цеНтральНа евроПаethomp/Ukraina Moderna 5-2010.pdf · поширювали такі знакові постаті Просвітництва, як Вольтер чи

№ 5 (16) 2010

цеНтральНа евроПа

Світлій пам’яті Януша Кохановського

ева ТомПсоН

Історія Центральної Европи як постколоніяльна нарація

американська поетка Емілі Дікінсон написала, що «Правда в усій красі забирає у нас здатність радіти», це «велика несподіванка», вона мусить «з’являтися поволі, бо інакше засліпить». Це пое-тичне застереження варто мати на увазі, залучаючи постколо-

ніяльну перспективу до студій неґерманської Центральної Европи. Для нараторів імперських держав подібні студії видаються абсурдними. Від-так почну з речей базових і, здається, незаперечних.

Колоніялізм «білих щодо білих» виник у XVIII столітті. Пропоную визначити його як «військове підкорення території і населення, яке вже має власну національну свідомість, політичну систему, право, мову та суспільні звичаї». Найстисліша дефініція колоніялізму — «перетворен-ня (силове) навіть невеликої метрополії на периферію». У XVIII століт-ті розпочався масштабний трансконтинентальний колоніялізм, що його здебільшого здійснювали ті самі европейці, які колонізували також власних сусідів. Збудовану тоді лінґвістичну монополію у XXI столітті піддали сумніву постколоніяльні дослідники Центральної Европи — бо саме там найчастіше виникав колоніялізм «білих щодо білих». Подібні завоювання сусідніх держав із довгою історією та чіткою ідентичністю були порушенням рішення Вестфальського миру 1648 року. У другій половині XX століття почали розвалюватися і трансконтинентальні, і европейські імперії.

Поділи Речі Посполитої завершили процес колонізації Центральної Европи, у якому взяли участь Росія, Прусія, Австрія та Османська імпе-рія. 1795 року Польща перестала існувати як представниця власних ін-тересів, а її землі перетворилися на периферії ворожих імперій. Чехія, Болгарія, Молдова, Сербія, Хорватія були поглинуті раніше. Як наслідок, наприкінці XVIII століття на неґерманську Центральну Европу одягну-ли шапку-невидимку: вона стала непомітною як простір державного життя чи, точніше, державностей, як суб’єкт і творець культури.

228 Центральна европа

Україна Модерна № 5 (16) 2010

У цій частині світу колоніялізм мав специфічні риси та особливі результати. По-перше, Центральна Европа — це значною мірою терен культури томізму, і колонізація цю культуру тільки зміцнила. Засто-сувати рамки історизму до Польщі — це все одно що пояснити грецьку мітологію за допомогою просвітницької таксономії 1. По-друге, поль-сь ка держава також була — принаймні певний час — державою коло-нізаційною (щодо України, Литви і Білорусі), яка згодом сама зазнала колонізації. Звідси мішанина вартостей і суперечливість значень у ви-словлюваннях про Польщу — їх конструюють, аби колишнім колоні-заторам було легше леґітимізувати свої дії. Оскільки ця країна була провідною неґерманською державою в Центральній Европі, через її неправильне розуміння деформувався образ усієї Центральної Европи у світовій нарації 2.

Попри відмінності між трансконтинентальним та центральноев-ропейським колоніялізмом, вони мали і спільні риси: відбирали еко-номічну свободу, стримували розвиток суспільства, ставали причиною появи патологічних явищ у суспільстві й культурі, змінювали менталь-ні мапи світу та нівелювали престиж на міжнародній арені 3. Коло-нізатори обох типів схоже пояснювали причини завоювання: під креслювали, що підкорені неспроможні самостійно керувати своєю країною, а також що там відбуваються утиски національних меншин. «У центрі европейської політики на Близькому Сході опинилася про-блема меншин, чиї “інтереси”, зрозуміло, представляли й охороняли великі держави», — писав Едвард Саїд 4. Катерина II скористалася по-дібними арґументами щодо Першої Речі Посполитої, а Сталін і НКВД — щодо Другої 5. Через те що неправдиву інформацію про Польщу поширювали такі знакові постаті Просвітництва, як Вольтер чи захід-ні науковці, польську шляхетську республіку та її демократичний лад

1 Про Польщу як країну томізму часто згадує Ядвіґа Станішкіс. Див., наприклад, її інтерв’ю у: Tygodnik Solidarność. 2009. № 21. 22 maja. Я би додала, що вся територія Першої Речі Посполитої надалі перебуває під впливом томізму чи принаймні аристотелевого раціоналізму.

2 Типовий опис Польщі як предмета міжнародних ігор XVIII століття (а не самостійного об’єкта історії, який творить власну культуру та світогляд) легко знайти у популярній в американських університетах всесвітній історії Крейґа Бринтона та ін.: Modern Civilization: A History of the Last Five Centuries. New York, 1958. Р. 302–303.

3 Niewiara А. Kształty polskiej tożsamosci. Potoczny dyskurs narodowy w perspekty-wie etnolingwistycznej (XVI–XX w.). Katowice, 2009.

4 Said E. W. Orientalism. New York, 1987. P. 191. Під час боротьби за вплив у Лівії у 1860-ті роки Франція підтримувала християн, а Британія — друзів, причому пропаґанди обох країн намагалися переконати світ, що за перемогу одного з европейських суперників розплачуватимуться релігійні меншини.

5 Thompson Е. Nationalist Propaganda in the Soviet Russian Press, 1939–1941 // Slavic Review. 1991. Vol. 50. № 2. Р. 385–399.

229

№ 5 (16) 2010 Україна Модерна

було накрито серпанком забуття. Неґерманська Центральна Европа — це, здається, єдина територія в Европі, де історію забули так міцно і так надовго.

Дискурс про постколоніяльні риси цих земель міг би бути супе-речкою між істориками та економістами. Тоді в центрі дискусії була б така теза: «капітал накопичується в метрополії, а не на периферіях імперії, звідси хронічна недорозвиненість поневолених територій». Але я наразі обмежуся проблемою колонізації дискурсу. Адже пост-колоніяльні студії — це не те саме, що історичні розвідки. Вони не вписуються до просвітницького розкладу гуманітарних дослі джень. Результати европейського колоніялізму неможливо описати, вжива-ючи просвітницьких формул, адже саме вони обрамлюють стратеґію відбирання голосу, що її Саїд назвав орієнталізмом. Арґументом у пост-колоніяльних студіях є не так трактати про поділ території між ім-перськими державами, як структури впливів на світовий дискурс, системи поглядів та рейтинґи престижу. Образ Центральної Евро-пи, створений «об’єктивними спостерігачами» ззовні, — це аналог описів Африки, що їх робили европейські мандрівники ХІХ століття.

Я виокремлюю два етапи дискурсивної колонізації Центральної Европи. Перший розпочався у XVIII столітті й завершився після роз-паду Совєтського Союзу. За винятком міжвоєнної доби, це був час, коли ці країни ще можливо було постійно позбавляти суб’єктности. Другий етап — сучасна боротьба за звільнення від багажу дискурсу, що його було накопичено протягом першого етапу в науці, політиці, медіях (зокрема у словникарстві), та спроби його скориґувати.

Тепер кілька слів про конструювання колонізаційного дискурсу. По-діли Речі Посполитої були «жирною крапкою», після якої в Европі різко скоротилися потоки інформації про її східні терени, а нові відомості по-чали надходити вже від колоніяльних геґемонів. У цьому контексті дуже показові таємні протоколи 1795 року, що в них держави-колонізатори Польщі ухвалили рішення про доконечність «знищення усього, що могло би нагадувати світові про існування Польського Королівства» 6. Як заува-жив Адам Замойський, прусаки переплавили на золото польські королів-ські корони, австрійці зробили казарми у палацах польських королів, а росіяни вивозили з країни все, що могли: бібліотеки, мистецькі твори, людей. Згадки про польські терени з’являлися в европейській пресі тіль-ки тоді, коли там ставалися заколоти чи порушення порядку.

Протягом XIX століття европейські та російські історики, поза кіль-кома винятками (лорд Актон, Жюль Мішле, Едмунд Берк та ще дехто), без заперечень прийняли те, що з їхнього дискурсу зникла Польща і ціла неґерманська Центральна Европа, яка поступово перетворювалася на «Східну Европу». Після Другої світової війни ця назва стала в США

6 Zamoyski А. The Polish Way. Londоn, 1987. Р. 5.

ева Томпсон. Історія Центральної европи…



стандартним означенням для чогось на зразок окремого субконтиненту. Звісно, це не означає, що ніхто з тієї частини світу не міг пробитися до світової інтелектуальної еліти 7. Але цим землям бракувало наративної традиції, що її мали країни і нації, які не знали колонізації. Як резуль-тат, Центральна Европа втратила контроль над власним образом, і він зазнав есенціялізації, яку можна порівняти хіба з описами чорної Африки. У XIX i XX століттях образ Польщі формували інтелектуали, які представляли непольські інтереси. На їхні виступи, оприлюднені за межами Польщі, поляки не мали змоги відповісти. А часто й не знали про них, заклопотані проблемами виживання та захисту ідентичности у складі імперій, де вони жили. Це про таку, сконструйовану в уяві пере-можців, Польщу дотепер пишуть десятки наукових книжок і статтей, у яких незмінно Центральну Европу зображено шовіністичною, при-мітивною та нетолерантною 8.

Такими були наслідки інтелектуального поневолення і колоні-яльного відбирання голосу. Саме тому Коперник став німецьким на-уковцем, Влодзімєж Спасовіч — російським юристом, код «Enigmy» відкрили британські криптографи, а падіння комунізму почалося в Ні-меччині після зруйнування Берлінського муру в листопаді 1989 року. Щоправда, Ян Гус залишився чеським дисидентом, але це був виняток. Коли видатних людей чи важливі події не вдавалося розмістити в ім-перському пантеоні, їх прирікали на забуття. Так сталося з польськими середньовічними юристами і письменниками Станіславом зі Скарбі-мєжа чи Павлом Влодковіцем. Про венеціянина Марка Поло чув кожен европеєць, але про те, що він був хорватом із острова Корцула, знають дуже небагато. А перемогу короля Яна Собєського над османським

7 Добре пам’ятаю легковажне ставлення на славістичних конференціях у США в 1970-х роках до Чеслава Мілоша. Після того як він здобув Нобелівську премію з літератури, престиж одразу зріс, але престиж особи, а не нації, яку вона репрезентує.

8 Яскравим прикладом може бути публікація: Porter В. When Nationalism Began to Hate. Oxford, 2002. Уже ненаукова назва, що підриває авторові висновки ще перед формулюванням арґументів на їхню користь, — це спроба «промити мізки» читачам перед ознайомленням із історичними фактами. Вкладати події у Центральній Европі до прокрустового ложа, сконструйованого німецьким, російським чи англійським націоналізмом, — кардинальна дослідницька помилка. Утім, цим Портерові не дорікали; навпаки, славістичний істеблішмент у США визнав його видатним знавцем історії Польщі. Інший приклад викреслювання історії Центральної Европи з пам’яті світу — стаття Соймаса Мілна, опублікована 9 вересня 2009 року в «The Guar-dian» i миттєво перекладена на сайті www.inosmi.ru як підтвердження тез совєтських істориків. Мілн проголосив, що східні европейці сфальшували історію, твердячи, ніби СРСР був співвідповідальний за вибух Другої світової війни. Так із поля зору усунули пакт Молотова–Рибентропа. У популярній у США і багато разів перевиданій «Історії Росії» Ніколаса Рязановського взагалі не згадано про цей пакт.

231


військом під Віднем 1683 року австрійці звели до маленької непомітної таблички на мурі однієї з віденських пивниць. Колонізовані країни не беруть участи у творенні власного образу, бо їхня нарація не доходить до світу. А нарація геґемона наголошує, що й не дивно, на слабкості, пасивності, бракові творчих сил і здобутків, нездатності до самовизна-чення колонізованих націй. Їх представляють нездатними до самоо-креслення, відтак їх треба описувати ззовні. Рішення про те, ким же є ці залежні країни, ухвалюють ніби над їхніми головами, в іншому вимірі, до якого вони не мають доступу. Підкреслено об’єктивні до-слідники з Заходу, які приїздять до Центральної Европи за гроші різноманітних фундацій, аби досліджувати й оцінювати тамтешні суспільства, — це приклад орієнталістського підходу до периферій, які мають колоніяльний статус. На периферію приїздять, її вивчають; але дослідники з периферії не можуть їздити до метрополії, щоб її дослі-джувати 9.

Істотним кроком у процесі колонізування Центральної Европи було переконати переможених, що вони другорядні і мусять вчитися у геґе-монів, смиренно погоджуючись із власною неспроможністю. Підкорені нації мусили інтерналізувати накинену їм ідентичність: Польща мала стати «не заграницей», Литва, Латвія, Естонія — «Прибалтикою», де совєтські офіцери могли оселитися після виходу на пенсію. Цей процес інтелектуального ґвалтування переможеного легко впізнають ті, хто зазнав колонізаторської влади, а ті, хто урухомив цей процес, вважають, що подібні описи — лише фантазії.

Варто звернути увагу на те, яку роль у запровадженні цих змін у дис-курсі зіграла література. Ще Дєржавін і Пушкін воювали — уже не з Польщею, якої не існувало, а з її духом — у творах «На взяття Варшави» чи «Наклепникам на Росію». А у «Війні і мирі» Льва Толстого зображе-но таку ситуацію, коли не треба було воювати навіть із духом. Толстой писав роман у 1860-х роках і неабияк спричинився до того, що на цен-тральноевропейські ідентичності було надягнуто шап ку-невидимку. Цей простір у письменникових творах — периферія великих націй,

9 Тут Америка відіграє роль альтернативного геґемона. Пор.: Thompson Е. The Substitute Hegemon in Polish Postcolonial Discourse: http://www.owlnet.rice.edu/~ethomp/The Surrogate Hegemon.pdf; W kolejce po aprobatę // Europa. 2007. 14 вересня. Приклад «поїздок периферіями» я навела з власного досвіду. Кілька років тому колеґа з мого університету сказав мені, що їде до Польщі досліджува-ти насильство в родині і ситуацію дітей у родинах, що страждають від насиль-ства. Коли я запропонувала йому контакти з людьми, які, на мою думку, могли би допомогти в його студіях, він рішуче відкинув мою пропози цію, бо контакти з «забобонними тубільцями» могли зашкодити об’єктивності його дослідження. На думку цього колеґи, будь-яка порада польських фахівців була би непотрібною і навіть шкідливою; а справді об’єктивне вивчення можливе за умови безпо-середнього (сам на сам) контакту дослідника з просвіченої метрополії з об’єктами дослідження (тобто патологічними родинами і дітьми).




пункт їхнього зіткнення, місце, де австрійці, прусаки й росіяни зустрі-лися, щоб воювати з Наполеоном. Іще на 70 років раніше так зобрази-ти Центральну Европу було неможливо, бо факт існування Речі Посполитої ще було зафіксовано у свідомості частини освічених евро-пейців. 220 років тому образ Центральної Европи з «Війни і миру» був би визнаний просто брехливим; але 150 років тому він став звичним, завдяки Толстому. Американські студенти думають, що під час напо-леонівських воєн поляки, литовці, українці не існували як повноправ-ні нації. Толстой розповів їм, що між Росією та Прусією не було ніяких держав, а отже, націй, на тих землях простягалися самі російські гу-бернії та пруські ланди. Тож не випадає дивуватися, що виховані на подібних творах світові політики донині розповідають про те, що вер-сальський трактат «принизив» німців (а також Росію) 10. Версальський трактат повсюдно критикують в історіографії на Заході, а Вудро Вілсон належить до числа найбільше критикованих американських президен-тів. Зрозуміло, що в Центральній Европі панують діяметрально проти-лежні погляди. І те, що ця точка зору не стала звичною у світовій нарації, може бути одним із конкретних доказів, що західноевропей-ський дискурс глухий до арґументів і фактів із цієї частини світу. Оскільки визволення Центральної Европи 1919 року часто вважають помилкою, визволення 1989 року також для багатьох не видається однозначним. Постколоніяльні країни Центральної Европи дістали в подарунок від історії образ «непотрібних» держав, чиє відродження було «непорозумінням» чи випадковістю. Це боротьба за престиж; а саме він у модерному світі — міжнародна валюта, необхідна для під-тримання стосунків між державами, як зазначила політолог Ненсі Фрезер 11.

Усупереч твердженням ідеологів Просвітництва, історичне знання і образи націй не створюватимуться, якщо постійно додавати нові пра-ці до того корпусу досліджень, що вже існує 12. Процес накопичення

10 Чому провідні теоретики колоніялізму, як-от Едвард Саїд, Гомі Бгабга, Гаятрі Співак чи раніше Франц Фанон, не цікавилися Росією, коли писали свої зна-кові праці? По-перше, вони захопилися тезою, що колоніялізм був завжди расистський і тому вимагав трансконтинентальних завоювань. По-друге, після Другої світової війни звинувачувати Росію в колоніялізмі було незручно, адже СРСР допомагав багатьом країнам Азії та Африки в боротьбі з західни ми геґемонами. Метою совєтської допомоги було знищити капіталізм і під-порядкувати постколоніяльні країни, але це була довгострокова мета; у коротшій перспективі йшлося про військову й фінансову допомогу. Чимало теоретиків постколоніялізму походило з країн Африки й Азії, життєво зацікавлених у деколонізації; чимало з них вірили у марксизм. Аналіз російського колоніялізму розпочався щойно після розпаду Совєтського Союзу.

11 Fraser N. Rethinking Recognition // New Left Review. 2000. № 3.12 Said E. W. Orientalism. P. 176.

233


знання про націю завжди вибірковий: певні речі усувають, інші міня-ють місцями, і в той же час прагнуть до міжнародного консенсусу, що його підтримує авторитет університетів і видавництв. Нинішні геґе-мони схильні цитувати геґемонів учорашніх. Якщо так відбувається протягом життя кількох поколінь, знання про конкретний географіч-ний простір деформуються, і їх годі скориґувати в одній книжці чи лекції. Нині навіть ті наукові славістичні часописи, які дбають про власну об’єктивність і фаховість, віддали метрополії та «геґемонам-заступникам» право монопольно творити образ Центральної Европи. У цих виданнях можна знайти здебільшого дискурс метрополії про периферії; відтак на їхніх сторінках з’являються категоричні комента-рі про «польський націоналізм», «український шовінізм» чи «брак об’єктивности в еміґрантів після Другої світової війни». Саїд писав, що формування знання про певне суспільство — синонім панування. Дис-курсом оволодіває геґемон, витісняючи зі світового обігу дискурс коло-нізованих, — цей процес і є ядро колонізаторського поневолення. Відродження незалежности автоматично не анулює колонізаційного дискурсу, але дає змогу про нього дискутувати, а це перший крок до покращення ситуації.

Отже, через те, що країн Центральної Европи не було на політич-ній мапі світу, а також у великих літературних та наукових творах, склалася звичка оминати ці країни увагою в дискурсі. Їх активніше репрезентують колишні колонізатори або замісні геґемони. Ситуація трохи покращилася після розпаду Совєтського Союзу, але й надалі далека від нормальної — коли країни Центральної Европи посядуть власне місце за столом міжнародного діялогу, місце, що його дотепер (безпосередньо чи за посередництвом) посідають від їхнього імені представники недавніх колонізаторів. Унаслідок колонізації Цен-тральна Европа втратила суб’єктність і дотепер її не відновила. Тому її голос часто звучить фраґментарно. Але цю фраґментарність не варто вважати доказом того, що вона нездатна сама дати собі раду з власною окремішністю і потребує керівництва ззовні. Процес звіль-нення від залежности — повільний і складний, і його альтернатива — не якась ідеальна ситуація, а радше теперішня ситуація на Кавказі. Якщо великі світові гравці наділятимуть свої колишні колонії новою порцією імперських підходів, ми можемо повернутися у ХХ століття. Натомість дещиця великодушности допомогла би прискорити «суб’єктизацію» держав Центральної Европи, а отже і зміцнення стабільности в Европі.

Переклала з польської Ореста Єремейко




Ewa thomPson

The History of Central Europe as Post-Colonial Narrative

In defining colonialism as the “forcible transformation even of a small country into a periphery,” the author recalls the history and features of the colonization of Central Europe (particularly Poland), focusing mainly on the process of the “colo-nization of discourse.” For the construction of the colonizing discourse, hegemonic countries removed from the European information space any mention of the conquered countries, whose image began to be formed by intellectuals represen-ting the colonizers’ interests. Formed later was the image of “Eastern Europe,” whose peoples were incapable of self-definition, and who lacked culture and creative forces (the achievements of the finest representatives of the conquered nations were attributed to the colonizing nations). Therefore, they must be studied and described from the outside. At the same time, colonies were forced to internalize the negative image imposed on them. Today a struggle is being waged to get rid of the baggage of “colonized discourse,” and such a struggle requires considerable and systematic effort.

Documents

цеНтральНа евроПаethomp/Ukraina Moderna 5-2010.pdf · поширювали такі знакові постаті Просвітництва, як Вольтер чи