ISSN 2310-2837 DOI 10.36030/2310-2837-2(97)-2020 …

1Bulletin of the NAPA. Series «Рublic Аdministration» • 4'2020

ISSN 2310-2837DOI 10.36030/2310-2837-2(97)-2020

ВІСНИК НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ ПРИ ПРЕЗИДЕНТОВІ УКРАЇНИ

СЕРІЯ «ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ» 4(99)/2020

УДК 33+37+316

Засновник і видавець: Національна академія державного управління при Президентові України

Науковий журнал Виходить 4 рази на рікМова видання: українська, англійська

Затверджений на засіданні Вченої ради Національної академіївід 22 грудня 2020 року № 290/13-9

Наказом Міністерства освіти і науки України від 21.12.2015 № 1328 журнал включений до Переліку наукових фахових видань України (галузь науки «Державне управління»)

Наказом Міністерства освіти і науки України від 2 липня 2020 р. № 886 науковий фаховий журнал «Вісник Національної академії державного управління при Президентові України» включено до категорії «Б» переліку наукових фахових видань України (галузь науки «Державне управління», спеціальність 281 «Публічне управління та адміністрування»).

Журнал зареєстровано та проіндексовано у міжнародній наукометричній базі даних Index Copernicus (ICV 2019: 66.43)Заснований у 1996 р.

Свідоцтво про державну реєстрацію серії КВ № 23866-13706Р

Передплатний індекс 48335

Юридична адреса:03057, Україна, м. Київ, вул. Антона Цедіка, 20тел. +380(44)455-69-66www. visnyk.academy.gov.uae-mail: [email protected]

Передрук опублікованих у «Віснику Національної акаде мії державного управління при Президентові України» мате-ріа лів чи використання зазначених у виданні відомостей дозволяється за умови обов’язкового посилання на джере-ло інформації.

© Національна академія державного управління при Президентові України, 2020

ГОЛОВНИЙ РЕДАКТОР Карпенко Олександр Валентинович, доктор наук з державного управління, доцент

ЗАСТУПНИК ГОЛОВНОГО РЕДАКТОРА Кравченко Мілена Вячеславівна, доктор наук з державного управління, професор ВІДПОВІДАЛЬНИЙ СЕКРЕТАР Наместнік Вікторія Василівна, кандидат наук з державного управління ЧЛЕНИ РЕДКОЛЕГІЇ: Білинська Марина Миколаївна, доктор наук з державного управління, професор, заслужений працівник освіти УкраїниВорона Петро Васильович, доктор наук з державного управління, доцент

Домбровська Світлана Миколаївна, доктор наук з державного управління, професор, заслужений працівник освіти України

Загорський Володимир Степанович, доктор економічних наук, професор, член-кореспондент НАН України, заслужений діяч науки і техніки України

Іжа Микола Михайлович,доктор політичних наук, професор, заслужений працівник освіти України

Рачинський Анатолій Петрович, доктор наук з державного управління, професор, заслужений працівник освіти України

Ромін Андрій Вячеславович, доктор наук з державного управління, професор

Сиченко Віктор Володимирович, доктор наук з державного управління, професор

Шведун Вікторія Олександрівна, доктор наук з державного управління, професор

Бартломійчик Микола, Dr. habil. (Республіка Польща)Полом Марчін, Ph.D (Республіка Польща)Тачановськи Якуб, Dr. habil. (Республіка Польща)

2 Вісник НАДУ. Серія «Державне управління» • 4'2020

З М І С Т

МЕТОДОЛОГІЯ, ТЕОРІЯ ТА ІСТОРІЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

В. Д. Бакуменко. Визначення та розвиток загальнометодологічних концептів державного управління у дослідженнях українських вчених...................................................................... 5

СОЦІАЛЬНА І ГУМАНІТАРНА ПОЛІТИКА

О. В. Карпенко, Ю. А. Молоканов. Механізми захисту прав та інтересів дитини у цивільному процесі органами публічної влади в умовах реформи децентралізації ........................... 13М. І. Пірен, О. М. Петроє, М. Г. Іванчук. Роль освіти як чинника мотивації громадян на єдність, толерантність і мир в управлінській культурі проблемного світу ........................................ 21

МЕХАНІЗМИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

А. П. Рачинський, Л. М. Карпенко. Концептуалізація бюджетної політики у фінансово-економічній системі держави .................................................................................................. 28І. Г. Сурай, І. В. Кравчук. Сучасний дискурс трактування базових дефініцій понятійно-категоріального апарату державного управління у сфері публічних закупівель .................. 39Д. Ю. Лапоша. Сутність, зміст та характеристики механізму здійснення контролю за використанням публічних фінансів ......................................................................................................... 48О. М. Кантур. Вплив інституту президентства на формування державної мовної політики України ............................................................................................................................................................ 57

ІНФОРМАЦІЙНІ ТЕХНОЛОГІЇ

А. В. Кожина. Застосування цифрових технологій у публічному управлінні інклюзивним місцевим розвитком ....................................................................................................................................... 69П. С. Шпига. Smart-підхід до визначення завдань цифровізації робочих місць публічних службовців ...................................................................................................................................................... 77О. Ж. Скибун. Вплив кіберзагроз на функціонування електронних комунікацій (телекомунікацій) в умовах побудови «цифрової держави ........................................................................ 84С. В. Воробйов. Цифрова інфраструктура у сфері охорони довкілля: технологічний та правовий аспекти ............................................................................................................................................................ 93В. Б. Гавриляк. Механізми залучення спроможностей приватного сектору у сферу провадження державної кібербезпеки України .................................................................................................................. 99

РЕГІОНАЛЬНЕ УПРАВЛІННЯ ТА МІСЦЕВЕ САМОВРЯДУВАННЯ

К. В. Мельник. Нормативно-правове забезпечення розвитку старостинських округів в Україні ....... 105

УПРАВЛІННЯ СУСПІЛЬНИМ РОЗВИТКОМ

В. Ю. Степанов, Д. Д. Перелі. Державне управління міжкультурними комунікаціями туристичної сфери в умовах суспільних трансформацій ..........................................................................112

3Bulletin of the NAPA. Series «Рublic Аdministration» • 4'2020

ISSN 2310-2837DOI 10.36030/2310-2837-2(97)-2020

VISNYK N AT S I O N A L N O I A C A D E M I IDERZHAVNOGO UPRAVLINNIA PRY PREZYDENTOVI UKRAINY

SERIES «PUBLIC ADMINISTRATION» 4(99)/2020

UDC 33+37+316

Founder and publisher: National Academy for Public Administration under the President of Ukraine

Academic JournalPublished 4 times a yearLanguage: Ukrainian, English

Approved during the meeting of the Academic Council of the National Academyon 22 December 2020, N 290/13-9

By the Order of the Ministry of Education and Science of Ukraine of 21.12.2015 N 1328 journal is included in the List of scientific professional editions of Ukraine (the field of science «Public administration»)

By the Order of the Ministry of Education and Science of Ukraine of July 2, 2020 № 886 scientific professional journal «Bulletin of the National Academy of Public Administration under the President of Ukraine» is included in category «B» of the list of scientific professional publications of Ukraine (science «Public administration», specialty 281 «Public administration and management»).

The journal is registered and indexed in international scientometric databaseIndex Copernicus (ICV 2019: 66.43)

Founded in 1996State Registration Certificate Series КВ N 23866-13706Р

Subscription code 48335

Legal Address:20, Anton Tsedik Street,Kyiv, Ukraine, 03057Phone: +380(44)455-69-66www. visnyk.academy.gov.uae-mail: [email protected]

Reprint of any materials published in the «Bulletin of the National Academy of Public Administration under the President of Ukraine» or usage of any data printed in the publication is allowed only with obligatory reference to the source.

BULLETIN OF THE NATIONAL ACADEMY OF PUBLIC ADMINISTRATION UNDER THE PRESIDENT OF UKRAINE

© National Academy for Public Administration under the President of Ukraine, 2020

HEAD OF THE EDITORIAL BOARD Karpenko Olexander, Dr. Sc. (Public Administration), Associate Professor DEPUTY HEAD OF THE EDITORIAL BOARD Kravchenko Milena, Dr. Sc. (Public Administration), Professor EXECUTIVE SECRETARY OF THE EDITORIAL BOARD Namestnik Victoria, Ph.D (Public Administration) MEMDERS OF THE EDITORIAL BOARD: Bilynska Maryna, Dr. Sc. (Public Administration), Professor, Honored Education Worker of UkraineVorona Petro,Dr. Sc. (Public Administration), Associate ProfessorDombrovska Svitlana, Dr. Sc. (Public Administration), Professor, Honored Education Worker of UkraineZahorskyi Volodymyr, Dr. Sc. (Economics), Professor, Corresponding Member of the National Academy of Sciences of Ukraine, Honored Worker of Science and Technology of UkraineIzha Mykola, Dr. Sc. (Political), Professor, Honored Education Worker of UkraineRachinskiy Anatoliy, Dr. Sc. (Public Administration), Professor, Honored Education Worker of UkraineRomin Andriy, Dr. Sc. (Public Administration), ProfessorSychenko Victor, Dr. Sc. (Public Administration), Professor, Honored Education Worker of UkraineShvedun Victoriya, Dr. Sc. (Public Administration), ProfessorBartlomiejczyk Mykola, Dr. habil. (Poland)Polom Marcin, Ph.D (Poland)Tachanovski Iakub, Dr. habil. (Poland)


C O N T E N T

METHODOLOGY, THEORY AND HISTORY OF PUBLIC ADMINISTRATION

V. D. Bakumenko. Definition and development of general-methodological concepts of public administration in the research of ukrainian scientists .........................................................................5

SOCIAL AND HUMANITIES POLICY

O. V. Karpenko, Yu. А. Molokanov. Children’s rights and interests protection mechanisms by public authorities in civil procedure in decentralization reform conditions ...............................................................13M. I. Piren, O. M. Petroe, M. G. Ivanchuk. Education as a factor motivating citizens for unity, tolerance and peace in the management culture of the troubled world ............................................................21

MECHANISMS OF PUBLIC ADMINISTRATION

А. P. Rachynskyi, L. M. Karpenko. Conceptualization of budgetary policy in the financial and economic state ...........................................................................................................................................28I. G. Suray, I. V. Kravchuk. Modern discourse of basic definitions interpretation of public administration conceptual and categorial apparatus in public procurement area ............................................39D. Yu. Laposha. Essence, content and characteristics of the mechanism for exercising control over the use of public finance ..........................................................................................................................48O. M. Kantur. The influence of the institution of presidency on the formation of the state language policy of Ukraine .............................................................................................................................................57

INFORMATION TECHNOLOGY

A. V. Kozhyna. Digital technologies usage in public administration of inclusive local development ............69P. S. Shpyha. A smart approach to determine the tasks of public servants’ workplaces digitalization ...........77O. Zh. Skybun. The influence of cyber threats on the functioning of electronic communications (telecommunications) in conditions of building a «digital state» ....................................................................84S. V. Vorobiov. Digital infrastructure in environmental protection: technological and legal aspects..............93V. B. Havryliak. Mechanisms for attracting the capacities of the private sector in the sphere of state cybersecurity of Ukraine ..................................................................................................................................99

REGIONAL ADMINISTRATION AND LOCAL GOVERNMENT

K. V. Melnyk. The normative legal support for development the starostinsky districts in Ukraine .............105

MANAGEMENT OF SOCIAL DEVELOPMENT

V. Yu. Stepanov, D. D. Pereli. Public administration of сrosscultural communications in the field of tourism in the context of social transformations .....................................................................112

5

Methodology, theory and history of public administration

Bulletin of the NAPA . Series «Рublic Аdministration» • 4'2020

© Бакуменко В. Д., 2020

УДК 351.002.9DOI 10.36030/2310-2837-4(99)-2020-5-12

ВИЗНАЧЕННЯ ТА РОЗВИТОК ЗАГАЛЬНОМЕТОДОЛОГІЧНИХ КОНЦЕПТІВ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ У ДОСЛІДЖЕННЯХ

УКРАЇНСЬКИХ ВЧЕНИХ

В. Д. Бакуменко, Харківський національний технічний університет сільськогогосподарства імені Петра Василенка

Мета статті – визначення загальних методологічних ідей (концептів), що творять сенс науки державного управління. У статті виділено 10 таких концептів. Перший концепт – це системність розвитку методоло-гії, другий – об’єктивізація управління, третій – формування професійної національної мови, четвертий – креативність управління, п’ятий – забезпечення самоорганізаційної спроможності, шостий – забезпечен-ня стабільності державного управління, сьомий – адекватна реакція на суспільні трансформації, восьмий – експертно-аналітичне забезпечення досліджень, дев’ятий – наукометричний, десятий – трансформація у сферу публічного управління. Обґрунтовано, що реалізація цих концептів дає змогу розвивати науку держав-ного управління на засадах системності, об’єктивності, стабільності, креативності, пріоритетності, перспек-тивності, самоорганізаційної спроможності, експертної обґрунтованості, наукометричності, контрольованос-ті, утвердження національної професійної мови, трансформації у світове наукове поле.Ключові слова: визначення; державне управління; загальнометодологічні концепти; розвиток; українські вчені.

DEFINITION AND DEVELOPMENT OF GENERAL-METHODOLOGICAL CONCEPTS OF PUBLIC ADMINISTRATION IN THE RESEARCH OF UKRAINIAN SCIENTISTS

V. D. Bakumenko,Kharkiv National Technical University of Rural Development farm named after Petro Vasylenko

The purpose of this article was to define general methodological ideas (concepts) that make sense of the science of public administration. We have identified ten such concepts. The first concept is the systematic development of the methodology. The second concept is the objectification of management. The third concept is the formation of a professional national language. The fourth concept is the creativity of management. The fifth concept is to ensure self-organization. The sixth concept is to ensure the stability of public administration. The seventh concept is an adequate response to social transformations. The eighth concept is expert and analytical support of research. The ninth concept is scientometric. The tenth concept is transformational into the sphere of public administration. The implementation of these concepts allows developing the science of public administration based on system, objectivity, stability, creativity, priority, perspective, self-organization, expert validity, scientometrics, controllability, approval of the national professional language, transformation into the world scientific field.Keywords: definition; public administration; general methodological concepts; development; Ukrainian scientists.

МЕТОДОЛОГІЯ, ТЕОРІЯ ТА ІСТОРІЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

Постановка проблеми в загальному вигля-ді та її зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями. В Україні після здо-буття незалежності певний період формувалася нова система державної влади, що функціональ-но охоплювала державне управління та місцеве самоврядування. Важливою подією в цей період було прийняття у 1996 р. Конституції України, яка законодавчо закріпила чинну систему влади. Водночас термін «публічне управління» тоді по-гано сприймався вітчизняними державотворця-ми і не знайшов відображення в законодавстві. Саме тому у 1997 р. постановою уряду отримала

легітимізацію галузь науки державного управ-ління і лише завдяки вибору євроінтеграційного шляху розвитку та врахуванню світових тради-цій через 20 років у 2016 р. в Україні була легі-тимізована в новій редакції Закону України «Про державну службу» сфера публічного управлін-ня та адміністрування. Це не означає, що наука державного управління не розвивалася в Україні з перших днів її незалежного існування. Просто за традицією СРСР ця наука творилася переваж-но правознавцями в напрямі конституційного та адміністративного права. Зокрема, ґрунтовні до-слідження здійснювали відомі українські вчені

6

Методологія, теорія та історія державного управління

Вісник НАДУ. Серія «Державне управління» • 4'2020

В. Авер’янов, О. Андрійко, О. Бандурко, Н. Ниж-ник, В. Погорілко, В. Цвєтков, Ю. Шемшученко та багато інших (Шемшученко, 2019).

Фактично протягом періоду існування неза-лежної Української держави здійснювалися не тільки наукові розвідки з державного управління а й відбувався розвиток відповідного методоло-гічного забезпечення.

Аналіз останніх досліджень і публікацій за проблематикою та визначення невирішених раніше частин загальної проблеми. Числен-ним питанням та вирішенню проблем розвитку методології науки публічного управління приді-лено увагу в багатьох публікаціях вітчизняних дослідників (Бакуменко, 2003; Луговий, 2005; Хачатурян, 2005; Телешун, 2008; Руденко, 2010; Черленяк, 2010; Письменний, 2012; Попов, 2015; Червякова, 2015; Родченко, 2018). Водночас для кращого розуміння цього процесу та у зв’язку з відсутністю його усталеної систематизації заслу-говують на увагу визначення найбільш суттєвих загальнометодологічних концептів державного управління та аналіз їх розвитку в дослідженнях українських учених.

Формулювання цілей статті. Метою статті є визначення загальнометодологічних концептів державного управління та висвітлення їх розвит-ку українськими вченими.

Виклад основного матеріалу. Як зазначено у Вікіпедії, концепт – це інноваційна ідея, що міс-тить у собі творчий сенс (Концепт, Вікіпедія). Виходячи з цього та шляхом аналізу чинного на-укового доробку нами визначені загальнометодо-логічні концепти державного управління, тобто інноваційні ідеї розвитку загальнометодологічних досліджень державного управління, які отримали розвиток у наукових розвідках українських вче-них у період від легітимізації науки державно-го управління в Україні (1997 р.) до цього часу. Оскільки таких досліджень багато, то в статті зо-середжується увага на найбільш ґрунтовних з них за обсягом та новизною представлених результа-тів. Розглянемо 10 загальних методологічних кон-цептів, які є сенсом науки державного управління.

1. Концепт системного розвитку методології державного управління. Цей концепт був досить повно сформульований у статті В. Бакуменка, В. Князєва, Ю. Сурміна як реакція на потребу в якісній модернізації методології управління державою передусім для «забезпечення євроін-теграційних процесів, прискорення її входження в інформаційну цивілізацію, проведення адміні-стративної та політичної реформ суспільства» (Бакуменко, Князєв, Сурмін, 2003, с. 11–27).

Автори цієї роботи виходять з позиції, що ме-тодологію державного управління не слід зводити лише до методів управління, під якими «мають-ся на увазі способи та прийоми аналізу й оцінки управлінських ситуацій, використання правових і організаційних форм, впливу на свідомість і по-ведінку людей в керованих суспільних процесах, відносинах і зв’язках» (Атаманчук, 1997, с. 174).

Методологія державного управління за такого підходу являє собою складну систему категорій, принципів, норм, цінностей, парадигм, концепцій, теорій і самих методів, яка забезпечує пізнаваль-ну і практичну діяльність. У статті В. Бакуменка, В. Князєва, Ю. Сурміна систематизовані чинни-ки впливу на її розвиток; окреслене проблемне поле; виділені основні тенденції розвитку мето-дів державного управління, які охоплюють мето-ди як пізнавальної діяльності, так і оцінювання і практичної діяльності; визначені важливі напрями методологічних досліджень; наголошено на необ-хідності «перетворення державного управління в соціоінженерну науку, що органічно поєднує методологію наукового пізнання з методологією практичного управління державою» (Бакуменко, Князєв, Сурмін, 2003, с. 11–27).

Проблемам системного розвитку методології державного управління, зокрема філософсько-го, світоглядного та методологічного характеру, присвячена колективна монографія (Державне управління, 2003, 320 с.).

Державне управління – це різновид суспіль-ної діяльності. Будь-яка діяльність складається з основної (відповідно до її місії), забезпечуваль-ної (матеріально-технічні, інформаційні, людські та інші ресурси) й управлінської (менеджмент) і спрямована на реалізацію певних функцій. Останні потребують різноманітного методологіч-ного забезпечення. Наприклад, для управлінської функції характерне застосування методології планування (включаючи передбачення, прогно-зування), організації, мотивації, контролю, прий-няття управлінських рішень та комунікації. Осо-бливістю загальнометодологічного забезпечення є те, що воно поширюється на різні об’єкти до-слідження.

Концепт системного розвитку методології державного управління фактично є основопо-ложним. Далі розглянемо інші загальнометодоло-гічні концепти, які за сенсом більше розкривають сутність першого з виділених нами.

2. Концепт об’єктивізації державного управ-ління. Цей концепт отримав розвиток у моногра-фії В. Лугового, В. Князєва, В. Бакуменка шляхом виокремлення та систематизації значної кількос-

7



ті закономірностей та принципів, справедливих для державного управління (Луговий, Князєв, Бакуменко 2005, с. 7–21). З огляду на це були виділені об’єктивні чинники впливу на таку ді-яльність, а отже, наголошено на необхідності їх обов’язкового врахування в державно-управлін-ській діяльності. Завдяки цьому має забезпечу-ватися вирішення проблеми об’єктивізації дер-жавно-управлінської діяльності. До вирішення відповідної проблеми дослідники також зверта-лися в деяких роботах (Тронь, 1995; Конституція України, 1998).

3. Концепт формування професійної мови з державного управління. Вказаний концепт отри-мав розвиток переважно шляхом розроблення низки словників-довідників (з державного управ-ління; методології державного управління; сис-темного аналізу проблем державного управління; управління суспільним розвитком; місцевого са-моврядування та ін.), енциклопедичних словни-ків (з державного управління; з історії, теорії і практики європейської та євроатлантичної інте-грації України), енциклопедії державного управ-ління у восьми томах та базового підручника у двох томах з державного управління (Державне управління, 2012; 2013).

4. Концепт креативності управління. Твор-ча, новаторська діяльність у державному управ-лінні проявляється насамперед шляхом викорис-тання як нестандартних ідей, підходів, моделей, структур, методів, механізмів їх реалізації, так і стандартних методологічних засобів, але за не-звичних умов. У будь-якому разі це відбувається в процесі планування або здійснення діяльності державного управління. Тому логічним є пошук нестандартних рішень саме в підходах та моделях державного управління як виду суспільної діяль-ності. Саме такий шлях запропоновано в моно-графії (Бакуменко, Кравченко, Руденко, 2013), де ці методологічні засоби орієнтовані на вирішен-ня поширених завдань державного управління з наданням йому креативного характеру, зокрема ті, що базуються на використанні діяльнісного та морфологічного підходів.

Щодо креативності на особливу увагу заслу-говують дослідження з інноватизації державно-го управління в Україні. Таких досліджень уже чимало. Одним з перших з них в Україні була монографія Х. Хачатуряна (2005). Ґрунтовне до-слідження за цією тематикою також містить ди-сертація С. Попова (2015).

5. Концепт забезпечення самоорганізаційної спроможності в державному управлінні. Само-організація соціальних систем безпосередньо

пов’язана з циклами управління ними. Процес циклу управління є повторюваним (цикли зміню-ються один за одним), безперервним (завершуєть-ся один і починається інший цикл), стійким (схе-ма циклу управління не змінюється), необхідним (немає іншого способу цілеспрямованого управ-ління в соціальних системах), тобто має всі озна-ки закономірності. Ця закономірність фактично визначає синергетику соціального управління.

Одна з перших робіт за цією тематикою була присвячена застосуванню синергетичних засад державного управління в умовах реформ (Синер-гетичні засади, 2007).

У ґрунтовному теоретичному досліджен-ні «Синергетичні моделі оптимізації системи державного управління» акцентовано увагу на можливості покращання державного управління шляхом застосування положень теорії самоор-ганізації, зокрема стосовно стратегічних циклів. Для цього запропоновано авторську синергетико-рефлексивну модель (Черленяк, 2010).

Пізніше І. Письменним була захищена док-торська дисертація, присвячена синергетичному потенціалу публічного управління в умовах су-спільних трансформацій (Письменний, 2012).

У монографії О. Червякової запропоновані підходи до трактування процесів самоорганізації в державному управлінні як упорядкування ди-намічного хаосу, який є наслідком безперервного виконання безлічі циклів управління в суб’єкт-об’єктних відносинах, а також до аналізу таких процесів шляхом виявлення найбільш загальних чинників впливу на них. Обидва підходи отрима-ли розвиток шляхом запровадження в науковий обіг чинника самоорганізаційної здатності до розвитку та його врахування в процесах управ-ління (Червякова, 2015).

Заслуговує на увагу також дослідження роз-витку механізмів самовпорядкування в системі державного управління (Родченко, 2018), у яко-му виділено 2 основних підходи до подолання по-чаткової невпорядкованості в системі державного управління, перший з яких пов’язаний з проце-сом функціонування, а другий – з її стабільним поступовим розвитком. Здійснено огляд та аналіз різних механізмів самовпорядкування і сформо-вано сучасну парадигму їх розвитку в системі державного управління України.

6. Концепт забезпечення стабільності дер-жавного управління. У роботі В. Лугового, В. Князєва, В. Бакуменка було визначено стабі-лізаційний чинник взаємозв’язку рівнів суспіль-ного управління, серед яких свідомісний, полі-тичний, економічний, соціальний, культурний.

8



Наголошено на тому, що врахування цього чин-ника шляхом збалансування зазначених рівнів управління є необхідною умовою розвитку будь-якої держави (Луговий, Князєв, Бакуменко, 2005). Цей чинник був покладений в основу ґрунтовно-го дослідження, в якому розкрито зміст кожно-го із зазначених стабілізаційних чинників та їх взаємозв’язків, що в сукупності забезпечують стабільність системи державного управління (Руденко, 2010). Доведено, що формування умов та механізмів забезпечення суспільної стабіль-ності, зокрема шляхом відповідного державного управління, є важливим та актуальним завданням науки державного управління в сучасній Україні.

7. Концепт впливу суспільних трансформацій на завдання науки державного управління. Дер-жавне управління в умовах суспільних трансфор-мацій є не тільки актуальною науковою, а й прак-тичною проблемою. В цьому контексті значний інтерес становить робота відомого українського вченого В. Гейця, в якій розглядається контекст змін публічного управління в умовах світової кризи системного характеру, зокрема реформи в публічних службах і, відповідно, в публічному управлінні, спричинених змінами технологічних та економічних парадигм і тривалими економіч-ними хвилями (Геєць, 2011).

За матеріалами робіт (Бакуменко, Червякова, 2012; Червякова, 2015) можна сформулювати низку завдань науки державного управління, що випливають з реагування на суспільні трансфор-мації, зокрема:

– виділення та передбачення можливих шля-хів трансформації вітчизняної моделі державного управління з урахуванням того, що євроінтегра-ційному спрямуванню України найбільше відпо-відає зміна моделі публічного управління з кон-сервативної на креативну, яка оперативно реагує на зміни у світі та в суспільстві;

– підвищення рівня різноманіття публічного управління шляхом підвищення ефективності суб’єктів управління завдяки добору та профе-сійного розвитку управлінських кадрів, вдоско-налення підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації публічних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування на фоні безпе-рервного ефективного наукового супроводу про-цесів публічного розвитку;

– забезпечення підвищення самоорганізацій-ної спроможності публічного управління, тоб-то можливості забезпечення кращого варіанта управління в умовах, що склалися в суспільстві (у сфері, галузі, на певних територіях і у відно-синах);

– випереджальне управління з постановки цілей розвитку, формування засад публічної по-літики, механізмів її реалізації в усіх напрямах суспільної діяльності, передбачення та прогно-зування відповідних напрямів, завдань, техноло-гій та необхідних ресурсів;

– підвищення ролі публічних служб як інфор-маційно-комунікативних елементів між держав-ною владою та суспільством; пошук найбільш ефективних підходів та засобів мотивації публіч-но-управлінської праці, зокрема на рівнях полі-тичного та адміністративного управління, в сис-темах публічної служби;

– інтенсивний науковий супровід подальшо-го розвитку інформатизації системи та окремих складових державного управління;

– широке впровадження державно-управ-лінських інновацій в усі сфери, галузі, види суспільної діяльності; збалансованість публіч-ного управління та налагодження ефективного взаємозв’язку з населенням.

8. Концепт експертно-аналітичного забезпе-чення досліджень з державного управління. Цей концепт спрямований на досягнення достовірнос-ті наукових досліджень, по-перше, шляхом залу-чення до їх оцінювання експертів-практиків дер-жавного управління; по-друге, через залучення таких фахівців безпосередньо до участі в них, на-приклад при розробці форсайтів, SWOT-аналізу, виявлення пріоритетних завдань і напрямів тощо. Як приклад можна звернутися до роботи (Екс-пертна аналітика, 2019). На стадії підготовки до видання перебувають ще 2 роботи цього автор-ського колективу, в яких висвітлюється експертна аналітика державного управління за напрямами інноватизації, системної організації та взаємодії, самоорганізації та самовпорядкування.

Безумовно, заслуговує на особливу увагу ви-сокопрофесійне здійснення політичної аналіти-ки в державному управлінні в колективній праці (Політична аналітика, 2008).

9. Концепт наукометрії досліджень з держав-ного управління. Цей концепт стосовно наукометрії дисертацій з державного управління за чинними паспортами спеціальностей ґрунтовно висвітле-ний у статті В. Бакуменка (2020), в якій прове-дено аналіз таких досліджень за 2015–2019 рр., а також детально висвітлено історію наукоме-тричного доробку з цього питання.

10. Концепт трансформації сфери державно-го управління у сферу публічного управління та адміністрування. Така трансформація не викли-кала особливих проблем у науковців з державно-го управління, тим більше, що поки що захисти

9



дисертацій відбуваються за чинними паспортами спеціальностей державного управління. В основ-ному вона проявилася у затвердженні освітніх стандартів для магістрів та бакалаврів за спеці-альністю 281 «Публічне управління та адміні-стрування», в розробці численних освітніх про-грам за нею та у висвітленні бачення базової системи відповідних знань (Бакуменко, 2019; Публічне управління та адміністрування). Триває формування професійної української мови з пуб-лічного управління, що знаходить відображення у термінологічних словниках (Публічне управ-ління, 2018; Публічне управління та адміністру-вання, 2016).

Заслуговують також на увагу видання з роз-витку публічного управління в Україні (Розвиток публічного управління, 2018) та з висвітлення особливостей публічного управління (Особли-вості публічного управління, 2016).

Висновки та перспективи подальших до-сліджень. У статті наведено авторське бачення щодо визначення та розвитку загальнометодоло-гічних концептів державного управління у дослі-дженнях українських учених, які фактично забез-печують творення сенсів формування вітчизняної науки державного і публічного управління на за-садах системності, об’єктивності, стабільності, креативності, пріоритетності, перспективності, самоорганізаційної спроможності, експертної обґрунтованості, наукометричності, контрольо-ваності, утвердження національної професійної мови, трансформації у світове наукове поле. Така сукупність творчих сенсів зумовлює важливість наведених загальнометодологічних концептів державного управління й має привернути більшу увагу українських дослідників, насамперед на-укової молоді, як до розглянутих, так і до інших таких концептів.

Список використаних джерелШемшученко Ю. С. Академічні наукові школи в галу-

зі державознавства і правознавства. До 70-річ-чя від часу заснування Ін-ту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. Вісн. НАН України, 2019. № 4. С. 83–92.

Концепт. Вікіпедія. URL: https://uk.wikipedia.o r g / w i k i / % D 0 % 9 A % D 0 % B E % D0%BD%D1%86%D0%B5%D0%BF%D1%82

Бакуменко В., Князєв В., Сурмін Ю. Методологія дер-жавного управління: проблеми становлення та по-дальшого розвитку. Вісн. УАДУ. 2003. № 2. С. 11–27.

Атаманчук Г. В. Теория государственного управления. Курс лекций. М. : Юрид. лит., 1997. 400 с.

Державне управління: філософські, світоглядні та ме-тодологічні проблеми : монографія / кол. авт. ; за ред. В. М. Князєва. Київ : НАДУ; Міленіум, 2003. 320 с.

Луговий В. І., Князєв В. М, Бакуменко В. Д. Закономір-ності, принципи та фактори вибору у науковому піз-нанні процесів державотворення. Державне управ-ління в Україні: реалії та перспективи : зб. наук. пр. Київ : НАДУ, 2005. С. 7–21.

Тронь В. П. Стратегія прориву : монографія. Київ : УАДУ, 1995. С. 17, 111, 112, 136, 206.

Конституція України – Основний Закон суспільства, держави, людини : наук.-метод. рек. / кол. авт. ; під кер. проф. І. Ф. Надольного. Київ : УАДУ, 1998. С. 11–43.

Державне управління : підручник : у 2 т. / Нац. акад. держ. упр. при Президентові України ; ред. кол. : Ю. В. Ковбасюк (голова) та ін. Київ ; Дніпропетровськ : НАДУ, 2012. Т. 1. 564 с.

Державне управління : підручник : у 2 т. Нац. акад. держ. упр. при Президентові України ; ред. кол. : Ю. В. Ковбасюк (голова) та ін. Київ ; Дніпропетровськ : НАДУ, 2013. Т. 2. 324 с.

ReferencesShemshuchenko, Yu. S. (2019). Akademichni naukovi

shkoly v haluzi derzhavoznavstva i pravoznavstva. Do 70-richchia vid chasu zasnuvannia Instytutu derzhavy i prava im. V. M. Koretskoho NAN Ukrainy [Academic scientific schools in political science and jurisprudence. To the 70th anniversary of the founding of the V. M. Ko-retsky Institute of State and Law]. Visn. NAN Ukrainy. № 4. Р. 83–92 [in Ukrainian].

Kontsept. Vikipediia. Retrieved from: https://u k . w i k i p e d i a . o r g / w i k i / % D 0 % 9 A % D 0 % B E % D0%BD%D1%86%D0%B5%D0%BF%D1%82

Bakumenko, V., Kniaziev, V., Surmin, Yu. (2003). Metodolohiia derzhavnoho upravlinnia: problemy stanovlennia ta podalshoho rozvytku [Public administra-tion methodology: problems of formation and further de-velopment]. Visn. UADU. № 2. Р. 11–27 [in Ukrainian].

Atamanchuk, H. V. (1997). Teoryia hosudarstvennoho upravlenyia. Kurs lektsyi [Theory of public administra-tion]. M. : Yuryd. lyt. Р. 174 [in Russian].

Derzhavne upravlinnia: filosofski, svitohliadni ta metodolohichni problemy [Public administration: philo-sophical, ideological and methodological problems] : monohrafiia / kol. avt.; za red. V. M. Kniazieva. Kyiv : NADU ; Milenium, 2003. 320 р. [in Ukrainian].

Luhovyi, V. I., Kniaziev, V. M, Bakumenko, V. D. (2005). Zakonomirnosti, pryntsypy ta faktory vyboru u naukovomu piznanni protsesiv derzhavotvorennia [Regularities, principles and factors of choice in scientific knowledge of state-building processes]. Derzhavne upravlinnia v Ukraini: realii ta perspektyvy : zb. nauk. pr. Kyiv : NADU. Р. 7–21 [in Ukrainian].

Tron, V. P. (1995). Stratehiia proryvu [Breakthrough strategy] : monohrafiia. Kyiv : UADU. Р. 17, 111, 112, 136, 206 [in Ukrainian].

Konstytutsiia Ukrainy – Osnovnyi Zakon suspilstva, derzhavy, liudyny: naukovo-metodychni rekomendatsii

10



Бакуменко В. Д., Кравченко С. О., Руденко О. М. Підхо-ди та моделі креативного державного управління : монографія. Київ : АМУ, 2013. 325 с.

Хачатурян Х.В. Інновації в державному управлінні : мо-нографія. Київ : НАДУ, 2005. 252 с.

Попов С. А. Нововведення в системі органів публічної влади: стратегічний підхід : дис. ... д-ра наук з держ. упр. : 25.00.02 / Акад. муніцип. упр. Київ, 2015. 360 с.

Синергетичні засади державного управління в умовах реформ : монографія / С. М. Серьогін та ін. Дніпро-петровськ : ДРІДУ НАДУ, 2007. 194 с.

Черленяк І. І. Синергетичні моделі оптимізації систе-ми державного управління : монографія. Ужгород : Ліра, 2010. 656 с.

Письменний І. В. Синергетичний потенціал публічного управління в умовах суспільних трансформацій : монографія. Дніпропетровськ : ДРІДУ НАДУ, 2012. 271 с.

Червякова О. В. Механізми трансформації державного управління в умовах суспільних змін : монографія. Київ : ТОВ «НВП» “Інтерсервіс”», 2015. С. 109–112; 121–126.

Родченко І. Ю. Розвиток механізмів самовпорядкування в системі державного управління : автореф. дис. ... канд. наук з держ. упр. : 25.00.02 / Міжрегіон. акад. упр. персоналом. Київ, 2018. 21 с.

Руденко О. М. Теорія суспільної стабільності в держав-ному управлінні : монографія. Київ : НАКККіМ, 2010. 304 с.

Геєць В. М. Державне управління в умовах світової кри-зи системного характеру: контекст змін. Вісн. публ. служби України. 2011. № 2. С. 30–43.

Бакуменко В. Д., Червякова О. В. Виділення та харак-теристика загальних трансформаційних тенденції державного управління в умовах суспільних змін. Наукові розвідки з публічного та муніципального управління. 2012. № 2 (4). С. 5–12.

Експертна аналітика розвитку механізмів публіч-ного управління: випереджаюче управління, регіональний форсайт, приріст знань : монографія / за. заг. ред. В. Д. Бакуменка, О. О. Красноруцького. Харків : ООО «Диса Плюс», 2019. 138 с.

Політична аналітика в системі публічного управління / Телешун С. О. та ін. Київ : НАДУ, 2008. 284 с.

Бакуменко В. Д. Тенденції дисертаційних досліджень з державного управління у 2015–2019 роках. Публіч-не управління та регіональний розвиток. 2020. № 6. С. 706–731.

Бакуменко В. Д., Красноруцький О. О., Цедік М. Г. Фор-мування системи базових знань у галузі публічного управління та адміністрування. Збірник наук. пр. НАДУ. 2019. Вип. 1. С. 5–11.

Публічне управління та адміністрування : підручник / уклад. : В. Д. Бакуменко та ін. ; за заг. ред. В. Д. Ба-куменка, О. О. Красноруцького. Харків : ХНТУСГ, 2019. 270 с.

Публічне управління : термінологічний словник / уклад. : В. С. Куйбіда та ін. ; за заг. ред. В. С. Куйбіди, М. М. Білинської, О. М. Петроє. Київ : НАДУ, 2018. 224 с.

[The Constitution of Ukraine – the Basic Law of society, state, hyman: scientific and methodical recommenda-tions] / kol. avt. ; pid ker. prof. I. F. Nadolnoho. Kyiv : UADU, 1998. Р. 11–43 [in Ukrainian].

Derzhavne upravlinnia [Public administration] : pidruch-nyk : u 2 t. / Nats. akad. derzh. upr. pry Prezyden-tovi Ukrainy ; red. kol. : Yu. V. Kovbasiuk (holova); K. O. Vashchenko, Yu. P. Surmin ta in. Kyiv ; Dnipropetrovsk : NADU, 2012. T. 1. 564 р. [in Ukrainian].

Derzhavne upravlinnia [Public administration] : pidruchnyk : u 2 t. Nats. akad. derzh. upr. pry Prezydentovi Ukrainy ; red. kol. : Yu. V. Kovbasiuk (holova); K. O. Vashchen-ko, Yu. P. Surmin ta in. Kyiv ; Dnipropetrovsk : NADU, 2013. T. 2. 324 р. [in Ukrainian].

Bakumenko, V. D., Kravchenko, S. O., Rudenko, O. M. (2013). Pidkhody ta modeli kreatyvnoho derzhavnoho upravlinnia [Approaches and models of creative public administration] : monohrafiia. Kyiv : AMU. 325 р. [in Ukrainian].

Khachaturian, Kh. V. (2005). Innovatsii v derzhavnomu upravlinni [Innovations of public administration] : monohrafiia. Kyiv : NADU. 252 р. [in Ukrainian].

Popov S. A. (2015) Novovvedennia v systemi orhaniv publichnoi vlady: stratehichnyi pidkhid [Innovations in public authorities system: a strategic approach]. Dyser-tatsiia d-ra nauk z derzh. upr. : 25.00.02 / Akad. munit-syp. upr., Kyiv. 360 р. [in Ukrainian].

Synerhetychni zasady derzhavnoho upravlinnia v umovakh reform [Synergetic principles of public administration in the context of reforms] : monohrafiia / S. M. Serohin ta in. Dnipropetrovsk : DRIDU NADU, 2007. 194 р. [in Ukrainian].

Cherleniak, I. I. (2010). Synerhetychni modeli optymizatsii systemy derzhavnoho upravlinnia [Synergetic mo-dels of public administration system optimization] : monohrafiia. Uzhhorod : Lira. 656 р. [in Ukrainian].

Pysmennyi, I. V. (2012) Synerhetychnyi potentsial publichnoho upravlinnia v umovakh suspilnykh transformatsii [Synergetic potential of public administra-tion in social transformations conditions] : monohrafiia. Dnipropetrovsk : DRIDU NADU. 271 р. [in Ukrainian].

Cherviakova, O. V. (2015). Mekhanizmy transformatsii derzhavnoho upravlinnia v umovakh suspilnykh zmin [Mechanisms of public administration transformation in the conditions of social changes] : monohrafiia. Kyiv : TOV «NVP» “Interservis”». Р. 109–112; 121–126 [in Ukrainian].

Rodchenko, I. Yu. (2018). Rozvytok mekhanizmiv samovporiadkuvannia v systemi derzhavnoho upravlinnia : avtoref. dys. ... kand. nauk z derzh. upr. : 25.00.02 / Mizhrehion. Akad. upr. personalom. Kyiv. 21 р. [in Ukrainian].

Rudenko, O. M. (2010). Teoriia suspilnoi stabilnosti v derzhavnomu upravlinni [The theory of social stability in public administration] : monohrafiia. Kyiv : NAKKKiM. 304 р. [in Ukrainian].

Heiets, V. M. (2011) Derzhavne upravlinnia v umovakh svitovoi kryzy systemnoho kharakteru : kontekst zmin [Public administration in a global crisis of a systemic nature: the context of change]. Visnyk Publichnoi sluzhby Ukrainy. № 2. Р. 30–43.

11



Публічне управління та адміністрування : слов.-довід. / уклад. : О. М. Руденко та ін. Київ : Кондор, 2016. 178 с.

Розвиток публічного управління в Україні: теоретичні, методологічні та практичні аспекти : монографія / кол. авт. : В. Г. Горник та ін., за ред. В. Г. Горника, С. О. Кравченка. Київ : УкрСІЧ, 2018. 354 с.

Особливості публічного управління : навч. посіб. / В. Д. Бакуменко, І. С. Бондар, В. Г. Горник, В. В. Шпа-чук. Київ : Ліра-К, 2016. 166 с.

Bakumenko, V. D., Cherviakova, O. V. (2012). Vydilennia ta kharakterystyka zahalnykh transformatsiinykh ten-dentsii derzhavnoho upravlinnia v umovakh suspilnykh zmin [Isolation and characterization of general trans-formational tendencies of public administration in the conditions of social changes] Naukovi rozvidky z publi-chnoho ta munitsypalnoho upravlinnia. 2012. № 2 (4). Р. 5–12 [in Ukrainian].

Ekspertna analityka rozvytku mekhanizmiv publichnoho upravlinnia: vyperedzhaiuche upravlinnia, rehionalnyi forsait, pryrist znan [Expert analysis of public administration development mechanisms: advanced management, regional foresight, knowledge growth] : monohrafiia / za zah. red. V. D. Bakumenka. O. O. Krasnorutskoho. Kharkiv : OOO «Dysa Plius», 2019. 138 р. [in Ukrainian].

Teleshun, S. O., Somin, S. V., Tytarenko, O. R., Reitero-vych I. V., Vyrovyi, S. I. (2008). Politychna analityka v systemi publichnoho upravlinnia [Political analytic in public administration system]. Kyiv : NADU. 284 р. [in Ukrainian].

Bakumenko, V. D. (2020). Tendentsii dysertatsiinykh doslidzhen z derzhavnoho upravlinnia u 2015 [Trends in public administration thesis in 2015–2019 rokakh]. Publichne upravlinnia ta rehionalnyi rozvytok. № 6. P. 706–731 [in Ukrainian].

Bakumenko, V. D., Krasnorutskyi, O. O., Tsedik, M. H. (2019). Formuvannia systemy bazovykh znan u haluzi publichnoho upravlinnia ta administruvannia [Formation of basic knowledge system in public administration] : zbirnyk nauk. pr. NADU. Is. 1. Р. 5–11 [in Ukrainian].

Publichne upravlinnia ta administruvannia [Public ad-ministration and management] : pidruchnyk / uklad. V. D. Bakumenko, O. O. Krasnorutskyi, O. S. Bielousova, O. V. Dudnyk ta in. ; za zah. red. V. D. Bakumenka, O. O. Krasnorutskoho. Kharkiv : KhNTUSH. 270 р. [in Ukrainian].

Publichne upravlinnia : terminolohichnyi slovnyk (2018) [Pub-lic administration] / uklad. : V. S. Kuibida, M. M. Bilynska, O. M. Petroie ta in. ; za zah. red. V. S. Kuibidy, M. M. Bi-lynskoi, O. M. Petroie. Kyiv : NADU. 224 р. [in Ukrainian].

Publichne upravlinnia ta administruvannia : slovnyk-dovidnyk (2016) [Public administration and manage-ment] / ukladachi : O. M. Rudenko, O. V. Shershnova, V. D. Bakumenko, N. V. Filipova, N. V. Tkalenko. Kyiv : Kondor. 178 р. [in Ukrainian].

Rozvytok publichnoho upravlinnia v Ukraini : teoretychni, metodolohichni ta praktychni aspekty (2018) [Develop-ment of public administration in Ukraine: theoretical, methodological and practical aspects] : monohrafiia / kol. avt. : V. H. Hornyk, S. O. Kravchenko, V. D. Bakumenko ta in. ; za red. V. H. Hornyka, S. O. Kravchenka. Kyiv : UkrSICh. 354 р. [in Ukrainian].

Osoblyvosti publichnoho upravlinnia (2016) [Peculiarities of public administration] : navchalnyi posibnyk / V. D. Ba-kumenko, I. S. Bondar, V. H. Hornyk, V. V. Shpachuk. Kyiv : Lira-K. 166 р. [in Ukrainian].

12



Бакуменко Валерій Данилович, доктор наук з державного управління, професор, про-фесор кафедри організації виробництва, бізнесу та ме-неджменту,Харківський національний технічний університет сіль-ського господарства імені Петра Василенка,61002, Україна, м. Харків, вул. Алчевських, 44

Цитування: Бакуменко В. Д. Визначення та розвиток загальнометодологічних концептів державного управ-ління у дослідженнях українських вчених. Вісн. НАДУ. Серія «Державне управління». 2020. № 4 (99). С. 5–12.

Стаття надійшла: 09.11.2020

Схвалено до друку: 16.12.2020

Bakumenko, Valery D.,Doctor of Science in Public Administration, Professor, Professor of Department of Organization of Production, Business and Management,Kharkiv National Technical University of Rural Developmentfarm named after Petro Vasylenko,44, Alchevsky St., Kharkiv, 61002, Ukraine E-mail: [email protected]://orcid.org/0000-0001-7292-637Х

Citation: Bakumenko, V. D. (2020). Vyznachennia ta ro-zvytok zahalnometodolohichnykh kontseptiv derzhavno-ho upravlinnia u doslidzhenniakh ukrainskykh vchenykh. [Definition and development of general-methodological concepts of public administration in the research of ukrainian scientists]. Bulletin of the NAPA. Series «Рublic Аdministration». Is. 4 (99). P. 5–12 [in Ukrainian].

Article arrived: 09.11.2020

Accepted: 16.12.2020

13

Social and humanities policy

Bulletin of the NAPA. Series «Рublic Аdministration» • 4'2020

УДК 347.9:342.726-053.2/.5:352/353].07DOI 10.36030/2310-2837-4(99)-2020-13-20

О. В. Карпенко, Національна академія державного управління при Президентові УкраїниЮ. А. Молоканов, Секретаріат Комітету Верховної Ради України з питань молоді і спорту

МЕХАНІЗМИ ЗАХИСТУ ПРАВ ТА ІНТЕРЕСІВ ДИТИНИ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ ОРГАНАМИ ПУБЛІЧНОЇ ВЛАДИ

В УМОВАХ РЕФОРМИ ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЇ У статті визначено основні проблеми з дотримання прав та інтересів дитини в цивільному процесі, які пов’язані з відсутністю належного механізму представництва дитини в суді після позбавлення відповідних функцій органів прокуратури, і з недостатньою увагою органів опіки та піклування до питань захисту інтересів дитини в цивільному процесі, в тому числі при визначенні місця проживання дитини, тривалому розгляді у судах справ щодо усиновлення, позбавлення батьківських прав, відібрання дитини, визначення місця про-живання дитини, участі того з батьків, хто проживає окремо, у вихованні дитини, відсутності спеціалізації суддів щодо розгляду сімейних справ. Проаналізовано відповідність норм чинного законодавства існуючим викликам щодо забезпечення захисту прав дитини в умовах позбавлення органів прокуратури функцій пред-ставництва їх інтересів у суді. Обґрунтовано інституційно-правові механізми захисту прав та інтересів дитини в цивільному процесі органами публічної влади в умовах децентралізації. Запропоновані напрями вдоско-налення законодавства з метою посилення захисту прав та інтересів дитини в цивільному процесі шляхом внесення відповідних змін до Конституції України, Сімейного кодексу України та Цивільного процесуального кодексу України. Рекомендовано, що на прикінцевому етапі реформи децентралізації системи органів публіч-ної влади в Україні необхідно чітко визначити, який орган буде виконувати в повному обсязі функції органів опіки та піклування: виконавчі комітети селищних рад об’єднаних територіальних громад чи районні держав-ні адміністрації, та забезпечити виконання як на рівні об’єднаних територіальних громад, так і на районному рівні вимог ч. 7 ст. 4 Закону України «Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей» щодо штатної чисельності служб у справах дітей.Ключові слова: захист прав та інтересів дитини; органи публічної влади; органи опіки та піклування; прокура-тура; суди; органи місцевого самоврядування; децентралізація.

CHILDREN’S RIGHTS AND INTERESTS PROTECTION MECHANISMS BY PUBLIC AUTHORITIES IN CIVIL PROCEDURE IN DECENTRALIZATION REFORM CONDITIONS

O. V. Karpenko, National Academy for Public Administration under the President of UkraineYu. А. Molokanov, Secretariat of the Verkhovna Rada Committee on Youth and Sports

The article identifies the main problems of respecting children’s rights and interests in civil proceedings, which are related to the lack of proper mechanism of children’s court representation after deprivation of relevant functions of the prosecutor’s office, and insufficient attention of guardianship authorities to protect children’s rights and interests in civil proceedings, including in determining the children’s place of residence, lengthy court proceedings on adop-tion, deprivation of parental rights, child removal, determination of the child’s place of residence, participation of the parent living separately in the children’s upbringing, lack of specialization of judges in family cases . The compliance of the current legislation with the existing challenges to ensure the children’s rights protection in the conditions of deprivation of the prosecutor’s office of the functions of representing their interests in court is analyzed. The institu-tional and legal mechanisms of children’s rights and interests protection in civil proceedings by public authorities in the conditions of decentralization are substantiated. Ways to improve legislation to strengthen children’s rights and interests protection in civil proceedings by amending the Constitution of Ukraine, the Family Code of Ukraine and the Civil Procedure Code of Ukraine are proposed. It is recommended that the final reform of public authorities de-centralization in Ukraine which body will fully perform the functions of guardianship and trusteeship bodies: execu-tive committees of settlement councils of united territorial communities or district state administrations and ensure implementation both at the level of united territorial communities and at the district level of the requirements of part seven of Article 4 of the Law of Ukraine «On bodies and services for children and special institutions for children» on the number of staff services for children.Keywords: children’s rights and interests protection mechanisms; public authorities; guardianship authorities, prosecutor’s office; courts; local governments; decentralization.

© Карпенко О. В., Молоканов Ю. А., 2020

СОЦІАЛЬНА І ГУМАНІТАРНA ПОЛІТИКА

14

Соціальна і гуманітарна політика


Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок з важливими науковими та прак-тичними завданнями. У країнах ЄС судові ор-гани влади відіграють ключову роль у державній системі охорони прав дитини. Проте, якщо в кри-мінальному судочинстві розглядаються як справи, де дитина є потерпілою від злочину, так і обви-нуваченою у здійсненні злочину (при досягненні певного віку), в цивільному судочинству розгляда-ється більш широкий спектр питань, пов’язаних із захистом дитини, зокрема захисту її майнових прав, захисту від насильства та жорсткого пово-дження, в тому числі з боку батьків та родичів, а також вирішення спірних питань між батьками щодо виховання та утримання дитини, позбавлен-ня батьківських прав, усиновлення дитини тощо.

Водночас в Україні тривалий час переважну більшість функцій щодо захисту прав дитини та представництва її в суді виконували органи про-куратури. Але після внесення у 2016 р. змін до Конституції України «органи прокуратури втра-тили функції представництва інтересів дитини в суді та нагляду за додержанням прав і свобод ди-тини. Відповідні функції не були передані жодно-му державному органу. Орган опіки та піклуван-ня, який має представляти дитину в суді у випадку ухилення батьків від виконання батьківських обов’язків, не завжди вчасно реагує на порушен-ня прав дитини» (Захист прав та інтересів дитини, 2019). Тому актуальними є дослідження механіз-мів захисту прав та інтересів дитини органами публічної влади в цивільному процесі, аналіз іс-нуючих проблем при здійсненні судочинства з по-гляду дотримання інтересів дитини, та вироблен-ня пропозицій щодо покращання законодавства та судової практики для вдосконалення захисту прав та інтересів дитини в цивільному процесі.

Аналіз останніх публікацій за проблемати-кою та визначення невирішених раніше час-тин загальної проблеми. Теоретичною основою дослідження практик публічного управління у сфері соціального захисту населення стали чис-ленні праці українських та зарубіжних науковців, серед яких слід виділити напрацювання Л. Ба-ранник (2017), М. Кравченко (2010), С. Корні-єнко (2011), А. Халецької (2010). Натомість на загальнодержавному рівні проблематика вдо-сконалення захисту прав дитини від різних форм насильства вперше набула актуальності у 2018 р. після оприлюднення Щорічної державної допо-віді про становище дітей в Україні «Насильство щодо дітей: сучасні виклики, законодавче врегу-лювання, кращі практики та взаємодія» (Щорічна державна доповідь, 2019). Доповідь була підго-

товлена Державним інститутом сімейної та моло-діжної політики, однак у ній не було досліджено за-хист дитини інструментами судової влади . Згодом, 11 лютого 2019 р., на Слуханнях у Комітеті Верхов-ної Ради України з питань сім’ї, молодіжної полі-тики, спорту та туризму (далі – Слухання) на тему: «Захист прав та інтересів дитини в цивільному про-цесі», увагу було зосереджено саме на захисті прав та інтересів дитини в цивільному процесі, де ма-ють взаємодіяти різні типи органів публічної влади (органи виконавчої влади, суди, органи місцевого самоврядування (Слухання у Комітеті ВРУ, 2019). Проте невирішеною частиною загальної проблеми залишається наукове обґрунтування ефективних механізмів захисту прав та інтересів дитини орга-нами публічної влади в цивільному процесі.

Формулювання цілей (мети) статті. Метою статті є вироблення пропозицій щодо вдоскона-лення механізмів захисту прав та інтересів дити-ни органами публічної влади в цивільному про-цесі в умовах децентралізації.

Виклад основних результатів та їх обґрун-тування. Сімейним кодексом України (Сімейний кодекс України, 2002) передбачено розгляд у суді питань установлення чи оспорювання батьківства (материнства), визначення місця проживання ди-тини, участі у вихованні дитини того з батьків, хто проживає окремо від неї, участі інших родичів у вихованні дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, відібрання дитини від батьків без позбавлення їх батьківських прав, про стяг-нення аліментів, збільшення їх розміру, оплату до-даткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індекса-цію аліментів, зміну способу їх стягнення. Крім того, в суді можуть розглядатися питання про за-хист майнових та житлових прав дитини, вида-чу обмежувального припису стосовно осіб, що є кривдниками дитини. Сімейним кодексом України також передбачено право звернення дитини, яка досягла 14 років, до суду лише з позовом про по-збавлення батьківських прав, в інших випадках ін-тереси дитини в суді мають представляти батьки, опікуни, піклувальники, орган опіки та піклуван-ня. Право на звернення до суду із захистом прав неповнолітніх та малолітних внуків, братів, сес-тер, пасинка, падчерки мають і відповідно баба, дід, повнолітні брат або сестра, мачуха, вітчим.

У 2016 р. із Конституції України була вилуче-на норма щодо повноважень прокуратури пред-ставляти інтереси громадянина у суді у випадках, визначених Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) (Закон України, 2016). Це позбавило прокуратуру права

15



звертатися до суду щодо захисту прав дитини, що суттєво послабило існуючу система захисту прав дитини та представництва прав та інтересів дитини в суді. Відповідно до інформаційної до-відки Генеральної Прокуратури України «упро-довж 2014 р. з питань захисту прав дітей судами задоволено вимоги у 492 позовах прокурорів на суму понад 11 млн грн. За рішеннями, що набра-ли законної сили, присуджено до стягнення майже 10 млн грн. Реально стягнуто в інтересах дітей 9,4 млн грн. Також в їхніх інтересах прокурорами здійснено вступ у понад 9 тис. справ за позовами інших учасників. Одночасно з представництвом до набрання чинності Законом України «Про прокуратуру» 14 жовтня 2014 року прокурорами ефективно захищалися права дітей засобами на-гляду за додержанням і застосуванням законів. За результатами перевірок у цій сфері виявлено, а на-далі за документами прокурорського реагування поновлено права понад 200 тис. дітей, на захист їх-ніх прав розпочато 389 кримінальних проваджень, відшкодовано 107 млн грн коштів, заявлено позо-вів на суму 43 млн грн. Упродовж 2015 р. унаслі-док застосування представницьких повноважень поновлено права близько 50 тис. дітей на освіту, охорону життя і здоров’я, житло, майно, соціаль-не забезпечення, працю. На захист їхніх інтересів задоволено 1239 позовів прокурорів на загальну суму 44,3 млн грн. Також з метою недопущення порушення прав дітей прокурорами здійснено вступ та забезпечено участь у 8 тис. справ за позо-вами інших осіб» (Захист прав та інтересів, 2018).

Варто також зазначити, що в Сімейному ко-дексі України досі присутні такі повноваження прокурорів, як право на звернення до суду з по-зовом щодо позбавлення батьківських прав, ві-дібрання дитини від батьків без позбавлення їх батьківських прав, про скасування усиновлення або визнання усиновлення недійсним, а також право постановити рішення про негайне віді-брання дитини від батьків при безпосередній за-грозі для життя або здоров’я дитини (Сімейний кодекс України, 2002). Водночас ці повноваження не застосовуються через невідповідність Консти-туції України. Проте, якщо вказані повноваження наразі виконує орган опіки та піклування, питан-ня захисту житлових та майнових прав дитини, дотримання їх прав на освіту, охорону життя і здоров’я, житло, майно, соціальне забезпечен-ня, працю фактично залишається без належного контролю з боку держави.

Разом з тим з метою розширення можливостей батьків та інших законних представників дитини представляти права дитини в суді Верховна Рада

України Законом України від 7 грудня 2017 р. № 2234-VIII скасувала судовий збір у всіх спра-вах щодо захисту прав дитини та передбачила на-дання всім дітям права на безкоштовну правову допомогу (Про внесення змін, 2017).

При позбавленні органів прокуратури функцій представництва інтересів дитини в суді та нагля-ду за додержанням прав і свобод дитини передба-чалося, що так само як і в країнах Європейського Союзу питання захисту прав дитини будуть опе-ративно розглядати суди. Однак у Рекомендаціях слухань зазначалося, що «у зв’язку із проведенням судової реформи, неукомплектованістю багатьох судів, багато справ, що стосуються захисту прав дитини, зокрема щодо усиновлення, позбавлення батьківських прав, відібрання дитини розгляда-ються з порушенням встановлених законодавством строків. Крім того, після вступу в дію нової редак-ції Цивільного процесуального кодексу України та збільшення строку на апеляційне оскарження з 10 до 30 днів суттєво загальмувалось набуття чин-ності судових рішень щодо усиновлення дитини, позбавлення батьківських прав, визначення місця проживання дитини. Все це призводить до серйоз-них порушень права дитини на охорону життя і здоров’я, на виховання у сімейному оточенні» (За-хист прав та інтересів дитини, 2019).

В умовах позбавлення прокуратури зазначених вище функцій додаткове навантаження поклада-ється на орган опіки та піклування. Проте, як за-значено в Рекомендаціях слухань, «орган опіки та піклування, що має представляти дитину в суді у ви-падку ухилення батьків від виконання батьківських обов’язків не завжди вчасно реагує на порушення прав дитини. У результаті багато випадків порушен-ня прав дитини залишаються без належного реагу-вання» (Про внесення зміни до статті, 2017).

Ситуація ускладняються тим, що в умовах децентралізації в сільській місцевості незрозу-мілим є те, який має орган виконувати функції органу опіки та піклування: районна державна адміністрація чи виконавчий комітет селищної ради об’єднаної територіальної громади. Це при-зводить до розмиття відповідальності стосовно захисту прав дитини, що особливо небезпечно у випадках загрози життю та здоров’ю дитини. У січні 2017 р. Верховна Рада України повернула до ст. 4 Закону України «Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей» норму, вилучену в жовтні 2012 р., та вдвічі збіль-шила чисельність працівників служб у справах дітей порівняно з нормою, що існували в Законі до 2012 р., передбачивши, що «штатна чисель-ність працівників районних, міських, районних

16



у містах служб у справах дітей установлюється з розрахунку один працівник служби не більше ніж на одну тисячу дітей, які проживають у районі, та не більше ніж на дві тисячі дітей, які прожи-вають у місті, районі у місті. Штатна чисельність працівників служб у справах дітей виконавчих органів сільських, селищних рад відповідних те-риторіальних громад встановлюється з розрахун-ку один працівник служби не більше ніж на одну тисячу дітей, але не менше одного працівника на об’єднану територіальну громаду» (Про внесення зміни до статті, 2017). Це мотивувалося значним зростанням кількості випадків порушень прав ди-тини, насамперед тяжких злочинів проти дітей.

Однак у більшості районів і територіальних громад не виконуються вимоги щодо штатної чисельності служб у справах дітей, що також призводить до недостатньої уваги до дотриман-ня прав дитини. До того ж у більшості сільських об’єднаних територіальних громад не створе-ні служби у справах дітей всупереч згаданого вище вимогам Закону, і після укрупнення райо-нів незрозуміло, яким чином будуть сформовані об’єднані районні державні адміністрації, чи збе-режуться в них служби у справах дітей у необхід-ній кількості. Тому виникає серйозна небезпека втрати функцій захисту прав дитини в сільських територіальних громадах.

Важливим питанням, яке розглядається в ци-вільному процесі, є позбавлення та поновлення батьківських прав, відібрання дитини від батьків без позбавлення їх батьківських прав. Тут визна-чальним є висновок органу опіки та піклування. Водночас недостатня увага до дотримання інте-ресів дитини призводить до виникнення загрози життю і здоров’я і навіть загибелі дітей.

На Слуханнях суддя Великої палати Верховно-го Суду О. Ситнік зазначила, що «у багатьох ви-падках органи опіки та піклування не у повній мірі виконують свої обов’язки із захисту та належного представлення у судах дітей. При розгляді спорів про визначення місця проживання дитини, участь органу опіки і піклування обмежується наданням формального висновку щодо того, з ким із бать-ків, на їх думку, має проживати дитина. Не пооди-нокі випадки, коли батьки, які проживають у різ-них населених пунктах чи різних районах міста, надають суду взаємовиключні висновки кожного з таких органів. Разом з тим участі у судових за-сіданнях представники органу опіки і піклування не вважають за потрібне брати. …Таке формальне ставлення до своїх обов’язків унеможливлює чи істотно ускладнює встановлення обставин спра-ви» (Захист прав та інтересів дитини, 2019).

Варто також зазначити, що на сьогодні у держа-ви відсутні будь-які важелі впливу на органи опіки та піклування. Навіть розпорядження голови ра-йонної державної адміністрації як рішення органу опіки та піклування може скасувати лише суд, а не голова обласної державної адміністрації, не беру-чи до уваги навіть рішення виконавчих комітетів органів місцевого самоврядування. Таким чином, можна стверджувати про серйозне послаблення державної системи захисту прав дитини та недо-сконалість механізмів впливу держави на захист прав та інтересів дитини в цивільному процесі.

Серйозним випробуванням для дітей є конфлік-ти між батьками щодо питань виховання та утри-мання дитини, надання дозволу на виїзд за межі України, а також сплати аліментів. Нерідко ці пи-тання пов’язані, один з батьків перешкоджає учас-ті іншого у вихованні дитини, налаштовує дитину проти нього, а інший навпаки, не платить аліменти та не дає дозволу на виїзд дитини за межі України, причому в багатьох випадках важко зрозуміти, хто перший розпочав конфлікт, проте в будь-якому разі від цих конфліктів найбільше страждають діти.

Проблема несплати аліментів існує багато років, причому заборгованість зі сплати аліментів мають як заможні батьки, що приховують власні доходи та майно, так і батьки, які дійсно не мають ні до-ходів, ні майна. Крім того, через тривалий розгляд у суді справ про стягнення аліментів діти тривалий час залишалися без коштів на своє утримання.

З метою вирішення цієї проблеми Верхов на Ради України в липні 2017 р. ухвалила розробле-ний Комітетом з питань сім’ї, молодіжної політи-ки, спорту та туризму Закон України «Про внесен-ня змін до деяких законодавчих актів Украї ни щодо посилення захисту права дитини на належне утри-мання шляхом вдосконалення порядку стягнення аліментів», яким було запроваджено стягнення аліментів у наказному провадженні за вимогою стягувача аліментів у розмірі на одну дитину – однієї чверті, на двох дітей – однієї третини, на трьох і більше дітей – половини заробітку (доходу) платника аліментів, але не більше від десяти про-житкових мінімумів на дитину відповідного віку, або у розмірі п’ятдесят відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. Таким чи-ном, була створена можливість швидкого призна-чення аліментів на утримання дитини. Водночас після видачі судового наказу і стягувач аліментів, і платник отримали можливість у судовому прова-дженні подавати позов на збільшення чи зменшен-ня аліментів (Про внесення змін, 2017).

Це призвело до розвантаження суддів. Так, у Рекомендаціях слухань зазначається, що якщо

17



у «першому півріччі 2017 р. судами першої ін-станції видано 203 судових накази про стягнення аліментів на дитину, то за 2017 рік видано 8 033 судових накази про стягнення аліментів. Тобто в другому півріччі 2017 р. видано на 7 830 наказів про стягнення аліментів більше, ніж у першому півріччі. У 2018 р. надійшло 35 163 заяви про стягнення аліментів, з яких розглянуто та видано 30 293 накази про стягнення аліментів» (Захист прав та інтересів дитини, 2019).

Також у грудні 2017 р. та липні 2018 р. були ухвалені два законодавчі акти щодо посилення захисту права дитини на належне утримання, що суттєво розширило права того з батьків, який проживає разом з дитиною (Про внесення змін, 2017; Про внесення змін, 2018). Насамперед були суттєво посилені покарання платника аліментів за наявність заборгованості аліментів. При забор-гованості, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за шість місяців, встанов-люється тимчасове обмеження боржника у правах виїзду за межі України, керування транспортни-ми засобами, користування зброєю, полювання, а також передбачається, що боржник має виконати суспільно корисні роботи на строк від 120 до 240 годин. Крім того, залежно від розміру заборгова-ності виконавець має виносити боржнику штраф від 20 до 50 % від суми заборгованості.

Водночас найбільш спірним положенням цих законів стало надання тому з батьків, з ким про-живає дитина, права на виїзд дитини за межі України без згоди іншого з батьків, на підставі довідки про підтвердження місця проживання на місяць, а в разі наявності певної заборгованості зі сплати аліментів, взагалі безстроково (Про вне-сення змін, 2018). Це призвело до виїзду дітей на постійне проживання до інших країн без згоди іншого з батьків. Більше того, завдяки цій нормі один з батьків вивозив дітей на тимчасово окупо-вані території Донецької та Луганської областей, де взагалі відсутні будь-які правові механізми по-вернення дітей.

Проте ухвалення цих законів призвело до суттєвого загострення конфліктів між батьками, оскільки значно збільшилася кількість самовіль-ної зміни місця проживання дитини (так зване «внутрішньосімейне викрадення), причому спра-ви доходять до застосування охоронних фірм зі зброєю та подвійного силового перехоплення ди-тини протягом одного дня.

Головна проблема полягає в тому, що відповідно до ст. 141 Сімейного кодексу України «мати, батько мають рівні права та обов’язки щодо дитини, неза-лежно від того, чи перебували вони у шлюбі між

собою» (Щорічна державна доповідь, 2019), і до ухвалення судом чи органом опіки та піклування рішення про визначення місця проживання дитини юридично не може бути ніякого «викрадення ди-тини», а мова може йти лише про самовільну змі-ну місця проживання дитини. До того ж відсутні чинні правові механізми виконання рішень органу опіки та піклування про визначення місця прожи-вання дитини, і воно взагалі призупиняється в разі вчасного звернення до суду, та й відповідне рішен-ня суду не завжди легко виконати. Розгляд справи в суді може тривати довго, і за цей час конфлікт поглиблюється. Самовільна зміна місця проживан-ня дитини може сприяти виграшу справи в суді, оскільки висновок для суду має робити орган опіки та піклування за місцем фактичного проживання дитини і, безперечно, в багатьох випадках прості-ше отримати позитивний висновок того місцевого органу опіки та піклування, де проживає родина та численні родичі одного з батьків.

Ще складнішою є ситуація з підсудністю. Відповідно до ст. 27 Цивільного процесуально-го кодексу України «позови до фізичної особи пред’являються в суд за зареєстрованим у вста-новленому законом порядку місцем її проживан-ня або перебування, якщо інше не передбачено законом», водночас згідно зі ст. 28 цього самого Кодексу позови про стягнення аліментів, збіль-шення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за простро-чення сплати аліментів, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення, про визнання бать-ківства відповідача, можуть пред’являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи пере-бування позивача (Цивільний процесуальний ко-декс, 2017). Це фактично дає змогу обом батькам судитися за місцем свого проживання, і є непо-одинокі випадки, коли справу про визначення місця проживання розглядають два суди за міс-цем проживання кожного з батьків.

Варто також зазначити, що до жовтня 2018 р. в Україні діяла судова практика щодо застосуван-ня принципу 6 Декларації прав дитини щодо не-допустимості розлучення дитини з матір’ю, крім випадків, коли є виняткові обставини. «У постано-ві від 17 жовтня 2018 року Велика Палата Верхов-ного Суду зазначила, що Декларація прав дитини не була ратифікована Україною. Національним за-конодавством, зокрема ст. 141 Сімейного кодексу України, передбачена рівність прав батьків та не-обхідність урахування думки самої дитини. Також практику судів спрямовано на те, що в усіх діях щодо дітей незалежно від того, якими органами чи посадовими особами вони здійснюються, першо-

18



чергова увага приділяється якнайкращому забезпе-ченню інтересів дитини» (Захист прав та інтересів дитини, 2019; Постанова Великої Палати, 2018).

На Слуханнях було презентовано підготовле-ний головою правління Центру сімейно-право-вих досліджень, адвокатом, кандидатом юридич-них наук Олегом Простибоженком проєкт Закону України про внесення змін до деяких законодав-чих актів України щодо запровадження інститу-ту спільної батьківської відповідальності, яким, зокрема, пропонувалося передбачити ухвалення попереднього рішення суду, в якому буде визна-чене місце проживання дитини та порядок спіл-кування іншого з батьків з дитиною на час судо-вого розгляду та обов’язкове вжиття заходів щодо примирення між батьками (Законопроект Центру сімейно-правових досліджень, 2019). У Рекомен-даціях слухань пропонувалося доручити членам Комітету з питань сім’ї, молодіжної політики, спорту та туризму внести на розгляд Верховної Ради України цей законопроєкт, доопрацьований з урахуванням пропозицій учасників слухань (За-хист прав та інтересів дитини, 2019), проте через дострокове припинення повноважень Верховної Ради України це не було зроблено.

Висновки та перспективи подальших дослі-джень. Зазначені проблеми з дотримання прав та інтересів дитини в цивільному процесі пов’язані з відсутністю належного механізму представни-цтва дитини в суді після позбавлення відповід-них функцій органів прокуратури, недостатньою увагою органів опіки та піклування до питань захисту інтересів дитини у цивільному процесі, в тому числі при визначенні місця проживання дитини, тривалим розглядом у судах справ щодо усиновлення, позбавлення батьківських прав, ві-дібрання дитини, визначення місця проживання дитини, участі того з батьків, хто проживає окре-мо, у вихованні дитини, відсутністю спеціалізації суддів щодо розгляду сімейних справ. Украй за-грозливою є ситуація з невизначеністю, до якого

органу публічної влади переходять повноважен-ня органу опіки та піклування після укрупнення районів у процесі здійснення сучасної адміні-стративно-територіальної реформи та децентра-лізації. Для забезпечення дотримання інтересів дитини в цивільному процесі, пропонується:

– розглянути доцільність внесення змін до Конституції України правових норм щодо віднов-лення функції прокуратури стосовно представни-цтва інтересів дитини в суді та нагляду за додер-жанням прав і свобод дитини;

– внести зміни до Сімейного кодексу України та Цивільного процесуального кодексу України, якими передбачити: ухвалення попереднього рі-шення суду, в якому будуть визначені місце про-живання дитини та порядок спілкування іншого з батьків з дитиною, вирішені інші спірні питан-ня виховання дитини на час судового розгляду, а також обов’язкове вжиття заходів щодо прими-рення між батьками та визначення переліку об-ставин, які враховують при розгляді спору між батьками щодо утримання та виховання дитини;

– законодавчо розширити можливості дитини віком старше від 14 років самостійно звертатися до суду, в тому числі щодо видачі обмежуваль-ного припису, стягнення аліментів, захисту своїх прав та інтересів, якщо батьки дитини ухиляють-ся від захисту прав та інтересів дитини;

– передбачити запровадження спеціалізації суддів при розгляді сімейних справ;

– при завершенні реформи децентралізації системи органів публічної влади чітко визначи-ти, який орган буде виконувати в повному обсязі функції органів опіки та піклування: виконавчі ко-мітети селищних рад об’єднаних територіальних громад чи районні державні адміністрації та за-безпечити виконання як на рівні об’єднаних тери-торіальних громад, так і на районному рівні вимог ч. 7 ст. 4 Закону України «Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей» щодо штатної чисельності служб у справах дітей.

Список використаних джерелПро внесення змін до Конституції України (щодо право-

суддя) : Закон України від 02.06.2016 № 1401-VIII. Відом. Верхов. Ради України. 2016. № 28. Ст. 532.

Захист прав та інтересів дитини в цивільному процесі : Рек. слухань Ком. Верхов. Ради України з питань сім’ї, молодіжної політики, спорту та туризму від 11.02.2019. URL: http://komsport.rada.gov.ua/uploads/documents/31884.docx

Насильство щодо дітей: сучасні виклики, законодавче врегулювання, кращі практики та взаємодія: щоріч-на державна доповідь про становище дітей в Украї-

ReferencesPro vnesennia zmin do Konstytutsii Ukrainy (shchodo

pravosuddia) (2016). Zakon Ukrainy vid 02.06.2016 № 1401-VIII. Vidomosti Verkhovnoi Rady Ukrainy. № 28. P. 532 [in Ukrainian].

Zakhyst prav ta interesiv dytyny v tsyvilnomu protsesi : Rekomendatsii slukhan Komitetu Verkhovnoi Rady Ukrainy z pytan simi, molodizhnoi polityky, sportu ta turyzmu vid 11.02.2019. Retrieved from: http://komsport.rada.gov.ua/uploads/documents/31884.docx

Nasylstvo shchodo ditei: suchasni vyklyky, zakonodavche vrehuliuvannia, krashchi praktyky ta vzaiemodiia (2019) :

19



ні (за підсумками 2018 року) / ДУ Держ. ін-т сімей. та молодіж. політики. Київ, 2019. 180 с.

Захист прав та інтересів дитини в цивільному процесі : Слухання у Комітеті Верховної Ради України з питань сім’ї, молодіжної політики, спорту та туриз-му від 11.02.2019. URL: http://komsport.rada.gov.ua/documents/ sluhannja/74139.html

Сімейний кодекс України : Закон України від 10.01.2002 № 2947-III. Відом. Верхов. Ради України. 2002. № 21–22. Ст. 135.

Захист прав та інтересів дитини в цивільному проце-сі : інформ. довідка Генер. прокуратури до комітет. слухань від 21.11.2018 № 08-5. URL: http://komsport.rada.gov.ua/uploads/documents/31842.doc

Про запобігання та протидію домашньому насильству : Закон України від 07.12.2017 № 2229-VIII. Відом. Верхов. Ради України. 2018. № 5. Ст. 35.

Про внесення зміни до статті 4 Закону України «Про ор-гани і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей» щодо удосконалення правового статусу служб у справах дітей : Закон України від 19.01.2017 № 1824-VIII. Відом. Верхов. Ради України. 2017. № 7–8. Ст. 52.

Захист прав та інтересів дитини в цивільному процесі : Стенограма слухань у Ком. Верхов. Ради України з питань сім’ї, молодіжної політики, спорту та туриз-му від 11.02.2019. URL: http://komsport.rada.gov.ua/uploads/documents/32076.docx

Про внесення змін до деяких законодавчих актів Укра-їни щодо посилення захисту права дитини на на-лежне утримання шляхом вдосконалення порядку стягнення аліментів : Закон України від 17.05.2017 № 2037-VIII. Відом. Верхов. Ради України. 2017. № 25. Ст. 291.

Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення захисту права дитини на належне утримання шляхом вдосконалення порядку приму-сового стягнення заборгованості зі сплати аліментів : Закон України від 07.12.2017 № 2234-VIII. Відом. Верхов. Ради України. 2018. № 6–7. Ст. 40.

Про внесення змін до деяких законодавчих актів Украї-ни щодо створення економічних передумов для посилення захисту права дитини на належне утри-мання : Закон України від 03.07.2018 № 2475-VIII. Відом. Верхов. Ради України. 2018. № 36. Ст. 272.

Цивільний процесуальний кодекс України : Закон Украї-ни від 18.03.2004 № 1618-IV в ред. Закону України від 03.10.2017 № 2147-VIII-7. Відом. Верхов. Ради України. 2017. № 48. Ст. 436.

Постанова Великої Палати Верховного Суду від 17.10.2018 у справі № 402/428/16-ц. URL: http://komsport.rada.gov.ua/uploads/documents/32076.docx

Про внесення змін до деяких законодавчих актів Украї-ни щодо запровадження інституту спільної батьків-ської відповідальності : Законопроект Центру сі-мейно-правових дослідж.: слухання у Ком. Верхов. Ради України з питань сім’ї, молодіжної політики, спорту та туризму «Захист прав та інтересів дити-ни в цивільному процесі», 11.02.2019. URL: http://komsport.rada.gov.ua/uploads/documents/31846.docx

Shchorichna derzhavna dopovid pro stanovyshche ditei v Ukraini (za pidsumkamy 2018 roku). DU Derzh. in-t simei. ta molodizh. polityky. Kyiv. 180 s. [in Ukrainian]

Zakhyst prav ta interesiv dytyny v tsyvilnomu protsesi : Slukhannia u Komiteti Verkhovnoi Rady Ukrainy z pytan simi, molodizhnoi polityky, sportu ta turyzmu vid 11.02.2019. Retrieved from: http://komsport.rada.gov.ua/documents/sluhannja/74139.html

Simeinyi kodeks Ukrainy : Zakon Ukrainy vid 10.01.2002 № 2947-III. Vidomosti Verkhovnoi Rady Ukrainy. Is. 21-22. St. 135 [in Ukrainian].

Zakhyst prav ta interesiv dytyny v tsyvilnomu protsesi : Informatsiina dovidka Heneralnoi prokuratury do komitetskykh slukhan vid 21.11.2018 № 08-5. Re-trieved from: http://komsport.rada.gov.ua/uploads/documents/31842.doc

Pro zapobihannia ta protydiiu domashnomu nasylstvu (2018). Zakon Ukrainy vid 07.12.2017 № 2229-VIII. Vidomosti Verkhovnoi Rady Ukrainy. Is. 5. St. 35 [in Ukrainian].

Pro vnesennia zminy do statti 4 Zakonu Ukrainy «Pro orhany i sluzhby u spravakh ditei ta spetsialni ustanovy dlia ditei» shchodo udoskonalennia pravovoho statusu sluzhb u spravakh ditei (2017). Zakon Ukrainy vid 19.01.2017 № 1824-VIII. Vidomosti Verkhovnoi Rady Ukrainy. № 7–8. St. 52 [in Ukrainian].

Zakhyst prav ta interesiv dytyny v tsyvilnomu protsesi : Stenohrama slukhan u Komiteti Verkhovnoi Rady Ukrainy z pytan simi, molodizhnoi polityky, sportu ta turyzmu vid 11.02.2019. Retrieved from: http://komsport.rada.gov.ua/uploads/documents/32076.docx

Pro vnesennia zmin do deiakykh zakonodavchykh aktiv Ukrainy shchodo posylennia zakhystu prava dytyny na nalezhne utrymannia shliakhom vdoskonalennia poriadku stiahnennia alimentiv (2017). Zakon Ukrainy vid 17.05.2017 № 2037-VIII. Vidomosti Verkhovnoi Rady Ukrainy. Is. 25. St. 291 [in Ukrainian].

Pro vnesennia zmin do deiakykh zakonodavchykh aktiv Ukrainy shchodo posylennia zakhystu prava dytyny na nalezhne utrymannia shliakhom vdoskonalennia poriadku prymusovoho stiahnennia zaborhovanosti zi splaty alimentiv (2018). Zakon Ukrainy vid 07.12.2017 № 2234-VIII. Vidomosti Verkhovnoi Rady Ukrainy. Is. 6–7. St. 40 [in Ukrainian].

Pro vnesennia zmin do deiakykh zakonodavchykh aktiv Ukrainy shchodo stvorennia ekonomichnykh peredumov dlia posylennia zakhystu prava dytyny na nalezhne utrymannia (2018). Zakon Ukrainy vid 03.07.2018 № 2475-VIII. Vidomosti Verkhovnoi Rady Ukrainy. Is. 36. St. 272 [in Ukrainian].

Tsyvilnyi protsesualnyi kodeks Ukrainy (2017). Zakon Ukrainy vid 18.03.2004 № 1618-IV v redaktsii Zakonu Ukrainy vid 03.10.2017 № 2147-VIII-7. Vidomosti Verkhovnoi Rady Ukrainy. Is. 48. St. 436 [in Ukrainian].

Postanova Velykoi Palaty Verkhovnoho Sudu vid 17.10.2018 u spravi № 402/428/16-ts. Re-trieved from: http://komsport.rada.gov.ua/uploads/documents/32076.docx

Pro vnesennia zmin do deiakykh zakonodavchykh aktiv Ukrainy shchodo zaprovadzhennia instytutu spilnoi

20



Карпенко Олександр Валентинович, доктор наук з державного управління, доцент, завідувач кафедри інформаційної політики та цифрових технологій Національної академії державного управління при Президентові України03057, Україна, м. Київ, вул. Антона Цедіка, 20Молоканов Юрій Анатолійович, кандидат наук з державного управління, заступник керівника секретаріату Комітету Верховної Ради України з питань молоді і спорту, 01008, Україна, м. Київ, вул. М. Грушевського, 5

Цитування: Карпенко О. В., Молоканов Ю. А. Меха-нізми захисту прав та інтересів дитини у цивільному процесі органами публічної влади в умовах реформи децентралізації. Вісн. НАДУ. Серія «Державне управ-ління». 2020. № 4 (99). C. 13–20.



Karpenko, Oleksandr V.,Doctor of Science in Public Administration, Associate Professor, Chairman of Information Policy and Digital Technologies Department of the National Academy for Public Administration under the President of Ukraine,20, Anton Tsedyk St., Kyiv, 03057, UkraineE-mail: [email protected]://orcid.org/0000-0002-9301-7973Molokanov, Yuriy A., Ph.D in Public Administration, Deputy Head of the Secretariat of the Verkhovna Rada Committee on Youth and Sports, 5, M. Hrushevsky St., Kyiv, 01008, Ukraine E-mail: [email protected]://orcid.org/0000-0002-6554-0652

Citation: Karpenko, O. V., Molokanov, Yu. A. (2020). Mekhanizmy zakhystu prav ta interesiv dytyny u tsyvilnomu protsesi orhanamy publichnoi vlady v umovakh reformy detsentralizatsii [Children’s rights and interests protection mechanisms by public authorities in civil procedure in decentralization reform condition]. Bulletin of the NAPA. Series «Рublic Аdministration». Is. 4 (99). P. 13–20 [in Ukrainian].

Article received: 30.11.2020


Кравченко М. В. Система соціального захисту насе-лення як об’єкт державної політики: методологія та практика : монографія. Київ : Інформ.-аналіт. агент-ство, 2012. 451 с.

Халецька А. А. Соціальний захист населення в Україні: теорія та практика державного управління : моно-графія. Донецьк : Юго-Восток, 2010. 430 с.

Корнієнко С. Теоретичний аналіз спеціального понятій-ного апарату на відповідність завданням забезпе-чення прав дітей-інвалідів в Україні. Вісн. Нац. акад. держ. упр. при Президентові України. 2011. № 3. С. 271–277.

Баранник Л. Б. Соціальний захист громадян : навч. по-сіб. Вид. 2-ге, допов. і переробл. Дніпро : Ун-т митн. справи та фінансів, 2017. 246 с.

batkivskoi vidpovidalnosti : Zakonoproekt Tsentru simeino-pravovykh doslidzhen : slukhannia u Komiteti Verkhovnoi Rady Ukrainy z pytan simi, molodizhnoi polityky, sportu ta turyzmu «Zakhyst prav ta interesiv dytyny v tsyvilnomu protsesi», 11.02.2019. Re-trieved from: http://komsport.rada.gov.ua/uploads/documents/31846.docx

Kravchenko, М. (2012). Systema sotsialnoho zakhystu naselennia yak obiekt derzhavnoi polityky: metodolohiia ta praktyka [The system of social protection as an object of state policy: methodology and practice]. Kyiv : Inform.-analit. ahentstvo [in Ukrainian].

Khaletska, А. (2010). Sotsialnyi zakhyst naselennia v Ukraini: teoriia ta praktyka derzhavnoho upravlinnia [Social protection of the population in Ukraine: theory and practice of public administration]. Donetsk : Yuho-Vostok [in Ukrainian].

Korniienko, S. (2011) Teoretychnyi analiz spetsialnoho poniatiinoho aparatu na vidpovidnist zavdanniam zabezpechennia prav ditei-invalidiv v Ukraini. [Theoretical analysis of a special conceptual apparatus for compliance with the objectives of ensuring the rights of children with disabilities in Ukraine]. Visnyk Natsionalnoi akademii derzhavnoho upravlinnia pry Prezydentovi Ukrainy. Is. 3. P. 271–277 [in Ukrainian].

Barannyk, L. (2017). Sotsialnyi zakhyst hromadian [Social protection of citizens]. Dnipro : Un-t mytn. spravy ta fi-nansiv. 246 p. [in Ukrainian].

21



УДК 37.017:316.4/.7:[32:351DOI 10.36030/2310-2837-4(99)-2020-21-27

РОЛЬ ОСВІТИ ЯК ЧИННИКА МОТИВАЦІЇ ГРОМАДЯН НА ЄДНІСТЬ, ТОЛЕРАНТНІСТЬ І МИР В УПРАВЛІНСЬКІЙ

КУЛЬТУРІ ПРОБЛЕМНОГО СВІТУМ. І. Пірен, Чернівецький національний університет імені Юрія ФедьковичаО. М. Петроє, Національна академія державного управління при Президентові УкраїниМ. Г. Іванчук, Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича

У статті по-новому, з позицій сьогодення розкрито роль освіти в контексті мотивації громадян на інноваційне мислення щодо розв’язання проблем кризовості в суспільстві, проблемності стосунків у процесі міжособис-тісної взаємодії, праці, формування довіри, поваги до політиків, культурно-освітнього діалогу між громадя-нами та політиками з метою досягнення порозуміння та впровадження демократичних змін. З нових позицій осмислено роль громадянської освіти, що спрямована на формування громадянина як суб’єкта політики, який повинен долучатися до її творення та реалізації, а також виділено ідею щодо гуманізації людського суспільства шляхом духовності та просвітницької роботи освітян у суспільстві.Ключові слова: освіта; мотивація; громадяни; толерантність; єдність; громадянська освіта; громадянська компетентність; кризовість.

EDUCATION AS A FACTOR MOTIVATING CITIZENS FOR UNITY, TOLERANCE AND PEACE IN THE MANAGEMENT CULTURE OF THE TROUBLED WORLD

M. I. Piren, Chernivtsi National University Named after Yuri FedkovychO. M. Petroe, National Academy for Public Administration under the President of UkraineM. G. Ivanchuk, Chernivtsi National University Name dafter Yuri Fedkovych

In the article, the authors in a new way, from the standpoint of today, approached the role of education in the context of motivating citizens to thinkin novatively too vercomet hep problems of crisis in society, problems of interpersonal relationships, work, trust, respect for politicians, cultural and educational dialogue. The problem of itizens and politicians for understanding about democratic change was priparated, the new positions of the role of civic education was comprehend, which is a imed at forming a citizenas a subject of politics, which should bein volvedin its creation and implementation, aswell as thei dea of humanization of human society through spirituality and educational work of educatorsin society.Keywords: education; motivation; citizens; tolerance; unity; civic education; civic competence; crisis.

Постановка проблеми. В умовах глобалі-зації, економічної кризи, пандемії коронавірусу у світі загострюється проблема стосунків як на особистому, так і на міжнародному рівні. Особ-ливо ситуація погіршується, коли суспільство психологічно занепокоєне через складність жит-тя, стан здоров’я, зневірене у кращому, а непро-фесійність, зрощення з олігархічними кланами політиків ведуть не до покращання життя лю-дей, злагоди і миру, а до загострення соціальних, економічних, політичних і духовних криз, що, зреш тою, призводить до протистоянь, терактів та насильства, збройних конфліктів. Така ситуація сьогодні характерна не лише для України, а, на думку експертів, для всього світу.

Аналіз дослідження проблеми. Розв’язання іс-нуючих проблем на сьогодні передбачає реалізацію ідеї мотивації громадян через освіту на єдність, то-лерантність, чесну працю та мир. Адже довіра до більшості політичних партій в Україні є надзвичай-но низькою через їх прорахунки та некомпетент-ність в управлінні суспільними процесами. Згубно на авторитет політиків та певної частини управлін-ців діють обіцянки народові, які не виконуються. Зокрема, частина українських політиків не має до-свіду управління, частина керується старими дог-матами, інша частина втрачає довіру через участь у корупційних схемах, а ті з політиків, які мають інтелектуальну спроможність і прагнуть реалізува-ти сучасні проєкти змін, утверджують свої ідеї на

© Пірен М. І., Петроє О. М., Іванчук М. Г., 2020

22



національному, територіальних і секторальних рів-нях, у територіальних громадах, не мають достат-ньої підтримки ні з боку управлінської системи, ні від громадянського суспільства.

Базовим підґрунтям дослідження духовної складової освіти як чинника мотивації громадян на єдність, толерантність і мир в управлінській культурі проблемного світу слугують положення Біблійних Писань. Важливе значення для дослі-дження проблеми мають праці видатних україн-ських мислителів і державних діячів: Г. Сковоро-ди, М. Грушевського, В. Винниченка, Є. Гливи, О. Чижевського, а також сучасних вітчизняних учених В. Карлової, О. Карпенка, В. Кременя, І. Кресіної, Л. Сердюк, В. Трощинського, Т. Фе-дірчик, Г. Філіпчука. Дослідження ґрунтується на результатах попередніх наукових розвідок авторів (Пірен, 2017; 2018; 2020; Петроє, 2012; Іванчук, 2004; 2016). Методологічним підґрунтям дослі-дження теми статті слугували також положення Декларації принципів толерантності ЮНЕСКО (1995); Звіту про наукову освіту відповідального громадянства Європейської Комісії, 2015; Закону України «Про вищу освіту» (2014); Національної стратегії розвитку освіти в Україні на період до 2021 року (2013); Концепції розвитку громадян-ської освіти в Україні (2018) та ін.

Мета дослідження проблеми. Метою дослі-дження є розкриття сучасних підходів до осмис-лення освіти як чинника мотивації громадян на єдність, згуртованість, толерантність, злагоду та мир. Вищеперераховані феномени є надзвичайно актуальні. В Україні триває процес децентраліза-ції, створення територіальних громад. Цей процес є досить перспективним для суспільно-політичних змін, що спрямовані на свідому підготовку грома-дян України до об’єднання з метою переосмислен-ня свого місця в суспільстві, щоб подолати кризові стани, в яких сьогодні перебувають світ і Україна.

Виклад основних ідей дослідження. У зв’язку із цими першочерговими завданнями су-спільства, що стоять на порядку денному сьогод-ні перед освітянами, є мотивація громадян на єд-ність, толерантність та мир.

Нині встановлення культурно-освітнього діа-логу передбачає врахування низки ціннісних орі-єнтацій, необхідних для суспільного виживання і вільного демократичного розвитку. Це етика і стратегія ненасилля; ідеї терпимості до чужих, але гуманних для людини позицій, цінностей і культур; ідеї діалогу і взаєморозуміння; пошук взаємовигідних компромісів та інше.

Виходячи з цього особливої актуальності на-буває завдання виховання толерантності в освітян-

ській практиці як основи міжсуб’єктної взаємодії на всіх рівнях життєдіяльності громадян і, зокре-ма, школяра та студента як майбутнього нації.

Поняття «толерантність» (від лат. «tolerantia») означає «терпіння». Проте терпіння – це не лише здатність пасивно сприймати життєві негаразди, а й активно протидіяти їм, будувати стосунки вза-єморозуміння, поваги, злагоди й миру. Саме такий підхід до мотивації толерантності громадян та по-літиків покликана сформувати освіта, оскільки орієнтація на суспільний феномен, тобто цінність самого себе та іншого, реалізується як терпимість до чужого способу життя, поведінки, звичаїв, ду-мок, ідей, вірувань тощо. Проте слід пам’ятати, що цінність тісно пов’язана з поняттям «міра ре-чей» та «не зашкодь», в той час як претензія на ви-ключне володіння істиною призводить до дикта-тури і нетерпимості. Про це політики, управлінці, громадяни повинні пам’ятати в процесі взаємодії на всіх рівнях життєдіяльності: від представни-ків територіальних громад до високопосадовців усіх інститутів влади. На такому підході базуєть-ся мотивація політиків та науковців, викладена в «Декларації принципів толерантності» 1995 р. Генеральної конференції ЮНЕСКО (Декларация принципов толерантности, 2001, с. 62).

Таким чином, освітяни в процесі навчальної, творчої та просвітницької діяльності серед грома-дян покликані мотивувати їх з огляду на розмаїт-тя рівнозначності багатоликих людських світів до гідного самовираження та самовідчуття єдності в багатоманітті складного світу. Адже всі існуючі проблеми виникають не без участі самих людей, які забувають жити за заповідями, викладеними в Біблії та Євангелії (Біблія, 1993, від Мар. 1.14; Пірен, 2020).

К. Кетелс, професор Гарвардської школи бізне-су, зауважує, що «ми живемо у світі, який американ-ці називають VUCA – нестабільному, невизначено-му і неоднозначному… Саме такий сьогоднішній світ – і він не збирається змінюватися. Радше, як показала нинішня корона-криза, навпаки: зміни пришвидшуватимуться, факторів невизначеності стає більше. І ще дуже цікавий час для креативних людей, бо старі робочі моделі більше не функціо-нують» (Дубровик-Рахова, 2020, с. 10–11).

Це вимагає не лише нового світорозуміння, базованого на духовних засадах, а й формування нової функціональної моделі освіти в контексті сучасного полікультурного суспільства, де єд-ність, толерантність і мир мають сприяти вибу-довуванню життя на новітніх базах даних, спо-нукати до оволодіння сучасною інформацією, реагування на змінні технології.

23



Головне – трансформувати все це намагання вибудовувати життя і мистецтво жити в мирі та розвиватися з іншими народами. Сьогодні необ-хідно навчити молоду людину цінувати різнома-ніття культур через діалог, що дає кожному інди-віду право на вільне, гуманне, людиноцентричне, культурне самовизначення.

Культура дедалі більше розвиватиметься в напрямі не стільки національних, скільки інди-відуальних відмінностей та особливостей, що живляться культурними надбаннями всіх наро-дів світу. Тому так важливо освітянам формувати принципи єдності, толерантності та миру через міжкультурну взаємодію.

Виходячи із проблем сьогодення стратегічни-ми орієнтирами освіти мають стати:

– формування національної свідомості у гро-мадян, особливо молоді на основі культурного плюралізму, який вимагає мислити глобально, ді-яти локально;

– виховання високої культури міжнаціональ-ного спілкування, що сприяє утвердженню інтер-культурної комунікабельності особистості в су-спільстві, злагоді та миру у світі;

– звернення освітян у практичній роботі до про-блем духовної відповідальності, гуманізму і мора-лі з огляду на сучасні умови розвитку суспільства.

Ці проблеми полягають у тому, що людство в результаті інтенсивного економічного розвитку стало втрачати духовну складову, економічні ін-тереси почали переважати ідеали свободи і гума-нізму та духовної відповідальності. Тому такий суспільний стан свідомості зумовлює потребу в загальному духовному оновленні, що, безпереч-но, приведе до зниження внутрішньої та зовніш-ньої агресії. Проблеми духовності завжди були складовою українського виховного ідеалу. Адже саме завдяки П. Кулішу «Святе Письмо» вперше було перекладено на українську мову і відіграло велику культурно-освітню роль, сприяло духовній єдності, наступності та спадкоємності поколінь.

Освіта як найважливіший чинник пізнання сві-ту і людини в ньому спроможна тоді мотивувати громадян на єдність, толерантність і мир тільки за умов інноваційного мислення освітян, зокрема педагогів. Для цього необхідні мотиваційно-цін-нісні та інструментальні складники освітянської культури та відповідно серйозна підтримка осві-тян державою, територіальними громадами та суспільними інститутами щодо їх соціального забезпечення, модернізація освіти відповідно до сучасних потреб щодо культури, духовності та миротворчої місії в період глобалізації, економіч-ної кризи та пандемії коронавірусу.

Світ цінностей пов’язаний зі сферою освітньої діяльності людини, її моральною свідомістю, яка дає змогу пізнавати інших. Формування гуманно-го, демократичного мислення людини в наш час має відбуватися протягом життя, починаючи з ди-тинства в родинному колі і послідовно поглиблю-ватися в навчальних закладах різного рівня, само-освітою, освітою впродовж життя (Іванчук, 2004).

Слід зазначити, що в класичній науковій дум-ці та педагогіці обґрунтовано сенс буття людини, гуманних взаємин, утвердження добра, милосер-дя, любові в космічних вимірах мало місце у фі-лософів-класиків трактується по-новому і сьогод-ні. Дуже оригінальні думки знаходимо в працях Г. Сковороди, зокрема в роботі «Буквар миру». Ідеї Г. Сковороди доводять, що людина поклика-на утверджувати добро на землі, а війна, насилля руйнують щастя людей. «Блаженна натура» – Бог створив подібне людині легким, а важке у досяг-ненні – непотрібним, бо існує відповідність між справжніми потребами і засобами їх задоволен-ня» (Сковорода, 2015; Філіпчук, 2016).

Наразі в Україні формується новий тип гро-мадянина ХХІ ст., який повинен бути освіченим, грамотним та активним, ініціатором та учасником змін у своїй громаді, країні. У формуванні грома-дянських компетентностей особистості, необхід-них для життя в умовах демократії, полягає місія громадянської освіти. До речі, утвердження гро-мадянської освіти в країнах Європейського Союзу реалізується давно і активно з метою формування компетентного громадянського суспільства. Гро-мадянська освіта спрямована на формування гро-мадянина не як об’єкта політики, а як суб’єкта, який активно долучається до процесу її творення.

З жовтня 2018 р. Кабінет Міністрів схвалив Концепцію розвитку громадянської освіти в Україні. Згідно із цим документом громадянська освіта розглядається як «навчання та громадян-ське виховання на основі національних та загаль-нолюдських цінностей».

Наприкінці 2019 р. Міністерство освіти і науки України внесло на громадське обговорення проєкт «Стратегії розвитку громадянської освіти на пе-ріод до 2022 р.», а в липні 2020 р. – проєкт «Стра-тегії розвитку громадянської освіти на період до 2030 року», що «базується на необхідності створення сприятливих умов для формування та розвитку громадянських компетентностей люди-ни. Громадянська освіта має охоплювати всі види освіти (формальну, неформальну, інформальну), а також всі рівні освіти і всі вікові групи грома-дян, включно з освітою дорослих (Концепція роз-витку, 2018).

24



Актуальність громадянської освіти підвищу-ється в умовах парадоксальності українських ре-алій. Це пов’язано з багатьма причинами, а саме:

– не всі елітні групи спроможні здійснювати демократичні перетворення;

– суспільна свідомість не зовсім готова сприй-мати демократичні ідеї;

– внутрішні умови та стан суспільства недо-статньо сприятливі для реалізації ефективної де-мократизації;

– процес популістських обіцянок політико-владної еліти став розвиватись ще активніше, особливо після 2019 р.

Слід зауважити, що початком трансформацій-них процесів основних засад освітянського спря-мування для демократії в Україні було майже проіг-норовано, оскільки це не вважалось пріоритетним.

Проте вважаємо за необхідне наголосити, що в Школі громадянської та волонтерської участі і патріотичного виховання «Агенти змін» навчан-ня спрямоване на формування свідомої ролі її учасників у суспільстві, заохочення їх до участі у справлянні впливу на розвиток суспільних змін демократичного характеру. Позитивним є уже те, що в межах суспільного виклику Міжнарод-ної освітньої програми «Destination Imagination», ліцензованим партнером якої є в Україні Націо-нальний центр «Мала академія наук України», ко-манди учнів аналізують проблеми своєї громади та роблять спроби вирішити їх шляхом створення та реалізації проєктів щодо майбутнього іннова-ційного розвитку громади, які вони досліджують. Таким чином, громадянська освіта уможливлює демократичні миротворчі процеси та становлен-ня громадянського суспільства в Україні.

У сучасному глобалізованому світі відбу-вається науково-освітянське переосмислення основних цінностей, що визначають специфіку відносин між людьми. Важливе значення нині має обмін науково-культурним досвідом, який є основою толерантності в динаміці налагодження ефективної комунікації. Для здійснення позитив-них змін, спрямованих на розвиток української освіти в контексті європейських та світових тен-денцій, велике значення має підвищений інтерес до наукової освіти, що набуває все більшого по-ширення в освітніх системах високорозвинених країн світу. Наукова освіта розглядається не лише як підготовка нового покоління науковців, а і як процес формування нового активного типу мис-лення учнів, тих, хто охоплений різними форма-ми навчання, що стало актуальним у розвинених країнах світу.

На виділенні вагомого значення наукової осві-ти для сучасного суспільства наголошено у Звіті Єврокомісії «Наукова освіта для відповідальних громадян» 2015 р. У Звіті, зокрема, йдется про важливість наукової освіти громадян та закцен-товано увагу саме на мотивації до дії, розвитку для громадянської культури з метою:

– сприяння розвитку в них культури наукового мислення та використання аналізу щодо прийнят-тя рішень, які базуються на фактичних даних;

– формування у громадян знань, навичок і по-чуття впевненості, щоб брати активну участь у житті суспільства у світі, що побудований на осно-ві складних наукових і технологічних досягнень;

– зосередження уваги на мотивації громадян щодо научіння їх стилю практичного вирішення проблем і готовності до інноваційної діяльності;

– формування у них аналітико-критично-го мислення, що відкриє можливість для усві-домленого, соціально відповідального та про-фесійно активного життя (Science Educationfor Responsible Citizenship, 2015).

Остаточним результатом такого навчання має бути новий тип мислення учнів, студентів, гро-мадян у суспільстві, а науковий світогляд моти-вуватиме їх на єдність, толерантність і мир у су-часному проблемному світі. Для реалізації цього завдання потрібна нова якість культури людини, її свідомості, компетентностей і моралі.

Отже, держави, народи, політики, освітяни, вчені, митці, громадські діячі мають усвідомити, що ХХІ ст. з його наповненістю новітніми зна-ннями та проблемами, спричиненими некорек-тністю їх використання, сьогодні повинні сер-йозно замислитися над тим, щоб зберегти мир і людство, бо «осквернилась земля під своїми мешканцями, бо переступили закони, постанову порушили, зламали вони заповіта відвічного…» (Біблія, 1993).

Поряд з великими інтелектуальними і техно-логічними здобутками людське суспільство знач-но поступається щодо етичної відповідальності й мотивації чинити Добро. Міжнародне право сьогодні політики перетворили у право сильного панувати над слабким, водночас безперервно де-кларуючи при цьому цінності свободи, демокра-тії і гуманізму…

Більшість учених, освітян цивілізованих кра-їн прагне створити якісну освітню систему в інтересах покращання життя людей, розумію-чи, що найбільшим національним багатством є людський капітал. Однак дані ООН засвідчують, що Україна за тривалістю життя посідає 122-ге

25



місце у світі. І це незважаючи на наявність су-часної освіти, інноваційних технологій, багатих природних ресурсів, сприятливих кліматичних умов, більшість громадян України перебуває на межі бідності. Це серйозна проблема, яку повинні всебічно проаналізувати урядовці, представники управлінської культури на регіональному рівні та в територіальних громадах. Одним із напрямів її розв’язання є реалізація ідеї розвитку малого та се-реднього бізнесу, що дасть змогу збільшити кіль-кість робочих місць та запобігти міграції молоді й людей середнього віку в більш розвинені країни.

Висновки та перспективи подальших дослі-джень. Виходячи із викладеного вище доходимо висновку, що світ у ХХІ ст. продовжує тради-ційно використовувати освіту як найефективні-ший інструмент впливу на гуманізацію людини і творення «людського капіталу». Але вдоско-налювати світ стане можливим лише тоді, коли відбуватиметься гуманізація суспільства, особис-

тості, мудрість та професійність політиків у су-спільстві. Моральний стандарт правди, чесності в суспільстві покликані формувати освітяни та духовенство. Саме від духовної відповідальнос-ті, освіченості і культури (загальної, професійної, громадянської) залежатимуть успіх у досягненні прогресу і миру у світі.

Урядовці, науковці, освітяни, політики та всі громадяни України на сучасному, складному етапі кризовості суспільства, повинні розуміти що владу має творити кожен громадянин своєю власною культурою, громадянською позицією у суспільстві, засвоюючи передові ідеї освіти як професійно-компетентнісного характеру, так і практично виховного впливу.

Перспективним для подальших досліджень є завдання обґрунтування та посилення ролі освіти публічних службовців як чинника їх мотивації на єдність, толерантність і мир в управлінській куль-турі проблемного світу.

Список використаних джерелАндрущенко В. П. Світанок Європи: проблеми фор-

мування нового вчителя для об’єднаної Європи ХХІ століття. 3-тє вид. Київ : Знання України, 2015. 1099 с.

Бех І. Д. Особистість у просторі духовного розвитку : навч. посіб. Київ : Академвидав., 2012. 256 с.

Біблія або Книги Святого Письма Старого і Нового За-повіту / із мови давньоєвр. та грец. на укр. наново перекладена. Старий Заповіт. Київ : Укр. Бібл. т-во, 1993. 296 с.

Глива Є. Онтологічний образ людини в творчості Гри-горія Сковороди. Київ : Вид-во ТОВ «КММ», 2006. 256 с.

Декларация принципов толерантности. Утв. ре-золюцией 5.61. Генер. конф. ЮНЕСКО от 16 нояб. 1995 г. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_503#Text

Дубровик-Рахова А. Крістіан Кетелс: «Не надто захо-плюйтесь рейтингами». День. 2020. 30–31 жовтня С. 10–11.

Про вищу освіту : Закон України від 01.07.2014 № 1556-VII. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1556-18#Text

Іванчук М. Г. Інтегроване навчання: суть та виховний потенціал (Виховання особистості молодого шко-ляра в умовах інтегрованого навчання). Чернівці : Рута, 2004. 99 с.

Концепція розвитку громадянської освіти в Україні : Розпорядж. Каб. Міністрів України від 03.10.2018 № 710-р. URL: https://www.kmu.gov.ua/npas/pro-shvalennya-koncepciyi-rozvitku-gromady-anskoyi-osviti-v-ukrayini/

ReferencesAndrushchenko, V. P. (2015). Svitanok Yevropy: problemy

formuvannia novoho vchytelia dlia obiednanoi Yevropy KhKhI stolittia [Dawn of Europe: problems of formation of a new teacher for the united Europe of the XXI century]. [3rd ed.]. Kyiv : Knowledge of Ukraine. 1099 p. [in Ukrainian].

Bekh, I. D. (2012). Osobystist u prostori dukhovnoho rozvytku [Personality in the space of spiritual development : textbook]. Кyiv : Аkademvydav. 256 p. [in Ukrainian].

Bibleor Books of the Holy Scriptures of the Old and New Testaments from the language of Hebrewand Greekin to Ukrainianre-translated (1993). Old Testament. Kyiv : Ukrainian Bible Society. 296 p. [in Ukrainian].

Glyva, E. (2006). Ontolohichnyi obraz liudyny v tvorchosti Hryhoriia Skovorody [Ontological image of man in the works of Hryhoriy Skovoroda]. Kyiv : Publishing House LLC «KMM». 256 p. [in Ukrainian].

Declaration of the principles of tolerance. Approved by resolution 5.61. UNESCO General Conference of November 16, 1995. Retrieved from: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_503#Text

Dubrovyk-Rakhova, A. (2020). Christian Ketels: «Don't get too carried away with ratings». Day. October 30–31, P. 10–11.

Law of Ukraine «On Higher Education» of July 1, 2014. Retrieved from: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1556-18#Text

Ivanchuk, M. G. (2004). Intehrovane navchannia: sut ta vykhovnyi potentsial (Vykhovannia osobystosti molodoho shkoliara v umovakh intehrovanoho navchannia) [Integrated learning: essence an deducational potential (Education of the personality of a young student in terms of integrated learning)]. Chernivtsi : Ruta. 360 p. [in Ukrainian].

26



Кремінь В. І. Філософія людиноцентризму в освітньому просторі : монографія / АПН України. 2-ге вид. Київ : Т-во «Знання» України, 2010. 520 с.

Національна стратегія розвитку освіти в Україні на період до 2021 року : Указ Президента України від 25.06.2013 № 344/2013. URL: https://www.kmu.gov.ua/npas/pro-shvalennya-koncepciyi-rozvitku-gromadyanskoyi-osviti-v-ukrayini

Петроє О. М. Соціальний діалог у соціальному управ-лінні: європейський досвід та управлінські реалії : монографія. Київ : НАДУ, 2012. 304 с.

Пірен М. І. Просвітницька робота в територіальній гро-маді: професійно-світоглядні засади реалізації : навч. посіб.–практикум. Чернівці : Чернів. нац. ун-т імені Ю. Федьковича, 2018. 360 с.

Пірен М. І. Стратегія управлінської культури в соціаль-ній роботі територіальних громад : навч. посіб.–практикум. Чернівці : Технодрук, 2017. 328 с.

Пірен М. І. Сучасна освітянська парадигма особистості фахівця задля сталого розвитку України : навч. по-сіб.–практикум. Чернівці : Технодрук, 2020. 288 с.

Пірен М. І. Феномен духовності в культурі публічного врядування у територіальних громадах: соціопсихо-логічний аналіз : навч. посіб.–практикум. Чернівці : Технодрук, 2018. 272 с.

Розвиток системи неперервної освіти в контексті су-спільних трансформацій ХХІ століття : кол. моногр. / за ред. М. І. Іванчук. Чернівці : Чернів. нац. ун-т ім. Ю. Федьковича, 2016. 400 с.

Сковорода Г. Буквар миру. Книга для сімейного читан-ня. Харків : Клуб дозвілля, 2015. 317 с.

Філіпчук Г. Національна ідентичність: культурно-освіт-ній вимір : монографія. Чернівці : Друк Арт, 2016. 304 с.

Science Educationfor Responsible Citizenship. Report to the European Commission of the expert group on science education, 2015. URL: http//ec.europa.eu/research/swafs/pdf/pub_science_education/KI-NA-26-839-EN-N.pdf)

The concept of development of civic education in Ukraine / Cabinet of Ministers of Ukraine. Order of the Cabinet of Ministers of Ukraine dated October 3, 2018 № 710-r. Retrieved from: https://www.kmu.gov.ua/npas/pro-shvalennya-koncepciyi-rozvitku-gromadyanskoyi-osviti-v-ukrayini/16

Kremen, V. I. (2010). Filosofiia liudynotsentryzmu v osvitnomu prostori [Philosophy of anthropocentrism in the educational space] : monograph / Academy of Pedagogical Sciences of Ukraine. 2nd type. Кyiv, 520 p. [in Ukrainian].

National strategy for the development of education in Ukraine until 2021. Decree of the President of Ukraine of June 25, 2013 № 344/2013. Retrieved from: https://www.kmu.gov.ua/npas/pro-shvalennya-koncepciyi-rozvitku-gromadyanskoyi-osviti-v-ukrayini

Petroye, O. M. (2012). Sotsialnyi dialoh u sotsialnomu upravlinni: Yevropeiskyi dosvid ta upravlinski realii [Social dialogue in social management: European experience and management realities] : monograph. Кyiv : NAPA, 304 p. [in Ukrainian].

Piren, M. I. (2018). Prosvitnytska robota v terytorialnii hromadi: profesiino-svitohliadni zasady realizatsii [Educational work in the territorial community: professional and ideological principles of implementa-tion] : textbook manual–workshop. Chernivtsi : Chernivtsi National University named after Yu. Fedkovych, 360 p. [in Ukrainian].

Piren, M. I. (2017). Stratehiia upravlinskoi kultury v sotsialnii roboti terytorialnykh hromad [Strategy of managerial culture in social work of territorial communities] : textbook. manual–workshop. Chernivtsi : Technodruk, 328 p.

Piren, M. I. (2020). Suchasna osvitianska paradyhma osobystosti fakhivtsia zadlia staloho rozvytku Ukrainy [Modern educational paradigm of the personality of a specialist for the sustainable development of Ukraine] : (textbook–workshop. Chernivtsi : Technodruk, 288 p. [in Ukrainian].

Piren, M. I. (2018). Fenomen dukhovnosti v kulturi publichnoho vriaduvannia u terytorialnykh hromadakh: sotsiopsykholohichnyi analiz [The phenomenon of spirituality in the culture of public governance in territorial communities: socio-psychological analysis]: textbook manual–workshop. Chernivtsi : Technodruk, 272 p. [in Ukrainian].

Rozvytok systemy neperervnoi osvity v konteksti suspilnykh transformatsii KhKhI stolittia [Development of the system of continuing education in the context of social transformations of the XXI century] : collective monograph / ed. M. G. Ivanchuk. Chernivtsi : Chernivtsi National University named after Yu. Fedkovych, 2016. 400 p. [in Ukrainian].

Skovoroda, H. (2015). Bukvar myru [Primer of peace]. A book for family reading. Kharkiv : Leisure Club. 317 p. [in Ukrainian].

Filipchuk, G. (2016). Natsionalna identychnist: kulturno-osvitnii vymir [National identity: cultural and educational dimension] : monograph. Chernivtsi : Druk Art, 304 p. [in Ukrainian].

Science Educationfor Responsible Citizenship. Report to the European Commission of the expert group on

27



ПІрен Марія Іванівна,доктор соціологічних наук, професор, професор кафедри педагогіки та соціальної роботи, Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича,58013, Україна, м. Чернівці, вул. Рівненська, 14Петроє Ольга Михайлівна,доктор наук з державного управління, доцент, директор Інституту експертно-аналітичних та наукових досліджень, Національна академія державного управління при Президентові України,04107, Україна, м. Київ, вул. Академіка Ромоданова, 12/2Іванчук Марія Георгіївна, доктор психологічних наук, професор, заслужений працівник освіти, професор Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича,58013, Україна, м. Чернівці, вул. Рівненська, 14

Цитування: Пірен М. І., Петроє О. М., Іванчук М. Г. Роль освіти як чинника мотивації громадян на єдність, толерантність і мир в управлінській культурі проблем-ного світу. Вісн. НАДУ. Серія «Державне управління». 2020. № 4 (99). C. 21–27.



Piren, Marija I.,Doctor of Sociological Sciences, Professor, Professor of Department of Pedagogy and Social Work,Yuriy Fedkovych Chernivtsi National University, 14, Rіvnens`ka St., Chernivtsi, 58013, UkraineЕ-mail: [email protected]://orcid.org/0000-0002-7225-1242Petroye, Olha M.,Doctor of Science of Public Administration, Associate Professor, Director of Institute of Expert-Analytical and Scientific Research, National Academy for Public Administration under the President of Ukraine,12/2, Akademik Romodanov St., Kyiv, 04107, Ukraine Е-mail: [email protected] http://orcid.org/0000-0003-2941-1455Ivanchuk, Mariya G., Doctor of Psychological Sciences, Professor, Honored Worker of Education, Professor of Chernivtsi National University Name dafter Yuri Fedkovych,14, Rіvnens`ka St., Chernivtsi, 58013, UkraineE-mail: [email protected]://orcid.org/0000-0002-8104-9724

Citation: Piren, M. I., Petroye, O. M., Ivanchuk, M. G. (2020). Rol osvity yak chynnyka motyvatsii hromadian na yednist, tolerantnist i myr v upravlinskii kulturi problemnoho svitu [Education as a factor motivating citizens for unity, tolerance and peace in the management culture of the troubled world]. Bulletin of the NAPA. Series «Рublic Аdministration». Is. 4 (99). P. 21–27 [in Ukrainian].



science education, 2015. URL: http//ec.europa.eu/research/swafs/pdf/pub_science_education/KI-NA-26-839-EN-N.pdf)

28

Механізми державного управління


МЕХАНІЗМИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯУДК 336.14:352]:336.012.7-0.45.52] (477)DOI 10.36030/2310-2837-4(99)-2020-28-38

CONCEPTUALIZATION OF BUDGETARY POLICY IN THE FINANCIAL AND ECONOMIC STATE SYSTEM

A. P. Rachynskyi,National Academy for Public Administration under the President of UkraineL. M. Karpenko,Odessa Regional Institute for Public Administration of the National Academy for Public Administration under the President of Ukraine

Scientific research consists of substantiating and developing conceptual frameworks and recommendations for the formation of the budget regulation effective mechanism in Ukraine in the coordinates of the macroeconomic stabilization policy.The purpose of the work is to study the systematization of the tool base for modelling the mechanism of budget management in the financial and economic state system and develop conceptual approaches to local budget development in the context of financial decentralization in Ukraine during 2018–2020 years. The authors had studied the structure of the budget mechanism and components of the budget management system as an instrumental basis for the conceptualization of local budgets in the economic system of the state. The practical side of the work is the monitoring of the effectiveness of the formation of the revenue side of local budgets as a financial basis for socio-economic regions development. In general, the implementation of administrative-territorial reform and the introduction of changes in the territorial organization of power in Ukraine provided an update of the system of revenue generation of local budgets.The analysis of the selected research issues provides the conceptual basis for the formation of the mechanism of budget regulation in Ukraine; forms the platform for the development of macroeconomic stabilization policies. Prospects for further research are improving the issues of the effective functioning mechanism of the budget area and the implementation of integrated management analysis.Keywords: budgetary mechanism; budgetary policy; budgetary regulation; state budget; local budgets; intergovern-mental transfers.

КОНЦЕПТУАЛІЗАЦІЯ БЮДЖЕТНОЇ ПОЛІТИКИ У ФІНАНСОВО-ЕКОНОМІЧНІЙ СИСТЕМІ ДЕРЖАВИ

А. П. Рачинський, Національна академія державного управління при Президентові УкраїниЛ. М. Карпенко, Одеський регіональний інститут державного управління Національної академії державного управління при Пре-зидентові України

Наукове дослідження полягає в обґрунтуванні та розробці концептуальних засад і рекомендацій щодо фор-мування дієвого механізму бюджетного регулювання в Україні в координатах макроекономічної політики ста-білізації.Мета статті полягає в дослідженні питань систематизації інструментальної бази моделювання механізму бюджетного управління у фінансово-економічній системі держави та розробці концептуальних підходів щодо розвитку місцевих бюджетів у контексті фінансової децентралізації в Україні. Прикладні аспекти дослідження ґрунтуються на визначенні основних напрямів та ефективності реалізації бюджетної політики в Україні за період 2018–2020 pp. Досліджено структуру бюджетного механізму та складових системи бюджетного управ-ління як інструментального підґрунтя концептуалізації місцевих бюджетів в економічній системі держави. Практичною стороною роботи є моніторинг результативності формування дохідної частини місцевих бюдже-тів як фінансової основи соціально-економічного розвитку регіонів. У цілому проведення адміністративно-територіальної реформи та запровадження змін у територіальній організації влади в Україні забезпечило оновлення системи формування доходів місцевих бюджетів.Аналіз, здійснений за обраною проблематикою дослідження, забезпечує концептуальною базою формуван-ня дієвого механізму бюджетної політики в Україні, формує платформу розбудови макроекономічної політики стабілізації. Перспективами подальших досліджень визначено поглиблене вивчення питань щодо механізму ефективного функціонування бюджетної сфери та здійснення інтегрованого управлінського аналізу. Ключові слова: бюджетний механізм; бюджетна політика; бюджетне регулювання; державний бюджет; місце-ві бюджети; міжбюджетні трансферти.

© Карпенко Л. М., Рачинський А. П., 2020

1. Introduction At the present stage of Ukraine development the

problem of balance of economic and social regions development acquires significance. That is, the vec-

tor of the state`s orientation towards increasing the wealth of individual regions is important. That is, the state should promote the absence of poor regions on its territory.

29

Mechanisms of public administration


The budget is one of the main instruments of macroeconomic policy. The budget has an impact on inflation, exchange rate policy, economic growth, investment attractiveness of the country. The quality of budget, tax, and financial policy in general largely determines the progressive, dynamic development of any state, its resilience to various financial and economic crises. The solution of problems of social and economic development should be carried out in the conditions of continuity of a course of budgetary policy on maintenance of macroeconomic balance and stability of budgetary system, decrease in depen-dence of budgets on a foreign economic situation.

Legislatively established budget rules minimize the dependence of the budget system on price volatil-ity in the world energy market, increase the impor-tance of long-term financial forecasting of revenues and expenditures of the budget system and form the necessary sovereign funds of Ukraine. Therefore, the research topic is relevant and important in terms of achieving further macroeconomic stability in Ukraine.

Ukraine’s budget system highly dependents on the situation of world commodity markets. Due to the fact, the possibilities for the budget are limited in order to significantly increase the budget expendi-tures in the areas that determine the economic devel-opment of the country, even with an understanding of the objective necessity of these expenditures. A significant part of the costs is socially oriented, and therefore they cannot be significantly reduced.

In Ukraine, the strategic directions of transforma-tions in the economy and management in the process of implementing the Economic Reform Program are of great importance. Modernization of budget policy in these conditions is necessary to ensure sustainable economic growth and guaranteed performance of its functions by the state by streamlining public finan-cial management, improving cost efficiency, reduc-ing the budget deficit and public debt.

2. Problem Formulation and MethodologyThe aim of the work consists of studding the

issues systematization of the instrumental base for modeling the mechanism of budget management in the financial and economic state system and con-ceptual bases for the development of local budgets in the context of financial decentralization in Ukraine.

General theoretical and economic-statistical methods were used in solving the tasks. The metho-dological basis forms a number of the following methods: scientific abstraction, classification and systematization − to identify the main compo-nents of the budgetary policy formation; methods of foreca sting based on trend extrapolation and re-vealing functional dependence − to study trends in

the volume of budget types; methods of dialectical and formal logic, analysis and synthesis, systematic approach, decomposition method − for the develop-ment of managerial tools and methodological sup-port for the modelling the budgetary efficiency sys-tem in Ukraine’s state policy.

3. Analysis of recent research and publicationsThe work of many domestic and foreign scien-

tists is devoted to the formation of the budget and its impact on the socio-economic development of the country. At the current stage of the national economy development of Ukraine it is very important to show the role of budget policy in the macroeconomic sta-bility of the state, because it depends on the imple-mentation of the Presidential Program of Economic Reforms for 2019–2022.

The works of many Ukrainian and foreign schol-ars, in particular: V. Andrushchenko, V. Bazylevych, T. Bondaruk, V. Geyts, E. Deynek, L. Karpenko, L. Kovalenko, Y. Kravchenko, I. Lunina, S. Sember, L. Tarangul, O. Tymchenko, V. Tropina, N. Khrush-chev, M. Chumachenko, R. Sturm, I. Yanzhula and others are devoted to the study of theoretical aspects of budget policy development. However, some is-sues, in particular, modeling an effective mechanism for managing the budget process in the coordinates of financial and economic security of the country and the development of conceptual frameworks for opti-mizing the country's potential remain insufficiently explored. There is a need to improve and expand the study of this issue. In addition, the domestic scien-tific literature is insufficiently studied issues related to the development of local budgets in the context of systemic transformations in the economy and public administration, taking into account financial decentralization and changing the role of local go-vernments in ensuring socio-economic development.

4. Problem Solution Given that the Ukrainian state is currently in the

process of transforming the socio-economic sys-tem and governance mechanism, the main aspect of which is the European integration direction and sup-port, adoption and approximation to the standards of economic and social development of the euro area, reformatting budget policy and strengthening the role of local budgets view of the role and place of local budgets in the financial system of the state. Therefore, there is a need to study this category and develop an understanding of its essence among economists.

The state budget is one of the main parts of the financial system, in which significant part of national income is concentrated. Sufficient filling of the reve-nue side of the state budget is a factor that reflects the level of economic development of the country, the

30



potential of the European integration space, ensuring economic and social stability and decent standard of living (Buriak, 2009).

Budget mechanism − the complex of developed and legally established in the state forms and me-thods of creating and using financial resources to regulate social and economic processes, and the main purpose of this regulation is to provide financial rates and proportions of economic development and social guarantees to the population (Deineko, 2014).

To date, there is no consensus in the economic literature on the interpretation of the category of «fi-nancial mechanism». The financial mechanism in the works of leading Western scholars is not considered as a separate object, but financial methods of influencing the state, enterprise and society are thoroughly stu-died. Thus, it can be argued that the budgetary mecha-nism is an integral part of the financial mechanism. As a component of the general system of economic mana-

gement, the budgetary mechanism reveals the nature of the economic system as a whole. In quantitative and qualitative terms, the budgetary mechanism is determined by the amount of financial resources that are accumulated and spent at the appropriate levels of economic management, technology of mobiliza-tion and use. Of great importance is the correctness of the chosen technology of these processes, namely the subject and object of mobilization and expendi-

ture of financial resources, indicators, rates, norms, sanctions, benefits (all tools for the movement of funds). The budgetary mechanism should distinguish two main functions: ensuring and regulating econo-mic and social processes in the state. Budget support is implemented through the use of methods of budget financing, lending, etc. Each of these methods has its own characteristics of their application in practice (Danchevska, 2016, P. 225–237).

Budget financing takes into account the conditions for determining the amount of funding, the frequency of transfer of funds, the rate of expenditure on a par-ticular type of expenditure, etc. When lending, atten-tion is paid to the terms of loans. In order to finance relevant activities or programs, it is necessary to work out and legally establish forms of resource mobiliza-tion through taxes, fees and other payments.

The structure of the budgetary mechanism is pre-sented in Fig.1.

In general, the budget mechanism is a schematic diagram of the practical use of budget funds in the economy and their impact on relevant processes (Heiets, 2006, P. 3–6). However, the budgetary mechanism has its own differences in practical ap-plication at the level of the state, economic entities or segments of the population.

The economic nature of the budgetary mecha-nism is determined by two approaches.

BUDGET MECHANISM

Budgetary legislation

Budget planning and forecasting

Budgetary norms and standards

Budget incentives Budgetsanctions

Management principles

Uncondi-tionality

Maintaining financial

independence

Structure optimi-zation

Minimiza-tion of the value of public debt

Risk minimiz

ation

Transparency

Fig. 1. The structure of the budgetary mechanism (source: systematized by the authors)

31



The first approach: the budgetary mechanism − the process of functioning of the budget funds them-selves, namely the reflection of the internal organiza-tion of the functioning of financial resources.

The second approach: the budgetary mechanism is a set of methods and forms, tools and levers of influence on the state and development of the eco-nomy, and hence the reflection of the external action of the budget and financial resources as a factor is influencing the state of the economy (Karpenko, Vo-ronzhak, 2017).

Summarizing the theoretical material, it can be ar-gued that the budgetary mechanism is a set of forms and methods of formation and use of budgetary re-sources used to influence the economic and social development of society.

Budget management, like any management sys-tem, has interconnected parts (Fig. 2).

The system of budget management bodies is quite extensive. There are four groups of budget manage-ment authorities:

1) General budget management authority, in par-ticular, the legislature and the executive (since the budget as the main financial plan of the state is ap-proved by law, respectively, the Verkhovna Rada is the leading authority in budget management. Execu-tive authorities ensure the preparation of the draft budget and its implementation);

2) Authorities of operational budget manage-ment and budget control. These include: the finan-cial apparatus of the state (Ministry of Finance of Ukraine, the Accounting Chamber of Ukraine, the State Treasury Service of Ukraine, the State Fis-cal Service of Ukraine, and the State Financial In-spection of Ukraine) and intersectional and sect oral budget management (Karpenko, Pashko, 2019.

BUDGETARY MANAGEMENT SYSTEM

OBJECTSUBJECT

− budget flows;– budgetary resources;– centralization of the state's penny fund;– the main financial plan of the state;– get in and out of the state;– the state budget system

− executive and legislative authorities;− financial authorities of the state

SET OF BUDGET MANAGEMENT AUTHORITIES

Stages and methods of management in the budget process

Group 1: general budget management authority

Group 2: authorities of operational budget management and budget control

Group 3: intersectional authorities perform their assigned functions related to the budget process

Group 4: departmental budget management authorities

Fig. 2. Components of budget management systems (source: systematized by the authors)

32



P. 1–8; Karpenko, 2018, P. 136–138; Karpenko, 2019, P. 369–372).

Ministry of Finance of Ukraine: drafts the state budget; organizes the execution of the state budget; conducts methodical work on budget planning; develops a strategy for internal and external borrowing of the state, repayment and servicing of public debt; monitors the implementation of the state budget, prepares a report on its implementation, etc.

The Accounting Chamber of Ukraine is an authority of external non-departmental control over the budget process and monitors the timely implementation of the State Budget of Ukraine, compliance with current legislation in the area of budget policy.

The State Treasury Service of Ukraine carries out: organization of cash execution of state and local budgets and control over this process; financing of state and local budget expenditures; management of available funds of the state and local budgets, keeps accounting of all operations on execution of the state and local budgets and makes the report on their execution; warning participants of the budget process about improper implementation of budget legislation, etc.

The State Fiscal Service of Ukraine is a central authority of executive power that ensures the formation of a unified state tax and state customs policy in terms of administration of taxes and fees, customs payments and implementation of state policy on administration of a single contribution, ensures the formation and implementation of state policy. Application of tax and customs legislation, as well as legislation on the payment of a single contribution.

The State Financial Inspectorate of Ukraine is the central executive authority that controls the targeted use of state and local budgets; preparation of budget reports, passports of budget programs and reports on their implementation; the state of internal control and internal audit of budget managers; elimination of identified shortcomings and violations, etc.;

3) Intersectoral authorities perform the functions assigned to them related to the budget process. These include: the National Bank of Ukraine, the State Property Fund of Ukraine, the Ministry of Economic Development and Trade of Ukraine, the Prosecutor General's Office of Ukraine, the Ministry of Internal Affairs of Ukraine, justice and notary offices, state inspection authorities for price control of various environmental authorities and inspections and others.

These authorities are related to the budget in terms of revenue generation, as they have the right to accrue and collect certain payments (state duty) and penalties (fines for violating customs regulations, for violating environmental legislation, use of aquatic forest and other natural resources), as well as regarding the use of budget funds;

4) Departmental budget management authorities, which include management structures, primarily line ministries and departments, enterprises, organizations, institutions, the heads of which are endowed with the functions of budget managers, receive funds from the budget and finance subordinate enterprises, organizations, institutions and other structures (are responsible for their intended use).

Further it is considered expedient focus on local budgeting. The financial basis for the development of territorial communities is local budgets. In the process of reforming local self-government and territorial organization of power, the functioning of local budgets should be aimed at activating internal capacity, applying mechanisms to increase the revenue base, ensuring optimal use of community resources and its stable economic development. These issues become especially relevant in connection with the implementation of the first stage of administrative-territorial reform, amendments to budget and tax legislation and the implementation of a number of sectoral reforms.

The multifaceted role of local budgets is that they are:

− factor of socio-economic development and financial stability;

− important tool for financial equalization and macroeconomic regulation;

− lever of redistribution of social product;− financial base of realization the fun ctions of

government;− plan for the formation and expenditure of

financial resources of the territory;− source of financial resources to ensure the

development of administrative-territorial education;− tool for implementing national strategies, state

and regional development programs.Special attention should also be paid to the

main features of local budgets. These include the following:

− territorial affiliation of the local budget (the criterion for assigning a certain budget to local is not just administrative-territorial affiliation, but belonging to the territorial community as a form of independent organization of the population. This feature reflects the scope of the local budget);

− social orientation (about a third of local budgets are used to meet the social needs of the population);

− dependence of the formation and use of financial resources of the local budget on the economic potential of the territory;

− dependence of the formation and functioning of the local budget on the peculiarities of building inter-budgetary relations;

− legislative and regulatory certainty of the peculiarities of drawing up and functioning of local budgets;

33



− determination of local authorities, population and business entities that are or live in the territory of the administrative-territorial entity, participants in budgetary relations.

The formation of the institution of local budgets in Ukraine is based on the principles of building a budget system, among which, according to the Budget Code, are:

− the principle of unity of the budget system of Ukraine (this principle is characterized by the formation on the basis of a single for all elements of the budget system regulatory and legal framework, a single financial and monetary system, uniform rules for regulating intergovernmental relations, a single budget classification, etc.);

− the principle of independence (both state and local budgets are independent elements of the budget system, none of the local budgets or the state budget is responsible for the budgetary obligations of others);

− the principle of balance (interdependence of the formation of the revenue side of the budget and planning of the expenditure part in the relevant budget period);

− the principle of completeness (the budget includes all revenues and expenditures determined by the relevant regulations);

− the principle of validity (planning and formation of revenues and expenditures of budgets is carried out in accordance with the level of socio-economic development and key macroeconomic indicators on the basis of developed and approved methods and rules);

− the principle of efficiency and effectiveness (the formation of the institution of local budgets must meet the requirements of achieving relevant national goals, innovative economic development and reducing the cost of spending financial resources);

− the principle of targeted use of budget funds (budget funds are spent exclusively on goals that are determined by budget allocations and allocations);

− the principle of subsidiary (redistribution of budgetary resources takes place between budgets of different levels to ensure maximum approximation of guaranteed funds to direct consumers);

− the principle of fairness and impartiality (distribution of budgetary resources between budgets of different levels is based on fairness and reducing the level of social differentiation);

− the principle of transparency and publicity (the process of forming and implementing budgets at various levels should be transparent and with public access to it).

The methodology for diagnosing the level of budget decentralization of the region includes elements:

− the concept of diagnosing the level of budget region decentralization;

− principles of diagnostics of the level of budget region decentralization;

− methods of diagnosing the level of budget region decentralization;

− directions of diagnostics of the level of budget decentralization of the region;

− methodical approaches and tools for diagnosing the level of budget region decentralization.

The next step is to consider the issue of foreign practice for formation and coordination of local budgets. Ukraine, as a sovereign state, became the member of the Council of Europe, acceded to the European Charter of Local Self-Government and ratified this act. Thus, it has committed itself to building local finances in line with international standards. Such standards are an important component of the doctrine of local finance.

The problems of establishing an institution of in-dependent local budgets in Ukraine cannot be solved without using foreign experience in generating lo-cal budget revenues, which account for more than 70 percent in Sweden and Switzerland, 50 percent in Spain, and 56 percent in Norway. This is also due to the need to introduce in Ukraine the division of local budgets into two separate sections: the current bud-get and the investment budget. Each of these budgets should have its own revenue and expenditure (Rade-lytskyy, Prokipchuk, 2018, P. 65–74).

Development budget revenues should be genera-ted from part of tax revenues, utility loans, bank loans and investment subsidies. Expenditures of this budget should be directed exclusively to investment programs, the purchase of equipment and repayment of the bulk of local government debt.

Let’s consider some aspects of the specified fo-reign experience of functioning of system of inde-pendent local budgets (Radelytskyy, 2018, Р. 36–45).

An important structural characteristic of the bud-get system of the state is the degree of its centrali-zation. The degree of centralization of power in the country has a certain influence on the structure of the budget system in this sense, which is again enshrined in its state system. In federal states, the centralization of power and the budget system is much lower than in unitary states. Another important indicator of cen-tralization (decentralization) of the budget system is the share of central government budget transfers to local government budgets. According to their share in the current revenues of these budgets, it is possible to draw a conclusion about the degree of their de-pendence on the central administration. The inverse indicator is the degree of financial autonomy of lo-

34



cal budgets from the budget of the central adminis-tration. It is calculated by dividing the own (fixed) revenues of the local budget by its current revenues and is expressed as a percentage. It should be em-phasized that the own revenues of local budgets in democratically developed countries are literally their own, those that are not part of the revenues of higher budgets and, therefore, are not regulated from above.

Types of local budgets in federal countries are de-termined on the basis of the legislation of each sub-ject of the federation. In unitary states, their system is established on the basis of a single national law. Both federal and unitary foreign countries do not have a single budget system and a single budget classifica-tion. Therefore, in relation to the practice of deve-loped countries, it is incorrect to use the term bud-get system. The concept of budget system should be used. These countries do not form a single consoli-dated national budget. Each level of government has its own, independent and separate budget. He forms and executes this budget independently, according to the functions assigned to him. The budgets of lower-level administrative units of foreign countries are not included in the budgets of higher-level administra-tive units. Thus, the concept of consolidated budgets of administrative-territorial entities is not used here (Voronzhak, 2018, P. 86–87).

Despite the diversity of local budgets and their multiplicity in foreign countries, they can be grouped into certain sys-tems. Each coun-try has an indi-vidual, unique system of local budgets. Foreign countries are usu-ally characterized by a three or four levels system of budgets. For example, Swe-den has a three-level budget sys-tem. These are the budget of the central govern-ment, the budgets of the provinces and the bud-gets of the com-munes. A three-level system of budgets has been established in Norway, Finland and other countries. The four-level budget system, for example, operates in France. These

are the budget of the central government, the budgets of the regions, the budgets of the departments and the budgets of the communes. There are four-level in the system of budgets of Germany: the budget of the federation, the budget of the land, the budget of the district and the budget of the community. In the US, four major system-level budgets: central, staff, mu-nicipal and count, and a number of additional, related to the operation targeted administrative units, in the example, and other school districts. In Eastern Euro-pean countries, such as Poland, there are three budget levels. This is the budget of the central government, the budgets of the voivodeships.

According to the author’s opinion, the grea-test stability in terms of the source of subsidies is grants in France (in particular, the global operating grant). In countries with stable economies, budget transfers, which have the nature of budget subsidies, are financed from such a source (Germany, France, and Poland). With regard to related budget trans-fers, the most appropriate source for them is budget expenditures, depending on the amount of local ex-penditures. As can be seen, countries with transfor-mational economies (Latvia, Lithuania) are unable to provide a stable source of budget transfers, and therefore prefer budget allocations, the amount of which depends on budget capabilities and political factors (see Table 1) (Shevchuk, 2016, P. 166–175; Radelytskyy, 2018, Р. 36–45).

World experience shows that decentralization and the development of the modern system of local self-government have become the main components

Country Types of budget transfers Sources of budget transfers

Germany

– additional grants – investment aid – grants for joint tasks – structural fund

– 2 % of the value added tax (VAT) amount is paid from the federal

– depending on local expenses

France

– global funding grant – subsidies for compensation of tax benefits – global subsidy for equipment – VAT compensation – special subventions

– annual indexed share of VAT – budget allocations, share – income tax – depending on local expenses – budget allocations – depending on local expenses

Sweden – decoupled subsidies – targeted grants

– budget allocations – depending on local expenses

Poland– general subventions – targeted grants

– share in state budget expenditures – budget allocations – depending on local expenses

Latvia– budget subsidies – subsidies from the equalization fund – targeted grants

– budget allocations – the share of income tax – budget allocations

Lithuania – budget subsidies – special subsidies – budget allocations

Table 1. Sources of the budget transfers fund in different countries

35



of the modern period, in particular, in Central and Eastern Europe. The quality and pace of local go-vernment reform in Central Europe remain a defin-ing position of the European integration strategy, which is closely linked to the process of harmoniz-ing the legal framework of the countries and the legal system of the European Union.

The practical side of the work consists of the monitoring the effectiveness of the formation of the effective part of local budgets as a financial basis for socio-economic regions development. In general, the implementation of administrative-territorial reform and the introduction of changes in the territorial or-ganization of power in Ukraine provided an update of the system of revenue generation of local bud-gets. Since the main task of financial and manage-rial decentralization was to create capable and finan-

cially independent administrative-territorial units of the basic level, the issue of achieving this goal is re-levant and requires a detailed analysis of indicators and determine the reasons for their importance. The level of achievement of financial decentralization

can be assessed by analyzing the dynamics of local budget revenues of Ukraine, in particular by com-paring the share of state and local budget income in Gross Domestic Product (GDP). It can be noted that over the last decade the share of local budget income in GDP fluctuated between 13.1−16.1 %.

However, since the reform of the fiscal system the indicator is growing slowly, and it had achieved in 2001 year the maximum level − 16.1 %. Growth trend of lo-cal budget income as a share of GDP in 2015–2019 due to an increase in the share of own income of local budgets in GDP (from 5.7 % in 2014 to 7.7 % in 2019) (Zvity Derzhavnoi fiskalnoi sluzhby Ukrainy, 2020).

The dynamic of the share of budget incomes of Ukraine in 2018–2020 is given in the Table. 2. The analysis had showed positive dynamics in local bud-gets for each year.

In 2019 year 1,403 local budgets received inter-governmental transfers, which is 114 budgets more than in 2018. In particular, 782 transfers were trans-ferred to the budgets of the united territorial com-munities.

Income’s part of the Ukraine budget to Gross Domestic Product, % 2018

Indicator Local budgets National budget Consolidated budgetTax revenues 6.5 25.0 31.5Non-tax revenues 0.8 4.9 5.7Others 0.1 0.2 0.3Total 7.4 30.0 37.5Intergovernmental transfers 8.6 0.2 –

2019Indicator Local budgets National budget Consolidated budgetTax revenues 6.8 20.1 26.9Non-tax revenues 0.7 4.7 5.4Others 0.1 0.1 0.2Total 7.6 24.9 32.5Intergovernmental transfers 6.5 0.2 6.8

2020 (as of 11.01.2020)

Indicator Local budgets National budget Consolidated budgetTax revenues 7.3 19.7 26.9Non-tax revenues 0.5 5.5 6.0Others 0.1 0.1 0.2Total 7.9 25.2 33.1Intergovernmental transfers 4.1 0.3 –∆ (in 2020 compared to 2018), percentage points +0.5 -4.8 -4.4

∆ (in 2020 compared to 2019), percentage points +0.3 +0.3 +0.6

∆ (in 2019 compared to 2018), percentage points +0.2 -5.1 -5.0

Table 2. Dynamics of the share of Ukraine budget incomes in 2018–2020, %

Source: calculated by the authors according to the data [9]: http://old.cost.ua/budget/revenue/

36



In 2019, transfers (base subsidies, additional sub-sidies, subventions) were provided to local budgets from the state budget in the total amount of UAH 261.4 billion, which is UAH 38.0 billion less than in 2018. The decrease was mainly due to a decrease in the amount of subventions for the provision of benefits and housing subsidies (- UAH 48.3 billion) in connection with the introduction in Ukraine of monetization of benefits and housing subsidies to the population, which are financed from the budget pro-gram «Payment of benefits and housing subsidies to citizens for payment of housing and utility services in cash» (UAH 24.0 billion). At the same time, the volume of educational subventions increased signi-ficantly – up to UAH 70.4 billion against UAH 60.4 billion in 2018 (+ UAH 10.0 billion). A reverse sub-sidy was transferred from local budgets to the state budget in the amount of UAH 6.8 billion, which is UAH 1.4 billion more than in 2018 (Price of the State, 2020).

Fig. 3 shows the quality of local budgets that have a relationship with the state budget for intergovern-mental transfers in 2018–2019.

5. Conclusions and prospects for further research. The key basis for financing local self-government is local budgets. Given the trends of local government reform and financial decentralization, the implementation of the announced changes in the completion of the first stage of the reform requires their assessment and impact on ensuring the capacity

2019

25 Regional Budgets, Kiev

448 District Budgets

148 Budgets of Regional Cities

1403 Local Budgets

782 Budgets of United Territorial

Communities

2018

25 Regional Budgets, Kiev

451 District Budgets

148 Budgets of Regional Cities

1289 Local Budgets

665 Budgets of United Territorial

Communities

Fig. 3. The quality of local budgets that have a relationship with the state budget for inter budgetary transfers in 2018–2019

Source: systematized by the authors according to the data [9]: http://old.cost.ua/bud-get/revenue/

of administrative-territorial formations of the basic level. To implement this task, it is advisable to use the methodology for diagnosing the level of budget decentralization of the regions of Ukraine, which should be used to identify trends in local budgets in the period 2013–2018, before and after the local government reform.

The evaluation should be based on the definition of the following main criteria: the level of budget decentralization by revenue, expenditure and the level of financial stability of local budgets by transfers.

The study shows that the development of market relations requires the creation of adequate to the new conditions of the financial basis for the functioning of local government. The current stage of development of local finances in Ukraine is incomplete due to the unresolved number of fundamental issues, among which an important place is occupied by the insignificance of local fiscal powers of local self-government and the dominance of delegated expenditure powers. The formation of market relations in the transforming countries and in Ukraine necessitates the creation of adequate financial

conditions for local governments, which requires the review of both expenditures and revenues of the budget system, and increase their autonomy in terms of expenditures and revenues.

In the context of the analysis of changes in the composition and structure of local budget revenues, an increase in the differentiation of revenues to general and special funds almost doubled in the period after the changes in budget and tax legislation. This is evidence of the growing social orientation of budgetary resources and the lack of their focus on the economic development of administrative-territorial units of lower levels. The role of basic taxes in ensuring the capacity of territorial communities is determined. There is a transition to the use of subventions as transfers to local budgets, which indicates a decrease in the ability of local governments to resolve the issue of directing funds from the provided transfers to the relevant areas.

Analysis of the formation of the budget for the development of local budgets showed that their impact on socio-economic development is currently insignificant due to the small amount of funds allocated for this purpose. The vast majority of local governments do not create appropriate funds due to lack of funds. The dominance of state targeted

37



transfers in the fund for the development of local budgets indicates the low ability of city budgets to create conditions for local development at the expense of their own resources. Strengthening their impact on local development is possible through the growth of development budgets due to the general increase in local budget revenues. At the same time, it is proved that due to the significant horizontal differentiation of the distribution of income potential and expenditure needs, their important part should remain state investment subventions, the rejection of which will lead to increased disparities in territorial development.

In order to achieve a more dynamic economic development of cities and regions, to strengthen the tendency to overcome poverty and increase

the well-being of citizens, the authorities and local governments must rely not only on internal but also on external resources. The simplest, given the cost and effort to attract, but at the same time an effective resource for economic growth, which is available at the local level, is foreign direct investment.

In general, the analysis of the selected research issues provides the tool base for process modeling of the budget management mechanism in the coordinates of the economic security system; forms special platform for developing the budget and tax mechanism. Prospects for further research are to improve the mechanism of effective functioning of the budget sphere and the implementation of integrated management analysis.

ReferencesBuriak, P. Yu. (2009). Kontseptualni ta metodychni osnovy audytu efektyvnosti / Natsionalna biblioteka Ukrainy imeni Ver-

nadskoho. Retrieved from: http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Vldfa/2009_16/BurjakP.pdf

Deineko, Ye.V. (2014). Vnutrishnii kontrol v umovakh reformuvannia systemy derzhavnoho finansovoho kontroliu v Ukraini : avtoref. dys. ... kand. ekon. nauk : spets. 08.00.08 «Hroshi, finansy i kredyt». Kharkiv. 20 p. [in Ukrainian].

Danchevska, I. R. (2016). Orhanizatsiia ta provedennia derzhavnoho finansovoho audytu vykonannia mistsevykh biudzhe-tiv Ukrainy. Problemy teorii ta praktyky oblikovo-analitychnykh nauk : kolektyvna monohrafiia pratsivnykiv i aspirantiv kafedry obliku i audytu LNU im. Ivana Franka. P. 225–237 [in Ukrainian].

Heiets, V. M. (2006). Priorytety sotsialno-ekonomichnoho rozvytku Ukrainy ta rol biudzhetnoi stratehii v yikh realizatsii.Naukovi pratsi NDFI. Is. 2. P. 3–6 [in Ukrainian].

Karpenko, L. & Voronzhak, P. (2017). Statement of Budgeting Management at Industrial Enterprises in Coordinates of the Financial and Economic Security System. International Relations 2017: Current issues of world economy and politics : Conference proceedings 18th International Scientific Conference Smolenice Castle, 30th November [Volume of Scien-tific Papers]. University of Economics in Bratislava, 2017.

Karpenko, L. & Pashko, P. (2019). Formation of the system of fair businesspractice of the company under conditions of corporate responsibility. Academy of Strategic Management Journal. Vol.18 (2), P.1–8. Retrieved from: https://www.abacademies.org/articles/Formation-of-the-system-of-fair-business-practice-of-the-company-1939-6104-18-2-339.pdf

Karpenko, L. M. (2018). Mizhnarodnyi dosvid vdoskonalennia systemy derzhavnoho finansovoho kontroliu v Ukraini: prak-tyka zastosuvannia. Ekonomichni perspektyvy pidpryiemnytstva v Ukraini : materialy II Mizhnarodnoi nauk.-prakt. konf. , (Natsionalnyi universytet derzhavnoi podatkovoi sluzhby Ukrainy, m. Irpen, 18–19 zhovtnia 2018). Irpin : Universytet DFS Ukrainy. Is. 1. 321 p. Vol. 119). P. 136–138 (Seriia «Podatkova ta mytna sprava v Ukraini» [in Ukrainian].

Karpenko, L. M. (2019). Otsiniuvannia efektyvnosti derzhavnoho finansovoho kontroliu hospodarskoi diialnosti v Odeskoi oblasti. Upravlinnia publichnymy finansamy ta problemy zabezpechennia natsionalnoi ekonomichnoi bezpeky : zbirnyk tez Podatkovoho konhresu (m. Irpin, 12 hrudnia 2019 r.). Irpin : Universytet DFS Ukrainy. 713 p. Vol. 141). P. 369–372. (Seriia «Podatkova ta mytna sprava v Ukraini» [in Ukrainian].

Price of the State (2020). Ukraine Budget Statistics [online]. [cit. 2020-12-27]. Retrieved from: http://old.cost.ua/budget/revenue/

Shevchuk, V. O. (2016). Mekhanizm upravlinnia biudzhetnymy resursamy: problemy ta perspektyvy udoskonalennia. Oblik i finansy. Is. 3 (73). P. 166–175 [in Ukrainian].

Radelytskyy, Yu., Prokipchuk, L. (2018). Strategic priorities for development of local budgets in the context of local govern-ment reform. Eurasian Academic Research Journal. Is.10. P. 65–74 [in Ukrainian].

Radelytskyy Yu. Local budgets under conditions of financial decentralization. Eurasian Academic Research Journal. № 11 (29). Р. 36-45.

Voronzhak, P. V. (2018). Zarubizhnyi dosvid mistsevoho opodatkuvannia: praktyka zastosuvannia v Ukraini. Reformu-vannia publichnoho upravlinnia ta administruvannia: teoriia, praktyka, mizhnarodnyi dosvid : materialy Vseukrainskoi nauk.-prakt. konf. za mizhn.uch. / Odeskyi rehionalnyi instytut derzhavnoho upravlinnia Natsionalnoi akademii der-zhavnoho upravlinnia pry Prezydentovi Ukrainy, m. Odesa, 26 zhovtnia 2018 r. Odesa : ORIDU NADU. S. 86–87 [in Ukrainian].

Zvity Derzhavnoi fiskalnoi sluzhby Ukrainy. Retrieved from: http://sfs.gov.ua/diyalnist-/plani-ta-zviti-roboti-/237691.html

38



Рачинський Анатолій Петрович,доктор наук з державного управління, професор, професор кафедри публічного управління та публічної служби, вчений секретар Національної академії державного управління при Президентові України, 03057, Україна, м. Київ, вул. Антона Цедіка, 20Карпенко Лідія Миколаївна, доктор економічних наук, професор,професор кафедри економічної та фінансової політики,Одеський регіональний інститут державного управління Національної академії державного управління при Президентові України, 65009, Україна, м. Одеса, вул. Генуезька, 22

Цитування: Рачинський А. П., Карпенко Л. М. Концептуалізація бюджетної політики в фінансово-економічній системі держави. Вісн. НАДУ. Серія «Державне управління». 2020. № 4 (99). C. 28–38.



Rachynskyi, Anatoliy Р.Doctor of Science in Public Administration, Professor, Professor of the Public Administration and Public Service Department, the Academic Secretary of National Academy for Public Administration under the President of Ukraine, 20, Anton Tsedyk St., Kyiv, 03057, UkraineE-mail: [email protected]://orcid.org/0000-0001-9888-6978Karpenko, Lidiia M.,Doctor in Economics, Professor, Professor of the Economic and Financial Policy Department, Odessa Regional Institute for Public Administration of the National Academy for Public Administration under the President of Ukraine,22, Genoese St., Odessa, 650009, Ukraine E-mail: [email protected] http://orcid.org/0000-0002-2888-2477

Citation: Rachynskyi, A. P., Karpenko, L. M. (2020).Kontseptualizatsiia biudzhetnoi polityky v finansovo-ekonomichnii systemi derzhavy [Conceptualization of budgetary policy in the financial and economic state system]. Bulletin of the NAPA. Series «Рublic Аdministration». Is. 4 (99). P. 28–38 [in Ukrainian].



39



УДК 35.073.53-027.21DOI10.36030/2310-2837-4(99)-2020-39-47

СУЧАСНИЙ ДИСКУРС ТРАКТУВАННЯ БАЗОВИХ ДЕФІНІЦІЙ ПОНЯТІЙНО-КАТЕГОРІАЛЬНОГО АПАРАТУ ДЕРЖАВНОГО

УПРАВЛІННЯ У СФЕРІ ПУБЛІЧНИХ ЗАКУПІВЕЛЬІ. Г. Сурай,Національна академія державного управління при Президентові УкраїниІ. В. Кравчук,Національна академія державного управління при Президентові України

У статті розкрито сутність основних понять щодо сучасних публічних закупівель. Проведений аналіз наукових досліджень і нормативно-правових актів України та ЄС вказує на неоднозначність, а іноді й сутнісну неточність таких концептуальних понять, як «державні закупівлі», «публічні закупівлі», «система публічних закупівель» тощо. Доведено, що змістове наповнення правової системи, як і словниковий склад мови, тісно пов’язані з історією і культурою народу-носія. Будь-які зміни в суспільстві з часом знаходять безпосереднє відображення в словниковому складі його мови. Обґрунтовано, що для ефективного та прозорого функціонування сфери публічних закупівель в Україні необхідним є концептуально новий підхід до відповідального витрачання пуб-лічних коштів і управлінської діяльності, який потребує подальших досліджень і точної нормативної фіксації визначень, що застосовуються.Ключові слова: публічна закупівля; державна закупівля; державне замовлення; тендер; конкурс; закупівля (англ. procurement); купівля (англ. purchasing).

MODERN DISCOURSE OF BASIC DEFINITIONS INTERPRETATION OF PUBLIC ADMINISTRATION CONCEPTUAL AND CATEGORIAL APPARATUS IN PUBLIC PROCUREMENT AREA

I. G. Suray,National Academy for Public Administration under the President of UkraineІ. V. Kravchuk,National Academy for Public Administration under the President of Ukraine

This article focuses on the essence of basic concepts of the up-to-date public procurement system. The conducted analysis of the relevant scientific researches and legal acts of Ukraine and the EU reveals ambiguity and, in some cases, semantic inaccuracy of such notions as «public procurement», «government procurement», «public procurement system» etc. It has been proved that the conceptual semantics of a legal system, as well as the wordstock of a language as a whole, are closely connected with the history and culture of the native-speaking people. Any social change is directly reflected in its vocabulary with the passage of time. In our opinion, the efficient and transparent functioning of the public procurement sector in Ukraine is in further need of a conceptually new approach to the responsible disbursement of public funds and the management behavior, thus requiring in-depth researches and accurate definitions of the applicable terms.Keywords: public procurement; government procurement; government order; tender; contest; procurement; pur-chasing.

© Сурай І. Г., Кравчук І. В., 2020

Постановка проблеми у загальному вигля-ді та її зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями. Основою формуван-ня громадянського суспільства та дієвої співпра-ці бізнесу і громадськості з органами публічної влади є, насамперед, відкритість органів влади. При цьому дієві, ефективні, прозорі та профе-сійні публічні закупівлі мають важливе значення для економіки будь-якої демократичної держави, оскільки вони дають змогу зміцнювати її ринок та стимулюють інвестиції.

Україна, усвідомлюючи необхідність забез-печення якісної, прозорої та доступної інформа-ції щодо фінансової діяльності органів публічної

влади, від якої залежить розуміння та підтримка населення вкрай важливих реформ, поставила пе-ред собою амбітну мету: створити таку систему публічних закупівель, яка дасть змогу максималь-но ефективно і відкрито задовольнити суспільні й державні потреби та досягти більшої лібералізації й розширення світової торгівлі.

Сьогодні система публічних закупівель в Україні перебуває на етапі розвитку, який вимагає швидкого реагування на нові виклики та постій-ного вдосконалення, що насамперед зумовлено як інтеграцією України до ЄС (внутрішніми чинни-ками, які передбачають подальшу копітку роботу з імплементації Угоди про асоціацію), так і транс-

40



формаційними процесами всередині ЄС (зовніш-німи факторами впливу).

Наслідком запровадження терміна «публічна закупівля» в активний словник української мови стала концептуальна заміна ним попередньої іс-торичної категорії – «державна закупівля», а та-кож терміна «державне замовлення». Життєздат-ність неологізму «публічні закупівлі» в Україні виявилася настільки високою, що воно було за-кріплено на рівні закону.

Аналіз останніх публі-кацій за проблематикою та визначення невирішених раніше частин загальної про-блеми. Питання щодо створен-ня в Україні ефективної систе-ми публічних закупівель стали предметом широких наукових дискусій у колі вітчизняних дослідників, які працювали над проблематикою державних, а пізніше – публічних закупівель. Це О. Альциванович, О. Критенко, С. Левон, С. На-уменко, Ю. Оврамець, Г. Пінькас, В. Смиричин-ський, Н. Ткаченко, Я. Цимбаленко та ін.

Аналіз цих досліджень і нормативно-правових актів України та ЄС засвідчив неоднозначність, а іноді й сутнісну неточність таких концептуальних понять, як «державні закупівлі», «публічні заку-півлі», «система публічних закупівель» тощо.

Тому мета цієї статті – розкрити сутність основ них понять щодо сучасних публічних заку-півель.

Виклад основного матеріалу. Сьогодні в Україні навколо питання, що таке публічні заку-півлі, точиться багато суперечок.

Безпосередньо в Законі України «Про публічні закупівлі» від 25 грудня 2015 р. № 922-VIII* наве-дено таке визначення: «публічна закупівля (далі – закупівля) – придбання замовником товарів, ро-біт і послуг у порядку, встановленому цим Зако-ном». Таким чином, законодавець не підтримав вимогу щодо семантичної однозначності правової норми, не надав чіткого і зрозумілого визначення цьому терміну. Звідси – різні смислові тлумачен-ня та плутанина як у наукових колах, так і серед суб’єктів правовідносин, що підпадають під дію вказаного закону. Це знайшло відображення і на головній сторінці офіційного сайта Держзакупів-лі.онлайн, який є одним із авторизованих майдан-чиків електронної системи публічних закупівель ProZorro (див. рисунок), де в одній фразі як си-ноніми вжито словосполучення: «державні за-

* Останнє оновлення відбулося 22.11.2020.

купівлі», «публічні закупівлі» і навіть «державні публічні закупівлі».

Зауважимо, що в переважній більшості джерел між термінами «державні закупівлі» та «публіч-ні закупівлі» дослідники не вбачають будь-якої різниці і часто вживають їх як синоніми, а така зміна формулювання, на їхню думку, пов’язана виключно «з проведенням законодавчої реформи в 2016 р. і аж ніяк не пояснюється зміною смис-

лового навантаження» (Альциванович, Цимба-ленко, 2018).

Подекуди ще більшої плутанини додає запо-зичення, що є нефонетичною транскрипцією ан-глійського слова «procurement» (прок’юремент), а також уживання застарілої категорії «державне за-мовлення», яку, на нашу думку, можна розцінювати як історичну предтечу поняття «публічні закупівлі».

Попри те, що термін «державне замовлення» досі трапляється в активній лексиці (наприклад державне замовлення на підготовку фахівців, наукових, науково-педагогічних та робітничих кадрів, на підвищення кваліфікації та перепідго-товку кадрів) (Про державне замовлення, 2020), цей концепт втратив своє змістове наповнення у розумінні механізму забезпечення потреби дер-жави в товарах шляхом формування необхідної номенклатури продукції. Термін «Державне за-мовлення» найчастіше вживається дослідниками у більш ранній науковій літературі в контексті розмежування понять «державні закупівлі» та «державне замовлення», проте сьогодні він став лексико-семантичним архаїзмом.

Держзамовлення розглядалося як інструмент поєднання адміністративних (переважно) та еко-номічних методів управління централізованої планово-бюрократичної економіки УРСР, запро-ваджений у 1987 р. з метою забезпечення першо-чергових потреб країни відповідно до пріорите-тів соціально-економічного розвитку, визначених Верховною Радою України: стимулювання вироб-ництва дефіцитної продукції, виконання експорт-но-імпортних операцій, розвиток пріоритетних галузей народного господарства, вирішення соці-альних проблем тощо (Економічна енциклопедія,

Ілюстрація головної сторінки «Держзакупівлі.онлайн».

41



2000). Формувалося державне замовлення в ме-жах коштів Державного бюджету України і роз-поділялося між підприємствами та організаціями всіх форм власності, зобов’язуючи їх виробляти та поставляти частину продукції іншим підпри-ємствам у роздрібну й оптову торгівлю, а також підприємствам за межами України відповідно до міжурядових угод. На час переходу України до ринкової економіки державне замовлення було обов’язковим до виконання за умови компенса-ції замовником (органом державної виконавчої влади) витрат на виробництво (Про державне замовлення, 1992). Проте брак бюджетного фі-нансування, неплатоспроможність підприємств, відсутність обігових коштів в умовах високих темпів інфляції призвели до невиконання держ-замовлень у 1993–1994 рр. з подальшим скасу-ванням цього засобу державного регулювання економіки (Про державний контракт, 1995).

Погоджуємося з твердженням О. Критен-ка про те, що між поняттями «державне замов-лення» і «державні закупівлі» є безпосередній зв’язок (Критенко, 2014). Проте, на нашу думку, в його підході до визначення цих двох понять (державне замовлення – декларація про намі-ри, а державні закупівлі – це процес придбання, тобто реалізація намірів) є суттєвий недолік: по-перше, на певних етапах розвитку системи пуб-лічних закупівель ці два елементи державного регулювання економіки країни існували поокре-мо, а, по-друге, паралельне вживання цих двох термінів не означав їх взаємозамінність.

Так, термін «закупівлі» вперше з’явився в тек-сті Закону України «Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб» від 22 грудня 1995 р. № 493/95-ВР: «Державне замов-лення – це засіб державного регулювання економі-ки шляхом формування на контрактній (договірній) основі складу та обсягів товарів, робіт і послуг, необхідних для забезпечення пріоритетних держав-них потреб, розміщення державних контрактів на її поставку (закупівлю) серед підприємств, органі-зацій та інших суб’єктів господарської діяльності України всіх форм власності». Абзац 1 цього закону дає нам навіть більш чітке розуміння того, в якому сенсі законодавець застосував термін «закупівлі»: «…формування, розміщення і виконання на дого-вірній (контрактній) основі замовлень держави на поставку (закупівлю) товарів, виконання робіт, на-дання послуг (далі – продукція)…» (Про державне замовлення, 1995). Отже, у 1995 р. йшлося про за-купівлю як про постачання виключно товарів.

Зміна законотворчих підходів до такої правової норми, як державні/публічні закупівлі, була зумов-лена подальшим розвитком ринкових відносин в

Україні, її поступовою інтеграцією у світовий еко-номічний простір та відповідною зміною правових умов і порядку використання державних фінансів.

У 1997 р. з метою раціонального використання коштів державного бюджету та іноземних креди-тів, що залучаються під гарантії держави, Кабінет Міністрів України прийняв Постанову «Про ор-ганізацію та проведення торгів (тендерів) у сфе-рі державних закупівель товарів (робіт, послуг)» (Про організацію, 1997), а трохи пізніше – Поста-нову «Про створення єдиної системи закупівель товарів (робіт, послуг) за рахунок коштів держав-ного бюджету та іноземних кредитів, що залуча-ються під гарантії Кабінету Міністрів України» (Про створення, 1997). Тут уперше термін «заку-півля» отримав юридичне визначення: «закупівля – придбання будь-яким способом, включаючи лі-зинг, найм (оренда, прокат) продукції як для без-посереднього використання замовником торгів, так і для постачання споживачам, що обумовлю-ється у договорі (контракті), який укладається у письмовій формі між постачальником (підрядни-ком) – переможцем торгів та замовником торгів».

Загальновідомо, що формалізація термінів у законодавчих актах може мати як позитивний, так і негативний вплив. Різноманітні лінгвокуль-турологічні дослідження доводять, що змістове наповнення концепту (тобто загальний менталь-ний зміст, або те, що називають також смислом) відображає специфіку наявної правової системи певної культури (Левченко, 2003). Лінгвістично це відображається у змістових відмінностях слів, безеквівалентній лексиці, мовознавчих і зако-нодавчих лакунах (поняттях, відсутніх у певній мові, але наявних в іншій) тощо.

Завдяки бурхливому становленню міжнарод-них відносин пострадянська Україна в перше де-сятиліття незалежності стикнулася з абсолютно новими для себе парадигмами постіндустріальної цивілізації західних країн, система понять і уявлень яких кардинально відрізнялися від успадкованої системи і вимагала філософсько-правового пере-осмислення ролі держави, ставлення до приватної власності та вільної конкуренції. Запровадження нових політичних, економічних, соціальних ка-тегорій неминуче мало знайти відображення в лінгвістиці та праві. Національно-культурні особ-ливості внутрішньої форми слів, еквівалентність термінів, притаманних різним правовим системам, потребували ретельного вивчення та порівняння в суміжних галузях науки. Термін «закупівля» та пов’язані з ним неологізми і похідні номінативні значення деяких слів є прикладом таких метамор-фозних процесів, характерних для досліджуваної сфери української лінгвокультурології.

42



Сучасне значення англійського слова «procurement», що перекладається як «закупів-ля» («закупівлі»), набуло свого змісту у 1990-х рр., коли суто операційно-канцелярська роль праців-ників відділів постачання почала заміщуватися функцією стратегічного пошуку партнерів. Цьому передувало значне зростання кількості постачаль-ників, і, відповідно, підвищення конкуренції серед них, що, у свою чергу, дало змогу замовникам звер-тати більшу увагу на якість та надійність своїх по-стачальників. Відтоді управління постачальниками стало важливим фактором закупівель і залишається таким до сьогодні. Спеціалісти з питань закупівель розглядають своїх контрагентів як партнерів та за-охочують довгострокові контракти (Nolan, 2014).

Провідний інститут професійного навчання у сфері закупівель, поставок і логістики CIPS – найбільше у світі співтовариство професійних «закупівельників» з 85-річною історією. Інститут створює стандарти закупівель, які успішно вико-ристовують ООН, Світовий банк, МВФ та інші міжнародні організації, представники яких також є членами CIPS. Його історія – наочна демонстра-ція еволюції закупівель.

Спочатку ця професійна організація була за-снована як Асоціація спеціалістів із постачання (1932 р.). У 1992 р. цій установі було даровано Королівську хартію на знак визнання науко-во-дослідної та навчальної діяльності закладу. У червні 2014 р. члени CIPS проголосували за внесення змін до Статуту та підзаконних актів, якими пропонувалося замінити назву інститу-ту з «The Chartered Institute of Purchasing and Supply» на «The Chartered Institute of Procurement and Supply». Дослівний переклад з англійської виділених слів «purchasing» (укр. «купівля») та «procurement» (укр. «закупівля») без їх деталь-ного предметно-понятійного тлумачення не дає змоги зрозуміти сутність такої заміни. Більше того, навіть в англомовному середовищі багато людей використовують терміни «купівля» та «за-купівля» як взаємозамінні, але, незважаючи на їх подібність, вони мають різне значення.

Вважаємо, що і купівля, і закупівля здійсню-ються тоді, коли суб’єкту господарської діяльності потрібно придбати товари чи послуги. Проте важ-ливою особливістю є те, що ці дві функції мають різні фокуси та різні методи досягнення відпо-відних кінцевих цілей. Закупівлі стосуються ді-яльності, пов’язаної з відбором постачальників (sourcing), проведенням переговорів чи торгів та стратегічним вибором товарів і послуг, які є важ-ливими для організації, в той час як купівля – це процес замовлення товарів та послуг (Lim, 2014). А втім, на цій стадії розвитку мови український пе-реклад слова «procurement» не є інформаційно на-сиченим для широкого загалу користувачів. Попри широку вживаність, характерну для цього явища останніми роками, слово «закупівля» не викликає в уяві пов’язаний із ним реальний образ відповід-ного фрагмента дійсності, тобто сигніфікат цього слова, утвореного морфологічним способом тво-рення слів шляхом додавання до твірної основи «купівля» афікса за–, позбавлений конкретності.

Ще раз звертаємо увагу на те, що змістове наповнення правової системи, як і словниковий склад мови, тісно пов’язані з історією і культурою народу-носія. Будь-які зміни в суспільстві з часом знаходять безпосереднє відображення в словни-ковому складі його мови. Не виключено, що саме відсутність рівнозначного й самодостатнього українського відповідника наштовхнула деяких науковців (Смиричинський, 2004) на думку ввести в термінологічний обіг нову категорію, співзвучну своєму англійському аналогу, – «прок’юремент», прирівнюючи його до державних/публічних за-купівель, що, однак, не відповідає сучасній світо-вій практиці, оскільки ефективність закупівель визнали та взяли на озброєння не тільки публіч-ні структури, тобто уряди інших країн та органи місцевого самоврядування, а й представники при-ватного сектору економіки.

Як приклад вищезгаданий авторитетний ін-ститут у сфері закупівель CIPS розмежовує ці поняття, подаючи визначення цих слів у своєму глосарії (CIPS Glossary, 2020) (табл.1).

Мова оригіналу Неофіційний перекладPurchasing The processes concerned with acquiring goods and services, including payment of invoices – it is part of the wider procurement process.

КупівляПроцеси, пов’язані з придбанням товарів та послуг, включаючи оплату рахунків, що є частиною більш широкого процесу закупівель.

Procurement The act of obtaining something, whether tangible or intangible, such as a product or service.

ЗакупівляАкт отримання чого-небудь матеріального чи нематеріального, наприклад товару чи послуги.

Public procurement Purchasing carried out by government departments, local authorities and some other designated types of organisation, particularly those funded or supported through taxation.

Публічна закупівляКупівля, що здійснюється урядовими відомствами, місцевими органами влади та деякими іншими визначеними типами організацій, зокрема тими, що фінансуються або підтримуються за рахунок оподаткування.

Таблиця 1. Визначення CIPS термінів «купівля», «закупівля» та «публічні закупівлі»

43



З огляду на викладене вище можна зробити такі логічні висновки: закупівля є більш широким поняттям, яке включає інший процес – купівлю, і це дійсно знаходить відображення в різних мето-дах здійснення закупівель; публічні закупівлі – це різновид закупівлі, для якого характерні бюджет-не фінансування та конкретно визначені замовни-ки (органи публічної влади). Ці особливості по-требують подальшого поглибленого дослідження.

В українському науковому середовищі та-кож трапляються праці, в яких стверджується, що закупівля («прок’юремент») відповідає тер-міну «тендер», «конкурс» чи «конкурсні торги» (Пінькас, 2009; Науменко, 2014; Квач, Афанасієв, 2017).

Аналіз наукових підходів до тлумачення тер-міна «тендер» свідчить про те, що у світовій практиці це поняття є чи не найбільш конравер-сійним. Так, згідно з глосарієм CIPS «тендер – це запит від організації, яка здійснює закупівлю, до постачальників щодо подання офіційних ціно-вих котирувань для проєктів великого масштабу» (CIPS Glossary, 2020). Масштабність проєкту ви-значається порогами (вартісними межами) для проведення закупівель, які, у свою чергу, впли-вають на вибір того чи іншого методу (типу) за-купівлі (табл. 2).

Відповідно до останньої редакції Закону Украї ни «Про публічні закупівлі» (Про публіч-ні, 2015) від 22 листопада 2020 р. законодавець визначає тендер як здійснення конкурентного відбору учасників за процедурами закупівлі 1) відкритих торгів, 2) торгів з обмеженою участю та 3) конкурентного діалогу. При цьому залежно від вартості очікуваного договору про закупівлю українським законодавством установлено пороги та типи закупівель (табл. 2).

Отже, відповідно до Закону України «Про публічні закупівлі» (Про публічне, 2015) понят-тя «закупівлі» не є тотожним поняттю «тендер», оскільки останній – це лише конкурентна проце-дура, яка може бути частиною процесу закупівлі за умови, якщо предмет закупівлі підпадає під дію цього Закону. При цьому слід пам’ятати, що неконкурентні типи закупівель є альтернативою тендерам за певних умов застосування, як це ви-значено законодавчими актами України.

З огляду на проєвропейську адаптацію укра-їнського правового поля у сфері публічних заку-півель буде доречно навести тлумачення цього терміна, яке подано на офіційному сайті Європей-ського Союзу (офіційний сайт ЄС, 2020): «тен-дер – це офіційна пропозиція, яку компанія подає нам у відповідь на один із наших запитів тендерів, який використовується нами для присудження відповідних контрактів на закупівлі» (неофіцій-ний переклад). Як бачимо, національний термі-нологічний стандарт у цій частині абсолютно не відповідає європейському, в якому саме термін «тендер», тобто конкурсна пропозиція учасника, є найбільш уживаним серед усіх міжнародних стандартів. Це дає підстави ще раз наголосити на некоректності ототожнення деякими дослідника-ми термінів «тендер» і «(публічні) закупівлі».

Зауважимо, що чинна редакція Закону Украї-ни «Про публічні закупівлі» (Про публічні, 2015) не містить жодної окремої нормативної дефіні-ції терміна «конкурс», хоча з абзацу 3 п. 4 ст. 2 можна дійти висновку, що контекстуально його прирівняно до тендеру, або процедури закупівлі. Зауважимо, що положення про конкурс у тому чи іншому вигляді в цивільному праві нашої країни існують (конкурс на заміщення вакантних по-сад, конкурс на проведення наукових досліджень,

Вартісні межі (пороги) Типи закупівель0,01 – 50 тис. грн – Допорогові закупівлі, або

– укладання прямого договору про закупівлю без використання електронної системи, або – ProZorro Market (купівля за е-каталогом центральної закупівельної організації)

50 – 200 тис. грн – Спрощені закупівлі через ProZorro, або (як виняток)– укладання прямого договору про закупівлю без використання електронної системи, або– ProZorro Market (купівля за е-каталогом)

200 тис. грн – 133 тис. євро1,5 млн грн – 5150 тис. євро (для робіт)

– Відкриті торги, або– конкурентний діалог, або– переговорна процедура закупівлі

Понад 133 тис. європонад 5 150 тис. євро (для робіт)

– Відкриті торги з публікацією англ. мовою, або– закупівлі за рамковими угодами (за результатами відкритих торгів), або– переговорна процедура закупівлі

Таблиця 2. Типи закупівель залежно від вартісних меж

44



архітектурний або мистецький конкурс тощо), проте у сфері публічних закупівель він не несе коректного змістового навантаження і так само взагалі не розкриває зміст поняття «закупівлі».

Ще раз звертаємо увагу, що на практиці тер-міни «державні закупівлі» та «публічні закупівлі» часто використовуються як взаємозамінні. Напри-клад, у базі законодавства України на офіційному сайті Верховної Ради в розділі «Картка докумен-та», що стосується чинного Закону України «Про публічні закупівлі» (Про публічні, 2015), для тер-міна «публічні закупівлі» наводяться такі сино-німи: «державні закупівлі», «держзакупівлі» та «закупівлі». Відносно останнього з’ясовано, що термін «закупівлі» вживається у самому Законі України «Про публічні закупівлі» (Про публіч-ні, 2015) синонімічно лише з метою тлумачення цього самого Закону. Усього в українських законо-давчих актах, за даними «Термінології законодав-ства» (Термінологія законодавства, 2020), наво-дяться 4 дефініції терміна «державна закупівля», і, як видно з наведеного далі, щоразу законодавець рухався у бік спрощення її формалізації:

1) державна закупівля – придбання замовни-ком товарів, робіт і послуг за державні кошти у порядку, встановленому цим Законом, при цьому здійснення закупівлі одним замовником в інте-ресах іншого забороняється, крім випадків здій-снення закупівлі товарів на засадах міжвідомчої координації (Про закупівлю, 2000);

2) державна закупівля – придбання товарів, робіт і послуг за державні кошти в установлено-му цим Положенням порядку (Про затвердження Положення про закупівлю товарів, 2008);

3) державна закупівля – придбання замовни-ком товарів, робіт і послуг за державні кошти у порядку, встановленому цим Законом (Про здій-снення державних закупівель, 2010);

4) державна закупівля – придбання замовником товарів, робіт і послуг у порядку, встановленому цим Законом (Про здійснення державних, 2014).

Після загалом 86 редакцій протягом 15 років вищезгадані законодавчі акти, врешті-решт, втра-тили чинність із прийняттям у грудні 2015 р. Зако-ну України «Про публічні закупівлі» № 922-VIII (Про публічні, 2015), що свідчить про неабиякий інтерес до цієї сфери різних зацікавлених сторін.

Оскільки законодавча дефініція терміна «пуб-лічна закупівля», наведена в чинному Законі України «Про публічні закупівлі» (Про публічні, 2015), як-от: «публічна закупівля – придбання за-мовником товарів, робіт і послуг у порядку, вста-новленому цим Законом», – формально нічим не відрізняється від останньої редакції терміна

«державна закупівля», а в діловому та науково-му світі є звичною практика використання подіб-ної термінології як у розмові, так і в друкованих матеріалах, звертаємо увагу, що, на нашу думку, цього слід уникати. Коли йдеться про державні закупівлі, зазвичай виокремлюють два важливих моменти: 1) закупівля здійснюється державою або її відокремленою структурною одиницею в інтересах держави та під її контролем і 2) така закупівля фінансується за гроші держави. І тут знову небезпідставно можна згадати про «труд-нощі перекладу», оскільки більшість словників, особливо з автоматичною заміною, але так само в офіційних перекладах донедавна не розрізняли ці два поняття. Наприклад, текст Угоди про Асо-ціацію між Україною та Європейським Союзом українською мовою (Угода про асоціацію, 2014) послуговується терміном «державні закупівлі», в той час як її англомовний аналог (Association agreement, 2014) містить вимоги до «public procurement», тобто до «публічних закупівель». Якщо ж звернутися до першовитоків виникнен-ня терміна «державні закупівлі», то, провівши короткий аналіз правової термінології колиш-ніх республік пострадянського простору, можна дійти такого висновку: «державними» по суті закупівлі цих країн залишилися завдяки запро-вадженому ще за радянських часів державному замовленню, оскільки демократичні суспільства та міжнародні організації, утворені ними, такі як CОТ, наприклад, використовують терміни «пуб-лічні закупівлі» (public procurement) або «урядові закупівлі» (government procurement).

Висновки і перспективи подальших дослі-джень. На нашу думку, відмінність між держав-ними і публічними закупівлями полягає насам-перед у сприйнятті ролі і завдання держави, що відображається на світоглядному рівні. У країнах сталої демократії вважається, що «державних» грошей не існує, існують лише кошти платників податків, які мають право знати, на що витрача-ються сплачені у вигляді податків кошти, і бути впевненими, що вони використовуються макси-мально ефективно і з користю для кожного гро-мадянина та суспільства загалом.

Сутність поняття «публічна закупівля» потре-бує глибокого осмислення, оскільки публічність означає відкритість, прозорість і, що найголовні-ше, підзвітність перед народом за витрачання ко-штів, які належать не державі (державні закупів-лі за державні кошти), а платникам податків цієї держави (публічні закупівлі за бюджетні кошти), що було в точності транспоновано з практики пуб лічного врядування західних сусідів України

45



зі сталою демократією та знайшло відображення в адаптованих нею основоположних принципах здійснення публічних закупівель.

Отже, з огляду на важливість ефективного та прозорого функціонування сфери публічних закупівель розпочата в Україні реформа перед-

бачає не просто зміну законодавства, вона харак-теризується концептуально новим підходом до відповідального витрачання публічних коштів і управлінської діяльності та потребує подальших досліджень і точної нормативної фіксації визна-чень, що застосовуються.

Список використаних джерелАльциванович О. В., Цимбаленко Я. Ю. Теоретико-ка-

тегоріальний аналіз поняття публічних закупівель та корупційних ризиків при їх здійсненні в Україні. Аспекти публ. упр. 2018. Т. 6. № 9. С. 92–103.

Держзакупівлі.онлайн. URL: https://www.dzo.com.ua/

Економічна енциклопедія : у 3 т. Т. 1. / редкол. : С. В. Мо-черний (відп. ред.) та ін. Київ : ВЦ «Академія», 2000. 864 с.

Квач В. Ю., Афанасієв Р. В. Загальнотеоретичні поло-ження про публічні закупівлі: поняття та призначен-ня. Молодий вчений. 2017. № 11(51). С. 884–887.

Критенко О. О. Теоретичні підходи до визначення по-няття «державні закупівлі». 2014. № 1. С. 19–26.

Левченко О. Лінгвокультурологія та її термінна система. Вісник Нац. ун-ту «Львівська політехніка». 2003. № 490. С. 105–113.

Науменко С. М. Система тендерних закупівель: теоре-тико-методологічні підходи до дефініції і класифі-кації. Теоретичні та інтелектуальні власності. 2014. Вип. 1 (10). Т. 2. С. 242–247.

Офіційний сайт Європейського Союзу. Розділ «Тен-дери». URL: https://ec.europa.eu/international–partnerships/tenders_en (дата звернення: 20.11.2020)

Пінькас Г. І. Фінансово-економічний механізм форму-вання конкурентоспроможного ринку державних за-купівель : дис. … канд. екон. наук : 08.00.08. Суми, 2009. 225 с.

Про державне замовлення в Україні : Указ Президен-та України від 04.05.1992 № 289. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/289/92

Про державне замовлення для задоволення пріоритет-них державних потреб : Закон України від 22.12.1995 № 493/95-ВР. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/493/95–вр#Text

Про державне замовлення на підготовку фахівців, на-укових, науково-педагогічних та робітничих кадрів, на підвищення кваліфікації та перепідготовку кадрів у 2020 році : Постанова КМУ від 08.07.2020 № 616. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/616–2020–п#Text

Про державний контракт на 1995 рік : Указ Президента України від 18.01.1995 № 62/95. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/62/95

Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні ко-шти : Закон України від 22.02.2000 № 1490-III. URL: https://zakon.rada.gov.ua

Про затвердження Положення про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти : Постанова КМУ

References Altsyvanovych, O. V., Tsymbalenko, Ya. Yu. (2018). Teo-

retyko-katehorialnyi analiz poniattia publichnykh za-kupivel ta koruptsiinykh ryzykiv pry yikh zdiisnenni v Ukraini [Theoretical and categorical analysis of the public procurement concept and of the relevant corrup-tion risks resulting from its implementation in Ukraine]. Aspekty publichnoho upravlinnia. Vol. 6. № 9. P. 92–103. [in Ukrainian].

Derzhzakupivli.onlain. Retrieved from: https://www.dzo.com.ua/

Mochernyi, S. V. (ed.) (2000). Ekonomichna entsyklope-diia [Economic Encyclopedia]. Кyiv : Akademiia. Vol. 1 [in Ukrainian].

Kvach, V. Yu., Afanasiiev, R. V. (2017). Zahalnoteoretychni polozhennia pro publichni zakupivli: poniattia ta pryz-nachennia [General theoretical provisions on pub-lic procurement: concepts and purposes]. Molodyi vchenyi. Is. 11 (51). P. 884–887 [in Ukrainian].

Krytenko, O. O. (2014). Teoretychni pidkhody do vyznachennia poniattia «derzhavni zakupivli» [Theoretical approaches to the definition of the «government procurement» concept]. Visnyk Akademii mytnoi sluzhby Ukrainy. Is. 1. P. 19–26 [in Ukrainian].

Levchenko, O. (2003). Linhvokulturolohiia ta yii terminna systema [Linguistic culturology and its terminology system]. Visnyk Nats. Un-tu «Lvivska politekhnika». Is. 490. P. 105–113 [in Ukrainian].

Naumenko, S. M. (2014). Systema tendernykh zakupivel: teoretyko-metodolohichni pidkhody do definitsii i klasy-fikatsii [The tendering procurement system: theoretical and methodological approaches to its definition and classification]. Teoretychni ta intelektualni vlasnosti. Is. 1(10). Vol. 2. P. 242–247 [in Ukrainian].

An official website of the European Union. Section «Ten-ders». Retrieved From: https://ec.europa.eu/interna-tional–partnerships/tenders_en

Pinkas, H. I. (2009) Finansovo-ekonomichnyi mekha-nizm formuvannia konkurentospromozhnoho rynku derzhavnykh zakupivel [The financial and economic mechanism of forming a competitive government procurement market]. (Candidate’s thesis). Sumy [in Ukrainian].

Pro derzhavne zamovlennia v Ukraini (1992). Ukaz Prezy-denta Ukrainy vid 04.05.1992 № 289. Retrieved from: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/289/92

Pro derzhavne zamovlennia dlia zadovolennia priorytet-nykh derzhavnykh potreb (1995). Zakon Ukrainy vid 22.12.1995 № 493/95-VR. Retrieved from: https://za-kon.rada.gov.ua/laws/show/493/95–вр#Text

46



від 17.10.2008 № 921. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws

Про здійснення державних закупівель : Закон України від 01.06.2010 № 2289-VI. URL: https://zakon.rada.gov.ua

Про здійснення державних закупівель : Закон України від 10.04.2014 № 1197-VII. URL: https://zakon.rada.gov.ua

Про організацію та проведення торгів (тендерів) у сфе-рі державних закупівель товарів (робіт, послуг) : Постанова КМУ від 28.06.1997 № 692. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/694–97–п#Text

Про публічні закупівлі : Закон України від 25.12.2015 № 922-VII : ред. від 22.11.2020 р. URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/922–19 31

Про створення єдиної системи закупівель товарів (ро-біт, послуг) за рахунок коштів державного бюджету та іноземних кредитів, що залучаються під гаран-тії Кабінету Міністрів України : Постанова КМУ від 24.09.1997 № 1058. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1058–97–п#Text

Смиричинський В. Прок’юремент як механізм форму-вання конкурентоспроможного ринку державних за-купівель європейського типу в Україні. Конкуренція. 2004. № 4 (13). С. 8–12.

Термінологія законодавства (станом на 17.11.2020): URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/term/d/page2/name

Угода про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовари-ством з атомної енергії і їхніми державами-члена-ми, з іншої сторони (2014). URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/984_011#Text

Association agreement between the European Union and its Member States, of the one part, and Ukraine, of the other part. Official Journal of the European Union. 29.05.2014. URL: https://trade.ec.europa.eu/doclib/docs/2016/ november/tradoc_155103.pdf

CIPS Glossary of Procurement Terms. URL: https://www.cips.org/knowledge/ glossary–of–terms/ (дата звер-нення: 20.11.2020).

Lim M. What is the Difference Between Procurement and Purchasing? (2014). URL: https://blog.procurify.com/2014/02/07/what–is–the–difference–between–procurement–and–purchasing/

Nolan M. The History of Procurement: Past, Present and Future (2014). URL: http://www.sourcesuite.com/procurement–learning/purchasing–articles/history–of–procurement–past–present–future.jsp

Pro derzhavne zamovlennia na pidhotovku fakhivtsiv, naukovykh, naukovo-pedahohichnykh ta robitnychykh kadriv, na pidvyshchennia kvalifikatsii ta perepidho-tovku kadriv u 2020 rotsi (2020). Postanova KMU vid 08.07.2020 № 616. Retrieved from: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/616–2020–п#Text

Pro derzhavnyi kontrakt na 1995 rik : Ukaz Prezydenta Ukrainy vid 18.01.1995 № 62/95 (1995). Retrieved from: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/62/95

Pro zakupivliu tovariv, robit i posluh za derzhavni koshty : Zakon Ukrainy vid 22.02.2000 № 1490-III. Retrieved from: https://zakon.rada.gov.ua

Pro zatverdzhennia Polozhennia pro zakupivliu tovariv, robit i posluh za derzhavni koshty (2008). Postanova KMU vid 17.10.2008 № 921. Retrieved from: https://zakon.rada.gov.ua/laws

Pro zdiisnennia derzhavnykh zakupivel (2010). Zakon Ukrainy vid 01.06.2010 № 2289-VI. Retrieved from: https://zakon.rada.gov.ua

Pro zdiisnennia derzhavnykh zakupivel (2014). Zakon Ukrainy vid 10.04. 2014 № 1197-VII. Retrieved from: https://zakon.rada.gov.ua

Pro orhanizatsiiu ta provedennia torhiv (tenderiv) u sferi derzhavnykh zakupivel tovariv (robit, posluh) (1997). Postanova KMU vid 28.06.1997 № 692. Retrieved from: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/694–97–п#Text

Pro publichni zakupivli (2015). Zakon Ukrainy vid 25.12.2015 № 922-VII. Accessed 22.11.2020. Retrieved from: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/922–19 31

Pro stvorennia yedynoi systemy zakupivel tovariv (robit, posluh) za rakhunok koshtiv derzhavnoho biudzhetu ta inozemnykh kredytiv, shcho zaluchaiutsia pid ha-rantii Kabinetu Ministriv Ukrainy : Postanova KMU vid 24.09.1997 № 1058. Retrieved from: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1058–97–п#Text

Smyrychynskyi, V. (2004). Prokiurement yak mekhanizm formuvannia konkurentospromozhnoho rynku der-zhavnykh zakupivel yevropeiskoho typu v Ukraini. [Procurement as a mechanism of forming a competi-tive European-type government procurement market in Ukraine]. Konkurentsiia. № 4 (13). P. 8–12 [in Ukrai-nian].

Terminolohiia zakonodavstva (Accessed 17.11.2020). Re-trieved from: https://zakon.rada.gov.ua/laws/term/d/page2/name

Uhoda pro asotsiatsiiu mizh Ukrainoiu, z odniiei storony, ta Yevropeiskym Soiuzom, Yevropeiskym spivtovarys-tvom z atomnoi enerhii i yikhnimy derzhavamy-chle-namy, z inshoi storony (2014). Retrieved from: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/984_011#Text

Association agreement between the European Union and its Member States, of the one part, and Ukraine, of the other part. Official Journal of the European Union. 29.05.2014. Retrieved From: https://trade.ec.europa.eu/doclib/docs/2016/ november/tradoc_155103.pdf

CIPS Glossary of Procurement Terms. Retrieved from: https://www.cips.org/knowledge/ glossary–of–terms/ (20.11.2020).

47



Lim, M. What is the Difference Between Procurement and Purchasing? Retrieved from: https://blog.procurify.com/2014/02/07/what–is–the–difference–between–procurement–and–purchasing/

Nolan, M. The History of Procurement: Past, Present and Future. Retrieved from: http://www.sourcesuite.com/procurement–learning/purchasing–articles/history–of–procurement–past–present–future.jsp

Сурай Інна Геннадіївна, доктор наук з державного управління, професор, професор кафедри публічного управління та публічної служби, Національна академія державного управління при Президентові України, 03057, Україна, м. Київ, вул. Антона Цедіка, 20 Кравчук Ірина Володимирівна,індивідуальний консультант з питань управління проектами та закупівель, слухач, Національна академія державного управління при Президентові України, 03057, Україна, м. Київ, вул. Антона Цедіка, 20

Цитування: Сурай І. Г., Кравчук І. В. Сучасний дискурс трактування базових дефініцій понятійно-категоріаль-ного апарату державного управління у сфері публічних закупівель. Вісн. НАДУ. Серія «Державне управління». 2020. № 4 (99). C. 39–47.



Suray, Inna G., Doctor of Science in Public Administration, Professor, Professor of the Department of Public Administration and Public Service,National Academy for Public Administration under the President of Ukraine, 20, Anton Tsedik St., Kyiv, 03057 Ukraine E-mail: [email protected]://orcid.org/0003-4377-2724Kravchuk, Iryna V., Project Management and Procurement Consultant, student, National Academy for Public Administration under the President of Ukraine, 20, Anton Tsedik St., Kyiv, 03057 UkraineE-mail: [email protected]://orcid.org/0000-0003-0677-3672

Citation: Suray, I. G., Kravchuk, I. V. (2020). Suchasnyi dyskurs traktuvannia bazovykh definitsii poniatiino-kate-horialnykh aparatu derzhavnoho upravlinnia u sferi pub-lichnykh zakupivel [Modern discourse of basic definitions interpretation of public administration conceptual and categorial apparatus in public procurement area]. Bulletin of the NAPA. Series «Рublic Аdministration». Is. 4 (99). P. 39–47 [in Ukrainian].



48



УДК 352:351.9DOI 10.36030/2310-2837-4(99)-2020-48-56

СУТНІСТЬ, ЗМІСТ ТА ХАРАКТЕРИСТИКИ МЕХАНІЗМУ ЗДІЙСНЕННЯ КОНТРОЛЮ ЗА ВИКОРИСТАННЯМ ПУБЛІЧНИХ

ФІНАНСІВД. Ю. Лапоша, Національна академія державного управління при Президентові України

У статті розглянуто зміст термінів «механізм здійснення контролю», «публічні фінанси», «використання публічних фінансів», «контроль за використанням», «контроль за публічними фінансами» та запропоновано авторські поняття. Узагальнено та систематизовано на теоретичному рівні основні змістові складові та якісні характеристики механізму контролю за використанням публічних фінансів. На основі проведеного аналізу запропоновано враховувати у відповідних нормативно-правових документах та в організаційній діяльності окремі елементи механізму контролю за використанням публічних фінансів.Ключові слова: механізм здійснення контролю; публічні фінанси; контроль; використання публічних фінансів.

ESSENCE, CONTENT AND CHARACTERISTICS OF THE MECHANISM FOR EXERCISING CONTROL OVER THE USE OF PUBLIC FINANCE

D. Yu. Laposha, National Academy for Public Administration under the President of Ukraine

The article considers the meaning of the terms «control mechanism», «public finances», «use of public finances», «control over use», «control over public finances» and proposes author’s concepts. The main semantic compo-nents and qualitative characteristics of the mechanism of control over the use of public finances are generalized and systematized at the theoretical level. On the basis of the conducted analysis it is offered to consider in the cor-responding regulatory legal documents and in organizational activity separate elements of the mechanism of the control over use of public finances.Keywords: control mechanism; public finances; control; use of public finances.

© Лапоша Д. Ю., 2020

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи прак-тичними завданнями. Україна перебуває у пе-ріоді становлення правової, демократичної дер-жави, реформування системи органів публічної влади та побудови ефективної системи врядуван-ня. Започатковані підходи мають змінити існую-чу систему публічного управління, сформувавши серед іншого механізми дієвого контролю за ви-користанням публічних фінансів.

Забезпечувати належний контроль за цими фінансами з плином часу стає все складніше. Система контролю набуває дедалі більш розгалу-женого стану, в ній з’являються нові методи та інструменти здійснення контрольної функції, які в процесі глобалізації набувають поширення у світовому масштабі. Одночасно з розвитком сис-теми контролю з’являється також багато понять і термінів, якими керуються фахівці цієї сфери, що поряд із перевагами зумовлює й методологіч-ну невизначеність, яка, зрештою, може призвести навіть до фінансових втрат та ненадання чи не-якісного надання певних публічних послуг.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Сут-ність та зміст «механізмів» досліджували такі на-уковці: О. Ю. Амосов, Г. В. Атаманчук, В. Д. Ба-

куменко, О. Ю. Боб ровська, А. М. Михненко, Р. М. Рудніцька, Ю. П. Сурмін, В. П. Трощин-ський та ін. Поняття «контроль» охарактеризова-но в працях таких дослідників, як В. Б. Авер’янов, О. Ф. Андрійко, В. І. Борденюк, Т. А. Бутинець, Л. В. Гуцаленко, В. А. Дерій, Л. В. Дікань, Г. Г. Кірейцев, Т. В. Наливайко, В. Ф. Піхоцький, О. І. Сушинський, Б. Ф. Усач, О. А. Шевчук та ін. Проблеми визначення поняття та складу «пуб-лічних фінансів» досліджували такі науковці, як М. І. Карлін, А. А. Нечай та ін.

Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми. Слід зазначити, що, не-зважаючи на різноманітність наукових поглядів та розробок з розглядуваної проблематики, по-требує уточнення понятійний апарат при до-слідженні механізмів здійснення контролю за публічними фінансами, зокрема з урахуванням їх взаємозв’язку та сутнісного структурування.

Метою статті є визначення сутності, змісту та характеристик механізму здійснення контролю за використанням публічних фінансів. Для досяг-нення мети поставлено такі завдання:

– провести структурно-смисловий аналіз зміс-ту термінів «механізм здійснення контролю», «публічні фінанси», «використання публічних

49



фінансів», «контроль за використанням», «конт-роль за публічними фінансами» та запропонувати авторські поняття;

– узагальнити, систематизувати і теоретично описати основні змістові складові та якісні харак-теристики механізму контролю за використанням публічних фінансів.

Виклад основного матеріалу дослідження. Базовим елементом терміна «механізм здійснення контролю» є саме поняття «механізм». Досліджен-ня змісту поняття «механізм» та наявність різних підходів до представлення механізмів контролю у державному управлінні дали змогу розробити розгалужену систему таких механізмів.

Згідно з Великим тлумачним словником сучас-ної української мови під механізмом найчастіше розуміють внутрішню побудову, систему чого-не-будь, сукупність станів і процесів, з яких форму-ється певне фізичне, хімічне та інше явище (Ве-ликий тлумачний, 2005, с. 665). Поняття механізм використовують переважно в техніці на позначен-ня пристрою, який передає або перетворює рух.

У вітчизняній науці вироблено поліаспектні погляди на визначення змісту поняття механізму. Науковцями запропоновано багато визначень, що акцентують увагу на складових елементах цього явища відповідно до галузі знань та напряму ви-користання.

У науковій школі Національної академії дер-жавного управління при Президентові України під механізмами розуміють способи розв’язання су-перечностей явища чи певного процесу в держав-ному управлінні, послідовну реалізацію дій, які базуються на основоположних принципах, цільо-вій орієнтації, функціональній діяльності з вико-ристанням відповідних форм і методів управління (Енциклопедичний словник, 2010, с. 375–376).

Водночас існує багато й авторських понять. Так, Р. М. Рудніцька визначає механізм як штуч-но створену складову системи, призначену для досягнення поставлених цілей, яка має визначе-ну структуру, сукупність правових норм, мето-дів, засобів й інструментів державного впливу на об’єкт управління…» (Рудніцька, 2005).

Як слушно зазначає О. Ю. Бобровська, хоча поняття «механізм» уперше використане в тех-нічних науках як внутрішній устрій машини, який приводить її в дію, сьогодні воно широко використовується в науці державного управління, економічних і соціальних науках, у соціальних і гуманітарних сферах (Бобровська, 2015).

У свою чергу, Г. В. Атаманчук, досліджуючи механізм формування і реалізації державного управління, ототожнював механізм державно-

го управління з механізмом виконавчої влади та розглядав їх як однопорядкові категорії, що ста-новлять сукупність та логічний взаємозв’язок со-ціальних елементів, процесів і закономірностей, через які суб’єкт державного управління схоплює потреби, інтереси та цілі суспільства, закріплює їх у своїх управлінських рішеннях і діях та прак-тично втілює їх у життя, спираючись на державну владу (Атаманчук, 1997, с. 38).

У контексті територіального управління О. Ю. Амосов зазначає, що механізмом є су-купність форм і методів впливу територіальних органів виконавчої влади та місцевого самовря-дування на реформування та функціонування економічних суб’єктів у всіх сегментах і ланках господарства району (Амосов, 2001, с. 10–16).

Розглядаючи механізм здійснення контролю, доречно послатися на В.Д. Бакуменка, який визна-чає механізми як практичні заходи, засоби, важе-лі, стимули за допомогою яких органи державної влади впливають на суспільство, виробництво, будь-яку соціальну систему з метою досягнення поставлених цілей. На думку науковця, реаль-ний механізм завжди конкретний і здійснюється з використанням наявних ресурсів, може бути відображений такою схемою: цілі → рішення → впливи → дії → результати. Згідно з характером факторів впливу на процеси виокремлюють полі-тичні, економічні, соціальні та правові механізми (Державне управління, 2002, с. 116–117).

Отже, всі запропоновані визначення поняття «механізм» безпосередньо вказують на їх спря-мованість на досягнення певної мети, реалізацію цілей управління, управлінських рішень, здій-снення цілеспрямованих перетворень.

Досліджуючи сутність поняття «контроль», варто з’ясувати його етимологію: контр – це пре-фікс із значенням «протилежний, проти»; «contrе» – слово, запозичене з французької мови і перекла-дається як «проти»; «controle» утворилось із пре-фікса «contre» (проти) та іменника «rolе» (список, перелік, реєстр) і в перекладі означає результат спрощення «contrеrole», що дослівно переклада-ється як зворотний, протилежний, подвійний ра-хунок (Етимологічний словник, 1985, с. 558).

Свого часу О. А. Шевчук, вивчаючи з етимо-логічного погляду термін «controlе», з’ясував, що його слід тлумачити як порівняння (зістав-лення чи протиставлення) кількох тверджень (Шевчук, 2014).

Водночас Б. Ф. Усач, звертаючись до похо-дження цього терміна з французького «controle», що означає «список, який ведеться у двох при-мірниках», розкриває його зміст як «повторне по-

50



вернення до раніше розглянутого питання, <...> перевірку виконання тих чи інших господарських рішень з метою встановлення їхньої законності та економічної доцільності» (Усач, 2001).

Аналізуючи зміст поняття «контроль», варто звернутися і до тлумачень, наведених у юридич-них словниках та енциклопедії. У юридичних словниках контроль тлумачиться як систематич-на перевірка виконання законів, директив, поста-нов і указів (Юридический словарь, 1953, с. 283), або як державні чи громадські заходи з нагляду, перевірки, обліку діяльності, поведінки фізичних і юридичних осіб (Популярна юридична, 2003, с. 215), або ж перевірка з метою забезпечення правильності і законності певних дій та процес відслідковування фактичного виконання планів (Словарь современных, 2002, с. 265).

В економічній науці, зокрема у праці Л. В. Гу-цаленко, контроль розглядався з різних поглядів: як функція управління, як метод пізнання економічних явищ, як наука. Багатоаспектність цього поняття зу-мовлена тим, що теоретичне обґрунтування еконо-мічного змісту контролю ґрунтується на теорії піз-нання та діалектиці (Гуцаленко, 2019, с. 6).

Г. Г. Кірейцев стверджував, що контроль має розглядатись як багатозначне явище, як функція менеджменту і функція обліку, включаючи функ-цію узгодження діяльності об’єктів підприємни-цтва (Кірейцев, 2009, с. 11).

Т. А. Бутинець характеризує контроль як до-сить містке і широке поняття, що охоплює багато функцій і визначень. Автор зазначає, що конт-роль – це економічний інструмент впливу на про-цес господарювання, виявлення небажаних від-хилень у бізнесовій діяльності, збереженні майна власника, одержання максимально можливого прибутку та об’єктивного його розподілу (Бути-нець, 2011, с. 12).

Досить широке тлумачення контролю пропо-нує і В. А. Дерій, розглядаючи його, насамперед, як одну із функцій управління в усіх сферах люд-ської діяльності (Дерій, 2009, с. 49).

Так, контроль є важливою функцією публіч-ної влади, формою впливу народу, населення, громадян на діяльність органів та посадових осіб місцевого самоврядування, органів державно-го управління щодо організації виконання норм права, реалізації суб’єктами правовідносин сво-їх прав і обов’язків, дотримання і захисту прав і свобод людини і громадянина. Не випадково Т. В. Наливайко зазначає, що контроль – це сві-дома діяльність соціального суб’єкта, якій при-таманні пізнавальні, оцінювальні, регулятивні ознаки (Наливайко, 2010, с. 10).

У своєму дослідженні В. Ф. Піхоцький ви-ходить з того, що контроль – неодмінна складова управлінського процесу, без якої управління не від-бувається, він забезпечує зворотний зв’язок у про-цесі, надає інформацію про стан досліджуваного явища чи процесу, дає змогу усувати порушення і запобігати їм. Контроль не є самоціллю, не існує сам по собі, не може здійснюватися хаотично, до-вільно, безпредметно (Піхоцький, 2015, с. 24).

У теорії управління контроль розглядається як явище, функція, процес і система. Такі ви-сновки можна зробити ознайомившись із дослі-дженнями О. І. Сушинського, здійсненими ним у своїй монографії. Науковець визначив контроль як функцію, яку виконує та чи інша інституція з метою відновлення, встановлення, констатування та спрямовування суспільних процесів. З дослі-дження стає зрозумілим, що контроль є владною функцією, що дає можливість відокремити його від інших видів владної діяльності в організацій-ному, нормативному та процесуальному аспек-тах, хоча сам контроль поділяється на владний та соціальний. Такий поділ зроблено залежно від суб’єктивного складу здійснення контролю, а саме: органів влади та суспільства. Досліджую-чи контроль як явище, автор формулює таке його визначення: «контроль як явище є сукупністю інститутів, спрямованих на відновлення, вста-новлення, констатування та спрямування актів усіх інституцій соціуму відповідно до програми розвитку (мається на увазі до інтересів людини, громади та суспільства загалом). Варто зазначи-ти, що поняття «система інститутів контролю у сфері публічної влади (державної влади, місце-вого самоврядування)» та «система інституцій (органів державного контролю, органів конт ролю у місцевому самоврядуванні) контролю» не то-тожні, оскільки поняття «інститути контролю» ширше від поняття «інституції (чи органи) конт-ролю». Соціальний контроль О. І. Сушинський розглядає як динамічну систему цінностей, при-таманних індивіду, певній асоціативній організа-ції та суспільству в цілому. Автор наголошує на тому, що види контролю можна класифікувати: за обсягом контрольних повноважень; ознакою суб’єктів контрольної діяльності чи напрямом спрямування; суб’єктами, що здійснюють контр-оль; сферами контролю; характером відносин суб’єкта контролю з підконтрольним об’єктом; характером контролю; часом проведення конт-ролю тощо (Сушинський, 2002, с. 29–33).

М. Мескон, М. Альберт, Ф. Хедоурі, автори по-пулярного підручника «Основи менеджменту», наголошують на тому, що процес контролю – це

51



діяльність об’єднаних у певну структуру суб’єктів контролю (органів контролю, керівників, конт-ролерів, громадських організацій), спрямована на досягнення найбільш ефективним способом поставлених цілей шляхом організації певних завдань і застосування відповідних принципів, методів, технічних засобів і технології контролю (Мескон, Альберт, Хедоури, 2000, с. 397–405).

Розглядаючи контроль як процес, можна виді-лити такі 3 його етапи: 1) встановлення критеріїв та стандартів (цілей, що піддаються вимірюван-ню); 2) оцінювання фактично досягнутих ре-зультатів відповідно до встановлених критеріїв; 3) вибір однієї з трьох ліній поведінки: не вжива-ти ніяких заходів, усунути відхилення або пере-глянути стандарт (вибір залежатиме від результа-ту, отриманого на другому етапі).

За визначенням Л. М. Пісьмаченко, контроль здебільшого сприймається як негативна діяль-ність, орієнтована на окремі сторони об’єкта; має епізодичний характер; спрямований в минуле, оцінює завершену діяльність; не враховує психо-логічний фактор об’єктів, що перевіряються, їх реакцію; виконується допоміжним персоналом апарату управління; не має регулярних зворот-них зв’язків з об’єктом управління; використовує приблизні оцінки та узагальнюючі вимірники; не відповідає вимогам інтенсивного господарюван-ня (Пісьмаченко, 2008, с. 8).

На окрему увагу заслуговує розгляд питань контролю в органах місцевого самоврядування в працях В. І. Борденюка. Автор акцентує увагу на важливості контролю в місцевому самовряду-ванні та зазначає, що він може розглядатись як одна з основних сторін соціального призначення органів місцевого самоврядування, як функція, як елемент управління, об’єктивно властивий усім органам місцевого самоврядування, оскіль-ки вся їх діяльність (як і діяльність органів ви-конавчої влади) за своїм змістом є управлін-ською, що передбачає прийняття управлінських рішень, організацію виконання та його контроль. В. І. Борденюк наголошує на тому, що «без конт-ролю неможлива ефективна реалізація тих управ-лінських завдань, які покладаються на органи місцевого самоврядування Конституцією і зако-нами України. За визначенням науковця, конт-роль у місцевому самоврядуванні «являє собою систему спостереження, перевірки виконання та інших дій, спрямованих на забезпечення функці-онування розташованих на відповідній території органів, підприємств, установ та організацій ви-могам, встановленим законами України та інши-ми нормативно-правовими актами, у тому числі

рішенням органів місцевого самоврядування» (Борденюк, 2007, с. 468).

Контроль – невід’ємна, обов’язкова складо-ва будь-якої системи управління, що забезпечує якісне та ефективне здійснення управлінської та іншої діяльності. На відміну від моніторингу та оцінювання, контроль має обов’язковий характер та забезпечується шляхом застосування різних підходів і методів. Відповідно моніторинг та оці-нювання є важливими складовими контролю.

На важливості контролю наголошують майже всі дослідники та практики. Як слушно зазнача-ють вітчизняні науковці, контроль – невід’ємний елемент управлінської діяльності, фактор підви-щення її ефективності й подальшого вдоскона-лення (Виконавча влада, 2002, с. 427).

У цьому контексті заслуговує на увагу твер-дження О. Ф. Андрійка про те, що контроль – це об’єктивна реальність розвитку соціальної сис-теми, він певною мірою характерний для всяко-го суспільного ладу. Демократичні процеси, що відбуваються в усіх сферах нашого суспільства, починаючи із переосмислення ролі держави, кар-динальних змін у структурі державної влади та економіки, вносять зміни і в розуміння необхід-ності контролю як об’єктивного явища їх подаль-шого розвитку (Андрійко, 1993, с. 49).

Значний внесок у розкриття сутності поняття контролю зробила Л. В. Дікань, яка у своїй моно-графії зібрала визначення багатьох авторів, а та-кож тлумачення словників. Усі визначення були згруповані й поділені за підходами. Сформульо-вано 5 підходів, за якими контроль – це:

1) певний нагляд або спостереження;2) замір та аналіз виконання планів;3) повторне повернення до раніше розгляну-

того поняття;4) протистояння документальним тверджен-

ням, тобто свідомої протидії тієї інформації, що міститься в документації суб’єкта господарюван-ня, який перевіряється;

5) принцип, стадія процесу, або елемент управління.

Як вважає Л. В. Дікань, «… загальне визначен-ня поняття «контроль» слід розглядати як систему відносин з приводу систематичного спостережен-ня і перевірки ходу функціонування відповідно-го об’єкта деякого суспільного, виробничого або іншого процесу контролюючими органами, уста-новами, уповноваженими особами з метою вста-новлення відхилень об’єкта контролю від заданих параметрів» (Фінансовий контроль, 2009, с. 8, 17).

В економічній науковій літературі можна зна-йти мало описів системи контролю, це стосується

52



і галузі публічного управління та адмініструван-ня. Здебільшого вчені використовують прийом опису системи, але чіткого переліку елементів не наводять. Погоджуємося з думкою О. А. Шевчука, що дослідження управлінської сутності контролю дають змогу абстрагувати його від інших функцій менеджменту і розглядати автономно як систему, яка є множиною елементів, що перебувають у від-ношеннях та зв’язках один з одним, утворюючи певну цілісність (Шевчук, 2011, с. 13–14).

У Лімській декларації керівних принципів контролю, прийнятій на IX Конгресі Міжнарод-ної організації вищих контрольних органів, зазна-чається, що контроль не є самоціллю, він орієнто-ваний на встановлення відхилень від прийнятих стандартів і порушення принципів законності, ефективності та економії витрачання матеріаль-них ресурсів (Лімська декларація, 1997).

З огляду на викладене вище можна дійти вис-новку, що системою контролю може виступати сукупність елементів, цілей, заходів, методів, які безпосередньо пов’язані зі здійсненням процесу контролю.

Аналіз наукової літератури та нормативно-правової бази дає підстави стверджувати, що в інформаційних джерелах відсутнє єдине розумін-ня сутності та структури поняття «публічні фі-нанси». Це унеможливлює ефективне управління ними і створює проблеми в процесі реального розподілу та використання публічних коштів.

Визначення публічним фінансам у широкому розумінні пропонує М. І. Карлін, який публічні фінанси трактує як сукупність державних та міс-цевих фінансів, оскільки вони спільно викорис-товуються населенням на державному чи місце-вому рівнях (Карлін, 2015, с. 54).

У Законі України «Про відкритість викорис-тання публічних коштів» визначається склад пуб-лічних коштів, до яких належать:

– кошти державного бюджету України та міс-цевих бюджетів;

– кредитні ресурси, надані під державні та місцеві гарантії;

– кошти Національного банку та інших дер-жавних банків, державних цільових коштів, Пен-сійного фонду та фондів загальнообов’язкового соціального страхування;

– кошти суб’єктів господарювання державної та комунальної власності, отримані ними від їх господарської діяльності (Про відкритість, 2015).

Таким чином, у законодавстві широко застосо-вується визначення публічних коштів, а об’єкти відносять не лише до державної, а й до комуналь-ної власності.

На нашу думку, до такого типу фінансів можна віднести і фінанси суб’єктів господарювання та неурядових організацій. Зокрема, поділяємо під-хід А. А. Нечай, яка запропонувала таку систему публічних фінансів, які використовуються в су-спільних цілях:

1) публічні фінанси держави, що складаються із суспільних відносин, які виникають з приводу утворення, управління, розподілу (перерозпо-ділу) та використання публічних фондів коштів держави;

2) публічні фінанси органів місцевого само-врядування, які складаються із суспільних відно-син, які виникають з приводу утворення, управ-ління, розподілу (перерозподілу) та використання публічних фондів коштів органів місцевого само-врядування всіх видів;

3) публічні фінанси суспільного (соціально-го) призначення, що складаються із суспільних відносин, які виникають з приводу утворення, управління, розподілу (перерозподілу) публічних фондів коштів, за рахунок яких задовольняються суспільні (соціальні) інтереси, визнані державою чи органами місцевого самоврядування, та які не є державною чи комунальною власністю (Нечай, 2004, с. 56).

Аналізуючи запропоновані визначення, мож-на констатувати, що якщо у першому та друго-му випадках значення публічних фінансів не підлягає сумніву, то в третьому фонди суспіль-ного призначення доцільно розуміти як відмінні від державної та комунальної форми власності об’єкти. Вказане твердження наштовхує на дум-ку про приватний тип власності таких фондів, що не може не викликати запитання та інколи супе-речності й неоднозначності в трактуванні сутнос-ті публічних фінансів як об’єкта контролю.

Публічні фінанси є неодмінним атрибутом функціонування держави, вони забезпечують життєдіяльність усіх сфер суспільного виробни-цтва та є засобом задоволення потреб населення і підвищення його добробуту.

Загалом реалізація механізмів здійснення контролю відбувається в тісній взаємодії конт-ролюючого суб’єкта управління та контрольо-ваного об’єкта управління в єдності їх відносин і діяльності. Сукупність складових і порядок функціонування механізмів здійснення контролю визначаються метою, наявністю ресурсів, можли-востями та конкретними умовами середовища.

Ефективність роботи органів державної влади, органів місцевого самоврядування та суспільства в цілому значною мірою залежить від механізмів здійснення контролю за використанням публічних

53



фінансів, що відображається в законах, рішеннях, розпорядженнях, а також від організації їх виконан-ня. Належній організації контролю за публічними фінансами сприяють наукова обґрунтованість рі-шень, положень та інших нормативних документів, а також своєчасна їх реалізація. Контроль є необхід-ною умовою виявлення та усунення недоліків у ді-яльності контрольованих об’єктів та встановлення причин, що їх породжують, суб’єктами контролю.

Контроль за використанням публічних фінансів здійснюється через штучно створену систему відносин, які забезпечуються органами державної влади, органами місцевого самовря-дування та організаціями громадянського сус-пільства та впливають на об’єкт контролю для досягнення певних цілей публічного управління через прийняття управлінських рішень, при цьо-му утворюють єдність (взаємозв’язок) із зовніш-нім інституційним середовищем, від стану якого залежить її ефективність.

Розкриття суті та змісту механізму здійснення контролю за використанням публічних фінансів неможливе без аналізу якісних та змістових ха-рактеристик усіх базових термінів (див. таблицю).

Отже, як видно з таблиці, поняття механізму, контролю та публічних фінансів мають низку одна-

кових характеристик, які аналізуються в багатьох наукових працях. Водночас є й багато відміннос-тей, які розкривають особливості цих явищ. Їх ме-тодологічний синтез дає змогу не випустити з поля

зору важливі складові, зокрема з метою вироблен-ня насамперед практичної методології контролю.

Висновки та перспективи подальших до-сліджень. У різних сферах та в різних контекстах дослідники застосовують диференційований під-хід до визначення термінів «механізм здійснення контролю», «публічні фінанси», «використання публічних фінансів», «контроль», «контроль за публічними фінансами» та ін. Терміни розкрива-ються як у вузькому, так і в широкому розумінні.

На нашу думку, поняття «механізм здійснен-ня контролю за використанням публічних фі-нансів» можна визначити як складну відкриту систему, що охоплює взаємопов’язані принципи, функції, інституції, норми, методи, інструменти, стимули, засоби, заходи, функціонування яких спрямоване на встановлення відповідності фак-тичного стану використання державних коштів, коштів місцевих бюджетів, коштів підприємств, установ та організацій, що спрямовуються на вирішення питань суспільного значення, законо-давчо (нормативно) визначеним нормам і пара-метрам з метою вдосконалення та регулювання фінансових відносин.

Разом з тим, формуючи механізм здійснення контролю за використанням публічних фінансів,

необхідно враховувати у відповідних нормативно-правових документах та в організаційній діяльнос-ті такі його характеристики: наявність чітких цілей і завдань; окреслення суб’єктів та об’єктів конт-

Термін «механізм» Термін «контроль» Термін «публічні фінанси»

– Система і процес (правові норми, методи, засоби, інструменти заходи тощо);– цілеорієнтація;– інструмент;– типологія механізмів (правові, політичні, економічні, соціальні, духовні);– суб’єктно-об’єктний вплив;– спосіб реалізації публічного управління;– приведення в дію чогось через управлінське рішення;– ресурсне забезпечення

– Система і процес (технології, дії, інституції, правові норми, методи, принципи, інструменти, заходи, документи);– цілеорієнтація (встановлення законності і доцільності; запобігання порушенням та неефективним діям; установлення відхилень від певних параметрів; спрямування дій на підвищення ефективності; підштовхування до певних дій або збереження ситуації без змін);– інструмент управління;– типологія (владні, соціальні);– суб’єктно-об’єктні відносини;– функція управління (порівняння, регулювання, оцінювання, перевірка, аналіз, нагляд, спостереження);– систематичність;– форма впливу на публічне управління;– сукупність інститутів;– система цінностей та відносин;– має часові характеристики;– передбачає стандарти і критерії оцінювання;– спрямованість у минуле і майбутнє;– управлінське рішення (закони, постанови, розпорядження тощо)

– Система (державних фінансів, фінансів місцевого самоврядування, громадських фінансів; власні, кредитні, благодійні, кошти державних установ, суб’єктів господарювання державних і муніципальних утворень);– цілеорієнтація;– інструмент;– відносини з приводу утворення, управління, розподілу та використання коштів;– рівні використання (державний, територіальний, локальний);– ресурс

Якісні характеристики та змістові складові базових термінів, що зумовлюють зміст механізмів здійснення контролю за використанням публічних фінансів

54



ролю; визначення множини способів та періодич-ності функціонування; передбачення ресурсного забезпечення; інституціоналізація; врахування за-лежності функціонування механізму від цінностей та відносин у суспільстві; рівні функціонування (державний, територіальний, локальний) та ін.

Видається доцільним подальші досліджен-ня механізмів здійснення контролю за пуб-лічними фінансами спрямувати на конкретні механізми, а саме їх правове, ресурсне, інсти-туційне, організаційне та інформаційне забез-печення.

Список використаних джерелВеликий тлумачний словник сучасної української мови /

[голов. ред. В. Т. Бусел]. Київ ; Ірпінь : Перун, 2005. 1728 с.

Бобровська О. Ю. Механізми управління економічним розвитком регіонів. Державна економічна політика регіонального розвитку : зб. наук. пр. заочн. конф. : Харків : Вид-во ХарРІ НАДУ «Магістр», 2015.

Енциклопедичний словник з державного управління / уклад. : Ю. П. Сурмін та ін. ; за ред. Ю. В. Ковбасю-ка, В. П. Трощинського, Ю. П. Сурміна. Київ : НАДУ, 2010. 820 с.

Рудніцька Р. М. Механізми державного управління: сут-ність і зміст. Львів : ЛРІДУ НАДУ, 2005. 28 с.

Атаманчук Г. В. Теория государственного управления : курс лекций. М. : Юрид. лит., 1997. С. 38.

Амосов О. Ю. Перетворення механізмів державного ре-гулювання економічного розвитку. Державне управ-ління та місцеве самоврядування : зб. наук. пр. : у 2 ч. Харків : Вид-во ХарРІ НАДУ «Магістр», 2001. Ч. 2. С. 10–16.

Державне управління : слов.-довід. / уклад. : В. Д. Баку-менко (кер. творч. кол.) та ін. ; за заг. ред. В. М. Кня-зєва, В. Д. Бакуменка ; Укр. Акад. держ. упр. при Президентові України ; Ін-т пробл. держ. упр. та міс-цевого самоврядування. Київ : Вид-во УАДУ, 2002. 228 с.

Етимологічний словник української мови : у 7 т. / АН УРСР ; Ін-т мовознавства ім. О.О. Потебні; редкол. О. С. Мельничук (голов. ред.) та ін. Київ : Наук. дум-ка, 1985. Т. 2. 572 с.

Шевчук О. А. Державний фінансовий контроль в Укра-їні: теорія, методологія, практика : автореф. дис. … д-ра екон. наук : 08.00.08 ; Ун-т банківської справи Нац. банку України. Київ. 2014. 44 с.

Усач Б. Ф. Контроль і ревізія: підруч. 3-тє вид., пере-робл. і допов. Київ : Знання–Прес, 2001. 253 с.

Юридический словарь / под ред. С. Н. Братуся. М. : Гос. изд-во юрид. лит., 1953. 781 с.

Популярна юридична енциклопедія / за ред. І. С. Чижа. Київ : Юрінком Інтер, 2003. С. 527.

Словарь современных экономических и правовых тер-минов / под ред. В. С. Кошенкова, В. Н. Шилова. Минск : Амалфея, 2002. 816 с.

Гуцаленко Л. В. Контроль в системі управління. Облік і фінанси. 2019. № 1 (83). С. 6.

Кірейцев Г. Г. Регулювання розвитку бухгалтерського обліку в сільському господарстві : наук. доп. на між-

ReferencesVelykyi tlumachnyi slovnyk suchasnoi ukrainskoi movy /

[holov. red. V. T. Busel]. Kyiv ; Irpin : Perun, 2005. 1728 s.

Bobrovska, O. Yu. (2015). Mekhanizmy upravlinnia ekonomichnym rozvytkom rehioniv. Derzhavna ekonomichna polityka rehionalnoho rozvytku : zb. nauk. pr. zaochn. konf. Kharkiv : KharRI NADU.

Entsyklopedychnyi slovnyk z derzhavnoho upravlinnia / uklad. : Yu. P. Surmin, V. D. Bakumenko, A. M. Mykh- nenko et al. ; za red. Yu.V. Kovbasiuka, V. P. Troshchynskoho, Yu. P. Surmina. 2010. Kyiv : NADU. 820 s.

Rudnitska, R. M. (2005). Mekhanizmy derzhavnoho upravlinnia: sutnist i zmist. Lviv : LRIDU NADU, 28 s. [in Ukrainian].

Atamanchuk, H. V. (1997). Teoryia hosudarstvennoho upravlenyia : kurs lektsyi. M. : Yuryd. lyt. S. 38 [in Rus-sian].

Amosov, O. Yu. (2001). Peretvorennia mekhanizmiv derzhavnoho rehuliuvannia ekonomichnoho rozvytku. Derzhavne upravlinnia ta mistseve samovriaduvannia : zb. nauk. pr. : u 2 ch. Kharkiv : KharRI NADU, Ch. 2. P. 10–16 [in Ukrainian].

Derzhavne upravlinnia : slovnyk-dovidnyk / Uklad.: V. D. Bakumenko (ker. tvorch. kol.), D. O. Beznosenko, I. M. Varzar et al. ; za zah. red. V. M. Kniazieva, V. D. Bakumenka (eds) ; Ukr. Akad. derzh. upr. pry Prezydentovi Ukrainy ; In-t probl. derzh. upr. ta mistsevoho samovriaduvannia. Kyiv : Vyd-vo UADU, 2002. 228 p. [in Ukrainian].

Etymolohichnyi slovnyk ukrainskoi movy : u 7 t. / AN URSR instytut movoznavstva im. O. O. Potebni ; redkol. O. S. Melnychuk (holovnyi red.) et al. Kyiv : Naukova dumka, 1985. Vol. 2. 572 p. [in Ukrainian].

Shevchuk, O. A. (2014). Derzhavnyi finansovyi kontrol v Ukraini: teoriia, metodolohiia, praktyka : avtoreferat dys. … d-ra ekon. nauk : 08.00.08 ; Un-t bankivskoi spravy Nats. banku Ukrainy. Kyiv. 44 p. [in Ukrainian].

Usach, B. F. (2001). Kontrol i reviziia: pidruch. [3-tie vyd., pererobl. i dopov.] Kyiv : Znannia–Pres. 253 p. [in Ukrainian].

Yurydycheskyi slovar / pod red. S. N. Bratusia. M. : Hosudarstvennoe yzdatelstvo iurydycheskoi lyt., 1953. 781 p. [in Russian].

Populiarna yurydychna entsyklopediia / za red. I. S. Chyzha. Kyiv : Yurinkom Inter, 2003. P. 527 [in Ukrainian].

Slovar sovremennыkh эkonomycheskykh y pravovыkh termynov / pod red. V. S. Koshenkova, V. N. Shylova. Minsk : Amalfeia, 2002. 816 p.

55



нар. наук.-практ. конф. Поділ. держ. аграрно-техн. ун-ту, 24–25 верес. 2009 р. Камянець-Подільський, 2009. 28 с.

Бутинець Т. А. Класифікація господарського контролю: міф чи реальність? Вісник Житомирського дер-жавного технологічного університету. Економічні науки. Житомир : ЖДТУ, 2011. №1 (55). С. 12–17.

Дерій В. А. Витрати і доходи підприємств у системі об-ліку та контролю : монографія. Тернопіль : ТНЕУ, Економічна думка, 2009. 272 с.

Наливайко Т. В. Громадський контроль в Україні як ін-ститут громадянського суспільства: теоретико-пра-вовий аспект : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : спец. 12.00.01 – теорія та історія держави і права ; історія політичних і правових учень. Львів, 2010. 18 с.

Піхоцький В. Ф. Система державного фінансового контролю в Україні: концептуальні засади теорії та практики : дис. ... д-ра екон. наук : 08.00.08 / Львів. нац. ун-т ім. І. Франка. Львів, 2015. 40 с.

Сушинський О. І. Контроль у сфері публічної влади: те-оретико-методологічні та організаційно-правові ас-пекти : монографія. Львів : ЛРІДУ УАДУ, 2002. 467 с.

Мескон М. Х., Альберт М., Хедоури Ф. Основы менедж-мента ; пер. с англ. M. : Дело, 2000. 704 с.

Пісьмаченко Л. М. Контролінг в органах державної вла-ди й органах місцевого самоврядування : навч. по-сіб. Київ : НАДУ, 2008. 81 с.

Борденюк В. І. Місцеве самоврядування та державне управління: конституційно-правові основи співвід-ношення та взаємодії : монографія. Київ : Парлам. вид-во, 2007. 576 с.

Виконавча влада і адміністративне право / за заг. ред. В. Б. Авер’янова. Київ : Ін Юре, 2002. 668 с.

Андрійко О. Ф. Державний контроль і тенденції його розвитку в умовах ринкових відносин. Правова дер-жава. 1993. Вип. 4. С. 49–53.

Фінансовий контроль: теорія та методологія: моногра-фія / Дікань Л. В. та ін. Харків : ХНЕУ, 2009. 92 с.

Шевчук О. А. Державний фінансовий контроль: наукова парадигма. Вісник Київ. нац. торгов.-екон. ун-ту. 2011. № 1. С. 41–50.

Лімська декларація керівних принципів контролю, при-йнята IX Конгресом Міжнародної організації вищих контрольних органів (ІНТОСАІ) в 1977 році. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/card/604_001

Карлін М. І. Місцеві платежі в системі публічних фінан-сів України. Наук. зап. Нац. ун-ту «Острозька ака-демія». 2015. Вип. 28. С. 112.

Про відкритість використання публічних коштів : Закон України від 11 лют. 2015 р. № 183-VIII. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/183-19

Нечай А. А. Проблеми правового регулювання публіч-них фінансів та публічних видатків : монографія. Чернівці : Рута, 2004. С. 56.

Hutsalenko, L. V. Kontrol v systemi upravlinnia. Oblik i finansy. Is. 1 (83). 2019. P. 6 [in Ukrainian].

Kireitsev, H. H. (2009). Rehuliuvannia rozvytku bukhhalterskoho obliku v silskomu hospodarstvi : naukova dopovid na mizh nar. nauk.-prakt. konf. Podilskoho derzhavnoho ahrarno-tekhnich. Un-tu, 24–25 veresnia 2009 roku. Kamianets-Podilskyi. 28 p. [in Ukrainian].

Butynets, T. A. (2011). Klasyfikatsiia hospodarskoho kontroliu: mif chy realnist? Visnyk Zhytomyrskoho derzhavnoho tekhnolohichnoho universytetu. Ekonomichni nauky. Zhytomyr : ZhDTU. Is. 1 (55). P. 12–17 [in Ukrainian].

Derii, V. A. (2009). Vytraty i dokhody pidpryiemstv u systemi obliku ta kontroliu : monohrafiia. Ternopil : TNEU, Ekonomichna dumka. 272 p. [in Ukrainian].

Nalyvaiko, T. V. (2010). Hromadskyi kontrol v Ukraini yak instytut hromadianskoho suspilstva: teoretyko-pravovyi aspekt : avtoref. dys. ... kand. yuryd. nauk : spets. 12.00.01 – Teoriia ta istoriia derzhavy i prava ; istoriia politychnykh i pravovykh uchen. Lviv. 18 p. [in Ukrai-nian].

Pikhotskyi, V. F. (2015). Systema derzhavnoho finansovoho kontroliu v Ukraini: kontseptualni zasady teorii ta praktyky : dys. ... d-ra ekon. nauk : 08.00.08. Lviv. nats. un-t im. I. Franka. Lviv. 40 p. [in Ukrainian].

Sushynskyi, O. I. (2002). Kontrol u sferi publichnoi vlady: teoretyko-metodolohichni ta orhanizatsiino-pravovi aspekty: monohrafiia. Lviv : LRIDU UADU. 467 p. [in Ukrainian].

Meskon, M. Kh., Albert, M., Khedoury, F. (2002). Osnovы menedzhmenta ; per. s anhl. M. : Delo, 704 p. [in Rus-sian].

Pismachenko, L. M. (2008). Kontrolinh v orhanakh derzhavnoi vlady y orhanakh mistsevoho samovriaduvannia : Navch. posib. Kyiv : NADU. 81 p. [in Ukrainian].

Bordeniuk, V. I. (2007). Mistseve samovriaduvannia ta derzhavne upravlinnia: konstytutsiino-pravovi osnovy spivvidnoshennia ta vzaiemodii : monohrafiia. Kyiv : Parlam. vyd-vo. 576 p. [in Ukrainian].

Vykonavcha vlada i administratyvne pravo / za zah. red. V. B. Averianova (eds). Kyiv : In Yure, 2002. 668 p. [in Ukrainian].

Andriiko, O. F. (1993). Derzhavnyi kontrol i tendentsii yoho rozvytku v umovakh rynkovykh vidnosyn. Pravova derzhava. Is. 4. P. 49–53 [in Ukrainian].

Dikan, L. V. et al. (2009). Finansovyi kontrol: teoriia ta metodolohiia : monohrafiia. Kharkiv : KhNEU. 92 p. [in Ukrainian].

Shevchuk, O. A. (2011). Derzhavnyi finansovyi kontrol: naukova paradyhma. Visnyk Kyiv. natsionalnoho torhovelno-ekonomichnoho universytetu. Is. 1. P. 41–50 [in Ukrainian].

Limska deklaratsiia kerivnykh pryntsypiv kontroliu, pryiniata IX Konhresom Mizhnarodnoi orhanizatsii vyshchykh kontrolnykh orhaniv (INTOSAI) v 1977 rotsi. Retrieved from: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/card/604_001

56



Лапоша Дмитро Юрійович,аспірант кафедри економічної політики та врядування,Національна академія державного управління при Президентові України,03057, Україна, м. Київ, вул. Антона Цедіка, 20

Цитування: Лапоша Д. Ю. Сутність, зміст та характе-ристики механізму здійснення контролю за використан-ням публічних фінансів. Вісн. НАДУ. Серія «Державне управління». 2020. № 4 (99). C. 48–56.



Laposha, Dmytro Yu.,Postgraduate student, Department of Regional Administration, Local Self Government and Urban Management,National Academy for Public Administration under the President of Ukraine,20, Antona Tsedyka St., Kyiv, 03057, UkraineE-mail: [email protected]://orcid.org/0000-0001-5090-4778

Citation: Laposha, D. Yu. (2020). Sutnist, zmist ta kharakterystyky mekhanizmu zdiisnennia kontroliu za vykorystanniam publichnykh finansiv [Essence, content and characteristics of the mechanism for exercising control over the use of public finance]. Bulletin of the NAPA. Series «Рublic Аdministration». Is. 4 (99). P. 48–56 [in Ukrainian].



Karlin, M. I. (2015). Mistsevi platezhi v systemi publichnykh finansiv Ukrainy. Naukovi zapysky Natsionalnoho universytetu «Ostrozka akademiia». Is. 28. P. 112 [in Ukrainian].

Pro vidkrytist vykorystannia publichnykh koshtiv : Zakon Ukrainy. Retrieved from: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/183-19

Nechai, A. A. (2004). Problemy pravovoho rehuliuvannia publichnykh finansiv ta publichnykh vydatkiv : monohrafiia. Chernivtsi : Ruta. P. 56 [in Ukrainian].

57



УДК 35.073.1:81.272 (477)DOI 10.36030/2310-2837-4(99)-2020-57-68

ВПЛИВ ІНСТИТУТУ ПРЕЗИДЕНТСТВА НА ФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВНОЇ МОВНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

О. М. Кантур,Національна академія державного управління при Президентові України

У статті проаналізовано діяльність усіх президентів незалежної України та окреслено їхню роль у питаннях формування державної мовної політики у 1991–2020 рр. Охарактеризовано три ключових закони та консти-туційні положення, на основі яких відбувалося створення нормативно-правових актів у сфері функціону-вання державної та інших мов в Україні. Зроблено спробу узагальнити законодавчу базу цього періоду для розуміння напряму подальших досліджень щодо вдосконалення правового врегулювання мовного питання.Ключові слова: державна мова; державна мовна політика; мовні відносини; мовне законодавство; мовна ситуація; президенти України.

THE INFLUENCE OF THE INSTITUTION OF PRESIDENCY ON THE FORMATION OF THE STATE LANGUAGE POLICY OF UKRAINE

O. M. Kantur,National Academy for Public Administration under the President of Ukraine

The article analyzes the activities of all presidents of independent Ukraine and outlines their role in the formation of Ukraine's language policy in 1991–2020. Three key laws and constitutional provisions are described, based on which normative legal acts in the sphere of functioning of the state and other languages in Ukraine were created. An attempt has been made to generalize the legal framework of these years to understand the direction of further work to improve the legal regulation of the language issue.Keywords: state language; state language policy; language relations; language legislation; language situation; presidents of Ukraine.

© Кантур О. М., 2020

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими та прак-тичними завданнями. Протягом усієї історії не-залежності України питання мовного врегулю-вання завжди відігравало особливо важливу роль у суспільстві. Адже саме мова є одним з головних атрибутів суверенності кожної держави. Після розпаду Радянського Союзу Українська держава отримала у спадок не лише штучно нав’язані то-талітарним режимом культурні цінності та мовні орієнтири, а й недосконале законодавство у сфері реалізації державної мовної політики, яке забез-печувало панівний стан російської мови на тере-нах України. Відсутність стійкої державної мов-ної політики та колізії у правовому полі нерідко використовувалися політичними групами для того, аби продукувати в українському суспільстві суперечливі та ворожі настрої; відволікати увагу соціуму від економічних і соціальних проблем; забезпечувати сприятливе підґрунтя для виправ-дання подальшої агресії з боку Російської Федера-ції з метою уникнення правової відповідальності, передбаченої нормами міжнародного права. До того ж у сучасних умовах гібридної війни з РФ створення повноцінної законодавчої бази у сфері

мовної політики набуває особливого значення в контексті національної безпеки держави.

Аналіз останніх публікацій за проблемати-кою та визначення невирішених раніше час-тин загальної проблеми. Проблема формування мовної політики є важливим об’єктом для ви-вчення як лінгвістичних, так і політичних наук, результати дослідження якої відображено в пра-цях українських і зарубіжних учених.

Наукове опрацювання питання функціонуван-ня мовної політики в Україні стало можливим лише на початку 90-х рр. ХХ ст. Першою такою працею можна вважати монографію І. Дзюби «Ін-тернаціоналізм чи русифікація?», написану ще в середині 60-х рр., але видану вже в незалежній Україні (Дзюба, 1998). У ній уперше порушува-лося питання викорінення української мови з усіх суспільних сфер тодішньої України, охарактери-зовано вплив денаціоналізації на моральний стан суспільства. Про роль мови у становленні нації писали у своїх працях П. Гриценко (2018), Л. Ма-сенко (2010), А. Погрібний (2003), О. Пономарів (1990), Я. Радевич-Винницький (1997) та ін. Пи-танням сучасної мовної політики у державотвор-чих процесах і державному управлінні зокрема

58



присвячено роботи Б. Ажнюка (2017), В. Гошов-ської (2013), Г. Євсєєвої (2008), О. Куця (2004), О. Литвиненка (2018), І. Лопушинського (2012), О. Сергєєвої (2007). Ретроспективний огляд нор-мативно-правового законодавства з питань мов-ної політики за період незалежності можна про-стежити в розвідках Т. Приступенко (2018). А в дослідженнях Ю. Бестерс-Дільгер (2010), Н. Кісс (2019), Т. Марусика (2015) та Л. Масенко (2018; 2019) здійснено аналіз політичної риторики щодо мовного питання в розрізі діяльності президентів України.

Утім, поряд із розмаїттям опублікованих праць, пов’язаних із мовним питанням у держа-вотворчому процесі, системного і повного дослі-дження проблеми формування мовної політики України за часів діяльності кожного з шести пре-зидентів України поки не існує.

Мета статті – визначити роль кожного з шес-ти президентів України у формуванні мовної по-літики в частині забезпечення належного функці-онування української мови як державної.

Мета статті реалізується через такі завдання: дослідити нормативно-правові акти з питань за-безпечення функціонування української мови як державної, що були напрацьовані протягом ка-денцій кожного з президентів України, здійсни-ти їхній аналіз і впорядкування, показати цілісну картину державної мовної політики України за три десятиліття незалежності, на основі резуль-татів дослідження сформулювати рекомендації щодо її вдосконалення.

Виклад основного матеріалу. У боротьбі за власну національну ідентичність, незалежну дер-жаву та самобутність української культури питан-ня мови завжди відігравало надзвичайно важливу роль, передусім як головний націєтворчий компо-нент. До того ж воно нерідко використовувалося політичною елітою в необхідному для неї ключі. Подібні спроби маніпуляцій у мовному вимірі ви-кликали значний суспільний резонанс і спротив із боку полімовного населення. Зрештою, форму-вання загальнодержавної мовної політики безпо-середньо залежало від того, які зовнішньополі-тичні орієнтири мала чинна влада.

У 1991 р., коли Україна здобула незалежність, вона отримала у спадок законодавство Радянсько-го Союзу. Зокрема, йдеться про ту його частину, яка регулювала мовні відносини в незалежній Україні. Так, залишалася чинною Конституція Української РСР 1978 р., яка юридично закріплю-вала статус української мови як державної, але водночас дозволяла використовувати у соціаль-но-побутовій сфері життя російську мову. Разом з

тим продовжував діяти Закон «Про мови в Украї н-ській РСР», який був ухвалений 28 жовтня 1989 р. Незважаючи на те, що в ньому закріплювався ста-тус української мови як державної, він продовжу-вав просувати та легалізовувати статус російської мови на теренах України як мови міжнаціональ-ного спілкування народів Радянського Союзу і, як наслідок, держава мала б забезпечувати вільне користування нею (Про мови, 1989). До того ж за-кон установлював, що російська мова може бути мовою роботи та діловодства (ст. 11), мовою тех-нічної й проєктної документації (ст. 13), мовою ви-ховання та освітнього процесу (ст. 25–28), а також використана для оформлення науково-дослідних робіт (ст. 30) тощо (Про мови, 1989). Завдяки тако-му потужному юридичному фундаменту, який був закладений радянською законодавчою системою, зросійщення української нації тривалого і в період становлення незалежності Україні. Тож викорис-тання російської мови переважало в усіх сферах життя суспільства.

Незважаючи на притаманні йому недоліки, Закон «Про мови в Українській РСР» (Про мови, 1989) лише з незначними правками, внесеними у 1995 та 2003 рр., протягом 22 років вважався ба-зовим для більшості нормативно-правових актів, з яких формувалася мовна політика України.

В історії України 1991 р. ознаменувався не лише відновленням нашою державою неза-лежності, а й приходом до влади першого Пре-зидента – до того Голови Верховної Ради УРСР Л. Кравчука. Утім, варто зазначити, що протягом його президентства відбулися основні державні процеси, що сприяли становленню України як незалежної держави. Така позиція знайшла під-тримку в тогочасному суспільстві та дала змогу закріпити за Л. Кравчуком статус першого пре-зидента-державника, який намагався сприяти формуванню проукраїнського вектору розвитку держави, що значною мірою було на руку його політичним опонентам. Адже тогочасні напрацю-вання у сфері мовної політики стосувалися біль-шою мірою саме освіти. За часи його президент-ства було збільшено кількість україномовних шкіл, що було зумовлено чисельністю етнічного населення, яке становило 72,7 % згідно з пере-писом 1989 р. (Національний склад УРСР, 1989). Звичайно ж, подібне рішення викликало спротив населення Сходу країни, зокрема воно розціню-валося як примусова політика українізації. Варто зазначити, що така реакція залишиться звичною моделлю поведінки для Сходу України на будь-які намагання законодавчо підтримати розвиток української мови. Знову ж таки, як правило, ці

59



настрої підтримуються та підсилюються завдяки ініціативам тих чи інших політиків, що лобіюють питання мовного законодавства, в якому зацікав-лена політична еліта, представниками якої вони є. Отже, період президенства Л. Кравчука все ж можна розцінювати як початок боротьби укра-їнської мови за панівне місце в суспільстві не-залежної України. Певна річ, докладених зусиль виявилося недостатньо, адже вони охоплювали переважно освітню сферу, у той час як законо-давча база, ЗМІ та соціально-культурна сфери су-спільного життя продовжували зросійщуватися.

У 1994 р. відбулися дострокові президентські вибори, перемогу в яких здобув Л. Кучма. У своїй передвиборчій програмі він зосередив увагу елек-торату саме на мовному питанні. «Кучма одно-часно сигналізував повернення до ідеї «одна на-ція – дві мови», яку не випадково в модифікованій формі «дві мови – один народ» можна побачити в програмі Партії регіонів» (Бестерс-Дільґер, 2010, с. 90). Власне, якщо розглядати мовну політику того часу, її можна охарактеризувати неоднознач-но. За час своєї першої каденції (1994–1999 рр.) Л. Кучма не виконав свою передвиборчу обіцянку щодо закріплення за російською мовою статусу державної. Однак завдяки просуванню подібних наративів у ЗМІ йому вкотре вдалося актуалізу-вати це питання.

Водночас у другій половині 90-х рр. ХХ ст. було ухвалено низку законодавчих ініціатив, що стосувалися мовного законодавства. Так, у 1996 р. була прийнята Конституція України, ст. 10 якої закріплювала за українською мовою статус дер-жавної. Разом з тим продовжував діяти основний мовний Закон «Про мови в Українській РСР» 1989 р., що спричинило відсутність юридичних механізмів захисту української мови.

У 1997 р. Указом Президента України було створено Раду з питань мовної політики при Президентові України, основним завданням якої було проведення ефективної роботи, пов’язаної з розробкою пропозицій щодо формування мов-ної політики, створення необхідних умов для функціонування державної мови в усіх сферах суспільного життя, вільного розвитку, викорис-тання і захисту російської, інших мов національ-них меншин України (Про Раду, 1997). Уже на-ступного року було ухвалено Закон України «Про кінематографію», згідно з яким фільми в україн-ському прокаті повинні бути продубльовані укра-їнською або ж мати українські субтитри. Цей за-кон не містив норми контролю його виконання, тому де-факто він не був реалізований (Про кіне-матографію, 1998).

Важливе значення для конкретизації консти-туційної норми щодо державної мови мало офі-ційне тлумачення ст. 10 Конституції, надане Кон-ституційним Судом України 14 грудня 1999 р., який у своєму рішенні проголосив, що «поло-ження ч. 1 ст. 10 Конституції України, за яким «державною мовою в Україні є українська мова», треба розуміти так, що українська мова як дер-жавна є обов’язковим засобом спілкування на всій території України у здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються за-коном (ч. 5 ст. 10 Конституції України) (Рішення Конституційного Суду, 1999).

Під час президентської кампанії у 1999 р. Л. Кучма знову вдався до тези офіційної двомов-ності в країні. До того ж його передвиборчі обіцян-ки підсилилися відповідними законодавчими ініці-ативами. Зокрема, він дозволив складати вступні іспити до закладів вищої освіти російською мовою.

Державну мовну політику під час другого тер-міну президенства Л. Кучми також можна охарак-теризувати як білінгвістичну. Адже у 2003 р. була ратифікована Європейська хартія регіональних мов і мов меншин. Неоднозначність тлумачення статей згаданого документа вкотре призвела до використання його як юридичного механізму за-хисту російської мови, оскільки на підставі окре-мих хибно витлумачених положень вона підпада-ла під категорію мов, що потребують захисту й підтримки. Того ж 2003 р. затверджено Державну програму розвитку і функціонування української мови на 2004–2010 роки.

Знову ж таки саме під час каденції Л. Кучми у 2000 р. було створено Державний комітет інфор-маційної політики, телебачення та радіомовлення України, у межах якого діяв Департамент мовної політики. Однак його повноцінна робота розпоча-лася лише у 2003 р. Варто зазначити, що створення цілого урядового органу, завданням якого була б ре-алізація мовної політики, дає підстави вважати, що політикум усвідомлював необхідність і важливість провадження мовної політики. Однією із суспільно важливих ініціатив вищезгаданого відомства стала ідея очільника Національної ради з питань теле-бачення і радіомовлення відмовити у ліцензії тим радіостанціям, які не мовлять українською мовою. Незважаючи на те, що ця ідея так і залишилася лише ідеєю, у суспільстві почали порушувати пи-тання регулювання ЗМІ саме у мовному вимірі.

За півтора десятиліття незалежності було ухвалено низку законодавчих актів, що регу-

60



люють порядок застосування мов в Україні, зо-крема такі закони України: «Про громадянство України» від 8 жовтня 1991 р.; «Про військовий обов’язок і військову службу» від 25 березня 1992 р.; «Про національні меншини в Україні» від 25 червня 1992 р.; «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 р.; «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» від 16 листопада 1992 р.; «Про статус суддів» від 15 грудня 1992 р.; «Про телебачення і радіомовлення» від 21 груд-ня 1993 р.; «Про освіту» від 23 березня 1996 р.; «Про звернення громадян» від 2 жовтня 1996 р.; «Про рекламу» від 3 липня 1996 р.; «Про Кон-ституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 р.; «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р.; «Про видавничу справу» від 5 червня 1997 р.; «Про систему Суспільного теле-бачення і радіомовлення України» від 18 липня 1997 р.; «Про кінематографію» від 13 січня 1998 р.; «Про затвердження Конституції Автономної Рес-публіки Крим» від 23 грудня 1998 р.; «Про міс-цеві державні адміністрації» від 9 квітня 1999 р.; «Про загальну середню освіту» від 13 травня 1999 р.; «Про громадянство України» в редакції від 18 січня 2001 р.; «Про вищу освіту» від 17 січ-ня 2002 р.; «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» від 15 травня 2003 р.; «Про телекомунікації» від 18 листопада 2003 р. та інші нормативно-правові акти (Законо-давство України).

Аналіз вищезгаданих законодавчих актів, пов’язаних із використанням мов у різних галу-зях, засвідчує, що відповідні правові норми за-проваджуються відсильним і регламентуючим методами. Як приклад першого з названих мето-дів можуть слугувати, наприклад, ст. 11 Закону України «Про інформацію» (1992 р.), де йдеться про те, що «мова інформації визначається За-коном «Про мови в Україні», іншими законо-давчими актами України в цій галузі, міжнарод-ними договорами та угодами, ратифікованими Україною» (Про інформацію, 1992); ст. 6 Закону України «Про кінематографію» (1998 р.), в якій зазначено, що «застосування мов у галузі кінема-тографії здійснюється згідно зі ст. 10 Конституції України» (Про кінематографію, 1998).

Відповідно прикладом регламентуючого ме-тоду є ст. 56 Закону України «Про Конститу-ційний Суд України» (1996 р.), де йдеться, що «у Конституційному Суді України провадження ведеться, рішення, ухвали приймаються, висно-вки даються та оприлюднюються державною мовою. Учасники конституційного проваджання, які не володіють державною мовою, мають пра-

во користуватися послугами перекладача» (Про Конституційний Суд, 1996).

Не було виправдано сподівань українсько-го суспільства на покращення мовної ситуації в Україні і за президенства В. Ющенка (2005– 2010 рр.). Його слабкість як державного діяча виразно виявилася і в ставленні до мовної полі-тики. Через уведення в дію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, що стала од-ним із основних документів, до якого апелювали противники зміцнення статусу і розвитку україн-ської мови, В. Ющенко так і не зміг повноцінно провадити політику українізації. У 2006 р. під час засідання Загальнонаціонального круглого столу було підписано Універсал національної єдності, який регламентував те, що держава мала забез-печити «всебічний розвиток і функціонування української мови як державної та мови офіційно-го спілкування у всіх сферах суспільного життя на всій території України як основи самоідентифіка-ції народу і держави» (Універсал національної єд-ності, 2006). Однак, аби уникнути мовного розко-лу в суспільстві, «Партія регіонів» пролобіювала гарантоване кожному громадянинові право вільно використовувати «в усіх життєвих потребах» ро-сійську чи іншу рідну мову «відповідно до Кон-ституції України та Європейської хартії регіональ-них мов або мов меншин» (Універсал національної єдності, 2006). Лише наприкінці свого президент-ського терміну В. Ющенко затвердив Концепцію державної мовної політики, яка мала на меті спри-яти українізації суспільства, в тому числі передба-чала «розширення застосування української мови в засобах масової інформації, сфері культури, осві-ти і науки» (Про Концепцію, 2010).

Відсутністю стійкої державницької позиції щодо мовного питання скористалися проросій-ські політичні сили, які здобули перемогу на президентських виборах 2010 р. Політика ново-го Президента України, лідера «Партії регіонів» В. Януковича, мала діаметрально протилежний вектор щодо діяльності попередньої влади. Так, замість політики поступової українізації відбуло-ся інтенсивне повернення до реалізації політики двомовності в країні. Яскравим прикладом стало призначення Міністром освіти і науки України Д. Табачника, однією з перших ініціатив якого стало звернення до Президента України щодо скасування Концепції державної мовної політи-ки (Макарець, 2017), ухваленої В. Ющенком. До того ж розпочалося активне напрацювання саме мовного законодавства, яке дало б змогу юри-дично закріпити ідею полімовності українців. Зокрема, у 2010 р. до Верховної Ради України

61



надійшов законопроєкт «Про мови в Україні» (Про мови, 2010), який набув значного розголосу в суспільстві, адже містив цілу низку статей, які б дали змогу російській мові посісти домінуючу позицію в українському суспільстві. Усвідомлю-ючи складну та напружену ситуацію, зумовлену поданням цього законопроєкту, спікер Верховної Ради України В. Литвин відправив його до цілої низки провідних українських і зарубіжних про-фільних інституцій, зокрема Високому комісару ОБСЄ з питань національних меншин К. Волле-беку та Венеціанській комісії, Інституту украї-нської мови, Інституту мовознавства ім. О. По-тебні, Інституту політичних та етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України. Всі вони констатували непропорційно велику підтримку російської мови та зауважили, що ухвалення цьо-го документа лише посилить розкол суспільства саме на мовному ґрунті. Зрештою, законопроєкт був знятий із розгляду, однак до парламенту було внесено інший, змінений варіант – «Про засади державної мовної політики» (Про засади, 2012), який було ухвалено 3 липня 2012 р. Як наслі-док російська мова здобула статус регіональної у більшості південно-східних регіонів країни. Відбулося це, насамперед, через те, що в цьому законі не було однозначного визначення поняття «регіон», що, відповідно, відкрило можливість для міських та обласних рад ухвалювати подібні рішення незважаючи на те, що ці питання не на-лежать до компетенції місцевих органів влади.

Протягом перших шести місяців після ухва-лення Закону України «Про засади державної мовної політики» відбувалися так звані «паради регіональних мов». «У 9 регіонах країни статусу регіональної набула російська мова. Закарпаття визнало лише «особливий статус» угорської, ру-мунської та русинської мов. Водночас на Оде-щині влада відмовилася визнавати регіональною болгарську мову» (Дмитрук, 2013). За даними аналітичного огляду «Становище української мови в України в 2012 році», оприлюдненими рухом «Простір свободи», «в Україні вперше за роки незалежності зменшилася частка школярів, які навчаються українською мовою; книг україн-ською мовою надруковано менше половини від загального тиражу; на телебаченні, радіо, пре-сі та в сфері послуг стала домінувати російська мова» (Аналітичний огляд, 2012).

Цілком природно, що така ситуація викликала обурення суспільства, що разом з іншими фак-торами спричинили Революцію гідності, внаслі-док якої В. Янукович самоусунувся від виконан-ня обов’язків Президента. Тимчасово обов’язки

Президента України були покладені на голову Верховної Ради О. Турчинова. Тоді ж парламент ухвалив Закон України «Про визнання таким, що втратив чинність, Закону України «Про засади державної мовної політики» (Про визнання, 2012), який не був підписаний. Однак таким рішенням швидко скористалася російська пропаганда.

У 2014 р. в Україні відбулися позачергові президентські вибори, перемогу в яких здобув П. Порошенко. Проте питання основного зако-ну, який регулює мовне питання в Україні, зали-шалося відкритим. Незважаючи на це, протягом 2014–2019 рр. було створено цілу низку право-вих механізмів, які закріплювали і покращували статус української мови у правовому полі. Так, у 2015 р. було утворено Раду з питань національ-ної єдності, однією із головних функцій якої ста-ло напрацювання пропозицій щодо провадження державної мовної політики.

У 2016 р. 57 народних депутатів звернулися з поданням до Конституційного Суду України з метою визначення статусу Закону України «Про засади державної мовної політики». 28 лютого 2018 р. Суд визнав закон неконституційним «у зв’язку з порушенням процедури його ухвален-ня» (Рішення Конституційного Суду, 2018). Після цього в галузі мовного законодавства утворили-ся юридичні прогалини, оскільки регулювання мовних відносин регулювалося лише ст. 10 Кон-ституції України. Однак протягом 2016–2018 рр. було ухвалено цілу низку законів, які мали на меті закріпити статус української мови у засобах масової інформації. Зокрема, у 2016 р. парламент ухвалив Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про телебачення і радіомов-лення» (щодо частини пісень державною мовою в музичних радіопрограмах і радіопередачах)», який установив так звані квоти на українськомов-ний продукт на радіостанціях (Про телебачення, 2016). У 2017 р. набув чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо мови аудіовізуальних (електронних) засо-бів масової інформації» (Про внесення, 2017), який збільшив частку українськомовного про-дукту на телебаченні шляхом квотування. Зро-зуміло, що ухвалення цих законів не вирішува-ло проблему двомовності в Україні, однак воно значною мірою збільшило домінантну позицію української мови в соціогуманітарній сфері. Вар-то додати, що того ж року набув чинності Закон України «Про освіту» (2017), завдяки якому укра-їнська мова стала єдиною мовою освітнього про-цесу. Його ухвалення викликало шквал критики з боку Молдови, Румунії, Польщі, а надто Росії

62



й Угорщини. Однак Венеційська комісія визна-ла документ юридично унормованим і порадила лише збільшити перехідний період для впрова-дження окремих положень закону (Opinion on the Provisions, 2017).

Верховна Рада України 25 квітня 2019 р. ухва-лила Закон України «Про забезпечення функці-онування української мови як державної» (Про забезпечення, 2019). Указаний закон закрив біль-шість проблемних питань щодо статусу україн-ської мови.

Зокрема, Закон визначає, що «єдиною держав-ною (офіційною) мовою в Україні є українська мова» (ст. 1). «Закон регулює функціонування і застосування української мови як державної у сферах суспільного життя, визначених цим Зако-ном, на всій території України. Дія цього Закону не поширюється на сферу приватного спілкуван-ня та здійснення релігійних обрядів» (ст. 2). Крім того, Закон покликаний захищати державний «статус української мови»; сприяти утверджен-ню «української мови як мови міжетнічного спіл-кування в Україні»; «функціонування державної мови як інструмента об’єднання українського суспільства, засобу зміцнення державної єдності та територіальної цілісності України, її незалеж-ної державності і національної безпеки», а також «застосування української мови як державної на всій території України у сферах суспільного життя, …а також у міжнародному спілкуванні, під час здійснення посадовими та службовими особами представницьких функцій»; сприяти розвит ку Української мови для зміцнення наці-ональної ідентичності, збереження національної культури, традицій, звичаїв, історичної пам’яті та забезпечення її подальшого функціонування як державотворчого чинника української нації»; всебічно сприяти підтримці української мови (ст. 3) (Про забезпечення, 2019).

Закон передбачає, що «кожний громадянин України зобов’язаний володіти державною мо-вою» (ч. 1 ст. 6).

У ч. 1 ст. 9 наведено перелік осіб, які зобов’я-зані «володіти державною мовою та застосову-вати її під час виконання службових обов’язків». Серед них – державні високопосадовці, службов-ці, адвокати, нотаріуси, педагоги, медичні пра-цівники, тощо (Про забезпечення, 2019).

Рівень володіння державною мовою зазначе-них у ч. 1 ст. 9 Закону осіб «засвідчується дер-жавним сертифікатом про рівень володіння дер-жавною мовою, що видається Національною комісією зі стандартів державної мови» (ч. 2 ст. 10) (Про забезпечення, 2019).

Законом передбачено застосування державної мови в роботі органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів міс-цевого самоврядування, підприємств, установ та організацій державної і комунальної форм влас-ності (Про забезпечення, 2019).

Також у Законі визначено, що «мовою освіт-нього процесу в закладах освіти є державна мова», при цьому «особам, які належать до на-ціональних меншин України, гарантується право на навчання в комунальних закладах освіти для здобуття дошкільної та початкової освіти, поряд із державною мовою, мовою відповідної націо-нальної меншини України» (ст. 21) (Про забезпе-чення, 2019).

Закон регулює застосування державної мови у сфері користувацьких інтерфейсів комп’ютерних програм та вебсайтів (ст. 27), у сфері обслугову-вання споживачів (ст. 30), у сфері діловодства, документообігу, листування і звітності (ст. 37), а також у назвах органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування (ст. 39) (Про забезпе-чення, 2019).

Законодавчим актом запроваджується посада Уповноваженого із захисту державної мови для «сприяння функціонуванню української мови як державної у сферах суспільного життя на всій тери-торії України». Зокрема, Уповноважений здійснює «захист української мови як державної; забезпечує моніторинг виконання законодавства про державну мову; розглядає скарги фізичних і юридичних осіб на дії та бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування… щодо дотри-мання вимог законодавства про державну мову» тощо (ст. 49) (Про забезпечення, 2019).

Крім того, у Законі визначено відповідаль-ність за порушення його вимог. Вони наберуть чинності через три роки з дня набрання чинності цим Законом (16 липня 2019 р.) (Про забезпечен-ня, 2019).

У 2020 р. завдяки перемозі В. Зеленсько-го на президентських виборах та проведенню дострокових парламентських виборів вкотре активізувався рух проросійських політичних сил. Відтак не встиг закон набути чинності, як 21 червня 2019 р. до Конституційного Суду Украї-ни надійшло подання 51 народного депутата, які висловили прохання перевірити на відповідність Конституції Закон України «Про забезпечення функціонування української мови як державної». У вказаному поданні депутати запропонували ви-знати закон «таким, що не відповідає Конституції України» (Конституційне подання, 2019).

63



Наприкінці серпня 2019 р., у перші дні роботи парламенту ІХ скликання, депутати від Опозицій-ної платформи «За життя» (ОПЗЖ) зареєстрували два законопроєкти, завданням яких було перегля-нути мовну політику. Законопроєкт «Про внесення змін до Закону України «Про освіту» (Про внесен-ня змін, 2019), поданий для унеможливлення пере-ходу шкіл з російською мовою навчання на викла-дання державною мовою, та законопроєкт «Про мови в Україні» (Про мови, 2019) фактично мали б замінити собою нещодавно ухвалений закон про функціонування української мови як державної. 6 грудня 2019 р. Венеційська комісія оприлюднила висновки щодо закону про забезпечення функці-онування української мови як державної (Opinion on the Law, 2019). У рішенні йдеться про те, що чинний закон має кілька проблемних моментів, які слід переглянути. У законі не прописані права нац-меншин, а тому, доки не буде ухвалений окремий присвячений цьому закон, імплементацію наявно-го Закону варто припинити. Водночас експерти ра-дять скасувати механізм санкцій або, принаймні, зробити його недієвим. Також вони запропонували усунути положення, які «передбачають диферен-ційоване ставлення до мов корінних народів, мов національних меншин, що є офіційними мовами ЄС, та мов національних меншин, що не є офіцій-ними мовами ЄС» (Opinion on the Law, 2019). Але саме за допомогою такого інструменту розробни-ки мовного закону намагалися усунути дисбаланс, який сприяв домінуванню російської мови над мовами інших нацменшин і перешкоджав їх нор-мальному розвитку.

Крім того, депутат від «Слуги народу» М. Бу-жанський вніс до парламенту законопроєкт про скасування закону про мову, спираючись на рішен-ня Венеційської комісії. Згодом цю ініціативу від-кликали, але натомість з’явилась інша. М. Бужан-ський («Слуга Народу») та О. Волошин (ОПЗЖ) зареєстрували два законопроєкти: «Про внесення змін до Закону України «Про освіту» (Про внесен-ня змін, 2020) та «Про внесення змін до Регламен-ту Верховної Ради України (щодо мови роботи)» (Про внесення змін до Регламенту, 2020).

У липні 2020 р. Верховна Рада України мала намір розглянути ще один законопроєкт М. Бу-жанського № 2362 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо навчання дер-жавною мовою в закладах освіти». Документом передбачалося внесення змін до законів про мову і про освіту та запропоновано перенесення з 2020 на 2023 р. перехід російськомовних 5–11-х класів на навчання українською мовою (Про внесення змін, 2020). Зазначені законопроєкти викликали

великий спротив у суспільстві. Проти нього ви-ступило Міністерство освіти і науки України та освітянська спільнота. 16 липня 2020 р. під Вер-ховною Радою відбулася багатолюдна акція на за-хист державної мови. Законопроєкт так і не був розглянутий парламентом, і «1 вересня 2020 року близько 200 тисяч учнів, які раніше навчалися російською, перейшли на навчання українською мовою» (Щур, Горбатенко, 2020).

Разом з тим Конституційний Суд 7 липня 2020 р. почав розгляд подання 51 депутата щодо відпо-відності Конституції Закону України «Про за-безпечення функціонування української мови як державної» (Розгляд справи, 2020).

Нормалізації мовної ситуації в сучасній Украї-ні перешкоджає її надмірна політизація. Мовна тема використовується політичними силами різ-них спрямувань для досягнення власних цілей та реалізації інтересів. Водночас це сфера, в якій досі держава так і не сформулювала комплексної стратегії, а в суспільстві не досягнуто консенсусу між різними групами інтересів.

Висновки та перспективи подальших дослі-джень. Питання мови в українському державо-творенні залишається одним з найактуальніших. За майже тридцятилітню історію існування неза-лежної України держава, зокрема і всі шість пре-зидентів, так і не завершили процес формування цілісної мовної політики, яка б давала змогу без-перешкодно функціонувати українській мові як державній в усіх сферах суспільного життя на всій території України, одночасно забезпечуючи співіснування мов національних меншин у міс-цях їхнього компактного проживання.

Розвиток української мовної політики нероз-ривно пов’язаний із загальнополітичним про-цесом в Україні і зміною політичних циклів, яка де-юре і де-факто відбувається після кожних пре-зидентських виборів. Так, за Л. Кравчука розпо-чалась поступова дерусифікація в освіті й інших сферах суспільного життя, що було спричинено відновленням незалежності і значним суспіль-ним запитом. Згодом мовне питання під час своєї передвиборчої кампанії на Півдні і Сході, де мешкає найбільше російськомовних громадян, використав Л. Кучма. Хоча за його каденції була ухвалена Конституція України, у ст. 10 якої укра-їнську мову визначено державною, сформовано більшу частину законодавчої бази, що стосуєть-ся мови, але де-факто українська мова не отри-мала всіх задекларованих прав. В. Ющенко, який прийшов до влади завдяки подіям Помаранчевої революції і масштабним процесам національно-го відродження, став заручником тогочасної по-

64



літичної ситуації, у зв’язку з чим був змушений відмовитися від великої кількості повноважень Президента України на користь парламенту й уряду. Тому більшість його ініціатив, що стосува-лися покращання мовної політики, так і залиши-лися просто деклараціями, а хибне трактування ратифікованої у 2006 р. Європейської хартії ре-гіональних мов або мов меншин призвело до так званого «параду мовних суверенітетів» у деяких регіонах країни, що, своєю чергою, загострило мовне питання в українському суспільстві. З при-ходом до влади В. Януковича питання повернен-ня російської мови в усі сфери суспільного жит-тя стало його пріоритетом. Період президенства В. Януковича характеризується швидкими і рі-шучими діями щодо напрацювання відповідно-го законодавства. У 2012 р. було прийнято Закон України «Про засади державної мовної політи-ки», що став потужною базою для повернення русифікації в усі сфери життя. Ухвалення цього закону викликало хвилю невдоволення в суспіль-стві. Вважається, що боротьба за українську мову стала одним з поштовхів до Революції гідності та повалення режиму В. Януковича. Наступний політичний цикл, який розпочався після обрання президентом П. Порошенка, позначився посту-

пом у становленні української мови як держав-ної, розширенням її вжитку. За його каденції було скасовано дію Закону України «Про засади дер-жавної мовної політики», внесено суттєві зміни до законодавчих актів, що стосувалися розвитку української мови і, насамкінець, схвалено За-кон України «Про забезпечення функціонування української мови як державної», яким уперше в історії незалежної України значно посилилася роль української мови. Однак із приходом до вла-ди В. Зеленського активізувалися проросійські сили, які своїми діями намагаються підняти ста-тус української мови, пропонуючи внести суттє-ві зміни до законодавства, апелюючи до рішення Венеційської комісії. Разом з тим В. Зеленський вважає, що питання мови в Україні є штучним.

Отже, на сучасному етапі для повноцінного функціонування мовної політики державі необ-хідно законодавчо врегулювати питання визна-чення мовних прав корінних народів і націо-нальних меншин. Разом з тим виникає потреба остаточно сформувати цілісну систему мовного законодавства шляхом ліквідації суперечливих та неузгоджених між собою норм законів, які регу-люють застосування мов у різних сферах держав-ного та суспільного життя.

Список використаних джерелАжнюк Б. Мовне законодавство і мовне планування в

сучасній Україні. Мовознавство. 2017. № 4. С. 28–40.

Аналітичний огляд «Становище української мови в Україні в 2012 році». URL: https://prostirsvobody.org/news/0/460/ (дата звернення: 07.09.2020).

Бестерс-Дільґер Ю. Українська мовна політика з 1991 по 2009 рік: погляд ззовні. Мова і суспільство : зб. наук. пр. Львів : ВЦ Львів. нац. ун-ту ім. Івана Фран-ка, 2010. Вип. 1. С. 88–94.

Гошовська В. А. Мовна політика в Україні : навч.-метод. матеріали / уклад : А. В. Фоменко, Ю. В. Стрілецька. Київ : НАДУ, 2013. С. 36.

Гриценко Павло. Українська мова: державна і дер-жавотворча. Український інформ. простір. 2018. Вип. 1. С. 32–42.

Дзюба І. М. Інтернаціоналізм чи русифікація? Київ : Ви-давн. дім «Києво-Могилян. акад.», 1998. 276 с.

Дмитрук Наталія. Паради регіональних мов зачепили 10 регіонів України. Український тиждень. 2013. 21. січ. URL: https://tyzhden.ua/News/72922 (дата звернення: 15.09.2020).

Євсєєва Г. П. Мовна політика в законодавчому просторі України. Актуальні проблеми держ. упр. 2008. № 2. С. 370–381.

Законодавство України: база даних. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/ (дата звернення: 15.09.2020).

ReferencesAzhniuk, B. (2017). Movne zakonodavstvo i movne

planuvannia v suchasnii Ukraini [Language Legislation and Language Planning in Modern Ukraine]. Movoznavstvo. Is. 4. P. 28–40 [in Ukrainian].

Analitychnyi ohliad «Stanovyshche ukrainskoi movy v Ukraini v 2012 rotsi» (2012) [Analytical review «The situation of the Ukrainian language in Ukraine in 2012»]. Retrieved from: https://prostirsvobody.org/news/0/460/

Besters-Dilger, Y. (2010). Ukrainska movna polityka z 1991 po 2009 rik: pohliad zzovni [Ukrainian language policy from 1991 to 2009: an outside view]. Mova i suspilstvo : zbirnyk naukovykh prats. Lviv : VTs Lvivskoho natsionalnoho universytetu imeni Ivana Franka. Vup. 1. P. 88–94 [in Ukrainian].

Hoshovska, V. A. (2013). Movna polityka v Ukraini [Language policy in Ukraine]. Kyiv : NADU. P. 36 [in Ukrainian].

Hrytsenko, P. (2018). Ukrainska mova: derzhavna i derzhavotvorcha [Ukrainian Language: State and State-Building]. Ukrainskyi informatsiinyi prostir. Vup. 1. P. 32–42 [in Ukrainian].

Dziuba, I. M. (1998). Internatsionalizm chy rusyfikatsiia? [Internationalism or Russification?]. Kyiv : Vydavnychyi dim «Kyievo-Mohylianska akademiia». P. 276 [in Ukrainian].

Dmytruk, N. (2013). Parady rehionalnykh mov zachepyly 10 rehioniv Ukrainy [Regional language parades affected 10 regions of Ukraine]. Ukrainskyi Tyzhden. January 21. Retrieved from: https://tyzhden.ua/News/72922

65



Кісс Н. С. Мовне питання в політичній риториці України (на матеріалі президент. виборів 2019 р.). Укр. мова. 2020. № 1. С. 98–112.

Конституційне подання 51 депутата щодо конститу-ційності Закону України «Про забезпечення функ-ціонування української мови як державної» від 21.06.2019. Конституційний суд України. URL: http://www.ccu.gov.ua/sites/default/files/3_4094_r.pdf (дата звернення: 15.09.2020).

Куць О. М. Мовна політика в державотворчих процесах України. Харків : ХНУ ім. В.Н. Каразіна, 2004. С. 180.

Литвиненко О. Про напрями вдосконалення мовно-го законодавства України. Аналітична записка. URL: https://niss.gov.ua/doslidzhennya/gumanitarniy-rozvitok/pro-napryami-vdoskonalennya-movnogo-zakonodavstva-ukraini (дата звернення: 15.09.2020).

Лопушинський І. П. Державна мовна політика в Україні: сучасні реалії та перспективи. Наукові праці. Дер-жавне управління. 2012. Вип. 182. Т. 194. С. 20–25.

Марусик Тарас. Державна мовна політика в Украї-ні останнього десятиліття. Універсум. URL: http://universum.lviv.ua/journal/2015/2/marusyk.htm (дата звернення: 15.09.2020).

Масенко Лариса. Мовна політика України у 2017–2019 роках. Укр. мова. 2019. № 9. С. 40–51.

Масенко Лариса. Мовний конфлікт в Україні: шляхи розв’язання. Укр. мова. 2018. № 2. С. 20–35.

Масенко Лариса. Нариси з соціолінгвістики. Київ : Ви-давн. дім «Києво-Могилян. акад.», 2010. 243 с.

Національний склад УРСР (за даними перепису насе-лення СРСР 1989 року). Лікбез. URL: http://likbez.org.ua/ua/census-1989-ussr.html (дата звернення: 15.09.2020).

Погрібний Анатолій. Світовий мовний досвід та україн-ські реалії. Київ: Медобори, 2003. 72 с.

Пономарів О. Коли ж скресне крига? Українська мова на рідній землі. Київ. 1990. № 1. С. 140.

Приступенко Тетяна. Мовна політика України: ретро-спективний огляд за часи незалежності держави. Образ. 2018. Вип. 1. С. 6–18.

Про визнання таким, що втратив чинність, Закону Украї-ни «Про засади державної мовної політики» : Про-єкт Закону від 29.12.2012 № 1190. URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=45291 (дата звернення: 15.09.2020).

Про внесення змін до деяких законів України щодо мови аудіовізуальних (електронних) засобів масової інформації : Закон України від 23.05.2017 № 2054-VII. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2054-19#Text (дата звернення: 15.09.2020).

Про внесення змін до деяких законів України щодо част-ки музичних творів державною мовою у програмах телерадіоорганізацій : Закон України від 16.06.2016 № 1421-VIII. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1421-19#Text (дата звернення: 12.08.2020)

Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо навчання державою мовою в за-кладах освіти : Проєкт Закону від 31.10.2019

Yevsieieva, H. P. (2008). Movna polityka v zakonodavcho-mu prostori Ukrainy [Language Policy in the Legislative Space of Ukraine]. Aktualni problemy derzhavnoho upravlinnia. Is. 2. P. 370–381 [in Ukrainian].

Zakonodavstvo Ukrainy: Baza danykh. (n.d.). [Legislation of Ukraine: Database.] Retrieved from: https://zakon.rada.gov.ua/laws/

Kiss, N. S. (2020). Movne pytannia v politychnii rytorytsi Ukrainy (na materiali prezydentskykh vyboriv 2019 roku) [The language Issue in the Political Rhetoric of Ukraine (on the Material of the 2019 Presidential Election)]. Ukrainska mova. Is. 1. P. 98–112 [in Ukrainian].

Konstytutsiine podannia 51 deputata shchodo konstytutsiinosti Zakonu Ukrainy «Pro zabezpechennia funktsionuvannia ukrainskoi movy yak derzhavnoi» (2019, June 21) [Constitutional submission]. Constitutional Court of Ukraine. Retrieved from: http://www.ccu.gov.ua/sites/default/files/3_4094_r.pdf

Kuts, O. M. (2004). Movna polityka v derzhavotvorchykh protsesakh Ukrainy [Language policy in the state-building processes of Ukraine]. Kharkiv : V.N. Karazin KhNU. P. 180 [in Ukrainian].

Lytvynenko, O. (2018). Pro napriamy vdoskonalennia mo-vnoho zakonodavstva Ukrainy. Analitychna zapyska [Directions of Improvement of the Language Legislation of Ukraine. Analytical note]. Retrieved from: https://niss.gov.ua/doslidzhennya/gumanitarniy-rozvitok/pro-napryami-vdoskonalennya-movnogo-zakonodavstva-ukraini

Lopushynskyi, I. P. (2012). Derzhavna movna polityka v Ukraini: suchasni realii ta perspektyvy [State Language Policy in Ukraine: Modern Realities and Prospects]. Naukovi pratsi. Derzhavne upravlinnia. Vyp. 182. Vol. 194. P. 20–25 [in Ukrainian].

Marusyk, T. (2015). Derzhavna movna polityka v Ukra-ini ostannoho desiatylittia [State Language Policy in Ukraine in the Last Decade]. Universum. Retrieved from: http://universum.lviv.ua/journal/2015/2/marusyk.htm

Masenko, L. (2019). Movna polityka Ukrainy u 2017–2019 rokakh [Language Policy of Ukraine in 2017–2019]. Ukrainska mova. Is. 9. P. 40–51 [in Ukrainian].

Masenko, L. (2018). Movnyi konflikt v Ukraini: Shliakhy rozviazannia [Language Conflict in Ukraine: Ways to Resolve]. Ukrainska mova. Is. 2. P. 20–35 [in Ukrainian].

Masenko, L. (2010). Narysy z sotsiolinhvistyky [Socio-linguistics Essays]. Kyiv : Vydavnychyi dim «Kyievo- Mohylianska akademiia». P. 243 [in Ukrainian].

Natsionalnyi sklad URSR (za danymy perepysu naselennia SRSR 1989 roku) (1989) [National composition of the USSR (according to the 1989 census of the USSR)]. Retrieved from: http://likbez.org.ua/ua/census-1989-ussr.html

Pohribnyi, A. (2003). Svitovyi movnyi dosvid ta ukrainski realii [World Language Experience and Ukrainian Realities]. Kyiv : Medobory. P. 72 [in Ukrainian].

Ponomariv, O. (1990). Koly zh skresne kryha? Ukrainska mova na ridnii zemli [When will the ice break? Ukrainian language in the native land]. Kyiv. Is. 1. P. 140 [in Ukrainian].

66



№ 2362. URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=67249 (дата звернення: 15.09.2020).

Про внесення змін до Закону України «Про освіту» щодо забезпечення захисту мовних прав націо-нальних меншин : Проєкт Закону від 29.08.2019 № 1125. URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?id=&pf3511=66407 (дата звернення: 15.09.2020).

Про внесення змін до Закону України «Про осві-ту» : Проєкт Закону від 18.02.2020 № 3077-1. URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_ 1?id=&pf3511=68175 (дата звернення: 15.09.2020).

Про внесення змін до Регламенту Верховної Ради України (щодо мови роботи) : Проєкт Закону від 18.02.2020 № 3084. URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?id=&pf3511=68176 (дата звернення: 15.09.2020).

Про забезпечення функціонування української мови як державної : Закон України від 25.04.2019 № 2704-VII. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2704-19/ed20190425#Text (дата звернення: 15.09.2020).

Про засади державної мовної політики : Закон України у ред. від 03.07.2012 № 5029-VI. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/5029-17/ed20120703#Text (дата звернення: 15.09.2020).

Про інформацію : Закон України у ред. від 02.10.1992 № 2658-ХІІ. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2657-12/ed19921002#Text (дата звернення: 15.09.2020).

Про кінематографію : Закон України у ред. від 13.01.1998 № 9/98-ВР. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/9/98-вр/ed19980113#Text (дата звер-нення: 15.09.2020).

Про Конституційний Суд України : Закон України у ред. від 16.10.1998 № 422/96-ВР. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/422/96-вр/ed19961016#Text (дата звернення: 15.09.2020).

Про Концепцію державної мовної політики : Закон Украї ни від 15.02.2010 № 161/2010. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/161/2010 (дата звер-нення: 20.08.2020).

Про мови в Україні : Проєкт Закону від 07.09.2010 № 1015-3. URL: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/JF0S703A.html (дата звернення: 15.09.2020).

Про мови в Україні : Проєкт Закону від 29.08.2019 № 1103. URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=66371 (дата звернення: 15.09.2020).

Про мови в Українській РСР : Закон Української РСР від 28.10.1989 № 8312-ХІ. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/8312-11/ed19891028#Text (дата звернення: 15.09.2020).

Про освіту : Закон України від 05.09.2017 № 2145-VIII. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2145-19#Text (дата звернення: 15.09.2020).

Про Раду з питань мовної політики : Указ Президента України від 24.02.1997 № 164/97. URL: https://zakon.

Prystupenko, T. (2018). Movna polityka Ukrainy: retro-spektyvnyi ohliad za chasy nezalezhnosti derzhavy [Language Policy of Ukraine: a Retrospective Review Since the Independence of the State]. Obraz. Vup. 1. P. 6–18 [in Ukrainian].

Pro vyznannia takym, shcho vtratyv chynnist, Zakonu Ukrainy «Pro zasady derzhavnoi movnoi polityky»: Proiekt Zakonu Ukrainy (2012, December 29) Is. 1190 [On recognizing the Law of Ukraine «On the Principles of State Language Policy»: Draft Law]. Retrieved from: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=45291

Pro vnesennia zmin do deiakykh zakoniv Ukrainy shchodo movy audiovizualnykh (elektronnykh) zasobiv masovoi informatsii : Zakon Ukrainy vid 23.05.2017. Is. 1054-VII [On Amendments to Certain Laws of Ukraine Concerning the Language of Audiovisual (Electronic) Mass Media: Law of Ukraine]. Retrieved from: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2054-19#Text

Pro vnesennia zmin do deiakykh zakoniv Ukrainy shchodo chastky muzychnykh tvoriv derzhavnoiu movoiu u prohramakh teleradioorhanizatsii : Zakon Ukrainy vid 16.06.2016 № 1421-VIII) [On Amendments to Certain Laws of Ukraine Concerning the Share of Musical Works in the State Language in the Programs of Television and Radio Organizations : Law of Ukraine]. Retrieved from: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1421-VIII#Text

Pro vnesennia zmin do deiakykh zakonodavchykh aktiv Ukrainy shchodo navchannia derzhavoiu movoiu v zakladakh osvity : Proiekt Zakonu vid 31.10.2019, № 2362 [On Amendments to Certain Legislative Acts of Ukraine Concerning State Language Teaching in Educational Institutions : Draft Law]. Retrieved from: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=67249

Pro vnesennia zmin do Zakonu Ukrainy «Pro osvitu» shchodo zabezpechennia zakhystu movnykh prav natsionalnykh menshyn : Proiekt Zakonu vid 29.08.2019 № 1125 [On Amendments to the Law of Ukraine «On Education» to Ensure the Protection of the Language Rights of National Minorities : Draft Law]. Retrieved from: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?id=&pf3511=66407

Pro vnesennia zmin do Zakonu Ukrainy «Pro osvitu» : Proiekt Zakonu vid 18.02.2020 № 3077-1 [On Amendments to the Law of Ukraine «On Education»: Draft Law]. Retrieved from: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?id=&pf3511=68175

Pro vnesennia zmin do Rehlamentu Verkhovnoi Rady Ukrainy (shchodo movy roboty) : Proiekt Zakonu vid 18.02.2020 № 3084 [On Amendments to the Rules of Procedure of the Verkhovna Rada of Ukraine (Regarding the Language of Work) : Draft Law]. Retrieved from: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?id=&pf3511=68176

Pro zabezpechennia funktsionuvannia ukrainskoi movy yak derzhavnoi : Zakon Ukrainy vid 25.04.2019 № 2704-VII [On Ensuring the Functioning of the Ukrainian Language as the State Language : Law of Ukraine]. Retrieved from: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2704-19/ed20190425#Text

67



rada.gov.ua/laws/show/164/97#Text (дата звернення: 15.09.2020).

Радевич-Винницький Ярослав. Україна: від мови до на-ції. Дрогобич : Видавн. фірма «Відродження», 1997. 360 с.

Рішення Конституційного Суду України від 14.12.1999 № v010p710-99. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v010p710-99#Text (дата звернення: 15.09.2020).

Рішення Конституційного Суду України від 28.02.2018 № v002p710-18. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v002p710-18#n55 (дата звернення: 15.09.2020).

Розгляд справи щодо конституційності Закону Украї-ни «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Конституційний Суд України від 07.07.2020. URL: http://www.ccu.gov.ua/novyna/rozglyad-spravy-shchodo-konstytuciynosti-zakonu-ukrayiny-pro-zabezpechennya-funkcionuvannya (дата звернення: 15.09.2020).

Сергєєва О. Ю. Конституційно-правові засади регу-лювання мовних відносин в Україні (1991–2006 рр.). Держ. буд. 2007. № 1. URL: http://www.nbuv.ua/e-book/db/2007-1-1/doc/4/07.pdf (дата звернення: 15.09.2020).

Універсал національної єдності від 03.08.2006. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/n0010100-06#Text (дата звернення: 15.09.2020).

Щур Марія, Горбатенко Сергій. Майже 200 тисяч учнів перейшли на українську, і це незворотньо – мов-ний омбудсмен. Радіо свобода. 2020. URL: https://www.radiosvoboda.org/a/mayzhe-200-tysyach-uchniv pereyshly-na-ukrayins`ku-i-tse-nezvorotn`o-movnyy-ombudsmen/30817619.html (дата звернення: 15.09.2020).

Opinion on the Law on Supporting the Functioning of the Ukrainian Language as the State Language Adopted by the Venice Commission at its 121st Plenary Session (Venice, 6–7 December 2019). URL: https://www.venice.coe.int/webforms/documents/?pdf=CDL-AD(2019)032-e (дата звернення: 15.09.2020).

Opinion on the Provisions of the Law on Education of 5 september 2017 Which Concern the Use of the State Language and Minority and Other Languages in Education Adopted by the Venice Commission at its 113th Plenary Session (8–9 December 2017). URL: https://www.venice.coe.int/webforms/documents/?pdf=CDL-AD(2017)030-e (дата звернен-ня: 15.09.2020).

Pro zasady derzhavnoi movnoi polityky : Zakon Ukrai-ny vid 03.07.2012 № 5029-VI [On the Principles of State Language Policy : Law of Ukraine]. Retrieved from: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/5029-17/ed20120703#Text

Pro informatsiiu : Zakon Ukrainy vid 02.10.1992 № 2658-XII [On Information : Law of Ukraine]. Retrieved from: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2657-12/ed19921002#Text

Pro kinematohrafiiu : Zakon Ukrainy vid 13.01.1998 № 9/98-ВР [On Cinematography : Law of Ukraine]. Retrieved from: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/9/98-вр/ed19980113#Text

Pro Konstytutsiinyi Sud Ukrainy : Zakon Ukrainy vid 16.10.1998 № 422/96-ВР [On the Constitutional Court of Ukraine : Law of Ukraine]. Retrieved from: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/422/96-вр/ed19961016#Text

Pro Kontseptsiiu derzhavnoi movnoi polityky : Zakon Ukrainy vid 15.02.2010 № 161/2010 [On the Concept of State Language Policy: Law of Ukraine]. Retrieved from: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/161/2010

Pro movy v Ukraini : Proiekt Zakonu vid 07.09.2010 № 1015-3 [On Languages in Ukraine : Draft Law]. Retrieved from: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/JF0S703A.html

Pro movy v Ukraini : Proiekt Zakonu vid 29.08.2019 № 1103 [On Languages in Ukraine : Draft Law]. Retrieved from: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=66371

Pro movy v Ukrainskii RSR : Zakon Ukrainskoi RSR vid 28.10.1989 № 8312-ХІ [On Languages in the Ukrainian SSR : Law of the Ukrainian SSR]. Retrieved from: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/8312-11/ed19891028#Text

Pro osvitu : Zakon Ukrainy vid 05.09.2017 № 2145-VIII (2017, September 05) [On Education : Law of Ukraine]. Retrieved from: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2145-19#Text

Pro Radu z pytan movnoi polityky : Ukaz Prezydenta Ukrai ny vid 24.02.1997 № 164/97 (1997, February 24) [On the Council for Language Policy : Decree of the President of Ukraine]. Retrieved from: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/164/97#Text

Radevych-Vynnytskyi, Y. (1997). Ukraina: vid movy do natsii [Ukraine: from Language to Nation.]. Drohobych : Vydavnycha firma «Vidrodzhennia». P. 360 [in Ukrainian].

Rishennia Konstytutsiinoho Sudu Ukrainy vid 14.12.2019, № v010p710-99 [Decision of the Constitutional Court of Ukraine № v010p710-99]. Retrieved from: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v010p710-99#Text

Rishennia Konstytutsiinoho Sudu Ukrainy vid 18.02.2018 № v002p710-18 [Decision of the Constitutional Court of Ukraine № v002p710-18]. Retrieved from: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v002p710-18#n55

Rozghliad spravy shchodo konstytutsiinosti Zakonu Ukrainy «Pro zabezpechennia funktsionuvannia ukrainskoi movy yak derzhavnoi» (2020, July 07). [Consideration of the case on the constitutionality of

68



the Law of Ukraine «On Ensuring the Functioning of the Ukrainian Language as the State Language»]. Constitutional Court of Ukraine. Retrieved from: http://www.ccu.gov.ua/novyna/rozglyad-spravy-shchodo-konstytuciynosti-zakonu-ukrayiny-pro-zabezpechennya-funkcionuvannya

Serhieieva, O. (2007). Konstytutsiino-pravovi zasady rehuliuvannia movnykh vidnosyn v Ukraini (1991– 2006 rr.) [Constitutional and Legal Principles of Regulation of Language Relations in Ukraine (1991–2006)]. Derzhavne budivnytstvo. Is. 1. Retrieved from: http://www.nbuv.ua/e-book/db/2007-1-1/doc/4/07.pdf

Universal natsionalnoi yednosti (2006, August 03). [Universal of National Unity]. Retrieved from: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/n0010100-06#Text

Shchur, M., & Horbatenko, S. (2020). Maizhe 200 tysiach uchniv pereishly na ukrainsku, i tse nezvorotno – movnyi ombudsmen [Almost 200,000 students have switched to Ukrainian, and this is irreversibly – Language Ombudsman]. Radio Svoboda. Retrieved from: https://www.radiosvoboda.org/a/mayzhe-200-tysyach-uchniv-pereyshly-na-ukrayins`ku-i-tse-nezvorotn`o-movnyy-ombudsmen/30817619.html

Opinion on the Law on Supporting the Functioning of the Ukrainian Language as the State Language Adopted by the Venice Commission at its 121st Plenary Session (2019, December 6–7). Venice Commission. Retrieved from: https://www.venice.coe.int/webforms/documents/?pdf=CDL-AD(2019)032-e

Opinion on the Provisions of the Law on Education of 5 september 2017 Which Concern the Use of the State Language and Minority and Other Languages in Education Adopted by the Venice Commission at its 113th Plenary Session (2017, December 8–9). Venice Commission. Retrieved from: https://www.venice.coe.int/webforms/documents/?pdf=CDL-AD(2017)030-e

Кантур Олександр Михайлович,аспірант кафедри мовної підготовки і комунікації в публічному управлінні, Національна академія державного управління при Президентові України,03057, Україна, м. Київ, вул. Антона Цедіка, 20

Цитування: Кантур О. М. Вплив інституту прези дентства на формування державної мовної політики України. Вісн. НАДУ. Серія «Державне управління». 2020. № 4 (99). С. 57–68.



Kantur, Oleksandr M.,Postgraduate student of Chair of Language Education and Communication in the Public Administration,National Academy for Public Administration under thePresident of Ukraine,20, Anton Tsedyk St., Kyiv, 03057, UkraineE-mail: [email protected]://orcid.org/0000-0001-8351-6210

Citation: Kantur, O. M. (2020). Vplyv instytutu prezydent·stva na formuvannya derzhavnoyi movnoyi polityky Ukrayiny [The influence of the institution of presidency on the formation of the state language policy of Ukraine]. Bulletin of the NAPA. Series «Рublic Аdministration». Is. 4 (99). P. 57–68 [in Ukrainian].



69

Information technology


ІНФОРМАЦІЙНІ ТЕХНОЛОГІЇУДК 352/354:004/[314/316+33]DOI 10.36030/2310-2837-4(99)-2020-69-76

ЗАСТОСУВАННЯ ЦИФРОВИХ ТЕХНОЛОГІЙ У ПУБЛІЧНОМУ УПРАВЛІННІ ІНКЛЮЗИВНИМ МІСЦЕВИМ

РОЗВИТКОМ

А. В. Кожина, Національна академія державного управління при Президентові України

У статті обґрунтовано необхідність та можливості застосування цифрових технологій у публічному управ-лінні інклюзивним місцевим розвитком. Зокрема, розглянуто концептуальні засади формування інклюзив-ного суспільства в цифрову еру, особливості застосування цифрових технологій та забезпечення цифрової інклюзії на національному та місцевому рівнях. Проаналізовано та визначено такі поняття, як «інклюзія», «інклюзивне суспільство», «цифрова нерівність (виключення, розрив)», «цифрова інклюзія», «сільський роз-рив», «гендерний розрив». Розкрито можливості цифрових технологій та цифрового розвитку, які мають бути спрямовані на економічне зростання, підвищення ефективності діяльності, рівня зайнятості та покращання якості життя всіх громадян, зокрема вразливих та маргіналізованих категорій населення. Доведено, що сис-тема публічного управління постійно має видозмінюватися та адаптуватися до реалій цифрового суспільства з метою забезпечення різноманітних потреб населення.Ключові слова: публічне управління; інклюзивний місцевий розвиток; інклюзивне зростання; цифровий роз-виток; цифрова трансформація; цифрова інклюзія.

DIGITAL TECHNOLOGIES USAGE IN PUBLIC ADMINISTRATION OF INCLUSIVE LOCAL DEVELOPMENT

A. V. Kozhyna, National Academy for Public Administration under the President of Ukraine

The article substantiates the necessity and possibilities of using digital technologies in public administration of inclusive local development. In particular, are presented: the conceptual foundations of the formation of an inclusive society in the digital age, the features of the using digital technologies and ensuring digital inclusion at the national and local levels. Analyzed and defined terms such as «inclusion», «inclusive society», «digital inequality (exclusion, gap)», «digital inclusion», «rural gap», «gender gap». The possibilities of digital technologies and digital development are revealed, which should be aimed at increasing the efficiency of activity, economic growth, employment and improving the life quality of all citizens, including vulnerable and marginalized population categories. Is proved that the public administration system must constantly change and adapt to the digital society realities in order to ensure the diverse needs of the population.Keywords: public administration; inclusive local development; inclusive growth; digital development; digital trans-formation; digital inclusion.

© Кожина А. В., 2020

Постановка проблеми в загальному вигля-ді та її зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями. Для забезпечення різноманітних потреб громадян у суспільстві, що динамічно розвивається, система публічного управління повинна весь час видозмінюватися, щоб відповідати вимогам часу, які визначаються стрімкою глобалізацією, інформатизацією, циф-ровізацією поряд зі зростаючими екологічними стандартами, вимогами створення сталого та інклюзивного середовища. При формуванні пу-блічної політики в Україні необхідно враховувати глобальні мегатренди і забезпечувати ефективні механізми її реалізації на національному, регіо-нальному та локальному рівнях.

Цифрофізація як визначальна тенденція сього-дення неодмінно приводить до значних трансфор-мацій у системі публічного управління. Цифрові трансформації в публічному секторі з особливим акцентом на управлінні якістю та покращанні процесів надання адміністративних послуг ма-ють надважливе значення для задоволення потреб клієнтів у цифрову епоху. Цифровий розвиток су-спільства повинен бути спрямований на економіч-не зростання, підвищення ефективності діяльності та рівня зайнятості, покращання якості життя всіх громадян, а система публічного управління має адаптуватися до реалій цифрового суспільства.

На пришвидшення трансформаційних процесів у публічному секторі вплинула пандемія COVID-19,

70

Інформаційні технології


що зумовило прискорений розвиток різноманітних цифрових технологій та інструментів.

Утім, через карантинні обмеження також по-силилися негативні соціально-економічні тен-денції (бідність, безробіття, соціальна нерівність, відчуження людей, повернення трудових мігран-тів), що призвело до незвичних умов життя і ді-яльності в населених пунктах України.

Тому з огляду на обставини, що склалися, необхідно посилити роль органів публічної вла-ди у врегулюванні процесів соціально-економіч-ного розвитку країни на основі широкої інклюзії різних верств населення, громад і територій, зо-крема з урахуванням сучасних трендів і можли-востей застосування цифрових технологій у пуб-лічному управлінні та адмініструванні.

Аналіз останніх публікацій за проблемати-кою та визначення невирішених раніше час-тин загальної проблеми. Теоретичні і прикладні аспекти інклюзивного розвитку та зростання ви-вчали: Дж. Гупта, С. Класен, Р. Ранієрі, Р. Рамос, Л. Уінтерс А. Аткінсон, Е. Марлієр. Особливості та взаємозв’язок цифрового розвитку, нерівності й інклюзії розглянуті в працях С. Редера, М. Фоуані, А. Джошуа.

Питанням цифрової трансформації публічно-го управління та цифрового розвитку суспіль-ства присвячені праці К. Шваба, О. Карпенка, В. Наместнік, Н. Савченко, Л. Федулової, Т. За-порожець. Концептуальні засади застосування цифрових технологій детально визначені в Кон-цепції розвитку цифрової економіки та суспіль-ства України на 2018–2020 роки, а також у між-народних доповідях, звітах та деклараціях.

Проте недостатньо уваги приділено пробле-матиці застосування цифрових технологій у пуб-лічному управлінні інклюзивним місцевим роз-витком з метою вирішення актуальних проблем в Україні, зокрема на місцевому рівні.

Формулювання цілей (мети) статті. Мета статті полягає в обґрунтуванні необхідності та можливостей застосування цифрових технологій у публічному управлінні інклюзивним місцевим розвитком.

Виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих науко-вих результатів. Інформаційно-комунікаційні та цифрові технології стають все більш важливою частиною соціального та економічного життя на-селення в усьому світі. Сьогодні для забезпечен-ня якісного функціонування домогосподарств, підприємств, громад та країн загалом необхідна наявність розвиненої цифрової інфраструктури. Цифровий доступ дає змогу людям заробляти на

життя, мати соціальні контакти, розширити до-ступ до інформації та різноманітних публічних сервісів і послуг, а також сприяти кращій публіч-ній політиці прийняття рішень.

Двигуном процвітання і розвитку сучасних су спільств є відкритий та якісний доступ до ін-тернету, який визнаний Генеральною Асамблеєю ООН одним з фундаментальних прав людини, що є складовою права на розвиток. Право на доступ до інтернету (право на широкосмуговий зв’язок, цифрове право) передбачає можливість для всіх людей мати доступ до мережі «Інтернет» для реа-лізації своїх прав на свободу думки, переконань та інших основ них прав людини. Доступ до інформа-ції та захист прав у мережі «Інтернет» гарантується державою поряд з іншими правами, свободами та законними інтересами громадян. Завданням і відпо-відальністю держави є забезпечення умов широкої доступності інтернету для різних груп населення і територій (зокрема віддалених). Держава не повин-на без ґрунтовних причин обмежувати доступ гро-мадян до інтернету (Declaration of Principles, 2003).

Концепція інформаційно-комунікаційних техно-логій в інтересах розвитку (ІКТР) виникла вна-слідок міжнародної політики в сфері розвитку, яка сформувалася на основі Цілей розвитку тисячоліт-тя, спрямованих на скорочення масштабів бідності та задоволення основних потреб людей. У центрі розроблення політики у сфері ІКТР перебуває про-блема інклюзивності. Порівняно з країнами, що розвиваються, розвинені країни мають більш якіс-ну інфраструктуру інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ) та цифрових технологій, домо-глися практично повсюдного їх використання і їх громадяни раніше отримують доступ до ІКТ і цифрових інновацій. Аналогічно міські райони і більш забезпечені соціальні групи в країнах, що розвиваються, мають переваги порівняно із сіль-ськими районами і менш забезпеченими групами населення. Доступ до ІКТ та цифрових техноло-гій і їх використання менш поширене серед таких соціально або економічно вразливих і маргіналі-зованих груп, як жінки, молодь, некваліфіковані працівники, працівники, які ведуть натуральне господарство, етнічні меншини, а також особи з інвалідністю. Тому через зазначені причини роз-поділ отримуваних за рахунок інформаційно-ко-мунікаційних та цифрових технологій вигод може виявитися непропорційним у рамках суспіль-ства, хоча загалом користь, яку вони приносять для всіх, уже отримала визнання (Information and communications technologies, 2014).

Проблематика справедливого розподілу су-спільних благ піднімається як усередині країн,

71



так і виноситься на загал міжнародними органі-заціями. У Програмі дій Всесвітнього саміту з питань соціального розвитку ООН, що відбувся в Копенгагені в 1995 р., була проголошена необ-хідність формування інклюзивного суспільства, що було визначено як «суспільство для всіх», у якому кожній людині, яка має права і обов’язки, належить активна роль (Report, 1995).

Поняття «інклюзія» (англ. inclusion) означає «включення», «залучення», на противагу понят-тю «ексклюзія» (англ. exclusion), що трактується як «виключення», «відторгнення». У світі вже сформувалася усталена низка понять з прикмет-ником «інклюзивний».

Інклюзивне суспільство являє собою таке су-спільство, що забезпечує рівні можливості неза-лежно від походження та не диференціює людей за ознакою раси, статі, класу, віку та географії. В багатьох країнах існують різні вразливі та мар-гіналізовані групи населення (включаючи етніч-ні громади, меншини, внутрішньо переміщених осіб, біженців, безробітних та малозабезпечених осіб та ін.), які страждають від бідності та соці-ального відчуження; є регіони, які відстали від економічного прогресу (зокрема віддалені, сіль-ські та маргіналізовані міські райони); існують бар’єри для соціальної мобільності. Інклюзивні суспільства є стабільними, безпечними, спра-ведливими і толерантними. З інклюзивним су-спільством пов’язані такі поняття, як «соціальна згуртованість», «соціальна інтеграція» та «соці-альний капітал» (Atkinson, Marlier, 2010, р. 3).

Інклюзивне суспільство, яке здатне врахо-вувати відмінності та цінувати різноманіття, є метою інклюзивного розвитку, спрямованого на забезпечення всіх маргіналізованих і виключе-них груп можливостями бути зацікавленими сто-ронами у процесах розвитку, сприяти створенню можливостей та брати участь у прийнятті рішень (Inclusive development).

Сьогодні в Україні, як і у світі, продовжують існувати, а подекуди й посилюються, такі нега-разди, як бідність, різні види нерівності, розша-рування суспільства, соціальне відчуження тощо. При цьому ситуація значно погіршилася через обмеження, пов’язані з пандемією COVID–19.

Крім соціальної та економічної нерівності іс-нують й інші види нерівності, зокрема цифрова. Тому при формуванні інклюзивного суспільства потрібно враховувати всі види нерівностей на основі принципу включеності («ніхто не повинен залишитися осторонь»), а публічна політика має будуватися на засадах долучення уразливих груп до використання цифрових технологій.

Під час форуму #EuroDig2019 в Гаазі було оприлюднено звіт ООН щодо інтернету і техноло-гій під назвою «Епоха цифрової взаємозалежнос-ті», основна мета якого – максимізувати позитив-ні впливи цифрових технологій та мінімізувати негативні. Була прийнята Декларація цифрової взаємозалежності, яка передбачає співпрацю на основі використання доступних цифрових техно-логій для забезпечення економічного зростання та соціальних можливостей, зменшення нерівності, зміцнення миру та безпеки, сприяння екологічній стійкості і захист прав людини (The Age, 2019).

Стає очевидним, що швидкий розвиток цифро-вих технологій у всьому світі є для багатьох країн як можливістю, так і викликом. Чим швидше роз-виваються цифрові технології, тим помітніше стає розрив між країнами та соціальними групами. Та-кий стан має назву цифровий розрив (бар’єр) або цифрова нерівність (англ. Digital divide), що озна-чає нерівність у доступі до можливостей в еконо-мічній, соціальній, культурній, освітній сферах, які існують або поглиблюються в результаті неповно-го, нерівномірного або недостатнього доступу до комп’ютерних, телекомунікаційних та цифрових технологій (Розпорядження, 2018). Цифровий роз-рив може бути, зокрема, штучним, тобто таким, що стався внаслідок надзвичайної події, наприклад через навмисне пошкодження телекомунікаційної інфраструктури оператора (Україна 2030Е, 2018).

Спочатку поняття цифрового розриву засто-совувалося для визначення технічних перешкод, що заважають людині використовувати засоби ІКТ, пізніше акцент змістився на соціальні пере-шкоди. Наразі цифровий розрив переважно сто-сується соціальної нерівності між тими, хто має відповідні компетенції і можливості доступу до цифрових технологій, і тими, в кого вони відсутні або обмежені (Електронне урядування, 2012).

Цифрова нерівність може полягати також у різних можливостях використання вмісту та сервісів інтернету, які зумовлені нерівностями поширення знань і вмінь серед тих, хто вже під-ключені до мережі (див. таблицю). Цифровий розрив вимірюється не тільки загальною кількіс-тю людей, підключених до мережі «Інтернет», а й розбіжністю між різними категоріями для кож-ного соціодемографічного показника. Розробле-ний Євростатом «Барометр» вимірює не доступ до мережі «Інтернет», а використання новітніх інформаційних технологій, що включає не тільки застосування технологій, а й поведінку, очікуван-ня та уявлення користувачів.

Найскладнішим вважається потрійний роз-рив: цифровий, сільський і гендерний, його іс-

72



тотне скорочення є одним з пріоритетних завдань для органів публічної влади. Так, потрійний роз-рив включає (E-agriculture, 2018):

1. Цифровий розрив – це розрив між тими гру-пами населення і регіонами, які мають доступ до сучасних ІКТ, і тими, у яких цей доступ відсутній або обмежений.

2. Сільський розрив – це розрив між міськими та сільськими районами щодо доступу до ІКТ. Через погану інфраструктуру, географічну від-даленість і відсутність доступу до мобільного зв’язку сільські громади перебувають в уразливо-му становищі. Додатковими перешкодами є низь-кі доходи населення і відсутність навичок роботи з цифровими технологіями.

3. Гендерний розрив – це розрив у доступі до ІКТ жінок і чоловіків, коли рівень використання їх неоднаковий. В усьому світі частка жінок, які ко-ристуються інтернетом, на 12 % нижче, ніж частка чоловіків. У більшості регіонів, зокрема в Європі та в СНД, гендерний розрив порівняно з 2013 р. ско-ротився, але в Африці і у світі в цілому збільшився.

За даними Міжнародного союзу електрозв’язку при ООН у 2019 р., 4,1 млрд осіб у світі підклю-чені до інтернету, що свідчіть про зростання на 5,3 % порівняно з 2018 р. Загалом, кількість ко-ристувачів інтернету зросла з 25,8 % населення Землі у 2009 р. до 53,6 % у 2019 р., причому най-вищий відсоток користувачів у Європі (82,5 %), найнижчий – в Африці (28,2 %), а без інтернету залишається близько 3,6 млрд осіб, більшість з яких мешкає у найменш розвинутих країнах. Се-ред жінок інтернетом користуються 48 %, серед чоловіків – 58 % (ООН, 2020).

За даними компанії We Are Social, 92 % від сві-тових користувачів інтернету зараз підключаються через мобільні пристрої. Тому 53,3 % всіх вебзапи-тів припадає на смартфони, 44 % – на персональні комп’ютери (ПК) і ноутбуки, 2,7 % – на планшети і ще 0,07 % – на інші гаджети (Digital, 2020).

В Україні станом на 01 січня 2020 р. було 28 млн 787 тис. користувачів інтернету, з яких 25 млн 683 тис. фізичних осіб. Найчастіше укра-їнці продовжують користуватися кабельним те-

лебаченням (Державна служба, 2020). Кількість інтернет-користувачів в Україні у 2019 р. збіль-шилась на 8 %, регулярно користуються мере-жею 71 % населення порівняно з 63 % станом на кінець 2018 р. При цьому користувачі з високим рівнем доходу присутні в інтернеті на 100 %, тоді як користувачі з низьким доходом – на 39 % (Про-никнення інтернету, 2020).

Незважаючи на цей прогрес, значна кількість українців залишається в офлайні, що підвищує ризик все більшого відставання уразливих груп у цифровому суспільстві. Так, 60–70 % сіл України залишається без інтернету, тобто більша частина сільського населення не має доступу до сучасних можливостей електронної торгівлі, навчання, на-дання послуг, вивчення мов та інших переваг.

З метою отримання значних дивідендів інфор-маційного суспільства для сталого інклюзивного розвитку Україна, як і інші країни світу, змуше-на ліквідувати поточні та нові цифрові розриви. Уряд та органи публічної влади повинні взяти на себе керівництво у встановленні стандартів, роз-гортанні стратегічних інструментів та наданні цифрових послуг на основі партнерства з різни-ми зацікавленими сторонами.

Як слушно зазначає Клаус Шваб, швидкість і пе-реваги інновацій, які надає 4-та індустріальна рево-люція, та швидкість зростання розривів і негатив-них явищ, що з нею пов’язані, важко передбачити та зрозуміти до кінця. Однак виграють ті, хто свідо-мо до цього підходить та планує необхідні зміни на рівні галузей, держави, нації (Schwab, 2015).

На міжнародному рівні існують різні ініціати-ви для визначення можливостей щодо подолання цифрової нерівності та поширення практик засто-сування цифрових технологій для формування ін-клюзивного інформаційного суспільства. Остан-нім часом змістився фокус публічної політики з боротьби із цифровим розривом на включення в процеси цифрового розвитку, що передбачає ак-тивну участь у ньому різних груп населення.

Так, на 26-й конференції Всесвітнього еко-номічного форуму (ВЕФ) у Давосі у 2019 р. був представлений документ під назвою «Цифрові

Причини виникнення та посилення цифрового розриву (складено за (Електронне урядування, 2012))

Група ПричинаЕкономічні Висока вартість апаратного забезпечення, неможливість безкоштовного чи недорогого доступу

тощоСоціальні Відмінності в рівнях освіти, доходу, статі, віку, місці проживання тощоКультурні Відсутність потреби у використанні ІКТ, знань щодо способів їх застосування, прикладів, які

можна наслідувати, тощоПов’язані з контентом Відсутність оригінальних послуг чи ресурсів, вебсайтів рідною мовою, брак місцевого контенту

тощо

73



технології та інклюзивне зростання», головною ідеєю якого стало технологічне інклюзивне зрос-тання, яке визначається як економічне зростання, що справедливо розподіляється по всьому суспіль-ству і створює можливості для всіх (Hsu, 2019).

На Всесвітньому саміті з питань інформацій-ного суспільства (WSIS) +10 в 2016 р. була ви-знана важливість суспільства, де «кожен може створювати, отримувати доступ, використовува-ти та обмінюватися інформацією та знаннями, які дають змогу людям та громадам реалізувати свій повний потенціал у просуванні сталого розвитку та покращувати якість життя» (Delivering, 2016).

Інакше кажучи, створення такого інклюзивно-го інформаційного суспільства можливе на осно-ві цифрового включення (цифрової інклюзії).

Під цифровим включенням С. Редер розуміє здатність людей та груп отримувати доступ до ін-формаційно-комунікаційних технологій, що охо-плює не тільки доступ до інтернету, а й наявність апаратного та програмного забезпечення; відпо-відний контент та послуги; навчання навичкам цифрової грамотності, необхідним для ефектив-ного використання інформаційних та комуніка-ційних технологій (Reder, 2015).

Федеральна комісія зв’язку США цифрове включення визначає як діяльність, необхідну для забезпечення доступу до інформаційно-кому-нікаційних технологій та їх використання всіма особами та громадами, зокрема найбільш уразли-вими. Це включає 5 елементів:

1) доступний, надійний широкосмуговий ін-тернет-сервіс;

2) пристрої з підтримкою інтернету, які відпо-відають потребам користувачів;

3) доступ до навчання цифровій грамотності; 4) якісна технічна підтримка; 5) додатки та онлайн-контент, розроблені для

забезпечення та заохочення самодостатності, участі та співпраці (Federal, 2017).

Цифрове включення за характеристикою Дер-жавного університету Вашингтона, являє собою соціальне включення у ХХІ ст., яке забезпечує особам та групам, які перебувають у неблаго-получному становищі, доступ до інформацій-но-комунікаційних технологій та вміння корис-туватися ними, коли вони можуть брати участь і отримувати переваги від зростаючого сьогод-нішнього знання та інформаційного суспільства (Digital Inclusion definition).

Цифрова інклюзія часто визначається в таких широких аспектах, як «цифрові навички», «під-ключення», «доступність» (Government). Утім, ці поняття не суперечать один одному і є складови-ми дослідження питань цифрового включення.

Варто зазначити, що переважно в розвинених державах розроблена публічна політика щодо пи-тань цифрового включення та на законодавчому рівні прийняті відповідні документи. Наприклад, Уряд Великобританії розробив Урядову страте-гію цифрового включення, яка визначає, як уряд, публічний та приватний сектори, волонтери під-вищать можливості для цифрової інтеграції. У процесі дослідження було визначено 4 типи про-блем, з якими люди можуть стикнутися під час користування інтернетом (Government):

1. Мотивація: розуміння того, як інтернет і цифрові технології можуть допомогти підклю-читися, вивчити чи отримати доступ до їх мож-ливостей і мати вагомий привід співпрацювати з цифровим світом.

2. Доступ: наявність доступу до цифрових пристроїв, послуг, програмного забезпечення та вмісту, які відповідають нашим потребам за ціною, яку можна собі дозволити; і можливість підключитися до інтернету за місцем праці, проживання тощо. Доступ можна розділити на 3 ключові частини: підключення, доступність та прийнятність.

3. Навички: володіння ноу-хау для викорис-тання інтернету і цифрових технологій способа-ми, що підходять і корисні для кожної людини.

4. Довіра: довіра до інтернету та онлайн-серві-сів; володіння цифровою грамотністю для управ-ління персональною інформацією; розуміння та уникнення шахрайства, шкідливого спілкування та оманливої інформації. Цей елемент також сто-сується безпеки в інтернеті, цифрового розумін-ня, впевненості та стійкості.

Зазначені бар’єри для цифрового включення, з якими стикаються люди, відрізняються, і потріб-ні різноманітні підходи до їх подолання. Деякі люди стикаються з безліччю бар’єрів, які додат-ково посилюють наслідки того, що вони не вклю-чаються у цифровий світ. Відповідні перешкоди часто пов’язані з такими основними проблемами, як бідність та нерівність. Тому для досягнення повного цифрового включення необхідно вирі-шувати як основні, так і супутні проблеми, при-чому не існує єдиного підходу до їх вирішення. Цифрова інклюзія передбачає подолання всіх цих викликів, а не лише одного.

Наразі публічна політика щодо цифрової ін-клюзії повинна враховувати унікальні інформацій-но-комунікаційні потреби вразливих і маргіналі-зованих груп у конкретних соціальних ситуаціях. Все більшої уваги з боку публічного управління потребують уразливі групи, такі як жінки, молодь, люди похилого віку, сільське населення, внутріш-ньо переміщені особи та особи з інвалідністю, з

74



метою оцінки їхніх потреб та інтересів, щоб ефек-тивно діяти у цифровому суспільстві.

За даними Європейської Комісії, близько 80 млн європейців ніколи не користувалися інтер-нетом, оскільки не мають комп’ютера чи вважають, що це занадто дорого або складно. Європейська Комісія має відповідну політику щодо розв’язання подібних проблем і підтримує такі напрями:

1. Доступні інформаційно-комунікаційні і цифрові технології: зробити їх більш доступни-ми для всіх та розвивати нові методики розвитку технологій (дизайн для всіх).

2. Допоміжні технології: підтримка розвитку ІКТ, що дають змогу людям з обмеженими мож-ливостями виконувати діяльність, яку вони рані-ше не могли виконувати, і краще взаємодіяти з технологіями.

3. Навички та цифрові навички: розширення можливостей громадян боротися з маргіналіза-цією та соціальним відчуженням, включаючи кар’єру через ІКТ.

4. Соціальне включення: підвищення рівня участі людей, які перебувають у неблагополучно-му становищі, в громадській, соціальній та еко-номічній діяльності через проєкти соціального включення (Digital Inclusion for).

Контекст наведеного вище передбачає, що цифрове включення має розвиватися в міру про-гресу технологій, і доступність використання ІКТ є важливим елементом участі в суспільстві, демо-кратії та економіці.

Згідно з дослідженнями Світового банку, роз-ширення доступу до широкосмугового зв’язку на 10 % приносить додаткові 1,3 % зростання ВВП на душу населення в державах з низьким і середнім рівнем доходу та сприяє економічному зростанню за рахунок підвищення продуктивності праці.

Важливою для інклюзивного зростання є під-тримка публічного управління з боку приватного сектору. Розвиток цифрових технологій відкриває широкі можливості для сприяння інклюзивному зростанню, однак будь-який прогрес у досяг-неннях бізнесу вимагатиме узгоджених дій між публічним та приватним секторами. Наприклад, електронна комерція і мобільні платежі можуть сприяти розвитку бізнесу всіх розмірів та прино-сити користь споживачам, які перебувають у не-благополучному становищі (Hsu, 2019).

Економічні, освітні, медичні та соціальні мож-ливості залежать від доступу до інтернету, де до-ступ до інформації містить різницю між тими, хто має можливості, і тими, хто їх не має. До-ступ до інформації дає змогу людям реалізовува-ти свої політичні та соціально-економічні права,

бути економічно активними, оволодівати новими навичками. Це дає можливість усвідомлено при-ймати рішення, підтримувати творчість та інно-вації, зміцнювати ідентичність та забезпечувати прозорість (Abah, 2019).

Серед ключових напрямів реалізації публіч-ного управління щодо інклюзивного цифрового розвитку слід виділити: стимулювання створення цифрової інфраструктури; підвищення цифрової грамотності, розвиток навичок та компетентнос-ті; стимулювання цифрової демократії та цифро-вої участі; розвиток цифрової економіки та впро-вадження концепції цифрових робочих місць.

Висновки з даного дослідження і перспек-тиви подальших розвідок у даному напрямі. Цифровий розвиток і цифровий доступ дають змогу наблизити сервіси і послуги до людини (споживача), зробити їх більш зручними та до-ступними, що сприяє покращанню якості жит-тя різних верств населення. Сприяють цьому доступні широкосмуговий інтернет та інфра-структура, наявність відповідних пристроїв (комп’ютерів, смартфонів, роутерів тощо), розви-нені цифрові навички та бажання отримувати по-слуги онлайн. Також підвищуються можливості цифрової участі у прийнятті рішень на користь розвитку громади і країни.

Утім, стрімкий розвиток інформаційно-кому-нікаційних та цифрових технологій може підви-щувати бар’єри доступу до сучасних можливос-тей отримання якісних послуг онлайн, що означає нерівність у доступі до можливостей в економіч-ній, соціальній, культурній, освітній сферах. Як було з’ясовано в дослідженні, найскладнішим вважається потрійний розрив (цифровий, сіль-ський, гендерний), і одним із пріоритетних за-вдань для органів публічної влади є його істотне скорочення. Аналіз статистичних даних показав, що в Україні існує потрійний розрив, коли біль-шість населення відсталих від економічного про-гресу територій (зокрема віддалені, сільські та маргіналізовані міські райони) та різні вразливі і маргіналізовані групи (особи з інвалідністю, жін-ки та молодь, які перебувають у скрутних обста-винах, пенсіонери, внутрішньо переміщені осо-би, біженці, безробітні та малозабезпечені особи та ін.) не мають доступу до сучасних можливос-тей соціально-економічного розвитку.

Зазначені виклики передусім потребують ре-агування на них з боку органів публічної влади, насамперед органів місцевого самоврядування та органів місцевої виконавчої влади на рівні тери-торіальних громад шляхом формування переду-мов інклюзивного суспільства та можливостей

75



Список використаних джерелDeclaration of Principles, WSIS-03/GENEVA/DOC/4-E,

World Summit on the Information Society, Geneva, 12 December 2003. URL: https://www.itu.int/net/wsis/docs/geneva/official/dop.html

Information and communications technologies for inclusive social and economic development, UN 17-th session, Geneva, 12–16 May 2014. URL: https://unctad.org/meetings/en/SessionalDocuments/ecn162014d3_en.pdf

Report of the World Summit for Social Development, Copenhagen, 6–12 March 1995. URL: https://www.un.org/unispal/document/auto-insert-189595/

Atkinson A. B. and Marlier E. Analysing and measuring social inclusion in a global context. Economic and social affairs. United Nations, New York. 2010. Р. 3.

Inclusive development. URL: http://www.hiproweb.org/fileadmin/cdroms/Handicap_Developpement/www/en_page61.html

The Age of Digital Interdependence Report of the UN Secretary-General’s High-level Panel on Digital Cooperation (2019). URL: https://www.un.org/en/pdfs/DigitalCooperation-report-for%20web.pdf

Про схвалення Концепції розвитку цифрової економі-ки та суспільства України на 2018–2020 роки та за-твердження плану заходів щодо її реалізації : Роз-порядж. КМУ від 17.01.2018 № 67-р. URL: zfkon.rada.qov.ua

Україна 2030Е – країна з розвинутою цифровою еко-номікою : доп. Укр. ін-ту майбутнього. URL: https://strategy.uifuture.org/kraina-z-rozvinutoyu-cifrovoyu-ekonomikoyu.html

Електронне урядування : опорний конспект лекцій / [С. В. Дзюба та ін.] ; за ред. А. І. Семенченка. Київ, 2012. С. 76.

E-agriculture: the Use of Information and Communication Technologies (ICTs) for the Development of Sustainable and Inclusive Food Systems and Trade Integration. FAO regional conference for Europe. 16–18 May 2018. URL: http://www.fao.org/3/MW106EN/mw106en.pdf

ООН: 4,1 мільярда людей у світі підключені до Інтер-нету. URL: https://www.radiosvoboda.org/a/news-oon-internet/30254946.html

Digital 2020 : Report. URL: https://wearesocial.com/digital-2020

Державна служба статистики. URL: www.ukrstat.gov.ua

ReferencesDeclaration of Principles (2003). WSIS-03/GENEVA/

DOC/4-E, World Summit on the Information Society, Geneva. Retrieved from: https://www.itu.int/net/wsis/docs/geneva/official/dop.html

Information and communications technologies for inclusive social and economic development (2014). UN 17-th session, Geneva. Retrieved from: https://unctad.org/meetings/en/SessionalDocuments/ecn162014d3_en.pdf

Report of the World Summit for Social Development (1995). Copenhagen. Retrieved from: https://www.un.org/unispal/document/auto-insert-189595/

Atkinson, A. B. and Marlier, E. (2010). Analysing and measuring social inclusion in a global context. Economic and social affairs. United Nations, New York. P. 3.

Inclusive development. Retrieved from: http://www.hiproweb.org/fileadmin/cdroms/ Handicap_Developpement/www/en_page61.html

The Age of Digital Interdependence Report of the UN Secretary-General’s High-level Panel on Digital Cooperation (2019). Retrieved from: https://www.un.org/en/pdfs/DigitalCooperation-report-for%20web.pdf

Kontseptsiia rozvytku tsyfrovoi ekonomiky ta suspilstva Ukrainy na 2018–2020 roky : Rozporiadzhennia Kabi-netu Ministriv Ukrainy vid 17.01.2018 № 67-r. Re-trieved from: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/67-2018-%D1%80/stru

Ukraina 2030E – kraina z rozvynutoiu tsyfrovoiu eko-nomikoiu: Dopovid Ukrainskoho instytutu maibutnoho. Retrieved from: https://strategy.uifuture.org/kraina-z-rozvinutoyu-cifrovoyu-ekonomikoyu.html

Dziuba, S. V., Zhyliaiev, I. B., Polumiienko, S. K., Ruban, I. A. and Semenchenko, A. I. (2012). Elektronne uri-aduvannia. Opornyi konspekt lektsii / za red. A. I. Se-menchenka. Kyiv [in Ukrainian].

E-agriculture: the Use of Information and Communication Technologies (ICTs) for the Development of Sustain-able and Inclusive Food Systems and Trade Inte-gration. FAO regional conference for Europe. 16–18 May 2018. Retrieved from: http://www.fao.org/3/MW-106EN/mw106en.pdf

OON: 4,1 miliarda liudei u sviti pidkliucheni do Internetu (2020). Retrieved from: https://www.radiosvoboda.org/a/news-oon-internet/30254946.html

Digital 2020 : Report. Retrieved from: https://wearesocial.com/digital-2020

широкої інклюзії в різних сферах: соціальній, економічній, цифровій, культурній. При цьому для досягнення повного цифрового включення необхідно вирішувати як основні, так і супутні проблеми, зокрема пом’якшення наслідків пан-демії COVID-19.

Наразі публічна політика щодо цифрової ін-клюзії повинна враховувати унікальні інформа-ційно-комунікаційні потреби вразливих і мар-

гіналізованих груп у конкретних соціальних ситуаціях, щоб вони мали можливості ефективно діяти в цифровому суспільстві.

Перспективи подальших досліджень можуть полягати у вивченні можливостей публічного управління у сфері цифрового розвитку для зміц-нення соціально-економічного потенціалу Украї-ни та зменшення різних видів нерівностей як від-повідь на нові виклики.

76



Проникнення Інтернету в Україні: 2019. Інтернет-асоці-ація України. URL: https://inau.ua/

Schwab K. The Fourth Industrial Revolution. URL: https://www.foreignaffairs.com/articles/2015-12-12/fourth-industrial-revolution

Jenny W. Hsu (2019). Digital technology a must for inclusive growth: Report. URL: https://www.alizila.com/digital-technology-must-for-inclusive-growth-luohan/

Delivering Inclusive Development: How Libraries Worldwide Lead in Bringing People Online and Helping to Reach the SDGs. URL: https://www.intgovforum.org/multilingual/index.php?q=filedepot_download/4189/133

Reder S. Digital inclusion and digital literacies in the United States: A portrait from PIAAC’s survey of adult skills. US PIAAC Commissioned Paper, February, 2015. Washington, DC : US Program for the International Assessment of Adult Competencies. 2015. P. 4.

Federal Communications Commission – FCC Strategies and recommendations for promoting digital inclusion. Washington, DC : Consumer and Government Bureau, FCC. 2017. P. 3.

Digital Inclusion definition. URL: https://digitalinclusion.nz/about/digital-inclusion-definition/

Government Digital Inclusion Strategy: GOV.UK. Government Digital Service. URL: https://www.gov.uk/government/publications/government-digital-inclusion-strategy/ governmentdigital-inclusion-strategy

Digital Inclusion for a better EU society. URL: https://ec.europa.eu/digital-single-market/en/digital-inclusion-better-eu-society

Joshua Abah. Theoretical and Conceptual Framework for Digital Inclusion among Mathematics Education Students in Nigeria. M. J. Adejoh; A. D. E. Obinne; A. B. Wombo. Global Perspectives on Educational. 2019. Is. 1 (1). P. 79–111.

Derzhavna sluzhba statystyky (2020). Retrieved from: www.ukrstat.gov.ua

Pronyknennia Internetu v Ukraini: 2019 (2020). Internet asotsiatsiia Ukrainy. Retrieved from: https://inau.ua/

Schwab, K. (2015). The Fourth Industrial Revolution. Retrieved from: https://www.foreignaffairs.com/articles/2015-12-12/fourth-industrial-revolution

Jenny, W. Hsu, (2019). Digital technology a must for inclusive growth: Report. Retrieved from: https://www.alizila.com/digital-technology-must-for-inclusive-growth-luohan/

Delivering Inclusive Development: How Libraries Worldwide Lead in Bringing People Online and Helping to Reach the SDGs. Retrieved from: https://www.intgovforum.org/multilingual/index.php?q=filedepot_download/4189/133

Reder, S. (2015). Digital inclusion and digital literacies in the United States: A portrait from PIAAC’s survey of adult skills. US PIAAC Commissioned Paper, February. Washington, DC : US Program for the International Assessment of Adult Competencies. P. 4.

Federal Communications Commission – FCC (2017). Strategies and recommendations for promoting digital inclusion. Washington, DC : Consumer and Government Bureau, FCC. P.3.

Digital Inclusion definition. Retrieved from: https://digitalinclusion.nz/about/digital-inclusion-definition/

Government Digital Inclusion Strategy: GOV.UK. Government Digital Service. Retrieved from: https://www.gov.uk/government/publications/government-digital-inclusion-strategy/ governmentdigital-inclusion-strategy

Digital Inclusion for a better EU society. Retrieved from: https://ec.europa.eu/digital-single-market/en/digital-inclusion-better-eu-society

Joshua, Abah (2019). Theoretical and Conceptual Framework for Digital Inclusion among Mathematics Education Students in Nigeria. M. J. Adejoh; A. D. E. Obinne; A. B. Wombo. Global Perspectives on Educational. Is. 1 (1). P. 79–111.

Кожина Алла Василівна, кандидат наук з державного управління, доцент, доцент кафедри інформаційної політики та цифрових технологій, Національна академія державного управління при Президентові України,03057, Україна, м. Київ, вул. Антона Цедіка, 20

Цитування: Кожина А. В. Застосування цифрових тех-нологій у публічному управлінні інклюзивним місцевим розвитком. Вісн. НАДУ. Серія «Державне управління». 2020. № 4 (99). C. 69–76.



Kozhyna, Alla V.,Ph.D in Public Administration, Associate Professor, Associate Professor of Information Policy and Digital Technologies Department, National Academy for Public Administration under the President of Ukraine,20, Anton Tsedik St., Kyiv, 03057, UkraineE-mail: [email protected] http://orcid.org/0000-0001-5697-8145

Citation: Kozhyna, A. V. (2020). Zastosuvannia tsyfrovykh tekhnolohii u publichnomu upravlinni inkliuzyvnym mistsevym rozvytkom [Digital technologies usage in pub-lic administration of inclusive local development]. Bulletin of the NAPA. Series «Рublic Аdministration». Is. 4 (99). P. 69–76 [in Ukrainian].



77



УДК 35.077:004(477)DOI 10.36030/2310-2837-4(99)-2020-77-83

SMART-ПІДХІД ДО ВИЗНАЧЕННЯ ЗАВДАНЬ ЦИФРОВІЗАЦІЇ РОБОЧИХ МІСЦЬ ПУБЛІЧНИХ СЛУЖБОВЦІВ

П. С. Шпига, Національна академія державного управління при Президентові України

У статті проаналізовано особливості роботи органів публічної влади в умовах карантину та протидії коро-навірусу. Встановлено, що відбір, розробка та впровадження цифрових інструментів, здатних полегшити офісну діяльність публічних службовців, потребує значних ресурсів. Для оптимізації цих процесів важливою є практично орієнтована формалізація постановки відповідних задач. Обґрунтовано доцільність застосуван-ня SMART-підходу для визначення першочергових і досяжних завдань цифрової модернізації робочих місць публічних службовців з метою підвищення продуктивності їхньої діяльності в умовах протидії COVID-19. Викладено авторську позицію, згідно з якою деталізація критеріїв SMART-підходу при плануванні цифрові-зації робочих місць може бути використана для вдосконалення алгоритму відбору конфігурації цифрових інструментів, уникнення цифрового нігілізму, врахування основних ризиків та загроз. Наголошено на необ-хідності дослідження статистичних характеристик інформаційного простору публічного врядування в умовах карантину.Ключові слова: COVID-19; цифровізація; публічні службовці; ефективність; SMART-підхід; цифровізація ро-бочих місць.

A SMART APPROACH TO DETERMINE THE TASKS OF PUBLIC SERVANTS’ WORKPLACES DIGITALIZATION

P. S. Shpyha, National Academy for Public Administration under the President of Ukraine

The article analyzes the peculiarities of the work of public authorities in the conditions of COVID-19. Public authori-ties have faced a set of interdependent diversified problems related to the necessity to analyze the content of a large number of documents along with the organization of remote work of employees etc. In these conditions, the search for digital tools to improve the efficiency of public authorities is relevant. The analysis of the conceptual and terminological apparatus of digitalization is carried out. The article presents a comprehensive approach to the digital modernization of public servants’ workplaces. The author substantiates the expediency of using the SMART approach to determine the priorities and achievable tasks of digital modernization of public servants’ workplaces in order to increase their productivity under the conditions of COVID-19. To use this approach, a study of the statistical characteristics of public administration’s infosphere under quarantine is required.Keywords: COVID-19; public servants; workplace; efficiency; digitalization; SMART-approach.

© Шпига П. С., 2020

Постановка проблеми та її зв’язок із важ-ливими науковими чи практичними завдан-нями. Незважаючи на координовані зусилля сві-тової спільноти, COVID-19 з моменту відкриття наприкінці 2019 р. поширився по всіх континен-тах та країнах. 11 березня 2020 р. Всесвітня орга-нізація охорони здоров’я (ВООЗ) оголосила його світовою пандемією, тоді ж в Україні Постановою Кабінету Міністрів було запроваджено карантинні заходи, які в подальшому уряд подовжував і змі-нював. Серйозність загрози засвідчують слова ге-нерального директора ВООЗ Тедроса Адхана Ге-брейесуса: «Це не просто криза охорони здоров’я, це криза, яка торкнеться кожного сектору. Тому кожен сектор і кожна людина повинні бути залу-чені в боротьбу» (ВООЗ оголосила, 2020).

В умовах поширення коронавірусу державні установи та органи місцевого самоврядування зіштовхнулися з непередбачуваним комплексом

нових взаємозалежних різнопланових проблем. Розв’язання цих проблем вимагає аналізу вели-кої кількості нормативно-правових актів, забез-печення належної якості та доступності медичної допомоги, прогнозування наслідків карантину, регламентації та організації віддаленої роботи службовців, упровадження нових дистанційних форм комунікативної взаємодії з іншими устано-вами, бізнесом та громадянами тощо. Одночасно з ускладненням змісту, завдань і структури діяль-ності публічних адміністрацій значно збільшив-ся обсяг інформації (статистичної, політичної, технологічної та ін.), яка підлягає оперативному опрацюванню.

Визначені в нормативно-правових актах та вказані в проєктах розбудови цифрового суспіль-ства заходи щодо розвитку й інтеграції діджитал-сервісів не передбачали можливості таких різких кількісних і якісних змін умов публічної діяль-

78



ності. Існуючі на сьогодні системи електронно-го документообігу, планування ресурсів підпри-ємства (ERP), електронної взаємодії державних електронних інформаційних ресурсів «Трембі-та», автоматизації центрів надання адміністра-тивних послуг «Вулик» не завжди доступні та не вирішують багатьох завдань офісної діяльності, які постали перед публічними адміністраціями в умовах коронакризи. Враховуючи технологіч-ну та організаційну складність цифровізації пу-блічної діяльності, а також обмеженість бюджет-них коштів, видається доцільним вироблення практично орієнтованого підходу до визначення першочергових і досяжних завдань цифрової мо-дернізації робочих місць (РМ) органів публічної влади, спрямованих на підвищення продуктив-ності офісної діяльності службовців в умовах поширення на території України гострої респіра-торної хвороби COVID-19.

Аналіз останніх публікацій за проблемати-кою та визначення невирішених раніше час-тин загальної проблеми. Однією із загальнові-домих концепцій, спрямованих на пошук шляхів підвищення ефективності державного управлін-ня засобами інформаційних технологій, є теорія електронного врядування, започаткована напри-кінці 90-х рр. ХХ ст. Відомі дотепер зарубіжні та вітчизняні дослідження проблем електронного врядування переважно стосуються його науково-теоретичних засад, організаційно-правових аспек-тів формування і трансформації інформаційного суспільства, механізмів розвитку е-врядування та е-демократії, надання е-послуг, удосконалення інф-раструктури сервісно орієнтованої держави тощо (Цифрове врядування, 2020; Інформаційно-комуні-кативна, 2019; Механізми, 2017). Разом з тим поза увагою дослідників залишилися питання техно-логічного осучаснення робочих місць публічних службовців як невід’ємної складової е-врядування.

На думку деяких авторів, концепт «електрон-не урядування» є проміжним етапом сучасних управлінських трансформацій, і нині «цифрові-зацію у широкому розумінні слід трактувати як процес упровадження цифрових технологій для вдосконалення життєдіяльності людини, суспіль-ства і держави» (Куйбіда, 2017, с. 26). У статті І. Лопушинського розглянуто перспективи за-провадження на державній службі «цифрових робочих місць» з огляду на вимоги, поставлені Концепцією розвитку цифрової економіки та су-спільства України на 2018–2020 роки та планом заходів щодо її реалізації, наголошено на важ-ливості перетворення робочих місць державних

службовців на цифрові робочі місця (Лопушин-ський, 2018).

Актуальною та важливою є розробка терміно-логічного апарату цифровізації. Незважаючи на значну кількість праць, у яких вивчаються про-блеми вдосконалення публічної діяльності за допомогою інформаційних технологій, питання практично орієнтованого наповнення терміно-логічного апарату цифрових аспектів офісної ді-яльності державних установ та органів місцевого самоврядування, цифрової модернізації робочих місць публічних службовців досі залишаються не висвітленими. Частково ці питання аналізуються у статті В. Куйбіди, О. Карпенка, В. Наместнік, присвяченій розгляду базових понять цифрово-го врядування. Ми підтримуємо думку авторів, які обґрунтовують неможливість практичного застосування в одному синонімічному ряді та-ких дихотомічних термінів, як «цифровізація» і «оцифровування», «цифрова стратегія» та «ІТ-стратегія», «цифрові технології» й «інформаційні технології», «цифрове врядування» та «електрон-не урядування» (Куйбіда, 2017, с. 27).

Мета статті – обґрунтування доцільності за-стосування SMART-підходу для визначення пер-шочергових і досяжних завдань цифрової модер-нізації робочих місць публічних службовців, яка спрямована на підвищення продуктивності їхньої офісної діяльності в умовах кількісних і якісних змін публічної діяльності, зумовлених поширен-ням COVID-19.

Виклад основного матеріалу. Перш ніж пере-йти до розгляду питання визначення актуальних завдань цифрової модернізації робочих місць, спробуємо оцінити придатність існуючої термі-нології для відображення нинішньої специфіки досліджуваної проблеми. Словник «Термінологія законодавства» порталу Верховної Ради України містить 15 різних тлумачень поняття робочого місця і 69 термінів зі словами «робоче місце». У словнику відсутні визначення, які розкривають сутність та особливості терміна «робоче місце» публічного чи державного службовця. Відповід-но до мети статті пропонуємо власне визначення цього поняття. Під робочим місцем публічного службовця будемо розуміти сукупність пристроїв, яка включає персональний комп’ютер (можли-во, в мінімальній конфігурації) та/або планшет, смартфон, периферійне обладнання (телефон, принтер, сканер тощо), мережеве обладнання, а також інше необхідне офісне обладнання, при-значене для виконання щоденних виробничих за-вдань службовця.

79



Щодо цифровізації словник порталу Верхов-ної Ради України містить одне її визначення, а та-кож 45 термінів з використанням слова «цифро-вий». З усіх цих термінів 27 пов’язані з цифровим підписом, 6 – із відомчою телекомунікаційною мережею МВС. Терміни, що стосуються цифро-візації публічного врядування або робочих місць, у цьому словнику відсутні. У словнику і Кон-цепції розвитку цифрової економіки та суспіль-ства України на 2018–2020 роки наведене таке визначення цифровізації: «насичення фізичного світу електронно-цифровими пристроями, засо-бами, системами та налагодження електронно-комунікаційного обміну між ними, що фактично уможливлює інтегральну взаємодію віртуального та фізичного, тобто створює кіберфізичний про-стір» (Про схвалення концепції, 2018). Таке ви-значення характеризує особливості нинішнього напряму технологічного розвитку суспільства, але не розкриває сутності впливу цих техноло-гічних інновацій на публічне врядування і тому не може бути використане під час дослідження питань цифровізації робочих місць. З огляду на це пропонуємо власне тлумачення цифровізації РМ як цілеспрямованого впровадження на робо-чому місці новітніх досягнень у сфері цифрових технологій для інтелектуалізації та підвищення ефективності всіх офісних процесів. Цифровіза-ція передбачає встановлення на робочому місці нового або модернізацію існуючого комплексу технічних і програмних засобів, оновлення ор-ганізаційно-методичних матеріалів, підвищен-ня кваліфікації службовців тощо. Технологічне оновлення РМ має забезпечувати досягнення по-ставлених перед посадовцем цілей у коротко- та довгостроковому періодах.

Очевидно, що цифровізація робочих місць – досить широкий спектр підходів. Частково це пояснюється різноманіттям та неперервним роз-витком цифрового обладнання, технологій та інструментів, які можуть бути запроваджені на робочому місці. Без конкретизації завдань тех-нологічної модернізації такі проєкти, як засвід-чує наша досить тривала практика інформатиза-ції та впровадження електронного врядування, можуть призвести до необґрунтованих витрат часу, збільшення кількості ІТ-персоналу, неці-льового використання бюджетних коштів. Ще однією проблемою цифровізації державних ор-ганів є корупційна складова, коли «кожен орган вибирає собі якісь рішення, домовляється з під-рядником, отримує хабарі і відкати, а на виході має зоопарк, який не може працювати разом» (Кондрашов, 2020).

На думку досвідчених менеджерів, поста-новка задачі є складним завданням, а її правиль-ність – це дві третини успіху. В нинішніх склад-них умовах публічної діяльності, які вимагають швидкого реагування на загострення епідеміоло-гічної ситуації, необхідна перевірена і практично орієнтована технологія визначення завдань циф-ровізації робочих місць, здатна врахувати обме-жені ресурси, основні ризики та нові вимоги до офісної діяльності.

Розглянемо можливість застосування SMART-підходу для визначення першочергових і досяж-них завдань цифрової модернізації робочих місць публічних службовців з метою підвищення про-дуктивності їхньої офісної діяльності в умовах карантину. В класичному варіанті цього підходу використовується 5 критеріїв: «specific» – конкрет-ність, «measuable» – вимірність, «achievable» – досяжність, «realistic» – реалістичність, «time-based» – визначеність у часі. Розглянемо їх де-тально.

Specific – конкретність, однозначність цілей цифровізації. На нашу думку, ця вимога має бути основною, оскільки чіткість і несуперечність формулювань цілей цифрової модернізації РМ забезпечує розкриття сутності проблеми, її сис-темного оточення, дає змогу використовувати наступні критерії SMART-підходу. Як уже зазна-чалося, метою цифровізації є підвищення про-дуктивності РМ (мінімізація часу та вартості ви-конання офісних завдань) за допомогою цифрових інструментів і технологій. Робоче місце публічного службовця характеризується множиною офісних ро-біт, які мають виконуватися на ньому. Позначимо цю множину через R – {r1, ... r2}. Прикладами таких робіт є названі, зокрема, в Постанові Кабінету Мі-ністрів України «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2»: «забезпечити подання щодня Керівнику робіт з ліквідації наслідків медико-біологічної надзвичайної ситуації природного характеру державного рівня, пов’язаної із поширенням на території України COVID-19, звітності про ви-конання постанови»; на час дії карантину, «за-безпечити позмінну роботу працівників та/або за можливості віддалену роботу в режимі реального часу через Інтернет»; організувати та координу-вати роботи з проведення гігієнічного навчання населення з питань запобігання виникненню та поширенню інфекційних хвороб (Про запобіган-ня поширенню, 2020).

На робочому місці цифровізація може здій-снюватися шляхом установлення нового або мо-

80



дернізації існуючого обладнання. Специфікація, архітектура та характеристики програмно-техніч-ного забезпечення, яке може бути впроваджене на робочому місці, називатимемо допустимою про-грамно-технічною конфігурацією (ПТК). При-клад конфігурації РМ: обладнання системного блоку та периферійне обладнання не змінюються; операційна система настільного ПК оновлюється до Windows 10; установлюється безкоштовний файловий менеджер XYplorer Free, що поєднує стандартний файловий менеджер з навігаційним; офісне програмне забезпечення, яке використо-вується для підготовки звітності про виконання постанови, не змінюється; для розширення мож-ливостей дистанційної роботи інсталюються програма «Віддалений робочий стіл»; колектив-ну роботу з документами, які не вимагають по-силеного захисту, проводять за допомогою вірту-ального офісу Google; для дистанційної взаємодії з громадянами та навчання населення з питань запобігання виникненню та поширенню інфек-ційних хвороб утворюються сторінка в соціальній мережі «Фейсбук» та канал «Телеграм»; інста-люється комунікаційне програмне забезпечення Zoom, яке об’єднує відеоконференції, онлайн-зу-стрічі, чат і мобільну спільну роботу.

Використовуючи наявну у відкритому досту-пі інформацію щодо програмного і технічного за-безпечення офісної діяльності, сформуємо мно-жину допустимих ПТК РМ. Позначимо її через D – {d1, ..., dm}. Окрему допустиму ПТК di ∈ D

пропонується представляти у вигляді вектора di – (di1, ..., div), компонентами якого є алфавіт-но-числові коди з упорядкованих списків облад-нання, офісного та програмного забезпечення, утиліт, які можуть бути використані для циф-рової модернізації робочого місця. На практиці множину D формують у вигляді розташованої на окремому аркуші прямокутної таблиці MS Ex-cel. Кожна конфігурація di ∈ D характеризується певною вартістю. Позначимо вартість ПТК di ∈ D через si ∈ S, S – [s1, ..., sm]. Ця вартість залежить від ціни цифрових пристроїв, стандартного про-грамного забезпечення, вартості їх упровадження та володіння. Після підрахунку цих вартостей ви-далимо з множин D та S ті елементи, для яких si перевищують допустиме значення.

Далі перевіримо конфігурації di ∈ D на при-датність для виконання офісних робіт певного робочого місця і видалимо із множини D ті еле-менти, які не містять інструментів для виконання хоча б однієї з робіт із множини R. Вважатимемо, що після цих операцій множина D буде не порож-

ньої (D ≠ ∅), інакше цифровізація вказаного РМ із використання сформованої нами палітри про-грамно-технічних конфігурацій не забезпечить виконання всіх офісних завдань РМ.

Виконання кожної окремої роботи із множини робіт R вимагає певного часу, який у загальному випадку залежить від ПТК. Позначимо через uij, тривалість виконання і-ї роботи на j-й ПТК. Мно-жина значень uij – це прямокутна матриця розмі-ром (n, m). Для розв’язання оптимізаційних задач потрібно сформувати множину, елементами якої є тривалості виконання всіх робіт для кожної з допустимих конфігурацій. Позначимо через tj тривалість виконання всіх робіт на j-й конфігура-ції dj ∈ D. Тоді

Утворимо множину T = {(t1d1), ..., (tmdm)}, елементи якої містять числові значення три-валості виконання робіт та відповідну ПТК. Упорядкуємо цю множину за зростанням зна-чень tj , j = (1, ... , m). Позначимо через t* міні-мальне значення тривалості виконання робіт , а номер конфігурації, для якої значення tj є міні-мальним, – через j*. Відберемо із множини T еле-менти (tj, dj), у яких значення tj близькі до t*. По-значимо множину відібраних елементів через T*, а відповідну множину конфігурацій – через D*. Ці множини в подальшому спрощують відбір ра-ціональної ПТК для цифрової модернізації робо-чих місць. На практиці множини R, D, S, T*, D*

формують у вигляді розташованих на окремих ар-кушах таблиць в MS Excel, що дає змогу викорис-тати інструменти електронних таблиць для пошу-ку найкращої програмно-технічної конфігурації.

Конкретність цілей у технології SMART перед-бачає також визначення кола осіб та їхньої ролі у цифровізації робочих місць установи. Це питання готовності працівників сприяти цифровій модер-нізації й використовувати інструменти оновленого РМ, можливостей обслуговуючого ІТ-підрозділу установи підтримувати працездатність цифрових систем і мереж. При плануванні цифровізації по-трібно врахувати, що на час упровадження цифро-вих інструментів робоче місце і його ресурси будуть недоступними, модернізація існуючих процесів на початковому етапі може призвести до зниження продуктивності, є ризик виникнення спротиву інно-ваціям у працівників установи, зростає роль захисту РМ від комп’ютерних вірусів та хакерських атак.

Measurable – вимірність. Другий критерій SMART-підходу наголошує на важливості метри-

81



ки – числової характеристики, що має властивості функції відстані. Однією із загальновизнаних ме-трик для пристроїв та програмного забезпечення є їх вартість, яку ми ввели вище при формуванні множини раціональних ПТК. Такі самі метрики необхідно визначити для кількості та якості офіс-них робіт, поточної і майбутньої вартості обслу-говування цифрових пристроїв РМ. Наприклад, для тривалості робіт, які в загальному випадку є випадковими величинами, можна використовува-ти середні значення або числові оцінки експертів. Щоб визначити прогрес у досягненні мети циф-ровізації РМ, потрібно до початку цифровізації зафіксувати для певних періодів часу (робочого дня, тижня, місяця) такі величини: кількість за-вдань, час виконання окремих та певного пере-ліку завдань, вартість обслуговування цифрових систем. Пізніше це дасть змогу оцінити величину ефекту від проведення цифровізації.

Achievable – досяжність. Третій критерій пе-редбачає оцінку можливості цифровізації РМ та підвищення продуктивності офісної діяльності публічних службовців. Досягнення мети вимага-тиме від керівників і співробітників певних зусиль для підтримки процесу впровадження. На цьому етапі важливо визначити наявні людські ресурси, а також ті, що будуть потрібні для цифровізації РМ; оцінити якість відповідних нормативно-пра-вових актів та стандартів, які регламентують за-гальні правила цифровізації публічної діяльнос-ті; знайти компетентних виконавців, готових до проведення цифровізації робочих місць із визна-ченою відповідальністю за досягнення встанов-лених значень їх продуктивності; визначити про-фесійні компетенції та розмір оплати працівників.

Realistic – реалістичність. Цей критерій про-понує оцінити реальність упровадження нових ПТК на робочому місці і суттєвого підвищення продуктивності діяльності публічних службовців. Можна виділити основні складові цього крите-рію: достатність матеріальних і технічних ресур-сів, визначеність необхідних інформаційних тех-нологій робочого місця, достовірність вихідних даних, існування та складність «успадкованих» інформаційних систем, допустимість перерв для впровадження цифрових інструментів тощо.

Time-based – визначеність часу. Останній критерій – наявність та обґрунтованість кінцевої

дати – дає змогу покращити розуміння завдань ви-конавцями, розподілити зусилля та ресурси для досягнення кінцевої мети у встановлений термін. Від нього залежить напруженість проєкту, розпо-діл виконавців, можливість тендерних закупівель, графік підготовки службовців до використання нових цифрових інструментів. Цей критерій також визначає можливості встановлення міток конт-ролю проміжних результатів та корекції зусиль ви-конавців проєкту цифровізації робочих місць.

Розглянуті 5 критеріїв SMART-підходу дають змогу виявити особливості формування першо-чергових і досяжних завдань цифрової модерні-зації робочих місць публічних службовців, спря-мованих на підвищення продуктивності їхньої офісної діяльності в умовах протидії поширенню гострої респіраторної хвороби COVID-19 та сти-мулювання економіки України.

Висновки даного дослідження і перспекти-ви подальших розвідок. Збільшення кількості і підвищення складності вимог до публічного врядування в умовах запровадженого Постано-вою Кабінету Міністрів карантину, загострення економічної ситуації в Україні і світі актуалізує проблему підвищення продуктивності офіс-ної діяльності публічних службовців. Одним із пріоритетних напрямів її розв’язання є цифро-візація робочих місць. Для зменшення витрат часу, матеріальних ресурсів, бюджетних коштів і максимального врахування практичних потреб держави при плануванні цифровізації необхідне осучаснення термінологічного апарату та науко-ве обґрунтування головних завдань цифрової мо-дернізації робочих місць публічних службовців. Для визначення конкретних завдань цифровізації РМ доцільно використовувати SMART-підхід. Деталізація критеріїв цього підходу сприяє ви-значенню досяжної мети, полегшує формування оптимального набору обладнання та цифрових інструментів, дає змогу врахувати основні ризи-ки та загрози цифровізації, максимально ефек-тивно використати наявні ресурси. Подальших досліджень потребують принципи формування деталізованого переліку програмно-технічних конфігурацій робочих місць публічних службов-ців, підходи до оцінки статистичних характерис-тик тривалості виконання типових робіт офісної діяльності в умовах поширення COVID-19.

Список використаних джерелВООЗ оголосила пандемію у зв’язку з коронавіру-

сом. 11.03.2020. URL: https://www.pravda.com.ua/news/2020/03/11/7243253/

ReferencesVOOZ oholosyla pandemiiu u zviazku z koronavirusom

[The WHO has declared a pandemic in the coronavirus case]. 11.03.2020. Retrieved from: https://www.pravda.com.ua/news/2020/03/11/7243253/

82



Інформаційно-комунікативна діяльність органів публіч-ної влади : монографія / В. С. Куйбіда та ін. ; за заг. ред. В. С. Куйбіди, О. В. Карпенка. 2-ге вид., допов. та переробл. Київ : ЦП «Компринт», 2019. С. 59.

Кондрашов В. Цифрові комісари. У виконавчій верти-калі з’являться десятки нових чиновників, відпові-дальних за діджиталізацію. 10.02.2020. URL: https://nv.ua/ukr/biz/tech/vidpovidati-za-didzhitalizaciyu-na-miscyah-budut-specialni-chinovniki-50069205.html

Куйбіда В. С., Карпенко О. В., Наместнік В. В. Цифрове врядування в Україні: базові дефініції понятійно-ка-тегоріального апарату. Вісн. Нац. акад. держ. упр. при Президентові України. Серія «Державне управ-ління». 2018. № 1. С. 5–10.

Лопушинський І. П. «Цифрові робочі місця» державних службовців як вагома складова електронного уря-дування в Україні. Теорія та практика державного управління і місцевого самоврядування : електрон. наук. фах. вид. Херсон. нац. техн. ун-ту. 2018. № 1. URL: http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?C21COM=2&I21DBN=UJRN&P21DBN=UJRN&IMAGE_FILE_DOWNLOAD=1&Image_file_name=PDF/Ttpdu_2018_1_29.pdf

Механізми електронного урядування в інформаційному суспільстві : монографія / П. С. Клімушин, Д. В. Спа-сібов ; за ред. О. В. Радченка. Харків : Вид-во ХарРІ НАДУ «Магістр», 2017. 116 с.

Про запобігання поширенню на території України го-строї респіраторної хвороби COVID-19, спричине-ної коронавірусом SARS-CoV-2 : Постанова Каб. Міністрів України від 11.03.2020 № 211. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/211-2020-%D0%BF/conv

Про схвалення Концепції розвитку цифрової економі-ки та суспільства України на 2018–2020 роки та за-твердження плану заходів щодо її реалізації : Розпо-рядж. Каб. Міністрів України від 17.01.2018 № 67-р. URL: https://www.kmu.gov.ua/ua/npas/proshvalennya-koncepciyi-rozvitku-cifrovoyi-ekonomiki-ta-suspilstva-ukrayini-na-20182020-rokita-zatverdzhennya-planu-zahodiv-shodo-yiyi-realizaciyi

Цифрове врядування : монографія / О. В. Карпенко та ін. ; за ред. О. В. Карпенка. Київ : Ідея Принт, 2020. 336 с.

Kuibida, V. S., Karpenko, O. V., Shpyha, P. S. et al. (2019). Informatsiino-komunikatyvna diialnist orhaniv publichnoi vlady [Information and communication ac-tivities of public authorities] : monohrafiia / za zah. red. V. S. Kuibidy, O. V. Karpenka. 2-he vyd., dopov. ta pererobl. Kyiv : TsP «Komprynt». P. 59.

Kondrashov, V. (2020). Tsyfrovi komisary. U vykonavchii vertykali ziavliatsia desiatky novykh chynovnykiv, vidpovidalnykh za didzhitalizatsiiu [Digital Com-missioners. Dozens of new officials responsible for digitalization will appear in the executive branch]. Retrieved from: https://nv.ua/ukr/biz/tech/vidpovidati-za-didzhitalizaciyu-na-miscyah-budut-specialni-chinovniki-50069205.html

Kujbіda, V. S. Karpenko, O. V., Namestnіk, V. V. (2018). Cifrove vrjaduvannja v Ukraїnі: bazovі defіnіcії ponjatіjno-kategorіal'nogo aparatu [Digital governance in Ukraine: basic definitions of the conceptual and categorical apparatus]. Vіsnik Nacіonal'noї akademії derzhavnogo upravlіnnja pri prezidentovі Ukraїni. Serіja «Derzhavne upravlіnnja». Is. 1. P. 5–10.

Lopushynskyi, I. P. (2018). «Tsyfrovi robochi mistsia» derzhavnykh sluzhbovtsiv yak vahoma skladova elektronnoho uriaduvannia v Ukraini [«Digital jobs» of civil servants as an important component of e-gov-ernment in Ukraine]. Teoriia ta praktyka derzhavnoho upravlinnia i mistsevoho samovriaduvannia: elektr. nauk. fakh. vyd. Khersonskoho natsionalnoho tekhnichnoho universytetu. Retrieved from: http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?C21COM=2&I21DBN=UJRN&P21DBN=UJRN&IMAGE_FILE_DOWNLOAD=1&Image_file_name=PDF/Ttpdu_2018_1_29.pdf

Klimushyn, P. S., Spasibov, D. V. (2017). Mekhanizmy elektronnoho uriaduvannia v informatsiinomu suspilstvi [Mechanisms of e-government in the information society]: monohrafiia / za red. O. V. Radchenka. Kharkiv : Vyd-vo KharRI NADU «Mahistr». 116 p.

Pro zapobihannia poshyrenniu na terytorii Ukrainy hostroi respiratornoi khvoroby COVID-19, sprychynenoi koronavirusom SARS-CoV-2 [On prevention of the spread of acute respiratory disease COVID-19 caused by coronavirus SARS-CoV-2 on the territory of Ukraine]. Postanova Kabinetu Ministriv Ukrainy vid 11.03.2020 № 211. Retrieved from: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/211-2020-%D0%BF/conv

Pro skhvalennia Kontseptsii rozvytku tsyfrovoi ekonomiky ta suspilstva Ukrainy na 2018–2020 roky ta zatverdzhennia planu zakhodiv shchodo yii realizatsii [On approval of the Concept of development of the digital economy and society of Ukraine for 2018–2020 and approval of the action plan for its implementa-tion] : Rozporiadzhennia Kabinetu Ministriv Ukrainy vid 17.01.2018 № 67-r. Retrieved from: https://www.kmu.gov.ua/ua/npas/proshvalennya-koncepciyi-rozvitku-cifrovoyi-ekonomiki-ta-suspilstva-ukrayini-na-20182020-rokita-zatverdzhennya-planu-zahodiv-shodo-yiyi-realizaciyi

Karpenko, O. V., Denysiuk, Zh. Z., Namestnik, V. V. et al. (2020). Tsyfrove vriaduvannia [Digital governance] : monohrafiia. Kyiv : IDEIa PRYNT, 336 p.

83



Шпига Петро Семенович, кандидат технічних наук, професор кафедри інформаційної політики та цифрових технологій, Національна академія державного управління при Президентові України,03057, Україна, м. Київ, вул. Антона Цедіка, 20

Цитування: Шпига П. С. SMART-підхід до визначення завдань цифровізації робочих місць публічних служ-бовців. Вісн. НАДУ. Серія «Державне управління». 2020. № 4 (99). C. 77–83.



Shpyha, Petro S., Ph.D in Technical Sciences, Professor of Information Policy and Digital Technologies Department, National Academy for Public Administration under the President of Ukraine,20, Anton Tsedik St., Kyiv, 03057, Ukraine.E-mail: [email protected]://orcid.org/0000-0002-9871-1921

Citation: Shpyha, P. S. (2020). SMART-pidkhid do vyz-nachennia zavdan tsyfrovizatsii robochykh mists publi-chnykh sluzhbovtsiv [A SMART approach to determine the tasks of public servants’ workplaces digitalization]. Bulletin of the NAPA. Series «Рublic Аdministration». Is. 4 (99). P. 77–83 [in Ukrainian].



84



УДК 351.862.48DOI 10.36030/2310-2837-4(99)-2020-84-92

ВПЛИВ КІБЕРЗАГРОЗ НА ФУНКЦІОНУВАННЯ ЕЛЕКТРОННИХ КОМУНІКАЦІЙ (ТЕЛЕКОМУНІКАЦІЙ) В УМОВАХ ПОБУДОВИ

«ЦИФРОВОЇ ДЕРЖАВИ»О. Ж. Скибун,Адміністрація Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України

У статті обґрунтовано необхідність створення системи протидії кіберзагрозам на мережах електронних ко-мунікацій (телекомунікацій) шляхом побудови чіткої вертикалі із суб’єктів, які безпосередньо у межах своєї компетенції вживають заходів щодо забезпечення кібербезпеки. Для забезпечення можливості оперативного реагування в реальному часі на загрози, що впливатимуть на стійкість функціонування національної інфра-структури, запропоновано створити Єдиний національний центр реагування на загрози, підпорядкувавши його Раді національної безпеки і оборони України, а також включити до завдань кіберзахисту заходи щодо забезпечення приватного кінцевого обладнання (багатофункціональних мобільних пристроїв) та доступу на-селення до електронних комунікацій (телекомунікацій) загального користування для задоволення «цифро-вих» потреб. Рекомендовано надання фінансових і банківських послуг та сервісів через багатофункціональні мобільні пристрої лише за умови наявного письмово контракту на надання телекомунікаційних послуг. Пред-ставлено практичні заходи щодо підвищення рівнів компетентностей (комп’ютерних, ІТ, цифрових, комуніка-тивних, кібернетичних) населення України. Ключові слова: кібербезпека; кіберзагрози; електронні комунікації (телекомунікації); цифровізація; інформа-тизація; стійкість та сталість функціонування комунікаційних мереж; нові комунікації; інформаційні процеси; телекомунікаційні послуги.

THE INFLUENCE OF CYBER THREATS ON THE FUNCTIONING OF ELECTRONIC COMMUNICATIONS (TELECOMMUNICATIONS) IN CONDITIONS OF BUILDING A «DIGITAL STATE»

O. Zh. Skybun, State Service of Special Communication and Information Protection of Ukraine

Articles on the well-founded need to create systems to combat cyber threats on electronic communications networks (telecommunications) through the construction of a clear vertical of business entities that operate within the competence provided by cybersecurity. To be able to respond quickly to real-time threats that will affect the sustainability of the national infrastructure, it is proposed to create a single national threat response center, subordinating the National Security and Defense Council of Ukraine. It is proposed to include in the tasks of cybersecurity measures to provide private terminal equipment (multifunctional mobile devices) and public access to electronic communications (telecommunications) for general use to meet «digital» needs. It is recommended to provide financial and banking services through multifunctional mobile devices only if there is a written contract for the provision of telecommunications services. Practical measures to increase the levels of competencies (computer, IT, digital, communicative, cybernetic) of the population of Ukraine are presented.Keywords: cybersecurity; cyberthreats; electronic communications (telecommunications); digitalization; informatization; stability and sustainability of communication networks; new communications; information processes; telecommunication services.

© Скибун О. Ж., 2020

Постановка проблеми у загальному вигля-ді та її зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями. Подальша цифро-візація та інформатизація всіх суспільних сфер та відносин створюють сучасний дискурс нових комунікацій на рівні людина-суспільство-дер-жава. Вказане вимагає забезпечення доступу до електронних комунікацій (ЕК) (телекомунікацій) усіх верств населення на всій території країни на достатньому рівні швидкостей та обсягів отри-мання, оброблення, передавання, збереження та захисту інформації. При цьому якість надання ЕК повинна задовольняти постійно зростаючі вимо-

ги до показників швидкості та обсягів передачі інформації для задоволення потреб у послугах на базі ЕК, спектр яких постійно розширюється (соціальні мережі та медіа, послуги та сервіси, доступи до баз даних, отримання цифрових дер-жавних послуг тощо). Таким чином, як зазначено в Законі України «Про телекомунікації», ЕК ста-ють «невід’ємною частиною виробничої та соці-альної інфраструктури України», задовольняю-чи при цьому потреби «фізичних та юридичних осіб, органів державної влади в телекомунікацій-них послугах» (Закон України, 2004). Інакше ка-жучи, ЕК забезпечують подальшу віртуалізацію

85



суспільства та взаємовідносин його із бізнесом і державою, коли цифровізація інформаційних та комунікативних процесів змінює парадигму самої сутності комунікацій, формуючи нову цифрову ре-альність, нові цифрові взаємовідносини та цифрові комунікації. Отже, підвищення рівнів цифровізації та інформатизації і, відповідно, впливу кіберзагроз зумовлює зростання запиту на кіберзахист. Але ж, як зазначає О. Соснін, «забезпечення безпеки в ін-формаційно-комунікаційному середовищі стає прі-оритетним напрямом науково-технічної діяльності, вимагаючи істотної уваги й зусиль з боку людини, суспільства, владних структур і юридичної науки держави» (Соснін, 2020). Вказане повною мірою характеризує сучасні реалії розвитку та широко-го використання ЕК в процесах цифровізації та інформатизації усіх сфер та суспільних відносин. Адже створення сучасного нормативно-правового поля сприяє підвищенню ефективності та ролі ЕК в умовах поглибленого входження у віртуальний простір держави в рамках різних проєктів з інфор-матизації, де вплив кіберзагроз на стійкість та ста-лість функціонування ЕК зростає.

Аналіз останніх публікацій за проблема-тикою та визначення невирішених раніше частин загальної проблеми. Питанням впливу кіберзагроз на суспільство, владу, людину та су-спільно-економічні, суспільно-політичні проце-си і взаємини в рамках інформаційного і навіть постінформаційного суспільства значну увагу приділяли такі науковці, як: О. Баранов, В. Буря-чок, С. Гнатюк, І. Жиляєв, О. Карпенко, В. Семко, О. Соснін, А. Шиян, В. Фісун та ін. Однак вар-то зауважити, що на сьогодні залишається від-критим питання завершення побудови системи кіберзахисту та формування центрів реагування на кіберзагрози в умовах подальшої побудови «цифрового суспільства» та «цифрової держави», а тому питання впливу кіберзагроз на функціону-вання електронних комунікацій (телекомуніка-цій) буде й надалі актуалізуватися.

Формулювання цілей (мети) статті. Метою статті є дослідження впливу кіберзагроз на функ-ціонування електронних комунікацій (телекому-нікацій) в умовах побудови «цифрової держави» та подальшого підвищення ролі віртуального простору для широких верств населення.

Виклад основного матеріалу. Постійне зде-шевлення вартості телекомунікаційних послуг, телекомунікаційного обладнання та кінцевих пристроїв разом із зростанням показників швид-кості та обсягів передачі і зберігання даних ста-ли передумовою надання ЕК ознак масовості та доступності для все більшої кількості громадян.

Підтвердження цієї тези можна знайти у «Зві-ті діяльності Національної комісії, що здійснює регулювання у сфері зв’язку та інформатизації (НКРЗІ) за 2019 рік», де станом на 31 грудня 2019 р. наведено такі дані: «кількість активних ідентифікаційних телекомунікаційних карток мережі рухомого (мобільного) зв’язку станови-ла 54 843 тис. од.», «загальна кількість активних ідентифікаційних телекомунікаційних карток ме-режі рухомого (мобільного) зв’язку, з яких було здійснено доступ до мережі «Інтернет», стано-вила 34 689 тис. од.», а «кількість ліній (точок) фіксованого доступу до мережі «Інтернет» з ура-хуванням даних фізичних осіб-підприємців ста-новила 7 265 тис. од. (1 173 тис. од. – в сільській місцевості)» (Звіт діяльності НКРЗІ, 2020).

Наведені цифри свідчать про те, що, незважа-ючи на певні проблеми із покриттям та загаль-ним фінансово-економічним станом суспільства та економіки нашої країни, все ж відбувається «розвиток цифрових інфраструктур та цифровий розвиток пріоритетних сфер життєдіяльності, що спрямовані на подолання цифрового розри-ву в країні та збільшення кількості електронних послуг у таких сферах, як громадська безпека, освіта, охорона здоров’я, туризм, транспортна інфраструктура, електронна демократія, екологія та охорона навколишнього природного середо-вища, життєдіяльність міст, безготівкові розра-хунки (e-Gov, e-Learning, e-Health, телемедицина тощо)» (Звіт діяльності НКРЗІ, 2020). Вказане відкриває можливості для широкого впроваджен-ня багатьох проєктів у рамках програм «Елек-тронне суспільство», «Електронне врядування», «Електронна демократія», що відповідає новій національній стратегії «Держава в смартфоні», яка декларується керівництвом країни та реалі-зується новоутвореним Міністерством цифрової трансформації України. Це означає, що влада почала розуміти необхідність реалізації в краї-ні сучасних проєктів із розвитку інформаційної інфраструктури, цифрового суспільства, еконо-міки. Підвищення рівня входження у кіберне-тичний простір та віртуальну реальність має як позитивні, і негативні ознаки. Серед широкого спектру негативних ознак кіберзагрози займають чільне місце. Так, Законом України «Про основ-ні засади забезпечення кібербезпеки України» вводяться такі поняття, як: «кіберзагроза», «ін-цидент кібербезпеки», «кібератака», «кіберзло-чин (комп’ютерний злочин)», «кіберрозвідка», «кібертероризм», «кібершпигунство» (Закон України, 2017). Усвідомлення з боку суспіль-ства, бізнесу та держави наслідків кіберзагроз

86



відбулося під час подій у 2016–2017 рр., коли в результаті «кібератаки в грудні 2016 р. на дер-жавні фінансові установи протягом майже трьох днів було ускладнено сплату до бюджету подат-ків та інших платежів, заблоковано електронну систему адміністрування ПДВ, порушено роботу митниці», а «у результаті атаки вірусу NotPetya на комп’ютерні системи українських державних і комерційних установ України станом на 7 липня 2017 р. було виведено з ладу до 10 % приватних, урядових і корпоративних комп’ютерів» (Жи-ляєв, Семенченко, 2017).

Так, «широке використання багатофункці-ональних кінцевих обладнань споживачів, які працюють під управлінням операційних систем (смартфонів, планшетів)» (Звіт діяльності НКРЗІ, 2020), комп’ютерів, смартпристроїв, Інтернету речей сприяло переходу проблем кіберзахисту та кібербезпеки на побутовий рівень, коли від кібер-загроз почали потерпати не тільки державні уста-нови, підприємства, приватні компанії, а й прості громадяни. При цьому останні опинилися най-уразливішими через низький рівень захищеності перед кіберзагрозами, враховуючи відсутність ді-євих інструментів захисту приватного комуніка-ційного обладнання, мереж та сховищ зберігання даних. До того ж приватний сектор як об’єкт за-хисту з боку держави і бізнесу взагалі не існує, хоча на сьогодні темпи та обсяги обміну даними між приватним та державним секторами і бізне-сом постійно зростають в умовах збільшення об-сягів послуг на базі телекомунікацій.

Так, Український інститут майбутнього у своїй стратегії «Україна 2030Е – Країна з розвинутою цифровою економікою» наголошує на тому, що «інформаційна безпека, кібербезпека, захист пер-сональних даних, недоторканність особистого життя та прав користувачів цифрових техноло-гій, зміцнення та захист довіри у кіберпросторі є, зокрема, передумовами одночасного цифрового розвитку та відповідного запобігання супутнім ризикам, їх усунення та управління ними» (Украї-на 2030Е, 2020). Адже «рівень відповідальності влади щодо впровадження в усі сфери людської діяльності ІКТ та засобів електронно-обчислю-вальної техніки зростає, а інформація та інфор-маційні ресурси стають одним із вирішальних факторів розвитку особистості, суспільства і дер-жави» (Соснін, 2020).

Указане вимагає від держави формування та реалізації разом із бізнесом та суспільством від-повідної державної політики щодо забезпечення захистом від кіберзагроз багатофункціональ-них кінцевих обладнань споживачів (БКОС), які

працюють під управлінням операційних систем (смартфонів, планшетів) і використовуються на-селенням для комунікації із державними і ко-мерційними інформаційно-телекомунікаційними системами (ІТС), інформаційною інфраструкту-рою (ІІ) та критичною інфраструктурою (КІ), а також для соціальних контактів та побутових ці-лей. У зв’язку із цим зростає обсяг кібернетичних правопорушень та злочинів, тому актуальність питання кібербезпеки постійно підвищується. А беручи до уваги, що від рівня сталості та стійкос-ті залежить функціонування ЕК, їх кіберзахист є важливим у системі кіберзахисту. При цьому дис-курс кіберзахисту в ЕК має два напрями. Перший напрям – це безпосередній вплив кіберзагроз на стійкість та безпеку функціонування самих ЕК як складових комунікаційних мереж окремих опера-торів телекомунікацій, так і в системі комуніка-ційної мережі загального користування, другий – використання ЕК як комунікаційної-комунікатив-ної інфраструктури для задоволення потреб насе-лення, бізнесу та держави в новій системі комуні-кацій та проєктів з інформатизації.

У рамках нашого дослідження пропонуємо розглянути питання кібербезпеки та кіберзахисту таких окремих елементів, що формують «циф-рове середовище», як: персональні дані, доменні імена, електронні фінансові та банківські послуги (е-фінанси та е-послуги), електронні державні по-слуги та сервіси, доступ громадян до баз даних в рамках проєктів «ДІЯ» та «Держава в смартфоні».

В. Фісун, досліджуючи «проблеми захисту персональних даних: досвід України та інших кра-їн», зазначає, що: «володільцем найбільшої кіль-кості персональних даних є держава, тому саме до неї висуваються найсуворіші вимоги щодо їх збереження та уникнення поширення у випадках, коли це не передбачається згодою особи», оскіль-ки «очевидно, що витік інформації з державних баз даних лише посилює недовіру до держави та створює відчуття незахищеності перед вну-трішніми й зовнішніми загрозами» (Фісун, 2020). Прикладом може слугувати поява в нелегальному обігу різноманітних баз даних громадян, дані з яких можуть використовуватися у протиправних діях. І це незважаючи на те, що кожного разу у людини запитують дозволу на використання її персональних даних і зобов’язуються відповідно до Закону України «Про захист персональних да-них» відповідними чином зберігати та обробляти їх. Адже питання захисту персональних даних стосується кожного громадянина незалежно від того, виступає він від імені приватної особи, як уповноважена державою або бізнесом особа в ін-

87



формаційних процесах (передавання, оброблен-ня, отримання, зберігання).

На сьогодні досить часто громадяни дають згоду на дії з їхніми персональними даними не тільки на рівні адміністративних послуг та серві-сів з боку державних установ, а й на побутовому рівні (реєстрація в магазинах, на сайтах тощо).

Слід зазначити, що аналіз положень Закону України «Про захист персональних даних» свід-чить, що в основному він має декларативний ха-рактер, а контроль за його дотриманням узагалі по-кладено на суди та Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини у сфері захисту персональ-них даних (Про захист персональних даних, 2010).

Так, у ст. 24 цього Закону зазначається, що «володільці, розпорядники персональних даних та треті особи зобов’язані забезпечити захист цих даних від випадкових втрати або знищення, від незаконної обробки, в тому числі незакон-ного знищення чи доступу до персональних да-них» (Про захист персональних даних, 2010).

Під персональними даними розуміються «ві-домості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкрет-но ідентифікована» (Про захист персональних да-них, 2010). У сучасних умовах подальшої віртуа-лізації та інформатизації інформаційних процесів розширюється перелік надання послуг та робіт за допомогою онлайн-ресурсів, що автоматично приводить до збільшення обсягів передачі персо-нальних даних. На наш погляд, це може спричи-нити втрату самого сенсу захисту персональних даних як таких. Окремим аспектом проблеми за-хисту персональних даних є все, що стосується національних кордонів та правосуб’єктності «во-лодільців, розпорядників персональних даних та третіх осіб», які вчиняють дії із персональними даними від імені громадян України. Але зважа-ючи на те, що віртуальний (кібер) простір не має національних кордонів і є глобальним продуктом, питання надання персональних даних іноземним суб’єктам означає збільшення ризиків щодо ви-користання в протиправних діях.

Як показує практика, найвищий рівень кібер-злочинів та кіберзагроз сьогодні спостерігається у фінансовій та банківській сферах (використан-ня мобільного банкінгу та різних мобільних бан-ківських сервісів), адже незаконне використання персональних даних призводить передусім до фінансових втрат з боку пересічних громадян. На наш погляд, такий стан справ має дві сторо-ни медалі. З одного боку, це відсутність сучасно-го, дієвого врегулювання на законодавчому рівні функціонування ринку надання електронних фі-

нансових та банківських послуг (з використанням досвіду інших країн) відкриває широкі можливос-ті для шахраїв, з другого – низький рівень циф-рової-, кібер-, фінансової та правої грамотності і компетентностей самих громадян. Яскравим при-кладом є використання «ідентифікаційної телеко-мунікаційної картки (SIM-картка, USIM-картка, R-UIM-картка тощо)» (Про порядок реєстрації, 2017), коли телекомунікаційні послуги надаються без підписання відповідного договору на надання телекомунікаційних послуг. Це означає прив’язку використання мобільного банкінгу та різних мо-більних банківських сервісів до певного номеру телефону, обслуговування якого юридично не за-кріплено. Сьогодні широко рекламується отри-мання віртуальної банківської катки (банківська картка в смартфоні), при цьому в рекламі ніде не згадується, що вказані послуги будуть надавати-ся лише на підставі чинного договору заявника із будь-яким оператором телекомунікацій на надан-ня телекомунікаційних послуг. Законодавчо від-сутні норми заборони передавання персональних даних, отримання оплатних послуг та здійснен-ня будь-яких фінансових і банківських операцій лише на підставі заключеного письмово договору між абонентом та оператором телекомунікацій.

Так, положеннями «Порядку реєстрації або-нентів, які отримують телекомунікаційні послу-ги без укладення договору в письмовій формі», затвердженого Рішенням НКРЗІ від 28 листопа-да 2017 р. № 607, визначається право абонента «зареєструватися в оператора, провайдера теле-комунікацій шляхом подання заяви про реєстра-цію» (Про затвердження порядку, 2017). За таких ліберальних умов відбувається постійний обіг знеособленого номерного ресурсу там, де відбу-вається обіг персональних даних. Адже в разі від-сутності будь-якого контролю щодо переміщення та місця проживання фізичної та/або юридичної особи номер телефону є одним із важливих еле-ментів персональних даних, а певна його мігра-ція відкриває широке поле для кібершахрайства та кіберзлочинів із перекладанням певних ризи-ків на третіх осіб, до яких перейшов у користу-вання такий номер телефону.

Поряд з проблемою щодо захисту персональ-них даних існує проблема спаму, або незапрошу-ваних електронних повідомлень, які розповсю-джуються мережею та які можна віднести до так званого «цифрового забруднення», що впливає на функціонування ЕК, зокрема на швидкість та об-сяги передачі даних, а також «засмічує» сховища інформації непотрібною інформацію. Крім того, досить часто спам або незапрошувані електрон-

88



ні повідомлення криють у собі кіберзагрозу у вигляді шкідливого програмного продукту, який потрапляє до кінцевого обладнання спожива-ча, впливаючи або на роботу самого пристрою, або знімаючи інформацію з нього для третіх осіб. Визначення спаму є в Законі України «Про електрон ні комунікації», а також прописана нор-ма про заборону умисного масового «розсилання електронних, текстових та/або мультимедійних повідомлень без згоди (замовлення) кінцевих ко-ристувачів (спаму) на їх адреси електронної по-шти або термінальне обладнання» (Про електрон-ні, 2020). Ситуація зі спамом досить напружена з огляду на те, що на сьогодні дієвих законодавчих механізмів боротьби з ним в українському зако-нодавстві недостатнє.

Серед кіберправопорушень на певну увагу за-слуговує такий вид кіберзлочину, як кіберскво-тинг, який означає здійснення махінацій та про-типравних дій відносно торговельних марок та доменних імен (у віртуальному просторові). На перший погляд, питання кіберсквотингу нібито не стосуються широкого загалу, але якщо врахо-вувати появу в глобальній мережі передачі даних двійників торгових марок та доменних імен, то відразу можна згадати про елементи кібершах-райства, адже йдеться не тільки про заволодіння персональними даними, а й номерами банків-ських рахунків і номерами карток для здійснення крадіжок коштів з рахунків. Крім того, такі про-типравні дії створюють негативний образ офіцій-них торгових марок та доменних імен. Так, Д. Ні-кулеско, досліджуючи проблему кіберсквотингу, відзначає певний прогрес завдяки вирішенню спірних питань і питань кіберзлочинів через за-лучення судових інстанцій (Нікулеско, 2020), але насамперед необхідне їх більш чітке врегулюван-ня на законодавчому рівні, оскільки захист прав на інтелектуальну власність уже після правочину через суди є досить тривалим і витратним як на національному, так і на міжнародному рівні.

У межах дослідження щодо стійкості та ста-лості функціонування електронних комунікацій перед кіберзагрозами в умовах побудови «цифро-вої держави» варто звернути увагу на те, що ЕК є основою ІТС як бізнес-структур, так і держав-них установ та реєстрів, різного роду центрів об-робки даних, інформаційних платформ, а також інформаційних ресурсів. Інакше кажучи, можна констатувати, що ЕК, будучи невід’ємною скла-довою ІІ та КІІ в цілому, стають уразливими до різного роду та характеру впливів. Стосовно ж фізичного впливу природного та техногенного характеру, то ЕК в умовах створеної мережі ЕК

загального користування (завдяки багатоопера-торському ринку) більш-менш готові до надзви-чайних ситуацій. Набагато складнішою є ситуа-ція щодо впливів кібернетичних загроз з огляду на те, що перелік таких загроз є широким і таким, що постійно змінюється та трансформується. Ось чому досить важливим, з урахуванням сучасних викликів, є створення безпечних комунікацій, пе-редусім на рівні кіберзагроз, оскільки питання без-перебійності, сталості та стійкості функціонуван-ня електронної комунікаційної мережі загального користування, що становлять основу публічних ЕК, є головним завданням постачальників послуг перед користувачами. Так, у ст. 31 «Забезпечен-ня безпеки електронних комунікаційних мереж» Закону України «Про електронні комунікації» від 30 вересня 2020 р. зазначено, що «відповідаль-ність за забезпечення безпеки та сталості елек-тронних комунікаційних мереж загального корис-тування покладається на постачальників мереж та/або послуг електронних комунікацій, крім випадків пошкоджень мереж внаслідок умисних протиправних дій третіх осіб», при цьому «ви-моги законодавства щодо безпеки та сталості мереж» повинні визначатися на законодавчому рівні з боку держави, адже лише за умови вра-хування цих вимог «при розгортанні (створен-ні) та експлуатації електронних комунікаційних мереж» (Про електронні, 2020) можна досягти відповідного рівня кіберзахисту. Що стосується чинного законодавства, то положеннями Закону України «Про телекомунікації» передбачено «за-безпечення сталості телекомунікаційних мереж і управління цими мережами з урахуванням їх тех-нологічних особливостей на основі єдиних норм та правил» (Про телекомунікації, 2004).

Слід зазначити, що завдяки цифровізації та ін-форматизації всіх сфер суспільства та суспільних відносин «розширюється сукупність суб’єктів, які стають безпосередніми та потенційними об’єктами кіберзагроз як на глобальному, регі-ональному, національному рівнях, так і на рівні окремих бізнес-структур та інституцій громадян-ського суспільства, людини і громадянина» (Жи-ляєв, Семенченко, 2017), де особливого значення набувають ЕК як транспортна складова цифро-вих потоків у системі сучасних ІІ та КІІ.

Ще одним важливим аспектом використан-ня ЕК є забезпечення населення доступом до електронних адміністративних послуг, перелік яких розширюється. Зазначене повною мірою стосується центрів надання адміністративних послуг, навантаження на які зросло не тільки під впливом карантинних заходів під час проти-

89



дії пандемії коронавірусу COVID-19, а й через проведення адміністративної реформи, в рамках якої кардинально зменшено кількість районів, у зв’язку із чим втратили статус районні центри багатьох селищ міського типу. Усе це зумовлює зростання навантаження на ЕК через збільшен-ня кількості запитів/звернень від населення на отримання електронних адміністративних по-слуг та сервісів. Інакше кажучи, навантаження на оброблення, передавання, отримання, зберігання персональних даних громадян та даних баз да-них постійно зростає, а разом із цим вони стають усе більш уразливими перед кіберзагрозами. При цьому значний відсоток кіберзагроз генерує кін-цеве обладнання (уражене вірусами) громадян, з якого відбувається доступ до ресурсів держави та бізнесу, що також необхідно враховувати.

На сьогодні законодавчо врегульовано та введе-но в дію такі закони України: «Про захист персо-нальних даних», «Про телекомунікації», «Про на-ціональну безпеку України», «Про основ ні засади забезпечення кібербезпеки України», «Про адміні-стративні послуги», «Про реєстр адміністративних послуг», «Порядок ведення Реєстру адміністратив-них послуг», а також «Концепцію державної полі-тики у сфері цифрової інфраструктури», «Концеп-цію розвитку цифрової економіки та суспільства України на 2018–2020 роки та затвердження плану заходів щодо її реалізації», «Стратегію національ-ної безпеки України», «Стратегію Україна 2030Е – Країна з розвинутою цифровою економікою», «Цифрова адженда Украї ни – 2020 («Цифровий порядок денний» – 2020)».

Слід зауважити, що «впровадження організа-ційно-технічної моделі кібербезпеки як складової національної системи кібербезпеки здійснюється Державним центром кіберзахисту» згідно із За-коном України «Про основні засади забезпечен-ня кібербезпеки України» (2017), у рамках якого діє «Урядова команда реагування на комп’ютерні надзвичайні події України (CERT-UA)» (Про CERT-UA). Крім того, законодавчо визначено пе-релік «суб’єктів, які безпосередньо здійснюють у межах своєї компетенції заходи із забезпечення кібербезпеки», до якого увійшли «міністерства та інші центральні органи виконавчої влади; міс-цеві державні адміністрації; органи місцевого самоврядування; правоохоронні, розвідувальні і контррозвідувальні органи, суб’єкти оператив-но-розшукової діяльності; Збройні Сили України, інші військові формування, утворені відповід-но до закону; Національний банк України; під-приємства, установи та організації, віднесені до об’єктів критичної інфраструктури; суб’єкти гос-

подарювання, громадяни України та об’єднання громадян, інші особи, які провадять діяльність та/або надають послуги, пов’язані з національни-ми інформаційними ресурсами, інформаційними електронними послугами, здійсненням електро-нних правочинів, електронними комунікаціями, захистом інформації та кіберзахистом» (Про основні засади, 2017).

Висновки та перспективи подальших до-сліджень. На підставі результатів дослідження впливу кіберзагроз на функціонування електрон-них комунікацій (телекомунікацій) в умовах по-будови «цифрової держави», слід констатувати, що динаміка розвитку інформаційно-комуніка-ційних технологій та нового постінформаційного суспільства вимагають від держави та бізнесу пе-ребувати у режимі постійного реагування на нові виклики, які виникають на сучасному етапі роз-витку суспільства. Що стосується безпосередньо ЕК, то «для забезпечення можливості оперативно-технічного управління телекомунікаційними ме-режами загального користування всіх операторів телекомунікацій в умовах надзвичайної ситуації, надзвичайного та воєнного стану» був створений та почав працювати Національний центр опера-тивно-технічного управління мережами телеко-мунікацій України (НЦУ) (Про телекомунікації, 2004). При цьому оператори та провайдери елек-тронних комунікацій також взаємодіють з урядо-вою командою реагування на комп’ютерні над-звичайні події України, НЦУ. Адже ЕК виступає не тільки суб’єктом комунікаційної інфраструк-тури, а й складовою інформаційно-телекомуні-каційних систем та центрів управління ІІ та КІІ у різних сферах економіки. Вважаємо, що велика кількість «суб’єктів, які безпосередньо вживають у межах своєї компетенції заходів щодо забезпе-чення кібербезпеки» (далі – суб’єкти кібербез-пеки), потребує чіткої вертикальної структури (ієрархії) щодо реагування та прийняття рішень під управлінням створеного єдиного національ-ного центру реагування на загрози (ЄНЦРЗ), який би в режимі реального часу тісно взаємодіяв з усіма вказаними вище суб’єктами та виконував функції головного та єдиного центру прийняття рішень щодо реагування на кіберінциденти. Що стосується підпорядкування, то вказаний ЄНЦРЗ доцільно підпорядкувати Раді Національної без-пеки і оборони України. Крім того, до оператив-ного управління та взаємодії мають бути під-ключені суб’єкти кібербезпеки та оперативного управління в усіх сферах економіки країни.

Але, на наш погляд, головним є навіть не це виходячи з того, що одним із ключових елемен-

90



тів усіх систем кіберзахисту є людина. Тільки від рівня її професійності та широкого спектру ком-петентностей (комунікаційної, комп’ютерної, ІТ, цифрової, кібернетичної) залежить високий рі-вень дієздатності Державного центру кіберзахис-ту, Урядової команди реагування на комп’ютерні надзвичайні події України, НЦУ, суб’єкти кібер-безпеки, а також функціонування центрів надан-ня адміністративних послуг, сайтів органів влади усіх рівнів та компаній тощо. Додатково необ-хідно наголосити на необхідності підвищення рівня кваліфікації та компетентностей серед на-селення/громадян. Як зазначають О. Карпенко та Л. Арсенович, при дослідженні питань «держав-ної кіберосвіти та інструментів підвищення рів-ня цифрової компетентності населення України» «цифрова компетентність населення є основою побудови цифрової економіки та суспільства», а «громадяни України вже перебувають у цифро-вому світі», тому «лише довгострокова стратегія розвитку кіберосвіти, яка буде зорієнтована на підготовку та спеціалізацію майбутніх поколінь українських користувачів мережевих технологій, дасть змогу забезпечити достатню кількість ква-ліфікованих кадрів, які професійно володітимуть необхідними цифровими компетенціями (навич-ками)» (Карпенко, Арсенович, 2020). При цьо-му така освіта повинна охоплювати всі верстви населення і бути безкоштовною. Так, ці автори запропонували низку заходів, серед яких необ-хідно звернути увагу на такі, як «забезпечення умов для формування та розвитку державної кі-беросвіти населення України на регіональному та місцевому рівнях» з боку місцевої влади та представників бізнесу, «упровадження програм з перекваліфікації (перепідготовки) тимчасово

непрацюючих» (Карпенко, Арсенович, 2020) че-рез регіональні відділення центрів зайнятості, а також створення так званих цифрових шкіл ви-хідного дня, куди б могли приходити цілі родини.

Крім того, було б доцільно використовувати освітній потенціал закладів вищої освіти, де є відповідні напрацювання та вже проводиться на-вчання за напрямами: інформаційне суспільство, захист інформації, кібербезпека. Вказані навчаль-ні проєкти мають бути обов’язковими в шкільних програмах, щоб підростаюче покоління отриму-вало базові рівні освіченості та компетентностей, необхідні для якісного входження в кіберпростір. Також варто більш широко залучати до цього різ-ні громадські організації та фонди, які мають від-повідну базу та кваліфікацію для підвищення рів-ня цифрових компетентностей та кіберзахисту.

На державному рівні та рівні ведення бізнесу слід ураховувати, що саме «держава має доклас-ти всіх зусиль, щоб суспільство знало про наявні ризики, а також надавати консультаційну та тех-нологічну підтримку у впровадженні та викорис-танні захищених інформаційно-комунікаційних систем, інфраструктур, платформ тощо» (Україна 2030Е, 2020). Але кіберзахисту вимагають прості громадяни, які використовують ЕК та БКОС для приватно-побутових потреб та розваг. Адже такі комунікації мають масовий характер, зважаючи на широке впровадження проєктів інформатиза-ції «для простої людини». Враховуючи постійні трансформації комунікативних процесів та по-стійний розвиток техніко-технологічної складо-вої ЕК і відповідне зростання впливу кіберзагроз, питання кіберзахисту ЕК, а отже, питання під-вищення рівнів сталості та стійкості вимагає по-дальших розвідок.

Список використаних джерелДуховна О. Україна «в цифрі»: напрямки реформуван-

ня. URL: https://yur-gazeta.com/publications/practice/informaciyne-pravo-telekomunikaciyi/ukrayina-v-cifri-napryamki-reformuvannya.html (дата звернення: 07.11.2020).

Жиляєв І., Семенченко А. Організаційно-правові меха-нізми розвитку національної системи кібербезпеки України: стан та перспективи. Стратег. пріорите-ти. 2017. № 4 (45). С. 55–63.

Звіт про роботу Національної комісії, що здійснює ре-гулювання у сфері зв’язку та інформатизації за 2019 рік. URL : https://nkrzi.gov.ua/index.php?r=site/index&pg=34&id=9088&language=uk (дата звернен-ня: 07.11.2020).

Карпенко О. В., Арсенович Л. А. Державна кіберосвіта та інструменти підвищення рівня цифрової компе-тентності населення України. Вісн. Нац. акад. держ.

References Dukhovna, O. Ukraina «v tsyfri»: napriamky re-

formuvannia (2020). Retrieved from: https://y u r - g a z e t a . c o m / p u b l i c a t i o n s / p r a c t i c e /informaciyne-pravo-telekomunikaciyi/ukrayina-v-cifri-napryamki-reformuvannya.html (accesed: 07.11. 2020).

Zhyliaiev, I., Semenchenko, A. (2017). Orhanizatsiino-pravovi mekhanizmy rozvytku natsionalnoi systemy kiberbezpeky Ukrainy: stan ta perspektyvy [Organizational and legal mechanisms of development of the national cybersecurity system of Ukraine: state and prospects]. Stratehichni Priorytety. № 4 (45). P. 55–63 [in Ukrainian].

Zvit pro robotu Natsionalnoi komisii, shcho zdiisniuie re-huliuvannia u sferi zviazku ta informatyzatsii za 2019 rik (2020). Retrieved from: https://nkrzi.gov.ua/index.php?r=site/index&pg=34&id=9088&language=uk (ac-cesed: 07.11.2020).

91



упр. при Президентові України. Серія «Державне управління». 2020. № 1 (96). С. 95–102.

Нікулеско Д. Торгові марки vs доменні імена: як бо-ротися з кіберсквотингом? URL: https://yur-gazeta.com/publications/practice/informaciyne-pravo-telekomunikaciyi/torgovi-marki-vs-domenni-imena-yak-borotisya-z-kiberskvotingom.html (дата звернен-ня: 07.11.2020).

Про CERT-UA. URL: https://cert.gov.ua/about-us (дата звернення 10.11.2020).

Про електронні комунікації : Закон України від 30.09.2020 № 934-IX. URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=68059 (дата звернен-ня: 07.11.2020).

Про затвердження Порядку реєстрації абонентів, які отримують телекомунікаційні послуги без укладен-ня договору в письмовій формі : Рішення НКРЗІ від 28.11.2017 № 607. Офіц. вісн. України. 2018. 13 бе-рез. (№ 20). С. 214, 685.

Про захист персональних даних : Закон України. Голос України. 2010. 16 верес. (№ 172).

Про основні засади забезпечення кібербезпеки України : Закон України від 05.10.2017 № 2163-VIII. Відом.Верхов. Ради України. 2017. № 45. Ст. 403.

Про схвалення Концепції розвитку цифрової еконо-міки та суспільства України на 2018–2020 роки та затвердження плану заходів щодо її реалізації : Розпорядж. Каб. Міністрів України від 17.01.2018 № 67-р. Урядовий кур'єр. 2018. 11 трав. № 88.

Про телекомунікації : Закон України від 18.11.2003 № 1280-IV. Відом. Верхов. Ради України. 2004. № 12. Ст. 155.

Соснін О. Цифровізація як нова реальність Украї-ни. URL: https://lexinform.com.ua/dumka-eksperta/tsyfrovizatsiya-yak-nova-realnist-ukrayiny/ (дата звер-нення: 07.11.2020).

Україна 2030Е – Країна з розвинутою цифровою еко-номікою. URL: https://strategy.uifuture.org/kraina-z-rozvinutoyu-cifrovoyu-ekonomikoyu.html (дата звер-нення: 07.11.2020).

Фісун В. Проблеми захисту персональних даних: досвід України та інших країн. URL: https://yur-gazeta.com/publications/practice/informaciyne-pravo-telekomunikaciyi/problemi-zahistu-personalnih-danih-dosvid-ukrayini-ta-inshih-krayin.html (дата звернення: 07.11.2020).

Цифрова економіка: тренди, ризики та соціальні де-термінанти / Центр Разумкова. Київ : Заповіт, 2020. 274 с.

Karpenko, O. V., Arsenovich, L. A. (2020). Derzhavna kiberosvita ta instrumenty pidvyshchenni rivnia tsyfrovoi kompetentnosti naselennia Ukrainy [State cyber education and tools for the ukraine population’ digital competence level increasing]. Bulletin of the NAPA. Series «Рublic Аdministration». Is. 1 (96). P. 95–102 [in Ukrainian].

Nikulesko, D. Torhovi marky vs domenni imena: yak borotysia z kiberskvotynhom? (2020). Retrieved from: https://yur-gazeta.com/publications/practice/informaciyne-pravo-telekomunikaciyi/torgovi-marki-vs-domenni-imena-yak-borotisya-z-kiberskvotingom.html (accesed: 07.11.2020).

Pro CERT-UA. Retrieved from: https://cert.gov.ua/about-us (accesed: 07.11.2020).

Zakon Ukrainy (2020). Pro elektronni komunikatsii : vid 30.09.2020 № 934–IX. Tekst, pidpysanyi Holovoiu Verkhovnoi Rady Ukrainy 13.10.2020. Re-trieved from: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=68059 (accesed: 07.11.2020).

Rishennia NKRZI (2017). Pro zatverdzhennia Poriadku reiestratsii abonentiv, yaki otrymuiut telekomunikatsiini posluhy bez ukladennia dohovoru v pysmovii formi : vid 28.11.2017 № 607. Ofitsiinyi visnyk Ukrainy. 2018. 13 march. № 20. P. 214, 685 [in Ukrainian].

Zakon Ukrainy (2010). Pro zakhyst personalnykh danykh : Holos Ukrainy. 2010. 16 september № 172 [in Ukrainian].

Zakon Ukrainy (2017). Pro osnovni zasady zabezpechennia kiberbezpeky Ukrainy. Vidomosti Verkhovnoi Rady Ukraine. № 45. St. 403 [in Ukrainian].

Rozporiadzhennia Kabinetu Ministriv Ukrainy (2018). Pro skhvalennia Kontseptsii rozvytku tsyfrovoi ekonomiky ta suspilstva Ukrainy na 2018–2020 roky ta zatverdzhennia planu zakhodiv shchodo yii realizatsii vid 17.01.2018 № 67-r. Uriadovyi kurier. 2018. 11 may. № 88 [in Ukrainian].

Zakon Ukrainy (2004). Pro telekomunikatsii. Vidomosti Verkhovnoi Rady Ukrainy. № 12. St. 155 [in Ukrainian].

Sosnin, O. Tsyfrovizatsiia yak nova realnist Ukrainy (2020). Retrieved from: https://lexinform.com.ua/dumka-eksperta/tsyfrovizatsiya-yak-nova-realnist-ukrayiny (accesed: 07.11.2020).

Ukraina 2030E – Kraina z rozvynutoiu tsyfrovoiu ekonomikoiu (2020). Retrieved from: https://strategy.uifuture.org/kraina-z-rozvinutoyu-cifrovoyu-ekonomikoyu.html (accesed: 07.11.2020).

Fisun, V. Problemy zakhystu personalnykh danykh: dosvid Ukrainy ta inshykh krain (2020). Retrieved from: https://yur-gazeta.com/publications/practice/informaciyne-pravo-telekomunikaciyi/problemi-zahistu-personalnih-danih-dosvid-ukrayini-ta-inshih-krayin.html (accesed: 07.11.2020).

Tsyfrova ekonomika: trendy, ryzyky ta sotsialni determinanty (2020). Kyiv [in Ukrainian].

92



Скибун Олександр Жоржович, кандидат наук з державного управління, Адміністрація Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації, 03110, Україна, м. Київ, вул. Солом’янська, 13

Цитування: Скибун О. Ж. Вплив кіберзагроз на функціонування електронних комунікацій (телекомунікацій) в умовах побудови «цифрової держави». Вісн. НАДУ. Серія «Державне управління». 2020. № 4 (99). C. 84–92.



Skybun, Oleksandr, Zh.,Candidate of Science in Public Administration, State Service of Special Communication and Information Protection of Ukraine,13, Solomianska St., Kyiv, 03110, Ukraine Е-mail: [email protected] http://orcid.org/0000-0001-6084-5222

Citation: Skybun, O. Zh. Vplyv kiberzahroz na funktsionuvannia elektronnykh komunikatsii (telekomu-nikatsii) v umovakh pobudovy «tsyfrovoi derzhavy» [The influence of cyber threats on the functioning of electronic communications (telecommunications) in conditions of building a «digital state»]. Bulletin of the NAPA. Series «Рublic Аdministration». Is. 4 (99). P. 84–92 [in Ukrainian].



93



УДК 354:502:004.9DOI 10.36030/2310-2837-4(99)-2020-93-98

ЦИФРОВА ІНФРАСТРУКТУРА У СФЕРІ ОХОРОНИ ДОВКІЛЛЯ: ТЕХНОЛОГІЧНИЙ ТА ПРАВОВИЙ АСПЕКТИ

С. В. Воробйов, Наглядова рада цифрової агенції «Е-Екологія»

Проаналізовано теоретико-методологічні та організаційні засади функціонування цифрових інформаційно-комунікаційних інфраструктур у сфері екології, природоохорони та природокористування. Розглянуто досвід функціонування цифрових інфраструктур у сфері охорони навколишнього природного середовища країн Єв-ропейського Союзу. Досліджено типові проблеми, які виникають під час розробки та впровадження відповід-них цифрових рішень. Визначено особливості функціонування геоінформаційних, комунікаційних систем у сфері охорони довкілля як окремих компонентів цифрових інфраструктур. Запропоновано нову модель побу-дови інформаційно-комунікаційної інфраструктури у сфері охорони навколишнього природного середо вища, що функціонує за принципом цифрової екосистеми, та обґрунтовано доцільність її впровадження шляхом розробки нових та приєднання існуючих цифрових механізмів природоохоронного контролю до єдиної інфор-маційно-комунікаційної інфраструктури як окремих її компонентів. Визначено та охарактеризовано можли-вість масштабування згаданої інфраструктури на двох рівнях.Ключові слова: публічне управління; цифрова інфраструктура; цифрові екосистеми; природоохоронна ді-яльність; екологія.

DIGITAL INFRASTRUCTURE IN ENVIRONMENTAL PROTECTION: TECHNOLOGICAL AND LEGAL ASPECTS

S. V. Vorobiov,Supervisory Committee of Digital Agency «E-Ecology»

Theoretical-methodological and organizational principles of functioning of digital information and communication infrastructures in the field of ecology, nature protection and nature management are analyzed. The experience of functioning of digital infrastructures in the field of environmental protection of the European Union countries is considered. Typical problems that arise during the development and implementation of appropriate digital solutions are studied. Peculiarities of functioning of geoinformation, communication systems in the field of environmental protection as separate components of digital infrastructures are determined. A new model of construction of information and communication infrastructure in the field of environmental protection, which operates on the principle of digital ecosystem, and substantiates its feasibility by developing new and joining existing digital environmental control mechanisms to a single information and communication infrastructure as its separate components. The ability of the mentioned infrastructure to scale on two levels, horizontal and vertical, is determined and characterized.Keywords: public administration; digital infrastructure; digital ecosystems; environmental protection; ecology.

© Воробйов С. В., 2020

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи прак-тичними завданнями. Механізми обміну інфор-мацією в умовах динамічного розвитку цифрових технологій з урахуванням тенденцій до глобалізації інформаційно-комунікаційних процесів потребу-ють широкого обговорення в професійному середо-вищі державних і недержавних інституцій, а також постійного вдосконалення їх функціонування.

Проте на сьогодні обмін інформацією в систе-мі публічного управління здійснюється переваж-но за допомогою різних цифрових механізмів, створених кожним окремим органом державної влади, які лише певною мірою забезпечують вико-нання покладених на такі органи завдань. На нашу думку, формування розвиненої цифрової інформа-ційно-комунікаційної інфраструктури забез печить підвищення ефективності процесів вироблення

відповідних управлінських рішень у сфері пу-блічного управління.

Це стосується і сфери екології та охорони на-вколишнього природного середовища (ОНПС). Тому у статті здійснено аналіз зарубіжного досвіду, зокрема і країн Європейського Союзу, щодо впро-вадження та функціонування цифрових галузевих інфраструктур, які утворюють єдине інформаційне середовище органів публічної влади у сфері еколо-гії, природоохорони та природокористування.

Аналіз останніх публікацій за проблемати-кою та визначення невирішених раніше час-тин загальної проблеми. Особливості функціо-нування цифрових інформаційно-комунікаційних інфраструктур у сфері екології та охорони дов-кілля досліджено у наукових працях таких зару-біжних авторів, як М. Маклюен (Herbert Marshall McLuhan), Д. Белл (Daniel Bell), О. Тоффлер

94



(Alvin Toffler). У працях зарубіжних дослідників цифрові технології у природоохоронній галу-зі аналізуються здебільшого як засіб вирішення екологічних проблем за допомогою інтернет-ЗМІ, що мають розширити можливості чуттєвого сприйняття світу й поглибити здатність його при-родного бачення. Цікавий підхід запропоновано німецьким соціологом Ю. Габермасом (Jürgen Habermas), який, аналізуючи постіндустріальне суспільство, відзначав провідну роль цифрових інформаційних ресурсів у здатності приверну-ти увагу світової спільноти не до локальних со-ціально-політичних, а до глобально-екологічних проблем. Він вважав, що в такій ситуації кому-нікативна діяльність цільових ЗМІ полягатиме в тому, щоб об’єднати людство перед загрозою еко-логічної катастрофи (Хабермас, 2000).

Мета статті – дослідити технологічний та правовий аспекти функціонування інформацій-но-комунікаційної інфраструктури у сфері охоро-ни навколишнього природного середовища.

Виклад основного матеріалу. Активізація процесів застосування цифрових технологій у дер-жавному управлінні та громадській діяльності, на нашу думку, зумовлена стрімкою цифровізацією всіх сфер суспільної життєдіяльності та постійним збільшенням кількості інноваційних розробок, що використовуються в повсякденному житті.

Сучасні дослідники розглядають застосування цифрових технологій і цифрових даних у суспіль-них взаємовідносинах як одну з передумов змін/перетворень управлінських процесів та створен-ня належного середовища для функціонування цифрового врядування (Куйбіда, Карпенко, На-местнік, 2018). Крім того, сучасні інформаційно-комунікаційні технології (ІКТ) здатні забезпечити умови для стабільності економічного зростання та екологічної стійкості країни, а також мобілі-зації людського капіталу для консолідації зусиль держави та суспільства у подоланні сучасних ви-кликів і загроз.

Зокрема, М. Мєзєнцев вбачає у використан-ні ІКТ значне розширення можливостей органів влади в частині оперативності доведення до відо-ма населення необхідності прийняття тих чи ін-ших рішень, маючи при цьому зворотний зв’язок, за допомогою якого громадяни можуть комуніку-вати з владою, брати участь у процесах вироблен-ня державно-управлінських рішень та пропону-вати альтернативні шляхи вирішення проблем (Мєзєнцев, 2015).

З урахуванням цього пропонуємо проаналізу-вати можливості сучасних інструментів цифро-вої взаємодії державного і громадського секторів

у зарубіжних країнах, включаючи країни ЄС, з погляду застосування апробованих рішень для об’єднання зусиль органів державної влади і гро-мадськості в Україні з метою протидії сучасним викликам у сфері забезпечення екологічної без-пеки держави та реалізації заходів щодо охорони навколишнього природного середовища.

Актуальність такого підходу, на наш погляд, зумовлена великою кількістю компонентів навко-лишнього середовища, які розглядаються держа-вою та інститутами громадянського суспільства природоохоронного спрямування як різні об’єкти охорони (вода, земля, повітря тощо), і типоло-гічними особливостями екологічних проблем у частині їх класифікації за ресурсними напрямами (забруднення атмосферного повітря, виснаження земельних ресурсів, зниження якості води тощо).

Варто зауважити, що екологічні проблеми є актуальними для всього сучасного глобалізова-ного світу, а отже, запропоновані в одній країні дієві цифрові рішення для протидії екологічним загрозам та покращання стану довкілля можуть бути застосовані і в інших країнах для вирішення аналогічних проблем.

Таким чином, у зарубіжних країнах під егі-дою Організації Об’єднаних Націй (UNEP) реа-лізується транскордонний проєкт з моніторингу навколишнього середовища у вигляді глобальної інфраструктури баз даних щодо природно-ре-сурсної інформації GRID, яка являє собою скла-дову частину програми GEMS (WHAT IS THE, 2016). Основними завданнями проєкту є розши-рення доступності до глобальних даних про стан навколишнього середовища, забезпечення ООН і міжурядових організацій доступом до сучасних технологій керування даними про навколишнє середовище та забезпечення можливостей для всіх країн світу використовувати GRID-сумісні технології національної оцінки стану навколиш-нього середовища.

Для того щоб краще збирати, поширювати дані про навколишнє середовище та іншу інфор-мацію і керувати ними у рамках GRID створено серію центрів. Наразі такі центри існують у Най-робі (Кенія), Женеві (Швейцарія), Бангкоці (Таї-ланд), Арендалу (Норвегія), Варшаві (Польща), Сиу Фолсі (США), Оттаві (Канада), Сан Хосе дос Кампос (Бразилія), Цукубі (Японія), Катманду (Непал) та Копенгагені (Данія).

Разом ці центри формують взаємозалежну ме-режу для керування й обміну даними. У Найро-бі розташований центр із керування проєктом, у Женеві – центр з аналітичної обробки даних. При цьому тільки центри у Найробі і Женеві субси-

95



дуються за програмою Організації Об’єднаних Націй з навколишнього середовища. Інші центри існують за рахунок виконання різних програм і надання експертних оцінок у вирішенні місцевих екологічних проблем чи проблем за тематичними напрямами. Країнами-учасницями цього проєк-ту є Канада, США, Норвегія, Фінляндія та інші країни, міжнародними і національними організа-ціями-партнерами – НАСА, Інститут досліджень систем навколишнього середовища (США), Же-невський університет (Швейцарія).

Глобальна ресурсна інформаційна інфра-структура об’єднує цифрові дані про навколишнє середовище з різних джерел, причому значною мірою завдяки унікальним можливостям геоін-формаційних (ГІС) технологій. Геоінформаційне програмне забезпечення GRID реалізується за до-помогою спеціалізованих технологій, розробле-них у НАСА для обробки даних дистанційного зондування землі і відповідних ГІС технологій. Слід наголосити на тому, що в цьому разі країни-учасниці проєкту відмовилися від значних бю-джетів і капіталомістких довгострокових держав-них програм та зосередили увагу на впровадженні конкретних, уже реалізованих інструментів, які поступово формують єдину інформаційно-кому-нікаційну інфраструктуру у сфері ОНПС.

Також для здійснення нагляду та контролю у сфері охорони водних ресурсів у країнах Єв-ропейського Союзу використовується система EuroWaterNet. Це інфраструктурне рішення дає змогу здійснювати послідовні періодичні спо-стереження, збирання та обробку інформації про стан водних об’єктів, прогнозування можливих змін якості води та розробку науково обґрунтова-них рекомендацій для прийняття управлінських рішень щодо покращання стану водних об’єктів у переважній більшості країн – членів ЄС.

Загалом EuroWaterNet відкриває широкі мож-ливості для отримання інформації про водні ре-сурси, їх якість та кількість. Дані, що надаються системою, можуть бути як про загальний стан водних об’єктів або підземних вод, так і про кон-кретні проблеми (наприклад вплив на водні ре-сурси, в тому числі кислотних дощів, вміст біо-генних елементів у воді тощо).

Архітектурою спроєктованої системи перед-бачено функцію формування репрезентативних оцінних матеріалів для різних типів водних ре-сурсів і варіацій за ступенем впливу на них антро-погенної діяльності як в окремих країнах ЄС, так і загалом у Європейському Союзі. Збереження, по-ширення та візуалізація даних, зібраних у систе-мі EuroWaterNet, здійснюються через базу даних

водних ресурсів Європейської агенції навколиш-нього середовища. Система EuroWaterNet також є головним механізмом звітності країн ЄС, за допо-могою якого здійснюється оцінка ефективності та дієвості європейських програм у галузі охорони водних ресурсів (Охорона водного, 2006).

З огляду на викладене корисним досвідом для України, який можливо використати, могло б стати впровадження глобальної цифрової інформацій-но-комунікаційної інфраструктури у сфері ОНПС, яка повинна передбачати можливість інтеграції із зарубіжними транскордонними проєктами та ло-кальними проєктами Європейського Союзу.

Стосовно моделей, шляхів та організації побу-дови згаданої інфраструктури слід зазначити, що з метою трансформації існуючих та створення нових галузей економіки, а також трансформації сфер життєдіяльності у нові, більш ефективні та сучасні, в Україні схвалено Концепцію розвитку цифрової економіки та суспільства України на 2018–2020 роки (Концепція розвитку цифрової, 2018). Концепцією передбачено застосування останніх досягнень у сфері інформаційних, циф-рових, телекомунікаційних та інших технологій у всіх сферах публічного управління та суспільно-го життя, зокрема й у сфері охорони навколиш-нього природного середовища.

Разом з тим цифровізація соціальних, еко-номічних та управлінських процесів потребує нових підходів до створення та впровадження відповідних механізмів взаємодії держави і су-спільства, інструментів обміну, обробки та аналі-зу інформації в цифровому форматі, в яких перед-бачена можливість інтероперабельності даних за допомогою уніфікованих інтерфейсів, що здатні забезпечити взаємодію різних елементів (інфор-маційних потоків, програмних компонентів, баз даних, баз знань, файлів даних тощо) в межах га-лузевих цифрових інформаційно-комунікаційних інфраструктур, які утворюють єдиний цифровий простір країни.

Таким чином, для створення цифрової інфор-маційно-комунікаційної інфраструктури у сфері екології та охорони довкілля пропонуємо засто-сувати принцип цифрової екосистеми, що поля-гає у здатності такої інфраструктури до адаптив-ності, динамічності, стійкості від зовнішнього впливу, здатності до виконання складних завдань та масштабування у двох площинах: горизон-тальній і вертикальній.

Дослідивши основні принципи побудови інф-раструктури, можемо запропонувати модель, що функціонує за принципами цифрової екосистеми та має організовану структуру взаємопов’язаних

96



елементів, таких як: органи публічної влади, інститути громадянського суспільства та гро-мадські інспектори, ініціативні групи громадян, малий, середній та великий бізнес, загальноос-вітні та дошкільні заклади, заклади вищої осві-ти. Обмін інформацією між елементами такої ін-формаційно-комунікаційної інфраструктури має забезпечуватися з допомогою спеціалізованого програмного забезпечення, мобільних додатків, вебсистем тощо, у певній послідовності за чіт-ко визначеними алгоритмами. Така модель має передбачати можливість масштабування інфра-структури на двох рівнях: горизонтальному (за рахунок включення нових суб’єктів) та верти-кальному (за рахунок залучення різних за віком цільових груп користувачів).

Слід зазначити, що обмін екологічною інфор-мацією між різними органами державної влади, органами місцевого самоврядування, інститутами громадянського суспільства та іншими зацікавле-ними сторонами також забезпечує додаткові мож-ливості для аналітичної роботи в частині аналізу та прогнозування природоохоронних заходів. Так, інформація про негативні зміни стану довкілля, розпорядником якої є Мінекоенерго, дає змогу:

– Міністерству охорони здоров’я оперативно встановити джерело погіршення стану здоров’я людей на цій території та вжити відповідних за-ходів щодо виправлення ситуації;

– Державній службі надзвичайних ситуацій швидко відреагувати на виникнення кризової ло-кації та вжити заходів щодо ліквідації надзвичай-ної ситуації;

– Державній екологічній інспекції оперативно відреагувати на порушення вимог чинного при-родоохоронного законодавства (в разі такого по-рушення), що спричинило негативні зміни стану довкілля, та притягнути винних у його вчиненні до відповідальності;

– органам місцевого самоврядування в межах компетенції вжити заходів щодо усунення при-чин та умов виникнення негативних змін стану довкілля та недопущення подібних ситуацій у майбутньому.

Крім того, пропозиція забезпечення міжвідом-чої взаємодії різних органів державної влади дає змогу органам державного нагляду (контролю) підвищити ефективність планування заходів з охорони навколишнього природного середовища. Наприклад, Держекоінспекція не має доступу до інформації щодо організаційно-правової форми та системи оподаткування суб’єктів господарювання, які можуть перевірятися на предмет дотримання вимог природоохоронного законодавства, а тому

планування річного, квартальних та поточних за-ходів щодо проведення перевірок суб’єктів госпо-дарювання здійснюється хаотично, що призводить до постійних перевірок одних підприємств і від-сутності реагування на діяльність інших.

Також з урахуванням обмежень щодо про-ведення планових перевірок суб’єктів господа-рювання, встановлених Законом України «Про особливості здійснення державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності щодо фізичних осіб – підприємців та юридичних осіб, які застосовують спрощену систему оподат-кування, обліку та звітності» (Про особливості здійснення, 2012), таке планування спричиняє неефективне використання фінансових та мате-ріальних ресурсів, адже під час внесення підпри-ємства до плану контрольних заходів у державно-го інспектора відсутні відомості, які дають змогу визначити наявність або відсутність підстав для перевірки того чи іншого суб’єкта господарю-вання. Це, у свою чергу, призводить до того, що, витрачаючи матеріальні ресурси, здійснюється виїзд на перевірку, яка не може бути проведена, а отже, не принесе ніякого результату, крім втра-ти часу посадової особи та фінансових витрат на організацію заходу.

Відсутність цифрової взаємодії природоохо-ронних та правоохоронних органів також знижує ефективність реалізації природоохоронних захо-дів, оскільки до кола повноважень інспекторів з охорони навколишнього природного середови-ща не входять повноваження щодо встановлен-ня особи правопорушника та його затримання. Інакше кажучи, навіть у разі виявлення правопо-рушення посадовою особою природоохоронного органу за відсутності реагування з боку право-охоронного органу порушники можуть уникати покарання, залишаючи місце його вчинення та не пред’являючи жодних документів, що можуть ідентифікувати їх особу.

Таким чином, формування та впровадження інфраструктури і цифрові трансформації забезпе-чують можливості для підвищення ефективності функціонування не лише природоохоронної, а й суміжних сфер, зокрема охорони здоров’я, за-побігання наслідкам надзвичайних ситуацій та їх ліквідації, правоохоронної та інших сфер, які прямо чи опосередковано пов’язані з ОНПС.

Розглядаючи можливості інфраструктури в контексті її масштабування, слід зазначити, що ці процеси мають забезпечуватись автоматизовани-ми алгоритмами відповідного програмного забез-печення. Такий підхід дає змогу застосувати ін-струментарій «м’якої сили», зміст якого полягає

97



в досягненні бажаного результату через зручність та привабливість запропонованих рішень, а не через примус (Nye, 2004), для виховання еколо-гічної свідомості громадян, популяризації прин-ципів бережливого ставлення до навколишнього середовища у суспільстві та залучення великої аудиторії різних соціальних груп до участі в реа-лізації природоохоронних заходів під час впрова-дження та функціонування цифрових механізмів у природоохоронній сфері.

Проте, незважаючи на переваги використання запропонованої моделі, існують певні проблеми в частині адаптації окремих її компонентів та їх інтероперабельності із розробленими раніше цифровими механізмами у природоохоронній сфері. З огляду на це перспективним напрямом для нових досліджень, на нашу думку, може бути аналіз проб лемних аспектів функціонування тих елементів інформаційно-комунікаційної інфра-структури, які наразі вже є її компонентами, та надання пропозицій щодо вдосконалення алго-ритмів функціонуючих поза межами інфраструк-тури елементів, які можуть бути інтегровані до її складу.

Висновки та перспективи подальших до-сліджень. Узагальнюючи викладене можна констатувати, що використання інноваційних підходів для технологічного забезпечення при-родоохоронної діяльності, зокрема шляхом циф-ровізації відповідних механізмів та поєднання їх у єдину інформаційно-комунікаційну інфра-структуру, надає додаткові переваги у частині як підвищення ефективності від реалізації при-родоохоронних заходів, так і результативності прийнятих рішень щодо забезпечення екологіч-ної безпеки держави.

За результатами аналізу технологічних та нор-мативно-правових аспектів упровадження єди-ної цифрової інфраструктури у сфері екології та ОНПС вважаємо, що необхідно:

1. Розробити та ухвалити нову Концепцію роз-витку цифрової економіки та суспільства України на 2021–2023 роки, враховуючи відповідні науко-во-практичні напрацювання щодо комплексного застосування цифрових технологій у природо-охоронній сфері.

2. Реформувати систему державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього при-родного середовища з урахуванням нових мож-ливостей, що надають сучасні цифрові технології для забезпечення природоохоронної діяльності на місцевому та загальнонаціональному рівні.

3. Внести зміни до проєкту Закону України «Про державний екологічний контроль» (перебу-ває на розгляді у Верховній Раді України), яким передбачено впровадження інформаційно-аналі-тичної системи «Екологічний інспектор», з метою законодавчого забезпечення створення та функці-онування цифрової інформаційно-комунікаційної інфраструктури в природоохоронній сфері.

4. Створити потужні стимули для впроваджен-ня розроблених технологічних інновацій, пер-спективних з погляду не тільки охорони довкілля, а й економіки (насамперед спрямованих на забез-печення екологічного та економічного ефектів).

5. Запровадити систему державного моніто-рингу якості довкілля, аналогічну тим, що функ-ціонують у країнах ЄС.

6. Здійснити прогнозну оцінку результатив-ності вжитих заходів та виробити відповідні рі-шення для забезпечення подальшого еколого-без-печного розвитку національного господарства.

Список використаних джерелХабермас Ю. Моральное сознание и коммуникацион-

ное действие ; пер. с нем. Д. В. Скляднева. СПб. : Наука, 2000. С. 380. URL: http://www.ic.ac.kharkov.ua/RIO/v39/12.pdf

Куйбіда В. С., Карпенко О. В., Наместнік В. В. Цифрове врядування в Україні: базові дефініції понятійно-ка-тегоріального апарату. Вісн. Нац. акад. держ. упр. при Президентові України. Серія «Державне управ-ління». 2018. № 1. С. 7.

Мєзєнцев А. В. Електронне урядування, електронна де-мократія – підходи до визначень. Теорія та практи-ка державного управління. 2015. Вип. 1. С. 64–69.

WHAT IS THE GLOBAL ENVIRONMENT MONITORING SYSTEM (GEMS?) : United Nations Environment Programme. Resource Center. URL: https://www.buschsystems.com/resource-center/knowledgeBase/

ReferencesKhabermas, Yu. (2000). Moralnoe soznanye y

kommunykatsyonnoe deistvye ; per. z nim. D. V. Skliadneva. SPb. : Nauka. P. 380. Retrieved from: http://www.ic.ac.kharkov.ua/RIO/v39/12.pdf

Kuibida, V. S., Karpenko, O. V., Namestnik, V. V. (2018). Tsyfrove vriaduvannia v Ukraini: bazovi definitsii poniatiino-katehorialnoho aparatu. Visn. NADU. Seriia «Derzhavne upravlinnia». Is. 1. P. 7 [in Ukrainian].

Miezientsev, A.V. (2015). Elektronne uriaduvannia, elektronna demokratiia – pidkhody do vyznachen. Teoriia ta praktyka derzhavnoho upravlinnia. Is. 1. P. 64–69 [in Ukrainian].

WHAT IS THE GLOBAL ENVIRONMENT MONITORING SYSTEM (GEMS?) : United Nations Environment Programme [Elektronnyi resurs] / Resource Center. Retrieved from: https://www.buschsystems.com/

98



glossary/what-is-the-global-environment-monitoring-system-gems

Охорона водного середовища в ЄС. URL: https://www.eea.europa.eu/publications/brochure_ 2006_0305_112834

Концепція розвитку цифрової економіки та суспіль-ства України на 2018–2020 роки та затвердження плану заходів щодо її реалізації. Сайт Верховної Ради України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/67-2018-%D1%80

Nye, J. S., Jr. Soft Power: The Means to Success in World Politics. New York : Public Affairs, 2004.

Про особливості здійснення державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності щодо фізичних осіб – підприємців та юридичних осіб, які застосовують спрощену систему оподаткування, обліку та звітності : Закон України від 23.02.2012 № 4448-VI. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4448-17

resource-center/knowledgeBase/glossary/what-is-the-global-environment-monitoring-system-gems

Okhorona vodnoho seredovyshcha v YeS. Retrieved from: https://www.eea.europa.eu/publications/brochure_2006_0305_112834

Kontseptsiia rozvytku tsyfrovoi ekonomiky ta suspilstva Ukrainy na 2018–2020 roky ta zatverdzhennia planu zakhodiv shchodo yii realizatsii. Sait Verkhovnoi Rady Ukrainy. Retrieved from: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/67-2018-%D1%80

Nye, J. S., Jr. (2004). Soft Power: The Means to Success in World Politics. New York. Public Affairs.

Pro osoblyvosti zdiisnennia derzhavnoho nahliadu (kontroliu) u sferi hospodarskoi diialnosti shchodo fizychnykh osib – pidpryiemtsiv ta yurydychnykh osib, yaki zastosovuiut sproshchenu systemu opodatkuvannia, obliku ta zvitnosti : Zakon Ukrainy vid 23.02.2012 № 4448-VI. Retrieved from: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4448-17

Воробйов Сергій Валерійович,здобувач кафедри інформаційної політики та цифрових технологій, Національна академія державного управління при Президентові України, голова Наглядової ради цифрової агенції «Е-Екологія»,03057, Україна, м. Київ, вул. Антона Цедіка, 20

Цитування: Воробйов С. В. Цифрова інфраструктура у сфері охорони довкілля: технологічний та правовий аспекти. Вісн. НАДУ. Серія «Державне управління». 2020. № 4 (99). C. 93–98.



Vorobiov, Serhiy V., Applicant at Information Policy and Digital Technologies Department, National Academy for Public Administration under the President of Ukraine, Head of the Supervisory Committee of Digital Agency «E-Ecology»,20, Anton Tsedik St., Kyiv, 03057, UkraineE-mail: [email protected]://orcid.org/0000-0002-2921-9992

Citation: Vorobiov, S. V. (2020). Tsyfrova infrastruktura u sferi okhorony dovkillia: tekhnolohichnyi ta pravovyi as-pekty [Digital infrastructure in environmental protection: technological and legal aspects]. Bulletin of the NAPA. Series «Рublic Аdministration». Is. 4 (99). P. 93–98 [in Ukrainian].



99



УДК 351:007:004 DOI 10.36030/2310-2837-4(99)-2020-99-104

МЕХАНІЗМИ ЗАЛУЧЕННЯ СПРОМОЖНОСТЕЙ ПРИВАТНОГО СЕКТОРУ У СФЕРУ ПРОВАДЖЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ

КІБЕРБЕЗПЕКИ УКРАЇНИВ. Б. Гавриляк, Національна академія державного управління при Президентові України

У статті здійснено огляд основних типів кібератак, а також принципи і механізми їх реалізації. Проведено аналіз досвіду Сполученого Королівства Великобританії щодо залучення спроможностей приватного сек-тору для впровадження кібербезпеки як державного сервісу. Зроблено висновок, що у приватному секторі наявний значний потенціал, який можна розглядати як важливий ресурс системи провадження державної кібербезпеки України.Ключові слова: державно-приватне партнерство; кібератака; державна кібербезпека; кіберзахист; сервіс.

MECHANISMS FOR ATTRACTING THE CAPACITIES OF THE PRIVATE SECTOR IN THE SPHERE OF STATE CYBERSECURITY OF UKRAINE

V. B. Havryliak, National Academy for Public Administration under the President of Ukraine

The article reviews the main types of cyberattacks and the principles and mechanisms of their realization. The ex-perience of the United Kingdom in attracting the capacity of the private sector to implement cybersecurity as a state service is analyzed. It is concluded that there is significant potential in the private sector, which can be considered as an important resource of the system of providing state cybersecurity of Ukraine.Keywords: cyberattack; cyber protection; state cybersecurity; service; state-private partnerships.

© Гавриляк В. Б., 2020

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок з важливими науковими та прак-тичними завданнями. Дедалі більша активність злочинних угруповань у кіберпросторі, поширен-ня кібертероризму, залежність усіх сфер життєді-яльності держави від інформації зумовлюють не-обхідність своєчасного впровадження державою кращих зарубіжних практик провадження кібер-безпеки критичної інформаційної інфраструктури.

Як правило, існує два способи задоволення по-треб певної організації в кібербезпеці. Одним з них є управління всіма процесами, де відповідний ІТ-підрозділ упроваджує рішення з кібербезпеки, що забезпечуватимуть захист обладнання, комуні-кацій та даних. Якщо все правильно зробити, цей тип захисту є потужним і така організація матиме повний контроль над усіма його аспектами. Однак указаний спосіб вимагає значних фінансових ви-трат на закупівлю дороговартісного обладнання, а також наявності висококваліфікованих кібергра-мотних фахівців для його обслуговування.

Інший варіант – використання аутсорсингової моделі управління ризиками кібербезпеки, за якої низка сервісів кібербезпеки забезпечується довіре-ними сторонніми постачальниками шляхом надан-ня послуг з кібербезпеки. При обмеженому держав-

ному фінансуванні заходів з кібербезпеки одним із дієвих механізмів провадження кібербезпеки може бути створення умов для залучення спроможнос-тей приватного сектору в частині надання кібербез-пекових послуг для захисту критичної інформацій-ної інфраструктури, оскільки значні потужності та передові технології переважно перебувають саме у власності приватних компаній.

Аналіз останніх публікацій за проблемати-кою та визначення невирішених раніше час-тин загальної проблеми. Наукові дослідження, присвячені проблемним питанням та особли-востям взаємодії державних органів і приват-них суб’єктів у сфері кібербезпеки, здійснювали С. Петров (2019), О. Криворучко та А. Десятко (2020), М. Карр (Carr, 2016), В. Круглов (2018) та інші науковці. Водночас такі дослідження є поодинокими та здебільшого стосуються про-блемних аспектів та правових основ держав-но-приватної взаємодії у сфері кібербезпеки, особливостей співпраці публічних органів і при-ватних суб’єктів у сфері кібербезпеки, кібербез-пеки бізнесу, а отже, проблематика використання спроможностей приватного сектору в частині на-дання кібербезпекових послуг для забезпечення державної кібербезпеки є малодослідженою, що

100



підвищує актуальність теми обраного наукового дослідження.

Мета статті – обґрунтування механізмів залу-чення спроможностей приватного сектору у сфе-ру провадження державної кібербезпеки України.

Виклад основного матеріалу. Новітні циф-рові технології можуть бути одночасно і «засо-бами виробництва», і кіберзброєю. Нині термі-ни «Шпигунська програма», «Вірус», «Троян», «DDoS-атака» увійшли до лексикону багатьох людей, але в Україні усвідомлення масштабів та наслідків сучасних кіберзагроз, необхідності за-безпечення максимально захищеного кіберпрос-тору лише розпочинає формуватися.

У вітчизняному законодавстві «кібербезпека» визначається як захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства та держави під час використання кіберпростору, за якої забезпечуються сталий розвиток інформацій-ного суспільства та цифрового комунікативного середовища, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних і потенційних загроз на-ціональній безпеці України у кіберпросторі (Про основні засади, 2017).

Кібератакою вважаються спрямовані (навмисні) дії в кіберпросторі, які здійснюються за допомогою засобів електронних комунікацій (включаючи ін-формаційно-комунікаційні технології, програмні, програмно-апаратні засоби, інші технічні і техно-логічні засоби та обладнання) і спрямовані на до-сягнення однієї або сукупності таких цілей:

– порушення конфіденційності, цілісності, до-ступності електронних інформаційних ресурсів, що обробляються (передаються, зберігаються) в комунікаційних та/або технологічних системах, отримання несанкціонованого доступу до таких ресурсів;

– порушення безпеки, сталого, надійного та штатного режиму функціонування комунікацій-них та/або технологічних систем;

– використання комунікаційної системи, її ре-сурсів та засобів електронних комунікацій для здійснення кібератак на інші об’єкти кіберзахисту.

У Конвенції Ради Європи про кіберзлочин-ність (Конвенція, 2001) йдеться про такі групи за-гроз конфіденційності, цілісності й доступності комп’ютерних даних та систем, що реалізуються через:

– несанкціонований доступ до інформаційно-го середовища (протиправний навмисний доступ до комп’ютерної системи або її частини, здійсне-ний в обхід систем безпеки);

– нелегальне перехоплення (протиправне на-вмисне аудіовізуальне і/або електромагнітне пе-

рехоплення не призначених для загального до-ступу комп’ютерних даних);

– втручання у дані (протиправна зміна, ушко-дження, вилучення, перекручування або блокуван-ня комп’ютерних даних і керуючих команд за допо-могою кібератак на інформаційні системи, ресурси та мережі державного і військового управління);

– втручання в роботу системи (протиправне порушення або створення перешкод функціону-ванню комп’ютерної системи через розробку та поширення вірусного програмного забезпечення, застосування апаратних закладок, радіоелектрон-ного та інших видів впливу на технічні засоби й системи телекомунікацій і зв’язку, на обробку та передавання інформації, на системи захисту ІР, систем і мереж, програмно-математичне забезпе-чення, протоколи передавання даних, алгоритми адресації та маршрутизації);

– незаконне використання комп’ютерного й телекомунікаційного обладнання.

Знання принципів і механізмів реалізації кібер-атак дає можливість здійснити підбір та впро-вадження дієвих інструментів кіберзахисту, що даватимуть змогу запобігати виникненню кіберін-цидентів, виявляти кібератаки, захищати від них електронні інформаційні ресурси, ліквідовувати на-слідки кібератак на електронні інформаційні ресур-си, відновлювати сталість і надійність функціону-вання комунікаційних та/або технологічних систем тощо. Тому далі розглянемо основні типи кібератак, а також принципи і механізми їх реалізації.

За способом розповсюдження кібератаки поді-ляють на масові та цілеспрямовані.

Масові кібератаки спрямовані на глобальне поширення шкідливого програмного забезпечен-ня (англ. malware – скорочення від malicious – зловмисний і software – програмне забезпечення), здатного порушити працездатність системи, ви-далити важливі файли або пошкодити їх.

Прикладами найбільш поширених шкідливих програм є:

– традиційні (файлові) віруси – віруси, що за-ражають програми, порушуючи функціонування заражених програм або створюючи перешкоди в їх функціонуванні, або видаляють певні файли з комп’ютера;

– «троянські коні» (англ. Trojan Horses, Trojans) – віруси, що маскуються під корисні програми. Можливості таких програм різні – від прос того стеження за інфікованим комп’ютером до зни-щення певних файлів за командою з відстані або за таймером;

– «черв’яки» (англ. worms) – використовують-ся для розсилки спаму та створення ботнетів (ці-

101



лих мереж з інфікованих комп’ютерів). Можуть проникати на комп’ютер як з вини користувача (через натискання певних посилань в електрон-них листах), так і без його участі – використову-ючи «слабкі місця» в програмах захисту;

– сніфери (англ. to sniff – нюхати) – «шпигун-ські» програми, призначені для перехоплення і подальшого аналізу, або тільки аналізу мереже-вого трафіку, призначеного для інших вузлів;

– руткіти (англ. root kit – набір суперкористува-ча, який має право на виконання всіх без винятку операцій) – «шпигунська» програма чи набір та-ких програм для приховування слідів присутності зловмисника або шкідливої програми в системі;

– віруси-майнери – програми або скрипти, що використовуються для видобування криптовалю-ти без відома власника системи, знижуючи при цьому її обчислювальні потужності;

– програми-вимагачі – шкідливе програмне забезпечення, яке блокує пристрій або шифрує його вміст, вимагаючи гроші у жертв;

– макровіруси – віруси, написані мовою ма-кросів, що використовуються для автоматиза-ції деяких процесів у програмах типу Microsoft Word. Макровіруси заражають саму програму через відкритий документ із «сюрпризом», після цього заражена програма інфікує всі документи, які потім відкриваються;

– дропери – менш шкідливі віруси (або порівня-но нешкідливі програми), призначені для «відволі-кання уваги» системи антивірусного захисту в мо-мент зараження системи більш шкідливим вірусом.

На відміну від масових кібератак, цілеспря-мовані (цільові) кібератаки – це заздалегідь про-думані дії для ураження інформаційних систем певної організації.

Традиційно цільова кібератака здійснюється в кілька етапів:

– дослідження, під час якого проводиться ана-ліз стану проникнення в інформаційну систему;

– експлуатація вразливостей зі встановленням на пристрої жертви дистанційного керування;

– закріплення в системі з придушенням засо-бів захисту, блокуванням контрольних систем і знищенням слідів проникнення;

– установлення цільового програмного забез-печення та його експлуатація.

Серед цільових атак яскраво виділяються так звані кібератаки APT (англ. Advanced Persistent Threat – розвинена стала загроза або постійна за-гроза підвищеної складності) – різновид склад-них кібератак з метою отримання несанкціонова-ного доступу до інформаційних систем «жертви»

та встановлення прихованого доступу до неї для використання або контролю в майбутньому.

Найбільш уразливими в будь-якій інфраструк-турі є ресурси, відкриті для доступу ззовні – веб-сайти, сервери додатків, баз даних та ін. Щоб атакувати внутрішні ресурси певної організації, зловмисникові необхідно знайти уразливості в інфраструктурі і подолати мережевий захист, а атака на зовнішні ресурси вимагає набагато мен-ше зусиль. Один з найбільш популярних видів атак на публічні сервіси – розподілена атака, спря-мована на відмову в обслуговуванні (Distributed Denial of Service, DDoS), суть якої зводиться до генерації великої кількості паразитного трафі-ку, що направляється на цільові сервери. У разі, якщо генерований трафік перевищує пропускну здатність каналів, що забезпечують зв’язок сер-верів з мережею «Інтернет», або якщо обробка трафіку забирає всі ресурси сервера, нормальне функціонування припиняється. Інфраструктура перестає обробляти і відповідати на запити зви-чайних користувачів, що призводить до відмови в їх обслуговуванні.

Мотиви проведення DDoS-атак бувають різ-ними, починаючи від простого хуліганства і за-кінчуючи політичними протестами, чи навіть цілеспрямованими кібератаками на конкретний інформаційний ресурс. Технічно атаки прово-дяться з безлічі різних пристроїв, найчастіше за-ражених шкідливим програмним забезпеченням (бот-мережі). Останнім часом також збільшилася кількість атак зі зламаних домашніх роутерів і «ро-зумної» побутової електроніки (Internet of Things, IoT – інтернету речей), що істотно ускладнює від-биття DDoS-атаки, оскільки унеможливлює точко-ві блокування атакуючих комп’ютерів. Найчастіше спроби відбити атаку силами організації зводяться до відключення інформаційних сегментів від ме-режі та очікування закінчення атаки.

Аналізуючи розглянуті вище типи кіберзагроз та кібератак, виділимо такі з них, що однозначно криють у собі загрози кібербезпеці:

– шкідливе програмне забезпечення (зокрема віруси, черв’яки, трояни, програми-вимагачі);

– шпигунське програмне забезпечення (зокре-ма сніфери та руткіти);

– атаки на відмову в обслуговуванні (DoS- та DDoS-атаки);

– кібератаки APT (Advanced Persistent Threat). При обмеженому обсязі коштів, що виділя-

ються на утримання органів публічної влади, та за умови недостатнього усвідомлення багатьма керівниками цих органів значення кібербезпеки

102



та кіберзахисту для національної безпеки, фінан-сування заходів із кіберзахисту здійснюється, як правило, за залишковим принципом. Та й заходи з кіберзахисту не є «разовою акцією», а повинні вживатися на постійній основі.

У таких умовах одним із дієвих способів про-вадження кібербезпеки в Україні може стати за-лучення спроможностей приватного сектору в частині надання ним кібербезпекових послуг для захисту критичної інформаційної інфраструкту-ри, оскільки значні потужності та передові тех-нології переважно перебувають саме у власності приватних компаній. Особливо це актуалізується з огляду на те, що одним із важливих принципів, на якому має ґрунтуватися кібербезпека в Укра-їні, є принцип державно-приватної взаємодії у сфері кібербезпеки (Про рішення, 2016).

Розглянемо далі так звану аутсорсингову мо-дель управління ризиками кібербезпеки, за якої низка сервісів кібербезпеки забезпечується до-віреними сторонніми постачальниками шляхом надання послуг з кібербезпеки.

Кібербезпека як сервіс (англ. Cyber Security as a Service – CSaaS) – це модель, за якої провайдер інтегрує сервіси кібербезпеки у власну інфра-структуру та постачає такі сервіси кібербезпеки за додаткову плату у вигляді послуги чи підпис-ки. Підприємства, замовляючи CSaaS, отриму-ють можливість зменшити кількість необхідного обладнання кіберзахисту і, відповідно, потребу у висококваліфікованому персоналі для його об-слуговування, завдяки чому зменшаться витрати на кібербезпеку.

Найбільш поширеними опціями CSaaS є захист від DDoS-атак, керування доступом користувачів, антивірусний захист, антишпигунський захист, спам-захист, виявлення мережевих вторгнень, тестування на виявлення вразливостей, управлін-ня інцидентами, навчання персоналу тощо.

Провідні держави світу, зокрема США, Ні-меччина та Великобританія, вже давно оцінили переваги так званого ринкового підходу до кібер-безпеки у рамках провадження державно-приват-ного партнерства.

Для України може бути корисним досвід Великобританії. У Сполученому Королівстві Великобританії, поряд зі схемами публічно-приватного партнерства у сфері кібербезпеки, успішно діють урядові програми закупівель у сфері кібербезпеки.

У 2013 р. Урядовою цифровою службою (Government Digital Service) та Королівською комерційною службою (Crown Commercial Service) Великобританії було започатковано іні-

ціативу «UK Government G-Cloud», у рамках якої державні структури отримали можливість закуповувати послуги у провайдерів хмарних сервісів в онлайн-магазині «Digital Marketplace» (United Kingdom). Через такий онлайн-магазин державні ограни можуть замовити низку хмар-них сервісів (хостингу, програмного забезпечен-ня, послуг підтримки), отримати послуги екс-пертів у сфері цифрових технологій (у рамках програми «Digital Outcomes and Specialists»), фі-зичний обсяг місця у дата-центрі (в рамках про-грами «Crown Hosting Data Centres»), замовити послуги з розроблення політики безпеки даних, оцінки та управління ризиками, управління ін-цидентами, розроблення безпекової архітекту-ри установи тощо (в рамках програми «Cyber Security Services»). При цьому замовити зазна-чені сервіси від обраних компаній державні структури можуть через згаданий вище онлайн-магазин «Digital Marketplace» без необхідності проводити повний тендер або конкурсний про-цес закупівель.

Як бачимо, у Великобританії акцент робиться на заходах щодо посилення взаємної довіри між державним і недержавним секторами у межах ме-ханізму державних закупівель якісних послуг у сфері цифрових технологій.

В умовах недостатнього фінансування дер-жавних органів і, як наслідок, обмежених мож-ливостей вжиття державними органами заходів щодо забезпечення кібербезпеки такий механізм взаємодії державного та приватного сектору ви-дається надзвичайно перспективним для України.

Висновки та перспективи подальших до-сліджень. На сьогодні розробити і впровадити абсолютно дієву систему кіберзахисту, що дасть змогу забезпечувати належний рівень кіберзахис-ту, навряд чи можливо, оскільки за наявності до-статнього обсягу часу і сучасних програмно-тех-нічних засобів можна подолати будь-який опір системи кіберзахисту. Тому взагалі йдеться про достатній рівень якості роботи системи кіберза-хисту, при якому фінансові витрати на її побудову та експлуатацію, ризик успішної реалізації кібер-атак і розмір можливого збитку від них були б су-мірними між собою та прийнятними.

За результатами аналізу існуючих кіберзагроз та кібератак виділено їх основні типи, що одно-значно криють у собі загрози кібербезпеці Украї-ни, а саме:

– шкідливе програмне забезпечення (зокрема віруси, черв’яки, трояни, програми-вимагачі);

– шпигунське програмне забезпечення (зокре-ма сніфери та руткіти);

103



– атаки на відмову в обслуговуванні (DoS- та DDoS-атаки);

– кібератаки APT (Advanced Persistent Threat). Проведено аналіз досвіду Сполученого Ко-

ролівства Великобританії щодо залучення спро-можностей приватного сектору для провадження кібербезпеки. Встановлено, що приватний сектор відіграє важливу роль у забезпеченні державних структур Великобританії якісними послугами у сфері цифрових технологій.

Установлено, що найбільш поширеними опці-ями моделі провадження кібербезпеки CSaaS, за якої низка завдань з кібербезпеки може забез-печуватися довіреними сторонніми постачаль-никами шляхом надання послуг з кібербезпеки, є захист від DDoS-атак, керування доступом ко-ристувачів, антивірусний захист, антишпигун-

ський захист, спам-захист, виявлення мережевих вторгнень, тестування на виявлення вразливос-тей, управління інцидентами, навчання персона-лу тощо. Також це дає змогу побудувати глибоко ешелонований захист від атак ззовні, оскільки перевірка та фільтрація трафіку відбуваються ще до того, як він досягнув активного обладнання мережі призначення.

У вітчизняному приватному секторі наявний значний потенціал, який можна розглядати як важ-ливий ресурс системи провадження кібербезпеки. Разом з тим під час використання моделі CSaaS приватний сектор має бути не менш відповідаль-ним за захист даних, якими він володіє, сприя-ти забезпеченню стійкості систем, розв’язанню кібер інцидентів та нести юридичну відповідаль-ність за наслідки можливих кібератак.

Список використаних джерел Петров С. Г. Правові основи взаємодії держав-

них органів та приватних суб’єктів із ме-тою захисту електронних інформаційних ресурсів України. Інформація і право. 2019. № 4 (31). URL: http://ippi.org.ua/sites/default/files/15_11.pdf (дата звернення: 01.12.2020).

Криворучко О. В., Десятко А. М. Бізнес та кібербезпе-ка. Актуальні проблеми управління інформаційною безпекою держави : зб. тез наук. доп. наук.-практ. конф. (Київ, 15 трав. 2020 р.). Київ : НА СБУ, 2020. С. 122–124. URL: http://academy.ssu.gov.ua/upload/file/Zbirnik2020.pdf#page=122 (дата звернення: 01.12.2020).

Carr M. Public-private partnerships in national cyber-security strategies. URL: https://www.chathamhouse.org/sites/default/files/publications/ia/INTA92_1_03_Carr.pdf (дата звернення: 02.12.2020).

Круглов В. В. Державно-приватне партнерство у сфері кібербезпеки. URL: http://www.pubadm.vernadskyjournals.in.ua/journals/2018/3_2018/13.pdf (дата звернення: 03.12.2020).

Про основні засади забезпечення кібербезпеки Украї-ни : Закон України від 05.10.2017 № 2163-VIII. URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2163-19 (дата звернення: 03.12.2020).

Конвенція Ради Європи про кіберзлочинність від 23.11.2001 № 994 : ратифіковано Законом Украї-ни від 07.09.2005 № 2824-IV. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/994_575 (дата звернення: 04.12.2020).

Про рішення Ради національної безпеки і оборо-ни України від 27.01.2016 «Про Стратегію кібер-безпеки України» : Указ Президента України від 15.03.2016 № 96. URL: https://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/96/2016. (дата звернення: 04.12.2020).

United Kingdom Government Digital Service. URL: https://www.gov.uk/government/organisations/government-digital-service (дата звернення: 06.12.2020).

References Petrov, S. H. (2019). Pravovi osnovy vzaiemodii

derzhavnykh orhaniv ta pryvatnykh subiektiv iz metoiu zakhystu elektronnykh informatsiinykh resursiv Ukrainy [Legal bases of the interaction of public authorities and private entities with the aim of ensuring cybersecuri-ty and protection of electronic information resources of Ukraine]. Informatsiia i pravo. Is. 4 (31). Retrieved from: http://ippi.org.ua/sites/default/files/15_11.pdf [in Ukrainian].

Kryvoruchko, O. V., Desiatko, A. M. (2020). Biznes ta kiberbezpeka [Business and cybersecurity]. Aktualni problemy upravlinnia informatsiinoiu bezpekoiu derzhavy : zb. tez nauk. dop. nauk.-prakt. konf. [Ac-tual problems of the management of information se-curity of the state, collection of abstracts of scientific reports of the ХI All-Ukrainian Scientific and Practical Conference]. Kyiv : Nats. akad. SBU. P. 122–124. Retrieved from: http://academy.ssu.gov.ua/upload/file/Zbirnik2020.pdf#page=122

Carr, M. (2016). Public-private partnerships in national cyber-security strategies. Retrieved from: https://www.chathamhouse.org/sites/default/files/publications/ia/INTA92_1_03_Carr.pdf

Kruhlov, V. V. (2018). Derzhavno-pryvatne partnerstvo u sferi kiberbezpeky [Public-private partnership in the field of cybersecurity]. Retrieved from: http://www.pubadm.vernadskyjournals.in.ua/journals/2018/3_2018/13.pdf

Verkhovna Rada of Ukraine (2017). Zakon Ukrainy «Pro osnovni zasady zabezpechennia kiberbezpeky Ukrainy [The Law of Ukraine «About the basic principles of providing of cyber security of Ukraine»]. N.p., 05.10.2017 № 2163-VIII. Retrieved from: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2163-19

Council of Europe (2001). Konventsiia pro kiberzlochynnist vid 23.11.2001 № 994 : ratyfikovano Zakonom Ukrainy vid 07.09.2005 № 2824-IV [Convention on Cybercrime]. Retrieved from: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/994_575

104



United Kingdom Crown Commercial Service. URL: https://www.gov.uk/government/organisations/crown-commercial-service (дата звернення: 06.12.2020).

United Kingdom Digital Marketplace. URL: https://www.digitalmarketplace.service.gov.uk (дата звернення: 06.12.2020).

Pro rishennia Rady natsionalnoi bezpeky i oborony Ukrainy vid 29 hrudnia 2016 roku «Pro Stratehiiu kiberbezpeky Ukrainy» : Ukaz Prezydenta Ukrainy vid 15.03.2016 № 96. Retrieved from: https://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/96/2016

Government Digital Service. Retrieved from: https://www.gov.uk/government/organisations/government-digital-service

Crown Commercial Service. Retrieved from: https://www.gov.uk/government/organisations/crown-commercial-service

Digital Marketplace. Retrieved from: https://www.digitalmarketplace.service.gov.uk

Гавриляк Віталій Богданович, аспірант кафедри інформаційної політики та цифрових технологій, Національна академія державного управління при Президентові України, 03057, Україна, м. Київ, вул. Антона Цедіка, 20

Цитування: Гавриляк В. Б. Механізми залучення спроможностей приватного сектору у сферу провадження державної кібербезпеки України. Вісн. НАДУ. Серія «Державне управління». 2020. № 4 (99). С. 99–104.



Havryliak, Vitalii B., Ph.D student of Information Policy and Digital Technologies Department, National Academy for Public Administration under the President of Ukraine, 20, Anton Tsedyk St., Kyiv, 03057, Ukraine E-mail: [email protected] http://orcid.org/0000-0002-2058-1987

Citation: Havryliak, V. B. (2020). Mekhanizmy zaluchennia spromozhnostei pryvatnoho sektoru u sferu provadzhennia derzhavnoi kiberbezpeky Ukrainy [Mechanisms for attracting the capacities of the private sector in the sphere of state cybersecurity of Ukraine]. Bulletin of the NAPA. Series «Рublic Аdministration». Is. 4 (99). P. 99–104 [in Ukrainian].



105

Regional administration and local government


РЕГІОНАЛЬНЕ УПРАВЛІННЯ ТА МІСЦЕВЕ САМОВРЯДУВАННЯ

УДК 352.9:347.471(477)DOI 10.36030/2310-2837-4(99)-2020-105-111

НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РОЗВИТКУ СТАРОСТИНСЬКИХ ОКРУГІВ В УКРАЇНІ

К. В. Мельник, Національна академія державного управління при Президентові України

У статті проаналізовано основні нормативно-правові акти, що регулюють питання формування інституту ста-рост та розвитку старостинських округів в Україні. Зосереджено увагу на тому, що на сучасному етапі ре-форми децентралізації створення належного нормативно-правового поля в зазначеній сфері не завершене. Запропоновано авторське трактування поняття «розвиток старостинських округів», в основу якого покладено процес змін, зумовлених ефективним використанням потенціалу територій (сіл, селищ). Визначено, що роз-виток старостинських округів в Україні тісно пов’язаний з усуненням диспропорцій та розв’язанням проблем на рівні села (селища) шляхом синергії зусиль посадових осіб, голів територіальних громад і старост з одного боку, та створення сприятливого середовища (не лише фінансових умов) на державному рівні – з другого. Ключові слова: інститут старост; староста в системі місцевого самоврядування; територіальні громади; ста-ростинський округ; розвиток старостинських округів в Україні; механізм нормативно-правового забезпечення.

THE NORMATIVE LEGAL SUPPORT FOR DEVELOPMENT THE STAROSTINSKY DISTRICTS IN UKRAINE

K. V. Melnyk,National Academy for Public Administration under the President of Ukraine

The article is devoted to the analysis main legal acts governing the formation of the institute of starosta and the development of the starostinsky districts in Ukraine. Moreover, attention is paid to the fact that at the present stage of decentralization reform the creation of an appropriate regulatory framework in this area is not completed. The author's vision of the concept «development of the starostinsky districts» is offered, based on the process of chang-es caused by the effective use of the potential of territories (villages, settlements). It is determined that development of this districts in Ukraine is closely connected with overcoming disparities and problems at the village (settlement) level through synergy of officials, heads of territorial communities and starosta, on the one hand, on the other – by creating a favorable environment (not only financial conditions) at the state level. Keywords: starosta; territorial communities; the starostinsky district; development of the starostinsky districts in Ukraine; the mechanism of the normative legal support.

© Мельник К. В., 2020

Постановка проблеми. Реформа децентралі-зації влади в Україні активізувала процеси фор-мування інституту старост у межах територіаль-них громад (ТГ). Про це, зокрема, свідчать дані Моніторингу процесу децентралізації влади та реформування місцевого самоврядування Мініс-терства розвитку громад та територій України: за підсумками 2019 року загальна кількість старост в об’єднаних територіальних громадах (ОТГ) становила 3207 осіб, що у 4,5 раза більше порів-няно з 2015 р. (Моніторинг процесу, 2020, с. 13).

Водночас з уведенням у 2017 р. терміна «ста-ростинський округ» в Україні актуалізувалося питання нормативно-правового забезпечення розвитку старостинських округів. Під розвитком старостинських округів розуміємо насамперед процес позитивних змін, що можливий завдяки ефективному використанню потенціалу терито-рій села (селища). Втім, проведений у межах до-

слідження науково-теоретичний аналіз свідчить, що на сьогодні ключові нормативно-правові акти в зазначеній сфері не врегульовують усіх аспек-тів розвитку старостинських округів в Україні, зокрема просторових, соціально-економічних, екологічних.

Аналіз останніх публікацій за проблемати-кою та виділення невирішених раніше частин загальної проблеми. Проблематику розвитку сільських територіальних громад, старостин-ських округів в Україні досліджували такі ав-тори: М. Баймуратов, І. Безена, В. Вакуленко, Ю. Ганущак (2013), В. Куйбіда, Ю. Куц, О. Ти-таренко, І. Чукіна, окремі питання становлення і функціонування інституту старост – М. Воронов, І. Дробуш, О. Бойко, О. Колесников. Результати аналізу наукових джерел показали, що недостат-ньо вивченими залишаються питання норматив-но-правового забезпечення розвитку старостин-

106

Регіональне управління та місцеве самоврядування


ських округів в Україні, що вплинуло на вибір теми і напрям дослідження.

Мета статті – аналіз нормативно-правового забезпечення формування інституту старост та розвитку старостинських округів в Україні.

Виклад основних результатів та їх обґрунту-вання. На сьогодні можна виділити низку норма-тивно-правових документів, що є певним підґрун-тям для формування інституту старост в Україні та розвитку старостинських округів (рис. 1).

У Законі України «Про місцеве самовряду-вання в Україні» (1997) наведено визначення поняття «старостинський округ» та закріплено правовий статус старост як виборних посадо-вих осіб місцевого самоврядування (МС). Про-те згідно з ч. 1 ст. 54-1 закону змінилися фор-мат проведення виборів старост (з прямих на непрямі), а також процедура обрання старост (не жителями, а депутатами як представника-

ми жителів громади у раді за поданням голо-ви ТГ). (Про місцеве самоврядування, 1996). Ряд експертів у цьому вбачає певні переваги, зокрема О. Бойко (2020) через можливе уник-нення конфліктів між старостами і головами громад.

Зміни щодо вдосконалення виборчого зако-нодавства вплинули і на окремі норми Закону України «Про службу в органах місцевого са-моврядування» (2001), зокрема в частині про-

ходження старостами служби в органах МС, однак не вплинула на перелік повноважень ста-рост, визначений у законах «Про місцеве само-врядування в Україні» (1997) та «Про внесення змін до деяких законів України щодо статусу старости села, селища» (2015), що дають змогу старостам вирішувати актуальні питання розви-тку старостинського округу, справляючи вплив на рішення органів влади громади (рис. 2).

Рис. 1. Нормативно-правова база для формування інституту старост в Україні та розвитку

старостинських округів (систематизовано автором)

Рис. 2. Вплив старости на рішення органів влади громади

Складено автором за (Ганущак, 2013, с. 60; Про статус депутатів, 2002).

107



Зауважимо, що Закон України «Про статус де-путатів місцевих рад» (2002) визначає, що староста як член виконавчого комітету не може бути одно-часно депутатом місцевої ради, однак може бути обраний старостою в разі складання свого пред-ставницького мандату. Роль старости є суттєвою у системі місцевого самоврядування, що не знайшло відповідного відображення в Основ ному Законі. У ч. 1 ст. 140 згадується лише про можливість «до-бровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста» як про право терито-ріальної громади «самостійно вирішувати питан-ня місцевого значення…» (Конституція України, 1998). На нашу думку, в Конституції України ма-ють бути чітко виписані норми щодо ролі і значен-ня старости, його статусу.

У цілому становлення інституту старост у сис-темі МС на рівні окремих громад має загальний алгоритм (рис. 3).

На пленарних засіданнях рад відповідного рівня (сільська, селищна, міська/місцева), спи-раючись на норми Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (1997), вирішуються питання утворення старостинських округів, за-твердження старост (на строк повноважень ради за пропозицією відповідного сільського, селищ-

ного, міського голови), а на Положення про ста-росту – питання дострокового припинення по-вноважень старости (на сьогодні є 7 підстав для припинення).

Типові розділи Положення про старосту ма-ють такі блоки: статус, порядок обрання та строк повноважень; повноваження; підзвітність, під-контрольність, відповідальність старости (Прак-тичний посібник, 2016, с. 59–66). На нашу думку, доречно прописати детальні вимоги до кандида-тів на посаду старости. Крім того, деталізація ро-боти старости може бути зазначена у Статуті ТГ.

Аналізуючи етапи формування інституту ста-рост в Україні, варто згадати про кілька моделей запровадження посад старост, що сформувалися станом на 2016 рік (Колесников, Калашников, Дзюпин, 2016, с. 16–20): на рівні громад, які мали органи МС за принципом «одна сільська рада – один староста» (перша модель); на рівні

колишніх громад, але й додатково на рівні окре-мих підпорядкованих їм населених пунктів (така конфігурація більш прийнятна для ОТГ, до скла-ду яких увійшли великі села і селища, що раніше мали підпорядкований статус – друга модель). Особливостями третьої моделі є запровадження посади старост на рівні кожного периферійного

Рис. 3. Алгоритм процедури становлення інституту старост на рівні окремої громади Складено автором за (Колесников та ін., 2016; Про місцеве самоврядування, 1997)

108



населеного пункту, що входить в об’єднану гро-маду (виправдана модель для ОТГ, де населені пункти є відносно великими за розмірами). У разі четвертої моделі кількість старост менша за кількість попередньо існуючих територіальних громад, які ввійшли до ОТГ.

Таким чином, сільські та селищні ради отри-мали чітко визначені законодавцем повнова-ження самостійно визначати, скільки має бути в об’єднаній громаді старост, старостинських округів, хто, коли та в який спосіб їх утворює. На початок 2019 р. у розрахунку на одну міську (се-лищну) ОТГ в середньому припадає 14 сіл і 9 сіл – на одну сільську ОТГ (Андрійчук, 2017, с. 178).

Заслуговує на увагу позиція М. Воронова (2017, с. 52) про потребу в чіткому закріпленні в законодавстві положення щодо мінімальної чи-сельності жителів населеного пункту (наприклад 500) для обов’язкового утворення в ньому старо-стинського округу. Дискусійним залишається ін-дикатор чисельності осіб для утворення округу, зважаючи на тенденцію до розукрупнення сіль-ських поселень – «кількість сіл з чисельністю на-селення до 50 осіб – збільшується, а понад 500 осіб – зменшується» (Соціальна інфраструктура села, 2012, с. 3).

Вважаємо також, що норми чинного Закону України «Про органи самоорганізації населення» (2001) узгоджуються з нормами Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (1997), відповідно до якого староста сприяє утворенню та діяльності органів самоорганізації населення (ОСН), організації та проведенню загальних збо-рів, громадських слухань та інших форм безпо-середньої участі громадян у вирішенні питань місцевого значення у відповідному селі, селищі.

Водночас розвиток відповідного старостин-ського округу вбачаємо у впровадженні якісних змін щодо модернізації об’єктів виробничої та со-ціальної інфраструктури, покращанні умов про-живання та життєдіяльності мешканців села, сели-ща, зниженні рівня безробіття та створенні нових робочих місць у різних галузях, а також ефек-тивному використанні потенціалу територій. На нашу думку, це повністю відповідає меті реформи дeцeнтралізації та одному із завдань добровільно-го об’єднання територіальних громад – наближен-ні органів влади до жителів та їхніх потреб.

Переконані, що на рівні старостинських окру-гів сьогодні розвиток стримується через брак ресурсів (людських, фінансових, інфраструктур-них, ін.) для модернізації виробництв, соціальної сфери, надання якісних послуг жителям сіл, се-

лищ. Це потребує, з одного боку, синергії зусиль посадових осіб, голів ОТГ і старост стосовно промоції територій сіл/селищ, підтримки підпри-ємництва й залучення інвестицій, що в цілому створить сприятливе середовище для розвитку старостинських округів. З другого боку, це пе-редбачає фінансову підтримку важливих об’єктів на території сіл/селищ, але у вигляді не демоти-вуючих дотацій і доплат, що створює додаткове навантаження на бюджет, а пільгових кредитів, лізингових або інших преференцій виробникам, аграріям, представникам малого та середнього бізнесу, що стимулюватимуть розвиток сектору економіки та старостинських округів, водночас зберігаючи баланс з екологічними пріоритетами розвитку сіл/селищ.

Питання визначення матеріальної основи МС майна, зокрема землі, що перебуває у власності територіальних громад сіл, селищ, міст (кому-нальній власності), об’єктів спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст та інших важливих умов забезпечення виконання орга-нами МС власних і делегованих повноважень детально розкрито в Законі України «Про схва-лення Концепції реформування місцевого само-врядування та територіальної організації влади в Україні» (2014).

Аналізуючи норми Закону України «Про пріо-ритетність соціального розвитку села та агропро-мислового комплексу в народному господарстві» (1990), варто наголосити на тому, що стосовно старостинських округів та їх розвитку на держав-ному рівні варто приділяти увагу не тільки під-тримці аграріїв та сільського господарства (моно-функціональність), а й багатофункціональному розвитку територій сіл/селищ, створенню бага-тофункціональних сільськогосподарських коопе-ративів. Базисом для функціонування кооперати-вів та їх об’єднань (наприклад плодоовочевих) є Закон України «Про сільськогосподарську коопе-рацію» (2020).

З огляду на це потрібне закріплення на законо-давчому рівні дієвих механізмів та інструментів державної підтримки розвитку старостинських округів з урахуванням Державної цільової про-грами розвитку українського села, яка діяла до 2015 р., і проєкт Закону України «Про плану-вання територіальної інфраструктури сільської місцевості» від 26 травня 2014 р. У працях (Роз-виток сільських територій, 2012; Соціальна інф-раструктура села, 2012) також наголошено на необхідності наближення законодавства до засад і принципів Спільної Аграрної Політики (САП)

109



країн Європейського Союзу, інституційна основа якої орієнтована на забезпечення сталого розвит-ку сільських територій

Серед існуючих інструментів активізації роз-витку старостинських округів в Україні можна виділити, зокрема, державну (регіональну, ло-кальну або місцеву) підтримку інноваційних та інфраструктурних проєктів, державно-приватне партнерство, диференційований підхід до вирі-шення проблем благоустрою територій (визна-чення пріоритетів, черговості фінансування).

Розвиток старостинських округів в Україні на основі стимулювання використання потенціалу наявних в окрузі територій (сіл, селищ) має бути серед пріоритетів державної регіональної полі-тики. Вважаємо, що це лише частково відобра-жено у затвердженій 5 серпня 2020 р. Державній стратегії регіонального розвитку на 2021–2027 роки. Так, у переліку підходів до державної ре-гіональної політики в новому плановому періоді йдеться, зокрема, про «перехід до територіально спрямованої політики розвитку на основі сти-мулювання використання власного потенціалу територій, надання підтримки окремим терито-ріям…» (Державна стратегія, 2020). Очевидно мається на увазі використання економічного, іс-торико-культурного, людського, організаційного, природно-ресурсного потенціалу територій.

На наш погляд, у згаданій Стратегії позитив-ним є, по-перше, підхід щодо діагностики по-тенціалу та проблем територій, що потребують державного інвестування (підтримки); по-друге, вибір території зі своїм специфічним набором особливостей (соціальних, просторових, еколо-гічних, економічних) як об’єкта державної регі-ональної політики.

Висновки та перспективи подальших розвідок. Підсумовуючи викладене, можна стверджувати, що сукупність проаналізованих нормативно-правових актів формує механізм нормативно-правового забезпечення формування інституту старост в Україні та розвитку старо-стинських округів.

Науково-теоретичний аналіз нормативно-правового забезпечення розвитку старостин-ських округів в Україні вказує на те, що чинні нормативно-правові акти в зазначеній сфері не врегульовують повною мірою всіх питань, що стосуються соціально-економічного, екологіч-ного і просторового розвитку старостинських

округів, окремі з яких потребують уточнення та доопрацювання.

Спираючись на викладене вище, можна зроби-ти такі ключові висновки.

1. На нашу думку, потребують закріплення в Конституції України окремі положення щодо ролі й значення старост у системі МС.

2. Важливо уникнути дублювання функцій де-путатів ради і старост, які представляють інтере-си жителів своєї громади, що вимагає своєчасно-го обговорення «вузьких» місць в експертному середовищі та внесення відповідних правок до чинних нормативно-правових актів.

3. Видається доцільним також урегулювати пи-тання, хто саме буде здійснювати нагляд (префект чи інша уповноважена особа/орган) за законніс-тю роботи старост і яким чином (форми нагляду/контролю та інструменти). Під законністю роботи маються на увазі законність актів локальної нормо-творчості та інших документів, що регламентують внутрішні питання діяльності старост, обмеженої старостинським округом, у якому його було обрано.

Ураховуючи, що розвиток старостинських округів тісно пов’язаний з усуненням диспро-порцій та розв’язанням проблем, що роками на-копичувалися на рівні села/селища, вважаємо, що позитивних зрушень у цьому напрямі можна досягти шляхом:

– утримання балансу екологічних та економіч-них пріоритетів розвитку територій;

– ефективного використання наявних у старо-стинському окрузі ресурсів (трудових, фінансо-вих, інфраструктурних та ін.);

– удосконалення існуючої законодавчої бази та адаптації окремих нормативно-правових актів до ключових підходів і вимог САП Євросоюзу;

– мобільності та гнучкості органів публічної влади щодо реакції на проблеми мешканців ста-ростинських округів;

– побудови партнерських стосунків посадових осіб, голів ОТГ та старост, шо є представниками інтересів та потреб спільноти відповідного ста-ростинського округу.

Перспективи подальших наукових розвідок вбачаємо у вивченні особливостей сучасного етапу розвитку старостинських округів в Украї-ні, аналізі інших механізмів розвитку старостин-ських округів в Україні та розробці на цій основі практичних рекомендацій для сільських (селищ-них) об’єднаних територіальних громад.

110



Список використаних джерелАндрійчук В. Г., Сас І. С. Концентрація в аграрній сфері

економіки: проблемні аспекти : монографія. Київ : КНЕУ, 2017. 303 c.

Бойко О. П. Вибори-2020: Як обиратимуть старо-сту і які матиме повноваження (інтерв’ю від 24 лип. 2020 р. на порталі «ОТГ.cn.ua»). URL: https://otg.cn.ua/2020/07/24/news-vlada/vybory-2020-yak-obyratymut-starostu-i-yaki-matyme-povnovazhennya/

Воронов М. М. Інститут старости у системі муніципаль-ного права України. Вісник Харківського національ-ного університету ім. В. Н. Каразіна. Серія «Пра-во». 2017. Вип. 23. С. 50–53.

Ганущак Ю. Реформа територіальної організації влади / Швейцар.-укр. проект «Підтримка децентралізації в Україні DESPRO». Київ : Софія-А, 2013. 160 с.

Державна стратегія регіонального розвитку на 2021–2027 роки : Постанова Каб. Міністрів України від 05.08.2020 № 695. URL: https://www.kmu.gov.ua/npas/pro-zatverdzhennya-derzhavnoyi-strategiyi-regionalnogo-rozvitku-na-20212027-t50820 (дата звернення: 30.10.2020).

Колесников О., Калашников О., Дзюпин М. Інститут старост в об’єднаних громадах: обрання та місце в системі управління (матеріали Асоціації сприяння самоорганізації населення). Київ, 2016. 36 с.

Конституція України : Закон України від 28.06.1996 № 254к/96-ВР. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80/conv (дата звернення: 30.10.2020).

Моніторинг процесу децентралізації влади та рефор-мування місцевого самоврядування (аналіт. матері-али станом на 10 січ. 2020 р.). М-во розвитку громад та територій України. Київ, 2020. 32 с.

Практичний посібник з питань організації роботи ор-ганів місцевого самоврядування об’єднаних тери-торіальних громад. Модуль 1. Примірний статут територіальної громади. Примірне положення про старосту. Вид. 2-ге. Київ, 2016. 69 с.

Про внесення змін до деяких законів України щодо статусу старости села, селища : Закон України від 05.02.2015 № 157-VIII. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/157-19 (дата звернення: 02.11.2020).

Про добровільне об’єднання територіальних громад: Закон України від 05.02.2015 № 157-VIII. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/157-VIII#Text (дата звернення: 02.11.2020).

Про місцеве самоврядування в Україні : Закон України від 21.05.1997 № 280/97-ВР. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/280/97-%D0%B2%D1%80/conv (дата звернення: 02.11.2020).

Про органи самоорганізації населення : Закон України від 11.07.2001 № 2625-III. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2625-14/conv#Text (дата звернен-ня: 02.11.2020).

Про пріоритетність соціального розвитку села та агро-промислового комплексу в народному господарстві : Закон України від 17.10.1990 № 400-XII. URL:

ReferencesAndriychuk, V. H., Sas, I. S. (2017) Kontsentratsiya v ah-

rarniy sferi ekonomiky: problemni aspekty [Concentra-tion in the agricultural sector of the economy: problem-atic aspects.] : monografiya. Kyiv : 303 р. [in Ukrainian].

Boyko, O. P. Vybory-2020: Yak obyratymutʹ starostu i yaki matyme povnovazhennya [Elections 2020: How the mayor will be elected and what powers will have]. Retrieved from: https://otg.cn.ua/2020/07/24/news-vlada/vybory-2020-yak-obyratymut-starostu-i-yaki-matyme-povnovazhennya/

Voronov, M. M. (2017). Instytut starosty u systemi munitsypalʹnoho prava Ukrayiny [Institute of elders in the system of municipal law of Ukraine]. Bulletin of Kharkiv National University. V. N. Karazina. Seria «Right». Is. 23. P. 50–53 [in Ukrainian].

Hanushchak, Yu. (2013). Reforma terytorialʹnoyi orhani-zatsiyi vlady [Reform of the territorial organization of power]. Shveytsarsʹko-ukrayinsʹkyy proekt «Pidtrymka detsentralizatsiyi v Ukrayini DESPRO» [in Ukrainian].

Derzhavna stratehiya rehionalʹnoho rozvytku na 2021–2027 roky [State Strategy for Regional Development for 2021-2027] : Postanova Kab. Ministriv Ukrayiny vid 05.08.2020 № 695. Retrieved from: https://www.kmu.gov.ua/npas/pro-zatverdzhennya-derzhavnoyi-strate-giyi-regionalnogo-rozvitku-na-20212027-t50820

Kolesnykov, O., Kalashnykov, O., Dzyupyn, M. (2016). In-stytut starost v obʺyednanykh hromadakh: obrannya ta mistse v systemi upravlinnya [Institute of starosta in united communities: election and place in the manage-ment system] (materialy Asotsiatsiyi spryyannya samo-orhanizatsiyi naselennya). 36 р. [in Ukrainian].

Konstytutsiya Ukrayiny [The Constitution of Ukraine] : Zakon Ukrayiny vid 28.06.1996 № 254k/96-VR. Retrieved from: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80/conv

Monitorynh protsesu detsentralizatsiyi vlady ta reformu-vannya mistsevoho samovryaduvannya (2020) / Minis-terstvo rozvytku hromad ta terytoriy Ukrayiny [in Ukrai-nian].

Prymirnyy statut terytorialʹnoyi hromady. Prymirne polo-zhennya pro starostu (2016). Praktychnyy posibnyk (2016). Modulʹ 1. Vyd. 2. Kyiv. 69 р. [in Ukrainian].

Pro vnesennya zmin do deyakykh zakoniv Ukrayiny shcho-do statusu starosty sela, selyshcha : Zakon Ukrayiny vid 05.02.2015 № 157-VIII. Retrieved from: https://za-kon.rada.gov.ua/laws/show/157-19

Pro dobrovilʹne obʺyednannya terytorialʹnykh hromad : Zakon Ukrayiny vid 05.02.2015 №157-VIII. Retrieved from: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/157-VIII#Text

Pro mistseve samovryaduvannya : Zakon Ukrayi-ny vid 21.05.1997 № 280/97-VR. Retrieved from: ht tps: / /zakon.rada.gov.ua/ laws/show/280/97-%D0%B2%D1%80/conv

Pro orhany samoorhanizatsiyi naselennya : Zakon Ukray-iny vid 11.07.2001 № 2625-III. Retrieved from: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2625-14/conv#Text

111



https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/400-12#Text (дата звернення: 21.10.2020).

Про сільськогосподарську кооперацію : Закон України від 21.07.2020 № 819-IX. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/819-20/conv#Text (дата звернення: 02.11.2020).

Про службу в органах місцевого самоврядування : За-кон України від 07.06.2001 № 2493-III. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2493-14/conv#Text (дата звернення: 02.11.2020).

Про статус депутатів місцевих рад : Закон України від 11.07.2002 № 93-IV. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/93-15#Text (дата звернення: 02.11.2020).

Про схвалення Концепції реформування місцевого са-моврядування та територіальної організації влади в Україні : Закон України від 01.04.2014 № 333-р. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/333-2014-%D1%80#Text (дата звернення: 02.11.2020).

Розвиток сільських територій в системі євроінтеграцій-них пріоритетів України : [монографія] / НАН Украї-ни. Ін-т регіон. дослідж. ; наук. ред. В. В. Борщев-ський. Львів, 2012. 216 с.

Соціальна інфраструктура села: сучасний стан та пер-спективи : монографія / за ред. М. К. Орлатого. Київ, 2012. 250 с.

Pro priorytetnistʹ sotsialʹnoho rozvytku sela ta ahropromys-lovoho kompleksu v narodnomu hospodarstvi : Zakon Ukrayiny vid 17.10.1990 № 400-XII. Retrieved from: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/400-12#Text

Pro silʹsʹkohospodarsʹku kooperatsiyu : Zakon Ukrayiny vid 21.07.2020 № 819-IX. Retrieved from: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/819-20/conv#Text

Pro sluzhbu v orhanakh mistsevoho samovryaduvannya : Zakon Ukrayiny vid 07.06.2001 № 2493-III. Retrieved from: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2493-14/conv#Text

Pro status deputativ mistsevykh rad : Zakon Ukrayiny vid 11.07.2002 № 93-IV. Retrieved from: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/93-15#Text

Pro skhvalennya Kontseptsiyi reformuvannya mistsevo-ho samovryaduvannya ta terytorialʹnoyi orhanizatsiyi vlady v Ukrayini : Zakon Ukrayiny vid 01.04.2014 № 333-r. Retrieved from: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/333-2014-%D1%80#Text

Borshchevsʹkyy, V. V. (2012). Rozvytok silʹsʹkykh terytoriy v systemi yevrointehratsiynykh priorytetiv Ukrayiny [De-velopment of rural territories in the system of European integration priorities of Ukraine] : monografiya. Lviv [in Ukrainian].

Orlatyy, M. K. (Ed). (2012). Sotsialʹna infrastruktura sela: suchasnyy stan ta perspektyvy [Social infrastructure of the village: current status and prospects] : monografi-ya. Kyiv [in Ukrainian].

Мельник Костянтин Володимирович, аспірант кафедри регіонального управління, місцевого самоврядування та управління містом, Національна академія державного управління при Президентові України, 03057, Україна, м. Київ, вул. Антона Цедіка, 20

Цитування: Мельник К. В. Нормативно-правове забезпечення розвитку старостинських округів в Україні. Вісн. НАДУ. Серія «Державне управління». 2020. № 4 (99). С. 105–111.



Melnyk, Kostyantyn V.,postgraduate student, Department of Regional Administra-tion, Local Self-governance and Urban Management, National Academy for Public Administration under the President of Ukraine,20, Anton Tsedyk St., Kyiv, 03057, Ukraine E-mail: [email protected]://orcid.org/0000-0003-2861-5042

Citation: Melnyk, K. V. (2020). Normatyvno-pravove zabezpechennia rozvytku starostynskykh okruhiv v Ukraini [The normative legal support for development the starostinsky districts in Ukraine]. Bulletin of the NAPA. Series «Public Administration. 2020. Is. 4 (99). P. 105–111 [in Ukrainian].



112

Управління суспільним розвитком


УДК 351:338.486DOI 10.36030/2310-2837-4(99)-2020-112-116

ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ МІЖКУЛЬТУРНИМИ КОМУНІКАЦІЯМИ ТУРИСТИЧНОЇ СФЕРИ В УМОВАХ СУСПІЛЬНИХ

ТРАНСФОРМАЦІЙВ. Ю. Степанов,Харківська державна академія культуриД. Д. Перелі, Національна академія державного управління при Президентові України

У статті розглянуто концепцію формування міжкультурної комунікації туристичної сфери в умовах суспільних трансформацій як теоретичне положення науки державного управління. Обґрунтовано, що міжкультурні ко-мунікації сприяють інтенсифікації міжнародного спілкування та співробітництва. Доведено, що ефективність державного управління формування міжкультурними комунікаціями у сфері туризму досягається шляхом не тільки реалізації відповідних нормативно-правових механізмів, а й підвищення дієздатності уповноважених органів державної влади.Ключові слова: взаємодія; державне управління; туризм; культура; комунікація; суспільні трансформації.

PUBLIC ADMINISTRATION OF СROSSCULTURAL COMMUNICATIONS IN THE FIELD OF TOURISM IN THE CONTEXT OF SOCIAL TRANSFORMATIONS

V. Yu. Stepanov, Kharkiv State Academy of CultureD. D. Pereli,National Academy for Public Administration under the President of Ukraine

The article considers the concept of formation of crosscultural communications in the field of tourism in the context of social transformations as a theoretical point of public administration science. It is substantiated that crosscultural communication contributes to the intensification of international communication and cooperation. It is proved that the effectiveness of public administrating the formation of crosscultural communications in the field of tourism is achieved not only by the implementation of appropriate legal mechanisms, but also the capacity of public authorities.Keywords: interaction; public administration; tourism; crossculture; communication; social transformations.

© Степанов В. Ю., Перелі Д. Д., 2020

УПРАВЛІННЯ СУСПІЛЬНИМ РОЗВИТКОМ

Постановка проблеми у загальному ви-гляді та її зв’язок з важливими науковими та практичними завданнями. Туризм як складова частина життєдіяльності суспільства в сучасну епоху цифрових трансформацій є феноменом сві-тового масштабу. Наявність туристичного потен-ціалу дає можливість країнам займати серйозні економічні позиції на світовому ринку. У сфері соціальних відносин туризм може претендувати на певний структурний утворюючий рівень. Ма-ється на увазі те, що кожна людина у світі так чи інакше пов’язана з індустрією туризму.

Ранні цивілізації багато в чому зобов’язані своїм розвитком та процвітанням численним міжплемінним контактам. Це забезпечувало необхідні знання, навички та вміння. Інакше ка-жучи, туризм сприяє виявленню, вивченню і зі-ставленню національних характерів, ментальнос-ті, архетипів, знайомству з ними тощо. Традиції, новації та норми в культурі також багато в чому

можуть бути актуалізовані і розкриті через сферу туризму.

Саме завдяки туризму в сучасному світі стає можливим розвиток міжкультурної комунікації. Туризм активно проявляє себе в сьогоденні і має великі перспективи в майбутньому. У зв’язку із цим туризм як інструмент «народної дипломатії» є засобом публічної політики на глобальному рів-ні, що сприяє розв’язанню низки міжнародних проблем, криз та конфліктів.

Відповідно до цього серед завдань державної політики у сфері туризму слід виділити такі: куль-турні, освітні, економічні, соціальні, організаційні та екологічні. При цьому одним з найважливіших завдань державного управління є використання туризму як інструменту формування єдиного куль-турного простору України та ЄС, як фактору, що впливає на глобальний культурний простір. Таким чином, туризм являє собою міжкультурні кому-нікації в усьому їх різноманітті, які не обмежені

113

Management of social development


територіями та часом, а також характеризуються певним способом здійснення. Крім того, туризм виявляє проблеми культурної антропології – вза-ємини індивіда і культури, різного типу культур. У зв’язку із цим системний розгляд міжкультурної комунікації у сфері туризму в умовах суспільних трансформацій з погляду державного управління є актуальним питанням сучасності.

Аналіз останніх публікацій за проблема-тикою та визначення невирішених раніше частин загальної проблеми. Питання туризму з генезисом просторово-часового бачення світу за-ймає значне місце в теорії філософських, історич-них, культурологічних, управлінських досліджень (Агафонова, 2005, с. 521–526; Мальська, Грищук, Масюк, 2015, с. 78–81; Brislin, Cushner, Cherrie, 1986; Samovar, Porter, Stefani, 1998). Тема ту-ризму перебуває на перетині культурологічних, соціологічних, історичних, філософських, по-літологічних, управлінських, економічних, гео-графічних наукових досліджень зарубіжних і вітчизняних вчених. Ця тематика знайшла відоб-раження в різнопланових працях: Л. Агафонової, І. Балабанова, Д. Белла, А. Бергсона, О. Бейди-ка, Є. Богданова, М. Біржакова, Э. Біккермана, Д. Боуена, С. Ванхілла, Д. Гілберта, Л. Гриніва, Н. Гулевської, В. Данильчука, М. Долішнього, О. Дуровича, А. Еддингтона, О. Заікіної, Л. Забуранної, М. Кабушкіна, В. Квартальної, О. Кузьміна, К. Купера, В. Кифяка, М. Круглова, А. Мазаракі, О. Макарі, М. Мальської, Ю. Масюка, Л. Мардера, Ж. Поплавської, Б. Рассела, Х. Роглє-ва, А. Теребуха, Т. Ткаченка, В. Цибуха, В. Федор-ченка, Д. Флетчера, Г. Харріса, М. Хайдеггера, К. Ясперса та ін. (Про туризм, 1995; Агафонова, 2005, с. 521–526; Гулевська, 2007, с. 130–134; Забуранна, 2011, с. 178–183; Мальська, Грищук, Масюк, 2015, с. 78–81; Роглєв, Мунін, 2005, с. 34–42; Сучасний тлумачний, 2009, с. 412).

У роботах науковців обґрунтовано, що туризм є одним із проявів соціальної комунікації люд-ства, а також те, що подорожі не тільки тради-ційно впливали на економічний розвиток держав, але іноді були причиною їх виникнення. Все це змушує світову спільноту дуже уважно ставити-ся до проблем у сфері туризму. Однак державна функція туризму в умовах суспільних трансфор-мацій як динамічна сфера суспільного життя, що позитивно впливає на генезис цивілізаційного процесу, висвітлена мало і потребує подальших досліджень.

Метою статті є обґрунтування теоретичних за-сад державного управління міжкультурними кому-нікаціями туристичної сфери та вироблення прак-тичних рекомендації щодо практичних механізмів його реалізації в умовах суспільних трансформацій.

Виклад основних результатів дослідження та їх обґрунтування. Туризм відіграє не останню роль у становленні держави і розвитку міждержав-них відносин. Так, систематичне вивчення туриз-му в Україні датується початком минулого століт-тя. На сьогодні туризм набув масового характеру, що повʼязане із зарубіжними подорожами. Роз-глянемо, як формуються міждержавні відносини в умовах трансформаційних процесів з урахуванням міжкультурної комунікації феномену туризму і як держава може впливати на цей процес.

Відомо, що туризм дає змогу розкрити особли-вості культури того чи іншого народу, його тради-ції, історичний уклад життя, а також універсальні, глобальні тенденції і риси в галузі культури, які існують у сучасному світі, тобто у звʼязку з про-цесами глобалізації та розвиваючись у рамках конкретних етнонаціональних культур, туризм стає міжкультурним феноменом (Samovar, Porter, Stefani, 1998).

Культурологічною особливістю комунікації туризму є поєднання міжнародних та національ-них культурних засад. Інтенсивний розвиток туризму призвів до необхідності аналізу його різних аспектів, у тому числі і соціокультурних наслідків. При цьому велику увагу дослідники стали звертати на характер ціннісних культур-них орієнтацій, їх динаміку, норми, ідеї, думки і уявлення, що домінують у тих чи інших етнічних групах різних народів (Dodd, 1998).

У XX ст. переважна більшість культурологів, антропологів та етнологів стала розуміти етно-культурну своєрідність не тільки як особливості у формах прояву культури, а і як специфіку ко-мунікативного взаємопроникнення і зрощування цих елементів. Процес глобалізації в суспільстві викликав інтерес до проблем взаємодії культур і культурної ідентичності народів. Зокрема, до вивчення і аналізу численних питань, які по-родив туризм, звернулися не тільки лінгвісти та економісти, географи та соціологи, історики та культурологи, етнологи та психологи, а й фахів-ці з державного управління (Агафонова, 2005, с. 521–526; Забуранна, 2011, с. 178–183; Bennet, 1998; Samovar, Porter, Stefani, 1998). Відповідно до цього взаємодія між культурами стала наділя-ти туризм властивістю інтероперабельності.

У сучасному суспільстві культурологи все більшого значення стали надавати психологічним складовим культури. При цьому увага акцентува-лася на адаптації особистості, її пристосуванні до життєвих умов, а також на виокремленні та ви-вченні при цьому відповідних форм поведінки. Стали досліджуватися генетичні витоки культу-ри: культура почала тлумачитися з позицій її по-ходження. Основна увага фіксувалася на тому,

114



що всі матеріальні обʼєкти, традиції, релігійні вірування і світоглядні установки функціонують у контекстах їх символіки (Bennet, 1998; Brislin, 1986; Dodd, 1998; Driven, Putz, Jager, 1994).

Виходячи з цього туризм став розглядатися як комунікативна культурна форма, усвідомлюва-тися як сфера культури, як її елемент і засіб, як фактор впливу на культуру. Було доведено, що в процесі подорожі людина бачить і відчуває на-вколишній світ по-іншому. У туризмі стали зна-ходити прояв усі основні функції культури.

Фахівці починають розглядати туризм як куль-турологічну діяльність за своєю суттю (Samovar, Porter, Stefani, 1998). З часом більш чітко виявляєть-ся як економічна природа, так і державна сутність туризму. Туризм став сприяти здатності жити в по-стійно мінливому світі, в якому все менше значення мають кордони між державами і все більш важли-вими стають безпосередні контакти між людьми.

Слід зазначити, що слово «туризм» походить від французького «tour», що в перекладі означає «прогулянка». Вважається, що в ужиток цей тер-мін був введений англійцями (нацією, що багато часу проводила в мандрівках), хоча одночасно він почав використовуватися і жителями Європи (Bennet, 1998; Brislin, 1986; Dodd, 1998; Driven, Putz, Jager, 1994). Французький фахівець у галузі туризму Р. Ланкар зазначав, що «у Великобрита-нії до 1811 року вперше зʼявилося слово «турист» для позначення осіб, які здійснюють «гран-тур» (Lanquar, 1995). На думку Р. Ланкара, слово «ту-ризм» означає «практику подорожей для задово-лення, що стало головним мотиваційним чинни-ком поїздок того часу ...» (Lanquar, 1995).

Зауважимо, що термін «турист» виник на по-чатку минулого століття і не має витоків та корін-ня в українській мові, куди він потрапив у резуль-таті низки запозичень.

Крім того, туризм як феномен культури став виявляти себе на різних рівнях взаємодії культур: національному та міжнаціональному. Це складне багатовимірне і багатофункціональне явище, яке відрізняється від міграцій цілеспрямованістю і по-верненням та неможливістю отримувати матері-альний прибуток від поїздки. Відповідно до цього туризм, що здійснюється у вільний час, став набу-вати комунікативного та організованого характеру.

Завдяки просторовим переміщенням людини туризм являє собою приклад освоєння і форму-вання загальнолюдської міжкультурної комуні-кації. Подорожі і туризм у певні історичні епохи впливали на сприйняття і структурування жит-тєвого простору людини, сприяли виникненню і формуванню культурної, економічної, соціаль-ної, інформаційної, наукової сфер людства.

З минулого століття туризм як масове явище суттєво відрізняється від подорожей глобальністю

і тим, що є видом індустріальної діяльності. Дер-жави, які приділяють цілеспрямовану увагу про-блемам розвитку туристичної індустрії, успішно вирішують соціальні проблеми, повʼязані з наці-ональним відродженням, підвищенням якості та рівня життя населення, культурним зростанням. В умовах суспільних трансформацій сучасного світу туризм поступово трансформується в соці-альний феномен глобального рівня, який впливає на всі соціальні інститути.

Слід акцентувати увагу і на великій практичній значущості, важливості виявлення та встановлення мотивації потенційних туристів. Зокрема, туризм виходячи з його масштабності і масовості є одним з найважливіших видів міжкультурної комунікації. Крім того, туризм виступає як потужний фактор кроскультурної комунікації, сприяючи інтенсифі-кації та розвитку міжнародного спілкування та вза-ємопорозумінню (Brislin, 1986; Dodd, 1998; Driven, Putz, Jager, 1994; Samovar, Porter, Stefani, 1998). Та-ким чином, психологічні, географічні та соціальні критерії справляють великий вплив і підвищують попит на туристський продукт. При цьому знання мотивів потенційних туристів має важливе значен-ня при проєктуванні та організації процесу реаліза-ції туристського продукту в державі.

Теорія міжкультурної комунікації в туризмі та культурологія зробили вагомий внесок у форму-вання наукової парадигми про ідею руху, взаєм-них зустрічей та інтеграцій різних культур. При цьому кроскультурна комунікація відображає не тільки пошуки культурної єдності, що впорядко-вує «життєві» засади, введення «чужого» у «свій» світ, а й тенденції до збереження культурної своє-рідності, зокрема, права на культурне самовизна-чення як особистісне, так і соціальне.

З погляду міжкультурної комунікації поняття «комунікація» визначається лінгвістами не тіль-ки як засіб передачі повідомлення, лінія звʼязку, а і як спілкування, передача думок, а також шлях, звʼязок місць (Роглєв, Мунін, 2005, с. 34–42), тоб-то сама суть поняття «комунікація» безпосеред-ньо стосується туризму. Туризм комунікативний: вирушаючи в подорож, турист виступає як кому-нікант, пов’язуючи воєдино просторово-часові координати і виступаючи як свого роду засіб спо-лучення між різними народами і культурами.

Цьому рівню комунікації відповідатиме в основному культурно-пізнавальний, релаксацій-ний і екстремальний туризм. Щодо контактів у ве-ликих групах, то вони, як правило, здійснюються під час паломницьких і подієвих подорожей. До них можуть бути віднесені відвідування святих місць у дні великих релігійних свят, спортивні заходи (наприклад олімпіади), карнавали тощо. Інакше кажучи, туризм дає можливість охопити всі рівні міжкультурної комунікації.

115

Management of social development


Зазначимо, за допомогою міжкультурної ко-мунікації в Україні, яка є багатонаціональною державою, також здійснюється діалог культур. При цьому розширюється можливість доступу до культурних цінностей жителям регіонів не-залежно від їх місця проживання і соціального статусу. Цьому сприяє державний управлінський аспект розвитку туристичної діяльності в Укра-їні, який знайшов відображення в Законі Украї-ни «Про туризм» (редакція від 16.10.2020). Закон визначає загальні правові, організаційні та соці-ально-економічні засади реалізації державної по-літики України в галузі туризму, спрямований на забезпечення закріплених Конституцією України прав громадян на відпочинок, свободу пересу-вання, охорону здоровʼя, на безпечне для життя і здоровʼя довкілля, задоволення духовних потреб та інших прав при здійсненні туристичних подо-рожей. Він установлює засади раціонального ви-користання туристичних ресурсів та регулює від-носини, пов’язані з організацією і здійсненням туризму на території України (Про туризм, 1995).

Державне управління туризмом в умовах су-спільних трансформацій виражається в тому, що Програми розвитку туризму затверджуються з метою реалізації довгострокових пріоритетів країни в галузі туризму і становлять комплекс взаємопов’язаних правових, економічних та ор-ганізаційних заходів, спрямованих на реалізацію конституційних прав громадян, розвиток турис-тичної галузі (Про туризм, 1995).

Відповідно до цього держава проголошує туризм одним з пріоритетних напрямів розвит-ку економіки та культури і створює умови для туристичної діяльності (Про туризм, 1995).

Серед основних пріоритетних напрямів державної політики у сфері туризму слід від-значити «забезпечення становлення туризму як високорентабельної галузі економіки України, за-охочення національних та іноземних інвестицій у розвиток індустрії туризму, створення нових робо-чих місць; розвиток вʼїзного та внутрішнього ту-ризму, сільського, екологічного (зеленого) туриз-му; розширення міжнародного співробітництва, утвердження України на світовому туристичному ринку…» (Про туризм, 1995).

На нашу думку, з урахуванням сучасного ста-ну і відповідно до чинного законодавства важли-вим завданням туристичної діяльності в Україні є підтримка науково-дослідних робіт, різних мар-кетингових досліджень у сфері туризму, зокрема складання прогнозів функціонування вітчизняно-го і світового туристських ринків. До цього слід додати і завдання державного управління з під-готовки висококваліфікованих фахівців у сфері туризму з урахуванням світових стандартів.

Висновки і перспективи подальших дослі-джень. У туристичній індустрії стратегія туризму як однієї зі складових комунікативного розвитку на сучасному етапі повинна розроблятися як у державних концепціях, так і концепціях із роз-витку окремих регіонів, міст. При цьому одним з найважливіших напрямів стратегічного розвитку туризму є його комунікативно-культурний вектор.

Як потужний фактор міжкультурної комуні-кації туризм сприяє інтенсифікації міжнародно-го спілкування та взаєморозуміння. Розглядаючи концепт феномену туризму як комунікативно-культурне явище, слід виділити його основні риси. По-перше, туризм, будучи способом інди-відуального розвитку і самоактуалізації, спря-мований на фізичне і духовне вдосконалення людини. По-друге, туризм є способом реалізації культурних переваг. По-третє, туризм являє со-бою потужний імпульс для розвитку економіки як місцевого, так і глобального рівнів, що сприяє розвитку сфери зайнятості населення.

Що стосується організаційних державних управлінських завдань, насамперед необхідно ак-тивізувати взаємодію і співпрацю різних регіонів України, і, крім того, розвивати міжнародні кон-такти, що сприяють створенню єдиного турис-тичного простору.

Держава зобов’язана реалізувати поставлені цілі і завдання шляхом не тільки правового та нормативного забезпечення туризму, а й підви-щення дієздатності відповідних органів держав-ної влади, уповноважених здійснювати державне управління туризмом. Ця діяльність передбачає багатоаспектність внутрішніх і зовнішніх явищ, залежностей, має багатоцільовий характер та по-требує подальших наукових розробок.

Список використаних джерелПро туризм : Закон України від 19.09.1995 № 325/95-ВР.

Відом. Верхов. Ради України. Редакція від 16.10.2020, підстава – 124-IX.

Агафонова Л. Г. Проблеми державного регулювання розвитку туризму в Україні. Культура і освіта фа-хівців туристичної сфери: сучасні тенденції та прогнози. Київ : КУТЕП, 2005. С. 521–526.

ReferencesPro turyzm : Zakon Ukrainy vid 19.09.1995 № 325/95-VR.

Vidom. Verkhov. Rady Ukrainy. Redaktsiia vid 16.10.2020, pidstava – 124-IX [in Ukrainian].

Ahafonova, L. (2005). Problemy derzhavnoho rehuliuvannia rozvytku turyzmu v Ukraini [Problems of state regu-lation of tourism development in Ukraine]. Kultura i osvita fakhivtsiv turystychnoi sfery: suchasni tendentsii ta prohnozy. Kyiv : KUTEP [in Ukrainian].

116



Степанов Віктор Юрійович, доктор наук з державного управління, професор, Харківська державна академія культури, 61057, Україна, м. Харків, Бурсацький узвіз, 4.Перелі Діана Дмитрівна,аспірантка кафедри інформаційної політики та цифрових технологій, Національна академія державного управління при Президентові України,03057, Україна, м. Київ, вул. Антона Цедіка, 20

Цитування: Степанов В. Ю., Перелі Д. Д. Державне управління міжкультурними комунікаціями туристичної сфери в умовах суспільних трансформацій. Вісн. НАДУ. Серія «Державне управління». 2020. № 4 (99). С. 112–116.



Stepanov, Victor Yu., Doctor of Sciences in Public Administration, Full Professor, Kharkiv State Academy of Culture,4, Bursatskyi uzviz, Kharkiv, 61057, Ukraine E-mail: [email protected]://orcid.org/0000-0001-5892-4239Pereli, Diana D.,Postgraduate student of the Information Policy and Digital Technologies Department, National Academy for Public Administration under the President of Ukraine,20, Anton Tsedik St.,Kyiv, 03057, Ukraine E-mail: [email protected]://orcid.org/0000-0002-1687-0532

Citation: Stepanov, V. Yu., Pereli, D. D. (2020). Derzhavne upravlinnia mizhkulturnymy komunikatsiiamy turystychnoi sfery v umovakh suspilnykh transformatsii [Public administration of сrosscultural communications in the field of tourism in the context of social transformations]. Bulletin of the NAPA. Series «Public Administration. 2020. Is. 4 (99). P. 112–116 [in Ukrainian].



Гулевська Н. М. Передумови формування стійкого ту-ризму. Вісн. СумДУ. Серія «Економіка». 2007. № 2. С. 130–134.

Забуранна Л. В. Зарубіжний досвід розвитку сільсько-го зеленого туризму. Економіка АПК. 2011. № 6. С. 178–183.

Мальська М. П., Грищук А. М., Масюк Ю. О. Впрова-дження зарубіжного досвіду стратегічного управлін-ня розвитком туризму: можливості та перспективи. Економічний часопис-ХХІ : наук. журн. Ін-т сусп. трансформації. 2015. № 155 (11–12). С. 78–81.

Роглєв Х. Й., Мунін Г. Б. Стан та перспективи розвитку ділового туризму в Україні. Туризм: теорія і прак-тика. 2005. № 1. С. 34–42.

Сучасний тлумачний словник української мови: 100 000 слів / за заг. ред. д-ра філол. наук, проф. В. В. Дубі-чинського. Харків : ВД «Школа», 2009. С. 412.

The Travel & Tourism Competitiveness Report 2019. URL: http://reports.weforum.org/travel-and-tourism-competitiveness-report-2019

Bennet M. Basic Concepts of Intercultural Communication. Selected Readings. Yarmouth, 1998.

Brislin R. W., Cushner K., Cherrie C. Intercultural Interactions. Beverly Hills, 1986.

Dodd C. Dynamics of Intercultural Communication. Boston, 1998.

Driven R., Putz M., Jager S. Intercultural Communication. Bern, 1994.

Samovar L., Porter R., Stefani L. Communication between Cultures. Belmont: 1998 etc.

Lanquar R. Le tourism international. Paris : Presses Universitaires de France, 1995. P. 5.

Hulevska, N. (2007). Peredumovy formuvannia stiikoho turyzmu [Prerequisites for the formation of sustainable tourism]. Visnyk SumDU. Seriia «Ekonomika». Is. 2. P. 130–134 [in Ukrainian].

Zaburanna, L. (2011). Zarubizhnyi dosvid rozvytku silskoho zelenoho turyzmu [Foreign experience of rural green tourism development]. Ekonomika APK. Is. 6. P. 178–183 [in Ukrainian].

Malska, M., Hryshchuk, A., Masiuk, Yu. (2015). Vprovadzhennia zarubizhnoho dosvidu stratehichnoho upravlinnia rozvytkom turyzmu: mozhlyvosti ta perspektyvy [Introduction of foreign experience of strategic management of tourism development: opportunities and prospects]. Ekonomichnyi chasopys-KhKhI : nauk. zhurn. In-t susp. transformatsii. Is. 155 (11–12). P. 78–81 [in Ukrainian].

Rohliev, Kh., Munin, H. (2005). Stan ta perspektyvy rozvytku dilovoho turyzmu v Ukraini [Status and pros-pects of business tourism development in Ukraine]. Tu-ryzm: teoriia i praktyka. Is. 1. P. 34–42 [in Ukrainian].

Suchasnyi tlumachnyi slovnyk ukrainskoi movy (2009). [Modern explanatory dictionary of the Ukrainian lan-guage]. Kharkiv : VD «ShKOLA». P. 412 [in Ukrainian].

The Travel & Tourism Competitiveness Report (2019). Retrieved from: http://reports.weforum.org/travel-and-tourism-competitiveness-report-2019

Bennet, M. (1998). Basic Concepts of Intercultural Com-munication. Selected Readings. Yarmouth.

Brislin, R., Cushner, K., Cherrie, C. (1986). Intercultural Interactions. Beverly Hills.

Dodd, C. (1998). Dynamics of Intercultural Communication. Boston.

Driven, R., Putz, M., Jager, S. (1994). Intercultural Communication. Bern.

Samovar, L., Porter, R., Stefani, L. (1998). Communication between Cultures. Belmont.

Lanquar, R. (1995). Le tourism international. Paris: Presses Universitaires de France.

117



ВІТАЄМО ЮВІЛЯРА

У відомого українського вченого в галузі науки дер-жавного управління, доктора наук, професора, державно-го службовця 2-го рангу Валерія Даниловича Бакуменка 28 вересня 2020 р. була ювілейна дата – йому виповнилося 75 років, 10 з яких він присвятив роботі в Національній акаде-мії державного управління при Президентові України (далі – Національна академія). Як не раз зазначав науковець, це були найбільш творчі та продуктивні роки його життя. З 1996 р. В. Д. Бакуменко очолював управління організації наукових до-сліджень, а з 2002 р. – Інститут проблем державного управ-ління та місцевого самоврядування. У 2001 р. він захистив докторську дисертацію на тему «Теоретико-методологічні за-сади формування державно-управлінських рішень», у 2003 р. отримав звання професора.

Крім виконання численних доручень Президента України, парламенту, уряду, Інститутом за час директорства В. Д. Баку-менка в Національній академії вперше були започатковані до-говірні роботи з дослідження актуальних проблем державного

управління та місцевого самоврядування з Головним управлінням державної служби України, Національним Цен-тром з питань євроатлантичної інтеграції України, Міністерством надзвичайних ситуацій України.

Працюючи в Національній академії, В. Д. Бакуменко активно проводив не тільки наукову та науково-організацій-ну роботу, а й регулярно ділився своїм практичним досвідом і теоретико-методологічними знаннями зі слухачами Інституту підвищення кваліфікації керівних кадрів. Особливу увагу він приділяв підготовці наукових кадрів вищої кваліфікації. Зокрема, ним започаткована наукова школа креативного державного управління. Серед представників цієї школи – насамперед працівники та здобувачі Національної академії та її регіональних інститутів, доктори наук з державного управління: Н. В. Грицяк, С. О. Кравченко, О. М. Руденко, Т. В. Іванова, В. П. Єлагін, С. А. Попов, І. В. Козюра, В. В. Шпачук, Н. Д. Чала, О. В. Червякова, кандидати наук: М. Г. Цедік, О. П. Губа, Л. В. Рибчинська, А. О. Краснейчук, М. О. Кушнір та ін. В. Д. Бакуменко був членом спеціалізованих вчених рад у Національній ака-демії та в її Харківському регіональному інституті державного управління. Нині він входить до складу такої ради в Таврійському національному університеті.

Інформація про В. Д. Бакуменка буде неповною, якщо не згадати про його значний внесок у розвиток наукової та освітньої галузей державного управління. Багато колег справедливо вважає його одним із фундаторів галу-зі науки державного управління в Україні, її живим класиком. За ініціативи та активної участі В. Д. Бакуменка з 2002 р. в Національній академії почали видаватися довідкові та енциклопедичні видання з державного управ-ління, першим з яких був Словник-довідник з державного управління (2002), а найбільш відомими виданнями є «Енциклопедія державного управління» (120 авт. статей) та «Енциклопедичний словник з державного управ-ління» (320 авт. статей). Він є автором 18 підрозділів двотомного підручника з державного управління. А взагалі В. Д. Бакуменко є автором та співавтором понад 560 наукових та навчально-методичних публікацій, у тому числі 19 монографій та трьох підручників.

Валерій Данилович був делегований Національною академією та багато років брав участь у роботі експерт-них рад МОН України та Державної акредитаційної комісії України з державного управління, був членом колегії Державної служби України. На сьогодні він є членом Науково-технічної ради Державного агентства України з управління зоною відчуження, а також численних зарубіжних та вітчизняних редакційних колегій наукових ви-дань з державного та публічного управління.

У 2005 р. В. Д. Бакуменко вийшов за віком на пенсію державної служби, але продовжує активну співпрацю з Національною академією в різних формах. Висока оцінка діяльності В. Д. Бакуменка в Національній акаде-мії та подальшого співробітництва із закладом була дана Вченою радою Національної академії шляхом прису-дження йому звання Почесного доктора Національної академії державного управління при Президентові України (29 вересня 2005 р.), а також представлення до присвоєння звання заслужений діяч науки і техніки України (2009 р.) і до нагородження орденом «За заслуги ІІІ ступеню» (2015 р.).

Щиро вітаємо Валерія Даниловича Бакуменка з 75-річним ювілеєм і бажає йому – талановитій, активній, толерантній, мудрій людині ще багато років творчості на благо вітчизняної наукової та освітньої галузі державного управління і, безумовно, міцного козацького здоров’я.

Головний редактор журналу О. В. Карпенко

118



Довідкапро Бакуменко Валерія Даниловича

Бібліографічні публікації

1. Науковець і громадянин. Козюра І. Формула успіху. Лубни : Вид. «Інтер Парк». С. 5–9.2. На шляху інтеграції науки, освіти та практики (про творчий шлях В. Д. Бакуменка). Науковий вісник Ака-

демії муніципального управління. Серія «управління». Київ : АМУ, 2015. Вип. 2. С. 9–23.3 Іванова Т. В. Бакуменко Валерій Данилович. Енциклопедія Сучасної України. Т. 8, додаток А–Г. Київ, 2008.

Т. 8. С. 633. URL: http://esu.com.ua/search_articles.php?id=228414. Бакуменко Валерій Данилович. ВІКІПЕДІЯ : електрон. енцикл. URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%

D0%B0%D0%BA%D1%83%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE_%D0%92%D0%B0%D0%BB%D0%B5%D1%80%D1%96%D0%B9_%D0%94%D0%B0%D0%BD%D0%B8%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87

5. Бакуменко Валерій Данилович. Хто є хто в Україні. Київ : К.І.С., 2006. С. 44. URL: www.whoiswho.in.ua/ 6. Бакуменко Валерій Данилович. WHO IS WHO в Україні. 2012. Вип. 1. С. 28–29.7. В. К. Присяжнюк Ректор АМУ: Вітання ювіляра В. Д. Бакуменка. Наук. вісн. АМУ. 2010. Вип. 3. URL: http://

textarchive.ru/c-2550323-pall.html8. Почесні доктори НАДУ. Національна академія державного управління при Президентові України : наук.-

інформ. вид. Київ : НАДУ, 2010. С. 30.9. Бакуменко Валерій Данилович – почесний громадянин Дергачівського району Харківської області України

(у переліку почесних громадян Дергачівського району Харківської області України). URL: http://www.omctur.kh.ua/uk/page/perelik-pochesnyh-gromadyan-dergachivskogo-rayonu

10. Бакуменко Валерій Данилович – директор інституту. 1) 10 років Національній академії державного управ-ління при Президентові України. Київ : НАДУ, 2005. С. 148–155; 2) Інститут проблем державного управління та місцевого самоврядування. 10 років. Київ : НАДУ, 2012. С. 4. URL: http://dok.znaimo.com.ua/docs/index-10590.html

11. Бакуменко Валерій Данилович. Індекси цитування в Google Академія. URL: https://scholar.google.com.ua/citations?user=FVSmcGcAAAAJ&hl=ru

Участь у громадських організаціях

12. Бакуменко Валерій Данилович. Член експертних рад ВАК та МОН України з питань проведення експер-тизи дисертацій з державного управління (2003–2018). Наприклад: Про затвердження складу експертних рад з питань проведення експертизи дисертаційних робіт Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України. Наказ М-ва освіти і науки, молоді та спорту України від 25.11.2011 № 1367

13. Бакуменко Валерій Данилович. Член Науково-технічної ради Державного агентства України з управ-ління зоною відчуження. URL: http://dazv.gov.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=491:derzhavne-agentstvo-ukrainy-z-upravlinnja-zonoju-vidchuzhennja-na-povidomlennja-unian-vid-21122012-shhodo-sytuacii-z-zatrymkoju-u-vyplati-zarobitnoi-platy-za-lystopad-gruden-misjaci-2012-r-personalu-derzhpidpryjemstv-i-ustanov-systemy-upravlinnja&catid=99:reaguvannya-na-kritiku&Itemid=190

14. Бакуменко Валерій Данилович. Академія національної безпеки. URL: http://www.nationalsecurity.in.ua/%D1%80%D0%B5%D1%94%D1%81%D1%82%D1%80-%D0%B4%D0%B8%D1%81%D0%B5%D1%80%D1%82%D0%B0% D1%86%D1%96%D0%B9-%D1%8F%D0%BA%D1%96-%D0%B7%D0%B0% D1%85%D0%B8%D1%89%D0%B5%D0%BD%D1%96-%D0%B2-%D0%B3%D0%B0%D0%BB%D1%83/

15. Бакуменко Валерій Данилович. Національний університет «Острозька Академія». URL: http://igsu.oa.edu.ua/index.php/2016-02-28-21-14-46?id=133

16. Бакуменко Валерій Данилович. Голова ради експертів Всеукраїнського інституту євразійських досліджень та сходознавства. URL: http://erosi.org/erosi/ua/expert.html

17. Бакуменко Валерій Данилович. Асоціація докторів наук з державного управління. URL: http://vadnd.org.ua/ru/members/%D0%B1%D0%B0%D0%BA%D1%83%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE-%D0%B2%D0%B0%D0%BB%D0%B5%D1%80%D1%96%D0%B9-%D0%B4%D0%B0%D0%BD%D0%B8%D0%BB% D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87/

18. Бакуменко Валерий Данилович. Действительный член Международной Академии социально-экономиче-ских наук, апрель 2012 г., диплом № 64, Тбилиси, 2012.

19. Бакуменко Валерий Данилович. Действительный член Международной Академии юридических наук, ян-варь 2015 года, диплом № 6, Тбилиси, 2015.

20. Бакуменко Валерій Данилович. Действительный член Международной Академии политических наук, ян-варь 2015 года, диплом № 6, Тбилиси, 2015.

119



21. Бакуменко Валерій Данилович. Дійсний член Української екологічної академії наук. 2003 год, Киев. URL: http://esu.com.ua/search_articles.php?id=18668

22. Бакуменко Валерій Данилович. Дійсний член Української академії наук з державного управління. URL: http://www.uapas-org-ua.1gb.ua/participants.html

23. Бакуменко Валерій Данилович. Дійсний член Академії наук публічного управління. URL: http://as-publik.com/about/chleny-akademii/

Робота в редколегіях наукових фахових журналів

24. Бакуменко Валерий Данилович. Член редколегії международного научного журнала «Публичное управле-ние» Академии государственного управления Республики Армения. Public Administration journal-2016-1.pdf

25. Бакуменко Валерій Данилович. Член редколегії наукового фахового міжнародного журналу «Економіка і держава». URL: ttps://essuir.sumdu.edu.ua/bitstream/123456789/58450/1/Vakhniuk_Mechanism_of_controlling%20_the_banking_competition.pdf

26. Бакуменко Валерій Данилович. Голова редколегії наукового фахового журналу «Науковий вісник Академії муніципального управління. Серія: Управління». URL: http://textarchive.ru/c-2550323-pall.html

27. Бакуменко Валерій Данилович. Член редколегії фахового журналу Вчені записки Таврійського національ-ного університету ім. Вернадського. Серія: Державне управління». URL: http://www.pubadm.vernadskyjournals.in.ua/red-rada

28. Бакуменко Валерій Данилович. Член редколегії наукового електронного фахового журналу «Державне управління: теорія та практика» Національної академії державного управління при Президентові України. URL: http://academy.gov.ua/ej/ej20/red_kol.html

29. Бакуменко Валерій Данилович. Член редколегії наукового фахового журналу «Державне будівництво» Харківського регіонального інституту державного управління НАДУ при Президентові України. URL: http://www.kbuapa.kharkov.ua/e-book/db/2012-2/editor.html

30. Бакуменко Валерій Данилович. Член редколегії електронного наукового фахового видання Херсонського на-ціонального технічного університету «Теорія та практика державного управління і місцевого самоврядування». URL: kntu.net.ua/index.../Cклад%20редакційної%20колегії.doc

31. Бакуменко Валерій Данилович. Член редакційної колегії наукового фахового журналу «Наукові праці». Се-рія «Державне управління» Чорноморського державного університету імені Петра Могили (м. Миколаїв). URL: http://official.chdu.edu.ua/about/editorialPolicies

32. Бакуменко Валерій Данилович. Член редколегії наукового фахового журналу «Проблеми інноваційно- інвестиційного розвитку». URL: https://nonproblem.net/

33. Бакуменко Валерій Данилович. Член редколегії наукового фахового журналу «Актуальні проблеми дер-жавного управління» Одеського регіонального інституту державного управління НАДУ при Президентові Украї-ни. URL: http://www.oridu.odessa.ua/9/new_options/pdf/red_col.pdf

34. Бакуменко Валерій Данилович. Член редколегії електронного наукового фахового журналу «Теоретичні та прикладні питання державотворення» Одеського регіонального інституту державного управління НАДУ при Президентові України. URL: http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?Z21ID=&I21DBN=UJRN&P21DBN=UJRN&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=juu_all&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=PREF=&S21COLORTERMS=0&S21STR=tppd

35. Бакуменко Валерій Данилович. Член редколегії наукового фахового журналу «Теорія та історія державного управління» Дніпропетровського регіонального інституту державного управління НАДУ при Президентові Укра-їни. URL: http://www.dridu.dp.ua/vidavnictvo/zbirnik/2006/4(26).pdf

36. Бакуменко Валерій Данилович. Член редколегії наукового фахового журналу «Демократичне врядування» Львівського регіонального інституту державного управління НАДУ при Президентові України. URL: http://www.lvivacademy.com/vidavnitstvo_1/visnyk15/autor.html

37. Бакуменко Валерій Данилович. Член редколегії наукового фахового журналу «Теорія та практика держав-ного управління» Харківського регіонального інституту державного управління НАДУ при Президентові Украї-ни. URL: http://www.kbuapa.kharkov.ua/e-book/tpdu/index.html

38. Бакуменко Валерій Данилович. Член редколегії науково-виробничого журналу «Держава та регіони. Серія: Дер-жавне управління» Класич. приват. ун-ту Запоріжжя. URL: http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?Z21ID=&I21DBN=UJRN&P21DBN=UJRN&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=juu_all&C21COM= S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=PREF=&S21COLORTERMS=0&S21STR=drdu


Відповідальний за випуск В. С. Андрейчук

Редактор В. Г. ШевельоваКоректори: С. Г. Крушельницька, О. В. Должикова

Технічний редактор Н. Ю. Копайгора

Підп. до друку 16.12.2020. Формат 60×84/8. Обл.-вид. арк. 11,5. Ум.-друк. арк. 13,9.

Тираж 100 пр.

Видавничо-друкарський центрНаціональної академії державного управління

при Президентові України.03057, Київ, вул. Антона Цедіка, 20, тел. 456-67-93.

[email protected]

Свідоцтво серії КВ № 23866-13706Р