lib.iitta.gov.ualib.iitta.gov.ua/9068/1/Політична участь моногрфія.pdf · 2 УДК 159.98:32] : (316.612 : 316.346.32 – 053.6) П 503 ББК 66.75 (4 Укр)

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ПЕДАГОГІЧНИХ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ СОЦІАЛЬНОЇ ТА ПОЛІТИЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ

ПОЛІТИЧНА УЧАСТЬ МОЛОДІ

СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ:

ПСИХОЛОГІЧНІ ЧИННИКИ

АКТИВІЗАЦІЇ

МОНОГРАФІЯ

За науковою редакцією Л. О. Кияшко

Київ – 2014

2

УДК 159.98:32] : (316.612 : 316.346.32 – 053.6) П 503 ББК 66.75 (4 Укр) + 88.55

Рекомендовано до друку Вченою радою Інституту соціальної та політичної психології НАПН України (протокол № 7/13 від 27 червня 2013 р.)

Рецензенти:

Ю. М. Швалб, доктор психологічних наук, професор; О. М. Плющ, кандидат психологічних наук

Політична участь молоді сучасної України: психологічні чинники активізації : монографія / за наук. ред. Л. О. Кияшко. – К. : Міленіум, 2014. – 216 с.

ISBN 978-966-8063-12

У монографії висвітлюються питання активізації політичної участі молоді, зокрема, структурно-функціональна модель політичної участі, модель взаємозв’язку складових та рівнів соціально-політичної активності; розглядаються соціально-психологічні чинники, що впливають на рівень готовності молоді до політичної участі. Пропонуються авторські методики оцінки мотивації політичної участі, ступеня розвитку громадянської відпо-відальності, прояву соціально-ідеологічних стереотипів, факторів прийняття рішень щодо політичної участі та рівня політичної активності молоді.

Адресується науковцям та викладачам політичної психології, полі-тологам, соціологам, політичним і громадським діячам, всім тим, хто ціка-виться або професійно займається питаннями громадянської освіти молоді та розбудови громадянського суспільства в Україні.

© Інститут соціальної та політичної психології НАПН України, 2014

3

ЗМІСТ

ПЕРЕДМОВА ..........................................................................................................................5

РОЗДІЛ 1. ПОЛІТИЧНА УЧАСТЬ ЯК ПЕРЕДУМОВА ФОРМУВАННЯ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА (Кияшко Л. О.) 1.1. Історія становлення концепції та сучасні тенденції дослідження

феномена політичної участі ........................................................................................ 9 1.2. Класифікація форм політичної активності .......................................................... 24 1.3. Соціально-психологічні детермінанти політичної активності ....................... 36 1.4. Особливості політичної участі сучасної української молоді

(теоретико-емпіричний аналіз) ............................................................................... 47 Резюме ......................................................................................................................................... 54 Література................................................................................................................................... 55

РОЗДІЛ 2. ПСИХОЛОГІЧНІ ФАКТОРИ ВПЛИВУ

НА ПОЛІТИЧНУ АКТИВНІСТЬ МОЛОДІ 2.1. Ідеологічні настанови та стереотипи свідомості

як регулятори політичної поведінки молоді (Кияшко Л. О.) .......................... 59 2.1.1. Роль настановних явищ психіки у формуванні

суспільно-політичної свідомості молоді ....................................................... 59 2.1.2. Неусвідомлені психічні явища, що впливають

на політичну поведінку ..................................................................................... 65 2.1.3. Емпіричні дослідження репрезентації у свідомості молоді

соціально-ідеологічних настанов та стереотипів ......................................... 69 2.1.4. Емпіричні дослідження впливу ідеологічних стереотипів

на рівень та форми політичної участі молоді ............................................... 71 2.2. Мотивація політичної участі сучасної української молоді

(Краснякова А. О.) ........................................................................................................... 79 2.2.1. Концептуальні підходи до вивчення мотивів політичної участі ............... 79 2.2.2. Потреби як джерело мотивів політичної участі. ............................................ 86 2.2.3. Емпіричні дослідження мотивів політичної участі молоді

та їхнього взаємозв’язку з рівнями політичної активності ........................ 91 2.3. Громадянська відповідальність молоді як чинник

політичної участі (Гуменюк О. Є.) .......................................................................... 101 2.3.1.Психологічний аналіз особливостей громадянської

відповідальності особистості ....................................................................... 102 2.3.2. Соціально-психологічні механізми формування громадянської ві-

дповідальності молоді ..................................................................................... 114 2.3.3. Громадянська відповідальність у контексті політичної

активності молоді ............................................................................................. 121 2.3.4. Емпіричні дослідження особливостей громадянської відповідаль-

ності молоді ......................................................................................................... 123 Резюме ....................................................................................................................................... 133 Література................................................................................................................................. 134

4

РОЗДІЛ 3. ОСОБЛИВОСТІ ПРОЦЕСУ ПРИЙНЯТТЯ РІШЕННЯ ЩОДО ПОЛІТИЧНОЇ АКТИВНОСТІ (Полунін О. В.) 3.1. Прийняття рішення − невід’ємна складова політичної участі. .................... 139 3.2. Основні складові процесу прийняття рішення (пропозиції, події, підґрунтя, цілі та наслідки прийняття рішень) ............................. 145

3.2.1. Пропозиції як початок процесу прийняття рішення .................................. 146 3.2.2. Події як складова процесу прийняття рішення ........................................... 149 3.2.3. Наслідки рішення ............................................................................................... 151 3.2.4. Цілі у прийнятті рішень молоддю .................................................................. 152 3.2.5. Підгрунтя прийняття рішення ......................................................................... 155

3.3. Емпіричні дослідження процесу прийняття рішень студентською молоддю....................................................................................................... 159

3.3.1. Диференційна шкала оцінки якостей рішення ............................................. 159 3.3.2. Скорочений варіант опитувальника рівня політичної участі .................. 163 3.3.3. Прийняття рішень студентською молоддю .................................................. 164

3.4. Властивості рішень і рівень політичної участі .................................................. 171 Резюме...................................................................................................................................... 176 Література ................................................................................................................................ 179 РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНІ ФАКТОРИ ФОРМУВАННЯ ГОТОВНОСТІ МОЛОДІ ДО ПОЛІТИЧНОЇ УЧАСТІ 4.1. Вплив сім’ї на формування готовності молоді до політичної

участі (Сидоркіна М. Ю.) .......................................................................................... 181 4.1.1. Політична соціалізація як процес формування політичної

культури ............................................................................................................... 181 4.1.2. Сім’я як агент політичної соціалізації ............................................................ 184 4.1.3. Роль батьків у формуванні соціально-психологічної

готовності дітей до майбутньої політичної участі ..................................... 187 4.1.4. Особливості трансгенераційної передачі досвіду

політичної участі................................................................................................ 190 4.1.5. Вплив батьків на електоральну активність у юнацькому віці .................. 194

4.2. Психологічні особливості впливу громадських організацій на особистість молодої людини (Кияшко Л. О.) .......................................................... 199 Резюме....................................................................................................................................... 208 Література ................................................................................................................................ 209

ПІСЛЯМОВА ......................................................................................................................... 213

5

ПЕРЕДМОВА

Становлення України як суверенної, соборної, демократи-

чної держави − процес складний, довготривалий і далеко не од-

нозначний. Зміни відбуваються в усіх без винятку сферах життя

нашого суспільства, але найпомітніші з них ті, що стосуються

свідомості громадян, їхньої життєвої позиції, участі в державот-

ворчих процесах.

У контексті демократичної тенденції неможливо залишити

поза увагою фундаментальну цінність широкої та ефективної учас-

ті громадян у житті суспільства, що є не лише здобутком демокра-

тичного реформування, а й засобом вдосконалення демократії та

певною мірою її індикатором. Тому не випадково проблема забез-

печення повноцінної участі населення у політичному житті перебу-

ває у центрі уваги міжнародної спільноти і закріплюється відповід-

ними правовими актами. Зокрема, це: Європейська конвенція про

захист прав людини і основних свобод 1950 р. (ратифікована разом

з протоколами № 1,2,4,7,11 Законом України від 17 липня 1997 р.);

Рекомендація 1413 (1999) ПАРЄ про рівне представництво в полі-

тичному житті.

У демократичному суспільстві політична участь людей є

засобом досягнення цілей, виховання громадянськості, реалізації

потреб у самовираженні й самоствердженні. Така участь забез-

печується державно-правовими інститутами, нормами і проце-

дурами, які в сукупності складають основи правової демократи-

чної держави.

На жаль, наразі доводиться констатувати відносно форма-

льний характер існуючих демократичних інститутів та процедур.

6

Переважна більшість громадян України не задіяна у політичних

або громадянських об’єднаннях, їхня думка, як правило, не бе-

реться до уваги у процесі прийняття політичних рішень, майже

єдиною формою реального впливу на політико-владні відносини

залишаються вибори та інші форми конвенційної і неконвенцій-

ної участі. У період між виборами громадяни також позбавлені

реального впливу на державні структури і представницькі орга-

ни влади; ефективних механізмів контролю за їхньою діяльністю

не створено.

Інтерес науковців до проявів політичної участі зумовлю-

ється як логікою розвитку соціально-психологічного знання, так

і сучасною соціально-політичною ситуацією та станом політич-

ної культури суспільства. Спостерігається розширення предмет-

ної бази соціальної психології – повномірне включення до неї

політичної сфери, зростання «соціального замовлення» на пси-

хологічний аналіз суспільних процесів, дедалі більша зацікавле-

ність у психологічно вивірених способах (технологіях) політич-

ного впливу. Вчені намагаються аналізувати масштаби, інтенси-

вність та засоби залучення громадян у політику, канали її ефек-

тивного впливу на різні сфери життя суспільства. Дослідників

цікавлять фактори й мотиви, що визначають вибір тих чи інших

форм суспільно-політичної діяльності, причини масової підтри-

мки або непідтримки певної політичної сили, чинники політич-

ної активності громадян в окремих регіонах.

Слід зауважити, що політична участь як суспільний феномен

тривалий час залишалася поза увагою соціальних та політичних

психологів. Як наслідок, у вітчизняній політичній психології бра-

кує всебічного теоретико-методологічного аналізу такого важливо-

го показника стану суспільства, як політична участь, не розроблено

методичних підходів до його виміру.

Наукова розробка психологічних проблем участі населення у

процесах демократичного реформування в Україні перебуває на

початковому етапі. Це пояснюється нерозвиненістю громадянсько-

го суспільства і відповідної інституційної структури участі, яка

здебільшого реалізовувалася у стихійних формах. Донедавна осно-

вна увага дослідників зосереджувалася на аналізі електоральної

активності людей. У підручниках з політології, енциклопедичних

7

словниках та довідниках, наукових статтях розкривалися лише

окремі сутнісні ознаки політичної участі та форми її прояву.

Дослідження політичної активності молоді, соціалізація якої

відбувається в умовах економічної нестабільності й прояву соціа-

льних конфліктів, заслуговує на особливу увагу. Адже питання

становлення політичної активності, її якісного оформлення має не

тільки теоретичне, а й прикладне значення. Розширення політичної

участі та охоплення політикою широких верств населення, політи-

зація економіки, мистецтва, релігії, освіти тощо не тільки вплива-

ють на ступінь залежності політики від «людського фактора», а й

здійснюють вплив на особистісні перетворення молодої людини в

процесі політичної діяльності.

Ринкові і демократичні процеси відкривають значно ширші

можливості перед населенням країни, а молодь, як відомо, особли-

во сприйнятлива до нових ідей і умов. Однак молоді люди висту-

пають у ролі першопрохідців у цьому заново народжуваному сус-

пільстві. В цій ролі, особливо з урахуванням незрілого віку, вони

наражаються на такі ризики, яких практично не знали в своєму

житті їхні батьки, вихователі та наставники. Сьогодні молоді люди

країни виявляються, так би мовити, на лінії вогню: перехідний пе-

ріод не тільки відкриває перед ними можливості, а й несе певну

небезпеку, що, безумовно, робить обрану для дослідження пробле-

му дуже актуальною.

Актуальність проблеми зумовлена також значним впливом

геополітичного чинника внаслідок поширення пріоритетів та

сприйняття цінностей західного способу життя, як-то: прагнення до

споживання, індивідуалізм, конкуренція.

Незважаючи на те що у владних структурах, суспільно-

політичних рухах, партіях і в суспільстві в цілому мають місце не-

схожі, а часом взаємовиключні, погляди на роль молодих людей у

політичному житті країни, останніми роками йде дуже інтенсивний

пошук шляхів управління політичною участю молоді на законодав-

чому, соціальному, організаційному рівнях і вже накопичено пев-

ний досвід. На жаль, наразі цей досвід не став надбанням учених,

політиків, державних діячів, а тим більше самих молодих людей.

Його узагальнення, пошук шляхів розв’язання наявних проблем,

8

виявлення нових форм і методів активізації політичної участі мо-

лоді є нині актуальним і суспільно значущим завданням.

Нові умови розвитку політичного життя породжують нові

проблеми вдосконалення форм і методів політичної участі молодих

людей. Набули статусу і певного досвіду роботи з молоддю гро-

мадські організації, розширилися їхні зв’язки з владними структу-

рами. Все це потребує пильної уваги, аналізу та узагальнення з ме-

тою розвитку політичної активності молодих людей, а також

управління стихійними асоціальними спалахами в молодіжному

середовищі.

Важливим для політичної психології є аналіз соціально-

психологічних якостей молодих суб’єктів політичного життя, які у

сучасному трансформаційному суспільстві відіграють активну пе-

ретворювальну роль. Для узгодження наукових поглядів необхідно

уточнити дефініцію понять «політична активність», «політична

участь», «політична поведінка» тощо. З метою формування та пси-

хологічного супроводу ефективної політичної участі молоді, її ак-

тивізації слід структурувати знання про складові політичної актив-

ності особистості та їхні взаємозв’язки.

9

РОЗДІЛ 1

ПОЛІТИЧНА УЧАСТЬ ЯК ПЕРЕДУМОВА

ФОРМУВАННЯ ГРОМАДЯНСЬКОГО

СУСПІЛЬСТВА

1.1. Історія становлення концепції та сучасні тенденції

дослідження феномена політичної участі

Для розуміння сучасного стану будь-якого соціального фено-

мена важливо встановити його походження. Стосовно політичної

участі ця теза є проблематичною. Справжнє «народження» власне

політичної участі багато дослідників пов’язують з процесами транс-

формації традиційного суспільства, а саме: залучення до модерніза-

ційних, зокрема політичних, процесів широких верств населення, які

раніше перебували поза суспільним життям, що зумовлено зростан-

ням рівня їхньої політичної свідомості.

До середини 1950-х років у зарубіжній соціології політична

участь вивчалася переважно як участь у державному управлінні і

виборах. З цього ж часу цей феномен набуває статусу наукового

терміна і входить до числа ключових в категоріальний апарат чо-

тирьох соціологічних концепцій: демократії, модернізації, політич-

ної культури і масового суспільства. На сьогодні у західній соціо-

логії, політології та політичній психології накопичено значний до-

свід досліджень політичної участі, початок яким було покладено

працею Г. Алмонда і С. Верби «Цивільна культура» (1963). Тут

уперше здійснено ґрунтовний аналіз цієї категорії як показника по-

літичної культури.

Особливого значення феномен участі набуває у концептуаль-

ній моделі партиципаторної демократії (демократія участі). Парти-

ципаторна демократія – це система правління, в якій рядові громадя-

ни воліють радше керувати самі собою, ніж за допомогою обраних

представників. Концепція демократії участі сформувалася під впли-

10

вом молодіжного та студентського рухів 60-х років XX ст., а також

теоретиків «нових лівих» на Заході (П. Гудмен, Т. Хей-

ден, Ф. Фанон). З початку заснування вона мала ліволіберальне або

соціал-демократичне спрямування. Її розробниками виступили аме-

риканські вчені Л. Мілбрат, а згодом С. Верба, Н. Най,

С. В. Макферсон, К. Пєйтмен, які заклали її теоретико-методологічні

та емпіричні підвалини. Значну увагу проблемам політичної участі

приділяли й такі відомі західні дослідники, як: Б. Барбер, Р. Даль,

Р. Деггер, Дж. Пауел, Д. Хелд, Д. Ф. Ціммерман та ін.

Інший видатний класик, що обґрунтовував ідеї демократії,

Д. Стюарт Міль, хоча й наголошував на обмежених можливостях

громадської думки й народних мас через їхню низьку компетент-

ність щодо прийняття оптимального, правильного рішення, але все ж

обстоював право народу на політичну участь: «Очевидно, що тільки

те врядування може цілком задовольнити всі потреби суспільства, до

якого залучено весь народ; що корисною є будь-яка участь у процесі

врядування − навіть виконання найменших громадських функцій;

що міра цієї участі має бути такою, яку дозволяє загальний рівень

розвитку спільноти. І що немає нічого бажанішого, ніж надана всім

людям можливість залучатися до здійснення верховної державної

влади» [3, с. 42].

Вести мову про політичну участь у її сучасному розумінні мо-

жна від часів індустріального суспільства, коли, за К. Манхеймом,

«все більше активізуються ті верстви та групи, котрі до цього часу

грали у політичному житті лише пасивну роль». Цю радикальну ак-

тивізацію він визначив як «фундаментальну демократизацію суспі-

льства» [28, с. 288]. Раніше демократія була лише псевдодемократі-

єю, «оскільки надавала політичну значущість лише дрібним групам

у майновій та освітній сферах». Пояснюючи глибинні витоки цього

явища, вчений писав, що стримування духовного розвитку мас мало

сенс для панівних верств доти, доки еліта могла розраховувати на те,

що «тупість мас взагалі утримає їх від політичної діяльності». Однак

через певний час реалії індустріального суспільства починають

сприяти активізації мас, і коли вони так чи інакше залучаються до

політики, їхній недостатній духовний розвиток, передусім низький

рівень політичної освіти, «стає проблемою державного значення,

доленосним питанням для самої еліти» [28, с. 289]. Тобто сама логіка

розвитку всесвітньо-історичного процесу, потреби індустріального, а

потім і постіндустріального суспільства зумовлюють залучення мас

11

до свідомої кваліфікованої участі у справах держави й суспільства.

Водночас постає питання щодо інтенсивності та кваліфікованості

участі широких верств населення у політичному житті.

Відомий американський філософ Д. Дьюї, підтримуючи ідею

демократії участі, заперечує її елітарні концепції, в основі яких ле-

жить теза про некомпетентність мас. Він зауважує, що, по-перше, не

слід думати, що люди, які долучаються до влади, неодмінно перева-

жають решту своїми якостями. Відчуженість громадян один від од-

ного та від влади може бути подолана − зокрема, шляхом демокра-

тичної освіти й виховання з одночасним реформуванням існуючих

політичних та економічних відносин [4, с. 16]. Прибічники демокра-

тії участі вважають за необхідне активне залучення представників

громади не лише до виборів або інших форм масової політичної уча-

сті, а й до самого політичного процесу: підготовки та прийняття по-

літичних рішень, їх упровадження у життя, контролю за посадовими

особами і т. ін. Така участь має запобігти зловживанню владою, ві-

докремленню політичної еліти від пересічних громадян, бюрократи-

зації суспільства, а також сприяти більш повному вираженню інте-

ресів різних верств суспільства, знаходженню рішень, які б відпові-

дали інтересам більшості й у кінцевому підсумку сприяли подолан-

ню відчуження особи від влади.

Безперечною перевагою такої форми демократії є залучення

широких мас до політичного процесу, державного управління, до-

лання соціальної апатії та нігілізму населення, виховання громадян-

ськості та високої політичної культури, сприяння оновленню еліт та

демократизації суспільних відносин. Прихильники демократії участі

вважають, що ірраціональність і пасивність людей у політичній сфе-

рі – результат їхньої недостатньої освіченості та відсутності рівних

можливостей для участі в політиці. Тому суспільству треба створити

всі умови для ефективної політичної соціалізації індивідів. А для

цього передусім необхідно забезпечити максимально доступну

участь громадян у політичному процесі.

У західній теоретичній соціології та політичній психології мі-

сце і роль політичної участі в соціально-політичних процесах визна-

чаються неоднозначно. Існуючі теоретичні напрями в науці можна

розподілити на дві групи залежно від оцінки їх значення в соціумі.

До першої групи віднесемо теорії, які наділяють політичну участь

вагомим конструктивним впливом на стан суспільства («конструк-

тивний» підхід), а до другої – теорії, що розглядають політичну

12

участь як елемент соціально-політичної бутафорії, підкреслюючи

розрив між передбачуваною значущістю і практично нульовою реа-

льною роллю політичної участі в суспільстві («критичний» підхід).

Примітно, що теоретичними опонентами першої групи теорій

є структурний функціоналізм і теорія конфлікту. Обидві, хоч і з різ-

них позицій, обґрунтовують важливість феномена політичної участі

в соціально-політичному житті. Функціоналізм визначає політичну

участь як один зі способів підтримки гомеостазу, рівноваги соціаль-

ної системи, як найважливіший елемент її політичної підсистеми, за

допомогою якого долається відчуження різних шарів населення від

впливу на прийняття рішень у політиці. Т. Парсонс, Р. Мертон,

С. Ліпсет, Б. Барбер відзначали, що головна функція політичної уча-

сті – забезпечення соціальної стабільності (рівноваги) за допомогою

реалізації політичної демократії.

У конфліктологічній теорії цей феномен розглядається як одне

із джерел розвитку. У конфліктологів політична участь – один із

проявів суперництва, боротьби, конфліктності як загальних характе-

ристик соціуму. У західних демократіях політична участь − це різно-

вид інституціоналізованого конфлікту в політиці. Західне суспільст-

во виявляється, таким чином, «застрахованим» від деструктивних

конфліктів, воно саморозвивається на основі широкої участі насе-

лення у політичному житті, прийняття найважливіших політичних

рішень, впливу на політику (Л. Козер, Р. Дарендорф).

Друга група теорій оцінює місце і роль політичної участі в су-

часному суспільстві критично або навіть украй скептично: «Справж-

ня функція політичної участі − створювати видимість демократії і

влади більшості. Участь у політиці − прояв рекламного духу демок-

ратії, «демократичні виверти», які не можна приймати за правління

більшості» (П. Сорокін, Г. Мазуре, Ю. Хабермас).

З середини XX ст. у світовій цивілізації формується плюралізм

думок стосовно питання політичної участі, тоді як у радянській нау-

ці ще домінує класовий підхід. Концепції та ідеї Ф. Адлера,

Г. Лассуела, Г. Маркузе, М. Дюверже, Р. Даля, Г. Алмонда, С. Верби

та інших явно суперечать марксистському підходу до політичної

класової участі. Соціально-політичні детермінанти політичної участі

у працях цих авторів розглядаються крізь призму «демократії і тех-

нодемократії» (М. Дюверже), «соціальної мобільності» (С. Ліпсет),

«психологічного виміру політичної системи» (Г. Алмонд), «психоло-

гічного сприйняття політики індивідом» (Г. Лассуел).

13

Для багатьох дослідників політичної участі характерне запо-

зичення біхевіористичного підходу таких зарубіжних політологів, як

Дж. Нагель, X. Макклоскі. Послідовники Дж. Нагель звертають ува-

гу насамперед на дії рядових членів політичної системи, що спрямо-

вані на її вдосконалення. Прихильники X. Макклоскі зосереджують

своє бачення проблеми на психологічних аспектах залучення грома-

дян до процесів політичного життя. Деякі автори пов’язують про-

блему політичної участі з демократизацією, становленням громадян-

ського суспільства.

Більшість дослідників у своїх міркуваннях про політичну

участь акцентують увагу в основному на таких головних компонен-

тах: 1) залученість, поведінка, діяльність, законність дій, способи

дій; 2) заради чого здійснюються дії. Узагальнюючи наукові су-

дження зарубіжних і вітчизняних авторів, можна їх згрупувати за

критерієм цільової настанови. Так, С. Верба звертає увагу на те, що

участь повинна впливати на відбір урядового персоналу або на його

дії. Тобто йдеться про вплив на можновладців з боку громадянського

суспільства та окремої особистості. У формулюванні А. Марша,

М. Каазе політичну участь спрямовано на прийняття тих чи інших

варіантів політичних рішень або їхніх альтернатив. Таким чином,

якщо в першому випадку мовиться про особистісний вплив, то в

другому – про вплив на прийняття рішень.

Загалом дослідження другої половини ХХ ст. представників

різних наукових шкіл і прихильників різних світоглядних позицій,

присвячені проблематиці політичної участі, можна розподілити на

кілька груп залежно від пріоритетів їхньої тематики. До першої гру-

пи слід віднести праці, присвячені аналізу загальнотеоретичних по-

ложень політичної участі (Г. Вайнштейн, А. Галкін, А. Ковлер,

В. Смирнов, Д. Аптер, С. Верба, М. Каазе, А. Кэмпбелл, А. Марш,

Н. Най, Є. Фромм).

Друга група досліджень, до якої належать роботи

А. Автономова, М. Фаркушиної, Ю. Юдіна, Я. Щепанського,

К. Ясперса, аналізує переважно суб’єктність участі, інструменти й

інтенсивність. Тут оцінюються роль індивідуумів у політичній учас-

ті, груп та спільнот як сукупних суб’єктів політичної участі, роль

партій, рухів, груп тиску, об’єднань виборців та інших організацій

громадян, особливості їх функціонування, а також розглядаються

принципова можливість політичної участі громадян та її доцільність.

14

До третьої групи віднесемо праці вчених, що аналізують на-

самперед фактори детермінації політичної участі. Це дослідження

Л. Гофмана, Г. Дилігенського, Ю. Левади, М. Назарова,

А. Панарина, Е. Шестопал, Г. Алмонда, Дж. Аткінсона, П. Бурдье,

С. Верби, Е. Вятра, Р. Дантона. У дослідженнях цих авторів аналізу-

ється вплив на політичну участь політичної культури, ідеології і пар-

тійної ідентифікації учасників політичного процесу, потреб, мотива-

цій та інших психологічних факторів; розглядаються категорія інте-

ресу до політики, активність, що також детермінує політичну участь.

Четверта група досліджень значною мірою присвячена аналізу

участі в різних видах виборчого процесу. Так, В. Амелін, А. Салмін,

Є. Даунс, Дж. Мангейм, В. Михаелі, Е. Ноель-Науманн, Р. Рич про-

аналізували особливості процедур виборчого процесу, поняття акти-

вності в процедурі голосування, мотивації такої участі, основи попу-

лярності політиків, а також мотивацію відмови особистості як ви-

борця від участі у виборчому процесі.

В історії вивчення політичної участі вітчизняною наукою мо-

жна умовно виокремити два етапи: до і після 1991 р. У дослідженнях

першого періоду, здійснених за традиціями радянського суспільст-

вознавства, політична участь аналізувалася за двома напрямами:

проблеми «політичної активності трудящих і особистості в соціаліс-

тичному суспільстві»; критичний аналіз західних теорій демократії і

політичної культури. Головний висновок цих праць зводився до по-

ложень про позитивну роль політичної участі у зміцненні соціаліс-

тичного ладу та необхідність виховання цієї активності як показника

розвитку народовладдя за соціалізму.

В умовах незалежної України з’явилися дослідження, де утве-

рджується сучасне (західне) трактування політичної участі. Однак

аналіз цього феномена тільки починається, про що свідчать як відсу-

тність спеціальних, цілеспрямованих праць з цього питання, так і

різноманітна практика здебільшого фрагментарного дослідження

політичної участі. В українській соціології та політичній психології

активно вивчають різні форми, причини і фактори політичної участі,

її особливості в перехідному українському суспільстві.

Аналіз останніх публікацій, присвячених означеній нами темі,

свідчить про те, що досліджуються такі її аспекти:

– соціально-психологічний (В. О. Васютинський, С. Л. Грабовська,

Н. М. Дембицька, І. Є. Корнієнко, А. О. Лісневська, М. М. Слю-

саревський, О. В. Матвієнко, Б. С. Мар’єнко);

15

– особливості динаміки політичної свідомості (М. А. Дроздова,

М. А. Остапенко);

– особливості ідейно-політичних настанов і їхній вплив на рівень

політичної активності (І. В. Білоконь, О. М. Скнар,

М. С. Дмитрієва);

– ціннісно-мотиваційні аспекти політичної активності

(О. М. Балакірева, М. Ю. Довгопол, О. В. Петрунько);

– політична толерантність у системі ставлень суб’єкта політичної

діяльності (І. В. Абакумова, М. Л. Іванова, Н. В. Шовкопляс);

– проблеми політичної соціалізації особистості (І. В. Жадан,

Н. М. Дембицька, В. В. Москаленко, В. Т. Циба та ін.);

– особливості політичної поведінки та політичної свідомості

(В. О. Васютинський, О. А. Донченко, Н. Ф. Каліна,

М. М. Слюсаревський, В. О. Татенко, Є. І. Чорний та ін.).

До числа найважливіших наукових результатів, отриманих ві-

тчизняними соціологами та політичними психологами, можна відне-

сти висновки: для перехідного українського суспільства характерний

помірний, але не дуже виражений інтерес населення до політики,

стабільно низький рівень долученості до організованих форм полі-

тичної активності, низька політична ефективність (відчуття безпора-

дності перед владою) і низький рівень політичної компетентності. Ці

результати уможливили загальне визначення стану політичної куль-

тури населення України, що, як відзначає Є. Головаха, у системі ко-

ординат «тоталітарна – демократична» займає проміжну позицію,

будучи, по суті, амбівалентною [14, с. 15].

Місце феномена політичної участі

серед інших категорій політичної активності

Складність термінологічного визначення основних понять,

пов’язаних з поведінкою людини у сфері суспільно-політичних від-

носин, потребує з’ясування місця політичної участі серед інших ка-

тегорій політичної активності.

Аналіз сучасного стану вивчення феномена політичної участі

істотно ускладнюється тим, що існує велика кількість тлумачень те-

рмінів «політична участь» та «політична активність», більшість з

яких є дуже розмитими. Ці тлумачення відображають еволюцію від

спеціальних до більш загальних уявлень про досліджуване явище.

Нині в політологічних, соціологічних та соціально-психологічних

16

дослідженнях поряд з дефініцією «політична участь» широко вико-

ристовуються такі поняття, як «політична поведінка», «політична

діяльність», «політична активність», «включеність у політичний

процес» тощо. Це свідчить про те, що сам феномен активності є

складним і багатогранним. Його складність засвідчує неоднознач-

ність використання поняття різними авторами: «міра діяльності»

(Д. Ольшанський), «міра суб’єктності особистості щодо суспільства»

(К. Абульханова-Славська, Г. Бєльцька, А. Брушлинський), «рівень

перебігу процесу» (М. Бернштейн), «ступінь взаємодії

(Л. Рубінштейн), «сукупність ініціативних дій суб’єкта, зумовлених

його внутрішніми протиріччями, опосередкованими впливами на-

вколишнього середовища» (А. Дегтярьов). Це дає підстави ствер-

джувати, що поняття «політична активність» розглядається як сино-

німічний ряд, проте має різні тлумачення.

За визначенням російського політолога Д. Ольшанського, по-

літична активність – це діяльність політичних груп або індивідів,

пов’язана з наміром розвитку або зміни політичного чи соціально-

економічного ладу та відповідних соціально-політичних інститутів.

На індивідуальному рівні політичну активність учений розглядає як

сукупність проявів життєдіяльності людини, в яких відбиваються

його прагнення брати активну участь у політиці, захищати свої права

та інтереси [31, с 154].

Українська дослідниця Н. Дембицька визначає політичну ак-

тивність як функціональний прояв особистості в політичній діяльно-

сті, котра впорядковується самим суб’єктом. Стаючи суб’єктом вла-

дних відносин, особистість вибудовує свою систему політичних дій,

структуруючи її певним чином, але відповідно до вимог політичної

системи і власної політичної культури [37, с. 258].

Поняття «політична активність» наголошує на певній спрямо-

ваності політичної діяльності – на вдосконалення або зміну соціаль-

но-економічного й політичного устрою, політичних інститутів. По-

літична активність на індивідуальному рівні – це сукупність тих

форм життєдіяльності окремої особи, в яких виявляються її прагнен-

ня брати активну участь у політичних процесах, обстоювати свої

політичні права та інтереси.

У розмаїтті визначень одні автори наголошують на світогляд-

но ціннісному [36, с. 11], а інші − і їх помітна більшість − на діяльні-

сному, поведінковому аспекті політичної активності. Так, С. Рощин

вважає, що політичну активність можна розуміти як прояв інтересу

17

до політичного життя суспільства або як участь у ньому в тих чи ін-

ших формах. Він зазначає, що головною умовою прояву і в першо-

му, і в другому випадках є відповідна потреба особистості [36,

с. 284].

Аналіз підходів до означеної проблеми дав можливість

І. М. Білоус сформулювати власне визначення політичної активнос-

ті: це складне багатокомпонентне психічне утворення, яке базується

на потребах, інтересах особистості, реалізується в системі цільових

настанов, ціннісних орієнтацій та ставлень, що існують як внутрішня

готовність до дії та регулюють індивідуальну поведінку. Отже, полі-

тична активність може розглядатися як дворівнева: перший рівень

орієнтаційно-ціннісний (внутрішній), який є підґрунтям другого −

поведінкового (зовнішнього) рівня.

Представлена модель наочно демонструє, що політична акти-

вність людини зумовлюється глибинними особистісними структура-

ми, які становлять мотиваційно-ціннісну сферу її життя (інтересами,

мотивами, потребами, настановами, переконаннями, цінностями). На

цьому рівні політична активність не обов’язково означає безпосере-

дню участь у політичному житті. Це скоріше своєрідне психологічне

долучення до нього: глибоке переживання гострих соціально-

політичних проблем, бажання сформувати певну соціальну позицію

тощо. Тим часом саме на цьому рівні акумулюється потенціал акти-

вності, внутрішня готовність до дії, що проявляється у різних діяль-

нісних (поведінкових) формах політичної участі [7].

Під політичною активністю слід розуміти інтенсивність участі

суб’єкта в політичному процесі загалом, а також у межах окремих

форм політичної діяльності. Таким чином, участь ототожнюється з

активними проявами особистості, з докладанням відповідних зусиль,

результати яких можуть бути помітними для оточуючих. Участь – це

завжди дія, а не споглядання, хай і зацікавлене. Зі сприйняттям учас-

ті, що орієнтована на принцип дійового залучення в політику, можна

зіставити концепцію X. Макклоскі, де участь розуміється насампе-

ред як деяка психологічна залученість до процесів політичного жит-

тя. Видається правомірною думка Д. В. Гончарова про те, що конце-

пція, яка ототожнює участь із простою психологічною долученістю,

не може бути прийнятною. Багато людей «цікавляться» політикою.

Це виявляється у тому, що вони слідкують за подіями політичного

життя, емоційно сприймають його і навіть формують відповідну ду-

мку. Ця зацікавленість «може стати умовою, а також психологічним

18

або когнітивним (пізнавальним) фоном участі, однак сама по собі

вона ще не є участю. З однаковим успіхом такий інтерес може відпо-

відати сприйняттю політики як своєрідного видовища» [17, с. 7].

Політична діяльність, поведінка і спілкування являють собою

відповідно різні форми і способи інтерпретації активності, коли ува-

га концентрується на засобах державного впливу суб’єкта на об’єкт

(діяльність) або на зміні особистої ролі і позиції суб’єкта (поведін-

ка), або ж, нарешті, на міжсуб’єктних взаємовідносинах (спілкуван-

ня) [20, с. 185].

Під політичною діяльністю розуміється «вся сукупність форм

дій політичних акторів, зумовлених зайняттям відповідної політич-

ної позиції і пов’язаних з досягненням мети, реалізації владних інте-

ресів» [29, 153].

Дуже часто, розглядаючи політичну діяльність, розрізняють

широке і вузьке тлумачення цього поняття. Політична діяльність у

широкому розумінні – це діяльність політичної сили як важливого

елемента політичної системи (легальної влади), що спрямовує жит-

тя соціуму. Політична діяльність у вузькому значенні – це актив-

ність суб’єктів, пов’язана з реалізацією їхніх інтересів (у суперниц-

тві з іншими суб’єктами), зокрема, бути представленими в органах

управління.

На думку Л. А. Найдьонової, політичну діяльність можна тлу-

мачити як обстоювання своїх інтересів у спільноті, що передбачає

взаємодію з різними партнерами. Ця діяльність охоплює усвідом-

лення своїх інтересів і розробку плану втілення їх у життя, створен-

ня умов для реалізації цих задумів і конкретні дії щодо їх виконання.

Під політичною активністю автор пропонує розуміти інтенсивність

участі суб’єкта в політичному процесі загалом, а також у межах

окремих форм політичної діяльності [30].

Політична участь і політична діяльність відбуваються насам-

перед у свідомих формах, оскільки для стихійних форм притаманні

переважно не свідомі раціональні дії, а ірраціональні, напівсвідомі,

інстинктивні почуття. Однак обмежувати політичну участь і полі-

тичну діяльність лише раціонально-утилітарними діями не варто,

оскільки людина – це не запрограмована машина, а жива істота з

притаманними їй пристрастями. Проте політичну участь частіше

оцінюють у категоріях кількості та міри, а професійну політичну ді-

яльність − у якісних характеристиках [9].

19

Напевно, оптимальною є думка фахівців, згідно з якою катего-

рії «політична участь» та «політична діяльність» співвідносяться та-

ким чином: політична діяльність індивідів може здійснюватися як

політична участь і як політичне функціонування. Політична участь

охоплює непрофесійну сферу політичного життя суспільства. Полі-

тичне функціонування ж сукупно означає професійну політичну дія-

льність [25, с. 174]. Це твердження певною мірою умовне, тому що

провести чітку грань між професійною та непрофесійною діяльністю

не завжди можливо.

Під «політичною поведінкою» розуміють будь-яку форму уча-

сті у здійсненні влади або протидії її здійсненню. Це поняття розк-

риває структуру й механізм політичної діяльності. Воно охоплює

участь у формальних організаціях і масових рухах, залученість до

різних елементів політичної системи чи свідоме відмежування від

них, активну публічну маніфестацію своїх поглядів з метою впливу

на політичні інститути чи політичну апатію. Отже, політична пове-

дінка проявляється у багатомірних формах [43, с. 414].

Політичну поведінку можна представити як сукупність люд-

ських дій (вчинків), які спостерігаються зовні, у сфері розподілу та

здійснення влади. Її також визначають як суб’єктивно мотивований

процес, в якому втілюється той чи інший вид політичної діяльності.

Залученість особистості до політики проявляється в її політичній

поведінці. Як вважає С. М. Чолій, «політична поведінка», «електо-

ральна поведінка» відображають моральний бік політичної діяль-

ності суб’єкта. Справді, виміром політичної поведінки є вчинок –

не будь-яка політична дія, а така, в якій провідного значення набу-

ває свідоме ставлення людини до інших людей, до спільного, до

норм суспільної моралі. Отже, реальна участь особистості в управ-

лінні суспільними справами, її «залученість» до політики скерову-

ються тим моральним смислом, який вона вкладає у політичний

вчинок [42].

Термін «поведінка» залишається корисним для відображення

відповідних форм політичної діяльності. Однак, на відміну від біхе-

віористських підходів, «людина розглядається, по-перше, і як об’єкт,

і як суб’єкт політичних відносин. По-друге, діяльність у політиці

зводиться лише до її зовнішніх проявів» [18, с. 91−92].

Участь людей у політиці слугує одним із засобів вираження й

задоволення їхніх інтересів. На думку М. Каазе (ФРН), «...під полі-

тичною участю розуміється всяка діяльність, добровільно здійсню-

20

вана громадянами з метою вплинути на прийняття рішень на різних

рівнях політичної системи; участь у політиці розуміється, насампе-

ред, як усвідомлена цілеспрямована діяльність» [26, с. 22].

Американський соціолог X. Макклоскі, наприклад, визначає

політичну участь як «ту добровільну діяльність, за допомогою якої

члени суспільства беруть участь у виборі правителів і, прямо або

побічно, у формуванні державної політики» [56, с. 19].

На думку М. І. Пірен, «політична участь – це втягнення (залу-

чення) членів соціально-політичної спільноти в існуючі всередині

неї політичні відносини і структуру влади» [34, с. 62].

За Г. А. Бєловим, під політичною участю розуміється «будь-

яке сприяння політичній системі у здійсненні її функцїі, впливовий

прояв громадянином, його групами своїх інтересів і позицій щодо

влади» [6, с. 233].

Американському досліднику Дж. Нагелю належить одне з уні-

версальних визначень поняття «політична участь»: «Участь охоплює

дії, за допомогою яких рядові члени будь-якої політичної системи

впливають або намагаються впливати на результати її діяльності»

[17, с. 6]. Саме політична система, на його думку, є компонентом

визначення участі. Вона існує як організована структура влади,

впливу, авторитету і стосується не лише уряду, а й інших громадсь-

ких інститутів, які контролюють поведінку і ресурси своїх членів.

На думку більшості дослідників, політична участь включає

широкий спектр політичної активності, пов’язаний зі специфічним

ставленням соціальних суб’єктів до влади. Російська дослідниця

О. Ю. Мелешкіна визначає політичну участь як «більш-менш регу-

лярне і, зокрема, інструментальне застосування акторами різних

форм політичної діяльності, засобами якої громадяни намагаються

впливати на процес прийняття політичних рішень» [29, с. 154].

Істотне доповнення щодо сутності згаданої категорії робить

український дослідник О. Чемшит. На його думку, політична

участь – це будь-яка дія або бездіяльність, спрямована на зміну чи

збереження існуючого способу розподілу ресурсів у масштабах

усього суспільства. Автор пропонує поглянути на проблему полі-

тичної участі крізь призму соціологічної теорії М. Вебера в час-

тині, присвяченій розгляду дефініції «соціальна дія», оскільки по-

літична участь соціально детермінована. На практиці вона реалі-

зується через соціальну поведінку, яку прийнято розглядати як

21

відносно узгоджену і послідовну сукупність соціально значущих

вчинків особистості.

На нашу думку, найбільш обґрунтовані визначення поняття

політичної участі дано Д. Гончаровим та І. Гоптарьовою. Під полі-

тичною участю вони розуміють інструментальну активність, за до-

помогою якої громадяни намагаються впливати на уряд таким чи-

ном, щоб він виконував бажані для них дії. Політична участь розгля-

дається, з одного боку, як вплив на процес прийняття політичних

рішень, а з другого – як вплив на зміст і перебіг реалізації практич-

них програм, що приймаються органами державної влади. При цьо-

му Д. Гончаров розрізняє такі поняття, як «політична» і «інструмен-

тальна» участь, розуміючи під першим прояв більш-менш стихійної

активності, а під другим – участь, що спирається на процедури соці-

ально-політичної активності (інструментального характеру).

Поняття політичної участі – це дії, що не завжди піддаються

інструментальній інтерпретації, однак є активною поведінкою, яка

часто потребує від індивіда великих зусиль, навіть жертовності, і

пов’язана з намаганням вплинути на хід політичного життя в конк-

ретному суспільстві [17, с. 12–13].

Водночас Д. В. Гончаров акцентує увагу на таких важливих

теоретико-методологічних аспектах політичної участі, як харак-

тер і зміст соціальної та політичної дії у структурі участі, а також

її інструментальність. Під інструментальністю політичної участі

він розуміє «здатність вибудовувати раціональні технології дося-

гнення цілей» [17, с. 10].

Згадана позиція відповідає кваліфікації М. Вебера, в якій за

основу взято ступінь залучення індивіда до політики.

Сучасні автори пропонують перш за все «прагматичну» інтер-

претацію політичної участі, яка орієнтується на спроможність люди-

ни ставити перед собою певні цілі в політичній сфері і домагатися їх

досягнення, що, зрозуміло, передбачає володіння політичними знан-

нями, наявність позиції, конкурентоспроможність тощо. Саме така

здатність, вважають вони, і є той орієнтир, який політичній участі у

прагматичному трактуванні надає конкретних політичних дій. Про

це пишуть Дж. Нагель, С. Верба, Н. Ні (США), А. І. Соловйов,

А. І. Демидов, Д. В. Гончаров (Росія). А. І. Демидов приймає, напри-

клад, таке визначення: «Політична участь в цілому завжди являє со-

бою засіб простих людей за будь-якого типу політичної системи

вплинути на діяльність своїх правителів, а іноді й змінити їх. Фор-

22

муючись під впливом компонентів соціального буття, політична

участь виступає як певне інструментальне застосування акторами

різних форм політичної діяльності для впливу на процес прийняття

політичних рішень» [17].

Політична участь може здійснюватися як соціальна дія (на-

приклад, мотивоване ігнорування виборів), але частіше відбувається

у вигляді соціальної взаємодії.

На думку М. М. Слюсаревського, в широкому значенні понят-

тя політичної участі максимально близьке до поняття політичної по-

ведінки пересічних громадян і фактично виконує лише функцію від-

межування її від професійної політичної діяльності, політичного фу-

нкціонування.

Специфічного змісту поняття політичної участі набуває у

вужчому значенні, окресленому концепцією партиципаторної де-

мократії, що передбачає самодіяльність, самоорганізацію, самов-

рядування громадян. І саме в такому розумінні політична участь

заслуговує бути об’єктом спеціальних досліджень, завдання яких

виходять за звичні межі вивчення електоральної активності та ін-

ших рутинних форм поведінки «рядових» учасників політичного

процесу [35, с. 16].

Враховуючи феноменологічну складність розрізнення понять

політичної участі, політичної активності, політичної діяльності та

політичної поведінки, маємо визначити критерій, що, на наш погляд,

є ключовим у виокремленні цих понять. До сфери політичної актив-

ності належать усі політичні наміри, інтереси та події, до яких долу-

чається суб’єкт. Політична діяльність характеризує переважно про-

фесійну сферу залучення до політичної практики. Термін «політична

поведінка» включає найбільш прийнятні для опису відповідні форми

політичної активності. Але якщо людина, яка виявляє політичну ак-

тивність і усвідомлює себе відповідальним суб’єктом суспільно-

політичних відносин, намагається у будь-який спосіб вплинути на

владу або перебіг політичних подій – цю активність можна віднести

до категорії політичної участі.

Політичну участь ми визначаємо як усвідомлене здійснення

соціальної ролі членом суспільства, спрямованої на досягнення сус-

пільно значущих цілей та впливу на політичні процеси. Підґрунтям

політичної участі ми вважаємо рівень розвитку громадянської від-

повідальності, провідним стимулом – мотивацію, яка опосередковує

формовияви соціально-політичної активності та типи політичної

23

участі. Спосіб реалізації політичної активності може здійснюватися

переважно у сфері комунікацій (агітація, пропаганда тощо), сфері

інформації та її аналізу (наукові дослідження, аналіз політичної ін-

формації та ін.) або на рівні конкретних дій (участь у політичних ак-

ціях, виборчих кампаніях тощо) (див. рис. 1.1).

Рис.1.1. Структурно-функціональна модель політичної участі

Визначення складових політичної активності (когнітивних,

комунікативних, поведінкових) згідно з нашою концепцією зумов-

лено завданнями, поставленими в нашому дослідженні, а саме: фор-

мування інтересу та підготовка молоді до ефективної участі у соціа-

льно-політичних процесах. Різноманіття форм політичної участі, що

нами розглядатиметься нижче, можливо, дасть змогу молодим лю-

дям визначити шляхи особистої її реалізації в житті суспільства, а

їхнім наставникам – надавати необхідну допомогу в отриманні мо-

лоддю вмінь та навичок ефективної участі у розбудові громадянсь-

кого суспільства.

Психологічні складові політичної активності

Формовияви соціально-

політичної активності

Пізнавально-

когнітивні

Вербально-

комунікативні

Поведінкові

Мотивація

політичної

участі

Типи політичної участі

Громадянська відповідальність

24

1.2. Класифікація форм політичної активності

За всього розмаїття форм політичної участі очевидно, що

вони розрізняються насамперед за масштабністю та сферою соці-

ального поширення. Так, звертання індивіда до політичних засо-

бів захисту своїх інтересів може передбачати його участь у

розв’язанні загальнонаціональних проблем або місцевих завдань;

вона може здійснюватися у межах виробничого колективу тери-

торіального самоврядування або соціального об’єднання. При

цьому самі форми політичної участі можуть бути як прямі,

пов’язані з безпосередніми діями індивіда, так і опосередковані,

що характеризуються залученням суб’єкта до політики через різ-

ні групи, організації та структури.

Вибір форм політичної участі залежить від певних якостей

суб’єкта (статі, віку, виду діяльності, релігійної належності, освіти

тощо), особливостей політичного управління (переліку засобів, які

держава надає громадянам для захисту їхніх прав та інтересів), а

також від конкретної політичної ситуації.

У політичній науці існують різні способи класифікації полі-

тичної поведінки і політичної участі. Часто форми політичної по-

ведінки та політичної участі залежать від екстенсивності (кількість

учасників) та інтенсивності (ступінь активності індивідів).

За ступенем інтенсивності розрізняють постійну, епізоди-

чну, системну політичну участь. Інтенсивність участі є базовим

параметром, що визначає в аспекті легальної політичної активності

варіативність поведінкових проявів суб’єкта по осі «політична неу-

часть – формальна інституціональна участь – реальна інституціо-

нальна участь».

Стосовно діючих у державі законів зазвичай розрізняють

конвенційні (легальні, законні) і неконвенційні форми політичної

участі. Л. Мілбрат визначає чотири основні види конвенційної уча-

сті (голосування; участь у роботі партій та інших політичних орга-

нізацій і проведенні ними кампаній; участь у політичному житті

громади – збори, грошові пожертвування і т. ін.; контакти з офіцій-

ними особами на різних рівнях) і наводить приклади неконвенцій-

ної участі (участь у публічних вуличних демонстраціях, мітингах

та інших формах протесту з порушенням закону; протест проти

25

«аморальних дій влади» у вигляді голодувань, спалень і т.ін.; від-

мова підкорятися несправедливим законам).

Конвенційна політична участь визначається відповідністю

до норм права або традицій, які регулюють участь людей у полі-

тиці за правлячого режиму. Її визначення не викликає запере-

чень. Неконвенційна політична участь трактується по-різному.

Часто висловлюється твердження, що конвенційна і неконвен-

ційна поведінка співвідносяться як законні та незаконні дії

(Е. Клюєнко, М. Пірен).

Західні дослідники тлумачать згадані форми участі таким чи-

ном. Традиційна (конвенційна) (conventional participation) участь:

доволі рутинна поведінка, яка використовує інституційні канали і є

прийнятною для домінуючої політичної системи. Нетрадиційна

(неконвенційна) (inconventional participation) участь: відносно не-

звична політична поведінка, яка кидає виклик встановленим інсти-

тутам і домінуючим нормам або відкидає їх [21, с. 199–200].

Сучасні демократичні режими прагнуть зробити політичну

участь громадян традиційною, щоб без зайвого ризику, звични-

ми засобами впливати на політику, прислухатися до прагнень

людей, їхніх інтересів та потреб. До конвенційних форм участі

(за С. Вербою та Н. Наєм) відносять такі:

1) участь у голосуванні на президентських виборах;

2) участь у місцевих виборах;

3) активна участь у діяльності організацій, що опікуються про-

блемами спільноти;

4) активна діяльність з розв’язання окремих проблем громади;

5) спроби переконати інших у .доцільності участі у голосуван-

ні;

6) активна робота, принаймні іноді, на користь тих чи інших

партій або кандидатів на виборах;

7) контактування із представниками місцевого керівництва за-

для розв’язання конкретних проблем;

8) присутність хоча б на одних політичних зборах або з’їзді за

останні три роки;

9) контактування з представниками керівництва регіону або

країни для вирішення конкретного питання;

10) участь у створенні групи або організації для розв’язання пе-

вних проблем місцевого значення;

26

11) грошова підтримка партії чи кандидата під час виборчої ка-

мпанії;

12) членство у політичному клубі чи організації [27, с. 56].

Неконвенційні форми участі, на думку деяких дослідників, вклю-

чають:

1) підписання петицій;

2) участь у недозволених демонстраціях;

3) участь у бойкотах;

4) відмова від сплати податків;

5) участь у захопленні приміщень, підприємств і сидячих страйках

біля їхніх стін;

6) блокування дорожнього руху;

7) участь у стихійних страйках [29, с. 157].

Не всі вчені погоджуються із твердженням, що підписання

петицій належить до неконвенційних дій. Здається правомірною

думка Г. Алмонда та інших дослідників про те, що значній частині

населення сучасних країн доводилося підписувати петиції, і ця фо-

рма політичної дії «стала настільки звичною, що вже не може вва-

жатися неконвенційною» [38, с. 127].

У своєму визначенні політичної участі Н. Най і С. Верба

(США) вказують на необхідність легального характеру участі, тоб-

то участь повинна мати законну основу. Крім критерію легальнос-

ті, варто застосовувати критерій легітимності. Так, виявляється, що

низка форм участі має хоча й законний, але зовсім не легітимний

характер, і що критерії оцінки легітимності можуть змінюватися.

Такі зміни несуть важливу інформацію щодо процесів соціальних і

політичних трансформацій [54, с. 6].

Виходячи з критерію легітимності дій та ставлення

суб’єктів до політичної системи, англійський учений А. Марш

розрізняє два основних типи політичної участі: ортодоксальну й

неортодоксальну. До ортодоксальної належить участь, що забезпе-

чує стійкість функціонування політичної системи, а вимоги, які

висуваються до неї, виражені в законних формах. До неортодокса-

льної – несанкціоновані дії, пов’язані з вираженням вимог або

спрямовані проти політичної системи (протестна поведінка). Окре-

мий тип складають політичні злочини, тобто політична діяльність з

використанням нелегітимного насильства (див. таблицю 1.1).

27

Таблиця 1.1 Класифікація типів політичної участі А. Марша

Ортодоксальна політична поведінка

Неортодоксальна політична поведінка, політична непокора,

групова непокора

Політичні злочини

Звичайна політика, голосу-

вання, лоббі, громадські об’єднання

Петиції, гасла,

законні демонстрації

Бойкоти

Неофіційні страйки

Незаконні демонстрації, захоплення приміщень,

пошкод- ження влас-ності, насил-

ля

Захоплення заручників,

саботаж, вбивства, заколоти,

війни

Дослідники виокремлюють також дві основні форми полі-

тичної поведінки за критерієм відкритості: закриту і відкриту.

Для закритого типу політичної поведінки характерна політична

бездіяльність, або так звана нульова політична активність. Її при-

чиною є те, що окремі люди реально не можуть займатися політич-

ною діяльністю, не мають для цього відповідних можливостей.

Зрештою, перешкоджати політичній діяльності можуть апатія (від-

сутність інтересу до політичної діяльності), аномія, тобто такий

стан психіки людини, коли вона відчуває, що фактично політичне

життя проходить поза нею. Політична бездіяльність – складне і не-

однозначне явище, значною мірою зумовлене особистісними риса-

ми і характеристиками людини. Для другого типу політичної пове-

дінки – відкритого – властива здебільшого мотивована, цілеспря-

мована, раціональна, відповідно психологічно і емоційно зумовле-

на політична діяльність.

Здається парадоксальним, але однією з форм політичної уча-

сті є відмова від участі – відхід (неучасть). Деякі індивіди можуть

не виявляти ніякої активності в політиці. Для визначення такого

типу політичної поведінки існує поняття абсентеїзм (від лат.

absentia – відсутність). Серед тих, хто не бере участі в політиці, є

дві групи – непохитно аполітичні та ті, хто тимчасово з різних при-

чин відсторонився від участі, тобто залежно від ситуації: або бере

участь, або не бере.

Абсентеїзм може бути супутником або наслідком політично-

го і соціального благополуччя, вдоволеності ситуацією, в якій пе-

28

ребувають держава й суспільство. Абсентеїзм – супутник не лише

добробуту та дії за принципом свободи, а й також втрати довіри до

політиків, інтересу до їхньої діяльності. Перетворюючись на масо-

ве явище, він може загрожувати легітимності представницьких ор-

ганів, авторитету обраних. Тому абсентеїзм − «це привід для кри-

тичної оцінки політичної практики, свідчення постійного відтво-

рювання відчуження влади від суспільства, розчарування виборців,

їхньої недовіри до програм та обіцянок. Зростання показників аб-

сентеїзму може розглядатися і як ознака політичної кризи», вважає

російський учений Г. Бєлов [6, с. 240]. Водночас факт абсентеїзму є

ознакою свободи людини в суспільстві, тому що громадяни мають

право демонструвати своє ставлення до влади в різних формах.

За ознакою представництва політична участь виражається

у двох основних формах: прямій (безпосередній) та опосередкова-

ній (представницькій). Пряма участь має місце в межах невеликих

політичних громад, де маси приймають рішення на зборах більшіс-

тю голосів.

За опосередкованої участі маси вибирають своїх представни-

ків для здійснення політичної влади, що притаманне переважно

великим суспільствам. Але опосередкована участь дає більше мож-

ливостей для спотворення волі мас, оскільки вибрані представники

можуть обстоювати власні інтереси, що не збігаються з інтересами

тих, кого вони представляють. Маси можуть втрачати контроль над

своїми представниками, і ступінь їхньої політичної участі знижу-

ється. Проте представницька участь у великих політичних системах

є єдино можливою.

Залежно від політичного режиму, традицій, розмірів терито-

рії, чисельності населення, розвитку засобів транспорту й комуні-

кацій у кожному суспільстві спостерігається різне співвідношення

прямої й опосередкованої політичної участі. Посередниками участі

в сучасному суспільстві виступають політичні партії, суспільно-

політичні організації і рухи, а основною її формою є вибори.

Різні підходи дослідників до визначення класифікаційних

ознак політичної участі спонукали побудувати загальну схему, яка

структурує політичну активність за типами, формами та видами

(див. рисунок 1.2).

29

Рис. 1.2. Типологізація політичної участі

Загальна картина «політизації населення» різниться залеж-

но від політичного устрою окремого суспільства або країни. Моде-

лі та позиції політичної участі конструюються на основі емпірич-

них даних досліджень політичної поведінки громадян. Визначення

позиціювання дає змогу уявити «панораму політизації» населення.

У більшості авторитетних досліджень соціологи класифікують рес-

пондентів за кількістю форм долучення до політики, виокремлюю-

чи від трьох до шести позицій участі.

Участь у виборах,

референдумах,

створенні та роботі

організацій, звер-

нення до владних

структур, підтрим-

ка партій та рухів

тощо

Участь у несанкці-

онованих акціях

(бойкоти, страйки,

голодування),

екстремістських

рухах, терористич-

на діяльність,

насильство тощо

Організовані −стихійні

Активні − пасивні

Реальні − формальні

Систематичні − періодичні − епізодичні

Індивідуальні − групові − масові

Традиційні − новаторські

Прямі − опосередковані

Відкриті − закриті

Автономні − мобілізаційні

ФОРМИ

ВИДИ

Легітимні, конвен-

ційні, інституційні, ортодоксальні

Нелегітимні, некон-

венційні, неінститу-

ційні, неортодокса-

льні

ТИПИ

30

Так, британські соціологи Г. Пері та Г. Мойзер виокремлю-

ють три основні позиції участі британців у політиці: «прості ви-

борці» – 51%, «активні» – 25,2% та «практично інертні» – 23,8%

[27, с. 57]. В американській психології політики поширеною є шес-

тимірна модель позиціювання політичної участі. Згідно

з М. Олсеном, американці поділяються на такі категорії: «політичні

лідери» − 3 %, «активісти» − 14%, «комунікатори» – 13%, «грома-

дяни» − 30%, «маргінали» – 18% та «ізольовані» – 22%. Шестимі-

рну модель пропонують у своїй теорії С. Верба і Н. Най [55, с. 73].

Згідно з чотирьохмірною моделлю Л. Мілбрата, що позиціонує

громадян за ступенем «вторгнення» в політику, групи громадян

розподіляються так: громадяни з «активністю гладіаторів» – 3%,

«перехідною активністю» – 7%, «активністю спостерігача» – 60%

та «апатична публика» – 30% [27, с. 45].

Г. Алмонд і С. Верба запропонували тривимірну модель

участі громадян у політичному процесі: «учасники» реально або

потенційно включені у політичний процес. Вони інформовані про

політичне життя, висувають вимоги до політичної системи і залеж-

но від виконання цих вимог надають свою підтримку політичним

лідерам. «Піддані» пасивно підкоряються державним чиновникам

та законам, але не голосують і активно не втягнуті у політичне

життя. «Прихожани» мають вельми туманні уявлення про уряд і

політику. Це можуть бути малограмотні сільські мешканці, які

проживають у віддалених селах, або люди, які ігнорують політику

та її вплив на життя.

На основі визначення особливостей форм політичної участі ви-

окремлюють групи індивідів, які беруть участь у політиці переважно

тим чи іншим чином. Однією із «класичних» типологій є класифікація

М. Каазе і А. Марша. Вона будується з урахуванням рівня активності,

а також конвенційності і неконвенційності участі. Автори вирізняють

п’ять груп відповідно до переважаючих форм участі:

1. Неактивні. Більшість представників цієї категорії або зо-

всім не беруть участі в політиці, або, у крайньому разі, читають

газети і можуть підписати петицію, якщо їх про це попросять, деякі

можуть брати участь у виборах.

2. Конформісти. Більш активні у конвенційних формах полі-

тичної участі. Деякі з них можуть навіть брати участь у політичних

кампаніях. Однак загалом вони уникають безпосередньої політич-

ної участі.

31

3. Реформісти. Так само, як і конформісти, беруть участь пе-

реважно в конвенційних формах, однак активніше. Крім того, вони

можуть використовувати законні форми політичного протесту, зо-

крема демонстрації або навіть бойкоти.

4. Активісти. Найбільш активно беруть участь у політично-

му житті. Форми участі − переважно конвенційні, однак викорис-

товують інколи і неконвенційні.

5. Учасники акцій протесту. За рівнем активності близькі до

реформістів і активістів, однак відрізняються від них тим, що прак-

тично не беруть участі в політичному процесі у конвенційних фор-

мах [29, с. 157–158].

В суспільстві є соціальні групи, ставлення яких до влади не

можна визначити ані участю, ані антиучастю. Це – спостерігачі. На

відміну від звичайних неучасників, спостерігачі цікавляться полі-

тикою, відрізняються розвинутими потребами в політичній поін-

формованості.

Досвід вивчення масової політичної свідомості українських

громадян дає підстави В. Васютинському для виокремлення кіль-

кох найбільш типових соціальних груп за змістом і спрямованістю

емоційно-оцінкових ставлень громадян до політичних та ідеологіч-

них проблем:

− «заангажовані», які активно цікавляться політико-

ідеологічними процесами, намагаються брати участь у відповідних

заходах і видах діяльності та впливати на погляди й настрої інших

людей. До цієї групи належать свідомі прихильники лівих і правих

ідеологій;

− «амбівалентні», які намагаються займати якусь політико-

ідеологічну позицію, але вона буває нестійкою, визначається різ-

ними випадковими впливами і, залежно від обставин, коливається

то вліво, то вправо;

− «невизначені», які інтуїтивно відчувають потребу долу-

чення до громадсько-політичного життя, але з різних причин (най-

частіше через нерозуміння або побоювання) нездатні зайняти певну

чітку позицію. Такі громадяни порівняно частіше тяжіють до

центристських ідеологій;

− «незадоволені», позиції яких визначаються насамперед не-

гативною оцінкою становища, наявністю більш або менш вираже-

них претензій до «можновладців» та політиків загалом, схильністю

32

до протестних форм поведінки та відносною байдужістю до власне

ідеологічних мотивів;

− «аполітичні». У цій групі розрізняють три підгрупи, апо-

літичність яких має свої особливі причини. Перша − це «принципо-

во аполітичні», які свою політико-ідеологічну незаангажованість

вважають певною «непорушною» засадою (за дотриманням якої

часто-густо криються ті чи ті індивідуальні комплекси). Друга − це

«байдужі», яких справді ніяк не цікавлять і не турбують політико-

ідеологічні питання, а простір для самореалізації вони шукають

винятково у вельми віддалених від політики сферах. Третя − це

«розчаровані», які свого часу захопилися політичними проблемами,

але згодом, переживши розчарування й знеохочення, відійшли від

них і всіляко намагаються їх уникати (нерідко в такий спосіб вияв-

ляючи невротичні реакції) [10, с. 37–38].

Відомий український соціолог Є. І. Головаха визначив шість

рівнів долученості громадян України до суспільного життя.

– Найвищий рівень (шостий) – харизматичні лідери політичних

рухів, які налічують кілька десятих відсотка загальної чисельно-

сті дорослих громадян.

– П’ятий рівень – власне політичні функціонери, представників

цієї категорії в Україні чимало.

– Четвертий рівень – суспільно-політичні діячі, яких у нас практи-

чно немає, тому що до цієї категорії повинна належати інтелек-

туальна еліта суспільства, яка намагається впроваджувати сус-

пільні цінності та критично ставитися до держави.

– Третій рівень – рівень участі у політичних організаціях та пар-

тіях. В Україні таких не більш як 2–3%.

– Другий рівень – до нього належать члени різноманітних неполі-

тичних громадських організацій. Адже в громадянському суспі-

льстві найважливішим є момент об’єднання громадян для захис-

ту спільних інтересів. Відсоток таких людей у суспільстві мізе-

рний.

– Перший рівень – обивателі, звичайні громадяни, які не цікав-

ляться політикою та не мають жодних важелів впливу на неї.

Таких, за даними соціологів, в Україні 87% [16].

Згідно з нашою концепцією політичної участі весь спектр реалізації

активності людини в політичному житті суспільства має чотири

рівні з урахуванням сфери та інтенсивності її прояву:

33

I рівень – політично-апатичний;

II рівень – ситуативно-споглядальний (пізнавально-когнітивна

складова), ситуативно-діалогічний (вербально-

комунікативна складова), побутово-підтримувальний

(поведінково-вольова складова);

III рівень – пошуково-інформативний, дискусійно-регулятивний,

нормативно-організаційний;

IV рівень – творчо-аналітичний, переконувально-впливовий, лі-

дерський активізуючий.

Рівні політичної участі корелюють з показниками мотивації

(нігілістично-відторгуючий, індивідуально-егоїстичний, раціональ-

но-прагматичний, соціально-альтруїстичний) та рівнями громадян-

ської відповідальності: безвідповідального, вибірково-

ситуативного, статусно-прагматичного, усвідомлено-вчинкового

(див. рис. 1.3).

Рис.1.3. Модель взаємозв’язку складових та рівнів

соціально-політичної активності

Ситуативно-

споглядальний

Пошуково –

інформативний

Індивідуально-

егоїстичний

Раціонально-

прагматичний

Соціально-

альтруїстичний

Дискусійно-

регуляційний

Переконуваль-

но-впливовий

Побутово-

підтримувальний

Нормативно-

організаційний

Лідерський

активізуючий

Вибірково-

ситуативний

Політично апатичний Безвідповідальний

Статусно-

прагматичний

Творчо-

аналітичний

Усвідомлено-

вчинковий

Ситуативно-

діалогічний

РІВ

НІ

А

КТ

ИВ

НО

СТ

І

Р

ІІI

II

I

IV

III

II

I Нігілістично-відторгуючий

СКЛАДОВІ СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНОЇ

УЧАСТІ

Пізнавально-

когнітивні

Вербально-

комунікативні

Поведінкові

Мотивація Громадянська

відповідальність

ТИПИ ПОЛІТИЧНОЇ АКТИВНОСТІ

МОДЕЛЬ ВЗАЄМОЗВ’ЯЗКУ СКЛАДОВИХ ТА РІВНІВ СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНОЇ АКТИВНОСТІ

34

У представленій нами моделі політичної активності, яка

охоплює весь спектр можливої реалізації людини в політичному

просторі, до політичної участі можна віднести лише вищі щаблі

цієї активності (принаймні ІІІ та ІV рівні). Вочевидь рівень актив-

ності, що відповідає категорії «політична участь», опосередкова-

ний відповідними показниками громадянської відповідальності

(усвідомлено-вчинковий, статусно-прагматичний) та мотивами

політичної участі (соціально-альтруїстичний, раціонально-

прагматичний). Детальніше питання мотивації політичної участі

та її взаємозв’язку з політичною активністю й відповідальністю

розглядатиметься у розділі 2.

Типологізація політичної поведінки, представлена нами, ре-

тельно диференціює залученість громадян різного віку до політич-

ного життя суспільства. Це сприятиме різним соціальним інститу-

ціям у здійсненні ефективної політичної соціалізації молоді або

застосуванні індивідуальних особливостей політичної активності в

процесі політичного менеджменту.

З огляду на бажаність масштабів політичної участі існує

два основних підходи до їх оцінок. Прихильники партиципаторної

демократії (Б. Барбер, К. Пєйтмен), що розвивають ідеї Ж.-Ж. Руссо

і Дж. Міля, пропонують розширення можливостей участі пересіч-

них громадян у прийнятті політичних рішень. Прибічники концеп-

ції демократичного елітизму (Е. Берк, Й. Шумпетер), навпаки, у

розширенні політичної участі вбачають загрозу демократичним

інститутам та висловлюються за її обмеження, щоб залишити при-

йняття політичних рішень за тими, хто краще інформований та

більш ефективно підтримує демократичні цінності.

На відміну від К. Ясперса, який вважав політичну участь

мас доцільною, але неможливою, багато авторів дотримуються

протилежної думки: така участь можлива, але недоцільна. Задовго

до згаданих авторів дану проблематику розглядав Т. Джефферсон.

На противагу критикам політичної участі мас, він уважав, що тіль-

ки постійна участь у політичних справах широкого кола інформо-

ваних, демократичних громадян є гарантією збереження основних

цивільних прав.

Модифікація соціалістичних та анархічних ідей про повне

самоврядування стала одним із джерел теорії партиципаторної де-

мократії, яка приблизно з 60-х років ХХ ст. впливає на державну

політику багатьох країн: Німеччини, Швеції, Швейцарії та ін. Ця

35

теорія передбачає широку участь громадян не тільки у виборах сво-

їх представників, а й у всьому політико-управлінському процесі –

від прийняття рішень до їхньої реалізації. Практика підтвердила,

що поряд з безсумнівними переваґами партиципаторна демократія

має й недоліки. Головні з них – низька компетентність управлін-

ців, відсутність у них інституціональної відповідальності за свої дії,

недостатнє врахування активістами думок та інтересів політично

пасивних громадян, які складають більшість електорату. Усе це

негативно позначається на ефективності керування через систему

партиципаторної демократії.

Наприклад, Х. Ортега-і-Гассет заявляв про небезпеку «гіпер-

демократії»: «У суспільному житті Європи … уся влада перейшла

до мас. Але маси не повинні і не можуть управляти навіть власною

долею, не кажучи вже про ціле суспільство» [33].

На думку Д. Аптера, двома головними проблемами сучасного

суспільного устрою є: неучасть або надмірна участь громадян у

політичному житті. Надмірна активність громадян може обеззброї-

ти політичних діячів, дезорганізувати систему влади й зробити су-

спільство надбанням вояччини, яка приходить до влади «під час

відновлення дисципліни й порядку». Неучасть громадян у політиці

може потурати егоїстичним амбіціям окремих політиків і в цілому

несе загрозу надмірного посилення ролі апарату влади [48, с. 48].

Варіант розв’язання першої частини дилеми Д. Аптера був

запропонований А. Кемпбелом і З. Хармоном. Вони стверджували,

що на тлі апатії більшої частини громадян згода щодо базових цін-

ностей серед політично активних індивідів є важливою умовою

збереження стабільності політичної системи в цілому. Тому доці-

льно розширювати і зміцнювати довіру основної маси індивідів до

невеликого політично активного ядра.

На нашу думку, розв’язання другої частини дилеми, означе-

ної Д. Аптером, криється в одному із принципів теорії

Й. Шумпетера, за яким без раціонально усвідомленої потреби в до-

бровільному самообмеженні кожного учасника політичного проце-

су будь-яка демократія приречена. Демократичне самообмеження –

це усвідомлення того, що деяка дія, цілком легальна й припустима,

в даній конкретній ситуації може не бути корисною спільній спра-

ві. Консенсус досягається розумінням загальних цінностей і прин-

ципів функціонування політичної системи, а також тим, що прав-

36

ляча група, опозиція й усі конфліктуючі групи понад усе ставлять

національні інтереси, розуміючи їх приблизно однаково.

Загальна вирішальна активна політична участь у вигляді по-

вного самоврядування суб’єктів на практиці не може бути реалі-

зована через невиконання двох умов, необхідних для створення

повністю самоврядної системи. По-перше, інститути безпосеред-

ньої демократії можуть успішно виконувати свої функції лише в

тому разі, якщо забезпечується політична компетентність значної

більшості суб’єктів участі. По-друге, для розширення справді

компетентної участі рядових громадян у керуванні необхідні від-

повідні соціальні умови: наявність у людей часу для громадської

діяльності, а також розвиток політичної освіти, політичної куль-

тури населення, навичок конструктивної політичної участі та

ефективної соціальної взаємодії.

1.3. Соціально-психологічні детермінанти політичної активності

Політична участь як явище суспільного життя може набува-

ти різноманітних форм і проявів, що зумовлені взаємовпливом

різноманітних чинників і показників розвитку суспільства. До них

можна віднести тип політичного режиму, історичні традиції сус-

пільної та індивідуальної громадянської участі, соціокультурні та

географічні характеристики середовища, масштаб території та

рівень розвитку системи масових комунікацій, нормативно-

правове забезпечення політичної участі, рівень освіченості і сту-

пінь доступу населення до інформації, тип і рівень розвитку полі-

тичної культури, ментальні особливості та матеріальні можливос-

ті суб’єктів політичної участі. До перелічених чинників слід дода-

ти психологічні фактори, а саме базові потреби громадян, наста-

нови, орієнтації, цінності та цілі, а також особливості індивідуа-

льного сприйняття суб’єктами власної участі та відчуття власної

причетності до політики.

Політичні психологи стверджують, що індивід може відчува-

ти потребу у політичній участі, якщо зовнішнє середовище сприяє

(або перешкоджає) задоволенню його життєвих потреб. Згадані

вище фактори або стимулюють активність громадян, або її стри-

мують та, врешті-решт, визначають, стає або не стає людина час-

тиною якогось політичного цілого.

37

Вивчення проблем політичної участі неможливе без аналізу

соціальних умов існування індивіда, в яких відбуваються його ви-

ховання і соціалізація. Людина не народжується членом суспільст-

ва та громадянином, вона ним стає внаслідок взаємодії з навколи-

шнім світом. Як зауважив відомий історик А. Гуревич, «найважли-

віша функція сучасних гуманітаріїв полягає у розкритті людського

змісту світової історії» [19, с. 489].

Політична поведінка зумовлена насамперед рівнем розвитку

політичної свідомості людини, її цінностями та ідеалами. Політич-

на свідомість є наслідком цілеспрямованого виховання і навчання,

що формують знання, норми, вимоги, запити та ідеали. Це і є ре-

зультатом соціально-політичних умов, що відображає особливості

становища громадян і реальні політичні відносини в суспільстві,

нерідко спонтанні й доволі суперечливі.

Так, у другій половині ХХ ст. більшої ваги набули фактори,

що впливали на свідомість масового суб’єкта політичної участі. По-

перше, масове промислове виробництво на основі досягнень науко-

во-технічної революції зумовило особливу динаміку життя, що поз-

начилася, зокрема, на стрімкому зростанні потреб людей. По-друге,

динамізм життя, поглиблення інтеграційних процесів, реальне тран-

спортне й інформаційне нівелювання відстаней спричинили не тіль-

ки нові вимоги, а й відчуття легкості їх задоволення. По-третє, вна-

слідок провокуючого впливу засобів масової комунікації, реклами,

політичної агітації і пропаганди, що мають на меті пряму стимуля-

цію безпосередньої політичної активності людей, не лише пробу-

джуються ті або інші потреби й демонструються способи їх задово-

лення, а й стимулюються безпосередньо масові реакції у вигляді

конкретних дій і акцій. По-четверте, визначальними в політичній

активності масових суб’єктів політичної участі внаслідок дій трьох

попередніх факторів стають не усталені, усвідомлені позиції, а шви-

дкозахоплюючі, короткострокового впливу емоційні фактори.

Розглянемо найпоширеніші концепції, що пояснюють причи-

ни політичної участі. Згідно з теорією раціонального вибору біль-

шість людей схильні до раціональної поведінки (не слід ототожню-

вати з логічною поведінкою). Прихильники такого погляду вважа-

ють, що людина намагається в усьому, в тому числі у політиці, до-

38

сягти максимального результату оптимальними, часто найменши-

ми, затратами і зусиллями.

Адепти теорії так званої мічиганської моделі, на противагу

теорії раціонального вибору, вважають, що в політичній діяльності

домінує партійна ідентифікація людини, яка є результатом або по-

хідною від політичної соціалізації. Вибір форми та характеру полі-

тичної поведінки тісно пов’язаний з ідейно-політичним вибором,

його визначеністю та послідовністю.

Ідентифікація людей з певним політичним напрямом, парті-

єю, групою, нацією, що уможливлює об’єднання зусиль членів цих

груп для досягнення своїх цілей та інтересів, є суб’єктивним інди-

відуальним відбиттям як основного суб’єктивного фактора – інсти-

нкту солідарності, так і об’єктивного фактора – ідеології. Високий

ступінь ідентифікації стимулює інституціональну політичну участь

(як реальну, так і формальну) або (у випадках неінституціональної

природи організації, з якої починається ідентифікація) – неінститу-

ціональну участь; слабкий ступінь ідентифікації визначає форма-

льну (пасивну) політичну участь; відсутність політичної партійної

ідентифікації, як правило, зумовлює політичну неучасть.

На думку прихильників інституціонального підходу, полі-

тична участь залежить не від конкретних психологічних характери-

стик особистості, її соціального статусу, рівня освіти, а від можли-

востей громадян (виборців) впливати на уряд, владу.

Соціологічний підхід вивчав політичну активність у двох ос-

новних напрямах: марксизм та позитивізм. Класичний марксизм

спрямований на аналіз залежності індивідуальної та групової полі-

тичної поведінки від об’єктивного економічного, соціального та

демографічного становища людей. Схожий механізм політичної

поведінки відображений у класичній «генетичній» моделі К. Ліпсе-

та − Роккана [52], відповідно до якої на поведінку громадян впли-

ває поєднання п’яти обставин: суспільного становища, рівня дохо-

дів, місця проживання, рівня освіти та релігійної належності. Піз-

ніше до цієї політологічної моделі Р. Інглхарт додав ще й ідеологі-

чний чинник [24]. У немарксистській позитивістській соціології

проблема детермінації політичної поведінки розв’язується на осно-

ві дослідження взаємозв’язку політичних орієнтацій і низки соціа-

льних і демографічних характеристик людей: рівня доходу, профе-

39

сійного статусу, освіти, віку, статі, місця проживання і т. ін. [23,

с. 227]. В. А. Ядов, відзначаючи специфіку соціологічного підходу,

вважає, що для соціології особистість «важлива не як індивідуаль-

ність, а як знеособлена особистість, як соціальний тип, як деіндиві-

дуалізована, деперсоніфікована особистість» [45, с. 11]. Звідси ви-

пливає, що цей підхід дає змогу виявити характеристики політич-

ної активності окремих груп, особливості динаміки політичного

вибору, але не дає відповіді на питання про психологічні і вікові

механізми політичного самовизначення.

У межах соціологічного підходу вирізняють також культуро-

логічний, чи історичний, напрямок. Тут бачимо вплив на поведінку

суб’єкта політичної системи і політичної культури. Відповідно,

зміни мають історичний характер. У працях Г. Алмонда, С. Верби

центральним є поняття «політична культура» як невід’ємна складо-

ва загальнонаціональної культури. Це насамперед ціннісно-

нормативна система суспільства в межах певного історичного ета-

пу. Вона включає в себе політичний досвід людства, отриманий в

ході історичного розвитку. Цей досвід передається наступним по-

колінням через виховну функцію культури і впливає на політичну

поведінку підростаючого покоління [2].

Представники так званої психологічної школи вважають, що

домінуючими у політичній участі й діяльності є мотиви та настано-

ви людини. А тому важливо вивчити взаємозв’язок, взаємовплив

настанов особи, її поведінки та конкретних дій.

Так, у праці Л. Мілбрата та У. Клейна «Особистісні якості

та політична участь» обґрунтовано необхідність з’ясування ролі

індивідуальних властивостей особистості як фактора, що впливає

на характер політичної поведінки індивіда. Дослідники наголо-

шують на недоцільності обмеження дослідження такими змінни-

ми, як матеріальне становище, рівень освіти, професія тощо, тому

що навіть люди з однаковими соціально-економічними показни-

ками можуть мати відмінності в ступені політичної активності або

індиферентності.

На розвиток теоретико-методологічних основ вивчення про-

блеми політичної поведінки вплинули категорії різних наук та нау-

кові положення різних напрямків психології. Розглянемо концепції,

40

що лежать в основі вивчення проблеми і найбільшою мірою впли-

вають на її сучасний стан.

Психоаналітичний підхід розглядає інстинкти і потреби як

фактори, що визначають політичну поведінку людини. У межах

цієї теорії політична активність розглядається як така, що зумов-

люється незадоволеними потягами особистості та формується під

впливом біологічно детермінованих ірраціональних сил. Політична

поведінка залежить від того, яким чином первинні потяги реалізу-

ються, як глибоко витіснені, які шляхи використовуються для їх

сублімації.

Політичній проблематиці присвячено порівняно невелике чи-

сло праць самого З. Фрейда [39; 40], але більшість наступних пси-

хоаналітичних досліджень психології політики будувалися на адап-

тації ідей З.Фрейда до аналізу політико-психологічних явищ

(К. Монро, Г. Гербнер, Л. Гросс, М. Морган, Н. Сігнореллі).

Наприклад, Г. Лассуел в руслі психоаналізу досліджував різ-

ні стилі політичної поведінки [51, с. 48]. Психоаналіз був викорис-

таний Г. Олпортом для виявлення природи расових і етнічних за-

бобонів [22, с. 40]. Дослідження Т. Адорно висвітлили психологіч-

ну основу фашизму і тоталітаризму [1, с. 275].

Біхевіористський підхід (Ф. Грінстайн, Р. Інглхарт;

Ю. В. Ірхін, А. Марш, Г. Гербнер, Дж. Мейровітц) розглядає полі-

тичну поведінку людини в межах формули: «стимул−реакція». З

погляду прихильників біхевіоризму вплив ситуативних факторів

домінує над власною активністю особистості. У зв’язку з цим ви-

никають такі запитання: по-перше, як одні й ті ж стимули (полі-

тична реклама, інформація про вибори, відкриті заклики до певних

політичних дій) формують різні політичні орієнтації у людини; по-

друге, чому людина бере участь у політичному житті суспільства і

за відсутності зовнішніх впливів? Тут політичний процес, що трак-

тується як похідний від фундаментальних життєвих характеристик

людських індивідів, аналізується біхевіористами у вигляді актуалі-

зації деякого початкового вольового прагнення, що додає політич-

ний сенс усякому поведінковому акту [46].

Згодом необіхевіористи впроваджують у формулу «сти-

мул−реакція» поняття «проміжних змінних», що позначають «не-

спостережні» пізнавальні та мотиваційні компоненти поведінки

41

[22, с. 237]. Головним недоліком концепції в дослідженні полі-

тичної активності вони визначають обмеженість електоральною

поведінкою (поведінкою на виборах), а також тенденцію розгля-

дати політичну поведінку в умовах стабільної політичної системи,

залишаючи поза увагою вивчення проблеми поведінки в дестабі-

лізованих ситуаціях [22, с. 94−96], що є серйозним обмеженням

для використання цього підходу.

З надр біхевіоризму виникає медіа-, або маніпулятивний, пі-

дхід. Відповідно до нього основна увага приділяється впливу засо-

бів масової інформації на людину, а сама людина сприймається

лише як об’єкт впливу. В основі зазначеного підходу лежать уяв-

лення про формування політичної поведінки під впливом системи

масових комунікацій і пропаганди.

Прибічники маніпулятивного підходу визначають людську

психіку і свідомість як своєрідний порожній контейнер, куди полі-

тики і мас-медіа можуть вкладати будь-який зміст (Р. Харріс,

Дж. Мейровітц, Дж. Ройс, А. Пауелл). У межах цього підходу розг-

лядаються теорії соціального навчання (Т. Адорно; Дж. Ройс), тео-

рія культивування (A. Bandura), теорія соціалізації (С. Ліпсет).

Когнітивний підхід передбачає, що, оскільки вибір моделі

політичної поведінки опосередковується поглядами і цінностями

людини, необхідно, передусім, вивчати мислення, процеси обробки

інформації, прийняття рішень і т.ін. Відповідно до загальних пог-

лядів теоретиків цього підходу [11] політична поведінка формуєть-

ся під впливом змісту свідомості людини. X. Т. Хіммельвейт в ме-

жах когнітивного підходу запропонувала модель прийняття полі-

тичних рішень, або «споживчу модель». Згідно з цією моделлю по-

літичний вибір здійснюється за аналогією з покупкою в магазині.

Виборець, який віддає свій голос, шукає максимальної відповідно-

сті між набором власних настанов і партійними програмами [50].

Недоліком когнітивного підходу є те, що його прихильники, по-

перше, обмежуються дослідженням електоральної поведінки; а по-

друге, вивчають переважно лише ті аспекти політичної поведінки,

які дають людині програму раціональних дій.

Гуманістичний підхід (Д. Майєрс, С. С. Малетін) до реаліза-

ції політичної поведінки являє собою спробу розглянути особис-

тість як активного суб’єкта політичної діяльності. Концепція вклю-

42

чає прагнення до особистісного росту, самоактуалізацію, які, по

суті, протилежні тяжінню до гомеостазу в психоаналітичних і біхе-

віористських трактуваннях.

Положення гуманістичної психології узгоджуються з погля-

дами відомих вітчизняних фізіологів П. К. Анохіна,

Н. А. Бернштейна та інших науковців. Вони стверджують, що не

реактивність, а, головним чином, активність властива живим орга-

нізмам у взаємодії з навколишнім середовищем. Ці ідеї відіграють

важливу роль в аналізі політичного самовизначення молоді, ви-

вченні політичних взаємодій і відносин.

У вітчизняній психології широко застосовується діяльнісний

підхід (К. А. Абульханова-Славська, А. Анастазі, Р. Інглхарт,

Б. Ломов, Н. А. Менчиньська) до дослідження політико-

психологічних процесів, головні постулати якого, на думку психо-

логів [32], практично ні в чому не суперечать суті поведінкового

підходу. Діяльнісний підхід спирається на таке теоретичне поло-

ження: розвиток свідомості і діяльність не протилежні один одно-

му, але й не тотожні, й утворюють єдність. Фундаментальна конце-

пція діяльності була розроблена А. Н. Леонтьєвим. Надалі роблять-

ся зусилля зі зближення різних шкіл і напрямів. В самій психологі-

чній науці, наприклад, вироблено методологічний принцип

суб’єкта, суб’єктно-діяльнісний підхід, розроблений

С. Л. Рубінштейном і його учнями А. В. Брушлінським,

К. А. Абульхановою-Славською та ін. (В. Д. Петровський,

С. Л. Рубінштейн). Тут проблема активності суб’єкта, його поведі-

нки і діяльності вивчається, головним чином, у соціальному кон-

тексті, в усьому розмаїтті його проявів у системі суспільних відно-

син. З часом підходи набувають міждисциплінарного характеру.

Таким, зокрема, є ціннісно-діяльнісний підхід, запропонований

Г. Залєським для дослідження різних аспектів світогляду і переко-

нань особистості, в тому числі політичних.

Ціннісно-діяльнісний підхід припускає первісне визнання

цінності, а потім розвиток цієї цінності в цілеспрямованій діяльно-

сті. З його допомогою вдається здійснити зв’язок основних поло-

жень діяльнісного принципу з ціннісним принципом, пов’язаним з

особистісним смислом, особистими цінностями, які детермінують

соціальну, політичну та інші види активності. Крім того, з допомо-

43

гою цього підходу в дослідженнях здійснюється зв’язок основних

положень діяльнісного принципу психології з ціннісно-

нормативним принципом соціології.

Як бачимо, аналіз психологічних теорій і концепцій висвіт-

лює та акцентує увагу на окремих суб’єктивних факторах, що

впливають на політичну поведінку індивіда. Так, у деяких теоріях

причинами долучення індивіда до політики визначаються ті чи інші

стани свідомості індивіда (наприклад, відчуття загрози власному

суспільному становищу – Г. Лассуел; раціональне усвідомлення

власних інтересів і необхідності отримання нового статусу –

А. Лейн; бажання життєвого успіху та суспільного визнання –

А. Доунс; розуміння громадянського обов’язку та власних прав;

страх за самозбереження в громаді тощо). Як особливий чинник

розглядається здатність держави (політичних структур та інститу-

цій) до примусового залучення громадян у сферу політики.

На нашу думку, найбільш повну класифікацію детермінант

політичної активності представлено в концепції Л. Мілбрата. В

ній розроблено типологію факторів, що виступають передумова-

ми політичної поведінки та участі і розглядаються як результат

дії різноманітних зовнішніх та внутрішніх стимулів [53, с. 25].

Типологія Л. Мілбрата – чотирьохкластерна класифікація. Сис-

темоутворюючими тут є зовнішні (суб’єктивно-об’єктивні) групи

факторів. Два зовнішніх рівні поділяються на суб’єктивний,

пов’язаний з безпосереднім особистісним оточенням, та

об’єктивний, пов’язаний із зовнішнім середовищем, що включає

соціоекономічні, соціокультурні, соціополітичні та інші фактори.

Внутрішній прошарок у типології Л. Мілбрата представлено

суб’єктом, особистісними факторами політичної дії, які також по-

ділені на суб’єктивну групу, пов’язану з атитюдами, орієнтаціями

та рисами характеру особистості, а також об’єктивну групу фак-

торів, представлених характеристиками соціально-економічного

статусу особистості та компонентами, що вимірюються соціоде-

мографічними показниками (освіта, дохід, вік, національність,

стать і т. ін.). Ефективність дії цих факторів та розкриття внутрі-

шнього потенціалу особистості пов’язані насамперед із соціаліза-

цією, особливості якої детерміновані сукупністю об’єктивних фа-

кторів, як зовнішніх так і внутрішніх.

44

Узагальнюючи психологічні концепції та визначені ними фа-

ктори, що здійснюють вплив на інтенсивність та форми виявлення

політичної активності громадян, побудуємо структурну модель де-

термінант цієї активності (див. рисунок 1.4).

Рис. 1. 4. Структурна модель детермінації політичної актив-

ності

Соціально-психологічними чинниками, що впливають на по-

літичну участь, ми вважаємо об’єктивні: гендерно-вікові, соціаль-

но-економічні, суспільно-політичні, середовищно-суспільні (мікро-

середовище – родина, друзі, макросередовище – місце проживання,

територіальні громади тощо). До суб’єктивних факторів ми відно-

симо: мотиваційно-ціннісні (мотиви політичної участі, ставлення

Громадянська

самосвідомість,

громадянська

відповідальність

ь

Соціально-психологічні чинники,

що впливають на політичну активність

ФАКТОРИ ВПЛИВУ

Об’єктивні

(соціальні)

Суб’єктивні

(психологічні)

Гендерно-

вікові

Соціально-

економічні

Середовищно

-суспільні

Суспільно-

політичні

Мікро-

середовище

(родина,

друзі)

Макросередовище

(місце проживання, територія

громади)

Особистісні передумови

Мотиваційно-

ціннісні

(мотиви,

ставлення)

Конативні

(вольові якос-ті, навички

соціальної

взаємодії)

Когнітивно-

рефлексивні

(ідеологічні наста-

нови, стереотипи,

фактори прийняття

рішення)

45

до деяких політичних рухів), конативні (вольові якості та навички

політичної взаємодії), а також когнітивно-рефлексивні (ідеологічні

настанови, стереотипи, фактори прийняття рішень стосовно полі-

тичної поведінки).

Щоб належним чином зрозуміти умови, за яких громадяни

беруть участь у політиці, доцільно зважати на індивідуальні якості

громадян і їхнє соціальне оточення як на фактори, що спрощують

або ускладнюють політичну участь, але не є самостійно діючими.

Психологічні фактори – «каталізатори» участі. Каталізато-

рами, або факторами, що справляють стимулюючий вплив на

інтенсивність інституціональної участі, можна визначити дві ка-

тегорії: інтерес до політики й самовідчуття особистісного залу-

чення до політичного процесу. До важливих стимулів, пробу-

джуючих інтерес до політики, Л. Мілбрат відносить особисті

контакти та бесіди на політичні теми, засоби масової інформації,

сімейне оточення. Міжособистісні відмінності в рівнях сприй-

няття політичних ситуацій пов’язуються з особистісними особ-

ливостями: схильністю блокувати надлишкову інформацію та

захищати себе від її надлишку, відмінностями в здатності підт-

римувати постійний інтерес до політики відповідно до особисті-

сних потреб. Суб’єктивними моментами, які визначають особис-

тісну відкритість політичному стимулюванню є: потреба в пі-

знанні, прагнення задовольнити свою допитливість, бажання ви-

користати політику для розв’язання будь-яких проблем, відчуття

громадянського обов’язку.

Вивчаючи детермінанти політичної культури у західних

демократіях, Г. Алмонд і С. Верба – автори класичної праці

«Громадянська культура» − звертали увагу на феномен «синд-

рому демократичної участі», який можна охарактеризувати як

каталізатор громадянської культури. Зазвичай синдром форму-

ють високі показники:

суб’єктивної впевненості в ефективності своєї участі;

почуття громадянської відповідальності, тобто розуміння ва-

жливості активної громадянської участі кожного індивіда для

підтримки життєздатності суспільного організму;

довіри, яку громадяни відчувають один до одною, а також до

інститутів державного і місцевою управління;

членства громадян в різних організаціях, що мають функції

просування суспільних інтересів.

46

Психологічні фактори – нейтралізатори участі. Факторами,

що пригнічують інтенсивність інституціональної участі, можна

вважати дві категорії: відчуття безсилля та особливості самосвідо-

мості, які спричиняють фрустрацію. Відчуття безсилля пов’язане з

певною культурною традицією, недооцінкою індивідуальних мож-

ливостей, скептичним ставленням до зусиль однієї людини. Однак

відчуття безсилля не може вважатися об’єктивним вираженням

життєвих реалій. Більшість людей недооцінюють свої можливості

щодо зміни власного життя або впливу на ситуацію навколо себе.

Таким чином, відчуття безсилля характеризує не так особисту си-

туацію людини в загальному соціальному контексті, як сприйняття

нею цієї ситуації. Даний фактор-нейтралізатор призводить у деяких

випадках до позаінституціональної участі і значно частіше – до по-

літичної неучасті.

Другим фактором-нейтралізатором є особливості самосвідомос-

ті, які фруструють прояв активності. Л. Гозман і Е. Шестопал виокре-

мили чотири параметри цього фактора:

1) деіндивідуалізація (недостатнє відчуття своєї індивідуальнос-

ті, відмінності себе від інших), що є результатом особливостей вихо-

вання й соціалізації;

2) розмитість групової належності (недостатнє відчуття своєї

належності до нації, певного соціального класу, жителів свого міста,

регіону, держави тощо) як наслідок недосконалості політичних струк-

тур, що перешкоджають реальній залученості в життя спільнот, до

яких людина формально належить;

3) деперсоналізація (приписування здійснення деяких дій не

собі, а якійсь автономній частині себе, за яку суб’єкт не несе відпові-

дальності;

4) відчуття залежності від зовнішніх обставин [18].

Врахування як суб’єктивних, так і об’єктивних факторів,

що стимулюють або перешкоджають реалізації молоддю потен-

ціалу участі у соціально-політичному житті суспільства − важ-

лива умова ефективності її громадянського виховання та полі-

тичної соціалізації.

47

1.4. Особливості політичної участі сучасної української

молоді (теоретико-емпіричний аналіз)

Особливістю суспільно-політичного розвитку України на ни-

нішньому етапі є відродження та творення власної державності,

громадянського суспільства та демократичного устрою. Як вважа-

ють сучасні науковці, демократія може успішно виконувати свою

соціальну роль лише тоді, коли вона перетворюється із суспільства

спостерігачів на суспільство участі. Це потребує усвідомленої по-

літичної активності всіх громадян, зокрема молоді.

Громадянська активність сьогодні стає дедалі дієвішим чин-

ником визначення та зростання можливостей людини як суб’єкта

перетворення навколишнього соціального середовища і самої себе.

Актуальність проблеми готовності молоді до громадянської актив-

ності зумовлює необхідність її дослідження, пізнання та осмислен-

ня не тільки як важливого моменту в характеристиці особистості, її

громадянської зрілості та соціальної спрямованості, а і як сутнісної

умови відтворення громадянського суспільства.

Молодь незалежної України отримала у спадок від поперед-

ніх поколінь залишки патерналізму тоталітарної культури. Сучас-

ній молодій людині доводиться долати психологічні та світоглядні

перешкоди, стереотипи тоталітарного минулого, зокрема безініціа-

тивність, безпорадність, подвійну мораль, звичку покладатися на

батьківську опіку держави і водночас не довіряти їй, ірраціональну

віру у всесилля вождів тощо.

Набуття молоддю соціальної зрілості, життєвої компетентно-

сті, навичок громадянської та політичної активності можливе, на

нашу думку, у процесі її участі у будь-якій суспільній діяльності.

Це може бути діяльність громадських, волонтерських, політичних

молодіжних організацій, органів самоврядування тощо. За даними

Міністерства юстиції України, станом на 2008 р. в країні зареєст-

ровано понад 140 молодіжних громадських та політичних організа-

цій, 16 молодіжних спілок та 15 дитячих громадських організацій,

які навіть складно класифікувати. При цьому вони охоплюють

менш ніж 2 % молоді віком 18 – 35 років, що засвідчує низький

рівень її громадянської та політичної активності. З огляду на зазна-

чене актуальним стає розгляд питання щодо готовності молоді до

48

участі у побудові демократичного суспільства та визначення при-

чин її політичної пасивності.

Факторами низького рівня політичної активності нового поко-

ління, на нашу думку, є стан самої політичної системи України, роз-

митість політичного простору, дії не реальних політичних сил, а

їхніх симулякрів, в основу яких покладено не ідейні позиції, а вузькі

корпоративні інтереси. Відсутність консолідуючої ідеї, слабкість і

суперечливість досвіду громадянської активності, неструктурова-

ність і непрозорість політичного простору гальмують процес форму-

вання певних ідентичностей у політичній свідомості молоді.

Високий рівень недовіри до державних інституцій спричиняє

негативне ставлення молоді до політичної діяльності взагалі. Дос-

від старшого покоління, що виховувалося в умовах відчуження від

політичної сфери, не може бути застосований сьогодні. Це призво-

дить до відчуження молоді, зменшення її ролі в системі соціально-

політичних відносин, до особистісної дезорганізації, проявів нігілі-

зму серед підростаючого покоління.

Нерозв’язаність проблем матеріального забезпечення, профе-

сійного самовизначення об’єктивно відсуває політичну діяльність на

периферію інтересів молодої людини. Дещо більше можливостей

для участі в політичних процесах, ніж інші категорії молоді, мають

студенти, оскільки довше перебувають на утриманні батьків.

Сучасна політична активність молоді має низку особливос-

тей, а саме:

запозичення зарубіжних демократичних форм політичної ак-

тивності;

ініціювання переважно політичними партіями або державни-

ми чи регіональними владними структурами;

наявність низького рівня представництва молоді в структурах

законодавчої, виконавчої та судової гілок влади.

Вплив зазначених факторів призводить до того, що полі-

тична свідомість української молоді та студентства є здебільшо-

го фрагментарною і суперечливою. Ступінь зацікавленості полі-

тикою та політична активність студентів виявляються в тому,

що сучасна молодь України не надто переймається політич-

ними подіями в суспільстві. Більше того, інтерес нинішньої

студентської молоді до політики порівняно з 2004 – 2005 рр. де-

49

що знизився. Це зумовлюється, вочевидь, тривалою полі-

тичною кризою і деяким розчаруванням суспільства в

більшості політичних гравців.

При аналізі стану готовності молоді до громадсько-

політичної участі, на наш погляд, необхідно врахувати вагому роль

політичного інтересу. Саме він є спонукальним мотивом будь-якої

політичної активності. Участь молоді в політичному процесі пе-

редбачає обстоювання її інтересів як провідну потребу. Виборюю-

чи свої права, молодь одночасно здійснює політичну соціалізацію і

реалізує потребу самоактуалізації.

Політичний інтерес як внутрішнє джерело політичної поведі-

нки штовхає людину до активних дій на підтримку чи засудження

зусиль влади. Такий підхід дає змогу глибше зрозуміти не тільки

причини спонтанності громадсько-політичної активності молоді, а

й її пасивності. Річ у тім, що молодь як специфічна категорія гро-

мадян ще не усвідомила власного інтересу (особливо це стосується

молодих людей віком до 20 років). Молоді люди можуть скільки

завгодно заперечувати інтереси попередніх поколінь, захоплювати-

ся інноваціями, але власний інтерес ними поки що не усвідомлений

взагалі, або усвідомлений частково.

Так, за даними соціологічного опитування 2006 р. на тему

«Становище студентської молоді України», лише 16% опитаних

студентів заявили, що постійно стежать за політичними подіями,

ще 46,2% цікавляться політикою періодично. Для 36% респон-

дентів політика не представляє інтересу, причому 16,9% з них не

цікавляться політикою принципово, оскільки вона «викликає

лише роздратування».

Одночасно з деяким зниженням інтересу до політики в ціло-

му серед студентства дещо збільшилася кількість членів політич-

них партій. Так, активними членами політичних партій вважають

себе 1,9% опитаних студентів, ще 3,1% є членами тієї чи іншої пар-

тії, однак беруть участь лише в окремих партійних заходах. Ще

8,5% респондентів визнали, що не є членами партій, однак інколи

беруть участь в окремих заходах.

Це зумовлено, певно, підвищенням ролі політичних партій у

житті суспільства. Дедалі більша частина студентської молоді роз-

глядає свою участь у діяльності політичних партій та організацій як

50

своєрідний соціальний ліфт, що сприятиме у побудові власної

кар’єри. Це підтверджується даними опитування: майже третина

тих, хто регулярно слідкує за політичними подіями, прагне зробити

громадську чи політичну кар’єру.

Комплекс причин політичної пасивності ставить перед дослі-

дниками проблему пошуку шляхів активізації політичної участі

населення країни, передусім молоді. Плинність і мінливість полі-

тичної участі молоді, труднощі інституційного її самовираження,

різноманітність і суперечливість проявів політичної участі, склад-

ність взаємодії з владними структурами, «дорослими політичними

партіями» і молодіжними організаціями – все це потребує усебіч-

ного та системного дослідження проблеми.

Для виявлення загального рівня політичної активності різних

вікових категорій молоді нами було проведено емпіричне дослі-

дження в Донецькому, Тернопільському, Київському регіонах та в

Криму. У дослідженні взяли участь студенти молодших і старших

курсів вищих навчальних закладів (загальна кількість 350 осіб) та

150 лідерів молодіжних політичних організацій. Оцінка рівня та

прояву різних форм політичної активності здійснювалась за методи-

кою «Оцінки рівня політичної активності» (ОРПА), спеціально роз-

робленою нами для досягнення мети дослідження.

Як структурні складові інтегрального показника політичної

участі нами було взято вісім основних, найбільш загальних форм

залученості громадян у політику. Сукупна реальна участь громадян

у таких формах має визначати рівень політичної участі в соціумі.

Перелік емпіричних індикаторів, що представляють кожну з форм,

розроблений з урахуванням досвіду, висвітленого у працях Н. Ная,

С. Верби, Л. Мілбрата, Є. Головахи, Л. Гуттмана.

Перелік емпіричних індикаторів (суджень про себе)

для восьми різних за характером форм залученості в політику:

1. Залучення до політико-ідеологічних комунікацій (контак-

ти, відносини з політичними акторами): «Контактуєте (спілкує-

теся) з активістами громадсько-політичних рухів, партій».

2. Експресивно-вербальна залученість («висловлювання в

розмовах): «Говоріть про політику, обговорюйте політичні про-

блеми».

51

3. Неінституціональні практики залученості (неасоційована

діяльність на користь політичних акторів): «Робить що-небудь на

користь якогось суспільно-політичного руху або партії (або на ко-

ристь політика, депутата)».

4. Пізнавальна залученість (споживання інформації про полі-

тику зі ЗМІ): «Чи читаєте про політику в газетах, дивитеся, слу-

хаєте теле- і радіопередачі про політику».

5. Вплив на формування думок у малих групах (пропаганда

та агітація засвоєної суспільно-політичної позиції): «Намагаєтеся

переконати друзів, родичів у правоті своєї думки, поглядів».

6. Інституційні практики залученості (членство в громадян-

ських, політичних об’єднаннях, асоціаціях тощо): «Чи є членом су-

спільно-політичного руху або партії і чи реально берете участь в

їхній діяльності».

7. Залучення, мотивоване «проблемною ситуацією (відноси-

ни з політичними акторами для «вирішення питань»): «Звертаюся

до представників влади, депутатів для розв’язання якої-небудь

проблеми».

8. Електоральна залученість: «Завжди беру участь у вибо-

рах» [цит. за: 27, с. 46].

При розробці опитувальника ми виходили з того, що полі-

тична активність охоплює усі форми реалізації політичного інте-

ресу людини, що проявляється на пізнавально-когнітивному, вер-

бально-комунікативному та поведінковому рівнях. Враховуючи

запропоноване визначення політичної участі як усвідомлене здій-

снення соціальної ролі члена громадянського суспільства, спрямо-

ваної на досягнення суспільно значущих цілей та впливу на полі-

тичні процеси, методикою оцінюються рівні політичної активності,

вищими щаблями яких є політична участь. Індикаторами форм за-

лучення в політику було взято активність: громадянську (соціаль-

но-політичну), електоральну, протестну.

Громадянська активність характеризується наявністю інте-

ресу до політичних подій у країні, який реалізується участю в дис-

кусіях, у пошуку необхідної інформації, політичних подіях, діяль-

ності певних політичних або громадських організацій.

52

Електоральна активність свідчить про бажання здійснюва-

ти діяльність, пов’язану з виборами до владних структур, прове-

денням передвиборних кампаній.

Протестна активність – готовність брати участь в акціях,

що спрямовані на усунення діючої влади, втілення змін в існуючо-

му політичному устрої.

Усі типи політичної активності можуть бути реалізовані в конк-

ретних політичних акціях та діях (поведінкова складова). Актив-

ність, що реалізується в аналізі політичної інформації, її пошуку, при-

йнятті рішення щодо вибору форм політичної поведінки, віднесена

нами до когнітивної складової політичної активності. Участь у дис-

кусіях, обговореннях, залученість до політико-ідеологічних комуніка-

цій віднесена до вербально-комунікативної складової.

Стандартизацію та перевірку валідності та надійності мето-

дики здійснено на вибірці студентів ВНЗ у кількості 350 осіб.

При проведенні процедури стандартизації, окрім власного

опитувальника, використовувались: «Методика дослідження інте-

рактивної спрямованості старшокласників» (Т. О. Вольфовська);

«Методика дослідження основних тенденцій політичної ідентично-

сті старшокласників» (О. Скнар); опитувальник ОПС – «Особливо-

сті політичної соціалізації» (Є. В. Чорний).

Розроблений нами опитувальник оцінки рівня політичної ак-

тивності (ОРПА) складається з 27 тверджень, рівно розподілених за

трьома складовими та трьома формами політичної активності. На

етапі конструювання опитувальника здійснювалась змістовна валі-

дизація із залученням експертів, після чого методом контрастних

груп встановлювалась критеріальна валідність опитувальника. Для

валідизації використовувалась також кореляція з результатами опи-

тування за методиками шкалограмування Л. Гуттмана та методикою

Є. В. Чорного «Особливості політичної соціалізації», які також вимі-

рюють політичну активність. Надійність методики оцінювалась ме-

тодом ретесту на репрезентативній вибірці з 48 осіб, для різних

складових політичної активності вона коливалася в інтервалі 0,67 –

0,82. На етапі пілотажного дослідження щодо розроблених методик

були проведені необхідні процедури стандартизації.

Запропонована методика дає можливість визначити:

– загальний показник політичної активності;

53

– формовияви політичної активності: суспільно-політичну, елек-

торальну, протестну;

– складові політичної участі: вербально-комунікативну, когнітив-

ну, поведінкову.

Аналіз результатів виявив, що різні вікові категорії молоді

демонструють низькі та середні показники прояву окремих складо-

вих політичної участі порівняно з лідерами молодіжних політичних

організацій. Загальний рівень політичної активності студентів пе-

рших курсів нижчий, ніж студентів старших курсів. Поведінкова

складова політичної активності (ПА) у студентської молоді менша,

ніж вербально-комунікативна (ВКА) та когнітивна (КА). Лідери

молодіжних політичних організацій мають високий загальний рі-

вень політичної участі та однаково високі показники за трьома

складовими, поведінкова складова переважає вербально-

комунікативну та когнітивну (див. рисунок 1.5).

0

10

20

30

40

50

60

70

рівень ВКА КА ПА

1-2 курс

3-5 курс

актив

Рис. 1.5. Показники загального рівня та складових

політичної активності різних категорій молоді, % (за ОРПА)

Порівняльний аналіз результатів прояву різних форм полі-тичної активності (суспільно-політичної, електоральної, протест-ної) виявив, що протестна активність (ПрА) у всіх категорій мо-лоді вища за суспільно-політичну (СА) та електоральну (ЕА). Найвищі показники у лідерів молодіжних політичних організацій (див. рисунок 1.6).

54

0

10

20

30

40

50

60

70

Рівень СА ЕА ПрА

1-2 курс

3-5 курс

актив

Рис. 1.6. Показники загального рівня та форм

політичної участі різних категорій молоді, % (за ОРПА)

В подальшому опитувальник рівнів політичної активності

(ОРПА) використовувався як базовий для розробки методики при-

йняття рішень щодо політичної участі та встановлення взає-

мозв’язку показників політичної активності з психологічними фак-

торами, що їх детермінують, а саме: мотивами політичної участі,

стереотипами ідеологічної свідомості молоді.

Резюме З огляду на попередній аналіз проблем політичної участі мо-

лоді доходимо висновку, що в арсеналі політичної поведінки су-

часної молоді найчастіше присутні ті форми, які застосовуються

для протидії владі та корекції її політичного курсу.

Ці показники політичної поведінки молоді свідчать про висо-

кий рівень недовіри до владних інституцій, несформованість нави-

чок ефективної участі в політичному житті суспільства та інтересу

до нього.

Молоді люди не готові «вбудовуватися» в соціальні структу-

ри та громадські об’єднання, які мають на меті конструктивну вза-

ємодію з владою та регулярну участь у суспільно-політичних про-

цесах.

Сучасна українська молодь не має чітко означеної настанови

на самостійну, активну, відповідальну громадську діяльність, хоча

готова до активних дій.

55

Література

1. Адорно Т. Типы и синдромы. Методологический подход: главы из книги

«Авторитарная личность» / Т. Адорно // Социс. − 1993. − № 3. − С. 42–48.

2. Алмонд Г. Гражданская культура и стабильность демократии / Г. Алмонд,

С. Верба // Полис (Политические исследования) – 1992. − №4.

3. Арбластер Е. Ключові ідеї демократії // Демократія. Антологія / упоряд.

О. Проценко . – К. : Смолоскип, 2005. – С. 41–78.

4. Баталов Э. Я. Идея демократии в Америке XX в. / Э. Я. Баталов // США,

Канада. Экономика. Политика. Культура. – 2006. − №4. – С. 3–26.

5. Баталов Э. Я. Политическая культура современного американского общества

/ Э. Я. Баталов ; отв. ред. Ю. А. Замошкин. − М. : Наука, 1990. − 252 с.

6. Белов Г. А. Политология : учебное пособие / Г. А. Белов. – М. : ЧеРо, 1996.−

С. 304.

7. Білоус І. Політична активність молоді: форми вияву та особливості трансфор-

мації / І. Білоус // Соціальна психологія. – 2007. – Вип. 2. – С. 101–112.

8. Бортніков В. І. Політична участь і демократія: українські реалії : монографія /

І. В. Бортніков. – Луцьк : РВВ «Вежа», 2007. – 524 с.

9. Бортніков В. І. Деякі проблеми політичної участі громадян в умовах демокра-

тичного транзиту / В. І. Бортніков, В. Троценко // Політичний менеджмент. –

2009. − №1.– С. 3–15.

10. Васютинський В. Про особливості електорального самовизначення громадян

України / Вадим Васютинський // Укр. варіанти. – 1998. – С. 37–41.

11. Величковский Б. М. Современные когнитивные теории / Б. М. Величковский. −

М. : Академия, 1982.

12. Гозман Л. Я. Политическая психология / Л. Я. Гозман, Е. Б. Шестопал. –

Ростов н/Д : Феникс, 1996. – 445 с.

13. Головаха Е. И. Тpансфоpмиpующееся общество. Опыт социологического

монитоpинга в Укpаине / Е. И. Головаха. – К., 1996. – 142 с.

14. Головаха Е. И. Демократизация общества и развитие личности. От тоталита-

ризма к демократии / Головаха Е. И., Бекешкина И. Э., Небоженко В. С. – К. :

Наукова думка, 1992. – 128 с.

15. Головаха Е. И. Социальное безумие. История, теория и современная практика

/ Е. И. Головаха, Н. В. Панина. – К. : Абрис, 1994. – 163 с.

16. Головаха Є. І. Революційна недоцільність / Є. І. Головаха // Тиждень. – 2008. –

№ 13(22). – 28 березня – 3 квітня. – С. 16–17.

56

17. Гончаров Д. В. Теория политического участия / Д. В. Гончаров. – М. : Юрист,

1997. – 208 с.

18. Гозман Л. Я. Политическая психология / Л. Я. Гозман, Е. Б. Шестопал. −

Ростов н/Д : Феникс, 1996. – 448 с.

19. Даль Р. О демократии / Р. Даль ; [пер. с англ]. – М. : Аспект-Пресс, 2000. –

204 с.

20. Дегтярев А. Основы политической теории / А. Дегтярев. − Высшая школа,

1998. – 239 с.

21. Джанда К. Трудным путем демократии: процесс государственного управле-

ния в США / Джанда К., Берри Д. М., Голдман Д., Хула К. В. / [пер. с англ.]. –

М. : Рос. полит. энцикл. (РОССПЭН), 2006. – 256 с.

22. Дилигенский Г. Г. Социально-политическая психология : учебное пособие

для высших учебных заведений / Г. Г. Дилигенский. − М. : Новая школа,

1996. – 352 с.

23. Дудник О. В. Жизненные стратегии как инструмент анализа трансформирующе-

гося общества // Идеи, гипотезы, поиск : сб. статей по материалам 8-й науч.

конф. аспирантов, соискателей и молодых исследователей Север. междунар.

ун-та. Секция «Общественные науки». − Магадан : Изд-во СМУ, 2001.

24. Инглхарт Р. Постмодерн: меняющиеся ценности и изменяющиеся общества /

Р. Инглхарт // Полис. − 1997. − № 4. − С. 6–32.

25. Іванова Н. Ю. Людина і політика : підруч. [для студ. вищ. навч. закл.]. /

Н. Ю. Іванова; за ред. О. В. Бабнікової, В. П. Горбатенка. − К. : Вид. центр

«Академія», 2001. − С. 168–179.

26. Каазе М. О политическом действии и не только / М. Каазе [Електронний

ресурс] : Режим доступу : http://www.politex.info/content/view/308/.

27. Клюєнко Є. Політична участь: теорія, методологія та вимірювання із застосу-

ванням методу шкалограмування за Гурманом / Є. Клюєнко // Соціологія:

теорія, методи, маркетинг. – 2005. – №4. – С. 46–72.

28. Майнхейм К. Человек и общество в эпоху преобразования / [пер. с нем. и

англ.]. – М. : Юрист, 1994. – С. 277–411.

29. Мелешкина Е. Ю. Политическое поведение / Е. Ю. Мелешкина // Политичес-

кий процесс: основные аспекты и способы анализа : сб. учеб. материалов. –

М. : ИНФРА-М; Весь мир, 2001. – С. 152–171.

30. Найдьонова Л. А. Розвиток громадянського суспільства як участь у колектив-

них діях спільнот / Л. А. Найдьонова // Проблеми політичної психології та її

роль у становленні громадянина Української держави. – К. : Міленіум, 2008. –

Вип. 7. – С. 33–49.

57

31. Ольшанский Д. В. Основы политической психологии : учебное пособие [для

вузов]. – Екатеринбург : Деловая книга, 2001. – 496 с.

32. Ольшанский Д. В. Политическая психология / Д. В. Ольшанский. – СПб., Питер,

2002. − 576 с. : ил.

33. Ортега-и-Гассет Х. Восстание масс [Електронний ресурс] : − Режим доступу

: http://vishnyakov.pp.ru/lib/glava1.htm.

34. Пирен М. И. Основи політичної психології: навч. посібник / М. И. Пирен. –

К. : Міленіум, 2003. – 418 с.

35. Слюсаревський М. М. Політична участь як особливий «зріз» політичної

поведінки / М. М. Слюсаревський // Політичний менеджмент. − 2009. –

№5(38). – С. 8–18.

36. Социальная психология: учеб. пособие [под ред. А. Л. Журавлева]. – М. : ПЕР

СЭ, 2002. – 351 с. – (Серия: «Высшее психологическое образование»).

37. Соціально-психологічний вимір демократичних перетворень в Україні:

суспільно-політична література / [ред. С. Д. Максименко]. – К. : Укранський

центр політичного менеджменту, 2003. – 512 с.

38. Сравнительная политология сегодня. Мировой обзор: учеб. пособ. для

студентов политологов / Алмонд Г., Пауэлл Дж., Стром К., Далтон Р.; науч.

ред. : М. В. Ильин, А. Ю. Мельвиль.; сокр. пер. с англ. яз. 7-го изд. . – М. :

Аспект-Пресс, 2002. – 537 с.

39. Фрейд З. Я и Оно : хрестоматия по истории психологии / Зигмунд Фрейд. − М. :

МГУ, 1980. − 400 с.

40. Фрейд З. Томас Вудро Вильсон: 28-й президент США : Психологическое

исследование / З. Фрейд, У. Буллит. − М. : Прогресс, 1992. − 362 с.

41. Хабермас Ю. Теория коммуникативного действия / Ю. Хабермас // Вестник

Московского ун-та. − 1993. − №4. − С.43–63.

42. Чолій С. М. Психологічні аспекти вивчення громадської діяльності молоді /

С. М. Чолій // Проблеми політичної психології та її роль у становленні грома-

дянина Української держави: зб. наук. праць / [за заг. ред.

М. М. Слюсаревського; упоряд. П. П. Горностай, Л. О. Кияшко,

Л. А. Найдьонова]. – К. : Міленіум, 2008. – Вип. 7. – 316 с.

43. Шляхтун П. П. Політологія. Теорія та історія політичної науки: підруч. для

студ. вузів / П. П. Шляхтун. – К. : Либідь, 2002. – 573 с.

44. Шумпетер Й. Капіталізм, соціалізм і демократія / Й. Шумпетер [пер. з англ.].

– К. : Основи, 1995. – 528 с.

58

45. Ядов В. А. О диспозиционной регуляции социального поведения личности /

В. А. Ядов // Методологические проблемы социальной психологии. − М. : Наука,

1975. – С. 89–105.

46. Allport G. W. Personality: A Psichological Interpretation / G. W. Allport. – New

York, 1937. – P. 70–77.

47. Almand G. The Civic Culture / G. Almand, S. Verba. – Boston, 1965.

48. Apter D. E. Introduction to Political Analysis./ D. E. Apter. – Cambrige, 1977. –

358 p.

49. Gygax Gary. Advanced Dungeons & Dragons, Dungeon Masters Guide / Gary Gygax.

–Lake. – Geneva, WI : TSR, 1979.

50. Himmelweit H. How Voters Decide? / H. Himmelweit. – London, 1981. – P. 460.

51. Laswell H. Psychopathology and Politics / H. Laswell. − Chicago, 1931. − P. 128.

52. Lipset S. M. Political Man. The Social Bases of Politics / S. M. Lipset. – Baltimore,

1981. – P. 16–22.

53. Milbrath L. Political Participation / L. Milbrath // The Handbook of Political

Behavior / Ed. By S.Long. – N.Y., 1965. – Vol. 4. – P. 198–207.

54. Verba S. Participation and political equality / Verba S., Nie N., Kim J. − Cambrige

University Press, 1978. – 388 p.

55. International Encyclopedia of the Social Science. – N.Y., 1968. – P. 101.

59

РОЗДІЛ 2

ПСИХОЛОГІЧНІ ФАКТОРИ ВПЛИВУ

НА ПОЛІТИЧНУ АКТИВНІСТЬ МОЛОДІ

2.1. Ідеологічні настанови та стереотипи свідомості

як регулятори політичної поведінки молоді

2.1.1. Роль настановних явищ психіки у формуванні

суспільно-політичної свідомості молоді

Сучасні глобальні зміни, що відбуваються в житті нашого су-

спільства, тією чи іншою мірою зачіпають кожну окрему людину,

зумовлюють потребу адекватних змін у громадській свідомості.

Теза про необхідність зміни старих стереотипів у всіх сферах люд-

ської діяльності вже стала звичною і її актуальність не викликає

сумнівів. Однак ми є свідками того, наскільки складно відбувають-

ся зміни у свідомості людей. Це пояснюється, на нашу думку, пси-

хологічними законами існування індивіда, а також загальними за-

кономірностями регуляції діяльності на рівні «надсвідомих і

надіндивідуальних» явищ, до яких можна віднести соціально-

політичні настанови і стереотипи [2].

Актуальність проблематики визначається значущістю проце-

су стереотипізації як механізму адаптації людини у соціальному

просторі, що постійно трансформується, та важливістю формуван-

ня неупереджених характеристик в оцінці особистістю громадсько-

політичних явищ. Особливе значення це має для молоді, яка робить

перші кроки на шляху політичної соціалізації та формування полі-

тичної свідомості. Молода людина має демонструвати свої вміння

об’єктивно оцінювати інформацію, аналізувати ситуацію та самос-

60

тійно приймати рішення, здійснювати свій політичний вибір у

складних умовах. При розгляді проблеми слід виходити зі співвід-

ношення понять психологічної, соціальної та політичної настанов

(атитюдів), необхідного для проведення дослідження.

Поняття психологічної настанови. Найбільш загальними,

що визначають позицію людини та її взаємовідносини зі світом, є

психологічні настанови особистості, безпосередньо пов’язані з ге-

нетично і перинатально детермінованими психічними орієнтація-

ми. Психологічна настанова в широкому сенсі – це зумовлений пе-

рвинними психічними реакціями, базовими психічними орієнтаці-

ями і початковим батьківським програмуванням механізм самоак-

туалізації особистості в навколишньому світі [74].

До психологічних настанов особистості можна віднести, на-

приклад, настанову на активність чи пасивність у взаємодії зі світом,

конфлікт або компроміс, агресію або підпорядкування, що виробля-

ють активну самостійну або споживацьку позицію, тощо. Психоло-

гічні настанови корегують у процесі життя, зокрема під впливом ви-

ховання, соціальних умов розвитку особистості, особливостей її ото-

чення, але через дуже значну роль генетично успадкованих чинників

формування складно піддаються цілеспрямованим впливам.

Поняття соціальної настанови. На відміну від психологіч-

них, соціальні настанови особистості, сформовані переважно на їх

основі, набагато більше визначаються факторами, що проявляють-

ся на ранній стадії людського життя, особливо в дитячому та юна-

цькому віці. До них відносять насамперед початкове батьківське

програмування, вплив традицій сім’ї та її соціального оточення,

вплив школи і спільноти однолітків.

З огляду на зазначене соціальні настанови особистості знач-

ною мірою визначаються як їхнім соціальним походженням, так і

належністю людини до того чи іншого покоління (віковий фактор).

В основу соціальної настанови особистості, на нашу думку, покла-

дено уявлення про такий собі «потрібний образ» навколишнього

світу, місце і роль конкретної особистості в цьому нормативному

світі. Це уявлення про належне, що формується у процесі станов-

лення особистості, визначає її ставлення до існуючих суспільних

реалій як відповідне або ж таке, що суперечить певній настанові.

Так само поведінку людини в суспільстві розглядають з погляду її

61

відповідності чи суперечності нормі поведінки за тих чи тих обста-

вин, що визначається соціальною настановою.

Соціальні настанови, на відміну від набагато більш індивіду-

ально зумовлених психологічних, зазнають величезного впливу

панівних у суспільстві поглядів, традицій, ідеологічних доктрин і

положень.

Аналогом «соціальної настанови» в англомовних психологі-

чних дослідженнях є атитюд, під яким розуміють схильність

суб’єкта до певного сприймання соціальних об’єктів (ситуацій), їх

оцінювання та відповідних дій [63].

Поняття політичної настанови. Для досягнення цілей робо-

ти важливо сформулювати поняття політичної настанови і по мож-

ливості чітко визначити особливості, що відрізняють її від поняття

соціальної настанови. Справа в тому, що в найбільш широкому се-

нсі політичні настанови можна розглядати як частину соціальних,

проте, на нашу думку, частину дуже специфічну і значною мірою

автономну. У загальному вигляді співвідношення понять психоло-

гічна, соціальна і політична настанова особистості може бути пред-

ставлене в такому вигляді (див. рисунок 2.1):

Рис.2.1. Співвідношення понять «психологічна», «соціальна»

і «політична» настанова

ВП

ЛИ

В С

ОЦ

ІУМ

У

ІНДИВІДУАЛЬНІСТЬ

СУБ’ЄКТ

ДІЯЛЬНОСТІ

ОСОБИСТІСТЬ

ІНДИВІД

СОЦІАЛЬНА

НАСТАНОВА

ПСИХОЛОГІЧНА

НАСТАНОВА

ПОЛІТИЧНА

НАСТАНОВА

62

Політична настанова є найбільш яскраво виражений, чітко

усвідомлений різновид соціальних настанов особистості, що визна-

чає методологію приведення соціальної реальності до нормативів

соціальних потреб людини. Політична настанова виникає із загаль-

них соціальних настанов особистості. Інакше кажучи, політичні

настанови визначають причини та способи діяльності (або бездія-

льності) людини задля досягнення тих суспільних норм і того сус-

пільного статусу, які задані його соціальними настановами.

Слід, мабуть, домовитися про те, що в такій активній формі

політичні настанови притаманні тільки особистості, яка хоча б на

мінімальному рівні політично себе самоусвідомлює. Особистість

зовсім аполітична політичні настанови має в імпліцитній, неявній

формі, серед інших соціальних настанов. Це, однак, не означає, що

вони взагалі не можуть проявитися у випадку, наприклад, раптової

і навіть вимушеної активації особистості в плані політичного само-

визначення. Історія дає чимало таких прикладів.

У вітчизняній соціальній психології розробка проблем наста-

нови спирається на концепцію Д. Н. Узнадзе про настанови; спорі-

дненими поняттями є поняття «ставлення особистості»

(В. М. Мясищев), «спрямованість особистості» (Л. І. Божович),

«особистісне значення» (О. М. Леонтьєв). Соціальні настанови роз-

глядаються В. О. Ядовим як один з рівнів ієрархічної системи дис-

позицій (орієнтацій, які попереджують поведінку) особистості [87].

Функції настанови багато в чому схожі з функціями стереоти-

пу. Зокрема, настанова:

а) визначає стійкий, послідовний, цілеспрямований характер

діяльності, виступає механізмом її стабілізації, що дає змогу зберег-

ти її спрямованість в умовах, які безперервно змінюються;

б) звільняє суб’єкт від необхідності ухвалювати рішення й

довільно контролювати хід дій у стандартних ситуаціях, що трап-

лялися раніше;

в) може виступати як чинник, що зумовлює інертність, відс-

талість діяльності й ускладнює пристосування суб’єкта до нових

ситуацій.

Структура соціальної настанови включає ті ж компоненти,

що і стереотип: когнітивний – усвідомлення об’єкта; афективний –

емоційне забарвлення об’єкта; поведінковий – послідовна поведін-

ка щодо об’єкта.

63

Соціальний стереотип деякі дослідники настановних явищ

розуміють як «тип соціальної установки», ціннісної (значущої’)

для даної особистості, чітко і стійко вираженої (фіксованої),

суб’єктивно існуючої як стійкий образ». Чимало вчених відносять

стереотипи до специфічної групи настанов (нарівні із забобонами).

Узагальнюючи різні погляди, можна виокремити такі характеристи-

ки стереотипів:

– стереотипи є категоріальними узагальненнями – часто дуже ши-

рокими, перебільшеними або спрощеними;

– стереотипи є переконаннями, загальними для певної групи людей у

суспільстві, звичайно пов’язаними з уявленнями про соціально-

психологічні або антропологічні характеристики інших суспільних

груп;

– стереотипи, будучи системою переконань і настанов, прийнятих

заздалегідь, формуються через соціальний досвід;

– стереотипи відносно стійкі й складно піддаються змінам

[37, с. 11].

Починаючи з другої половини минулого століття, теоретич-

ний аналіз підходів до вивчення упереджень та стереотипів здійс-

нювався у різних напрямах:

– соціально-біхевіористський (У. Ліппманн, Р. О. Хара);

– психологічний (Т. В. Адорно, М. Хоркхаймер);

– символічно-інтеракційний (Т. Шибутані, Д. К. Девіс);

– феноменологічний (Е. У. Вайнекі);

– загальнотеоретичний та історичний (А. Шафф, А. Барциков-

ський ) тощо.

Найбільш чітко основні функції стереотипів визначає Г. Теджфел:

1) когнітивні (відбір соціальної інформації, схематизація, спро-

щення);

2) ціннісно-захисні (створення позитивного «Я-образу»);

3) ідеологізуючі (формування та підтримка групової ідеології);

4) ідентифікаційні (створення позитивного групового «Ми-

образу»).

Соціальний та політичний стереотипи розглядають як різно-

вид соціального настановлення і визначають як активне дійове ста-

влення суб’єкта до політичних об’єктів – партій, державних і полі-

тичних діячів, політичних проблем тощо [47, с. 9].

Ці настановлення, з одного боку, «автоматизують», а з друго-

го – стабілізують політичну поведінку. У стандартних умовах вони

64

звільняють суб’єкта від необхідності повсякчас довільно контро-

лювати і планувати свої дії, щоразу приймати рішення з одного й

того ж питання. Завдяки політичним атитюдам поведінка індивідів

і груп набуває відносно стійкого характеру, що дає змогу прогнозу-

вати її (шляхом вивчення політичних атитюдів) і певною мірою

впливати на неї. Водночас атитюди можуть зумовлювати і певну

інертність політичної поведінки, нездатність суб’єкта змінити її,

зважаючи на нові реалії, тверезо обміркувати ситуацію і відкорегу-

вати її сприймання [49].

Суспільно-політичне життя як один із специфічних видів

людської діяльності у багатьох своїх виявах розгортається на рів-

нях далеких від розуміння та інтересів, що безпосередньо усвідо-

млюються більшістю членів суспільства. У цих умовах настанови-

потреби, що стосуються політики і суспільного устрою, слугують

необхідним засобом психологічного включення маси в суспільно-

політичне життя. Так, багато виборців, які мають доволі поверхо-

ве уявлення про діяльність різних партій або кандидатів, часто

віддають свій голос залежно від позитивних або негативних на-

станов стосовно певних кандидатур. У цьому значенні соціально-

політичні настанови грають специфічну роль компенсатора ког-

нітивного дефіциту, моделюючи реакцію людей не тільки на зна-

йомі, а й на невизначені суспільно-політичні ситуації. Настанови,

що отримуються в готовому вигляді із соціального досвіду і куль-

тури – один з найважливіших компонентів суспільно-політичної

свідомості людини. При цьому виробити своє унікальне ставлення

до суспільної і політичної дійсності практично неможливо внаслі-

док безлічі об’єктивних причин і закономірностей соціалізації

особистості.

Настановні явища в структурі психіки, як і інші психічні

процеси, опосередковані соціально виробленими еталонами-

узагальненнями, що несуть у собі сукупний суспільний досвід. Но-

сіями цього досвіду є передусім семантичні структури мови. Фор-

мою фіксації досвіду можуть виступати символи, ритуали, стилі

поведінки тощо. В індивідуальному досвіді суб’єкта формою його

упорядкування є категоризація (стереотипізація), яка здійснюється

шляхом трансформації і привласнення індивідом категорій та ета-

лонів суспільної свідомості. Механізм стереотипізації спрямований

на зберігання, передачу й акумуляцію впорядкованої і відібраної

соціальної інформації. Таким чином, стереотипи можна вважати

65

однією з ланок, що пов’язують індивідуальну свідомість із колек-

тивним свідомим та колективним несвідомим.

Вважається, що колективне несвідоме може виявлятися у ма-

совій поведінці двох видів, що відрізняються. Перший зводиться до

однорідних одноманітних оцінок і дій, що з’єднують індивідів у

цілісну монолітну масу на основі загального для всіх членів колек-

тивного несвідомого. Звичайно це відбувається внаслідок заражен-

ня значного числа людей схожими емоційними станами і масовими

настроями. Другий вид масової поведінки, де важливу роль також

відіграє колективне несвідоме, навпаки, пов’язаний з такими об-

ставинами, де емоційні потрясіння не з’єднують, а роз’єднують

людей.

Стереотипи формуються у процесі соціалізації індивіда як

результат засвоєння певних типів поведінки і сприйняття. Якщо

представити сукупність засвоєних реакцій, навичок, типів поведін-

ки у вигляді набору стереотипів, то «пусковим механізмом», що

приводить у дію той чи той стереотип, має бути настанова.

2.1.2. Неусвідомлені психічні явища, що впливають

на політичну поведінку

Дослідники, які працюють в галузях соціології та політології,

соціальної та політичної психології (Є. І. Головаха, О. А. Донченко,

В. П. Казміренко, Н. В. Паніна, М. М. Слюсаревський, П. М. Шихерев,

В. Ф. Петренко, В. О. Ядов та ін.), виявили важливе місце та роль

підсвідомих психічних явищ (настанови, стереотипи, архетипи) в

структурі ідеологічної свідомості.

У структурі колективного несвідомого усталені стереотипи

можна вважати одним з раціональних елементів, що знаходяться, у

певному розумінні, ближче до вершини «піраміди» настановних

надсвідомих явищ психіки. В основі піраміди лежать архетипи –

ірраціональні структурні елементи людської психіки, приховані в

глибинах колективного несвідомого, загального для всього людст-

ва. Можливий розгляд архетипу як своєрідного «успадкованого

стереотипу», однак, на думку К. Юнга, він стає видимий лише тоді,

коли оформлений відповідним змістом [84, с.56]. У цьому значенні

архетип можна порівняти з кристалічними ґратами, які самі по собі

не мають матеріального існування, а є лише можливістю репрезен-

66

тації, яка дана апріорно. Характерними для архетипу є такі особли-

вості:

– зв’язок архетипу з базовими біосоціальними потребами – орієн-

тації в навколишньому середовищі, збереження себе, роду;

– повторюваність архетипної поведінки у становленні соці-

уму, визначених соціальних груп та індивідуальному розви-

тку людини;

– формування архетипу в надрах архаїчного мислення, у контексті

первинних форм суспільно-історичного досвіду.

К. Юнг, що визначив архетипи як загальні апріорні схеми по-

ведінки, особливі надособистісні засоби сприйняття і реагування,

відзначав «власне спонукальну специфічну енергію» архетипу. Ро-

зглядаючи з цієї позиції такі поняття, як архетип, стереотип, наста-

нова, можна передбачити, що їхні відмінності полягають саме в

енергетичній складовій. Імовірно, в архетипі як більш давній стру-

ктурі зосереджена більша кількість енергетичної сили, менша – у

стереотипі і фіксованій настанові, а в настановах актуальних як

найбільш рухливих структурах енергія, у деякому розумінні, роз-

порошена. В залежності від цієї енергетичної сили перебуває рі-

вень стійкості психічних структур, якими, насамперед, є стереоти-

пи. Ця психічна сила, як коріння та стовбур рослини, забезпечує

напрям формування психіки людини та наповнення змістом її сві-

домих та неусвідомлюваних структур, вплив на вибір форм поведі-

нки, зокрема політичної.

Найбільш потужний і тривалий вплив на психіку та поведі-

нку людини здійснюється архетипами, тобто підсвідомими яви-

щами, які є тим енергетично-інформаційним запасом психічного,

що час від часу актуалізується в самопізнанні, спілкуванні, діяль-

ності, зокрема політичній. У дослідженні О. А. Донченко описано

основні архетипи національного підсвідомого, деякі з них можуть

бути регуляторами соціальної та політичної поведінки:

o архетип «вічного учня»;

o архетип «героїзованого злочинця»;

o архетип обрядовості та імітативності;

o архетип «вічного повернення»;

o архетип долі;

o архетип ідеалізаціі старовини;

o архетип тотожності істини і влади;

o архетип «вічної правди» [27, с. 170–171].

67

Актуалізація архетипу «вічного учня» на індивідуальному

рівні призводить до того, що формується гіпертрофований інфа-

нтилізм, зростає потреба в опіці і контролі, зникають почуття

відповідальності, потреба в самодетермінації та вияви ініціати-

ви. Індивід втрачає всілякий стимул до самовдосконалення, до

збільшення життєвої продуктивності. Ідеалу все одно не досяг-

ти, тому і самореалізація «розтягується» в часі, до похилого віку

включно. В той же час літні люди, відчуваючи постійну фруст-

рацію і загрозу з боку молодого покоління, намагаються похова-

ти всіляку ініціативу.

Антитезою покірливого учня є злочинець-девіант (архетип

«героїзованого злочинця»), який приваблює обивателя тим, що не

грає чужі ролі та є самим собою. Легітимізація злочинності у ма-

совій свідомості є водночас проявом протесту решти суспільства

проти експлуатативної стратегії політичної еліти.

Архетип обрядовості та імітативності блокує цілеспря-

мовану активність творчого змісту, і там, де відсутні елементи

гри, візантійський психотип стає іпохондричним і сумним або

просто деструктивним.

Актуалізація архетипу «вічного повернення» дорівнює ви-

знанню після смерті, геній може розраховувати на славу лише піс-

ля того, як його винесуть уперед ногами.

Архетип долі змушує на ірраціонально-героїчні вчинки в ек-

стремальних умовах і пасивне очікування у повсякденні. Прожити

життя тут означає відмежуватися від відповідальності за нього.

Архетип ідеалізації старовини заважає соціуму навчатися

на старих помилках та змушує грати у старі ігри під новими гас-

лами.

Архетип тотожності істини і влади спирається на прин-

цип «Хто сильніший – той правий» і стає лейтмотивом усього су-

спільного життя, а покладання на владу істини дає можливість

втекти від реальності та відповідальності за неї.

Актуалізація архетипу «вічна правда» робить людину паси-

вною, бо якщо така правда є чимось незмінним, то вона не потре-

бує активних дій [27].

На відміну від архетипів, які є складовою національного під-

свідомого, стереотипи здебільшого формуються під дією соціаль-

них реалій. Психологи, політологи, соціологи виокремлюють низку

68

стереотипів політичного мислення сучасних молодих людей, що

описані в дослідженні М. В. Тоби:

1. Стереотип панполітизму – помилкова настанова на те, що

політична доцільність має незаперечний пріоритет щодо законів,

міркувань економічної ефективності та соціально-культурних

критеріїв розвитку суспільства. Переважна більшість молодих лю-

дей вважають, що політичні інтереси належать винятково до сфери

політичної влади, а економічні та соціокультурні відносини не

сприймаються ними як сфера реалізації політико-культурних по-

треб суспільства.

2. Стереотип консервативності, що зумовлює підтримку мо-

лоддю авторитету сильної державної влади. У масовій молодіжній

свідомості держава ототожнюється з інтересами всього суспільст-

ва, тоді як партії, рухи – із приватними інтересами тих чи інших

верств населення. Відповідно, у політичному мисленні сучасних

юнаків та дівчат переважає орієнтація не на властиві демократії

права особи, свободу, опозиційність, а на такі цінності, як порядок,

обов’язок, дисципліна.

3. Стереотип політичної інертності – політичні й соціальні

події підганяються під якісь ідеальні схеми без урахування їхнього

реального змісту та результату.

4. Стереотип домінантного сприйняття політичних реалій,

який полягає у прагненні молоді уникати проблематизації політич-

ного життя, зводити його складнощі й суперечності до простих

альтернатив. Домінантність сприйняття політики породжує однобі-

чні політичні оцінки та інтерпретації з боку молоді.

5. Стереотип гетерогенності, фрагментарності в політичному

мисленні, коли існують різні молодіжні субкультури, навіть із про-

тилежними ціннісними орієнтаціями (наприклад, відмінності між

західними і східними перспективами розвитку Української держа-

ви) [73, с. 54].

В соціології та соціальній психології немає усталених пог-

лядів на роль стереотипів у регуляції свідомості та поведінки

людей. Сам собою стереотип як спрощене схематизоване уяв-

лення про різні об’єкти соціального світу, в якому існує індивід,

не має однозначно позитивної або негативної ролі у процесах

соціальної адаптації. Справедливість таких поглядів можна відо-

бразити на прикладі класичного стереотипу «політика – брудна

справа». Людина з таким переконанням намагається не брати

69

участі у політичному житті суспільства вона, з одного боку, має

менше шансів втратити свою моральну бездоганність, а з друго-

го – ризикує передати керівництво долею не лише суспільства, а

й своєю тим самим «брудним політикам». Інший стереотип «моя

хата з краю», що робить соціальну позицію індивіда пасивною,

дуже вигідний для будь-якої тоталітарної влади. А чи задоволь-

няє така влада саму людину?

Порівняно довго у політичній свідомості формувався сте-

реотип руху вперед як процесу перемоги протидіючих соціаль-

них сил. Кожна соціальна дія розумілась як боротьба – якщо не з

кимось, то за щось: за врожай, за єдність, за будь-яку іншу ідею.

Масовість цього стереотипу соціологи відчули, визначаючи ін-

формаційні преференції молоді. Серед усіх проблем найбільший

інтерес у молоді викликали ті, в яких фігурувало слово «бороть-

ба». Стереотип «боротьби як творення» змушує людей сприйма-

ти навколишній світ як перешкоду на шляху до мети, а один од-

ного – як товаришів або ворогів у змаганні з неідеальним ото-

ченням. На думку С. П. Кара-Мурзи, ніде в довкіллі немає такої

стратегії виживання, де цінності боротьби є більш значущими,

ніж цінності творення [35].

За умов нестабільності перехідного суспільства люди, які

безпосередньо не зазнавали порушення своїх прав, не вірять, що у

разі необхідності суспільство гарантує захист їхніх прав та інте-

ресів. Сформувався навіть відповідний стереотип загрози: «Звер-

нення до офіційних інстанцій створює більше перешкод, ніж кори-

сті». Стереотип «безуспішності» проявляється у відмові людей від

спільної роботи з різними інстанціями у разі порушення їхніх прав.

Небезпечність наслідків тоталітаризму пов’язана з політич-

ним стереотипом, в основу якого покладено принцип «руйнування

заради будівництва», коли способом досягнення цілей виступає

боротьба з реальними або вигаданими ворогами. За умов сучасної

політичної боротьби цей стереотип стає ледь не головним інстру-

ментом стимуляції політичної активності мас [18].

2.1.3. Емпіричні дослідження репрезентації у свідомості молоді

соціально-ідеологічних настанов та стереотипів

З метою дослідження рівня усвідомлення молоддю де-

мократичних цінностей нами було проведено емпіричне дослі-

70

дження за участю 150 студентів середніх та вищих навчальних

закладів. Застосовувалися методи «словесних асоціацій» та

«глибинного інтерв’ю», які в психології використовуються для

вивчення культурних норм, семантичних систем і соціальних

репрезентацій різних явищ. У ході дослідження респонденти у

відповідь на запропоновані слова-стимули одразу ж, не розмір-

ковуючи, повинні були висловити те, що спало їм на думку.

Респондентам пропонувалося 30 політичних і економічних по-

нять (їх перелік складався за допомогою групи експертів).

Політичні й економічні терміни, що пропонувалися

у серії «Словесні асоціації»

1. Громадянство 16. Ринкова економіка

2. Диктатура 17. Командна економіка

3. Закон і порядок 18. Демократія

4. Влада 19. Права особистості

5. Конституція 20. Воля

6. Парламент 21. Рівність

7. Політичні партії 22. Справедливість

8. Профспілки 23. Особиста безпека

9. Уряд 24. Процвітання

10. Опозиція 25. Свобода слова

11. Засоби масової інформації 26. Перебудова

12. Церква/релігія 27. Капіталізм

13. Суспільна думка 28. Соціалізм

14. Ідеологія 29. Комунізм

15. Індивідуальна воля 30. Націоналізм

Особлива увага в процесі глибинного інтерв’ю приділялася

ключовим поняттям – «демократія», «процвітання», «влада». Рес-

пондентами були названі ознаки демократії, що зводилися до вер-

ховенства права і свободи людини, лише деякі (4%) з опитаних

припускали, що свобода неодмінно передбачає відповідальність. З

наведеного фрагмента кластерного аналізу випливає висновок, що

термін «демократія» утворює кластер разом із «свободою», «інди-

відуальною волею», «правами особистості».

Як з’ясувалося, опитані розуміють поняття демократії, але

при цьому наполягають, що не бачать ії у своєму реальному житті.

На їхню думку, це пов’язано з некомпетентністю і бюрократією

влади, а політичні лідери сприймаються як люди, що вирішують

71

свої фінансові і соціальні проблеми за допомогою політичної вла-

ди. Виходячи із зазначеного, можна зробити висновок, що сутність

соціально-ідеологічних понять детермінована сприйняттям полі-

тичної й економічної систем, в умовах яких живуть люди. А той

факт, що єдиний кластер з поняттям «демократія» утворюють по-

няття «свобода», «воля», «права особистості», свідчить про те, що

сучасні демократичні зміни сприймаються молоддю з позиції спо-

живача прав і свобод, а не з позиції суб’єкта, який має не тільки

права, а ще й відповідальність (див. рисунок 2.2).

Рис. 2.2. Фрагмент кластерного аналізу Поняття «демократія» не пов’язується респондентами з тер-

мінами, що означають гноблення (влада, диктатура, командна еко-номіка). Також з’ясувалося, що близько 80 % респондентів не пов’язують демократичні вияви з «націоналізмом», «комунізмом», «капіталізмом». У поняття «влада» молодь вкладає значення «пе-ревага», «могутність», «гроші», «президент». З цього випливає, що в розумінні молоді політик у політиці реалізує свої особистісні мо-тиви та потреби і не виступає як прихильник справедливості й за-конності [36].

2.1.4. Емпіричні дослідження впливу ідеологічних стереотипів на рівень та форми політичної участі молоді

Актуальним питанням соціальної і політичної психології є виявлення свідомих і несвідомих когнітивних та мотиваційно-ціннісних компонентів психіки молоді, які опосередковують її со-ціально-політичну активність у контексті особистісних та суспіль-

Особиста безпека

Індивідуальна воля

Демократія

Свобода

Права особистості

72

них цілей. Нами проведено серію емпіричних досліджень для ви-вчення закономірностей взаємозв’язку наявності ідеологічних сте-реотипів з характеристиками політичної активності молоді. В дос-лідженні взяли участь учні старших класів ЗОШ та студенти ВНЗ Донецької, Тернопільської областей, м. Києва, АР Крим загальною кількістю 370 осіб.

Діагностика рівня політичної участі здійснювалася за мето-дикою ОРПА.

За результатами дослідження встановлено: у середовищі старшокласників високого рівня політичної активності зовсім не виявлено; середній рівень політичної активності властивий 48 % учнів; низький – 52 %. Серед студентів ВНЗ високий рівень полі-тичної активності виявлено у 4 %, середній рівень – у 54 %, низь-кий – у 42 % (див. рис. 2.3).

Рівень політичної активності

старшокласників

52%

48%

Низький

Середній

Рівень політичної активності

студентів

42%

54%

4% Низький

Середній

Високий

Рис. 2.3. Показники політичної активності

старшокласників та студентів

73

З’ясовано, що загальний рівень політичної активності старшо-

класників нижчий, ніж студентів. У всіх категорій молоді протестна активність (ПрА) вища за суспільно-політичну (СА) та електоральну (ЕА) (див. рисунок 2.4).

0

10

20

30

40

50

Заг.

рівень

СА ЕА ПрА

Старшокласники

Студенти ВНЗ

Рис. 2.4. Показники рівня політичної активності

старшокласників та студентів, % Пояснення причин цієї «сумної статистики» ми намагалися

знайти у взаємозв’язку тих чи інших форм політичної активності з

мотиваційними, ціннісними та настановними компонентами свідо-

мості молоді. Серед психологічних чинників, що зумовлюють різні

протестні форми соціальної поведінки молоді, на нашу думку, є

стійкі деструктивні ідеологічні настанови і стереотипи в свідомості

молоді та їхній вплив на формування індивідуальних особливостей

мотивації політичної участі. Дослідження ідеологічних настанов та

стереотипів проводилося за методикою діагностики ідеологічних

стереотипів (МДІС) Л. О. Кияшко [38]. Ця методика є модифікацією

психосемантичного методу репертуарних решіток.

Опис методики (МДІС)

Попереднім етапом створення репертуарних решіток є пошук

конструктів. Як конструкти були використані описані в працях відо-

мих російських та українських соціологів і соціальних психологів

С. Кара-Мурзи, Є. Головахи і Н. Паніної соціально-ідеологічні сте-

74

реотипи. Елементами решіток є три компоненти структури будь-

якого стереотипу: когнітивний, емоційний і поведінковий.

Усі соціально-ідеологічні стереотипи, що були представлені у

вигляді конструктів, можна розподілити на три групи стереотипів,

що характеризують:

– ставлення до соціальної і політичної активності;

– звичне ставлення до влади та її представників;

– ставлення до соціально-політичних цінностей [37].

Представлені в таблиці 2.1 соціально-ідеологічні стереотипи є

конструктами в даній методиці. У бланку для відповідей напроти

кожного конструкта розташовано три стовпці, в яких респондент

повинен відзначити, наскільки він згідний або не згідний з даним

стереотипом (стовпець «згода» – когнітивний компонент стереоти-

пу); визначити своє емоційне ставлення до нього (стовпець «став-

лення» – емоційний компонент) і зазначити, чи реалізує він цей сте-

реотип у своїй поведінці (стовпець «як реалізую у своїй поведінці» –

конативний компонент). Відповіді на ці питання представлені у ви-

гляді шкали від -3 до +3 балів, де -3 – максимально негативна відпо-

відь, +3 – максимально позитивна.

Таблиця 2.1 Групи соціально-ідеологічних стереотипів

Групи стереотипів Соціально-ідеологічні стереотипи (конс-трукти)

Стереотипи, що хара-ктеризують ставлення до соціальної і полі-тичної активності

Творення – це боротьба (за майбутнє потрібно боротися)

Хочеш спокійно жити – не висовуйся

У нас завжди є вороги

Моя хата з краю

Стереотипи, що харак-теризують звичне ста-влення до влади і її представників

Чиновник – неминуче зло

Держава тебе завжди обмане

Президент – батько нації

Захід нам допоможе

Політика – справа брудна

Стереотипи, що харак-теризують ставлення до соціально-політичних цінностей

Від кожного по здібностях, кожному по потребі

Будеш чесним – будеш бідним

Скромність у повсякденні прикрашає

Старі цінності відмирають

75

Середні показники прояву стереотипів представлені за сукуп-

ною вибіркою респондентів (див. рисунок 2.5).

Рис. 2.5. Середні показники прояву стереотипів, % (за методикою МДІС)

Методика складається із 13 висловлювань, та в контексті

нашого психологічного дослідження оцінювалися лише п’ять,

що характеризують ставлення до соціальної та політичної актив-

ності. За результатами дослідження виявлявся взаємозв’язок по-

казників політичної активності зі стереотипами та деструктив-

ними ідеологічними настановами.

За методикою МДІС згоду досліджуваних отримали висло-

влювання: «За майбутнє слід боротися» (високий рівень – 85%),

«Політика – брудна справа» (високий рівень – 65%), «У нас зав-

жди є вороги» (високий рівень – 60%).

Молодь позитивно ставиться (емоційний компонент) до

висловлювань: «У нас завжди є вороги» (високий рівень –

62,5%), «Політика – брудна справа» (високий рівень – 60%), «За

0

10

20

30

40

50

60

70

80

90

згода ставлення як реалізую

в поведінціЗа майбутнє слід боротися

Хочеш спокійно жити - не висовуйся

У нас завжди є вороги

Моя хата з краю

Політика - брудна справа

76

майбутнє слід боротися» (високий рівень – 76%). Найбільш ре-

алізується у поведінці молоді (поведінковий компонент) вислов-

лювання «У нас завжди є вороги» (високий рівень – 60%).

Пояснити причини низького рівня політичної активності

може аналіз глибинних латентних конфліктів у свідомості мо-

лоді. У психологічній науці та практиці відомо, що внутрішні

конфлікти, які спонукають людину до активної дії, зумовлює

розбіжність між тим, що є для людини цінним, але недоступним.

За допомогою методики ціннісно-мотиваційних орієнтацій

(ЦМО О. Б. Фанталової) [75] співробітниками лабораторії пси-

хології політичної участі було проведене оцінювання різниці

між цінністю та доступністю ознак, що належать до характерис-

тик демократичного суспільства.

Встановлення характеру і ступеня розбіжності між «цінним» і

«доступним» дає змогу позначити стан «розриву» у системі «свідо-

мість–буття» і слугує своєрідним якісно-кількісним індикатором

внутрішніх латентних конфліктів у мотиваційній сфері, оскільки

значення цього показника завжди вказуватиме на ступінь розбіжнос-

ті між «хочу» і «маю», між «хочу» і «можу». В житті значне пере-

вищення цінності над доступністю означає стійкий, глибокий актуа-

льний конфлікт («конфліктна зона»). У протилежному випадку має-

мо стан «внутрішнього вакууму», відсутність спонукань («інертна

зона»). У випадку незначної розбіжності між цими поняттями вияв-

ляється «нормальна зона» (таблиця 2.2).

Аналіз результатів за методикою ЦМО свідчить, що у свідо-

мості досліджуваних найглибший конфлікт пов’язаний з такими

цінностями, як «процвітання країни» та власна матеріальна забез-

печеність. Неможливість реалізації цих цінностей заважає форму-

ванню відповідальності молоді перед суспільством, бажанню брати

участь в управлінні державою. Молоді люди не бачать для себе

такої можливості, не знають і навіть не можуть припустити, в яких

політичних осередках можуть себе реалізувати. При цьому респон-

денти вважають політику відкритою, особисту безпеку достатньою,

права захищеними, можливість самореалізації вбачають у профе-

сійному зростанні – продовженні навчання. Тобто відкритість по-

літики, особиста безпека, захищеність прав сприймаються молоддю

скоріше як норма, ніж цінність.

Свобода слова, інформаційний простір вважаються моло-

дими людьми доступними, що не спонукає їх до пошуку якоїсь

77

перспективної мети. Для більшості досліджуваних свобода сло-

ва, отримання інформації є радше доступними, ніж цінними.

Можливо, це є перші результати демократичних перетворень в

Україні щодо свободи слова, вільного доступу до інформації.

Занепокоєння викликає той факт, що великий відсоток молоді

не вважає цінністю підпорядкування закону та відповідальність

перед суспільством. На нашу думку, це може стати значною

перешкодою на шляху розбудови демократичного суспільства.

Таблиця 2.2

Ціннісні зони політичної свідомості молоді

Цінність

Конфліктна

зона

Інертна

зона

Нормальна

зона

Ір.* % Ір. % Ір. %

1. Свобода слова -3,5 7 5,2 63 0,9 27

2. Особиста безпека -4,2 30 3,7 10 0,4 60

3. Матеріальна

забезпеченість -5,3 43 3 3 0,1 53

4. Захищеність прав -4,1 43 3 10 -0,4 60

5. Відповідальність

перед суспільством

- - 5,5 37 0,2 60

6. Підпорядкування

закону

-3 10 5 33 0,9 50

7. Участь в управлінні

державою -4,6 40 4 10 -0,2 50

8. Відкритість політики -5,5 7 3,5 13,3 0,1 73

9. Доступність

інформації

-5,5 7 3,4 46,7 0,1 47

10. Процвітання країни -6,5 57 3 3 -0,4 40

11. Особисте

благополуччя -4,6 37 3,1 23 0,8 40

12. Професійне зростання -3,7 20 3,3 14 0,3 67

*Примітка: Ір. – індекс розриву,

% - загальної кількості досліджуваних.

У таблиці жирним шрифтом виділені значущі індекси розриву та їх відсот-

кове значення до загальної кількості досліджуваних.

78

Узагальнюючи результати досліджень, доходимо висновків:

– Політична свідомість української молоді є складним та багато-

вимірним явищем. У ньому водночас поєднуються високий ін-

терес до політичних подій і низький рівень участі в політичному

житті; критичне ставлення до політичної ситуації і позитивний

погляд у майбутнє; неприйняття політичних інститутів і довіра

до засобів масової інформації, Збройних сил України та церкви

за відсутності інтересу до будь-яких формалізованих об’єднань;

– оцінка рівня усвідомлення і репрезентації соціально-

ідеологічних понять у свідомості студентської молоді засвідчує,

що політичні явища сприймаються молоддю спрощено й одно-

бічно, виявляються лише на рівні термінальних цінностей та

свідчать про сприйняття демократичних ознак з позиції спожи-

вачів прав і свобод, а не суб’єктів, що поділяють з іншими гро-

мадянами відповідальність за долю суспільства;

– у структурі соціально-ідеологічної свідомості молоді мають

місце різні стереотипи, крізь призму яких сприймаються ідео-

логічні явища і категорії реальної дійсності;

– стереотипи сприйняття політичних явищ свідчать про перева-

гу стимуляційних факторів. Вони забезпечують високий рі-

вень готовності до політичної активності молоді, в структурі

якої найвищі показники має протестний потенціал;

– найбільш потужним підґрунтям протестного потенціалу є стійкі

стереотипи на кшталт: «У нас завжди є вороги», «За майбутнє тре-

ба боротися». За умов відсутності рефлексії щодо цих стереотипів

у їхніх носіїв та маніпулювання політиків свідомістю громадян

цей психологічний феномен може стати знаряддям маніпуляції.

Щоб цього не сталося, громадяни повинні навчитися усвідомлюва-

ти наявність означених стереотипів і рефлексувати стосовно ролі

та вибору форм своєї участі у політичному житті країни.

Першим кроком на шляху нівелювання деструктивного впли-

ву настановних явищ психіки (архетипів, політичних настанов та

стереотипів) на політичну поведінку суб’єкта є «означеність» (усві-

домлення) цих явищ індивідом за аналогією з російським прислів’ям

«Кто предупрежден – тот вооружен!». Можливість рефлексувати

вплив підсвідомих структур психіки (зокрема, усвідомлення їх наяв-

ності у структурі психіки) дає можливість індивіду більш раціональ-

но реагувати на вплив політичного оточення (політична реклама,

агітація тощо) та підходити до вибору форм політичної участі.

79

2.2. Мотивація політичної участі сучасної української молоді

Створення цілісного уявлення про політичну поведінку мо-

лодої людини неможливе без ґрунтовного аналізу мотивації її

політичної участі. Тому вивчення мотивів політичної участі мо-

лоді, яка за роки незалежності Української держави проявила себе

найактивнішим учасником політичних перетворень, викликає

особливий інтерес науковців. Від того, які саме мотиви визначають

моделі політичної участі молодої людини сьогодні, залежатимуть

трансформаційні процеси українського суспільства в майбутньому.

Актуальність та суспільна значущість проблеми зумовили

мету нашого дослідження: визначення мотивів політичної участі

сучасної української молоді, розробка критеріїв їх оцінки, виявлен-

ня зв’язку мотивів політичної участі з рівнем політичної актив-

ності.

2.2.1. Концептуальні підходи до вивчення мотивів політичної

участі

Психологічна наука накопичила велику кількість теорій,

концепцій і методів вивчення мотивів політичної діяльності. На

початку минулого століття дослідження М. Дюверже, Г. Тінстена

та психологів франкфуртського Інституту соціальних досліджень

започаткували вивчення мотивів політичної поведінки. Спираю-

чись на доробок згаданого інституту кінця 20-х років минулого

століття, Пол Лазарфельд разом із колегами з Колумбійського уні-

верситету провів масштабні дослідження мотивів електоральної

поведінки американців під час президентських виборів 1940 р. За

результатами згаданих досліджень вчені дійшли висновку: влада

впливає на формування мотивів політичної поведінки електорату

засобами маніпуляції; різні групи виборців можуть змінювати свої

наміри під впливом агітаційних заходів як напередодні виборів, так

і під час голосування. Незважаючи на те що ці висновки зроблено в

минулому столітті, вони й сьогодні залишаються актуальними.

Інший погляд на проблему мотивації політичної участі ма-

ли вчені науково-дослідницького центру Мічиганського універси-

тету Е. Кемпбелл, Ф. Конверс, У. Міллер, Д. Стоукс та ін. Згідно з

їхнью теорією мотиви політичної активності та характер політич-

ної поведінки індивіда вважаються стійкими характеристиками

людини і визначаються партійною ідентифікацією. Формування

80

мотивів політичної участі відбувається на ранніх етапах розвитку

особистості під впливом психофізіологічних факторів, типу та

спрямованості політичної соціалізації. При цьому зміна мотивів

чи моделей політичної поведінки можлива лише за екстремальних

ситуацій.

Вивчення мотивації електоральної поведінки дещо в іншій

площині здійснювали автори екологічного підходу А. Зігфрид та

Ф. Гогель. Вони запропонували як основний об’єкт дослідження

мотивів політичної участі виборців розглядати територіальну оди-

ницю з її специфічними ознаками, соціальною структурою.

Послідовники екологічного (географічного) підходу італійські

вчені В. де Капрарііс, Е. Каранті, Ф. Компанья порівнювали

політичну поведінку мешканців різних типів поселень за результа-

тами виборів. Виявлені ними відмінності мотивації політичної

участі сільського й міського населення дали можливість визначити

особливості формування політичних уподобань мешканців «білих»

зон півдня і «червоних» зон півночі та центру Італії.

У подальших дослідженнях послідовники «екологічної шко-

ли» поступово зміщують акценти з територіальної одиниці у бік

соціальної групи з її специфічними рисами. Так, відомий фран-

цузький соціолог Р. Арон, поєднавши «екологічний підхід» з мічи-

ганською моделлю, дійшов висновку, що: а) належність людей до

одного соціального прошарку є більш фундаментальною та

стабільною характеристикою, ніж партійна належність;

б) мотиви політичної участі людини визначає психологічна іденти-

фікація із соціальною групою, яка й зумовлює прихильність до

політичної партії.

Мотиви політичної поведінки людини у тоталітарному сус-

пільстві досліджували Т. Адорно та Г. Маркузе. Аналізуючи при-

чини виникнення німецького нацизму та авторитаризму, психологи

дійшли висновку, що людина в авторитарному суспільстві є при-

датком правлячої влади і виокремити індивідуальні (особистісні)

мотиви політичної діяльності доволі складно. На їхню думку, культ

влади в суспільних відносинах, жорстка дисципліна у сімейному

вихованні призводять до формування у людини думки про немож-

ливість впливати на політику, а це згодом формує політично апа-

тичну особистість. Авторитаризм породжує людину, схожу на

маріонетку, діями і вчинками якої керують від народження до

смерті [3].

81

Протягом ХХ ст. вчені шукали ключ до розв’язання проблем

політичної активності і все більше звертали увагу на процес фор-

мування мотивів, механізми їх виникнення. Вагомий внесок у вив-

чення механізмів виникнення мотивів зробили А. Даунс, К. Арроу,

Д. Блек, Дж. Б`юкенен, Г. Таллок, М. Олсен, які на основі популяр-

них у минулому столітті «економічних теорій демократії» заклали

фундамент концепції «раціонального вибору». На їхню думку,

політична організація суспільства є аналогом його економічної ор-

ганізації. У політичній системі, як і в економічній, існує «вільний

ринок» з такими ж товарами, вигодами, привілеями. Мотивація

акту голосування є такою ж, як мотивація покупки або інвестиції, і

визначається співвідношенням між затратами людини на політичну

участь і розміром отриманих від цієї участі благ. За економічною

теорією А. Даунса, кожна раціональна людина приймає рішення

щодо голосування так, як вона приймає інші рішення: якщо дохід

перевищує витрати – голосує, якщо ні – утримується. М. Олсен

припускав, що у разі розподілу соціальних благ між усіма грома-

дянами, а не тільки між тими, хто бере активну участь у політичній

діяльності, можливе виникнення ситуації, за якої людина вважати-

ме нераціональною участь у будь-якій політичній події – розмір

дивідендів не перевищує розмір витрат коштів, часу, енергії тощо.

Силою, здатною виправити ситуацію і мобілізувати індивідів на

активну участь, можуть бути стимули, але обов’язково більші, ніж

затрати на участь.

У межах теорії «раціонального вибору» виникає нова теорія –

«колективних дій». Її автори − американські вчені П. Рікер та

П. Ордещук, стверджували, що політичні партії намагаються кон-

тролювати органи влади для того, щоб максимально задовольняти

свої інтереси і розподіляти отриманий здобуток між мінімальною

кількістю партнерів, а саме керівництвом та членами політичної

партії. У цілому ж сутність «економічної теорії демократії», теорії

«раціонального вибору» та теорії «колективних дій» полягала у

створенні моделі раціональної економічної людини, поведінкою

якої керують лише раціональні, прагматичні мотиви. Втім, модель

раціональної економічної людини не була визнана всеохоплюю-

чою, універсальною і зазнала жорсткої критики. Психологи Д. Грін,

Я. Шапіро, М. Фіорина вважали, що результати, досягнуті «раціо-

налістами», були незначними, оскільки бракувало кількості

емпіричних досліджень.

82

У подальших психологічних дослідженнях використовували-

ся нові теоретичні розробки: теорія ситуаційного підходу

(Д. Істон, С. Ліпсет), де мотиви розглядаються залежно від рівня

соціально-економічного розвитку суспільства; теорія впливу

соціально-політичних груп, згідно з якою мотиви політичного ви-

бору індивіда залежать від впливу соціально-політичної групи,

членом якої він себе визнає; модель «навчання протягом життя»

(Р. Роуз та Я. Макаллістер), де мотиви електорату характеризують-

ся як такі, що змінюються з віком самою людиною. Не погоджую-

чись з прихильниками мічиганської школи, Р. Роуз та

Я. Макаллістер експериментально довели, що партійна іденти-

фікація не є стійкою і визначальною для британців; вони швидко

змінюють партійну ідентифікацію залежно від політичних фак-

торів, і тому критерій партійної належності не є основним у до-

слідженнях мотивів електоральної поведінки.

За радянських часів у визначенні мотивів політичної актив-

ності основним та визначальним був критерій партійної (ідеологіч-

ної) належності. Мотивація конкретного індивіда не розглядалася

окремо від мотивів політичної участі широких мас. Мотиви

політичної участі та психологічні механізми їх формування пере-

бували під пильним контролем ідеологічних та державних установ.

Сьогодні ж, навпаки, вчені вважають, що індивід виступає

суб’єктом політики і його роль у політичному житті суспільства

зростає. Підґрунтям сучасних досліджень мотивації політичної

участі є визнана політичними психологами «активістська модель»

Г. Алмонда, С. Верби, Н. Ная та інституціональний підхід

Р. Патнема. Відповідно до висновків Г. Алмонда мотиви політичної

діяльності класифіковано за двома типами: соціальні (політичні) та

інструментальні (неполітичні) мотиви. Під інструментальними мо-

тивами політичної участі розуміють мотиви, які спонукають люди-

ну до розв’язання своїх особистих проблем, а саме: підвищення

матеріальних доходів, соціального статусу, кар’єрного росту, прес-

тижу, задоволення потреби в спілкуванні, відчуття сили, безпеки та

своєї значущості. Під соціальними (політичними) мотивами розу-

міють ті, які формуються під впливом високого рівня політичної

свідомості, громадянської відповідальності, відчуття причетності

до подій в країні [3]. Р. Патнем вважає, що мотиви соціально-

політичної активності залежать від рівня усвідомлення громадяна-

ми можливості реально впливати на політику за допомогою грома-

83

дянських інституцій, які створюються у демократичних суспільст-

вах для здійснення контролю над владою [23].

Останнім часом дослідники російської школи психологів

(О. А. Артеменко, Д. В. Гончаров, О. Ю. Гребешкова, Г. Г. Диліген-

ський, А. В. Єрмолін, Є. П. Ільїн, А. В. Кривова, К. Обухівський,

Д. В. Ольшанський, О. Я. Сергєєва, В. В. Сафронов, О. Б. Шестопал,

О. І. Юр’єв та ін.) активно вивчають мотиви, що впливають на соціа-

льні відносини (мотив влади, орієнтації, електоральний вибір); роб-

лять спроби класифікувати мотиви політичної активності (пізнавальні

мотиви; мотиви влади; ідеологічні; перфекціоністські, що передбача-

ють «перетворення світу»; традиційні, пов’язані з поведінкою, прий-

нятою в цій місцевості, серед родичів, друзів, знайомих; меркантиль-

ні; псевдомотиви, що формуються під впливом пропаганди); дослі-

джують специфічні фактори, що діють у політиці, та вплив глобаліза-

ційних процесів на мотивацію політичної активності [15, 19, 30, 54,

82, 86]. Так, О. І. Юр’єв визначає глобалізацію як нову форму полі-

тичної влади, що впливає на психолого-політичну складову життя

людини, і стверджує, що «ці впливи спричинюють фундаментальні

зміни, радикально трансформують простір і час, породжують специ-

фічні проблеми людського буття і потребують якісного аналізу моти-

ваційних особливостей політичної поведінки людини» [86, с. 237].

Активно ведуть науковий пошук причин політичної активно-

сті вітчизняні вчені: М. В. Білик, В. І. Бортніков,

М. Й. Боришевський, В. О. Васютинський, Є. І. Головаха,

Н. М. Дембицька, М. Л. Дідух, О. Г. Злобіна, Н. В. Жабінець,

І. В. Жадан, В. П. Казміренко, Л. О. Кияшко, Е. Клюєнко,

В. В. Москаленко, М. М. Слюсаревський, Л. Г. Сокурянська,

М. І. Пірен, О. М. Плющ, В. М. Ткаченко, П. Д. Фролов,

Н. В. Хазратова та ін. Заслуговують на увагу дослідження мотива-

ційних детермінант становлення та розвитку громадянської спря-

мованості особистості (М. Й. Боришевський, В. М. Ткаченко,

Л. А. Снігур), феномена внутрішньої мотивації (В. О. Климчук);

особистісної потреби влади як чинника політичної свідомості

(Р. Карковська), особливостей політичної соціалізації

(Н. М. Дембицька, І. В. Жадан).

У визначенні поняття мотиву політичної участі ми спиралися

на загальноприйняте в психології визначення мотиву (від лат.

movere – спонукати, приводити в рух, штовхати) як «спонукання до

діяльності, пов’язане із задоволенням потреб суб’єкта» [81, с. 264].

84

Враховуючи, що неусвідомлюваних мотивів значно більше, ніж

усвідомлюваних, і робота з усвідомлення власних мотивів дуже

важка, варто зазначити: мотив політичної участі виникає на особи-

стісному рівні і забезпечує обґрунтування рішення цілеспрямовано

діяти. Від мотиву залежить, що собою являють ті чи інші дії, зок-

рема в політичному просторі. У свою чергу, суб’єктивна сутність

цих дій особистості суттєво характеризує внутрішній світ людини,

її цінності й ідеали. Таким чином, мотив тісно пов’язаний з діяль-

ністю, визначає її змістову характеристику, а також виконує функ-

цію вербалізації цілі та програми дії людини.

Тривалий час у психології існувала думка про те, що мотиви

визначають сенс і значущість різних варіантів поведінки, кожному

мотиву відповідає модель поведінки, тому існує стільки видів по-

ведінки, скільки й мотивів. Психологи (Л. І. Божович,

В. К. Вілюнас, Є. П. Ільїн, І. В. Імідадзе, В. І. Ковальов,

О. М. Леонтьєв) визнавали полівмотивованість поведінки суб’єкта,

але в ході емпіричних та експериментальних досліджень переважно

працювали з однозначними мотивами, виокремлюючи провідний

(основний, головний) мотив. Розробляючи поняття полівмотивова-

ності діяльності, вчені вважали, що про справжню полімотивацію

можна вести мову лише тоді, коли одночасно діють кілька мотивів,

заснованих на різних потребах. Стійке домінування потреб або не-

задоволення актуальної для людини потреби спрямовує будь-яку

діяльність людини, у тому числі політичну. Аналогічна позиція

притаманна і західним теоріям психології мотивації (Г. Алмонд,

С. Верба, Д. Макклелланд, А. Маслоу, Г. Мюррей, М. Олсен,

Р. Патнем, Р. Інглхарт, Х. Хекхаузен, Е. Фромм та ін.).

Сучасні політичні психологи обстоюють ідею, згідно з якою

кожна особа виробляє власну відносно стійку систему мотивів, що

дає їй змогу певним чином об’єднати соціальну та індивідуальну

мотивацію і виступати суб’єктом політичної взаємодії. Завдяки

цьому особистість вибудовує свою стратегію політичної поведінки.

Таким чином, ми визнаємо, що мотиви політичної участі треба

розглядати як глибинні внутрішні, пов’язані із задоволенням пот-

реб суб’єкта політики спонукальні фактори, що спричиняють по-

літичну активність і визначають її спрямованість [32, с.743].

Проте слід зазначити, що до політичної активності людину

стимулюють не тільки внутрішні (потреби), а й зовнішні мотивато-

ри (політичні партії, відомі державні та політичні діячі, інституції,

85

органи влади, молодіжні та громадські організації). Різними вида-

ми впливу (підтримка, сприяння, заохочування молоді до участі у

політичних подіях або перешкоджання) зовнішні фактори стиму-

люють зростання або зниження рівня політичної активності.

Потужний вплив на мотивацію політичної активності справля-

ють також специфічні фактори, серед яких дослідники виокремлю-

ють: вплив конкретної політичної ситуації; перманентну трансформа-

цію мотивів суб’єкта; настановлення, цінності та орієнтації суб’єкта

політичної взаємодії. Завдяки цьому кожна особистість має свою сис-

тему потреб, засвоює систему політичних цінностей, вибудовує влас-

ну стратегію політичної поведінки, яка дає їй змогу певним чином

об’єднати соціальну та індивідуальну мотивацію [82, с. 281]. Слід та-

кож зазначити, що зміст мотиву політичної участі водночас значною

мірою залежить і від психологічного стану суб’єкта, характеру впливу

соціального середовища та політичних інституцій суспільства.

Об’єктивно політичні цінності, ідеали, інтереси в разі їх інтеріоризації

суб’єктом, відбиваючись та втілюючись в особистості, набувають

спонукальної сили і стають для неї реально діючими мотивами. Таким

чином, політичні мотиви зумовлюються як внутрішніми, так і зовніш-

німи факторами; потужний вплив на мотивацію політичної участі

здійснюють специфічні фактори (політична ситуація, перманентна

трансформація мотивів суб’єкта, настановлення, ідеали, цінності та

орієнтації суб’єкта політичної взаємодії).

У подальших дослідженнях політичну діяльність ми розг-

лядаємо як синтез внутрішньо та зовнішньо організованої моти-

вації; під мотивацією розуміємо процес детермінації політичної

активності, зумовлений потребами, мотивами, цінностями, сві-

тоглядом суб’єкта політики. Вважаємо, що політична участь

полівмотивована, оскільки спричинена комплексом мотивів, ко-

жен з яких робить свій внесок у регуляцію політичної поведінки

суб’єкта [34, 48, 83].

Отже, аналіз різних концептуальних підходів, теорій, моде-

лей підтверджує існування широкого плюралізму думок стосовно

мотивів і мотивації політичної участі, механізмів виникнення мо-

тивів політичної активності, процесу формування мотивів. Ви-

вчення мотивів політичної активності людини у нестабільному

суспільстві ускладнюється багатьма факторами, серед яких: зале-

жність від політичних процесів та конкретної політичної ситуації,

різноманітність та багатогранність мотивів політичної діяльності,

86

постійна трансформація мотивів суб’єкта в процесі соціальної

взаємодії, потужний вплив зовнішніх мотиваторів та внутрішньо-

го емоційного стану.

Разом з тим автори різних концепцій наголошують на тому,

що підґрунтям мотивів політичної участі є численні потреби різно-

го типу, і саме вони спонукають людину до політичної активності.

Як зауважував К. Маркс, людина не робить нічого такого, що не

відповідає її власним потребам. Для нашого дослідження мотивів

політичної участі української молоді визначення цих типів потреб

має неабияке значення.

2.2.2. Потреби як джерело мотивів політичної участі

У психологічній літературі існує чималий перелік потреб, які

зумовлюють виникнення мотивів діяльності людини. Вчені вважа-

ють, що в політиці, як і в будь-якій іншій сфері життя, діють ті самі

потреби: потреба влади (З. Фрейд); безпеки, стабільності існування

(К. Хорні, Г. Салліван та ін.); самореалізації, любові та прийняття,

позитивної уваги до себе з боку інших та самоповаги (А. Адлер,

А. Маслоу, К. Роджерс); прояву агресії; афіліації; домінування; за-

хисту та допомоги іншому; уникнення шкоди, невдач і звинува-

чень; незалежності; осмислення; пізнання; розуміння, привернення

уваги, роз’яснення, збереження, поваги (Г. Мюррей); екзистенційні

потреби (голод і т. ін.), самостійності й свободи, компетентності й

самореалізації (Е. Лоулер); потреби в міжособистісних зв’язках, у

самоствердженні, відданості, прихильності комусь або чомусь, у

самопізнанні, ідентифікації свого «Я», у системі орієнтації і об’єкті

шанування (Е. Фромм); орієнтації (К. Обухівський, А. Юр’єв); під-

вищення соціального статусу, встановлення соціальної справедли-

вості, збереження порядку, честі й гідності, соціального контакту,

гідних умов існування родини, емоційного спокою (С. Райз).

Велика кількість існуючих потреб спричинила класифікацію

їх за типами: усвідомлені й неусвідомлені; матеріалістичні та пос-

тматеріалістичні (Р. Інглхарт); фізіологічні й соціальні

(Г. Дилігенський); а також розміщення їх в ієрархічному порядку

(А. Маслоу), розподіл потреб за класами: а) E - основні (первинні)

потреби; б) R - соціальні потреби; в) G - потреби самореалізації

(ERG-модель К. Альдерфера) [24, 25].

Однією з найскладніших у психології мотивації проблем

досі залишається проблема системного взаємозв’язку між потре-

87

бами різних типів. У теоретичному арсеналі політичної психоло-

гії збережено раціональне зерно пірамідальної схеми для пояс-

нення динаміки потреб, а саме: задоволеність матеріальних пот-

реб знижує її психологічну інтенсивність і відкриває широкий

простір для актуалізації потреб інших типів. Водночас психоло-

ги стверджують, що «політичну діяльність так або інакше зумо-

влюють численні потреби, які належать до різних типів: фізіоло-

гічних і соціальних. Ці потреби не тільки співіснують, а й взає-

мопов’язані» [24, c. 109].

Майже всі дослідники мотивів політичної активності визна-

ють: 1) у політиці діють численні потреби, які належать до різних

типів, але пов’язані між собою; 2) потреби домінують над поведін-

кою людей, незалежно від їх природних і соціальних відмінностей,

у тому числі в політиці; 3) усвідомлені потреби діють як вираже-

ний розвивальний потенціал політичної активності і характеризу-

ють внутрішній стан того, хто цю потребу має.

У своїх дослідженнях ми виходили з того, що:

– потреби виникають у процесі відносин людини з природою

і соціальним середовищем;

– незадоволені потреби стимулюють активність людини,

спрямовану на пошук предмета потреби (її конкретизацію та

усвідомлення). Мотив є опосередкованою потребою і стимулом до

діяльності;

– сфера потреб людини внутрішньо єдина і розподіл на типи

відносний [45, с. 87]. Між потребами різних типів існує

взаємозв’язок, і не можна ігнорувати різні типи потреб, які зумо-

влюють поведінку людини (Г. Мюррей); поведінка людини зазви-

чай детермінується не однією базовою потребою, а сукупністю

декількох або всіх базових потреб, перше місце серед яких посіда-

ють звичайні потреби (А. Маслоу); людина сама визначає пріори-

тетність задоволення потреб відповідно до своїх моральних і ду-

ховних цінностей (С. Райс); потреби спонукають людину до дій і

домінують над поведінкою людей незалежно від їх природних і

соціальних відмінностей (Р. Інглхарт) [31, с. 21].

З огляду на взаємозв’язок потреб і мотивів політичної участі

доходимо висновків:

1. Складні форми поведінки (до якої відносимо політич-

ну поведінку) зумовлюються не однією, а комплексом потреб,

що потребують задоволення. Водночас будь-яка потреба,

88

усвідомлена людиною, може сформувати декілька мотивів

діяльності, і навпаки, різні мотиви діяльності можуть задо-

вольняти одну потребу людини. Так, потреба самореалізації може

спричинити виникнення різних мотивів політичної активності: мо-

тиву кар’єри та досягнення успіху, підвищення матеріального і

соціального статусу, саморозвитку тощо. І навпаки, один мотив,

наприклад прагнення влади, може задовольняти різні типи потреб.

На думку О. Б. Шестопал, влада видається бажаною з багатьох

причин, причому в однієї людини у різний час ці причини можуть

бути різними. Умовно їх варто поділити на три типи: 1) щоб

домінувати над іншими і/чи обмежувати дії інших; 2) щоб інші лю-

ди не домінували і/чи не втручалися в справи суб’єкта; 3) щоб до-

сягати чогось [59]. Але здійснювати досягнення людина може і за-

вдяки зростанню досконалості, майстерності, партнерської

взаємодії з іншими. Чим більше людина отримує задоволення (мо-

рального чи матеріального) від діяльності (у т. ч. політичної), тим

більше вона прагне зробити щось іще. Отже, за будь-яких обставин

мотиви влади і досягнення успіху сприяють активізації діяльності

людини.

Проте є підстави вважати, що більш актуалізуючим факто-

ром мотивації досягнення успіху людини у трансформаційному

суспільстві можуть бути незадоволені життєві потреби та амбіції. І

на цьому шляху першим актуальним для неї завданням стає підви-

щення матеріального та соціального статусу. Високий рівень ма-

теріального життєзабезпечення підтримує відчуття впевненості у

собі, в своєму майбутньому, створює умови для саморозвитку і са-

мореалізації. Бажання мати престижну високооплачувану роботу,

зробити якнайскоріше кар’єру (у політиці швидко політичну

кар’єру особистість, як правило, вибудовує за підтримки інших

членів суспільства), отримати визнання в суспільстві, повагу ото-

чення є актуальними стимулами залучення молоді до активної

політичної діяльності. При цьому рівень своєї політичної актив-

ності молода людина визначає сама та приймає рішення щодо про-

фесійної політичної кар’єри залежно від рівня сформованості мо-

ральних і громадянських цінностей.

89

2. В періоди соціально-політичних катаклізмів чи при

переході у нове політичне поле людина має також специфічні

потреби стосовно політики, як, наприклад, потреба орієнтації чи

афіліації. Потреба орієнтації активізує бажання людини знати, в

якому суспільстві вона перебуває, в якому напрямку слід проявляти

активність, якими засобами змінювати своє становище в політич-

ному, економічному та правовому полі. Потреба афіліації (від

англ. affiliation – приєднання, зв’язок) має чітко виражений

соціальний характер і визначається як потреба у спілкуванні,

співпраці, емоційному контакті, любові, приєднанні, що прояв-

ляється у прагненні молодої людини бути в товаристві інших лю-

дей, налагоджувати дружні, теплі відносини, підтримувати інших і

самій приймати допомогу. На думку Д. Макклелланда, люди з гос-

трою потребою в афіліації найчастіше досягають успіху в діяль-

ності завдяки високому рівню соціальної взаємодії, де міжособові

зв’язки відіграють важливу роль [46].

Згідно з результатами соціально-психологічних досліджень

західних і вітчизняних психологів потреба афіліації у людини стрі-

мко зростає у ситуаціях нестабільності, загрози, стресу, застійної

тривалої фрустрації, дефіциту інформації. Вчені пояснюють це тим,

що суб’єкт потребує компенсації або захисту від впливу кризових

явищ у суспільстві, які в періоди політичної та економічної не-

стабільності дезінтегрують психічну діяльність. На думку

В. П. Казміренко, «посилення афіліативної активності дає

суб’єктові змогу за допомогою соціальної оцінки, визнання,

співпраці або залучення до спілкування проводити корекцію зна-

чущості причин, які викликали дезадаптацію, оптимізувати проце-

си саморегуляції психічної активності» [34, с. 294].

Під час політичної взаємодії потреба в афіліації, на нашу

думку, проявляється як потреба в спілкуванні та партнерській

взаємодії. Спілкування при цьому є процесом не так комунікації,

як налагодження психологічного контакту з іншими. Інформацію

стосовно політичних подій, процесів молодь отримує за допомо-

гою засобів масової комунікації (газети, радіо, телебачення, ін-

тернет). Але саме під час спілкування, обговорюючи політичні

події, ситуацію, висловлюючи свою думку, молода людина

прагне отримати визнання, відчути єдність, захищеність,

підтримку та схвалення, насамперед з боку своїх друзів, і це

90

надає їй упевненості в собі. Відчуття своєї значущості дає змогу

уникнути самотності, зокрема при прийнятті політичного рішен-

ня.

У політичній діяльності неодмінною умовою афіліативних

відносин є прийняття певних політичних та ідеологічних цін-

ностей, спільні інтереси, світогляд, що дають можливість відчува-

ти взаємне задоволення, довіру одне до одного і значущість кожно-

го в цьому процесі. Мотивація афіліації сприяє залученню молоді

до громадських та політичних організацій. Тут молода людина от-

римує відчуття єдності і захищеності, формує ставлення до сус-

пільно-політичного життя, набуває життєвого досвіду у захисті

своїх прав та свобод.

Показником ставлення до суспільно-політичного життя є

пізнавальний мотив інтересу до політики. У періоди соціально-

політичних катаклізмів чи при переході на нове політичне поле мо-

тив інтересу до політики допомагає людині задовольнити свою по-

требу в орієнтації [52], сприяє її розвитку. Стійкий інтерес людини

до політики, її поінформованість та знання забезпечують людині

адаптацію у політичному просторі, відображають її зв’язки з

політичним світом, сприяють визначенню політичних цінностей та

утворенню на їх основі певних схем політичної діяльності [57, с. 19].

3. Потреби людини в суспільстві, що трансформується,

швидко змінюються і спричиняють зміни мотивації соціально-

політичної активності людини. Наприклад, відсутність роботи при-

мушує молоду людину більше часу присвятити її пошукам, тим са-

мим відсуваючи інші потреби на другий план. Політична ситуація,

час, емоційний настрій, вплив зовнішніх мотиваторів можуть спону-

кати молоду людину до участі в акціях опозиційних політичних сил і

навіть до участі у протестних діях проти існуючої влади. У разі от-

римання високооплачуваної, престижної роботи інтенсивність

внутрішнього психічного напруження зменшується, внаслідок чого

відбувається трансформація мотивів соціально-політичної діяль-

ності. Трансформація потреб, цінностей зумовлює зміни окремих

мотивів і заміни в структурі мотивації одних провідних мотивів по-

літичної діяльності на інші, більш актуальні для особистості у конк-

ретний період. Тому, на наш погляд, доцільно досліджувати не

окремі мотиви політичної активності, а різні типи мотивів і виявляти

провідний мотив політичної участі у конкретній ситуації.

91

У своєму дослідженні ми спиралися на типологію мотивів,

розроблену О. М. Плющом. Дослідник пропонує розподілити чис-

ленні й різноманітні мотиви політичної участі за такими типами:

автономного забезпечення, взаємодії з іншими суб’єктами, оріє-

нтаційні типи мотивів та мотиви соціального призначення

[56]. Ми спробували визначити значущі, провідні мотиви політич-

ної участі сучасної української молоді і з’ясувати їхній взає-

мозв’язок з рівнями політичної активності.

2.2.3. Емпіричні дослідження мотивів політичної участі молоді

та їхньго взаємозв’язку з рівнями політичної активності

Дослідження мотивів політичної участі молоді розпоча-

лося навесні 2007 р. з опитування молодих людей на Майдані Не-

залежності та Європейській площі у м. Києві. (Ці події увійшли в

політичну історію України під назвою «Майдан-2»). Учасникам

політичних акцій (всього 220 осіб віком 18 – 35 років, що пред-

ставляли всі регіони України, 58 жінок та 162 чоловіки) було за-

пропоновано відповісти на запитання: «Чому Ви берете участь у

цій політичній акції? Що для Вас є політика?» та заповнити анке-

ти. Результати опитування представлені у вигляді діаграми (див.

рисунок 2.6).

60%25%

10%5%

Група 1 Група 2 Група 3 Група 4

Рис. 2.6. Результати опитування молоді, 2007 р.

92

Респонденти першої групи – 65 % опитаних (132 особи)

свою участь у політичних подіях розглядали як засіб «покра-

щення свого матеріального добробуту, можливість кар’єрного

зростання, забезпечення матеріальних потреб». За їхніми

оцінками, політика – це «можливість забезпечити для себе висо-

кий рівень життя», «можливість за рахунок політичних партій

подорожувати, приїжджати до Києва», «заводити нові корисні

знайомства», «стати відомим, успішним та отримувати багато

грошей, як відомі політики». При цьому респонденти зазначали,

що не вперше беруть участь у політичних акціях і завжди «об-

мірковують власні інтереси, отримують винагороду (гроші) за

участь у політичних акціях, мітингах, пікетах». Відповіді ре-

спондентів цієї групи молоді дають підстави визначити мотиви її

політичної активності як інструментальні. Згідно з нашою мо-

деллю політичної участі інструментальні (неполітичні) мотиви

характеризують індивідуально-егоїстичний рівень мотивації.

Респонденти другої групи − 25% (55 осіб) «завжди спо-

чатку оцінюють всі переваги «за» та «проти» щодо політичної

участі і тільки потім приймають рішення стосовно своєї

участі», «зацікавлені в позитивному результаті не тільки для

себе, а й для позитивних змін у суспільстві», їхня участь у

політичних подіях «відповідає особистісним інтересам, а також

інтересам українського суспільства». Політика для них – це

«по-перше, засіб задоволення своїх потреб, по-друге – бажання

змінити суспільство». Респонденти цієї групи прагнуть таких

змін у суспільстві, які б створили умови для їхнього саморо-

звитку, самоствердження і заради цього вони «готові активно

діяти». Ці молоді люди виявили мотиви раціонально-

прагматичного рівня.

На жаль, тільки 5 % опитаних (11 осіб), що склали третю

групу, продемонстрували «бажання вдосконалити українське

суспільство», «прагнення відстоювати права людей похилого

віку, дітей, інвалідів, без винагороди, може, навіть із знаком

мінус для себе допомагати їм», «можливість використовувати

свій соціальний статус і політичну діяльність заради людей,

розбудови країни, збереження миру, духовних і матеріальних

цінностей країни». Вони впевнені, що «політична діяльність

завжди передбачає високий рівень відповідальності перед сус-

93

пільством». Висловлювання: «відчуваю необхідність участі в

політичному житті України», «не можу стояти осторонь

політичних проблем, хочу контролювати політичну ситуацію в

Україні», «мені набридло, що політика займається нами, я хочу

займатися нею сам», «хочу, щоб у суспільстві панували ідеали

добра, справедливості», «вірю у перемогу ідеї соціальної рів-

ності» свідчать про високий рівень політичної свідомості і гро-

мадянської відповідальності, а також про сформованість про-

соціальних мотивів. Просоціально налаштованими виявилися

активні члени різних молодіжних політичних організацій та їхні

лідери, які були присутні на Майдані Незалежності та Європей-

ській площі м. Києва під час подій 2007 р.

До четвертої групи ми віднесли 10 % (22 особи), яким бу-

ло запропоновано взяти участь в опитуванні, та вони повернули

анкети незаповненими. Ці молоді люди не виявили бажання по-

яснити чи хоча б прокоментувати своє рішення щодо участі в

політичних подіях.

Результати першого етапу підтвердили нашу гіпотезу сто-

совно існування різних рівнів мотивації політичної активності

молоді: індивідуально-егоїстичного, раціонально-прагматичного

та соціально-альтруїстичного. Аналіз висловлювань респонден-

тів стосовно політики засвідчив, що існують різні мотиви полі-

тичної участі. Серед них можна виокремити такі: підвищення

матеріального та соціального статусу; прагнення влади; кар’єри

та досягнення успіху; спілкування та партнерської взаємодії з

іншими суб’єктами, ідеологічний, інтересу до політики; альтруї-

стичний, соціальний, громадянської відповідальності. Тож на

першому етапі ми отримали підтвердження полімотивації полі-

тичної участі і виявили існування різних типів мотивів. Однак

з’ясувати найбільш значущі з них або провідний мотив політич-

ної участі суб’єкта шляхом анкетування виявилося неможливо.

Метою другого етапу нашого дослідження була розробка

діагностичного інструментарію для визначення провідних

мотивів політичної участі. Для цього нами було розроблено

опитувальник мотивації політичної участі (ОМПУ) , здійсне-

но змістовну валідизацію, визначено надійність взаємозамінних

форм (україно- та російськомовного варіантів). Під час кон-

струювання опитувальника мотивації політичної участі методом

94

контрастних груп встановлювалась критеріальна валідність опи-

тувальника, методом ретесту оцінювалася надійність. Для різних

мотивів політичної участі вона коливалася в інтервалі 0,59 –

0,64.

На етапі пілотажного дослідження для проведення проце-

дури стандартизації ОМПУ використовувалися відомі апробо-

вані методики: методика В. Е. Мільмана «Діагностика моти-

ваційної структури особистості»; методика А. А. Реана «Моти-

вація успіху та уникнення невдачі», методика А. Меграбяна в

модифікації М. Ш. Магомет-Емінова «Прагнення до прийняття»

та «Страх відторгнення»; методика В. В. Бойко «Діагностика

рівня емпатії», методика «Соціального інтересу» А. Адлера.

Остаточний варіант опитувальника складається з

30-ти висловлювань рівно розподілених за мотивами: прагнення

влади; підвищення матеріального і соціального статусу; кар’єри

та досягнення успіху; спілкування; партнерської взаємодії;

соціальний; альтруїстичний; громадянської відповідальності;

інтересу до політики; ідеологічний. Оцінка вираженості мотиву

визначається за порядковою шкалою, відповідно до ступеня зго-

ди респондента з твердженням.

Враховуючи неоднозначне ставлення молоді до політики і

політиків (від украй негативного до позитивного), при форму-

люванні інструкції було застосовано метод проекції (за

Д. Макклелландом). Д. Макклелланд стверджував: «Думки та

фантазії – добрий матеріал для аналізу мотивації, тому що вони

не такою мірою, як дії, залежать від цінностей, навичок та мож-

ливостей» [46, с. 210]. Опитувальник дає змогу побудувати мо-

тиваційний профіль особистості, з’ясувати провідні (найбільш

значущі) для неї мотиви політичної участі, а також за необхідно-

сті порівняти індивідуальні результати із середніми показниками

групи, до якої належить індивід. Наведемо приклад індивідуаль-

ного мотиваційного профілю студента першого курсу (18 років,

росіянин, м. Ялта, АР Крим) (див. рисунок 2.7).

95

344

54

55

10

5

1

0

2

4

6

8

10

12

ІМ МВ МПМСС МКДУ МС МІП МПВ СМ АМ МГВ

Рис. 2.7. Індивідуальний профіль мотивації політичної участі

студента першого курсу* *Примітка. По горизонталі мотиви: ІМ – ідеологічний мотив; МВ – мотив вла-

ди; МПМСС – мотив підвищення матеріального та соціального статусу; МКДУ

– мотив кар’єри і досягнення успіху; МС – мотив спілкування; МІП – мотив ін-

тересу до політики; МПВ – мотив партнерської взаємодії; СМ – соціальний мо-

тив; АМ – альтруїстичний мотив; МГВ – мотив громадянської відповідальності.

По вертикалі – результат у балах по кожному з мотивів.

Мотиваційний профіль свідчить, що у респондента провідним

мотивом політичної участі виступає мотив підвищення матеріаль-

ного і соціального статусу та майже відсутній ідеологічний мотив

політичної участі; приблизно однаковими є результати за всіма ін-

шими мотивами, окрім мотиву громадянської відповідальності. Під

час опитування було з’ясовано, що респондент ідеологічно не підт-

римує жодної політичної партії, ніколи не був і не є членом моло-

діжних політичних організацій, не брав участі в будь-яких політич-

них акціях, проте у майбутньому розглядає свою політичну участь

як можливу для розв’язання матеріальних проблем своїх та своєї

родини. Окремо зазначимо, що респондент на момент опитування

закінчив перший курс приватного вищого навчального закладу.

Третій етап емпіричного дослідження мав на меті виявити

домінуючі мотиви політичної участі молоді різних вікових

груп та їх взаємозв’язок з рівнями політичної активності.

У дослідженні взяли участь студенти молодших курсів ви-

щих навчальних закладів міст Донецька, Києва, Сімферополя (зага-

льна кількість 350 осіб) та 150 лідерів молодіжних політичних ор-

ганізацій. Вік досліджуваних 18 − 35 років.

96

До складу першої групи (150 осіб віком 18 – 35 років, освіта

вища та неповна вища) увійшли лідери і члени молодіжних полі-

тичних організацій, залучені до систематичної (деякі на професій-

ній основі) політичної діяльності. Другу групу було сформовано зі

студентів ВНЗ зазначених міст – всього 150 осіб, які жодного разу

не брали участі в голосуванні, не є членами політичних молодіж-

них організацій. Результати діагностики мотивів у цих групах відо-

бражені на рисунку 2.8.

5,2

4,5

6,5

6

7,3

8

7,5

8

8,3

5

9

2,6

5,3

6,3

2,5

6

4,5

3

1,5

6

0 2 4 6 8 10

МВ

МПМСС

МКДУ

МС

МІП

МПВ

СМ

АМ

МГВ

ІМ

Студенти Актив

Рис. 2.8. Мотиваційний профіль першої та другої

груп досліджуваних* *Примітка: ІМ – ідеологічний мотив; МГВ – мотив громадянської відповідально-

сті; АМ – альтруїстичний мотив; СМ – соціальний мотив; МПВ – мотив парт-

нерської взаємодії; МІП – мотив інтересу до політики; МС – мотив спілкування;

МКДУ – мотив кар’єри і досягнення успіху; МПМСС – мотив підвищення мате-

ріального та соціального статусу; МВ – мотив влади.

97

Порівняльний аналіз результатів мотивів політичної

участі (за ОМПУ) респондентів двох груп виявив таке:

Досліджувані першої групи (лідери та члени молодіжних ор-

ганізацій) виявили високі показники за мотивом інтересу до

політики – 8,2. Вони демонструють високий рівень обізнаності що-

до політичних подій, процесів, особливостей функціонування

політичної системи країни. Цей мотив є показником їхнього став-

лення до суспільно-політичного життя і виступає підґрунтям

політичної активності. Він впливає на рівень політичної культури,

спонукає до розвитку вміння аналізувати, прогнозувати політичні

процеси, забезпечує людині високий рівень адаптації у політично-

му просторі. Завдяки стійкому інтересу до політики молоді

політичні лідери та члени молодіжних організацій чітко усвідом-

люють цілі своєї політичної діяльності. Досліджувані другої групи

мають низький рівень мотиву інтересу до політики. Середній по-

казник по групі – 2,5. Інтерес до політики студентів, особливо пер-

ших курсів, нестійкий, ситуативний, сформований під впливом

окремої політичної ситуації.

Політично активна молодь продемонструвала високий

рівень ідеологічного мотиву – 9. Це дає нам змогу констатувати,

що саме ідеологічний мотив є провідним мотивом активності, ідео-

логічна визначеність сприяє участі молоді у діяльності політичних

партій і молодіжних організацій. Основною метою своєї політичної

діяльності молодь вважає обстоювання ідеологічних принципів,

норм, ідеалів та політичну боротьбу проти прихильників іншої

ідеології. Бажання підтримати ідеологічно близьку політичну силу,

боротися за втілення в життя її принципів спонукає молодь до

усвідомленої політичної активності. Слід зазначити, що респонден-

ти – активісти молодіжних організацій продемонстрували прагнен-

ня діяти тільки з позиції ідеологічно близької політичної сили чи

групи, що у майбутньому може призвести до втрати здатності ре-

ально оцінювати політичну ситуацію. Впевненість у всесильності

однієї політичної сили, політичного лідера, з яким особистість

ідентифікує себе, породжує віру в безпомилковість, непо-

грішимість політичної ідеології та може ускладнювати процес

адаптації людини у суспільстві. У досліджуваних другої групи

ідеологічний мотив майже відсутній – 1,5.

98

Аналіз показників мотивів соціального типу (соціального –

7 та альтруїстичного – 8) засвідчив, що молоді політичні активісти

та члени молодіжних організацій мають високий рівень про-

соціальної мотивації (за соціальним мотивом – 7,8). Вони добре

усвідомлюють моральні норми та вимоги суспільства, при цьому у

більшості досліджуваних ці норми збігаються з особистісними цін-

ностями, ідеалами, настановами, а в деяких інтереси суспільства

переважають над особистісними. Друга група респондентів вияви-

ла дещо нижчі показники – 6, при цьому студенти демонструють

готовність у майбутньому діяти в інтересах суспільства, але сту-

пінь цієї участі визначатимуть особисто.

Високі показники за альтруїстичним мотивом виявлено

також у респондентів першої групи. Результат (8,3) свідчить, що

досліджувані беруть активну участь у політичному житті. Вони

зазначають, що отримують задоволення від цього. Важливою

для них є допомога іншим, інколи «з мінусом для себе». Прояв

альтруїзму у молодих політичних діячів пов’язаний з моральним

обов’язком та співчуттям. Альтруїстичні вчинки заради «іншої

людини, якій я глибоко співчуваю» приносять моральне задово-

лення, підвищують моральну самооцінку, самоповагу, гордість

за себе (уникнення дисбалансу морального аспекту «Я-

концепції»). Студенти порівняно з політично активною молоддю

продемонстрували середні показники альтруїстичного мотиву

(4,5), але стверджують, що готові діяти заради іншої людини,

якщо «вона попросить допомогу саме у мене».

В усіх категорій молоді, які взяли участь у дослідженні, по-

казники соціального та альтруїстичного мотивів вищі, ніж показ-

ники мотиву громадянської відповідальності (актив – 5, студенти

ВНЗ – 3). Респонденти обох груп пояснюють це тим, що «готові

виконувати свої громадянські обов’язки і активно діяти в інтересах

розвитку нашого суспільства в майбутньому, але не заради дер-

жавних чиновників, окремих політиків, а тільки заради конкретних

громадян.

Близькими за результатами є показники рівня значущості для

респондентів мотиву взаємодії з іншими суб’єктами (мотив спілку-

вання у політичних активістів – 7,3 та у студентської молоді – 6,3;

мотив партнерської взаємодії – відповідно 7,5 і 6), що засвідчує

прагнення молодих людей до встановлення контакту з іншими

99

суб’єктами. Під час спілкування молоді люди очікують схвалення з

боку інших людей, прагнуть взаєморозуміння та відчуття єдності,

захищеності, визнання, отримати підтримку однодумців, з’ясувати

спільність або протилежність думок. Молодь бажає співпраці в ко-

манді однодумців, де важливим для них є емоційний комфорт. Це

посилює відчуття впевненості в собі, своєї значущості у сус-

пільстві, дає змогу уникнути одинокості.

Актуальними для першої і другої груп досліджуваних вияви-

лися мотиви автономного забезпечення. Мотив підвищення ма-

теріального та соціального статусу у респондентів першої групи –

6,2; другої групи – 5,6; мотив кар’єри і досягнення успіху – 6,0 та 5,2

відповідно. Бажання мати престижну високооплачувану роботу,

швидко підійматися кар’єрними сходинками, отримати визнання у

суспільстві, повагу оточуючих, забезпечити собі, своїй родині висо-

кий рівень матеріального життя демонструють і політичні активісти,

і студенти. Підвищення соціального статусу у суспільстві, задово-

лення базових потреб потрібно молоді, щоб почуватися впевнено.

Усвідомлення своєї безпеки у суспільстві створює умови респонден-

там для майбутнього розвитку і самореалізації.

Молодь обох груп демонструє невисоке прагнення до влади

(студенти – 2,6; актив – 4,2). Отримання політичної влади не є

цінністю для наших респондентів. Ми пояснюємо це тим, що: по-

перше, молоді люди мають сумніви, що в українському суспільстві

можна «отримати владу чесним шляхом»; по-друге, жодна з причин,

за якими влада може бути бажана, не є актуальною для сучасної

української молоді. Молодь відчуває себе достатньо самостійною і

незалежною від політичної влади, дозволяє собі відкрито критикува-

ти дії влади щодо розв’язання проблем молоді.

Порівняльний аналіз мотивів учасників нашого дослідження

дає підстави стверджувати, що значущими мотивами політичної

участі лідерів і членів молодіжних політичних організацій є про-

соціальні та орієнтаційні типи мотивів, в групі студентів – мотиви

взаємодії з іншими суб’єктами. Мотиви автономного забезпечення

актуальні для всіх опитаних.

В ході дослідження за методикою ОРПА ми отримали

експериментальне підтвердження нашої гіпотези стосовно

існування взаємозв’язку окремих складових та форм політичної

активності з мотивами політичної участі. Високий загальний

100

рівень політичної активності й однаково високі показники за

трьома її складовими спостерігаються у лідерів та членів мо-

лодіжних політичних організацій. Порівняно зі студентами вони

також мають високі загальні показники мотивації. При цьому

виявлено, що в активістів поведінкова складова переважає вер-

бально-комунікативну та когнітивну. У студентської молоді –

навпаки, поведінкова складова політичної активності (ПА) мен-

ша, ніж вербально-комунікативна (ВКА) та когнітивна (КА).

У всіх досліджуваних мотив інтересу до політики прямо ко-

релює з когнітивною складовою політичної участі та загальним

рівнем політичної активності (r = 0,63; r = 0, 54), а мотив грома-

дянської відповідальності має зворотну кореляцію з рівнем про-

тестної та електоральної активності (r = - 0,68).

Виявлено кореляційні зв’язки вербально-комунікативної

складової та мотиву потреби в спілкуванні (r = 0,66), суспільно-

політичної складової та соціального й альтруїстичного мотиву

політичної участі (r = 0,68), рівня протестної активності та мотиву

підвищення матеріального і соціального статусу (r = 0,74). По-

ведінкова складова та протестна активність вища у тих, у кого

ідеологічний мотив, а також мотиви досягнення успіху, влади,

підвищення соціального статусу домінують над мотивами інтересу

до політики, партнерської взаємодії, а також соціально-

альтруїстичними мотивами.

Результати проведеного нами дослідження мотивів політич-

ної участі дають підстави стверджувати:

– політична активність молоді полівмотивована й зумо-

влюється комплексом потреб. Найбільш актуальними для переваж-

ної частини української молоді є мотиви автономного забезпечення

та взаємодії з іншим суб’єктом. Мотиви соціального типу та

орієнтаційні типи мотивів виявляються тільки в групі політично

активної молоді;

– мотивація політичної участі виявляється на індивідуально-

егоїстичному, раціонально-прагматичному і соціально-

альтруїстичному рівнях та спричиняє форми і моделі політичної

поведінки молодої людини;

– сучасна українська молодь має невисокий рівень громадян-

ської відповідальності. У всіх категорій молоді, незалежно від рівня

політичної активності, показник мотиву громадянської відповідаль-

101

ності нижчий від показника альтруїстичного мотиву. Молоді люди

впевнені, що держава недостатньо приділяє уваги розв’язанню конк-

ретних проблем молоді, а лише декларує певні програми та заходи.

Тому вони готові діяти заради інших, добровільно допомагати кон-

кретній людині, та не бажають на добровільних засадах і безкоштовно

діяти заради держави й політиків;

– необхідність прискореної адаптації молодої людини у

політичному просторі трансформаційного суспільства передбачає

задоволення потреби в орієнтації. Цю роль виконує мотив інтересу

до політики, який відображає зв’язки особистості з політичним

світом, демонструє ставлення людини до суспільно-політичного

життя і є підґрунтям формування ідеологічного мотиву. Ідео-

логічний мотив пов’язаний з ціннісною сферою особистості. Серед

інших мотивів він виступає провідним і найвпливовішим у

політичній діяльності суб’єкта.

Своєчасне виявлення актуальних проблем молоді, пов’язаних

із задоволенням потреб різних типів, допомога державних і полі-

тичних інститутів у їх розв’язанні, на наш погляд, сприятимуть фо-

рмуванню мотивів соціального призначення, передусім мотиву

громадянської відповідальності.

2.3. Громадянська відповідальність молоді

як чинник політичної участі

Громадянська відповідальність молоді − інтегральна внутрі-

шня умова її високої політичної активності й особистісної причетно-

сті до загального контексту політичного сьогодення (участь у полі-

тичній пропаганді, мітингах, дискусіях, виборах тощо). Громадянсь-

ка відповідальність означає наявність у кожної юної особи розшире-

ного поля світосприйняття, вихід за межі своїх егоїстичних потреб

та інтересів, коли молода людина цікавиться політичною ситуацією

в країні, підтримує ділові та неформальні взаємостосунки з однопар-

тійцями, агітує інших за ту чи ту політичну силу, нарешті, рефлексує

свій громадянський обов’язок перед етносом і народом в цілому.

Зрозуміло, що така усвідомлена громадянська відповідальність не

виникає сама собою, а формується упродовж життя людини, особли-

во інтенсивно у підліткові та юнацькі роки.

102

2.3.1. Психологічний аналіз особливостей громадянської

відповідальності особистості

Наукова категорія «відповідальність» у соціогуманітарній

науці обґрунтовується у взаємозв’язку з поняттям «особистість», з

когнітивними станами людини, її поведінкою, обов’язком перед

іншими тощо. «В різних наукових галузях мислителі розуміли від-

повідальність як свободу вибору, волі та засобів існування, як спо-

сіб реалізації життєвої позиції чи самореалізацію особистістю своєї

сутності» [8, с. 49, 50]. Тому вона розглядається як форма активно-

сті людини чи групи осіб у процесі соціальної взаємодії.

В аналізованому феномені науковці «виокремлюють суб’єкт і

об’єкт відповідальності» [7, с. 50]. Перший характеризується суспі-

льним волевиявленням через соціальні норми і рольові функції

[50]. Крім того, суб’єкт відповідальності має дхарму (синонім від-

повідальності, за С. Браун) за об’єкт і йому належить активний ас-

пект діяльності [14, с. 153]. Це означає, що суб’єкту властивий як

цикл формування й визначення мотивів, цілей, так і дії, ставлення

тощо. Якщо для суб’єкта зміст діяльності очевидніший, то й мора-

льно відповідальнішою є його поведінка.

Досліджуваному феномену приділяється значна увага вче-

них. Зокрема, С. Л. Рубінштейн [61] розмежовував його на ретро-

спективний аспект (відповідальність за виконану дію) i перспекти-

вний (дхарма за те, що потрібно зробити); К. О. Абульханова-

Славська [1] розробила теорію відповідальності, в якій розглядає

взаємозв’язок ініціативи та дхарми як певних форм активності

суб’єкта, обґрунтовує ідею добровільності, самодисципліни, самос-

тійності, незалежності останнього. Водночас К. Муздибаєв [50]

аналізує еволюцію відповідальності, доходить висновку про соціа-

льність цього явища і виокремлює його сутнісні ознаки (справед-

ливість, пунктуальність, чуйність, наполегливість, сміливість то-

що); Ж. Піаже зосереджує акцент на вивченні внутрішньої відпові-

дальності як важливій основі морального розвитку людини;

Л. Колберг, виокремлюючи стадії розгортання моральної свідомос-

ті, спрямовує увагу на аналіз об’єктивного й суб’єктивного різно-

видів відповідальності, а також на тi періоди, які ґрунтуються на

соціальному обов’язку та принципі моралі; Дж. Роттер, вирізняючи

інтернальний та екстернальний локуси контролю, переконаний, що

перший притаманний ocoбi, яка бере відповідальність за будь-які

103

події на себе, а другий характеризує людину, котра приписує дхар-

му за все, що трапилося, зовнішнім обставинам. У цьому контексті

Ж. Є. Завадська, Л. В. Шевченко, К. А. Клімова, Т. М. Сидорова

[28; 39; 70] та інші, обстоюючи концепцію Ж. Піаже, досліджують

цю проблему з погляду взаємозалежності внутрішніх i зовнішніх

чинників у контексті вікового становлення особистості. Зокрема,

Ж. Завадська, Л. Славіна вирізнили показники відповідальності

(усвідомлення важливості виконання доручення, характеру дій,

емоційного переживання тощо); М. В. Савчин [64−69] iз теоретико-

методологічних позицій обґрунтовує структуру відповідальності, а

також розглядає цю проблему в навчально-виховному, соціально-

психологічному і політичному аспектах; С. В. Баранова здійснює

аналіз професійної відповідальності за умов спільної управлінської

діяльності [7; 8].

Висвітлюючи тематику відповідальності, відзначимо праці

С. Шварца (розкриває зміст зазначеної вище проблеми у межах

мотивації допомоги), В. П. Казміренка, Л. Е. Орбан-Лембрик,

В. В. Третьяченко та ін. (обґрунтовують явище відповідальності у

процесі спільної управлінської діяльності як організаційну власти-

вість тощо); І. Д. Беха [10] (аналізує відповідальність у контексті

виховання особистості), Т. Г. Гаєва [16] (характеризує моральну

відповідальність як якість суб’єкта активності), Л. Є. Коршунова

[42] (досліджує формування відповідального ставлення особистості

до праці у виробничому колективі), П. П. Растігєєва [60] (виокремлює

соціально-психологічні основи відповідальності), Б. С. Яковлєва (роз-

глядає відповідальність як фактор регуляції поведінки особистос-

ті), С. Браун (вивчає явище дхарми в духовно-езотеричному кон-

тексті).

Зазначимо, що відповідальність і громадянськість, як відо-

мо, є певними рисами характеру особистості, які формуються у

процесі її соціалізації. Сучасні дослідження громадянськості спри-

чинені осмисленням фундаментальних праць С. Л. Рубінштейна,

Г. С. Костюка, Г. О. Балла, М. І. Пірен, Т. С. Яценко, В. В. Рибалки,

Е. О. Помиткіна, Б. Й. Цуканова, В. П. Казміренка, М. М. Слю-

саревського, Л. А. Снігур та інших відомих науковців. В основі пі-

знання цієї проблеми лежать складні психологічні реалії людського

вчинку (В. А. Роменець, В. О. Татенко, Т. М. Титаренко, І. М. Ма-

ноха, П. А. М’ясоїд), особливості розвитку саморегулювання та

самоактивності особистості (М. Й. Боришевський, О. В. Киричук),

104

що заклали теоретико-методологічне підґрунтя психологічного

осмислення цього явища.

Громадянськість, на думку М. Й. Боришевського, це складна

особистісна характеристика (якість), яка інтегрує взаємопов’язані

утворення у свідомості та самосвідомості, котрі виникають на ос-

нові оволодіння людиною системою громадянських вартостей [11;

13]. У зв’язку з цим «виокремлюють цінності як основний елемент

становлення громадянськості» [71, с. 6]. Громадянськість – це й

«інтегральна частина культурної ідентичності індивідів, і фактор,

який зумовлює формування індивідуальних колективних систем

орієнтації» [58, с. 44], або ж «моральна якість людини, в якій інтег-

ровані її духовні, психічні та психофізіологічні функції» [72, с. 5].

Людина, яка володіє цією якістю, пов’язує свою поведінку, своє

життя з інтересами і з долею країни, усвідомлює власну відповіда-

льність перед народом і людьми, зберігаючи, проте, свою свободу

та суверенність. «Висока громадянська свідомість випливає саме з

потреби встановлення гармонії між інтересами особистості та дер-

жави. Зрілий громадянин усвідомлює свою особисту зацікавленість

у прогресі держави, вбачаючи у ньому також поліпшення власного

життя» [55, с. 67].

Розвиток цього феномена залежить від соціально-

психологічних очікувань, «Я-образу», самооцінки, позиції вихова-

телів, ментального досвіду народу (М. Й. Боришевський,

Л. А. Снігур). Формування громадянськості, у т. ч. відповідальнос-

ті, відбувається уже в шкільному та юнацькому віці внаслідок ког-

нітивно-практичної діяльності особи у певному середовищі. «Тому

активною силою у вирішенні завдань демократизації соціуму, по-

будови громадянського суспільства має стати сучасна молодь». За-

галом громадянська відповідальність виявляється через «систему

сформованих відносин громадянина до суспільства і держави, гро-

мадянських норм і цінностей» [17, с. 55]. Вона постає в житті у ви-

гляді громадянської позиції людини, яка, за твердженням

О. В. Киричука, формовтілюється у різновиди соціально комуніка-

тивної, громадсько корисної, суспільно-політичної активності. Се-

ред важливих ознак громадянської відповідальності людини виок-

ремимо такі: активну життєву позицію, усвідомлене ставлення до

виконання свого громадянського обов’язку, самостійність і наполе-

гливість, самоаналіз, самоконтроль, самоорганізацію, чесність, го-

товність відповідати за власні вчинки тощо.

105

Зрозуміло, що передусім сім’я закладає підґрунтя для розви-

тку відповідальності чи безвідповідальності людини як однієї із

найзагальніших її властивостей. Саме вона є осередком успадку-

вання традицій, моральних норм, цінностей і ставлень. Якщо в ро-

дині переважають дбайливі та доброзичливі відносини, то, звичай-

но, така атмосфера сприяє прояву «істинної відповідальності» та

становленню емоційно стійкого характеру. Коли в сім’ї існує авто-

ритарність, то в суб’єкта формуються страх покарання, почуття

образи, тривоги, провини тощо і виникає «відповідальна діяль-

ність» [44, с. 93], тобто така, що базується на обов’язку і дає змогу

уникати покарання.

Ось чому часто батьки, вчителі та соціум пов’язують відпові-

дальність з обов’язком, зобов’язанням, дисциплінованістю, що не

повністю розкриває зміст цієї категорії. «Обов’язок – поняття із

сфери несвободи, тоді як відповідальність – поняття зі світу свобо-

ди» [78, с. 281]. «Відповідальність у прямому значенні цього слова

– повністю добровільний акт; бути «відповідальним» – значить бу-

ти вільним…» [78, с. 124]. «Свобода і відповідальність взаємо-

пов’язані, тому що перша реалізується лише через відповідаль-

ність, а остання – через свободу» [69, с. 17].

Згідно з концепціями М. В. Савчина [64−69], К. Муздибаєва

[50], В. В. Третьяченко, Л. А. Снігур [71], М. Й. Боришевського

[11; 13], С. В. Баранової [7; 8] та інших науковців у структурі гро-

мадянськості та відповідальності виокремлюють такі компоненти:

когнітивний, емоційно-мотиваційний і конативно-вольовий. До за-

значеної будови аналізованого феномена додаємо четверту складо-

ву – морально-духовну. Вона виступає як надбудова, або вищий

рівень розвитку усіх компонентів. І це не випадково. Як відомо, на

основі обґрунтованих рівнів розвитку моральних суджень

Л. Колберга, К. Хелкан визначив та описав стадії розвитку відпові-

дальності. На його думку, критерієм найвищої відповідальності є

сукупність привласнених норм і принципів суспільної моралі. Як-

що особистість досягає цієї вершинної стадії, то у змозі самостійно

і добровільно вчиняти, а «совість стає головним регулятором від-

повідальної поведінки... духовною інстанцією відповідальності

особистості» [69, с. 12, 21]. Тоді відбувається «гармонізація інтеле-

ктуально-раціонального, емоційно-мотиваційного і поведінкового

компонентів» у внутрішньому та зовнішньому світах людини.

106

Внаслідок бажаної самореалізації особистості формуються

моральна свідомість і самосвідомість, розвивається здатність до

моральної саморегуляції. Таке вдосконалення свідомості зумовлює

те, що вона неподільно пов’язана з відповідними духовними ново-

утвореннями людини (ідея, ідеали, ставлення, оцінки, переконання

та ін.). Останні завдяки певним процесам, «об’єктивуються у вчин-

ках і поведінці, моральних відносинах, закріплюються у звичаях,

дієво впливають через це на суспільні відносини» [53, с. 123].

Зазначимо, що М. В. Савчин, аналізуючи згадані компоненти,

до когнітивного відносить такі елементи: 1) «усвідомлення особис-

тістю самого предмета відповідальності, що неподільно пов’язане з

моральною свідомістю та самосвідомістю; 2) інстанції відповідаль-

ності (передбачає сприйняття особистістю ролі і можливостей

окремих людей чи групи контролювати, стимулювати та оцінювати

її поведінку; наявність досвіду взаємодії з інстанцією тощо); 3)

оцінювання себе як суб’єкта відповідальної поведінки...; 4) саморе-

гулятивну функцію (характеристика соціальної пам’яті та мислен-

ня, здатності до творчості в аналізі поведінки, когнітивного стилю

розв’язання проблем та ін.) [69, с. 26].

Емоційно-мотиваційний компонент, як слушно зауважує

вчений, виявляється у відповідних психічних станах, переживан-

нях, почуттях, котрі виникають під впливом певного ставлення до

прийнятих у мікросередовищі етичних норм, принципів, потреб,

інтересів, готовності до дії, та утримує сукупність мотивів особис-

тості, які спонукають до реалізації задуманого. За допомогою про-

цесу мотивації актуалізуються мотиви, виникає мета й готовність

до діяння, до вибору його засобів і способів. Отож у мотиваційно-

му циклі беруть участь різноманітні потреби, мотиви, світогляд

особистості, емоційно-ціннісні утворення, її домагання.

Конативно-вольова складова відповідальності спричинена

функціонуванням і взаємодоповненням когнітивного, емоційно-

мотиваційного та морально-духовного компонентів у структурі

внутрішнього світу людини, оскільки у її реальному житті ці ком-

поненти взаємопов’язані та утворюють єдине ціле. Якщо сформо-

вані адекватні чи позитивні складові відповідальності, то й поведі-

нка особистості буде гуманною й відкритою. Коли ж зазначені

складові наповнені негативом, то вочевидь поведінка, вчинкові дії

особи характеризуватимуться невпевненістю, втратою самостійно-

сті або надмірною розкутістю.

107

Поведінковий компонент відповідальності утримує систе-

му дій, учинків, котрі дають змогу особистості «реалізувати

предмет відповідальності»; «у зовнішньому плані він виявляєть-

ся у виконанні обов’язків, вимог, зобов’язань, завдань тощо, а у

внутрішньому – під час прийняття рішень, при доборі та оцінці

засобів реалізації предмета відповідальності, самоаналізі поведі-

нки і свого «Я», зайнятті позицій щодо подій, інших осіб, груп

та самого себе, нарешті, при виробленні програми саморозвитку

«Я» та ін.» [69, с. 28, 29].

Поведінка людини невід’ємно пов’язана також з її вольовою

регуляцією. В. Джеймс основною сутнісною характеристикою

останньої називав способи подолання перешкод. Він визначив

п’ять типів поведінки, яка опосередкована рішучістю: 1) «розумна

поведінка» як раціональне пояснення ситуації і відшукання спосо-

бів поведінки, що адекватна конкретному випадку; 2) «випадкова

зміна обставин»; 3) «випадкова зміна суб’єкта», коли він ігнорує

сприйняті ним свідчення про перешкоди і продовжує діяти; 4)

«ціннісна зміна людини», котра ґрунтується на зміні структури мо-

тивів; 5) «акт волі», за допомогою якого виникає процес надання

мотиву додаткової вагомості (наприклад, у ситуації «справа чес-

ті»). Є. П. Ільїн вольову регуляцію пов’язує з переборюванням зов-

нішніх та внутрішніх труднощів, а В. К. Калін розглядає її як цикл

створення оптимального режиму активності, що забезпечує найе-

фективнішу діяльність. Очевидно, що вольові риси особистості як

особливості її вольової регуляції виявляються у конкретних пове-

дінкових діях та вчинкових актах.

Отож громадянська відповідальність особистості доповню-

ється складними структурними компонентами й механізмами, які

взаємодіють та надають стійкості її поведінці. «Психологічно вона

(відповідальність. – Авт.) визначається як внутрішніми, так і зов-

нішніми чинниками, та не зводиться до зовнішнього обов’язку»

[69, с. 13].

Зазначені теоретико-методологічні засади дослідження від-

повідальності особистості знайшли емпіричне втілення у створе-

ному нами тесті, який дає змогу визначати як загальний коефіцієнт

відповідальності досліджуваного, так і особливості розвитку в ньо-

го її окремих компонентів.

108

Передумови становлення громадянської відповідальності

молоді

Сьогодні проблема формування громадянської відповідаль-

ності молоді, ускладнена суперечливими процесами українського

державотворення, є актуальною, оскільки пов’язана із процесами

демократизації та гуманізації усіх сфер суспільного життя країни.

Вона вдало висвітлена, зокрема, у «Концепції громадянського ви-

ховання особистості в умовах розвитку української державності»

(М. Й. Боришевський, О. В. Сухомлинська та ін.) і в «Концепції

громадянської освіти в Україні» (І. Жадан, Л. Мисик та ін.).

Відомо, що важливою сприятливою умовою становлення

громадянської відповідальності молоді є наявність громадянського

суспільства і демократичної держави. У першому випадку доброві-

льні організації, спілки тощо створюються на ґрунті «самостійно-

го, вільного від втручання держави розвитку громадян, вираження

їх власної активності, ініціатив і потреб» [58, с. 46]. Громадянське

суспільство єднає людину і державу, створює передумови для за-

доволення матеріальних і духовних потреб людини, особистих та

суспільних інтересів. Водночас воно «здатне бути опонентом і пар-

тнером держави, створювати простір для громадянської ініціативи

та виступати важливою сферою соціалізації індивідів» [58, с. 46].

«Громадянське суспільство, на відміну від політичних структур,

керується у своїй поведінці та діяльності протилежно іншими мо-

тивами, ніж представники держави. Серед цих мотивів, щонайпер-

ше, вирізняються моральний, науковий і навіть релігійний» [41,

с. 82]. У їхній сукупності здійснюється виробничо-правова діяль-

ність, яка смислово збагачує різні форми людської активності, ви-

значає головні напрями докладання громадянами фізичних, розу-

мових і моральних зусиль.

У будь-якому разі громадянське суспільство не уподібню-

ється державі і водночас не існує без останньої, а є своєрідною її

опозицією. Воно є «суспільством громадян, котрі мають права і

свободи, охоплює сукупність інститутів і відносин як наслідок

діяльності людей, спрямованої на задоволення їхніх інтересів і

потреб; це політична спільнота людей, які беруть участь у фор-

муванні органів державної влади, впливають на визначення по-

літики держави і здійснюють над нею контроль» [58, с. 47]. На-

томість держава – це «тип політичної організації» [там само,

109

с. 54], що утримує систему політичних норм і згуртовує насе-

лення, котре живе на певній території та підкоряється політичній

владі. Причетність до держави з’являється у людини завдяки на-

буттю статусу громадянства. У широкому розумінні слова демо-

кратична держава – це така форма суспільного правління, у якій

влада реально належить народу, точніше, його найкращим пред-

ставникам; тоді суб’єктом делегованої влади є народ (у випадку

з Україною це залишається стратегічним наміром).

Одна з найістотніших турбот сучасного українського – «пе-

рехідного» і нестабільного – суспільства є проблема його самоусві-

домлення, самоідентифікації та самоорганізації в якісно новому

геополітичному та соціокультурному контекстах. Визначення стра-

тегічних і тактичних орієнтирів суспільного поступу, вироблення

моделі «бажаного стану» суспільних структур та інститутів,

з’ясування дієвих умов, чинників і засобів його досягнення – голо-

вне завдання як українських суспільствознавців, політиків, держав-

ників, так і молоді й народу загалом.

Демократія у сучасному розумінні являє собою систему дер-

жавних, громадських, ідеологічних інституцій, покликаних забез-

печити не лише народоправління, а й створити всі потрібні умови

для цивілізованого життя різних поколінь людей. Вона зреалізовує

свій позитивний потенціал, якщо набуває соціального спрямування

та змісту (на відміну від формальної, ритуальної чи удаваної демо-

кратії, де влада – «річ не лише у собі», а й «для себе»). Сакралізація

демократії – річ небезпечна. Дж. С. Міль ще у 1859 р. зауважив, що

державний діяч, обраний більшістю, – це вже заздалегідь «посере-

дність», адже маса надає перевагу не кращому, а тому, хто більше

схожий на неї, на «масову людину».

Проблема для України полягає не у пошуках політичного

ідеалу, а у потребі з допомогою сучасної молоді сформувати демо-

кратичну культуру народу. Цінність демократії не в тому, що вона

є владою всіх, а в тому, що надає свободу громадянам усіх вікових

груп. У цьому аналітичному контексті взірцями політичного досві-

ду є «громадське самоуправління», магдебурзьке право, конститу-

ція Пилипа Орлика. Запобігти загрозам бюрократичного свавілля

покликані система громадського контролю, гласність, свобода пре-

си, незаангажовані журналісти.

Сьогодні, на жаль, Україна залишається державою з низь-

ким індексом демократії. Труднощі адекватних позитивних пе-

110

ретворень пов’язані як із неспроможністю влади повністю звіль-

нити від контролю та «ручного» управління перебіг демократич-

них процесів, так і з психологічною неготовністю громадян,

особливо молодого покоління, до широкого використання у що-

денному житті чинних прав і свобод, зафіксованих у Конституції

України та інших нормативних актах.

Відсутність належної правової бази, а ще більше масове

недотримання «букви закону» – фактично нездоланні проблеми

на шляху України до європейського геополітичного простору.

Психологічно та політично ситуацію істотно ускладнює дія пра-

вової норми щодо недоторканності народних депутатів України,

що розхитує засади прозорої діяльності загальнонаціональної

системи правосуддя. Загалом партії не несуть юридичної відпо-

відальності ні за політичний психоз та інформаційне бомбування

населення під час виборів, ані за невиконання своїх партійних

програм. Уже сьогодні зрозуміло, що прийнятий у 2005 р. Ко-

декс адміністративного судочинства не виконується належним

чином. Усе це на фоні майже тотальної підконтрольності органів

судочинства виконавчій і почасти законодавчій гілкам влади

спричиняє закономірний результат: нині Україна – неправова

держава.

Україні потрібен широкий безперервний соціальний діалог,

скажімо такий, який, починаючи з 30-х років XX ст., має Швеція.

Тоді у цій країні він був організований у формі тристороннього ор-

гану (уряд – конфедерація роботодавців – профспілки), котрий по-

годжував основні параметри економічної і соціальної політики,

умови праці та рівень її оплати. Відтоді такий діалог залишається

основою соціально-економічного устрою країни. Кожен з проектів

публічної політики (насамперед, це проекти бюджетів) ще до схва-

лення їх урядом (а пізніше парламентом, як того вимагає законо-

давство) публічно обговорюється в якомога ширшому колі, включ-

но із структурами урядової адміністрації, політичними партіями та

органами самоврядування.

Соціально-психологічний аналіз стану українського соціу-

му дає підстави стверджувати, що Україна, навіть після «Пома-

ранчевої революції», залишається державою недемократичною,

неправовою, несоціальною і негуманною, а громадянське суспі-

льство не виявляє себе належним чином, тому що підконтрольне

владі. Відповідно простір активного долучення молоді до грома-

111

дянського життя суспільства обмежений, що, природно, не сти-

мулює формування почуття її особистісної відповідальності на

всіх рівнях соціальної взаємодії – від сім’ї до організацій, това-

риств, спілок, партій тощо. Загалом існує пряма залежність між

формами та організацією громадянського суспільства і ступенем

відповідальності населення за все, що відбувається у державі.

Чим ширший вияв громадянськості має народ, тим дієвіша гро-

мадянська відповідальність кожного.

За умов існування повноцінного громадянського суспільс-

тва і демократичної держави молоде покоління мало б змогу фо-

рмувати та виявляти високий рівень громадянської свідомості та

самосвідомості, а отже, зростала б його відповідальність. Таке

припущення дало змогу визначити базові передумови станов-

лення громадянської відповідальності молоді (рисунок 2.9). Пе-

рша – це наявність громадянського суспільства, котре, як відомо,

інтегрує індивіда і державу й водночас не ототожнюється з нею

та не відокремлюється від неї. Воно охоплює ту «масу народона-

селення, яка, керуючись, з одного боку, ідеологічними мотива-

ми, а з іншого – щонайголовніше – буденними, тобто правовими,

естетичними, науковими, моральними, й становить підґрунтя

реального соціального буття» [41, с. 84, 85]. Інакше кажучи,

громадянське суспільство уможливлює таку життєдіяльність ко-

жного громадянина, котра своїми цілями, змістом і формами ор-

ганізовує перебіг як суспільного, у т. ч. політичного, повсякден-

ня, так і будь-якої іншої міжсуб’єктної чи міжгрупової взаємодії.

Рис. 2.9. Базові передумови становлення громадянської

відповідальності молоді

112

Громадянська свідомість формується у громадянському сус-

пільстві, являє собою властивий людині спосіб ставлення до

об’єктивної дійсності і водночас форму відображення реальності за

допомогою об’єктивованого у слові суспільно виробленого знання,

регулює її форми активності та дає змогу передбачити результат

своєї дії як усвідомлену мету. Як базова передумова ця свідомість

належить до фактів, явищ, процесів суспільного життя і допомагає

конкретним індивідам, у т. ч. молоді, «орієнтуватися у політичній

реальності (пізнавальна функція) і регулювати свої стосунки з ото-

ченням (практична функція)» [58, с. 165].

Конкретною основою становлення громадянської свідомо-

сті молоді у процесі політичної участі можуть бути: а) зразки

політичної поведінки інших, зміст якої зумовлює успіх під час

досягнення цілей; б) як власні, так і групові потреби та інтереси;

в) форми спільної та індивідуальної політичної діяльності, яка

дає змогу реалізувати бажання, інтереси, потреби, мотиви моло-

дих людей; г) суспільно-політична практика, наприклад, участь

у виборах (агітатори, спостерігачі, члени дільничних комісій

тощо). Внаслідок цього формується політичний досвід, котрий

виявляється у політичній позиції чи інтелектуальному самовиз-

наченні, що спрямовані на освоєння та обстоювання канонів і

правил політичного життя. При цьому політичні знання можуть

бути: а) буденні (не інтегровані у цілісність, але практичні); б)

наукові (являють собою результат цілеспрямованих досліджень);

в) синтетичні (поєднують практичні і наукові). Коли молодь ке-

рується останніми, то її громадянська свідомість характеризу-

ється аналітичністю, виваженістю, різнобічністю.

Примітно те, що громадянська самосвідомість студентської

молоді фокусується навколо процесів усвідомлення «себе як носія

громадянських цінностей та ставлення до себе як суб’єкта цих вар-

тостей» [71, с. 10]. Процес самоусвідомлення здійснюється перева-

жно на особистісному рівні виконання громадянських завдань та

соціальних дій, а також у взаємодії з іншими, внаслідок чого й ви-

никає усвідомлене ставлення молодої людини до власних потреб і

здібностей, потягів і мотивів поведінки, переживань і думок, дій і

вчинків. Крім того, як зауважує Г. С. Костюк, «розвиток свідомості

й самосвідомості є неперехідною умовою становлення людини як

соціальної істоти...» [43, с. 142]. У зв’язку з цим С. Л. Рубінштейн

113

стверджує, що важливим моментом, котрий центрується в контекс-

ті психологічного вивчення особистості, є проблема самосвідомос-

ті, оскільки від рівня її сформованості залежить те, якою мірою

особистість буде відповідальна за свої вчинки [61, с. 776–777].

І, насамкінець, наголосимо ще на одній залежності: розвину-

та громадянська відповідальність дає змогу кожному внутрішньо

зростати, творити власну долю і долю своєї країни. Вона постає як

найзагальніша властивість особистості, в котрій поєднані утворен-

ня свідомості та самосвідомості, інтегровані всі її психічні функції

та взаємодоповнюються не три, а чотири компоненти (когнітивний,

емоційно-мотиваційний, поведінково-вольовий, морально-

духовний). Зокрема, перший компонент феноменології вияву гро-

мадянської відповідальності студентської молоді активізує перебіг

інтелектуально-пошукової активності, другий – характеризує гото-

вність діяти у конкретній ситуації та сприяє усвідомленню актуа-

льних громадянських потреб, третій – забезпечує функціонування

конкретної практичної активності, системи ставлень до виконання

обов’язків, четвертий – продукує самоусвідомлення себе як люди-

ни, котра керується, приймає до реалізації окремі світоглядні моде-

лі поведінки і діяльності та готова утверджувати громадянські цін-

ності на фоні власної внутрішньої свободи не лише як суб’єкт цих

вартостей, а й як особистість та індивідуальність.

Правомірність функціонування чотирикомпонентної струк-

тури громадянської відповідальності студентської молоді та аргу-

ментованість її базових передумов суголосні з юнгінським прин-

ципом кватерності. «Кватерність К. Г. Юнг розумів як універса-

льний архетип, логічну передумову будь-якого цілісного суджен-

ня. Наприклад, щоб описати горизонт як ціле, потрібно згадати

чотири сторони світу... Чотири елементи трапляються всюди, і

насамперед у людських психічних функціях: відчуття (сенсорика),

мислення (логіка), почуття (етика, емоції), інтуїція (апріорне

знання)... Кватерність... має структуру 3+1, у якій один з елемен-

тів займає особливе положення або має порівняно іншу природу...

Саме четвертий, доповнюючи тих трьох, робить їх чимось єди-

ним, символізуючи Універсум» [27, с. 36–38]. У нашому випадку

завершальним елементом є громадянська відповідальність та її

морально-духовний компонент як вершинний у даному дослі-

дженні. Загалом зазначені вище структурні компоненти відобра-

114

жають функціонально-динамічний вияв громадянської відповіда-

льності молоді. Їх розгортання забезпечується певними соціаль-

но-психологічними механізмами.

2.3.2. Соціально-психологічні механізми формування

громадянської відповідальності молоді

Громадянська відповідальність є значущим показником осо-

бистісної зрілості людини. У період молодості вперше виявляється

спроможність особи активно й свідомо брати участь у житті суспі-

льства, обстоювати принципи громадянської взаємодії, самоусві-

домлювати власну роль у соціумі. Це дає змогу інтерпретувати її

«готовність до громадянської самореалізації як новоутворення да-

ного вікового періоду» [71, с. 8], а також як уміння проявляти від-

повідальну поведінку. Зрозуміло, що тут важливе значення має як

сім’я, так і процеси державницького, патріотичного навчання та

виховання, зорієнтованого на складні форми самовдосконалення

молодого покоління (розвиток самоактивності, громадянської сві-

домості та самосвідомості: її національний, правовий, екологічний,

валеологічний аспекти (М. Й. Боришевський), формування

обов’язку, ініціативи, внутрішньої свободи тощо.

Для того щоб детальніше дослідити проблематику громадян-

ської відповідальності молоді та виробити ефективні способи її ак-

тивізації, треба виокремити та проаналізувати дію певних механіз-

мів її розвитку і пізнання. Зокрема, Л. І. Анциферова зазначає: «До-

слідити динаміку психічного життя особистості – значить вивчити

різні форми існування та самовтілення її у часі, розкрити психоло-

гічні механізми цього існування. Їх можна уявити собі як закріплені

у психологічній організації особистості функціональні способи її

перетворення, внаслідок чого різні психологічні новоутворення,

котрі підвищують або знижують рівень організованості особистіс-

ної системи, змінюють режим її функціонування» [6, с. 8]. Провід-

ними механізмами формування громадянської відповідальності

молоді «як синтетичного критерію особистісної зрілості»

(Б. Г. Ананьєв, В. О. Сухомлинський) є персоналізація, персоніфі-

кація (за А. В. Петровським), ідентифікація, менталізація, цілепок-

ладання і рефлексія.

Персоналізація (з лат. рersona – особистість) розкриває ті

процеси, внаслідок яких особа отримує ідеальне уявлення про жит-

115

тєдіяльність інших людей, має бажання стати особистістю і може

постати нею у ситуаціях реальної суспільної взаємодії (за

А. В. Петровським). Так через вчинкові дії відбувається сходження

молодої людини на особистісний рівень, під час якого вона набуває

життєвих індивідуальних рис. У нашому випадку цей механізм дає

змогу дослідити, яким чином молодь у процесі громадянського са-

мовиявлення зосереджує увагу на відомих персоналіях (і не тільки

сьогодення чи попередніх століть), а точніше – на взірцях їхньої

громадянської позиції. Наприклад, для окремої когорти молоді ви-

сокий рівень національного державотворення співвідноситься з ко-

зацьким періодом, коли жили такі яскраві особистості, як П. Сагай-

дачний чи П. Калнишевський та інші гетьмани України. У процесі

дії зазначеного механізму основним спонукальним чинником вияв-

ляється та духовна сила, в котрій персоніфікований погляд втілю-

ється так глибоко, що здобутки яскравої людини стають менш важ-

ливі, ніж її ідея, утвердження якої не завершується навіть після

смерті її носія. «Стосовно історії України феномени «козацтва»,

«кобзарства» та інші є дієвим фактором розвитку громадянської

свідомості та самосвідомості у разі ототожнення людиною себе з

ідеями, що їх втілюють ці явища» [71, с. 8].

Під час дії механізму персоналізації молодь здебільшого ви-

являє такі моменти: а) здатність зосереджувати увагу на ідеалах не

лише реальної людини, а й міфічних чи літературних персонажів,

що часто має дієвіший вплив, ніж особа, яка жила раніше чи живе

сьогодні; б) деперсоналізацію (неприйняття людини, а тому відо-

кремлення чи відмежування її від створеного нею продукту праці);

в) персоналізацію (одночасне приписування собі чужих здобутків

та делегування думкою власних недоліків іншим).

Природно, що молодь різною мірою виявляє потребу та здат-

ність до персоналізації. Успішним є метод задоволення цієї потре-

би, суть якого полягає у долученні молоді до діяльності, в котрій

задіюється наявний інтелектуальний потенціал. Здебільшого про-

цес особистісної персоналізації зароджується й розвивається у ко-

лективі за умови виконання суспільно важливих справ. Ось чому

молодь активно бере участь у роботі громадських спілок, неформа-

льних рухів, молодіжних організацій, так чи інакше долучається до

політичних акцій. Відомий факт: в угрупованнях низького рівня

розвитку персоналізація лідера інколи стає передумовою деперсо-

налізації інших членів.

116

Важливим механізмом формування громадянської відпові-

дальності молоді є персоніфікація. Його первинна суть полягає в

наділенні тварин, рослин, понять, предметів і явищ природи люд-

ськими властивостями. Свого часу К. Г. Юнг пов’язував аналізо-

ваний феномен із несвідомою ідентифікацією. На його погляд,

персоніфікація – це будь-яке поняття чи явище, що конкретизу-

ється чи знаходить відображення у чомусь живому, ковітальному,

або «процес одухотворення, надання людських характеристик не-

живій природі» [71, с. 8].

У цьому змістовому контексті значущим є таке емпіричне уза-

гальнення: у процесі становлення громадянської відповідальності

молодь задіює чи приймає результати діяльності інших, часто напо-

внює їх одухотвореним змістом з допомогою явища персоніфікації, а

тому виникає своєрідне «силове поле особистості»

(А. В. Петровський). Це впливає на формування ставлень, світогля-

дних цінностей, з’являється «громадянський патріотизм людини як

духовний фактор економічної міцності країни та її обороноздатнос-

ті» [71, с. 8], масово утверджується почуття не лише «Я», а й «Ми»,

«Разом», смислово збагачується не тільки «Я-свідомість», а й «Ми-

свідомість».

А. Ребер характеризує персоніфікацію як приписування люд-

ських чи особистісних якостей деякій «абстракції». Останньою,

скажімо, стосовно молоді, може постати важлива для неї соціальна

структура чи референтна група. Персоніфікація часто трансформу-

ється в механізм взаємодії чи ефективного переконання на користь

чогось значущого для держави. Цей феномен доповнює соціальну,

у тому числі політичну, дійсність традиціями, нормами і правилами

дій, використовується для стимуляції політичної участі різних

верств населення через засоби пропаганди. Прикладом тут може

бути пряма персоніфікація товарів під час реклами (телевізор «го-

ворить» людською мовою, «танцює» і «переконує», за кого голосу-

вати). Така персоніфікація особливо захоплює молодь.

Водночас вияви феноменів персоніфікації та персоналізації

можуть мати і негативний вплив на молодь, оскільки вона − здебі-

льшого імпульсивна категорія людей. Надмірне захоплення окре-

мими персоналіями та зразками їхньої поведінки чи емоційно не-

раціональна віра у надумані явища й нереальні події унеможлив-

люють об’єктивне оцінювання ситуації. Тоді така акцентована осо-

ба стає «закритою», існує у своїй «колбі», не приймає інших пози-

117

цій, «відгороджується» від них, унаслідок чого зникає емпатія і по-

вноцінна рефлексія буденних подій.

У розвитку громадянської відповідальності важливе значення

мають також механізми ідентифікації, цілепокладання, менталіза-

ції та рефлексії. Перший в аналізованому випадку пояснює процес

оволодіння молоддю рисами своєї спільноти, додання до неї особи-

стісних властивостей, ототожнення їх з конкретними громадянами

країни, їхньою життєдіяльністю. Це впливає на соціальну дійсність

та форми політичної участі, що мають відмінності у різних регіо-

нах України. Якщо під час персоналізації відбувається зосереджен-

ня на відомих особистостях, то у процесі ідентифікації виникає

ототожнення з іншою людиною, групою й, відповідно, з їхніми іде-

алами. Коли задіюється цей механізм, то молодь починає копіюва-

ти чужі, але значущі для неї думки, почуття, дії (А. Бандура), цін-

ності, досвід. Соціальні психологи і політологи вважають, що таке

уподібнення має багато позитивного, тому що ефективно здійсню-

ється міжособистісна регуляція поведінки індивідів, виникають

згода, згуртованість, взаєморозуміння. Крім того, за умов копію-

вання формуються групові норми і цінності як джерело прогресу і

стабільності суспільних відносин (Г. Тард).

Громадянська відповідальність ґрунтується і на механізмі

цілепокладання, який охоплює «смислоутворювальний зміст прак-

тики, що полягає у формуванні цілі як суб’єктивно-ідеального

образу бажаного (цілеформування) і втіленні її в об’єктивно-

реальному результаті діяльності (цілереалізація)» [76, с. 755]. Для

того щоб здійснити громадянський вчинок (наприклад, бажання

працювати за обраним фахом на користь Батьківщини, проголо-

сувати і підтримати обраного претендента в депутати, тобто агі-

тувати, реалізовувати програму передвиборних дій), молода лю-

дина має свідомо визначити мету, розробити програму дій щодо її

досягнення, тобто задіяти процес власного цілеформування. Коли

ціль утілюється в реальну суспільну діяльність, то відбувається

цілереалізація, котра розв’язує внутрішні та зовнішні суперечнос-

ті між суб’єктом громадянської дії та об’єктом – змістом діяльно-

сті. Тому ціль «ініціює у психіці індивіда процес цілепокладання

– вибудовування послідовності дій, котрі здатні наблизити його

до реального досягнення бажаного» [40, с. 71]. Суспільна ціль ха-

рактеризується «детальністю» [там само], тобто передбачає, за

який час, у який спосіб та з допомогою яких засобів треба здійс-

118

нювати відповідні дії, а також вирізняється «структурованістю

майбутнього» [там само], розвиваючи уявлення кожного про пер-

спективи подальшої діяльності. Загалом процес цілепокладання

інтенсифікує формування громадянськості молоді, оскільки, став-

лячи перед собою цілі, кожен її представник аналізує шляхи їх

досягнення за конкретних умов сьогодення.

У зв’язку з цим Н. Ф. Наумова зазначає, що «цілепокла-

дання як пов’язаний із свідомістю і самосвідомістю... механізм

поведінки – важливий елемент людської діяльності...» [51, с. 91].

Тут вступають у дію як процеси сприйняття, мислення, пам’яті

тощо, так і морально-етичні мотиви, вчинкові інтенції. Тому ці-

лепокладання ґрунтується на чітко спрямованій смисловій робо-

ті, яка спричиняє відповідний результат і завершується смисло-

во-вчинковим обміном. Це означає, що молодь постійно обміню-

ється набутим соціально-культурним досвідом, унаслідок чого у

кожного закріплюється певне суб’єктивне ставлення до своєї і

партнерської праці, що в підсумку забезпечує порозуміння. Тому

цілепокладання пов’язане з наявністю у громадян задуму пере-

будови суспільного життя, який давав би змогу кожному рухати-

ся у краще майбутнє, самопроектувати й реалізовувати спільну

мету державотворення. До цього циклу долучається сфера осо-

бистісних смислів (вони стимулюють пошук сенсу життя зага-

лом), котрі наповнюються унікальністю та непересічністю, а

тому виникає самовизначення молодої людини та формується її

індивідуальність. Воднораз процес цілепокладання надає цінно-

сті та значення продуктам громадянських учинкових дій молоді,

в яких відображаються її потреби та мотиваційні форми-

інтереси, бажання, мотиви, інтенції.

У підсумку всі громадянські вчинки молоді так чи інакше

втілюються в конкретний культурно-етнічний контекст. Тому

громадянськість залежить і від механізму менталізації. Загалом

термін «ментальний» належить до того змісту життя людини,

котрий стосується глибин її внутрішнього світу. Згідно із психо-

аналітичною теорією З. Фрейда, в ньому, передусім, наявні не-

усвідомлені потяги, котрі виявляються в обмовках, описах, сно-

видіннях, забуваннях та довільному продукуванні незвичних

асоціацій чи психічних образів [77]. Відповідно до аналітичного

підходу К. Г. Юнга, у структурі особистості, крім Его як центру

сфери свідомості та особистого несвідомого (пригнічені конфлі-

119

кти), є чи не найглибший пласт психіки – колективне несвідоме,

в якому у формі архетипів, або первинних психічних образів

(«персона», «тінь», «самість», «мудрець» та ін.), утримується

увесь духовний спадок людської еволюції – сліди емоцій і

пам’яті, думок і переживань [85]. Як зазначає О. А. Донченко,

«однією з надзвичайних здогадок К. Г. Юнга є визнання того

факту, що ми народжуємося не тільки з біологічною, а й із пси-

хічною спадковістю, яка визначає наші поведінку та досвід. То-

му колективне несвідоме утримує психічний матеріал, котрий не

виникає в особистому досвіді..., воно, мов повітря, яким дихають

всі і яке не належить нікому» [26, с. 15].

З погляду науковців, світ ментальності за своєю сутністю має

інтерсуб’єктивний характер. А це означає, що він утримує велику

кількість психічних процесів, утворень і механізмів, які усвідом-

люються і раціоналізуються частково й фрагментарно. Звідси над-

складна структурна організація психосоціального змісту менталь-

ності, що динамічно поєднує у знятому вигляді опозиційні харак-

теристики життя і діяльності людини – природне і культурне, емо-

ційне і раціональне, несвідоме і свідоме, індивідуальне і суспільне,

унікальне й універсальне, інстинктивне і духовне [79, с. 41].

Водночас ментальність – це також соціально-психологічна

самоорганізація носіїв певної культурної традиції, що характеризу-

ється єдністю їхніх настанов, переживань, думок, почуттів і вияв-

ляється в тотожності світосприйняття і світобачення. Вона визна-

чає той рівень суспільної свідомості, на якому думки не відділені

від емоцій, почуття – від вольових дій, учинки – від загального по-

ступу життєактивності, а тому люди користуються латентними

звичками і прийомами усвідомлення, не помічаючи цього, не вду-

муючись у їхню суть, не зважаючи на ступінь їх логічної обґрунто-

ваності. Тому ментальність – складний природно-соціальний про-

дукт духовного життя нації, якість якого визначають: а) природні

умови життя, б) традиції та історично усталені моделі поведінки

представників одного етносу, в) соціальні інститути (структури), г)

культурні стратегеми індивідуального розвитку і самореалізації

нації. Менталітет як сутнісна форма вияву ментальності є не так

набутим результатом людських відносин і поведінки, як очікуван-

ням цього результату, що має статися на основі реалізації визнача-

льних програм і доктрин розвитку різних сфер суспільного життя

(ідеологія, політика, освіта тощо). Відтак менталітет – квінтесенція

120

культури народу, категорія не лише психологічна, а й соціальна і

навіть моральна.

Націю, на думку А. В. Фурмана, консолідують чотири со-

ціальні інститути – держава, школа, церква і сім’я. Своєрідним

знаменником зазначеної четвертинності є національна менталь-

ність, котра пронизує підвалини соціального життя громадян.

Тому зміст їхнього буття залежить, з одного боку, від менталь-

ного потенціалу суспільства загалом, а з другого – від пріорите-

тів культурного простору кожного навчального закладу зокрема.

Останній має відтворювати в наступному поколінні кращі соціа-

льно-культурні традиції нації, моральні норми, світоглядні цін-

ності, а не завантажувати психіку молодого покоління лише ін-

формаційними знаннями, що з часом забуваються, оскільки не

відпрацьовані у свідомості на рівні ліміту (норм) і не зреалізова-

ні у практиці життя.

Примітно, що у процесі політичної участі молоді виявляється

«факт усвідомлення особливостей своєї етнічної групи, що не міс-

тить упередження проти інших. Але коли оцінюється стороння

група, то можливе спотворення … уявлень про неї. Психологічно

при цьому виникає явище етноцентризму – схильності сприймати

усі життєві явища з позиції «своєї» етнічної групи, котра розгляда-

ється як еталон» [5, с. 168]. Тому за допомогою цього феномена

можна пояснити політичні розбіжності між молоддю західного,

центрального і південно-східного регіонів України.

Високий рівень громадянської відповідальності актуалізуєть-

ся механізмом рефлексії, тобто усвідомленням молоддю своїх учи-

нків і того, як вона сприймається оточенням. Крім того, коли лю-

дина досягає рефлексивного рівня буденної миследіяльності, то

розуміє, що стає творцем не тільки власної долі, а й своєї країни,

принаймні свого найближчого довкілля – батьківщини.

Таким чином, формування громадянської відповідальності мо-

лоді стимулюється кількома соціально-психологічними механізмами,

що накладаються один на одного у процесі різноманітного вчинкового

діяння. Вони дають змогу розвинути та закріпити різні психологічні

новоутворення у внутрішньому світі особистості, підвищувати чи

знижувати рівень організованості людини загалом. Висока громадян-

ська відповідальність, на нашу думку, постає у вигляді активного,

наповненого сенсом життя, яке суб’єкт спрямовує на постійне вдос-

коналення себе як громадянина країни, виявляє соціальну самореаліза-

121

цію через освіченість, суспільну спрямованість та громадянську по-

зицію. Зазначені механізми мають вплив і на становлення модальнос-

тей «Я-концепції» молоді.

2.3.3. Громадянська відповідальність у контексті політичної

активності молоді

Добре відомо, що відповідальність у загальному розумінні

цього слова передбачає не лише самостійність, чесність, наполегли-

вість, обов’язок, дисципліну, а й, головно, свободу. «Усе це ставить

відповідальність у центр етики і навіть перетворює її на часовий і про-

сторовий горизонт, якому мають відповідати вчинки» [33, с. 8].

Сьогодні важливого значення набуває громадянська відпові-

дальність людства за своє теперішнє і віддалене майбутнє. Яке воно

буде – гармонійне, стабільне, з високим рівнем забезпечення чи, на-

впаки, агресивно-емоційне – залежить від життєвої позиції кожного

громадянина і тих соціально-політичних процесів, що відбуваються у

державі. Адже від того, з якими побутовими, економічними, соціаль-

ними або політичними настановами зріле покоління постає в очах мо-

лоді, прямо залежить, з чим нащадки прийдуть до своїх дітей. Це на-

гадує ситуацію, що стосується «політика, котрий хоч би як ґрунтовно

діяв, усе рівно він – не первинний творець, а витвір суспільства, спра-

ву якого узяв у свої руки. Отже, він відповідає не за те, що зробив, а за

те, що його зробило, тобто він відповідальний за таких, як сам, тобто

за тих, з кого утворюється суспільство даного моменту, відтак за ус-

падковану країну сучасників, які довірили йому владу. Він повинен

передати отриманий спадок у невизначене майбутнє» [33, с. 192].

Звідси висновок: «... держава може бути доброю лише тією мірою,

якими добрими є її громадяни...» [33, с 259]. Найкраща держава – це

та, функціонування якої громадяни найменше помічають.

Громадянська відповідальність кожного з нас є наріжним ка-

менем сьогодення та майбутнього. Вона охоплює як правовий, так і

моральний аспект. «Звісно, політична діяльність, на противагу прива-

тній, має більшу довгочасовість своєї дії і відповідальності» [33, с. 33,

34], оскільки від неї залежить як прийняття Конституції, законів тощо,

так і те, як вони діятимуть у країні. Тому перед молоддю постає про-

блема пошуку змісту і функцій «далекосяжної громадянської відпові-

дальності» [33], яка давала б уявлення про непередбачувані її наслід-

122

1 – Ситуативний (перева-

жає вигода й обов’язок)

співвідноситься із безвід-

повідальністю

2 – Дискусійний

(ґрунтується

на зобов’язанні, життєвій

позиції) відображає майже

чи повно невідповідальність

4 – Далекосяжний (ґрунту-

ється на добровільності, сво-

боді, рефлексії, вчинковій

післядії), зіставляється з над-

відповідальністю

3 – Лідерський (переважають

наполегливість, самостійність,

самоаналіз, самоорганізація,

самоконтроль) співвідноситься

з відповідальністю

ки не тільки за умови «тут-буття, а й за так-буття» [33, с. 69]. Ця мо-

ральна якість як висока форма активності людини виникає внаслідок

інтеграції багатьох якостей (причетності до свободи, співпереживан-

ня, самодисципліни і т. ін.). Саме вона підтримує готовність особисто-

сті вдосконалюватися і духовно розвиватися.

Загалом, беручи участь у політичних процесах, громадянин

держави, на думку Л. О. Кияшко, формовиявляє свою соціально-

політичну активність на пізнавально-когнітивному, комунікативному

та поведінковому рівнях. Підґрунтям цієї активності дослідниця

вважає міру розвитку громадянської відповідальності, а провідним

стимулом – мотивацію, яка опосередковує ці формовияви та типи по-

літичної участі (ситуативно-діалогічний, творчо-аналітичний, лідерсь-

кий активізуючий, переконувально-впливовий тощо). Звичайно, у

цьому випадку важливу роль відіграє далекосяжна громадянська від-

повідальність, яка охоплює і теперішнє, і майбутнє (див. рис. 2.10).

Рис. 2.10. Рівні громадянської відповідальності особистості

Громадяни країни, котрі повністю не усвідомлюючи буденно

зреалізовують зазначені рівні відповідальності у своєму житті че-

рез освоєні ними стратегії взаємодії, дають приклад для молодого

покоління, який з переліку запропонованих рівнів відповідальності

їм переважно притаманний. І, відповідно, наступники, маючи ви-

роблені настанови, копіюють дорослих. Серед загалу людей дале-

косяжна надвідповідальність є рідкістю. Молодь нашої держави в

основному керується дискусійно-невідповідальним або лідерським

відповідальним рівнем життєреалізації. Так формується громадян-

Рівні

громадянської

відповідаль-

ності

123

ська свідомість, яка успадковується шляхом різнобічних взаємос-

тосунків із старшим поколінням.

Зазначені на рисунку 2.5 рівні співвідносимо із запропоно-

ваними нами видами відповідальності [22, с. 90]. Зокрема, невідпо-

відальність охоплює такі особистісні рівні: вкрай низький (безвід-

повідальність – нижній межовий полюс), дуже низький, низький;

відповідальність розмежовується на такі особистісні рівні: нижче

середнього, середній, вище середнього; а надвідповідальність

обіймає високий, дуже високий, вкрай високий (верхній межовий

полюс) рівні. Далекосяжний рівень громадянської відповідальності

зіставляється з високим (а не дуже високим чи вкрай високим) ви-

дом надвідповідальності. Дуже високий і вкрай високий особистіс-

ні рівні – це своєрідна верхня межа «маятника», що є певним від-

хиленням. Те саме стосується і вкрай низької безвідповідальності.

Тому останню поєднуємо із ситуативним рівнем, де все ж таки,

мабуть, дуже рідко можлива, залежно від обставин, крихітна відпо-

відальність, але це, сутнісно, безвідповідальність.

2.3.4. Емпіричні дослідження особливостей громадянської

відповідальності молоді

Входження молоді у політичне життя опосередковане впливом

культури через механізм менталізації. Коли особа розвивається все-

редині певної культури, то, очевидно, що остання формує, обмежує і

водночас зумовлює її відчуття «Я» таким чином, що «Я-концепція»

стає самобутньою саме у цьому ціннісному довкіллі. Адже культура

спричиняє політичну поведінку, думки та відчуття молоді не безпо-

середньо, а через персоніфіковані «Я-концепції» її представників.

Загалом вітакультурні умови проживання разюче відрізняють-

ся залежно від регіону, місцевості, облаштованості земельних діля-

нок. Різні умови, природно, формують відмінні модальності «Я-

концепцій» (щонайперше, незалежне і взаємозалежне «Я»), котрі

впливають на всі інші аспекти індивідуальної життєдіяльності моло-

ді. Це пов’язано з тим, що в різних мікросоціумах існують самобутні

системи норм чи поглядів на життя, а тому кожен свідомий громадя-

нин інтегрує, синтезує і координує власний світ індивідуальним чи-

ном, утверджуючи своїм єством непересічний світ особистості.

124

Психологія західних культур всіляко підтримує самобут-

ність «Я», тобто вміння кожного бути самим собою. Стверджуєть-

ся, що життя буде багатим, якщо людина правдиво визначить свої

можливі «Я» і повірить у власні сили особистісного контролю.

Крім того, на Заході переконані: не варто слідувати тому, що чекає

від нас оточення. Треба в будь-якій ситуації бути самодостатньою

особистістю і шукати своє, унікальне щастя, а головне – робити

свою справу.

Люди закономірно відрізняються не тільки індивідуальни-

ми «Я-концепціями», а й соціальним розумінням та особистіс-

ним прийняттям сфери незалежного «Я». Так, в індивідуалістсь-

ких культурах Заходу пропагується всіляке його схвалення, а в

країнах СНД підтримується взаємозалежне «Я». Ці протилежні

настанови-традиції сприяють культурному розмежуванню наро-

дів та окремих індивідів у їхній громадянській поведінці, що по-

роджує індивідуальні відмінності у вияві відповідальності юних

громадян перед суспільством. Так, у першому випадку особа

оцінює і бачить навколишній світ винятково через формат влас-

ного «Я», у тому числі переживань, думок, дій; у другому – бі-

льшою мірою відчуває належність до будь-чого чи будь-кого.

Навіть відірвана від дому і сім’ї, колег і вірних друзів, людина

не повністю позбавляється тих соціальних зв’язків, які визначи-

ли і визначають, хто вона є. При цьому взаємозалежне «Я» пере-

буває у соціозалежності, первинно спричиненій між-

суб’єктними контактами (Д. Майєрс). Звідси мета громадянсь-

кого суспільства: не лише збагачувати і розширювати «Я» моло-

ді, а й – і це головне – забезпечувати досягнення її представни-

ками гармонії між оточенням і самопідтримкою.

Отож саме «Я» кожного допомагає організовувати соціальне

мислення молоді і дає енергію культурно зорганізованій суспільній

поведінці певного ступеня відповідальності. Якщо для розвинутих

західних держав характерним є індивідуалізм, то це вказує на умови

достатку, урбанізації та інтенсивного впливу засобів масової інфо-

рмації, а відтак свідчить про переважну наявність індивідуалістич-

но спрямованої відповідальності / безвідповідальності. У країнах

СНД перевага надається колективізму, тому тут цінується благопо-

луччя груп – сімейних, трудових, що унаочнює колективістську

125

відповідальність / безвідповідальність. Не дивно, що крос-

культурні психологи стверджують, що закладений у життєздійс-

нення етносу індивідуалізм чи колективізм істотно впливає на ста-

новлення громадянської відповідальності, змістовність соціальних

взаємостосунків та методи виховання дітей.

Індивідуалістично відповідальна молодь зберігає свою іде-

нтичність, відчуття власного «Я» навіть тоді, коли залишає

сім’ю, друзів, роботу. Це відбувається через її прагнення ще в

юності відділитися від батьків й у такий спосіб зміцнити образ

свого «Я». Для колективістсько відповідальних саме суспільні

зв’язки зумовлюють поведінку та вчинкові дії особистості, до-

помагають визначити, чого вона бажає і хто вона є. У цьому ас-

пекті проблемного аналізу зрозуміло, чому в індивідуалістичних

культурах батьки і школа навчають молодь незалежності та са-

мостійному мисленню. Адже там вважається нормальним, що

вихованці самі вибирають собі приятелів, планують майбутнє,

прагнуть залишити батьківський дім. Колективістські культури,

навпаки, намагаються будь-що зберегти сім’ю, піклуються про

старше покоління та дітей, родинний добробут (Д. Майєрс,

Х. Маркус, С. Кітаяма, Д. Мацумото).

Отже, кожна культурна традиція має певні переваги й недоліки.

Зокрема, в індивідуалістській більше випадків одинокості, розлучень,

стресових та депресивних станів, оскільки її носії не мають прихиль-

ності до іншого, тобто майже відсутні процеси емпатії (співпережи-

вання) та ідентифікації. Крім того, залежність – це не обов’язково

безпомічність чи неможливість контролювати ситуацію. Часто під

цим розуміють взаємозалежність. А це означає, що особа вміє ціну-

вати близькі стосунки, бути чуйною, відповідальною не тільки за себе,

а й за інших, здійснювати й отримувати підтримку. Інакше кажучи, це

здатність визначати самих себе не лише як унікальну духовну особис-

тість, а й як союзника значущих для себе людей.

Під час проведеного нами дослідження за двома проективними

методиками «Незалежне і взаємозалежне Я» та «Я – соціально-

символічні завдання» [80, с. 264, 265, 276–283] у трьох регіонах Укра-

їни – західному, центральному і південному – брали участь студенти

денної та заочної форм навчання, а також старшокласники (див. таб-

лицю 2.3). Це дало змогу встановити характерні особливості: перева-

126

жання взаємозалежності чи незалежності, наявність індивідуалізму чи

колективізму. Вибірка склала 300 осіб. У кожному регіоні досліджу-

валося по 100 респондентів методом довільного вибору.

Таблиця 2.3

Результати діагностичного дослідження студентів

і старшокласників різних регіонів (лютий 2008 р.)

Тестовані досліджувалися нами попередньо (вересень–

жовтень 2007 р.) на предмет визначення рівня відповідальності за

авторською тестовою методикою «Наскільки Ви відповідальна

особистість». Із результатів таблиці бачимо, що молоді усіх регіо-

нів притаманне переважно взаємозалежне «Я» (найбільший відсо-

ток мають студенти Кримського гуманітарного університету, а

найменший – західного регіону) та спостерігається чіткий вияв ко-

лективізму. Це означає, що молодь України у своїй більшості зва-

жає й цінує близькі відносини, а рівень їхньої відповідальності ко-

лективістський і взаємозалежно спричинений.

Тест «Наскільки Ви відповідальна особистість?» розроб-

лений нами у серпні 2007 р. на основі концепції чотирикомпонент-

ної структури відповідальності особистості. У його розробці були

Регіон України,

освітні заклади

Модальності

«Я-концепції», %

Соціокультурні орієнти-

ри відповідальності, %

Незалежне

«Я»

Взаємо-

залежне «Я»

Індивіду-

алісти, %

Колективісти,

%

Центральний:

Академічний ліцей при

Запорізькому національ-

ному університеті

(вибірка 100 осіб)

13 87 22 78

Південний:

Кримський гуманітарний

університет, м. Ялта


9 91 17 83

Західний:

Тернопільська філія Єв-

ропейського університету

і Тернопільський націо-

нальний економічний

університет


18 82 39 61

127

використані також принципи та окремі процедури ще двох оригі-

нальних діагностичних методів: а) проблемно-ситуативної (розви-

вальної) діагностики культурно-психологічної грамотності педаго-

гів (тест «Хто підніме папірець?» А. В. Фурмана), б) вивчення від-

повідальності особистості методом аналізу цілісних життєвих си-

туацій за окремою програмою (М. В. Савчин [64−69]).

У першому випадку ми використали теоретико-

методологічні напрацювання у сферах психології завдань органі-

зації соціального життя людини; виникнення, розвитку і функці-

онування внутрішніх проблемних ситуацій у її психодуховному

світі; проектування і моделювання можливих виходів особистос-

ті із складних життєвих ситуацій як взаємодоповнення позитив-

них і негативних розв’язків та позитивного і негативного

розв’язання завдань, проблем, запитань (мінізавдань), а також

досвід обробки і нормування результатів тестування у системі

фундаментального соціально-психологічного експерименту з

упровадження інноваційної моделі модульно-розвивального на-

вчання. У другому випадку ми прагнули інтелектуально реалізу-

вати засадничі тези ситуаційного підходу: зовнішні чинники

«справляють вплив на поведінку суб’єкта, переломлюючись че-

рез його когнітивну та спонукальну сфери, тобто ситуація має

визначатися не лише як перелік об’єктивних стимульних елеме-

нтів, а й як акт інтелектуального розуміння, переживання та оці-

нювання»; принципи діагностичних процедур уможливлюють

виявлення того «психологічного змісту, який залишається при-

хованим при використанні традиційних методик»; програма ви-

вчення цілісних життєвих ситуацій людини дає змогу «працюва-

ти не тільки з актуальним змістом свідомості індивіда, а й до-

зволяє звертатися також до минулого досвіду і досліджувати їх у

взаємозв’язку»; «в основу критеріїв оцінок експертів покладені

надійні життєві показники (реальні характеристики поведінки

обстежуваного у різних сферах життя протягом тривалих періо-

дів)...» та ін. [65, с. 68–69].

Тест містить 20 життєвих ситуацій проблемного характеру,

кожна з яких має 5 виходів-розв’язків, що є рівноцінними за діаг-

ностичним критерієм і являють собою набір різних психологічних

завдань. При цьому обстежуваний покликаний особисто прийняти

лише один розв’язок як адекватний, а решту чотири відхилити як

неприйнятні. Відтак тест, крім 20 ситуацій, включає ще й 100 пси-

128

хологічних завдань, котрі обстежуваний повинен опрацювати –

сприйняти, усвідомити їхній зміст, внутрішньо прийняти чи відхи-

лити й зафіксувати відповідь.

Бланк відповідей до тесту складається з трьох частин: а) вер-

хньої, на котрій досліджуваний фіксує основну інформацію про се-

бе і дату дослідження; б) середньої, де він навпроти кожної із 20

ситуацій (горизонталь) «хрестиком» фіксує один (із п’яти) обраний

варіант відповіді (вертикаль); в) нижньої, що заповнюється психо-

логом після тестування – на етапі первинної обробки одержаних

результатів (див. нижче).

Час виконання завдань тесту необмежений, хоча, як підтвер-

джує практика, досліджуваним вистачає для цього 25–35 хв.

Тестування студентської та учнівської молоді проводилося

нами у трьох регіонах України – західному (Тернопільський націо-

нальний економічний університет і Тернопільська філія Європей-

ського університету), центральному (Академічний ліцей при Запо-

різькому національному університеті) і південному (Кримський

гуманітарний університет, м. Ялта). Сукупно вибірка склала 300

осіб обох статей. У групових дослідженнях брали участь студенти

денної і заочної форм навчання, а також старшокласники. Кожен

самостійно працював із стимульним матеріалом і бланком відпові-

дей. Загалом процедурна схема кількісно-статистичної обробки

одержаних результатів охоплювала три кроки дій.

Перший крок. Здійснювали кількісний підрахунок суми пе-

рвинних оцінок у балах кожного учасника тестування за ключем і

заповнення нижньої частини бланку відповідей. При цьому кіль-

кість балів визначалася окремо за кожним показником відповідаль-

ності та встановлювалася їх загальна сума як інтегральний показ-

ник відповідальності особистості.

Достатній інтервальний ряд оцінок (0, 1, 2, 3, 5) та чітка

пропорційність між моделями проблемних ситуацій, що харак-

теризують концептуально задані компоненти відповідальності,

дають змогу одержувати первинні оцінки за кожним компонен-

том у діапазоні від 0 до 25 балів, а в сукупності – від 0 до 100.

Все це створює низку зручностей при обробці первинних ре-

зультатів тестування.

Для прикладу наведемо повністю заповнений тестованим і

психологом бланк відповідей. Алгоритм дій психолога такий:

129

1) товстою лінією диференціюються всі ситуації на п’ять груп, щоб

полегшити підрахунок «сирих» оцінок;

2) у рядок записуються бали до всіх ситуацій;

3) підсумовується кількість балів за окремими компонентами від-

повідальності у такий спосіб:

– К. К. – когнітивний компонент: ситуації за № 1, 5, 9, 13, 17;

– Ем.-М. К. – емоційно-мотиваційний компонент: ситуації за

№ 2, 6, 10, 14, 18;

– Пов.-В. К. – поведінково-вольовий компонент: ситуації за

№ 3, 7, 11, 15, 19;

– М.-Д. К. – морально-духовний компонент: ситуації за № 4, 8,

12, 16, 20;

4) визначається загальна сума балів або % відповідальності особис-

тості за стовідсотковою шкалою.

Бланк відповідей до тесту «Наскільки Ви відповідальна особистість?»

Прізвище, ім’я М. Ірина Вік (років) 19 Освіта незакінчена вища освіта (ІІІ курс ) Соціальний статус (професія) студент (облік у сфері послуг) Ваша громадська діяльність ______________

Дата і місце тестування 24.09.2007 р., м. Тернопіль, ф-т

обліку й аудиту

Варіанти відповідей

Варіанти відповідей 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20

А X X X X X X а

Б X X X X б

В X X X X в

Г X X X г

Д X X X д

Бали 2 3 0 2 3 3 5 5 0 1 5 5 0 1 3 5 0 2 3 2 Бали

∑ балів: К.К. 2+3+0+0+0= ∑ балів: Ем.-М.К. 3+3+1+1+2= ∑ балів: Пов.-В.К. 0+5+5+3+3=

5 10 16

∑ балів: М.-Д.К. 2+5+5+5+2= Разом ∑ балів або % ВО

19 50

130

Другий крок. Нормування результатів тестування, стандар-

тизації тестових оцінок та створення класифікації показників від-

повідальності особистості (загальний і за кожним її компонентом),

що дає змогу зіставляти отримані результати у різних тестованих.

Алгоритм дії:

1) дані 300 досліджуваних заносяться до таблиці відповідно

до колонок «первинна оцінка в балах», «частота первинної оцінки»,

«сукупна частота первинної оцінки», «процентилі» як ранжування

первинних оцінок за стовідсотковою шкалою;

2) за стенайновою шкалою визначаються рівні відповідаль-

ності особистості – від вкрай високого (абсолютна відповідаль-

ність) до вкрай низького (безвідповідальність);

3) кількісно визначені рівні вносяться до підсумкової квалі-

фікаційної таблиці, що фіксує не лише відповідні рівні та показни-

ки, а й види особистісної відповідальності (див. табл. 2.4);

4) аналогічні процедурні дії виконуються стосовно оцінок

кожного з чотирьох компонентів відповідальності; у підсумку

одержуємо класифікацію показників за компонентами відповіда-

льності особистості (див. табл. 2.5). що дає змогу чітко визначати

ступінь розвитку окремих складових цієї інтегральної особистіс-

ної якості людини.

Таблиця 2.4 Класифікація показників відповідальності особистості

Вид відповідальності особистості

Рівень відповідальності

особистості

Показник відповідаль-ності особис-

тості (в балах)

% виявлен-ня за сте-найновою шкалою

І. Надвідповідальність 1. Вкрай високий 2. Дуже високий 3. Високий

88 ÷ 77 76 ÷ 69 68 ÷ 63

4 7 12

ІІ. Відповідальність 4. Вище середнього 5. Середній 6. Нижче середнього

62 ÷ 57 56 ÷ 50 49 ÷ 43

17 20 17

131

Примітка: тестування виконувалося у вересні – жовтні 2007 р., вибірка 300 осіб.

ІІІ. Невідповідальність 7. Низький 8. Дуже низький 9. Вкрай низький (безвідповідальність)

42 ÷ 37 36 ÷ 31 30 ÷ 22

12 7 4

132

Таблиця 2.5

Класифікація показників за компонентами відповідальності особистості

Рівень відповіда-льності особисто-

сті

Компоненти відповідальності особистості (показники в балах)

К-когніти-

вний

Ем.-М.- емоційно-мотивацій-

ний

Пов.-В.-поведінково-

вольовий

М.-Д.- морально-духовний

1. Вкрай високий 2. Дуже високий 3. Високий 4. Вище середнього 5. Середній 6. Нижче середньо-

го 7. Низький 8. Дуже низький 9. Вкрай низький

23 ÷ 18 17 ÷ 10 15 ÷ 14 13 ÷ 12 11 ÷10 9 ÷ 8 7 ÷ 6 5 ÷ 4 3 ÷1

25 ÷ 22 21 ÷ 20 19 ÷ 18 17 ÷ 16 15 ÷ 13 12 ÷ 11 10 ÷ 9 8 ÷ 7 6 ÷ 4

25 ÷22 21 ÷ 20 19 ÷ 18 17 ÷ 16 15 ÷ 14 13 ÷ 12 11 ÷ 10 9 ÷ 7 6 ÷ 2

25 ÷ 23 22 ÷ 21 20 ÷ 19 18 ÷ 17 16 ÷ 15 14 ÷ 13 12 ÷ 11 10 ÷ 9 8 ÷ 4

Примітка: дослідження відбувалося у вересні – жовтні 2007 р., вибірка – 300 осіб.

Третій крок. Зважаючи на одержані кваліфікаційні показни-

ки, результати тестування кожного з учасників подавалися наочно

у двох формах – графіка або дискограми. Причому усереднені дані

в обох випадках фіксувалися штриховою лінією. Для прикладу на-

водимо психологічні профілі студентки І курсу факультету педаго-

гіки і психології Кримського гуманітарного університету Оле-

ни С. (див. рисунок 2.11), 18 років.

Рис. 2.11. Психологічні профілі відповідальності студентки

Олени С. (за даними дослідження, проведеного 19 вересня 2007 р.)

133

Вибір молоді віком 18−35 років для нашого дослідження у сер-

пні-вересні 2007 р. був зумовлений важливим етапом у житті молодо-

го покоління, коли «людина не тільки оволодіває різними соціальни-

ми ролями, а й формує свої соціальні очікування, створює систему

ціннісних орієнтацій, інтересів, ідеалів, стає активним повноправним

членом суспільства» [цит. за: 29, с. 9], а також спричинений віковими

особливостями. Для цього віку характерні, зокрема, юнацький роман-

тизм і максималізм, неприйняття «дорослого» скептицизму, активні

пошуки сенсу життя, абстрактні уявлення про те, як «повинно» бути.

Все це робить молодь благодатним середовищем для пропагандист-

ського впливу. У період юності та молодості виявляється здатність

людини «активно й свідомо брати участь у житті суспільства, прилу-

чатися до соціальних норм громадянського життя, усвідомлювати

своє місце серед інших» [71 с. 8]. У цей час виникає бажання не лише

відповідально діяти, а й самореалізовуватися як громадянин.

Усереднені дані дослідження відповідальності молоді у трьох

регіонах України (табл. 2.6) виявляють певні особливості як у рівнях

загальної відповідальності студентів і старшокласників, так і в роз-

витку її окремих компонентів. Скажімо, дещо вищі показники відпо-

відальності властиві юнакам і дівчатам західного регіону порівняно з

центральним (+5,39% усереднених оцінок), а особливо, з південним

(+9,72%). Вочевидь близькість до Європи та її соціально-

культурних, у тому числі освітніх, стандартів має позитивний вплив

на формування загалу соціально зрілих особистостей. Порівняно з

графіком усереднених результатів запорізьких ліцеїстів за першими

трьома компонентами (когнітивний, емоційно-мотиваційний і пове-

дінково-вольовий), що майже повністю збігається з ламаною статис-

тичних норм, за цими ж параметрами студенти південного регіону

відстають від них (-1,1, -1,95, -1,61 балів відповідно), а західного –

випереджають (+0,98, +0,99 і +1,18). Що стосується духовного поте-

нціалу молоді з різних куточків України, то тут картина має дещо

інший вигляд: найнижчий усереднений показник духовної складової

відповідальності мають юнаки і дівчата центрального регіону (14,01

балів), неістотно вищий – південного (14,37 балів) й помітно вищий

– західного (16,25 балів).

134

Таблиця 2.6

Зведені результати дослідження студентів і старшокласників

у різних регіонах України за тестом

«Наскільки Ви відповідальна особистість?» (вересень – жовтень 2007 р., вибірка 300 осіб)

Резюме За результатами досліджень, можемо констатувати, що для мо-

лоді характерний нижче середнього рівень політичної активності. Во-чевидь, причинами цього не є байдужість або безвідповідальність. Ця категорія народонаселення не прагне повною мірою брати участь у по-літичних процесах через відсутність переконливих і значущих стимулів до конструктивної політичної активності. Остання стала нормою, на жаль, тільки під час виборів, оскільки оплачується за ту чи іншу агіта-ційну роботу, за окремий голос. У зв’язку з такою ситуативною комер-ціалізацією політики молодь втрачає до неї суто альтруїстичний інтерес та бажання займатися нею щоденно, а тим більше професійно.

Регіон України, освітні заклади

Компонент відповідальності: усереднений бал (макс. 25)

Усереднений коефіцієнт від-повідальності особистості, %

(макс. 100)

Когніти-вний

Емоцій-но-

мотива-ційний

Поведін-ково-

вольовий

Морально-духовний

Центральний: Академічний ліцей при Запорізькому

національному університеті


10,90 14,70 14,56 14,01 54,17

Південний: Кримський гумані-тарний університет (вибірка 100 осіб)

9,80 12,75 12,92 14,37 49,84

Західний: Тернопільська фі-лія Європейського університету і Тер-нопільський націо-нальний економіч-

ний університет (вибірка 100 осіб)

11,88 15,69 15,74 16,25 59,56

135

Література 1. Абульханова-Славская К. А. Стратегия жизни / К. А. Абульханова-

Славская. – М. : Мысль, 1991. – 196 с. 2. Агеев В. С. Психологическое исследование социальных стереотипов /

В. С. Агеев // Вопросы психологии. – 1986. – №1. – С. 95–101. 3. Адорно Т. Исследование авторитарной личности / Т. Адорно. − М., 2001. 4. Алмонд Г. Гражданская культура и стабильность демократии /

Г. Алмонд, С. Верба // Политические исследования. – 1992. – № 4. – С. 122−135.

5. Андреева Г. М. Социальная психология: учебник [для высших учебных заведений] / Г. М. Андреева. – М. : Аспект-Пресс, 1998. – 376 с.

6. Анцыферова Л. И. О динамическом подходе к психологическому изу-чению личности / Л. И. Анцыферова // Психологический журнал. – 1981. – Т. 2. – № 2. – С. 16–26.

7. Баранова С. В. Професійна відповідальність в управлінській діяльності (соціально-психологічний аспект) : монографія / С. В. Баранова. – Лу-ганськ : Світлиця, 2006. – 200 с.

8. Баранова С. В. Соціально-психологічна характеристика відповідально-сті особистості / Третьяченко В. В., Баранова С. В., Бохонкова Ю. О. та ін. // Психологічна культура особистості в умовах глобалізації світу: монографія [за заг. ред. В. В. Третьяченко]. − Луганськ : Світлиця, 2006. – С. 49–96.

9. Бердяев Н. А. О назначении человека / Н. А. Бердяев. – М. : Республи-ка, 1993. – 383 с.

10. Бех І. Д. Відповідальність особистості як мета виховання / І. Д. Бех // Початкова школа. – 1994. – № 9–10. – С. 4–8.

11. Боришевский М. И. Теоретические основы самосознания / М. И. Боришевский // Психологические особенности самосознания по-дростка. – К. : НИИ психологии УССР, 1980. – С. 5–34.

12. Боришевський М. Й. Громадянська спрямованість як міра соціальної від-повідальності особистості / М. Й. Боришевський // Педагогічна і психо-логічна науки в Україні. Т. 3. – К. : Педагогічна думка, 2007. – С. 93–103.

13. Боришевський М. Й. Розвиток саморегуляції поведінки школярів: дис... докт. психол. наук : спеціальність 19.00.07 / М. Й. Боришевський. – К., 1992. – 77 с.

14. Браун С. Совершенствование души / С. Браун; [пер. с англ.]. – К. : Со-фия, 2004. – 352 с.

15. Вилюнас В. К. Психология развития мотивации / В. К. Вилюнас. – СПб. : Речь, 2006. – 458 с.

16. Гаевая Т. Г. Моральная ответственность как качество личности: авто-реф. дис. … канд. психол. наук : специальность 19.00.05 / Т. Г. Гаевая. – М., 1984. – 18 с.

17. Голіна І. В. Місце громадянської активності у процесі формування осо-бистості як суб’єкта політичного життя / І. В. Голіна, Л. О. Кияшко // Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. – 2007. – № 771.– Вип. 38.– С. 54–58. − (Серія: «Психологія»).

136

18. Головаха Е. И. Социальное безумие. История, теория и современная практика / Е. И. Головаха, Н. В. Панина. – К. : Абрис, 1994. – 163 с.

19. Гончаров Д. В. Теория политического участия / Д. В. Гончаров. – М. : Юрист, 1997. – 206 с.

20. Гуменюк О. Громадянська віповідальність у контексті політичного сьо-годення / О. Гуменюк // Психологія і суспільство. – 2008. – № 2. – С. 65–74.

21. Гуменюк О. Методологічний аналіз засадничих передумов становлення громадянської відповідальності молоді / О. Гуменюк // Вітакультурний млин. – 2008. – Модуль 7. – С. 10–13.

22. Гуменюк О. Психологічний аналіз громадянської відповідальності осо-бистості / О. Гуменюк // Психологія і суспільство. – 2007. – № 4. – С. 81–92.

23. Дигуров А. К истории изучения мотивационной составляющей политиче-ского поведения и электорального участия / А. Дигуров // Електронний ресурс. − Режим доступу : www.viu-online.ru/science/publ.

24. Дилигенский Г. Г. Социально-политическая психология / Г. Г. Дилигенский. – М., 1994. – 304 с.

25. Дитер Герберт. Организационная психология. Человек и организация / Герберт Дитер, Лутц фон Розеншталь; [пер. с нем.]. – Х. : Гуманитарный центр О. А. Шипилова, 2006. – 624 с.

26. Донченко Е. А. Социетальная психика / Е. А. Донченко. – К. : Наукова думка, 1994. – 208 с.

27. Донченко О. А. Архетипи соціального життя і політика : монографія. / О. А. Донченко. – К. : Либідь, 2001. – 334 с.

28. Завадская Ж. Е. Воспитание ответственности у старшеклассников / Ж. Е. Завадская, Л. В. Шевченко. – Минск, 1981. – 152 с.

29. Завгородня Т. Свобода вибору і відповідальність як ціннісні орієнтири майбутнього педагога / Т. Завгородня // Молодь і ринок. – 2007. – № 8. – С. 8–12.

30. Ильин Е. П. Мотивация и мотивы / Е. П. Ильин. – СПб. : Питер, 2006. – 512 с. – (Серия: «Мастера психологии»).

31. Инглхарт Р. Постмодерн: меняющиеся ценности и изменяющиеся обще-ства / Р. Инглхарт // Полис. – 1997. – № 4.

32. Ирхин Ю. В. Мотивы политические / Ю. В. Ирхин // Полит. энцикл. : в 2-х т./ [науч.-ред. совет: председ. Ю. Г. Семигин]. – М., 2000. – Т.1. – С. 743–744.

33. Йонас Г. Принцип відповідальності. У пошуках етики для технологіч-ної цивілізації / Г. Йонас; [пер. з нім.]. – К. : Лібра, 2001. – 400 с.

34. Казміренко В. П. Соціальна психологія організацій / В. П. Казмиренко : монографія. – К. : МЗУУП, 1993. – 384 с.

35. Кара-Мурза С. П. Манипуляция сознанием / С. П. Кара-Мурза. – М. : Алгоритм, 2000. – 688 с.

36. Кияшко Л. О. Політична соціалізація та репрезентація у свідомості мо-лоді соціально-ідеологічних понять. Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина Української держави / Л. О. Кияшко // Зб. наук. праць / [за заг. ред. М. М. Слюсаревського: упоряд.

http://www.viu-online.ru/science/publ

137

В. О. Васютинський, О. А. Лещинська]. – К. : Міленіум, 2007. – Вип. 5/6. – С. 236–246.

37. Кияшко Л. О. Впливи ідеологічних стереотипів на політичну участь гро-мадян / Л. О. Кияшко // Наукові студії із соціальної та політичної психо-логії – К. : ІСПП АПН України, 2008. – Вип. 19(22). – С. 86–196.

38. Кияшко Л. О. Психологічні детермінанти політичної участі молоді / Л. О. Кияшко, А. О. Краснякова // Актуальні проблеми психології : зб. наук. праць Інституту психології Г. С. Костюка АПН України / [за ред. С. Д. Максименка, В. Д. Потапової]. – К., 2008. − Т. ХV,ч. 1. – 458 с.

39. Климова К. А. О формировании ответственности у детей 6–7 лет / К. А Климова // Формирование коллективных взаимоотношений у де-тей старшего дошкольного возраста. – М. : Наука, 1968. – С. 328–353.

40. Колесов Д. В. Целостность и целеполагание. Феномен «тупикового ус-пеха» / Д. В. Колесов // Мир психологии. – 2004. – № 4. – С. 70–78.

41. Комісаров В. Громадянське суспільство: виднокола істини чи форма політичної маніпуляції / В. Комісаров // Психологія і суспільство. – 2007. – №1. – С. 81–85.

42. Коршунова Л. Е. Формирование ответственного отношения личности к труду в производственном коллективе / Л. Е. Коршунова // Роль трудо-вых коллективов в коммунистическом воспитании трудящихся. – Л., 1975. – Ч. 2. – С. 154–165.

43. Костюк Г. С. Навчально-виховний процес і психічний розвиток особи-стості / Г. С. Костюк [за ред. Л. М. Проколієнко]. – К. : Рад. школа, 1989. – 608 с.

44. Кочаран І. О. Вплив сімейного виховання на формування особистісно-го симптомокомплексу відповідальності / І. О. Кочаран // Наукові сту-дії із соціальної та політичної психології. – Вип. 17 (20). – С. 90–98.

45. Леонтьев А. Н. Деятельность. Сознание. Личность / А. Н. Леонтьев. – М. : Политиздат, 1975. – 304 с.

46. Макклелланд Д. Мотивация человека. / Д. Макклелланд. – СПб. : Питер, 2007. – 672 с.:ил. – (Серия: «Мастера психологии»).

47. Медведева С. М. Проблема политического стереотипа в зарубежной по-литической психологи / С. М. Медведева // Политическая психология: Хрестоматия. — М. : Аспект-Пресс, 2007. – 448 с.

48. Мелешкина Е. Ю. Политическое поведение / Е. Ю. Мелешкина // Поли-тический процесс: основные аспекты и способы анализа : сб. учеб. мате-риалов. – М. : ИНФРА-М; Весь мир, 2001. – 427 с.

49. Меренков А. В. Политические стереотипы студенчества / А. В. Меренков // Социологические исследования. – 1992. – №8. – С. 84 – 90.

50. Муздыбаев К. Психология ответственности / К. Муздыбаев. – Л. : Нау-ка, 1983. – 240 с.

51. Наумова Н. Ф. Социологические и психологические аспекты целенап-равленного поведения / Н. Ф. Наумова. – М. : Наука, 1988. – 200 с.

52. Обуховский К. Галактика потребностей / К. Обуховский. – СПб., 2003. – 246 с.

138

53. Огренич Н. М. Педагогічні умови формування соціальної відповідаль-ності учнів шкіл-інтернатів для дітей-сиріт / Н. М. Огренич. – Микола-їв: ОІППО, 2005. – 144 с.

54. Ольшанский Д. В. Политическая психология / Д. В. Ольшанский. – СПб. : Питер, 2002. – 576 с.

55. Пантюк Т. Громадянська освіта та виховання як необхідні складові загальної культури особистості / Т. Пантюк // Молодь і ринок. – 2007. – № 8. – С. 65–68.

56. Плющ А. Н. Особенности мотивации политической деятельности / А. Н. Плющ. // Психология власти – 2008 : материалы Второй междуна-

родной конференции 14 – 15 января 2008 / [под науч. ред. А. И. Юрьева . – СПб., 2008. – С. 212–218.

57. Політична освіта в сучасній школі: психологічна модель: наук.-метод. посібник / за ред. І. В. Жадан. – К. : 2006 – 190 с.

58. Рагозін М. П. Демократія від А до Я: словник-довідник / М. П. Рагозін. – Донецьк : Донбас, 2002. – 203 с.

59. Райс Стівен. Кто я? Практическая психология для всех. / Стівен Райс. – Х. : Книжный клуб «Клуб семейного досуга», 2004. – 336 с.

60. Растигеев П. П. Социально-психологические основы ответственности : автореф. дис. на соискание ученой степени канд. филос. наук. / П. П. Растигеев. – Л., 1971. – 13 с.

61. Рубинштейн С. Л. Основы общей психологии / С. Л. Рубинштейн. – М. : АНП РСФСР, 1946. – 704 с.

62. Рубинштейн С. Л. Человек и мир / С. Л. Рубинштейн // Проблемы об-щей психологии. – М. : Педагогика, 1973. – С. 255–385.

63. Русина Н. А. Изучение оценочных эталонов и социальных стереотипов с помощью семантических измерений / Н. А. Русина // Вопросы психоло-гии. – 1981. – №5. – С. 96 – 105.

64. Савчин М. В. В. О. Сухомлинський про психологію відповідальності дитини / М. В. Савчин // В. О. Сухомлинський і сучасність: наук.-метод. зб. – К., 1994. – Вип. 1. – С. 96–100.

65. Савчин М. В. Вивчення відповідальності особистості методом аналізу цілісних життєвих ситуацій / М. В. Савчин // Зб. наук. праць: філосо-фія, психологія, соціологія. – Івано-Франківськ : Плай Прикарпатсько-го ун-ту, 1998. – Вип. 3. – С. 67–75.

66. Савчин М. В. Відповідальність та ініціатива у політиці / М. В. Савчин // Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадяни-на Української держави: матеріали Всеукр. наук. конф. – К., 1995. – С. 238–241.

67. Савчин М. В. Відповідальність як соціально-психологічна якість люди-ни: принципова схема функціонування / М. В. Савчин // Гуманізм. Лю-дина. Свобода: тези доповідей людинознавчих філософських читань. – Дрогобич, 1991. – С. 196–198.

68. Савчин М. В. Конфлікти відповідальності в управлінській діяльності / М. В. Савчин // Нові підходи до організації і проведення лікування, ре-абілітації та рекреації в умовах курорту: матеріали науково-практ. конф. – Трускавець, 1995. – С. 224–225.

139

69. Савчин М. В. Психологія відповідальної поведінки / М. В. Савчин. – К. : Україна-Віта, 1996. – 130 с.

70. Сидорова Т. Н. Особенности социальной ответственности у старшеклас-сников / Т. Н. Сидорова // Вопросы психологии. – 1987. – № 5. – С. 56–62.

71. Снігур Л. А. Психологія становлення громадянськості особистості: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня докт. психол. наук: спеціаль-ність 19.00.07. / Л. А. Снігур. – К., 2005. – 32 с.

72. Татаурова Г. П. Психологічні особливості формування відповідально-го ставлення до вивчення іноземної мови у студентів вищих навчаль-них закладів: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. психол. на-ук: спеціальність 19.00.07 / Г. П. Татаурова. – К., 2007. – 21 с.

73. Тоба М. В. Психологічні особливості та засоби оптимізації політичного самовизначення старшокласників / М. В. Тоба. – К. : ІСПП АПН Украї-ни, 2007. – 160 с.

74. Узнадзе Д. Н. Психологические исследования / Д. Н. Узнадзе. – М. : На-ука, 1966.

75. Фанталова Е. Б. Диагностика и психотерапия внутреннего конфликта. − Самара : Бахрах, 2001. – 111 с.

76. Філософський словник [за ред. В. І. Шинкарука]. – К. : Українська ра-дянська енциклопедія, 1986. – 798 с.

77. Фрейд З. Введение в психоанализ: лекции / З. Фрейд. – М. : Наука, 1989. – 456 с.

78. Фромм Э. Психоанализ и этика / Э. Фромм. – М. : Республика, 1990. – 430 с.

79. Фурман А. В. Психокультура української ментальності / А. В. Фурман. – Тернопіль : Економічна думка, 2002. – 132 с.

80. Фурман А. В. Психологія Я-концепції : навчальний посібник / А. В. Фурман, О. Є. Гуменюк. – Львів : Новий Світ-2000, 2006. – 360 с.

81. Шапар В. Б. Сучасний тлумачний психологічний словник / В. Б. Шапар. – Х. : Прапор, 2007. – 640 с.

82. Шестопал Е. Б. Политическая психология: учеб. для студ. вузов / Е. Б. Шестопал. – [2-е изд., перераб. и доп.]. – М. : Аспект-Пресс, 2007. – 427 с.

83. Шляхтун П. П. Політологія (теорія та історія політичної науки) : підруч. [для студ. вищ. навч. закл.] / П. П. Шляхтун. – К. : Либідь, 2002. – 527 с.

84. Юнг К. Архетип и символ / К. Юнг. – М. : Ренессанс,1991. 85. Юнг К. Г. Проблемы души нашего времени / К. Г. Юнг. – М. : Прогресс,

1993. – 310 с. 86. Юрьев А. И. Глобализация как новая форма политической власти, изме-

няющая человека и миропорядок / А. И. Юрьев [под ред. В. Ю. Большакова]. – СПб., 2002. – С. 237–240.

87. Ядов В. А. Диспозиционная концепция личности / В. А. Ядов // Социаль-ная психология. – Л., 1979.

140

РОЗДІЛ 3

ОСОБЛИВОСТІ ПРОЦЕСУ ПРИЙНЯТТЯ РІШЕННЯ

ЩОДО ПОЛІТИЧНОЇ АКТИВНОСТІ

3.1. Прийняття рішення – невід’ємна складова

політичної участі

Особливості організації політичного життя і перебіг полі-

тичних подій в Україні актуалізують інтерес до проблеми полі-

тичної участі та особливостей прийняття громадянами рішень

стосовно реальної політичної участі. Політична участь базується

на певному когнітивному конструкті, який опосередковує сприй-

мання суспільних і політичних подій, впливає на особистісне та

інституційне формування їхніх оцінок та забезпечує реагування

на зазначені події. Політична участь виявляється у різноманітних

актах поведінки індивіда, значна частина яких супроводжується

прийняттям рішень. Вміння приймати рішення та набуття цього

вміння впливають на здійснення політичної участі, її спрямова-

ність та якість. Вивчення особливостей прийняття рішення умож-

ливлює формування системи впливів на прояви політичної участі,

на її реалізацію у повсякденному житті. Процес прийняття рішен-

ня та його результат розкривають принципи, на основі яких сфо-

рмувалася політична участь певної особи, групи осіб або інститу-

ції на визначений момент часу. Вони ж вказують і на можливості

ситуативного впливу на політичну участь та її подальші зміни.

Прийняття рішення як акт і його властивості встановлюють певні

межі для дій індивіда і визначають його політичну поведінку.

Особа, яка, наприклад, вирішує взяти участь у військовому зако-

лоті, своїм рішенням позначає до певної міри і репертуар своїх

наступних дій. Тісний зв’язок між рішенням і відповідною спря-

141

мованістю його реалізації на рівні поведінки відображає прогнос-

тичну цінність досліджень процесу прийняття рішення.

Важливим аргументом необхідності вивчення акту прийнят-

тя рішення є саме функціонування політичної системи. Будь-яка

політична система постійно потребує від своїх діячів прийняття

рішень. При цьому зміст і значущість рішень, що приймаються,

визначаються ступенем їхнього залучення до ієрархії політичної

системи. Це можуть бути як стратегічні політичні рішення, що

приймаються на вищих щаблях влади (наприклад, проведення до-

строкових парламентських виборів, зміна військової доктрини,

вступ у ЄС, у НАТО), рішення середнього рівня значущості (кого

включити до складу офіційної делегації, на чому зробити наголос

у переговорах тощо), так і рішення стосовно буденних ситуацій

(про підпис громадянина під зверненням до влади, участь у міти-

нгу і т. ін.). При цьому аргументованість прийнятих рішень істот-

но впливає на їх виконання та висвітлення у мас-медіа, на їх

сприйняття населенням.

Якщо зважити на те, що суб’єктом політичної участі за пев-

них умов може бути ще не до кінця сформована особистість, незда-

тна до самостійного критичного мислення, то стає зрозумілою важ-

ливість вміння приймати рішення щодо політичної участі молоді.

Навчання оптимального прийняття рішень мало б стати не-

від’ємною складовою формування політичної культури в системі

освіти. Факти використання підлітків − учнів профтехучилищ та

студентів ВНЗ у політичних акціях виявляють особливу роль ви-

кладачів середніх шкіл. Саме вони могли б підготувати своїх вихо-

ванців до свідомого прийняття рішення у життєвих ситуаціях, на

уроках історії та суспільствознавства, розглянути й у формі гри

змоделювати, як приймаються рішення особою щодо участі у полі-

тичних подіях. Процес прийняття рішення як такого, а особливо,

щодо політичної участі, мав би бути окремою темою у програмі

гуманітарного циклу ВНЗ.

Прийняття рішення – це особливий акт людської діяльності,

який поєднує якісно різні рівні політичної участі – від простого

громадянина-виборця до президента країни. Тому його досліджен-

ня може відкрити нові підходи до висвітлення та формування подій

політичного життя, до розробки відповідної системи впливів.

Останнє, однак, є окремим завданням, що виходить за межі цієї

монографії. У цьому розділі зосереджено увагу на особливостях

142

прийняття рішення молоддю щодо політичної участі. Як предмет

дослідження взято якості рішень молоді в ситуаціях релевантних

для маніфестації рівня політичної участі.

Будь-яке рішення починається із сприйняття проблемної си-

туації і пошуку пропозицій щодо її розв’язання. Реалії як повсяк-

денного, так і політичного життя містять значну кількість ситуацій,

в яких особа має надати перевагу одній із щонайменше двох пропо-

зицій. При цьому під прийняттям рішення розуміють набуття одні-

єю з пропозицій певної переваги щодо інших (Jungermann, Pfister,

Fischer, 2005). Пропозиціями можуть бути як об’єкти (версії розро-

блюваного закону, політичні партії, місця для проведення політич-

них заходів тощо), так і певні дії (зокрема, спосіб голосування,

участь у політичному пікеті, підтримка/відхилення нової партійної

програми). При цьому кожна з пропозицій подається у контексті

певних ситуацій, які можуть істотно різнитись і впливати на при-

йняття рішення. Можна виокремити ситуації, коли рішення прий-

маються в умовах стресу або обмеження певного ресурсу. Виріз-

няються ситуації з надлишком/нестатком часу, з обмеженим люд-

ським, організаційним або фінансовим ресурсом. Не менш важли-

вим є також інформаційний ресурс, причому як надлишок, так і

нестача інформації можуть істотно впливати на обрану стратегію

прийняття рішення та на його перебіг.

У всіх означених випадках суттєвим є те, що особа надає

перевагу певній пропозиції хj порівняно з усіма іншими можли-

вими пропозиціями із множини Х={хі}, і=(1, n), n≥2. Надання пе-

реваги одній пропозиції з їхньої множини і є прийняттям рішення.

Прийняття рішення як процес маніфестує себе в реальному житті

тоді, коли ми чуємо слова: «Мені треба це обдумати», «Я зараз

зважую всі «за» і «проти» щодо даної пропозиції», «Я не можу

прийняти рішення». Маніфестація процесу прийняття рішення є

маркером для можливості втрутитися в поведінку суб’єкта і надати

їй певної спрямованості. Однак у деяких випадках рішення прий-

маються блискавично без тривалого роздумування, наприклад, ко-

ли проблема тривіальна і її рішення практично заздалегідь відоме

або коли є загроза життю і особа має обмежений ресурс часу чи

інший обмежений ресурс. У таких випадках набагато складніше

втрутитися у процес прийняття рішення без попередньої підготов-

ки обставин або заздалегідь сформованих факторів впливу.

143

У політичному житті також прийняття рішення відбувається

як за наявності достатнього бюджету часу, так і за його відсутно-

сті – блискавично, особливо, коли є необхідність оперативного

реагування на розвиток політичної ситуації або на хід політичної

дискусії. Пригадаймо рішення про захоплення будови Генераль-

ної прокуратури України силами спецпідрозділу Міністерства

внутрішніх справ України за наказом очільника цього міністерст-

ва в 2006 р., блискавичну реакцію Російської Федерації на пропо-

зицію щодо надання кредиту Ісландії під час фінансової кризи

2008 р., терміновий візит до м. Тбілісі президентів чотирьох країн

під час грузинсько-російського конфлікту 2008 р. Прийняття та-

ких швидких рішень у відповідальні моменти демонструє як пе-

реваги, так і недоліки систем, у яких ці рішення генерувалися.

Тим часом вірні швидкі рішення дають шанс політичному актору

хоча б на короткий термін стати лідером у розгортанні політичної

ситуації, а отже, підсилюють його вплив на формування напряму

подальшого розвитку ситуації.

Надалі розглядатимемо процес прийняття рішень переважно

у ситуаціях, коли особа має достатньо часу на свідоме його обґрун-

тування. Звичайно, це не означає, що при цьому особа усвідомлює

всі процеси і компоненти, які опосередковують прийняття рішення.

Останнє відкриває певні можливості для стороннього маніпулю-

вання прийняттям рішення, наприклад, за допомогою фреймінгу

або праймінгу (Kahneman D. & Tversky A., Bazeman M. H.,

Fagley N. S., & Miller P. M.).

На сьогодні у вивченні процесу прийняття рішення є достат-

ня кількість відкритих питань. Ось лише деякі з них. Особа, прий-

маючи рішення, не завжди має змогу розрахувати вірогідність на-

стання тих чи інших наслідків. Виникає суб’єктивна невпевненість.

Тож відкритим залишається питання про те, як формуються оцінка

вірогідності майбутніх подій та оцінка суб’єктом власної невпев-

неності, а саме тієї, що пов’язується з можливими наслідками при-

йняття рішення. Прогнозуючи наслідки прийнятого рішення,

суб’єкт не в змозі охопити весь перелік імовірних наслідків свого

рішення. Виникає питання, які наслідки прийняття рішення будуть

передбачені, а які ні. Не менш цікаве питання, від чого залежить

антиципація, або ігнорування конкретного наслідку.

144

У процесі прийняття рішення із множини пропозицій пере-

вага надається одній. Але чи особа справді розглядає всі пропо-

зиції, приймаючи рішення, чи вона лише шукає і обирає «першу

найкращу» пропозицію або першу пропозицію без негативних

наслідків? Тож відкритим залишається на сьогодні питання про

глибину «занурення» суб’єкта у множину пропозицій. Інше, не

менш важливе, питання про те, як і коли особа усвідомлює наяв-

ність ситуації, що дає їй можливість чи ставить її перед необхід-

ністю прийняття рішення (H. Jungermann, H.-R. Pfister,

K. Fischer). Тобто йдеться про те, за яких умов особа сприймає

ситуацію як таку, що потребує прийняття рішення. Відповідь на

це питання прокладає межу між політичною пасивністю і актив-

ністю. Набуття вміння вчасно розпізнавати актуальні виклики і

можливості життєвих ситуацій є ключовою ознакою становлення

не тільки політично активної особистості, а й особистості, яка

усвідомлює власну свободу у виборі життєвого шляху і відпові-

дальність за свій вибір. Дослідження даної проблеми мало б зро-

бити внесок у формування політично активної молоді з високим

рівнем громадянської відповідальності.

Потребують вивчення питання: коли і за яких умов прий-

няття рішення блокується самим суб’єктом, як здійснюється в

подальшому оцінка власного прийнятого рішення. Не менш ці-

кавим є вивчення зміни бачення проблемної ситуації після при-

йняття рішення. Означені проблемні питання підкреслюють саме

процесуальність прийняття рішення. Отже, прийняття рішення

слід розглядати як складний когнітивний процес з багатьма

змінними. Донесення до свідомості молоді факту процесуально-

сті прийняття рішення та надання цьому процесу більшої рефле-

ктивності мало б підвищити відповідальність за прийняття рі-

шення та вплинути на якісні аспекти політичної участі. Прига-

даймо студентську політичну активність у різних куточках Укра-

їни наприкінці правління Л. Д. Кучми. Вона означена послідов-

ністю яскравих рішень. Ось лише один із таких ланцюжків «рі-

шення-акція»: рішення влади про об’єднання двох сумських ВНЗ

в один університет, рішення студентів про спротив рішенню

влади, спроби тиску на студентів адміністрацією ВНЗ, рішення

сумських студентів «іти на Київ», прийняття рішення суду про

заборону на пересування протестуючих студентів у напрямку

Києва, яке набуло підтримки у владному рішенні відловлювати

145

студентів силами МВС України на дорогах Сумщини; вже у від-

повідь на це рішення спонтанне, але логічне рішення студентів із

західних регіонів підтримати студентів м. Сум. Послідовність

прийнятих рішень та відповідних актів поведінки чітко відобра-

жає динаміку політичних подій того часу та позначає втрачені і

використані можливості впливу на розвиток ситуації.

Центральним для психологічних досліджень процесу при-

йняття рішення є уявлення про людину як певну систему з обро-

бки інформації. Це уявлення пов’язане з когнітивною революці-

єю у психології в 70-ті роки XX ст. (U. Neisser, 1967). Зміни в

парадигмі відкрили нові перспективи для досліджень процесу

прий-няття рішення. Нового значення набула когнітивна складо-

ва і її вплив на формування поведінки. Дослідники когнітивної

психології (А. Tversky, D. Kahneman, M. H. Bazeman,

G. Gigerenzer, R. Thaler, H. Jungermann) виходять з того, що ін-

формація про наявні пропозиції вибору, події у світі і наслідки

власних дій сприймається, активізується завдяки зверненню до

пам’яті, потім обробляється відповідно до структури і функцій

когнітивної системи. Результатом такої обробки можуть бути,

наприклад, як розширення спектра усвідомлених пропозицій ви-

бору, так і оцінка наслідків власного вибору. Таким чином, відк-

рилась можливість більш детально досліджувати процеси на ко-

жному з таких етапів. В межах цього підходу прийняття рішення

– це когнітивний процес з багатьма змінними, що характеризу-

ється цілеспрямованістю і перебігом за певними правилами, в

результаті якого надається перевага одній пропозиції із їх суку-

пної множини. Таким чином робиться відокремлення прийняття

рішення від інших когнітивних функцій, наприклад, від сприй-

няття, мови або пам’яті. Сприйняття в цьому процесі слугує орі-

єнтації у сукупності наявних стимулів, мова є функцією вира-

ження і комунікації між наявними змістами за допомогою слів,

пригадування уможливлює отеперішнення (переніс у теперішнє)

раніше збереженої інформації. Уявлення забезпечує аналіз мож-

ливого розгортання подій у майбутньому. Специфічна ознака

процесу прийняття рішення полягає в тому, що відбуваються

більш або менш свідоме порівняння і оцінка бажаності наявних

пропозицій. Тобто прийняття рішення – це процес порівняльного

оцінювання і вибору.

146

3.2. Основні складові процесу прийняття рішення

(пропозиції, події, підґрунтя, цілі та наслідки прийняття рішень)

Попри різні підходи до вивчення процесу прийняття рішення,

дослідники послуговуються певною мірою спільним понятійним

апаратом. Наприклад, В. Зачарі пропонує розрізняти три складові

прийняття рішення: ситуація, суб’єкт і процес прийняття рішення

(W. Zachary, R. Wherry, F. Glenn, J. Hopson). Стосовно рішень щодо

політичної участі, на нашу думку, слід розрізняти ситуації різних

рівнів, а саме: загальнополітичну, регіональну соціально-політичну

ситуацію та конкретно-ситуативні обставини у вузькому сенсі, в

яких безпосередньо здійснюється діяльність суб’єкта. Враховуючи

багатоступінчастість запропонованої концепції політичної участі,

зрозуміло, що суб’єкт може належати до різних рівнів політичної

участі. Відповідно до цього формується його бачення актуальної

ситуації, що й визначає особливості перебігу прийняття ним рі-

шення. Належність до того чи іншого рівня політичної участі впли-

ває на поінформованість суб’єкта та визначає горизонт бачення

проблемної ситуації, пропозицій і множини можливих наслідків.

Звичайно, в різних теоріях прийняття рішення мають місце розбіж-

ності у тлумаченні тих чи інших понять, у способах розрахунку

ймовірності подій. Однак завдяки спільним базовим категоріям по-

рівняння теорій і підходів спрощується. Слід зазначити, що дина-

міка політичного життя і його багатозначність не завжди дають

можливість створювати адекватні моделі політичних ситуацій, щоб

з їхньою допомогою прогнозувати поведінку молоді або представ-

ників інших груп населення. Рішення молоді щодо прояву того чи

того аспекту політичної участі зазнає впливу організаційного ресу-

рсу (наявності політичного молодіжного руху в країні та локальної

представленості молодіжних осередків), рівня соціальної напруже-

ності в суспільстві та інших наявних ресурсів.

Для розуміння процесу прийняття рішення молоддю слід

спиратися на такі основні поняття: пропозиції, події, наслідки, цілі

та підґрунтя прийняття рішення (H. Jungermann, H.-R. Pfister,

K. Fischer). Вони розкривають багатомірність процесу прийняття

рішення та відбивають взаємозв’язок його етапів. Формалізовано

прийняття рішення може бути подано як функція:

Рішення = f(Пропозиції, Події, Наслідки, Цілі, Підґрунтя).

147

Але ця розлога форма навряд чи може застосовуватись в

умовах життєвих реалій на рівні окремого індивіда, бо спричиня-

тиме значні часові витрати на прийняття рішення. Нею радше варто

користуватися при підготовці окремих важливих рішень, коли ви-

никає потреба передбачити можливі наслідки різних рішень та їх-

ній вплив на подальше розгортання подій; за необхідності заздале-

гідь підготувати версії підґрунть прийнятого рішення для засобів

мас-медіа.

3.2.1. Пропозиції як початок процесу прийняття рішення

Будь-яке рішення може бути прийняте тільки стосовно на-

явних пропозицій. Тож після усвідомлення невідповідності між

бажаною і наявною ситуаціями починається наступний крок з

прийняття рішення, а саме розгляд або формулювання пропози-

цій. Під пропозиціями слід розуміти певну множину дій,

об’єктів або правил поведінки, з-поміж яких має відбутись ви-

бір. Перелік пропозицій може мати як явний, наперед заданий

зміст (наприклад, затверджений ЦВК перелік партій-учасниць

парламентських перегонів), так і неявні пропозиції. Він може

формуватись суб’єктом прийняття рішення або іншим стороннім

суб’єктом, зокрема політичною партією, яка визначилася стосо-

вно закритого списку кандидатів у депутати. Зазначені вище рі-

вні політичної участі можуть істотно впливати на перелік пропо-

зицій, щодо яких особа може приймати рішення. Попри їхню

очевидність, вони відображають розшарування населення за на-

явними можливостями. Наприклад, жоден голова районної пар-

тійної організації не матиме можливості приймати рішення з

пропозицій щодо переліку питань, які обговорюватимуться на

засіданні уряду. Однак голова парламентської партії, який є чле-

ном уряду, часто може стикатися з необхідністю прийняття рі-

шення щодо таких пропозицій. В одній ситуації рішення може

прийматись щодо вибору об’єктів, будинку для оренди під пар-

тійний офіс чи місця проведення політичної акції , в іншій – що-

до певних дій, наприклад, часу початку політичної кампанії, мо-

менту подання депутатського запиту або прийняття рішення про

входження до коаліції. Тож у множині пропозицій слід виокрем-

лювати різні за змістом складові: пропозиції дій, пропозиції

об’єктів, пропозиції відносин, концепцій тощо. Зазначені субм-

148

ножини пропозицій є нерівними за своєю цінністю, яка до того ж

має власну динаміку в часі відповідно до розвитку подій та пе-

ребігу суб’єктивного бачення ситуації.

Окремо слід звернути увагу на прийняття рішення щодо ви-

бору політичного лідера. В цьому випадку до прийняття рішення

потенційний лідер має статус пропозиції або об’єкта вибору. Після

ж прийняття позитивного рішення він стає суб’єктом прийняття і

виконання нових рішень. Цей перехід від ролі пропозиції до ролі

суб’єкта прийняття рішення підкреслює особливу важливість кад-

рових рішень у розбудові молодіжних політичних організацій. Йо-

го наслідки мають значення не тільки для формування кар’єри

окремого індивіда, а й для подальшого перебігу політичного життя

і розвитку молодіжної партійної організації. Тим часом виникає

питання щодо того, які пропозиції може мати молода особа в нашій

країні, коли відбувається формування і реалізація її політичної уча-

сті. Наявні пропозиції формуються відповідно до політичної куль-

тури населення і традицій політичного життя країни. Кращі пропо-

зиції мають ті молоді люди, чиї батьки або інші члени родини ста-

ршої генерації вже закріпили за собою місце в українському полі-

тикумі. Це своєрідні політичні трудові династії, про наявність яких

свідчить прошарок «дітей-депутатів» на депутатських посадах у

радах різних рівнів. Іншим гарантом сприйнятливих пропозицій є

наявність істотного фінансового ресурсу. Бачення множини пропо-

зицій залежить також від рівня намагань особи та від меж пропози-

цій, які встановлюються існуючою політичною системою.

Пропозиції для розкриття політичної участі молоді задаються

державними програмами з підтримки молодіжних організацій, зміс-

том новин в інформаційному просторі, ініціативами самих політичних

молодіжних рухів та формуються через оцінки молоддю актуальних

подій політичного життя країни. Перелік пропозицій для реалізації

політичної участі можна окреслити так: особисті оцінки політичних

подій, участь в обговоренні політичних подій, участь у політичних

акціях, вступ у політичні партії, організація нових політичних рухів,

участь у роботі державних виконавчих та представницьких органів і,

звичайно, відмова від участі у політичному житті. Слід зазначити, що

змістове наповнення та структурування новин у медіа-просторі справ-

ляє істотний вплив на прийняття рішення молоддю щодо політичної

участі. Медіа-простір стає формуючим і модеруючим фактором по-

149

дання наявних пропозицій, тривалості процесу прийняття рішення про

політичну участь, ситуативного прояву молоддю її політичної участі.

Як продемонстрував Г. Гігеренцер (1996, 1999, 2007), суб’єкт

для прийняття рішення може користуватись так званими швидкими

евристиками, які економлять ресурси збору інформації і часу при-

йняття рішення. У виборчих перегонах в Україні пересічні молоді

люди перебувають в умовах певного інформаційного обмеження

щодо об’єктів вибору. Виборці часто не мають можливості отрима-

ти достовірну інформацію, наприклад, про біографії кандидатів у

депутати, їхні реальні доходи і видатки. Тому рішення приймають-

ся за евристиками «голосую «ЗА», бо він/вона з нашого регіону»,

«...тому, що є фахівцем», «... тому, що є яскравою особистістю».

Все це окремі позиції з множини пропозицій, які водночас відо-

бражають евристики прийняття рішення. Останніми роками украї-

нський виборець нерідко потрапляв у ситуацію, коли серед двох не

найкращих пропозицій слід було обрати одну, найменш гіршу. Це

засвідчує наявність недоліків у формулюванні політичними ліде-

рами країни множини пропозицій або ж свідоме цільове їх форму-

вання із застосуванням певних політичних технологій. Значно рід-

ше в політичному житті країни траплялися ситуації, коли була мо-

жливість обирати за принципом «тільки найкраще». В цьому сенсі

евристики, на які спирається особа у прийнятті рішення, відобра-

жають як якість і рівень політичної участі населення, так і якість

управління політичними процесами в країні. Разом з цим

нав’язування виборцю евристики «обирати мінімально погане» за-

рекомендувало себе в політтехнологіях як достатньо ефективне,

тому не слід сподіватися на швидку відмову від нього.

Множина пропозицій може характеризуватись як псевдонаяв-

ність, або ілюзорна наявність. Одним із прикладів псевдонаявної, але

релевантної для потреб молоді пропозиції є декларована у переважній

більшості передвиборних партійних програм пропозиція формування

системи підтримки будівництва житла для молодих родин. Наявність

такої пропозиції у програмах більшості парламентських партій стати-

стично, на перший погляд, вказує на високу вірогідність гарантованої

реалізації програми з підтримки будівництва житла для молодих гро-

мадян, причому незалежно від конфігурації парламентських більшості

і меншості. Але саме початкова ілюзорність зазначеної пропозиції га-

рантує неможливість її виконання.

150

В повсякденному житті можливі пропозиції не завжди пода-

ються у явному вигляді. Нерідко особа повинна сама знайти ці пропо-

зиції, розгледіти їх у навколишніх умовах або навіть створити їх. От-

же, за певних умов має проявитись активність суб’єкта в пошуку про-

позицій. У цьому сенсі навіть невдалі політичні проекти слід розгля-

дати як позитив політичного життя. Активний пошук і формулювання

пропозицій може бути показником високого рівня політичної участі,

готовності до активного і відповідального політичного життя. В інших

випадках пропозиції одразу подаються у явному вигляді ще до прийн-

яття рішення громадянами, наприклад, множина питань для референ-

думу, список кандидатів у партійний керівний орган або інше. Тож

слід замислюватись про походження заздалегідь сформованої множи-

ни пропозицій, про те, ким і за яких умов або з якою метою дана мно-

жина пропозицій могла формуватись, чому вона має саме цю, а не ін-

шу конфігурацію. Власне на етапі формування множини пропозицій

можна заздалегідь унеможливити певні рішення, наприклад, свідомо

не включивши деякі пропозиції у множину, щодо якої буде прийма-

тись рішення, або ж розширивши множину пропозицій настільки, що

небажане рішення практично не матиме шансів на прийняття. Зазна-

чені аспекти розкривають важливість формування множини пропози-

цій як інструменту впливу на прийняття рішення.

3.2.2. Події як складова процесу прийняття рішення

Перебіг політичних і суспільних процесів включає події, які пе-

ребувають поза межами впливу окремого громадянина. Разом з тим ці

події можуть мати визначальний вплив на прийняття рішення щодо

політичної участі. Одним із прикладів впливу подій на прийняття рі-

шення є вплив росту цін на енергоносії у 2005–2007 рр., що спричи-

нило зміну тональності у політичному діалозі Німеччини і Росії. Осо-

бливо відчутним з боку Німеччини стало пом’якшення вимог до до-

тримання громадянських прав, зокрема утисків опозиції та громадсь-

ких організацій в РФ. Стрімке зростання цін на газ у 2004–2008 рр.

впливає і на українсько-російські відносини, на їх презентацію у мас-

медіа та, відповідно, на ставлення до цих процесів молоді. Така подія,

як своєчасна оплата країною спожитого газу та її висвітлення у мас-

медіа також істотно моделює політичну активність населення. Уяв-

лення про платонеспроможність власної держави в комбінації з наві-

юванням почуття сорому може стати істотним інгібітором політичної

151

активності широких верств населення та джерелом депресивних на-

строїв у суспільстві. Іншим прикладом події в означеному сенсі є ная-

вність ще до початку виборчих перегонів попередніх, неанонсованих,

домовленостей між політичними лідерами, які можуть вже після ви-

борів впливати на кінцевий результат рішень, прийнятих мільйонами

виборців. Подія визначається своєю непередбачуваністю, раптовим

впливом на імплементацію вже прийнятого рішення. Вона лежить по-

за впливом суб’єкта, який приймає рішення, але від неї залежить кін-

цева форма реалізації прийнятого рішення. До множини подій нале-

жить також стан здоров’я особи, яка є об’єктом вибору. Йдеться про

стан здоров’я в сенсі непередбачуваного захворювання особи або її

смерті. Прикладів впливу таких подій на розгортання політичної учас-

ті як молоді, так і інших груп населення більш ніж достатньо1. Можна

вести мову про вплив екстернально та інтернально центрованих подій

на кінцевий результат прийнятого рішення. Як інтернальні слід розг-

лядати події, що відбуваються або можуть трапитися із самим

суб’єктом прийняття рішення, але разом з цим суб’єкт практично не

має можливості впливати на перебіг таких подій (раптове захворю-

вання, нещасний випадок, зміна власних пріоритетів). Як інтернальні

події слід розглядати також виникнення непередбачених почуттів,

емоційних станів, що можуть впливати на перебіг прийняття рішення,

наприклад, під час переговорів.

Екстернальними виступають події, до яких не залучається

сам суб’єкт, але при цьому вони також впливають або можуть

вплинути на кінцевий результат прийнятого рішення. Розподілення

на екстернальні та інтернальні події може відбуватись як з перспе-

ктиви першої особи (суб’єкта, що сам приймає рішення), так і з пе-

1 Пригадаймо смерть В. Чорновола, раптове захворювання В. А. Ющенка

під час президентських перегонів 2004 р., неочікувану смерть Є. Кушнарьова,

одного з яскравих лідерів ПР, стани алкогольного сп’яніння Б. М. Єльцина у полі-

тично відповідальні моменти. Ці події вплинули як на реалізацію вже прийнятих

рішень, так і на прийняття нових. Не слід, однак, думати, що такі події є перева-

жно українськими або російськими феноменами. В Австрії у жовтні 2008 р. відра-

зу після парламентських виборів гине в автокатастрофі лідер партії «Краще май-

бутнє Австрії» (BZÖ) Йорг Хейдер (J. Heider). Це одразу впливає на перебіг фор-

мування правлячої коаліції і вселяє у населення невпевненість щодо стабільності і

майбутнього BZÖ. Стихійні лиха та технічні катастрофи (вибухи на шахтах, вихід

з ладу тепломереж, затоплення регіонів під час паводків) за певних умов можуть

ставати подіями, що впливають на вияв політичної участі та на кінцевий результат

рішень, які приймаються як простими громадянами, так і представниками влади.

152

рспективи третьої особи, яка спостерігає за перебігом прийняття

рішення. Розбіжність у розподілі на інтернальні та екстернальні

події залежно від перспективи бачення потоку подій спостерігачем

і суб’єктом прийняття рішення є потенційним джерелом помилко-

вого прогнозу щодо прийняття рішення. При цьому характер і пе-

релік інтернальних подій можуть також змінюватись залежно від

певних рис суб’єкта та рівня його політичної участі. Можна припу-

стити, що рішення суб’єктів з високим рівнем політичної участі

охоплюватиме дещо ширший перелік можливих екстернальних по-

дій. Ця здатність є менш властивою для молоді.

Тим часом події являють собою певний інструментарій впли-

ву на поведінку реального або потенційного політичного контраге-

нта, зокрема молоді. Одним з прикладів заздалегідь розрахованих і

створених подій може бути «резервування» певної площі або час-

тини міста під проведення політичних акцій. При цьому сутність

такої події полягає в упередженні рішення щодо проведення акцій

на цьому самому місці політичними опонентами12та підвищення

політичної активності власних прихильників. Системна організація

потоку подій релевантних для суб’єкта прийняття рішення може

бути дієвим інструментом впливу на прийняття рішення.

3.2.3. Наслідки рішення

Приймаючи рішення особа замислюється і над його наслідками.

При цьому слід розрізняти наслідки і цілі прийняття рішення. Якщо

цілі формулюються суб’єктом прийняття рішення і є власне тим, зара-

ди чого рішення приймається, то наслідки можуть виникати як ре-

зультат прийнятого рішення незалежно від того, наскільки вони бажа-

ні для суб’єкта. Звичайно, що здатність зазирнути в майбутнє і перед-

бачити можливі наслідки пов’язана з особистим часовим горизонтом.

Відомо, що часовий горизонт індивіда впливає на прийняття ним рі-

шення про довготривалі фінансові інвестиції (A. Klos, E. U. Weber,

M. Weber, 2005), тож так само він впливає і на прийняття рішень щодо

політичної участі. Часовий горизонт молоді вирізняється недостат-

ньою поширеністю в майбутнє і детальністю пророблення його зміс-

1 Прикладом може бути «резервування» Партією регіонів Майдану Неза-

лежності в м. Києві наприкінці дострокових парламентських перегонів 2007 р., яке

по суті мало на меті упередити організацію масових заходів інших політичних

сил, зокрема НУ-НС та БЮТ за результатами виборів.

153

ту. Особливо чутлива змістова складова часового бачення майбутньо-

го, вона зазнає впливу від праймінгу та емоцій, які часто супрово-

джують події політичного життя. У кінцевому підсумку звужується

множина передбачуваних молоддю наслідків своїх рішень.

Категорію «наслідки» залежно від концепції прийняття рі-

шення можуть називати також результатами, або ж консеквенція-

ми. Під ними розуміють імовірні результати прийняття рішення.

Звичайно, що здебільшого рішення про вибір певної пропозиції

приймається не заради самої пропозиції, а з огляду на очікувані

наслідки, які матиме реалізація зазначеної пропозиції. Отже, фор-

мування очікувань певного бажаного наслідку від прийнятого рі-

шення може стимулювати і саме прийняття рішення. Така стиму-

ляція буде тим більш вдалою, чим сильніше вдасться пов’язати в

уявленні суб’єкта бажаний наслідок і певну пропозицію. В цьому

сенсі когнітивно-інформаційна складова політичної участі набуває

особливого значення для коректного прогнозування наслідків. Зда-

тність розпізнавати й аналізувати релевантну інформацію гаранту-

ватиме суб’єкту формування найбільш адекватної реаліям множи-

ни наслідків, тож і прийняття найоптимальнішого рішення.

Репрезентація наслідків може бути багатоаспектною, вони не є

простою однозначною множиною. Наприклад, наслідками певного

указу можуть бути воднораз і безпосередня реалізація указу, і форму-

вання певної думки про автора указу, особливо, якщо указ виявляєть-

ся необґрунтованим, неконституційним, непридатним до реалізації

або призводить до небажаних наслідків, які автор указу (суб’єкт при-

йняття рішення) мав би доволі легко передбачити. Особливу чутли-

вість молодь демонструє саме до штучної короткозорості політиків, до

порушення ними логічності або законності їхніх рішень. Такі рішення

спотворюють і без того крихкі уявлення молоді про наявність норм та

меж у політичній діяльності, спричиняють формування готовності

молоді до дій у політичному житті поза межами норм моралі і права,

до неконвенційних форм реалізації політичної участі.

3.2.4 . Цілі у прийнятті рішень молоддю

Суб’єкт, який не має цілей, не може мати проблему вибору

чи необхідність прийняття рішення. Прийняття рішення завжди

пов’язується з певною метою, навіть тоді, коли мета має імпліцит-

ний характер. В іншому разі суб’єкту не буде сенсу приймати рі-

154

шення. При цьому мета може виражатися множиною цілей

Ц=(Ц1, Ц2, Ц3, Ці). Множина цілей вносить обмеження в множини

пропозицій {П} і наслідків {Р}. Завдяки критерію відповідності

обраній цілі відбувається розподіл переліків пропозицій і наслідків

на більш і менш бажані, обмежується множина пропозицій, оціню-

ється вірогідність наслідків. Цілі мотивують до певного бачення

проблемної ситуації, стимулюють до збирання релевантної інфор-

мації та нового сприйняття або формування множини пропозицій.

Завдяки цілям та з урахуванням використовуваної стратегії форму-

люються критерії прийняття рішення або первинного відбору пев-

ної частини пропозицій. При цьому цілі досягнення і цілі уникнен-

ня по-різному впливають на пошук нових пропозицій та обрання

стратегії прийняття рішення. Політично активна молодь у своїй

більшості надає перевагу цілям досягнення. Поліпшення життя,

зростання добробуту, впровадження демократичних норм життя,

розширення свобод – все це цілі досягнення, які декларуються

представниками різних політичних молодіжних рухів і більш бли-

зькі та зрозумілі молоді.

Цілі, задля досягнення яких приймаються рішення, розрізня-

ються за ступенем конкретності. Мета «бути успішним» або «мати

високі доходи» доволі абстрактна. Такі абстрактні цілі називають

ще принципами або цінностями. Одна з проблем політичної участі

молоді – надмірне послуговування саме такими абстрактними ці-

лями, які не трансформуються однозначно у чітке бачення полі-

тичної ситуації та у конкретні цілі. Формування у молоді вміння

переходити від абстрактних до конкретних цілей у процесі реаліза-

ції політичної участі, особливо на рівні місцевих органів представ-

ницької і виконавчої влади, мало б бути одним із завдань освітньої

системи.

Чи мають українські виборці визначені цілі, коли обирають

певну політичну силу на виборах, чи вони висловлюють лише свої

ставлення, симпатії без центрованої постановки мети та без чіткого

дискурсу очікуваних наслідків свого рішення? Якщо запитати київ-

ських студентів, з якою метою вони йдуть на вибори, то перелік

відповідей може бути таким:

– віддати свій голос;

– бути як всі;

– підтримати певну політичну силу;

155

– засвідчити свою патріотичність участю у важливій полі-

тичній події;

– поспілкуватись;

– підтримати демократичний процес.

У представників молоді, які не обіймають певних посад в по-

літичних організаціях, відповіді на поставлене запитання не мають

виражених ознак особистісно центрованих цілей. Такі відповіді свід-

чать про певний автоматизм участі у виборах, попри молодий вік,

про її самозрозумілість. Проте вже участь у політичній демонстрації

чи пікеті практично одразу втрачає ознаку самозрозумілості. Пове-

дінка, яка виходить за межі конвенційної, спонукає до прийняття

більш свідомих рішень, якщо відсутній тиск часу або групи. Більш

чітке, свідоме бачення цілей робить прийняття рішення більш відпо-

відальним. Однак навіть учасники протестних політичних акцій не

завжди здатні чітко сформулювати власні цілі. Їхні акції радше

спрямовані на вираження власного незадоволення та створення пев-

них негативних наслідків для представників влади, ніж на досягнен-

ня зрозумілих, позитивно сформульованих власних цілей.

Разом з цим слід вирізняти псевдоцілі, тобто декларацію пев-

ної цілі, яка за своєю сутністю такою не є. Псевдоцілі можуть ви-

конувати завдання з відволікання уваги контрагентів або схиляння

до певних рішень інших людей, у тому числі однодумців. При цьо-

му однодумці з нижчим соціальним або партійним статусом будуть

з більшою вірогідністю піддаватись впливу декларування псевдо-

цілей, ніж ті, що мають дещо вищий статус. Так само політично

активні реципієнти з нижчим рівнем політичної участі виявляються

чутливішими до інформації з псевдоцілями, особливо від джерел з

високим політичним чи соціальним статусом. Молодь, яка тільки

починає життєвий шлях, особливо вразлива до таких маніпуляцій і

може під їхнім впливом масово приймати помилкові рішення. Тож

фактично псевдоцілі можуть використовуватися задля маніпуляції

поведінкою інших учасників процесу прийняття рішення. На поза-

чергових парламентських виборах 2007 р. псевдоціль з відміни

пільг народним депутатам України знайшла широку підтримку не

тільки молоді, а й людей з життєвим досвідом. Завдяки цьому псе-

вдоціль ефективно спрацювала на мобілізацію виборців, особливо

тих, які не змогли наперед оцінити наслідки відміни пільг, а вже

через призму наслідків оцінити вірогідність відміни самих пільг.

Псевдоціль вдало виконала роль як фактора активізації прибічників

156

певної політичної сили, так і фактора, що визначив рішення значної

частини виборців.

Попри слабку вираженість цілей української молоді щодо ре-

алізації власної політичної участі, слід зауважити, що цінність по-

літичних цілей підлягає впливу часу. У міру наближення до цільо-

вого економічного наслідку (результату) його значущість експоне-

нційно змінюється залежно від часових координат (Loewenstein,

Loewenstein & Thaler Elster & Loewenstein). Не виключається, що

антиципація корисності від досягнення поставленої політичної ме-

ти також змінюється з наближенням до неї у часі. В цьому сенсі

слід враховувати, що молодь зазнає ще більшого впливу означено-

го часового фактора, ніж люди середньої і старшої генерацій.

3.2.5. Підґрунтя прийняття рішення

Аналізуючи процес прийняття рішення, виокремлюють таку

категорію, як підґрунтя рішення. Для суб’єкта прийняття рішення

підґрунтя виконують дві ролі. По-перше, вони можуть спрямовува-

ти прийняття рішення у певному напрямку. При цьому останній не

випливає безпосередньо з аналізу цілей і наслідків. Одним із прик-

ладів може бути прийняття морального рішення: казати чи не каза-

ти відверту неправду. Дилема полягає в тому, що вибір «казати не-

правду» може мати бажані наслідки, але водночас означатиме по-

рушення певних індивідуальних чи соціальних норм. Тому у схо-

жих ситуаціях для інтерпретації рішення варто виходити не тільки

з цілей і можливих очікуваних наслідків, а й з підґрунть прийняття

рішення. Молодь у процесі прийняття рішення щодо певної полі-

тичної поведінки також часто звертається не до цілей, бо вони не

завжди можуть бути чітко сформульовані, а до норм поведінки як

обґрунтування свого рішення діяти у певний спосіб. Стереотипи

стосовно необхідності проявляти політичну активність, громадян-

ську відповідальність, уявлення про соціальну справедливість, рів-

ність перед законом створюють підґрунтя для рішень молоді щодо

власної політичної участі.

По-друге, рішення можуть прийматися з урахуванням того, на-

скільки легко їх можна обґрунтувати іншим особам. В цьому сенсі

політична відповідальність з її моральною, адміністративною та пра-

вовою суттю належить до підґрунть. Фактор сприйнятливості задек-

ларованих підґрунть рішення не завжди належним чином враховуєть-

157

ся молодими політичними лідерами. Як наслідок, їхній імідж набуває

небажаних рис цинічності або надагресивності. Необхідність врахову-

вати наявність переконливої аргументації рішення для третіх осіб має

значення також з погляду висвітлення підґрунтя прийняття рішення у

засобах масової інформації. Формулювання підґрунтя набуває особ-

ливої важливості для керівників великих колективів, фірм, державних

установ, політичних партій. Якими б не були справжні цілі, наприклад

останньої війни США проти Іраку, як її підґрунтя було використано

твердження, що це боротьба зі світовим тероризмом, а ціль була озна-

чена як упереджувальний удар по начебто існуючій іракській зброї

масового знищення. Зазначене підґрунтя, попри його повну ілюзор-

ність, все ж пом’якшило сприйняття війни населенням США. Отже, у

міру просування лідера по східцях політичної ієрархії та розгортання

його політичної участі дедалі більшого значення набуває коректне

формулювання підґрунтя прийнятого ним рішення, причому як для

нього особисто, так і для політичної сили, яку від представляє. Мо-

лодь, на відміну від досвідчених політичних діячів, не завжди приді-

ляє достатню увагу сприятливому формулюванню підґрунть політич-

них рішень, що створює певний потенціал іміджевої небезпеки.

На фоні слабкої диференційованості цілей реалізації полі-

тичної участі у середовищі молоді інколи може відбуватись замі-

щення позитивного формулювання цілі очікуванням малодиферен-

ційованого негативного наслідку для об’єкта незадоволення – ор-

гану влади, конкретного посадовця, певної політичної сили. За пе-

вних умов такі очікування можуть належати до множини підґрунть

прийняття рішення. Базована на фрустрації політична активність

характеризується не тільки нечіткістю цілей, а й меншою плідністю

щодо розвитку регіону чи країни та більшою деструктивністю, яка

за певних умов стає джерелом як економічної, так і політичної не-

стабільності. Такий стан речей перешкоджає конструктивному діа-

логу між представниками влади і політично активними верствами

населення, ускладнює своєчасну і продуктивну елімінацію соціаль-

но-політичного напруження в суспільстві.

В цілому означені складові процесу прийняття рішення можуть

бути представлені у вигляді схеми (див. рис. 3.1), що відображає пере-

біг різних фаз прийняття рішення – від дисбалансу наявної і бажаної

ситуацій до виникнення нової ситуації через прий-няття рішення. У

цьому сенсі схема містить ознаку рекурентності і може застосовува-

тись для аналізу й прогнозування розгорнутих ланцюжків поведінки.

158

Проблемна ситуація,

дисбаланс бажаного і наявного

Уточнення власних цілей

Сприйняття та формування

переліку пропозицій

Підґрунтя

Рішення = f (цілі, пропозиції,

припущені наслідки, підґрунтя)

Наслідки.

Повна множина

наслідків –

як бажаних,

так і небажаних

Результат,

досягнення /

недосягнення цілі

Події

Ситуація оновлена прийняттям

рішення, новий стан речей

Рис. 3.1. Процес прийняття рішення

(Рекурентне коло позначене пунктирною лінією)

159

Повертаючись до функції, що описує прийняте рішення як за-

лежність від пропозицій, подій, цілей, наслідків і підґрунть −

Рішення = f(Пропозиції, Події, Цілі, Наслідки, Підґрунтя), зауважи-

мо, що в реальному житті жоден суб’єкт не буде витрачати часу на

аналіз і врахування у рішенні всіх можливих означених аргументів.

Більше того, кожний з аргументів функції сам подається множиною,

що містить кількість членів n≥2, і тільки для цілей вона дорівнює

n≥1. Тож функція має кількість аргументів n≥9, яка підходить до

верхньої межі ресурсу робочої пам’яті і буде складною для опрацю-

вання когнітивною системою без застосування допоміжних засобів.

У цьому сенсі розгорнуте застосування описаної функції у повсяк-

денному житті на рівні окремого індивіда виявиться занадто витрат-

ним і неадаптивним. Як продемонстрував Г. Гігеренцер, люди охоче

використовують так звані швидкі евристики для прийняття рішень,

які мають високу екологічну валідність. Відповідно можна припус-

тити, що індивід вдається до своєрідного згортання наведеної функ-

ції. Тож спробуємо знайти спрощену форму цієї функції, яка б від-

повідала реаліям повсякденного життя. Припустимо, що індивід,

приймаючи рішення, розподіляє всі наявні аргументи на інтернальні

та екстернальні, а також враховує ступінь їхньої раціональності та

суб’єктивної впевненості в рішенні, що приймається. У згорнутому

вигляді функція може бути подана як залежна від трьох аргументів:

Рішення=f(раціональність, екстернальність, стабільність). При цьому

припустимо, що оцінка аргументів функції (раціональності, екстер-

нальності та стабільності) може виконуватись за допомогою швид-

ких внутрішніх евристик, що уможливлює її застосування в умовах

повсякдення та істотно скорочує час прийняття рішення.

Для молоді та інших категорій громадян з низьким рівнем полі-

тичної участі пропозиції щодо політичних подій і дії є переважно зов-

нішніми складовими процесу прийняття рішення. Для суб’єктів з ни-

зьким рівнем політичної участі вони фактично задаються як готові і

мають відверто екстернальний характер. Пропозиції можуть розгляда-

тись як стимули, що по-різному сприймаються й інтерпретуються, та

за певних умов здатні активізувати вже наявні ланцюжки «сти-

мул→реакція». Цілі ж і підґрунтя інтегруються в інтернальну складо-

ву прийняття рішення. Через їхню інтернальність цілі і підґрунтя, які

визначають поведінку суб’єкта в ситуації прийняття рішення, недо-

ступні для безпосереднього вивчення. Про них можна судити лише

опосередковано, з опитувань, з аналізу поведінки суб’єкта. За наявно-

160

сті достовірної інформації про цілі і підґрунтя прийняття рішення

суб’єктом виникає можливість прогнозування рішення суб’єкта. Очі-

кувані наслідки радше відповідають інтернальній компоненті. Реальні

ж наслідки прийняття рішення можуть містити як інтернальну, так і

екстернальну компоненту, але в часовому вимірі вони настають піз-

ніше, вже після прийняття рішення, тож мають менший вплив на його

прийняття. В цьому сенсі можна виокремити інтернальний і екстер-

нальний виміри прийняття рішення як важливі якісні параметри. До-

цільно припустити, що баланс екстернальної та інтернальної складо-

вих впливає на перебіг і результат прийняття рішення й залежно від

рівнів становлення політичної участі по-різному проявляється. Не

менш важливими для прийняття рішення є такі виміри, як раціона-

льність аргументації і суб’єктивна стабільність рішення. При цьому

йдеться про обмежену раціональність у розумінні Г. Гігеренцера та

Г. Саймона (G. Gigerenzer, P. M. Todd, H. A.Simon). Очікується, що

просте реагування на політичні події буде характерним для нижчого

рівня політичної участі, тоді як суб’єктів з високим рівнем політич-

ної участі вирізнятимуть більший внесок у прийняття рішення інте-

рнальної складової, підвищені раціональність і стабільність прийня-

тих рішень.

3.3. Емпіричні дослідження процесу прийняття рішень

студентською молоддю

На основі дескриптивного підходу до вивчення процесу при-

йняття рішення нами досліджено особливості прийняття рішення

молоддю у переліку ситуацій, пов’язаних з виявом політичної уча-

сті. У першому дослідженні вивчалися якості прийнятих рішень

студентською молоддю, у другому − якості рішень, прийнятих лі-

дерами молодіжних політичних організацій, їхні рішення порівню-

валися з рішеннями молоді без вираженої політичної активності.

3.3.1. Диференційна шкала оцінки якостей рішення

Відповідно до поставленої мети виникла необхідність в ін-

струментарії для вимірювання якостей рішення. Для дослідження

якостей рішення було розроблено авторську тримірну диференці-

альну шкалу якостей рішення, яка дає змогу вимірювати екстер-

нальність/інтернальність, раціональність/ірраціональність та ста-

більність рішень.

161

В. Джеймс [9] розрізняв у потоці свідомості субстантивні та

транзитивні елементи (substantive and transitive parts), які слідують

один за одним. Описуючи потік свідомості, Г. Гуссерль також на-

водить два якісно відмінних елементи, а саме субстантивний і тра-

нзитивний. Перший пов’язаний з актом мислення і несе в собі пев-

ний зміст, доступний для вербалізації. Другий – транзитивний еле-

мент потоку свідомості – характеризується недоступністю для ра-

ціонального аналізу, неможливістю охопити його зміст. Пізніше

Ліншотен (J . Linschoten, 1961) наводить перелік попарно протиле-

жних характеристик, що описують ці елементи потоку свідомості.

Спираючись на припущення про наявність інтернальної та екстер-

нальної складових у процесі прийняття рішення та на наведені

Г. Гуссерлем та Дж. Ліншотеном характеристики транзитивного і

субстантивного елементів потоку свідомості, було запроваджено

диференціальні субшкали: екстернальності/інтернальності та раці-

ональності/інтуїтивності для оцінки відповідних якостей рішення.

Запровадження субшкали екстернальності/інтернальності

спирається на припущення про можливість інтернального й ексте-

рнального зумовлення прийнятих рішень. Під інтернальним обґру-

нтуванням рішення слід розуміти сукупність факторів, що нале-

жать до внутрішнього світу суб’єкта і, на думку суб’єкта, вплинули

на прийняття рішення. Як екстернальні розглядатимемо фактори,

що, на погляд суб’єкта, лежать поза його власним внутрішнім сві-

том, але вплинули на прийняття рішення. Субшкала раціональнос-

ті/інтуїтивності має на меті вимірювання відповідної якості рішен-

ня у континуумі раціональність/інтуїтивність. Як раціональне розг-

лядається рішення, що спирається на достатньо свідомий аналіз

передумов, на свідому аргументацію рішення та характеризується

розгорнутим перебігом прийняття рішення в часі. Якості субстан-

тивного елемента свідомості було покладено в основу створення

полюса шкали, що описує раціональні та екстернальні рішення.

Навпаки, якості транзитивного елемента було використано для

описання полюсів субшкали, що відповідають інтуїтивним та інте-

рнальним рішенням. Як інтуїтивне розглядається рішення, що

приймається без детального розгляду ситуації, розгорнутої аргуме-

нтації та оцінюється самим суб’єктом як інтуїтивне. Аргументація

такого рішення складно піддається вербалізації, і воно, як правило,

потребує мало часу для прийняття.

162

На відміну від Дж. Роттера, який розглядав екстерналь-

ність/інтернальність як локус контролю поведінки, ми використо-

вуємо ці поняття для оцінки суб’єктивного сприймання рішення як

продукту власної діяльності. Запропоноване нами розуміння ексте-

рнальності/інтернальності ближче до запропонованого

В. В. Століним, який трактує феномен екстернальнос-

ті/інтернальності в межах уявлення про самосвідомість. Оскільки

самосвідомість існує в формі внутрішнього діалогу, локус контро-

лю набуває діалогічності. Тож орієнтація щодо екстернальнос-

ті/інтернальності маніфестує себе у внутрішній мові суб’єкта. За

нашим припущенням, внутрішній діалог стосовно екстернальнос-

ті/інтернальності покладається також в основу оцінювання

суб’єктом якостей прийнятого рішення.

Крім зазначених двох субшкал, додатково було розроблено

субшкалу стабільності рішення. Вона описує ступінь суб’єктивної

впевненості у завершеності рішення. Визначається, чи справді

суб’єкт упевнений в рішенні та чи не передбачає він необхідність

його змінювати. Стабільність рішення – це багатоаспектний фактор,

який мав би враховувати стабільність умов, за яких приймається рі-

шення, а саме: стабільність множини пропозицій, мотивів суб’єкта

та його цілей, а також наслідків (останні припускаються як такі, що

випливають з даного рішення). Але в запропонованій шкалі йдеться

про суб’єктивно сприйняту стабільність рішення на момент опиту-

вання, тому ця субшкала не враховує окремо кожний із зазначених

факторів. Вони подаються в інтегрованому вигляді, поєднуючись у

суб’єктивності оцінки стабільності рішення.

В цілому шкала представлена 12-ма біполярними твердження-

ми по 4 на кожну із субшкал, за якими оцінюються якості прийнято-

го рішення. Перевага даної шкали полягає в тому, що вона не

пов’язана з певним переліком рішень і може застосовуватись для

вивчення якостей рішень у будь-яких сферах життєдіяльності. Для

цього необхідно підготувати описання відповідних проблемних

ситуацій, стосовно яких має бути прийнято рішення, та поєднати їх

із шкалою оцінки якостей рішення. Звичайно, додатковий перелік

ситуацій, щодо яких прийматиметься рішення, це додаткові витра-

ти на розробку інструментарію, але разом з тим це також певна га-

рантія, що особливості прийняття рішення будуть вивчені саме

стосовно тих ситуацій, які є предметом дослідницького інтересу. В

163

цьому сенсі розроблені ситуації повинні бути релевантними саме

до того конструкту, який має вивчатись.

При вивченні політичної участі молоді тестові ситуації роз-

роблялися так, щоб відображати різні рівні і складові політичної

участі, властиві поведінці зазначеної групи досліджуваних. В ціло-

му методика оцінювання якостей прийняття рішення щодо полі-

тичної участі застосовується таким чином. Досліджувана особа

ознайомлюється окремо з кожною із проблемних ситуацій і прий-

має рішення стосовно своїх дій у кожній з них. Кожне рішення ко-

дується в системі «так» – «ні» і таким чином описує готовність

особи до певної поведінки. Відразу після прийняття рішення щодо

конкретної проблемної ситуації особа має оцінити властивості сво-

го рішення за зазначеною тримірною шкалою.

На основі отриманих таким чином даних можна побудувати

функції:

ПС=F(Екстернальність/Інтернальність),

ПС=F(Раціональність/Інтуїтивність) та

ПС = F(Стабільність),

де ПС – це прийняте суб’єктом рішення щодо поведінки у

сконструйованих ситуаціях. Або будується інтегральна функція

ПС=F(Екст./Інтерн.; Рац./Інт.; Стаб.), яка відображає взаємодію ха-

рактеристик за трьома шкалами та їхній зв’язок з прийнятим рішен-

ням. Якщо ситуації відображають заданий психологічний конструкт,

наприклад політичну участь, то у наведених вище рівняннях поведі-

нка в проблемній ситуації (ПС) може бути замінена на змінну, що

відображає цей конструкт. Відповідно може бути побудована функ-

ція: Рівень політичної участі = F(Екст./Інтерн.; Рац./Інт.; Стаб.).

З одного боку, використання тримірної шкали якостей при-

йнятого рішення у комбінації з переліком певних проблемних си-

туацій розширює поле її можливого застосування, потребуючи

лише додаткової розробки проблемних ситуацій відповідно до

предмета досліджень. З другого боку, це знімає також питання

про встановлення однозначних норм для якостей рішення, які б

могли застосовуватись безвідносно до галузі досліджуваних рі-

шень. В цьому сенсі зарано сподіватись на встановлення якихось

єдиних загальних норм якостей різних за змістом рішень, які

приймаються, наприклад, щодо політичної участі, у сфері фінан-

сів чи в особистому житті.

164

3.3.2. Скорочений варіант опитувальника

рівня політичної участі (КОРПУ)

Політична участь є доволі складним утворенням, в якому по-

єднуються мотиваційні, пізнавально-когнітивні та інші складові

(див. розділ 1). Запропонована модель політичної участі утворює

базис для вивчення процесу прийняття рішень і визначає ті прояви

участі, стосовно яких вивчатиметься прийняття рішення. Як

центральні складові політичної участі визначаються три: пізнава-

льно-когнітивна, вербально-комунікативна і поведінково-вольова,

кожна з яких має три рівні. При цьому припускається, що на кож-

ному рівні кожної із складових політичної участі процес прийняття

рішення має певні властиві йому ознаки. Для того щоб вивчити

прийняття рішення на кожному з рівнів, розроблено дев’ять ситуа-

цій, які мають бути релевантними до повсякденного життя молоді.

Три рівні пізнавально-когнітивної складової представлено трьома

такими ситуаціями. (1) Перед Вами постав вибір – подивитись по

телевізору програму про події політичного життя або подивитись

іншу програму. Як Ви вчините? (2) Чи будете Ви докладати зусиль

до пошуку інформації стосовно політичних подій? (3) Чи будете Ви

детально аналізувати програми та пропозиції політичних партій,

перш ніж зробите стосовно них свій вибір? Відповідно до рівнів

прояву вербально-комунікативної складової було взято такі три

ситуації. (1) Уявіть, що Ви підійшли до друзів і чуєте, що вони об-

говорюють політичну ситуацію в країні. Чи приєднаєтесь Ви до

цього обговорення? (2) Уявіть, що Ви почули політичні новини

стосовно подій у країні. Чи будете Ви говорити про ці події у себе

вдома з родичами або із своїми товаришами? (3) Чи зможете Ви

переконати у своєму виступі аудиторію (групу людей) у певних

політичних поглядах і необхідності певних політичних дій? Пове-

дінково-вольова складова була представлена такими трьома ситуа-

ціями. (1) Чи вступили б Ви в якусь громадську чи політичну орга-

нізацію (партію)? (2) Чи виконували б Ви систематично певні до-

ручення, пов’язані з діяльністю якоїсь політичної сили? (3) Чи бу-

дете Ви активно і систематично брати участь у розробці і реалізації

політики певної політичної сили? Кожна з наведених ситуацій пот-

ребує прийняття рішення щодо власних дій. Позитивні і негативні

рішення позначаються як відповіді «так» та «ні». Нейтральна від-

165

повідь на кшталт «не знаю» не пропонувалась як така, що демон-

струватиме фактичну відсутність рішення.

Описані дев’ять ситуацій являють собою скорочений варі-

ант опитувальника для визначення рівня політичної участі

(КОРПУ) з відповідними трьома субшкалами: вербально-

комунікативною, поведінково-вольовою та пізнавально-

когнітивною. Приймаючи рішення стосовно кожної із ситуацій,

досліджуваний заповнює опитувальник з тією різницею, що кож-

не з питань він розглядає як ситуацію, в якій опинився особисто і

щодо якої йому зараз необхідно прийняти рішення. При цьому

дев’ять позитивно прийнятих рішень відбиватимуть найвищий

рівень політичної участі. І навпаки, дев’ять негативних рішень

засвідчать повну апатію до політичного життя країни і, відповід-

но, найнижчий рівень політичної участі.

3.3.3. Прийняття рішень

студентською молоддю

Під рішенням будемо розуміти вибір певної альтернативи аі з

непустої множини альтернатив Аі , і І, із застосуванням мно-

жини критеріїв С, тоді рішення можна подати як функцію d=f(Аі,C)

(H. Jungermann, H.-R. Pfister, K. Fischer). Відповідно до нашого

припущення множина критеріїв позначається трьома вимірами:

екстернальністю/інтернальністю, раціональністю/інтуїтивністю та

суб’єктивною впевненістю у вірності рішення. З огляду на зазначе-

не у запропонованому дослідженні було зосереджено увагу на лівій

частині цього рівняння, а саме на суб’єктивно сприйнятих якостях

рішення. Сприймання суб’єктом якостей свого рішення відкриває

шлях до розуміння меж дискусійності такого рішення та форму-

вання підходів для впливу на нього. Предмет даного дослідження –

це суб’єктивне сприймання якостей власного рішення студентами у

ситуаціях, релевантних для маніфестації політичної участі. Мета

дослідження полягала у вивченні якостей рішень щодо політичної

участі та у випробуванні ефективності комбінованого застосування

диференційної шкали для визначення якостей рішення разом з тес-

товими проблемними ситуаціями, релевантними для виявлення по-

літичної участі.

Метод. Дослідження проводилося на вибірці студентів Тер-

нопільського національного економічного університету у вересні

166

2007 р. напередодні виборів до Верховної Ради України. Як стиму-

льний матеріал використовувалась комбінація шкали оцінки влас-

тивостей рішення і проблемні ситуації. Кожна з проблемних ситуа-

цій супроводжувалась окремо шкалою для визначення якостей рі-

шення, як це бачимо нижче.

Ваша стать (обвести кружечком необхідне): Чол. Жін.

Ваш вік ______р.

Сьогоднішня дата: ________ 2007 р.

1. Уявіть, що на наступних вихідних відбудуться вибори до Верховної

Ради України. Вам зараз необхідно прийняти рішення, чи підете Ви на

вибори, чи ні? Підкресліть свій вибір з переліку запропонованих:

а) піду на вибори; б) не піду на вибори.

Щойно Вами було прийнято рішення щодо участі у виборах.

Будь ласка, пригадайте, як Ви приймали рішення, і оцініть за наведеною

шкалою якості Вашого рішення.

Моє рішення:

Ціл

ко

м з

год

ен

Зго

ден

Ско

ріш

е зг

од

ен

0

Ско

ріш

е зг

од

ен

Зго

ден

Ціл

ко

м з

год

ен

-3 -2 -1 0 +1 +2 +3

1

Спирається на почуття

Спирається на роздуми

2

Кінцеве

Невизначене

3

Викликане моїм внутрішнім ста-

ном

Викликане зов-нішніми обста-

винами

4

Чуттєве

Раціональне

5

Попереднє

Остаточне

6

Багатоетапне

Миттєве

7

Прийняте після тривалих

Прийняте блис-кавично

167

роздумів

8 Розмите

Чітке

9 Його наслідки вплинуть на

мене

Його наслідки вплинуть на

інших

10 Інтуїтивне

Розсудливе

11 Я впевнений в моєму рішенні

Я сумніваюся в моєму рішенні

12 Рішення спира-ється на зовніш-

ні фактори

Рішення спира-ється на мої

інтереси

2. Уявіть, що на наступних вихідних відбудуться вибори до Верхо-

вної Ради України. За яку з політичних партій Ви б проголосували? Пос-

тавте «хрестик» (Х) відповідно до Вашого вибору з переліку запропоно-

ваних.

1 Партія зелених України 6 Блок Литвина

2 Комуністична партія

України (оновлена)

7 Блок Юлії Тимошенко

3 Прогресивна соціалістич-

на партія України

8 Комуністична партія

України

4 Всеукраїнське об’єднання

«Свобода»

9 Блок «Наша Україна – На-

родна самооборона»

5 Соціалістична партія

України

10 Інша

6 Партія регіонів 11 Проти всіх

3. Уявіть, що Вам запропонували взяти участь у політичній демон-

страції чи в політичному пікеті. Як Ви вчините, чи візьмете Ви участь в

цій політичній акції? Підкресліть свій вибір з переліку запропонованих:

а) так, візьму участь; б) не братиму участі.

4. Уявіть ситуацію: Ваш знайомий сказав Вам, що не збирається

йти на парламентські вибори, які мають відбутися в наступні вихідні. Чи

будете Ви його переконувати в необхідності піти на вибори і проголосу-

вати? Підкресліть свій вибір з переліку запропонованих:

а) так, я спробую переконати його піти на вибори;

б) ні, не буду переконувати йти на вибори.

168

5. Уявіть, що Вам запропонували підписати звернення під ініціати-

вою проведення всенародного референдуму щодо вступу України до

НАТО. Чи підтримаєте Ви проведення такого референдуму? Підкресліть

свій вибір з переліку запропонованих:

а) підтримаю проведення референдуму;

б) не підтримаю проведення референдуму.

Опитувані. У дослідженні добровільно на безоплатній основі

взяли участь 50 студентів, з них 22 чоловічої статі. Середній вік

опитуваних склав 21,2 року. Диференційна шкала якостей рішення

подавалась окремо після кожної проблемної ситуації. Заповнення

опитувальника не обмежувалось у часі.

Результати.

Розглянемо спочатку окремо якості рішень, прийнятих сто-

совно кожної з проблемних ситуацій. Відповідаючи на перше запи-

тання, респондент приймав рішення стосовно того, чи піде він на

вибори, якщо вони відбуватимуться у наступні вихідні. Відповіді

розподілились так: 48 осіб (96%) вирішили йти на вибори, 2 особи

(4%) відмовилися від участі у виборах. Було проаналізовано якості

тільки позитивного рішення, бо для достовірного аналізу негатив-

ного рішення кількість даних виявилась недостатня.

Якості прийнятого рішення у зазначеній ситуації (ПС) за суб-

шкалами раціональності/ірраціональності, екстернальності/інтер-

нальності та стабільності описуються таким чином:

ПС=F(Рац./Ірр.)=1,53; ПС=F(Екст./Інтерн.)=0,33; ПС= F(Стаб.)=1,76.

Тобто рішення про власну участь у виборах сприймається

суб’єктом як раціональне з незначною тенденцією до екстерналь-

ності та з високою стабільністю. В цілому рішення щодо ситуатив-

ної поведінки описується як функція: ПС = F(Рац.-Ірр.; Екст.-

Інтерн.; Стаб.) = F(1,53; 0,33; 1,76).

Наступне питання стосувалось вибору певної політичної пар-

тії з переліку запропонованих у бюлетенях для голосування. Зазна-

чимо, що дане опитування не має на меті вивчення розподілу голо-

сів у вибірці студентів. У переліку для вибору було запропоновано

дев’ять найбільш рейтингових на той час українських партій та дві

додаткові опції: можливість вписати самому назву політичної пар-

тії та голосувати проти всіх. Відповіді розподілилися так: 72,7%

студентів віддали голоси за БЮТ, 18,2% надали перевагу НУ-НС та

9,1% проголосували проти всіх. Тож аналіз якостей рішень можли-

169

вий лише стосовно цих трьох результатів вибору. Рішення голосу-

вати за БЮТ характеризується такими параметрами: ПС =

=F(Рац./Ірр.)=1,5; ПС = F(Екст./Інтерн.)=0,56; ПС = F(Стаб.)=1,443.

Для рішення проголосувати за НУ-НС отримано такі показни-

ки: ПС=F(Рац./Ірр.)=1,25; ПС=F(Екст./Інтерн.)=0,313; ПС=

=F(Стаб.)=2,188. Зазначимо, що рішення, до якого вдалась біль-

шість досліджуваних суб’єктивно сприймається як найбільш раціо-

нальне на рівні індивіда. Дещо вища стабільність рішення спостері-

гається у меншій за чисельністю групі прихильників НУ-НС, що,

ймовірно, свідчить про належність до цієї групи осіб з більшою

ригідністю, кількість яких зазвичай важко піддаватиметься зрос-

танню в подальшому. Навпаки, можливе їх зменшення через част-

ковий перехід до групи, налаштованої голосувати проти всіх, за

умови поширення песимістично-фаталістичних настроїв у суспіль-

стві. Рішення голосувати проти всіх має такі показники: ПС =

=F(Рац./Ірр.)=1,375; ПС=F(Екст./Інтерн.)=0; ПС=F(Стаб.)=1,5.

Ця група виявляє активну готовність до вираження протестних дій.

Зазначені студенти не вдалися до пасивної відмови від участі у ви-

борах, а беруть в них участь з метою висловити своє незадоволення

політиками всіх спрямувань. При цьому їхнє рішення має високу

стабільність і суб’єктивну раціональність.

Трете питання стосувалося рішення щодо того, брати чи не

брати участь у політичній демонстрації. Воно цікаве тим, що розк-

риває особливості прийняття рішення стосовно відкритих протест-

них дій. Серед студентів 37,5% прийняли рішення про участь в та-

кій політичній акції. Відмовилися ж 62,5%. Рішення про участь у

акції протесту виглядає вже менш раціональним

ПС=F(Рац./Ірр.)=1,083, у нього помітно зросла екстернальність

ПС=F(Екст./Інтерн.)=0,525, тобто зовнішні події розглядаються як

можливе обґрунтування рішення брати участь у демонстрації. Істо-

тно знизилася стабільність такого рішення ПС=F(Стаб.)=0, що вка-

зує на високу вірогідність його зміни в момент, коли буде потрібно

насправді брати участь в акції протесту. Зменшення стабільності

могло відбутися завдяки уявленню про небезпеку, яку потенційно

несе відкрита демонстрація владі свого протестного настрою. У тих

студентів, що відмовилися від участі, рішення описується такими

якостями: ПС=F(Рац./Ірр.)=0,603. Раціональність рішення знизила-

ся порівняно з попередніми рішеннями і навіть порівняно з рішен-

ням про участь у політичній демонстрації. Відмова від активних

170

дій виглядає як менш раціональна поведінка, яка набуває вкрай не-

значної інтернальної обґрунтованості (ПС=F(Екст./Інтерн.)=

=0,018). Збільшення інтернальності може випливати із зростання

тривоги за особисто значущі наслідки відкритої участі у протест-

них діях. Однак це рішення характеризується достатньою стабіль-

ністю: ПС=F(Стаб.)=1,115. Тож якщо серед тих, хто вирішив брати

участь у політичній демонстрації, значна частина може відмовити-

ся від свого рішення, то серед тих, хто відразу відмовився від акти-

вної участі, маловірогідно, що хтось змінить вже прийняте рішен-

ня, принаймні без попередньої істотної зміни інших аргументів:

ситуації, пропозицій, подій, прогнозу щодо ймовірних наслідків.

Отриманий результат мав би враховуватися у вивченні протестної

поведінки на великих вибірках у соціологічних дослідженнях. Тоб-

то не кожна заявлена готовність до участі у протестних акціях спи-

рається на суб’єктивно стабільні рішення, а тому вона може бути з

великою вірогідністю скорегована у бік пасивної позиції: а) самим

суб’єктомі, б) керованим впливом на ситуацію.

У четвертій проблемній ситуації досліджуваний приймав рі-

шення стосовно того, переконувати чи ні знайомого у необхідності

йти на вибори і голосувати. Йдеться фактично про вияв активної

громадянської позиції, яка, на відміну від участі у політичній акції

протесту, не несе потенційних загроз досліджуваному, хоча й пот-

ребує певних часових витрат та застосування навичок комунікації.

В цьому випадку 56% респондентів вирішили переконати знайомо-

го піти на вибори, що відображає збільшення політичної активності

залежно від ситуації і можливих наслідків. Відповідно 44% відмо-

вилися від такої спроби. Рішення тих, хто дав позитивну відповідь,

характеризується таким чином: ПС=F(Рац./Ірр.)=1,463;

ПС=F(Екс./Інтерн.)=0,158; ПС=F(Стаб.)=1,873. Таке рішення ви-

глядає як раціональне, з незначною тенденцією до екстернальності

та є доволі стабільним. Відмова ж переконувати у необхідності йти

на вибори має значно нижчу раціональність: ПС=F(Рац./

Ірр.)=0,205. З урахуванням відповідей на запитання у попередніх

проблемних ситуаціях можна дійти висновку, що саме активна по-

зиція має серед молоді більшу вірогідність бути оціненою як раці-

ональна та більш бажана. Негативне рішення має також незначну,

але дещо більшу екстернальність: ПС=F(Екст./Інтерн.)=0,363 та

значно меншу суб’єктивну стабільність: ПС=F(Стаб.)=0,07. Якщо

порівняти цей результат з негативною відповіддю на трете запи-

171

тання, а саме з відмовою від участі у політичній демонстрації, то

слід зауважити, що стабільність прийнятого рішення значно змен-

шується, коли йдеться: а) про рішення щодо активних, але потен-

ційно небезпечних дій (F(Стаб.)=0) або ж навпаки; б) коли рішення

стосується вибору пасивної і безпечної лінії поведінки

(F(Стаб.)=0,07). Не виключено, що вагання щодо стабільності при-

йнятого рішення відбуваються під впливом індивідуального досві-

ду ефективності активної позиції та соціальної бажаності активної

громадянської позиції, від якої в обох наведених випадках частина

досліджуваних відмовилася.

П’ята проблемна ситуація стосувалася прийняття рішення

про підтримку всенародного референдуму щодо вступу України в

НАТО. Дослідники мали на меті вивчити якості рішення про підт-

римку проведення референдуму і ніяким чином не встановлювати

кількість прибічників чи супротивників вступу країни у НАТО.

Ідею проведення референдуму підтримали 80% опитаних, 20% ви-

словились проти референдуму, очевидно, передбачаючи його нега-

тивний результат щодо їхньої власної позиції. Ці 20% не були про-

тивниками референдуму як такого, а радше відмовилися від нього

на підставі незадовільного для них самих результату референдуму.

Рішення тих, хто підтримав ідею проведення референдуму має такі

якості: ПС=F(Рац./Ірр.)=1,238; ПС=F(Екст./Інтерн.)=0,8;

ПС=F(Стаб.)=1,115. Екстернальність цього рішення сягнула найбі-

льшого значення для всіх п’яти досліджуваних ситуацій. Рішення ж

супротивників референдуму отримало зовсім інші властивості:

ПС=F(Рац./Інт.)=0,8; ПС=F(Екст./Інтерн.)=0,5; ПС=F(Стаб.)=0,35.

У супротивників референдуму істотно зменшилися раціональність,

екстернальність і значно зменшилася стабільність прийнятого рі-

шення. Можна припустити, що за таких показників виникає мож-

ливість зміни рішення цією частиною респондентів у разі: а) зміни

зовнішньої ситуації; б) надання аргументів на користь проведення

референдуму, що сприйматимуться як раціональні.

Три аргументи, на які спирається прийняття рішення, харак-

теризуються також певним внутрішнім взаємозв’язком. Із дослі-

джених п’яти проблемних ситуацій було обрано відповіді, що свід-

чать про активну позицію респондентів, тобто відповіді суб’єктів,

які беруть участь у виборах та проголосували б за певну політичну

силу, а не проти всіх, які погодилися взяти участь у політичній де-

монстрації, переконати знайомого піти на вибори та висловилися

172

на підтримку референдуму. У множині цих відповідей знайдено

негативну кореляцію (r=-0,41) для раціональності та екстерналь-

ності. У міру зменшення екстернальності прийнятого рішення

збільшується його суб’єктивна раціональність. Негативна кореля-

ція (r=-0,55) характеризує також зв’язок між екстернальністю і ста-

більністю рішення, що вказує на можливість зміни прийнятого рі-

шення у разі зміни ситуації (зміни переліку пропозицій або множи-

ни очікуваних наслідків). Позитивно корелює раціональність зі

стабільністю (r=+0,648), тобто чим більша раціональність рішення,

тим більш стабільним воно сприймається суб’єктивно. Ця кореля-

ція зберігається навіть тоді, коли поєднано разом надані позитивні і

негативні рішення (r=+0,694).

Результати свідчать, що, оцінюючи власні рішення, дослі-

джувані радше тяжіють бачити їх раціональними. До настання нас-

лідків прийнятого рішення і до оцінювання рішення на предмет

досягнення поставленої мети воно сприймається як переважно ра-

ціональне. Ознак же ірраціональності воно може набути після на-

стання небажаних для суб’єкта наслідків. Люди системно уникають

ірраціональних рішень, що, з одного боку, гарантує адаптивність

поведінки, а з другого – дає можливість впливу на прийняття рі-

шення. В цьому сенсі соціальна бажаність раціональності рішень

відображає один з механізмів підтримки адаптивної поведінки.

3.4. Властивості рішень і рівень політичної участі

Якості прийнятого рішення щодо політично релевантної по-ведінки залежать від рівня політичної участі досліджуваного. Як уже зазначалося, різні рівні політичної участі пов’язані з різним баченням переліку пропозицій, наслідків і з формулюванням цілей. Для дослідження цього взаємозв’язку було вивчено рішення лідерів молодіжних політичних організацій.

Метод. Тривимірна шкала якостей рішення в комплексі з ко-ротким опитувальником рівня політичної участі (КОРПУ) викорис-товувалась для вивчення факторів прийняття рішення щодо полі-тичної участі регіональними лідерами молодіжних політичних ор-ганізацій. Поєднання зазначеної шкали і КОРПУ утворює нову комплексну методику для вивчення прийняття рішень стосовно проявів політичної участі.

173

В опитувальнику КОРПУ пропонуються дев’ять проблемних ситуацій, які відображають три рівні політичної участі: когнітивно-пізнавальну, вербально-комунікативну та поведінкову.

Під час дослідження кожна ситуація та належна їй шкала оцінки якостей рішення подавалися на окремому аркуші, щоб міні-мізувати можливі праймінг-ефекти та ефекти зворотної інгібіції. Комбінація КОРПУ і шкали для визначення властивостей рішення, як правило, не спричиняє труднощів у роботі досліджуваного. Вона демонструє також високу економічність. Розв’язання однієї про-блемної ситуації та заповнення шкали оцінки прийнятого рішення займає не більше двох хвилин, що дає змогу застосовувати комбі-націю КОРПУ та перелік проблемних ситуацій також у масових опитуваннях.

Досліджувані. Група респондентів складалася з двох підгруп, які належать до різних рівнів політичної участі. До першої підгру-пи увійшли 28 осіб з різних областей України. Вони були регіона-льними лідерами молодіжних організацій однієї з «лівих» парламе-нтських сил і на час проведення дослідження навчалися у м. Києві в школі партійного активу. Вибір такої підгрупи заздалегідь дає підстави очікувати отримання високого рівня політичної участі, за КОРПУ, практично у кожного з її членів. Разом з цим дослі-дження за участю регіональних лідерів партійних молодіжних ор-ганізацій має всі передумови для встановлення критеріальної валі-дності КОРПУ. Для порівняння було проведено дослідження за участю студентів м. Києва, які утворили другу підгрупу респонден-тів. Підгрупи були збалансовані за віком і статтю, щоб уникнути впливу додаткових факторів на якість прийнятих рішень. Усі рес-понденти брали участь у дослідженні добровільно і безкоштовно.

Результати. Рівень політичної участі. Як і очікувалось, підгрупа політич-

них лідерів продемонструвала високий рівень політичної участі. Про це свідчать їхні результати згідно з опитувальником КОРПУ в цілому та середні показники активності за кожною з трьох субш-кал: вербально-комунікативною, поведінково-вольовою та пізнава-льно-когнітивною.

Вербально-комунікативна субшкала. З підгрупи 28 досліджу-ваних за даною субшкалою 25 отримують максимальний бал – 3. Три особи отримують по 2 бали. Такий результат засвідчує високий рівень вербально-комунікативної складової політичної участі в цій групі молодих активістів. Фактично йдеться про виражений пере-

174

конувально-впливовий рівень прояву вербально-комунікативної складової політичної участі.

Поведінково-вольова субшкала. З 28 осіб 23 отримують най-вищу оцінку у 3 бали, п’ять осіб – по 2 бали. Такий результат підт-верджує високий рівень вираженості вольової поведінкової складо-вої політичної участі в групі молодих активістів, що маніфестує себе на лідерському, активному рівні.

Пізнавально-когнітивна субшкала. За цією субшкалою 23 до-сліджувані отримали максимальну оцінку рівня політичної участі – 3 бали. Три респонденти – по 2 бали та один – 1 бал. В цілому ре-зультат вказує на високий рівень політичної участі групи, а саме на творчо-аналітичний рівень пізнавально-когнітивної складової полі-тичної участі.

Результати дослідження свідчать про те, що регіональні ліде-ри партійних молодіжних організацій мають усвідомлено-вчинковий рівень політичної участі. Отримані дані вимірювання політичної участі у групі політичних активістів засвідчують також високу критеріальну валідність (КОРПУ), що визначає активістів як осіб з високим рівнем політичної участі за всіма субшкалами. Якщо врахувати, що валідизація за певним критерієм (критеріальна валідизація) виконується за методом контрастних груп, то для за-вершення оцінки критеріальної валідності КОРПУ було проведено таке саме дослідження з групою студентів Національного технічно-го університету України «КПІ», які не були лідерами політичних організацій. Дослідження підтвердило нижчий рівень політичної участі у цій групі, за χ

2-тестом р<0,01. Показник політичної участі

студентства коливався між вибірково-ситуативним і статусно-прагматичним рівнями.

Визначення якостей прийнятого рішення. Розглянемо ступінь суб’єктивно сприйнятої раціональності, екстернальності та стабі-льності прийнятих рішень, починаючи з лідерів молодіжних регіо-нальних партійних організацій, а саме з їхніх середніх сукупних показників за трьома субшкалами політичної участі. Потім проана-лізуємо властивості прийнятих позитивних рішень окремо для ко-жної із складових політичної участі. Нагадаємо, що кожна із зазна-чених субшкал має полюси від «-3» до «+3». Наприклад, рішення, що отримують за шкалою раціональності середню оцінку більше 0, розглядатимемо як суб’єктивно раціональні. І навпаки, рішення за цією шкалою з оцінкою менше 0 – як ірраціональні. Так само рі-шення, що мають оцінку більше 0 за шкалою екстернальнос-

175

ті/інтернальності, слід розуміти як суб’єктивно екстернальні, а рі-шення з оцінкою менше 0 – як інтернально зумовлені. На шкалі стабільності рішення з оцінкою більше 0 є стабільним. Негативна ж оцінка відповідає рішенням, у яких респондент відверто невпевне-ний та не виключає можливості їхньої зміни.

Позитивні рішення для аналізу було обрано тому, що вони відображають вищий рівень політичної участі і є найбільш типови-ми для групи лідерів молодіжних політичних організацій. Кількість негативних рішень у цій групі вкрай мала і непридатна для статис-тичного аналізу. Раціональність рішення для всіх дев’яти ситуацій з КОРПУ описується середньою величиною в 1,209 бала. Лідери молодіжних регіональних осередків партії однозначно надають пе-ревагу раціональним рішенням. При цьому не слід, однак, забувати про соціальну бажаність раціональності. В групі досліджуваних студентів цей показник за всіма дев’ятьма ситуаціями дещо ниж-чий – 0,93. Середній показник екстернальності для позитивних від-повідей щодо всіх трьох складових політичної участі дорівнює у групі лідерів 0,274 бала. Частина рішень сприймаються як інтерна-льні, а частина – як екстернальні. Для порівняння: студенти мають дещо збільшену екстернальність своїх рішень – 0,471. Це узгоджу-ється з припущенням про вплив інтернальності на соціальну та по-літичну активність згідно з результатами дослідження (А. Реан), за якими інтернальний локус контролю корелює з соціальною зріліс-тю та просоціальною поведінкою.

Середня стабільність рішення дорівнює 1,77 бала. Такий по-казник свідчить про те, що лідери демонструють доволі високий рівень упевненості у своїх рішеннях. Надто високі рівні суб’єктивної раціональності і стабільності рішення створюють пе-редумови для певної ригідності позиції політичних лідерів. Таке поєднання суб’єктивної раціональності і стабільності власного рі-шення може бути істотною перепоною для організації і плідного ведення політичного діалогу, особливо якщо зазначена констеляція спостерігатиметься і в лідерів інших партій. У групі студентів ви-явлені нижча середньої раціональність (0,93) та нижчий середній рівень стабільності рішення (1,14).

Розглянемо окремо властивості рішень лідерів молодіжних організацій щодо проявлення кожної із складових політичної уча-сті. Вербально-комунікативна складова політичної участі опису-ється такими параметрами прийняття рішення: раціональність 1,041 бала, екстернальність 0,39 бала та стабільність 1,547 бала.

176

Дещо зменшена раціональність може вказувати на наявність ірра-ціональних мотивів при комунікації. Ймовірно, що для частини лідерів спілкування саме по собі є джерелом задоволення. Змен-шення раціональності для цієї складової відбувається тому, що наслідки від вербально-комунікативної активності не завжди під-даються чіткій формалізації і операціоналізації. Досліджувані студенти, якщо і схиляються до реалізації вербально-комунікативної складової політичної участі, все ж вважають свої дії менш раціональними, більш екстернальними (спричиненими певною політичною чи соціальною подією) та менш стабільними, тобто у них вища готовність відмовитися від таких дій порівняно з лідерами. У студентському середовищі пріоритет надається не політичних подіям, а іншим приводам для комунікації. Поведін-ково-вольова складова отримала у групі політичних лідерів такі оцінки: раціональність 1,398, екстернальність 0,478 та стабіль-ність 1,892 бала. Стосовно цієї складової, що відображає експлі-цитні акти політично релевантної поведінки, студенти більше схильні до пасивності. У випадку активних дій їхні рішення збері-гають тенденцію до меншої раціональності, більшої екстерналь-ності та меншої стабільності порівняно з групою лідерів. Третя, пізнавально-когнітивна, складова у групі лідерів описується та-кими показниками: раціональність 1,188, екстернальність -0,047, тобто середня оцінка містить інтернальну складову рішення, ста-більність 1,862 бала. Студентська молодь не має вираженої внут-рішньої мотивації до реалізації пізнавально-когнітивної складової політичної активності. Спрямованість інтересів студентства відрі-зняється від спрямованості інтересів політичних лідерів, що від-повідає результатам всеукраїнських соціологічних опитувань, за якими лише близько 3% населення проявляють систематичну по-літичну активність. Тож рішення, що приймалися студентами, і в цьому дослідженні зберегли тенденцію до зменшення раціональ-ності, збільшення екстернальності і меншої стабільності. Це по-яснюється незначною суб’єктивною релевантністю політично орі-єнтованої інформації для реалізації повсякденних потреб молоді.

Результати засвідчують, що серед лідерів як найбільш раціо-нальні сприймаються рішення, що належать до вольової поведінко-вої компоненти (1,398 бала), дещо нижчу раціональність мають рішення пізнавально-когнітивної складової (1,188 бала) і найменш раціональні рішення, що мають вербально-комунікативну компо-ненту (1,041 бала). Найбільша раціональність поведінково-вольової

177

компоненти пов’язана з очевидністю для суб’єкта наслідків її реа-лізації. Лідери молодіжних політичних організацій мають високу впевненість у вірності власних рішень, що виявляється у їхній ви-сокій стабільності. Висока суб’єктивна раціональність поведінково-вольової компоненти та впевненість у прийнятому рішенні є одні-єю із запорук лідерства досліджуваних.

Результати переконують, що такий фактор, як екстерналь-ність/інтернальність рішення у своїй середній величині майже на-ближається до нуля. Це відповідає відхиленню розподілу оцінок власних рішень від нормального, тобто він є біполярний. При цьо-му майже половина рішень має екстернальний, а решта – інтерна-льний характер. Цілком закономірно, що рішення, які належать до пізнавально-когнітивної компоненти політичної участі, набувають більшої інтернальності (середня оцінка -0,048 бала) порівняно з іншими складовими політичної активності. Це відповідає внутріш-ній вмотивованості політичних лідерів щодо збору та опрацювання інформації релевантної для реалізації їхньої політичної активності. Однак це не виключає екстернальні підґрунтя когнітивно-пізнавальної активності лідерів молодіжних політичних організа-цій, наприклад, через необхідність обґрунтовано реагувати на події політичного життя. У групі ж досліджуваних студентів простежу-ється значно менша інтернальність рішення щодо реалізації полі-тичної участі, якщо взяти до уваги тих студентів, котрі схиляються до активної позиції. Для їхніх рішень властива більша екстерналь-ність (0,471), тобто вони більшою мірою зумовлені перебігом подій політичного життя, що узгоджується з епізодичністю виявлення студентами політичної активності в цілому. Отже, інтернальність та впевненість у власному рішенні стають запорукою лідерства і здатності вести за собою інших людей.

Резюме Отримані результати підтверджують прийнятність і плідність

комбінування шкали екстернальності/раціональності/стабільності рішення із заздалегідь підготовленим переліком релевантних для політичної участі проблемних ситуацій. При цьому перелік ситуа-цій відповідає досліджуваній поведінці респондентів й уможлив-лює майже довільну диференціацію аспектів поведінки, завдяки чому може досягатися висока дискримінаційна валідність. Прийня-ті ж суб’єктом рішення розкривають схильність його діяти у той чи інший спосіб в означених ситуаціях та відображають його

178

суб’єктивне бачення обґрунтованості власних рішень. Завдяки цьому досягається прогностична цінність застосування такої ком-бінованої методики, яка підсилюється інформацією про якості рі-шення. Зрозуміло, що комбінування шкали якостей рішення з реле-вантними для дослідження ситуаціями може застосовуватись не тільки щодо політичної участі, а й в інших галузях.

Знайшло підтвердження припущення про підвищені раціона-льність, інтернальність та високу суб’єктивну стабільність рішень політичних лідерів, якщо їх порівнювати з рішеннями пересічних студентів. Аналіз властивостей прийняття рішення розкриває змі-ни, що відбуваються у цьому процесі відповідно до зміни рівня по-літичної участі суб’єкта. Якщо виходити з порівняння лідерів регі-ональних партійних осередків зі студентами, то очевидно, що ком-бінація суб’єктивно сприйнятої раціональності і підвищеної суб’єктивної стабільності власних рішень є одним із факторів, який забезпечує лідерство. При цьому слід зазначити, що підвищені суб’єктивні раціональність і стабільність рішень лідерів не мають чіткого співвідношення з математично розрахованою вірогідністю їхньої оптимальності. В цьому сенсі можна вести мову про визна-чальну роль суб’єктивного фактора у виокремленні лідерів із суку-пної популяції. До того ж особиста переконаність лідерів у власній правоті, яка виявляється у високій суб’єктивній раціональності і стабільность їхніх рішень, з одного боку, може бути фундаментом особистої лідерської позиції в організації, а з другого – перепоною у досягненні компромісу з тими представниками політичних сил, які мають інші погляди.

Фундаментальним видається встановлений взаємозв’язок між раціональністю і стабільністю рішення. Слід зазначити, що резуль-тати дослідження підтверджують ідею схильності людини прийма-ти принаймні суб’єктивно раціональні рішення. Суб’єктивна раціо-нальність як важлива властивість прийнятих рішень поєднується з уявленням про ефективність та адаптивність поведінки і, на нашу думку, є відображенням адаптивної поведінкової когніції в розу-мінні Г. Гігеренцера, П. Тодда (1999) та Г. Саймона (1982). Суб’єктивна раціональність рішення чи іншої дії вбачається необ-хідним підґрунтям для їхньої прийнятності і подальшої реалізації. Як ірраціональні сприймаються рішення, спрямовані на втрату ак-тивної позиції за наявності особистого інтересу до такої позиції, та рішення, наслідком яких будуть можливі та передбачувані особисті втрати як матеріального, так і нематеріального характеру. В цьому

179

сенсі уявлення про раціональність є важливою когнітивною компо-нентою забезпечення активності на рівні поведінки.

Позитивна кореляція між суб’єктивною раціональністю і ста-більністю рішення свідчить про те, що чим більша раціональність рішення, тим стабільнішим воно видаватиметься суб’єкту. Суб’єкт намагається виглядати раціональним у своїх рішеннях і діях, при-наймні перед самим собою. Отже, зміна рівня суб’єктивної раціо-нальності може бути істотним модеруючим фактором як прийняття рішення, так і пов’язаної з ним поведінки. Негативна ж кореляція між екстернальністю, раціональністю і стабільністю рішення відк-риває другу змінну для впливу на стабільність рішень. Очевидно, що прийняття екстернально зумовлених рішень знижуватиме їхню стабільність і навіть може супроводжуватись швидким переприй-няттям (зміною) рішення за зміни ситуації. В цьому сенсі політич-ному актору, який формує прийняття рішення інших політичних суб’єктів через створення певних подій та ситуацій, слід зважати на тривалість актуальності зазначених ситуацій і можливий час для переприйняття рішення суб’єктом.

Розподіл якостей рішення з раціональністю, екстернальністю та стабільністю утворює простір для системи цілеспрямованих впливів на прийняття рішення незалежно від рівня політичної учас-ті суб’єкта. При цьому кожна з означених якостей рішення створює окремий вимір можливого впливу. Наприклад, з метою впливу на екстернально означені рішення можуть застосовуватись: зміна ін-терпретації зовнішніх подій, пов’язаних з прийняттям рішення; по-дання інших множин пропозицій або презентація під іншим кутом зору множин пропозицій та наслідків рішення. Інтернально зумов-лені рішення можуть зазнавати впливу через апелювання до внут-рішніх цінностей та переконань, зміну самопочуття та зміну само-презентації суб’єкта, співвіднесення аргументації прийняття рі-шення або його наслідків з особистими почуттями або інтеріалізо-ваними принципами моралі.

Розкриття ірраціональності рішення, яке тільки готується до прийняття, може істотно вплинути як на перебіг його прийняття, так і на кінцевий результат. При цьому слід виходити з того, що суб’єкт прийняття рішення намагатиметься надати своєму рішенню раціона-льності щонайменше у власному суб’єктивному розумінні або ж ро-зроблятиме обґрунтування рішення, яке забезпечить сприйняття йо-го як раціонального найближчим оточенням, пресою чи електора-том. Формування мультиперспективної раціональності з різними

180

підходами до обчислення вірогідності подій і наслідків може розгля-датись як спосіб «обґрунтованого» уповільнення прийняття рішення. Залежно від поставленої мети це може призводити як до простої за-тримки у часі з прийняттям рішення, так і до формування фокусу уваги на рішенні, яке відповідає інтересам іншої сторони. Не менш цікава для впливу на прийняття рішення така змінна, як суб’єктивна стабільність рішення. Поширення інформації щодо нестабільності рішення може істотно зменшити цінність самого рішення та кіль-кість його прихильників. При цьому рівень стабільності рішення можна змінювати як апелюючи до особистісних рис самого суб’єкта, що прийняв рішення, так і до екстернальних факторів, зміни перелі-ку пропозицій через виявлення нових вірогідних наслідків чи подій. Повертаючись до рішення як функції, що визначається суб’єктивним незадоволенням актуальною ситуацією, переліком пропозицій, ціля-ми, наслідками, підґрунтями та подіями, зазначимо, що кожний з аргументів цієї функції може подаватися з урахуванням його власної екстернальності/інтернальності, раціональності/ірраціональності та стабільності. Як наслідок, розширюється перелік можливих впливів на прийняття рішення та на спосіб його подачі у засобах масової ін-формації. Наприклад, раціональність, екстернальність та стабіль-ність поставлених при прийнятті рішення цілей можуть бути вирі-шальними як для кінцевого результату прийняття рішення, так і для його сприйняття іншими суб’єктами.

Отримані результати дослідження відкривають можливість для розробки більш ефективної політичної реклами, підходів до аргументації певної політичної позиції, підготовки нових евристик для прийняття рішення та логічних схем для переконання суб’єкта або формування сумнівів у суб’єкта щодо зайнятої ним позиції. На підставі отриманих результатів можуть розроблятися нові підходи до навчання самого суб’єкта з метою прийняття ним більш раціо-нальних і переконливих рішень.

Література

1. Baron J. Thinking and deciding / J. Baron. – Cambridge University Press. 2nd ed., 1994. – 590 p.

2. Bazeman M. H. The relevance of Kahneman and Tversky’s concept of fram-ing to organisational behaviour / M. H. Bazeman // Journal of Management. – 1984. – № 10. − Р. 333–343.

3. Fagley N. S. The effect of framing on choice: Interactions with risk-taking propensity, cognitive style, and sex. / N. S. Fagley, & P. M. Miller // Personal-ity and Social Psychology Bulletin. – 1990. – № 16. – Р. 496–510.

181

4. Fischhoff B. (1983). Predicting frames / B. Fischhoff // Journal of Experi-mental Psychology: Learning, Memory, and Cognition. – 1983. – № 9. – Р. 103–116.

5. Gigerenzer G. On narrow norms and vague heuristics: A reply to Kahneman and Tversky / G. Gigerenzer // Psychological Research. – 1996. – № 103 (3). – P. 592–596.

6. Gigerenzer G. Simple Heuristics that make us smart / G. Gigerenzer, P. M. Todd. − New York; Oxford : Oxford University Press, 1999. – 416 p.

7. Husserl E. Husserliana, Gesamte Werke. Band IX, Phänomenologische Psychologie, Den Haag, Martinus Nijhoff, 1962.

8. Husserl E. Husserliana, Gesamte Werke, Band X : Zur Phänomenologie des inneren Zeitbewusstseins (1893-1917), Den Haag, Martinus Nijhoff, 1962.

9. James W. The principles of psychology / W. James. 2 Vols. – London, 1890. 10. Kahneman D. A. Perspective on judgement and choice. Mapping bounded ra-

tionality. / D. A. Kahneman // American Psychologist. – 2003. – № 58. – Р. 697–720.

11. Kahneman D. Prospect theory: An analysis of decision under risk / D. Kahneman, A. Tversky // Econometrica, – 1979. – № 47. – Р. 263–291.

12. Kahneman D. Choices, values and frames / D. Kahneman, A. Tversky // American Psychologist. – 1984. – № 39. – Р. 341–350.

13. Rotter G. B. Generalized expectances for internal versus external control of reinforcement / G. B. Rotter // Psychol. Monogr. – 1966. – V. 80. – №1 (whole number).

14. Simon H. A. Models of bounded rationality / H. A. Simon. Cambridge, MA: MIT Press, 1982.

15. Tversky A. Availability: A heuristic for judging frequency and probability / A. Tversky, D. Kahneman // Cognitive Psychology, – 1973. – № 5. – Р. 207–232.

16. Tversky A. Rational choice and the framing of decision / A. Tversky, D. Kahneman // Journal of Business. – 1986 – № 59. – Р. 251–278.

17. Муздыбаев К. Психология ответственности / К. Муздыбаев. – Л., 1984. 18. Муздыбаев К. Влияние форм организации труда на ответственность лич-

ности на производстве / К. Муздыбаев // Психологический журнал. – 1983. – №3. – С. 61–69.

19. Полунін О. В. Особливості прийняття рішення політично активною мо-лоддю / О. В. Полунін // Наукові студії із соціальної та політичної пси-хології: зб. статей / [АПН України, Ін-т соціальної та політичної психо-логії; Редкол.: С. Д. Максименко, М. М. Слюсаревський та ін.]. – К. : Міленіум, 2008. – Вип. 19 (22). – С. 213–221.

20. Реан А. А. Личностная зрелость и социальная практика / А. А. Реан // Теоретические и прикладные вопросы психологии. – СПб., 1995. – Вып.1.

21. Реан А. А. Проблемы и перспективы развития концепции локуса кон-троля личности / А. А. Реан // Психологический журнал. – 1998. – № 4. – С. 249–251.

22. Столин В. В. Самосознание личности / В. В. Столин. – М., 1983.

182

РОЗДІЛ 4

ОБ’ЄКТИВНІ ФАКТОРИ ФОРМУВАННЯ

ГОТОВНОСТІ МОЛОДІ ДО ПОЛІТИЧНОЇ УЧАСТІ

4.1. Вплив сім’ї на формування готовності молоді

до політичної участі

4.1.1. Політична соціалізація як процес формування політичної

культури

Одним з важливих чинників, що визначає характер, особли-

вості, рівень розвитку політичної участі громадян, є політична ку-

льтура [24]. Вона включає історичний досвід, пам’ять соціальних

спільнот та окремих індивідів у сфері політики, їх орієнтації, нави-

чки, що впливають на політичну поведінку. Зміни у політичній ку-

льтурі суспільства, на думку І. В. Галактіонової [6], можуть здійс-

нюватися трьома шляхами: 1) підтримка та збереження існуючої

політичної культури, в якій доросле покоління є для молодшого

контролером за дотриманням процесу передачі норм та поглядів; 2)

перетворення та переробка політичної культури, що зумовлено

змінами, які відбуваються в усіх сферах суспільного життя; 3) фо-

рмування нової політичної культури. Останнім шляхом іде й Укра-

їна, яка, як і інші країни, отримала можливість самостійного вибо-

ру економічної та політичної моделі розвитку.

Збереження, передача, відтворення, трансформація політич-

ної культури здійснюються в процесі політичної соціалізації. У

процесі політичної соціалізації формуються уявлення про прийнят-

ні способи політичної поведінки у різних ситуаціях; засвоюються

183

вміння та навички, необхідні для пізнання політичного світу; ви-

значається ставлення до політичної системи; визначаються цілі,

яких суб’єкт прагне досягти у процесі політичної участі, та ціннос-

ті, на які він при цьому спирається, тощо [11].

Джерела, з яких індивід щось дізнається про політику, нази-

ваються агентами політичної соціалізації. Вони прямо впливають

на формування або трансформування політичної культури. Існують

різноманітні підходи до класифікації агентів соціалізації.

В. Стельмах виокремлює два основні підходи до вивчення аген-

тів політичної соціалізації. Прихильники «персоніфікованого» підхо-

ду (Г. Дилігенський, О. Шестопал, М. Сазонов, А. Колодій,

В. Москаленко) розглядають агентів політичної соціалізації як засіб

безпосередньої передачі політичних ідей, поглядів, цінностей. Прихи-

льники «інституціонального» підходу (Г. Алмонд, Дж. Пауелл,

Р. Далтон) ототожнюють поняття «агент» (з лат. agens, agentis – дію-

чий) та «інститут» (з лат. institutum – усталення, встановлення, звичай,

установа; у суспільних науках під цим поняттям найчастіше розумі-

ється форма організації соціальної практики) і розглядають вплив пе-

вних агентів політичної соціалізації (інститутів та організацій) на по-

літичні настанови громадян. До прямих джерел політичної освіти, які

спеціально призначені для формування певної політичної культури й

досягнення політичних цілей, вони відносять уроки суспільствознавс-

тва у школі, діяльність політичних організацій і партій. Серед опосе-

редкованих агентів політичної соціалізації виокремлюють найближче

оточення, трудовий колектив [30].

І. В. Галактіонова виокремлює внутрішні та зовнішні джере-

ла політичної соціалізації [6]. До внутрішніх належать: вплив най-

ближчого оточення (сім’я, навчальні заклади, групи однолітків,

трудовий колектив), тип того місця, де людина мешкає постійно,

особливості психології людини. До зовнішніх – ЗМІ, ідеологія,

державний лад, тип економічних відносин, освіта, масова націона-

льна культура, державна молодіжна політика, громадянська освіта.

Кожне із цих джерел по-своєму впливає на індивіда, його цінності,

визначає формування уявлень про світ політики.

У контексті дослідження передумов та чинників формування

готовності молоді до політичної участі важливим постає питання

щодо детермінант, які б забезпечували успішність політичної соці-

алізації. Остання, з одного боку, може сприяти збереженню суспі-

льства у ході зміни генерацій, а з другого – трансформації політич-

184

ної системи задля успішного розвитку суспільства. Яким чином

відбувається інтеграція молодих громадян та їх залучення до полі-

тичної взаємодії? Яким чином самі громадяни сприймають полі-

тичні стереотипи, панують у суспільстві? Чи схильні вони до паси-

вної інтеріоризації політичних настанов, орієнтацій, цінностей та

цілей найближчого оточення (рідних, авторитетних фігур, значу-

щих інших)? Завдяки чому може формуватися схильність та готов-

ність молодих громадян до активної та конструктивної політичної

взаємодії? Пошук відповідей на ці та інші питання передбачає ана-

ліз концепцій та моделей політичної соціалізації.

Концепції політичної соціалізації активно розвивалися з другої

половини ХХ ст. внаслідок кризи, що охопила політичну систему

західного суспільства. Найбільш поширений підхід до трактування

соціалізації особи грунтується на поглядах З. Фрейда, згідно з якими

в основі розвитку самоконтролю індивіда лежать громадянські на-

станови. Теоретиками символічного інтеракціонізму (Ч. Кулі,

Дж. Мід) соціалізація розглядається як результат міжособистісного

спілкування, а формування особистості відбувається під впливом

взаємодії індивіда з довкіллям: людина усвідомлює себе через іден-

тифікацію з політичною і соціальною групою. Рівень розвитку інди-

віда визначається широтою та різноманіттям взаємодій, учасником

яких він є. Дослідження процесу політичної соціалізації здійснюва-

лося прибічниками моделі «підпорядкування». В основу цієї моделі

покладено погляди Т. Гоббса, який розглядав людину як нерозумну,

егоїстичну, нездатну подолати свої пристрасті істоту, що прагне

влади. Підпорядкування людини монопольній владі, на думку

Т. Гоббса, – єдина альтернатива анархії. Процес соціалізації у межах

моделі «підпорядкування» розглядається як процес засвоєння індиві-

дом певних поведінкових норм, цілей, цінностей та настанов завдяки

дії контролю у формі заохочень та покарань. Особистість у межах цієї

моделі розглядається як пасивний суб’єкт впливу, як резервуар, зміст

якого заповнюється залежно від впливів владних структур, а її роль як

елемента системи вбачається у підтримці системної рівноваги полі-

тичної системи. Сучасні прихильники цієї моделі (Д. Белл, С. Ліпсет,

Р. Даль) розглядають політичне регулювання як засіб підпорядкуван-

ня окремої людини державі [26]. Доволі популярною серед сучасних

науковців є концепція політичної підтримки, розроблена Д. Істоном і

Дж. Деннісом. Політична соціалізація розуміється прихильниками цієї

концепції як процес засвоєння індивідом соціальних ролей, прийняття

185

та виконання яких уможливлює його долучення до політичної систе-

ми суспільства. Агенти політичної соціалізації відіграють вагому роль

у формуванні позитивних настанов особистості щодо політичної сис-

теми і структури суспільства, що значною мірою визначає добровіль-

не усвідомлення індивідом легітимності та законності. Інша модель

політичної соціалізації – модель «інтересу», згідно з якою саме інте-

реси громадян визначають перебіг суспільно-політичних процесів у

державі. Прихильниками даного підходу громадяни розглядаються як

активні суб’єкти політики, а процес політичної соціалізації розумієть-

ся як такий, що детермінується взаємодією влади та індивіда. Форму-

вання ставлення молоді до політичної системи, з погляду прихильни-

ків цієї моделі, відбувається завдяки впливу системи агентів політич-

ної соціалізації. Усвідомлення громадянами власних переваг спільних

зусиль відповідно до моделі «інтересу» є вагомим чинником розвитку

суспільства.

Узагальнюючи здобутки концепцій та моделей політичної

соціалізації, можна стверджувати, що розробники кожної з них

зробили значний внесок у сучасне бачення ролі індивіда у процесі

політичної соціалізації. Неможливо заперечити значення різнома-

ніття взаємодій, учасником яких є індивід, а також роль ідентифі-

кацій з різноманітними групами у процесі самостановлення люди-

ни як суб’єкта політики та значення засвоєння і виконання індиві-

дом соціальних ролей у процесі політичної соціалізації. Беззапере-

чними також є значення заохочень та покарань у процесі засвоєння

поведінкових норм, становлення цілей, політичних цінностей та

настанов, з одного боку, та роль громадянських настанов у процесі

формування самоконтролю, з другого. Цей бік процесу соціалізації

не може розумітися як такий, в якому індивід є пасивним реципієн-

том впливів соціальної системи. Результат таких впливів та потен-

ційна міра активності індивіда у цьому процесі зумовлюються низ-

кою чинників – починаючи від характеру впливів та широкого кон-

тексту соціально-політичної взаємодії і закінчуючи особистісними

якостями індивіда, який є реципієнтом цих впливів.

4.1.2. Сім’я як агент політичної соціалізації

Політична соціалізація починається задовго до того, як лю-дина стає активним суб’єктом політики. Становлення людини як суб’єкта політичної взаємодії бере початок у сім’ї. Дорослі її члени транслюють дітям свої цінності, політичні погляди, демонструють

186

певні варіанти політичної поведінки. Від покоління до покоління в країнах з розвинутою демократією передаються громадянські цін-ності. В Україні ж, як і в багатьох пострадянських країнах, старше покоління саме ще перебуває у стані формування демократичних цінностей та власного досвіду життя, хоч у перехідному, проте вже в демократичному суспільстві. Звісно, що демократичність нашого суспільства на сучасному етапі його розвитку певною мірою обме-жена. Саме від того, як відбуватиметься соціалізація молодого по-коління, залежатимуть подальші вектори розвитку суспільства, у тому числі й демократизація.

Політична соціалізація в її цілеспрямованому аспекті не перед-бачає сприяння вихованню прихильника певних політичних сил (пар-тій). Завдання її полягає в тому, щоб представник нового покоління органічно засвоїв «обов’язковий» набір базових цінностей – розумін-ня своїх прав і свобод, поваги до прав і свобод інших, розуміння своїх обов’язків перед державою і суспільством та очікування щодо вико-нання суспільством і державою своїх обов’язків перед ним. Зрозуміло, що в ранньому віці про активну політичну соціалізацію особи, її ціле-спрямовану політичну просвіту і виховання ще не йдеться, проте пе-редумови формування готовності до участі в політичному житті сус-пільства, яку людина здійснюватиме в майбутньому, закладаються саме в цей період. Наприклад, у процесі патріотичного виховання сім’я справляє вплив на формування громадянської відповідальності та почуття громадянського обов’язку. Останне виражає усвідомлення своєї належності до держави та суспільства, мотивує на реалізацію «громадянської» поведінки [14].

Реалії сучасного життя є такими, що нерідко провідна спря-мованість діяльності батьків зосереджена на економічному забез-печенні сім’ї. При цьому вона реалізується поза межами сім’ї та не включає безпосередньої взаємодії з дітьми. Кількість часу, який батьки проводять разом з дітьми, у переважній більшості сімей не-значна. Якщо дітям не вистачає батьківської уваги, вони, почина-ючи з раннього віку, знаходять додаткові авторитетні фігури чи навіть такі, що заміщують батьків. Джерелами для ідентифікації стають друзі або старші діти, інші дорослі і дуже часто реальні або віртуальні персонажі (герої улюблених комп’ютерних та online-ігор, мультфільмів, серіалів, телешоу; телезірки тощо). Така різно-векторність впливів може призводити до формування суперечли-вих політичних настанов, та й у цілому – до еклектичності політичної свідомості.

187

Формування громадянина одночасно відбувається під впли-вом виховання у закладах освіти, зокрема на заняттях суспільство-знавства, на уроках історії чи літератури. Іншими чинниками, які впливають на формування громадянина, є: спілкування з групами однолітків, вплив думок учителів на учнів. Слід ураховувати, що агенти соціалізації (сім’я, школа, ЗМІ, оточення) можуть впливати по-різному і навіть мати суперечливий вплив. Проте саме через ло-кальні умови зростання людської особистості в родині та найближ-чому оточенні відбувається засвоєння політичних ролей [6]. У про-цесі політичної соціалізації особистості на тих етапах, коли родина ще справляє значний вплив, вона виступає тією призмою, крізь яку відбивається вплив інших, зовнішніх чинників соціалізації.

Формування засад готовності до політичної участі дитини в майбутньому та вектора її майбутньої політичної участі значною мірою визначається ступенем задоволеності батьків своїм стано-вищем у суспільстві, адже суспільні настрої громадян залежать від соціально-економічних умов їхнього життя. За результатами дослі-дження російського науковця І. Самаркіної, сімейні впливи продо-вжують виступати призмою, крізь яку відбивається вплив інших чинників соціалізації упродовж усього життя людини [27]. Такий близький до «задоволеності батьків їхнім становищем у суспільст-ві» чинник, як «лояльність батьків до влади», виявився одним з ви-значальних чинників перебігу процесів вторинної політичної соці-алізації та ресоціалізації. І. Самаркіна довела, що ставлення до вла-ди батьків і збіг або розбіжність їхньої позиції з позицією дітей є одним з чинників, що визначають траєкторію зміни політичної кар-тини світу дорослої людини і міру узгодженості цієї картини з ви-могами політичної системи. Дослідниця виходила з того, що клю-чові події дитинства впливають на формування базової картини світу в процесі первинної соціалізації; подальші трансформації по-літичної картини світу відбуваються у міру накопичення життєвого досвіду (у процесі вторинної політичної соціалізації) або ж у разі кардинальних змін за короткий час, як правило, під впливом масш-табних соціально-політичних подій або процесів (у процесі ресоці-алізації). Звернення до методу біографічного інтерв’ю та подаль-ший аналіз індивідуальних біографій дали можливість І. Самаркіній отримати доволі цікаві дані щодо перебігу цих проце-сів. Виявилось, що за наявності лояльного ставлення до влади у дітей та батьків процес зміни політичної картини світу (у разі сус-пільних трансформацій) є набагато більш гострим і болючим. Якщо

188

ж людина у дитинстві отримує від батьків «щеплення» нелояльнос-ті, перебіг ресоціалізаційних процесів у неї значно пом’якшується, така людина значно легше переживає процеси соціально-економічної адаптації в умовах суспільних змін [27]. Вірогідно, що відсутність у процесі трансформації політичної картини світу знач-них потрясінь у людей, чиї батьки зробили «щеплення» нелояльно-сті до влади, зумовлюється декількома чинниками. Ймовірно, така нелояльність могла виступати одним із наслідків осмислення та критичного оцінювання батьками існуючої у період первинної со-ціалізації їхніх дітей владної системи (період радянської влади у вибірці в дослідженні І. Самаркіної). Свідоме виховання батьками рефлексивних навичок у дітей сприяє успішній адаптації у подаль-шому житті людини на усіх етапах. Звісно, що відсутність лояльно-сті є яскравим прикладом ситуації, коли людина гарантовано отри-мує «щеплення» проти ілюзій стосовно влади. Проте трансляція батьками яскраво негативного ставлення до влади створює ризик формування у людини відчуття безнадійності або ж безсилля, що може у подальшому призводити до крайнощів у проявах її полі-тичної активності – від повної пасивності до екстремізму.

Неможливо переоцінити роль сім’ї як агента політичної соціалі-зації. Виступаючи вагомим чинником формування політичної картини світу, сім’я одночасно виконує дуже важливу роль, закладаючи підва-лини усієї подальшої суспільно-політичної поведінки людини. Суспі-льно-політична участь у зрілому віці (як і соціальна активність зага-лом) є «результуючою» політичної соціалізації, випливає з умов жит-тєдіяльності людини, а також з ідеологічних настанов, позицій, моде-лей поведінки, які демонстрували значущі представники її найближ-чого оточення. У цьому контексті значну роль відіграє довіра та задо-воленість найближчого оточення рівнем функціонування держави та її інститутів, а також уявлення людини щодо потенційних можливостей її впливу на функціонування цих інституцій, оволодіння стратегіями конструктивної політичної взаємодії.

4.1.3. Роль батьків у формуванні соціально-психологічної

готовності дітей до майбутньої політичної участі

Одним з найважливіших завдань політичної соціалізації є ви-

ховання готовності до політичної активності. Згідно з концепцією

політичної освіти політична активність – це безпосередня участь

людей у впорядкуванні життя громади, до якої вони належать [10].

189

Політична активність та міра долучення людини до суспільно-

політичних процесів зумовлюються наявністю у неї відповідних

потреб, інтересів та настанов [14]. Діти схильні певною мірою на-

слідувати політичні цінності та настанови батьків (звісно, таке на-

слідування переважно має місце у сім’ях, де панує атмосфера взає-

морозуміння та взаємоповаги, важливою умовою також є готов-

ність самих батьків «зростати» разом з дитиною і їхня схильність

поважати потреби до самостійності та свободи вибору). Якщо ба-

тьки мають відповідальну громадянську позицію, ініціюють і долу-

чаються до реальних справ з розбудови громади й держави, вибу-

довуючи при цьому гарні стосунки з членами власної сім’ї, та є ав-

торитетними фігурами для своїх дітей, можна очікувати, що діти

будуть схильні наслідувати батьків, у тому числі їхню настанову на

відповідальне ставлення до розбудови власної громади та держави.

Тим часом для здійснення ефективної політичної діяльності

людина повинна мати й певні особистісні властивості та характе-

ристики. Зокрема, ефективність суспільної діяльності значною мі-

рою пов’язана зі ступенем розвитку соціального інтересу [7]. Соці-

альний інтерес, за А. Адлером, – це прагнення до співпраці з інши-

ми людьми задля досягнення спільних цілей [1]. Успішність соціа-

льної (у тому числі суспільно-політичної) взаємодії значною мірою

залежить від настанови на співпрацю, готовності шукати можливо-

сті для взаємного задоволення інтересів усіх учасників взаємодії,

схильності до пошуку компромісів. Щоб здійснювати активну дія-

льність (і політичну) людині необхідний достатній рівень сформо-

ваності соціальних здібностей (до структури яких, на думку

О. Власової, належать як світоглядні почуття, особистісні еталони,

життєві стратегії, так і потенціал адекватного сприйняття, відобра-

ження, трансформації емоційних компонентів свідомості, мовний,

соціально-когнітивний, соціально-конативний потенціал, а також

інтегративні системи когнітивно-емоційної активності психіки, які

забезпечують спілкування та соціальну поведінку людини) [5]. Не-

абияке значення для ефективної політичної участі має здатність

людини виявляти ініціативу, розв’язувати проблеми власноруч, не

покладаючись на активність когось іншого, активно та самостійно

обстоювати власні інтереси (у тому числі політичні). Згідно з кон-

цепцією Е. Еріксона, формування самостійності та ініціативності

значною мірою залежить від успішності проходження дитиною

м’язово-анальної та локомоторно-генітальної стадій психосоціаль-

190

ного розвитку. М’язово-анальна стадія відповідає віковому промі-

жку 1-3 роки та полягає у проходженні кризи «автономія – сором

та сумніви». В разі успішного проходження цієї стадії закладають-

ся основи самостійності та основи стійкого сприйняття себе як не-

залежної людини, здатної самостійно приймати рішення [16]. Про-

тягом наступної, локомоторно-генітальної, стадії (у віці 3−6 років)

в разі успішного проходження кризи «ініціативність – почуття про-

вини», закладаються основи ініціативності [33]. Якщо батьки

схвалюють самостійні дії дитини, вона відчуває підтримку власної

ініціативи. Подальшому прояву ініціативи сприяє визнання бать-

ками права дитини на допитливість та творчість. Отже, формуван-

ня таких важливих особистісних властивостей, як ініціативність,

самостійність, а також соціальних здібностей та соціального інте-

ресу значною мірою залежить від родини.

Серед важливих соціальних якостей, особистісних властивос-

тей, які формуються в процесі соціалізації у молодшому шкільному та

значною мірою визначають політичну поведінку індивіда у зрілому

віці, О. В. Келепко виокремлює такі: відповідальність, упевненість у

собі, активність, критичність мислення, толерантність, опора на знан-

ня (когнітивний аналіз інформації, рефлексія), здатність до конструк-

тивної взаємодії з іншим (доцільний прояв лідерства, конкуренції,

компромісу, підпорядкування) [18]. Дослідниця наголошує на тому,

що ці якості є важливими для громадянина демократичної держави.

Сімейний мікросоціум зумовлює перебіг первинної соціалізації (у то-

му числі політичної) і є джерелом формування політичної картини

світу. Під впливом особливостей перебігу внутрішньосімейної взає-

модії закладаються основи світосприйняття, у тому числі емоційна

забарвленість сприйняття оточуючої дійсності [17].

Атмосфера у батьківській сім’ї, моделі поведінки, які демон-

струють батьки, визначають формування особистісних властивостей

дитини. Неабияке значення має тип сімейного середовища, в якому

вона виховується. Т. Ф. Алексєєнко виокремлює чотири типи сімей-

ного середовища [2]. Зокрема, «середовище догматизму» створює

умови для формування порядних, працьовитих, спрямованих, духовно

стійких, проте пасивних людей. Якщо дитина виховується в «середо-

вищі задоволеності життям», вона самостійно обирає собі шлях, оріє-

нтуючись на книги, фільми, розмови, зустрічі, власні життєві вражен-

ня. Як наслідок, складно передбачити, якою стане дитина. Життя лю-

дей у «середовищі успіху і кар’єри» базується на холодному розраху-

191

нку, адже вони живуть з упевненістю, що все купується або продаєть-

ся. Проте діти, які виховуються в такому середовищі, можуть бути

несхожими на своїх батьків. В «ідейному середовищі» виховуються

ініціативні люди, здатні з повагою ставитися до думки інших (звісно,

окрім випадків фанатичного ставлення до певних ідей). В реальному

житті у «чистому» вигляді певний тип сімейного середовища трапля-

ється нечасто. Скоріше, існують змішані типи. Найбільш оптималь-

ним (чи навіть ідеальним, на наш погляд) варіантом сімейного середо-

вища видається таке, в якому культивується відповідальне ставлення

до свого внеску в добробут не лише сім’ї, а й своєї спільноти, демон-

струється та виховується вміння знаходити баланс між піклуванням

про себе, свої інтереси та шанобливим ставленням до інтересів інших

у сукупності з формуванням навичок співпраці та мотивації до спів-

праці. Важливим також видається виховання у дітей цілеспрямовано-

сті, аналітичних, комунікативних навичок, вміння планувати своє

життя, висловлювати та обстоювати власну позицію.

Вагомий вплив справляє сім’я на готовність людини до полі-

тичної участі в майбутньому, на формування політичної рефлексії

[22]. Важливим, на думку Н. Михальченко, тут виявляється цілесп-

рямоване та систематичне вирішення таких завдань: а) плекання у

дітей любові до рідних та інших людей; б) навіювання атмосфери

підтримки свого народу, дотримання заповідей дідів та прадідів,

наступності поколінь; в) підтримка прагнення членів родини берег-

ти народні традиції і звичаї, примножувати загальнонаціональні

багатства; г) розвиток у кожного почуттів національної гідності і

гордості, формування свідомості і самосвідомості, виховання дітей

як патріотів і громадян, творців своєї долі та борців за інтереси

українського народу; д) схвалення і збагачення дитячого вміння

пишатися славою своїх предків, готовність захищати честь свого

народу; е) плекання в дітей пошани до рідної мови, культури, краю,

природи, Батьківщини.

4.1.4. Особливості трансгенераційної передачі досвіду

політичної участі

Результати дослідження трансгенераційних механізмів передачі

досвіду політичної участі, проведеного американськими вченими [41],

підтвердили: чим вищий ступінь освіченості батьків, тим ефективніше

їм вдається сформувати «політично стимулююче середовище» та за-

192

безпечити політичне виховання в межах сім’ї. Загалом політично ак-

тивні батьки зазвичай виступають рольовою моделлю для своїх дітей.

При цьому ступінь освіченості людини виявився більш сильним пре-

диктором політичної участі, ніж політична стимуляція, яку вона

отримувала вдома, будучи дитиною. Проте обидва ці чинники доволі

тісно пов’язані з такими показниками психологічного долучення до

політичного життя, як політичний інтерес, політична ефективність та

політична поінформованість [41].

Як засвідчив порівняльний аналіз політичної участі молоді у

восьми країнах ЄС (проведений віденським Інститутом соціальних

досліджень та аналізу, Австрія), політично активні батьки мають

дітей, які більше цікавляться політикою та демонструють більшу

довіру до політичних інститутів. За результатами цього досліджен-

ня встановлено, що політична соціалізація сім’ї найбільш ефектив-

на стосовно політичних настроїв та ідеологічних орієнтацій моло-

дих людей. Однолітки найефективніше впливають на політичну

поведінку молодих людей. Тобто, механізми передачі політичних

атитюдів забезпечуються скоріше вертикальними соціалізаційними

процесами (міжпоколінна передача), а політична поведінка – гори-

зонтальними соціалізаційними процесами (передача у межах одно-

го покоління). Щодо впливу школи, то чим активніша молодь у

школі, тим активніша вона й поза школою та після її закінчення.

Можливість соціальної участі у школі посилює інтерес молоді до

політики, навіть якщо структури розрізняються в різних країнах

[38]. Отже, ставлення батьків до політичного життя, конкретних

політичних подій та їхніх учасників має визначний вплив на полі-

тичну участь дітей. Забезпечуючи поінформованість дітей щодо

політичних інститутів і політичних подій та заохочуючи соціальну

активність дітей у школі, батьки стимулюють подальшу потенційну

політичну участь дітей у майбутньому. Умовами ефективності та-

кого забезпечення інформацією та заохочення, на нашу думку, є

довіра, взаєморозуміння батьків та дітей, вміння батьків зрозуміти

нахили та інтереси дітей, соціально-психологічна та психолого-

педагогічна компетентність батьків.

Відзначаючи наявність зарубіжних досліджень, присвячених

впливу сім’ї на формування передумов готовності до політичної

участі молоді у майбутньому, слід зауважити майже повну відсут-

ність вітчизняних досліджень, які б розкривали зв’язок між полі-

тичною участю дітей та батьків. Метою емпіричного дослідження,

193

проведеного нами, було встановлення зв’язку між рівнем політич-

ної участі молодих людей та рівнем політичної участі їхніх батьків,

а також між рівнем соціальної активності підлітків та рівнем полі-

тичної участі їхніх батьків.

У дослідженні взяли участь 52 особи (19 дівчат та 33 юнаки

віком 18–27 років), з яких 29 були керівниками регіональних моло-

діжних політичних організацій, а решта час від часу брала участь у

політичних акціях.

Для встановлення рівня політичної участі в групі молодим

людям пропонувався комплекс запитань, що відображають рівень

їхньої політичної участі («Індекс політичної участі», розроблений

Е. Клюєнко [19]). В основу комплексу покладено рівні політичної

участі – від пасивного до активного. З метою оцінки впливу сім’ї

на формування схильності індивіда до політичної участі досліджу-

ваним пропонувалося оцінити членів своєї сім’ї за параметрами,

визначеними в «Індексі політичної участі».

Кореляційний аналіз дав змогу встановити, що рівень полі-

тичної участі юнаків та дівчат корелює з рівнем політичної участі

батька (sig=0,003, rs = 0,444). Також була встановлена кореляція

між індексом політичної участі й тим, наскільки батьки заохочува-

ли прояви суспільної активності (sig=0,002, rs = 0,381) та сприяли

формуванню інтересу молодих людей до перебігу політичного

життя суспільства (sig=0,004, rs = 0,361).

У процесі дослідження встановлено, що в групі юнаків та ді-

вчат з високим рівнем політичної активності, високий рівень соціа-

льного інтересу мають 15% респондентів, середній – 53%, а низь-

кий – 32%. В результаті контент-аналізу відповідей досліджуваних

на відкриті запитання отримано цікаві дані щодо особливостей ба-

зових мотивів політичної участі у підгрупах з високим, низьким та

середнім рівнем соціального інтересу.

Зокрема, в групі з високим рівнем соціального інтересу домі-

нуючими мотивуючими чинниками, які зумовили участь молоді у

політичному житті, виявилися такі: переконаність, що обрана ними

партія допоможе їм обстоювати власні інтереси; бажання щось

змінити, поліпшити власне життя і життя оточуючих; бажання

брати участь у суспільному житті, від розмов перейти до справи,

застосувати власну силу з метою усунення несправедливості в ін-

тересах кожної людини, для майбутнього України, молоді і наших

дітей. Всі ці прагнення мають характерні особливості, вони засно-

194

вані на внутрішній референції при прийнятті рішень і спрямо-

вані на поліпшення як власного, так і суспільного життя; за-

сновані на бажаннях, інтересах та переконаннях, які мають по-

зитивно-стверджувальне, творче забарвлення.

В групі з середнім рівнем соціального інтересу домінував

протестний мотив – протест проти економічної, політичної не-

стабільності, обраного в країні політичного курсу, постійного

обману, деградації населення, втрати економічного потенціалу,

зниження життєвого рівня населення, проти людей, які живуть

за принципом «моя хата з краю»; проти фальсифікації історії кра-

їни, політичного знущання над нашим народом; тих, що обдурю-

ють, розвалюють економіку, сільське господарство; протест

проти несправедливості в суспільстві, сьогоднішнього становища

в країні, «проти буржуїв». Спільним для всіх цих мотивів є їх дія-

льнісне спрямування, орієнтація на усунення зовнішньо зумовле-

них негативних факторів. Окрім протестних мотивів, у міру зни-

ження рівня соціального інтересу, проявилися мотиви жалощів,

співчуття до батьків, матерів та старшого покоління, які страж-

дають через прагнення політичних діячів до самозбагачення; не-

можливості бути осторонь; жалості до нашої країни. Також у

цій групі був представлений мотив афіліації (приєднання) та захоп-

лення – «вступила разом з сестрою», «батько був моїм наставни-

ком», «захоплювався якостями членів партії».

У групі з низьким рівнем соціального інтересу виявився та-

кий мотив, як прагнення самоствердження: «спробувати себе в чо-

мусь новому», «довести собі, що здатен на серйозну роботу, що

потрібен суспільству», «якщо не я, то хто?». Характерною особ-

ливістю відповідей представників цієї підгрупи на запитання, яким

чином батьки намагалися передавати політичні знання, є те, що

доволі часто акцентувалася самостійність прийняття рішення

щодо політичної активності; висловлювалося твердження щодо

прийняття цього рішення на основі власних висновків та аналізу

того, що відбувається, і навіть наголошувалося на тому, що «бать-

ки ніколи свою думку не нав’язували».

Враховуючи, що ступінь розвитку соціального інтересу

впливає на ефективність суспільної діяльності, можна припустити,

що політична діяльність є тим ефективнішою, чим вищим є соціа-

льний інтерес. Це припущення добре узгоджується з отриманими

даними щодо особливостей мотивації політичної участі осіб з різ-

195

ним рівнем соціального інтересу. Участь у політичному житті, зу-

мовлена мотиваційними чинниками, які засновані на внутрішній

референції при прийнятті рішень, несуть позитивно-

стверджувальне, творче забарвлення та спрямовані на поліпшення

як власного, так і суспільного життя, імовірно, буде більш ефекти-

вною та спонукатиме до творчої діяльності на користь суспільст-

ва порівняно з участю, зумовленою протестними мотивами, жаліс-

тю, мотивами афіліації або ж прагненнями самоствердження.

Сприяючи формуванню у дітей соціального інтересу, батьки, від-

повідно, закладають фундамент для їхньої ефективної та конструк-

тивної суспільно-корисної політичної участі у майбутньому.

4.1.5. Вплив батьків на електоральну активність у юнацькому віці

Участь молоді у виборах є предметом обговорень та дослі-

джень як одна з необхідних форм політичної участі в демократич-

них країнах. Зазвичай у більшості західних країн сім’я і школа ви-

ховують молодих людей «активними громадянами», які знають

свої права, обов’язки та здатні зрозуміти механізми функціонуван-

ня державних і політичних інститутів. Враховуючи, що демократії

базуються та підтримуються саме завдяки участі громадян, неу-

часть або низька ймовірність участі однієї з груп (в даному випадку

молоді) у виборах може означати, що погляди цієї групи населення

не представлені у владі.

Масштабне дослідження, спрямоване на виявлення того, які

чинники визначають участь молоді у голосуванні та звідки молодь

отримує необхідну для цього інформацію, було проведене зарубіж-

ними науковцями [39]. Дослідження мало на меті виявлення

зв’язків між участю у виборах (голосуванні) та впливом сім’ї, шко-

ли, інших соціальних і психологічних чинників. Однією з важливих

цілей дослідження було встановлення значення голосування та ін-

ших форм активного громадянства для молоді. З’ясувалося, що бі-

льшість учасників розглядають політику доволі вузько, зводячи її

до парламентської політики.

Як підтвердили результати дослідження [39], хлопці й дів-

чата, які проживають у країнах з розвинутою демократією, отри-

мують інформацію насамперед від інших членів сім’ї, а вже потім

з телепрограм, з газет, від вчителів, слухаючи радіо, від інших

дорослих, друзів, з книг, від братів та сестер, з інтернету, журна-

лів та від церкви (у порядку зменшення). Батьки є набагато більш

196

важливим джерелом інформації про голосування порівняно з ін-

тернетом, який виявився істотно менш значним. Дослідники та-

кож намагалися встановити, наскільки кожне з джерел інформації

впливає на намір досліджуваних проголосувати. Виявилось, що

найбільш значущими джерелами інформації для прийняття рі-

шення про участь у голосуванні є ЗМІ та батьки. Частина учасни-

ків дослідження відзначили, що політика майже ніколи або ж ду-

же рідко обговорювалася у їхніх сім’ях. З погляду самих опитува-

них, це пов’язано з тим, що їхні батьки не зацікавлені політикою

або ж просто небагато про неї знають. Частина досліджуваних

відзначали, що недостатність їхнього інтересу до політики

пов’язана з сімейним оточенням, в якому не приділяється достат-

ньо уваги (або ж навіть уникається) обговорення політики. Зрозу-

міло, що недостатнє інформування батьками своїх дітей про полі-

тику не сприяє формуванню готовності дітей до подальшої полі-

тичної участі. У цьому контексті важливим є питання щодо наяв-

ності у самих батьків ресурсів задля передачі інформації дітям та

шляхів забезпечення їх цими ресурсами.

У багатьох сім’ях політика обговорюється часто. Частина до-

сліджуваних з таких сімей підтримують політичні погляди своїх

батьків. Проте деякі юнаки та дівчата відзначили, що таке обгово-

рення засмучувало їх. В даному випадку, як наголошують автори

дослідження, важливу роль відіграє сам метод передачі політичних

знань. Зокрема, коли дискусії з батьками можна вважати однобо-

кими, фанатичними або вони відбуваються у формі лекцій, учасни-

ки таких дискусій не цінують їх. Незначна частина досліджуваних

відзначали, що їхня власна активність стосовно політики була ре-

зультатом позитивної взаємодії з політично обізнаними батьками.

Частина учасників дослідження відзначили готовність батьків при-

слухатися до поглядів, які відрізняються від їхніх власних, а також

те, що ентузіазм стосовно політики сприймався ними позитивно

[39]. Отже, винятково важливу роль, окрім власне політичної обіз-

наності батьків, відіграють стратегії, які використовують батьки

під час комунікації з дітьми щодо політики, здатність батьків до

діалогу та власне побудова ними взаємодії з дітьми на принципах

поваги до позицій та думок дітей, толерантного ставлення до від-

мінностей у поглядах.

Частина досліджуваних, у чиїх сім’ях політика обговорюва-

лася, відзначили, що молоді люди є пасивними накопичувачами і

197

відтворювачами поглядів своїх батьків. Ті, хто дотримуються таких

поглядів, дуже рідко у своїх висловлюваннях використовували за-

йменник «я». Їхні висловлювання можна віднести скоріше до зага-

льного процесу передачі знань, аніж до особистого досвіду. Коли ж

учасники дослідження, в сім’ях яких обговорювалася політика,

описували спосіб, у який вони отримували знання, картина здебі-

льшого відрізнялася від простої моделі передачі знань «згори дони-

зу». Процес не просто зводився до передачі знань «згори донизу»;

навпаки, учасники описували себе як активно долучених до цього

процесу [39]. Вміння батьків взаємодіяти з дітьми у спосіб, коли

діти є активними учасниками процесу отримання знань про полі-

тику, може бути пов’язане зі схильністю та готовністю батьків до

суб’єкт-суб’єктної взаємодії з дітьми, що передбачає розгляд ді-

тей як активних учасників цього процесу та відповідну стимуля-

цію батьками активності дітей, у тому числі у процесі передачі-

здобуття знань. Дитячо-батьківська взаємодія, побудована на

принципах суб’єктності, сприяє формуванню активної життєвої

позиції людини у різних сферах життя, у тому числі, потенційно,

у сфері політики. Ймовірно, практика активної участі у процесі

здобуття знань про політику може розглядатися як основа майбу-

тньої свідомої активної позиції на теренах політики, що включає

настанову на активність у плані вибору вектора політичної взає-

модії, сутності власної суспільно-політичної позиції (на відміну

від «сліпого» слідування за кимось іншим та здійснення вибору,

спираючись на те, що інша авторитетна фігура вважає правиль-

ним та доцільним). Настанова на активну роль у процесі здійс-

нення власного життєвого вибору (у тому числі політичного) є

передумовою успішної життєвої адаптації.

Результати іншого дослідження, проведеного тими самими дос-

лідниками, засвідчили, що молоді люди схильні розглядати голосу-

вання як марну трату часу та нецікаву справу [40]. Дослідники нама-

галися виявити, наскільки комунікація із сім’єю щодо інформації про

голосування впливає на ці негативні атитюди. Задля цього спершу

треба було встановити, як тісно збільшення джерел інформації про

голосування пов’язане з наміром проголосувати. Виявилося, що чим

більше молоді люди визнають вплив батьків на результати голосуван-

ня, тим більше вони самі схильні проголосувати. Далі дослідники ма-

ли на меті встановити, наскільки зростання кількості інформації від

батьків впливає на більш позитивне ставлення до голосування. Ре-

198

зультати дослідження переконують, що чим вищою є схильність мо-

лодих людей підтверджувати вплив сім’ї на їхні атитюди стосовно

голосування, тим більш позитивно вони ставляться до голосування,

тим більш вони відчувають себе готовими проголосувати [40]. Отже,

хоч і не всі батьки впливають на політичні атитюди своїх дітей та їх-

ню політичну участь, ті з батьків, які все ж таки впливають, здійсню-

ють більшою мірою позитивний вплив, сприяючи формуванню готов-

ності молоді до політичної участі.

Дослідники також прагнули встановити, який обсяг інфор-

мації (знань) стосовно участі у виборах та голосуванні учасники

дослідження отримали зі свого сімейного середовища, а також

чого саме вони навчилися. Лише половина опитуваної молоді від-

значила достатність знань задля того, щоб зрозуміти партійну си-

стему й політичні теми та проголосувати. Результати цього дослі-

дження виявили, що більшість юнаків та дівчат не отримували від

батьків жодної інформації, окрім знань стосовно процесуальних

аспектів волевиявлення та реєстрації задля участі у виборах (за-

повнення реєстраційної форми) 40]. Тобто участь у виборах зво-

дилася лише до обов’язкової бюрократичної процедури і не розг-

лядалася батьками як можливість передати дітям знання про будь-

який з аспектів демократії.

Як засвідчують результати досліджень, проведених лабораторі-

єю психології політичної участі Інституту соціальної та політичної

психології НАПН України, значна частина вітчизняної молоді схильна

сприймати політику як «справи парламентські» або «справи політи-

ків» і несхильна відносити до сфери політики діяльність її власної

громади. Інформування батьками своїх дітей щодо їхнього безпосере-

днього залучення до політичного життя (звісно, починаючи з відпові-

дного віку), у тому числі як представників певної громади, котрі поте-

нційно можуть займати активну політичну позицію, беручи на себе

відповідальність за вирішення тих чи інших питань, видається важли-

вим чинником політичної участі молоді. При цьому варто зазначити,

що вплив батьків на формування уявлень дітей щодо політичного

життя та їхнього місця у ньому значною мірою визначається особли-

востями політичної картини світу самих батьків, їхніми уявленнями

щодо власного місця та ролі у політичному житті на рівні як суспільс-

тва, так і громади. До того ж суто «інформування» може виявитися

недостатнім для виховання зрілої та відповідальної громадянської по-

зиції, готовності до її активного вияву у формі конструктивної полі-

199

тичної участі, неабияке значення має власний приклад батьків чи ін-

ших значущих людей.

Узагальнюючи аналіз проведеного нами дослідження, дохо-

димо таких висновків:

становлення людини як суб’єкта політичної взаємодії почи-

нається у сім’ї. Дорослі члени сім’ї транслюють дітям свої цінності,

політичні погляди, демонструють певні зразки політичної поведін-

ки. Виступаючи вагомим чинником формування політичної карти-

ни світу, сім’я одночасно закладає підвалини подальшої суспільно-

політичної поведінки молодої людини;

сім’я впливає на формування громадянської відповідально-

сті та почуття громадянського обов’язку. Сімейне середовище, в

якому культивується відповідальне ставлення до свого внеску у

добробут не лише сім’ї, а й усієї спільноти, демонструється та ви-

ховується вміння знаходити баланс між піклуванням про себе, свої

інтереси та шанобливим ставленням до інтересів інших, видається

найбільш сприятливим з погляду формування засад громадянської

відповідальності та готовності до зрілих форм суспільно-

політичної участі;

вплив батьків на формування уявлень дітей щодо політич-

ного життя та їхнього місця у ньому значною мірою визначається

особливостями політичної картини світу самих батьків, їхніми уяв-

леннями про власні місце та роль у політичному житті на рівні як

суспільства, так і громади. На власному прикладі батьки можуть

сприяти формуванню у дітей суб’єктної політичної позиції, що пе-

редбачає готовність до взяття на себе відповідальності, активних

дій, спрямованих на вирішення тих чи інших питань добробуту

громади. Власний приклад політичної участі та активної громадян-

ської позиції батьків чи інших значущих людей нерідко відіграє

більш важливу роль у формуванні готовності дітей до політичної

участі в майбутньому порівняно з передачею інформації щодо по-

літичного життя суспільства та участі у ньому;

політична стимуляція, яку дитина/підліток отримувала у

сім’ї, значною мірою пов’язана з такими показниками психологіч-

ної долученості до політичного життя, як політичний інтерес, полі-

тична ефективність та політична поінформованість. Здійснюючи

хоча б мінімальну просвіту дітей щодо сутності функціонування

владних інституцій, обговорюючи з дітьми політичні події, заохо-

чуючи соціальну активність дітей у школі, батьки стимулюють по-

200

дальшу їхню потенційну політичну участь у майбутньому. Соціа-

льно-психологічними умовами, які сприяють засвоєнню інформа-

ції, є довіра, взаєморозуміння батьків та дітей, соціально-

психологічна та психолого-педагогічна компетентність батьків;

дитячо-батьківська взаємодія, побудована на принципах

суб’єктності, сприяє формуванню активної життєвої позиції людини

у різних сферах життя, зокрема, у сфері політики. Заохочення бать-

ками активної позиції дітей у процесі здобуття знань про політику

сприяє формуванню зародків майбутньої свідомої активної позиції у

сфері політики. Йдеться насамперед про настанову на активність у

виборі вектора політичної взаємодії, сутності власної суспільно-

політичної позиції (на противагу «сліпому» слідуванню за кимось

іншим та здійснення вибору з огляду на те, що інша авторитетна

особа вважає правильним та доцільним). Настанова на активну роль

у процесі здійснення власного життєвого вибору (у тому числі полі-

тичного) є передумовою успішної життєвої адаптації;

формування значної кількості важливих для подальшого ак-

тивного соціального (і політичного) життя особистісних якостей,

таких як ініціативність, самостійність, відповідальність, толерант-

ність, упевненість у собі, активність, а також критичність мислення,

здатність до конструктивної взаємодії з іншими, соціальний інтерес

тощо, значною мірою залежить від впливів сім’ї, особливо у дитинс-

тві (у дошкільному та молодшому шкільному віці). Неабияке зна-

чення має сприяння батьків формуванню навичок співпраці та моти-

вації до співпраці. Виховуючи соціальний інтерес у дітей, батьки

закладають підвалини ефективної та конструктивної суспільно-

корисної політичної участі молодого покоління у майбутньому.

4.2. Психологічні особливості впливу громадських

організацій на особистість молодої людини

В житті існує безліч ситуацій, коли одна людина впливає на

поведінку, діяльність, вчинки, стани, думки, почуття, волю, мис-

лення іншої. Зміст і форми такого діяння надзвичайно різноманітні,

оскільки можуть охоплювати не лише особу, а й групу, організацію

чи соціум.

Саме фундаментальне обґрунтування проблеми впливу може

визначити «логіку розгортання, розвиток та основне «надзавдання»

201

соціальної психології як науково-практичної дисципліни, вказати

на найпроблемніші вузли дотику психологічної науки, суспільної

практики і соціального замовлення» [29, с. 279]. Зазначимо, що

«внесок психології в суспільну практику при розв’язанні проблеми

активізації людського чинника був би відчутніший, якби вдалося

узагальнити та класифікувати традиційно використані в різних

сферах практики способи і прийоми впливу на поведінку людей.

Тим самим був би закладений фундамент для конкретизації реко-

мендацій щодо їх застосування» [15, с. 12].

У природі людського співжиття існують різноманітні впли-

ви, котрі мають відмінні структуру, закони, принципи. Відомо, що

одні спричиняють певні зміни у формах людської активності (по-

ведінка, діяльність, спілкування, вчинок), інші – у мотивації, пізна-

вальних процесах, ще інші – в емоційно-вольовій сфері особистос-

ті. Відтак ефект психологічного впливу стосовно людини познача-

ється і на перебігу суб’єктивних характеристик – її потребах, на-

становах, ставленнях, здібностях. Ось чому окреслена проблемати-

ка має неперехідне значення для організації будь-якої суспільної

роботи, у тому числі навчально-виховної практики.

Проблемам психологічного впливу, як відомо, присвячено

чимало досліджень вітчизняних та зарубіжних науковців-

психологів. Зокрема, Г. О. Ковальов обґрунтував взаємозв’язок

стратегій, парадигм та класів, що є основою формування таких

реальностей людини, як індивід, суб’єкт діяльності, особистість та

індивідуальність [20, 21]; Г. М. Андреєва визначила психологічні

способи впливу у процесі спілкування, чинники соціалізації та

об’єднання осіб у групу [3]; Т. С. Кабаченко розробила методи

психологічного впливу, що забезпечують процес актуалізації акти-

вності кожного [20]; В. П. Шейнов виявив передумови та запропо-

нував технологію прихованого управління і маніпуляції у сфері

традиційних та нетрадиційних способів впливу на людину [35];

С. Н. Сидоренко запропонував класифікацію видів діяння і проти-

стояння [28]; Г. О. Балл, М. С. Бургін здійснили детальний аналіз

психологічного впливу в контексті його педагогічного значення

[4]; А. В. Фурман встановив ритмо-потоки впливів організованого

соціуму на психокультурний розвиток людини [32]; Е. М. Ященко

виокремила види впливів: комунікативний, перцептивний, інтерак-

тивний у процесі становлення особистості [37]; В. В. Знаков здійс-

нив аналіз маніпуляцій і макіавеллізму як дещо схожих і водночас

202

відмінних психологічних феноменів та з’ясував їхній вплив на вза-

єморозуміння осіб у процесі спілкування [13]; В. Паккард дослідив

можливості підпорогового (сублімального) впливу на психіку лю-

дини; Г. Джеральд і М. Дейч класифікували типи (види) соціально-

го впливу, що зумовлюють зміни у поведінці індивіда під час дос-

лідження феномена конформності; Р. Чалдіні сформував принципи

психологічного діяння, що пояснюють вияв емоцій, механізм моти-

вації прийняття рішень [34]; Ф. Зімбардо та М. Ляйппе зосередили

увагу на соціальному впливові, спрямованому на систему настанов

та її компоненти [12]. Водночас, висвітлюючи тематику психологі-

чного впливу, відзначимо науковців, чиї праці присвячені дослі-

дженню проблем групового тиску (Г. Тард, Г. Лебон, Г. Олпорт,

В. М. Бехтерев), конформізму (М. Шериф) та ін.), групової поляри-

зації (С. Московічі), дифузії відповідальності у групі (М. Уоллач,

Н. Коуган, Д. Бем), іміджу (В. М. Шепель), соціального впливу

(В. В. Москаленко, В. О. Татенко). На розробку принципів психо-

логічного діяння також вплинули відомі концепції, розроблені у

науково-інтерпретаційному форматі когнітивного напрямку захід-

ної соціальної психології, а саме: когнітивної відповідності

(М. Гайдеггер, Л. Фестінгер), атрибуції і самоатрибуції (С. Шехтер,

Дж. Сінгер), атракції (Т. Ньюкомб), самовиховання (Д. Бем),

управління враженнями (Дж. Тедеші), інтенсивного впливу

(М. Розенберг) та ін.

Однією з важливих проблем, що має вирішальне значення

для поліпшення теоретичної і практичної складових суспільного

буття, є визначення закономірностей психологічного впливу на осіб,

професійні громади, малі і великі групи. Обґрунтування законів і

практичних методів організації такого впливу сприятиме підви-

щенню ефективності взаємин (передусім ділового і неформального

спілкування) у найскладнішій сфері «людина – людина». Водночас

це дасть змогу зробити реальний поступ на шляху гуманізації сто-

сунків між ними не тільки у системі національної освіти, а й у сус-

пільному житті країни.

Соціальний вплив став об’єктом ретельної дослідницької

уваги соціальних психологів, які мають на меті розкрити механіз-

ми, особливості та умови ефективності його застосування. Одним з

важливих питань, які намагаються з’ясувати соціальні психологи,

є, зокрема, таке: які саме зміни відбуваються у людини під впливом

інших і які фактори детермінують ці зміни. Відомо, що навіть в

203

умовах простого об’єднання однорідної праці багатьох людей їхня

сумісна сила перебільшує суму індивідуальних сил цих осіб, бо

внаслідок контакту і змагальності, спричиненої цим контактом,

відбувається збільшення енергії. Вже сам суспільний контакт зумо-

влює змагання і своєрідне збудження життєвої енергії, що збільшує

індивідуальну продуктивність окремих осіб.

Значний інтерес у цьому плані викликають соціально-

психологічні дослідження, зокрема О. В. Петровського, які підтве-

рджують існування в організації механізмів, що посилюють індиві-

дуальні здібності. Під впливом взаємодопомоги, єдності цілей, пе-

редачі колективного досвіду, стимулювання навчання у членів ко-

лективу формуються такі типові риси, як інтерес, «смак» до суміс-

ної праці, до саморозвитку, творче ставлення до праці, свідоме і

принципове ставлення до громадської роботи. Все це створює умо-

ви, які формують та розвивають закладені в людині здібності до

соціальної взаємодії.

Механізм соціальної взаємодії як чинник

активізації потенційних можливостей людини

Соціальна взаємодія, на відміну від імпульсивних, рефлекси-

вних дій, ніколи не відбувається миттєво. До її здійснення у свідо-

мості діючої особи має виникнути стійка спонука до активності.

Спонука здійснення дій називається мотивацією. Мотивація як

елемент організації соціальної взаємодії – це сила, що штовхає ін-

дивіда до реалізації певних дій. Отже, механізм соціальної взаємо-

дії складається з потреби, мотивації і самої дії. Цей механізм можна

представити у такому вигляді [8].

Механізм соціальної взаємодії

Вплив ситуації Ціль

Потреба індивіда

Актуалізація мотиву

Інтерес Соціальна настанова

Результат соціальної взаємодії

У системі відносин «особистість – суспільство» колектив або

громадська організація, членом якої є суб’єкт, стає референтною

групою, що виконує три головні функції:

204

1) статусну (інформативну), яка сприяє формуванню в інди-

віда уявлень про його місце в соціальній структурі суспільства, йо-

го соціальний статус та еталон виконання соціальних ролей, що

відповідають цьому статусу;

2) регулятивну (або нормативну), яка встановлює й інтерпре-

тує для особистості соціальні норми суспільства чи соціальних

груп та певний тип поведінки, зумовлений цими нормами:

3) світоглядну (ціннісно-оціночну), яка визначає настанови,

цінності, ідеали і цілі особистості.

Отже, людина формує свою самосвідомість, підпорядковую-

чись референтній соціальній групі через інтерналізацію її норм [23,

с. 302]. Сумісна діяльність, її характер і зміст визначають ті відно-

сини, які виникають і розвиваються між членами групи на всіх рів-

нях. Основними характеристиками сумісної діяльності є: присут-

ність її учасників в одному просторі і часі, що дає можливість спіл-

куватись, обмінюватись діями, інформацією, відносинами; наяв-

ність єдиної цілі – передбачуваного результату, що відповідає зага-

льним інтересам і сприяє реалізації потреб кожного з учасників

групового процесу; розподіл функцій і ролей між учасниками сумі-

сної діяльності, зумовлені характером самої діяльності і необхідні-

стю цілеспрямованого управління її активністю.

Як уже зазначалося, безпосередній контакт під час міжособи-

стісного спілкування членів групи спричиняє виникнення певного

емоційного поля, що стає могутнім фактором впливу на індивідів.

Це емоційне поле включає сукупність моральних норм і цінностей,

якими керуються члени групи у ставленні до справи, що їх

об’єднує, а також до інших членів групи. Емоційний стан малої

групи визначається як соціально-психологічний клімат групи і ха-

рактеризує емоційний настрій, що переважає в групі [23, с. 285].

Емоційні стосунки в організації є важливим фактором впливу на

членів групи, що зумовлює їхню поведінку, формування свідомос-

ті, впливаючи на весь процес соціалізації особистості.

Ідеальна в науковому розумінні спільність «Ми» як систем-

не ціле, що не дорівнює сумі його складових, виникає тоді, коли

індивіди, що її утворюють, мають внутрішню, духовну спорідне-

ність, узгоджені ціннісно-смислові та цільові структури, є психо-

логічно сумісними і визнають важливість належності до такої спі-

льноти. Чудово, коли таке «Ми» постає спонтанно, як, наприклад,

у закоханих пар. Проте це трапляється не завжди. Значно частіше

205

для того, щоб створити спільність «Ми», потрібно докласти пев-

них зусиль, діяти свідомо, цілеспрямовано і компетентно у соціа-

льно-психологічному розумінні цих слів. Щоб утворилася спіль-

ність «Ми», претенденти на членство в ній мають набути певного

досвіду взаємодії, виконання спільних проектів. Колективний дос-

від, як і індивідуальний, набувається або стихійно, через спроби й

помилки, або організовано і цілеспрямовано – шляхом вправляння,

тренування, багаторазового виконання різних завдань у різних си-

туаціях взаємодії.

Соціально-психологічний клімат організації характеризує

властивості оргсередовища, де відбувається «реалізація соціальної

активності людей, котрі поєднані єдиними цілями діяльності» [9,

с. 108]. Крім того, у ньому співвідноситься взаємодоповнення при-

чинно-наслідкових, регулятивних та результативних зв’язків.

Б. Д. Паригін поряд із поняттям «клімат» вживає поняття «ду-

ховна атмосфера» або «дух колективу». При цьому вчений ствер-

джує, що вони не тотожні. Адже «атмосфера – це нестійкий, постій-

но змінювальний аспект колективної свідомості, а клімат позначає

не ті чи інші ситуативні зміни в настрої людей, а лише його стійкі

ознаки». Крім того, клімат – це «частина соціально-психологічного

простору організації, психологічне поле», на якому розгортається

праця людини, «плацдарм життєдіяльності особистості». Структура

проявів соціально-психологічного клімату за допомогою відносин

охоплює ставлення: а) один до одного, б) до загальної справи, в) до

світу (система ціннісних орієнтацій особистості) і г) до самого себе

(самосвідомість, самоставлення і самопочуття)» [29, с. 13].

Дослідниками під керівництвом А. В. Фурмана запропонова-

но модель інноваційно-психологічного клімату, параметрами якого

є: а) соціально-психологічний вплив у контексті вітакультурного

простору-часу, що включає такі класи: пізнавально-суб’єктний

вплив, нормативно-особистісний взаємовплив, ціннісно-

індивідуальнісний самовплив, духовно-універсуумне самотворення;

б) спілкування та його аспекти як інформаційний, діловий, смислов-

чинковий і самосенсовий різновиди обміну; в) полімотивація як фо-

рма активізації соціальної діяльності та сфери умов її розгортання

(пізнавальна, практична, ментальна й самовдосконалення), що у су-

купності сприяють розвитку позитивно-гармонійної «Я-концепції»

та її компонентів (когнітивного, емоційно-оцінкового, вчинково-

креативного, спонтанно-духовного) [35]. На думку О. Е. Гуменюк,

206

якщо реалізувати у взаємодоповненні зазначені вище параметри ін-

новаційно-психологічного клімату (наприклад, у діяльності громад-

ських організацій), то це дасть змогу залучити різновікових осіб до

політичної активності. Можна констатувати, що лише за цих умов

громадянське суспільство виявить себе повновагомо (впливатиме на

прийняття владою політичних та адміністративних рішень, мінімізу-

ватиме корупцію тощо) [9].

Відомо, що узагальненими категоріями психологічного

впливу є простір і час. У зазначеному часо-просторі можлива

реалізація соціально-психологічного впливу, взаємовпливу, са-

мовпливу, котрі спричиняють певні зміни у різних формах міжі-

ндивідної активності (поведінка, діяльність, спілкування, вчи-

нок), у мотивації, пізнавальних процесах, в емоційно-вольовій

сфері тощо. Наприклад, пізнавально-суб’єктний клас впливу дає

змогу оволодівати різними знаннями, інформацією і т. ін., нор-

мативно-особистісний взаємовплив сприятиме побудові планів,

програм, проектів, а ціннісно-індивідуальнісний самовплив

спричинюватиме обстоювання ідей, ідеалів, цінностей. Другий

параметр клімату – спілкування як різновид обміну – є також

механізмом впливу. Воно задає змістове, практичне, психосмис-

лове поле взаємодії між учасниками організацій. Це означає, що

комунікативний бік спілкування, який співвідноситься з інфор-

маційним обміном, надає значень і смислів поведінковій актив-

ності кожного, а тому виникає оперування знаннями як соціаль-

ними еталонами спілкування; інтерактивний – продукуючи діло-

вий обмін, регулює організацію спільної діяльності учасників, а

відтак взаємозбагачує їх як співдіячів і водночас як співрозмов-

ників; перцептивний – інтегруючись із смисловчинковим обмі-

ном, дає змогу пізнати один одного, смислово самоствердитися

через учинкові дії й у такий спосіб виконує функцію порозумін-

ня між ними. Третій параметр інноваційно-психологічного клі-

мату – полімотивація – активізує оргдіяльність через такі сфери:

а) пізнавальну – стимулює пошукову активність та розумовий

потенціал, б) практичну – формує досвід соціальної взаємодії, в)

ментальну – зумовлює світоглядну активність та мотивацію са-

мовдосконалення, що дає змогу вибирати оптимальну лінію у

системі самопізнання індивідуального світу «Я» людини. Вна-

слідок позитивного функціонування усіх трьох параметрів інно-

ваційно-психологічного клімату розвивається й утверджується у

207

внутрішньому світі кожного учасника взаємодії позитивно-

гармонійна «Я-концепція», що охоплює когнітивну складову

суб’єкта («Я-образ»), емоційно-оцінковий компонент особистос-

ті («Я-ставлення»), вчинково-креативну складову індивідуально-

сті («Я-вчинок»).

Роль «молодіжного чинника» в соціально-економічних,

політичних, соціокультурних процесах як об’єктивної закономі-

рності перспективного розвитку суспільства в напрямі демокра-

тизації та створення громадянського суспільства зумовлюють

необхідність розробки та реалізації науково обґрунтованої про-

грами його підтримки.

Громадянське суспільство характеризується діяльністю непа-

ртійних організацій і груп громадян, метою яких є не прихід до

влади, а захист своїх інтересів. У розвинутих демократичних дер-

жавах до таких організацій залучені майже 80 % населення, в тому

числі молодь.

З жовтня 2008 р. в Донецькому регіоні нами було проведе-

но фокус-групове психологічне дослідження з метою оцінки за-

лученості молоді до будь-яких громадських або політичних ор-

ганізацій та впливу цих організацій на особистісний розвиток

молоді. Результати свідчать про те, що навіть серед соціально

активної молоді, яка брала участь у конференції «Молодь і дер-

жава», членами будь-яких молодіжних організацій (зокрема сту-

дентського самоврядування, федерації практичного собаководс-

тва) є менше 2% молоді.

Саме члени організацій заповнювали анкету, що містила чо-

тири блоки запитань. За десятибальною шкалою потрібно було

оцінити ефективність:

– соціально-психологічного впливу організацій (взаємопідт-

римка, згуртованість сумісних дій, взаємодія, зростання відповіда-

льності за розвиток держави, регіону);

– формування навичок неформального спілкування (команд-

ний дух, задоволення від взаємин, обмін інформацією, емоційна

підтримка тощо);

– особистісного зростання (можливість розширення меж по-

шукової активності та творчості, збагачення досвіду, світогляду,

побудови особистих планів та проектів);

208

– розвитку «Я-концепції» та особистісного потенціалу (фор-

мування навичок самореалізації позитивних вчинків, особистої ку-

льтури, позитивної самооцінки та самоставлення).

Респонденти за 10-бальною шкалою оцінювали, якою мірою

участь у діяльності організації уможливлює їм відчувати таке (див.

таблицю 4.1).

Таблиця 4.1

Результати оцінки впливу на респондентів діяльності в організації

№ Показник Результат

1. Підтримка членів організації 9,1

2. Згуртованість спільних дій 8.9

3. Можливість оволодіння новими знаннями 7,2

4. Можливість засвоювати правила та норми взаємодії в команді

6,9

5. Зростання відповідальності за розвиток держа-ви або регіону

4,5

6. Єдиний командний дух 8,1

7. Задоволення від взаємовідносин із членами організації

9,3

8. Задоволення від отримання нової інформації 6,7

9. Піднесення емоційного та морального настрою 8,1

10. Радість від знайомства з новими людьми 7,2

11. Зростання пошукової активності 5,7

12. Збагачення досвіду та розширення світогляду

6,6

13. Можливість прояву власних здібностей 9,4

14. Перспективи особистого зростання 3,7

15. Можливість побудови індивідуальних планів і проектів

3,4

16. Формування навичок самореалізації 7,7

17. Можливість статусного росту в організації 3,9

18. Здатність до розкриття себе в позитивних вчи-нках

8,4

19. Зростання власної культури 6,4

20. Розвиток позитивної самооцінки та самостав-лення

8,5

209

Аналіз результатів дослідження засвідчує, що найвищу оцін-

ку мають показники соціального впливу: згуртованість, взаємопід-

тримка, засвоєння норм взаємодії. Також значний вплив участі у

громадській організації позначається на зростанні навичок нефор-

мального спілкування (8,5 із 10). Серед показників розвитку «Я-

концепції» достатньо високий показник впливу участі в організації

має «розвиток позитивної самооцінки та самоставлення» (8,5 із 10).

Тим часом вплив організації на розвиток відповідальності за життя

держави та регіону має невеликі показники (4,5 бала з 10). Найни-

жчі оцінки виявились за такими показниками, як «перспективи

особистого зростання», «можливість побудови індивідуальних

планів та проектів», «можливість зростання особистісного потенці-

алу» та «статусного росту в організації» (3 – 4 бали).

Резюме Результати дослідження дають підстави для висновку: для

активізації політичної участі молоді, її залучення до політичного

життя країни необхідні розробка та лобіювання нормативно-

правових актів, що стосуються молодіжної політики, гарантують

участь молоді у процесах прийняття рішень, насамперед на місце-

вому рівні.

Для забезпечення реальної участі молоді в суспільному

житті необхідно висвітлювати роль і значущість діяльності мо-

лодіжних громадських та політичних організацій, сприяти збі-

льшенню чисельності молодих людей та їх реальній залученості

до діяльності організацій, що можливо передусім на місцевому

та регіональному рівнях. У реалізації цього завдання найбільш

дієвими є такі механізми:

– розвиток молодіжних засобів масової інформації (регіональних

молодіжних програм, які надають необхідні знання з питань

участі молоді у житті регіону);

– залучення молоді до участі в асоціаціях, форумах тощо;

– підтримка волонтерського руху;

– проведення громадських слухань з проблем, які стосуються мо-

лоді;

– взаємодія молодіжних організацій та органів місцевого самов-

рядування на договірній, плановій та довгостроковій основі;

210

– визначення єдиних і відкритих умов участі молодіжних органі-

зацій в реалізації проектів, що здійснюються органами місцево-

го самоврядування;

– спрощення умов реєстрації молодіжних організацій, діяльність

яких спрямована на досягнення соціально значущих цілей.

Реалізація потенціалу молоді у політичному житті країни

може бути здійснена на основі розробки та впровадження ефектив-

них механізмів взаємовигідного партнерства органів державної

влади, органів місцевого самоврядування та молодіжних громадсь-

ких і політичних організацій.

Опитування соціально активної молоді засвідчило також, що

для підвищення ефективності політичної участі молоді та можли-

вості реалізації її особистісного потенціалу необхідно розробити й

упровадити науково обґрунтовану концепцію психологічного су-

проводу розвитку громадських організацій та підвищення ефектив-

ності їхньої діяльності в контексті взаємодії з владою та впливу на

політичне життя суспільства.

Література 1. Адлер А. Наука жить : [пер. c англ. и нем.] / А. Адлер. – К. : Port-Royal,

1997. – 288 с.

2. Алексєєнко Т. Ф. Інтегровані умови сучасного сімейного виховання і ко-

ефіцієнт їхньої корисної дії / Т. Ф. Алексєєнко // Педагогіка і психологія.

–2002. – № 1/2 (34/35). – C. 53–61.

3. Андреева Г. М. Социальная психология / Г. М. Андреева. – М. : Аспскт-

Пресс, 1998. – 376 с.

4. Балл Г. А. Анализ психологических воздействий и его педагогическое

значение / Г. А. Балл, М. С. Бургин // Вопросы психологии. – 1994. –

№ 4. – С. 56–66.

5. Власова О. Чинники розвитку соціального потенціалу особистості /

О. Власова // Соціальна психологія. – 2005. – № 2 (10). – C. 55–63.

6. Галактіонова І. В. Фактори впливу на формування політичної культури

молоді України, 90-ті роки XX ст.. / І. В. Галактіонова // Наукові записки

Національного університету “Києво-Могилянська Академія». – К., 2001.

– Т. 19: Політичні науки. – C. 73–79.

7. Грюнвальд Б. Б. Консультирование семьи : Практическое руководство /

Бернис Б. Грюнвальд, Гарольд В. Макаби ; [пер. с англ.

И. Ю. Хамитовой]. – М. : Когито-центр, 2004. – С. 31–32. – (Серия «Мас-

тер-класс»).

8. Гуменюк О. Є. Психологія впливу : монографія. – Тернопіль : Економіч-

на думка, 2003. – 304 с.

211

9. Гуменюк О. Є. Соціально-психологічні закономірності функціонування

клімату громадських організацій та його вплив на формування політич-

ної активності населення / О. Є. Гуменюк // Наукові студії із соціальної

та політичної психології. – К.: ІСПП АПН України. – 2007. – Вип. 18(21).

– С. 117–126.

10. Жадан І. Психолого-педагогічні проблеми політичної освіти молоді /

І. В. Жадан // Наукові записки Національного університету “Києво-

Могилянська Академія”. – К., 2000. – Т. 18: Політичні науки. – C. 91–95.

11. Жадан І. В. Політична соціалізація / І. В. Жадан // Політична енциклопе-

дія ; [редкол. : Ю. Левенець (гол.), Ю. Шаповал (заст. гол.) та ін.]. – К. :

Парламентське видавництво, 2011. – С. 590–591.

12. Зимбардо Ф. Социальное влияние / Ф. 3имбардо, М. Ляйппе. – СПб. :

Питер, 2000. – 448 с.

13. Знаков В. В. Макиавеллизм, манипулятивное поведение и взаимоотно-

шение в межличностном общении / В. В. 3наков // Вопросы психологии.

– 2002. – №6. – С. 45–54.

14. Ильин Е. П. Мотивация и мотивы / Е. П. Ильин. – СПб. : Питер, 2003. –

512 c.

15. Кабаченко Т. С. Активизация чсловеческого фактора: методы психоло-

гичсского воздействия / Т. С. Кабаченко // Психологический журнал. –

1986. – №4. – С. 11–22.

16. Кайл Р. Детская психология: тайны психики ребенка / Роберт Кайл. –

СПб. : Прайм-Еврознак, 2002. – С. 25. – (Серия «Психологическая энци-

клопедия»).

17. Келепко О. В. Вплив сімейної взаємодії на структурування політичної

картини світу студентської молоді / О. В. Келепко // Вища освіта Украї-

ни. – 2011. – Дод. 2 до №3. – Т. VI (31): Тематичний випуск «Вища осві-

та України у контексті інтеграції до європейського освітнього простору».

– К. : Гнозис, 2011. – С. 154–160.

18. Келепко О. В. Політична соціалізація молодших школярів засобами соці-

ального научання / О. В. Келепко // Проблеми політичної психології та її

роль у становленні громадянина Української держави : зб. наук. пр. /

Асоц. політ. психологів України, Ін-т соц. та політ. психології АПН

України ; за заг. ред. М. М. Слюсаревського ; упоряд. Л. А. Найдьонова,

Г. В. Мироненко. – К. : Міленіум, 2009. – Вип. 9 – С. 144–150.

19. Клюенко Э. Политическое участие: теория, методология и измерение с

применением метода шкалограммирования по Гутману / Эду-

ард Клюенко // Социология: теория, митоды, маркетинг. – 2005. –

№ 4. – С. 46–72.

20. Ковалев Г. А. О системе психологического воздействия / Г. А. Ковалев //

Психология воздействия (проблемы теории и практики). – М. : АПН

СССР, 1989. – С. 4–43.

212

21. Ковалев Г. Л. Три парадигмы к психологии – три стратегии психологиче-

ского воздействия / Г. Л. Ковалев // Вопросы психологии. – 1987. – №3. –

С. 41–49.

22. Михальченко Н. В. Психологічні умови формування патріотичної рефле-

ксії молодшого школяра в сім’ї / Н. В. Михальченко // Психологія і сус-

пільство. – №1(19). – Тернопіль, 2005. – С. 69–76.

23. Москаленко В. В. Психологія соціального впливу : навч. посіб. – К. :

Центр учбової літератури, 2007. – 448 с.

24. Ольшанский Д. В. Основы политической психологии : учеб. пособ. [для

вузов] /Д. В. Ольшанский. – Екатеринбург : Деловая книга, 2001. –

496 с.

25. Пробийголова Н. Політична соціалізація як фактор впливу еліти на елек-

торальну активність молоді / Н. Пробийголова // Політичний менедж-

мент : Український науковий журнал: Спеціальний випуск. – 2006. –

С. 206–214.

26. Савинова Е. Н. К вопросу о политической социализации личности /

Е. Н. Савинова [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://www.education.rekom.ru/5_2001/savinova.html.

27. Самаркина И. В. Дети и родители: отношение к власти и траектории из-

менения политической картины мира / И. В. Самаркина // Политическая

экспертиза: Политэкс. Научный журнал. – СПб. : Изд-во С.-Петерб. ун-

та, 2008. – Т. 4. – № 4. – С. 170–185.

28. Сидоренко Е. В. Личностное влияние и противостояние чужому влиянию

/ Е. В. Сидоренко // Психология влияния. – СПб. : Питер, 2000. – С. 11–

31.

29. Социальная психология / Сухов Л. Н., Бодалев А. А., Казанцев В. Н. и

др. – [2-е изд.]. – М. : Академия, 2002. – 600 с.

30. Стельмах В. Неполітичні агенти політичної соціалізації / В. Стельмах //

Віче : Теоретичний і громадсько-політичний журнал. – 2012. – № 12. –

С. 19–21.

31. Татенко Віталій. Соціальна психологія впливу : монографія / Віталій

Татенко. – К. : Міленіум, 2008. – 216 с.

32. Фурман А. В. Психокультура української ментальності / А. В. Фурман. –

Тернопіль : Економічна думка, 2002. – 132 с.

33. Хьелл. Л. Теория личности : Основные положения, исследования и при-

менение : учеб. пособие [для студентов и аспирантов психолог. фак. ву-

зов] / Л. Хьелл, Д. Зиглер. – СПб. : Питер Пресс, 1997. – С. 224–225. –

(Серия :«Мастера психологи»).

34. Чалдини Г. Психология влияния / Г. Чалдини. – СПб. : Питер, 2000. –

272 с.

35. Шейнов В. П. Психология влияния: скрытое управление, манипулирова-

ние и защита от них / В. П. Шейнов. – М. : Ось-89, 2002. – 720 с.

http://www.education.rekom.ru/5_2001/savinova.html

213

36. Юрасов В. С. Валідизація «шкали соціального інтересу» Дж. Крендала /

В. С. Юрасов // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу

сучасного суспільства.– 2010. – Вип. 16. – С. 245–249.

37. Ященко Е. Види і методи психологічного впливу на особистість / Ящен-

ко Е. // Зб. матеріалів до другої регіональної наук.-метод. конф. «Техно-

логія інформаційного пошуку в системі вищої освіти». – Тернопіль :

Економічна думка, 2003. – С. 47–50.

38. Political Participation of Young People in Europe – Development of

Indicators for Comparative Research in the European Union

[Електронний ресурс] / Режим доступу :

http://www.sora.at/fileadmin/images/content/Pages/euyoupart_comparative-

report.pdf.

39. Print M. Youth Electoral Study (YES) - Report 3: Youth, The Family, and

Learning About Politics and Voting [Електронний ресурс] / Print Murray,

Edwards Kathy, Saha J. Lawrence . – Режим доступу :

http://www.aec.gov.au/about_aec/publications/youth_study/youth_study_3/yo

uth_electoral_study_03.pdf.

40. Print M. Youth Electoral Study. Report 1 : Enrolment and Voting [Електрон-

ний ресурс] / Print Murray, Saha Larry, Edwards Kathy. – 2004. Режим до-

ступу : http://www.aec.gov.au/about_aec/publications/youth_study

/youth_study_1/youth_electoral_study_01.pdf.

41. Verba S. Family Ties : Understanding the Intergenerational Transmission of

Participation [Електронний ресурс] / Verba S.,

Lehman Schlozman K., Burns N. – 2003. Режим доступу :

http://www.russellsage.org/sites/all/files/u4/Verba,%20Schlozman,%20%26%

20Burns.pdf.

http://www.aec.gov.au/about_aec/publications/youth_study

http://www.russellsage.org/sites/all/files/u4/Verba,%20Schlozman,%20%26%20Burns.pdf

http://www.russellsage.org/sites/all/files/u4/Verba,%20Schlozman,%20%26%20Burns.pdf

214

ПІСЛЯМОВА

Процеси демократизації та побудови громадянського суспі-

льства зумовили необхідність переходу від пасивної, виконавської,

життєвої настанови, яка ще недавно домінувала в масовій свідомо-

сті, до активної самостійної позиції. Молодь, на відміну від стар-

шого покоління, найбільш схильна до інновацій і найменш скута

стереотипами минулого, отже, їй значно легше здійснити такий

перехід. В умовах сьогодення перед молоддю відкриваються мож-

ливості самостійної інтерпретації соціальної дійсності, вибору спо-

собів дій, стилю життя, що, на її думку, найбільш адекватні суспі-

льним змінам. У політичній сфері молодь здатна значно підтримати

політичний курс на демократизацію та побудову громадянського

суспільства. Саме вона спроможна сприйняти демократичні цінно-

сті з урахуванням власних національних традицій, виступити не

тільки об’єктом, а й активним суб’єктом державної політики.

Розвиток суспільства на принципах свободи та рівності прав

неможливий без сприйняття молоді як самостійного суб’єкта

політики, без розуміння, що розширення участі молоді у політиці

дасть потужний поштовх для руйнування бюрократичних наслідків

минулого, втілення інновацій у сфері соціальних ідей та техноло-

гій.

Формування політичної свідомості молоді є важливою функ-

цією соціальних інститутів. Виховання молоді на принципах толе-

рантності, громадянської відповідальності, патріотизму, політичної

культури сприятиме успішній її інтеграції в політичний і соціаль-

ний простір, ідентифікації із загальними цінностями й нормами.

Політична культура молоді повинна формуватися на основі поєд-

215

нання таких цінностей, як: обов’язок, консенсус, узгодження інте-

ресів особистості з інтересами групи, повага до держави і права,

самоорганізація та толерантне ставлення до цінностей і поглядів

інших. Необхідною є послідовна робота, спрямована на усвідом-

лення молоддю головної вимоги правової держави – верховенства

права, що є запорукою творення громадянського суспільства в

Україні та його стабільності.

Інструментами формування готовності молоді до участі у де-

мократичних перетвореннях суспільства, розвитку її соціальної ак-

тивності та відповідальності повинні слугувати система громадян-

ської освіти, підготовки молодих кадрів для політичної діяльності,

що має забезпечити засвоєння необхідних знань і навичок; розви-

ток молодіжних громадських організацій як інституту самооргані-

зації соціальних груп для реалізації їхньої громадянської позиції та

політичних інтересів. Головна мета – усвідомлення демократичних

цінностей та їх значущості в соціально-економічному та культур-

ному розвитку держави − має лягти в основу державної концепції

виховання молоді.

Політична участь молоді потребує допомоги держави у ство-

ренні сприятливих умов для її самоорганізації. Крім того, формуван-

ня інтересу до політики передбачає наявність зрозумілої ідеології,

консолідуючої ідеї, символів, атрибутів, які б активно впливали на

свідомість і підсвідомість молодої людини. Формування навичок по-

літичної участі, набуття необхідного для політичної участі досвіду

могли б починатися з громадської або волонтерської діяльності.

Першочерговим завданням у сфері формування громадянськос-

ті та готовності до політичної участі є подолання бар’єрів (як інститу-

ціональних, так і тих, що існують у свідомості молодих людей), мак-

симальне органічне поєднання життєвої енергії з потенціалом грома-

дянської та політичної активності. Йдеться про «потенціал залучен-

ня», що передбачає:

1) наявність відповідної інфраструктури соціальної та полі-

тичної участі (системи соціального партнерства, місцевого самов-

рядування, локальних спільнот тощо);

2) переконаність молодих громадян в необхідності та ефектив-

ності цих механізмів;

216

3) вміння задіяти ці механізми для розв’язання існуючих

проблем (від локальних до загальнонаціональних) різних соціаль-

них груп.

Для підвищення ефективності політичної участі молоді необ-

хідно розробити та впровадити науково обґрунтовану концепцію

психологічного супроводу формування навичок соціальної взаємо-

дії та підвищення ефективності діяльності громадських організацій

у контексті взаємодії з владою і впливу на політичне життя суспі-

льства.

Політична участь молоді повинна стати пріоритетним напря-

мом внутрішньої політики держави. Теоретична і практична підго-

товка молоді до виконання державних і суспільних функцій є запо-

рукою соціально-економічного та демократичного розвитку країни,

побудови громадянського суспільства.

217

Наукове видання

ПОЛІТИЧНА УЧАСТЬ МОЛОДІ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ:

ПСИХОЛОГІЧНІ ЧИННИКИ АКТИВІЗАЦІЇ

Монографія

За науковою редакцією кандидата психологічних наук Л. О. Кияшко

Літературне редагування В. О. Коваленко

Макет і технічна редакція М. В. Бородчак

Підписано до друку 17.12.2013 р. Формат 84х108/32. Папір офсетний. Гарнітура Times New Roman. Ум. друк. арк. 11,0.

Замовлення № 37. Тираж 300 пр.

Видавництво “Міленіум” Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до державного

реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції ДК № 535 від 19.07.2001 р.

м. Київ, вул. Фрунзе, 60. Тел./факс 222-74-35

Documents

lib.iitta.gov.ualib.iitta.gov.ua/9068/1/Політична участь моногрфія.pdf · 2 УДК 159.98:32] : (316.612 : 316.346.32 – 053.6) П 503 ББК 66.75 (4 Укр)