

— Чи не Варениченко?

173 / 243

— Може, й він…

— Хто Варениченко? — пита москаль, увійшовши з Сидором у хату.

— Та ось — цей! — указує москалиха на Чіпку.

— Ні, жінко, — каже, усміхаючись, москаль, — то, мабуть, обух або довбня, а не вареник! Не таквін від одного замаху уложив того кацапа, що в Гершка ночував.А кацап — я тобі скажу — всеодно, що ведмідь… Як піймав мене у лабети, як придавив, — то в мене й дух у п’яти заліз!Добре знаю, що, коли б не він, — тільки б і світа бачив… Хіба б, може, одні кісточки привезлидодому, — та й ті не цілі: потрощив би проклятий ведмеда… Оже, спасибі, виручив!.. .

— За те, мабуть, немала й камза перепала? — питає хтось.

— Та буде з нас, — одказує Чіпка, витягаючи гаман з кишені й кидаючи на стіл. — Трохи лиш чине більш од жидівських! — та, витягши другий, кинув теж на стіл.

Усі так і обступили кругом столу.

— Та ще вспіємо, братця, поділити, — обізвався Максим. — А тепер ось що, стара: чи нема тамчого попоїсти братчикам?

Явдоха кинулась у другу хату. Незабаром цілий стіл був заставлений усякою стравою: борщем,кашею, печеним поросям. Видно, москалиха дожидала гостей з роботи, — наготувалавсячини…

Метнувся Максим і собі. Де не взялося півбарила горілки.

Позалазили братчики за стіл, обсіли на ослонах навкруги. Пройшов Максим разів зо два кругомчаркою, — на дні барила тільки торохтіла воронка. Усі кинулись на страву, мов три дні не їли…Явдоха вийшла у другу

хату.

— Чи ти, Галю, не знаєш Варениченка? — пита москалиха дочки, увійшовши до неї в хатину.

— Якого Варениченка? Ні, не знаю.

— А того, що живе за Пісками?.. Того Вареника, що — розказують — разом на двох жінках бувжонатий?..

— Ні, не знаю.

— Ось піди назнарошне подивися: який з його красень! широкоплечий; волос, як галка, чорний;а очі… карі, ясні та блискучі!

Галя устала з ліжка, накинула швиденько на себе спідницю, керсетку на плечі, ухопила печенепорося — пішла.

— А й ти вже виспалась? — пита її батько. Галя нічого не одказала. Вона поставила печеню настіл, сама задивилася на Чіпку.

— Здоров був, давній знайомий! — мовила вона до його, любенько усміхаючись.

174 / 243

— Здорова, Галю, — одмовля Чіпка. Серце у його забилось; любо йому стало, весело, що Галяще й досі пам’ятає його.

— А ти як його знаєш? — пита її батько.

— Він мене, поганий, злякав був — отут на полі, — защебетала весело до батька Галя,вказуючи рукою у той бік, де злякав її Чіпка.

— Як же він тебе злякав?

— А так: я сиділа, вінок плела; а він скрався — та й злякав…

— Ага… Ну, йди ж спати, сороко! — каже батько.

— А то зостануся тут — на його дивитись, чи що?! — хутко вимовила Галя й юркнула з хати.

«Раю мій… щастя моє! — подумав Чіпка. — Ще ж ти не втекло від мене й досі?!»

Після вечері поділилися грішми; заховав кожен по три сотні. Потім унесли соломи, розіслалидолі, заслали ряднами, полягали покотом.

Незабаром усі, як побиті, поснули. Один Чіпка не спить. Перекидається з одного боку надругий, мов що кусає його; душно йому, важко; плющить він очі… йому ввижається Галя. Такаж весела, хороша, — хоч би на крихту змінилася; така ж смілива, жартівлива… «А то ж то йвона, — дума Чіпка, — розбишацька дочка!… Дивно й чудно… Хай ми волоцюги, пройдисвіти, —часом без шматка хліба, у драній одежині, без шага грошей за душею, з одними голимируками, босими ногами та з голодними ротами… ні добра, ні достатків… хай ми крадемо,розбиваємо… голову під усякі пригоди підставляємо… хай, кажу, ми… А москалі?.. Хата — якрай той; жінка — як пані; одним одна дочка — янгол… а худоби всякої, багатства?.. А й він!.. Івін — такий же бурлака, такий же злодюга, розбишака, як наш браті! Чого?.. для чого?.. Навіщоце йому?.. Чудно й дивно!»

І лупить Чіпка свої очі у темну темноту, дивиться-доглядається, прислухається… Нічого нівидно, ні чутно. Тихо, сумно… Ось щось зразу залопотіло… Мороз пробіг вподовж спини;волосся полізло вгору… «Ку-ку-ріку-у-у!» — прокричав десь поблизу півень — і замовк… Чіпкасплюнув, перекинувсь на другий бік. Знову тихо, сумно… Ось хтось з товариства гукнув соннимголосом: «Глуши, брат, його!.. глуши!.. А ну-ну… от-так його! от-так!..» Глухо пронісся тойвикрик по хаті; страшно, тяжко, немов голос з-під землі; черкнувся він Чіпчиного вуха та йзамер… наче проглинула його тьма темна. «І сниться ж йому, що недавно очевидячки було!» —подумав, здригнувши. Чіпка… А тут сон — мов безвісти забіг, і на думку не зійде. «Піти хочлюльки покурити».

Устав Чіпка тихо, налапав двері, нишком вийшов у сіни. Темно, хоч око виколи. Насилу Чіпканамацав сінешні двері. Загарчали вони, як собаки, не відчиняючись. Одначе важка рукаЧіпчина їх подужала: вони подалися таки геть, зарізавшись у долівку…

Він вийшов на рундук. Дощ пороснув йому у гаряче лице — густий та холодний.

— Пху, навісний! коли вже ти перестанеш? — сказав уголос Чіпка та й подався у сіни,витираючи свиткою вид. Далі — став над порогом, послав руку в кишеню, витяг гаман, люльку,наложив тютюном, налапав у гамані крицю, кремінь, приложив губку… Черк! І посипались, якзорі, ясні іскорки додолу. Темнота усміхнулася, побачивши хоч невеличкий світочок… Губказасичала на кремені. Узяв її Чіпка обережно, положив у люльку, придавив нігтем. Потяг раз,

175 / 243

удруге, — осіяли сіни, й важкий дим потягся невеличкими мотузочками, закручуючись угорі,мішаючись з темрявою… Стукнув верхняк, дзенькнула, криця об кремінь, падаючи в гаман, і,зашморгнувши його, послав Чіпка назад у кишеню.

Обперся Чіпка об одвірки, одхилив трохи двері, випускав дим надвір, де він змішувався здощем і зникав у темряві. А темрява стояла страшенна, чорна: дальше одвірків нічого Чіпка небачив, хоч як не прищурював своїх бистрих очей, як не придивлявся, щоб розглядіти, як воно умоскаля в дворі… Одні тільки вертунці часом літали перед його очима.

Коли це, чує Чіпка, рипнули двері. Чиясь тиха поступ зашамотіла у сінях. Чіпка одкрив верхняк,потяг люльку, — огонь осіяв сіни і… диво… перед Чіпкою стояла Галя! У тонкій білій сорочечці,трохи розхристаній, у одній спідниці, з розкинутими косами, що, як дві гадини, спадали на їїбілу шию і спускалися на мов виточені з білого мармуру плечі, стояла вона перед ним, якрусалка, з кухликом у руках.

— Галю! — тихо скрикнув Чіпка.

— А ти чого, бузувіре, тут у сінях кадиш? Напер, кажеш, повні сіни, що й дихнути не можна! —защебетала вона, пізнавши Чіпку.

— Галочко!.. чого ти боса вийшла?.. Тепер дощ, калюка… покаляєш свої білі ніженята…

— А тобі що за діло? Хіба ти їх кохав?

— Хоч не кохав, так укохав, Галю, — шепче стиха Чіпка, ледве переводячи дух.

— О, ви всі любі та жалісливі… А людей, як курей, ріжете! — промовила вона суворо.

Голос її окликався гнівом, докорою, огидою. «А твій батько? — подумав Чіпка. — А сама ти?..» —трохи не сказав, та язик став руба, у грудях дух сперло.

— Хіба ми ріжемо? — ледве вимовив, перевівши дух: — ми тільки рівняємо багатих з бідними…

— Рівняєте?! Геть, пусти! Я кухоль виполощу… Одіпхнула вона Чіпку од одвірків. Він подався усіни. Галя вийшла на рундук, линула воду з кухля, а дощ їй пороснув прямо у вид.

— Ух! — задрижавши, скрикнула вона, — яке холодне… — та мерщій у сіни — прямо на грудиЧіпці, котрий однією рукою держався за одвірки, а другою за двері.

Як почув Чіпка, що до його грудей приникли її гарячі груди, — опустив розставлені руки та йобвив їх кругом її стану… Галя затрусилася, порвалася вперед… та й схилила на його грудисвою голову.

— Галочко!.. рибочко мояі. — шепче Чіпка, а в самого серце, як молотком, гамселить обгруди. — Ти мене любиш?.. зірочко моя!.. — очі його засвітили на всі сіни, як у звірюки, коливона кидається на свою здобич.

— Пусти… пусти мене!.. — пручається Галя. — Іди собі… геть!

А сама ще ближче, ще дужче горнулася до його. Незчувся Чіпка, коли опустився на долівку;незчувся, як посадив Галю на коліна до себе; незчулася й Галя, як приникла головою на йогогруди… Затріпалось в неї серце, як пліточка в неводі… Мовчать обоє… Хвилина-друга… третя…

— Де це ти був ціле літо?.. — шепоче вона, — що на поле не виходив?.. Хтось другий ходив

176 / 243

замість тебе… То твій брат?

— Не брат то, Галю!.. То мій ворог, що трохи не навік розвів мене з тобою…

— А я думала… Я думала: де це він? Чи не вмер, бува? Чи, може, одружився?..

— Хіба б тобі шкода було… якби я вмер? шкода?

Галя мовчала та ще дужче горнулася до його.

— Галю!.. — стиха обізвався він.

— Чого?..

— Ти… ти кохаєш мене?.. любиш мене?.. моя ясочко!.. Правда, кохаєш мене?..

Галя, як змія, обвилась коло його шиї — й міцно стиснула її своїми руками; уста черконулисяуст — та й злилися у довгий, гарячий поцілунок… Чіпка од нестяму розвів руки. Галявисковзнула — і скрилася.

Опам’ятався Чіпка. «Тільки ж, тільки що тут була…» — думав він та давай кругом себе шарити.Нігде ніщо ні шерхне, ні стукне. Він підвівся з долівки… Темно, пусто, тихо… Обмацав вінкругом сіни… нема! «Не чуть же було, щоб і двері скрипнули», — подумав він і ставприслухатись. Було тихо кругом, як під землею… «Утекла!» — промовив він сам до себе;засунув надвірні двері і тихо побрався у хату, де спало п’яне товариство.

Довго ще качався він на лігву; прислухався, як стукотало серце; чув, як барабанив дощ увіконниці, як півні викрикували, братчики спросоння бурмотали; думав — як це воно випало такнесподівано; радів, як дитина іграшці; дивувався, як злодій, що, укравши, у старця торбину зцвілими сухарями, знайшов у ній страшенну силу грошей… Тільки перед світом заплющив очі ізаснув тихим, одрадним сном.

Нерано прокинулись братчики. Дощ не вгавав, а по-вчорашньому сіяв, як крізь сито, й поривавдо сну.

— Ану! рушай, братця, пора! — гукнув Лушня на всю хату, скочивши на ноги.

Один за другим стало товариство рушати. Один Матня не підводиться. Другі повиходили всіни; повмивалися водою, що стояла у діжці; знову увійшли в хату. Матня ще лежить та зітхаєна все горло. Незабаром до них і хазяїн прийшов.

— А що, дядьку Максиме, — пита Матня, розвернувшись, як кнур на барлозі, — чи буде чимпохмелиться?

— Хіба ж тобі так у горло й лити? — одказав замість Максима Лушня.

— А хіба мені дорого устати?

Та з цим словом швиденько скочив на ноги та — нечесаний, розкудланий, з заспаною,невмитою пикою — так і посунувся за стіл. Максим поздоровкався з панібратчиками, вийшов зхати.

— Та воно б же годилося й поприбирати, — сказав хтось з гурту. — Ач, яке райно!

177 / 243

— То вже хай хто хоче… — одказав позіхаючи, Матня.

— А ти? — питає Лушня, гостро глянувши на його.

— Про мене — й так гаразд…

— А як горілки нема?

— Чому нема?

— Тому, що райно в хаті…

— Ну, так що ж?.. Хіба воно буде за горілкою у рот тягтися? Хай собі лежить долі, та й годі!

Поки Лушня з Матнею вели таку розмову, другі, кожен вхопивши по оберемку, витаскали всюсолому з хати. Тим часом вернувся й Максим з учорашнім боклагом; за ним увійшла ймоскалиха, несучи у одній руці два хліби, а в другій — здоровенну миску капусти.

— Оже й справді похмелятись будемо! — каже, усміхаючись, Матня, вглядівши москаля збоклагом.

— То ти хоч би пику вмив, — докоря йому Лушня.

— На біса я буду мити, коли дощ і без того обмиє.

— Ну, у тебя, брат Максим, как я вижу, маладцы таварищи! — обізвався до хазяїна одни змоскалів — пушкар.

— Та ще ти й не бачив, москалю, наших славних діл! — одказує Лушня, ударяючи пушкаря поплечі рукою й опускаючись коло його на лаву. — Ось поживи лиш довше з нами — тодіпобачиш, чи молодці, чи ні!

— Да уж, брат, и без таво видно, какие маладцы! Во — посмотри на ефтаво! — махнув рукою наЧіпку. — Да он бы пушку одним взглядом сбил с позиции… Смотри: у, какой!!

Чіпка не чув нічого того. Після вчорашньої стрічі він сидів собі мовчки у кутку та тільки знайкидав свій бистрий погляд на ті двері, якими вчора увійшла Галя. Думки його далеко літали; вінне чув, не дослухався, що верзло товариство. Кагал, гармидер стояв у хаті, як у жидівськійшколі, аж поки Максим не почав частувати. Тоді усе затихло… роти заремигали; пальці раз позраз опускалися то в миску з капустою, то в полумисок з огірками. Усі мовчали, надолужали надсніданням. Чутно тільки було, як на зубах тріщали огірки, капуста, як роти жували, плямкали…

— Суха! — перегодя трохи крикнув Матня, насилу проковтнувши цілу жменю капусти.

— Підмочимо, — обізвався Максим, беручись за боклаг.

Пішла рядова кругом столу; знову пальці заходили, роти заплямкали…

— Удавився! — каже, ікнувши, Матня і положив хліб на стіл.

Усі зареготалися, глядя на розкуйдану голову, на одутлу пику Матневу.

— Проткнемо! — одмовляе Максим, узявши боклаг у руки.

178 / 243

— Оцього, дядьку Максиме, — каже Лушня, — тільки прийми, то не знатимеш, як і одгребтися!

— Ничаво! — одказує по-московській Максим, підносячи чарку Матні.

— Вот ты и хахол, — обізвався до Матні москаль-пушкар, — а, право, порядки знаешь! Тебе бытолька гасударю служить…

— Служили ми вже, брате-москалю, — одмовляє Матня, — усюди, та дозналися, що немакраще, як боклазі з горілкою служити!..

Сміх, регіт окрив усю хату.

— Вот, что правда, то правда, — каже москаль, регочучись.

Максим обійшов по третій.

Після третьої розв’язалися язики. Піднявся крик, регіт, гомін. Утомилися вже роти жувати —давай балакати. Там, у кутку, троє завели річ про теперішнє життя трудне; другі зняли мову —як панів дурили; треті — згадували вчорашнє погуляння, а четверті — про давнішнє гуторили…Звісно, дванадцять душ: кожен по слову — то й то дванадцять слів. А то ж то як усі разомзагомоніли, та той тієї, той своєї! Нічого не розбереш; нічого виразно не чутно; один крик,галас…

Тільки Чіпка — як води набрав у рот. Він мовчки їв, мовчки пив, тепер сидів, мов німий, та здверей не спускав очей.

— Що це наш отаман притих? — дивлячись на Чіпку, мовить Матня.

Чіпка не чув. Усі глянули на його, зглянулись між собою, засміялись. Чіпка й сміху не чув.

— Чи не набачив лиш чого ласенького, — тягне розмову Лушня. — Він у нас падкий на ласощі…

— Да, да! вот ано и есть… Я сам толька што хател гаварить про ефту перепёлку, — перебивйого москаль Сидір, що розпрягав коней з Максимом.

— Та вже, поздоров, боже, дядька Максима та дядину Явдоху… — обізвався Пацюк. — Таки, щособі, то собі; а то таки й для людей потрудилися…

По хаті розкотився регіт. Максим догадався, з чого сміялись, став і собі тихо реготати. — Таподякує, подякує хтось не раз і не два мені за неї, — одказав він з сміхом.

— Я вже тобі, дядьку, коня он якого достану! — каже Лушня.

— Да на что ему конь, когда у него такая кобылица, — тупо жартував Сидір.

Аж ось двері розчинилися — і, як та ясочка, ускочила Галя в хату. Жарти й розмова затихли; усізадивилися на її хорошую вроду, на зашарене личко, що за ніч мов помолодшало…

Швиденько вона підійшла до столу, ухопила миттю порожні миски та, ні на кого не глядя, ненакинувши й оком на Чіпку, скрилася за дверима. Він сидів, як сова, витріщивши баньки…

— Спасибі богові й хазяїнам — за снідання, а мені — що наївся! — перервав німоту Лушня. —Час, братця, додому рушати.

179 / 243

— Чого додому? — обізвався Матня. — Хіба тобі тут погано?.. Аби тепло та горілка, то я хоч націлий вік зостануся…

Усі зареготалися й рушили з-за столу.

— А що ж, справді, пора! Ото тільки; дощ як затявся… А час!

Устав і Чіпка. Подякували хазяїнам, позакурювали люльки та й потягли з двору: одні в одну,другі — в другу руку. Чіпка з своїм товариством пішов у Піски.

Одійшовши уже геть в поле, оглядівся — кисета нема.

— Стійте, братця! — кисет забув… Повернув назад, дивиться — на хвіртці стоїть Галя й гукає:

— А чий кисет? хто кисета забув?

— Що таке? — обзиваються до неї з другого боку.

— Кисет… — піднявши вгору, показує вона.

— Кисет? — не наш! — та й пішли собі.

Чіпка побіг підтюпцем. Тим часом Галя на кисет роздивлялася, розшморгувала, заглянулавсередину, полапала рукою та й знову зашморгнула.

— Мій… мій… Галочко! — каже стиха Чіпка, добігаючи до неї.

— — У-у-у, йолопе!.. Як квочка з курчатами, так ти розгубився з своїми думками… Не знаєш, щой дієш… Сунула йому кисет у руку, а сама швидше за хвіртку. Глянув Чіпка на кисет… Що забіс? Тютюну було не більше жмені, а це так оддулося… Що воно? Розшморгнув, полапав —м’яке; витяга — другий кисет, з синьої шовкової матерії, вишитий червоними квітками й кругомобсаджений червоними китицями!.. Очі в його заграли; по виду розлився усміх…

— Любо моя!.. кохання моє! — прошепотів він і весело повернув до товариства.

XXIV

РОЗБИШАЦЬКА ДОЧКА

Цілий тиждень лив дощ, як з відра. Цілий тиждень не виходив Чіпка з двору. Усе собі похазяйству: то коло того, то коло другого.

— Знаєш що, сину? — каже йому одного вечора мати, прядучи вовну, — знаєш що? Оце ядивлюся на тебе й на себе та й думаю: я вже стара, нікчемна стала; уже мені важко іноді й упечі витопити… Чую, як сила моя упада, смерть наближається… Ти б одружився, сину! Не докийого одкладати… Уже, слава тобі господи, другі твоїх літ дітками любуються, а ти всебурлакуєш та, мов загубив що, ходиш… Хіба мало дівчат у селі? Сподобай яку та, покипилипівка не зайшла, одружися, сину… І сам не будеш світом нудити, й мені поміч буде!

— Шкода, мамо! Нема по мені дівчат на селі.

— Чому нема, сину? Он Христя Бондарівна, Мотря Книшівна або Катря Остапійчина? Чи недівчата?.. Що небагаті? Та багата й не піде, сину, на такі злидні, як у нас… А все ж вони дівчатаяк слід: хорошого, чесного роду, робочі, слухняні… Оженися, сину, оженися, мій голубе? Хай

180 / 243

хоч на старість доведеться мені тебе у парі побачити…

— Шкода, мамо.

— Чого шкода? Шкода, кажуть, лихий чоловік! Доки ж його отак волочитися? поки й головапосивіє?!

— Прийде пора — прийде сама.

— Хіба яка городянська повія… А вже доброї не діждеш, щоб прийшла сама.

— Уже яка буде, така й буде.

Замовкла мати: бачить — не переможе сина. Замовк і Чіпка, думаючи своє про себе.

Після ції розмови діждали неділі. Хмуре небо розгодинилось, блиснуло сонечко ясне, повінуввітрець, — стряхла трохи земля.

— Я, мамо, — каже Чіпка, — піду в Омельник на ярмарок: чи не куплю коняки?

— Боже тобі поможи, сину! Тільки — навіщо ти на зиму її купиш? Чим її прогодуємо?

— Та вже знайдемо чимсь.

Знявся Чіпка після раннього обіду, пішов… тільки не в Омельник, а прямісінько до Ґудзя нахутір.

Прийшов до двору, — всюди позачиняно, позапирано. Почав Чіпка дьоргати хвіртку: хвірткабула заперта. Дві собаки кинулось до воріт, брязкаючи цепами.

— Хто там? — гукає голос з двору.

— Це я. Одчиніть!

— Хто — я?

— Чи дядько Максим дома?

— Ні,нема.

— А де ж?

— Поїхали у Омельник на ярмарок.

— А тітка Явдоха?

— Та й мати ж з ними.

— То це ти, Галю? — пізнав її Чіпка по голосу.

— А ти хто?

— Та відчиняй уже — тоді побачиш! Пізнала й Галя Чіпку; хутенько побігла до хвіртки,одщепнула.

181 / 243

— Чого це ти прийшов?

— Тебе одвідати… як поживаєш, моя горличко? Галя мовчала. Глянув на неї Чіпка та йздивувався: пожовкла, з лиця спала, зморщилась…

— Що з тобою, Галю? — аж скрикнув. — На тобі лиця не знать… Ти недужа?

— Та йди вже у двір, — сердито одказала вона з нетерплячкою. — Стану я під дворомрозмовляти…

Чіпка увійшов у двір. Галя зачинила хвіртку, защепнула й повела його у свою хатину.

Хатиночка як чашечка: невеличка, чиста, ясна, весела. На покуті стояли образи у срібнихшатах, заквітчані васильками, гвоздиками, безсмертниками; перед образами на срібномуретязьку висіла срібна лампадка. У тому ж таки кутку — стіл столярної роботи; у другому —ліжко, заслане м’яким шовковим коцем; попід стіною невеличкі стульці. Всюди так хороше,чисто; пахощі од васильків та м’яти окривали усю хату, лоскотали чуття… Чіпці здалося, що віну рай уступив… Усе б гаразд, якби не така сумна Галя!

— Ти нездужаєш, Галю? — знову пита її Чіпка, пильно дивлячись у вічі.

— Ні, здорова… тільки невесело чогось… так щось за серце ссе.

— А я тобі й не дякую за кисет, — мовить, здумавши, Чіпка. — Спасибі тобі! Чи не сама, бува, йгаптувала?..

— Який кисет? — питає Галя, звівши на його свої задумані очі.

— А той, що ти в мій вложила, як забув свого…

— Коли? Що це ти — збожеволів, чи що?

— А хто ж то вложив?

— Та коли?

— Та тоді ж, як мій вертала.

— А я почім знаю?.. Стала б я такому… кисет дарувати. От, ще не видано!.. — веселішезащебетала вона.

По голосу пізнав Чіпка свою недавню Галю, жартівливу й веселу. Серце його зраділо, очізаблищали.

— Галочко! — почав він.

Галя дивилася прямо йому в вічі гостро-гостро… Чіпці стало ніяково.

— Та чого це ти справді сьогодні така, мов не на той бік устала? — спитав він, сідаючи близькоколо неї.

— А тобі що за діло?

— Галочко!

182 / 243

— Геть к бісу! Все б тільки дурити… з ума зводити…

— Галочко.

— Геть, одчепись!..

Устала вона од його, одійшла, сіла край вікна, що виходило прямо на поле, та й послала очідалеко-далеко, де сходились тумани з туманами, де сивіло небо, спускаючи краї свої на землю.По личку її, сумному й жовтому, раз поз раз пробігали якісь смужки. Чіпка дивився на неї тадивувався, що з нею сталося… А вона не спускала очей з вікна. Чіпка бачив, як вона поблідла,як заблищали в неї очі, як дві гарячі сльози скотилося по личку… додолу. Він дивився на все це,а серце його неначе хто давив у лещатах — так йому було боляче та трудно…

— Галю! рибонько моя! чого ти плачеш? — питає він, підступивши до неї. — Чому ти неповідаєш мені свого горя?

Галя закрила очі руками, захитала головою… Чіпка присунувся до неї.

— Галочко!.. любая моя!

Вона схилила на косяк голову, стиха плакала.

— А я думав… — каже Чіпка, стиха доторкнувшись до голови її. — А я думав: піду до неї…провідаю її… Мати скребе голову: женись та й женись!.. дівчат мені рає… (Галя притихла, начезаснула). Та не приймає їх моє серце… Піду, думаю, до своєї голубоньки… скажу їй…

Та, тихо схилившись, злегенька поцілував він Галю в незакриту щічку. Галя здригнула,підвелася… Очі заплакані; личко од натовпу почуття та від сліз горіло. Глянула вона на його таякось жалісно запитала:

— Чому ж ти батькові та матері не сказав?..

— Я хотів, моя горличко, тебе попереду спитати… Чи підеш за мене?.. чи вподобала мене, моєкохання?..

Галя — мов ожила. Випрямилась, довго й пильно дивилася на Чіпку — немов вивідувалаправди. А це зразу як заломить свої руки — аж пальці захрущали… У очах у неї заграла одрадане одрада, зло не зло — щось добре, любе, а разом хиже й лихе.

— Чому ж ти мені давно цього не сказав? — скрикнула вона. — Чому ти не сказав мені цьоготоді, як я вільна була?.. як вінок плела?.. Як по широкому полю, по луках квітки збирала?..Гуляла по світу, — нема впину, нема заборони… А тепер?.. тепер…

Вона знову заламала руки, — знову, як поламані, захрущали пальці; на очі навернулисясльози — от-от бризнуть…

Чіпка — сам не свій. Зблід на виду, опустив голову — та нешвидко вже стиха, боязко запитав:

— Що ж тепер, Галю? що?.. Скажи мені… все, все!..

— Шкода… засватана вже я!..

З очей хлинули сльози у неї, облили личко… Закрила вона його рукавом, знову опустилася коловікна на стулець, схилила на руку голову та нерозважно плакала…

183 / 243

Як хто гострий ніж угородив Чіпці у серце, — так невеличкі ті три слова. Як хто обухомгамселив у його голову, — так одзивалося в ній гірке ридання Галине… Він хапався за думку, —що тепер робити, — та голова й пам’ять уже не служили йому… Думки рвалися на шматочки;він силився звести їх докупи, напрягав розум… та, здається, й розум його покинув… Нічого непригадає; як серце раз поз раз тіпається, наче збирається вискочити…

Не знаючи, як, з чого почати, він вхопився за першу думку, насилу вимовив:

— Коли ж це?.. як?.. за кого?..

— Тоді ж… того самого дня, як ти пішов… Москаль Сидір зостався у нас, та ввечері попились збатьком, та й…

— Та й що батько? — перервав Чіпка.

— Іди, каже… Не вік дівувати… й мати рають: іди!.. Сидір, кажуть, чоловік хороший, тихий…

— А ти — що? — аж кричить Чіпка.

— А я?.. Не любий він мені, — кажу їм…

— Що ж вони?

— Годі, кажуть, усе любого та милого дожидати… и то гидкий, і то негарний, нелюбий…Поживете — полюбитесь…

— Собаки! — гримнув Чіпка на всю хату. Галя на його гостро глянула.

— Де він живе? — грізно, одрубуючи кожне слово, запитав Чіпка, а в його очах засвітило щосьстрашне.

— Не знаю…

— Уб’ю… заріжу… задавлю!.. — скочивши з місця, кричить він, бігаючи, як несамовитий, по хатіта скрегочучи зубами.

— Тю-тю!.. тю-тю!.. — Одмовляє Галя, підвівши голову. — Що це ти: здурів, чи що?.. Тільки хочпальцем займи його… то не бачити тобі мене, як свого уха!

Чіпка схаменувся. Опустився на стулець, звісив на груди важку голову.

— Бач… який ти! — каже йому Галя. — Бач, який?! Як же мені за такого йти, коли він такбезневинно візьме та й заріже чоловіка?.. Як я за такого піду?.. Прийде така година, що й жінкузадавить… кинеться й на неї, як скажений…

— Галочко!.. побійся бога… Що це ти кажеш?.. Щоб я?.. мене заріж… мене задави…

— А Сидора?.. га, Сидора?..

— О-ох!.. Ти не знаєш, Галю, яка мене завійна вхопила… Пече мене… отут пече… мов хто жарунасипав… — указує на груди.

Галя мовчала. Замовк і Чіпка. Підвівся з місця, став ходити вподовж хати та блукав страшнимиочима по стінах… Зробилося тихо, важко. По задуманому личку видно було, що Галя думала

184 / 243

якусь кріпку думку — та зразу не зважувалась сказати…

Аж ось — загорілися в неї щоки, заіскрили одрадою очі — роздались, побільшали; одкрилисяуста від напору спертого в грудях духу, — аж пашить Галя, як у вогні горить…

— Знаєш що, Чіпко?.. Може, ще не все пропало… Я скажу матері… може, вона батька умовить…Тільки ось що…

Чіпка насторочив уха, пильно дивився на Галю.

— Кинь ти життя таке! — скрикнула та аж поблідла.

— Яке?

— Чуже добро грабувати, людей убивати!

— Галочко!.. Ніхто на світі не скаже, щоб я кого вбив… Хіба, обороняючись, руки не здержав…

Засевалась Галя на місці; очі знову засвітили хижо; лице затіпалось.

— Проклятий!.. каторжний!.. — загукала вона на всю хату. — Обороняючись?! від когообороняючись? Лізеш у чужу хату красти та хочеш, щоб хазяїн не ловив тебе?.. Злодюго!

— А вони?.. вони хіба кращі? нажилися з нашої праці та й панують… А тут… хата валиться;мати стара; сам — копи не заробиш у день… Треба їсти, треба й одягтися… Як же його жити,Галю?.. Та хіба ми крадемо? Ми своє одбираємо… Пан — наробив нами, жид — надурив з нас…А нам хіба з голоду пропадати? серед шляху погибати?..

— Чіпко… голубе мій! кинь! Не буде щастя, не буде добра… Ти прийдеш уночі з побоїща…ляжеш коло жінки… та тими руками, що недавно людей давили, у крові грілися… будеш жінкупригортати… Тими вустами, що несли тільки лайку та прокльони усьому світу, — станеш їй просвоє кохання шептати, будеш цілувати… у-ух!..

Вона затряслася вся, як лист на осичині.

— А жити ж з чого? — напира Чіпка.

— Робити чесно… працювати щиро…

— А товариство?.. А батько?

— Заїдемо у другий край… де б нас ніхто не знав, не відав…

— О-ох, Галю! Не знаю, що буде. Я — отаман… Як почує товариство, що кинув, — не животітьтоді мені. Поклялися ми так один одному…

— Кому ви клялися, душогубці, розбишаки? — кричить, схопившись, Галя. — Кому ви клялися?..Прокляті!

— Один одному клялися, Галю…

— Чорт чортові клявся!..

Галя зареготалась болізно; божевільний сміх її розкотивсь на всю хату. Чіпка глянув на неї,

185 / 243

змовк та, як підстрелений, опустився на стулець…

— Ти думаєш, — перегодя трохи знову почала Галя, — ти думаєш — легко мені дивитись нажиття батькове побік з життям добрих людей?.. Бачиш: вони щиро працюють, чесно хлібзаробляють, з людьми поводяться… і встають і лягають тихі, спокійні… А тут?.. Сиди, як утюрмі, на запорі… Страшно й очей показати між люди… Настане вечір — ціла юрба п’янихлюдорізів валить у хату… Шушукаються, тихо перемовляються, поки підуть на всю ніч…Вертаються уже перед світом — та, як гробовики, ховаються по горищах, по погребах,переховують чуже награбоване добро… Це все, що на мені, — все грабоване! Ти думаєш: недавить воно мене? Мов хто рукою за горло душить, випирає дух з мене… Ти не дивись, що явесела й жартівлива… То веселить мене лиха моя година!.. Ще день — сяк-так переможеш… Авночі — ляжеш спати, то й привиджується тобі: буцім лізе хто, кричить: «Оддай мійплаток!..» — та й тягне за волосся… «Оддай моє намисто!..» — та й хапає холодними, як лід,руками за шию… Ти думаєш, легко воно мені носити його — оце рам’я?.. легко?!

Та як ухопить зозла руками шовкову спідницю — так і рознизала од подолу аж до самогостану…

— Галю! Галю!.. — скрикнув Чіпка, хватаючи її за руки. — Не роби цього!

— Геть! пусти!.. пусти!

Очі в неї, як вугілля, запалали… аж затремтіла вся.

— Ти знаєш — може, та, що цю спідницю носила, лежить тепер під землею, тліє, тільки кров її,марно розлита, устає з землі й лементує до бога… покарати душогуба!.. А я… я доношую церам’я… мучуся… беру гріх на себе… За віщо?.. За те, що я — розбишацька дочка?.. Краще б ягола, як мати народила, по полю носилася; як навіжена, ганяла по степах широких, — ніж меніу цій тюрмі мучитися, у цьому пеклі скліти!.. У-у, прокляті!.. — Та — хіп! за добре намисто.Намисто пороснуло з шиї додолу.

— Схаменись-бо, Галю! Тебе ж за це битимуть…

— Хай краще уб’ють, ніж чужим добром задушать!.. І знову сіла вона під вікном, підперлаголову рукою — й задивилася у пусте та німе поле, що геть-геть чорніло та сивіло перед їїочима… Ніколи вона не здавалася Чіпці такою хорошою, як тоді… Він перекидав погляд то нарозідрану спідницю, то на намисто, що розкотилося по всій хаті… йому жаль було своєї любоїГалі; сумно од такого гіркого життя; а в душу закрадався острах, не було сили разом йогопокинути.

Галя недовго мовчала. Поглянула вона на знівеченого її словами Чіпку, що сидів, мов у водуопущений, боявся підвести на неї очі, — і жаль пройняв люб’яче дівоцьке серце.

— Чіпко! любий мій! — каже вона. — Покинь!.. За віщо ж я тебе покохала?.. Покинь, мійголубе!.. Та, підійшовши до його, любо заглядала в вічі.

— Побачу, Галю… Може, покину… Подивлюся… може… не можна буде…

— Ні, покинь! покинь!.. А то я сама задавлю тебе своїми руками… — нестямно белькоче вона,обвивши його шию руками та обдаючи гарячими поцілунками.

— Добре, Галю!.. добре, моя рибонько! — шепче, не стямившись, Чіпка, пригортаючи Галю.

186 / 243

— Ну, а тепер — к бісу, на виступці! — весело загомоніла вона. — Незабаром батько з матір’юбуде!

Чіпка хотів щось сказати, та Галя не дала.

— Іди, йди! іди, йди!

Та, вхопивши шапку в одну руку, а за Чіпку взявшись другою, волокла його з хати.

Нехотя тягся Чіпка. Нічого робити — треба йти!

Провела його Галя за хвіртку; зачинилась і защепнулась.

Поволікся Чіпка від двору тихо-помалу, ледве посилає ногу за ногою… У похилій головіборюкались веселі надії з невимовною тугою. Як здумає він, що Галя не переможе батька-матері, не вдасться їй їх умовити, то серце його наче хто у жмені здавить; коли ж погадає, яквони поберуться, житимуть у парі, — од серця одійде важкий гніт, і легко-легко вонозатіпається… «А як же з ними розв’язатись?.. як їх зрадити?.. присягу поламати?» Од такоїдумки знову обхопить його сум, знову серце заниє… Отак мінилися його думки: то веселилиодрадою, то пекли огнем туги, — і знемагав він од натовпу їх. Він уже радніший би їх забути,покинути, та самі вони лізли, як мара, у його голову… Щоб розірвати їх чим-небудь, він почавобдивлятися навкруги… Нігде ні душечки, ні лялечки. Німе та буре поле розстилалося передним і за ним. День випав хмурий, невеселий. Дощу не було; а тільки хмари, як димчаті килимці,заступали світ сонця, пересувалися з місця на місце, плавали по високому небі, одна однудоганяючи, одна другу переганяючи, й кидали свою сіру тінь на чорнувату землю… Вітер тяглегенький з полудня… Чіпка підвів голову, радий хоч вітрові, що обвівав його червоний, яккалина, вид, прохолоджував гарячу голову… Йому стало немов легше од такої прохолоди;веселіші гадки стали закрадатись у його душу, а журба впряма все-таки не кидала серця… ІЧіпка затяг:

Зелений байраче, на яр похилився;

Молодий козаче, чого зажурився?

Спершу тихо, протяжно виливалася пісня, й чутно у ній було тугу невимовну, плач гіркий-задавлений, далі голос вже дужчав, міцнішав, розвертався на всі боки і, як зимні заводи вітру,розлягався журбою по пустельному полю…

Тільки мені й пари — що очиці карі…

лунала пісня; а поле мов ще дужче почорніло, аж насупилось…

XXV

КОЗАК — НЕ БЕЗ ЩАСТЯ,

ДІВКА — НЕ БЕЗ ДОЛІ

Вернувся Чіпка додому та зараз кинувся по хазяйству — не заглянув і в хату. Мати тількибачила, як він овечатам підкладав просяної соломи.

Настав вечір. Мати розпалила піч, наставила вечерю варити. Уже вечеря поспіла, а Чіпка невходив у хату. Мати засунула у жар страву, принялась перемивати посудину, підмітати хату.Уже й коло посудини упоралась, і хату підмела, — не йде Чіпка.

187 / 243

— Що це він там так забарився? — промовила Мотря сама до себе та й вийшла погукати.

Гукала-гукала, — не чутно. Увійшла вона в хату, підождала ще трохи — немає. Материне серцестала розбирати досада.

— Якби знала, не заходжувалася б і коло вечері… Хоч би був у хату наплював, сказав — чидома ночуватиме, чи знову повіється на всю ніч… Побила мене лиха година та нещаслива зтими побіганками! Та то ж день у день, ніч у ніч! Мабуть, назнав десь повію всесвітню та йвіється…

З досади висунула вона галушки з печі, усипала трохи у миску, сама сіла вечеряти. Настромилаодну галушку на спичку, укусила раз, удруге — та й удавилася… Сьорбнула ложку щерби — тай загадалася… Галушка на спичці захолола; щерба у мисці застигала, заволоклася зверху сіроюплівкою… Як здумала Мотря знову їсти, то все вже загусло, захололо. Вона підвелась,поставила вечерю на припічку, обмила ложку й миску —

та й полізла на піч спати… Думки про сина обступили її й не підпускали сну…

А Чіпка тим часом справляв своє діло у Крутому Яру.

Там, на пивниці у жида, служив Лушня. Чіпка ото прийшов до його та застав Лушню сонного.Прогулявши перед тим цілий день, Лушня надвечір знемігся та, завалившись на солому встодолі, захріп мертвецьким сном. Довго Чіпка нудився, поки знайшов його.

— Тимофію! Тимофію! — гукав Чіпка, качаючи Лушню з боку на бік. — Чув? Тимофію!..

Тимофій тільки мукав та гикав. Чіпка довго вовтузився, перекидав його, підводив… Наостанку,розсердившись, штовхнув Лушню під бік ногою. Той скрикнув і розкрив очі.

— Якого ти чортового батька? — гухнув він, та, не глядя на Чіпку, знову повадився опукою насолому.

— Тимофію! — гукає Чіпка, стоячи над ним.

— Чого?

— Устань…

Лушня зирнув, ледве піднявши вгору верхні вії.

— Це ти, Чіпко? чого ти?..

— Уставай!.. Треба.

— А що там? — повернувшись до Чіпки лицем, пита Лушня.

— Ти не знаєш, де Сидір живе?

— Я й Сидора не знаю… Який це?

— Москаль… Той, що… пам’ятаєш?

— Не знаю!.. — одказав Лушня, чухаючись та зітхаючи.

188 / 243

— Сидора-москаля не знаєш?

— Та самого знаю, та не знаю, де живе.

— Так, може, тут хто з ваших знає?

— Не знаю… — позіхаючи, одказує Лушня. Чіпка зозла поскріб потилицю.

— Тут є у вас на пивниці пушкарі, мабуть, вони знають…

— І того не знаю…

— Що ж ти знаєш? — скрикнув з серцем Чіпка

— Нічого не знаю, — одказав понуро Лушня й перекинувся на бік.

Чіпка плюнув, вийшов з клуні. Серце його пекла досада… «Піти б до Петра та до Якима? —подумав він. — Так же не блигий світ: треба аж на Побиванку теліпатись…» Він знову вернувсядо Лушні.

— Тимофію! та скажи, Христа ради…

— Що ж я тобі скажу?.. І чого йому так припало до того Сидора?!

— Іроде! Гаспиде! — закричав Чіпка: — напився, що й язика не повернеш у роті, то йому йбайдуже, що тут з тебе жили тягне…

— А-ай, гос-по-ди!.. — позіхаючи, каже Лушня. — Ходімо вже… — та й устає.

Чіпці трохи полегшало. Вийшли вони з клуні, напрямились до хати, де жили робочі з пивниці.

Клуня стояла оддалеки. Треба було переходити до хати через пустиння. Тут вони стріли меткумоскалів, котрі йшли до пивниці випити пива. В той час уже добре смеркалося. Вонипоздоровкались з москалями і швиденько поминули їх. Коли це — щось ударило Чіпку ззаду поплечі.

— Здоров, Чіпка!

Чіпка оглянувся, — Сидір.

— А-а, здоров, Сидоре!

— Куда ефто вы? — питає Сидір.

— Та тебе шукаємо, — одказав Чіпка.

— Ну, вот и хорошо. Пайдём вместе пива выпьем.

— Ви ж ідіть собі, а я піду спати, — каже, одрізняючись, Лушня. Чіпка пішов з москалями.

— Сидоре! я до тебе маю діло, — каже Чіпка, коли вже підпили трохи.

— Какое? говори!

— Та… — мнучись, одказує Чіпка: — люди чужі…

189 / 243

— Говори-говори: это, брат, свои.

— Та хоч і свої, та не можна…

— Ну, пойдем походим. Вы, братцы, обождите. Я — сичас, — обернувся Сидір до москалів.

Вийшли вони удвох з хати, почали ходити по пустоші, кругом пивниці. Ніч уже зовсім наляглана землю, а в додаток ще й туман піднімався. Було темно й вогко. Чіпка почув, що у його якосьстрашно затіпалось серце, мов ще ніколи так не билося; у грудях спирало дух, важко булодихати… «Що — як не схоче?» — думав він. Серце в його хололо, він не знав, з якого бокупідступити до Сидора.

— Ну, что ж ты? — не видержав Сидір.

— Та бач, Сидоре… Я чув — ти женишся…

— Да. А что?

— Та, кажуть, либонь, молода не хоче…

— Как, не хочет?.. Да что молода, коли отец с матерью слово дали!.. Что же ей еще?

— Та воно, бач, нічого… Яке тільки ваше життя буде?.. Не з ними ж тобі жити, а з жінкою.

— А коли не будет слушаться — ефто на што? — і показав кулака. Чіпку пройняв наскрізь страхі холод.

— Сидоре!.. не губи душі!.. — бовкнув Чіпка зопалу та й сам схаменувся, та було вже пізно.

— Какой души? — питає здивований Сидір. «Виручай, милий боже!» — подумав Чіпка і голоснопромовив:

— Вона тебе не кохає… Ми з нею давно знаємось, та…

— Может быть, хочешь, чтобы я уступил тебе? — перебив його Сидір. — Не, брат: не быватьефтому!

— Ти, як москаль, брате Сидоре, всюди вештаєшся, всюди ходиш з полком, — ти собі знайдешдесь кращу…

— Да что ты, брат? Ведь я издержался… Четвертную фельдфебелю дал, пятидесятирублёвкуротному, штобы только позволил; да еще покупок сделал рублёв на пятьдесят…

— Я тобі, коли хоч, удвоє верну…

— Да как же, братец? Ведь меня спросят: почему не женился? тогда что?..

— Скажи, що розійшлися… Молода недужа, або що… Уваж, Сидоре! Прошу тебе: уваж!.. зараз ігроші дам.

— Да ано, брат, так… Только — как же быть-то?.. ты разве з нею — таво?

— Та кажу ж тобі, ми з нею давно покохалися… Вона мені й сказала: як віддадуть за тебе, —сама на себе руки наложе…

190 / 243

— Ишь ты!.. еще отвечать придется…

— Еге ж… Не губи, Сидоре, душі!.. Я знаю: ти чоловік добрий…

— А что же я ему-то скажу, отцу?

— Сплети що… Скажеш: походу дожидають… через те й не дозволено. А я вже, брате,вдобавок замогоричу хоч і всю вашу роту… щоб мовчали…

— Нешто так?.. Пожалуй… — роздумуючи, згоджується Сидір. Чіпка так і повис йому на в’язи:

— Сидоре! братику!.. гуляй же тепер! гуляй! Ходім, зараз гроші дам.

Вернулись вони в пивницю, розквиталися. Чіпка напоїв Сидора й москалів, що з ним прийшли,та на радощах і сам так лизнув, що насилу виліз з хати. Одначе подумав: чи йти додому, чи тутспати?.. Так доплівся до клуні, де Лушня спав. «Ні, щоб мати не лаяла, тут засну», — подумав,уступивши в клуню. Незабаром він захріп коло Лушні, як задавлений…

Ніч була сира, холодна. Туман важкою парою вривався попід дверима в клуню, холодив гарячетіло, добирався до кісток… Чіпка прокинувся, здригнув… Прокинувся й Лушня. Розказав йомуЧіпка, яким побитом забрався сюди спати. Надворі стало сіріти. Крізь щілини пробивавсябілуватий край схід-сонця. Чіпка устав та невмитий, нерозчесаний побрався прямо у Піски.

Уже розвиднялось, як він вернувся додому. Ще здалека побачив: блищав огонь у вікні йогохати. «Мабуть, мати пряде», — подумав він та й став добиватись у двері. Двері були засунені.Він підійшов під вікно, постукав.

— Хто там? — окликнулась мати зсередини.

— Це я, мамо! Відчиніть!

— Сину, сину! — почала виговорювати Мотря, впускаючи у хату. — Доки ти будеш волочитисящоночі?.. Чи не за старе, бува, знову прийнявся?.. Та то ж — щоночі! Як вечір настане, — так ізнявся, і пішов… А он — всюди такі чутки ходять… Ще на тебе, чого доброго, скажуть…

Чіпці хоч і гірка була материна догана, та недавня радість тихомирила його серце.

— Не журіться, мамо! — з усміхом одказує він: — Ось незабаром, як бог поможе, не буду й зхати виходити…

— Видно й по тобі! Хіба б, може, жінка чи не вдержала, а вже матері не послухаєш…

— Та, може, й жінка…

Мати вперше почула таку річ від сина. І здивувала вона її, і зрадувала. Одначе Мотря несказала на це нічого. Вона тільки суворо глянула на сина та й знову сіла за гребінь.

Чіпка, запаливши люльку, вийшов до скотини довідатись, та проблукав — уже геть сонцепідбилося… А там — і майнув на хутір до Ґудзя.

Галя тим часом сама не дрімала. Як тільки вернулися старі додому, вона кинулась до матері,стала її сльозами благати, щоб не губили її краси, сили, здоров’я у московських походах тапереходах, на чужій стороні, далеко від роду, з нелюбим москалем…

191 / 243

Мати — як мати. Вона пройнялась жалем рідної дитини, зглянулась на її сльози, благання —сказала про все Максимові. Максим, хоч і хотів би мати зятем Сидора, ще такого молодого, авже унтер-офіцера, та, пригадавши своє гірке московське життя, непосидяче та невільне, самзгоджувався з дочкою… Взяли його смутні думки. Він цілу ніч не спав, все думав.

На ранок радиться з Явдохою: як би від Сидора відскіпатись? Коли й Сидір якраз настиг на тураду. Довго він терся та м’явся, поки зважився сказати про своє лихо… Як став він журливовиводити, що я б, мов, боже, який радий, та поход усе стратив!.. Старі слухали та жалкувалина ту лиху причину, а самі нишком раділи. Найбільше ж раділа Галя, слухаючи такі речі з своєїхатини.

Вирядивши Сидора, батьки поїхали чогось у Гетьманське. Галя зосталася одна дома. Вона булавесела, рада, з радощів сама не знала, що робити, з ким ними поділитися. Убравшись внайкраще убрання, вона бігала по хатах, співала веселих пісень; далі здумала про обід,розпалила піч, наставила страву; знову співала, бігала, виглядала у вікна: чи не йде, бува,Чіпка?

Чіпка не йшов. Марно вона трудила очі, виглядаючи його. Іноді чорна пляма серед поляздавалася їй ним; вона кидала піч і, не пам’ятаючи сама себе від радості, вибігала аж за хвірткустрівати його… Розглядівши оману, верталася вона у хату з жалем у серці, з сльозами на очах.«Він, мабуть, мене не любить, що не йде… Якби він любив мене, то не йшов би — летів… А він?..дурить… з ума зводить!» Такі думки мутили її голову, ображали серце. Галя починалаплакати…

На той саме плач нахопився Чіпка. Як вона кинулась до його, як привітала! Де ділися й сльози ісмуток: очі горіли коханням, одрадою, вид осіяв, як сонячний ранок

весняного дня. І що за радісний був день той, що за люба розмова!..

— Так ти покинеш?.. Покинеш, мій голубе, таке життя?.. — допитувалась вона Чіпки,заглядаючи йому у вічі.

Чіпка мовчав. Любувався веселим голосом Галі, налитими радістю очима. Вона ж непереставала щебетати перед ним, як та ластівочка.

— Та як ми заживемо з тобою! які порядки заведемо!.. Зранку — ти будеш хазяйнувати колохудоби, а я — у господі… Адже ти будеш кохатись у скотині? Я не люблю коней… воли кращі…Воли такі смирні, тихі… А корова щоб мені безпремінно була! Чуєш? Я й не піду за тебе, яктільки корови не купиш… та щоб з телятком!.. Що я пак казала?.. От уже й забула… Бач!.. Такото ранком ми будемо поратися; потім пообідаємо, спочинемо; потім уп’ять ти що-небудьзробиш, поки вечір, а ввечері я вечерю зварю… Уже таких м’яких та пухких галушок зварю, щогубами можна буде їсти… І все у нас буде тихо, мирно — ні лайки, ні сварки ніколи… Ти небудеш лаятись?

Чіпка осміхнувся.

— Чого ти смієшся? Ти, мабуть, будеш битись? А я, дурна, питаю — чи будеш лаятись… Глядимені: тільки будеш битись або лаятись, — то я тебе покину…

— Та годі тобі, Галю, об цьому й думати! Як можна таку зозулечку лаяти або бити? Ти, як тесонечко, закрасиш мою смутну хату, розвеселиш матір…

— Ба! У тебе й мати є? А я й забула…

192 / 243

Брови в Галі на хвилину здвинулись, буцім від тяжкої думки. Одначе швидко та думкапромелькнула: Галя знову веселенько зацокотала.

— А твоя мати — стара?

— Ні, не дуже. Лихо тільки її зостаріло та нужда молодого віку…

— А я, Чіпко, не знаю, що то таке лихо та нужда. Росла я в доволлі, не знаю того нічого. Хіба,може, ще моє від мене не втече, наздожене мене… Ні, я не хочу!.. Чув, Чіпко? Не хочу я нінужди, ні лиха… Хай йому цур, хай йому пек!.. Не хочу!.. От тільки що: чи твоя мати сердита?чи не буде вона мене лаяти?..

— Ні, Галю… Ніколи сього не буде, щоб хто сказав тобі й слово накриво — не тільки налаяв… Тати така, що мати моя, як побачить тебе, то більше вподоба, ніж мене.

— Яка ж я? — прядучи веселими очима, допитувалась вона.

— Така… — жартував Чіпка.

— Яка — така?

Чіпка кинувся її обнімати…

— Гляди ж мені! гляди! Тільки одуриш… — і сварилася на його своїм маленьким білимпальчиком.

Довго ще вони любувалися та милувалися. Потім — обідали. По обіді радились, як сказатибатькам. Та вже надвечір Чіпка пішов додому.

Мати стріла його надворі з серцем.

— Де ти ходиш? де ти бродиш цілий день? На кого ти покинув ту худобу дома? на мене,стару?.. Господи, твоя воля!.. То, бувало, хоч удень дома; а тепер — понудиться до обіду, а тамі скрився плечима й очима… Навіщо ж ти накохав того скоту, коли не хочеш сам глядіти?..

— Не візьме його, мамо, біс! — весело одмовля Чіпка.

— Та й тебе б не взяв, коли б навідався хоч у полудень… Коли скотини не шкода, то хоч биматір пошкодував, що у таку негоду гибіє надворі…

— Підождіть, мамо: ось як візьму собі жінку, заживете тоді, як у бога за дверима.

— Тоді-то те й буде! — страчуючи гнів, журливо вимовляє Мотря, увіходячи в хату. За нею йЧіпка увійшов.

«Що це він мені усе плеще: жінку та й жінку? І вчора — жінку, і сьогодні — жінку… Може, йсправді надумався…» І хочеться їй випитати його. Через це вона, осівшись у хаті, зновузаводить розмову:

— Невістку, кажеш, візьмеш, сину… тоді заживу, як у бога за дверима? Так воно, мабуть, ібуде! Може, невістку візьмеш таку, що свекрусі й сорочки не випере…

— Та, може, сама таки й не буде прати, — одмовляє Чіпка.

193 / 243

— А хто ж? — аж з ляком спитала Мотря.

— Наймичка.

— Яку ж ти там грапиню задумав брати, що ще й наймички до неї треба?

— Грапиню, мамо, — усміхаючись, каже Чіпка.

— Не високо лишень несися, сину, а то як прийдеться падати…

— Нічого, мамо, високо нестися: я візьму жінку, яку мені треба.

— Та що це ти — смієшся з матері, чи що? Чи справді знайшов собі пару?..

— Знайшов,

— Кого ж ти вподобав? Чи не Мотрю, бува. Шрамченкову?.. То — багачка, та гордовита, сину.Не раю я тобі її брати… Та своїм багатством щодня тобі очі вибиватиме.

— Ні, мамо: не Мотрю, а Галю.

— Яку Галю?

— Знаєте, мамо, москаля Ґудзя?

— Того, що на хуторі?

— Того самого.

— То що?

— Дочку його, мамо…

Мотря задумалась. Смуток заслав її погляд.

— Не знаю я, моя дитино, тії дівчини… Хто його зна, що воно за люди, ті москалі… Знаю тільки,що замолоду він те тільки й робив, що пив, та гуляв, та волочився. А як оддав батько у москалі,то про його й слух запав… Вернувся жонатим і багатим… Жінка його, либонь, не з наших:здалека відкільсь він вивіз її. Чи не така, бува, й дочка?

— Ні, мамо: дочка й трохи не схожа на матір…

— О-ох, сину, сину! Хто його знає… У чужу душу, кажуть, не влізеш, — що там у ній заводиться.Може, вона з виду й добра здається, то ще поки дівкою… Кожна дівка, поки не вийшла заміж,то й добра; а як зв’язали руки, то зараз і почне витребенькувати… І те не так, і друге не поній!.. А ще ж як багачка!..Про мене, коли б ти, сину, оженився й на Олені Педьківні!.. Дівкатиха, робоча… Знаю добре, що була б тобі жінка, а мені невістка… А коли вже й Гудзівнусподобав, то щасти, боже!.. Звісно — не мені з нею жити, а тобі, моя дитино, вік вікувати… Мійуже вік недовгий, швидко умру, все покину… Тобі жити з нею, а не мені… Тільки воно й на тімсвіті легше було б лежати, коли б я знала, що ти будеш щасливий, мій сину. А то, як у вас тутбуде щодня гризня та сварка, то яково там і мені лежатиметься? І мої кістки струснуться підземлею…

— Ні, мамо, Галя буде жінка якраз по мені. Я вже давно знаю…

194 / 243

— Коли по тобі, то хай тебе, сину, господь на

добре благословляє! Я не забороняю. Не жалкуй тільки, дитино моя, на матір, як — не приведигосподи, прийдеться вік калатати… Знаєш багачок? Вони всі здатні на докори… А немає, сину,тяжчої докори, як докора багачки про твої злидні… Злидні — та чесно нажиті!

А то — навезе від батька-матері дрантя та ганчір’я усякого, та й не руш ти його… Вона тобіщодня буде вичитувати та висукувати: то те пропало, то те згайнували… Нема гірше, сину, якдокора багачки!.. Через те я й не раяла б тобі багачки брати. Бери ти, сину, рівню собі, то й усебуде у вас рівно: ні вона тобі не вибиватиме очей твоїми злиднями, ні ти їй не докорятимешнічим, — бачив, на що брав! Та як я вже прожила на світі та побачила людей, то скажу тобі, щоз убогих і хазяйки кращі бувають… Нужда та злидні навчають і свого берегти, й чужогоглядіти. А коли воно виросте у розкошах та при наймичках, то все ніпочому: так усе йгайнуватиме!

— Не така, мамо, Галя. Нічого вам турбуватися. Хоч вона й багачка, а все сама коло всього…Всьому знає лад дати. А що вона має лишнє там, то то ще краще. Буде об віщо на перший разруки зачепити та й повести гаразденько хазяйство… Навіщо ж мені дано голову й руки?.. Неклопочіться, мамо: усе гаразд буде! А коли б ви знали її або хоч бачили, зараз би такуподобали, що сказали б: не бери, сину, другої жінки — бери Галю Гудзівну!

— Не дивись, сину, на образ, а дивись, яка вона до тебе є! Іноді й уродлива, та лиха година…Своєї долі не вгадаєш.

— Отже, коли хочте, моя доля з нею виростала…

— То й боже благослови, сину, коли так! Шукай старостів та й шли, якщо віддадуть… Того жсамого вечора побіг Чіпка до Грицька.

— Грицьку, братіку! Чого це я прийшов до тебе?

— Кажи.

— Прийшов прохати тебе у старости.

— Хіба женитися задумав? — умішалася Христя.

— Еге ж. Оце думаю: оженюся раз та й закаюся! — жартує Чіпка.

— Кого ж думка брати? — питає Грицько. А Христя — аж уха наставила.

— Тоді побачиш… Кажи: чи підеш?

— Та бог же його знає… Може, ти мене заведеш у такий двір, що й коляки скуштую… Усізасміялися.

— Та в такий же то й думка завести, — жартує Чіпка, — бо однак тобі ніхто боків не мне…Христі б, як жінці, годилося… Та що ж, коли вона така добра вдалася, що ніколи й слованасторч не скаже!

— Та годі вже тобі жартувати. Кажи справді, кого задумав брати? — допитується Христя.

— А хочеться знати? хочеться?

195 / 243

— Авжеж, хочеться…

— Ну, хай же кортить, коли хочеться…

— Ну-бо, кажи, а то й Грицька у старости не пущу.

— Та я й сам не піду, коли не скаже.

— Нічого вже з вами робити, — каже Чіпкая — треба признатися… Знаєте Гудзівну?

— Яку? Одарку? — питає Христя.

— Ні, Галю.

— Яку це? — питає Грицько, роздумуючи.

— Москалеву дочку… того москаля, що на хуторі живе.

— Не зна-ю, — одмовляє з протягом Христя. — От, дивись: і потеліпався ж на хутір шукати,буцім у селі дівчат трохи!.. І чого його туди понесло?!

— Понесло… — усміхаючись, каже Чіпка. — Так кажи, Грицьку, чи підеш?

— На коли?

— На ту суботу, — гулящий день буде.

— На суботу — можна.

— Гляди ж, Грицьку! А поки що — прощавайте! Ще треба в одно місце бігти…

Чіпка пішов, а Грицько з Христею завели розмову про його.

— От дивись, Христе: таки будуть люди з цього Чіпки! Оце одружиться, а жонатому, звісно,вже не те, що парубкові…

— Хіба його не видно й спершу було, що він чоловік путящий? Чи до роботи, чи домайстерства — до всього вдався!

— А пив же та волочився як?! — згадав Грицько.

— Молодий був — дурний, а постаршав — за розум взявся, — одказує Христя.

— От тепер і старій Мотрі таки спочинок буде, а то сердешна мати не знала спокою ні вдень, нівночі…

— Бозна ще яка невістка буде…

— Та що невістка? Хіба яка там вона собі не буде, а він, як син, повинен не дати в образу рідноїматері.

— Та бувають, Грицьку, такі, що ти їй хоч кіл на голові теши, а вона — як тієї, та й тієї…

— Ну, в мене б вона не тієї заспівала.

196 / 243

— Тож-то у тебе.

— А що ж? Цебто попустити, щоб чорт батька зна що моєю рідною матір’ю верховодило? Ні,мабуть би, прикусила вона язик, зціпивши зуби!

— Що ж, якби оце у тебе й справді мати була, то це б і мені так було?

— Так ти ж, Христе, не така… Я знаю, ще ти б і матері моїй догодила, як мені…

— То ще яка б була мати.

— Та ти усякій матері догодиш. А Чіпчина мати чим не поважна людина?

— Та я за бабу Мотрю нічого й не кажу. Спасибі їй, вона така добра до нас, немов рідна. Я кажуза других. Он у Василенка: на віщо невістку перевела? Як ішла — як калина була, та гладка, якпіч, а тепер — як з хреста знята! Он то які бувають свекрухи… Такій сам чорт не вгодить, нетільки невістка.

Отак вони довго балакали. Слово за слово чіплялося; одна думка нанизувалась на другу — тозаходячи на людей, то звертаючи на Чіпку.

— Ти ж мені розкажеш, яка там молода, — уже лягаючи спати, каже до чоловіка Христя. — Девін її видрав!..

— Та вже ж побачимо, що там за цяця така, то й розкажу, — одмовив Грицько, і собівкладаючись.

Рано звечора погасили світло син з матір’ю. Рано звечора вони полягали спати, натомленіденними пригодами. Оже сон не йшов обом їм на думку.

Йому знай привиджувалась Галя, весела, як ясочка, — як вона буде бігати по хаті тапорядкувати… Тільки шкода: хата тісна, треба нову ставити, — промигнуло в думці йвикликало цілий рій… Йому вже ввижається, що він розвалив оцю хату, а заложив нову, зсвітлицею, з хатиною, з великими вікнами… «У хатині ми будемо жити, — радиться він зГалею, — мати, мабуть, не злазитиме й з печі, а світлиця — чужого чоловіка прийняти… Добре,Галю?» Галя засилає йому погляд згоди… Пересновуються його думки з її думками, викликаютьусмішку, радість… Добра надія пестить його серце. Чіпка забуває давнє життя, забуває все, щобуло — минуло: на легеньких крилах прудкої думки несеться він уперед, далі… у рай тихогощастя…

Мотря думала теж про Галю. Тільки не веселі, а смутні думки обхопили материну голову.«Господь його знає… — думала вона. — Хоч би я її бачила коли, хоч би чула її мову, голос…Може, там така, що й не приступ; а може, з тих, що аби зав’язати світ парубкові, а то й кине —другого знайде… Між багатирками і такі часом бувають… Звісно — з жиру! Виросте у розкошіта в достатках; само ніколи не гнуло свого стану, не кололо білих рук об колючу стерню, — всете наймички… А тут побачить, що все те треба своїми ручками та пучками… візьме та й кине…Хіба тепер як на світі стало?!»

Від таких думок та гадок сердешна мати знай перекочувалась з боку на бік та важко зітхала.

— Ви не спите, мамо?

— Ні, сину.

197 / 243

— Чому ж ви не спите?

— Та так… усе думки такі лізуть у голову…

— Не журіться, мамо!

XXVI

НА СВОЇМ ДОБРІ

У суботу заслав Чіпка старостів до Максима. У неділю були оглядини в Чіпки. Максим незабував старосвітського звичаю: поїхав сам і вблагав Явдоху поїхати на оглядини.

Максим знав, за кого віддавав дочку. Не дуже дерла йому очі убога Чіпчина хата й старенька,бідно зодягнена мати. Не так на те Явдоха глянула: не так воно вразило її горду пиху. Просамого Чіпку — гріх слово сказати! Та його хата, низенька й тісна, його мати, згорблена, стара,висушена гіркою нуждою та лихом, — розкорписали хижу, падку на розкоші та на прибутокнатуру Явдошину.

Як вернулися з оглядин, вона накинулась мокрим рядном на чоловіка. Максим, добре знаючи їїнатуру гарячу, воркотливу, вийшов з хати та нарошне довго копирсався коло хазяйства. ТодіЯвдоха прискіпалась до Галі:

— Ну так! придбаєш, дочко, свекруху на весь світ… Господи! На ній й обличчя людського незнать… Від злості аж скривилося, висохла, як суха тараня…

— Та то, може, вона вам, мамо, так на перший погляд здалася, — одказує Галя. Так куди!..Кинулась Явдоха у жаль та сльози.

— Якби знала, моя дитино, таку лиху годину, якби знала, що таке у його застану, краще б тебедовіку з непокритою косою водила, ніж таке бачити!..

Не вподобала й Мотря Явдохи. Вона здалася їй гордою, бундючною, недоступною… «Пані…пані! — шептала Мотря. — І чого встряв сюди Чіпка?.. Уже яка мати, така й дочка: яблучко відяблуньки недалеко одкотиться… Утопить він свою голову, та й мою разом! Чує й віщує моєсерце…»

Обидві матері були такі, що хоч би й назад, — та вже нічого робити: діло прилюдно булозроблено.

На другу неділю молодих повінчали.

На радощах Максим таке весілля справив, що ще ніхто ніколи й не зазнає. Цілий тижденьмузики грали, ноги не спочивали; варена та запікана річкою лилася, а що вже простої, то хочкупайся… Людей найшло видимо-невидимо: і прості, й москалі, й Сидір там між ними, істаршина з писарем, засідатель з своїми далекими родичами-полупанками… Сказано: нігдепальця просунути ні в хаті, ні надворі… Максим, либонь, ще й станового дожидав, та становийчомусь не приїхав.

Грицько, підстароста, дивувався такому багатству, що так ні ждано, ні гадано приплило Чіпці.Його аж заздрість розбирала. Дивувалися й завидували Чіпці люди не менше Грицька. «І як-таки за такого ланця та вийшла така багачка, як Галя?!» Старі діди та баби все те собі на умімали, а молодиці нишком поміж себе рахували, що воно таки щось непевне: видно, чортяка й

198 / 243

тут якогось ґедзика вкинув! Та, дивлячись на Галю, що сиділа коло Чіпки, як макова квітка,знай перешіптувались та хитали головами, моргали бровами… А чоловіки тим часом одМаксима по повній випивали та примовляли: «Дай же, боже, щоб наші молоді живі та здоровібули — у щасті кохалися, у розкоші купалися, до самого віку нічого лихого не знали!» — «Щобзнай багатіли та спереду горбатіли!» — додав староста Яків Кабанець, такий удатний до тихприказок. Бесіда залилася нестямним сміхом та реготом, а жінки, жартуючи, давай

штовхати старосту кулаками межи плечі, примовляючи: «О, щоб тебе!.. щоб тебе!» А староста,незважаючи на духопелики, ухопив вареника в зуби, розіпхав танцюристу молодіж, крикнув:«Грай, музико!» — та й пішов навприсядки — аж земля загула. Музика різала, пиляла — ажструни лопались; скрипки угиналися; бубон, як грім серед літа, бухтів; мідяні талірки бряжчалита цокали, немов сто пар циганських коней з бобончиками та дзвониками перло селом…

Гуляли-гуляли на хуторі та так цілою юрбою переїхали у Піски до Чіпки.

Тут Мотря уперше побачила свою невістку. У парі з сином вона кланялась їй низько, до ніг,подаючи дорогі подарунки… Мотря глянула на невістку — і чорні думки зникли, зразу збігли зсумного обличчя. Як промінь ясного сонечка, пробившись між зелену густу листву, в затишкута в холодочку, горить і звеселяє гущавину, — так іскорка одради зажевріла у старихМотриних очах, розлилася радістю по всьому сухому виду! Мотря кинулась обнімати невістку,як рідну дитину, а цілуючи її, плакала. Галя собі обнімала Мотрю, як матір, цілувала їїзашкарублі, сухі щоки, руки… Далі Мотря обнімала сина і теж плакала. Потім того цілувалася зсватами і трохи не з усіма людьми, що наїхали й найшли до неї у двір. З радості стара якоп’яніла, їй вперше на віку довелося побачити таку повагу до себе від людей. Вона не знала, якїх дякувати, чим їх вітати. Ось заграли музики; заспівали свашки; поклонилися молоді — йпішли у хату… Піднялися знову гулянки та танці. Максим з Явдохою у парі пішли викрутасом тавихилясом, а за ними й Мотря тупала своїми старими ногами…

Як вихор, як буря страшенна мчиться, трощить і ломить усе по своєму сліду, так весілляпромчалося Чіпчиним двором й наробило нетрохи шкоди у господарстві. Тини повалені йполамані; ворота побиті лежали серед двору; вікна без шибок чорніли дірками, дивлячись навулицю… Так як після бурі, дощу та граду ясне сонечко ще мов привітніше сяє, ще дужче грієта обливає своїм теплом та світом ті руїни, що наробила недавня буря, так Галя рожевіла здвору своїм рум’яним личком і ве селила все своїм добрим поглядом…

А Чіпка вже правився коло шкоди. Там тин підняв та набив, нові ворота приробив; там другуяку шкоду полагодив; кликнув скляра — вікна повставляв… Через тиждень не знать булорозруйнованого двору: усе стояла на своїм місці, як йому й слід було, тільки ще мов краще,доладніше виглядало.

Багато добра усякого та худоби навезла Галя з собою: вісім паровиць везли її посаг у Піски.Мотря як стріла все те, то аж злякалася. У неї ніколи нічого того і в думці не було, а тут — яксніг на голову! Вона не знала де його поставити, куди подівати. Що нужніше, розмістила в хаті;друге — поставили в сінях, а ще не трохи й зосталося. Галя просила Явдоху узяти до себе вхутір. Максим подарував Чіпці трояк добрих коней. Так і Чіпка просив тестя подержати у себедо весни. Максим та Явдоха, дивлячись на таку тісноту, раяли молодим переїхати на зиму житина хутір, — та ні Чіпка, ні Галя не згодились. Старі поїхали назад, а молоді зостались на своїмгосподарстві. Доля прикрила їх своїм затишним крилом.

Гарно, весело тепер у їх хаті. Сама хата — наче побільшала, роздалася, повеселішала. СтіниГаля убрала шпалерами, пообвішувала рушниками. З божничка виглядали дорогі образи з-залісу васильків, м’яти, ласкавиці, гвоздиків та мов усміхалися, дивлячись на хату. Перед

199 / 243

образами гойдалися на ниточках роблені голуби. Крила у них сизі, груди червоні, хвостикичорні, носики немов з тіла — біло-рум’яні, а очі з червоного намиста світили на всю хату, колиударяв у них сонячний промінь або стяжка од світла. Голуби ті були навдивовижу кожному, хтотільки бачив їх. Розчепіривши крила й попригинавши ніжки, вони безперестанку гойдалися,немов живі та зачаровані… Піч Галя розмалювала синіми квітками по білому; лавивишарувала — чисті та білі, а піл, як з воску, чистий. Де тільки рука її доторкалася або де окозирнуло, — все те з хмурого, сумного прояснялося, біліло, ніби усміхалося.

Коло свекрухи Галя, як коло рідної матері, ходить, годить їй у всячині. Нашила їй очіпків,платків надарувала, сорочок надавала. Не світило тепер дрантя та рам’я на старих плечах:воно пішло на ганчірки, а Мотря у всьому новому ходила. Були тепер у неї й чоботи добрічорноголовці, плахти й дерги дорогі, хоч і старечі, й сукня біла, як сніг, і кожушанка, критадемикотоном, про зиму… Защитена тепер Мотря від голоду, від холоду, заспокоєна в роботі.Галя сама коло хазяйства ходила: коло корів та овечат й біля печі — всюди сама: Мотрі й непідпускала.

— Ви, — каже, — мамо, на своєму віку нетрохи здоров’я стратили, сили збавили, — спочиньте жхоч на старість. Хай я, молода, тепер буду працювати, а вам треба спочивати на щось інше!

— І, вже, дочко! — одказує Мотря: — не зажалієш батька в наймах, так і мене… Коли замолодуніхто не жалував, то на старість — і того більше… Привикне, кажуть, собака за возом бігти, той за саньми побіжитьі Я звикла замолоду робити — і тепер не влежу, хоч часом кістки болять,як переламані, в грудях холоне та ниє…

Та й сяде Мотря на гребінь за вовну, та й пряде помалу.

А коло Чіпки Галя не знає вже, як і припадає, чим йому догоджає. У сорочках усі грудиповишивала, квітками унизала, каптани пообшивала шнурками. Тільки й робить, що,упоравшись коло печі та худоби, корписае голкою та вигадує зразки усякі.

— Дивіться, мамо: чи так гарно буде? — питає вона свекрухи, показуючи шитво.

— Та гарно, моя дитино, — одказує Мотря радо.

— Мені здається, якби ще сюди вкинути синього, а сюди — зеленого, то тоді б саме добребуло…

— Нащо ти, дочко, над тим свою голову морочиш та очі збавляєш? Помережала б там як-небудь, та й годі! Адже ж ходив до сього не тільки в шитих, а часом в таких, що руб рубапозиває… Та й байдуже було!

— Яка ж я, мамо, буду добра жінка, коли сорочки своєму чоловікові не вишию? Я б йому, якінайкращі зразки є, усі б, здається, вимережила… Та горенько — не знаю всіх!

— Спасибі тобі, дочко, за твою ласку як до його, так і до мене! Як ти увійшла до нас, то мовправедне сонце вступило в хату, немов нам очі розв’язала, світ повила рожевим квітом… Аякби знала, як то спершу було? Як ні хліба, ні одежини… та треба щодня на роботу йти… А вінще малий був — і його іноді з собою несеш. А коли кинеш дома, хоч і на бабу — царствонебесне! — то за думками світа білого не бачиш… Чи не сталося що йому? чи не наробив чоговін?.. Настане вечір, — як бога, мов віками, дожидаєш його та, кинувши працю, стрілою додомупоспішаєш. Добігаєш, бачиш — він грається коло хати… Слава тобі, господи, що щасливо усе!..Або зимою… застукають тріскучі морози, зніметься завірюха, хуртовина… ані одітися, аніобутися!.. А тут у хаті — хоч вовків гони… й топлива катмає… Ох! випила й я за свій вік гірку, та

200 / 243

ще й повну!.. А тепер, дяка господеві, хоч на старість заспокоєна… Може, пошле господь йвмерти в такому спокої… Буду за тебе, моя дитино, з того світа молитви слати, щоб вам, моїрідні, щасливо вік звікувати та своїх діток до розуму довести.

Галя слуха-слуха таку сумну приповістку про таке гірке та злиденне життя — та аж страх їївізьме… Вона не тільки нічого того не бачила й не зазнала, а навіть ніколи й не думала… Жальдавив її серце за свекруху… «Недаром вона така стара, слаба, виморена, висушена!» — думалаГаля.

— Ви мені, як рідна мати! — обертається вона з щирим серцем до свекрухи: — скільки-то вигоря на своїм віку звідали!.. Чи то ж то й Чіпка усе те терпів, мамо?

— Авжеж, дочко! Його оцими руками й виносила й вигодувала… і він дознав, почім ківш лиха!

— Через те ж він і смутний такий, того й нерадісний завжди… От я: зросла в доволлі та врозкоші, нічого того не знала… завжди весела, співоча…

— Дай, господи, співати — не дай тільки плакати! — одказує радо Мотря. І не налюбується й ненавтішається невісткою.

Тільки іноді, темної ночі, коли буря надворі виє та плаче у димарі, як сова, квилить та стогне, увікна стукаючи кім’ями снігу, мов пізній подорожній; коли все спить під заводи лихої години, —тільки старим людям не спиться — ворочаються вони з боку на бік, стогнучи та охаючи, —болять у них старі кості, натруджені замолоду непосильною працею, а сумні думки, як чорнагалич, окривають старечі голови, — тільки у таку добу закрадався сум у Мотрину душу і, як ужмені, зжимав гірким життям поточене серце…

«Що воно за знак? — думала вона: — така багачка, вродлива, а покохала такого убогого?.. Хай іпокохала — молода кров шпарка, серце гаряче: западе дівці парубок у око, — не встережеться,як і покохає… Та куди ж батько та мати дивилися?.. А тут батько й мати не сперечалися…Мабуть, шкода стало дитини, як вона з кохання побивається… Та хіба трохи без коханнябереться?.. Рідні заборонять, коли спізнається

нерівнею… А тут і рідні нічого… Правда, Чіпка мій моторний, удатний, золоті у його руки йголова неабияка… То що ж? все ж таки нерівня!.. Перші, кажуть, любощі — дурниця… Апрохолоне серце — підуть докори та перекори: ланець, голодрабець!.. А може, вона не така…Здається, Галя добра… От же мене й не кохає, а як жалує! Ох боже, боже! пошли їм щастя,господи!.. Мені що, старій? аби вони не нарікали на долю… Я вмру; їм: жити… хоч би ж хочумерти спокійно!»

Отакі думки, як легенькі хмари серед ясного дня, перепливали в голові старої матері. Оже, яктам: сонце тепле та ясне, — підплили хмарки угору, пройняв їх гарячий його світ, побілив їх,розтопив, повінув теплий вітрець — розвіяв… Так і тут: доля світила та гріла й не давалапростору та волі смутній думці кинути темну тінь на їх щастя… Мотря більше раділа, ніжжурилася, і весела поглядала на дітей, як вони голубились.

А вони справді — як ті голуби: де одно, там і друге. Чи він робить що, а в неї вільна хвилина, —вже вона коло його, коли не помагає, піддержує що, то так стоїть та дивиться; чи вонаробить, — він з рук хапає, щоб їй легше було.

— Галю! найми наймичку, — каже він, дивлячись, як вона втомилася коло печі, золійникивергаючи. — Невже все те тобі своїми руками ворочати? Ти й коло корови, і коло печі, й колошитва, — та все одна, все сама.

201 / 243

— Наймичку? — питає, здивувавшись, Галя. — Навіщо? Щоб вона своїми нечистими руками тобістраву готувала? Хай їй!

— Пожалкуй себе, Галю, свого здоров’я…

— А що моє здоров’я? Хіба ще не викохала та не виростила, у матері гуляючи? Задля тебе, мійголубе, хоч і руки натруджу, то не шкода… Ти замолоду натерпівся всього — поживи хоч зомною в доволлі… І яке воно тобі те щастя здається, коли до всього я сама своїх рук не доложу,не поклопочуся біля всячини… Ні, не треба… Не хочу я наймички!

Чіпка слухав ту любу мову жінчину, а серце його проймала радість щастя…

— Доле моя! щастя моє! — пригортаючи міцно до себе Галю, шептав він увечері. — Ти ж менірадість у двір принесла; ти з моїх очей полуду зняла, що їх цілий мій вік закривала!.. Кругоммене кривда облягала, неправда обступала, — як важкий камінь, давила вона мої плечі,груди… опускалися в мене дужі руки, закривалися очі… я не знав нічого, не бачив, куди менівилізти з того гніту, як його вискочити… Ти — як зірочка зійшла над моєю задуреноюголовою — і освітила мені темну стежку, мій неутертий шлях!..

— Галю! — трохи згодом, не швидко, ніби роздумуючи, обізвався голосно Чіпка. — Коли б усілюди були такі щасливі, як ми з тобою, тоді б нам ще краще жилося, ще веселіше!

— Коли б же то, мій голубе! Що ж, коли їх доля так помежувала: одному дала багато, адругому — нічого…

— Доля?.. Гляди лишень, Галю, чи доля то! чи не самі люди, бува, й винні?..

— Та, може, й вони трошки… Якби можна. Чіпко, то я б їм свого уділила… Знаєш: як розказаламені твоя мати, яку ви нужду, яке лишенько замолоду терпіли, то мене то в огонь укине, томорозом обсипле… Коли б знала, то в той би час усе своє віддала, що маю…

— Ти, Галю, добра… Ти — жаліслива, — казав Чіпка, обнімаючи її, а у самого по сумному видумишка бігала й голос дрижав від спомину… — Та чи то ж то одна моя мати така?.. Хіба одніми?.. Сотні, тисячі, тисячі тисяч отак тягли й тягнуть своє злиденне життя… І ніхто на те невважає; нікому немає діла до того; ніхто на те не дивиться; ніхто того не бачить… усім воночуже, не рідне… Кому воно своє?.. кому — не байдуже?.. Отим хіба беззахисним людям, що зголоду мруть?! Не дивуй же, Галю, що ми своє одбирали силою…

— Не нагадуй, не нагадуй… Христом-богом молю, не нагадуй мені про те, Чіпко! — молилаГаля, ще дужче горнучись до його. — Як я здумаю про те, то у мене розум. мутиться, у очахчервоні плями замріють… Хіба було не можна без того обійтися?.. Працею, хоч тяжкою,кривавою працею, та чесною — свого добути?..

— Працею?.. Гм… Нічого, Галю, працею не вдієш… Один з неї вискочить, а десять воназадавить!

— Адже от — Грицько… З бідності вийшов у люди… І спокійний, і щасливий… а все черезпрацю…

— Та праці, Галю, нігде приложити!.. І те — чуже, і того — не можна, й того — не роби!.. Ніякрук зачепити… Кривда кругом, скрізь неправда…

— Ти думаєш, Чіпко, що справді у всіх такі думки? Ій-богу, ні! Лушня такий чоловік, що купить і

202 / 243

продасть; Пацюк — аби йому догуляти та поспівати, наробити дешпоту; а Матня — щобнализатися от по сю!.. Хіба їм у голові праця? Хіба вони думають, де своє, де чуже?.. Абомоскалі? Цілий вік його учать не дивитись не тільки на чуже добро, а й на життя… Хіба вонитаке думають, як ти?.. Він собі йде прямо задля того, щоб порабувати… щоб чужим добромпожити… Так у них, у москалях, було: так він і звик до того… а тепереньки й не а хоче за чеснупрацю узятись!..

— Може, й так… Може, й твоя правда… Може…

— Ні, Чіпко: краще тихо, мирно жити, чесно заробляти й поживати… А дасть господь дітокдіждати, — вигодуємо, виростимо їх на добро, до школи ’ддамо… Хай змалечку учаться…Може, вони у книжках тих вичитають, як ще краще жити, ніж ми з тобою!..

Такою тихою мовою та розумною радою Чіпка був як сповивачем сповитий. Од щирих слів любоїжінки серце його впокоювалось, сувора натура, загартована давнім злиденним життям,м’якшала: він тепер соромився свого давнього безпуття, тії кривої стежки, якою він думав дійтидо щастя… Шкода йому було свого безталанного товариства, жаль його погибелі… А сказати їмГалину правду — не хватало духу, сили. І він тепер ховався, тікав від своїх давніх братчиків.

— Шкода! не ждати вже нам тепер добра з нашого отамана, — казав Лушня товариству. —Пропав чоловік!.. Жінка коло спідниці пришила…

— Сказано: медовий місяць — солодше від усього на світі, — поясняв Пацюк.

— А горілка — ще солодша! — додавав Матня. — Хоч би ж до себе приймав, бісів син! Адже зажінкою яку худобу затяг?

— А справді… Ходім до його, — підбиває Лушня.

— Ходім! ходім! — замовлять усі разом та й підуть. Чіпка побачить, вибіжить з хати.

— Так і так, братця, таке й таке лихо… Жінка занедужала, мати насилу сновигає, а хата — самізнаєте — одна… Де я вас прийму?

— То дай нам хоч рубля грошей! — пристає Лушня: — дожилися до того, що й копійки за душеюнемає… От ми й вип’ємо за здоров’я жінки, щоб господь її помилував…

Чіпка радий такому дешевому викупові. Тиче їм рубля у руки — і повертає назад у хату.Товариство — до шинку.

Як нерадо стрічався тепер Чіпка з давніми братчиками, так Грицько з своєю доброю Христеюприпав йому до душі. Грицько — невсипущий хазяїн. Він чесною працею,

своїми мозоляними руками надбав те, що має в господі. Він і тепер не лежень: рано встає, пізнолягає. Він не паніє, як другі, а сам з своєю невтомною помічницею-жінкою веде до ладу своєхліборобське діло, маючи думку на чесну працю й дітей напрямити… Вподобав Грицька Чіпка ічастенько став навідуватись до його. Не сором тепер і Грицькові водитись з Чіпкою — і він щечастіше став завертати до товариша дитячих літ. Жінки їх теж одна одну вподобали…

Оце зберуться. Хазяїни позаводять гостей за стіл, понаставляють напитків, наїдків. Чіпка зГрицьком ведуть розмову про хазяйство, про свої втрати та користі — завсідні житечні турботи.

— А що, Грицьку, як твоя пшениця? — питає Чіпка.

203 / 243

— Та що… плоха, Чіпко! На зріст то вона й добра, та на умолот — не теє… Видно, дощізахопили, як красувалася: стекла! Сказано: зерно як мачина… Хоч би насіння вернулося.

Грицько завжди перед Чіпкою скаржився. Чи добре що — погане, чи поганеньке — нікчемне!Грицько лукавив. Він бачив, що хоч Чіпка й дукачем став, а душею та серцем зостався давнімЧіпкою. Такий же прихильний до чужого нещастя, такий же жалісливий на чужу утрату.Грицько все те бачив — і ще більше виставляв свої утрати та згуби, сподіваючись, що Чіпка, яктовариш, зглянеться на його бідкання і, може, коли стане у помочі.

Заможність Чіпчина іноді розбуркувала заздрість Грицькову. Вернувшись од Чіпки,набідкавшись перед ним досхочу, Грицько заводив таку розмову з Христею:

— Отак тепер зажив Чіпка!.. От собі й удайся таким!.. Сказано: дука на всю губу! А чисподівався хто бачити його таким тоді, як він п’яний, обірваний, як несамовитий, ганяв по селута по шинках волочився?! А тепер… панюга, та й годі! І приплило ж таке несподіване щастя…Сказано: як багатство, то й щастя!

— Така вже, видно, його доля! — одказує Христя. — Та й жінку ж узяв собі під пару… То вже щобагата та вродлива, а привітна та ввічлива до кожного! А до його… Сказано: могла б, свогосерця влупила та йому дала.

— І за що, спитай? — гірко вимовив Грицько.

— Як за що? Чіпка, Грицьку, чоловік хороший…

— Що ж у йому хорошого?

— Усе. Звісно: другій жінці він би, може, й не підійшов під пару; а до Галі — то мов вони рідні…Який він, така й вона… Жалісливі, добрі… Що пара, то пара, — гріх бога гнівити.

Христя завжди застувалася за Чіпку. У Чіпці справді було багато чогось доброго, чого Грицькосвоїм, на прибуток напрямленим, розумом не зміг зрозуміти. Христя ж чула те добре своїмжіноцьким серцем, своєю чуткою душею.

— Оже тебе, Чіпко, мабуть, у любистку купали, що так усі жінки липнуть до тебе, — шуткує,підпивши, Грицько.

— Як саме? — питає Чіпка.

— Так… Моя Христя, коли тебе довго не бачить, то все згадує: де це, мов, він? що це з ним?

— Спасибі Христі за добру згадку, — радо одмовляє Чіпка.

— А вам заздро на мого чоловіка? — умішається Галя.

— Та ще б, дивіться, не заздро було! Де ж таки? чужу жінку зовсім від дому одбив!

— Та ми таки Христю й одберемо од вас, — сміється Галя.

— Навіщо? Навіщо вона вам здалася? Чи, може, непереливки?..

— Та воно так-таки, мабуть, чоловіче, й буде, — жартує Христя, — що я і тебе й дітей покину тай перейду до Галі та до бабусі Мотрі…

204 / 243

— Про мене… Хай вона й вам, тільки я собі Чіпку візьму затомість, — одказує Грицько.

— Еге, спасибі вам! Ми Чіпки не дамо… Чіпка у нас буде, — обороняється Галя.

А тут і Мотря, слухаючи їх жартівливу розмову, уверне слівце й од себе. Підуть у них сміхи,жарти та веселощі.

— Ану лишень, Галю: почастуй нас вареною за таку вигадку! — нажартувавшись вдоволь, кажеЧіпка.

Галя швиденько метнеться. Де не візьметься варена — пахуча, чиста та смачна. Галя частує.Усі випивають по повній, прицмакують губами, вихваляють Галю, а ще більше — варену, тапересипаються жартами…

Це так у свято або в неділю. А в будень — коли не Христя у Галі, то Галя у Христі.

Одна другу так уподобали, мов сестри рідні. Хоч одна одній, як завжди водиться між жінками, іне розкривала своєї душі до дна, не показувала, що діється на споді серця; оже одна в однійчула щось собі рідне, привітне й любе. Галя далі бачила, ширше сягала своїм розумом: він у неїкохався при достатках, у розкоші… В стороні од людей, од життя, не знавши ні нужди, ніклопоту, вона сама поринала в свої думки, привикла сама повертати своїм розумом. Не такімолоді літа випали Христі. Тяжке сирітство з самого малку, гірка неволя у чужій роботіприборкали її шибку думку. Недостачі, нужда добре далися їй знати, — щоб вона не забувалапро наживу. Вона була в житті її не останньою гадкою. Оже як вони не різнились, а все-такиобидві однаково чули, що добре, що лихе, і через те завжди обидві сходились у своїх думках.До чого Христя тільки серцем прихилялася, почуваючи добре, те Галя не тільки серцем кохала,а й у речах вимовляла. Поріднились вони серцем, душею. Вони були щирі товаришки, якихтільки вряди-годи зводить життя докупи.

Шануючи одна одну, кожна поклялася в душі, що як будуть у них діти, взяти одна другу кумою.Христя вже й раділа тому. Вона почувала себе матір’ю, а після різдва справді послав їй бог ужедругого сина. Галя була хрещеною матір’ю. Грицько не тільки згодився — зрадів, як почув, щоГаля буде кумою. Він сподівався, що хрещеникові добре буде від такої хресної матері. Христя ждивилася на покумання, як на зв’язок довічного товариства з Галею.

І справді, після того вони ще дужче затоваришували. Почалися таємничі сповіді важких думокта гадок, пестощі та голубіння веселих надій. Не проходило дня, щоб або Христя не завернуладо Галі, або Галя не побігла до Христі.

Галя полюбила свого хрещеника, як рідну дитину. Сорочечки йому шила й мережила, шапочкивишивала. А на руки візьме, — носиться, любується, як своїм. Іноді зупиниться її погляд налюбому погляді дитини… довго вона дивиться на його, придивляється йому в вічі, мов своїмиочима хоче з’їсти. То дивись: блиснула у неї

в очах якась іскорка — сльоза не сльоза, радість не радість засвітила в них — і пригортає вонадитину до свого лона й обдає його поцілунками…

Христя дивиться та й зітхне важко. Вона бачить і чує — чого Галі треба, та чого бог не дає їй…

— Що, як у вас будуть діти, — стороною заходить Христя: — як уже ви їх глядітимете? Аджеось — чуже, та як ви утішаєтесь!..

— Як у мене буде дитина, Христе, то я, здається, з’їм або задавлю її, цілуючи та милуючи… Я не

205 / 243

дам на його пилиночці впасти, кому-небудь подивитися… Могла б я його — в своїм серціносила! Ви тільки гляньте: отаке манюсіньке-малюсіньке, без речі, без мови, — тількиоченятами світить… Ти до його обзиваєшся, а воно ними поводить, мукає, рученята випручає,мов тебе пригорнути хоче… А ти знаєш: це твоє тіло, твоє народження… «Рибонько!..серденько!..» — оберталася вона до хрещеника, окриваючи всього його гарячими поцілунками.

То були бурливі хвилі ще дівоцьких любощів, у котрих уже виразно визначалося чуття матері.То материне серце озивалося в гарячих дівоцьких пошибах кохання. Так думає й почуваєкожна молода молодиця, поки ще не знає ні болів тяжких, ні мук материних, ні непокійнихнічок, які приходиться перебувати, доглядаючи малих діток. Тяжкий бік материнського життяще невідомий, а материнське чуство заклюнулось у серці кожної жінки ще в сповиточку, — щетоді, коли вона малою, невеличкою носилася з лялькою, наче з справжньою дитиною, — як щедівчинкою голубила кошенятко, як дитинчатко, — як молодою дівкою пригортала свого милого,сама не почуваючи, як пестила надію у своїм серці на щастя матері…

Минає зима. Ясне сонечко любо світить та гріє; сніги тають; біжать з гір долинами прудкіпротічки снігової води; ранні чумаки коло возів лаштуються; а там і хлібороби заворушилися…Настає весна. Все оживає, радіє. Ось і великодні святки прийшли і пройшли; зазеленіли поля;зацвіли садки; защебетали соловейки… Після довгого зимнього сну усе прокидається,продирає заспані очі і, озирнувшись кругом, любує на землю, що, як та писанка, красується підзолотим промінням ясного сонця; а сонце, глядя на неї, усміхається…

Тільки діждав Чіпка тепла, зараз накупив дерева, найняв майстрів і заложив над самим шляхомне хату, а цілий невеличкий будинок. Поки люди налагодились з жнивами, то на його дворі,замість похилої хатини, стояв веселий будинок і гордо позирав на вулицю великими вікнами ззеленими віконицями. Давня Чіпчина гадка справдилась. Тепер уже не одна тісна хата зсіньми, а цілих три: одна — для матері, друга — для себе, а через сіни світлиця — про гостей.Недалеко од будинку складали рублену комору. Трохи далі, як поставили комору, заходилиськоло сараю з конюшнею: а там — і загороду заплели нову, кругом дворище обгородили новоюлозовою лісою з острішком… Старі ворота поламав Чіпка, а приробив дощані, панські,розтворчаті, а над ворітьми, якраз посередині, на кружалі вирізана була чоловіча пика: рот —як у сома, очі круглі — як у сови, ніс — як у кота, а волосся, з проділем посередині — як ужінки… З усього села збігалися діти дивитись на те пречудо і великим дивом дивувалися…

У одно літо непевне колись дворище, відоме кожному за пустош, зовсім перемінилося. Страшней прокляте, стало тепер воно навдивовижу усім людям, лоскотало їх заздрі очі, а ще заздрішідумки…

Як гляне іноді Мотря на свій плець, то й сама дивується. Колись пустка-хата — тепер будинок;пустиня-город — грядка квіток; гноїще-двір — тепер зелений та чистий, кругом облямованийкоморами, загородою, сараєм, хлівцями… Аж заплаче Мотря з радощів…

— Колись як жилось… А тепер?.. Слава тобі, господи!

Чіпка перестав хліба робити, став по ярмарках їздити, полотна скуповувати та перепродувати.Од його й пішли у Пісках полотенщики. До його ніхто нe думав про це: він перший починзробив.

XXVII

НОВИЙ ВІК

Час не стояв. Промайнула воля, поламала ланцюги віковічні, на котрих ще за дідів-прадідів

206 / 243

прикували до панів колись вільні хутори, села; опростались людські руки; несміливо, наче чогобоялися, приймались за землю, котра колись була «богова та людська», потім стала «панська»,а тепер, хоч силоміць наділена, знову стала «людська»… Задурманений неволею люд почавпродирати очі… і нічогісінько кругом себе не бачив, окрім — панів та мужиків!.. Усе, що неходило в сірій свиті, — щиталось панами. Усе, що приросло до землі, копалось у ній, обливало їїсвоїм потом, — усе те звалося «наш брат Савка…» Неволя порізнила дітей одних батьків, однихматерів; вирила між ними глибокий яр, котрого ні перейти, ні переїхати — хіба засипати… Тахіба можна засипати у рік, у десять, у двадцять років яругу, котрий копався не десятки, а цілісотні літ?.. По один бік яру стояли потомки старшини козацької; стояли приблуди, котрихприманила своїми розкошами задурена Україна — були між ними ляхи й недбляшки, булимоскалі й московські недоломки, були й осиротілі діти Юди, котрі, замість свого зруйнованогоцарства, на чужій землі завели нове царство; тут можна було зустріти нетрохи полупанків,котрі з дігтярів, чумаків, крамарів, прикажчиків повиводили своїх дітей в «люди», поначіплялина плечі з мідними ґудзями мундири, а на голови понадівали картузи з зірочками… Усе то булаватага, вигодувана чужою працею, обута й зодягнена чужими руками… Тепер вона стояла і, якголодний вовк, клацала зубами, поглядаючи зозла на другий бік яру, де потомки козачікопалися в сирій землі, понівечені, зубожені, темні — якісь каліки, а не люди, без пам’яті прославну бувальщину дідів своїх, котрі добували кров’ю «славу та волю», без пам’яті про самихсебе, з страшною злістю у гарячім серці, з палкими на устах прокльонами, котрі вони посилалина той бік… Здається, якби не глибокий яр, одна б ватага кинулась на другу — і полилася брічка чорної крові, потопила б правого й винуватого… Заслані полудою очі під ту страшнурізанину не розгляділи б, де свій, де чужий, — кров би лилася, трупи б тліли та ситили й безтого ситу землю… Оже, дяка богові, цього не сталося… Зате — скільки воно задало страху тим,котрих колись трепетало все, що їм підверталося на очі!

Самому царкові гетьманському, Василеві Семеновичу, обійшлося усе це недаром. Останньогосічовика, як косою, скосила думка про неволю. Василеві Семеновичу Польському «божевільнаволя», правіжка грошей піщанами не дали віку дожити… Злість, переляк разом струснулинемолоді кості вельможного пана, положили його на ліжко, з ліжка — на стіл, а з столу — удомовину… Оплакав рід тіло свого владики над могилою й дома; оплакав доморослий писакаОзерський свого давнішнього ворога, а тепер приятеля, у «московських» газетах. Не сталоватажка, — зажурились підручники… Що тепер робити? з чого його почати, щоб насидженихмісць не втеряти? Хто порадить? хто заступиться?..

Перше всього загомоніли: кого тепер у предводителі? Чужого страшно, а з своїх — нікоготакого немає, та ніхто й не хоче. Колись, було, трохи до бійки не доходить за те місце, а теперкожен шукав собі теплого місця, з великими грішми, а про таке не хотів і слухати. «Що потитулі, коли чортма в шкатулі!» — не раз, не два можна було тоді чути. А шкатула справді вседалі спорожнялася та й спорожнялася, — доложити тепер її не було ні снаги, ні способу. Оже,предводителя, та ще й свого, таки треба!

Умовили якось «предводительського синка» — того самого одинчика Василя Семеновича, щоне дощупався — чи тверде, чи м’яке тіло у Чіпчиного батька. «Синок» той був чоловік нібувалий, ні видалий, ні удалий. Хоч він десь собі й учився, кажуть би то — скінчив і курса, апроте був чоловік дуже невеликого розуму, ще меншої сміливості, ще слабішої волі. Тільки йбатьківського, що пиха панська, при котрій він зріс і викохався, котрої й тепер не кидав: вонайого й погнала на місце, котрого всяк тепер сахався.

Та часи тепер були зовсім не ті, щоб однією пихою жити. Уся молодіж наче «подуріла»:цуралася не тільки «прав дворянських» — цуралася роду… Нерідко син ворогував з батьком,обзивав його бридкими словами — «кріпосником, деспотом»; кидав рідну оселю і, насміхаючисьнад батьківськими звичаями й надіями, бігав по Харкову або по Києву, питаючи сякого-такого

207 / 243

заробітку! За братами потяглися й сестри: перестали й ухом вести батька-матері; сиділи день удень, ніч у ніч, як під суботу рабин, за книжками — забули про хазяйства, забули й прогулянки… А у Кривинського, кажуть, менша дочка уночі втекла від батька з якимсь студентом-поповичем — повіялась у Київ учитись… Дворянська пиха терпіла від такої зневаги.

А тут — як на те — «божевільна воля» незабаром понаводила за собою й своїх діток свавільних:земство, де нема ні мужика, ні пана; мирові суди, де не питають — якого хто роду… Зовсім світперевернувся! Про старе нічого вже було й думати: треба якось до нового пристроюватись,щоб хоч тут не попустити свого. Що ж його робити? як його приладитись? Руки до діла непризвичаєні змалечку, — не неволити ж їх на старість?! А розум — хто до волі думав, що пановіпотрібен робочий розум? Панові треба було знатного роду, багатства; треба було уміти себепоказати, уміти пожити, поїсти, попити, а мати робочий розум, здатний на діло, а не навигадки панські, панові не треба було… А тепер: розуму! праці! — тільки й чутно, яквигукували на всіх шляхах, на всіх базарах життя.

Хто зразу не перелякався того покрику та брався за діло, того захоплювало життя на своїбистрі хвилі, мчало усе вперед, вперед, — то кидало його наспід, заливало; то вергало наверх,підкидало вгору, знову несло на гребенястій хвилі — аж поки не виносило на берег… Хочболіли іноді у нашого плавця пом’яті боки, а все-таки він, хоч і нетвердими ногами, ступав нату землю, де колись усе живло тремтало його духу. Усе-таки він був господар на ній, а непопихач, не наймит. Швидко він зживався з новим своїм місцем на старій землі — і підвертав їїпід себе: вона йому плодила, родила — ставало на пожиття його! А хто перелякався, тойзалазив до себе на хутір, у село, проклинав новий вік, нових людей, день за днем тяг злиденнежиття, проїдаючи останнє своє добро — викупні білети, за котрі баришники-жиди не давали йполовини ціни… За собою життя веселе, розкішне, без праці, без клопоту; перед собою — убогедоживання віку, може, тяжка праця на старість, гірка турбота, замість спокою, без шагагрошей, котрі жидки вспіють вимотать, без ступня землі, котру за старі довги банковітарахнули з молотка… Як же його не проклинати такого? як з ним миритися?!

«Сонмище», оставшись без ватажка, як перелякана отара овечок, спершу було кинулосьврозтіч… Навперейми йому вискочило земство. Отара повернула назад, згадала старестановище, де було паші доволі, де водопої погожі, та й стала на згірочку… Посеред отари й«предводительський синок» крутився, та, видно, йому не водити переду! Хто ж поведе? Комуне страшно? Хто звик до всякої лихої години? Шавкун привик ще змалечку до всього. Шавкунвідомий здавна. Шкода тільки — Шавкун боїться перед вести: Шавкун здавна ходив позаду…То, може, він хоч піде назирцем за ватагою? Гайда! Шавкун пішов назирцем…

Шавкун — чоловік ні дурний, ні розумний. Зате він на своїм віку звідав усього. Був Шавкун наконі, був і під конем. Шавкун — попович. Після убогого батька, що попував на небагатімприході у Хитунах, зостався він з своєю старшенькою сестрою невеличкими сиротами. Опікун,якийсь далекий родич, теж піп, забрав сиротят до себе. Дівчинка ж бігала собі по селу малою,потім, як піднялась трохи, доглядала, а разом і гралася з малими дітками опекуновими, а сталадівкою — видали заміж за якогось п’яничку-диякона. Хлопчика опікун віддав у бурсу розумудобувати. Скільки прийняла лиха дитина у тій бурсі; скільки раз його нівечили, били, — воно йщот розтеряло. Забили до того, що, з моторненького, опецькуватого хлопчика зробилася якасьтупиця, убоїще, котре нічого не вчиться, а тільки й думає, як би кому капость зробити. Шкодаза шкодою, розпутство за розпутством — стали думкою й гадкою бурсака. Коли не вкраденожичка, чорнильниці, то піддрочує товариство на пустощі, на сваволю; а підріс — даваймолитися скляному богові… Мучились з ним «святі отці», мучились та й вигнали з філософії…голого, босого й простоволосого! Де його на світі дітися? Куди голову прихилити? Хтось,мабуть, на жарти, раяв йти в університет. Молодий Шавкун задумався… Одначе не пішов вуніверситет, а потяг пішки додому, до себе в Хитуни, де на батьківськім місці оселився зять.

208 / 243

Шавкун побратався з зятем — і закурили удвох селом, обходячи парафіян, а додому іноді рачкиприлазячи. Сестра довго терпіла. Далі почала лаяти чоловіка й брата, стала докоряти йому, щовін убрався на все готове та й останні злидні пропиває, останній шматок хліба одриває своїмиздоровими руками від рота малих її діток. Шавкун на лайку мовчав, як у рот йому води налито.Гірка правда, мабуть, дуже колола йому очі. На другий ранок він став співати перед сестроюлазаря, який він нещасний; хвалився їй своєю надією на університет, — коли б тільки рублів зпівсотні грошей. Сестра назвала його думку «дурницею», раяла йти куди-небудь у канцелярію«хліба заробляти». Шавкун не послухав сестри. Зібрав, які позоставались, манатки, зв’язав уклуночок, хотів піти «на одчай» шукати долі. Сестра зжалилась, вийняла з скрині тридцятькарбованців — останні гроші, які вона про чорний день ховала від свого недбайливого чоловіка,оддала братові. Шавкун попрощався, пішов. Через місяців три написав сестрі уже з Києва, щовін таки свого доскочив — зробився студентом. Як і з чого він жив, про те тільки він та богвідає; одначе вижив два роки. Та старий гріх знову прокинувся, завів його на третім курсі утемну, а з темної — на вулицю… Опинився Шавкун серед великого города без шага грошей, беззнайомих людей, без веселих товаришів, котрі тепер його цуралися, з одною бідою — «вовчимбілетом» в кишені. Сказано: хоч у Дніпро з мосту! Шавкун у Дніпро не кинувся, а покинув Київ,покинув товариство, книжки (і потім, було, ніколи не заглядає в них, — не любив, якщо йрозказують про них) та ноги на плечі — побрів у Гетьманське. До сестри йти було соромно.Шавкун пішов до свого товариша молодих літ, знакомого нам Чижика, котрий служив тоді увопеці. Чижик порадив піти до когось старшого попрохатись. Шавкун пішов, упросився з опеку,де йому обіцяли, як приліжатиме, давати по десять гривень у місяць. Шавкун і тому радий.Став він виводити стрічку по стрічці, списуючи копії; став одби-ати спершу по десять гривень,далі по двадцять, а через рік дійшов до трьох рублів. Зробився паничем — хоч куди! Тихий,слухняний, до старших привітний, став Шавкун кидатись у очі старшим: забачить здалека —шапку здіймає, а Василя Семеновича вглядить — у пояс кланяється. Панюга помітив «покірнетелятко», звелів перейти йому з опеки до себе в канцелярію. Не було, здається, для Шавкунащасливішого дня на світі, як той, коли його зазвав гетьманський царьок у кабінет до себе тастав йому казати, що як він себе шануватиме, то зробить його чоловіком! Шавкун не міг словавимовити від радості та від страху — то блід, то червонів; а вийшовши од великого пана,перехрестився — і сів у канцелярії за стіл. З того часу день у день, ніч у ніч Шавкуна можнабуло тільки й бачити, що в канцелярії, де він сидів, перегнувши спину, над бумагами, ні на когоне глядя, ні до кого не обзиваючись, немов для його не зосталось нікого й нічого на світі, окрімтих бумаг. Шавкуна хвалив письмоводитель; перед святками предводитель жалував йому подесять рублів, з котрих Шавкун часточку посилав сестрі, а останні ховав у шкуратянім гаманціна самім дні своєї невеликої скрині. Незабаром старий письмоводитель умер, а Шавкунапосадили на його місце. Став він не остання спиця в колесі. Де взялася в людей шана й повагадо його! Тепер уже перед ним так шапки здіймали, як він колись. Оже Шавкун не вповав ні нашану, ні на вповагу, а держався пословиці: за свій грош — кожен хорош! Через те, здається, небуло у його більше ніякої думки, як тільки про гроші. Багатство, гроші — от що йому й снилося!Жив він собі тихо, скупо; оженився на такій же скупій, як і сам, панночці, — та й складалидобро, не знаючи самі, кому, бо й дітей не було. Ні великої радості, ні малого горя не зналожиття їх.

Так оцей-то щирий віл, котрому нічого просидіти, не розгинаючись, над бумагами з ранньогоранку до пізньої ночі, оцей прониза й підлиза, котрого навчило життя, де треба поклонитися,кому треба догодити, — держав тепер цілий повіт у своїх руках, заправляючи ним по своїй хіті,замість недалекого й ледачого «предводительського синка». Той і лапки поклав: роби, мов, щохоч, що знаєш!

А тут — новина за новиною, робота за роботою. Не вспіли з «викупними грамотами»управитись, — насилу накинули кріпакам землі, котрих вони тепер, як огню, боялися, щоб,

209 / 243

бува, з землею не вернулася неволя, — як підскочило земство, з виборами, з радами.

— Оце… до чого дожились!.. — бідкаються панки, де тільки не стрінуться. — Там — воля…крестян одняли, землі побрали… А це — либонь, уже хотять з мужиків поробити панів… якесьземство видумали!!

— Еге ж… до того йдеться, — піддакують другі. — Де ж пак? У гласні вибиратимуть і дворяни ймужики… Учора мій Омелько в мене кізяки різав, а завтра, може, сидітиме рядом зі мною, заодним столом… Я — гласний і він — гласний…

— Ні! Не діжде, не діжде, хамове кодло! — сердилась старенька пані, ударяючи кулаком обкулак, і зачинала на всі боки костити «кодло» й тих, що довели дворянство «до такогобезчестя».

Шавкун ні лаявся, ні сердився. Він аж мов повеселішав, як забалакали про земство. Він добрезнав, що воно його рук не втече, а може, й погріє…

Настав новий вік і для нашого Чіпки. То таки що тихе, щасливе життя у себе дома, з любоюжінкою, з старою матір’ю, а то таки й на громаді, серед людей Чіпка не останній… Люди сталийого знати, поважати и шанувати, бо іноді Чіпка ставав декому й у помочі. Хоч він не любивтепер розкидатись, а при нужді чоловікові поможе. Чи хрестини де: кого ж його в куми? —Чіпка чоловік добрий, послухає. Оже Чіпка сам ніколи

не ходив у куми; зате Галя по селу цілу метку хрещеників має. Коли бог не дає своїх діток,хрещениками втішається. Лободі дочку давати, а в скрині всього-на-всього десятькарбованців — не стане й на горілку. Що його робити? Де б його рук зачепити? «Ти б,чоловіче, — рає Лободиха, — пішов до Варениченка: може б, він позичив до нового хліба?» — «Асправді», — одказує Лобода та прямо до Чіпки. Чіпка порадиться з Галею — і вродиться уЛободи весілля, — цілий тиждень поїжджани п’ють та гуляють.

— Нема чоловіка добрішого, як у нас Чіпка! — хваляться піщани й здіймають шапки, щездалека побачивши Чіпку.

Та хіба одні піщани?

Вештаючись раз поз раз по ярмарках, промислуючи полотнами, став Чіпка відомий на цілийповіт. У тестя якось раз зустрівся з становим Дмитренком — тим самим, що прозвали «кобилячаголова» за те, що любив дуже менджувати кіньми. Чіпка й становому подобався. Удругестрілись вони на ярмарку — і стали сватами. Становому подобався молодий Чіпчин жеребчик,котрого тесть подарував. Дмитренко й пристав: проміняй та й проміняй! Довго Чіпка незгоджувався, та нічого не вдієш: проміняв. Становий собі взяв доброго молодого жеребчика,що аж кров крізь шкуру світилась, а оддав Чіпці старогостарого драбастого гусарського коня,которого продали з полку, як розбився на ноги. Дмитренко ж такий радий, дякує Чіпці, обіщаєдо його в гості заїхати. А Чіпка дивився на драбастого, мов уперше на віку коня бачив, сплюнувта й замовк.

Приїздить з ярмарку додому. Випряг коней, увійшов у хату, поздоровкався з матір’ю,поцілувався з Галею.

— Галю! — каже, — сподівайся гостей…

— Яких?

210 / 243

— Становий буде.

— Чого він тут забув? — питає Галя, дивуючись.

— Скучу, каже, за драбастим конем, то й до вас заверну, — жартує Чіпка.

— За яким конем? Що це ти бозна-що верзеш?! Чіпка тоді розказав, якого зробив мінька.

— Отак він і з татусем, — каже Галя. — Як пристав…Татусь, правда, довгенько-таки неподавався. А тут — підскочила якась лиха година — треба у стан… Так він, перше ніж у станпоїхав, взяв та й одвів до Дмитренка пару коней.

Дмитренко чоловік правдивий — не одурив Чіпки. Через місяць після того котить він Пісками тапрямісінько під Чіпчин двір. «Тпру!» — спинили коней перед порогом. Галя й Мотря разомкинулись до вікон подивитись — хто там.

— Никифор Іванович дома? — питає їх становий з повозки.

Галя хотіла була одказати, що нема, та — почервоніла, незчулася сама, як промовила: «Дома».

Тут і Чіпка нахопився: вийшов назустріч, здоровкається.

— Оце я до вас у гості… Буде де переночувати? — питає становий.

— Коли ваша ласка, просимо до хати! — запрохує Чіпка.

Повходили у хату. Дмитренко скинув з плечей верхнього балахона, струснув пил, потягся,зіхнув на всю хату, як добрий віл ревнув, — аж Галя виглянула з кімнати, та й опустився за стілна лаву. Чіпка приставив з другого боку стола ослінчика — сів навпроти гостя

— А знаєте, чого це я до вас приїхав? — питає, знову позіхнувши, Дмитренко.

— А бог вас знає… Звісно: ваше діло — станове — знай їздити…

— Еге ж, еге… А ось я вам новину привіз. Галя одхилила трохи кімнатні двері, дивилась ущілину, а з-за плечей у невістки показалась і Мотрина голова. Обидві слухали: яку тамстановий новину привіз»

Дмитренко скинув очима на Галю.

— Це, мабуть, ваша жінка?

— Моя, — одказав Чіпка.

— Гарну дочку викохав Гудзь! Недаром він її на запорах держав… Хорошу…Коли б був знав,проламав би запори та вкрав.

Галя почула це, засоромилась, прихилила двері.

— Галю! — гукнув Чіпка: — чого ти тікаєш? Боїшся, щоб Петро Йванович, бува,не вкрали?.. Небійся, я не дам.

— Я й сама не дамся, — одказує Галя, висунувшись з кімнати.

211 / 243

Тут саме знадвору забрехала собака.

— О, та ви, мабуть, справді боїтесь, що собачню позаводили, — жартує становий.

— Та в нас всього одним одна Мушка, — одказала Галя, зашарівшись.

На сім слові у хату вступила бідненько зодягнена дівчина, — та, бачачи, що не туди попала,стала мовці у порога.

— Здорова! — привітав її Чіпка. — Чого ти?

— До тітки Мотрі, — одказала, засоромившись, дівчина. Мотря почула, вийшла з кімнати,поклонилася низенько Дмитренкові, сіпнула нишком за спідницю дівчину та обидві вийшли усіни. Незабаром Мотря назад увійшла, а дівчина пішла з двору. То була головина наймичка: їїпослали нишком довідатись — чого становий приїхав. Галя тим часом у кухні ставила самовар.Сонце заходило. Останній погляд на прощання з землею воно посилало у світлицю, де сиділи,мов давні приятелі, становий — на покуті, багатир-козак — навпроти, на ослоні. Розмова неклеїлась: перескакувала з одного на друге, як скаче легенька борона по груднястій ріллі. Галяподала чай. Заходились пити. Розмова зовсім обірвалась. Чіпці, як хазяїну, стало ніяково.

— Так яку ж ви нам новину привезли? — зачинає він, сьорбаючи гарячий чай.

— Добру — для добрих людей… А ваші піщани такі неспокійні, мені з ними один клопіт, та йгоді! Ще Ларченко, як передавав стан, перестерігав мене: «Стережіться, каже, піщан, бо тонарод вельми завзятий!» Аж

воно так і є!

— Та воно, добродію, мабуть би, ніякого й клопоту не було, коли б не так трохи…

— Що пак я казав? — спитав Дмитренко, загубивши останню свою думку й річ. — А, бач… Такземство привіз!

— Що то воно за земство? — питає Чіпка, пильно дивлячись у вічі становому.

— Земство?.. Нова милость царська! Бачите: живете ви у Пісках — козаки, панські й жиди…Адже й жиди є у вас? (Чіпка одказав, що є.) Так, бачите: отак само живуть і в Котолупівці, уБайраках, у Вовчій Долині.. живуть поміщики, живуть купці, козаки, крестяни… Так усім,бачите, треба по шляхах їздити; усім треба,хрань боже! якої пошесті, — від напастіоборонятись… Одному — трудно, а гуртом — можна… Ну, так бачите… (Дмитренко дедалі ставучащати: «так» та «бачите», — видно, він гаразд і сам ні бачив, ні знав того, про віщорозказував). Так от, бачите: збираються гуртом — пани й мужики — та й роблять, що треба…

— Як це? І пани роблять?! — питає здивований Чіпка.

— Та ні, не самі роблять, а вибирають гласних… а ті виберуть управу з себе, а управа вже йзаправляє усім…

— А станових тоді хіба не буде?

— Як можна — без станових? Станові — поліція, а поліція й за земством дивиться: щоб дорогирівняли, містки гатили… Без поліції не можна! Хто б недоїмку взискував, якби не поліція?Станові — поки й світа сонця, будуть…

212 / 243

— Щось я гаразд не второпаю, — каже, роздумуючи, Чіпка: — і земство за дорогами, й поліціяза дорогами…

— Ось почуєте, як збереться громада та прочитаю указ…

На останньому слові у хату увійшли: козачий голова з писарем та панський старшина зстаростою. Кріпаки, поздоровкавшись, стали коло порога, похнюпились; а голова з писарем,мов москалі, повитягались у струнку.

— А! От добре, — замість привіту, каже Дмитренко. — А я тільки що хотів посилати за вами…Завтра вранці щоб мені була громада! Чуєте? Вам кажу й вам! Та глядіть мені, щоб не так, якнедоїмку платите, — обернувся до кріпаків з докорою.

— Тепер, ваше благородіє, — каже писар, — гаряча пора… люди в полі…

— Що мені до того — чи гаряча, чи яка? Я вас вихолоджу, як не буде громади!

Старшина мовчала, тільки перетирала ногу об ногу.

— Як же, ваше благородіє, сказати громаді? — питає писар.

— Скажіть: становий земство привіз, читатиме… Чуєте: земство? Не забудете?

— Ні, не забудемо…

— Та й утомився ж я, Никифор Іванович… Ви не повірите, двоє суток з повозки не злажу…

— Ну, з богом! — повернувся до людей.

Ті сунули з хати — один поперед одного, аж штовхаються у дверях.

— Отака ловись! — каже голова. — Був Чіпка, а став — Никифор Іванович… Що то значить —гроші!!

— Та гроші, як гроші, — на те йому старшина й староста. — А ви нам скажіть: чого це нашконокрад приїхав?

— Та казав же: земство привіз, — одмовля замість голови писар.

— Та чули, що земство… А ви нам розтолкуйте: що воно таке? Чи не податки знову які?..

— А справді: що це воно, Василь Васильович? — питає голова писаря.

— Та, кажуть би то, нова якась управа… У нас оце окружних взяли, а в них, либонь, швидкопосередників не буде… Треба ж комусь людьми правити?

— Ще нами трохи правили! — трохи кісток не виправили… А це ще якусь нову управувидумали, — міркував, мов сам до себе, староста.

— Не можна ж так народ оставити… Ось, мов, вам воля: робіть, що хочете, як хочете… саміправтесь, самі й розправляйтесь, — каже писар. — Адже такий би розгардіяш пішов, що й… —писар почухав потилицю.

— Так, так, — піддакує голова. — Народ — що? От ваш і… давно таку бучу збили, що хоч з села

213 / 243

збігай? Не прав таким запеклим людом — він тобі село переверне!

— Ага-га-а… Тепер же я знаю, що це воно буде, умішався староста.

— Кажи! — старшина йому.

— Бач, — патякає староста: — недурно вони так усилковувались, щоб люди землі брали… ажвоно на й вийшло! Їм ще хотілося поводити нас на уривочку…Хоч вам цар волю й дав, так земляще наша… платіть за неї викупні… а ми розкинемо розумом та ще щось придумаємо… От іпридумали — земське… То викупні платили, а це ще — земське! Так скажемо й громаді: наземське ще заробляйте!…

Тут вони дійшли до кріпацької волості. Старшина й староста одрізнилися, пішли у волость, аголова з писарем повернули у другу вулицю — до голови.

Уранці на майдані, коло козачої волості, зібралась у купу козача й кріпацька громада.Дмитренко приїхав на Чіпчиних конях, прочитав указ, розказав — кого вибирати: заборонював«сіре мужиччя» у гласні «перти», радив панів, котрі «усе знають й усе, що треба, зроблять»;похвалявся навіть, що як повибирають «мужву», то щоб начувалися… Громада слухала мовчки.Становий ще раз обернувся, ще раз раяв вибирати панів, попрощався з Чіпкою, моргнув йому —може, й він у гласні, сів на обивательські коні, покотив з Пісок. Не вспів він од’їхати, як громадазагула:

— То це так? усе панів та й панів!.. Ще вони нам не ввірились? — гукали кріпаки.

— Толкуй, дурні! — гримає на них козачий писар. — А хто ж в управі робитиме… ви, чи що? Хібахто знає, яка там робота?

— То наймемо такого розумного, як ти, то й робитиме, — кольнули його кріпаки.

— Та воно так… Тільки хто його знає, що там за робота…

Довго ще йшла розмова між громадою й писарем. Довго слухав Чіпка мовчки. Громадарозписувала темними кольорами панів; писар — хоч не оступався, а все-таки стояв на тім, щобез панів нікому буде діла робити, що діло невідоме, що у гласні треба вибирати притьмомпанів…

— А моя рада, — не видержав Чіпка, — така: який не є хазяїн, а все краще від наймита… А щоте земство невідоме, то воно кожному невідоме… Не було його, — не знали й пани. Оже на тебог чоловікові й розум дав, щоб всього дійти.

— Правда, правда! — гомоніла громада.

— Пани вами, люди добрі, й так довго правили… поправтесь ще самі! Все-таки своя рука —владика. Вони не поклопочуться за те, щоб усім було добре… Всяк за себе… А у нас же вони щей родичі усі… Один одного стережуть. Ось цей… (Чіпка ткнув пальцем у той бік, куди поїхавстановий…) у мене хліб-сіль їв, а за панів руку тягне…

— Еге ж, еге… Вони — як ті свині: одно за одного, — гула громада. — Коли ж так — шабаш,братця! Годі їх!.. Дивись — бісове зілля: його з огорода, а воно таки в огород! Хоч у гласні їм,коли людей нема… А дзуськи!

Розійшлася громада. Вернувся Чіпка додому радий, Що довелося направити громаду на добру

214 / 243

стежку. У його серці закльовувалось щось нове: йому хотілося, щоб громада його послухала; уголові промайнула думка, що він порядкує на громаді, веде її уперед, усіма верховодить…Давнє забулося, мов його й не було ніколи: він тепер отаманує на громаді…

— Коли б то, Галю, послухали моєї ради, — каже він уночі жінці, — увірвалася б їм нитка! І вінще довго розказував Галі, як він буде людям служити… Галі й самій становилось якось гарнона душі, що її чоловік

заробив таку людську повагу.

А в Чіпчинім серці уже ворушилося бажання верховодити, пекло його, виривалось наверх удумці, у слові… Чіпка з ним носився, як з нахідкою. Кого не зустріне, з ким не забалакає, — тавсе про земство, про вибори. Немає й речі другої. Радить кожному себе стерегти, громаду, а недаватись знову панам у руки.

Рада його взяла своє. Через тиждень прилетів у Гетьманське посередник Кривинський тапрямо у предводительську канцелярію, де мала бути управа.

— Пропали ми… мужики наших б’ють! — скрикнув він, забув і поздоровкатись.

— Як саме? — схопившись, мов опечений, скрикнув завжди тихий Шавкун — і оторопів.

— У Пісках — не то з наших — ні одного дворянина.

— Значить, і Дмитренка не послухали!.. — ледве вимовив Шавкун та, мов хто на його відрохолодної води вилив, опустився на своє місце, підпер рукою голову — затих.

XXVIII

СТАРЕ — ТА ПОНОВЛЕНЕ

Випав удушливий день саме серед гарячої пори жнив. Сонце стояло над головою, яксковорода, розкалене та наче огнем пекло. Пшениця осипалася: люди не вспівали вхопити. Підтакий час кожна хвилина дорога селянинові. А тут — кидай свою роботу, їдь у

гласні!

Пани поз’їздилися. У Гетьманському, коло нового будинку пана Польського, стояли у три рядикарети, брички, натачанки. Поприїздили не тільки гласні. Багато наїхало з повіту й так собіцікавих панів подивитися на нове диво та послухати, що то за земство.

Прибули й прості гласні, хоч і не всі. То все були козачі писарі та голови; один Чіпка з Лозоюніколи ще не знали ніякої служби. Між гласними-селянами можна було помітити двохкріпацьких старшин: один — з Пісок, другий — з Рудки.

Пани собі гомоніли у горницях; крики та реготи доносились з хати на улицю. Селяни,поприїздивши на обивательських шкапійках (дехто привіз разом і подушне), розташувалиськоло будинку, нарізно од панських карет. Хто сидів під возом, хто під горницями: коженховався од душної спеки, що несамовито пекла-палила. Оддалеки козацької старшини сидів підгорницями й Чіпка, рядом з Лозою, недалеко від рундука. По праву руку — кучери панські, поліву — «п’явки людські», як колись Чіпка обзивав сільську старшину. Йому було тепер якосьніяково… Кучери позлазили з козел, дехто підійшов до знайомих гласних; балакали то про се,то про те; хвалилися урожаями, жалкували, що прийшлося такий гарячий час прогаяти. Чіпка

215 / 243

сидів мовчки, слухав, та чи й чув що. По виду можна було помітити, що його голову клопоталинеабиякі думки. Перервав їх Дмитренко своїм зичним голосом.

— Гей, ви! — гукав він з рундука на гласних: — сюди йдіть! Гласні підійшли під рундук,поскидали шапки. Тільки один Чіпка з Лозою, як сиділи, так і зосталися.

— А скільки вас? — питає становий.

— Та скільки ж? — обізвався передній, волосний писар, скинувши очима на купку товаришів-гласних. — З нашого стану — три, та з вашого — п’ять, та двоє — з Свинок… Оце й усі!

— Ага, бач, Никифор Іванович… Здорові! — кивнув становий головою Чіпці.

— Доброго здоров’я, — одказав, підводячись, Чіпка і зняв шапку.

Лоза за ним устав, скинув і собі шапку.

— А що ж це ваші сюди усякої наволочі понасилали? — питає Чіпки становий.

— Якої наволочі? — зиркнув Чіпка та, трохи спустивши голос, додав: — перед богом усі рівні…

— То ж перед богом, а тут — перед людьми…

— Та й перед людьми — все одно… Усе-таки сміливіше, як свій коло тебе… А то: ви собі убудинок позалазили та й балакаєте у холодочку, а тут — печись на сонці…

— Хто ж вам велить пектись? Узяли б та й увійшли у коридор.

— Спасибі. Що громаді, те й бабі.

— А ви, капустяні голови! — покинувши Чіпку, повернувся становий до козачих гласних. — Цевже ви нам одну капость зробили?! Чого ви сюди поприлазили? Що ви тямите?.. Ну, що ти,Свербиносе, тямиш?.. — визвірився Дмитренко на червонопикого, товстого козачого голову, одкотрого так і несло горілкою. — Кис би собі у Хайки в шинку… Ні, у гласні преться!.. Або ти,Ступо? Жінчиної тіні боїться, до ладу не вміє слова вимовить, а теж — і собі між люди… угласні!!

Ступа й Свербиніс мовчали. Потупивши у землю очі, вони й не глянули на станового. Він кинувїх та до кріпаків:

— А ви, недобитки?.. Ще й вас тут не ставало?! Давно з вас шкуру злупили?.. А тепер —думаєте, що й ви пани?!

Стара виразка, розкорписана нечистими руками, защеміла у Чіпчинім серці. З-під насупленихбрів засвітив гострий погляд, — то окидав він ним станового, то позирав на людей, що стоялимовчки, як до землі прибиті.

— Чого вам од нас, добродію, треба? — запитав Чіпка сердито і зиркнув на Дмитренка. — Хібами до вас приїхали?.. Нас громада прислала, ми громаді служимо…

— Та я про вас нічого й не кажу, — спустивши униз голос, заговорив становий. — Ви чоловікторговий: всюди буваєте, людей, світа бачили — де треба, до ладу й своє слово скажете… Япро вас не кажу! З вас гласний, то таки гласний… А то — що? — Дмитренко з огидливістюглянув на останніх гласних. — Пхуу!.. Та тепер уже не переміниш… Глядіть ще — не

216 / 243

повибирайте й в управу своїх!.. Чуєте?

Гласні мовчали, мов не до них річ.

— Слухайте, — почав становий: — дивіться на мене… Як крутну правого вуса — клади направобілет; а крутну лівого — наліво… Глядіть мені!

Кажучи останнє слово, Дмитренко погрозив пальцем, повернувся, грюкнув дверима передсамим носом у гласних та й скрився у коридор.

— Бач, який гострий! — обізвався Ступа — Мов над дурниками… Ні, стій! А ми так, братця: віннам правого вуса, а ми — наліво… Нехай дудика з’їсть!

— Це напасть, та й годі! — каже якийсь писар. — Швидко нашому братові за ними нігде будемісце знайти…

— А нашому братові, — увернув грізно Чіпка, — треба стерегти свого брата, а не тільки просебе думати.

Він мав ще щось сказати, та тут їх позвали у горниці.

Посеред довгої й широкої зали стояв довгий стіл, засланий червоним сукном, облямованимзолотою гальонкою, з золотими китицями… За столом, на покуті, сидів предводитель. По правуруку од його — Данило Павлович Кряжов, потомок того самого гетьманського полковникаКряжа, що уславився ні боями, ні походами, а тільки тим, що, як прикріпляли до земліпідсусідків, він прикріпив нетрохи своїх далеких родичів, а разом з ними брата й сестру рідну…або й не він прикріпив їх, а його жінка — та сама пані полковниця, що людям черевиками очі йзуби вибивала… По ліву руку од предводителя сидів Шавкун — городовий гласний. До йогопредводитель знай нагинався, а він йому шептав щось на ухо. Кругом столу обсідали другігласні — горожани й земляни. Тут було ціле «сонмище», ціле кодло Польських. Тут булиСовинський, Кривинський, Гаєцький, Митіль, — не було тільки одного Макухи: Порох таки йогодоїхав своїми ябедами: він тепер був під судом, без місця. Між горожанами можна булопобачити Лейбу Оврамовича, орендаря пана Польського, а рядом з ним отця Дмитра,благочинного, що так менджував просительськими книжечками, як Дмитренко кіньми, — защо, кажуть, не раз і судився в консисторії. Дмитренко, як не гласний, сидів окремо, міжпанами, котрі приїхали подивитись на нове диво. На всю хату тільки два порожні стульцізосталися, та й ті, мабуть, дожидали когось з панських гласних. Чіпка сміливо опустився наодин; за ним Лоза — на другий. Пани гласні ззирнулися. Хоч наші дукачі були у добрих синіхжупанах, а все-таки така незвичайна сміливість колола панські очі. Для останніх гласних-селянне знайшлося місця за столом: прийшлося спинами підпирати стіну.

Після молебню та присяги почались вибори. Радили вибирати Кряжова, хвалили Совинського,розпинались за Шавкуна, намірялись пропхнути Гаєцького, Митіля. Як не крутив усаДмитренко, як не дивився на кожного, хто підступав класти білета не в сюртуці, а в свиті, авийшло так, що ледве-ледве провели трьох перших. На Шавкунові зробили невеличкийперепочинок.

Як налагодились знову прийнятись за вибори, гласний Саєнко, син сотниченка, попрохав«слова». Панам було це не вдивовижу. Саєнко — здавна чоловік неспокійний. Ще за ВасиляСеменовича він, було, не пропустить виборів, щоб не наговорити, як казали про його, «сіммішків гречаної вовни…» Оже та вовна була для панів Польських гірше гіркої гірчиці. Ніврокурозумний, гострий, як бритва, Саєнко не пропускав случаю, щоб не побрити своїх сильнихродичів. Прості люди його любили, як чоловіка, котрий не змовчить сильному і стане завжди у

217 / 243

пригоді немічному. Зате пани та жиди Саєнкового духу боялися — та й недурно. Напакоститьпанові, придавити жида — стало утіхою для його. Так оцей-то «ліберал», як його звали, знявтепер річ про земство… Обертаючись до панських гласних, він доказував їм «всесословністьземства», довго й красно розводив їм про «интеллектуальную деятельность», котру вони, за«прошлі гріхи», повинні були оддати на «алтарь общественного благополучия». То повертавсядо простих гласних, нагадував їм про «рівноправність», умовляв їх самим дбати про свої«інтереси», про «народне благо». А на заключку всім гласним разом радив вибрати членом вуправу хоч одного з гласних-селян.

По хаті пройшов шелест. Пани здвигували плечима, хитали журливо головами, шепталися міжсобою. Мужики заворушилися під стіною, затупотали ногами на однім місці, зглядалися, мовпитали очима один в одного: «А що?! кого тепер?»

Предводитель, пошептавшись спершу з Шавкуном, а потім з Кряжовим, задзвонив у дзвоник і,оглядаючи селян, голосно запитав: хто хоче вибиратись?

Шелест потроху стихав. Предводитель запитав удруге. Усі мовчали, тільки ззиралися.

— Ось хіба Варениченко… — якось несміливо, крізь зуби, процідив старшина з Пісок.

На його глянуло сто очей; глянув Дмитренко — і затулив рукою свого рота: мовчи, мов,нескребо!

— Якого Варениченка? — волею-неволею вимовив предводитель.

— Ось!.. ось!.. — почулось з-під стіни кілька голосів, тикаючи пальцями, де сидів Чіпка. Вінпочервонів. Усі уставились на його очима.

— Вы желаете? — спитав його предводитель.

— Та коли людська ласка та панська воля, — одказав Чіпка, підводячись, — то й про мене…

Голос його тремтів; лице горіло; очі світили радістю.

Пустили на голоси: вибрали Чіпку. Далі, мабуть, розгарячившись, вибрали Саєнка у губернськігласні.

Вибори скінчились. Селяни пороз’їздились по домівках. Пани забенкетували у городі.

Вернувся Чіпка додому. Галя побачила у вікно, вискочила з хати.

— А що?

— Усе гаразд! — скрикнув радо Чіпка. — Тепер я, Галю, не тільки гласний, а ще й член вуправі…

— Невже? — разом зрадівши і злякавшись, скрикнула Галя.

— Далебі… вибрали! — хвалиться він.

— Кого вибрали? куди? — почувши останнє слово, питає Мотря, висунувшись у вікно.

— Мене вибрали, мамо, в управу!

218 / 243

Мотря глянула прямо Чіпці в вічі, по виду в неї пробігла нерадісна смужка. — І нащо воно тобі,сину, з панами тягатись? — каже вона журливо. — Ще, не дай боже, підведуть як… Самі жпоховаються, а тобі — буде…

— Не бійтесь, мамо: не подамся! — заспокоює її Чіпка.

— Ще встрянеш куди… — своє таки Мотря.

— Нічого ви, мамо, як я бачу, не знаєте, — одказує без гніву Чіпка. — На те їх воля… А може, я,мамо, людям у пригоді стану… добро яке зроблю…

— І вже, сину! Ти — один, а їх скільки…

— Один, та добрий, — оступилася за чоловіка Галя, і, всміхаючись, пішли обоє в хату.

Радів Чіпка, потай од матері, удвох з жінкою, що заробив людську шану, повагу. Те, що місяцьназад тільки заклюнулось у серці, тепер уже снувало перед його очима, заволоділо йогодумками. Лагодився Чіпка громаді служити — збирався добро робити: грів у серці сам собінишком, потай уже й жінки, голубку-надію — давнє забути і слід його загладити… А вийшлотак, що — де знайшов шану, там загубив спокій і… долю!

Вибір його в управу, зроблений під гарячий час, без поради, без розмислу, нікому не був милий.Козацька старшина на Чіпку скоса дивилася. Писарям та головам заздро було, як-такимоскальчук, ще недавній голодрабець, волоцюга, ледащо, посівши за жінкою багатство,вискочив у люди, між пани, куди вони перлися з самого малку, що їм снилося й ввижалося — тане сталося! Пани — оханулися, як уже вибрали. Стали вони один одному жалітися, який тепервік настав, що свій брат дворянин братається з «хамом» та ще підводить до того й других.Стали нарікати на Саєнка, що це він так зробив на глум, на сором цілому повітові… Товариші поуправі вважали такий вибір тяжкою для себе обидою, залякували декого з панів, що коли на тепішло, то вони всі покидають управу: нехай заправляє сам!.. А Шавкун ламав уже голову,нишпорив по товстелезних томах законів, чи не знайдеться чого, щоб випровадити з управичлена, котрий, як він боявся, міг стати йому на переметі, шкодити, не допускати просовуватьлапу до земських грошей…

Шавкун — битий жак! Недарма він посивів, сидячи над бумагами. Він метнувся сюди-туди; яктой павук, сплів, розкинув сітку; ловив кожне слово, яке йому треба… Нічого сам ненатрапивши, він повернувся за порадою до свого давнього приятеля Чижика — секретаря всуді. «Чи не було чого, братику? чи не судився він?» — допитувався Шавкун. Чижик понюхавтабаки, чхнув, приставив пальця до лоба, подумав хвилин з п’ять та й поліз у шафу з старимиділами. Перекинув одно, перевернув друге, заглянув у третє, у п’яте, в десяте, натрапив слід,піймав ниточку — та разом з Шавкуном дійшли і до клубочка…

— Найшли! — ускочивши в управу, скрикнув Шавкун, подаючи «дело об покраже пшеницы вкоморах помещика Надворного Советника Василия Сем. Польского и о прибиении сторожаДеркача».

Члени пороззявляли роти, повитріщали очі. Шавкун перечитав діло, по котрому «солдатскийсын Варениченко оставлен в подозрении». Управу обняла радість, мов кожному з членівприбуло від того щастя. Як на те в городі лучився Дмитренко. Його закликали в управу,зачинились, довго балакали. Усі вийшли, усміхаючись.

Чіпка нічого того не знає. На маковія поїхав у Хамло на ярмарок та вернувся аж перед спасом.Того самого дня, як він вернувся додому, заїздить до його Дмитренко, розказує діло, радить

219 / 243

самому заздалегоди тікати з управи.

Чіпка як почув про діло, — мов хто його обухом лигнув по голові. Сором, досада, злість — усеразом прилило в його голову, мутило його кров, гамселило у висках, заходило жовтими йчорними кружалами у віччю… Сам він поблід; руки тряслися… Він почував своїм серцем, що цевертається за ним давнє, простягає до його руки, хоче його схопити, обняти… Щоб себе невидати, він скочив з ослінчика, де перед тим сидів, став ходити по хаті, блудив мутними очимапо стінах… Одна думка обганяла другу; одна одну випереджала, наче гралися наввипередки;він хотів на бігу піймати хоч одну з них; вони од його тікали, зникали, одні тільки краї їх наодну хвилиночку мелькали, — поки не злилися у одну думку: як-не-як, а живцем не податися вруки!

Дмитренко, як мара та, сидів над його душею, чигав, як шуліка, коли Чіпка пристане на йогораду — сам «вийде в одставку».

— Коли б мене на шибеницю вели та сказали: як подасись сам, помилуємо, — я б і тоді непослухав! — скрикнув Чіпка. — Хто скаже, що я чоловіка вбив?.. Може, вони на своїм вікудесятки, сотні на той світ позагонили… А тепер шкода: нема волі?.. Тепер завадило — усірівні?.. Я людям служу… мене люди вибрали… мене люди й скинуть!

Поїхав Дмитренко ні з чим.

На другий день летіла од предводителя до губернатора бумага.

Через день привезла стахвета од губернатора приказ: «устранить гласного Варениченка понеблагонадежности».

Упала ця вістка, як грім, на Чіпчину голову… «Це гірше крадіжки, розбою! — думає він. — Іназви цьому немає… Там — пройшов, узяв — і нема… видно, чого нема!.. А тут — усе є… і доброзосталося, і сам зостався… То що з того, що зостався?.. Коли твою честь украдено… душу твоюобезславлено… Та ні! не буде сього…

Ми ще поміряємось… Ще побачимо — чий батько старше… Не той тепер вік… часи тепер не ті…не ті люди!..»

Запрягає Чіпка коней, їде в Гетьманське. Не поганя — жене коней; не везуть вони — мчать —та прямісінько до Пороха в двір.

Перемінився Порох з того часу, як його бачив Чіпка: постарів, захирів, опав. Колись круглеобличчя розтяглося уздовж, осунулось; щоки пообвисали; очі помутніли; руді вуси посивіли;сам згорбився, труситься… Оже пізнав він Чіпку; пізнав і його Чіпка. Привітались, як давніприятелі. Почула Галька чужого чоловіка, увійшла в хату, подивилась на Чіпку і вийшламовчки. На ній — лиця було не знать, так вона схудла, аж почорніла…

Перше всього послав Чіпка за горілкою: побігла чорномаза дівчинка, Гальчина дочка. Порохзрадів горілці і випив підряд аж три чарки. Тоді Чіпка похваливсь йому своєю пригодою. Невтаїв він нічого: розказав, як Дмитренко намовляв перед виборами людей у Пісках: розказав, яккрутив усом на виборах; розказав, як пани намовлялись не пустити мужиків в земство, які буливибори… Сказано: нічого не втаїв гострий язик ображеного Чіпки.

Гаряча мова розпалила гарячу кров Порохову; засвітив огонь у його старих очах — і він написавЧіпці жалобу. Хоч тряслася рука старого писаки, хоч бризкало перо, одначе з-під його отрутана папері зосталася… Вилив Порох у жалобі всю свою злість, що накипала довгі роки: обписав,

220 / 243

оцерклював старий ябеда панів Польських так, що аж сам трясся, читаючи Чіпці жалобу.

Чіпка заплатив йому добре, подякував, одвіз жалобу на пошту, а сам поїхав у Піски.

Минув тиждень. Ні чутки, ні вістки!

Був великий бенкет у предводителя. Настягалось гостей сила. До самого білого світу пили,гуляли, у карти грали; один перед одним новиною хвалилися; раділи, що «хама» з управивижили…

Світом задзеленчав дзвоник повз будинок Польського — і на хвилину сполохнув веселегульбище. Дехто навіть зазирнув у вікно, та з освіченої хати нічого не побачив; тільки чутьбуло, як застугоніли колеса, проминаючи будинок…

Незабаром принесли з станції бумагу до предводителя.

— Приїхав чиновник од губернатора, — сказав хтось, розпитавшись поштаря.

Як блискавиця шморгнула в хаті — і перелякала все гульбище. Усе затихло, немов замерло…Якісь перелякані погляди у недавно веселих очах без тямку блукали по хаті; кожен дивився надругого і мовчки переводив погляд на третього, четвертого… Предводитель вийшов у кабінетдо себе, а по хаті пройшов тихий, задавлений гомін, наче вітрець повійнув листвою… по всіхкутках зашепотіли.

Через хвилин п’ять поштар пішов назад, а в хату увійшов предводитель.

— Оце так!.. — скрикнув він, перевівши дух. — Зараз подаю в одставку…

У хаті все затихло: така настала тиша, що чутно було, як крізь спертий дух виривалось кожнеслово у предводителя.

— Що це? Слідствіє… надо мною… над нами слідствіє наряжають… І після цього щоб яслужив?.. Зараз же в одставку… зараз!

— Що, що таке, Петро Васильович? — питають його, обступивши з усіх боків. — Щось уже є…уже якась ябеда!..

— Как же, как же, — задріботав він, мотнувши головою. — Наші вибори не признані… слідствієнаряжено… І після цього служить?.. Не хочу, не хочу! — залементував він і заходив по хаті.

Шавкун з одного кінця зали протовпився на другий — як стіна блідий, задуманий…

— Так… так… це він… він та Порох, — зашепотав він, підступаючи до Чижика. — Він три дні…ні, мабуть, буде з тиждень, як водився з Порохом…

— А вже не хто, як не Порох! — обізвався Чижик до товариша. — От стара ябеда!! Нездихаємось ніяк… уївся та й уївся…

Шавкун одійшов трохи. Надія заграла у його хитрих очах.

— Знаєте що? — зашавкотів він. — Може, ще діло поправимо… Треба дізнатись, хто писавжалобу… Коли справді Порох, тоді нічого й казати… Ябедник писав! Хто повірить ябедникові?..

— А справді, — загуло кругом. — Треба довідатись… Петру Васильовичу треба поїхати до

221 / 243

чиновника, розпитатись…

— Кому? до кого? — бришка предводитель. — Щоб я їздив? Не буде сього!

— Просимо, Петро Васильович!.. просимо, проси-мо-о!! — загукали кругом.

— Не поїду… виберіть кого другого… Я ні за що не поїду… Надо мною слідствіє?!

— Просимо… просимо!.. просимо!! — ще дужче загукали.

Насилу ублагали. Уже зовсім розвиднилось. Гості подякували хазяїну, попрощалися,порозходились…

Годин через три будинок Польського знову кишів панством. Сюди зібралися знову всі, хто бувучора, щоб почути: хто писав жалобу і про що та жалоба. Предводительського синка не було:він поїхав до чиновника. Незабаром вернувся з жалобою. Подав Шавкунові до рук.

— Читайте!

В хаті затихло. Шавкуна кругом обступили. Шавкун розвернув бумагу, одкашлявся, як дяк накриласі, глянув.

— Так, так… і рука Порохова… — сказав наче сам до себе і став читати.

Кожного кидало то в огонь, то в холод од тії ябеди. Усяк — аж голову схилив, слухав, — якслухає винуватий школяр правдиві вичити про свої вчинки.

Шавкун скінчив.

— Клевета! ябеда!! — загукали кругом. — Жалійтесь, Петро Васильович! це — обида… Хібаможна так виражатись: «организованная шайка», «сонмище кріпосників?..» Хіба можна?..

— І як губернатор прийняв таку ябеду?! — хтось гірко вимовив…

— Підіть же! — каже другий, здвигнувши плечима.

— Это давление администрации… вмешательст в земские дела! — гукнув хтось з кутка.

— Так… так… вмішательство. Нада міністру писать!

— Еге ж, еге… Міністру! міністру!.. От ліца всего дворянства. Ми все вас просім, ПетроВасильович!.. просимо! просім!!

— Харашо, харашо, — одмовляе він, оддувшись, як індик.

Шавкун з Чижиком переглянулись — і іскорки сміху заблищали у хитрих очах.

— Ось постійте… не гарячіться так! — каже Шавкун. — Чого нам до того міністра лізти? Намтреба спершу це діло забити, позбутись його…

Шавкунова рада взяла своє. Шавкуна послухали — і змовились, як в один голос казатичиновникові про вибори.

У дванадцять годин приїхав чиновник до Польського удвох з справником і прийнявся за діло…

222 / 243

О шостій годині сідали гості за довгий стіл обідати. На покуті сидів чиновник; по праву рукуПольський; по ліву — Кряжов… Здавалося — то сиділо три давніх приятелі, котрі, не бачившисьцілі довгі роки, на превелику радість зустрілися… За столом на покуті ішла весела розмова,сміхи та жарти… На однім крилі й на другім розмова ішла тихше; а все ж на веселих обличчяхгостей можна було помітити, що покутня радість крайком зачепила й їх… Навіть на захирілихсудових пиках Шавкуна й Чижика, що сиділи поруч у кінці столу, навпроти покутя, — виднабула якась веселість. Багатий на смачні страви, розкішний на дорогі трунки обід кінчався.Моторні лакеї розносили високі кришталеві чарки з пінистим шипучим вином. Перший підвівсячиновник, уставив в ліве око стекольце, підняв вгору чарку, подякував панові Польському задобру учту, нагадав, що адміністрація вкупі і в «союзе с привилегированным сословием»повинна «зорко следить» за «революционными элементами», що обох їх «интересы общие», щовони повинні піддержувать «государственный строй», — берегти його од «напора безумныхсоциалистических идей», котрі тепер злочинці розсівають всюди… І красна, і вчена була та річ:гетьманські панки ще зроду не чули такого гарячого слова! На заключку воно зичило пановіПольському здоров’я, а «привилегированному сословию» радило злить його «интересы» з«интересами администрации», од лиця которої чиновник примовлявсь випити за «общеенародное благо»…

Випили за «благо»… Лакеї знову поспішили поналивати чарки. Підвівся Польський — і тільки йвидумав, що просив випити за здоров’я «дорогого гостя»… Випили й за «дорогого гостя». Лакеїзнов наповнили чарки. Підвівся Кряжов — і розпустив свого довгого язика про той розбрат,який пішов між двох «сословий»; похвалив адміністрацію, що вона стереже «интересы имущихклассов», що вона піддержує «экономическое развитие страны» — помагає строїти залізниці,помагає заводити «банки», обороняє «отечественную промышленность покровительственноюсистемою», — просто сказати: «создает народное благо»… За таку велику послугу Кряжовпрохав випити — за адміністрацію. Випили й за адміністрацію… Чиновник подякував від«легкого серця» і примовивсь випити за «дворянское сословие».

Обід скінчився. Повставали з-за столу, подякували хазяїнові і розтеклися скрізь по будинку.Гомін, галас! Одні дивувалися красномовству чиновника, другі підхвалювали Кряжова, а третімнайбільше подобалась «скромность» речі «предводительського синка»…

Тільки один Шавкун з Чижиком дивувались усій отій «комедії» і, стоячи у кутку, радилисьнишком: як би їм здихатись Пороха.

Програвши в карти далеко за північ, чиновник став прощатись. Перед рундуком стояв ужетрояк самих кращих поштових коней. Невелике чиновниче збіжжя зложене було у невеличкийчемодан і положено у ногах поштаря. Адміністратор сів; поштар махнув на коней батогом;задзеленчав голосний дзвоник — і тільки курява встала…

— Поїхав! — в один голос сказало кілька душ.

— Хороший чоловік…

— Чудесний… хоч і молодий… А розумний — не кат його взяв!

— Та ще б! Правовід, та не розумний… Ну, звісно: благородне дитя…

— А коли б воно нам не нашкодило, — увернув хтось, неймовірний.

— Хто? він? — оступивсь Кряжов. — Ніколи! Ні зроду-віку… Ми його знаємо, як облупленуовечку… Він у нас у банці — по уха застряв! В довгу — як в шовку!.? Він у мене ось тутсидить! — Кряжов стулив міцно кулак і показав поверх голови.

223 / 243

— Ну, коли так, то безпечно! — у один голос зарішили Шавкун і Чижик.

Горе, кажуть, об горе чіпляється.

Вернувся Чіпка з Гетьманського додому з розтроюдженим лихом у серці. Стріва його мати,хвалиться: нема Галі дома, поїхала до батька, бо Максим занедужав.

— Чим? — пита Чіпка.

— Господь його знає. Поїхав, кажуть, кудись на ярмарок любісінький, милісінький, апривезли — ледве дише.

— Гм… А що у вас чувати доброго?

— Що ж тепер доброго почуєш? Нема тепер нічого доброго… Он, розказують, на Красногоркунапали розбишаки… Чоловіка з двадцять наїхало, — та сторожі одбили… Кажуть, така бійкабула, господи!

Чіпку подрав мороз поза шкурою… «Так… так! — думає він. — Оце ж воно йому й ікнулося!..»

Порозпрягав він коней, підложив сіна. Ходить по двору — не хочеться і в хату. Сонце самезаходило. Піднялась вечірня шарпанина. Там воли ревли; там овечата мекали; там жінкисвиней кликали… Все то хазяйські клопоти. Чіпці — байдуже до всього того! Він навіть недослухається… У його тепер свої клопоти, не обберешся їх…

Ходить він по двору — нудно; увійде у хату — хатні померки ще дужче розвертають сумнудумку. Розстилає вона перед ним, наче страшний килим, страшні пригоди життя… Ось іМаксим лежить — перебитий, переламаний… Ось висовуються давні, знайомі тіні: Лушня,Пацюк, Матня, ще й другі братчики… П’яні голови горять кривавим цвітом; у очах палаєхижість, голоднеча… Ось піднімаються у пам’яті панські комори: про них нагадали у земстві…пригадався сторож… І сторож, і Максим качались перед ним, божевільне стогнали… Чи правдатому?.. Правда… гола, страшна правда!.. Що б він тепер дав, коли б можна було її викинути зпам’яті, забути… Так ні!.. Таке не забувається… Воно, мов нарошне, вилазить наверх; наче якестраховище, лякає тебе… Навіщо ж воно вертається? нащо воно здалося мені?.. Воноперестріло мене, перейшло мені дорогу тоді, як я хотів його слід затерти… І спливає йому надумку земство, з своїми плутощами та хитрощами, з своєю образливою неправдою… «Воно менінагадало про те… Я хотів йому останній вік оддати, а воно мене завертає до старого… Хіба вземстві не ті люди, що й були?.. Хіба вони у один раз перемінилися?.. Чого ж їм можнаслужити?.. Чому мені ні?.. Кожен з нас несе гріх за собою… Чого ж одному прощено, — одинзабувся про його; наче спокутував… А мені — нема ні забуття, ні спокути… І не карали — івинуватий… Де ж та правда на світі?!»

Зовсім смеркло. Люди і світ спочили. Лягла уже й Мотря. Тільки один Чіпка не лягає: ходить,нудиться, карається… З хати надвір, знадвору в хату.

— Чого ти, сину, тупаєш? Чому спати не лягаєш?

— А вам спиться? — неласкаво одказав він. У голосі його забренчала давня туга. Материне серіпочуло її зразу — і злякалося.

— Спиться ж… — ласкаво одказала вона. — Чому воно не буде спатись, коли така пора?

— Ну, то й спіть, коли спиться, — м’якіше сказав Чіпка та й опустився на лаву. У хаті темно,

224 / 243

тихо. Мотря тихенько зітхає…

— Мамо! — обізвавсь Чіпка.

— Чого, сину?

— Чи воно коли буде правда ва світі? чи, мабуть, ніколи не буде?!

— Господь його знає, сину. Коли більше буде отаке заводитись, як тепер, то певно, що й тії нестане, яг тепер є…

— Ні, мамо… Видно — ніколи не було тії правди… ніколи й не буде! Не заводилось би таке, колиб вона була…

Мотря нічого не одказала. Чіпка знявся, знову вийшов з хати та проходив по надвір’ю мало недо світа білого.

На другий день поїхав Чіпка до тестя. Теща й жінка’ стріли його перелякані. Вони повели йогоу колись Галину хатину. Явдоха щось довго-довго шептала йому, ламаючи руки. Вона була, якполотно, бліда-перелякана. Галин погляд світився тяжкою мукою. Прикро й глибоко дивиласьвона на чоловіка, немов казала: «0н, бачиш!»

Чіпці, одначе, було тепер не до того. Побалакавши нишком з Явдохою, він пішов у світлицю.Звідти доносилось до них страшне стогнання. У світлиці на ліжку лежав Максим, перегнувшисьудвоє. Раз поз раз з грудей у його виривались тяжкі «охи», раз поз раз він схоплювався рукамиза перегнуту спину. Його мучений вид уразив Чіпчине серце — аж забігала мишка… Явдохапідступила до недужого.

— Максиме! — обізвалась вона.

— О-ох! — одказав Максим, важко зітхнувша.

— Чіпка приїхав.

— Тату! здорові були, — привітавсь Чіпка, підступівши до ліжка.

— Ох-о-ох!..

— Чого се ви?..

Максим несамовито скрикнув — і схопився обома руками за спину. Скривлений у рота видпоказував страшні болі. Він похлинувся, закашлявся… Забулькотіло в грудях; Максимвиправивсь, тріпнувсь, розкрив широко очі, провів ними хижо по всіх… То був останнійпогляд — погляд наглої смерті… Явдоха мерщій накинула на вид чорний платок.

Як підняли платок, — Максима уже не було… Мука застигла у його на лиці, виглядала широкорозкритим, скривленим ротом, витріщеними очима…

Галя глянула — і скрикнула… «Умер!.. умер!..» — кричала вона не своїм голосом, вибігаючи укімнату і кидаючись на ліжко лицем у подушки.

Чіпка зиркнув — і затрясся… Він ніколи не бачив такого страшного, холодного погляду. Передним війнула друга смерть — бабина. Там — тихо, наче забуваючись або засипаючи,упокоювалась добра душа. Тут — з страшним болем, муками та прокльонами покидала вона

225 / 243

землю… Голова в Чіпки закрутилася, зачуманіла. Він закрив на хвилину очі і опустив бліде лицена груди…

Одна Явдоха якось видержала. Вона знову прикрила чорним платком Максимову голову,сіпнула Чіпку за рукав і вийшла з ним з хати, боляче стуляючи очі, з котрих туга ледвевидавила дві сльозини…

А в Гетьманському пани раділи, що по їх сталося. Вибори утвердили, а на Чіпчину жалобу черезсправника послали одказ.

Ось одкрилась і земська рада. На раду прибули одні пани: селяни не поїхали. Одні, як Лоза,через те, щоб не чути такої бридкої лайки та ганьби, яку вони чули од станового на виборах; адругі не поїхали — за возовицею. Саме хапалися з нею, бо дощі — як затялися: щодня та йщодня… Радили раду одні пани…

Через тиждень чутка про ту раду оббігла цілий повіт. Перш усього розказували, яке великежалования положили членам в управі; потім того жалілися на якийсь чудний налог з землі: укого її більше, той платить менш, а в кого менше, з того й бери; далі хвалилися, що

шляхи, греблі й містки будуть рівняти, гатити й лагодити «натурою», тобто мужичими руками…

Чіпці тепер не до того. Його заклопотали хатні клопоти. Треба було тестя поховати, поминати,худобі його порядок дати. Чіпка викрутився цілий місяць, як муха в окропі: ніколи булодослухатись, що люди говорять.

На Параски у Гетьманському ярмарок. Упоравшись коло хазяйства, Чіпка поїхав. Перше-на-перше зайшов в управу. Як же почув, що така біда з ним, — як сто зміїв разом ужалило йогосерце! Не розпитуючи, як, що, за віщо, — від злості він не міг слова вимовити, — вийшовнеборак з управи, наче вчадів… Голова ходила ходором, кружала, боліла; у висках — як хтомолотком стукав; у очах — жовто, чорно; а в ушах — пищало, стогнало, вило… Щоб хоч трохиочуматись, він пішов походити по ярмарку. Ходить поміж возами, попід крамницями —роздивляється, слухає… Тільки й речі, тільки й мови, що про земську раду, про налог!..

— Знаєте? — питає, усміхаючись, один великопомісний панюга другого.

— Знаю, знаю…

— Синок не уступить батюшці…

— Та кий біс, не то він? То все — Шавкун з Кряжовим… От голови!!

— Ото їм — всесословність! Хотіли рівноправності — оце їх і порівняли… А то справді — всяканаволоч дере ніс угору… Нехай же тепер знають!

— Оце самоуправа!! — запихкавшись, з переляканим видом, стрічає мілкопомісний паноксусіду. — Чули про налог?

— Де ж не чути? Добре далеко розходиться, а лихе — ще далі…

— Оце так! — підскакує третій полупанок. — Цього ще не було, щоб без сорому, прилюдно, увічі казали: хто має на десять рублів, — з того бери руб; а хто на тисячу — копійку! А тепер,при самоуправі, діждали…

226 / 243

— Їм що? — четвертий каже. — Вони собі повбирались в управу, лущитимуть з нас грошики —та й ні гадки!..

— А нашому братові — дошкуля, до самих печінок доходить… — веде річ перший.

— Та ще як дошкуля! — піддержує третій: — такими поборами печінки витягнуть!.. А з чогойого, скажіть на милость? То було сякі-не-такі, а все-таки три своїх робітники, а тепер… біда,та й годі… А народ так розледачів, що, сказано, хоч сам за плуга берись… Ні за ласку, ні загроші… Він швидше той день у шинку просидить, ніж піде на роботу до пана…

— Це розбій! Це — здирство панське!! — чує Чіпка — гукають селяни під яткою.

— А бач?.. не я казав? — пристає до старшини підпивший староста. — Не я вгадав, що вони йземське вигадали, щоб себе полатати… Цар людей одібрав, цар волю дав… Хіба ж їх так івипустити? Еге ж!.. Коли не роблять, — хай хоч платять!

— То, було, окружний з нас шкуру дере, а тепер — управа дратиме, — бідкаються козаки.

Чіпка усе це чує — і кожне слово, як гостра колючка, коле його в серце… Він слухає… До свогогоря приливає ще людське; троюдить ним своє гаряче серце; розбуркує старі думки… Зломпашить лице його; злом світять очі, — аж поблід від злості, аж руки трусяться…

— Недурно вони так усилковувались мене випхнути… Аж їм он чого заманулося? Прокляті! Абиїм тепло, аби їм добре… Нехай дурний мужик на всіх робить, за всіх платить; хай одбуваєодбучі… Нікому за його оступитися! Вони себе знають… своє панське кодло знають… Амужик — віл… ори, поки здужає! Дай йому полови, щоб не здох, — та знову запрягай… поки невпаде в борозні… А тоді здери з його шкуру на чоботи… Прокляті! Чорти, а не люди!

Чіпка кричав, розмахував руками; гаряча його річ огнем пашіла. Кругом його дедалі більшалата більшала купа людей; довго слухала мовчки; потім хто-небудь увертав і своє слово —підкладав дров до багаття. На той крик нахопився Дмитренко.

— Що це ви робите? — спитав він Чіпки.

— Як — що?

— Та де ж? ви людей бунтуєте… земство лаєте… управу… налог…

— Щоб вони не діждали його брати! — грякнув Чіпка.

— Чого це ти так розкричався? га? — перемінив становий річ, розсердившись. — Чого ти людейбунтуєш?

— То ви їх бунтуєте, а не я! — одрізав Чіпка.

— Гляди лишень, козаче, щоб з цілим язиком додому вернувся. Чуєш? не забувайся!

Становий пішов далі поміж возами. Чіпка знову прийнявся за управу…

Надвечір вертався він додому вкупі з Грицьком. Вія був сумний, мовчав цілу дорогу. Грицьковіаж моторошно стало, він зачепив його:

— І охота тобі, брате Чіпко, з ними лаятись?

227 / 243

— Чи можна ж, Грицьку, втерпіти?

— Та плюнь на них… Хай їм з їх управою, з їх земством!

— Мене громада вибрала… Я громаді присягав… Хто старший: громада чи вони?

— То й на громаду плюнь!

Чіпка аж позеленів од такого слова — і нічого не одказав.

Приїхав перед вечором додому, сам на себе не схожий. Галя стріла його на порозі та ажперелякалася.

— Чіпко! що з тобою? ти нездужаєш?

— Ні, здоров… їсти хочу.

Дали йому їсти.

Чіпка сидить насуплений, жовтий, аж зелений, — їсть мовчки. Пообідав, як стало сонце сідати.Не підводячись з місця, схилив він на руку голову, обперся об стіл — та так і закам’янів…Західне зарево освічувало його сумну, як з мармуру вироблену постать, — один її згорбленийвид наганяв журбу тяжку… Галя глянула на його — і нишком стала плакати. Чіпка почув.

— Чого ти, Галю?

Вона мовчала.

Він підійшов до неї; узяв її руками злегенька за голову і, заглядаючи в вічі, промовив:

— Скажи мені, Галочко, чого ти?

— Ти мене зовсім забув… — одказала вона, схлипуючи.

— Як забув?

— За тим проклятим земством — ні поговориш ніколи, нічого…

— Та таки правда, що воно у мене отут сидить! — показав на серце.

— Чом же ти його не кинеш, сину? — обізвалась журливо Мотря. — Чи воно тобі не огидло?.. Натебе вже дивитись страшно… Який був, а який став!!

Чіпка матері нічого не одказав.

Надворі стемніло. Спускалася ніч на землю, утихомирювала людські клопоти, руки й думки.Полягали спати. Чіпка лежав мовчки, хоч і не спав. Думки цілим роєм окрили його голову.Перелітали вони з самого малку — аж до сьогодні; назирнули кожну пригоду життя його,гарячили кров, мутили розум. «Скрізь неправда… скрізь! — шептав він. — Куди не глянь, де некинь — всюди кривда та й кривда!.. Живеш, нудишся, тратиш силу, волю, щоб куди заховатисявід неї, утекти від неї; плутаєшся у темряві, падаєш, знову встаєш, знову простуєш, зновупадаєш… не вхопиш тропи, куди йти; не знаходиш місця, де б прихилитися… Сказано: великийсвіт, та нема де дітися!.. Коли б можна, — увесь би цей світ виполонив, а виростив новий… Тодіб, може, й правда настала!..»

228 / 243

Чуючи, як важко Чіпка зітхає, не озивається, Галя знову почала плакати. Замість утіхи, Чіпкапохвалився їй своїм горем та трохи сам не заплакав. Галя його заспокоювала, голубила,пригортала міцно до серця. Чіпка одмовляв їй нехотя.

Наплакавшись, Галя заснула, як мала дитина: тихо, спокійно.

Чіпка прокачався цілу ту ніч і очей не змикав: усе думав, мучився…

XXIX

ЛИХО НЕ МОВЧИТЬ

Поховавши Максима, Явдоха сама побоялася на хуторі жити. Підмовляла дітей — вони незахотіли. Тоді вона спродала дворище, спродала все, що можна було спродати, та йперебралася до дітей. Разом з нею уступило й нове лихо в Чіпчину хату.

Перше всього матері не помирилися. Явдоха була пишна, горда. Як тільки оселилася, заразпочала все на свій лад перевертати, господарством заправляти. І те — не так, і друге — не доладу, і третє — не на своїм місці стоїть! Мотря, — з молодих ще літ зсушена то працею, тонуждою, суха, як опеньочок, тиха, бідненько зодягнена, — довго мовчала, потакала Явдосі…Одначе не видержала. Явдоха щось уже стала дуже верховодити, за віщось крикнула наМотрю. Мотрю розібрала досада, вона обізвала Явдоху панією; а Явдоха налаяла Мотрю нищою,дармоїдкою… З того й пішло… Лайка та сварка, бучі та колотнечі! Не було того дня. щоб вониміж собою не лаялись. Галі шкода було Мотрі, котру вона так уподобала,

і вона, щоб не сердити й матері, ховалася от тих буч та сварок або у себе в хатині, або у Христі.Вона рада була зійти куди з двору, щоб ні чути, ні бачити! Як же уже й її зачіпали чим, то,звісно, як дитина, вона тягла материну річ. Чіпка й собі, хоч і бачив, що мати ні в чому не винна,держався руки жінки, а за нею — й тещі. Довелося Мотрі таке життя, що хоч без вісті тікай!

— Казала я тобі, сину, — жалілася іноді Мотря Чіпці, як уже й йому теща заллє за шкурусала, — казала: не бери багачки… ні тобі життя не буде, ні мені, старій,спокою! — Потерпіть,мамо, ще трохи. Що ж робити? Це все вона верховодить… вона бучу збиває… Поки її не було, —було тихо й мирно, усе гаразд; а як стала — усе так і пішло догори дном… Покоріться, мамо.

— Не буду я, сину, коритись чорт зна кому. Краще піду у люди та людям покорюся йпоклонюся, ніж мені їй кланятись за шматок хліба, що від тебе заробила…

Чіпка розсердиться ще дужче. Вийде з хати — або до Грицька піде розвести свою тугу, абоколо худоби порається, а іноді й зовсім з двору з’їде у ярмарок куди — та не вертається днівтри або й чотири.

— От, бач! — викладає тоді Явдоха Галі: — це вона, вона все вас розстроює… це вона, старавідьма, бунтує, вас, підбиває його! Жило б, старе луб’я, коли й зобуте й зодягнене, не голодней не холодне… Так ні! Ще й кирпу гне… мов їй гірше тепер, ніж тоді, як нужу годувала!..Сказано — злидні! Як парші трохи обкидали, — зараз і вередувати…

Вернеться Чіпка додому, стане йому Явдоха викладти, на Мотрю клепати. Розпалиться він наматір, дивись: на Мотрі все й окошилося… Заплаче, було, бідна, одна у кутку на печі сидячи, тай годі.

Такі безперестанні бучі та гризня доливали отрутою й без того вже отруєне життя Чіпчине. Усвоїй хаті вів був, як чужий: вона йому остогидла. Йому було у ній душно, тісно; серце забажало

229 / 243

волі, душа — простору.

Він почав згадувати старе товариство… Грицько з своїми завсідними жалобами на втрати, зсвоїми розмовами про достатки, про худобу, з своєю жінкою — тихою й доброю молодицею, — зусім напрямком свого тихого пахарського життя, — здавався йому тепер нудним, сумним. Вінслухав його жалощі, позіхаючи, а думка, рядом з розмовою, малювала йому інший побитжиття — ще до заручин… Там — хоч і горілка лилася, як вода, хоч хто й верзякав з п’яних очейказна-що, — та все те жило, мучилось, любило, кляло… То життя було, хоч і під п’яноюоблудою. А тут — тихо та сумно, як у болоті; сонно, німо, як серед мертвого царства; а дома —гірше, ніж у пеклі!

Щоб хоч трохи одвести ту самотню тугу. Чіпка почав перекидати лишню… Та — добре томупить, чий хміль спить. А Чіпчин хміль не спав: він його ще дужче мучив, як огнем пік і без тогопалке серце… Він тоді сердився на всіх і на все. Теща йому не вгодить; мати боїться; одна щеГаля має над ним волю: він її все ще кохає й поважає. Оже іноді і їй доставалося. Віндоскіпувався до неї: то чому вона не хоче наймички найняти, то чому те та друге й досі незроблено, то чого вона тратить над шитвом очі — то сяку, то таку всячину видере та йприсікається…

Галя слухала все те — іноді одмовляла, іноді мовчки плакала, а іноді чогось боялася… Аспідтиха-тиха серце їй щось недобре віщувало, боліло, нило…

— Чіпко! — іноді уночі, як усі поснуть, вона обізветься до його. — Що з тобою сталося?.. Типочав вередувати усім… Все тобі не любе, не миле, усе остогидло… Невже правда, що всеостогидло?..

Те питання було йому гіркою докорою. Він почував себе винуватим перед Галею: він даремноприсікувався до неї… Тепер її журливий голос разом голубив і докоряв його.

— Галю, рибонько моя! — шепче він: — тяжко мені… важко… Сам не знаю, де б я дівся, куди бсебе запровадив?.. Хоч би діти були… Може б, вони розважили мою тугу… чи не розлепетали бвони мого суму?..

— Чого ж тобі важко?.. Хіба тобі й коло мене важко?.. І зо мною сумно, Чіпко?

— Ні… ні, Галочко!.. з тобою мені весело… коло тебе мені так легко… Хоч би матері не лаялись,хоч би вони в миру жили… А то — щодня гризня, щоденна лайка…

— Чи я ж винна тому, Чіпко? Я б сама рада, коли б вони помирилися, поєдналися… Так же бач:нічого не вдію! Така вже у обох натура: кожна кожній не хоче й на крихту вступити.

— Ой, ні… Ні, Галю, не те… не те… Я боюся, коли б я не занапастив твого віку, — перескакуючина друге, шепче Чіпка. — Я б оддав половину життя свого, аби ти була щаслива… Так же, бач:немає щастя, немає добра! Якесь лихо з самого малку мене окривало, — з самого малку воноучепилося за мене, ніяк я від його ні одіб’юся, ні одгребуся! Як той ірод, залізло в саму душу тай душить, та й вадить, та й каламутить усім… Он колишнє товариство (недавно бачив) —веселе, щасливе…

Галя почула — звідки вітер віє, куди хилить… Вона бачила, що чим далі, то все Чіпка від неїодходив та одходив… Вона бачила — серце їй правду казало, — що не вдержати уже їй Чіпкибіля себе, що йому остогидло таке життя — не вдовольняло його… І вона тихо-тихо, потай одЧіпки, нишком плакала… То вона спускалася у своє недавнє щастя, роздивлялась на його,перевертала, розглядала — без того гарячого пошибу перших любощів, котрий перше не давав

230 / 243

їй ясно глянути на життя їх, розбирала поглядом сторонньої людини. Після таких розглядин тарахування самої з собою вона перелякалась своїх думок… Вона справді не була щасливою, непринесла й Чіпці щастя: вона не була матір’ю — та чи й буде!.. І, падаючи перед образом,молила пречисту зглянутись на її сльози…

А тим часом Чіпка робився усе смутніший, зліший, нетерпеливіший…

— Ти б, Чіпко, коли тобі обридло так жити, кликнув товаришів, погуляв би з ними: може б, хочтрохи розігнав свою тугу, — раз сказала йому Галя, бачивши непереливки.

Вона захотіла увійти в те товариство тихим янголом-спасителем, навчити запеклі харцизяцькідуші, п’яні голови любові до людей, до їх мирних звичаїв, до раз заведеного тихого життя. Таба! Тим запеклим душам треба було десь дівати свою силу, що пручалася, рвалася на волю,переступала звичаї, топилась у гульні, у горілці; п’яним головам одрадна була несамовитасваволя, котра б не знала ні в чому припону, заборони, буйна та шумлива, як самий хміль… їхне зведеш на протерту стежку тихого, незамутного життя! Не з її м’якою, до спокою, до тихогощастя похилою натурою, не з її розумом жіночим, тонким та гнучким, руйнувати було ту баштукріпкої волі… Туди треба було не жіночого серця, люблячого, теплого, а каменю дебелого тахолодного, що його ніколи іскра любові ні розтопить, ні нагріє… Тії волі не завоюєш слабоюжіночою рукою!

Галя побачила, що ускочила з Чіпкою, як риба у невід — і — заплуталась… Стала вонапобиватись, борсатись, трепетатися… Шурхнула, як пліточка, у першу дірку — і вискочила начисту воду… а Чіпка зостався у неводі!.. Вона за ним убивалася, сумувала, плакала. Та він тогоуже ні чув, ні бачив. Він тепер знай співає про неправду людську; кляне земство, котре йому недалося в руки; лає здирщину, котру лаяли усі небагаті люди; бідує з кріпаками, будить у нихжаль, що вони одурені, що їм одвели нікуди не вгодні землі; допомагає їм грошима, колипристають за подушне зборщики; бенкетує з ними — і часом, заливши очі, викрикує, що час бий покарати… А прийде додому — і п’яними руками пригортає до п’яного серця свою Галю, непримічаючи палких сліз на її очах та смутку на змарнілому личку…

Настали часи інші, завелись порядки другі у Чіпчиній хаті. Привітна й тиха своїм спокійнимсімейним побитом, стала вона тепер притоном гульні п’яної, несамовитих реготів, співів…Явдоха, звикши до гулянок замолоду, згадала їх на старість — допомагала зятеві у його затіях.

Оце у суботу, під неділю або у свято завернуть до Чіпки старі товариші: Лушня, Пацюк і Матня.Уродиться боклаг горілки, страва усяка. Явдоха порядкує. Галя куди-небудь у куток заб’ється,сидить мовчки, дивиться, як її чоловік гуляє, слухає, що верзуть його товариші. А Мотря — ажна піч залізе, щоб хоч не бачити того нічого…

Чіпка сидить з товариством за столом; чарка літає за чаркою, задурює їм голови; крики, співита реготи окривають усю хату, вириваються крізь вікна надвір… Іноді зачне хто баляси точити,про свої походеньки розказувати. Явдоха слухає, сміється, радіє; Галя — сумує; Мотря —спльовує на печі мовчки… «Хоч би смерть швидше

прийшла, — думає вона, — щоб ні чути, ні бачити такого!..»

Найбільше Лушня розказував. Як музика тільки поведе смичком по струнах — і заговорять вонито зично-радісно, то журливо-плакучо, — так він своїм язиком грав по людських душах.Розказує одно — усі за животи беруться та регочуться; почне друге — жаль серце, немовкаменем, давить, на очах виступають сльози… Частіше всього він любив згадувати про своємолоде життя, про свою матір. Оце й зачне, було:

231 / 243

— Мене мати привчала красти ще змалечку. Бувало, посадить мене, малого, коло себе,положить перед очима шматок хліба, — та й украдь у неї так, щоб не бачила! А побачила —зараз бити… А дубець у руках червоний та гнучкий, аж свистить… Я вже, бувало, і сим, і тимбоком… углядить — так і стьобне дубцем по руці, аж синя попруга, як п’явка, кругом обів’єруку… Я закричу не своїм голосом та до неї: і «мамочко», і «голубочко»! «не буду… не буду!..»Обнімаю її… однією рукою нахиляю за шию, а другою, дивись, шматок уже й потурив у пазуху.Оглянеться вона — немає шматка… Тоді й пожалує і їсти дасть… А так — за цілий день неїстимеш…

— Була колись і цьому правда! — журливим голосом вимовить Галя, хитаючи головою.

— От хай мене хрест поб’є, коли неправда! Та потім і каже: «Ти не думай, сину, що я тебе подурному б’ю: це я тебе на добро учу! Виростеш, дякуватимеш… Усе, каже, крадь, де тількилегко лежить… А у пана — вишукай, а вкрадь!..»

— Бо пан з людей надрав, — уверне Чіпка… — У пана своє одбери…

— Еге ж… Пан усе набрав з людей, пан і людей брав… От мою матір — адже взяв! Та, спасибійому, й мене на світ пустив…

І почне було розказувати, як його матір привели у двір, у горниці до пана, як вона усьогобоялася, поки з паном не зазналася, як пан радів, коли знайшовся у неї він, «Тимошка —добрий молодець…»

— Пан радий — мені радий і матері радий… держить нас у горницях, не випускає нікуди. Менеіноді пестить, гойдає. А став я на ноги спинатись, то все медяниками та цукерками годує тагривеники дарує. Мати дивиться та радіє. І така тоді до мене добра! Напуває мене чаєм; упанські пуховики положить спати; закутає у теплі одіяла; схилиться наді мною і довго-довгодивиться, а потім — ще довше цілує… Розкіш мені була! Коли це приїздить син додому з школи:вивчився вже — прогнали з школи… Як углядів це: «вон! вон з двору! щоб і духу не чутнобуло!» Пішли між ними гризня та лайка щоденна; мати моя щодня плакала та все мене ховалаод панича… Увірвалося зразу добро наше!.. Мучився-мучився ото старий пан та й перевів нас згорниць у нову хату, що за кузнею була. Там нас і поселено. Ото як перевели нас, — трохиугамувалось у горницях… Нічого! Живемо ми собі удвох з матір’ю, до нас частенько й старийпан забігає: матір жалує, мені гостинці носить… Коли це, кажуть, панич жениться. І оженився.Узяв собі дочку вашого — чорну-чорну, як плащувату циганку, тонку та високу, з здоровеннимносом, що аж через губу у рот заглядав, з язиком здоровкався… Як ото одружився, так іпохмарило одразу всім. Не було того дня, щоб не чутно було плачу на стайні!.. Та й старомупанові, видно, не медяно стало: посивів старий, з тіла спав, на виду подався, почав перекидатилишню… Бувало, устане вранці, рано-рано, викраде таку годинку, що ще син почиває, та доключника Якима.

А Якимові наказано: як тільки забачить, що пан повернув за кузню, — щоб зараз біг і казав їй…То він було до Якима: «Якиме! голубе мій! Я вже тобі стару жилетку віддам — тільки мовчи, некажи!» Яким гляне на його: стане йому жалко старого пана, що колись усім орудував, і самимЯкимом, а тепер стоїть перед ним згорблений, труситься та так жалібно просить… «Ідіть, каже,тільки не баріться, бо вже швидко молоді повстають…» Він тоді підтюпцем до нас. «А демати?» — питає мене. «На вгороді», — або де там, одкажу. «Піди лиш, поклич». Та й ткне менікопієчку у руку. Я, бувало, на одній нозі поскачу. Прийде мати; сяде він проти неї, дивиться,згадає давнє — та й заплаче, жаліючись на сина та на невістку. «Благородне, кажуть, званієпорочу… Дурні! Яке там у біса званіє, коли мені жити недобре, коли мені нема ні в чому волі?..Спершу, — каже, — я хотів тебе одарити: грунт дати, хату поставити, землі одвести і на волю

232 / 243

випустити за твою службу… А тепер — не можна… невільно мені в тому… ні в чому немає меніволі…» Та схилиться на стіл головою та й заплаче. Мати дивиться на його та й собі плаче… А я,бувало, прищурюсь собі у куточку та нищечком і думаю: чого вони плачуть обоє? Оже недовгопан щось і пожив після того… Зажурився та й умер. Як почула мати, то цілісінький тижденьтужила, як божевільна, яе своїм голосом, а мене била щось з місяць — хто його знає й за віщо…Швидко нас знову у кухні забрали: матір дивитись за дробиною, і мене з нею… А в кухнях —нужда… голодно й холодно! Мати й давай красти всячину: сальця, було, украде — мені дасть,пупок або печінку з печеної вутки… Піймали її якось раз на крадіжці, розтягли та й одідрали, яккішку, — насилу встала… Оже не покаялась, не покинула свого ремесла… почала ще ото ймене вчити. І, спасибі їй, таки вивчила!

Слухає Явдоха такі речі та підхвалює «доброго молодця», що не забув науки. Галя сидитьсумна-зажурена: жалко їй старого пана, жаль Лушневої матері, страшно такої неволі… А Мотряна печі журиться, що її син з таким товариством гуляє; вона стиха шепче: «Господи! івродиться ж така дитина на світ… таке на матір сплести?! Сказано: не має бога в животі…ірод!» А Лушня за те, що добре уміє язиком молоти, частує товариство, примовляючи: «Щобпани здорові були, щоб нам худібки придбали!»

— А самі сконали! — кінчає Пацюк.

Іноді бував на тих сходинах і Грицько. Та не по душі йому були такі гульбища, а надто ті гостріколючки, які часто й густо заганяв йому у серце Лушня або хто другий з товариства.

— А що, Грицьку, чи пшениця вродила? — почне, бувало, здалека Лушня, натякаючи на завсідніжалощі Грнцькові.

Грицько мовчить, мов не до його річ.

— Шкода! — одмовляє замість Грицька Пацюк — тепер настали такі літа, що пшениця неродить…

— Чому не родить? — огризнеться Грицько. — У такого, як ти, то й не родить, бо чорт має начому родити… Хіба в роті посієш?

— Ні, Грицьку, — знову Лушня: — тепер і земля така стала, що й на землі не родить! Ти її потомобливаєш, сльозами благаєш: уроди-бо, сира земле! А вона, бісова, глуха й німа: не чує й нероде!

— То й приходиться людям на неї жалітись, — піддержує Пацюк. — А кому ти на землюпожалієшся?.. Хіба іноді побачиш багатого товариша або кума, пожалієшся йому — чи незглянеться, бува?..

— А знаєш, Грицьку, — вмішається одутлий Матня: — чого в тебе земля не родить? Не того, щосплодилася, — ні! То тебе бог карає… Було б тобі дурно тоді не брати Чіпчиного жита…

Грицько сидить — як на вугіллях тліє. Він би й огризнувся, та боявся бучу збити та ще з такимигультяями. Та, правда, таки й Чіпка забивав усіх, не давав Грицька у образу. Так миналися тіуїдливі жарти, аж поки Чіпка під товариську гульню не подарував Грицькові сто рублівгрошей — на хрещеника.

— Тепер, Грицьку, знаєш, що тобі зосталось робити? — каже Лушня.

— А що? — питає радий Грицько.

233 / 243

— Тепер тобі годі й хліба робити, — однак земля не родить, — та все коло Христі ворожити: хайщомісяця дитину плодить! Чіпка — добрий чоловік: за кожним кумуватиме…

— Батькові своєму лисому розкажи! — приснув Грицько.

— А, їй-богу, угадав ти, Грицьку, що лисий… Я б йому сам з великою радістю сказав так, ташкода, що вмер! Тільки що ж з того, що я б йому сказав? Коли він мені нічого не кинув —одинцеві… А що б то було, якби моя мати щомісяця по такому родила, як я?!

— Поїли б одно одного… поки не подавилися, — лютує Грицько.

— Що, може, й їли б один ’дного, — то й то, може, правда… тільки б не їли чужого хліба тагрошей!

— Так що ж? Я прохав у Чіпки, чи що? — кричить, розпалившись, Грицько. — У ногах лазив?..Його добра воля була, а тобі — зась! Не твоє діло, он то що!

— Та я й не мішаюся, господь з тобою. Я тільки раю. А не хочеш — хай твоя Христя ніколи ніодного не зроде… Мені що? Я тільки кажу, якби частіше, то корисніше б було!

— Ні, Чіпко, я в тебе через твоє товариство не можу бувати, — жаліється Грицько, як Чіпкаувійшов з комірчини, де брав горілку, у хату.

— Як саме? — розпитує Чіпка.

Грицько йому розказує. Лушня виправляється і тут же, між тихим словом, дивись, і вкине якогоґедзика. Другі аж за боки беруться, регочуться. Чіпка на мирову зводе, частує. Грицько мовтрохи і втихомириться, посидить ще, вип’є ще чарку та швидко й додому поривається.

Після того, як поли врізав від Чіпчиної хати, казав і Христі, щоб не ходила. Одначе вона інодівикрадеться нишком на хвилину та й побіжить провідати куму та Мотрю: Явдохи й Христянезлюбила.

Горілка, кажуть, усьому злому злодійка. А у Чіпки в хаті горілка тепер господиня. Рідкопроходив той день, щоб п’яне гульбище не збиралося, не гуло, не кричало… А коли негульня — то гризня жіноча: матері як не кусають одна одну… Така колотнеча була Чіпці гіршеполину. Він став солодити свою душу гульнею та горілкою… Без гульні йому нудно, сумно.Сновигає іноді по двору від хати до воріт, від воріт до хати, хмурий, насуплений, як з хрестазнятий, — за цілий день від його слова не почуєш… А прийде ввечері товариство, вродитьсябоклаг — прощай, розуме! Наїдяться, нап’ються, погуляють — та й з двору… і Чіпка з ними! Аперед світом — везуть повну повозку всякої всячини…

— Що це ти, сину, робиш? — з плачем докоряє Мотря, а серце у неї як не розірветься відгоря. — Другі кривавим потом заробляють, а ти… Сину, сину! Бога побійся, коли людей нестрашно! Згадай: у яких ми злиднях жили, у якій нужді гибіли, та ніхто про нас не скаже словалихого… А тепер і достатки…

— Не ваше діло! — шпарко переб’є її Чіпка: — лежіть там собі на печі, коли ложиться!..

Застогне Мотря, обіллється гарячими сльозами та й замовкне. Аж недужа від того стала, ажпочорніла… її рідна дитина, її єдина надія… «Краще б я тебе не родила або малого задавила,ніж тепер отаке бачити!» Ті й почне проклинати товариство, котре до такого під

234 / 243

водить її сина. Явдоха чула це й бачила, та нарошне йшла проти Мотрі: підохочувала Чіпку,вітала його братчиків. Живучи цілий вік таким життям, вона звикла до його сама, раділа всякійудачі, допомагала у розбишацьких затіях… Чіпка що день робився все хижіший та й хижіший.Як той звір, кидався він на кожного заможного чолові ка… Перше «карав» тільки пана та жида,а то вже став «одбирати своє» і в свого брата — заможного козака; обдере, як липку, тількиживу душу на світ пустить…

Галя, хоч від неї крилися й ховалися з цим, усе те волею-неволею бачила — та не мала сили що-небудь подіяти… Вона одмагалась сльозами. «Оце й мені, так як і матері, приходитьсяпривикати до цього, — думала вона серед ночі самотою, як Чіпки не було. — Невже ж і я такастану, як мати? Чи, може, вона вродилася такою?.. Ні, то, видно, стала така за такимзамужжям… Горенько моє! Це ж, видно, й мені не краща доля cyдилася: розбишацька дочка —розбишацька й жінка! Господи!..» І гидкий і страшний здавався їй Чіпка: вона його тодіжахалася… Коли ж, під добру годину, у любу хвилину, прокидалося у його серці добро, —сповідався він своїй Галі, обнімав, голубив її, — вона не вірила тому, що вчора думала. «Ні!..розбишака не вміє пестити так любо, не вміє пригортати так щиро, так гаряче цілувати… Ні!Мій Чіпка не розбишака… Ні… ні! Він любий, добрий… Він карає неправду… карає?.. хто йомувелів карати?.. хто?? Ні, він не робить так!..» І впивалася щастям, хоч полохливим, боязким, авсе-таки щастям…

А Явдоха гризлася з Мотрею, не давала їй спокою. Прийде оце у її хату — перекидає усе, лає її.Спершу Мотря одгризалася, не мовчала, а потім, як побачила, що Чіпка потакає тещі, кривдитьїї, матір стару, то промовила сама собі: «Іродове кодло! Ти ж моє добро вкрало, над моєюнадією насміялося!» Та як замовкла, то й мовчала вже, що б там Явдоха не казала, не робила.Тільки, обливаючи сльозами пориті недолею та літами щоки, прохала у бога смерті.«Господи! — часто й густо молила вона: — прийми мене, безталанну, до себе! доки вже ямучитимуся на світі?..»

Думала Мотря про смерть, виглядала її, сподівалася, а вийшло так, що Явдоха несподівановмерла. У неділю, після обіду, зразу ухопила її завійна. Душить її, під серце підступає, у грудяхдавить, дух випирає…

— Ой, лишенько… умираю! — скрикнула Явдоха та й дух спустила.

Галя як з-за угла прибита ходить. Бліда, з заплаканими очима, вона не примічає, що й волоссявибилося з-під її очіпка, так розпатлана й сновигає, білі руки ломить, голосить на всю хату… Деж? Зранку ще Явдоха така весела була, жартувала, сміялася; а на вечір — один труп, бездихання, від неї… Страшно й тяжко! Чіпка собі блудить, як бовдур, не знає, що й розпочати: чиГалю втішати, чи коло мертвої порядкувати?.. Одна тільки Мотря при пам’яті. Вона не те, щобрада була, — ні! Вона жалкувала Явдохи: вона бачила тут кару божу. «Отже й померла безсповіді, без святого причастя… прости, господи, як…» Одначе вона не дуже й убивалася… А заЧіпку раділа. «Може, хоч тепер кине… тепер нікому буде настроювати… може, оханеться…»

Третього дня, як поховали Явдоху, справив Чіпка по тещі бучні поминки. Зійшлися люди нетільки з Пісок, прийшли й з хуторів. А старців-старців… як на печерах у Лаврі! Люди обідали ухаті; для старців поприроблювали лави надворі. Понаварювали великі казани усякої страви:Чіпка на поминки заколов свиню, зарізав три овечки, убив великого бузівка. А горілка — яквода, лилась за царство небесне… А після обіду Мотря старцям роздавала по шматку паляниціу торбу, а Чіпка — по сім гривень у руку.

На другий день після того Чіпка запріг коней та й поїхав з двору, не сказав і куди. Не булодень, два… А на третю ніч вернувся, везучи повні вози всякого добра. Аж скрикнула Мотря, як

235 / 243

побачила. Серце її не видержало, стала вона корити, ганьбити і сина, й товаришів. Ті на докорине змовчали — загризлися з Мотрею. Пристав і Чіпка. Зчинилася у них лайка, буча… Галяперелякалась, заперлась у себе в хатині. Лушня розпалився, кричав; Мотря собі лаяла; він їйзбив з голови очіпок. Сердешна материна голова! «У своїй хаті… волоцюга… розбишака…» Недоказала, залилася гіркими.

Вранці пішла жалітися у волость — не за крадіжку, а за те, що її «волоцюга побив…» За те вонамовчала: боялася за свою рідну дитину. Набігли волосні у хату, де саме гульня йшла. Чіпказараз до їх. Поналивав так, що ледве додому рачки долізли. Тим Мотрина жалоба й кінчилась.Тільки Чіпка, як пішли волосні, розпалився, як огонь, налаяв п’яний матір «сучкою» інахвалявся побити… Мотря обливалася гіркими слізьми та нишком проклинала свою долю, щодала їй таку «прокляту дитину»… А Чіпка знову засів — п’є та гуляє з братчиками.

— Ні, — кричить Лушня: — ніколи не буде у тебе, Чіпко, такої матері, як Явдоха була! Ото —рідна мати; а це в тебе — собака, а не мати! Гляди лиш, чи не вона бува й Явдоху з світазвела?..

Страшно якось загуло це слово у кожного в ухах. «А справді, чи не так? — подумав кожен. —Дивись пак: любісінька, милісінька була жінка зранку, а на вечір — тільки тіло зосталося, та йте задубло!..»

— Ай справді?! — скрикнув Чіпка. Серце у його повернулося… Коли б мати була перед очима,здається, вбив би відразу.

Галя, сидячи у себе в хатині, гірко плакала. Як же почула те крізь стіну, то зразу кинулась,гадки і в неї схибнулися… «А справді?..» І неначе вітер провійнув у її серці. Одначе чула душане подалася тому вітру. «Ні, ні, — шептала Галя: — то зле серце таке тільки може пригадати…Свекруха правду каже: то матір господь скарав за таке життя… Ні, Мотря — не така людина…»І Галя одганяла від себе, як ув’язливу муху, злу думку.

Як розійшлась п’яна ватага, Чіпка прийшов у хатину. Галя не видержала: напустилась на його,корила, лаяла, плакала…

— Чіпко, Чіпко! чи я ждала такого від тебе, чи сподівалася? Попустив рідну матір на поталуволоцюзі, гайдамаці… І звір такого не зробить, як ти зробив, і розбишака хижий!..

— Ти чула, що Лушня казав? — спитав він грізно жінки.

— Лушня?.. Лушня… Коли було серце, котре ні разу не гріла правда, то серце Тимофієве!.. Количий язик не дубів від брехні, котрій немає й назвиська, то язик Тимофіїв! Сучка, а не жінка,тільки хіба зроде ярчука такого, як Лушня! А ти йому віриш? ти його слухаєш?..

— Що ж — ти боїшся людського поговору, чи що? Плювати я хотів на їх поговір!.. та й на нихразом!

— Не поговору, Чіпко, не слави, — перебила його Галя, — хоч і її ніяково слухати, а правди,котру ти так любиш та нехтуєш… А ще кажеш: немає правди між людьми!.. А де ж у тебеправда?.. де?..

Останні слова гострим ножем шибонули в саме серце Чіпці.

— Ти завжди мене винуватиш… Ти проти мене завжди йдеш! — скрикнув він, виходячи з хати ігрюкнувши дверима. Цілу ніч він проблукав по двору, а Галя цілу ніч навзрид проплакала.

236 / 243

На другий день пішов по селу гомін, що Чіпка трохи не вигнав матері з двору.

— Як їла хліб з остюками, то й усе добре було; а перейшла на буханці, то у ніс закололи: пішлана сина жалітись!! — винуватили Мотрю одні.

— Який він син? який він син, коли рідну матір попустив волоцюзі ударити?! — оступаються заМотрю другі.

А Мотря від такої зневаги, від тяжкого уразу, від тривоги занедужала, у постіль злягла; не їсть,не п’є, мутно очима дивиться… Галя ходить коло болящої, як коло рідної матері. Прикликала донеї знахурок; ті шептали, зіхали, давали якогось зілля — та ледве-ледве одходили Мотрю.

— Галю! — каже вона: — я знов чую, що одужую… Мені знову легшає… Навіщо?.. Я молилабога, коли б умерти… Краще б мені на тім світі, ніж на сім… Та не дає мені бог смерті… Йогосвятая воля… Він то знає, нащо мене пускає ще жити. Може, додержить до тії пори, коли Чіпкаоханеться — я його побачу, як свою дитину, як свого сина… Галю! дитино моя!.. рідная моя! Тиж мені тепер найрідніша… Уговорюй його, як жінка:

він тебе почитає, кохає щиро, — може, тебе послухає, коли вже мене не хоче слухати… Боже!що б я дала, що б я зробила?.. Я б свого серця влупила та дала йому, коли б тільки він ставчоловіком! Я б тоді умерла спокійно. А то?..

І свекруха й невістка рясно-рясно плакали…

XXX

ТАК ОЦЕ ТА ПРАВДА?!

Стояла люта зима. Ще такої холодної та сніжної не зазнають люди. Багато тоді народупомерзло — забило їх під лиху хуртовину, закидало, замело снігом — там богу й душу оддали.Повесні уже несла вода річками мерзлі трупи, а других серед поля вовки поїли.

На зиму Мотря зовсім одужала. Сидить, пряде вовну, а Галя або шиє, або й собі пряде напрядці. У хаті в них тихо, тепло, — було б і одрадно, коли б не тума якась стояла в кожногоперед очима, не повітря важке носилося по хаті. А то сидять вони собі при ясному світі свічки —тихі, сумні, мовчазні, — тільки одні тіні від них колишуться по стінах та чутно, як прядка гудета наводить якийсь сум, викликає сон-дрімоту. І в душі у них гіркий смуток, на серце наляглаважка туга, журливі думки сповили їх голови. Іноді по хаті пронесеться глибоке зітхання;увірветься нитка й затихне на який час гуркання прядки, поки її налагодить Галя, або випадепочинок з рук у Мотрі, глухо вдариться об піл і розбуркає тишу сумну. Тільки коли-не-коливирветься з уст живе слово, пронесеться по хаті, як мара страшна, злякавши і сум, і німоту, —та й замре без відгомону. Чіпка собі нудиться світом, коли немає нікого з товариства. Ляже —душно йому; встане — холодно. Слухає іноді, що розказує мати з свого молодого віку, і встаютьперея його очима дитячі літа, встає сива бабуся, дід, степ, вівці… «Щасливий я був тоді!» —думав він і не знає, де тепер себе діти.

Ніч, як куйовда, стояла надворі; мела страшенна хуга-завірюха крутила; та холод такий, щострашно й носа виткнути з хати; мороз перся у хату — позамуровував шибки узорчатимививодами; а в димарі, як голодний звір, ревла та вила відьма-буря, кидаючи у вікна кім’ямиснігу — мов хто добивався у хату знадвору. Галя й Мотря сиділи собі та мовчки пряли. У кожноїчогось так тяжко було на серці, що вони аж попригиналися до гребенів. Чіпка лежав на лаві,задравши голову угору, мовчки дивився у стелю та слухав божевільні заводи буйного вітру.Свічка на триніжку неясно горіла:

237 / 243

знай гніт нагоряв-жужелився, і знай його зривала або Мотря або Галя, кленучи вогонь, що такнемилосердно пік у пучки. Разів два чи три ненароком свічку зовсім гасили — і тоді в темрявіпроносився жарт та сміх, немов боявся світу, бо справді, коли знову засвічували світло, то —немов воно замикало уста їм — ні одне слово не зривалося з язика, наче то не люди сиділи, аякісь тіні — глухі й німі…

Коли це зразу, як грім, загуло коло хати, й почало щось стукати у вікно. Чіпка кинувся, скочив злави, мов хто його скинув з неї, — та мерщій надвір. Засов клацнув; почувся гомін, тупіт.Незабаром Чіпка увів у хату Лушню, Матню, Пацюка та ще чоловіка семи незнайомих людей.Були між ними москалі — і Сидір там, були й прості.

— Господи! — ледве вимовила стиха Мотря та й прикипіла до гребеня.

— Здорові в хату! — обізвався дехто.

— А ти, стара, вже одужала? — питає Матня Мотрі. — Оже, їй-богу, час тобі вже умирати.Дивись: зуба в роті немає, а ти ще й досі живеш — марно тільки хліб переводиш!

— Відчепись од мене, лихий чоловіче! Чого ти прийшов у чужу хату насміхатись з староїлюдини? — одказала Мотря.

— Не займай її, Якиме, — обізвався Пацюк: — бач, як вона зуби вискиря… покусає ще!

— Щоб уже ти вискиряв та й не стуляв їх ніколи, розбишако! — гірко одмовила Мотря.

Гайдамацтво підняло регіт.

Галю разом ухопив за серце жаль, образа; серце в неї затіпалось.

— І воно так слід добрим людям робити?! — призро кинула вона цим питанням у вічітовариству.

Регіт стих; усі похнюпили очі у землю; одна тільки Галя гостро дивилася на всіх гультяїв — ічервона краска грала на її щоках, тоді як серце підкидалося в грудях, а груди поривчатодихали. Разом і лиха й хороша, була вона у ту годину. Як вовчиця, оберігаючи дітей, усянаїжиться, жде тільки одного замаху, щоб разол кинутись на свого ворога, так вона гордо йпризро до жидала ще хоч одного слова… Слова не було.

Чіпка помітив скриту бурю, похопився промовить:

— Ходім, пани-браття, у світлицю, бо тут з бабами ніякого пива не звариш… хай вони собіпрядуть.

Як ноги вломили братчики з хати — мерщій перейіш за Чіпкою у світлицю.

Мотрі зробилося так тяжко на душі, так гірко на серці, що вона аж не всиділа на гребені:встала, побралася на піч, лягла — та так і залилася сльозами. А Галя, оставшись одна, думала:«Підожди ж! підуть твої братчики… це вже не первина… постій же… прокляті, каторжні!» — ілютувала разом на Чіпку й на його товариство.

А в світлиці тим часом обходила рядова, pозв’язувала й без того смілі язики, дурманилабезпутним життя задурені голови, надавала силу й без того дужій волі; неслися сміхи, реготня;ґвалт окривав хату і несамовиі вривався в другу, де була Мотря з Галею.

238 / 243

— А що, отамане? — обертається Лушня до Чіпки: — у яку мутну воду закинемо сю ніч свійневід?

— Коли б так, щоб і недалеко, і рибки піймати, — уставив червоний, як після лазні, Матня.

— Ми оце з Петром, — веде далі річ Лушня, — наладились до Хоменка на хутір…

— Воно туди й небезпешно, — обізвався хтось з ту: — у його така вармія…

— Та правда, що у його три сини, як кати, — ка Лушня, — та й сам такий, що, посмолившивірьовку, ведмедя вдержить, — та сількісь! Он той братко припас задля його таку важнуштуку, що й не здивує, — кажучи се, Лушня показав на москаля Сидора.

— Яку? — питає Чіпка, котрий до того мовчав.

Сидір витяг з-під поли рушницю, мовчки показав Чіпці. Той понуро глянув — і нічого не одказав.

Обійшла ще раз чарка кругом столу, — посоловіли в кожного очі ще дужче.

— Та коли йти, братця, то вже й пора, — своє таки Лушня.

— Чи пора, то й ходімо, — понуро відказав Чіпка, підводячись.

За ним повставали другі. Випили ще на дорогу; вийшли з хати. Чіпка погасив світло — і собі заними… «Кукуріку!» — прокричав на сідалі півень, залопотавши крилами. Усі кинулись.

— Пху, проклятий!.. перелякав!! — обізвався Лушня.

Галя почула, що п’яна зграя побралася. «Чи тож-то й Чіпка пішов, чи, може, в світлиці?» —подумала вона, взяла свічку і пішла у світлицю.

У світлиці не було ні душечки. На столі стояла порожня пляшка з горілкою та три порожніхчарки, та два полумиски на денці з росолом — видно, були з огірками. На столі поналиваногорілкою, понакришувано хліба, де-где валялися недоїдені гузки з огірків. Під столом валявсяпорожній боклаг — аж воронка торохтіла. Ослони в хаті попереставлювані: один вздовж,другий впоперек. Накурено так, що дихати важко було; страшенно смерділо горілкою…Сказати: була то не світлиця заможного хазяїна, а корчма п’яна!

Галя не могла довго побути у ній, так її давив дим, змішаний з горілкою. Вона грюкнуладверима і увійшла до себе в хатину, де стояла її постіль, заслана добрим коцем. Галя знялакоц, мала була лягати, — та сама незчулася, як опустилася на стулець, обперлася на стілрукою, на руку схилила голову — і задумалась… Довго вона думала; потім покотилися з очейсльози — і, заливаючись ними, вона впала на постіль; довго-довго плакала, та незчулася, як ізаснула. На столі свічка догоріла й сама потухла…

Мотря, качаючись на печі, цілісіньку ніч не спала — теж плакала. Так її уразили лихі речі«проклятих людей». А скільки то думок переплило у материній голові за ту ніч! Думала вжевсяко. Думала піти сказати на сина, що він розбоєм промишляє, щоб узяли його разом з йоголихою ватагою: тоді вона буде знати, що вже немає у неї дитини! То знов нова думка: а може,оханеться? Та шкода й сердешної Галі — вона так мучиться, так побивається за ним!.. І зновувізьме жаль материне серце: стане вона молитися богові, щоб послав їй смерть швидше, тазнову плакала… Так цілу ніч проплакала та продумала.

239 / 243

Прокричали другі півні. Коли геть за північ почувся здалека тупіт, гомін. Далі — ближче…ближче… коло самої хати… «Ідуть! — подумала Мотря. — Хоч би ж хоч сюди не заходили», —прошептала. Коли чує — повернули в світлицю.

Перегодя трохи рипнули двері — увійшов хтось у хату.

— Хто там? — питає вона з печі.

— Це я, — одказав Чіпка.

І — чує вона — став над помийницею вмиватись… У серці їй наче хто гострим ножемшпортонув.

— Що то, сину?

— Нічого…

— Ой, сину, сину! хоч би вже ти на те не пускався… Хай би крав, хай би грабив… а то…

— А Явдоху хто з світа звів? — питає гостро Чіпка.

— Що ти кажеш?

— Хто, кажу, Явдоху струїв?

— То це я, сину??!

— Уже ж не я…

— Спасибі…

Не доказала, замовкла… Запекло коло серця, мов хто огню приложив; плач, злість, досадаразом піднімались з душі, бунтували стару кров: як обухом ударило в голову, задзвонило ввухах, потемніло у віччю…

— Краще б я руки наложила на себе, ніж таке чути! — прошептала, качаючись на печі тастогнучи.

Незабаром повходили в хату й друзі. Засвітили світло. Мотря виглянула з-за комина — ізатрусилася… На кожному видні були сліди свіжої крові. Мотрі зробилося страшно, холодно.Вона забилась у самий куток печі, трусилася, як в лихоманці… Далі вона почула, як стали в печіогонь розводити — одежу палити. Вона боялася, щоб не скрикнути, боялася зітхнути — та всеміцніше й щільніше стискувала зуби, тулилася в куток…

Упоравшись як слід: повмивавшись, попаливши, яка була в крові, одежу, розбишаки погасилисвітло, побрались у світлицю.

— О-ох!.. — здихнула Мотря. — Хоч би Галя коло мене… Ох, господи!.. — застогнала вона: —дай мені дожити до завтрього… Одсахнусь тебе… зречусь тебе, мій сину… моє лихо… передусім світом скажу… на все село прокричу… Ох!.. Чого хоч ніч така довга?.. чого хоч вона такнешвидко тягнеться?.. Хоч би швидше світа діждати… Господи… боже наш! сохрани йзаступи…

Та злізла з печі, упала навколішки перед образом та тихо й чуло молилася, б’ючи земні

240 / 243

поклони. Не чула вона, коли й треті півні прокричали, не помітила, коли почало на світблагословитися. Од щирої молитви одірвав її, розбуркав несамовитий крик та стук у вікно.

— Ря-а-туй-те… Ой… рят-у-у-йте!.. — кричало щось під вікном молодим дитячим голосом. Мотрякинулась до вікна.

— Хто там?.. — питала вона з хати.

— Це я… рятуйте… хто в бога вірує… Одчиніть… пустіть… — аж плакало та просило.

Мотря тихенько вийшла надвір — та трохи не омліла… Перед нею стояла літ десяти дівчинка, уодній сорочці, об’юшеній кров’ю, боса, розхристана, розпатлана — стояла й трусилася…

— Що се?.. що з тобою, дочко?.. чия ти?.. де ти була?.. звідки вирвалась?.. — тремтячи сама всімтілом, питала Мотря дівчинку.

— Ой, лишенько… бабусю… Ой… горенько тяжке… — з плачем ледве вимовляла дівчинка. — Яз хутора… розбишаки були… усіх побили… порізали… постріляли… батька… й матір… діда…бабу… дядьків… дядину… маленького братіка… усіх… усіх… Одна я зосталася… одну мене незнайшли… втекла…

— Як утекла?

— Поїхали… запалили хату й поїхали… Ой… о-ой! бабусю… горенько мені!.. — скрикуваладівчинка, хапаючись рученятами за Мотрю, — боялася, щоб та, бува, не втекла…

— Цить… ци-ить, моя дитино! — зацитькувала Мотря. — Я знаю, хто ті розбишаки… Мовчи!.. Томій син, клятий!.. Цить… а то як почує — не животіти тоді ні тобі, ні мені…

Дівчинка прихилилася до Мотрі та тихо схлипувала. Мотря увела її у хату.

— Ходім у волость… у волость ходімо! — шепче вона, а сама чує, що голова у неї кружиться, очістрашно горять, ноги трусяться… от-от упаде! — Ходім, дочко…

поки ще сплять…

— Я змерзла, бабусю… холодио… — шепче дівчинка, тулячись до Мотрі.

— На хоч мої старі чоботи узуй… Он платок… юпка… швидше!..

Похапки назула вона на дівчинку старі закорублі чоботи, накинула юпку, платок; на свої старіплечі натягла кожушанку — і вийшли удвох тихо з хати.

Червоне зарево ударило їм прямо у вічі. Дівчинка схопилась за Мотрю: вона боялась тіїпожежі — то горіла їх хата… Хутко вони обидві повернулися спинами до широкої полосиогняного світу, що піднімалась високо вгору, наче хотіла запалити хмару, та й потяглипідтюпцем на другий край села. Червоний півень просвічував їм шлях своїми кривавимиочима… а навкруги собаки валували…

Незабаром прибігли волосні, назбиралось народу повнісінький двір, обступили кругом хату. Ніодної душі не випустили: усіх побрали, пов’язали. Піднявся крик, ґвалт.

Від крику прокинулась Галя. Швиденько накинула вона на себе юпку, вийшла з своєї хатини…Як глянула вона на Чіпку, що з скрученими назад руками стояв і понуро у землю дивився, як

241 / 243

угляділа об’юшену кров’ю дівчинку.

— Так оце та правда?! Оце вона!!! — скрикнула не своїм голосом — і несамовито залиласьбожевільним сміхом.

Тіло в неї тряслося; очі помутилися — вона ними якось чудно водила; на губах встала кривавапіна, а вона все сміялася, все сміялася…

Чутка про все те, як грім, розкотилася на всі кінці, рознеслася на всі боки — в одну митьобхопила усе село. Збігалися люди, як на пожежу, дивитись, а вертаючись додому, від страхубогу молилися.

— Чула? — як божевільний, вскочивши в хату, скрикнув Грицько. Христя глянула на його та йпополотніла,

— Що там? пожежа?..

— Чіпка людей порізав… усю Хоменкову сім’ю виполонив!

— О-о-о… — якось чудно загула Христя. Очі в неї розкрилися, боязко й страшно повела вонаними по хаті.

— Уже погнали у город… в тюрму, — каже Грицько.

— А Галя? а мати? — ледве чутно спитала Христя.

— Не знаю… здається, дома…

Христя мерщій за кожушанку, хапаючись накинула її наопашки та чимдуж побігла з хати.

Грицько гукав, завертав, кликав. Вона нічого того не чула — була вже далеко.

Перегодя трохи вернулася, як з хреста знята. Вступивши в хату, перехрестилася.

— А що? — спитав Грицько.

— Галя… — знову перехрестилася: — повісилась…

— Отуди к лихій годині! — виторопивши очі, сказав Грицько та й замовк.

Цілий день вони обоє мовчали: смутні, бліді, неспокійні — мов дожидали смерті. Двоє діток їх,хлопчик та дівчинка, помітили це та, не розуміючи, від чого воно, сиділи собі тихо на печі йшепталися:

— Чого це тато та мама сердиті? — питав стиха хлопчик.

— Не знаю… — одмовила дівчинка й замахала на хлопчика пальчиком. — Ци-ть! мовчи…битимуть!..

Це вже було туди під осінь, на другий рік. Сонце заздалегоди, почувши її, надолужало своїмтеплом: не гріло, а пекло. Дощ як затявся, і трохи не на корх лежало на шляху пилу, та стояввін і в воздусі, як сивий туман, ліз у вічі, душив у горлі… Люди знай їздили по шляху: насталасаме гаряча пора возовиці. По тому ж самому шляху простувала у Сибір, на каторгу, ціла валкаскованих по руках, по ногах рештантів. Кругом їх цілий звод москалів з ружжями.

242 / 243

Пройшовши Піски, валка стала коло волості, на вигоні, на перепочинок. То був Чіпка з своїмтовариством.

Як почули люди, то стали збігатись з усього села — старе й мале, мов на ярмарок.

У той час Грицько вертався з поля з снопами — аж трьома возами. Він — за одним; Христя — задругим; а син — хрещеник Галин — сидів на третім поверх снопів, тільки головка манячила.Побачивши зборище, вони спинили волів, а самі пішли до гурту… та й поторопіли обоє! Нешвидко вже Грицько опам’ятався, підступив ближче.

— Що це, брате Чіпко? — журливо, з самого глибу серця, обернувся до його Грицько.

У тому запитанні, у його голосі не було ні докору, ні помсти, а вчувся тяжкий жаль — шкодапропащого брата. Чіпка скоса зиркнув, здвинув густі брови — та й одвернувся.

Грицько стояв, як пришиблений, дивився мовчки. Незабаром старший москаль, що вів етап,скомандував в дорогу.

Рештанти стали підводитись, забряжчали важкими цепами. Почалося прощання, обнімання,почувся плач, голосіння… Плакали люди, обнімаючи своїх безталанних братів; подавали їм напрощання — кожен по своїй спроможності: той шага, той копійку, а хто й гривню… Плакалирозбишаки, навіки прощаючись з рідним селом, з своїми людьми — рідними й нерідними. ОдинЧіпка не плакав. Як той сич насуплений, стояв він нарізно всіх, звісивши на груди важку голову,в землю потупивши очі, — тільки коли-не-коли з-під насуплених брів посилав на людей грізнийпогляд… Не знайшлося душі, щоб підійшла до його — попрощалася…

Брязь!.. дзень!.. Брязь!.. дзень!.. Валка рушила.

— Хай тобі бог помагає на все добре! — крикнув навздогін Чіпці Грицько.

Чіпка озирнувся — і одгукнув з дороги:

— Грицьку! поклонись матері… Скажи: хай мене дожидає в гості, коли не сконіє до того часу…

— Господи! — заливаючись сльозами, мовила Христя: — напути його на все добре! — та разом зГрицьком і повернула до возів.

— Воно таки правда, що цей Чіпка непевний…

— Такий і батько був…

— І вродився так — прости, господи!

Балакали люди, проводжаючи очима потонувшу в сірій куряві валку. Довгенько ще вонистояли, судачили, рахували, поки не перевели розмови на урожаї, на посіви та другі хазяйськітурботи, а тоді вже й порозходились по домівках.

Мотрю узяв Грицько — догодувати до смерті. Швидко після того вона й умерла.

Чіпчину хату опечатали, забили. У ній одні сови та сичі плодилися та тічки собак товклися повгороду, що увесь заріс бур’яном, як лісом. Через рік — веселе колись місце опустилося,зглухло. Облупана пустка стояла ще страшніша, ніж та, котру купив Хрущ. Люди знову стали їївідхрещуватись, як проходили мимо; а малі діти боялися й здалека глянути на того чоловічка,що, як те страховище, позирав з воріт на шлях своїми витрішкуватими очима.

243 / 243

А недалеко од Пісок, над самим шляхом, коло Хоменкового хутора, насипана висока могила, наній стоїть височенний хрест — оглядає навкруги хутори, села, всі околиці… Під ним тліє вісімбезневинних душ, загублених в одну ніч «страшним чоловіком».

А посеред села, насупроти похилої церковці, тоне в саду, як у раю, видивляється на свою красуу ставкові води поновлений палац — у позолоті, у розкошах. В йому тепер живе новий хазяїнПісок — перший дукач на все Гетьманське, перша голова в повіті, найщиріший земець,предводитель, предсідатель, банкір, заводчик-сахаровар — Данило Павлович Кряжов. І яктепер весело в тому палаці! Які бувають іноді гулянки… устала б генеральша, якби можна!Тепер уже не з одного, не з двох якихсь повітів, а з цілої губернії саме спинкове панство, саменайзаможніше купецтво знаходить тут щирий привіт, добру учту веселого й щедрого хазяїна…

Минав рік; минав другий… Стояла на край села сиротою пустка — завидувала палацу. Аж ось —випало й їй несподіване щастя: купив її у казні за безцінок давній знакомий — жид Гершко,причепурив трохи зокола облупані боки, полатав, де попрогнивала, оселю — та й завів шинок.Щонеділі, щосвята, а часом і серед будня, щоб не одстати од вельможного сусіди, — бенкетуєтут п’яне море темної простоти… Оже ще й досі, під пізній вечір, подирає мороз поза шкуроювеселих гуляк, як глянуть вони на хрест, що геть-геть здалека чорніє над Ромоданом…

Джерело: Панас Мирний. Зібрання творів у семи томах. Том 2 Київ: Наукова думка, 1968 - 71.ст. 33 - 370.

Постійна адреса: http://ukrlit.org/myrnyi_panas/khiba_revut_voly_yak_yasla_povni