БЛАГОДАТНЕ ВЕСІЛЛЯ

ЗА КИ

ЇВСЬ

КИМ

ЧАСО

МТО

ЧКА В

ІДЛІ

КУУ Г

РОМА

ДІДО

ВКОЛ

А СВІТ

У

G-8: ЯК ПОГАСИТИ СИРІЙСЬКУ ПОЖЕЖУ?

ПАРТІЙ БАГАТО, «БАТЬКІВЩИНА» — ОДНА

ПРИЙТИ ДО ОБТЯЖЕНИХ І СКРИВДЖЕНИХ

МЮНХЕН — МІСТО, ЯКЕ ЛЮБИТЬ УСІХ

Стор. 4

Стор. 8

Стор. 15

Стор. 20-21 Стор

. 18-

19

№ 25 (234) Червень 20, 2013, Нью-Йорк № 25 (234), June 20, 2013, New York

23 ЧЕРВНЯ — СВЯТО ТРІЙЦІ

Стор. 16-17

25 (234), Червень 20, 20132

25 (234), Червень 20, 2013 3

65 рядків від редактораДоброго дня, шановні читачі!У неділю, 23 червня, українські християни відзна-

чатимуть велике свято Трійці, яке в Україні має ще й іншу назву – Зелена неділя. При цих словах неодмінно згадуються нам домівки нашого дитинства, встелені клеченням долівки, запах м’яти й любистку. Це були найкращі миттєвості нашого життя, хоч ми того тоді й не усвідомлювали.

За біблійною оповіддю, на день П’ятдесятниці на апостолів та Пречисту Марію зійшов з небес Дух Святий й почали вони розмовляти іншими мовами, аби нести світло Благої вістки всім народам в усі куточки світу. Прийшла ця вістка і в прадавню Україну. За переказами, її приніс до нас один з учнів Христових апостол Андрій. Коли після зішесття Святого Духа апостоли кидали же-реб, вирішуючи, куди кому йти проповідувати Христову віру, йому випала Скіфія, тобто землі сучасної України. Про благовіст апостола свідчать такі давні християнські письменники, як Іполіт Римський (III ст), церковний історик Євсевій Кесарійський (IV ст) та ін.

У стародавньому літописі «Повість минулих літ» роз-повідається про подорож апостола Андрія українськими землями й наводяться його слова на Дніпрових кручах: «Бачите ви гори ці? На горах цих засяє благодать Божа, постане тут місто велике і багато церков поставить тут Господь наш». І піднявся він на гори, благословив їх, помолився Богу і зійшов з гори цієї, де пізніше виріс Київ-град».

З тих пір багато води спливло в Дніпрі-Славуті. Але й у найстрахітливіші часи, коли за віру Христову можна було втратити все, включно з життям, жила в народу нашому ця віра. Не змогли її виморозити ані монголо-та-тари, ані московські більшовики. І коли розірвала Україна пута рабства, миттю проросла вона зеленими врунами, як проростає навесні трава. І як радіє серце, коли бачиш нині в Україні переповнені храми, де моляться Господу на-шому зовсім молоді хлопці й дівчата. В пору моєї юності молодь боялася навіть заходити до храмів – за це можна було вилетіти з університету. Та й взагалі комуністична пропаганда намагалася вбити в голови юні, що вірити в Бога – означає бути темним і забитим неуком, що це, мовляв, тільки напівбожевільні бабці вірують. А тепер, дивлюся, оті самі прапагандисти стоять зі свічечками в храмах і хрестяться. Навіть колишній підполковник КГБ Владімір Путін стоїть на свята зі свічкою в храмі й хреститься. Воістину, дивні справи Твої, Господи!

Віра – основа основ людини. Без неї вона – ніхто. І як важливо прищепити любов до Бога змалечку нашим ді-тям. Аби не тільки дотримувалися вони обряду, стояли на свята зі свічками й хрестилися, а й вірили в Бога всієї душею своєю і всім серцем. Щиро, усвідомлено, відчуваючи близькість до Нього. Аби під час молитви відчули вони те, що відчули майже 2000 років тому святі апостоли – невимовну радість і силу, якими наповнив їхні душі Дух Святий.

Не забуваймо тут, на чужині, чудової традиції наших предків, наших дідів-прадідів прикрашати домівки на Зе-лену Неділю клеченням. Бо саме через оце прикрашання, через ці запахи, через оцю утаємниченість ми виховуємо наших дітей. Саме через все це, здавалося б, на перший погляд малозначуще й дріб’язкове, приходить до наших дітей справжня віра.

Нехай відчують цю таїну, нехай ляжуть на долівку, устелену татарським зіллям, і пізнають радість близь-кості до Бога, силу його Благодаті, яку він посилає всім нам, Його дітям.

З Днем Святої Трійці вас! Веселих Зелених свят!З пошаною до вас,

Валентин Лабунський – головний редактор «Нової газети»

Наголоси й акценти

Будучи послом України в Польщі, я пережив немало щасливих

днів, коли президент Кваснєвський і прем’єр Бузек, парламентарі, лі-дери партій, журналісти, свяще-ники, літератори, академіки, під-приємці, діячі культури, звичайні зустрічні люди на вулицях вітали в моїй особі мою державу й націю.

Певна річ, виділяли особливою увагою не мене, а Україну з-поміж інших країн.

Коли я стояв у шерензі амбасадо-рів для привітання президента США, Буш подав мені руку й пройшов далі, подаючи руку наступному послові, але президент Кваснєвський, пока-зуючи мене, сказав: «Це посол Укра-їни!» Буш повернувся до мене, знову подав мені руку, і я був змушений озватися до нього кількома англій-ськими словами.

Коли Іван-Павло ІІ знайомився в парламенті з послами – кожен амба-садор називав не себе, а свою краї-ну, – і я сказав: «Отче, я представляю Україну», Папа Римський зупинився, спитав мене, як я почуваюся в Поль-щі. Ні перед ким не зупинявся пон-тифік, тільки перед послом України. Цей великий борець за справед-ливість, живий дух польської нації і християнської світової громади ро-зумів, що Україна як держава – це захист Польщі, це та найсвятіша лю-бов, що постає з ненависті.

Коли я в автомобілі з синьо-жов-тим прапорцем проїжджав Варша-вою та іншими містами Польщі, ба-гато водіїв зустрічних машин махали мені на привітання руками, посміха-лися до мене.

Я, колишній учень з першого кла-су польської Яблунівської школи, пам’ятав, що моя вчителька, пані Вебер, забороняла мені називати себе українцем. «Запамєнтай! – ка-зала вона, – Ти русін!» І для кращо-го запам’ятання залишала на моїй дитячій долоні двадцять ударів за-лізною лінійкою. Я вдячний їй за те, що вона навчила мене любити в собі українця...

Я полюбив польську мову аж тоді, коли збагнув, що вона допомагає мені пізнавати не тільки велику лі-тературу Польщі, а й цілий світ, бо поляки за комуністичних часів мали можливість публікувати твори світо-вих письменників, що їх заборонено в Україні.

Я прочитав чимало історичних досліджень польських авторів, про-студіював два томи Павла Ясєніци; я прибув до Польщі в ранзі посла добре підготованим. Я постановив наповнити свою діяльність ідеями поєднання й порозуміння між укра-їнським та польським народами.

Мене попросили виступити на відкритті пам’ятника великого пись-менника Польщі Генріка Сенкевича, автора антиукраїнського роману «Вогнем і мечем». Думали, я відмов-люся. Але я був радий з того, що міг сказати добре слово про цього польського патріота, який навіть у тому злобному творі побачив у коза-ках їхню мужність і відвагу.

Я говорив про великих поляків, які ще в давні часи зрозуміли, що Польща та Україна зобов’язані до-помагати одна одній проти спільних ворогів. Я згадав, як козацькі чайки

під командою полковника Костян-тина Вовка допомагали полякам, королю Владиславу ІV, битися про-ти шведської флотилії на Балтій-ському морі.

У своїх інтерв’ю польській пресі, у виступах на різноманітних зустрічах з польською громадськістю я постій-но покликався на ті епізоди з україн-сько-польської історії, коли українці й поляки були не ворогами, а полі-тичними і збройними союзниками.

Я пригадав полякам, що майже кожен король з династії П’ястів був одружений з київською княжною; що Данило Галицький був праправ-нуком Болеслава Кривоустого; я цитував Пілсудського про те, що без незалежної України самостійна Польща неможлива; я пригадував 1920 рік, коли під Замостям була розгромлена перша кінна армія Будьонного спільними українсько-польськими силами.

Я виступав проти істориків, які виділяли якийсь один епізод із на-шої спільної, кривавої українсько-польської історії, і на основі одного злочину – чи то з українського, чи то з польського боку – виводили емо-ційні, спрямовані на збереження ві-ками плеканої бацили ненависті між нашими народами.

«Відірвімося від болісної минув-шини!» – закликав у Львові Іван-Павло ІІ, звертаючись не тільки до молодого покоління українців, дітей і внуків воїнів УПА, а й до польської молоді, яка почала перейматися по-шаною до України. Ця молодь праг-не внести у свідомість польської нації геніальну ідею Єжи Ґедройця, який закликав нову, демократич-ну Польщу поєднатися з державою Україною.

Як тільки я приїхав до Варшави, мені потрапила до рук газета «Полі-тика», де була надрукована розмо-ва з Єжи Ґедройцем. На запитання газети: «Чому ви таке велике зна-чення надаєте справі національних меншин у Польщі?», Єжи Ґедройц відповів:

«Наше ставлення до національ-них меншин таке саме, як до сусід-ніх із нами народів – повне погорди, зверхності, незнання. Самостійна Україна для нашої майбутності важ-ливіша за наш вступ до НАТО. Бо без

України Росія ніколи не зможе стати імперією. Тим часом польське сус-пільство демонструє світові, де тіль-ки може, антиукраїнську ненависть».

І саме тепер ненависть до Украї-ни продемонстрована в польському сеймі.

Саме тепер, коли Україна набли-жається до вступу в ЄС, до здій-снення своєї найбільшої мрії, коли так тяжко українська сучасна влада йде назустріч справедливим ви-могам Європейського Союзу, коли українці почули голос президента Польщі Коморовського на підтрим-ку України щодо її заповітної мети, роздається з польського парламен-ту клич засудити збройні формуван-ня українських націоналістів, які 1943 року начебто провели геноцид щодо польського населення на Волині.

Звідки повіяв такий студений ві-тер, який має знов заморозити всі зовсім недавні клятьби між урядами, церквами, громадянами України й Польщі, які проголосили: «Вибачте нам, а ми вам пробачаємо»? Звід-ки в Польщі, яка, здавалося, вже сприйняла факт існування неза-лежної України, який свого часу був названий Збігнєвом Бжезінським як найвидатніша подія ХХ століття, з’явилися партії, що сподіваються знов розбудити в поляках ненависть до українців, а в українцях – нена-висть до поляків?

Знав я й таких у Польщі. Вони не приховували своїх надій на те, що відновлювачі старої Російської ім-перії візьмуться розривати Україну, а при тому щось може перепасти й Польщі. Я сміявся з них. Я, жартую-чи, їм казав: «Якщо допоможете ко-мусь рвати Україну, не залишиться од вас нічого! Кордон між імперіями Сходу і Заходу проходитиме по цен-тру ваших земель». І тут пригаду-ються мені слова Ґедройця: «Якщо Україна поєднається знову з Росією, ми тоді вже є зовсім у російських об-ценьках. Потрібно з усіх сил притяга-ти Україну до Європи».

Я визнаю: злочин, тяжкий злочин на Волині був. Але то не був геноцид, а тільки спровокований окупантами України та Польщі месницький роз-гул за те, що чинила королівська, шляхетська, панська влада упро-довж віків на землях України.

Часи, в яких ми живемо, – це часи поєднання й порозуміння між наши-ми народами.

Ми не маємо права оголошува-ти жоден злочинний епізод з нашої спільної історії актом, який може пе-рекреслити все, чого ми досягли в епоху нашої спільної перемоги над фашистською Німеччиною й над ко-муністичною Росією.

Якщо ми почнемо рахувати жерт-ви, які поніс польський народ від української зброї і жертви, які по-ніс український народ від польської зброї, – ми збожеволіємо.

Закликаю вас, мислячі поляки, по-думати над тим, кому служитимуть ваші звинувачення українського ви-звольного збройного руху, що був жорстоким, бо відповідав на жорсто-кість? Живіть майбутністю, а не ми-нувшиною, бо з кожної роздряпаної старої рани нічого, окрім крові, не ви-йде!

Дмитро Павличко

ДО ПОЛЯКІВ

Пам’ятник Тарасу Шевченку у Варшаві

25 (234), Червень 20, 20134

ТОЧКА ВІДЛІКУ

Протягом 17-18 червня в пів-нічноірландському курортно-

му містечку Лох-Ерн, що розки-нулося на березі однойменного озера, відбувався саміт лідерів країн «великої вісімки», головною темою якого стала сирійська про-блема. Всі президенти дістава-

лися до Лох-Ерну гелікоптерами з Белфасту. Одним з перших у Белфасті приземлився літак аме-риканського президента Барака Обами. Він прилетів на саміт ра-зом зі своєю родиною: дружиною й доньками.

Зустріч відбувалася в підкрес-лено неформальній обстановці. Більшість гостей, за винятком кан-цлера Німеччини Ангели Меркель, зняли піджаки ще до офіційного відкриття, коли лідери країн Єв-росоюзу й США домовлялися про створення вільної економічної й торгівельної зон. Приклад подав господар G-8 Дейвид Кемерон – своїх колег він зустрічав не тільки без піджака й краватки, але і в со-рочці із закоченими по лікті рука-вами.

Саміт відбувався в п’ятизірко-вому готелі Lough Erne Resort, який має 120 кімнат, конференц-зал на 400 персон й кілька полів для гри у гольф. Дві тисячі офіційних делега-тів і дві тисячі журналістів принесли цьому регіону протягом двох днів щонайменше 100 мільйонів фунтів стерлінгів прибутку.

Саміт було віддано Північній Ірландії з політичних міркувань. Британська влада в такий спо-сіб дала зрозуміти регіону (тут і досі дуже сильні антианглійські настрої), що краще жити в складі об’єднаного королівства. Заходи безпеки напередодні і в дні самі-ту були воістину безпрецедентні. Лондон побоювався, що в ці дні могло заявити про себе підпілля північноірландських республікан-ських бойовиків. Тільки офіцерів поліції на охорону високих гостей було кинуто більш як 2 тисячі осіб. Довкола приміщень з офіційними заходами з допомогою колючо-го дроту було створено так звані зони відчуження. Перед самітом поліція заявила, що навіть натяку на будь-яку загрозу буде достат-ньо, аби вимкнути не тільки інтер-нет, а й мобільний зв’язок.

Сирійська тема домінувала під час робочого обіду глав восьми провідних держав світу в пер-ший же день саміту. В центрі ува-ги лідерів «вісімки» залишалися й економічні питання, яким було присвячено другий день зустрічі. Велика Британія в рамках свого головування в G-8 зробила в Лох-Ерні акцент на так званих трьох «Т»

– trade, tax, transparency (торгівля, податки, прозорість). Лідери про-відних держав світу обговорили на саміті в Північній Ірландії також створення двосторонніх, регіо-нальних та трансрегіональних зон вільної торгівлі,торкнулися питань взаємодії в рамках Світової тор-гівельної організації (СОТ). Окрім того, однією з ключових тем зу-стрічі на найвищому рівні була бо-ротьба з тероризмом.

За кілька днів до початку самі-ту заступник радника президента США з питань національної безпе-ки Бен Родс заявив, що внаслідок застосування урядом Сирії хіміч-ної зброї проти опозиції загинуло щонайменше 150 осіб. Президент США Барак Обама, який неодно-разово заявляв, що застосування хімічної зброї режимом Башара Асада стане для Америки та всієї міжнародної спільноти «червоною рискою», після якої «не виклю-

чаються жодні варіанти дій», під-твердив, що Асад перейшов усі межі допустимого й що міжнарод-на спільнота повинна відреагувати на вчинки сирійського диктатора. США також вперше підтвердили, що збираються поставляти сирій-ським бойовикам, які воюють з ре-жимом Асада, зброю.

Міністр закордонних справ Ве-ликої Британії Вільям Гейг заявив перед зустріччю в Лох-Ерні, що си-рійська криза вимагає сильної, ці-леспрямованої й скоординованої відповіді від міжнародної спільно-ти. «Ми повинні бути готові робити більше для порятунку життів, для тиску на режим Асада з тим, щоб він серйозно ставився до перего-ворів, для запобігання зростанню екстремізму й тероризму в Сирії, і для того, щоб режим Асада при-пинив застосування хімічної зброї проти свого народу».

Серед представників держав-членів «великої вісімки» був один, який, здавалося, крокуватиме в Лох-Ерні не в ногу зі всіма іншими. Це президент Росії Володимир Путін. Напередодні саміту в Пів-нічній Ірландії в Москві заявили, що інформація про застосуван-ня в Сирії хімічної зброї не під-кріплена достовірними фактами й що поставки зброї незаконним формуванням вибухнуть новим насиллям у цій країні. За цими ци-нічними заявами приховувалося бажання Москви й далі поставля-ти зброю режиму Асада й робити все можливе, аби диктатор продо-вжував війну проти власного на-роду. Саме тому всі з нетерпінням чекали в Лох-Ерні двосторонньої зустрічі президентів Росії та США.

Вона тривала вдвічі довше, ніж

було заплановано. «У чомусь наші позиції ще не збігаються, але ми об’єднані прагненням припинити насилля, припинити збільшення кількості жертв у Сирії, розв’язати проблему мирними засобами, в тому числі з допомогою перего-ворів у Женеві. Ми домовилися з президентом Обамою підштов-хнути процес мирних переговорів й змусити сторони сісти за стіл пе-реговорів у Женеві»,– сказав Путін відразу після закінчення зустрічі.

Барак Обама, в свою чергу, по-відомив, що доручить своїй адміні-страції вжити заходів для підготов-ки другої міжнародної конференції з урегулювання ситуації в Сирії.

«Стосовно Сирії в нас є дея-кі розбіжності в поглядах з цього питання, але тим не менше в нас є спільна зацікавленість поклас-ти край насиллю, яке має місце, а також зацікавленість у тому, щоб убезпечнити хімічну зброю, що знаходиться в Сирії, аби запобігти її застосуванню й розповсюджен-ню... Ми збираємося доручити нашим командам працювати над тим, щоб провести наступний тур переговорів у Женеві»,– сказав піс-ля бесіди з Путіним Барак Обама.

Президенти обох країн домо-вилися також встановити регу-лярний діалог у форматі «два плюс два» між міністрами закордонних справ і оборони для розглядання питань стратегічної стабільності, міжнародної безпеки й спільних загроз для обох країн.

Ще до того, як Путін і Обама об-говорили сирійську проблему, її торкнулися той же Путін та британ-ський прем’єр Дейвид Кемерон, який заявив, що відповідальним за кровопролиття в Сирії є президент

країни Башар Асад. У відповідь Володимир Путін заперечив, що в сирійському конфлікті «кров на руках обох сторін», і застеріг Захід від підтримки сирійських повстан-ців, «які не тільки вбивають своїх ворогів, а й розпорюють їхні тіла, з’їдаючи внутрішні органи та очі на очах у людей та перед камерами».

«Ви хочете постачати зброю цим людям? Ну, тоді це, очевидно, навряд чи має якесь відношення до гуманітарних цінностей, які вже сотнями років сповідують в Єв-ропі. У будь-якому разі, в Росії ми собі такого не можемо уявити», – заявив російський президент.

За словами Путіна, Москва по-стачає зброю уряду Башара Асада цілком легально: «Росія постачає зброю законному уряду Сирії, згідно з нормами міжнародного права».

Дейвид Кемерон у свою чергу заявив, що позиції Москви та Лон-дона в деяких питаннях можуть різнитися, однак обидві сторони згодні, що в Сирії відбувається гуманітарна катастрофа, і мета в Британії та Росії одна й та ж – при-пинення кровопролиття.

Але не тільки про Сирію говори-ли на саміті. Європейський союз та Сполучені Штати Америки ого-лосили на ньому про намір підпи-сати «найбільшу двосторонню уго-ду в історії» і розпочали відповідні переговори.

За словами британського пре-м’єра Дейвида Кемерона, ця угода стимулюватиме експорт та зростання економіки і може спра-вити вплив на світову економіку більший, ніж всі попередні угоди разом узяті.

«Така нагода з’являється раз на покоління і ми хочемо нею ско-ристатися», – заявив Д.Кемерон на спільній прес-конференції з прези-дентом США Обамою та головою Єврокомісії Баррозу. За словами Кемерона, підписання цієї угоди може принести країнам ЄС до 160 мільярдів доларів, 125 млрд. до-ларів США та 135 млрд. доларів ін-шим країнам світу, а також допомо-же створити два мільйони робочих місць та сприятиме зниженню цін.

Барак Обама заявив, що пер-ший раунд переговорів відбудеть-ся у Вашингтон у липні, а завер-шити його планують до кінця 2014 року. Американський президент

висловив сподівання, що торгі-вельний альянс між союзниками через Атлантику буде таким же на-дійним, як і політичний.

Нині США та країни Євросоюзу використовують відносно низькі тарифи у двосторонній торгівлі, проте існує низка інших бар’єрів, які перешкоджають потраплянню європейських товарів на амери-канські ринки і навпаки.

ЄС заявив, що майбутня угода має на меті скасувати решту екс-портних тарифів та стандарти-зацію технічних вимог і сертифі-катів. Один із прикладів дії таких бар’єрів – це автомобільна галузь, де у США та ЄС діють однаково жорсткі, але різні стандарти без-пеки.

Інша сфера, де існують суттєві розбіжності, це сільське госпо-дарство. В країнах Євросоюзу фермерські господарства субси-дуються. Нещодавно комісар ЄС з сільського господарства висловив стурбованість з приводу того, як нова угода про зону вільної торгів-лі вплине на сільгоспвиробництво в Європі.

...Тепер, після саміту, світ, зата-мувавши подих, чекатиме на зміни передусім в Сирії. Очевидно, що зусиллями західних країн, яким путінська Москва, незважаючи на словесну еквілібристику в Лох-Ерні, ставитиме палиці в колеса, принаймні над кількома сирійськи-ми містами, які війська Асада нама-гаються відбити у повстанців,буде введено, нарешті, зону, вільну від польотів бойової авіації. Це спра-цює на опозицію, яка дістане цілі арсенали зброї від західних країн. Все це в підсумку може допомогти сирійській опозиції скинути врешті-решт ненависний режим Асада. Поки ж що в підсумковому комю-ніке учасники саміту в Лох-Ерні за-явили, що необхідно якнайшвидше провести другу міжнародну конфе-ренцію з сирійської проблематики в Женеві.

Саміт у Північній Ірландії, як за-певняли його учасники, може дати поштовх й економічним зрушен-ням на нашій планеті. Хоча процес цей тривалий і напряму від «гово-рильні» в Лох-Ерні не залежить.

Сергій ЗарудаСпеціально

для «Нової газети»Фото Reuter

G-8 У ЛОХ-ЕРНІ: ЯК ЗАГАСИТИ СИРІЙСЬКУ ПОЖЕЖУ?

25 (234), Червень 20, 2013 5

Міжнародна панорама

УРОКИ ТУРЕЦЬКОЇ ДЛЯ УКРАЇНИХто б міг подумати, що протест

проти вирубки дерев у парку Гезі, що біля площі Таксім у цен-трі Стамбула, призведе до заво-рушень, яких давно вже не було у столиці Туреччини. Сотні тисяч мешканців 15-мільйонного міста протестували проти планів прав-лячої партії побудувати на місці парку торгівельний центр.

Демонстрації та мітинги в Стамбулі, Анкарі та інших містах Туреччини спалахнули після того, як 31 травня поліція жорстко розі-гнала протест захисників парку Гезі. Розгнівані мешканці Стамбулу об’єдналися через соціальні ме-режі й заблокували головні вули-ці, що ведуть до площі Таксім, яка стала нагадувати майдан Тахрір у Каїрі два роки тому. Стамбульців невдовзі підтримала вся країна.

Виступи місцевих жителів і еко-логів переросли у маніфестації проти прем’єр-міністра Реджепа Ердогана та ісламізації країни, яку, як вважають протестувальники, здійснює правляча партія. За офі-ційними даними, в ході протестів щонайменше чотири особи було вбито й майже 5 тисяч поранено.

Із подій у Туреччині можна ви-нести низку уроків для України. Перший з них полягає у тому, що подібні народні виступи можуть носити непрогнозований харак-тер і спалахнути з нічого. Причи-ни можуть накопичуватися міся-цями й роками, але потім навіть силові дії не знімають проблеми.

Другий «урок турецької» для України полягає в тому, що не можна скидати з рахунків соці-альні мережі. Роль нових соці-альних мереж виявляється деда-

лі яскравіше. І фактор контролю медіа з боку влади вже не грає ніякої стримуючої ролі. Принай-мні, у великих містах.

Ще один урок – ілюзія успіху в тих, хто перебуває при владі. Це може призвести до недооцінки критики, навіть конструктивної, і відторгнення думки меншості. Сьо-годні для Туреччини важливо зна-ходити рішення з урахуванням дум-ки меншості. І якщо влада не почує голоси, посилені стуком каструль, то ситуація може бути іншою.

Едвард Сноуден у пошуках політичного притулку звернувся до Ісландії, яка до нього надала пристанище іншому американцеві – чемпіону світу з шахів Роберту Фішеру

Минулої п’ятниці, 14 червня, Іран обирав президента. Ще

до того, як було оприлюднено ре-зультати цих виборів, стало зро-зуміло, що переможе лише один із шести добре просіяних вищим духовенством Ірану, яке фактич-но править країною, кандидатів. Переміг 64-річний Хасан Ровга-ні – єдиний священнослужитель із претендентської шістки. Він же – найбільш реформаторськи на-лаштований, хоч називати його опонентом режиму, лібералом чи західником не можна – таких в Ірані просто не допускають до виборів.

Хасан Ровгані народився 12 листопада 1948 року. Він не но-

вачок у політиці, хоч досі виступав здебільше як експерт. З 1992 року він незмінно очолював іранський Центр стратегічних досліджень – аналітичний та консультативний орган при духовному лідері Ірану аятолі Гаменеї, який фактично є диктатором з необмеженою вла-дою. Двічі обирався депутатом меджлісу, де обіймав посаду віце-спікера. З 1989 по 2005 рік був се-кретарем Ради національної без-пеки Ірану. Має дипломатичний досвід – за президентства Гатамі представляв Іран на переговорах з ядерної проблематики.

Х.Ровгані різко критикував по-переднього президента Махму-да Ахмадінеджада, який, на його думку, завдавав великої шкоди країні безвідповідальними й не-продуманими заявами.

Новий президент – високо-освічений шиїтський богослов і правник. Він захистив докторську дисертацію В Каледонському уні-верситеті в Глазго (Шотландія). Володіє арабською, англійською,

французькою, німецькою та росій-ською мовами.

Ключове слово в політичному лексиконі Ровгані – поміркова-ність. Під час передвиборчої кам-панії він спирався на підтримку реформістів на чолі з колишнім президентом Ірану Мохамедом

Гатамі, якого називали під час його президентства «іранським Горбачовим». На підтримку Ров-гані висловився також авторитет-ний серед частини духовенства колишній спікер меджлісу (пар-ламенту) Акбар Гашемі Рафсан-джані, котрому Рада вартових

Конституції заборонила самому виступати кандидатом (формаль-но – через вік).

Агітуючи за себе, Ровгані ба-гато їздив по країні, збираючи велетенські натовпи людей та обіцяючи звільнити політв’язнів, забезпечити громадянські права й «повернути нації гідність». На мі-тингах і під час теледебатів він тор-кався заборонених раніше тем: про протистояння з міжнародною спільнотою стосовно ядерної про-блеми, міжнародну ізоляцію краї-ни, руйнівні наслідки економічних санкцій та тяжке фінансове стано-вище країни.

Втім, очікувати якихось різких змін у внутрішній та зовнішній по-літиці Ірану з приходом у прези-дентське крісло Хасана Ровгані не варто. Адже реальна влада й далі знаходитиметься в руках одержи-мих аятол, які й далі рватимуться до ядерної бомби, протиставляю-чи Іран усьому людству й плюючи на такі поняття, як права людини й громадянське суспільство.

БРАЗИЛІЯ ПРОТИ... ФУТБОЛУ

Сотні тисяч бразилійців по всій країні вийшли 17 червня на

акції протесту проти астрономіч-них витрат на підготовку до чем-піонату світу з футболу 2014-го та Олімпійських Ігор 2016 року. В країні, яка безмежно любить спорт і футбол зокрема, люди не можуть терпіти ситуації, коли уряд у гонитві за примарним пре-стижем запрошує супервитратні спортивні форуми, намагаючись покрити астрономічні витрати за рахунок простих людей.

Останньою краплею, яка пе-реповнила чашу терпіння брази-лійців, стало подорожчання про-їзду в автобусах і сабвеї до 3,2 реала за одну поїздку. Спочатку маніфестації охопили чотири ве-ликих бразилійських міста. Най-серйозніші зіткнення з поліцією сталися в Сан-Паулу. А 17 червня більш як 220 тисяч протестуючих проти підвищення цін на гро-мадський транспорт зібралися на акції протесту вже в 11 містах Бразилії. Для того, аби розігнати протестуючих, влада застосу-вала бронетехніку, гелікоптери, кавалерію й загони особливого призначення.

17 червня на акцію протесту в Ріо-де-Жанейро зібралося більш як 100 тисяч осіб. Маніфестанти несли плакати, на яких було напи-сано, що вони протестують не че-

рез гроші, а через порушення їхніх прав. Майже 30 осіб, серед яких 20 поліцейських, постраждало внаслідок зіткнення маніфестантів з поліцією.

У столиці країни місті Бразиліа протестуючі оточили будівлю На-ціонального конгресу і залізли на дах. Окрім того, тисячі бразилій-ців протестували проти надмір-них витрат на спортивні форуми на шкоду народному добробуту в містах Сальвадор, Курітібе, Порту-Алегрі, Масейо, Белеме, Сантос...

Вони несли плакати «В Бразилії мільйони бездомних, а ви кидаєте мільярди на розваги для багатих», «Ми хочемо не тільки дивитися футбол, а й їсти», «Спортивні ви-довища після того, як країна буде ситою», «Гроші – школам і лікар-ням, а не на будівництво стадіо-нів»...

Перелякана влада, яка «порі-зала» в зв’язку з надвитратами на зведення спортивних об’єктів по всій країні безліч соціальних та освітніх програм, заспокоює народ обіцянками, що чемпіонат світу з футболу-2014 та Олімпій-ські ігри-2016, які один за одним відбудуться в Бразилії, прине-суть не тільки збитки, а й неаби-які прибутки. Однак доведені до відчаю прості бразилійці, які ледь-ледь зводять кінці з кінця-ми, їй не вірять.

ЕДВАРД СНОУДЕН МРІЄ ПРО ІСЛАНДІЮ?Відповідні інституції Ісландії

отримали неофіційний запит представників Едварда Сно-удена, який розкрив світові дані про доступ американських спец-служб до персональних даних, з приводу надання йому політич-ного притулку.

У матеріалі ісландської га-зети Frettabladid представник сайту політичних розвінчувань WikiLeaks Кристіан Графнсон на-писав, що до нього звертався по-середник Сноудена.

«12 червня я отримав лист від Едварда Сноудена, де він про-сив мене повідомити уряд Ісландії про те, що він хоче попросити тут притулок», – повідомив активіст WikiLeaks. Представник ісландської влади підтвердив, що Графнсон звертався з цього питання до двох

міністерств країни, але відзначив, що ці контакти були неофіційними.

Раніше міністр закордонних справ Еквадора Рікардо Патінь-йо заявив, що його країна готова розглянути запит Сноудена на надання політичного притулку.

Рік тому Еквадор надав полі-тичний притулок в своєму по-сольстві в Лондоні засновнику WikiLeaks Джуліану Асанжу.

Е.Сноуден, який працював на компанію Booz Allen Hamilton – підрядника Центрального роз-відувального управління США, на початку червня розповсюдив та-ємний ордер суду, за яким аме-риканські спецслужби отримали доступ до всіх телефонних дзвін-ків найбільшого сотового опе-ратора Verizon, а також дані про супертаємну програму агентства національної безпеки PRISM, що дозволяє відстежувати електро-нні комунікації на найпопулярні-ших сайтах в інтернеті.

Сторінку підготував Хома Мусієнко

ІРАН: ПРЕЗИДЕНТ НОВИЙ, ВЛАДА – СТАРА

Хасан Ровгані – керівник Ірану бутафорний. Реальна ж влада в країні належить аятолі Гаменеї

Заворушення в Туреччині розпочалися зі, здавалося б, дріб’язкового приводу – вирубки парку Гезі в центрі Стамбула

Фанати футболу-бразилійці виступають проти астрономічних витрат на організацію проведення в Бразилії чемпіонату світу з футболу в 2014 році та Олімпійських Ігор – у 2016-му

25 (234), Червень 20, 20136

Актуальне інтерв’ю

Про співрозмовника: Дмитро ГНАТЮК – видат-ний український оперний та естрадний співак. На-родився 28 березня 1925 року в селі Мамаївці на Бу-ковині. 1951 року закінчив Київську державну консер-ваторію ім. Чайковського, у 1975-му – Державний інс-титут театрального мисте-цтва ім. Карпенка–Карого.

З 1951 року – соліст, а з 1975-го режисер (з 1988 –головний режисер) Державного (тепер – На-ціонального) академічно-го театру опери та балету ім. Шевченка. Народний артист України, народний артист УРСР та СРСР, про-фесор Музичної академії ім. П.Чайковського.

Виконував оперні партії Остапа («Тарас Бульба»), Миколи («Наталка Полтав-ка») Султана («Запорожець за Дунаєм») Енея, Мазепи, Євгенія Онєгіна, князя Іго-ря, Ріголетто, Фігаро та ін. Як режисер, поставив по-над двадцять оперних ви-став («Князь Ігор», «Тарас Бульба», «Запорожець за Дунаєм», «Наталка Полтав-ка» та інші). Записав понад 30 платівок.

Депутат трьох скликань Верховної Ради СРСР, у 1998-2002 роках – депутат Верховної Ради України. Лауреат Державної премії ім. Шевченка, Державної премії СРСР, Державної премії Грузії ім. Паліашвілі.

Нагороджений ордена-ми Миколи Чудотворця, князя Володимира Вели-кого ІІІ ст., князя Ярослава Мудрого V ст. У 2005 році удостоєний звання Героя України. Мешкає й працює в Києві.

– Дмитре Михайловичу, за сценою сумуєте?

– Звичайно! Правда, я й досі співаю на концертах. От повинен був їхати минулого тижня на За-хідну Україну, мене там чекали, а я захворів. Дуже засмутився й пере-живав, що не вдалося поїхати.

Свого часу я закінчив Театраль-ний інститут ім. Карпенка-Карого, відділення музичної режисури. Це мій фах. І коли в 70 років я поста-вив свій дипломний спектакль, то відмовився виступати на сцені як співак. Хоча міг іще співати, але щоб не дратувати моїх колег, вирі-шив займатися тільки режисурою.

– У вас у родині хтось спі-вав? Від кого успадкували го-лос?

– Мама співала. Але дуже рідко. Їй не до співу було. Нас було шес-теро дітей. А вона і на полі працю-вала, і дім на собі тримала, і дітей доглядала. Вона ані хвилини не сиділа без роботи. Доброю гос-подинею була. Чудово готувала, а книші, як у нас казали, які смачні пекла! Не знаю, як вона витрима-ла? Коли вона спала? Все своє життя, вміння і здоров’я віддала дітям...

– І все ж, чому вирішили стати саме співаком?

– Така доля. Я нічого не вирі-шував. Співав у церковному хорі.

Мені було років вісім, коли до на-шого села приїхав молодий свя-щеник. Це був красивий чоловік, з божественним голосом, на скрип-ці грав чудово. І він, коли почув мій спів, почав зі мною займатися. Брав на скрипці ноту, а я її тягнув. Так ми займалися п’ять років. Він мені поставив голос, навчив пра-вильно дихати. Якби не той свя-щеник, я, може, й не став би співа-ком. А він мене скерував.

– Ви народилися на Буко-вині, яка в той час належала Румунії. Голод 1932-1933-го не торкнувся ваших країв. Чи знали у вашому селі, що коїть-ся в Україні?

– Звичайно! Старші люди села звернулися до школярів: «Ідіть, збирайте гроші на допомогу Укра-їні!». Я вразливий був, чуже горе сприймав близько до серця. І бігав по всій Мамаївці та сусідніх селах, просив статечних ґазд: «Вуйку, дайте на Україну, там діти з голо-ду помирають». Я зібрав більше двох тисяч румунських леїв – це були дуже великі гроші. Мене на-

віть похвалили за такий внесок. Але, думаю, то все було даремно, ті гроші нічим не допомогли укра-їнцям. Тоді ж як було? Союз робив вигляд, що все гаразд. В Україні все благополучно! Не треба ніякої допомоги!

І після того, як люди пережили таку страшну катастрофу, нас на-магаються переконати, ще гено-циду не було, а голодували, мов-ляв, скрізь. Мене це обурює, бо Україну цілеспрямовано морили. Український народ був ізольова-ний. Коли за Ющенка це все на-решті розкрили, монумент заги-блим поставили, а чимало держав підтримали визнання голоду 1933 року геноцидом, здавалося, що вороття назад не буде. І ось тепер Табачник знову патякає, що Голо-домору-геноциду не було. Невже ж він краще знає, чи був геноцид, ніж ті люди, які це все пережили?

– У 1940 році Буковина була приєднана до радянської України. Пам’ятаєте, з якими настроями селяни сприймали злиття з СРСР?

– Як сьогодні пам’ятаю. Мені тоді було 15 років. І мама зібрала нас, усіх дітей, поклала на рушник хліб-сіль. А ми – з квітами. Так зу-стрічали воїнів, які нас звільнили від румунської влади. Це було велике щастя і радість. Усе село

святкувало, нарешті могли вільно співати українських пісень. Ми по-чали вчитися в українській школі рідною мовою, адже до цього му-сили навчатися румунською. Та буквально минуло пару місяців, і почалося: арешти, розкуркулення, наступ на українську інтелігенцію. Був у нашому селі ґазда, який, щоб раненько піднятися, стелив собі під рядно шар картоплі – на такій «постелі» точно не проспиш. Але й цього трудягу вислали до Сибіру, бо був заможним.

До речі, коли знову прийшли румуни, маму арештували. Адже її фото, на якому вона хлібом-сіл-лю зустрічала радянських воїнів, потрапило до газети. І батькові довелося продати корову, аби ви-ручити маму. Правда, нашій роди-ні судилося пережити ще страш-нішу трагедію. Мій старший брат Іван, йому було 18 років, учився в румунському місті Констанца в морській школі на капітана. Туди приймали здібних дітей, які мали схильність до мов, а Іван прекрас-но знав іспанську, французьку, німецьку, англійську, румунську. І коли нас возз’єднали з Україною, він прийшов на канікули – у перші дні ще був відкритий кордон. Ми-нув місяць, йому треба було по-вертатися. Він пішов і зник безві-сти. Про його долю ми дізналися,

коли Україна вже стала незалеж-ною. Батьки до того часу, на жаль, так і не дожили. Якось зустрівся я з товаришем із мого села, а він, виявилося, працює в архівах. І я попросив його подивитися дані по Чернівецькій тюрмі. Бо мама за-вжди казала: «Він там загинув...» Мамине серце, мабуть, відчувало це і не помилилося. Я бачив осо-бову справу брата, він не знав ро-сійської, просив: «Ви мене не ро-зумієте, я ніколи не був зв’язаний із якимись антирадянськими справами. Дайте мені переклада-ча з іспанської, французької чи ні-мецької». На що йому казали: «Ах, так ти, сука, шпіон! Ми тєбя научім, будєш гаваріть па-рускі!» Над ним страшно знущалися, зламали хре-бет, а потім розстріляли... Ми так і не знаємо, де він похований...

– А у вас із радянською вла-дою ніколи конфліктів не було?

– До XXV з’їзду Компартії Украї-ни ми готували концерт. Я був його режисером. І виконав на ньому пісню на слова Дмитра Павличка «Україно моя». Пісню гаряче при-йняли – весь зал устав. А це були партійці! А після цього почали комуністи писати в ЦК партії, що Гнатюк проспівав «бандерівську», націоналістичну пісню. Викликає мене через кілька днів Володи-мир Щербицький. Показує купу

цих листів, каже, мовляв, делегати з’їзду обурені, вимагають зробити оргвисновки. У мене в очах по-темніло, адже зрозуміло, які могли тоді бути оргвисновки – аж до за-борони співати.

У тій пісні були такі слова (на-співує):

До Дніпра я приходжу вмивати свій зір,Щоб у темряві дух мій не згас.І вдивляється в очі мені з-понад зір,Наче батько, суворий Тарас.Пахне хвиля Дніпрова, мов сіно,І гойдається в даль степову.Україно, моя Україно,Я для тебе на світі живу!От якби там було «радянська

Україно», то й жодних проблем не виникло. Я Щербицькому ще раз заспівав – мабуть, весь ЦК чув (сміється). Він послухав, згорнув ті листи зі столу й каже: «Будь обе-режний. Підбирай репертуар ре-тельніше».

Бог мені дав голос, а може, і щось більше – талан. Мені взага-лі щастило, бо можновладці мене любили. І Хрущов, і Брежнєв. Хру-щов дуже любив «Пісню про руш-ник», а Брежнєв – «Ой ти, дівчи-но, з горіха зерня» – коли слухав, завжди плакав. Бо інакше мене б давно кудись запроторили (смі-ється).

– А з комсомолу вас за що виключили?

– О, то окрема історія. Максим Рильський дружив з Іваном Патор-жинським. Якось поет прийшов на урок до консерваторії. І коли я проспівав пісню, Рильський потім підійшов до мене і порекоменду-вав виконати козацьку думу про долю. Наспівав мені її. А потім знайшов для мене текст і ноти. Дума дуже мелодійна, журлива, із сильним емоційним фіналом. І от після академвечора, де я її вперше виконав, викликають мене в парт-ком чекісти: «Про яку ти долю спі-ваєш? Про отих бандитів? Та якби не радянська влада, ти крутив би волам хвости у своїх Мамаївцях!» І виключили мене з комсомолу. Але потім поновили. Бо Рильський дуже просив, Іван Сергійович Паторжинський просив та й інші хлопці втрутилися. Адже за виклю-ченням із комсомолу цілком могло послідувати й відрахування з кон-серваторії...

ДВА КОЛЬОРИ ЙОГО ДОЛІКонцерт Дмитра Гнатюка у Полтаві, 1970-ті роки

Дмитро Гнатюк на сцені Київського оперного театру, головним режисером якого він був майже чверть століття

25 (234), Червень 20, 2013 7– Ви стали народним артис-

том СРСР у досить молодому віці – в 35 років...

– Так, ще й звання народного артиста України не мав... Колись я співав на іменинах у Сталіна, і там Микита Хрущов запам’ятав мене. І от коли були чергові гастролі в Мо-скві, мене запросили взяти участь у концерті, на якому був перший секретар ЦК. Хрущов замовив улюблену «Пісню про рушник». Співав я тоді з великим натхнен-ням, а потім Микита Сергійович сказав: «Якби у 1949 році, коли на іменинах Сталіна співав, ти не був студентом, то отримав би народ-ного ще тоді». Після цього одразу з’явився указ про присвоєння мені звання народного артиста СРСР.

– А на іменинах Сталіна ви як опинилися?

– Керівник народного хору Гри-горій Верьовка завжди запрошу-вав мене виступати на концертах. Одного разу запрошує, а я не маю в чому – штани такі обірвані, що латку ніде ставити. Це був 1949 рік. А він мені каже: «Не переживай! Ти, головне, коли виходиш, усміхай-ся, проспіваєш – і задком-задком за лаштунки». Так я й викрутився тоді із ситуації. А через кілька днів Верьовка дає мені гроші: «На, купи собі одяг». Мені незручно було брати, але ж така біднота була... Консерваторія розташовувалась на території, де Сінний базар був, а навпроти – комісійний магазин. І я з тими грішми відразу туди. Дивлюся, висить костюм – нове-сенький, такого темно-зеленого кольору, як пляшка з-під шампан-ського. Це ж після війни було. І солдати, офіцери до «комісійного» здавали речі, які привозили з-за кордону. Міряю, а він мов на мене шитий! Купив. А до нього білу со-рочку, червону краватку, череви-ки. І став таким франтом! Одразу ж Григорій Гурійович каже: «Не хо-чеш поїхати з нами до Москви?» Я дуже хотів, але Паторжинський ка-тегорично забороняв брати участь у хорах. Хочеш заробити – іди ван-тажником працюй. Але тільки не в хор! А вантажником працювати я собі не міг дозволити, бо розпа-ришся, потім промерзнеш – голос одразу страждає. Подумав я та й погодився, але вчителю своєму нічого не сказав.

У Москві був концерт у Боль-шому театрі, в ложі сиділи Сталін і Мао Дзедун. А наступного дня мене посадили в авто і повезли до Кремля. Я так хвилювався, що й не пам’ятаю, як співав. Напевне, до-бре. Бо після «Дивлюсь я на небо» Сталін запитав: «У каво учішся?» – «В Паторжинського» – «Славний певец! Паклон єму перєдавай!».

Паторжинський же одразу ді-знався, що я до Москви поїхав. І такий був сердитий на мене. При-їхав, а мені кажуть: «Не заходь, він тебе вб’є!» (сміється). Але ж рано чи пізно все одно доведеться ми-ритися. Заходжу. «Вам уклін від Сталіна», – кажу. А він: «Та пішов ти...» «У Верьовки запитайте»,– кажу йому. Вийшов він, щось до-вгенько з Верьовкою говорив. А коли повернувся, каже: «Ти, ти і ти – ніколи не будете співати для Ста-ліна і Мао Дзедуна. А він співав!».

– Ваші пісні «Про рушник», «Два кольори», «Чорнобрив-ці», «Черемшина» виконують сьогодні й інші виконавці. Не ревнуєте?

– Абсолютно не ревную. Я не проти, хай співають. Та й не мої вони, я тільки виконавець. Пісня – це ж наша історія. І вона має жити. Єдине: є пісні, які має співати тіль-ки чоловік. І жінкам їх виконувати

зовсім не личить. А «Черемшину» он навіть японці співають. Ця пісня після моїх гастролей стала в Япо-нії дуже популярною. І місцевий квартет забажав її виконувати. Я дав їм ноти. І вони співали її в усьо-му світі. Українською мовою.

– Знаю, що ви прихильник того, щоб навіть класичні опе-ри виконувалися в українсько-му перекладі. Чому?

– У нашому театрі завжди йшли вистави в українських перекла-дах. І ніяких запитань щодо цього не виникало. Тепер же є чимало опер, які виконують іноземною мовою. Це не дуже зручно для глядача: у нас іде стрічка з пере-кладом, але якщо стежити за ряд-ком, то відволікаєшся від того, що відбувається на сцені. А якщо про-блеми із зором, то людина взагалі

нічого не прочитає. А ще я пере-конаний: коли учасники оперної вистави співають українською, їхні голоси звучать краще. Мова у нас – справді солов’їна. От я знаю спі-вочу мову французьку, німецьку, англійську, італійську (ця прирівня-на за мелодикою до української). Але якою б мовою я не співав, та рідною виходило найкраще! Коли їхав на гастролі, переучував опе-ру в оригіналі. Й одразу щось ніби втрачалося. Співпереживання героя, розкриття образу з україн-ським текстом – це було для мене свідомо. А коли співав іноземною, вже не так виходило яскраво, хоча точно вивчав переклад і точно знав зміст. Якщо чужі слова ви-мовляються завчено, зв’язок між акторською грою і словом нерідко втрачається.

Звісно, в репертуарі трупи ма-ють бути вистави й мовою оригі-налу – для гастролей це просто необхідно. Але вдома слід співа-ти все ж рідною. Пригадую, як на гастролях у Чехословаччині мене попросили виконувати партію Ріголетто українською, хоча я ви-вчив її й італійською. Так усі 20 ви-

став я українською при повних залах і проспівав.

– До закордонних театрів запрошували?

– О, у мене такі були пропозиції і запрошення – до найкращих теа-трів світу кликали. Але я виступив там – і додому. Я собі не уявляв життя без України. Моя старша сестра вийшла заміж за хлопця – нашого земляка із села, який при-їхав у гості з Канади. Вони позна-йомилися, побралися. Вона дуже не хотіла їхати з України. Пережи-вала. Ніяк не могла там звикнути. У неї такий характер, як у мене.

Я об’їздив увесь світ. І пере-конався: краще, ніж у нас немає ніде. Подивіться, яка у нас при-рода, який неповторний народ! Дуже ввічливий, не агресивний, побожний, добрий, красивий. І як би я не стомився на гастролях, а повертався в Україну і за два-три дні повністю відновлював і свою енергію, і голос, і настрій.

– За радянських часів ваші платівки виходили мільйонни-ми накладами. Нині вас назва-ли б володарем золотого чи платинового диска...

– Ніхто мені ані золотого, ані платинового диска не вручав. Мі-ністр культури СРСР Катерина Фурцева на якихось зборах, де я був присутній, сказала: «Ми мо-жемо привітати Дмитра Гнатюка з 37-мільйонним випуском його платівок». Якби це було за кордо-

ном, то я був би мільярдером (смі-ється). А тоді я нічого з того не мав. Зараз якийсь відсоток іде, але дуже невеличкий. Але я не поби-ваюся. Олександр Македонський перед смертю казав: «Коли моє тіло нестимуть через місто, не за-кривайте руки. Щоб люди бачили: я нічого з собою не взяв».

– До 2002 року ви були на-родним депутатом. Намірів повернутися в політику немає?

– Ні, я настільки розчарувався... Я ж був депутатом трьох скликань ще при радянській владі. Але там усе дуже просто було: раз на рік збиралися, засідали два-три дні, і на цьому все. А тут – щось не-ймовірне. Ця боротьба партій, цей бруд, заздрість чорна, нена-висть... Верховна Рада мала б усе робити для того, щоб розбудову-вати нашу державу, а не навпаки – нищити її. І я там не витримав. Моя каденція закінчилася, я ска-зав: усе. Мене й далі запрошува-ли, одна партія навіть у п’ятірку обіцяла вписати, якщо погоджуся балотуватися. Але я не захотів. Бо просто сидіти в парламенті мені нецікаво, а щось корисне зробити не дають. За Віктора Ющенка були у Верховній Раді якісь національні ідеї, державницькі. А зараз що? Побачите, ми ще розплачувати-мемося за те, що сьогодні відбу-вається, бо на українській ідеї це негативно відіб’ється...

А вона нам сьогодні як ніколи потрібна! Дехто каже: українська ідея – це культура. Нічого подібно-го! Там ще й великий патріотизм, національність, мова, релігія. З усього цього й формується україн-ська ідея. Ми ж іще дуже молоді – наша держава тільки 22 роки про-жила. Й ідеологія в нас повинна ще працювати на 150 відсотків.

У духовному житті України за-надто багато політики. От у нас є церква Московського патріархату і Київського. Я вважаю, що має бути єдина помісна церква Київського патріархату. Всі ми молимося до одного Бога. Але чому ми маємо це робити російською мовою? Коли політика втручається в духо-вність – це погано!

Я за те, щоб жити в дружбі з на-шими сусідами. Але, як казав поет, «у кожного своя доля і свій шлях широкий». Ми, українці, нарешті здобули незалежність. Дорожіть цим, плекайте це, тіштеся цією незалежністю, бо вона відкриває великі перспективи – мати свою державу і бути господарем на сво-їй землі. Тільки той, хто хоче її топ-тати, прагне знищувати, не здат-ний почути краси і величі її. Ось ці в незалежній державі незрозумілі скандали з мовою. Вважаю, зро-джені вони політиками з бажання загнати нас у глухий кут, у безвість, закрити нам рота. Резервацію з нас прагнуть зробити, аж до зни-щення останнього українця. Бо не сидиться нашим воріженькам, ой, не сидиться. Але вже 350 років і більше знущаються над україн-ською мовою, а вона таки жива і буде жити, доки буде український народ. Я вірю в цю незнищенність. Мені вже 88. Життя фактично ми-нуло. Доля моя стелила мені різні килими – і чорні, і червоні. Я вдяч-ний їй, що більше-таки було черво-них. Щасливий, що прожив свій вік на своїй землі, для свого народу. Що співав українських пісень і ні-коли не підлаштовувався під Гна-тюкова. Завжди був і залишаюся Гнатюком, сином свого народу. Дуже тішуся, коли надибаю на та-кого юнака чи дівчину, який хоче вчитися, як я колись, маючи талант від Бога. Я тоді розкриваю свою душу і передаю все те, що пере-дали мені і чого навчився я сам. А мене навчали великі майстри, я горджуся таким своїм вчителем, як Іван Паторжинський. Він мене вчив, як треба володіти оперним співом, це й Крушельницький, ре-жисер, який вчив мене, як треба розкривати образи героя музич-ного дійства. Мій учитель пер-шим написав про мене книгу, що я інакший від багатьох співаків. Що я сприймаю музику, як дію. Це є мій секрет успіху, що для цього «перевтілення» я користуюся не текстом, а оркестром, з яким по-всякчас співаю. Там закладена вся драматургія. Я це переношу на сцену і це мене не зраджувало. Це були мої вистави. Мене цьому на-вчили. Я хочу передати це іншим. У мене чудова родина. З дружи-ною Галиною ми прожили довге й щасливе життя. За фахом вона – мовознавець, доктор філологічних наук, професор. Син Андрій викла-дає французьку мову в університе-ті. Також маю онука Дмитрика.

– А син або онук не співа-ють?

– Онук міг би співати. У ньо-го абсолютний слух і добрий був голос. Йому було три рочки, про-їздив він із мамою в тролейбусі повз театр та як заведе: «Ой чуба, чуба, чуба... (це він так «чула» ви-мовляв)... відда–а–а–а–йте пи-роги». Весь тролейбус аж ліг від сміху. А він: «Чого смієтеся? Тут мій дід працює! А я – Дмитро Гна-тюк!». Але в чотири рочки онукові зробили операцію на гландах, і голос, на жаль, зник. Думаю, що з нього дуже гарний співак був би. Але така, значить, доля. А доля в житті людини – це все...

Розмову провела Ліна Кушнір

Дмитро Гнатюк у ролі Мазепи, 1961 р.

Земляки називають Дмитра Гнатюка «найтитулованішим буковинцем»

У творчому доробку Дмитра Гнатюка понад 30 платівок і компакт-дисків, до яких ввійшли 85 творів національної та світової класики

25 (234), Червень 20, 20138

«У нас усі в автоматичному ре-жимі заходять в «Батьківщи-

ну», – заявив на закритому для ЗМІ з’їзді біло-сердечних вже колишній на той момент лідер партії «Фронт змін» Арсеній Яценюк. Втім, за півхвилини до того він визнав, що далеко не всі місцеві організації «фронтовиків» погодились злитися з «Батьківщиною».

Проблеми виникли з Дніпро-петровською, Вінницькою та Жи-томирською облорганізаціями, про що Яценюк відверто розповів своїм новим соратникам. Втім, пов’язаних з об’єднанням двох опозиційних партій проблем ціл-ком могло би бути значно більше.

Українські ЗМІ багато писали про затяжний конфлікт між «зайдами-фронтовиками» та «старою Юліною гвардією»: конфлікт за вплив та по-сади в новій, об’єднаній політсилі. «Старі бютівці» звинувачували своїх партнерів у фактичному «зливі» Юлії Тимошенко, колабораціонізмі з владою, неадекватному управлінні депутатською фракцією, нехтуванні думкою ув’язненої екс-прем’єрки та інших гріхах.

Оприлюднення ЗМІ листа най-більш активної частини «незадо-волених» до Тимошенко гранично збурило внутрішню ситуацію, в «Батьківщині» почалося полювання на «відьом», що винесли внутріш-ньопартійне «сміття» за межі офі-су на Турівській. За кілька днів до об’єднавчого з’їзду скидалося на те, що завершиться він хіба що епіч-ним розколом та взаємними звину-ваченнями «старих» та «нових».

Утім, біло-сердечним вистачило вміння не повторити сумний шлях «Нашої України», з котрою окремі політичні оглядачі вже почали по-рівнювати «Батьківщину». Керівни-ки «Батьківщини» таки змогли за-безпечити добру «картинку», адже саме об’єднання відбулося, фак-тично, в три етапи: минулого чет-верга відбулося засідання у вузь-кому колі партійців «Батьківщини», наступного дня було проведено закритий, але повноцінний з’їзд бі-ло-сердечних у підвалі партійного офісу на Турівській, а вже в суботу, 15 червня, рішення з’їзду, під теле-камери, отримали загальний і по-вний «одобрямс».

13 червня було задоволено го-ловні претензії «старої гвардії» до своїх майбутніх побратимів: було домовлено, що «Фронт змін» са-морозпуститься (а не законсерву-ється, призупинить активність, чи самозбережеться в інший спосіб), Арсеній Яценюк на своїй новій по-саді голови політради партії не отримає монарших повноважень (зокрема, не зможе одноосібно звільняти місцевих парткерівників), а його права рука Микола Марти-ненко не отримає в оновленій пар-тії високих посад (утім, цей пункт не мав особливого значення, адже

Мартиненко, врахувавши ситуа-цію, був апріорі згоден лишатися «сірим кардиналом»).

За словами деяких джерел, в четвер, 13 червня, було постав-лено й питання про виключення з лав партії головних «повстанців»-підписантів вищезгаданого листа до Тимошенко (Юрія Одарченка та Миколи Томенка), але його підтри-мало десь 6-7 голосів з 36 присут-ніх на зборах партійців. Тому вище парткерівництво свідомо вирішило шукати компроміс та обійтися «без війни» на самому з’їзді.

П’ятничне, 15 червня, закрите для журналістів, зібрання «Батьків-щини» було призначено на вечір, хоча переважна більшість делега-тів дісталися Києва ще в обід, – бі-ло-сердечні чекали, поки свої лік-відаційні збори проведуть «Фронт змін» та «Реформи і порядок». Не-безпека «кидка», хоч і невелика, все ж існувала. Втім, обійшлося без сюрпризів. «Фронт» самоліквіду-вався, утворив ліквідаційну комісію та рекомендував усім партійцям вступати в біло-сердечні лави, «Ре-форми», посилаючись на внутрішні партійні документи, поки що будуть

існувати – за словами їхнього ліде-ра Сергія Соболєва (він прямо за-явив це на закритому з’їзді) процес ліквідації триватиме місяців сім.

Успішному проведенню об’єд-нав чого з’їзду посприяв лист Юлії Тимошенко, який зі сцени зачитала її донька Євгенія. Тимошенко похва-лила в ньому Яценюка та згадала про інших соратників і засновників партії. На успіх з’їзду працював і прибулий з-за кордону після ліку-вання численних тюремних болячок Юрій Луценко

На порядок денний з’їзду «Бать-ківщини» було винесено наступні питання: про об’єднання партії «Батьківщина» з «Фронтом змін» та «Реформами», про призначен-ня Яценюка головою політради «Батьківщини», а Олександра Тур-чинова – головою штабу, про вне-сення відповідних змін до статуту, обрання нового складу Політради партії, про висунення Юлії Тим-ошенко єдиним кандидатом в пре-зиденти та ін. Попередня робота далася взнаки: всі рішення було ухвалено одноголосно, хіба що під

час обрання Політради утрималося п’ятеро делегатів, а під час виборів нового складу контрольно-ревізій-ної комісії виникла невеличка су-перечка.

Зміни до статуту партії, текст яких, попри обіцянки, так і не опри-люднила партійна прес-служба, передбачають (окрім появи посади голови політради партії, створеної персонально під Яценюка) пере-творення виконавчого секрета-ріату «Батьківщини» на її «штаб». Замість партійного «динозавра» Ярослава Федорчука посаду ке-рівника штабу обійняв Олександр Турчинов, котрий у своєму висту-пі зазначив, що такі зміни мають сприяти кращій роботі партії у виборчий період. І справді, рані-ше місцеві штаби утворювалися під кожні окремі вибори, а під час останньої парламентської кампанії в багатьох областях ледь не до са-мого дня голосування не могли ро-зібратися, хто кому підлеглий, що, безумовно, не сприяло внутрішній дисципліні – тепер такі проблеми мають бути усунуті. Крім того, пер-

ший заступник голови партії, яким став той же Турчинов, тепер обира-тиметься з’їздом партії, а не при-значатиметься її політрадою.

Обраний на з’їзді новий склад політради «Батьківщини» та її пре-зидії загалом засвідчує, що «старі бютівці» змогли відстояти свої по-зиції та не допустити захоплення структури «фронтовиками». Про-ведений журналістами поіменний аналіз списку політради засвідчив, що біло-сердечні мають в ній що-найменше півсотні бійців (після розширення цей орган налічує 84 особи), у Яценюка є приблизно тридцять, ще декілька партійців за-ймають непевну позицію між дво-ма таборами.

В президії політради перевага «старих тимошенківців» ще біль-ша – вони отримали приблизно дві третини її складу. Президія по-літради, згідно зі статутом партії, має виняткове право розпускати територіальні місцеві організації – саме те, чого боялися «повстанці» на чолі з Одарченком. За словами деяких джерел у «Батьківщині»,

оновлений статут передає це пра-во Юлії Тимошенко, втім, докумен-тальних підтверджень цього немає.

Але парторганізації на місцях можуть порушити досі майже іди-лічну картину опозиційного єднан-ня. Керівники обласних, районних та міських парторганізацій «Бать-ківщини» і «Фронту змін» можуть не погодитися з рішенням «цен-тру» про об’єднання – не для того окремі з ним вибудовували власні, самостійні команди.

За інформацією з внутрішньо-партійних джерел, опозиціонери вирішили використати технологію «дамо їм першого зама» – усі керів-ники місцевих осередків «Фронту» при об’єднанні мають стати пер-шими заступниками керівників від-повідних організацій «Батьківщи-ни» (достоту як «Сильна Україна» Сергія Тигіпка свого часу вливала-ся в Партію регіонів).

Але з цим згодні не всі. Значна частина партійного активу «фронто-виків» кілька років тому формувала-ся саме із вихідців з «Батьківщини», котрі нині не мають жодного бажан-ня повертатися під біло-сердечні знамена (як і багато біло-сердечних не виявлять жодного бажання «дру-жити» з ренегатами).

Вже на ліквідаційному з’їзді «Фронту змін» проти об’єднання виступили чотири нардепи: Андрій Павелко, Леонід Сергієнко, Во-лодимир Полочанінов та Геннадій Зубко. Історія останнього досить показова – він знаходиться у кон-флікті з керівником місцевої «Бать-ківщини» Сергієм Пашинським (ко-трий, до речі, примкнув до Яценюка і вимагав застосувати санкції проти «бунтарів» Одарченка та Томенка), тож Зубко останні кілька тижнів активно піарить власне локальне об’єднання «Наш дім – Житомир». «Лягати» під Пашинського явно не входить в його плани.

Тому об’єднання опозиції, про яке так гучно повідомили Україні й світові ЗМІ, ще тільки-но почина-ється.

Мілан Леліч, «Тиждень»

«ГВАРДІЯ ЮЛІ» ПРОТИ «ФРОНТОВИКІВ»

За київським часом

Об’єднавчий з’їзд «Батьківщини» засвідчив, шо рядові члени партії хочуть бачити лідером опозиції Юлію Тимошенко

Нерви у нинішніх лідерів об’єднаної «Батьківщини» натягнуті з силою струни, але міцності в них не більше, ніж в павутинні

25 (234), Червень 20, 2013 9

ПРЕЗИДЕНТ ЗУСТРІВСЯ З КЕРІВНИЦТВОМ ВЕРХОВНОЇ РАДИ

Віктор Янукович висловив жаль з приводу відсутності лідерів

фракцій УДАР та ВО «Свобода» на зустрічі з керівництвом Верховної Ради та головами депутатських парламентських фракцій в адміні-страції президента. Про це повідо-мляє прес-служба глави держави. Також повідомляється, що при-сутній на зустрічі голова фракції ВО «Батьківщина» Арсеній Яценюк сказав, що зустріч президента з го-ловами парламентських фракцій, у тому числі й опозиційними, є пози-тивом для країни, оскільки в кожній демократичній державі опозиція з владою повинні вести відвертий і

прозорий діалог.«Ми з вами політичні опоненти,

але те, що відбувається ця зустріч, – це дуже правильно, в першу чер-гу для країни. Так відбувається в кожній демократичній державі, де опозиція з владою проводить чес-ний, відвертий і прозорий діалог», – наводить слова Яценюка прес-служба Януковича.

Як повідомлялось, серед опо-зиційних фракцій на зустріч з Януковичем в адміністрації пре-зидента погодився прийти лише голова фракції ВО «Батьківщина” Арсеній Яценюк. Він пообіцяв пе-редати Януковичу перелік вимог, які підписали лідери трьох опозиційних фракцій. Лідер фракції УДАР Віта-лій Кличко написав відкритий лист до президента, в якому наполягав, щоб Віктор Янукович виступив у Верховній Раді. Журналістів на цю зустріч не допустили.

«СПИСОК ФЮЛЕ»: ЧИ ЗРУШИЛОСЯ ЩОСЬ

З МЕРТВОЇ ТОЧКИ?

Президент України Віктор Януко-вич на зустрічі з керівництвом

Верховної Ради та головами пар-ламентських фракцій заявив, що

Україна працює над виконанням «списку Фюле» – критеріїв Євро-пейського Союзу, висунутих для підписання Угоди про асоціацію. Про це повідомляє прес-служба глави держави. «Процес іде. Кри-терії ті, які висунуті були, там 11

позицій, над ними йде робота», – сказав Янукович. У повідомленні президентської прес-служби за-значається, що президент звер-нувся до голови Верховної Ради Володимира Рибака з проханням розглянути і до кінця нинішньої се-сії ухвалити всі необхідні закони.

Як повідомлялось, в останньо-му звіті експертного моніторингу «Асоціація з ЄС: як Україна виконує умови підписання угоди” наголошу-валося, що Україна ще й не присту-пала до виконання «списку Фюле» й перебуває нині на «мертвій точці».

У грудні 2012 року Рада закор-донних справ ЄС ухвалила висно-вки, в яких заявила про готовність підписати Угоду про асоціацію з Україною до Вільнюського саміту, за умови, якщо Україна досягне по-ступу у трьох галузях: відповідності міжнародним стандартам мину-лорічних парламентських виборів і подальших дій за їхніми результата-ми, поступу України в подоланні ви-біркового правосуддя і відверненні його на майбутнє і втіленні реформ, які сторони визначили спільно в по-рядку денному підготовки до асоці-ації.

ПОЛІТТЕХНОЛОГІЇ – ЗА ДЕРЖАВНІ ГРОШІ

Сумарний рейтинг опозиції в Україні становить більш ніж

50%, але президентські вибори 2015 року будуть не боротьбою рейтингів. Про це заявив лідер фракції «Батьківщина» Арсеній Яценюк.

«Сумарно опозиція має підтрим-ку у більш ніж 50% населення Укра-їни, але президентські вибори 2015 року будуть не боротьбою рейтин-гів. Президент Віктор Янукович про-грає ці вибори, але не поступиться владою», – сказав він. «Що ж стосу-ється персональних рейтингів Яну-ковича, то він триматиме свою базу в межах 25%», – додав А.Яценюк.

За його словами, на те є дві при-чини. «Основна причина в тому, що всі фінансові ресурси України скеровуються в регіони країни, які підтримують Януковича, чого не ро-били ані демократичний уряд Юлії Тимошенко, ані інші демократичні уряди. Ми ставилися до України як до країни, яка має рівне право на те, щоб отримувати гроші з державно-го бюджету, а не фінансували свої політичні кампанії і партії», – відзна-чив лідер фракції «Батьківщина”.

Крім того, за його словами, рей-тинг Януковича штучно підтримують політтехнологи. «Друга причина по-лягає в тому, що політтехнологія, запущена Януковичем і його ко-мандою – фашисти/антифашисти, дуже нагадує 2004 рік, коли країну поділили на дві частини. Це ж вони намагаються повторити і тепер», – сказав Яценюк.

За даними опитування Київсько-го міжнародного інституту соціо-логії, Янукович і Яценюк втрачають нині позиції у президентському рейтингу, а Кличко і Тягнибок – на-рощують.

ЧИ ВІДПУСТЯТЬ ЮЛІЮ ТИМОШЕНКО

НА ЛІКУВАННЯ ЗА КОРДОН?

«До 15 вересня 2013 лідер опо-зиції Юлія Тимошенко може

залишити країну для лікування за кордоном. Попередню згоду на це дали і влада, і пані Тимошенко. Га-рантом цієї «угоди» стануть західні політики», – заявив заступник гене-рального директора Центру Разум-

кова з міжнародних питань Валерій Чалий. Вивезення Тимошенко на лікування за кордон вигідне не тільки її прихильникам і рідним, а й українській владі, вважає він. Од-нією цією дією можна вирішити не-узгодженості у переговорах щодо підписання угоди про асоціацію з ЄС. «Найбільш можливе лікування в Чехії або Німеччині. Така пропо-зиція, зроблена кількома групами людей з відповідним обґрунтуван-ням юридичного характеру, лежить на столі президента вже давно. Все в рамках сьогоднішнього за-конодавства», – додав В.Чалий. За його словами, рішення про лі-кування Тимошенко за кордоном не обов’язково ухвалювати прези-денту – за нього це може зробити служба виконання покарань.

Тим часом, президент Віктор Янукович під час зустрічі з керівни-ками опозиційних фракцій заявив, що питання про можливість отри-мання Юлії Тимошенко лікування за кордоном розглядається. Про це розповів журналістам лідер фракції ВО «Батьківщина» Арсеній Яценюк. «Ми, в процесі переговорів з цього питання, передали пакет пропо-зицій нашим європейським парт-нерам. І нам ніхто не сказав «ні». Для виконання гуманітарної місії, можливо, треба буде змінити зако-нодавство. Питання про можливість Юлії Тимошенко отримати медичну допомогу за кордоном розгляда-ється», – процитував президента Яценюк.

СУТИЧКА НА КОНТРАКТОВІЙ

ПЛОЩІ В КИЄВІ ЧЕРЕЗ ПРЕЗЕНТАЦІЮ КНИГИ

І.ФАРІОН

Близько десяти правих активістів затримала міліція під час сутич-

ки на Контрактовій площі у Києві. Сутичка сталася біля Києво-Мо-гилянської академії, де проводила презентацію своєї книги «Мовна норма: знищення, пошук, відно-ва» депутат Верховної Ради від ВО «Свобода» Ірина Фаріон.

Група лівих активістів, зокрема, з профспілки «Пряма дія», біля вхо-ду до університету протестувала проти «пропаганди ксенофобських ідей», якою, на їхню думку, мала на-мір займатися пані Фаріон. У той же час кілька десятків правих активістів намагалися, за їхніми словами, «за-вадити зривові заходу» її опонента-ми.

Після нетривалої сутички мілі-ція затримала одного з симпатиків «Свободи», після чого кілька правих активістів лягло під колеса міліцей-ського автомобіля, аби завадити йому виїхати з-під університету. Під час розблокування міліцейського автомобіля міліціонери затримали ще кількох найактивніших учасни-ків акції. Затриманих доправили до Подільського райвідділу внутрішніх справ. Решта учасників акції виру-шили туди, аби домогтися звіль-нення затриманих. Через кілька годин усіх затриманих звільнили, але пообіцяли притягнути до ад-міністративної відповідальності за непокору міліції.

Попри сутичку, пані Фаріон, як розповіли очевидці, потрапила до приміщення університету.

КЛЮЄВ СУДИТИМЕТЬСЯ

З ЯЦЕНЮКОМ

Секретар РНБО України Андрій Клюєв подав позов на ліде-

ра фракції «Батьківщина» Арсенія Яценюка. Про це журналістам у се-реду повідомив сам Яценюк після зустрічі у президента.

За його словами, Клюєв подав на нього позов за висловлювання про причетність секретаря РНБО до скуповування депутатів у пар-ламенті та подій 18 травня. Яценюк також сказав, що піднімав питання корупції в парламенті перед пре-зидентом. За словами Яценюка, на зустрічі в президента він назвав йому два конкретні прізвища – Клю-єв і Арбузов.

«Це ті люди, які мають відношен-ня до тиску на депутатів від опо-зиції та скупки цих депутатів. На що президентом було сказано, що потрібно зустрічатись і говорити», – розповів Яценюк. «Я відповів, що ми обов’язково зустрінемось. Сьо-годні Клюєв подав на мене до суду, і я обов›язково зустрінуся з секре-тарем РНБО у суді. Я прийду зі свід-ками, які свідчитимуть про те, яке відношення має Клюєв до скупки депутатів», – сказав Яценюк.

«Тому я вже зараз звертаюся до Арбузова, першого віце-прем’єра, ще нехай і він подасть до суду, ми теж з ним зустрінемось в суді, і не виключаю, що і в міжнародних су-дах», – підсумував він.

ЛЕОНІД КУЧМА ПРО РОЗЛУЧЕННЯ

ПУТІНА

«Президенти такі самі люди, як і всі, і мають право на роз-

лучення»,– так другий президент

новітньої України Леонід Кучма прокоментував розлучення пре-зидента Росії Володимира Путіна. «Я скажу те, що говорить весь світ, – президент також людина. Можу навести приклад Європи, де пре-зиденти по 4 рази розлучаються й одружуються. В тій же Франції ни-нішній президент Олланд скільки разів був одружений? Або той же Ніколя Саркозі»,– сказав Кучма.

Разом з тим, він вважає, що родинний дім – це його фортеця. «Якщо тебе ніхто вдома не чекає і немає родинного дому, до якого так хочеться повернутися після робо-чого дня, то це відбиватиметься й на праці»,– сказав Л.Кучма.

ЮНЕСКО ЗАЛИШИВ ЛАВРУ Й СОФІЮ В

СПИСКУ ВСЕСВІТНЬОЇ СПАДЩИНИ

Комітет всесвітньої спадщини ЮНЕСКО ухвалив рішення за-

лишити в списку всесвітньої спад-щини Києво-Печерську Лавру і національний заповідник «Софія Київська».

Таке рішення було прийнято на засіданні комітету в Камбоджі в рамках 37-ї сесії ЮНЕСКО, заявив міністр культури України Леонід Но-вохатько на брифінгу 19 червня.

Він зазначив, що під час голо-сування на засіданні комітету з критикою України активну позицію займали представники Німеччини та Швейцарії. Водночас Україну під-тримали такі країни, як Росія, Япо-нія, Алжир та ін.

Новохатько підкреслив, що пи-тання про можливість виключення українських пам’яток культурної спадщини піднімалося й на попе-редніх сесіях ЮНЕСКО, але після останнього голосування це питання остаточно знято з порядку денного.

Разом з тим, українська делега-ція очікує позитивних результатів у ході голосування про можливість включення до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО таких укра-їнських пам’яток, як Херсонес і дерев’яної церкви Карпатського регіону. Цікаво, що на нинішньому засіданні комітету всесвітньої спад-щини ЮНЕСКО було внесено до списку нематеріальних здобутків людства «Капітал» Карла Маркса (?).

Як відомо, національному за-повіднику «Софія Київська» і Киє-во-Печерській Лаврі загрожувало виключення зі списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО у зв’язку із за-будовою буферних зон.

За повідомленнями українських видань

та інформаційних агенцій

В УКРАЇНІ

25 (234), Червень 20, 201310

АМЕРИКА СЬОГОДНІ

* * *Найкраще про те, що таке дрон,

знають, мабуть, пакистанці. Причо-му не ті, які є членами «Аль-Каїди» та інших подібних угрупувань, а зви-чайні мирні пакистанці. Опубліко-вана нещодавно американськими журналістами інформація з таємних військових звітів підтвердила те, що давно стало очевидним – більшість ударів американських безпілотни-ків-дронів по території Пакистану не були направлені не проти ватажків «Аль-Каїди», як це намагаються по-дати деякі платні пропагандисти. Найчастіше жертвами цих ударів стають мирні мешканці. У добірці документів з позначкою «таємно», оприлюднених в ЗМІ видавничого дому McClatchy Newspapers, вка-зані кількість, імена й місця загибелі вбитих у Пакистані внаслідок атак дронів в періоди з 2006 по 2008, а також з 2010 по 2011 роки.

Наведена американськими журналістами статистика пока-зує масштабність застосування безпілотників в рамках «доктри-ни дронів», яку Білий дім ніколи не оприлюднював. З 2004 року, тобто з перших днів нальотів дронів, в Па-кистані загинуло від 1,9 до 3,3 тисячі осіб, причому більшість з них – вже в роки президентства Барака Обами.

Часто удари з повітря слідують не як покарання за тероризм, а «для профілактики». Після таких нальо-тів на землі залишаються мертві тіла дітей, жінок і ні в чому не ви-них пастухів, на яких вправлялися в точності наводки оператори дронів. «З тих пір, як Обама став прези-дентом, щонайменше 50 цивільних осіб у Пакистані загинуло внаслідок

атаки дронів, коли допомагали по-раненим в результаті попереднього нальоту. Більше 20 мирних мешкан-ців загинуло після атак дронів на похоронах і траурних процесіях»,- заявив нещодавно експерт ООН Бен Емерсон. У жовтні 2012 року він заявив, що загибель цивільного населення від застосування дронів можна прирівняти до військових злочинів.

...Історичний момент – так на-писала американська преса про злет найновішого американського безпілотника-дрона Х-47В з борту авіаносця «Джордж Буш». Справді, дрон таких розмірів і таких функціо-нальних можливостей злетів з палу-би корабля вперше. І хоч посадку він поки що здійснює на землі, хоч ло-вити гальмівний трос тільки вчить-ся, сперечатися тут нема про що: на наших очах твориться історія.

Проект Х-47 – це не просто чер-гова радіокерована іграшка (нехай і вартістю в сотні мільйонів дола-

рів), якими були й залишаються більшість безпілотних літальних апаратів. Існуючими дронами ке-рує людина, нехай і з землі. Х-47 же злітатиме, виконуватиме завдання й сідатиме самостійно, взагалі без допомоги живого оператора. Лю-дина зможе втручатися в процес, але, як планується, робитиме це тільки в ситуаціях, коли щось йтиме не за планом.

Для військовиків повністю авто-матичні дрони – це великий крок уперед: точність ракетних ударів, яка досягатиметься з їхньою до-помогою, безпрецедентна, персо-нал поза небезпекою, управління вимагає менших зусиль. І зовсім неважко собі уявити, як Сполучені Штати міняють солдатів на роботів виключно з меркантильних мірку-вань: тримати флот машин у якийсь момент може виявитися дешевше, ніж виплачувати грошові компенса-ції родинам загиблих. Хоч, мабуть, варто задуматися й про тих людей, котрі підпадуть під приціл автоном-них дронів. Адже Х-47 та його «ро-весники» «тиснутимуть на гашетку» самі, а значить позбавляти людей життя будуть не люди, а роботи.

Тема влади машини над люд-ським життям досі була пререгати-вою фантастів. Віднині нею займа-ються правозахисники. На початку травня Комісіся з прав людини при ООН опублікувала звіт, присвячений автоматичним бойовим дронам, в

якому окреслила два принципових момента. По-перше, констатуєть-ся факт наявності дронів, які здатні позбавляти людей життя, не тільки в США, а й у Великої Британії, Ро-сії, Ізраїля, Японії, Південної Кореї та інших країнах. І, по-друге, реко-мендовано оголосити глобальний мораторій на випробування, ви-робництво, збирання, передаван-ня, розгортування й використання таких машин.

Причому йдеться не лише про військові дрони. Дрони в побуті – це такі ж неймовірні можливості й не менші небезпеки. Швидко достави-ти дрібний вантаж, оцінити дорож-ній рух, отримати новини з перших рук, віднайти осередки пожеж, роз-сіяти добрива на поля, знайти по-страждалих після аварій чи стихій-них лих або вистежити й затримати злочинців – такий далеко не повний спектр застосувань цивільних дро-нів. Але перед тим, як дати їм «зеле-не світло», треба добряче замисли-тися над наслідками.

Важкі, висотні автоматичні апа-рати становлять неабияку небезпеку для цивільної авіації, а також для лю-дей на землі. І перед тим, як випус-тити таких «пташок» в мирне небо, необхідно добитися їхньої відповід-ності вимогам, які пред’являються до звичайних літаків. Європейська версія дрона Global Hawk, напри-клад, так і не пройшла подібну пе-ревірку – і Німеччина, яка виступала

замовником, від проекту нещодавно відмовилася. А в Сполучених Штатах законодавці, хоч і поставили перед федеральним авіарегулятором ви-могу відкрити небо дронам до 2015 року, мають великі сумніви, що від-повідні служби зуміють до цього терміну підготувати всю необхідну документацію, яка регулювала б по-льоти дронів.

Але й легкі дрони невеличкого радіусу дії, які не підпадають під регулювання, здатні натворити чи-мало біди. У США й країнах Євросо-юзу такі апарати дозволено експлу-атувати на висоті в десятки метрів при обов’язковому візуальному контакті. Але якщо, скажімо, у Ве-ликій Британії заборонено польоти дронів над громадськими місцями, то в США подібних заборон немає. Уявіть, чим може обернутися падін-ня такої «іграшки» масою в кілька десятків кілограмів на натовп, дім чи авто. Поки що нещасних випадків вдавалося уникати, але після того, як регулятори дадуть «добро» на ко-мерційну експлуатацію дронів усіх мастей, неодмінно почне накопи-чуватися й сумна статистика аварій.

Нарешті, паралельно з пробле-мою фізичної безпеки існує ще й проблема приватності. Якщо про-никнення ногами на чужу приватну власність у цивілізованих країнах регулюється законом, то стеження з дрона, який висить у кількох ме-трах над тією ж територією, в пра-

вовому сенсі залишається поки що в «сірій» зоні. Інциденти, між тим, вже стаються. Так, нещодавно одна американська родина стала жерт-вою якогось експериментатора, який повісив портативний дрон з камерою біля вікон їхнього будинку. На прохання забрати безпілотник, незнайомець відповів відмовою: мовляв, нічого протизаконного він не скоїв. Цікаво, що експерти, які взялися коментувати цей випадок, розділилися: надто багато факторів необхідно врахувати, аби вирішити, чи переступив оператор дрона за-кон (самі польоти дронів в США не заборонені, підглядування – так, за-боронено, але факт підглядування треба ще довести і т.ін.)

Між тим, на порядку денно-му – новий сплеск мініатюризації. З’явилися дрони RoboBee. Це зі-брані в Гарварді п’єзоелектричні лі-тальні апарати розміром з монету. Вони фантастично швидкі і манев-рені. З його допомогою можна цілий вечір стежити, наприклад, за тим, що робиться в сусідньому будинку. У відповідь з’являються проекти на кшталт Drone Shield – портативного індивідуального комплексу для зна-ходження й розпізнавання дронів на слух.

Небо над 26 квадратними кіло-метрами у Вірджинії – перший по-вітряний простір в США, офіційно закритий для польотів дронів. Так вирішили в міській раді Шарлотсві-ля. Місто, відоме як мала батьків-щина Томаса Джеферсона, одного з авторів Декларації незалежнос-ті – тепер в авангарді боротьби за незалежність від всюдисущих дронів. Її ведуть вже 30 американ-ських штатів. Активісти у Вірджинії стривожилися після того, як уряд розпорядився вибрати шість місць у країні, де розмістяться випробо-вувальні полігони для дронів, і їхній штат увійшов до цього списку.

Америка, схоже, а з нею і світ вступають у вкрай неприємну епоху дрононізації. Чи вистачить у люд-ства здорового глузду прорахувати всі її «плюси» і «мінуси», щоб якщо не відмовитися від неї взагалі, то бодай як слід підготуватися?

Катерина Кіндрась, власний кореспондент

«Нової газети» в Америці

ЦЕ СТРАХІТЛИВЕ СЛОВО «ДРОН»

Наша довідка: Дрон (від англ.to drone – гудіти, дзиж-чати) – безпілотний літаючий апарат військового й цивіль-ного призначення, різновид робота. У завдання автоном-них систем, створених для польоту, входить виконання місій, потенційно небезпеч-них для людини, в більш широкому сенсі: мобільний, автономний апарат, запро-грамований на виконання будь-яких завдань.

У 1948 році в США було створено розвідувальний безпілотний літальний апа-рат - AQM-34. Його перший політ відбувся в 1951 році, в тому ж році «безпілот-ник» був запущений в ма-сове виробництво. Він став першим серійно побудова-ним дроном.

Сьогодні на озброєнні Пентагону – десять тисяч безпілотників-дронів. Кож-ний третій літак в амери-канських ВПС – дрон.

Бойовий дрон Х-47В, який щойно злетів з палуби авіаносця «Джордж Буш» – останнє слово дронотехніки

Дрон-убивця над горами Пакистану

25 (234), Червень 20, 2013 11

В АМЕРИЦІ

БАРАК ОБАМА ЗАКЛИКАВ СКОРОТИТИ

АРСЕНАЛИ ЯДЕРНОЇ ЗБРОЇ

Президент США Барак Оба-ма, виступаючи 19 черв-

ня біля історичної Бранден-бурзької брами в Берліні, представив свій план просуван-ня до світу без ядерної зброї. Він заявив, що намагатиметься скоротити кількість ядерної зброї на приблизно третину і відно-вити переговори з Росією, щоб залишити позаду те, що було за часів «холодної» війни. Він ска-зав також, що скорочення ядер-них арсеналів можна здійснити, водночас забезпечивши безпеку США та їхніх союзників і зберіг-ши «сильну й надійну силу», якої боятимуться авантюристи. Про-позиція означає, що Сполучені Штати і Росія мали б скоротити свою кількість стратегічних боє-головок на третину в порівнянні з рівнем, на який вони погоди-лись у новому договорі СТАРТ. Ця угода, підписана у 2009 році, закликає обидві країни скоро-тити до 2018 року свої арсенали до 1550 розгорнутих боєголовок. Проте, незадовго до промови Обами, президент Росії Володи-мир Путін сказав, що його уряд не дозволить «порушення у системі стратегічних сил або зменшення ефективності ядерних сил Росії».

АМЕРИКАНСЬКА ЗБРОЯ – СИРІЙСЬКИМ

ПОВСТАНЦЯМ

Президент США Барак Обама санкціонував поставку дея-

ких видів озброєнь сирійським повстанцям. Про це повідомило

джерело в американській адміні-страції.

Озброєння стануть части-ною пакету військової допомоги сирійській опозиції. Точні види озброєнь, які поставлятимуться повстанцям, а також терміни мож-ливої поставки поки що невідомі.

Як відомо, Вашингтон вже кіль-ка миісяців поставляє опозиції в

Сирії небойові військові припаси, а також харчі й медикаменти, од-нак усі прохання повстанців про прямі поставки зброї досі ігнору-валися.

Рішення про розширення вій-ськової допомоги сирійській опо-зиції пролунало паралельно із заявою про те, що США мають підтверджені докази того, що вій-ська Башара Асада застосовували в боротьбі з повстанцями хімічну зброю. За даними американської розвідки, сирійські урядові війська застосовували хімічну зброю, в тому числі нервово-паралітичний газ зарин, кілька разів за останні місяці, що призвело до загибелі від 100 до 150 осіб.

США РОЗПОЧИНАЮТЬ ПРЯМІ ПЕРЕГОВОРИ

З ТАЛІБАНОМ

Президент Афганістану Гамід Карзай у середу, 19 червня,

призупинив переговори з США про укладення нової угоди про безпеку. У жорсткій заяві, що на-дійшла з його адміністрації, Кар-

зай зазначив, що переговори із США про умови, на яких амери-канські та міжнародні сили без-пеки можуть залишатися в країні після 2014 року, припиняються. У заяві Національної ради безпеки Афганістану вказуються на «про-тиріччя між діями і заявами Спо-лучених Штатів Америки стосов-но мирного процесу». Втім, вже цього тижня повинні розпочатися прямі переговори між Сполучени-ми Штатами та представниками Талібану. Таким чином, сторони спробують створити основу для того, щоб покласти край війні в Афганістані, яка триває вже біль-ше десяти років. Як повідомили представники адміністрації США, переговори розпочнуться 20 червня в столиці Катару місті Доха. Високопоставлені представни-ки Державного департаменту і Білого дому мають зустрітися з делегацією талібів. Влада нази-ває ці переговори попередніми. Представники афганського уря-ду і президента Гаміда Карзая не планують брати участь у пер-шому раунді переговорів у Досі. Проте очікується, що наступним кроком стане організація зустрічі між представниками Талібану та Вищої ради миру, сформованої афганським лідером. Досі таліби відмовлялися вступати в офіційні переговори з урядом Г.Карзая.

ПІВНІЧНА КОРЕЯ ГОТОВА СІСТИ

З АМЕРИКОЮ ЗА СТІЛ ПЕРЕГОВОРІВ

Вищий керівний орган КНДР за-

пропонував 16 червня Сполученим Штатам почати переговори на ви-сокому рівні з ядерної проблеми та з питань безпеки. Хоча всього кілька днів тому Пхеньян скасував

заплановану зустріч з представ-никами Південної Кореї. В опублі-кованій заяві Державний комітет оборони, очолюваний північноко-рейським лідером Кін Чен Ином, відзначив, що США можуть вибрати час і місце для проведення перего-ворів на «високому рівні», які пови-нні розрядити напруженість і дати можливість обговорити договір, який офіційно поклав би край війні в Кореї. У Вашингтоні представник Ради національної безпеки Кейт-лин Гейден заявила, що Сполучені Штати готові до «змістовних пере-говорів» з Північною Кореєю, проте Пхеньян мусить виконати резолюції Ради Безпеки ООН і відмовитися від ядерної зброї. Вона сказала, що США «оцінюватимуть Північну Корею за її діями, а не словами». У заяві, переданій 16 червня північ-нокорейськими державними ЗМІ, зазначається, що КНДР залишить-ся ядерною державою доти, доки не будуть нейтралізовані всі зо-внішні загрози. Крім цього, Пхеньян закликав США скасувати всі санкції проти КНДР.

ПАЛАТА ПРЕДСТАВНИКІВ ПРОГОЛОСУВАЛА ЗА ОБМЕЖЕННЯ

АБОРТІВ

Палата представників амери-канського Конгресу схвалила

18 червня законопроект про об-меження абортів. За законопро-ект проголосувало 228 членів Па-лати, включно з 6 демократами, проти – 196 конгресменів.

Однак, незважажючи на те, що республіканці сприйняли підсумок голосування як власну перемогу в боротьбі проти абортів, насправді в цього законопроекту немає май-бутнього. Сенат, який контролю-ють демократи, не схвалить його, а Білий дім вже заявив, що Барак Обама накладе на нього вето. Де-мократична партія дотримується думки, що цей закон порушує пра-во жінки на аборт, внесене до Кон-ституції в 1973 році.

Нинішній законопроект перед-

бачає заборону на аборт після 22-го тижня вагітності. Винятки можливі тільки в разі вагітності внаслідок згвалтування або інцес-ту, а також в разі загрози життю матері. Якщо закон все-таки буде ухвалено на федеральному рівні, він вступить у протиріччя з біль-шістю законів штатів, котрі забо-роняють аборт лише після 26-го тижня вагітності, коли плід стає життєспроможним.

За даними американської неко-мерційної організації Guttmacher Institute, у 2009 році в США 1,3 від-сотка всіх абортів (1,2 мільйона) було зроблено після 22 тижнів піс-ля зачаття.

ЖІНКИ ВОЮВАТИМУТЬ НА ПЕРЕДОВІЙ

Представники військового ке-рівництва США оголосили, що

через три роки жінки зможуть за-ймати ключові посади в бойових підрозділах збройних сил країни, які раніше були для них недоступ-ні. Представники всіх чотирьох видів збройних сил США зібра-лися 19 червня в Пентагоні, щоб оголосити про плани скасування правил, які забороняють жінкам займати понад 200 тисяч військо-вих посад. Високопоставлений представник Пентагону Джулі-ет Бейлер, яка була присутня на засіданні, назвала цю нараду історичною подією. За її слова-ми, мета Пентагону – зробити все можливе, щоб виконанням військової місії США займалися найбільш підготовлені для цього люди, незалежно від їхньої ста-ті. За словами генерала Беннета Соколика, культурні, соціальні та поведінкові аспекти можуть ви-явитися більш серйозними пере-шкодами, ніж вимоги до фізичної підготовки для жінок, бажаючих вступити на службу в спецпідроз-діли. Він заявив, що ключовою якістю учасників сучасних спеці-альних операцій є інтелект. Епоха Рембо в армії закінчилася, сказав генерал, маючи на увазі відомо-го американського військового горея в серії кінофільмів, який, головним чином, використовує брутальну силу.

Американські жінки вже кілька років беруть участь в бойових опе-раціях і сотні військовиків-жінок загинули на полі бою. Однак вони не могли займати ключові посади в деяких сферах, в тому числі під час спецоперацій і в піхоті.

УКРАЇНА: МІЖ ДЕМОКРАТІЄЮ І АВТОРИТАРИЗМОМ

Україна залишається в числі частково вільних країн і вхо-

дить у категорію режимів-гібридів, що означає, що вона знаходиться між демократією і авторитариз-мом. Про це свідчать дані звіту

(Nations in Transit 2013), оприлюд-неного американською право-захисною організацією «Дім Сво-боди» (Freedom House) про стан демократії в країнах перехідного періоду. Звіт є щорічним всебіч-ним порівняльним дослідженням стану справ у 29 посткомуністич-них країнах Європи та Євразії. У своїх дослідженнях «Дім Сво-боди» застосовує сім показників: виборчий процес; громадянське суспільство; незалежність преси; демократичне управління на на-ціональному рівні; демократичне управління на місцевому рівні; система правосуддя; рівень коруп-ції. Рейтинг вимірюється за семи-бальною шкалою, де «1» – найкра-щий показник, «7» – найгірший. Загальний рейтинг нинішнього стану демократії в Україні стано-вить 4,86 бала. При цьому експер-ти Freedom House наголошують, що Україна залишається однією з найкорумпованіших країн світу, де система судочинства повністю контролюється виконавчою вла-дою.

КОНКУРС «МІС США»

ВИГРАЛА КРАСУНЯ З КОНЕКТИКУТУ

Переможницею щорічного кон-курсу на звання «Міс США»

стала представниця від штату Конектикут. Фінальний етап зма-гання відбувся ввечері 16 червня у Лас-Вегасі.

«Міс США-2013» було визна-но 25-річну красуню Ерін Бреді з містечка Саут Гластонбері (штат Конектикут).

Щаслива переможниця, окрім корони, отримала також ключі від помешкання в Мангетені, а також запрошення здійснити поїздку країною, під час якої вона підви-щуватиме рівень інформованості американських жінок про рак гру-дей та яєчників. Ерін Бреді дістала також право представляти США на конкурсі «Міс Всесвіту», котрий відбудеться через півроку.

Минулого року його перемож-ницею стала американка Олівія Калпо.

За повідомленнями світових та американських

інформаційних агенцій

25 (234), Червень 20, 201312

25 (234), Червень 20, 2013 13

25 (234), Червень 20, 201314

Настало літо! Не пропустіть найкращий шанс інвестувати гроші!

25 (234), Червень 20, 2013 15

У ГРОМАДІ

УКРАЇНА У ВАШИНГТОНІ7 червня в посольстві України в США відбулася зустріч посла Олександра

Моцика з президентом Фундації «Україна-США» Надією Макконнел

У ході зустрічі йшлося про під-готовку до третьої щорічної

міжнародної конференції «Укра-їна у Вашингтоні», яка відбудеть-ся в грудні нинішнього року.

Цьогорічна конференція втре-тє збере у столиці Сполучених Штатів урядовців, експертів, представників бізнесу та грома-дянського суспільства, які об-говорюватимуть поточний стан і перспективи розвитку україн-сько-американської стратегічної співпраці у політичній, економіч-ній та культурній сферах. Осно-

вними питаннями цьогорічної конференції буде співпраця між Україною та США у таких галузях, як енергетика, високі технології та сільське господарство. Крім того, передбачається, що, як і в

минулі роки, на конференції пре-зентуватимуться американській публіці кращі здобутки україн-ської культури.

Прес-служба посольства України в США

ПРОЩАВАЙ, ШКОЛО!8 червня в школі українознавства при осередку СУМ у Нью-Йорку

відбулося свято останнього дзвінка

Усі раділи цьому довгоочіку-ваному дню – настанню літ-

ніх канікул: три місяці волі від дисципліни, ранніх пробуджень, підручників, контрольних, на три довгих місяці можна забути про парти, вчителів, зубріння...Од-нак для вісьмох вихованців на-шої школи закінчення шкільного року пов’язане не лише з радіс-тю, але й легким смутком. Це ті, хто цього року отримав дипломи та свідоцтва про закінчення на-вчання в школі українознавства: Світлана Микулинська, Христи-

на Мельник, Дана Курилик, Ка-терина Чарторийська, Максим Когень, Андрій Кілий, Зоряна Зарицька, Христина Бах. Для них останній дзвінок – це й точка нового відліку, бо попереду – ви-пробування на стежках доросло-го життя.

Відтак, останній акорд шкіль-ного року був по-академічному урочистий й по-родинному теплим та сентиментальним. Слова привітання від голови Шкільної ради при УККА Євгена Федоренка та від себе особис-то виголосила представниця Шкільної ради Маруся Решіт-ник, вручивши випускникам по-дарунок – книгу про творчість Лесі Українки, написану Павли-ною Андрійчук-Данчук, її мамаю, колишньою багатолітньою до-ректоркою школи.

Ведучі свята – Кіра Лозинська, Максим Лозинський, Наталя Гриців, Богдан Гриців, директор-ка школи Ірина Чуян та всі учні допомогли дванадцятикласни-кам пригадати їхні дні навчання, сходинка за сходинкою, день за днем, рік за роком: від садочку – до першого класу, від дитинства – до юності. Власне, в кожного, хто має стосунок до Сумівської (як часно називають нашу школу) школи українознавства, знай-шовся гарний дарунок для цього-річних випускників. Вихованці са-

дочка – наші найменші «Гусенята» (вихователь – Марійка Мельник) показали сценку «В автобусі», де комічно зобразили щосуботній шлях до школи. Першокласники (вчителька Люба Витвицька) по-обіцяли в усьому доброму бути схожими на своїх старших друзів, аби через одинадцять років гід-но зайняти їхнє місце, й на про-щання пов’язали випускникам букетики квітів та дзвіночки. Учні англомовного (вчителька Ольга Медицька), третього (вчителька Віра Гогільчин) та шостого кла-сів (вчителька Марія Лисецька) привітали випускників віршами. Семикласники (вчителька Зо-ряна Матійчик) розвеселили гу-моресками, в яких показали, як теперішні випускники пустували впродовж свого шкільного жит-тя. Десятикласники (вчитель Ігор

Николюк) присвятили головним винуватцям свята пісню.

Випускники ж, у свою чергу, подарували квіти та подякува-ли вчителям – тим, хто запалив у їхніх серцях багаття любові до знань, хто ділився з ними своїм досвідом, мудрістю, душевним теплом. Щирими словами любові та спеціальними «Подяками» при-вітали вони й своїх батьків – най-відданіших і найкращих друзів.

З привітаннями та побажання-ми для цьогорічних випускників ви-ступили вчителі випускного класу

Софія Вінеряну та Віктор Курилик, голова осередку СУМ імені ген-хор. Тараса Чупринки в Нью-Йорку, представниця управи Пласту Даня Лавро, голова Батьківського комі-тету школи Ярослав Мельник.

Наостанок випускникам вру-чили пам’ятні подарунки, ви-готовлені руками учнів школи – футболки з написами привітань та побажань.

Напевне, немає на світі людини, яка не запам’ятала б свій остан-ній шкільний дзвінок на все життя, адже це не тільки гарне свято, а й щемна мить прощання з одноклас-никами, вчителями, дитинством. Нехай же щасливою й благосло-венною буде доросла життєва до-рога для наших випускників! Ірина Чуян, директор Школи українознавства СУМ у Нью-

Йорку

ДОБРІ САМАРИТЯНИ З БАВНД-БРУКУ

Місія Української православної церкви в США побувала на Кіровоградщині

Не перший рік Українська пра-вославна церква в США з го-

ловним осідком у Бавнд-Бруку опікується в Україні немічними, хворими, сиротами, бездомними – сотнями й сотнями скривджених і обтяжених долею й обставинами людей. Минулого тижня з Києва повернулася чергова християн-ська місія – College Age Mission Team of Students of the Church, до якої входили піддиякони Юрій Ан-дрейко, Адріан Мазур, студенти коледжів – Тейлор Гладиш, Кейт-лин Зімерман, Ірина Онуфрій, Пол Міцевич, Кристофер Макнолті, Елісон Сейлер, Світлана Лимар, Леся Маглай, Анна Пасакас ра-зом з духовним наставником місії владикою Данилом, а також спів-головою місії Ольгою Кофей та пані-маткою Іванною Вронською, дорадницею місії. «Добрі самари-тяни» провели в Україні два тижні.

3 червня 14 членів цієї місії прибули до Знам’янки, що на Кі-ровоградщині, щоб провідати й заоопікуватися 125 дітьми віком від 4 до 32 років, які перебувають в сиротинці для дітей з фізичними та ментальними вадами, якими УПЦ в США опікується вже понад 15 років. Разом з ними прибуло й 25 велетенських ящиків гумані-тарної допомоги, спонсорованої Українською православною церк-вою в США.

За словами Тетяни Валко, ди-ректорки Знам’янського сиротинця, завдяки гуманітарній допомозі Укра-їнської православної церкви в США, особливо спеціальному устаткуван-ню, діти мають можливість рухати-ся й бачити світ. Їм допомагають 15 вчителів-реабілітологів, які прийшли сюди працювати також з допомогою УПЦ в США.

Радості українських дітей не було меж: разом з американськи-ми гостями вони молилися, бави-лися, малювали, прогулювалися, купували в місцевих крамницях одяг, взуття, забавки Таке свято трапляється нечасто, адже діти не можуть це робити самостійно, бо прикуті до інвалідних візків та ліжок, а люди, які дбають про них, не мають достатньо коштів, аби влаштувати обділеним долею ді-тям свято. Цього року американ-ські гості зробили їм особливий дарунок – організували поїздку до Кіровоградського лялькового теа-тру та обласного парку розваг.

Завдяки особливій пожертві парафії Української православної церкви в Алентауні (штат Пенсиль-ванія) християнська місія мала можливість також придбати понад 170 кілограмів м’яса для харчу-вання мешканців Знам’янського сиротинця.

У відповідь господарі прагну-ли бодай чимось винагородити й віддячити своїм добродіям, отож мелодії концерту, підготовленого дітьми сиротинця разом з їхніми вихователями, здатні були роз-топити найжорстокіше серце на світі.

«Це великий небесний дарунок для нас – мати нагоду допомога-ти цим дітям, – ділиться своїми враженнями від поїздки владика Данило. – Мати можливість ска-зати кожному з них: «Божа лас-ка прийде й до тебе, Бог любить тебе й ми любимо тебе також». Сказати це й оточити цих діточок любов’ю...»

Прес-служба Української православної церкви

в США Бавнд-Брук (штат Нью-Джерзі)

Владика Данило з одним із вихованців сиротинця

Для вихованців Знам’янського сиротинця зустріч з їхніми американськими добродіями – це завжди свято

Фото на згадку – випускники, учні й учителі школи

25 (234), Червень 20, 201316

ЛЮДИ І ДОЛІ

Уперше я побачила цих двох гарних людей вже далеко

немолодого віку в храмі Свя-того Патрика років два тому в поминальний день жертв Го-лодомору. Вдивляючись у їхні обличчя й поставу, майже не було сумнівів, що переді мною нащадки дворянського, геть-манського чи іншого славного українського роду – стільки в них було шляхетності й вну-трішньої краси.

Підтримуючи одне одно-го під руку, вони стояли серед тих, хто пережив страхітливе лихоліття Голодомору 1932-1933 років, перед вівтарем, стискуючи в руках поминальні свічки.

– Це у нас сьогодні панські руки, а насправді – вони суціль у мозолях, – скаже мені, усмі-хаючись, потім пан Северин, коли випаде нагода познайо-митися з цим подружжям по-ближче.

– А душа – у шрамах? – ви-рвалося в мене.

– А душа – у шрамах,– скрушно похитає головою пан Северин, і я відчую, що думкою полине він у цю мить у далеку-далеку пору своєї юності.

...Минулої неділі ми сиділи в святковій залі церкви Свя-тої Трійці, що на Брум-стріт у Нижньому Мангетені, й поки численні гості пригощалися й забавлялися, я пробувала до-торкнутися до долі цих диво-вижних людей – Надії й Олек-сандра Северинів, які прожили в парі цілих 70 літ. Саме дотор-кнутися, бо життя людей, що прожили на білому світі дев’ять деcятків років (пані Наді – 88 років, панові Олександру – 91) вартує не газетної публікації, а цілих романів чи кіносеріалів. Бо прожили вони своє життя не на Маямі-біч чи Беверлі-гілз, а пройшовши крізь жорна сиріт-ства, злигоднів, голодоморів, репресій, війни...

– Озираючись назад, я вам так скажу: ми, напевне, мали більше щастя, ніж розуму, – каже пан Северин, немов від-криваючи переді мною головну таємницю свого життя. – Було багато щастя побратися в най-кращу пору року – навесні, в травні, але небагато розуму, бо сталося це посеред війни, в 1943 році.

– Ми ходили до однієї школи в Краматорську, на Донеччині. Надя була відмінниця, одна з кращих учениць школи, а я, хоч і вчився також добре, – най-більший бешкетник у школі, – широко, по-молодечому усмі-хається пан Олександр.

– Наші батьки були тричі ку-мами, – додає пані Надя...

Тим часом до нашого столу протискується моложава жі-ночка з гігантським кошиком вишневих троянд...

– Ой, Любонько,– кидається до незнайомки пан Северин й на його очі навертаються сльози. – Це ж моя родина, з Краматорська, тепер, правда, з Нью-Джерзі. Як вона нас зна-йшла в Америці, не знаю. По-дзвонила, каже, що родина, я їй по телефону цілий іспит вла-штував... Вона виглядає точні-сінько, як моя мама.

– Її дід нас сватав, – додає пані Надя. – Тата вже не було, то він нам за посадженого батька був...

Батька Олександра Севери-на Петра Олексійовича забра-ли холодного листопадового дня 1937 року. Куди, за що? З роками на ці запитання не змогли відповісти навіть його кати. Можливо, за неледачі руки – бо саме збудував нову хату. Можливо, за вдачу – бо не вмів лукавити. Можливо,

за людяність – бо мав щедру душу. Можливо, за любов до України – бо ніколи не цурався свого роду-племені.

«Чорний воронок» шугав від села до села й з їхньої рідної Семенівки, де не набралося б і 200 дворів, тільки за одну

осінь вивіз у безвість, назустріч смерті 26 чоловіків, переважно хазяїв, багатодітних батьків. Петро Олексійович Северин, напевне, відчував, що надхо-дить і його пора – в день аре-шту, одержавши «повєстку» явитися в пашпортний стіл

Краматорська, пішов з хати, не взявши навіть хліба на дорогу. У його сина до сьогодні стоїть перед очима та картинка: бать-ко, взявшись за клямку щойно збудованої хати, якимось чу-жим, не своїм голосом, замість прощання промовив до мами і трьох синів: «Не забувайте, може, буде як, то пишіть...» І пішов... Щоб більше ніколи не повернутись. За кілька днів арештували й маму, але за де-який час відпустили.

Батько ж «нагадав» про себе тільки в червні 1962 року ску-пим листом-довідкою з Доне-цького обласного суду: «Дово-дим до вашего сведения, что дело по обвинению Северина Петра Алексеевича, 1898 года рождения, до ареста работал в колхозе им. Дзержинского, пересмотрено. Постановле-нием президиума Донецкого обласного суда от 24 ноября 1960 года постановление от 26 ноября 1937 года отменено и дело производством прекра-щено за отсутствием состава преступления. Северин П.А. реабилитирован...»

Оце і все. Так радянська вла-да визнавала свої злочини. Ні, бодай, вибачте, ні пробачте. Був чоловік – і нема. Був батько – і ніколи його вже не буде. Бо життя таких, як він, сотень його земляків і мільйонів українців, в СРСР не варте було навіть па-перового аркушика, на якому чиновники строчили й відси-лали нещасним родинам після смерті тирана Сталіна повідо-млення про «реабілітацію».

Для молодого Олександра щастя було це розуміти і він зрозумів ще в 1938-му, коли його, хлопчака, посеред ночі викликали в «сєльсовєт» і в «прісутствії» уповноважено-го НКВД й директора школи зобов’язували брати приклад з Павліка Морозова, тобто стати сексотом, донощиком, стукачем, прислужником зло-чинного режиму – «закладати» матір, брата, сусідів. А коли він таким не став, пригрозили від-правити туди, куди відправили батька. Але він не став «Павлі-ком Морозовим» ані в 38-му, ані в 45-му, ніколи.

У перші роки війни Олек-сандра Северина, як сина «ворога народу», на фронт не взяли, а з 1942-го він вже співпрацював з українським підпіллям. Хрещений батько, розвідник Червоної армії, ді-знавшись про це, сказав пря-мо: «Тобі світить або СМЕРШ або смерть...» Що, зрештою, одне й те саме, хоча Олек-сандр знав це й без нього. Щастя було зрозуміти це вчасно – раніше, ніж пізно.

Вихід – пробиратися на Захід.Краматорськ – Запоріж жя – Хер-сонщина – Нова Оде са – Бесара-бія – Угорщина – Чехословаччина – Польща – Німеччина... Пішки, кінь ми, потягом...

Удвох з дружиною, точніше – утрьох, бо подружжя вже че-кало дитину – старша донька Галя, якій суджено буде наро-дитися під небом війни, була вже «в дорозі». А коли Галинка народиться, мати зніме з себе

БЛАГОДАТНЕ ВЕСІЛЛЯМинулої неділі Надія і Олександр Северини відсвяткували в Українській православній церкві

Святої Трійці в Нью-Йорку 70 літ свого подружнього життя

Грамота вдячності за відданість і вірність

70 років разом!

25 (234), Червень 20, 2013 17останню сорочку – на пелюш-ки, щоб бодай якось захистити свою дитинку від того жорсто-кого світу, в якому їм випало жити.

– Пригадується Великдень 1945 року, – знову розповідає пані Надя. – Ми три дні нічо-го не їли, знесилились зовсім – як присядеш, то вже встати несила, але знаємо, що над-ходить Паска. Брат чоловіка Микола десь роздобув кілька жменьок борошна, я знайшла якийсь струмок, набрала води, Олександр приніс якусь бляшанку й тільки Богові відо-мо як, але ми спекли малень-ку пасочку й відсвяткували Великдень по-християнськи, як споконвіку годилося у нас, українців.

– У нашому житті було бага-то несподіванок, які інакше, як небесним заступництвом не пояснити, – підтримує нашу розмову пан Северин. – При-гадую, як уже в Німеччині ми розговорилися з одним аме-риканцем. Він запитав нас тоді, чи зазнали коли-небудь від американців авіаційних ударів. Кажу, так – 14 березня 1945 року в Цинамінде. Це таке курортне німецьке містечко, в якому страшно ненавиділи фашизм. Він нічого не відповів, а наступного дня приходить і приносить з собою щоденник, каже, так, 14 березня 1945 року ми бомбардували те міс-то.

Тієї розмови могло б не бути, але так захотів Господь – вони дивом вціліли. Олександр встиг вискочити з будівлі, яка за мить перетворилася на купу сміття й стала братською мо-гилою для тих, хто шукав там прихистку. Надя ж перечікува-ла бомбардування в іншому бункері, в нього також вцілила бомба, але чиясь невидима рука з усієї сили жбурнула її в розщелину поміж підлогою та стіною й вона таким чином врятувалася. Скільки разів упродовж життя вони відчува-ли над собою ту заступницьку руку!

– Одна з найстрашніших епопей нашого життя – коли ми на каністрах «форсували» Ельбу, – згадує пан Северин. – Фронт наближався до За-хідної Німеччини й совіти ось-ось мали зайняти територію, на якій ми опинилися. Вибір невеликий – або Сибір, або смерть, або спробувати вижи-ти всім смертям на зло. Отож, ми нав’язали порожніх ка-ністр, зробили пліт і вирішили таким чином перебратися на протилежний берег ріки. Пліт просів, над головою свистять німецькі кулі, зрештою течія віднесла нас на болота. Але живих! Там ми й переховува-лися. Щоб не потонути в тих плавнях, рвали очерет й мос-тили подушки, щоб втримати-ся на болоті й іти далі.

Світ, навіть просякнутий по-рохом, кров’ю й смертями, не без добрих людей. Одна добра українсько-німецька родина довідалася, що в плавнях пе-реховуються втікачі, й присла-ла до них свого сина з хлібом і молоком. Ту доброту вони пам’ятають до сьогодні.

– Нам взагалі щастило на добрих людей, – каже пан Се-верин. – Надю полюбила одна німкеня-вдова, в якої вона пра-цювала. Коли стало зрозуміло, що німці програють війну, вона сказала, що, якщо з нею щось трапиться, то все її майно на-лежатиме нам. А коли над нами нависла загроза репатріації «на родіну», вона дала нам адресу свого брата в Гамбурзі, який мав би нам дати прихисток.

Але на обрії тим часом за-жевріла надія. Северини про-чули, що в англійській зоні організовують табори для бі-женців, серед яких є чимало й українців. Так та сама доро-га війни, на якій було «більше щастя, ніж розуму», привела Северинів до німецького міс-та Гайденав, де вони відразу ж включилися в активне укра-їнське громадське й церковне життя. В 1949 році прибули до Америки й жили спочатку на 145-й вулиці в Мангетені,

а останні 45 років – у Рівер-дейлі, що в нью-йоркському Бронксі. Разом народили й виховали двох доньок, доче-калися трьох онуків та двох правнуків.

Тяжко працювали, заробля-ючи попервах по 65 центів на годину, але не нарікали.

Будь-яку працю, яку я робив, я любив, хоч упродовж усього життя мав справу з холодною обробкою металу, – розпові-дає пан Северин. – Працював на фабриці, де робили машини для виготовлення морозива, але найдовше, 25 років, в ком-панії Farberwarе, яку знає кож-на добра господиня, бо вона спеціалізується на виговленні кухонного посуду.

Відданість – це, напевне, найвизначальніша риса Надії й Олександра Северинів. Все життя вони були й залишають-ся відданими одне одному, Україні, своїй вірі, своєму на-родові, своєму звичаю й своїй церкві (патріарх УАПЦ Філарет нагородив Олександра Севе-рина орденом Святого рівноа-постольного князя Володими-ра «За заслуги перед помісною Українською православною церквою та побожним україн-ським народом») – Українській православній церкві Святої трійці, з якою пов’язане майже все їхнє американське життя – тут хрестили вони своїх дітей, тут святкували всі найурочис-тіші родинні події, тут мину-лої неділі настоятель храму отець Тодор Мазур привітав їх з 70-літтям шлюбу, благосло-вивши на подальше щасливе життя й вручивши «Грамоту вдячності».

Саме тому, напевне, мину-лої неділі на святкуванні цього унікального ювілею парафіяни й гості поряд з червоними тро-яндами любові дарували їм й білі троянди вірності, відданос-ті й душевної чистоти. Якості, які в наші часи стали майже ра-ритетними.

На святі було багато теплих побажань, пісень, віршів, да-рунків. Був коровай, сльози ра-дості і, звичайно ж, весільний вальс...

Спробувала випитати в мо-лодят «формулу подружнього 70-літнього щастя».

Пан Олександр: «Я – жит-тєлюб, не курю, майже не п’ю, люблю добрий гумор і приєм-не товариство...» Пані Надя: «Мабуть, найголовніше – це поважати один одного, любити людей і не гнівити Бога...»

У народі таке весілля – 70 років подружнього життя – на-зивають благодатним. Бо про-жити разом стільки років – це велика благодать, послана найдостойнішим з неба. А як на мене, гарні, щасливі по-дружні пари схожі на благодат-ний вогонь, який зігріває сер-ця, освітлює дорогу, ніколи не обпікає шкіру, але з’являється лише раз на рік і лише в одному місці – на Великдень у Єруса-лимському храмі Воскресіння Господнього...

Катерина Кіндрась

Вітання молодятам від наймолодших парафіян

Весільний вальс

У родинному колі

25 (234), Червень 20, 201318

СВЯТИНІ

Той, хто не бачив Єрусали-му, не бачив нічого. Кожний

християнин бодай раз у житті повинен побувати у цьому ве-ликому місті, з яким пов’язана вся історія людства. І не тільки. Зі Святим містом пов’язана іс-торія взаємин людства з на-шим Творцем.

Можна безкінечно дов-го розповідати про пам’ятки Єрусалиму, але напередодні великого свята Святої Трійці хочеться розповісти про міс-це, безпосередньо пов’язане зі сходженням духу Святого на апостолів та Пресвятую Богородицю, після чого вони почали розмовляти іншими мовами.

Свято Трійці свою назву отримало на честь сходжен-ня Святого Духа на апостолів, яке їм обіцяв Ісус Христос пе-ред своїм Вознесінням на не-беса. Таким чином, це свято нагадує про Святу Трійцю, три відомі прояви, лики (іпоста-сі) Всевишнього – Бога-От-ця, Бога-Сина і Бога-Святого Духа.

Ось як описує цю подію Бі-блія: «Коли ж почався день П’ятдесятниці, всі вони зна-

ходилися разом. І раптом счинився шум з неба, ніби буря раптова зірвалася, і на-повнила весь той дім, де вони перебували. І з’явилися язики поділені, немов вогненні, та й на кожному з них по одному осіли».

Саме зі сходження Святого Духа на апостолів починаєть-ся історія створення вселен-ської апостольської Церкви, від якої ведуть своє похо-дження всі сучасні християн-ські громади на нашій плане-ті. Цього дня у православних храмах виконується одна з найурочистіших та найвелич-ніших служб у році: підлогу храму встеляють свіжоско-шеною травою й чар-зіллям, ікони прикрашають гілками й клечанням. Наступного дня, у понеділок, святкують День Святого Духа.

У католицькій церкві свято Трійці відзначають наступної не-ділі після свята П’ятдесятниці, коли святкують сходження Свя-того Духа на апостолів. Це свято відзначає також більшість про-тестантів.

Свято П’ятдесятниці почали широко відзначати з IV століт-тя, після прийняття церквою догмата про Трійцю – визна-ння існування єдиного Бога з одночасним визнанням трьох його проявів (ликів, іпоста-сей): «Ідіть, навчайте всі на-роди, хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Духа Святого»,– так наставляв своїх учнів Хрис-тос невдовзі після свого Во-скресіння. Згідно зі Святим Письмом, у день єврейського свята Шавуот – П›ятдесятниці зійшов на апостолів з неба Дух Святий і пішли вони поміж на-роди, «говорячи іншими мова-ми, як Дух їм провіщав».

Перебуваючи в Єрусалимі, я найперше вирішив відвідати будівлю, яка має для людства воістину сакральний сенс. Бо саме тут зійшов на апостолів Дух Святий і саме тут Христос востаннє вечеряв зі своїми учнями перед тим, як виру-шити в свою останню страд-ницьку путь на Голгофу, аби перемогти смерть і врятувати людство.

Ця будівля відома в усьо-му світі під назвою Сенаку-лум (лат. Coenaculum), а нам, українцям, як Сіонська світ-лиця. Саме в ній відбувалися Таємна вечеря та сходження Святого Духа на апостолів.

Сіонська світлиця була міс-цем, де перебували апосто-ли в Єрусалимі, а також пер-шою християнською церквою.

Саме в ній сталися явлення Христа учням після Воскресін-ня і саме тут відбулося перше зібрання учнів Христових піс-ля його Вознесіння.

Сіонська світлиця розта-шована на вершині гори Сіон, поза стінами Старого міста, неподалік від Сіонської бра-ми. За минулі століття вона

неодноразово руйнувалася й відбудовувалася. Нинішнє приміщення Сіонської світлиці зведено хрестоносцями у XII столітті. Раніше на цьому місці була церква, зведена Святою рівноапостольною Оленою в IV столітті, згодом зруйнова-на. До XVI століття Сіонська світлиця знаходилась у во-лодінні францисканців, потім була перетворена на мечеть. У світлиці є дві каплиці, роз-ташовані одна над іншою. Власне світлицею є другий поверх будівлі, на першому ж знаходиться гробниця царя Давида та синагога. Від се-редньовічних будівель збере-глося кілька колон і склепіння із зображенням пасхального ягняти. Сама Сіонська світли-ця сьогодні не належить жод-ній з церков і знаходиться під захистом ізраїльського уряду,

вхід для всіх відвідувачів віль-ний і безкоштовний.

З огляду на те, що Сіонська світлиця неодноразово руйну-валася й перебудовувалася, можна подумати, що її цінність умовна. Однак це не так. Під-мурок, на якому її було збудо-вано, дійшов до наших днів. Але й це не головне. Головне – це Святий дух, який ширяє тут і донині. Кожний, хто заходить у світлицю, відразу ж відчує це серцем і душею. Якась неви-дима сила раптом наповнює вас непояснюваною радістю, і всі невеселі думи, пережи-вання, проблеми миттю від-ступають геть, поступаючись місцем цій радості. Й варто ві-дійти від світлиці на кілька со-тень метрів, як ця дивовижна радість залишає вас.

Неподалік від Сіонської світлиці знаходиться ще одна святиня – храм Успення Пре-святої Богородиці. За пере-казами, тут, у апостола Іоана Богослова, жила й відійшла у Царство Небесне Пресвята Богородиця. Першу візантій-ську базиліку на цьому місці було зведено в 415 році за ча-сів єрусалимського єпископа Іоана ІІ. Її назвали Святий Сіон й присвятили Таємній вечері й сходженню Духу Святого на апостолів в П’ятдесятницю. Але під час нашестя персів цей храм було зруйновано. Невдо-взі його відбудували, але 966 року знову зруйнували. Хрес-тоносці відновили його на по-чатку ХІІ сторіччя й назвали Sancta Maria in Monte Sion. Од-нак у 1200 році мусульмани-сарацини знову знищили його до щенту. І тільки на початку ХХ сторіччя його відбудували німецькі католики, назвав-ши Dormitio Mariae, храмом Успення Пресвятої Богоро-диці. Тут встановили крипту з каменем, на якому Матір Божа померла.

У крипті розташована скульптура Богородиці. На ку-полі балдахину, який покриває скульптуру, зображено Ісуса Христа. А на медальйонах, які оточують купол, – шість ста-розаповітних жіночих обра-зів. Священний одр оточують шість вівтарів, який подару-вали храму Австрія, Бразилія, Берег Слонової Кістки, Угор-щина, Венесуела й США.

Відвідавши храм Успення Пресвятої Богородиці, я зно-ву повернувся до Сіонської світлиці, аби ще раз відчути приплив невимовної радості. І сталося диво: я знову відчув цей приплив. Хоч цього разу я вже точно знав, від чого ра-діють моє серце і душа. Бо я став одним з мільйонів щас-ливчиків, яким поталанило не тільки побувати на Святій землі, а й стояти із заплю-щеними очима посеред Сі-онської світлиці – місці, де колись зійшов на апостолів і Пресвяту Богородицю Дух Святий.

Андрій ГуринСпеціально

для «Нової газети»

ТАМ, ДЕ ЗIЙШОВ ДУХ СВЯТИЙ

Ель Греко. Зішестя Святого Духа на апостолів та Богородицю. 1600 р.

Сіонська світлиця сьогодні

25 (234), Червень 20, 2013 19

Дзеркало ТРІЙЦЯНаївна віра і сліпа надія, Та ще любов з пораненим крилом. Як може наша Трійця протидіять Шаленим ратям сумнівів зі злом.

Але поглянь: бузково-світанкові Ці сутінки, ці сумніви вляглись До ніг надії, віри та любові - І світло знову з’явиться колись...

Вікторія Климентовська

До Мюнхена в нас особливий сантимент, бо це місто на-

шої другої студентської юності. В 1995-1996-ті роки, навчаючись в Українському вільному університе-ті (УВУ), нам поталанило провести тут два літа. На заздрість усім ко-легам (лекції, іспити, наукові праці до уваги не бралися), головне, два спекотних літа не на київському розпеченому асфальті, майже при повному безгрошів’ї (бо тодішніх 35-50 доларів зарплати ледь ви-стачало на тиждень життя), а в цен-трі західноєвропейської цивілізації, на повному утриманні (тепер ми знаємо, кому потрібно завдячува-ти – щедрій Фундації УВУ в Нью-Йорку), звідки рукою подати й до Парижу, й до Відня, й до Праги. А запропонувала нам таку неймо-вірну розкіш пані Слава Стецько, з якою ми тоді активно співпрацюва-ли як журналісти й приятелювали на суто «людському» рівні. Влас-не, того першого літа вона нас у Мюнхені зустріла своїм автом і ми побачили її в зовсім іншому світлі – західноєвропейському: модер-ну (сама водить автомобіль і п’є пиво), гуморну й у побутовому сен-сі дещо беззахисну. Західна Євро-па їй пасувала, тут вона почувалася вдома, хоча завжди наголошувала, що вдома вона лише в Україні.

Пригадується, як перетнувши міст через широку, бурхливу, але мілководну річку, й повернувши праворуч, за якихось півблока пані Слава загальмувала й голосно ви-дихнула, немов оголосила кінцеву зупинку: «Цеппелін-штрассе. Ось, ми й приїхали...»

– Як-як? – майже вигукнули ми, всі четверо пасажирів. – Цеппелін-штрассе?!

– Цеппелін-штрассе, – тихо по-вторила вона.

Для неї ця назва давно стала звичною, майже буденною, для нас же – рівнозначною тому, якби машина часу раптом перенесла нас на півстоліття назад. З 1954 року тут, на Цеппелін-штрасе, 67, містилася головна «бандерівська штаб-квартира». 15 жовтня 1959 року саме звідси востаннє вийшов Штефан Попель, він же Степан Бандера. Дорогою додому, на про-хання дружини, він мав ще заїхати своїм стареньким синім «Опелем» на базар й купити помідори...

Стоїмо перед п’ятиповерховим будинком № 7 на Кройтмайр-штрассе. Колись тут була пошто-ва скринька з написом «Штефан Попель» – тут мешкав Степан Бандера з родиною. 15 жовтня

1959 року на порозі цього будин-ку він був убитий. Коли його, за-кривавленого, знайшли сусіди, чоловік, відомий як Штефан По-пель, був іще живий. Помер він на шляху до шпиталю, за заключен-ням лікарів, «від перелому осно-ви черепа внаслідок падіння». Андрій Куцан, зять Степана Банде-ри, чоловік його доньки Наталки, скромний, мовчазний, невисокого зросту, з яким ми познайомилися тоді в Мюнхені, згадував: «Перед тим, як загинути, Степан встиг подивитися у вічі своєму вбивці. А той, чекаючи, поки приречений зачинить двері, нахилився і зро-бив вигляд, ніби поправляє шну-рок. Шнурок, якого на черевику насправді не було. До того ж «по-правляв» взуття тією рукою, в якій тримав (як і під час убивства Ре-бета) загорнуту в газету спеціаль-ну зброю. Коли агент підійшов до нього, в лівій руці, під якою була кобура з револьвером (лідер ОУН був шульгою), Бандера все ще тримав ключ. Обмінявшись незна-

чущими фразами, двоє чоловіків поглянули один на одного. Молод-ший різко підняв руку й розрядив обидві ампули з отрутою в обличчя старшого. Відтак стрімко вийшов з будинку, але встиг зауважити одну деталь: коли Степан Бандера від-сахнувся і впав, з пакета висипали-ся й покотилися по підлозі червоні помідори...» Потім на суді вбивця

Степана Бандери Богдан Сташин-ський чомусь постійно наголошу-ватиме, що помідори були черво-ними, помідори були червоними, помідори були червоними...

20 жовтня 1959 року Степан Бандера знайшов свій останній прихисток на мюнхенському цвин-тарі «Вальдфрідгоф». Його вбивця, агент НКВД 28-літній Богдан Ста-

шинський, уродженець села Бор-щовичі на Львівщині, під впливом німкені Ангели Поль, яку кохав, сам зізнався західнонімецькому су-дочинству у вбивстві двох лідерів українського національного руху – Степана Бандери та Лева Ребета. Після гучного судового процесу він отримав вісім років ув’язнення, з яких відсидів лише чотири, й зник.

За чутками, Сташинському допо-могли зробити пластичну опера-цію, докорінно змінити зовнішність й виїхати або до США, або до Пів-денної Африки.

Отож, посеред тієї історії, майже невідомої тоді загалу в материковій Україні, в тому «бан-дерівському кублі» на Цеппелін-штрассе, 67, у напівпідвальному приміщенні, де була донедавна друкарня, нам, чотирьом студен-там УВУ (крім нас, Сергієві Квіту, теперішньому ректорові Києво-Могилянської академії, й Олегові Багану, теперішньому професо-рові Дрогобицького педагогічного університету), випало кілька міся-ців жити.

День розпочинався з ранкової пробіжки берегом Ізара й купан-ням у його крижаних водах. Кри-жаних у буквальному сенсі, бо Ізар навіть влітку наповнений водами талих гірських льодовиків. Знаючи нашу ранкову звичку, дехто з про-фесорів УВУ замість привітання, не без іронічного підтексту, роз-починав лекцію запитанням: « І як сьогодні вода в Ізарі?»

Вечір, найчастіше закінчував-ся на Марієнпляц, центральному майдані Мюнхена, де можна було, замовивши кухоль доброго бавар-ського пива, просидіти в зручному плетеному кріслі до опівночі, вслу-хаючись і вдивляючись у чудер-нацький годиник на Старій ратуші,

25 (234), Червень 20, 201320

ДОВКОЛА СВІТУ

Наша довідка: Мюнхен – місто на річці Ізар на півдні Німеччини, столиця федеральної землі Баварія та адміні-стративного округу Верхня Баварія. Третє, після Берліна та Гамбурга, місто Німеччини.

Засноване в 1158 році. Загальна площа – 310,43 кв. км. Населення – майже 1,5 млн.осіб. Назва міста походить від давньоверхньонімецького «Munichen», що означає «в ченців». Славиться своїми пивоварними традиціями: у місті знаходяться шість великих браварень, які постачають пивом відомий на весь світ Октоберфест – свято пива, яке щорічно відбувається наприкінці вересня -початку жовтня на Терезиній луці.

Сучасний Мюнхен – це не тільки середовище визначних культурних та музейних цінностей, а й великий про-мисловий та науково-дослідницький центр. Завдяки знаменитим університетам, одній з найбільших в Європі Баварській державній бібліотеці, що налічує 6 мільйонів томів, інститутам імені Макса Планка та Хайнца Майєра-Лейбніца, ядерному науково-дослідному реактору і багатьом іншим науковим установам, Мюнхен утримує міцні позиції в європейській науці.

Образні назви: «Мюнхен – місто, яке вас любить», «Космополітичне місто, яке має серце»

Дранх нах вайсбір

Фрауенкірхе (Собор Пресвятої Богородиці) – головний храм і один із символів Мюнхена

Марієнпляц – центральний майдан Мюнхена

25 (234), Червень 20, 2013 21

конкурувати з яким можуть хіба що знамениті куранти в столиці Чехії – Празький орлой. Свої часті вечірні походи на біле (пшеничне), унікальне на смак пиво ми так і на-зивали: «Дранх нах вайсбір».

Щодня з самого ранку біля рату-ші збирається безліч туристів, щоб поспостерігати за чудодійством: після того, як з курантів ратушної вежі лунає подзвін, 32 фігурки в людський зріст розігрують сценки

з історії міста: весілля герцога Віль-гельма V з Ренатою Лотарінгською, лицарський турнір, танок бонда-рів... У цього міста багата й драма-тична історія, переповнена найза-крученішими сюжетами.

У 1874 році міська рада пере-їхала в будівлю Нової ратуші, роз-ташовану на північній стороні цієї ж площі. Стара ж з тих пір викорис-товується виключно для офіційних прийомів, урочистих церемоніалів й частково для експозицій музею іграшок.

Історія Марієнпляц – це історія бюргерства міста з початку його за-снування в 1158 році герцогом Ген-ріхом на прізвисько Лев на 17 гек-тарах землі, знаного як Генріхштадт. До середини ХІV століття на Марі-єнпляц уже карбували монети, про-водили лицарські турніри й торгува-ли зерном, рибою та різноманітним крамом. Про ту давню пору нагаду-ють не лише фігурки на головному годиннику міста, а й реальний, хоча й історичний ринок Віктуалієнмар-кет.Тут же розмістився й Старий Двір або Людвігсбург – перша по-стійна резиденція Віттельсбахів, династії, яка правила Баварією та Мюнхеном протягом 738 років.

Більшість з них поховано у голов-ному храмі – Фрауенкірхе (офіційна назва – Собор Пресвятої Богороди-ці) – найвищому соборі Мюнхена, що з 1468 року вважається символом міста. За рішенням референдуму, що відбувся в 2004 році, в Мюнхені тимчасово заборонено споруджу-вати будівлі, вищі за собор Фрауен-кірхе, тобто понад 100 метрів. Хоча не треба бути архітектором, аби зро-зуміти, що Фрауенкірхе – не зовсім «кірхе». План церкви було розробле-но під впливом Єрусалимського «ку-полу скелі» та візантійських церков. У соборі могли розміститися до 20 тисяч парафіян, тоді як на момент закінчення будівництва населення Мюнхена становило всього 13 тисяч осіб. У наш час собор вміщує близь-ко 4 тисяч, решта площі віддано від комерційні потреби міста. Світ-ськість перемагає.

Під час Другої світової війни, в 1944 році, соборові, як і всьому місту, було завдано великої шко-ди: частина склепіння обвалилася, було зруйновано й розграбовано інтер’єр. Відбудова тривала аж до 1994 року. Власне, як, завдяки чому й якою ціною зруйноване в роки Другої світової війни місто було відбудовано, – предмет особливої гордості баварців. Під час відвідин місцевого парламенту нам показа-ли документальний фільм, перепо-внений кадрами про те, як тендітні фрау в манто і лайкових пальчатках зранку до ночі розчищають рід-не місто від уламків, щоб якомога швидше підняти його з руїн й забути клятий нацизм, який приніс німцям і всьому світу стільки горя, крові і сліз. Їм це навдивовижу вдалося: ми не переставали захоплено дивува-тися, як подалі від центру, де мен-ше туристів, німці з усіх сил намага-ються прикрасити свої, за великим рахунком, як сказали б американці, «сіренькі ту-бай-форні» 5-6-по-верхові будинки: віконні рами вони старанно обрамлюють гірляндами з живих квітів найяскравіших відтін-ків, а на плоских дахах висаджують зелені сади з карликових черешень, яблунь і ще хтозна яких деревцят.

Мюнхен – це велика німецька браварня. Але політична історія світу й тут залишила відбитки своїх пальців.

Неподалік Марієнпляц знахо-диться Хофбройхаус – відомий у всьому світі пивний зал Мюнхена, започаткований ще в 1607 році ба-варським герцогом Максиміліаном I. Для вільного відвідування будів-лю було відкрито в 1828 році ко-ролем Людвігом I. Сьогодні Хофб-ройхаус – це велетенський зал на 4 тисячі осіб. На першому поверсі вечорами тут грає духовий оркестр (в основному традиційну бавар-ську музику), кілька залів на друго-му і третьому поверхах, а також – пивний сад. Пиво, яке подається в літрових кухлях, добре йде під тра-диційні баварські страви, такі як пе-ченя зі свинини, знаменита запе-чена свиняча рулька по-баварськи, мюнхенські білі ковбаски.

Друга світова війна його не обі-йшла також, незважаючи на те (а, може, всупереч тому), що саме тут, у Хофбройхаус, 24 лютого 1920 року Адольф Гітлер проголосив двад-цять п’ять пунктів, які стали програ-мою нацистської партії. Саме цей «пивний вечір» вважається днем народження НСДАП і, починаючи з 1933 року, його пишно щорічно від-значали в Хофбройхаусі. Саме тут у божевільній голові майбутнього фюрера народжувався план «Дранх нах Остен».

Пивний зал Хофбройхаус відвід-ували багато історичних особистос-тей, серед яких і Володимир Улья-нов (Ленін). Правда це чи анекдот, але , кажуть, що в щоденнику його соратниці Надії Крупської є запис: «Особливо приємно згадувати Хофбройхаус, де добре пиво сти-рає всі класові суперечності».

Хоча, напевне, це одна з неба-гатьох сторінок, яку баварці з ра-дістю вирвали б з підручника своєї історії. Притому, що позбуватися старого вони не дуже полюбляють, як, наприклад, у випадку зі старою й новою ратушами. Подорожуючи Баварією, так і хочеться зробити висновок, що найчастіше вони за-лишають і старе, і нове. Так сталося й зі Старою пінакотекою – картин-ною галереєю, однією з найвідомі-ших галерей світу, де представлено твори майстрів середніх і пізніших віків. Навпроти Старої пінакотеки знаходиться Нова – з роботами ху-дожників XIX – початку XX століть. Є ще й третя – Пінакотека сучасності, де представлено мистецтво XX і XXI століть. Є ще й Гліптотека, де зібрано прекрасну колекцію античної скуль-птури. З’ясовується, поняття «Гліп-тотека» ввів в обіг бібліотекар бавар-ського короля Людвіга I, утворивши слово від грецького «glyptein», що означає «різати камінь» за аналогі-єю з поняттям «пінакотека», утворе-ним від «pinax» (картина). Будівлю Гліптотеки було зведено в північній частині площі Кенігспляц за наказом кронпринца Людвіга, майбутнього короля Людвіга I, який хотів бачити на берегах Ізара баварський аналог античного форуму.

У Мюнхені знаходиться й най-більший у світі музей природознав-ства та техніки, який так і називаєть-ся «Німецький музей», заснований за ініціативою Оскара фон Міллера 28 червня 1903 року на річних за-гальних зборах Спілки німецьких

інженерів як «музей шедеврів при-родознавства й техніки».

У ньому зібрано близько 28 ти-сяч експонатів, що представляють більше 50 галузей науки. Нам по-таланило жити якраз по сусідству з ним, через Ізар, й бувати тут не раз і не два. Щоб обійти всі його зали, знадобиться кілька днів.

Наприклад, у залі високої на-пруги двічі на день можна почути гуркіт блискавки з громом, а, спус-тившись у гірську шахту, спробу-вати попрацювати гірником. До того ж, на відміну від більшості ін-ших музеїв, тут все дозволяється чіпати руками, проводити хімічні досліди, експериментувати. Зре-штою, той, кому всіх цих вражень виявиться замало, може «добрати адреналіну» в музеї BMW, де пред-ставлено столітню історію авто-мобілів і мотоциклів цього бренду. Найбільшою популярністю корис-тується експозиція «Горизонти часу», яка дає можливість здій-снити захоплюючу подорож крізь час – від прототипів легендарних спортивних машин марки BMW до автомобілів та мотоциклів майбут-нього.

І все ж, коли б нас запитали, що найперше спливає в пам’яті при слові «Мюнхен», ми відповіли б, що, напевне, передзвін церковних дзвонів – вони чуються тут кожні 15 хвилин. Й приємно контрастують з нью-йорськими завиваннями по-жежних, поліцейських і медичних сирен. Недаремно ж Мюнхен ще називають «космополітичним міс-том, яке має серце».

Катерина Кіндрась,Валентин Лабунський

Київ-Мюнхен-Київ

Баварська Гліптотека, де зібрано прекрасну колекцію античної скульптури

Олімпійський стадіон у Мюнхені, де в 1972 році під час проведення Олімпійських ігор сталася трагедія: внаслідок нападу арабських терористів загинуло 11 ізраїльських спортсменів

Хофбройхаус – відомий у всьому світі пивний зал Мюнхена на 4 тисячі осіб

На могилі Степана Бандері на цвинтарі «Вальдфрідгоф». 1995 рік. Разом з нами пані Слава Стецько та Сергій Квіт (нині ректор Києво-Могилянської академії)

25 (234), Червень 20, 201322

Й нинішнього червня, скрутивши минулої

п’ятниці з нью-йоркського гайвею на йонкерський Бродвей, помітили вели-чезне гасло, що простягло-ся над головами водіїв че-рез усю дорогу: «Вас вiтає Український фестиваль у Йонкерсі! Ласкаво проси-мо!» Отже, українське жит-тя в Йонкерсі триває...

14-16 червня Український фестиваль у Йонкерсi вітав своїх гостей в 28-ме.

За майже три десятки літ своєї iсторiї він давно вийшов за межi однiєї етнiчної громади

й сягнув доволi високого ста-тусу. Й цього року традиційно на відкриття фестивалю, щоб привiтати українську громаду зi святом, прибули першi осо-би вiд мерiї мiста, законодав-чої влади, управи Вестчестер-каунтi, а конгресмен Елiот

Енгел вiдклав усi свої важливi справи й спецiально прилетiв зi столичного Вашингтону до Йонкерсу, щоб взяти участь у церемонiї вiдкриття 28-го Українського фестивалю. На теренах великого Нью-Йорка бiльш представницького укра-їнського фестивалю немає. Бо українську громаду Йонкерса місцева влада знає й шанує як згуртовану силу, яка додає міс-ту й престижу, й міці.

Отож, в п’ятницю, по обіді, з благословення отця Кирила Ангелова, настоятеля

Української католицької церкви Святого Михаїла, пiд покровом і на подвiр’ї якої щороку й вiдбувається фес-тивальне дiйство, триденне мистецьке свято стартувало й наповнило Йонкерс осо-

бливим змістом – музики, веселощів, ярмарку, смач-них ароматів. Уже за милю вiд фестивального мiстечка увагу (особливо дiтлахiв) приверта-ли «чортове колесо» й веселi звуки найрiзноманiтнiших атракцiонiв, бо тут розгорнув-

ся справжній Дiснейленд. І це також прикметна риса Йон-керського фестивалю – про найменших гостей свята тут піклуються найперше.

Найголовнiше ж дiйство вiдбувалося довкола фести-вальної сцени. Цьогорічна мис-

тецька програма (голова мис-тецької програми – Ярослав Палилик) була насиченою, як ніколи: танцювальний ансамбль СУМ-Йонкерс, «Трембіта» (Йон-керс), «Іскра» (Випані), «Барві-нок» (Бавнд-Брук), школа Роми Прийми-Богачевської, «Сизо-

крилі», школа спортивного тан-цю – 20 хореографічних колек-тивів з Нью-Йорка, Нью-Джерзі, Конектикута. Окрім них – соліс-ти, титуловані, знамениті й про-сто улюблені: Наталія Кукіль, Со-фія Найда, Максим Лозинський, Віка Василевич, Павло Доскоч, співочі й музично-інструмен-тальні гурти – фольклорний родинний ансамбль «Коріння», Vox Ethnika Band, чоловічий хор «Прометей»... І, звичайно ж – ве-чірня забава, смачна українська кухня, лотерея й строкатий яр-марок на всі смаки.

Те, що фестиваль знову мав успіх, засвідчили глядачі, які тепло зустрічали кожного ар-тиста, кожен мистецький ко-лектив і проводжали шквалом оплесків.

Своїм успіхом цьогорічна триденна програма фести-валю в першу чергу завдячує неоціненній творчій та органі-заційній роботі його організа-торів, спонсорів та десяткам добровольців, які віддали йому багато годин вільного часу. Аби зрозуміти, на яких прин-ципах твориться фестиваль у Йонкерсі, варто зазирнути до рядів, де нескінченним по-током гості купують українські страви. Щороку в лавах кухарів тут можна побачити заслуже-них людей (лікарів, правників, інженерів), які в червневі дні фестивалю забувають про свій суспільний статус, вдягають фартуки й стають до плити. Аби фестиваль був успішним, аби був не тільки веселим, а й смачним.

Головним спонсором фес-тивалю, як завжди, виступила кредитова кооператива СУМА (Йонкерс).

Вл. інф.

Український фестиваль у Йонкерсі, як завжди, був велелюдним, насиченим, цікавим, веселим і смачним

ФЕСТИВАЛІ

ВЕСЕЛО, ЦІКАВО, СМАЧНО...

НАЙПРЕДСТАВНИЦЬКІШИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ФЕСТИВАЛЬ ВЕЛИКОГО НЬЮ-ЙОРКА ВІДБУВСЯ В ЙОНКЕРСІ

Спонсори, гості та участики фестивалю (зліва направо): Ганна та Володимир Козiцькі, конгресмен Елліот Енгел, Марія та Ярослав Кіцюки

25 (234), Червень 20, 2013 23

25 (234), Червень 20, 201324