jurnal2016-1 - loippo.lviv.ua · Адже в Україні станом на сьогодні лише якийсь мізер людей не мають повної середньої

2016/№ 1

Засновники: Департамент освіти і науки Львівської

облдержадміністрації Львівський обласний інститут

післядипломної педагогічної освіти

Науково-редакційна рада: Р. Шиян (голова)

О. Гірний О. Дуда Л. Мазур

І. Приходько

Головний редактор: Н. Пастушенко

Редакційна колегія:

М. Барна Д. Герцюк М. Савчин

П. Сікорський О. Шиян

Заступник головного редактора:

М. Кацюба

Літературний редактор: Я. Сенчишин

Коректори: І. Котик

М. Котик-Чубінська

Технічний редактор: Т. Козак

Дизайн та верстка: Т. Козак

Адреса редакційної колегії: Львів–79007, Огієнка, 18 – а,

Тел. 244–55–32

Е–таіl: lоірро@ukr.пеt

Редакційна рада розглядає рукописи

обсягом до 20 сторінок, роздруковані з електронних носіїв у форматі А–4

(додається) через два міжрядкові інтервали. Автори статей подають також:

повні відомості про себе, ким і де працюють або

навчаються, домашню адресу з поштовим індексом.

ЗМІСТ АКТУАЛЬНА ТЕМА Пастушенко Роман Освітня реформа: обіцяного два роки чекають …………………. 3 Гірний Олег Інформальна (неофіційна) освіта як головне джерело навченості ………………………………………………………………..……. 12

ЮВІЛЕЇ

Шаблій Олег Штрихи до біографії ………………………………………..…… 16

ЕКОЛОГІЧНЕ ВИХОВАННЯ НА УРОКАХ ГЕОГРАФІЇ Турчинська Орислава, Дроняк Анжела Сталий розвиток у світі та регіоні …………………..…………...19

Дроняк Анжела Вивчення природоохоронних об’єктів Львівщини у шкільному курсі «Географія України» ………………………. 26 Косик Наталія, Салик Марія Аналіз екологічного стану водного середовища урочища Парашка …………………………………………….…. 31 Турчинська Орислава, Дроняк Анжела, Варениця Ліліана Україна – енергетично незалежна держава ………….….…….. 36 Турчинська Орислава Геоекологічна ситуація в Україні ………………….…….…….. 42 Турчинська Орислава, Дроняк Анжела Тиждень довкілля у школі ……………………………...………. 44

Педагогічна думка, 2016/№1 2

Редакція зберігає за собою право

на редагування і скорочення статей. Думки авторів

не завжди збігаються з точкою зору редакції. За достовірність фактів,

цитат, імен, назв та інших відомостей відповідають автори.

Статті не рецензуються і не повертаються.

Редакція приймає благодійні внески, а

також замовлення на випуск тематичного номера, окремого розділу

або вміщення реклами за кошти замовника.

Посилання на публікації

„Педагогічної думки” обов’язкові.

Редакція і видавець не несуть відповідальності за достовірність інформації в рекламних матеріалах.

Відповідальність за зміст реклами несе рекламодавець.

Свідоцтво про державну

реєстрацію серія КВ № 6917 від

30.01.2003 р.

Рекомендовано до друку вченою радою Львівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти

(Протокол № 3 від 10 березня 2016 року)

КРАЄЗНАВСТВО Назарук Мирослав Естетичні особливості соціоприродного каркасу міста Львова …………………………………………….. 46 Теліш Павло Значення регіональних парків Львівщини для підвищення екологічної свідомості школярів ……….…… 49 Гарматій Оксана На мольберті часу ………………………………….…………. 52 МЕТОДИКА. ПРАКТИКА. ДОСВІД Носовська Марія Збережімо рідний Дністер ………….……………………….….. 58

ДИТЯЧІ ВІРШИКИ ТА ОПОВІДКИ Бубняк Теодор Оповідки від Дорчика ……………………….…….…..………… 64 Сувало Анна Віршики …………………………………………………..……… 65 .


ААККТТУУААЛЛЬЬННАА ТТЕЕММАА

Роман Пастушенко

Освітня реформа: обіцяного два роки чекають

18 лютого Верховна Рада України нарешті розглянула законопроект «Про освіту», який «щонайменше на двадцять років визначатиме стратегію розвитку освіти у нашій країні» (Лілія Гриневич), і … відправила його на доопрацюван-ня в комітет з питань освіти і науки (повторне перше читання).

Чому політичний клас України так не поспішає?

Очевидно, більшість нашої політичної еліти вважає, що реформувати освіту «не на часі». Є більш нагальні реформи: судова, податкова і т. д. Багато хто думає, що якісні зміни освіті взагалі не потрібні. Досить збільшити тривалість здобуття загальної середньої освіти, створити «опорні школи», видати «підручники нового покоління», впровадити сертифікацію педагогічних праців-ників та ін. Нехай буде «так, як у Європі».

Чимало й консерваторів, які думають, що якраз з освітою у нас все гаразд. Адже в Україні станом на сьогодні лише якийсь мізер людей не мають повної середньої освіти, майже 80 % випускників загальноосвітніх навчальних закла-дів здобувають вищу освіту, швидко зростає кількість тих, хто володіє англійською, працює у сфері, де використовуються ІТ-технології і т. д.

Але… Тут доречно нагадати одну українську приказку: «Чому бідний? Бо дурний. А чому дурний? Бо бідний». Замініть лише слово «дурний» на «неосвічений» і … таємниця нашого двадцятип’ятирічного «блукання» у пошуках «шляху до Європи» перестане бути для нас таємницею. Бо бідність – це не брак ресурсів, природних, технічних чи фінансових, це – елементарна недорікуватість, тобто неспроможність вирішити проблему власними силами, безпорадність.

Тож затягування освітніх реформ пояснюєть-ся відсутністю у більшості наших політиків розуміння, що освіта у сучасному інформацій-ному суспільстві має бути одним із національних пріоритетів. Тривалі терміни розроблення законопроекту «Про освіту», «пінг-понг» цим документом між Міністерством освіти і науки та комітетом з питань освіти і науки, млявість громадського обговорення змін, які запропо-новано, врешті «вічна» маргінальність освітньої тематики для журналістів – яскраві свідчення того, що освіту як продукт і, відповідно, як соціальний інститут українці явно недооцінюють.

Чому українці недооцінюють освіту? Відповідь на це запитання доволі проста.

Більшість не знає достеменно, що таке освіта як надбання кожного з нас. Згідно із поширеним у підручниках педагогіки трактуванням, «освіта – це суспільно організований і нормований процес (і його результат) постійної передачі попередніми поколіннями наступним соціально значущого досвіду, який в онтогенетичному плані становлення особистості є її генетичною програмою і соціалізацією» [1]. Іншими словами, освіта – це свідомо набуті цінності, норми та знання, що складають основу внутрішнього світу кожного з нас. Відповідно, освічена людина – це особа, компетентна у виконанні тих соціальних ролей, які вона бере на себе упродовж життя. Разом з тим, компетентність1 означає здатність використовувати необхідні для конкретної діяльності знання, уміння та навички, а також виявляти потрібні для досягнення очікуваних результатів ставлення2 до того, що з цією діяльністю пов’язане. Отже, освіта як продукт – це, по суті, індивідуальна культура сучасної людини, яка формується та збагачується упродовж усього її життя.

Ми ж звикли думати, що освіта – це результат навчання у загальноосвітніх та вищих навчаль-них закладах, здобуті там знання, уміння, навич-ки (так звані «ЗУНи»). Однак якість будь-якої роботи визначається не стільки обсягом набутих знань, умінь і навичок, скільки здатністю кри-тично мислити, творити, оцінювати з моральних позицій усе, що зроблено людьми. У сучасному суспільстві людина формує та розвиває свою культуру не одним, а трьома шляхами: освою-ючи схвалені державою освітні стандарти, здобуваючи у різний спосіб додаткову освіту та через самоосвіту. Стандартизовані компетент-

1 Згідно зі Ст. 1.12 законопроекту, «компетентність – динамічна комбінація знань, способів мислення, поглядів, цінностей, навичок, умінь, інших осо-бистих якостей, що визначає здатність особи успіш-но провадити професійну та/або подальшу навчаль-ну діяльність». Подане визначення, на мою думку, невдало розкриває зміст цього поняття та звужує призначення компетентностей. Людина потребує компетентності для діяльності у кожному з численних соціальних статусів, якого набуває.

2 Під ставленням розуміють «той або інший характер поводження з ким-, чим-небудь», тобто обрану людиною на основі власних ціннісних орієнтацій модель поведінки [3].


ності, тобто формальна освіта, можливість здобуття якої гарантовано дер-жавою, – це своєрідний стартовий капітал особи, її шанс бути успішною і щасливою. Притаманна інформацій-ному суспільству висока динаміка змін зумов-лює зростаючі потреби людей у додатковій, неформальній освіті, постійному самозбагаченні своєї культури.

Який у більшості громадян України стартовий капітал?

Проблема українського суспільства у тому, що наша формальна освіта за змістом не відповідає сучасним викликам. Аргументів на користь цієї тези достатньо. Неухильно зростає кількість тих, хто вирішив здобувати вищу освіту за кордоном. У наших ВНЗ немає реального відбору на навчання. Суспільство глухо опирається переходу до дванадцятирічної школи. Зростає попит на репетиторські послуги. Викривають усе нові і нові факти корупції у закладах освіти. Хвиля невдоволення батьків якістю освітніх послуг має тенденцією перетворитися у цунамі та інше.

Одним з наслідків тривалого дисбалансу між тим, що пропонують здобувачам освіти для освоєння, і тим, чого від освіти потребує нація, є втрата довіри громадян до педагогічних і науково-педагогічних працівників та знецінення надаваних ними освітніх послуг. Справді, якщо реальна вартість виробленого продукту низька, то й ціна цього продукту (вартість навчання на комерційній основі) та оплата праці його виробникам (зарплати педагогів і науковців) теж будуть низькими.

Однак освіта в Україні – не просто продукт низької якості. Це – пострадянська освіта, якісні характеристики якої не відповідають сучасним потребам нації. Завдяки цій невідповідності у нас не працюють так звані «соціальні ліфти». Молодь не може знайти роботи, споживачі – якісного вітчизняного товару та кваліфікованих послуг. Натомість незадовільні результати навчання не перешкоджають окремим українцям (пригадаймо хоча б В. Ф. Януковича) досягнути помітних успіхів у накопиченні багатств та кар’єрному зростанні. Врешті, хіба не якістю освіти найкраще пояснюється порівняно низький відсоток серед нас щасливих, задоволених своїм життям людей?

Які шанси молоді на освіту потрібної якості?

Єдиний спосіб мати продукт іншої якості – модернізувати його виробництво. Освіта – це один із соціальних інститутів, система соціальних зв’язків та сукупність соціальних норм, що реалізуються на практиці з метою своєчасної та адекватної підготовки людей до повноцінного функціонування в суспільстві. Тож модернізація його полягає, насамперед, у кардинальній зміні

взаємовідносин між учасниками освітнього процесу, юридичних норм та неписаних правил, за якими цей інститут функціонує. Якщо зако-нопроект «Про освіту» справді визначає стратегію розвитку національної системи освіти, то норми цього документа мають забезпечувати її (системи) модернізацію.

На жаль, у законопроекті «Про освіту» у жодній з його редакцій визначення терміна «освіта» немає. Ст. 1, яка розкриває значення термінів, що вживаються у законі, містить п’ять важливих понять: «заклад освіти (навчальний заклад)», «освітня діяльність», «освітній процес», «освітня послуга» та «система освіти». Але без доброго розуміння того, що стоїть за виразом: «Я маю освіту», неможливо ні встановити цілі освітньої діяльності, ні поставити вимоги до закладів освіти, ні організувати освітній процес, ні оцінити якість освітньої послуги та стан системи освіти.

Не дивно, отже, що у преамбулі закону автори лише повторили традиційну пострадянську «мантру»: «Метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої суспільної цінності3 (тут і далі підкреслення моє. – Р. П.), розвиток її розумових, творчих і фізичних здібностей, професійних знань і компетентностей, забезпечення її успішної соціалізації у мінливих соціальних умовах, сприяння розвитку особисто-стей….». Оскільки процес всебічного розвитку людини – радше фантазія, а не очікуваний ідеальний результат освітньої діяльності, поданий текст нікого ні до чого не зобов’язує.

Безсумнівним плюсом законопроекту є визнання державою множинності шляхів набуття освіти (Ст. 3.3) та можливості форма-лізувати набуті в інший спосіб компетентності. Згідно із статтею 9 законопроекту, формальною називається підтверджена державним докумен-том освіта, здобута за освітніми програмами відповідно до визначених законодавством рівнів освіти, галузей знань, спеціальностей і професій (Ст. 9.2); неформальною – отримані в організо-ваному освітньому процесі ті чи ті компетентності або їхні складові: знання, уміння, ставлення, досвід, не підтверджені встановленим законо-давством документом про освіту (Ст. 9.3). Третій шлях, інформальна освіта – це самоосвіта, здобуті самоорганізовано чи спонтанно (випадково), під час повсякденної діяльності, відомості про Природу, Суспільство, Людину (Ст. 9.4).

Що заважає змінити зміст загальної освіти?

Ще з початку двотисячних ми знаємо, що для цього потрібні якісно нові стандарти освіти і 3 Мені важко уявити, як освіта розвиватиме людину як найвищу (куди ж розвивати?) суспільну цінність. Очевидно, знання з компетентностями не пов’язані, існують поза ними і без них.


перехід до особистісно орієнтованого, компе-тентнісного та діяльнісного навчання і виховання. Про це йшлося, зокрема, у Концепції загальної середньої освіти (12-річна школа), схваленій 22 листопада 2001 року на спільному засіданні Колегії Міністерства освіти і науки України та Президії Академії педагогічних наук України (№ 12/5-2 від 22 листопада 2001 року).

Минуло п’ятнадцять років. Розроблено та впроваджено у практику школи уже друге поко-ління Державних стандартів загальної середньої освіти. Викладаються нові предмети. Оновлено авторські колективи та написано нові програми і підручники. Учителі перейшли на нову, 12-бальну, систему оцінювання навчальних досяг-нень учнів. Розгорнуто систему ЗНО. Але очікування суспільства не справдились. Якість освіти та принципи організації освітнього про-цесу, як ми бачимо, залишаються незмінними.

Плануючи викладання предметів, педагоги безпосередньо до Державних стандартів не звертаються. Сьогодні, як і в радянські часи, вони мають державні предметні програми, які зобов’язані виконувати. Однак і у стандартах, і в програмах, після обов’язкової уже «мантри» про особистісно орієнтоване, компетентнісне і діяльнісне навчання, у рубриці «Державні вимоги до навчальних досягнень учнів» подаються звичні, складно сформульовані та часто непосильні для учнів відповідної вікової категорії переліки ЗУНів.

Під одну обов’язкову до виконання програму Міністерство освіти відбирає підручники, вимо-ги до яких – однакові. Тож чим різнитимуться ці підручники? Лише тим, що в одному краще будуть викладені одні теми, а в іншому – інші. Яким учителям та учням більше «повезло», не скаже ніхто. Діти вчаться за тим підручником, який отримає школа, реального вибору немає.

Впровадження нової шкали оцінювання мало на меті перехід від нормативної до критеріальної оцінки, до оцінки якості навчальних досягнень. Однак в умовах пострадянської школи реформа звелась до запровадження 12-бальної оцінної шкали, завдяки чому у прихильників автори-тарно-дисциплінарної моделі навчання з’явились ширші можливості маніпулювати оцінками.

На українську освіту частково спрацювало тільки ЗНО. Його впровадження дозволило суттєво звузити поле для корупції під час набору у ВНЗ та спонукало частину батьків подбати про підтримання рівня освіченості своїх дітей, замовляючи для них додаткові освітні (репетиторські) послуги.

Тож, щоб здобуття освіти в Україні розгля-далося насамперед як бажане право, а не набридливий та принизливий обов’язок, від якого можна відкупитись (купити атестат, дип-лом, дисертацію), освітянам необхідно відмови-

тись від традиційної знаннєвої парадигми освіти та орієнтації виключно на освітній процес.

Як освітянам відмовитись від орієнтації на навчання?

Необхідно встановити якісно нові стандарти та запровадити нові принципи організації освітнього процесу. Для цього потрібні люди та інструменти, які відповідають певним вимогам. Вимоги до людей, які формуватимуть новий зміст загальної освіти, загальновідомі: мораль-ність, патріотизм, професіоналізм. Іншими словами, розробники нових освітніх стандартів мають працювати на совість, дбати про інтереси нації (а не про «проекти») і мати сучасну «європейську» професійну освіту. Більшості тих, кого Міністерство освіти і науки уже залучало працювати над стандартами, бракувало або одного, або другого (недаремно таких охрестили «грантоїдами»), або третього. На мою думку, названих якостей бракувало більшості, бо інакше якісно нові стандарти були б таки написані і опубліковані. На жаль, і у 2004, і у 2011 році оприлюднили безальтернативні документи, розроблені переважно працівниками АПН України та провідних ВНЗ, які були схвалені експертами з цих самих освітніх структур.

Щоб реформа 2016 року привела до зміни якості отриманого у школі «продукту» і, як наслідок, до зміни ментальності4 підростаючих поколінь, треба зафіксувати в освітньому законодавстві ключові вимоги до державних освітніх стандартів та базові правила їх укладання. Лише за цієї умови підзаконні акти, що регламентують процедури залучення до розробки стандартів, будуть виписані так, що гарантуватимуть участь у творенні й оцінці стандартів освіти моральних, патріотично налаштованих, компетентних людей.

Якою мірою законопроект «Про освіту» виконує це завдання? У статті 11 зазначено, що «стандартом загальної середньої освіти є Національний курикулум». Курикулум, згідно зі статтею 29, має містити «вимоги до обов’язко-вих результатів навчання та компетентностей здобувача освіти відповідного рівня; обсяг навчального навантаження; інші складники, передбачені спеціальними законами». Такий запис свідчить про те, що компетентності не розглядаються законодавцем як обов’язкові результати навчання і, вочевидь, обов’язковими результатами й далі мають бути предметні ЗУНи. Законопроект не виписує процедури

4 Мента́льність (від лат. Mens – пов’язаний з духом, духовністю) – спосіб мислення, те, як особа, соціаль-на група (наприклад, нація) сприймає відношення між собою і світом, як реагує на ставлення до себе, до спільнот, з якими вона себе ідентифікує (пов’язує), до звичного для себе природного середовища, спосіб її поведінки.


укладення стандартів, перекладаючи цю місію на «спеціальні закони» (ст. 29.3).

Згідно зі статтею 30 законопроекту, на основі стандартів мають розроблятися освітні програми5. Заклади дошкільної, середньої та позашкільної освіти можуть використовувати Типові освітні програми або розробляти і затверджувати власні освітні програми, що повинні бути акредитовані у встановленому порядку (Ст. 30.3). Із змісту п. 30.3 та визна-чення поняття «освітня програма», наведеного у статті 1, випливає, що законодавець фактично зберігає практику викладання предметів за єдиними державними програмами, які розроблятимуться централізовано і, що найбільш вірогідно, на безконкурентній основі6.

Не менш важливе питання: хто організову-ватиме розроблення Національного курикулуму та типових освітніх програм? Станом на сьогодні стандарти та програми – це повнова-ження Міністерства освіти і науки. Будучи монополістом у питаннях розроблення, схвалення (подає на Кабмін, який формально затверджує) та оцінювання якості стандартів, міністерство може не дбати (і не дбає – Р. П.) про відповідність цих документів потребам нації та очікуванням учасників освітнього процесу. Законопроект «Про освіту» зберігає за МОН повноваження розробляти та затверджувати7 стандарти освіти. Вказівка на те, який орган розробляє і затверджує Типові освітні програми, відсутня8, однак можна припустити, що вони входитимуть у Національний курикулум9.

Повноваження, пов’язані з оцінюванням якості освіти, згідно із статтею 58 законопроекту, мають бути передані спеціально створеному «централь-ному органові виконавчої влади із забезпечення якості освіти». Він проводитиме інституційний аудит закладів дошкільної, середньої та професійної освіти, акредитацію освітніх програм

5 Освітня програма – єдиний комплекс або послі-довність освітніх компонентів (предметів вивчення, дисциплін, індивідуальних завдань, контрольних за-ходів тощо), спланованих і організованих для досяг-нення визначених результатів навчання протягом певного періоду часу (Ст. 1.17). 6 Процедура знову ж таки не виписана: «Порядок розроблення та затвердження типових освітніх програм регулюється спеціальними законами» (Ст. 30.6). 7Згідно з статтею 55.1. саме «центральний орган виконавчої влади у сфері освіти і науки: <…> 7) затверджує стандарти освіти». 8 Порядок розроблення та затвердження типових освітніх програм регулюється спеціальними законами (Ст. 30. 6). 9 Термін походить від латинського слова curriculum, яке перекладають як програми для розвитку, за допомогою яких діти дорослішають.

у цих закладах10 та моніторинг «якості освіти у випадках і порядку, визначеному законодавством».

Розмежування повноважень між міністерством та новостворюваним органом оцінювання якості освіти, звичайно, сприятиме наближенню реальних результатів навчання до стандартів. Однак це станеться тільки за умови, що стандарти і освітні програми будуть сучасні та вміло укладені. Як бачимо, законопроект «Про освіту» таких гарантій не містить.

Що гарантуватиме11модернізацію змісту загальної освіти?

Найважливішою гарантією модернізації змісту загальної освіти є надання педагогічним працівникам реальної академічної свободи12. Саме безправність педагогів у питаннях вибору предметних програм і підручників дозволяє чиновникам рекомендувати для використання у школах низькоякісні інструменти навчання. Відомо, що на проблеми шкільних предметних програм та підручників вказували учасники низки парламентських слухань з питань освіти. Упродовж як мінімум двадцяти років на столи міністерства лягали відповідні звернення та пропозиції громадськості. Українська асоціація видавців та книгорозповсюджувачів неодно-разово пропонувала відмовитись від централі-зованого відбору та розподілу і створити регульований ринок навчальної літератури. Тож усі міністри освіти знали, що учителі та батьки учнів невдоволені «перевантаженими програма-ми», надто складними для дітей підручниками, нераціональним і несправедливим розподілом годин на інваріантну (обов’язкову) та варіативну (для вибору) частини. Однак позиція рядових освітян та громадськості жодним чином не вплинула на модернізацію змісту загальної середньої освіти. Ба більше, чиновники нахабно посилались на громадську думку, коли планували збудувати нові корупційні схеми. Наприклад, дострокова розробка нових державних стандартів та освітніх програм у часи міністра освіти Д. Табачника, приводом до якої стала критика існуючих, привела тільки до зміни видавництв, яким «довірили» друкувати державним коштом нові дорогі підручники. 10 Незрозуміло, чому освітня програма має бути акре-дитована з виїздом на місце, у заклад. Принаймні, такий зміст того, що написано у законопроекті (Ст. 58.2). 11 ГАРАНТУВАТИ (брати певну відповідальність за щось) ручати, заручатися, запевняти [2]. 12 Академічна свобода – самостійність і незалежність учасників освітнього процесу під час провадження педагогічної, науково-педагогічної, наукової та/або інноваційної діяльності, що здійснюється на принци-пах свободи слова, думки і творчості, поширення знань та інформації, проведення наукових досліджень і використання їх результатів з урахуванням обмежень, установлених законами України (Ст. 1.2).


Отже, ефективна реформа змісту освіти неможлива доти, доки школи не отримають право самостійно обирати предметні навчальні комплекси для реалізації своєї освітньої програми. Складовими таких навчальних комплексів мають бути навчальна програма, підручник, посібник для вчителя, допоміжна навчальна література для учня. За міністерством має залишитися тільки організація оцінювання поданих на конкурс навчальних комплексів на встановлення відповідності чинним стандартам загальної освіти. У законопроекті «Про освіту» немає ні статті, ні норми про оцінювання якості навчальних засобів, тож запитання, хто і як організовуватиме відбір чи вибір навчальних комплексів залишається відкритим.

Що гарантує учасникам освітнього процесу академічну свободу?

Реальною гарантією академічної свободи є автономія української школи. Право на вибір навчальних комплексів – лише одна зі складових так званої «академічної автономії», яку мали б мати загальноосвітні навчальні заклади. У статті 20 законопроекту «Про освіту» сказано, що «держава гарантує академічну, організа-ційну, кадрову та фінансову автономію закладів освіти». Однак, обсяг автономії для школи, згідно з цією ж статтею, має бути встановлений спеціальним законом (Ст. 20.2).

Надання навчальним закладам права на самоврядування (автономію) – це справді якісна зміна системи, перехід від успадкованого з радянських часів автократичного до демокра-тичного управління освітою. В умовах масової школи та багатоканального інформування, коли педагоги не можуть більше бути для здобувачів освіти безсумнівними авторитетами, тими, хто, так само як і батьки, допомагають досягнути успіху, збереження адміністративно-дисциплі-нарної моделі навчання тільки руйнує містки довіри між учасниками освітнього процесу.

Налагодження довіри між педагогами, педагогами та учнями, школою і батьками – у компетенції директора навчального закладу, місія якого – організувати освітній процес. Однак, зацикленим (з огляду на відомі обставини) на господарських проблемах школи директорам важко виконувати роль «вчителя вчителів». Тож для підтримки іміджу лідера, їм доводиться використовувати свою владу не стільки для організації ефективного навчально-виховного процесу, скільки для підтримки лояльних (категорією, годинами, преміями, оцінками) та утисків нелояльних до себе працівників і учнів. Для керівників місцевих органів управління освітою лояльність адміністрації навчальних закладів теж дуже важлива. Адже роботу управлінців досі прийнято оцінювати за кіль кіс-ними показниками: обсяги спожитого закладами

освіти газу, електроенергії, тепла, квадратні метри відремонтованих дахів, цифра поставлених «євровікон», кількість шкіл – учасників численних конкурсів та змагань тощо, а головне… цифра витрат на освіту. Ця цифра має водночас корелюватися з можливостями навчальних закладів працювати та «попитом» на гроші місцевого бюджету тих, хто його «дерибанить»: бізнесменів-депутатів і чиновників. Від позиції директорів шкіл значною мірою залежить, яку частину освітньої субвенції у бюджеті району буде перепризначено на інші цілі, у якого підприємця замовлять шкільне харчування, ремонтні роботи, інші послуги, у яких обсягах учителям виплатять премії, чи видаватимуть їм відрядні тощо. Для забезпечення потрібної позиції використовуються різні методи: від «вивчення стану викладання предмета», що зводиться до перегляду методич-ною службою шкільної документації та проведення «зрізів знань», до організації для директорів та їхніх висуванців своєрідних безкоштовних екскурсій в інший регіон чи за межі України у рамках освітніх проектів. Зайнятим такою та подібною «роботою» управлінцям і методистам елементарно не вистачає часу на контроль за дотриманням установчих документів закладу освіти, відслідковування (моніторинг) і оцінювання процесів, що реально впливають на якість освітніх послуг. Станом на сьогодні більшість управлінців не здатні виконувати свої посадові обов’язки, бо були підібрані на посади за критеріями лояльності і запалу у виконанні побажань керівника.

Як налагодити роботу адміністративної вертикалі?

Щоб повернути системі загальної освіти керованість, необхідно демократизувати управ-ління цією системою. Корупція та бюрократизм в системі управління освітою України не мали б живильного ґрунту, якщо б процес прийняття рішень не був настільки централізований та авторитарний. Коли основна частка рішень в системі приймається її вищими органами управління, а відповідальність за результати роботи суб’єктів освіти перед суспільством несуть їхні працівники, високі посадовці мають широкі можливості безкарно «дерибанити» галузь, маніпулювати нормами в інтересах друзів та родичів, просувати «на гору» довірених людей тощо. Натомість, рядові працівники, не маючи змоги змінити ситуацію в освіті, уникають відповідальності перед суспільством та власною совістю та підлаштовуються під вимоги тих, хто може вплинути на їхнє становище. Через те, що відповідальність за результати навчання і виховання за будь-яких умов нестимуть учителі (організатори цих процесів), а також учні та їхні батьки, основна частка рішень, призначених для підтримування освітнього процесу має прийматися


закладами освіти: шкільною громадою, педколективом, дирекцією.

Законопроект «Про освіту», як вже було сказано, наділяє школи автономією. У статтях 21–25 законопроекту зроблено спробу розподілити функції управління між засновником закладу освіти (для комунальних ЗНЗ – це орган, уповноважений місцевою або обласною Радою), його керівником (директором), педагогічною радою та колегіальним органом громадського самоврядування (загальними зборами/конферен-цією), до складу якого мають входити працівники та представники здобувачів освіти (вірогідно, батьків та учнів старших класів). Як забезпечити ефективне управління школою?

Ефективне управління закладом освіти можливе тільки за умови розумного розподілу та балансу влади у цьому багатокутнику. Логічно, що засновник, і тільки засновник, несе відповідаль-ність за дотримання зафіксованих в установчому документі закладу (статуті) зобов’язань перед учнями (батьками учнів) і працівниками, утримання та розвиток матеріально-технічної бази створеного ним закладу, фінансування його діяльності. Тож у його компетенції затвердження установчого документа, контроль за його дотриманням, призначення/звільнення менеджера, який забезпечуватиме виконання цього документа, розпис видатків на потреби закладу та контроль за використанням отриманих на ці видатки коштів. Слід відзначити, що у статті 22 законопроекту усе вищеназване віднесено до повноважень засновника закладу.

Мета керівника закладу освіти – реалізувати закладені в установчому документі зобов’язання перед спільнотою закладу, яка працює на здобуття освіти. Для цього претендент на посаду директора має розробити адекватну цим зобов’язанням стратегію дій та представити її засновнику як особисте зобов’язання. Тож призначення тієї чи іншої особи на посаду керівника закладу освіти, це для засновника водночас вибір стратегії розвитку цього закладу. Особа, обрана керівником закладу освіти, відчуватиме відповідальність за взяті на себе зобов’язання, якщо укладе із засновником угоду, що передбачає термін дії, права, обов’язки і відповідальність обох сторін (зокрема й матеріальну). Зміст статті 23 законопроекту відповідає викладеним міркуванням. Передбачається, що керівників закладів освіти будуть відбирати на основі конкурсу та укладатимуть з ними контракт (Ст. 23.2).

Для успішної реалізації своєї стратегії керівникові закладу освіти потрібна команда. Цю команду він має сформувати сам. Йому ж має належати право змінити тих гравців, які не даватимуть собі ради з виконанням задуму керівника. Стаття 23 законопроекту наділяє керівника закладу освіти такими повноваженнями.

Згідно із законопроектом «Про освіту» звільнення попереднього і призначення нового керівника не означатиме автоматичного звільнення і нового набору педагогічних працівників закладу освіти. Тому принаймні більшість спільноти учасників освітнього процесу, яку має очолити новий керівник, повинна зрозуміти і прийняти пропоновану ним стратегію розвитку закладу. На жаль, законопроект не зобов’язує засновника при виборі керівника закладу освіти врахувати думку педколективу (педагогічної ради) або позицію колегіального органу громадського самоврядування. Право брати участь у визначенні стратегії розвитку закладу освіти закріплено лише за його (закладу) наглядовою (піклувальною) радою, яка є органом громадського нагляду і не має у своєму складі представників від педагогів та батьків (Ст. 26.5).

Термін дії контракту керівника закладу освіти має бути достатній для того, щоб його рішення можна було оцінити не тільки на відповідність чинному законодавству, а й на ефективність. Судячи з досвіду директорів шкіл, прийняті ними стратегічні рішення приносять відчутні результати як мінімум через навчальний рік, максимум – через три роки. Отже, трирічного контракту з новопризначеним керівником закладу освіти достатньо, щоб засновник об’єктивно оцінив ефективність обраної ним стратегії.

Оцінка роботи керівника буде об’єктивною, коли спиратиметься на достовірні дані про стан закладу освіти та якість отримуваного спільнотою цього закладу продукту. Законопроектом «Про освіту» передбачено, що органи, до сфери яких належать заклади освіти, здійснюватимуть «аналіз, моніторинг якості освітньої діяльності» цих закладів (Ст. 56.1.4). Проведення «інституційного аудиту» закладів дошкільної, середньої та професійної освіти покладене на центральний орган виконавчої влади із забезпечення якості освіти (Ст. 58.2.1). Цей останній також наділений правом «проводити моніторинг якості освіти у випадках і порядку, визначених законодавством» (Ст. 58.2.3); здійснювати державний нагляд (контроль) за реалізацією закладами освіти та органами місцевого самоврядування державної політики у сфері освіти (Ст. 58.2.4) та перевіряти дотримання суб’єктами освітньої діяльності ліцензійних умов (Ст. 58.2.5). Поза сумнівом, результати моніторингу, інституційного аудиту, перевірок враховуватимуться засновником при прийнятті рішення про продовження контракту чи звільнення керівника закладу освіти.

Однак, якість загальної освіти, що її здобудуть учні, значною мірою залежить від мотивації учасників освітнього процесу до праці (навчання, учіння, виховання…), а ця, остання, від рівня довіри/недовіри учасників до керівника закладу. Тому рішення про продовження контракту чи


звільнення цього керівника має обов’язково враховувати не тільки результати зовнішнього оцінювання роботи закладу та дані поточного контролю самим засновником дотримання норм його установчих документів, а й ставлення до директора колегіальних органу управління й органу громадського самоврядування школи, висновки наглядової (піклувальної) ради про виконання кошторису закладу освіти. На жаль, згідно із законопроектом «Про освіту» рішення про призначення та звільнення керівника закладу загальної освіти його засновник, тобто державний орган, до сфери управління якого належать утворені ним заклади освіти, приймає одноосібно. Наглядова рада закладу освіти, і тільки вона, наділена правом «вносити засновнику подання про відкликання керівника закладу освіти з підстав, передбачених законодавством» (Ст. 26.3). Від думки педагогічного колективу, учнів та батьків кар’єра директора школи формально не залежить.

Відсутність будь-яких вказівок на сферу повноважень органів колегіального управління закладу освіти – один з найсерйозніших мінусів законопроекту. У зв’язку з тим, що вирішальним чином навчально-виховний процес забезпечують усі його учасники, а місія керівника закладу – тільки подбати про високу ефективність цього процесу, ключові рішення у закладах освіти мусять прийматись з урахуванням думки працівників та здобувачів освіти, методом громадського обговорення. Існує два формати такого колегіального способу прийняття рішень: дорадчий та вирішальний. Отже, законопроектом мають бути, принаймні, встановлені теми, рішення з яких підлягають обов’язковому обговоренню колегіальних органів управління, і формати рішень педради та загальних зборів (конференції) працівників закладу за участі здобувачів освіти. Колегіальні органи управління повинні, на мою думку, обов’язково розглядати статут, положення та програми, за якими працюватиме заклад освіти, його кошторис, розклад занять тощо. У законопроекті доцільно обумовити, що за відсутності документа про підтримку загальними зборами (конференцією) працівників та здобувачів освіти, статут закладу не може бути прийнято для реєстрації. Для впровадження програм навчання та виховання учнів обов’язково необхідна згода педради, для затвердження кошторису – рекомендація наглядової (піклувальної) ради і т. д. Потрібно також назвати механізми впливу учнівського та батьківського самоврядування на рішення органів управління закладу освіти. Чи достатньо гарантована автономія школи?

Заклад освіти матиме реальну автономію тільки за умови, що йому гарантовано покриватимуть витрати, необхідні для реалізації освітніх стандартів. Єдиним гарантом безперебійного фінансування мінімально необхідних витрат на

здобуття безкоштовної для громадянина України загальної середньої освіти може бути держава. Тому принцип «гроші ходять за дитиною» стосовно навчання українця має поширюватись на заклади загальної освіти усіх типів власності. Щоб мати учнів, загальноосвітні навчальні заклади змушені будуть модернізувати умови та організацію освітнього процесу, переорієнтуються на результативне навчання. На жаль, законопроект «Про освіту» гарантує безкоштовне навчання тільки у загальноосвітніх закладах державної або комунальної форми власності (Ст. 4.1). Ми знову відмовляємось використовувати переваги регульованого ринку освітніх послуг для стимулювання розвитку системи загальної освіти.

Законопроектом передбачено щорічно виділяти на потреби освіти не менше 7 відсотків валового внутрішнього продукту, що загалом відповідає обсягам фінансування освітніх потреб у країнах Європейського Союзу. Проте, обнадійлива, на перший погляд, для освітян правова норма належить до розряду непрацюючих. Бо досягти вказаного показника планують «за рахунок коштів державного, місцевих бюджетів та інших джерел фінансування, не заборонених законодавством» (Ст. 67.1). Це дозволяє міністерству фінансів, наприклад, на власний розсуд встановлювати обсяг річних грошових видатків на освіту, посилаючись на ресурс місцевих бюджетів та позабюджетні надходження, прорахувати які достеменно неможливо.

Державні та комунальні заклади та установи освіти визнаються «неприбутковими установами, [що – Р. П.] мають право на бюджетне фінансування освіти» (ст. 67.11). Тож вони підпадатимуть під дію відповідних норм податкового кодексу попри те, що отримують дозвіл надавати «платні освітні та інші послуги, перелік яких затверджує засновник» (Ст. 67.3). До позитивів законопроекту віднесемо також визнання неприбуткової природи «коштів, матеріальних та нематеріальних активів, що надходять безкоштовно у вигляді безповоротної фінансової допомоги або добровільних пожертвувань юридичних і фізичних осіб, у тому числі нерезидентів, комунальним і державним закладам і установам освіти та науки для провадження освітньої, наукової, оздоровчої, спортивної, культурної діяльності» (Ст. 69.6). Додатковою гарантією того, що допомога благодійників піде на користь закладові, є норма, що забороняє обмежувати «бюджетні та галузеві асигнування закладів освіти, підприємств, установ, організацій системи освіти» у разі одержання ними коштів з інших джерел (Ст. 69.7).

Разом з тим, зберігається традиційна для освіти в Україні практика розподілу державними органами «державного фінансування та стипендійного фонду закладів освіти, що


перебувають у сфері їх управління» (Ст. 56.3). Сьогодні процес планування витрат теж централізований, внаслідок чого більшість ЗНЗ неспроможні сформувати власні повноцінні кошториси, які б забезпечили їхні потреби. Обов’язковими умовами реальної автономії закладів освіти комунальної та державної власності є неухильне дотримання принципу «гроші йдуть за дитиною», та право закладу освіти разом з батьками самостійно вирішувати – і нести за це відповідальність – як саме в межах свого бюджету (а не кошторису, як зараз) ефективно витрачати кошти. Укладення проекту бюджету та його обговорення освітньою громадою стимулює працівників закладу освіти раціонально розпо-діляти та економно використовувати шкільні гроші. Якщо вдається розробити чітку багатоаспектну систему заходів по наповненню дохідної частини бюджету, їх впровадження може принести щедрі результати. І найголовніше: безпосередня участь в облаштуванні свого життєвого середовища мотивує працівників і здобувачів освіти (батьків) долучатися до наповнення бюджету, зміцнює довіру між ними та формує колективну відповідальність. На жаль, відповідно до норм законопроекту заклади освіти в Україні й далі працюватимуть за розробленими для них кошторисами, на формування яких освітні громади не матимуть суттєвого впливу13.

Чого очікують освітяни та громадськість? 1. Реформа освіти має змінити її якість,

модернізувати зміст, максимально наблизивши його до потреб української нації та вимог стандартів Євросоюзу. Надзвичайно важливо якомога швидше впровадити сучасний зміст у системі загальної освіти, що дасть змогу модернізувати ментальність українців.

2. Модернізація змісту повної загальної середньої освіти забезпечується впровадженням Національного курикулуму, у якому будуть визначені ключові життєві (надпредметні) компетентності українця та показники їх набуття для початкової, базової і старшої (профільної) школи. Реалізація Національного курикулуму можлива тільки на умовах забезпечення педагогічним працівникам академічної свободи, невід’ємною складовою якої є відповідальність за результати своєї праці.

3. Забезпечення академічної свободи педагогічних працівників та відновлення керо-ваності галузі вимагає автономії закладів освіти,

13 Жодна із статей, що регламентують управління системою освіти, не вказує, у чиїй компетенції розроблення кошторису закладу освіти та його погодження з учасниками освітнього процесу. Серед повноважень засновника закладу лише затвердження кошторису (Ст. 22.2), тоді як керівник – «вирішує питання фінансово-господарської діяльності закладу освіти» (Ст. 23.3.2).

демократизації та децентралізації системи управління та фінансування галузі. Без реформ у системі управління та фінансування зміст загальної освіти залишатиметься пострадянсь-ким, зберігатиметься низький попит на освітні послуги та мізерна платня працівників загальної освіти.

4. Інструментом модернізації відносин в освіті має стати новий Закон України «Про освіту». Саме цей закон встановлює правові рамки функціонування системи, визначає функціональне призначення та ключові норми його реалізації для кожної з її складових, зокрема, й для системи повної загальної середньої освіти.

5. Розроблений МОН України законопроект «Про освіту» у редакції від 28 грудня 2015 року неповною мірою відповідає потребам системи загальної освіти та очікуванням суспільства. Необхідно відрегулювати правила організації змістового наповнення, фінансування та управління загальної освіти так, щоб: переваги регульованого ринку освітніх послуг

використовувати для стимулювання розвитку системи загальної освіти;

забезпечити розумний розподіл та баланс влади у багатокутнику органів управління школою;

максимально обмежити вплив керівництва МОН і ректорів ВНЗ на відбір розробників Національного курикулуму;

шкільні предмети більше не викладали за єдиними державними програмами, які розробляються централізовано, на безконкурентній основі;

школи самостійно обирали предметні навчальні комплекси для реалізації своєї освітньої програми;

школа мала власний бюджет (а не кошторис), на формування якого впливає освітня громада. 6. Доцільно доповнити законопроект:

визначенням терміна «освіта»; досяжною метою освітнього процесу; ключовими вимогами до державних освітніх

стандартів та правилами їх укладення; базовими критеріями відбору на посади

управлінців; нормами, що гарантують вплив педагогічного

колективу, учнів та батьків на призначення і звільнення директора школи;

механізмом впливу учнівського та батьківського самоврядування на рішення органів управління закладу освіти;

базовими засадами відбору розробників стандартів, правилами проведення фахової експертизи та громадського обговорення цих документів;

нормою про запровадження державної експертної оцінки якості навчальних засобів.


Література 1. Зайченко І. В. Педагогіка. [Електронний ресурс]. –

Режим доступу: http://pidruchniki.com 2. Словник синонімів Полюги. [Електронний

ресурс]. – Режим доступу: http://slovopedia.org.ua

3. Словник української мови: в 11 т. – К.: Наукова думка, 1978. – Т. 9 – с. 634. – Режим доступу до електронної версії статті: http://sum.in.ua

Додаток

Міркування щодо законопроекту «Про освіту» та пропозиції учителів Львівщини

до цього документа На мою думку, для того, щоб впроваджувати будь які реформи, необхідно виділити на це кошти.

Жодні реформи не будуть результативними, якщо не буде фінансування, а перерозподіл мізеру, який виділений на освіту вже не працює.

Закони потрібно не тільки писати, а й виконувати – цього, на жаль, не розуміють наші чиновники. Освіта повинна працювати на державу, а держава, відповідно, на розвиток освіти. Ми маємо

розуміти, що не всі можуть стати професорами та науковцями, тому я б звернула більше уваги на ті професії, які потрібні у виробництві, побуті, щоб кожна дитина, закінчивши середню школу могла знайти для себе фах, щоб отримувати відповідний заробіток. Також повинно бути якесь державне замовлення на ту чи ту спеціальність, щоб наші ВНЗ не «штампували» фахівців, які від того, що не можуть знайти роботу в Україні, їдуть за кордон на заробітки.

Децентралізація влади – це, звичайно, дуже добре, але чи буде кожен директор школи знати, що потрібно робити з владою, якою його наділять? Напевно, ні, тому потрібно впровадити відповідні інструкції для роботи адміністрації школи. Знов таки, у вчителя повинна бути мотивація, щоб добре виконувати свою роботу.

Для кращих результатів середньої освіти потрібно розвантажити шкільну програму, перш за все – початкову ланку. Діти повинні отримати міцний «фундамент» – знати елементарне, для того, щоб у середній і старшій школі рухатися вперед та засвоїти відповідну програму.

Купецька Ярина, заступник директора, вчитель історії Туринківської ЗОШ І–ІІІ ст. Жовківського району

Автори законопроектів постійно наштовхуються на корективи великої кількості рецензентів та

просто активних людей, які мають своє бачення стосовно презентованих норм. Цей процес є хорошим, адже народна мудрість говорить: «Одна голова добре, та дві – краще». Після знайомства із законопроектом, який розміщено на сайті МОН України (рубрика «Громадське обговорення») у мене з’явилось декілька зауважень. Припускаючи, що можу помилятися через неповне розуміння деяких термінів, все ж висловлю свої пропозиції. Групуватиму їх одразу відповідно до розділів, статей і пунктів законопроекту. Розділ І. Стаття 1. Пункт 1. Підпункт 11. Потрібно в текст вставити слово

«загальнодержавний». «Освітня програма – єдиний загальнодержавний комплекс або послідовність освітніх компонентів (предметів вивчення, дисциплін, індивідуальних завдань, контрольних заходів тощо), спланованих і організованих для досягнення заздалегідь визначених результатів навчання протягом певного періоду часу». Розділ І. Стаття 3. Пункт 2. Достатньо двох перших речень. Розділ І. Стаття 7. Пункт 4. Освітній процес здійснювати тільки державною мовою. Розділ ІІІ. Стаття 29. Додати умови співпраці з громадськими організаціями, які не є

політичними та релігійними. Для прикладу, активісти громадських організацій, за бажання провести заняття з учасниками навчально-виховного процесу, повинні представити для перевірки свої матеріали, які будуть презентуватися, відповідальній особі безпосередньо в навчальному закладі. Розділ ІV. Стаття 30. Пункт 2. Освітня програма єдина загальнодержавна, різними можуть

бути тільки позаурочні заняття. Розділ VІІІ. Не вказано відповідальність органів управління освітою. Особливо варто

звернути увагу на найвищі інстанції та персональну відповідальність осіб за пропоновані рішення. Адже в цьому розділі обмеження гарантуються тільки омбудсменом.

Цюп’як Іван, вчитель історії СЗШ № 28 м. Львова До ст. 1 – Додати визначення «Освіта» та «Зовнішнє незалежне оцінювання». До ст. 11.2 – Держава гарантує і забезпечує … До ст. 11.4 – В переліку предметів для ЗНО визначаються як обов’язкові, так і предмети, які

можуть вибирати учні.


До ст. 11 – Може, взагалі додати окремий пункт про те, хто фінансує повну загальну середню освіту.

До ст. 20.1 – Держава гарантує і забезпечує … До ст. 42 – Немає різниці між атестацією і сертифікацією, хоча це різні за складністю і якістю

заходи. З метою популяризації і заохочення до сертифікації (як форми оцінювання вищого рівня, ніж атестація) прописати переваги, які матиме вчитель, який пройде сертифікацію. Наприклад: +40–60 % до заробітної плати, а не 20 % як це записано у ст. 52.3.

Залужний Андрій, вчитель історії Класичної гімназії при Львівському національному університеті імені Івана Франка

Олег Гірний

Інформальна (неофіційна) освіта як головне джерело навченості

Для розуміння системи освіти те, що діється поза школою, значить навіть більше, ніж те, що [діється] в школі.

Майкл E. Садлер∗ Вступ У поточному мовленні, як розмовному, так і професійному (у т. ч. письмових роботах на тему

освіти), термін «освіта» зазвичай означає те ж, що й освіта, здобута в офіційних (державних і/або недержавних) навчальних інституціях – дитсадках, школах, ліцеях, вищих навчальних закладах тощо. Це, однак, є завеликим спрощенням, що перешкоджає системно представляти проблеми освіти.

За концепцією російського філософа Фелікса Міхайлова, фактичну (цілісну) освіту учня складає все те, що він пізнає та зазнає у так званому «реально-ідеальному просторі формуючого спілкування» [3, с. 124]. Останнє ж складають усі акти комунікації індивіда з іншими людьми, рослинами, тваринами, технічними пристроями, картинами, звуками та їхній вплив, тобто всі його відчуття, почуття і переживання, з цим пов’язані. Іншими словами, отой «простір формуючого спілкування» утворюють всі речі і явища, що їх людина бачить, чує, торкається, сприймає – запам’ятовуючи та переробляючи. Ясно, що простір цей складають середовища всередині школи та з-поза школи. З погляду інформації, фактична освіта включає змісти, засвоєні учнем у школі (всередині школи) та поза школою (ззовні школи). Важко сказати точно, яким є кількісне відношення цих видів інформації в освіті індивіда, зате можна з упевненістю сказати, що змісти ці загалом не перекриваються, або, щонайбільше – перекриваються лише частково.

Оте «перекривання» (перехрещування) змістів різних «формуючих» (тобто освітніх) просторів чи середовищ означується ступенем так званої «когерентності». Чим більшою є когерентність інформації, що надходить із різних місць «простору формуючого спілкування», тим більше змісти з різних середовищ перекриваються між собою, а значить – тим більший і сильніший вплив виявляють на індивіда, що веде до кращого (легшого, тривкішого, міцнішого і т. д.) їх засвоєння[1, с. 3]. І навпаки.

1. Три види «формуючих» (освітніх) середовищ Щодо видів отого «простору формуючого

спілкування», то вже понад півстоліття розріз-няють основні частини освіти індивіда, виділені з огляду на місця та способи її здобуття. Освіта, здобута в офіційних навчальних закладах, тобто внутрішньошкільна чи офіційна освіта, яка повсюдно називається терміном «формальна освіта» (formal education), це лише один зі складників цілої, повної чи фактичної освіти, яку отримує молодий громадянин будь-якої держави. А от освіта, здобута поза межами

офіційних навчальних закладів (тобто здобута вдома, у спортивному клубі, технічному гуртку, в бібліотеці, від ровесників тощо) – це освіта зовнішньошкільна, що становить другу (і теж складну) частину повної освіти індивіда.

Починаючи з 1950-х років, поряд із освітою внутрішньошкільною (формальною), вирізняють два види освіти завнішньошкільної: неформаль-на освіта» (nonformal education) i «інформальна (неофіційна) освіта» (informal education) [2, 10] (табл.1).

______________________ ∗Див.: Sadler M. E. How for can we learn anything of practical value from the study of foreign systems of education. Guilford. – 1900. Цит. за [16, s. 15].


Таблиця 1. Інституційні шляхи та сфери трьох освітніх середовищ Формальна освіта

(офіційна) Неформальна освіта

(доповнююча) Інформальна освіта

(неофіційна) Заклади та органи освіти, що надають офіційні, повсюдно визнані дипломи, атестати, свідоцтва, сертифікати, звання з міжнародними назвами – «професійні кваліфікації», «наукові ступені»

Позашкільні заклади, що не дають повсюдно визнаних офіційних документів про «професійні кваліфікації» (природничі, спортивні, технічні, музичні, мистецькі й інші гуртки, клуби, курси, тренінги, майстер-класи, семінари тощо).

Інші (з боку суспільних груп і оточення, ЗМІ, музеїв, закладів інформаційно-розважальних, бібліотек, інтернету тощо) впливи на індивіда через різні канали творення та передачі інформації.

За класифікацією ЮНЕСКО, формальне навчання (освіта) відбувається в освітніх закладах і

навчальних центрах та завершується отриманням повсюдно визнаваних дипломів та кваліфікаційних свідоцтв.

Неформальне навчання (освіта) відбувається паралельно з навчанням, що надається загальнодоступними системами освіти та може завершуватися отриманням якихось документів (або ні), але точно не завершується отриманням повсюдно визнаваних офіційних документів. Неформальне навчання може організовуватися на робочому місці, або грмадськими групами й організаціями (наприклад, молодіжні організації, профспілки та політичні партії). Це можуть бути заняття чи освітні послуги, що доповнюють формальні системи (наприклад, мистецькі, музичні, спортивні заняття або приватні уроки/репетиції, що готують до екзаменів).

Інформальне (неофіційне) навчання природним чином супроводжує щоденне життя. На відміну від формального та неформального навчання, навчання неофіційне не мусить бути свідоме. Тому навіть самі індивіди можуть не помічати, що воно спричинюється до розвитку їхніх знань і вмінь. У Меморандумі безперервної освіти ЄС підкреслено, що неформальна й інформальна освіта – повноправні складники освіти впродовж усього життя [11, p. 8].

Досі всі дії у сфері освітньої політики зосереджувалися лише на формальній освіті. Та нерозривна лінія безперервної освіти на перший план висуває також освіту неформальну й неофіційну. Неформальне навчання відбувається поза освітніми закладами, коледжами, навчальними центрами й університетами. Як правило, воно (неформальне навчання) не визнається «справжнім» навчанням, а отримані завдяки ньому результати не є високо оцінювані на ринку праці. З цього погляду більшість людей недооцінює значення неформальної освіти.

На жаль, інформальна освіта цілковито іґнорується, попри те, що вона є найстарішою формою навчання і далі є головним джерелом знань у ранньому дитинстві.

Головні критерії, що вирізняють види освіти, стосуються усталених навчальних програм і офіційних документів про закінчення навчання (див. таблицю 2 нижче).

Таблиця 2. Критерії формальної, неформальної й інформальної освіти.

Вид освіти Наявність усталених навчальних програм

Наявність офіційних документів про закінчення навчання

Формальна освіта Є усталені програми Є офіційні документи, що повсюдно визнаються

Неформальна освіта Є усталені програми Можуть бути документи, що не визнаються повсюдно Інформальна освіта Немає програм Відсутні будь-які документи

2. Інформальна освіта в структурі безперервної (часовий вимір) Визначення «безперервна освіта» спрямовує

увагу на час тривання: неперервне чи періодичне учіння упродовж усього життя. Недавно створений термін «цілісна освіта» збагачує дефініцію освіти й акцентує розтягненість процесу навчання, який може тривати в усіх сферах і на кожному етапі нашого життя [15]. Якщо за міру ефективності освіти візьмемо глибину та міцність засвоєння її змістів, то вона залежить передусім від часу, що його учень витрачає на обмірковування цих змістів. Або, у термінах інформації – скільки часу своєї активності він витрачає на переробку інформації,

отриманої в системі формальної чи іншої освіти. Якщо більшість часу він витрачає на обмір-ковування того, що бачив і чув на уроках в школі (тобто в системі формальної освіти), то і його навчальні досягнення будуть вищими у цій сфері. Якщо ж більшість часу він витратив на обмірковування того, що побачив і почув у телевізорі, по радіо, на тренуваннях у спортклубі, від ровесників чи на заняттях технічного гуртка, то його найвищі навчальні досягнення розмі-щуватимуться у сфері позаформальної (нефом-мальної та інформальної), а не формальної освіти.


Увага до інформальної освіти як самостійного навчання була привернута ще понад півстоліття тому у зв’язку з кризовими явищами у системах формальної освіти та зростанням усвідомлення ваги різних видів і форм позаформальної освіти взагалі [4–6]. В умовах зростаючої інформатизації суспільства та відповідного зростання кількості, видів та обсягу джерел інформації, освіта, здобута поза межами формальних програм, часто набуває більшого значення, ніж формальна. І це стосується не лише відсталих країн зі слаборозвиненою мережею навчальних закладів, але й країн розвинених. Американські дослідження показали, що «формальне навчання складає лише невелику частину ціложиттєвого навчального досвіду людини: роль формального навчання складає близько 19 % в з/о школі (1–12 клас), 8 % – у ВНЗ і 5 % – в аспірантурі» [3, с. 89]. За моєю оцінкою,

український учень з/о школи упродовж кален-дарного року проводить у середовищі формальної освіти лише 7–13 % часу своєї активності. Приблизно стільки ж часу у нього може забирати освіта неформальна. Відтак більшість часу припадає на освіту інформальну [1, с. 6].

Вказану тенденцію відображає політика таких міжнародних організацій як ЮНЕСКО чи Рада Міністрів ЄС, що проводиться в рамках концепції безперервної освіти («освіта упродовж життя») та спрямована на підвищення авторитету інформаль-ного та неформального навчання. Визнання і посилення такого навчання розглядається як життєво важливе для поліпшення соціальної інтеграції та підвищення продуктивності еконо-міки. На жаль, інформальна освіта досі зали-шається поза сферою державного регулювання як в Україні, так і за кордоном.

3. Елементи теорії інформальної освіти Перші спроби докладнішого вивчення ролі

інформальної освіти та опису характерних рис, які відрізняють її від інших, з’явилися у дискусійних роботах американських дослідників П. Кумбса, М. Ахмеда, Й. Кляйса, Л. Ланга та інших [5; 6; 9]. Інформальна освіта досліджується з погляду різних методологічних підходів і теоретичних концепцій: самостійного навчання (П. Кенді, М. Ноулз), навчання «мимохідь» (М. Райхсман, Д. Мокер, Г. Спір), експериментального навчання (Д. Буд, Р. Коен, Р. Реванс), соціального моделю-вання (А. Бандура), дії науки та рефлексії (К. Аргайріс, Д. Шон), рефлексійного і пере-творювального навчання (Д. Мезіров), мовчазного знання (М. Полані, І. Нонака, Г. Такеучі), ситуа-тивного пізнання (С. Скрібнер, Д. Лейв), спільноти практики (Е. Венгер), випадкового навчання (М. Чех, В. Марсік, К. Воткінс, М. Волп,), навчан-ня на робочому місці (Д. Гаррік, Р. Серверо) тощо.

Згідно з Д. Лівінґстоном, інформальна освіта здобувається в процесі так званого «неофіційного навчання» (informal learning), що являє собою «будь-яку діяльність, пов’язану з досягненням розуміння, знання та навичок, яка відбувається поза межами програм навчальних закладів, курсів чи тренінгів, пропонованих освітніми та соціальними установами» [12, р. 5]. Категорія інформального навчання включає все навчання поза навчальними планами формальних і неформальних закладів і програм освіти. Тобто, воно має місце за межами і формальної освіти (разом з освітою дорослих чи так званою «параформальною освітою»), і неформальної освіти. Разом з тим «Інформальне навчання може відбуватися також в установах, але зазвичай не базується на класно-урочній системі, не є високо структуроване, контроль навчання є в першу чергу в руках учня, а уроки відбуваються незалежно (а інколи і всупереч) від намічених цілей,

прописаних у явній навчальній програмі. Випадкове навчання визначається як побічний продукт деяких інших діяльностей, таких як виконання завдань, міжособистісна взаємодія, відчуття організаційної культури, дослідження методом проб і помилок або навіть формальне навчання. Інформальне навчання може відбуватися як у сприятливих умовах, коли воно заохочується організацією, так і в несприятливому середовищі. З іншого боку, випадкове навчання майже завжди має місце, хоч люди не завжди це усвідомлюють» [14, р. 12]. Воно може відбуватися в будь-якому місці, наприклад, на роботі, в сім’ї, в релігійній організації, громаді і т. п. Так само як і формальне чи неформальне, інформальне навчання може виникнути в будь-якому віці: від народження до смерті. Джерелами інформального навчання є книги, газети, телебачення, Інтернет, музеї, школи, університети, друзі, родичі, власний досвід і т. д.

Інформальне навчання відбувається там, де в людей є потреба, мотивація і можливості для навчання. Досліджуючи проблему інформального навчання на робочому місці, В. Марсік і М. Волп навели такі його характеристики: воно інтегроване зі щоденною рутиною; викликане внутрішнім чи зовнішнім поштовхом; не дуже усвідомлене; часто залежить від випадкових чинників; є індуктивним процесом роздумів і дій; пов’язане з навчанням інших людей [13, р. 5].

У своїй теорії інформального навчання Д. Шугурентський використовує два критерії виділення внутрішніх форм інформального навчання, вважаючи, що без такого виділення це поняття залишається надто широким, включаючи в себе різні типи навчання, які зазвичай не розрізняються, через що його важко використати як аналітичну категорію [17, р. 2–3]. Критеріями є намір (intentionality) або цілеспрямованість і усвідомлення (awareness). За цими критеріями


вирізняються три форми (типи) інформального навчання: самостійне (self-directed) навчання, випадкове (incidental) навчання і соціалізація (socialization) або «мовчазне навчання» (tacit learning).

Самостійне навчання – це індивідуальний або груповий навчальний проект, реалізований без допомоги «освітянина» (вчителя, викладача, куратора). Воно цілеспрямоване й усвідомлене. Цілеспрямоване, бо індивід має на меті дізнатися щось до початку процесу навчання, а усвідомлене, бо він усвідомлює його, у тому сенсі, що знає, що у процесі навчання чогось навчився.

Випадкове навчання стосується досвіду, який виникає, коли учень спершу не мав наміру чогось навчитися, та отримавши цей досвід, дізнається, що деяке навчання відбулося. Отже, таке навчання не є цілеспрямованим, хоча воно усвідомлене.

Соціалізація («мовчазне навчання») – це інтерналізація цінностей, установок, поведінки, навичок тощо, які виникають у повсякденному житті. Ми не лише не маємо апріорного наміру їх набути, але й не усвідомлюємо, що чогось навчилися. Знання того, що нецілеспрямований і неусвідомлений досвід навчання відбувся (через соціалізацію) може з’явитися як відразу після досвіду навчання, так і через багато років після нього, причому процес цього ретроспективного пізнання може бути внутрішньо генерований або привнесений ззовні.

Ця теорія стверджує можливість існування також і четвертої форми інформального навчання – навчання цілеспрямованого, але неусвідомленого, та водночас вказує на труднощі його концептуалізації.

Інформальне навчання, як і будь-який інший вид навчання, може бути аддитивним або трансформативним. Аддитивне навчання відноситься до додаткових знань, удосконалення навичок і розвитку цінностей, розширення та зміцнення наявних знань і цінностей. Трансформативне навчання відносять до навчального досвіду, що змінює попередні уявлення, цінності, знання та підходи.

Інформальне навчання може доповнювати та підсилювати уроки, засвоєні у формальній і неформальній освіті, але воно може також і суперечити їм. (Наприклад, за шкільною програмою можна навчитися, що капіталістична система є великим внеском у надбання людства, а через інформальні способи – що ця система людству шкодить.) Подібним чином уроки, отримані в ході одного з трьох типів інформального навчання, можуть посилювати або суперечити урокам, отриманим у результаті двох інших. Крім того, суперечливий навчальний досвід може з’явитися навіть у рамках однієї з форм. (Наприклад, людина може стати релігійною особою через первинну соціалізацію і агностиком – через вторинну. Або навпаки.)

4. Замість підсумування Німецькі та британські дослідники вказують на позитивну кореляцію між рівнем формальної

освіти індивідів та часом, витраченим ними на свою інформальну освіту (люди з вищим рівнем формальної освіти більше часу приділяють своїй освіті інформальній), що визначається двома головними типами мотивації – так званим «ефектом зарплати» (хочуть посісти вищу чи більш високооплачувану посаду) та «ефектом смаку» (отримують задоволення) [7; 8].

Разом із тим, у Британії спостерігаються дві паралельні тенденції: формалізація інформального навчання (наприклад, через зовнішньо поставлені цілі, структуру навчальних програм, оцінки і фінансування) та інформалізацію формального навчання (через використання менш структурованих підходів до освіти студентів, швидко зростаючої армії вихователів, підготовку консультантів, навчання наставників, які не мають повноцінної педагогічної кваліфікації тощо). Ці тенденції «становлять два крила узгодженого руху до інтеграції інформального та формального навчання» (7, р. 314).

Важливість вказаних тенденцій яскраво (навіть кричуще) ілюструють процеси ефективного масового маніпулювання свідомістю громадян (промивання мізків), що відбуваються зараз у Росії. Причому громадян, понад 90 % яких мають середню загальну, понад 60 % – середню спеціальну, а понад 25 % – вищу (формальну!) освіту. Зауважмо, що масова (понад 80 % населення) підтримка агресивної політики органів державної влади Росії щодо її сусідів, розпалювання там великодержавного шовінізму, міжнаціональної ненависті та нетерпимості до інакомислення, культивування жорстокості, брехні та повного відкидання загальновизнаних норм моралі – здійснюється засобами масової інформації (телебачення, радіо, інтернет) та реклами, театральним, мистецькими, музичними та іншими заходами (у тому числі – масовими), тобто – засобами системи інформальної освіти, яка жорстко «формалізується».

Отже, дослідження різних форм, видів і типів навчання з погляду їх «формальності» чи «інформальності» є перспективним для теорії та практики освіти науковим напрямком. Методологія цих досліджень ґрунтується на використанні понять «формальність» та «інформальність» в якості атрибутів, які у різній пропорції притаманні будь-якому навчанню.

Література

1. Гірний О. Ефективність системи освіти. Принцип когерентності / Олег Гірний // Постметодика. – 2011. – № 2 (99). – С. 2–9.


2. Бабин І. Національний освітній глосарій: вища освіта / НАПН України; [авт.-уклад.: І. Бабин, Я. Болюбаш, А. Гармаш; за ред.: Д. В. Табачника, В. Г. Кременя]. – К.: Плеяди, 2011. – 100 с.

3. Михайлов Ф. Философия образования – её реальность и перспективы / Ф. Михайлов. – Москва: Академия, 2001.

4. Chen B. Investigation Instructional Strategies for Using Social Media in Formal and Informal Learning / Baiyn Chen, Thomas Bryer // International Review of Research in Open and Distance Learning / Universіty of Central Florida, USA. – 2012. – Vol. 13. – No. 1. – P. 87–104.

5. Commission of the European Communities. A Memorandum of Lifelong Learning // Commission staff working paper, 30.10.2000. SEC (2000) 1832. – Brussels, 2000 – 36 p.

6. Coombs P. The world educational crisis / Philip H. Coombs. – NY: Oxford University Press, 1968 – 241 p. 7. Coombs P. Attacking Rural Poverty: How Non-Formal Education Can Help / Philip H. Coombs, Manzoor

Ahmed. – Baltomore; London: Johns Hopkins University Press, 1974. – 292 p. 8. Fahr R. Loafing or Learning? The Demand for Informal Education. University of Bonn [Електронний ресурс]. –

Режим доступу: http://www.econstor.eu 9. Hodkinson Ph. The Interrelationships between informal and formal learning / P. Hodkinson, J. Malcolm, H. Colley

// Journal of Workplace Learning. – 2003. – Vol. 15. – No 7/8. – Р. 313–318. 10. Kleis R. Toward a contextual definition of nonformal education / Russel J. Kleis, Charles L. Lang,

John R. Mietus, Fia T. S. Tiapula; East Lansing, Michigan State University, 1973. – Р. 3–6. 11. Knowles M. Informal Adult Education / Malcolm Knowles. – NY: Association Press. – 1950. 12. Livingstone D. Exploring the icebergs of adult learning: Findings of the 1 Canadian survey of informal

learning practices / D. V. Livingstone // Wall Working paper. – 1999. – No. 10. – Р. 49–72. 13. Marsik V. The Nature of and Need for Informal Learning / V. Marsick, M. Volpe (eds.), Informal Learning on the

Job, Advances in Developing Human Resources, № 3. – San Francisco: Berrett Koehler. – 1999. 14. Marsick V., Watkins K., Informal and Incidental Learning / V. Marsick, K. Watkins // Jossey-Bass, New

Directions for Adult and Continuing Education. – 2001. – № 89. – P. 25–34. 15. Narodowa Agencja ds. Edukacji. Lifelong Learning and Lifewide Learning. – Sztokholm. – 2000 (styczeń). 16. Pachociński R. Pedagogika porównawcza : podręcznik akademicki / Ryszard Pachociński; wyd. 2 popr. i uzup. –

Warszawa: Wydawn. Akademickie «Żak», 2007. – 350 s. 17. Schugurenski D. The Forms of Informal Learning: Towards a Conceptualization of the Field / Daniel

Schugurenski // WALL Working Paper ; Ontario: Institute for Studies in Education of the University of Toronto. – 2000. – No. 19. – P. 1–7.

ЮЮВВІІЛЛЕЕЇЇ

Щиро вітаємо Олега Івановича Шаблія, професора Львівського національного університету імені

Івана Франка, доктора географічних наук, завідувача кафедри економічної і соціальної географії з недавнім ювілеєм та присвоєнням почесного звання «Заслужений діяч науки і техніки України». Бажаємо міцного здоров’я, активного довголіття, великих життєвих сил і наснаги!

Олег Шаблій

Моя життєва дорога

Народився я у минулому – ХХ столітті – 14 листопада 1935 р. У листопаді 2015 року минуло 80 років.

Рідне село – Курівці на Тернопільщині, про яке пишу цю книгу. З діда-прадіда – місцевий. Залишаюся членом курівецької громади, не зважаючи на шістдесят років свого проживання у містах: малому – Бережанах (1950–1954 рр.) і великому – Львові, яке віддавна стало реґіо-нальною західноукраїнською столицею. Цього року моя подяка, своєрідне «Urbis et orbis» («Місту і світу») – це книга про рідне село, а також – великий комплексний атлас Львова. І село Курівці, і місто Львів – це мій світ і, водночас, це мої рідні поселення, в яких відбувалися мої становлення і розвиток.

Спеціально свого родоводу я не досліджував, але з розповідей і деяких метрик мені відомо, що мої предки тут не жили. Рід Шабліїв найвірогідніше козацький, запорізький. Якийсь козак засів у районі Зборова (1649 р., коли тут відбулася знаменита українсько-польська битва і угода Б. Хмельницького з поляками) або біля Залозець у 1709 р., коли тут із своїм військом побував Іван Мазепа. Цю гіпотезу підтверджує два аргументи: 1) на проміжку Зборів–Залізці скупчено найбільше прізвищ Шаблій на заході України; 2) а на сході це зосередження спостерігається по лінії Дніпропетровськ – Кривий Ріг, тобто в ареалі Запорізької Січі.

Мамина лінія – це рід Головатих. Ще на початку ХІX ст. у Курівцях і навколишніх селах прізвище Головатий не траплялося, але були


Головаті у с. Зарваниця, відомому своєю іконою Матері Божої. Саме десь у двадцятих роках ХІХ ст. у Курівці переселились Головаті із Зарваниці і нову (східну) частину села назвали Зарваницею.

У мого тата Івана Шаблія, що народився у сусідньому селі Чернихів, батько походив із села Нестерівці, що розташоване біля витоків невеличкої річки Нестерівки (на ній і Курівці). А його мама – із села Малашівці (північніше села Курівці, на р. Серет), з роду Тимочків. Мені відомо, що це був рід, започаткований чи то лемком, чи то бойком (або й опришком з Гуцульщини), який прийшов на Поділля у кінці ХVIII ст. і осів у Малашівцях. Започаткував його Лесько Тимочко. Далі була лінія – Демко, Ілько, Іван і його дочка Ганна, яка одружилася із вдівцем з Чернихова – Шаблієм Стахом. Рід Тимочків дав Україні учителів, лікарів, учених, письменників, священиків, артистів та ін.

У Стаха Шаблія і Ганни Тимочко народилися Євдокія, Микола, Іван (мій батько, 1909 р. н.), Юлія, Наталія. Зараз живе лише Наталія. Решта вмерли, а Микола загинув 1 травня 1945 р. у Берліні й похований у Трептов-парку.

У маминому роді Головатих схрестились родини Млиновських, Перейм, Машталірів, Марчишиних, Гайових, Гринчишиних. По суті, у Курівцях, хоч далекі предки були прийшлими людьми, тепер мало не усі члени громади до сьомого-восьмого покоління є моїми родичами. Ось звідки взявся той феномен, що називається курівецька громада. Це кровно поєднана сукупність громадян села Курівці, з якої можна вийти фізично, але не можна її покинути духовно.

Саме тут, в українській родині, я усвідомив себе як члена великого національного організму. Сформувала мене таким і початкова школа, до якої я почав ходити з вересня 1942 р. і яка була представлена народною учителькою Софією Налуковою. Ми навчалися за підручниками, вида-ними «Українським видавництвом», яким керував професор Володимир Кубійович. Совєтська влада вже не могла зробити з мене манкурта ні у Курівцях – з осені 1944 р., ні у сусідньому Вели-кому Глибочку, куди я ходив до школи з 1947 до 1950 року.

До речі, якраз у Великому Глибочку, який був тоді районним центром, школа межувала з НКВД. Тут остаточно сформувався мій світогляд: большевицький режим є окупаційним, антиукраїн-ським. На подвір’я НКВД постійно привозили замордованих українських повстанців. Для застрашування. А добивалися протилежного – ненависті і зневаги до окупанта, якого називали голотою й босяками.

Саме тоді 1950 р. воєнний трибунал Прикар-патського військового округу спровадив мого тата за 54-ою статтею УК УССР на 25 років освоювати

природні багатства Казахстану і Сибіру. За що? За участь на початку війни у сільському самовря-дуванні. Хоч за чотири роки він повернувся із зняттям судимості, але здоров’я «доблесні органи» і сибірські «курорти» забрали. Помер у 1957 р., я залишився без батька, з матір’ю-колгоспницею (колгоспи були у декілька разів гіршими від пан-щини) і малолітньою сестрою Зеновією (померла 1990 р.).

Отже, довелося самому ставати на ноги, бо що могла заробити проста колгоспниця для подальшого навчання свого сина. Дивідендів за забрану до колгоспу землю (близько п’яти гектарів) не давали. А на порожній трудодень виписували грами зерна…

Тому 1950 р. я перейшов на власні харчі, вступивши у Бережанське педагогічне училище. Це був правильний вибір. З одного боку, на чотири роки я здобув фах учителя (зокрема, математики, бо на IV курсі ввели таку спеціалізацію), з іншого – мав стипендію (на неї безкоштовно відпрацю-вали і батько – на лісоповалах, і мама – на цукробурякових плантаціях).

Педучилище давало добру освіту з математики, мови (особливо української, бо навчали нас не-давні повоєнні випускники Львівського універси-тету Шершун та Неділько), історії (Вергілес), музики (Андрій Баворівський, Едвін Стахів).

Вчився я на «відмінно», тому проблем не було. А вільний час присвячував музиці під керівництвом колишнього січового стрільця А. Баворівського (про свою біографію він мовчав і я йому теж не розповідав, де мій батько). Тут я, по суті, освоїв курс музичної школи чи навіть музичного училища: основи музичної теорії, гармонію, сольфеджіо, історію музики; учився грати на фортепіано, баяні, акордеоні, щипкових інструментах.

Хоча я знав пісні Січового стрілецтва ще з родини, але тут А. Баворівський розказав про їхнє походження, історію, і ми їх грали чи оркестром, чи на скрипці (він) і баяні (я) у музкабінеті. «З автором пісень “Як з Бережан до кадри” і “Човен по воді” Романом Купчинським ми ходили до однієї дівчини», – казав А. Баворівський. А сокільський марш «Соколи, соколи, чоло догори!» Я. Ярославенка (Вінц-ковського) ми грали на сцені педучилища, хоч за це виконання можна було «загриміти» і з посади, і зі студентства.

Педучилище я закінчив із так званим червоним дипломом, що відкривало мені двері багатьох вишів України. Та це лише на словах. Якими ж були мої розчарування і смуток, коли мені відмовили у прийомі на фізичний факуль-тет… за браком місць. З трьох запропонованих факультетів – юридичного, філологічного (сло-в’янська філологія) та географічного – я вибрав останній. Так став географом. Не шкодую, хоч


думаю, був би і непоганим філологом (польську і чеську мови вивчав ще у студентські роки).

Так у 1954 р. я і мій колега Антон Залеський (теж «на відмінно» закінчив Бережанське педучи-лище) стали студентами Львівського державного університету імені Івана Франка. Правда, Антон вибрав слов’янську філологію.

Географія до того ніколи не цікавила мене. Просто вчив її, на відміну від інших предметів, без особливого захоплення. Та університет є універ-ситет. Тут і наука – теорія і методика досліджень, тут і практика. І багато цікавих супровідних дисциплін – геодезія, картографія, метеорологія, гідрологія, ґрунтознавство, геологія та ін. І все це – нове, свіже, захоплююче. І земля, її поверхня – як об’єкт і предмет вивчення, оживає і є не лише об’єктом споглядання.

Любов до науки, її дослідницького апарату прийшла до мене у Львівському університеті, який в час незалежної України став національним.

В університеті, який я закінчив 1959 р., я спеціалізувався на кафедрі економічної географії. Нею вже багато років керував тоді доцент, а з 1970 р. – професор, Опанас Ващенко – людина з великим досвідом викладацької і наукової праці, але дуже обережний старий партієць, який пройшов «добру» совєтську школу управління. Він бачив своїми очима голодомор (саме тоді вчився у Харкові, який до 1934 р. був столицею УССР), Розстріляне відродження, совєтську колективізацію та індустріалізацію.

Незважаючи на «націоналістичний хвіст», що тягнувся за мною, доцент О. Ващенко у час хрущовської відлиги взяв мене на кафедру, коли я ще був студентом п’ятого курсу (1958 р.). З того часу я не зрадив рідній кафедрі, хоч мене запрошували до Києва, Ленінграда і Тернополя. Тут я вже 52 роки (плюс чотири роки навчання), – разом 56 років свідомого життя і праці! З них двадцять років працюю завідувачем цієї кафедри, яка була частково перейменована на кафедру економічної і соціальної географії. Було за цього півстоліття багато доброго і не дуже, але загалом дорога була більш-менш рівною.

Спочатку (1958–1962 рр.) я працював старшим лаборантом. Тоді ж став аспірантом-заочником, а з 1962 р. – ще й молодим викладачем, в тому числі виконував обов’язки доцента. Було легко та приємно жити і працювати, хоч жив у гуртожитку, а платня була малою.

Проблеми почалися, коли захищав у 1966 р. кандидатську дисертацію на невинну тему «Лісопромисловий комплекс Українських Карпат (проблеми структури і тенденції розвитку)», бо заздрісники і донощики не дрімали. В «органи» надходили анонімки: «О. Шаблій проводив серед студентів націоналістичну пропаганду». Партбю-ро і партком реагували (хоч я не був членом КПСС): проходження дисертації затримали на

один рік, а звання і посаду доцента – ще на два. Про неблагонадійного викладача говорив ректор на закритих партійних зборах університету. Здавалося, вся праця втратила будь-який сенс, але і тут мене виручив доцент О. Ващенко. Чому? Відповіді на це запитання я не отримав.

Але, як би там не було, я й далі працював і викладав на географічному та економічному факультетах університету, писав наукові статті, укладав навчальні посібники та монографії, брав участь у захистах кандидатських і докторських дисертацій як член спеціалізованих рад (у Льво-ві, Києві, Москві, Ленінграді), розробляв про-грамне забезпечення географічних факультетів (був багато років членом Ради з вищої геогра-фічної освіти СССР) та ін. Одним словом, був активним у діяльності вищої школи і дбав про розвиток у ній географічної освіти. Особливо після захисту докторської дисертації у 1978 р.

Тему докторської вибрав сам: «Міжгалузеві територіальні комплекси: проблеми теорії і методики дослідження». Науковий консультант - професор О. Т. Ващенко, захист – у Ленінградсь-кому (тепер Санкт-Петербурзькому) університеті. Опонентами були: академік Максим Паламарчук з Києва (до речі, син репресованого), професор Ніколай Аґафонов з Ленінграда та Антін Колотієвський з Риґи. Оскільки останній не приїхав (був у закордон-ному відрядженні), то його замінили на молодого ленінградського професора Олега Литовку. Керував радою і захистом професор Сергій Лавров (всі вони уже у кращих світах. Царство їм небесне!).

Дисертація була тоді науково і практично актуальною, тому проблем не було. Проблеми почалися в іншому. «Доброзичливці» чи то самостійно, чи то з подачі «органів» завовтузи-лися. У Львівський КҐБ, Ленінградський обком КПСС та партком університету посипалися анонімні листи. Мовляв, син націоналіста і сам – буржуазний націоналіст – сміє захищати док-торську дисертацію. Треба було витримати цю безпардонну атаку і не похитнутися. До честі професора С. Лаврова, він на це не зважав. Лише переніс захист докторської дисертації з жовтня на кінець грудня.

Ще гірше було після захисту. Хоча у Вищій атестаційній комісії (ВАК, Москва) дисертація пройшла без затримок, у рідному університеті під впливом тих же анонімок в КҐБ і обком КПУ мені не давали рухатися по науково-службовій драбині. Тоді доктору наук мало не автоматично присвоювали звання професора і він займав посаду професора. У випадку зі мною без жод-них пояснень ці звання і посади було затримано аж на десять років. Приклад безпрецедентний!

Зміни почалися аж під кінець горбачовської «перестройки»: звання і посаду професора я отримав аж у 1988 р., а через два роки став


завідувачем рідної кафедри. У 2010 р. був переобраний на цю посаду ще на сім років.

Коротко про мій науковий і педагогічний внесок.

Я опублікував близько 500 наукових, науково-методичних та публіцистичних творів – статей, тез доповідей, брошур, монографій, навчальних посібників, підручників, карт та атласів. У тому числі – двадцять п’ять монографій з різних проб-лем суспільної географії – теорії, історії, методики, географічного українознавства.

Зокрема, пишаюся монографіями: «Лісопро-мисловий комплекс Української РСР» (1973), «Міжгалузеві територіальні комплекси» (1976), «Академік Степан Рудницький – фундатор української географії» (1993), «Професор Володимир Кубійович: енциклопедія життя і творення» (1996), «Львівська суспільно-геогра-фічна школа» (2006), «Новітня українська суспільна географія» (2007) та ін. А також підручниками для географічних та економічних факультетів: «Математичні методи в економічній географії» (1984, друге видання 1993 р.), «Соціально-економічна географія України» – три видання (1994, 1995, 2000; у співавторстві), «Основи загальної суспільної географії» (2003), «Географія: світи, реґіони, концепти» (2004; спів-автор американських учених Г. де Блія та П. Мул-лера, відповідальний редактор перекладу) та ін.

Моя наукова та викладацька активність збіглася із періодом становлення незалежної Української держави. Свою участь у цьому становленні і розвитку я бачу в активній творчій праці. Я був підготував 18 кандидатів і двох докторів геогра-фічних наук. Особливо пишаюся своєю кафедрою: усі її члени без винятку є моїми вихованцями.

Крім кафедри економічної і соціальної географії у Львівському національному універси-теті імені Івана Франка, я керую спеціалізованої радою із захисту кандидатських та докторських дисертацій, науково-дослідною міжкафедральною темою; редагую як шеф-редактор всеукраїнський часопис «Історія української географії» (виходить у Тернополі). Перебуваю членом редколегій наукових журналів у Києві («Український геогра-фічний журнал»), Харкові («Часопис соціально-економічної географії»), Львові («Регіональна економіка») та ін., є членом спеціалізованих вчених рад із захисту кандидатських та докторсь-ких дисертацій (Львів, Київ). Керую географічним відділенням Малої академії наук Західного наукового центру НАН України.

Одним словом, активне творче життя не зупиняється. Тільки в ньому бачу своє покликання і навіть обов’язок перед рідними, географічною наукою, українським народом.

ЕКОЛОГІЧНЕ ВИХОВАННЯ НА УРОКАХ ГЕОГРАФІЇ

Формування екологічних компетентностей учнів на уроках географії (матеріали членів авторської творчої майстерні вчителів географії Львівської області) Поданий матеріал буде сприяти не лише формуванню в учнів нових знань і вмінь, а й допоможе у вихованні

молодого покоління, здатного гармонійно співіснувати з природою, раціонально використовувати і відтворювати її багатства.

Поданий матеріал може бути використаний вчителями для урізноманітнення уроків географії, у позаурочній роботі для залучення учнів до активної співпраці.

Орислава Турчинська,

Анжела Дроняк

Сталий розвиток у світі та регіоні (конференція)

Задоволення потреб теперішніх поколінь не повинно ставити під загрозу можливості майбутніх поколінь задовольняти свої потреби.

«Порядок денний на ХХІ століття»

Програма конференції Вступне слово вчителя 1. Сталий розвиток: суть, актуальність, перспектива. 2. Основні розділи «Програми дій. Порядку денного на ХХІ століття». 3. Глобальне партнерство – єдиний безпечний шлях до сталого розвитку. 4. Національний шлях до сталого розвитку.


5. Сталий розвиток для Львівської області. Заключне слово вчителя Мета конференції: ознайомлення учнів з екологічними, економічними та соціальними

проблемами, які були причиною виникнення ідеї «сталого розвитку» суспільства; висвітлення основних положень та цілей концепції «сталого розвитку» для світу, України та Львівської області; аналіз міжнародних («Програма дій. Порядок денний на ХХІ століття», «Ріо+5» та «Ріо+10») і національних («Проект концепції переходу України до сталого розвитку») документів, у яких вона закріплена; виховання в учнів активної життєвої позиції та небайдужості за долю нашої планети.

Методичні поради Конференція проводиться з метою формуван-

ня в учнів уявлення про концепцію «сталого розвитку», поглиблення знань про географічну картину світу, взаємодію суспільства і природи.

Ознайомлення учнів з глобальними і регіо-нальними явищами та процесами, з основними засадами концепції «сталого розвитку», які викладені у ключових документах («Програма дій. Порядок денний на ХХІ століття», «Ріо+5», «Ріо+10» та «Проект концепції переходу Украї-ни до сталого розвитку») є дієвим засобом вихо-вання в учнів активної життєвої позиції, високої моральності та духовності, сприяє розвитку інтересу до предмету.

План конференції з рекомендованими джере-лами інформації вчитель оголошує учням за два

тижні до її проведення. Учитель знайомить учнів з правилами проведення даного заходу та узгоджує кандидатури доповідачів, співдопові-дачів та асистентів. Для оформлення кабінету можна використати географічні карти (фізичну і політичну карту світу, адміністративно-терито-ріальну та фізичну карту України). Також учні самостійно виготовляють схеми, таблиці і плака-ти, які вони будуть використовувати під час своїх виступів (див. додатки).

З метою емоційного насичення конференції варто супроводжувати виступи читанням віршів під музичний супровід, демонстрацією фрагмен-тів комп’ютерних презентацій, слайд-фільмів.

Вступне слово учителя Сучасний світ зіткнувся з проблемою

деградації екологічних систем та поступового виснаження природних ресурсів, від яких залежить не лише добробут, але й загалом життя людини на Землі. Водночас у світі наростають такі проблеми як зростаюча нерівність між багатими і бідними, злидні, голод, погіршення здоров’я, неграмотність значної частини людства. Єдиний спосіб забезпечити процвітаю-че і безпечне майбутнє – це вирішення проблем соціально-економічного розвитку та природного середовища в комплексі й узгодженим чином. Саме так було поставлене питання лідерами 179-ти країн світу на Конференції ООН з Довкілля та

Розвитку в Ріо-де-Жанейро (червень 1992 р.). Ця конференція була присвячена пошуку шляхів розв’язання глобальних проблем сьогодення та запобігання загрозам наступного століття. На порядку денному світового співтовариства постало питання про перехід людства на шлях «сталого», або всебічно збалансованого, розвит-ку. Саме цьому питанню і присвячена наша конференція. Під час конференції ми з’ясуємо суть поняття «сталого» розвитку, а також зупинимось на таких питаннях, як «сталий» розвиток для світу, України і Львівської області.

Отже, у чому суть «сталого розвитку» суспільства?

Матеріали для доповідей

1. Сталий розвиток: суть, актуальність, перспектива. (Перший доповідач) Червень 1992 року. Відбулася одна з найважливіших подій ХХ століття – Конференція ООН з питань

довкілля і розвитку в Ріо-де-Жанейро, яка відома ще під назвою саміт «Планета Земля». На конференції було прийнято «Програму дій. Порядок денний на ХХІ століття». Цей документ складається з преамбули і чотирьох розділів: «Соціальні та економічні аспекти», «Збереження і раціональне використання ресурсів з метою розвитку», «Посилення ролі основних груп населення» та «Засоби реалізації».

Саме у цьому документі було викладено концепцію «сталого розвитку». Поняття «сталий розвиток» (англ. sustainable development, більш точний переклад – безперервно

підтримуваний розвиток) – такий розвиток суспільства, за якого задоволення потреб теперішніх поколінь не має ставити під загрозу можливості майбутніх поколінь задовольняти свої потреби. Сутність цього поняття української мовою може бути передана також за допомогою понять «тривалий», «неперервний», «гармонійний». У державних документах нашої країни закріпилися саме ці варіанти перекладу – «сталий» і «стійкий».


Головним завданням сталого розвитку є викорінення злиднів, зміна недосконалих моделей виробництва й споживання, раціональне використання та охорона природної ресурсної бази економічного і соціального розвитку. Три взаємодоповнювані компоненти сталого розвитку – економічний розвиток, соціальний прогрес та охорона довкілля.

Червень 1997 року. Відбулась Спеціальна сесія Генеральної Асамблеї ООН в Кіото, яка підсумувала досягнення і окреслила завдання, які ще належить розв’язати. (Зустріч відома як «Ріо+5»).

2002 рік. Всесвітня зустріч на найвищому рівні зі сталого розвитку в Йоганнесбурзі. Прийнято «Декларацію зі сталого розвитку», відому як Програма «Ріо+10».

Грудень 2007 року. На Балі пройшла Конференція ООН з проблеми зміни клімату. Прийнято «Балійську дорожну карту».

2. Основні розділи «Програми дій. Порядку денного на ХХІ століття». (Другий доповідач) «Збереження і раціональне використання ресурсів з метою розвитку» – один із основних розділів

«Порядку денного на ХХІ століття». Сьогодні ми змушені визнати, що стан географічного середовища стає непридатним для життя

людини, тобто існує екологічна криза. Зміна складу атмосфери, випадання кислотних дощів, глобальне потепління, виснаження ґрунтових та енергетичних ресурсів, руйнування озонового шару, зменшення запасів прісної води, загроза біорізноманіттю природи – це далеко не повний перелік основних екологічних загроз. (Асистент демонструє таблиці) Як свідчать дані таблиць, щорічно у світі:

- зникають 10–15 тис. видів організмів; - зникає 6 млн. га лісів; - вилучається з обігу до 70 тис. км2 орних земель.

Сьогодні 35 % світових орних земель вже охоплено ерозією. За даними ООН, до якісної води не мають доступу 1,3 млрд. жителів Землі. За прогнозами, у найближчі 25 років масштаби забруднення Світового океану збільшаться в 1,5–3 рази. Процесом опустелювання охоплено 70 % всіх засушливих земель, а це близько 4 млрд. га землі. Факти вражаючі.

Ось чому питанню «Збереження і раціонального використання ресурсів з метою розвитку» присвячений другий розділ «Програми дій». У документі зазначено, що акцент потрібно зробити на: - раціональному використанні природних ресурсів; - здійсненні «комплексного підходу» до вивчення усіх видів землекористування; - підвищенні ефективності заходів для збереження лісів та біорізноманітності; - розробці комплексних планів забезпечення готовності до посух, повеней і ліквідації їхніх наслідків; - запобіганні руйнуванню озонового шару, підкисленню ґрунтів, забрудненню вод та інше; - застосовуванні принципу «забруднювач платить»; - впровадженні економічних стимулів для зниження забруднення морів передусім синтетичними

матеріалами, токсичними відходами, нафтопродуктами і сміттям, змитими азотними, фосфорними та іншими добривами й пестицидами;

- забезпеченні населення Землі чистою водою.

Соціальні та економічні аспекти сталого розвитку – важлива складова «Порядку денного на ХХІ століття». (Співдоповідач).

Соціальна спрямованість економічного розвитку, поряд з охороною ресурсної бази й довкілля, розглядається як обов’язкова умова стратегій сталого розвитку всіх країн. Саме цьому питанню присвячений перший розділ «Програми дій». Невід’ємними атрибутами стратегії сталого розвитку мусять бути: - усвідомлення потреби регулювання росту населення; - планування сім’ї; - забезпечення працею, житлом та освітою; - постачання продовольства; - поліпшення медичного обслуговування, освіти та прав жінок; - забезпечення належного житла для всіх; - викорінення злиднів і голоду; - сталий розвиток населених пунктів.

Засоби реалізації концепції сталого розвитку. (Співдоповідач). Четвертий розділ «Програми дій» рекомендує такі засоби реалізації концепції сталого розвитку:

- значне фінансування з боку держав; - використання екологічно чистих технологій;


- міжнародне співробітництво з метою створення потенціалу в країнах, що розвиваються; - сприяння науці, освіті, інформуванню населення і підготовці кадрів. Освіта в інтересах сталого розвитку формується як загальна всеохоплююча концепція, що поєднує

екологічні, економічні і соціальні проблеми. Освіта в інтересах сталого розвитку впроваджується поступово – на цей поетапний процес ООН передбачено десять років (2005–2014 роки названо ООН Декадою освіти в інтересах сталого розвитку).

«В освіті слід зберегти традиційний акцент на викладання окремих предметів, і в той же час відкрити можливості для різнобічного та міждисциплінарного аналізу ситуацій реального життя», – сказано у «Стратегії ЄЕК ООН для освіти в інтересах сталого розвитку».

3. Глобальне партнерство – єдиний безпечний шлях до сталого розвитку. (Третій доповідач) У «Програмі дій» записано, що жодна країна не спроможна самотужки подолати проблеми, які

сьогодні є актуальними: злидні, що загострюються; голод; погіршення здоров’я населення; неграмотність; тривале погіршення стану екосистем, від яких залежить наш добробут. Однак комплексний підхід та спільні зусилля (на основі глобального партнерства) будуть сприяти задоволенню основних потреб, підвищенню рівня життя всього населення, більш ефективній охороні і раціональному використанню екосистем, створенню більш безпечного і добротного майбутнього. Учасники саміту постановили створити нову форму партнерських стосунків, яка зобов’язує всі держави здійснювати постійний і конструктивний діалог, посилювати національну, міжнародну політику і багатостороннє співробітництво. Міжнародне співробітництво вкрай необхідне у питаннях охорони здоров'я та екосистем, для розв’язання міжнародної проблеми заборгованості країн, що розвиваються та для вирішення багатьох інших питань.

Україна особливо зацікавлена у широкій міжнародній співпраці, адже саме на її території сталася Чорнобильська катастрофа – найбільша техногенна катастрофа в історії людства.

4. Національний шлях до сталого розвитку. (Четвертий доповідач) В Україні розроблено концепцію сталого розвитку. Згідно з цією концепцією сталий розвиток – «це

процес гармонізації продуктивних сил, забезпечення задоволення необхідних потреб усіх членів суспільства за умови збереження цілісності природного середовища, створення можливостей для рівноваги між його потенціалом і вимогами людей усіх поколінь». Він ґрунтується на геополітичних, географічних, демографічних, соціально-історичних та еколого-економічних особливостях України. Головними цілями сталого розвитку в Україні є: економічне зростання; охорона природного середовища; соціальна справедливість; раціональне використання природних ресурсів; стабілізація демографічної ситуації; освіта; міжнародне співробітництво.

Екологічні аспекти сталого розвитку України. В основу концепції покладено ідеї та принципи, записані у «Програмі дій», Програмі «Ріо+5» та

«Ріо+10». Пріоритетним для України стане: - забезпечення екологічної безпеки ядерних об'єктів та місць накопичення радіоактивних відходів,

пом᾽якшення наслідків катастрофи на ЧАЕС; - захист, стабілізація та поліпшення екологічного стану в містах і промислових центрах, зокрема

Донецько-Придніпровського регіону; - поліпшення екологічного стану річок та підземних вод України, зокрема басейну Дніпра, та якості

питної води; - запобігання забрудненню Чорного та Азовського морів і поліпшення їхнього екологічного стану; - збереження біологічного та ландшафтного різноманіття, розвиток природно-заповідної справи,

покращення екологічного стану агроландшафтів; - формування збалансованої системи природокористування та екологізації технологій у різних галузях

господарства; - реалізація заходів щодо пом’якшення негативного впливу глобальних екологічних проблем, зокрема

змін клімату, на стан екологічної безпеки України.

Економічні та соціальні аспекти сталого розвитку. (Співдоповідач) Для сталого розвитку України потрібно розв’язувати в комплексі не тільки екологічні, а й соціальні та

економічні питання. Стратегічні пріоритети сталого розвитку України в економічній сфері:

- утвердження механізмів, які мають забезпечити надійні гарантії не лише остаточної стабілізації економіки, а й утворення необхідних передумов її прискореного зростання;

- впровадження науково-технологічних інновацій та опанування інноваційного шляху розвитку як головного чинника економічного розвитку;

- здійснення активної аграрної політики; - зміцнення економічних передумов для глибокої перебудови соціальної сфери.


Стратегічні пріоритети сталого розвитку України в соціальній сфері: - зростання інтелектуального потенціалу нації, всебічний розвиток освіти; - перебудова соціальної сфери з метою запобігання збідненню населення шляхом реформування

системи оплати праці, скорочення безробіття, вдосконалення механізмів надання державної соціальної допомоги, запровадження системи загальнообов’язкового державного соціального страхування;

- поліпшення становища дітей, молоді, жінок, сім’ї; - здійснення скоординованих кроків, спрямованих на поліпшення охорони здоров’я населення,

зниження смертності та збільшення тривалості життя; - зміцнення позицій середнього класу [6].

Міжнародне співробітництво України в інтересах сталого розвитку. (Співдоповідач). Сьогодні Україна є стороною більш як 35 двосторонніх угод, 14 з яких – міжвідомчі. Нашими

партнерами у реалізації проблем сталого розвитку є такі країни: США, Канада, Нідерланди, Німеччина, Республіка Польща, Швейцарія, Швеція та інші. Україна є стороною 17 міжнародних конвенцій, 4 протоколів та 1 угоди до них. Готуються до ратифікації ще 9 багатосторонніх документів. Серед них Конвенція ООН про боротьбу з опустелюванням, Роттердамська конвенція про процедуру попередньої обґрунтованої згоди стосовно окремих небезпечних хімічних речовин і пестицидів, Кіотський протокол до Рамкової Конвенції ООН про зміну клімату [6].

5. Проблеми сталого еколого-економічного розвитку Львівщини. (П’ятий доповідач). Ми зупинимося на характеристиці екологічного стану Львівщини, охороні природного довкілля

шляхом розширення природно-заповідного фонду, вирішення транскордонних екологічних проблем. Земельний фонд Львівської області становить 2183,1 тис. га, з яких 1268,1 тис. га зайнято

сільськогосподарськими угіддями. 602,1 тис. га – належать лісогосподарським, 8,6 тис. га – водогосподарським структурам, 31,3 тис. га – землі природоохоронного, рекреаційного та історико-культурного призначення.

На території області близько 24 % сільськогосподарських угідь еродовані та вимагають термінових заходів для призупинення водної ерозії. Площа порушених земель становить 12,77 тис. га. До них відносяться землі під відкритими гірничими розробками, кар’єрами, шахтами та відповідними спорудами. Близько 20 % орних земель заростають бур’янами і переходять у «стадію бур’янистої демутації».

Найбільш проблемними в цьому плані є зони діяльності Яворівського ДЛХП «Сірка», Стебницького ДГХП «Полімінерал», Роздільського ДГХП «Сірка» та ДГРП «Подорожненський рудник». Значні площі земель потребують рекультивації. Великі екологічні проблеми виникають внаслідок нераціонального використання надр. З понад 500 родовищ корисних копалин, розвіданих у Львівській області, розробляється лише половина. Основні екологічні проблеми пов’язані з експлуатацією нафтових родовищ виникли у зв’язку з їхньою довготривалою експлуатацією, що розпочалася ще на початку ХІХ ст. На сьогодні наявність старих неліквідованих свердловин та зношення обладнання викликає значну загазованість нижніх шарів атмосфери, а також забруднення підземних та поверхневих вод нафтопродуктами. Виникнення цих проблем характерне для Бориславського та Східницького родовищ.

На єдиному в Україні родовищі озокериту, де з 1995 р. припинено видобуток, не проводиться відкачування води, дегазація, не ведеться спостереження за деформацією земної поверхні.

На території Львівсько-Волинського кам’яновугільного басейну спостерігається просідання території, спричинене невеликою глибиною виробки (410–550 м), обвалом крівлі виробок, не проведенням закладочних робіт. Процеси просідання супроводжуються затопленням, підтопленням та заболоченням ґрунтів на території 90 км2. Значно впливають на стан навколишнього середовища відвали породи вуглевидобутку та вуглезбагачення.

З 1956 р. ведеться експлуатація родовищ сірки. Її розвідані запаси у області становлять 396,1 млн. т. Основними місцями видобутку є Роздільське, Подорожненське та Язівське родовища (кар’єрний спосіб видобутку), Немирівське та північна частина Язівського родовища (підземна виплавка). Для кар’єрного видобутку вилучено 10 тис. га угідь, під підземну виплавку – 4,5 тис. га угідь. На даний час експлуатацію цих родовищ припинено, а екологічні проблеми наслідків видобутку залишаються невирішеними. Активізувалися карстово-суфозійні процеси, формуються суфозійні лійки.

Видобуток калійної руди у Стебнику проводився на глибині 100–370 м, внаслідок чого тут утворилося близько 30 млн. м3 пустот. На рік закладається лише 500 м3 відпрацьованої породи, тому розмивання стін виробок шахтними водами може призвести до обвалу порід на значній площі.

На території Львівської області є 53 міських і селищних та понад 520 сільських сміттєзвалищ, з яких лише 24 отримали дозволи на розміщення відходів. 80 % цих сміттєзвалищ не відповідають екологічним вимогам. Існують численні випадки несанкціонованого розміщення сміттєзвалищ. Складною екологічною та соціальною проблемою є функціонування Львівського міського сміттєзвалища поблизу с. Грибовичі.


Екологічний стан водних ресурсів.(Співдоповідач) Основним джерелом водопостачання області є підземні води. За останні роки спостерігається

тенденція до зменшення об’ємів забору води. У порівнянні з 1990 роком споживання свіжої води скоротилось на 2/3.

Екологічний стан поверхневих вод незадовільний через відсутність водоохоронних зон та прибережно-захисних смуг навколо водних об’єктів, зростання об’ємів скиду неочищених стічних вод та через незадовільну роботу практично усіх очисних споруд населених пунктів області. Найбільша кількість стічних вод потрапляє у річки басейну Західного Бугу, Дністра, Сяну. Основні забруднюючі речовини, що потрапляють у поверхневі води – сполуки фосфору, азоту, нафтопродукти. Найбільш забрудненою річкою басейну Західного Бугу є Полтва у зв’язку зі скиданням в неї стічних каналізаційних вод Львова, Буська.

У Львівській області затверджена «Комплексна програма захисту від шкідливої дії вод». В рамках реалізації цієї програми проводиться поступова реконструкція та капітальний ремонт каналізаційних та очисних споруд у містах та містечках Східниця, Ходорів, Жовква, Новий Розділ, Городок, Оброшино, Трускавець, Самбір, Белз, Винники, Славське. Стан атмосферного повітря. Основний вплив на якість атмосферного повітря у Львівській області

мають викиди стаціонарних та пересувних джерел забруднення. Найбільшими забруднювачами атмосферного повітря у Львівській області є ВАТ «Добротвірська ТЕС», ДП «Львівгазвидобування», УМГ «Львівтрансгаз», ВАТ «Миколаївцемент», ВАТ «Жидачівський ЦПК», ЗАТ «Львівсистеменерго».

Основними забруднюючими речовинами є діоксид сірки SO2, пил, діоксид азоту NO2), оксид вуглецю CO2. Найбільша концентрація забруднюючих речовин спостерігається у зонах впливу промислових підприємств та вздовж автомагістралей внаслідок збільшення інтенсивності руху на автошляхах та у містах області. Біотичні ресурси. Стан лісового господарства. Основні масиви лісів розміщені в горах та на півночі

області. На Малому Поліссі переважають соснові та сосново-дубові ліси, на Розточчі – буково-соснові і грабово-букові, на Подільській височині буково-дубові та грабово-дубові, на Передкарпатті буково-дубово-ялицеві, в Карпатах – букові та ялинові.

Лісистість на Львівщині становить 28 %, при середній по Україні 17,2 %, тому можливості стабілізації екологічної ситуації загалом є високими. Однак, зменшення лісистості області, особливо в рівнинних районах, призвело до інтенсивного розвитку водної та вітрової ерозії, особливо на Розточчі, Гологорах, Вороняках, Бібрсько-Стільському горбогір’ї. На екостан лісів Карпат негативно вплинуло антропогенне пониження верхньої межі лісу (на 200–400 м)(1).

У веденні лісового господарства є ряд суттєвих проблем, які вимагають розв’язання. Об’єми суцільно-санітарних та лісовідновних рубок близькі або переважають об’єми рубок головного користування, що дає підставу вважати незадовільним стан насаджень. Не повністю виконується Закон України «Про мораторій на проведення суцільних рубок на гірських схилах в ялицево-букових лісах Карпатського регіону».

Неправильна експлуатація лісу призводить до зміни породного складу і вікової структури лісів, зменшення повноти насаджень та запасів деревини, погіршення санітарного стану, зниження ґрунтозахисних, водорегулюючих, біопродуктивних та інших корисних функцій лісу. Болюча проблема – охорона лісу від лісопорушень. На території області діє (не завжди у правовому полі) понад 700 малих лісопильних об’єктів. Щорічно фіксується 8–10 тис. м3 незаконних рубок. Тваринний світ. Динаміка чисельності мисливських тварин за останні роки свідчить про погіршення екологічного

стану мисливських угідь та низький рівень ведення мисливського господарства. Вкрай низька результативність полювань підтверджує завищену чисельність мисливських тварин при проведенні обліків.

Мисливським господарствам потрібно проводити комплексні заходи, спрямовані на відтворення, у тому числі штучне, мисливських тварин, здійснювати заготівлю кормів та викладки їх у зимовий період в лісових та польових угіддях.

Отже, для Львівщини залишаються актуальними такі екологічні питання: - рекультивація техногенно порушених і еродованих земель; - надмірне вирубування, масове усихання дерев; - забруднення поверхневих і підземних вод (найбільше забруднена річка Полтва); - забруднення атмосферного повітря (найбільше – у Миколаєві, Добротворі, Жидачеві); - зберігання непридатних для використання пестицидів, стихійні сміттєзвалища; - недостатня кількість об’єктів природно-заповідного фонду [4].


Згідно з концепцією сталого розвитку України, пріоритетними для Львівщини є: охорона природного середовища; економічне зростання; соціальна справедливість; раціональне використання природних ресурсів; стабілізація демографічної ситуації; освіта; міжнародне співробітництво [4].

Світова економічна криза боляче вдарила по економіці нашого регіону. Як наслідок – закриття окремих підприємств, скорочення робочих місць, зростання безробіття, погіршення рівня життя окремих груп населення, зниження рівня ВВП, масові трудові міграції за кордон. Ці питання потребують негайного вирішення.

Сталий розвиток для гірської частини Львівської області. (Співдоповідач). У зв’язку з тим, що південну частину області займають гори Карпати, то виникає ряд специфічних

проблем у цій екосистемі. У 2002 році в Карпатському біосферному заповіднику (м. Рахів) пройшла Міжнародна конференція

«Люди і гори», присвячена проблемам Карпат. Матеріали цієї конференції, а також Всесвітнього гірського форуму (м. Шамбер, Франція, 2000 р.), де було прийнято «Хартію гірських народів», стали вихідними документами для формування стратегії сталого розвитку в Карпатському регіоні. Зупинимось на основних завданнях цієї стратегії: - визнання гірських територій загальнонаціональною природною, культурною і гуманітарною,

народною і державною цінністю, унікальною цілісною еколого-соціально-економічною системою; - визнання гірських територій «депресивними», тобто такими, що не можуть перейти на шлях сталого

розвитку за рахунок власних економічних і фінансових ресурсів, а тому потребують державних і міжнародних інвестицій, пільгових позик;

- піднесення рівня освіти і культури місцевого населення, підвищення рівня охорони здоров’я горян, підготовка спеціалістів для гірських регіонів;

- перехід до місцевого самоврядування, створення місцевих систем служб контролю за забрудненням поверхневих і підземних вод, атмосферного повітря, ґрунтів, за усуненням твердих і рідких відходів;

- збільшення лісистості, закріплення берегів рік, захист від забруднення природних і штучних водних об’єктів;

- створення нових заказників і заповідних урочищ; - будівництво нових якісних доріг, розвиток окремих галузей промисловості та сільського господарства,

народних ремесел; - формування рекреаційно-туристичної інфраструктури з Європейським рівнем сервісу [1].

Заключне слово вчителя. Сьогодні ми з вами розглянули питання «сталого розвитку». Зрозуміло, що досягнення мети сталого

розвитку можливе лише тоді, коли виконання його програми буде усвідомлене громадськістю кожної країни, кожним громадянином. Успіх програми сталого розвитку буде значною мірою залежати від поінформованості людей та їхньої громадської активності.

Дуже приємно, що учні нашої школи вивчають питання «сталого розвитку» не тільки на словах, а й підкріплюють його власними справами.

(Демонстрація слайд-фільму).

Внесок учнів нашої школи у сталий розвиток довкілля: - акція «Посади дерево і квіти»; - проект «До чистих джерел» (описали та очистили джерела смт. Брюховичі); - проект «Газова криза: шляхи її вирішення» (створили групу контролю за енергозбереженням у школі); - акція «Збережи життя ялинці» (створення альтернативних новорічних ялинок); - акція «Майбутнє лісу в твоїх руках» (збір насіннєвого матеріалу та посадка саджанців дерев у

Львівському лісовому селекційно-насіннєвому центрі); - акція до Дня Землі (збір макулатури і відпрацьованих батарейок).

Сьогодні ми розуміємо, що сталий розвиток – це не тимчасовий, пропагандистський чи утопічний захід, на якого мине мода. Його програма не на роки, а на ціле ХХІ століття. Його ідея розумного, збалансованого, бережливого використання природних ресурсів, охорони довкілля, сфери життя і праці людей хвилює вчених і світову громадськість уже сотні років. Ми вважаємо, що наша конференція зіграє не останню роль у поінформованості людей, спонукає їх до громадської активності та стане важливим моментом у виховному процесі самих учасників конференції.

Рішення конференції: 1. З метою формування уявлення учнів про концепцію «сталого розвитку» провести виховну годину

«Сталий розвиток Львівщини» для учнів 8–11 класів. 2. Продовжити співпрацю школи з Львівським лісовим селекційно-насіннєвим центром. 3. Активізувати роботу шкільного лісництва.


4. Проводити у школі щорічну акцію «Посади дерево і квіти». 5. Встановити у приміщенні школи два стаціонарні контейнери для збору відпрацьованих батарейок.

Додатки

Таблиця 1. Щороку на нашій планеті: Кількість Що відбувається

10–15 тис. видів організмів

зникає з лиця Землі

6 млн. га лісів вирубується, знищується до 70 тис. км2 орних земель вилучається із обігу 1,3 млрд. жителів Землі не мають доступу до якісної води

Таблиця 2. Кожну годину на нашій планеті: Кількість Що відбувається 1700 акрів продуктивної землі стає пустелею близько 2000 дітей помирає з голоду 55 людей отруюються і гинуть від пестицидів та інших

хімічних речовин 1000 людей вмирає від отруєння водою 2000 тонн кислотних дощів випадає у Північній Півкулі Література

1. Голубець М. А., Гнатів П. С., Козловський М. П. та ін. Концептуальні засади сталого розвитку гірського регіону. – Львів: Поллі, 2007. – 288 с.

2. Ґор А. Земля у рівновазі. Екологія і людський дух / [пер. з англ.] ВГО «Україна. Порядок денний на ХХІ століття» та Інститут сталого розвитку. – К.: Інтелсфера, 2001. – 404 с.

3. Данильєв А. Глобалізація сучасного світу: методичний посібник у картках і схемах. – К.: Шкільний світ, 2007. – 128 с. 4. Декларація з географічної освіти для сталого розвитку. З матеріалів симпозіуму Міжнародного географічного союзу,

м. Люцерн (Швейцарія), 31 липня 2007 р. // Краєзнавство. Географія. Туризм. – К.: Шкільний світ, № 41, 2008. – С. 5–9. 4. Кукурудза С., Турчинська О. Проблеми сталого еколого-економічного розвитку Львівщини // Педагогічна думка. – 2009.

– № 2. – С. 3–7. 5. Національна доповідь України про гармонізацію життєдіяльності суспільства у навколишньому природному

середовищі. Спеціальне видання до 5-ї Всеєвропейської конференції міністрів навколишнього середовища «Довкілля для Європи». – Київ, 2003.

6. Національна доповідь України про стан виконання положень «Порядку денного на ХХІ століття» за десятирічний період (1992–2001 рр.).

7. Освіта для стійкого розвитку: деякі аспекти історії та теорії. Інформаційний бюлетень. – 2008. – № 2(2). 8. Програма дій «Порядок денний на ХХІ століття» / [пер. з англ.] ВГО «Україна. Порядок денний на ХХІ століття». – К.:

Інтелсфера, 2000. 9. Формування екологічної компетентності школярів: наук.-метод. посібник / Н. А. Пустовіт, О. Л. Пруцакова,

Л. Д. Руденко, О. О. Колонькова. – К.: Педагогічна думка, 2008. – 64 с.

Анжела Дроняк

Вивчення природоохоронних об’єктів Львівщини у шкільному курсі «Географія України»

(матеріали до тем «Використання і охорона природних умов і природних ресурсів», «Природно-заповідний фонд. Національна екологічна мережа України», курсу «Фізична географія Львівської області»)

Охорона природи – це актуальне питання для густозаселеної Львівської області. Ландшафтне та природно-географічне різноманіття області спонукало до створення на її території великої кількості об’єктів природно-заповідного фонду.

У Львівській області налічується 347 об’єктів природно-заповідного фонду (ПЗФ) площею 148,6 тис. га, що складає 6,8 % від загальної площі області (при середньому по Україні – понад 4,5 %). Для порівняння – в Івано-Франківській області – 15 %, в Закарпатській – 13 %. Загальнодержавне значення мають 25 об’єктів (площею понад

64,563 тис. га) і 322 об’єкти площею понад 83,9 тис. га місцевого значення.

Протягом останніх років потреба збільшення кількості заповідних територій на Львівщині не завжди знаходила зрозуміння як у власників територій (головним чином лісових площ), так і у представників органів місцевого самовря-дування.

Визначальним у формуванні і терто-ріальному розміщенні об’єктів ПЗФ області є значне ландшафтне різноманіття. Зокрема, в межах таких важливих транскордонних формацій як Розточчя і Карпати знаходяться всі основні високорангові


поліфункціональні установи загальнодержавного значення: приро-дний заповідник «Розточчя» (2084,5 га) і два природні національні парки (НПП) – «Яворівський» (7078,6 га) та «Сколівські Бескиди» (35684 га).

Прийняті законодавчі та нормативні акти в галузі природно-заповідної справи спрямовані сприяти її розвиткові, перш за все у напрямку формування національної екологічної мережі. Для Львівщини, з огляду на її прикордонне розташу-вання та природно-господарські особливості, це особливо актуально. Створення екологічної мережі дозволить: об’єднати в цілісну систему землі природно-заповідного фонду, інші природні і природно-відновні території; забезпечити збере-ження і відновлення біологічного різноманіття, уникнути втрат генофонду; забезпечити позитивні зміни стану довкілля, поліпшити гідрологічний режим території, запобігти ерозії ґрунтів і руйнуванню берегів річок, покращити якість води; розширити придатні для рекреаційного вико-ристання території, забезпечити розвиток

збалансованого туризму, сумісного з вимогами охорони довкілля, збереження біологічного та ландшафтного різноманіття (4).

Програмою формування національної еколо-гічної мережі України на базі природоохоронних територій передбачено створення Розто-чанського біосферного заповідника для забезпечення поєднання національної еколо-гічної мережі (Галицько–Слобожанський екокоридор) України з екологічними мережами Республіки Польща, що входить до Всеєвропейської екологічної мережі.

Територія Львівської області характери-зується широким ландшафтним та природно-географічним різноманіттям – в її межах налі-чується 9 природних зон, відмінних за геолого-геоморфологічною будовою, ґрунто-кліматич-ними умовами, флористичними і геоботанічними особливостями, в тому числі Розточчя і Карпати. Цей фактор є визначальним у формуванні і територіальному розміщенні об’єктів природно-заповідного фонду (ПЗФ).

Таблиця 1. Структура природно-заповідного фонду Львівщини

№ п\п Категорії територій та об’єктів природно-заповідного фонду

К-ть площа (га)

1. Природний заповідник 1 2084,5 2. Національні природні парки (НПП) 3 58350,52 3. Регіональні ландшафтні парки (РЛП) 4 47379,0 4. Заказники: загальнодержавного значення 9 3303,0 місцевого значення 33 27563,1

5. Пам’ятки природи загальнодержавного значення 2 592,8 місцевого значення 180 1765,5

6. Ботанічні сади: загальнодержавного значення 2 41,2

7. місцевого значення 1 1,5 8. Зоологічний парк місцевого значення 1 5,9 9. Дендрологічні парки загальнодержавного значення 2 64,0 10. Парки – пам’ятки садово-паркового мистецтва:

загальнодержавного значення 6 115,8 місцевого значення 54 777,72

11. Заповідні урочища 48 6502,3 ВСЬОГО: 347 148572,8 Відсоток заповідності 6,8 Природний заповідник Природний заповідник «Розточчя» є поки що єдиним об’єктом найвищої категорії заповідності

у Львівській області. Створено заповідник наказом Ради Міністрів Української РСР за № 403 від 5 жовтня 1984 року на базі двох об’єктів природно-заповідного фонду: Державного заказника місцевого значення «Страдчанський ліс», заповідного урочища «Королева гора» та частини лісфонду Страдчанського навчально-виробничого комбінату. Складається з двох лісництв – Верещицького і Ставчанського. Площа заповідника – 2084,5 га, протяжність території з півночі на південь становить 8 км, із заходу на схід – 12 км.

Науково-дослідна робота ведеться за такими напрямками: географічні (метеорологічні; фенологічні); ботанічні (флора і рослинність, рідкісні види); лісівничі; зоологічні (безхребетні та хребетні тварини).


Природний заповідник Розточчя є унікальним у фізико-географічному відношенні і розташо-вується в межах Польщі та України, на головному вододілі Європи. Цей заповідник цікавий тим, що тут беруть початок багато річок та струмочків, що впадають у водні артерії України – Дністер та Буг, Чорне та Балтійське моря; територія представлена трьома грядовими височинами; поєднуються три флористичні області: Карпати, Поділля, Полісся; водиться багато різних видів птахів і росте різноманітна рослинність унікальних видів.

Національні природні парки Яворівський національний природний парк

було створено 4 липня 1998 року Указом Президента України № 744 на базі Яворівського регіонального ландшафтного парку (що існував тут з 1996 року на площі 4190,0 га) та прилеглих територій Старичівського та Магерівського військових лісгоспів. Загальна площа національ-ного парку становить 7078,6 га. Його протяжність із заходу на схід – 12–13 км, а з півночі на південь – від 2,5 до 12 км. Яворівський національний природний парк розташований в унікальному куточку Західної України – Розточчі, яке увібрало в себе риси трьох географічних регіонів – Карпат, Полісся та Поділля. Поєднання мальовничих горбистих ландшафтів та річкових долин з каскадами ставків, висока лісистість, а також наявність Головного Європейського вододілу, що розділяє басейни річок Чорного і Балтійського морів, зумовили високе розмаїття видового складу місцевої флори та фауни. На прилеглих до парку територіях розташовано вісім баз відпочинку, а також бальнеологічні курорти «Шкло» та «Немирів» із цілющою сірководневою мінераль-ною водою типу «Нафтуся».

Національний природний парк «Північне Поділля» було створено Указом Президента України № 156 від 10 лютого 2010 року на тери-торіях Бродівського, Буського та Золочівського районів Львівської області. Площа парку стано-вить 15587,92 га, у тому числі надано у постійне користування 5434,4 га.

Національний природний парк «Північне Поділля» створено з метою збереження цінних природних та історико-культурних комплексів і об’єктів Північного Поділля, включаючи реліктові екстразональні степові угрупування та букові лісостани, для підтримання екологічної природної рівноваги в регіоні, створення умов для відпочин-ку та туризму, здійснення науково-дослідних робіт, проведення екологічної освітньо-виховної роботи. В заповідну зону мають увійти найцінніші букові праліси та степові екстразональні ділянки, на яких масово ростуть ендемічні та реліктові

види й фітоценози, території у верхів’ях витоків Західного Бугу, Стиру, приток Серету.

Щодо Карпатського регіону, то він найбільш насичений заповідними об’єктами. Площа запо-відних об’єктів у його межах (Сколівський, Дрогобицький, Турківський, Старосамбірський райони) становить 66 056 га (12,9 % від загальної площі регіону). Найбільшими з цих об’єктів є НПП «Сколівські Бескиди» – 35684 га, РЛП «Верхньодністровські Бескиди» – 8536 га, РЛП «Надсянський – 19428 га.

Національний природний парк «Сколівські Бескиди» було створено у 1999 році згідно з указом Президента України в межах Турківсь-кого, Сколівського та Дрогобицького районів Львівської області (у басейні р. Стрий та її притоки р. Опір). Національний парк розташова-ний у центральній частині оригінального в геоботанічному і ландшафтному відношенні гірського масиву Східних Бескид, що тягнуться від Словацько-польського кордону до ріки Мізуньки, яка є межею між Бескидами і Горга-нами). Площа парку становить 35684 га, з яких 24702 га надані парку у постійне користування, а 10982 га включено до його складу без вилучення у постійного землекористувача, яким є Сколівський військовий лісгосп.

Парк «Сколівські Бескиди» створений з метою збереження, відтворення і раціонального використання ландшафтів західної частини Українських Карпат з типовими та унікальними природними комплексами, що мають важливе природоохоронне, естетичне, наукове, освітнє, рекреаційне та оздоровче значення.

На території парку є цікаві та унікальні атракційні природні та історико-архітектурні об’єкти. Серед них: історико-архітектурний заповідник «Тустань»; понад 30 мінеральних джерел; водоспад на р. Кам’янка; озеро Журавлине із унікальними угрупуваннями водно-болотної рослинності; болото Завадківське; комплекс зимових видів спорту «Тисовець».

Регіональні ландшафтні парки

Регіональний ландшафтний парк «Знесіння» оголошено об’єктом природно-заповідного фонду України згідно з ухвалою Львівської обласної ради народних депутатів № 327 від 02.12.1993р. Його площа становить 312,0 га, окрім цього парк має охоронну зону площею 473,61 га.

РЛП «Знесіння» розташований у північно-східній частині Львова на території, де колись знаходилось підміське село з однойменною назвою. Він знаходиться в межах природно-географічного пасма


Розточчя, що визначає його природне різноманіття. Досить високі пагорби, вкриті луками та лісопарковими насадженнями, чергуються тут з розлогими долинами, ярами та водоймами.

Головне завдання парку – збереження природних ландшафтів і самобутнього архітектурно-історичного ансамблю, його пристосування до рекреаційних потреб мешканців та гостей Львова. На території РЛП «Знесіння» розташований Музей народної архітектури і побуту «Шевченківський гай».

Регіональний ландшафтний парк «Надсянський», площею 19428 га, створений згідно з рішенням Львівської обласної ради № 209 від 31.07.1997 року. Він розташований у Турківському районі, біля кордону з Польщею.

Парк розташований у межах геоморфологічного району Стрийсько-Сянської верховини. Разом з прилеглим польським ландшафтним парком «Долина Сяну» він утворює єдиний природний комплекс, який має важливе значення для підтримання нормального гідрологічного режиму гірської річки Сян, правої притоки Вісли. РЛП «Надсянський» та НПП «Ужанський» є складовими частинами Польсько-Словацько-Українського біосферного заповідника «Східні Карпати», внесеного у 1999 році у міжнародну мережу біосферних резерватів.

Завдяки мальовничим гірським ландшафтам та етнографічним особливостям Надсянський РЛП має вагоме рекреаційне та екотуристичне значення.

Регіональний ландшафтний парк «Верхньодністровські Бескиди» створений рішенням Львівської обласної ради № 234 від 08.10.1997 року на площі 8356 га з метою збереження у верхів’ї басейну Дністра природних територіальних комплексів, цінних у науково-природничому, рекреаційному та туристичному значеннях. Парк розташований у межах висот 600–1022 м над рівнем моря в Старосамбірському районі. Регіональний ландшафтний парк цікавий в етнографічному значенні, адже на його території живе етнічна група бойків. Окрім того парк розташований в екологічно чистій зоні. Завдяки мальовничим ландшафтам він має важливе значення для розвитку рекреації і туризму.

Територія РЛП «Верхньодністровські Бескиди» межує з польським ландшафтним парком «Гури Слонні», тому існує можливість створити на їхній базі білатеральний ландшафтний парк у транскордонній зоні.

Регіональний ландшафтний парк «Равське Розточчя» заснований рішенням Львівської обласної ради № 341 від 13.06.2007 року. Його площа становить 19103 га. Парк розташований у Жовківському і Яворівському районах, на територіях, прикордонних з Республікою Польща.

Парк створено з метою збереження у природному стані типових або унікальних природних та історико-культурних комплексів та об’єктів, організації різноманітних форм туризму та еколого-освітньої роботи. Створення парку обґрунтував проф. С. М. Стойко та канд. геогр. наук В. М. Шушняк з метою територіального сполучення української частини проектованого білатерального біосферного заповідника «Розточчя» з польською частиною.

Заказники загальнодержавного значення Ландшафтний заказник «Пікуй», площею

711,0 га, створено 2 листопада 1984 року з метою охорони еталонних для Східних Бескидів ландшафтів із зонально поширеними буковими, ялицево-буковими лісами та найвищою в області вершиною Пікуй.

Ландшафтний заказник розташований у Турківському районі. Одним із завдань ланд-шафтного заказника є відтворення верхньої межі лісів, що виконують у вологому регіоні важливу водо- та ґрунтозахисну функції.

Ландшафтний заказник «Стариці Дністра», площею 70 га, створено 13 лютого 1989 року. За-казник оголошений з метою збере-ження рябчика великого, а також унікального орнітокомплексу, котрий сформувався на цій території. Ландшаф-тний заказник «Стариці Дністра» розташований на двох ділянках в долині р. Дністер на околицях с. Веринь і с. Крупсько Миколаївського р-ну.

Гідрологічний заказник «Чайковицький», площею 119,0 га створено 11 вересня 1980 року.

Заказник оголошено з метою охорони болота у верхній частині басейну р. Дністер. Під охорону взято територію, яка має назву Верхньо-Дністров-ські болота. Розташований у Самбірському районі в околицях села Чайковичі, заказник відіграє важливу водоакумулюючу і водорегулюючу роль у формуванні водостоку Дністра та підтриманні його гідрологічного режиму.

Гідрологічний заказник «Потелицький», площею 162,0 га, створено 11 вересня 1980 року з метою збереження водно-болотного комплексу, котрий значною мірою впливає на водний режим річки Рата – притоки річки Західний Буг.

Розташований об’єкт в околицях сіл Борова та Потелич Жовківського району. Територія заказни-ка увійшла до регіонального ландшафтного парку «Равське Розточчя» і належить до заповідної зони парку.

Ландшафтний заказник «Бердо», площею 1085,0 га, створено 2 листопада 1984 року.


Заказник оголошено з метою збереження унікального гірського ландшафту з цінними видами субальпійської рослинності, а також тваринного і рослинного світу території. Заказник «Бердо» розташований на північно-східному і південно-західному макросхилах хребта Бердо (1196 м над р. м.) у верхів’ях р. Опір (район Стрийсько-Сянської Верховини).

Ботанічний заказник «Лешнівський» ство-рено 3 серпня 1978 року з метою збереження і відтворення вікових соснових деревостанів. Його площа становить 58 га.

Розташований заказник поблизу сіл Шнирів і Клекотів на території Лешнівського лісництва Бродівського лісгоспу. Заказник має еталонне значення для реконструкції змінених насаджень та використовується як лісонасіннєва ділянка.

Ботанічний заказник «Волицький», пло-щею 150,0 га, створено 3 серпня 1978 року з метою збереження, відтворення і відновлення чисельності виду журавлини дрібноплідної, занесеної до Червоної книги України, а також для збереження в природному стані унікального сфагнового болотного масиву перехідного типу.

Розташований заказник на території Волиць-кого лісництва Рава-Руського лісгоспу в Сокальському районі.

Лісовий заказник «Лопатинський», пло-щею 109,0 га, створено 2 листопада 1984 року з метою збереження, відтворення і відновлення високопро-дуктивних еталонних для Малого Полісся соснових лісів.

Розташований заказник поблизу с. Лопатин на території Лопатинського лісництва Радехівського лісомисливського господарства.

Загальнозоологічний заказник «Діброва», площею 839,0 га, створено 28 жовтня 1974 року з метою збереження та відтворення цінних видів мисливської фауни, яка мігрує і на прилеглі території, для охорони видів тварин, занесених до Червоної книги України.

Розташований заказник на території Ходо-рівського лісництва Стрийського лісгоспу на південному сході від міста Ходорів Жидачівсь-кого району.

Попри велику кількість об’єктів природно-заповідного фонду, назрілою проблемою для Львівщини є збільшення площі заповідного фонду шляхом створення багатофункціональних заповід-них територій типу національних парків, заповід-ників, регіональних ландшафтних парків, особ-ливо зважаючи на значне ландшафтне різному-ніття області, в межах якої налічується 9 природно-географічних районів. Деякі кроки для цього здійснюються вже сьогодні. Так, у 2007 році

створено регіональний ландшафтний парк «Равсь-ке Розточчя», який стане складовою частиною проектованого міжнародного українсько-поль-ського біосфер-ного резервату «Розточчя».

2011 року створено 18 об’єктів природно-заповідного фонду. Серед них: парк пам’ятка садово-паркового мистецтва «Замковий парк XVII ст. у м. Жовкві», ландшафтний заказник «Базиївка» в околицях м. Жидачів та 16 пам’яток природи місцевого значення на території Сокальського, Золочівського, Жидачівського, Жовківського, Перемишлянського, Самбірського, Сколівського та Турківського районів.

Департаментом екології та природних ресурсів проводиться чимала робота щодо розширення мережі територій та об’єктів природно-заповід-ного фонду Львівщини. Впродовж останніх років створено 25 об’єктів природно-заповідного фонду місцевого значення. На даний час розпочато роботу зі створення національного природного парку «Дністровсько-Чайковицький». Проектова-ний парк має охопити територію Самбірського, Миколаївського та Дрогобицького районів. За попередніми підрахунками, площа парку становитиме більше 10 тис. га.

Робота установ природно-заповідного фонду області зосереджена на проведенні наукових досліджень, реалізації програм зі збереження біорізноманіття, виконанні еколого-освітніх програм, проведенні еколого-освітніх заходів, організації та участі у науково-практичних конференціях, рекреаційній діяльності та роботі зі ЗМІ, підготовці публікацій. Всі установи співпрацюють з громадськими організаціями, іншими установами ПЗФ, навчальними закла-дами, органами виконавчої влади та місцевого самоврядування. Раціональне освоєння потенціалу національних

природних парків, а також регіональних ландшафтних парків, може дати прямий еконо-мічний результат, забезпечить притік фінансових засобів, зайнятість населення у рекреаційній сфері, розширення сфери оздоровлення населення міст області. Результатом цього має стати збільшення площі природно-заповідного фонду області до 8–10 % (що є середнім показником для країн Східної і Центральної Європи), а також доведення площі національної екологічної мережі до рівня, достат-нього для забезпечення екологічної безпеки країни. Національна екологічна мережа стане складовою Пан’європейської екомережі, яка дозволить практично реалізовувати Всеєвропейську стратегію збереження біотичного і ландшафтного різноманіт-тя «Довкілля для Європи», розроблену Радою Європи.

Література 1. Білявський Г. О., Падун М. М., Фурдуй Р. С. Основи загальної екології. – К.: Либідь. 1995. – 368 с. 2. Заповідні території Львівщини / Стойко С. М., Матолич Б. М., Шемелець І. Л., Зінчук О. М., Великий І. В.,

Дубина Я. І., Трохимчук С. В., Татух С. Д., Ковальчук О. З., Геник О. В. – Львів: ЗУКЦ, 2008. – 128 с.


3. Краєзнавчі нариси Львівщини. Географія рідного краю / упорядники: Зінкевич М., Петринка Л. – Львів: Проман, 2009. – 100 с.

4. Кукурудза С., Койнова І., Сенчина Б., Хауляк Я. Проблеми сталого еколого-економічного розвитку українсько-польського пограниччя // Урівноважений розвиток на державному, регіональному та місцевому рівні – польський досвід і можливості його застосування в Україні. – Люблін, 2006.

5. Назарук М. М., Койнова І. Б. Екологічний менеджмент. Запитання і відповіді: навчальний посібник. – Львів: Еней, 2004. – 216 с.

6. Матеріали сайту http://www.ekologia.lviv.ua/

Наталія Косик, Марія Салик

Аналіз екологічного стану водного середовища урочища Парашка (екологічний проект)

ВСТУП

Актуальність. Питання вивчення і збереження джерел Розточчя в нинішній час є актуальними, оскільки експлуатація цих джерел призводять до втрати їхньої первозданної цінності. З огляду на унікальність джерела Парасенька (урочище Параска) навколишня територія потребує охорони.

Сьогодні, як і колись, жодна сфера людської діяльності не обходиться без використання води, адже вона – це саме життя. Вода з Парашки транспортується водопроводами до навколишніх населених пунктів. Вона відповідає усім

показникам стандарту питної води і має оцінку ідеального водного середовища. Саме така вода для організму є здоровим «будівельним» мате-ріалом, що підтримує його життєві функції. Територія водозабору відповідає санітарним нормам, але за сотню метрів від джерела знаходяться стихійні смітники. Зрозуміло, що це становить загрозу забруднення підземних вод продуктами розпаду. Даним проектом ми хочемо привернути увагу до збереження та раціонального використання джерела Парасенька.

Предмет та об’єкт дослідження: водне середовище урочища Парашка. У межах Розточчя розташоване урочище Парашка, з надр якого виходить джерело Парасенька,

відоме як природний гейзер, що заповнює водою улоговину долини Кип’ячка і утворює однойменне озеро. З його дна виринають малі фонтанчики і разом з піщаним дном, трьохметровою товщею води та аквафлорою утворюють особливе водне середовище озера Парашка. Ми провели ряд польових досліджень та лабораторних робіт, дослідили науково-краєзнавчі описи урочища і прийшли до висновку, що територія потребує детальних наукових досліджень та охорони [4]. Вивчаючи об’єкт ми хочемо спричинитись до присвоєння території статусу пам’ятки природи місцевого значення.

Мета проекту: здійснити комплексний опис урочища Парашка та виявити взаємозв’язки між природними

компонентами; з’ясувати причини фонтанування джерела, прозорості і якості води; довести, що територія потребує статусу заповідності; показати перспективи екологічного розвитку території урочища.

Завдання проекту. Дослідити урочище Парашка, встановити закономірності розвитку території. Зібрати гербарій найбільш розповсюджених водних рослин. Проаналізувати геологічну будову урочища і виявити причини фонтанування джерел. Провести польові та лабораторні дослідження якості води. Довести інформацію до природоохоронних інстанцій і рекомендувати надати урочищу статусу

пам’ятки природи місцевого значення. Посприяти проведенню заходів по прибиранню території від сміття.

Новизна проекту та значення проекту для освіти населення. Фізичний та хімічний склад якості води отримали найвищі бали, а РН водного середовища –

ідеальну оцінку. Але мешканці краю мало інформовані як про унікальність урочища, так і про потребу охорони довкілля від забруднення. Тому проект повинен привернути увагу широкого кола громадськості, екологів, а також науковців, оскільки територія багата цікавими біоценозами, екосистемами і потребує детальних досліджень.


РОЗДІЛ 1 ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА УРОЧИЩА ПАРАШКА

1.1. Гідрологічні особливості Розточчя Наш край має особливу гідрологічну територію, бо її північно-східну частину займає Розточчя –

Головний Європейський вододіл, що простягається з північного заходу на південний схід і направляє одні русла річок до Балтійського моря, інші до Чорного (картосхема 1). Горбисті пасма, здебільшого вкриті лісом, подекуди виглядають, як справжні гірські вершини, розмежовані глибокими ярами та затишними балками. Досить глянути на географічну карту, щоб побачити як зі схилів Розточчя спокійно розтікаються малі річки в різні боки і несуть зібрані води до основних водних артерій – Вісли і Дністра [2].

1.2. Комплексна характеристика об’єкту дослідження На південно-західних схилах Розточчя, в лісі між Шклом і Новояворівськом, за 70 м на схід від

пансіонату «Бадьорість» захована таємниця народження однієї з найбільших водних мереж Яворівщини – річки Шкло. Місцем свого народження річка обрала джерело, що має давні назви: Парасенька, Параня, Парашка. Воно витікає з підніжжя схилу і спокійно прокладає русло по зниженій лісовій місцевості прекрасної долини Кип’ячки. Зі сходу в його плесо вливається стрімкий потічок, який вийшов з джерела, що знаходиться на 10 м вище. На пн-сх березі в заростях кущів і високих трав пульсує друге джерело, що лагідно розчиняється у водному дзеркалі озерця. На північному березі заховалось ще кілька маленьких джерелець, що впевнено поповнюють водойму. Побачене можна порівняти зі своєрідним акваріумом. Кожна гілочка, шишка чи камінчик, що потрапили в водний полон, обростають свіжим зеленим мохом і створюють химерний візерунок на піщаному дні озерця. Ледь помітний сизуватий відлиск води не робить її каламутною, а навпаки додає оригінальності і дозволяє проглядати трьохметрову водну товщу аж до дна [2].

Мабуть, саме цей своєрідний відтінок кольору води, що нагадував тодішній вигляд скла, й спричинився до назви річки Шкло і, відповідно, однойменного поселення, що було засноване на її берегах. З ХV ст. шклівські води вважались цілющими, на їхніх джерелах виникли перші лікувальні оздоровниці. А вже у ХІХ ст. став відомий хімічний склад води і причина її сизуватого відтінку – це наявність у ній сполук сірководню [4].

1.3. Історія дослідження території Це легендарне джерело відоме з незапам’ятних часів й інтенсивно експлуатується з кінця ХІХ ст.

У середині минулого тисячоліття його охарактеризовано як унікальне явище розточанської краси – єдиний галицький гейзер Парасенька.

У 1853 році його вперше дослідив і описав о. Й. Лозинський. Опис джерел міститься в журналі «Краєзнавство і туристика» (Львів, 1995). Автори посилаються на виклад Й. Лозинського та дослідження, які проводились у першій половині ХХ ст. Згідно з описом, джерело пульсувало в цій же долині, регулярно вибухало, піднімаючи воду, змішану з піском. Глибина джерела становила 10 м, дебіт (витрата води) – 75 л/с. Поблизу Парашки з підніжжя гори било ідентичне джерело з таким самим (75 л/с) дебітом. Біля джерел утворилось чисте озерце з піщаним дном і глибиною 6 м. Цікаво, що струмені води викидали вгору різні предмети, які кидали допитливі відвідувачі. Були сміливці, що пірнали у вир Парасеньки, та ніхто не втопився. Другою особливістю джерела було те, що до 1914 року у струмку, який починався з озерця, водилася карпатська форель. Тут існувало одне з кращих форельних господарств Галичини [4].

1.4. Джерело Парасенька в усній народній творчості В цьому підрозділі поміщено текст двох легенд, народні оповідки та пісенька, що підкреслюють

унікальність урочища Парашка.

РОЗДІЛ 2 МЕТОДИ І РЕЗУЛЬТАТИ ДОСЛІДЖЕНЬ

2.1. Методи досліджень Наші дослідження проводились відповідно до поставленої мети і завдань. Використовували польові і

стаціонарні форми роботи. Методами польових досліджень вели спостереження в різні пори року, здійснювали багаторазові заміри показників водного середовища, вивчали умови росту рослинних угрупувань. Лабораторні методи використовували при опрацюванні результатів польових досліджень та аналізу взаємозв’язків між природними компонентами і закономірностей розвитку території [3]. У цьому підрозділі також подано: уривок авторського твору «Цікава подорож», оскільки він яскраво

відображає картину урочища і нашу дослідницьку діяльність; технічний опис процесу дослідження: фотографування, збір гербарію, польові заміри якості води і властивостей ґрунту.


2.2. Дослідження властивостей води Літературні методи. Опрацьовуючи друковані джерела, ми дізнались цікаві факти. Ще на початку

ХХ ст. влада зацікавилася джерелом Парасенька, оскільки воно було надзвичайно чисте і прозоре. Зробивши відповідні дослідження, дійшли висновку, що вода із джерела має високі показники якості і придатна до пиття. На Парашці спорудили водозабір, який транспортував воду на пивзавод Львова, пізніше водопровід розширили і налагодили постачання частини міста питною водою. Водозабір функціонує і до сьогодні: воду з Парашки постачають трубопроводами до помешкань смт. Шкло, м. Яворова та ближніх населених пунктів. Відповідно, працівники СЕС постійно здійснюють контроль за якістю води.

Польові дослідження. Ми проводили дослідження фізичних та фізико-хімічних показників властивостей води. До фізичних властивостей відноситься температура, запах, смак і присмак, забарвленість, колір, прозорість, мутність, осад, сухий залишок. Практичним способом визначили запах, смак і колір [10].

Визначення запаху води базується на органолептичній оцінці з використанням методу розбавлення при температурі 20-60ºС. Ми переконались у відсутності запаху води, що за шкалою інтенсивності запахів дорівнює 0 балів. Наша оцінка відповідає результатам лабораторного аналізу водозабору Параш-ки. За нормами, запах води не повинен перевищувати 2 балів для господарсько-питного призначення.

Виміри температури води проводили в різні пори року ртутним термометром з ціною поділки 1º і 0,5º. Закріплювали його над потоком води на 8–10 хвилин і одразу після підняття фіксували температуру. Наш результат підтвердив давні показники: температура води протягом року постійна, становить 7º. Озерце ніколи не замерзає.

Смак і присмак оцінюють якісно і кількісно в балах за шестибальною шкалою. Розрізняють 4 види смаку: солоний, гіркий, кислий і солодкий. Решту смакових відчуттів називають присмаками: хлорний, рибний, металевий та ін. Для визначення набирають в рот 10–15 мл води, тримають кілька секунд не ковтаючи, таким чином виявляють інтенсивність смаку і присмаку. Такий метод нас веселив, ми його повторювали по кілька разів у різні пори року, але запахів і присмаків не виявили. Таким чином підтвердили офіційні результати: смак і присмак води – 0 балів.

Забарвленість і колір природних вод зумовлена присутністю в них гумідних кислот, дубильних та органічних речовин, які входять до складу живих організмів, та забрудненням води. Забарвленість визначається у нефільтрованій пробі води, приготовленій у розчині хлороплатинату калію і сірчано-кислого кольбату або розчином хлорплатинату калію і хлористим кольбатом і вимірюється в градусах плетино-кобальтової шкали. За даними водозабору, забарвленість становить 5º, що є прекрасним показником, оскільки для питних потреб вона не має перевищувати 20º за стандартною шкалою.

Прозорість вимірюється товщиною шару води, через який візуально або за допомогою фотоелемента можна розрізнити стандартний шрифт, висотою 3,5 мм. За нашими вимірами методом візуальної колориметрії, прозорість води Парашки висока.

Лабораторні дослідження. В умовах шкільного хіміко-лаборантського приміщення ми визначали водневий показник РН, лужність, коагулятивність та кількість сухого залишку. Хімічний склад води аналізували за даними водозабору.

Осад. Для визначення осаду ми брали три проби води: 1) на виході води з джерела; 2) у середній товщі води озера; 3) у прибережній товщі води. Через добу після збовтування ми виявили: у першій пробі осад відсутній, у другій спостерегли незначні піщані залишки в дуже малій кількості; у третій пробі був мулистий осад.

Ми провели дослід по визначенню сухого залишку у пробах води [12]. Взявши по літру води 2 та 3 проби, випарували її. Після випаровування у 2 пробі осаду практично не спостерігали. Залишок 3 проби висушили та зважили на аптечній вазі – 210 мг, що мало різниться від даних водозбору (220 мг), це при допустимій нормі 1000 мг/дм3.

Коагуляція. Технологічний аналіз проводять з метою контролю показників якості води в процесі її обробки. Встановлюють оптимальні дози реагентів для обробки води, які забезпечують найкращий ефект очистки, визначають кінетику осідання завислих речовин. В практиці водопідготовки використовується технологічний аналіз води, який включає пробне коагулювання.

Для видалення з води речовин, які зумовлюють її колір та каламутність, застосовують обробку води коагулянтами. В якості коагулянтів ми використали солі алюмінію і заліза: сульфат алюмінію, хлорид заліза ІІІ, змішаний коагулянт, який складається із сульфату алюмінію та хлориду заліза ІІІ, взятих у співвідношенні 1:1.

Попередньо визначили забарвлення, каламутність та рН досліджуваної води. У 6 конічних колб налили по 50 см3 води. У першу колбу ввели градуйованою мірною піпеткою розчин коагулянту концентрацією 25 мг/см3 і ретельно перемішали воду мішалкою 10 разів. Так само послідовно обробили воду дозами коагулянту в інших колбах (табл. 1). (Подано таблицю обробки води коагулянтами).


Оброблена коагулянтом вода в колбах відстоювалась протягом 2-х годин. Під час відстоювання води відзначили утворення пластівців і їх осідання. Утворені пластівці були маленькі, щільні. Осідання такої коагульованої зависі веде до видалення із води речовин, які надають їй каламутності і забарвлення.

Визначення водневого показника. Величина водневого показника pН у водоймах господарсько-питного користування регламентується в межах 6,5–8,5 і залежить від співвідношення концентрації вільного оксиду вуглецю та карбонат і бікарбонат-іону. Реакція води – ступінь її кислотності або лужності – характеризується концентрацією іонів гідрогену і визначається за допомогою індикаторів. При рН < 6,5 – вода кисла, при рН > 7,5 – вода лужна. Ми визначили pН за лакмусовим індикатором, який відобразив нейтральне середовище води. За офіційними даними pН води – 7,1, що характеризується як ідеальне середовище [5].

Під хімічним складом води розуміють газовий режим, органічні речовини, біогенні сполуки, мінеральні елементи і сполуки, специфічні домішки і забруднення. За вмістом хімічного складу регламентують вимоги, які ставлять до якості вод.

Аналізуючи хімічні показники якості води Парашки, можемо зробити висновок, що вміст у ній іонів Ca2+, Mg2+, Fe2+, Fe3+, Cl¯, Mn2+, SO4, NO3, NO2 міститься у незначних кількостях, що значно нижче допустимих норм. Це вказує на те, що вода є м’якою і, відповідно, якісною для повсякденного споживання.

Подаємо показники якості води водозабору, які ми співставили з нашими результатами досліджень і нормами ДЕСТ 2874–82, відповідно до яких дозволяється використовувати воду в питних цілях. Ці дані ми оформили в таблицю 2.

Табл. 2. Показники якості води джерела Парашка № п/п

Показник властивості або складу води

Числове значення показника води із джерела Парашка

Допустима норма

1. Запах 0 балів 2 бали 2. Смак 0 балів 2 бали 3. Забарвлення < 5° 20° 4. Мутність 0,3 мг/дм3 1,5 мг/дм3

5. Сухий залишок 220 мг/дм3 1000 мг/дм3

6. РН 7,1 (нейтральне) 6,5 – 8,5 7. Аміак 0,05 мг/дм3 2 мг/дм3

8. Твердість 3 моль/дм3 7 моль/дм3

9. Залізо 0,05 мг/дм3 0,3 мг/дм3

10. Хлориди 16,3 мг/дм3 350 мг/дм3

11. Марганець 0,05 мг/дм3 0,1 мг/дм3 12. Сульфати 27,9 мг/дм3 500 мг/дм3 13. Нітрати 7,2 мг/дм3 10 мг/дм3 14. Нітрити 0,003 мг/дм3 0,02 мг/дм3

2.3. Аналіз взаємозв’язків між геологічною будовою, гідрологією, гірськими породами і

ґрунтами В цьому підрозділі шляхом співставлення наукових і наших досліджень, картографічних

матеріалів проаналізовано взаємозв’язки та обґрунтовано висновки про причини фонтанування джерел та виникнення «гейзера» Парашка: залягання водоносного горизонту між двома водонепроникними горизонтами: літотамнієвим

Розточчям (пісковики, зцементовані вапняком) і Краковецькими мулами (відкладами) Надсяння; замулювання джерела призводить до збільшення тиску води; коли тиск води перемагає опір піщаних відкладів, джерела вибухають.

2.4. Дослідження водної рослинності Подальші дослідження базувались на вивченні рослинного світу озера і прибережної території.

Спостереження велися у різні пори року, фотографували, збирали зразки, виготовили гербарій і визначали, до якого виду належать рослини. Цікаво, що більшість водних рослин урочища є багаторічними і вічнозеленими. Вони добре пристосувались до температури води – навіть зимові морози не загрожують їхній життєдіяльності.

Під час огляду рослинності водойми ми вивчали рослини різні за екологією щодо водного фактора: гідрофіти – справжні водні рослини, повністю або більшою частиною занурені у воду; гігрофіти – рослини надмірного зволоження; мезофіти – рослини достатнього (середнього) зволоження.

Перехідною групою є гідрогігрофіти – водно-болотні (земноводні) рослини, або гелофіти. Вони займають як водні, так і зволожені місця берегів. Гідробіонти – всі організми, які живуть повністю у водному середовищі. Поміщено рисунок, на якому відображено екологічні групи вищих водних рослин: гелофіти,


вкорінені плейстофіти, вкорінені гідатофіти, невкорінені або вільноплаваючі плейстофіти, невкорінені гідатофіти.

Вологолюбні рослини – гігрофіти, а часто і мезогігрофіти ростуть по берегах озерця Парашка і є компонентами рослинних угруповань звичайної прибережної зони. До власне водної флори озерця Парашка можна віднести лише гідрофіти, гелофіти і ті з гідрофітів, які у воді утворюють стійкі довгоіснуючі угруповання [10].

Наші дослідження були направлені на вивчення чинників проростання рослин у водоймі протягом року та визначення їхньої причетності до чистоти та прозорості води. У процесі роботи ми дійшли висновку, що визначити вид рослин можна при комплексному круглорічному обстеженні розвитку пагонів, квітки, насіння, шишечки, оскільки наявність тільки вегетативних органів рослини (кореня, стебла, листків) є недостатньою. Необхідно мати генеративні органи рослини (квітку, плід, насінину). Повного комплексу досліджень ми не встигли провести, проте отримані дані дають можливість визначити родину та описати будову рослин. Користуючись визначником, ми дізнались назви рослин: берута, вероніка, гліцерія [11]. Дальше поміщено опис рослин із фотоматеріалами.

РОЗДІЛ 3 ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ТЕРИТОРІЇ УРОЧИЩА

У цьому розділі обґрунтовано наступні перспективи: - розповсюдження інформації про джерело, оскільки екологічні знання – ключ до збереження навколишнього середовища;

- розробка спільних заходів (школа, місцеве самоврядування, громадськість) із очищення навколишньої території від сміття;

- підтримка екологічної стабільності урочища; - організація режиму регульованої рекреації на території урочища за напрямками: надати урочищу

статусу пам’ятки природи місцевого значення; дозволити контрольований вхід на територію урочища краєзнавцям, туристам, любителям природи у супроводі відповідних працівників; розробити правила перебування на території урочища; прокласти екологічну стежку від школи до урочища Парашка; встановити інформаційні стенди про урочище; поширювати інформацію про джерело серед громадськості.

ВИСНОВКИ Екологічний проект містить висновки, список джерел інформації та додатки. � Фотозвіт дослідження урочища та відеофільм. � Презентація Paver Point «Урочище Парашка – унікальний природний комплекс». � Колекція гірських порід та гербарій прибережних і водних рослин. � Матеріали екологічних заходів. � Тези.

Література 1. Геренчук К. І. Природа Львівської області. – Львів: Вид-во Львів. ун-ту, 1972. – 220 с. 2. Косик Н., Косик Л. Скарби Яворівщини. Науково-краєзнавче видання. – Львів: Логос, 2009. – 244 с. 3. Костриця М. Є. Практикум з географічного краєзнавства. – К.: Радянська школа,1979. – 158 с. 4. Краєзнавство і туристика. Розточчя – перлина Львівщини. – Львів, 1995. – Число 1. – 34 с. 5. Кукурудза С. І. Визначення якості природних вод у контексті моніторингу геосистем. Текст лекцій. – Львів:

ЛДУ, 1994. – 80 с. 6. Лаба В. Історія села Старичі. – Львів, 2004. – 48 с. 7. Основи загальної екології: підручник / Г. О. Білявський, М. М. Падун, Р. С. Сурдуй. – друге вид. – К.:

Либідь, 1995. – 368 с. 8. Підземні води західних областей України / під. ред. Штогрин О. Д., Гавриленко К. С. – К.: Наук. думка,

1968. – 437 с. 9. Прус І. Т. Краєзнавча робота в школі. – К.: Радянська школа,1984. – 112 с. 10. Розточанський збір – 2000: Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції (с. Старичі, 17–18

листопада 2000 р.) – У 2-х кн. – Львів: Меркатор, 2001. 11. Трав’янисті рослини України. Атлас-визначник / уклад: Світлана Морозюк, Віра Протопопова. – К:

Навчальна книга – Богдан, 2007. – 216 с. 12. Хімія води і мікробіологія: Методичні вказівки до лабораторних робіт / уклад: В. Ф. Накорчевська,

Т. В. Аргатенко. – К: КНУБА, 2003. – 40 с. Інтернет-ресурси: � Салик М. І., Косик Н. М. Урочище Парашка – унікальний природний комплекс / [електронний ресурс]. -

Режим доступу: http://www.slideshare.net/


Орислава Турчинська, Анжела Дроняк, Ліліана Варениця

Україна – енергетично незалежна держава (інформаційно-дослідницький проект)

Тип проекту: інформаційно-дослідницький, міжпредметний. Учасники проекту: учні 8 класу. Проблема: «Як не допустити виникнення енергетичної кризи в Україні?» Мета проекту: систематизувати і узагальнити знання про паливо та паливно-енергетичні ресурси

України. Запропонувати заходи, які не допустять виникнення енергетичної кризи. Завдання проекту: � Організація пошуково-дослідницької роботи учнів з проблеми «Як не допустити виникнення

енергетичної кризи в Україні?» � Проведення презентації проекту у формі усного журналу за тематичними питаннями:

1. Види палива, його використання. Питома теплота згоряння палива. 2. Паливно-енергетичні ресурси України і їх запаси. 3. Альтернативні джерела енергії та актуальність їх використання. 4. Шляхи виходу України з енергетичної кризи.

� Розвиток пізнавальних інтересів і творчих здібностей учасників проекту. � Вдосконалення життєвих компетентностей учнів.

Методичні поради: проект проводиться з метою формування в учнів уявлення про паливо та паливного-енергетичні ресурси України, поглиблення знань про географічну картину світу, взаємодію суспільства і природи.

План усного журналу з рекомендованими джерелами інформації вчитель оголошує учням заздалегідь. Педагог ознайомлює учнів із правилами проведення даного заходу. Для оформлення кабінету можна використати географічні карти, схеми та плакати, виготовлені учнями.

З метою емоційного насичення уроку виступи учнів варто супроводжувати демонстрацією відповідних фрагментів комп’ютерної презентації, слайд-фільмів.

I. Актуалізація проблеми. Як уникнути енергетичних криз? Це питання неодноразово піднімалося у багатьох країнах світу.

Зокрема, у Європі прийнято енергетичну стратегію, яка коротко позначена цифрами 20–20–20. Це означає, що на Заході ставлять завдання 20 % енергії виробляти за рахунок альтернативного палива, на 20 % скоротити викиди в атмосферу і на 20 % зменшити споживання енергоресурсів.

Ці питання неодноразово порушувались і в Україні. Які ж кроки потрібно зробити, щоб запобігти виникненню енергетичної кризи? Це питання лягло в основу роботи над нашим проектом. II. Етапи реалізації проекту. Діагностико-концептуальний:

1. Створення і визначення функцій пошукових груп. 2. Розподіл доручень між керівниками та учасниками проекту. 3. Пошук джерел інформації з даної теми.

Організаційний: 1. Аналітична група здійснює анкетування вчителів та учнів 8-х класів з проблеми:

«Використання різних видів палива для опалення житла». Обробка анкет. 2. Проведення тематичних виховних годин «Альтернативні джерела енергії та

енергозбереження». 3. Випуск інформаційних плакатів, що демонструють забезпеченість України різними видами

палива та візуалізують структуру споживання. 4. Організація та проведення акції «Я – за нетрадиційні джерела енергії». 5. Організація та проведення конкурсу малюнків на теми: «Збережи тепло в оселі» та «Будинки

майбутнього». 6. Збирання матеріалів періодичної преси про енергетичну кризу в різних країнах світу. 7. Систематизація та оформлення отриманого матеріалу.

Практичний: 1. Створення групи контролю за енергозбереженням у школі. 2. Проведення презентації проекту у формі усного журналу. 3. Створення комп’ютерної презентації проекту.


ІІІ. Очікувані результати. Визначення заходів, які запобігають виникненню енергетичної кризи. Удосконалення життєвих компетентностей учнів: інформаційної, соціальної, комунікативної,

продуктивної творчості, саморозвитку та самоосвіти). Формування навичок дослідницької роботи. Удосконалення вмінь орієнтуватись в інформаційному просторі та аналізувати отриману

інформацію. Створення ілюстративних та інформаційних матеріалів.

Сторінки усного журналу Вступ. Сторінка перша. Види палива, його використання. Питома теплота згоряння палива. Сторінка друга. Паливно-енергетичні ресурси України, аналіз потужностей. Сторінка третя. Альтернативні джерела енергії та актуальність їхнього використання. Сторінка четверта. Заходи, що запобігають виникненню енергетичної кризи в Україні. Вступне слово вчителя Сьогодні ми з Вами розглянемо паливні корисні копалини, проаналізуємо їхні запаси,

закономірності розміщення. Будемо опиратися на знання з фізики, отримані у 8-му класі про види палива та про питому теплоту згоряння. Використовуючи інформацію, зібрану під час роботи над проектом, розглянемо альтернативні джерела енергії та запропонуємо свої заходи, що запобігають виникненню енергетичної кризи в Україні.

У роботі над проектом брали участь 4 групи експертів, які працювали над заданими темами. Проведемо презентацію нашого проекту, гортаючи сторінки усного журналу.

Сторінка перша Види палива, його використання. Питома теплота згоряння

Перший експерт. Види палива. Історія видобутку і використання. Паливо – це речовина, яка, згоряючи, дає високий тепловий ефект. Для сучасної цивілізації паливо –

необхідна умова існування. Як видно з рис. 1, воно використовується в різних галузях: у промисловості, для транспорту, для обігріву житла та приготування їжі.

Історія видобутку та використання палива сягає у сиву давнину. 500000 років тому, під час льодовикового періоду, людина навчилась добувати вогонь і підтримувати вогнище на місці стоянки. Першим паливом, яке вона використовувала, були дрова. Всього 150–200 років тому металургійні заводи працювали на дровах. Дрова були паливом і для паровозів.

У древньому Китаї ще в 1000 році до н. е. видобували вугілля та використовували його для виплавки міді. Пізніше його стали використовувати у процесі виробництва фарфорових виробів, кольорових металів, паперу, пороху.

У Європі першими почали добувати вугілля жителі Британії. І вже в XIV–XIX ст. саме Англія видобувала найбільші обсяги вугілля у світі. Як свідчать численні археологічні знахідки, на території України кам’яне та деревне вугілля використовували вже у X–XI ст.

Перші згадки про видобуток і використання нафти відносяться до 400–300 рр. до н. е. Олександр Македонський завоював територію нинішнього Азербайджану і закріпився на узбережжі Каспійського моря. Тут місцеві жителі показали йому світильники, які горіли яскравим білим полум’ям. Жир, який використовувався в них, був рідким і жовтого кольору. Його називали «нафата», що означало «той, що просочується», бо він просочувався крізь гірські породи. Очевидно, звідти і походить слово «нафта». Другий експерт.

Види палива. Питома теплота згоряння палива. Є такі різновиди палива: тверде (дрова, кам’яне вугілля, торф, сухий спирт); рідке (нафта, бензин,

дизельне паливо, гас) та газоподібне (природний газ, пропан, бутан). Основною характеристикою палива є питома теплота його згоряння.

Введемо цю фізичну величину. Вона позначається буквою q і у системі СІ вимірюється в Дж/кг. Питома теплота згоряння палива – це фізична величина, яка характеризує певне паливо і дорівнює

кількості теплоти, що виділяється у процесі повного згоряння 1 кг палива. Розглянемо таблицю 1. Різні види палива мають різну питому теплоту згоряння. Це означає, що при

спалюванні різних видів палива масою 1 кг виділяється різна кількість теплоти. Щоб обчислити кількість теплоти, що виділяється при повному згорянні палива масою m, потрібно

питому теплоту згоряння палива помножити на масу палива: Q=qm


Серед усіх видів палива, які використовуються в нашій країні, можна виділити три основних: кам’яне вугілля, нафта (та продукти її переробки), природний газ. Чому?

По-перше, всі ці види палива мають велику питому теплоту згоряння. По-друге, Україна має великі запаси кам’яного вугілля, які забезпечують потреби її господарства на

94 %. По-третє: нафта і газ (майже 70 % якого Україна експортує з Росії) транспортуються найдешевшим

видом транспорту – нафто- та газопроводами.

Сторінка друга Паливно-енергетичні ресурси України і їхній аналіз

Перший експерт. До паливних корисних копалин належить нафта, природний газ, вугілля, торф та горючі сланці. Розглянемо закономірності поширення цих корисних копалин. Паливні корисні копалини поширені

переважно у межах тектонічних западин і плит платформенних областей, а також передгірських крайових прогинів.На території України є всі основні види паливних ресурсів. Провідне місце серед них має кам’яне вугілля. - Головні запаси кам’яного вугілля зосереджені у двох басейнах – Донецькому та Львівсько-

Волинському. - Буре вугілля є у Придніпров’ї, Поділлі та Закарпатті. Найбільшим є Дніпровський буровугільний

басейн. - Родовища горючих сланців є в Карпатах, на Поділлі, в межах Українського щита. - Торфові родовища розташовані переважно на Поліській низовині, в річкових долинах. - Родовища нафти і газу зосереджено у трьох регіонах: Карпатському, Дніпровсько-Донецькому,

Причорноморсько-Кримському. Останнім часом з’ясувалось, що нафта і газ містяться у породах Українського щита.

Другий експерт. Кам'яне вугілля. Перша письмова згадка про відкриття великого родовища вугілля на Україні датована 1721 роком,

коли Петро I видав указ про початок видобування його в державних цілях. Це поклало початок промисловому видобутку в Україні. Перша шахта була збудована в 1795 році на правому березі річки Сіверський Донець, глибиною 75 метрів.

Донецький басейн був і залишається найбільшим в Україні районом видобутку кам’яного вугілля. Він займає площу понад 50 тис. км2 і зосереджує близько 98 % запасів кам’яного вугілля України. Розташований у трьох східних областях – Донецькій, Луганській і Дніпропетровській. Запаси вугілля оцінюються в 109,0 млрд. тонн в шарах потужністю 0,6–1,2 м. Тут залягає коксівне, газове вугілля та антрацит. Але Донецький басейн відрізняється великими глибинами залягання вугільних шарів, у зв'язку з чим видобуток можливий лише підземним способом і на великій глибині (до 1200 м). Тому собівартість вугілля тут вища, ніж у середньому по СНД.

Львівсько-Волинський басейн знаходиться на заході України (у Львівській та Волинській областях) та має площу близько 10 тис. км2. Про наявність тут покладів повідомив геолог М. М. Тетяєв у 1912 році. Будівництво шахт і допоміжних промислових підприємств почалось у 1949 році, а в 1957 році була введена в дію перша шахта. Тепер їхня кількість сягнула 20. Цей басейн має значно менші запаси, вугілля в ньому сірчисте, переважно енергетичне, з невисокою теплотворною здатністю. Максимальна потужність кам’яновугільних шарів – 2,8 м. Третій експерт.

Буре вугілля і торф. Основні ресурси бурого вугілля знаходяться у Дніпровському буровугільному басейні. Він займає

площу близько 150 тис. км2. Його родовища знаходяться в Кіровоградській, Дніпропетровській і Житомирській областях. Загальні розвідані запаси становлять 6 млрд. тонн. Залягає вугілля близько до поверхні, тому його можна добувати відкритим способом. Це вугілля піддається брикетуванню, може використовуватись для спалювання на електростанціях і в побуті. Родовища бурого вугілля відомі також в Полтавській і Харківській областях, у Придністров’ї, Передкарпатті та Закарпатті.

Значні запаси торфу є на півночі України. До 65 % запасів торфу припадає на район Полісся, а 30% знаходиться у лісостеповій зоні. Всього виявлено понад 1500 родовищ торфу. Торф використовується як паливо, добриво, як цінна сировина для хімічної промисловості. Четвертий експерт.

Нафта і газ. Відомо, що населення «нафтових» районів Галичини з дуже давнього часу користувалися в

домашньому побуті нафтою і озокеритом. Крім того, архівні документи вказують, що Західна Україна є одним із найстаріших нафтових районів світу. Перші свідчення про видобування нафти у Західній Україні


відносяться до середини ХVII ст. Важку працю робітників на нафтових копальнях описав Іван Франко у повісті «Борислав сміється».

Сьогодні в Україні взято на державний облік 355 родовищ, у яких видобуток нафти і газу є доцільним. Більш ніж на 30 газових родовищах сьогодні здійснюється будівництво нових свердловин глибиною 1,5–7 тис. м.

Карпатський нафтогазоносний район охоплює родовища Передкарпаття, Українських Карпат і Закарпаття. Тут виявлено понад 30 родовищ газу. Найбільшими нафтогазовими родовищами є Волинське, Бориславське, Дашавське.

Дніпровсько-Донецький нафтогазоносний район розташований на Лівобережжі України у межах Дніпровсько-Донецької западини. Понад 80 % видобутку нафти і газу припадає саме на нього. Найбільшими газовими родовищами є Шебелинське, Єфремівське, нафтовими – Леляківське, Глинсько-Розбишівське, нафтогазовими – Качанівське, Яблунівське та Гнідинцівське. Всього тут виявлено понад 140 родовищ.

Причорноморсько-Кримський нафтогазоносний район займає територію Причорноморської низовини та степового рівнинного Криму. У ньому розвідано понад 60 родовищ нафти і газу. Найбільшими серед них є Джанкойське, Глібівське, Штормове, Казантипське. Перспективними щодо газу є ділянки Чорного моря на глибині 700–750 м. На глибині 300–350 м існують умови для утворення сумішей вуглеводневих газів. Про можливість добування копалин свідчить досвід інших країн.

Перспективними на нафту і газ також вважають породи Українського щита, де починають освоювати новий газонафтовий басейн, а також о. Зміїний. П’ятий експерт.

Аналіз запасів палива. Відомо, що вугілля – це єдиний вид палива, розвідані запаси якого можуть забезпечити потреби

промисловості України на найближчі 300 років (при максимальних потребах господарства країни 140–150 млн. т у рік). У структурі запасів палива України на вугілля припадає аж 94 %, тоді як на газ – 3,6 %, а на нафту – 1,2 %. На Україну припадає 2 % світового видобутку кам’яного вугілля.

Головним споживачем кам’яного вугілля є електроенергетика та металургія. Відомо, що 90 зі 104 енергоблоків України працює на вугіллі. Частка вугілля серед усіх запасів енергоресурсів країни складає 95,4 %, тому зрозуміло, що воно і надалі залишиться головним енергоносієм. Але якщо говорити про структуру споживання паливних ресурсів в Україні, то вугілля тут поступається газу (відповідно 22,9 % та 39 % ). Про це свідчать дані таблиці 2.

Незважаючи на значні запаси палива, потреби господарського комплексу України за рахунок власних ресурсів нафти і газу задовольняються лише на 10–20 %. Цей показник показує велику залежність України від імпортних енергоносіїв, а саме від російського газу. Відомо, що близько 70 % від усього природного газу, що споживається в Україні, складає імпорт з Росії. Своєю чергою майже 90 % російського газу транспортується через територію України в Західну Європу. І хоча у структурі витрат палива відсоток природного газу останніми роками має тенденцію до зменшення, все ж він залишається паливом № 1 в Україні (див. таблицю 2).

Великі надії ми покладаємо на шельф Чорного та Азовського морів. Геологи передбачили, що початкові потенційні ресурси газу в Україні можуть складати понад 7 трлн. м3, а потенційні ресурси вуглеводнів біля українських берегів – понад 1530 млн. т умовного палива.

Сторінка третя

Альтернативні джерела енергії та актуальність їхнього використання

Перший експерт. Нетрадиційні та відновлювані джерела енергії (НВДЕ). До НВДЕ відносять малу гідроенергетику, геотермальну, сонячну, фотоелектричну енергію, енергію

припливів, хвиль океану, вітру, тверду біомасу, гази з біомаси, рідкі біопалива та відновлювані муніципальні відходи, а також теплоенергію, «створювану» завдяки тепловим насосам, шахтний метан та інші.

На сьогодні частка НВДЕ у виробництві енергії у світі ще не є значною (близько 14 %). В Україні частка НВДЕ в енергетичному балансі становить лише 7,2 %.

Усі види НВДЕ мають такі визначні переваги, як дуже низький рівень (або їхня відсутність) викидів парникових газів, невичерпний (відновлюваний) запас палива, необхідний для їхньої реалізації. Саме тому ринок НВДЕ у світі набуває все більших темпів розвитку. Приклад цього – щороку у НВДЕ інвестують понад 100 млрд. дол. США.

Можливості використання НВДЕ мають усі області України (див. таблицю 5). Проте справа із впровадженням НВДЕ у країні іде занадто низькими темпами. Головна причина – відсутність системи економічного стимулювання переходу до використання НВДЕ.


Серед пріоритетних видів НВДЕ, які вже сьогодні можуть успішно розвиватися, можна назвати біоенергетику, вітрову, малу гідроенергетику, сонячну та геотермальну енергетику, використання синтезу газу та шахтного метану.

Коротко охарактеризуємо кожен із видів. Другий експерт.

Біоенергетика. В Україні вона має широкий спектр сировинних ресурсів, які можна використовувати як шляхом прямого спалювання, так і для виробництва біогазу, біодизелю, біоетанолу, твердих паливних брикетів та ін. Це і відходи лісового господарства, побутові відходи і, нарешті, спеціально вирощувана біомаса, зокрема – ріпак, сприятливі умови для вирощування якого є в багатьох регіонах України.

Але і тут є свої проблеми. По-перше, розширення площ під ріпак має спонтанний характер і практично весь урожай експортується; по-друге, під ріпаком земля швидко виснажується; по-третє, відсутні також технічні умови і регламенти на виробництво, зберігання, використання біодизельного пального і т. д.

Вітроенергетика. На сьогодні є найбільш розвиненим видом НВДЕ в Україні. Україна має власні розробки вітроенергетичних установок (ВЕУ) та власне промислове виробництво, є і ліцензійні ВЕУ. Працюють вісім вітрових електростанцій (ВЕС) в Криму, Приазов’ї та в Карпатському регіоні. Починаючи з 1997 року, коли була прийнята Комплексна програма будівництва ВЕС, вітроенергетика в Україні отримала державну підтримку у вигляді надбавки до тарифу за електроенергію. Про перспективи розвитку свідчать дані таблиці (див. табл. 4). Третій експерт.

Мала гідроенергетика. Україна має потужні ресурси гідроенергії малих рік – біля 63 тисячі малих рік, потенціал яких складає до 28 % від загального гідропотенціалу України. Перевага малої гідроенергетики – малі капітальні витрати, дешева та екологічно чиста енергія, наявність у країні достатнього науково-технічного потенціалу та досвіду використання обладнання. На сьогодні в Україні є менше 40 таких електростанцій. Основними причинами недостатнього розвитку цього напряму є складний економічний і фінансовий стан, значне подорожчання будівництва, недостатня підтримка з боку держави.

Сонячна енергетика. Сьогодні в Україні сонячна енергія використовується для гарячого водопостачання, для виробництва електроенергії на основі фотоелектричних перетворювачів. Як свідчать дані таблиці 5, енергетичний потенціал у цій галузі мають всі області, а найбільше – південні області України.

Перша приватна сонячна електростанція в Україні знаходиться поблизу Львова у с. Солонка. Її власник – Баб’ячок Р. І.

Перша в Західній Україні сонячна електростанція працює у селі Ралівка біля Самбора. 3888 сонячних елементів (потужністю 1,1 Мвт) генерують енергію сонця, видаючи в енергетичну систему до 600 кВт електроенергії. Цієї кількості електрики достатньо для того, щоб освітити Ралівку, а це 1200 дворів і 27 чотириповерхових будинки (4500 осіб).

Геотермальна енергетика. Найбільш сприятливі умови для використання геотермальних вод існують у Закарпатті і в Криму, але навіть у цих районах використовується не більше 2 % потенціалу. У смт. Брюховичі поблизу Львова відкрито гарячі джерела. Геотермальні води можуть бути використані для опалення та гарячого водопостачання. Перспективним напрямом є спорудження ГеоТЕС, які є екологічно чистими і рентабельними, з низькими термінами окупності (менше 5 років). Четвертий експерт.

Надійним додатковим джерелом енергії в Україні може бути синтез газ, який можна одержати із бурого вугілля, відходів переробки кам’яного вугілля, торфу, а також шахтний метан.

Шахтний метан – найцінніший енергоносій. За запасами шахтного метану Україна посідає 4 місце у світі, але його видобуток (утилізація) складає всього 80 млн. м3 на рік. Решта – викидається в атмосферу, забруднюючи її і погіршуючи екологічні умови регіону. Щорічно системи вентиляції й дегазації вугільних шахт України викидають в атмосферу понад 3,5 млрд. м3 метану (зазначимо, що щорічний видобуток природного газу в Україні складає близько 18 млрд. м3). Додамо до цього той факт, що наявність метану у шахтах дуже ускладнює ведення гірських робіт і створює реальну загрозу виникнення пожеж і вибухів у зонах його скупчення. Висновок один – видобуток метану буде вирішувати одразу кілька важливих проблем.

Виступ аналітичної групи Опрацювавши анкети учнів 8-х класів, ми можемо зробити такі висновки:

1. Природний газ для обігріву помешкань використовує 100 % сімей. 2. 59 % опитаних відзначили, що у зв’язку з підвищенням оплати за газ їхня сім’я зменшила його

споживання з метою економії. 3. 19,6 % сімей для обігріву помешкань крім газу використовують інші види палива (переважно дрова). 4. 17 % сімей задумуються про зміну виду палива.


Висновок: � очевидна залежність наших сімей від споживання газу; � необхідні заходи запобігання виникненню енергетичної кризи в Україні.

Сторінка четверта Заходи запобігання виникненню енергетичної кризи в Україні

Оскільки запаси паливно-енергетичних ресурсів зменшуються, альтернативні ж джерела енергії ще мало використовуються, ми пропонуємо такі заходи, що запобігатимуть виникненню енергетичної кризи в Україні: � формування моделей поведінки та дій людей, що відповідають потребам сталого розвитку; � популяризація серед населення ідей сталого розвитку; � розробка та впровадження енергозберігаючих технологій; � якнайшвидше використання нетрадиційних та відновлюваних джерел енергії (енергії сонця, вітру,

біоенергії), шляхом створення системи економічного стимулювання переходу до використання НВДЕ, залучення інвестицій для їхнього розвитку та пропаганди;

� збільшення видобутку газу і кам’яного вугілля в Україні, розширення масштабів геолого-розвідувальних робіт;

� здійснення альтернативних шляхів постачання газу в Україну; � значне збільшення інвестицій у газову та вугільну промисловість з метою їхньої модернізації та

впровадження нових технологій видобутку. Що можемо зробити ми вже сьогодні у цьому напрямку?

� утеплення власної оселі та рідної школи; � заміна старих вікон на нові з енергозберігаючими склопакетами; � заміна старого обладнання для обігріву приміщення на нове, яке споживає менше газу; � заміна традиційних жарівок на енергоощадні; � встановлення котлів для опалення твердим паливом (дровами).

Додатки Таблиця 1. Питома теплота згоряння палива

Речовина q, МДж/кг Антрацит 30 Бензин 46 Водень 120 Гас 46 Деревне вугілля 34 Дизельне пальне 42 Дрова сухі (дуб) 10 Кам’яне вугілля 27 Порох 4 Природний газ 44 Нафта 44 Спирт 27

Таблиця 2. Структура витрати палива за напрямами 2010 року в Україні (у відсотках) Показники 2000 р. 2010 р.

Природний газ 44,6 39,0 Вугілля 22,4 22,9 Нафта 7,6 12,7 Дизельне паливо 4,0 3,8 Автомобільний бензин 2,5 2,6 Топковий мазут 1,0 0,9

Таблиця 3. Виробництво теплової та електричної енергії з НВДЕ в світі Тип відновлюваного джерела енергії

Виробництво енергії, % 1995 рік

Виробництво енергії, % 2010 рік

Біомаса 60,2 74,2 Мала гідроенергетика 35,5 16,8 Вітроенергетика 0,5 3,8 Геотермальна енергетика 3,4 2,9 Сонячні теплові колектори 0,4 2,2 Фотоенергетика 0,003 0,1


Таблиця 4. Виробництво електричної та теплової енергії з НВДЕ в Україні (у %) Показники 2001 рік 2010 рік

Велика гідроенергетика 78,7 68,7 Біоенергетика 17,9 23,76 Вітроенергетика 0,2 3,15 Мала гідроенергетика 3,1 2,16 Сонячні теплові колектори 0,04 1,72 Геотермальна енергетика 0,07 0,49 Фотоелектрична енергетика 0,02


1. Беззубко Л. В. Географія промисловості України. 9 клас. Матеріали до теми. – Х.: Вид. група. «Основа», 2004. – 112 с. – (Б-ка журналу «Географія»; вип. 11).

2. Божинова Ф. Я. та ін. Фізика. 8 клас: підручник / Ф. Я. Божинова, І. Ю. Ненашев, М. М. Кирюхін. – Х.: Ранок-НТ, 2008. – 256 с.

3. Загальні критерії оцінювання навчальних досягнень учнів у системі загальної середньої освіти. Наказ МОН України від 05.05.2008 р., № 371.

4. Заставний Ф. Д. Фізична географія України: підруч. для 8 кл. серед. загальноосвіт. шк. / Вид. 3-тє, зі змінами. – К.: Форум, 2004. – 239 с.

5. Пестушко В. Ю. Фізична географія України: підруч. для 8 кл. загальноосвіт. навч. закл. / В. Ю. Пестушко, Г. Ш. Уварова. – К.: Ґенеза, 2008. – 288 с.

6. Проектна діяльність у школі / упоряд. М. Голубенко. – К.: Шк. світ, 2007. – 128 с. Інтернет-ресурси:

http://vgolos.com.ua/articles/na_lvivshchyni_zapratsyuvala_persha_sonyachna_elektrostantsiya_video_112686.html

Орислава Турчинська

Геоекологічна ситуація в Україні (інформаційно-дослідницький проект)

Проблема: покращення навколишнього середовища в Україні. Мета: Систематизувати і узагальнити знання про геоекологічну ситуацію в Україні, про основні

забруднювачі навколишнього середовища. Завдання проекту:

� організувати пошуково-дослідницьку роботу учнів довкола проблеми «Покращення навколишнього середовища в Україні, у рідному краї»;

� вчити аналізувати геоекологічну ситуацію в Україні; � формувати екологічне мислення і культуру; � розвивати навики самостійної роботи з пошуку необхідної інформації у різних джерелах

інформації; � визначити основні шляхи охорони природи; � випустити інформаційний альманах «Збережемо довкілля»; � провести конференцію «Геоекологічна ситуація в Україні».

Етапи роботи над проектом: I. Актуалізація проблеми Учитель. Людина, здійснюючи господарську діяльність, все більше впливає на природне

середовище України. Особливо значний вплив відчувається у густо населених районах з розвинутою промисловістю. Сучасне виробництво руйнує найтісніші взаємозв’язки природних систем, порушує природну рівновагу, природа втрачає здатність до самоочищення і відновлення. Забруднення повітря, води й земель перевищило екологічно допустимі межі.

Вплив людини на атмосферу настільки значний, що вже призводить до глобальних змін клімату. Основними забруднювачами атмосфери є підприємства металургії, енергетики, вугільної та нафтохімічної промисловості. Потужним забруднювачем повітря є автомобільний транспорт.

Дуже забрудненими є річки, озера і моря України. Внаслідок господарської діяльності зменшуються запаси та погіршується якість підземних вод. Особливо погіршується якість підземних вод в економічно розвинених районах, на територіях інтенсивного сільськогосподарського виробництва.


За останні десятиріччя істотно змінилась якість ґрунтів, зменшилась кількість гумусу, активізувалась водна і вітрова ерозія. Значні земельні площі зайнято під звалища промислових і побутових відходів.

Найбільшої шкоди природному середовищу завдала катастрофа на Чорнобильській АЕС, що набула глобального характеру. Картографічний аналіз показав, що 15 % території країни – це надзвичайно забруднені території. До них належать Донецька, Дніпропетровська, Луганська, Кіровоградська, Чернівецька області. II. Планування роботи � Створення пошукових груп з питань вивчення забруднення:

- атмосферного повітря; - поверхневих і підземних вод; - ґрунтів, сільськогосподарських угідь, населених пунктів; - вплив аварії на Чорнобильській АЕС на навколишнє середовище;

� визначення джерел інформації (бібліотека, підручники, екологічні вісники і журнали, преса, телебачення, Інтернет);

� визначення критеріїв оцінювання; � оформлення проекту; � розподіл обов’язків між членами пошукової групи; � форми презентації проекту: випуск альманаху «Збережемо довкілля», проведення конференції

«Геоекологічна ситуація в Україні». ІІІ. Здійснення проекту:

� аналіз зібраної інформації; � оформлення звітів пошукових груп з конкретних питань; � підготовка виступів на конференції; � випуск альманаху (кожна група висвітлює своє питання на окремих сторінках, використовує

фотографії, вірші, діаграми, картосхеми тощо); � обговорення шляхів покращення геоекологічної ситуації в Україні, в рідному краї:

- забезпечення промислових підприємств сучасними фільтрами, з максимальним ступенем вловлювання шкідливих викидів в атмосферу;

- збільшення кількості ТЕС, які використовують більш чисте паливо (газ); - припинення промислової вирубки лісу; - прийняття Державної програми по відновленню лісів і лісосмуг; - проведення озеленення міст і сіл; - збільшення фонду природо-заповідних територій України; - комплексна переробка сировини; - утилізація відходів; - впровадження нових безвідходних технологій виробництва; - удосконалення законодавства про відповідальність громадян за нанесення шкоди природному

середовищу. Особистий вклад учнів в охорону навколишнього середовища: - посадити в районі своєї школи, житла дерева і квіти; - не засмічувати довкілля. Не залишати у лісі, на водоймах, в місцях відпочинку після себе

сміття. Залишати місце, де ти відпочивав, чистим; - не рубати без потреби дерев у лісі чи парку. Не ламати гілок дерев і кущів, не пошкоджувати їх

ножем та сокирою; - не зривати даремно лісових і польових квітів. Для букетів краще використовувати квіти,

вирощені на грядці; - не руйнувати мурашники, оберігати їх; - не здіймати галас у лісі, на берегах річок, озер, бо птахи залишать місце свого гніздування; - виготовляти шпаківні, синичники, дуплянки для гніздування перелітних птахів; - оберігати джерела і доглядати за ними; - не розкладати вогнищ під деревами, на сухій траві, не залишати вогнище не загашеним. IV. Звіт і презентація проекту На дошці висить плакат: «Є таке непорушне правило: прокинувся раненько, вмився, причепурився

– і відразу наведи порядок на своїй планеті» (Антуан де Сент-Екзюпері). � випуск альманаху «Збережемо довкілля»; � проведення конференції «Геоекологічна ситуація в України».


V. Оцінка і самооцінка результатів роботи, проекту. Критерії оцінювання: � актуальність проблеми; � використання різноманітних джерел інформації; � завершеність проекту; � використання наочних матеріалів для передачі змісту; � практичність і реальність запропонованих заходів.

Орислава Турчинська, Анжела Дроняк

Тиждень довкілля у школі (в рамках відзначення Міжнародного Дня Землі)

Загальнолюдським символічним святом лю-бові і турботи про нашу планету є Міжнародний День Землі, який відзначають щорічно 22 квітня. Вперше із пропозицією призначити щорічний день, присвячений озелененню навколишньої території, звернувся ще у 1872 році американець Джон Стерлінг Мортон. У 1990 році 22 квітня було оголошено Міжнародним святом. Цього дня кожна людина може зробити свій внесок у справу захисту навколишнього середовища: зда-ти макулатуру або відпрацьовані батарейки, посадити дерево або квіти, прибрати прибудин-кову територію, відмовитись на один день від поїздок на автомобілі.

У рамках відзначення Міжнародного Дня Землі в школі можна провести Тиждень довкіл-ля. До роботи слід залучити не лише вчителів природничого циклу, а й учителів початкових класів, класних керівників, вчителів трудового навчання та образотворчого мистецтва, батьків, громадськість та місцевих депутатів. Варто попередньо вивісити на дошці оголошень план Тижня довкілля, перед тим обговоривши його на педагогічній раді та на учнівській раді школи.

Під час заходів варто проводити фото- і відео зйомку для створення стінної газети та підсумко-вого відеоролика «Тиждень довкілля у нашій школі».

Із запропонованого орієнтовного плану Тижня довкілля у школі можна вибрати заходи, які найбільше зацікавлять учнів. Орієнтовний план заходів Тижня довкілля у школі День перший � Конкурс віршів і коміксів на природоохоронну тематику; � конкурс стіннівок «Не дамо перетворити Землю на пустелю!»; � виступ колективу екологічної просвіти перед жителями мікрорайону; � екологічна акція «Посади дерево і квіти». День другий � Круглий стіл «Екологічні проблеми нашого міста» (гості – спеціалісти-екологи та активісти Молодіжного екологічного руху);

� тренінг «Традиції і ритуали українців, пов’язані з природою»; � екологічна акція «Чисте джерело – чиста совість».

День третій («День економного використання електроенергії») � Інтегровані уроки, на яких розглянути питання ощадливого використання електроенергії; � конкурс висловів про раціональне вико-ристання електроенергії; � проведення анкетування серед учителів та учнів школи про якісний і кількісний склад жарівок, які використовуються у їхніх оселях; � виготовлення пам’яток «Розумно використо-вуймо електроенергію!», поширення їх серед мешканців району; � екологічна акція «Здав відпрацьовану батарейку – підтримав довкілля».

День четвертий («День без відходів») � Організація збору макулатури; � благодійний ярмарок «Друге життя старих речей»; � майстер-клас по виготовленню екосумок; � майстер-клас по декупажу і розпису скла; � тренінг «Чи можна жити без відходів?»; � проведення соціологічного опитування серед учителів і учнів школи по визначенні власного екосліду.

День п’ятий � Екологічний флеш-моб «Земля у нас одна»; � конкурс «Міс-еко та Містер-еко», на якому учасники будуть представляти свої костюми, виготовлені із вторинної сировини; � виготовлення і встановлення в мікро-районі стаціонарних табличок із закли-ками розумного природокористування; � підведення підсумків Тижня довкілля. Виступи аналітичних груп із резуль-татами анкетування. Нагородження переможців і активних учасників.


Тренінг «Традиції і ритуали українців, пов’язані з природою

Мета: сприяння шанобливому ставленню до традицій свого народу та до природи, розвиток екологічного світогляду. Орієнтовний час проведення: 30–40 хвилин Матеріали і підготовка: папір, плакати, маркери, домашні заготовки. Перед початком тренінгу ведучому варто наголосити, що українці здавна мають тісні зв’язки з

природою. Існує багато народних традицій, приказок, прислів’їв, пісень, які пов’язані з рослинним і тваринним світом. Багатовікові спостереження людей за природними явищами відобразилися у народних прикметах, якими ми користуємось і донині. Українці мають багато свят, які так чи так пов’язані з природою. Багато традицій і свят прийшли до нас ще з язичницьких часів.

Учасники тренінгу діляться на групи по 3–4 особи. Вправа буде більш ефективною, якщо до кожної групи учнів долучаться також батьки.

Завдання: «Описати місцеві або родинні традиції, пов’язані із взаємодією людини і природи». Результати тренінгу: створення і захист плакатів, на яких відображені традиції

(українські / родинні), пов’язані із взаємодією людини з природою.

Додаткові матеріали для тренінгу

Рослини-символи у сімейних обрядах українців

Обрядові дії, пов᾽язані з рослинністю, відігравали важливу роль у календарних святах українців. Ці обряди мали забезпечити людині здоров’я, зміцнити добробут сім’ї, посилити плодючість землі й худоби, вберегти господарство від нечистої сили.

Барвінок для українців є символом моло-дості, кохання та шлюбу. Вінком, сплетеним із барвінку, прикрашали голову молодої на весіллі. На Бойківщині збирання барвінку для весільного вінка супроводжувалося ритуальними піснями і спеціальними обрядами, які мали забезпечити молодим щасливе подружнє життя.

Васильки («зільє Василья», базилік справж-ній) у засушеному вигляді мають сильний стійкий запах, завдяки чому ця рослина має широке ритуальне застосування. Квіти васильків клали за ікони в день Чесного Хреста, ними прикрашали хрести у церквах.

Цілющі властивості васильків відомі здавна. На Волині їх використовували як лікувальний засіб при високій температурі, з них робили купіль для дітей при багатьох хворобах, зокрема жовтяниці. Освяченими на Спаса васильками обкурювали хворих. У народній поезії васильки є символом святості, чистоти, приязні.

Верба відігравала важливу ритуально-обрядову роль у житті українців. За народними уявленнями гілочки верби, посвячені в церкві останньої неділі перед Великоднем – Вербної неділі, набували магічних властивостей. Освяче-ну вербу приносили в дім і вдаряли нею членів сім’ї, найчастіше – дітей, примовляючи: «Будь великий, як верба, а здоровий, як вода, а багатий, як земля». Виганяючи вперше худобу на літнє пасовище, її обов᾽язково вдаряли вербою, щоб уберегти від хвороби та інших напастей. Освячена верба зберігалася в хаті й широко

застосовувалася як лікувальний засіб чи як оберіг. На Херсонщині її клали у воду, в якій купали хвору дитину, на Харківщині запалювали гілочку верби і обкурювали нею хворих на лихоманку. Побутувало повір᾽я, що хату, де є верба, оминатиме блискавка. Вважалося також, що верба перепиняє дорогу в дім нечистій силі.

Горох в українському фольклорі є символом сліз, із ним пов’язували нещастя, біду. Тому в деяких районах хлопці й підлітки, що ходили на Новий рік по хатах, не домішували горох до хлібних зерен, якими посівали. Молоді жінки уникали їсти горох натще, аби не було гірким подружнє життя. Але, не зважаючи на це, з гороху готували як повсякденні, так і ритуальні страви й навіть використовували як оберег.

Дуб здавна користується в народі глибокою шаною. Ще стародавні слов’яни влаштовували біля дуба обрядові дійства, приносили жертви богам. У весільних приповідках і побажаннях дуб виступав символом подружнього життя, міцного здоров’я й довголіття молодих. Коли народжувався син, батьки за народним звичаєм висаджували два жолуді, коли донька – висівали калинове зерня.

Калина в українському фольклорі символізує жіночу красу, дівочу цноту. Поряд із барвінком калина широко використовувалася у народній обрядовості, зокрема весільній: китицями кали-ни прикрашали весільний коровай, калиновим цвітом чи ягодами оздоблювали гільце. Водночас схилена над водою калина нагадує про смуток і журбу.

Мак. Широко розповсюдженим було віруван-ня у чудодійні властивості маку як оберега від лиходійства відьом, упирів. Особливу силу, як вважалося, мав польовий мак, зерна якого самі висипалися з голівок. Якщо таким маком обси-пати обійстя, то жоден упир чи злий дух не зможе зайти в нього, поки не збере і не порахує


всі зернята. Щоб охоронити від відьми дійну корову, її обсипали маком, освяченим на Маковія або на Спаса. На Волині, аби припинити засуху, вкидали у криницю певну кількість зерен свяченого маку.

Осика вважалася нечистим, заклятим дере-вом, оскільки на ній, за християнською леген-дою, повісився Іуда. Ця ж легенда пояснювала постійне, навіть у безвітря, тремтіння листя оси-ки. Тому з її деревини не годилося споруджувати оселі. Водночас осику використовували як один із найбільш надійних оберегів від відьом, упирів тощо. З осиковою палицею можна було пройти вночі лісом, не остерігаючись нечистої сили.

Папороть – реліктова трав’яниста рослина, що ніколи не цвіте, розмножуючись вегетативно. Проте, за народними повір’ями, в ніч на Івана Купала на коротку мить з’являється вогненна квітка папороті. Той, кому вдасться зірвати її, отримує чарівну силу, яка дає змогу знаходити заховані скарби, дізнаватися про долю людей, зцілювати хворих, розуміти мову звірів і птахів. Тому в ніч на Купала сміливці шукали у лісі квітку папороті, дівчата ворожили на вінках, молодь над водою запалювала вогні і стрибала через них: купальські вогні та купальська вода мали цілющу та очищувальну силу. Папороть вважалася улюбленим зіллям чортів та відьом. Тому на Гуцульщині, зокрема, існував своєрід-ний звичай бити папороть. Аби вона не сіялася в полі і не шкодила травам, її били палицею нав-хрест, потім це місце кропили свяченою водою.

Полин найчастіше використовували як оберіг від русалок. У народних піснях і приказках

полин має незмінний епітет гіркий і нерідко виступає символом нещасливого життя.

Рута – багатолітня рослина, квітки якої мають сильний і своєрідний запах, а її цілющі властивості добре відомі в народній медицині. Іноді рута символізує розлуку з милим, самоту, її жовтий цвіт провіщає нещасливе кохання.

Тополя. У народних піснях з тополею порівнюється красива, струнка дівчина або заміжня жінка. Рубання тополі, так само як і калини, символізує заручення та одруження дівчини. У першій половині XIX ст. існував обряд водити тополю, який здійснювали на Зелені свята. «Тополю» зображала вродлива дівчина, вбрана у стрічки, зелень та квіти, її водили по селу, супроводжуючи це дійство відповідними піснями.

Часник відігравав важливу роль як оберіг від злих сил, а також у практиці народної медицини. Часник вживався для профілактики інфекційних захворювань, вважався добрим дезинфікуючим засобом, коли є захворювання дихальних шляхів. На Великдень свяченим часником змащували повіки, щоб мати здорові очі. Застосовували часник і як протиотруту від укусу гадюки.

Здавна часник використовували у весільній обрядовості. На весілля його вплітали у вінок молодої або зав’язували їй у волосся для охорони від усього злого. На Гуцульщині зубок часнику постійно носили з собою дорослі і молодь, його прив’язували до руки або зашивали в сорочку дитині.


1. Руденко Л. Д. Взаємодія сім’ї і школи у формуванні екологічної компетентності школярів: метод. посіб. для вчителя – К.: Педагогічна думка. – 32 с.

2. Карамушка В. І. , Пометун О. І. , Пилипчаткіна Л. М. , Сущенко І. М. Уроки для сталого розвитку: метод. посіб. для учнів 9 (10) кл. загальноосвіт. навч. закл.– К.: Вид. дім «Освіта», 2011. – 144 с.

3. Пометун О. І. , Сущенко І. М. , Топузов О. М. Уроки для сталого розвитку: як організувати позакласну роботу учнів школи: метод. посіб. для класних керівників 5–7 кл. загальноосвіт. навч. закл. – К.: Вид. дім «Освіта», 2011. – 76 с.

4. Пометун О. І. Енциклопедія інтерактивного навчання. – К., 2007. Інтернет-ресурси: http://ukraine.by/korisna-informacija/tradicii-obrjadi-zvichai

КРАЄЗНАВСТВО

Мирослав Назарук

Естетичні особливості соціоприродного каркасу міста Львова

Львів – місто з унікальною історією, архітек-турою, ландшафтами, в які органічно інтегровані міські й приміські парки і сади.

Вивчаючи об’єкти природи у місті, ми може-мо зауважити, що тут переважає конвенціо-нальна (від лат. сonventio – угода, договір) концепція естетичного у природі й мистецтві, коли об’єкти

природи й мистецтва, які не замінюють одне одного, можуть викликати ті самі естетичні емоції. Ці два напрями естетики об’єднує філософія прекрасного, яка визначає характер складних взаємодій, захоплення і відштовхування між природою і мистецтвом. Мистецтво (як феномен культури) заміняє природну форму краси


художньою формою. Одночасно саме у мистецтві виділяється ряд напрямів – архітектура, садово-паркове мистецтво, мистецтво довкілля. Ці напрями при формуванні соціоприродного каркасу міста цікаві тим, що вони є сполучною ланкою між мистецтвом і природою.

Особливу зацікавленість викликають у нас об’єкти садово-паркового мистецтва, ботанічні сади і дендрарії. У даному випадку основою естетичного ставлення до природи виступає потяг людини до прекрасного, що визначає сприйняття довкілля і регулюється її естетичними вподо-баннями. Як відомо, естетичне стосується не лише соціальних та культурних явищ, воно також поширюється і на природу. Формуючи соціопри-родний каркас міста, людина виступає неначе співавтором самої природи, не нав’язуючи їй своїх рішень і водночас не перебуваючи у пасивній залежності від природних сил.

Створенню соціоприродного каркасу міста Львова сприяло вигідне географічне положення: через центр міста проходить лінія головного Європейського вододілу, який розмежовує ріки Балтійського та Чорноморського басейнів. Ще один важливий чинник – це розмаїття форм земної поверхні: гори, горби, скелі, гряди, вали, долини, рівнини, яри, яруги, балки, улоговини. Небагато міст може похвалитися таким рельєфом, який дає змогу створювати чудові паркові пейзажі.

З часів становлення людської культури й цивілізації парки й сади є невід’ємною складовою як культури, так і цивілізації. Адже перетворюючи природу, здіймаючись над нею, людина водночас прагне підтримувати свій родовий зв'язок з природою. Парки й сади унаочнюють це свідоме чи підсвідоме прагнення людини утримувати свою вкоріненість у природі, але на іншому естетич-ному, соціальному рівні. І хоча О. Шпенглер називає міські парки, газони, фонтани, клумби, живоплоти “штучною природою”, де місто творить свій власний ландшафт, у сучасному місті вони нагадують людині про її зв᾽язок зі світом природи [5]. Сади й парки значною мірою втілюють у собі ідею “спільного світу”, запропоновану німецьким філософом К. Маєр-Абіхом, згідно з якою культура визначається як людський внесок в історію природи, завдяки якому людина урізноманітнює, збагачує світ природи [4]. Вони є невід’ємною складовою ландшафту та природно- культурної спадщини, що охоплює все багатство об’єктів природного та культурного середовища в їхній нерозривній єдності, а також способи життєдіяльності спільнот, завдяки яким досягається гармонія між природою та культурою. Зрештою, природно-культурна спадщина – це те спільне багатство, що надає громаді відчуття приналежності до рідного краю, до єдиної нації.

У Львові озеленення міста нерозривно пов’язане з його історією. Зелені насадження

Львова завжди були неодмінною, обов’язковою складовою містобудівного каркасу міста. Вони відіграють унікальну буферну роль у міському середовищі і є важливими агентами елімінації (від лат. еliminatio – винесення, поріг) з міського середовища та знешкодження шкідливих полю-тантів, пилу, оптимізації газового складу повітря і терморегуляції у міському середовищі. Загальна кількість вищих судинних рослин становить 988 видів, з яких лише 17% – це аборигенні види. Незважаючи на значну трансформованість урбо-систем, на території міста збереглися популяції вищих судинних рослин, що включені до Червоної книги України. Площа зелених насаджень Львова за різними категоріями становить 33286 га, у тому числі у межах міста – 4419 га або майже 26% від площі міста.

Ландшафтна основа міста відрізняється вираз-ним рельєфом, що сприяло формуванню різнома-нітного та естетично привабливого соціоприрод-ного каркасу в межах урбосистеми. Коротко охарактеризуємо декілька об’єктів на території Львова, що вирізняються своєю естетикою.

Гора Високий Замок є елементом долокацій-ного міста. Проте існують ще й інші аспекти, що їх слід врахувати, розглядаючи гору та її оточення як об’єкти заповідного комплексу центру Львова. У 1830-х роках у Львові на Княжій горі та горі Високий Замок було закладено парк. Сьогодні цей парк, що є пам’яткою ландшафтної архітектури і паркобудування, розташований на території, що внесена до Списку Всесвітньої Спадщини ЮНЕСКО.

Парк розміщений на схилах високої і крутої Замкової гори, яка у другій половині Х1Х ст. (при завершенні створення парку) була терасована і підсипана на вершині. Це ще більше підкреслило характер вихідного рельєфу, незважаючи на те, що сама будівля замку була на той час втрачена. Територія парку є унікальним місцем для огляду панорами історичного міста Львова.

Парк завдяки своєрідності природного і штучного рельєфу складається з двох терас: нижня лежить на уступах Замкової та колишньої Княжої гори, а верхня – попід штучним конусом. Від низу аж на вершину кіпця тягнеться спіралеподібна паркова композиційна вісь, даючи змогу оглядати панорами міста – північну і південну, західну і східну. До нижньої тераси з вулиці М. Кривоноса веде добре впорядкована дорога, обсаджена віковими ясенами. Над південним крутим схилом гори в 1967 р. було облаштовано просторовий оглядовий майданчик з доріжками для прогулянок та невеликим танцювальним майданчиком. Звідси відкривається чудова панорама на центральну частину міста.

З північного боку розташована найстаріша в Україні каштанова алея. Правіше, в глибині парку, встановлено пам’ятний камінь на згадку про


здобуття замку Максимом Кривоносом. Каштано-вою алеєю виходимо до мальовничої галявини, на якій серед зелені й квітів стоїть будиночок садівника, споруджений у 1892 році. Тут росте багато екзотів – магнолія, аралія, гінкго, катальпа, червонолистий бук, деревоподібна півонія, садова гортензія та ін. На горішню терасу веде добре обладнана стежка зі східцями та переходами. На схилах гори ростуть гостролисті клени, явори, ясени, буки, каштани. Обійшовши довкола колись не заліснену галявину, можна побачити як змінюються склад, густота та якість насаджень на схилах гори залежно від сторін світу та мікро-клімату. З південного боку ростуть головним чином деревні породи – клен гостролистий, явір, каштан, з північного – чагарники, зокрема, ліщина, бузина, шипшина, а також порослевий в’яз і низькостовбурна сосна.

Йдучи доріжкою, яка серпантином звивається довкола кіпця, ми досягаємо оглядового майдан-чика міста (413 м над рівнем моря). Звідси відкривається чудова панорама міста. З півночі – рівна долина Полтви, посеред якої розкинулося Знесіння. Над ним височіє Лиса гора, що разом з Високим Замком творить північні відроги Львівського плато. Її ще називають горою Лева. Місто звідусіль оточило Замкову гору, і вона стала ніби його віссю. Ідуть сюди львів’яни та гості, щоб отримати естетичну насолоду від краси міста, його неповторних краєвидів.

Завдання регенерації цього комплексу повинні бути взаємопов’язані із відтворенням фрагментів замку, експозицією археологічних пам’яток і реставрацією історичної паркової зони, приєднані до системи активних туристичних пішохідних маршрутів та пунктів огляду панорами старого Львова.

Найстаріший міський парк України – Парк ім. Івана Франка (у різні часи – Єзуїтський сад, міський сад, парк Костюшка) розкинувся на північно-східному схилі узгір’я, яке підноситься над Львівською котловиною. Його площа – 11, 6 гектара. Парк є одним з найулюбленіших місць для прогулянок. Парк ім. І.Франка – це різновікові насадження. Однак його деревостан творять дерева, які насаджені під час реконструкцій 1885 – 1860 та 1890 років (після бурелому). Трапляються екземпляри, що збереглися з давніших часів. Це, зокрема, дуби і клени, діаметр яких досягає 1,5 м, а також ясени, липи, граби, в’язи та осокори завтовшки близько 1 м. Дерева-довгожителі є найбільшим скарбом парку. Це вони “пам’ятають” історію цього першого в Україні публічного саду. Його народження можна віднести до часів, коли у Західній Європі знамениті королівські сади лише починали відкривати для масового доступу міщан. Росте тут один з найстаріших на Галичині платан західний завтовшки 75 см і заввишки 24 м. Наймогутнішим завдяки потужній розлогій кроні

(її діаметр сягає 20 м) виглядає бук завтовшки 1,4 м і заввишки 25 м. Росте тут також один із найстаріших в Україні каштанів з діаметром стовбура 1,15 м, висотою 26 м і могутньою кроною близько 20 м у поперечнику. Екзоти, які представляють Північну Америку, Далекий Схід, Середномор’я та інші краї, зосереджені головним чином поблизу будиночка садівника, що побудований у 90-х роках Х1Х ст. Серед екзотів – тюльпанове дерево, маньчжурська аралія, катальпа, оцтове дерево, магнолія, деревоподібна гортензія. Цей куточок особливо барвистий. Ще не з’явилося на деревах листя, а вже вабить око світло-кремовими пелюстками магнолія, виграє теплими барвами золотоквіта форзиція.

Осоливими естетичними принадами володіє Стрийський парк – пам’ятка природи загально-державного значення. Більшу частину території Стрийського парку займають суцільні лісові масиви, які складаються з місцевих порід: граба, берези, клена, явора, дуба, липи і бука. Поширена тут смерека. Проте у насадженнях її стає дедалі менше – для смереки забруднене міське повітря несприятливе. Суцільні масиви у садово-паркових ландшафтах Стрийського парку відіграють особливу роль. Під шатром крон панує своєрідний мікроклімат: у спеку температура повітря тут нижча, ніж на міських площах і вулицях. Густо переплетене віття, вкрите листям чи хвоєю, добре приглушує шум. У Стрийському парку багато рідкісних екзотичних порід. Тут зустрінете рослини, батьківщина яких Середземномор’я, Північна Америка, Далекий Схід, Середня Азія. Окремі види рослин вражають формою крон – кулястою, плакучою, пірамідальною, забарвлен-ням листя – золотистим, пурпуровим, вишневим, бронзовим, сріблястим. Особливою естетикою парк заворожує у пору цвітіння. А триває воно тут від ранньої весни до пізньої осені. Стрийський парк – чудова домівка для птахів. У кронах і дуплах дерев, у вітах чагарників пернаті знаходять місця для гніздування. Пташину пісню, навіть найпростішу, люди завжди слухають із задово-ленням. Птахи створюють особливе забарвлення ландшафту. Краса природи захоплює дух, коли потрапляєш на територію, де розміщене озеро. Господарі цього озера – лебеді. Гордо вигнувши шиї, плавають вони по водному плесу, подаючи час від часу гортанний клич. Радості дітвори немає меж, коли лебеді виходять з води на берег, розпускають крила, чепуряться і ніби розмовляють між собою.

Стрийський парк – улюблене місце відпочинку львів’ян, джерело наснаги для поетів і композиторів.

Значними естетичними принадами володіє лісопарк «Погулянка». Ще у Х1Х столітті Погу-лянка стала одним з найулюбленіших місць відпочинку львів’ян, завдяки гарному розташу-


ванню і дикій природі. У своїй книзі «Історичні проходи по Львові» І. Крип’якевич описує спогади мандрівника:

«Наш подорожній з товаришами проходжував-ся на крутих схилах гаю, приглядався до джерел, що били з землі, потім пішов далі: «Продерлися через густі хащі і стали на верху гори, вкритої веселими деревами, що панує над Погулянкою. Який божеський краєвид відкрився нашим очам. Довкола високі гори, посередині долина, вистелена деревами, з-поміж котрих визирала незамітно віжечка невеликої каплички. Довкола нас панувала глуха тиша й тільки рахкання жаб перебивало її своїм негармонійним звуком… Зірвали ми на пам’ятку кілька гарних плодів флори, з тугою відірвалися від цієї милої закутини, де чар природи усміхався до нас з кожного листочка, відбивався у кожній квітці, де ум наш був свобідний від похоті й такий спокійний, як ті води близького ставу, що не зморщили навіть скляної поверхні..» [3, с. 110-111]. Особливої естетики лісопарку надають букові насадження. Вони є чудовим деревним фоном для парку завдяки своїй декоративності: широкій конусоподібній кроні з густим темно-зеленим листям, глянцевій поверхні листків, зеленувато-сірій корі, яка навіть у густому масиві відсвічує своїми радісними тонами. Живе бук 300 – 400 років. Як відомо, межа ареалу бука проходить біля Львова, а тому є можливість широко використовувати його як головного компонента лісопаркових деревостанів. Немов змагаючись у красі й могутності з буками,

височать над Погулянкою древні дуби. Особливо виділяються вони на східній околиці лісопарку.

Мешканці центральної частини міста заздрили населенню передмість, чиї будиночки потопали у садах і гаях. Автор першого опису Львова Й. Альнпек зазначав, що місто має сади, в яких багато різних і розкішних фруктових дерев, виноград-ники, які дають щороку сто бочок терпкого вина, багато пасік і родючих полів. Відомий мандрівник Мартін Груневег у своєму описі міста Львова стверджував «… Львів … лежить у такому місці, неначе це альтана посеред раю. Дуже гарні околиці… Як тільки трохи перейти через поріг, натрапиш на стільки дивовижних речей, що деінде треба було б подорожувати сто миль, щоб таке побачити. Тут широкі поля, гори і долини, пагорби і верхи, чагарники й ліс. Відразу за міською брамою все це не тільки можна оглядати, але й досягти руками. Не знаю міста у всьому королівстві, яке було б багатше на садки. Тут ростуть горіхи і сливи з куряче яйце».

Упродовж століть львів’яни доклали чимало зусиль для створення зеленого обрамлення свого міста. Тому у Львові чимало чудових місць для відпочинку. Це сади і сквери «біля дому»: обвиті ліанами альтанки і легкі гратки, квітники, озеленені балкони, садки на дахах. Все це формує у мешканців міста естетичні смаки. Багато чого львів’яни втратили, але завдяки мешканцям місто постійно розвивається і його краса приваблює не тільки жителів нашої держави, а й мандрівників з усього світу.


1. Борейко В.Е. Природоохранная эстетика в ВУЗе. – Киевский эколого-культурный центр, 2005. – 80 с. 2. Кучерявий В.П. Сади і парки Львова. – Львів: Світ, 2008. – 360 с. 3. Крип᾽якевич І.П. Історичні проходи по Львові. – Львів: Каменяр, 1991. – 167 с. 4. Маєр Абіх К.М. Повстання на захист природи: від довкілля до спільно світу. – К.: Лібра, 2004. – 196 с. 5. Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории. Т.2. Всемирно-исторические

перспективы. – М.: Мысль, 1998. – 606 с.

Павло Теліш

Значення регіональних парків Львівщини для підвищення екологічної свідомості школярів

Серед різних категорій природоохоронних об’єктів в Україні наймолодшими є регіональні

ландшафтні парки (РЛП). Ці об’єкти природо-заповідного фонду (ПЗФ) підпорядковані здебільшого національним чи місцевим органам влади. На території РЛП знаходиться низка навчальних закладів. РЛП не завжди мають відповідний штат працівників чи належне фінансування, у них створені найкращі передумови для організації екологічної освітньо-виховної роботи серед школярів. Тому завданням цієї публікації є аналіз сучасного стану та напрямки активізації екологічної освітньо-виховної роботи серед школярів.

Згідно із Законом України «Про природно-заповідний фонд» (1992), регіональні ландшафтні парки є природоохоронними рекреаційними установами місцевого чи регіонального значення, що створюються з метою збереження в природному стані типових або унікальних природних комплексів та об’єктів, а також забезпечення умов для організованого відпочинку населення. Згідно діючого законодавства на РЛП покладається виконання таких завдань: збереження цінних природних та


історико-культурних об’єктів, створення умов для ефективного відпочинку населення та сприяння екологічній освітньо-виховній роботі [2].

Мережа регіональних парків Львівщини почала формуватися лише після проголошення незалежності України (табл. 1). Цю категорію об’єктів ПЗФ запровадив у вжиток згадуваний закон у 1992 році.

Перший ландшафтний парк на Львівщині було створено в околицях Львова у 1993 р. на площі 312 га. До новоствореного парку увійшла територія музею-скансена «Шевченківський гай» і території колишніх кар’єрів на Кайзервальді. РЛП «Знесіння» було створено з метою збереження і відновлення унікального природно-історичного середовища гряди Знесіння і території давніх поселень Знесіння і Кривчиці [5]. 1997 р. розпочалося створення ландшафтних парків і у гірській частині області. У Старосамбірському районі функціонує РЛП «Верхньодністровські Бескиди» площею 8 536 га. Ландшафтний парк було створено з метою охорони цінних природних ялицево-букових лісів у верхів’ях Дністра. Цього ж року у Турківському районі на площі 19 428 га створили РЛП «Надсянський» [6]. У 2007 р. у Жовківському районі створили ландшафтний парк «Равське Розточчя» площею 19 103 га. Парк було створено з метою збереження унікальних природних та історико-культурних комплексів Розточчя та водно-болотних комплексів приток Західного Бугу [4]. У 2015 р. в області розпочато роботи зі створення ще низки ландшафтних парків.

Таблиця 1 Регіональні ландшафтні парки Львівської області

Назва парку Рік

утворення

Загальна площа

Усього, га у тім числі

ліси с/г землі поверхневі води га % га % Га %

Знесіння 1993 312,1 88,9 29 - - 1,7 0,05 Надсянський 1997 19428,0 10024,8 51,6 8334,6 42,9 1050,7 5,5 Верхньодністровські Бескиди 1997 8536,0 8536,0 100 – – – – Равське Розточчя 2007 19103,0 4482,7 24 12778,8 66,9 373,9 2 Усього 47379,1 23132,4 21113,4 1426,3 Регіональні ландшафтні парки Львівщини

мають непогані перспективи для того, щоб стати місцевими неформальними осередками екологіч-ної освітньо-виховної роботи. Важливе значення має залучення до цього виду діяльності школярів. Розвиток у цьому напрямку відбувається поки що лише в тих парках, які мають більш-менш стабільне фінансування і штат працівників.

До таких парків належить РЛП «Знесіння». Парк співпрацює з міжнародними волонтерсь-кими організаціями, у ньому споруджено майдан-чик для реабілітації людей з особливими потребами, дитячий і спортивний майданчики та майданчик для гри у пейнтбол, встановлено лавочки і сміттєві контейнери, змонтовано протиерозійні конструкції (підпірні стінки, лотки, сходи), в парку проводять літні дитячі школи, спортивні змагання і театралізовані заходи. На території РЛП «Знесіння» діє інформаційний центр, відбуваються художні пленери та практич-ні заняття для учнів і студентів з природничих дисциплін, організовуються екскурсії, лекції, семінари, зустрічі для обміну досвідом з українськими та зарубіжними партнерами, зокрема в межах спільних проектів, видаються інформаційно-освітні та популяризаційні матеріали. Еколого-освітня діяльність РЛП «Знесіння» може бути прикладом для інших ландшафтних парків області.

Останніми роками досить активну еколого-освітню діяльність провадить РЛП «Равське Розточчя». Протягом 2015 р. спеціалісти парку на базі закладів освіти району провели низку цікавих природоохоронних заходів. У січні 2015 р. пра-цівники РЛП на базі Потелицької ЗОШ І–ІІІ ступенів провели конкурс малюнків «Збережи красу Розточчя» для учнів 6–8 класів. У квітні працівники парку спільно з учнями і працівни-ками Рава-Руського професійного ліцею провели акцію з прибирання одного з лісових масивів ландшафтного парку. Екологічна акція була приурочена до Дня довкілля, який відзначають щорічно в третю суботу квітня. Також учні цього закладу допомагали працівникам парку завершу-вати облагородження джерела «Бейжине» у гідрологічному заказнику «Потелицький». З нагоди акції «Дерево миру», яка вже об’єднує понад 50 країн, у м. Рава-Руська під керівницт-вом працівників РЛП було створено гороби-новий гай, в якому висадили понад сімдесят дерев горобини на площі 0,21 га. Крім цього, працівники парку неодноразово проводили екскурсії територією РЛП для учнів багатьох освітніх закладів Жовківщини [4].

Дещо менш активно провадять еколого-освітню діяльність серед школярів ландшафтні парки гірської частини Львівщини. РЛП «Надсянський» є частиною Міжнародного біосферного резервата


«Східні Карпати», тому для проведення своєї діяльності він має змогу поряд із державними коштами залучати і кошти міжнародних фундацій. Цей ландшафтний парк успішно здійснює еколого-освітню роботу серед школярів Турківського району.

Школярі Стрілківської ЗОШ І–ІІІ ступенів та інших освітніх закладів Старосамбірського району мають змогу відвідувати цікаві з природничого погляду території ландшафтного парку «Верхньодністровські Бескиди». У цьому їм допомагають спеціалісти з ландшафтного парку. На жаль, на сьогодні у парку ні штат працівників,

ні фінансове забезпечення не дозволяють активніше розвивати еколого-освітню діяльність.

Поряд із збереженням генофонду природних екосистем і екологічної рівноваги одним з важливих завдань РЛП повинно бути проведення екологічного виховання і природоохоронної освіти різних вікових груп населення, зокрема школярів. На жаль, через різні причини сьогодні більшість ландшафтних парків Львівщини слабо виконують цю важливу функцію. На території РЛП Львівщини розташована низка загальноосвітніх закладів (табл. 2).

Таблиця 2 Мережа загальноосвітніх шкіл Львівщини,

розташованих на території існуючих ландшафтних парків

Назва парку Рік

утворення Загальна площа га

загальноосвітні школи

І ст І–ІІ ст. І–ІІІ ст

Знесіння 1993 312,1 – – – Надсянський 1997 19428,0 8 3 3 Верхньодністровські Бескиди 1997 8536,0 7 3 1 Равське Розточчя 2007 19103,0 9 4 5

Серйозну увагу ландшафтні парки повинні

приділяти професійній орієнтації учнів шляхом залучення їх до практичної діяльності в галузі охорони довкілля. Це слід робити через організа-цію шкільних лісництв, залучення школярів до окремих природоохоронних акцій (наприклад прибирання територій, сортування відходів), через організацію лекцій для учнів та зустрічей з громадськістю. Співробітники ландшафтних пар-ків повинні активніше пропагувати природоохо-ронні знання не лише на території парків, але й поза їхніми межами. Такі форми роботи повинні включати також видавничу діяльність, організацію пересувних експозицій, виступи в ЗМІ.

Головним об’єктом при здійсненні екологічної освітньо-виховної роботи в РЛП є природне середовище. Переважно серед природи набувають нових екологічних знань відвідувачі парку, зокрема і школярі.

Знайомство учнів з територією ландшафтних парків, їхніми природніми та історико-культурни-ми цінностями має починатись з інформаційного «візит-центру». Він може включати експозиційну частину, що відображає природні особливості території ландшафтного парку, а також містить інформацію про її історико-культурне значення, етнографічні матеріали, зокрема, пов’язані з традиційними видами природокористування. При «візит-центрі» повинні бути екологічна бібліотека та лекційно-демонстраційний зал. Важливими складовими таких центрів є також гербарні колекції чи інформація про обладнані екологічні стежки [1].

Найдоступнішими й ефективними формами екологічної освіти РЛП є: – регулярне інформування місцевих жителів про

екологічний стан території парку і здійснення заходів щодо його поліпшення;

– тісна співпраця із закладами освіти щодо питань охорони природи;

– організація та проведення екологічних таборів, екскурсій, еколого-туристичних походів;

– організація та проведення екологічних свят у першу чергу офіційних (Всесвітній День Землі, День довкілля, Міжнародний день захисту тварин тощо);

– організація та проведення екологічних олім-піад, вікторин, концертів, виставок, театралізо-ваних ігор, конференцій, семінарів тощо [1]. Уся ця діяльність та конкретні заходи повинні

виконуватись спеціальними підрозділами або спеціалістом РЛП. Бажано залучати до цієї роботи вчителів найближчих шкіл, місцевих науковців, а також керівників гуртків географічного чи біологічного спрямування, активістів громадських організацій. Еколого-просвітницька і виховна діяльність РЛП в школах повинна спиратися на спеціальні методичні розробки, досвід роботи інших РЛП і виконуватись відповідно до програм екологічної освітньо-виховної роботи.

Дуже важливим напрямком еколого-просвіт-ницької роботи є створення системи регулярного інформування населення (у першу чергу місцевої громади) про діяльність РЛП, важливі події, акції тощо. Кожному РЛП бажано мати свою Інтернет-сторінку, де будуть висвітлюватися головні події із


життя парку. Все це сприятиме підвищенню рівня екологічної свідомості в регіоні.

Важливою і показовою складовою еколого-просвітницької роботи є видавнича діяльність РЛП, пов’язана з висвітленням проведених екологічних заходів, наукових досліджень, узагальненням вивчення рідкісних видів рослин і тварин тощо. Цю інформацію можна оформлювати у вигляді газетних та журнальних статей, буклетів, брошур та книг.

На базі РЛП Львівщини можливе проведення різноманітних еколого-освітніх заходів. До таких заходів слід активно залучати не лише школярів, але й учителів, місцевих науковців та активістів громадських організацій. Проте ефективна організація такої діяльності можлива лише зі зміцненням мережі регіональних парків на Львівщині, які можуть стати осередками неформальної екологічної освіти.

Література 1. Андрієнко Т. Л., Арап Р. Я. Науково-методичне та нормативно-правове забезпечення створення та

діяльності регіональних ландшафтних парків України. – К.: Поліграф центр, 2004. – 53 с. 2. Закон України «Про природно-заповідний фонд України» від 16 червня 1992 р. // Екологічне законодавство

України. – К.: Юрінком, 2001. – С. 206–235. 3. Кукурудза С. Регіональні ландшафтні парки як ефективний засіб збереження біотичного різноманіття та

культурно-історичної спадщини // Наукові записки ТНПУ. Серія: географія. – Тернопіль: Вид. відділ ТНПУ, 2004. – № 2. – Ч. 1. – С. 241–246.

4. Регіональний ландшафтний парк «Равське Розточчя» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://roztochia.org.ua.

5. Регіональний ландшафтний парк «Знесіння» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://park-znesinnya.lviv.ua

6. Регіональний ландшафтний парк «Надсянський» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.rlpnadsyansky.org.ua.

Оксана Гарматій

На мольберті часу (Майстер-клас. Інтегрований урок: українське читання та розвиток мовлення)

Тема: Львів – на перехресті часів і культур. Мета уроку: збагатити учнів новими знаннями про рідне місто Львів, поглибити і розширити знання

учнів про історичну та культурну спадщину міста. Встановити особливості національного духу рідного краю. Розвивати вміння фантазувати, спонукати до пошукової роботи. Виховувати у школярів почуття гордості за столицю Галичини.

Обладнання: мультимедійний проектор, магнітофон, таблиці, зображення гербів міста Лева.

Хід уроку

I. Організаційний момент. Вчитель. За класифікацією В. Д. Шарко, до нестандартних уроків належить також «урок без вчителя».

Педагог повідомляє учням тему уроку, який вони повинні самі підготувати та провести у зазначений час. Триває велика підготовча робота за підтримки та під керівництвом вчителя: розробляється детальний план уроку, добирається матеріал, продумуються завдання.

На сьогоднішньому уроці учні четвертого класу запропонують вам урок про наше чудове місто Львів. Клас поділено на п’ять груп. Кожна група працювала із першоджерелами, готувала повідомлення, отже, надаємо їм слово.

II. Представлення груп. Історики. Наша група готувала повідомлення про заснування міста. Вчитель. Уявіть собі подружжя: чоловік і жінка народилися в Австрії, одружилися та народили дітей

у Польщі, проживали у Німеччині, померли у Радянському Союзі, а нащадки приходять до їхніх могил в Україні. І за все життя це подружжя нікуди не переїжджало. Таке могло трапитися саме у Львові.

Учень. Перша документальна згадка про Львів датується 1256 р. Заснував місто галицько-волинський князь Данило Романович і назвав його на честь сина Лева. Однак археологічні дослідження засвідчують, що поселення на місці сучасного Львова (в районі площі Старий Ринок, на території Онуфріївського монастиря, костьолу Яна Хрестителя, а також вул. Вірменської) існувало ще в XI ст., принаймні за 100 років до літописної дати.


Учень. Розташований Львів на перетині торгівельних шляхів з Чорного та Балтійського морів, Східної України, Центральної та Західної Європи та, так би мовити, на кордоні цивілізацій, Львів завжди був важливим центром міжнародної торгівлі та співіснування культур багатьох народів. Зручне географічне розташування Львова приваблювало купців із різних країн: німці, поляки, шведи, вірмени, євреї створювали в місті окремі квартали й залишили свій слід в історії міста.

Учень. За останні сто років місто називалося Леополіс, Лемберг, Львув і Львов. Читання вірша «Звідки в міста назва Львів».

Учениця. У синьому щиті зображена золота брама з трьома вежами, кожна з яких завершена трьома зубцями і має по одній бійниці. Центральна вежа вища від двох інших. Брама відкрита, без воріт і ґрат. В отворі брами крокує у правий геральдичний бік золотий лев.

Великий герб: містить зображення щита, увінчаного срібною міською короною, яка символізує м. Львів як обласний центр. Обабіч щит підтримують лев у короні та

давньоруський ратник, які мають відображати епоху заснування м. Львова Данилом Галицьким та становлення його як стольного міста. Знизу герб доповнює стрічка у національних синьо-жовтих барвах та загальноукраїнський герб Тризуб як символи Соборності України.

Учениця. Про символічні ключі міста. Це справді незвичні ключі. Вони ніколи не відкривали жодних замків – у звичному розумінні слова. Бо

це ключі від міста. Отож символізують, перш за все, владу: у кого ключі, той і господар. Чотири символічні срібні ключі походять з XVIII ст. Їх зберігали здебільшого у Львівській ратуші, і

відповідав за це міський урядовець Бенедикт Григорович. Він виконував у XVIII ст. обов’язки касового референта й опікувався залізною скринею, що слугувала міською скарбницею. У скрині зберігалися й срібні ключі Львова. Про це розповідає том I «Історії Львова».

III. Культорознавці.

Вчитель. Нашу подорож містом ми почнемо від Статуї Матері Божої, яка є дуже важливою для духовного життя львів’ян. Тут на свята завжди моляться багато віруючих. Львівська Божа Матір має свою багату історію, яка доводить, що вічне і нетлінне завжди перемагає. Площею, де стоїть Статуя ще у 19 столітті протікала річка Полтва, а навпроти готелю «Жорж» був кам'яний міст через ріку з фігурою Святого Івана.

А трохи далі, приблизно навпроти готелю «Україна», був острів, на якому стояла капличка Матері Божої з Лоретто. З середини 19 століття Полтву почали поступово заковувати у камінь і пускати під землю. Якраз на місці цього острова під час робіт вдарило сильне джерело, і тут вирішили збудувати криницю з тесаного каменю. А 1862 р. графиня Северина, дружина знаменитого і багатого графа Бадені вирішила залишити після себе у Львові добру пам’ять. Вона купила у Мюнхені гарну і величну фігуру Богоматері, виготовлену з білого мармуру, і встановила її на цьому місці. Після цього площа, яка мала назву площі Фердинанда, на честь намісника Галичини, стала називатися Марійською.

На початку XX ст. польська громада Львова вирішила поставити пам’ятник своєму видатному поетові Адаму Міцкевичу. Пам’ятник хотіли поставити на місці теперішньої фігури Діви Марії. Але підземні дослідження виявили, що склепіння Полтви не витримає великого навантаження споруди. Найоптимальнішим для пам’ятника Міцкевичу виявилося його теперішнє місцерозташування, але неподалік уже стояла фігура Матері Божої, тому її вирішили перенести на місце, де спочатку задумували спорудити пам’ятник. Проект нової криниці з фонтаном було завершено одночасно з пам’ятником польському поетові і споруджено на цьому місці 1904 р. На відміну від сьогоднішньої фігури, яка стоїть обличчям до вулиці Коперника, тодішня дивилася у протилежний бік. Після 1939 р. фігура Матері Божої у центрі міста «заважала» владі. Тому її в 1950 р. зняли і перенесли до каплиці Боїмів. Тепер вона знаходиться у церкві Святого Андрія. На її місці встановили добре відомий львів’янам фонтан з міфологічними морськими потворами. І нарешті у 1997 р. копія скульптури Матері Божої повернулася на своє місце і продовжує бути окрасою і захисницею Львова.

Учениця. Наша група готувала повідомлення про храми міста. Учень. Про Архикатедральний собор Святого Юра. Греко-католицький собор Галицької митрополії, до 1817 при монастирі Чину св. Василія Великого,

вважається головною святинею українських греко-католиків. Розташований на Святоюріївській горі, висота над рівнем моря – 321 метр. З 1998 р. Собор разом із Ансамблем історичного центру Львова належить до Світової спадщини ЮНЕСКО. Власне собор є частиною комплексу: барокового собору з дзвіницею (дзвін з 1341), митрополичої палати будинків капітули, тераси з двораменними сходами, ажурної огорожі довкола соборового подвір’я з двома брамами в подвір’ї та мурів, що обводять капітульні будинки і владичий сад.


Згідно з давньою легендою, це місце було заселено приблизно в 1280 р. Тоді ж існувала печера (досі не з’ясовано: була вона штучною чи природного походження). Саме тут усамітнився чернець Василь (Василиск), який в постійних молитвах спокутував земні гріхи.

Учениця. Про Митрополита Андрея Шептицького. Митрополит Андрей Шептицький народився у с. Прилбичі (тепер Яворівського району Львівської

області). Походив зі стародавнього знатного українського роду. При хрещенні отримав імена Роман, Олександр, Марія. Початкову та середню освіту здобув удома та в гімназії Св. Анни у місті Кракові (Польща). Після закінчення гімназії деякий час перебував на військовій службі, але через хворобу змушений був її залишити. Навчався на юридичному факультеті Краківського та Вроцлавського університетів. У 1888 здобув науковий ступінь доктора права, пізніше вступив до монастиря отців Василіян у Добромилі. У чернецтві прийняв ім’я Андрей. 1892 р. був висвячений на священика у Перемишлі, а з 1896 о. Андрей – ігумен монастиря святого Онуфрія у Львові. Митрополит Шептицький першим із вищих ієрархів Греко-Католицької Церкви почав використовувати народну мову в спілкуванні із вірними. У 1899 р. імператор Франц Йосиф I іменував Шептицького Станіславським єпископом, а римський Папа Лев ХІІІ затвердив це рішення. 17 грудня 1900 р. був номінований Галицьким митрополитом. Інтронізація відбулася 17.01.1901 у соборі св. Юра у Львові.

Учень. Про церкву святого Миколая. Церква Святого Миколая – пам’ятка архітектури національного значення, один із найдавніших храмів

Львова. Знаходиться під горою Будельницею. Посвята храму Святому Миколаєві, котрий є, зокрема, покровителем торговців, а також його

розміщення поблизу брами на старій торговиці, дають підстави вважати, що фундаторами храму були давні львівські купці. Існує, однак, й історична традиція, згідно з якою церква була придворним храмом, княжою усипальницею і осередком громадсько-політичного життя раннього Львова. Традиція ймовірно навіяна княжим привілеєм, наданим храмові. Храм було споруджено імовірно між 1264 і 1340 роками. Документ 1292 р., про надання князем Левом церкві земельних угідь, може вказувати на одну із можливих дат завершення будівництва храму.

Учениця. Про Лаврівський Святоонуфріївський монастир. Згідно з легендою, засновником монастиря був князь Лавр. Войшелк-Лавр був кумом Лева I

Даниловича. У згаданій грамоті, виданій у Перемишлі, Лев пише, що його «дядько» (кум) князь Лавр продав монастир перемиському владиці Антонієві (документ зберігався у монастирській бібліотеці до 1939 р.). Тепер відомо, що ця грамота є підробкою початку XVI ст. Але це не заперечує того, що фальсифікат ґрунтувався на справжньому переказі.

Насправді перша документальна згадка про монастир датується 1407 р. В Онуфріївській лаврі свого часу зберігалася частина мощей святого Онуфрія. Це було єдине місце

зберігання його мощей у Східній Європі. Мощі були втрачені під час татарських набігів XVI ст. Лаврівський є найдавнішим монастирем Святого Онуфрія в Україні, з якого цей культ швидко поширився в Галичині та далі на схід. Чимало видатних людей, які вважали святого Онуфрія своїм покровителем, згідно із заповітами, були поховані в Лаврівському монастирі, а не у своїх кафедральних храмах. Першим із них був князь Лев Данилович, за переказами, похований у Лаврові.

IV. Театрали. Учень. Наша група готувала повідомлення про театральне життя міста. Учениця. Про Львівський національний академічний театр опери та балету імені Соломії

Крушельницької. Будівництво театру розпочалось у червні 1897 р. за проектом архітектора Зигмунта Горголевського –

автора багатьох монументальних споруд в Польщі і Німеччині. Відкрився театр для глядача 4 жовтня 1900 р. Прем’єрою лірико-драматичної опери «Янек» В. Желенського – про життя карпатських верховинців. Головну партію співав український тенор Олександр Мишуга.

Учениця. Про органи театру. Розміщення першого духового органа у театрі було передбачено проектом. Для цього над сценою було

споруджено консоль, на якій львівською фірмою Яна Слівінського у 1899 р. було змонтовано орган. Інструмент мав один мануал і педаль з так званою підвісною клавіатурою, 9 регістрів, швелер, механічну трактуру. Такий орган був традиційним для оперних театрів, але єдиним у тогочасній Польщі. Орган мав солідне, густе звучання і використовувався в спектаклях, але одна незручність робила гру складною: місце органіста із-за невеликих розмірів консолі було розташоване між шафами органа так, що виконавець не міг бачити диригента, а щоб побачити сцену, треба було оглядатися назад. Це суттєво ускладнювало роботу органіста, що негативно позначалося на виконанні творів.

У середині 1960-х років до театру вирішили перевезти кращий орган з недіючого костьолу міста Борислава, виготовлений на фабриці Рудольфа Хаасе у Львові. Орган розмістили на третьому балконі зліва від сцени. Під час якогось спектаклю через надмірне скупчення глядачів орган було пошкоджено –


інструмент вийшов з ладу. Коли розпочали капітальний ремонт оперного театру (наприкінці 70-их років минулого століття), то вирішили, що не варто робити реставрацію органів: це не лише потребуватиме великих грошових затрат, але й може затримати відкриття театру ще на декілька років. Окрім того, сценічний орган був на заваді встановлення електричних комунікацій для механізації сцени, а орган на балконі займав багато місця… Було віддано наказ органи демонтувати. Так інструменти було демонтовано, а труби списано як брухт кольорових металів.

Учениця. Про Соломію Крушельницьку. Соломія Амвросіївна Крушельницька – відома українська оперна співачка, педагог. Ще за життя

Соломія Крушельницька була визнана найвидатнішою співачкою світу. Серед її численних нагород та відзнак, зокрема, звання «Вагнерівська примадонна» ХХ ст. Співати з нею на одній сцені вважали за честь Енріко Карузо, Тітто Руффо, Федір Шаляпін. Італійський композитор Джакомо Пуччіні подарував співачці свій портрет з написом «Найпрекраснішій і найчарівнішій Батерфляй». Успіхи С. Крушельницької на оперних сценах світу були високим визнанням української музики й мистецтва. Звучить запис голосу Соломії Крушельницької. Учень. Про Національний академічний український драматичний театр імені Марії

Заньковецької. Театр було відкрито у Львові 28 березня 1842 р.. На момент відкриття це був третй за розмірами театр

Європи. У 1833 р. граф Австро-Угорщини Станіслав Скарбек власним коштом розпочав будівництво нового театру для Львова. У театральній будівлі планувалося розташувати готель на 300 номерів, крамниці, кав’ярні, помешкання для акторів. Під час будівництва у вологий ґрунт було вбито 16 000 дубових паль. Зараз саме завдяки їм будівля театру є найдорожчим будинком у Львові. 28 березня 1842 р. комедією польського драматурга Олександра Фредра було урочисто відкрито Новий міський театр. Це – одна із найбільших у Європі театральних будівель, що своїми масштабами поступалася (на момент відкриття) лише спорудам міланського «Ла Скала» та придворного театру у Дрездені. А незабаром граф Скарбек отримав привілей на його утримання строком на 50 років.

Зараз театр має досить великий репертуар, який постійно поновлюється новими виставами. Cеред працівників театру є багато Народних і Заслужених артистів України. Художній керівник театру – Федір Стригун.

V. Фізхвилинка.

VI. Науковці. Учень. Наша група готувала повідомлення про наукове життя міста. Учениця. Про Львівський національний університет імені Івана Франка. 20 січня 1661 р. Король

Ян ІІ Казимир підписав диплом, який надавав єзуїтській колегії у Львові «гідність академії і титул університету» з правом викладання всіх тодішніх університетських дисциплін, присудження вчених ступенів бакалавра, ліценціата, магістра і доктора. Від часу заснування і до 1773 р. Львівський університет повністю перебував під контролем єзуїтського ордену і підпорядковувався генералові єзуїтів у Римі. На чолі університету стояв ректор. Приміщення університету було поблизу Краківської вулиці в центрі Львова. Навчальний заклад будував і купував нові приміщення, мав свою бібліотеку, найбільшу у Львові друкарню.

Університет складався із двох відділів (факультетів) – філософського і богословського (теологічного). Роль середнього навчального закладу при Львівському університеті відігравала колегія, яка була підготовчим етапом для бажаючих продовжувати навчання. Історичні джерела засвідчують, що у 1667 р. на філософському і теологічному відділах навчалось близько 500 студентів, а навчальний процес забезпечували вісім викладачів. У середині XVIII ст. кількість студентів збільшилося до 700 осіб, професорський склад – до 15–17 викладачів. Поляки становили 75 % студентів, решта – українці та представники інших етнічних груп.

Учень. Про Івана Франка. У 70-х рр. ХІХ ст. на філософському факультеті Львівського університету навчався Іван Франко –

всесвітньовідомий український мислитель, письменник, вчений, перекладач, політичний та громадський діяч, один з геніїв України, що увійшов в історію культури як «титан праці». Указом від 8 січня 1940 р. Президія Верховної Ради УРСР присвоїла Львівському державному університету ім’я Івана Франка. Сьогодні тут працює одна з основних шкіл франкознавства в Україні.

Учень. Про Національний університет «Львівська політехніка». Це найстаріший вищий технічний навчальний заклад України та Східної Європи, заснований 1844 р.

як Технічна академія. Попередницею «Львівської політехніки» була Технічна академія, створена 1844 р. Вона була однією з

перших академічних технічних шкіл у Європі й першою в Україні. У 1877 р. новий навчальний рік під керівництвом нового ректора Юліана Захарієвича почали в новому корпусі академії (на теперішній


вул. Степана Бандери). Проект цього корпусу та будинку хімічної лабораторії академії виконав архітектор Юліан Захарієвич.

Тоді ж академію було перейменовано на Вищу політехнічну школу і включено до академічних шкіл Австро-Угорської імперії. З 1921 р. заклад називався «Львівською політехнікою», а з 1939 р. – Львівським політехнічним інститутом.

Учень. Про історичний музей. Львівський історичний музей – один iз найстаріших і найбагатших музеїв України, заснований у

1893 р. Датою другого народження музею можна вважати 1940 р., коли розташовані поряд Історичний музей м. Львова та Національний музей імені короля Яна ІІІ (засн. 1908 р.) були об'єднані в одну установу – Львівський історичний музей. До складу фондового зібрання новоутвореного музею увійшли також окремі колекції колишніх львівських музеїв, зокрема, Музею імені князів Любомирських, Музею Наукового Товариства імені Шевченка, Музею Ставропігійського інституту.

Нині збірки ЛІМу налічують понад 330 тис. музейних предметів. Це – археологічні матеріали, твори живопису, скульптури, графіки, архівні документи, рукописні книги, стародруки, вироби з металу, шкіри, дерева, скла і порцеляни, меблі, годинники, музичні інструменти, фотографії та фотонегативи, зброя, а також пам’ятки нумізматики, фалеристики, сфрагістики тощо. Музейні пам’ятки – свідки минулого, оповідають про важливі події історії нашого краю, життя і побут мешканців Львова і Галичини від найдавніших часів до ХХ ст.

Учениця. Про музей «Арсенал». Міський арсенал межував із оборонними мурами Львова, залишки яких видно з вулиці Арсенальної.

Будівля арсеналу виконана з каменю, двоповерхова, прямокутна в плані, з невеликою восьмикутною вежею з північного боку. За даними досліджень і розкопок, проведених в 1970-х роках, башта і стіни першого поверху мають давніше походження і були побудовані, мабуть, у XIV ст.

У XVIII ст. в підвалах львівського міського арсеналу тримали полонених українських козаків і гайдамаків. В одному з казематів знаходилася камера тортур і житло міського ката.

Під час нападу шведів у 1704 р. арсенал було зруйновано, але за два роки його відбудували. З 1981 р. тут функціонує Музей зброї «Арсенал».

Учень. Про аптеку-музей. Аптека-музей «Під чорним орлом» – найдавніша аптека Львова, розташована на площі Ринок у

наріжному будинку, яким починаються вулиці Друкарська та Ставропігійська. В експозиції музейного комплексу – понад три тисячі рідкісних предметів аптечної справи, що їх зібрали науковці, фармацевти та колекціонери-ентузіасти.

Аптеку «Під чорним орлом» засновано ще в 1735 р. військовим фармацевтом, магістром Наторпом. У кожної аптеки був свій символ, який, згідно з тодішньою практикою, вивішувався перед входом до аптеки; від назви символу брала назву й аптека, як-от: «Під чорним орлом», «Під Фемідою», «Під золотим оленем», «Під Святим Духом» та ін. Основною діяльністю аптеки був відпуск ліків і оскільки фармацевтичної промисловості як такої ще не існувало, аптекарі виключно для потреб клієнтів готували екстракти, настойки, еліксири, мазі, косметичні засоби та лікувальні вина, – у тому числі і знамените «Залізне вино».

VII. Дослідники. Учень. Про Національний історико-культурний музей-заповідник «Личаківський цвинтар». Це відоме меморіальне кладовище у Львові площею 40 га. Головний вхід на кладовище розташований

на вулиці Мечникова. На цвинтарі – близько 300 тис. поховань, розташованих на 86 полях, споруджено понад 2 тисячі гробівців, встановлено на могилах близько 500 скульптур та рельєфів.

Існує з 1786 р., після того, як австрійська влада заборонила здійснювати поховання на старих кладовищах, що розміщувалися в місті навколо церков. Кладовище призначалося для Середмістя. На цвинтарі хоронили здебільшого заможних і видатних жителів міста.

Тут поховані письменники: Іван Франко, Маркіян Шашкевич, Григорій Тютюнник, Степан Тудор, Ростислав Братунь, Ірина Вільде, Михайло Рудницький; художники, скульптори: Ярослава Музика, Леопольд Левицький, Олена Кульчицька, Яків Гніздовський, Євген Дзиндра, Михайло Дзиндра; архітектори: Юліан Захарієвич, Іван Левинський; композитори: Володимир Івасюк, Ігор Білозір, Станіслав Людкевич, Філарет Колесса, Микола Колесса, Анатолій Кос-Анатольський; фольклористи, етнографи: Володимир Барвінський, Володимир Гнатюк, Іван Вагилевич; артисти: Соломія Крушельницька, Іван Мацялко; вчені: Стефан Банах, Омелян Огоновський, Олександр Огоновський, Олександр Барвінський, Іван Крип’якевич, Володимир Левицький, Василь Щурат; громадські і державні діячі: Євген Петрушевич, Дмитро Вітовський, Олександр Тисовський; галицькі митрополити: Григорій Яхимович, Спиридон Литвинович.


На території розташовано маленькі каплички. Серед них відрізняється і розмірами, і незвичайністю каплиця вірменської родини Кшечуновичів. Знаходиться вона на пагорбку, і до вхідних дверей потрібно піднятися 20-ма сходинками.

Учень. Про Львівський поштамт. Перше поштове сполучення у Львові (воно ж – перше на території України) було організовано 1629 р.

флорентійським купцем Роберто Бандінеллі, онуком відомого скульптора Баччо Бандінеллі. Перші постійні поштові тракти було організовано на двох напрямках: «Замостя – Люблін – Варшава – Торунь – Ґданськ» і «Ярослав – Ряшів – Тарнув – Краків». За бажанням, посилки відправлялися і в інших напрямках. Кур’єри Бандінелі славилися своєю швидкістю. Вони довозили пошту до міст північної Італії із неймовірною на той час швидкістю – усього за два тижні. Сама пошта розташовувалась у будинку № 2 на площі Ринок (палац Бандінеллі). Згодом Львівська пошта розпочала постійно обслуговувати і тракт на Кам’янець-Подільський та увійшла таким чином до системи королівської пошти Польщі.

За часів Австро-Угорщини у місті діяло понад 20 поштових відділень, які, окрім центрального, що існувало з 18 століття, були відкриті в період з 1862 по 1900 р. 1890 р. на вулиці Словацького, 1 було завершено будівництво нового будинку Львівської пошти, де розмістилася її дирекція.

Учениця. Про вулицю Городоцьку. Вулиця Городоцька (пол. Gródecka) – найдовша магістральна вулиця Львова. Довжина близько 7 км.

Починається з площі Торгової біля Оперного театру і закінчується авторозв’язкою на окружній дорозі. Початкова частина до розвилки з вулицею Шевченка від кінця XVI століття мала назву Святої Анни,

бо закінчувалася однойменним костелом. Від 1871 р. називалася Казимірівською на честь польського короля Казимира III Великого (1333–1370), який у 1340-х рр. розпочав захоплення галицьких земель і приєднання їх до Речі Посполитої.

Від 1933 р. ця назва змінилася на Казимира Великого, за часів УРСР, у 1944–1964-х рр., вулиця мала назву Чапаєва. Від 1964 р. ця частина вулиці, об’єднавшись із горішньою частиною до межі міста, називалася 1 Травня. Частина вулиці, від розвилки з Шевченка до вулиці Залізничної, до кінця XVIII ст. називалася Краківською дорогою, від 1786 р. – Городоцькою, від 1938 р. – Токажевського. Частина вулиці, від Боберського до межі міста, до середини XIX ст. називалася Городоцькою дорогою за «рогаткою», від 1871 р. – Богданівкою, від 1933 р. знову – Городоцькою.

Від 1964 р. всі три частини об’єднали у вулицю 1 Травня. Від 1990 р. вона іменується Городоцькою. Учень. Про міський транспорт. Львівський трамвай – система електричного трамваю Львова, єдина в Західній Україні трамвайна

система, найбільша серед вузькоколійних трамвайних систем України. З 1880 по 1908 роки використовувалася кінна тяга, з 1894 – електрична. Це була перша на території сучасної України система кінного трамваю.

Найбільшого розквіту трамвайний транспорт досяг напередодні Другої світової війни, коли був основним видом пересування у місті; але від середини 20 ст. він поступово втрачає позиції. Станом на 1 січня 2010 р. трамвайне сполучення налічує 9 маршрутів і експлуатується комунальним підприємством «Львівелектротранс». Планується, що в майбутньому трамвай стане пріоритетним видом транспорту у Львові.

VIII. Львів, якого немає. Звучить музика, під супровід якої розповідає вчитель. До 1971 р. кам’яна свята на даху Домініканського собору над самим порталом тримала у руках хрест.

Після відкриття тут музею Релігії та атеїзму хрест було знищено. Совєтська влада боялася навіть скульптурного зображення символу християнства. Якщо знищення хреста ще піддається якійсь звироднілій логіці совєтського режиму, то зовсім бездумним і варварським було зняття зі стіни міського арсеналу на вулиці Підвальній порівняно недавно, 1980 р., чудових кам’яних гербів родин Яблоновських, Собєських і Польщі, які прикрашали його стіну. Ці герби встановили тут наприкінці 18 століття, а зараз, кажуть, вони лежать десь у підвалі однієї з львівських церков.

IX. Вперше у Львові (бліц повідомлення). У другій половині XVI ст. засновано найдавніший парк в Україні – Єзуїтський (тепер парк ім.

І. Франка). 1574 р. – Іван Федоров надрукував у Львові першу в Україні книгу – «Апостол». У 1629 р. італієць Роберто Бандінеллі започаткував у Львові першу в Україні міську пошту

європейського зразка. 1661 р. – заснування першого в Україні університету – Єзуїтської академії. 1749 р. у Львові вийшло декілька номерів першої в Україні газети («Kurier Lwowski»). 1776 р. – у Львові створено перший в Україні постійно діючий міський театр. 1784 р. – у Львові запущено першу у світі повітряну кулю з автоматичним пальником.


1785 р. – у Львові засновано перший в Україні готель – «Під римським цезарем». На початку XVIII ст. у Львові встановлено пам’ятник польському гетьманові Станіславу

Яблоновському – перший пам’ятник в Україні. 1853 р. Львові фармацевти Йоган Зег та Іґнаци Лукасевич винайшли першу у світі гасову (нафтову)

лампу. 1861 р. збудовано першу в Україні залізницю Львів-Перемишль. 14 липня 1894 р. у Львові відбувся перший в українській історії футбольний матч. 1905 р. – у Львові відбувся перший в історії України хокейний матч за міжнародними правилами.

X. Підсумок уроку.

МЕТОДИКА. ПРАКТИКА. ДОСВІД

Марія Носовська

Збережімо рідний Дністер (Усний журнал)

1 сторінка. Річка Дністер. Загальна інформація

Пісня про Дністер сл. М. Носовської, муз. Й. Сушинського

В чудових зелених Карпатах, Де царство смерічок і скал, Маленьким струмком починався, А грізною річкою став. Шумлять-гомонять верболози, А він собі гордо тече. Звивається швидко до моря Наш незрівнянний Дністер. Несе він крізь гори і доли Бистрі води свої чарівні, І все оживає навколо, Всюди линуть пташині пісні.

Коли ви чуєте слово «Дністер», які асоціації

воно у вас викликає? Можливо, ви згадуєте передранкову рибалку, а може літню засмагу, чи шкодуєте за мобілкою, що потонула під час незабутнього сплаву Дністровським каньйоном? Так, мабуть у пам’яті кожного з нас є чудові враження, пов’язані з цією могутньою і надзвичайно красивою рікою.

Дністер – третя за довжиною ріка в Україні та дев’ята – в Європі. Довжина річки становить 1 362 км (в Україні – 705 км), площа басейну – 72 100 км². Середня річна витрата води в гирлі – 300 м³/с, річний стік – близько 10 км³. Середній похил річки 0,56 м/км.

Витік Дністра розташований біля села Вовчого Турківського району Львівської області. Спершу річка (у вигляді невеликого потічка) тече на південний захід, далі – на північний захід, потім повертає на північ та (місцями) північний схід. Від міста Старого Самбора тече переважно на північний схід. Нижче міста Самбора, неподалік від села Чайковичі, річка повертає на південний схід і тече в цьому

напрямку аж до свого гирла (за винятком південної межі Хмельницької області, вздовж якої вона тече переважно у східному напрямку). Впадає до Дністровського лиману на південь від села Маяків, що в Біляївському районі Одеської області, на північний схід від смт. Затоки води Дністра через вузьку протоку вливаються в Чорне море.

Дністер у верхній частині (в межах Українських Карпат) – типова гірська річка з вузькою й глибокою долиною. На рівнину виходить нижче міста Старого Самбора. Звідти й до гирла Дністер має рівнинний характер. Долина стає широкою (до 13 км). Нижче міста Галича долина знову звужується: тут річка тече між Подільською височиною та підкарпатськими височинами, а також Хотинською височиною.

У пониззі Дністер виходить на Причорно-морську низовину, тут ширина долини річки становить 16–22 км. Швидкість течії в межень у гірських районах становить 0,3–2 м/с (межень – період внутрішньорічного циклу, не менше 10 днів, протягом якого в річці спостерігаються


найменші рівні й витрати води), у середній течії, в межах Дністровського каньйону, швидкість течії 0,5 м/с (повноводдя 1,5–2 м/с), у пониззі – до 0,7 м/с. Заплава Дністра (в межах Верхньодністровської улоговини та в пониззі) розчленована багатьма старицями й протоками (наприклад, рукав Турунчук), гирло заросло очеретом (Дністровські плавні). Ширина долини біля гирла – 16–22 км, у середній течії долина неширока, звивиста, багата на мальовничі краєвиди. Живлення Дністра – мішане, з переважанням снігового. Характерні весняна повінь і осінні дощові паводки. Мінералізація води Дністра зростає вниз за течією від 300 до 450 мг/дм³.

Басейн річки Дністер

Басейн річки розташований у межах трьох

країн: Польщі, України та Молдови. Більша його частина – в Україні. Тут він займає значну частину територій семи областей південно-західної України (Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька, Тернопільська, Хмельницька, Вінницька та Одеська області). У Молдові басейн Дністра охоплює східні та північно-східні райони республіки і займає її більшу частину (59 %). У Польщі розташована лише невелика частина басейну – його північно-західні околиці (верхів’я двох лівих карпатських приток Дністра – Стривігора і Мшанки).

У Дністра є 386 приток, серед них найбільші: праві: Стрий, Свіча, Лімниця, Бистриця, Реут; ліві: Золота Липа, Стрипа, Серет, Збруч (244 км

– найдовша), Смотрич. У басейні ріки Дністер налічується 14 886

малих річок загальною довжиною 32 300 км. Під час сніготанення у Карпатах та літніх злив спостерігається найвищий рівень води.

Вартий уваги Дністровський каньйон, який утворює річка від Галича до Хотина. З 2008 року його внесено до реєстру семи природних чудес

України. Природа Дністровського каньйону неповторна. Тут ростуть реліктові ліси, є багато степової рослинності, а також є печери і водоспади. Річка Дністер є історичною межею між Буковиною та Галичиною, а також між Поділлям і Бессарабією.

Назва «Дністер» відома з давніх-давен. Перша згадка про річку датована V ст. до н. е. у творах Геродота, де вона називається «Тірас» (ця назва має кілька походжень: іранське означає швидкий; курдське – дикий, неприборканий). Ще є згадка з античних часів в Амміана Марцелліна про назву «Династріс» (IV ст.). А взагалі пояснення походження назви річки Дністер може бути простим: «дон» – вода, «стрий» – швидкий.

Існує легенда, за якою на місці ріки був невеликий струмок, уздовж якого жили люди. Вони вели свій календар, позначаючи дні на прибережному піску, але одного разу струмок розлився й затопив береги. Коли зранку вода спала, вийшли люди на берег, а їхніх позначок на піску нема. ─ Хто дні стер? – бідкались люди, і самі

відповідали: ─ Та хто?! Струмок дні стер.

З того часу так і стали називати струмок, який дні стер – Дністер.

Є ще одна гарна легенда про Дністер. Десь далеко в Карпатах жив такий дід, який керував водами. Тримав він їх під землею. І жив собі там прудкий потічок. Любив він скрізь бігати, усюди зазирати, все вивчати. Так було йому все цікаво, що став він просити того діда, щоб пустив його по світу погуляти. Погодився дід, але наказав: ─ Запам’ятай, що не зможеш ти повернутися, бо вода догори не тече. Будеш ти бігти, поки не добіжиш до моря. Воно тебе до себе прийме і вже не випустить. А щоб море знало, звідки ти і хто ти, візьми ці два камінці та бережи. Покажеш йому камінчики, то й воно все про тебе знатиме. Побіг потічок дорогу собі прокладати. Жінки у ньому білизну прали, чоловіки рибу ловили, а він знай біжить та й біжить. Так усю дорогу потічок і служив людям.

Добіг нарешті до моря та став проситися. А море його питає, хто та звідки він такий є. Потічок і розказав про камінчики. «То показуй!» - каже море. Заходився потічок їх шукати, а знайти не може. «Я так довго біг і так багато людям служив, що, мабуть, десь камінчики на дні стер», – промовив потічок. «На дні стер, то на дні стер. Раз воно так, віднині будеш зватися Дністер», – відказало йому море.


2 сторінка. Цікаві факти про Дністер

� Річка Стрий у місці, де впадає у Дністер, повноводніша за нього, хоч вона є його притокою. Крім того, в районі міста Турки (за 8 км від витоку Дністра) річка Стрий уже настільки повноводна, що по ній можна плавати човнами. � У місті Заліщиках за часів Польської Республіки (до Другої світової війни) існував кліматичний курорт. Місто розташоване у широкому вигині Дністровського каньйону і з трьох боків оточене його високими та стрімкими схилами. Завдяки цьому в Заліщиках і його околицях існує свій мікроклімат, тут помітно тепліше, ніж у сусідніх місцевостях. У довоєнних польських підручниках з географії цю місцевість називали «Польськими субтропіками». � У прикарпатській та подільській частині басейну Дністра є чимало річок з цікавими та унікальними назвами: одні вказують на характер річки (Гнила, Бистриця (Бистриця Надвірнянська, Бистриця Солотвинська, Бистриця Тисменицька), Студениця тощо), інші вказують на тварин чи рослин, які є (або були колись) характерними для даної річки. Існує також чимало дивних та «несподіваних» назв. Приклади: � «Тваринні» назви: Тур’янка, Зубра, Боберка, Куна, Коропець. � «Рослинні» назви: Ясеничка, Золота Липа, Вербівець, Вишниця, Кропивник. � Поетичні та милозвучні назви: Любишка, Нічлава, Дзвіна, Русава, Волянка. � Дивні та «несподівані»: Ореб, Тупа, Бар, Сукіль, Домажир.

3 сторінка. Використання вод Дністра Дністер здавна широко використовується у

багатьох сферах господарської діяльності – водному транспорті, водопостачанні, рибному промислі, рекреації. Тут з початку XIX ст. здійснювалося перепланування (випрямлення) та розчищення русла, поглиблення порогів, через що Дністер став значно зручніший для сплаву лісу і судноплавства. З 1950-х років річку почали використовувати у гідроенергетиці.

На річці побудовано три потужні гідроелектро-станції: Дністровська ГЕС (1973–1983), Дністровська ГЕС-2 (2000–2009), Дубос-сарська ГЕС (1950–1954). Дністровська ГЕС – найбільша господарська споруда басейну, щорічно виробляє близько 800 млн. кВт-год. електроенергії. У басейні Дністра збудовано 62 водосховища, найбільші з них Дністровське (Україна) і Дубоссарське (Молдова).

Нині водні ресурси Дністра широко вико-ристовуються в зрошенні, промисловому, комунальному та сільськогосподарському водопостачанні, рибному господарстві, у будівництві застосовується русловий алювій (валуни, галька, гравій, пісок, супісок), а на одне з перших місць вийшла гідроенергетика. Вода з Дністра та його приток використовується для водопостачання багатьох міст Західної України – Львова, Івано-Франківська, Тернополя, Чернівців, Кам’янця-Подільського та ін.).

Незважаючи на незначну довжину гирлової ділянки річки Дністер, саме тут здійснюється основний відбір води. За кілометр від кордону з Молдовою на рукаві Дністра розташований водозабір Білгород-Дністровської зрошувальної системи. Нижче вода відбирається водопро-відною станцією «Дністер», а також Маяк-Біляївською та Троїцько-Граденіцькою зрошувальними система-ми. Лише однією водопровідною станцією «Дністер» для водопостачання Одеси, Іллічівська та ін. щорічно відбирається понад 300 млн. м³ води, що приблизно відповідає витраті в 10 м³/с.

У більшій своїй частині Дністер судно-плавний. Ще за часів Австро-Угорщини було організовано вантажні та пасажирські переве-зення, споруджено річковий порт у Галичі (були збудовані причали, підведена залізнична гілка). Зараз використання Дністра для судноплавства вкрай обмежене – придатні для цього українські ділянки річки в нижній течії і поблизу Могилева-Подільського дуже короткі. Вантажне судноплавство здійснюється на Дністровському водосховищі, а в декількох місцях між берегами річки влаштовані поромні переправи.

Дністер досить широко використовується для вилову риби (до 500 тонн щорічно), основний улов якої припадає на лиман і гирлову ділянку річки.

4 сторінка. Найбільші забруднювачі Дністра Дністер дає життя мільйонам і мільярдам

живих істот і організмів. Разом зі своїми прито-ками річка становить частину, образно кажучи, кровоносно-судинної системи Землі. Та коли ця система зашлаковується, у ній утворюються

тромби. І наша блакитна планета починає хворіти, а разом із нею – ми…

Основними причинами забруднення поверхне-вих вод Дністровського басейну є: - скиди неочищених та недостатньо очищених

комунально-побутових і промислових стічних


вод безпосередньо у водні об’єкти та через систему міської каналізації;

- потрапляння до водних об’єктів забруднюю-чих речовин з поверхневим стоком води з забудованих територій та сільгоспугідь;

- ерозія ґрунтів на водозабірній площі. Найбільшими забруднювачами басейну Дністра

є промислові підприємства та об’єкти житлово-комунального господарства. Особливо забруднюються водні об’єкти басейну солями амонію, нафтопродуктами, важкими металами.

Дністер протікає через густо заселену тери-торію (наприклад, густота населення у Молдові – 130 осіб на км²), у межах його басейну мешкає понад 10 млн. осіб. Через це рівень антропоген-ного навантаження на екосистему річки від витоків до гирла дуже високий. У верхній частині басейну Дністра головними забруднювачами також є населені пункти. У межах Львівської області вздовж берегів річки розташовано 47 господарств, які спричиняють прискорене замулення й забруднення річки. У прибережній зоні Дністра розташовані господарські подвір’я, тваринницькі ферми, літні табори для худоби, склади міндобрив, городи, у багатьох місцях земельні площі розорюються аж до самої річки. Дуже шкодять Дністру екологічні катастрофи, які інколи тут трапляються. Наприклад, 1983 року після аварії на Стебницькому калійному комбінаті в річку було скинуто бл. 5 тис. тонн високомінералізованих відходів, що на тривалий час призвело до значного порушення іонно-сольового режиму. Внаслідок цього в Дністрі загинули майже всі живі організми на протязі кількох сотень кілометрів, а мільйони людей були позбавлені джерела питної води. Усе це негативно впливає на екологічний стан Дністра, а в майбутньому може стати згубним для багатьох екосистем річки.

Нераціональне використання води призвело до негативних наслідків у даному регіоні, паводки і повені набули катастрофічного характеру, що призводить до значних пошкоджень та руйнування гідротехнічних споруд. Значної шкоди Дністру завдають Дністровська та Дубосарська ГЕС. У басейні Дністра збудовано 62 водосховища загальною площею 11229 га.

Рівень води у Дністровському водосховищі впав більше, ніж на три метри. Цю цифру під-тверджують і відповідні фахівці (див.: http://klyuch.com.ua). Екологи вже б’ють на сполох. Обміління може призвести не лише до зникнення

окремих видів фауни у водоймах, а й до катастрофи.

З-поміж причин такого катастрофічного обміління Дністра фахівці називають не тільки посуху, а й незадовільний екологічний стан басейну річки, масову вирубку насаджень на берегах. Екологи попереджають, що все це загрожує перетворитися на справжню біду: може розпочатися гниття річки, поширяться хвороби, настане масова загибель риби. Щодо останнього, то нині маємо чимало випадків зникнення окремих видів риб.

Мало хто знає, що колись у Дністрі жили підуст, марена, головень, стерлядь, миньок та носар. Сьогодні під загрозою популяція щуки, білизни, чехоня, ялеця. А будівництво гребель у пониззях Дністра призвело до скорочення або повного знищення нерестовищ осетрової, оселедцевих видів риб, а також деяких коропових та окуневих.

Смертельні фосфати їмо та п’ємо. А ще вражає така картина: вздовж усього берега, через кожні 100–200 метрів народ пере білизну, рушники, словом, все, що потрібно. При цьому, як правило, користуються пральним порошком «Гала», бо він дешевший, мовляв, за «Аріель», адже завдяки дністровському кисню все відпирається найкращим чином. І не хочуть чути жіночки про те, що саме через фосфати, якими насичені пральні порошки, ще 1984-го року Дністер «зацвів» токсичними синьо-зеленими водоростями. Прикметно, що з тарілок, які миються звичними для нас миючими засобами, фосфати теж не змиваються, а потрапляють до шлунка, завдають великої шкоди здоров’ю людини.

До екологічних катастроф призводить несанкціоноване вивезення з долини річки Дністер гравію, піску у Львівській, Івано Франківській та інших областях. Це не лише економічні збитки – внаслідок такої діяльності страждає і природа, і люди. Відсутність місця для купання – не найбільша біда, яка може трапитись внаслідок масового вивозу гравію та піску з русел річок. Найгірше, кажуть екологи, що через річкових злодіїв у криницях зникає вода і руйнується берегоукріплення. Останнім часом дуже часто річки змінюють русла і підтоплюють населені пункти. Повені, особливо в гірських районах, – явище уже звичне. Береги Дністра після паводку подекуди осунулись на три метри, вода досі брудна, а каскади водоспадів забруднені сміттям.

5 сторінка. Екологічне оздоровлення басейну річки Дністер Зараз актуальною є проблема екологічного

стану водних об’єктів басейну Дністра. Системний аналіз сучасної екологічної ситуації в басейні Дністра та організації управління охороною і використанням водних ресурсів дав змогу

окреслити коло найбільш актуальних проблем, які потребують розв’язання, а саме: ─ надмірне антропогенне навантаження на водні

об’єкти внаслідок екстенсивного способу ведення водного господарства призвело до кризового зменшення самовідтворюючих


можливостей річок та виснаження водноресурсного потенціалу;

─ стала тенденція до значного забруднення водних об’єктів внаслідок неупорядкованого відведення стічних вод від населених пунктів, господарських об’єктів і сільськогосподарсь-ких угідь;

─ використання відсталих технологій сільсько-господарського виробництва, низької ефектив-ності комунальних очисних споруд, що призводять до забруднення води органічними та біогенними речовинами;

─ погіршення якості питної води внаслідок незадовільного екологічного стану джерел питного водопостачання;

─ недосконалість економічного механізму водокористування і реалізації водоохоронних заходів;

─ недостатня ефективність існуючої системи управління охороною та використанням водних ресурсів внаслідок недосконалості нормативно-правової бази і організаційної структури управління;

─ відсутність автоматизованої постійно діючої системи моніторингу екологічного стану водного басейну Дністра, якості питної води і стічних вод у системах водопостачання і водовідведення населених пунктів і господарських об’єктів. Екологічне оздоровлення річкових басейнів

повинно бути одним із найважливіших пріоритетів державної водної політики, основною метою якої має бути відновлення і забезпечення сталого функціонування річкових екосистем, якісного водопостачання, екологічно безпечних умов життєдіяльності населення та захист водних ресурсів від забруднення й виснаження.

Вирішення зазначених проблем можливе при виконанні Закону України «Про Загально-державну програму розвитку водного господарства України», як документа, який включає ряд галузевих програм і пріоритетні заходи, реалізація яких забезпечить подальший соціально-економічний розвиток регіону.

З метою досягнення доброї якості води, забезпечення раціонального і безпечного водокористування як фактора стійкого розвитку регіону в межах території України із урахуванням транскордонних аспектів, збереження біологічного різноманіття і стійкого екологічного стану у басейні було схвалено угоду про співробітництво у галузі використання і охорони водних ресурсів

басейну річки Дністер між містами: Львів, Івано-Франківськ, Тернопіль, Хмельницький, Чернівці, Вінниця, Одеса. Сторони зобов’язалися: - сприяти розробці і впровадженню моделі

басейнового управління водними ресурсами річки Дністер;

- сприяти розробці і виконанню програми екологічного оздоровлення басейну і покращення якості води;

- сприяти співробітництву в управлінні водними ресурсами між державними органами та органами місцевого самоврядування в областях басейну, водокористувачами та громадськими організаціями;

- здійснювати обмін екологічною інформацією; - координувати зусилля щодо залучення

міжнародної технічної та економічної допомоги;

- здійснювати спільні дії щодо розвитку співробітництва з відповідними органами управління водними ресурсами ріки Дністер у республіці Молдова. Для покращення екологічного стану Дністра

створено спільний українсько-німецький проект «Екологічний аналіз і фахова оцінка басейну Дністра як моделі річкового ландшафту у Східній Європі». Сім років тому німецькі мас-медіа «кричали» про забруднення Рейну, а зараз річку настільки очистили, що розводять лосося і отримують від його продажу значні прибутки. Учасники цього проекту також намагаються хоч якось покращити ситуацію в Україні – вивчають гідрологічний режим, стан сучасного сільського господарства, зміни флори і фауни під впливом діяльності людини. Охороняти навколишнє середовище можна буде так, що це буде економічно вигідно.

Особливе значення для вирішення екологічних проблем Дністра має робота, спрямована на підвищення екологічної культури населення. Для покращення інформованості населення про річку Дністер урядом Фінляндії фінансується проект «Транскордонне співробітництво та стале управ-ління в басейні р. Дністер», який реалізується ОБСЄ, ЄЕК, ООН. Уже виготовлено ряд інфор-маційно-просвітницьких стендів, які встановлено на берегах Дністра. Інформація на кожному стенді завершується закликом: «Пам’ятайте, що за стан Дністра відповідальні не тільки уряд, але й кожен із нас!», і ми повинні шанобливо ставитися до однієї з найкращих річок України.

6 сторінка. Природоохоронні території вздовж Дністра Уздовж Дністра створено чимало заповідних зон – національних природних парків, заказників,

пам’яток природи. Найбільші заповідники:


Назва

Область

Найближче місто

Підпорядкування

Рік

створення

Площ

а, га Берег

Дністра

лівий

(л

)

правий

(п

)

Регіональний ландшафтний парк

«Верхньодністровські Бескиди»

Львівська область

Старий Самбір

Львівська обласна рада

1997 8356 л п

Галицький національний природний парк

Івано-Франківська область

Галич Держкомлісгосп 2004 14684,8 л п

Регіональний ландшафтний парк

«Дністровський»

Івано-Франківська область

Тлумач 1993 19656 п

Національний природний парк «Дністровський

каньйон»

Тернопільська область

Заліщики Міністерство охорони довкілля

2010 10829,18 л

Хотинський національний природний парк

Чернівецька область

Хотин (нема даних) 2010 9446,1 п

Національний природний парк

«Подільські Товтри»

Хмельницька область

Кам᾽янець-Поділь-ський

Міністерство охорони довкілля

1996 2 613,16 км²

л

Нижньодністровський національний природний парк

Одеська область

Одеса Міністерство охорони довкілля

2008 21311,1 л п

Заказники і пам’ятки природи (у верхній та середній течії): Чайковицький заказник, Стариці

Дністра, Діброва, Козакова Долина, Берем’янська наскельно-степова ділянка, Жижавський заказник, Обіжевський заказник, Урочище Криве, Урочище Трубчин.

Пам’ятник дністровському судноплавству 24 серпня 2015 до відзначення 24-ї річниці незалежності України заходами Національного

заповідника «Давній Галич» у Галичі було відкрито пам’ятний знак на честь судноплавства на Дністрі. Його встановлено біля старого металевого мосту на правому березі Дністра. Пам’ятний знак являє собою композицію зі скельних каменів з вмонтованою таблицею та закріпленим якорем, піднятим з дна ріки.

Дністровський каньйон – унікальне творіння матері-природи Подорож Дністровським каньйоном дуже цікава. На його території знаходиться близько 100

пам’яток живої і неживої природи світового значення, тут збереглися унікальні еталони відслонень гірських порід. Тут, наче в природничому музеї під відкритим небом, «зібрані» геологічні, ботанічні, археологічні, гідрологічні пам’ятки, які вкупі творять неповторні ландшафти: круті скелясті або заліснені береги висотою до 200 м, унікальні травертинові скелі і геологічні відслонення, печери і гроти, водоспади, мальовничі острови, пам’ятки природи, історії, архітектури, етнографії. В окремих місцях збереглися ділянки з цінними деревними або чагарниковими породами, вікові й екзотичні дерева. І все це – дика і неторкана природа, що дає чудову можливість зануритись у світ тиші й спокою. Маршрут подорожі проходить у відносній віддаленості від «цивілізації», а отже зумовлює повну релаксацію.

Велике рекреаційне значення має специфічний (майже субтропічний) мікроклімат Дністровського каньйону. Теплий клімат у каньйоні вирізняє цю місцевість з-поміж інших територій Західної України. Стіни каньйону затримують сонячне тепло, через що влітку дощів майже не буває, а навесні зелень розцвітає на 2-3 тижні швидше. Сплав на туристичних катамаранах, плотах, байдарках річкою Дністер є однією із найцікавіших подорожей в Україні і щодо привабливості не поступається навіть таким «розкрученим» регіонам, як Карпати чи Крим.


ДИТЯЧІ ВІРШИКИ ТА ОПОВІДКИ

Теодор Бубняк, 8 років

ОПОВІДКИ ВІД ДОРЧИКА

Данилкова пригода

Була зима. Бабця тягла торби з продуктами додому. Тяжко було бабці. Аж тут з будинку вийшов Данилко. Він сказав:

– Добрий день!

– Здрастуй! – відповіла бабця.

– Дайте, я вам допоможу.

– Будь ласка! Дякую, синку. Хай благословить тебе Господь!

Хлопчик допоміг бабці донести торби додому. Коли хлопчик прийшов додому, то повечеряв і ліг спати, щоб скоріше встати і

гуляти. Коли він прокинувся, то побачив біля себе багатезно іграшок! Данилко дуже зрадів. В одній сніговій кулі він побачив лице бабці. Вона сказала: «Душа у тебе добра і щаслива».

Отож, любі діти, будьте добрі і ласкаві, і може вам теж щось дадуть. Ну що ж, діти, як то кажуть, вам казочка, а мені бубликів в’язочка.

Про красуню Троянду

Була собі на Тюльпановому полі Троянда. І все вона хвалилася: «Ой, яка я гарна! Ой, яка я гарна!» Серед Тюльпанів Троянда дійсно виглядала особливою. Одного дня дивилася Троянда на себе в дзеркало. Милувалася собою. Аж чує, до неї каже Тюльпан:

– Краса то потрібна, але й небезпечна для квітки.

– Краса небезпечна? – кепкує Троянда.

– Ще побачиш, – каже Тюльпан.

Наступного дня прийшла на поле дівчинка, побачила Троянду і каже:

– Яка гарна квітка! Принесу мамі покажу! – і зірвала Троянду.

– Отак, – сказав Тюльпан кожній Троянді, яка там виростала, – краса небезпечна…

Про хлопчика, який став зайчиком

Була зима. Петрик повертався зі школи додому. Дорогою він побачив зайця і сказав: «Як добре бути зайцем! Справ мало!» І в цей момент він став зайцем. «Ура! Ура! Я заєць!» Тепер я цілий день можу їсти моркву!..

Ой, але де ж її взяти? Зараз зима, і ніхто моркви не копає… Ну що ж, піду додому… Ой, ой! Але ж я заєць і не маю дому! Не маю де сховатися від вовків! Я хочу знову бути людиною! І тоді він знову став людиною і пішов додому. А справжній заєць тихенько сміється…

Отож, діти, будьте чемні і радійте тому, що маєте…


Анна Сувало, 8 років

У саду калина рясно зацвіла, Молода дівчина сіла край вікна… Дивиться, як гарно калина цвіте, Думає про долю дівча молоде…

Львів, 2015 Білий сніг, білий сніг Падає мені до ніг! Білі шапки й рукавиці – Білий сніг всюди іскриться!

Львів, 2015

Зимова казка

Настала зима. Маленькі сніжинки поволі кружляли у повітрі та легко лягали на похмуру землю, застеляючи її білою ковдрою. Велике озеро вкрилося тонким шаром льоду. Маленька Іринка тихо сиділа край вікна і сумно дивилася на засніжене поле. Вона була засмучена, бо мама не дозволила їй вийти на озеро. А що як піти? Ніхто і так не помітить! Дівчинка взула ковзани, одягнула шапку і рукавички. З гарним настроєм побігла на ковзанку.

Морозець щипав її за щічки, а лагідні промінці сонця весело бавилися з сріблястими сніжинками. Від усього прекрасного в голові у Іринки звучала чарівна мелодія, і вона легко танцювала на льоду. Та раптом лід тріснув!!! Мелодія перестала звучати і дівчинка дуже перелякалася. Лід тріскав далі. Іринка падала в холодну воду. Дитина плакала, кричала, але її ніхто не чув. Раптом все стало темним, холодним, мокрим. Несподівано з’явилося світло, а у ньому сніжно-біла постать. Це була Снігова Королева. Іринка знаходилася в її королівстві. Снігова Королева показала дівчинці свої володіння та познайомила з Сніговиками. Іринці було весело і вона дуже багато дізналася і побачила. Але поступово очі ставали сумні. Подумки дівчинка поверталася додому, де чекала на неї мама і дуже хвилювалася.

- Чому ти така сумна? – запитала Снігова Королева

- Сумую за домом – сумно відповіла Іринка.

- Хочеш, я відправлю тебе додому? Але запам’ятай: без дозволу рідних нікуди сама не ходи!!! Добре?

- Добре

За хвилину Іринка була біля дому.

На порозі стояла засмучена мама. Вона не вірила, що колись побачить свою донечку. Іринка весело бігла назустріч мамі. Мама дуже зраділа, побачивши дівчинку.

Іринка цікаво розповідала про свої пригоди. Львів, 2016


ВІДОМОСТІ ПРО АВТОРІВ

Бубняк Теодор, учень 2 класу СЗШ № 8 міста Львова

Варениця Ліліана, учитель фізики вищої кваліфікаційної категорії, учитель-методист СЗШ №41 м. Львова

Гарматій Оксана, вчитель початкових класів ЛСЗШ І ступеня №53, вчитель вищої кваліфікаційної категорії, вчитель-методист, нагороджена Грамотою Верховної Ради України

Гірний Олег, кандидат технічних наук, доцент кафедри природничо-математичної освіти Львівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти

Дроняк Анжела, учитель географії вищої кваліфікаційної категорії, учитель-методист СЗШ №41 м. Львова

Косик Наталія, вчитель географії вищої кваліфікаційної категорії Старицької ЗОШ І-ІІІ ст. Яворівського району, учитель- методист, «Відмінник освіти України»

Назарук Мирослав, кандидат географічних наук, професор кафедри раціонального використання природних ресурсів і охорони природи Львівського національного університету імені Івана Франка

Носовська Марія, учитель географії СЗШ №10 міста Самбора Львівської області

Островська Галина, учитель географії і біології вищої кваліфікаційної категорії, учитель-методист Пониквянської ЗОШ I-III ст. Бродівського району

Пастушенко Роман, завідувач кабінету розвитку освіти Львівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти

Салик Марія, учениця Старицької ЗОШ І-ІІІ ст. Яворівського району

Сувало Анна, учениця 3 класу СЗШ № 8 міста Львова

Теліш Павло, кандидат географічних наук, завідувач лабораторії екологічної експертизи географічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка

Турчинська Орислава, викладач кафедри природничо-математичної освіти Львівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти, «Відмінник освіти України»

Шаблій Олег, доктор географічних наук (1978), професор, академік Академії Вищої Школи України та Української Екологічної академії, дійсний член Наукового Товариства імені Тараса Шевченка, заступник Голови його українського крайового відділу, Голова Географічної комісії НТШ, Почесний член Українського Географічного Товариства, Заслужений професор Львівського національного університету імені Івана Франка, завідувач кафедри економічної і соціальної географії в ньому (з 1990 р.), професор-гість Українського Вільного Університету у Мюнхені (Німеччина). Шеф- редактор всеукраїнського часопису «Історія української географії», член редколегій журналів «Український географічний журнал» (Київ), «Реґіональна економіка» (Львів), «Часопис соціально- економічної географії» (Харків). Опублікував близько 500 наукових і науково-популярних праць, зокрема понад десять монографій, Заслужений діяч науки і техніки України (2016)

Documents

jurnal2016-1 - loippo.lviv.ua · Адже в Україні станом на сьогодні лише якийсь мізер людей не мають повної середньої